Діти з Долини Райдуг (Люсі-Мод Монтгомері)

Пам’яті Голдвіна Леппа, Роберта Брукса й Морлі Шира, які принесли найвищу жертву, щоб радісних долин їхньої материзни не сягнула рука загарбника.

Розділ 1. Знову вдома

Ясно-зелений травневий вечір зійшов на світ, і в гавані Чотирьох Вітрів тонули між темними берегами, відбиваючись, наче в дзеркалі, золотаві призахідні хмари. Море, тужливе навіть о весняній порі, плакало понад дюнами, але веселий пустотливий вітерець скрадався вздовж червоної дороги, якою в напрямку Глена Святої Марії неквапно линула пишна, солідна постать панни Корнелії. От уже тринадцять років панна Корнелія, будучи жінкою Маршала Еліота, мала всі підстави зватися «пані Еліот», проте давні друзі незмінно кликали її старим, милим і звичним ім’ям, і лиш одна особа з-поміж них презирливо відкинула його. Сьюзен Бейкер, сувора й сивочола віддана служниця родини Блайтів із Інглсайду, завжди користалася з нагоди мовити «пані Еліот» – підкреслено в’їдливо, мов запевняючи: «Ти хотіла бути «пані», то, про мене, будеш «пані», ще й так, що надовго затямиш».

Панна Корнелія йшла в Інглсайд – відвідати подружжя Блайтів, що допіру повернулося з Європи. Їх не було вдома три місяці, відколи в лютому вони поїхали на славетний медичний конгрес у Лондоні; отож панна Корнелія прагнула обговорити певні події, що сталися за цей час у Глені. Почати з того, що в домі пастора оселилася нова сім’я – і яка! Дорогою до Інглсайду панна Корнелія встигла кілька разів глибокодумно похитати головою, міркуючи про нового душпастиря та його рідних.

Сьюзен Бейкер та уроджена Енн Ширлі помітили її з широкого інглсайдського ґанку, де сиділи, упиваючись чаром сутінків, посвистом сонних вільшанок у кленовім гіллі й танцем нарцисів із вітром проти старої блякло-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа, переплівши пальці рук на коліні, вдивляючись у теплі, лагідні сутінки, така пустотлива і юна душею, як тільки могла дозволити собі мати шістьох дітей; прекрасні сіро-зелені очі її, глядячи на прибережну дорогу, повнилися незмінною жвавою мрією. Позаду матері в гамаку згорнулася Рілла – пухкенька шестилітня «булочка», найменша з інглсайдських дітлахів. Була вона кучерява й руда, горіхові очі її міцно заплющилися, аж навсібіч від них сипонули кумедні зморщечки: Рілла завжди спала саме так.

Ширлі, знаний у родині як «смаглявий хлопчик», дрімав на руках у Сьюзен. Кароокий рум’яний малюк із темно-каштановою чуприною був улюбленцем доброї служниці. Після його народження Енн довго не могла оклигати, тож Сьюзен гляділа й пестила немовля з усією нестримною ніжністю, якої не викликало в неї жодне з інших дітей, хай яких люблених і дорогих. Лікар Блайт сказав якось, що, якби не вона, Ширлі не вижив би.

– Я дала йому життя так само, як ви, пані Блайт, дорогенька, – часто повторювала Сьюзен. – Він – моя дитина, так само, як ваша.

І справді, Ширлі завжди біг саме до Сьюзен, щоб вона заколисала його чи поцілувала свіжу ґулю, саме в неї шукав рятунку від заслужених покарань. Сьюзен сумлінно роздавала ляпанці решті юних Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього ж блага, проте ні разу не здійняла руки на Ширлі й не дозволила зробити це його матері. А коли все ж лікар Блайт відшмагав був молодшого сина, Сьюзен безмежно розлютилася.

– Цей чоловік відшмагав би і янгола, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні, – розпачливо заявила вона й кілька тижнів опісля того не пекла бідолашному лікареві пирогів.

На час відсутності господарів Сьюзен забрала Ширлі до свого брата і три щасливі місяці він належав їй неподільно – решта дітей поїхала до Ейвонлі. А проте Сьюзен тішилася поверненню до Інглсайду і своїх любих домашніх. Інглсайд був її світом, а вона в нім – єдиновладною правителькою. Навіть Енн нечасто оспорювала її рішення, на превелике обурення пані Лінд із Зелених Дахів, яка похмуро запевняла щоразу, навідуючись у Чотири Вітри, буцім Енн дає Сьюзен Бейкер аж надто багато волі й іще пошкодує про це.

– Онде Корнелія Брайант прямує надбережною дорогою в наш бік, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Хоче, певне, вилити на нас усі плітки за три місяці.– Надіюся, що це так, – відповіла Енн, обхопивши коліна руками. – Ох, Сьюзен, як я зголодніла за нашими сільськими плітками! Надіюся, панна Корнелія розкаже все, що сталося тут у нашу відсутність… усе – хто народився, женився, упився, хто вмер чи поїхав із Глена, хто оселився тут, хто посварився із сусідом, утратив корову, а чи знайшов жениха. Ох, як гарно бути знову вдома, бачити друзів – і я хочу знати про них усе. Адже, пам’ятаю, навіть гуляючи Вестмінстерським абатством, я думала, за кого із двох своїх кавалерів нарешті вийде Мілісент Дрю. Знаєте, Сьюзен, мене мучить жахлива підозра, що я таки люблю попліткувати.

– Та звісно ж, пані Блайт, дорогенька, – притакнула Сьюзен, – усяка справжня жінка любить слухати чужі новини. Мені й самій цікаво знати, кого обере Мілісент Дрю. Я жениха ніколи не мала – а надто двох – але тепер мені то байдуже. Бути старою панною не так прикро, коли звикнеш до цього. А зачіска Мілісент мені завжди нагадує мітлу – та чоловікам до того, певне, і діла нема.

– Вони бачать лише її гарненьке, лукаве, звабне личко, Сьюзен.

– Може, і так, пані Блайт, дорогенька. Краса – то омана, а врода – марнота^[1]. Так сказано у Святому Письмі, але я хотіла б сама в тому впевнитися, якби такий був задум Господній. Авжеж, усі ми станемо вродливі на небесах, та що доброго буде нам із цього тоді? До речі, щодо пліток, пані Блайт, дорогенька: подейкують, що пані Міллер із-над затоки тиждень тому намагалась повіситися.

– Та що ви кажете, Сьюзен!

– Не хвилюйтеся, пані Блайт, дорогенька. Нічого їй не вдалося. Та я не можу судити її за намір, бо ж Гаррісон Міллер – страхітливий чоловік. Проте з її боку то було немудро – вішатися й давати йому змогу запопасти іншу молодичку. Я собі, пані Блайт, дорогенька, замість вішатися, спробувала б довести його, щоби сам у зашморг поліз. Хоч я ніколи не схвалювала чужих самогубств, попри всякі обставини, можете бути певні.

– Та що там сталося із Гаррісоном Міллером? – жваво озвалася Енн. – Він завжди доводить когось до крайнощів.

– Дехто називає це релігійністю, а дехто – ослячою впертістю, даруйте на слові, пані Блайт, дорогенька. Тільки щодо Гаррісона – хтозна, що воно й таке. Часом він гарчить на всіх, бо думає, що йому судилася вічна кара Господня. А тоді раптом каже, що то все байдуже, і напивається. Я так собі гадаю, що він на цвіту прибитий. У їхній родині це незрідка стається. Його дід був здурів – усе бачив довкола велетенських чорних павучиськ. Вони, мовляв, по ньому повзали й теліпалися в повітрі. Надіюся, я ніколи не збожеволію, пані Блайт дорогенька… та певно, що ні, бо серед Бейкерів такого не траплялося. Однак, якщо премудрим Провидінням судився мені цей жереб, я сподіваюся, що павуків собі не уявлятиму – я їх терпіти не можу. Що ж до пані Міллер – то я й не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Вона, подейкують, віддалася за Гаррісона тільки на зло Річардові Тейлору. Цікавий привід для заміжжя, га? Та звісно, я не можу судити про справи матримоніальні, пані Блайт, дорогенька. А онде й Корнелія Брайант коло воріт – отож я вкладу нашого благословенного смаглявого хлопчика й принесу в’язання.

Розділ 2. Гленські чутки

– А де ж решта дітей? – запитала панна Корнелія, коли стихли вітання: сердечні з її боку, палкі з боку Енн і погідно-стримані з боку Сьюзен.

– Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята – у своїй любій Долині Райдуг, – мовила Енн. – Бачте, вони щойно сьогодні повернулися додому. Ледь устигли повечеряти, як і кинулись до свого видолинку. То наймиліше їхнє місце на світі – краще навіть за кленовий гай.

– Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, – похмуро буркнула Сьюзен. – Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.

– Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, – відказала панна Корнелія.

– О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема – у її очах він не здатен на жодну шкоду.

– Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, – зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен – бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.

– Маріллі вісімдесят п’ять, – зітхнула Енн, – і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.

– Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя – то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!

– Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, – озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.

– Він добрий чоловік? – поцікавилася Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.

– О, так, він добрий, якщо вже на те – дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!

– Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?

– Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, – мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. – Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.

– Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, – утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.

– Крім того, – вела далі панна Корнелія, – ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома – він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.

– Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, – докинула Сьюзен. – А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.

– Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, – мовила панна Корнелія. – Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв – уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.

– Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, – знову втрутилася Сьюзен.

– Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, – мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. – Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший – «Прокляніте Мероза»^[2].

– Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був – ох, і прокляли його тієї неділі добряче, – притакнула Сьюзен.

– Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, – ваговито сказала панна Корнелія. – Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»^[3], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів^[4] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.

– Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, – мовила Сьюзен. – «То скільки це у вас дітей?» – питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! – охнула я. – Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька – адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.

– У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, – поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, – а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються – та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні – так каже вчителька, – але вдома дуріють, як заманеться.

– А що ж робить тим часом пані Мередіт? – здивувалася Енн.

– Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт – удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії – то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта – так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.

– І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.

– Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, – сумовито притакнула панна Корнелія. – А служниці пан Мередіт не наймає – боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.

– Скільки дітей, ви кажете? Четверо? – запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.

– Так – ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд – найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!

– З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, – сумовито докинула Сьюзен. – Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока – малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, – каже, – чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.

– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, – пирхнула панна Корнелія. – Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.

– Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, – рішуче мовила Енн.

– Вона запальна – а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, – визнала Сьюзен.

– Є якась іскра в ній, – згодилася панна Корнелія. – І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча – негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.

– Мабуть, тому пані Грант і знайшла на стільці в їхній вітальні дохлого пацюка й ледь не зомліла від жаху, – мовила Сьюзен. – Воно й не дивно, адже в будинках священиків дохлим пацюкам не місце. Хоча, звісно, і кіт міг лишити там свою здобич. То ж не кіт, а сутий диявол, пані Блайт, дорогенька. Про мене, пасторський кіт мусить мати бодай гідний вигляд, хай який він там є з натури. Але такого зухвалого чортяки я ще не бачила. Майже щовечора він гуляє гребенем даху – ще й вимахує хвостом, пані Блайт, дорогенька, і то нітрошечки не поштиво!

– Найгірше – те, що вдягнені вони щоразу абияк, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи сніг розтанув, ходять до школи босі. Ви знаєте, Енн, рибонько, дітям пастора так робити негоже, надто коли донька методистського священика красується в гарненьких черевичках із ґудзиками. А ще я хотіла би, щоб вони не бавилися на старому методистському цвинтарі.

– Їм то втіха – цвинтар-бо одразу за пасторським домом, – озвалася Енн. – Я завжди вважала, що бавитися на цвинтарі надзвичайно цікаво.

– Ніколи ви так не вважали, пані Блайт, дорогенька, – заперечила віддана Сьюзен, певна свого обов’язку захищати Енн і від неї самої, коли потрібно. – Для цього вам не бракує манер і здорового глузду.

– Та й навіщо було ставити пасторський дім коло цвинтаря? – вела далі Енн. – У них таке маленьке подвір’я, що й бавитися ніде, тільки там.

– То справді була помилка, – визнала панна Корнелія. – Але ж ділянка коштувала найдешевше. І досі жодні пасторські діти не бавилися на цвинтарі. Пан Мередіт не повинен цього дозволяти. Та він, коли вдома, сидить, утупившись у книжку. Читає й читає, а інколи ходить бібліотекою, мов сновида. Досі він іще ні разу не забув, що в неділю має правити службу Божу, але вже двічі забував про молитовні зібрання, аж староста мусив іти до нього й нагадувати. І про весілля Фанні Купер теж забув. Йому зателефонували й він так і прибіг – у хатніх капцях. Та ніхто й не зважав би, якби методисти від сміху за боки не бралися. Одна втіха: у його проповідях вони не знайдуть ніякого ґанджу. На кафедрі цей чоловік прокидається, повірте мені. А методистський пастор геть не вміє проповідувати, як мені казали. Сама я, на щастя, ніколи того не чула.

Зневага панни Корнелії до чоловіків трохи вщухла опісля її заміжжя, проте зглянутися на методистів вона не бажала.

– Подейкують, пані Еліот, що пресвітеріани й методисти ведуть перемовини про об’єднання, – лукаво всміхнулася Сьюзен.

– Надіюсь, коли це станеться, я буду вже в могилі, – утяла панна Корнелія. – Я не бажаю мати ніяких справ з методистами, і пан Мередіт теж невдовзі збагне, що від них варто триматися подалі. Бігме, він забагато спілкується з ними, повірте мені. Пішов на срібне весілля до Джейкоба Дрю й накликав халепу на свою голову.

– Яку халепу?

– Пані Дрю попросила його розрізати печену гуску – Джейкоб досі цього не навчився. То пан Мередіт узявся за ніж, а гуска зісковзнула з тареля й випорснула просто на коліна пані Різ. А він лише мовив, ніби в тумані, як завжди: «Пані Різ, будьте такі ласкаві, верніть мені птицю». Бона «вернула» її, з лиця погідна, як овечка, та, певне, страшно розлютилася, бо він зіпсував їй нову шовкову сукню. Найгірше ж у цьому – те, що вона методистка.

– Е ні, це добре, що вона не пресвітеріанка, – завважила Сьюзен. – Тоді вона, певне, покинула б церкву, а ми не можемо втрачати парафіян. А пані Різ і в її церкві не люблять, бо надто вже кирпу гне, тож потай методисти самі раділи, що пан Мередіт зіпсував їй плаття.

– Лихо в тому, що він виставив себе на глум, а мені неприємно, коли з мого душпастиря насміхаються методисти, – холодно відказала панна Корнелія. – Якби він був жонатий, такого б не сталося.

– Навіть якби він десять разів був жонатий, це не завадило би пані Дрю зарізати до прийняття старезну гуску, жорстку, як підошва, – уперто правила своєї Сьюзен.

– Кажуть, так велів її чоловік, – озвалася панна Корнелія. – Джейкоб Дрю – зарозумілий деспотичний скупар.

– А ще кажуть, буцім вони із жінкою не терплять одне одного, а як на мене, у подружніх стосунках таке недоречно. Хоча, звісно, я не можу нічого знати про це, – мовила Сьюзен, стріпнувши головою. – І я не належу до тих, хто в усьому винуватить чоловіків. Пані Дрю й собі нівроку жадібна. Єдине, що вона віддала за так – це горщик масла з вершків, у яких утопився щур. Вона пожертвувала його на церковний обід, але про щура всі довідалися тільки згодом.

– На щастя, досі всі ті, кого випадало образити Мередітам, були методистами, – відказала панна Корнелія. – Зо два тижні тому Джеррі пішов був до них на молитовне зібрання й там сів коло Вільяма Марша. А той підвівся, як звикле, і свідчив з такими пекельними стогонами. «Тепер вам полегшало?» – запитав Джеррі, коли старий умовк. Сердешний хлопчина хотів лише поспівчувати, а Вільям подумав, що з нього збиткуються, і розлютився. Хоча, по правді, Джеррі не було чого робити на методистськім зібранні – але ж малі де тільки не вештаються.

– Сподіваюся, вони нічим не діткнуть удови Алека Девіса з Гарбор-Геда, – підхопила Сьюзен. – Вона дуже вразлива, але заможна й жертвує на платню панотцеві найбільше з парафії. І вона вже казала, що Фейт, Уна, Джеррі й Карл – найбешкетніші діти, яких їй доводилось бачити.

– Що далі, то міцніше я переконуюся, що Мередіти належать до тих, хто знає Йосипа, – рішуче виснувала пані Блайт.

– Як не крути, а це правда, – визнала панна Корнелія. – І це переважує всі їхні дивацтва. Та й відтепер це сім’я нашого пастора, тож ми повинні робити для них усе, що зможемо, і боронити їх від методистів. Ох, мені час іти. Маршал невдовзі повернеться – нині він пішов на той бік затоки – і, звісно, схоче вечеряти; хіба не типовий чоловік? Шкода, що я не побачила решти дітей. А де лікар Блайт?

– У Гарбор-Геді. Ми щойно три дні як повернулися, а він за цей час лише три години провів у власному ліжку й двічі поїв у власному домі.

– Певно, усі, хто захворів упродовж останніх шести тижнів, ледь могли дочекатись його повернення – і я їх не винувачу. Коли лікар із того боку затоки побрався з донькою лобридзького гробаря, людям це здалося підозрілим. Негоже було так робити. А ви з лікарем Блайтом приходьте до нас якнайшвидше – розкажете все про вашу мандрівку. Мабуть, вам дуже сподобалося в Європі.

– О, так, – відказала Енн. – Здійснилися давно виплекані наші мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний, та ми повернулися, знову залюблені в нашу рідну країну. Канада – найкраща земля на світі, панно Корнеліє.

– Ніхто не мав у тім жодного сумніву, – утішено заявила панна Корнелія.

– А старий добрий Острів Принца Едварда – найкраща з її провінцій, а Чотири Вітри – найкраще місце на ньому, – усміхнулася Енн, зачаровано споглядаючи захід сонця над гаванню, пагорбами й затокою, і вказуючи на них плавним помахом руки. – Ніде в Європі я не бачила нічого прекраснішого. Як швидко промайнув час! Діти так засмутяться, що не зустрілися з вами.

– Хай вони швидше приходять до мене в гості. Скажіть їм, що таріль із пончиками завжди чекає на них.

– О, за вечерею вони вже планували виправу до вас. Невдовзі діти прийдуть, але спершу мусять як слід надолужити все пропущене в школі. А двійнята цього року братимуть уроки музики.

– Надіюся, не в методистської паніматки? – занепокоїлася панна Корнелія.

– Ні, у Розмарі Вест. Я вже домовилася з нею вчора. Вона дуже вродлива дівчина.

– Так, Розмарі непогано тримається, хоча вже й не юнка.

– Про мене, вона чарівна, хоч я ніколи не могла познайомитися з нею ближче. Їхній дім так далеко стоїть від села, і вона, окрім церкви, ніде не буває.

– Люди люблять Розмарі Вест, хоч і не можуть її збагнути, – мовила панна Корнелія, мимохіть висловлюючи комплімент чарівній Розмарі. – Еллен завжди тримала її під закаблуком – утискала, проте й потурала багатьом сестриним примхам. Розмарі колись була заручена – з молодим Мартіном Крофордом. Його корабель розбився на Островах Мадлен і вся команда потонула. Розмарі тоді мала сімнадцять років – зовсім дитя – але після того вже не оговталася. Коли мати вмерла, вони з Еллен лишилися самі на світі. До англіканської церкви в Лобриджі їм зрідка вдається поїхати, а Еллен, як я розумію, проти того, щоб часто ходити до пресвітеріан. Хоча до методистів, дякувати Богу, вона взагалі не ходить. Еллен і Розмарі доволі заможні, тож Розмарі не має потреби давати уроки музики для заробітку – вона просто любить учителювати. Вони, до речі, дальні родички Леслі. А ви не знаєте, Форди приїдуть цього літа в Чотири Вітри?

– Ні. Вони збираються на рік до Японії – там відбувається дія нового роману Оуена. Це вперше, відколи ми оселилися в Інглсайді, любий Дім Мрії проведе літо на самоті.

– Оуен Форд міг би знайти собі годящу тему для твору в Канаді, замість тягти дружину й невинних дітей у поганську країну, таку як Японія, – буркнула панна Корнелія. – Найкращий його роман – «Книга життя капітана Джима», а сюжет для нього він відшукав тут, у Чотирьох Вітрах.

– То ж капітан Джим надав йому матеріал – а він зібрав його по всьому світі. Та, як на мене, усі Оуенові книжки дуже добрі.

– Еге ж, вони некепські. Я постановила собі читати все, що він напише, хоч і вважаю, Енн, рибонько, що романи – то нечестива справа. А про цей задум із Японією я скажу йому все, що думаю, повірте мені. Невже він хоче, щоб Кеннет і Персіс навернулися в поганство?

І з цим риторичним висновком панна Корнелія рушила геть. Сьюзен подалася вкладати Ріллу, а Енн сиділа на ґанку, доки в небі замерехтіли зорі, і снувала невпинні, щасливі мрії, укотре відкриваючи для себе сріблисту розкіш місячного сяйва понад гаванню Чотирьох Вітрів.

Розділ З. Юні Блайти

Удень інглсайдські дітлахи часто бавилися на трав’янистих зелених галявинах у кленовім гаю між домом і ставом Глена Святої Марії, та для вечірніх розваг не існувало місця кращого, ніж видолинок за гаєм. То була романтична господа чарів і мрій. Якось, сидячи при вікні на горищі, крізь пелену післягрозового літнього надвечір’я вони побачили над видолинком барвисту райдугу, один кінець якої мовби тонув у ставку.

– Назвімо наше місце Долиною Райдуг, – запропонував ошелешений красою Волтер, і відтак видолинок дістав собі ім’я.

Поза Долиною Райдуг вітер міг бути збитошний і галасливий, але в ній завжди віяв тихенько. Виткі, вузькі, звабливі стежини шугали там і тут між коріння старезних ялин, укутаного моховитими подушками. Окрім ялин, витанцьовували там і дикі вишні, щовесни всипані білим серпанком ніжного квіту. Брунатний потічок ніс попри них свої води аж із самого села. Гленські будинки, на щастя, стояли далеко – хіба над видолинком стриміла перехняблена, покинута халупа, яку називали «старим домом Бейлі». Багато літ він стояв незаселений, проте кам’яна огорожа, густо поросла травою, понині оточувала його старий сад, де юні Блайти збирали фіалки, стокротки й червневі лілеї, що досі квітнули в пору, визначену природою. Здебільшого ж той сад повнився заростями кмину, який, гойдаючись попід вітром у сяйві місячних вечорів, нагадував пінне море.

На південь від видолинка лежав ставок, а безмежні простори за ним тонули в темно-фіолетових лісах – усі, крім дальнього пагорба, де понад затокою й долиною самотньо височів сірий фермерський дім. І, хоч Долина Райдуг лежала неподалік від села, у ній учувався дух безлюдного пралісу, який так захоплював інглсайдських дітей.

Була там незліченна кількість затишних улоговин, а найбільшу з них діти любили найдужче й часто в ній бавилися. Тут, понад струмком, на галявині між кількох молодих ялин, розташувалися вони й того славнозвісного вечора. Росла на тій галявині й сріблиста гінка берізка, яку Волтер назвав Білою Дамою, і Закохані Дерева – ялина й клен, що тулилися одне до одного так щільно, аж поспліталися кронами. Джем повісив на них низку старих санних дзвіночків – дарунок гленського коваля – і кожен перелітний вітерець вигравав на ньому чарівні мелодії.

– Як добре знову бути тут, – мовила Нен. – Усе ж немає в Ейвонлі місця кращого, аніж Долина Райдуг.

А втім, юні Блайти дуже любили гостювати в Ейвонлі. Відвідини Зелених Дахів перетворювалися для них на свято. Тітонька Марілла завжди радо приймала їх у себе, так само, як пані Рейчел Лінд, яка тепер увесь свій час присвячувала плетенню цупких бавовняних ковдр до дня, коли донькам Енн знадобиться посаг. Були в них там і веселі друзі – діти дядечка Деві й тітоньки Діани. Вони добре знали всі місця, що так любила колись їхня мати – довгу Стежину Закоханих поміж рожевими у квітучу пору кущами шипшини, охайне подвір’я, обсаджене вербами й тополями, і Джерело Дріад, веселе й чисте, мов радісний спогад про щасливі дні, Озеро Осяйних Вод і Купіль Верболозу. Щоразу, гостюючи в Зелених Дахах, двійнята обживали колишню материну кімнатку на піддашші й тітонька Марілла приходила туди вечорами, щоби помилуватися на їхні сонні личка. Проте всі знали, що наймиліший їй був Джем.

Джем саме був заклопотаний, бо смажив на вогнищі форель, яку допіру спіймав у ставку. За піч йому правила охайна гірка червонястих камінців, а за кухонне причандалля – стара бляшанка, розплющена молотком, і виделка, у якої лишився єдиний зубець. Проте й із цим убогим начинням він готував братові й сестрам розкішний бенкет.

Джем був єдиним, хто народився в Домі Мрії. Решта з’явилися на світ уже в Інглсайді. Він успадкував материні руді кучері й татові щирі, веселі горіхові очі, материн витончений ніс і татові вуста – уперто стулені, проте з незмінно сміхотливим обрисом. Та ще він єдиний з-поміж інглсайдських дітлахів мав вуха достатньо гарні, щоб задовольнити вибагливий смак Сьюзен. Утім, зі Сьюзен він мав задавнену ворожнечу, бо ж вона вперто кликала його «маленьким Джемом», і це дратувало тринадцятилітнього заводіяку. Мама виявилася мудрішою.

– Мамо, я вже не маленький! – обурено вигукнув Джем у восьмий свій день народження. – Я страшенно великий.

Мама зітхнула й засміялася, а потім знову зітхнула, та відтоді вже не називала сина «маленьким Джемом» – щонайменше в його присутності.

Джем був неговірким, але надійним і сильним хлопчиною, що завжди дотримував обіцянок. Шкільні вчителі не вбачали в ньому видатних здібностей до наук, проте він незмінно мав добрі оцінки з усіх предметів. Джем ніколи нічого не приймав на віру й завжди волів сам пересвідчитися в правдивості того чи іншого твердження. Коли одного разу Сьюзен застерегла, буцім, лизнувши дверну клямку на морозі, він здере собі всю шкіру з язика, Джем негайно лизнув – «просто щоби пересвідчитися, що це так». Це справді виявилося «так», і ще кілька днів потому Джемові немилосердно пекло садно на язику, проте хлопець нехтував муками задля можливості втамувати дослідницьку спрагу. Він багато чого навчився з постійних своїх експериментів і спостережень, тож брати й сестри лише чудувалися обширу його знань про їхній маленький світ. Він знав, де можна відшукати найперші стиглі ягоди, де несміливо прокидаються перші бліді фіалки, і скільки блакитних яєць лежить у гніздечку вільшанки в кленовім гаю. Він віщував майбутнє за пелюстками стокроток, пив мед із квітів червоної конюшини й викопував найрізноманітніші їстівні корінці із землі побіля ставка, доки Сьюзен жахалася, що колись їх усіх неодмінно спіткає отруєння. Він знав, де шукати найкращу соснову живицю, застиглу прозоро-бурштиновими ґулями на вкритій лишайниками корі, де найрясніше ростуть горіхи в буковім лісі довкруж Гарбор-Геда, і де найщільнішими косяками йтиме форель. Він майстерно наслідував голоси всіх диких птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де від весни до осені ростуть усі дикі квіти.

Волтер Блайт сидів, притулившись до стовбура Білої Дами. Поряд із ним лежала збірка віршів, та він не читав. Він дивився то на верби, що схилили до вод ставка віти в зеленавім серпанку, то на білі баранці хмарок, яких гнав по небі пастух-вітерець, і його широко розплющені очі сяяли захватом. Волтер мав дивовижні очі. Усі печалі й радощі, шляхетні поривання й надії багатьох минулих поколінь видніли в їхній темно-сірій глибіні.

Зовні поряд із рідними Волтер був, як то кажуть, «іншого заводу». Він не скидався ні на кого з них, а втім, його пряма темна чуприна й тонкі риси обличчя робили його найвродливішим із інглсайдських дітей. Зате Волтер цілком успадкував материну розвинену уяву й любов до краси. Невблаганний холод зими, звабливість весни, погідне щастя ліга й розкіш осені – усе це багато означало для нього.

Джем був верховодою в школі, та Волтера хлопці мали за «тютю» й «дівчиська», бо ж він ніколи не бився й зрідка брав участь у розбишацьких забавах, натомість волів спокійно сидіти в кутку із книжкою – найчастіше «якимись віршиками». Волтер любив поезію та поетів і, відколи навчився читати, цілі дні проводив над збірками віршів. Музика їхніх безсмертних творінь лилася в його юну душу. Волтер мріяв і собі колись бути поетом. Бажання видавалося здійсненним. Онде й дядечко Пол, який мешкав у загадковім краю під назвою «Штати» – колись був маленьким учнем ейвонлійської школи, а тепер його вірші читають усі. Однокласники нічого не знали про Волтерові сподівання, а якби й знали – не зрозуміли б їх. Та попри недостатню фізичну витривалість, Волтера все ж поважали, бо він «умів казати по-книжному», як не вдавалося нікому із гленських школярів. «Балакає, неначе проповідник», – сказав був хтось із них; тож Волтера не займали, як інших хлопців, що їх вважали боягузами через відразу до бійок.

Десятилітні Нен і Ді були нітрохи не схожі між собою, на противагу звичним уявленням про двійнят. Нен, названа при народженні Енн, була дуже вродливою дівчинкою з оксамитово-карими очима й лискучими темно-каштановими косами. Життєрадісна й витончена маленька панночка – Блайт на прізвище й із натури^[5], як висловилася одна з її учительок, Нен мала гарний колір обличчя, на превелику материну втіху.

– Добре, що хоч одна з моїх доньок може носити рожеве, – часто повторювала пані Блайт.

Діана Блайт, яку рідні й друзі кликали Ді, з лиця була дуже схожа на матір. Вона мала коси руді, а сіро-зелені очі її мерехтіли в сутінках, мов грайливі зірки. Можливо, саме тому Ді була батьковою улюбленицею. Їх із Волтером поєднувала особлива дружба: тільки їй він читав свої вірші й тільки їй розповів, що потай створює епічну поему, яка вельми нагадувала «Марміон»^[6]. Ді ревно оберігала його таємниці – навіть від Нен – і звіряла йому свої власні.

– Джеме, коли вже? – мовила Нен, чмихнувши гарненьким носиком. – У мене від цього запаху аж у животі бурчить.

– Скоро, – відповів Джем, хвацько перевертаючи рибу. – Дівчата, давайте хліб і тарілки. Волтере, прокинься.

– Яке осяйне повітря нині, – замріяно мовив Волтер. Не те, щоб він був геть байдужий до смаженої форелі, о ні – але найбільшого значення Волтер завжди надавав духовній поживі. – Квітковий янгол іде нині світом, пробуджуючи квіти до життя. Онде його сині крила – на пагорбі, коло узлісся.

– У янголів білі крила, – заперечила Нен.

– Квітковий янгол інакший. У нього димчасто-сині крила – мовби з туману в долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, мабуть, дивовижне відчуття.

– Люди часто літають уві сні, – завважила Ді.

– Я вві сні не літаю по-справжньому, – зітхнув Волтер. – Мені деколи сниться, що я здіймаюся над землею й ширяю над деревами й парканами. Це так приємно… і я завжди думаю: «Тепер, нарешті, це вже не сон, як раніше», – а тоді все-таки прокидаюся, і настає жахливе розчарування.

– Швидше, Нен, – озвався Джем.

Нен витягла дошку для пікніків – справжню дошку, з якої в Долині Райдуг юні Блайти з’їли безліч страв, приправлених ліпше за будь-який королівський наїдок. Дошку перетворили на стіл, умостивши між двох великих моховитих каменів. За скатертину правила газета, за сервіз – щербаті тарілки й чашки з відбитими ручками, що їх була викинула свого часу Сьюзен. Із бляшаної коробки в потаємній схованці між ялинових коренів Нен видобула хліб і сіль. Зі струмка діти черпали ясне й прозоре «вино Адама», а соус до смаженої форелі являв собою вишукану суміш чистого повітря й молодечого апетиту. Сидіти в Долині Райдуг, що тонула в аметистово-золотих сутінках, напоєна ароматом бальзамічної ялиці та свіжих весняних пагонів, поміж блідих зірок суничного квіту, слухати шурхіт вітру й тенькіт дзвіночків між гілля Закоханих Дерев, і їсти смажену форель із хлібом – о, цієї насолоди не дано було спізнати наймогутнішим можновладцям.

– Сідайте, – запросила Нен, коли Джем зняв із вогнища пательню, з якої линув спокусливе шкварчання форелі. – Джеме, твоя черга проказувати молитву.

– Я риби насмажив, то й годі, – обурився Джем, який терпіти не міг проказувати передобідню молитву. – Хай Волтер прокаже – він це любить. Тільки не надто довгу, Волте. Я вмираю з голоду.

Але проказати молитву – ні довгу, ані коротку – Волтер не встиг. Йому завадили.

– Хто це спускається сюди від пасторського дому? – здивувалася Ді.

Розділ 4. Юні Мередіти

Тітку Марту звикле й справедливо вважали кепською господинею, а превелебного Джона-Нокса Мередіта – надто неуважним і м’якосердим чоловіком. Та попри бруд і занедбаність, у домі гленського пастора безперечно вчувався щирий затишок – тож найсуворіші сільські кумасі мимохіть відтавали, збираючись попліткувати про нього. Можливо, тому сприяв випадковий збіг обставин: дощаті сірі стіни будинку повили пагони віргінського винограду, довкруж, наче давні друзі, з’юрмилися акації та ялини, а з парадних вікон видніло море й піщана гряда. Та все це пасторський дім мав і досі, за попереднього панотця, коли був найохайнішим, найбундючнішим і найнуднішим будинком у цілім Глені. Отож приємною зміною дім завдячував рисам своїх нових мешканців. Тепер у нім панував дружний, веселий і радісний дух, його двері завжди були відчинені для кожного – його зовнішній і внутрішній світи мовби взялися за руки. Єдиним законом співіснування в сім’ї Мередітів була любов.

Парафіяни казали, буцім пан Мередіт розбещує своїх дітей. Імовірно, то була правда, бо ж він зрідка наважувався висварити їх. «Вони ростуть без матері», – думав він, зітхаючи, коли вух його досягали чутки про нову сенсаційну витівку. А втім, батько не знав і половини їхніх діянь. Пан Мередіт належав до когорти мрійників. З вікон його бібліотеки виднів старий цвинтар, але, міряючи кроками кімнату, замислений панотець не бачив, що Джеррі й Карл завзято грають у «довгу лозу» просто між надгробків у падолі вічного спочинку старих методистів. Уряди-годи пана Мередіта вражало невідступне розуміння, що його діти фізично й духовно занедбані куди більше, аніж до смерті дружини, та й дім, як він насилу міг пригадати, за покійної Сесілії виглядав охайнішим, ніж за тітки Марти, а обіди – смачніші. Загалом же пастор увесь час проводив у світі книжок та абстракцій; тому, хоча його одяг лише зрідка був вичищений, а молочна блідість тонких рук і виголених щік зраджувала в нім жертву недоїдання, він аж ніяк не почувався нещасливим.

Якби цвинтар можна було назвати веселим, то старий методистський цвинтар Глена Святої Марії надавався для цього означення найкраще. Новий цвинтар по інший бік методистської церкви являв собою охайне, упорядковане й сумовите місце, проте старий так довго був відданий на ласку самої Природи, що перетворився на квітучий і життєрадісний закуток.

Із трьох боків його оточував невисокий кам’яний вал із сірим розхитаним частоколом, поза яким уряд виструнчилися духмяні лапаті сосни. Вал, зведений іще першими поселенцями, був достатньо старий, щоб гарно вбратися в шати з моху та зелені, яка пробивалася крізь розколини. Навесні з-під його основи вихоплювалися бузкові фіалки, а щедрих барв осені додавали йому айстри та золотушник. Поміж каменів маленькими дружніми зграйками росли кущики папороті й де-не-де – солідний орляк.

По східний бік цвинтаря не було ні паркана, ні валу. Там він зливався з ділянкою, обсадженою молодими ялинами, котрі й скрадалися дедалі ближче до могил, і тікали, ховаючись у густім лісі. Тут завжди чути було гру морських хвиль на досконалій еоловій арфі й неквапний виспів старих приземкуватих дерев; а весняними ранками пташачий хор у кронах в’язів обабіч двох церков співав осанну не смерті, але життю. Пасторські діти дуже любили старий методистський цвинтар.

Між перехняблених надгробків буйно росли хвощ, барвінок і м’ята. Піщаний закуток біля узлісся геть-чисто поріс чорницею. На цвинтарі можна було відшукати надгробки трьох поколінь і простежити, як змінювалася мода на могильні оздоби – від пласких довгастих плит із червоного пісковику на могилах перших поселенців до плакучого верболозу й молитовно складених рук і найновіших страхітних «монументів» та задрапованих урн. Один із цих пам’ятників, найбільший і найпотворніший, стояв на могилі такого собі Алека Девіса. Пан Девіс був уродженим методистом, та за дружину взяв пресвітеріанку з родини Дугласів, що змусила його навернутися в пресвітеріанство й до кінця днів триматися настанов нової релігії. Та все ж по його смерті вона не наважилася ув’язнити чоловіка в самотній могилі на пресвітеріанськім цвинтарі по той бік затоки. Усі його рідні спочивали між одновірців, тож Алек Девіс возз’єднався з ними по смерті, а жінка його вельми тішилася, що звела йому пам’ятник значно дорожчий, ніж міг би собі дозволити будь-хто з його кревняків-методистів. Пам’ятник цей хтозна-чому не подобався юним Мередітам, проте вони любили старі, пласкі, порослі буйнотрав’ям надгробки, один із яких слугував їм зручною лавкою. На ньому вони посідали й тепер. Джеррі, утомившись від «довгої лози», грав на дримбі, Карл захоплено розглядав нового чудернацького жука, Уна шила ляльці платтячко, а Фейт, відхилившись назад і зіпершись на тонкі засмаглі руки, метляла босими ногами в такт музиці.

Джеррі, достоту як пан Мередіт-старший, мав чорне волосся й темні очі, які, утім, не променилися замрією, а сяяли жвавим вогнем. Фейт, що сиділа поряд із братом, носила свою вроду, мов безтурботна квітуча троянда. Вона мала золотаво-карі очі, золотаво-каштанові кучері й рум’яні щоки. Фейт надто часто сміялася, щоби здобути схвалення батькової пастви, а якось навіть ошелешила стару пані Тейлор, невтішну вдову по кількох чоловіках, безсоромною заявою, та ще й на церковнім ґанку: «Світ – це не долина плачу, пані Тейлор. Він сповнений веселощів та сміху».

Маленька мрійлива Уна не любила сміятися. У її прямому чорному волоссі, заплетеному в дві кіски, не знати було пустотливих кучериків, а сині мигдалеподібні очі дивилися на світ печально й задумливо. Лише деколи несмілива замріяна усмішка осявала її лице. Уна була чутливіша до громадської думки, ніж Фейт, і стривожено усвідомлювала, що в їхнім трибі життя є щось неправильне. Їй дуже хотілося змінити його на краще, проте вона гадки не мала, як досягти бажаних результатів. Коли-не-коли вона протирала меблі від пороху – тоді, як могла знайти ганчірку, що завжди лежала деінде. Одного разу, відшукавши щітку для одягу, Уна спробувала почистити найкращий батьків костюм, а якось пришила до нього відірваний ґудзик суворою білою ниткою. Наступної неділі в церкві ту нитку помітила кожна парафіянка, і ще кілька тижнів Спільнота милосердя гула, немов розтривожений вулик.

Карл успадкував материні ясні сині очі, відважні й чесні, та її каштанове волосся із золотими іскорками. Він знав комашині таємниці й інстинктивно розумів усіх жуків і бджіл. Уна не любила сідати поруч із ним – адже хтозна, яке жаске створіння ховається в братовій кишені. Джеррі відмовився спати в одному ліжку із братом опісля того, як Томас-Карлайл узяв із собою під ковдру живого вужа. Відтак Карл зі своїми чудернацькими друзями тулився на старому ліжечку, такому короткому, аж не міг випростати ноги – і добре, що тітка Марта, котра змінювала на ньому простирадла, недобачала.

– А де вам хотілося б лежати тут, на цвинтарі, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Брати й сестра підтримали дискусію, що спонукала до захопливих роздумів.

– Місця тут мало, цвинтар уже заповнений, – мовив Джеррі. – Сам би я, мабуть, вибрав собі закуток біля дороги. Там буде чути тупіт коней і голоси перехожих.

– А мені подобається той видолинок під вербою, – озвалася Уна. – На тій берізці птахи в’ють затишні гнізда й знай собі виспівують уранці.

– А я – поруч із Портерами. Там поховано стільки дітей, а мені завжди потрібні друзі, – мовила Фейт. – А ти, Карле?

– Я взагалі не хочу, щоб мене ховали, – відповів Карл, – та коли доведеться, нехай то буде в мурашнику. Мурахи страшенно цікаві істоти.

– Які, певно, добрі були всі ті люди, що тут лежать, – мовила Уна, що любила вичитувати старі панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого лихого. Мабуть, методисти все-таки кращі за пресвітеріан.

– Можливо, методисти ховають своїх лихих людей так само, як котів, – припустив Карл. – Вони взагалі їх до цвинтаря не доносять.

– Дурниця, – відрубала Фейт. – Уно, тутешні люди не були ні кращі, ні гірші від інших. Та коли хтось умирає, про нього треба казати хороше, бо інакше повернеться його привид і дошкулятиме тобі. Так сказала тітка Марта. Я запитала в тата, чи це правда, а він подивився крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? Що є правда? Що є правда, о глузливий Пілате?»^[7] Ну, то я зрозуміла, що це, напевно, все-таки правда.

– Цікаво, чи буде пан Девіс дошкуляти мені, якщо я шпурну каменем в урну з його надгробка? – запитав Джеррі.

– Тобі дошкулятиме пані Девіс – захихотіла Фейт. – У церкві вона дивиться на нас, як кицька на мишей. Минулої неділі я показала язика її небожеві, а він показав мені – ох, бачили б ви її вираз! Мабуть, одразу по виході з церкви вона дала йому потиличник. Я так хотіла їй теж показати язика, та пані Еліот застерегла, щоб я ніколи й нізащо не ображала її.

– Кажуть, Джем Блайт колись показав їй язика й вона відмовилася лікуватися в його батька – навіть тоді, коли помирав її чоловік, – відповів Джеррі. – Цікаво, які вони, ті Блайти?

– З лиця вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти опинилися на станції того ж пообіддя, коли юні Блайти приїхали з Ейвонлі. – Особливо Джем.

– У школі кажуть, ніби Волтер – тютя, – озвався Джеррі.

– Я не вірю в це, – заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.

– Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш – мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я – то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.

– Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, – замислилася Фейт. – Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні – навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш – особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.

– Мені сподобалася їхня мама, – зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби – ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.

– Кажуть, вона якась не така, як усі, – мовив Джеррі.

– Пані Еліот заявляє – це тому, що пані Блайт так і не виросла, – мовила Фейт.

– Таж вона вища за саму пані Еліот.

– Це так, але в душі – пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.

– Що це пахне? – урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.

Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.

– Я хочу їсти, – мовив Джеррі.

– Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю – холодну «тотожність», – сумовито проказала Уна.

Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.

– Ходімо, подивимося, звідки лине запах, – запропонував Джеррі.

Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.

Мередіти нерішуче спинилися. Уна пошкодувала про їхню поспішну нерозсудливість, але Ді Блайт, як завжди, трималася гідно. Дружньо всміхаючись, вона підвелася назустріч.

– Здається, я знаю, хто ви, – сказала вона. – Мабуть, діти нового пастора, так?

Фейт кивнула; щоки її взялися ямочками.

– Ми відчули запах вашої форелі й поцікавилися, що воно таке.

– То сідайте разом із нами – допоможете їсти, – мовила Ді.

– Певно, вам і самим не вистачить, – озвався Джеррі, пожадливо зиркаючи на саморобну бляшану пательню.

– Вистачить. На кожного по три рибини, – відповів Джем. – Сідайте.

Двічі просити пасторських дітей не довелося. Гості й господарі весело посідали на моховитім камінні й довго, радісно бенкетували. Нен і Ді, певно, вмерли б від жаху, якби їм стало відомо те, що добре знали Уна й Фейт: у Карла в кишені сиділо двоє мишенят. Утім, вони про це не довідалися, тож і бридко їм не було. Та й де можна познайомитися краще, ніж за обіднім столом? Коли зникла остання форель, Блайти й Мередіти вже були добрими друзями й відданими союзниками. Вони завжди знали одні одних і так триватиме ціле життя. Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.

Вони переповіли одні одним історії зі свого короткого минулого. Пасторські діти почули про Ейвонлі та Зелені Дахи, маленькі традиції Долини Райдуг і будиночок на узбережжі гавані, де народився Джем. Блайти дізналися про Мейвотер, де жили Мередіти до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й улюбленця Фейт – півня Адама. Фейт завжди сердилася, коли хтось насміхався з її дивного друга, отож Блайти їй сподобалися тим, що прийняли це як належне.

– Гарний півень, такий як Адам, нічим не гірший за собаку чи кота, – сказала дівчинка. – Якби він був канаркою, ніхто й не дивувався би. Я сама виростила Адама – його, маленьке жовте курчатко, подарувала мені пані Джонсон із Мейвотера. Я назвала його на честь її чоловіка. Усіх Адамових братиків і сестричок загризла ласиця. А ляльок і котів я не люблю. Коти надто хитрі й підступні, а ляльки – неживі.

– А хто мешкає в тім будинку на пагорбі? – поцікавився Джеррі.

– Панни Вест – Еллен і Розмарі, – мовила Нен. – Цього літа ми з Ді будемо вчитися музики в панни Розмарі.

Уна дивилася на щасливих двійнят поглядом, сповненим глибокої печалі, надто лагідної та смиренної, щоб видаватися заздрістю. О, як вона хотіла й собі навчатися музики! То була одна з її маленьких потаємних мрій. Проте ні батькові, ні тітці Марті таке не спадало й на думку.

– Панна Розмарі дуже хороша й завжди так гарно вбирається, – озвалася Ді. – А коси в неї золотаві, як меляса, – додала вона сумовито, бо ж, достоту як мати, не любила кольору власних кіс.

– Панна Еллен теж мені подобається, – докинула Нен. – Вона завжди пригощає мене в церкві льодяниками. А Ді її боїться.

– У неї чорнющі брови й такий грубий голос, – боронилася Ді. – А знали б ви, як боявся її Кеннет Форд, коли був малий! Мама каже, що, як пані Форд уперше привела його до церкви, там біля них сиділа й панна Еллен. То Кеннет побачив її, закричав і верещав з переляку, аж пані Форд мусила його вивести.

– А хто така пані Форд? – зацікавлено мовила Уна.

– Форди не мешкають тут завжди – лише приїздять улітку. А цього року зовсім не приїдуть. Їхній дім – на узбережжі гавані, там колись мешкали мама з татом. Колись я познайомлю вас із Персіс Форд. Вона гарненька, як намальована.

– А я чула про пані Форд, – утрутилася Фейт. – Мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Її чоловік був мерцем чотирнадцять років, а тоді раптом ожив.

– Дурниця, – сказала І Ієн. – То було зовсім не так. Берті-Шекспір завжди перебріхує. Я знаю цю історію й розкажу вам якось, але не тепер, бо вона дуже довга, а нам час іти додому. Мама хвилюється, коли ми довго сидимо надворі росяними вечорами.

Що ж до юних Мередітів – за них не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а пастор надто глибоко поринув у роздуми про безсмертя душі, щоб перейматися смертністю тіла. Проте й вони подалися додому, і кожне снувало мрії про веселі прийдешні дні.

– Як на мене, Долина Райдуг іще гарніша за цвинтар, – мовила Уна. – І Блайти мені сподобалися. Приємно, коли можеш когось полюбити, бо ж часто зовсім не виходить. Тато казав у проповіді в неділю, що ми повинні любити всіх. Але як це можливо? Як можна полюбити пані Девіс?

– Тато каже так тільки в церкві, – безтурботно знизала плечима Фейт. – У нього достатньо глузду, щоб не думати цього насправді.

Тим часом юні Блайти йшли до Інглсайду – усі, крім Джема, що покинув решту на кілька хвилин і шаснув у дальній закуток Долини Райдуг. Там росли проліски, а Джем ніколи не забував принести мамі букетик, доки вони відцвітуть.

Розділ 5. Об’явлення Мері Ванс

– Такого дня як нині неодмінно мусить статися щось, – мовила Фейт, готова миттю відгукнутися на поклик кришталево чистого повітря й синіх пагорбів. Обхопивши себе руками за плечі, вона поринула в радісній танець на старім надгробку Єзекії Поллока, нажахавши двох старих панн, що проїздили повз саме тоді, коли Фейт вистрибувала довкола могил на одній нозі, дриґаючи іншою й вимахуючи руками.

– І це, – простогнала одна стара панна, – донька нашого пастора!

– Хіба таке на дивно для вдівця? – простогнала друга й обидві старі панни покивали головами.

Був ранній суботній ранок; Мередіти вийшли в умитий росою світ зі щасливим передчуттям вільного дня. Зазвичай по суботах їм не було чого робити. Навіть Нен і Ді Блайт мали свої невеличкі хатні обов’язки, проте доньки панотця, на свою втіху, могли гуляти де заманеться з рум’яного свіжого ранку до росяного вечора. Принаймні це тішило Фейт, але Уна мучилася затаєним принизливим розумінням, що їх ніколи нічого не вчать. Усі її однокласниці вже вміли куховарити, шити й в’язати шпицями, і тільки вона лишалася малою невігласкою.

Джеррі запропонував оглянути сусідські землі, отож вони рушили крізь ялинник, прихопивши дорогою Карла, що вже зо півгодини стояв навкарачки у вологій траві, розглядаючи своїх улюблених мурах. Поза ялинником розляглася лука пана Тейлора, там і тут усіяна блідо-примарними посивілими кульбабами. У віддаленім її кутку тулилася перехняблена стодола, у якій пан Тейлор вряди-годи складав надлишки сіна, та більш ні до чого вона була не придатна. Туди й подалися діти; а через кілька хвилин, тиняючись її земляною долівкою, Уна зненацька прошепотіла:

– Що це?

Усі дослухалися. З копиці линув тихенький, проте виразний шурхіт. Діти перезирнулися.

– Там хтось є, – видихнула Фейт.

– Я полізу й подивлюся, – рішучо відказав Джеррі.

– Не треба, – прохально мовила Уна, вчепившись братові в руку.

– Ні, я полізу.

– Тоді поліземо всі, – заявила Фейт.

Четвірка видерлася нагору хисткою драбиною: Фейт і Джеррі – відважно, Уна – бліда від страху, а Карл – байдуже, міркуючи хіба, чи не знайдеться на копиці кажан. Йому дуже кортіло побачити кажана в денному світлі.

Уздрівши те, що видавало дивний шурхіт, Мередіти на мить оніміли від щирого подиву. У невеликому кубельці в сіні лежала, згорнувшись калачиком, дівчинка, весь вигляд якої свідчив, що вона допіру прокинулася. Побачивши непроханих гостей, дівчинка підхопилася, непевно й кволо, і в яскравому сонячному сяйві, що лилося крізь павутину на віконці за її спиною, вони розгледіли худе й виснажене засмагле обличчя. Вона мала густе пряме волосся на колір, мов кужіль, і чудернацькі очі, «геть білі», як подумалося пасторським дітям, – очі, що поглядали зухвало, а проте й жалібно. Вони й справді були такі блідаво-блакитні, що здавалися білими, надто в контрасті з тонкою чорною смужкою довкола райдужної оболонки. Дівчинка стояла боса й простоволоса, убрана в старе, подерте й полиняле платтячко, затісне й закоротке, як на її статуру. Зі змарнілого личка важко було вгадати, скільки їй років, але на зріст вона виглядала приблизно дванадцятилітньою.

– Хто ти? – запитав Джеррі.

Дівчинка озирнулася, мовби шукаючи шляхів до втечі. Потім, здригнувшись від розпачу, примирилася з неминучим.

– Я Мері Ванс, – проказала вона.

– Звідки ти? – допитувався Джеррі.

Замість відповіді Мері сіла чи то впала на копицю й розплакалася. Фейт ураз підскочила до неї та обійняла за худі тремкі плечі.

– Не діймай її, – звеліла вона братові й міцніше пригорнула малу приблуду. – Не плач, мила, не плач. Розкажи нам, що сталося. Ми – друзі.

– Я так… так хочу їсти, – схлипнула Мері Ванс. – Як поїла уранці в четвер, то тільки потім води ондо в струмку попила.

Мередіти нажахано перезирнулися. Фейт підвелася.

– Ходімо з нами, поїси, тоді все й розкажеш. Тут недалеко, у пасторськім домі.

– Ой, ні, – скулилася Мері. – Що скажуть ваші татко й мамця? Вони ж мене геть назад виженуть.

– Мами в нас немає, а татові й тітці Марті байдуже. Ходімо, кажу тобі, – Фейт нетерпляче тупнула ногою. Невже ця дивна дівчинка надумала вмерти з голоду ледь не на їхнім порозі?

Хоч-не-хоч Мері скорилася. Вона так охляла, що не могла сама злізти драбиною, проте Мередіти підтримали її й провели крізь луку пана Тейлора просто до власної кухні. Тітка Марта, пораючись коло звичного суботнього обіду, не звернула уваги на гостю. Фейт і Уна кинулися до комори в пошуках сякої-такої їжі. Невдовзі дівчата відшукали шмат холодної «тотожності», хліб, масло, молоко й засохлий пиріг. Мері хапала й ковтала все поспіль, захланно й неперебірливо; пасторські діти стояли довкруж і дивилися. Джеррі відзначив, що Мері Ванс має гарні вуста й рівні білосніжні зуби. Фейт перелякано усвідомила, що, крім старого благенького плаття, на Мері не вдягнено анічогісінько. Унині очі повнилися жалем, Карлові – подивом, і всім Мередітам їхня нова знайома була дуже цікава.

– Тепер ходімо на цвинтар і розповіси нам про себе, – звеліла Фейт, коли апетит Мері вщух. Дівчинка згодилася, цього разу охоче. Ситна їжа розв’язала її говіркий язичок і відновила природну жвавість.

– А ви свому таткові не перекажете? Чи ще кому? – запитала Мері, коли її урочисто всадовили на могилі Єзекії Поллока. Пасторські діти сіли рядочком навпроти, тішачись лоскітним відчуттям пригоди й таємниці. Щось мало статися – і воно сталося.

– Не перекажемо.

– Чесно?

– Чесно-чесно.

– Ну то, бачте, я втекла. Жила я собі в пані Вайлі по той бік затоки. Знаєте пані Вайлі?

– Ні.

– А ні – то й не треба. Така вона злюча! Я її страх ненавиджу. Замучила мене до смерті, їсти не давала, а била коли не щодень. Глядіть-но.

Мері закасала подерті, перелатані рукави й вистромила кощаві руки, усі вкриті саднами та чорними синцями. Мередіти здригнулися. Щоки Фейт спалахнули рум’янцем обурення, Унині сині очі блищали від сліз.

– У середу надвечір вона била мене костуром, – безбарвно вела далі Мері. – Бо корова буцнула ногою та й перевернула цебро з молоком. А я хіба знала, що та триклятуща корова увізьме й буцне?

По спинах слухачів пробігла дрож – радше весела, ніж огидна. Самі вони нізащо не наважилися б вимовити таке неблагопристойне слово, проте змога почути, як його вимовляє хтось інший, та ще й дівчина, була вельми приваблива. Еге ж, цікава істота ця Мері Ванс!

– Ти правильно зробила, що втекла, – мовила Фейт.

– Я не тому втекла, що вона мене била. До лупки я звична. Нє, я ще за тиждень доти хотіла чкурнути геть. Почула, що пані Вайлі хоче ферму свою здавати в оренду, а сама поїхати в Лобридж, а мене віддати своїй кузині до Шарлоттауна. Отого я вже не хтіла зносити! Кузина та ще гірша за саму пані Вайлі. Стара того літа мене на місяць їй позичала, то ліпше в самого диявола жити.

Сенсація номер два! Проте Уна глянула на Мері знічено.

– Ну, то я й надумала тікати. Було в мене сімдесят центів – дала пані Крофорд, я їй весною картоплю садила. Пані Вайлі про те не знає – вона до кузини була тоді їздила. Я собі подумала – сховаюся в Глені, куплю квиток до Шарлоттауна та знайду там якоїсь роботи. Я дівка моторна, не ледача. Ото в четвер і вшилася, доки стара вилежувалася. Шість миль сюди пішки протюпала. А вже на станції дивлюся – грошей нема, загубила. Де, як – не знаю. Нема, і все. І що мені робити? Вернутися до старої – вона з мене шкуру злупить. Так і сховалася в тій стодолі.

– І що ти робитимеш тепер? – запитав Джеррі.

– Не знаю. Вернуся, мабуть, та й доведеться все стерпіти. Кендюх я набила, то, може, ще буде незле.

Та попри вдавану відвагу, в очах Мері було знати страх. Зненацька Уна сіла побіля неї й обійняла за плечі.

– Не вертайся. Живи тут, із нами.

– Таж пані Вайлі мене винюшить, – мовила Мері. – Певно, і слід уже взяла. Я можу тут побути, доки вона мене знайде, якщо ваш татко дозволить. Дурна я була, що надіялася втекти. Вона кого хоч із-під землі дістане. Але я була така нещасна.

Голос Мері затремтів, але дівчинка соромилася виявів слабкості.

– Собаки так не живуть, як я ці чотири роки жила, – пояснила вона гордовито.

– Ти чотири роки жила в пані Вайлі?

– Угу. Вона мене взяла із сиротинцю в Гоуптоні, як мені було вісім.

– Пані Блайт із того самого сиротинцю, – сказала Фейт.

– Там я два роки жила. Коли мені було шість, мамця моя повісилась, а татко горлянку собі перерізав.

– Жах! А чого? – запитав Джеррі.

– Дозюзюкалися, – лаконічно пояснила Мері.

– І в тебе немає рідних?

– Нє, жодного, як я знаю. Хоча були ж – мене назвали на честь десятка тіток. Повне моє ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Болл Ванс. Чули таке? Мій дід був заможний – заможніший, певно, за вашого. Але татко всі гроші пропив, і мамця йому помогла. Вони теж мене били. Ох, мене так часто лупцювали, аж тепер мені це наче як подобається.

Мері стріпнула головою. Вона відчувала, що пасторським дітям жаль її, а їй хотілося викликати не жаль, а заздрість. Дівчинка весело роззирнулася довкруж. Її чудернацькі очі, ще донедавна сухі й каламутні від голоду, сяяли життєрадісним блиском. Зараз вона покаже цій малечі, що вона за одна!

– Я стільки хворіла, що страх, – пихато сказала вона. – Мало хто стільки хворів, скільки я. А в мене була скарлатина, кір, бешиха, кашлюк, свинка та невмонія.

– А смертельна хвороба в тебе колись була? – озвалася Уна.

– Не знаю, – завагалася Мері.

– Авжеж ні, – пирхнув Джеррі. – Коли смертельна хвороба, людина вмирає.

– Насправді-то я ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але одного разу ледь була не скопитилась. Усі вже думали, я геть мертвячка, хтіли на стіл викладати, коли я взяла й очуняла.

– А як воно, коли майже помреш? – поцікавився Джеррі.

– Ніяк. Я аж за кілька днів про те довідалась. То сталося тоді, як у мене була невмонія. Пані Вайлі не кликала лікаря – сказала, мовляв, не хоче тринькати гроші на наймичку із сиротинцю. Мене тоді стара Крістіна Мак-Алістер припарками відживила – ну, я й не вмерла. Але часом думаю, що ліпше таки вмерла би зовсім – і квит. Мені було б краще.

– Якби ти пішла на небеса, то, може, і так, – невпевнено проказала Фейт.

– А можна ще десь піти? – стривожилася Мері.

– Є ще пекло, – тихо сказала Уна, пригортаючи її, щоб засторога не видавалася надто жахливою.

– Пекло? А що це таке?

– Це там, де живе диявол, – утрутився Джеррі. – Про нього ж ти певне чула… коли сама згадувала.

– Так, але я не знала, що він десь живе. Гадала, він так собі, по світі вештається. Пан Вайлі ще до смерті часто згадував пекло. Завжди посилав туди інших. Я думала, то якесь місто в Нью-Брансвіку, звідки він родом.

– Пекло – це жахливе місце, – мовила Фейт із приємно-дражливим трепетом, який відчуває кожен, оповідаючи про страшне. – Коли вмирає хтось лихий, він потрапляє туди й цілу вічність горить вогнем.

– Хто це тобі сказав? – недовірливо запитала Мері.

– Так у Біблії написано. А ще пан Айзек Кротерс із Мейвотера казав нам те саме в недільній школі. Він був церковним старостою, тому знав усе про рай і пекло. Але ти не бійся. Якщо будеш чемна й хороша, підеш на небеса, а в пекло ти потрапиш, тільки як будеш лиха.

– Нє, – рішучо сказала Мері. – Хай яка я кепська, вогнем горіти не хочу. Я знаю, як воно – раз ухопила була гарячу коцюбу. А як можна стати хорошою?

– Треба ходити до церкви й до недільної школи, читати Біблію, молитися щодня й давати пожертви на місіонерські служіння, – перелічила Уна.

– Ой, багатенько, – зітхнула Мері. – А ще?

– Треба просити прощення в Бога за всі гріхи, які ти скоїла.

– Та я ж ніяких грихів не коїла, – здивувалася Мері. – Не знаю, що воно й таке.

– О, Мері, таж усі їх коять, і ти, очевидно, теж. Хіба ти ніколи не обманювала?

– Тьму разів, – відказала Мері.

– Обманювати – це страшний гріх, – серйозно запевнила Уна.

– То ти оце кажеш, – недовірливо глипнула Мері, – що мене запроторять у пекло за те, що я коли-не-коли брехала? Таж я мусила брехати, інакше одного разу пан Вайлі мені би всі кості попереламував. Часто мене брехні рятували, то вже повір на слово.

Уна зітхнула. Їй тяжко було дати раду з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася, уявивши, як це – бути жорстоко побитою. Можливо, у такій ситуації вона теж обманула би. Дівчинка стисла худу шкарубку долоню Мері.

– Це єдине твоє плаття? – запитала Фейт. Весела й життєрадісна, вона не могла довго просторікувати про сумне.

– Та я його просто наділа, бо вже негодяще, як рам’я, – обурено розчервонілася Мері. – Мені всю одежину пані Вайлі купляла, а я не хочу щось їй бути винна. Я чесна. Коли вже тікати надумала, то нічого не брала в неї бодай на цент вартого. Куплю собі сукню, як виросту – атласну, блакитну. Ви й самі не вельми гарно вбрані. Я думала, діти пасторів, як один, усі цяці-лялі.

Мері Ванс, очевидно, була доволі гнівлива й помислива. Проте вчувався в ній і щирий незбагненний чар, який підкорив усіх Мередітів. Того ж дня вони взяли її в Долину Райдуг і познайомили із Блайтами як «приятельку, що мешкає по той бік затоки, а нині гостює в нас». Ті нітрохи не здивувалися – можливо, тому, що Мері мала вже цілком пристойний вигляд. По обіді, упродовж якого тітка Марта звично щось бубоніла собі під ніс, а пан Мередіт відсторонено обмірковував завтрашню проповідь, Фейт умовила Мері надіти її сукню й дещо білизни. А заплівши їй волосся в охайні коси, Фейт і Уна дійшли висновку, що Мері майже не відрізняється від решти дівчат. Вона була товариська й знала багато нових ігор, а слухати її історії виявилося дуже цікаво. Утім, зачувши деякі з її словечок, Нен і Ді поглянули на Мері спантеличено. Вони не могли сказати напевне, що подумала би про цю дівчинку їхня мати, але достеменно знали, що подумала б Сьюзен. Та позаяк Мері гостювала в домі панотця, її товариство, певне, слід було вважати пристойним.

Увечері постало несподіване питання, де вкласти Мері спати.

– Ми ж не можемо вкласти її у кімнаті для гостей, – занепокоїлася Фейт.

– У мене в косах нічого не водиться! – обурено заперечила Мері.

– Я не про те кажу, – боронилася Фейт. – У кімнаті для гостей ліжко подерли миші. Облаштували нору в перині, а ми й не знали, доки тітка Марта якось послала там постіль пасторові з Шарлоттауна, панові Фішеру. О, він ураз про все довідався! Тато віддав йому свою спальню, а сам ночував на канапі в бібліотеці. Тітка Марта каже, що досі не мала часу змінити перину в кімнаті для гостей – отже, там ніхто не може спати, хай із якими чистими косами. А наша кімната страшенно маленька, і ліжко теж – на трьох місця не стане.

– То я вернуся до стодоли й спатиму там, тільки ви мені ковдру позичте, – смиренно й розважливо мовила Мері. – Учора я примерзла до кісток, але інші ліжка в мене ще й гірші були.

– О, ні, ми цього не дозволимо, – рішуче сказала Уна. – Фейт, я знаю, що робити. Пам’ятаєш маленький тапчан на горищі, зі старим матрацом, що лишився від попереднього пастора? Можна взяти туди простирадла з кімнати для гостей і вкласти Мері. Ти ж не відмовишся поспати на горищі, Мері? Це просто понад нашою кімнатою.

– Мені всяке місце згодиться. Я скільки живу, а не мала доброї постелі. У пані Вайлі я на соломі спала, у комірчині над кухнею. Літом дощ на мене падав, а зимою сніг. То мені де спати – байдуже.

Горище в пасторському домі було низьке, видовжене й тінисте; в огородженому його кутку стояв невеличкий тапчан, де зі старих простирадл і ковдри, які Сесілія Мередіт колись любовно вишивала, готуючись переїздити в новий дім, не раз опісля того сяк-так випраних мамулуватими руками тітки Марти, дівчата й облаштували постіль для Мері. Усі побажали одне одному доброї ночі й запала спокійна, погідна тиша. Уна вже засинала, коли це раптом вух її сягнув тривожний звук згори. Дівчинка сіла в ліжку.

– Ти чуєш, Фейт? Мері плаче, – прошепотіла вона, але Фейт міцно спала й не відповіла. Тихенько вислизнувши з ліжка в передпокій, Уна в білій нічній сорочці майнула сходами на горище. Рипучі мостини засвідчили її наближення, отож у кутку, де лежала Мері, її зустріли місячне сяйво, тиша й нерухомий мовчазний горбок посеред тапчана.

– Мері, – прошепотіла Уна, та відповіді не було. Вона підступила ближче до ліжка й потягнула на себе ковдру. – Мері, я знаю, що ти плачеш. Я чула. Тобі самотньо?

Зненацька Мері визирнула з-під ковдри, проте не сказала ні слова.

– Дозволь мені лягти з тобою поряд. Я змерзла, – мовила Уна, здригаючись від поривів холодного нічного вітру, що раз у раз долинав із-над моря й дмухав у розчахнуте вікно.

Мері посунулася й Уна притулилася коло неї.

– Тепер тобі не буде самотньо. Ми б мали ще найпершої ночі кидати тебе тут.

– Мені не було самотньо, – пирхнула Мері.

– А чого ж ти плакала?

– Та як лишилася тут сама, почала думати різне. Про те, що мушу я, певно, вернутись до пані Вайлі, а вона з мене шкуру злупить за втечу, і… і… і про те, що я опинюся в пеклі за брехні. Мене це дуже налякало.

– Ох, Мері, – згорьовано мовила Уна. – Я не вірю, що Бог пошле тебе в пекло. Він не зможе. Він дуже, дуже добрий, а ти ж не знала, що обманювати – гріх. Але, звісно, віднині ти мусиш казати тільки правду.

– А що зі мною буде, коли я не брехатиму? – схлипнула Мері. – Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, як воно мені. У тебе є дім і батько – хоча, здається, він завжди неначе спить. Але він тебе не б’є, і їсти тобі дають, хоч ваша ця тітка Марта нічого й не вміє зварити. Та нині я вперше, відколи себе пам’ятаю, наїлася доста! І все життя мене лупцювали, хіба не тоді, як я в сиротинці жила. Там два роки ніхто мене пальцем не зачепив, і жилося незле, хоча директриса була така поганюча, завжди ніби хотіла мені голову одірвати. Але ж пані Вайлі – то чортиця, еге… і так мені страшно, як думаю, що мушу до неї вернутися.

– Можливо, тобі ще й не доведеться вертатися. Можливо, ми придумаємо, що робити. Попросімо Бога разом, щоб ти не мусила вертатися до пані Вайлі. Ти ж молишся перед сном, правда, Мері?

– Еге, проказую той віршик «Тихий вечір настає», – байдуже озвалася Мері. – Але просити, то нічого не просила. За мене в цілому світі ніхто не дбав, то я гадала, що й Богові теж не потрібна. Тебе він скоріше почує, ти ж пасторська доця.

– Бог чує всіх однаково, Мері, і тебе теж, – відповіла Уна. – Він не зважає, хто твої батьки. Ми просто попросимо Його, обидві – ти і я.

– Добре, – згодилася Мері. – Коли не буде з того ліпше, то й гірше, напевно, теж. Хоча ти не знаєш пані Вайлі. Я так собі гадаю, Бог собі з нею мороки не завдаватиме. Але я більше не плакатиму. Тут краще, ніж у стодолі, де по мені цілу ніч миші шастали. Дивися, онде маяк Чотирьох Вітрів. Гарний, еге?

– Це єдине вікно в домі, звідки його видно, – мовила Уна. – Я люблю дивитися на нього.

– Правда? І я так само. У старої Вайлі з комірчини його теж видно, то й була мені єдина втіха. Як на мені після побоїв живого місця не залишалося, я позирала на нього й забувала, де мені болить. Думала про кораблі, що виходять із гавані. Страх, як хотіла й собі попливти на одному з них – далеко-далеко, від пані Вайлі й від усього. Узимку, як він не сяяв, мені було справді самотньо. Слухай, Уно, а чого ви всі такі до мене добрі? Я ж вам ніхто.

– Бо так годиться робити. Біблія велить нам бути добрими до кожного.

– Ти ба! Тоді, виходить, нікому немає діла до того, що в ній написано. Не пам’ятаю нікого, хто був би добрий до мене – не пам’ятаю, хай поб’є мене грім. Дивися, Уно, правда, гарні тіні на стіні? Пурхають, наче зграйка пташок. І слухай, Уно, ви мені сподобалися – ви всі, і Блайти, Джем і Волтер, і Ді… але та Нен, вона така пихата!

– О, Мері, вона зовсім не пихата, – палко заперечила Уна. – Нітрохи.

– Е, ні. Коли вона так задирає голову, то напевне пихата. Мені вона не подобається.

– А ми всі дуже її любимо.

– Напевно, більше, ніж мене, – ревниво сказала Мері. – Правда ж?

– Ну, Мері… ми знаємо її вже кілька тижнів, а тебе – лише кілька годин, – затнулася Уна.

– Отже, вона краща за мене, – розлючено втяла Мері. – Добре, то цілуйтеся з нею! Мені начхати. Я сама собі дам раду.

Мері рвучко відвернулася до стіни. Тендітна ручка Уни обійняла її набурмосені плечі.

– О, Мері, не кажи так. Ти мені теж дуже подобаєшся. І мені сумно від твоїх слів.

Мері не відповіла й не ворухнулася. Уна захлипала. Зненацька Мері повернулася до неї й ухопила у ведмежі обійми.

– Цить, – звеліла вона. – Не смій через мене плакати. На біса я це сказала, дурепа? Ви всі були такі добрі – та з мене треба шкуру здерти живцем! Вам усі, напевно, мають більше подобатися, ніж я! А я заслужила кожну лупку, що мені давали. Ну, цить! Не рюмсай, бо я піду до гавані в оцій нічній сорочці й утоплюся!

Ця страшна погроза змусила Уну притлумити плач. Мері втерла їй сльози мереживною облямівкою, пришитою довкруж подушки і, помирившись, дівчата згорнулися під ковдрою, споглядаючи тіні виноградних пагонів на стелі, залитій місячним сяйвом, аж доки заснули.

А тим часом унизу превелебний пан Мередіт міряв кроками бібліотеку з натхненним лицем і поглядом, міркуючи про завтрашнє казання, і гадки не маючи, що під його власним дахом знайшла собі притулок маленька самотня душа, заблукана в темряві й невігластві, нажахана й зусібіч оточена труднощами, надто важкими, щоби здолати їх у нерівній битві з великим байдужим світом.

Розділ 6. Мері лишається в домі пастора

Наступного дня пасторські діти взяли Мері з собою до церкви. Спершу вона огиналася.

– Хіба ти не ходила до церкви на тім боці затоки? – спитала Уна.

– Аякже. Пані Вайлі надто не вчащала, а я ходила, як тільки вдавалося. Сильно мені подобалося піти десь і годинку спокійно посидіти. Таж нині не можу я йти до церкви в такому старому дранті.

Цю заковику розв’язала Фейт, позичивши Мері одну із власних святкових суконь.

– Вона полиняла трішки й два ґудзики відірвалися, але, напевно, згодиться.

– Ґудзики я пришию, – рішучо сказала Мері.

– Як можна шити в неділю? – жахнулася Уна.

– Чом би й ні? У неділю то ще й ліпше, коли справа добра. Дайте мені голку з ниткою, а самі не дивіться, як такі полохливі.

Шкільні черевики Фейт і стара оксамитова чорна шапочка, що лишилася по Сесілії Мередіт, доповнили вбрання Мері й вона вирушила до церкви, де поводилася цілком чемно й не привертала зайвої уваги, хоч деякі парафіяни ззиралися на незнайому бідно вдягнену дівчинку поруч із дітьми пастора. Мері статечно вислухала проповідь і впевнено й охоче долучилася до загального співу. У неї виявився сильний, чистий голос і музикальний слух.

– «Кров Його – очисток у Бога»^[8], – захоплено виводила Мері.

Пані Мілгрейв, яка сиділа на лаві саме попереду неї, враз озирнулася й пильно оглянула дівчинку з голови до ніг. Мері, сповнена бажання втнути бодай невеличкий бешкет, показала їй язика, на превеликий жах Уни.

– Не втрималася я, – пояснила Мері після церкви. – А чого вона так вирячилася? Добрі манери! Я рада, що показала їй язика, дарма ще сильніше не висолопила. Слухай, Уно, я бачила в церкві Роба Мак-Алістера з того боку затоки. Розкаже він про мене пані Вайлі, га? Як ти гадаєш?

Утім, пані Вайлі не з’явилася, і вже через кілька днів діти забули про неї. Мері, як так і треба, мешкала в пасторськім домі, проте відмовилася ходити до школи з рештою Мередітів.

– Нє. Я свою науку знаю, – відрубала вона, коли Фейт почала намовляти її. – У пані Вайлі я чотири роки до школи ходила. Більше не хочу. Щораз мене там сварили за те, що уроків не вивчила – хай йому всячина! Мені на них і часу не ставало.

– Наш учитель тебе не сваритиме. Він дуже хороший і добрий, – наполягала Фейт.

– Я тобі сказала: не піду. Я вмію читати, писати й лічити – навіть дроби знаю. Доста з мене. Ви собі йдіть, а я вдома лишуся. Нічого не вкраду – присягаюся, що я чесна.

Отож, доки Фейт, Уна, Джеррі й Карл сиділи на уроках, Мері прибирала в домі, геть видозмінивши його за кілька днів. Вона підмела кімнати, витерла порох із меблів і навела всюди лад, перетрусила перину в кімнаті для гостей, пришила відірвані ґудзики, охайно поцерувала білизну й навіть удерлася в бібліотеку з віником та ганчіркою, велівши панові Мередіту зачекати деінде, поки вона прибере. Та все ж було одне приміщення, куди Мері не дістала дозволу ввійти, попри всі зусилля й стратегічні хитрощі. Тітка Марта, хай яка підсліпувата, глуха й геть наївна, заповзялася одноосібно господарювати на кухні.

– Кажу вам, якби стара Марта пустила мене куховарити, ви їли б, як люди, – обурено розповідала Мері пасторським дітям. – Не було б ані «тотожності», ні грудкуватої каші, ні збираного молока. Хтозна-куди вона діває всі вершки!

– Кота годує, – пояснила Фейт. – Розумієш, то її кіт.

– Ох, я б її відчихвостила! – скрушно озвалася Мері. – Котів я не зношу. Усі вони диявольського роду, як один. Поглянеш їм в очі – і видно. Ну, стара Марта не пустить мене на кухню, то й квит, нічого не вдієш. Та ох, болить мені серце бачити, як вона харч переводить нінащо.

Опісля школи всі йшли бавитися в Долину Райдуг. Мері відмовилася проводити час на цвинтарі, запевнивши, буцім боїться привидів.

– Привидів не існує, – мовив Джем Блайт.

– Невже?

– А ти сама бачила привидів?

– Сотню разів, – відказала Мері.

– І які вони? – поцікавився Карл.

– Страшнючі. У білих платтях, зі скелетними руками й головами.

– І що ти тоді робила? – запитала Уна.

– Тікала геть, як скажена, – мовила Мері, проте зашарілася, впіймавши погляд Волтера. Хтозна-чому він лякав її. Мері зізналася пасторським донькам, що її кидає в дрож від самого виразу Волтерових очей.

– Як на нього дивлюся, – сказала вона, – згадую всі свої брехні та й думаю, що ліпше було би завжди казати правду.

Найбільше з усіх Мері подобався Джем. Коли він узяв її з собою на інглсайдське горище й показав колекцію «дрібничок», успадкованих від капітана Джима Бойда, вона була надзвичайно втішена й задоволена. Удалося їй завоювати й прихильність Карла, виявивши щиру цікавість до розглядання мурах та жуків. Безперечно було, що із хлопцями Мері ладнає краще, ніж із дівчатами – скажімо, другого ж дня по знайомстві вона люто посварилася з Нен Блайт.

– Твоя мати – відьма, – презирливо чмихнула Мері. – Руді тітки – завжди відьми, усі як одна.

Невдовзі вона погиркалася й із Фейт через півня Адама. Мері бундючно заявила, що в того надто короткий хвіст. Розлючена Фейт відказала, що Богові ліпше знати, короткий чи довгий хвіст має носити півень. Увесь наступний день дівчата не розмовляли. Мері тактовно поставилася до голомозої й одноокої ляльки, яку показала їй Уна, та варто було меншій дівчинці поділитися з нею іншим безцінним скарбом – картинкою, що зображала янгола з немовлям на руках, Мері підняла його на глум, сказавши, що то не янгол, а достеменний привид. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася, проте Мері знайшла її там, пригорнула і з каяттям у виразі та поставі благала пробачити їй. Ніхто не міг довго сердитися на Мері Ванс – навіть Нен, котра, маючи схильність плекати образи, так остаточно й не подарувала їй дошкульних слів на материну адресу. А проте Мері була весела й знала багато жаских історій про привидів. Бавитися в Долині Райдуг із нею виявилося незрівнянно цікавіше. Вона навчилася грати на дримбі й невдовзі перевершила в цьому самого Джеррі.

– Нема такого, щоб я собі не зуміла, коли захочу, – пихато виснувала Мері, що не гаяла жодної змоги похизуватися. Вона навчала Блайтів та Мередітів надимати бульбашки з листя дудлеї, котра заполонила ввесь старий сад Бейлі, смакувати ягодами, що проростали в щілинах цвинтарної огорожі, вона показувала їм химерні картини з тіней, викручуючи свої гінкі довгі пальці. А коли діти йшли по соснову живицю до лісу, Мері завжди збирала її найбільше й вихвалялася цим. Іноді вона безмежно дратувала їх, іноді ж вони палко любили її. Проте вона незмінно цікавила їх усіх, отож нові друзі покірно визнали її за ватажка й уже через два тижні не могли уявити свого життя без Мері Ванс.

– Дивно, що пані Вайлі мене не шукає, – мовила якось Мері. – Не збагну я цього.

– Може, вона вже й не шукатиме, – відповіла Уна. – Тоді ти лишишся в нас назавжди.

– Нє, ми в цьому домі вдвох зі старою Мартою не потовпимось, – буркнула Мері. – Добре мати їсти, скільки влізе – часто я думала, як воно, – таж я люблю, щоб і смачно було! А пані Вайлі ще сюди дістанеться. Вона вже мені, певно, різку наготувала. Удень я сильно про це не думаю, але вночі… ох, дівчата, лягаю там на горищі, і думаю, думаю, аж майже хочу, щоб нарешті вона прийшла, та й квит. Одна лупка буде не гірша, аніж десятки тих, що я подумки вже знесла після втечі. Вас колись лупцювали?

– Ні, звісно, ні! – обурено скрикнула Фейт. – Тато ніколи не вчинив би так.

– Не знаєте ви життя, – зітхнула Мері заздрісно, а проте й дещо зверхньо. – Не зрозумієте моєї долі. А Блайтів, певно, теж ніколи не лупцювали?

– Ні… мабуть, ні. Але, здається, їм усім давали ляпанці, коли вони були малі.

– Ляпанці – то дурниця, – зневажливо відказала Мері. – Якби мої батьки дали мені ляпанця, я подумала би, що вони мене гладять. Нечесно в цьому світі жити. Хай би мені вже дісталася моя лупка, та щось її, клятої, забагато виходить.

– Це погане слово, Мері, – докірливо мовила Уна. – І ти обіцяла його не вживати.

– Ой, відчепися, – пирхнула Мері. – Якби ти знала, що я могла би сказати, якби захтіла, то й цим собі голову не сушила б. А ще я зовсім покинула брехати, відколи тут живу, і ти це знаєш.

– А як же привиди, що ти їх нібито бачила? – мовила Фейт.

Мері зашарілася.

– То інше, – сердито втяла вона. – Я знала, що ви не повірите, та й не треба мені було, щоб ви вірили. Але якось увечері, ще на тім боці затоки, я таки бачила страшне коло цвинтаря, хай мене грім поб’є. Не знаю, що то було – привид чи стара біла шкапа Сенді Крофорда, але тікала я звідтіля, як навіжена.

Розділ 7. Скандальний випадок із рибою

Рілла Блайт гордо й навіть трішки манірно чимчикувала головною вулицею Глена з кошичком ранніх солодких, запашних суниць, які дбайливо виростила Сьюзен у сонячному закутку городу, а тепер веліла їй віднести в дім панотця й віддати самому панові Мередіту або ж тітці Марті. Маленька страшенно пишалася цим відповідальним дорученням і мала несхитний намір дотримати всіх настанов.

Сьюзен убрала її в гарненьку білу крохмальну вишиту суконьку із блакитним паском і розцяцьковані намистинами туфельки. Довгі рудаві кучері дівчинки вона охайно зачесала й уклала і, з поваги до пасторської рідні, дозволила Ріллі надіти святкового капелюха. То було щось пишне й надзвичайне, більш відповідне смакові Сьюзен, ніж Енн, і Ріллина жіночна душенька впивалася власною досконалістю попід розкішним огромом стрічок, мережив та квітів на голові. Вона ні на мить не забувала про свою вроду і, боюся, до пасторського подвір’я додибала штивною й поважною ходою. Ця хода, чи то святковий капелюх, а чи те й друге вкупі, роздратувало Мері Ванс, яка тієї миті саме розхитувалася на хвіртці. Окрім того, Мері була сердита: тітка Марта допіру вигнала її з кухні, не дозволивши начистити картоплі.

– Еге, а самі подасте картоплю на стіл недочищену й недоварену! Та я радітиму на вашім похороні! – виснула Мері й пішла, грюкнувши кухонними дверима так, що це почула навіть тітка Марта. Пан Мередіт у бібліотеці відчув, як здригнувся дім, і відсторонено припустив, що це, очевидячки, землетрус, та потім знову поринув у підготовку до проповіді.

Мері зіскочила із хвіртки й постала перед вирядженою інглсайдською панянкою.

– Що там у тебе, давай, – звеліла вона, простягаючи руку по кошик.

– Тше для пана Мередіта, – затято й несхитно прошепелявила Рілла.

– Давай. Я сама йому передам, – наполягала Мері.

– Ні. Ш’южен веліла віддати тше тільки панові Мередіту або тітші Марті, – заперечила Рілла.

– Думаєш, ти така важна птиця, коли вбрана, як лялька? – скривилася Мері. – Дивись на мене! Я в лахмітті, і мені начхати! Ліпше в рам’ї ходити, ніж лялечкою, як ти! Хай тебе вдома під скляний ковпак посадять! Дивись на мене! Дивись на мене! Дивись на мене!

І, підхопивши свою подерту спідницю й вигукуючи: «Дивись на мене!», Мері пустилася в божевільний танок довкруж очманілої Рілли, поки тій геть запаморочилося в голові. Та коли гостя спробувала тихцем прослизнути у хвіртку, Мері знов напалася на неї.

– Давай мені кошик! – наказала вона з лютим вишкіром. Мері неперевершено вміла корчити різноманітні гримаси й умить надавати обличчю найхимерніших виразів, на тлі яких її чудернацькі світлі очі вергали достоту лячні іскри.

– Не дам, – видихнула Рілла, перестрашена, проте рішуча. – Пушти мене, Мері Ванш!

Мері відпустила її на мить і роззирнулася. Зненацька побіля хвіртки вона вздріла сушарку із шістьма величенькими рибинами. Хтось із парафіян приніс панові Мередіту кілька рибин тріски – вочевидь замість грошей, які обіцяв докласти до пасторської платні, але так цього й не зробив. Пан Мередіт подякував йому й тієї ж миті забув про тріску, що напевне притхнулася б, якби невтомна Мері не випатрала її й не розвісила на сушарці, щоб вив’ялити попід сонцем.

У цю хвилину Мері сяйнула диявольська думка. Вона підскочила до сушарки, здерла звідти пласку рибину завбільшки ледь не з неї саму і, вимахуючи цією неоковирною зброєю, із диким криком кинулася на перелякану Ріллу. Уся Ріллина відвага здиміла. Дістати прочухана сушеною тріскою – о, це було щось нестерпне й нечуване. Заверещавши, дівчинка впустила кошик і рвонула геть. Стиглі ягоди, які так дбайливо збирала Сьюзен, рожевою зливою ринули вздовж курного шляху, де їх топтали ноги втікачки й гонительки. Та Мері вже не згадувала про кошик і його вміст, а тішилася тільки думці, що Рілла Блайт її до смерті боїться. Зараз вона покаже цій малій принді, як хизуватися платтячками!

Промчавши схилом униз, Рілла вискочила на вулицю. Страх додавав їй прудкості, аж вона спромагалася бігти на кілька кроків попереду Мері, яка, регочучи, коли-не-коли мусила зупинятися, та все ж, не вельми задихана, вимахувала в повітрі рибиною й видавала пекельні зойки, від яких кров стигла в жилах. Зачувши їх, усі на головній гленській вулиці кинулися до хвірток та вікон, щоб уздріти сенсацію. Мері знала, що справляє ефектне враження, і впивалася ним. Рілла, знесилена й геть осліпла від страху, збагнула, що більше не може бігти. Ще мить – і це жахливе дівчисько із тріскою наздожене її! Аж ось наприкінці вулиці сердешна крихітка перечепилася й сторчголов полетіла в калюжу просто під ноги панні Корнелії, що вийшла із крамниці Картера Флегга.

Панна Корнелія зрозуміла все з першого погляду – так само, як Мері, що спинилася, урвавши запеклий біг і, війнувши спідницею, кинулася тікати, перш ніж панна Корнелія встигла промовити бодай слово. Угору схилом вона мчала так само швидко, як доти летіла вниз. Панна Корнелія загрозливо стисла вуста, проте наздогнати Мері, певна річ, не могла. Натомість вона підняла горопашну, заплакану, скуйовджену Ріллу й повела додому. Рілла розпачливо хлипала. Її суконька, туфельки й капелюх були безнадійно зіпсовані, а гордість шестилітки зазнала тяжкого удару.

Сьюзен, бліда від люті, вислухала розповідь панни Корнелії про «подвиг» Мері Ванс.

– Гидке дівчисько… ох, і гидке дівчисько, – бубоніла вона, вмиваючи й утішаючи Ріллу.

– Енн, рибонько, цьому треба покласти край, – заявила панна Корнелія. – Так не може тривати далі. Що це за дивна дитина мешкає в пасторськім домі? Звідки вона взялася?

– Очевидно, це дівчинка з того боку затоки, що нині гостює в Мередітів, – мовила Енн, яка вбачала комічний бік у гонитві з рибиною й потай уважала, що Рілла поводилась надто пихато й мала собі справедливу науку.

– Я знаю всі сім’ї з того боку затоки, які вряди-годи відвідують нашу церкву, і те чортеня не належить до жодної з них, – відрубала панна Корнелія. – Вона швендяє в дранті, а в церкві з’являється в старих сукнях Фейт Мередіт. Енн, рибонько, щось тут нечисто, і я з’ясую, що саме, коли вже іншим до того байдуже. Боюся, це те дівчисько намовило Мередітів на витівку в гаю Воррена Міда. Ви чули, що вони ледь не до смерті налякали його матір?

– Ні. Я знаю, що Гілберта викликали до неї, та гадки не маю, що з нею сталося.

– Ну, як ви знаєте, у неї кволе серце. А якось надвечір вона сиділа на ґанку сама, коли це почула жахливі крики з кущів – воістину страхітливі, Енн, рибонько – «Рятуйте!» й «Убивають!» Серце їй так і вхопило. Воррен у клуні й собі почув крик, побіг дивитися, що то, а знайшов усіх Мередітів. Вони сиділи рядочком на поваленім дереві й горлопанили на всю міць. Сказали, що просто бавилися в індіанську засідку й не думали, буцім їх хтось почує. А коли Воррен вернувся додому, його бідолашна матінка лежала на ґанку непритомна.

– Не така вже й непритомна, пані Еліот, можете бути певні, – зневажливо чмихнула Сьюзен, що саме долучилася до розмови. – Я вже сорок років чую про кволе серце Амелії Воррен, відколи їй виповнилося двадцять. Вона просто любить здіймати ґвалт і кликати лікаря, то їй будь-який привід згодиться.

– Здається, Гілберта її серцевий напад не вельми стривожив, – озвалася Енн.

– Можливо, – знизала плечима панна Корнелія. – Та із цього вийшло багато чуток, а Міди, на жаль, методисти, і то ще гірше. Енн, рибонько, що буде із цими дітьми? Я цілі ночі не сплю, так за них непокоюся. Хтозна, чи мають вони що їсти, бо ж їхній батько ввесь у своїх думках, аж навіть не згадує, що в нього є шлунок, а та стара ледацюга нічого й зварити не може, хоч і живе з ними буцім для того, щоби вести господарство. Діти вештаються, де захочуть, а тепер, на канікулах, дурітимуть іще гірше.

– Вони справді весело бавляться, – усміхнулася Енн, пригадуючи знані їй історії про побут Долини Райдуг. – І вони всі – відважні, чесні, щирі та вірні друзі.

– Ваша правда, Енн, рибонько, і я, коли думаю, скільки безладу коїлося між громади із двома плетухами-доньками попереднього пастора, готова все пробачити Мередітам.

– Хай що кажіть, пані Блайт, дорогенька, вони таки славні діти, – мовила Сьюзен. – Шибайголови, звісно, та це краще, ніж вони були б нестерпно милі. Дарма лиш на цвинтарі бавляться. Я, пані Блайт, дорогенька, стою на тім, що так не годиться.

– Таж вони бавляться там тихенько, – мовила Енн, намагаючись оборонити Мередітів. – Не бігають і не кричать, як деінде. Ох, як вони часом галасують у Долині Райдуг! Хоча, певно, свій внесок у це роблять і мої власні малі сміливці. Учора вони бавилися у війну, тому вдавали звуки битви. Мусили це робити, бо в них не було справжньої артилерії – так сказав Джем. Він уже в тому віці, коли всі хлопці хочуть бути вояками.

– Хвалити Бога, вояком він не буде, – урвала її панна Корнелія. – Я не хотіла, щоб наших хлопців виряджали на ту бійню в Південній Африці^[9] – проте вона скінчилася, а інших війн, на щастя, уже ніхто не розв’яже. Я думаю, наш світ розумнішає. А щодо Мередітів – я казала й кажу, що все було б добре, якби пан Мередіт одружився.

– Я чула, минулого тижня він двічі заходив до Юрків, – мовила Сьюзен.

– Що ж, – глибокодумно виснувала панна Корнелія, – зазвичай я не схвалюю, коли панотець бере собі жінку серед пастви. Його це псує. Але тут гірше не буде – Елізабет Кірк усі люблять, а інші жінки не прагнуть панькатися із чужими дітьми. Навіть дочки Гіллів комизяться. Жодна з них не намагалася обкрутити пана Мередіта. Елізабет була б йому доброю жінкою, та біда в тім, що вона негарна, а пан Мередіт, хай який неуважний, цінує жіночу вроду. Хіба не типовий чоловік? Щодо цього, то не такий він і мрійник, повірте мені.

– Елізабет Кірк дуже мила, та, подейкують, усі, хто мав нещастя ночувати в домі її матері, замерзали там у кімнаті для гостей ледь не на смерть, пані Блайт, дорогенька, – похмуро озвалася Сьюзен. – Якби я наважилася висловлювати свою думку про таку серйозну справу як шлюб нашого панотця, то припустила би, що Сара, кузина Елізабет з того боку затоки, була би для нього кращою партією.

– Сара Кірк – методистка, – утяла панна Корнелія так, наче Сьюзен запропонувала пасторові побратися з африканською готтентоткою.

– Якби вона вийшла за пана Мередіта, то навернулася б у пресвітеріанство, – відповіла Сьюзен.

Та панна Корнелія похитала головою. Вона була переконана, що той, хто народився методистом, лишиться ним довіку.

– Ні, про Сару Кірк і мови бути не може, – упевнено відказала вона. – Як і про Емеліну Дрю, хоча всі її рідні намагаються їх посватати, і то дуже настирливо, а він про це й не здогадується.

– По правді, Емеліна Дрю геть нетямуща, – мовила Сьюзен. – Вона із тих, пані Блайт, дорогенька, хто спекотного вечора кластиме грілку вам попід ковдру й потім нарікатиме, що ви невдячні. І мати в неї була кепська господиня. Ви чули історію про її ганчірку для посуду? Якось вона її загубила, але наступного дня знайшла – о так, пані Блайт, дорогенька, знайшла в запеченій гусці, яку подала до обіду. Вона поклала її замість начинки! Гадаєте, такій жінці личить бути тещею пасторові? Я так не думаю. Та краще, ніж пліткувати про сусідів, залатаю-но я штани маленькому Джемові. Він страхітливо подер їх учора в Долині Райдуг.

– А де Волтер? – запитала Енн.

– На горищі, і, здається, пані Блайт, дорогенька, робить не те, що слід. Базграє щось у зошиті, а вчитель каже, що цього року в нього кепські оцінки з арифметики. І я добре знаю, чому – пише віршики замість розв’язувати задачі. Боюся, пані Блайт, дорогенька, він іще буде поетом.

– Він уже поет, Сьюзен.

– Ви так спокійно про це кажете, пані Блайт, дорогенька. Хоча, звісно, найкраще – це мужньо стрічати біду. Один мій дядько також був поетом, а тоді став жебраком. Ми всі завжди його дуже соромилися.

– Невисокої ж ви думки про поетів, Сьюзен, – засміялася Енн.

– А хто високої думки про них, пані Блайт, дорогенька? – спитала щиро заскочена Сьюзен.

– А як щодо Мільтона чи Шекспіра? Чи Біблії?

– Я чула, що Мільтон погано ладнав із дружиною, а Шекспіра не терпіли в товаристві. Що ж до Біблії – у ті священні дні життя було зовсім інакше, хоча, кажіть, що забажаєте, а цар Давид ніколи не викликав у мене поваги. Не бачила я, щоб ті вірші вийшли на добре, тож молюся й надіюся, що наш благословенний хлопчик переросте цю схильність. А коли ні – подивимося, чи не зарадить риб’ячий жир.

Розділ 8. Втручається панна Корнелія

Наступного дня панна Корнелія навідалася в пасторський дім і допитала Мері, котра, маючи дивовижну здатність розуміти людей, розповіла їй свою історію просто й чесно, без нарікань чи похвальби. Відтак панна Корнелія виснувала, що дівчинка справляє краще враження, аніж вона сподівалася, та з нею належить виявити суворість.

– Члени цієї родини, – гостро сказала вона, – поставилися до тебе уважно й привітно. І ти вважаєш удячністю те, що вчора перелякала й гнала по селі одну з їхніх маленьких приятельок?

– Кепсько я вчинила, ваша правда, – притакнула Мері. – Не знаю, що мені вступило. Та клята тріска наче сама просилася її вхопити. Але мені було прикро: я навіть, як лягла спати, плакала через те. Плакала, чесно – спитайте Уну. Я не сказала, чого реву, бо мені було соромно, і вона теж заплакала, бо їй здалося, що мене хтось образив. Та де мене можна образити – я лише хвилююся, що пані Вайлі мене не шукає. На неї то не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це дивно, проте нічого не відповіла і, звелівши Мері надалі стримуватися від витівок із сушеною тріскою, подалася в Інглсайд, щоб розповісти Енн про свою виправу.

– Якщо мала каже правду, ми мусимо втрутитися, – заявила вона. – Я дещо знаю про цю Вайлі, повірте мені. Маршал був із нею знайомий, коли мешкав іще на тім боці затоки. Торік він розповідав, що в неї живе якась наймичка із сиротинцю – мабуть, оця сама Мері. Він чув, буцім вона замучила дитину роботою ледь не до смерті, майже не годує її й не вдягає. Ви знаєте, Енн, рибонько, я завжди стояла на тім, щоб не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки, та завтра ж попрошу Маршала піти туди й розпитати всіх, кого можна. А тоді поговорю із паном Мередітом. Енн, рибонько, його діти знайшли цю Мері геть охлялою від голоду в стодолі Джеймса Тейлора! Вона провела там цілу ніч, самотня, змерзла, доки ми спокійно спали в теплих ліжках після смачної вечері!

– Бідолашка, – мовила Енн, уявляючи одного із власних любих дітей у подібнім становищі – голодного, змерзлого й самотнього. – Не можна дозволяти їй вертатися туди, де з нею погано поводилися. Колись і я була такою сиротою.

– Доведеться обговорити це з директоркою гоуптонського сиротинцю, – відказала панна Корнелія. – Та в домі панотця їй залишатися не слід. Хтозна-чого вона може навчити його сердешних дітей. Здається, часом ця Мері навіть лається. Але подумайте, Енн, рибонько – вона прожила там два тижні, а пан Мередіт нічого не помітив! Хіба такому чоловікові можна заводити сім’ю? Йому варто було би піти в ченці!

Два дні потому панна Корнелія знову прийшла в Інглсайд.

– Це неймовірно! – сказала вона. – Пані Вайлі знайшли у власному ліжку мертвою того ж ранку, як Мері втекла. У неї віддавна було кволе серце, і лікар застерігав, що таке може статися. Вона звільнила свого наймита, і в домі нікого не було. Наступного дня тіло знайшли сусіди. Вони шукали малу, та подумали, що пані Вайлі вирядила її до кузини в Шарлоттаун – усі чули, що вона мала такий намір. Тієї кузини на похороні не було, тож ніхто й не дізнався, що Мері в неї немає. Сусіди розказали Маршалові, як пані Вайлі поводилася з дівчинкою, аж у нього кров скипіла від люті – принаймні так він каже. Ви знаєте, Маршал завжди гнівається, коли хтось мучить дитину. Сусіди розповіли, що вона безжально шмагала Мері за найменшу провину. Вони хотіли були написати про це директорці сиротинцю, та, як то кажуть, сім баб, сім рад – ніхто так нічого й не зробив.

– Шкода, що ця Вайлі померла, – сердито озвалася Сьюзен. – Я радо пішла б на той бік затоки й висловила їй усе, що думаю. Тримати дитину надголодь і бити, пані Блайт, дорогенька! Ви знаєте, я можу дати ляпанця, якщо потрібно – але не більше. Ох, пані Еліот, що ж тепер буде із цим бідолашним дитям?

– Певно, її відішлють назад у Гоуптон, – мовила панна Корнелія. – У нашій околиці всі, хто хотів узяти дитину із сиротинцю, давно це зробили. Завтра я піду до пана Мередіта й виговорю йому за цю історію.

– Еге ж, вона таки піде, – мовила Сьюзен, провівши панну Корнелію. – Вона, як надумає, то зробить усе, що завгодно – навіть церковний шпиль покриє ґонтом. Але я не збагну, пані Блайт, дорогенька, як може хтось – навіть Корнелія Брайант – так розмовляти з панотцем, наче він – звичайний собі чоловік.

Коли панна Корнелія пішла, Нен Блайт вибралася з гамака, де по обіді вчила уроки, і шмигонула в Долину Райдуг. Усі решта були вже там. Джем і Джеррі кидали кільця на патичок – за кільця їм правили старі підкови, що їх хлопчаки позичили в гленського коваля. Карл розглядав мурах на сонячній купині. Волтер, лежачи долілиць у заростях папороті, уголос читав Мері, Ді, Фейт і Уні дивовижну книжку – збірник міфів з історіями про Пресвітера Іоанна,^[10] Вічного Жида,^[11] чарівну лозу^[12] та хвостатих людей, про сезам, хробака, що прогризає скелі в пошуках золота, Острови Блаженних^[13] та дів-лебідок. Страшним розчаруванням для Волтера було дізнатися, що історії Вільгельма Телля й Гелерта^[14] – також лише міфи, а прочитавши оповідку про єпископа Хатто^[15], він не міг заснути цілу ніч. Та найбільше йому подобалися історії про Дударя^[16] й Святий Грааль.^[17] Саме їх він і читав, тремтячи від хвилювання, доки літній вітер вигравав у дзвоники в кронах Закоханих Дерев, а долиною скрадалися прохолодні вечірні тіні.

– Брехні, таж які цікаві, – захоплено мовила Мері, коли Волтер закрив книжку.

– Це не брехні, – гнівно відказала Ді.

– То ти гадаєш, усе це правда? – недовірливо спитала Мері.

– Ні… не зовсім. Це як твої оповідки про привидів. То була не правда, але й не брехня, бо ти ж не сподівалася, що ми в них повіримо.

– Ну, хай там як, а про чарівну лозу – таки правда, – мовила Мері. – Старий Джейк Крофорд із того боку затоки вміє нею чаклувати. Його звідусюди кличуть, як треба копати криницю. І ще я знаю Вічного Жида.

– О, Мері! – вигукнула Уна, охоплена благоговійним трепетом.

– Чесно… клянуся! Тої осені до пані Вайлі прийшов був старезний, дуже старезний дід. Вона його запитала, чи довго простоять кедрові підпори, а він і каже: «Ці? О, ці простоять тисячу років. Я знаю, у мене такі вже двічі стояли». Дві тисячі років живе на світі – то хто ж він іще, як не Вічний Жид?

– Я не вірю, що Вічний Жид розмовляв би з такою людиною як пані Вайлі, – утяла Фейт.

– А я люблю історію про Дударя, – сказала Ді, – і мама теж любить. Мені завжди так шкода малого кульгавого хлопчика, що не міг наздогнати інших і не побачив бездонної кручі. Мабуть, йому було дуже сумно, і все життя гадав, які ж то дива він не побачив і дуже-дуже хотів і собі піти з усіма.

– Але як, напевно, тішилася його мама, – тихенько озвалася Уна. – Доти вона журилася, що він кульгавий – може, навіть плакала через те. А потім уже ніколи не сумувала – ніколи. Вона раділа, що він кульгавий, бо саме тому й не втратила його.

– Колись, – замріяно мовив Волтер, дивлячись у високе безмежне небо, – Дудар з’явиться з-над того пагорба й зійде в Долину Райдуг. Він гратиме на сопілці, весело й мелодійно… і я піду за ним – туди, на узбережжя… до самого моря… і попливу далеко від вас усіх. Я, мабуть, не хотітиму йти… а Джем захоче – то буде справжня пригода… але я не хотітиму. Я муситиму піти… бо музика зватиме й зватиме… доки я відчую, що не можу опиратися.

– Ми всі підемо! – крикнула Ді, охоплена полум’ям братової фантазії, майже певна, що бачить глузливу тінь загадкового Дударя на дальнім краю туманної долини.

– Ні. Ви лишитеся тут і будете чекати, – мовив Волтер, і у великих прекрасних очах його майнула тривожна тінь. – Ви чекатимете нашого повернення. А ми, можливо, не повернемося… не зможемо повернутися, доки гратиме Дудар. Можливо, його сопілка проведе нас довкруж світу. А ви сидітимете тут… чекатимете… і чекатимете.

– Замовкни! – здригнулася Мері. – Не дивися, так Волтере, бо мене дрижаки беруть. Хочеш, щоб я заверещала? Я вже так і бачу, як той дурний жахливий Дудар іде, а ви, усі хлопці – за ним, а ми, дівчата, лишаємось тут самі чекати на вас. Не знаю, чого так – я не рюмса – та коли ти оце мелеш, мені завжди хочеться плакати.

Волтер переможно всміхнувся. Він любив випробовувати силу своєї уяви на слухачах – грати з їхніми почуттями, лякати їх і сповнювати душі трепетом. Це вдовольняло його потяг до всього драматичного. Та попри відчуття тріумфу, серце йому стиснув холодний і незбагненний страх. Зненацька Дудар видався моторошно реальним – ніби тонка завіса майбутнього відхилилася й у сутінковій Долині Райдуг, освітленій хіба зоряним сяйвом, Волтерові Блайту на мить було дано вздріти непевний відблиск прийдешніх літ.

Карл, що прибіг із доповіддю про події в мурашинім краю, повернув усіх до реальності.

– Мурахи справді цікавезні, – вигукнула Мері, рада вислизнути з полону таємничої тіні, якою дітям увижався Дудар. – У суботу ми з Карлом розглядали мурашник на цвинтарі. Я ніколи й не думала, що в них стільки всього різного коїться. Але ж вони сварливі істотки – деякі б’ються просто так, без причини. А є страхополохи. Так лякаються, що скручуються клубочком, доки решта їх лупцює – нізащо не хочуть битися. Є лінюхи – ми бачили, як вони тікають від роботи. А один помер від горя – нічого не робив і не хтів їсти, ліг і помер – йому друга вбили, кля… клянуся!

Друзі принишкли. Усі зрозуміли, яке слово намірялася сказати Мері. Фейт і Ді обмінялися поглядами, гідними самої панни Корнелії. Волтер і Карл опустили очі долу, Уна стисла вуста.

Мері ніяково зіщулилася.

– То й що, як те слово вихопилося в мене, я не встигла й подумати – чесно, не встигла – та навіть не доказала його! Але ж які ви тут усі вразливі! Чули б ви, як лаялися Вайлі, коли гиркались!

– Дамам не слід уживати такі слова, – мовила Фейт геть не властивим їй манірним тоном.

– Це нечемно, – пролебеділа Уна.

– Я не дама, – відрубала Мері. – Де я могла вам навчитися бути дамою? Та вже ж намагатимуся не казати цього, коли вийде, Їй-Богу.

– А ще, – повела далі Уна, – затям, що Бог не відповідатиме на твої молитви, коли ти згадуватимеш Його ім’я намарне.

– Він і без того не відповідатиме, – зневірено чмихнула Мері. – Онде я цілий тиждень просила Його залагодити цю справу з Вайлі, а Він нічогісінько не зробив. Не буду я більше молитися, ну його.

Аж тут у Долину Райдуг прибігла засапана Нен.

– Ох, Мері, я маю новини для тебе! Пані Еліот була на тім боці затоки, і знаєш, що? Пані Вайлі померла – її знайшли мертвою в ліжку того ж ранку, як ти втекла! Тепер ти не муситимеш до неї вертатися.

– Померла! – заціпеніла Мері; потім здригнулася й кинулася до Уни. – Гадаєш, то все через мої молитви? Коли так, то я більше ні разу не помолюся, скільки житиму! Тепер її привид повернеться й буде мені дошкуляти!

– Ні, Мері, ні, – утішливо мовила Уна. – Адже пані Вайлі померла задовго до того, як ти почала молитися.

– Це правда, – відказала Мері, насилу оговтуючись. – Але ж я й перелякалася! Не хочу думати, що від моїх молитов хтось помер. Я й не думала просити в молитві, щоб вона вмерла. І вона мовби не з тих, що вмирають. А пані Еліот сказала, що зі мною буде?

– Певно, тобі доведеться повернутися в сиротинець.

– Я так собі й думала, – буркнула Мері. – І знову мене віддадуть – комусь такому, як пані Вайлі. Ну, це я витримаю. Я дівка дужа.

– Я молитимуся, щоб ти залишилася тут, – прошепотіла Уна, вертаючись додому з Мері.

– Як собі хочеш, – рішучо сказала Мері, – а я вже не буду. Страх як мене це налякало. Гляди, що вийшло з тих молитов. Якби пані Вайлі вмерла вже після того, як я почала молитися, я була б винна.

– О ні, не була б, – мовила Уна. – Шкода, що я не можу пояснити тобі, Мері… але тато міг би, якби ти поговорила з ним.

– Нє, – відказала Мері, – не збагну я вашого татка й квит. Ходить собі й ходить, мене в очі не бачить. Я не пихата, але паплюжити себе не дам.

– Ні, Мері, тато зовсім не такий! Він і нас майже ніколи не бачить. Він просто завжди замислений, от і все. І я молитимуся, щоб ти лишилася жити в Чотирьох Вітрах – бо ти мені подобаєшся, Мері.

– Добре. Тільки щоб я більше не чула, що хтось від того помер, – застерегла Мері. – Я й сама хотіла б тут лишитися. Мені тут подобається… гавань і маяк, і ви всі, і Блайти також. Ви – мої єдині друзі, і страх як не хочеться їхати десь від вас.

Розділ 9. Втручається Уна

Панна Корнелія таки поговорила з паном Мередітом, і слова її вразили душу неуважного й замріяного добродія. Вона вказала йому, і то геть непоштиво, на його безвідповідальність: він-бо дозволив приблудній дитині мешкати в домі й бавитися з його дітьми, нічого про неї не знаючи й не прагнучи довідатися.

– Хоча великої шкоди вона їм не заподіяла, – зрештою мовила панна Корнелія. – Як не крути, а ця Мері – таки цілком незіпсована й добра. Я розпитала ваших дітей і малих Блайтів, і виснувала, що нічого лихого про неї сказати не можна, коли не зважати на те, що вона іноді лається й не добирає слів. Але подумайте, що могло б статися, якби вона виявилася одною із тих сиріт, про яких ми дещо чули. Ви самі знаєте, чого те горопашне дитя, що взяв до себе Джим Флегг, навчило його дітей.

Пан Мередіт знав і тяжко засмутився із власної недбалості.

– То що ж нам робити, пані Еліот? – безпорадно запитав він. – Ми не можемо вигнати цю нещасну дитину. Мусимо подбати про неї.

– Звісно. Передовсім треба написати директорці гоуптонського сиротинцю. Тим часом, доки надійде відповідь, Мері, напевно, може лишитися тут. Але пильнуйте, пане Мередіт.

Безумовно, Сьюзен померла б від жаху, якби почула, що панна Корнелія так нападається на священика. Проте сама панна Корнелія пішла із приємним усвідомленням виконаного обов’язку. Того ж вечора пан Мередіт запросив Мері до себе в бібліотеку. Мері скорилася, пополотніла з переляку; утім, на неї чекала несподіванка, якої понині не було в її тяжкім, злиденнім житті. Цей чоловік, що досі викликав у неї благоговійний страх, виявився найдобрішим і найласкавішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати. Сама не тямлячи, як це сталося, вона збагнула, що виливає йому всі свої прикрощі й віднаходить таке лагідне співчуття та розуміння, якого не могла й уявити. Мері вийшла з бібліотеки з умиротвореним лицем та поглядом, аж Уна ледь упізнала її.

– Твій татко – добряче розумний, як прокинеться, – мовила вона із чмиханням, що надто вже нагадувало схлип. – Шкода тільки, що він нечасто прокидається. Він каже, я не винна в тім, що пані Вайлі вмерла, але тепер я мушу думати про її добрі риси, а не лихі. Хтозна, чи й були в неї ті добрі риси – хіба в домі в неї було завжди чисто, і масло смачне. Та я ледь руки в кров не постирала, миючи сучкувату підлогу в неї на кухні! Але віднині слово твого татка – закон для мене.

Та попри розмову з панотцем, упродовж наступних днів Мері була геть нецікавою співрозмовницею. Невдовзі вона звірилася Уні, що її гнітить думка про повернення до сиротинцю. Уна щосили міркувала, як можна уникнути цього, проте несподіваний і неймовірний вихід підказала Нен Блайт.

– Пані Еліот сама могла б узяти Мері. У неї великий дім, і пан Еліот раз у раз просить її найняти служницю. Мері там було б дуже добре – звісно, якби вона чемно поводилася.

– О, Нен, ти думаєш, пані Еліот візьме до себе Мері?

– Якщо ти її запитаєш, гірше від того не буде, – мовила Нен.

Спочатку Уна була певна, що не зважиться на таке, їй, боязкій і несміливій, тяжко було просити когось про послугу – а надто пані Еліот, завзяту й енергійну добродійку, якої Уна трепетно побоювалася, хай як любила її й радо ходила до неї в гості. Прийти й попросити взяти на виховання Мері Ванс раптом здалося таким несосвітенним нахабством, що сором’язлива Уна геть підупала на відвазі. Утім, коли пан Мередіт одержав листа від директорки гоуптонського сиротинцю із проханням негайно привезти Мері туди, і та гірко плакала на горищі, аж доки заснула, відчай додав Уні рішучості. Наступного вечора вона тихенько вислизнула з дому й рушила дорогою до гавані. Долина Райдуг бриніла веселим сміхом, та дівчинка проминула її. Вона була страхітливо бліда й зосереджена, аж не помічала односельців, котрі йшли їй назустріч; відтак стара пані Флегг, ображена й роздратована, заявила, що Уна Мередіт виросте достоту такою ж пихатою, як її батько.

Панна Корнелія мешкала на півдорозі між Гленом і маяком Чотирьох Вітрів, у зеленім будинку, що його ядучо-смарагдові стіни із часом поблякли й набули приємного сіряво-мідного відтінку. Маршал Еліот насадив довкруж нього дерев, облаштував розарій та невеличкий сосновий лісок, і тепер дім був геть інший, аніж колись. Юні Блайти й Мередіти любили приходити туди й щоразу тішилися прогулянкам старою надбережною дорогою, опісля яких на них завжди чекала повна коробка смачного печива.

Удалині, за туманом, море котило хвилі на пісок із ніжним плюскотом. Три човни, схожі на великих мартинів, линули вздовж затоки. До гавані поволі наближалася шхуна. Маленький світ Чотирьох Вітрів мерехтів яскравими кольорами, повнився ніжною музикою й неземними чарами, і кожен у ньому мав почуватися щасливим – проте Уні, що ввійшла на подвір’я панни Корнелії, від страху слабнули ноги.

Панна Корнелія сиділа на ґанку сама. Уна сподівалася застати вдома й пана Еліота: він, такий великий, добросердий, усміхнений, підтримав би її самою своєю присутністю. Панна Корнелія винесла дівчинці дзиґлика й цілий таріль свіжих пампушок. Частунок не йшов Уні в горло, проте вона мужньо їла, щоб не скривдити почуттів панни Корнелії. Уна досі була бліда й не спромоглася заговорити, а в її велетенських синіх очах світився такий смуток, що панна Корнелія стривожилася.

– Що з тобою, рибонько? – запитала вона. – Адже я бачу: тебе щось гнітить.

Уна судомно проковтнула останній кавалок пампушки.

– Пані Еліот, візьміть до себе Мері Ванс, – благально відказала дівчинка.

Панна Корнелія втупилася в неї.

– Я? Взяти Мері Ванс? Тобто… назовсім?

– Так… назовсім… на виховання, – відказала Уна, сміливіше опісля того, як перший найважчий крок лишився позаду. – Будь ласка, пані Еліот! Мері не хоче вертатися до сиротинцю й тяжко плаче ночами. Вона боїться, що її знову віддадуть комусь лихому. А вона така вправна – усе може зробити. Я знаю, ви не пошкодуєте, якщо візьмете Мері.

– Я ніколи не думала про це, – безпорадно озвалася панна Корнелія.

– Будь ласка, подумайте, – мовила Уна.

– Але, рибонько, мені не треба помічниці. Я сама ще здатна поратися в домі. А якби й знадобилася допомога, я не брала би для того дівчинки із сиротинцю.

Світло згасло в Униних очах. Вуста її затремтіли. Вона скулилася на дзиґлику – маленька розчарована фігурка – і заридала.

– Не плач, рибонько… не плач! – вигукнула засмучена панна Корнелія, що їй нестерпно було скривдити дитину. – Я не кажу, що відмовляюся взяти Мері. Але це така несподівана думка… я геть спантеличилася… Я мушу обміркувати її.

– Мері дуже вправна, – повторила Уна.

– Гм! Це я вже чула. А ще чула, що вона лається. Це правда?

– Я не пригадую, щоб Мері лаялася насправжки, – знічено пролебеділа Уна. – Але, боюся, вона могла б вилаятися.

– Не сумніваюся. Вона завжди каже правду?

– Мабуть, так… Мері обманює тільки тоді, коли боїться, що її битимуть.

– І ти просиш мене взяти її до себе!

– Хтось повинен узяти її, – схлипнула Уна. – Хтось мусить подбати про неї, пані Еліот!

– Це правда. Певно, такий обов’язок судився мені Провидінням, – зітхнула панна Корнелія. – Та спершу я маю порадитися з паном Еліотом, тож не кажімо про це нікому. З’їж іще пампушку, рибонько.

Уна з’їла – цього разу жвавіше й охочіше.

– Я дуже люблю пампушки, – проказала вона. – Тітка Марта ніколи їх не пече. А панна Сьюзен з Інглсайду пече, і часто дає нам цілий таріль із собою в Долину Райдуг. А знаєте, пані Еліот, що я роблю, коли хочу пампушку, а взяти її нема де?

– Не знаю, рибонько. Що?

– Беру мамину кулінарну книжку й читаю рецепт пампушок та інших страв теж. Вони дуже смачно звучать. Я так роблю, коли голодна… коли на вечерю в нас лише «тотожність». Тоді я читаю рецепти смаженої курятини й запеченої гуски. Мама вміла готувати всі ці смачнючі страви.

– Ці діти вигибнуть із голоду, якщо пан Мередіт не одружиться, – буркнула панна Корнелія, коли Уна пішла. – А він не одружиться – і що тут удієш? То ми візьмемо цю Мері, Маршале?

– Так, візьми її, – лаконічно озвався Маршал.

– Хіба не типовий чоловік? – розпачливо проказала панна Корнелія. – «Візьми її», – і все. Тут треба зважати на сотню обставин, повір мені!

– Візьми її, Корнеліє… а на обставини зважимо потім, – відповів Маршал Еліот.

Отож невдовзі панна Корнелія вирішила взяти до себе Мері й подалася в Інглсайд, щоб його мешканці перші почули цю новину.

– Чудово! – утішено мовила Енн. – Я сподівалася, панно Корнеліє, що ви вчините саме так. Я дуже хочу, щоб ця бідолашна дівчинка мала свій рідний дім. Я сама колись була такою безпритульною сиротою.

– Навряд чи ця Мері схожа – а чи колись буде схожа на вас, – похмуро відказала панна Корнелія. – Це не той табак… але вона – людина із безсмертною душею, що має бути спасенна. У мене є катехізис і густий гребінець, отож, коли я вже взялася – виконаю свій обов’язок як слід, повірте мені.

Мері вислухала новину зі стриманим удоволенням.

– Це краще, ніж я думала, – тільки й сказала вона.

– У пані Еліот ти муситимеш дбати про манери, – застерегла Нен.

– Це я можу, – обурено спалахнула Мері. – Манери в мене, як захочу, то не гірші, ніж твої, Нен Блайт!

– А ще ти не повинна вживати там лихих слів, – стривожено мовила Уна.

– Вона, певно, вмерла б від жаху, якби почула, – вишкірилася Мері, і білі очі її спалахнули лукавим вогнем. – Але не бійся, Уно. Я припну язика – буду вся благопристойна й манірна.

– І не будеш обманювати, – докинула Фейт.

– Навіть якщо за це битимуть? – сполошилася Мері.

– Пані Еліот не битиме тебе – ніколи! – вигукнула Ді.

– Так-таки й ніколи? – скептично озвалася Мері. – Та я, коли мене ніхто не лупцюватиме, буду певна, що в рай потрапила. Нащо мені тоді брехати? Сама я того не люблю – краще вже правду казати, коли на те.

Напередодні від’їзду Мері з пасторського дому в Долині Райдуг відбувся пікнік на її честь. Кожне з Мередітів подарувало їй щось зі своїх заповітних скарбів. Карл віддав Мері іграшковий Ноїв ковчег, а Джеррі – одну зі своїх дримб. Фейт пожертвувала щітку для волосся з люстерком на звороті, яка завжди подобалася Мері. Уна вагалася поміж стареньким бісерним гаманцем і картинкою, що зображала Даниїла в ямі з левами, аж зрештою запропонувала Мері вибрати самій. Мері дуже хотіла запопасти гаманець, та знаючи, що це – одна з улюблених реліквій Уни, відповіла:

– Подаруй мені Даниїла. Люблю я левів, то ліпше візьму картинку. Хоча дарма вони його не зжерли. Так було б цікавіше.

Увечері Мері вмовила Уну лягти разом із нею на горищі.

– Нині я востаннє тут ночую, – пояснила вона, – а надворі дощ, і я не хочу спати сама, коли цвинтар поряд. У ясні ночі мені не страшно, а нині злива ллє на могили, а вітер виє так, наче то духи мерців плачуть, що їх не пускають у дім.

– Я люблю дощові ночі, – мовила Уна, коли вони вдвох улаштувалися на тапчані. – Нен і Ді теж їх люблять.

– Та я й начхала б, якби не боялася цвинтаря, – відповіла Мері. – Сама я тут нині всі очі виплакала б – жаль мені кидати вас усіх.

– Я певна, що пані Еліот часто відпускатиме тебе до нас у Долину Райдуг, – мовила Уна. – А ти будь чемною й хорошою, добре, Мері?

– Спробую, – зітхнула Мері. – Але тяжко мені бути хорошою, усередині, як і зовні – тяжче, аніж тобі. Твої родичі не були такими пройдисвітами, як мої.

– Таж вони мали й добрі риси, не тільки лихі, – заперечила Уна. – Ти мусиш наслідувати їх, а на лихі не зважати.

– Не вірю я, що вони мали добрі риси, – буркнула Мері. – Я не чула про жодну. Дідові моєму грошей не бракувало, та, кажуть, він був шахрай. Ні, я мушу, певно, випнутися зі шкури й усе зробити сама.

– Бог допоможе тобі, Мері, якщо ти попросиш Його.

– Ото вже не певна.

– О, Мері, ти ж знаєш – ми просили Бога знайти тобі дім, і Він знайшов.

– Не розумію, до чого тут Бог, – мовила Мері. – Це ж ти попросила пані Еліот узяти мене до себе.

– Але Бог уклав їй це бажання в серце, – відказала Уна. – Без цього всі мої прохання були б марні.

– Може, і так, – замислилася Мері. – Бач, Уно, я не заперечую проти Бога. Я згодна дати Йому шанс. Але, чесно, думається мені, що Він такий, як твій татко – усе наче спить і не зважає ні на кого, та коли, бува, прокинеться, стає хороший, мудрий і страх який добрий.

– О ні, Мері, ні! – нажахано скрикнула Уна. – Бог зовсім не такий, як тато… тобто Він у тисячу разів добріший і кращий.

– Якщо Він так само добрий, як твій татко, мені згодиться, – виснувала Мері. – Твій татко як зі мною розмовляв, я відчувала, що більше ніколи не буду поганою.

– Я хотіла би, щоб ти поговорила про Бога з татом, – зітхнула Уна. – Він усе краще пояснить, ніж я.

– То я поговорю, коли він ізнову прокинеться, – пообіцяла Мері. – Він пояснив мені, як говорив у бібліотеці, що то не через мене вмерла пані Вайлі. На серці стало відтоді легко, та молитися все одно лячно. Мабуть, найбезпечніше – це проказувати той віршик. Слухай, Уно, я думаю, молитися ліпше дияволу, аніж Богу. Бог добрий – принаймні ти так кажеш, – Він тобі не зашкодить, а диявола треба власкавити. Сказати йому: «Дияволе, прошу тебе, не спокушай мене гріхом. Облиш мене». Як ти гадаєш?

– Ні-ні, Мері, що ти! Не можна молитися дияволу! Та й марно це, бо він лихий. Його це тільки гірше розлютить і він чинитиме ще більше зла.

– Ну, щодо цієї справи з Богом, – уперто відказала Мері, – коли ми з тобою не можемо дати їй ради, то й говорити не слід, поки не з’ясуємо, як воно все насправді. А доти я вже сама мізкуватиму.

– Якби мама була жива, вона б усе нам пояснила, – зітхнула Уна.

– Еге ж, ліпше б вона таки була жива, – озвалася Мері. – Не знаю, як ви й житимете тут, малі, коли я поїду. Спробуйте бодай сяк-так прибирати в домі. Усе село знай пліткує про те, який у вас тут свинюшник. А татко ваш, як візьме собі нову жінку, то й геть забуде, що ви є на світі.

Уна отетеріла. Їй ніколи не спадало на думку, що батько може знов одружитися. Тепер їй стало неприємно й вона мовчки лежала, відчуваючи новий дивний холод у серці.

– Мачухи – це страхіття, – вела далі Мері. – У тебе кров застигла б у жилах, якби я тобі розповіла все, що знаю про них. Узяти хоч Вілсонів – вони мешкали через дорогу від Вайлі. У них була мачуха, то вона мордувала їх так самісінько, як пані Вайлі мене. Кепсько доведеться вам із мачухою.

– Я певна, що не буде, – мовила Уна, і голос її здригнувся. – Тато більше ні з ким не одружиться.

– Змусять його, – похмуро озвалася Мері. – Усі старі панни в селі вже наготувалися з ним побратися. Від них рятунку нема. А найгірше – то те, що мачухи завжди нацьковують батька на дітей. Вас він більше не любитиме, а захищатиме її й нових дітлахів. Бач, вона йому нашепче, що ви всі погані.

– Нащо ти таке кажеш, Мері? – заплакала Уна. – Мені від цього дуже зле.

– Я лише хотіла застерегти, – вибачливо проказала Мері. – Ваш татко, звісно, такий замріяний – він і не подумає, щоб женитися. Та краще бути напоготові.

І довго ще після того, як Мері безтурботно заснула, маленька Уна лежала обіч неї, і в очах її бриніли сльози розпачу й туги. Як то буде страшно, коли тато одружиться й зненавидить її, Джеррі, Фейт і Карла! Вона не зможе… як їй жити тоді?

Мері не влила в душі дітей панотця тієї отрути, якої боялася панна Корнелія, та все ж – звісно, із найшляхетніших міркувань – завдала їм немалої шкоди. Проте вона спала спокійно, без сновидінь, доки Уна, не склепивши повік, наслухала, як на старому цвинтарі стукотить дощ і скиглить вітер, б’ючись у стіни сірого будинку. А превелебний Джон Мередіт, захопившись читанням житія святого Августина, і геть забув лягти спати. На світанку він відклав книжку й рушив сходами нагору, міркуючи про події двотисячолітньої давності. Двері до спальні доньок були відчинені й пан Мередіт побачив Фейт, сонну, рум’яну й гарненьку. Він захотів дізнатися, де Уна. Мабуть, ночує у Блайтів. Уна вряди-годи радо лишалася ночувати в Нен і Діани. Пан Мередіт зітхнув, подумавши, що мав би знати, де його дочка. Сесілія дбала про неї краще.

Якби ж Сесілія була з ним, як колись, весела й чарівна! О, як відлунювали її пісні в старім домі в Мейвотері! Вона пішла раптово, забравши із собою сміх та пісні й лишивши тишу – так раптово, що він досі не отямився. Як могла вона померти, така вродлива й жива?

Джон Мередіт ніколи не замислювався про другий шлюб. Він палко любив свою дружину й певен був, що не зможе покохати жодної іншої жінки. Часом на думку йому спадало, що невдовзі Фейт виросте й посяде місце господині в домі, а доти він має якось давати раду самотужки. Пан Мередіт зітхнув і подався до своєї спальні, де ніхто не переслав йому постелі, бо ж тітка Марта забула, а Мері, якій вона заборонила туди потикатися, не зважилася хазяйнувати в кімнаті панотця. Утім, пан Мередіт не помітив цього. Засинаючи, він думав про святого Августина.

Розділ 10. Фейт і Уна прибирають у домі

– Бе-е, – скривилася Фейт, сідаючи в ліжку й здригаючись усім тілом. – Заноситься на дощ. Не люблю дощових неділь. Неділі й без того нудні, навіть коли надворі сонце.

– Ми не повинні вважати неділі нудними, – сонно проказала Уна, намагаючись дати раду із тривожною підозрою, що вони проспали.

– Але ж вони нудні, – щиро наполягала Фейт. – Мері Ванс каже, буцім по неділях їй завжди так нудно, що вона ладна полізти в зашморг.

– Ми повинні любити неділі більше, ніж Мері Ванс, – докірливо мовила Уна. – Ми діти пастора.

– Шкода, що ми не діти коваля, – сердито буркнула Фейт, шукаючи панчохи. – Тоді ніхто не думав би, що ми повинні бути кращими за інших. Глянь, які в мене діри на п’ятах. Мері поцерувала всі панчохи перед від’їздом, але тепер вони знову діряві. Уно, вставай. Я сама не зготую сніданку. Ох, ну чому тата й Джеррі немає? Дивно, коли тато вдома, ми його майже не бачимо… я й не знала, що нам його бракуватиме. Але без нього все шкереберть. А я ще мушу дізнатися, як почувається тітка Марта.

– Їй полегшало? – спитала Уна, коли Фейт повернулася.

– Ні. Лежить і скиглить від болю. Мабуть, нам слід викликати лікаря Блайта. Але тітка Марта не хоче – каже, за все життя ніколи лікаря не викликала й тепер не починатиме. Вони, мовляв, живуть із того, що труять хворих. Гадаєш, це правда?

– Авжеж ні, – обурилася Уна. – Я певна, що лікар Блайт не здатен отруїти пацієнта.

– Ну, то мусимо після сніданку ще раз розтерти їй спину. Та ліпше не вимочувати фланель у такій гарячій воді, як учора.

Фейт захихотіла, згадавши, як то було. Напередодні вони ледь не здерли всю шкіру зі спини сердешної тітки Марти. Уна зітхнула. Певно, Мері знала би, як підігріти воду, щоб вимочити фланель для хворої спини. Мері знала все. Вони не знали нічого. Та як їм було навчитися, коли не із власного досвіду, за який безталанна тітка Марта заплатила своїм стражданням?

Тиждень тому пан Мередіт подався в коротку відпустку до Нової Шотландії й узяв із собою Джеррі. У середу ж тітку Марту здолав раптовий напад таємничої й завжди недоречної хвороби, яку вона називала дивним словом «ломець». Тітка Марта не могла підвестися з ліжка й кожен рух завдавав їй лютого болю. А проте вона рішучо відмовлялася кликати лікаря. Фейт і Уна варили їсти й чекали на її одужання. Про їхні страви ліпше й не казати – утім, вони були ненабагато гірші за звичні обіди тітки Марти. Багато гленських господинь радо прийшли би й допомогли, але тітка Марта заборонила розповідати будь-кому про її стан.

– Порайтеся, доки я оклигаю, – простогнала вона. – Добре, що Джона нема. Там-о є ще шмат холодної баранини й хліб, і спробуйте каші собі наваріть.

Дівчата вже пробували, та поки що безуспішно. Найперша їхня каша вдалася надто рідка. Наступна – така густа, що її можна було краяти ножем. До того ж, обидва рази вона підгоріла.

– Ненавиджу кашу, – люто сказала Фейт. – Коли я матиму власний дім, там ніколи не буде ніякої каші.

– Що ж тоді їстимуть твої діти? – запитала Уна. – Діти повинні їсти кашу, інакше вони не виростуть сильні й здорові. Усі так кажуть.

– Доведеться їм рости без каші – чи хай так і лишаються опецьками, – несхитно відрубала Фейт. – Уно, ставай і вимішуй її, а я приберу стіл. Якщо я лишу це вариво хоч на хвилину, воно знов пригорить. Уже пів на десяту. Ми спізнимося до недільної школи.

– До церкви ще ніхто не їхав, – мовила Уна. – Хто захоче десь іти в таку погоду? Гляди, яка злива. А коли проповіді не буде, дітей до недільної школи теж ніхто не вестиме.

– Іди поклич Карла, – звеліла Фейт.

Проте з’ясувалося, що в Карла хворе горло – він змерз напередодні, ловлячи бабок у болотистому закутку Долини Райдуг. Додому він повернувся в геть мокрих шкарпетках і просидів у них цілий вечір. Їсти хлопець не міг, отож Фейт веліла йому знов лягти в ліжко. Опісля сніданку дівчата покинули стіл неприбраним і вирушили до недільної школи. У класі не було нікого й після них також ніхто не прийшов. Фейт і Уна чекали до одинадцятої й аж тоді побрели додому.

– Схоже, у методистській недільній школі теж нікого немає, – завважила Уна.

– Добре, – відказала Фейт. – Я не хотіла би знати, що в кепську погоду методисти відвідують недільну школу краще за пресвітеріан. Та служби в їхній церкві теж немає, тому, напевно, урок недільної школи в них по обіді.

Уна помила посуд, і то доволі вправно, бо ж устигла навчитися цього в Мері Ванс. Фейт сяк-так підмела підлогу й начистила картоплі до обіду, порізавши при цьому палець.

– Шкода, що в нас на обід немає нічого, крім «тотожності», – зітхнула Уна. – Вона мені набридла. А Блайти геть не знають, що таке «тотожність». А ще в нас ніколи не буває пудингу. Нен каже, що панна Сьюзен зомліла б від жаху, якби в неділю лишила сім’ю без пудингу. Чому ми не такі, як інші люди, Фейт?

– Я не хочу бути, як інші, – засміялася Фейт, перев’язуючи пораненого пальця. – Краще бути собою. Так цікавіше. Онде Джессі Дрю – хазяйновита, як її мати, але невже ж ти хочеш бути такою дурепою?

– Та в нашому домі все шкереберть. Так каже Мері Ванс. Вона розповідала, що в селі знай пліткують про те, які ми нечупари.

Зненацька Фейт осяяла думка.

– Ми приберемо його! – вигукнула вона. – Станемо до роботи завтра. Добре, що тітка Марта лежить і не завадить нам. А коли тато повернеться, усе буде чисто й охайно, як тоді, коли Мері ще жила в нас. Помити підлогу й вікна може кожен. Більше ніхто про нас не пліткуватиме. Хоча Джем Блайт запевняє, що пліткують лише злостиві нікчемники, та їхні балачки теж добряче кривдять.

– Надіюся, завтра погода буде краща, – мовила Уна, запалюючись ентузіазмом. – О, Фейт, я так радітиму, коли в нас, так само, як в інших, буде повсюди чисто.

– А я надіюся, що тітка Марта до завтра лежатиме в ліжку, – відказала Фейт. – Інакше вона ні до чого нас не пустить.

Добродушне бажання Фейт було здійснено. Наступного дня тітка Марта все ще не могла підвестися. Карл теж досі слабував, і сестри легко вмовили його не вставати. Жодна з них не мала й гадки, чи серйозно хворий їхній брат. Дбайлива мати негайно викликала б лікаря – але матері не було й сердешний маленький Карл із хворим горлом та розпеченою головою крутився в зіжмаканій постелі сам-один, тішачись хіба товариством малої зеленої ящірки, що сиділа в кишені його подертої піжами.

Опісля дощу світ затопило нестримне сонячне сяйво.

То був найкращий день для великого прибирання, тож Фейт і Уна радо стали до праці.

– Приберемо вітальню та їдальню, – постановила Фейт. – У бібліотеку дарма й потикатися, а горішні спальні не мають великого значення. Спершу треба винести все надвір.

Отож вони винесли все надвір. Стільці та крісла згромадилися на терасі й моріжку, а на огорожі методистського цвинтаря дівчата розвішали пістряві килимки.

Потім вони енергійно замели підлогу, Уна спробувала витерти пилюку, а Фейт – помити вікна в їдальні. Упродовж цієї процедури дві шиби розбилося й іще одна взялася тріщинами. Аж ось Уна непевно оглянула брудно-смугасті наслідки сестриних зусиль.

– Не такі вони, як треба, – проказала дівчинка. – У панни Сьюзен та пані Еліот вікна завжди блищать і сяють.

– Е, не зважай, – безтурботно мовила Фейт. – Сонце крізь них видно, то й добре. Я стільки мила й води на них витратила, що вони мусять бути чисті, а це головне. Гляди-но, уже по одинадцятій. Зараз я витру цю калюжу на підлозі й підемо надвір. Ти протиратимеш меблі, а я витрушу килимки. Зроблю це на цвинтарі – не хочу, щоб на подвір’ї пил клубочився.

Фейт працювала натхненно. Їй дуже подобалося ляскати килимками в повітрі, стоячи на могильній плиті Єзекії Поллока. Щоправда, церковний староста Авраам Клоу із дружиною, що проїздили повз них у величенькій двомісній бричці, глянули на неї мовби з гидливим осудом.

– Жахливе видовище, – похмуро буркнув староста Клоу.

– Ніколи не повірила б, якби не вздріла на власні очі, – відгукнулася його дружина.

Фейт весело помахала їм килимком. Її не надто стривожило, що пан та пані Клоу не відповіли на вітання. Усі знали, що, відколи чотирнадцять років тому пан Клоу обійняв посаду директора недільної школи, він ані разу не всміхнувся. Утім, Фейт неприємно вжалило, що Мінні й Аделла Клоу теж не помахали їй у відповідь. Фейт любила Мінні й Аделлу – вони були її найкращими подругами після Нен і Ді Блайт, і вона завжди допомагала Аделлі розв’язувати шкільні задачі. І це їхня вдячність! Приятельки відвертаються від неї, бо вона витрушує килимки на старім цвинтарі, де, за словами Мері Ванс, «уже багато років жодної живої душі не ховали»! Фейт обійшла будинок і кинулася на терасу, де згорьована Уна розповіла, що Мінні й Аделла так само не привіталися з нею.

– Мабуть, вони за щось розсердилися, – припустила Фейт. – Певно, за те, що ми весь час проводимо в Долині Райдуг із Блайтами. Та нехай – минуть канікули й Аделла знову проситиме пояснити, як розв’язати задачу. Тоді ми поквитаємося з ними. А тепер занесімо всі меблі назад. Як я втомилася! – а кімнати не стали охайніші, ніж до прибирання, хоча весь пил я витрусила на цвинтарі. Ненавиджу поратися в домі!

О другій виснажені дівчата затягли все назад до їдальні й вітальні. Мляво поївши на кухні, вони намірилися одразу вимити посуд, але Фейт, випадково вхопивши до рук нову книжку, що дала їй Діана Блайт, забула про все аж до вечора. Уна понесла Карлові чашку перестояного чаю, та побачивши, що брат заснув, згорнулася й собі калачиком на ліжку Джеррі. Тим часом неймовірна історія облетіла ввесь Глен Святої Марії – односельці серйозно радилися, що ж їм робити із цими зіпсованими дітьми.

– Це вже не смішки, повір мені, – тяжко зітхнула панна Корнелія, звертаючись до пана Еліота. – Сама я спершу не повірила. Мені розповіла Міранда Дрю: вона принесла цю чутку з недільної школи від методистів, тож я просто взяла її на глум. Та пані Клоу запевняє, що й вони із чоловіком бачили це на власні очі.

– Що бачили? – запитав Маршал.

– Що Фейт і Уна Мередіт не пішли до недільної школи, а прибирали в домі, – розпачливо простогнала панна Корнелія. – Староста Клоу бачив їх дорогою із церкви – він затримався, щоби розставити книжки в бібліотеці, – і каже, що Фейт витрушувала килимки на методистськім цвинтарі. Як мені тепер дивитися у вічі методистам? Уяви, яка то буде сенсація!

То справді була чимала сенсація, яка, до всього, невпинно приростала новими й новими вигаданими деталями, тож по інший бік затоки подейкували, що пасторські діти не лише прибирали в домі й прали білизну в неділю, а ще й влаштували пікнік на цвинтарі саме тоді, як у методистській недільній школі тривав урок. Єдині, хто перебував у блаженнім невіданні цих страхітливих пліток, виявилися самі пасторські діти. Наступного дня – Фейт і Уна були щиро певні, що це вівторок – знову пішов дощ і не вщухав три дні опісля того; ніхто до них не приходив, та й вони самі сиділи вдома. Вони б могли гайнути в Інглсайд через туманну Долину Райдуг, але там нікого не було, крім Сьюзен і лікаря Блайта – решта поїхали до Ейвонлі.

– Це наша остання хлібина, – мовила Фейт. – Навіть «тотожність» закінчилася. Хай би тітка Марта швидше оклигувала, бо що нам робити тоді?

– Можна купити хліба в селі, – відказала Уна. – І ще є тріска, яку вив’ялила Мері, та ми не знаємо, як її готувати.

– О, це просто, – засміялася Фейт. – Зварімо її.

І вони зварили; проте риба виявилася засолона, бо ні Фейт, ні Уні не спало на думку вимочити її – тож їсти варену тріску було неможливо. Дівчата полягали спати на голодний шлунок, проте вже наступного дня їхній халепі настав кінець. Сонце знову зглянулося на світ, Карл одужав, а «ломець» у тітки Марти минув так само раптово, як і напав. Невдовзі до пасторського дому завітав різник і відігнав привид голоду. І наостанок в Інглсайд повернулися Блайти; того ж надвечір’я вони зустрілися із Мередітами та Мері Ванс у Долині Райдуг, де стокротки гойдалися поміж трав, наче духи роси, а дзвіночки на Закоханих Деревах тенькали в духмяних сутінках, мов чарівні куранти.

Розділ 11. Страшне відкриття

– Ох, ви, малі, і втнули, – привітала друзів Мері Ванс, що саме з’явилася в Долині Райдуг. Панна Корнелія лишилася в Інглсайді на жваву нараду з Енн та Сьюзен щодо недавніх подій, і Мері сподівалася, що гостина триватиме довго, бо ж востаннє її відпускали в любу Долину Райдуг аж два тижні тому.

– Що втнули? – поцікавилися всі, крім Волтера, що поринув у звичну свою замрію.

– Ви, Фейт і Уно, – вела далі Мері. – Це просто жахливо. Навіть я не зважилася б на таке – а мене ж не виховували в домі пастора, і взагалі ніде не виховували. Я сама собі росла.

– Та що ми втнули? – ошелешено спитала Фейт.

– Ти ще питаєш! Усі тільки про це й говорять! Ви зіпсували репутацію своєму таткові. Ніколи він, бідацтво, не змиє із себе ганьби. Усі винуватять його, а це нечесно. Але такий уже світ – нема в нім чесності. І як то вам не соромно?

– Що ми втнули, Мері? – відчайдушно скрикнула Уна. Фейт нічого не відповіла, проте очі її метнули в Мері бурштинову іскру зневаги.

– Годі вдавати святу наївність, – ядуче сказала Мері. – Усі знають, що ви зробили.

– Я не знаю, – сердито втрутився Джем Блайт. – Гляди мені, Мері Ванс, не доводь Уни до сліз. Про що ти кажеш?

– Ну, певно, ти таки не знаєш – ви щойно нині вернулися, – поступилася Мері. Джем завжди міг збити з неї пиху. – Але всі інші знають, повір на слово.

– Що знають?

– Що Фейт і Уна в неділю не ходили до церкви й недільної школи, а прибирали в домі!

– Це неправда! – обурено скрикнули Фейт і Уна.

– Не думала я, що ви будете огинатися, коли мене сварили за брехні, – скривилася Мері. – Нащо ви так? Усі ж знають. Пан Клоу із жінкою самі вас бачили. Люди кажуть – після такого наша церква закриється, та я гадаю, що це вже занадто. Але добрі ж ви дітки.

Нен підвелася й обійняла приголомшених подруг.

– Дівчата були такі добрі, що взяли тебе до себе, Мері Ванс, нагодували й одягнули, коли ти мало не вмерла в стодолі пана Тейлора, – відказала вона. – А тепер… ти просто невдячна!

– Я дуже вдячна, – утяла Мері. – Ви ж не чули, як я захищала пана Мередіта – аж із голосу спала. Все повторювала: він не винен у тім, що його діти прибирали в неділю. Його не було вдома… та хто ж мене слухав.

– Але ми прибирали не в неділю, – заперечила Уна, – а в понеділок. Правда, Фейт?

– Авжеж, – спалахнула Фейт. – Ми пішли до недільної школи, хоч злива стояла стіною… а ніхто не прийшов, навіть староста Клоу, хай як він осуджує тих, хто «християни тільки в ясну погоду».

– Злива була в суботу, – відказала Мері. – А в неділю сонце сяяло. Я до недільної школи не пішла – зуб мені розболівся, – а решта були, і всі бачили ваше начиння на моріжку. А староста Клоу із жінкою вздріли, як ви витрушуєте килимки на цвинтарі.

Уна сіла в траву між стокроток і заплакала.

– Слухайте, – рішучо мовив Джем, – це треба з’ясувати. Хтось тут помилився. Фейт, у неділю погода справді була ясна. Як ви могли сприйняти суботу за неділю?

– Увечері в четвер було молитовне зібрання, – вигукнула Фейт, – у п’ятницю кіт тітки Марти погнався за Адамом, і той влетів у каструлю із супом і перепсував нам обід, а в суботу в льосі виявилася змія, і Карл упіймав її рогачкою й виніс надвір, а в неділю дощило. От воно як!

– Молитовне зібрання було в середу, – мовила Мері. – Пан Бакстер мав його проводити, але в четвер був зайнятий, тому його перенесли. Ви пропустили день, Фейт Мередіт, і ви таки працювали в неділю.

Аж раптом Фейт нестримно зареготала.

– Певно, що так. Сміх та й годі!

– Вашому таткові то не смішки, – кисло буркнула Мері.

– Усе буде добре, коли парафіяни зрозуміють, що сталася помилка, – безтурботно мовила Фейт. – Ми їм пояснимо.

– Пояснюй хоч до скону, – відрубала Мері, – та вже як пішла брехня по селі, її не здоженеш. Я на світі більше бачила, ніж ти – я знаю. Та й скільки їх – таких, що не повірять, наче то була помилка.

– Повірять, коли я скажу, – заперечила Фейт.

– Ти не зможеш сказати всім, – урвала Мері. – Ні, Фейт, повір на слово, що ви зганьбили свого татка.

Вечір для Уни був зіпсований тривожними роздумами, та Фейт постановила собі не хвилюватися. Вона вже мала план, як усе виправити, отож від тоскних помилок минулого полинула до теперішніх радостей. Джем подався рибалити, Волтер виринув із замрії й почав описувати друзям небесні ліси. Мері нашорошила вуха та слухала чемно й поштиво. Волтер викликав у неї святобливий страх, а крім того, вона тішилася його «книжній мові». Того дня Волтер читав Колріджа й тепер змальовував рай, де

«Між ясно-смарагдових берегів

В’юнилися поточки свіжі.

Були ліси одвічні, наче гори,

І сонячні галявини прозорі»^[18].

– Я не знала, що на небесах бувають ліси, – зітхнула Мері. – Думала, там тільки вулиці… вулиці й вулиці.

– Авжеж бувають, – мовила Нен. – Мама любить ліси, і я теж люблю. Що доброго було б нам у тім, щоби піти на небеса, коли там немає лісів?

– Але там є й міста, – відповів юний мрійник, – пишні міста, забарвлені надвечірнім сонячним сяйвом, із сапфіровими вежами й веселковими банями. Будинки там із золота й діамантів, і вулиці діамантові, сяють і мерехтять, наче сонце. А на майданах водограї, обціловані світлом, і повсюди квітнуть асфоделі^[19].

– Ти ба! – озвалася Мері. – Колись я була на головній вулиці в Шарлоттауні й подумала, яка вона розкішна, та, певно, куди їй до небесних міст. Шикарно ти говориш, Волтере, та чи не занудьгуємо ми на небесах?

– Мабуть, ми зможемо розважитися, коли янголи відвернуться, – утішливо мовила Фейт.

– На небесах усе цікаво й весело, – запевнила Ді.

– Біблія так не пише, – заперечила Мері, котра щонеділі читала Святе Письмо під наглядом панни Корнелії й нині вважала себе справдешнім експертом із релігійних питань.

– Мама каже, що мова Біблії метафорична, – пояснила Нен.

– То все, що там написано – неправда? – із надією спитала Мері.

– Hi… не зовсім… я думаю, що небеса просто виявляться не такі, як ти хочеш.

– Я хочу, щоб там було так, як тут, у Долині Райдуг, – відказала Мері, – щоб із вами можна було погомоніти й побавитися. Мені того стане. Але ж ми все одно не підемо на небеса, доки всі повмираємо, то чого перейматися? А онде й Джем форелі наловив. Нині моя черга смажити.

– Нам слід більше знати про небеса, аніж Волтерові – ми ж діти пастора, – мовила Уна, повертаючись додому.

– Ми знаємо не менше за Волтера – просто він може все уявити, – відповіла Фейт. – Пані Еліот каже, що він успадкував цей дар від матері.

– Шкода, що в нас так вийшло із неділею, – зітхнула Уна.

– Не журися. Я вже придумала, як пояснити всім, що це сталося випадково, – мовила Фейт. – Зажди до завтра й побачиш.

Розділ 12. Пояснення й нова сенсація

Наступного вечора в Глені Святої Марії казання читав превелебний доктор Купер, тож у пресвітеріанській церкві з’юрмилися люди з усіх поблизьких околиць. Доктор Купер був знаним красномовцем і, пам’ятаючи давню настанову, згідно з якою найкраще вбиратися пастору слід на міську кафедру, а найкраще промовляти – із сільської, виголосив натхненну й мудровану проповідь. Утім, вертаючись додому після церкви, парафіяни й не згадали про неї. На устах в усіх було зовсім інше.

Доктор Купер завершив своє палке звернення до слухачів, утер піт з масивного чола, славетним громохким басом сказав: «Помолімося» й належно виголосив молитву. Потім настала маленька пауза. Гданські пресвітеріани досі трималися звички збирати пожертви після проповіді, а не до неї, позаяк нову моду першими впровадили методисти, а панна Корнелія й староста Клоу не бажали чути про нововведення, що йшли від їхніх одвічних противників. Старости Чарльз Бакстер і Томас Дуглас, котрі мали обходити паству з тацями для пожертв, уже готові були звестися на рівні ноги, органістка видобула ноти гімну, півчі прочистили горло – коли це раптом з лави Мередітів підхопилася Фейт, зійшла на поміст біля кафедри й розвернулася до ошелешеної публіки.

Панна Корнелія підвелася зі своєї лави й сіла знову. Вона сиділа в задній частині церкви й вочевидь розуміла: хай що хоче сказати чи зробити Фейт, це буде сказано чи зроблено перш, ніж вона встигне дістатися до помосту, тож краще не здіймати зайвого галасу. Кинувши страдницький погляд на пані Блайт і диякона Воррена з методистської церкви, панна Корнелія наготувалася до нового скандалу.

«Аби ж дитя було хоч гідно вбране», – подумки простогнала вона.

Напередодні Фейт заляпала святкову сукню чорнилом, тож нині беззастережно вбрала до церкви іншу – стару й блякло-рожеву. Велика діра на її спідниці була незграбно зашита товстою червоною ниткою, а з-під подолу, де розпоровся шов, витикалася яскрава смужка не полинялого ситцю. Утім, дівчинка геть не думала про свій одяг. Зненацька їй стало лячно. Те, що в уяві видавалося таким простим, насправді виявилося складнішим. Десятки здивованих, запитливих очей дивилися на Фейт, аж вона зовсім підупала на відвазі. Штучне світло сліпило її, тиша була така моторошна. Фейт боялася, що так і не зможе проказати ні слова. Але вона мусить… мусить очистити батькову репутацію від підозр. От лише… голос не слухався своєї перестрашеної власниці.

Перлинно-бліде личко Уни благально звернулося до неї з лави Мередітів. Юні Блайти геть розгубилися від подиву. На задній лаві, попід галереєю, Фейт бачила ніжну, лагідну усмішку панни Розмарі Вест і пустотливі очі панни Еллен. Та заспокоїли дівчинку не вони, а Берті-Шекспір Дрю, що, сидячи на першій лаві галереї, скорчив їй глузливу гримасу. Фейт відповіла йому тим самим і, розлютившись на Берті-Шекспіра, вмить забула про страх. Ураз вона заговорила, відважно й чітко.

– Я хочу дещо пояснити, – мовила Фейт, – і зробити це просто зараз, коли мене почують усі ті, хто чув плітки про нас. Кажуть, що Уна і я лишилися вдома в неділю й прибирали замість піти до церкви. Це правда, але ми вчинили так не навмисне. Ми переплутали дні. То все винен староста Бакстер, – сполох на лаві Бакстерів, – бо він переніс молитовне зібрання й ми подумали, що середа – це четвер, і так далі, аж доки вирішили, що субота – це неділя. А Карл захворів і лежав у ліжку, і тітка Марта теж, і ніхто не міг нам сказати, що ми помилилися. І ми пішли до недільної школи в суботу, хоча стояла страшенна злива й ніхто не прийшов. А тоді ми надумали прибрати в домі наступного дня, щоби старі плетухи не базікали, як у нас брудно, – загальний сполох у церкві, – і прибрали. Я витрушувала килимки на методистськім цвинтарі тому, що там дуже зручно, а не для того, щоб виявити зневагу до померлих. Бо не померлі обмовляють нас по всьому Глені – це роблять живі. І нечесно винуватити в цім нашого батька: його не було вдома й він нічого не знав, і все одно ми думали, що неділя – це понеділок. А він найкращий тато в усьому світі й ми всі дуже його любимо.

Показна хоробрість покинула Фейт і промова її завершилася здушеним схлипом. Дівчинка зіскочила з помосту, кинулася до бічних дверей і вихопилася надвір, де її втішила тепла, зоряна літня ніч. Сльози більше не пекли очей, горло, зболене від хвилювання, попустило й вона почувалася дуже щасливою. Страшне пояснення лишилося позаду: тепер усі знали, що тато її не винен, а вони з Уною не геть зіпсовані, щоб у неділю прибирати в домі.

Парафіяни в церкві розгублено переглядалися, проте староста Дуглас рішучо пішов поміж лав із незворушним лицем. Він був певен свого обов’язку: зібрати пожертви, хай навіть небо падатиме на землю. І він зібрав пожертви, і хор виконав гімн, із тяжким відчуттям, що спів лунає зовсім невиразно, і превелебний доктор Купер зачитав псалом і виголосив благословення, хоч і не так палко, як завжди. Доктор Купер мав почуття гумору, тож виступ Фейт його потішив. Та й пана Мередіта добре знали в пресвітеріанських колах.

Наступного дня пан Мередіт повернувся додому, та доти Фейт примудрилася ще раз обурити Глен Святої Марії. Напруження, що мучило її в неділю, сповнило душу дівчинки тим, що панна Корнелія назвала б «диявольською перчиною». Ось чому вона підмовила Волтера Блайта проїхатися головною гленською вулицею на свинях, які, імовірно, належали батькові Берті-Шекспіра Дрю. Зо два тижні тому ці дві високі сухоребрі льохи внадилися рити землю коло хвіртки пасторського дому. Волтерові не хотілося їздити селом на свині, та він ні в чому не міг відмовити Фейт Мередіт. Отож вони рвонули схилом учвал і помчали вулицею: Фейт – зігнувшись від сміху на своєму переляканому румаку, Волтер – розчервонілий від сорому. Діти проминули панотця, який саме йшов додому зі станції – він, завдяки розмові в поїзді з панною Корнелією, якій завжди вдавалося на певний час пробудити його до реальності, був не такий замріяний, як зазвичай, отож помітив їх і подумав, що слід йому, напевне, висварити Фейт за неблагопристойну поведінку. А проте вдома цей дрібний інцидент геть вискочив йому з пам’яті; діти ж летіли далі – попри пані Девіс, яка заверещала від жаху, та панну Розмарі Вест, що засміялася й зітхнула. Аж ось, перш ніж свині кинулися до обори на подвір’ї Дрю, щоб ніколи вже звідти не вийти – так сильно були розхитані їхні нерви – Фейт і Волтер зістрибнули з них просто на очах у лікаря й пані Блайт, що саме проїздили мимо.

– Он як ти виховуєш наших хлопців, – удавано суворо мовив Гілберт.

– Можливо, я трохи розбестила їх, – відповіла Енн із каяттям, – та ох, Гілберте, коли я згадую власне дитинство – до приїзду в Зелені Дахи – мені бракне духу сварити моїх дітей. Я була спрагла любові й забав… нікому не потрібна мала трудівниця без жодних ігор у своїм житті! А наші сини й доньки так гарно бавляться з Мередітами.

– А бідолашні свині? – поцікавився Гілберт.

Енн марно спробувала прибрати серйозного вигляду.

– Думаєш, їм це зашкодило? – відказала вона. – Мені здається, їм не зашкодить ніщо. Ці свині капостять усім сусідам, а Дрю не хочуть їх замикати. Але я поговорю з Волтером – якщо зможу не засміятися.

Невдовзі в Інглсайд прийшла панна Корнелія, щоб вилити почуття після подій недільного вечора, і була ошелешена, що пані Блайт поставилася до виступу Фейт зовсім інакше, ніж вона.

– Ця дівчинка так відважно й зворушливо підвелася, щоб визнати свою помилку перед усіма тими людьми, – мовила Енн. – Вона ж була до смерті перелякана, і все одно рішуче стала на захист батька. Я захоплююся її вчинком.

– Звісно, сердешне дитя хотіло все виправити, – зітхнула панна Корнелія, – та це було жахливо; а вже пліткують про її заяву більше, ніж про те недільне прибирання, повірте мені. Той скандал щойно почав ущухати, а тепер усі знову тільки про нього й базікають. Розмарі Вест уважає так само, як ви: вчора після церкви вона сказала, що Фейт – мужня дитина, та її годі не пожаліти. А для панни Еллен то виявилася некепська забава – вона каже, що давно вже так не розважалася в церкві. Звісно, їм то байдуже: вони ж англіканки. Але нам, пресвітеріанам, соромно. Учора в церкві було стільки методистів і приїжджих із готелю. Жінка Леандера Крофорда навіть заплакала від образи. А вдова Алека Девіса сказала, що таке зухвале дівчисько слід відшмагати.

– Пані Крофорд завжди плаче в церкві, – зневажливо пирхнула Сьюзен. – Рюмсає з будь-яких проникливих слів панотця. Та гроші йому на платню вона зрідка жертвує, пані Блайт, дорогенька. Сльози її дешеві. Якось вона намагалася поговорити зі мною про те, яка страшна нехлюйниця тітка Марта. О, як я хотіла сказати їй: «Пані Крофорд, усе село знає, що ви вчиняєте тісто в мийниці для посуду»! Та я змовчала, пані Блайт, дорогенька, бо не вважаю гідним своєї особи сперечатися з такими, як вона. Але про неї я ще й гірше могла б розповісти, якби мала звичку пліткувати. А щодо пані Девіс – знаєте, пані Блайт, дорогенька, що я сказала б їй? Я сказала б: «Авжеж, пані Девіс, я знаю, що вам кортить відшмагати Фейт, проте, на щастя, ви не здіймете руки на доньку пастора ні в цьому світі, ані в прийдешньому».

– Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, – скрушно озвалася панна Корнелія, – то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…

– Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, – це так… але завжди ретельно миють вуха.

– І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? – укотре забідкалася панна Корнелія. – Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою – принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.

– Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, – відповіла Сьюзен. – Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі – то не такий великий гріх.

– Найгірше – те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, – вела далі панна Корнелія. – А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?

– Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи – зовсім трошечки – висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.

– Е, ні, – заперечила Сьюзен. – Волтер любить узяти на себе чужу провину. Та ви незгірше за мене знаєте, пані Блайт, дорогенька, що цьому благословенному хлопчикові ніколи й на думку не спало б їздити на свинях по селі, хай навіть він пише вірші.

– Певно, таке глупство могло зродитися лише в умі Фейт Мередіт, – підхопила панна Корнелія. – Не можу ствердити, буцім шкодую, що свині Еймоса Дрю дістали собі по заслузі… але ж донька пастора!

– І син лікаря! – мовила Енн, пародіюючи тон панни Корнелії, і засміялася. – Мила панно Корнеліє, вони лише діти. І ви добре знаєте, що вони ще ніколи не втнули нічого лихого. Вони поспішні й нестримні – такі, якою я сама була колись – але виростуть мудрі й розважливі, як це відбулося зі мною.

Панна Корнелія й собі засміялася.

– Часом у ваших очах я бачу, Енн, рибонько, що ваша розважливість просто вбрана на вас, ніби плаття, а насправді ви дуже хочете знову віддатися молодечим безумствам. Що ж, ви мене підбадьорили. Чомусь так завжди стається, коли ми з вами поговоримо хвильку. І геть навпаки, варто мені зайти до Барбари Семсон. Після розмови з нею мені здається, що все погано й так буде завжди. Та, певна річ, мало доброго в тім, щоб усе життя жити з таким чоловіком як Джо Семсон.

– Дивно, що Барбара віддалася за нього, коли так женихами перебирала, – озвалася Сьюзен. – За нею впадало багато хлопців – вона похвалялася, що мала двадцять одного кавалера, ще й пана Петіка на додачу.

– А хто такий пан Петік?

– Ніби як друг її, пані Блайт, дорогенька, але не жених. Серйозних намірів у нього не було. Двадцять один кавалер, а в мене жоднісінького за все життя! Та он як у них вийшло, що солом’яний парубок золоту дівку взяв. А ще подейкують, буцім її чоловік пече смачніші пироги, аніж вона – то Барбара його й змушує, коли гості приходять.

– Ви нагадали, що в мене самої завтра гості – тож мушу піти додому, вчинити тісто на хліб, – мовила панна Корнелія. – Мері сказала, що зробить це залюбки, і я певна, що зробить… та свій власний хліб я пектиму сама, доки топтатиму ряст, повірте мені.

– Як поживає Мері? – запитала Енн.

– Нарікань я не маю, – доволі похмуро буркнула панна Корнелія. – Вона посправнішала, дівчина з неї охайна й чемна… та не виходить у мене збагнути її – така вже проноза. Тисячу літ ходіть околяса – і не дізнаєтеся, що в неї на думці, повірте мені! А щодо праці – я ще такого не бачила. Вона просто кидається на всяку роботу. Нехай та пані Вайлі жорстоко до неї ставилася, але дарма люди кажуть, наче вона змушувала її працювати. Мері – природжена трудівниця. Іноді я міркую, що витреться перше – руки її чи язик? Я сама більше не маю, за що взятися – то вже замалим не дурію. Хай би нарешті закінчувалися канікули: я хоч до справи візьмуся. Мері сказала, що не буде вчитися, та я відповіла, що й чути про це не бажаю – бо ще методисти патякатимуть, буцім дитина не ходить до школи, щоб я могла байдикувати.

Розділ 13. Дім на пагорбі

В одному з нижніх закутків Долини Райдуг, неподалік від болота, яке обступили берези, гойдаючись у танку, жебонів невтомний потічок, завжди холодний і чистий, ніби кришталь. Про його існування не знав майже ніхто, окрім юних Блайтів та Мередітів, яким чарівна долина звірила всі свої таємниці. Іноді вони пили з нього воду, іноді в їхніх забавах він перетворювався на романтичний старий водограй. Енн і собі знала й любила його, бо він нагадував їй Джерело Дріад у милих Зелених Дахах. Знала про нього й Розмарі Вест: води його забрали із собою спомин про її давнє кохання. Вісімнадцять років тому, сидячи біля нього, вона вислухала несміливе освідчення Мартіна Крофорда в його палкій, щойно розквітлій любові. Розмарі прошепотіла йому власну таємницю – двоє юних закоханих обмінялися поцілунком і проказали перші свої обітниці, узявши за свідка лісовий потічок. Їм більше не довелося постояти коло нього вдвох – невдовзі Мартін пішов у своє фатальне плавання – та для Розмарі й дотепер ця дорога серцю місцина лишилася освяченою митями юності й щастя. Тепер, минаючи Долину Райдуг, вона часто заходила на потаємну зустріч із давньою мрією, згадувати яку було вже не боляче – тільки солодко.

Потічок надійно заховався від сторонніх очей. Можна було пройти за десять кроків від нього й не здогадатися, що він тут. Два покоління змінилося, відколи поперек нього впала стара сосна. Від дерева нічого не лишилося – хіба струхлявілий стовбур, густо порослий папороттю, що утворювала над водою зелений балдахін довкруж мереживної дерев’яної заслінки. Поруч ріс клен із химерно вигнутим стовбуром, що спершу зміївся по землі й аж потім виганявся вгору, утворюючи тим самим незвичайну лавку, а вересень укрив долину шаллю з димчасто-блакитних айстр.

Якось надвечір, вертаючись коротшим путівцем додому після візиту в Гарбор-Гед, Джон Мередіт зайшов у Долину Райдуг випити води з маленького потічка, що кілька днів тому показав йому Волтер Блайт під час довгої пообідньої розмови на лавці із кленового стовбура. Попри свою відлюдькуватість і соромливість, Джон Мередіт мав хлоп’яцьке серце. Замолоду його вважали товариським, хоча ніхто із жителів Глена Святої Марії не повірив би в це. Вони з Волтером одразу прихилилися один до одного, тож розмова їхня вдалася довірлива й дуже глибока. Пан Мередіт подолав шлях до тих віддалених закутків душі хлопця, яких не сягала навіть Ді. Відтоді вони стали друзями й Волтер знав, що більше ніколи не боятиметься свого панотця.

– Я ніколи не думав, що з пастором можна так подружитися, – сказав він невдовзі матері.

Джон Мередіт попив із вузької блідої долоні, сталевий потиск якої дивував усіх його нових знайомих, і сів на кленовий стовбур. Додому він не квапився: видолинок був дуже гарний, і сам пан Мередіт утомився після низки нудних розмов із добрими, та геть немудрими парафіянами. Сходив місяць. Довкола пана Мередіта юрмилися вітри, над ним, мов вартові, стояли зорі, проте віддалік, із горішнього краю Долини Райдуг, долинали веселі дитячі голоси та сміх.

Неземна краса посріблених місячним сяйвом квітів, мерехтіння й тихий неспішний плюскіт води в потічку, зграбний танець витончених папоротей – усе витворювало білий чар довкруж Джона Мередіта. Він забув про дрібні пасторські негаразди й духовні труднощі; час повернувся назад – він знову був юним студентом богословської академії, а духмяні червневі троянди багряніли королівським вінцем на шляхетній чорнявій голівці його Сесілії. Так він сидів і мріяв, мов безтурботний хлопчак. У цю сприятливу мить з бічної стежки надійшла Розмарі Вест і постала перед ним у магічному колі цього небезпечного місця. Джон Мередіт підвівся їй назустріч – і вперше в житті побачив її насправді.

За кілька місяців у Глені пан Мередіт лише двічі зустрів її в церкві й потиснув їй руку – замріяно й неуважно, як будь-кому, хто перепиняв його на шляху поміж лав. Їм ані разу не випало поговорити, бо ж сестри Вест належали до англіканської церкви, що містилася в Лобриджі, і причин для візиту до них у превелебного Джона Мередіта не було. Досі він не знав би, що відповісти, якби хтось попросив його змалювати зовнішність Розмарі Вест – але йому судилося назавжди запам’ятати її такою, якою вона явилася йому в ласкавому сяйві осіннього місяця на березі потічка.

Вона була зовсім не схожа на Сесілію, яку він завжди вважав своїм ідеалом жіночої вроди. Його дружина була весела, чорнява й мініатюрна, Розмарі ж – висока, замислена, світлокоса; проте Джон Мередіт подумав, що досі не зустрічав такої вродливої жінки.

Вона була без капелюха; її гладенькі коси – золотаві, як меляса, за висловом малої Ді Блайт – лежали на голові, мов корона. Розмарі мала великі сині очі, завжди спокійні та привітні, високе біле чоло й гарні чіткі риси обличчя. Жителі Глена Святої Марії вважали її «милою жінкою»: вона була така лагідна, що навіть за статечні, вишукані манери її не називали пихатою, як це неодмінно сталося б із будь-ким іншим. Життя навчило Розмарі відвазі, терпляче зносити незгоди, любити й прощати.

Колись вона проводжала поглядом корабель, на якому її коханий линув із гавані Чотирьох Вітрів услід за призахідним сонцем – та хай як довго виглядала його, той корабель уже не повернувся назад. Дівоцтво її минуло з роками тужливого сподівання, проте й у зрілому віці вона мала ще дивовижно юний вигляд. Можливо, так сталося тому, що вона довіку зберегла те здивовано-радісне ставлення до життя, яке більшість із нас покидає в дитинстві, – ставлення, що не тільки робило саму Розмарі молодшою за свої літа, а й в усіх, хто розмовляв із нею, пробуджувало приємний спомин про власну юність.

Пан Мередіт був приголомшений її вродою, а вона – його присутністю. Вона не сподівалася зустріти когось біля цього віддаленого потічка – а надто нового мовчазного самітника-пастора. Розмарі ледь не впустила важкий стос книжок, який несла додому із гленської бібліотеки, і, щоб не виявити раптового збентеження, вдалася до невеличкої хитрості, як то незрідка роблять навіть правдиві й наївні жінки.

– Я… я прийшла попити, – здушено вимовила вона у відповідь на серйозне привітання пана Мередіта: «Добривечір, панно Вест». Розмарі відчувала, що поводиться непростимо безтямно, і хотіла добряче струснути себе. Утім, Джон Мередіт не був марнославний і розумів, що так само її спантеличила б і несподівана зустріч із підтоптаним старостою Авраамом Клоу. Її зніяковіння додало йому впевненості й він забув про свою соромливість – хоч і найсоромливіші з чоловіків у місячнім сяйві можуть коли-не-коли стати справжніми відчайдухами.

– Дозвольте зробити вам чашку, – усміхнувся пан Мередіт. Побіля струмка, між коріння старого клена, була захована чашка – блакитна, тріснута, із відбитою ручкою. Там її залишили діти, але панотець, не відаючи цього, підступив до берези й віддер довгасту смужку білої кори, хвацько перетворив її на трикутну чашку, яку наповнив джерельною водою й простягнув Розмарі. Вона взяла її й випила, караючи себе за брехню, бо ж її геть не мучила спрага, а випити величеньку чашку води, коли не хочеться – то свого роду тяжка покута. Проте цим нестерпним ковткам судилося стати найдорожчим спогадом для Розмарі Вест. Невдовзі вона пересвідчилася, що то був один зі священних ритуалів її життя. Цій думці посприяв пан Мередіт, який взяв у неї порожню чашку, наповнив знову й собі випив. Вуста його торкнулися березової кори саме там, де допіру її торкнулись вуста Розмарі. Вона сама розуміла, що це сталося випадково, проте надала цьому факту незвичної, сакральної ваги. Вони причастилися із однієї чашки. У пам’яті Розмарі мимоволі зринули слова її старої тітоньки про те, що двоє людей, попивши з однієї посудини, стають нерозривно пов’язані між собою – на радість чи на біду.

Джон Мередіт зніяковіло покрутив березову чашку в руках, не знаючи, як йому бути. Логічним здавалося викинути її, але чомусь він противився цій думці. Розмарі простягнула руку.

– Дайте її мені, – попросила вона. – Ви так вправно зробили її. Давно я вже не бачила березових чашок. А колись їх часто робив мій менший брат… доки ще був живий.

– Я навчився робити їх іще в дитинстві – одного літа, коли ходив у похід. Мене навчив старий мисливець, – відповів на те пан Мередіт. – Дозвольте піднести ваші книжки, панно Вест.

Зніяковівши ще дужче, Розмарі відказала, що їй то зовсім не важко, проте панотець забрав у неї книжки доволі владним жестом і вони рушили стежкою вдвох. Уперше Розмарі покинула таємний потічок у Долині Райдуг, не згадавши Мартіна Крофорда. Зустріч із минулим не відбулася.

Стежина, оминаючи болото, вела до високого пагорба, де й стояв дім сестер Вест. Згори, між чагарів, Розмарі та Джон Мередіт бачили, як тонуть у місячнім сяйві долішні зелені пасовища. Та стежка була тіниста й вузька. Обабіч неї громадилися дерева, геть не такі привітні до людей надвечір, як у променях денного сонця. У сутінках вони уникають нашого товариства. Вони шепочуться й снують гнівні змови – а коли простягають нам руку, дотик її лякає своєю ворожістю. Люди, крокуючи в темряві між дерев, інстинктивно тримаються ближче одне до одного, духовно й фізично об’єднуючись у союз проти незвіданих сил, що оточують їх. Ідучи поряд з Розмарі, Джон Мередіт коли-не-коли відчував доторк її сукні; а ще доволі молодому чоловікові – навіть замріяному й неуважному панотцю, упевненому, що в його житті більше немає місця романтиці – важко встояти проти чарів нічної прогулянки із вродливою супутницею.

Ніколи не можна вважати своє життя скінченим. Доля зазвичай перегортає сторінку й починає новий розділ нашої життєвої повісті тоді, коли ми вважаємо свою історію завершеною. Ці двоє гадали, що їхні серця лишилися навіки поховані в минулому – та надвечірня прогулянка здалася їм дуже приємною. Розмарі думала, що новий гленський пастор геть не такий сором’язливий і мовчазний, яким уявляють його односельці. Йому було зовсім не важко говорити багато й вільно. Як здивувалося б гленське жіноцтво, почувши його в ту мить! Але ж місцеві кумасі обговорювали хіба плітки та ціни на яйця, а Джона Мередіта не цікавило ні одне, ані інше; натомість із Розмарі вони бесідували про музику, літературу й події у світі. Він розповів їй дещо зі свого минулого й вона виявилася уважною співрозмовницею, здатною поділитися слушними міркуваннями. У Розмарі була книжка, якої пан Мередіт іще не читав, хоча мав такий намір – тож, коли вона запропонувала позичити йому цю книжку, він радо погодився і, провівши її додому, зайшов до вітальні сестер Вест.

Будинок – сірий, старомодний, густо повитий виноградною лозою, крізь яку пустотливо мерехтіло світло у вікнах – стояв фасадом у бік Глена, гавані, що сріблилася в місячнім сяйві, дюн та океану з його одвічним тужливим плачем. Пан Мередіт і Розмарі пройшли крізь сад, мовби завжди просякнутий ароматом троянд, навіть годі, коли вони не квітнули. Попід хвірткою грайливо купчилися лілеї, уздовж стежини, що вела до ганку, росли айстри, а на гребені пагорба поза домом сплелися гілками ялини, витворюючи досконале мереживо.

– Біля вашого порогу, – цілий світ, – мовив пан Мередіт, вдихаючи на повні груди. – Який обшир… який вид! Глен іноді душить мене – а тут, угорі, ви можете дихати!

– Сьогодні немає вітру, – засміялася Розмарі. – Інакше вам забило б дух. Куди не віяв би тутешній вітер, він завжди дме в наш бік. Не гавані, а цьому пагорбу слід було дати ім’я Чотирьох Вітрів.

– Я люблю вітер, – сказав пан Мередіт. – Безвітряні дні видаються мені неживими. Вітер пробуджує мене, – він ніяково всміхнувся. – Без нього я мовби ціпенію. Ви чули про мою славу, панно Вест. Якщо я не впізнаю вас наступного разу, не вважайте це нечемністю. Пригадайте, що це – звичайна замрія, простіть мені… і зверніться до мене.

У вітальні вони застали панну Еллен. Вона поклала окуляри на книжку, яку читала, і глянула на сестру та її супутника з подивом і невловною дрібкою іншого почуття. Утім, панна Еллен дружньо потисла руку панові Мередіту, а він сів на стілець і говорив із нею, доки Розмарі шукала обіцяну книжку.

Еллен Вест була на десять років старша за Розмарі й відрізнялася від неї так, аж не вірилося, що вони рідні сестри. Смаглява, темнокоса й тілиста, вона мала густі чорні брови та ясні сіро-блакитні очі, колір яких нагадував води затоки, збуреної холодним північним вітром. З лиця панна Еллен здавалася суворою й неприступною, та насправді була весела, мала дзвінкий сердечний сміх і приємний голос із чоловічими нотками. Якось вона сказала Розмарі, що хотіла би поспілкуватися з новим гленським пресвітеріанським пастором і подивитися, як він діятиме, якщо жінка в суперечці зажене його в глухий кут. Тепер їй випала така нагода, і вона завела жваву бесіду про світову політику. Палка шанувальниця читання, Еллен Вест поглинала тими днями книжку про німецького кайзера, тож поцікавилася думкою пана Мередіта про цього діяча.

– Він небезпечний, – відповів пан Мередіт.

– Ваша правда, – притакнула панна Еллен. – Згадайте мої слова, пане Мередіт, коли цей чоловік розпочне війну. Він прагне цього – прагне, щоб світ запалав.

– Якщо ви вважаєте, панно Вест, що він без жодної причини розв’яже велику війну, я мушу не погодитися з вами, – мовив пан Мередіт. – Війни давно лишилися в минулому.

– Господь із вами, пане Мередіт, – утяла панна Еллен. – Ані чоловіки, ані цілі народи ніколи не припинять виставляти себе бовдурами й вимахувати кулаками. Золота доба настане ще нескоро, і вам це очевидно так само, як мені. А цей кайзер іще накоїть лиха, згадайте мої слова, – панна Еллен виразно тицьнула в книжку довгим указівним пальцем, – накоїть лиха, якщо не спинити його негайно. Ми ще побачимо це, пане Мередіт, ви і я – ми ще побачимо це. Бо хто ж його спинить? Це мала б зробити Англія, але не хоче. То хто ж його спинить? Скажіть мені, пане Мередіт.

Пан Мередіт не міг цього сказати; утім, вони поринули в розмову про німецький мілітаризм, яка тривала ще довго після того, як Розмарі принесла книжку й сіла в крісельце-гойдалку за спиною в сестри, мовчки замислено гладячи бундючного чорного кота. Джон Мередіт, обговорюючи європейську політику з Еллен, частіше поглядав на Розмарі – і Еллен помітила це. Коли сестра провела гостя до дверей і повернулася, Еллен звелася на рівні ноги й метнула в неї обвинувальний погляд.

– Розмарі, цей чоловік упадатиме за тобою.

Від цих слів Розмарі сахнулася, як від удару. Чари приємного вечора геть розвіялися. Проте вона нізащо не хотіла, щоб Еллен здогадалася, як тяжко скривдила її.

– Дурниці, – відказала Розмарі, сміючись, можливо, надто безтурботно. – Тобі за кожним кущем ввижається жених для мене. Таж він розказав мені все про свою дружину – як він кохав її, яку порожнечу лишила вона по собі після смерті…

– Отже, він так залицяється, – відрубала сестра. – Кожен чоловік то, певне, робить на свій копил. Але не забувай своєї обіцянки, Розмарі.

– Я не маю потреби ні забувати, ні пам’ятати про неї, – утомлено мовила Розмарі. – Це ти забуваєш, Еллен, що я стара панна. То лише твої сестринські ілюзії – наче я ще молода, вродлива й небезпечна. Панові Мередіту потрібна лише моя дружба – а може, і дружба не потрібна. Він забуде про нас обох іще доки прийде додому.

– Я не проти вашої дружби, – поступилася Еллен, – але пам’ятай: нічого більшого. Я не довіряю вдівцям. Нема в них романтичного уявлення про дружбу – у всіх серйозні матримоніальні наміри. А щодо цього пресвітеріанина, я не збагну, чому його вважають соромливим. Він, може, хіба неуважний – онде навіть зі мною не попрощався, коли ти вийшла провести його. І він розумний… а тут так мало тямущих чоловіків. Він мені сподобався. Хай би навіть приходив частіше. Тільки не фліртувати з ним, Розмарі… пам’ятай – не фліртувати!

Розмарі давно звикла до того, що, варто їй п’ять хвилин поговорити з неодруженим чоловіком від вісімнадцяти до вісімдесяти років, як Еллен уже застерігає її від флірту. Вона завжди щиро кепкувала із цих застережень, але тепер чомусь дещо розгнівалася. Та хто тут хоче фліртувати?

– Не будь дурна, Еллен, – незвично різко мовила Розмарі, беручи в руки лампу, і пішла нагору, не побажавши сестрі доброї ночі.

Еллен із сумнівом похитала головою й глянула на чорного кота.

– Чого Розмарі так розсердилася, Сент-Джордже? – спитала вона. – Немає диму без вогню… часто я чула цю приказку, Джордже. Але вона обіцяла, Сенте… вона обіцяла, а ми, Вести, завжди тримаємо слово. Тож хай він собі залицяється, Джордже. Вона обіцяла. Я не хвилюватимуся.

А нагорі, у своїй спальні, Розмарі довго ще сиділа при вікні, споглядаючи далеку гавань крізь сад, залитий місячним сяйвом. Її мучив дивний сум та неспокій. Зненацька вона відчула, що втомилася від марних мрій. А під вікном раптовий вітерець розвіяв по саду пелюстки останньої червоної троянди. Літо минуло – настала осінь.

Розділ 14. Пані Девіс приходить у пасторський дім

Джон Мередіт поволі брів додому. Спершу він думав про Розмарі, та, увійшовши в Долину Райдуг, забув її й почав міркувати про одну з рис німецької теології, котру згадала в розмові Еллен. Він проминув Долину Райдуг і не помітив цього – чари природи поблякли проти захопливих наукових суджень. Удома він рушив одразу до бібліотеки, де витяг з полиці товстенний том, щоб пересвідчитися, хто ж мав слушність – він чи Еллен. Він блукав теоретичними лабіринтами до світанку, і ввесь наступний тиждень розвивав нову гіпотезу, наче мисливський собака, що напав на слід – геть збайдужілий до світу, парафії та своєї родини. Удень і вночі пан Мередіт читав, забуваючи навіть поїсти, коли Уна не приходила покликати його до столу; він більше не згадував ані про Розмарі, ані про Еллен. Стара пані Маршал із протилежного боку затоки, хворіючи, викликала його, проте непомічена записка лежала собі на столі, аж доки вкрилася шаром пилу. Пані Маршал невдовзі оклигала, але не змогла пробачити панотцеві такої байдужості. Молодята прийшли до пасторського дому взяти шлюб, і пан Мередіт, із незачесаним волоссям, у хатніх капцях та полинялому халаті, обвінчав їх – щоправда, почав читати поховальну службу й устиг дійти до слів «попіл до попелу, прах до праху», перш ніж у голові йому майнув здогад про помилку.

– Боже правий, – мовив він із відсутнім поглядом, – дивно… як дивно…

Схвильована молода розплакалася, її цілком спокійний жених засміявся й сказав:

– Даруйте, панотче, та, здається, ви не жените нас, а ховаєте.

– Пробачте, – озвався пан Мередіт так, наче то було зовсім пусте. Опісля того він прочитав весільну службу, проте молода все життя відчувала, буцім не вийшла заміж так, як потрібно.

Він знову забув про молитовне зібрання – хоча це не мало великого значення, бо того вечора падав дощ і ніхто не прийшов. Він забув би й про недільну службу, якби не візит пані Девіс. У суботу по обіді в бібліотеку зайшла тітка Марта й повідомила, що у вітальні на нього чекає вдова Алека Девіса. Пан Мередіт зітхнув. Пані Девіс була єдиною жінкою в Глені, що викликала в нього справжню огиду, проте, на жаль, із усіх його парафіян вона була найзаможніша, тож опікунська рада вже застерігала пана Мередіта, щоб він нічим не кривдив її. Пан Мередіт нечасто згадував про такі незначні земні речі як власна платня, та опікуни були практичніші й хитріші: навіть не згадуючи про гроші, вони переконали його, що йому нізащо не слід гнівати пані Девіс. Якби не їхні застороги, він, імовірно, забув би про неї одразу ж, як тітка Марта покинула бібліотеку. Утім, цього не сталося: сердито відклавши том Евальда^[20], пан Мередіт почовгав до вітальні.

Пані Девіс сиділа на канапі, гидливо роззираючись довкола. Яке страхіття! І це пасторська вітальня? На вікнах не було штор. Пані Девіс не знала, що Фейт і Уна зняли їх напередодні, бо їм потрібні були королівські шати для гри, а тоді забули повісити, та якби й знала, це не виправдало б голизни вікон у її очах. Віконниці були поламані й де-не-де видерті зі стін. Картини перехнябилися, килимки зібгалися, у вазах стояли висхлі квіти, повсюди шарами – просто-таки шарами! – клубочився пил.

«Куди ми прямуємо?» – думала пані Девіс, гнівно стиснувши негарні вуста.

Джеррі й Карл із радісними вигуками з’їжджали поручнями сходів униз, коли пані Девіс переступила поріг. Хлопці не бачили її, проте гостя була переконана, що вони роблять це навмисне. Півень Фейт продибав передпокоєм, зупинився на порозі вітальні й поглянув на пані Девіс, але, злякавшись виразу її обличчя, не наважився ввійти. Пані Девіс презирливо чмихнула. Нічогенький собі пасторський дім, де півні швендяють передпокоєм і витріщаються на людей без дрібки пошани!

– Киш! – звеліла пані Девіс, тицьнувши в нього лискучою шовковою парасолькою, обшитою воланами по краях.

Адам забрався геть. Він був розумним півнем, а пані Девіс упродовж минулих п’ятдесяти років власними пещеними руками скрутила в’язи стільком його побратимам, що в ній і віддалік було знати катюгу. Адам подріботів геть із вітальні, і в цю мить туди зайшов пан Мередіт.

На ньому знову були капці й халат, а темне волосся надало неслухняними пасмами на високе чоло. Та він був джентльменом з вигляду і з натури, а пані Девіс, у пишній шовковій сукні, капелюшку із плюмажем, лайкових рукавичках та із золотим ланцюжком, була й здавалася брутальною та вульгарною жінкою. Кожне з них відчувало в іншому щось вороже. Пан Мередіт зіщулився, та пані Девіс підперезалася до битви. Вона прийшла до панотця із пропозицією, яку й намірялася висловити, не гаючи ні хвилини – адже вона зробить йому послугу… велику послугу… тож краще буде повідомити все якнайскоріше. Вона міркувала про це всі три літні місяці й нарешті постановила, як їй бути. Усе інше не мало значення. Коли пані Девіс приймала рішення, це не підлягало обговоренню. Ніхто не мав права оскаржувати його. Щойно їй надумалося вийти заміж за Алека Девіса, вона вийшла за нього, та й квит. Алек до самої смерті не збагнув, як же це сталося, але кому яке діло? Отак і тут – пані Девіс уже прийняла рішення, що вдовольняло її. Тепер лишалося хіба повідомити пана Мередіта.

– Зачиніть, будь ласка, двері, – мовила вона різко, хоч і мусила на мить розтиснути вуста. – Я маю сказати вам дещо важливе, та не можу, коли в передпокої стоїть гармидер.

Пан Мередіт покірно зачинив двері й сів навпроти пані Девіс. Він іще не остаточно усвідомив її присутність. Подумки він досі вів суперечку з Евальдом. Пані Девіс відчула його заціпенілу байдужість і роздратувалася.

– Я прийшла сказати вам, пане Мередіт, – сердито заявила вона, – що вирішила вдочерити Уну.

– Удочерити… Уну! – пан Мередіт безтямно втупився в неї, нічого не розуміючи.

– Так. Я довго обмірковувала це питання. Іще від дня смерті чоловіка я хотіла взяти до себе дитя. Але так важко знайти годяще. Не всяке дитя я прийму до свого дому. Я нізащо не візьму дитини із сиротинцю – вони там, напевно, страшенні злидні. А іншої де відшукати? Тут минулої осені вмер був один рибалка – лишив шестеро малих. Мене намовляли взяти одного, та я одразу відповіла, що не маю бажання морочитися з таким покидьком. Їхній дід украв коня. До того ж, вони всі хлопці, а мені треба дівчинки – тихої чемної дівчинки, з якої можна виховати справжню даму. Уна мені згодиться. Дуже миле дівча, коли дбати про неї як слід. І зовсім не схожа на Фейт. Я ніколи й не подумала б удочерити Фейт. Але Уну візьму, і дам їй дім та добре виховання, а якщо вона буде слухняна, то заповім їй по смерті усі свої гроші. Жодному з родичів я не лишу ані цента. Я тому й вирішила взяти до себе дитя, що хочу добряче їх подратувати. Уна буде гарно вбрана, матиме добру освіту, братиме уроки музики й малювання, а я ставитимуся до неї, як до рідної доньки.

На ту мить пан Мередіт уже цілковито прокинувся. Його бліді щоки порожевіли, а в темних красивих очах спалахнув небезпечний вогник. Невже ця жінка, геть просякнута вульгарністю й зажерливою самовдоволеністю, просить віддати їй Уну – його любу маленьку Уну з материними очима, дитину, яку Сесілія, помираючи, пригортала до серця й тоді, коли інших, заплаканих, уже вивели з її кімнати? Сесілія обіймала свою крихітку, доки ворота смерті, замкнувшись, не розділили їх. Дивлячись поверх чорнявої голівки на чоловіка, вона благала: «Дбай про неї, Джоне. Уна така маленька… така вразлива. Інші проб’ються самі, але її цей світ може скривдити. О, Джоне, що ви робитимете без мене – ти й вона? Я вам потрібна… Але дбай про неї, Джоне… дбай про неї».

То були майже останні її слова, окрім кількох незабутніх, призначених тільки йому. І ось пані Девіс так холодно виявляє свій намір забрати в нього дитину. Пан Мередіт сів рівно й поглянув на гостю. Попри поношений халат і розтоптані капці, у ньому було щось таке, від чого навіть пані Девіс знітилася в колишній своїй пошані до будь-якого священика. Адже існував-таки певний божественний ореол, що відділяв пастора, хай навіть бідного, неговіркого й непрактичного, від решти людей.

– Дякую вам за добрі наміри, пані Девіс, – мовив пан Мередіт зі спокійною, категоричною, погрозливою чемністю, – та я не віддам вам своєї дочки.

Пані Девіс отетеріла. Вона не сподівалася відмови на своє прохання.

– Пане Мередіт, – ошелешено відказала вона, – чи ви здурі… невже ви це серйозно? Подумайте, пане Мередіт – ви мусите обміркувати привілеї, які матиме Уна…

– Нема чого обмірковувати, пані Девіс. Про це не може бути мови. Жодні мирські привілеї, які ви здатні запропонувати їй, не замінять батьківської любові й турботи. Дякую вам іще раз – але тут нема чого обмірковувати.

Лють розчарування позбавила пані Девіс навіть давньої звички пильнувати погідний вираз. Широке лице її побуряковіло, голос затремтів.

– Я думала, ви будете раді віддати її мені, – бридливо посміхнулася вона.

– Чому ви так думали? – спокійно озвався пан Мередіт.

– Тому, що ніхто й не припускав, наче ви бодай трохи любите власних дітей, – ядуче відказала пані Девіс. – Вони занедбані. Усі тільки про це й говорять. Їх не годують, як слід, не вдягають і геть не виховують. Манери в них, немов у зграї диких індіанців. А ви й не згадуєте про свій батьківський обов’язок. Пустили приблудну дитину жити з ними два тижні, а самі й не помітили її – дитини, що лається, мов п’яний швець, як я чула. Та вам байдуже було б, якби вони й чуму підхопили від неї! А Фейт, що виставила себе на глум, коли підскочила в церкві з тією дурною промовою! А потім їздила селом на свині – просто під вашим носом! Вони поводяться неприпустимо бридко, а ви не ворухнули й пальцем, щоб зупинити їх чи навчити бодай чогось! І тепер, коли я пропоную вашій доньці гідний дім та добрі перспективи, ви відмовляєтеся й ображаєте мене! І ви ще говорите про любов і турботу! Добрячий батько!

– Годі, жінко! – звелів пан Мередіт. Він підвівся й зміряв пані Девіс поглядом, від якого вона здригнулася. – Годі! – повторив він. – Ні слова більше, пані Девіс! Ви сказали забагато. Можливо, я в чомусь і знехтував батьківськими обов’язками, але не ваш клопіт нагадувати мені про це в тих висловах, до яких ви вдалися. Тож попрощаймося.

Пані Девіс нічого не відказала, навіть стриманого «на все добре», проте рушила до дверей. Коли вона минала пана Мередіта, велика гладка ропуха, що її Карл заховав під канапою, вискочила їй під ноги. Заверещавши, пані Девіс відсахнулася від страхітливої почвари, поточилася й випустила парасольку. Вона не впала, та, незграбно хилитаючись і шпортаючись, пролетіла через усю кімнату й глухо гепнулася об двері, струснувшись від удару. Пан Мередіт, не помітивши ропухи, злякався, чи не залила гості нагла кров, і кинувся до неї, щоб допомогти. Сяк-так оговтавшись, пані Девіс навіжено махнула парасолькою в його бік.

– Не чіпайте мене! – мало не закричала вона. – Я певна, це нові витівки ваших дітей! Гідній парафіянці не місце в такому домі! Віддайте мені парасольку – я піду й ніколи не повернуся ані сюди, ані до вашої церкви!

Пан Мередіт смиренно підняв розкішну парасольку й мовчки простягнув їй. Пані Девіс вихопила її й рішучо метнулася геть. Джеррі й Карл більше не з’їжджали поручнями сходів, а сиділи на ґанку разом із Фейт. На жаль, усі троє дзвінко виспівували: «У середмісті гаряче сьогодні»^[21] й пані Девіс, зачувши слова «…ноги в руки – і тікай», вирішила, що спів адресовано їй і тільки їй. Вона спинилася й тицьнула в дітей парасолькою.

– Ваш батько – телепень, – сказала пані Девіс, – а ви – урвителі, і відшмагати вас треба так, щоб до скону затямили.

– Він не телепень! – крикнула Фейт.

– Ми не урвителі! – обурилися хлопці, але пані Девіс уже пішла й нічого не почула.

– Мабуть, вона сказилася, – виснував Джеррі. – А хто такі урвителі?

Пан Мередіт іще кілька хвилин міряв кроками вітальню, а тоді повернувся до бібліотеки й сів, хоч і не поринув знову в труднощі німецької теології – надто схвильований і засмучений був він для цього. Пані Девіс пробудила його до дійсності, жорстоко й болісно. Невже він такий байдужий, неуважний батько, яким вона змалювала його? Невже він так катастрофічно занедбав духовні й фізичні потреби цих чотирьох маленьких істот, які в усьому залежать від нього, позбавлені материної опіки? Невже парафіяни осуджують його так непримиренно, як каже про це пані Девіс? Мабуть, так, якщо вона прийшла із проханням віддати їй Уну, беззастережно певна, що він позбудеться рідної доньки, немов приблудного, чужого кошеняти. А коли так, то що тоді?

Джон Мередіт застої пав і знову закрокував брудною, неприбраною кімнатою. Що він міг удіяти? Адже він любив своїх дітей так само, як будь-який батько, і знав, попри зусилля пані Девіс та її однодумців, що й вони віддано люблять його. Але чи міг він подбати про них? Йому найкраще були відомі власні слабкості й вади – як і те, що діти потребували здорового й благодатного впливу доброї жінки. Та де ж її знайти? Найняти служницю означало тяжко скривдити тітку Марту. Вона ж була переконана як у власній моторності, так і в тому, що вміє робити все потрібне для нього й дітей. Ні, він не міг образити сердешну стареньку, що була така добра до них. Як вона любила Сесілію! І Сесілія наполягала, щоб він тактовно ставився до тітки Марти. Аж раптом пан Мередіт пригадав, як тітка Марта була натякнула, що слід йому знов одружитися. Мабуть, нова паніматка не викликала б у неї такого обурення, як служниця. Але марно про це й думати – він не кохав і не міг покохати жодної жінки, окрім Сесілії. То що ж лишається? Зненацька пастор надумав піти в Інглсайд і порадитися з пані Блайт. Вона була однією з тих нечисленних жінок, у товаристві яких він ніколи не почувався сором’язливим чи недорікуватим. До неї він завжди ходив по розраду й підтримку. Можливо, і тепер вона могла б запропонувати йому якийсь вихід. А якби й ні – пан Мередіт відчував, що після розмови з пані Девіс йому потрібне гідне, дружнє спілкування, що позбавило б його гіркого осаду в душі.

Він квапливо перевдягнувся й повечеряв не так відсторонено, як зазвичай. Уперше йому подумалося, що їхній стіл убогий, а страви геть несмачні. Мигцем поглянувши на дітей, пан Мередіт відзначив, що вони рум’яні й здорові з лиця – окрім Уни, але вона й за материного життя не була вельми дужа. Усі вони сміялися, теревенили й мали цілком щасливий вигляд. Найщасливіший був Карл, по тарілці в якого дибало двоє прекрасних павуків. Голоси в дітей були приємні, поводилися вони чемно й піклувалися одне про одного. А втім, пані Девіс заявляла, що їхня поведінка збурює всю парафію.

Пан Мередіт вийшов на вулицю, уздрів на лобридзькій дорозі лікаря й пані Блайт у бричці, і посмутнів. Отже, пані Блайт поїхала, в Інглсайд іти марно. А йому так хотілося поговорити з кимось! Тужливо розглянувшись довкола, пан Мередіт побачив, як вікна старого будинку Вестів на пагорбі засяяли в призахідних рожевих променях, наче маяк доброї надії. Раптом він пригадав сестер Вест і подумав, що залюбки послухав би глузливі судження Еллен та побачив ніжну, милу усмішку Розмарі й тихий спокій синіх її очей. «З лиця дарунок – невпинна втіха», – так написав колись Філіп Сідні^[22], мовби про неї. А йому потрібна була втіха, то чого б не зайти до Вестів? Еллен запрошувала його… та ще була книжка, яку він позичив у Розмарі. Треба її повернути, доки він не забув. У нього майнув неприємний здогад, що безліч своїх книжок він позичив колись і забув повернути власникам. Цього разу так не можна було вчинити – отож пан Мередіт повернувся до бібліотеки, узяв книжку й зник у Долині Райдуг.

Розділ 15. Знову чутки

Якось увечері, після похорону пані Майри Мюррей із того боку затоки, панна Корнелія й Мері Ванс зайшли в Інглсайд. Було кілька тем, які панна Корнелія прагнула обговорити, щоб зняти з душі тягар. Попервах слід було, звісно, висловити думку про похорон. Цю розмову завели Сьюзен і панна Корнелія; Енн зазвичай не брала участі в таких похмурих бесідах. Вона сиділа осторонь, споглядаючи осіннє полум’я жоржин у саду і сонну рожеву гавань, забарвлену вересневими сутінками. Мері сиділа побіля неї, смиренно вимахуючи шпицями. Серце Мері Ванс було в Долині Райдуг, від якої линув веселий приглушений сміх, та панна Корнелія чіпко стежила за кожним рухом її пальців. Перш ніж іти бавитися, вона мусила зв’язати певну кількість рядів своєї панчохи. Мері в’язала, припнувши язика, проте нашорошивши вуха.

– Ніколи не бачила такої гарної небіжчиці, – замислено мовила панна Корнелія. – Майра Мюррей завжди була красунею – вона з лобридзьких Корі, а ті всі були славні на вроду.

– Я сказала їй, коли минала труну: «Бідолашна. Вигляд у тебе гарний, то я сподіваюся, на небесах тобі теж добре», – зітхнула Сьюзен. – Вона майже не змінилася. Сукня на ній була чорна, сатинова – та, що вона вбирала чотирнадцять років тому на весілля своєї доньки. Тітка веліла їй відкласти ту сукню на похорон, а Майра засміялася й каже: «Хай мене в ній поховають, але доти, тітонько, я ще нею натішуся». І вона таки дотримала слова. Майра Мюррей була не з тих, хто має звичку ховати себе живцем. Часто після того я бачила, як вона веселиться в тій сукні десь у гостях, і казала собі: «Красуня ти, Майро, і плаття це тобі личить, але, напевно, буде тобі з нього саван». Бачте, пані Еліот, моє пророцтво здійснилося.

Сьюзен знову тяжко зітхнула. Вона впивалася своїм даром провидиці й невичерпно цікавою темою для розмови.

– Я завжди раділа, коли бачила Майру, – мовила панна Корнелія. – Вона була весела й життєрадісна; щойно потиснеш їй руку – уже й самому легше на душі. Майра в усьому віднаходила світлий бік.

– Це правда, – притакнула Сьюзен. – Її зовиця розповідала, буцім, коли лікар сказав Майрі, що нічим їй не зарадить і вона вже не оклигає, та жваво відповіла: «Добре, коли так, що варення я вже не варитиму й осіннього прибирання робити не мушу. Я завжди любила поратися в домі навесні, а восени терпіти не могла. Ну та, на щастя, цього року вже так не буде». Хоча дехто вважав би її геть легковажною, пані Еліот, і мені здалося, що тій зовиці було за Майру ніби як соромно. Вона сказала, що Майра через хворобу дещо з розуму спала. Але я відповіла їй: «Ні, пані Мюррей, не тривожтеся. Просто Майра на все вміє поглянути із кращого боку».

– Її сестра Луелла була зовсім не така, – озвалася панна Корнелія. – Жодного світлого боку ні в чому не бачила – лиш чорне й відтінки сірого. Онде скільки років запевняла, що вмре наступного тижня. «Скоро вже я зніму цей тягар з ваших пліч», – казала вона своїм рідним зі стогоном. А коли хтось із них наважувався мовити слово про свої наміри на майбутнє, вона знову бралася стогнати: «Ох, тоді вже я вас покину». Коли я бувала в них, то завжди притакувала на це, і вона навісніла, аж майже оклигувала на кілька наступних днів. Здоров’я її відтоді поліпшилося, а душею вона досі нидіє. Майра була геть інакша. Завжди вміла розрадити інших, словом чи ділом. Може, то якось пов’язано з їхніми чоловіками. Луелла взяла собі лютого й навіженого, повірте мені. А Джим Мюррей був навіть пристойний, як на чоловіка. Нині він стояв убитий горем. Нечасто я співчуваю чоловікам на похоронах дружин, але Джима Мюррея було шкода.

– Не дивно, що він був смутний. Де ж йому знайти собі іншу таку, як Майра? – підхопила Сьюзен. – Та він, певно, і не намагатиметься – діти вже виросли, Мірабель сама дасть раду з господарством. Та хтозна, що спаде на думку вдівцю; принаймні я і вгадувати не беруся.

– Тяжко буде без Майри в церкві, – мовила панна Корнелія. – Вона встигала безліч справ упорати, ніколи ні перед чим не спинялася. Коли перешкоди були нездоланні, вона їх обходила, а як обійти не могла – вдавала, що їх не існує, і незрідка виявлялося, що це так і є. «Я нічим не журитимуся аж до кінця своєї земної мандрівки», – сказала вона мені якось. Ну от, тепер її земна мандрівка завершена.

– Ви так гадаєте? – раптом озвалася Енн, виринаючи із замрії. – Я не можу уявити, що її мандрівку завершено. Невже ви думаєте, буцім вона сидить, склавши руки – палка, допитлива натура, що завжди вважала життя захопливою пригодою? Ні, я певна, що по смерті вона відчинила двері й вийшла у… у… у нову дивовижну пригоду.

– Можливо… можливо, – згодилася панна Корнелія. – Бачте, Енн, рибонько, я й сама ніколи не поділяла цієї доктрини вічного спокою – хоча, надіюся, мої слова не здадуться вам єрессю. На небесах я хочу мати ті самі клопоти, що й на землі. І небесні замінники пончиків та пирогів – щось, що я муситиму пекти. Звісно, часом усяка людина втомлюється – і що старша вона, то сильніша й утома. Та, думаю, усі втомлені встигнуть іще відпочити, доки мине життя вічне – окрім хіба ледарів-чоловіків.

– Коли ми з Майрою знову зустрінемося, – мовила Енн, – я хочу бачити, як вона легко йде нам назустріч, сміючись так само весело, як тут.

– Ох, пані Блайт, дорогенька, – жахнулася Сьюзен, – ви ж не думаєте, наче Майра сміятиметься у світі прийдешнім?

– А чому ні, Сьюзен? Гадаєте, ми будемо там плакати?

– Ні-ні, пані Блайт, дорогенька, ви не розумієте… Я думаю, ми не будемо там ані плакати, ані сміятися.

– А що ж ми робитимемо тоді?

– Тоді, – відказала заскочена Сьюзен, – я так собі думаю, пані Блайт, дорогенька, що ми зберігатимемо поважний і святобливий вираз.

– Невже ви вважаєте, Сьюзен, – цілком серйозно проказала пані Блайт, – що я чи Майра Мюррей могли би постійно мати святобливий вираз… постійно, Сьюзен?

– Ні, – неохоче визнала Сьюзен. – Напевно, ви обидві зрідка будете там усміхатися. Але я ніколи не погоджуся з тим, що на небесах хтось сміятиметься. Мені, пані Блайт, дорогенька, сама лише думка про це видається гріховною.

– Вернімося на землю, – мовила панна Корнелія. – Хто тепер учителюватиме в недільній школі замість Майри? Відколи та хворіла, її заступала Джулія Клоу, але взимку вона переїздить до міста – отже, мусимо знайти когось іще.

– Я чула, що дружина Лорі Джемісона хоче обійняти цю посаду, – відказала Енн. – Вони із чоловіком сумлінно ходять до церкви, відколи переїхали сюди з Лобриджа.

– То попервах, – недовірливо буркнула панна Корнелія. – Заждіть, хай мине бодай рік.

– Вона така ненадійна, ця пані Джемісон, – серйозно озвалася Сьюзен. – Раз була вмерла, а як рідня поклала її на стіл, щоб зняти мірки для труни – ожила. Бачте, пані Блайт, дорогенька, такій людині ні в чім довіряти не можна.

– Ану ж, як виявиться, що вона методистка? – докинула панна Корнелія. – Я чула, що в Лобриджі вона ходила до методистської церкви так само часто, як до пресвітеріанської. Тут я її на цьому ще не заскочила, та все одно, мабуть, не варто запрошувати пані Джемісон на посаду в недільній школі. Але так чи так, ліпше її не кривдити. Ми втрачаємо надто багато парафіян: хтось умирає, хтось на щось ображається. Онде й пані Девіс покинула церкву – ніхто не знає, чому. Вона сказала опікунам, що не пожертвує більше ні цента на платню панові Мередіту. Усі вважають, що в тім винні його діти, але я чомусь так не думаю. Я допитувала Фейт, у чому річ, та все, що вона розказала – буцім недавно пані Девіс прийшла до їхнього батька начебто в доброму гуморі, а після розмови пішла страшенно розлючена, ще й обізвала малих «урвителями».

– Урвителями, бач! – обурилася Сьюзен. – Невже вона забула, що її дядька з материного боку підозрювали в отруєнні власної жінки? Не те, щоб це було доведено, пані Блайт, дорогенька, і не варто сліпо вірити в усі чутки… Але якби то в мого дядька жінка померла без жодних на те причин, я остереглася б невинних дітей називати урвителями.

– Уся біда в тім, – пояснила панна Корнелія, – що пані Девіс жертвувала панотцеві найбільше з усіх, тож, як не крути, це величенька втрата. А коли їй удасться намовити й Дугласів проти пана Мередіта, йому доведеться поїхати.

– Вряд чи пані Девіс матиме вплив на Дугласів, – із надією припустила Сьюзен. – Родичі терпіти її не можуть.

– Та всі вони за родину стіною стоять. Зачепиш одного – зачепиш усіх. Без них ми не впораємося, це ясно. Половина платні надходить від них. Хай які вони є – та вже ж не жадібні. Норман Дуглас жертвував сотню на рік, доки ще не покинув церкви.

– А чому він її покинув? – запитала Енн.

– Сказав, що один зі старост обдурив його на продажі корови. Ось уже двадцять років він не відвідує церкви. Жінка його ходила, доки була жива, бідолашка, та він дозволяв їй жертвувати хіба цент щонеділі. Її це так принижувало. Він не був їй добрим чоловіком, хоч вона ніколи й не нарікала – та вигляд мала зацькований. Тридцять років тому Норман не побрався з тією жінкою, що хотів, а Дугласи не люблять удовольнятися другим сортом.

– Хто була та жінка?

– Еллен Вест. Вони не були заручені, але два роки повсюди ходили разом. А тоді посварилися – хтозна-чого. Мабуть, через якусь дурницю. Норман охолонути не встиг, як одружився з Естер Різ – я певна, просто щоб розізлити Еллен. Хіба не типовий чоловік? Естер, мила душенька, сили волі мала небагато, а Норман знищив і ту, що була. Надто вже покірну жінку він узяв, коли потрібував такої, що протистояла б йому. Еллен тримала б його під закаблуком, а він любив би її за це ще сильніше. Він зневажав Естер, повірте мені, бо вона у всьому йому поступалася. Я часто чула, як він казав іще замолоду: «Мені треба жінки кусливої, щоб у гарячому купана – це головне».

А пошлюбив ту, що нездатна й гусці сказати: «Киш!». Хіба не типовий чоловік? Різи всі, немов трава: ворушаться спроквола, але не живуть.

– Рассел Різ, коли женився вдруге, узяв обручку першої жінки, – згадала Сьюзен. – Це, пані Блайт, дорогенька, надмірна ощадливість, як на мене. А його брат Джон поставив собі надгробок на цвинтарі по той бік затоки. Вибив на ньому все, крім дати смерті, ходить тепер щонеділі й милується. Іншим то невелика забава, а йому, бачте, отак. Ну, але кожному своя втіха. Що ж до Нормана Дугласа – то він сутий безбожник. Наш попередній панотець спитав був у нього, чого він до церкви не ходить, а той відповів: «Жінки там потворні, пасторе – надто багато потворних жінок». Я хотіла би зайти до нього якось і сказати, пишно й урочисто: «Згадай про пекло!»

– О, Норман не вірить у пекло, – мовила панна Корнелія. – Надіюся, на смертнім ложі він збагне, як помилявся. Мері, ти зв’язала свої три дюйми; можеш півгодини погуляти з іншими дітьми.

Мері не довелося просити двічі. Вона полинула в Долину Райдуг, мов на крилах, і негайно переказала Фейт Мередіт усе, що чула про пані Девіс.

– І пані Еліот каже, що вона намовить усіх Дугласів проти вашого татка, і ви поїдете геть, бо він не матиме тут платні, – завершила свою промову Мері, – і я не знаю, коли чесно, що тут можна вдіяти. Якби старий Норман Дуглас вернувся до церкви й жертвував би на платню, було б незле. А він не вернеться… і всі Дугласи підуть… і ви поїдете геть.

Того вечора Фейт лягла спати з тяжким серцем. Думка про те, що їм доведеться поїхати із Глена, була нестерпна. Ніде в усьому світі не знайти їй таких приятелів, як Блайти. Її серденько боліло ще тоді, коли сім’я поїхала з Мейвотера – Фейт пролила немало гірких сліз, прощаючись із тамтешніми друзями та домом, де жила й померла її мати. Вона не могла спокійно думати про нову, ще тяжчу муку. Вона не могла покинути Глен, і любу Долину Райдуг, і цей дивовижний цвинтар!

«Жахливо бути донькою панотця, – плакала Фейт у подушку. – Щойно приймешся десь, як тебе вже видирають із корінням. Ніколи, ніколи не вийду я заміж за пастора, хай який гарний він буде!»

Фейт сіла в ліжку й визирнула у віконце, довкруж якого зміїлися пагони винограду. У непорушній ночі було чути лиш тихе дихання Уни. Зненацька Фейт стало самотньо й страшно. Попід зоряною небесною лукою лежав осінній Глен Святої Марії. По інший бік видолинку в спальні Нен і Ді Блайт мерехтів вогник; іще один блимав у Волтеровій кімнаті. Фейт припустила, що бідолашному Волтеру, певно, знову розболівся зуб. Потім вона зітхнула, ледь заздрісно подумавши про Нен і Ді. У них була мама й власний дім, вони не мусили переїздити з ласки людей, які хтозна-чого ображаються й кличуть інших «урвителями». А поза Гленом, між безшелесних сонних полів, тріпотів інший вогник. Фейт знала, що то світиться в домі Нормана Дугласа. Подейкували, буцім він цілі ночі просиджував над книжками. Мері сказала, що все було б добре, якби тільки він повернувся до церкви. А чом би й ні? Фейт споглядала велику зорю, низько навислу над гостроверхою високою ялиною у дворі методистської церкви, коли її осяяла думка. Вона знала, що треба зробити, і вона, Фейт Мередіт, зробить це. Усе буде добре. Фейт полегшено зітхнула, відвернулася від темного, смутного світу й згорнулася калачиком у ліжку поряд з Уною.

Розділ 16. Зуб за зуб

Прийнявши рішення, Фейт одразу взялася до справи. Не гаючи часу, наступного ж дня після школи вона подалася в село. Біля пошти її наздогнав Волтер Блайт.

– Мама просила мене зайти до пані Еліот, – мовив він. – А ти куди зібралася, Фейт?

– У церковній справі, – зверхньо відказала дівчина. Більше вона нічого не повідомила, тож Волтер відчув себе ображеним. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Теплий вітряний вечір пахнув загуслою сосновою живицею. Поза дюнами лежало ясно-сіре море, спокійне та прекрасне. Гленський струмок ніс за течією флотилію багряно-золотого листя, наче вервечку казкових човнів. Скошене житнє поле Джеймса Різа, налите призахідними рожево-коричневими барвами, обсіло вороння, поважно обговорюючи добробут воронячої держави. Зненацька Фейт порушила їхнє засідання, видершись на паркан і кинувши в них уламком старої жердини. Повітря сповнилося ляскотом чорних крил та розлюченим карканням.

– Нащо ти це зробила? – докірливо запитав Волтер. – Їм же було так добре.

– Ненавиджу ворон, – безтурботно озвалася Фейт. – Вони такі чорні й хитрі – я аж відчуваю їхнє лицемірство. Знаєш, вони крадуть яйця із гнізд у маленьких пташок. Я сама бачила весною на нашій галявині. Волтере, а чому ти такий блідий? Учора знову зуб розболівся?

– Так, – здригнувся Волтер, – жахливо. Я не міг заснути… ходив кімнатою й уявляв, що я – давній християнський мученик, якого катують за наказом Нерона. Це трохи допомогло… а тоді мені стало так зле, що я вже нічого не міг уявляти.

– Ти плакав? – стурбовано запитала Фейт.

– Ні… та я лежав на підлозі й стогнав, – зізнався Волтер. – Тоді прийшли дівчата, і Нен дала мені кайєннського перцю, щоби покласти на зуб, але стало ще гірше… а Ді веліла потримати в роті холодну воду. Я не міг цього знести, і вони покликали Сьюзен. А Сьюзен сказала, що то мені добра наука за те, що я напередодні сидів на холоднім горищі й базграв дурниці; але потім розпалила в печі й дала мені пляшку з гарячою водою. Я приклав пляшку до щоки й мені попустило. Тоді я сказав Сьюзен, що мої вірші – то не дурниці, і не їй про це судити. А вона сказала – хвала небесам, що їй про поезію таки невідомо нічого, крім того, що все це брехня. Але ти знаєш, Фейт, що це не так. Ось чому я люблю писати вірші: у них можна сказати істинну правду, яка не буде правдою в прозі. Я пояснив це Сьюзен, а вона веліла мені не базікати й лягати спати, поки вода не охолола, інакше вона дасть мені пересвідчитися, чи та моя базгранина лікує зубний біль, і надіється, що мені з того буде урок.

– Чого ти не поїдеш до зубного лікаря в Лобридж і не вирвеш цей хворий зуб?

Волтер знову здригнувся.

– Вони всі хотіли, щоб я поїхав… а я не можу. Це буде так боляче.

– Боїшся маленького болю? – зневажливо пирхнула Фейт.

– То буде великий біль, – спалахнув Волтер. – А я не зношу болю. Тато сказав, що не наполягатиме, а просто зачекає, доки я сам вирішу поїхати.

– Ну, трохи воно болітиме, а тоді все скінчиться, – умовляла Фейт. – А це в тебе стався вже п’ятий напад. Якби ти поїхав і вирвав зуба, більше не було б таких тяжких ночей, як нині. Мені одного разу рвали зуб. На мить було боляче – я навіть закричала – а потім усе, тільки кров потекла.

– Кров – то найгірше. Це так неприємно! – скрикнув Волтер. – Минулого літа, коли Джем поранив ногу, я ледь не зомлів. Сьюзен казала, що я зблід сильніше, ніж Джем. Та я не міг дивитися, як йому боляче. Фейт, це жахливо – що хтось завжди мучиться. Нестерпно бачити страждання інших. Я хочу втекти від них… далеко-далеко, доки нічого не буде ні видно, ні чути.

– Нащо здіймати галас через те, що комусь болить? – мовила Фейт, стріпнувши кучерями. – Звісно, той, хто пораниться, завжди кричить, і все замащено кров’ю, і мені теж неприємно бачити, як люди мучаться. Але я не хочу тікати – я хочу закасати рукави й допомогти їм. Твій тато незрідка мусить завдавати людям болю, щоб вилікувати їх. А що вони робили б, якби він утік світ за очі?

– Я не сказав, що втік би – мені лише хочеться втекти. Це інше. Я теж хочу помагати людям… але найбільше хочу, щоб у світі не було нічого бридкого й жахливого, а тільки радість і краса.

– Нема чого думати про те, що неможливо, – утяла Фейт. – Зрештою, бути живим дуже добре. Якби ти вмер, тобі не болів би зуб, але ти все одно ж хотів би жити, правда? Ох, Ден Різ іде. Мабуть, рибалив у затоці.

– Терпіти не можу Дена Різа, – мовив Волтер.

– Я теж, як і решта дівчат. Я пройду попри нього так, ніби його не існує. Дивися!

І Фейт, пихато скинувши підборіддя, прочимчикувала повз із погордою, яка боляче вразила Дена. Він озирнувся їй услід і закричав дедалі зневажливіше:

– Свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця!!!

Фейт ішла, удаючи, буцім не чує. Проте вуста її тремтіли від люті. Вона знала, що не дорівняється до Дена в умінні вигадувати бридкі прізвиська. Шкода, що з нею йде не Джем Блайт, а Волтер. Якби Ден Різ назвав її «свинюшницею» в присутності Джема, той полатав би йому боки! Але Волтер… Фейт і на думку не спадало чекати від нього захисту чи дорікати йому тим, що він її не боронить. Адже Волтер ніколи не бився з іншими хлопцями, так само, як Чарлі Клоу з Північної вулиці. Фейт зневажала Чарлі за боягузтво, та Волтер, на диво, не викликав у неї презирства. Для неї він був, мов істота з іншого світу, де панують зовсім інші звичаї. Дівчинка не сподівалася, що Волтер відлупцює замурзаного, веснянкуватого Дена Різа, як не сподівалася цього й від зоряноокого янгола. Та їй було жаль, що поряд немає дужих Джема чи Джеррі, і душу їй троюдила образа.

Волтер уже не був блідий. Щоки його спалахнули багряним рум’янцем, а очі затуманилися соромом і гнівом. Він знав, що мусить помститися за Фейт. Джем рішучо став би на прю й змусив би Дена забрати все сказане назад. Річі Воррен вивергнув би на Дена цілий потік ущипливих слів. Але Волтер не міг – просто не міг обзиватися. Він знав, що в цьому поєдинку на нього чекатиме неминуча поразка. Він не міг ані придумати, ані промовити мерзенних, брутальних висловів, які так легко злітали з вуст Дена Різа. Та й кулачна помста була Волтеру не до снаги. Сама думка про бійку видавалася йому гидкою. Бійка болюча, груба і, що найгірше, неприємна. Волтер не розумів, чому Джем завжди радий зітнутися з кимось. Та в цю мить хлопець шкодував, що не може стятися з Деном Різом. Йому було соромно, що Фейт Мередіт образили в його присутності, а він навіть не спробував провчити кривдника. Вона, мабуть, зневажає його за це. Відколи Ден назвав її «свинюшницею», Фейт не сказала ні слова. Отож він навіть зрадів, коли їхні шляхи розійшлися.

Фейт і собі відчула полегшення, хоч і з іншої причини. Вона хотіла побути сама, бо ж раптом перелякалася, згадавши, куди й навіщо йде. Вогонь завзяття вщух, надто опісля того, як Ден Різ похитнув її впевненість. Фейт повинна була втілити задумане, проте зненацька їй забракло відваги. Вона йшла попросити Нормана Дугласа вернутися до церкви, і тепер відчувала, що боїться його. Завдання, яке вдома видавалося легким, тут набуло зовсім інакших барв. Вона багато чула про Нормана Дугласа й знала, що його бояться навіть найстарші хлопці в школі. Подейкували, що той лихослов – ану ж, як і він відважить їй гидке прізвисько? Фейт не зносила образ – вони пригнічували її волю сильніше, аніж фізичні удари. Але вона не спиниться – Фейт Мередіт ніколи не спиняється. Вона не може здатися, щоб татові не довелося їхати із Глена.

Довгою стежкою Фейт дійшла до будинку – великого старомодного будинку, поза яким, немов солдати, вишикувалися осокори. На заднім ґанку з газетою сидів сам Норман Дуглас. Поряд лежав його великий пес. Із кухні, де пані Вілсон, служниця Нормана Дугласа, готувала вечерю, долинав брязкіт каструль – сильний, зумисний і лютий, бо ж Норман допіру посварився з пані Вілсон, відтак обоє перебували в кепському гуморі. Тому, коли Фейт ступила на ґанок і Норман відклав газету, мала прохачка зустрілася поглядом із навісним роздратованим чоловіком.

Як на свій копил, Норман Дуглас був доволі вродливий. Довга руда борода струмувала по його широких грудях, і пишна кучма рудого волосся, геть не посрібленого літами, буяла на масивній голові. Його високе біле чоло ще не помережали зморшки, а сині очі палали вогнем бурхливої юності. Він міг бути дуже приязний, коли хотів цього, а коли ні – ставав достеменно жахний. Нещасна Фейт, яка палко воліла знов навернути Нормана до церкви, застала його сердитим і набурмосеним.

Він не знав її й глипнув на неї неласкаво. Норманові Дугласу подобалися дівчата жваві, сміхотливі й гарячковиті. Фейт у цю мить була дуже бліда – а саме рум’янець мав украй важливе значення для її вроди. Без нього вона здавалася бляклою та плохою. Тепер же своїм вибачливим переляканим виглядом вона пробудила в душі господаря забіяку.

– А ти що за одна? Чого прийшла? – гримнув він славетним нагніваним басом.

Уперше в житті Фейт не могла відповісти. Вона й не уявляла, що Норман Дуглас виявиться такий. Натомість він розлютився ще дужче, помітивши, як їй заціпило від жаху.

– Що з тобою? – знову пророкотав він. – Хочеш сказати щось, а боїшся? Ну, що таке? Кажи вже! Чи язика проковтнула?

Сердешна Фейт не могла проказати ні слова. Її не слухався голос. Вуста затремтіли.

– На Бога, не рюмсай! – ревнув Норман. – Не зношу таких шмаркачок! Прийшла сказати щось, то кажи й грець із ним! Чи вона пришелепувата? Не дивися на мене так! Я людина! У мене немає хвоста! Що ти за одна? Що за одна, я тебе питаю?

Норманів голос відлунював, певне, аж на узбережжі. Грюкіт на кухні припинився – пані Вілсон вирячила очі й нашорошила вуха. Норман уперся величезними засмаглими ручищами в коліна і, нахилившись уперед, утупився в пополотніле, перестрашене личко Фейт. Він височів над нею, наче злий велетень із казки. Здавалося, він щомиті може проковтнути її.

– Я… Фейт… Мередіт… – ледь чутно пролебеділа вона.

– Мередіт, га? Із пасторських малих? О, я чув про вас, чув! Їздите селом на свинях і порушуєте день суботній? Спритний виводок! Ну, чого ти прийшла? Що тобі треба від старого безбожника? Я не прагну заступництва пасторів і сам не втручаюся в їхні справи. Чого ти хочеш, га?

Фейт хотіла опинитися за тисячу миль від Нормана Дугласа. Сяк-так вона зважилася просто й відверто промовити:

– Я прийшла… просити вас… ходити до церкви… і жертвувати… на платню.

Норман витріщився на неї, а тоді знову вибухнув гнівом.

– Зухвале дівчисько! Хто тебе намовив, шельмо? Хто?!

– Ніхто, – відказала сердешна Фейт.

– Брешеш! Не смій брехати! Хто тебе намовив? Авжеж не татусь – у нього заповзяття менше, ніж у дурної блохи. Та й не велить він тобі робити те, на що сам не зважиться. То хто ж? Одна з тих гленських старих дівуль, га?

– Ні… я… прийшла сама.

– За дурня мене маєш? – ревнув Норман.

– Ні, я гадала, що ви джентльмен, – просто сказала Фейт, не бажаючи надати саркастичного звучання своєму тону.

Норман аж підскочив.

– Не потикайся до чужої справи! Замовкни, щоб я ні слова більше не чув! Якби ти не була така дрібна, я показав би тобі, як носа пхати! Коли мені треба буде лікаря чи панотця, я їх покличу! А доти й знати їх не бажаю! Вшивайся звідси, шмарогузко!

Фейт «ушилася». Мов невидюща, прошкандибала вона сходами, стежиною до хвіртки й на вулицю. Утім, на півдорозі до села заціпеніння її минуло, а переляк поступився місцем пекучій люті. Здолавши бічну стежку, Фейт Мередіт упала в незнаний донині шал. Дошкульні слова Нормана Дугласа розпалили нищівний вогонь у її душі. Піти додому? Е, ні! Вона повернеться до того старого людожера й скаже йому все, що думає про нього! Він іще пошкодує! «Шмарогузка», дзуськи!

Дівчина розвернулася й несхитним кроком рушила назад. Ґанок стояв порожній, кухонні двері зачинені. Фейт удерлася на кухню, не постукавши. Норман Дуглас щойно сів вечеряти, але досі не випустив газети з рук. Фейт кинулася до нього, вихопила газету, жбурнула на підлогу й наступила на неї. Потім, розпашіла, відважно метнула йому в обличчя погляд, що вергав блискавки. У цю мить вона була такою прекрасною юною фурією, що Норман Дуглас ледь упізнав її.

– Чого тобі знову? – гарикнув він радше спантеличено, ніж сердито.

Вона сміливо дивилася в його люті очі, погляд яких не всяк міг витримати.

– Я прийшла сказати вам усе, що думаю про вас, – мовила Фейт дзвінким, чистим голосом. – Я вас не боюся. Ви грубий, несправедливий старий тиран. Сьюзен каже, що ви потрапите до пекла, і мені жаль було вас, але більше не буде. Ваша дружина десять років не мала нового капелюшка – хіба то дивно, що вона померла? Віднині я корчитиму вам гримаси щоразу, коли зустріну. І щоразу ви знатимете, що діється у вас за спиною. Я бачила книжку в татовій бібліотеці – там намальований диявол, і нині я піду й напишу під ним ваше ім’я! Ви старий упир, і я надіюся, що вас обсядуть пранці!

Фейт не знала, ані хто такий упир, ні що таке пранці. Вона чула ці слова від Сьюзен і з тону її зрозуміла, що йдеться про щось гидке. Норман же добре відав, що означає принаймні друга з її образ. Не зронивши ні слова, він вислухав тираду Фейт, а коли вона вмовкла, задихана, і тупнула ногою – зненацька розреготався.

– Бач, а в тебе є запал! – гримнув він, гучно ляснувши себе по колінах. – Така ти мені подобаєшся! Ну, сідай-но… сідай.

– Не сяду! – відрубала Фейт. Очі її паленіли навіженим вогнем. Вона подумала, що Норман кепкує з неї… бере на глум. Ліпше б він знову пустився кричати; холодне презирство завдавало їй тяжчої кривди. – Я не сяду у вашому домі. Я йду звідси геть. Але я рада, що прийшла й сказала, як я ненавиджу вас!

– Я теж радий – страшенно радий, – реготнув Норман. – Ти мені подобаєшся. Ти дивовижна… ти незрівнянна! Які рум’яні щоки, яке завзяття! І я назвав її шмарогузкою? Ні, це ж достеменна розбійниця! Сідай, мала. Якби ти одразу так напалася на мене! То ти напишеш моє ім’я під портретом диявола, га? Але ж він чорний, мала… чорний, а я рудий! Так не годиться… ні, так не годиться. І ти хочеш, щоб мене обсіли пранці? Зглянься, мала – хворів я на це замолоду. Не насилай на мене знов такого вроку! Сідай – ну, сідай. «Іще раз, друже мій, налий за молоді літа»^[23].

– Ні, дякую, – гордовито сказала Фейт.

– Випиймо, випиймо разом… Я перепрошую, мала – чуєш, я перепрошую. Виставив себе дурнем і пошкодував уже. Куди пряміше сказати – вибач мені й забудь. Потиснімо руки, мала… потиснімо руки. Вона не хоче – ні, не хоче! Але вона мусить! Слухай-но, мала, якщо потиснеш мені руку й переломиш хліба зі мною, я жертвуватиму на пасторську платню стільки ж, як і раніше, та й до церкви ходитиму – щомісяця, кожної першої неділі. А стара Кітті Девіс припне язика, обіцяю! Із усієї родини тільки я й можу це влаштувати. То що, домовилися ми з тобою, мала?

Здавалося, що вони таки домовилися. Не встигнувши отямитися, Фейт виявила, що сидить за одним столом з людожером і тисне йому руку. Гнів її вщух, бо ж Фейт не вміла сердитися довго, проте хвилювання ще мерехтіло вогнем у її очах і паленіло на виду рум’янцем. Норман Дуглас дивився на неї зі щирим захватом.

– Гей, Вілсон, видобувайте найкраще варення, – звелів він, – і не дміться, жінко, не дміться. Хай ми посварилися – що з того? Гроза очищує повітря, і все після неї оживає. Але ніякої вам ні мрячки, ні мжички, жінко! Цього я не зношу. Гнівайтеся, та не смійте рюмсати. Ось тобі, мала – тут бараболя з м’ясом. Поїж-но спершу це. Вілсон його чудернацько називає, але для мене це натоптиво. Усяке химерне їдло я називаю «натоптивом». А гидке пійло – «хлюпавкою». Чай Вілсон – то справжня хлюпавка. Мабуть, вона заварює його із лопухів! Не пий тих чорних помиїв; ось тобі молоко. Повтори-но, як тебе звуть?

– Фейт.

– Тільки не Фейт! Тільки не Фейт! Паскудне ім’я. А іншого немає?

– Ні, пане Дуглас.

– Ох, не люблю я цього імені – геть нудне. А мені ще й нагадує про мою тітку Джинні. Вона назвала трьох своїх дочок Фейт, Хоуп і Черіті^[24]. Фейт ні в що не вірила, Хоуп нічого не сподівалася… все їй було не те. А Черіті – ох, і зажерлива виросла. Тебе треба кликати Червоною Трояндою – ти схожа на неї, коли розлютишся. Я називатиму тебе Червоною Трояндою. То що, підманула ти мене, мала… змусила вернутися до церкви. Я вернуся – але раз на місяць, мала… пам’ятай – раз на місяць. А може, ну його, мала? Колись я жертвував пастору сотню на рік. Якщо пообіцяю дві – ти дозволиш мені не ходити до церкви, га?

– Ні, пане Дуглас, – лукаво всміхнулася Фейт. – Я хочу, щоб ви й до церкви ходили.

– Ну, угода є угода. Дванадцять разів на рік, може, і витримаю. Ох, і галасу буде в церкві, коли я знову туди прийду! То стара Сьюзен Бейкер каже, що я потраплю до пекла? А ти як гадаєш, мала – так воно буде чи ні?

– Надіюся, що ні, пане Дуглас, – промимрила спантеличена Фейт.

– Чому надієшся, га? Скажи, чому ти надієшся? Поясни-но мені, мала, поясни.

– Бо… це, мабуть, дуже неприємне місце, пане Дуглас.

– Неприємне? То ще який у кого смак. Янголи набридли б мені швидше. Уяви-но стару Сьюзен із німбом, га?

Фейт уявила – і раптом щиро й весело засміялася. Норман схвально дивився на неї.

– Кумедно, га? Ох, як ти мені подобаєшся! А щодо церкви… скажи-но мені: твій татусь уміє проповідувати?

– Він чудовий проповідник, – мовила вірна Фейт.

– Невже? Але я перевірю… я пошукаю в нього вад! Хай добирає слів у моїй присутності! Я впіймаю його… зажену його в пастку… я знайду вади в його промові. Коли вже я ходитиму до церкви, то розважатимуся добряче. А він читає казання про пекло?

– Ні-і-і… Мабуть, ні.

– Шкода. Я люблю такі проповіді. Скажи йому: як хоче, щоб я не нудився, раз на півроку нехай читає казання про пекло, і що гучніше там шкварчатиме сірка, то краще. Я люблю, коли в церкві пашить. А яка втіха буде старим дівулям! Вони глядітимуть на безбожного Нормана Дугласа й сичатимуть подумки: «Ось тобі, гріховоднику! Ось, що на тебе чекає!». Я доплачуватиму по десять доларів за кожну таку проповідь – знай собі, умовляй татуся! А от і Вілсон варення несе. Подобається, га? Це тобі не натоптиво. Скуштуй!

Фейт чемно проковтнула велику ложку варення, що тицьнув їй Норман. На щастя, воно виявилося смачне.

– Найкраще сливове варення у світі, – проголосив Норман, із грюкотом ставлячи перед нею велику розетку. – Я радий, що тобі смакує; візьмеш собі два слоїчки. Бач, мала, я не жаднюга, та й не був ним ніколи. Тут мене диявол не зажене в глухий кут. А що Естер не мала собі нових капелюхів, то я в тім не винен. Сама на них ощадила, а гроші віддавала на тих жовтопиких китайців. Я в житті не дав ані цента на місії – і не дам. Гляди, не знаджуй мене цим, мала! Пастору сотню на рік і щомісяця раз до церкви; та я не псуватиму добрих поган, щоб із них постали кепські християни! Бач, мала, вони вже не згодяться ні до раю, ні до пекла – нікудишні стануть… геть зіпсовані. Вілсон, та всміхніться ж ви, га? Лихий його зна, як то ви, жінки, умієте сердитися. Я ні разу в житті так не киснув. Зі мною хіба – стук, грюк, а тоді – пф-ф-ф… гроза минула, і знову сонце, і я погідний, хоч до рани прикладай.

Після вечері Норман заявив, що відвезе Фейт додому, і навантажив бричку яблуками, капустою, картоплею, гарбузами, та ще й додав кілька слоїків із варенням.

– А осьде котик із клуні. Хочеш – і його тобі подарую. Тільки скажи!

– Ні, дякую, – рішучо відказала Фейт. – Я не люблю котів, і в мене є півень.

– Ох, що вона каже! Півня ж не можна пригорнути, як кошеня! Та й де таке чувано – щоб когута тримати в хаті? Візьми-но кота. Я хочу віддати його в добрі руки.

– Ні. У тітки Марти теж є кіт, він може вбити зайду.

Хоч-не-хоч Норман мусив визнати за нею слушність.

Він запріг у бричку жеребця-дволітка й весело домчав Фейт аж до самого пасторського будинку, поклав гостинці на кухоннім ґанку і, вйокнувши, прогарчав:

– Раз на місяць, мала – не більше, ніж раз на місяць!

Фейт пішла спати, відчуваючи, як їй забило дух і паморочиться, наче вона щойно вибралася з велетенської вирви. Вона була щаслива. Можна вже не боятися, що їм доведеться покинути Глен, і цвинтар, і Долину Райдуг. Утім, засинаючи, вона терзалася жахливим спогадом про те, як Ден Різ обізвав її «свинюшницею». Певно, дібравши влучне прізвисько, він кликатиме її так за першої-ліпшої нагоди.

Розділ 17. Подвійна звитяга

Норман Дуглас з’явився в церкві першої листопадової неділі, наробивши там сподіваного галасу. Пан Мередіт неуважно потис йому руку на ґанку й замріяно поцікавився здоров’ям пані Дуглас.

– Кепсько було десять років тому, коли я щойно поховав її, але тепер, надіюся, полегшало, – пророкотав Норман, на жах і превелику втіху всіх, окрім пана Мередіта, який сумлінно обмірковував назву останнього розділу нинішнього казання, тож не мав гадки ні про те, що відповів йому Норман, ані про те, що він сам запитав у нього.

Після церкви Норман перехопив Фейт біля хвіртки.

– Дотримав слова, Червона Трояндо, бачиш – дотримав слова. Тепер вільний до першої грудневої неділі. Добре було казання, мала – дуже добре. Татусь у тебе розумак, хоча з лиця й не скажеш. Та він дещо суперечив сам собі – перекажи, що він сам собі суперечив. І скажи, що в грудні я хочу послухати про сірку й вогонь. Нема як краще провести рік, мала – з пекельним вогником. А новий рік почати з милої, духмяної бесіди про небеса. Хоча то буде не так цікаво, мала – і наполовину не так цікаво. Але я хотів би знати, що твій татусь думає про небеса. Думати він уміє, а то величезна рідкість – такого зустріти, що вміє думати. Але він таки суперечив собі. Хе-хе! Запитай його якось, мала, коли він прокинеться, чи може Господь створити таку велику брилу, що й Сам її підняти не подужає? Не забудь, мала. Хочу почути, що він скаже. Я цим питанням багатьох пасторів загнав уже на слизьке.

Отож Фейт рада була втекти від нього додому. Ден Різ, що стояв у хлопчачому гурті неподалік, глипнув на неї й уже відкрив був рота, щоб гукнути в спину: «Свинюшниця!», проте не наважився вимовити це слово на церковнім подвір’ї. Зовсім інакше Ден почувався в школі, тому, зустрівши Фейт на обідній перерві в ялиновім гайку, він укотре загиготів:

– Свинюшниця! Свинюшниця! Півнючка!!!

Зненацька Волтер Блайт підвівся з моховитої подушки за зграйкою молоденьких ялин, де він сидів із книжкою, блідий, проте з рішучим вогнем в очах.

– Замовкни, Дене Різ! – вигукнув він.

– Здоров, панно Волтере, – утяв анітрохи не збентежений Ден і, спритно видершись на паркан, почав глумливо виспівувати: – Боя-боя-боягуз на базарі вкрав гарбуз!

– Ти інцидент! – презирливо мовив Волтер, іще сильніше збліднувши. Він мав туманне уявлення про те, що означає слово «інцидент»; утім, Ден геть його не знав і вирішив, що то якась дошкульна образа.

– Боя-боя-боягуз! – крикнув він знову. – А твоя мати пише брехні! А Фейт свинюшниця! Свинюшниця! Свинюшниця! І півнючка! Півнючка! Півнючка! Боя-боя-боягуз…

Аж раптом Ден умовк. Волтер підскочив до нього й одним метким ударом збив на землю. Фейт привітала його безславне падіння вибухом реготу й оплесками. Ден підвівся, побуряковілий від люті, і знову видерся на паркан. Та в цю мить пролунав дзвоник, а Ден знав, що спіткає тих, хто запізниться на урок до пана Гезерда.

– Ми будемо битися! – завив він. – Боя-боя-боягуз!

– Коли схочеш, – відповів Волтер.

– О ні, Волтере, ні, – запротестувала Фейт. – Не бийся з ним. Мені байдуже, що він каже, і я не зважатиму на таких дурнів як він.

– Він образив тебе й мою маму, – незворушно правив своєї Волтер. – Нині після школи, Дене.

– Я мушу йти додому – батько велів на городі картоплю збирати, – буркнув Ден. – Краще завтра.

– Гаразд. Завтра після школи-отут, – згодився Волтер.

– І я натовчу твою пещену мармизу, – пообіцяв Ден.

Волтер здригнувся – не від страху перед погрозою, але від огиди. Це прозвучало так бридко й вульгарно. Проте до класу він увійшов із гордо піднятою головою. За ним дріботіла спантеличена Фейт. Їй було неприємно, що Волтер битиметься з тим малим ужакою, проте… о, він був чудовий! І він битиметься за неї, Фейт Мередіт, і покарає її кривдника! Він неодмінно переможе – такі очі прикликають звитягу!

Утім, до вечора певність Фейт у її заступникові похитнулася. На післяобідніх уроках Волтер сидів принишклий і смутний.

– Якби ж то був Джем, – зітхнула Фейт, сидячи з Уною на могильній плиті Єзекії Поллока. – Він справжній боєць і вмить переміг би Дена. А Волтер зовсім не вміє битися.

– Я так боюся, що він постраждає, – зітхнула й Уна, котра не любила бійок і не могла збагнути затаєного тріумфу, що вчувався їй у поведінці Фейт.

– Не постраждає, – знітилася Фейт. – На зріст він так само високий, як Ден.

– Але Ден старший, – відказала Уна. – Майже на цілий рік.

– Коли на те, Ден рідко б’ється з іншими хлопцями, – заперечила Фейт. – Я думаю, він і сам боягуз. Він не чекав, що Волтер погодиться битися – інакше не обзивався б у його присутності. Ох, Уно, якби ти бачила, як Волтер дивився на нього! Я вся затремтіла – але то був приємний трепет. Він був схожий на Галаада з тієї поеми, що тато читав нам у суботу^[25].

– Я не хочу, щоб вони билися. Треба завадити цьому, – сказала Уна.

– Ні, тепер вони вже мусять! – вигукнула Фейт. – Це справа честі. Уно, не смій нікому розповідати, бо я більше нічого тобі не звірю.

– Не розповім, – погодилася Уна. – Але дивитися бійку не буду – одразу піду додому.

– Як собі хочеш. Я муситиму лишитися. Інакше то буде підло – адже Волтер битиметься за мене. Я пов’яжу йому на рукав свою стрічку – так слід ушанувати свого лицаря. Добре, що пані Блайт подарувала мені на день народження блакитну стрічку для кіс. Я носила її тільки двічі, тож вона майже нова. Але… ох, як би мені хотілося, щоб Волтер справді переміг. Якщо Ден відлупцює його, це буде так… так принизливо.

Сумніви Фейт значно посилилися б, якби вона бачила свого захисника в цю мить. Коли Волтер прийшов додому зі школи, праведний гнів у його душі майже цілком заступило нове гризьке відчуття. Завтра він мусить побитися з Деном Різом… але він не хоче… йому неприємно й думати про таке. І все ж він невідступно міркував про бійку. Хлопець ані на мить не міг відігнати тривожних думок. Чи буде йому боляче? Він страшенно боявся болю. Невже йому судилося зазнати поразки й ганьби?

За вечірнім столом Волтер геть не міг їсти. Сьюзен напекла цілий таріль його улюбленого печива у формі мавп, та він ледь подужав проковтнути одне. Джем з’їв чотири. Волтер не розумів, як він може їсти. Як узагалі хтось може їсти? Як можуть його рідні весело розмовляти, мовби нічого й не сталося? Мама сиділа на чолі стола, зарум’яніла й усміхнена. Вона не знала, що наступного дня її син мусить битися. «Чи була б вона така весела, якби знала?» – тоскно міркував Волтер. Джем «клацнув» Сьюзен своїм новим фотоапаратом; знімок обійшов увесь стіл, і Сьюзен страшенно обурилася.

– Я не красуня, пані Блайт, дорогенька, і знаю це, та й завжди знала, – журливо сказала вона, – але в те, що я така страхолюдина, як на цій фотографії, я не повірю ніколи… ніколи!

Джем та Енн засміялися. Волтер не міг цього чути. Він підхопився з-за столу й кинувся до своєї кімнати.

– Щось на умі в цього хлопця, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен. – Він геть нічого не їв. Може, знову складає вірш?

Проте горопашний Волтер був дуже далекий від зоряних сфер поезії. Він сів, зіперши лікті на підвіконня при відчиненім вікні, і втомлено поклав голову на руки.

– Волтере, ходімо до гавані! – закричав Джем, вдираючись у кімнату. – Хлопці нині палитимуть сухотрав’я на дюнах. Тато дозволяє нам піти. Ходімо!

Іншим разом Волтер був би щасливий. Він обожнював дивитися, як горить сухотрав’я на дюнах – та нині категорично відмовився йти, і марні були всі заохочення й умовляння. Розчарований Джем, що не хотів самотою долати неблизький вечірній шлях до гавані, подався до свого музею на горищі й утупився в книжку. Невдовзі розчарування його минуло, а він поринув у захопливі пригоди героїв старого роману, уявляючи себе славетним генералом, який на полі великого бою веде своє військо до перемоги.

Волтер сидів при вікні аж до пізньої ночі. Ді прийшла й запитала, що з ним, але хлопець не міг говорити про це навіть із нею. Йому здавалося, що розмова зробить бійку частиною дійсності, від якої він палко бажав утекти. Навіть думати про це було нестерпно. За вікном на кленах шаруділо висхле, зів’яле листя. У бездоннім сріблястім небі згасло рожеве й полум’яне сяйво, а над Долиною Райдуг зійшов статечний круглобокий місяць. Обрій за дальніми пагорбами взявся багряними відблисками вогню. То був один із тихих ясних вечорів, коли всі, навіть найдальші звуки, чути дуже виразно. Поза ставком дзявкотіла лисиця, до гленської станції, пихкаючи, надходив поїзд, у кленовім гаю навіжено кричала блакитна сойка, з пасторського моріжку долинав сміх. Як можуть люди сміятися? Як можуть існувати сойки, поїзди й лисиці – так, наче завтра нічого не має відбутися?

– Я хочу, щоб усе було вже позаду, – простогнав Волтер.

Уночі він майже не спав і зранку ледь міг їсти кашу. Ох, Сьюзен дає надто щедрі порції! Пан Гезерд відзначив, що того дня на уроках він був байдужий і неуважний. Фейт Мередіт і собі витала думками далеко від класу. Ден Різ потайки малював на своїй грифельній дошці дівчат зі свинячими та півнячими головами й підносив угору, щоб усі бачили. Звістка про майбутню бійку розійшлася по школі, тому, коли після уроків Ден і Волтер прийшли в ялинник, більшість дівчат і хлопців були вже там. Уна пішла додому, та Фейт лишилася й пов’язала блакитну стрічку Волтерові на рукав. Волтер зрадів, побачивши, що в юрбі учнів немає ні Джема, ні Ді, ані Нен. Чомусь ніхто з них нічого не чув, отож вони й собі пішли додому разом із Уною. Волтер відважно поглянув у вічі Денові. В останню мить страх його здимів, але думати про бійку досі було гидко. Усі присутні бачили, що веснянкувате обличчя Дена пополотніло сильніше, ніж Волтерове. Один зі старших хлопців дав сигнал до початку бійки й Ден ударив Волтера в лице.

Волтер поточився. Удар пронизав його чутливе тіло, та вже за мить він не відчував болю. Щось незвідане огорнуло його, наче хвилею. Обличчя його спалахнуло, очі сяйнули вогнем. Учні гленської школи не уявляли, що цей «тютя» може бути таким. Він кинувся на Дена й зчепився з ним, як молодий дикий кіт.

Гленські хлопці не мали чітких правил для бійок. Кожен діяв на власний розсуд, приймаючи удари й завдаючи їх у відповідь. Волтер бився з навісною люттю й відчуттям задоволення від поєдинку, проти яких Ден не міг устояти. Усе скінчилося дуже швидко. Волтер не тямив себе, доки червона пелена розвіялася з-перед його очей і він збагнув, що стоїть коліньми на поваленім Дені, а з носа в того – о, який жах! – юшить кров.

– То що тобі, досить? – процідив Волтер крізь стиснуті зуби, і Ден понуро визнав, що так.

– Моя мати не пише брехні?

– Ні.

– Фейт Мередіт не свинюшниця?

– Ні.

– І не півнючка?

– Ні.

– Я не боягуз?

– Ні.

«А ти брехун?» – хотів був запитати Волтер, але йому завадив жаль і він не став принижувати Дена ще більше. До того ж, вигляд крові був жахливий.

– То йди собі, – презирливо кинув він.

Хлопці, що сиділи рядком на паркані, заплескали в долоні, проте дівчата плакали. Їм було страшно. Вони й раніше споглядали школярські бійки, та жоден із учнів не був схожий на Волтера під час сутички з Деном Різом. Волтер вселяв у них жах. Вони боялися, що він уб’є Дена, і тепер істерично схлипували – усі, крім Фейт, що стояла пряма, напружена, з розчервонілими щоками.

Волтер не хотів чути ніяких похвал. Він перескочив паркан і кинувся схилом пагорба вниз у Долину Райдуг. Він не відчував переможної радості – у душі його було хіба спокійне усвідомлення виконаного обов’язку й відомщеної честі… та ще його трохи нудило на згадку про закривавлений ніс Дена Різа. То було так бридко – а Волтер не зносив нічого бридкого. До того ж, він збагнув, що й сам потовчений. Губа була роздерта й підпухла, око боліло. У Долині Райдуг Волтер зустрів пана Мередіта, який вертався додому з пообідньої гостини в сестер Вест. Панотець серйозно глянув на нього.

– Волтере, ти, певне, бився?

– Так, пане Мередіт, – мовив хлопець, очікуючи догани.

– Чому?

– Ден Різ сказав, що моя мати пише брехні, і назвав Фейт свинюшницею, – просто відповів Волтер.

– О-о! Тоді ти гідно вчинив, Волтере.

– Пане Мередіт, ви думаєте, що битися – це правильно? – поцікавився Волтер.

– Не завжди… і не часто… але іноді це потрібно, – мовив Джон Мередіт. – Наприклад, коли ображають жінок – як у твоєму випадку. Моє гасло, Волтере: не бийся, доки не певен, що мусиш, а тоді віддай бійці всі сили. Попри різноманітні відзнаки на твоєму обличчі та одязі, я здогадуюся, що ти переміг.

– Так, я змусив його забрати всі свої слова назад.

– Добре… дуже добре. Волтере, я й не знав, що ти такий боєць.

– Я ще ніколи досі не бився… і не хотів битися до останньої миті, – мовив Волтер, бажаючи зняти з душі тягар, – та потім, коли бійка вже почалася… мені це сподобалося.

В очах превелебного Джона блиснув молодечий вогник.

– А спершу… ти… трохи боявся?

– Я дуже боявся, – відповів чесний Волтер, – але, пане Мередіт, більше я не боятимуся. Це гірше, аніж те, чого боїшся. Завтра я попрошу тата відвезти мене в Лобридж, щоб вирвати хворий зуб.

– Теж правильно. «Сильніш терзає болю страх, ніж біль». Знаєш, Волтере, хто написав ці слова? Шекспір^[26]. Не було у світі людського переживання чи почуття, про яке не знав би цей дивовижний чоловік. Удома скажеш матері, що я пишаюся тобою.

Волтер не сказав їй цього, та розповів про все інше, і вона поспівчувала йому, і зраділа, що він вступився за Фейт, і змастила цілющою маззю всі його рани, і натерла розпечені скроні одеколоном.

– Невже всі мами такі хороші, як ви? – мовив Волтер, пригортаючись до неї. – Ви варті того, щоб захищати вас.

У вітальні Енн застала Сьюзен та панну Корнелію, які залюбки вислухали всю історію. Особливо вдоволена була Сьюзен.

– Я рада, що він так славно побився, пані Блайт, дорогенька. Можливо, тепер він викине з голови свою поетичну бридню. А того гаспида Дена Різа я завжди не зносила. Пані Еліот, чом ви не сядете біля каміна? Ці листопадові вечори страшенно вогкі.

– Дякую, Сьюзен, мені не холодно. Я була ще в пасторськім домі й там добряче зігрілася, хоч і мусила піти на кухню, бо ж вогню більше ніде не було. Ох, яка то кухня – достеменне руйновище, повірте мені. Пана Мередіта не було вдома. Не знаю, куди він пішов, але так собі думаю, що до панянок Вест. Енн, рибонько, цієї осені він часто буває в них, і вже подейкують, що він упадає за Розмарі.

– Він мав би дуже милу жінку, якби побрався з Розмарі, – мовила Енн, підкидаючи хмизу у вогонь. – Вона одна з найчарівніших дівчат, яких я зустрічала, і, поза всяким сумнівом, належить до племені тих, хто знає Йосипа.

– Та-а-ак… але вона англіканка, – засумнівалася панна Корнелія. – Авжеж, ліпше так, ніж якби вона була методисткою, та я гадаю, пан Мередіт міг би знайти собі добру жінку і у своїй власній парафії. Але хтозна, може, у нього й немає ніяких намірів. Щойно місяць тому я зустріла його, та й кажу: «Пане Мередіт, вам слід одружитися знову». А він глянув на мене так, наче я бовкнула щось непристойне. «Пані Еліот, моя дружина в могилі», – відповів отим своїм тихим святенницьким тоном. «Певна річ, – сказала я, – інакше я не радила б вам узяти собі іншу жінку». А він подивився на мене з іще більшим жахом. Не знаю я, чи справді він упадає за Розмарі. Варто лиш нежонатому пастору двічі зайти в дім незаміжньої жінки, як у плітках їх уже й починають женити.

– Я думаю – коли маю право сказати таке, – що пан Мередіт надто сором’язливий для залицянь, – урочисто промовила Сьюзен.

– О ні, він не сором’язливий, повірте мені, – відказала панна Корнелія. – Замріяний – так, але не сором’язливий. Та попри всю свою замрію й неуважність, про себе, як типовий чоловік, він дуже високої думки. Тож коли раптом прокинеться – духу йому не забракне покликати жінку під вінець. Ні, біда в тім, що він обманює себе, вважаючи, ніби серце його поховане разом із пані Мередіт – а воно ж б’ється у нього в грудях, як і в усякого іншого. Можливо, він захопився Розмарі Вест, а можливо, і ні. Вона вправна господиня й мила дівчина, і стане доброю матір’ю тим чотирьом занедбаним бідолашкам. До того ж, – визнала панна Корнелія, поступаючись, – моя рідна бабця теж була англіканкою.

Розділ 18. Мері приносить жахливу звістку

Мері Ванс, виконавши доручення панни Корнелії в пасторськім домі, тюпала через Долину Райдуг в Інглсайд, де їй було дозволено провести суботній вечір у гостях у Нен і Ді Блайт. Того дня дівчата збирали живицю в ліску разом із Уною й Фейт, отож тепер усі сиділи на поваленій сосні понад струмком і, ніде правди діти, хвацько жували й плямкали. Інглсайдським двійнятам забороняли жувати соснову жуйку всюди, окрім Долини Райдуг, проте Фейт і Уна, не обмежені настановами етикету, радо жували її, де хотіли – удома й поміж людей, на превелике обурення всього Глена. Якось Фейт жувала навіть у церкві, та Джеррі, якому така поведінка здалася неприпустимою, за правом старшого брата висварив її так, що вона більше не дозволяла собі зухвальства під час служби Божої.

– Я була така голодна, аж мусила бодай щось пожувати, – боронилася Фейт. – Джеррі, ти ж знаєш, як ми снідали. Я не могла їсти підгорілу кашу, і в животі у мене було так порожньо й дивно. Жуйка мені помогла – і я жувала тихенько, не плямкала й навіть не луснула жодної бульки!

– І все одно жувати в церкві – гріх, – правив своєї Джеррі. – Гляди, щоб я більше такого не бачив.

– Ти сам жував на молитовнім зібранні минулого тижня! – обурено скрикнула Фейт.

– То інше, – зверхньо відказав Джеррі. – Молитовні зібрання не відбуваються по неділях. І я сидів далеко позаду, там було темно й мене ніхто не бачив. А ти – на очах в усієї пастви! І я витяг жуйку з рота, коли співали останній гімн, і приліпив на спинку передньої лави. Потім пішов і забув про неї. Вернувся назавтра, але її вже не було. Мабуть, Род Воррен поцупив. Добра була жуйка.

Мері Ванс прийшла в Долину Райдуг, високо задерши підборіддя. На ній була нова оксамитова синя шапочка, синє пальтечко й біляча муфта. Мері страшенно пишалася новим одягом і була вельми задоволена собою. Коси її були вкладені у вигадливу зачіску, щоки посправнішали й зарум’яніли, білі очі сяяли. Вона вже зовсім не нагадувала ту занедбану приблуду, яку Мередіти знайшли в стодолі пана Тейлора. Уна щосили намагалася притлумити заздрість. Мері сиділа в новій оксамитовій шапочці, та їм із Фейт доведеться всю зиму носити хіба сірі пошарпані капелюшки. Ніхто не купив їм нових, а просити батька дівчата страшилися – ану ж як йому забракне грошей і він картатиметься? Якось Мері сказала їм, що в пасторів завжди обмаль грошей і вони «ледь животіють». Відтоді Уна й Фейт воліли ходити в дранті, ніж попросити батька справити їм нову одежину. Вони не переймалися власним убогим виглядом – але тяжко було дивитися, як Мері Ванс пнеться з гордощів, убрана, мов нова копійка. Останньою краплею виявилася біляча муфта. Ані Фейт, ані Уна ніколи не мали муфти й уважали себе щасливими, коли рукавиці їхні були бодай не діряві. Тітка Марта недобачала й не могла добре поцерувати, а Уна, хай як намагалася, робила це грубо й невправно. Тим-то дівчата нерадо зустріли Мері, яка, проте, не зважала чи й не помічала цього, бо ж не вирізнялася надмірною чуйністю. Легко перескочивши через повалену сосну, вона й собі всілася поруч із Мередітами, поклавши муфту на одну з гілок. Уна вздріла червону єдвабну підкладку та китички. Глянувши на власні посинілі й розтріскані від морозу рученята, вона замислилася, чи колись – хоч коли-небудь – зможе погріти їх у такій муфті.

– Дайте жуйки, – дружньо мовила Мері. Нен, Ді та Фейт витягли з кишень по золотавому кавальчику й простягли їй. Уна не ворухнулася. У кишені її тісного, зношеного пальтечка лежали чотири великі, прегарні шматки золотої живиці, але вона не хотіла давати їх Мері – жоднісінького! Хай сама собі збирає! Годі чекати всіх милостей світу лише за те, що маєш білячу муфту!

– Гарний день, еге? – озвалася Мері, метляючи ногами – чи не для того, щоби показати новесенькі чобітки з гарним крамним закотом? Уна підібгала ноги. Один із її чобітків був подертий, а шнурівки зв’язані докупи багатьма вузлами. Та це було найкраще її взуття. Ох, ця Мері Ванс! Було б її покинути там, у стодолі!

Уна ніколи не заздрила інглсайдським двійнятам, які вбиралися краще за неї та Фейт. Вони носили свої гарні плаття з милою безтурботністю, немовби взагалі про них не думаючи. У їхньому товаристві ніхто не почувався бідним чи негарно вбраним. Натомість Мері хизувалася собою, пишалася усвідомленням власної вроди й змушувала всіх зустрічних думати тільки про одяг. І Уна, сидячи в медвяно-золотім сяйві грудневого пообіддя, тяжко гнітилася всім, що було на ній – старим пошарпаним, проте найкращим своїм капелюшком, куцим пальтечком, що слугувало їй уже третю зиму, дірявою спідничиною й чобітками, плохенькою тонкою білизною, що нітрохи не гріла… Звісно, Мері йшла в гості, а вона ні. Та навіть маючи такий намір, вона не могла би вбратися пишніше – і це боляче ранило дівчинку.

– Добра жуйка. Чуєте, як ляскає? Там, біля гавані, смолистих дерев нема, – пожалілася Мері. – Часом страх як кортить пожувати, а пані Еліот не дозволяє. Каже, що дамі так не личить. Ох, мені від того аж у голові крутиться. Де я запам’ятаю все, що не личить дамі? Уно, ти чого мовчиш? Язика проковтнула?

– Hi, – відказала Уна, дивлячись, мов заворожена, на білячу муфту. Мері нахилилася, підхопила її й тицьнула Уні.

– На, засунь туди руки, – звеліла вона. – Ти ж геть уся задубіла. Ловка муфта, еге? То мені пані Еліот справила на день народження тиждень тому. А на Різдво прикупить іще комірець. Я чула, як вона казала це панові Еліоту.

– Пані Еліот дуже добра до тебе, – мовила Фейт.

– Та певне. А я до неї, – відказала Мері. – Гарую, як рабиня, щоб їй помогти, і все роблю, як вона любить. Ми створені одна для одної. Не всяк із нею буде ладити так, як я. Вона охайна – страшне, але я теж, ото в нас і лад.

– Я ж казала – вона тебе не шмагатиме.

– Еге. Та вона мене й пальцем не зачепила ні разу, а я ні разу їй не збрехала – клянуся, на чім світ стоїть. Вона хоч і сварить мене добряче, але мені то як з гуски вода. Уно, ти чого не наділа муфти?

Уна поклала муфту назад на гілку.

– Дякую, мені тепло, – рішучо відмовилася вона.

– Ну, коли тобі добре, то й мені теж. А ви чули – стара Кітті Девіс вернулася була до церкви, сумирна, як та овечка, і ніхто не знає, чому. Зате всі кажуть, що Фейт змусила Нормана Дугласа повернутися. Його служниця розповідала, що ти ходила до нього й гаразд відчихвостила. Правда це?

– Я просто пішла й попросила його повернутися, – сором’язливо мовила Фейт.

– Ото ти хоробра! – захоплено відказала Мері. – Я дівка спритна, а й то не зважилася б на таке. Пані Вілсон сказала, що ви кричали одне на одного просто жахливо, але ти його переговорила й він тебе ледве не з’їв живцем. Слухай, а ваш татко завтра не правитиме служби?

– Ні. Вони поміняються з паном Перрі із Шарлоттауна. Тато нині поїхав туди, а пан Перрі приїде увечері в Глен.

– Я й думала, що це не просто так, хоча стара Марта нічого не пояснила. Таж недарма вона зарізала того півня.

– Півня? Якого півня? – скрикнула пополотніла Фейт.

– Не знаю, якого. Не бачила. Вона вийшла забрати масло, що я принесла їй від пані Еліот, і сказала, що різала півня в клуні до завтрашнього обіду.

Фейт підхопилася на рівні ноги.

– Це Адам… у нас немає іншого… вона вбила Адама!

– Не метушися ти. Марта сказала, що в різника цими днями м’яса катма, а кури всі невгодовані, ще й несуться, а вона мусила щось зготувати.

– Якщо вона вбила Адама… – Фейт рвонула схилом угору.

Мері знизала плечима.

– Тепер чи не здуріє від горя. Так вона любила того Адама. Його давно годилося зварити – буде тепер жорсткий, як підошва. Та не хотіла б я зараз опинитися на місці старої Марти. Онде як від люті побіліла. Уно, біжи за нею та спробуй утішити.

Мері вже рушила до Інглсайду з Нен і Ді Блайт, коли Уна зненацька підлетіла до неї й тицьнула в руку чотири кавалки жуйки.

– Ось тобі живиця, Мері, – сказала вона, і голос її здригнувся від каяття. – І я дуже рада, що в тебе така гарна муфта.

– Ну, дякую, – відповіла заскочена Мері. – Чудне дитя, еге? – звернулася вона до Нен і Ді, коли Уна зникла. – Та я завжди казала, що вона добросерда.

Розділ 19. Бідолашний Адам!

Коли Уна прибігла додому, Фейт невтішно ридала долілиць на ліжку. Тітка Марта зарізала Адама. У цю мить він лежав на тарелі в коморі, розпатраний і обв’язаний шворкою, поміж власних серця, печінки та шлунка. Тітка Марта не звернула ні найменшої уваги на горе та гнів Фейт.

– Я ж мала щось зварити новому пасторові, – сказала вона. – А ти вже велика, щоби нюняти через якогось старого півня. Сама знаєш, колись його таки довелося б зарізати.

– Коли тато повернеться, я розкажу йому, що ви зробили, – плакала Фейт.

– Не смій набридати своєму сердешному батькові. Йому й без того клопоту не бракує. І тут я господиня.

– Адам був мій – мені його подарувала пані Джонсон. Ви не мали права чіпати його! – закричала Фейт.

– Не пащекуй. Півня зарізано й квит. Я не подам чужому пасторові холодної вареної баранини. Не так мене виховували, хай я тепер і біднячка.

Того вечора Фейт відмовилася вечеряти, а зранку – іти до церкви. Проте на обід вона вийшла в їдальню, з підпухлими від сліз очима й згорьованим обличчям.

Превелебний Джеймс Перрі, голомозий, рум’яний, гладкий чоловік із настовбурченими білявими вусами й кошлатими бровами, був анітрохи не вродливий, зарозумілий пишномовний святоша. Та якби він скидався на архангела Михаїла й говорив мовою янголів, Фейт однаково відчувала б до нього незбориму огиду. Він вправно розрізав Адама, виставивши на позір пухкі білі руки й дуже гарний перстень із діамантом, ще й раз у раз сиплючи жартами. Джеррі й Карл хихотіли, навіть Уна кволо всміхалася, та Фейт лиш кидала на нього холодні злі погляди. Відтак превелебний Джеймс Перрі вирішив, що вона геть невихована. Одного разу, коли він звернувся до Джеррі із єлейним зауваженням, Фейт нечемно втрутилася, заявивши, що вважає інакше. Превелебний Джеймс Перрі поглянув на неї, насупивши брови.

– Маленьким дівчаткам негоже перебивати старших, – відказав він, – і суперечити людям, що знають набагато більше, ніж вони.

Це лиш сильніше роздратувало Фейт. Назвати її «маленькою дівчинкою», наче вона – дурна пухкенька булочка. Рілла Блайт з Інглсайду! То було нестерпно. А як огидно їв пан Перрі! Навіть обсмоктав кістки бідолашного Адама! Ні Фейт, ні Уна не могли проковтнути ні крихти й дивилися на хлопців, як на людожерів. Фейт відчувала, що от-от завершить цей жахливий обід, жбурнувши щось у блискучу лисину гостя. На щастя, попри всі свої жувальні здібності, пан Перрі не здужав черствого яблучного пирога тітки Марти й трапезу було закінчено довгою молитвою, у якій панотець висловив свою палку вдячність милостивому Господові за їжу, що Він послав йому для животіння й помірного задоволення.

– Господь тут ні до чого. Не Він зварив тобі Адама, – ледь чутно процідила Фейт.

По обіді хлопці радо втекли надвір, Уна рушила на кухню, допомогти тітці Марті помити посуд, хоч ця набурмосена стара добродійка ніколи не тішилася товариством своєї боязкої помічниці, а Фейт подалася до бібліотеки, де в каміні весело палахкотів вогонь. Там вона сподівалася уникнути мерзенного пана Перрі, що заявив про свій намір поспати в кімнаті для гостей. Та щойно дівчинка вмостилася в куточку із книжкою, як він зайшов і взявся вкрай несхвально оглядати довколишній розгардіяш.

– Книжки твого батька, дитино, лежать тут у гнітючому безладі, – суворо промовив він.

Фейт мовчки блимала на нього з темного закутка. Вона не розмовлятиме із цим… із цією істотою!

– Тобі годилося б тут прибрати, – вів далі пан Перрі, бавлячись гарним ланцюжком свого годинника й поблажливо всміхаючись Фейт. – Ти вже достатньо велика, щоб давати раду з такими обов’язками. Моїй маленькій доньці всього десять років, а вона вже чудова господинька, поміч і розрада своєї матері. Дуже миле дитя. Я хотів би, щоб ти дістала змогу познайомитися з нею й багато чого навчитися. Авжеж, ти позбавлена таких неоціненних привілеїв як материнська турбота й гідне виховання. Сумно… дуже сумно. Я не раз бесідував про це із твоїм батьком і чесно вказував йому на його неминучий обов’язок, але марно. Надіюся, він схаменеться, доки не буде ще надто пізно. А тим часом твій обов’язок і твоє право – посісти місце твоєї благословенної матінки. Ти мусиш подавати приклад своїм братам і меншій сестрі – мусиш бути їм справжньою матір’ю. Боюся, ти надто недбало ставишся до цих речей. Дитя моє, дозволь відкрити тобі очі.

І довго ще жебонів єлейний голос самовдоволеного пана Перрі. Пастор був у своїй стихії. То була його найприємніша справа – повчати, опікувати й настановляти. Він говорив невпинно й не мав наміру спинятися. Незрушно стоячи перед каміном, він вивергав потік пишномовних банальностей. Фейт не чула ні слова – вона ж-бо взагалі його не слухала, лиш зі збитошною радістю в золотаво-карих очах стежила за довгими фалдами його сурдута. Пан Перрі стояв дуже близько до вогню. Фалди його загорілися… закурилися… Він досі нудно переповідав одне й те саме, упиваючись власним багатослів’ям.

Фалди закурилися сильніше. З-поміж дров у каміні вилетіла малесенька іскра й сіла посередині одної з них. Міцно вп’явшись у тканину, вона помалу перетворилася на слабкий вогник. Фейт більше не могла триматися й здушено захихотіла.

Пан Перрі вмовк, розлючений таким зухвальством. Аж тут і йому вчувся сморід горілого краму. Він крутнувся на місці, проте нічого не побачив. Ухопився руками за фалди й вивернув їх уперед. На одній з них уже зяяла величенька діра… а то був його новий костюм. Фейт затрусилася від сміху – та й не дивно було сміятися, споглядаючи його позу й вираз обличчя.

– Ти бачила, що в мене горять фалди? – сердито запитав панотець.

– Так, пане Перрі, – удавано скромно мовила Фейт.

– Чому ж ти не сказала мені? – ревнув він, утупившись у неї.

– Бо ви, пане Перрі, самі не веліли перебивати старших, – іще погідніше заявила вона.

– Якби… якби я був твоїм батьком, то відшмагав би тебе, щоб довіку пам’ятала, – люто втяв превелебний пастор і закрокував геть із бібліотеки. Сурдут пана Мередіта не пасував гладкому панові Перрі, отож довелося йому правити службу в обсмаленому костюмі. Та поміж лав до кафедри він ішов без звичного усвідомлення честі, яку виявляв своєю присутністю в убогій сільській церковці. Він більше ніколи не мінявся місцями із паном Мередітом і ледь спромігся підтримати чемну розмову, зустрівши його наступного ранку на станції. А проте Фейт відчувала похмуре вдоволення. Бодай так вона помстилася за Адама.

Розділ 20. Фейт знаходить друга

Наступний день у школі виявився важким для Фейт. Мері Ванс розповіла всім про загибель Адама й однокласники – хіба за винятком Блайтів – страшенно розвеселилися. Дівчата хихотіли, висловлюючи їй співчуття, хлопці писали глузливі записки. Нещасна Фейт вернулася додому зі зболеною й скривавленою душею.

– Піду-но я поговорю з пані Блайт, – зітхнула дівчина, утираючи сльози. – Бодай вона не кепкуватиме з мене, як усі решта. Я мушу поговорити з кимось, хто зрозуміє, як мені важко.

Отож Фейт побігла в Інглсайд через Долину Райдуг. Уночі ввесь Глен оповили чари. Випав легкий сніжок і запорошені ялини мріяли про весну та прийдешню радість. Безлисті буки густим багрянцем укрили дальній довгастий пагорб. Рожеве призахідне сяйво лягло на світ, немов поцілунок. З усіх неземних, казкових місць, повних дивної чарівної краси, найошатнішою того вечора стала Долина Райдуг. Але її магічна принада не зворушувала серця бідолашної згорьованої Фейт.

Побіля струмка дівчинка раптом зустріла Розмарі Вест, яка сиділа на старій поваленій сосні. Вона верталася додому з Інглсайду після уроку музики у двійнят, і ненадовго зупинилася в Долині Райдуг, щоби помріяти й помилуватися красою зимового видолинку. Судячи з виразу її обличчя, вона снувала приємні думки. Можливо, тенькіт дзвіночків, що вряди-годи долинав із крон Закоханих Дерев, викликав ледь помітну усмішку на її вустах. А може, її спричинило усвідомлення, що останнім часом Джон Мередіт майже щопонеділка заходить до сірого дому на пагорбі, відкритому всім вітрам?

Аж раптом увагу Розмарі привернула Фейт, поставши перед нею в нестримному розпачі. Дівчинка різко спинилася. Вона майже не знала Розмарі – хіба віталася, зустрівши на вулиці. До того ж, у цю мить їй не хотілося бачити нікого, крім пані Блайт. Фейт розуміла, що очі та ніс її червоні й підпухлі, і прагнула приховати сліди нещодавніх сліз від стороннього погляду.

– Добривечір, панно Вест, – ніяково пролопотіла вона.

– Що сталося, Фейт? – лагідно запитала Розмарі.

– Нічого, – коротко втяла Фейт.

– О, – усміхнулася Розмарі. – Тобто нічого такого, про що можна розповісти чужим, чи не так?

Фейт глянула на неї з несподіваною цікавістю. Панна Вест розуміла її. А яка ж вона була гарна! Як мерехтіли її золотаві коси попід сливовою шапочкою! Як личило пальто до її зарум’янілих щік! Якою приязню світилися сині очі! Фейт відчула, що панна Вест була б їй чудовим другом – якби вона таки була другом, а не сторонньою.

– Я… я йду до пані Блайт, – мовила Фейт. – Вона завжди розуміє й ніколи не бере нас на глум. Ми розмовляємо з нею про все. Це дуже допомагає.

– Маленька, мені дуже прикро, але пані Блайт немає, – співчутливо відповіла Розмарі. – Нині вона поїхала в Ейвонлі й вернеться через тиждень.

Вуста Фейт затремтіли.

– Тоді я можу йти додому, – скрушно зітхнула вона.

– Так… якщо не хочеш розповісти мені про свою журбу, – лагідно мовила Розмарі. – Після щирої розмови завжди легшає. Я знаю це із власного досвіду. Не певна, чи зрозумію я все так, як пані Блайт, але обіцяю тобі не сміятися.

– Ви не будете сміятися зовні… – завагалася Фейт, – але, можливо… всередині…

– Я не сміятимуся навіть подумки. Нащо мені сміятися? Ти смутна – а я ніколи не сміюся з тих, кому зле, і байдуже, що їх мучить. Тож якщо хочеш розповісти, що сталося, я радо вислухаю. Та якщо ні – я не ображуся, мила.

Фейт незмигно, допитливо поглянула у вічі панні Вест. Розмарі дивилася на неї напрочуд серйозно, і в найдальшій глибіні її очей не знати було ані іскорки сміху. Зітхнувши, дівчинка всілася поряд з новою своєю приятелькою й розповіла їй усе про Адама та його нещасливу долю.

Розмарі не засміялася й не всміхнулася. Вона розуміла… співчувала… вона була майже так само хороша, як пані Блайт. Навіть зовсім так само хороша.

– Пан Перрі – священик, але йому слід було стати різником, – мовила Фейт із гіркотою в голосі. – Йому так страшенно подобається краяти м’ясо. Він тішився, батуючи бідолашного Адама – так, наче то був звичайний півень.

– Між нами кажучи, Фейт, я й сама не люблю пана Перрі, – засміялася Розмарі, проте Фейт відчула, що сміх цей стосується саме його, а не Адама. – Та й не любила ніколи. Ми разом навчалися в школі – він теж із Глена – і вже тоді з нього був нестерпний малий чванько. Нам, дівчатам, гидко було триматися з ним за руки в танку: він мав страхітливо липкі долоні. Але мусимо пам’ятати, мила, що пан Перрі не знав, ким був для тебе Адам. Він таки вважав його звичайним півнем. Ми повинні бути справедливі навіть тоді, коли нам дуже боляче.

– Ваша правда, – визнала Фейт. – Але, панно Вест, чому всі сміються з того, що я так любила Адама? Якби то був дурний старий котисько, ніхто не дивувався би. Котові Лотті Воррен відтяло лапи снопов’язалкою, і тоді всі співчували їй. Вона ридала два дні й ніхто не сміявся, навіть Ден Різ. І всі прийшли до неї й помогли ховати кота – тільки без лап, бо їх ніде не могли відшукати. Звісно, то було жахливо – але все ж не так, як побачити, що твого друга з’їли. Та чомусь із мене всі кепкують.

– Певно, тому, що саме слово «півень» людям здасться кумедним, – замислилася Розмарі. – А от слово «курчатко» геть інакше. Нікому не смішно буде почути, що хтось любить курчатко.

– О, панно Вест, Адам був дуже гарненьким курчам. Такий золотавий м’ячик. Він підбігав і дзьобав з моєї долоні. І виріс теж дуже гарний – сніжно-білий, із розкішним загнутим хвостом, хоч Мері Ванс і казала, що той закороткий. Він знав своє ім’я й завжди приходив, коли я його кликала – дуже розумний півник. Тітка Марта не мала права різати його. Він був мій. Це ж було нечесно, так, панно Вест?

– Нечесно, – рішуче притакнула Розмарі. – Анітрохи. У мене в дитинстві була улюблена курочка. Така гарненька – строката, золотаво-брунатна. Я любила її так само, як будь-кого з інших домашніх тваринок. Вона померла від старості – мама не захотіла різати мою улюбленицю.

– Якби моя мама була жива, то не дозволила б тітці Марті зарізати Адама, – зітхнула Фейт. – І тато не дозволив би, якби лиш був удома й знав про це. Я впевнена, що не дозволив би.

– Я теж упевнена, – мовила Розмарі. Обличчя її спалахнуло, виказавши все, що відчувала вона в цю мить, але Фейт нічого не помітила.

– А то було дуже нечемно – не сказати панові Перрі про фалди? – стривожено запитала вона.

– О, страшенно нечемно, – відповіла Розмарі із пустотливими бісиками в очах. – Але я повелася б так само – нічого не сказала би й нітрохи не посоромилася б цього.

– Уна вважає, що я повинна була сказати йому, бо він пастор.

– Люба, якщо пастор поводиться не як джентльмен, ми не мусимо шанувати фалди його сурдута. Я знаю, мені приємно було би побачити, як горять фалди Джиммі Перрі. То вочевидь виглядало дуже кумедно.

Обидві засміялися, а потім Фейт знову легенько зітхнула.

– Так чи так, Адам загинув, і я більше ніколи ні до кого не прив’яжуся.

– Не кажи так, мила. Ми дуже багато втрачаємо в житті, коли не любимо. Що більше ми любимо, то багатше життя – навіть коли то любов до малої тваринки чи пташки. Ти не хотіла б мати канарку, Фейт – малесеньку золотаву канарку? Якщо хочеш, я тобі подарую – у нас удома їх дві.

– О, я дуже хочу! – вигукнула Фейт. – Я люблю птахів. Але… раптом кіт тітки Марти з’їсть її? А це так боляче – коли твоїх друзів з’їдають. Більше я цього не витримаю.

– Якщо ти повісиш клітку якнайдалі від стіни, кіт її не дістане. Я розповім тобі, як доглядати канарку і, коли наступного разу прийду в Інглсайд, лишу її там для тебе.

«Гленські плетухи матимуть собі поживу, – думала Розмарі, – та мені байдуже. Я хочу втішити це бідолашне серденько».

І Фейт утішилася. Так добре було віднайти співчуття й розуміння. Вони з Розмарі сиділи на поваленій сосні, доки у видолинок прокралися сутінки й понад сірим кленовим гаєм зійшла вечірня зоря. Фейт виповіла Розмарі всю свою невеличку історію, усі свої мрії, усе про те, що вона любить і чого не зносить, про життя в пасторськім домі, про шкільні здобутки й невдачі. Прощаючись, вони вже були вірними друзями.

Увечері за столом пан Мередіт, як завжди, витав у хмарах, аж раптом вимовлене ім’я привернуло його увагу й пробудило до дійсності. Фейт розповідала Уні про свою зустріч із Розмарі Вест.

– Вона дуже добра й хороша, – мовила Фейт. – Так само, як пані Блайт, але зовсім інакша. Мені хотілося обійняти її. І вона пригорнула мене – дуже лагідно й затишно. А ще назвала мене «мила». Мене аж трепет охопив! Я відчувала, що можу розповісти їй усе.

– Отже, тобі, Фейт, сподобалася панна Вест? – доволі дивним тоном запитав пан Мередіт.

– Я люблю її! – вигукнула Фейт.

– О! – відказав пан Мередіт. – О!

Розділ 21. Неможливе слово

Одного ясного, хрумкого зимового вечора пан Мередіт задумливо брів через Долину Райдуг. Пагорби мерехтіли холодним відблиском місячносяйного снігу. Кожна найменша ялинонька в цім довгім видолинку виводила фантастичних пісень під акомпанемент арфи вітру й морозу. Діти панотця й діти лікаря весело з’їжджали на санчатах зі східного боку пагорба, стрімко пролітаючи дзеркальною гладінню закрижанілого ставка. Їм було дуже весело разом; їхні голоси та сміх відлунювали в долині, умовкаючи неземними кадансами в гущавині дерев. Праворуч, із-між кленового віття, виднів інглсайдський вогник, щирий, привітний і дружній маяк, що свідчив про дім, де завжди є любов, турбота й добре слово для рідні, за кров’ю чи то за духом. Пан Мередіт любив час від часу провести вечір у суперечках із лікарем Блайтом побіля каміна, у якому горів хмиз і над яким незмінно чатували славетні порцелянові песики – справдешні охоронці домашнього вогнища – та нині шлях його вів не туди. Пан Мередіт ішов до Розмарі Вест, щоб зізнатися їй у своїм почутті, яке поволі розквітало в його серці від найпершої розмови з нею біля потічка й перетворилося на пишну квітку того вечора, коли Фейт палко повідала про свій захват від зустрічі з панною Вест.

Він збагнув, що полюбив Розмарі. Не так, як Сесілію – о ні, те почуття було зовсім інакше. Він думав, що те кохання, сповнене мрій та романтики, ніколи не повториться – та Розмарі була вродлива, добра й мила… дуже мила. Годі й шукати кращої супутниці життя. Із нею він почувався таким щасливим, яким уже ніколи не сподівався бути. Вона стане пречудовою господинею в його домі та дбайливою матір’ю його дітям.

Упродовж років свого вдівства пан Мередіт незрідка чув натяки на те, що йому слід одружитися знову – як від членів пресвітерію, так і від парафіян, щиро стурбованих його долею, а чи й цілком корисливих. Утім, ці натяки не справляли на нього враження. Друзі й знайомі вважали, що він їх навіть не усвідомлював. Насправді ж вони гостро відгукувалися йому в душі. У миті, коли його розважливий глузд прокидався до дійсності, пан Мередіт розумів, що йому таки слід одружитися. Але позаяк розважливість не була його прикметною рисою, він зовсім не міг рішуче й холоднокровно обрати «годящу» жінку, немов служницю чи ділового партнера. Йому гидке було саме слово «годяща», яке так нестерпно нагадувало про Джеймса Перрі. «Годящу жінку годящого віку» – то був геть не тонкий натяк цього єлейного брата во Христі. На мить пана Мередіта охопило неймовірне бажання втекти геть і освідчитися наймолодшій, щонайбільш «негодящій» жінці, яку він лише зустріне.

Пані Еліот була його добрим другом і завжди подобалася йому. Та коли й вона відверто заявила, що він мусить знайти собі іншу жінку, пан Мередіт відчув, мовби вона здерла запону з-над сокровенних закутків його душевного життя, і відтоді почав уникати її товариства. Він знав, що серед його пастви були жінки «годящого віку», згодні вийти за нього заміж. Попри одвічну замрію, цей факт сягнув його свідомості ще від найперших днів служіння в Глені Святої Марії. То були благодушні, заможні, прісні й нудні добродійки – одна чи дві зовсім негарні, інші миліші на вроду – та Джонові Мередіту радше спало б на думку повіситися, ніж пошлюбити котрусь із них. Він мав певні ідеали й ніяка вдавана необхідність не змусила б його зректися їх. Він не міг просити жодну жінку зайняти місце Сесілії, якби не здатен був запропонувати їй бодай крихти тієї любові й шани, яку відчував до своєї юної нареченої. Проте він майже не спілкувався з людьми, то де йому було знайти таку жінку?

Розмарі Вест увійшла в його життя того осіннього вечора, і разом із нею прийшло відчуття рідного духу. Понад прірвою, що розділяла двох незнайомих людей, вони простягнули одне одному руку дружби. За десять хвилин біля таємного потічка він пізнав її краще, ніж Еммеліну Дрю, Елізабет Кірк чи Емі-Анетту Дуглас за цілий рік – та їх він не міг би пізнати краще й за сотню років. До Розмарі він пішов по розраду, коли пані Девіс спантеличила його душу й розум, і відшукав її. Відтоді він часто заходив у дім на пагорбі, так обережно пробираючись тінистими вечірніми стежками крізь Долину Райдуг, що сільські кумасі ніколи не мали певності, чи справді він проводить час у вітальні Еллен та Розмарі. Раз чи двічі інші гості заскочили його там – ото й усе, що знали члени Спільноти милосердя. Утім, Елізабет Кірк, почувши цю новину, утратила всяку надію, яку несміливо плекала в душі, хоча колишній дружній вираз її негарного обличчя не змінився; натомість Еммеліна Дрю постановила собі наступного разу не давати відкоша одному старому парубкові з Лобриджа. Авжеж, Розмарі Вест запопаде священика, якщо захоче: вона здається молодшою за свої літа й подобається чоловікам, та й ці панянки Вест доволі грошовиті.

– Надіюся, він не буде такий замріяний, щоб освідчитися Еллен замість Розмарі, – ото й усі вщипливі слова, що їх зронила Еммеліна в довірливій розмові із сестрою. Ні, вона не заздрила Розмарі. Зрештою, нічим не обтяжений парубок кращий за вдівця із чотирма дітлахами. Попервах Еммеліну лиш засліпив принадний бік життя в пасторськім домі.

Троє дітей на санчатах із виском шугнули попри пана Мередіта до ставка. Вітер розтріпав довгі кучері Фейт, а її сміх лунав найголосніше. Джон Мередіт довго й з надією дивився їм услід. Він тішився, що його діти мають таких щирих друзів як Блайти, і таку мудру й веселу наставницю як пані Блайт. Але їм потрібно більше – і він забезпечить їм це, побравшись із Розмарі.

Була субота – а він нечасто заходив до сестер Вест по суботах, бо ж мусив ретельно готуватися до недільної проповіді. Та для нинішньої розмови він вибрав саме цей день, бо знав, що Еллен не буде вдома й Розмарі лишиться сама. Хай скільки приємних вечорів він провів у домі на пагорбі, йому ні разу опісля першої зустрічі у видолинку не вдалося поговорити з Розмарі наодинці. Поряд із нею завжди маячіла Еллен.

Правду кажучи, він не гнітився її присутністю. Йому подобалася Еллен Вест; вони були добрими друзями. Еллен мала чоловічий розум і почуття гумору, яке він, попри свою сором’язливість, високо цінував, уміючи розпізнати й збагнути жарт. Йому імпонувала її зацікавленість у політиці та світових подіях. Щодо цього вона тямила краще за будь-якого гленського чоловіка – навіть самого лікаря Блайта.

– Я так собі гадаю: доки ти живий, мусиш цікавитися життям, – сказала вона якось. – Бо як не цікавишся, то й однаково, живий ти чи вмер.

Йому подобався її приємний, глибокий низький голос та сердечний сміх, яким вона завершувала кожну веселу й добре розказану історію. На відміну від більшості гленського жіноцтва, Еллен не діймала його ані дошкульними зауваженнями щодо дітей, ані сільськими плітками; не було в ній і злоби чи ницості. Вона завжди поводилася напрочуд щиро. Пан Мередіт, що й собі перебрав звичку панни Корнелії класифікувати людей, уважав Еллен однією із племені, що знає Йосипа. З неї була б чудова своячка. Та все ж будь-який чоловік воліє просити руки своєї обраниці без свідків в особі інших жінок. А Еллен завжди була поряд. Ні, вона не прагнула сама ввесь час розмовляти з паном Мередітом і дозволяла сестрі спілкуватися з ним. Було немало таких вечорів, коли Еллен сиділа в кутку, мовчазна й непомітна, із Сент-Джорджем на колінах, даючи змогу панові Мередіту й Розмарі говорити, співати й разом читати книжки. Часом вони й геть забували про неї. Та коли їхня розмова чи вибір музичних творів містив у собі хоч найменший натяк на «флірт», як то здавалося Еллен, вона вбивала його в зародку й до кінця вечора не давала сестрі мовити слова. Та навіть найсуворіша із найпривітніших дуеній не може завадити ані виразному обміну поглядами й усмішками, ні промовистій мовчанці, отож залицяння пана Мередіта мало сякий-такий успіх.

Утім, якщо йому належало колись сягнути вершини, це повинно було статися за відсутності Еллен. А Еллен так рідко виходила з дому, надто зимою. Вона казала, що знайшла собі найкраще місце у світі – при власнім каміні. Еллен Вест не любила тинятися по гостях, воліючи приймати друзів у себе. Пан Мередіт уже постановив був освідчитися Розмарі листом, коли це одного вечора Еллен оголосила, що в суботу піде на срібне весілля знайомих. Вона була дружкою нареченої двадцять п’ять років тому і, позаяк на свято запросили тільки гостей, присутніх на вінчанні, мусила йти без сестри. Пан Мередіт нашорошив вуха, і очі його спалахнули вогнем, який помітили й Еллен, і Розмарі. Обидві здригнулися, передчуваючи, що в суботу пан Мередіт неодмінно з’явиться в їхньому домі.

– Мусимо покласти цьому край, Сент-Джордже, – суворо мовила Еллен котові, щойно пан Мередіт пішов, а Розмарі мовчки подалася нагору. – Я впевнена, Сент-Джордже, він проситиме її руки. Хай спробує… хай спробує й дізнається, що вона не вийде за нього, Джордже. Хоча вона була б не від того, Сенте. Я знаю… але вона обіцяла, і мусить дотримати слова. Мені й шкода, Сент-Джордже. То був би для мене найкращий зять, якби це було можливо. Він добра людина, Сенте… навіть попри те, що не бачить і не хоче бачити в німецькім кайзері лиха для мирної Європи. Та це єдина його вада. Він приємний співбесідник. Такому, як він, жінка може сказати будь-що й знати, що її зрозуміють. Такі чоловіки дорожчі й рідкісніші за самоцвіти, Сенте. Але вона не вийде за нього… і, мабуть, тоді він покине нас, Джордже. Нам бракуватиме його, Сент-Джордже, дуже бракуватиме. Але вона обіцяла… і я вимагатиму, щоб вона дотримала слова.

Похмура затятість на обличчі Еллен робила його майже потворним. Розмарі у своїй спальні плакала в подушку.

Пан Мередіт, заставши свою даму серця на самоті, відзначив, що вона неймовірно вродлива. Розмарі не вбрала святкового плаття: вона хотіла зробити це, та подумала, що безглуздо чепуритися до зустрічі із чоловіком, якому доведеться відмовити. Отож вона вийшла до нього в простій темній сукні, та навіть у ній була статечна, немов королева. Лице її зарум’яніло від хвилювання, а великі сині очі були озерами світла, хоч і не такого погідного, як завжди.

Вона прагнула, щоб розмова швидше скінчилася. Увесь день Розмарі із жахом чекала цієї миті. Вона вже знала, що Джон Мередіт до певної міри любить її – хоч і не так, як свою першу дружину – і припускала, що відмова засмутить його, проте не розіб’є йому серця. Та все ж їй не хотілося відмовляти, зважаючи на його почуття і – коли щиро собі зізнатися – на свої власні. Вона знала, що могла би покохати пана Мередіта, якби… якби то було дозволено. Вона знала, що життя її буде пусткою, якщо, діставши відмову в шлюбі, він не захоче лишатися поряд із нею як друг. Вона знала, що була б дуже щаслива з ним і могла би зробити його щасливим. Проте на заваді щастю, мов тюремні ґрати, стояла обітниця, яку Розмарі так давно дала Еллен. Менша сестра не пам’ятала їхнього батька – той помер, коли доньці виповнилося три роки. Еллен, якій тоді було тринадцять, пам’ятала його, хоч і згадувала без надмірної ніжності. То був суворий, стриманий чоловік, значно старший за свою чарівну й веселу дружину. А через п’ять років помер і їхній дванадцятилітній брат; відтоді сестри назавжди лишилися самі з матір’ю. Вони не брали активної участі в громадськім та світськім житті Глена й Лобриджа, проте завдяки жвавому розуму Еллен і лагідній вроді Розмарі всюди були бажаними гостями. Обидві вони зазнали дівочих розчарувань. Море не повернуло коханого Розмарі, а Норман Дуглас, тоді ще вродливий рудочубий юний велетень, знаний шаленою їздою на конях і галасливими, хоч і безвинними витівками, покинув Еллен після запальної сварки.

Охочих зайняти місця Мартіна й Нормана не бракувало, та жодному з них не вдалося здобути прихильність Еллен і Розмарі, які поволі й начебто без жалю прощалися з юністю й вродою. Вони були віддані невиліковно хворій матері; усі три жінки мали невеличке коло зацікавлень – квіти, книжки, хатні тварини – що помагало їм відчувати себе щасливими й задоволеними своїм існуванням.

Пані Вест померла того дня, коли Розмарі виповнилося двадцять п’ять. Смерть її стала тяжким потрясінням для доньок. Спершу обом їм було нестерпно самотньо – а надто Еллен. Вона поринула в довгі тужливі роздуми, які лише вряди-годи переривалися нестримними риданнями. Старенький лобридзький лікар сказав Розмарі, що побоюється затяжної меланхолії – а чи й гірших недуг.

Одного дня, який Еллен просиділа самотою, відмовляючись і говорити, і їсти, Розмарі впала біля неї на коліна.

– Еллен, адже в тебе є ще я, – заплакала менша сестра. – Невже це байдуже? Ми завжди так любили одна одну…

– Ти не завжди будеш зі мною, – різко й напружено заговорила Еллен, порушуючи мовчанку. – Ти вийдеш заміж і покинеш мене. І я лишуся сама. Я не можу думати про це… не можу! Краще померти.

– Я ніколи не вийду заміж, – відповіла Розмарі. – Ніколи, Еллен.

Еллен нахилилася й запитливо глянула у вічі сестрі.

– Ти можеш дати мені обітницю? – зрештою мовила вона. – Присягнути на маминій Біблії?

Розмарі легко пристала на це, бажаючи втішити Еллен. Та й хіба не однаково? Адже вона добре знала, що ніколи нікого не покохає. Серце її спочивало на дні моря разом із Мартіном Крофордом, а без кохання вона не могла віддатися за жодного чоловіка. Отож Розмарі дала обітницю, яку Еллен, щоправда, перетворила на жаский ритуал. Вони взялися за руки над Біблією в порожній материній кімнаті, і присягнули одна одній не виходити заміж і до смерті жити разом.

Відтоді настрій Еллен покращився. Невдовзі то знову була весела й життєрадісна жінка. От уже десять років панянки Вест щасливо мешкали в старім домі на пагорбі, нітрохи не переймаючись ані тим, щоб вийти заміж, ні тим, щоб відпустити сестру під вінець. Клятва не обтяжувала їх – та все ж Еллен нагадувала Розмарі про неї щоразу, як на їхнім шляху поставали нежонаті чоловіки. Утім, жодного разу їй не довелося хвилюватися навсправжки – доки одного фатального вечора Джон Мередіт провів Розмарі додому з Долини Райдуг. Розмарі ж хіба посміювалася із сестриної одержимості їхньою обіцянкою… донедавна. Тепер слова, промовлені десять років тому, перетворилися на кайдани – накладені добровільно, але довіку. Ось чому нині вона мусила зректися щастя.

Звісно, тієї любові, яку Розмарі віддала своєму юному нареченому – боязкої та свіжої, немов трояндовий пуп’янок – вона вже не могла подарувати жодному чоловікові. Але тепер вона знала, що може дати Джонові Мередіту іншу любов, мудрішу й зрілішу. Він торкнувся тих глибин її душі, яких ніколи не торкався Мартін… яких іще й не було в сімнадцятирічної дівчини. І нині вона мусить прогнати його – назад до холодного вогнища, самітного життя й нестерпного смутку, бо ж десять років тому присягнула сестрі на материній Біблії до смерті лишитися незаміжньою.

Джон Мередіт не одразу скористався з нагоди. Спершу він зо дві години говорив на віддалені теми, зачепивши навіть політику, яка ніколи не цікавила Розмарі. Вона вже подумала, що хибно витлумачила його наміри, і власні страхи й сподівання раптом здалися їй безглуздими. Розмарі почувалася дурною та спустошеною. Вона зблідла, очі її потьмяніли. Джон Мередіт вочевидь не збирався просити її руки.

Аж раптом він підвівся, перетнув кімнату і, стоячи побіля її крісла, освідчився. У вітальні запала моторошна тиша. Навіть Сент-Джордж перестав вуркотіти. Розмарі чула, як б’ється її серце, і певна була, що й Джонові Мередіту теж це чути.

Тепер вона мусила сказати «ні», м’яко, проте рішучо. Іще кілька днів тому Розмарі наготувала відповідь, пишномовну й сповнену жалю, але тепер усі слова неначе здиміли. Вона мусила сказати «ні», та відчувала, що не може. Це слово неможливо було проказати. Вона зрозуміла, що не могла би покохати Джона Мередіта, а покохала його насправді. Думка про те, щоб викреслити його із життя, була страшною, пекельною мукою.

Утім, вона мала сказати бодай щось, тож, підвівши низько похилену золотаву голівку, Розмарі, затинаючись, попросила дати їй кілька днів, щоби… щоби подумати.

Джон Мередіт стояв ошелешений. Він не був марнославним чоловіком, проте, безперечно, сподівався, що Розмарі скаже «так». Він мав цілковиту певність у тім, що вона любить його. То звідки ж ці сумніви… ці вагання? Вона не школярка, щоб не розуміти власних бажань. Він був розчарований і неприємно здивований; утім, незмінно поштиво пристав на її умову й одразу пішов.

– Я відповім вам через кілька днів, – сказала червона від сорому Розмарі, знов опускаючи очі.

Коли двері за ним зачинилися, вона подалася до себе й розридалася.

Розділ 22. Сент-Джордж усе знає

Опівночі Еллен Вест ішла додому зі срібного весілля Поллоків. Вона затрималася після свята, щоб допомогти сивій уже нареченій вимити посуд. Іти було недалеко, дорога виявилася не засніжена, тож Еллен тішилася прогулянці попід місячним сяйвом.

Прийняття вдалося дуже гарне. Еллен, яка вже багато років не бувала в гостях, дістала від нього немалу втіху. Усі присутні належали до колишнього її товариства, і ніяка нав’язлива молодь не зіпсувала радісних посиденьок, бо ж єдиний син молодят саме навчався в коледжі й не зміг приїхати додому. Уперше за багато років зустрілися вони й із Норманом Дугласом, хоч тієї зими Еллен раз чи двічі бачила його в церкві. Жодна сентиментальна згадка не ворухнулася в її душі. Вона віддавна дивувалася, згадуючи Нормана Дугласа, як то він міг так їй подобатися й чому сама вона побивалася через раптове його одруження. Утім, Еллен була рада зустріти його знову. Вона вже й забула, яке цікаве та непередбачуване його товариство. Жодну вечірку за участю Нормана Дугласа не випадало назвати нудною. Його поява здивувала всіх – адже всі знали, що Норман ніколи й нікуди не ходить. Поллоки запросили його, бо він був їхнім гостем і двадцять п’ять років тому, проте не сподівалися, що він прийме запрошення. Із собою він привів троюрідну сестру, Емі-Анетту Дуглас, і впродовж вечора виявляв до неї пильну увагу. Утім, невдовзі Еллен, що сиділа за столом навпроти нього, почала з ним жваву суперечку. Вона так спокійно й упевнено взяла над ним гору попри всі його крики й дошкульні жарти, що він після того вмовк аж на десять хвилин. Потім, буркнувши в густу руду бороду: «Куслива… як завжди куслива», узявся дражнити Емі-Анетту, яка лише дурнувато сміялася, слухаючи його дотепи, яким Еллен дала би гідного відкоша.

Дорогою додому Еллен радо перебирала в пам’яті всі ці деталі. Морозяне повітря мерехтіло в місячнім сяйві. Попід ногами хрумтів сніг. Унизу, біля підніжжя пагорба, лежав Глен, а за ним – біла гавань. У пасторській бібліотеці світилося – отже, Джон Мередіт уже пішов додому. Чи попросив він руки Розмарі? І як вона пояснила свою відмову? Еллен розуміла, що ніколи не дізнається про це, хоч і вмирала із цікавості. Розмарі нічого не розповість, а сама вона не зважиться спитати. Та з неї достатньо й самої відмови. Усе решта не мало жодного значення.

– Аби лиш йому не забракло глузду приходити вряди-годи… по-дружньому, – мовила Еллен уголос. Вона не любила бути сама, тож отакі «розмови із собою» помагали їй у миті вимушеної самотності. – Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас – цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде – щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, – ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, – створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі – задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

– Чому ти не спиш, Розмарі? – запитала Еллен.

– Заходь, заходь, – хапливо мовила Розмарі. – Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто – розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

– Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

– І що?

– І… і… попросив моєї руки.

– Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

– Ні.

– Розмарі! – Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. – Невже ти погодилася?

– Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

– А що ж ти тоді зробила?

– Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

– Не бачу в тім потреби, – утяла Еллен із холодною зневагою. – Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.

Розмарі благально простягнула руки.

– Еллен, – розпачливо проказала вона, – я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.

– Ні, – безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.

– Еллен… Еллен…

– Послухай, – урвала старша сестра. – Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…

– Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…

– Ти сама запропонувала, – несхитно правила своєї Еллен. – Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка – то була клятва. І ти хочеш порушити її.

– Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…

– Ні. Мусиш триматися свого слова – так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.

– Ти дуже сувора до мене, Еллен.

– До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?

– Ні… але…

– І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?

– Я кохаю його, Еллен…

– «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» – ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою – то нестерпна ганьба, от і все.

Розмарі здригнулася. Еллен не могла чи не хотіла зрозуміти. Марно було сперечатися з нею.

– То ти не відпустиш мене, Еллен?

– Ні. І я не хочу більше говорити про це. Ти обіцяла й мусиш дотримати слова. Усе. Іди спати. Поглянь, котра година. Ти надто розбурхана через цю романтичну бридню. Завтра порозумнішаєш. І щоб я більше не чула про це ані слова. Іди.

Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті – коли померла мати – Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.

– Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.

Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.

Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих – а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі – у нього є робота, діти – проте, здавалося, хтось видер йому серце із грудей. Пан Мередіт сидів, поклавши голову на руки, сам у холодній, незатишній бібліотеці до пізньої ночі. А в домі на пагорбі Розмарі боліла голова, і вона рано вляглася спати, опісля чого Еллен глузливо сказала, звертаючись до Сент-Джорджа, який голосним вуркотінням висловлював зневагу до людей, неспроможних збагнути, що найважливіше в житті – це м’яка подушка.

– Що робили б жінки, Сент-Джордже, якби не могли вигадати собі головний біль? Але не зважаймо, Сенте. Заплющмо на це очі. Мине кілька тижнів, і все буде добре. Мушу визнати, Джордже, мені теж гризько – так, неначе я втопила кошеня. Але вона обіцяла, Сенте… і, бачить Господь – сама запропонувала дати обітницю.

Розділ 23. Виховний клуб

Дощ накрапав увесь день – лагідний, свіжий, прозорий весняний дощ, мов ніжний шепіт неба, що будив від зимового сну проліски та фіалки. Перлинно-сірі тумани серпанком оповивали гавань, затоку й низькі прибережні поля. Та ввечері дощ ущух і туман здимів ген понад морем. У небі розквітли полум’яні ружі хмар. Дальні пагорби темніли на тлі пишноцвітних жовтавих нарцисів і малинової конюшини. Над узбережжям зійшла велетенська сріблиста зоря. Жвавий, меткий, веселий вітер ніс із Долини Райдуг густий запах глиці й моховитих боліт. Він виспівував у кронах старезних ялин, що росли довкруж методистського цвинтаря, і ворушив розкішні кучері Фейт, яка сиділа на могилі Єзекії Поллока, обійнявши одною рукою Уну, а другою – Мері Ванс. Джеррі й Карл сиділи навпроти дівчат із пустотливим вогником в очах опісля довгого нудного дощового дня.

– Повітря нині просто сяє, еге ж? Наче дощик помив його, – радісно мовила Фейт.

Мері Ванс похмуро зиркнула на неї. Знаючи те, що знала вона – а чи гадала, що знає – Мері укотре впевнилася, що Фейт надто вже легковажна. Мері прийшла з новиною, яку намірялася повідомити, перш ніж рушить додому. Пані Еліот веліла їй віднести пасторові свіжих яєць і дозволила півгодини побавитися з юними Мередітами. Час спливав, тож Мері випростала підібгані ноги й ущипливо прорекла:

– Грець із тим повітрям. Слухайте сюди, малі. Цієї весни ви поводитеся геть жахливо. Мусите вилюдніти – конче мусите. Я навмисне прийшла, щоб вам це сказати. Усе село тільки про вас і говорить. Жахливо.

– Хіба ми знову щось утнули? – вигукнула спантеличена Фейт, знімаючи руку з пліч Мері. Унині вуста затремтіли, а чутлива душенька зіщулилася. Мері завжди була така невблаганно відверта. Джеррі виклично засвистів. Хай ця Мері знає, що йому байдуже до її промов! Що їй із того, як вони поводяться? Яке вона має право вчити їх добрих манер?

– Знову? Та ви постійно лиш капостите! – буркнула Мері. – Щойно одна витівка забудеться, як у вас інша напоготові. Я думаю, що ви, пасторські дітки, певно, і зовсім гадки не маєте, як треба поводитися.

– Може, ти нам розкажеш? – мовив Джеррі з убивчою іронією, яка, проте, не справила жодного враження на Мері Ванс.

– Я можу розповісти вам, що буде, коли ви не навчитеся поводитися, як слід. Парафіяльні збори попросять відставки вашого татка. Еге ж, паничу Джеррі-мудрагелику. Пані Девіс уже розмовляла про це з пані Еліот. Я сама чула. Я завжди нашорошую вуха, коли пані Девіс приходить на чай. То вона каже, що всі ви вже геть зіпсуті й то щодалі гірше, але чого сподіватися, коли ніхто вас не виховує. Та паства більше не хоче із цим миритися. Щось треба вдіяти. Методисти беруть вас на глум, а пресвітеріани ображаються. Вона запевняє, що вам усім слід дати березової каші. Хе, та якби люди кращали від лупки, я вже була би свята. Бачте, я кажу вам це не для того, щоб скривдити вас. Мені вас жаль, – мовила Мері з неперевершеною поблажливістю, – я знаю, що де ж вам набратися розуму, коли все так, як воно є. Та іншим це байдуже, на відміну від мене. Онде панна Дрю розповідає, що Карл приніс до недільної школи жабу в кишені, а вона вискочила геть просто серед уроку. Тепер панна Дрю більше й ногою не ступить до вашого класу. Чого ти не тримаєш своїх комахів удома, га?

– Та я враз і поклав її назад у кишеню, – відповів Карл. – Вона нікому нічого не заподіяла – бідна маленька жабка. І я не хочу, щоб Джейн Дрю вчителювала в нашому класі. Її власний небіж мав у кишені кавалок засохлого тютюну й тицяв усім пожувати, доки староста Клоу виголошував молитву. То було значно гірше за жабу.

– Ні, бо жаби страхітливо несподівані. Із жабою то більша сенсація. До того ж, небожа пані Дрю не заскочили із тютюном. А ваше молитовне змагання справило щирий скандал. Усі тільки про це й говорять.

– Блайти змагалися разом із нами! – обурено скрикнула Фейт. – Ідея належала Нен, а переміг Волтер.

– Усе одно всі осуджують вас. Воно було б не так і зле, якби ви молилися не на цвинтарі.

– А я вважаю, що цвинтар – це чудове місце для молитви, – відрубав Джеррі.

– Диякон Гезерд їхав попри вас і все бачив, – вела далі Мері. – Каже, що ти склав руки на животі й стогнав після кожного речення, мовби дражнився з нього.

– Дражнився, – безсоромно визнав Джеррі, – таж я не знав, що він їде мимо. Це сталося випадково. І я молився не навсправжки – я тільки вдавав, що молюся, бо де ж мені перемогти? Я лише собі розважався, як міг. От Волтер Блайт уміє молитися. Майже так само добре, як тато.

– Із нас чотирьох тільки Уна любить молитися, – замислилася Фейт.

– Але нам не слід більше казати молитви, якщо це так обурює людей, – зітхнула Уна.

– Я ж не про те вам торочу. Моліться, як забажаєте, лиш не на цвинтарі. І не бавтеся цим. Оце погано – майже так само, як пити чай на могилах.

– Ми не пили чаю на могилах.

– Ну, то пускали мильні бульбашки. Щось ви таки робили. Усі з того боку затоки певні, що ви пили чай, але я повірю вам на слово. І ви зробили собі стіл із надгробка.

– Тітка Марта не дозволила нам пускати бульбашки вдома. Вона була чимось страшенно розлючена, – пояснив Джеррі. – А ця плита дуже зручна.

– Гарні вийшли бульбашки, правда? – мовила Фейт, і очі її заясніли на приємну згадку. – У них було видно дерева, пагорби й гавань, мов інші, казкові світи, і вони линули аж до Долини Райдуг.

– Усі, крім одного – той настромився на шпиль методистської церкви й луснув, – докинув Карл.

– Добре, що ми їх пустили, ще доки дізналися, як воно зле, – мовила Фейт.

– Незле було би пускати їх на моріжку, – нетерпляче озвалася Мері. – Чи я нездатна вбити у ваші голови хоч сякий-такий глузд? Вам оно скільки казали: не бавитися на цвинтарі, бо методисти ображаються?

– Ми забуваємо, – скрушно відповіла Фейт. – А моріжок такий маленький, і на ньому повно гусеней, і кущів, і решти всього. А ми не можемо весь час сидіти в Долині Райдуг – то куди нам іти?

– Уся річ у тому, що ви тут робите. Сиділи б собі тихенько, балакали – так, як ми нині, то ніхто й не сердився би. Ох, малята, не знаю, що з того вийде. Та знаю, що староста Воррен хоче поговорити про це з вашим татком. Диякон Гезерд – його кузен.

– Я не хочу, щоб тата сварили за нас, – мовила Уна.

– Люди певні, що він вас не любить. Я так не кажу – я розумію його. Він сам іще в дечому, як дитя, і треба когось, хто приглядить за ним, як за вами. Ну, вочевидь, скоро й із того щось буде, коли це правда.

– Що правда? – запитала Фейт.

– А ви нічого й не знаєте? Зовсім? – здивувалася Мері.

– Нічогісінько. Про що ти кажеш?

– Ох, та ви просто невинні ягнята. Про це ж усі пліткують. Ваш татко ходить за Розмарі Вест. Вона й буде вашою мачухою.

– Я не вірю в це! – скрикнула Уна, і щоки її взялися густим багрянцем.

– Хтозна, як воно там. Я кажу лиш те, що люди говорять. Та це було б і незле. Розмарі Вест дасть вам чосу – б’юся об заклад – хоча з лиця привітна й усміхнена. Усі вони такі, доки їх не розкусиш. Але вам треба, щоб вас виховали, як годиться. Ви ганьбите свого татка, і мені жаль його. Я завжди була хорошої думки про нього, відколи він так гарно побалакав зі мною. Ані разу після того не збрехала й не лайнулася. І хай би жилося йому добре й щасливо, щоб хтось пришивав йому ґудзики, і смачно куховарив, і з вас були люди, а стара Марта знала своє місце. Як вона глянула на яйця, що я нині принесла! Каже: «Аби лиш вони були свіжі». Я аж замалим не схотіла, щоб вони всі виявилися зіпсовані. Та ви глядіть, хай вона вам усім – і вашому таткові теж – дасть їх на сніданок, а коли ні, то скажіть. Вам яйця для того й передали, але я не довіряю старій Марті. Ану ж вона візьме та згодує їх котові?

Мері дещо втомилася від балачки, тож на цвинтарі запала коротка тиша. Мередітам не хотілося розмовляти. Вони обмірковували геть неприємні новини, що повідомила Мері. Джеррі й Карл були заскочені. Та, зрештою, яке це мало значення? Навряд чи в цих плітках було хоч одне слово правди. Фейт зраділа; тільки Уна посмутніла, їй хотілося піти кудись і поплакати.

– «Чи будуть зорі в моєму вінці?» – виспівував хор у методистській церкві.

– Я хочу три зорі, – мовила Мері, чиї знання з теології значно розширилися, відколи вона замешкала в пані Еліот. – Три, наче в короні: одна велика посередині й дві малі обабіч.

– А хіба душі бувають великі й малі? – поцікавився Карл.

– Та звісно. У дітей вони менші, ніж у дорослих. Але темніє вже, то я вшиватимуся додому. Пані Еліот не любить, коли я тиняюся надворі потемки. Коли я жила в пані Вайлі, день чи ніч – мені було однаково. Не більше важило, аніж для сірої кицьки. Здається, що то відбувалося сотню років тому. А ви глядіть, не забувайте, що я сказала, і поводьтеся чемно, заради вашого татка. Я вас, як годиться, захищатиму, будьте певні. Пані Еліот каже – не бачила ще нікого, хто так боронив би друзів, як я. Онде я нагрубіянила пані Девіс, коли та на вас нарікала, і пані Еліот мене після того висварила. Ох, який гострий язик у моєї Корнелії! Та вона потай і сама собі раділа, бо не зносить старої Кітті Девіс, а вас любить, що страх. Я ж бо людей наскрізь бачу.

І Мері відпливла геть, покинувши на цвинтарі пригнічену четвірку своїх юних друзів.

– Мері Ванс смутить нас щоразу, коли приходить, – скрушно мовила Уна.

– Було б її кинути вмирати з голоду в тій стодолі, – мстиво озвався Джеррі.

– Не кажи такого, Джеррі, це дуже зле, – дорікнула Уна.

– На кожен гук не відгукнешся, – мовив непокаянний Джеррі. – Коли всі вважають, що ми зіпсуті, то будьмо зіпсутими.

– Ні, це може зашкодити татові, – благально озвалася Фейт.

Джеррі зіщулився. Він дуже любив батька. Крізь незашторене вікно бібліотеки діти бачили пана Мередіта, що сидів за столом. Він, здавалося, нічого не читав, ані писав – лише похилив голову на руки, і в поставі його вчувалася утома й зневіра. Діти враз усвідомили це.

– Певно, знову хтось сварив його через нас, – мовила Фейт. – Ох, якби ж нам навчитися давати собі раду, і щоб ніхто не патякав про наші манери… Джеме Блайт! Як ти мене налякав!

Джем допіру пробрався на цвинтар і всівся поруч із дівчатами. Він обшукав усю Долину Райдуг і таки знайшов для матері найперші квіти раннього огірочника. Пасторські діти вмовкли опісля його появи. Тієї весни Джем надзвичайно подорослішав. Він готувався до вступних іспитів у Королівську вчительську семінарію й лишався на додаткові шкільні уроки разом із однокласниками. Майже всі вечори він теж присвячував наукам, тож віднині нечасто бавився із друзями в Долині Райдуг. Джем Блайт немовби йшов від них у край дорослих.

– Що це з вами сьогодні? – запитав він. – Ви ж геть смутні.

– Смутні, – журливо притакнула Фейт. – І ти смутився б, якби знав, що ганьбиш свого батька й усе село пліткує лише про твою поведінку.

– А хто тепер пліткує?

– Усі… так каже Мері Ванс, – і Фейт вилила другові всі свої прикрощі. – Бач, – тужливо підсумувала вона, – нас немає кому виховувати. І ми ввесь час втягуємо одне одного в халепи, а люди гадають, що ми зіпсуті.

– То виховуйте себе самі, – запропонував Джем. – Я скажу вам, що робити. Створіть виховний клуб і карайте себе щоразу, як утнете щось кепське.

– Добра думка, – жваво підхопила Фейт. – Але… – зненацька її посіли сумніви, – людей обурює те, що нам геть не здається лихим. То як нам відрізнити одне від іншого? Ми ж не можемо щоразу надокучати татові. І він так рідко буває вдома.

– Зазвичай ви можете збагнути все самі – лиш перед тим, як зробити щось, мусите спинитися й подумати, що скажуть про це парафіяни. Біда в тім, що ви надто квапитеся й зовсім не встигаєте замислитися. Мама каже, що ви дуже поривчасті – такі, якою була в дитинстві вона сама. Виховний клуб допоможе вам розважити кожен учинок, якщо лиш ви справедливо каратимете себе за порушення правил. От лише кара має бути сувора – інакше з того не вийде жодної користі.

– Ми мусимо шмагати одне одного?

– Не конче. Вам слід вигадувати різні кари – залежно від того, хто що накоїв. Адже ви каратимете не одне одного, а самі себе. Я читав про такий клуб у книжці. Спробуйте й побачите, як воно піде.

– Нехай, – погодилася Фейт і, коли Джем пішов, усі Мередіти пристали на те, щоб заснувати виховний клуб. – Коли щось відбувається не так, ми просто мусимо це виправити, – підсумувала Фейт.

– Лиш чесно й справедливо, як Джем казав, – завважив Джеррі. – Ми виховаємо себе самі, якщо немає кому це зробити. Не будемо впроваджувати цілу тьму правил. Ліпше винайти одне й карати себе, якщо порушимо його.

– Але як?

– Ми вигадаємо, коли вже станемо до справи. Щовечора проводьмо збори клубу отут, на цвинтарі – обговорюймо, що ми робили протягом дня, а коли вирішимо, що втнули щось кепське чи зганьбили тата, караймо себе. Отаке правило. Кару будемо придумувати відповідно до тяжкості злочину, як то каже пан Флегг. Винний мусить знести її, не огинаючись. Ох, як цікаво буде, – вдоволено мовив Джеррі.

– Це ти покликав нас пускати бульбашки на цвинтарі, – мовила Фейт.

– То було ще до заснування клубу, – хапливо відказав Джеррі. – Почнімо віднині.

– А що нам робити, коли ми не знатимемо, що добре, а що погано, і не зможемо вибрати кару? Що, як двоє з нас уважатимуть так, а двоє – інакше? Тоді в нашому клубі повинно бути п’ять членів.

– Ми попросимо Джема Блайта бути третейським суддею. Він найсправедливіший хлопець у Глені. Та загалом, я вважаю, ми й самі дамо раду із власними вчинками. Нікому не розповідаймо про клуб – а надто ні словечка Мері Ванс. Вона захоче вступити й сама нас виховувати.

– Я думаю, – поволі проказала Фейт, – не варто нам щовечора вигадувати кари. Виберімо для цього один день тижня.

– Найкраще суботу, бо не треба йти до школи, – озвалася Уна.

– І зіпсувати єдиний вихідний? – обурилася Фейт. – Е, ні, краще п’ятницю. Однаково це пісний день, коли ми їмо рибу, а з нас ніхто її не любить. Хай тоді все найгірше стається одного дня. Тоді решту тижня можна бавитися.

– Дурниця, – авторитетно втяв Джеррі. – Тоді взагалі нічого не вийде. Ліпше карати себе щодня й наступного ранку прокидатися із чистим сумлінням. Отже, чи все зрозуміло? Ми засновуємо клуб, щоб виховати самих себе. Ми згодні карати себе за кепські вчинки, а перш ніж зробити будь-що – замислюватися, чи не зашкодить це татові. Кожен, хто ухилятиметься від покарань, буде виключений із клубу й утратить право бавитися з іншими в Долині Райдуг. Джем Блайт буде нашим третейським суддею в спірних питаннях. Тож, Карле, більше не носити жаб до недільної школи і, коли ваша ласка, панянко Фейт, не жувати живиці в усіх на очах.

– І не дражнитися із церковних старост, і не ходити на молитовні зібрання методистів, – відгукнулася Фейт.

– Не бачу лихого в тім, щоб ходити на молитовні зібрання методистів, – заперечив здивований Джеррі.

– Пані Еліот каже, що це дуже зле. Вона запевняє, що діти пресвітеріанського пастора не повинні відвідувати методистських зібрань.

– Хай йому грець, ходив я до них і ходитиму! – вигукнув Джеррі. – У методистів веселіше, ніж у нас.

– Ти лайнувся! – закричала Фейт. – Тепер ти мусиш покарати себе!

– Ні, доки ми не склали угоди. Ми ще тільки обговорюємо наш майбутній клуб. Він не заснований по-справжньому, доки ми всі не занотуємо його статуту й не підпишемося попід ним. Має бути конституція й регламент. І ти сама знаєш, що ходити на молитовні зібрання – це не погано.

– Ми каратимемо себе не лише за погані вчинки, але й за те, що шкодить татові.

– Це нікому не шкодить. Пані Еліот просто схиблена на всьому, що стосується методистів. Більше ніхто не сердиться з того, що я приходжу до них. І я завжди чемний. Запитай Джема чи пані Блайт і послухай, що вони скажуть. Я братиму до уваги їхню думку. Зараз піду принесу папір і ліхтар, і ми всі підпишемося.

П’ятнадцять хвилин потому статут було врочисто підписано на могильній плиті Єзекії Поллока, посеред якої стояв закіптюжений ліхтар Мередітів. Четверо дітей уклякли довкола нього. На біду, саме тієї миті повз проходила пані Клоу, дружина церковного старости, відтак наступного дня цілий Глен гудів від пліток, буцім пасторські діти знов улаштували молитовне змагання, яке завершили тим, що бігали одне за одним по цвинтарю з ліхтарем. Цій ілюзії, вочевидь, посприяло те, що після підписання статуту й скріплення його печаткою Карл узяв ліхтар і шаснув до меншого видолинку, щоби обстежити свій мурашник. Решта подалися додому й уклалися в ліжка.

– Гадаєш, це правда, що тато одружиться з пані Вест? – тремким голосом спитала Уна, коли вони з Фейт проказали вечірню молитву.

– Не знаю, та це було б добре, – мовила Фейт.

– Ні, – здушено відказала Уна. – Зараз вона хороша й мила. Але Мері Ванс розповідала, що мачухи люті й злі, і намовляють батька проти дітей. Вона каже, що так стається завжди й іще ніколи не було інакше.

– Я не вірю, що панна Вест чинитиме так, – ледь не скрикнула Фейт.

– Мері каже, що так чинять усі. Фейт, вона знає все про мачух – бачила їх цілі сотні, а ти жоднісінької. Вона розповіла мені таке, від чого кров холонула в жилах. Одна із мачух, яких вона знала, шмагала маленьких доньок свого чоловіка лозиною по голих плечах до крові, а тоді замикала їх на всю ніч у холодному темному льосі. Мері каже, що мачухам аж кортить робити таке.

– Я не вірю, що панна Вест виявиться така сама. Уно, ти знаєш це незгірше за мене. Вона ж подарувала мені таку гарненьку канарку. Я люблю її навіть більше, ніж Адама.

– Вони змінюються, коли стають мачухами. Мері каже, що їм геть не виходить нічого вдіяти. Хай би вона й шмагала, аби лиш не намовляла тата проти нас.

– Ти знаєш, тата нікому не вдасться намовити. Уно, не будь дурна. Я певна, ти дарма тривожишся. Можливо, якщо ми добре виховаємо себе в нашому клубі, тато й геть ні з ким не одружиться. А коли ні – я знаю, що панна Вест дуже любитиме нас.

Проте Уна не була така певна й гірко плакала, доки заснула.

Розділ 24. Порив милосердя

Зо два тижні справи в членів виховного клубу просувалися добре. Схоже було, що він працював бездоганно. Жодного разу не знадобилося питати поради в Джема Блайта. Жодного разу пасторські діти не спричинили нових гленських пліток. Що ж до їхніх маленьких домашніх пригод, то всі четверо пильно стежили одне за одним і мужньо зносили вигадані для себе покарання – найчастіше то була добровільна відмова від пообідніх забав у п’ятницю в Долині Райдуг чи то перебування в ліжку весняними вечорами, коли всі молоді кісточки аж судомить від бажання чкурнути надвір. Якось Фейт шепотілася з однокласницею в недільній школі й прирекла себе на цілоденне мовчання. Дівчинка не мала права вимовити ні слова без нагальної потреби й успішно здолала це випробування. На лихо, саме того дня до пасторського дому зайшов пан Бейкер із того боку затоки, а Фейт відчинила йому двері. Вона ні словом не озвалася на його дружнє вітання й мовчки пішла, щоб гукнути батька з бібліотеки. Пан Бейкер дещо образився і, повернувшись додому, сказав дружині, що старша донька панотця, очевидно, відлюдькувата й нечемна, бо ж навіть не відповідає, коли до неї звертаються. Утім, цей випадок не спричинив ніяких гірших наслідків, і загалом їхні кари не шкодили ні їм самим, ані іншим. Отож усі четверо вже були самовдоволено певні, що виховувати себе геть не тяжко.

– Я думаю, скоро люди збагнуть, що ми поводимося незгірше за інших, – удоволено мовила Фейт. – Це легко, якщо тільки стати до справи з розумом.

Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока. Був холодний вітряний день; щойно минула перша весняна гроза, тож бавитися в Долині Райдуг не випадало, хоча сини панотця й сини лікаря Блайта подалися рибалити до струмка. Дощ ущух, проте з-над моря віяв різкий пронизливий східний вітер. Весна запізнювалася, попри ранні ознаки тепла, і в північнім закутку цвинтаря досі лежала брезкла купа снігу й льоду. Ліда Марш, яка принесла до пасторського дому оселедців, тремтячи, прослизнула у хвіртку. Ліда мешкала в рибальськім селищі біля гавані й батько її ось уже тридцять років надсилав місцевому панотцеві частину свого першого весняного улову. П’яниця й нехлюй, він ані разу в житті не переступив церковного порогу, проте, щороку надсилаючи рибу пасторові, як це робив іще його батько, вважав, що розплачується в такий спосіб із Вищими Силами. Інакше він не сподівався доброго улову макрелі.

Ліда, дрібна й худенька десятилітня дівчинка, здавалася молодшою за свій вік. Нині ж, коли вона зухвало підступила до пасторських доньок, вигляд у неї був такий, наче вона не могла зігрітися від народження. Обличчя її посиніло, блідо-блакитні очиці почервоніли й сльозилися. На ній була подерта ситцева сукенка й вовняне кашне, що ледь укривало їй плечі та груди. Вона пройшла три милі пішки від гавані боса, сльотавою напівзасніженою дорогою, тож ноги її посиніли незгірш від обличчя, проте Ліда не нарікала. Вона вже звикла до холоду й бігала боса з місяць, як більшість дітей з узбережжя. Умостившись на могильній плиті, Ліда всміхнулася до Уни й Фейт, і в очах її не знати було ані дрібки жалю до себе. Фейт і Уна весело всміхнулися у відповідь. Вони раз чи двічі бачили Ліду в рибальському селищі, куди ходили влітку із Блайтами.

– Здоров, – мовила Ліда. – Страшнючий холод, еге? Хазяїн і кицьку з дому не вижене, ге?

– Тоді чому ти не вдома? – запитала Фейт.

– Батько велів віддати вам оселедців, – мовила Ліда. Вона трусилася, кашляла й випростувала ноги, та не для того, щоб викликати співчуття. Ліда робила це інстинктивно, щоб не ставити босих ступень у мокру траву довкруж могили. Проте Фейт і Уну охопив жаль. Ліда здавалася такою змерзлою й нещасною.

– Ох, чому ти боса цього холодного вечора? – вигукнула Фейт. – У тебе, мабуть, геть замерзли ноги!

– Майже зовсім, – гордо сказала Ліда. – Страшнюче холодно було сюдою тюпати, кажу вам.

– То чого ж ти не взулася й не наділа панчіх? – озвалася Уна.

– Немає в мене. Усе до кінця зими геть порозлазилося, – байдуже мовила Ліда.

Фейт утупилася в неї, вражена. Яке страхіття! Перед нею сиділа маленька дівчинка, майже сусідка, геть змерзла цього холодного вечора без взуття та панчіх. Палка й нерозважлива Фейт думала тільки про те, як це жахливо. Умить вона скинула із себе власні панчохи й черевики.

– Ось, візьми й надінь, – сказала вона, тицяючи їх у руки спантеличеній Ліді. – Мерщій, бо застудишся. У мене є ще. Надівай.

Ліда, оговтавшись, ухопила дарунок і бляклі очиці її радісно блиснули. Звісно, вона надіне, і то якнайшвидше, доки ніхто не забрав. Ураз вона натягла панчохи на кощаві ноженята й устромила набряклі ступні в черевики Фейт.

– Дуже дякую, – мовила Ліда, – а твій татусь і та ваша баба – вони не розсердяться?

– Ні… а коли й розсердяться, то байдуже, – мовила Фейт. – Чи ти гадаєш, я можу дивитися, як люди замерзають до смерті, і не помогти? То було б зовсім неправильно, надто коли мій батько священик.

– Ти хочеш, щоб я потім їх вернула? У нас там, побіля гавані, холодно, і довго ще буде холодно, коли тут потепліє, – хитро мовила Ліда.

– Ні, звісно, залиш їх собі. Я для того й віддала їх. А в мене вдома є ще черевики й ціла гора панчіх.

Ліда хотіла була затриматися й поговорити з дівчатами про всяку всячину. Але тепер вона подумала, що ліпше буде чкурнути, доки ніхто не прийшов і не звелів їй повернути набуток, тож і почовгала геть, зникнувши в холодних сутінках тихо й непомітно, як пришла. Щойно ж пасторський дім зник із виду, вона сіла, стягла черевики та панчохи й поклала в кошик з-під оселедців. Ліда не збиралася тюпати в них сльотавим шляхом до гавані. Вони лишаться для особливих оказій. Ні в кого з її приятельок із рибальського селища не було таких розкішних чорних вовняних панчіх і ловких, майже новесеньких черевиків. Відтак Ліда постановила собі притримати їх до літа. Вона не відчувала жодних докорів сумління – у її очах сім’я панотця була страхітливо заможною; звісно ж, оті дівчата мають удома куписька взуття й панчіх. Опісля того Ліда гайнула в Глен, де цілу годину бавилася з тамтешніми халамидниками в калюжі попід крамницею пана Флегга, звідки її вигнала пані Еліот, звелівши притьмом йти додому.

– Дарма ти зробила це, Фейт, – докірливо мовила Уна, коли за Лідою слід прохолов. – Тепер тобі доведеться щодня взувати святкові черевики й вони скоро зносяться.

– Байдуже! – вигукнула Фейт, усе ще охоплена радісним усвідомленням, що вона зробила добру справу задля ближнього. – Адже це несправедливо, що в мене є дві пари взуття, а в бідолашної малої Ліди Марш немає жодної. Тепер у нас обох є, що взути. Уно, ти ж знаєш, тато сам казав у минулій проповіді, що справжнє щастя не в тім, щоб мати чи отримувати, а лише в тім, щоб віддавати. І це правда! Я ще ніколи не була така щаслива, як нині. Подумай про Ліду, котра йде додому, а її маленьким бідним ноженятам тепло й зручно.

– Але ж у тебе немає іншої пари чорних вовняних панчіх, – нагадала Уна. – Друга твоя пара вся дірява й тітка Марта сказала, що більше не може церувати їх, тому відріже верхню частину, щоб витирати грубку. Є тільки дві пари смугастих панчіх, яких ти страшенно не любиш.

Радісне піднесення Фейт здиміло після Униних слів, а вдоволення луснуло, наче повітряна кулька. Кілька гнітючих хвилин вона просиділа мовчки, обмірковуючи наслідки свого поспішного вчинку.

– Ох, Уно, я й не подумала, – скрушно мовила вона. – Я взагалі ні про що не подумала.

Смугасті рубчасті червоно-сині панчохи були товсті, шорсткі та грубі. Узимку тітка Марта зв’язала їх для Фейт і вони були безсумнівно потворні. Фейт ненавиділа їх сильніше, аніж будь-яку іншу деталь свого гардеробу. Звісно, надіти їх вона не могла. Дві пари смугастих панчіх так і лежали неторкані в її шухляді для білизни.

– Тепер тобі доведеться носити їх, – мовила Уна. – Подумай, як сміятимуться з тебе хлопці в школі. Згадай, як вони дражнилися з Мемі Воррен за її смугасті панчохи – кликали її зеброю… а твої панчохи ще й гірші.

– Я нізащо їх не надіну, – утяла Фейт. – Краще піду зовсім без панчіх, хай як холодно надворі.

– Не можна йти без панчіх до церкви. Подумай, що скажуть люди.

– Тоді я лишуся вдома.

– Ні. Ти ж знаєш, тітка Марта не дозволить.

То була правда. Єдине, чим обтяжувала себе тітка Марта, було сумлінне наполягання на тім, що до церкви діти повинні ходити за будь-якої погоди. Її не обходило, як вони були вбрані, та й чи були вбрані взагалі. Проте в церкві вони мусили з’явитися. Так виховували її сімдесят років тому, так і вона мала намір виховати синів і дочок своєї небоги.

– Уно, а ти не можеш позичити мені якісь панчохи? – жалібно запитала горопашна Фейт.

– Ні, – похитала головою Уна. – У мене є тільки одна чорна пара, і вони такі тісні, що вже і я ледь натягаю їх на себе. Ти не зможеш їх надіти… і сірі теж. Крім того, вони страшенно діряві.

– Я не надіну смугастих панчіх, – уперто правила своєї Фейт. – На дотик вони ще гірші, аніж на вигляд. Ноги в них, наче барильця, і вони жахливо кусючі.

– Тоді я не знаю, як тобі бути.

– Якби тато був удома, я попросила б купити мені нові панчохи, доки крамниця відчинена. Але він повернеться пізно. Я попрошу його в понеділок… а до церкви завтра не піду. Прикинуся, що захворіла, і тітка Марта нікуди мене не відправить.

– Це ж буде неправда! – вигукнула Уна. – Не можна так робити – це страшний гріх. Що сказав би тато, якби дізнався про це? Пам’ятаєш, як він розмовляв із нами після маминої смерті й сказав, що ми не повинні брехати, навіть коли й розчаруємо його в чімсь іншім. Він велів нам не брехати й не прикидатися, сказав, що довіряє нам. Не роби цього, Фейт. Просто надінь смугасті панчохи. Це ж лише раз. У церкві ніхто й не помітить – то зовсім не так, як у школі. І, на щастя, твоя нова коричнева сукня така довжелезна, що панчіх буде майже не видно. А ти ж так сердилася, коли тітка Марта пошила її на виріст.

– Я не надіну смугастих панчіх, – повторила Фейт. Вона випростала перед собою голі білі ноги, підвелася й упевнено закрокувала мокрою холодною травою до брезклої кучугури. Зціпивши зуби, Фейт стала в сніг, не бажаючи зрушити з місця.

– Що ти робиш? – заголосила настрашена Уна. – Фейт, ти застудишся на смерть!

– Я так і хочу зробити, – відказала Фейт. – Я хочу люто застудитися, щоб завтра бути неймовірно хворою. Тоді мені не доведеться прикидатися. Я простою тут так довго, як подужаю.

– Фейт, а що, як ти помреш? Ти можеш захворіти на запалення легень! Будь ласка, Фейт, не роби цього! Ходімо, знайдемо тобі якесь взуття. Ох, слава Богу, Джеррі йде. Джеррі, змусь її вилізти з кучугури. Поглянь на її ноги!

– Господи, Фейт, що ти робиш? – суворо запитав Джеррі. – Чи ти здуріла?

– Ні. Іди геть, – відрубала Фейт.

– Ти караєш себе за щось? Це ж неправильне покарання. Ти можеш захворіти…

– Я хочу захворіти. І я не караю себе. Іди геть.

– Де її черевики й панчохи? – запитав Джеррі в Уни.

– Вона віддала їх Ліді Марш.

– Ліді Марш? А навіщо?

– Бо Ліда була зовсім боса… у неї так змерзли ноги. А тепер Фейт хоче захворіти, щоб завтра не довелося вдягати до церкви смугасті панчохи. Але, Джеррі, що, як вона помре?

– Фейт, – звелів Джеррі, – негайно вилізь із кучугури, або я сам тебе витягну.

– Спробуй, – мовила Фейт.

Джеррі кинувся до неї й схопив за руки. Він тягнув її в один бік, вона його – в інший. Уна штовхала Фейт у спину. Сама Фейт кричала, щоб їй дали спокій. Джеррі й собі кричав на неї, щоб не була дурна; Уна плакала. Вони здійняли страхітливий галас побіля самої цвинтарної огорожі, тож Генрі Воррен із дружиною, що саме проїздили мимо, добре бачили й чули цю сцену. Відтак назавтра односельці довідалися, що діти панотця зчинили огидну бійку на цвинтарі, удаючись при цьому до щонайбрутальніших висловів. Тим часом Фейт дозволила брату й сестрі витягти себе із кучугури, бо так чи так не могла більше стояти від болю в ногах. Усі вони подалися додому й полягали спати. Фейт спала, наче янголя, і прокинулася зранку без найменших ознак застуди. Опісля давньої розмови з батьком, яку нагадала їй Уна, вона не могла прикинутися хворою, та все ж несхитно затялася не надівати до церкви мерзенних смугастих панчіх.

Розділ 25. Новий скандал і нове «пояснення»

Назавтра Фейт ранесенько подалася до недільної школи й сіла на задній лаві в самому кутку, доки ніхто не прийшов. Отож страхітлива правда випливла назовні аж тоді, коли Фейт підвелася з лави побіля дверей і перейшла до церкви, на місце, що займала сім’я панотця. Церква була вже напівзаповнена й парафіяни, що сиділи ближче до проходу, усі як один уздріли доньку панотця в черевиках, але без панчіх!

Нова коричнева сукня Фейт, яку тітка Марта пошила за стародавньою викрійкою, була достатньо довга, та все ж не сягала дівчинці стіп. Односельці виразно бачили добрячі два дюйми голих білих ніг.

Фейт і Карл сиділи на пасторській лаві самі. Джеррі чкурнув на галерею, де сів разом із приятелем, а Уну покликали до себе Нен і Ді Блайт. Юні Мередіти часто розбрідалися так по всій церкві, викликаючи обурення пастви. Особливо несхвально парафіяни ставилися до галереї, де збиралися непутні підлітки, перешіптуючись та, імовірно, жуючи впродовж служби тютюн. Звісно, то було негодяще місце для пасторського сина. Проте Джеррі не любив сідати на лаві Мередітів у першім ряду, де за ними пильно стежили очі старости Клоу та його домашніх, тож і тікав звідти щоразу, коли міг.

Увагу Карла поглинув павук, що снував на вікні павутину, тож хлопець не завважив сестриних ніг. Опісля служби Фейт верталася додому з батьком, який теж нічого не помітив. Доки прийшли Джеррі й Уна, дівчинка встигла нап’ясти осоружні смугасті панчохи, тож ніхто з мешканців пасторського дому до певного часу гадки не мав про те, що вона втнула. Утім, решта односельців знали всі деталі ще до вечора. Ті нечисленні, хто не бачив, невдовзі почули. Дорогою додому із церкви парафіяни обговорювали єдину тему. Пані Девіс заявила, що цього слід було чекати, і що наступного разу хтось із пасторських дітлахів напевне з’явиться в церкві зовсім без одягу. Голова Спільноти милосердя постановила винести це питання до розгляду на наступних зборах і запропонувати всім її членам вирушити до пана Мередіта з нотою протесту. Панна Корнелія сказала, що вмивав руки. Однаково після цього марно перейматися долею пасторських дітлахів. Навіть пані Блайт була неприємно вражена, хоч і пояснила собі цю прикрість лише забудькуватістю Фейт. Оскільки то була неділя, Сьюзен не могла негайно почати в’язати дівчинці панчохи, але стала до праці ще до схід сонця в понеділок.

– Кажіть собі, що хочете, пані Блайт, дорогенька, а я переконана, що то все сталося з вини старої Марти, – проказала вона. – Мабуть, у сердешної дитини зовсім не виявилося годящих панчіх, а ті, що є, були всі діряві, як то зазвичай і стається. І я так собі думаю, пані Блайт, дорогенька, що ліпше би Спільнота милосердя зв’язала їм панчіх, аніж сваритися через новий килим на церковнім помості. Я не належу до спільноти, та обов’язково зв’яжу Фейт дві пари панчіх із доброї чорної вовни, так швидко, як лиш подужають мої пальці, можете бути певні. Я ніколи не забуду, пані Блайт, дорогенька, що я відчула, побачивши, як те горопашне дитя чимчикує церквою голоніж. Не знала, куди й очі діти.

– А в церкві, як на біду, учора було повно методистів, – простогнала панна Корнелія, котра прийшла в Глен до крамниці й зазирнула в Інглсайд – обговорити свіжі новини. – Не знаю, як то в них виходить, але щоразу, коли ці діти щось утнуть, у церкві поміж методистів не проштовхнутися. Я думала, у жінки диякона Гезерда очі вискочать з орбіт. Вона вийшла із церкви й заявила: «Ця витівка вже за межею пристойності. Шкода мені пресвітеріан». Ми ж просто мусили це проковтнути. Ніхто не спромігся бодай щось їй відповісти.

– Я могла б їй відповісти, пані Блайт, дорогенька, якби була там і чула це, – буркнула Сьюзен. – Я сказала би, що, по-перше, чисті голі ноги – то не гірше, ніж діряві панчохи. А по-друге – що пресвітеріанам не потрібне вдаване співчуття методистів, бо ми, на відміну від них, маємо панотця, який уміє проповідувати. О, я втерла б їй носа, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.

– Аби ж пан Мередіт не молився так вправно, а краще дбав про власну сім’ю, – озвалася панна Корнелія. – Міг би хоч глянути на дітей, коли ті рушали до церкви – чи вбрані вони як слід. Я вже втомилася шукати виправдань для нього, повірте мені.

Тим часом Фейт тяжко карталася в Долині Райдуг. Там була Мері Ванс у своєму одвічному прагненні настановляти й повчати. Вона сказала, що Фейт зганьбила себе й свого батька, відтак вона, Мері Ванс, мусить порвати з нею. Мовляв, усі тільки й говорять, і всі кажуть одне й те саме.

– Я більше не можу дружити з тобою, – підсумувала вона.

– А ми будемо! – вигукнула Нен Блайт. Потай Нен і собі вважала вчинок Фейт геть жахливим, проте не могла дозволити Мері Ванс такого зверхнього ставлення. – А ви, панно Ванс, коли не хочете дружити з нею, можете більше не з’являтися в Долині Райдуг.

Нен і Ді обійняли Фейт за плечі й виклично глянули на Мері, яка зненацька зіщулилася, сіла на пеньок і розплакалася.

– Я не тому так кажу, що не хочу, – скиглила вона, – та якщо я дружитиму з нею далі, ввесь Глен казатиме, що то я намовляю її на капості. Дехто вже так і каже, я чула. А я не можу, щоб мене так обмовляли – тепер, коли я живу в поряднім домі й намагаюся бути в усьому, як справжня дама. І я в найгірші свої часи ніколи не з’являлася до церкви без панчіх. Мені таке й на думку не спало би. Але та злюча Кітті Девіс каже, що Фейт змінилася, відколи я пожила в їхнім домі, і що Корнелія Еліот прокляне ще той день, коли надумала взяти мене. Бачте, це дуже кривдить мої почуття, але найбільше я хвилююся за пана Мередіта.

– За нього можеш не хвилюватися, – чмихнула Ді. – У тому немає потреби. Фейт, мила, не плач і розкажи нам усе, що сталося.

Заплакана Фейт розповіла все, як було. Нен і Ді поспівчували їй, і навіть Мері Ванс погодилася, що Фейт утрапила в халепу. Утім, Джеррі, для якого ця новина прозвучала, мов грім серед ясного неба, відмовився зглянутися на сестру. То он на що йому цілий день так загадково натякали в школі! Він негайно та безцеремонно погнав Фейт і Уну додому, де після екстреного засідання виховного клубу належало винести присуд Фейт.

– Не розумію, яка в тім біда? – боронилася Фейт. – Голих ніг було майже не видно. Я не зробила нічого поганого.

– Це зашкодить татові. Ти це знаєш. Усі винуватять його, коли ми робимо щось незвичне.

– Я й не подумала про це, – пролопотіла Фейт.

– У тім-то й лихо. Ти мала подумати. Для того ми й заснували виховний клуб – щоб думати про наслідки власних учинків. Ми обіцяли замислюватися щоразу, перш ніж зробити будь-що. Ти, Фейт, не замислилася й будеш покарана – і то суворо. Ти цілий тиждень ходитимеш до школи в смугастих панчохах.

– Ох, Джеррі, можна один день? Чи два… але ж не цілий тиждень!

– Цілий тиждень, – сказав невблаганний Джеррі. – Так буде справедливо. Коли не віриш, запитай Джема Блайта.

Фейт відчула, що радше скориться, ніж звернеться до Джема з таким питанням. Вона почала розуміти, що вчинок її був не вельми пристойний.

– Добре, ходитиму цілий тиждень, – понуро буркнула вона.

– Ти ще легко відбулася, – суворо докинув Джеррі. – Бо хай якої кари ти зазнаєш, татові це не поможе. Усі вважатимуть, що ти зробила це навмисне, і докорятимуть татові, що не завадив тобі. Ми не зможемо пояснити всім, як то було насправді.

Звісно, Джеррі мав слушність, і це надзвичайно гнітило Фейт. Вона могла знести власне приниження, але не те, що всі довкруж звинуватять у нім її батька. Якби односельці знали все, то й не ганили б його. Та як вона може пояснити всім? Не могло бути мови про те, щоби знов підвестися в церкві зі зверненням до парафіян. Фейт знала від Мері Ванс, яке враження справила на паству та її промова, тож вирішила не повторювати подібного виступу. Зо кілька днів вона сушила собі голову, аж раптом рішення сяйнуло їй в єдину мить. Той вечір вона провела на горищі з лампою й зошитом, у якому хапливо писала з ясними очима й розчервонілими від хвилювання щоками. То було саме те, що треба! Яка ж вона розумна, що придумала це! Вона все виправить і пояснить, не спричинивши скандалу. Об одинадцятій Фейт закінчила писати й прокралася вниз, до своєї кімнати, утомлена, та цілковито щаслива.

А вже за кілька днів невеличка щоденна місцева газетка постачила свіжу сенсацію мешканцям Глена Святої Марії. На першій шпальті розмістився лист за підписом «Фейт Мередіт»:

«УСІМ, КОГО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ:

Я хочу пояснити всім, як сталося так, що в неділю я прийшла до церкви без панчіх, щоб ніхто не ганив мого тата, і старі плетухи не казали, що то він в усьому винен, бо це неправда. Я віддала єдину свою пару чорних панчіх Лїі Марш, бо в неї не було ніяких, і я пожаліла її, бо її бідні ноженята страшенно змерзли. Діти в християнській спільноті не повинні ходити босі, доки сніг іще не розтанув, і я вважаю, що Товариство підтримки місіонерських служінь мало би дати цьому раду. Авжеж, я знаю, що вони надсилають одяг маленьким поганам у дальніх краях, і це правильно й дуже милосердно. Але в тих краях значно тепліше, ніж у нас, і я вважаю, що дамам із нашої церкви годилося би подбати про Ліду, а не лишати цю справу мені. А коли я віддала їй панчохи, то геть забула, що це єдина моя чорна пара, іще й не дірява, але все одно я рада, що так учинила, бо інакше мені дошкуляло б сумління. Сердешна Ліда пішла додому щаслива, а я згадала, що мені нема чого надіти, окрім потворних смугастих панчіх. Тітка Марта зв’язала їх для мене торік із вовни, що віддала нам пані Берр із Верхнього Глена, страшенно жорсткої й вузлуватої. Я ніколи не бачила дітей самої папі Берр у таких панчохах. Але Мері Ванс каже, що пані Берр віддає панотцеві всілякий непотріб замість платні, на яку її чоловік зобов’язався жертвувати гроші, але ніколи не жертвує.

Я просто не могла надіти ці страхітливі панчохи. Вони такі негарні, товсті й кусючі. І всі дражнили б мене через них. Спершу я хотіла прикинутися хворою й не піти в неділю до церкви, та вирішила цього не робити, бо то був би обман, а тато велів нам після маминої смерті ніколи нікого не обманювати. Прикидатися – то дуже зле, так само, як брехати, хоча я знаю, що тут, у Глені, багато хто прикидається, нітрохи не соромлячись того. Я не називатиму імен, але я знаю, хто ці люди, і тато теж знає.

Потім я намагалася захворіти насправді й стояла боса в снігу на методистському цвинтарі, доки Джеррі не витяг мене з кучугури. Та я нітрохи не застудилася й мусила йти до церкви. І тоді я вирішила взутися й піти без панчіх. Я не розумію, що в цьому поганого, адже я ретельно помила ноги, щоб вони були так само чисті, як обличчя, але тато все одно ні в чому не винен. Він сидів у бібліотеці, обмірковуючи проповідь та інші божественні речі, і я намагалася не втрапити йому на очі, доки прийшла до недільної школи. Тато не дивиться в церкві на ноги парафіян, тож і моїх він не бачив, а старі плетухи бачили й говорили про це, і тому я пишу цього листа, щоб усе пояснити. Мабуть, я кепсько вчинила, коли всі так кажуть, і мені дуже прикро, і я ношу ці огидні смугасті панчохи, щоб покарати себе, хоча тато купив мені дві нові чорні пари, щойно як у понеділок відкрилася крамниця пана Флегга. Та це лише моя провина, і якщо люди звинуватять мого тата, прочитавши цей лист, то вони не християни, і мені байдуже, що вони скажуть.

Я хочу пояснити ще одне, перш ніж закінчити. Мері Ванс розказала, що пан Івен Бойд винуватить синів Лью Бакстера в тім, що минулої осені вони крали картоплю з його поля. Але ті не чіпали картоплі. Бакстери дуже бідні, та чесні люди. То ми зробили – Джеррі, Карл і я. Уни з нами не було. Але ми не думали, що то крадіжка. Ми лише хотіли запекти картоплю на багатті в Долині Райдуг, щоб з’їсти разом зі смаженою фореллю. Поле пана Бойда виявилося поблизу, між селом і долиною, тож ми вилізли на паркан і витягли кілька бадилин. Але картопля була страшенно дрібна, бо пан Бойд не підживлював поля, тож нам довелося витягти багато бадилля, і все одно картопля була не більша за скляні кульки для гри. Волтер і Ді Блайт їли її разом з нами, та вони гадки не мали, де ми взяли картоплю, бо, коли прийшли, вона була вже готова. Тому винні не вони, а тільки ми. І ми не хотіли нічого лихого, та якщо це крадіжка, нам дуже прикро, і ми повернемо панові Бойду всю вартість картоплі, якщо він погодиться зачекати, доки ми виростемо, бо нині ми ще надто малі, щоб заробляти гроші, а тітка Марта каже, що кожен цент із татової платні, навіть коли він регулярно її одержує, а то зрідка й стається, витрачається на хатнє господарство. Але нехай пан Бойд не винуватить синів Лью Бакстера, коли на те немає підстав, і не створює їм поганої слави.

З повагою,

Фейт Мередіт»

Розділ 26. Панна Корнелія змінює думку

– Знаєте, Сьюзен, по смерті я вертатимуся на землю щоразу, коли в цім саду квітнутимуть нарциси, – захоплено мовила Енн. – Приходитиму сюди невидима. Якщо хтось навідає сад у цю мить – я, певно, завітаю сюди такого вечора, як сьогодні, але, можливо, то буде ясно-рожевий весняний світанок – він побачить лише, як жваво кивають голівками нарциси, неначе їх шарпнув раптовий вітер… але насправді то буду я.

– Я впевнена, пані Блайт, дорогенька, що по смерті ви не будете думати про такі минущі земні речі як нарциси, – відказала Сьюзен. – І я не вірю в привидів, байдуже, видимі вони чи ні.

– О, ні, Сьюзен, я не буду привидом! Це так жахливо звучить. Я буду лише собою. Літатиму тут у сутінках – вранішніх чи вечірніх, – оглядатиму любі серцю місця. Пам’ятаєте, Сьюзен, як я побивалася за нашим маленьким Домом Мрії? Певна була, що ніколи не полюблю Інглсайду – але полюбила. Я люблю тут кожен камінчик, кожну стеблинку, кожен клаптик землі.

– Мені й самій тут подобається, – притакнула Сьюзен, що померла б, якби мусила покинути свій дім, – не годиться нам, пані Блайт, дорогенька, прив’язуватися до земного. Часом стаються пожежі та землетруси. Мусимо завжди бути готовими до всього. Онде три дні тому згорів будинок Тома Мак-Алістера з того боку затоки. Хоча, подейкують, він сам підпалив його, щоби дістати страховку. Хтозна, може, воно й так, а може, і ні. Та я негайно порадила панові лікарю прочистити наші комини. Береженого Бог береже. Онде пані Еліот у воротях, з таким обличчям, наче її кликали й вона не змогла не прийти.

– Енн, рибонько, ви бачили сьогоднішню газету?

Голос панни Корнелії тремтів – від хвилювання й від поспіху, з яким вона, засапана, квапливо мчала всю дорогу із крамниці.

Енн схилилася над клумбою з нарцисами, щоб приховати усмішку. Того дня вони з Гілбертом щиро й безтурботно посміялися з першої шпальти газети, та вона знала, що мила панна Корнелія сприйме це як достеменну трагедію, і намагалася не скривдити її почуттів жодним проявом легковажності.

– Хіба не жахіття? Що нам робити? – розпачливо голосила панна Корнелія. Вона присягалася більше не перейматися витівками юних Мередітів, проте все ж незмінно хвилювалася.

Енн повела її на терасу, де Сьюзен в’язала, а Ширлі й Рілла обабіч неї водили пальцями по сторінках у читанках. Сьюзен узялася вже за другу пару панчіх для Фейт. Добра служниця не ятрила собі серця незгодами людства, а просто робила для нього все, що могла, звіривши решту Вищим Силам.

– Корнелія Еліот упевнена, буцім родилася правити світом, – заявила вона якось у розмові з Енн, – ото чимсь повсякчас і картається. Я не маю такого на думці, тож і живу собі спокійно. Хоч іноді мені здається, що все у світі можна влаштувати краще, ніж тепер. Але не нам, жалюгідним хробакам, плекати такі думки. Вони ні до чого не призводять, лиш породжують тривогу в серці.

– Не знаю, що нам робити… тепер, – мовила Енн, посуваючи панні Корнелії крісло з м’якими подушками. – Та як це пан Вікерс дозволив надрукувати таке? Він мав би пильніше ставитися до власних обов’язків.

– Енн, рибонько, він же поїхав – на тиждень до Нью-Брансвіка. А заступає його Джо Вікерс, той молодий пройдисвіт. Пан Вікерс нізащо не надрукував би цього, хоч і методист, а Джо подумав, що то буде некепський жарт. Я й собі так гадаю, що тепер нічого вже не вдієш, лишається тільки чекати, доки вщухнуть плітки. Та коли я зустріну Джо Вікерса – ох, йому й виговорю, повірте мені! Я просила Маршала негайно припинити передплату на газету, та він лише засміявся й сказав, що в нинішнім номері вперше за рік прочитав бодай щось цікаве. Маршал нічого не сприймає серйозно – хіба не типовий чоловік? Івен Бойд, на щастя, такий самісінький. Уважає це добрим жартом. Як він реготав – а теж методист! А щодо пані Берр із Верхнього Глена… вона, мабуть, розлютиться й уся її сім’я покине церкву. Та це невелика втрата, як не глянь. Методисти радо приймуть їх до своїх лав.

– Катюзі по заслузі, – буркнула Сьюзен, яка віддавна ворогувала з пані Берр і рада була натрапити на дошкульну згадку про неї в листі Фейт. – Методистського пастора вона вже не обкрутить, віддаючи йому кепську вовну замість пожертви на платню.

– Найгірше те, що немає ніяких надій на покращення, – скрушно втяла панна Корнелія. – Доки пан Мередіт ходив у гості до Розмарі Вест, я сподівалася, що в пасторськім домі з’явиться справжня господиня. Але він чомусь більше до них не заходить. Певне, вона відмовила йому через дітей… принаймні так усі думають.

– Я не вірю, що він просив її руки, – мовила Сьюзен, котра не могла втямити, як то будь-яка жінка може відмовити пасторові.

– Ну, це напевне невідомо. Ясно одне: він до них більше не ходить. А Розмарі всю цю весну якась пригнічена. Надіюся, ця поїздка до Кінгспорта поверне їй добрий гумор. Вона поїхала на місяць, а тепер, вочевидь, лишиться на другий. Не пригадую, щоб Розмарі колись їхала з дому. Їм із Еллен тяжко було розлучатися. Проте, здається, нині саме Еллен змусила її. А тим часом вони із Норманом Дугласом вирішили освіжити старі почуття.

– Невже? – засміялася Енн. – Я чула про це, але не повірила.

– Вірте сміливо, Енн, рибонько, вірте сміливо. Норман не має звички приховувати власні наміри, які б вони не були. Він завжди залицявся в усіх на очах. Розповів Маршалові, що багато років і не згадував про Еллен, та ще минулої осені, коли вперше прийшов до церкви, побачив її й закохався знову. А доти геть забув, яка вона красуня. Вірте чи ні, та вони двадцять років не зустрічалися. Звісно, до церкви він не ходив, а вона ніколи й ніде не бувала. О, ми всі знаємо, чого хоче Норман, але чого хоче Еллен – цього ніхто не збагне. Я не беруся припускати, чи пошлюбить він її.

– Якось він уже був покинув її – проте, здається, пані Блайт дорогенька, дехто на це не зважає, – ядуче озвалася Сьюзен.

– Він покинув її розгніваний і гірко картався аж дотепер, – заперечила панна Корнелія. – Це зовсім не те, що покинути холоднокровно й байдуже. Про мене, то Норман завжди мені подобався. Я не відчувала до нього огиди, як інші. Він-бо ніколи не міг здолати мене в суперечці. Дивно, що він повернувся до церкви. Не можу повірити в ті байки пані Вілсон, буцім Фейт Мередіт прийшла й змусила його погрозами. Я хочу розпитати саму Фейт, але чомусь забуваю щоразу, коли стрічаю її. Який вплив може мати вона на такого як Норман Дуглас? Він саме був у крамниці, коли я рушала сюди, реготав на все горло з того її жахливого листа. Певно, його було чути аж на маяку. «Незрівнянне дівчисько! – горлав він. – Де ви ще бачили таку спритну? А всі ті кляті бабери хочуть її укоськати – зась! Не подужають вони, ніколи! То все одно, що топити рибу! Гляди мені, Бойде, наступного року підживлюй картоплю! Ге-ге-ге!» І тут уже так зареготав, аж стіни трусилися.

– Принаймні він жертвує на платню панотцеві, – мовила Сьюзен.

– О, Норман геть не скупий. Сам-то він може викласти тисячу доларів, не повівши й бровою, але заревти, немов бугай, коли його змусять переплатити п’ять центів. І йому подобаються казання пана Мередіта, а Норман охоче трусне гаманцем, діставши поживу для розуму. Істинної віри в нім не більше, аніж у голім африканськім поганині, та й лишиться він безбожником до самої смерті. Але він розумний, освічений, і проповідь слухає так, як прослухав би лекцію. Ну, хай там як, а добре, що він підтримує пана Мередіта й дітлахів, бо не дадуть вони ради без друзів після такого листа. Я втомилася шукати виправдання для них, повірте мені!

– А знаєте, мила панно Корнеліє, – замислилася Енн, – мені здається, що ми надто вже захопилися пошуком виправдань. Це нерозумно з нашого боку, тож мусимо вчинити інакше. Я скажу, що я зробила би. Ні, я не зроблю цього, звісно, – хапливо докинула Енн, завваживши тривожний зблиск в очах Сьюзен, – бо то було б невідповідно нашому вікові, а ми повинні шанувати приписи гідності, а чи померти. Але я хотіла б зробити це. Я скликала би збори Спільноти милосердя, швацького клубу й Товариства підтримки місіонерських служінь, за присутності всіх методистів, які осуджують пана Мередіта… хоча я певна, що якби пресвітеріани не перепрошували повсякчас за кожне його дивацтво, то й осуд би вщух… і сказала б: «Дорогі друзі-християни, – з наголосом на слові «християни», – я хочу сказати вам дещо… сказати чітко, щоб ви, повернувшись додому, повторили мої слова своїм сім’ям. Вам, методистам, немає потреби жаліти нас, а нам, пресвітеріанам – жаліти себе. Більше ми не будемо виправдовуватися. Ми хочемо сказати вам, просто й відверто: ми пишаємося нашим пастором та його дітьми. Пан Мередіт – найкращий проповідник, що тільки служив у Глені Святої Марії. Він щирий, сумлінний душпастир, відданий друг, справедливий навчитель християнського милосердя й розумний, освічений, витончений чоловік. І діти гідні свого батька. Джеральд Мередіт – найздібніший учень гленської школи. Пан Гезерд каже, що на нього чекає блискуча кар’єра. Він мужній, чесний, шляхетний хлопчина. Фейт Мередіт – красуня, так само натхненна й незалежна, як і вродлива. У ній немає нічого буденного. Решта гленських дівчат і вкупі не мають такої жвавості, завзяття, кмітливості й відваги, як вона. У неї повно друзів. Кожен, хто знайомий із нею, не може не полюбити її. Про кого ще з односельців, дітей чи дорослих, можна сказати таке? Уна Мередіт – жіночна, мила душенька. З неї виросте чудова мати й дружина. Карл Мередіт, котрий так любить жаб, мурах і павуків, колись іще буде натуралістом, знаним на всю Канаду… ба більше, на цілий світ! Ви знаєте бодай одну сім’ю, у Глені чи поза ним, про яку можна сказати те саме, що було сказано тут? Тож годі з нас присоромлених виправдань – ми пишаємося нашим пастором і його славними синами й доньками!»

Енн умовкла, задихана, бо ж мусила перепочити після своєї палкої промови, та ще й боялася, що напад підступного сміху зрадить її панні Корнелії. Ця шановна добродійка дивилася на Енн, мов борсаючись у хвилі досі незнаних суджень. Аж раптом, охнувши, вона виринула й узяла впевнений курс до берега.

– Енн Блайт, як я хотіла би, щоб ви скликали такі збори й сказали достоту те саме! По правді кажучи, мене ви присоромили. Авжеж, саме так нам і слід казати – надто методистам. І все це правда – усе до останнього слова. Ми не зважаємо на головне, а витріщаємося на дрібниці, що й дурного шеляга не варті. Енн, рибонько, я можу збагнути все, що добре мені розтлумачать. Жодного вибачливого слова ви не почуєте більше від Корнелії Еліот! Я нестимуся гордо, повірте мені – хоч деколи й приходитиму до вас на звичну балачку, якщо Мередіти знову втнуть якийсь вибрик. Навіть цей лист, яким я так переймалася – бігме, це ж лише кумедний жарт, як слушно завважив Норман. Хто ще з дівчат подужав би написати його, ще й без жодної помилки, і коми поставити всюди, як слід? Хай-но якийсь методист бодай слово зронить… хоча Джо Вікерсу я так чи так цього не подарую, повірте мені! А де нині решта ваших дітлахів?

– Волтер і двійнята в Долині Райдуг. Джем учить уроки на горищі.

– Неначе подуріли через ту Долину Райдуг! Мері вважає, що це найкраще місце на світі. Вешталася б там щодня, якби я дозволяла. Але я не люблю, коли вона тиняється без діла… і, бачте, Енн, рибонько, мені її бракує. Аби я знала, що так прив’яжуся до неї. Звісно, є в неї вади, і я намагаюся викорінити їх. Та за весь час, що Мері живе в моїм домі, я не чула від неї грубощів… і вона дуже мені помагає, бо я, Енн, рибонько, вже не така й молода, і марно заперечувати це. Мені п’ятдесят дев’ять років і я, хоч не відчуваю ще тягаря своїх літ, корюся істині, записаній у родинній Біблії.

Розділ 27. Духовний піснеспів

Попри те, що панна Корнелія змінила думку, уже за кілька тижнів вона добряче стривожилася новою витівкою пасторських дітей. На людях вона трималася гідно, повторюючи всім сільським плетухам настанову, яку дала їй Енн іще в пору цвітіння нарцисів, і промова її лунала так натхненно й упевнено, що слухачки зніяковіли й собі замислилися, чи не завеликої ваги вони надають звичайним дитячим витівкам. Проте в розмовах із Енн панна Корнелія дозволяла собі вилити душу.

– Енн, рибонько, у четвер увечері вони влаштували концерт на цвинтарі – саме тоді, коли в методистській церкві тривало молитовне зібрання. Вони сиділи на могилі Єзекії Поллока й добрячу годину горлопанили. Хоч, як я розумію, співали вони загалом церковні гімни, то хай би тільки ними й обмежилися – було б не так зле. Таж вони проспівали ще й усеньку «Поллі Воллі Дудл»^[27] – тієї самої хвилини, як диякон Гезерд проказував молитву.

– Я сама була там того вечора, – мовила Сьюзен, – і, хоч не казала про це вам, пані Блайт, дорогенька, а пошкодувала, що вони вибрали саме цей день для своєї забави. У мене кров холонула в жилах, коли я чула, як вони співають тієї геть легковажної пісні, сидячи у священній обителі мертвих.

– Хтозна-що ви робили на молитовному зібранні методистів, – дошкульно озвалася панна Корнелія.

– Я ніколи не стояла на тім, що методизм заразний, – сухо відрубала Сьюзен, – і, як саме хотіла сказати, щойно мене урвали, я таки змусила методистів замовкнути. Коли жінка диякона Бакстера виходила із церкви й пирхнула: «Яка огидна поведінка!», я відповіла, дивлячись просто їй у вічі: «Вони дуже гарно співають, а з вашого хору ніхто не відвідує молитовних зібрань. Мабуть, пані Бакстер, ваші півчі мають голос тільки по неділях». Вона замовкла, а я відчула, що цього разу таки моє зверху. Та я присоромила б її ще дужче, пані Блайт, дорогенька, якби вони лиш не співали «Поллі Воллі Дудл». Подумати страшно, що таке виспівують на цвинтарі.

– Дехто з похованих там і собі любив утнути «Поллі Воллі Дудл» за життя, – припустив Гілберт. – Мабуть, і по смерті їм приємно почути її.

Панна Корнелія метнула в нього докірливий погляд і вирішила принагідно поговорити з Енн. Не слід їй дозволяти лікареві Блайту казати таке. Це може зашкодити його лікарській практиці. Ану ж як людям спаде на думку, що він не тримається звичних приписів християнства? Певна річ, Маршал висловлюється й гірше, але він бодай не публічна особа.

– Певне, їхній батько весь той час сидів у бібліотеці при відчиненім вікні, та взагалі їх не чув. Поринув, звісно, у книжку, як завжди. Але я поговорила з ним учора, коли він прийшов до нас.

– Ох, пані Еліот, як ви наважилися? – докірливо мовила Сьюзен.

– Наважилася! Час би вже комусь на щось наважитися. Подейкують, буцім він навіть не знає про той лист Фейт в газеті, бо ніхто не схотів розказати йому про це, а пресу він не читає. Але я подумала, що слід йому дізнатися про нинішній випадок, щоб уникнути подібного в майбутнім. Пан Мередіт сказав, що «поговорить із ними», та звісно ж, і забув про це, щойно як вийшов із нашої хвіртки. Немає в нього почуття гумору, повірте мені, Енн, рибонько. У неділю він читав казання про те, як правильно виховувати дітей – і то було дуже добре казання, і кожен, хто чув його, думав собі: «Як шкода, що ти не дотримуєшся власних настанов».

Утім, панна Корнелія була несправедлива до пана Мередіта, вважаючи, що він умить забуде її слова. Він пішов додому занепокоєний і ввечері, коли діти повернулися з Долини Райдуг – багато пізніше, ніж мали би – покликав їх до себе в бібліотеку.

Вони зайшли схвильовані. То був незвичний учинок для їхнього батька. Що він хоче сказати їм? Діти видобували з пам’яті нещодавні серйозні провини, та марно. Щоправда, два дні тому Карл перекинув повну розетку варення на шовкову сукню пані Флегг, яку тітка Марта запросила повечеряти з родиною. Щоправда, пан Мередіт не помітив цього, а добродушна пані Флегг не розсердилася. До того ж, Карл був покараний: за присудом членів виховного клубу він мусив до вечора ходити в Унинім платті.

Уна зненацька подумала, що тато, певне, розповість їм про своє майбутнє весілля із панною Вест. Серце її мимохіть забилося сильніше, ноги затремтіли. Проте вона помітила, що в пана Мередіта надто вже суворий і печальний вигляд. Ні, очевидно, річ не в тім.

– Діти, – мовив пан Мередіт, – мене дуже засмутило те, що я сьогодні почув. Чи правда те, що ви співали сороміцьких пісень, сидячи на цвинтарі в четвер, доки в методистській церкві саме відбувалося молитовне зібрання?

– Ох, Боже, тату, ми й забули про молитовне зібрання! – вигукнув спантеличений Джеррі.

– То це правда? Ви співали на цвинтарі?

– Тату, я не розумію, що таке сороміцькі пісні. Ми співали церковні гімни, то був духовний піснеспів. Що в цьому лихого? І ми таки забули про молитовне зібрання в методистів. Раніше воно відбувалося по вівторках, а тепер по четвергах і нам дуже тяжко запам’ятати.

– Ви співали ще якоїсь пісні, крім гімнів?

– Ну, – пробелькотів розчервонілий від сорому Джеррі, – наприкінці ми заспівали «Поллі Воллі Дудл». Це Фейт сказала, що хоче розважитися. Але ми не навмисне, тату, присягаємося.

– То я придумала влаштувати концерт, – мовила Фейт, боячись, що тато надто вже сильно нападеться на Джеррі. – Три тижні тому в методистів теж був духовний піснеспів. То я подумала, що й нам цікаво б улаштувати такий. Тільки на їхнім концерті були молитви, а ми не молилися, бо чули, наче люди вважають непристойним те, що ми молимося на цвинтарі. А ви увесь той час сиділи тут, – докинула вона, – і ні слова нам не сказали.

– Я не помітив, що ви робили. Звісно, мене це не виправдовує. Я винен більше, ніж ви… я розумію. Але навіщо ж ви співали тієї дурної останньої пісні?

– Ми не подумали, – промимрив Джеррі, відчуваючи, що то кепське пояснення, надто що сам він часто закидав Фейт недбалість на щоденних зборах виховного клубу. – Але нам дуже прикро, тату… дуже! Дайте нам лупки, тату. Ми заслужили, щоб нас вишпетили, як годиться.

Але пан Мередіт нікого не вишпетив і нікому не дав ніякої лупки. Він пригорнув своїх маленьких грішників і поговорив із ними, лагідно й мудро. Їх охопив сором і каяття; вони відчували, що більше не будуть такими дурними й легковажними.

– Мусимо суворо покарати себе за це, – прошепотів Джеррі, тюпаючи нагору із сестрами й братом. – Завтра із самісінького ранку проводимо засідання клубу й вирішуємо, як нам бути. Я ще не бачив тата такого смутного. Але… на Бога, краще б методисти вибрали собі сталий день для молитовних зібрань, а не чергували всі дні тижня.

«На щастя, це виявилося не те, чого я боялася», – мовила Уна сама собі.

А в бібліотеці пан Мередіт сидів за столом, схиливши голову на руки.

– Боже, допоможи мені! – вигукнув він. – Поганий із мене батько. О, Розмарі! Якби ти любила мене..!

Розділ 28. День посту

Наступного ранку перед школою відбулося екстрене засідання виховного клубу. Обговоривши різні пропозиції, члени його пристали на те, що найкращим покаранням буде витримати цілий день посту.

– Нічого не їсти зранку до вечора, – мовив Джеррі. – Я вже давно хотів дізнатися, що таке піст. От і буде нагода відчути на власній шкурі.

– Який день ми виберемо? – запитала Уна. Покарання здалося їй геть не тяжким, аж вона здивувалася, чому Джеррі й Фейт не вигадали нічого складнішого.

– Найкраще понеділок, – мовила Фейт. – У неділю ми зазвичай обідаємо дуже смачно, а в понеділок їжі мало й вона гидезна.

– У тім-то й річ, – заперечив Джеррі. – Для посту треба вибирати найважчий день, а це саме неділя, бо в нас тоді, як ти сама сказала, біфштекси замість холодної «тотожності». Не їсти «тотожності» – це не покарання. Отже, постуймо наступної неділі. То буде вдалий день – тато мінятиметься кафедрою з пастором із Верхнього Лобриджа й повернеться аж надвечір. Якщо тітка Марта запитає, що це нам уступило, ми скажемо, що постуємо для спасіння наших душ, і що про це написано в Біблії, тож хай не заважає, і вона відчепиться.

Тітка Марта й геть не розпитувала дітей. Вона лише буркнула роздратовано: «Що це ви собі знову придумали, іроди?» й більше не згадувала про це. Пан Мередіт поїхав іще до схід сонця, поки всі діти спали. Та, хоч він теж не поснідав, це була звична справа. Він незрідка забував поїсти й не було нікого, хто нагадав би йому про це. Сніданок – такий, як подавала тітка Марта, – не шкода було й пропустити. Навіть голодні «іроди» не журилися відсутністю «грудкуватої каші й збираного молока», що викликали таке презирство в Мері Ванс. Утім, до обіду все змінилося. Вони страхітливо зголодніли й аромат біфштексів, який ширився по всьому домі, попри те, що ті були дуже погано просмажені, вабив їх із нездоланною силою. У відчаї діти кинулися на цвинтар, де не було чути жодних запахів. Проте Уна сиділа, втупившись у вікно їдальні, крізь яке було видно, як безтурботно обідає лобридзький пастор.

– От би й мені мале-е-есенький шматочок, – зітхнула вона.

– Цить, – звелів Джеррі. – Звісно, це тяжко, таж на те воно й покарання. Я сам уже готовий їсти кам’яного боввана, але хіба нарікаю? Подумаймо про щось інше. Не можна залежати від власних шлунків.

Утім, до вечері вони вже не відчували денних мук голоду.

– Напевно, ми звикаємо, – сказала Фейт. – Я відчуваю якусь дивну слабкість, але їсти не хочу.

– А мені в голові крутиться, – мовила Уна. – Наче все пливе перед очима.

Проте вона відважно рушила з усіма до церкви. Якби пан Мередіт не був цілковито поглинутий темою своєї проповіді, він помітив би мертвотно-бліде личко із запалими очима, що дивилися на нього з лави, де сиділи його домашні. Але він нічого не помітив і казання його тривало довше, ніж зазвичай. Аж раптом, не встиг він оголосити завершальний гімн, як Уна Мередіт упала з лави на підлогу непритомна.

Дружина старости Клоу підбігла до неї перша. Вона вихопила тендітне тіло з рук поблідлої від жаху Фейт і понесла до ризниці. Пан Мередіт забув не лише про гімн, а й про все на світі, і, мов навіжений, кинувся вслід за нею. Паства намагалася швидше зникнути.

– О, пані Клоу, – задихано мовила Фейт, – Уна померла? Ми її вбили?

– Що з моєю донькою? – спитав пополотнілий батько.

– Вона просто зомліла, – мовила пані Клоу. – А от, на щастя, і лікар.

Гілбертові нелегко було повернути Уну до тями. Доки її оченята розплющилися, він доклав чималеньких, тривалих зусиль. Потім він переніс дівчинку додому. За ним, істерично ридаючи від полегшення, бігла Фейт.

– Вона, бачте, голодна… нічого сьогодні не їла… ніхто з нас не їв, ми постували…

– Постували! – охнув пан Мередіт.

– Постували? – здивувався лікар Блайт.

– Так – ми мусили покарати себе за те, що співали «Поллі Воллі Дудл» на цвинтарі.

– Доню, я не хочу, щоб ви карали себе, – скрушно озвався пан Мередіт. – Я трохи насварив вас, і ви всі покаялися, і я вам пробачив.

– Так, але нас однаково слід було покарати, – мовила Фейт. – Таке в нас правило, у виховному клубі: карати себе за кожну провину чи те, що може зашкодити татові. Бачте, ми самі виховуємо себе через те, що більше немає кому.

Пан Мередіт застогнав, проте лікар Блайт зітхнув із явним полегшенням.

– Отже, вона зомліла від голоду й усе, що їй потрібно – це добре поїсти, – мовив він. – Пані Клоу, чи не могли б ви нагодувати її? Та й решту теж, бо, судячи з того, що каже Фейт, невдовзі на нас чекають нові голодні зомління.

– Даремно ми змусили Уну до посту, – мовила Фейт із каяттям. – Тепер я думаю, що покарати слід було Джеррі й мене. Це ми влаштували концерт, і ми старші.

– Я теж співала «Поллі Воллі Дудл», – долинув з ліжка кволий голосок Уни, – і мене слід було покарати так само, як вас.

Пані Клоу принесла дівчинці склянку молока, Фейт, Джеррі й Карл шмигонули в комору, а Джон Мередіт подався до бібліотеки, де довго сидів у темряві наодинці з гіркими думками. Отже, його діти виховують себе самі, позаяк «більше немає кому», самостійно долаючи труднощі, за відсутності руки, що вела б їх, чи голосу, який дав би пораду. Слова Фейт, промовлені без жодного лихого наміру, вжалили нещасного батька в самісіньке серце. Виходить, за ними немає кому пригледіти, подбати про їхні душі й тіла. Яка вразлива була його Уна, лежачи в ризниці непритомна! Якими тоненькими здавалися її рученята, як поблідло її лице! Вона мовби щомиті могла покинути його – маленька Уна, про яку Сесілія просила його дбати… Опісля смерті дружини йому ще не доводилося відчувати такого жаского страху, як тоді, коли він дивився на свою зомлілу донечку. Він мусить удіяти щось – але що? Невже попросити руки Елізабет Кірк? Вона добра жінка… вона подбає про його дітей. Пан Мередіт змусив би себе до цього, якби не кохав Розмарі Вест. Але, не притлумивши цього почуття, він не міг освідчитися іншій жінці. А притлумити він не міг – хоч і намагався, та марно. Того вечора Розмарі була в церкві, уперше після повернення з Кінгснорта. Він лише мигцем побачив її на задній лаві серед юрми односельців. Серце його шалено закалатало. Доки хор виводив гімни, він сидів, похиливши голову, і відчував, як кидається в обличчя кров. Вони не зустрічалися, відколи Джон Мередіт просив її руки. Коли він підвівся, щоб оголосити наступний гімн, руки його тремтіли, а звично бліде лице паленіло рум’янцем. Потім, коли зомліла Уна, він забув про все на світі, але тепер, у темній тиші бібліотеки, страшне розуміння вразило його знову: Розмарі була для нього єдиною в цілім світі. Марно й думати про те, щоби побратися з іншою. Він не може скоїти такого святотатства навіть заради дітей. Він мусить нести свій хрест самотужки – намагатися бути кращим, дбайливішим батьком, настановляти своїх дітлахів, щоб вони не боялися йти до нього зі своїми маленькими прикрощами. Пан Мередіт засвітив лампу й узяв із полиці товстенну книжку, яка нещодавно справила щиру сенсацію в богословських колах. Він намірявся прочитати лиш один розділ, щоб угамувати розбурхані думки – та вже за п’ять хвилин геть забув про цей світ з усіма його негараздами.

Розділ 29. Страшна історія

Одного червневого вечора Долина Райдуг видалася неймовірно прекрасною, і це відчули діти, розсівшись на галявині, де з-над Закоханих Дерев линув казковий дзвін, а вітер гладив зелені коси Білої Дами, сміявся й висвистував, мов вірний, добросердий друзяка. У видолинку ширився духмяний запах молодих папоротей. Дикі вишні, що видніли там і тут поміж темних ялин, стояли вкутані білим серпанком. У кленах поза Інглсайдом виспівували вільшанки. На гленських схилах квітнули сади, прегарні, духмяні й загадкові в дедалі густіших сутінках. Була весна, а молодь мусить тішитися весні. Того вечора в Долині Райдуг тішилися всі, доки Мері Ванс не налякала присутніх оповіддю про привид Генрі Воррена.

Джема з ними не було. Тепер вечорами він зазвичай готувався до вступних іспитів на горищі. Джеррі вудив форель у ставку. Волтер читав решті морські вірші Лонгфелло^[28], а вони сиділи, заворожені красою й таємницею кораблів. Потім усі розмовляли про майбутнє – що робитимуть, коли виростуть… куди помандрують, які побачать далекі, незнані береги. Нен і Ді збиралися до Європи. Волтер мріяв про Ніл, який зі стогоном несе свої води попри єгипетські бархани, і про те, щоб хоч мигцем уздріти Сфінкса. Фейт скрушно припустила, що їй, вочевидь, доведеться бути місіонеркою – так сказала стара пані Тейлор – але тоді вона бодай побачить Індію чи Китай, ці загадкові східні краї. Карл усім серцем прагнув податися до африканських джунглів. Уна мовчала. Вона подумала, що хоче просто лишитися вдома. Тут краще, аніж будь-де. Як гірко буде, коли вони виростуть і розлетяться по світі. Від цієї думки Уні стало самотньо. Та інші мріяли захоплено, аж доки Мері Ванс відігнала звабливу мару самою своєю появою.

– Ох, я й задихалася! – вигукнула вона. – Летіла з того пагорба, наче скажена, так налякалася там, коло старого дому Бейлі.

– Що налякало тебе? – здивувалася Ді.

– Сама не знаю. Я там нипала попід бузком – дивилася, чи квітнуть уже конвалії. Темно було, наче в могилі – а тоді з того боку саду, поміж вишень, щось як ворухнеться, як шурхне! Таке біле. Кажу вам, я й не дивилася – чкурнула звідтіля, аж п’яти замигтіли. То, певне, був привид Генрі Воррена.

– А хто такий Генрі Воррен? – запитала Ді.

– І звідки в нього привид? – докинула Нен.

– Хіба ви не знаєте? Ох, а виросли ж у Глені! Заждіть, я вам усе розкажу, тільки відсапаюся.

Волтер удоволено зіщулився. Він любив жаскі оповідки про привидів: їхні загадкові, драматичні напруження сюжету й моторошні деталі були справдешньою втіхою його душі. Зненацька навіть Лонгфелло здався прісним і нецікавим. Волтер відкинув книжку й випростався, спершись на лікті, щоб слухати пильно, і звернув натхненні очі до Мері, їй не хотілося, щоб він так дивився на неї. Вона відчувала, що могла б розповісти все значно краще, якби не цей його погляд. О, вона додала б кілька барвистих деталей, щоб нагнати жаху – але мусила вдовольнитися голими фактами… а чи тим, що їй розповіли як достеменний факт.

– Ну… – почала Мері, – усі ви знаєте, що тридцять років тому жили в цьому домі старий Том Бейлі із жінкою. Сам він, подейкують, був нікчемником, та й жінка його не краща. Своїх дітей вони не мали, але, як померла Томова сестра, забрали до себе хлопця – оцього ж таки Генрі Воррена. Він тоді мав років зо дванадцять, худющий був і дрібний. Я чула, що Том із жінкою ставилися до нього геть зле – шмагали й не давали їсти. Начебто хотіли зжити його зі світу, а собі забрати трохи грошей, що лишилися йому від матері. Генрі не зразу скопитився – у нього ще були напади… пілепсія, так люди казали – і так він собі ріс, божим дурником, до вісімнадцяти літ. Дядько звикле шмагав його отам, у саду, бо звідти їх ніхто не бачив. Але чути – то всі чули, і то було щось страшне, коли бідолашний Генрі кричав і благав не вбивати його. А втручатися кожен боявся, бо старий Том був такий лютий, що певно, усім би в’язи скрутив. Комусь із Гарбор-Геда підпалив був клуню по сварці. Ну, то Генрі зрештою вмер, і його дядько з дядиною всім казали, наче то сталося від одного з тих його нападів, а більше ніхто нічого не знав, але подейкували, що дядько взяв і вколошкав його нарешті. І скоро потому Генрі ожив. У тім старім саду з’явився привид. Ночами чути було, як він там стогне й ридає. Старий Том із жінкою поїхали на захід і більше ніколи тут не з’являлися. А дім відтоді має таку лиху славу, що ніхто тут не селиться. Стоїть собі, занепадає. Це сталося тридцять років тому, але привид Генрі Воррена досі там вештається.

– І ти віриш у це? – зневажливо чмихнула Нен. – Я – ні.

– Ну, чесні люди бачили його… і чули, – мовила Мері. – Кажуть, буцім він з’являється й лазить, і хапає людей за ноги, мимрить і стогне, як тоді, коли був живий. І я, коли вздріла, як щось біліє в тих кущах, подумала: раптом воно вхопить мене за ногу й почне стогнати, я так і грюкнуся мертва. То я чкурнула геть. Хтозна, чи справді то був привид – я не захтіла перевіряти.

– Я думаю, то було біле теля пані Стімсон, – засміялася Ді. – Я сама бачила, як воно часто пасеться там, у саду.

– Може, і так. Але я більше не ходитиму крізь той сад Бейлі. Онде Джеррі – скільки риби наловив, а нині моя черга смажити. Джем і Джеррі кажуть, що я – найкраща куховарка в цілім Глені. А моя Корнелія дозволила мені принести вам оцього печива. Я його ледь усе не впустила, коли побачила привид Генрі.

Джеррі лише засміявся, почувши нову страхітливу оповідку – Мері повторила її, доки смажила рибу, іще й спромігшись додати кілька яскравих штрихів, позаяк Волтер пішов допомогти Фейт прибрати стіл. Проте Уна, Фейт і Карл були налякані, хоч і намагалися не виявити цього. У видолинку із друзями вони почувалися впевнено, та коли бенкет завершився й насунулися вечірні тіні, трійко юних Мередітів здригнулися від жахного спогаду. Джеррі пішов із Блайтами до Інглсайду, щоб зустрітися із Джемом, а Мері Ванс подалася додому манівцями, тож Фейт, Карл і Уна лишилися на самоті. Вони йшли, тісно попритулявшись одне до одного, віддалік оминувши старий сад Бейлі. Авжеж, їм не вірилося, ніби там є привид Генрі Воррена, та все одно діти воліли не наближатися до нього.

Розділ 30. Привид на кам’яній огорожі

Страшна історія Генрі Воррена цілком заволоділа уявою Фейт, Карла й Уни. Вони ніколи не вірили в привидів, хоч і знали безліч оповідей про них, та й Мері Ванс переказувала їх немало, і то страшніших, ніж ця – а втім, ішлося в них про далекі місцини й незнайомих людей. Отож, після першого лячного, хоч і приємного трепету вони більше не згадували про них. Та цю історію діти сприйняли надто близько до серця. Старий сад Бейлі містився поряд із їхнім домом, щільно прилягаючи до любої Долини Райдуг. Вони часто ходили попри нього, збирали там квіти, чкуряли коротшою дорогою з видолинку до села. Але тепер – дзуськи! Опісля того вечора, коли Мері Ванс розповіла їм жахну історію покинутого саду, вони не могли наблизитися до нього навіть під страхом смерті. Смерті! Що була смерть у порівнянні зі страхітною можливістю втрапити в пазурі скрадливому привидові Генрі Воррена?

Одного теплого липневого вечора вони втрьох сиділи попід Закоханими Деревами. Їм було самотньо: того дня більше ніхто не з’явився в Долині Райдуг. Джем Блайт складав вступні іспити до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Джеррі й Волтер каталися вздовж затоки зі старим капітаном Крофордом. Нен, Ді, Ширлі й Рілла пішли в гості до Кеннета й Персіс Форд, які ненадовго приїхали з батьками в маленький Дім Мрії. Нен покликала й Фейт долучитися до прогулянки, та Фейт відмовилася. Вона, хоч не визнавала цього навіть потай, заздрила незрівнянній вроді й вишуканим міським манерам Персіс Форд, про які чула багато захоплених відгуків. Е ні, Фейт не піде туди, де муситиме виступати другою скрипкою! Отож вони з Уною читали книжки в Долині Райдуг; тим часом Карл вишукував жуків на берегах струмка, і їм було дуже добре, поки всі трійко збагнули, що настали сутінки, а вони сидять надто близько до горезвісного саду Бейлі. Карл прийшов і вмостився біля сестер. Усі вони шкодували, що не пішли додому раніше, проте ніхто не зронив ані слова.

Великі пухнасті фіолетові хмари купчилися на заході й укривали небо понад долиною. Вітер ущух, і зненацька все моторошно, непорушно завмерло. Понад болотом зібралися на тривожне віче тисячі світляків. Того вечора Долина Райдуг перетворилася на зловісну місцину.

Фейт перелякано озирнулася на темний сад Бейлі. Аж тут, коли справді кров може застигнути в жилах… саме це й сталося з дівчинкою. Карл і Уна простежили за її заціпенілим поглядом і по спинах у них пробігли мурашки – адже попід великою модриною на зруйнованій, порослій травою кам’яній огорожі старого саду Бейлі біліло щось… невиразне. Трійко Мередітів заклякли й утупилися туди.

– Це… це теля… – нарешті пролопотіла Уна.

– Надто… велике… для теляти, – хрипко озвалася Фейт. У роті в неї так пересохло, що вона ледь могла говорити.

Аж ось…

– Воно лізе сюди! – видихнув Карл.

Дівчата знов нажахано поглянули в бік саду. Справді, щось лізло до них огорожею – так, як не могло би лізти жодне теля! Раптовий напад панічного страху геть придушив усі розважливі думки. У цю мить кожне було певне, що перед ними справжній привид Генрі Воррена. Карл підхопився на рівні ноги й сліпо дременув геть. Заверещавши в один голос, дівчата кинулися за ним. Немов ошалілі, вони рвонули схилом угору і, перетнувши вулицю, удерлися в дім. Коли вони йшли, тітка Марта шила на кухні. Тепер її там не було.

Діти кинулися в бібліотеку. Там виявилося порожньо й темно. Ураз, не змовляючись, вони розвернулися й чкурнули в Інглсайд… оминувши Долину Райдуг. Налякані, діти пробігли схилом униз і вискочили на вулицю. Попереду мчав Карл, позаду – Уна. Ніхто не перепинив їх, дарма що кожен зустрічний замислився, яку це нову безтямну капость утнули пасторські діти. Та коло воріт Інглсайду вони налетіли на Розмарі Вест, яка саме заходила повернути лікареві й пані Блайт позичені в них книжки.

Вона вздріла їхні перестрашені лиця й навісні погляди. Розмарі збагнула, що їх охопив великий, пекучий, реальний жах, і байдуже, що спричинило його. Однією рукою вона пригорнула Карла, а другою – Фейт. Уна сама наскочила на неї, судомно вчепившись пальцями в її сукню.

– Діти, любі, що сталося? – запитала Розмарі. – Що налякало вас?

– П-п-привид Генрі В-в-воррена, – процокотів зубами Карл.

– Привид Генрі Воррена? – здивувалася Розмарі, котра ніколи не чула оповіді, пов’язаної зі старим домом Бейлі.

– Так, – істерично схлипнула Фейт. – Отам… на огорожі… ми його бачили… він ліз до нас…

Розмарі провела трьох напівбожевільних від страху дітей до інглсайдського ґанку. Гілберт і Енн пішли з дітьми в Дім Мрії, проте на порозі їх зустріла Сьюзен, кощава, розважлива й зовсім не схожа на привида.

– Що тут за веремія? – спитала вона.

І знову діти переповіли свою страшну історію. Тим часом Розмарі мовчки й лагідно пригортала всіх трьох.

– То, очевидячки, була сова, – незворушно виснувала Сьюзен.

Сова! Опісля такого малі Мередіти вже не могли вважати Сьюзен розумною жінкою.

– Воно було більше за цілий мільйон сов, – ридав Карл. О, як він невдовзі соромився цих своїх сліз! – І воно лізло огорожею… лізло, як Мері сказала… хотіло вхопити нас. Хіба сови лазять?

Розмарі обмінялася поглядами зі Сьюзен.

– Певно, вони побачили щось жахливе, – припустила вона.

– То я піду погляну, – спокійно озвалася Сьюзен. – Діти, не плачте. Хай що ви бачили, то не привид. Що ж до сердешного Генрі Воррена – він був би радий тихо спочити в могилі, коли вже там опинився. Він не схотів би вертатися, будьте певні. Панно Вест, якщо ви лишитеся тут і вгамуєте їх, я піду розвідаю, що там сталося.

І Сьюзен рушила в Долину Райдуг, відважно прихопивши вила, що стояли побіля паркана на заднім дворі, де лікар Блайт ворушив сіно вдень. Вила – то, звісно, не вельми помічна зброя проти привидів, та все ж вони часто-густо додають сміливості. Сьюзен не побачила нічого підозрілого в Долині Райдуг. Жодних білих прибульців не видно було в тінистім, геть зарослім бур’янами старім саду Бейлі. Сьюзен несхитно перетнула його й постукала держалном вил у двері маленького будиночка, де мешкала пані Стімсон із двома доньками.

Тим часом в Інглсайді Розмарі Вест цілком утішила пасторських дітлахів. Ті досі ще плакали від потрясіння, але кожному вже сяйнула перша цілюща підозра, що вони страхітливо пошилися в дурні. Після повернення Сьюзен діти остаточно в цім переконалися.

– Ну, я вже знаю, що то був за привид, – похмуро вишкірилася добра служниця, сідаючи в крісло-гойдалку з хустинкою замість віяла в руці. – Стара пані Стімсон лишила два простирадла в саду: розклала на тиждень попід модриною, щоб відбілити на сонечку. Огорожа там низька й трава чистіша. А нині саме пішла забирати. У руках мала в’язання, тож завдала їх на плече – аж раптом упустила шпицю. Мушу сказати, вона так її й не знайшла, але спочатку шукала в траві, коли це попри неї промчало троє дітей із таким криком, немовби хтось їх ужалив. Її, бідолашну, це так налякало, аж вона ні зрушити з місця не спромоглася, ні проказати хоч слово – припала до землі, сердега, поки за ними слід прохолов. Назад ледве додибала. Тепер її знай ліками напихають. Серце в неї й без того плохе… вона боїться до осені не оклигати.

Юні Мередіти пекли раку від сорому, здолати який їм не допомогло навіть розуміння й співчуття Розмарі. Вони тихенько подалися додому і, зустрівши коло хвіртки Джеррі, покаялися в мимовільній шкоді. Відтак на наступний ранок вирішили призначити збори виховного клубу.

– Правда ж, панна Вест була сьогодні дуже хороша? – запитала Фейт в Уни, уклавшись до ліжка.

– Так, – визнала Уна. – Шкода, що жінки змінюються, коли стають мачухами.

– Я не вірю в це, – віддано заперечила Фейт.

Розділ 31. Карл спокутує провину

– Я не розумію, за що нас карати, – набурмосилася Фейт. – Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.

– Ви повелися, як боягузи, – відказав Джеррі із презирливим осудом. – І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.

– Аби ти знав, як нам було лячно, – здригнулася Фейт. – Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.

– Ти й сам утік би, якби побачив, – промимрив Карл.

– Від бабці із простирадлом! – пирхнув Джеррі. – Хехе-хе!

– Воно не було схоже на бабцю! – крикнула Фейт. – То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися – дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.

– Я гадаю, – насупився Джеррі, – що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі – проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?

– Мабуть, так, – присоромлено мовив Карл.

– Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі – на могилі Єзекії Поллока.

Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.

– Нехай, – рішучо погодився Карл. – А як я довідаюся, що вже північ?

– Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.

Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.

Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.

– Ох, Карле, тобі дуже страшно? – прошепотіла вона.

– Анітрохи, – вдавано відважно мовив Карл.

– Я не засну до самої опівночі, – пообіцяла Уна. – Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там – лежу й думаю про тебе. Так буде хоч трохи веселіше, правда?

– Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся, – відповів Карл.

Та попри ці відчайдушні слова, хлопчина перелякався, коли в пасторськім домі згасли вогні. Він мав надію, що тато засидиться в бібліотеці, як то часто ставалося. Тоді йому не буде так самотньо. Але того вечора пана Мередіта викликали в рибальське селище до тяжкохворого. Певне, він не повернеться до опівночі. Карл мусив знести свою покуту сам.

Вулицею пройшов чоловік з ліхтарем, і на цвинтарі, наче демони чи ворожбити, затанцювали хижі тіні. Потім вони зникли й між могил заліг морок. У непроглядній пітьмі один по однім тонули веселі сусідські вогники. Небо вкрилося хмарами, віяв пронизливий східний вітер, надто холодний, як на липневу ніч. Ген на обрії ще тьмяніли поодинокі вогні Шарлоттауна. Вітер зітхав і вистогнував поміж гілля старезних ялин. У темряві білів високий пам’ятник на могилі Алека Девіса. За ним верба здіймала гілки, мов довгі примарні руки, і вряди-годи від тих її порухів Карлу здавалося, що й пам’ятник теж ворушиться.

Хлопчик скулився на могилі, підібгавши під себе ноги. Він не хотів витикати їх із-над краю плити. Ану ж як – раптом – кощаві руки вистромляться із землі й ухоплять його за литки? Таку веселеньку ймовірність припустила була Мері Ванс, сидячи якось увечері з Мередітами на цьому самому місці. Карл похолов від страхітливого, нав’язливого спогаду. Ні, він не вірив у такі речі… насправді він не повірив і в привид Генрі Воррена. Що ж до пана Поллока – той помер шістдесят літ тому, і тепер, очевидячки, знати не хоче, хто там сидить на його могильній плиті. Але як дивно й лячно не склепити повік, коли все довкола поринуло в сон! Ви лишаєтеся самі, дрібні й маленькі проти незвіданих темних сил. Бідолашний десятилітній Карл, зусібіч оточений мерцями, палко жадав одного: щоб годинник швидше вибив північ. Невже цього ніколи не станеться? Чи тітка Марта забула накрутити його?

Аж тут годинник вибив одинадцяту. Лише одинадцяту! Він мусить просидіти тут іще цілу годину! Ох, аби ж він бачив бодай якусь дружню зорю! Густа непроглядна темрява немовби тиснула йому в обличчя. Карл затремтів – дещо від жаху, а дещо й від справжнього холоду.

А потім сипонула холодна, пронизлива мжичка. Невдовзі Карлова сорочка й бавовняна курточка вимокли; холод пробрав його до кісток. Страх заступили фізичні муки. Але він лишиться тут до опівночі, бо ж карає себе й задля родинної честі мусить спокутувати провину. Джеррі нічого не казав про дощ, але то було байдуже. Коли годинник у бібліотеці нарешті вибив дванадцяту, мала зіщулена фігурка, тремтячи, зісковзнула з могили Єзекії Поллока, гайнула в дім – і нагору, до спальні. Карл цокотів зубами й гадав, що ніколи не зможе зігрітися.

Уранці ж йому було гаряче. Джеррі лише мигцем нажахано глянув на братове розпашіле обличчя й кинувся кликати батька. Пан Мередіт примчав одразу, блідий після нічного чування коло небіжчика, і схилився над сином.

– Карле, ти хворий? – запитав він.

– Могила… отам… – пролопотів Карл, – вона йде… іде сюди… заберіть її…

Пан Мередіт метнувся до телефона. Через десять хвилин лікар Блайт був у пасторськім домі – а за півгодини з міста викликали доглядальницю, і всі односельці довідалися, що Карл Мередіт хворий на тяжке запалення легень. Хтось навіть бачив, як лікар Блайт стурбовано похитував головою.

Упродовж наступних двох тижнів Гілберт іще не раз похитав головою. У Карла розвинулася двостороння пневмонія. Якось уночі пан Мередіт нервово міряв кроками бібліотеку, Фейт і Уна плакали, притулившись одна до одної в спальні, а Джеррі, навісний від каяття, до ранку просидів попід дверима братової кімнати. Лікар Блайт і доглядальниця не відходили від ліжка хворого. Цілу ніч вони боролися зі смертю й перемогли. Карл безпечно подолав кризу й почав одужувати. Радісна звістка летіла від дому до дому, а жителі Глена Святої Марії раптом збагнули, як віддано й щиро люблять родину свого панотця.

– Я й ночі не спала, відколи довідалася, що малий захворів, – звірялася панна Корнелія Енн, – а Мері ридала так, аж ті її голі очі були, наче діри в пошивці. А правда, що Карл захворів, бо заклався, що зможе просидіти на цвинтарі всю ніч до ранку?

– Ні, він карав себе за боягузтво в тій історії із привидом Генрі Воррена. Здається, вони заснували якийсь виховний клуб, де карають себе за провини. Джеррі розповів про це панові Мередіту.

– Ох, бідолашні, – мовила панна Корнелія.

Карл швидко одужував, бо ж парафіяни зносили в дім панотця стільки поживи та ліків, що їх стало б на цілий шпиталь. Норман Дуглас щовечора приїздив із десятком свіжих яєць і глечиком молока від найкращої зі своїх джерсійських корів. Деколи він годинами сперечався з паном Мередітом щодо питань божественного призначення, проте частіше заїздив до сірого дому на пагорбі понад Гленом.

Щойно Карл уперше після хвороби відвідав Долину Райдуг, юні Блайти й Мередіти влаштували там пікнік на його честь, і сам лікар Блайт помагав їм запалювати феєрверки. Мері Ванс і собі прийшла, та більше не розповідала ніяких лячних історій. Панна Корнелія висварила її так, що Мері надовго затямила, як кепсько часом давати волю уяві.

Розділ 32. Двоє впертих людей

Дорогою додому після уроку музики в Інглсайді Розмарі Вест зайшла до потаємного джерельця в Долині Райдуг. Вона не була там усе літо: її більше не вабила мила серцю місцина. Дух юного загиблого коханого вже не приходив на зустріч, а спогади, пов’язані із Джоном Мередітом, були надто гнітючі й гіркі. Та нині вона раптом озирнулася, побачила, як Норман Дуглас легко, немов хлопчак, перестрибнув кам’яну огорожу старого обійстя Бейлі й подумала, що він іде до них, у дім на пагорбі. Якби він наздогнав Розмарі, їм довелося б іти всю дорогу обіч, а вона не хотіла цього, тож і зникла між кленів, за якими дзюрчав потічок, певна, що Норман не бачить її.

Утім, він побачив; ба більше – саме її він шукав. Норман уже віддавна хотів поговорити з нею, проте вона, здавалося, уникала його товариства. Розмарі не любила Нормана Дугласа: їй неприємні були його хвастощі, крикливий норов і задерикуватість. Багато років тому вона дивувалася, як то Еллен могла закохатися в нього. Норман Дуглас добре знав, як ставиться до нього Розмарі, та хіба реготав, думаючи про це. Його не обходила думка інших людей. Норман ніколи не злостився у відповідь на їхню неприязнь: для нього вона була, немов такий собі вимушений комплімент. Він уважав Розмарі чудовою дівчиною й хотів стати їй добрим і щедрим зятем. Та доти він мусив переговорити з нею, отож, уздрівши з порогу крамниці, як вона виходить з інглсайдських воріт, Норман кинувся через долину їй навздогін.

Розмарі, замислена, сиділа на кленовім стовбурі – достоту там, де сидів був Джон Мередіт того осіннього вечора, мало не рік тому. Тепер потічок ряхтів і брижився, облямований папороттю. Попід шатром зеленавого віття спалахували червоні відблиски призахідного сонця. Побіля клена багряніли розкішні високі айстри. Ця потаємна місцина була загадкова, чарівна й ефемерна, мов прихисток фей та дріад у прадавніх лісах. Та вже за мить чари зникли безслідно – їх знищив Норман Дуглас, уся особистість якого геть заполонила видолинок, де не лишилося вже нічого, крім Нормана, високого, галасливого, рудобородого.

– Доброго вечора, – холодно мовила Розмарі, підводячись йому назустріч.

– Здоров, мала. Сиди, сиди. Я хочу поговорити з тобою. На Бога, мала, чого ти на мене так дивишся? Я не з’їм тебе – я повечеряв. Ну, сядь і будь чемна.

– Я й так дуже добре вас чую, – відповіла Розмарі.

– Атож, мала, чуєш, коли маєш вуха. Я лиш хотів, щоб тобі було зручно. Коли ти так стоїш, здається, що тобі збіса зле. Ну, як собі хочеш – я сяду.

І Норман усівся там само, де сидів колись Джон Мередіт. Контраст між ними був такий неймовірний, аж Розмарі боялася нестримно, істерично розреготатися. Норман відкинув капелюх убік, поклав величезні червоні руки на коліна й лукаво поглянув на неї.

– Ну, мала, зглянься, – улесливо мовив він. Норман умів підлещуватися, коли мав у тому потребу. – Поговорімо розважливо й дружньо. Я хочу попросити тебе про дещо. Еллен каже, що не проситиме, тож доведеться мені.

Розмарі дивилася на потічок, який ураз мовби зменшився до розміру краплі роси. Норман розпачливо зиркав на неї.

– А хай тобі грець, могла й помогти чоловікові, – раптом процідив він.

– Що я повинна допомогти вам сказати? – зневажливо мовила Розмарі.

– Сама знаєш, мала. Нема чого розігрувати трагедію. Не дивно, що Еллен боїться питати тебе. Слухай-но сюди, мала: я хочу пошлюбити Еллен. Ясно тобі, га? А Еллен каже, буцім не вийде за мене, доки ти не звільниш її від якоїсь дурноверхої обітниці. То ти зробиш це? Звільниш її?

– Так, – відказала Розмарі.

Норман скочив на рівні ноги й потис її холодну, байдужу руку.

– Молодчина! Я знав, що ти погодишся – сам казав Еллен, що ти погодишся! Бач, і оком не змигнула! Тепер, мала, іди й скажи Еллен, а за два тижні ми поберемося, і ти переїдеш до нас. Ми не покинемо тебе самої в тім курнику, не хвилюйся. Хоч ти й не любиш мене, та, бігме, цікаво мешкати в однім домі із тим, хто знати мене не бажає. Цікаво й весело. Еллен – то буде вогонь, а ти – крига. Я ні хвилини не нудьгуватиму.

Розмарі не принизила себе поясненням, що вона нізащо не оселиться в його домі. Отож він почимчикував назад до Глена, сяючи від радості й самовдоволення, а вона неквапно рушила схилом угору до себе. Розмарі передчувала такий розвиток подій іще відколи, повернувшись із Кінгспорта, виявила, що Норман став їхнім частим вечірнім гостем. Ані вона, ані Еллен ніколи не згадували його імені в розмовах, і то був дуже красномовний факт. Розмарі не мала звички плекати образи – інакше в житті їй довелося б вельми гірко. Вона холодно-чемно розмовляла з Норманом, а її ставлення до Еллен не зазнало ніяких змін. Проте Еллен не втішало друге залицяння її колишнього жениха.

Коли Розмарі прийшла додому, Еллен гуляла садом у супроводі Сент-Джорджа. Сестри зустрілися на стежці, обабіч якої росли жоржини. Сент-Джордж усівся між ними, граційно обвивши білі лапи хвостом, із усією байдужістю пещеного, вгодованого, вихованого кота.

– Ти колись бачила такі жоржини? – гордо спитала Еллен. – Найкращі з усіх, які росли в нас.

Розмарі не любила жоржин. Наявність їх у саду була поступкою смакові Еллен. Вона звернула увагу на одну з них, червоно-жовту, що пишно неслася над своїми посестрами.

– Оця жоржина, – мовила Розмарі, – достоту як Норман Дуглас. Їх можна назвати близнятами.

Чорноброве лице Еллен спалахнуло рум’янцем. Вона дуже любила цю квітку, проте Розмарі не поділяла її захвату, тож у словах її не знати було компліменту. Утім, Еллен не сміла розсердитися – вона взагалі не сміла сердитися в ту мить. Уперше з вуст Розмарі злетіло Норманове ім’я. Сердешна Еллен розуміла, про що це свідчить.

– Я зустрілася з Норманом у видолинку, – мовила Розмарі, дивлячись просто їй у вічі, – і він розповів, що ви маєте намір побратися… якщо я дозволю.

– Справді? І що ти сказала? – озвалася Еллен якомога невимушеним тоном. Утім, голос її зірвався, вона не витримала сестриного погляду. Еллен поглянула вниз, на лискучу спину Сент-Джорджа, коли це відчула лютий, пекельний страх. От-от Розмарі скаже, що звільнила її від обітниці… а чи ні. Коли так, нещасна Еллен вийде заміж із почуттям нездоланного сорому, а коли ні… ну, то якось вона вже навчилася жити без Нормана Дугласа, але тепер відчувала, що не подужає знову засвоїти давній забутий урок.

– Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, – відповіла Розмарі.

– Дякую, – мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

– Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, – лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

– О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

– Забудьмо про це, – хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

– Але… – наполягала Еллен, – ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

– Еллен! – попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. – Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

– Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

– Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе – віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

– Тоді ти переїдеш до мене, – мовила Еллен. – Я не покину тебе тут самої.

– Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

– Чому ні? – сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.

Розмарі засміялася.

– Еллен, я була певна, що ти маєш почуття гумору. Невже ти думаєш, наче я здатна на таке?

– Не розумію, чому ні? Будинок у нього великий… ти матимеш власну половину… він не втручатиметься у твої справи.

– Еллен, я не хочу обговорювати цю тему. Прошу тебе, годі.

– Тоді, – рішучо й холодно мовила Еллен, – я не віддамся за Нормана. Я не покину тебе тут самої, і квит.

– Не кажи дурниць, Еллен.

– Це не дурниці. Я прийняла рішення. Я не покину тебе тут самої – за милю від найближчих сусідів. Якщо ти не переїдеш до нас, я залишуся тут. І не сперечайся зі мною.

– Право сперечатися з тобою я лишу Норманові, – мовила Розмарі.

– О, з Норманом я впораюся. Я знаю, як дати йому раду. Я не просила б тебе звільнити мене від обітниці… але Норман спитав, чому я не вийду за нього й сказав, що сам попросить твого дозволу. Я не могла нічого вдіяти. Не думай, що ти – єдина поміж смертних, наділена самоповагою. Я не збиралася після весілля кидати тебе тут саму. І не сумнівайся – я теж можу бути рішуча.

Розмарі, стенувши плечима, відвернулася від сестри й пішла в дім. Еллен поглянула на Сент-Джорджа, який упродовж розмови ані змигнув оком, ані стріпнув вусом.

– Сент-Джордже, я визнаю, що без чоловіків у світі нудно жилося б, та нині я майже хочу, щоб усі вони згинули. Бач, якого лиха вони накоїли, Джордже – геть занапастили наші життя, Сенте. Спершу Джон Мередіт, тепер Норман Дуглас. Ми мусимо забути їх обох. Норман – єдиний з тутешніх, хто згоден зі мною в тім, що німецький кайзер становить найбільшу загрозу людству… та я не можу вийти за цього розумного чоловіка, бо сестра моя вперта, а я ще й гірша за неї. Бач, Сент-Джордже, я певна, що пастор умить би вернувся, якби вона бодай пальцем кивнула. Та Розмарі не зробить цього, Джордже, і я теж… я не наважуся втрутитися, Сенте. Я не ображатимуся, Джордже – Розмарі не ображалася, а тепер моя черга, Сенте. Норман дибки зів’ється, Сент-Джордже, та нам, старим дурням, не годиться й мріяти про шлюб. Ну, кажуть, буцім «хто зневірився – вільний, а хто сподівається – раб». Тож ходімо додому, Джордже – я втішу тебе тарілочкою вершків. Тоді на світі лишиться бодай одна щаслива й задоволена істота.

Розділ 33. Карла не відшмагали

– Я мушу дещо розповісти вам, – загадково проказала Мері Ванс.

У крамниці Картера Флегга Мері зустріла Фейт і Уну, з якими тепер верталася додому, узявшись попід руки. Уна й Фейт обмінялися поглядами, немовби запевняючи одна одну: «На нас чекає погана звістка». Коли Мері Ванс заявляла, що мусить дещо розповісти, чути це зазвичай було неприємно. Дівчата незрідка питали себе, за що ж вони люблять Мері – а попри все, вони таки любили її. Ніде правди діти, з Мері була весела й цікава товаришка. Аби лиш не ця її певність, що вона мусить настановляти й повчати їх!

– Ви знаєте, що Розмарі Вест не йде за вашого татка, бо ви геть невиховані й зіпсуті? Вона боїться, що не зможе виховати вас, то й дала йому відкоша.

У серці Уни спалахнув затаєний тріумф. Вона зраділа, що панна Вест не вийде за їхнього батька; утім, Фейт посмутніла.

– А як ти знаєш? – запитала вона.

– Та всі подейкують. Я чула, як пані Еліот розповідала про це пані Блайт. Вони гадали, що я не чую, але слух у мене, наче в кицьки. То пані Еліот заявила, що панна Вест не хоче бути вам мачухою, бо вас усі ганять. І татко ваш більше не ходить на пагорб, і Норман Дуглас також. Люди певні, що Еллен прогнала його, щоби помститися за те, як він колись покинув її. Але Норман ходить по селі й каже всім, що таки візьме її за жінку. А ви собі знайте, що ви зруйнували шлюб вашому таткові, і мені жаль, бо він тепер, очевидячки, жениться з кимось іншим. А де він знайде кращої жінки, ніж Розмарі Вест?

– Ти ж казала, що мачухи всі, як одна, злі й жорстокі, – мовила Уна.

– Ну, – завагалася Мері, – вони часто-густо геть примхливі, як я знаю. Але Розмарі Вест нікого не шпетила би. Кажу вам: якщо ваш татко візьме та й побереться із Еммеліною Дрю, ви ще наплачетеся й пошкодуєте, що були такі халамидники й відохотили Розмарі. Страшне, що через вашу кепську репутацію жодна порядна жінка не вийде за вашого татка. Звісно, що з усіх пліток, які чути про вас, і половини правдивих немає. Таж далеко йде добра слава, а погана ще далі. Люди кажуть, буцім то Джеррі й Карл жбурляли каміння у вікна старій пані Стімсон, хоч то були два сини Бойда. Але, боюся, це таки Карл закинув вугра до брички пані Карр, хоч я казала, що волію мати тому кращі докази, аніж слова старої Кітті Девіс. Я так і заявила у вічі самій пані Еліот.

– Хіба Карл щось накоїв? – вигукнула Фейт.

– Бачте, люди певні – я лише переказую вам, що чути в селі, тож я не винна – люди певні, що Карл із ватагою хлопчиськ якось надвечір вудили з моста вугрів. А пані Карр їхала мимо в тій своїй напіврозваленій відкритій бричці. А Карл узяв, та й закинув вугра їй іззаду в таратайку. Сердешна пані Карр трюхикала схилом попри Інглсайд, коли це вугор виповз їй між ніг. Вона подумала, що то гадюка, заверещала й вискочила геть. Коняка рвонула вчвал, та потім вернулася додому, тож і шкоди не сталося. А пані Карр забила собі ноги й відтоді, як згадає про того вугра, так її, бідолашну, і тіпає. То був підступний жарт, малята. Пані Карр непогана старенька, хоч і дивакувата добряче.

Фейт і Уна знову перезирнулися. Цю витівку належало обговорити на зборах виховного клубу, а не з Мері Ванс дорогою із крамниці.

– Оно ваш татко, – мовила Мері, коли пан Мередіт проминув їх на стежці, – іде, а нас мовби й не бачить. Ну, та я звикла, мені тепер діла нема. А люди сердяться.

Пан Мередіт не помітив дівчат, хоч того дня не був ані замріяний, ані байдужий. Він тюпав схилом угору схвильований та смутний. Пані Девіс щойно розповіла йому про витівку з вугром. Вона була геть розгнівана. Стара пані Карр доводилася їй сестрою в третіх. Пан Мередіт пішов додому більш, ніж розгніваний. Він був зажурений і розчарований. Він не сподівався такого від Карла. Пан Мередіт легко прощав своїм дітям забудькуватість і неуважність, але це було інше. Ця капость мала недобрий присмак. Карл був удома, терпляче досліджуючи на моріжку звичаї та поведінку колонії ос. Пан Мередіт покликав сина до бібліотеки, де глянув на нього суворіше, аніж на будь-кого із власних дітей, і запитав, чи правда те, що він почув від пані Девіс.

– Так, – мовив Карл, зашарівшись, проте не опустивши очей під батьковим поглядом.

Пан Мередіт застогнав. Він сподівався, що пані Девіс бодай прикрасила дійсність.

– Розкажи мені все, – звелів він.

– Хлопці вудили з моста вугрів, – відповів Карл. – Лінк Дрю впіймав здорового… велетенського… я ще й не бачив такого. Він виловив його спочатку, і той лежав у кошику довго, аж не ворушився. Я думав, що він уже здох, я справді був певен. А тоді з’явилася пані Карр, і назвала нас урвителями, і веліла забиратися додому. А ми ж ні слова їй не сказали, тату, клянуся. Потім вона поїхала назад, і хлопці намовили мене закинути їй до брички того найбільшого вугра. Я думав, що вугор дохлий, що їй нічого не буде… а тоді він ожив, і ми почули її крик і побачили, як вона вискочила геть. Мені дуже прикро, тату. От як усе було.

То виявилося не так погано, як страшився пан Мередіт, але все ж достатньо погано.

– Я мушу покарати тебе, Карле, – зажурено мовив батько.

– Так, тату, я знаю.

– Я мушу… відшмагати тебе.

Карл здригнувся. Його ще ніколи не били. Потім, помітивши, як важко батькові, бадьоро відповів:

– Як скажете, тату.

Пан Мередіт хибно витлумачив удавану синову безтурботність і вирішив, що Карл просто байдужий. Звелівши йому повернутися після вечері до бібліотеки, він зачекав, доки за ним зачиняться двері, і впав у крісло, знову застогнавши. Він боявся настання вечора значно більше, ніж Карл. Сердешний панотець навіть не знав, як відшмагати дитину. Чим зазвичай шмагають хлопців? Різкою? Ціпком? Ні, то буде надто жорстоко. Тоді березовим прутом? І він, Джон Мередіт, повинен сам вирізати його в лісі. Сама думка про це була огидна. Потім в уяві його постала непрохана картина. Він побачив зморшкувате личко пані Карр, коли вона щойно вздріла живого вугра… побачив, як вона навіжено стрибає через колеса брички. Пан Мередіт мимохіть засміявся. Та потім знов розсердився на себе й ще більше – на Карла. Він мусить піти й вирізати березовий прут… не надто тонкий березовий прут.

Тим часом Карл на цвинтарі обговорював майбутню свою покуту з Фейт і Уною, які допіру повернулися додому. Вони злякалися, що Карла відшмагають… що це зробить тато, який ніколи й пальцем не зачепив жодного з них! А проте всі вони погодилися, що це справедливе рішення.

– Ти втнув жахливу капость, – зітхнула Фейт. – І навіть не розповів про це на зборах виховного клубу.

– Я забув, – відповів Карл. – Та це нікому й не зашкодило. І я не знав, що пані Карр забила ноги. Але тато відшмагає мене, тож я буду покараний.

– Це буде… боляче? – спитала Уна, беручи Карла за руку.

– Мабуть, не дуже, – відважно мовив Карл. – Принаймні я не заплачу, попри ввесь біль. Татові буде так зле. Він і тепер уже мучиться. Я сам себе відшмагав би, як слід, щоб тільки він не мусив цього робити.

Опісля вечері, під час якої Карл їв мало, а пан Мередіт – узагалі нічого, батько й син мовчки рушили до бібліотеки. Березовий прут лежав на столі. Панові Мередіту непросто було вирізати годящий. Спершу він вибрав один, але той здавався затонким. Карл утнув непростимо кепську витівку. Пан Мередіт вирізав другий прут – той виявився надто товстий. Усе ж хлопчина був певен, що вугор дохлий. Третій прут пасував якнайкраще, але тепер, піднявши його зі столу, батько відчув його надмірну вагу й товщину – неначе то був не прут, а ломака.

– Випростай руку, – звелів він Карлові.

Хлопчина стріпнув головою й несхитно випростав руку. Та він, надто ще юний, не зміг приховати острах у своїх очах. Пан Мередіт глянув на нього… у нього ж материні очі… очі Сесілії… той самий вираз, що був у неї, коли вона прийшла звіритися в тім, про що їй було страшно розповідати. Ось він, цей вираз, на блідім Карловім личку… а щойно шість тижнів тому, одної жахливої, нескінченної ночі, він думав, що його син помирає…

Джон Мередіт кинув прут.

– Іди, – проказав він, – я не можу тебе відшмагати.

Карл метнувся на цвинтар, думаючи, що вираз татового обличчя виявився для нього найгіршою карою.

– Уже? Так швидко? – запитала Фейт. Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока, міцно взявшись за руки й зціпивши зуби.

– Він… він зовсім не шмагав мене, – схлипнув Карл. – Мені так його жаль. Краще би він наважився… а тепер сидить сам, і йому так погано…

Уна тихенько шаснула в дім. Серце її боліло від бажання втішити батька. Безшелесно, мов сіра мишка, вона відчинила двері бібліотеки й шмигнула досередини. Надворі сутеніло, у кімнаті було темно. Батько сидів при столі спиною до дверей, похиливши голову на руки. Він щось казав сам собі – були то хапливі, зболені слова, та Уна почула їх і зрозуміла. То був раптовий душевний порух, властивий дітям, що потерпають без материної опіки. Так само тихо, як прийшла, дівчинка вислизнула геть і причинила за собою двері. А Джон Мередіт говорив сам до себе, виливаючи біль і не маючи гадки, що хтось застав його в цім усамітненні.

Розділ 34. Уна йде в дім на пагорбі

Уна піднялася сходами нагору. Карл і Фейт попід першими місячними променями йшли в Долину Райдуг, звідки вже долинали чарівні звуки дримби Джеррі – отже, там були й усі Блайти, і радість від нової зустрічі не знала меж. Уні не хотілося йти з ними. Натомість вона пішла до своєї кімнати, де сіла на ліжку й поплакала. Вона не хотіла, щоб хтось зайняв місце її найдорожчої матері, чи щоб у них з’явилася мачуха, яка зненавидить її й намовить тата проти неї. Але тато так побивається, він страхітливо нещасний… і, якщо вона хоче зробити його щасливішим, то мусить зважитися на єдиний можливий крок. Виходячи з бібліотеки, вона вже знала, що мусить зробити це – але то було дуже важко.

Виплакавшись, Уна втерла сльози й рушила до гостьової спальні. Там було темно й повітря стояло затхле, бо ж тітка Марта не відчиняла ані віконниць, ні вікон. Вона не любила провітрювати кімнати, та позаяк двері в пасторськім домі ніколи не зачинялися, біди в тім не було – хіба вряди-годи, коли приїжджого пастора влаштовували на ніч у задусі гостьової спальні.

Там стояла шафа, а в ній висіла сіра шовкова сукня. Вмостившись у шафі, Уна причинила дверцята й сховала обличчя в шовкових зборках. То була весільна сукня її матері. Понині ще линув від неї тонкий, солодкий аромат незмінної любові. Так пригортаючись до сукні, Уна завжди почувалася дуже близькою до мами – немовби, сидячи коло неї, клала голову їй на коліна. Сюди вона приходила зрідка, коли життя видавалося надто тяжким.

– Мамо, – прошепотіла вона в сіру сукню, – я завжди пам’ятатиму вас, мамо, і завжди любитиму найсильніше в житті. Але я мушу зробити це, мамо, бо тато такий нещасливий. А я знаю, ви не хотіли би, щоб він потерпав. Я буду чемна з нею, мамо, і спробую полюбити її, навіть якщо вона виявиться такою, як розповідала Мері Ванс.

Уна вийшла зі свого потаємного храму, відчуваючи приплив нових душевних сил. Уночі вона спала спокійно, хоч сльози досі поблискували на її милім серйознім личку.

Наступного пообіддя Уна вбрала найкращу свою суконьку й капелюшок. Вони були вже доволі поношені. Того літа всім гленським дівчатам справили новий одяг – усім, окрім Фейт і Уни. Мері Ванс приндилася в новім білім вишитім платтячку з багряним шовковим паском і бантами на плечах. Та нині Уна не зважала на свій убогий вигляд, прагнучи лише бути охайною. Вона ретельно вмилася й гладенько зачесала чорні лискучі коси, міцно зашнурувала черевички, натягши попередньо поцеровану пару найкращих своїх панчіх. Вона хотіла ще почистити взуття, проте не знайшла щітки. Аж ось Уна вислизнула з дому, проминула Долину Райдуг та шелесткий гай, і вийшла на дорогу, що вела прямісінько до пагорба, на якому стояв дім сестер Вест. Шлях виявився неблизький; Уна втомилася й добряче спеклася на сонці.

У саду Весті в вона побачила Розмарі й пробралася до неї повз клумби жоржин. На колінах у Розмарі лежала книжка, проте вона дивилася далеко, ген поза гавань, і снувала печальні думки. Останнім часом її не тішило тихе життя в ріднім домі на пагорбі. Еллен не ображалася – Еллен була молодчиною. Утім, несказані речі теж відчуваються, тож іноді мовчанка, що западала між сестрами, виявлялася надто красномовною. Усі милі серцю дрібниці, з яких донині складалися дні й місяці, тепер видавалися марними. Подеколи втручався в їхнє життя й Норман Дуглас, діймаючи Еллен погрозами й улесливими проханнями. Розмарі була певна, що все закінчиться, коли Норман присилує Еллен до шлюбу, і відчувала, що ледь не зрадіє, коли це нарешті станеться. Тоді вона заживе самітною відлюдницею, але щоденне існування більше не буде вибухонебезпечним.

Легкий несміливий дотик до її пліч пробудив Розмарі від скрушних думок. Вона озирнулася й уздріла Уну Мередіт.

– Уно, мила, ти прийшла сюди в таку спеку?

– Так, – відказала Уна. – Я прийшла… я прийшла…

Ох, як тяжко було дівчинці висловити своє прохання!

Голос її зірвався, в очах забриніли сльози.

– Уно, маленька, що сталося? Не бійся сказати мені.

Розмарі обійняла й пригорнула худеньку фігурку. Очі її були такі гарні, а дотики такі лагідні, що Уна підбадьорилася.

– Я прийшла… попросити вас… вийти заміж за тата, – пролопотіла вона.

На мить Розмарі оніміла від подиву й ошелешено втупилася в малу гостю.

– О, панно Вест, благаю вас, не сердьтеся! – мовила Уна. – Бачте, усі кажуть, що ви відмовили татові через нас. А йому дуже зле, і я прийшла сказати вам, що ми не навмисне кепські. І якщо ви погодитеся вийти заміж за тата, ми будемо дуже чемні й слухняні. Ви не матимете з нами клопоту. Благаю вас, панно Вест!

Розмарі хапливо обмірковувала почуте. Отже, сільські плітки привели Уну до хибного висновку. Вона мусить дати дитині щиру й правдиву відповідь.

– Уно, мила, – тихенько сказала вона, – я не можу вийти за вашого батька зовсім не через вас, сердешні мої малята. Ви не кепські й не зіпсовані, і я ніколи не вважала вас такими. Причина… дівчинко, причина зовсім в іншому.

Уна звела на неї докірливий погляд.

– Ви не любите тата? – запитала вона. – О, панно Вест, ви не знаєте – він дуже добрий. Я певна, що він був би вам хорошим чоловіком.

Розмарі мимоволі всміхнулася, навіть попри свою зажуру й розгубленість.

– О, панно Вест, не смійтеся! – палко скрикнула Уна. – Тато страшенно потерпає без вас.

– Маленька, я думаю, ти помиляєшся, – мовила Розмарі.

– Ні, не помиляюся. Я знаю. Бачте, панно Вест, учора тато мусив відшмагати Карла – бо Карл утнув страшну шкоду – і тато не зміг, бо ніколи не бив нас і не знав, як це робиться. Тож, коли Карл вийшов із бібліотеки й сказав нам, що татові дуже зле, я пішла втішити його… він любить, коли я приходжу поговорити з ним… і, панно Вест, він не чув моїх кроків, і говорив сам до себе, а я почула. Дозвольте, я перекажу вам на вухо.

Уна серйозно й проникливо зашепотіла. Обличчя Розмарі залилося багрянцем. Джон Мередіт любив її. Він не змінив своєї думки. І, певно, він дуже кохає її, коли сказав це – кохає сильніше, ніж вона думала. Якусь хвилину Розмарі сиділа мовчки, гладячи Уну по голові, а потім сказала:

– Уно, ти віднесеш своєму татові лист від мене?

– То ви згодні вийти за нього, так, панно Вест? – палко озвалася Уна.

– Можливо – якщо він захоче, – мовила Розмарі, знову шаріючись.

– Я рада… я дуже рада, – відважно проказала Уна. Та вже за мить вона підвела голову; вуста її тремтіли. – Панно Вест, ви ж не намовлятимете тата проти нас? Не змусите ненавидіти нас? – благально мовила дівчинка.

Розмарі поглянула на неї спантеличено.

– Уно Мередіт! Невже ти вважаєш мене здатною на таке? Звідки в тебе взялася ця думка?

– Мері Ванс розповідала, що мачухи всі такі – ненавидять дітей свого чоловіка й нацьковують його на них. Вона каже, що мачухи нічого не можуть удіяти… їм просто кортить знущатися вже по весіллі…

– Моя сердешна дівчинко! І попри це, ти прийшла попросити мене вийти за вашого тата – бо ти хотіла зробити його щасливим! Ти диво… ти героїня… ти молодчина, як сказала б Еллен. А тепер, маленька, послухай мене уважно. Мері Ванс – нерозумне дівча, що не має життєвого досвіду й страшенно помиляється в деяких своїх судженнях. Я нізащо не намовлятиму вашого батька проти вас. Я дуже люблю вас усіх і не хочу посісти місця вашої матінки. Ви мусите незмінно пам’ятати її. Але я не хочу й бути вашою мачухою. Я волію стати вам доброю подругою – товаришкою й помічницею. Як ти гадаєш, Уно – приємно було б, якби ти, Фейт, Джеррі й Карл уважали мене славною приятелькою… чи старшою сестрою?

– О, це було б дивовижно! – мовила Уна, радістю перемінившись на виду. Аж раптом вона палко обійняла Розмарі за шию. Їй кортіло злетіти від щастя.

– А інші – Фейт і хлопці – вони тієї самої думки про мачух, що й ти?

– Ні. Фейт ніколи не вірила Мері Ванс. І я була дуже дурна, що повірила. Фейт любить вас, відколи пан Перрі з’їв бідолашного Адама. І Джеррі й Карл дуже зрадіють. Панно Вест, а ви навчите мене куховарити… трішки… і шити, і всього іншого? Бачте, я зовсім нічого не вмію. Але я буду чемна й спробую вчитися швидко.

– Маленька, я неодмінно допоможу тобі й навчу всього, що вмію сама. Але не розповідаймо про це нікому – навіть Фейт – поки твій тато сам дозволить, гаразд? Лишайся, мила, випий зі мною чаю.

– Дякую вам, панно Вест, але… я хочу швидше віднести татові лист, – затнулася Уна. – Щоб він швидше зрадів, розумієте?

– Розумію, – мовила Розмарі. Вона пішла в дім, написала коротку записку й віддала її Уні. А коли дівчинка побігла геть, тремтячи від захвату, Розмарі подалася до кухонного ґанку, де Еллен саме лущила горох.

– Еллен, – мовила менша сестра, – щойно тут була Уна Мередіт. Вона просила мене вийти за їхнього батька.

Еллен підвела голову й збагнула все із сестриного виразу.

– Ти зробиш це? – запитала вона.

– Очевидно.

Кілька хвилин Еллен мовчки лущила горох. Потім зненацька затулила обличчя руками. У її темних очах бриніли сльози.

– Надіюся… ми всі будемо дуже щасливі, – сказала вона, плачучи й сміючись водночас.

А в цю мить у пасторськім домі Уна Мередіт, розпашіла, зарум’яніла й вельми вдоволена, зайшла до бібліотеки й поклала записку на стіл перед батьком. Бліде лице його взялося рум’янцем, коли він побачив виразний, чіткий, добре знайомий почерк Розмарі. Він розгорнув записку. Вона була дуже коротка, але, прочитавши її, Джон Мередіт немовби помолодшав на двадцять років. Розмарі запитувала його, чи може він надвечір зустрітися з нею біля потічка в Долині Райдуг.

Розділ 35. «Нехай приходить Дудар!»

– Отже, – підсумувала панна Корнелія, – посередині місяця на нас чекає подвійне весілля.

У повітрі вчувалася прохолода раннього вересневого вечора, тож Енн розпалила вогнище із хмизу й вони з панною Корнелією сіли побіля каміна в інглсайдській вітальні.

– Я дуже тішуся – надто за пана Мередіта й Розмарі, – мовила Енн. – Майже так само, як напередодні власного весілля. Учора я була в Розмарі – дивилася її посаг і знову відчула себе нареченою.

– Я чула, що плаття в неї ошатні, немов у принцеси, – озвалася Сьюзен із тінистого закутка, де колисала свого смаглявого хлопчика. – Мене теж запросили розглянути посаг, і я неодмінно піду якось увечері. Розмарі братиме шлюб у білій шовковій сукні й серпанку, а Еллен – у темно-синій. Авжеж, пані Блайт, дорогенька, це слушно й розважливо з її боку, та якби я намірилася вийти заміж – убрала би білу сукню й серпанок, наче справжнісінька молода.

Енн мало не засміялася, враз уявивши Сьюзен у білій сукні й серпанку.

– Що ж до пана Мередіта, – вела далі панна Корнелія, – він геть змінився навіть після заручин. Уже нітрохи не такий замріяний і байдужий, повірте мені. Я відітхнула з полегшенням, коли він оголосив, що замкне дім, а малим дозволить пожити в сусідів, доки вони з Розмарі поїдуть у весільну мандрівку. Якби він лишив їх на цілий місяць сам-на-сам з тіткою Мартою, я щоранку виглядала би у вікно, боячись уздріти попелище замість будинку.

– Тітка Марта й Джеррі переїдуть до нас, – мовила Енн. – Карл гостюватиме в сім’ї старости Клоу. Та я нічогісінько не знаю про те, хто забере дівчат.

– Я, – відказала панна Корнелія. – Певна річ, я й сама тішуся, таж Мері діймала б мене, доки я не покликала б їх. Спільнота милосердя хоче прибрати ввесь дім до їхнього повернення, а Норман Дуглас навезе повен льох овочів. Ніхто ніколи не чув і не бачив, щоб Норман поводився так, як тепер, повірте мені. Щасливий, бачте, що пошлюбить Еллен, коли чекав на неї все життя. Що ж до Еллен – я на її місці… та я, на щастя, не на її місці, тож, коли вона щаслива, я теж задоволена. Я чула, що колись, іще школяркою, вона заявила, буцім не хоче мати собі ручного цуцика за чоловіка. Норман – то вже геть не цуцик, повірте мені.

Понад Долиною Райдуг сідало сонце. Ставок укрився парчею, витканою із призахідного золота, пурпуру, зелені та багрянцю. Ясно-блакитний туман огорнув східні пагорби, понад якими, немов срібна бульбашка, сходив великий, блідий, круглий місяць.

Діти з’юрмилися на своїй звичній галявині – Фейт і Уна, Джеррі й Карл, Джем і Волтер, Нен, Ді й Мері Ванс. Нині вони влаштували бенкет з особливої нагоди, бо ж Джем востаннє сидів із ними в Долині Райдуг. Назавтра він їхав до Шарлоттауна, де мав навчатися в семінарії. Тепер вони втратять одного з найдорожчих товаришів дитинства і, попри бучне й веселе свято, у серці кожного озивався незнаний донині смуток.

– Там, у самісінькім заході сонця, є велетенський золотий палац, – показав Волтер. – Дивіться, як мерехтять його вежі – а на них багряні хоругви. Можливо, то звитяжець повертається додому з битви, і вони величають його.

– О, як я хотів би вернутися в давні дні! – вигукнув Джем. – Бути солдатом… славним генералом, переможцем. Я віддав би все, щоб лиш уздріти велику битву!

Джемові ще належало стати солдатом і вздріти битву – найбільшу зі знаних в історії, – але це чекало на нього в далекім майбутнім; а поки що та, чиїм первістком він народився на світ, гляділа своїх нащадків і дякувала Богові за те, що «давні звитяжні дні», якими снив її хлопчик, минули навіки, і синам Канади вже не доведеться ставати на прю «за прабатькові могили, за жертовники богів»^[29].

Тінь Великого Конфлікту ще не зійшла на світ, не огорнула його мертвотним холодом. Хлопці, яким належало битися – а декому й загинути – на полях Франції й Фландрії, Галліполійського півострова^[30] й Палестини, були ще пустотливими школярами, перед якими лежав цілий світ; дівчата, що їхнім серцям належало боліти в розлуці з ними, лишалися чарівними юними створіннями, сповненими мрій та радісних сподівань.

Поволі гаснули пурпур і золото на сонячних вежах і хоругвах; поволі тьмяніла пишна слава призахідного звитяжця. У долину прокралися сутінки й діти вмовкли. Того дня Волтер знову читав свій улюблений збірник міфів і тепер пригадав, як колись, достоту такого ж вечора, що й нині, уявив Дударя, який невблаганно сходить у Долину Райдуг.

І хлопець заговорив – повільно та мрійливо, бо ж хотів дещо налякати своїх друзів; а втім, здавалося, мовби його вустами промовляє незвідана сила.

– Дудар іде сюди, – мовив Волтер, – він уже ближчий, аніж тоді, коли я бачив його вперше. За спиною в нього має довгий тінистий плащ. Він грає на сопілці… і ми повинні йти за ним – Джем, Карл, Джеррі і я – далеко-далеко… ген за край світу. Слухайте… слухайте… чуєте звук його нестямної музики?

Дівчата здригнулися.

– Ти ж його тільки вигадав, – обурилася Мері Ванс, – і не роби так більше. Ці твої байки здаються геть справжніми. Я вже ненавиджу того дурного Дударя.

Проте Джем зірвався на рівні ноги, весело сміючись. Він стояв на невеличкій купині – високий, відважний, із ясним чолом та несхитним поглядом, і в Краю Кленового листка були ще тисячі таких, як він.

– Нехай приходить Дудар! – крикнув він і змахнув рукою. – Я радо піду за ним ген за край світу.

---

Примітки

1. Біблія, Прип… 31:30, цит. за пер. І. Огієнка (тут і далі – прим. перекл.).
2. Біблія, Книга Суддів, 5:23 (за пер. І. Огієнка).
3. Єремії, 4:24 (за пер. І. Огієнка).
4. Гра слів: прізвище Гілл (Hill) співзвучне з англійським словом hill – пагорб. Повна цитата з Біблії звучить так: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться, і всі згір’я хитаються».
5. Гра слів: прізвище Блайт (Blythe) співзвучне з англійським словом blithe – щасливий, радісний.
6. «Марміон» – історична поема Вальтера Скотта.
7. Посилання на Біблію (Євангеліє від Івана, 18:38) і трактат Ф. Бекона «Про правду».
8. Мері плутає слова із церковного гімну – «Кров його очистить убогих».
9. Ідеться про Другу англо-бурську війну 1899–1902 рр., що мала на меті підкорення британською короною південноафриканських республік Оранжевої і Трансваалю й закінчилася перемогою британських військ, на боці яких виступала й канадська армія.
10. Пресвітер Іоанн – легендарний правитель могутньої християнської держави в Центральній Азії. Перші згадки про нього датуються серединою XII ст.
11. Вічний Жид, або Агасфер – персонаж середньовічної християнської легенди, за якою він, штовхнувши Христа дорогою на Голгофу, був приречений на блукання світом до другого пришестя.
12. Чарівна лоза – легендарна гілка ліщини, яка буцімто допомагала середньовічним гірникам шукати підземних скарбів.
13. Острови Блаженних – легендарні острови-символи раю в міфології різних народів.
14. Гелерт – вірний пес Ллівеліна Великого, валлійського правителя XIII ст. За легендою, Ллівелін убив пса, хибно виснувавши, що той загриз його малого сина. Насправді ж кров на пащі Гелерта належала вовкові, якого пес убив, обороняючи дитину. Нині на честь Гелерта назване валлійське село Бедгелерт (у перекладі – «Гелертова могила»).
15. Єпископ Хатто – персонаж німецької легенди, що відмовився нагодувати голодних людей, спаливши їх натомість у льоху. Карою для нього стало нашестя щурів, які з’їли все, що було в його замку, у тому числі й самого єпископа.
16. Гамельнський Дудар – персонаж середньовічної німецької легенди, музикант, який, не одержавши платні за позбавлення міста від пацюків, вивів за собою всіх місцевих дітей і втопив у річці (в іншому варіанті легенди – завів до гірської кручі, де всі вони загинули).
17. Святий Грааль – у середньовічних нормандських та кельтських легендах – чаша, з якої причащався Христос під час Святої Вечері і в яку Йосип Ариматейський зібрав його кров після розп’яття. У марних пошуках Святого Граалю проводили життя лицарі Круглого столу. За легендою, той, хто причаститься із чаші Граалю, чи навіть просто побачить її на власні очі, здобуде вічне життя й відпущення всіх гріхів.
18. Цитата з поеми С. Т. Колріджа «Кубла-хан, або Видіння вві сні», пер. К. Шахової.
19. Волтер посилається на давньогрецький міф про асфодельну луку – місце, де блукають душі померлих, уперше описане в Гомеровій «Одіссеї».
20. Георг-Генріх-Август Евальд (1803–1875) – німецький сходознавець та дослідник Біблії.
21. “A Hot Time In The Old Town” – неофіційний гімн американської армії під час іспано-американської війни 1898 року.
22. Філіп Сідні (1554–1586) – англійський поет єлизаветинської доби; пан Мередіт помилково вважає його віршем елегію на його смерть, що належить перу Метью Ройдона.
23. Рядок із балади Р. Бернса «За молоді літа»; цит. за пер. М. Лукаша.
24. Фейт, Хоуп, Черіті – англійські відповідники імен Віра, Надія, Любов.
25. Ідеться про поему А. Теннісона «Лицар Галаад».
26. Пан Мередіт хибно приписує Шекспіру цитату з поеми англійського автора Філіпа Сідні «Аркадія».
27. «Поллі Воллі Дудл» – американська джазова пісня.
28. Ідеться про збірку Г. Лонгфелло «При вогнищі, на узбережжі».
29. Цитата з поеми Томаса-Бебінгтона Маколі «Горацій».
30. Галліполійський півострів розташований у європейській частині Туреччини, поміж протокою Дарданелли й Сароською затокою Егейського моря.

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»