На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга – річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:
– Гляди ж, сину, річкою нейди. Там ще лід молодий.
Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть вбагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах – вони стають тоді голі та сором’язливі, як стрижені допризовники.
Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:
– А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!
Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько:
– гі-гі, – і подасться в сосни.
В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пенькиз жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, – дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око.
Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.
Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Що одна впала.
Ось до він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки?
Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав – і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами у Олеся ворушилось коріння – помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф’яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров.
Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, – там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкаєод берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.
– Ей, Олесю! – кличуть з гурту. – Гайда з нами подушки гнуть!
– Навіщо лід псуєте? – у відповідь Олесь. – Він ще молодий.
Дітвора сміється: дивак.
А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:
– Бий зрадника! – Підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями.
Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги білі, круглі, як волячеоко. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком, долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці – він, біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав – вийшов. Ніхто тебе по займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся і застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.
– Пусти, – видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду.
Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Вінпідхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.
Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матільда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати… перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни…» Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила на стіл.
Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. І оскільки дірку в денці ніяк було передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, з зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?
– Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, – суворо сказала Матільда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:
– Я поставлю тобі двійку.
У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив де дверей.
– Куди це ти? – здивувалась учителька.
Олесь похнюпився.
– Я так не хочу!
– Як це – так?
– Гирунчика отого не хочу малювати.
– Чому?
– Дятла хочу…
Доки Матільда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку.
В шкільному садку пурхали синички. В бур’янах вовтузились горобці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, – сокира сприснула.
Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.
Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.
Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли:
– Он бач: вільха в лузі почорніла… на відлигу, мабуть.
– Еге ж, риба в ятір ніде…
Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.
Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:
– Ач який геройський парубок!
– А ото, мабуть, Наталчин, – кажуть біля тину, помітивши Олеся. – Ба яке смирне…
– Еге, воно якесь дивакувате…
Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають. На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.
– На попоїж, сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. Бери, дурний, з м’ясом.
Олесеві нехотілось пирога, але він зрадів примиреннюі, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов’ячої шерсті ремезяче гніздо, схожена башличок.
– Забейкався ти, – сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.
Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом’явся.
– А вчителька сердилась, як ти пішов… ги-ги… страх!
Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» – і подався до річки трусити ятері.
В селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурка грають. Олесь зупиняється – і дерева завмирають.
По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:
– А но-но!
Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.
– Сідай, внуче, по солому поїдемо.
Олесь радо вмощується, махає на коней:
– Гат-тя-вйо!
– А що, поставили п’ятірку? – питає Прокіп, вишкіряючи порожні десна.
Олесь сором’ язливо ховає обличчя в рукав.
– Сьогодні не ставили. Вчора тільки.
Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячили скирти.
– Но-ноу… – стогне Прокіп іворушить пужалном. Коні щулять вуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» – і коні зупиняються.
– Діду, чого про мене кажуть – дивак?
– Невстріливий, значить. Дивний єси. – Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякавсятак лунко, що аж коні побігли. – Хто ж ото таке натикає? – спитав перегодом.
– Дядьки на вигоні.
– Ет, фармазони… Ти їх не слухай. Помовчав. Адалі: – Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба в людях. Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почотом… Гульк уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олесь винувато підсьорбує носом.
– Діду, чому дятел шишки їсть, а щука – пліточок?
– А то вже хто якого поріддя.
– А я не забрав у дятла шишки, – хвалиться Олесь.
– І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш – дощечку, скажімо, або гвіздочок тоді бери.
– Навіщо?
– Пригодиться.
Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на ріжняки і гуцав так, що ажліса скрипіла.
– Товчи, внучку, гніти! – хекав. – А я ще якийсь навильник скину. – І знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потім заморився й сів.
– Навіщо стільки беремо?
– Як навіщо? – озвався з пітьми Прокіп. – Це ж собі, а не тещі.
Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш – узнаєш. Клята баба.
– А якщо коням важко буде? – своєї Олесь.
– Нічого. Зате нам легко. Натопив і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Повертались додому в темряві. Ліпив мокрийсніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох – і мимо.
– Не бий, – благає Олесь. – Бачиш: важко.
Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
– Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай.
Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:
– Пойняв?
Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті і привітно світяться вікнав хатках.
Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже негув і не шикав на коней.
– Мовчить, – тихо сказав Олесь.
– Снігом забило, – пояснив Прокіп. – Вітер гілля по зрушить.
Дома Олесі, не став ждати, доки дід з матір’ ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
– Ото ж я й кажу, – говорив дід, – неглемедза віну тебе, Наталко.
Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
– Змерз, онучку? А ти ножки – на черінь, а зверху – кухваєчкою…
Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив. Прокіп підняв брови сторчака.
– Он диви, чого це він розприндився?
– Геть, не займайте його, – сумно обізвалася мати з латини. – їжте вже.
– А хіба я що? – мимрив Прокіп. – Я йому нічого такого й не казав…
Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благавматір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусинявзяла Івасикана свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався інший день.
Джерело: Григір Тютюнник. Облога: Вибрані твори. Київ. Видавництво: Університетське видавництво “Пульсари”, 2005, стор. 43 – 49.
