Цей день вичавив із мене все. Дедлайни, безглузді наради, нескінченний потік чужих проблем – усе це злилося в суцільний сірий шум. Повернувшись додому, я почувалася не просто втомленою, а спустошеною. Навіть думка про вечерю викликала відразу, тож я вирішила пропустити її, мріючи лише про одне: впасти в ліжко, заплющити очі й дозволити темряві поглинути мене. Я наївно думала, що сон дасть мені спокій і відпочинок.
Як же я помилялася…
Сон зустрів мене холодною реальністю паркової алеї. Я сиділа на старій дерев’яній лавці. Поруч вмостилася жінка років шістдесяти, чиє обличчя було спотворене гримасою люті. Вона не просто дивилася – вона пропалювала мене поглядом, повним ненависті. Раптом мене наче прорізало холодом. Я відчула це кожною клітиною: переді мною не просто жінка. Це було щось зловісне, нелюдське. Під зморшкуватою шкірою пульсувала густа темрява, для якої людське тіло було лише оболонкою.
Я розгубилася, не знаючи, як захиститися, коли раптом позаду мене виник рух. Я не бачила всієї постаті, лише край чорного важкого балахона і руку, що простягнулася з-за мого плеча. Рука була кістлявою, худою, але, на диво, не викликала огиди. Довгі витончені пальці тримали прикрасу – вишуканий кулон. Це було овальне дзеркало, обрамлене розсипом дрібних діамантів, що зрадливо проблискували у напівтемряві, манячи до себе своїм холодним сяйвом.
Не вагаючись, я взяла подарунок і одягла на шию, різко направивши його дзеркальну поверхню на свою “сусідку”. Ефект був миттєвим. Поглянувши у своє відображення, жінка зайшлася нелюдським криком. Її тіло вигнулося дугою, немовби ламане невидимою силою, а обличчя перекосило від болю. Спостерігаючи, як корчі спотворюють її риси, я відчула дивний абсолютний спокій і задоволення.
Однак мій дивний тріумф перервав ніжний, майже невагомий дотик до плечей. Озирнувшись і зустрівши поглядом лише порожнечу, я на мить стривожилася, та в голові раптом спалахнула ідея. Рука сама підняла кулон, спрямовуючи дзеркало за спину, і в ту ж мить я заціпеніла. У сріблястій гладі відображення на мене дивилася Вона – Смерть.
У неї не було очей – лише глибокі темні западини на ідеально білому, кістлявому обличчі. Її довгі пальці спокійно лежали на моїх плечах. Я злякалася, серце шалено закалатало, але вона раптом посміхнулася.
– Не бійся, – пролунав голос, що, здавалося, звучав прямо в моїй голові. – Вона завжди з тобою. Вона тебе оберігає.
Тривога миттєво зникла, поступившись місцем глибокому умиротворенню.
Наступної миті світ змінився. Тепер ми мчали ґрунтовою дорогою верхи на могутньому чорному коні. Ангел Смерті сиділа попереду, впевнено тримаючи поводи, а я притискалася до неї ззаду, обхопивши руками її кістлявий стан. Ліворуч від нас простягалося безкрає поле високої, густої кукурудзи, що ритмічно шелестіла на вітрі. Попереду виднівся ліс, який випромінював сліпуче біле сяйво. Ми їхали саме туди.
Я не відчувала страху – лише спокій і непереборну цікавість.
– Чому я? – запитала я, вдивляючись у спину своєї супутниці.
Вона відповіла спокійно, не повертаючи голови:
– Ти потрібна магам. І якщо не я, то з тобою все одно хтось зв’яжеться. Бо ти – потрібна.
…Я різко розплющила очі й сіла в ліжку. За вікном панувала глибока ніч. Серце билося рівно, але в голові все ще звучав той голос.
– Оце так “гарно відпочила”, – прошепотіла я сама до себе, відкидаючи ковдру.
Утім, попри втому, я чітко усвідомлювала: це була не гра розбурханої уяви і точно не остання наша зустріч. Ми неодмінно побачимося знову, адже там, за крихкою стіною реальності, справжні пригоди лише починаються.
