У мальовничому селі, що розляглося поміж зелених пагорбів, де верби над ставом полощуть свої довгі коси, жила молодиця на ім’я Одарка. Була вона жінкою вродливою, чорнобровою, а до роботи такою моторною, що в її руках усе аж горіло. Та найбільше славилася Одарка своїм гострим язиком і розумом, який, казали люди, гостріший за козацьку шаблю.
Одного разу, коли пізня осінь вже струшувала останнє золото з дерев, засиділася Одарка за прядкою допізна. За вікном гуляв вітер, завиваючи в димарі, наче голодний вовк, а в хаті пахлo сушеними травами й теплим хлібом. Каганець блимав, кидаючи довгі, химерні тіні по кутках.
Раптом рипнули двері, хоч ніхто й не стукав. Одарка, не підводячи очей від кужелі, мовила:
– Кого це нечиста сила проти ночі носить? Якщо добрий чоловік – заходь, а як лихий – то йди, звідки прийшов.
І тут, просто посеред хати, з’явився він – чорт. Та не якийсь там страшний, велетенський, а миршавий, куцохвостий, з маленькими ріжками, що стирчали з-під засмальцьованого капелюха. Очі в нього бігали, мов миші в коморі, а п’ятак червонів, наче перець.
– Доброго вечора, господине, – проскрипів незваний гість, крутячи хвостом та притупуючи копитцем. – Я чув, що ти найрозумніша в селі. Прийшов перевірити, чи правда це, чи люди брешуть.
Одарка, поправивши хустку і злегка примруживши очі, глянула на нього спокійно, наче на набридливу муху.
– А тобі, куций, яке діло? Чи в пеклі дрова закінчилися, що ти по людських хатах вештаєшся?
Розсердився чорт, засичав, випустивши ніздрями цівку сизого диму:
– Не кепкуй, жінко! Я прийшов з пропозицією. Давай змагатися. Якщо виконаєш моє завдання – насиплю тобі повну скриню золота. А якщо ні – заберу тебе з собою, будеш мені в пеклі смолу мішати.
Посміхнулася Одарка, відклавши веретено, і, підперши щоку рукою, відповіла:
– Золото мені, звісно, не завадить. Але ж і ти, нечистий, знай: я жінка проста, але гордівлива. Давай так: спершу ти виконаєш моє завдання, а вже потім я твоє. Згода?
Чорт, зрадівши такій легкій здобичі й думаючи, що жіночий розум йому не рівня, потер руки:
– Згода! Кажи, що робити. Гору пересунути? Річку випити? Зірку з неба дістати?
– Та навіщо мені гори рухати, – махнула рукою Одарка. – Ти мені краще ось що зроби.
Витягла вона з-за пазухи довгу, покручену волосину, яку висмикнула з гриви старого коня ще вранці, і простягнула чортові.
– Бачиш цю волосину? Вона крива та покручена, як твоя совість. Вирівняй її мені так, щоб вона стала прямою, як струна. Тільки, цур, руками не тримати, а покласти на лаву і розгладити. Маєш час, поки півень не заспіває.
Чорт, пирхнувши від сміху, схопив волосину.
– Тю! Та це ж дитяча забавка!
Поклав він волосину на дубову лаву і почав гладити своєю гарячою долонею. Гладить, притискає, аж пара йде. Відніме руку – а волосина знову скручується в кільця.
Занервував куцохвостий. Почав він на ту волосину дмухати, почав її зубами розтягувати, почав навіть закляття нашіптувати, стрибаючи довкола лави та дряпаючи підлогу копитами. А волосина, наче зачарована, щойно він її відпустить – знову скручується.
Час минав. Місяць, заглядаючи у вікно, сміявся срібним світлом. Одарка ж, зручно вмостившись на лаві, лузала насіння, спостерігаючи за чортовими муками.
– Що, не виходить? – питала вона, удавано зітхаючи. – Може, тобі праску дати? Чи, може, покликати когось розумнішого?
Чорт вже й піт витирав, і хвостом бив, і ревів спересердя так, що в печі сажа сипалася. Вже й небо на сході почало сіріти, а клята волосина все ніяк не ставала рівною.
І тут, відчувши наближення ранку, на тину змахнув крильми старий півень і на все горло сповістив:
– Ку-ку-рі-ку!
Стрепенувся чорт, кинув ту волосину додолу, та так, що аж іскри полетіли.
– Обдурила ти мене, відьмо! – закричав він, тупнувши ногою. – Немає такої сили, щоб криве від природи рівним зробити!
– Ет, дурний ти, – засміялася Одарка, встаючи. – Сила є, та не в руках, а в голові. А ти, бач, хотів усе силою взяти.
Не встиг чорт і слова у відповідь сказати, як зник, перетворившись на клуб чорного диму, що хутко вилетів у димар. Тільки смородом паленої вовни повіяло.
А Одарка, відчинивши вікно, впустила до хати свіже ранкове повітря. Подивилася вона на схід сонця, що фарбував небо в рожеве та золоте, і, посміхаючись сама до себе, промовила:
– Не той сильний, хто роги має, а той, хто світлом розуму темряву долає.
І зажила вона далі щасливо, а чорт ту хату десятою дорогою обминав, боячись знову зустрітися з мудрою молодицею, що його, нечистого, навколо пальця обвела.
