Рілла з Інглсайду (Люсі-Мод Монтгомері)

🖤 Додати в список читання

Зміст

Пам’яті Фредеріки Кемпбелл Макферлейн, яка покинула мене на світанку, 25 січня 1919 року – щира подруга, видатна особистість, вірна, відважна душа.[1]

Розділ 1. Гленські «Новини» та інші чутки

Теплого, хмарно-золотавого пообіддя Сьюзен Бейкер із задоволенням, яке знати було в усій її постаті, вмостилася в крісло у великій інглсайдській вітальні. Була вже четверта година, і Сьюзен, що невтомно працювала від шостої ранку, постановила собі досхочу натішитися приємним спілкуванням. Того дня вона була цілком щаслива: на кухні все минало напрочуд спокійно, Доктор Джекіл не обертався на Пана Гайда, тож і не дратував її, а з улюбленого крісла у вітальні їй добре видно було предмет її особливої гордості – клумбу півоній, які вона сама посадила й виплекала. Тепер півонії, багряні, білосніжні й сріблясто-рожеві, пишалися в саду, як не могли пишатися жодні квіти в цілому Глені Святої Марії. Сьюзен була вбрана в нову шовкову чорну блузку, майже так само вишукану, як ті, що зазвичай носила пані Еліот, і білий накрохмалений фартух, обшитий вигадливим мереживом п’ять дюймів завширшки, ще й із такими самими мереживними вставками. Отож із радісним усвідомленням власного гідного вигляду Сьюзен розгорнула «Дейлі Ентерпрайз» і наготувалася прочитати місцеві новини, де, як уже повідомила панна Корнелія, містилася згадка чи не про кожного з мешканців Інглсайду. На першій шпальті «Ентерпрайз» великий заголовок сповіщав про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда в місті з чудернацькою назвою Сараєво[2], проте Сьюзен не звернула уваги на такий пустий, нецікавий факт; вона гортала сторінки, прагнучи важливіших звісток. Аж ось і вони – «Новини Глена Святої Марії». Сьюзен сіла зручненько, читаючи кожне речення вголос, щоб дістати від нього якнайбільшу втіху.

Пані Блайт із гостею, панною Корнелією – чи то пані Еліот – сиділи коло прочинених дверей на терасу, звідки з легким вітерцем линули неземні пахощі саду й веселе, чарівне відлуння з повитого виноградом куточка, де проводили днину Рілла, Волтер і панна Олівер. Там, де була Рілла Блайт, завжди лунав сміх. Також у вітальні, згорнувшись клубочком на канапі, куняв іще один мешканець Інглсайду, якого в жоднім разі не можна оминати увагою, бо ж він міг похвалитися напрочуд яскравою індивідуальністю, ще й був єдиною істотою в цілім світі, що здобулася на справдешню ненависть Сьюзен. Усі коти – загадкові створіння, та Доктор Джекіл і Пан Гайд – або ж, коротше, просто Док – був утричі загадковіший за інших. Він мав роздвоєння особистості, а Сьюзен запевняла, що кіт одержимий нечистим. Уже в самій його появі на світ було щось моторошне. Чотири роки тому Рілла принесла додому гарненьке білосніжне кошеня із грайливою чорною плямкою на хвості. Дівчинка дала новому другові ймення Сніжок; утім, Сьюзен одразу незлюбила кота, хоч і не могла чи не хотіла обґрунтувати свою неприязнь.

– Вірте чи ні, пані Блайт, дорогенька, – загрозливо промовляла вона, – на цього кота чекає поганий кінець.

– Чому ви так думаєте? – запитувала пані Блайт.

– Я не думаю, я знаю, – ото й була єдина відповідь Сьюзен.

Решта мешканців Інглсайду любили й розпещували Сніжка; то був охайний доглянутий котик, у бездоганно білій шубці, лагідний, вуркотливий і нелукавий. А невдовзі в Інглсайді сталася хатня трагедія: у Сніжка знайшлися кошенята!

Годі й уявити, як зловтішалася Сьюзен. Чи ж не казала вона, що ввесь вигляд того кота – це пастка й омана? От вони самі й пересвідчаться! Рілла залишила собі одне кошеня – прегарне, смугасте, з лискучим жовтогарячим хутром і великими золотавими оксамитовими вухами. Вона назвала його Золотком; ім’я немовби пасувало крихітному грайливому створінню, що змалку не виявляло жодних ознак своєї ницої натури. Звісно, Сьюзен попереджала сім’ю, що від виплодів того диявольського Сніжка годі чекати бодай чогось доброго. Утім, її застороги, як колись і пророцтва Кассандри, лишалися без уваги.

Блайти так звикли вважати Сніжка представником чоловічого роду, що й понині вдавалися до займенника «він», хоч то звучало геть сміховинно. Гості здригалися, коли в розмові мимохідь лунали слова про «Сніжка та його кошенят», а чи коли Рілла суворо веліла Золоткові: «Іди до своєї матінки – хай він тебе вмиє».

– Це непристойно, пані Блайт, дорогенька, – гірко зітхала сердешна Сьюзен. Сама вона завжди називала Сніжка «білим чудовиськом» чи «цією твариною», і щонайменш одна душа не потерпала, коли наступної зими «тварина» отруїлася на смерть.

А через рік з’ясувалося, що ім’я Золотко геть не пасує жовтогарячому котиськові, і Волтер, який тоді саме читав повісті Стівенсона, змінив його на інше – Доктор Джекіл і Пан Гайд. У подобі Доктора Джекіла кіт був лагідним домашнім ледацюгою, котрий обожнював м’якенькі подушки й незмінно тішився, коли його пестили й гладили. Особливо любив він лежати на спині й сонно воркотіти, доки хтось чухав йому лискучу кремову шийку. Він був славетним воркотом: ніколи ще в Інглсайді не було кота, що воркотів би так безперервно й натхненно.

– Коли й заздрити котам, то хіба через їхнє воркотіння, – мовив був лікар Блайт. – Немає на світі іншого звуку, що містив би в собі стільки вдоволення.

Док був пишним котом: у кожнім русі та позі його відчувалася чарівлива статечність. Коли він сидів, обвивши лапи смугастим хвостом, і незмигно дивився поперед себе, Блайти відчували, що навіть єгипетський сфінкс не міг би бути кращим оберегом дому. Коли ж він обертався на Пана Гайда – а це неминуче ставалося напередодні дощу чи сильної бурі – то було дике створіння з навісним поглядом. Перевтілення щоразу відбувалося раптово. Кіт навіжено підхоплювався із замрії, із шаленим гарчанням кусаючи будь-яку руку, що прагнула приборкати а чи погладити його. Хутро його темнішало, очі палали пекельним вогнем. У такі миті краса його здавалася потойбічною. Коли ж видозміна ставалася в сутінках, мешканці Інглсайду жахалися. Він скидався на достеменне чудовисько, і тільки Рілла боронила свого пестунчика, запевняючи, буцім із нього виріс «прегарний розбишака». О, він таки був розбишакою. Доктор Джекіл любив молоко; Пан Гайд цурався його, запекло глитаючи м’ясо. Доктор Джекіл спускався сходами тихо, аж ніхто не чув його кроків; Пан Гайд тупотів, ніби дорослий чоловік і незрідка «до смерті» лякав цим Сьюзен, коли та лишалася вдома сама. Він міг годину, мов заціпенілий, просидіти на кухні, некліпно втупившись у бідолашну служницю. Це дратувало її, проте Сьюзен, охоплена благоговійним жахом, не наважувалася виставити кота. Одного разу вона спромоглася пожбурити в нього цурпалком, але він лиш розлючено стрибнув у її бік. Сьюзен вискочила геть і відтоді більше не чіпала Пана Гайда, хоча незмінно мстилася за кожне його злодіяння невинному Доктору Джекілові, виганяючи того з кухні, щойно він потикався бодай на поріг, і позбавляючи омріяних ласощів.

«Кілька тижнів тому панна Фейт Мередіт, Джеральд Мередіт та Джеймс Блайт, – зачитувала Сьюзен, смакуючи кожне ім’я, наче шматочок вишуканого десерту, – повернулися з Редмондського коледжу додому, де їх радо привітали численні друзі. Джеймс Блайт, який торік здобув диплом бакалавра гуманітарних наук, тепер закінчив перший курс медичного факультету».

– Не бачила я ще красуні, рівної Фейт Мередіт, – мовила панна Корнелія, не підводячи голови від тонісінького мережива, яке саме плела. – Усі вони так посправнішали, відколи пан Мередіт побрався з Розмарі Вест. Люди вже й забули, якими шибениками заповідалися колись ті дітлахи. Енн, рибонько, ви пам’ятаєте всі їхні витівки? Вони дивовижно добре ладнають із Розмарі: вона їм радше приятелька, ніж мачуха. Усі четверо дуже люблять її, а Уна – та просто-таки обожнює. Що ж до малого Брюса, то Уна із власної волі віддалася йому в рабство. Авжеж, він гарний хлопчик. Та ви десь бачили, щоб дитя скидалося на тітку так, як малий Брюс на Еллен? Він чорнявий, смаглявий, із гострими рисами – нітрохи не схожий на Розмарі. Норман Дуглас волає по всіх усюдах, що, певне, лелека ніс немовля йому й Еллен, але помилився й віддав у пасторський дім.

– Брюс обожнює Джема, – мовила пані Блайт. – Щоразу, опиняючись у нас, мовчки ходить за ним, наче вірний маленький цуцик, поглядаючи на нього знизу вгору з-під густих чорних брів. Я певна, заради Джема він готовий на все.

– Джем і Фейт, певно, хочуть узяти шлюб?

Пані Блайт усміхнулася. Друзі й сусіди знали, що панна Корнелія, колись запекла чоловіконенависниця, на схилі віку захопилася сватанням.

– Панно Корнеліє, вони – принаймні тепер – лише добрі друзі.

– Надзвичайно добрі, повірте мені, – виразно мовила панна Корнелія. – Я знаю все про життя нашої молоді.

– Ще б пак, пані Еліот, – значущо відказала Сьюзен, – Мері Ванс повідомляє вам усе. Та, як на мене, це неподобство – щоб діти брали шлюб.

– Діти! Джемові двадцять один рік, а Фейт дев’ятнадцять, – утяла панна Корнелія. – Не забувайте, Сьюзен, що ми, старі – не єдині дорослі в цім світі.

Обурена Сьюзен, яка не терпіла натяків на свій вік – не з марнославства, а від нездоланного страху, буцім домашні вважатимуть її вельми підтоптаною для праці, – знов розгорнула «Новини».

– «У п’ятницю додому з Королівської вчительської семінарії повернулися Ширлі Блайт і Карл Мередіт. Карл дістав посаду в школі Гарбор-Геда, і ми певні, що він матиме успіх у роботі й здобуде любов та повагу учнів».

– Звісно, він навчить їх усього про жаб та комах, – мовила панна Корнелія. – Пан Мередіт і Розмарі наполягали, щоб він одразу вступив до коледжу, проте Карл – незалежний хлопчина й хоче, бодай частково, сам заробити грошей собі на навчання. Для нього то справді буде найліпше.

– «Після двох років учителювання Волтер Блайт подав заяву про звільнення із лобридзької школи, – читала Сьюзен. – Цієї осені він розпочне навчання в Редмондському коледжі».

– Чи достатньо він оклигав, щоб їхати до Редмонду? – стривожено запитала панна Корнелія.

– Сподіваємося, що до осені Волтер буде цілком здоровий, – мовила пані Блайт. – Літнє сонце й спокійні канікули на свіжім повітрі зроблять своє.

– Тяжко одужати від тифу, – значущо правила своєї панна Корнелія, – надто коли випадок був ледь не смертельний, як у Волтера. Дарма він не хоче побути вдома ще рік – але ж так прагне звершень. А Нен і Ді теж їдуть до коледжу?

– Так. Обидві хотіли ще рік учителювати, адже Гілберт каже, що їм слід їхати до Редмонду вже восени.

– То й добре. Вони пильнуватимуть, щоби Волтер не перевтомлювався. Мабуть, – панна Корнелія скоса глипнула на Сьюзен, – після того, як я дістала тут нагінки, не вельми обачно з мого боку буде припустити, що Джеррі Мередіт залицяється до Нен?

Сьюзен і бровою не повела; утім, пані Блайт знов засміялася.

– Бачте, панно Корнеліє, мені й без того клопоту не бракує з усіма цими закоханими хлопцями та дівчатами. Якби я все сприймала серйозно, то й не витримала б. Але мені так важко збагнути, що мої діти вже виросли. Я дивлюся на двох власних високих синів і не вірю, що це вони були пухкими, крихітними немовлятами, яких я цілувала й пестила, яким співала колискові наче вчора… ще тільки вчора, панно Корнеліє! Хіба Джем не був гарненьким малятком у нашому старому Домі Мрії? А нині він – бакалавр гуманітарних наук і впадає за дівчиною.

– Усі ми старіємо, – зітхнула панна Корнелія.

– Єдине, що відчуває наближення старості, – мовила пані Блайт, – це гомілка, яку я зламала в Зелених Дахах, коли Джозі Пай кинула мені виклик пройти гребенем даху. Тепер вона ниє, коли дме східний вітер. Я не хочу думати, наче це ревматизм – але гомілка болить. Що ж до дітей – вони з Мередітами проведуть тут веселе літо, перш ніж знову стануть до навчання. Вони – чудові друзі, і, щойно зберуться разом, дім поринає в неспинну круговерть щастя й сміху.

– Тепер, коли Ширлі закінчив учительську семінарію, туди вступить Рілла?

– Навряд. Гілберт каже, що вона не подужає – надто вже швидко виросла й не встигла зміцніти. На зріст вона недоладно висока, як на дитину, котрій нема ще п’ятнадцяти років. Та я й сама не хочу відпускати її – жахливо буде, якщо наступного року жодне з моїх дітей більше не житиме зі мною вдома. Ми зі Сьюзен почали би сваритися, просто щоб уникнути одноманітності.

На це припущення Сьюзен хіба підсміхнулася. Нащо це їй сваритися з «дорогенькою пані Блайт»?

– А сама Рілла хоче вступити до семінарії? – запитала панна Корнелія.

– Ні. Правду кажучи, Рілла – єдина з моїх дітей – геть позбавлена честолюбства. А я воліла би, щоб вона була трохи завзятіша. Рілла не має жодних міцних ідеалів і прагне лише розважатися.

– А чом би їй не прагнути цього, пані Блайт, дорогенька? – озвалася Сьюзен, яка не зносила критики на адресу будь-кого з мешканців Інглсайду, і то навіть від домашніх. – Я завжди стоятиму на тім, що юна дівчина повинна розважатися. Вона ще матиме достатню часу, щоб думати про латину й греку.

– Сьюзен, я хочу бачити в ній хоч трохи відповідальності. І вона, як ви знаєте, надто пихата й самовдоволена.

– Еге ж, та вона недарма пишається, – відказала на те Сьюзен. – Рілла найвродливіша в Глені Святої Марії. Гадаєте, оті всі Крофорди, Еліоти й Мак-Алістери з того боку затоки знайдуть у чотирьох поколіннях дівчину з такою шкірою, як у неї? Ні, пані Блайт, дорогенька, знаю я своє місце, але навіть вам не дозволю ганити Ріллу. Послухайте-но, пані Еліот.

Сьюзен випала добра нагода поквитатися з панною Корнелією за натяки на любовні справи дітей; відтак вона із задоволенням прочитала:

– «Міллер Дуглас вирішив не від’їздити на захід. За його словами, старий добрий Острів Принца Едварда цілком влаштовує його, тож він і далі працюватиме на фермі своєї тітки, удови пана Алека Девіса».

Сьюзен гостро зиркнула на панну Корнелію.

– Я чула, пані Еліот, що Міллер упадає за Мері Ванс.

Постріл пробив броню стриманості панни Корнелії.

Кругле погідне лице її спалахнуло.

– Я не дозволю Міллерові Дугласу крутитися коло Мері, – сухо втяла вона. – Він із негодящої сім’ї. Самі Дугласи не бажали знатися з його батьком, а мати була з тих жахливих Діллонів із Гарбор-Геда.

– Здається, пані Еліот, рідня самої Мері Ванс не належала до аристократичних кіл.

– Мері Ванс була добре вихована, і вона розумна, тямуща, вправна дівчина, – відказала на те панна Корнелія. – Не треба їй такого, як Міллер Дуглас, повірте мені! Мері знає мою думку щодо цього, а вона завжди слухалася моїх настанов.

– Не хвилюйтеся, пані Еліот – адже пані Девіс так само настроєна проти їхнього шлюбу, як ви. Вона запевняє, що її небіж нізащо не візьме собі за дружину «заброди, як та Мері Ванс».

Отак помстившись панні Корнелії, Сьюзен вернулася до своїх баранів і зачитала наступне повідомлення в газеті:

– «Радо сповіщаємо читачів, що панна Гертруда Олівер учителюватиме в гленській школі й наступного року. Цьогорічні заслужені свої канікули панна Олівер проведе в себе вдома, у Лобриджі».

– Я тішуся, що Гертруда лишиться з нами, – мовила пані Блайт. – Ми страшенно сумували б за нею. І вона так добре впливає на Ріллу, яка її до нестями обожнює. Вони щирі подруги, попри різницю у віці.

– Я чула, буцім Гертруда мала намір віддатися?

– Так, але весілля відклали на рік.

– Хто її наречений?

– Роберт Грант, молодий адвокат із Шарлоттауна. Сподіваюся, що Гертруда буде щаслива. Тяжко їй велося в житті – вона зазнала багато смутку й тепер надзвичайно помислива. Юність її минула, а вона сама в цілім світі. Це кохання здається їй таким благословенням, що вона ледве й годна повірити, буцім усе відбувається навсправжки. Гертруда була у відчаї, коли весілля довелося відкласти, хоч сталося то й не з вини пана Гранта. Виникли певні ускладнення, пов’язані із заповітом його батька – той узимку помер – от він і мусив спершу дати раду всім юридичним труднощам. Але Гертруда вважає це лихим знаком і боїться втратити своє щастя.

– Негоже так прив’язуватись до смертного чоловіка, пані Блайт, дорогенька, – серйозно завважила Сьюзен.

– Пан Грант кохає Гертруду так само, як вона його, Сьюзен. Вона не довіряє не йому, а власній долі. Гертруда має певну цікавість до містики – дехто міг би назвати її забобонною. Вона несхитно вірить власним снам, і хай як ми глузуємо – не можемо переконати її в тім, що сновидіння не мають пророчої сили. Хоча деякі з них… але ні, не хочу, щоб Гілберт почув, що я бодай натякаю на таку єресь. Що сталося, Сьюзен?

Добра служниця зненацька урвала читання здивованим вигуком.

– Слухайте-но, пані Блайт, дорогенька. «Пані Софія Крофорд продала свій будинок у Лобриджі й має намір оселитися в Глені, у своєї небоги, дружини пана Альберта Крофорда». Бігме, це ж моя власна кузина Софія! Ми посварилися ще в дитинстві, через картинку з вінцем із трояндових пуп’янків та написом «Бог є любов», яку нам дали в недільній школі, і відтоді не розмовляли. А тепер вона переїде сюди й житиме через дорогу від нас!

– Доведеться вам забути давню незгоду. Не можна сваритися із сусідами.

– Пані Блайт, дорогенька, то кузина Софія розпочала була сварку, тож хай вона перепрошує, а я, коли це станеться, надіюся виявитись достатньо доброю християнкою й зробити крок назустріч їй. Софія завжди була песимісткою й вічно за чимсь побивалася. Останнього разу, коли я зустріла її, обличчя їй помережала замалим не тисяча зморщок – а все від бідкання й поганих передчуттів. Як вона ридала на похороні першого чоловіка! А тоді не минуло й року, як віддалася знов. Осьде, тут пишуть про нашу недільну службу – кажуть, оздоблення в церкві було прегарне.

– До речі, пан Прайор геть упереджений щодо квітів у церкві, – мовила панна Корнелія. – Відколи той чоловік переїхав до нас із Лобриджа, я знай повторюю, що ми ще здобудемося на величенький клопіт. А вже обирати його церковним старостою – то була помилка й ми всі поплатимося за неї, повірте мені! Я чула, як він казав, буцім, коли дівчата «засмічуватимуть кафедру лабузинням», він покине церкву.

– Наша церква давала собі раду без Місяця з Баками, то, про мене, хай собі йде – ми не заплачемо, – відказала на те Сьюзен.

– Хто це дав йому таке кумедне прізвисько? – озвалася пані Блайт.

– Лобридзькі хлопчаки завжди кликали його так, пані Блайт, дорогенька, – певно, за кругле червоне лице й тьмяно-руді бакенбарди. Утім, вимовляти ці слова в його присутності небезпечно, можете бути певні. Але гірше за бакенбарди, пані Блайт, дорогенька – це те, що він геть дурний і має такі пришелепуваті уявлення. Нині він церковний староста, і, подейкують, став надзвичайно побожним, та я не забула, як двадцять років тому він пас корову на лобридзькім цвинтарі. І згадую я про це щораз, як він молиться на зібранні. От і новини скінчилися, більше нічого важливого в цій газеті нема. До чужинських подій мені байдуже. А хто той ерцгерцог, якого оце застрелили?

– Яке нам діло до того? – знизала плечима панна Корнелія, ще не знаючи, яку страхітливу відповідь на її запитання готує доля. – Там, у балканських краях, завжди хтось когось убиває. Для них то звична річ. А нашим газетам, бігме, не слід друкувати таке неподобство. «Ентерпрайз» надто вже захопилася сенсаційними заголовками. Ну, я мушу йти додому. Ні, Енн, рибонько, і не просіть залишитися на вечерю. Маршал забрав собі в голову, що без мене й вечеряти не варто – хіба не типовий чоловік? На все вам добре. Господи милостивий, що це з вашим котом? Чи в нього судоми?

Саме в цю мить Док єдиним стрибком опинився на килимку, де стояла панна Корнелія, притиснувши вуха, сикнув на неї й прожогом вихопився у вікно.

– Ні, він лише обернувся на Пана Гайда – тож уночі буде злива чи сильний вітер. Док – наш найкращий барометр.

– Добре, що нині він утік надвір, а не вдерся до мене на кухню, – мовила Сьюзен. – Піду-но я готувати вечерю. Коли в домі стільки людей, як тепер в Інглсайді, до столу краще подати загодя.

Розділ 2. «Світанкова роса»[3]

А на інглсайдськім моріжку в золотих озерах сонячного сяйва тонули острівці з мерехтливих тіней. Рілла Блайт гойдалася в гамаку під великою сосною, Гертруда Олівер сиділа на глиці, зіпершись на стовбур, а Волтер лежав на траві, захоплений лицарським романом, на сторінках якого оживали герої й прекрасні дами з давноминулих століть.

Рілла, «найменшенька» в сім’ї Блайтів, мусила повсякчас тамувати обурення – адже ніхто не хотів збагнути, що вона вже доросла. Зовсім скоро мав настати день її народження, тож Рілла вже заздалегідь уважала себе п’ятнадцятилітньою; вона була майже так само висока, як Нен і Ді, і майже так само вродлива, як того була певна Сьюзен. Рілла мала великі мрійливі горіхові очі, молочно-білу шкіру, де-не-де всипану золотавим ластовинням, і ледь вигнуті брови, що надавали її обличчю вдавано скромного, запитливого виразу, котрий спонукав людей, а надто хлопців, дати на нього відповідь. Коси в неї були стигло-каштанові, а ямочка над верхньою губою здавалася слідом від дотику доброї феї-хрещеної. Рілла, дівчина доволі марнославна, чого не могли заперечити навіть її близькі друзі, не мала підстав нарікати на власну вроду, проте надзвичайно бентежилася статурою й невтомно благала матір дозволити їй носити довші спідниці. Колишня «булочка» в дні давніх забав у Долині Райдуг, тепер вона була неймовірно худа, увійшовши в той вік, у якому найшвидше видовжуються руки й ноги. Джем та Ширлі троюдили душу сестри, прозиваючи її «Стоніжкою» – і все ж таки Рілла спромоглася уникнути незграбності, властивої багатьом підліткам: граційно рухалася, аж здавалося, наче вона не ходить, а танцює. У сім’ї Ріллу розпестили й тим трішечки зіпсували, та загалом усі друзі й знайомі були одностайні в думці, що Рілла Блайт – дуже миле дівча, хай і не таке розумне, як Нен і Ді.

Панна Олівер, яка того вечора мала поїхати додому на канікули, увесь навчальний рік мешкала в Інглсайді. Блайти взяли її до себе, зглянувшись на прохання Рілли, залюбленої у свою вчительку й згодної розділити з нею власну кімнату, позаяк жодної вільної в домі не залишилося. Гертруда Олівер мала вже двадцять вісім років, і досі життя було до неї суворе. Її печальні мигдалевидні карі очі, гарно окреслені насмішкуваті вуста й густезне чорне волосся, викладене величною короною на голові, привертали до неї увагу. Вона не була вродлива – а втім, у ній вчувався привабливий і загадковий чар. Рілла захоплювалася панною Олівер; навіть її раптові спалахи понурого цинізму здавалися дівчині дивовижними. Утім, цей кепський гумор посідав панну Олівер лиш тоді, коли вона була втомлена. Зазвичай же її присутність тішила й надихала, а весела інглсайдська молодь навіть не згадувала, що панна Олівер значно старша за них самих. Волтер і Рілла були її улюбленцями; їй вони звіряли свої потаємні мрії та сподівання. Панна Олівер знала, що Рілла прагне «виїздити»: відвідувати вечірки, як Нен і Ді, мати пишні вбрання й кавалерів – о, неодмінно, та ще й багатьох! Що ж до Волтера, панні Олівер було відомо, що він склав цикл сонетів, присвячених «Розамунді» – тобто Фейт Мередіт – і хоче стати викладачем англійської літератури в одному з найбільших університетів. Знала вона й про його палку любов до краси, і так само палку ненависть до всього потворного; їй були відомі його схильності й слабкості.

Волтер завжди був найвродливішим з інглсайдських хлопців. Панна Олівер любила дивитися на нього й мріяти, що колись у неї знайдеться свій так само гарний син – лискуча чорна чуприна, ясні темно-сірі очі, бездоганно прекрасні риси. Та ще й неабиякий поет! Той цикл сонетів був справжнім досягненням для двадцятилітнього юнака. Навіть не будучи прискіпливим критиком, панна Олівер розуміла, що Волтер Блайт наділений дивовижним і рідкісним даром.

Рілла всім серцем любила Волтера. Він ніколи не збиткувався з неї, як Джем та Ширлі, і не називав «Стоніжкою». Натомість Волтер вигадав для сестри інше, пестливе ім’я: «Рілла-моя-Рілла» – невеличкий каламбур, пов’язаний зі справжнім її іменем, Марілла. Її назвали так на честь тітоньки Марілли із Зелених Дахів, яка, проте, померла ще тоді, коли Рілла була надто мала, щоб добре з нею познайомитися. Дівчина не любила свого імені, котре видавалося їй жахливо бундючним і старомодним. Чом би рідним не кликати її на перше ім’я, Берта, вишукане й статечне, замість вигадувати це дурне «Рілла»? Вона не повставала проти Волтерового лагідного прізвиська, але нікому більше не дозволяла кликати себе так – хіба вряди-годи робила поступку панні Олівер. У Волтерових устах воно звучало ніжно й мелодійно, мов жвавий сріблистий плюскіт струмка. Рілла охоче померла б за Волтера, якби йому з того була якась користь – так вона стверджувала в розмовах із панною Олівер. Як усі п’ятнадцятилітні дівчата, Рілла любила значущо підкреслювати слова в розмові, і найгіркішою краплею в кубку її гризот була підозра, що Волтер звіряє Ді значно більше своїх таємниць, аніж їй.

– Він думає, що я нічого не зрозумію, бо ще мала, – якось ображено поскаржилася вона панні Олівер, – але це не так! І я нікому нічого не переказала би, панно Олівер – навіть вам. Я звіряю вам усі свої таємниці – о, я просто не можу бути щасливою, якщо не розповім вам усього, дорога моя вчителько – але його таємниць я ніколи не зраджу. Я розповідаю йому все й навіть показую свій щоденник. І так боляче, коли він приховує щось від мене. Хоча він показує мені вірші – і, ох, панно Олівер, які вони всі прекрасні! О, я житиму надією, що колись буду для Волтера тим, чим була для Вордсворта його сестра Дороті[4]. Вордсворт не написав нічого, що могло б дорівнятися до Волтерових віршів – ані він, ані Теннісон.

– Е ні, я не певна. Обидва вони набазграли чимало дурниць, – сухо сказала панна Олівер, проте, уздрівши скривджене личко Рілли, хапливо й із каяттям додала: – Але я думаю, що колись і Волтер буде великим поетом… і звірить тобі свої таємниці, коли ти станеш доросліша.

– Торік, коли Волтер був хворий на тиф і лежав у лікарні, я ледь не збожеволіла від страху, – повагом зітхнула Рілла. – Мені не казали, як тяжко він хворий, аж доки все було вже позаду. Тато не схотів лякати мене – і добре, що я нічого не відала, бо просто не подужала би цього. Щоночі я плакала, аж доки засинала. Та іноді, – скрушно мовила Рілла, наслідуючи тон своєї любої панни Олівер, – я думаю, що Волтер більше любить Понеділка, ніж мене.

Понеділок був інглсайдським песиком, який дістав своє ймення за те, що приблудився до дому в понеділок, одного з тих днів, коли Волтер саме читав «Робінзона Крузо». Фактично він належав Джемові, проте дуже любив і Волтера. Ось і тепер він лежав поряд з ним, утуливши носа в його лікоть, захоплено ляскаючи хвостиком по траві, щоразу, як Волтер неуважливо гладив його. Понеділок не був ані колі, ні сетером, ні хортом, ні ньюфаундлендом – лише, як казав Джем, «звичайним собакою»… надто звичайним, на думку деяких безсердечних людей. Так, зовні Понеділок був плохеньким цуциком. На його рудуватім хутрі там і тут рясніли чорні плями; одна припадала на око. Вуха він мав подерті, бо ж ніколи не здобував звитяги у двобоях. А втім, Понеділок знав, що не всі собаки можуть бути гарними, породистими чи природженими переможцями, проте кожен собака здатен любити. У його негарному тільці билося найвірніше, найніжніше, найвідданіше з усіх собачих сердець. Кожен, хто зазирав у його карі очі, прикипав до Понеділка сильніше, ніж то дозволяли приписи будь-якої з релігій. Усі в Інглсайді любили його – навіть Сьюзен, хай як часто прихильність її потерпала від песикової звички нишком спати на ліжку в кімнаті для гостей.

Того дня Рілла не журилася, попри затаєний смуток.

– Дивовижний червень цього року, правда? – замріяно проказала вона, споглядаючи безтурботні сріблясті хмарки ген понад Долиною Райдуг. – Усі ми так гарно проводимо час, і погода чудова. О, це бездоганне літо!

– Дарма ти тішишся, – зітхнула панна Олівер. – Мені це чомусь видається зловісним. Досконалість – дарунок богів… немов попередня розплата за те, що надійде потім. Я часто бачила таке й тепер тривожуся, коли хтось запевняє, що гарно проводить час. Хоча цього року червень і справді розкішний.

– Щоправда, геть нецікавий, – озвалася Рілла. – Хіба стара пані Мід зомліла була під час служби Божої – ото єдина сенсація за ввесь попередній рік. Ох, ну чому тут ніколи не відбувається нічогісінько драматичного?

– Не жадай цього так палко, – застерегла панна Олівер. – Усі драматичні події так чи інакше гіркі. Як весело ви, малята, проведете тут канікули! А я геть знудьгуюся в Лобриджі!

– Таж ви часто приїздитимете в гості, чи не так? Думаю, літо нам випаде надзвичайно веселе, хоч я, звісно, знову лишуся на периферії подій. Жахливо, що всі вважають мене маленькою, коли я вже доросла.

– Ти ще встигнеш подорослішати, Рілло. Не зрікайся юності – вона й без того швидко минає. Невдовзі ти скуштуєш дорослого життя.

– Скуштую? Та я поглинатиму його! – розсміялася Рілла. – Я хочу мати все… усе, чого лише може бажати дівчина. За місяць мені виповниться п’ятнадцять – тоді ніхто не казатиме, буцім я ще дитина. Я чула, що літа від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найщасливіші в дівочім житті. О, це будуть надзвичайні роки… я сповню їх до останку радістю та веселощами.

– Марно гадати, що ти робитимеш у майбутньому – імовірно, нічого так і не вдасться втілити в дійсність.

– Та все ж як весело міркувати про це! – заперечила Рілла.

– Ти лиш про веселощі й міркуєш, пустухо, – докірливо мовила панна Олівер, думаючи собі, що не бачила ще підборіддя гарнішого, аніж у Рілли. – Ну, та певне, для чого ще бути п’ятнадцятилітньою? Але чи маєш ти намір продовжувати навчання?

– Ні. Ані цього року, ані жодного іншого. Не хочу. Я ніколи не любила всіх цих – логій та – ізмів, що їх обожнюють Нен і Ді. П’ятеро з нас уже навчаються. Цього достатньо. У кожній сім’ї повинен бути нездара. Я згодна… згодна лишитися гарненькою, веселою нездарою, довкруж якої юрмляться хлопці. Не можу я бути вченою – не маю жодних здібностей, і ви не уявляєте, панно Олівер, як це зручно. Ніхто не сподівається від мене звершень, тож і не змушує ні до чого. Однак пильною господинею та куховаркою я теж не буду. Ненавиджу шити й прибирати; а коли Сьюзен не спромоглася навчити мене пекти тістечка, це вже нікому не вдасться. Тато каже, що я «не працюю, ані не пряду». Мабуть, я – польова лілея[5], – підсумувала Рілла сміючись.

– Ти ще замолода, щоб геть занедбати освіту.

– О, наступного року мама здолає зі мною курс літератури, що викладають у коледжі. Недарма ж вона – бакалавр гуманітарних наук. На щастя, я люблю читати. Не дивіться на мене так несхвально й журливо, дорога вчителько. Я не можу бути ані серйозною, ані розважливою: усе в житті видається мені рожевим і райдужним. За місяць мені виповниться п’ятнадцять… а наступного року шістнадцять… а потім сімнадцять. Що може бути чарівніше?

– Постукай по дереву, – напівсерйозно-напівжартома відказала Гертруда Олівер. – Постукай по дереву, Рілло-моя-Рілло.

Розділ 3. Вечірні веселощі

Рілла, котра досі мала звичку мружитися вві сні, аж здавалося, що й сонна вона сміється, розплющила очі, потягнулася й усміхнулася панні Олівер, яка напередодні приїхала з Лобриджа й собі згодилася відвідати танці на маяку Чотирьох Вітрів.

– Новий день стукає у вікно! Цікаво, що він принесе нам?

Панна Олівер здригнулася. Вона ніколи не вітала ранків із таким захватом, як Рілла. Її величенький досвід підказував, що новий день може принести не тільки радість, а й горе.

– Найкраще в кожнім свіжім дні – це невідомість, – вела далі Рілла. – Я люблю прокидатися золотаво-ясного ранку, як нині, і міркувати про всі приємності, що подарує мені цей день. Зранку я завжди лежу ще кілька хвилин у ліжку, уявляючи ті незліченні насолоди, що їх спізнаю до вечора.

– Надіюся, нині станеться дещо неждане, – відказала Гертруда. – Наприклад, ми почуємо звістку, що війни між Німеччиною та Францією таки вдалося уникнути.

– Так… мабуть, – непевно мовила Рілла. – Це буде жахливо, якщо не вдасться. Та нам же до цього байдуже, правда? Хоча мені здається, війна – то дуже цікаво. Кажуть, англо-бурські війни були страшенно захопливі, але я, звісно, нічого про це не знаю. Панно Олівер, а яку сукню мені вбрати нині – нову зелену чи білу? Зелена гарніша, та я боюся одягати її на прибережні танці – ану ж як порветься чи закаляється. А ви вкладете мені коси за найновішою модою? Такої зачіски не було ще ні в кого із гленських дівчат, тож я неодмінно вражу всіх.

– Невже твоя мама таки дозволила тобі піти на танці?

– Її вмовив Волтер. Він знав, що я не переживу, коли не зможу піти. О, панно Олівер, це найперша моя справдешня доросла вечірка, і я цілий тиждень ночами не сплю – усе міркую про неї. Сьогодні такий сонячний ранок, аж я, прокинувшись, ледь не закричала від щастя. Жахливо було би – просто жахливо, якби до вечора линув дощ. Певне, я таки ризикну й надіну зелену сукню. Я хочу бути гарною на своїй найпершій вечірці. Та ще й зелена довша за білу – на цілий дюйм! І я взую сріблясті туфельки, що пані Форд подарувала мені на Різдво, і досі я жодного разу в них не виходила. Вони такі прекрасні! Ох, панно Олівер, я сподіваюся, хтось запросить мене до танцю. Я помру від ганьби – помру, якщо доведеться весь вечір сидіти попід стіною. Бо, звісно, Карл і Джеррі не танцюватимуть – вони ж сини пастора. Інакше я мала б надію, що вони порятують мене від цілковитого приниження.

– Ти матимеш повно кавалерів: усі хлопці з того боку затоки приїдуть на танці, тож їх буде більше, аніж дівчат.

– Добре, що я не пасторська донька, – засміялася Рілла. – Сердешна Фейт аж нетямиться з люті, що їй не можна буде потанцювати. Уні то, звісно, байдуже. Вона ніколи не любила танців. Хтось сказав Фейт, що дівчата, які не танцюють, варитимуть на кухні іриски для частування, і вона так скривилася! Певно, вони із Джемом увесь час просидять на скелях. А чи знаєте ви, що ми всі підемо пішки до потічка за старим Домом Мрії, а тоді попливемо човнами? Це буде божественно, правда ж?

– У свої п’ятнадцять, я так само захоплено підкреслювала слова в розмові, – іронічно озвалася панна Олівер. – Думаю, ця вечірка сподобається нашій молоді. Але мені буде нудно. Жоден із тих хлопчаків і не подумає запросити до танцю таку стару панну як я. Хіба Джем і Волтер запросять – зі співчуття. Тож не сподівайся, що я чекатиму сьогоднішнього вечора із твоїм юнацьким зворушливим захватом.

– Панно Олівер, хіба ж ви не розважалися на своїй найпершій вечірці?

– Ні. То було суцільне жахіття. Я була негарна, в убогій поношеній сукні, і ніхто не запросив мене до танцю, окрім єдиного хлопця, ще потворнішого, аніж я. Такий незграба – я майже зненавиділа його; та навіть він не запросив мене вдруге. Я не мала справжнього дівоцтва, Рілло. Це тяжка втрата. Тому я хочу, щоб ти провела щасливу, дивовижну юність. І надіюся, ти завжди із радістю згадуватимеш свою першу вечірку.

– Учора мені снилося, що просто посеред танцю я виявляю, буцім прийшла на вечірку в пеньюарі та хатніх капцях, – зітхнула Рілла. – Я прокинулася, задихаючись від жаху.

– До речі про сни – мені наснилося щось дуже дивне, – неуважно зронила панна Олівер. – То був один із моїх особливо яскравих снів: не тьмяний і невиразний, як зазвичай, а дивовижно реальний, мовби все те відбулося насправді.

– Що вам наснилося?

– Я стояла на терасі – тут, в Інглсайді – і поглядала вниз на гленські поля. Аж раптом уздріла, як ген іздалека на них котиться довга, сріблиста, мерехтлива хвиля. Вона насувалася – ближче й ближче, мов білі морські баранці, що кидаються деколи на пісок. А потім хвиля вкрила цілий Глен. Я подумала: «Звісно, вона не сягне Інглсайду» – але вода прибувала… так стрімко… я не встигла ворухнутися чи гукнути когось, а хвилі вже плюскотіли мені під ногами. І все зникло… Глен пішов під воду… а на його місці пінилося розбурхане море. Я сахнулася… і вздріла, що мій поділ мокрий від крові… і я прокинулася… тремтячи. Мене страшить цей сон. Це лиховісне видіння. Такі мої сни завжди справджуються.

– Аби ж це не означало, що зі сходу надійде шторм і вечірку скасують, – промимрила Рілла.

– Невиправні п’ятнадцятилітні! – сухо відказала панна Олівер. – Ні, Рілло-моя-Рілло, думаю, цей сон не віщує нічого аж такого жахливого.

Ось уже кілька днів у звичнім плині інглсайдського життя вчувалася невидима напруга. Не усвідомлювала її тільки Рілла, цілком поглинута власним квітучим, юним життям. Лікар Блайт здавався незмінно стурбованим і майже нічого не казав, читаючи вранішню газету. Джем і Волтер жваво цікавилися новинами. Того вечора схвильований Джем перестрів брата й вигукнув:

– Слухай-но, Німеччина таки оголосила війну Франції! Отже, можливо, Англія теж воюватиме… а коли так – тоді нарешті прийде Дудар із твоєї давньої фантазії.

– То була не фантазія, – поволі відказав Волтер. – То було видіння… передчуття. Джеме, тоді, багато років тому, я справді побачив його. А ти гадаєш, Англія воюватиме?

– І ми всі станемо їй на поміч! – весело скрикнув Джем. – Не можна кидати «сиву матір північних морів» битися наодинці, правда? Але ти не поїдеш із нами – тиф позбавив тебе такої можливості. Прикро, га?

Волтер не відповів – лиш мовчки дивився на тремтливу поверхню синьої гавані за селом.

– Ми, щенята, в ім’я родинної честі мусимо битися не на життя, а на смерть, – радісно вів далі Джем, куйовдячи собі волосся тонкою сильною засмаглою рукою – рукою природженого хірурга, як часто думав собі його батько. – О, нам випаде справжня пригода! Але, напевно, Грей[6] чи хтось із тих пильних старезних псів усе владнає в останню мить. Хоча то буде одвічна ганьба, якщо вони покинуть Францію в біді. А якщо ні – ми ще побачимо дещо цікаве. Та зараз нам час збиратися на гулянку.

І Джем пішов, насвистуючи «За сотнею волинкарів – ти і я»[7], а Волтер, насуплений, довго ще стояв на тому самому місці. Звістка надійшла раптово й стрімко, мов чорна грозова хмара. Іще кілька днів тому ніхто не міг і помислити про таке. Та й нині ця думка здавалася щирим безглуздям. Авжеж, якийсь вихід знайдеться. Війна – це пекельна, потворна, протиприродна річ – надто протиприродна, щоб відбуватися в двадцятому столітті між цивілізованими націями. Сама думка про неї була потворна, і Волтер тяжко гнітився, уявляючи шкоду, якої війна завдасть красі життя. Ні, він не думатиме про це… рішучо викине це з голови. Який прекрасний старенький Глен у стиглім сяйві серпневого сонця, із грядою тінистих старих угідь, тихих садів та скошених полів! Небо на заході нагадувало велику золоту мушлю. Унизу поверхня затоки взялася раннім місячним сяйвом, неначе інеєм. Повітря повнилося дивовижними звуками – висвистом сонних вільшанок, тихим, печальним, прекрасним шепотом вітру в кронах вечірніх дерев, шурхотом тополь, що тихо й виразно перемовлялися, тріпочучи витонченими листками у формі серця, радісним молодечим сміхом із вікон кімнат, у яких дівчата лаштувалися до вечірки. Світ поринув у запаморочливу красу барв і звуків. Він, Волтер, думатиме тільки про цю красу та про глибоку, тиху радість, якою вона сповнює всю його душу. «Так чи так, ніхто не вимагатиме, щоб я йшов на війну, – думав він. – Як каже Джем, тиф позбавив мене такої можливості».

З вікна своєї спальні визирнула Рілла, вбрана до танців. Жовта стокротка вислизнула з її кіс і впала на моріжок, мов золотава зоря. Дівчина спробувала підхопити її, та марно – а втім, у косах її було ще достатньо квітів. Панна Олівер сплела вінок, щоби прикрасити голівку своєї улюблениці.

– Як гарно й тихо – правда ж, панно Олівер? На нас чекає прекрасний вечір. Послухайте-но: я чую, як у Долині Райдуг тенькають наші дзвіночки. Вони висять там уже понад десять років!

– Цей звук нагадує мені небесну, божественну музику, яку, певне, чули Адам і Єва в мільтонівському Раю[8], – мовила панна Олівер.

– Як весело ми, діти, бавилися в Долині Райдуг, – мрійливо проказала Рілла.

Тепер у Долині Райдуг більше ніхто не бавився. Літніми вечорами там було зовсім тихо. Волтер любив ходити туди, щоб читати книжки, Джем і Фейт – усамітнюватись на побаченнях, Джеррі й Нен – провадити невтомну суперечку щодо глибоких філософських питань – так вони, очевидячки, воліли женихатися. Рілла ж мала там власну улюблену улоговинку, де часто снувала мрії.

– Перш ніж іти, я мушу гайнути на кухню й показатися Сьюзен, інакше вона мені не пробачить.

Рілла вихором улетіла в темнувату інглсайдську кухню, де Сьюзен прозаїчно церувала шкарпетки, й осяяла все приміщення власною вродою. Вона вбрала зелену сукню, вишиту гірляндами рожевих стокроток, шовкові панчохи, і взула сріблясті туфельки. Золотаві стокротки пишалися в її косах і на сукні попід ніжною білою шиєю. Вона була така гарненька, юна, рум’яна від хвилювання, що навіть кузина Софія замилувалася нею – а кузина Софія Крофорд зрідка й могла замилуватися чимось земним і минущим. Відколи кузина Софія оселилася в Глені, вони зі Сьюзен помирилися – чи то радше не згадували давньої сварки, і вечорами кузина Софія часто навідувалася в Інглсайд як добра сусідка. Сьюзен приймала її без захвату, бо ж кузину Софію не випадало назвати жвавою й життєрадісною співрозмовницею.

– Є гості, чий прихід – радість, а є й такі, пані Блайт, дорогенька, чиї відвідини – кара господня, – якось мовила була Сьюзен, і будьмо певні, що ці слова стосувалися саме кузини Софії.

Кузина Софія мала видовжене бліде зморшкувате лице, тонкий довгий ніс, тонкий довгий рот і довжелезні тонкі бліді руки, зазвичай покірно складені на колінах, укритих чорною ситцевою спідницею. Уся вона здавалася тонкою, блідою й довгастою. Кузина Софія скрушно глянула на Ріллу й тужливо промовила:

– То все твої коси?

– Авжеж, – обурено відказала Рілла.

– Ох, – зітхнула кузина Софія, – краще було б тобі мати менше волосся. Таке густезне виснажує організм. Я чула, що це – ознака схильності до сухот, але, надіюся, тебе не спіткає це лихо. Ви всі нині танцюватимете до ночі – мабуть, і сини пастора теж. Може, хіба дівчата так не принизяться. Але я ніколи не схвалювала тих ваших танців. Я знала дівчину, що вмерла на вечірці. Не збагну, як можна знов танцювати опісля такого.

– Хіба вона потім знов танцювала? – зухвало мовила Рілла.

– Ні, кажу ж тобі, вона вмерла. Звісно, більше вона не могла танцювати, бідачка. Вона була з лобридзьких Кірків. Ти ж не підеш отак, не закутавши горла, правда?

– Нині спекотний вечір, – заперечила Рілла. – Та я накину шаль, коли ми сідатимемо в човни.

– Ох, пам’ятаю, сорок років тому молодь так само сіла в човни й попливла до затоки. І вечір був, точнісінько як нині, – смутно правила своєї кузина Софія. – Усі вони потонули, ніхто не вцілів. Надіюся, вас нині не спіткає це лихо. Падоньку, та чи ти бодай намагаєшся позбутися ластовиння? Мені колись помагав у цьому сік подорожника.

– Хто ж, як не ти, Софіє, все знатиме про ластовиння, – утяла Сьюзен, стаючи на захист Рілли. – Ти ж замолоду була рябіша за жабу. Веснянки в Рілли з’являються тільки влітку, а на тобі сиділи цілий рік. І білої шкіри, як Ріллина, ти ніколи не мала. А ти красуня, Рілло, і зачіска тобі личить. Лиш не йди до самої гавані в цих туфельках, добре?

– Ні, звісно, ні. Ми підемо в старих черевиках, а перевзуємося вже на маяку. Сьюзен, а вам подобається моя сукня?

– Мені вона нагадує мою власну дівочу сукню, – відповіла кузина Софія, перш ніж Сьюзен устигла бодай слово мовити. – Та була теж зелена з рожевими квітами, і вся у зборках від стану аж до подолу. О, ми тоді не носили таких куцих платтів, як носять дівчата тепер. Часи все змінюються і, боюся, геть не на краще. Того вечора я добряче порвала її, та ще хтось облив мене чаєм. Сукня була геть зіпсована. Але я надіюся, тебе сьогодні не спіткає це лихо. Та чом у тебе така коротка спідниця – ти ж маєш геть недоладно худі й довгі ноги.

– Пані Блайт уважає, що маленьким дівчаткам не слід одягатися, як дорослим, – мовила Сьюзен, бажаючи лиш припнути язик кузині Софії. Утім, Рілла ображено вибігла геть із кухні. Назвати її маленькою дівчинкою! Більше вона не піде хвалитися сукнями Сьюзен – хай собі далі вважає «маленькими» всіх, кому ще не виповнилося шістдесяти. А ця гидезна кузина Софія – сидить і глузує з її ластовиння та ніг! Яке право має ця… стара жердина обзивати інших «недоладно худими»? Уся радість здиміла з Ріллиного серця. Вечір здавався безнадійно зіпсованим – годилося хіба сісти й заплакати.

Утім, невдовзі, коли Рілла опинилася поміж веселого юрмиська, що прямувало до маяка Чотирьох Вітрів, настрій її поліпшився.

Блайти покинули Інглсайд під меланхолійний гавкіт Понеділка, якого замкнули в стодолі, щоб він, бува, не чкурнув непроханим гостем до маяка. У селі вони зустріли Мередітів, решта ж долучилася до них на шляху до гавані. Мері Ванс, хизуючись пишною сукнею із блакитного крепу з мереживом, вийшла з подвір’я панни Корнелії й прилаштувалася поміж Ріллою й панною Олівер, котрі не вельми охоче дали їй місце. Рілла не любила Мері Ванс. Вона й донині пам’ятала приниження, якого зазнала того давнього дня, коли Мері гнала її по селі із сушеною тріскою в руках. Решта дівчат так само не мали приязні до Мері – а втім, вона була цікавою співрозмовницею, бо завжди мала напохваті кусливе слівце.

– Ми звикли до Мері Ванс – не можемо без неї, хай навіть вона дратує нас, – мовила була якось Ді Блайт.

Більшість юнаків і дівчат простували парами. Джем, звісно, тримав попід руку Фейт Мередіт, а Джеррі Мередіт – чимчикував із Нен Блайт. Ді й Волтер ішли разом, поглинуті довірливою розмовою, якій дуже заздрила Рілла.

Карл Мередіт був у парі з Мірандою Прайор – здебільшого для того, щоби подратувати Джо Мілгрейва. Усі знали, що Джо по вуха закоханий у Міранду, та сором’язливість не дозволяє йому навіть поговорити з нею. Темного вечора Джо, імовірно, наважився би на прогулянку обіч своєї прекрасної дами, але нині, у сяйві місяця, просто не міг зробити кроку в її бік. Отож він плуганився у хвості маленької святкової процесії й подумки лаяв Карла Мередіта словами, які не наважився би промовити вголос. Міранда була донькою Місяця з Баками; її, на відміну від батька, радо приймали в усякому товаристві, проте вона, бліда й не вельми вродлива худенька істота, дещо схильна до нервового хихотіння, мала небагато кавалерів. У Міранди були сріблясто-біляві коси й величезні ясно-блакитні круглі очі – такі круглі, аж видавалося, що вона досі не оговталася після страшного дитячого переляку. Вона радше воліла гуляти із Джо, ніж із Карлом, з яким почувалася геть незатишно. Проте увага студента коледжу, ще й пасторського сина, дуже лестила дівчині.

Ширлі Блайт ішов з Уною Мередіт. Обоє були неговіркі, тож переважно мовчали. Ширлі був шістнадцятилітнім хлопчиною, спокійним, розумним, вдумливим, що не цурався й добросердого жарту. Кароокий, із каштановою чуприною та бронзовою шкірою, він досі лишався «смаглявим хлопчиком» Сьюзен. Він любив ходити з Уною Мередіт, яка ніколи не змушувала його до балачки й нікому не докучала сама. Уна була тією ж скромною й милою дівчиною, що й за давніх дитячих днів, проведених у Долині Райдуг. Її великі темно-сині очі дивилися так само мрійливо й печально. Потай вона плекала в серці любов до Волтера Блайта, про яку здогадалася тільки Рілла. Та співчувала Уні й дуже хотіла, щоб Волтер відповів на її почуття. Уна подобалася Ріллі більше, ніж Фейт, яка затьмарювала інших дівчат своєю вродою й пихою – а Рілла не любила опинятися в тіні суперниць.

Проте в цю мить вона почувалася щасливою. Було так весело йти із друзями темною мерехтливою вулицею, там і тут обсадженою молодими сосонками та ялицями, смолисті пахощі яких напоювали літнє повітря. Ген попереду сяяла затока; сонні звуки церковного дзвону із протилежного її берега тонули між тьмяних скель, схожих на аметисти. Блакитна гавань сріблилася в місячнім світлі. О, як то було прекрасно – свіже солонувате повітря, аромат ялиць та сміх супутників. Рілла любила життя, квітуче й радісне; її тішили звуки музики й веселий гомін розмови; вона хотіла довіку йти цією дорогою, повною тіней та срібла. Вона йшла на першу свою вечірку й знала, що чудово проведе час. Рілла нічим не переймалася – ані довгими ногами, ні ластовинням – нічим, окрім нав’язливої боязні, що ніхто не запросить її до танцю. Як гарно бути живою, вродливою, п’ятнадцятилітньою! Рілла глибоко й захоплено вдихнула… аж раптом різко урвала своє щасливе зітхання, почувши, як Джем розповідає Фейт історію про те, що сталося під час Балканської війни.

– Той лікар утратив обидві ноги – вони були всуціль перебиті – і його покинули вмирати на полі бою. А він собі повзав між поранених солдатів, так довго, як міг, і робив усе, щоб полегшити їхні страждання, не думаючи про себе. І помер, перев’язуючи ногу одному з них. Так його й відшукали – руки лікаря досі стискали бинт, тому кровотеча спинилася, а солдат вижив. Оце герой – ти згодна, Фейт? Коли я прочитав цю історію…

Джем і Фейт пішли вперед; їх було вже не чути. Гертруда Олівер здригнулася, а Рілла співчутливо стиснула її лікоть.

– Жахливо, правда, панно Олівер? Не розумію, навіщо Джем розповідає такі бридкі речі, коли ми всі йдемо на вечірку.

– Ти вважаєш цю історію бридкою, Рілло? Я думаю, що вона чудова… прекрасна! Такі історії змушують кожного соромитися власних сумнівів у людській натурі. Той чоловік учинив за велінням Божим. І який відгук викликає в людства цей ідеал самопожертви! А здригнулася я… сама не знаю, чому. Вечір нині теплий. Певно, зоря осяває когось, хто йде над тим місцем, де буде моя могила. Так каже один давній забобон. Але не думаймо про це сьогодні. Знаєш, Рілло, вечорами я завжди тішуся, що живу в селі. Ми можемо відчути справжній чар вечора й ночі – той, якого не спізнати в місті. Кожен вечір у селі прекрасний – навіть штормовий. Я люблю буревії, що насуваються із-над затоки. А такий вечір, як нині – о, він здається занадто прекрасним. Це вечір молодості й країни мрій, і я трохи боюся його.

– Я відчуваю себе частиною цього вечора, – мовила Рілла.

– Так, ти ще достатньо юна, щоб не боятися досконалості. А от і Дім Мрії. Цього літа він такий самотній. Форди не приїхали на канікули?

– Пан та пані Форд і Персіс не приїхали – тільки Кеннет, але він живе в материних кузенів потойбіч затоки. Цього літа ми його майже не бачили. Він іще трохи кульгає, тож рідко виходить кудись.

– Кульгає? Що з ним сталося?

– Він зламав ногу торік, під час футбольного матчу, і майже всю зиму пролежав. Відтоді дещо накульгує, але тепер йому значно покращало й він сподівається, що невдовзі цілком одужає. Кен лише двічі був у нас в Інглсайді.

– Етель Різ гине за ним, – озвалася Мері Ванс. – Наче дуріє, коли хтось раптом згадує Кена. Якось він провів її додому з молитовного зібрання й відтоді вона так пнеться – аж дивитися гидко. Ніби торонтський хлопець, такий як Кен Форд, заглядатиметься на ту селючку Етель!

Рілла спалахнула. Таж ні, їй байдуже… геть байдуже, хай навіть Кеннет Форд сотню разів проводжає додому якусь Етель Різ! Їй і діла до нього нема! Він у тисячу разів старший за неї; товаришує собі з Нен, Ді та Фейт, а на неї, Ріллу, дивиться хіба як на дитя, котре можна деколи піддражнити. До того ж, Рілла зневажала Етель Різ, а Етель ненавиділа її, відколи Волтер переміг Дена в шкільній бійці. Та чи годиться вважати, буцім Кен не зверне на неї уваги лише тому, що вона живе в Глені? А щодо Мері Ванс – вона стає запеклою пліткаркою й думає тільки про те, хто кого проводжає додому!

На березі гавані, біля Дому Мрії, розташувався маленький пірс, до якого нині були припнуті два човни. На веслах одного сидів Джем Блайт, а другого – Джо Мілгрейв, який знав про човни геть усе й дуже хотів показати це Міранді Прайор. Хлопці навзаводи рушили вздовж затоки й Джо привів свій човен першим. Інші човни надходили з Гарбор-Геда й західного берега затоки. Там і тут лунав сміх. Великий білий маяк Чотирьох Вітрів купався у світлі, а на вершечку його, обертаючись, несла свою варту невтомна зоря. Сім’я із Шарлоттауна, що літувала на маяку – родичі нинішнього доглядача – улаштувала вечірку, на яку запросила всю молодь із Чотирьох Вітрів, Гарбор-Геда та Глена Святої Марії. Щойно Джемів човен минув поворот, який вів просто до маяка, Рілла, сховавшись за спиною панни Олівер, хапливо скинула черевики й узула сріблясті туфельки. Вона одразу помітила, що на скелястих сходах, освітлених китайськими ліхтариками, юрмляться хлопці, і постановила собі нізащо не йти туди в грубих черевиках, які мати змусила її взути в дорогу. Туфельки виявилися затісні, але ніхто й не здогадався про це, коли Рілла, усміхнена, ступила на сходинку. Лагідні темні очі її запитливо мерехтіли, круглі кремові щічки дедалі сильніше бралися рум’янцем. Щойно вона увійшла в передпокій, один із хлопців з потойбіч затоки вже запросив її до танцю, а наступної миті вони опинилися в павільйоні, зведенім попід лапатими ялинами для вечірки. То було дуже гарне місце, так само щедро прикрашене ліхтариками. Десь позаду лежало море, що яскріло й мерехтіло у світлі вогнів маяка; ліворуч – піщана гряда, залита місячним сяйвом, праворуч – скелястий берег із темно-фіолетовими тінями й кришталево чистими бухтами. Рілла та її партнер линули в танці поміж гостей. Дівчина захоплено зітхнула. О, яку чарівливу музику видобуває зі скрипки Нед Берр – немовби звуки потойбічних сопілок із давньої казки, що змушують усіх присутніх до мимовільного танцю! Який прохолодний і свіжий дме вітерець із-над гавані, яким білим і дивовижним здається все в сяєві місяця! Оце і є життя – прекрасне, чарівне! Рілла відчула, наче ноги й душа її мають крила.

Розділ 4. Чути музику Дударя

Найперша Ріллина вечірка була справдешнім її тріумфом – принаймні так здавалося попервах. Вона мала стількох кавалерів, що мусила ділити кожен тур між кількома хлопцями. Її сріблясті туфельки мовби пурхали в танці самі, і хоч вони й далі тиснули їй у пальці й люто стирали шкіру на п’ятах, Рілла впивалася власним щастям. Лиш Етель Різ змусила її зо кілька хвилин побиватися, таємничо кивнувши їй при виході з павільйону й із глузливою усмішкою, властивою всім у їхній родині, пошепки повідомивши про діру на Ріллиній сукні та пляму на зборці. Згорьована Рілла кинулася до кімнати, яка того вечора правила за дамський гардероб, і виявила, що «пляма» – то лише крихітний слід від трави, та й «діра» на місці одного з віддертих гачків ледь помітна. Ірен Говард пришила гачок на місце й зробила Ріллі кілька солодкаво-поблажливих компліментів. Таке заступницьке ставлення дуже тішило Ріллу. Ірен була дев’ятнадцятиліткою з Верхнього Глена, яка любила крутитися в товаристві молодших дівчат – на жовчну думку деяких приятельок, для того, щоби за відсутності суперниць розігрувати роль королеви. Утім, Рілла вважала Ірен чудовою, ба навіть любила її за покровительську манеру спілкування. Ірен була вродлива й елегантна, мала божественний голос і кожну зиму проводила в Шарлоттауні, де брала уроки музики. У Монреалі мешкала її тітка, що справляла їй найвишуканіші сукні; а ще подейкували, буцім Ірен пережила нещасливе кохання. І, хоч ніхто не знав достеменно, у чім була річ, сама таємниця вабила й чарувала. Отож компліменти Ірен стали вінцем несказанного щастя для Рілли. Дівчина весело метнулася назад до павільйону і, на мить спинившись біля дверей у світлі ліхтариків, оглянула пари, що линули в танці. Аж ось між тлуму танцюристів вона на мить уздріла Кеннета Форда, що стояв у протилежнім кутку павільйону.

Серце Рілли завмерло – чи то пак, якщо це фізіологічно неможливо, їй здалося, що воно завмерло. То він таки приїхав, він тут! Вона вже постановила собі вважати, що він не приїде – хоча це, звісно, не мало жодного значення. Чи помітить він її? Чи зверне увагу на неї? Звісно, він не запросить її до танцю… годі й надіятися на таке. Вона для нього – лиш дитина; щойно три тижні тому, гостюючи в Інглсайді, він кликав її «Стоніжкою». Тоді вона, розлючена, ридала у своїй кімнаті. Але тепер її серце завмерло, коли вона вздріла, як він прямує до неї. Невже таки справді до неї… невже… до неї… о, так! Він шукав її… він підійшов до неї… він дивився на неї новим, геть незнаним їй поглядом темно-сірих очей. О, це було майже нестерпно прекрасно… а довкола все тривало, як і раніше – танцюристи кружляли під музику, хлопці, котрі не знайшли собі партнерок, вешталися павільйоном, закохані пари сиділи на скелях… ніхто й не бачив, яка важлива подія сталася щойно у світі.

Кеннет, високий, дуже вродливий юнак, вирізнявся вдавано недбалими манерами й рухами, на тлі яких решта хлопців здавалися скутими та незграбними. Подейкували, що він дивовижно розумний, а життя у великому місті й навчання в престижному університеті витворювали довкола нього певний романтичний ореол. До того ж, його вважали спокусником, хоча, напевно, цьому сприяв його ледь сміхотливий оксамитовий голос, якого жодна дівчина не могла чути без серцебиття, і небезпечна манера слухати співрозмовницю так, мовби вона казала саме те, чого він одвіку чекав і сподівався почути.

– Це Рілла-моя-Рілла? – тихо запитав Кеннет.

– Жвішно, – мовила Рілла, і враз їй запраглося скочити в море зі скель чи ще якось покинути цей немилосердний світ.

У дитинстві Рілла шепелявила, та згодом переросла цю ваду. Лиш деколи, за сильного потрясіння чи хвилювання, язик її відмовлявся слухатися. Досі цього не ставалося вже понад рік, і тепер, коли їй так хотілося мати дорослий, статечний і мудрий вигляд, вона раптом зашепелявила, як дитя! О, це було так принизливо… на очі Ріллі набігли сльози… і ще мить, і вона розплачеться… хай би Кеннет ішов і не повертався. Вечірка була зіпсована, а Рілла – повергнута в прах.

А він же сказав «Рілла-моя-Рілла» – не «Стоніжка», «мала» чи «ляля», як озивався був раніше, коли взагалі помічав її! Та й вона не образилася, що Кеннет ужив лагідне Волтерове наймення: воно звучало так гарно, промовлене його тихим пестливим тоном із ледь помітним наголосом на слові «моя». Усе було б чудово, якби вона не повелася, як справжня дурепа. Рілла не наважувалася підвести очі, щоб не зустрітися із його насмішкуватим поглядом. Отож вона дивилася долу; її довжелезні темні вії й кремово-білі повіки були такі звабливі й чарівні, аж Кеннет подумав, що саме Рілла, напевне, буде найвродливішою із трьох інглсайдських дівчат. Хай би вона підвела очі… він так хотів перехопити цей соромливий, запитливий погляд. Вона, безсумнівно, була найгарнішою на цій вечірці.

Що він каже? Рілла не йняла віри власним вухам.

– Потанцюймо?

– Звісно, – мовила Рілла, палко бажаючи не зашепелявити, аж відповідь замалим не шмагонула сердешного Кеннета. Рілла знов зажурилася. Це «звісно» пролунало так стрімко й безапеляційно, начеб вона просто кидалася на нього! Що він тепер подумає? Ох, ну чому такі жахіття стаються саме тоді, коли дівчина хоче мати якнайпривабливіший вигляд?

Кеннет повів її у коло танцюристів.

– Мабуть, однісінький танець моя скалічена нога ще подужає, – мовив він.

– Вона досі болить? – запитала Рілла. Ох, навіщо було це казати? Адже вона знала, що Кеннетові до смерті набридли розмови про зламану ногу. Рілла сама чула, як він казав Ді, буцім готовий носити на шиї табличку, де кожен читатиме, що він одужує й усе таке. Аж ось і вона ставить йому осоружне запитання!

Кеннет справді втомився від нескінченних розмов про свою хвору ногу. Утім, нечасто питання ці лунали з таких гарних вуст із чарівною ямкою над верхньою губою, немовби створеною для цілунків. Можливо, тому він терпляче сказав, що нога йому болить дедалі менше й майже не дошкуляє, коли не ходити забагато.

– Лікарі запевняють, що невдовзі вона буде зовсім здорова, але, на жаль, цього року я вже не пограю у футбола.

Вони танцювали, і Рілла знала, що їй заздрить кожнісінька дівчина в цім павільйоні. Опісля танцю вони зійшли до моря скелястими сходами. Кеннет знайшов плоскодонку й повіз її вздовж залитої місячним сяйвом затоки до піщаної гряди. Там вони гуляли, доки йому знов заболіла нога, а тоді всілися на піску. Він розмовляв із нею так, як досі розмовляв лише з Нен і Ді. Рілла, охоплена геть незбагненним зніяковінням, насилу видушувала із себе слова й боялася, що Кеннет напевне вважає її страхітливо дурною, та попри це, усе було чудово: місячна ніч і мерехтливе море, малесенькі хвильки, що з ніжним шурхотом лягали на пісок, свіжий пустотливий вітерець, який виспівував поміж трав на гребенях дюн, тиха й лагідна музика із протилежного берега.

– «Русалки тішаться під місячний наспів», – тихенько промовив Кеннет, цитуючи один із Волтерових віршів.

Він і вона удвох – тут, посеред цієї розкішної ночі, де все тішить погляд і слух! Ох, якби лиш туфлі так не муляли, і якби лиш вона могла промовляти розумні речі, як панна Олівер… ні, хай би їй просто вдалося погомоніти з Кеном так само, як з іншими хлопцями! Проте нині Рілла не знаходила слів – тільки слухала й проказувала якісь незначущі дурниці у відповідь. Але, можливо, її замріяні очі, ямочка над губою й витончена шийка були достатньо красномовні. Принаймні Кеннет не виявляв бажання вернутися; отож, коли вони таки припливли на маяк, гості уже вечеряли. Кеннет знайшов їй місце в кухні біля вікна, а сам сидів поруч на підвіконні, доки вона їла морозиво й торт. Рілла роззиралася довкруж і думала, яка чудова вдалася ця найперша вечірка. Вона ніколи її не забуде. Маяк бринів сміхом і жартами; там і тут ясніли прегарні очі юнаків та дівчат. Із павільйону чулися звуки скрипки й ритмічні кроки танцюристів.

Аж раптом між хлопців, які з’юрмилися коло дверей, знявся неспокій. Хтось пробився крізь натовп і закляк на порозі, сердито роззираючись довкола. То був Джек Еліот із протилежного боку затоки – студент медичного факультету університету Мак-Гілла, мовчазний і нетовариський хлопчина. Його запросили на вечірку разом з усіма, проте ніхто не сподівався, що він приїде: того дня Джек мусив рушити в справах до Шарлоттауна й повернутися пізно ввечері. Та ось він, стоїть і тримає в руці газету.

Гертруда Олівер поглянула на нього зі свого кутка й хтозна-чому знову здригнулася. Вона й собі тішилася вечірці, бо ж несподівано зустріла серед гостей свого шарлоттаунського знайомого. Той, не маючи друзів у Чотирьох Вітрах і будучи значно старшим за більшість присутніх, зрадів розмові з освіченою дівчиною, здатною обговорювати події на міжнародній арені з достоту чоловічою логікою та завзяттям. Отак, за приємною бесідою, панна Олівер майже забула про нинішні гризоти. Тепер її знову посіло тривожне передчуття. Які новини приніс Джек Еліот? На думку їй спали рядки зі старої поеми: «Вночі бучні лунають звуки балу… та що це? Подзвін, вісник небуття»[9]. Чому вона згадала ці слова? Чому мовчить Джек Еліот – якщо він має що повідомити? Чому стоїть, набурмосено позираючи довкруги?

– Запитайте його… запитайте, – палко звернулася вона до Аллана Дейлі. Проте хтось випередив її. На маяку вмить запала жахлива тиша. У павільйоні скрипаль зупинився, щоб перепочити, отож і там було тихо. Здалеку линув тихий стогін моря – свідчення шторму, що вже надходив з Атлантики. Із-над скель прилетів дівочий уривчастий сміх і розтанув, немовби злякавшись раптової мовчазної напруги.

– Англія оголосила війну Німеччині, – поволі прорік Джек Еліот. – Телеграма з новинами надійшла щойно перед моїм від’їздом із Шарлоттауна.

– Спаси нас, Господи, – видихнула Гертруда. – Мій сон… мій сон! Ось вона, перша хвиля!

Вона поглянула у вічі Аллану Дейлі й кволо всміхнулася.

– Це Армагеддон? – запитала вона.

– Боюся, що так, – серйозно відповів він.

Довкола них знявся хор вигуків, сповнених доволі байдужого зацікавлення й подиву. Майже ніхто не збагнув суті повідомлення, і всього кілька людей розуміли, що воно якось стосується їх самих. Невдовзі пари знову полинули в танці й довкола розлігся веселий гомін. Гертруда та Аллан Дейлі тихо й схвильовано обговорювали новину. Волтер Блайт зблід і вийшов з кімнати. Надворі він перестрів Джема, що мчав угору скелястими сходами.

– Джеме, ти чув новини?

– Так. Дудар прийшов. Ура! Я знав, що Англія не полишить Франції напризволяще. Я просив капітана Джозаю підняти прапор, але він каже, що слід зачекати до ранку. Джек розповів, що завтра почнеться набір добровольців.

– Було б чого перейматися, – пирхнула Мері Ванс, глузливо поглядаючи вслід Джемові. Вона сиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів, і то було не тільки вельми неромантично, а ще й геть незручно. Проте Мері й Міллер почувалися невимовно щасливими. Міллер Дуглас був високим, сильним, вайлуватим хлопцем, який уважав, що Мері Ванс нівроку гостра на язик, а білі очі її блимають, мов велетенські небесні зорі. Жодне з них не мало й гадки, нащо це Джемові Блайту закортіло підняти прапор. – Хай би собі воювали, у тій Європі. Нас це не обходить.

Волтер поглянув на неї й завмер у моторошному передчутті.

– Доки закінчиться ця війна, – мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, – кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті… ти, Мері, відчуєш її… усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті – роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років.

– Ти глянь! – озвалася Мері, яка завжди відповідала так тоді, коли не мала чого сказати. Вона не розуміла Волтера, а втім, їй стало тривожно. Він завжди казав такі дивні речі. Той його дурний Дудар… вона вже багато років нічого про нього не чула, і ось він знову з’явився, мовби нізвідки. Хай там як, а Волтерові балачки їй не сподобалися й квит.

– Та чи не перебільшуєш ти, Волтере? – запитав Гарві Крофорд, який підійшов до них саме в цю мить. – Війна не триватиме роками… вона закінчиться за місяць чи два. Англія вмить зітре Німеччину з мапи світу.

– Гадаєш, війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, скінчиться за кілька тижнів? – палко промовив Волтер. – Ні, Гарві, це не дрібна балканська сутичка. Це битва не на життя, а на смерть. Німеччина розпочинає її, щоб перемогти чи померти. А знаєш, що буде, якщо вона переможе? Канада стане її колонією.

– Ну, то ще не скоро вийде, – стенув плечима Гарві. – Спершу їй доведеться здолати британський флот, а коли й так, то є ще ми з Міллером, і ми вже дамо їм чосу, га, Міллере? Хай німці не потикаються до нашої старої любої Канади!

І Гарві, сміючись, побіг сходами вниз до моря.

– Усі ви, хлопці, мелете казна-що, – гидливо буркнула Мері Ванс, а тоді підвелася й потягла Міллера до прибережних скель. Нечасто їм випадала нагода прогулятися вдвох, і Мері не хотіла, щоб Волтерові балачки про дударів, німців та інші дурниці зіпсували такий гарний вечір. Волтер лишився сам на сходах, невидющо озираючи красу Чотирьох Вітрів.

Найкраща частина вечора закінчилася й для Рілли. Відколи Джек Еліот приніс раптові новини, вона відчула, що Кеннет більше не думає про неї. Зненацька їй стало сумно й самотньо. То було навіть гірше, ніж якби він узагалі не помітив її. Невже так у житті завжди: спершу стається щось радісне, потім ти тішишся ним, а воно вислизає геть? Рілла тужила й почувалася значно старшою, відколи того вечора вийшла з дому. Хтозна, можливо, так і було… можливо, і справді вона стала старшою за ці кілька годин. І негоже сміятися з підліткових гризот. Усі вони страхітливі, бо молодь іще не знає, що «й це мине». Рілла зітхнула. Їй хотілося опинитися вдома, у ліжку, і виплакатися в подушку.

– Стомилася? – запитав Кеннет лагідно, проте неуважно… ох, як неуважно! «Йому геть байдуже, втомлена я чи ні», – подумала Рілла.

– Кеннете, – боязко проказала вона, – ти думаєш, ця війна стосується й нас, канадців?

– Чи стосується? Та звісно, вона стосуватиметься тих щасливців, що візьмуть участь у ній. Я не зможу… через цю кляту ногу. Таке лихо!

– Я не розумію, чого ми повинні брати участь у війнах, які веде Англія? – скрикнула Рілла. – Вона й без того здатна битися.

– Річ не в тім. Ми належимо до Британської імперії. Це справа родинної честі. Ми мусимо підтримувати одне одного. Шкода, що війна скінчиться, перш ніж я зможу придатися.

– То якби не хвора нога, ти записався би в добровольці? – недовірливо запитала Рілла.

– Авжеж. Як і тисячі хлопців. Джем напевне запишеться, можу побитися об заклад… Волтер, мабуть, іще не оклигав. І Джеррі Мередіт – неодмінно! А я ще журився, що цього року більше не зможу зіграти у футбола!

Ошелешена Рілла мовчала. Джем… і Джеррі! Нізащо! Тато й пан Мередіт не дозволять цього! Вони ще студенти! Ох, навіщо Джек Еліот приніс ці жахливі новини?

Надійшов Марк Воррен і запросив її до танцю. Рілла погодилася, знаючи, що Кеннетові байдуже, піде вона чи лишиться. Ще годину тому на дюнах він дивився на неї так, мовби крім неї нічого не мало значення. А тепер вона стала ніким. Усі думки його поглинула майбутня Велика Гра на закривавлених полях, ставкою в якій були цілі імперії. Гра, у якій жінки не могли взяти участь. Жінкам, скрушно думала Рілла, доведеться сидіти вдома й ридати. Та це ж дурниця! Кеннет не піде на фронт – він сам це визнав… і Волтер також… на щастя… а Джем і Джеррі, звісно, будуть розважливі. Вона не хвилюватиметься… вона радітиме й танцюватиме. Але, ох, цей Марк Воррен! Який незграба! Плутає всі па! Навіщо хлопці прагнуть танцювати, коли нітрохи не вміють? І коли ступні в них величезні, немов човни? Осьде, він знову штовхнув її! Більше вона ніколи з ним не танцюватиме!

Вона танцювала й з іншими хлопцями, хоч вечірка й утратила весь свій чар, а ноги, стерті сріблястими туфельками, почали немилосердно боліти. Кеннет, здається, пішов… принаймні його ніде не було видно. Ріллина перша вечірка, яка почалася так гарно, виявилася геть невдалою. Голова їй боліла, ноги пекли. Проте найгірше було ще попереду. Разом з кількома друзями з потойбіч затоки Рілла спустилася на кам’янистий берег, де всі вони відпочивали, доки нагорі, у павільйоні, линув танець за танцем. О, як приємно й прохолодно було сидіти біля моря! Усі вони втомилися; Рілла мовчала, доки приятелі жваво гомоніли. Вона зраділа, коли хтось прийшов і сказав, що човни із протилежного боку затоки готові до відплиття. Веселий гурт посунув нагору. У павільйоні ще кружляло в танці кілька пар, та більшість гостей уже розійшлася. Рілла огледілася в пошуках односельців, проте нікого не було видно. Дівчина кинулася на маяк. І там нікого. Налякана, вона вискочила на сходи, якими гості спускалися вниз. Онде й човни… де ж Джемів? Де човен Джо?

– Рілло, я думала, ти поїхала вже додому, га? – мовила Мері Ванс, вимахуючи шаллю вслід човну, що плив уздовж гавані під стернуванням Міллера Дугласа.

– Де всі решта? – промимрила Рілла.

– Поїхали вже – Джем усіх повіз іще годину тому, бо в Уни розболілася голова. А інші чверть години як попливли разом з Джо. Онде вони, бач, коло Березового Мису. Я не поїхала – вітер зривається, буде ще в мене морська хвороба. Я й пішки додому дотюпаю. Тут лише півтори милі. Думала, ти й собі попливла, з усіма. Де ти ходила?

– Я була там, на скелях, із Джемом та Моллі Крофорд. Чому ніхто не шукав мене?

– Та шукали, але не знайшли. Певно, гадали, що ти поїхала в іншому човні. Не бійся. Переночуєш у мене, а я зателефоную до Інглсайду й скажу, де ти є.

Рілла збагнула, що іншого виходу в неї немає. Вуста її затремтіли, на очі набігли сльози. Вона відчайдушно закліпала – хоча не розплакатися на очах у цієї Мері. Але виявити, що її просто забули… і ніхто не шукав – навіть Волтер! Аж раптом Рілла пригадала дещо жахливе.

– Мої черевики! – заголосила вона. – Я покинула їх у човні!

– Отакої, – здивовано витріщилася Мері. – Не бачила ще таких роззявкуватих дітей. Ну, то попроси Гейзел Льюїсон позичити тобі черевики.

– Е, ні, – обурилася Рілла, котра не зносила Гейзел. – Краще я піду босоніж.

Мері знизала плечима.

– Як собі хочеш. Коли така горда, то мучся. Потім не будеш ловити ґав. Ну, пошкандибали.

Дівчата рушили в путь. Проте «шкандибати» рінявою, всуціль переритою коліями дорогою в легеньких сріблястих туфельках на високих французьких підборах було геть нецікаво й нелегко. Сяк-так Рілла дибала вздовж прибережної дороги, та потім відчула, що в цих мерзенних туфлях більше не здатна ступити ні кроку. Вона роззулася, скинула дорогі шовкові панчохи й пішла далі босоніж. Це теж було неприємно: її ніжні ступні боліли при кожному кроці нерівним і кам’янистим шляхом, а стерті п’яти пекли. Та що були муки фізичні на тлі страшного приниження? Оце вона вскочила в халепу! Що, якби Кеннет Форд побачив її тепер, заплакану, мов дитя з розбитим коліном? Як жахливо закінчується її найперша вечірка – а все ж починалося чарівно! Вона не може не плакати… це надто гірко. Нікому вона не потрібна… ніхто й не згадав про неї! Якщо вона застудиться, простуючи росяною дорогою, і схопить сухоти – можливо, тоді вони пошкодують. Рілла нишком витерла очі шаллю – носовички, здається, щезли зі світу так само, як черевики! – та важко було не шморгати. Що далі, то гірше!

– Чи в тебе нежить? – озвалася Мері. – Було би подумати, перш ніж сидіти під скелями на вітрі. Тепер твоя мамця більше нікуди тебе не відпустить. Але гулянка вдалася. Льюїсони вміють святкувати, як не крути, хоча тої Гейзел я терпіти не можу. Аж почорніла вся, коли ти з Кеннетом танцювала. І ця мала потіпаха, Етель Різ. Ото він дівкам голови крутить!

– Не крутить, – розпачливо відрубала Рілла між двома шморганнями.

– От будеш доросла, як я, то й знатимеш більше про чоловіків, – зверхньо мовила Мері. – Не вір усьому, що вони кажуть. І хай Кеннет Форд не думає, буцім ти побіжиш до нього, варто йому лише пальцем кивнути. Не будь слабкодухою, мала!

О, це нестерпно – слухати заступницькі повчання Мері Ванс! І йти цією кам’янистою дорогою босій, зі стертими п’ятами! І плакати, не маючи носовичка й не в змозі зупинитись!

– Я зовсім – шморг! – не думаю – шморг! – про Кеннета Форда – шморг-шморг! – озвалася горопашна змучена Рілла.

– Ти охолонь, мала, і послухай, що старші кажуть. Бачила я, що ти втекла з Кеном на дюни й сиділи ви там довгенько. Твоя мамця була би не рада почути таке.

– Я сама розкажу… і мамі… і панні Олівер… і Волтеру теж! – хлипала Рілла. – Ти й собі кілька годин просиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів! Що сказала б на це пані Еліот?

– Я не сваритимуся з тобою, – зненацька холодно й зверхньо утяла Мері. – Я лиш кажу, що не слід робити такого, поки ти ще не виросла.

Рілла більше не могла приховувати сліз. Усе було поруйноване – навіть та неземна, романтична, прекрасна година з Кеннетом виявилася зіпсованою й оскверненою. У цю мить Рілла ненавиділа Мері Ванс.

– Чого це ти плачеш? – здивувалася Мері. – Що сталося?

– Ноги… болять, – ридала Рілла, чіпляючись за рештки гордості. Було не так принизливо сказати, що плачеш від болю в ногах, аніж визнати, що… хтось позбиткувався з тебе, а друзі покинули, а ще дехто повчає, немов школярку.

– Уявляю, – співчутливо відказала Мері. – Та не журися. Я знаю, де в моєї Корнелії стоїть миска з гусячим смальцем. Він помічний – ліпше за всі ті кольдкреми. Вкладешся – то я намащу тобі п’яти.

П’яти, намащені гусячим смальцем! Отак закінчується найперша в житті вечірка, найперша в житті розмова під місяцем із кавалером!

Марно було плакати далі, тож Рілла з відчайдушним спокоєм заснула в ліжку Мері Ванс. На крилах шторму прилетів світанок, і капітан Джозая, дотримуючи обіцянки, здійняв на маяку Чотирьох Вітрів британський державний прапор, що маяв проти хмар на вітрі, мов сліпуча та незгасима сигнальна зоря.

Розділ 5. «Шум кроків»[10]

Рілла пробігла крізь сонячну розкіш кленового гаю до свого улюбленого куточка в Долині Райдуг, де сіла на моховитий камінь у заростях папороті, зіперла підборіддя на руки й невидющо втупилася в сліпучу блакить серпневого неба – блакитного, мирного та незмінного, що так само розгорталося над долиною погожими літніми днями, відколи вона пам’ятала себе.

Рілла хотіла побути сама – подумати, пристосуватися, якщо можливо, до цього нового світу, у який її мовби хтось переніс, так незворотно й раптово, аж їй незрозуміло було, хто вона тепер. Чи була вона… чи могла вона бути тією Ріллою Блайт, яка танцювала на маяку Чотирьох Вітрів шість днів тому… усього шість днів тому? За ці шість днів мовби минуло ціле життя, і час їй спливав не годинами, а серцебиттями. Той вечір, із усіма надіями, страхами, тріумфами та приниженнями, тепер здавався давньою історією. Невже вона справді плакала через те, що про неї забули й довелося брести додому пішки разом із Мері Ванс? Якою пустою й незначущою здавалася їй тепер ця причина для сліз! Нині вона мала право поплакати – але вона не заплаче… не можна! Як то сказала мама, з побілілими вустами й страдницьким поглядом, така, якою Рілла ніколи її не бачила:

«Чи будуть хоробрі наші мужі

Тоді, як забракне відваги жінкам?»

Саме так. Вона має бути відважна – як мама, Нен і Фейт… Фейт, яка із блиском в очах палко вигукнула: «О, чому я не хлопець? Тоді я також записалася би в добровольці!» Лише коли очі їй пекли, а горло стискало, як нині, Рілла усамітнювалася в Долині Райдуг – ненадовго, щоб поміркувати й згадати, що вона вже доросла, а дорослі жінки мусять давати раду з такими випробуваннями. Утім, було… приємно час від часу сховатися від усіх, щоби ніхто не міг назвати її боягузкою, коли на очі, попри всі зусилля, набігали сльози.

Як солодко пахла лісова папороть! Як тихо гойдалися й перешіптувались над її головою пухнасті лапи ялин! Як казково тенькали дзвіночки на Закоханих Деревах – лише вряди-годи, коли майне вітерець! Який неземний бузковий туман курився, немовби ладан на вівтарі дальніх пагорбів! Як біліли під вітром тильні боки кленових листків, немовби гай укрився блідо-сріблястим квітом! Усе було так, як і сотні разів донині, коли вона приходила сюди; а проте світ, здавалося, змінився до невпізнанності.

«Як негарно було з мого боку бажати, щоб тут ставалися драматичні події, – думала Рілла. – Ох, якби лише можна було повернути ті неоціненні, прекрасні одноманітні дні! Я більше ніколи не нарікала б на них!»

Ріллин світ розбився на друзки наступного ж дня по вечірці. За обідом, коли вся сім’я обговорювала вчорашні новини, раптом озвався телефон. Дзвонили Джемові із Шарлоттауна. Закінчивши розмову, він повісив слухавку й озирнувся, із розпашілим лицем і ясними очима. Джем не встиг промовити й слова, та його мати, Нен і Ді пополотніли. Ріллі ж уперше в житті здалося, що всі довкола чують, як калатає її серце, і щось невидиме стисло горло.

– Тату, в місті набирають добровольців, – проказав Джем. – Сотні хлопців уже записалися. Я поїду сьогодні ввечері.

– Ох… маленький Джеме! – скрикнула пані Блайт і голос її зірвався. Вона вже багато років не кликала його так, відколи в дитинстві син рішучо повстав проти цього ймення. – О ні… ні… мій маленький Джеме…

– Я мушу, мамо. Адже так… правда, тату? – відповів Джем.

Лікар Блайт підвівся з-за столу. Він теж був дуже блідий, а голос його звучав хрипко. Проте він не вагався.

– Звісно, Джеме… звісно, коли ти так думаєш…

Пані Блайт сховала обличчя в долонях. Волтер понуро дивився у свою тарілку. Нен і Ді взялися за руки. Ширлі намагався прибрати безтурботного виразу. Сьюзен сиділа, мов паралізована, а на тарілці перед нею лежав недоїдений шмат пирога – промовисте свідчення сильного потрясіння, бо ж Сьюзен ніколи й нікому не прощала викинутих кавалків. Марнування харчів для неї було однією з найтяжчих провин.

Джем знову підійшов до телефона.

– Треба подзвонити Мередітам. Джеррі, мабуть, теж захоче поїхати.

На ці слова Нен скрикнула, мовби її вдарили ножем, і побігла геть із кімнати. Ді кинулася за нею. У пошуках підтримки Рілла озирнулася на Волтера, та він поринув у незбагненну замрію.

– Гаразд, – казав Джем спокійно, начеб домовлявся про пікнік із друзями. – Я знав, що ти теж поїдеш… так, нині о сьомій. До зустрічі на станції. Бувай.

– Пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, – розбудіть мене. Я сплю… чи все це відбувається насправді? Чи розуміє цей благословенний хлопчик, що він каже? Він хоче записатися в солдати? Невже нашому війську потрібні діти, такі, як він? Це неподобство! Адже ви з паном лікарем забороните це.

– Ми не можемо, – здушено відказала пані Блайт. – О, Гілберте!

Лікар Блайт підійшов до дружини й ніжно взяв її за руку, дивлячись у милі сірі очі, які лиш одного разу в їхньому житті гляділи на нього з такою мукою й таким благанням, як у цю мить. Обоє згадали той давній день у старім Домі Мрії, коли померла маленька Джойс.

– Енн, ти ж не хотіла би, щоб він лишився… коли всі йдуть… а він уважає, що мусить… ти не хотіла би, щоб наш син повівся, немов слабкодухий егоїст?

– Ні… ні! Але… ох, він наш первісток, Гілберте! Він іще хлопчик! Невдовзі я спробую бути відважною… але зараз не можу. Усе це сталося так раптово. Дай мені час.

Лікар і пані Блайт вийшли з кімнати. Джем пішов… і Волтер також… Ширлі й собі підвівся. Рілла і Сьюзен сиділи одна проти одної самі за порожнім столом. Рілла досі не плакала… вона була надто ошелешена… аж ось уздріла, що Сьюзен плаче – Сьюзен, в очах якої вона ніколи не бачила ні сльозинки.

– О, Сьюзен… невже він піде… насправді? – проказала вона.

– Це… це… це… це дурниці, – мовила Сьюзен, витерла очі, рішучо проковтнула сльози й підвелася. – Я йду мити посуд. Як не крути, а це треба зробити, хай навіть усі кругом подуріли. Не плач, не плач, рибонько. Джем, напевно, поїде, але війна закінчиться, доки він туди ще дістанеться. Краще тримаймося – нам не слід хвилювати твою бідолашну матінку.

– У сьогоднішній «Ентерпрайз» надрукували заяву лорда Кітченера[11] про те, що війна, можливо, триватиме роки зо три, – із сумнівом заперечила Рілла.

– Я не знаю цього лорда Кітченера, – незворушно відрубала Сьюзен, – та, думаю, він і собі помиляється не рідше за інших. Твій батько сказав, що війна триватиме кілька місяців, і я йому вірю більше, аніж якомусь там лордові. Тож мусимо заспокоїтися, зважити на Всевишнього та прибрати в їдальні. Сльози – хіба пусте гаяння часу, та й не розрадять вони нікого, лиш засмутять.

Увечері Джем і Джеррі поїхали до Шарлоттауна, а за два дні повернулися вже у військовій формі. Увесь Глен Святої Марії схвильовано й зацікавлено обговорював новину. Життя в Інглсайді раптом стало тривожне й напружене. Пані Блайт і Нен відважно всміхалися й поводилися бездоганно. Пані Блайт і панна Корнелія вже взялися до організації місцевого осередку Червоного Хреста. Лікар Блайт і пан Мередіт об’єднували чоловіків у Патріотичне товариство. Рілла, після першого потрясіння, відгукнулася на романтичний бік найсвіжіших подій, попри душевний біль. Джем мав такий мужній вигляд у військовій формі. Як чудово було думати про канадських хлопців, які так швидко, безстрашно й несхитно відповіли на поклик вітчизни. Рілла гордо скидала підборіддя поміж інших дівчат, чиї брати не пішли до війська. У щоденнику вона писала:

«За нас обох він йде один,

Бо в батька я – дочка, не син»[12]

і була певна, що каже щиро. Звісно, вона й собі записалася б, якби народилася хлопцем! Вона нітрохи не сумнівалася в цьому; а проте й міркувала, чи не жахливо з її боку радіти, що Волтер не оклигав після хвороби так швидко, як їм би хотілося.

«Я не пережила б, якби Волтер пішов на війну, – писала Рілла. – Я дуже люблю Джема, але Волтер означає для мене більше, ніж будь-хто інший, і я просто померла б, якби він теж записався. Він так змінився цими днями, і майже не розмовляє зі мною. Напевно, теж хотів би вступити до війська, і гнітиться тим, що не може. Він ніде не ходить разом із Джемом та Джеррі – а хлопці ж були нерозлучні. Я ніколи не забуду обличчя Сьюзен, що вперше побачила Джема у формі. Воно затремтіло й викривилось, ніби Сьюзен хотіла заплакати, та вона сказала хіба: „Ти, Джеме, став тепер геть схожий на чоловіка“. Джем засміявся. Він не образився, адже Сьюзен досі бачить у ньому лише дитя.

Удома всі, крім мене, заклопотані. Я теж хотіла б робити щось, проте, здається, для мене немає діла. Мама й Нен постійно працюють, а я тиняюся, наче самотній загублений привид. Але найдужче мені болять усмішки мами й Нен – вони виглядають, наче приклеєні. Мамині очі більш не сміються. У мене відчуття, мовби тепер і я не повинна сміятися… мовби сміх – це ознака зіпсованості. А мені так важко стримуватися, навіть попри те, що Джем записався в солдати. Але й тоді, коли я сміюся, я вже не тішуся, як раніше. Попід звичною машкарою я відчуваю невпинний біль, надто коли часом прокинуся серед ночі. Тоді я плачу, бо мені страшно, що Кітченер правду каже, і війна триватиме кілька років, а Джема… ні, я не напишу цього слова. Якщо напишу, у мене буде таке відчуття, що це неодмінно станеться. Позавчора Нен сказала, що наше життя вже ніколи не буде таке, як колись. Я розсердилася. Ні, все буде так само – коли війна закінчиться, а Джем і Джеррі повернуться. Ми знову будемо тішитися й веселитися, а ці дні минуть, як жахливий сон.

Відтепер найважливіша подія щодня – це прихід листоноші. Тато вихоплює в нього газету – я ніколи не бачила, щоб тато вихоплював щось у когось, – а ми юрмимося довкола й читаємо заголовки, заглядаючи йому через плече. Сьюзен запевняє, що ніколи не вірила й не повірить жодному слову з газет, проте й собі стає на порозі кухні, слухає й іде назад, хитаючи головою. Нині вона весь час сердиться, хоча готує всі Джемові улюблені страви, а вчора навіть не здійняла бучі, побачивши, що Понеділок знов спить на ліжку в кімнаті для гостей, просто на покривалі в яблуневі листочки, дарунку пані Рейчел Лінд. „Один Усевишній знає, де спатиме твій хазяїн найближчими місяцями, сердешне ти безсловесне створіння“, – сказала й виставила його досить лагідно. Утім, Сьюзен так само ненавидить Дока. Вона запевняє, що тої ж миті, як Джем приїхав додому в однострої, той обернувся на Пана Гайда і, як на неї, це промовистий доказ істинної натури цього котиська. Сьюзен – кумедна старенька, але вона таке серденько. Ширлі каже, що вона янгол і чудова куховарка водночас; а проте він – єдиний із нас, кого Сьюзен ніколи не сварить.

Фейт Мередіт – молодчина. Я думаю, вони із Джемом тепер насправді заручені. Очі її так і сяють… але усмішки зболені й вимучені, геть як у мами. Цікаво, чи я всміхалася б так відважно, якби це мій наречений ішов на війну. Боляче навіть тоді, коли йде тільки брат. Пані Мередіт каже, що Брюс ридав усю ніч, як дізнався, що Джем і Джеррі їдуть до війська. А ще він запитав, хто такий Г. X.[13], про якого згадував його батько – чи не Господь Христос? Брюс – дуже миле дитя. Я люблю його, хоч загалом і не пропадаю за дітлахами. А немовлят і зовсім не зношу – хоча, коли я кажу про це вголос, усі ззираються на мене так, наче це – хтозна-яке жахіття. Але ж я не люблю їх, і визнаю це відверто. Я згодна ПОГЛЯНУТИ на чисте гарненьке немовля – хай тільки його тримає хтось інший – але нізащо НЕ ТОРКНУСЯ жодного з них, і вони мені геть нецікаві. Гертруда Олівер каже, що відчуває достоту те саме. (Вона – найчесніша людина, яку я знаю, бо ніколи не прикидається). Вона сказала, що з дітьми їй нудно, аж доки ті навчаються розмовляти. Тоді вони подобаються їй – але не надто. Мама, Нен і Ді обожнюють малюків, а мене вважають дивачкою за те, що я їх не люблю.

Після вечірки на маяку я більше не бачила Кеннета. Він приходив до нас одного разу по поверненні Джема, але мене тоді не було. Мабуть, і не згадав про мене – принаймні мені ніхто нічого не розповідав, а я постановила собі не питати… але й байдуже! Тепер ніщо не має значення для мене – крім того, що Джем записався в солдати й уже через кілька днів поїде до Валкартьє[14]. Мій дорогий старший брат Джем! Я так пишаюся ним!

Мабуть, Кеннет і собі пішов би до війська, якби не хвора нога. Я певна, тут доклало руку Провидіння. Він єдиний син у матері; вона так побивалася б, якби він поїхав. Єдині сини не повинні й думати про те, щоб іти на війну».

Неподалік від місця, де сиділа Рілла, з’явився Волтер. Він ішов, похиливши голову й заклавши руки за спину. Побачивши сестру, Волтер відвернувся, потім зненацька повернувся назад і підійшов до неї.

– Рілло-моя-Рілло, про що ти думаєш?

– Усе так змінилося, Волтере, – скрушно мовила Рілла. – Навіть ти… ще тиждень тому ми всі були такі щасливі… а тепер… тепер… я не розумію, що коїться. Я розгублена.

Волтер сів на сусідній камінь і взяв у долоні благально простягнуту Ріллину руку.

– Боюся, Рілло, нашому звичному світові настав кінець. Мусимо визнати це.

– Мені так страшно думати про Джема, – жалісно відказала Рілла. – Інколи я забуваю, що насправді означає його від’їзд, і тоді відчуваю піднесення й гордість… а потім реальність налітає на мене, наче крижаний вітер.

– Я заздрю Джемові! – понуро озвався Волтер.

– Заздриш? О, Волтере… ти ж… не хочеш піти на війну?

– Hi, – різко відповів Волтер, дивлячись поперед себе на смарагдові алеї в долині. – Ні, я не хочу. У тім і річ. Рілло, мені страшно йти на війну. Я – боягуз.

– Неправда! – гнівно скрикнула Рілла. – Усякому страшно було б іти. Тебе ж… тебе можуть убити…

– Я не боявся б цього, якби тільки міг загинути без страждань, – замислився Волтер. – Я не боюся самої смерті – лиш болю, який, можливо, відчую, коли помиратиму. Просто померти не страшно… але агонія… Рілло, ти знаєш, я завжди боявся болю. Я нічого не можу вдіяти – здригаюся, думаючи про те, що буду скалічений… чи осліпну. Рілло, мені страшно самої думки. Осліпнути й ніколи більше не побачити світу… його краси… Чотирьох Вітрів попід місячним сяйвом… зірок, що мерехтять між ялиць… і туману над гаванню. Я мушу піти… мушу хотіти піти… але не хочу… навіть думати про це не хочу… і як мені соромно… соромно…

– Волтере, але ти все одно не міг би піти на війну, – зболено заперечила Рілла. Серце їй посів новий нездоланний страх, що Волтер таки поїде. – Ти ще не оклигав після тифу.

– Оклигав. Уже місяць, відколи я цілковито здоровий. Це підтвердить будь-який медичний огляд… я знаю. Усі гадають, наче я ще недужий – і я ховаюся за цією брехнею. Я… мав би бути дівчиськом! – скрикнув Волтер, охоплений гірким розпачем.

– Навіть якщо ти одужав, не йди, – заплакала Рілла. – Що буде з мамою? Вона так побивається через Джема. Якщо ви обидва поїдете, вона цього не переживе.

– Не плач… я не йду. Кажу тобі – я боюся… боюся. Собі я зізнаюся в цьому чесно. Яке полегшення – отак відверто поговорити з тобою, Рілло. Я не міг би сказати про це нікому іншому… Нен і Ді зневажали б мене. Але я ненавиджу все це – біль, жах і потворність. Війна – це не глянсувата форма, не чіткий і гордий стройовий крок на параді… я мучуся тим, що читав у старих книжках про війну. Безсонними ночами я лежу й бачу все те, що колись відбувалося – бачу кров, бруд і жахливі муки. І багнетний бій! Я міг би знести все інше, але не це. Мене нудить від самої думки про те, що доведеться встромити багнет в іншу людину, – здригнувся Волтер, – це гірше, ніж уявляти, що я зазнаю удару сам. Я постійно думаю про це… а Джемові й Джеррі, здається, таке не спадає й на гадку – вони сміються й знай торочать про те, як «битимуть гунів». Я навіснію, коли бачу їх в однострої! А вони думають, я дратуюся, бо й собі не можу податися з ними через ту кляту хворобу, – гірко розсміявся він. – Не вельми приємно почуватися боягузом.

Рілла обійняла Волтера й поклала голівку йому на плече. Як добре, що він не хоче записуватися до війська… на якусь мить їй стало так нездоланно страшно. І як чудово, що Волтер звіряє свої гризоти їй, а не Ді. Вона вже не почувалася самотньою й зайвою.

– Ти не зневажаєш мене, Рілло-моя-Рілло? – скрушно запитав Волтер. Чомусь йому було боляче думати, що Рілла може розчаруватися в нім – так само боляче, як ніби на її місці опинилася Ді. Раптом він зрозумів, яка дорога йому ця маленька залюблена в нього сестричка із благальним поглядом і настороженим дитячим виразом.

– Ні. Волтере, сотні людей відчувають те саме, що ти. Пам’ятаєш шекспірівський вірш із хрестоматії для п’ятого класу: «Не той відважний, хто страху не знає…»?

– «…А той, хто серцем, попри біль, долає страх»[15]. Я ж не роблю цього, Рілло. Ми не можемо прикрасити істину. Я – боягуз.

– Неправда. Згадай, як ти переміг Дена Різа.

– Єдиний спалах відваги за все життя – цього недостатньо.

– Волтере, якось тато сказав, що твоя біда – це чутлива натура й надто бурхлива уява. Ти переживаєш події, ще доки вони настануть… переживаєш на самоті, коли немає нічого, що допомогло б тобі знести муку… чи бодай полегшити. Тут немає чого соромитися. Два роки тому, коли ви із Джемом попекли руки, палячи сухотрав’я на дюнах, він удвічі сильніше кричав від болю, ніж ти. А щодо цієї дурної гидкої війни, то охочих записатися до війська не бракує й без тебе. Вона не триватиме довго.

– Я так хотів би повірити в це. Час вечеряти, Рілло. Біжи. Я не хочу їсти.

– Я теж. Не зможу й крихти проковтнути. Волтере, дозволь мені залишитися тут, із тобою. Яка розрада – поговорити з кимось про те, що гнітить. Усі вважають, наче я ще мала й не зрозумію.

Отож вони сиділи в долині удвох, доки перша зоря прозирнула крізь блідо-сіру хмарину понад кленовим гаєм і їхній маленький прихисток огорнули духмяні росяні сутінки. То був один із вечорів, що їх Рілла все життя зберігала в пам’яті, наче коштовні скарби – вечір, коли Волтер уперше заговорив із нею, як із дорослою й рівною. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер, принаймні в цю мить, відчував, що боятися жаху війни – не так і ганебно, а Рілла була щаслива, що саме їй він звірив болісні сумніви, і що вона може поспівчувати йому й зарадити. Вона таки була комусь потрібна.

Невдовзі на інглсайдській терасі вони застали гостей – подружжя Мередітів і Дугласів. Була там і кузина Софія – вона примостилася в тьмяному закутку біля Сьюзен. Пані Блайт, Нен і Ді не було вдома, проте на терасу вийшли лікар Блайт і Док, що сидів на ґанку, немов золотавий ошатний король. Звісно, усі розмовляли про війну – крім Доктора Джекіла, який випромінював довкола мовчазне й суто котяче презирство. Тими днями, коли двоє людей зустрічалися десь, вони розмовляли про війну, а старенький Горянин Сенді розмовляв про неї навіть сам із собою. Прокльони, які він адресував німецькому кайзерові, чути було ще за кілька акрів від його ферми. Волтер тихенько пішов, не бажаючи нікого бачити й воліючи, щоб ніхто не бачив його, проте Рілла сіла на сходах, попід якими духмяніла волога садова м’ята. Вечір видався дуже тихий; ближні угіддя тонули в туманно-золотавих сутінках. На душі дівчині було легше, аніж за весь попередній жахливий тиждень. Її більше не мучив страх, що Волтер піде до війська.

– Я сам записався б, якби тільки був на двадцять років молодший! – горлав Норман Дуглас, який не міг, хвилюючись, говорити спокійно. – Я показав би тому кайзерові, де раки зимують! І я колись казав, буцім пекла немає? Та звісно, є! Їх десятки… сотні… там горітиме кайзер і всі його виплодки!

– Я знала, що ця війна розпочнеться, – пихато озвалася пані Дуглас. – Я бачила, що вона насувається. Я давно ще могла сказати всім тим дурним англійцям, що чекає на них. Я ще кілька років тому казала вам, Джоне Мередіт, що замислює кайзер, та ви не повірили. Ви сказали, що він не повергне світ у війну. То хто мав рацію, Джоне? Я чи ви? Скажіть мені.

– Ви, і я можу визнати це, – мовив пан Мередіт.

– Надто пізно тепер визнавати, – мовила пані Дуглас, хитаючи головою, так, немовби пан Мередіт, визнавши за невісткою слушність раніше, відвернув би війну.

– Дякувати Богу, англійський флот – у повній готовності, – сказав лікар Блайт.

– Амінь, – притакнула Еллен. – Хоч більшість англійців сліпі, немов кажани, у цім вони таки бачать потребу.

– Можливо, Англія ще й уникне халепи, – жалісно проказала кузина Софія. – Не знаю. Але мені дуже страшно.

– Англія вже в халепі, Софіє Крофорд, – утяла Сьюзен. – Та я не збагну твоїх нарікань. Я впевнена, що британський флот умить розгромить Німеччину, тож нам нема чого хвилюватися.

Своїми палкими промовами Сьюзен хотіла переконати себе у власній слушності більше, ніж будь-кого іншого. Вона мала свій невеличкий запас настанов, котрий помагав їй долати звичні життєві незгоди, та що їй було протиставити грому й блискавкам, які ряхтіли над Гленом упродовж останнього тижня? Що могла вдіяти чесна й працьовита стара панна із Глена Святої Марії проти війни, що навісніла за тисячі миль? Сьюзен відчувала, що гріх перейматися тим, чого вона не спроможна ані збагнути, ані змінити.

– Британська піхота вкоськає німців! – гучно правив своєї Норман. – Заждімо лиш, і кайзер побачить, що справжня війна – то не парад у центрі Берліна з напомадженими вусиками!

– Британія не має піхоти, – заперечила Еллен. – І не дивися так на мене, Нормане. Самими поглядами не витвориш війська з нічого. Сотні тисяч людей – то дрібка проти мільйонної армії німців.

– Вони й тією дрібкою вдавляться, – мужньо наполягав Норман. – Зуби поламають. І не кажи, буцім один британець не вартий десяти зайд. Я й сам би знищив дюжину їх, зі зв’язаними руками!

– Я чула, – озвалася Сьюзен, – що наш пан Прайор вважає війну безглуздям. Каже, буцім Англія вступила в неї тільки тому, що заздрить Німеччині, а до Бельгії їй байдуже.

– Може, він і плів таке, – мовив Норман. – Я не чув. Та коли раптом почую, Місяць із Баками й гадки не матиме, що буде з ним самим. Ця моя мила родичка, Кітті Девіс, начебто теж меле подібну бридню. Не в моїй присутності, звісно – чомусь при мені всі бояться й рота розкрити. Бігме, певно, гадають, що це погано вплине на їхнє здоров’я.

– Я так боюся, що цю війну було нам послано як кару за гріхи, – простогнала кузина Софія, здіймаючи білі руки з колін і знову складаючи їх на животі. – «Лихий наш світ, надійде судна мить»[16].

– Наш панотець і собі так гадає, – реготнув Норман. – Га, пасторе? Тому ви вчора обрали за тему для проповіді цей текст – «Без кровопролиття відпущення немає»[17]? Я не згоден із вами – хотів підвестися в церкві й так і сказати, буцім немає глузду у ваших словах, та Еллен завадила. Відколи женився, я ані разу такої розваги не мав, щоб дошкулити пасторові.

– Без кровопролиття немає нічого, – мовив пан Мередіт тихим замріяним голосом, що завжди дивом справляв переконливе враження на слухачів. – Я думаю, усе повинно бути заслужене самопожертвою. Ми, люди, лишили криваві сліди на кожному кроці до вершин. І тепер знову мусить пролитися кров. Ні, пані Крофорд, я не вважаю, що війну було послано нам як кару. Це – ціна, яку має сплатити людство за благословення… за поступ, вартий такої платні… Ми не застанемо його, напевно, проте його успадкують наші онуки.

– А якщо Джеррі загине, ви так само піднесено думатимете про це? – запитав Норман, що все життя казав такі нетактовні речі й ні разу не збагнув, чому цього робити не слід. – Еллен, не штурхай мене під стільцем. Я лише хочу знати, чи пастор думає так насправді, чи то лише гарні слова для церковної кафедри.

Обличчя пана Мередіта здригнулося. Того вечора, коли Джем і Джеррі поїхали записуватися до війська, він провів страхітливу годину наодинці із собою в бібліотеці. Та відповідь його пролунала незмінно спокійно.

– Хай як я почуватимуся, ніщо не схитне моєї віри… моєї певності в тім, що країна, чиї сини готові жертвувати собою задля захисту ближніх, цінуватиме мир по-новому завдяки їхній жертві.

– Ви, панотче, справді кажете те, що думаєте. Я завжди бачу, коли хтось нещирий. Такий у мене природжений дар. Ох, і боїться ж мене більшість пасторів! Але вас я ні разу ще не впіймав на дворушництві, хоча надіюся, що впіймаю – тим-то й ходжу до церкви. Ото буде радість! Нарешті я зможу приборкати Еллен, що знову почне обтесувати мене! А зараз піду-но я через дорогу, до Ейба Крофорда. Хай зглянуться на вас усі боги!

– Старий поганин! – буркнула Сьюзен у спину панові Дугласу, геть не зважаючи на присутність Еллен. Сьюзен утямити не могла, чом це небесне полум’я не пожере Нормана, що так ображає священиків. Але найдивніше було те, що панові Мередіту його свояк очевидно подобався.

Рілла хотіла, щоб гості поговорили про щось, крім війни. Уже цілий тиждень вона не чула ніяких інших розмов, і вони їй набридли. Тепер, позбувшись нав’язливого страху, що Волтер захоче піти на війну, Рілла роздратувалася. Зітхнувши, вона припустила, що вислуховувати подібні розмови їй доведеться ще не один місяць.

Розділ 6. Сьюзен, Рілла й Понеділок приймають несхитні рішення

У великій інглсайдській вітальні повсюди громадилися кучугури білої тканини. Кімната здавалася зимово-засніженою. Зі штаб-квартири Червоного Хреста надійшло повідомлення, що знадобляться бинти й простирадла, тож Нен, Ді та Рілла працювали не покладаючи рук. Тим часом у кімнаті хлопців пані Блайт і Сьюзен були перейняті більш особистою справою. Із сухими зболеними очима вони складали Джемові речі. Назавтра він мав рушати до Валкартьє. Усі чекали наказу, проте, коли він надійшов, це стало страшним ударом.

Рілла вперше в житті підрубувала краї простирадл. Коли Джемові надійшло розпорядження з’явитися до Валкартьє, вона виплакалася між сосон у Долині Райдуг, а тоді подалася до матері.

– Мамо, я хочу допомагати. Я лише дівчина… і не здобуду перемоги у війні… але тут, удома, я хочу зробити щось корисне.

– Привезли тканину на простирадла, – відповіла пані Блайт. – Допоможи Нен і Ді пошити їх. І… Рілло, може, ти організуєш молодіжний осередок Червоного Хреста? Дівчатам сподобається, та й працюватимуть вони краще, аніж під наглядом старших.

– Але, мамо… я ніколи цього не робила…

– Упродовж наступних місяців нам усім доведеться взятись до того, чого ми ніколи ще не робили.

– Ну, – мужньо зітхнула Рілла, – я спробую, мамо… якщо ви скажете, із чого мені почати. Я міркувала й вирішила, що мушу бути відважною й відданою… якщо вийде… бути героїнею.

Пані Блайт не всміхнулася, слухаючи, пишномовні зізнання доньки. Можливо, їй було не до того… можливо ж, за романтичною Ріллиною поставою вчулося їй і щире бажання справжньої відповідальності. Отож нині Рілла підрубувала простирадла й подумки організовувала молодіжний осередок Червоного Хреста; ба більше, їй це подобалося – звісно, організація, а не підрубування. Це виявилося цікавим; зненацька Рілла збагнула, що має керівний хист. Отже, хто очолить осередок? Не вона. Старшим дівчатам це не сподобається. Ірен Говард? Ні, чомусь інші не люблять Ірен так, як вона заслуговує на те. Марджорі Дрю? Ні, тій забракне рішучості. На зборах вона щоразу погоджується з останнім промовцем. Бетті Мід – звісно, спокійна, вправна, тактовна Бетті! А Уну Мередіт – на скарбника, а якщо дуже наполягатимуть, то вона, Рілла, може бути секретарем. Що ж до різноманітних комітетів – їх варто було утворити після організації осередку, а проте Рілла вже уявляла, кого куди слід призначити. Вони збиратимуться почергово удома в кожної з них – без частунку – о, щодо цього Ріллі належало ще витримати двобій з Олів Кірк – і збори мусять мати діловий характер і відбуватися згідно з регламентом. Вона заведе собі зошит для протоколів – обгорне його в білий папір із червоним хрестом… і що, як вони пошиють собі уніформу для благодійних концертів – стриману, але вишукану?

– Ти підрубала простирадло тут на правий бік, а отут – на спідній, – завважила Ді.

Рілла почала розпорювати власні стібки, думаючи про осоружне шиття. Е ні, керувати організацією буде значно цікавіше.

А нагорі пані Блайт казала:

– Сьюзен, пам’ятаєте той день, коли Джем уперше простягнув рученята й назвав мене «ма-а» – найпершим словом у своїм житті?

– Я до самої смерті пам’ятатиму все, пов’язане із цим благословенним малятком, – похмуро озвалася Сьюзен.

– Нині я ввесь день згадую, як однієї ночі він плакав і кликав мене. Йому було всього кілька місяців. Гілберт наполягав, щоб я не підходила до колиски – казав, що дитині тепло, вона здорова й не варто розбещувати її. Але я таки підійшла… взяла його на руки… і досі пам’ятаю, як він обійняв мене за шию. Сьюзен, якби тоді, двадцять один рік тому, я не підійшла до колиски, де плакав мій син… то не пережила би завтрашнього ранку.

– Я, пані Блайт, дорогенька, не знаю, як і собі пережити його. Та це ж іще не остаточне прощання? Йому ж дадуть відпустку після вишколу, правда?

– Ми сподіваємося на це, хоча не маємо певності. Я примирилася з тим, що відпустки не буде, тож не зазнаю й розчарування. Сьюзен, я постановила собі провести мого хлопчика з усмішкою. Він не забере із собою спогаду про слабкодуху матір, що не зважилася навіть провести його, коли він зважився йти на війну. Надіюся, ніхто з нас не заплаче.

– Я не заплачу, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні. Та чи видушу я із себе усмішку, волею Провидіння, – це залежить від того, чи пектиме в мене попід грудьми. Можна покласти сюди ще фруктовий пиріг? А коржики? А пиріжки з м’ясом? Цей благословенний хлопчик не голодуватиме, байдуже, що за харч буде в них там, у Квебеку. Мені видається, пані Блайт дорогенька, усе стало зовсім інакше. Ви чули, що здох навіть пасторський кіт? Кажуть, учора ввечері дихав іще до дев’ятої, а нині Брюс увесь день побивається.

– Тепер він там, куди по смерті йдуть усі добрі коти. Йому було вже п’ятнадцять років, і він геть не знав собі місця, відколи тітки Марти не стало.

– Я не журитимуся, пані Блайт, дорогенька, якщо та тварюка, Гайд, і собі згине, – мовила Сьюзен. – Як Джем приїхав в однострої, то він донині ввесь час був Паном Гайдом, і це, як на мене, погана ознака. Та хтозна, що Понеділок робитиме, коли Джем поїде. Мені аж серце стає, коли бачу, як він поглядає на нього… а очі ж достоту людські! Онде, як Еллен Вест ганила кайзера – ми всі були певні, що вона здуріла, а нині я розумію, що в тій її маячні знати було й свою логіку. Ось, пані Блайт, дорогенька, клунок ми склали. Піду-но тепер приготую вечерю. Хотіла б я відати, коли знов нагодую Джема вечерею, та це, пані Блайт, дорогенька, вже не для наших умів.

Джем Блайт і Джеррі Мередіт поїхали наступного ранку. День був понурий; сірі хмари купчилися в небі й заносилося на дощ, проте ледь не кожен із Глена, Гарбор-Геда й Чотирьох Вітрів – окрім Місяця з Баками – прийшов провести їх. Усі Блайти й Мередіти всміхалися. Сьюзен, волею Провидіння, теж спромоглася на усмішку, хоча вигляд її гнітив навіть більше, ніж сльози. Фейт і Нен були дуже бліді й непохитні. Рілла подумала, що й собі трималася б геть незле, якби щось не душило їй горла, а вуста не тремтіли підступно й зрадливо. Понеділок також був на станції. Джем хотів попрощатися з ним в Інглсайді, проте в очах Понеділка знати було таке красномовне благання, що Джем дозволив йому піти з усіма. Цуцик тримався коло Джемових ніг і не відводив погляду від любого хазяїна.

– Не можу бачити очей цього пса, – мовила пані Мередіт.

– Еге ж, тварина розумніша за людей, – притакнула Мері Ванс. – Хто б то подумав, що ми докотимося до такого? Я цілу ніч ридала, що Джем і Джеррі йдуть на війну. Геть вони клепку втратили. Міллер теж собі думає, щоб записатися в добровольці, та я його враз відмовила; ще й тітка сказала своє жалібне слово. Уперше в житті я згодна зі старою Кітті Девіс. Нескоро повториться таке диво. Рілло, а онде Кен.

Рілла знала, що Кеннет тут. Ця думка невідступно запекла їй, щойно він зіскочив із брички Лео Веста. Тепер він підійшов до неї всміхаючись.

– Бачу, бавишся в усміхнену відважну сестричку? Добряча тут юрма, як на Глен. Та через кілька днів я й сам поїду додому.

Зненацька на Ріллу війнув дивний вітер самотності, якого не спричинив навіть Джемів від’їзд.

– Чому? У тебе ж іще цілий місяць канікул.

– Так, але я не розважатимуся в Чотирьох Вітрах, коли світ палає вогнем. Якось придамся в рідному старенькому Торонто, попри цю кляту ногу. Не можу бачити Джема та Джеррі – від заздрощів просто-таки зеленію. А ви, дівчата, молодці – ані плачів, ані кислих мармиз. Надіюся, Персіс і мама теж не плакатимуть, коли я запишуся.

– О, Кеннете… війна скінчиться перш, ніж ти жапишешся…

Що ж це таке? Вона знову зашепелявила! Ще одна велика мить життя зіпсована! Мабуть, така її доля. Та зрештою, це вже байдуже. Кеннет пішов. Він розмовляв із Етель Різ, котра начепила – о сьомій ранку! – сукню, яку вбирала на танці, і тепер лила сльози. Чого їй плакати? Жоден із Різів не йде на війну. Рілла й собі хотіла заплакати… але вона не заплаче! Що це каже мамі та мерзенна стара пані Дрю з вічно кислим обличчям?

– Не розумію, як ви це зносите, пані Блайт? Я не змогла би, якби то був мій бідолашний хлопчик.

А мама… о, мама незмінно гідна, мов королева! Як спалахнули її сірі очі на блідому лиці!

– Могло бути гірше, пані Дрю – якби мені довелося вмовляти його піти.

Пані Дрю нічого не втямила, на відміну від Рілли. Дівчина гордо скинула підборіддя. Ні, її брата ніхто не вмовляв записатися в добровольці!

Аж ось Рілла виявила, що стоїть на пероні сама, а довкола неї точаться безупинні розмови.

– Я веліла Марку дочекатися другого призову. Якщо оголосять, я відпущу його – але другого призову, мабуть, не буде, – мовила пані Берр.

– А ще я замовлю оксамитовий пасок зі зборками, – проказала Бессі Клоу.

– Я боюся поглянути в лице чоловікові й зрозуміти, що він також хоче йти на війну, – озвалася молодичка з потойбіч затоки.

– Мені так страшно, – мовила екзальтована пані Говард, – що Джим захоче податися в добровольці… і страшно, що не захоче.

– Війна закінчиться ще до Різдва, – сказав Джо Вікерс.

– Хай ті європейці самі собі б’ються, – відрубав пан Ебнер Різ.

– Ох, я був лупцював його в дитинстві! – горлав Норман Дуглас, розповідаючи про якогось шарлоттаунського офіцера. – Ох, і лупцював – а тепер гляньте, яка то велика птиця!

– На кону існування цілої Британської імперії, – мовив методистський пастор.

– Є щось таке у військовій формі, – зітхнула собі й Ірен Говард.

– Це війна за комерційні інтереси, що не варта й краплини доброї крові канадських хлопців, – мовив пожилець із приморського готелю.

– Блайти геть нічим не переймаються, – зронила Кеті Дрю.

– Ті дурні урвиголови шукають собі пригод, – прогарчав Натан Крофорд.

– Я довіряю Кітченеру, – мовив лікар з потойбіч затоки.

Упродовж десяти хвилин Ріллу трусила запаморочлива круговерть гніву, бажання розреготатися, зневаги, смутку й натхнення. О, люди… кумедні! Що вони розуміють? «Нічим не переймаються» – треба ж сказати таке, коли навіть Сьюзен цієї ночі не склепила повік! Та Кеті Дрю завжди була нестерпним дівчиськом. Рілла почувалася, мов у жахливому сні. Невже всі ці люди ще три тижні тому обговорювали плітки, врожаї та ціни в місцевих крамницях?

Поїзд надходив… мама тримала Джема за руку… Понеділок лизав другу його руку… усі прощалися… поїзд спинився на станції! Джем поцілував Фейт на очах у всіх односельців… стара пані Дрю істерично заголосила… чоловіки під проводом Кеннета дружно кричали «ура!»… Рілла відчула, як Джем потис її руку… «Бувай, Стоніжко!»… хтось поцілував її в щоку – здається, Джеррі… вони зайшли у вагон… поїзд рушив… Джем і Джеррі махали з вагона… усі махали їм… мама й Нен усміхалися – так, наче просто забули зняти маски з облич… Понеділок тужливо скімлив методистський пастор тримав його, щоб песик не побіг за поїздом… Сьюзен махала найкращим своїм капелюшком і кричала «ура!» геть як чоловік… мабуть, вона здуріла… поїзд зник за поворотом. Вони поїхали.

Рілла важко зітхнула й отямилася. Зненацька настала тиша. Тепер лишалося вертатися додому… і чекати. Лікар і пані Блайт ішли попід руку… так само, як Нен і Фейт… як превелебний Джон Мередіт і Розмарі. Волтер, Уна, Ширлі, Рілла, Ді й Карл ішли гуртом. Сьюзен насунула капелюшок низько на очі й понуро чимчикувала сама. Спершу ніхто не збагнув, що Понеділка з ними немає. Коли відсутність песика виявили, Ширлі метнувся на станцію. Понеділок лежав, скулившись попід дашком на платформі, і не ворухнувся, коли хлопець гукнув його. Він помахав хвостом, показуючи, що не гнівається, проте жодні вмовляння не зрушили його з місця.

– Вочевидь Понеділок надумав чекати Джема на станції, – мовив Ширлі, вернувшись додому й намагаючись розсміятися.

Саме так і постановив собі цуцик. Його любий хазяїн поїхав… диявол у машкарі методистського пастора зумисне, з лихого наміру, завадив йому, Понеділку, податися з ним. Отже, він, Понеділок, чекатиме тут, доки пекельний залізний змій, що, форкаючи й пахкаючи димом, викрав його героя, поверне господаря.

Ти чекатимеш, вірний маленький песику, з болем розгубленості в лагідних карих очах! Та багато гірких довгих днів мине, перш ніж твій юний товариш повернеться й знову пригорне тебе до грудей.

Надвечір лікаря Блайта викликали до хворого, тож, готуючись лягти спати, Сьюзен зайшла до Енн – упевнитися, що її любій пані Блайт зручно й затишно. Вона врочисто спинилася в ногах ліжка й пишно прорекла:

– Пані Блайт, дорогенька, я постановила бути героїнею.

Енн охопило підступне бажання засміятися. То було несправедливо – адже вона не сміялася, коли Рілла виявила схожий звитяжний намір. Звісно, Рілла була тендітною дівчиною в білій сукні, із квітучим лицем та ясними очима, що мерехтіли палким почуттям, а Сьюзен – кощавою літньою жінкою в простій фланелевій сірій нічній сорочці, із червоним вовняним шарфом на голові – то був її магічний засіб проти раптової невралгії – та це не повинно мати жодного значення. Хіба ж не дух важив передусім? І все-таки пані Блайт утрималася від сміху.

– Я більше не буду, – упевнено мовила Сьюзен, – скиглити й нарікати, і сумніватися в мудрості Усевишнього, як часто робила віднедавна. Нам не поможуть плачі й намагання ухилитися від обов’язку чи звинуватити Провидіння в наших невдачах. Ми просто робитимемо те, що повинні – хтось полотиме цибулю, а хтось керуватиме урядом. Я засукаю рукави й сумлінно стану до праці. Наші благословенні хлопці пішли на війну, а ми, жінки, пані Блайт, дорогенька, мусимо пильнувати домашнє вогнище й бути мужніми.

Розділ 7. Дитя воєнної доби та супниця

– Льєж, Намюр… а тепер і Брюссель[18]! – лікар Блайт похитав головою. – Мені це не подобається.

– Не журіться, пане лікарю, дорогенький – їх захищали всього на всього іноземці, – натхненно мовила Сьюзен. – Заждіть, коли німці стануть на бій із британцями. То виявиться вже інша історія – можете бути певні.

Лікар Блайт знову похитав головою, та вже не так сумовито: вочевидь, уся сім’я була потай згодна зі Сьюзен у тім, що лінію британської оборони не вдасться прорвати навіть за переможного наступу мільйонної армії добряче вишколених німців. Принаймні тоді, коли перший з довжелезної низки жахливих днів приніс із собою звістку про відступ британського війська, Блайти перезирнулися злякано та розгублено.

– Це… це неправда! – скрикнула Нен, на мить хапаючись за втішливе припущення, буцім то може виявитися помилкою.

– Я відчувала, що нині будуть погані звістки, – озвалася Сьюзен. – Уранці цей котисько враз обернувся на пана Гайда, а таке завжди віщує біду.

– «Розбита, переможена, та не деморалізована армія», – тихо проказав лікар Блайт, цитуючи депешу з Лондона. – Невже то йдеться про англійське військо?

– Нескоро ще закінчиться війна, – розпачливо мовила пані Блайт.

А проте Сьюзен, що підупала була на відвазі, знову прикликала віру в нездоланні британські війська.

– Не забувайте, пані Блайт, дорогенька, що британська піхота – то ще не британський флот. Пам’ятайте це. І росіяни вже йдуть – хоча про них я нічого не знаю, тож і сказати напевне не можу.

– Росіяни не встигнуть урятувати Париж, – похмуро відказав Волтер. – Париж – серце Франції, і шлях до нього відкритий. Ох, якби… – він замовк на півслові й вийшов геть із кімнати.

Наступного дня перелякані мешканці Інглсайду все ж спромоглися «розворушитися», навіть попри дедалі страшніші новини з лінії фронту. Сьюзен завзято поралася на кухні, лікар Блайт подався за викликами до хворих, Нен і Ді знову стали до шиття простирадл, пані Блайт вирушила до Шарлоттауна, де відбувався з’їзд голів місцевих осередків Червоного Хреста, Рілла ж, наплакавшись між сосон у Долині Райдуг і давши волю почуттям у щоденнику, згадала, що вирішила бути відважною й відданою. А виявом справдешньої відваги зі свого боку вона вважала намір об’їхати Глен і Чотири Вітри, збираючи пожертви для Червоного Хреста, на старенькій сірій кобилці Ебнера Крофорда. Один з інглсайдських коней кульгав, іншого нині взяв собі лікар Блайт, отож лишалося хіба позичити в Крофордів їхню худющу, неквапну, байдужу шкапу, що вряди-годи спинялася серед дороги, зганяючи муху з однієї ноги копитом іншої. Рілла відчувала, що це, укупі з тим фактом, що німці всього за п’ятдесят миль від Парижа, – майже нестерпне випробування. Проте вона мужньо подалася виконувати доручення з геть несподіваними наслідками.

По обіді, склавши пакунки в бричку, Рілла виїхала на бічну прибережну дорогу, трав’янисту й поорану глибочезними коліями, при якій розташувалася ферма Андерсонів. Дівчина міркувала, чи варто їй заїздити до них. Андерсони жили злиденно, тож навряд чи господиня могла пожертвувати бодай щось. А втім, чоловік її, родом з Англії, що перебував на заробітках у Кінгспорті, коли почалася війна, негайно відплив на батьківщину й записався в солдати – щоправда, навіть не заїхавши додому й не надіславши ні цента дружині та її рідним; отже, пані Андерсон могла образитися, якби її обійшли увагою. Рілла вирішила завітати й до неї. Наступними місяцями вона ще не раз пошкодувала про це, та загалом була вдячна долі, що все сталося саме так.

Будинок Андерсонів, невеличкий і перехняблений, хилився до землі у заростях розкошланих ялин, мовби соромлячись свого вбогого вигляду й прагнучи заховатися від усіх. Рілла прив’язала конячку до хисткого паркана й рушила в дім. Двері були відчинені. Уздрівши те, що коїлося всередині, дівчина оніміла й заклякла на місці від жаху.

У невеличкій спальні Рілла побачила пані Андерсон: та лежала горілиць на неприбранім ліжку… і була мертва. Сумнівів у цьому не лишалося, як і в тім, що огрядна, нечесана, рудокоса й червонолиця бабера, яка безтурботно пахкала люлькою, сидячи на порозі кімнати, була надзвичайно жива. Вона мляво гойдалася з боку на бік, не переймаючись ані брудом і безладом, що панували довкола, ані натужними криками, що долинали з колиски біля ліжка.

Рілла знала цю жінку з лиця й чуток. Її звали пані Коновер; вона мешкала в рибальському селищі й доводилася двоюрідною бабцею пані Андерсон; вона курила й незрідка заглядала до чарки.

Спершу Ріллі закортіло розвернутися й утекти. Але так не можна було робити. Що, коли ця жінка, хай яка бридка й неприваблива, чекає на допомогу? Утім, очевидно було, що власне скрутне становище нітрохи її не турбує.

– Заходь, – мовила пані Коновер, виймаючи люльку з рота й зиркаючи на Ріллу крихітними щурячими очицями.

– Пані Андерсон… мертва? – настрашено запитала Рілла, переступивши поріг.

– Мертвісінька, – жваво озвалася пані Коновер. – Півгодини як дуба врізала. Джен побігла телефонувати гробарю й кликати з берега – може, хто прийде та щось удіє. А ти лікарська дівка, ге? Сідай, чого стала?

Усі стільці в кімнаті були закидані мотлохом, тож Рілла не ворухнулася.

– Це сталося… раптово?

– Марніла вона вже віддавна – як цей її негодящий Джим поплив до своєї Англії. Чом він тільки приплентався звідти? Я так собі думаю, вона, як почула, що він подався до війська, то й почала вмирати. Цей оно вилупок народився два тижні тому й відтоді вона знай собі хиріла, аж нині вмерла, коли ніхто не чекав.

– Я можу… якось… допомогти? – завагалася Рілла.

– Нє – коли тільки не вмієш дітей глядіти. Бо я не вмію. Цей оно вилупок день і ніч верещить. Я собі не зважаю, та й годі.

Рілла навшпиньки нечутно підійшла до колиски й боязко відгорнула заяложену ковдру. Вона не хотіла торкатися немовляти – сама ж-бо не вміла «глядіти дітей». Перед нею, сповите в брудну фланелеву ганчірку, лежало негарне маля із червоним личком, викривленим від плачу. Рілла ще ніколи не бачила потворнішого дитяти – утім, зненацька їй стало жаль самотнього, занедбаного сирітку.

– Що буде з дитиною? – запитала вона.

– Бог його зна’, – погідно відказала пані Коновер. – Як Мін умирала, то дуже тим переймалася. Знай собі скиглила: «Що буде з моїм дитятком?», доки з мене всю душу не вийняла. Я його собі на карк не садитиму, то вже напевне. Колись гляділа була сестриного малого, а він, як виріс, геть від мене чкурнув, і не поміг на старості, невдячний паскудник. То я сказала Мін, що віддам його в сиротинець, доки вернеться Джим і якось його облаштує. Вона, коли віриш, уся похнюпилася – але мені до того діла нема.

– А хто подбає про нього до сиротинцю? – наполягала Рілла. Чомусь її хвилювала доля цієї дитини.

– Мабуть, мені доведеться, – відбуркнула пані Коновер. Вона знову витягла люльку з рота й добряче приклалася до чорної пляшки, що її видобула з найближчої полиці. – Я собі думаю, він не виживе. Здихля. Мін була квола, то й виплодила таке. Довго на шиї мені не сидітиме, і хай його – швидше здихаюся.

Рілла ще трохи потягла ковдру.

– Та він же голісінький! – вражено закричала вона.

– І хто б то його вдягав? – уїдливо озвалася пані Коновер. – Я часу не мала – все намагалася якось догледіти Мін. Та й казала ж тобі, не вмію дітей глядіти. Стара пані Крофорд була тут за повитуху, скупала його й замотала в те рам’я, тоді ще Джен порпалася. Не змерзне. Спека надворі, усе тане.

Рілла мовчки дивилася на заплакане немовля. Досі вона ще ніколи не стикалася із трагедіями, і ця вразила її в самісіньке серце. Дівчина здригнулася, думаючи про бідолашну самотню матір, яка йшла долиною темряви, хвилюючись за своє немовля, а поруч із нею була тільки ця гидезна стара! Якби ж вона, Рілла, прийшла бодай трохи раніше! Та що вона вдіяла би… що вона могла вдіяти зараз? Рілла не знала цього, проте відчувала, що мусить якось допомогти. Вона не любила дітей… але не могла піти й покинути це нещасне маля з пані Коновер… яка знов прикладалася до своєї чорної пляшки, тож, поки хтось прийде, вона, очевидячки, геть уп’ється.

«Я не можу лишитися, – думала Рілла. – Пан Крофорд велів мені повернутися до вечері, бо потім йому самому потрібна буде кобилка. То що ж робити?»

Зненацька вона прийняла розпачливе й несподіване рішення.

– Я заберу дитину, – мовила Рілла. – Ви дозволите?

– Бери, коли надумала, – охоче згодилася пані Коновер. – Мені байдуже. Я не заперечую.

– Але… я не можу нести дитину на руках, – вела далі Рілла. – Я триматиму віжки й боюся його впустити. Чи є тут… кошик чи… щось, куди можна покласти його?

– Не знаю. Тут, бач, небагато що є. Мін була вбога й безпорадна, геть як той її Джим. Там оно одежинка в шухляді. Візьми її.

Рілла взяла «одежинку» – кілька благеньких, брудних пелюшок, які сяк-так пошила сердешна мати. Та це не розв’язало найнагальнішого питання – як їй доправити маля додому? Рілла розгублено озирнулася. Якби ж тут була мама… чи Сьюзен! Аж ось на комоді вона завважила велетенську блакитну супницю.

– Можна, я візьму… це… щоби покласти..? – запитала вона.

– То не моє, але візьми собі. Тільки гляди, не розбий, а то Джим здійме бучу, як вернеться додому неушкоджений – а він таки вернеться, бо ж заплішений дурень. Привіз із собою супницю з Англії – каже, що то, бач, його родинна спадщина. Вони з Мін і не користувалися нею – супу в них ніколи доста не було – але Джим над нею трусився. Страх як речі любив, і нітроха не переймався, що в домі їжі бракує, аби насипати в ту супницю.

Уперше в житті Рілла Блайт торкнулася немовляти… узяла його на руки… загорнула в ковдру, боячись ненароком упустити чи… чи зламати дитя. Потім обережно вклала його в супницю.

– А він там не задихнеться? – боязко проказала вона.

– Коли й так – Бог із ним, – відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трохи відгорнула ковдру з обличчя дитяти. Хлопчик замовк і дивився на неї, кліпаючи великими темними очима, що яскріли на його негарнім червонім личку.

– Ліпше накрий від вітру, – застерегла пані Коновер. – Бо ще йому подих видме.

Рілла загорнула супницю в заяложену ковдру.

– Ви не потримаєте… доки я сяду в бричку?

– Чом би й нє? – мовила пані Коновер і крекнула, підводячись.

Отак і вийшло, що Рілла Блайт, знана своєю відразою до малят, поїхала з ферми Андерсонів, тримаючи на колінах супницю з немовлям!

Ріллі здавалося, що вона ніколи не дістанеться Інглсайду. У супниці залягла моторошна тиша. Рілла тішилася, що хлопчик не плаче, проте воліла би хоч вряди-годи чути його писк і знати, що він живий. Може, він задихнувся? Рілла боялася відгорнути ковдру – ану ж як йому «подих видме», байдуже, що це означає? Вітер посилився, насувалася буря. Урешті-решт опинившись на рідному подвір’ї, дівчина вдячно й щасливо зітхнула.

Рілла зайшла на кухню й поставила супницю на стіл перед Сьюзен. Зазирнувши всередину, Сьюзен уперше в житті оніміла від подиву.

– Що це таке? – поцікавився лікар Блайт, зазираючи в кухню.

Рілла розповіла всю історію.

– Тату, я мусила взяти його із собою. Я не могла покинути його там.

– І що ти робитимеш із ним? – спокійно запитав лікар Блайт.

Рілла не сподівалася такого запитання.

– Ми… можемо лишити його в себе… трохи… доки щось придумаємо? – знічено промимрила вона.

Хвилину чи дві лікар Блайт міряв кроками кухню, поки маля розглядало білі внутрішні боки супниці, а Сьюзен помалу оговтувалася. Аж ось він зупинився перед Ріллою.

– Немовля означає великий клопіт у домі, – проказав він. – Наступного тижня Нен і Ді їдуть до Редмонду, а за теперішніх умов ні твоя мати, ні Сьюзен не візьмуть на себе цієї роботи. Якщо ти хочеш лишити дитину, мусиш сама доглядати її.

– Я доглядати?! – ошелешено скрикнула Рілла, забувши про граматичні приписи. – Тату… я не можу…

– Безліч дівчат, молодших за тебе, доглядають малих дітей. Можеш питати поради в мене чи Сьюзен. Та коли ні, хлопчика доведеться повернути Мег Коновер. У такім разі довго прожити йому не судилося, бо він кволий і потребує особливого догляду. Я не певен, чи виживе він і в сиротинці. Проте я не дозволю твоїй матері й Сьюзен замордувати себе.

Лікар Блайт вийшов із кухні з непохитним і вельми суворим обличчям. Потай він добре знав, що маленький мешканець великої супниці так чи так лишиться в Інглсайді, та йому хотілося пробудити доньчине честолюбство.

Рілла сиділа, бездумно втупившись у немовля. Хіба ж можна вважати, наче вона здатна впоратися із ним? Але… та сердешна молода мати, що так боялася за нього перед смертю… і та жахлива стара пані Коновер…

– Сьюзен, як доглядають малят? – скрушно запитала вона.

– Треба стежити, щоб йому було тепло й сухо, і купати його щодня, щоб вода не була ані надто холодна, ані надто гаряча, і годувати щодві години, а якщо в нього кольки – то класти тепле йому на животик, – мовила Сьюзен незвично безбарвним тоном.

Хлопчик знову запхинькав.

– Мабуть, він голодний… його все одно доведеться нагодувати, – розпачливо мовила Рілла. – Сьюзен, скажіть, що приготувати для нього, і я приготую.

Під керівництвом Сьюзен вона підігріла молоко, змішане із водою, принесла пляшечку з батькового кабінету, витягла хлопчика із супниці й нагодувала. Потім, відшукавши на горищі власний дитячий кошик, уклала туди немовля, що встигло міцно заснути. Забравши супницю в комору, Рілла сіла обміркувати своє становище.

Обміркувавши, вона знову прийшла до Сьюзен.

– Я хочу подивитися, на що я здатна. Сьюзен, я не дозволю, щоб це бідолашне маля вернулося до пані Коновер.

Отож під наглядом Сьюзен Рілла скупала дитину. Добра служниця не наважилася втрутитися, бо ж лікар Блайт сидів у вітальні й щохвилини міг зайти на кухню – а Сьюзен із власного досвіду знала, що, коли він постановляв собі щось, його слово було законом. Рілла зціпила зуби й узялася до справи. Господи милосердний, скільки ж то ямок і зморщок на тілі одного хлопчика! І втримати його неможливо! Що, як він вислизне й упаде у воду – такий крутько! Ох, ну чого ж він так горлає? Як може крихітне дитя так страхітливо голосити? Його ж, певно, чути по всьому домі, від горища до льоху!

– Сьюзен, йому дуже боляче? – жалісливо спитала вона.

– Ні, рибонько. Немовлята ледь чи не всі страх як не люблять купатися. Ти вправно все робиш, коли зважати, що вперше взялася. Тримай руку йому попід спинкою й не гарячкуй.

Не гарячкуй! Таж вона встигла геть уся зіпріти! Витерши, сповивши й тимчасово заспокоївши немовля ще однією порцією молока, Рілла відчула себе вкрай змученою.

– Сьюзен, а що робити з ним уночі?

Удень дитя поводилося жахливо, вночі ж… але вона боялася й уявляти таке.

– Постав кошик на стілець коло ліжка й укрий. Раз чи двічі тобі доведеться нагодувати його, тож візьми із собою керосинку. Якщо не даси ради сама, поклич мене, і я прийду, хай що каже наш пан лікар.

– Сьюзен, а що, як він заплаче?

Проте хлопчик не плакав. Уночі він поводився надивовижу спокійно – можливо, тому, що животик його нарешті був повен поживної їжі. Тепер він міцно спав, на відміну від Рілли. Дівчина боялася заснути – ану ж, як із дитиною станеться щось жахливе? О третій вона зігріла йому нову порцію молока, похмуро затявшись не кликати Сьюзен. Ох, чи не сниться їй це? Невже це вона, Рілла Блайт, ускочила в таку дурну халепу? Їй було байдуже, що німці підходили до Парижа… байдуже, навіть якби вони вдерлися в місто – аби лиш дитя не плакало, аби лиш не задихнулося, аби не мало судом. Адже в немовлят стаються судоми? Чому вона не запитала в Сьюзен, як їй бути в такому разі? Рілла скрушно думала, що тато дбає про здоров’я мами й Сьюзен… а як же її здоров’я? Чи йому здається, що вона виживе, якщо зовсім не спатиме? Проте вона не відступить – нізащо! Вона глядітиме цю маленьку потвору, навіть якщо замордує себе до смерті. Вона прочитає книжку про догляд за немовлятами й робитиме все сама. Вона не запитає жодної поради в тата… не потурбує маму… вона звертатиметься до Сьюзен тільки за найнагальнішої потреби. Вона ще покаже їм усім!

Отак і вийшло, що через два дні пані Блайт, повернувшись додому й запитавши, де Рілла, здригнулася, почувши спокійну відповідь Сьюзен:

– Нагорі, пані Блайт, дорогенька, вкладає своє дитя.

Розділ 8. Рішення Рілли

Як сім’ї, так і окремі люди невдовзі звикають до нових умов і приймають їх, не ставлячи зайвих питань. Минув лише тиждень, а здавалося, що маленький син Андерсонів завжди мешкав в Інглсайді. Після перших трьох божевільних ночей Рілла знову почала спати, прокидаючись вряди-годи за звичкою, щоб доглянути хлопчика. Вона годувала, купала й сповивала його так майстерно, немов робила це впродовж усього життя. Утім, ані ця справа, ані саме дитя їй не подобалися; вона досі тримала його обережно, наче малу вертку ящірку, до всього, ще й вельми крихку – проте Рілла ретельно виконувала все, що мусила, тож у цілому Глені Святої Марії не було чистішого й охайнішого немовляти. Щодня вона зважувала його й занотовувала показники до свого щоденника, та часом скрушно думала, нащо то лиха доля взагалі привела її того фатального дня до Андерсонів. Нен, Ді та Ширлі не збиткувалися з неї так, як вона гадала. Усі вони були вражені самим тим фактом, що Рілла взялася доглядати дитя. Волтер, звісно, ніколи не дражнив її, а якось навіть сказав, що вона молодчина.

– Рілло-моя-Рілло, тобі знадобилася більша відвага, щоб опікуватися цими п’ятьма фунтами новонародженої людини, аніж Джему, щоб стати на прю з ордою німецьких військ. Аби ж і мені хоч трохи твоєї мужності, – тужливо промовив він.

Рілла пишалася братовою похвалою, проте в щоденнику того вечора залишила розпачливий допис:

«Шкода, що це маля нітрохи мені не подобається. Тоді все було би простіше. Я чула, як люди кажуть, що, коли доглядаєш дитину – починаєш любити її… але в мене так не виходить. А ще воно обтяжує мене… заважає всім моїм намірам. Я мовби в кайданах – і то саме тепер, коли намагаюся розпочати роботу нашого молодіжного осередку Червоного Хреста. І вчора я не змогла піти на вечірку до Еліс Клоу, хоча страшенно мріяла про це. Певна річ, тато, хоч і суворий, проте розважливий, тож, коли це потрібно, я завжди маю вільну годину ввечері; та він не потерпів би, якби я до ночі вешталася в гостях, а Сьюзен чи мама гляділи дитину. Але то виявилося на краще, бо в малого о першій ночі сталася колька… чи щось таке. Він не хвицяв ніжками й не ціпенів – і я зрозуміла, що, згідно з Морганом, дитина не вередує. Він добре попоїв і ніхто його не дратував – а проте верещав, аж доки посинів. Отож я встала, нагріла води й поклала пляшку йому на животик, а він закричав іще гірше й підібгав ноженята. Я злякалася, що попекла його – але, мабуть, навряд. Тоді я взяла його на руки й поносила, хоча Морган у „Догляді за немовлятами“ пише, що цього робити не можна. Ох, я пройшла, здається, кілька миль, і була страхітливо зневірена, втомлена й роздратована – так, це правда. Я хотіла добряче струснути дитя… але ж воно ще таке маленьке. Тата викликали до пацієнта, у мами розболілася голова, а Сьюзен сердилася, бо, коли вона не згодна з Морганом, я все-таки волію слухатися його, тож я сказала, що за змоги робитиму все сама.

Аж ось прийшла панна Олівер. Тепер вона ділить кімнату не зі мною, а з Нен – і все через цю дитину. Мені погано без неї. Бракує наших вечірніх розмов. Коли б я ще могла поговорити з панною Олівер сам-на-сам? Мені було дуже соромно, що її розбудили дитячі крики – тепер їй самій не бракує турбот. Її наречений, пан Грант, також у Валкартьє, і вона дуже боїться за нього, хоча тримається бездоганно. Їй лячно, що він ніколи вже не повернеться, і мені серце крається, коли я перехоплюю її погляд – такий він трагічний. Проте вона сказала, що хлопчик не розбудив її. Так чи так їй не спалося, бо німці впритул підійшли до Парижа. Вона взяла малого негідника, вклала собі на коліна обличчям униз, поплескала по спинці – він замовк і заснув, і спав до ранку, наче ягнятко. А я повік не склепила – така була змучена.

Мені дуже важко давати раду з молодіжним Червоним Хрестом. На щастя, Бетті Мід обрали на голову осередку; сама я тепер секретар, але за скарбника в нас Джен Вікерс, а я зневажаю її. Вона з тих дівчат, які позаочі кличуть гарних, розумних чи видатних людей просто на прізвище. І ще вона хитра дворушниця. Уні то, звісно, байдуже. Вона готова робити будь-що, незважаючи на посаду. Вона достеменний янгол, а я лиш подеколи янгол, а подеколи – справжнісінький демон. Я хотіла би, щоб Волтер закохався в неї, проте йому, очевидно, це не спадає й на думку, хоча одного разу я чула, як він назвав її „чайною ружею“ – і це правда. А ще вона дозволяє скидати на себе роботу, просто тому, що вона така добра й ласкава. Та Я ніколи не дозволю іншим скидати роботу на Ріллу Блайт – „можете бути певні“, як каже Сьюзен.

Звісно, Олів Кірк вимагає, щоб на зборах був і частунок. Ми ледь не посварилися через це. Більшість дівчат висловилась проти частунку, і меншість образилася. А найприкріше – що Ірен Говард також опинилася в меншості. Тепер вона дуже холодно розмовляє зі мною, і я почуваюся геть нещасною. Цікаво, чи мамі й пані Еліот так само важко давати раду із членами їхнього осередку? Напевно, так, але вони спокійно працюють попри всі суперечності. Я теж намагаюся… але я зовсім не спокійна… я гніваюся й плачу – лишаюся на самоті й виливаю почуття на сторінках цього щоденника, а виливши, присягаюся, що покажу їм усім. Але я не ображаюся. Не зношу тих, хто здатен плекати кривду. Та хай там як, а наш осередок сформований. Віднині ми збиратимемося щотижня й неодмінно навчимося в’язати.

Ми із Ширлі ходили на станцію й пробували повернути Понеділка додому, та в нас нічого не вийшло. Уся сім’я намагалася, але марно. Через три дні після Джемового від’їзду Волтер привіз його силоміць і ще на три дні замкнув у стодолі. Увесь цей час Понеділок відмовлявся від їжі й скімлив, немов у передсмертній агонії, тож нам довелося випустити його, доки він справді не помер від голоду. Ми дали йому спокій, а тато домовився з різником, щоб той носив Понеділкові кістки та обрізки. Ми й самі майже щодня підгодовуємо його. Він лежить собі, скулившись попід дашком, а щойно приходить поїзд – мчить на платформу, вичікувально махає хвостом і крутиться коло ніг пасажирів. Тоді, коли поїзд рушає, а пес розуміє, що Джем не приїхав, він понуро трюхикає під дашок і лягає, чекати наступного. Пан Грей, начальник станції, каже, що йому важко не плакати від співчуття до цієї істоти. Одного дня хлопчаки взялися жбурляти камінням у Понеділка, проте старий Джонні Мід, про якого всі кажуть, буцімто він не бачить, що діється в нього під носом, вхопив сокиру з різницької ляди й погнав їх по всьому селі. Відтоді песика більше ніхто не чіпає.

Кеннет Форд повернувся до Торонто. Позавчора він приходив до нас попрощатися. Мене не було вдома – я мала пошити пелюшки для маляти, а пані Мередіт зголосилася допомогти, тому я сиділа в неї. Та байдуже – він велів Нен „попрощатися зі Стоніжкою замість нього“ й переказати, щоб я не забула його, геть захопившись материнськими клопотами. Якщо він міг адресувати мені такі образливі, легковажні слова, це означає, що для нього та прекрасна година на дюнах – пусте. Отож я більше не згадаю ані Кеннета, ані тієї години.

Фред Арнольд провів мене додому від пані Мередіт. Він син нового методистського пастора – дуже розумний і добрий, ще й був би доволі гарний, якби не його страхітливий ніс. Коли Фред говорить про звичні щоденні речі, це не має великого значення, та варто йому завестися про поезію чи ідеали – і я не можу стерпіти контрасту між його промовами й носом, аж ледь стримуюся, щоб не засміятися. Це, звісно, несправедливо, бо він каже гідні, чудові речі, і якби все те саме казав хтось такий, як Кеннет, мене приворожили б його слова. Я була в захваті, доки слухала Фреда, опустивши голову, та щойно підвела очі й знову вздріла цей ніс, як чари розвіялися. Він теж хоче записатися до війська, але не може, бо йому тільки сімнадцять років. Дорогою нас перестріла пані Еліот і поглянула так нажахано, начеб я йшла із самим кайзером. Пані Еліот ненавидить методистів і все, пов’язане з ними. Тато каже, що то в неї манія».

Напередодні першого вересня більшість молодих Блайтів та Мередітів поїхали з дому. Фейт, Нен, Ді та Волтер подалися до коледжу, Карл – до Гарбор-Геда, де мав учителювати в школі, а Ширлі – до вчительської семінарії. З-поміж братів та сестер удома лишилася тільки Рілла. Їй було б дуже самотньо, якби вона мала час на те. Їй бракувало Волтера: вони дуже зблизилися після розмови в Долині Райдуг; Рілла звіряла йому свої біди, яких не обговорювала з іншими. Проте вона була така заклопотана молодіжним Червоним Хрестом і малим сином Андерсонів, що не мала й хвилинки на звичну нудьгу. Часом, лягаючи спати, вона могла поплакати в подушку за Волтером, що був у коледжі, за Джемом у Валкартьє, за неромантичним Кеннетовим прощанням, та здебільшого засинала швидше, ніж устигала розплакатися насправді.

– Чи попросити мені директорку Гоуптонського сиротинцю забрати дитину? – мовив був лікар Блайт два тижні по прибутті хлопчика до Інглсайду.

На мить Ріллі закортіло сказати «так». Малого відішлють до сиротинцю… там його доглядатимуть… а вона знову матиме вільні дні та спокійні ночі. Але… але… та сердешна молода мати боялася, що дитя опиниться в сиротинці! Рілла не могла позбутися цієї думки. Того ранку вона відзначила, що за час перебування в Інглсайді хлопчик погладшав на вісім унцій[19], і пишалася результатом своїх зусиль.

– Ви… сказали… що він не виживе в Гоуптоні, – мовила Рілла.

– Можливо. Кволі діти нечасто виживають у сиротинцях, навіть попри дбайливий догляд. Але, Рілло, ти знаєш, що означатиме твоє рішення залишити маля.

– Я доглядала його два тижні й воно погладшало аж на півфунта! – вигукнула Рілла. – Може… зачекаймо, доки надійде лист від пана Андерсона? Раптом він не захоче, щоб його син мешкав у сиротинці, коли він сам захищає вітчизну?

Лікар і пані Блайт обмінялися усмішками за спиною в Рілли й відтоді жодне з них більше не згадувало про Гоуптон.

Проте невдовзі усмішка на лікаревім обличчі померхла: німці були за двадцять миль від Парижа. У газетах почали з’являтися страхітливі історії про злочини загарбників у розтерзаній окупованій Бельгії. Сьюзен, панна Олівер, лікар та пані Блайт відчували постійне напруження.

– Ми живимося новинами із фронту, – сказала Гертруда Олівер у розмові з пані Мередіт, марно намагаючись засміятися. – Ми вивчаємо мапи й стримуємо навалу гунів кількома детально спланованими стратегічними маневрами. Але Таткові Жоффру[20] немає змоги дослухатися до наших порад… а тому Париж… мусить… упасти.

– Невже вони дістануться до нього… невже їм не завадить Усемогутня рука? – стиха промовив Джон Мередіт.

– Я веду уроки неначе вві сні, – знову озвалася панна Олівер, – а тоді вертаюся додому й міряю кроками спальню. Я вже протоптала доріжку на килимі Нен. Ми такі жахливо близькі до цієї війни.

– Ті німці вже у Сенлісі[21]. Тепер ніхто й ніщо не врятує Париж, – простогнала кузина Софія, котра захопилася читанням газет і на сімдесят першім році життя дізналася про географію півночі Франції – коли й не про вимову французьких назв – більше, аніж устигла вивчити в школі.

– Я не аж такої кепської думки про Всевишнього… чи про Кітченера, – уперто мовила Сьюзен. – Онде, там, у Штатах, є якийсь Бернсторф[22], то він буцімто стверджує, наче війну завершено й Німеччина перемогла. Кажуть, Місяць із Баками такої самої думки й страшенно тішиться. Я можу нагадати їм обом, що курчат не варто лічити до осені, і що ведмеді часом живуть іще після того, як їхні шкури поділено.

– Чому ж не втрутиться британський флот? – правила своєї кузина Софія.

– Навіть британський флот не може плавати суходолом, Софіє Крофорд. Е ні, я ще не зневірилася – і не зневірюся, попри Томасков, Мобедж[23] та інші міста з їхніми поганськими назвами. Пані Блайт, дорогенька, як це читається – Раймз? Рімз? Реймз? Ремз[24]?

– Я думаю, Сьюзен, що правильно буде сказати «Ренс».

– Ох, ті французькі назви, – буркнула Сьюзен.

– Подейкують, наче німці зруйнували там церкву[25], – зітхнула кузина Софія. – Бач, я гадала, що німці принаймні християни.

– Руйнування церкви – то жахливо, та значно гірші їхні злочини в Бельгії, – похмуро утяла Сьюзен. – Пані Блайт, дорогенька, коли я почула, як пан лікар читав, що вони здіймали дітей на багнети, то подумала: «Ох, ану ж, якби там був і наш маленький Джем?» Я саме варила суп, коли це спало мені на думку, аж я відчула, що, якби лиш могла схопити каструлю й пожбурити нею в кайзера, моє життя не було би змарноване.

– Завтра… завтра ми почуємо, що німці в Парижі, – прошепотіла Гертруда, майже не розтискаючи вуст. Вона була однією з тих душ, які завжди палають вогнем страждань цілого світу. Попри особисті муки, що завдавала їй війна, вона навісніла від думки про те, що Париж опиниться в безжальних руках орди, що спалила Левен[26] і знищила величне Реймське диво.

Проте настав ранок… і ще один ранок… і надійшли звістки про диво на Марні[27]. Рілла, мов ошаліла, примчала додому з пошти, вимахуючи свіжим номером «Ентерпрайз» із його велетенськими червоними заголовками. Сьюзен вибігла надвір і тремкими від хвилювання руками здійняла прапор над Інглсайдом. Лікар Блайт ходив кімнатами, бурмочучи: «Слава Богу!» Пані Блайт заплакала, засміялася й знову заплакала.

– Бог лише простягнув Свою руку й торкнувся їх… «аж досі – не далі»[28], – сказав того вечора превелебний Джон Мередіт.

А Рілла співала у своїй кімнаті, вкладаючи немовля. Париж було врятовано… війна закінчилася… Німеччина програла… невдовзі все буде позаду… Джем і Джеррі повернуться!

– Спробуй-но мені заскиглити від кольок такої щасливої ночі, – пригрозила вона маляті. – Тільки писни, і я покладу тебе в супницю й відправлю до Гоуптона – найпершим вантажним потягом. У тебе гарні очі… і ти вже не такий червоний і зморшкуватий… і руки твої вже не нагадують клешні… але ти досі нітрохи мені не подобаєшся. Хоча, сподіваюся, твоя бідолашна матінка знає, що ти лежиш, сповитий, у кошичку, напоєний молоком, розведеним саме так, як то радить Морган, а не вмираєш від голоду в старої Мег Коновер. Проте, надіюся, вона не знає, що я була замалим не втопила тебе того ранку, як Сьюзен пішла, а ти випорснув мені з рук просто у воду. Чого ти такий слизький? Ні, я не люблю тебе, і ніколи не полюблю, але, попри все, зроблю з тебе гідного здорового хлопчика. Ти будеш вгодований, як і належить усякому поважному немовляті. Я не дозволю, щоб люди казали: «Яке миршаве те Ріллине дитя», як мовила стара пані Дрю вчора на зборах дорослого Червоного Хреста. Якщо я не можу любити тебе, то бодай пишатимуся тобою.

Розділ 9. Доктор Джекіл зазнає лиха

– Тепер війна не закінчиться до весни, – сказав лікар Блайт, коли стало очевидно, що битва на Ені[29] загнала обидві армії в глухий кут.

Рілла тим часом бурмотіла собі під ніс: «Чотири лицьові, одна виворітна», – і ногою гойдала колиску із немовлям. Морган не схвалював гойдання, проте Сьюзен трималася іншої думки, а заради миру з нею Рілла згодна була деколи й відступитися від високочолих настанов. Почувши батькові слова, вона підвела очі від шкарпетки, яку саме в’язала, зітхнула: «Ох, чи довго нам іще зносити це?» – і знову взялася за шпиці. Та Рілла, якою вона була два місяці тому, кинулася б ридати в Долину Райдуг.

Панна Олівер зітхнула, а пані Блайт молитовно склала руки.

– Мусимо підперезатися й стати до справи, – бадьоро мовила Сьюзен. – «Діло передусім», пані Блайт, дорогенька – я чула, що є таке гасло в англійців, то й собі його запозичу, коли не годна придумати кращого. Тож нині я приготую звичний суботній пудинг. Клопітка це страва, але воно й добре, бо посяде всі мої думки. Я пам’ятатиму, що Кітченер при стерні, та й Жоффр непогано дає собі раду, як на француза. Мушу нині зготувати ще ласощів для маленького Джема й дов’язати цю пару шкарпеток. Шкарпетка на день – це норма, яку я встановила для себе. Стара пані Мід із Гарбор-Геда на день в’яже три, таж вона більше нічого й не робить. Вона, пані Блайт, дорогенька, багато років була прикута до ліжка, то все побивалася, що висить марним тягарем на шиї в родини. Хотіла вже помирати, казала, що користі з неї однаково катма. Зате тепер, навпаки, воліє прожити довше, бо має собі роботу – зранку до ночі в’яже солдатам шкарпетки. Навіть кузина Софія взялася за шпиці, і це, пані Блайт, дорогенька, невимовне полегшення, бо коли руки їй зайняті, бракне часу для скрушних думок. Вона певна, що наступного року всі ми будемо німцями, та я відказала, що року не стане, аби зробити з мене німкеню. А ви знаєте, пані Блайт, дорогенька, що Рік Мак-Алістер і собі записався до війська? Подейкують, і Джо Мілгрейв хотів би, тільки боїться, що тоді Місяць із Баками не віддасть за нього Міранди. Той каже, що повірить у німецькі звірства лиш тоді, коли сам побачить, а Реймський собор, на його думку, і слід було знищити, бо католицький. Я не католичка, пані Блайт, дорогенька, оскільки вродилася й надіюся померти ревною пресвітеріанкою, але стою на тім, що католики мають таке самісіньке право зводити власні церкви, як ми, а гуни в жодному разі не повинні нищити їх. Подумайте, пані Блайт, дорогенька, – тужливо підсумувала Сьюзен, – що ми відчули би, якби німці сплюндрували шпиль нашої гленської церкви – ото й за Реймський собор мені достоту так само болить.

Тими днями по всій країні на поклик Дударя відгукувалися хлопці – заможні й бідні, чорняві й біляві, з вищого й нижчого світу…

– Навіть син Біллі Ендрюса йде на війну… і єдиний син Джейн… і Діанин маленький Джек, – мовила пані Блайт. – Прісциллин син повернувся для цього з Японії, а Стеллин – приїхав з Ванкувера. Обидва сини превелебного Джо також подалися до війська. Філ розповідає, що хлопці «рішучіші, ніж вона – умить записалися в добровольці».

– Джем пише, що їх невдовзі відправлять на фронт, і він не зможе приїхати попрощатися, бо наказ оприлюднять аж перед самою відправкою, – озвався лікар Блайт, передаючи дружині листа.

– Це несправедливо! – обурено вигукнула Сьюзен. – Невже панові Сему Г’юзу[30] байдуже до наших почуттів? Заслати цього благословенного хлопчика до Європи, не давши нам востаннє глянути на нього! Про мене, пане лікарю, дорогенький, напишіть-но в газети – хай усі знають, яке неподобство тут коїться.

– Можливо, так навіть краще, – мовила бідолашна розчарована мати. – Я не подужала би нового прощання… надто тепер, знаючи, що війна триватиме довше, ніж ми гадали. Ох, аби ж… але ні, я не промовлю цих слів. Як Сьюзен і Рілла, – натужно сміючись, підсумувала пані Блайт, – я хочу бути героїнею.

– Усі ви молодці, – мовив лікар Блайт. – Я пишаюся своїми рідними. Навіть Рілла, моя «польова лілея», невтомно керує молодіжним осередком Червоного Хреста й рятує життя одного малого канадця. Це величенька робота. Рілло, дочко Енн, як ти назвеш своє дитя воєнної доби?

– Я чекаю на лист від пана Андерсона, – мовила Рілла. – Можливо, він сам захоче дати ім’я власному синові.

Проте спливали тижні, а від Джима Андерсона не надійшло жодної звістки. Він не озивався, відколи поплив до Англії з Галіфакса; здавалося, доля дружини й дитини зовсім його не обходить. Кінець-кінцем Рілла назвала хлопчика Джеймсом, а Сьюзен дала йому друге ім’я – Кітченер. Отак і вийшло, що Джеймс-Кітченер Андерсон став власником імені, дещо значнішого, аніж він сам. Невдовзі Блайти вигадали для нього коротше ім’я – Джимс, – і лише Сьюзен уперто кликала дитя «маленьким Кітченером» і ніяк інакше.

– Пані Блайт, дорогенька, Джимс – то негідне ім’я для християнського маляти, – несхвально проголосила вона. – Кузина Софія вважає його надто вже легковажним, і вперше в житті я мушу погодитися, що вона слушно каже, хоч і не дам їй приводу зловтішатися, визнавши це у вічі. Що ж до малого – він таки справнішає, а Рілла чудово дає з ним раду. Проте я не скажу їй цього, щоб не плекати в ній зарозумілості. Ніколи я не забуду, пані Блайт, дорогенька, як уперше побачила це дитя в супниці, загорнуте в шмат брудної фланелі. Зрідка хто й може приголомшити Сьюзен Бейкер, але тої миті я таки була приголомшена. Навіть подумала, що в мене галюцинації. Та потім я сказала собі таке: «Нікому й ніколи не може привидітися супниця, тож, певне, бодай вона справжня», і трохи оговталася. А коли наш пан лікар сказав, що Рілла мусить сама глядіти малого, я собі вирішила, що він жартує. Я й на мить не могла припустити, що вона за це візьметься – та бачте, як воно вийшло. Це немовля багато чого навчило її. Коли нам випадає якась робота, пані Блайт, дорогенька, ми однаково тільки й можемо, що стати й зробити її.

Одного жовтневого дня Сьюзен укотре довела правдивість свого заключного судження. Лікаря й пані Блайт саме не було вдома. Рілла у своїй кімнаті пильнувала Джимсів пообідній сон, невтомно відлічуючи, як звикле, чотири лицьові й одну виворітну. Сьюзен лущила горох на заднім ґанку; їй допомагала кузина Софія. Мир і спокій огорнули село. Небо взялося пухким огромом сріблястих хмар. Бузковий осінній серпанок заліг у Долині Райдуг. Кленовий гай забарвився пекучим багрянцем, а кущі шипшини, які росли довкруж заднього двору, вражали різноманітністю ніжних осінніх відтінків. Не вірилося, що десь у світі точиться війна, тож палке серце Сьюзен поринуло в коротке милосердне забуття, хоча тієї ночі вона не склепила повік, думаючи про маленького Джема, який саме плив через Атлантику на одному з кораблів величного флоту, що віз першу канадську армію до європейських фронтів. Навіть кузина Софія виглядала не такою понурою, як завжди, визнавши день «незлецьким», хоч то, очевидно, було затишшя перед страшним буревієм.

– Надто спокійно, щоб так могло довго тривати, – зітхнула вона.

Аж раптом, наче підтверджуючи її певність, із-поза їхніх спин долинув пекельний грюкіт. Несказанна какофонія стукоту, брязкоту, здушеного виску та вереску лунала з кухні, подекуди уриваючись дзенькотом розбитого посуду. Сьюзен і кузина Софія нажахано перезирнулися.

– Що це? Чи хтось здурів? – пролопотіла кузина Софія.

– Напевно, той котисько Гайд сказився, – буркнула Сьюзен. – Я завжди цього чекала.

– Що сталося? – скрикнула Рілла, вихоплюючись із бічних дверей вітальні.

– Я достеменно не знаю, але, вочевидь, причина – у цій твоїй божевільній тварюці, – мовила Сьюзен. – Бодай не підходь до нього. Я прочиню двері й зазирну. Онде, знову посуд б’ється. Я завжди стояла й стоятиму на тім, що цей кіт одержимий нечистим.

– Надто, що він боїться води, – похмуро докинула кузина Софія. – Я чула, якось один скажений кіт покусав трьох людей, і вони всі померли в муках – навіть тіла почорніли як вугіль.

Добра служниця відважно прочинила кухонні двері й зазирнула всередину. Підлога була густо всіяна черепками – трагедія вочевидь сталася на полиці, де шикувалися й сяяли чисто вимиті куховарські миски Сьюзен. Ошалілий кіт гасав кухнею, а голова його міцно застрягла в старій бляшанці з-під лосося. Вивергаючи жахливі крики, він сліпо бився нею об стіл та стільці, а часом марно намагався лапами вивільнити себе з пастки. Видовище було таке кумедне, що Рілла аж зігнулася від сміху. Сьюзен докірливо поглянула на неї.

– Немає чого сміятися. Це чудовисько розтрощило велику блакитну миску твоєї матінки, яку вона привезла по весіллі із Зелених Дахів. Як на мене, то неабияка втрата. Але зараз мусимо придумати, як зняти бляшанку Гайдові з голови.

– Не чіпай його! – жваво заголосила кузина Софія. – Бо ще покусає на смерть! Замкни двері й поклич Альберта!

– Я не маю звички кликати Альберта, коли в домі біда, – зверхню втяла Сьюзен. – Ця тварина мучиться, і хай що я думатиму про неї, мені нестерпно бачити її страждання. Рілло, відійди геть, заради маленького Кітченера, а я спробую щось удіяти.

Отож, ухопивши старий плащ лікаря Блайта, Сьюзен відважно кинулася на кухню, і, опісля кількох хвилин гонитви з марними та навіженими кидками й стрибками, таки спромоглася вхопити й закутати сердешного Дока. Потім вона заходилася пиляти бляшанку консервним ножем, доки Рілла тримала верткого зворохобленого кота. Упродовж цієї процедури Док видавав такі страхітливі крики, аж Сьюзен до смерті боялася, що сім’я Альберта Крофорда почує їх і вирішить, буцім вона мучить тварину. Кіт, опинившись на волі, обурився й розгнівався. Очевидно, він подумав наче люди влаштували це навмисне, щоби принизити його. Люто бликнувши на Сьюзен замість подяки, він метнувся геть до свого потаємного храму в шипшинових заростях, де сидів до вечора, набурмосений. Тим часом Сьюзен похмуро замітала черепки.

– Більшого лиха тут не накоїли б навіть гуни, – ядуче сказала вона. – Та коли хтось, попри всі застороги, тримає в домі таких диявольських виплодків, як цей котисько, хай не нарікає, що вони трощать миски з весільних посагів. Бачте, до чого ми дожилися – порядна жінка вже не може вийти зі своєї кухні, щоб кіт із бляшанкою на голові не влаштував там руйновища.

Розділ 10. Ріллині гризоти

Жовтень сплив; один по однім тяглися гнітючі листопадові й грудневі дні. Антверпен був зданий… Туреччина оголосила війну… відважна маленька Сербія згуртувалася й завдала смертельного удару своєму гнобителеві… а за тисячі миль від Європи, у тихому Глені Святої Марії, що ховався в низині між пагорбів, серця тріпотіли надією й страхом щодня, коли надходили свіжі газети.

– Кілька місяців тому, – сказала панна Олівер, – ми обговорювали новини Глена Святої Марії, тепер – воєнну тактику й дипломатичні інтриги.

Головною подією дня тепер було надходження пошти. Навіть Сьюзен визнала, що не може стати до хатньої праці, доки з містка між станцією та селом не долине стукіт коліс поштової брички, а газети будуть ретельно прочитані вдома.

– Я, пані Блайт, дорогенька, мушу братися за шпиці й в’язати, доки надійдуть газети. Принаймні в’язати можна й тоді, коли серце б’ється, як чайка при дорозі, у шлунку немов порожнеча, і в голові – усе шкереберть. А щойно прочитаю заголовки – байдуже, добрі чи погані – то знову можу братися до діла. Шкода, що пошта надходить саме тоді, коли час варити обід. Я так собі думаю, уряд мав би ретельніше перейнятися цим питанням. Ну, та наступ на Кале[31] був відбитий – я не мала жодного сумніву в тім, що так і станеться – тож кайзер не відсвяткує Різдва в Лондоні, бодай цьогоріч. А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, – Сьюзен понизила голос, маючи намір повідомити справді разючий факт, – я довідалася з надійного джерела, інакше не переказувала б цього, надто коли йдеться про пастора – що превелебний пан Арнольд щотижня відвідує турецьку лазню в Шарлоттауні? Каже, буцім вона помічна від його ревматизму. І це тоді, коли ми воюємо з турками[32]! Навіть один з методистських дияконів стверджує, що в пана Арнольда вельми хистка теологія, і я починаю думати, що нам таки є чого страшитися. Ну, хай там як, а нині в мене багато роботи. Мушу спекти різдвяний пиріг для маленького Джема. Благословенний хлопчик потішиться, якщо раніше не втоне в болоті.

Джем перебував у таборі на Солзберійській рівнині[33], і, попри глевкий осінній бруд, писав веселі, життєрадісні листи. Волтер навчався в Редмонді, і його листи до Рілли були нітрохи не життєрадісні. Рілла боялася відкривати кожен наступний конверт, щоб не виявити там зізнання в тому, що Волтер записався до війська. Вона гнітилася його тяжким розпачем, хотіла пригорнути й утішити брата, як під час їхньої першої розмови в Долині Райдуг, і ненавиділа кожного, хто змушував Волтера потерпати.

– Він теж запишеться, – смутно прошепотіла вона якось по обіді, сидячи самотою в Долині Райдуг із Волтеровим листом. – Він запишеться… а коли так – я цього не переживу.

Якось Волтер написав, що йому надіслали конверт із білим пером[34].

«Я заслужив на це, Рілло. Я відчув, що мушу приколоти його до грудей і носити, оголошуючи всьому Редмондові, що я боягуз і розумію це. Хлопці, мої ровесники, ідуть до війська… ідуть. Щодня двоє чи троє записуються в добровольці. Часом і я майже вирішую зробити те саме… а тоді бачу, як устромляю багнет в іншу людину – у чийогось чоловіка, сина чи нареченого… можливо, у батька малих дітей… бачу себе, самотнього, змерзлого та скаліченого на мокрім холоднім полі серед загиблих і смертельно поранених, і не можу… ніколи не зможу зважитися на цей крок. Мені бридка навіть думка про це. Як я зможу поглянути у вічі дійсності? Іноді я шкодую, що народився на світ. Життя завжди було для мене прекрасне – а тепер стало огидним. Рілло-моя-Рілло, якби не твої листи – милі, веселі, кумедні, комічні листи, сповнені віри й надії – я геть знесилився би. І Унині листи! Уна – молодчина, правда? У її скромнім дівочім смутку вчувається краса й непохитність. Вона не пише таких сміхотливих листів, як твої… проте є у них щось… не знаю, що саме… але, читаючи їх, я відчуваю, що міг би навіть піти на фронт. Вона жодним словом не натякає на те, що я мушу піти… вона інакша. Проте в листах її вчувається дух… індивідуальність. І все ж я не можу зважитися. Рілло, твій брат і Унин приятель – боягуз».

– Краще б він не писав такого, – зітхнула Рілла. – Мені боляче від цих слів. Він не боягуз… ні, ні!

Дівчина тужливо роззирнулася довкола – оглянула маленький лісовий видолинок і дальні сірі перелоги. Усе нагадувало їй про Волтера. Багряне листя ще тріпотіло на шипшинових кущах, похилених до струмка; на гілки його, мов перлини, були нанизані краплі недавнього дощику. Колись Волтер описав їх у вірші. Вітри зітхали й шерехтіли між обледенілих папоротей, і линули за течією, сумовито стихаючи вдалині. Якось Волтер сказав, що любить тужливий спів листопадового вітру. Старенькі Закохані Дерева стояли в незмінних обіймах, а витончена Біла Дама простягала гіллясті руки на тлі оксамитових сірих хмар. Багато років тому Волтер дав імена цим деревам, а торік, споглядаючи безлисту Даму попід сріблястим місяцем-молодиком на прогулянці з нею, Ріллою, та панною Олівер у видолинку, мовив: «Біла береза – прекрасна юна язичниця, що не забула райської таємниці, як не соромитися власної наготи». – «Волтере, напиши про це вірш», – озвалася панна Олівер. Волтер так і зробив, і наступного ж дня прочитав їм римований витвір – короткий, проте з духом неземної фантазії в кожнім рядку.

Ох – Рілла звелася на рівні ноги – усе, час іти. Невдовзі прокинеться Джимс – вона мусить нагодувати його, випрасувати пелюшки… а ввечері – збори молодіжного осередку… треба дошити мішечок для вовни… у неї буде найгарніший з-поміж усіх дівчат, гарніший навіть, ніж в Ірен Говард… словом, час вертатися додому й ставати до праці. Тими днями вона зранку до ночі була заклопотана. Джимс, малий вередун, забирав увесь її час. Але він ріс – безумовно ріс! Інколи Рілла міцніла у своїй упевненості, що з нього таки буде дуже вродливе дитя. Часом вона пишалася ним, часом прагнула відшмагати – але ніколи не цілувала його й не мала такого бажання.

– Німці захопили Лодзь, – мовила панна Олівер одного грудневого вечора, сидячи разом зі Сьюзен та пані Блайт у затишній інглсайдській вітальні. Усі три жінки шили чи в’язали. – Ця війна збагачує мої знання з географії. Хай я й учителька, але три місяці тому гадки не мала, де розташоване таке місто як Лодзь. Я нічого не знала й не прагнула знати про нього – навіть якби почула. Тепер я знаю про нього все – площу, розташування, стратегічне значення. Учора, коли я довідалася, що німці взяли його в ході другого наступу на Варшаву, у мене ледь серце не впало. Я прокинулася вночі й тяжко гнітилася цим. Тепер мені не дивно, що діти плачуть, коли прокидаються серед ночі. Усе тисне на мене в цей час і здається, буцім ніщо не має світлого боку.

– Коли я прокидаюся серед ночі й не можу заснути знову, – буркнула Сьюзен, яка в’язала й одночасно читала газету, – я піддаю кайзера смертельним тортурам. Учора я зварила його в олії, і вельми втішилася, згадуючи тих сердешних бельгійських дітей.

– Таж якби кайзер нагодився до Глена, а йому заболіла спина, ви перша розтерли б його цілющою маззю, – усміхнулася панна Олівер.

– Я? – обурилася Сьюзен. – Та невже, панно Олівер? Я не розтерла б його… я здерла би з нього шкіру живцем, та так би й покинула, можете бути певні! Спина, кажете? Хай би йому суглоби повикручувало за все, що він накоїв!

– Ми мусимо любити ворогів наших, Сьюзен, – серйозно проказав лікар Блайт.

– Так, пане лікарю, дорогенький – наших ворогів, але не ворогів короля Георга[35], – нищівним тоном утяла Сьюзен. Вона була така задоволена із власної полемічної перемоги над лікарем Блайтом, аж дозволила собі підсміхнутися, протираючи окуляри. Досі Сьюзен не носила окулярів, але тепер придбала їх, щоб читати новини із фронту, і пильно відстежувала кожну депешу. – Скажіть-но, панно Олівер, як це читається? Млауа? Бзера? Прземисл[36]?

– Остання назва – це загадка, якої, схоже, так ніхто й не розв’язав. Та й щодо перших двох я маю тільки здогади.

– Як на мене, ці поганські назви – геть непристойні, – гидливо підсумувала Сьюзен.

– Наважуся припустити, Сьюзен, що австрійці та росіяни сказали б те саме про наші Саскачеван та Маскедобіт[37], – мовила панна Олівер. – Ці серби чудово тримаються. Тут написано, що вони відвоювали Белград.

– І погнали австріяків через Дунай, мов навіжених, – радісно мовила Сьюзен, водячи шпицею по мапі Східної Європи. – Кузина Софія стверджувала, буцім Сербія приречена, та я сказала, що, попри її зневіру, існує ще всемогутнє Провидіння. Газети пишуть, що там відбулася жахлива різанина. Хоч вони й іноземці, пані Блайт, дорогенька, та шкода, що стільки людей полягло. Їх і без того мало на світі.

Тим часом у своїй кімнаті Рілла виливала душу в щоденнику.

«Цього тижня в мене „усе шкереберть“, як то каже Сьюзен. Частково це сталося з моєї власної вини, а частково із чужої, та мені однаково прикро.

Позавчора я поїхала до міста, щоб купити собі нового капелюха на зиму. Уперше ніхто не сказав, що мусить поїхати разом зі мною й допомогти мені вибрати, тож я відчула, що мама справді більше не вважає мене дитям. І я знайшла дивовижного капелюха – він просто зачарував мене. Оксамитовий, насиченого смарагдового відтінку, немовби створений саме для мене. Він прегарно пасує до моїх рудувато-каштанових кіс та кольору шкіри, який панна Олівер назвала „кремовим“. Лиш раз у житті я мала головний убір такого відтінку зеленого. Коли мені було дванадцять років, я ходила саме в такому касторовому капелюшку, і всі дівчата в школі заздрили мені. Словом, я вирішила, що мушу купити цей капелюх – і купила. Ціна була страхітливо висока. Я не назву її тут, бо не хочу, щоб мої діти й онуки знали, що я заплатила стільки за капелюх, надто під час війни, коли всі намагаються – чи бодай повинні намагатися заощаджувати.

Удома я знову приміряла капелюх і завагалася. Звісно, він дуже вишуканий, але чомусь здався мені надто кричущим і легковажним для церкви та наших скромних гленських посиденьок… словом, надто вже ПОКАЗНИМ. У крамниці все було інакше, ніж тут, у моїй маленькій біленькій кімнатці. І ще цей жахливий цінник! А в Бельгії люди вмирають від голоду! Коли мама побачила капелюх і цінник, то нічого не сказала – тільки ПОГЛЯНУЛА на мене. Мама вміє все висловити самими лише очима. Тато каже, що багато років тому закохався в її красномовний погляд, і я цьому вірю, хоча мені розповідали дивну історію про те, як вона в дитинстві розбила грифельну дошку йому об голову. Мама, вочевидь, була збитошницею, і ще донедавна, перш, ніж Джем записався в солдати, очі її так і сяяли молодечим лукавством. Однак я вернуся до своїх баранів – тобто до смарагдового оксамитового капелюха.

– Рілло, ти думаєш, – тихо… аж надто тихо мовила мама, – що доречно витратила стільки грошей на капелюх… тим паче нині, коли у світі так багато злиднів і горя?

– Мамо, я купила його за свої кишенькові гроші! – заперечила я.

– Річ не в тім. Ми даємо тобі гроші, виходячи із принципу розважливої ціни на кожну потрібну річ. Якщо ти переплачуєш за одне, мусиш обмежити себе в чомусь іншому, а так не годиться. Проте якщо ти вважаєш, що це був слушний учинок, я більше не маю чого сказати. Лишаю це на твоєму сумлінні.

Я не люблю, коли мама лишає щось на моєму сумлінні. Та й що тепер удієш? Повернути капелюх до крамниці не можна – я надівала його на концерт у Шарлоттауні, тож мушу лишити собі! Я так зажурилася, аж мене охопив гнів – холодний, убивчо-спокійний гнів.

– Мамо, – зарозуміло сказала я, – шкода, що вам не подобається мій капелюх…

– Не сам капелюх, – відказала мама, – хоч я вважаю, що юним дівчатам не варто носити таких речей, – а ціна, яку ти заплатила за нього.

Те, що мене урвали, не втишило бурі в моїй душі, тому я вела далі – ще холодніше й убивчо-спокійніше, аніж досі – так, мовби й не чула маминих слів.

– …але я мушу його залишити. Утім, я обіцяю, що не куплю собі нового капелюха впродовж наступних трьох років чи до закінчення війни, якщо вона триватиме довше. Навіть ви, – о, який сарказм я вклала в це „ви“! – не скажете, буцім я забагато сплатила за нього, коли всю суму буде поділено на три роки.

– Цей капелюх набридне тобі раніше, – мовила мама, скептично всміхаючись. Словами це, певно, означало, що я не дотримаю обіцянки. Я роздратувалася.

– Набридне чи ні, а носитиму я його стільки, скільки сказала, – мовила я й подалася нагору. У себе в кімнаті я довго плакала від жалю, що так нечемно розмовляла з мамою.

Я вже ненавиджу цей капелюх – але носитиму його три роки чи до закінчення війни. Я пообіцяла й дотримаю слова, хай як невимовно тяжко це буде.

Це одна справа, яка „пішла шкереберть“. Інша – це те, що я посварилася з Ірен Говард… чи то вона зі мною… чи краще буде сказати – ми посварилися одна з одною.

Учора в Інглсайді відбулися збори молодіжного Червоного Хреста. Дівчата мали зійтися о пів на третю, проте Ірен була тут о пів на другу, бо зустріла когось із Верхнього Глена й він довіз її бричкою. Ірен неприязна зі мною після тієї суперечки щодо частунку на зборах, і ще – я певна – опісля того, як її не обрали на голову осередку. Але я постановила собі, що все має бути гладенько, тому не зважала на її кислий настрій; а вчора вона прийшла така весела й усміхнена, аж я подумала, що вона вже не сердиться й скоро ми знову будемо щирими подругами.

Та щойно ми сіли, Ірен узялася гладити мене проти шерсті. Я помітила, як вона зиркнула на мій мішечок для вовни. Усі дівчата розповідали, що Ірен дуже заздрісна, проте я їм не вірила. Тепер я думаю, що вони таки правду казали.

Спершу Ірен кинулася на Джимса – вона вдає, наче обожнює немовлят – вихопила малого з колиски й розцілувала все його личко. Хоча вона добре знає, що я не люблю, коли його так цілують. Це негігієнічно. Тоді, розтрусивши його, аж він запхинькав, Ірен поглянула на мене із бридкою усмішкою, проте сказала єлейним тоном:

– Рілло, дівчинко, не дивися на мене так, наче я трую тобі немовля.

– О ні, звісно, Ірен, – так само єлейно мовила я, – але ти знаєш, у Моргана сказано, що немовлят слід цілувати лише в чоло, щоб не заразити мікробами, і я неухильно додержую цього правила щодо Джимса.

– Господи, невже в мене так багато мікробів? – жалібно відказала Ірен. Я знала, що вона збиткується з мене, і скипіла всередині… та зовні не видно було ні пари, ні булькання. Я несхитно постановила собі не сваритися з Ірен Говард.

Потім вона почала чукикати Джимса. I це попри те, що Морган категорично забороняє чукикати немовлят! Я ніколи не дозволяю іншим робити цього – але Ірен чукикала Джимса й малому негідникові це подобалося! Він усміхнувся – уперше в житті. Йому вже чотири місяці й досі він ніколи ще не всміхався. Навіть мама та Сьюзен ні разу не видобули з нього усмішки, хай як намагалися. Аж ось він усміхається, бо його чукикає Ірен Говард! І це його вдячність!

Мушу визнати, що усмішка цілком перемінила його. На щоках у нього з’явилися гарненькі ямочки, а великі карі очі сяйнули сміхом. А проте я вважаю, що Ірен геть по-дурному зраділа, начеб ті ямочки були витвором її власних рук. Я не поділяла її захвату й уся зосередилася на шитті, тож невдовзі Ірен набридло чукикати Джимса й вона знову вклала його в колиску. Після такої забави він розсердився, заплакав і голосив майже до вечора, хоча, якби Ірен не чіпала його, то й він нікому не заважав би.

Ірен поглянула на нього й запитала, чи часто він так кричить, наче ніколи не чула дитячого крику. Я терпляче пояснила, що, згідно з Морганом, діти й повинні кричати певну кількість хвилин на добу, щоб зміцнювати легені.

– Якщо Джимс не хоче кричати сам, я змушую його покричати щонайменше двадцять хвилин, – мовила я.

– Невже? – відказала Ірен, сміючись так, мовби не повірила мені. Морганів „Догляд за немовлятами“ лежав нагорі, у мене в кімнаті, інакше я враз переконала б її. Потім сказала, що Джимс голомозий – і вона, мовляв, ніколи не бачила, щоб у чотиримісячної дитини було так мало волосся.

Звісно, Джимс не надто кучерявий – принаймні поки що – та Ірен сказала це так, начебто лише я в цьому винна. Я відповіла, що бачила десятки немовлят, так само голомозих, як Джимс, а вона проказала: „О, та певне“, і що зовсім не хотіла образити мене – коли я й не була ображена.

Так тривало цілу годину – Ірен повсякчас пускала мені шпильки. Дівчата розповідали, що вона дуже мстива, коли хтось ненароком скривдить її почуття, але я не хотіла вірити. Я вважала Ірен утіленням досконалості, і мені гірко було споглядати, як вона принижується до такого. Але я стрималася й продовжила шити льолю для бельгійського немовляти.

І тоді Ірен переказала мені найгидкішу, найганебнішу брехню щодо Волтера. Я не зможу… просто не зможу записати тут ці слова. Авжеж, вона сказала, що сама розлютилася, почувши це, та навіть коли так, нащо було розповідати про це мені? Вона просто хотіла дошкулити. І я вибухнула.

– Як ти посміла прийти сюди й повторити такі речі про мого брата? – скрикнула я. – Я ніколи не прощу тобі цього – ніколи! Твій брат не записався до війська, і не має такого наміру!

– Рілло, дівчинко, то ж сказала не я, – обурилася Ірен. – То була пані Берр. А я відповіла, що…

 Ірен, мене не цікавить, що ти відповіла. Більше не розмовляй зі мною до кінця своїх днів!

Звісно, я не повинна була казати таке. Але ті слова немовби самі вихопилися. Тоді прийшла решта дівчат, і я мусила заспокоїтися й щосили грати роль гостинної господині. Ірен увесь час просиділа разом з Олів Кірк і пішла, навіть не глянувши в мій бік. Певне, вона показала, що ловить мене на слові, та мені байдуже, бо я не хочу дружити з дівчиною, яка повторює таку мерзенну брехню про Волтера. Проте мені прикро через це. Ми були добрими товаришками, і ще донедавна Ірен приязно ставилася до мене, а тепер полуда спала мені з очей і я думаю, що у світі немає справжньої дружби.

Тато найняв старого Джо Міда, що той змайстрував Понеділкові буду на станції. Ми думали, що, коли западуть морози, він вернеться додому, але жодна земна сила не здатна виманити Понеділка з місця більш, ніж на кілька хвилин. Він зустрічає там кожен поїзд. Тож нам довелося подбати, щоб йому було зручно. Джо поставив буду; звідти Понеділкові добре видно платформу, і ми сподіваємося, що він житиме там.

Понеділок зажив собі чималенької слави. Із Шарлоттауна приїздив репортер „Ентерпрайз“, сфотографував його й написав цілу статтю про його вірне чекання. Ту статтю передрукували всі канадські газети. Але сердешному песикові байдуже: Джем поїхав – Понеділок не знає, куди й навіщо, але дожидатиме його повернення. Чомусь і мене це підтримує: хай і безглуздо, та я сама відчуваю, що Джем неодмінно повернеться, коли Понеділок так сумлінно чекає на нього.

Джимс сопе в колисці побіля мене. І це не аденоїди, а нежить. Учора в Ірен був нежить, і я переконана, що вона заразила Джимса, коли цілувала його. Він навчився прегарно сідати й уже не дратує мене так, як колись. Тепер він любить купатися й серйозно плюскає рученятами по воді замість вищати й звиватися. О, я ніколи не забуду двох перших місяців його життя! Не знаю, як я й пережила їх. Проте це минуло, і нині ми із Джимсом добре тримаємося. Сьогодні ввечері я трішки полоскотала його, роздягаючи – я нізащо не чукикатиму дитини, та щодо лоскоту Морган нічого не каже. Я лиш хотіла поглянути, чи всміхнеться він мені так, як усміхався Ірен. І він усміхнувся – на щоках у нього з’явилися ямочки. Шкода, що його мати не зможе побачити їх!

Сьогодні я закінчила шосту пару шкарпеток. Доки я в’язала перші три пари, п’яти за мене робила Сьюзен. А потім я вирішила не ухилятися й сама навчилася в’язати п’яти. Терпіти цього не можу… але від четвертого серпня я роблю стільки осоружних справ, що байдуже навіть, коли їх більшає на одну. Я просто згадую Джемові жарти про болото на Солзберійській рівнині й мовчки стаю до праці».

Розділ 11. Морок і світло

На Різдво студенти повернулися до Глена, тож на якийсь час в Інглсайді знову запанував сміх. Проте не всі були присутні – уперше за святковим столом бракувало одного члена сім’ї. Джем, із його відважними очима й уперто стуленими вустами, був далеко від дому, і Ріллі болів кожен погляд на його порожній стілець. Сьюзен наполягла на тім, щоби поставити й Джемів прибор; тепер коло його тарілки лежало химерне кільце для серветки, яким він користувався ще з дитинства, і стояв старовинний високий келих, давній дарунок тітоньки Марілли із Зелених Дахів. Джем дуже любив пити саме із цього келиха.

– Цей благословенний хлопчик завжди матиме своє місце за нашим столом, – несхитно мовила Сьюзен, – і можете бути певні, пані Блайт, дорогенька, що нині він подумки з нами, а наступного року перебуватиме з нами душею і тілом. Заждіть, як навесні почнеться Великий Наступ, то й війна одразу скінчиться.

Усі намагалися вірити в це, проте рішучий їхній намір не смутитися затьмарювала тривога. Волтер упродовж канікул був мовчазний і зажурений. Він показав Ріллі жорстокий анонімний лист, який одержав у Редмонді – лист радше жовчний і лютий, аніж сповнений патріотичного обурення.

– І все ж, Рілло, кожне слово в ньому правдиве.

Рілла вихопила в нього лист і жбурнула в камін.

– Він анітрохи не правдивий! – гнівно вигукнула вона. – Волтере, у тебе починається меланхолія. Панна Олівер каже, що з нею таке стається, коли вона довго троюдить собі душу сумними думками.

– У Редмонді я не можу позбутися цих думок. Усі студенти мов вогнем палають через війну. Кожного здорового хлопця, що не записується до війська, уважають боягузом і відповідно ставляться до нього. Доктор Мілн, наш викладач англійської літератури, завжди виявляв до мене прихильність, але все змінилося, відколи двоє його синів подалися на фронт.

– Це несправедливо… ти ще не готовий до служби.

– Готовий. Я цілковито одужав. Я не готовий за душевним станом, а це ганебна пляма на репутації. Не плач, Рілло, не плач. Я не йду на війну, якщо ти цього боїшся. Мелодія Дударя лунає мені у вухах удень і вночі, та я не можу відгукнутися на неї.

– Мама не переживе, якщо ти підеш, – хлипала Рілла. – І я також. Волтере, для будь-якої сім’ї достатньо одного сина на фронті.

Різдвяні свята минули невесело. Утім, присутність Нен, Ді, Волтера й Ширлі допомогла Ріллі дати раду із журбою. До того ж, Кеннет Форд надіслав їй книжку й вітальний лист. Читаючи його, дівчина вряди-годи рум’яніла, а серце їй калатало сильніше… аж до останнього абзацу, від якого вона похолола.

«Нога мені вже зовсім не болить. За два три місяці я й собі подамся до війська. Рілло-моя-Рілло, як радо я вберу однострій! Нарешті малий Кен зможе дивитися всім у вічі й відчувати, що нікому нічого не винен. Останнім часом кепсько було, відколи я не кульгаю – люди, які не знають про мою ногу, тільки й зиркали, мовби кажучи: „Сачок ти хлопче!“ Тепер уже ніхто не погляне на мене спідлоба».

– Ненавиджу цю війну, – скрушно мовила Рілла, дивлячись, як кленовий гай убирається в пишні рожево-золоті шати зимових сутінків.

– Минув тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, – сказав лікар Блайт першого дня нового року. – Він розпочався казковим світанком, проте скінчився кривавим заходом сонця. Що принесе нам тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий?

– Перемогу! – лаконічно озвалася Сьюзен.

– Ви справді вірите, що ми переможемо? – тужливо запитала панна Олівер. Вона приїхала з Лобриджа, щоби відвідати студентів напередодні їхнього повернення до Редмонду. Нині панна Олівер була в похмурім гуморі й цинічно вбачала в усьому лише темний бік.

– Чи вірю я, що ми переможемо?! – вигукнула Сьюзен. – Ні, панно Олівер, дорогенька, я не вірю – я знаю. Не це турбує мене, а те, як довго воно все триватиме і яку ціну ми змушені будемо заплатити за перемогу. Ну, та не розбивши яйця, не підсмажиш яєчні, тому покладімося на Бога й готуймо зброю.

– Часом я думаю, що зброя – це краще, аніж надія на Бога, – мовила панна Олівер.

– Ні, дорогенька, ви так не думаєте. Німці мали багато зброї в битві на Марні, та Провидіння вкоськало їх. Не забувайте про це. Згадуйте це щоразу, коли вас охоплять сумніви. Міцно стисніть бильця вашого крісла й повторюйте: «Зброя – це добре, та краще – віра у Всемогутнього, а Він на нашому боці, хай що про це каже кайзер». Моя кузина Софія занепадає духом так само, як ви. Учора взялася скиглити: «Падоньку, що ж нам робити, коли німці й сюди дістануться?» – «Ховати їх, – відрубала я, – місця на могили не бракує». Кузина Софія сказала, що я легковажна, та це неправда, панно Олівер, дорогенька – я просто спокійна й упевнена в британському флоті й наших канадських хлопцях. Я – наче той пан Вільям Поллок із Гарбор-Геда. Він уже дуже старий, а до того ж, багато років був хворий, і минулого тижня йому так погіршало, аж невістка сказала, що він, напевно, і вмер. «Дідька лисого, – мовив пан Поллок, хоч я й не беруся стверджувати, чи справді він проказав ці огидні слова, – я не вмер, і не вмру, доки тому кайзерові не дадуть прочуханки». Оце сила духу, якою я захоплююся!

– Я теж захоплююся, але розділити її не здатна, – зітхнула Гертруда. – Досі я завжди могла упоратися з тяжкими думками – тікала від них у край сновидінь, а поверталася свіжа й усміхнена. Але від цих думок я не годна втекти.

– І я також, – озвалася пані Блайт. – Тепер мені страшно лягати спати. Усе життя я любила ці веселі півгодини перед сном, коли можна уявити собі найдивовижніші речі. Нині мені уявляється зовсім інше.

– А я радію, коли надходить ніч і можна лягти, – мовила панна Олівер. – Я люблю темряву – бо можна знову бути собою… не треба всміхатися… чи вдавати несхитну віру в розмові. Та часом і я даю волю уяві… і бачу те саме, що й ви – жахливі картини… багато жахливих років попереду.

– Добре, що я не маю уяви, – відрізала Сьюзен. – Уникла цієї кари. Осьде, у газеті написано, що кронпринц ізнову вбитий[38]. Може, тепер він таки остаточно помре? А Вудро Вілсон[39] має намір писати чергову ноту. Цікаво, – підсумувала Сьюзен із гіркою іронією, що віднедавна лунала в усіх її коментарях щодо дій бідолашного президента, – чи живий іще шкільний учитель цього чоловіка?

У січні Джимсові виповнилося п’ять місяців, і Рілла відзначила цю дату тим, що перестала сповивати його.

– Він важить чотирнадцять фунтів[40], – радісно оголосила дівчина. – Саме стільки, згідно з Морганом, повинне важити п’ятимісячне немовля.

Уже ніхто не мав сумніву в тому, що Джимс перетворюється на вельми гарненького хлопчика. Його щічки тепер були круглі, пругкі й рожеві, очі великі та ясні, а при основі кожного пальчика він мав щонаймиліші ямочки. У нього навіть почало рости волосся, на превелике полегшення Рілли.

Блідо-золотавий пушок довкола Джимсової голівки був помітний за належного освітлення. Він був хорошим дитям, і зазвичай спав і їв саме так, як то описував Морган. Вряди-годи він усміхався, проте ніколи не сміявся, попри всі зусилля Блайтів. Це тривожило Ріллу, бо, згідно з Морганом, перший сміх мав пролунати від третього до п’ятого місяця дитячого життя. Джимс мав уже п’ять місяців, а досі не виявив жодного наміру засміятися. Чому? Чи немає в нього якихось відхилень від норми?

Одного вечора Рілла пізно повернулася додому зі зборів, на яких гленських юнаків агітували записуватися в добровольці, і де сама вона декламувала патріотичні вірші. Досі Рілла не зважувалася виступати на публіці. Вона боялася зашепелявити: так неодноразово ставалося з нею за сильного хвилювання. Коли її запросили до виступу на зборах у Верхньому Глені, попервах вона відмовилася – утім, невдовзі замислилась. Чи не було це виявом боягузтва? Що сказав би Джем, якби довідався? Отак промучившись два дні, Рілла зателефонувала голові Патріотичного товариства й дала згоду на виступ. Вона виступила й кілька разів зашепелявила, після чого всю ніч пролежала не склепивши очей, у тяжких муках скривдженого честолюбства. А проте два дні потому вона знову декламувала – тепер уже в Гарбор-Геді. Після виступу в Лобриджі й потойбіч затоки Рілла примирилася із власною невеличкою вадою, адже, крім неї самої, ніхто на це не зважав. Вона була така щира й чарівна, і мала такі ясні очі! Не один хлопчина записався до війська тому, що Ріллин погляд мовби звертався саме до нього, коли вона палко запитувала, чи може бути краща смерть на світі, аніж «за прабатькові могили, за жертовники богів»[41], чи то тремким від хвилювання голосом стверджувала, що «слави година цінніша за ввесь невизнаний вік»[42]. Навіть вайлуватий Міллер Дуглас так надихнувся після одного з її виступів, що Мері Ванс мусила цілу годину напучувати його. Тоді Мері скрушно заявила, що Рілла Блайт лише вдає, неначе побивається за Джемом – бо чого б то вона так намовляла братів та друзів інших дівчат записуватися в солдати?

Того вечора Рілла, утомлена й змерзла, радо пірнула у своє тепле ліжечко й затишно вмостилася попід ковдрою – утім, винувато подумавши, як поживають нині Джем та Джеррі. Проте щойно вона почала зігріватися й засинати, як Джимс розплакався й плакав дедалі сильніше. Рілла скулилася в ліжку, постановляючи дати йому виплакатися. Тези Моргана цілком виправдовували її. Джимсові було тепло, зручно й нічого не боліло; він був нагодований достоту так, як це пішло б йому на користь. Метушитися довкола нього за цих умов означало розбещувати дитину, а Рілла не мала такого наміру. Хай собі плаче, доки втомиться й знову засне.

Та згодом Ріллу почала бентежити уява. Припустімо, думала дівчина, я – крихітне, безпорадне, п’ятимісячне дитинча, і батько мій десь у Франції, а бідолашна матінка, що так тривожилася за мене, уже в могилі. Припустімо, я лежу в кошичку, у великій темній кімнаті, і на кілька миль довкола, як мені то здається, – жодного вогника чи живої душі. Припустімо, ніхто в цілім світі не любить мене – адже батько, який ніколи мене не бачив, навряд чи має до мене якісь почуття, надто, що він ані разу не поцікавився моєю долею. Хіба я й собі не заплакала би? Хіба не відчула б себе такою самотньою, всіма покинутою й переляканою, що просто не змогла б не заплакати?

Рілла підхопилася, витягла Джимса з колиски й уклала в ліжко побіля себе. Рученята в нього були холодні… сердешне малятко! Проте він негайно замовк. А щойно вона пригорнула його, як він засміявся – і то був справжній лагідний сміх, мов дзюркіт потічка, захоплений і захопливий.

– Ти мій малесенький! – вигукнула Рілла. – Ти тішишся, що вже не сам у великій темній кімнаті?

Вона захотіла розцілувати його й розцілувала. Рілла поцілувала його шовковисту запашну голівку, пухкеньку щічку, змерзлі долоньки. Їй захотілося міцно обійняти його, притиснути, як у дитинстві вона обіймала й притискала кошенят. Її охопило дивовижне, досі незвідане відчуття дбайливої ніжності.

Через кілька хвилин Джимс міцно заснув, а Рілла, слухаючи його тихе спокійне дихання й відчуваючи поруч тепле маленьке тільце, збагнула, що… нарешті… полюбила це дитя воєнної доби.

«Він став… такий… хороший», – думала Рілла, і собі відпливаючи в край сновидінь.

У лютому Джем, Джеррі та Роберт Грант опинилися в шанцях і звичний триб інглсайдського життя просяк напругою й страхом. У березні ж слово «Іпр» – «Іпрез», як вимовляла його Сьюзен – набуло для них гнітючого значення[43]. У щоденних газетах почали з’являтися списки вбитих і поранених, а коли дзвонив телефон, ніхто в Інглсайді не міг зняти слухавку без пекучого холоду в серці – адже то міг бути начальник станції з повідомленням про телеграму з Європи. І ніхто не міг прокинутися вранці без раптового страху від думки про те, що принесе їм новий день.

«А колись я так радо вітала перші промені сонця», – думала Рілла.

Утім, життя й далі являло собою колообіг звичайних обов’язків – тільки щотижня двоє чи троє гленських хлопців, які ще вчора були безтурботними школярами, вирушали на фронт.

– Нині холодно, пані Блайт, дорогенька, – мовила якось Сьюзен, пірнаючи в дім з морозного спокою безхмарних канадських сутінків. – Я тривожуся, як там наші хлопчики в шанцях.

– Усе вертає наші думки до цієї війни, – сказала Гертруда Олівер. – Ми не можемо сховатися від неї… навіть у розмовах про погоду. Я сама нікуди не можу вийти цими холодними вечорами, не подумавши про солдатів – усіх, не лише наших рідних та друзів. Я відчувала б достеменно те саме, навіть якби на фронті не було нікого з моїх знайомих. Мені соромно щовечора вкладатися в тепле та зручне ліжко. Здається, це негідно з мого боку – жити в затишку, якого позбавлені стільки людей.

– Нині в крамниці я зустріла пані Мередіт, – озвалася Сьюзен, – і вона сказала, що тривожиться за Брюса. Він бере все надто близько до серця. Уже тиждень плаче ночами через голодних бельгійців. «Мамо, – каже їй так благально, – адже маленькі дітки не голодують? Мамо, тільки скажіть, що маленькі дітки не голодують!» А пані Мередіт не може сказати такого, бо це неправда, тож і гадки не має, як їй тепер бути. Вони намагаються не розповідати йому про війну, але він так чи так дізнається й тоді його неможливо втішити. Мені самій, пані Блайт, дорогенька, душа за тих бельгійців болить, і я не можу задурманити себе думками, буцім то все лиш вигадки – як із романом, коли читаєш, і досить лише сказати собі: «Сьюзен Бейкер, не плач. Ти знаєш, такого насправді не відбувалося». Але мусимо жити далі. Онде, ви чули, Джек Крофорд хоче податися на війну, бо йому, бач, набридло ходити за плугом. Аби ж то була йому добра зміна в житті. А жінка Річарда Еліота з того боку затоки побивається, що сварила була свого чоловіка – мовляв, він пахкає люлькою у вітальні й на штори від того сідає кіптява. А тепер, коли він записався в добровольці, вона так шкодує про це. Пані Блайт, дорогенька, ви знаєте Джозаю Купера й Вільяма Дейлі? Колись вони були нерозлучними друзями, а двадцять років тому посварилися й відтоді не розмовляли. Ну, то позавчора прийшов Джозая до Вільяма й каже: «Помирімося, друже. Не час тепер ворогувати». Вільям зрадів, простягнув йому руку, вони посідали й заговорили. А вже через півгодини знову посварилися, і то ще лютіше: Джозая стояв на тому, що Дарданелльська операція[44] – несосвітенна дурниця, а Вільям – що то чи не єдина розважлива річ, на яку спромоглися союзники. Тепер Вільям звинувачує Джозаю в пронімецьких настроях; мовляв, той іще гірший, аніж Місяць із Баками. Сам Місяць із Баками клянеться, що він не прибічник німців, а пацифіст. Хтозна, що воно таке, але, як він про себе це каже, то вочевидь непристойне, можете бути певні. Він був заявив, що перемога при Нев-Шапель[45] не варта тих жертв, яких вона коштувала, і заборонив Джо Мілгрейву близько підходити до свого дому, бо Джо здійняв прапор над батьківською фермою, коли надійшли добрі новини. А ви чули, пані Блайт, дорогенька, що цар перейменував той Прз… у Перемишль? Отже, він таки мудрий чоловік, дарма що росіянин. Джо Вікерс розповідає, як завважив дивну штукенцію в небі над лобридзькою дорогою. Як ви гадаєте, пані Блайт, дорогенька, чи можливо, що то був цепелін?

– Ні, Сьюзен, навряд чи це так.

– Я би й не хвилювалася, якби Місяць із Баками не мешкав у Глені. Хтось бачив, як він нещодавно виробляв дивні маневри з ліхтарем на своєму городі. Люди певні, що він подавав сигнали.

– Кому… і навіщо?

– Отож-бо й воно, пані Блайт, дорогенька! Я так собі думаю, уряд має ретельніше пильнувати цього чоловіка, якщо не хоче, щоб нас усіх перебили вночі просто в ліжках. А тепер я хутенько прогляну газети й напишу листа маленькому Джемові. Двох речей я не робила ніколи в житті, пані Блайт, дорогенька – не писала листів і не читала новин про політику. Але ось я роблю одне й інше, і бачу, що з політикою цікаво давати раду. Хтозна, чого хоче той Вудро Вілсон, але надіюся, цю загадку я ще колись розв’яжу.

Одного разу, стежачи за Вілсоном та політичними перипетіями, Сьюзен натрапила на звістку, що дуже її схвилювала, і вигукнула в гіркому розпачі:

– У цього чортового кайзера тільки чиряк!

– Сьюзен, не лайтеся, – скривився лікар Блайт.

– Пане лікарю, дорогенький, «чортів» – це не лайливе слово. Хіба ж лайка – то не згадування імені Всевишнього намарне?

– Ну, воно не вельми… е-е-е… вишукане, – відповів лікар Блайт, підморгнувши Гертруді Олівер.

– Ні, пане лікарю, дорогенький, чорт і кайзер – якщо це дві різні особи – нітрохи не вишукані, то й говорити про них інакше ніяк не виходить. Тож я стоятиму на тім, що сказала, хоча завважте – я намагаюся не висловлюватися так у присутності маленької Рілли. І яке право мають газети писати, що в кайзера запалення легень і давати людям надію, коли у нього тільки чиряк? Чиряк! Бодай би вони обсіли його з ніг до голови!

І Сьюзен рушила на кухню, щоб відповісти на Джемів лист, який надійшов того дня, і з якого вона виснувала, що «благословенний хлопчик» потребує слова підтримки від рідних.

«Тату, сьогодні ми сидимо в старому винному льосі, – писав він. – Води по коліно й кишить щурами. Вогню нема й сіється мжичка, тож загалом доволі понуро. Але могло бути сутужніше. Я одержав посилку від Сьюзен – усе надійшло неторкане й ціле, тож ми влаштували бенкет. Джеррі зі своїм підрозділом – далі за лінією фронту; він каже, що пайка в них навіть гірша, ніж давня „тотожність“ тітки Марти. А в нас тут незле, тільки весь час одне й те саме. Перекажіть Сьюзен, що я не пошкодував би їй річної платні, аби лиш поїсти її імбирного печива у формі мавп – та хай вона не думає пекти й надсилати, бо все одно зіпсується дорогою.

Нас обстрілюють від останнього лютневого тижня. Учора одного хлопця з Нової Шотландії вбило просто біля мене. Снаряд вибухнув, а коли дим розвіявся, він лежав уже мертвий – не скалічений… лиш на обличчі застиг здивований вираз. Уперше в житті я зблизька побачив смерть, і було лячно… але тут швидко звикаєш до різних страхіть. Ми опинилися в зовсім іншому світі. Тільки зорі незмінні – але й вони чомусь інакше розташовані, аніж удома.

Перекажіть мамі, щоб не хвилювалася. Я добре даю собі раду – здоровий і впевнений у правильності свого рішення. Перед нами, по той бік лінії фронту, є те, що має бути зметене з лиця землі – от і все. Утілення зла, що погрожує довіку отруїти наші життя. Його необхідно знищити, тату, хай як довго це триватиме і хай якою ціною буде виконано. Перекажіть це нашим односельцям. Вони ще не розуміють, ЩО вирвалося тут на волю… я й сам не розумів, доки не опинився на фронті. Я думав, на мене чекає цікава пригода. Тут немає нічого цікавого – але я напевне там, де повинен бути. Коли я побачив, на що перетворилися будинки, сади і люди… тату, мені здалося, наче ті гуни вже марширують Долиною Райдуг і Гленом, і нашим іглсайдським садом. Тут теж були сади – прекрасні столітні сади, і що з ними сталося нині? Вони сплюндровані, осквернені! Ми боремося, щоб у наших любих рідних місцях, де ми бавилися змалку, могли згодом бавитися нові покоління дітей… боремося, щоб захистити й уберегти всі добрі, милі серцю речі.

Коли ви будете на станції, не забувайте гладити Понеділка за мене. Маленький друзяка так чекає мого повернення! Присягаюся, тату, часом у цих темних холодних шанцях мені тепліє на серці від самої лиш думки про те, що за тисячі миль, на старій гленській платформі, плямистий цуцик не спить так само, як я.

Перекажіть від мене Ріллі – я дуже тішуся, що її хлопчик так добре росте, і скажіть Сьюзен, що я затято нищу гунів та нужу».

– Пані Блайт, дорогенька, – стурбовано прошепотіла Сьюзен, – а що таке нужа [46]?

Пані Блайт відповіла їй теж пошепки, і додала, почувши нажахані вигуки Сьюзен:

– Так завжди стається в шанцях.

Сьюзен похитала головою й мовчки почовгала геть, щоб розпороти один із кутиків Джемової посилки й укласти туди густий гребінець.

Розділ 12. У дні Лангемарка

«Як могла весна настати й бути прекрасною серед такого жаху? – писала Рілла в щоденнику. – Коли сяє сонце й на вербах біля струмка з’являються жовті пухнасті сережки, і сад чепуриться й квітне, я не можу збагнути, що у Фландрії кояться такі страшні речі. Але вони кояться!

Минулий тиждень був жахливий для нас усіх, бо надійшли новини про бої за Іпр, Лангемарк і Сен-Жульєн[47]. Наші канадські хлопці виявили бездоганну мужність: генерал Френч[48] доповідає, що саме вони „урятували становище“, коли німці майже прорвали лінію фронту. Але я не відчуваю ні гордості, ані радості – лише гнітючу тривогу за Джема, Джеррі та пана Гранта. Щодня в газетах з’являються списки вбитих – і їх так багато. Я не можу читати їх – боюся натрапити на Джемове ім’я… адже ставалося й так, що люди бачили імена своїх рідних у списках до прибуття офіційної телеграми. Зо два дні я відмовлялася підходити до телефона, бо відчувала, що не витримаю цієї жахливої миті між власним „Алло“ та відповіддю в слухавці. Здавалося, що ця мить триває сотні років – так страшно було почути: „Надійшла телеграма на ім’я лікаря Блайта“. Потім мені стало соромно, що я скидаю все на маму та Сьюзен, і я почала змушувати й себе відповідати на телефонні дзвінки. Але мені так само важко. Гертруда проводить уроки, перевіряє учнівські твори, готує питання до іспитів – усе як завжди, та я знаю, що подумки вона ввесь час у Фландрії. Я ніколи не забуду виразу її очей.

І Кеннет тепер у війську. Він одержав звання лейтенанта й улітку чекає відправки на фронт – так він написав мені. Лист його був короткий – здається, Кеннет не думає ні про що, крім війни. Я вже не побачу його до від’їзду – а може, і взагалі не побачу. Інколи я питаю себе, чи не наснився мені той вечір на маяку Чотирьох Вітрів? Він мовби стався в іншому житті, багато років тому, і всі забули про нього… крім мене.

Учора на канікули повернулися Нен, Ді та Волтер. Щойно Волтер вийшов із поїзда, Понеділок метнувся до нього, ошалілий від щастя. Певне, думав, що й Джем приїхав із ним. Та вже за мить він не зважав ані на Волтера, ані на його пестощі, а стояв собі й нервово махав хвостом, озираючи решту пасажирів… і я ледь не заплакала від його погляду, адже хтозна – можливо, Понеділок ніколи вже не побачить, як Джем іде назустріч йому. Потім, коли всі розійшлися, песик глянув на Волтера й лизнув йому руку, мовби кажучи: „Я знаю, ти не винен, що він не приїхав… даруй, що я розчарований“, – і потрюхикав назад під дашок, у той свій химерний спосіб, коли здається, що задні лапи біжать у геть протилежному напрямі, аніж передні.

Ми намагалися забрати його додому – Ді навіть присіла, поцілувала його між очей і сказала: „Понеділочку, дружочку, ходімо з нами – тільки до вечора“. А Понеділок мовив – саме так! – „Пробач, але я не можу. Я повинен зустріти тут Джема, а вже о восьмій прибуде наступний поїзд“.

Добре, що Волтер удома… хоч він так само сумний і тихенький, як на Різдво. Але я виявлятиму свою любов до нього, розраджуватиму й надіюся, що він знову сміятиметься, як колись. Я певна, що Волтер стає для мене щодня важливіший.

Позавчора Сьюзен сказала, що в Долині Райдуг розквітли проліски. У цю мить я випадково глянула на маму. Вона геть перемінилася на виду й тихо, здушено скрикнула. Мама здебільшого така енергійна й весела, що годі збагнути справжні її відчуття; лише час від часу, коли їй стає надто важко триматися, вони вихоплюються назовні. „Проліски! – мовила вона. – Торік Джем приносив мені перші проліски!“ – а тоді підхопилася й вийшла геть із кімнати. Я готова була побігти в Долину Райдуг і принести їй оберемок пролісків, та знала, що не цього вона хоче. А вчора Волтер просто рушив у видолинок і приніс мамі проліски – усі, які зміг відшукати. Ніхто йому нічого не казав – він сам згадав, що раніше Джем носив мамі проліски, і заступив його. Це означає, що він дбайливий і лагідний. А хтось надсилає йому жорстокі листи!

Дивно, як то ми живемо собі, наче нічого не відбувається… наче жахливі події в Європі ніяк не стосуються нас, а будь-який день не може принести нам страшні звістки. Але ми живемо. Сьюзен прополола город; вони з мамою закінчили генеральне прибирання в домі, а наш молодіжний осередок Червоного Хреста влаштовує благодійний концерт на користь бельгійців. Ми готувалися цілий місяць, і весь цей час боролися з недоброзичливцями. Міранда Прайор обіцяла допомогти нам з одною зі сцен, та коли вже вивчила роль, батько її зворохобився й заборонив їй брати участь у нашій затії. Я не винувачу Міранди, але гадаю, що вона могла б виявити бодай якусь власну волю. Якби вона хоч раз наполягла на своєму, їй удалось би приструнчити батька. Що він удіє, коли вона веде все його господарство й може оголосити „страйк“? Я швидко дала б раду з Місяцем із Баками – відшмагала б його батогом чи вкусила, якби ніщо інше не допомогло. Але Міранда – слухняна й поштива донька, і довгі будуть її дні на землі[49].

Я не змогла знайти іншого виконавця, бо роль нікому не подобалася, і зрештою взялася за неї сама. Олів Кірк обрали в організаційний комітет концерту, і тепер вона безперестанку капостить мені. Та все ж я наполягла на тім, щоб запросити співачку – пані Ченнінг із Шарлоттауна. У неї дивовижний голос, і послухати її зійдеться стільки людей, що ми зберемо набагато більшу суму, аніж змушені будемо сплатити їй за виступ. Олів Кірк запевняла, що наших тутешніх талантів буде цілком достатньо, а тепер Мінні Клоу не хоче співати в хорі, щоб не осоромитися перед пані Ченнінг. А Мінні – наше єдине добре контральто! Часом я впадаю в такий відчай, аж хочу вмити руки в усій цій історії, та потім, розгнівано покружлявши кімнатою, заспокоююся й знову беруся до справи. Нині я переймаюся, що в дітей Айзека Різа почнеться кашлюк. Усі вони страшенно застудилися, а п’ятеро з них мають відповідальні ролі в нашому концерті, і що я вдію, як раптом у них таки буде кашлюк? Скрипкове соло Діка Різа – це один з наших коронних номерів, а Кіт Різ бере участь у всіх драматичних сценках, і троє менших дівчат повинні марширувати із прапором. Я кілька тижнів репетирувала з ними, а тепер здається, наче всі мої зусилля зійдуть нанівець.

У Джимса з’явився перший зубик. Я дуже тішуся, бо невдовзі він матиме дев’ять місяців, і Мері Ванс натякала, що відсутність зубів у такому віці – то серйозне порушення розвитку. Він не повзає, як більшість дітлахів, але рачкує й носить речі в роті, немов цуценя. Ніхто не закине йому порушень розвитку щодо рачкування: він навіть дещо випереджає свій вік, бо в Моргана сказано, що загалом діти рачкують, починаючи з десяти місяців.

Джимс – дуже миле хлоп’я; шкода буде, якщо пан Андерсон так і не побачить сина. Волоссячко в нього теж росте гарно, і я сподіваюся, що він буде кучерявий.

На кілька хвилин, доки писала про Джимса й концерт, я забула про Іпр, отруйні гази та списки полеглих. Тепер думки вертаються з новою силою. Ох, аби ж ми тільки знали, що Джем живий і здоровий! Раніше я сердилася, коли він кликав мене „Стоніжкою“, а тепер, якби він зайшов у передпокій, насвистуючи, зі словами: „Здоров, Стоніжко,“ – я подумала би, що це наймиліше прізвисько у світі».

Рілла відклала щоденник і вийшла в сад. Весняний вечір був дуже гарний. Довгу зелену долину, що тяглася до моря, зусібіч огорнули сутінки, а за нею лежали призахідні луки. Гавань сяяла багряними, лазуровими та опаловими барвами. Кленовий гай убирався в ясно-зелений серпанок свіжого листя. Рілла тужливо озирнулася довкруж. Хто каже, буцім весна – це найвеселіша пора року? Нині їй тяжко було на серці. Пекучим болем озивалися в ньому блідо-рожеві ранки, зірки нарцисів та вітер між гілля старої сосни. Чи зможе вона колись позбутися теперішнього страху?

– Як приємно стрічати вечір на старенькому доброму Острові Принца Едварда, – мовив Волтер, долучаючись до неї. – Я вже й забув, що море тут таке синє, дороги такі червоні, а в потаємних закутках лісу мешкають тільки феї. Так, феї – давні тутешні мешканки. Присягаюся, я міг би відшукати їх кільканадцять попід фіалками в Долині Райдуг.

На мить Рілла відчула себе щасливою – адже то знову був майже колишній Волтер. Вона сподівалася, що журба невдовзі відпустить його.

– А яке синє небо понад Долиною Райдуг! – підхопила вона й собі, поділяючи братів настрій. – Синє… синє… треба сто разів повторити це слово, щоб висловити усю його синяву.

Їх проминула Сьюзен із шаллю, пов’язаною на голові, та садовим реманентом у руках. Док, навіжено блискаючи очима, скрадався за нею.

– Може, небо й синє, – завважила Сьюзен, – та цей котисько увесь день був Гайдом, тож надвечір варто чекати дощу. Про це свідчить і ревматизм у мене в плечі.

– Навіть якщо піде дощ… не думайте про ревматизм, Сьюзен. Думайте про фіалки, що квітнутимуть, коли зійде сонце, – весело… аж надто весело, як видалося Ріллі, мовив Волтер.

Сьюзен обурено глипнула на нього.

– Хтозна-що ти мелеш про ті фіалки, Волтере, дорогенький, – суворо втяла вона, – а ревматизм – то не жарти. Колись ти й сам це збагнеш. Надіюся, я не з тих, хто плачеться повсякчас, буцім у них там пече, а тут крутить, надто тепер, коли новини такі страхітливі. Кепська то хвороба – ревматизм… але я розумію – де його й порівняти з газовою атакою гунів.

– О Господи, ні! – розпачливо скрикнув Волтер, відвернувся від Сьюзен та Рілли й зник у будинку.

Сьюзен несхвально похитала головою. Їй не подобалося, коли ім’я Всевишнього згадували намарне.

«Надіюся, його матінка не почує від нього таких легковажних слів», – міркувала вона, сапаючи бур’яни й скидаючи їх на купу.

Рілла стояла серед напіврозквітлих нарцисів і очі їй сповнювалися слізьми. Вечір був зіпсований; вона відчувала гірку ненависть до Сьюзен, що скривдила Волтера. А Джем? Невже загинув під час газової атаки? Невже він помер у муках?

– Я більше не витримаю цього відчаю, – скрушно мовила Рілла.

Проте вона витримувала його ще тиждень, як усі решта. Потім надійшов лист від Джема. Він був живий і неушкоджений.

«Тату, я вийшов із боїв без жодної подряпини. Не знаю, як нам це вдалося. Газети опишуть перебіг битви… а я не можу. Але гуни не пройшли – і не пройдуть. Джеррі оглушило хвилею вибуху, та через кілька днів він одужав. То виявилася легка контузія. Грант теж здоровий і цілий».

Нен одержала лист від Джеррі.

«Я отямився на світанку, – розповідав він. – Не пам’ятав, що сталося, але думав, мені вже край. Я був самотній і наляканий – смертельно наляканий. Повсюди на тих жахливих, сірих, слизьких і грузлих полях довкола мене лежали загиблі солдати. Мене мучила спрага… я думав про Давида й Віфлеємську криницю[50]… і про старий потічок між кленів у Долині Райдуг. Він раптом постав мені перед очима… і ти сміялася на протилежнім березі… і я подумав, що вмираю. Мені було байдуже. Чесне слово, мені було байдуже. Я відчував лиш дитячу розгубленість і самотність, і страх, що зусібіч лежать мерці, і подив – як це могло статися зі мною? Потім мене забрали санітари й невдовзі виявилося, що я не зазнав серйозних ушкоджень. Завтра я повертаюся в шанці. Там потрібен кожен, здатний тримати зброю».

– Сміх зник зі світу, – мовила Фейт Мередіт, яка прийшла, щоб розповісти про новини із фронту. – Колись я сказала старій пані Тейлор, що світ повен веселощів та сміху. А тепер це не так.

– Нинішній світ – це наділ зболених стогонів, – мовила панна Олівер.

– Ми мусимо зберегти в ньому трохи сміху, дівчата, – відповіла пані Блайт. – Іноді сміх помагає незгірш за молитву… але тільки іноді, – додала вона пошепки. Останніми тижнями їй було важко сміятися – їй, Енн Блайт, котра завжди сміялася легко та щиро. А найгірше було те, що й Рілла майже не сміялася… Рілла, яку мати вважала надто легковажною веселухою. Невже всю юність доньки затьмарить війна? Утім, вона росте сильною, вправною та жіночною. Як терпляче вона в’яже й шиє, і керує вередливими дівчатами з молодіжного Червоного Хреста! А як чудово дає раду із Джимсом!

– Вона не впоралася б краще, навіть якби доти виростила дюжину немовлят, пані Блайт, дорогенька, – урочисто заявила була Сьюзен. – Того дня, як вона принесла сюди порцелянову супницю з дитинчам, я й не сподівалася, що наша Рілла візьметься за таку працю.

Розділ 13. Гірка пігулка образи

– Боюся, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, яка щойно віднесла Понеділкові порцію найдобірніших кісточок, – на нас чекають жахливі новини. Місяць із Баками допіру приїхав із Шарлоттауна задоволений. Я й не пригадаю, щоб він колись усміхався на людях. Звісно, він міг і обдурити когось на продажі худоби, та в мене жахливе передчуття, що німці прорвали фронт.

Можливо, Сьюзен дарма пов’язувала усмішку пана Прайора із затопленням «Лузітанії»[51], новини про яке передавалися з уст в уста в Глені Святої Марії одразу по прибутті пошти. Але тієї ночі хлопчаки, обурені діями кайзера, вийшли на вулицю й перебили всі вікна гленському пацифісту.

– Я не кажу, що вони слушно вчинили, і не кажу, що не мали слушності, – мовила Сьюзен, почувши цю звістку. – Та я й собі охоче жбурнула би два-три камені. Одне безперечно: того дня, коли надійшла пошта, Місяць із Баками сказав на повен голос, буцім люди, яким не сидиться вдома після того як їх попередили про напад, не варті кращої долі. Норман Дуглас аж піною сходить, коли в розмові спливає ця тема. Онде вчора горлав у крамниці Картера Флегга: «Якщо диявол не забере до себе тих, хто потопив „Лузітанію“ – нащо такий диявол?» Норман завжди вважав, буцім кожен, хто не підтримує його – прибічник диявола, та навіть такий чоловік може інколи слушно думати. Брюс Мередіт так непокоїться через тих потонулих дітей. У п’ятницю він наче молився про щось дуже важливе для нього, але не дістав сподіваного й був розчарований. А нині дізнався про «Лузітанію» й сказав пані Мередіт, що розуміє, чому Господь не відповів на його молитву – Він був заклопотаний, бо мусив прийняти до Себе душі загиблих. Розум цієї дитини, пані Блайт, дорогенька, на сто років старший за тіло. Що ж до «Лузітанії», то, як не глянь, а це жахливо. Та Вудро Вілсон напише про це ноту, отже, не журімося. Добрячий президент! – і Сьюзен гнівно загримотіла каструлями. Вона дедалі частіше піддавала Вілсона анафемі на своїй кухні.

Якось надвечір в Інглсайд зайшла Мері Ванс і розповіла, що відпустила Міллера Дугласа до війська.

– Ця історія з «Лузітанією» – то вже занадто, – сердито сказала Мері. – Коли кайзер узявся топити невинних дітей, хтось таки має вкоськати його. Так не може тривати далі. Довго я це обдумувала й нарешті погодилася. Пішла й сказала Міллерові: записуйся, я не проти. Хоча старої Кітті Девіс не переконаєш. Хай усі кораблі на світі потоплять підводні човни, хай усі діти загинуть, вона й бровою не поведе. Проте я тішу себе думкою, що то через мене Міллер лишався вдома ввесь цей час, а не через милу Кітті. Може, воно й не так – але ми побачимо.

І вони побачили. Коли в неділю Міллер та Мері Ванс прийшли до гленської церкви, він уже був в однострої. Білі очі Мері сяяли гордістю за нього. Джо Мілгрейв, який сидів у задній частині церкви, під галереєю, кинув погляд на них, тоді озирнувся на Міранду Прайор і зітхнув так голосно, що на трьох сусідніх лавах парафіяни почули його й зрозуміли, чим він смутиться. Волтер Блайт не зітхнув. Проте Рілла, стурбовано глянувши на нього, завважила вираз, що вразив її в самісіньке серце. Наступний тиждень дівчина згадувала його з болем у душі, хоч зовні здавалося, що Ріллу гнітять лише труднощі, пов’язані з наближенням та підготовкою концерту молодіжного Червоного Хреста. Застуда юних Різів не перетворилася на кашлюк, отож цю заковику було розв’язано. Та щодо решти номерів усе висіло на волоску; а напередодні концерту надійшов вибачливий лист від пані Ченнінг. Вона писала, що не зможе виступити на концерті: її син, який перебував зі своїм полком у Кінгспорті, захворів на тяжке запалення легень, тож вона мусила вирушити до нього.

Члени організаційного комітету нажахано перезирнулися. Що ж робити?

– Отак і стається, коли запрошувати чужих, – буркнула Олів Кірк.

– Мусимо щось удіяти! – мовила Рілла, надто схвильована, щоби зважати на дошкульний тон Олів. – Ми всюди почепили оголошення про концерт… і прийде стільки людей… навіть з міста… а музичних номерів у нас і без того обмаль. Треба знайти когось, хто співатиме замість пані Ченнінг.

– Кого ж ти знайдеш в останню мить? – правила своєї Олів. – Ірен Говард могла б виступити, але навряд чи погодиться після того, як її тут образили.

– Хто її тут образив? – холодно запитала Рілла. Проте весь холод її тону не спантеличив Олів Кірк.

– Ти її образила, – гостро відказала вона. – Ірен усе розповіла мені. Вона була просто-таки вбита горем. Ти веліла їй не розмовляти з тобою до кінця її днів, і вона каже, що й не добере, чим заслужила на таке ставлення. Тому вона долучилася до Червоного Хреста в Лобриджі й більше не ходить на наші збори. Я нітрохи не винувачу її, і вже ж не проситиму зглянутися на нас у нинішній скруті.

– Я теж, – захихотіла Емі Мак-Алістер. – Ми з Ірен уже сто років не розмовляємо. Її завжди хтось «ображає». Але вона – чудова співачка, і люди прийдуть на її виступ так само охоче, як і на виступ пані Ченнінг.

– Якби ти й попросила, нічого не вийшло би, – значущо сказала Олів. – У квітні, щойно ми розпочали підготовку до концерту, я зустрілася з Ірен у Шарлоттауні й запитала, чи не погодиться вона допомогти нам. А вона сказала, що, за всього бажання, не виступатиме на концерті, який організує Рілла Блайт, коли Рілла так дивно поставилася до неї. Тепер уся наша затія зійде на пси.

Рілла пішла додому розлючена й замкнулася у своїй кімнаті. Вона не принизиться до того, щоби перепросити Ірен Говард! Ірен була винна не менше за неї, ще й переповідала всім викривлену версію того, що сталося, удаючи зневажену приголомшену мученицю. Рілла не могла викласти власний погляд на сварку – тоді їй довелося би повторити мерзенний наклеп щодо Волтера. Отож більшість приятельок уважали, що саме Ірен зазнала несправедливої кривди, окрім кількох дівчат, які ніколи не любили її й пристали на Ріллин бік. А втім… концерт, у який Рілла вклала стільки зусиль, от-от мав провалитися. Чотири сольні номери пані Ченнінг були окрасою всієї програми.

– Панно Олівер, що ви думаєте про це? – у відчаї запитала Рілла.

– Я думаю, що перепросити має Ірен, – відповіла панна Олівер. – Проте, на жаль, моя думка не заповнить прогалин у вашій концертній програмі.

– Якби я чемно перепросила Ірен – я певна, вона заспівала б, – зітхнула Рілла. – Вона обожнює виступати на публіці… але ж і збиткуватиметься з мене, і я готова на що завгодно, аби лиш не йти. Мабуть, мені таки слід піти: якщо Джем і Джеррі можуть стати віч-на-віч із гунами, я теж можу стати віч-на-віч із Ірен Говард і, забувши про гордість, попросити її допомогти нам заради сердешних бельгійців. У цю мить я думаю, що не зважуся на таке, але маю передчуття, що після вечері ви побачите, як я смиренно тюпаю Долиною Райдуг до шляху на Верхній Глен.

Передчуття не зрадило Рілли. Після вечері вона ретельно вбралася в блакитну розшиту бісером сукню – адже здолати марнославство важче, ніж гордість, а Ірен завжди помічала будь-які вади у вроді чи одязі інших дівчат. До того ж, як сама Рілла сказала матері ще в дев’ятилітньому віці: «Чемною бути легше, коли гарно вбрана».

Рілла вклала коси в пишну зачіску й наділа плащ, побоюючись імовірного дощу. Утім, одягаючись, вона думала хіба про майбутню неприємну розмову й подумки повторювала свою роль. Їй хотілося, щоб ця розмова була вже позаду… вона шкодувала, що взялася за підготовку благодійного концерту… і що посварилася з Ірен. Зневажлива мовчанка, як-не-як, була б ефективнішою зброєю проти наклепів на Волтера. Рілла ж вибухнула, наче маленька дурненька дівчинка… так, надалі вона порозумніє, але нині мусить проковтнути гірку пігулку образи, а цей цілющий засіб смакував Ріллі Блайт не більше, аніж будь-кому з нас.

У сутінках дівчина підійшла до будинку Говардів – претензійного, з білим різьбленим орнаментом попід дахом та численними еркерами, що звіддалік нагадували чиряки. Пані Говард, балакуча дебела матрона, зустріла Ріллу аж надто привітно й провела до вітальні, а сама пішла кликати доньку. Рілла скинула плащ і критично оглянула себе в дзеркалі над каміном. Капелюх, зачіска, сукня – усе було бездоганно. Панна Ірен не зловтішатиметься. Рілла пригадала, якими влучними й дотепними здавалися їй ущипливі зауваження Ірен щодо інших дівчат. Тепер настала її черга.

Аж ось до вітальні сходами збігла Ірен, ошатно вбрана; ясно-солом’яні коси її були вкладені в наймоднішу й найхимернішу зачіску, а всю постать огортав солодкавий запах парфумів.

– О, як поживаєте, панно Блайт? – прощебетала вона. – Яка неждана радість – бачити вас тут.

Рілла підвелася, щоби потиснути холодні кінчики пальців Ірен, і, знову сівши, уздріла таке, від чого їй геть заціпило. Ірен і собі завважила це, сідаючи. Упродовж усієї розмови на вустах її бриніла глузлива, презирлива усмішка.

На одній Ріллиній нозі була елегантна туфелька з металевою пряжкою та шовкова півпрозора блакитна панчоха; на іншій – старий розношений черевик і чорна фільдекосова панчоха!

Бідолашна Рілла! Вона перевзулася – чи то пак почала перевзуватися – вже після того, як наділа сукню. Отак воно виходить, коли робиш одне, а думаєш зовсім про інше. Ох, яка дурна ситуація, та ще й у присутності Ірен Говард – Ірен, яка витріщалася на Ріллині ноги так, наче досі ніколи не бачила нічиїх ніг! І вона ще колись уважала Ірен тактовною! Нажахана Рілла забула все, що хотіла сказати. Марно силкуючись заховати злощасну ногу під стільцем, вона лиш невиразно пробубоніла:

– Ірен, я прийшла попрошити тебе про пошлугу.

Ох… іще й зашепелявила! Рілла готова була до приниження – але ж не такого! Бігме, усьому є межа!

– Справді? – незворушно запитала Ірен, на мить підвівши зухвалі низько посаджені очі на розчервоніле обличчя Рілли й знов опускаючи, мовби нездатна відвести завороженого погляду від розношеного черевика й елегантної туфельки.

Рілла опанувала себе. Вона не шепелявитиме… вона буде спокійна й стримана.

– Пані Ченнінг не може приїхати, бо її син лежить хворий у Кінгспорті, тож я прийшла за дорученням комітету попросити тебе зробити нам ласку й виступити замість неї, – Рілла чітко й старанно вимовляла кожне слово, мовби повторюючи вивчений урок.

– Звертаєтеся до запасного варіанта? – зневажливо всміхаючись, відказала Ірен.

– Олів Кірк просила тебе про виступ іще коли ми планували програму, а ти відмовилася, – нагадала Рілла.

– Але ж… тоді… я не могла нічим зарадити, – жалісливо сказала Ірен. – Коли ти веліла мені не розмовляти з тобою до кінця моїх днів. Ми обидві опинилися б у вкрай незручному становищі, чи не так?

От і гірка пігулка образи.

– Ірен, я хочу перепросити за ці слова, – якомога спокійніше мовила Рілла. – Дарма я сказала це й відтоді мені було дуже прикро. Ти пробачиш мені?

– Аби лиш я заспівала на вашім концерті? – ущипливо прожебоніла Ірен.

– Якщо ти думаєш, – проказала сердешна Рілла, – що я не перепросила б тебе, якби не концерт, то це, очевидно, правда. Але правда й те, що я цілу зиму карталася через свою нестриманість. Це все, що я можу сказати. Якщо ти не пробачиш мені, то й говорити більше немає про що.

– О, Рілло, дівчинко, не нападайся на мене так, – плаксиво відповіла Ірен. – Авжеж, я пробачу тобі… хоча мені було так погано… надіюся, ти ніколи не спізнаєш такого страхіття. Я кілька тижнів проплакала. А я ж нічого не зробила й не сказала!

Рілла притлумила дошкульну відповідь. Зрештою, марно було сперечатися з Ірен, а бельгійці голодували.

– Чи не могла б ти допомогти нам? – насилу вимовила вона. Ох, ну чого Ірен так витріщилася на той черевик? Рілла вже майже чула, як вона розповідає всю історію Олів Кірк.

– Не знаю, чи вдасться мені це… в останню мить, – відказала Ірен. – Геть немає часу вивчити щось новеньке.

– Ти знаєш безліч прегарних пісень, яких у Глені ще не чули, – заперечила Рілла. Вона розуміла, що це тільки відмовка – адже Ірен цілу зиму брала уроки музики в Шарлоттауні. – Тут усі вони будуть нові.

– Я не маю акомпаніатора, – утяла Ірен.

– Тобі акомпануватиме Уна Мередіт, – мовила Рілла.

– О ні, я не можу просити її, – зітхнула Ірен. – Ми ще з осені не розмовляємо. Вона так неприязно поставилася до мене під час концерту недільної школи, що я просто мусила припинити стосунки з нею.

Отакої! Невже Ірен пересварилася з усіма? А на слова, буцім Уна Мередіт неприязно поставилася до когось, Рілла ледь не засміялася просто їй у лице.

– Панна Олівер – чудова піаністка й зможе акомпанувати з нот, – розпачливо запропонувала Рілла. – А завтра ввечері перед концертом ти пройдеш із нею всі пісні в Інглсайді.

– Я не маю чого вбрати. Моя нова вечірня сукня ще не прибула із Шарлоттауна, а виступати в старій на такому великому концерті… ні, я просто не можу. Вона геть поношена й старомодна.

– Ми влаштовуємо концерт, – поволі мовила Рілла, – щоб допомогти бельгійським дітям, які вмирають від голоду. Невже ти не можеш єдиний раз надіти поношену сукню заради них?

– А тобі не здається, що всі ці оповідки про нужденних бельгійців надто вже перебільшені? – відказала Ірен. – Вони ж не можуть насправді вмирати від голоду – у двадцятому столітті! Газети завжди все драматизують.

Рілла вирішила, що з неї досить принижень. Адже існує ще й самоповага. Навіть заради концерту не варто продовжувати цю розмову.

– Шкода, що ти не можеш допомогти нам, Ірен. Отже, ми мусимо самі знайти якийсь вихід із цього становища.

Таке не влаштовувало Ірен. Вона дуже хотіла виступити на концерті, і, відмовляючись, прагнула тільки того, щоб її згода здалася Ріллі великою милістю. Окрім того, їй хотілося відновити дружні стосунки з Ріллою. Ірен дуже лестило щиросерде й палке захоплення Рілли Блайт, як вабила й змога вряди-годи гостювати в Інглсайді, надто коли вдома на канікулах був такий вродливий студент як Волтер. Вона підвела очі від Ріллиних ніг.

– Рілло, дівчинко, не квапся з висновками. Я хочу допомогти вам, якщо вийде. Сядь, будь ласка, і поговорімо.

– На жаль, я не можу. Мені час вертатися – треба ще вкласти Джимса.

– О, звісно – того хлопчика, якого ти глядиш за приписами науки. Так мило із твого боку – узятися дбати про цю дитину, коли ти не зносиш малят. Як ти розсердилася за те, що я цілувала його! Але ми все забудемо й знову приятелюватимемо – адже так? А щодо концерту – гайну я, мабуть, вранішнім поїздом до Шарлоттауна, заберу сукню й повернуся вдень. Тоді й матиму час підготуватися, якщо ти попросиш панну Олівер акомпанувати мені. Я не можу звернутися до неї – вона така страхітливо зверхня й зарозуміла, що я, бідолашка, геть ціпенію від жаху.

Рілла вирішила не гаяти часу й зусиль на спроби оборонити панну Олівер. Вона холодно подякувала Ірен, яка зненацька стала вельми товариська й балакуча, і пішла. Її тішило, що розмова нарешті позаду – проте Рілла знала, що вони з Ірен уже не будуть подругами. Приязно вітатимуться, але не приятелюватимуть. Ріллі й не хотілося цього. Тієї зими її турбували інші, значно серйозніші речі, а проте деколи в серці вчувався жаль за втраченою дружбою. Тепер його не було. Ірен, за словами пані Еліот, не належала до племені, що знає Йосипа. Рілла не сказала й не подумала, що переросла її… та якби це й спало їй на гадку, вона вирішила б, що то нісенітниця – адже Рілла не мала ще й сімнадцяти років, а Ірен уже виповнилося двадцять. Утім, це була правда. Ірен була така сама, як рік тому – така, якою їй судилося бути завжди. Рілла Блайт за той самий рік змінилася – подорослішала й посерйознішала. Нині під чарівною, привітною машкарою Ірен вона ясно бачила такі риси як дріб’язковість, мстивість, нещирість, неповага до себе й до інших. Ірен навіки втратила свою маленьку прихильницю.

Здолавши шлях від Верхнього Глена до мовчазної, помережаної тінями й місячним сяйвом Долини Райдуг, Рілла знов заспокоїлася. Спинившись попід високою дикою сливою, блідою, мов привид, і чарівною в легкім серпанку раннього квіту, дівчина засміялася.

– Нині лиш одне має значення – щоб союзники перемогли у війні, – мовила вона вголос. – Тому, безперечно, байдуже, що я ходила до Ірен Говард у різних панчохах і черевиках. Та все ж я, Берта-Марілла Блайт, урочисто присягаюся, взявши за свідка місяць, – Рілла театрально звела руку до того ж таки місяця, – надалі виходити зі своєї кімнати, пильно розглянувши обидві власні ноги.

Розділ 14. Болісне рішення

Увесь наступний день над Інглсайдом майорів прапор, який Сьюзен здійняла на честь вступу Італії у війну.

– Вони то саме вчасно, пані Блайт, дорогенька, зважаючи, які кепські справи на російському фронті. Що не кажіть, а ті росіяни – таки міцні горішки, хоч їхній великий князь Ніколай радше нагадує ганчірку, аніж людину. На щастя для Італії, вона воює на слушному боці[52], та от чи пощастило союзникам – того я не знаю й сказати не зможу, аж поки довідаюся більше про італійців. Але ж той старий гріховодник Франц-Йосиф матиме тепер собі, про що подумати. Добрячий імператор! Однією ногою в могилі, а таку різанину влаштовує! – і Сьюзен почала так люто місити тісто на хліб, як, очевидно, нам’яла би боки Францові-Йосифу, якби той мав нещастя втрапити їй до рук.

Волтер поїхав до міста вранішнім потягом, а Нен зголосилася бавити Джимса, щоб Рілла могла присвятити всю увагу концерту. Увесь день Рілла була заклопотана, допомагаючи прикрашати залу гленського клубу й залагоджуючи безліч останніх дрібниць. Вечір був тихий і теплий, попри те, що Місяць із Баками висловлював сподівання на «зливу стіною» й опісля цих слів зумисне штурхонув Мірандиного песика[53] ногою на землю. Примчавши із клубу додому, Рілла поспішно перевдягалася. Нарешті все минало гладенько; Ірен була вже внизу, у вітальні, репетируючи свої номери з панною Олівер. Рілла, схвильована й щаслива, на мить забула навіть про Західний фронт. Кілька тижнів вона докладала всіх можливих зусиль, і праця її була недаремна й успішна, а це дарувало їй відчуття перемоги. Вона знала, що чимало хто думав і натякав, буцім Рілла Блайт не виявить ані тактовності, ані терпцю, потрібних, щоб улаштувати концерт. От вона й показала всім! Одягаючись, Рілла наспівувала, готова щомиті вибухнути від щастя. Безперечно, сьогодні вона була дуже вродлива. Радісне хвилювання забарвило її кремові щічки ніжним рожевим рум’янцем, майже цілком приховавши кілька веснянок, а коси випромінювали червонясто-рудаве сяйво. Прикрасити їх яблуневим цвітом а чи разочком перлів? Після нетривалих вагань Рілла вибрала квіти й устромила гілочку з білими вощеними пелюстками в коси за лівим вухом. Востаннє поглянула на ноги – так, обидві туфельки взуті правильно. Вона поцілувала сонного Джимса – яке ж у нього тепле, рум’яне, ніжне личко! – і гайнула вниз із пагорба до клубу. Публіка вже збиралася в залі – невдовзі там не лишиться вільних місць. Заповідалося на великий успіх.

Перші три номери минули пречудово. Рілла стояла в маленькій гардеробній за сценою, дивлячись крізь вікно на гавань у місячнім сяйві й повторюючи вірші, які їй належало декламувати. Вона була сама – решта учасників юрмилися в більшій кімнаті по інший бік коридору. Аж раптом дві пещені руки обхопили її стан, і вже за мить Ірен Говард легенько поцілувала її в щоку.

– Рілло, дівчинко, у тебе нині просто янгольський вигляд! Ти така відважна: я думала, тобі буде зовсім погано через те, що Волтер записався до війська, не певна була, чи ти подужаєш знести цей тягар – але осьде ти, спокійна й незворушна. Я хотіла би мати бодай половину твоєї стриманості.

Рілла заціпеніла. Вона нічого не відчувала – достоту нічого. Почуття мовби зникли зі світу.

– Волтер… до війська… – почула вона власний голос… а тоді пролунав підступний смішок Ірен.

– Хіба ти не знала? Я була переконана, що тобі все відомо, інакше й не згадувала би про це. Так, для цього він нині їздив до міста – Волтер розповів мені дорогою назад… мені найпершій. На складі скінчилася форма, тож йому не видали комплекту, але неодмінно видадуть за два-три дні. Я завжди казала, що Волтер відважний – незгірший від інших хлопців. Будь певна, Рілло, я пишалася ним, коли він розповів мені про свій учинок. О, Рік Мак-Алістер закінчив виступ. Мушу бігти. Я обіцяла акомпанувати хору, бо Еліс Клоу розболілася голова.

Вона пішла – о, слава Богу, вона пішла! Рілла знову була сама, знову споглядала незмінну, неземну красу залитої місяцем гавані, і почуття верталися до неї сильним болем, що видавався майже фізичним і ледь не роздирав її зсередини.

– Я не переживу цього, – мовила Рілла; і враз їй майнула страхітлива думка, що вона, очевидячки, переживе, і що попереду в неї довгі роки болісної агонії.

Вона повинна втекти… побігти додому… побути сама. Вона не може вийти туди, грати марші й проказувати слова в драматичних сценках. Так, половина концерту буде зіпсована, але їй байдуже… усе байдуже. Невже вона, Рілла Блайт, ця зболена істота, ще кілька хвилин тому була цілковито щаслива? Квартет на сцені виспівував: «Прапор британський вище тримай», – та музика лунала мовби з далекої відстані. Чому вона не плаче, як плакала тоді, коли Джем сказав, що йде на війну? Можливо, якщо вона виплачеться, той жах, що заволодів уже ледь не всім її існуванням, відпустить її? Але сліз не було! Де її шаль та плащ? Вона мусить піти й заховатися, наче смертельно поранений звір.

Та чи не боягузтво це – утікати отак? Питання постало перед нею зненацька, ніби промовлене чужим голосом. Рілла згадала про бої у Фландрії, про брата й друга в холодних шанцях із вутлими грубками. Що вони подумали б, якби вона ухилилася від свого невеличкого обов’язку – провести благодійний концерт Червоного Хреста? Але вона не може лишитися… не може… проте… що то сказала мама, коли Джем записався в добровольці? «Чи будуть хоробрі наші мужі тоді, як забракне відваги жінкам?» Але це… це нестерпно.

І все ж на півдорозі до дверей вона спинилася й повернулася до вікна. На сцені співала Ірен. Її гарний чистий голос – єдине, що було в ній справжнього – ніжно відлунював у залі. Рілла знала, що після цього буде Марш фей. Чи зможе вона вийти й акомпанувати дівчатам? Тепер їй самій розболілася голова… у горлі пересохло. Ох, навіщо Ірен розповіла їй це саме зараз, коли новина могла тільки зашкодити? Ірен надзвичайно жорстока. Рілла пригадала, як уранці завважила кілька стурбованих маминих поглядів. Тоді вона була надто заклопотана, щоби замислитися над цим, але тепер зрозуміла. Мама знала, для чого Волтер поїхав до міста, проте не хотіла казати їй, доки скінчиться концерт. Яка в мами неймовірна сила духу!

– Я повинна лишитися й закінчити справу, – мовила Рілла, стискаючи крижані руки.

Решта вечора назавжди зосталася в її пам’яті як гарячковий сон. Тілом Рілла була між людей, та душа її самотою боліла в далекій катівні. Одначе вона вправно виконала Марш фей і, ні разу не затнувшись, продекламувала вірші. Вона навіть наділа дурноверхий костюм старої ірландки й зіграла в одній зі сценок ту роль, від якої мала відмовитися Міранда Прайор. Одначе її «ірландському акцентові» бракувало тієї виразності, яка звучала на репетиціях, а в декламації не вчувалося звичної натхненної іскри. Стоячи перед публікою, вона бачила єдине лице – вродливого чорнявого юнака, що сидів біля матері – бачила його в шанцях, бачила його, холодне й мертве, у сяйві зірок, бачила його змученим у в’язниці… стоячи там, на оздобленій прапорами сцені гленського клубу, вона бачила сотні жахливих картин, і власне її лице було блідіше за молочно-білі квіти в косах. У перервах між номерами Рілла невпинно міряла кроками гардеробну. Невже цей концерт ніколи не закінчиться?

Аж ось, нарешті, і все. Олів Кірк підбігла до неї й захоплено розповіла, що вони зібрали сто доларів.

– Добре, – механічно відказала Рілла.

Потім вона пішла… о, слава Богу, вона пішла від усіх. Волтер чекав на неї коло дверей. Він мовчки взяв її попід руку й вони рушили вдвох дорогою, що сріблилася в місячному світлі. На болотах скрекотали жаби, навколо простягалися рідні, тьмяно освітлені поля. Весняна ніч була зваблива й чарівна. Рілла відчувала, що ця краса завдає кривди її стражданню. Віднині вона зненавидить місячне сяйво.

– Ти вже знаєш? – запитав Волтер.

– Так, – здушено мовила Рілла. – Мені сказала Ірен.

– Ми не хотіли казати тобі, доки триває концерт. Коли ти вийшла на сцену до Маршу фей, я вже зрозумів, що ти знаєш. Сестричко, я мусив зробити це. Мене пекло сумління, ще відколи було потоплено «Лузітанію». Коли я уявляв собі тих загиблих жінок і дітей у холодній безжальній воді… спершу мені гидко було жити. Я хотів покинути світ, де може статися таке… обтрусити його ненависний порох із ніг своїх. А потім я зрозумів, що мушу піти на фронт.

– Там достатню хлопців… без тебе…

– Рілло-моя-Рілло, річ не в тім. Я йду на війну заради себе самого… щоб урятувати свою душу. Інакше вона перетвориться на щось неживе, убоге й мізерне. Це буде гірше, ніж сліпота, каліцтво й усе, чого я боявся.

– Тебе… можуть… убити, – мовила Рілла, ненавидячи себе за ці слова… за цей вияв слабкості й боягузтва… та після страшного напруження нинішнього вечора вона геть підупала на відвазі.

– Поволі чи швидко прийде вона,

Та смерть забере собі кожного з нас,[54]

– процитував Волтер. – Рілло-моя-Рілло, я казав тобі, що боюся не смерті. Іноді ми платимо надто високу ціну за саме життя. Сестричко, у цій війні стільки бридоти… я мушу допомогти змести її з лиця землі. Я битимуся за красу життя – це мій обов’язок. Можливо, є вищий обов’язок, Рілло… але мій – отакий… обов’язок перед життям і Канадою… і я мушу виконати його. Рілло, сьогодні до мене вернулася самоповага – уперше після Джемового від’їзду. Я навіть міг би написати вірш, – засміявся Волтер, – а ще від серпня був нездатен скласти ані рядка. Сьогодні ж я повен натхнення. Сестричко, будь відважна – ти так несхитно трималася, коли Джем їхав на фронт.

– Це… інше… – Рілла мусила спинятися після кожного слова, щоби притлумити ридання. – Я… люблю… Джема… звісно… та коли… він… поїхав… ми думали… війна… не триватиме… довго… Волтере… а ти… для мене все…

– Рілло-моя-Рілло, ти повинна бути відважною, щоб допомогти мені. Сьогодні я щасливий… мене п’янить ця перемога над собою… але так буде не завжди – тоді ти допоможеш мені.

– Коли… ти… їдеш? – вона мала одразу почути найгірше.

– Через тиждень – вирушу до Кінгспорта на вишкіл. У другій половині серпня, очевидно, ми поїдемо до Європи, але ще достеменно не знаємо.

Тиждень… іще тільки тиждень із Волтером! Рілла, надто юна, не розуміла, як їй жити далі.

Коли вони ввійшли на інглсайдське подвір’я, Волтер, спинившись у тіні старих сосон, пригорнув Ріллу.

– Рілло-моя-Рілло, у Бельгії й Фландрії були такі само чисті, невинні дівчата, як ти. Ти… навіть ти… знаєш, що з ними сталося. Ми повинні зробити все, щоб таке не могло повторитися, доки існує цей світ. Ти допоможеш мені?

– Я спробую, – проказала вона. – Я спробую, Волтере.

І коли Рілла сховала обличчя на братовому плечі, вона вже розуміла, що так має бути. Там і тоді вона примирилася із цим. Він мусить піти – її прекрасний Волтер з його прекрасною душею, мріями й ідеалами. І вона завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Вона бачила, як ця мить наближається – поволі, невідворотно, як насувається тінь грозової хмари на сонячне поле, тихо й невблаганно. Та попри весь біль, у потаємнім закутку її душі озвалося дивне відчуття полегшення. Минула кривда, якої Рілла не визнавала навіть сама собі. Тепер ніхто… ніхто не назве Волтера боягузом.

Тієї ночі Рілла не спала. Не спав, очевидно, й ніхто в Інглсайді, крім Джимса. Тіло росте поволі й постійно, але душа – рвучкими стрибками. Вона може досягти свого цілковитого розвитку за годину. Опісля тієї ночі душа Рілли Блайт була вже душею жінки. Тепер вона вміла переживати горе, стала сильною й витривалою.

Коли засяяв гіркий світанок, Рілла підвелася з ліжка й підійшла до вікна. За ним росла велика яблуня, пишний конус рожевого квіту. Волтер посадив її багато років тому, коли був малий. Понад Долиною Райдуг купчилася хмарна гряда, об яку розбивалися перші хвилі вранішніх променів. Над нею ще мерехтіла далека, холодна краса запізнілої зірки. Для чого серця повинні мучитися й тужити в цьому світі весняних див?

Рілла опинилася в чиїхось ніжних, дбайливих обіймах. То була мама – бліда, із величезними очима.

– О, мамо, як ви зносите це? – палко скрикнула Рілла.

– Рілло, доню, я ще кілька днів тому знала, що Волтер запишеться на війну. Тож я мала час, щоби… повстати проти цього – а тоді примиритися. Мусимо відпустити його. Цей поклик сильніший і невблаганніший за голос нашої любові. Волтер відгукнувся на нього. Ми не повинні робити його жертву ще тяжчою.

– Ми приносимо більшу жертву, ніж він, – заперечила Рілла. – Наші хлопці жертвують тільки собою. Ми жертвуємо ними.

Перш ніж пані Блайт устигла мовити слово, Сьюзен, котра ніколи не обтяжувала себе таким надміром етикету як стукіт у двері, зазирнула до кімнати. Очі її були підозріло червоні, проте вона лише запитала:

– Принести вам сніданок сюди, пані Блайт, дорогенька?

– Ні-ні, Сьюзен. Зараз ми спустимося в їдальню. Ви знаєте… що Волтер записався до війська?

– Так, пані Блайт, дорогенька. Лікар Блайт розказав мені вчора надвечір. Певно, Всевишній має причини, щоб дозволяти таке. Мусимо скоритися й думати, що в усьому є світлий бік. Може, так він принаймні зцілиться від віршування, – Сьюзен була переконана, що поети й волоцюги одним миром мазані, – а то вже діло. Та слава Богу, – прошепотіла вона, – що Ширлі ще замалий…

– Хіба це не те саме, що дякувати Богові за те, що син іншої жінки мусить піти на війну замість Ширлі? – спитав лікар Блайт, зупиняючись на порозі.

– Е ні, пане лікарю, дорогенький, – обурено мовила Сьюзен, виймаючи з колиски Джимса, який саме прокинувся й тягнув до неї пухкі рученята. – Не приписуйте мені слів, яких я й на думці не мала. Я проста жінка й не можу сперечатися з вами, проте я не дякую Богові за те, що хтось мусить іти на війну. Я лише знаю, що хтось таки мусить іти, аби ми всі не стали підданцями кайзера – бо та доктрина Монро геть непевна, та й Вілсон теж небагато вартий. Пане лікарю, дорогенький, гунів самими нотами не здолаєш. А тепер, – підсумувала Сьюзен, широко розставивши кощаві лікті, пригортаючи Джимса й рушаючи вниз, – поплакавши й висловившись, я прикличу всю свою відвагу, і, коли не можу радіти, радітиму, як зможу.

Розділ 15. Поки день прохолоду навіє

– Німці знову взяли Перемишль, – розпачливо мовила Сьюзен, проглядаючи газету. – Тепер, очевидячки, кайзер поверне йому колишню поганську назву. Кузина Софія була тут, як надійшла пошта, і, коли почула це, пані Блайт, дорогенька, зітхнула аж мовби самісінькою утробою, а тоді каже: «Ох, звісно, тепер вони захоплять Петроград». Я відповіла: «Хоч мої знання з географії не такі широкі, як хотілося б, я все ж гадаю, що від Перемишля до Петрограда неблизько». А кузина Софія знову зітхнула та й каже: «Я розчарована великим князем Ніколаєм». – «Хай лише він про це не довідається, – кажу я їй. – Бо йому буде вельми прикро, а він і без того має багато прикрощів». Та кузини Софії жодна іронія не підбадьорить. Вона, пані Блайт, дорогенька, утретє зітхнула й каже: «Але ж росіяни стрімко відступають!» А я відповіла: «То й що? Їм є куди відступати, чи не так?» Але я й собі, пані Блайт, дорогенька, тривожуся через події на Східному фронті, хоч нізащо й не зізнаюся в цьому кузині Софії.

Інші так само тривожилися; проте відступ росіян тривав ціле літо, а з ним тривала й затяжна пекуча мука.

– Я думаю, чи зможу ще колись спокійно дожидати пошти… бодай спокійно, не радісно, – сказала Гертруда Олівер. – Удень і вночі мене мучить єдина думка – чи розіб’ють німці росіян, щоби кинути потім своє знавісніле від перемоги військо на Західний фронт?

– Ні, панно Олівер, дорогенька, – мовила Сьюзен, прибираючи ролі провидиці. – По-перше, Всевишній не допустить такого, по-друге, великий князь Ніколай, хоч ми ним так чи так розчаровані, відступає гідно й без метушні – а це вельми корисне вміння, коли доводиться тікати від німецької армії. Норман Дуглас переконує, буцім той заманює їх у пастку, і на одного вбитого росіянина припадає з десяток німців. Та я собі думаю, що він просто не дає ради й робить, що може за цих обставин, так само, як усі ми. Тож, панно Олівер, дорогенька, не треба ходити далеко й шукати клопоту, коли його повно вже на самому порозі.

Першого червня Волтер поїхав до Кінгспорта. Нен, Ді та Фейт і собі подалися працювати в тамтешньому осередку Червоного Хреста. У середині липня, опісля вишколу, Волтер дістав тижневу відпустку й приїхав додому. Увесь час братової відсутності Рілла прожила самою надією на цей тиждень, і тепер упивалася кожною його миттю, шкодуючи навіть часу на сон, який видавався їй марною тратою дорогоцінних хвилин. Та попри сум, то був прекрасний тиждень, сповнений щемких незабутніх годин, коли вони з Волтером гуляли, розмовляли й мовчали вдвох. Тими днями він належав тільки їй, і вона знала, що він віднаходить силу й підтримку в її розумінні та співчутті. Приємно було усвідомлювати, що вона означає для нього – це знання допомагало їй пережити найважчі, нестерпні години, давало змогу час від часу всміхатися й навіть сміятися. Вона знайде розраду в сльозах, коли Волтер поїде – але не тепер. Рілла не дозволяла собі плакати навіть ночами, щоб уранці її не виказали підпухлі очі.

Останнього вечора вони удвох прийшли в Долину Райдуг і сіли на березі потічка, при корінні Білої Дами, де в давні безхмарні дитячі роки сповнювалися веселощами їхні бенкети. Того вечора понад Долиною Райдуг розкинулося шатро незвично розкішного призахідного неба; його огорнули чисті сірі сутінки, де-не-де помережані зорями; потім із неба на землю линуло місячне сяйво, являючи очам одне й ховаючи інше, освітлюючи одні улоговини й видолинки та вкриваючи інші чорною оксамитовою запоною тіні.

– Коли я буду «десь у Франції»[55], – мовив Волтер, закохано оглядаючи довколишню красу, – я згадуватиму ці тихі росяні місця, просотані місячним сяйвом. Смолистий запах сосон, білі озера, вилиті з місячних променів, і «верхи гір»… який то прекрасний давній псалом[56]. Рілло! Поглянь на ці верхогір’я… ми бачили їх із дитинства й гадали, що чекає на нас поза ними, у великому світі. Які вони спокійні й могутні… які терплячі й незмінні… мов серце доброї жінки. Рілло-моя-Рілло, чи знаєш ти, ким стала для мене впродовж цього року? Я хочу сказати це, перш ніж поїду. Я не пережив би цього часу, якби не ти – маленьке вірне серце, сповнене любові.

Рілла не наважилася відповісти – лише тихенько взяла Волтера за руку й міцно стисла її.

– Рілло, коли я опинюся там, у цьому пеклі на землі, яке влаштували люди, що забули Бога, думка про тебе додасть мені сил. Я знаю, що ти будеш мужня й терпляча – така, якою була весь цей рік – і я не боюся за тебе. Хай що з нами станеться, ти будеш Ріллою-моєю-Ріллою… попри все.

Рілла притлумила плач і зітхання, проте легенько здригнулася й Волтер відчув, що сказаного достатньо. Після хвилинної тиші, у якій брат і сестра давали одне одному мовчазну обітницю, Волтер сказав:

– А тепер забудьмо про нудну розважливість. Зазирнімо в майбутнє – коли війна закінчиться, ми із Джемом та Джеррі повернемося додому й усі знову будемо щасливі.

– Ми вже не зможемо бути щасливі… так, як колись, – мовила Рілла.

– Ні, не так, як колись. Жоден із тих, хто зазнав цієї війни, уже не буде щасливий так само, як досі. Але то буде інше щастя, сестричко – щастя цінніше… яке ми самі заслужили. Адже ми були дуже щасливі, доки не розпочалася війна. У такому домі як Інглсайд, із такими батьками як наші, ми не могли не бути щасливі. Та це було щастя, дароване нам життям і любов’ю – воно не належало нам насправді… життя могло щомиті забрати його в нас. Проте ніщо не забере вже того щастя, яке ми самі відвоюємо, виконуючи свій обов’язок. Я збагнув це тоді, коли записався до війська. Хоч нині я ще боюся, проживаючи те, чого поки не сталося, від того травневого дня я щасливий. Рілло, коли я поїду, ти мусиш дбати про маму. Жахливо бути матір’ю впродовж цієї війни – матерям, сестрам, дружинам і нареченим випадає найважча покута. Рілло, моя маленька красуне, ти теж чиясь наречена? Якщо так, скажи мені перш, ніж я поїду на фронт.

– Ні, – мовила Рілла, та потім, прагнучи бути відвертою з Волтером у цій останній розмові – можливо, останній у їхньому житті – вона додала, шаріючись попід місячним світлом: – Але якби Кеннет Форд… попросив…

– Розумію, – відповів Волтер. – І Кен також в однострої. Сердешна дівчинко, як тобі тяжко… А я не покину тут милої, що плакатиме за мною… і слава Богу.

Рілла поглянула в бік пасторського дому на ближньому пагорбі. В Униному вікні світилося. Зненацька її охопила спокуса сказати щось… проте вона враз відчула, що не повинна цього робити. То була чужа таємниця; та й сама Рілла нічого не знала достеменно – тільки здогадувалася.

Волтер ніжно й печально розглядався довкола. Він завжди любив це місце. Як весело було їм тут колись! Привиди минулого сновигали стежками поміж місячносяйних плям, весело визираючи з-за хисткого ялинового гілля: Джем і Джеррі, засмаглі босоногі школярі, вудили рибу в струмку й смажили її на давньому, обкладеному камінням, вогнищі, Нен, Ді та Фейт, усміхнені, ясноокі, гарненькі дівчатка; мила й скромна Уна; Карл, що схилився над колонією мурах чи жуків; Мері Ванс, ущиплива, добросерда й гостра на язик; сам Волтер читав вірші, лежачи на траві, чи мандрував уявними замками. Вони були зусібіч – він бачив їх так само явно, як бачив Ріллу… так само, як уздрів колись Дударя, що спускався в долину в останнім призахіднім світлі. І вони, веселі привиди колишніх радісних днів, зверталися до нього: «Ми були дітьми вчора… Волтере, ти мусиш битися за нинішніх і завтрашніх дітей».

– Де ти, Волтере? – тихо засміялася Рілла. – Вернися… вернися.

І Волтер вернувся, протяжно зітхаючи. Він звівся на рівні ноги й оглянув долину – прекрасну чашу місячного сяйва, зором і серцем назавжди запам’ятовуючи ввесь її чар: пишний плюмаж сосон проти сріблистого неба, статечну Білу Даму, одвічний танець струмка, вірні Закохані Дерева й виткі звабливі стежки.

– Такою вона снитиметься мені, – мовив він, відвертаючись.

Вони повернулися в Інглсайд. Там уже були пан та пані Мередіт і панна Олівер, яка приїхала з Лобриджа, щоб попрощатися з Волтером. Усі здавалися веселими й жвавими, хоч ніхто не казав про швидке закінчення війни, як тоді, коли Джем їхав на фронт. Вони взагалі не розмовляли про війну… та думали тільки про неї. Аж ось гості й господарі зійшлися довкола фортепіано й заспівали старий урочистий гімн:

– «Наш Боже, світло з давнини,

Надія в час потомний,

Притулок від штормів земних,

Втішання вічним домом».

– Ми всі вертаємося до Бога в ці дні переоцінки наших цінностей, – сказала Гертруда панові Мередіту. – Колись я думала, буцім не вірю в Бога… як у Бога… я думала, що існує тільки безлика Першопричина, яку визнають науковці. Нині я вірю в Нього… мушу вірити… крім Бога, нам більше нема на кого надіятися… покірно, цілковито й беззаперечно.

– «Надія в час потомний» – незмінна вчора, сьогодні й довіку, – тихо промовив пастор. – Коли ми забуваємо Бога… він пам’ятає про нас.

Наступного ранку на гленській станції не тлумилися охочі провести Волтера. Юнаки в одностроях, що від’їздили вранішнім потягом, перетворилися на звичне явище. Окрім Блайтів та Сьюзен, прийшли тільки Мередіти й Мері Ванс, котра тиждень тому з рішучою, непохитною усмішкою вже провела на фронт свого Міллера й тепер уважала себе достеменним знавцем прощань із солдатами.

– Найперше – то треба всміхатися й усе так робити, начеб нічого не відбувається, – напучувала вона мешканців Інглсайду. – Хлопці смерть як не люблять ридань. Міллер велів, щоб я й до станції не підходила, коли буду рюмсати. То я напередодні поплакала, а йому сказала хіба: «Удачі, Міллере! Коли повернешся, я буду та сама, що нині, а коли ні – я завжди пишатимуся, що ти пішов на війну. І гляди мені, не закохайся в якусь француженку». Міллер обіцяв не закохатися, та хтозна, як воно вийде з тими чужоземними потіпахами. Принаймні востаннє він бачив мене усміхненою. Господоньку, мені цілий день аж зуби судомило – так, мовби ту усмішку наділи мені на обличчя й випрасували.

Попри настанови й приклад Мері, пані Блайт, яка всміхалася, коли Джем вирушав на війну, не спромоглася на усмішку, виряджаючи Волтера. Утім, ніхто бодай не заплакав. Понеділок вибрався з буди під дашком на платформі й сів коло Волтерових ніг, енергійно вистукуючи хвостиком щоразу, як Волтер звертався до нього, і довірливо заглядаючи йому в очі, немовби песик прагнув сказати: «Я знаю, ти відшукаєш там Джема й повернеш мені».

– Бувай, старий, – бадьоро мовив Карл Мередіт, коли надійшла мить останніх прощальних слів. – Скажи там хлопцям, хай не журяться – скоро я теж запишуся й прибуду на поміч.

– І я, – коротко підхопив Ширлі, простягаючи братові смагляву долоню. Почувши це, Сьюзен зненацька змінилася на виду.

Уна спокійно потисла Волтерові руку, звернувши до нього задумливий погляд сумних темно-синіх очей. Проте Унині очі завжди здавалися сумними. Волтер схилив красиву чорняву голову в кашкеті й поцілував Уну теплим, дружнім цілунком брата. Досі він ніколи не цілував її, і на одну мить обличчя Уни виявило всі її почуття, та цього ніхто не помітив. Кондуктор вигукнув: «Посадку закінчено!», – усі намагалися здаватися радісними. Волтер звернувся до Рілли; вона взяла його за руки й підвела очі назустріч його погляду. Вона не побачить його, поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть[57], і їй не дано було знати, чи втечуть вони в цьому світі, а чи в прийдешньому.

– Прощавай, – мовила Рілла.

В устах її це слово бриніло не тугою, якої набуло за століття гірких розлук, але ніжністю всіх жінок, що любили й молилися за тих, кого люблять.

– Пиши мені частіше й виховуй Джимса, як заповідав Морган, – відповів Волтер жартома, позаяк серйозні слова пролунали напередодні в Долині Райдуг. Проте в останню мить він узяв її обличчя в долоні й зазирнув глибоко у відважні сестрині очі. – Рілло-моя-Рілло, хай благословить тебе Господь, – мовив він лагідно й ніжно. – Неважко боротися за країну, що має таких дочок.

Поїзд рушив. Волтер махав їм з вагонної сходинки. Рілла була сама; до неї підійшла Уна, і двоє дівчат, що любили його, стояли разом, тримаючи одна одну за холодні руки, доки останній вагон зник з очей за лісистим пагорбом.

Потім Рілла провела годину в Долині Райдуг. Нікому й нічого не розповіла вона про цей час… не описала його ані словом у своєму щоденнику… а коли година минула – подалася додому шити Джимсові льолю. Після обіду Рілла пішла на збори одного з комітетів молодіжного Червоного Хреста, де сухо й по-діловому обговорила поточні справи з дівчатами.

– З її поведінки й не скажеш, що Волтер допіру сьогодні поїхав на фронт, – мовила Ірен Говард, вертаючись після зборів додому з Олів Кірк. – Та деякі люди нездатні відчути горе. Хотіла б і я не перейматися нічим, як Рілла Блайт.

Розділ 16. Реалізм і романтика

– Росіяни здали Варшаву, – безсило зітхнув лікар Блайт одного теплого серпневого пообіддя, вернувшись додому з пошти.

Гертруда й пані Блайт настрашено перезирнулися, а Рілла, що тієї миті годувала Джимса із простерилізованої ложки згідно з доктриною Моргана, впустила цю ложку на тацю, забувши навіть про мікроби, і вигукнула: «Страхіття!» – так, наче то була цілком несподівана звістка, а не логічний наслідок відступу військ Союзників упродовж попереднього тижня. Вони гадали, що вже примирилися з неминучим падінням Варшави, але тепер зрозуміли, що весь цей час, як завжди, уперто чекали на диво.

– Заспокоймося, – мовила Сьюзен. – Усе, напевно, не так жахливо, як нам здається. Учора я читала довжелезну статтю в монреальській «Геральд» – там сказано, що Варшава не має жодного стратегічного значення. Отож, пане лікарю, дорогенький, погляньмо на речі з точки зору стратегії.

– Я й собі читала цю статтю, і вона мене дуже підбадьорила, – відказала Гертруда. – Я знала тоді й знаю нині, що все це неправда, але в моїм теперішнім стані навіть неправда підтримує – коли вона втішлива.

– Тоді, панно Олівер, дорогенька, найліпше вам буде читати звіти німецьких командувачів, – саркастично озвалася Сьюзен. – Я вже покинула цю справу, бо дратуюся так, аж не можу зосередитися й поратися в домі як належить. Навіть сьогоднішні новини про Варшаву геть знесилили мене. Бачте, біда біду тягне: нині я спалила хліб, росіяни здали Варшаву, а осьде маленький Кітченер хоче вдавитися ложкою.

І справді, Джимс вочевидь намагався проковтнути ложку з усіма мікробами, які гніздилися на ній. Рілла механічно врятувала його від загибелі й уже намірялася продовжити годування, коли це випадкові батькові слова пронизали її таким трепетом, аж вона знову впустила горезвісну ложку.

– Кеннет Форд приїхав до Мартіна Веста по той бік затоки, – сказав лікар Блайт. – Його підрозділ дістав наказ про відправку на фронт, та щось затримало їх у Кінгспорті й Кен одержав коротку відпустку.

– Надіюся, він прийде попрощатися з нами! – вигукнула Енн.

– Він тут, мабуть, на день чи два, – неуважно зронив лікар Блайт.

Ніхто не помітив, як спалахнуло Ріллине обличчя й затремтіли руки. Батьки, навіть дбайливі й найпильніші, не помічають усього, що діється в них просто під носом. Рілла здійснила третю спробу нагодувати багатостраждального Джимса, та думати могла хіба про те, чи схоче Кеннет Форд зустрітися з нею перед від’їздом. Вона вже давно не мала звісток від нього. Невже він зовсім забув її? Якщо Кеннет не прийде, вона знатиме, що це так. Можливо, є навіть… інша дівчина – там, у Торонто. Звісно, є. Вона була дурна, що взагалі про нього думала. Більше не думатиме. Нехай він приходить – вона зрадіє. З його боку то буде чемно – навідатися в Інглсайд, де він колись був частим гостем. А як не прийде – нічого страшного. Це байдуже. Ніхто не засмутиться. Отже, Рілла вгамувала нерви… заспокоїлася… а втім, годувала Джимса так безладно й поспішно, що Морган жахнувся б, уздрівши її в цю мить. Самому Джимсові це також не сподобалося: він був методичним дитям, яке звикло ковтати їжу по одній ложці й мати час передихнути між ними. Він обурився, але марно. Цілком деморалізована Рілла вже не могла як слід нагодувати маля.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. То була звична річ – телефон в Інглсайді озивався щодесять хвилин. Проте Рілла знову впустила Джимсову ложку – цього разу просто на килим – і рвонула до телефона так, мовби життя її залежало від того, чи встигне вона зняти слухавку. Джимс, якому вже геть урвався терпець, підвищив голос і зарепетував.

– Алло, це Інглсайд?

– Так.

– Рілло?

– Так, тше… тше я.

О, хай би Джимс замовк лише на одну хвилинку! Чому ніхто не заткне йому рота?

– Знаєш, хто це?

Чи знає вона? Та вона впізнає цей голос будь-де… будь-коли!

– Це Кен… так?

– Еге ж. Я приїхав на кілька днів. Чи можна мені зайти сьогодні ввечері в Інглсайд? Хочу зустрітися.

– Жвішно.

Зустрітися… з ким? З нею чи з усіма домашніми? Зараз вона скрутить в’язи Джимсові… що каже Кен?

– Слухай, Рілло, ти зробиш так, щоби прийшло не більш, ніж тридцятеро людей? Розумієш? Пояснити не можу: на цій дурній сільській лінії нас, очевидно, пильнує з десяток роззяв.

Чи зрозуміла вона? Так, зрозуміла.

– Я спробую, – мовила Рілла.

– Тоді я буду о восьмій. Бувай.

Рілла повісила слухавку й кинулася до Джимса – проте не скрутила в’язів сердешному немовляті. Вона вихопила його із кріселка, пригорнула, рвучко поцілувала просто у вимащені молоком губенята й закружляла кімнатою в навіженому танці з малюком на руках. Опісля цього Джимс зрозумів, що Рілла, на щастя, таки вгамувалася. Вона догодувала його й уклала на пообідній сон, заспівавши хлопчикові улюблену колискову. До самої вечері дівчина шила сорочки для Червоного Хреста й зводила кришталевий замок своєї мрії, що променився всіма барвами веселки. Кен хоче зустрітися з нею… зустрітися сам-на-сам. Вона легко влаштує це. Мама з татом підуть у гості до Мередітів, панна Олівер нізащо не пхатиметься до чужої розмови, Ширлі не турбуватиме їх, а Джимс завжди спить рівно від сьомої вечора до сьомої ранку. Вона прийме Кена на терасі… під місяцем… надіне білу жоржетову сукню й зробить модну зачіску… так, зробить!.. принаймні закрутить коси в елегантний вузол на потилиці. Мама не заборонить їй цього. О, то буде так гарно й романтично! Кен, мабуть, скаже щось особливе… напевне скаже, якщо хоче бачити її саму. Ану ж, як піде дощ? Уранці Сьюзен нарікала на Пана Гайда. Ану ж, як хтось із членів молодіжного Червоного Хреста зазирне побазікати про бельгійців та сорочки? Чи, що найгірше, прийде Фред Арнольд? Він іноді заходить в Інглсайд.

Та ось надійшов вечір – саме такий, якого можна було бажати. Лікар і пані Блайт пішли в гості, Ширлі й панна Олівер подалися кожне у своїх справах, Сьюзен вирушила до крамниці, а Джимс помандрував у Царство Снів. Рілла наділа жоржетову сукню, закрутила коси у вузол і прикрасила його подвійним разочком перлів. Потім приколола до паска букетик блідо-рожевих трояндочок. Можливо, Кен попросить у неї троянду на згадку? Рілла знала, що Джем забрав у фламандські шанці зів’ялу троянду, яку Фейт Мередіт поцілувала й дала йому із собою напередодні від’їзду.

Зворушливо гарна, Рілла зустріла Кена на ґанку в місячнім сяйві поміж тіней виноградних пагонів. Кеннет потис її холодну руку. Рілла так відчайдушно прагнула не зашепелявити, що вітання її прозвучало чітко й манірно. Який високий і вродливий був Кеннет у лейтенантській формі! У ній він здавався старшим за свої літа, аж Рілла відчула себе ніяково. Хіба не безглуздя з її боку – вважати, наче цей прекрасний молодий офіцер хоче сказати щось особливе їй, маленькій Ріллі Блайт із Глена Святої Марії? Мабуть, вона неправильно витлумачила його слова. Він хотів лише посидіти спокійно, без юрми захоплених шанувальників, які, певно, набридли йому своєю метушнею ще там, потойбіч затоки. Авжеж, так і є… а вона, мала дурепа, уявила, наче він прагне бачити тільки її. Тепер він думатиме, буцім вона підступно спровадила рідних із дому, щоби лишитися з ним сам-на-сам. Ох, як він, певне, кепкуватиме з неї!

– Мені пощастило більше, ніж я сподівався, – мовив Кен, відхиляючись на стільці й захоплено поглядаючи на Ріллу гарно окресленими очима. – Я думав, хтось неодмінно крутитиметься поблизу, а прийшов саме до тебе, Рілло-моя-Рілло.

Кришталевий замок мрії знову спалахнув на Ріллинім обрії. Цього разу Кеннет висловився конкретно… годі було сумніватися в значенні його слів.

– Тепер нас тут менше… ніж колись, – тихо сказала вона.

– Це правда, – лагідно відповів Кен. – Джема, Волтера й дівчат немає… тут стало порожньо, так? Але, – він нахилився вперед, аж його темні кучері майже торкнулися її кіс, – чи не намагається Фред Арнольд заповнити цю порожнечу? Мені розповідали про це.

У цю мить, перш ніж Рілла встигла мовити слово, у спальні, вікно якої виходило на терасу, заголосив Джимс… Джимс, який вечорами майже ніколи не плакав! Його відчайдушні рішучі крики свідчили про те, що досі хлопчик уже певний час тихо пхинькав і тепер геть перелякався. Рілла знала з досвіду, що цей плач не вщухне, поки Джимс не доможеться свого. Марно було сидіти й удавати, буцім нічого не чуєш. Він не замовкне, та і як розмовляти, коли над головою чути вереск і лемент? До того ж, Рілла боялася, що Кен подумає, наче вона геть бездушна, бо ж і не намагається втішити малюка. Навряд чи він був ознайомлений із безцінною працею Моргана. Дівчина підвелася.

– Здається, Джимсові наснився страшний сон. Таке трапляється час від часу й він дуже боїться лишатися сам. Я вийду на хвилинку.

Рілла метнулася сходами, люта на того, хто винайшов супниці. Та щойно заплаканий Джимс, уздрівши її, притлумив ридання й благально простягнув до неї рученята, гнів її враз минув. Зрештою, бідолашка таки був настрашений. Вона взяла його на руки й лагідно колисала, доки плач його стих, а оченята заплющилися. Тоді вона спробувала знову вкласти його, проте хлопчик розплющив очі й обурено скрикнув. Це повторилося ще двічі. Рілла була в розпачі. Не годилося змушувати Кена чекати так довго – вона пішла майже півгодини тому. Отож їй довелося спуститися вниз і сісти на терасі із Джимсом на руках. Яке безглуздя – бавити вперте дитя, коли найжаданіший ваш кавалер прийшов попрощатися перед від’їздом на фронт!.. Але що їй лишалося?

Щасливий Джимс вистромив пухкенькі рожеві п’яти з нічної льолі й тихо засміявся, як робив це нечасто. Помалу він перетворювався на дуже вродливе маля із красивими очима й золотавими кучериками на круглій голівці.

– Гарне дитинча, еге? – озвався Кен.

– Гарне з лиця, – сумовито мовила Рілла, так, наче про нього не випадало сказати більше нічого доброго. Джимс, кмітливий хлопчик, відчув, що вона роздратована й зрозумів, що мусить розрадити свою виховательку. Він підвів до неї личко, усміхнувся й чітко, напрочуд мило проказав: «Їл-Їл». Уперше він мовив, чи то пак спробував мовити слово. Зачарована Рілла навіть перестала сердитися на нього, обійняла й приголубила. Джимс, діставши прощення, притулився до неї, а світло лампи, що горіла у вітальні, впавши йому на кучері, утворило над ними золотавий вінець.

Кеннет мовчав, незрушно дивлячись на Ріллу – її тендітну дівочу фігурку, довгі вії, ямку над губою й чарівне підборіддя. У тьмянім місячнім світлі Рілла сиділа, схилившись над Джимсом, у ясно-білому німбі з перлів у косах, достоту схожа на Богородицю, яку Кеннет звик бачити вдома, над материним бюро. Цей образ Рілли він забрав із собою, на страхітливий французький фронт. Того давнього вечора на маяку Чотирьох Вітрів Кен захопився Ріллою Блайт, але тепер, побачивши її із Джимсом на руках, він покохав її й зрозумів це. Тим часом сердешна Рілла карталася тяжким розчаруванням і приниженням. Вона була певна, що цей останній вечір з Кеном безнадійно зіпсований, і скрушно питала себе, чому в житті все завжди не так, як у книжках. Будь-яка розмова здавалася їй марною та безглуздою. Очевидно, і Кенові неприємно – недарма ж він такий мовчазний.

Надія в її серці ожила, коли Джимс так міцно заснув, що Рілла змогла покласти його на канапу у вітальні. Та щойно дівчина вернулася на терасу, як застала там Сьюзен, що розв’язувала стрічки на капелюшку з явним наміром лишитися там, де перебуває.

– Ти вже вклала своє дитя? – турботливо запитала вона.

Своє дитя! Чому Сьюзен така нетактовна?

– Так, – коротко мовила Рілла.

Сьюзен склала пакунки на плетенім столику й наготувалася виконувати те, що вважала своїм обов’язком. Вона дуже втомилася, але зараз мусить урятувати Ріллу. Кеннет прийшов попрощатися із Блайтами, а вдома, як на те, нікого немає й «бідолашна дитина» мусить давати раду з розмовою самотужки. Проте Сьюзен не покине її в скруті – Сьюзен допоможе їй попри будь-яку втому.

– Падоньку, як ти виріс, – проказала вона, дивлячись на високого Кеннета без найменшої шани. Сьюзен уже звикла до вигляду одностроїв, а в шістдесят чотири роки навіть мундир лейтенанта – це лише одяг і все. – Як то швидко ростуть дітлахи – диво, та й годі. От і нашій Ріллі вже скоро п’ятнадцять.

– Сьюзен, мені майже сімнадцять! – вигукнула Рілла.

Місяць тому Ріллі виповнилося шістнадцять. Сьюзен була нестерпна.

– А наче вчора ви ще були немовлятами, – вела далі Сьюзен, мовби й не чула обуреного заперечення Рілли. – Ти, Кене, був найгарнішим дитятком, якого я бачила, хоч як то намучилася твоя матінка, доки тебе відучила смоктати великий палець! А пам’ятаєш, як я тебе тут відшмагала?

– Ні, – мовив Кен.

– Де ж тобі пам’ятати, як ти був іще малий, чотириліток. Прийшли ви з матінкою до нас, і ти взявся дражнити Нен, аж поки вона розплакалася. Я кілька разів тебе сварила, а ти не слухав, то я й подумала, що відшмагати тебе – це буде найкраще. Узяла тебе, поклала на коліна й добряче вперіщила по заду. Ти верещав, як різаний, та Нен опісля того не чіпав.

Рілла сиділа з кам’яним обличчям. Невже Сьюзен не розуміє, що звертається до офіцера канадської армії? Мабуть, ні. Ох, що подумає Кен?

– Ти, очевидячки, не пам’ятаєш і того, як відшмагала тебе твоя матінка, – мовила Сьюзен, заповзявшись, напевне, згадати всі подібні делікатні ситуації. – Я цього ніколи не забуду – ніколи! Тобі було років зо три й ви з нею були тут у нас у гостях. Ви з Волтером посварилися через кота. У мене на заднім дворі стояла велика діжка з дощівкою – я думала лугу розвести. Волтер стояв на стільці по один бік тієї діжки й тримав кота на руках, а ти – також на стільці, по інший бік, перехилився, вхопив кота й смикнув. Ти тоді гріб собі все, що бачив, і дозволу не питав. Волтер тримав кота міцно, а той верещав, але ти не вступався й тягнув до себе, доки всі ви шубовснули в діжку – і хлопці, і кіт. Якби я не нагодилася вчасно, то й потопилися би. Але я прибігла, витягла вас усіх, а твоя матінка, яка все бачила з горішнього вікна, спустилася – і мокрого, як був, гарненько тебе відшмагала. Ох, – зітхнула Сьюзен, – щасливі тоді були дні в Інглсайді.

– Напевно, – відповів Кен. Голос його звучав дивно й напружено. Рілла подумала, що він лютує. Насправді ж Кен боявся, що розлога відповідь зрадить його підступне бажання розреготатися.

– От нашої Рілли, – вела далі Сьюзен, ніжно глядячи на згорьовану дівчину, – майже не карали. Вона була дуже чемним дівчатком. Але якось батько таки відшмагав її. Вона знайшла в його в кабінеті дві пляшечки з якимись пігулками й запропонувала Еліс Клоу побавитися, котра встигне з’їсти більше. Якби пан лікар Блайт не заскочив їх, обидві вмерли б іще до вечора. Їх і без того потім добряче нудило. А проте батько відшмагав Ріллу на місці й так щедро, що більше вона нічого не брала з його кабінету. Нині люди просторікують про якийсь там «моральний вплив», але я собі думаю, відшмагати як слід, а тоді більше не діймати – це значно краще.

Рілла сердито думала, чи навмисне Сьюзен пригадує всі рази, коли в Інглсайді когось відшмагали. Проте добра служниця облишила цю тему й підхопила іншу, достоту таку ж веселу.

– Колись так само отруївся був на смерть малий Тод Мак-Алістер із того боку затоки: з’їв цілу коробку проносних таблеток – подумав, що то цукерки. Сумно було, як він помер. Наймиліший маленький небіжчик з усіх, що мені доводилося вздріти. Його мати була вельми недбала, що покинула таблетки там, де хлопець знайшов їх, але її завжди вважали роззявою. Якось відшукала була п’ять яєць, ідучи до церкви в шовковій блакитній сукні, поклала в кишеню, та доки дійшла – забула й сіла на них. Геть зіпсувала плаття й нижню спідницю. Кене, а ти не родич Тодові? Твоя прабабця Вест була з Мак-Алістерів. Її брат Еймос був перекинувся до англіканської церкви. Страх, як нічого нового не терпів. Але ти радше подібний на свого прадіда Веста. Його ще молодого розбив параліч.

– Ви зустріли когось у крамниці? – розпачливо запитала Рілла, надіючись спрямувати промову Сьюзен у прийнятніше русло.

– Тільки Мері Ванс, – мовила Сьюзен, – та й вона скаче, як блоха на гребінці.

Яке жахливе порівняння! Ану ж, як Кеннет подумає, що Сьюзен підхопила його у когось із членів родини!

– А як вона говорить про Міллера Дугласа – немовби він один з усіх гленських хлопців пішов на війну! – вела далі Сьюзен. – Мері, звісно, завжди була хвальковита, проте й вона непогане дівча. Тепер я можу визнати це, хоча колись гадала інакше – тоді, коли вона гнала Ріллу по всьому селі із сушеною тріскою в руках. Бідолашне маля тікало, аж доки полетіло сторчголов у калюжу перед крамницею Картера Флегга.

Рілла похолола від сорому й гніву. Які ще огидні історії з її минулого розворушить ця Сьюзен? Що ж до Кена, він готовий був захлинатися від сміху, слухаючи її оповідки, проте не бажав образити дуенью своєї милої, тож і сидів з неприродно серйозним обличчям, яке здавалося сердешній Ріллі зверхнім та обуреним.

– Чорнило нині коштує одинадцять центів за пляшечку, – поскаржилася Сьюзен. – Удвічі більше, ніж торік. Певно, тому, що Вудро Вілсон пише стільки нот, а це виходить недешево. Моя кузина Софія каже, що розчарована у Вудро Вілсоні, але жінки завжди розчаровуються в чоловіках. Я стара панна, то небагато знаю про чоловіків… та й ніколи не вдавала, начебто можу щось знати – але кузина Софія про них невисокої думки, хоч двічі була заміжня; тож це, мабуть, справедливо. Тиждень тому тут сталася буря й Альбертові Крофорду поруйнувало комин. Коли Софія почула, як цегла котиться дахом, то вирішила, що це наліт цепелінів і влаштувала істерику. Тоді Альбертова жінка заявила, буцім краще вже цепеліни, аніж таке.

Рілла обм’якла на стільці, немов загіпнотизована. Вона знала, що Сьюзен не вмовкне, доки розкаже все, що намірилася, і жодна земна сила не спинить потоку її балачок. Зазвичай Рілла любила Сьюзен, але в цю мить ненавиділа, як смертного ворога. Настала десята година. Скоро повернеться решта домашніх… Кеннету час іти… а вона так і не встигне пояснити йому, що Фред Арнольд нездатен заповнити жодної порожнечі в її житті. Райдужний замок лежав довкола неї в руїнах.

Урешті-решт Кеннет підвівся, зрозумівши, що Сьюзен лишиться на терасі, аж доки він піде, а до обійстя Мартіна Веста було три милі, які належало здолати пішки. Він думав, чи навмисне Рілла влаштувала цю появу панни Бейкер, щоби не чути слів, неприємних дівчині, яка віддала своє серце Фредові Арнольду. Рілла теж підвелася й мовчки пройшла з ним уздовж тераси. На ґанку вони зупинилися – Кеннет на нижній сходинці, яка давно вгрузла в землю й зусібіч обросла м’ятою. Десятки ніг топтали її щодня, вивільнюючи невагомий терпкий аромат, що огортав Ріллу й Кеннета неземним безмовним благословенням. Кен поглянув на Ріллу: коси її сяяли в місячнім світлі, а очі були озерами радості. У цю мить він відчув, що в плітках про Ріллу та Фреда Арнольда немає ні слова правди.

– Рілло, – зненацька палко зашепотів він, – ти дивовижна.

Дівчина спалахнула й подивилася на Сьюзен. Кеннет також подивився. Сьюзен стояла спиною до них. Кен пригорнув Ріллу й поцілував. Уперше в житті її поцілували. Вона подумала, що, можливо, мусить розгніватися, проте не розгнівалася. Натомість Рілла боязко поглянула в запитливі очі Кеннета, і погляд її був поцілунком у відповідь.

– Рілло-моя-Рілло, – мовив Кен, – ти обіцяєш не дозволити нікому іншому поцілувати тебе, доки я повернуся?

– Так, – відказала Рілла, тремтячи від хвилювання.

Сьюзен сіпнулася в їхній бік. Кеннет відпустив Ріллу й вийшов на стежку.

– На все добре, – мовив він звичним дружнім тоном. Рілла почула свій голос, що так само дружньо відповів: «На все добре». Вона стояла й дивилася, як він іде до хвіртки… на битий шлях… і далі, вулицею, геть з очей. Коли він зник за сосновим гаєм, дівчина раптом здушено охнула й кинулася до хвіртки, і духмяні квіти чіплялися їй за плаття. Перехилившись через паркан, вона побачила, як Кеннет стрімко віддаляється дорогою, помережаною тінями дерев та місячними променями – високий, прямий і сірий у білому сяйві. Біля повороту хлопець зупинився й озирнувся. Рілла стояла біля хвіртки, між струнких білих лілей. Він помахав їй… вона помахала у відповідь… він зник за поворотом.

Рілла постояла коло хвіртки, вдивляючись у сріблистий туман на сусідських полях. Колись її мати казала, що любить повороти на шляху – їхню непевну, радісну звабу. Нині Рілла думала, що ненавидить їх. Спершу Джем і Джеррі зникли за поворотом… тоді Волтер… а тепер Кен. Брати, давній приятель і коханий – вони всі пішли і, можливо, уже не повернуться. А мелодія Дударя розляглася по світі й танець смерті тривав невпинно.

Коли Рілла поволі вернулася на терасу, Сьюзен усе ще сиділа там і підозріло шморгала.

– Рілло, дорогенька, я згадувала давні дні в Домі Мрії, коли Кеннетові батько й мати щойно почали женихатися, Джем був малятком, а тебе й на світі не було. Як то було романтично! Його мати й твоя сильно приятелювали. Ох, до чого я дожила! Її син іде на війну – так, наче в молодості їй було замало горя. Але ми мусимо бути відважні й терпляче зносити лихо.

Уся лють Рілли на Сьюзен зненацька здиміла. Із Кеновим цілунком, що досі палав на її вустах, із дивовижним значенням обіцянки, про яку він попросив, вона не могла ні на кого сердитися. Рілла вклала свою тонку білу руку в засмаглу, шкарубку долоню Сьюзен і потисла її. Сьюзен була доброю, вірною старенькою, що віддала б життя за будь-кого з них.

– Рілло, дорогенька, ти втомилася. Лягай-но спати, – мовила Сьюзен, поплескавши її по руці. – Я помітила, що ти нині була надто вимучена для розмов. Добре, що я повернулася вчасно й допомогла тобі. Тяжко бесідувати з юнаками, коли ти до цього не звикла.

Рілла забрала Джимса нагору й уклалася в ліжко, та спершу довгенько сиділа при вікні, відбудовуючи свій райдужний замок з кількома новими куполами й вежами.

– Цікаво, – сказала вона сама до себе, – чи можна тепер уважати, що я заручена з Кеннетом Фордом?

Розділ 17. Тяжкі тижні

Рілла прочитала першого свого любовного листа у власному потаємному тінистому куточку Долини Райдуг, а перший любовний лист, хай що казатимуть досвідченіші старші – то величезна подія для дівчини, якій немає ще двадцяти років. Після від’їзду Кенового підрозділу з Кінгспорта Рілла пережила два неспокійні, болісні тижні очікування, і, коли в церкві парафіяни співали:

«Почуй і зглянься, Отче в Небесах,

Над тими, хто веде у морі шлях»,[58]

голос її щоразу зривався; слова ці змальовували в уяві дівчини яскраві картини судна, торпедованого підводним човном, та крики стражденних людей, що зникають під безжальними хвилями. Потім надійшла звістка, що підрозділ безпечно дістався Англії, і ось Рілла тримала в руках лист від Кена. Він починався зі слів, що зробили її невимовно щасливою, а закінчувався абзацом, від якого щоки її залилися багрянцем радісного хвилювання. А між початком і завершенням то був веселий, життєлюбний лист, сповнений свіжих новин, якого Кеннет міг написати будь-кому зі своїх знайомих. Та саме через перший і останній абзаци Рілла ще кілька тижнів спала з тим листом під подушкою, деколи прокидаючись уночі, щоби просто торкнутися його пучками пальців, і потай жаліла інших дівчат, чиї женихи не могли написати їм нічого бодай наполовину так само чудового й вишуканого. Недарма Кеннет був сином знаного романіста.

Він «мав кебету» висловлювати думки кількома точними, виразними словами, які в листі його означали більше, ніж то здавалося на перший погляд, і які ніколи не звучали безглуздо й банально, хай скільки разів були перечитані. Додому з Долини Райдуг Рілла летіла, немов на крилах.

Тієї осені, проте, мешканцям Інглсайду бракувало завзяття. У вересні випав єдиний день, коли війська союзників здобули перемогу на Західному фронті, і Сьюзен здійняла прапор – уперше після того, як росіяни здали свої оборонні позиції й востаннє перед вервечкою довгих гірких місяців.

– Здається, пані Блайт, дорогенька, Великий Наступ таки почався! – вигукнула вона. – Невдовзі ми переможемо гунів. Наші хлопчики будуть удома ще до Різдва. Ура!

Сьюзен засоромилася власного «ура», щойно вимовила це слово, і смиренно перепросила за свою нестриману легковажність.

– Мені, пані Блайт, дорогенька, після жахливого літа з поразками росіян та галліполійськими відступами аж у голові закрутило, щойно ми почули добру новину.

– Добру новину? – похмуро озвалася панна Олівер. – Цікаво, чи назвуть її доброю ті жінки, що втратили своїх синів у цій битві? Лиш тому, що ніхто з наших рідних не загинув, ми святкуємо перемогу так, начеб вона не коштувала жодного людського життя.

– Ні, панно Олівер, дорогенька, – заперечила Сьюзен. – Останніми місяцями нам не було із чого тішитися, а хлопці так само гинули. Не вподібнюйтеся моїй бідолашній кузині Софії. Вона, довідавшись про звитягу, сказала: «Це хіба малесенький просвіт у чорній грозовій хмарі. Нині ми перемогли, та завтра будемо розбиті». А я відповіла: «Софіє Крофорд, – бо я, пані Блайт, дорогенька, нізащо не визнаю, що вона має слушність, – навіть Господь Бог не може створити двох пагорбів без низини між ними, та чи не варто нам тішитися, вибираючись на верхів’я котрогось із них?» А кузина Софія знов простогнала: «Осьде, Дарданелльська операція провалилася, великого князя Ніколая відкликано, а росіянський цар – прибічник кайзера, союзники геть неозброєні, та й Болгарія рушає на нас війною. І то ще не кінець. Колись англійці й французи зазнають кари за свої смертні гріхи у вереті й на попелі». А я кажу: «Вони вже каються, у шанцях і в уніформі, та й гуни, коли по правді, мають гріхи на душі». – «Вони – лиш знаряддя в руках Усевишнього, щоб перечистити засіки», – сказала кузина Софія. Я розлютилася, пані Блайт, дорогенька, і відповіла, що не вірю й не повірю ніколи, буцім Господь може вдатися до такого знаряддя, хай із якою метою, і негідно це – так легковажити іменем Усевишнього, як вона. Я сказала їй, що вона – ані не пастор, ані навіть церковний староста. І знаєте, пані Блайт, дорогенька, після цього вона замовкла. Кузина Софія завжди була песимісткою. Геть інакша, ніж її небога, жінка Діна Крофорда з того боку затоки. Бачте, у тієї п’ятеро синів, і от нещодавно знайшовся шостий. Вони всі були розчаровані, а надто Дін, бо страшенно хотів дочку. Та Дінова жінка сказала: «Я цього літа тільки й чула розмови, що скоро в Канаді хлопців не лишиться, то кого ж могла народити?» Оце сила духу, пані Блайт, дорогенька! Софія лише скиглила би й бідкалася.

Тієї темної, страшної осені кузина Софія мала всі підстави для розпачу, і навіть Сьюзен, невиправна оптимістка, дедалі частіше зневірювалась. Коли Болгарія розпочала війну на боці Німеччини, Сьюзен лише зневажливо пирхнула: «Ще одна країна хоче дістати прочуханки», та після грецького внутрішнього конфлікту[59] втратила здатність спокійно ставитися до життєвих незгод.

– У короля Костянтина жінка – німкеня[60], тож, пані Блайт, дорогенька, боюся, надії для нас нема. Але до чого ми дожилися – я переймаюся, яка дружина в грецького короля! Бідолаха в неї під закаблуком, а це негодяще місце для будь-якого чоловіка. Звісно, я стара панна – а старі панни повинні бути незалежними, інакше їх роздушать. Але якби я була заміжня, то поводилася би смиренно й скромно. Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що ця Софія Грецька – потіпаха.

Сьюзен розлютилася, коли Венізелос був відправлений у відставку.

– Я відшмагала б цього Костянтина й здерла би з нього шкуру живцем, їй-богу! – гнівно вигукнула вона.

– Сьюзен, ви мене дивуєте, – кисло відказав лікар Блайт. – Невже ви зреклися правил благопристойної поведінки? Здирайте з нього шкуру, коли хочете, та не шмагайте.

– Якби його добряче шмагали в дитинстві, нині він поводився б мудріше, – утяла Сьюзен. – Та, мабуть, принців не шмагають. Жаль, коли так. Бачу, союзники висунули йому ультиматум. Я можу сказати їм напевне, що такій зміюці як Костянтин самим ультиматумом шкури не спустиш. Можливо, блокада наставить його на розум… але це довго триватиме – а що тим часом станеться із Сербією?

Невдовзі вони побачили, що сталося із Сербією[61], і весь цей час мешкати в одному домі зі Сьюзен було нестерпно. Вона затято кляла всіх і кожного, крім Кітченера, а бідолашного президента Вілсона готова була роздерти на шмаття.

– Якби він виконав свій обов’язок і давно вже долучився до союзників, ми не спостерігали б цього неподобства в Сербії, – запевняла вона.

– Це дуже серйозно – втягнути у війну таку велетенську країну як Штати, із її змішаним населенням, – відповів лікар Блайт, який час від часу обороняв президента від закидів – не тому, що Вілсон потребував цього, а лиш із нечестивого бажання підбурити Сьюзен до суперечки.

– Можливо, пане лікарю, дорогенький… можливо. Та це нагадує мені історію про дівчину, яка розповіла своїй бабці, що віддається. «Вийти заміж – то дуже серйозно», – сказала старенька, а дівчина відповіла: «Так, але не вийти – то ще серйозніше». І я, пане лікарю, дорогенький, можу засвідчити це із власного досвіду. Я вважаю, що серйозніше для янкі – стояти осторонь від війни, ніж долучитися до союзників. Але, хоч я майже нічого про них не знаю, мені здається, щось вони та й утнуть, байдуже, хто буде в них президентом – Вудро чи ні. Хай-но лиш зрозуміють, що війна – то не школа кореспондентського навчання. Тоді, – мовила Сьюзен, енергійно підхоплюючи однією рукою супницю, а іншою ополоника, – запалу щодо битв у них очевидно поменшає.

Одного золотавого вітряного жовтневого вечора Карл Мередіт поїхав на фронт. Він записався до війська в день свого вісімнадцятиліття. Джон Мередіт провів його з непорушним обличчям. Двоє його синів пішли на війну… лишився тільки маленький Брюс. Пан Мередіт любив Брюса та його матір, проте Джеррі й Карл були синами його першої дружини… Карл єдиний з усіх дітей успадкував очі Сесілії. Коли вони з любов’ю дивилися на нього з-під Кардового кашкета, блідий пастор згадав, як уперше й востаннє спробував відшмагати хлопця за витівку з вугром. Тоді він уперше зрозумів, як схожі Кардові очі на очі Сесілії… і нині збагнув це знову. Чи побачить він ці очі ще хоч колись? Гарний, веселий, здоровий хлопчина… як тяжко проводжати його! Зненацька перед очима пастора постала моторошна рівнина, усіяна тілами «придатних до служби чоловіків у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років». Іще вчора Карл був хлопчиком, який полював жуків у Долині Райдуг, брав із собою в ліжко ящірок і збурював увесь Глен Святої Марії, приносячи жаб до недільної школи. Здавалося… неправильним… що він уже «придатний до служби чоловік» в однострої. Та все ж пан Мередіт не заперечував, коли Карл сказав, що мусить піти на фронт.

Рілла тяжко побивалася через Карлів від’їзд. Вони завжди були добрими друзями й мали багато спільних забав. Він був лише трохи старший за неї й усе дитинство їхнє минуло в Долині Райдуг. Поволі бредучи самотою додому зі станції, Рілла пригадувала всі їхні давні витівки й пустощі. Круглобокий місяць визирав між лапатих хмар, заливаючи Глен дивним світлом, телефонні дроти попід вітром співали пронизливої чудернацької пісні, а високі стебла зів’ялого, сіроголового золотушнику по кутках саду гойдалися й люто кивали їй, наче гурти старезних відьом, що насилали свої лихі чари на світ. Колись такого вечора Карл неодмінно прийшов би до Інглсайду й свиснув їй, щоб виходила. «Рілло, ходімо бавитися у квача з місяцем», – мовив би він, і двоє дітей чкурнули б у Долину Райдуг. Рілла ніколи не боялася його жуків та павуків, хоча змії були вже поза жорстко встановленими нею межами дозволеного. Вони розмовляли про все на світі; у школі їх часто дражнили «парочкою», аж якось біля потічка в Долині Райдуг вони, ненабагато старші за десять років, присягнули, що ніколи не поберуться. Того дня Еліс Клоу обвела їхні імена сердечком на своїй грифельній дошці. Ані Ріллі, ні Карлові це не сподобалося – звідти й постала врочиста обітниця. Вони обоє знали, що все життя приятелюватимуть і не більше. Рілла засміялася на давню згадку… а потім зітхнула. Уранці в одній із лондонських газет вона прочитала депешу, буцім «стан справ на фронті сьогодні найгірший від першого дня війни». Ріллі також було гірко. Вона відчайдушно хотіла робити щось, а не просто чекати й виконувати хатні обов’язки, доки гленські хлопці, її приятелі й знайомі, щодня вирушали на війну. Якби ж вона могла бути одним із них… податися разом з Карлом на Західний фронт! Виряджаючи Джема, дівчина вже мала схоже романтичне поривання – не розуміючи, втім, що означав би такий її крок. Тепер вона розуміла. Чекати новин у ріднім безпечнім і затишнім домі ставало дедалі нестерпніше.

Із-за чорної хмари вихопився переможний місяць. Гданськими вулицями, наздоганяючи одне одного, линули тінь і сріблисте сяйво. Рілла згадала один вечір зі свого дитинства, коли вона сказала матері: «У місяця скрушне, скрушне лице». Нині місяць був саме такий – стривожений, зболений, мовби внизу бачив жахливі картини. Що він споглядає на Західнім фронті? У сплюндрованій Сербії? На розстріляному Галліполійському півострові?

– Я втомилася, – мовила ввечері панна Олівер; то був день, коли вона не могла більше триматися, – від болісного щоденного напруження, коли раз у раз надходять нові страхітливі звістки. Не дивіться так на мене, пані Блайт. Нині я не можу бути героїнею. Я занепала духом. Я шкодую, що Англія не покинула Бельгії напризволяще… хочу, щоб Канада не мусила виряджати жодного солдата на війну… щоб ми посадовили наших чоловіків на прив’язі коло себе й не пустили нікого з дому. О, через півгодини я соромитимуся власних слів… але в цю мить кажу те, що думаю. Невже союзники ніколи не підуть у наступ?

– Терпіння – втомлена кобилка, та й вона біжить[62], – відказала Сьюзен.

– А тим часом коні Армагеддону гримотять копитами просто по наших серцях, – заперечила панна Олівер. – Сьюзен, скажіть мені… ви колись… колись… відчували, що мусите закричати… вилаятися… чи жбурнути щось… просто тому, що мука сягає найвищої точки й ви більше не можете зносити її?

– Панно Олівер, дорогенька, я ніколи не лаялася й не мала такого бажання, та по правді кажучи, – мовила Сьюзен із несхитним виразом людини, готової раз і назавжди звільнити душу від тягаря, – іноді мені легшає на серці, якщо гарненько чимось торохнути.

– Хіба ж це не те саме, що лайка, Сьюзен? Чи є різниця між тим, щоб люто грюкнути дверима й сказати: «Хай йому…»

– Панно Олівер, дорогенька, – урвала Сьюзен із рішучим наміром будь-що врятувати Гертруду від неї самої, – ви втомлені й знервовані. Не дивина, коли вдень ви навчаєте тих малих баламутів, а ввечері прийдете додому – тут вам і кепські новини з війни. Ідіть-но до себе, лягайте. Я принесу вам чашечку чаю й грінку, і більше вам не кортітиме ані лаятися, ані дверима грюкати.

– Сьюзен, ви добра душа… золота! Але… Сьюзен, це ж таке полегшення – зрідка, пошепки проказати…

– Іще я покладу вам грілку до ніг, – упевнено відрубала Сьюзен, – а те, що ви хотіли сказати, не принесло б вам полегшення, панно Олівер, дорогенька, можете бути певні.

– Гаразд, я випробую цілющі властивості грілки, – мовила панна Олівер, шкодуючи, що збиткувалася зі Сьюзен, і подалася нагору, до невимовного полегшення доброї служниці.

Наливаючи гарячу воду в грілку, Сьюзен стурбовано похитувала головою. Війна очевидно погано впливає на прийняті норми поведінки. От уже й панна Олівер сама визнає, що хоче лихословити.

– Їй забагато крові до мозку прилинуло, – мовила Сьюзен. – Як не зарадить грілка – подивимося, на що здатен гірчичник.

Гертруда відпочила й заспокоїлася. Лорд Кітченер вирушив до Греції, і Сьюзен пророкувала, що Костянтин невдовзі оговтається. Ллойд Джордж почав звертати увагу союзників на питання зброї й оснащення, і Сьюзен запевняла, буцім він іще покаже себе. Мужні анзаки[63] відступили з Галліполійського півострова, і Сьюзен, хай не беззастережно, схвалила це рішення. Розпочалася облога Кут-Ель-Амари[64], і Сьюзен ганила турків, схиляючись над мапою Месопотамії. Генрі Форд подався з дипломатичною місією до Європи, і Сьюзен батожила його своїми в’їдливими зауваженнями. Дуглас Хейг заступив Джона Френча на посаді головнокомандувача британських військ, і Сьюзен із сумнівом проказала, буцім змінювати коней на переправі – то кепська політика, «хай навіть прізвище Хейг звучить солідніше, аніж Френч». Жодна фігура на світовій шахівниці – байдуже, слон, король чи пішак – не минала повз увагу Сьюзен, яка донедавна читала в газетах тільки гленські новини.

– Колись, – сумовито сказала вона, – мені було байдужісінько, що там діється поза межами нашого острова, а нині мене хвилює зубний біль російського чи китайського імператора. Можливо, це й розширює світогляд, як каже пан лікар Блайт, але ж від того й боляче на душі.

Коли настало Різдво, Сьюзен відмовилася накривати місця за столом для Волтера й Джема. Навіть вона не могла стерпіти вигляду двох порожніх стільців, коли ще у вересні була певна, що до зими вся сім’я возз’єднається знову.

«Нині перше наше Різдво без Волтера, – писала Рілла в щоденнику. – Джем часто їздив на свята до Ейвонлі, але Волтер – ніколи. Сьогодні я одержала листи від нього й Кена. Вони ще в Англії, та вже невдовзі опиняться в шанцях. А потім… але я думаю, ми зможемо якось це пережити. Найдивніше з усього дивного, що почалося в 1914 році – це те, що всі ми навчилися переживати нестерпні речі… навчилися жити звичним життям, попри все. Я знаю, що Джем та Джеррі в шанцях… і що невдовзі там будуть Волтер і Кен… і що серце моє розірветься, якщо котрийсь із них загине… та все ж я живу, працюю й думаю про майбутнє… а часом навіть радію життю. Інколи, тільки на мить, нам стає дуже весело… ми забуваємо про воєнні жахіття… а тоді згадуємо – і це мучить нас більше, аніж якби ми постійно думали про війну.

Сьогодні був хмарний і темний день, а вечір, як каже Гертруда, випав немов зумисне, щоби потішити письменника, який саме вигадує сюжет з убивством чи потаємною втечею. Дощові краплі стікають шибкою, ніби сльози, а в кленовім гаю ридає вітер.

Нині в нас було сумне Різдво. Нен болів зуб, Сьюзен мала червоні очі й дивно, моторошно сміялася, щоб ми, бува, не подумали, наче вона лила сльози, а Джимс застудився, і я боюся, що в нього почнеться круп. Таке вже ставалося двічі з початку жовтня. Першого разу я до смерті злякалася: тато й мама поїхали – тата, здається, ніколи немає вдома, коли в нас хтось хворіє. Проте Сьюзен була незворушна й знала, що слід робити, тож до ранку Джимс видужав. Це дитя – щось середнє між каченям і чортеням. Йому рік і чотири місяці, він тупцяє повсюди, але говорить лише кілька слів. І він так прегарно кличе мене „Їлла-Їл“. Я завжди згадую той страхітливий, кумедний, прекрасний вечір, коли Кен зайшов попрощатися, і я була така люта й така щаслива. Джимс – рум’яний кучерявий хлопчик із великими очима й щодня я виявляю на його тільці нові й нові ямочки. Я вже ледь вірю, що це він був тим жовтавим, худющим, потворним створінням, яке я привезла додому в порцеляновій супниці.

Ми досі не мали звісток від Джима Андерсона. Якщо він не повернеться, я залишу Джимса в себе назавжди. Усі наші обожнюють і розпещують це дитя – чи то пак розпещували б, якби я й Морган не висували щодо цього своїх безжальних заперечень. Сьюзен каже, що Джимс – найрозумніший хлопчик, якого вона стрічала в житті, і що він уміє розпізнати диявола під звабливою машкарою; а все тому, що якось він викинув бідолашного Дока з вікна горішнього поверху. Док, летячи вниз, обернувся на Пана Гайда й упав у смородиновий кущ, розлючено нявкаючи й пирхаючи слиною. А вчора Джимс дістався до подушки на великому кріслі у вітальні й заквецяв її мелясою. Жінка Фреда Клоу прийшла до нас у справах Червоного Хреста й сіла в це крісло, перш ніж хтось устиг виявити Джимсів подвиг. Її нова шовкова сукня була геть зіпсована й ніхто не міг дорікнути їй тим, що вона страшенно розсердилася. Пані Клоу геть утратила самовладання й так висварила мене за „потурання“ Джимсовим примхам, що я й собі замалим не скипіла. Утім, я не сказала ні слова, доки вона викотилася надвір, і аж тоді спалахнула:

– Мерзенна, незграбна стара гладуха! – мовила я, і… ох, яке задоволення принесли мені ці слова.

– У неї три сини на фронті, – дорікнула мама.

– Навряд чи це може виправдати її нечемність, – заперечила я. Проте мені стало соромно. Усі три сини пані Клоу справді пішли на війну… вона так мужньо провела їх і нині тримається бездоганно; а ще вона дуже допомагає нашому Червоному Хресту. Годі й перелічити всіх наших героїнь. А втім… це була друга її нова шовкова сукня протягом року – тепер, коли всі намагаються, чи то принаймні мусять намагатися „служити й заощаджувати“.

Днями я знову почала носити зелений оксамитовий капелюх. Я зволікала, як могла, і носила блакитний солом’яний аж до приморозків. Ненавиджу зелений капелюх! Він такий пишний і показний. І як він міг сподобатися мені торік? Але я присяглася носити його й носитиму, доки скінчиться війна.

Нині вранці ми із Ширлі носили Понеділкові на станцію пречудовий різдвяний обід. Понеділок чекає на Джема з відданістю, надією та незмінною певністю свого обов’язку. Інколи він бігає довкола станції й намагається заприятелювати з пасажирами, але здебільшого сидить на платформі біля своєї буди й незмигно споглядає поїзди. Ми вже не знаджуємо його додому, адже розуміємо, що це марна справа. Коли Джем повернеться, Понеділок прийде разом із ним… а коли ні… він чекатиме, доки битиметься його вірне собаче серце.

Учора до нас приходив Фред Арнольд. У листопаді йому виповнилося вісімнадцять, і він запишеться до війська, щойно його мати оклигає після недавньої операції. Останніми місяцями він часто заходить, і мені ніяково, бо, здається, він думає, що я можу покохати його. Я не розповіла йому про Кена… зрештою, що тут розповідати? Але я не хочу поводитися холодно й непривітно із Фредом, який невдовзі поїде на фронт. Усе це дуже складно. Пригадую, колись я хотіла мати десятки женихів, а тепер до смерті стривожена, бо двоє – це забагато.

Я вчуся куховарити. Мене вчить Сьюзен. Колись я вже намагалася опанувати цю науку… а чи, по правді кажучи, Сьюзен хотіла навчити мене, а це зовсім інша річ. Тоді в мене нічого не вийшло, і я зневірилася. Але відколи хлопці пішли на війну, я хочу сама пекти їм тістечка й печиво, тож почала все спочатку й досягла непоганих результатів. Сьюзен каже, що вся річ у тім, як я вперто стуляю вуста, а тато запевняє, що тепер я підсвідомо хочу навчитися. Мабуть, обоє вони слушно кажуть. Так чи так, а я вже вмію пекти фруктовий пиріг і смачнюче пісочне печиво. Минулого тижня я поставила перед собою високу ціль і надумала випекти тістечка із кремом, але зазнала страшної невдачі. Вони вийшли з печі вбиті, як підошва. Я ще раз наповнила їх кремом, але вони не стали пухкіші. Думаю, Сьюзен потай зраділа. Вона справжня майстриня щодо цих тістечок; їй було б дуже сумно, якби ще хтось в Інглсайді навчився пекти їх так само добре. Цікаво, чи Сьюзен навмисне… але я не буду підозрювати її в лихих намірах.

Кілька днів тому до мене приходила Міранда Прайор. Вона помагала мені шити сорочки для воїнів. Усі називають їх „антивошивими“, але Сьюзен сказала, що така назва здається їй непристойною, і я запропонувала їй удатися до означення „спіднє від нужі“, як то робить старенький Горянин Сенді. Та вона похитала головою, а потім сказала мамі, що „нужа“ та „спіднє“ – це негодящі теми для розмов маленьких дівчаток. Вона жахнулася, коли в одному з листів до мами Джем написав: „Перекажіть Сьюзен, що нині я добре половив нужу – упіймав п’ятдесят три штуки!“ Сьюзен позеленіла й відповіла: „Пані Блайт, дорогенька, за моєї молодості порядні люди приховували, коли в них, на лихо, з’являлися… ці комахи. Я хочу вважати себе людиною достатньо широких поглядів, пані Блайт, дорогенька, та думаю, що таких речей краще не обговорювати“.

Доки ми з Мірандою шили ті сорочки, вона звірилася мені в усіх своїх бідах. Вона геть нещаслива. Вони із Джо Мілгрейвом заручені, а в жовтні Джо записався до війська й відтоді перебуває на вишколі в Шарлоттауні. Місяць із Баками розгнівався, як дізнався про це, і заборонив Міранді навіть розмовляти з ним. Бідолашного Джо щодня можуть відправити до Європи й доти він хоче побратися з Мірандою… отже, вони таки розмовляли, попри батькову заборону. Міранда теж хоче вийти за нього заміж, але не може й божиться, що це розіб’є їй серце.

– То чом би вам не втекти разом? – поцікавилася я.

Даючи їй таку пораду, я не перечила своєму сумлінню.

Джо – хороший хлопець, і подобався панові Прайору аж до самої війни. Я знаю, що Місяць із Баками невдовзі простив би Міранді, бо вона так чи так віддалася б, а йому потрібна помічниця в господарстві. Проте Міранда скрушно похитала сріблястою голівкою.

– Джо хоче, щоб ми так і вчинили, та я не можу. Коли мама вмирала, останнє її веління було: „Ніколи, ніколи не тікай із женихом, Мірандо!“ – і я обіцяла, що не тікатиму.

Мати її померла два роки тому й Міранда розповідає, буцім колись вона сама втекла, щоб побратися з паном Прайором. Та хоч мені не до снаги уявити Місяця з Баками героєм любовної історії, усе було саме так, і до кінця своїх днів пані Прайор гірко про це шкодувала. Їй тяжко жилося з Мірандиним батьком, і вона вважала, що то кара за втечу, отож і просила Міранду ніколи й нізащо не тікати самій.

Авжеж не можна радити дівчині порушити обіцянку, яку взяла з неї при смерті мати, і я не бачила жодного виходу, крім запропонувати Міранді покликати Джо до себе й побратися, коли батька не буде вдома. Проте Міранда відповіла, що нічого не вийде. Здається, Місяць із Баками щось підозрює, тому нікуди не від’їздить надовго, і, звісно, Джо не дістане відпустки першого-ліпшого ж дня.

– Ні, він поїде від мене, і його вб’ють… я знаю, що вб’ють… і я не переживу цього, – ридала Міранда, і сльози крапали дощем з її обличчя просто на антивошиві сорочки!

Я пишу так не тому, що хочу покепкувати із нещасної Міранди. Просто я вже звикла розповідати про все в комічному світлі, надто коли пишу Джемові, Волтеру й Кену, бо хочу повеселити їх. Мені жаль Міранду, яка любить свого Джо так сильно, як може любити когось лялечка із блакитної порцеляни, і яка страшенно соромиться пронімецьких поглядів свого батька. Здається, і вона зрозуміла це, бо сказала, що віддавна вже намірялася розповісти мені про своє лихо, адже я так співчувала їй упродовж минулого року. Навряд чи це правда. Я була неуважним, байдужим створінням – таким неуважним і байдужим, що нині мені сором згадувати про це… отже, виходить, тепер я змінилася.

Я хочу допомогти Міранді. Як весело й романтично це буде – улаштувати воєнне весілля, ще й позбиткуватися з Місяця з Баками. Проте досі ніхто не знає, як воно вийде насправді».

Розділ 18. Воєнне весілля

– Пане лікарю, дорогенький, – озвалася бліда від гніву Сьюзен, – ця Німеччина геть не має ні страху, ні сорому.

Усі домашні зійшлися на великій інглсайдській кухні. Сьюзен місила тісто на печиво до вечері, пані Блайт пекла хлібці для Джема, а Рілла варила цукерки для Кена й Волтера. Досі вона завжди казала «для Волтера й Кена», та згодом Кеннетове ім’я непомітно й цілком природно вийшло наперед. Тут-таки із в’язанням сиділа кузина Софія. Звісно, усіх гленських хлопців переб’ють на війні – так вона відчувала нутром – але краще для них буде вмерти з ногами в теплі, тож кузина Софія сумлінно й понуро вимахувала в’язальними шпицями.

Цю ідилію порушив розгніваний, схвильований лікар Блайт, який удерся на кухню зі звісткою про пожежу в будинку парламенту в Оттаві. Сьюзен миттю стала так само розгнівана й схвильована.

– Що ще накоять ці гуни? – вигукнула вона. – З’явитися сюди й спалити наш парламент! Де це чувано про таке неподобство?

– Ми ще не знаємо, чи сталося то з вини німців, – відповів лікар Блайт, хай який безсумнівно певний, що саме так і було. – Пожежі іноді виникають без жодних на те причин. Онде минулого тижня в дядечка Марка Мак-Алістера згоріла клуня. Навряд чи ви зможете, Сьюзен, обвинуватити німців і в цьому.

– Не знаю, пане лікарю, дорогенький, не знаю, – поволі й зловісно похитала головою Сьюзен. – Місяць із Баками крутився там того самого дня. Вогонь спалахнув півгодини потому, як він пішов. Це достеменний факт, хоч я не наважуся закидати старості пресвітеріанської церкви підпал чужої клуні без вагомих доказів. Однак, пане лікарю, дорогенький, кожен знає, що двоє синів дядечка Марка пішли на війну, а сам дядечко Марк виступає на всіх зборах Патріотичного товариства, де агітує за вступ до війська. Я так собі думаю, що Німеччина дуже хотіла би поквитатися з ним.

– Я не змогла би виступити на таких зборах, – повагом відказала кузина Софія. – Моє сумління не дозволило б мені просити інших матерів виряджати дітей на війну – убивати й бути убитими.

– Невже? – озвалася Сьюзен. – Бач, Софіє Крофорд, я відчула, що можу попросити про це будь-кого… учора, коли прочитала, що в Польщі не лишилося дітей, молодших за вісім років. Подумай, Софіє Крофорд, – Сьюзен наставила на кузину палець, усипаний борошном, – дітей… молодших… за вісім… років… не лишилося… жодного!

– Певно, німці всіх їх поїли, – зітхнула кузина Софія.

– Ні-і-і… – неохоче промовила Сьюзен, мовби їй бридка була сама думка, що німці можуть виявитися невинні в котромусь зі злочинів. – Я ще не чула, начеб гуни почали обертатися на людожерів. Усі ті бідолашні дітки померли від голоду й холоду. Та все одно, Софіє Крофорд, це варварське вбивство невинних. Я сама їсти й пити не можу – тільки й думаю, що про цих дітлахів.

– Тут написано, що Фред Карсон з Лобриджа здобув медаль «За заслуги», – мовив лікар Блайт, який тим часом поринув у читання місцевих новин.

– Я чула про це ще тиждень тому, – озвалася Сьюзен. – Він – зв’язківець батальйону й виявив несказанну мужність в умовах ризику. Лист, у якому він розповідав про це рідним, надійшов того дня, коли помирала його бабця Карсон. Їй лишалося жити зо кілька хвилин, і англіканський священик, присутній коло смертного ложа, спитав, чи не хоче вона, щоб він виголосив молитву. «Моліться собі, панотче, – відказала вона… бачте, вона була з Дінів, а Діни всі люди відважні, – моліться, але, на Бога, тихенько, не заважайте мені. Я хочу обміркувати цю дивовижну звістку, а часу на те бракує». У цьому вся Альміра Карсон. Вона леліяла Фреда, мов зіницю ока. Їй було сімдесят п’ять, а на голові, подейкують, жодної сивої волосини.

– Ох, ви нагадали мені… сьогодні я виявила в себе першу сиву волосину… найпершу, – мовила пані Блайт.

– Я помітила її ще кілька днів тому, пані Блайт, дорогенька, проте вам не сказала. Думала собі: «їй і без того не бракує гризот». Та коли вже ви завважили її самі, дозвольте нагадати вам, що сивина – це шана.

– Я, мабуть, старію, Гілберте, – печально всміхнулася пані Блайт. – Люди вже запевняють мене, що я маю дуже молодий вигляд. Поки ми справді молоді, ніхто нам такого не каже. Але я не журитимуся через перший доторк срібла до моїх кіс. Я ніколи не любила рудого кольору. Чи я розповідала тобі, Гілберте, як пофарбувала коси ще малою в Зелених Дахах? Про це знали тільки ми з Маріллою.

– То ось чого ти мусила обтяти косу?

– Так. Я купила пляшечку з фарбою у мандрівного торговця, єврея з Німеччини. Сподівалася, що коси мої будуть чорні, а вони стали зелені. Отож Марілла мусила їх обстригти.

– Ви ще легко відбулися, пані Блайт, дорогенька, – гнівно буркнула Сьюзен. – Хоч і були замалі, щоб знати, на що та Німеччина здатна. Вам пощастило, що то була тільки зелена фарба, а не отрута.

– Здається, відтоді минула вже сотня років, – зітхнула пані Блайт. – Мовби все те сталося в іншому світі. Війна розколола життя надвоє. Не знаю, яке буде наше подальше існування… але воно так відрізнятиметься від попереднього. Цікаво, чи ми – ті, хто зросли в колишньому світі – пристосуємося із плином літ до світу майбутнього?

– А ви помітили, – озвалася панна Олівер, підводячи очі від книжки, – як усе, написане до війни, тепер здається далеким-далеким, давнім, немов «Іліада»? Ось Вордсвортів вірш – він є в програмі випускного класу; я саме перечитувала його. Класичний спокій, безтурботність і краса цих рядків здаються принесеними на Землю з іншої планети… вони не мають нічого спільного з нашим бурхливим світом, так само, як вечірня зоря.

– Єдине читання, що втишує бурю в моїй душі нині – це Біблія, – мовила Сьюзен, ставлячи в піч деко з печивом. – Там стільки віршів, у яких сказано мовби достоту про гунів. Старий Горянин Сенді запевняє, що кайзер – це той самий Антихрист, про якого йдеться в Об’явленні Івана Богослова, але я не заходжу аж так далеко у своїх міркуваннях. Як на мене, пані Блайт, дорогенька, для нього то завелика честь.

Кілька днів потому, рано-вранці, Міранда Прайор тихцем прийшла в Інглсайд, буцімто для того, щоб допомогти Червоному Хресту із шиттям, але насправді – обговорити зі співчутливою Ріллою свої негаразди, надто важкі, щоб зносити їх самотужки. Міранда привела із собою розгодованого, криволапого песика, любого її серцю за те, що колись, іще цуценям, їй подарував його Джо Мілгрейв. Пан Прайор не любив собак, але тоді, розглядаючи Джо як імовірного чоловіка Міранди, зласкавився й дозволив доньці лишити цуцика в себе. Міранда була така вдячна, що спробувала потішити батька, назвавши песика на честь його політичного кумира, великого очільника лібералів Вілфреда Лор’є[65], хоч це пишне ім’я було невдовзі скорочене до звичайного Вілфі.

Вілфред Лор’є ріс, квітнув і гладшав, проте Міранда непоправно розбестила й зіпсувала його, тож пес не подобався нікому, крім неї самої. Ріллу дратувала його манера лягати на спину й вимахувати лапами в повітрі, благаючи, щоб хтось полоскотав йому пещене черевце. Підпухлі блідаві очі Міранди виразно свідчили, що дівчина проплакала цілу ніч, отож Рілла, знаючи, що гостя має намір переповісти їй гірку історію, запропонувала поговорити у своїй кімнаті, звелівши Вілфреду Лор’є лишатися внизу.

– Візьмімо його із собою, будь ласка, – тужливо сказала Міранда. – Сердешний Вілфі не заважатиме нам, і я ретельно витерла йому лапки на ґанку. Він завжди так сумує без мене в чужому домі… а скоро він – це буде все… що лишиться мені… від Джо.

Рілла поступилася, і Вілфред Лор’є, зухвало вигнувши хвіст над плямистою спиною, звитяжно потрюхикав сходами попереду дівчат.

– Ох, Рілло, – схлипнула Міранда, коли подруги зачинилися нагорі. – Я така нещаслива. Не можу й переказати, як мені зле. Моє серце розривається від болю!

Рілла вмостилася поруч із нею на канапі. Вілфред Лор’є присів перед ними на задні лапи й наготувався слухати, глузливо висолопивши рожевого язика.

– Що сталося, Мірандо?

– Нині ввечері Джо приїде додому в останню відпустку. У суботу я одержала від нього лист… він надсилає мені листи на ім’я Боба Крофорда, через тата… ох, Рілло, він приїде тільки на чотири дні – у п’ятницю їхній підрозділ відправляють на фронт… і, можливо, я більше ніколи його не побачу…

– Він досі хоче, щоб ви побралися? – спитала Рілла.

– О, так. У листі він благає мене тікати. Але я не можу, Рілло… навіть заради Джо. Я втішаюся лиш думкою про те, що побачу його завтра вдень. Тато поїде в справах до Шарлоттауна. Ми із Джо принаймні спокійно поговоримо на прощання. А потім… ох, Рілло, я знаю, що тато не пустить мене й на станцію, провести його на війну!

– Чом би вам не побратися завтра по обіді в тебе вдома? – озвалася Рілла.

Міранда проковтнула сльози із таким подивом, аж мало не задихнулася.

– Рілло… Рілло… це неможливо…

– Чому? – просто запитала організаторка молодіжних осередків Червоного Хреста й перевізниця немовлят у порцелянових супницях.

– Ну… ми… ми й не думали про таке… Джо не має дозволу на шлюб… я не замовила собі плаття… я ж не можу вінчатися в чорнім… я… я… ми… ти… ти… – Міранда була геть спантеличена; Вілфред Лор’є, споглядаючи її отетерілий стан, закинув голову назад і меланхолійно дзявкнув.

Кілька хвилин Рілла Блайт квапливо розмірковувала. Потім сказала:

– Мірандо, якщо ти довіриш справу мені, я зроблю так, що завтра о четвертій пополудні ти будеш дружиною Джо.

– У тебе нічого не вийде.

– Вийде. Але ти мусиш зробити все так, як я скажу.

– Ні… я не знаю… ох… тато вб’є мене…

– Дурниці. Він, очевидно, розсердиться. Та невже ти боїшся батькового гніву більше, аніж того, що Джо ніколи не повернеться до тебе?

– Ні, – зненацька рішучо сказала Міранда.

– То ти зробиш усе, що я велю?

– Так.

– Отже, негайно зателефонуй Джо й скажи, хай він купить обручку й дістане дозвіл на шлюб.

– О, я не можу, – перелякано заскімлила Міранда. – Це буде так… нетактовно.

Рілла рвучко закрила рот, клацнувши білосніжними зубками.

«Боже, дай мені терпіння», – пробурмотіла вона подумки, а вголос відповіла:

– То я зроблю це сама, а ти йди додому й збери все, що можеш. Коли я зателефоную тобі й попрошу допомогти мені шити – одразу приходь сюди.

Щойно Міранда, бліда, перелякана, та все ж несхитно настроєна, подалася додому, Рілла кинулася до телефона й замовила міжміський дзвінок до Шарлоттауна. Її з’єднали так неймовірно швидко, аж вона повірила, що Провидіння вочевидь сприяє її намірам; утім, додзвонитися до військового табору й поговорити із Джо їй удалося майже через годину. Увесь цей час дівчина міряла кроками вітальню й молилася, щоби під час розмови на лінії не виявилося охочих переказати все Місяцю з Баками.

– Джо? Це Рілла Блайт… Рілла… Рілла… ні-ні, пусте. Слухай мене уважно. Перш ніж поїдеш сьогодні додому, купи обручки й дістань дозвіл на шлюб… на шлюб… так, дозвіл на шлюб. Чуєш? Ти зрозумів мене? Так, неодмінно – це твій єдиний шанс.

Окрилена удачею – адже єдиним страхом її було те, що не вийде вчасно повідомити Джо – Рілла передзвонила до Прайорів. Цього разу їй не так пощастило: відповів сам Місяць із Баками.

– Мірандо, це ти? Ох, пане Прайор!.. Пане Прайор, будьте ласкаві, спитайте Міранду, чи зможе вона по обіді допомогти мені шити? Справа нагальна, інакше я не турбувала б її. О, дуже вам дякую!

Пан Прайор дещо буркотливо, та все ж погодився відпустити Міранду – він не хотів образити лікаря Блайта й знав, що коли заборонятиме доньці працювати для Червоного Хреста, громадський осуд не дозволить йому спокійно мешкати в Глені. Рілла гайнула на кухню, причинила всі двері з таємничим виразом обличчя, який одразу насторожив Сьюзен, і врочисто проказала:

– Сьюзен, ви можете спекти весільний торт?

– Весільний торт? – ошелешено витріщилася Сьюзен. Якось Рілла зненацька вже принесла їй чуже немовля. Невже тепер вона хоче привести чоловіка?

– Так, Сьюзен, весільний торт – смачнючий, пухкий, дивовижний весільний торт із десятком яєць, лимонною шкоринкою… і всі інші страви також. Я допоможу вам завтра вранці – але не сьогодні, бо мушу пошити сукню й не можу гаяти часу.

Сьюзен відчула, що, певне, уже застара для таких потрясінь.

– Рілло, за кого ти віддаєшся? – пролебеділа вона.

– Сьюзен, мила, то не я щаслива наречена. Міранда Прайор і Джо Мілгрейв поберуться завтра вдень, доки батько її буде в місті. Воєнне весілля, Сьюзен – це дуже цікаво й романтично, правда? Я ще ніколи в житті так не хвилювалася.

Радісне збудження охопило весь Інглсайд, не оминувши навіть пані Блайт і Сьюзен.

– Я негайно стану пекти цей торт, – мовила Сьюзен, зиркаючи на годинник. – Пані Блайт, дорогенька, ви ж почистите фрукти й зіб’єте яйця, так? Якщо ви допоможете мені, увечері торт уже буде в печі. А завтра ми приготуємо салати й решту страв. Я працюватиму всю ніч, якщо доведеться, щоб дошкулити Місяцю з Баками.

Прийшла Міранда, задихана й готова щомиті розплакатися.

– Я позичу тобі свою білу сукню, – мовила Рілла. – Треба лише трохи допасувати її.

Отож дівчата стали до праці, і перешивали, підрубували, обметували, розпорювали в поті чола. Завдяки їхнім невтомним зусиллям до сьомої вечора сукня була готова й Міранда приміряла її в Ріллиній спальні.

– Дуже гарно, але… ох, якби ж мені ще серпанок, – зітхнула Міранда. – Я завжди мріяла піти до вінця в пишнім білім серпанку.

Очевидно, є на світі добра фея, що здійснює бажання молодят воєнної доби. Двері відчинилися й увійшла пані Блайт із повним оберемком невагомої прозорої тканини.

– Мірандо, мила, – сказала вона. – Я хочу, щоб завтра ти вбрала мій весільний серпанок. Двадцять чотири роки тому я була нареченою в стареньких Зелених Дахах – найщасливішою з усіх наречених на світі… а кажуть, буцім серпанок щасливої молодої приносить удачу.

– Які ви ласкаві, пані Блайт, – відповіла Міранда, і очі її сповнилися слізьми вдячності.

Серпанок приміряли й уклали гарними зборками. Сьюзен прийшла, щоби помилуватися, проте надовго не затрималася.

– Торт уже в печі, – пояснила вона, – а я додержую тактики пильного споглядання. Чи ви вже знаєте, що великий князь захопив Ерзурум[66]? Це гірка пігулка для турків. Шкода, що я не можу сказати російському царю, якої помилки він припустився, виславши Ніколая у відставку.

І Сьюзен рушила на кухню, звідки невдовзі долинув страшенний грюкіт і відчайдушний скрик. Усі кинулися туди – лікар Блайт із дружиною, панна Олівер, Рілла й Міранда у весільнім серпанку. Сьюзен сиділа посеред кухні, випроставши ноги, розгублена й ошелешена, а Док, вочевидь у гайдівській подобі, стояв на буфеті, вигнувши спину, шалено блимаючи очима й настовбурчивши хвіст, утричі товщий, аніж зазвичай.

– Сьюзен, що сталося? – стривожено вигукнула пані Блайт. – Ви впали? Ви забилися?

Сьюзен поволі підвелася.

– Ні, – похмуро буркнула вона, – не забилася, хоч усередині все й розтрушене. Ви собі не хвилюйтеся. А щодо того, що сталося – то я спробувала стусонути цього триклятущого кота двома ногами водночас, і отак воно й вийшло.

Усі зареготали. Лікар Блайт безпорадно підняв руки.

– Ох, Сьюзен, Сьюзен! – насилу вимовив він. – Невже це я чую лайку з ваших уст?

– Даруйте, – сказала щиро засмучена Сьюзен, – що я вжила таке слово в присутності двох маленьких дівчаток. Але я сказала, що це триклятуще чудовисько, і воно таки триклятуще. Це виплодок самого диявола.

– Гадаєте, Сьюзен, колись він згине з гуркотом і запахом сірки?

– У належну годину він піде туди, де йому й місце, можете бути певні, – затято відрубала Сьюзен, кривлячись від болю й сунучи до печі. – Боюся, тепер, коли я так беркицьнулася, торт мені струснуло й він вийде твердий, мов підошва.

Але торт удався м’який і пишний – достоту як мусить бути справжній весільний торт, і Сьюзен прегарно вкрила його глазур’ю. Наступного ранку вони з Ріллою невтомно готували наїдки на весільний бенкет; щойно ж Міранда зателефонувала й повідомила, що батько її щасливо подався до міста, ласощі були ретельно складені у великий плетений кошик із кришкою й доставлені в дім Прайорів. Невдовзі прибув схвильований Джо в однострої та в супроводі старшого дружки, сержанта Малколма Крофорда. Гостей було чимало, позаяк прийшли всі Блайти й Мередіти, та ще й з десяток родичів Джо, укупі з його матір’ю, пані Мілгрейв, що їй односельці дали життєрадісне прізвисько «жінка небіжчика Енгуса», щоб відрізнити від іншої добродійки, чий Енгус Мілгрейв був живий. «Жінка небіжчика Енгуса» несхвально зиркала на Міранду, вочевидь, не вельми радіючи синовому шлюбу з дочкою Місяця з Баками.

Отак Міранда Прайор і віддалася за рядового Джозефа Мілгрейва в перший день його останньої відпустки. Весілля мало вдатися романтичне, проте не вдалося. Надто багато чинників стояло на заваді романтиці, як то мусила визнати навіть Рілла. Передусім Міранда, попри білу сукню й серпанок, була дрібною, блідою, миршавою, нецікавою нареченою. Окрім того, Джо гірко ридав протягом усієї церемонії, що страшенно роздратувало молоду.

– Я хотіла сказати йому просто там: «Коли ти так побиваєшся через те, що береш мене за дружину, можеш цього не робити», – розповідала вона Ріллі. – Та він же плакав лише тому, що думав, як невдовзі на нас чекає розлука.

До всього, у Джимса, який зазвичай чемно поводився в товаристві, стався раптовий напад сором’язливості, поєднаною із впертістю; хлопчик розплакався й почав на повен голос кликати «Їллу». Ніхто не вивів його з кімнати, бо всі хотіли побачити церемонію, отож Рілла, яка була дружкою нареченої, мусила взяти його на руки й тримати впродовж усього вінчання.

Насамкінець у Вілфреда Лор’є почалися судоми. Пес окопався в куточку, за Мірандиним фортепіано, де видавав химерні, чудернацькі, моторошні звуки. Спершу то були тихі тамовані хрипи, які перейшли в жаский булькіт і закінчилися придушеним гарчанням Ніхто не чув ані слова із промови пана Мередіта, якщо не зважати на кілька безладних фраз, які долинали в миті, коли Вілфред Лор’є замовкав, щоби перепочити. Ніхто не дивився на молоду, окрім Сьюзен, яка не відводила завороженого погляду від обличчя Міранди: решта гостей витріщилися на пса. Міранду бив нервовий дрож, проте й вона заціпеніла, щойно Вілфред Лор’є розпочав свій концерт. Дівчина могла думати лише про те, що її любий песик умирає, а вона не може підійти до нього. Потім вона не здатна була пригадати ні слова з весільної проповіді.

Рілла, хоч і тримала Джимса на руках, намагалася попервах здаватися радісною й романтичною, як то личило дружці, покинула марні спроби й узялася натомість тлумити непроханий сміх. Вона не зважувалася поглянути на жодного з гостей, надто на «жінку небіжчика Енгуса», побоюючись, що сміх цей вихопиться назовні – голосно й геть не жіночно.

Та все ж Міранда й Джо побралися, і в їдальні відбувся весільний бенкет, такий щедрий, аж можна було подумати, буцім страви до нього пеклися й варилися цілий місяць. Кожен приніс із собою гостинець. «Жінка небіжчика Енгуса» принесла великий яблучний пиріг, який поставила на стілець у їдальні й потім необачно сіла на нього. Це не сприяло ані її доброму гумору, ані гарному вигляду її святкової чорної сукні, проте гості були ситі та задоволені й без яблучного пирога. По закінченні свята «жінка небіжчика Енгуса» забрала пиріг із собою, щоби до нього не допалася пацифістська свиня, тобто Місяць із Баками.

Надвечір Міранда й Джо, узявши Вілфреда Лор’є, який устиг цілковито оклигати, вирушили на маяк Чотирьох Вітрів, де дядько Джо працював наглядачем, і де молодята намірялися провести свій короткий медовий місяць. Уна Мередіт, Рілла та Сьюзен помили посуд, прибрали в домі, лишили на столі для пана Прайора холодну вечерю й покаянну записку Міранди, і подалися додому крізь загадковий туманний серпанок зимових сутінків, що огортав Глен Святої Марії.

– Я би й сама хотіла віддатися за солдата, – сентиментально завважила Сьюзен.

Рілла ж була спустошена – можливо, внаслідок надмірної метушні останніх тридцяти шести годин. Весілля розчарувало її: церемонія вдалася сміховинна, а молодята з Міранди й Джо були плаксиві й геть бляклі.

– Якби Міранда так не розгодувала цього нещасного пса, нічого йому не було б, – сердито буркнула дівчина. – Я застерігала її… та вона відказала, що не може мучити бідолашного цуцика голодом, коли невдовзі тільки він і лишиться їй на радість. Мені аж закортіло добряче струснути її.

– Дружба, певно, тішився більше, аніж сам Джо, – озвалася Сьюзен. – Він побажав Міранді відсвяткувати багато щасливих річниць свого шлюбу. Вона була згорьована, бідолашка – але чого ще чекати за цих обставин?

«Принаймні, – думала Рілла, – хлопці луснуть від сміху з мого листа про це дійство. Джем аж ридатиме, читаючи про виставу, яку влаштував на весіллі Вілфред Лор’є».

Утім, якщо Ріллу розчарувало весілля, її цілком задовольнило прощання Міранди та Джо на залізничній станції в п’ятницю вранці. Світанок був перлинно-білий і кришталево ясний. Поза станцією рядочком стояли посріблені інеєм молоденькі ялиці. Холодний місяць іще висів на заході понад засніженими полями, проте інглсайдські клени вже осявало золоте руно першого сонця. Джо пригорнув свою бліду юну дружину, а вона підвела до нього обличчя. Ріллі перехопило подих. Байдуже було, що Міранда негарна, миршава, нецікава донька Місяця з Баками. Мав значення лише її палкий жертовний погляд, незгасимий вогонь вірності, відваги й непорушності обов’язку. Міранда безмовно обіцяла Джо, що вона й тисячі інших жінок берегтимуть домашнє вогнище, доки їхні чоловіки будуть утримувати Західний фронт. Рілла відвернулася, розуміючи, що не повинна дивитися на молодят у цю мить. Вона перейшла на інший бік платформи, де сиділи один проти одного Понеділок та Вілфред Лор’є.

«Чого ти тулишся в цій буді, коли можеш лежати на килимку перед каміном в Інглсайді й напихатися ласощами? – зневажливо запитав Вілфред Лор’є. – Це поза? Чи нав’язлива ідея?»

«Я мушу зустріти тут Джема», – коротко відказав Понеділок.

Коли поїзд рушив, Рілла підійшла до тендітної схвильованої Міранди.

– От він і поїхав, – сказала Міранда, – і вже, можливо, не повернеться; та я його дружина й мушу бути гідна його. Я йду додому.

– Може, ходімо спершу до нас? – боязко мовила Рілла. Ніхто з односельців не знав іще, як пан Прайор поставився до вчинку своєї дочки.

– Ні. Якщо Джо може стати віч-на-віч із гунами, я теж можу стати віч-на-віч із рідним батьком, – несхитно відказала Міранда. – Дружина солдата не може бути слабкодухою. Ходімо, Вілфі. Я піду просто додому й витримаю найгірше.

Проте нічого страшного не сталося. Очевидно, пан Прайор уже встиг подумати, що найняти служницю нелегко, що всі численні родичі Джо залюбки приймуть Міранду до себе… та ще й зметикував, що існує на світі грошова допомога дружинам військовослужбовців. Хай там як, він лише буркнув, що донька втнула дурницю й пошкодує про це, після чого юна пані Мілгрейв наділа свій звичний фартух і стала до хатньої праці, а Вілфред Лор’є, якому геть не сподобалося мешкати взимку на маяку, заснув у кубельці за ящиком із дровами для печі, радий, що більше не мусить бути присутнім на жодних воєнних весіллях.

Розділ 19. «Вони не пройдуть»

Одного холодного сірого лютневого ранку панна Олівер прокинулася тремтячи, шмигонула в кімнату до Рілли й сіла на краєчку її ліжка.

– Рілло… я боюся… як дитя… я знову бачила дивний сон. На нас насувається щось жахливе… я знаю.

– Що вам наснилося? – спитала Рілла.

– Я стояла тут на терасі – так само, як уві сні, що бачила напередодні танців на маяку – а небом зі сходу котилася чорна, зловісна грозова хмара. Я бачила, як тінь її мчить попереду, і коли вона огорнула мене, я затремтіла від крижаного холоду. Потім здійнялася буря… жахлива буря… зі сліпучими блискавками, оглушливим гуркотом грому й невпинними потоками зливи. Нажахана, я кинулася шукати прихистку, як раптом чоловік… солдат в уніформі французького офіцера… вибіг до мене сходами й став на порозі. Одяг його був увесь просочений кров’ю, що текла з рани на грудях… він виглядав змучено й виснажено… та на блідому обличчі вимальовувалося завзяття, і запалі очі горіли шаленим вогнем. «Вони не пройдуть», – вимовив цей солдат… тихо й палко… та я почула його попри ревище бурі. І прокинулася. Рілло, я боюся… весна не принесе нам Великого Наступу, якого ми всі так чекаємо… натомість вона принесе страхітливе нещастя для Франції. Я певна… німці спробують прорвати фронт.

– Таж він сказав вам, що вони не пройдуть, – серйозно мовила Рілла, яка, на відміну від батька, ніколи не кпила з Гертрудиних снів.

– Не знаю, було то пророцтво, а чи слова, сказані з відчаю. Рілло, цей сон досі тримає мене в крижаних лещатах страху.

Лікар Блайт посміявся за сніданком, але більше ніколи не глузував зі сновидінь панни Олівер. Того дня надійшла звістка про початок Верденського прориву[67], і найпрекрасніші тижні весни мешканці Інглсайду, усі як один, прожили заціпенілі від жаху. То були дні, коли вони розпачливо чекали кінця, доки німці крок за кроком наближалися до останнього оборонного рубежу знесиленої Франції.

Сьюзен, пораючись на бездоганно чистій інглсайдській кухні, думками перебувала на верденських пагорбах.

– Пані Блайт, дорогенька, – казала вона вечорами, зазираючи до спальні Енн, – надіюся, нині французи ще втримали Воронячий ліс. – Уранці ж вона цікавилася, у чиїх руках перебуває Кюм’єр-ле-Мор-Омм[68]. Сьюзен так добре орієнтувалася в перебігу битви, аж могла б накреслити мапу Вердена, якій позаздрив би кожен воєначальник.

– Якщо німці захоплять Верден, вони зламають дух Франції, – зболено мовила панна Олівер.

– Але вони не захоплять його, – уперто правила своєї Сьюзен, яка того дня не могла навіть їсти, думаючи, що саме це вони й зроблять. – Ви ж самі бачили вві сні, що в них нічого не вийде… той офіцер сказав вам те, що повторювали французи від самого початку: «Вони не пройдуть». Присягаюся, панно Олівер, дорогенька, я вся похолола, коли прочитала в газеті про битву й згадала ваш сон. Мені здалося, що вернулися біблійні часи, коли людям уві сні часто являлися пророцтва.

– Я знаю… знаю, – сказала Гертруда, невпинно міряючи кроками кімнату. – Я й сама намагаюся вірити в це… та віра зраджує мене щоразу, коли надходять погані звістки. Тоді я переконую себе, що це «звичайний збіг», «підсвідома пам’ять» і таке інше.

– Не знаю, як то можна пам’ятати те, чого не було ще ні зроблено, ані сказано, – буркнула Сьюзен. – Хоч я, звісно, не така вчена, як ви з паном лікарем. Певно, то й на краще, коли з наукою ви геть не тямите найпростіших речей. Та в будь-якому разі не хвилюймося за Верден, хай навіть гуни захоплять його. Жоффр каже, що місто не має жодного стратегічного значення.

– Це дещиця втіхи, яку нам уже кидали – аж надто часто, коли наші війська зазнавали поразки, – відказала Гертруда. – Вона вже втратила цілющу силу.

– Чи був іще в історії людства бодай один такий бій? – задумливо мовив пан Мередіт одного вечора в середині квітня.

– Ми не зможемо осягнути цих колосальних діянь, – сказав лікар Блайт. – Що були всі гомерівські битви проти цієї, як не дрібні борюкання зграйки воїнів? Уся Троянська війна могла би бути сутичкою довкола одного з верденських фортів, і воєнний кореспондент присвятив би їй у репортажі не більше, ніж речення. Я не прихильник окультних наук, – лікар Блайт підморгнув Гертруді, – та відчуваю, що весь перебіг війни залежить від результатів Верденської битви. Як стверджують Сьюзен та Жоффр, місто не має стратегічного значення, проте це – вирішальна битва за Ідею. Якщо Німеччина здобуде перемогу під Верденом, вона виграє всю війну. Якщо ж вона програє, подальший хід війни виснажуватиме її.

– Вона програє, – упевнено відказав пан Мередіт. – Неможливо здолати Ідею. Франція творить справжні дива. У ній я бачу світлі джерела цивілізації, що впевнено протистоять чорним силам варварства. Я думаю, увесь наш світ усвідомлює це, тому всі ми, затамувавши подих, чекаємо кінця битви. Ідеться про більше, аніж передача кількох фортів чи захоплення кількох квадратних миль кривавої землі.

– Я весь час думаю, – озвалася Гертруда мовби вві сні, – чи буде якесь велике благословення… варте такої страшної ціни… винагородою нам за цю муку? Чи ця агонія, у якій терзається світ – це біль народження нової дивної доби? Чи це – лиш «мурашина метушня в сяєві мільярдів сонць»[69]? Пане Мередіт, ми дуже легко ставимося до руйнування мурашника й загибелі половини його мешканців. Невже для тієї Сили, що керує всесвітом, ми не важливіші, аніж для нас мурахи?

– Ви забуваєте, – мовив пан Мередіт, і темні очі його спалахнули, – що Нескінченна Сила виявляється як у нескінченно малім, так і в нескінченно великім. Ми ж не те й не інше, тому нездатні збагнути ані надто великого, ані надто малого. Для нескінченно малого мураха так само важливий, як мастодонт. На наших очах народжується нова доба – проте вона буде квола й заплакана, як усякий новонароджений. Я не сподіваюся нового раю на землі негайно по завершенні війни. Бог діє не так. Але Він діє, і врешті-решт Його воля здійсниться.

– Здоровий і традиційний погляд… здоровий і традиційний, – притакнула Сьюзен із кухні. Їй подобалося, що панна Олівер час від часу дістає нагінки від пана Мередіта. Сьюзен дуже любила панну Олівер, проте вважала, що та надто вже часто вдається до єресі в присутності пастора, тому цілком заслуговує періодичних нагадувань про те, що ці питання перебувають поза межею її компетенції.

У травні Волтер написав рідним, що був нагороджений медаллю «За заслуги». Він не сказав, за що дістав нагороду, проте друзі його подбали, щоб увесь Глен довідався, який подвиг здійснив Волтер. «На будь-якій іншій війні, – писав Джеррі Мередіт, – його нагородили би Хрестом Вікторії[70]. Одначе Хрест Вікторії не може бути так само звичною річчю, як подвиги, які здійснюються тут щодня».

– Хай би дали йому Хрест Вікторії, – заявила обурена Сьюзен. Вона не певна була, хто винен у цім, та якщо відповідальність лежала на генералові Хейгу, Сьюзен уперше серйозно засумнівалася в його придатності до виконання обов’язків головнокомандувача.

Рілла була сама не своя від щастя. Її любий Волтер здійснив подвиг – Волтер, якому хтось у Редмонді надіслав біле перо… це Волтер, покинувши безпечний шанець, витяг із-під обстрілу пораненого товариша, що впав на нейтральній смузі! О, вона немов наяву бачила його бліде непохитне обличчя й палкі очі в мить звитяги! Як приємно бути сестрою героя! Він навіть не написав їй про це. Лист його був повен інших, дорогих серцю дрібниць, які обоє вони любили й поділяли колись, сотні років тому, у незатьмарені війною дні.

«Я згадую нарциси в інглсайдськім саду, – писав Волтер. – Коли ти одержиш цей лист, вони вже квітнутимуть попід прекрасним рожевим небом. Рілло, які вони – осяйно-золоті, як завжди? Мені здається, вони повинні бути забарвлені кров’ю… як маки, що їх ми бачимо тут. А кожен шепіт весни проростатиме новою фіалкою в Долині Райдуг.

Сьогодні в небі над цими пекельними шанцями сяє молодий місяць – срібний, тендітний, прекрасний. Чи бачиш ти його понад кленовим гаєм?

Рілло, у конверті ти знайдеш мій вірш. Я написав його тут, одної ночі при світлі недогарка… чи то він прийшов там до мене… я не відчував, буцім ПИШУ його; я був лише знаряддям у руках незнаної сили. Таке вже ставилося, але дуже рідко, і жодного разу це відчуття не охоплювало мене так сильно, як тепер. Ось чому я надіслав вірш у лондонський „Спектейтор“. Його надрукували, і нині я одержав примірник. Надіюся, тобі сподобається. Це єдиний вірш, який я склав, відколи прибув сюди».

Вірш був короткий і проникливий. Завдяки йому впродовж місяця Волтерове ім’я облетіло весь світ. Його передруковували повсюди – у щоденних столичних газетах і маленьких сільських тижневиках, цитували в солідних оглядах та в оголошеннях про зниклих безвісти, у зверненнях Червоного Хреста й закликах долучатися до війська. Матері й сестри плакали над ним; він озивався трепетом у душах юнаків; усе велике єдине серце людства ввібрало в себе весь біль, надію, жах і сенс світового конфлікту, висловлений у трьох коротких безсмертних строфах. Канадський хлопець у фламандських шанцях створив найвеличніший вірш тієї війни. «Волинкар» рядового Волтера Блайта став класичним твором у мить найпершої публікації.

Рілла переписала його до свого щоденника, відкривши ним запис про події минулого дуже важкого тижня.

«То були жахливі сім днів, – писала вона. – І, хоча все вже позаду й ми знаємо, що сталася помилка, слід її відчувається досі. А проте в чомусь то були прекрасні сім днів: мені дано було осягнути те, чого я ніколи не розуміла. Я побачила, які шляхетні й відважні можуть бути люди, навіть зносячи нестерпну муку. Я ніколи не змогла б триматися так мужньо, як панна Олівер.

Тиждень тому вона одержала листа з Шарлоттауна, від матері пана Гранта. Та, у свою чергу, дістала телеграму з повідомленням про те, що кілька днів тому майор Роберт Грант загинув у бою.

О, бідолашна Гертруда! Спершу вона була вбита горем. Потім, усього через день, опанувала себе й знову стала до праці в школі. Вона не плакала – я не бачила ані сльози в її очах… але, ох, яке в неї було обличчя і який погляд!

– Я мушу працювати далі, – сказала вона. – Це мій обов’язок.

Я ніколи не змогла би піднестися до таких висот духу.

Жодного свідчення каяття та розпачу не пролунало від неї – лиш одного разу, коли Сьюзен сказала, мовляв, ось і в Глені настала весна, Гертруда відповіла:

– Невже й цього року весна може так само настати?

Потім вона засміялася – коротким, моторошним сміхом… так, мабуть, сміються люди перед лицем смерті – і додала:

– Завважте, яка я егоїстка. Я, Гертруда Олівер, утратила милого, і не можу повірити, що весна настане, як зазвичай. Вона настає попри муки мільйонів інших людей… та як може світ устояти проти МОЄЇ муки?

– Мила Гертрудо, не картайтеся, – лагідно мовила мама. – Це природно – відчувати, що світ уже не буде такий, як колись, після того, як тяжка втрата змінить наше життя. Усі ми відчуваємо це.

Аж тут утрутилася ця мерзенна кузина Софія. Вона й собі сиділа в нас із в’язанням і каркала, мов „чорний ворон, провісник біди“, як називав її Волтер.

– Панно Олівер, ви не в такому тяжкому становищі, як ваші посестри, – сказала вона, – тож і не повинні так побиватися. Дехто з нас утратив чоловіків – оце справді тяжко. Ще дехто втратив синів. Ви ж не втратили ні чоловіка, ні сина.

– Ні, – відповіла Гертруда з дедалі сильнішою гіркотою, – я не втратила чоловіка – лише того, хто став би моїм чоловіком. Я не втратила сина – лише всіх тих синів і дочок, яких могла народити… яких я тепер ніколи не матиму.

– Непристойно казати так, – обурилася кузина Софія, і тоді в Гертруди вихопився сміх, такий навісний, що кузина Софія злякалася. А коли нещасна, змучена Гертруда, відчуваючи, що більше не має сили терпіти цей біль, вибігла геть із кімнати, кузина Софія спитала в мами, чи вона, бува, не здуріла.

– Я пережила втрату двох добрих чоловіків, – заявила вона, – та це не справило на мене аж такого враження.

Авжеж не справило! Напевно, ці сердеги раді були померти.

Майже до ранку я чула, як Гертруда міряє кроками свою спальню. Доти вона ходила так щодня, та ще ні разу це не тривало так довго. А тоді вона раптом скрикнула – коротко й жахливо, мовби її вдарили ножем. Я не могла заснути, бо мучилася разом з нею й не могла нічим допомогти їй. Я боялася, що ця ніч ніколи не скінчиться. Проте вона скінчилася, і „вранці завітала радість“[71], як то сказано в Біблії. Тільки це сталося не вранці, а вже добряче по обіді. Пролунав телефонний дзвінок і я відповіла. То виявилася стара пані Грант із Шарлоттауна, і вона повідомила, що Роберт живий: він лише дістав легке поранення в руку й лежить у госпіталі. Вона ще не знає, звідки взялася ця помилка, та очевидно, то загинув якийсь інший Роберт Грант.

Я повісила слухавку й гайнула в Долину Райдуг, мов на крилах. Я впевнена, що справді летіла – не можу пригадати, щоб ноги мої хоч раз торкнулися землі. Гертруда поверталася зі школи; я зустріла її на галявині між ялин, де ми так часто бавилися змалку, і просто-таки випалила їй цю новину. Звісно, слід було вчинити розважливіше. Проте я ледь не збожеволіла від радості, тож і подумати не встигла. Гертруда впала між золотавих молодих ялиць, немов підстрелена. Я так перелякалася, що тепер, вочевидь, назавжди стану мудріша – принаймні щодо подібних звісток. Я була вже подумала, що вбила Гертруду… умить згадала, що й мати її померла молодою від серцевого нападу. Здавалося, кількасот років минуло, доки я виявила, що серце в неї досі б’ється. Ох, як я налякалася! Я ще ніколи не бачила непритомних людей; і вдома нікого не було, бо всі пішли на станцію, щоб зустріти Нен і Ді, які приїхали на канікули з Редмонду. Проте я знала теоретично, що слід робити в такому разі, а тепер маю ще й практичний досвід. На щастя, усе це сталося біля струмка. Я довгенько метушилася коло Гертруди, і зрештою вона таки очуняла. Вона не сказала ні слова про мою звістку, а я не наважилася згадувати про це вдруге. Я провела її кленовим гаєм додому й помогла дістатися спальні. Аж там вона нарешті промовила: „Роб… живий…“ – насилу, мовби хтось видер із неї ці слова – а тоді кинулася на ліжко й заридала… і плакала, плакала й плакала. Я ще ніколи такого не бачила. Вона пролила всі сльози, які стримувала ввесь минулий тиждень. Здається, вона плакала цілу ніч, але вранці була така, наче пережила дивовижне видіння, і ми вже ледь не боялися власного щастя.

Нен і Ді приїхали на кілька тижнів. Потім вони повернуться до Кінгспорта, де працюватимуть у тренувальному таборі Червоного Хреста. Я заздрю їм. Тато каже, що мої тутешні зусилля, спрямовані на Джимса й молодіжний Червоний Хрест, так само важливі. Але в їхній праці є романтика, якої так бракує мені.

Турки захопили Кут. Для нас то було майже полегшення – так довго ми боялися, що це станеться. Спершу ми цілий день відчували себе пригніченими, а потім узялися до звичних справ, не думаючи про це. Лиш кузина Софія була понура, як завжди. Вона прийшла до нас і знову взялася бідкатися, що британські війська зазнають однієї поразки за іншою.

– Зате вони гідно зносять лихо, – відрубала Сьюзен. – Після поразки вони борються, доки вертають собі втрачене! І хай що діється в Месопотамії, нині мій король і моя країна потребують, щоб я висадила на городі картоплю, тож, Софіє Крофорд, бери ножа й помагай мені різати. Це спрямує твої думки в інше русло й ти більше не перейматимешся воєнною кампанією, якої тебе не покликали очолити.

Сьюзен – молодчина; я завжди тішуся, коли вона геть спантеличує бідолашну кузину Софію своїми вщипливими зауваженнями.

Тим часом Верденська битва триває, а наші серця розшарпані поміж надією й страхом. Проте я знаю, що дивний сон панни Олівер віщував перемогу Франції. „Вони не пройдуть“».

Розділ 20. Норман Дуглас виступає на молитовному зібранні

– Де ти блукаєш, моя дівчинко? – запитав лікар Блайт, який навіть тепер, по двадцяти чотирьох роках шлюбу, часом звертався так до дружини, коли вони лишалися самі.

Енн сиділа на терасі, замріяно споглядаючи дерева в білім серпанку весняного квіту. За білим садом, у заростях темних яличок та кремових диких вишень, навіжено виспівували вільшанки. Надходив вечір, і понад кленовим гаєм спалахнули вогники перших зірок.

Зітхнувши, Енн виринула із замрії.

– Я тікала від нестерпної дійсності, Гілберте… тікала й намагалася знайти розраду в мрії… що всі наші діти знову вдома… і вони знову малі й знову бавляться в Долині Райдуг. Тепер там завжди тихо – та я уявила, що знову чую їхні чисті голоси й веселі звуки дитячих ігор… чую висвист Джема й спів Волтера, і сміх двійнят… На кілька благословенних митей я забула про гармати на Західному фронті й до мене прийшло маленьке, несправжнє, та дуже солодке щастя.

Лікар Блайт не відповів. Іноді робота змушувала і його на деякий час забути про Західний фронт, але це ставалося дуже рідко. Тепер чуприну його посріблила сивина, якої не знати було ще два роки тому. Проте він усміхнувся, глядячи в милі ясні сірі очі, що колись були озерами сміху, а тепер здавалися озерами невиплаканих сліз.

Сьюзен у робочому капелюсі проминула їх із сапкою в руці.

– Я щойно прочитала в «Ентерпрайз», мовляв, якась пара взяла шлюб в аероплані. Пане лікарю, дорогенький, гадаєте, це вважатиметься законним? – стурбовано запитала вона.

– Певне, так, – серйозно відповів лікар Блайт.

– Бачте, – із сумнівом повела далі Сьюзен, – шлюб видається мені надто відповідальною справою для чогось такого хисткого як аероплан. Але нині все інакше, ніж було колись. Ну, до початку молитовного зібрання ще півгодини, тож піду я, мабуть, на город, повоюю з бур’янами. Та доки полотиму їх, думатиму про цей новий клопіт у Трентіно.[72] Пані Блайт, дорогенька, я непокоюся через той фортель австрійців.

– Я теж, – сумовито озвалася пані Блайт. – Уранці, доки я варила ревеневе варення, душа моя чекала звісток з війни. А коли вони надійшли, я здригнулася. Певно, треба й мені підготуватися до молитовного зібрання.

Кожне село має свою неписану історію, що передається з уст в уста, від покоління до покоління; є в ній трагічні, комічні й драматичні епізоди. Їх переповідають на весіллях та інших святах, пригадують зимовими вечорами біля домашніх вогнищ. Історії про спільне молитовне зібрання, що відбулося того вечора в методистській церкві Глена Святої Марії, судилося ввійти в цю усну хроніку.

Ідею провести спільне молитовне зібрання запропонував пан Арнольд. Місцевий батальйон, який усю зиму перебував на вишколі в Шарлоттауні, невдовзі мав відбути до Європи. Хлопці із Глена, Гарбор-Геда та Верхнього Глена приїхали в останню свою відпустку й пан Арнольд слушно запропонував улаштувати спільне молитовне зібрання на їхню честь. Пан Мередіт погодився й обидва пастори оголосили, що зібрання відбудеться в методистській церкві. Мешканці Глена Святої Марії не вельми вчащали на молитовні зібрання, але того вечора в методистській церкві не було вільного місця. Прийшли всі, хто лише міг ходити. Прийшла навіть панна Корнелія, уперше у своєму житті переступивши поріг методистської церкви. Щоб таке сталося, повинна була спалахнути світова війна.

– Колись я зневажала методистів, – спокійно пояснила панна Корнелія чоловікові, який здивувався, що вона й собі надумала відвідати молитовне зібрання, – але тепер це минулося. Немає сенсу ненавидіти методистів, коли у світі є кайзери та Гінденбурги.[73]

Отже, панна Корнелія прийшла до методистської церкви. Були там і Норман Дуглас із дружиною. Місяць із Баками й собі прочимчикував до передньої лави, усім своїм виглядом засвідчуючи усвідомлення того, яку несказанну честь він виявляє методистській церкві своєю присутністю. Парафіяни були дещо здивовані його з’явою, оскільки він демонстративно уникав будь-яких зборів, пов’язаних із війною. Утім, пан Мередіт висловив надію, що його конфесія буде широко представлена впродовж зібрання, і, очевидно, пан Прайор поставився до неї серйозно. Убравши чорний святковий костюм та білу краватку й ретельно зачесавши густу, цупку темно-сиву чуприну, він крокував методистською церквою зі щонайбільш святенницьким, на думку Сьюзен, виразом круглого, вилицюватого, червоного обличчя.

– Пані Блайт, дорогенька, я одразу збагнула, що цей чоловік замислив недобре, щойно він увійшов до церкви з таким лицем, – заявила вона невдовзі. – Авжеж, я не знала, що саме, проте ж видно було, що на умі в нього капость.

Молитовне зібрання розпочалося й тривало, як звикле. Спершу незмінно палко й велемовно виступив пан Мередіт. Опісля нього пан Арнольд виголосив промову, яку навіть панна Корнелія визнала бездоганною щодо стилю та змісту.

А потім пан Арнольд попросив пана Прайора розпочати молитву.

Панна Корнелія завжди стверджувала, що панові Арнольду бракує здогадливості. Вона зазвичай не грішила поблажливістю, судячи про методистських священиків, та в цьому разі не надто перебільшила. Превелебний пан Арнольд вочевидь не мав добре розвиненої почесної й незбагненної риси, знаної як «здогадливість», інакше він нізащо не запросив би Місяця з Баками читати молитву на зібранні, присвяченому від’їзду новобранців на фронт. Він гадав, що відповідає приязню на приязнь пана Мередіта, який по закінченні промови запросив методистського диякона керувати спільною молитвою.

Дехто з парафіян гадав, що пан Прайор бундючно відмовиться – то вже був би достатній привід для скандалу. Проте він спритно підхопився на рівні ноги, єлейно мовив: «Помолімося» й розпочав молитву. Громохким голосом, що линув до найвіддаленіших куточків заюрмленої методистської церкви, пан Прайор сипонув красномовними зворотами й ледь не до половини виголосив свою молитву, доки заскочена й отетеріла публіка усвідомила, що слухає найцинічніший пацифістський заклик. Утім, пан Прайор мав відвагу висловити свої переконання публічно, а чи радше, як подейкували односельці, вирішив, що в церкві йому нічого не загрожує, тож це добра нагода заявити про погляди, яких він не наважувався оприлюднити, боячись громадської розправи. Він молився, щоб ця ганебна війна закінчилася, щоб ошуканим арміям, відправленим на бійню Західного фронту, відкрилися очі на власну гріховність, щоб вони покаялися, доки є ще час, і щоби вдалося врятувати присутніх тут сердешних юнаків в уніформі, яких змусили стати на стежку вбивства й мілітаризму…

Пан Прайор безперешкодно дістався цього місця своєї промови; слухачі його були нажахані й паралізовані, а в душі кожного міцно вкоренилася настанова, буцім за жодних, навіть найприкріших обставин, не можна зчиняти галасу в церкві, аж видавалося, що він щасливо докаже все, що замислив. Проте щонайменше одному чоловікові в залі не вадила ні успадкована, ані набута шана до священної споруди. Норман Дуглас, як то часто й ущипливо божилася Сьюзен, був усього-на-всього «поганином». Та він був нестримно патріотичним поганином, і, коли сенс промови пана Прайора сягнув його свідомості, Норман осатанів. Він підхопився зі своєї бічної лави і, ставши обличчям до публіки, ревнув:

– Припиніть… припиніть… ПРИПИНІТЬ цю мерзенну молитву! Що це за мерзенна молитва?!

Усі похилені голови в церкві стріпнулися. Хлопець у військовій формі на задній лаві кволо писнув: «Ура!» Пан Мередіт заперечно підніс руку, проте Нормана вже неможливо було спинити. Вислизнувши від дружини, що намагалася перехопити його, він метнувся до передніх лав і схопив горопашного пана Прайора за комір. Місяць із Баками не «припинив», коли йому було велено, проте мусив замовкнути, щойно Норман, із настовбурченою від гніву довгою рудою бородою, почав шарпати його так, аж тому струснулися кості, і пересипати шарпання дивовижно барвистими образливими епітетами.

– Ти нахабне чудовисько! (шарп) Ти злюче падло! (шарп) Ти тупа тварюка! (шарп) Ти смердючий цуцик! (шарп) Ти чумна зараза! (шарп) Ти гунський підсвинок! (шарп) Ти безхребетний боягуз! (шарп) Ти… ти… – Норман загнувся. Парафіяни були певні, що зараз із вуст його злетять слова, які недопустимо промовляти вголос, у церкві чи поза нею, але в цю мить Норман зустрівся поглядом із дружиною і, зненацька для себе самого, удався до слів зі Святого Письма.

– Ти гріб побілений[74]! – крикнув він, шарпнувши сердегу востаннє й жбурнувши його вбік із такою силою, що безталанний гленський пацифіст беркицьнувся аж біля хорів.

Звично червоне лице пана Прайора тепер було біле, мов полотно. Проте й повержений, він захищався.

– Я позиватимуся за це, – пролопотів він.

– Позивайся… позивайся! – ревнув Норман, знову кидаючись до нього; утім, пан Прайор зник. Він не мав бажання вдруге потрапити в лапи цьому мстивому мілітаристові. Норман незграбно, переможно озирнувся на кафедру.

– Не дивіться так ошелешено, пастори, – гримнув він. – Ви не могли зробити це… ніхто не сподівався такого від духовних осіб… але хтось же мусив наважитися. Та ви й самі раді, що я викинув його геть, бо він би й досі скиглив, скімлив і скавулів, підбурюючи до зради й заколоту… так, до зради й заколоту… і хтось мав укоськати його. Я був народжений для цього… нарешті я теж придався в церкві. Тепер я зможу сидіти тихо ще шістдесят років! Продовжуйте ваше зібрання, пастори. Я певен, вам більше не дошкулятимуть ніякі пацифістські молитви.

Проте дух побожності й благоговіння вже здимів із церкви. Обидва священики розуміли це й знали, що можуть хіба тихенько закінчити зібрання й відпустити розбурхану паству додому. Пан Мередіт звернувся до новобранців із серйозною настановою, яка, імовірно, врятувала вікна пана Прайора від другого побиття, а пан Арнольд пробурмотів недоречне благословення – принаймні йому воно здалося недоречним, бо ж перед очима в нього й досі стримів велетенський Норман Дуглас, який торсав за комір низенького, гладкого, бундючного Місяця з Баками, як здоровенний мастиф міг би торсати перерослого цуцика, і пан Арнольд знав, що така ж картина стоїть перед очима в кожного з парафіян. Загалом не випадало сказати, що молитовне зібрання відбулося успішно – проте його пам’ятали в Глені Святої Марії й тоді, коли забулися десятки інших сходин, безжурних і благопристойних.

– Ніколи, пані Блайт, дорогенька, ніколи більше не назву я Нормана Дугласа поганином, – мовила Сьюзен, діставшись додому після церкви. – Нині Еллен Дуглас може пишатися чоловіком.

– Норман утнув щось непростимо бридке, – відказав лікар Блайт. – Прайора слід було ігнорувати аж до кінця зібрання. Потім його пастор і віряни дали б йому раду. Це було б гідно. Норманова ж вистава була негідна, скандальна й обурлива, але присягаюся, – лікар Блайт закинув голову назад і реготнув, – присягаюся, моя дівчинко – то була справжня втіха.

Розділ 21. «Любовні історії огидні»

«Інглсайд, 20 червня 1916 року.

Віднедавна всі ми були дуже заклопотані, і кожен день приносив новини, добрі й погані, аж я зо кілька тижнів не мала ні часу, ні самовладання, щоб вести щоденник. Я хотіла б вести його регулярно, бо тато каже, що цей літопис воєнних днів буде вельми пізнавальним документом для моїх дітей. Біда в тім, що тут я нотую деякі особисті речі, яких воліла б не показувати нащадкам. Я відчуваю, що з ними триматимусь правил пристойності значно ретельніше, аніж тоді, коли йдеться тільки про мене.

Перший тиждень червня знову був жахливий. Австрійці щомиті могли вдертися в Італію; а потім надійшла звістка про Ютландську битву[75] й німці запевняли, що здобули в ній перемогу. Сьюзен була єдина, хто вважав це бриднею.

– Не кажіть мені, буцім кайзер міг здолати британський флот, – презирливо чмихнула вона. – То все німецькі брехні, можете бути певні.

А коли через кілька днів з’ясувалося, що вона мала слушність і британці здобули перемогу, а не програли, нам довелося вислухати неймовірну кількість різноманітних „я ж вам казала“, але то було дуже приємне випробування.

Сьюзен тяжко вразила смерть Кітченера. Уперше я бачила її такою зневіреною. То був страшний удар для нас усіх, але Сьюзен впала у відчай. Звістка ця надійшла телефоном увечері, та Сьюзен відмовлялася вірити, аж доки вранці вздріла заголовок в „Ентерпрайз“. Вона не заплакала, не зомліла й не влаштувала істерики, проте забула посолити суп, а такого на моїй пам’яті з нею ніколи не ставилося. Ми з мамою та панною Олівер плакали, але Сьюзен тільки глипнула на нас і сказала з похмурим сарказмом: „Пані Блайт, дорогенька, у кайзера є шестеро синів, і всі живі й здорові, та й батечко їхній теж. Отже, світ іще не геть спорожнів, то чого ж лити сльози?“ У цьому стані закам’янілої безнадії Сьюзен перебувала всю наступну добу, а потім прийшла кузина Софія й почала співчувати їй.

– Жахливі новини, правда, Сьюзен? Мусимо готуватися до найгіршого, бо тепер його не уникнути. Колись ти сказала, Сьюзен Бейкер – і я добре пам’ятаю ті твої слова – що цілком віриш Богові й Кітченеру. Тепер тобі лишився тільки Бог.

І кузина Софія піднесла хустинку до очей зі страдницьким лицем, неначе світ і справді перебував у жахливій скруті. Що ж до Сьюзен, то кузина Софія стала для неї спасінням. Вона вмить прокинулася до життя.

– Замовкни, Софіє Крофорд, – суворо звеліла вона. – Хай ти дурна, та хоч не ставай нечестивицею! Це непристойно – плакати й потерпати через те, що Всевишній лишився єдиною підтримкою для союзників. Що ж до Кітченера – не сперечатимуся, смерть його стала великою втратою. Та наслідок війни не залежить від життя однієї людини й тепер, коли росіяни знову міцніють на силі, ти скоро побачиш зміни на краще.

Сьюзен так енергійно проказала ці слова, аж сама повірила в них і негайно пожвавилася. Утім, кузина Софія похитала головою.

– Альбертова жінка хоче назвати сина на честь Брусилова, – відказала вона, – та я порадила їй зачекати й подивитися, що з нього вийде. Ті росіяни нічиїх надій не виправдовують.

Утім, нині росіяни чудово дають собі раду, і це вони врятували Італію. Але навіть тепер, коли ми щодня читаємо про їхній стрімкий наступ, нам не хочеться здійняти прапор над Інглсайдом. Як то каже Гертруда, Верден убив нашу здатність тішитися. Ми більше зраділи би перемогам на Західнім фронті.

– Коли ж британська армія піде в наступ? – зітхнула Гертруда сьогодні вранці. – Ми чекаємо вже так довго… так довго.

Найвизначнішою тутешньою подією впродовж нещодавніх тижнів став урочистий марш місцевого батальйону перед відправкою до Європи. Вони пройшли маршем з Лобриджа до Шарлоттауна, потім – довкруж Гарбор-Геда й через Верхній Глен аж до залізничної станції. Усі вийшли на вулиці, щоби привітати їх, крім старенької тітоньки Фанні Клоу, прикутої до ліжка хворобою, і пана Прайора, який нікуди не потикається з дому – навіть до церкви – після горезвісного останнього спільного молитовного зібрання.

Було так приємно й невимовно сумно дивитися, як марширує батальйон. Пліч-о-пліч у ньому крокували хлопці й чоловіки середнього віку. Був там Лорі Мак-Алістер із того боку затоки – йому ще тільки шістнадцять, та він записався вісімнадцятилітнім, щоб мати змогу піти на фронт, і щонайменше п’ятдесятип’ятилітній Енгус Маккензі, який запевнив прийомну комісію, що йому сорок чотири, і два лобридзькі ветерани південноафриканської війни, і троє вісімнадцятилітніх близнят Бакстерів із Гарбор Геда. Усі кричали „ура!“, коли бачили їх, і вітали Фостера Бута. Йому сорок і він крокував у лавах батальйону поряд зі своїм двадцятилітнім сином Чарлі. Мати Чарлі померла, народжуючи його, і, коли Чарлі записався до війська, Фостер сказав, що ніколи не дозволяв синові ходити туди, куди не зважився би піти сам, і що він не відступиться від цього правила нині, коли йдеться про шанці у Фландрії. Понеділок на станції мало не збожеволів від щастя. Він метався між солдатами й кожному переказував звістку для Джема. Пан Мередіт виголосив їм прощальну настанову, а Рита Крофорд продекламувала „Волинкаря“. Солдати аплодували їй і гукали: „Ми підемо..! Підемо..! Не зрадимо обітниці!“, і я пишалася, що то мій найдорожчий брат створив ці проникливі, дивовижні рядки. А потім дивилася на всіх цих високих мужів у військовій формі й думала – невже це ті самі хлопці, з якими я сміялася, бавилася й танцювала, яких дражнила все своє життя? Здається, тепер щось торкнулося їх і відділило від мене. Усі вони почули музику Дударя.

Фред Арнольд теж марширував у складі батальйону, і мені страшенно зле, бо це через мене він поїхав такий сумний. Я нічого не могла вдіяти, а все ж почуваюся дуже мулько.

Останнього вечора своєї відпустки Фред прийшов до нас і сказав, що кохає мене, і запитав, чи можу я пообіцяти йому вийти за нього, якщо він повернеться живим. Він говорив надзвичайно серйозно і я відчувала, що це найгірший день мого життя. Я не могла дати йому обіцянку – навіть якби не йшлося про Кена – я не кохаю Фреда й нізащо не могла би покохати… але міркувала, що це так жорстоко й бездушно – вирядити його на фронт без жодної втіхи чи сподівання. Я плакала, як дитя, і… ох, боюся, я таки невиправно легковажна, бо просто посеред цієї сцени, коли я плакала, а Фред стояв із розгубленим і трагічним лицем, мені раптом подумалося, що то було б геть нестерпно – щодня за сніданком бачити цей ніс навпроти себе. Осьде ще одна з тих речей, яких я не хочу показувати нащадкам. Та це принизлива істина і, можливо, добре, що вона спала мені на думку, інакше жаль та докори сумління підбурили б мене на те, щоб дати йому якусь поспішну обіцянку. Якби Фредів ніс був так само гарний, як очі й вуста, щось таке могло б статися. Ох, як тяжко мені довелося б тоді!

Бідолашний Фред повівся дуже шляхетно, коли збагнув, що я не можу пообіцяти йому… а мені стало ще важче. Якби він розсердився, я не почувалася би такою згорьованою й нещасною, хоч я не розумію, чому повинна страждати, адже я ніколи не давала Фредові приводу вважати, буцім люблю його – але я відчувала докори сумління… і досі відчуваю. Якщо Фред Арнольд не повернеться додому, я все життя відчуватиму, що завинила перед ним.

Потім Фред сказав, що, коли він не може забрати із собою в шанці мою любов, йому все одно хотілося б лишитися моїм другом, і чи не могла б я поцілувати його – тільки раз, перш ніж він піде… можливо, назавжди?

Не розумію, як я могла колись уявляти, буцім любовні історії – захопливі й цікаві. Вони огидні! Через обіцянку Кенові я не могла один-єдиний раз поцілувати бідолашного розчарованого Фреда. То було так жорстоко. Я мусила сказати йому, що, звісно, він мій друг, але я не можу поцілувати його, оскільки дала обітницю іншому.

– Той… інший… це Кеннет Форд? – запитав Фред.

Я кивнула. Здавалося жахливим говорити про цю священну маленьку таємницю, що належала тільки мені й Кенові.

Коли Фред пішов, я подалася до себе й плакала так довго й гірко, що до мене піднялася мама й зажадала пояснень. Я пояснила. З маминого обличчя знати було подив: „Невже хтось справді хоче побратися з цим дитям?“ Але вона була дуже хороша: виявила розуміння, співчуття й усі риси, притаманні тим, хто знає Йосипа, отож невдовзі я несказанно втішилася. Мами – найкращі у світі.

– Але, ох, мамо, – ридала я, – Фред хотів, щоб я поцілувала його на прощання… а я не могла… і це болить мені найдужче.

– Чому ж ти не поцілувала його? – незворушно спитала мама. – Зважаючи на обставини, я думаю, ти могла б це зробити.

– Ні, мамо, не могла… я пообіцяла Кену, коли він їхав на фронт, що не поцілую нікого іншого, доки він вернеться.

То була ще одна несподіванка для бідолашної мами. Вона вигукнула дивним тремким голосом:

– Рілло, ти заручена з Кеннетом Фордом?

– Я… не знаю, – схлипнула я.

– Ти… не знаєш? – повторила мама.

Тоді я мусила переказати всю історію і їй; а щоразу, коли я розповідаю про це, мені здається безглуздям уважати, буцім Кеннет мав якийсь серйозний намір. Я почувалася дурною і, завершивши оповідь, соромилася власної наївності.

Мама трохи посиділа мовчки; тоді підсунулася ближче й пригорнула мене.

– Не плач, маленька Рілло-моя-Рілло. Щодо Фреда тобі немає чим дорікнути собі, а якщо син Леслі Вест попросив берегти твої вуста для нього, я думаю, ти можеш уважати, що заручена з ним. Але… ох, доню… моя остання дівчинко… я втратила тебе… війна так швидко зробила тебе дорослою.

Я ніколи не буду надто доросла для того, щоб віднаходити розраду в маминих обіймах. Та все ж, коли через два дні я побачила Фреда на параді, серце мені боліло нестерпно.

Проте я рада, що мама вважає, буцім я справді заручена з Кеном!»

Розділ 22. Понеділок знає

– Нині минуло два роки від дня вечірки на маяку – тієї, коли Джек Еліот приніс нам звістку про початок війни. Ви пам’ятаєте, панно Олівер?

За панну Олівер відповіла кузина Софія.

– Еге ж, Рілло, я добре пам’ятаю той вечір, коли ти прибігла сюди хвалитися сукнею до танців. Чи ж я не застерігала тебе – хтозна, що чекає на нас? А ти й не думала, що чекає на тебе.

– Як і ми всі, – утяла Сьюзен, – нам не дано передбачати майбутнє. Утім, Софіє Крофорд, не конче бути пророком, аби запевнити, що ніхто не проживе життя без труднощів та випробувань. Таке і я могла би сказати.

– Тоді ми думали, що війна триватиме всього кілька місяців, – сумовито озвалася Рілла. – Тепер, коли я згадую ті часи, наша наївність видається мені дурною.

– І нині, через два роки, кінець війни нітрохи не ближчий, аніж тоді, – похмуро мовила панна Олівер.

Сьюзен енергійно дзенькала в’язальними шпицями.

– Ні, панно Олівер, дорогенька, ви самі знаєте, що це не так. Хай скільки триватиме війна, тепер ми вже на два роки ближчі до її завершення.

– Сьогодні Альберт вичитав у монреальській газеті, що якийсь експерт пророкує, буцім війна триватиме ще п’ять років, – бадьоро й життєрадісно докинула кузина Софія.

– Це неможливо! – скрикнула Рілла, а потім, зітхнувши, додала: – Два роки тому ми так само сказали би: «Це неможливо, щоб війна тривала два роки». Але ще п’ять таких літ…

– Якщо Румунія долучиться до союзників – а я надіюся, що так і буде – війна закінчиться через п’ять місяців, а не років, – мовила Сьюзен.

– Не вірю я в тих чужоземців, – зітхнула кузина Софія.

– Французи теж чужоземці, – заперечила Сьюзен, – а бач, як було у Вердені. Подумай про всі перемоги на Соммі[76], що сталися цього благословенного літа. Великий Наступ відбувається, і росіяни добре дають собі раду. Генерал Хейг запевняє, що полонені офіцери-німці вже й самі визнають, що програли війну.

– Не можна вірити німцям на слово, – урвала її кузина Софія. – Марно вірити в щось лише тому, що хочеш вірити. Британці втратили мільйони солдатів на Соммі, а чи далеко просунулися? Змирися з фактами, Сьюзен Бейкер.

– Вони виснажують німців, і байдуже, де це відбувається – за кілька миль на схід чи на захід. Я не воєнний експерт, – визнала Сьюзен із дивовижною скромністю, – але навіть я розумію це, Софіє Крофорд; і ти могла б зрозуміти, якби не твій одвічний песимістичний погляд на речі. Гуни не всі розуми поїли. Ти чула історію Алестера, сина Родеріка Мак-Калема з Верхнього Глена? Він у німецькому таборі для полонених і минулого тижня мати дістала від нього листа. Він писав, що ставляться до нього добре, а в’язнів смачно годують і таке інше, аж видавалося, що в нього все гаразд. Але у підписі, між прізвищем та ім’ям, він доточив гельське слово «брехня». Німецький цензор подумав, що то друге Алестерове ім’я, і не збагнув, як його обдурили. Словом, хай нині війною переймається Хейг, а я приготую глазур для шоколадного торта й поставлю його на горішню полицю в коморі. Минулого разу я поставила торт на долішню полицю, то маленький Кітченер тишком пробрався туди й об’їв усю глазур. А в нас того вечора були гості – тож уявіть собі, що я пережила, як побачила шкоду.

– Батько цього сирітки досі не озвався? – запитала кузина Софія.

– У липні я одержала від нього лист, – мовила Рілла. – Він запевняє, що, коли дізнався про те, що дружина його померла, а я забрала дитя до себе – пан Мередіт повідомив його про це – то написав мені, але, оскільки я не відповіла, він почав думати, що лист загубився.

– Почав нарешті – аж за два роки, – презирливо чмихнула Сьюзен. – Деякі люди аж надто повільно думають. Джим Андерсон уже два роки в шанцях, а досі не дістав ані подряпини. Як то каже давня приказка, щастя й дурневі помагає.

– Він дуже тепло написав про Джимса й сказав, що хотів би побачити його, – мовила Рілла. – Тож я розповіла йому все про малого й надіслала фотографії. Наступного тижня Джимсу виповниться два роки, і він чудове хлоп’я.

– Колись ти не вельми любила дітей, – сказала кузина Софія.

– Я й нині люблю абстрактних дітей нітрохи не більше, аніж тоді, – щиро мовила Рілла. – Та я люблю Джимса і, боюся, не зраділа так, як мала б, коли з’ясувалося, що Джим Андерсон живий і здоровий.

– Невже ти надіялася, що його вб’ють? – нажахано заголосила кузина Софія.

– Ні-ні, пані Крофорд. Я надіялася… що він не згадає про Джимса.

– І твій татусь мав би ростити його власним коштом, – докірливо відказала кузина Софія. – Ви, молоді, страшенно легковажні.

На ці слова в кухню прибіг сам Джимс, такий рум’яний, кучерявий і гарненький, що здобувся на заслужену похвалу навіть від кузини Софії.

– Вигляд у нього здоровий, хоч, певно, щоки аж надто червоні – як у сухотника. Коли ти принесла його додому, я й подумати не могла, що ти будеш глядіти дитя. Гадала, ти на це не спроможна, то так і сказала Альбертовій жінці, а вона відповіла: «Тітко Софіє, Рілла Блайт спроможна на більше, ніж вам здається». Так і сказала: «спроможна на більше, ніж вам здається». Альбертова жінка завжди була високої думки про тебе.

І кузина Софія зітхнула, начеб Альбертова жінка була єдина упевнена в здібностях Рілли Блайт. Утім, насправді вона мала на увазі геть інше. Кузина Софія любила Ріллу так, як то дозволяв їй меланхолійний світогляд, проте вважала, що молодь потрібно стримувати – інакше суспільство буде деморалізоване.

– А пам’ятаєш, як ти верталася додому з маяка два роки тому? – тихенько піддражнила Ріллу панна Олівер.

– Авжеж, – усміхнулася Рілла; і ось уже усмішка її стала замріяна й відсутня. Вона пригадувала ще дещо: годину на дюнах з Кеннетом. Де тепер Кеннет? І Джем, Джеррі, Волтер, і всі інші хлопці, що танцювали попід місяцем на маяку Чотирьох Вітрів того радісного, безтурботного вечора, останнього з веселих та щасливих вечорів, не затьмарених тінню війни? У грязьких шанцях на Соммі, вони чують рев гармат і стогони поранених замість мелодій скрипки Неда Берра, бачать спалахи сигнальних ракет замість сріблястих відблисків на поверхні старої затоки. Двоє з них уже спочило в землі під фландрійськими маками – Алек Берр із Верхнього Глена та Кларк Менлі з Лобриджа. Інші лежали, поранені, у шпиталях. Та поки що сини лікаря Блайта й сини пастора лишалися неушкоджені. Здавалося, їх берегли якісь незнані чари. І все ж тривога не відступала, хоч війна тяглася вже багато тижнів і місяців.

– Якби це була якась лихоманка, то, зважаючи на те, що за два роки жоден із них ні разу не захворів, ми гадали би, що в них імунітет, – зітхнула Рілла. – Але ця небезпека так само реальна й страшна, як найпершого дня, коли вони потрапили в шанці. Я знаю це й воно мучить мене постійно. Проте я не можу не сподіватися, що з ними нічого не станеться, коли не сталося досі. Ох, панно Олівер, як воно буде – прокидатися вранці, не боячись новин, які прийдуть нині? Зараз я не спроможна цього уявити. А два роки тому я прокидалася з думками про нові дивовижні дарунки, які піднесе мені щойно народжений день. Ось вони минули, ті два роки, що я сподівалася заповнити веселощами й радістю.

– А ти проміняла б їх – тепер – на ті два інші, веселі роки?

– Ні, – поволі відказала Рілла. – Не проміняла б. Дивно, правда? Це були два жахливі роки – і все ж я відчуваю незбагненну вдячність за них – мовби разом з болем вони принесли мені щось дуже цінне. Навіть якби таке було можливо, я не хотіла би повернутись назад і знову стати тією, що була тоді. Навряд чи я зробила якийсь дивовижний поступ у своєму розвитку – але я вже не та егоїстична, легковажна тодішня лялечка. Вочевидь, панно Олівер, я й тоді мала душу – проте не знала її. Тепер я знаю – і це варте дорогого… варте всіх страждань минулих двох літ. Але попри це, – вибачливо всміхнулася Рілла, – я не хочу більше страждати… навіть задля подальшого духовного зростання. Іще через два роки, озирнувшись назад, я, можливо, так само відчую вдячність за той розвиток, якому вони сприяли – але зараз я не прагну цього.

– Ми ніколи цього не прагнемо, – відповіла панна Олівер. – Мабуть, тому нам і не дано самим обирати міру й засоби власного розвитку. Хай як ми цінуємо те, чого вчить нас життя, нам не хочеться продовження цих болісних уроків. Ну, та сподіваймося на краще, як каже Сьюзен, – справи на фронті тепер посуваються добре, а якщо Румунія долучиться до союзників, кінець війни може настати так швидко, що ми здивуємося.

Румунія долучилася до союзників, і Сьюзен схвально відзначила, що румунські король та королева – найгарніша вінценосна пара, яку вона бачила на портретах. Так минуло літо. На початку вересня стало відомо, що канадські підрозділи перекинули на ділянку фронту, ближчу до Сомми, і тривога в Інглсайді зросла. Уперше пані Блайт зневірилася й підупала на відвазі; дивлячись на неї цими неспокійними днями, лікар Блайт смутнів і дедалі частіше забороняв брати участь у тих чи тих справах Червоного Хреста.

– О, дозволь мені працювати… дозволь мені, Гілберте, – просила вона. – Доки я зайнята, я менше думаю. Коли я нічого не роблю – уявляю собі найстрашніше. Відпочинок – це мука для мене. Двоє моїх синів на жахливому фронті побіля Сомми, а Ширлі днями й ночами читає книжки з авіації – і нічого не каже. Але я бачу певність у його очах… ні, я не можу відпочивати! Не вимагай цього від мене, Гілберте!

Проте лікар Блайт був невблаганний.

– Я не дозволю тобі замордувати себе, моя дівчинко, – мовив він. – Коли наші хлопці повернуться, я хочу, щоб удома їх зустріла здорова мати. – Поглянь – ти стала геть прозора. Так не годиться. Запитай у Сьюзен, коли не віриш мені.

– Треба ж таке – ти змовився зі Сьюзен проти мене! – безпорадно вигукнула Енн.

Якось надійшли переможні новини: канадці взяли Курселет і Мартенп’юїш, захопивши багато полонених та військової техніки. Сьюзен здійняла прапор над Інглсайдом і сказала, що Хейг нарешті збагнув, кому доручати відповідальну роботу. Інші не поділяли її тріумфу. Хто скаже, якою ціною дісталася їм ця звитяга?

Того дня Рілла прокинулася на світанку й сонна, з важкими повіками підійшла до вікна й визирнула в сад. О цій порі світ не такий, як у будь-який інший час. Повітря було прохолодне від роси, а сад, кленовий гай і Долина Райдуг мовби повнилися таємницею й дивами. Вітру не було, і з боку станції Рілла виразно почула тужливе собаче виття. Невже це Понеділок? А якщо так – чому він виє? Рілла здригнулася; виття було скорботне й зловісне. Раптом їй згадалося, що сказала колись панна Олівер, коли, вертаючись увечері додому, вони почули виття іншого пса: «Собака плаче так, відчуваючи Ангела Смерті». Рілла слухала, і серце їй холонуло із жаху. Так, безсумнівно, то був Понеділок. За ким він плаче? Чиїй душі він шле це зболене вітання, кого проводжає в останню путь?

Рілла повернулася до ліжка, та заснути не змогла. Цілий день вона споглядала й чекала з невимовним жахом. Коли вона прийшла відвідати Понеділка, начальник станції сказав: «Цей ваш пес вив усю ніч, з опівночі до світанку, – таке страхіття. Хтозна, що це вступило йому. Я раз було вийшов надвір і покликав його, та він і голови не повернув. Сидів отам, на платформі, під місяцем, сам-один, щокілька хвилин задирав писок, бідака, і вив так, наче серце йому розривалося. Досі він такого не робив – спав собі тихенько в буді від поїзда до поїзда. Але цієї ночі певне щось він мав на думці».

Понеділок лежав у своїй буді. Коли Рілла підійшла до нього, він помахав хвостом і лизнув її руку, проте не торкнувся їжі, що вона поставила перед ним.

– Боюся, він захворів, – стривожено мовила вона. Їй не хотілося йти і лишати його самого. Але того дня поганих новин не було… і наступного теж… і наступного. Страх відпустив Ріллу. Понеділок більше не вив і знову почав зустрічати всі поїзди. Минуло п’ять днів, і мешканці Інглсайду відчули, що можуть відітхнути. Рілла літала кухнею, мов на крилах, допомагаючи Сьюзен готувати сніданок, і співала так дзвінко й чисто, що кузина Софія в домі з іншого боку вулиці почула її й прорекла, звертаючись до небоги:

– «Уранці співаєш – увечері плачеш» – я багато разів чула цю приказку.

Проте Рілла Блайт не зронила надвечір ані сльози. Коли батько з дуже сірим, старим і змученим лицем прийшов до неї й розповів, що Волтер загинув у битві за Курселет, вона кволим маленьким клубочком упала в його обійми, і ще багато годин пролежала непритомна, доки прокинулась охоплена новим невідступним болем.

Розділ 23. «А тепер добраніч»

Люте полум’я муки зотліло; його сірий попіл улігся на світ. Рілла, з її молодим організмом, фізично оговталася раніше за матір. Пані Блайт кілька тижнів пролежала в ліжку, хвора від потрясіння й горя. Рілла спромоглася жити далі, оскільки життя незмінно диктувало свої правила. Була хатня праця, яку належало виконувати, адже Сьюзен не могла самотужки дати раду з господарством. Удень, заради матері, Рілла вбирала спокій і витривалість, неначе плаття, але ночами лежала в ліжку, ллючи гіркі бурхливі сльози юності, доки останні з них були виплакані, а їхнє місце посів невеличкий невідступний біль, якому судилося лишитися в її серці до самої смерті.

Тими днями Рілла горнулася до панни Олівер, яка знала, що треба сказати, а про що змовчати. Таких людей було дуже мало. Візити більшості щирих, співчутливих сусідів завдавали дівчині тяжкого болю.

– Невдовзі ти переживеш це, – бадьоро мовила пані Різ. Вона мала трьох дужих синів, жоден з яких не пішов на війну.

– Це таке благословення, що Господь узяв Волтера, а не Джема – адже Волтер належав до церкви, а Джем ні, – мовила пані Клоу. – Я застерігала пана Мередіта, що він має серйозно поговорити про це із Джемом, доки той піде на фронт.

– Бідний, бідний Волтер, – зітхнула пані Різ.

– Нема чого приходити сюди й називати його «бідним Волтером», – гнівно озвалася Сьюзен, виходячи з кухні, на превелике полегшення Рілли, яка в ту мить відчувала, що більше не здатна витримувати подібні розмови. – Він не був бідний. Він був багатший за кожного з вас. Це ви, що лишилися вдома й не пустили синів на фронт – ви бідні, мерзенно вбогі, ниці, дрібні натури… і ваші сини, зі своїми заможними фермами й вгодованою худобою… і душі їхні не більші, ніж у блощиці… а може, і менші.

– Я прийшла втішати згорьованих, а не слухати образи, – відповіла пані Різ, прямуючи до дверей, і ніхто не пошкодував, що вона пішла геть. Тоді відвага покинула Сьюзен; добра служниця рушила на кухню, поклала свою змучену старечу голову на стіл і гірко розплакалася. Потім вона стала до праці й випрасувала Джимсову льолю. Рілла, яка прийшла на кухню, щоб зробити це сама, взялася лагідно докоряти їй.

– Я не дозволю тобі замордувати себе через якогось солдатського хлопця, – уперто мовила Сьюзен.

– О, Сьюзен, я хотіла би працювати постійно! – вигукнула сердешна Рілла. – І навіть не лягати спати! Це так боляче – засинати й забувати про все на деякий час, а тоді прокидатися й зносити ці тортури. Сьюзен, як люди можуть звикнути до такого? І, Сьюзен… я думаю про слова пані Різ… Невже Волтер мучився? Він завжди так боявся болю! Сьюзен, аби ж мені знати, що він не мучився… може, тоді я зібралася би на силі й відвазі.

На щастя, Рілла довідалася, як саме помер її брат. Надійшов лист від його командира – той писав Блайтам, що Волтер загинув від німецької кулі під час наступу на Курселет. Того ж дня Рілла одержала листа від самого Волтера.

Вона понесла його невідкритим у Долину Райдуг і прочитала, сидячи на тім самім місці, де розмовляла з Волтером востаннє перед його від’їздом на фронт. Дивно читати лист від людини, якої більше немає в живих – гірко й солодко, попри біль відчуваючи ще й незбагненну втіху. Уперше, відколи надійшла ця жахлива звістка, Рілла впевнилася, замість плекати колишню боязку віру й надію, що Волтер досі живе, зберігаючи свій прекрасний дар і непохитні ідеали. Це неможливо знищити… жодні страждання не здатні затьмарити їх. Ту особистість, що виявила себе в останньому своєму листі, написаному ввечері за кілька годин до фатального наступу, неможливо було вбити однією німецькою кулею. Вона житиме, хоч земний її шлях обірвався.

«Завтра ми йдемо в наступ, Рілло-моя-Рілло, – писав Волтер. – Учора я писав мамі й Ді, але сьогодні відчуваю, що мушу написати тобі. Я не збирався нікому писати сьогодні, але чомусь відчуваю, що мушу. Пам’ятаєш, як стара пані Крофорд із над затоки, дружина Тома Крофорда, завжди казала, що на неї покладено обов’язок зробити те чи те? Отак і я відчуваю, що на мене „покладено обов’язок“ написати тобі сьогодні – тобі, моя сестро й товаришко. Я хочу дещо сказати тобі, доки… доки не настало ще завтра.

Ти й Інглсайд здаєтеся мені сьогодні дивовижно близькими. Відколи я тут, у мене вперше виникло це відчуття. Дім завжди видавався мені далеким – таким безнадійно далеким від цієї пекельної вирви крові та бруду. Але нині він зовсім близький – я мовби знову бачу тебе, чую твій голос. І бачу місячне сяйво над старими рідними пагорбами, бліде й непорушне. Коли я щойно опинився тут, мені здавалося, що більше в цілому світі ніде не може бути спокійних, тихих ночей і плинного місячного сяйва. Але нині вся та краса, що колись я любив, стала немовби знову можлива – і це добре, бо це сповнює мене міцним і глибоким щастям. Удома зараз, напевне, осінь; затока поринула в сон, а гленські пагорби вкриває блакитний туман, і Долина Райдуг – мов господа радості, вся потонула у квітнучих айстрах, наших любих „прощавай-літо“… скільки поезії в цій назві, значно більше, ніж у звичному слові „айстри“.

Рілло, ти знаєш, у мене завжди були передчуття. Ти пам’ятаєш Дударя… хоча ні, ти була тоді ще зовсім маленька. Якось увечері, багато років тому, ми бавилися в Долині Райдуг – Нен, Ді та Джем, усі Мередіти і я, – коли в мене сталося дивне видіння чи передчуття – назви, як хочеш. Рілло, я побачив, як Дудар сходить у нашу долину, а за ним – нетутешня, примарна юрба. Всі думали, що я це вигадав – та я ПОБАЧИВ його, лиш на одну коротку мить. Рілло, вчора я знову бачив Дударя. Я стояв на чатах і побачив, як він іде нейтральною смугою поміж нашими й німецькими шанцями – та сама висока, примарна фігура, що висвистує свою химерну мелодію, – а за ним ішли хлопці у військовій формі. Клянуся тобі, Рілло, я БАЧИВ його – то була не фантазія… не вигадка. Я чув його музику… а потім він зник. Та я його бачив… і знаю, що це означає… знаю, що я – серед тих, хто йшов тоді за ним назирці.

Рілло, завтра Дудар поведе мене за собою „до бездонної кручі“. Я впевнений у цьому. І, Рілло, мені не страшно. Згадай мої слова, коли почуєш цю звістку. Тут я виборов свою власну свободу – свободу від усякого страху. Я більше ніколи нічого не боятимусь – ні смерті, ні життя, якщо все ж мені судилося лишитися в живих. А життя, напевне, було б важче знести, аніж смерть – воно тепер навіки втратить для мене всю свою красу. Зі мною назавжди лишилися 6 жахливі спогади – ті, що робили б моє життя бридким та нестерпним. Я ніколи не зміг би позбутися їх. Та хай що чекає тут на мене – смерть чи життя, – я не боюся, Рілло-моя-Рілло, і не шкодую, що пішов на війну. Я задоволений. Я вже ніколи не напишу тих віршів, які мріяв написати – та я допоміг зробити Канаду безпечною для поетів майбутнього… для будівничих майбутнього… і для мрійників теж – без них не зможуть працювати будівничі – не лише в Канаді: в усьому світі, коли „кривавий дощ“ Лангемарка та Вердена принесе золотий урожай – не за рік чи два, як дехто наївно гадає, але в наступному поколінні, коли зійде сім’я, що зараз лише почало проростати. Так, Рілло, я радий, що пішов на фронт. На тонкій нитці зараз висить не тільки доля нашого маленького, породженого морем острова, який я люблю, не тільки доля Канади чи Англії – на тонкій нитці висить доля всього людства. Ось за що ми боремося. І ми переможемо – ніколи ні на мить не сумнівайся в цьому, Рілло. Тому що б’ються не тільки живі – мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати.

Ти ще смієшся, як колись сміялася, Рілло? Я сподіваюся, що так. Наступними роками світові як ніколи потрібні будуть сміх та відвага. Я не читатиму проповіді – на це немає часу. Хочу лише сказати тобі дещо. Це допоможе тобі вистояти, коли ти почуєш, що я пішов „до бездонної кручі“. У мене є передчуття щодо тебе, Рілло – як і щодо себе самого. Я думаю, що Кен повернеться до тебе, і на вас чекають довгі роки щастя разом. І ти розкажеш своїм дітям про Ідею, за яку ми боролися й гинули – навчиш їх, що жити для неї потрібно так само, як умирати, щоб та ціна, яку ми зараз платимо за неї, не виявилася марною. Це буде частина твого обов’язку, Рілло. І якщо ти… якщо всі ви, дівчата, що чекають на нас удома, зробите це, ми знатимемо, що ви „не зрадили обітниці“, яку дали нам.

Сьогодні я хотів написати ще Уні, але тепер уже не матиму часу. Прочитай їй цей лист і скажи, що він для вас обох – для двох прекрасних, вірних, милих дівчат. Завтра, коли ми підемо в наступ, я думатиму про вас обох – про твій сміх, Рілло-моя-Рілло, і про спокійну відвагу в синіх очах Уни… чомусь я нині дуже виразно бачу її очі теж. Так, ви „не зрадите обітниці“, я певен – ти й Уна. А тепер… добраніч, Рілло. На світанку ми йдемо в наступ».

Рілла багато разів перечитала цей лист. Бліде юне обличчя її спалахнуло новим, незнаним досі вогнем, коли вона, у сяєві осіннього сонця, зрештою підвелася між айстр, які так любив Волтер. На мить вона піднеслася над своєю самотністю й мукою.

– Я не зраджу обітниці, Волтере, – відважно проказала вона. – Я працюватиму… настановлятиму… учитимуся… і сміятимуся – так, я навіть сміятимуся, до кінця своїх днів… завдяки тобі й тому, що ти віддав, відгукнувшись на поклик обов’язку.

Рілла хотіла зберегти Волтерів лист, як священний скарб, але замислилася, побачивши вираз Уни Мередіт, яка, прочитавши, віддала їй конверт. Чи зможе вона..? Ні, не зможе… віддати останній лист Волтера… авжеж, лишити його собі нітрохи не егоїстично. Копія – то всього-на-всього бездушний аркуш. Та Уна… не мала нічого… а очі її були очима жінки, ураженої в самісіньке серце, яка, проте, знає, що не повинна ні плакати, ані шукати співчуття.

– Уно, ти хотіла б залишити собі лист… назавжди? – поволі спитала Рілла.

– Так… якщо ти можеш віддати його мені, – утомлено мовила Уна.

– Тоді… візьми його, – хапливо запропонувала Рілла.

– Дякую, – відповіла Уна.

Більше вона не сказала нічого, та щось у її голосі стало Ріллі винагородою за принесену жертву. Коли Рілла пішла, Уна притисла листа до вуст. Вона знала, що кохання більше ніколи не прийде в її життя… що серце її навіки поховане в кривавій землі «десь у Франції». Ніхто – окрім Рілли – не знає й ніколи не довідається про це. Світ, у якому вона жила, не визнавав її права на горе. Вона повинна приховати свій біль і зносити його на самоті. Але вона теж не зрадить обітниці.

Розділ 24. Мері з’являється вчасно

Осінь 1916 року стала тяжкою добою в інглсайдськім житті. Одужання пані Блайт тривало повільно; туга й скорбота були в серці кожного, і кожен намагався приховати це від решти й «триматися». Рілла часто сміялася. Сміх цей не міг увести в оману жодного з її рідних: він був лише на її вустах, але не в серці. Утім, сторонні подейкували, буцім деякі люди надто вже легко переживають нещастя, а Ірен Говард заявила, що здивована ницістю Рілли Блайт.

– Вона так удавала, що віддана Волтерові, а тепер їй геть байдуже до його смерті. Ніхто ані разу не бачив, щоб Рілла пролила бодай сльозу чи згадала братове ім’я. Вона, очевидячки, зовсім забула його. Бідолашний… я думала, Волтерова родина сильніше побиватиметься за ним. Я розмовляла про нього з Ріллою на попередніх зборах молодіжного Червоного Хреста – сказала, який він був видатний і відважний… і що без нього життя вже не буде таке, як колись… ми були друзями – він розповів мені першій, коли записався до війська… а Рілла тільки й відповіла, наче йшлося про когось чужого: «Він був лише одним із відважних канадських солдатів, що пожертвували всім заради своєї вітчизни». Хотіла б я вміти приймати все так незворушно – але я інакша, ніж Рілла. Я дуже чутлива… і тяжко переживаю біль… я ніколи не можу цілком оговтатися від нього. Я запитала Ріллу, чому вона не носить жалоби за Волтером. Вона сказала, що її мати не хоче цього. Але в людей є різні думки…

– Рілла не носить кольорових суконь – тільки білі, – заперечила Бетті Мід.

– Їй личить білий колір, – значущо втяла Ірен. – У чорнім вона стає зовсім негарна. Це ж очевидно. Та я не кажу, що Рілла не носить жалоби саме з цієї причини. Проте… це дивно. Якби мій брат загинув, я страшенно побивалася би. Я не наважилася б надіти щось інше. Коли по правді, я розчарована Ріллою Блайт.

– А я ні! – вигукнула віддана Бетті Мід. – Я думаю, що Рілла – чудова дівчина. Кілька років тому я справді вважала її надто марнославною щебетухою, але тепер вона змінилася. Певно, більше ніхто в цілім Глені не мав би такої відваги й безкорисливості, як Рілла – не зміг би так само сумлінно й терпляче робити своє. Наш молодіжний Червоний Хрест розпався б уже десятки разів, якби не її тактовність, завзяття й витримка – і ти, Ірен, добре це знаєш.

– Я ж не ганю Рілли, – ображено пхинькнула Ірен, округлюючи очі. – Я лиш покритикувала її за байдужість… але, напевне, така вже вона вродилася. Звісно, вона – природжений керівник і дуже любить усіма розпоряджатися. Такі люди справді потрібні у світі. Тож, Бетті, прошу тебе, не дивися на мене так, наче я сказала щось непоправно жахливе. Я радо визнаю, що Рілла Блайт – утілення всіх чеснот, якщо тебе це втішить. І, звісно, це чеснота – уміти геть холодно ставитися до подій, які зламали би більшість людей.

Невдовзі дівчата переказали Ріллі дещо із цих слів Ірен, та це не діткнуло її так, як колись. Це просто не мало значення – от і все. Життя виявилося надто насиченим: у нім не лишалося місця хворобливій дріб’язковості. Залишалася обітниця, якої належало дотримувати, була хатня праця; і впродовж усіх довгих днів і тижнів тієї важкої осені Рілла не відступилася від обов’язку. Новини із фронту були незмінно поганими. Німеччина завдавала бідолашній Румунії одної поразки за іншою.

– Чужоземці… чужоземці, – бурмотіла Сьюзен із сумнівом. – Румунці чи росіяни… чи хто там є… вони чужоземці, то як можна бути певними щодо них? Але після Вердена я сподіватимуся. Скажіть-но мені, пані Блайт, дорогенька, Добруджа[77] – це річка, гірська гряда чи стан атмосфери?

У листопаді в Сполучених Штатах відбулися президентські вибори, і Сьюзен пильно відстежувала їх перебіг, час від часу виправдовуючись за надмірну емоційність власних коментарів.

– Пані Блайт, дорогенька, чи ж думала я колись, що доживу до часу, коли мені буде цікаво, хто там у янкі за президента? Бачте, ніхто не знає, як воно вийде в нашім житті, тож і пишатися нам не слід.

Одинадцятого числа Сьюзен довго не лягала спати, буцімто для того, щоб закінчити ще одну пару шкарпеток. Проте вона регулярно телефонувала до крамниці Картера Флегга і, коли надійшли перші звістки, буцім обрано Г’юза, схвильовано прочимчикувала в спальню до пані Блайт, де переповіла все пошепки, спинившись у ногах ліжка.

– Пані Блайт, дорогенька, я думала, коли ви не спите, вам буде цікаво, хто переміг. Я думаю, це на краще. Може, той Г’юз і собі тільки те й робитиме, що писатиме ноти, але я сподіваюся на зміни. Я ніколи не мала довіри до чоловіків з баками, та неможливо ж одночасно мати все, чого хочеться.

Коли надійшла звістка, що президентом усе ж обрано Вілсона, Сьюзен різко змінила курс, щоб вітер оптимізму знов напнув її вітрила.

– Кажуть, буцім кращий – знаний дурень, аніж незнаний, – бадьоро завважила вона. – Я не стверджую, що Вудро дурень – о ні, хоч інколи й видається, наче він решетом у воді зорі ловить. Та він принаймні добре пише ноти, а про Г’юза ми й того не відаємо. Зважаючи на це, я можу похвалити янкі. Вони виявили здоровий глузд і я визнаю це. Кузина Софія хотіла, щоби вони обрали Рузвельта, і страшенно обурилася, що його не було навіть у числі кандидатів. Я й сама хотіла би, щоб він став президентом, та ми мусимо вірити, що такі речі відбуваються волею Провидіння й удовольнятися цим… хоч я не збагну, який був задум Усевишнього в цій історії з Румунією… кажу це з усім благоговінням.

Сьюзен збагнула цей задум – принаймні їй так здалося – коли уряд Асквіта[78] пішов у відставку, а прем’єр-міністром став Ллойд-Джордж[79].

– Пані Блайт, дорогенька, нарешті Ллойд-Джордж при стерні! Я давно молилася про це. Невдовзі ми побачимо благословенні зміни! Для цього й потрібна була румунська катастрофа – тепер я бачу це, хоч досі й не розуміла. Більше не буде ніяких вагань. Тепер ми вже однаково, що виграли війну – я певна, і не має значення, захоплять Бухарест чи ні.

Центральні держави захопили Бухарест – і Німеччина виступила з мирними пропозиціями. Сьюзен презирливо відмовилася навіть слухати їх. Коли ж президент Вілсон надіслав усім урядам своє славетне Грудневе звернення[80], Сьюзен вибухнула гнівним сарказмом.

– Вочевидь, Вілсон хоче бути миротворцем. Спершу Генрі Форд намагався, а тепер цей. Та мир здобувають не чорнилом, Вудро, можеш бути певен, – сказала вона, звертаючись до безталанного президента з кухонного вікна, що виглядало в бік Сполучених Штатів. – Ллойд-Джордж у своїй відповіді пояснить кайзерові, що до чого, а ти залиш собі ті нудні ноти, та й заощадиш на поштових витратах.

– Шкода, що президент Вілсон не чує вас, Сьюзен, – лукаво мовила Рілла.

– Так, Рілло, дорогенька, шкода, що ніхто не може дати йому слушної поради… бодай між тих республіканців і демократів, – відрубала Сьюзен. – Не збагну я різниці між ними, бо політика янкі – це така загадка, якої я не можу розв’язати, хай як намагаюся. Та очевидно, – похитала головою Сьюзен, – усі вони одним миром мазані.

«Добре, що Різдво вже позаду, – писала Рілла в щоденнику останнього штормового грудневого тижня. – Ми дуже боялися його: це було перше Різдво після Курселета. Але на обід у гості прийшли Мередіти; ніхто не вдавав радості й веселощів – ми просто трималися спокійно та дружньо, і це помагало. А потім я так полегшено відітхнула, що Джимс одужав, аж майже зраділа – але тільки майже. Не знаю, чи зможу я колись радіти із чогось навсправжки. Здається, радість убита в мені – убита тією ж кулею, що пронизала серце Волтера. Можливо, колись у душі моїй зродиться нова радість – але тієї, давньої, там більше ніколи не буде.

Зима цього року почалася страшенно рано. За десять днів до Різдва була сильна буря… принаймні ми вважали її сильною, не знаючи, що то лише прелюдія до справжньої бурі. Наступного дня сяяло сонце; Інглсайд і Долина Райдуг були прегарні – усі дерева стояли засніжені, а велетенські кучугури набули химерних скульптурних форм попід різцем північно-східного вітру. Мама з татом поїхали в Ейвонлі. Тато вважав, що мамі потрібно перепочити; і ще вони хотіли провідати сердешну тітоньку Діану. Її син Джек нещодавно був дуже серйозно поранений. Ми зі Сьюзен лишилися вдома самі. Тато хотів повернутися вже назавтра, та повернувся аж через тиждень. Тієї ночі знову зірвалася сніговиця. Мело чотири дні безперестанку – то була перша така затяжна й люта буря на Острові Принца Едварда за багато-багато років. Усе геть розладналося: дороги були заметені, поїзди застрягали в снігах, і телефонний зв’язок урвався.

А Джимс захворів. Коли мама з татом поїхали, він уже був застуджений, і ще два дні йому тільки гіршало, але я не боялася серйозних наслідків. Я навіть не вимірювала йому температури й не можу простити собі такого недбальства. А все через те, що тоді я втомилася й підупала на вірі. Мами не було, тож я дозволила собі виявити справжній свій настрій. Мені набридло триматися й удавати несхитну, відважну дівчину. Кілька днів я проплакала в ліжку, сховавши лице в подушках. Я занедбала Джимса… це мерзенна правда… я малодушно зрадила обітницю, яку дала Волтерові… і якби Джимс помер, я не пробачила б собі цього.

Третьої ночі після татового від’їзду Джимсові раптом погіршало – страхітливо погіршало – і так несподівано. Ми зі Сьюзен були зовсім самі. Гертруда не могла повернутися з Лобриджа через бурю. Спершу ми не тривожилися. Джимс уже кілька разів мав круп, і досі ми зі Сьюзен та Морганом добре давали з ним раду. Проте вже невдовзі ми страшенно перелякалися.

– Я ще не бачила такого крупу, – сказала Сьюзен.

Я ж надто пізно збагнула, що це за круп – не звичайний – „несправжній“, як називають його лікарі, – а справжній, смертельно небезпечний. А тато поїхав, і найближчий лікар був аж у Лобриджі, телефони не працювали, і крізь замети тієї ночі не пробилися б ані людина, ні кінь.

Маленький Джимс відважно бився за життя, а ми зі Сьюзен випробували всі засоби, які згадали чи знайшли в татових довідниках, проте йому тільки гіршало. Я не могла бачити й чути, як він страждає. Джимс хрипко хапав ротом повітря – бідолашне малятко… личко йому жахливо посиніло, і він так зболено дивився й вимахував рученятами, наче благав допомогти йому. Зненацька я подумала, що так, мабуть, почувалися хлопці на фронті після газової атаки, і ця думка мучила мене посеред усього страху за Джимса. А в горлечку в нього росла й міцніла фатальна плівка, і він не міг викашляти її.

О, я замалим не збожеволіла! Доти я й не розуміла, як люблю це дитя. І я почувалася геть безпорадною.

А потім Сьюзен зневірилася.

– Ми не врятуємо його! Ох, чому ж твого татка немає?.. Поглянь на нього, біднятко мале! Я не знаю, що вдіяти!

Я глянула на Джимса й мені здалося, що він умирає. Сьюзен узяла його на руки, щоб йому легше було дихати, проте видавалося, наче він уже зовсім не дихає. Мій маленький хлопчик із пустотливим личком і прегарними гримасками задихався і я не могла помогти йому! У відчаї я пожбурила долі гарячу припарку. Чим би вона зарадила? Джимс умирав, і все через мене – я не подбала про нього як слід!

І тоді – об одинадцятій вечора – хтось подзвонив у двері. Ох, який то був дзвоник! Він гримотів по всьому домі, заглушуючи ревище бурі. Сьюзен не могла спуститися – їй страшно було вкласти Джимса знову в колиску – а я пішла до передпокою і на мить зупинилася, бо мене раптом охопив безглуздий жах. Я пригадала моторошну історію, що її чула колись від Гертруди. Якось її тітка лишилася вдома сама із хворим чоловіком. Аж ось пролунав стукіт у двері. Вона пішла й відчинила їх, та на порозі не було нікого – принаймні нікого ВИДИМОГО. Та щойно вона відчинила двері, холодний вітер майнув попри неї просто нагору, хоч то був дуже теплий літній вечір. Потім вона почула крик і кинулася туди – а чоловік її був уже мертвий. Опісля того, як каже Гертруда, вона завжди вважала, що, відчинивши двері, пустила в дім Смерть.

Звісно, я була дурна, що так налякалася. Але, причмелена й виснажена, я боялася відчиняти – а ну ж, як за тими дверима справді стоятиме Смерть? Потім я згадала, що не маю часу… що не можна вигадувати такого… кинулася до дверей і відчинила їх.

Холодний вітер справді вдерся в передпокій, сповнивши його сніговим вихором. Утім, на порозі стояла істота із плоті й крові – Мері Ванс, уся з ніг до голови обліплена снігом, – і принесла вона із собою не смерть, а життя, хоча в ту мить я ще не знала про це, а лише втупилася в неї.

– Нє, не прогнали мене, – вишкірилася вона, заходячи й зачиняючи двері. – Два дні тому прийшла я до Картера Флегга, та так і застрягла, як сніговиця знялася. А нині стара Еббі Флегг мене вже геть роздратувала, то я собі надумала піти до вас. Гадала, дійду, бо тут коротко, а й те непросто було. Раз уже думала, що зі снігу не вилізу. Жахлива нічка, еге?

Я отямилася й згадала, що мушу негайно мчати нагору. Швидко пояснивши Мері, що в нас діється, я покинула її саму обтрушуватися від снігу, а нагорі виявила, що попередній спазм у Джимса минув, проте він уже опинився в лещатах нового. Я могла тільки стогнати й плакати… о, як мені соромно згадувати про це нині!.. а втім – що я мала робити?.. ми випробували все, що знали… Аж тут у себе за спиною я почула голос Мері Ванс:

– Таж дитя помирає!

Я озирнулася на неї. Хіба я не знала, що він помирає… мій малесенький Джимс! Тієї миті я могла б викинути Мері Ванс у вікно… чи за поріг… куди завгодно. Вона стояла, спокійна й самовдоволена, дивлячись тими своїми химерними білозорими очима на Джимса, мов на недуже кошеня. Я ніколи не любила Мері Ванс… але тоді я просто НЕНАВИДІЛА її.

– Ми вже все випробували, – безсило мовила нещасна Сьюзен. – Та це не звичайний круп.

– Ні, це дифтеритний круп, – жваво сказала Мері, хапаючи фартух. – І часу не лишається… але я знаю, що робити. Як я ще мешкала на тім боці затоки, у пані Вайлі, то вмер був син Вілла Крофорда – теж від дифтеритного крупу, хоч його гляділо двоє лікарів. А про це почула стара тітонька Крістіна Мак-Алістер – вона була мене відживила, коли я вмирала від пневмонії… вона знай чудеса творила; жоден лікар і нігтя її був не варт… тепер таких немає, скажу вам по правді – то вона сказала пані Вайлі, що могла би зцілити малого одним давнім засобом, що знає від бабці, і розповіла про нього, а я вже ні словечка не забула. Така в мене пам’ять, видатна – лежить у ній щось та й лежить, аж доки придасться. Сьюзен, є в домі сірка?

Так, у нас була сірка. Сьюзен пішла з Мері в кухню, щоб відшукати її, а я тримала Джимса на руках. Я не мала жодної надії – ані найменшої. Мері Ванс могла собі пишатися й вихвалятися, як завжди, та я не вірила, буцім якийсь цілющий бабусин засіб міг урятувати Джимса. Аж тут вона вернулася. Пов’язала на обличчя клапоть цупкої фланелі, а в руках у неї була кухонна бляшанка для трісок. Тепер там лежало гаряче вугілля.

– Гляди-но, – сказала вона хвальковито. – Я ще ніколи цього не робила, та навіть коли й не поможе – дитя вам однаково вмре.

Вона сипонула ложку сірки на вугілля, схопила Джимса й перевернула обличчям униз над чорним, ядучим димом. Не знаю, чому я не кинулася й не вихопила його в неї з рук. Сьюзен каже, що так судилося Провидінням, і це, очевидно, правда, бо я чомусь була нездатна поворухнутися. Вона й собі дивилася на Мері з порогу, мов заціпеніла. Джимс крутився у великих, дужих, вправних руках Мері – о, так, вона вправна – хрипів і душився… хрипів і душився… я думала, що вона закатрупить малого… а тоді раптом, за кілька хвилин, що здалися мені годиною, він викашляв плівку, яка вбивала його. Мері перевернула Джимса й поклала на спину в колиску. Він був блідий наче мармур, і з карих очей йому рясно лилися сльози, та личко вже не виглядало багряно-синім, і він цілком вільно дихав.

– Хвацько, ге? – весело мовила Мері. – Я й гадки не мала, що з того вийде, але наважилася. Прокіптюжу йому ще горлянку – раз чи двічі, щоб убити всіх мікробів, та бач – тепер він оклигає.

Джимс одразу заснув; то був справжній сон, а не кома, як я боялася спершу. Мері „прокіптюжила“ його ще двічі за ніч, і на ранок горло в нього було чисте, а температура нормальна. Я пересвідчилася в цьому й озирнулася на Мері Ванс. Вона сиділа на канапі й настановляла Сьюзен щодо якоїсь справи, у якій Сьюзен, напевне, тямила в сорок разів краще за Мері. Та мені було байдуже, як вона вихваляється і які вказівки дає іншим. Вона мала право на це – адже Мері зробила те, на що я ніколи не зважилася б, і врятувала Джимса від страхітливої смерті. Тепер не мало значення, що колись вона гнала мене вулицею із сушеною тріскою в руках, не мало значення, що після танців на маяку вона лишила товстий шар гусячого смальцю на моїй романтичній мрії, не мало значення, що вона вважає себе найрозумнішою у світі. Я знала, що вже ніколи не матиму неприязні до Мері Ванс. Я підійшла до неї й поцілувала.

– Чого ти? – здивувалася вона.

– Нічого… просто, Мері… я така тобі вдячна.

– Еге ж, маєш за що подякувати. У вас би вмерло дитя на руках, якби я не нагодилася, – мовила Мері, аж сяючи самовдоволенням. Вона приготувала смачнючий сніданок для мене та Сьюзен і змусила з’їсти його, а тоді ще два дні „ганяла нас, мов телят“, за висловом Сьюзен, аж поки дороги розчистили й вона змогла податися додому. Доти Джимс майже зовсім одужав, і повернувся тато. Він мовчки вислухав нашу оповідь. Зазвичай тато зневажливо ставиться до так званих „бабських забобонів“, тож підсміхнувся й відповів: „Тепер Мері Ванс, очевидно, гадатиме, що я радитимуся з нею в усіх складних випадках“.

Отож Різдво нам випало легше, ніж я боялася; а невдовзі буде Новий рік і ми все ще чекаємо Великого Наступу, що покладе край війні, а Понеділкові вже допікає ревматизм – усе через холодні ночі, але він і собі „тримається“, – і Ширлі безперестанку читає про подвиги асів. О, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, що ти принесеш?»

Розділ 25. Ширлі йде на фронт

– Ні, Вудро, миру без перемоги не буде, – мовила Сьюзен, люто проштрикуючи в’язальною спицею ім’я американського президента в газетній колонці. – Ми, канадці, хочемо здобути й мир, і перемогу, а ти собі, Вудро, можеш удовольнитися миром без перемоги, – і Сьюзен подалася спати, тішачись усвідомленню, що здолала президента в суперечці. Та вже за кілька днів вона, розчервоніла від хвилювання, прибігла в кімнату до Енн.

– Пані Блайт, дорогенька, знаєте, що? Надійшла телеграма із Шарлоттауна, буцім Вудро таки прогнав німецького посла зі Штатів. Це однаково, що оголосити війну. Тож я починаю думати, що, байдуже, яка у Вудро голова, у душі він непоганий чоловік, і реквізую трохи цукру, щоб відсвяткувати цю подію ірисками, попри всі стогони Департаменту продовольства. Я знала, що ця історія з підводними човнами спричинить перелом. Я так і сказала кузині Софії, коли вона заявила, що це початок кінця Союзних держав.

– Тільки щоб лікар Блайт не чув про іриски, Сьюзен, – усміхнулася Енн. – Ви знаєте, він установив для нас чіткі правила згідно з новою урядовою політикою економії.

– Авжеж, пані Блайт, дорогенька, чоловік мусить бути господарем у власному домі, а жінки – коритися його настановам. Я тішу себе сподіванням, що вже навчилася як слід «економізувати», – віднедавна Сьюзен почала вживати деякі німецькі терміни, і це лунало невимовно смішно, – та час від часу можна й дозволити собі поступку, якщо тільки трохи зметикувати. Позавчора Ширлі казав, як хотів би поїсти моїх ірисок – «ірисок марки Сьюзен», так він назвав їх – а я відповіла: «Щойно буде перша перемога, яку належатиме відсвяткувати, я приготую тобі іриски». Я вважаю, що ця звістка дорівнює перемозі, а пан лікар Блайт не розсердиться, як не дізнається. Не картайтеся, пані Блайт, дорогенька, бо я візьму на себе всю відповідальність.

Сьюзен безсоромно розпещувала Ширлі тієї зими. Щоп’ятниці, коли він повертався додому із семінарії, готувала всі його улюблені страви, якщо тільки могла вмовити лікаря Блайта чи зробити це тайкома, і потурала всім його забаганкам. Хоча з усіма іншими вона невпинно говорила про війну, у розмовах із Ширлі чи в його присутності Сьюзен ніколи про неї не згадувала й невідривно стежила за ним, наче кицька за мишею; а коли розпочався й продовжився відступ німецьких військ від Бапомського клину[81], радість Сьюзен мала в собі дещо більше, глибше – дещо таке, чого вона жодного разу не посміла проказати вголос. Так, безсумнівно – уже незабаром кінець війни… тепер уже скоро… перш, ніж хтось іще… піде на фронт.

– Нарешті ми переможемо. Німці вже тікають, – вихвалялася вона. – Сполучені Штати оголосили війну. Я завжди знала, що вони це зроблять, попри ввесь талант Вудро базграти ноти, – і нарешті ви побачите, як упевнено стануть вони до бою. Ці, коли візьмуться, то зроблять рішуче й на славу. Та й німці вже тікають.

– У Штатів добрі наміри, – простогнала кузина Софія, – але їхня рішучість не поможе їм дістатися лінії фронту до літа, коли союзні війська всі вже вигибнуть. Німці заманюють їх у пастку, та й квит. Той їхній Саймондз[82] каже, що відступ німців – це безвихідь для союзників.

– Той їхній Саймондз уже набалакав сім мішків гречаної вовни, – відрубала Сьюзен. – Мені до його думки байдуже, поки Ллойд-Джордж – прем’єр-міністр Англії. Він не з тих, хто дасть себе обдурити, будь певна. Хай там як – мені здається, що нині все добре. Сполучені Штати оголосили війну, ми знову взяли Кут і Багдад, і я не здивуюся, якщо вже в червні війська Антанти візьмуть Берлін – і росіяни теж, відколи вони скинули царя. Ото, я думаю, незле вони попрацювали.

– Час покаже, – відповіла кузина Софія, що напевне розсердилася б, якби хтось сказав їй, що вона радше побачить Сьюзен розвінчаною провидицею, аніж успішне повалення тиранії чи навіть марш союзників на Унтер-ден-Лінден. Проте нещастя росіян були невидимі Софії Крофорд, а ця нестерпна оптимістична Сьюзен лишалася вічним більмом на оці.

А в цю самісіньку мить Ширлі, що сидів на краєчку стола у вітальні, бовтаючи ногами – смаглявий, рудуватий, міцний і здоровий хлопчина, – спокійно казав:

– Мамо, тату, у понеділок мені виповнилося вісімнадцять. Ви не вважаєте, що і я маю піти на фронт?

Пополотніла мати глянула на нього.

– Двоє моїх синів пішли, один ніколи не повернеться. Невже я мушу принести в жертву й тебе, Ширлі?

Споконвічний плач – «Йосипа нема, і Симеона нема, а тепер Веніамина заберете?»[83] Як матері в цю Велику Війну луною повторювали стогін біблійного патріарха, що прозвучав так багато століть тому!

– Ви ж не хочете, щоб я ганебно ухилявся, мамо? Я можу піти в авіацію. Що ви скажете, тату?

Руки лікаря Блайта тремтіли, доки він загортав у папір порошки від ревматизму для Еббі Флегг. Він знав, що ця мить наближається, проте виявився неготовий до неї. Тепер він поволі відповідав:

– Я не стримуватиму тебе від виконання того, що ти вважаєш своїм обов’язком. Але ти не повинен іти на фронт без материної згоди.

Ширлі більше нічого не сказав. Він був небагатослівним хлопцем. Енн також нічого не сказала в ту мить. Вона думала про могилку маленької Джойс на старім цвинтарі по той бік затоки – маленької Джойс, котра, якби вижила, була би тепер дорослою жінкою… про білий хрест у далекій Франції та прекрасні сірі очі хлопчика, якому вона сама дала перші уроки обов’язку й відданості… про Джема в жахливих шанцях… про Нен, Ді та Ріллу, які тільки й могли, що чекати… чекати… чекати… доки минають золоті дні юності… вона думала, чи зможе витримати нову муку. Їй здавалося, що не зможе; вона, безсумнівно, віддала війні вже достатньо.

Однак того ж вечора вона сказала Ширлі, що відпускає його.

Сьюзен довідалася не одразу – аж за кілька днів, коли сам Ширлі зайшов до неї на кухню в уніформі пілота. Вона не плакала й не нарікала, як тоді, коли на фронт ішли Джем і Волтер, а лише мовила із кам’яним обличчям:

– Отже, тебе теж забирають.

– Забирають? Ні, Сьюзен, я йду сам… я повинен.

Сьюзен сіла при столі, схрестила на грудях старечі руки, щоб угамувати тремтіння пальців, зморшкуватих і покручених опісля років неустанної праці задля юних мешканців Інглсайду, і відповіла:

– Так, ти повинен іти. Досі я не розуміла, чому так має бути, але тепер розумію.

– Ви молодчина, Сьюзен, – мовив Ширлі. Він тішився, що Сьюзен прийняла цю новину спокійно, бо ж незгірше за решту хлопців боявся «сцен». Він подався до себе, весело висвистуючи, та коли через півгодини бліда Енн Блайт зайшла на кухню, Сьюзен досі ще сиділа при столі.

– Пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, зізнаючись у тому, у чому досі не дозволила б собі зізнатися, – я почуваюся дуже старою. Джем і Волтер були ваші, але Ширлі – мій. І мені нестерпно думати, що він полетить… а його машина розіб’ється… і його тіло буде мертве й поламане… його маленьке тільце, яке я няньчила й пестила, коли він був немовлям…

– Сьюзен… замовкніть! – скрикнула Енн.

– О, пані Блайт, дорогенька, пробачте мені. Я не повинна була казати це вголос. Часом я забуваю, що постановила бути героїнею. Це… це трохи вибило мене з колії. Але я триматимуся. Та якщо зо кілька днів мені не вдасться якась страва – надіюся, ви зглянетесь на мене. Принаймні, – додала нещасна Сьюзен, видушуючи із себе похмуру усмішку в розпачливім намаганні підтримати розгублений дух, – принаймні служба в авіації – то чиста праця. Він не буде так бруднитися, як неодмінно забруднився би в шанцях, і це добре – він завжди був охайним дитям.

І Ширлі пішов на фронт – не сяючи в очікуванні славної пригоди, як Джем, не з полум’ям жертовності в душі, як Волтер, але в несхитному діловому настрої людини, чия справа, хай яка брудна й неприємна, мусить бути зроблена. Він поцілував Сьюзен – уперше, відколи йому виповнилося п’ять років, – і сказав:

– Бувайте, Сьюзен… мамо Сьюзен.

– Мій хлопчику… смаглявий хлопчику, – мовила Сьюзен.

«Цікаво, – гірко думала вона, дивлячись на смутне лице лікаря Блайта, – чи ти пригадуєш, як відшмагав його раз у дитинстві? Добре, що на моєму сумлінні такого нема».

Лікар Блайт не пам’ятав того давнього покарання. Та перш, ніж надіти капелюха, щоб іти за викликами до хворих, він якусь мить постояв у великій вітальні, колись дзвінкій від дитячого сміху.

– Наш останній син… останній син, – сказав він уголос. – Добрий, сильний, розумний хлопець. Завжди нагадував мого батька. Мабуть, я мушу пишатися тим, що він хотів піти на фронт… я пишався, коли йшов Джем… і Волтер… але «ось дім наш лишиться нам порожній».[84]

– Я так гадаю, лікарю, – мовив того дня старий Сенді з Верхнього Глена, – що нині ваш дім здасться вам дуже великим.

Ця дивна фраза Горянина Сенді вразила лікаря Блайта своєю точністю. Того вечора Інглсайд справді здавався дуже великим і порожнім – хоча Ширлі був відсутній цілу зиму, окрім вихідних, і навіть удома лишався тихим і непримітним. Невже тому, що він був останнім із хлопців у батьківськім домі, його від’їзд лишив по собі цю страшну порожнечу, таку велику, що кожна кімната здавалася покинутою, що навіть дерева неподалік на галявині мовби втішали одне одного ніжними дотиками свіжих бруньок, сумно міркуючи про те, що втратили останнього із хлопчиків, які в дитинстві бавились у їхній тіні?

Сьюзен невтомно працювала весь день аж до самої ночі. Потім вона накрутила кухонного годинника, вигнала Дока надвір – і то зовсім не лагідно – і спинилася на порозі, озираючи Глен, що лежав, непорушний, у примарно-сріблястому сяйві молодого місяця. Проте Сьюзен не бачила добре знаної гавані й пагорбів. Перед очима в неї стояв табір авіаційних військ у Кінгспорті, де тієї ночі був Ширлі.

«Він назвав мене „мамо Сьюзен“, – міркувала вона. – От усі наші хлопці й пішли – Джем, Джеррі, Волтер, Ширлі й Карл. І жодного з них не довелося змушувати до цього. Отже, ми маємо право пишатися. Але гордість, – скрушно зітхнула вона, – гордість – невелика втіха, марно й заперечувати це».

Місяць пірнув у темну хмару на заході, Глен огорнула непроглядна тінь – а за тисячі миль від нього канадські воїни, живі й померлі, узяли Вімі Ріж[85].

Вімі Ріж – назва, вписана золотом і багрянцем у канадський літопис Великої Війни. «Британці не подужали взяти його, і французи так само, – сказав полонений німецький солдат. – Ви, канадці – дурні, бо не знаєте, що неможливо взяти».

Проте «дурні» взяли його, і сплатили за це високу ціну.

Джеррі Мередіт був тяжко поранений упродовж цієї битви – «пострілом у спину», як було сказано в телеграмі.

– Бідолашна Нен, – зітхнула пані Блайт, почувши цю звістку. Вона згадала власне щасливе дівоцтво в стареньких Зелених Дахах – дівоцтво, не затьмарене жахливою трагедією. Як же мусять потерпати дівчата нинішнього покоління! Через два тижні, коли Нен повернулася на канікули з Редмонду, обличчя її виявляло все, що вона пережила тими днями. Джон Мередіт раптом і сам немовби постарів. Фейт не приїхала до Глена – вона вже пливла через Атлантику в складі одного з добровольчих медичних загонів. Ді благала батька відпустити її також, але той пояснив, що не дасть на це згоди через материне здоров’я. Отож після короткого візиту додому Ді знову стала до праці в кінгспортському осередку Червоного Хреста.

У потаємних закутках Долини Райдуг розквітли проліски. Рілла чекала їхньої появи. Колись їх приносив мамі Джем, потім, опісля його від’їзду – Волтер, а торік їх відшукував Ширлі. Тепер, як гадала собі Рілла, настав її час посісти місце братів. Та якось надвечір, доки вона ще встигла знайти бодай одну квітку, в Інглсайд прийшов Брюс Мередіт з ніжно-рожевим букетиком у руках. Продибавши сходами на терасу, він поклав його на коліна Енн.

– Бо Ширлі поїхав і не може, – пояснив він у своїй звичній насуплено-сором’язливій манері.

– І ти згадав про це, маленький, – мовила пані Блайт; вуста її тремтіли, коли вона дивилася на чорнявого присадкуватого хлопчика, що стояв перед нею, заклавши руки в кишені.

– Нині я написав Джему, хай не хвилюється, що ви залишитеся без пролісків, бо я все зроблю, – серйозно відповів Брюс. – І ще написав, що зовсім невдовзі мені буде вже десять років, а тоді скоро виповниться й вісімнадцять, і я приїду й поможу йому битися, щоб він міг перепочити вдома, доки я зміню його на війні. І Джеррі я теж написав. Знаєте, він уже видужує.

– Справді? Ви мали від нього звістку?

– Так. Сьогодні надійшов лист і мама прочитала, що він тепер не помре.

– О, слава Богу, – прошепотіла Енн.

Брюс допитливо поглянув на неї.

– І тато сказав те саме, коли я розповів йому. А я теж сказав так тоді, коли пес пана Міда не вбив мого Тигрика, бо він страшенно трусив його – а тато глянув суворо й відповів, що не можна казати так про кота. Але я не розумію, чому. Пані Блайт, я був дуже радий, і я знаю, що це саме Бог урятував мені Тигрика, бо пес пана Міда має такі велетенські щелепи; я думав, що він розшматує його. То чого ж не можна дякувати Богові? Мабуть, – замислено припустив Брюс, – я сказав це аж надто голосно, бо я був дуже щасливий, коли побачив, що Тигрик живий. Я майже викрикнув ці слова, пані Блайт. А якби я сказав їх тихцем, як ви й тато, це було б можна. А знаєте, пані Блайт, – «тихцем» мовив Брюс, посуваючись ближче до Енн, – що я зробив би з кайзером, якби міг?

– Що, синку?

– Норман Різ казав сьогодні в школі, що припнув би кайзера до дерева й спустив на нього собак, – серйозно промовив Брюс. – А Емілі Флегг казала, що посадовила б його в клітку й штрикала чимось гострим. І всі казали таке. Але я, пані Блайт, – Брюс витяг квадратну долоньку з кишені й поклав на коліно Енн, – я обернув би кайзера на доброго чоловіка… на дуже доброго… якби міг. От як я вчинив би. Ви не думаєте, пані Блайт, що це буде для нього найпоганіша кара з усіх?

– Бігме, дитино, – мовила Сьюзен, – чому ти вважаєш, наче то буде кара для цього нелюда?

– Невже ви не розумієте? – відказав Брюс, глядячи просто на Сьюзен чорними очима із синім вилиском. – Якби його зробити добрим чоловіком, він зрозумів би, скільки лиха накоїв, і дуже картався би, і від цього почувався б найнещасливішим у житті. Йому було б дуже погано – і так було би довіку. Так, – Брюс непохитно стиснув кулачки й упевнено кивнув головою, – я обернув би кайзера на доброго чоловіка. І він сам таке заслужив.

Розділ 26. Сьюзен вислуховує освідчення

Над Гленом Святої Марії линув аероплан – линув, мов велетенський птах у сріблясто-жовтавім небі, такім яснім і чистім після вітру, що воно здавалося безмежним простором свободи. Невеличкий гурт людей, стоячи на інглсайдськім моріжку, провів його зачудованими поглядами, хоча того літа аероплани перетворилися на звичне явище. Досі Сьюзен трепетно хвилювалася, споглядаючи їх – ану ж як це Ширлі вилетів зі свого тренувального табору в Кінгспорті й тепер ширяє хмарами над островом? Але нині Ширлі вже відрядили в Європу, тож Сьюзен не вельми цікавилася цим аеропланом та його пілотом – а проте глянула на нього із благоговінням.

– Цікаво, пані Блайт, дорогенька, – замислилася вона, – що сказали б наші старі, які лежать там, на цвинтарі, якби могли підвестися з могил і застати таке? Я певна, що мій батько не схвалив би аеропланів: він-бо взагалі не любив модних нововведень. Навіть косарки не захтів купити й до самої смерті жав жито звичайним серпом. Він завжди казав: що було добре для діда, те добре й для мене. Надіюся, то не буде непоштиво з мого боку – сказати, що він помилявся щодо косарки; та аеропланів я й сама не схвалюю, хоч і розумію, що їхню появу спричинила воєнна потреба. Якби Всевишній хотів, щоб ми вміли літати, то дав би нам крила, а як не дав – отже, ми мусимо стояти ногами на твердій землі. Принаймні вам, пані Блайт, дорогенька, не доведеться вздріти, як я швендяю світом в аероплані.

– Та ви ж не відмовитеся пошвендяти в татовому автомобілі, коли його привезуть, правда, Сьюзен? – лукаво озвалася Рілла.

– І жодному автомобілю я не довірю свої старі кості, – урвала Сьюзен. – Та я дивлюся на них інакше, ніж деякі вузьколобі люди. Місяць із Баками закликає до відставки уряду, бо той узагалі допустив їх на наш острів. Подейкують, щойно він бачить автомобіль, то весь аж мовби скипає. Днями один з них їхав бічною дорогою попри його пшеничне поле, то Місяць вихопився з-за паркана й став з вилами просто посеред шляху. Чоловік у машині виявився якимось торговим агентом, а Місяць не зносить торгових агентів ще гірше, ніж автомобілі. Отож машина мусила зупинитися, бо його ніяк було оминути – не міг же водій проїхати просто по ньому. Тоді Місяць із Баками потрусив вилами й закричав: «Киш звідси зі своєю чортовою машиною, бо я заколю тебе!» Вірте чи ні, пані Блайт, дорогенька, а бідолашний агент мусив їхати задом до лобридзької дороги, а то ледь не ціла миля. Місяць гнав його невідступно, трусячи вилами. Пані Блайт, дорогенька, я вважаю, що це – нерозважлива поведінка, та все ж, – зітхнула Сьюзен, – із цими автомобілями й аеропланами наш острів уже не той, який був колись.

Аероплан ширяв, пірнав, кружляв і знову ширяв, аж поки далекою цяткою зник за темними призахідними пагорбами.

– «З могутніми крильми, неначе ті,

Які орла фіванського підносять,

Велично й непохитно він летітиме

Небесним полем в кришталеву просинь», –

замріяно процитувала пані Блайт.

– Я думаю, – мовила панна Олівер, – чи стане людство щасливішим з появою аеропланів? Мені здається, що загальна сума людського щастя лишається незмінна впродовж століть, хай як різниться його розподіл, і що всі численні винаходи ані збільшують, ані применшують його.

– Так чи так, «Царство Боже всередині вас»[86], – мовив пан Мередіт, проводжаючи поглядом цятку, що символізувала найновішу з перемог людства в споконвічній боротьбі за прогрес. – Воно не залежить від матеріальних досягнень та здобутків.

– І все ж аероплан – то дивовижна річ, – сказав лікар Блайт. – Людство завжди плекало цю мрію – уміти літати. Мрії здійснюються одна по одній… чи радше люди втілюють їх у життя ненастанною працею. Я й сам хотів би політати в аероплані.

– Ширлі написав мені, що перший політ розчарував його, – мовила Рілла. – Він гадав, що відчує себе птахом, який ширяє в повітрі; натомість у нього було відчуття, немов він зовсім не рухається, а просто під ним падає земля. А вперше, коли він полетів сам, без інструктора, він раптом страшенно затужив за домом. Доти він ніколи не почувався так – аж тут йому здалося, що він лине в безмежному просторі, і йому раптом так захотілося вернутися на стару добру землю, до своїх побратимів-людей. Невдовзі він оговтався, та через це відчуття страшної самотності перший політ назавжди лишився для нього жахом.

Аероплан зник з очей. Лікар Блайт, зітхнувши, опустив голову.

– Щоразу, уздрівши котрогось із цих літунів, я вертаюся на землю, відчуваючи себе дрібною, жалюгідною комахою. Енн, – звернувся він до дружини, – пригадуєш, як ми вперше їхали разом у бричці на концерт до Кармоді? Тієї осені ти щойно почала вчителювати в ейвонлійській школі. У свою лискучу новесеньку бричку я запріг чорну кобилку з білою зірочкою на чолі, і був найщасливішим хлопцем у світі. Мабуть, наш онук запрошуватиме свою дівчину на вечірні прогулянки в аероплані.

– Аероплан не буде такий хороший, як була твоя Зірка, – мовила Енн. – Машина – то лише машина, але, Гілберте, твоя Зірка була жива. У поїздці на ній було щось, чого ніколи не матиме навіть політ поміж хмар. Ні, я не заздрю дівчині свого онука. Пан Мередіт слушно каже. Царство Боже… царство любові й щастя… залежить не від зовнішніх обставин.

– Крім того, – серйозно докинув лікар Блайт, – нашому внукові доведеться всю увагу присвячувати аероплану: він не зможе кинути віжки й усю дорогу дивитися в очі своєї милої. І в мене є жахлива підозра, що аеропланом не можна керувати однією рукою. Ні, – похитав головою він, – думаю, я все-таки вибрав би Зірку.

Того літа війська Центральних держав знову прорвали російську лінію оборони, і Сьюзен скрушно заявила, що боялася цього, відколи Керенський раптом узяв і женився.

– Пані Блайт, дорогенька, я не осуджую таїнства шлюбу, та коли чоловік улаштовує революцію, йому й без того повна голова клопоту, отож ліпше відкласти весілля до кращих часів. А нині росіяни переможені, і марно вдавати, що це не так. Та чи ви бачили відповідь Вілсона на папські мирні пропозиції[87]? Вона чудова. Я й сама не могла б краще висловити суть усієї справи. Я відчуваю, що за цю відповідь можу пробачити Вілсону все. Він розуміє значення слів, які вживає, можете бути певні. До речі, про значення слів, пані Блайт, дорогенька – чи чули ви нещодавню історію про Місяця з Баками? Днями він відвідав школу, що стоїть на лобридзькій дорозі, і надумав улаштувати четвертокласникам такий собі іспит з орфографії. Бачте, вони там досі мають літній семестр, а восени й навесні в них канікули. Вони, пані Блайт, дорогенька, вельми відсталі люди. Моя небога, Елла Бейкер, сама навчається в тій школі, то вона мені й розповіла. Їхній учительці зненацька розболілася голова, то вона вийшла подихати, доки пан Прайор перевіряв знання учнів. Діти чудово дали собі раду із правописом, та коли Місяць почав запитувати, що означає те чи те слово – геть розгубилися, бо того ще не вивчали. Елла й інші старші діти дуже засмутилися. Вони страшенно люблять свою вчительку, а пан Ейбел Прайор, брат Місяця, член опікунської ради, настроєний проти неї, та ще й підбурює решту прогнати її зі школи. Тож Елла з однокласниками боялися, що, коли діти не зможуть відповісти на питання, Ейбел подумає, що їхня вчителька недостатньо кваліфікована й знов напосядеться на неї. Ну, та малий Сенді Доган урятував становище. Він – сирітка, проте кмітливий, і миттю збагнув, що за один – цей Місяць із Баками. «Що таке „анатомія“?» – запитав Місяць. – «Біль у животі», – відказав Сенді, не змигнувши оком. Місяць із Баками – невіглас, пані Блайт, дорогенька; він і сам не знав, що воно означає, тож і сказав: «Добре… дуже добре». Решта класу теж змикитили – принаймні троє-четверо найрозумніших – і підтримали гру. Джін Блейн сказала, що «акустика» – це «релігійні суперечки», Мюрієль Бейкер заявила, що «агностик» – це «той, у кого стався розлад шлунка», Джим Картер сказав, що «абсорбція» – це «коли їси тільки овочі», і так далі, до самого кінця списку. Місяць із Баками знай собі казав: «Добре… дуже добре», аж Елла відчула, що вдушиться від прихованого сміху. Коли вчителька повернулася до класу, Місяць похвалив її за те, як добре діти тямлять усе, що їм пояснюють, і сказав, що зверне особливу увагу опікунів на її безцінний талант. «Це така рідкість, – мовив він, – коли четвертокласники жваво дають правильні відповіді на запитання щодо будь-якого слова». Він пішов весь аж сяючи, проте Елла розповіла мені про це потай і ми, пані Блайт, дорогенька, мусимо зберегти таємницю – заради їхньої вчительки. Вона неодмінно втратить посаду, коли Місяць із Баками дізнається, як його пошили в дурні.

Того ж дня в Інглсайд прийшла Мері Ванс і розповіла, що Міллерові Дугласу, пораненому під час битви за Сімдесяту висоту[88], довелося ампутувати ногу. Усі в Інглсайді поспівчували Мері, полум’я патріотизму в душі якої спалахнуло не одразу, але нині палало так само незгасно, як і в душах решти односельців.

– Мене, бува, дражнять, що чоловіка я матиму тільки з одною ногою, – сказала Мері, надимаючись від гордощів, – та радше я вийду за одноногого Міллера, ніж за будь-кого іншого з цілим десятком ніг, хіба… – замислилася вона, – хіба за Ллойд-Джорджа. Ну, я мушу йти. Думала, вам цікаво буде почути про Міллера, то завітала із крамниці, але мушу бігти додому. Я обіцяла помогти Люку Мак-Алістеру скиртувати снопи. Тепер ми, дівчата, повинні зібрати врожай, коли хлопців так мало зосталося. Я вже маю собі комбінезон, і він мені дуже личить. Пані Дуглас каже, що це непристойно, і комбінезони слід заборонити; навіть пані Еліот не схвалює їх – але, бігме, світ рухається вперед, і немає для мене більшої втіхи, аніж обурити стару Кітті Дуглас.

– До речі, тату, – мовила Рілла, – я хочу на місяць заступити Джека Флегга в крамниці його батька. Я обіцяла йому – якщо ви дозволите. Тоді він допоможе фермерам зібрати врожай. У полі я не придамся – хоча багато дівчат дають раду з такою працею – але зможу бодай вивільнити Джекові трохи часу. Джимс тепер не завдасть вам клопоту, а вечорами я завжди буду вдома.

– Гадаєш, тобі сподобається зважувати горох і цукор, краяти масло та відлічувати яйця? – підсміхнувся лікар Блайт.

– Ні, але річ не в тім. Це просто мій внесок у спільну справу.

Отже, на місяць Рілла стала за ляду в крамниці пана Картера Флегга, а Сьюзен рушила працювати у вівсяних полях Альберта Крофорда.

– Я ще незгірша за інших, – пихато підсумувала вона. – Жоден чоловік не вміє скиртувати так, як я. Коли я прийшла до Альберта й сказала, що поможу, він лише глипнув із недовірою. Каже: «Боюся, ви не подужаєте», – а я йому: «Дай-но я спробую, і побачиш. Я гаруватиму, як проклята».

Мешканці Інглсайду на мить оніміли. Тиша ця означала, що вони захоплені мужнім рішенням Сьюзен «податися в поле». Проте сама Сьюзен хибно витлумачила мовчанку, і засмагле обличчя її спалахнуло присоромленим рум’янцем.

– Пані Блайт, дорогенька, здається, я набула прикрої звички лаятися, – вибачливо проказала вона. – Подумати лиш, до чого я дожилася – у моєму віці! Жахливий взірець для маленьких дівчаток! Певно, це тому, що я забагато читаю газет. Нині вони так лихословлять і не замінюють лайки зірочками, як то було за моєї молодості. Ця війна розбещує кожного.

Сьюзен стояла на возі, повнім вівсяних снопів, із розкошланим сивим волоссям і підіткнутим задля зручності та безпеки подолом – даруйте, комбінезони – то не для Сьюзен! У поставі її не було нічогісінько ані гарного, ні романтичного, проте дух, який додавав наснаги її кощавим рукам, був той самий, що допоміг канадським солдатам узяти Вімі Ріж та відкинути німецькі легіони від Вердена.

Утім, навряд чи пан Прайор, минаючи Сьюзен у бричці й поглядаючи, як вона вправно бере на вила сніп за снопом, думав саме про це.

«Моторна жіночка, – міркував він. – Одна варта двох молодих. Незле… незле… Якщо Мілгрейв повернеться живий – лишуся я без Міранди, а годувати жінку дешевше буде, аніж наймати служницю, яка ще може піти й покинути чоловіка напризволяще, коли заманеться. Треба обміркувати це».

А через тиждень пані Блайт, вертаючись по обіді додому із Глена, заклякла біля інглсайдської хвіртки, паралізована геть незвичним і дивним видовищем. Із кухонних дверей вихопився пан Прайор і побіг так, як цей натоптаний, пихатий чоловік не бігав уже багато років. У кожній рисі обличчя його знати було жах, і то цілком виправданий, бо за ним, наче мстива фурія, летіла Сьюзен із великим чавунним казанком у руках. Казанок парував, а погляд Сьюзен не віщував нічого доброго предмету її ненависті, якби вона лише спромоглася наздогнати його. Жертва й гонителька промчали моріжком. Пан Прайор на кілька секунд раніше за Сьюзен дістався хвіртки, розчахнув її й вибіг на вулицю, навіть не глянувши на отетерілу господиню Інглсайду.

– Сьюзен! – видихнула Енн.

Сьюзен спинилася на бігу, поставила казанок і пригрозила кулаком панові Прайору, який і далі тікав, очевидно вважаючи, що та мчить за ним слідом.

– Сьюзен, що це означає? – дещо суворо запитала Енн.

– Ви цілком справедливо цікавитеся, пані Блайт, дорогенька, – відказала розгнівана Сьюзен. – Я давно не була така люта. Цей… цей… цей пацифіст мав зухвалість прийти сюди, просто на мою кухню, і запропонувати мені вийти за нього заміж! За нього!

Енн притлумила сміх.

– Але, Сьюзен… невже ви не могли знайти… ну, менш театральний спосіб відмови? Подумайте, що сказали б сусіди, якби хтось із них проходив мимо й побачив таку виставу?

– Так, пані Блайт, дорогенька, ви правду кажете. Я не подумала про це, бо в ту мить не могла міркувати розважливо. Я просто знавісніла. Ходімо в дім, і я вам усе розкажу.

Сьюзен підхопила казанок і почимчикувала на кухню, досі тремтячи від обурення. Зловісно грюкнувши, вона поставила казанок на плиту.

– Заждіть-но, пані Блайт, дорогенька, я відчиню всі вікна, щоби провітрити тут, як годиться. Ось, так уже краще. І мушу помити руки, бо я потисла руку Місяцеві з Баками, як він зайшов… тобто я не хотіла цього, але він простягнув мені свою тлусту лапу, і я геть розгубилася. Я саме закінчила денне прибирання, тож, на щастя, усе сяяло чистотою, і я ще подумала: «От і фарба в мене кипить – устигну виварити клапті для килимків і просушити ще до вечері».

І в цю самісіньку мить на підлозі я вздріла тінь і підвела очі. То був Місяць із Баками – він стояв на порозі весь виряджений і лискучий, немовби його накрохмалили й відпрасували. Як я вже зазначила, пані Блайт, дорогенька, я потисла йому руку й сказала, що вас і пана лікаря немає вдома. А він відповів: «Я прийшов поговорити з вами, панно Бейкер».

Я запросила його сісти, бо я чемна жінка, а сама стала посеред кухні й зиркала на нього якомога зневажливіше. Здається, його це спантеличило, попри всю його нахабну самовпевненість; проте він, глядячи на мене, спробував удати ніжність у тих своїх поросячих очицях, і мені, пані Блайт, дорогенька, зненацька сяйнула жахлива підозра. Я відчула, що зараз мене, уперше в житті, покличуть до шлюбу. Я завжди гадала собі, що добре було би відмовити бодай одному залицяльникові, щоб гідно дивитися в очі іншим жінкам, та хизуватися цим – того ви від мене не діждетеся. Цю пропозицію я вважаю образливою, і, якби зметикувала, як уникнути її, то уникла би. Але тоді, пані Блайт, дорогенька, я перебувала в невигідному становищі, оскільки мене заскочили зненацька. Я чула, що деякі чоловіки воліють позалицятися, перш ніж освідчуватись – бодай для того, щоб чесно заявити про свої наміри – але Місяць із Баками, певно, вирішив, що я схоплюся й за соломинку, а тому так і кинуся на нього. Тепер йому відкриються очі, пані Блайт, дорогенька; так-так, йому відкриються очі! Цікаво, він уже спинився чи досі біжить?

– Сьюзен, я розумію, що його пропозиція вам не лестила. Та хіба ви не могли відмовити делікатніше, аніж отак гнатися за ним до самої хвіртки?

– Можливо, пані Блайт, дорогенька… та я й сама хотіла, але одна його фраза обурила мене так, аж я не стерпіла. Аби не це – я не погналася б за ним із казанком. Я перекажу вам усю розмову. Місяць усівся, як я вже сказала, а Док лежав коло нього на іншім стільці. Той котисько вдавав, що спить, але я добре знала, що він не спить, бо ж увесь день був Гайдом, а Гайд ніколи не спить. До речі, пані Блайт, дорогенька, чи помітили ви, що тепер він частіше буває Гайдом, ніж Джекіллом? Що більше німці перемагають, то гайдіший він стає. Подумайте, пані Блайт, дорогенька, що це означає? Словом, Місяць із Баками надумав підлеститися до мене, похваливши котиська, не знаючи про моє справжнє ставлення до нього, тож простягнув пухку руку й погладив Пана Гайда по спині. «Гарнюній котик», – проказав він. Гарнюній котик підхопився й укусив його, а тоді страхітливо нявкнув і вилетів геть за двері. Місяць отетеріло поглянув услід йому. «Ото химерна тварюка», – проказав він. Щодо цього я згодна з ним, але нізащо не хотіла показувати йому це. Та й яке право він мав називати нашого Гайда тварюкою? «Тварюка чи ні, – мовила я, – а він розуміє різницю між канадцем та гуном». Гадаєте, пані Блайт, дорогенька, то був достатньо чіткий натяк? А з нього, як з гуски вода. Він собі вмостився зручненько, готуючись побалакати, і я подумала: «Коли він має що сказати – хай каже й іде, бо я до вечері не матиму часу на залицяння» – отож і сказала йому: «Пане Прайор, якщо ви прийшли поговорити про щось, я воліла б зробити це якнайшвидше, бо нині маю багато справ». Він аж розцвів, поглянувши на мене з-під ореолу своїх рудих баків, і каже: «Ви ділова жінка, і я згоден з вами. Не варто ходити околяса й гаяти час. Я пропоную вам вийти за мене заміж». Отак, пані Блайт, дорогенька. Нарешті я вислухала освідчення, уперше за шістдесят чотири роки чекань.

Я лише зиркнула на цю пихату істоту й сказала: «Джозає Прайор, я не вийшла б за вас, навіть якби ви лишилися єдиним чоловіком у світі. Ось вам моя відповідь, і можете йти собі з нею». Ви, пані Блайт, дорогенька, певно, ніколи не бачили такої ошелешеної людини. Він був заскочений, аж мимоволі виявив справжнє своє міркування. Каже мені: «Отакої. Я думав, ви будете тільки раді віддатися». І тут, пані Блайт, дорогенька, я знавісніла. Гадаєте, я не мала на те підстав, коли той гун і пацифіст узявся так ображати мене? «Забирайтеся!» – крикнула я й схопила цей казанок. Він очевидно подумав, що я зненацька ошаленіла, і вирішив, що казанок – то небезпечна зброя в руках божевільної. Принаймні він забрався, і то негайно, як ви самі бачили. Навряд чи тепер він скоро повернеться, щоб зробити нам будь-яку пропозицію. Ні, я думаю, він затямив, що в Глені Святої Марії є бодай одна незаміжня жінка, яка не прагне стати дружиною Місяця з Баками.

Розділ 27. Очікування

«Інглсайд, 1 листопада 1917 року.

Настав листопад… і Глен посірів, лиш осокори стоять де-не-де, мов велетенські золоті ліхтарі на темному тлі околиць, хоча решта дерев уже скинули листя. Останніми днями нам дуже тяжко бути відважними. Катастрофа при Капоретто[89] – це страхітлива трагедія, і навіть Сьюзен не може знайти ніякої втіхи в нинішньому становищі. Ми ж і не намагаємося шукати її. Гертруда лиш розпачливо повторює: „Вони не повинні взяти Венецію… не повинні!“, – начеб, якщо вона часто казатиме це, то відверне біду. Але я не бачу, що може завадити їм узяти Венецію. Утім, Сьюзен каже, що в 1914-му вони могли так само легко взяти Париж, проте не взяли, тож вона запевняє, що й нині в них нічого не вийде. Ох, як я молюся й сподіваюся на це… Венеція, прекрасна королева Адріатики! Я ніколи її не бачила, проте відчуваю – достоту як Байрон – що завжди любила її; для мене це „місто, миле серцю“. Можливо, цю любов я успадкувала від Волтера, який обожнював Венецію. Колись – напередодні війни – ми сиділи в Долині Райдуг і мріяли, як поїдемо туди вдвох і пропливемо в гондолі вздовж каналів, залитих місячним сяйвом.

Щоосені, від самого початку воєнних дій, наші війська зазнають якихось жахливих утрат. У 1914-му то був Антверпен, у 1915-му – Сербія, торік Румунія, а цього року Італія, і це найтяжча втрата з усіх. Мабуть, я зовсім підупала б на силі, якби не Волтерові слова з його безцінного останнього листа: „Б’ються не тільки живі – мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати“. І це правда. Зрештою ми переможемо. Я ні на мить не сумніватимуся в цьому. Сумніви означатимуть, що я „зрадила обітницю“, дану Волтерові.

Віднедавна ми провадимо активну кампанію з розповсюдження нової Переможної Позики[90]. Ми, молодіжний Червоний Хрест, обійшли майже всіх односельців і переконали кількох упертюхів, які спершу затято відмовлялися від пожертви. А я дістала Позику навіть від Місяця з Баками. Я сподівалася розлюченої відмови – та на мій подив, він охоче погодився й пожертвував тисячу доларів. Хай він і пацифіст, але знає, куди можна вигідно вкласти гроші. П’ять з половиною відсотків прибутку – то не абищо, навіть коли їх буде виплачувати мілітаристський уряд.

Тато, бажаючи пожартувати зі Сьюзен, сказав, буцім пан Прайор надихнувся саме її промовою на благодійних зборах. Я не думаю, що це так, оскільки пан Прайор геть неприязно говорить про Сьюзен після її безперечно різкої відмови на його нібито любовну пропозицію. Але Сьюзен справді виголосила промову – найкращу з усіх, що прозвучали того вечора. Вона божиться, що втнула таке „вперше й востаннє“. Увесь Глен був на зборах, і пролунало багато закликів, та справа чомусь просувалася дуже неспішно й присутні не виявляли ентузіазму. Сьюзен обурилася відсутністю завзяття, бо ж певна була, що наш острів перевершить сподівану норму щодо купівлі облігацій. Вона сердито шепотіла мені й Гертруді, що у виступах промовців бракує „перцю“; а коли ніхто не виявив бажання придбати собі облігацію, Сьюзен „утратила голову“. Принаймні сама вона так описує те, що відчула в ту мить. Вона підхопилася; із-під капора – Сьюзен єдина в Глені Святої Марії досі ще носить капор – видно було її гнівно-рішучий вираз… а тоді вона мовила, голосно й саркастично: „Звісно, дешевше – говорити про патріотизм, аніж платити за нього. Ми ж просимо вас про милостиню – позичити ваші гроші задарма! Кайзер, мабуть, засмутиться, коли почує про те, як минули ці збори“.

Сьюзен несхитно впевнена, буцім шпигуни кайзера – яких, вочевидь, утілює в нашому Глені пан Прайор – доповідають йому про всі тутешні події.

– Послухайте її! Послухайте! – закричав Норман Дуглас. Хлопець на задній лаві озвався: „А як же Ллойд-Джордж?“, і Сьюзен не сподобався його тон. Відколи Кітченера немає, Ллойд-Джордж – її головний герой.

– Я в усьому підтримую Ллойд-Джорджа, – утяла Сьюзен.

– Це його, певне, дуже надихає, – сказав Воррен Мід і бридко гигикнув.

Це зауваження виявилося іскрою, піднесеною до пороху. Сьюзен, за її власним висловом, стала до бою „з копита вскач“ і „сказала своє слово“ – та ще й як добре сказала! У її промові „перцю“ було достатньо. Коли Сьюзен розпалиться, то демонструє видатні ораторські здібності, і те, як вона поставила на місце тих чоловіків, було водночас і кумедно, і дієво, і прекрасно. Вона сказала, що Ллойд-Джорджа підтримують мільйони таких, як вона, і це його справді надихає. То була основна ідея її виступу. Мила Сьюзен! Вона – справжній вулкан патріотизму, відданості й зневаги до різного роду саботажників, отож, коли вона вивергнула весь той словесний потік на аудиторію, байдужих не залишилося. Сьюзен завжди присягалася, що вона не суфражистка, але тоді вона гідно виступила від імені всього жіноцтва й змусила тих чоловіків достоту зіщулитися на лавах. Коли вона вмовкла, усі вони були готові танцювати під її дудочку. Отож вона звеліла їм – так, звеліла! – підійти до сцени й підписатися на Переможну Позику. І після шалених оплесків більшість так і вчинила – навіть той-таки Воррен Мід. Коли назавтра в шарлоттаунській газеті опублікували загальне число передплатників, ми виявили, що Глен веде перед з-поміж усіх околиць нашого острова – і це, безперечно, завдяки Сьюзен. Сама ж вона, повернувшись додому опісля зборів, була присоромлена й побоювалася, чи звинуватять її в неподобстві; аж стиха зізналася мамі, що вчинила „не так, як то личить порядній жінці“.

Нині ми всі – окрім Сьюзен – їздили в татовому новому автомобілі. Поїздка була дуже гарна, хоч і скінчилася геть безславно – у придорожньому рівчаку. А все через одну стару даму, панну Елізабет Карр із Верхнього Глена, яка не погодилася завернути коня й пропустити нас, хай скільки ми сигналили їй. Тато розсердився; я ж у душі поспівчувала панні Елізабет. Якби я була статечною бабцею, що трюхикала б собі шляхом, „у цнотливі думи заглиблена“, [91] у власній бричці, яку тягла би моя власна кобилка, я теж не дала би дороги безцеремонній машині, що взялася б галасувати в мене за спиною. Я випросталася б і повагом заявила, як панна Елізабет: „Гетьте в рівчак, якщо конче вам треба їхати“.

Тож ми скотилися в рівчак… по самі осі загрузли в піску… і сиділи там, наче дурні, доки панна Елізабет підхльоснула кобилку й переможно прогрюкотіла дорогою далі.

Джем посміється, коли я напишу йому про це. Він із дитинства знає панну Елізабет.

Та… чи Венеція… буде… врятована?

19 листопада 1917 року.

Вона ще не врятована… і досі у великій небезпеці. Проте італійці нарешті зміцнили свої позиції на П’яве. Звісно, воєнні експерти кажуть, що вони їх не втримають і муситимуть відступити до Адідже. [92] Проте Сьюзен, Гертруда і я стверджуємо, що вони повинні утримати фронт, бо Венеція мусить бути врятована..і що тоді вдіють воєнні експерти?

Ох, аби ж я тільки ПОВІРИЛА, що італійці утримають фронт!

Наші канадські війська здобули ще одну велику перемогу – узяли штурмом Пашендейль Ріж[93] і відбили всі контратаки. Жоден з наших хлопців не брав участі в цій битві… але інші брали… а список убитих такий довжелезний! Джо Мілгрейв бився за Пашендейль, але вцілів. Міранда пережила кілька жахливих днів, доки одержала від нього листа. Після шлюбу вона дивовижно розквітла. Тепер то зовсім інша дівчина. Навіть очі її немов потемніли й поглибилися – це, напевно, тому, що вони горять палким вогнем відданості й любові. Міранда навчилася давати раду з батьком: здіймає прапор щоразу, коли на Західнім фронті наші війська просунуться хоч на ярд, бере участь у зборах молодіжного Червоного Хреста й ретельно намагається вдавати „статечну заміжню даму“, аж ми всі готові вмерти від сміху. Проте вона – єдина із гленських дівчат віддалася за новобранця під час війни, тож нас не дратує її самовдоволене усвідомлення власної унікальності.

У росіян теж погані новини – уряд Керенського зазнав краху, а Ленін став диктатором. Нам дуже важко бути мужніми впродовж цих понурих, безнадійних сірих осінніх днів, коли світ тоне в мороці й лиховісних передчуттях. Але ми почали „метушитися“, як то каже старий Горянин Сенді, через наближення виборів. Триває суперечка щодо загальної мобілізації, тому це будуть найцікавіші вибори, що відбувалися в нас. Усі жінки „відповідного віку“, цитуючи Джо Пуар’є, що мають на фронті чоловіків, братів чи синів, зможуть проголосувати. Ох, якби ж мені був двадцять один рік! Гертруда й Сьюзен лютують, бо не можуть голосувати.

– Це несправедливо! – вигукнула Гертруда. – Агнеса Карр може голосувати, бо має чоловіка на фронті – а вона ж намагалася не пустити його й тепер голосуватиме проти коаліційного уряду! А я не маю права голосу, бо мій коханий, хоч і на фронті, доводиться мені не чоловіком, а лише нареченим!

Що ж до Сьюзен, то, міркуючи, що вона не може голосувати, а якийсь мерзенний старий пацифіст, на зразок пана Прайора, може – і буде – вона просто вергає блискавки.

Мені так жаль усіх тих Еліотів, Крофордів і Мак-Алістерів, що живуть по той бік затоки. Вони завжди чітко ділилися на два табори – лібералів та консерваторів – а тепер геть зірвані з якорів… ох, я заплуталася в метафорах… і розгублено дрейфують у відкритім морі. Деякі старі ліберали радше помруть, ніж проголосують за Роберта Бордена[94] – проте їм доведеться зробити це, оскільки вони вважають, що настав час оголосити загальну мобілізацію. А ті сердешні консерватори, що виступають проти мобілізації, муситимуть голосувати за Лор’є, хоч досі незмінно прикликали на нього анафему. Одним то нестерпно тяжко. Інші намагаються ставитися до цього так само, як пані Еліот – до Церковного Союзу.

Вона була в нас учора ввечері. Тепер вона зовсім нечасто заходить, наша мила „панна Корнелія“ – вона вже в літах і не може ходити далеко. Так гірко думати, що вона старіє: ми завжди дуже любили її, і вона була така добра до нас, інглсайдських дітей.

Досі вона затято противилася Церковному Союзу. Але вчора ввечері, коли тато сказав їй, що справу вже вирішено, пані Еліот смиренно відповіла: „Що означає ще один злам і розрив у нашім розтерзанім, переламанім світі? Супроти німців можна об’єднатися навіть із методистами“.

У молодіжному Червоному Хресті все минає гладенько, попри те, що до нас вернулася Ірен Говард – очевидно, вона посварилася із членами лобридзького осередку. На минулих зборах Ірен насмішкувато заявила, буцім упізнала мене в Шарлоттауні „за оксамитовим зеленим капелюхом“. Усі впізнають мене за цією бридкою й ненависною річчю. Цього року буде вже четверта зима, відколи я ношу його. Навіть мама пропонувала мені купити новий, але я відмовилася. Я носитиму цей капелюх щозими, доки скінчиться війна.

23 листопада 1917 року.

Лінія фронту на П’яве тримається, і генерал Біт здобув перемогу під Камбре[95]. Я здійняла прапор на честь цієї події, та Сьюзен лише сказала: „Піду-но я на кухню, поставлю чайник. Я завважила, що після кожної британської перемоги маленький Кітченер має круп. Надіюся, у його жилах не тече кров прибічника гунів, та хтозна, що за родина була в його батька“.

Цієї осені Джимс кілька разів мав круп… звичайний – не той, жахливий, що був у нього торік. Та яка б кров не текла в його жилах – це добра, здорова кров. Він пухкенький, рум’яний, кучерявий і дуже гарний; він каже такі смішні речі й ставить кумедні запитання. Він має улюблений стілець на кухні – а проте Сьюзен так само любить сидіти на цьому стільці і, коли вона хоче сісти, Джимс мусить звільнити його. Останнього разу, коли таке сталося, він озирнувся й набурмосено запитав: „Сьюзен, а коли ви пом’єте, я буду завжди тут сидіти?“ Сьюзен жахнулася; мабуть, тоді її вперше посіли думки про його непевну спадковість. Позавчора ввечері я взяла Джимса із собою до крамниці. Він уперше був надворі о такій пізній годині і, побачивши зоряне небо, вигукнув: „Їлло, дивися – великий місяць і ще багато маленьких!“ А в середу вранці у мене спинився будильник, бо я забула накрутити його звечора, і Джимс, прокинувшись, побіг до мене настрашений, просто у своїй блакитній піжамці. „Годинник помей, – пролопотів він, – Їлло, годинник помей!“

Якось увечері він розсердився на мене та Сьюзен, бо ми не давали йому чогось, що він дуже хотів. Коли настав час молитви, він роздратовано вкляк і, замість попросити зробити його чемним хлопчиком, проказав: „…і щоб Їлла та Сьюзен були доб’ї, бо вони злі“.

Я не переповідаю всім зустрічним, що сказав чи зробив Джимс. Мені самій нудно слухати подібні розповіді інших! Я занотовую ці факти у своїм старенькім щоденнику, де чого тільки нема!

Нині, коли я вкладала Джимса до ліжка, він підвів очі й дуже серйозно спитав: „Їлло, а чому вчоя не може вейнутися?“

Ох, Джимсе, чому це неможливо? Прекрасне „вчора“, сповнене сміху та мрій… коли наші хлопці були вдома… коли ми з Волтером читали, гуляли, зустрічали схід місяця й захід сонця вдвох у Долині Райдуг. Якби ж воно могло повернутися! Але „вчора“ не вертається ніколи, маленький Джимсе… а „нині“ захмарене й темне… і ми не наважуємося думати про те, яким буде „завтра“.

11 грудня 1917 року.

Чудові новини: учора британські війська взяли Єрусалим. Ми здійняли прапор, а Гертруда повеселіла й стала майже така, як колись.

– Зрештою, – підсумувала вона, – варто жити, коли люди досягають мети хрестових походів. Учора під стінами Єрусалима з’юрмилися, мабуть, привиди всіх хрестоносців на чолі з Річардом Левове Серце.

Сьюзен і собі втішилася.

– Добре, що я можу легко вимовити „Єрусалим“ і „Хеврон“, – сказала вона. – Після „Прземисла“ й „Брест Литовська“ це неабияка втіха. Ну, турки нарешті тікають, Венеція в безпеці, а лорда Лендздауна можна не слухати[96], тож немає причин журитися.

Єрусалиме! Над тобою майорить „стяг-метеор англійський“[97]… щез турецький півмісяць! Як тріпотіло б серце Волтера, якби він дізнався про це!

18 грудня 1917 року.

Учора відбулися вибори. Увечері ми з мамою, Гертрудою та Сьюзен зібралися у вітальні й чекали, затамувавши подих. Тато пішов у село – інакше ми не дізналися б жодних новин, бо крамниця Картера Флегга на іншій телефонній лінії, і з центральної станції нам щоразу відповідали, що лінія зайнята. Певна річ, бо в радіусі кількох миль усі додзвонювалися туди з тієї ж причини, що й ми.

Близько десятої Гертруда зняла слухавку й випадково перехопила чиюсь розмову з Картером Флеггом. Вона безсоромно підслухала й одержала те, що приказка віщує всім, хто підслуховує – а саме кепські новини. Коаліційний уряд „нічого не здобув“ у західних провінціях.

Ми стривожено перезирнулися. Якщо уряд не досяг результатів на заході, це означало поразку.

– Канада осоромилася в очах цілого світу, – скрушно підсумувала Гертруда.

– Якби кожен учинив так, як сім’я Марка Крофорда з того боку затоки, цього не сталося би, – відчайдушно мовила Сьюзен. – Нині вранці вони замкнули дядька в стодолі й не випускали, доки він пообіцяв, що голосуватиме за коаліцію. Оце, пані Блайт, дорогенька, я можу назвати ефективним аргументом.

Опісля цього ми з Гертрудою зовсім розхвилювалися. Ходили вітальнею, аж доки геть знесиліли й були вимушені знову сісти. Мама в’язала, чітко й розмірено, мов годинник, і вдавала спокій та незворушність… удавала так добре, що ми всі заздрили їй аж донині, коли я вздріла, як вона розпускає шкарпетку – зайві чотири дюйми там, де мала початися п’ята!

Тато вернувся додому вже запівніч, став на порозі й дивився на нас, а ми на нього, не сміючи запитати, які він приніс новини. Аж тут він сказав, що то Лор’є „нічого не здобув“ на заході, а коаліційний уряд переміг абсолютною більшістю голосів. Гертруда заплескала в долоні. Я хотіла плакати й сміятися водночас, мамині очі спалахнули колишнім сяйвом, а Сьюзен видала дивний звук – щось середнє поміж зітханням і радісним скриком.

– Це не вельми втішить кайзера, – відказала вона.

Потім ми вклалися в ліжка, але не могли заснути від хвилювання. Справді, як урочисто сказала Сьюзен сьогодні вранці: „Пані Блайт, дорогенька, політика – то завелика тривога для жінки“.

31 грудня 1917 року.

Минуло наше четверте воєнне Різдво. Ми збираємося на відвазі, щоби пережити ще один рік такого життя. Майже все літо Німеччина перемагала союзників. А тепер кажуть, буцім вона перекидає війська з російського фронту, готуючись розпочати „великий весняний наступ“. Інколи мені здається, що ми не зможемо пережити цю зиму в очікуванні того наступу.

Цього тижня я одержала купу листів із Європи. Ширлі вже теж на фронті й пише про все так само спокійно й сухо, як колись про футбольні матчі в учительській семінарії. Карл написав, що в них уже кілька тижнів дощить і ночами в шанцях він згадує ніч, коли просидів на цвинтарі, караючи себе за боягузтво в історії із привидом Генрі Воррена. Його листи зазвичай жартівливі. За день до того, як він написав, вони із хлопцями мали велике полювання на пацюків – заколювали їх багнетами. Карл убив найбільше й дістав нагороду. А одного пацюка він приручив, і той ночами спить у нього в кишені. Пацюки не бояться його так, як інших – Карл завжди був другом усім маленьким створінням. Він каже, що досліджує пацючі звички й колись напише про них трактат, що прославить його.

Кен написав короткого листа. Тепер усі його листи доволі короткі… і в них так рідко з’являються ті маленькі, милі, дорогі серцю фрази. Часом я думаю, що він уже зовсім забув про той вечір, коли приходив до нас попрощатися… а тоді бачу рядок чи слово, які натякають мені, що він пам’ятає й пам’ятатиме завжди. Скажімо, у нинішньому листі не було нічого такого, чого він би не міг написати будь-кому зі знайомих дівчат… окрім хіба підпису „твій Кеннет“ замість „щиро твій Кеннет“. Він навмисне випустив оте „щиро“ чи лише випадково? Я півночі не зможу заснути, думаючи про це. Він тепер капітан. Я рада й горда… а проте „капітан Форд“ звучить так, наче це хтось далекий і незрівнянно вищий від мене… так, наче Кен і капітан Форд – це двоє різних людей. Можливо, я майже заручена з Кеном – принаймні мамина думка про це слугує мені оплотом – але я не можу бути заручена з капітаном Фордом!

А Джем тепер лейтенант. Його підвищили просто на фронті. Він надіслав мені фотографію, де зображений у своїй новій формі. Він так схуд і постарів… постарів… мій юний брат Джем. Ніколи не забуду маминого обличчя, коли я показала їй фотографію.

– Це… мій маленький Джем… дитятко нашого Дому Мрії? – от і все, що вона сказала.

Надійшов лист і від Фейт. Вона працює в добровольчому медичному загоні в Англії й пише про все з надією та оптимізмом. Я думаю, вона майже щаслива, бо зустрілася із Джемом під час його минулої відпустки, і вона служить так недалеко від нього, що могла б навіть приїхати, якби він був поранений. Це стільки означає для неї. Ох, якби ж я й собі могла бути там, із нею! Але моя праця потрібна вдома. Волтер казав, що я мушу дбати про маму, і я намагаюся „не зрадити обітниці“ ані в найменших деталях життя. Волтер загинув за Канаду, а я мушу жити для неї. Так він просив мене.

28 січня 1918 року.

– Я припну свою розтерзану штормами душу на якір британського флоту й спечу висівкове печиво, – мовила Сьюзен, звертаючись до кузини Софії, що прийшла до нас із страхітливою історією про нові нездоланні підводні човни, які німці щойно спустили на воду. Цими днями Сьюзен незадоволена новою політикою економії. Її вірність коаліційному уряду зазнала тяжкого випробування. Перший удар вона знесла мужньо. Коли надійшло розпорядження щодо борошна, Сьюзен бадьоро заявила:

– Кажуть, буцім старого собаку не навчиш нових фокусів, але я навчуся пекти „воєнний хліб“, якщо це поможе здолати гунів.

Утім, останні пропозиції виявилися їй не до шмиги. Якби не тато, вона, мабуть, розшматувала би пана Роберта Бордена.

– Пані Блайт, дорогенька, вони ще змусять нас робити цеглу без соломи![98] Як мені пекти пироги без масла чи цукру? Це неможливо… хіба ж то буде пиріг? Я, звісно, можу випекти щось нестравне, драглисте та грузле. Таж мені, пані Блайт, дорогенька, заборонено прикрасити його хоч дрібочкою глазурі! До чого я дожилася! Уряд в Оттаві приходить на мою кухню й установлює нам продуктові обмеження!

Сьюзен радо віддасть життя за „свого короля та країну“, але відмовитися від улюблених кулінарних рецептів – то зовсім інша й значно серйозніша справа.

Я одержала листи від Нен і Ді – чи то радше записки. Вони не мають коли писати, бо готуються до випускних іспитів. Навесні вони одержать дипломи бакалаврів гуманітарних наук, і я таки лишуся єдиною нездарою в сім’ї. Та я ніколи й не хотіла вступати до коледжу й нині навчання мене не приваблює. Боюся, я геть позбавлена честолюбства. Є лиш одне соціальне становище, яке я хочу посісти, проте не знаю, чи станеться це колись. Якщо ні – я не хочу нічого іншого. Але я не писатиму про це тут. Про таке можна думати, а писати… о, ЦЕ кузина Софія неминуче назвала би безсоромністю.

Ні, я напишу. Я не боюся ні упереджень, ані кузини Софії! Я хочу бути дружиною Кеннета Форда! Отак!

Щойно я поглянула на себе в дзеркало й не виявила ані сліду присоромленого рум’янцю. Мабуть, я зовсім неправильна дівчина.

Сьогодні я ходила відвідати Понеділка. Його геть скрутив гостець, проте песик сидів і, як завжди, чекав наступного поїзда. Коли я підійшла, він постукав хвостиком по платформі й благально поглянув мені у вічі, мовби питаючи: „Коли приїде Джем?“ Ох, Понеділку, немає відповіді на твоє запитання, як і на інше, що мучить нас безперестанку: „Що буде, коли Німеччина завдасть удару на Західному фронті – останнього, великого та переможного удару?“

березня 1918 року.

– Що принесе нам весна? – сказала сьогодні Гертруда. – Я боюся її, як не боялася ще жодної весни. Як ви вважаєте, чи настане той час, коли наші життя будуть вільні від страху? Майже чотири роки ми щовечора лягаємо спати зі страхом і щодня прокидаємося, охоплені ним. Страх – небажаний гість за нашим столом, осоружний супутник повсюди, де ми опиняємося.

– Гінденбург каже, що першого квітня буде в Парижі, – зітхнула кузина Софія.

– Гінденбург! – папір і чорнило не здатні відобразити зневаги, з якою Сьюзен вимовила це прізвище. – Невже він забув, що то за день – перше квітня?

– Досі Гінденбург завжди дотримував слова, – сказала Гертруда похмуро, як могла би сказати сама кузина Софія.

– Так, коли бився проти румунів і росіян, – відрізала Сьюзен. – Заждіть, осьде він зійдеться в бою із британцями та французами. Я не кажу вже про янкі, що намагаються дістатися Європи якнайшвидше і, безперечно, ще покажуть себе.

– Сьюзен, ви казали те саме напередодні битви за Монс, – нагадала я їй.

– Гінденбург каже, що не пошкодує мільйона німецьких життів, аби лиш прорвати фронт, – відказала Гертруда. – Такою ціною він, очевидно, досягне певного успіху… і як ми переживемо цей час, навіть коли зрештою його плани зазнають краху? Ці минулі два місяці, впродовж яких ми, скулившись, чекали удару, здалися мені довшими за всі дотеперішні воєнні місяці вкупі. Увесь день я гарячково працюю, а щоночі о третій прокидаюся з думкою, чи рушили вже в наступ Гінденбургові залізні легіони? Я майже бачу їхній тріумф у Парижі – і це завжди стається саме тієї проклятої години.

Сьюзен із сумнівом зиркнула на Гертруду, та потім, очевидячки, вирішила, що слово „проклята“ не таке бридке, як „триклятуща“.

– Я хочу випити якесь чарівне зілля й проспати наступні три місяці – а прокинувшись, виявити, що Армагеддон скінчився, – роздратовано мовила мама… а вона ж нечасто підупадає на відвазі, щоби відчути таке, а чи заявити про це бажання вголос. Мама дуже змінилася, відколи того жахливого вересневого дня ми довідалися, що Волтер ніколи вже не повернеться, проте вона завжди трималася несхитно й терпляче. А нині здається, що навіть вона більше не може терпіти.

Сьюзен підійшла до мами й торкнула її за плече.

– Не бійтеся, пані Блайт, дорогенька, і не журіться, – лагідно проказала вона. – Учора я й собі так почувалася, то встала з ліжка, запалила світло й розгорнула Біблію. І як ви гадаєте, що за вірш мені трапився? „І будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе, бо Я із тобою, говорить Господь, щоб тебе рятувати“.[99] Я, пані Блайт, дорогенька, не маю дару бачити віщі сни, як панна Олівер, але збагнула, що це означає – не дано Гінденбургові взяти Париж. Тож я не читала далі, а вклалася в ліжко й проспала до ранку, не прокинувшись ані о третій, ані о будь-якій іншій годині.

І я знову й знову повторюю про себе той вірш, який процитувала Сьюзен. Господь із нами… всі праведники сильні духом… легіони й гармати, що їх Німеччина переправляє на Західний фронт, мусять розбитися об таку перепону. Так я думаю собі, коли втішаюся, проте інколи я, як Гертруда, певна, що більше не можу зносити цю жахливу, зловісну тишу перед близькою бурею.

23 березня 1918 року.

Армагеддон розпочався! „Остання битва з битв!“ Я все питаю себе, чи це він. Учора я ходила на пошту по газети й листи. День був холодний і понурий. Сніг розтанув, але сіра, нежива земля була досі промерзла, і віяв холодний, колючий вітер. Глен здавався потворним і позбавленим світлих надій.

І тоді я розгорнула газету із великим чорним заголовком. Двадцять першого Німеччина розпочала наступ і стверджує, що захопила багато зброї та полонених. Генерал Хейг рапортує, що „тривають запеклі бої“. Мене тривожить цей вислів.

Ми всі відчуваємо, що нездатні виконувати ніяку роботу, котра вимагає уваги й розумових зусиль. Отож ми гарячково в’яжемо, бо це можна робити механічно. Принаймні страшне очікування позаду – жахливі думки про те, де й коли пролунає перший німецький удар. Він пролунав – але їм не здолати нас!

Ох, що діється нині там, на Західному фронті, доки я пишу ці рядки, сидячи зі щоденником у своїй спальні? Джимс спить у ліжечку; вітер квилить за вікном, а над моїм столом висить портрет Волтера, що дивиться на мене прекрасними, безмежними очима. Обабіч нього висять „Мона Ліза“, яку він подарував мені на останнє Різдво, коли був удома, та копія „Волинкаря“, оправлена в рамку. Я мовби її зараз чую, як Волтер читає його – невеличкий, короткий вірш, у який він вклав душу, і який житиме вічно, продовжуючи нести ім’я Волтера новим поколінням канадців. Усе довкола мене таке спокійне, мирне, домашнє. І Волтер здається дуже близьким – якби я могла відсунути тонку тремтливу запону, що розділяє нас, то побачила би його, достоту як він бачив Дударя в ніч перед Курселетом.

А там, у Франції – чи тримається лінія фронту?»

Розділ 28. Чорна неділя

У березні, року Божого 1918-го, випав тиждень, що вмістив у себе більше пекучих людських страждань, аніж будь-які інші сім днів за всю історію світу. І був день упродовж того тижня, коли ціле людство здавалося розіп’ятим на хресті; того дня вся планета стогнала в агонії; усюди серця людей завмирали від страху.

Той день в Інглсайді почався спокійним, холодним і сірим світанком. Пані Блайт, Рілла та панна Олівер збиралися до церкви, намагаючись вірою і надією втамувати тривогу в душі. Лікаря Блайта не було вдома – щойно після опівночі його викликали до Марвудів, у Верхній Глен, де юна солдатська дружина мужньо боролася, щоби принести у світ життя, а не смерть. Сьюзен сказала, що лишиться вдома – а вона вельми рідко пропускала церковну службу.

– Але сьогодні, пані Блайт, дорогенька, ліпше мені не ходити до церкви, – заявила вона. – Якщо я побачу там святобливий і задоволений вираз Місяця з Баками – як завжди, коли він думає, що гуни перемагають, – боюся, терпець мені лусне, і я, забувши про манери, шпурну в нього Біблією чи молитовником, а отже, геть осоромлю себе й оскверню священну будівлю. Ні, пані Блайт, дорогенька, не піду я до церкви, доки справи на фронті поліпшаться, а тим часом молитимуся собі тут.

– Мабуть, я теж могла б залишитися вдома, хоч церква мені сьогодні неабияк зарадить, – мовила панна Олівер, ідучи поруч із Ріллою закам’янілим від морозу путівцем. – Я можу думати лише про одне: чи тримається лінія фронту?

– Наступної неділі Великдень, – мовила Рілла. – Що він сповістить нам: смерть чи життя?

Того дня пан Мередіт вибрав для проповіді текст: «Хто витримає до останку, той спасеться»[100], і натхненні слова його бриніли надією й певністю. Рілла, глядячи на меморіальну табличку на стіні понад лавою – «Світлій пам’яті Волтера-Катберта Блайта» – відчула, як душа її підноситься над страхом і сповнюється відвагою. Неможливо, щоб Волтер наклав головою намарне. Він мав дар провидця й передбачав перемогу. Вона буде вірити, що французи втримають лінію фронту.

У цім оновленім гуморі вона повернулася із церкви додому майже весела. Решта мешканців Інглсайду, так само всміхнені й сповнені надій, увійшли до передпокою. У вітальні не було нікого, крім Джимса, що заснув на канапі, та Дока, який сидів на килимку перед каміном «у тиші понурій, безслівній»[101] із надивовижу гайдівським виразом. Не було нікого й у їдальні… і, що найдивніше, стіл не був накритий до обіду. Де ж Сьюзен?

– Невже вона захворіла? – стривожено вигукнула пані Блайт. – Уранці я здивувалася, що вона не хоче піти до церкви.

Аж тут відчинилися кухонні двері й на порозі постала Сьюзен з таким мертвотно-блідим обличчям, що пані Блайт налякано скрикнула:

– Сьюзен, що сталося?!

– Британську лінію фронту прорвано й німецькі снаряди падають на Париж, – глухо сказала Сьюзен.

Три жінки, що стояли перед нею, нажахано перезирнулися.

– Це неправда… ні, – пробелькотіла Рілла.

– Це… це безглуздя, – мовила панна Олівер і зайшлася жахливим сміхом.

– Сьюзен, хто вам сказав… коли надійшли ці новини? – озвалася пані Блайт.

– Півгодини тому був телефонний дзвінок із міста, – мовила Сьюзен. – Там дізналися вчора вночі. Телефонував лікар Голланд – він і сказав, що, на жаль, це достеменна правда. Відтоді, пані Блайт, дорогенька, я не робила нічого. Даруйте, що обід не готовий. Це вперше я так занедбала свої обов’язки. Якщо ви зачекаєте, я швиденько щось приготую. Проте, боюся, картопля мені геть згоріла.

– Обід! Ніхто не хоче обідати, Сьюзен, – панічно скрикнула пані Блайт. – О, це неймовірно… це, мабуть, поганий сон!

– Париж утрачений… Франція втрачена… війна програна, – задихано проказувала Рілла, геть утративши всяку надію, певність і віру.

– О Боже! О Боже! – стогнала Гертруда Олівер, міряючи кроками кімнату й ламаючи руки. – О… Боже!

Єдине слово… єдиний заклик, старий, як сам світ, заклик благання й болю рвався зі змучених душ людей, що зневірилися в людстві й людяності.

– Бог помей? – долинув зляканий голосок з порогу вітальні. Там стояв Джимс, рум’яний після сну, із карими, круглими від страху оченятами. – Їлло… Їлло, Бог помей?

Панна Олівер замовкла, спинившись посеред їдальні, і втупилася у Джимса, очі якого вже налилися слізьми. Рілла кинулася до нього, щоб заспокоїти, а Сьюзен підхопилася зі стільця, на який безсило впала хвилину тому.

– Ні, – палко проказала вона, зненацька знов стаючи самою собою. – Ні, Бог живий… і Ллойд-Джордж також. Ми забули про це, пані Блайт, дорогенька. Не плач, маленький Кітченере. Усе погано, та могло бути ще гірше. Британська лінія оборони на суші прорвана, таж є ще британський флот. Не забуваймо цього. Я віддихаюся й приготую перекуску, бо нам потрібно відновити сили.

Невдовзі усі вони вдали, що їдять… але тільки вдали. Той чорний день назавжди лишився в пам’яті кожного з мешканців Інглсайду. Гертруда ходила кімнатою, як усі – окрім Сьюзен, що видобула майбутню сіру солдатську шкарпетку.

– Пані Блайт, дорогенька, я мушу в’язати навіть попри неділю. Раніше мені таке й на думку не спало би, адже, хай що кажуть інші, я завжди вважала, що це порушення третьої заповіді. Але нині байдуже – я мушу в’язати, інакше я збожеволію.

– В’яжіть, якщо можете, Сьюзен, – схвильовано відповіла пані Блайт. – Я й сама в’язала б, якби могла… але не можу… не можу.

– Якби ж ми знали подробиці, – зітхнула Рілла. – Може, тоді щось додало би нам віри… якби ми лише знали все.

– Ми знаємо, що німці обстрілюють Париж, – скрушно мовила панна Олівер. – Отже, вони, очевидячки, прорвалися зусібіч і підійшли до міста впритул. Ні, ми програли війну – погляньмо у вічі фактам, як то робили інші народи в минулому. Інші нації, що воювали за справедливість, жертвували найкращих, найхоробріших своїх синів, та, попри це, зазнавали поразки. Наша буде «лиш однією неславою з дотеперішніх»[102].

– Я не хочу здаватися просто так! – вигукнула Рілла, і бліде лице її враз узялося рум’янцем. – Я буду вірити. Ми ще не переможені – навіть якщо Німеччина захопить Францію, ми ще не переможені. Мені соромно, що я вже цілу годину впадаю у відчай. Ви більше не побачите мене такою безчинною. Я зателефоную до міста й розпитаю про все.

Утім, додзвонитися не вдалося. Телефоністка на центральній станції не могла дати раду з навалою дзвінків, що надходили з усіх куточків зворохобленої країни. Кінець-кінцем Рілла облишила марні спроби й метнулася в Долину Райдуг, уклякла там між торішніх посірілих трав у потаємному місці, де відбулася її остання розмова з Волтером, і притулилася головою до моховитого стовбура поваленого дерева. Сонце пробилося з-поза низьких чорних хмар і залило всю долину блідим золотавим сяйвом. Дзвіночки на Закоханих Деревах ніжно, уривчасто тенькали на березневому вітрі.

– Боже, дай мені сили, – прошепотіла Рілла. – Тільки сили й відваги. – Потім, молитовно склавши руки, наче дитя, вона сказала так просто, як міг би сказати Джимс: – Будь ласка, пошли нам завтра кращі новини.

Так вона довго простояла на колінах, а тоді повернулася в Інглсайд, спокійна й рішуча. Лікар Блайт прийшов додому втомлений, але задоволений, бо ж крихітний Дуглас-Дугастий-Хейг-Марвуд щасливо пришвартувався на березі часу. Гертруда досі невпинно походжала кімнатою, проте пані Блайт і Сьюзен оговталися від потрясіння, аж Сьюзен уже планувала нову лінію оборони для французьких портів над Ла-Маншем.

– Якщо ми втримаємо їх, – запевняла вона, – то врятуємо Францію. Париж не має жодного стратегічного значення.

– Ні, – різко втяла Гертруда, наче Сьюзен завдала їй особистої образи. Давній заяложений вислів «жодного стратегічного значення» за цих обставин здавався їй моторошним знущанням, жахливішим, аніж усякий розпачливий лемент.

– У Марвудів я чув, що лінію фронту прорвано, – відповів лікар Блайт, – але історія про те, що німці обстрілюють Париж, здається неправдоподібною. Навіть якщо вони прорвали лінію оборони, вони були щонайближче за п’ятдесят миль від Парижа – то як би їм удалося так швидко підтягнути до міста свою артилерію? Ні, дівчата, бодай щодо цього я не вірю новинам. Я сам зателефоную до міста й розпитаю, що діється.

Лікар Блайт досяг не більшого успіху, аніж Рілла, проте його точка зору підбадьорила всіх домашніх і помогла їм пережити вечір. О дев’ятій урешті-решт надійшла телефонограма із Шарлоттауна, яка помогла їм дожити до ранку.

– Лінія оборони прорвана тільки в одному місці, під Сен-Квентіном, – сказав лікар Блайт, повісивши слухавку, – а британські війська відступають у бойовому порядку. Це не так і погано. Що ж до снарядів, які летять на Париж, то це відбувається з відстані в сімдесят миль, і летять вони з нових дивовижних далекобійних гармат, що їх німці винайшли й пустили в хід упродовж цього наступу. На сьогодні це всі новини, і лікар Голланд запевнив, що інформація достовірна.

– Учора ми жахнулися би, почувши таке, – мовила панна Олівер, – а нині, після того, що довідалися зранку, майже тішимося. Та все ж, – додала вона, силкуючись усміхнутися, – боюся, вночі я не спатиму.

– Принаймні з одного ми таки можемо втішитися, панно Олівер, дорогенька, – озвалася Сьюзен. – Сьогодні в нас не було кузини Софії. Я просто не витримала б її на додачу до всього іншого.

Розділ 29. «Поранений і зник безвісти»

«Побиті, проте не знищені» – із таким заголовком вийшла газета у понеділок, і Сьюзен повторювала його про себе, пораючись коло щоденних хатніх справ. Прорив під Сен-Квентіном удалося ліквідувати вчасно, та лінія оборони союзників невпинно відсувалася назад із позицій, відвойованих рік тому ціною півмільйона життів. У середу газетний заголовок сповіщав: «Британці й французи стримують німців» – та відступ тривав. Відступ… відступ… відступ… Коли ж він скінчиться? Чи лінія фронту буде прорвана знов – тепер уже непоправно?

Суботня газета вийшла із заголовком: «Навіть Берлін визнає, що наступ німців придушено», – і вперше за ввесь той жахливий тиждень мешканці Інглсайду змогли відітхнути.

– Пережили один тиждень – розпочинаємо другий, – рішуче мовила Сьюзен.

– Я почуваюся, наче катована на дибі, яку зупинили на деякий час, – сказала Гертруда, великоднього ранку йдучи до церкви поруч із Ріллою. – Проте мене ще не зняли з диби. Тортури можуть відновитися щомиті.

– Тиждень тому я гадала, що Бог нас покинув, – мовила Рілла, – але тепер вірю, що ні. Зло не може перемогти. На нашому боці дух, а він сильніший за плоть.

Проте тієї чорної весни віра її незрідка зазнавала тяжких випробувань. Армагеддон не скінчився за кілька днів, як вони сподівалися, а тягнувся тижнями й місяцями. Знову й знову Гінденбург завдавав жорстоких, несподіваних ударів, здобуваючи нового хоч і не вирішального успіху. Знову й знову воєнні експерти заявляли, що ситуація вкрай небезпечна. Знову й знову кузина Софія притакувала воєнним експертам.

– Якщо союзники відступлять іще на три милі – ми програємо, – голосила вона.

– Невже британський флот більше ніде не зможе розвернутися? – глузливо відповідала Сьюзен.

– Це думка того, хто знає усе про війну, – серйозно заперечувала кузина Софія.

– Таких людей не існує, – утяла Сьюзен. – Що ж до воєнних експертів, то вони тямлять у цьому не більше за нас із тобою. Скільки разів вони вже помилялися! Чому ти завжди бачиш темний бік, Софіє Крофорд?

– Бо світлого боку немає, Сьюзен.

– Невже? Сьогодні двадцяте квітня, а Гінденбург іще не в Парижі, хоч і запевняв, що буде там першого. Хіба це не світлий бік?

– Я думаю, Сьюзен Бейкер, що німці й без того скоро захоплять Париж, а потім і цілу Канаду.

– Тільки не нашу провінцію. Жодного гуна не буде на Острові Принца Едварда, поки я здатна втримати вила, – мовила Сьюзен із виглядом і відчуттям жінки, що справді може виступити одна проти німецької армії. – По правді кажучи, Софіє Крофорд, я вже втомилася від твоїх зловісних пророцтв. Я не заперечую, що помилки теж були. Німці не взяли би Пашендейля вдруге, якби там лишили канадські підрозділи, та й марно було довіряти тим португальцям на річці Ліс[103]. Але це ще не привід стверджувати, наче ми програли війну. Я не хочу з тобою сваритися, надто тепер, але ми мусимо підтримувати бойовий дух, тож я відверто попереджаю тебе, що, коли ти не припиниш каркати, ліпше сиди собі вдома й до нас не приходь.

Отож вельми люта кузина Софія подалася плекати образу й кілька тижнів не відвідувала кухні Сьюзен. Можливо, то було й на краще, адже ті тижні видалися непрості: німці раз по раз атакували союзників там і тут, захоплюючи життєво важливі пункти їхньої оборони. А якось на початку травня, коли сонце й вітер шугали навзаводи поміж дерев у Долині Райдуг, кленовий гай був золотаво-зелений, а гавань біла й пухнаста від баранців, надійшла звістка про Джема.

Під час німецької вилазки на канадському фронті – такої дрібної, що про неї не було згадано навіть в офіційних депешах – лейтенант Джеймс-Метью Блайт «був поранений і зник безвісти».

– Я думаю, це навіть гірше, ніж звістка про його смерть, – прошепотіла Рілла побілілими вустами.

– Ні, Рілло… ні. «Зник безвісти» лишає хай кволу, проте надію, – відказала Гертруда.

– Так… виснажливу, пекельну надію, що не дозволяє примиритися з найгіршим, – мовила Рілла. – Ох, панно Олівер… невже нам доведеться місяцями не знати, живий він чи ні? А що, як ми ніколи не дізнаємося? Я не витримаю… не витримаю! Волтер… а тепер Джем! Це вб’є маму… погляньте на неї, панно Олівер – і побачите. А Фейт… бідолашна Фейт, як вона переживе це?

Гертруда здригнулася. Поглянувши на картину над столом вихованки, вона відчула раптову пекучу ненависть до вічної, нескінченної усмішки Мони Лізи.

«Невже навіть тепер ти всміхатимешся?» – розпачливо подумала вона. Потім тихо відповіла:

– Ні, це не вб’є твою маму. Вона не така. До того ж, вона не вірить, що Джем загинув. Вона сподівається, і ми всі повинні робити так само. Я певна, що й Фейт сподіватиметься.

– А я не можу, – простогнала Рілла. – Джем був поранений… чи є в нього шанси вижити? Навіть якщо німці знайшли його… ми знаємо, як вони ставляться до поранених полонених. Якби ж я могла сподіватися, панно Олівер… мабуть, це помогло б мені. Але, здається, надія в мені померла. Я не можу сподіватися без підстав – а їх нема.

Та згодом, коли панна Олівер подалася до себе, а Рілла лежала в ліжку, розпачливо просячи в молитві хоч трішки сили, до неї, мов безшелесна тінь, пробралася Сьюзен і сіла поруч.

– Рілло, дорогенька, не бійся. Маленький Джем не загинув.

– О, Сьюзен, як вам удається вірити в це?

– Тому що я знаю. Послухай мене. Коли нині вранці надійшла звістка, я одразу згадала про Понеділка. Тож увечері, перемивши посуд і заклавши хліб у піч, гайнула на станцію. Понеділок сидів там, дожидаючи поїзда, терплячий, як завжди. Рілло, дорогенька, та вилазка відбулася чотири дні тому, у понеділок, і я запитала в начальника станції: «Скажіть-но, цей пес вив чи був неспокійний у понеділок увечері?» Він подумав і відповів: «Ні, не було такого». Я запитала: «Ви певні? Від вашої відповіді залежить більше, аніж ви думаєте». «Я певен, – сказав він мені. – Я тоді ніч не спав – кобила мені захворіла – а пес ваш лежав тихенько. Я почув би, якби він вив, бо двері стайні були відчинені, а його буда стоїть навпроти!» Рілло, дорогенька, він так достеменно й сказав. А ти пам’ятаєш, як те нещасне створіння вило всю ніч після битви за Курселет! І то ж він не любив Волтера так, як Джема. Чи ж міг би він спокійно спати в буді, якби Джем загинув? Ні, Рілло, дорогенька, Джем живий, ти можеш бути певна. Якби він загинув, Понеділок знав би про це, як знав про загибель Волтера, і не чекав би нових поїздів.

То було безглуздо… нелогічно… і неможливо. А проте Рілла повірила беззастережно; повірила й пані Блайт, і навіть її чоловік, удавано глузливо всміхнувшись, відчув, як розпач його заступила незбагненна впевненість. І хай яким безглуздям це здавалося, серця їхні сповнилися відвагою, і вони змогли жити далі тільки тому, що маленький песик на гленській станції віддано й непохитно чекав на свого господаря. Хай собі скептики глузують… хай недовірливо кажуть: «Це лише забобон»… але душі мешканців Інглсайду посіла віра, що Понеділок знає всю правду.

Розділ 30. Зміни на краще

Сьюзен дуже засмутилася, коли тієї весни гарну стару інглсайдську галявину розорали й засадили картоплею. Утім, вона не перечила, хоча для цього й довелося пожертвувати її улюбленою клумбою півоній. Та коли уряд ухвалив закон про перехід на літній час, Сьюзен збунтувалася. Існувала Сила, вища за коаліційний уряд, і цій Силі Сьюзен присягала на вірність.

– Ви гадаєте, що це правильно – втручатися в лад, установлений Господом? – обурено запитала вона. Лікар Блайт незворушно мовив, що закону треба дотримуватись, отож усі інглсайдські годинники були переведені на годину вперед. Проте лікар Блайт не мав влади над маленьким будильником Сьюзен.

– Пані Блайт, дорогенька, я купила його за свої власні гроші, – рішучо сказала вона, – і він ітиме за Господнім часом, а не за борденівським.

Тож Сьюзен прокидалася й лягала спати «за Господнім часом», за ним же вона й працювала. Щоправда, варити обід, попри всі заперечення, їй доводилося «за борденівським часом» і, що ображало її найсильніше, ходити за ним до церкви. Та молитви вона проказувала за своїм годинником, і за ним годувала курей, отож на лікаря Блайта Сьюзен завжди поглядала із тріумфом. Бодай у чомусь вона взяла гору над ним.

– Місяць із Баками страх як тішиться тим літнім часом, – мовила Сьюзен якось увечері. – Воно й не дивно, коли його, певне, вигадали собі німці. Я чула, що днями він мало не втратив увесь свій урожай пшениці. Минулого тижня корови Воррена Міда вдерлися на його поле – це був той самий день, коли німці захопили Шеман-де-дам… можливо, збіг, а можливо, і ні – і заходилися толочити його, коли це жінка Річарда Клоу вздріла їх у вікно на своєму горищі. Спершу вона не хотіла нічого казати панові Прайору. Вона розповіла мені, що просто-таки впивалася цим видовищем і думала, що то буде справедлива наука Місяцю з Баками. Та потім їй спало на гадку, що нині врожай пшениці – то дуже важлива річ, і що політика ощадливості й допомоги фронту означає, що корів треба хутко вигнати з поля. Отож вона спустилася й зателефонувала панові Прайору, проте замість подяки почула від нього щось дуже дивне. Вона не береться стверджувати, що то була саме лайка, бо не можна мати певності щодо того, що чуєш по телефону, проте свою думку вона має – і я також. Утім, я не буду висловлювати її, бо онде сюди йде пан Мередіт, а Місяць із Баками – один із церковних старост, отож пильнуймо.

– Шукаєте нову зірку? – спитав пан Мередіт у Рілли та панни Олівер, які стояли, звівши очі до неба, між квітучого бадилля картоплі.

– Так… і ми вже знайшли її – онде, понад верхівкою найвищої старої сосни.

– Як це дивовижно – бачити те, що сталося три тисячі років тому, – озвалася Рілла. – Астрономи вважають, що саме тоді відбулося зіткнення великих мас матерії, що й породило цю нову зорю. Я почуваюся такою дрібною, думаючи про це, – пошепки додала вона.

– Проте навіть ця подія, що змушує бачити світ у правильній перспективі небесних систем, не применшує того факту, що німці знову на відстані єдиного марш-кидка від Парижа, – стривожено відказала Гертруда.

– Мабуть, я хотів би бути астрономом, – замріяно мовив пан Мередіт, споглядаючи зірку.

– Певно, є задоволення у цій справі, – притакнула панна Олівер, – незбагненне, неземне задоволення, в усіх значеннях цього слова. Я хотіла би мати кількох астрономів серед моїх друзів.

– Уявіть собі, як то – пліткувати про таємниці небесних світил, – засміялася Рілла.

– Я думаю, чи глибоко цікавлять астрономів справи земні? – запитав лікар Блайт. – Очевидно, тих, хто досліджує канали на Марсі, не хвилюватимуть кілька ярдів утрачених чи захоплених шанців на західному фронті.

– Я десь читав, – озвався пан Мередіт, – що одну зі своїх книжок Ернест Ренан[104] написав у 1870 році в обложеному Парижі й «надзвичайно приємно провів час у праці». Мабуть, його можна назвати філософом.

– А я читала, – докинула панна Олівер, – що незадовго до смерті він сказав, буцім шкодує лише про те, що не встигне побачити життєвих досягнень «цього надзвичайно цікавого молодика, німецького імператора». Якби Ернест Ренан міг побачити, що зробив цей «цікавий молодик» з його любою Францією – та й з усім світом… хотіла б я знати, чи була б його філософська байдужість до справ буденних так само повна, як у 1870 році?

«А я хотіла би знати, де нині Джем», – подумала Рілла, охоплена стрімкою й безжальною хвилею спогадів.

Минув уже понад місяць, відколи надійшла звістка про Джемове зникнення. Відтоді, попри зусилля, рідні не довідалися нічого про його долю. Надійшло хіба два-три листи, написані ще до тієї фатальної вилазки, а після них була тільки тиша. То німці знову були на Марні, посуваючись дедалі ближче до Парижа, то надходили чутки, що австрійці проривають лінію оборони на П’яве. Рілла з болем у серці відвернулася від нової зорі. То була одна із хвилин, коли її цілковито покинули надія й відвага… коли здавалося неможливим прожити ще бодай день. Якби ж вони тільки знали, що сталося із Джемом – можна стерпіти будь-яке лихо, про яке достеменно знаєш. Але важко повсякчас опиратися болісним сумнівам, страхам і жахливим підозрам. Авжеж, якби Джем був живий, він дав би знати про себе. Певно, він загинув. От лиш вони ніколи не довідаються про це… ніколи не знатимуть достеменно… і Понеділок марно чекатиме поїздів, аж доки помре від старості. Понеділок був лише бідолашним відданим песиком, що потерпав від ревматизму й знав про долю свого господаря не більше, ніж решта.

Тієї ночі Рілла довго не могла заснути. Прокинувшись, вона побачила, що Гертруда сидить при її вікні – зіпершись на підвіконня, стрічає загадковий сріблистий світанок. Її чіткий профіль з пишною короною густих чорних кіс на потилиці вирізнявся на тлі блідаво-золотого досвітнього неба. Аж раптом Рілла пригадала, як Джем захоплювався вигинами Гертрудиного чола та підборіддя, і здригнулася. Тепер усе, що нагадувало про Джема, завдавало їй нестерпного болю. Загибель Волтера лишила жахливу рану на її серці – але то була чиста рана і, хай як повільно, вона гоїлася, як гояться всі такі рани, хоча шрами від них зостаються навіки. Проте мука, на яку перетворилося зникнення Джема, була інакша – отрута, що нуртувала в тій рані, не дозволяла їй зцілитися. Надія, відчай і знову надія, нескінченне очікування листа, що так і не надходив – що міг ніколи не надійти – газетні статті з описами жорстокого ставлення до полонених, смутні думки про Джемове поранення… Зносити це ставало дедалі тяжче.

Гертруда озирнулася. Очі її дивно сяяли.

– Рілло, я бачила новий сон.

– О ні… ні! – скрикнула Рілла, зіщулюючись. Сни панни Олівер завжди віщували нещастя.

– Рілло, то був добрий сон. Послухай. Мені наснилося, достоту як чотири роки тому, що я стою на терасі й дивлюся вниз, на Глен. І він усе ще вкритий водою, що плюскає коло самих моїх стіп. А потім хвилі спадають – стрімко, як накочувались чотири роки тому, далі й далі, аж ген до затоки – і Глен, прекрасний і зелений, постає мені перед очима, і над Долиною Райдуг сходить веселка – така сліпучо-яскрава, що мені паморочиться… і я прокинулася. Рілло… Рілло… попереду зміни на краще!

– Хотіла б я вірити в це, – зітхнула Рілла.

– «Я віщував похмурі дні,

Отож і в щасті вір мені»[105], –

майже весело процитувала Гертруда. – Рілло, я не маю жодних сумнівів.

Утім, попри великий прорив італійців на П’яве, що стався через два дні, сумніви ще не раз охопили Гертруду впродовж наступного, дуже тяжкого місяця; а коли в середині липня німці знов перетнули Марну, її боляче вжалив колишній нестерпний відчай. Ніхто й не сподівався, що диво на Марні повториться. Проте воно повторилося: знову, як у 1914 році, Марнська битва стала поворотною миттю у воєнній історії. Французькі й американські підрозділи завдали раптового нищівного удару по незахищених флангах ворога – і все змінилося, стрімко й незбагненно, наче вві сні.

– Союзники здобули дві грандіозні перемоги, – сказав лікар Блайт двадцятого липня.

– Це початок кінця… я відчуваю… я відчуваю, – мовила пані Блайт.

– Слава Богу, – озвалася Сьюзен, молитовно складаючи старечі руки, щоб угамувати тремтіння, а тоді пошепки додала: – Та це не поверне нам наших хлопців.

А втім, вона вийшла надвір і здійняла прапор – уперше із дня падіння Єрусалима. Він розгорнувся на вітрі й гордо замайорів у неї над головою, а Сьюзен піднесла руку й відсалютувала йому, як часто робив це Ширлі.

– Кожен з нас пожертвував чимось, щоб ти маяв над нами, – сказала вона. – Чотириста тисяч наших хлопців подалися на фронт… п’ятдесят тисяч із них були вбиті. Але ти вартий цього!

Сиві коси її розкошлалися попід вітром і падали на обличчя, довгий картатий фартух був пошитий із міркувань ощадливості, а не краси – та все ж у ту мить вона викликала захват. Сьюзен була однією з відважних, терплячих, несхитних та героїчних жінок, які уможливили перемогу. Усі вони в її особі салютували символові, за який билися їхні рідні й близькі. Ця думка зринула в лікаря Блайта, коли він дивився на неї з порогу.

– Сьюзен, – сказав він, коли вона повернулася в дім, – із самого початку до самого кінця цих подій ви були молодчиною!

Розділ 31. Пані Матильда Пітмен

Поїзд зупинився на запасній колії в невеличкому селищі Мілворд. Рілла та Джимс стояли просто неба на відкритій платформі. Спекотного серпневого вечора пасажирам тяжко було дихати в переповнених вагонах. Ніхто не міг збагнути, чому поїзди взагалі зупиняються в Мілворді. Ніхто ніколи не сідав там і не виходив. Найближчий будинок був розташований за чотири милі від станції, оточений кількома акрами пустища, де росла тільки чорниця й невеличкий сосновий гайок.

Рілла їхала до Шарлоттауна, де мала переночувати в гостях у подруги й наступного ранку зробити покупки для молодіжного Червоного Хреста. Вона взяла Джимса із собою: почасти тому, що не хотіла обтяжувати матір і Сьюзен доглядом за дитиною, почасти ж – тому, що захланно прагнула не розлучатися з ним аж до миті прощання навіки. Днями їй надійшов лист від Джеймса Андерсона: той був поранений і лежав у госпіталі. Більше він не міг піти на фронт, отож мав намір по одужанні вернутися додому й забрати Джимса. Це смутило й непокоїло Ріллу. Вона дуже любила Джимса й у будь-якім разі журилася б через розлуку із хлопчиком, та якби Джеймс Андерсон був іншою людиною й мав гідний затишний дім, їй було б не так важко. Проте перспектива віддати Джимса безвідповідальному, непрактичному, кочовому батькові, хай який він сердечний і добрий – а Рілла знала, що Джеймс Андерсон справді сердечний і добрий – нітрохи не тішила дівчину. Вона боялася, що Джеймс Андерсон не залишиться в Глені – він не мав там рідні… тепер він міг навіть вернутися до Англії. Певно, вона ніколи вже не побачить свого милого веселого Джимса, якого так дбайливо виховувала. Що за доля чекає на нього при такім батькові? Рілла хотіла була попросити Джеймса Андерсона залишити хлопчика їй, та судячи з тону його листа, її сподівання були марними.

«Якби він бодай лишився в Глені, де я могла би стежити, як росте Джимс і брати його до себе, мені було б легше, – думала Рілла. – Та я чомусь певна, що вони тут не лишаться… і Джимс не матиме жодної змоги пробитися в люди. А він же, як не крути, тямуще хлоп’я – честолюбне й допитливе. Проте його батько ніколи не матиме ані цента, щоб допомогти йому здобути освіту чи розпочати справу. Джимсе, моє воєнне малятко, що ж буде з тобою?»

Тим часом Джимс нітрохи не переймався своєю долею. Він весело споглядав пустощі смугастого бурундука, що вистрибував на даху станції. Поїзд рушив; Джимс нахилився вперед, щоб востаннє глянути на бурундука, і відпустив Ріллину руку. Дівчина ж так замислилася про те, що буде із Джимсом у майбутньому, аж геть покинула стежити, що відбувається з ним у теперішньому. А відбулося те, що Джимс утратив рівновагу, сторчголов полетів уперед і впав у зарості орляку з іншого боку дощаної платформи.

Рілла скрикнула й розгубилася. Вона кинулася до сходів і собі вискочила з потяга. На щастя, він ішов не так швидко, та й Ріллі стало глузду стрибнути в напрямку руху; утім, вона незграбно впала на насип і скотилася в рівчак, увесь порослий золотушником та диким льоном.

Ніхто не бачив, що сталося; поїзд прискорився й невдовзі зник за поворотом. Оглушена, проте неушкоджена, Рілла підхопилася, вилізла з рівчака і, мов навіжена, рвонула на інший бік платформи, гадаючи, що знайде Джимса мертвим або покаліченим. Утім, Джимс, якщо не зважати на переляк і кілька синців, був цілісінький. Настрашений, він навіть не заплакав, та Рілла розридалася, виявивши, що хлопчик живий і здоровий.

– Поганий поїзд, – гидливо промовив Джимс. – І Бог поганий, – додав він, люто зиркнувши в небо.

Рілла засміялася ридаючи, і стан її почав нагадувати те, що лікар Блайт назвав би істерикою. Проте дівчина опанувала себе, перш ніж устигла віддатися їй на поталу.

– Рілло Блайт, мені за тебе соромно. Негайно заспокойся. Джимсе, не можна казати такого.

– Бог викинув мене з поїзда, – обурено правив своєї Джимс. – Хтось мене викинув. Ти не викидала. Отже, то був Бог.

– Ні. Ти впав тому, що відпустив мою руку й нахилився вперед. Я застерігала тебе. Тож ти сам винен у цьому.

Джимс глянув на неї, пересвідчився, що вона не жартує, і знову зиркнув у небо.

– Тоді вибач, Боже, – недбало відповів він.

Рілла й собі поглянула на небо. Воно їй не сподобалося: з північного заходу сунула чорна грозова хмара. Що ж їм робити? Іншого поїзда не було: додатковий дев’ятигодинний ходив лише по суботах. Чи вдасться їм дістатися до Ханни Брустер, яка жила за дві милі від станції, раніше, аніж почнеться дощ? Рілла подумала, що їй самій це було би неважко, та Джимс – то геть інше. Чи здолають його ноженята цей дальній шлях?

– Доведеться спробувати, – у відчаї мовила Рілла. – Можна зачекати тут, доки гроза мине, та що, коли дощ падатиме до ранку? І темно тут буде. А якщо ми дістанемося до Ханни, вона пустить нас на ніч.

Ханна Брустер, коли була ще Ханною Крофорд, мешкала в Глені й ходила до школи з Ріллою. Тоді вони були добрими подругами, хоча Ханна була на три роки старша. Вона дуже рано вийшла заміж і переїхала до Мілворда. За хатньою працею, дітьми й непрактичним чоловіком жилося їй нелегко, тож Ханна рідко приїздила до Глена. Рілла гостювала в неї лиш раз – невдовзі по її весіллі – та вже кілька років не зустрічалася з нею й не одержувала листів. Утім, Рілла знала, що вони із Джимсом завжди будуть бажаними гостями в домі рум’яної, добросердої, щедрої Ханни.

Першу милю вони здолали бадьоро, та друга далася важче. Дорога, якою майже не користувалися, була горбкувата й поорана глибокими коліями. Джимс так утомився, що останні чверть милі Рілла мусила нести його на руках. До дому Брустерів вона дійшла знесилена і, полегшено зітхнувши, поставила Джимса на стежку. Чорні хмари облягли небо зусібіч, із них уже падали перші важкі дощові краплі й було чути лункий гуркіт грому. Аж тут на неї чекало невтішне відкриття. Усі віконниці були закриті, а двері замкнені. Очевидно, господарів не було вдома. Рілла кинулася до невеличкої клуні. Вона теж була замкнена. І ніякого іншого сховку. Маленький вибілений будиночок не мав ні тераси, ні ґанку. Надворі майже споночіло й становище здавалося безнадійним.

– Я залізу всередину, навіть якщо доведеться розбити вікно, – рішучо сказала Рілла. – Ханна хотіла би, щоб я так учинила. Вона засмутилася би, дізнавшись, що я прийшла до неї сховатися від грози й не змогла потрапити в дім.

На щастя, нічого розбивати не довелося. Кухонне вікно відчинилося дуже легко. Рілла посадовила Джимса на підвіконня й залізла сама в ту ж мить, коли небо розпанахала перша блискавиця.

– Дивися, скільки шматочків гйому! – у захваті крикнув Джимс, коли земля здригнулася від гуркоту. Рілла зачинила вікно й насилу відшукала та запалила лампу. Вони опинилися в дуже затишній кухоньці. По один бік її видніла охайна гарно вмебльована вітальня, а по інший – комора, повна різноманітних наїдків.

– Я розташуюся тут, як удома, – мовила Рілла. – Я знаю, що Ханна хотіла б цього. Я приготую нам із Джимсом перекуску, а тоді, якщо буря не вщухне й ніхто не прийде додому, я піднімуся нагору, у кімнату для гостей, і ляжу спати. У надзвичайній ситуації слід передовсім діяти холоднокровно й розважливо. Якби я не розгубилася, уздрівши, як Джимс випав з потяга, то кинулася б у вагон і смикнула стоп-кран. Тоді я не опинилася б у такій дурній ситуації. Та коли це вже сталося, я мушу якнайкраще подбати про нас обох.

– Дім, – додала вона, роззираючись, – у значно кращому стані, аніж коли я була тут минулого разу. Звісно, тоді Ханна й Тед лише починали вести своє господарство. Проте мені здавалося, що Тед – не вельми заможний хлопець. Мабуть, він почав добряче заробляти, якщо вони можуть дозволити собі такі меблі. Я страшенно тішуся за Ханну.

Гроза минула, проте надворі ще падала злива. Об одинадцятій Рілла вирішила, що Брустери, вочевидь, уже не повернуться додому на ніч. Джимс заснув на канапі; вона перенесла його в кімнату для гостей і вклала до ліжка. Потім дівчина роздяглася сама, убрала нічну сорочку, яку знайшла в комоді біля умивальника, і згорнулася в постелі, що приємно пахла лавандою. Після всіх пригод і фізичних зусиль Рілла була така втомлена, що навіть ця химерна ситуація не завадила їй міцно заснути вже через кілька хвилин.

Рілла проспала до восьмої ранку, а тоді зненацька прокинулася, зачувши, як хтось промовляє різким, грубим голосом:

– Ану, ви двоє, прокиньтеся. Я хочу знати, що це означає.

Рілла, як було велено, ураз прокинулася. Вона ще ніколи не прокидалася так стрімко. У кімнаті стояли троє – один із них чоловік – і всі вони були їй незнайомі. Чоловік був кремезний, із густою чорною бородою й сердитим поглядом. Поруч із ним стояла жінка – висока, кощава й незграбна, із розкошланим рудим волоссям і в надзвичайному капелюсі. Вона здавалася ще лютішою за чоловіка. Позаду стояла друга жінка – крихітна бабця, з лиця щонайменше вісімдесятилітня. Попри мініатюрність, вигляд її вражав: бабця була вбрана в густо-чорну сукню, мала білосніжні коси й мертвотно-біле обличчя, на якому видніли жваві й допитливі чорні вуглинки очей. Вона була здивована так само, як решта двоє, та Рілла відчула, що стара зовсім не сердиться.

Крім того, дівчина збагнула, що сталася помилка… жахлива помилка. Аж тут чоловік проказав, іще грубіше, ніж досі:

– Ну, годі. Хто ти така і що ти тут робиш?

Рілла звелася на лікті, видаючись і почуваючись розгубленою й спантеличеною. Вона почула, як чорно-біла бабця підсміхнулася до себе. «Вона, мабуть, справжня, – подумала Рілла. – Не могла ж вона мені наснитися». Уголос дівчина відповіла, затинаючись:

– Хіба це не дім Теодора Брустера?

– Ні, – уперше озвалася висока жінка. – Це наш дім. Восени ми купили його у Брустерів. Вони переїхали до Грінвейла. Наше прізвище Чаплі.

Сердешна заскочена Рілла впала на подушки.

– Пробачте, – сказала вона. – Я… я думала, що тут мешкають Брустери. Пані Брустер – моя приятелька. Я Рілла Блайт… дочка лікаря Блайта із Глена Святої Марії. Я їхала до міста зі своїм… із оцим хлопчиком… він випав з поїзда… а я вискочила за ним… і ніхто не помітив. Нам не було як їхати додому… а насувалася буря… ми прийшли сюди і, коли нікого з господарів не виявилося, ми… залізли через вікно… і… і розташувалися, як удома.

– Я бачу, – саркастично мовила руда жінка.

– Правда, як мокре горить, – відрубав чоловік.

– Ми не вчора народилися, – докинула жінка.

Пані Чорно-Біла не сказала нічого, та доки решта двоє висловлювали свої не вельми приязні зауваження, вона зігнулася в безгучному нападі сміху, похитуючи головою й нечутно плескаючи в долоні.

Рілла, ображена глузливим тоном подружжя Чаплі, отямилася й роздратувалася. Сівши в ліжку, вона щонайдошкульніше проказала:

– Я не знаю, де й коли ви народилися, та вочевидь, там навчають дуже дивних манер. Якщо ви будете такі ласкаві покинути мою… е-е-е… цю кімнату й дати мені змогу одягтися, я більше не зловживатиму вашою гостинністю, – Рілла говорила з убивчим сарказмом. – І я щедро заплачу вам за нічліг і за їжу, яку ми з’їли.

Чорно-біла проява змахнула руками, удаючи безгучну овацію. Можливо, пан Чаплі злякався Ріллиного тону – чи радше втішився перспективі дістати грошей – принаймні відповів він чемніше:

– Гаразд. Коли заплатиш, то добре.

– Нічого вона тобі не платитиме, – надивовижу різко, чітко й виразно мовила пані Чорно-Біла. – Якщо тобі не соромно за себе, Роберте Чаплі, то маєш тещу, якій соромно за тебе. Жоден гість не платитиме за їжу й нічліг у домі, де мешкає пані Матильда Пітмен. Затям, що я, коли й утратила становище у світських колах, усе ж не забула про правила гідної поведінки. Я знала, що ти скупар, коли Амелія віддалася за тебе, і ти зробив її такою самою скнарою. Проте пані Матильда Пітмен була тут господинею, і пані Матильда Пітмен лишиться господинею, доки віку. Тому йди-но звідси, Роберте Чаплі, і дай цій дівчині одягнутися. А ти, Амеліє, спускайся вниз і приготуй їй сніданок.

Рілла ще ніколи в житті не бачила такої жалюгідної покори, з якою ці двоє великих людей виконали накази крихітної старенької. Вони подалися геть, не виявивши протесту ні словом, ні звуком. Щойно за ними зачинилися двері, пані Матильда Пітмен затрусилася від безгучного сміху.

– Кумедно, еге ж? – сказала вона. – Зазвичай я даю їм дійти до краю, та іноді мушу присадити їх, і роблю це нараз. Вони не сміють перечити, бо я маю добрячий статок і вони бояться, що я не заповім їм усе до копійки. Та я й не заповім. Щось відступлю – але не все, тільки щоб роздратувати їх. Я ще не вирішила, що робитиму із грішми, та скоро вже мушу постановити, бо у вісімдесят років дні твої злічені. Ну, дорогенька, вдягайся і не поспішай, а я піду вниз і пригляну за тими жаднюгами. Яке гарне хлоп’я. Це твій братик?

– Ні, це солдатський син, якого я виховую, бо його мати померла, а батько на фронті, – покірно мовила Рілла.

– Солдатський син! Гм! То краще мені зникнути, доки він прокинеться й заплаче. Діти не люблять мене – і не любили ніколи. Не пригадаю, щоб котрийсь малий сам підійшов до мене із власної волі. Своїх дітей я ніколи не мала. Амелія – моя пасербиця. Ну, та й клопоту я не зазнала. Діти не люблять мене, а я їх, тож ми квити. Але це справді гарне хлоп’я.

І в цю мить Джимс прокинувся. Він розплющив карі очиська й незмигно втупився в пані Матильду Пітмен. Потім він сів у ліжку, чарівливо всміхнувся, аж на щоках його з’явилися ямочки, указав пальцем на пані Матильду Пітмен і чітко промовив: «Гайна тітонька, гайна тітонька, Їлло!»

Пані Матильда Пітмен усміхнулася. Навіть вісімдесятилітні жінки часом тішаться похвалам.

– Я чула, буцім діти та дурні кажуть правду, – відповіла вона. – Замолоду мені часто робили компліменти, але в моєму віці їх чуєш дедалі рідше. Я вже багато років не діставала жодного. А й добре ж, коли тобі скажуть таке. Але ти, збитошнику, мабуть, не схочеш поцілувати мене.

Аж тут Джимс утнув дещо нечуване. Він був дуже стриманим хлопчиком і зрідка цілував навіть мешканців Інглсайду – але тепер підхопився, просто в нижній сорочечці, підбіг до краю ліжка, міцно обхопив пані Матильду Пітмен за шию й тричі смачно поцілував у щоку.

– Джимсе! – вигукнула Рілла, вражена його зухвалістю.

– Не заважай йому, – звеліла пані Матильда Пітмен, поправляючи капелюшок. – Приємно побачити того, хто не боїться мене. Усі бояться – і ти також, хоча й намагаєшся це приховати. Але чому? Звісно, Роберт і Амелія бояться, бо їх я навмисне залякую. Але інші теж завжди бояться, хай як чемно я розмовлятиму з ними. Ти лишиш цього хлопчика в себе?

– Мабуть, ні. Невдовзі повернеться його батько.

– А він – той батько – добрий чоловік?

– Ну… він приязний і сердечний… але він бідний… і, боюся, ніколи не розбагатіє.

– Розумію… безпорадний… ні заробити не може, ні заощадити. Ну, я подумаю… подумаю., є в мене ідея. Добра ідея… ще й Робертові з Амелією аж заціпить від люті. Але бач, це дитя мені подобається, бо не боїться мене. Про нього варто подбати. Ну, одягайся, як я веліла тобі, і спускайся, як будеш готова.

Після падіння й пішої дороги напередодні у Рілли боліло все тіло, проте вона швидко вбралася сама й одягла Джимса. Коли вони спустилися, у кухні на столі вже парував гарячий сніданок. Пана Чаплі не було видно, а набурмосена пані Чаплі краяла хліб. Пані Матильда Пітмен сиділа в кріслі, в’яжучи сіру солдатську шкарпетку. Вона досі була в капелюшку й із тріумфальним виразом обличчя.

– Сідайте, дорогенькі, попоїжте, – припросила вона.

– Я не голодна, – благально мовила Рілла. – Я, мабуть, і їсти не зможу. І нам час іти на станцію. Скоро приїде поїзд. Будь ласка, пробачте нам і відпустіть нас – я візьму тільки шматок хліба з маслом для Джимса.

Пані Матильда Пітмен жартома пригрозила їй спицею.

– Сідай і поснідай, – відказала вона. – Пані Матильда Пітмен велить тобі. Усі слухаються пані Матильди Пітмен – навіть Роберт з Амелією. І ти мусиш слухатися.

Рілла скорилася. Вона сіла до столу і, заворожена гіпнотичним поглядом пані Матильди Пітмен, смачно поснідала. Слухняна Амелія не зронила ні слова; пані Матильда Пітмен також мовчала, проте несамовито вимахувала спицями, підсміхаючись власним думкам. Коли Рілла відклала ложку, пані Матильда Пітмен згорнула своє в’язання.

– Тепер ви можете йти, якщо хочете, – сказала вона, – та це не обов’язково. Живіть тут, скільки забажаєте, а я змушу Амелію варити вам їсти.

Незалежна панна Блайт, яку деякі недоброзичливиці з молодіжного Червоного Хреста звинувачували в прагненні всіма попихати й «розпоряджатися», почувалася неспроможною вимовити бодай щось.

– Дякую, – пролебеділа вона врешті-решт, – але нам справді треба йти.

– Тоді, – мовила пані Матильда Пітмен, відчиняючи двері, – онде бричка для вас. Я веліла Робертові запрягти коней і відвезти вас на станцію. Люблю змушувати Роберта догоджати мені. Це чи не єдина моя розвага. Мені вже за вісімдесят, і більшість житейських радостей утратили для мене свою привабу, крім однієї – попихати Робертом.

Роберт сидів у дворі, на нижній сходинці елегантного чотиримісного екіпажа. Вочевидь, він почув кожне слово своєї тещі, проте не виявив цього.

– Дозвольте мені, – мовила Рілла, збираючи рештки відваги, – будь ласка, я дуже хочу… ох… ох… – вона знову перелякалася, зустрівшись поглядом із пані Матильдою Пітмен, – відшкодувати вам…

– Пані Матильда Пітмен уже сказала – і сказала серйозно – що не бере платні зі своїх гостей і забороняє робити це всім, хто мешкає в її домі, хай як їх на те спокушає вроджена жадібність. Їдьте до міста – і провідайте мене наступного разу, як вам буде по дорозі. Не бійся. Хоча ти не з лякливих, зважаючи на те, як ти сьогодні припнула Робертові язика. Ти мені подобаєшся. Нині дівчата здебільшого боязкі, полохливі створіння. Коли я була дівчиною, я не боялася нікого й нічого. Гляди цього хлопчика, як годиться. Він незвичайна дитина. І змушуй Роберта об’їздити всі калюжі на шляху, бо це нова бричка, і я не хочу, щоб вона була вся заляпана.

Джимс посилав пані Матильді Пітмен повітряні цілунки, доки міг бачити її, і вона махала йому недов’язаною шкарпеткою з вікна. Усю дорогу до станції Роберт не промовив ні слова – ані злостивого, ні доброзичливого – проте слухняно об’їздив усі калюжі. Зійшовши на платформу, Рілла чемно подякувала йому, та він лише нерозбірливо буркнув щось, хльоснув коня й поїхав не озираючись.

– Ох, – зітхнула Рілла, – я мушу негайно стати колишньою Ріллою Блайт. Останні кілька годин я була не собою… не знаю, ким – певне, витвором цієї надзвичайної старенької. Мабуть, вона загіпнотизувала мене. Оце пригода! Треба написати про неї хлопцям.

І Рілла знову зітхнула, згадавши, що написати тепер можна тільки Джеррі, Кенові, Карлу та Ширлі. Джем… який міг належно оцінити пані Матильду Пітмен… де він?

Розділ 32. Звістка від Джема

«4 серпня 1918 року.

Минуло чотири роки від танців на маяку – чотири воєнні роки. А здається, що часу минуло утричі більше. Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер мені дев’ятнадцять. Я сподівалася, що минулі чотири роки будуть найвеселішими в моєму житті… а вони стали роками війни… страху, горя та хвилювань… але я смиренно надіюся, що вони додали мені сили й допомогли зміцнити характер.

Сьогодні в передпокої я випадково почула розмову мами з татом про мене. Я не підслуховувала – просто не могла не почути її, ідучи сходами нагору, отож і вислухала те, чого, згідно із приказкою, не дано почути тим, хто підслуховує – похвалу на свою адресу. То були мамині слова, і я запишу їх тут, щоб черпати в них розраду, коли підупаду на силі й здаватимуся собі нікчемною самозакоханою егоїсткою.

„Рілла дивовижно змінилася впродовж цих чотирьох років, – мовила мама. – Колись вона була безвідповідальним дитям, а нині стала дорослою, мудрою дівчиною. Це велика втіха для мене. Нен і Ді так віддалилися – тепер вони рідко бувають удома – а Рілла стає мені ближча. Ми з нею добрі подруги, Гілберте. Не знаю, як би я пережила ці страхітливі роки без неї“.

Ось мамині слова… і я така рада, горда… смиренна… і мені трохи ніяково. Добре, що мама високої думки про мене… але я на це не заслуговую. Я геть не така мудра й сильна. Безліч разів я бувала сердитою, нетерплячою, нещасною й зневіреною. Це мама та Сьюзен – оплот сім’ї. Але я, певно, трішки допомогла їм, і дуже щаслива, якщо це справді так.

Із фронту постійно надходять добрі новини. Французи й американці раз по раз змушують німців здавати позиції. Деколи мені страшно, що це не триватиме довго – після чотирьох років утрат ці успіхи видаються неправдоподібними. Проте ми не святкуємо їх. Сьюзен здіймає прапор, та ми не радіємо. Надто важкою ціною далися нам ці звістки. Ми просто вдячні, що ту ціну було сплачено не намарне.

Про Джема ще нічого невідомо. Ми сподіваємося… просто тому, що інакше не сміємо. Та іноді ми відчуваємо – хоч ніколи й не зізнаємося в цьому – що наші надії безглузді. Із плином тижнів це стається дедалі частіше. Можливо, ми так нічого й не дізнаємося. Це найжахливіша думка з усіх. Не уявляю, як Фейт може зносити це. У листах вона пише, що ні на мить не втрачає віри, але, очевидно, її охоплюють сумніви, чорні й понурі – так само, як нас усіх.

20 серпня 1918 року.

Сьогодні канадські підрозділи знову в бою. Пан Мередіт одержав телеграму, де сказано, що Карл був легко поранений і лежить у госпіталі. Немає ні слова про те, куди він дістав поранення. Це незвично, і ми всі хвилюємося. Із фронту тепер щодня надходять звістки про нові перемоги.

30 серпня 1918 року.

Мередіти одержали лист від Карла. Поранення в нього „легке“… але припало на праве око, що більше ніколи не бачитиме!

„Одного ока достатньо, щоб розглядати жуків“, – весело пише Карл. І ми знаємо, що все могло бути страшніше.

Раптом би він утратив обидва ока? Та після Карлового листа я плакала цілий день. Його прекрасні, мужні сині очі!

Єдина втіха – у тому, що він більше не піде на фронт. Карл повернеться до Глена одразу після госпіталю – перший з наших хлопців, які приїдуть додому. Коли повернеться решта?

І є один, що не повернеться ніколи. Принаймні ми вже не побачимо його, навіть якщо він буде з нами. Але, я певна, він прийде сюди – коли повернуться наші хлопці, за ними йтиме й невидиме військо полеглих. Ми не побачимо їх – але вони будуть тут!

1 вересня 1918 року.

Учора ми з мамою їздили до Шарлоттауна, дивитися кінофільм „Серця світу“. Я страшенно осоромилася – тато збиткуватиметься із цього до кінця моїх днів. Але на екрані усе було таке СПРАВЖНЄ… і я захопилася фільмом, аж забула про все на світі, окрім тих сцен, що розгорталися в мене перед очима. А одна з них, уже наприкінці, була страшенно напружена. Героїня боролася із огидним німецьким солдатом, який намагався кудись її затягти. Я знала, що в неї є ніж: вона сховала його, щоби мати напохваті – і не розуміла, чом вона не вихопить його й не прикінчить нападника. Тоді я подумала, що вона, напевно, забула… і геть утратила голову в цю драматичну мить. Я підхопилася на рівні ноги, просто поміж усіх тих: людей, і заверещала: „Ніж у тебе в панчосі! Ніж у тебе в панчосі!“

О, я таки вразила всіх! Найкумедніше, що в ту ж таки мить героїня вихопила ніж і заколола солдата!

Усі глядачі сміялися. Я отямилася й упала на своє місце, вся червона від сорому. Мама трусилася від сміху, а я образилася. Чого вона не всадовила мене назад, доки я встигла пошитися в дурні? Вона запевняє, що навіть не встигла збагнути, що діється. На щастя, у залі було темно, і навряд чи там був хтось із наших знайомих. А я вже гадала, що стаю мудрою, розважливою й жіночною! Певно, я ще нескоро зможу-таки досягнути цієї жаданої цілі.

20 вересня 1918 року.

На сході Болгарія просить миру, на Західному фронті британські війська прорвали лінію Гінденбурга, а тут, у Глені Святої Марії, маленький Брюс Мередіт здійснив прекрасний учинок – прекрасний тому, що до цього його спонукала любов. Сьогодні до нас приходила пані Мередіт і розповіла нам усе. Ми з мамою плакали, а Сьюзен пішла на кухню й заходилася гримотіти каструлями.

Брюс завжди обожнював Джема й не забував його всі ці роки. У певному розумінні він вірно чекав на нього – так само, як Понеділок. Усі ми казали йому, що Джем неодмінно повернеться. Та схоже, учора в крамниці Картера Флегга він випадково почув, як його дядько Норман бідкався, що Джем Блайт, очевидячки, згинув навіки, і ми в Інглсайді повинні облишити всяку надію. Брюс подався додому й плакав, аж доки заснув. А нині пані Мередіт бачила, як він іде із двору, сумний, але непохитний, із кошеням в оберемку. Вона згадала про це тільки згодом, коли Брюс вернувся додому заплаканий і розказав їй, тремтячи від ридань, що втопив свого Тигрика.

– Навіщо ж ти це зробив? – вигукнула пані Мередіт.

– Щоби вернути Джема, – плачучи відповів Брюс. – Я подумав, що, коли я пожертвую Богові Тигрика, Він зробить так, аби Джем повернувся додому. І я втопив його… мамо, це було дуже тяжко… але Тигрик був найціннішим, що в мене є, і тепер Бог напевне поверне Джема. Я сказав Богові, що віддам Йому Тигрика, якщо Він поверне Джема додому… і Він поверне… так, мамо?

Пані Мередіт не знала, що сказати сердешному хлопчикові. Вона НЕ МОГЛА пояснити йому, що його жертва може й не допомогти повернути Джема… що Бог діє інакше. Отож вона сказала хіба, що Брюс не повинен чекати негайної відповіді на прохання… що Джем, очевидно, повернеться ще нескоро.

Але Брюс відповів: „Ні, мамо, я думаю, це не забере в Бога більше, ніж тиждень. Ох, мамо, Тигрик був таким гарним котиком. Так лагідно муркотів. Чи ви гадаєте, Богові буде цього недостатньо, щоби вернути Джема?“

Пан Мередіт непокоїться, як це окошиться на Брюсовій вірі в Бога, а пані Мередіт непокоїться, як це окошиться на самім Брюсі, якщо його надія не справдиться. А я хочу плакати, думаючи про це. Миле, віддане хлопченя! Він так любив цього котика. І якщо його жертва буде марною – а стільки жертв здаються нині марними – у нього розіб’ється серце. Він іще замалий, щоб розуміти, що Бог не завжди відповідає на молитви так, як ми хочемо… і не укладає з нами угод – навіть якщо віддати Йому найцінніше для нас.

24 вересня 1918 року.

Щойно я вклякла в місячнім сяйві при своєму вікні – і довго стояла так, славлячи й славлячи Бога.

Учора об одинадцятій вечора я сиділа тут, у себе в кімнаті, і писала листа Ширлі. Удома всі спали, крім тата, якого викликали до пацієнта. Задзвонив телефон, і я кинулася в передпокій, щоб узяти слухавку, доки прокинеться мама. То був міжміський дзвінок; голос у слухавці проказав: „Вас турбують із Шарлоттаунської телеграфної компанії. Надійшла міжнародна телеграма на ім’я лікаря Блайта…“

Я подумала про Ширлі й похолола… а тоді голос додав: „Із Нідерландів“.

Телеграма була така: „Приїхав сьогодні. Утік з полону. Здоровий. Чекайте листа. Джеймс Блайт“.

Я не зомліла, не впала, не закричала. Я не відчула ні радості, ані подиву. Я не відчула НІЧОГО – лиш остовпіла, як того дня, коли довідалася, що Волтер іде на війну. Я повісила слухавку й озирнулася. На порозі своєї спальні стояла мама. У старому рожевому пеньюарі, із довгою товстою косою, що спадала на спину, і ясними очима, вона здавалася зовсім юною дівчиною.

– Звістка від Джема? – запитала вона.

Як вона знала? Я не сказала ні слова по телефону, крім „так… так… так“. Мама каже, що не знає, як саме, але вона таки ЗНАЛА. Вона не могла заснути, почула дзвінок – і вже тоді знала, що це новини від Джема.

– Він живий… здоровий… у Нідерландах, – мовила я.

Мама вийшла в передпокій і відповіла:

– Тато у Верхньому Глені. Я зателефоную й розповім йому.

Вона була дуже спокійна… зовсім інакша, ніж мала би бути, за моїми уявленнями. Але я теж була спокійна. Я розбудила Гертруду та Сьюзен і повідомила їм новину. Сьюзен відповіла: „Слава Богу“, – потім: „Чи ж я не казала, що Понеділок знає?“, – і наостанок: „Я заварю нам по чашечці чаю“. Вона пішла на кухню, просто в нічній сорочці, заварила чай і примусила маму й Гертруду випити його… але я піднялася до себе, замкнула двері, уклякла біля вікна й розплакалася – так, як колись Гертруда, почувши свою велику радісну звістку.

Здається, тепер я знаю, як почуватимуся на ранок воскресіння із мертвих.

4 жовтня 1918 року.

Нині надійшов лист від Джема. Він у нас лише шість годин – а зачитаний до дірок. Начальниця поштового відділення розповіла всім у Глені про нього, і кожен зайшов до нас послухати новини.

Джем був тяжко поранений у стегно. Німці знайшли його й доправили в табір для полонених. У нього була гарячка, він марив і не розумів ані де він, ані що відбувається.

Аж через кілька тижнів він очуняв, зміг писати й написав, але лист загубився. У таборі до нього ставилися незле – тільки пайка була погана. Їм не давали нічого, крім кавалка житнього хліба, миски вареної ріпи й подеколи супу із чорними бобами або чорною квасолею. А ми тут тричі на день сідали за щедро накритий стіл і ласували наїдками! Джем писав нам так часто, як міг, але боявся, що ми не одержуємо листів, бо не дістав жодної відповіді. Щойно оклигав, він намагався втекти, та його впіймали й повернули до табору. Аж за місяць вони із товаришем здійснили ще одну спробу й вибралися в Нідерланди.

Джем не одразу вернеться додому. Він іще не такий здоровий, як було сказано в телеграмі: рана його не загоїлася як слід, тож йому доведеться полікуватися в Англії. Та згодом він одужає, а ми вже знаємо, що він у безпеці й невдовзі повернеться – і, ох, як це змінює наше життя!

Надійшов лист і від Джеймса Андерсона. Він побрався з англійкою, демобілізувався й повертається додому, до Канади. Не знаю, радіти мені чи журитися. Усе залежатиме від того, що вона за дівчина. Був іще один доволі загадковий лист від шарлоттаунського адвоката. Він запрошує мене до своєї контори в будь-який зручний час, „обговорити питання спадку покійної пані Матильди Пітмен“. Кілька тижнів тому я прочитала в „Ентерпрайз“, що пані Матильда Пітмен померла від серцевого нападу. Цікаво, чи це запрошення якось стосується Джимса?

5 жовтня 1918 року.

Сьогодні вранці я поїхала до міста й зустрілася з адвокатом пані Матильди Пітмен – миршавим чоловічком з ріденькою чуприною, який говорив про свою покійну клієнтку з такою безмежною шаною, аж стало ясно, що він був у неї під закаблуком, так само, як Роберт з Амелією. Незадовго до її смерті він склав для неї новий заповіт. По ній залишилося тридцять тисяч доларів, і майже вся сума відійде Амелії Чаплі. Проте п’ять тисяч вона відступила мені як Джимсовій опікунці. З відсотків я можу забезпечувати його потреби на власний розсуд, а основний капітал буде виплачений йому по досягненні двадцятирічного віку. Джимс вочевидь був народжений під доброю зорею. Спершу я врятувала його від голодної смерті у пані Коновер, тоді Мері Ванс не дала йому померти від дифтеритного крупу, і ось тепер доля зласкавилася над ним, коли він випав із потяга. І він не лише впав у м’які зарості орляку, а й здобув собі добрий спадок. Мабуть, як заявила пані Матильда Пітмен і як я завжди вірила, він незвичайна дитина, і на нього жде незвичайна доля. Принаймні нині він забезпечений, і Джеймс Андерсон не протринькає синових грошей, навіть якщо захоче. Тепер, якщо його мачуха виявиться хорошою дівчиною, я буду спокійна за свого солдатського хлопчика.

Цікаво, що думають про це Роберт з Амелією. Мабуть, віднині, їдучи кудись, вони найретельніше замикатимуть вікна!»

Розділ 33. Перемога!

– День «холодних вітрів і понурих небес»[106], – процитувала Рілла одного недільного ранку, а точніше – шостого жовтня. Було так холодно, що у вітальні довелося розпалити камін, і веселі язики полум’я щосили розвіювали довколишню сірість. – Схоже на листопад, а не на жовтень… а листопад – це такий бридкий місяць.

У вітальні сиділи кузина Софія, що згодилася пробачити кривду Сьюзен, і дружина Мартіна Клоу, яка звичайно не ходила в гості по неділях, але сьогодні зайшла, щоби позичити в Сьюзен мазі від ревматизму – так було дешевше, ніж звертатися до лікаря.

– Боюся, зима буде рання, – прорекла кузина Софія. – Ондатри будують собі велетенські житла довкола ставка, а це безперечна ознака. Падоньку, як же виросло це дитя! – зітхнула вона, мовби те, що діти ростуть, було зовсім погано. – Коли повернеться його батько?

– Наступного тижня, – мовила Рілла.

– Надіюся, мачуха не кривдитиме бідолаху, – знову зітхнула кузина Софія, – але хтозна… хтозна. Він, певно, побачить різницю між тим, як ставились до нього тут і ставитимуться деінде. Ти зіпсувала його, Рілло, потураючи всім його забаганкам.

Рілла всміхнулася, притулившись щокою до Джимсових кучерів. Вона добре знала, що лагідний життєрадісний Джимс не зіпсований. Та попри усмішку, їй було сумно.

Рілла й собі міркувала про нову пані Андерсон, стривожено уявляючи, яка вона виявиться.

«Я не зможу віддати Джимса жінці, яка не буде любити його», – розпачливо думала Рілла.

– Мабуть, знову дощитиме, – проказала кузина Софія. – Страшенно багато дощів паде в нас цієї осені. Тяжко буде людям сіяти озимі. Не так було за моєї молодості. У нас тоді жовтні стояли теплі й сухі. Але нині всі пори року змінилися.

Нарікання кузини Софії урвав телефонний дзвінок. Панна Олівер відповіла.

– Так… що? Що?! Це правда? Це офіційно? Дякую вам… дякую!

Гертруда озирнулася й виразно глянула на присутніх. Темні очі її палахтіли, засмагле обличчя взялося рум’янцем. Аж раптом сонце пробилося з-поза низько навислих хмар, і світло його полилося на старезний багряний клен за вікном. Його вогненні відблиски огорнули Гертруду, мов божественне полум’я. Вигляд у неї був, наче в жриці, що провадить урочистий, таємничий ритуал.

– Німеччина й Австрія просять миру, – сказала вона.

На кілька хвилин Рілла ошаленіла. Вона підхопилася й затанцювала вітальнею, плескаючи в долоні, плачучи й сміючись.

– Сядь, дитино, – мовила пані Клоу, якої ніщо не могло ошелешити, тож вона спромоглася уникнути незліченної кількості клопотів на своїм життєвім шляху.

– Ох, – вигукнула Рілла, – минулі чотири роки я годинами крокувала цією кімнатою в тривозі та відчаї. Дозвольте мені сьогодні пройти нею радісно. Ця мить була варта жахливих років очікування, і спогад про неї допоміг би мені пережити їх знову. Сьюзен, здіймімо прапор… і зателефонуймо всім – ми мусимо принести людям радісну звістку.

– Тепей ми їстимемо стільки цук’ю, скільки захочемо? – жваво запитав Джимс.

То був незабутній день. Звістка ширилася селом, там і тут снували схвильовані люди, багато хто з них забігав в Інглсайд. Мередіти прийшли й лишилися на вечерю; усі говорили й ніхто нікого не слухав. Кузина Софія наполягала, що Німеччині й Австрії довіряти не можна, що то все частина змови – але ніхто не зважав на її слова.

– Нинішня неділя – це винагорода за ту страшну, березневу, – мовила Сьюзен.

– Я думаю, – сказала Гертруда тихо й неквапно, звертаючись тільки до Рілли, – чи не здаватиметься нам життя бляклим і прісним, коли остаточно настане мир? Минулі чотири роки повнилися страхами й болісними сумнівами, жахливими звістками й дивовижними перемогами. Чи не стане тепер для нас повсякденне життя банальним і нецікавим? Як дивно… радісно… і нудно буде не боятися вранішніх телеграм і газет.

– Мабуть, ми боятимемося їх іще якийсь час, – мовила Рілла. – Мир не настане… не зможе настати… ще кілька тижнів. А за ці тижні може статися трагедія. Моя перша радість уже минула. Ми здобули перемогу – та, ох, якою ціною!

– Це не надто висока ціна за свободу, – тихо заперечила Гертруда. – Чи ти вважаєш інакше, Рілло?

– Ні, – прошепотіла Рілла. Подумки вона бачила білий хрест на полі битви у Франції. – Ні… якщо ті з нас, хто житиме, доведуть, що гідні цієї свободи… якщо ми «не зрадимо обітниці».

– Ми не зрадимо обітниці, – відказала Гертруда. Вона підвелася. За столом запала тиша – і в тиші цій Гертруда прочитала Волтерів вірш, славетного «Волинкаря». Коли вона закінчила, пан Мередіт теж підвівся й підняв свій келих.

– Випиймо, – проказав він, – за безмовне військо… за хлопців, які почули мелодію Дударя. Вони поклали «своє сьогодення за наше майбутнє»[107]. Їм належить ця перемога.

Розділ 34. Пан Гайд іде туди, де йому й місце, а Сьюзен улаштовує собі медовий місяць

На початку листопада Джимс покинув Інглсайд. Рілла провела його плачучи, проте з легким серцем. «Пані Андерсон номер два» виявилася такою славною дівчиною, що лишалося хіба чудуватися щасливому збігу обставин, який поєднав їх із Джеймсом Андерсоном. Вона була рум’яна, синьоока й пухкенька, округла й пружна, ніби листок герані. Рілла одразу збагнула, що їй можна довірити Джимса.

– Я люблю дітей, панночко, – сердечно сказала вона. – Я звикла до них: удома в мене лишилося шестеро менших братів і сестер. Джимс – гарне хлопченя, і я мушу сказати, що ви спромоглися виростити його на диво здоровим і гарненьким. Я любитиму його, як рідного сина, панночко. А Джима я ще приструнчу. Він не ледачий, та йому потрібен той, хто наглядав би за ним і дбав про його заощадження. Ми винайняли маленьку ферму неподалік від села й житимемо там. Джим хотів залишитися в Англії, та я відмовилася. Я давно мріяла поїхати в іншу країну й завжди думала, що Канада цілком улаштувала б мене.

– Як добре, що ви житимете недалечко від нас! Ви ж дозволите Джимсові часто приходити в Інглсайд? Я дуже люблю його.

– Та звісно, панночко! Я ще не бачила милішого дитяти. Ми – Джим і я – розуміємо, що ви зробили для нього, і будемо вам удячні, скільки життя. Він приходитиме до вас, коли забажаєте, і я радо вислухаю всяку вашу пораду щодо його виховання. Я так собі думаю, він – ваша дитина більше, ніж будь-чия, і я вже влаштую так, щоб ви надалі могли робити для нього все, що захочете.

І Джимс поїхав – із блакитною супницею, але вже не в ній. А потім надійшли новини про перемир’я, і цілий Глен Святої Марії знавіснів від щастя. Того вечора в селі розклали велике багаття й спалили опудало кайзера. Хлопчаки з рибальського селища підпалили висхлу траву на дюнах і розкішне полум’я простяглося вздовж семи миль понад берегом. Рілла ж сміючись удерлася до своєї кімнати в Інглсайді.

– Зараз я втну дещо непростиме й нежіночне, – заявила вона, витягаючи зелений оксамитовий капелюх із коробки. – Я топтатиму його, доки він перетвориться на щось безформне й безглузде. І я ніколи більше, скільки життя, не надіну анічогісінько цього відтінку зеленого.

– Ти мужньо дотримала слова, – засміялася панна Олівер.

– То була не мужність, а звичайна впертість, якої я нині соромлюся, – мовила Рілла, радісно топчучи капелюха. – Я хотіла показати мамі – а це дуже нице бажання, негідне хорошої, чемної доньки. Та все ж я довела їй… і собі також я дещо довела! Ох, панно Олівер, у цю мить я почуваюся зовсім дитиною – малою, дурною й легковажною. Невже я колись казала, що листопад – найбридкіший місяць у році? Це найпрекрасніший місяць! Послухайте, як тенькають дзвіночки в Долині Райдуг! Я ще ніколи не чула їх так ясно. Вони видзвонюють мир… нове щастя… і все те миле, рідне, розумне й дороге серцю, що повертається тепер до нас. Хоча я нині зовсім не розумна – і не вдаю такої. Сьогодні всі трошечки збожеволіли. Ми скоро отямимося – адже ми мусимо «не зрадити обітниці» і якнайшвидше відбудувати світ. Але сьогодні, панно Олівер, будьмо веселі й безумні.

З подвір’я, залитого сонцем, увійшла Сьюзен із виразом щонайглибшого задоволення.

– Пана Гайда більше немає, – оголосила вона.

– Немає? Сьюзен, невже він помер?

– Ні, пані Блайт, дорогенька, це чудовисько не померло. Та ми більше ніколи його не побачимо – я впевнена в цьому.

– Сьюзен, не кажіть так загадково. Що сталося?

– Пані Блайт, дорогенька, нині по обіді він сидів на задньому ґанку. То було щойно після того, як повідомили, що перемир’я підписане, і вигляд у цього котиська був достеменно гайдівський. Запевняю вас, він видавався страхітною тварюкою. Аж раптом, пані Блайт, дорогенька, із-за кухонного рогу вийшов Брюс Мередіт на дибах. Він оце вчиться вправлятися з ними, то й прийшов показати, як хвацько в нього виходить. Пан Гайд лише глянув на нього й ураз перескочив через паркан, а тоді, притиснувши вуха, навіжено помчав крізь кленовий гай. Я, пані Блайт, дорогенька, ніколи в житті ще не бачила такого наляканого створіння. Він так і не повернувся.

– О, Сьюзен, він повернеться, коли оговтається після такого страху.

– Хтозна, пані Блайт, дорогенька, хтозна. Згадайте, що перемир’я підписане. А це нагадує мені про те, що Місяця з Баками учора розбив параліч. Я не стверджую, буцім то кара Господня для нього, адже мені невідомі наміри Усевишнього, та своя думка щодо цієї події в мене є. У Глені Святої Марії більше ніхто не почує ані про Місяця з Баками, ані про пана Гайда, можете бути певні.

Про пана Гайда справді більше ніхто нічого не чув. Оскільки думати, буцім він перелякався до смерті, не випадало, мешканці Інглсайду вирішили, що він отруївся чи був застрелений – усі, крім Сьюзен, що незмінно запевняла, буцім кіт «пішов туди, де йому й місце». Рілла тяжко побивалася за ним, бо ж надзвичайно любила свого статечного золотавого котика як у гайдівськім гуморі, так і в подобі Доктора Джекіла.

– А тепер, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, – позаяк осіннє прибирання позаду й ми щасливо зібрали весь урожай, я влаштую собі медовий місяць, щоб відсвяткувати настання миру.

– Медовий місяць, Сьюзен?

– Так, пані Блайт, дорогенька, медовий місяць, – рішучо запевнила Сьюзен. – Я ніколи вже не матиму чоловіка, проте не хочу лишатися без усього іншого, і медовий місяць у мене буде. Я погостюю в Шарлоттауні, у брата. Жінка його цілу осінь пролежала хвора, та ніхто не знає, чи вона помре. Вона ніколи нікому не розповідала про власні наміри. Тому її й не люблять у нашій родині. Але про всяк випадок я мушу поїхати й відвідати її. Онде вже двадцять років я не приїздила до міста більше, аніж на день, і тепер хочу переглянути один із тих кінофільмів, щоб не геть уже відбитися від життя. Проте не бійтеся, пані Блайт, дорогенька, що вони надто захоплять мене. Я повернуся через два тижні, якщо ви погодитеся відпустити мене так надовго.

– Сьюзен, ви безперечно заслуговуєте доброго відпочинку. Поїдьте на місяць – адже саме стільки має тривати справжній медовий місяць.

– Ні, пані Блайт, дорогенька, мені вистачить і двох тижнів. Та ще за три тижні до Різдва я мушу бути вдома, щоб як слід підготуватися. Цього року ми таки відсвяткуємо справжнє Різдво. Пані Блайт, дорогенька, як ви гадаєте, наші хлопці доти вже повернуться додому?

– Ні, Сьюзен… боюся, що ні. І Джем, і Ширлі пишуть, що не сподіваються вернутися до весни. Ширлі, можливо, приїде тільки посеред літа. Але Карл Мередіт буде вдома… а ще Нен і Ді, і ми влаштуємо пишне свято. Накриємо стіл для всіх, як ви зробили на перше наше воєнне Різдво – так, для всіх… і для мого милого хлопчика, чий стілець тепер завжди буде порожній – ми накриємо стіл для нього так само, як і для інших.

– Пані Блайт, дорогенька, я ніколи не забула б накрити місце для нього, – мовила Сьюзен, витерши очі, і подалася складати валізу до свого «медового місяця».

Розділ 35. «Рілла-моя-Рілла!»

Карл Мередіт і Міллер Дуглас повернулися до Глена напередодні Різдва, і всі односельці прийшли зустрічати їх на станції з вітальною промовою та оркестром, запрошеним з Лобриджа. Міллер був усміхнений і жвавий попри свою дерев’яну ногу; він перетворився на широкоплечого ставного чоловіка, а медаль «За мужність» у нього на грудях примирила панну Корнелію з вадами його родоводу, і вона без жодного слова пристала на його заручини з Мері, яка, для годиться, задерла носа – надто коли Картер Флегг узяв Міллера управителем до своєї крамниці – але ніхто її не осуджував.

– Певно, що фермерами нам тепер бути не доведеться, – казала вона Ріллі, – та Міллер гадає, що й у крамниці йому працювати сподобається, коли він тільки звикне знов до мирного життя, і Картер Флегг буде ліпшим господарем, ніж стара Кітті. Ми поберемося восени й оселимося в старому будинку Мідів, з еркерами та мансардою. Я завжди вважала, що він – найкрасивіший у Глені, але й не мріяла колись там жити. Зараз ми його тільки винаймемо, але потім, коли все піде так, як ми хочемо, і Картер Флегг зробить Міллера своїм компаньйоном, ми вже його й купимо. Ох, я таки вилюдніла, га? Зважаючи, яка в мене рідня. Ніколи я й не думала, що буду дружиною управителя. Та Міллер – честолюбний хлопець, і матиме жінку, яка в усьому його підтримає. Він каже, що не бачив жодної француженки, на яку варто би глянути двічі, і весь той час у Європі серцем щомиті був вірний мені.

Джеррі Мередіт і Джо Мілгрейв повернулися в січні, і потім цілісіньку зиму хлопці із Глена й околиць приїздили по двоє й по троє. Жоден з них не поверн