Я не знаю, коли це почалося.
Можливо, все змінилося ще тоді – в лісі.
Хоча… лісом те назвати важко. Це було щось інше.
Ми ходили колами. Люди йшли за мною, дивилися з надією, питали поглядом, чи довго ще.
А я мовчав.
Я вже знав – вивести їх я не зможу.
Цей простір не для всіх.
Це був лабіринт. І тільки я міг знайти вихід.
І тільки я можу з нього вийти.
Але не з ними.
Спалах.
Я стою на височині.
Вітер колихає траву.
Місто під ногами живе у звичайному ритмі – сміх, машини, сонце.
А над містом – Воно.
Темно-синє. Прямокутне. Нерухоме.
Хмара, якої ніхто не бачить.
Крім мене.
Без звуку, без тривоги – з неї виривається лазер.
Тонкий, чистий, точний.
Він торкається землі.
І тоді – вогонь.
Полум’я не росте – воно спадає згори.
Не розповзається – вибирає.
Місто вибухає панікою.
Крики. Сирени. Сльози.
Люди біжать.
Світ горить.
А я стою.
І дивлюся.
Спалах.
Світ змінився.
Але ніхто не помітив.
Я серед натовпу.
Але це вже не те саме місто.
Це інша реальність.
Тиша, спокій, буденність.
Але я відчуваю – щось не так.
Вони вже тут.
Виглядають як ми.
Все ті ж обличчя. Рухи. Одяг.
Але в руках – зловісні автомати.
Вони не ламають. Не вриваються.
Вони шукають.
Не ворогів.
А тих, у кого ще залишилося Серце.
Вони бачать його.
Відчувають.
І вони – вбивають.
Мене помічає один із них.
Смуглявий хлопець. Тихий. Спокійний.
Його очі – як у тих, хто давно не дивується.
Я намагаюся сховатись у траві.
Лежу. Дихаю повільно.
Не рухаюсь.
Але він іде до мене.
Без слів. Без сумнівів.
Постріл.
Біль.
Постріл.
Порожнеча.
Постріл.
Темрява.
Спалах.
Я стою посеред міста.
Дощ. Постійний. Безперервний.
Люди звикли.
Ідуть під парасолями.
П’ють каву.
Сміються.
Але я знаю – цей дощ не припиниться.
Він росте. Він живе.
Він стане цунамі.
Спалах.
Земля розходиться.
Будівлі йдуть під землю.
Вода змішується з вогнем.
Людські голоси стихають у гулі хвиль та металу.
А я стою.
Не тікаю.
Не борюся.
Не рятую.
Я – той, хто бачить.
Хто відчуває.
Хто розуміє.
Хто знає.
Хто міг би вплинути, але не робить цього.
Чому? Відповіді я й сам не знаю.
Я бачу суть, я відчуваю напрям.
Я розумію цей світ, але не пам’ятаю, ким я був насправді.
Що залишилося від мене після усіх цих спалахів?
Можливо, кожен новий світ
затирає моє справжнє «Я»,
а натомість – тихо вписує щось інше.
Частинку себе.
Свої правила. Свої емоції. Свої віряння.
Часом мені здається,
що від мене справжнього залишилась лише тінь –
розмита, але вперта,
мов спогад, який не можу назвати,
але й не здатен забути.
Але попри все – одне я знаю точно.
Я маю залишитися.
Саме тут.
Там, де все почалося.
Там, де колись був перший вибір.
Там, де розпочався мій шлях.
Я знову тут.
У тому самому лісі.
І цього разу – я залишаюсь.
Бо, можливо, справжній дар –
не в тому, щоб вийти.
А в тому, щоб залишитися серед тих, хто не бачить – і не покинути їх.
Навіть у лабіринті.
Навіть у вогні.
Навіть у дощі.
Адже той, хто бачить –
не нав’язує істину.
Він просто залишається поруч.
По-справжньому. Без слів. Без шуму.
Простягує руку –
не щоб тягнути за собою,
а щоб підтримати, коли все інше втрачає вагу.
Щоб нагадати: ти не один.
Навіть у темряві.
І, можливо, саме така тиша – і є відповіддю.
Іноді – єдиною, але достатньою.
