Жив собі на околиці давнього села домовик на ім’я Панас. Був він маленький, наче пеньок, сивий, мов кульбаба, і носив жупан, пошитий із клаптиків старих кожухів. Років йому було – не злічити, а хату свою, білену вапном та криту соломою, він беріг, як зіницю ока. Любив дрімати за піччю, слухаючи, як цвіркуни заводять свої нічні пісні, та пильнувати, щоб тісто в діжі добре сходило.
Та прийшов час неспокійний, гучний. Стару хату, де Панас віками господарював, знесли великі залізні машини, а на її місці виросли височенні кам’яні вежі, що верхівками лоскотали хмари.
Мусив Панас переїжджати разом зі своїми господарями – молодим подружжям, Андрієм та Марічкою. Забрався він у велику валізу, скрутившись калачиком між вовняними шкарпетками, і, зітхаючи, поїхав у нове життя.
Привезли його на двадцять п’ятий поверх. Виліз Панас уночі, коли господарі поснули, роззирнувся і аж за голову вхопився. Стіни білі, наче сніг, підлога слизька, холодним блиском сяє, а печі – немає! Замість неї – якась пласка скриня на стіні висить, залізом пахне.
– Ох, лишенько мені, – пробурмотів Панас, човгаючи лаптями по паркету. – Ні запічка, ні припічка. Де ж тут душу гріти?
Шукаючи затишного кутка, натрапив він раптом на дивного звіра. Лежало воно посеред кімнати – чорне, кругле, пласке, наче паляниця, що підгоріла. Панас, підкрутивши вуса, тихенько штурхнув його ціпком. І тут звір прокинувся! Загуло воно, зашипіло, загорілося червоним оком і, рушивши з місця, поповзло просто на дідуся.
– Цур тобі, пек тобі! – скрикнув Домовик, спритно, мов білка, вистрибуючи на диван. – Що це за нечисть така, що по підлозі повзає і пил нюхає?
А це був робот-пилосос, якого господарі на нічне прибирання налаштували. Їздить він кімнатою, гуде монотонно, вусами-щітками кутки вимітає. Дивився-дивився Панас, спостерігаючи за тим “звіром”, та й зміркував: “А воно ж то не зле, воно ж, бач, порядок наводить! А я тут, старий дурень, лякаюся”.
Зліз Домовик із дивана, дочекався, поки круглий звір повз проїжджатиме, та й хвацько застрибнув на нього зверху. Вмостився зручніше, схрестивши ноги, і поїхав по квартирі, наче пан у кареті.
– Ану, ліворуч давай! – командував Панас, поплескуючи робота по пластиковому боці. – Отам під шафою павутиння забери! Отак, молодець!
З того часу подружилися вони. Панас назвав робота Жуком і, коли ніхто не бачив, катався на ньому з вітерцем, оглядаючи свої нові володіння.
Та одного вечора трапилася в домі біда. Повернулися Андрій з Марічкою з роботи засмучені, ледь не плачуть. Ходять по квартирі, телефони в руках крутять, до якоїсь білої коробочки з ріжками, що в коридорі висіла, підходять.
– Немає інтернету! – бідкався Андрій. – А мені ж звіт терміново відправляти! – І Wi-Fi зник, – зітхала Марічка. – Майстер тільки завтра прийде. Що ж робити?
Сидить Панас на шафі, звісивши ноги, і слухає. “Вай-фай? – думає він. – Це, мабуть, той дух, що в коробочці з ріжками живе. Певно, образився на щось, от і не хоче працювати”.
Дочекався Домовик, поки господарі, втомлені та знервовані, ляжуть спати, і вирішив діяти. Підійшов він до роутера – тієї самої коробочки з ріжками, що сумно блимала червоним вогником.
– Ну, привіт, колего, – прошепотів Панас, гладячи пластиковий корпус своєю зморшкуватою долонею. – Чого засумував? Чого господарів тривожиш?
Придивився Панас своїм магічним зором і побачив: навколо коробочки тоненькі, невидимі людському оку ниточки енергії сплуталися у великий вузол. То, мабуть, від сварок та метушні, що в дім просочилися, шляхи перекрилися.
– Ех, молодь, – усміхнувся дідусь у вуса. – Все б вам бігти кудись. А тут спокій потрібен.
Почав Панас своїми вправними пальцями ті невидимі вузлики розплутувати. Працював він старанно, наспівуючи давню пісню, яку ще його прабабуся співала, коли нитки пряла. Розгладжував потоки повітря, нашіптував добрі слова, дмухав на коробочку, здуваючи з неї втому.
І раптом – диво! Коробочка радісно пискнула, червоний вогник згас, а замість нього засяяли веселі зелені ліхтарики. Потекла по хаті невидима сила, з’єднуючи цей бетонний вулик з усім великим світом.
Вранці прокинувся Андрій, глянув на телефон і аж підстрибнув від радості: – Марічко! Дивись, інтернет з’явився! І швидкість така, якої ніколи не було! Мабуть, провайдер полагодив!
А Панас, сховавшись за шторою, лише хитро мружився. Він сидів на своєму вірному другові Жукові, який саме виїхав на ранкове чергування, і доїдав печиво, яке господиня необачно залишила на столі.
Зрозумів старий Домовик: неважливо, чи хата з глини, чи з бетону. Головне, щоб у ній жили любов і турбота. А з “вай-фаями” та роботами він вже якось домовиться, бо хто ж, як не він, берегтиме лад у цьому дивному, але цікавому новому світі.
