Спрагнене ягнятко пило собі воду з потічка. Далеко від нього, геть у горі потоку, хлептав воду старий вовчисько.
Як лиш побачив ягня – люто закричав:
– Чому каламутиш мені воду? Я також хочу пити!
На це ягнятко відізвалося смирно:
– Як це може бути? Та ж я стою у долині, а ти далеко в горі? А вода пливе від тебе до мене. А мені й на думку не прийшло – вчинити тобі якусь прикрість.
– Що верзеш такі дурниці! – загарчав гнівно вовк. Говориш таке саме, як говорив твій небіжчик батько, тому шість місяців. Пригадую собі це дуже докладно! Він ще вилаяв мене. Ти тоді також було при нім, але втекло щасливо. Я твойому батькові, як знаєш, за цю наругу, здер тоді шкіру!
– Ах, пане милостивий! – лебеділо перелякане ягнятко – мені ж вчора лише чотири тижні минуло! Мого батька я зовсім не знаю, бо він уже давно згинув, то як могло я при тім тоді бути? Та й чому я маю відповідати за провину мого батька?
– Ах, ти безсоромна животино! – закричав вовк з удаваною люттю. – Мало мене обходить це, чи ти було при тому, чи ні, але я добре знаю, що весь ваш рід ненавидить мене! За це я мушу тепер на тобі помститися!
По цих словах вовк кинувся на безборонне ягня і на млі ока пожер його. Не дарма то казали старі люди, що:
«КОЖНИЙ ЛИХОДІЙ ДОБРЕ ВЖЕ ЗНАЄ – ЯК ЗАГЛУШИТИ СВОЮ СОВІСТЬ МАЄ!»
Джерело: Байки Езопа. Зібрав для української дітвори Михайло Таранько. Львів, накладом видавництва «Світ дитини», 1935 р., стор. 19 – 21.
