Зміст
Присвячується Джо Гіллу Кінгу, який сяє
Частина перша. Вступні заснування
Розділ перший. Співбесіда з наймачем
Джек Торренс подумав:«Уїдливе чмо». Зросту в Уллмані було п’ять і п’ять[1], а рухався він з тією метушливою манірністю, яка, здається, є ексклюзивно притаманною всім таким опецькам. Проділ у волоссі мав ідеальний, темний костюм на ньому був скромний, але будив довіру. «Я – та людина, якій ви можете ввірити свої проблеми» – промовляв цей костюм до грошовитого клієнта. Натомість найманому робітникові він різко кидав: «Знай своє місце, ти». У петлиці його червоніла гвоздика, мабуть для того, щоби ніхто посеред вулиці не переплутав Стюарта Уллмана з місцевим трунарем.
Слухаючи балачку Уллмана, Джек зізнався собі, що йому, либонь, не сподобалася б жодна людина по той бік столу – за таких обставин.
Уллман запитав щось, чого він не дочув. Це не на користь; Уллман був того типу людиною, що занотовує такі хиби до свого ментального ролодексу[2], аби використати їх потім.
– Перепрошую?
– Я питаю, чи цілком ваша дружина усвідомлює, на що саме ви тут наймаєтеся. А ще ж у вас є син, звісно. – Він поглянув долу, на анкету, що лежала перед ним. – Деніел. Вашу дружину анітрохи не лякає ця перспектива?
– Венді – надзвичайна жінка.
– А син у вас також надзвичайний?
Джек посміхнувся великою рекламною усмішкою:
– Гадаю, нам подобається так думати. Він доволі самостійний як для п’ятирічного хлопчика.
Жодної усмішки навзаєм від Уллмана. Він засунув Джекову заяву назад до теки. Тека пішла до шухляди. Стільниця тепер стала цілком порожньою, якщо не рахувати бювара, телефону, лампи «Тензор»[3] та кошика для вхідних/вихідних паперів. Обидві половинки вхідних/вихідних також були порожніми.
Уллман підвівся й рушив до картотечної шафи в кутку.
– Обійдіть стіл, будь ласка, містере Торренс. Подивимося плани готельних поверхів.
Повернувшись із п’ятьма великими аркушами, він поклав їх на сяючу поверхню горіхової стільниці. Джек став у нього за плечем, дуже виразно відчуваючи запах Уллманового одеколону. «Всі мої чоловіки користуються англійською шкірою або зовсім нічим»[4] – майнуло в голові геть безпідставно, і йому довелося прикусити собі язика, щоб не реготнути. З-поза стіни, ледь чутно, долітали звуки кухні готелю «Оверлук», там уже все вщухало після ланчу.
– Горішній поверх, – різко мовив Уллман. – Це горище. Зараз там нема абсолютно нічого, окрім старого непотребу. Після Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів і, схоже на те, що кожний наступний менеджер усе, що він вважав непотрібним, відправляв на горище. Я хочу, щоби там всюди було розставлено пастки на пацюків і розкладено отруйні приманки. Дехто з покоївок третього поверху каже, ніби чув там шарудіння. Я цьому ані на крихту не вірю, але не мусить залишатися навіть єдиного шансу зі ста на те, щоби бодай один пацюк жив у готелі «Оверлук».
Джек, який підозрював, що в кожнім готелі світу є один чи парочка щурів, утримав свого язика на припоні.
– Звісно, ви за жодних обставин не дозволятимете заходити на горище своєму сину.
– Так, – відповів Джек, знову зблиснувши великою рекламною усмішкою.
Яке приниження. Невже це уїдливе чмо дійсно вважає, що він дозволив би своєму синові тинятися поміж пасток на горищі, захаращеному викинутими меблями й бозна ще чим?
Уллман зісмикнув план горішнього поверху й поклав його під низ стосу.
– «Оверлук» має сто десять гостьових номерів, – повідомив він учительським тоном. – Тридцять з них, усі класу люкс, містяться на третьому поверсі. Десять – у західному крилі (включно з Президентським люксом), десять – у центрі й ще десять – у східному крилі. З усіх відкриваються розкішні панорами.
«Чи не міг би ти обійтися бодай без рекламних вихвалянь?»
Але тримався він мовчки. Йому потрібна була ця робота.
Уллман переклав під низ стосу третій поверх, і тепер вони роздивлялися другий.
– Сорок номерів, – сказав Уллман. – Тридцять двомісних і десять одномісних. А на першому – по двадцять тих і тих. Плюс три білизняні шафи на кожному з поверхів, і ще комори, які розташовані в дальньому східному кінці готелю на другому поверсі і дальньому західному кінці на першому. Є питання?[5]
Джек похитав головою. Уллман зісмикнув геть плани другого й першого поверхів.
– Тепер. Вестибюльний рівень. Тут, у центрі, реєстраційна стійка. За нею – офіси адміністрації. Вестибюль від реєстраційної стійки тягнеться в обох напрямках на вісімдесят футів. Отут, у західному крилі, обідня зала «Оверлук» та салон-бар «Колорадо». Бенкетно-бальна зала міститься в східному крилі. Є питання?
– Тільки щодо підвалу, – промовив Джек. – Для зимового доглядача це найважливіший з усіх рівень. Де, так би мовити, відбувається головна дія.
– Усе те покаже вам Ватсон. План підвального рівня є на стіні котельні. – Уллман значливо насупився, либонь демонструючи, що він – менеджер – не має стосунку до таких приземлених аспектів життєдіяльності «Оверлука», як котельня чи водопровідна система. – Непогано було б встановити кілька пасток і там також. Хвилиночку…
Він надряпав щось у записнику, видобутому з внутрішньої кишені піджака (кожна сторінка була позначена виконаним жирним чорним шрифтом написом Зі стола Стюарта Уллмана), вирвав аркуш і кинув його до кошика вихідних. Папірець улігся там, такий самотній на вигляд. Записник знову зник у кишені піджака Уллмана, наче в якогось ілюзіоніста, що таким чином завершив свій фокус. Щойно ти його бачив, Джекі-бой, а відтак і ні. Цей парубок таки дійсно зух.
Вони повернулися на свої попередні позиції: Уллман – за стіл, а Джек – перед ним, особа, що опитує, та опитуваний, прохач та непіддатливий бос. Уллман склав свої акуратні крихітні ручки на столі поверх бювара і дивився прямо на Джека, маленький, лисіючий чоловічок у банкірському костюмі й краватці невиразного сірого тону. Квітка в його петлиці врівноважувалася маленьким значком на протилежному лацкані. На значку маленькими золотими літерами було позначено просто: СЛУЖБОВЕЦЬ.
– Я буду з вами гранично відвертим, містере Торренс. Елберт Шоклі – впливова людина з великою часткою акцій «Оверлука», який за всю свою історію цього сезону вперше показав прибуток. Містер Шоклі також член Ради директорів, але він не є фахівцем з готельної справи і сам першим це визнає. Проте свої побажання щодо цієї справи, справи доглядання, він висловив цілком ясно. Він бажає, щоби взяли вас. Я так і зроблю. Але якби я мав у цій справі розв’язані руки, я би вас не найняв.
Джекові руки лежали міцно зчеплені в нього на колінах, потіли, тиснучи одна одну.
«Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе…»
– Я не повірю, ніби я вам не неприємний, містере Торренс. Мені то байдуже. Звісно, ваші почуття щодо мене не відіграють жодної ролі в моєму переконанні, що ви не той, хто потрібен для цієї роботи. Протягом сезону, який триває від п’ятнадцятого травня до тридцятого вересня, «Оверлук» залучає сто десять осіб штатних працівників, можна сказати, на кожний номер припадає по одному. Не думаю, щоби я подобався багатьом з них, маю підозру, що дехто вважає мене неабияким негідником. Це було б правильне судження щодо мого характеру. Я мушу бути неабияким негідником, щоби керувати цим готелем так, як він на те заслуговує.
Він поглянув на Джека, очікуючи зауважень, і Джек знову спалахнув рекламною усмішкою, великою й образливо зубастою.
Уллман продовжив:
– «Оверлук» було збудовано в тисяча дев’ятсот сьомому – тисяча дев’ятсот дев’ятому роках. Найближче місто Сайдвіндер – за сорок миль[6] на схід звідси по дорогах, які стають непрохідними десь від кінця жовтня чи від листопада і до якогось дня в квітні. Збудував готель чоловік на ім’я Роберт Таунлі Ватсон, дід нашого сьогоднішнього техніка-доглядача. Тут бували Вандербільти й Рокфеллери, Астори і Дюпони. Чотири президенти зупинялися в Президентському люксі. Вілсон, Гардінг, Рузвельт і Ніксон.
– Я б не дуже пишався Гардінгом і Ніксоном, – мугикнув Джек[7].
Уллман насупився, але попри це продовжив:
– Для містера Ватсона це виявилося понад його сили, тож тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року він продав готель. Його знову продавали у тисяча дев’ятсот двадцять другому, двадцять дев’ятому та тридцять восьмому роках. Готель простояв порожнім до кінця Другої світової війни, аж поки його не придбав, щоб цілком переобладнати, Горес Дервент – винахідник-мільйонер, пілот, кінопродюсер і підприємець.
– Я знаю це ім’я, – сказав Джек.
– Авжеж. Схоже, що все, до чого він торкався, перетворювалося на золото… окрім «Оверлука». Перш ніж поріг готелю переступив перший післявоєнний гість, він вгатив у нього понад мільйон доларів, перетворивши старезну реліквію на туристичну принаду. Це саме Дервент додав корт для роуку, який, як я бачив, так вам сподобався, коли ви сюди прибули.
– Роуку?
– Такий собі британський предок нашого крокету, містере Торренс. Крокет – це перекручений роук[8]. За легендою, Дервент навчився цієї гри від свого особистого секретаря й абсолютно закохався в неї. Наш роук-корт, либонь, найкращий в Америці.
– Не маю щодо цього жодних сумнівів, – поважно промовив Джек.
Корт для роуку, парк, повний фігурно підстрижених живоплотів у формі тварин, що ще? Поле для гри «Дядечко Віґґлі»[9] за складом, де зберігається реманент? Він уже почувався дуже втомленим від містера Стюарта Уллмана, але бачив, що той іще не закінчив. Уллман бажав скористатися можливістю виговоритися, і то до останнього слова.
– Втративши три мільйони, Дервент продав готель групі інвесторів із Каліфорнії. Їхній досвід з «Оверлуком» виявився не менш невдалим. Просто не готельної справи люди. У тисяча дев’ятсот сімдесятому готель купив містер Шоклі з групою партнерів і управління ним довірив мені. Ми також були збитковими кілька років, але я маю щастя повідомити, що віра в мене теперішніх власників залишалася непохитною. Минулий рік ми завершили без збитків. А цього року вперше майже за сім десятиліть фінансова звітність «Оверлука» писалася чорним чорнилом.
Джек був припустив, що гордість цього клопіткого чоловічка заслужена, а тоді на нього знову накотила хвиля тієї ж відрази.
Він сказав:
– Я не вбачаю жодного зв’язку між беззаперечно яскравою історією «Оверлука» і вашим враженням, ніби я не підходжу для цієї роботи, містере Уллман.
– Одна з причин того, що «Оверлук» втратив стільки грошей, полягає у його дряхлінні, яке відбувається кожної зими. Це зменшує нашу рентабельність набагато дужче, ніж ви можете собі уявити, містере Торренс. Зими тут фантастично жорстокі. Для вирішення цієї проблеми я впровадив у штат зимового доглядача, щоби займався котельнею й щоденно по черзі протоплював різні частини готелю. Щоби лагодив пошкодження, щойно вони трапляться, усе виправляв, аби завадити стихії розширити плацдарм. Щоби був постійно готовим до будь-якої і всякої непередбачуваної ситуації. На першу нашу зиму я найняв не одну людину, а сім’ю. Трапилася трагедія. Жахлива трагедія. – Уллман поглянув на Джека холодно, оцінно. – Я зробив помилку. Чесно це визнаю. Той чоловік був п’яницею.
Джек відчув, як його рот повільно розтягує напружена усмішка – цілковита протилежність тій рекламній, на всі сяючі зуби.
– Ось у чім річ? Мене дивує, що Ел вам не сказав. Я кинув.
– Авжеж, містер Шоклі сказав мені, що ви більше не п’єте. Також він розповів мені про вашу останню роботу… останній ваш, так би мовити, відповідальний пост, так? Ви викладали мову в одній приватній школі у Вермонті. Ви дали волю своєму норову. Не вважаю за потрібне наразі входити в деталі. Але все-таки випадок з Ґрейді вважаю достатньо промовистим і саме тому я торкнувся питання вашої… гм, вашої передісторії в цій співбесіді. На зиму тисяча дев’ятсот сімдесятого – тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, після того як ми відновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього… цього нещасного на ім’я Делберт Ґрейді. Він перебрався до помешкання, у якому оселитися й ви з дружиною і сином. У нього була дружина і дві доньки. Я мав сумніви, головним чином через суворість зимового сезону та той факт, що родина Ґрейді на п’ять чи шість місяців залишатиметься відрізаною від зовнішнього світу.
– Але ж це не зовсім так, правда? Тут є телефони, а також, можливо, й рація громадської частоти[10]. Та й Національний парк «Скелясті гори»[11] звідси – гелікоптером долетіти, а там, з їхньою величезною територією, мусять тримати бодай один, а то й пару коптерів.
– Щодо цього не знаю й знати не можу, – сказав Уллман. – А приймально-передавальна радіостанція в готелі є, її покаже вам містер Ватсон – разом зі списком правильних частот, на яких потрібно виходити в ефір, якщо ви потребуватимете допомоги. Телефонні лінії між нами й Сайдвіндером усе ще надземні, отже, майже кожної зими вони десь обриваються і так можуть лежати тижні зо три, а то й півтора місяця. Також у реманентному складі стоїть снігохід.
– Тоді це місце насправді не таке вже й відрізане.
Містер Уллман набрав страдницького виразу.
– Припустімо, ваш син або дружина спіткнуться на сходах і він або вона отримають тріщину черепа. Як ви тоді вважатимете, містере Торренс, відрізане це місце чи ні?
Джек второпав сенс. Снігохід, якщо мчати на повній швидкості, може довезти тебе до Сайдвіндера за півтори години… можливо. А гелікоптер Рятувальної служби нацпарку зможе дістатися сюди години за три… це за оптимальних погодних умов. У хуртовину той навіть злетіти не зможе і на снігоході ти не зможеш мчати на повній швидкості, навіть якщо наважишся везти ним серйозно поранену людину при надвірній температурі двадцять п’ять… а то й сорок п’ять градусів нижче нуля, якщо врахувати фактор охолодження вітром[12].
– Стосовно Ґрейді, – сказав Уллман, – я міркував так само, як, мабуть, містер Шоклі стосовно вас. Самотність сама по собі може бути руйнівною. Краще, якщо чоловік має поряд свою родину. Якщо трапиться проблема, гадав я, є високі шанси на те, що це буде щось не таке термінове, як тріщина черепа чи нещасний випадок з якимсь електроінструментом чи якогось роду напад. Важка форма грипу, пневмонія, зламана рука чи навіть апендицит. Будь-що з такого залишає достатньо часу. Я підозрюю, те, що трапилося, трапилося через надмірну кількість дешевого віскі, яким Ґрейді, потай від мене, добряче запасся, а також через той дивний стан, що його старі люди називають «кабінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін?
Уллман спромігся на поблажливу усмішечку, готовий вдатися до пояснень, щойно Джек признається у своїй необізнаності, тож Джек радо не забарився з рішучою відповіддю.
– Це сленговий вираз, що означає клаустрофобічну реакцію, яка може трапитися, коли люди замкнені десь разом довгий період часу. Зовні почуття клаустрофобії проявляється як відраза до людей, з якими ти перебуваєш у замкненому просторі. У крайніх випадках це може спричинити галюцинації чи насильство… можуть призвести до вбивства такі дрібниці, як підгоріле м’ясо або суперечка, чия черга мити посуд.
Уллман виглядав доволі збентеженим, від чого в Джека покращився настрій. Він вирішив натиснути ще, але подумки пообіцяв Венді, що залишатиметься спокійним.
– Я гадаю, саме з цим ви помилилися. Він заподіяв їм шкоду?
– Він їх повбивав, містере Торренс, а потім убив і себе. Дівчаток їхніх він замордував сокирою, дружину застрелив із рушниці, і себе також. У нього була зламана нога. Напевне був такий п’яний, що впав зі сходів.
Уллман розвів руками, дивлячись на Джека з моралізаторською благосністю.
– Він мав повну середню освіту?
– Фактично, не мав, – відповів Уллман дещо силувано. – Я гадав, ну, скажімо так, що особа з менш розвиненою уявою буде менш чутливою до суворих умов, до самотності…
– У цьому й полягала ваша помилка, – сказав Джек. – Простакуватий чоловік більш схильний до кабінної лихоманки, так само як він є більш схильним до того, щоби стрельнути в когось за грою в карти або утнути спонтанне пограбування. Він нудиться. Коли засипає снігом, йому нема чого робити, хіба дивитися телевізор або розкладати пасьянс, шахруючи, коли не може отримати всі тузи. Нема чого робити, окрім як прискіпуватися до дружини, гарикати на дітей та пити. Стає важко заснути, бо нічого не чути. Тому, щоб заснути, він напивається і прокидається похмільним. Він стає дратівливим. А там, можливо, й телефон виходить з ладу, і телевізійну антену валить вітром, і нема чого робити, окрім як думати та шахраювати в пасьянсі, і ставати дедалі дратівливішим і дратівливішим. І врешті… бум, бум, бум.
– Тоді як більш освічена людина, така, як ви?..
– Ми з дружиною обоє любимо читати. Я маю п’єсу, над якою працюю, як вам, можливо, казав про це Ел Шоклі. Денні має свої пазли, книжки-розмальовки, власний детекторний приймач[13]. Я планую вчити його читати, а також навчу ходити в снігоступах. Венді теж радо цього навчатиметься. О так, гадаю, ми матимемо достатньо занять і не почнемо чубитися, якщо телевізор ґиґне. – Він зробив паузу. – І Ел казав правду, коли розповідав вам, що я більше не п’ю. Колись я це робив, і то було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців я не випив навіть склянки пива. Я не збираюся привозити сюди якогось алкоголю й не думаю, щоби була якась можливість його дістати після того, як засніжить.
– Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, – сказав Уллман. – Але щойно ви втрьох опинитеся тут, потенційні проблеми помножаться. Я вже казав про це містерові Шоклі, і він мені сказав, що бере відповідальність на себе. Тепер я розказав усе вам і вочевидь ви також готові прийняти відповідальність…
– Готовий.
– От і добре. Я з цим погоджуюся, оскільки вибір маю небагатий. Проте все одно мені краще підійшов би якийсь неодружений студент в академвідпустці. Ну, можливо, й ви впораєтеся. Тепер я спрямую вас до містера Ватсона, він проведе вас підвалом і покаже нашу територію. Якщо ви не маєте ще якихось запитань?..
– Ні. Нема жодних.
Уллман підвівся.
– Сподіваюся, без образ, містере Торренс? Нічого особистого не було в тому, що я вам тут казав. Я лише хочу, щоб з «Оверлуком» усе було якнайкраще. Це прекрасний готель. Я хочу, щоби він таким і залишався.
– Ні, жодних образ, – Джек укотре сяйнув рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не запропонував потиснути йому руку. Образа була. Жорстока й багатообразна.
Розділ другий. Боулдер
Вона визирнула з кухонного вікна і побачила, що він просто сидить собі на бровці, не граючись ні своїми ваговозиками, ні навіть бальсовим планером, яким він так був втішався весь тиждень, відтоді як Джек приніс той додому. Він просто сидить там і виглядає їхній благенький уже «фольксваген», ліктями впершись собі в стегна, підперши долонями підборіддя, п’ятирічний хлопчик чекає тата.
Раптом Венді стало зле, майже хоч плач.
Вона повісила рушник для посуду на бильце поряд з раковиною і рушила вниз, застібаючи два верхні ґудзики халата. Джек і його гордість! «Та ні, Еле, ніякої протекції мені не потрібно. У мене поки що все гаразд». Подовбані стіни на сходах було помальовано різнокольоровою крейдою, хімічними олівцями і фарбою з аерозольних балончиків. Сходи були крутими й кришилися. Вся ця будівля тхнула віковою кислятиною, та хіба це місце для Денні після того невеличкого цегляного будиночка в Стовінгтоні? Пара на третьому поверсі, над ними, була неодруженою, але її це не бентежило, тоді як їхні злосливі сварки – навпаки. Вони лякали її. Хлопця згори звали Томом; коли закривалися бари й пара поверталася додому, от тоді розпочиналися серйозні скандали – інші дні тижня порівняно з цим здавалися тренувальними вправами. П’ятничні нічні бої – так називав їх Джек, але це було не смішно. Тамтешня жінка – її ім’я було Ілейн – врешті-решт заливалася плачем і тільки повторювала: «Не треба, Томе. Прошу, не треба. Прошу, не треба». А той на неї кричав. Одного разу це навіть розбудило Денні, а Денні ж спить як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома на виході і мав з ним довгеньку розмову на вулиці. Том почав було пінитися, та Джек ще щось сказав йому стиха, Венді не дочула, і Том лише похмуро похитав головою і пішов собі геть. Це трапилося тиждень тому, і на кілька днів справи покращилися, але з цього вікенду все повернулося до нормального – даруйте мені, до ненормального стану. Для малюка це було погано.
Знову її затопило передчуттям горя, але вона вже була на хіднику і задавила це чуття в собі. Підгорнувши під себе низ халата, вона сіла на бровку поряд з ним і спитала:
– Як справи, доку?
Він усміхнувся до неї, хоч і неуважно:
– Привіт, ма.
Планер лежав між його взутими в кросівки ступнями, вона помітила, що на одному крилі вже з’явилася тріщина.
– Хочеш, я подивлюся, чи зможу щось з цим зробити, любий?
Денні знову повернувся до видивляння в далечінь вулиці.
– Ні, тато полагодить.
– Може, твій тато не повернеться аж до вечері, доку. По горах машиною шлях неблизький.
– Ти думаєш, наш «жучок»[14] може зламатися?
– Ні, я так не думаю. – Але хлопчик щойно подарував їй дещо нове для тривоги. «Дякую, Денні. Тільки цього мені бракувало».
– Тато казав, що може, – промовив Денні по-діловому, майже ліниво. – Він казав, що паливний насос весь зношений на лайно.
– Не говори таких слів, Денні.
– Паливний насос? – перепитав він її зі щирим здивуванням.
Вона зітхнула.
– Ні, зношений на лайно. Не кажи такого.
– Чому?
– Це вульгарно.
– А що таке вульгарно, ма?
– Це, як колупатися в носі за столом або пісяти з відчиненими дверима туалету. Або казати такі слова, як «зношений на лайно». Лайно – вульгарне слово. Хороші люди такого не кажуть.
– А тато каже. Коли він роздивлявся «жуку» мотор, то сказав: «Господи, цей бензонасос весь зношений на лайно». Хіба тато поганий?
(«І як це ти себе заганяєш у такі ситуації, Вінніфредо [15] ? Тренуєшся?»)
– Він хороший, але він уже дорослий. А також він дуже обережний і не промовляє таких слів перед людьми, які цього не зрозуміють.
– Перед такими людьми, як дядько Ел?
– Саме так, правильно.
– А я зможу так казати, коли виросту?
– Гадаю, що так, хоч подобатиметься це мені, хоч ні.
– А в скільки років?
– Як щодо двадцяти, доку?
– Це ще так довго чекати.
– Гадаю, так воно й є, але ж ти постараєшся?
– Хокей.
Він знову задивився в далечінь вулиці. Трохи нахилився, ніби збираючись підвестися, але той «жук», що над’їжджав, був новішим і набагато яскравішого червоного кольору. Хлопчик знову розслабився. Вона замислилася, як же важко відбився на Денні цей переїзд до Колорадо. Він тримав щодо цього мовчанку, але їй було тривожно бачити, що він проводить так багато часу на самоті. У Вермонті троє колег Джека по факультету мали дітей приблизно віку Денні і там був дитсадок, але в цій місцині не було нікого, з ким він міг би гратися. Більшість квартир займали студенти Колорадського університету[16], а з кількох подружніх пар тут, на Арапаго-стрит[17], лише невеличкий відсоток мали дітей. Вона встигла зауважити хіба що з дюжину старшокласників і менших підлітків, трьох немовлят, і то все.
– Мамуню, чому тато втратив роботу?
Вирвана із задуми, вона заборсалася в пошуках відповіді. Вони з Джеком уже були обговорювали, яким чином можна було б впоратися з таким запитанням від Денні, способи різнилися – від ухиляння від відповіді до щирої, нічим не прикрашеної правди. Але Денні ніколи про це не питав. Досі не питав, і от тепер, коли вона почувається пригніченою й найменш готовою до такого запитання. Він так і дивився на неї, либонь, читаючи збентеження в неї на обличчі, формуючи власні уявлення щодо цього. Їй подумалося, що дітям мотивації й дії дорослих мусять здаватися такими ж незграбними і зловісними, як небезпечні тварини, побачені серед тіней темного лісу. Ними смикають туди-сюди, немов маріонетками, у той час як вони мають найтуманніше уявлення – чому так. Ця думка знову підвела її небезпечно близько до сліз, і, намагаючись їх стримати, вона нахилилася, підібрала покалічений планер і почала вертіти його в руках.
– Твій тато тренував дискусійну команду, Денні. Ти це пам’ятаєш?
– Звісно, – відповів він. – Спірки для забави, правильно?
– Правильно. – Вона все вертіла й вертіла в руках планер, роздивляючись його назву (ШВИДКОПЛАН) та наліпки у формі блакитних зірочок на крилах, і раптом вловила себе на тому, що розповідає синові щиру правду.
– Там був хлопець на ім’я Джордж Гетфілд, і тато мусив прибрати його з команди. Це означає, що той був не таким вправним, як дехто інший. Джордж сказав, що твій тато вигнав його, бо незлюбив, а не через те, що він був недостатньо вправним. Потім Джордж зробив певну погану річ. Гадаю, ти про це знаєш.
– Це він наробив дірок у шинах нашого «жука»?
– Так, це він. Це було після занять і твій тато зловив його, коли він те робив. – Тут вона знову завагалася, але ухилятися вже було поза питанням, залишалося або говорити правду, або брехати. – Твій тато… іноді він робить те, про що потім шкодує. Іноді він не думає так, як мусив би. Таке трапляється не дуже часто, але іноді трапляється…
– Він зробив боляче Джорджу Гетфілду, як мені того разу, коли я розкидав його папери?
«Іноді…
(Денні з рукою в гіпсі)
…він робить те, про що потім шкодує».
Венді швидко-швидко закліпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.
– Щось схоже на те, любий. Твій тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той різав шини, і Джордж стукнувся головою. А потім відповідальні за школу люди сказали, що Джордж більше не може до неї ходити, а твій тато більше не може в ній викладати. – Вона замовкла, немов забракло слів, і боязко чекала на зливу запитань.
– Ага, – мовив Денні і знову повернувся до споглядання вулиці. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то її можна було так само легко закрити і для неї…
Вона підвелася:
– Піду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?
– Я краще виглядатиму тата.
– Не думаю я, щоб він повернувся додому раніше п’ятої.
– А може, він і раніше приїде.
– Може, – погодилася вона. – Може, йому і вдасться.
Вона вже пройшла півдороги по хіднику, коли він погукав:
– Мамуню…
– Що, Денні?
– А тобі хочеться поїхати і жити в тому готелі цілу зиму?
І що тепер, яку з п’яти тисяч відповідей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулої ночі, або сьогодні вранці? Усі її почуття були різними, покриваючи весь спектр, від ясної рожевості до мертвотної чорноти.
Вона промовила:
– Якщо це те, чого хочеться твоєму батькові, тоді й мені цього хочеться. – А після паузи. – А тобі хочеться?
– Думаю, що так, – відповів він врешті-решт. – Тут нема з ким особливо гратися.
– Ти сумуєш за своїми друзями, так?
– Іноді я сумую за Скоттом і Енді. Ото й майже все.
Вона знову підійшла до нього і поцілувала, куйовдячи його світле волосся, яке тільки-но почало втрачати немовлячу тендітність. Він був таким поважним малюком, і вона подеколи дивувалася, як же він уживається з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужні надії, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприємному багатоквартирному будинку в незнайомому їм місті. Образ Денні з рукою в гіпсі знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподільному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якої, як вона побоювалася, не виправити ніколи і за яку міг розплатитися лише найневинніший сторонній свідок.
– Тримайся подалі від дороги, доку, – промовила вона, міцно його обіймаючи.
– Звичайно, мам.
Вона піднялася нагору, а там зайшла до кухні. Поставила чайник і виклала на тарілку кілька печив «Орео»[18], на випадок якщо Денні вирішить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своєю великою чайною чашкою, вона поглянула у вікно на нього: він так і сидів там, на бровці, у синіх джинсах і завеликому фірмовому светрі Стовінгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цілий день, тепер ринули зливою, і, нахилившись до паруючої духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горі по минулих утратах, у страху перед майбутніми.
Розділ третій. Ватсон
«Дав волю норову», – сказав Уллман.
– Гаразд, ось ваша топка, – промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.
– Ось тутечки пілотний пальник.
Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.
«Дав волю норову».
(Денні, з тобою все гаразд?)
Топка – поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком – заповнювала собою все приміщення.
– Пілотник має відмовостійкість, – пояснював йому Ватсон. – Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.
Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.
«Норов…»
(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною – так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис – трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, – валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» – ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити затиснуті в долоні ластик для друкованих на машинці текстів і автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув… ні… ні… кажи правду… він голосно заридав. Надто важко все це діставалося пам’яті крізь той туман люті, крізь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса[19]. Венді десь там, питає, що трапилося. Голос її слабенький, приглушений його внутрішньою мрякою. Вони мусили вирішити це самі, один з одним. Він крутнув Денні, щоби нашльопати, його великі дорослі пальці вп’ялися у кволе м’ясце передпліччя хлопчика, зімкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, і тріск зламаної кісточки не прозвучав голосно, не голосним він був, він був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто він був звуком достатнім, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрілою… але замість впустити бодай трішки світла, той звук впустив усередину нього хмари сорому і жалю, жах і болісне душевне потрясіння. Простий чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший – усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаєш грифель в олівці або трісочку об коліно. По той, інший бік, мить цілковитої тиші, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливає колір з обличчя Денні, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очі, завжди великі, стають іще більшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед місива залитих пивом паперів; його власний голос, слабкий і п’яний, згуслий, намагався все це відвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаної кісточки – чи зберігається бодай якесь статус-кво у цій хаті? – промовив: «Денні, з тобою все гаразд?» Відповіддю Денні було верещання, а тоді охнула Венді, коли увійшла до них і побачила, під яким дивним кутом від ліктя повисло передпліччя Денні; жодна рука не могла висіти подібним чином у світі нормальних родин. Її власний крик, коли вона вхопила сина в обійми, й безглуздий белькіт: «о Боже Денні о Боже мій милесенький твоя бідна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупілий, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло трапитися. Отак він стояв там і зустрівся очима з очима своєї дружини і побачив, що Венді ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсі; він тільки потім усвідомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поїхати в мотель, щоби вранці звернутись до адвоката з розлучень; або викликати поліцію. Він тільки бачив, що власна дружина його ненавидить, і через це почувався приголомшеним, зовсім самотнім. Він почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смерті. А тоді вона, з повислим на згині її ліктя ридаючим сином, бігом кинулася до телефону і набрала номер шпиталю, але Джек не пішов за нею, він так і стояв серед свого розореного кабінету, відчуваючи запах пива і думаючи…)
«Дав волю норову».
Він різко провів собі долонею по губах і слідом за Ватсоном пішов до бойлерної. Там було сиро, але щось більше за сирість змусило вкритися хворобливим, гидотним потом лоб, живіт і ноги Джека. Спогади це зробили, такі тотально потужні, що той вечір, здалося, трапився не два роки, а дві години тому. Жодного строку давнини не існувало. Знову назад повернулися сором і огида, відчуття повної власної нікчемності, а це відчуття завжди викликало в ньому бажання випити, а бажання випити призводило до ще чорнішого відчаю… а чи матиме він колись бодай єдину годину, не тиждень і навіть не день, зауважте собі, всього єдину невсипущу годину, коли ця спрага до випивки не вражатиме його отакими своїми сюрпризами?
– Тут бойлер, – оголосив Ватсон. Видобувши із задньої кишені червоно-синю хустку, він з рішучим рохканням висякався і знову заховав хустку подалі з очей, попередньо до неї зазирнувши, чи не побачить там чогось цікавого.
Сам бойлер стояв на чотирьох бетонних блоках: то був довгий, циліндричної форми, металевий котел у мідній, часто латаній обшивці. Осілий під плутаниною труб і рурок, що зміїлися вгору, під високу, прикрашену гірляндами павутиння стелю підвалу. Правіше Джека пролягали дві великі теплопровідні труби, що йшли крізь стіну від топки в сусідньому приміщенні.
– От манометр, – поплескав по приладу Ватсон. – Фунти на квадратний дюйм. Гадаю, ви це мусіте знати. Зараз я догнав його до сотні, тож у номерах вночі троха зимно. Деякі з гостей скаржаться, але якого хера? Однаково вони божевільні, якщо їх принесло сюди у вересні. Крім того, він уже малюк старенький. Латок на собі має більше, ніж той комбінезон, що його добродії віддають задарма.
Знов з’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.
– Бісова застуда, – невимушено пояснив Ватсон. – Щовересня до мене чіпляється. Повсякчас або тут пораюся, біля цього старого курваля, або траву стрижу, або граблями той роук-корт рівняю. «Вистудися, і вчепиться застуда», – як приказувала моя стара матінка. Хай її Господь милує, вона уже шість років, як померла. Рак доконав. Щойно той рак тебе вчепить, зразу можеш складати заповіт.
Вам варто тримати тиск не більший за піісят, ну хіба, шіісят. Містер Уллман, так той каже гріти західне крило один день, наступного дня – середню частину, а після того східне крило. Ну чи не скажений, бува? Терпіти не можу того недоміркуватого мудака. Гав-гав-гав цілісінький день, він як отой дрібний песик, що вхопить тебе за щиколотку, а потім шмигляє довкола та обсцикає килим. Якби мозок був чорним порохом, він би й носа собі висякати не зміг[20]. Шкода, що бачиш таку тварюку, коли рушниці напохваті не маєш.
Дивіться-но сюди. Тягнете за оці кільця й відкриваються або закриваються оці клапани. Я їх для вас усі позначив. Сині бірки – то для номерів у східному крилі. Червоні – середина. Жовті – західне крило. Коли візьметеся протоплювати західне крило, мусіте пам’ятати, саме той бік готелю найбільше переймає погоду. Коли дме, тамтешні номери стають холодними, як та фригідна баба з кубиком льоду в неї в тамтім місці. У вітряні дні, коли дме із заходу, можете наганяти духу аж до вісімсяти. Однаково я би так і робив.
– А ті термостати, що нагорі… – почав було Джек.
Ватсон відчайдушно помотав головою, змусивши підстрибувати в себе на голові оте його кошлате волосся.
– Вони не підключені. Вони просто для показухи. Дехто з приїжджих із Каліфорнії, так ті не визнають, що все гаразд, поки там не досить душно, щоб у їхній довбаній спальні пальма виросла. Усе тепло надходить тільки звідси, знизу. Але за тиском мусіте наглядати. Бачте, як повзе?
Ватсон поплескав по головному манометру, де, поки тривав його монолог, переповзло від сотні фунтів на квадратний дюйм до позначки сто два. Джек раптом відчув, як дрижаки швидко перебігли йому по спині, і подумав: «Гусак щойно пройшовся по моїй могилі»[21]. Тим часом Ватсон крутнув регулювальний вентиль, скидаючи в котлі тиск. Голосно зашипіло, і стрілка впала на дев’яносто один. Ватсон щільно прикрутив вентиль, і шипіння знехотя затихло.
– Отак він і повзе, – промовив Ватсон. – А скажи тому жирненькому довбойобу Уллману, так він повитягає свої гросбухи і три години товкмачитиме про те, що ми не можемо собі дозволити новий котел до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року. Я вам кажу, одного дня все тут зірветься в повітря аж до небес, я лише надіюся, що той жирний мудак теж злетить на цій ракеті. Господи, хтілося б мені бути таким же милосердним, як моя матір. Вона вміла побачити в кожному щось хороше. Ну а я, я лихий, мов та хора на свербіж зміюка. Та ну нахер, така вже вдача, й нічого з тим не вдієш.
А ще ви мусіте не забувати спускатися сюди двічі на день і раз під ніч, перш ніж вкластися в ліжко. Мусіте перевіряти тиск. Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці. Просто скидайте його потроху і не матимете жодних проблем.
– Який тут верхній поріг?
– Ох, та за сертифікатом двіста піісят, але тепер він може вибухнути куди як раніше. Ви не затягнете мене сюди постояти біля нього, коли на шкалі буде сто вісімсят.
– Тут нема автоматичного відключення?
– Нє, тут нема. Цю штуку було побудовано ще до того, як почали вимагати такі речі. Це тепер федеральний уряд скрізь пхається, хіба нє? ФБР нишпорить у пошті, ЦРУ підслуховує бісові телефони… а гляньте-но, що трапилося з отим Ніксоном. Хіба то було не жалюгідне видовище?
Але якщо ви регулярно спускатиметеся сюди й перевірятимете тиск, усе з вами буде гаразд. І не забувайте перемикати клапани, як той закомандував. Жоден із номерів не прогріватиметься дужче за сорок п’ять[22], хіба що зима буде на диво теплою. А своє помешкання топитимете, як вам подобається.
– А як щодо водопроводу?
– Окей, я якраз на це верну. Он там, поза цією аркою.
Вони пройшли в довге, прямокутне приміщення, що, здавалося, простягнулося на цілі милі. Ватсон смикнув за певний шнур, і єдина жарівка на сімдесят п’ять ватів обсипала якимсь хворобливим, хитливим світлом ту місцину, де вони зупинились. Прямо попереду виднілося дно ліфтової шахти, товсті, важко засмальцьовані троси тягнулися до двадцятифутового діаметра шківів і величезного, геть замаслюженого мотора. Усюди були газети, зв’язані в пачки підшивками, у картонних коробках. На інших коробках були написи: Звіти, або Рахунки, або Квитанції – ЗБЕРІГАТИ! Пахло пожовклістю й цвіллю. Деякі з коробок розвалилися, розсипавши по долівці пожовклі, хирляві папери, яким уже було, либонь, років зо двадцять. Джек роздивлявся навкруги, немов заворожений. Тут, похована у цих зогниваючих коробках, могла міститися вся історія «Оверлука».
– Скурвієш тут, поки змусиш цього ліфта робити, – промовив Ватсон, кивнувши великим пальцем у той бік. – Я знаю, що Уллман підмазує контролера з ліфтінспекції штату дорогими вечерями, аби лиш тримати фахового механіка нахер подалі від цього одоробала. Ну, а осьдечки ваш центральний ствол вод’гону.
Перед ними здіймалися, гублячись з виду в мороці, п’ять величеньких труб, кожна обкутана стягнутою сталевими обручами ізоляцією.
Ватсон показав на обсновану павутинням полицю біля шахти інженерних комунікацій. На ній лежало чимало замаслюжених ганчірок і самотня тека-сегрегатор.
– Отамтечки ваша схема вод’гону. Не думаю, щоб у вас трапилися якісь проблеми з протіканням – ніколи такого не траплялося, – але іноді труби таки замерзають. Єдиний спосіб цьому запобігти, це на ніч трішки відкручувати крани, але ж їх, тих кранів, понад чотири сотні в цьому йобаному палаці. Той жирний підар верещатиме так, що аж у Денвері[23] чутно буде, коли побачить рахунок за воду. А що, не так?
– Я назвав би це напрочуд проникливим аналізом.
Ватсон подивився на нього захоплено:
– А скажіть-но, ви насправді з коледжу, а таки як? Балакаєте, наче з книжки читаєте. Я таке обожнюю, коли хто не з отих, не з педиків. А їх багацько таких. Ви знаєте, хто мутив усі оті бунти по університетах кілька років тому[24]? Ті самі гомосексуалісти, ось хто. Вони дратуються й мусять дати собі волю. «Вийти із шафи» – як вони самі це називають. Свята срака, навіть не знаю, куди котиться цей світ.
Отже, якщо воно замерзне, то найшвидше замерзне саме у цій шахті. Не спека тут, самі бачите. Якщо так трапиться, користуйтеся оцим. – Сягнувши до розваленого ящика з-під помаранчів, він видобув звідти маленький газовий пальник.
Коли знайдете, де забито льодом, просто розмотаєте ізоляцію і там хорошенько прогрієте. Второпали?
– Так. Але якщо якась труба замерзне поза цими центральними стояками?
– Якщо робит’мете свою роботу, тримат’мете це місце в теплі, ніц не трапиться. Однаково до інших труб вам не дістатися. Та не переймайтеся тим. Не буде в вас жодних проблем. Гидотне це місце. Скрізь павутиння. Мені аж жаско тут, їй-бо.
– Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив свою родину й себе.
– Йо, той хлоп, Ґрейді. Мутний був чолов’яга, я зрозумів це, щойно його вперше побачив. Завжди скалиться, мов той шкідливий пес ластиться. Це було, коли вони лишень тілько приїхали сюди, а цей жирний мудак Уллман, та він найняв би й самого Бостонського душителя[25], ’кби той погодився працювати за мінімальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Національного парку, хто тоді знайшов їх; телефон бо не робив. Усі були нагорі в західному крилі, на третьому поверсі, замерзлі на камінь. Найжальше малих дівчаток. По вісім і шість їм було. Гарнюні, як лялечки. А гармидер там був, їй-бо, пекельний. Той Уллман, він у міжсезоння управляє в якомусь блядському курортному закладі у Флориді, так він стрибнув на літак до Денвера, а там найняв когось із саньми, щоб підвезли його сюди із Сайдвіндера, бо дороги були завалені; сани! – ви собі таке можете уявити? Він собі ледь пупа не надірвав, так старався приховати це діло від газетників. І доволі вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замітка в Денверській «Пост», ну й, звісно, нек’олог у тій хутірській маленькій шматі, що вони її друкують там у себе, в Естес-Парку[26], але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацію цього місця. Я, бач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново і просто використає Ґрейді, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалів.
– Яких скандалів?
Ватсон знизав плечима:
– Кожні великі готелі мають свої скандали. Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають. Інда хтось із них дуба дасть у своєму номері, інфаркт там, чи інсульт, чи щось на кшталт того. Готелі – місця забобонні. Ані тобі тринадцятого поверху чи кімнати під тринадцятим номером, ані дзеркал на зворотнім боці вхідних дверей, ніяких таких речей. Ну от, скажімо, тільки цього літа, у липні, ми втратили одну леді. Уллман мусів цю справу владнати, і отже, хоч власним гузном закладайся, а він з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять дві тисячі баксів на сезон, і бодай як я не люблю цього мудака, але він їх відробляє. Це як ото декотрі приїздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, і наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жінка, мабуть, років шіісяти курва – мого віку! – а волосся в неї пофарбоване на таке червоне, як ото ліхтар над бурдеєм, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезні варикорзні жили в неї на ногах такі, що ті її ноги схожі на пару чортівських автодорожніх мап, діаманди рясно блищать у неї на шиї і на руках і з вух висять. І при ній той хлопчик, ну, не більш як сімнацять йому, з волоссям аж до дірки в сраці, а в матні стовбурчиться, буцім він туди рулон коміксів запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днів з десять і щовечора той самий завід. З п’ятої до сьомої в салон-барі «Колорадо» вона порція за порцією смокче Сингапур-слінг[27], наче вже вранці мусять видати закон про заборону коктейлів, а він з однією-єдиною пляшкою «Олімпії», тягнет її якомога довше[28]. А вона всяк жартує, так і сипле отими дотепами, і щораз як вона щось бовкне, він шкіриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краєчків губ мотузками хтось рота розтягує. Тіко за кілька днів уже було видно, що йому дедалі важче й важче всміхатися, і бозна про що він мусів був думати, щоби, перед тим як їм йти до ліжка, собі свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то він іде, а вона хитається, п’яна як хлюща, знаєте, а він собі щипає офіціанток і щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навіть закладалися на те, скільки він то витримає.
Ватсон знизав плечима.
– Потім він сходит донизу одного вечора, десь біля десятої, і каже, що його «дружина нездужає» – це значить, що вона знову відключилас, як і всякого іншого вечора, поки вони були тут, – і він мусіт’ привезти їй якісь ліки від шлунка. Тож він від’їжджає в тому маленькому «порше», на якому вони сюди були приїхали, й ото тоді ми його бачили востаннє. Наступного ранку спускається вона і намагається вдавати, ніби все в порядку, але впродовж дня дедалі блідне й блідне, тож містер Уллман її питається, типу дипломатично, чи не бажає вона, щоби він сповістив копів з поліції штату, просто на той випадок, якщо з хлопцем сталась якась аварія чи ще щось. А вона на нього, як та кішка. Ні-ні-ні, він чудовий водій, вона не хвилюється, усе під контролем, він повернеться ближче до вечері. Тож попівдні, десь біля третьої, вона зайшла до «Колорадо» і на вечерю звідти зовсім не виходила. Біля пів на одинадцяту вона піднялася до себе в номер, і то був останній раз, коли хтось бачив її живою.
– Що ж трапилося?
– Окружний коронер сказав, що вона прийняла десь зо тридцять сонних пігулок, і то поверх усього нею вицмуленого. Наступного дня з’явився її чоловік, якесь велике цабе, юрист з Нью-Йорка. Він завдав нашому Уллману бісового жару святого пекла. Я подам позов такий та я подам позов сякий, а коли я з вами покінчу, ви не знайдете в себе й чистої білизни надіти, й усяке таке подібне. Та Уллман зух, не лопух. Уллман його пригасив. Напевне спитав того цабе, чи сподобається йому, коли його дружину розмажуть по усіх нью-йоркських газетах: Жінка видного нью-йоркського бла-бла-бла була знайдена мертвою з повним шлунком сонних пігулок. Після того як гралася в «сховай-ув-мені-ковбаску» з юнаком, який за віком їй у внуки годиться.
Штатні копи знайшли той «порше» позаду нічної закусочної там, унизу, у Лайонсі[29], а Уллман посмикав за певні ниточки, щоби машину звільнили з-під арешту й віддали тому правнику. Потім вони удвох напосілися на старого Арчера Хавтона, того, що окружний коронер, і змусіли його поміняти його раніший вердикт на нагальну смерть. Інфаркт. Тепер друзяка Арчер водить «крайслера». Я його не ганю. Чоловік мусіт’ брати, що само в руки пливе, особливо коли сам уже почина входить у літа.
З’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.
– А що ж далі? Десь за тиждень по тому та тупа піхва, покоївка, Долорес Вікері її звуть, прибирає в тім номері, де були жили ті двоє, і раптом як заверещит’ дико, а на додаток ще й беркицьнулась, зомлівши. А коли очуняла, каже, що бачила у ванній кімнаті мертву жінку, що та гола лежала там у самій ванні. «Лице в ней було багрове, напухле, і вона мені посміхалася», – розказувала та покоївка. Тож Уллман її звільнив, видав двотижневу платню й наказав зникнути. Я рахую, либонь, чоловіків сорок-піісят померло в цьому готелі, відтоді як мій дід відкрив його для гостей тисяча дев’ятсот десятого року.
Він пильно подивився на Джека.
– А знаєте, ’ким чином більшість з них відійшли? Інфаркт або ж інсульт, якраз коли він довбає привезену з собою кралю. От чого повнісінько на таких курортах, так це отаких стариганів, котрі воліють останнього перепихону. Такий приїздит’ сюди, в гори, аби прикинутись, ніби йому знову двадцять. Іноді щось збоїт’, але ж не кожен, хто керував цим закладом, умів так вправно приховувати правду від газетників, як Уллман. Тож в «Оверлука» ще та репутація, атож. Можу закластися, якщо попитати правильних людей, то в довбаного нью-йоркського «Білтмора» також іще та репутація[30].
– Але ж привидів нема?
– Містере Торренс, я проробив тут усе своє життя. Я тут грався, коли був ще не старшим за вашого хлопчика, знімку котрого ви тримаєте в себе у пор’моне, ви мені її показували. Жодних привидів тут я поки що не бачив. Краще ходіть за мною нагору, я покажу вам реманентний сарай.
– Гаразд.
Коли Ватсон уже потягнувся вимкнути світло, Джек промовив:
– От чого тут, у підвалі, чимало, так це всяких паперів.
– О, покиньте жарти. Може здацця, що їм уже вся тисяча років. Газети, старі накладні й рахунки від постачальників, і бозна що ще. Мій тато зазвичай вчасно давав їм раду, коли в нас тут була іще стара дров’яна топка, але тепер вони зовсім вийшли з-під опіки. Одного року я таки змушений буду знайти хлопця, щоб той вивіз їх униз, до Сайдвіндера, і спалив. Якщо Уллман оплатить це діло. Гадаю, він оплатить, якщо я достатньо гучно заволаю «пацюк».
– Отже, щури тут є?
– Йо, гадаю, троха таки так. Я приготував оті пастки й отруту, що їх містер Уллман хоче, аби ви розклали на горищі і тут, унизу. Приглядайте пильно за вашим хлопчиком, містере Торренс. Навряд вам хочеться, щоб із ним щось недобре трапилося.
– Авжеж, певно, що не хочеться.
Почута від Ватсона, ця настанова не дратувала.
Вони підійшли до сходів, де затрималися на хвильку, поки Ватсон знову висякає собі носа.
– Ви знайдете там весь потрібний вам реманент, а також і непотрібний, я гадаю. І там є ґонт. Уллман вам казав про це?
– Так, він хоче, щоб я перекрив західну частину даху.
– Це жирне чмо отримає від вас геть усе на дурняк, а потім, навесні, безустанку скиглитиме про те, що ви й уполовину не робили тут усе, як було слід. Я йому якось був заявив прямо в очі, я йому, значить, кажу…
Коли вони рушили вгору сходами, голос Ватсона вщух, зазвучавши, мов якесь заспокійливе гудіння. Озирнувшись через плече, Джек Торренс знову поглянув у непроникну, пропахлу пліснявою темряву і подумав, що, якщо мусить десь бути місце, в якому є привиди, то це саме воно. Він подумав про Ґрейді, заблокованого тут м’яким, невблаганним снігом, як той потроху скаженів і врешті сотворив своє бузувірство. Чи ридали вони, загадувався Джек. Нещасний Ґрейді, як воно, відчувати оте, що з кожним днем накопичується в тобі більше й більше, і врешті зрозуміти, що весна для тебе ніколи не настане. Не мусів би він бути тут. І норову стримувати не мусів би.
Щойно він услід за Ватсоном ступив за двері, ці слова знову повернулися до нього, немов відлуння похоронного дзвона з одночасним різким тріском – наче грифель в олівці зламався. Боже милостивий, от би хильнути чарочку. Чи й тисячу чарок.
Розділ четвертий. Примарний край
Денні здався о чверть на п’яту і піднявся нагору, де його чекало молоко і печиво. Він поглинав їжу, дивлячись у вікно, а потім пішов поцілувати матір, яка прилягла відпочити. Вона запропонувала йому залишитися в хаті, подивитися «Сезам-стрит»[31] – так швидше летітиме час, – але він рішуче похитав головою і пішов назад, на своє місце на бровці. Уже була п’ята, і, хоча він не мав годинника та й час за ним не дуже-то вмів визначати, Денні усвідомлював, що той минає, бачачи, як подовжуються тіні, як надвечірнє світло набуває золотавого відблиску.
Вертячи в руках планер, він мугикав собі під ніс:
– Скачи д’мене, Лу, ой, та мені все одно… скачи д’мене, Лу, ой, та мені все’дно… мій пан поїхав геть… Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…[32]
Вони співали цю пісню всі разом в дитсадку «Джек та Джилл»[33], до якого він ходив у Стовінгтоні. Тут він дитсадок не відвідував, бо тато тепер не мав грошей за нього платити. Він знав, що матір з батьком через це хвилюються, хвилюються, що це посилить його відчуття самотності (а ще дужче, хоча між ними це не промовлялося, що Денні звинувачуватиме їх), але насправді йому не хотілося більше ходити до «Джек та Джилл». То для малюків. Він поки ще не виріс великим, але ж уже більше й не малюк. Великі хлопці ходять до великої школи, і там їх годують гарячими обідами. У перший клас. Наступного року. А цей рік, це як бути десь між малюком і справжнім хлопцем. Та й гаразд. Він скучав за Скоттом і Енді – більше за Скоттом, – але однаково все гаразд. Здавалося, чекати, що трапиться далі, найкраще одному.
Він дуже багато чого розумів про своїх батьків і знав, що їм часто це не подобається, а ще часто бувало так, що вони відмовлялися вірити в його розуміння. Але одного дня вони змушені будуть повірити. Він готовий зачекати.
Хоча це дуже погано, що вони не здатні вірити більше, особливо в такі часи, як тепер. Мама лягла у квартирі до ліжка і ледь не плаче, так вона тривожиться за тата. Дещо з того, що її тривожить, занадто доросле для розуміння Денні – якісь непевні речі, пов’язані з безпекою, татовою самооцінкою, його почуттями провини і роздратування і страху перед тим, що на них чекає, – але дві головні думки в її голові саме зараз були про те, що з татом сталася якась аварія в горах («чому ж він тоді не зателефонував?»), та про те, що тато зірвався і робить Оте Погане. Денні дуже добре знав, що таке Оте Погане, відтоді як Скотті Еронсон, який був на півроку старшим, йому це пояснив. Сам Скотті це знав, бо його тато також робив Оте Погане. Якось, розповідав йому Скотті, його тато вдарив його маму просто в око і збив її з ніг. Врешті-решт мама з татом Скотті отримали РОЗЛУЧЕННЯ через Оте Погане, і коли Денні познайомився зі Скотті, той жив уже з мамою, а зі своїм татом бачився тільки по вікендах. Найбільшим жахом у житті Денні було РОЗЛУЧЕННЯ, слово, що завжди виринало в його голові у вигляді напису, намальованого червоними літерами, по яких, сичачи, повзали змії. У РОЗЛУЧЕННІ твої батьки більше не живуть разом. Вони змагаються за тебе перед суддею (грають у теніс? у бадмінтон? Денні не був певен, у що саме, але у Стовінгтоні тато з мамою грали і в теніс, і в бадмінтон, отже, він вирішив, що це може бути якась саме з цих двох ігор), і ти мусиш залишитися з кимсь одним з рідних, а іншого практично ніколи не бачитимеш, а той, з ким ти житимеш, якщо приспічить, може женитися на комусь, кого ти зовсім не знаєш. Найстрашнішим у слові РОЗЛУЧЕННЯ було те, що він його відчував – чи його образ, чи бозна чим було те, що являлося йому в його осяяннях, – як воно спливає в головах його батьків, іноді розпливчасте й віддалене, іноді таке безпощадне, навальне й лячне, як буря з громом. Таким воно було після того, як тато покарав Денні за розкидані папери в його кабінеті, а лікар мусив накласти йому на руку гіпс. Цей спогад уже вицвів, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ зберігалися в пам’яті чіткими і жаскими. Воно тоді вертілося здебільшого біля мами, і він перебував у постійному страху, що вона вчепить це слово у себе в голові і витягне його з рота, зробивши реальним оте. РОЗЛУЧЕННЯ. Воно постійно, мов глибинна течія, струмило в їхніх думках, було одним з небагатьох, що він його завжди міг підхопити, мов простенький музичний ритм. Але, як і ритм, центральна думка становила лише хребет більш складних думок, думок, які йому поки ще було не до снаги навіть починати тлумачити. Вони приходили до нього тільки як кольори і відчування. Мамині думки про РОЗЛУЧЕННЯ громадилися навкруг того, що тато зробив з його рукою, і того, що трапилося у Стовінгтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Джордж Гетфілд, який озлився на тата і продірявив лапки їхнього «жучка». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складнішими, темно-фіолетового кольору, з лячними, чисто чорними прожилками. Здавалося, він думав, що їм буде краще, якщо він від них піде. Що тоді вщухне біль. Його татові боліло майже весь час, найбільше через Оте Погане. Денні міг і це також майже завжди підхопити: постійне татове прагнення піти до якогось темного місця, дивитися там кольоровий телевізор і їсти з мисочки арахіс і робити Оте Погане, аж поки його мозок не вгамується, полишивши тата в спокої.
Але цього надвечір’я його матері не варто було непокоїтися, і він хотів би піти до неї, розказати їй про це. Їхній «жучок» не зламався. І тато не поїхав кудись робити Оте Погане. Він уже майже ось-ось буде вдома, торохкотить зараз по шосе між Лайонсом і Боулдером. Наразі його тато навіть не думає про Оте Погане. Він думає про… про…
Денні нишком озирнувся назад, на кухонне вікно. Іноді від надто завзятих роздумів з ним щось таке діялося. Діялося таке, що речі – справжні речі – зникали, і тоді він бачив речі, яких там не було. Одного разу, невдовзі після того, як йому наклали на руку гіпс, таке трапилося за столом під час вечері. Вони тоді між собою майже не балакали. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависали над кухонним столом, наче вагітна, готова вивергнутися зливою чорна хмара. Від цього було так погано, що він не міг їсти. Від самої думки про їжу, коли кругом нависло оте чорне РОЗЛУЧЕННЯ, його нудило аж до блювоти. А оскільки це здавалося розпачливо важливим, він цілком вверг себе в зосередження, й от тоді дещо сталося. Коли Денні повернувся назад, у світ справжніх речей, він уже лежав на підлозі з виваленими на себе бобами з картоплею, матуся його обнімала і плакала, а татусь кудись телефонував. Він був наляканий, намагався пояснити їм, що з ним не трапилося нічого поганого, що іноді таке з ним буває, коли він зосереджується, аби зрозуміти більше, аніж йому вдається зазвичай. Він намагався пояснити про Тоні, якого вони називали його «невидимим приятелем».
Батько тоді сказав:
– У нього Га-Лу-Сци-Нація. На вигляд він у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лікар.
Коли лікар уже пішов, матуся змусила його дати обіцянку ніколи більше такого не робити, ніколи не лякати їх подібним чином, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він подумки зосередився, його розум відлетів до тата і лише на мить, перш ніж з’явився Тоні (десь далеко, як він це завжди робив, гукаючи звіддаля), дивина геть заступила їхню кухню і смаженину на синій тарелі, лише на одну мить його власна свідомість поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато більш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, і словом тим було СУЇЦИД. Денні ніколи більше на нього не натрапляв у мозку свого тата і, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо він взагалі ніколи не дізнається, що означає це слово.
Але зосереджуватися йому подобалося, бо тоді інколи міг прийти Тоні. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потім прояснювалося – фактично, найчастіше так і бувало, – але іншим разом інколи десь на самісінькому краєчку його поля зору з’являвся Тоні, гукав звіддаля, манив…
Відтоді як вони переїхали до Боулдера, це траплялося двічі, і Денні пам’ятав з яким приємним подивом він зрадів, що Тоні подолав услід за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебі не всі його друзі залишилися позаду.
Уперше це було, коли він гуляв на задньому дворі, але тоді нічого особливого не трапилося. Просто Тоні його кликав, а потім темрява, а за кілька хвилин по тому він знову повернувся до справжньої дійсності, зберігши в пам’яті кілька непевних уривків, немов з якогось безладного сновидіння. Другого разу, два тижні тому, було цікавіше. Тоні манить, гукає з відстані чотири ярди: «Денні… ходи-но, поглянь…» Денні здається, ніби він підлітає, а тоді падає в глибоку нору, як Аліса в Країні Чудес. Відтак він опиняється у підвалі житлового будинку, і Тоні поряд з ним, показує в потемок, на валізу, в якій тато тримає свої важливі папери, особливо ту «П’ЄСУ».
– Бачиш? – промовив Тоні своїм віддаленим, мелодійним голоском. – Вона під сходами. Просто під сходами. Перевізники поклали її просто… під… сходами.
Денні зробив крок уперед, щоб зблизька роздивитися на таку чудасію, і знову впав, цього разу з гойдалки, на якій він і колихався весь цей час. Дух йому тоді добряче забило.
Дні за три чи чотири тато ледь не копитом бив, шалено доводячи мамі, що він облазив весь той чортів підвал, але валізи там нема, тож він засудить тих клятих перевізників, які залишили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, будьте ласкаві, він зможе дописати свою «П’ЄСУ», коли повсякчас виринають отакі-от перечіпки?
Денні промовив:
– Ні, тато. Вона під сходами. Перевізники поклали її просто під сходами.
Кинувши на Денні дивний погляд, тато спустився донизу подивитися. Валіза лежала саме там, де сказав Денні. Тато відвів сина вбік, посадовив його собі на коліна і спитав, хто його водив до підвалу? Це був Том, що живе нагорі? Підвал – небезпечне місце, казав тато. Саме тому хазяїн будинку тримає його на замку. Тато хотів дізнатися, може, хтось залишив його незамкненим? Він радий, що знайшлися його папери і «П’ЄСА», сказав тато, але вони не варті того, якби Денні упав зі сходів і зламав собі… собі ногу. Денні з усією щирістю відповів тату, що він не спускався до підвалу. Що двері там завжди були замкнені. І мама його підтримала. Денні ніколи не спускався чорними сходами, сказала вона, бо там сиро і темно і павуків повно. А ще він ніколи не каже неправди.
– То звідки ти тоді про це дізнався, доку? – спитав тато.
– Тоні мені показав.
Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час від часу траплялося й раніше. Оскільки це було лячним, вони це швидко викидали собі з голови. Але Денні розумів, що Тоні їх бентежить, особливо маму, і він старався бути обережним, не думати в той спосіб, що може викликати Тоні туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав він, мама лежить у себе, у кухні її поки ще нема, отже, він сильно зосередився, щоби дізнатися, чи зможе він зрозуміти, про що думає тато.
Лоб у нього наморщився, дещо брудні долоні, які лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щільні кулачки. Очі він не заплющив – не було потреби, – але змружив їх у щілинки й уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, глибокий і стриманий, інколи насмішкуватий, коли він веселий, або ще більш глибокий, коли він сердиться, або просто стриманий, бо він думає. Думає про. Думає про. Думає…
(думає)
Денні тихо зітхнув, і його тіло обм’якло на бровці, немов з нього щезли геть усі м’язи. Він залишався цілком притомним, бачив вулицю і дівчину з хлопцем, які йшли по хіднику на протилежному її боці, вони трималися за руки, бо вони були
(?закохані?)
такі щасливі цим днем і собою – тим, що вони разом цього дня. Він бачив осіннє листя, гнане вітром уздовж риштака, жовті нерівні коліщата. Він бачив будинок, який вони якраз минали, і зауважив, що дах на ньому покрито
(ґонт. гадаю з цим проблем в мене не буде якщо ізоляційна прокладка в порядку. йо тоді все буде гаразд. цей ватсон. боже який персонаж. хотілося б знайти для нього місце в «П’ЄСІ». отак якщо не пильнуватиму я допишуся до того що в ній опиниться весь довбаний рід людський. йо ґонт. а чиє там цвяхи? от лайно, забув його спитати та нехай їх просто дістати. залізна крамниця у сайдвіндері. оси. о цій порі року вони гніздяться. мені варто запастися якоюсь димовою шашкою на випадок якщо вони трапляться там коли я віддиратиму старі ґонтини. нові ґонтини. старі)
ґонтом. Так ось про що він зараз думає. Він отримав роботу і думає про ґонт. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все решта здавалося достатньо ясним. І йому може пощастити побачити осине гніздо. І то напевне, як те, що його звуть
– Деннііі… Деннііі…
Він підвів очі, а там і Тоні, стоїть вдалині на вулиці біля знаку «стоп» і махає рукою. Побачивши свого старого друга, Денні, як завжди, відчув теплий спалах втіхи, але цього разу його також ніби кольнуло страхом, так, немовби Тоні з’явився разом з якоюсь темрявою, прихованою за його спиною. Напівпрочиненою для ос, що, якщо їх випустити, почнуть глибоко жалити.
Але про те, щоб не підійти, питання не виникало.
Він іще глибше осунувся на бровці, руки зісковзнули з колін й безсило повисли в розвилці його розчепірених ніг нижче промежини. Підборіддя вгрузло йому в груди. А тоді з’явився млосний, безболісний потяг і якась частка його підвелася й побігла услід за Тоні у нуртуючу темряву.
– Деннііі…
І раптом та темрява вже вилискує вируючою білістю. Звуки, немов хтось сутужно кашляє, і криві, покорчені тіні, які перетворилися на ялини в ночі, що їх термосить виюча хуртовина. Сніг кружляє, танцює. Сніг усюди.
– Надто глибоко, – промовив Тоні з темряви, і в голосі його прозвучала печаль, яка налякала Денні. – Надто глибоко, не вибратися.
Загрозливо дибиться інший обрис. Величезний прямокутник. Похилий дах. Нечітко біліє у розбурханій пітьмі. Багато вікон. Довга будівля з ґонтовим дахом. Деякі з ґонтин були зеленішими за інші, новішими. Їх прибив його тато. Цвяхами із залізної крамниці в Сайдвіндері. Зараз ґонт покривав сніг. Він усе покривав.
Якийсь зеленавий відьмацький вогник раптом зажеврів на фасаді будівлі і, спалахнувши, перетворився на величезний, оскалений череп поверх двох перехрещених кісток.
– Отрута, – промовив Тоні з мінливої пітьми. – Отрута.
Різні написи зблискували йому перед очима, деякі з них у вигляді зелених літер, деякі на щитах, криво встромлених у снігові замети. НЕ КУПАТИСЯ. НЕБЕЗПЕЧНО! ОГОЛЕНІ ЕЛЕКТРИЧНІ ДРОТИ. ЦЯ НЕРУХОМІСТЬ ПІД АРЕШТОМ. ВИСОКА НАПРУГА. СТРУМОПРИЙМАЛЬНА РЕЙКА. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА. НЕ НАБЛИЖАТИСЬ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕ ПОРУШУВАТИ МЕЖ МАЄТНОСТІ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМУТЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Цілком він не зрозумів з них жодного – він не вмів читати! – але вхопив сенс усіх, і примарний жах пронизував темні порожнини його тіла, немов ті ясно-коричневі спори, що мусять би загинути при світлі сонця[34].
Написи згасли. Тепер він опинився в якійсь кімнаті, заповненій дивними меблями, в кімнаті, де стояла темрява. Сніг пирскав у вікна, немов знадвору хтось кидався піском. У роті йому пересохло, очі горіли, мов наперчені, серце гарячково билося в грудях. За дверима кімнати щось гриміло, ніби навстіж одчинялись якісь жахливі двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, і в самісінькій глибині його срібного овалу з’явилося одне-єдине слово зеленими вогняними літерами, і те слово було:
АРАК.
Ця кімната згасла. Інша кімната. Він знав
(упізнав)
її. Перекинутий стілець. Розбите вікно, крізь яке задуває сніг, край килима вже промерз. Штори метляються на зламаному, покривленому карнизі. Якась низенька шафка лежить ниць. Знову щось лунко бухкає, постійно, ритмічно, моторошно. Звук розбитого скла. Розгром наближається. Захриплий голос, голос безумця, він іще жахливіший від того, що знайомий:
«Виходь! Нумо, ти, малий засранцю! Отримай заслужену кару!»
Гах. Гах. Гах. Трощиться деревина. Рев люті й задоволення. АРАК. Наближається.
Він лине через кімнату. Зірвані зі стін картини. Програвач
(?мамин програвач?)
перекинутий на підлозі. Її платівки – Ґріґ, Гендель, Бітлз, Арт Ґарфанкел, Бах, Ліст… розкидані навсібіч[35]. Чорні круги, розбиті на пощерблені клинця. Сніп світла з іншого приміщення, з ванної кімнати, таке різке біле світло, і якесь слово блимає у дзеркалі аптечної шафки, мов червоне око: АРАК, АРАК, АРАК…
– Ні, – шепнув він. – Ні, Тоні, будь ласка…
І чиясь рука, повисла через білий порцеляновий борт ванни. Безживна. Цівка крові (АРАК) повільно стікає з одного пальця, середнього, скрапуючи на кахлі з акуратного нігтя…
Ой, ні, ні, ох…
(будь ласочка, Тоні, ти мене лякаєш)
АРАК, АРАК, АРАК
(припини це, Тоні, припини)
Згасає.
У новій темряві гахкання стає ще гучнішим і дедалі гучнішає, воно відбивається луною зусібіч, звідусіль.
А він, зіщулений, тепер у темному коридорі, він зіщулився на синьому килимі, що буяє зміїстими чорними узорами, втканими в основу цього хідника, він слухає, як наближається те гахкання, аж ось з-за рогу вихопилась чиясь Постать і рушила в його бік, вона хитається, тхне кров’ю й погибеллю. В одній руці її дерев’яний молоток, вона розмахує ним (АРАК) навсібіч, креслячи в повітрі жахливі дуги, гатячи в стіни, прориваючи шовковисті шпалери, вибиваючи схожі на привидів клуби вапняного пилу.
Ану, отримай же свою кару! Прийми її, як справжній чоловік!
Постать наближається до нього, гігантська, вона смердить отим солодкаво-кислим духом, ось шваркнула головка молотка, зі злим сичанням майнувши в повітрі, а слідом удар у стіну й величезне лунке «бум» вибиває клуб пилу, сухого й пекучого на смак. Крихітні червоні очі зажевріли в темряві. Ця потвора вже поряд, вона виявила його, зіщуленого тут, з глухою стіною за спиною. А ляда на стелі замкнена.
Темрява. Він лине.
– Тоні, будь ласочка, поверни мене назад, прохаю, прохаю…
Й він повернувся, сидить на узбіччі Арапаго-стрит, волога сорочка прилипає до спини, все тіло його в холодному поту. У вухах ще лунає контрапунктом те колосальне бумкання; він чує запах власної сечі, оскільки на крайній межі свого жаху він упісявся. Він ніби й зараз бачить ту безживну руку, повислу через борт ванни, і кров, що стікає долі з одного пальця, середнього, і те непоясниме, набагато жахливіше за будь-які інші слово: АРАК.
А зараз світить сонце. Тут усе справжнє. Окрім Тоні, який тільки цяткою видніється на розі за шість будинків звідси, лунає його голос – слабенький, високий, ніжний: «Будь обережним, доку…»
А наступної ж миті Тоні зник, зате з-за рогу вигулькнув пошарпаний татів червоний «жучок» і заторохтів по вулиці, пердячи ззаду синім димом. Денні враз підхопився з бровки, почав махати, стрибати з ноги на ногу, кричати: «Тато! Агов, татусю! Привіт! Привіт!»
Тато завернув «фольксваген» до бровки, вимкнув двигун і відчинив дверцята. Денні притьмом кинувся до нього та раптом застиг з вибалушеними очима. Серце скинулося йому в горло і там немов вмерзло. Поряд із татом, на сусідньому передньому сидінні був молоток з коротким держаком, головка його була в крові, з прилиплим волоссям.
Блим, і там лише пакет з купленими татом харчами.
– Денні… доку, з тобою все гаразд?
– Йо. Я в порядку.
Він підійшов і зарився обличчям в татову джинсову куртку зі смушковим підбоєм, і обняв тата міцно-міцно-міцно. Джек обійняв сина навзаєм, дещо збитий з пантелику.
– Агось, не варто отак сидіти на сонці, доку. Ти весь упрів.
– Здається, я трішечки був задрімав. Я люблю тебе, тату. Я так тебе чекав.
– Я теж люблю тебе, Дене. Я дещо нам привіз. Гадаю, ти вже достатньо великий, щоб занести це нагору?
– Звісно, авжеж!
– Док Торренс, найдужчий чоловік у світі, – промовив Джек, куйовдячи сину волосся. – Який має хобі засинати на вуличних перехрестях.
Потім вони рушили до дверей, а мама спустилася на ґанок їх зустріти і Денні зупинився на другій сходинці, дивлячись, як вони цілуються. Їм було радісно бачити одне одного. Коханням променіло від них так само, як від тих хлопця з дівчиною, що були ішли вулицею, тримаючись за руки. Денні радів.
Пакет з покупками – всього лиш пакет з харчами – потріскував у нього в руках. Усе було добре. Тато вдома. Мама його кохає. Нічого поганого нема. І не все з того, що йому показував Тоні, завжди траплялося.
Але страх засів у нього біля серця, глибокий, огидний, він угніздився довкола його серця й того непіддатного розумінню слова, яке він побачив у дзеркалі своєї душі.
Розділ п’ятий. Телефонна будка
Джек зупинив «фольксваген» перед аптекою «Рексолл» у Тейбл Месі й дозволив двигуну самому заглухнути[36]. Йому вкотре подумалося, чи не варто було б зважитись на заміну бензонасоса, і вкотре він запевнив себе, що той їм зараз не по грошах. Якщо цей маленький автомобільчик спроможеться добігати до листопада, він усе одно потім піде на цілком заслужений відпочинок. У листопаді снігу там, у горах, навалить вище за дах цього «жука»… можливо, вище навіть за три «жуки», поставлені один на одного.
– Хочу, щоб ти посидів у машині, доку. Я тобі принесу шоколадний батончик.
– А чому мені не можна піти?
– Мені треба зателефонувати. Це приватна справа.
– Це тому ти не подзвонив з дому?
– Рахунок.
Венді, попри їхні непевні фінанси, наполягла на домашньому телефоні. Аргументуючи це тим, що з малою дитиною – особливо такою, як Денні, у котрого іноді трапляються напади непритомності, – вони не можуть собі дозволити залишитися без зв’язку. Тому Джек розпрощався з тридцятьма доларами за установку, вже погано, а ще дев’яносто заплатив як гарантійний внесок, що було дійсно вразливим. І відтоді той телефон мовчав, окрім двох помилкових дзвінків до них.
– Тату, а можна мені «Бейбі Рут»[37]?
– Так. А ти сидітимеш тут спокійно, не гратимешся з важелем перемикання передач, гаразд?
– Гаразд. Я буду дивитися мапи.
– От і добре.
Джек виліз, а Денні відкрив бардачок «жука» і витяг п’ять потертих мап, що їх безплатно дарували на автозаправках: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінг, Нью-Мексико[38]. Він любив дорожні мапи, любив простежити пальцем, куди ведуть дороги. На його переконання, дорожні мапи були найкращим, що дав переїзд на Захід.
В аптеці Джек попрямував до прилавка, де купив батончик для Денні, а також газету і жовтневе число «Письменницького дайджесту»[39]. Подавши дівчині-продавчині п’ятірку, він попрохав її дати решту четвертаками. Зі сріблом у кулаці, він підійшов до телефонної будки, що стояла поряд з машинкою для копіювання ключів, і прослизнув усередину. Звідси крізь три скла він міг бачити Денні в «жуку». Хлопчик сидів, уважно схиливши голову над мапами. Джека накрило хвилею мало не розпачливої любові до сина. Це почуття відбилося на його обличчі виразом якоїсь безжальної жорстокості.
Він гадав, що міг би зробити цей обов’язковий дзвінок з висловленням подяки Елу і в себе з дому; звісно, він не збирався казати нічого такого, що могло би подратувати Венді. Та його гордість сказала на це «ні». Останнім часом він майже завжди дослухався до порад власної гордості, бо разом з дружиною і сином, шістьма сотнями доларів на поточному рахунку та пошарпаним «фольксвагеном» випуску тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року в нього залишалася ще тільки гордість, та й край. Єдине, що належало йому. Навіть той банківський рахунок був спільним. Усього лиш рік тому він викладав мову й літературу в одній з найкращих приватних шкіл Нової Англії. Там були друзі – хоча й не зовсім такі, яких він мав до того, як зав’язав з випивкою, – бувало весело, колеги по факультету захоплювалися його віртуозністю під час уроків і його особистою відданістю літературній творчості. Усе було просто чудово шість місяців тому. Раптом наприкінці кожного двотижневого платіжного періоду почало залишатися достатньо грошей, щоб відкрити маленький ощадний рахунок. У його п’яницькі часи не залишалося й зайвого пенні, хоча виставлявся переважним чином Ел Шоклі. Вони з Венді почали потихеньку балакати про те, щоби їм пошукати якийсь будиночок і десь приблизно за рік внести перший кредитний платіж. Повне переустаткування якогось фермерського дому за містом забере років шість чи вісім, та що за чорт, вони були молодими, вони мали час.
А тоді він дав волю норову.
Джорж Гетфілд.
Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, мізансцена цілком ніби з його власної п’єси: на стінах старі естампи з зображеннями попередніх директорів Стовінгтону, гравюри школи, якою вона була тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, коли її збудували, і тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого, коли гроші Вандербільта уможливили побудову критого спортивного манежу, який і зараз стояв на західному кінці футбольного поля, присадкувате, обвите плющем громаддя. Квітневий плющ похрускував за стрілчастим вікном Кроммерта, дрімоту навівали звуки, які видавав радіатор парового опалення. Він пам’ятав, що тоді подумав – це не постановка. Це все насправді. Це моє життя. Як же він примудрився так його гидко просрати?
– Ситуація наразі серйозна, Джеку. Вельми серйозна. Рада попрохала мене довести до вашого відома її рішення.
Рада бажала, щоби Джек подав заяву на звільнення, і Джек її подав. За інших обставин, з ним би уже в червні підписали безстроковий контракт.
Те, що було після тієї бесіди в кабінеті Кроммерта, залишилося найтемнішим, найжахливішим вечором у його житті. Бажання, прагнення напитися ніколи не було таким нестерпним. У нього тремтіли руки. Він перекидав речі. І нестримно бажав зігнати свою злість на Венді й Денні. Його роздратування було мов лютий звір на ветхій прив’язі. Він пішов з дому, жахаючись, що може їх вдарити. Опинився біля якогось бару, і єдине, що утримувало його від того, щоб зайти всередину, було розуміння, що, якщо він це зробить, Венді його нарешті покине і забере Денні з собою. З того ж дня, як вони підуть, настане його погибель.
Замість того, щоб зайти в бар, де, куштуючи воду забуття, сиділи тьмяні тіні, він тоді вирушив до дому Ела Шоклі. Голоси членів Ради розподілилися шість проти одного. Той один належав Елу.
Зараз він набрав операторку і та сказала йому, що за долар вісімдесят п’ять його можуть на три хвилини з’єднати з Елом, який перебував за дві тисячі миль звідси. «Час – штука відносна, бейбі», – подумав він і вкинув вісім четвертаків. Йому невиразно чулося, як, тикаючись носом й електрично попискуючи, його виклик винюхує собі шлях на схід.
Батьком Ела був Артур Лонглі Шоклі, сталевий магнат. Своєму єдиному сину Елберту він залишив статки, неосяжний комплект інвестицій та директорських і членських посад у різноманітних наглядових радах. Однією з таких була Рада директорів Стовінгтонської підготовчої академії[40], найулюбленішого об’єкта благодіянь старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її випускниками, а Ел до того ж і жив у Беррі[41], достатньо близько, щоби виявляти особисту цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел був у Стовінгтоні тренером з тенісу.
Джек з Елом потоваришували цілком природним і невипадковим чином: під час багатьох шкільних і факультетських гулянок для одинаків, куди вони разом вчащали, ці двоє завжди найбільше напивалися. Шоклі жив окремо від своєї дружини, а Джеків шлюб уже потроху сунувся під укіс, хоча він так само кохав Венді, щиро їй обіцяючи (і то часто) виправитися заради неї і маленького Денні.
Після багатьох викладацьких вечірок ці двоє продовжували тим, що вештались по барах, допоки ті не закривалися, а потім робили зупинку в певній сімейній крамничці, аби купити там ящик пива і випити його, припаркувавшись наприкінці якоїсь побічної дороги. Траплялося, що Джек ввалювався до їхнього винайнятого дому, коли небо тільки ледь починало жевріти світанком, і бачив, що Венді з Денні там сплять на диванчику, і син завжди під стіночкою, уткнувши свій крихітний кулачок під поличку маминого підборіддя. Він дивився на них, і огида до себе вкотре підкочувалася йому до горла хвилею гіркоти, що була міцнішою за смак пива, сигарет і багатьох порцій мартіні – «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини його розум, цілком свідомий цього наміру, звертався до пістолета, мотузки або леза бритви.
Якщо така гулянка траплялася посеред тижня, він спав три години, вставав, одягався, розжовував три пігулки екседрину[42] і все ще п’яний вирушав на дев’яту годину викладати тему «Американські поети». Доброго ранку, дітки, сьогодні це Червонооке Чудо збирається розповісти вам про те, як Лонгфелло втратив свою дружину у великій пожежі[43].
«Мені не вірилося, що я алкоголік», – подумав Джек, якраз коли в нього у вусі зазвучали дзвінки телефону Ела. Ті уроки, що він прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашніми «марсіянами». Тільки не я, я можу зупинитися будь-якої миті. Ті ночі, коли вони з Венді спали в різних ліжках. Слухай, зі мною все гаразд. Пом’яті крила машини. Звісно, я цілком годящий сісти за кермо. Ті її сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ванній. Обачливі погляди його колег на будь-якій вечірці, де пригощалися алкоголем, навіть вином. Поступове усвідомлення того, що про нього вже пішли поговори. Розуміння, що він нічого не створює на своєму «Андервуді», окрім зіжмаканих кульок здебільшого чистого паперу, що опиняються в кошику для сміття. Він був чимось на кшталт вигідного придбання для Стовінгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквітне в американського письменника, і безумовно людиною цілком кваліфікованою, щоби викладати таку містичну дисципліну, як літературна творчість. Він мав уже пару дюжин опублікованих оповідань. Працював над п’єсою і гадав, що десь там у нього в ментальному закомірку, можливо, визріває роман. Та тепер він уже нічого не створював, а його викладання стало безладним.
Край цьому врешті настав одної ночі, ще й місяця не минуло після того, як Джек зламав руку своєму синові. І тоді ж, як йому здавалося, прийшов кінець його шлюбу. Венді тільки й залишалося набратися духу… він розумів, аби її мати не була такою першорядною мегерою, Венді сіла б на автобус до Нью-Гемпширу, тільки-но Денні оклигав достатньо для такої подорожі. І по всьому.
Було трохи за північ. Джек з Елом під’їжджали до Беррі по тридцять першому шосе, Ел кермував своїм «ягуаром», примхливо зрізаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвійну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсіян» того вечора приземлилася ціла армада. Останній поворот перед мостом вони промчали на швидкості сімдесят, і раптом дитячий велосипед на дорозі, а тоді різке, болісне скимління гуми, що здирається з коліс «яга», Джек запам’ятав лице Ела – наче круглий білий місяць навис над кермом. Потім гримотливий брязкіт, коли вони на сорока милях[44] вдарили велосипед і той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили їм у лобове скло, і він знову злетів у повітря, залишивши перед виряченими очима Джека зірчані промені потрісканого скла. А за мить Джек почув останній жахливий грюкіт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло під ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, і, ніби десь зовсім здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переїхали. Я це відчув».
У вусі йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай мені швидше з цим покінчити».
Ел з виском зупинив машину не далі як за три фути від пілона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутової довжини слід горілої гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім кинулися бігти в холодну темряву.
Велосипед лежав ущерть понівечений. Одне колесо було відсутнє, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерішуче промовив:
– Гадаю, оце-то ми й переїхали, Джекі-друже-мій.
– Де ж тоді дитина?
– А ти бачив якусь дитину?
Джек зам’явся. Усе відбулося з такою скаженою швидкістю. Вискочили з-за повороту. У світлі фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тоді зіткнення і довгий занос.
Вони відтягнули велик на узбіччя. Ел пішов до «яга» й увімкнув чотиристоронні аварійки. Наступні дві години вони з потужним чотирибатарейним ліхтарем обшукували дорогу по обох її боках. Нічого. Хоча вже було пізно, кілька машин проїхали повз присілий на мілині «яг» і двох чоловіків з метушливим ліхтариком. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек думав, що то якесь чудне провидіння вирішило подарувати їм останній шанс, утримуючи звідти подалі копів і всіх проїжджих від питань.
О чверть на третю вони повернулися до «яга» – тверезі, але кволі.
– Якщо ним ніхто не їхав, то що він робив посеред дороги? – домагався Ел. – Він не стояв на узбіччі, він, курва, стирчав просто посередині!
Джек спромігся лиш на те, щоб мотнути головою.
– Ваш абонент не відповідає, – повідомила операторка. – Чи ви бажаєте, щоби я продовжувала викликати?
– Ще пару дзвінків, операторко. Ви не проти?
– Ні, сер, – відповів з готовністю голос.
«Нумо, Еле!»
Ел пішки рушив через міст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своєму приятелю-холостяку, назвавши йому ціну п’ятдесят доларів, якщо він візьме в його гаражі зимові шини «ягуара» й привезе їх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррі. Одягнений у джинси й піжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на місці.
– Задавили когось? – спитав він.
Ел вже підважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимні гайки.
– Бог милував, нікого, – відповів Ел.
– Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш мені вранці.
– Чудово, – кинув Ел, не підводячи голови.
Удвох вони без проблем поміняли шини і разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел заїхав у гараж і вимкнув двигун «яга».
У занишклій темряві він сказав:
– Я кидаю пити, Джекі-бой. Годі вже. Свого останнього «марсіянина» я вже вбив.
І тепер, спітнілому в цій телефонній будці, Джеку раптом дійшло, що він ніколи не сумнівався в здатності Ела це здійснити. Він тоді поїхав собі додому у «фольксвагені» з ввімкнутим радіо, звідки якийсь диско-гурт провідним талісманом у передсвітанковий дім[45] знову й знову виспівував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46] Не мало значення, як голосно він чув тоді верещання коліс, той удар. Бодай на мить замружуючись, він бачив те єдине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.
Увійшовши, він побачив, що Венді спить на дивані. Він зазирнув до кімнати Денні, Денні міцно спав у своєму ліжечку, лежачи на спині, його рука все ще ховалася в гіпсі. У делікатно процідженому жеврінні ліхтаря знадвору йому було видно темні обриси на алебастровій білизні, де розписалися лікарі й медсестри з педіатрії.
«То був нещасний випадок. Він упав зі сходів».
(ох ти ж брудний брехун)
«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».
(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа і більш ніхто)
«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»
Але останнє виправдовування відігнав геть образ того стрибаючого ліхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тіло, що за всіма правилами пристойності мусило там лежати, очікуючи на поліцію. Не мало значення, що за кермом сидів Ел. Бували інші вечори, коли кермував Джек.
Він підтягнув на Денні ковдру, пішов до їхньої спальні й дістав з верхньої полиці шафи іспанський пістолет «Ляма» тридцять восьмого калбіру[47]. Той лежав у взуттєвій коробці. Майже годину він просидів на ліжку з пістолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.
Уже займався світанок, коли він знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.
Того ранку він зателефонував Бракнеру, завучу, і попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язністю, ніж зазвичай. Останній рік Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.
Венді зробила йому яєчню й каву. Їли вони мовчки. Єдині звуки долітали з заднього подвір’я, де Денні здоровою рукою весело ганяв свої іграшкові вантажівки по купі піску.
Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:
– Джеку. Я собі все думала.
– Що саме?
Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.
– Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.
– Можеш зробити для мене дещо? – спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. – Зробиш мені ласку?
– Яку? – голос її прозвучав глухо, відчужено.
Він дивився їй в спину.
– Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.
Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.
– Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…
Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.
– За тиждень, – повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. – Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.
Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…
– Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, – раптом промовила вона. – Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?
– Ні.
До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.
– Ти сухий? – запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.
– Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].
– Давай, заходь.
До вечора вони грали у віст. Не пили.
Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі – Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, – а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.
Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.
– Сер, ваш абонент так само не…
– Алло? – голос Ела, захеканий.
– Продовжуйте, – суворо промовила операторка.
– Еле, це Джек Торренс.
– Джекі-бой! – непідробна радість. – Як ти там?
– Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.
– Закінчиш.
– Як справи? – спитав Джек нерішуче.
– Сухий, – відгукнувся Ел. – А ти?
– Як порох.
– Часто кортить?
– Щодня.
Ел розсміявся:
– Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.
– Насправді я сам собі тоді напаскудив, – уникливо промовив він.
– От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…
– Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…
– Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.
– Дякую ще раз, Еле.
Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночі, назавжди залишиться для них таємницею, і мабуть, так воно на краще.
Повернувшись до машини, він вручив Денні його трохи вже розм’яклий «Бейбі Рут».
– Татку?
– Що, доку?
Дивлячись на неуважливе обличчя батька, Денні завагався.
– Коли я чекав тебе, коли ти повернешся з того готелю, мені наснився сон. Пам’ятаєш? Коли я був задрімав?
– Угу.
Але це було даремно. Тато перебував думками деінде, не тут, поряд з ним. Знову думає про Оте Погане.
(мені наснилося, що ти робив мені боляче, тату)
– То що там був за сон, доку?
– Забув, – сказав Денні, коли вони вже розверталися, щоби виїхати з парковки. Мапи він поклав назад до бардачка.
– Ти певен?
– Так.
Джек подарував синові побіжний, стурбований погляд, а потім його думки знову повернулися до п’єси.
Розділ шостий. Нічні думки
Кохання закінчилося, і її чоловік вже спав поруч з нею.
Її чоловік.
Вона посміхнулася стиха в темряві, його сім’я ще сочилося повільним теплом з-поміж її ледь розведених ніг, і посмішка її була одночасно й сумною, і радісною, бо у виразі «її чоловік» містилося не менше сотні почуттів. Кожне з них, взяте окремо, викликало подив. Разом, у цій темряві, що спливала у сон, вони були як почутий звіддаля, з майже порожнього нічного клубу, блюзовий мотив – меланхолійний, але вабливий.
Тебе кохати, бейбі, це як вернути ріку навспак.
Але якщо я не можу стати твоєю єдиною жінкою,
Звісно, не стану одною з твоїх собак[49].
Співала Біллі Голідей? Чи хтось прозаїчніший, на кшталт Пеґґі Лі[50]? Яка різниця. То звучало брутально й тужливо, і в тиші її голови так соковито, немов з якогось із отих старомодних музичних автоматів, либонь з «Вурліцера», коли лишилося півгодини до закриття закладу[51].
Відпливаючи вдалечінь від притомності, вона загадувалася, у скількох ліжках їй довелося спати з цим чоловіком, що зараз лежить поряд. Вони познайомилися в коледжі і вперше кохалися в його помешканні… це трапилося менш ніж за три місяці після того, як матір вигнала її з дому, наказавши ніколи не повертатися, а якщо їй кудись хочеться, нехай їде до свого батька, оскільки це через неї вони з ним і розлучилися. Це було тисяча дев’ятсот сімдесятого. Так давно? Уже через семестр вони почали жити разом, знайшли собі роботи на літо і винайняли окрему квартиру, коли розпочався останній курс. Тамтешнє ліжко вона пам’ятала найкраще, велике, двоспальне, продавлене посередині. Коли вони кохалися, іржаві пружини рипіли в ритм. Тієї осені вона нарешті спромоглася порвати зі своєю матір’ю. Їй допоміг Джек. «Вона бажає й надалі тебе гризти, – сказав він. – Щоразу, як ти їй телефонуєш, щоразу, як ти приповзаєш до неї, благаючи пробачення, вона має можливість угризати тебе твоїм батьком. Їй це вигідно, Венді, бо таким чином вона може продовжувати прикидатися, ніби у всьому винна ти. Але тобі це не на користь». Того року вони обговорювали це знову і знову, лежачи в ліжку.
(Джек сидить, обв’язавшись навкруг талії простирадлом, сигарета жевріє в нього між пальців, він дивиться їй у вічі – на такий напівгумористичний, напівсердитий манер – і напоумлює її: «Вона наказала тобі ніколи не повертатися додому, так? Ніколи не з’являтися їй на поріг, так? Чому ж тоді вона не кладе слухавку, коли чує тебе? Чому вона тобі тільки й каже, що ти не можеш завітати до неї, якщо з тобою буду я? Бо боїться, що я можу дещо її пригальмувати. Дівчинко, вона бажає продовжувати гнобити тебе безпосередньо. Дурненька ти, якщо все ще дозволяєш їй це робити. Вона тобі наказала ніколи не повертатися, то чому б не зловити її на слові? Вгамуйся». І врешті-решт вона з ним погодилася.)
То була Джекова ідея – розійтися на якийсь час, «осмислити перспективу стосунків», як він це пояснив. Вона злякалася, що він захопився кимось іншим. Пізніше з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і він спитав, чи відвідувала вона свого батька. Вона аж скинулася, немов батогом уперіщена.
Звідки ти знаєш?
Тінь знає.
Ти шпигував за мною?
І його неможливий сміх, від якого їй завжди ставало ніяково – ніби їй вісім рочків і він здатен бачити її мотивації краще за неї саму.
Тобі потрібен був час, Венді.
Для чого?
Гадаю… розібратися, за кого з нас тобі хочеться вийти заміж.
Джеку, що це ти таке кажеш.
Вважай, що я роблю тобі пропозицію.
Весілля. Її батько там був, матері не було. Їй відкрилося, що вона може з цим жити, якщо поряд є Джек. Потім з’явився Денні, її чудовий син.
А потім був той найкращий рік і найкраще ліжко. Після народження Денні Джек знайшов для неї роботу: друкувати на машинці для півдюжини професорів мовного факультету – питання для контрольних та іспитів, розклади і плани занять, списки обов’язкової для читання літератури. Врешті-решт один з них довірив їй надрукувати його роман, якого так ніколи й не було опубліковано… на вельми безсоромну й вельми потайну Джекову втіху. Робота була цілком гідною за сорок доларів на тиждень, а в ті два місяці, що вона витратила на друкування того безуспішного роману, заробіток сягнув шістдесяти доларів. Вони придбали свою першу машину, п’ятирічного віку «б’юїк» з дитячим сидінням посередині. Благополучні, сповнені оптимізму молодята. Денні спонукав до встановлення перемир’я між нею та її матір’ю, перемир’я, що завжди залишалось напруженим й ніколи радісним, проте було перемир’ям. Якщо вона їхала з Денні в той дім, то без Джека. І ніколи не розповідала Джеку, що матір завжди переповиває Денні, насуплена, незгодна з її методом, і завжди викривально вміє помітити перші ознаки висипки в дитини на дупці чи в промежині. Її матір ніколи нічого не казала прямо, але сенс поза тим доходив: ціною, яку Венді почала (і, певно, завжди буде) сплачувати за перемир’я, було відчуття того, що вона неадекватна матір. То був спосіб її матері тримати знаряддя тортур під рукою.
Дні Венді проводила вдома, господарювала, годувала Денні з пляшечки у залитій сонцем кухні їхньої чотирикімнатної квартири на другому поверсі, крутила платівки на старому портативному стереопрогравачі, якого мала ще відтоді, як була старшокласницею. Джек повертався додому о третій (або й о другій, якщо вважав, що може відмінити останній урок) і, поки Денні собі спав, вів її до їхньої спальні, де всі її страхи щодо власної неадекватності забувалися.
Вечорами, поки вона друкувала, він писав своє і займався шкільними завданнями. У ті часи вона іноді, вийшовши зі спальні, де стояла машинка, бачила, що вони обоє поснули на дивані – Джек у самих лиш трусах, а Денні, з великим пальцем у роті, зручно розпластавшись на грудях її чоловіка. Вона перекладала Денні до його ліжечка, потім читала те, що Джек устиг написати того вечора, а вже тоді спонукувала його, сонного, перейти до ліжка.
Найкраще ліжко, найкращий рік.
«Сонце осяє й моє подвір’я колись-то…»
У ті часи Джек був іще доволі поміркованим у випивці. Суботніми вечорами навідувалася купка його приятелів-студентів і за ящиком пива велися дискусії, в яких вона рідко брала участь, бо її тереном була соціологія, а його – мова й література: полеміка навколо щоденників Пепіса, чи є вони красним письменством, а чи історичною літературою; дебати про поезію Чарлза Олсона; іноді читання незавершених власних творів[52]. Та ще інших сотня тем. Ні, тисяча. Вона не відчувала великої потреби брати в цьому участь, їй вистачало просто сидіти у своєму кріслі-гойдалці поряд з Джеком, котрий, схрестивши ноги, сидів на підлозі, тримаючи пиво в одній руці, а іншою потискуючи їй литку або обкільцьовуючи щиколотку.
Суперництво у Нью-Гемпширському університеті було лютим, а Джек мав іще й додатковий тягар зі своїм літераторством. Щовечора він покладав на це щонайменше годину. Таким був його нормальний робочий режим. А ті суботні посиденьки були необхідною терапією. Вони давали вихід з нього чомусь такому, що в іншому випадку напухало й напухало б, аж поки він не вибухнув.
Уже закінчуючи роботу над дипломом, він отримав те місце у Стовінгтоні, головним чином завдяки своїм оповіданням – на той час їх було опубліковано чотири, одне з них у «Ескваєрі»[53]. Вона достатньо ясно пам’ятала той день; мусило б проминути більше трьох років, щоби його забути. Вона ледь не викинула той конверт геть, гадаючи, що там пропозиція передплати на щось. Відкривши його, вона натомість знайшла там листа, де повідомлялося, що «Ескваєр» має бажання на початку наступного року надрукувати Джекове оповідання «Стосовно Чорних Дір». Вони заплатять дев’ятсот доларів, і то не після публікації, а по угоді. Це становило майже половину її річного заробітку за передрук паперів, і вона пурхнула до телефону, полишивши зачудовано витріщеного їй услід Денні у його високому стільчику, з обличчям густо вимазаним крем-пюре з горошку та яловичини.
Джек повернувся з університету, запізнившись на три чверті години, у «б’юїку», обважнілому від семи приятелів і барила пива. Після церемоніального тосту (Венді теж підняла склянку, хоча зазвичай їй не смакувало пиво) Джек підписав ту угоду, вклав її до заразом присланого йому конверта з адресою і пішов вкинути його в скриньку на розі будинку. Повернувшись, він з поважним виглядом зупинився на порозі й промовив: «Veni, vidi, vici»[54]. Йому відповіли вітальними вигуками й оплесками. Коли об одинадцятій вечора барило спорожніло, Джек і ще пара приятелів, які ще лишалися ходячими пацієнтами, намислили відвідати кілька барів.
Вона перехопила його наодинці у фойє першого поверху. Двоє інших уже сиділи в машині, п’яно горлаючи бойовий гімн Нью-Гемпширського університету. Джек, уклякши на одному коліні, підсліпувато вовтузився зі шнурками своїх мокасинів.
– Джеку, – звернулася вона, – тобі вже досить. Ти навіть шнурки собі не в змозі зав’язати, де там уже сідати за кермо.
Він випростався і заспокійливо поклав долоні їй на плечі.
– Цим вечором я зміг би й на місяць злітати, якби схотів.
– Ні, – заперечила вона. – Ні за які «ескваєрні» оповідання в цілому світі.
– Я скоро повернуся додому.
Але з’явився він удома лише о четвертій ранку, спотикливо, щось бурмочучи, піднявся сходами і, увійшовши, розбудив Денні. Він намагався заспокоїти малюка і впустив його на підлогу. Венді вилетіла притьмом, думаючи найперше з усього про те, що може подумати її матір, якщо побачить синець, а далі вже решту думок – допоможи їй Господи; Господи, допоможи їм обом, – а тоді підхопила Денні, сіла з ним у крісло-гойдалку, почала заспокоювати його. Вона думала про свою матір майже всі ті п’ять годин, поки Джека не було вдома, про її пророкування, що Джек ніколи нічого не досягне. «Великі творчі плани, – проказувала тоді її матір. – Авжеж. У чергах по соцдопомогу повно освічених дурників з великими творчими планами». Це оповідання в «Ескваєрі» доводить, що матір була права чи навпаки? «Вінніфредо, ти тримаєш своє дитя неправильно. Дай-но його мені». А чи правильно вона тримає свого чоловіка? Інакше навіщо йому було нести свою радість геть з їхнього дому? В ній зринуло відчуття якогось безпорадного жаху, і їй навіть на думку не спало, що він пішов з дому через причину, що не має жодного стосунку до неї.
– Мої вітання, – промовила вона, колисаючи Денні; той уже знову майже занурився в сон. – Можливо, ти заподіяв йому струс.
– Та просто синець, – сказав він надуто, неохочий до розкаяння: мале хлопчисько. На якусь мить вона відчула до нього ненависть.
– Можливо, – відповіла вона суворо, – а може, й ні.
Вона так часто чула, як саме отаким голосом говорить її матір до її втеклого батька, що відчула огиду й переляк.
– Яке коріння, таке й насіння, – промурмотів Джек.
– Лягай спати! – крикнула вона; вирвавшись з неї, її страх пролунав гнівом. – Лягай спати, ти п’яний!
– Не наказуй мені, що робити.
– Джеку… будь ласка, нам не варто… цього… – Їй забракло слів.
– Не наказуй мені, що робити, – повторив він зарозуміло, а вже тоді вирушив до спальні. Залишивши її сидіти саму в кріслі-гойдалці зі знову заснулим Денні. За п’ять хвилин у вітальню допливло Джекове булькотливе хропіння. Тієї ночі вона вперше спала на дивані.
Зараз, уже засинаючи, вона неспокійно ворочалася в ліжку. Її пам’ять, звільнена зануренням у сон від будь-якої упорядкованості, майнула повз перший рік у Стовінгтоні, обпливла дедалі гірші обставини, що сягнули дна, коли її чоловік зламав Денні руку, і сягнула того сніданку на кухні.
Денні надворі грається в пісочниці машинками, рука в нього все ще в гіпсі. Блідий, аж сірий, Джек сидить біля столу, сигарета тремтить у нього між пальців. Вона тоді вирішила попрохати в нього розлучення. Вона вже розглянула це питання зі ста різних боків, фактично вона над цим роздумувала впродовж шести місяців, ще до зламаної руки. Вона себе переконувала, що прийняла б це рішення вже давно, якби не йшлося про Денні, але навіть не це було безумовною правдою. Довгими ночами, коли Джек десь вештався, їй снилися сни, і в тих снах завжди було обличчя її матері та її власне весілля.
(Хто віддає цю жінку? Її батько стояв у своєму найкращому, доволі поганенькому костюмі – він працював роз’їзним торговцем від консервної компанії, яка вже тоді перебувала на межі банкрутства, – зі змореним обличчям, яким же він видавався постарілим, яким збляклим: Я віддаю.)
Навіть після того лихого випадку – якщо його можна було назвати випадком – вона не була в змозі цілком визначитися, визнати, що її шлюб став односторонньою поразкою. Вона все чогось чекала, мовчки сподіваючись, що трапиться чудо і Джек зрозуміє, що відбувається не лише з ним самим, а й з нею. Але все тривало в тому ж темпі. Чарка перед тим, як вирушати до Академії. Два-три пива за обідом у «Стовінгтон-хаусі». Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше. Найгіршими залишалися ті вечори, коли він десь вештався з Елом Шоклі. Вона ніколи не могла собі уявити, що, попри відсутність будь-якої фізичної вади, життя може бути таким болісним. Боліло їй безперервно. Скільки в цьому було її власної вини? Її переслідувало це питання. Вона почувалася своєю матір’ю. Своїм батьком. Іноді, коли вона почувалася собою, вона загадувалася, яким усе це видаватиметься Денні, і з жахом думала про той день, коли він стане достатньо дорослим для того, щоби покласти на когось провину. А ще вона загадувалася, куди їм можна було б переїхати. Вона не сумнівалася, що матір прийме її, а також не мала сумнівів, що вже за півроку, надивившись, як та після неї по-своєму перекладає підгузки, по-своєму перероблює та/або подає вже приготовану для Денні їжу; повернувшись звідкись додому, знаходячи сина в іншому одязі або з обстриженим волоссям, або книжки, що їх її матір оцінила як непідхожі, зниклими безвісти в якомусь дальнім кутку на горищі… за півроку всього такого вона отримає повноцінний нервовий зрив. А матір, поплескуючи її по руці, заспокійливо проказуватиме: «Хоча це й не твоя вина, винити більше нікого. Ти ніколи не була уважливою. Ти виказала свою справжню натуру, коли стала між мною і твоїм батьком».
«Мій батько. Батько Денні. Мій, його».
«Хто віддає цю жінку? Я віддаю»,
І помер від інфаркту за півроку.
Ніч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли з’явився він, наважуючись прийняти рішення.
Розлучення необхідне, запевняла вона себе. Її матір і батько до цього рішення не мають стосунку. Так само, як її почуття провини щодо їхнього шлюбу чи почуття своєї нездатності у власному. Розлучення необхідне заради Денні й заради неї самої, якщо вона має на думці урятувати бодай щось із катастрофи свого раннього подорослішання. Слова, написані на стіні, жорстокі, але ясні[55]. Її чоловік – справжній пияк. У нього важкий характер, який він більше нездатен цілком контролювати, особливо зараз, коли він так важко п’є і з писанням у нього справи дедалі гірші. Випадково, або й невипадково, він зламав Денні руку. Він мусить втратити свою роботу, якщо не цього року, то наступного. Вона вже зауважила співчутливі погляди з боку дружин інших викладачів. Вона запевняла себе, що намагалася прати брудну білизну в ночвах свого шлюбу так довго, як тільки могла. Тепер їй варто кинути це робити. Джек може отримати повні права на відвідини, а вона потребуватиме його матеріальної підтримки, тільки допоки знайде собі щось і встане на ноги – і це слід зробити якомога швидше, бо хтозна протягом якого часу Джек буде в змозі сплачувати гроші на утримання. Їй слід усе зробити з найменшим із можливих роздратуванням. Але край цьому має бути покладено.
З такими думками вона нарешті й сама запала у тоненький, неспокійний сон, де їй марилися обличчя її матері і батька. «Розлучниця ти, та й годі», – казала їй матір. «Хто віддає цю жінку», – питався священик. «Я віддаю», – відповідав її батько. Але й яскравим сонячним ранком вона почувалася так само. Спиною до нього, з долонями по зап’ястя зануреними у теплу мильну воду, вона приступила до неприємної розмови.
– Я хочу побалакати з тобою про те, що могло б бути найкращим для Денні й мене. Для тебе також, мабуть. Гадаю, нам про це варто було давно поговорити.
А тоді він раптом сказав дивну річ. Вона очікувала стикнутися з його гнівом, викликати злість, зустрічні звинувачення. Очікувала шаленого ривка до шафки з домашнім баром. Але не тієї м’якої, такої несхожої на нього, майже безвиразної відповіді. Це було так, ніби той Джек, разом з яким вона прожила шість років, минулої ночі так і не повернувся додому – ніби замість нього з’явився містичний двійник, якого їй ніколи не пізнати, щодо якого ніколи не мати цілковитої певності.
– Ти можеш зробити для мене дещо? Зробиш мені ласку?
– Яку? – їй довелося ледь не приборкувати власний голос, щоби той не тремтів.
– Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.
І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим між ними. Упродовж того тижня він бачився з Елом Шоклі ще частіше, ніж завжди, але додому приїздив рано і в диханні його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, ніби вона його чує, але вона розуміла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.
Питання про розлучення повернулося на доопрацювання в комітетах не проголосованим.
Що ж тоді трапилося? Усе ще дивувалася вона, усе ще не маючи ані найменшого про це уявлення. Ця тема залишалася для них табу. Він був неначе той, хто ступив за ріг і раптом побачив там несподіваного монстра, що, готовий напасти, зачаївся серед висохлих кісток своїх попередніх жертв. У домашньому барі залишалося спиртне, але він його не торкався. Вона десятки разів зважувала, чи не викинути ті пляшки геть, але завжди врешті-решт відкидала геть цю ідею – так, немов такою дією можна було порушити якісь чари.
А ще серед усього цього вона мусила зважати на Денні.
Якщо їй здавалося, що вона не знає свого чоловіка, то перед власним сином її проймав трепет – трепет у прямому значенні цього слова: щось на кшталт безглуздого, забобонного жаху.
Вона трішки задрімала, і перед нею виникла картина його народження. Вона знову лежала на пологовому столі, вся просякла потом, зі сплутаним волоссям, з розчепіреними ногами в стременах.
(а ще той легкий кайф від газу, яким вони давали їй дихати раз у раз; у певний момент вона промурмотіла, що почувається рекламою гуртового зґвалтування, і стара пройда, яка асистувала при народженні стількох дітей, що ними можна було б заповнити велику школу, знайшла в цьому щось надзвичайно смішне)
Той лікар в неї між ногами, та акушерка десь збоку, готує інструменти і щось жебонить. Той гострий, скляний біль, що надходив через дедалі коротші інтервали, і кілька разів, попри весь свій сором, вона була скрикувала.
Потім лікар доволі суворо їй наказав, що вона мусить ТУЖИТИСЯ, і вона так і робила, а потім відчула, як щось з неї виймають. То було ясне, чітке відчуття, якого їй ніколи не забути, – ту річ вийнято. А потім лікар підняв її сина за ніжки – вона побачила його крихітного пісюна і відразу ж зрозуміла: це хлопчик, – а поки лікар намацував дихальну маску, вона помітила дещо інше, дещо таке жахливе, що в неї знайшлися сили закричати знову, уже після того, як вона гадала, що вже геть витратила весь запас своїх криків.
«У нього немає обличчя!»
Але, звісно ж, обличчя в нього було, дороге, рідне обличчя її Денні, а плодовий міхур, який його приховував при народженні, тепер містився в маленькій посудині, яку вона зберігала в себе, трохи цього соромлячись. Вона не трималася древніх забобонів, проте зберігала ту «сорочку». Вона не довіряла бабським байкам, але її хлопчик був від самого початку незвичайним, вона не вірила у ясновидіння, але…
«У тата була аварія? Мені наснилося, що з татом трапилася аварія».
Щось його змінило. Їй не вірилося, що це зробила лише її готовність попрохати розлучення. Щось трапилося раніше, аніж настав той ранок. Щось трапилося, поки вона тривожно спала. Ел Шоклі казав, що нічого не трапилося, абсолютно нічого, але при цьому ховав очі, а якщо вірити шкільним пліткам, то Ел теж пішов у зав’язку.
«У тата була аварія?»
Можливо, вдале зіткнення з долею і, певне, ні з чим іншим, більш твердішим. Вона уважніше, ніж зазвичай, читала газети і того дня, і наступного, але не знайшла там нічого такого, що могла би пов’язати з Джеком. Хай Господь милує, вона вишукувала якусь аварію з утечею автомобіля з місця події, або бійку в барі з серйозними травмами, або… хтозна? Кого розшукують? Але жодного полісмена не з’являлося, ані з питаннями, ані з ордером на взяття зшкрібків фарби з бамперів їхнього «фольксвагена». Нічого. Хіба що її чоловік змінив курс, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, та син, ледь прокинувшись, сонно спитав:
«У тата була аварія? Мені наснилося…»
Вона залишилася й далі жити з Джеком головно заради Денні, хоча й не признавала цього за собою при світлі білого дня, але зараз, у легкій дрімоті, могла визнати це: Денні завжди був безумовно татовим синочком, і то майже від самого початку. Точно так, як також майже від самого початку і сама вона була татовою донею. Вона не могла пригадати випадку, щоби годований Джеком з пляшечки Денні бодай колись виплюнув татові на сорочку. Навіть коли в Денні різалися зубки і йому вочевидь було боляче жувати, Джек міг змусити його поїсти після того, як вона, втомлена, здавалася. Коли в Денні болів животик, їй зазвичай доводилося цілу годину його колисати, перш ніж він починав заспокоюватися; Джеку достатньо було лише взяти його на руки, пару разів обійти кімнату, і Денні вже спав на його плечі, спокійно смокчучи собі великого пальця.
Джек без огиди міняв підгузки, навіть ті, які він називав спецпакетами. Він цілісінькими годинами просиджував з Денні, підкидаючи його на колінах, граючись з ним у пальчики, роблячи кумедні гримаси, тоді як Денні тикав його в ніс, заходячись сміхом. Джек сам робив молочні суміші і бездоганно їх згодовував, аж до останньої відрижки. Він брав з собою Денні в машину, їдучи по газету чи пляшку молока, або по цвяхи до залізної крамниці, навіть коли їх синочок був іще немовлям. Він узяв його на футбольний матч Стовінгтон – Кін[56], коли Денні було тільки шість місяців, і Денні впродовж усієї гри спокійно сидів у батька на колінах, закутаний у ковдру, з затиснутим у пухленькому кулачку прапорцем Стовінгтону.
Він любив свою маму, але залишався татовим синочком.
А хіба вона не відчувала повсякчас невимовленого опору її сина самій ідеї розлучення? Бувало, думала про це на кухні, обертала думки в голові, наче під лезом овочечистки оті картоплини, що збиралася їх зготувати на вечерю. А озирнувшись, могла побачити, що він сидить, схрестивши ноги, на кухонному стільці, з очима наляканими і водночас докірливими. Під час прогулянки з ним у парку він міг раптом вхопити її за руки й питати – майже вимагати: «Ти мене любиш? Ти любиш тата?» І вона, зніяковіла, кивала або казала: «Звичайно, любий». І тоді він, залишивши її дивитися йому вслід і дивуватися, нісся до ставка з качками аж так, що ті, налякані цим поривом його крихітної нестямності, з ґелґотінням, панічно хляпаючи крильми, перелітали на протилежний бік.
Траплялися моменти, коли рішення щонайменше обговорити цю тему з Джеком розвіювалося не через її слабкість, але через рішучу волю їхнього сина.
Я не вірю в такі речі.
Але уві сні вона вірила, й уві сні, з сім’ям її чоловіка, яке все ще підсихало на її стегнах, вона відчувала, що їх трьох постійно міцно згуртовує разом… і якщо їхню триєдність щось зруйнує, то руйнацію заподіє не хтось із них, а щось ззовні.
Більшість з того, у що вона вірила, концентрувалася навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала його кохати, окрім, хіба що, якогось короткого періоду зразу після «нещасної пригоди» з Денні. І сина свого вона любила. Найдужче вона любила їх разом: на прогулянці або в поїздці, або коли вони просто сидять, граючи у «відьму» – велика голова Джека і маленька Денні зосереджено завислі над віялами своїх карт, – чи коли п’ють зі спільної пляшки колу, роздивляючись комікси. Вона любила, коли вони були з нею поряд, і покладала надії на Бога усемилостивого, що ця робота готельного доглядача, яку знайшов для Джека Ел, стане початком повернення добрих старих часів.
І здійметься вітер, бейбі,
І прожене мої печалі геть…
Ніжна, солодка і соковита знов повернулася пісня й поринала услід за нею в глибокий сон, де припинялися думки і явлені в сновидіннях обличчя минали, не запам’ятовуючись.
Розділ сьомий. В іншій спальні
Денні прокинувся, але гучне бухкання все ще лунало в його вухах, і п’яний, дико роздратований голос хрипко гукав:
«Виходь-но сюди й отримаєш кару! Я тебе знайду!
Я тебе знайду!»
Але зараз бухкало лише його загнане серце, і єдиним звуком у цій ночі був віддалений голос поліцейської сирени.
Він нерухомо лежав у ліжку, дивлячись угору на тіні листя, що їх ворушив вітер на стелі його спальні. Тіні хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих ліан десь у джунглях або узорів, утканих в основу якогось товстого килима. На Денні була піжама «Доктор Дентон»[57], але між піжамою і його шкірою тепер нашарувалася іще щільніше облягаюча сорочка поту.
– Тоні? – прошепотів він. – Ти тут?
Нема відповіді.
Вислизнувши з ліжка й беззвучно перетнувши кімнату, він подивися крізь вікно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночі. Надворі не було нічого, окрім безлюдних, усипаних опалим листям хідників, припаркованих машин та довгошийого вуличного ліхтаря на розі, навпроти автозаправочної станції «Кліфа Брайса»[58]. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той ліхтар нагадував монстра з якогось серіалу про пригоди в космосі.
Напружуючи очі, він роззирнувся в обидва боки вздовж вулиці, шукаючи неясний, манливий силует Тоні, але нікого там не було.
Віючи крізь дерева, зітхав вітер, і опале листя шелестіло по порожніх хідниках і навкруг покришок припаркованих машин. Звуки ці були слабенькими й безрадісними, і хлопчику подумалося, що він, можливо, єдиний у Боулдері, хто зовсім не спить і їх чує. Єдиний з людей, принаймні. Нема способу взнати, що ще може перебувати вночі там, надворі, зголодніло скрадаючись крізь тіні, пантруючи, принюхуючись до цього вітерцю.
«Я тебе знайду! Я тебе знайду!!»
– Тоні? – прошепотів він знову, але без великої надії.
Лише вітер відповів йому, війнувши цього разу дужче, він розбурхав листя на похилому піддашку під вікном Денні. Трохи листочків зісковзнуло до ринви і заспокоїлось там, немов утомлені танцюристи.
– Денні… Деннііі…
Він здригнувся від цього знайомого голосу і, спершись рученятами на підвіконня, тягнучи шию, видивлявся з вікна. Здавалося, почувши голос Тоні, сама ніч стиха, потай оживилася і шепотіла, навіть коли вітер знову вщух і листя лежало незворушно, і тіні перестали рухатись. Денні здалося, ніби він помітив чиюсь темнішу тінь на автобусній зупинці біля наступного за їхнім будинку, але йому було важко вирішити, чи там насправді хтось є, чи то омана.
– Не їдь, Денні…
А тоді знову війнув вітер, змусивши його зіщулитися, і тінь на автобусній зупинці зникла… якщо вона взагалі там була. Він постояв біля вікна
(хвилину? годину?)
ще якийсь час, але нічого більше не відбувалося. Нарешті він знову тихенько забрався назад до свого ліжка, натягнув на себе ковдри і задивився, як тіні, що їх відкидав чужопланетянин-ліхтар, перетворюються на вихилясті джунглі, повні м’ясожерних рослин, які єдино чого бажали – це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним єдине зловісне слово:
АРАК.
Частина друга. День закриття
Розділ восьмий. Оглядини «Оверлука»
Матуся непокоїлася.
Вона боялася, що їхній «жучок» не подолає всі ці гірські підйоми і спуски і вони сядуть на мілину десь біля узбіччя, а хтось мчатиме, як скажений, і може їх там ударити. Сам Денні мав оптимістичніший настрій; якщо тато вважав, що «жучок» витримає цю останню подорож, то так воно, мабуть, і буде.
– Ми вже майже приїхали, – сказав Джек.
Венді пригладила собі волосся на скронях:
– Слава Богу.
Вона сиділа праворуч, на колінах у неї лежала розгорнута книжка Вікторії Голт у м’який обкладинці, але сторінками донизу[59]. На Венді була блакитна сукня, та, що Денні вважав її найгарнішою. Її матроський комірець надавав Венді дуже юного вигляду, вона була схожою на дівчинку, яка тільки-но готується до закінчення середньої школи. Тато раз у раз клав долоню їй високо на ногу, а вона все сміялася і змахувала її, приказуючи: «Киш, мухо».
Денні вразили ці гори. Якось тато був повіз їх у гори неподалік Боулдера, ті, що називаються Прасками[60], але ці були набагато більшими, а на найвищих з них можна було побачити яскраву присипку зі снігу, який, як сказав тато, часто лежить там цілий рік.
Але тепер вони не просто тинялися віддалік, а насправді опинилися в горах. Круті кам’яні стіни здіймалися навкруг них у таку височінь, що їхні вершини заледве можна було побачити, навіть тягнучи з вікна шию. Коли вони виїжджали з Боулдера, температура була сімдесят[61]. А зараз, всього лиш після полудня, в повітрі тут, на висоті, відчувалася прохолодна свіжість, як у листопаді там, у Вермонті, і тато ввімкнув обігрівач… не сказати, щоби той працював дуже добре. Вони проминули кілька знаків з написом: ЗОНА КАМЕНЕПАДУ (матуся кожний з них йому прочитала), але, хоча Денні у захваті чекав, що побачить, як падає бодай трішки каменів, нічого такого не траплялося. Поки що, принаймні.
Півгодини тому вони проминули знак, про який тато сказав, що він дуже важливий. На ньому було написано: ВОРОТА ПЕРЕВАЛУ САЙДВІНДЕР – і тато сказав, що тільки до того місця, де знак, взимку можуть добиратися снігоочисники. Після того дорога стала дуже крутою. Взимку ця дорога закрита від маленького міста Сайдвіндер, яке вони проїхали перед тим, як дісталися цього знаку, і аж до Бакленда в штаті Юта.
Зараз вони проїжджали повз ще один знак.
– Мамо, а тут що?
– На цьому написано: ПОВІЛЬНІШОМУ ТРАНСПОРТУ ТРИМАТИСЯ ПРАВОГО БОКУ. Це для нас.
– «Жук» впорається, – сказав Денні.
– Дай Боже, – відповіла матінка і схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її відкриті спереду сандалі, і побачив, що пальці ніг вона також схрестила. Він захихотів. Вона теж йому посміхнулася, але Денні розумів, що мамі все одно тривожно.
Дорога вилася далі й далі вгору серією повільних S-подібних віражів, і Джек перекинув важіль перемикання передач з четвертої швидкості на третю, а потім і на другу. «Жук» протестуюче харчав, і очі Венді не відривалися від стрілки спідометра, яка спершу впала з сорока миль до тридцяти, потім до двадцяти, і там знехотя зависла.
– Бензонасос… – почала вона несміливо.
– Бензонасос витримає ще три милі, – коротко відказав Джек.
Кам’яна стіна правобіч обірвалася, відкривши провалля вузької долини, яка, оздоблена темною зеленню звичайних для Скелястих гір сосняків і ялинників, здавалося, тягнеться вниз безкінечно. Сосни поступилися сірим кам’яним скелям, що спадали на сотні футів, перш ніж розгладитися. Венді побачила стікаючий з однієї з них водоспад, післяполудневе сонце іскрилося в ньому, немов вловлені в блакитну сіть золоті рибки. Гарні були ці гори, але суворі. Їй не здавалося, що вони можуть вибачити багатьох помилок. Тривожне передчуття підкотилося їй до горла. Далі звідси на захід, у Сьєрра-Неваді, опинилася у сніговій пастці і, щоби вижити, змушена була вдатися до канібалізму ватага Доннера[62]. Гори не вибачають багатьох помилок.
Витиснувши педаль зчеплення, Джек ривком перемкнув важіль на першу швидкість, і вони насилу поперли вгору, двигун «жука» хоробро стугонів.
– А знаєш, – промовила вона. – Не думаю, щоби нам трапилося більше п’яти машин, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер. І одна з них була готельним лімузином.
Джек кивнув:
– Він курсує до аеропорту Стейпелтон у Денвері. Ватсон каже, що там, вище готелю, вже є обледенілі ділянки, а на завтра високо в горах обіцяють ще більше снігу. Кожен, хто зараз їде крізь гори, намагається триматися головних доріг, просто про всяк випадок. Краще б той клятий Уллман був там, на місці. Гадаю, він таки буде.
– Ти певен, що комора там достатньо заповнена харчами? – спитала вона, усе ще згадуючи про ватагу Доннера.
– Він так сказав. Він хотів, щоби Хеллоран усе там передивився разом з тобою. Хеллоран – це кухар.
– Ох, – стиха мовила вона, дивлячись на спідометр. Той упав з п’ятнадцяти до десяти миль на годину.
– Он уже вершина, – показав Джек за триста ярдів попереду. – Там на узбіччі є мальовничий майданчик, звідки ти можеш побачити «Оверлук». Я хочу з’їхати з дороги, дати «жуку» можливість перепочити. – Він вивернув шию, озирнувшись через плече на Денні, котрий сидів на купі ковдр. – Як гадаєш, доку? Можливо, нам пощастить побачити якесь оленятко. Або карибу[63].
– Звісно, тату.
«Фольксваген» уперто дерся все вище й вище. Стрілка спідометра упала ледь не до позначки п’яти миль на годину і вже починала смикатися, коли Джек з’їхав з дороги
(«Що написано на тому знаку, мамуню?» – «МАЛЬОВНИЧИЙ МАЙДАНЧИК», – слухняно прочитала вона)
і, потягнувши важіль паркувального гальма, залишив «фольксваген» працювати на нейтралці.
– Ходімо, – сказав він, вилізаючи з машини.
Вони разом підійшли до парапету.
– Оно він, – показав Джек трохи ліворуч вгору.
Для Венді це стало відкриттям правдивості заяложеної фрази: у неї перехопило дух. Якусь мить вона зовсім не могла дихати; побачений краєвид вибив з неї повітря. Вони стояли біля вершини одного з піків. Проти них – хтозна на якій відстані? – у небо здіймалася ще вища гора, зараз, осяяний сонцем, що вже схилялося до заходу, виднівся лише силует її зазубреної верхівки. Під ними стелилося все ложе долини, кручі, якими вони видиралися вгору у своєму натрудженому «жуку», уривалися з такою головокрутною раптовістю, що вона зрозуміла – якщо дивитиметься туди надто довго, її занудить, а там і до блювоти дійде. Серед цього чистого повітря уява немов воскресла для життя поза віжками раціонального мислення і дивитися туди означало розпачливо бачити саму себе: як вона котиться донизу, все нижче і нижче, як повільними перекидами міняються місцями небо і схили, як лінивою повітряною кулею спливає з її рота крик, як вихоряться її волосся і сукня…
Мало не через силу вона відірвала погляд від урвища і подивилася туди, де показував пальцем Джек. Вона побачила шосе, що тулилося біля боку цього церковного шпиля, повертаючи назад само до себе, але віддано тримаючись північно-західного напрямку, воно все ж таки повзло вгору, хоча й під менш стрімким кутом. Трохи далі й вище вона побачила, як, неначе просто вставлені в саму кручу, непорушно чіпкі сосни розступаються перед широким квадратом зеленої галявини, а посеред неї, зверхньо озираючи все навкруги, стоїть готель. Той самий «Оверлук». Уздрівши його, вона знову віднайшла свої дихання і голос.
– О, Джеку, він прекрасний!
– Авжеж, так, – відповів Джек. – Уллман каже, що, на його думку, це найкрасивіша відокремлена місцина в Америці. Сам він мені неприємний, але гадаю, що наразі він може бути і… Денні! Денні, з тобою все гаразд?
Вона обернулася до сина, і раптовий страх за нього затулив геть усе решту, хай там яким воно було дивовижним. Вона кинулася до нього. Ухопившись за парапет, він дивися вгору на готель, обличчя в нього було хворобливого сірого кольору. В очах застиг відсутній погляд людини, яка вже за мить зомліє.
Вона уклякла поряд з ним, заспокійливо поклавши руки йому на плечі:
– Денні, що тра…
Джек теж опинився поруч:
– Ти в порядку, доку? – Він легенько струснув сина, і очі в того прояснилися.
– Я в порядку, тату. Зі мною все гаразд.
– Що це було, Денні? – запитала мати. – Тобі запаморочилося, любий?
– Ні, просто я… задумався. Вибачте. Я не хотів вас налякати. – Він подивився на укляклих перед ним на колінах батьків і спромігся на трохи ніякову посмішку. – Може, це через сонце. Мені сонце потрапило в очі.
– Привеземо тебе в готель і дамо попити води, – сказав тато.
– Гаразд.
А в «жуку», який цим, більш положистим підйомом, рухався вгору впевненіше, він так само дивився між ними вперед на те, як розгортається дорога, вряди-годи дозволяючи собі погляди на готель «Оверлук», у чиїй масивній гряді вікон західного спрямування відбивалося сонце. Це було те саме місце, яке він бачив серед хуртовини, темне, гримотливе місце, де якась моторошно знайома постать шукала його в довгих, вистелених джунглевим килимом коридорах. Місце, проти якого застерігав його Тоні. Воно було тут. Воно було тут. Чим би те АРАК не було, воно було тут.
Розділ дев’ятий. Виписка
Уллман чекав на них відразу за старомодними широкими передніми дверима. Він поручкався з Джеком і прохолодно кивнув Венді, либонь відзначивши, як обернулися голови, коли вона увійшла до вестибюля, із золотим волоссям, розсипаним по плечах її простої «моряцької» сукенки. Її поділ зупинявся на скромних двох сантиметрах вище колін, але вам не конче треба було бачити більше, аби зрозуміти, що ноги там гарні.
Схоже, по-справжньому тепло Уллман привітав тільки Денні, але Венді стикалася з таким і раніше. Схоже, Денні був того типу дитиною, що подобається людям, які зазвичай поділяють почуття щодо дітей Дабл’ю Сі Філдса[64]. Він злегка нахилився в попереку і подав Денні руку. Денні офіційно, без посмішки, її потиснув.
– Мій син, Денні, – відрекомендував Джек, – і моя дружина Вінніфред.
– Радий з вами обома познайомитися, – промовив Уллман. – Скільки тобі років, Денні?
– П’ять, сер.
– Навіть «сер», – усміхнувся Уллман, озираючись на Джека. – Він добре вихований.
– Звичайно, – відповів Джек.
– І місіс Торренс, – він повторив той самий неглибокий уклін, і на якусь запаморочливу мить Венді здалося, що Уллман поцілує їй руку. Вона вже було подала її слушним манером, і він її прийняв, але лиш на мить, стиснувши обома своїми. Долоньки в нього були крихітними, сухими й гладенькими, і вона здогадалася, що він їх пудрить тальком.
У вестибюлі панувала метушлива діяльність. Майже всі старомодні крісла з високими спинками були зайняті. Туди-сюди снували хлопці-носії з валізами, а перед реєстраційною стійкою, над якою підносився величезний мідний касовий апарат, вишикувалася черга. Наліпки «БанкАмерикард» та «Мастер Чардж» на касі видавалися дратівливо анахронічними[65].
Праворуч, ближче до високих двостулкових дверей, що стояли зачинені й відгороджені линвою, містився старомодний камін, у якому зараз яскраво палали березові поліна. На підсунутому ледь не до самого вогнища дивані сиділо троє монахинь. Обставлені по боках своїми посадженими одна на одну сумками, вони усміхливо перемовлялися між собою, чекаючи поки трохи поменшає черга на виписку. Венді задивилася на них, коли вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що усмішка торкнулася й краєчків її губ; жодній з черниць не було менше шістдесяти років.
Безперестанним фоном звучало гудіння розмов, приглушене дзелень! посрібленого дзвіночка при касовому апараті, коли ним калатне хтось із двох чергових клерків і трохи нетерпляче вигукне: «Просувайтеся вперед, будь-ласка!» Це навівало їй ясні, теплі спогади про їхній з Джеком медовий місяць у Нью-Йорку, в «Бікмен Тауер»[66]. Вона вперше дозволила собі повірити, що, можливо, це буде саме тим, чого вони всі втрьох потребували: цілий сезон разом вдалині від світу, щось на кшталт сімейного медового місяця. Вона ласкаво посміхнулася Денні, котрий відверто ґавився на все навкруги. До ґанку під’їхав черговий лімузин – сірий, як банкірська жилетка.
– Останній день сезону, – пояснював Уллман. – День закриття. Завжди гарячка. Я чекав на вас, містере Торренс, ближче до третьої.
– Я хотів забезпечити «фолькс» додатковим часом для нервового зриву, якби йому заманулося психувати, – відповів Джек. – Він утримався.
– Як вдало, – сказав Уллман. – Трохи пізніше я хотів би вас усіх трьох провести по території, а Дік Хеллоран, звісно, бажає показати місіс Торренс готельну кухню. Але боюся…
Підійшов, ледь не кланяючись, один з клерків.
– Вибачте, містере Уллман…
– Ну? Що таке?
– Там місіс Брант, – бентежачись, промовив клерк. – Вона відмовляється сплатити свій рахунок якось інакше, а тільки карткою «Америкен Експрес». Я їй пояснював, що «Америкен Експрес» ми припинили приймати ще наприкінці сезону минулого року, але вона не…
Його очі перебігали то на родину Торренсів, то на Уллмана. Той знизав плечима.
– Я цим займуся.
– Дякую вам, містере Уллман. – Клерк вирушив назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут жінка у довгій шубі й чомусь, що скидалося на боа з чорного пір’я.
– Я приїжджаю до «Оверлука» з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, – проказувала вона знічено усміхненому клерку. – Я продовжувала приїздити навіть після того, як мій другий чоловік помер від інсульту на тому виснажливому роук-корті, – а я казала йому того дня, що сонце занадто пече, – і я ніколи… Повторюю: ніколи… не платила нічим іншим, а лише своєю кредитною карткою «Америкен Експрес». Я повторюю…
– Вибачте, – промовив містер Уллман.
Вони задивилися, як він іде через вестибюль, як шанобливо торкається ліктя місіс Брант і, розводячи руками, киває, коли вона переадресовує свою тираду до нього. Співчутливо її вислухавши, він знову кивнув і щось відповів. Місіс Брант з переможною посмішкою обернулася до нещасного клерка за стійкою і гучно проголосила:
– Дякувати Богу, є бодай один працівник у цьому готелі, який не перетворився на несусвітнього філістера!
Вона дозволила Уллману, котрий ледь діставав до масивного плеча її шуби, взяти себе під руку й повести звідти геть, либонь, до його кабінету у внутрішній частині готелю.
– Ух ти! – сказала Венді, сміючись. – Цей франт вартий тих грошей, які йому тут платять.
– Але йому не подобається та леді, – тут же вставив Денні. – Він тільки прикидається, ніби вона йому подобається.
Джек з усмішкою подивився вниз на сина:
– Я певен, що так воно й є, доку. Проте улесливість – це та штука, що підмазує коліщата нашого світу.
– Що таке улесливість?
– Улесливість, – пояснила йому Венді, – це коли твій тато каже, що йому подобаються мої нові жовті слакси, у той час як насправді ні, або коли він каже, що мені зовсім не треба скинути зайвих п’ять фунтів.
– О. То це коли брешуть жартома?
– Щось дуже схоже на це.
Якийсь час він дуже уважно роздивлявся на неї і врешті сказав:
– Мамуню, а ти гарненька. – І розгублено насупився, коли батьки, обмінявшись поглядами, розреготалися.
– Уллман не надто витратив своєї улесливості на мене, – сказав Джек. Давайте-но, хлопчики та дівчатка, відійдемо он туди, до вікна. Здається мені, я занадто звертаю на себе увагу, стовбичачи тут, посередині, у своїй джинсовій куртці. Бог відає, я й гадки не мав, що тут буде бодай скількись люду в день закриття. Здогадуюся, що я помилявся.
– Ти маєш дуже красивий вигляд, – сказала вона, і знову обоє розреготалися, аж Венді при цім затулила собі рота долонею. Денні й тепер нічого не зрозумів, але все було гаразд. Вони любили одне одного. Денні подумав, що цей готель нагадує його мамі якийсь інший,
(якийсь «бік-мен»)
де вона була щасливою. Денні хотів би, аби і йому це місце подобалося так само, як їй, хоча він не переставав собі знову і знову нагадувати, що ті події, які йому показував Тоні, не завжди справджувалися. Він буде обережним. Він пильнуватиме оте щось, що зветься АРАК. Але нічого не казатиме, якщо не буде конче змушений. Бо вони зараз щасливі, вони сміються і нема жодних поганих думок.
– Погляньте-но сюди, який краєвид, – показав Джек.
– Ох, як тут мальовничо! Дивися, Денні!
Але Денні вид не здався аж таким мальовничим. Він не любив висоти; від неї в нього паморочилося в голові. Поза широким ґанком, що тягнувся вздовж усього готелю, гарно доглянута галявина (правобіч неї містився коротесенько підстрижений тренувальний майданчик з лункою для гольфу) спускалася в бік довгого прямокутного плавального басейну. На одному його кінці стирчала маленька тринога з оголошенням ЗАЧИНЕНО; він умів сам прочитати такі написи, як «зачинено», «стоп», «вихід», «піца» та ще кілька інших.
Від басейну кудись далі вилася між молодими сосонками, ялинками й осиками посипана гравієм стежина. Там стояв маленький щит з написом, якого він не знав: ROQUE. А під ним стрілка.
– Татку, що означає оте слово R-O-Q-U-E?
– Це назва гри, – відповів тато. – Вона трохи схожа на крокет, тільки в неї грають на такому гравійному корті, наче великий більярдний стіл з бортами замість трави. Дуже древня гра, Денні. Інколи тут проводять турніри.
– А в неї треба грати крокетним молотком?
– Доволі схожим, – погодився Джек. – Лише держак коротший і головка двобічна. З одного боку тверда гума, а інший бік дерев’яний.
(Виходь, ти, малий засранцю!)
– Правильно назва цієї гри вимовляється роук, – продовжував тато. – Я навчу тебе в неї грати, якщо захочеш.
– Можливо, – якось відчужено промовив Денні тихим, безбарвним голосом, що змусило батьків обмінятися над його головою здивованими поглядами. – Хоча вона може мені й не сподобатися.
– Ну, доку, ти не змушений грати у те, що тобі не подобається. Правда ж?
– Звичайно.
– А оті звірі тобі подобаються? – спитала Венді. – Це називається топіарій[67].
Поза стежкою, що вела до роуку, виднілися живоплоти, вистрижені у формах різних тварин. Денні з його гострим зором упізнав кролика, собаку, коня, корову і трійко більших фігур, що були схожі на пустотливих левів.
– Ті звірі й наштовхнули дядька Ела на думку, що мені підійде ця робота, – повідав Джек сину. – Він знав, що, ще навчаючись в коледжі, я заразом працював на одну ландшафтну компанію. Це такий бізнес, що доглядає людям їхні моріжки, кущі, живоплоти. Я регулярно впорядковував топіарій одній леді.
Венді захихотіла, прикриваючи собі рота рукою. Дивлячись на неї, Джек повторив:
– Так, зазвичай я давав лад її топіарію щонайменше раз на тиждень.
– Киш, мухо, – сказала Венді й знову пирскнула.
– А в неї гарні були живоплоти, татку? – спитав Денні, і ось на це вже батьки разом почали давитися вибухами реготу. Венді так сильно сміялася, що аж сльози заструменіли в неї по щоках і їй довелося діставати з сумочки паперову серветку.
– Там були не тварини, Денні, – сказав Джек, коли нарешті зміг опанувати себе. – Там були гральні карти. Піки і чирви, трефи і бубни. Але живоплоти розростаються, розумієш…
(Він повзе, – казав Ватсон… ні, не живоплоти, той тиск. – Ви мусіте слідкувати за ним увесь час, бо інакше з усьою вашою сім’йою опинитеся десь, нахер, аж на місяці).
Вони подивилися на нього здивовано. Посмішка на його обличчі зів’яла.
– Тату? – запитально промовив Денні.
Він закліпав очима, немов повертаючись до них з далекого далеку.
– Вони розростаються, Денні, і втрачають свої форми. Отже, я раз або двічі на тиждень їх підстригатиму, поки не похолоднішає так, що вони припинять рости до наступного року.
– А ще тут є ігровий майданчик, – сказала Венді. – Щасливчик ти, синку.
Ігровий майданчик містився поза топіарієм. Дві гірки, велика гойдалка з півдюжиною підвішених на різній висоті сидінь, гімнастичні «джунглі», зроблений із секцій бетонної труби тунель, пісочниця та іграшковий будиночок, що був точною копією самого «Оверлука».
– Тобі подобається тут, Денні? – запитала Венді.
– Звісно, що так, – відповів він, сподіваючись, що прозвучало це більш захопливо, аніж він почувався насправді. – Тут охайно.
Поза ігровим майданчиком височіла непримітна захисна огорожа з металевої сітки, поза нею лежала широка щебениста під’їзна дорога, яка вела до готелю, а вже поза нею губилася в яскраво-синьому післяполудневому мареві та сама долина. Денні не знав слова ізоляція, але, якби йому хтось його пояснив, він би за нього вхопився. Далеко внизу, немов довга чорна змія, що вирішила подрімати трохи на сонечку, пролягла дорога, що вела назад через Сайдвіндерський перевал і далі, у Боулдер. Дорога, яка залишатиметься закритою всю довгу зиму. Від цієї думки в нього з’явилося відчуття ледь не задухи, і Денні майже здригнувся, коли тато поклав руку йому на плече.
– Доку, я знайду тобі чогось попити, тільки-но зможу. Зараз вони тут дещо заклопотані.
– Звичайно, тату.
Місіс Брант вийшла з внутрішнього кабінету з виглядом особи, що відстояла своє право. Через кілька секунд вона вже переможно виступала за двері, а за нею слідом, тягнучи на собі вісім валіз, поспішала пара носіїв. Денні дивився у вікно, як чоловік у сірій уніформі і в кашкеті, як в армійського капітана, підганяє до дверей її довгий сріблястий автомобіль, як він вилізає з нього. Скинувши на мить перед нею кашкета, він метнувся відчиняти багажник.
І в осяянні, що його інколи навідувало, він вловив одну з її цілісних думок, ту, що блукала на поверхні сумбурного, низько гудучого варива емоцій і кольорів, яке він зазвичай сприймав у надто залюднених місцях.
(«гарно було б мені залізти в його штани»)
Наморщивши лоба, Денні дивився, як носії кладуть до багажника її валізи. Вона досить проникливо дивилася на чоловіка в сірій уніформі, котрий наглядав за завантаженням. Чому їй хотілося б залізти в штани цього чоловіка? Їй холодно навіть у цій її довгій шубі? А якщо їй холодно, чому вона не надягла на себе якісь власні штани? Його мама носить штани майже цілу зиму.
Чоловік у сірій уніформі зачинив багажник і пішов назад допомогти їй сісти в машину. Денні уважно спостерігав, щоби побачити, чи скаже вона що-небудь про його штани, але вона лише посміхнулася і подала йому доларову банкноту – чайові. За мить вона вже скеровувала свій великий сріблястий автомобіль вниз на дорогу.
Денні подумав, чи не спитати в мами, чому місіс Брант могло схотітися штанів підгонщика машин, але вирішив, що не варто. Деякі запитання створювали цілу купу неприємностей. Таке вже траплялося з ним раніше.
Натомість він утиснувся між батьками, сівши на маленький диван, звідки вони дивилися на всіх тих людей, що виписувалися біля стійки. Він радів, що його мама і тато щасливі і люблять одне одного, але нічого не міг вдіяти з невеличкою тривожністю. Просто нічого не міг вдіяти.
Розділ десятий. Хеллоран
Цей кухар зовсім не відповідав уявленню Венді про типового очільника кухні курортного готелю. Перш за все, таку важливу особу титулують шефом, але аж ніяк не прозаїчно – кухарем; куховарство – це те, що робила вона вдома, у своїй кухоньці, коли кидала все, що ще залишалося з продуктів, у посудину «Пірекс»[68], додаючи туди локшину. Крім того, кулінарний чародій у такому закладі, як «Оверлук», що рекламувався в курортній секції недільного випуску «Нью-Йорк Таймс», мусив бути маленьким, кругленьким, з блідим, обрезклим обличчям (радше схожим на Хлопчика-Пончика Піллсбері[69]), він мусив мати тоненькі, наче олівцем намальовані, вусики на кшталт якоїсь зірки фільмів-мюзиклів сорокових років, темні очі, французький акцент і мерзотний характер.
Хеллоран таки мав темні очі, але то і все. Це був високий чорношкірий чоловік з помірною гривою волосся в стилі «афро», яке вже починало братися білим інеєм. У нього був м’який південний акцент, і ще він багато сміявся, демонструючи зуби надто білі й рівні, щоби бути чимсь іншим за вінтажні вставні щелепи «Сірз і Роубак» зразка тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року[70]. В її батька теж такі були – верхня і нижня, – він називав їх Роубакерсами, час від часу їх кумедно перед нею випинаючи за столом під час вечері… і завжди, як зараз пригадалося Венді, робив це, коли матір виходила з кухні по щось або до телефону.
Денні витріщився вгору на цього чорношкірого велетня в костюмі з тонкої синьої шерсті «сардж», а потім посміхнувся, коли Хеллоран легко його підхопив і, посадовивши собі на згин ліктя, сказав:
– Ти ж не залишаєшся тут, на горі, на всю зиму.
– Авжеж, залишаюся, – заперечив Денні з сором’язливою усмішкою.
– Та нє, ти рушиш на південь до Сейнт-Піта[71] разом зі мною і навчатимешся куховарити, і гулятимеш по пляжу збіса кожного вечора, роздивляючись на крабів. Правильно?
Денні захоплено захихотів і похитав головою, мовляв, ні. Хеллоран опустив його долі.
– Якщо збираєшся передумати, – сказав Хеллоран серйозно, нахилившись до нього, – то краще роби це швидше. Не мине й тридцяти хвилин, як я сидітиму у своїй машині. Після того мине ще дві з половиню години, і я сидітиму біля тридцять другого виходу терміналу Б, у Стейпелтонському міжнародному аеропорті, що в місті, яке стоїть на висоті одна миля від рівня моря, у штаті Колорадо. Через три години після того я орендую автомобіль в аеропорті Маямі і прямую до сонячного Сейнт-Піта, не терплячись влізти в купальні труси і попросту регггочучи собі в кулак з усіх тих, хто безвилазно застряг в снігах. Утямки тобі, мій хлопчику?
– Так, сер, – відповів Денні, посміхаючись.
Хеллоран знов обернувся до Джека з Венді:
– Схоже, гідний хлопак росте.
– Нам теж так здається, – сказав Джек, подаючи руку. Хеллоран її потиснув. – Мене звуть Джек Торренс. Це моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.
– І це було вельми приємно. Мем, а ви Вінні чи Фредді?
– Я Венді, – відповіла вона, посміхаючись.
– Гаразд. Це краще, ніж ті два імені, я так гадаю. Нам сюди. Містер Уллман хоче, щоби ви тут усе оглянули, отже, оглядини ви й отримаєте. – Він похитав головою, стиха промурмотівши: – А як же радісно мені буде побачити його востаннє.
Хеллоран розпочав для них екскурсію з обходин найграндіознішої кухні з усіх, які лишень Венді бачила в своєму житті. Кухня іскрилася чистотою. Кожна поверхня в ній була вилощена до високого ґлянсу. Вона була більш ніж просто великою; вона лякала своїми розмірами. Венді йшла поруч з Хеллораном, у той час як Джек, почуваючись абсолютно не в своїй тарілці, плентався з Денні трохи позаду. Біля мийки на чотири раковини тягнулася довга дошка, де висіли різальні інструменти: від різноманітних ножиків до дворучних різницьких сокир. Дошка для нарізання хліба там була завбільшки, як кухонний стіл у їхній Боулдерській квартирі. Від підлоги до стелі, займаючи всю стіну, висіла виняткова колекція каструль і сковорід з іржостійкої сталі.
– Гадаю, мені варто буде залишати за собою слід з хлібних крихт кожного разу, як я сюди заходитиму, – промовила Венді.
– Не дозволяйте їй себе гнітити, – відгукнувся Хеллоран. – Вона велика, але все одно це лише кухня. До більшості з цього знаряддя у вас ніколи навіть не виникне потреби торкатися. Підтримуйте тут чистоту – це все, чого я прошу. А ось та плита, якою я на вашому місці користувався б. Їх тут загалом три, але ця найменша.
«Найменша», – подумала вона нерадісно, роздивляючись плиту. Та мала дванадцять конфорок, дві звичайні та одну голландську духовку, на підвищенні марміт, у якому можна було повільно пряжити соуси або запікати боби, жаровню, підігрівач… плюс чи не мільйон регуляторів і давачів температури.
– Усе на газу, – сказав Хеллоран. – Венді, ви до цього готували на газу?
– Так.
– Люблю газ, – промовив він, вмикаючи одну з конфорок. Та бухнула блакитним полум’ям, і він делікатним рухом стишив його до слабенького світіння. – Мені подобається бачити вогонь, на якому я готую. Ви бачите, де розташовані всі вмикачі верхніх конфорок?
– Так.
– І регулятори духовок усі позначені. Сам я віддаю перевагу тій, що посередині, бо вона, схоже, гріє найрівномірніше, але ви користуйтеся будь-якою, на ваш розсуд… або й усіма трьома, властиво.
– До кожної по одній телевечері, – кволо засміялася Венді[72].
Хеллоран розреготався:
– Розплющте очі, на вашу ласку. Список усього їстівного я залишив отам, біля раковини. Бачите?
– Ось він, матусю! – вигукнув Денні, підносячи два аркуші щільно списаного з обох боків паперу.
– Гарний хлопчик, – сказав Хеллоран, беручи в малого список і куйовдячи йому волосся. – Ти певен, що не хочеш поїхати зі мною до Флориди, хлопчику? Навчишся готувати найніжніших по цей бік раю креветок по-креольськи?
Денні, затуливши собі руками рота й хихочучи, ретирувався ближче до батька.
– Я так гадаю, друзі, що ви всі утрьох тут зможете прохарчуватися цілий рік, – сказав Хеллоран. – Маємо прохолодну комору, великий холодильний бокс, повні рундуки будь-яких овочів і два холодильники. Дозвольте мені вам показати, ходімо.
Наступні десять хвилин Хеллоран відчиняв рундуки та двері, демонструючи харчі в таких кількостях, яких Венді ніколи раніше не бачила. Запаси їжі її вразили, проте не заспокоїли так, як вона могла на те сподіватися: на думку повсякчас наверталася ватага Доннера, не в сенсі канібалізму (з усіма цими харчами мусить минути доволі багато часу, аж поки вони занепадуть до такого вбогого раціону, як поїдання одне одного), але підсилюючи усвідомлення того, що справа це дійсно серйозна: коли випаде сніг, вибратися звідси означатиме не якусь годинну поїздку машиною до Сайдвіндера, а велику операцію. Сидітимуть вони в цьому порожньому гранд-готелі, їстимуть їжу, залишену їм тут, наче якимсь істотам у дивній казці, і слухатимуть, як крижаний вітер обдуває засніжені унівець карнизи. У Вермонті, коли Денні був зламав собі руку
(коли Джек зламав Денні руку)
вона викликала бригаду «швидкої допомоги» «Медикс», набравши номер з маленької карточки, причепленої до телефону. Вони прибули до них додому вже через якихось десять хвилин. На тій карточці були написані й інші номери. Поліцейська машина могла приїхати за п’ять хвилин, а пожежна ще швидше, бо пожежна частина стояла від них лише за три будинки по вулиці і один за рогом. Там був записаний чоловік, якому треба дзвонити, якщо пропало світло, і той, якому треба дзвонити, якщо забився стік у душі, і той, якому треба дзвонити, якщо почав барахлити телевізор. Але як бути тут, якщо в Денні трапиться отой, властивий йому, напад, якщо він зомліє і вдавиться язиком?
(о Господи, що за думка!)
А якщо тут почнеться пожежа? Якщо Джек впаде до ліфтової шахти й проломить собі череп? А якщо?..
(якщо нам так чудово зараз припини це, Вінніфредо!)
Спершу Хеллоран завів їх до холодильного боксу, де їхні видихи видувалися в повітря, немов хмарки зі словами в коміксах. У цьому боксі було так, ніби вже настала зима.
Яловичий фарш у великих пластикових пакетах, по десять фунтів у кожному, загалом дюжина пакетів. Сорок цільних курячих тушок звисали рядком з гачків при обшитій дерев’яними планками стіні. Бляшанки з шинкою, штабельовані як покерні фішки, загалом дюжина. Під курчатами десять шматків телячої вирізки, десять свинячої і величезна бараняча нога.
– Тобі подобається баранина, доку? – усміхаючись, запитав Хеллоран.
– Я люблю її, – миттю відповів Денні. Він її ніколи не куштував.
– Я так і знав. Холодного вечора нічого нема кращого за пару добрячих куснів баранини з м’ятним соусом. М’ятний соус тут також є. Баранина ласкава до живота. Це безпроблемний сорт м’яса.
З-за їх спин Джек спитав:
– Звідки ви дізналися, що ми звемо його доком?
Хеллоран обернувся:
– Пардон?
– Денні. Ми його інколи звемо доком. Як у мультфільмах про Баґза Банні.
– Ну, так він ніби й схожий троха на дока, хіба нє? – Він наморщив носа до Денні, поплямкав губами й промовив: – Ехм, як справи, доку?[73]
Денні захихотів, і тоді Хеллоран сказав
(Ти певен, що не хочеш поїхати до Флориди, доку?)
дещо, і то дуже чітко. Він дочув кожне слово. І подивився на Хеллорана здивовано й трохи перелякано. Хеллоран йому важно підморгнув і знов повернувся до харчів.
З-за широкої, обтягнутої сарджевою тканиною спини кухаря на свого сина дивилася Венді. У неї було дивовижне відчуття, ніби щось було промайнуло між ними, щось таке, чого вона не могла достеменно второпати.
– Ви маєте дванадцять пачок ковбаси й дванадцять пачок бекону, – повідомив Хеллоран. – Так, зі свинями покінчено. А в цій шухляді дванадцять фунтів масла.
– Справжнього масла? – перепитав Джек.
– Першосортного-першокласного.
– Не пригадую, щоби я куштував справжнє масло відтоді, як ще малим жив у Берліні[74], у Нью-Гемпширі.
– Ну, тоді об’їдатиметеся ним тут, аж поки маргарин вам не видасться ласощами, – сказав Хеллоран і розсміявся. – Он там, у тому рундуку ваш хліб – тридцять хлібин білого, двадцять чорного. Ми, щоб ви так знали, намагаємося підтримувати расовий баланс в «Оверлуку». Звісно, я розумію, що піісяти хлібин вам не вистачить на весь час, але тут повно інгредієнтів, і свіже краще за заморожене в будь-який день тижня. Отут маєте вашу рибу. Їжа для мозку, правильно, доку?
– Це правда, мамо?
– Якщо містер Хеллоран так каже, любий, – посміхнулася вона.
Денні наморщив носа:
– Мені не подобається риба.
– Геть-чисто хибна думка, – сказав Хеллоран. – Ти просто ніколи не куштував риби, якій би подобався ти. Ось цій рибі, що тут, ти точно сподобаєшся. П’ять фунтів райдужної форелі, десять фунтів палтуса, п’ятнадцять бляшанок тунця…
– Ой, так, мені подобається тунець.
– …і п’ять фунтів найсолодшої солеї[75], яка бодай колись плавала в морі. Хлопчику мій, коли настане весна, ти будеш дякувати старому… – Він клацнув пальцями так, ніби щось забув. – Ану, як мене звуть? Здається, в мене це вилетіло з голови.
– Містер Хеллоран, – регочучи, оголосив Денні. – А для друзів – Дік.
– Авжеж, правильно! А оскільки ми друзі, то я тобі Дік.
Прямуючи вслід за Хеллораном до дальнього кутка, Джек з Венді обмінювалися здивованими поглядами, обоє намагалися пригадати, чи той називав їм своє ім’я.
– А отут я поклав дещо особливе, – сказав Хеллоран. – Сподіваюся, друзяки, вам сподобається…
– Ох, справді, не обов’язково було, – розчулено вигукнула Венді. Там лежала обплетена широкою пурпуровою стрічкою, з зав’язаним згори бантиком, двадцятифунтова індичка.
– Ви мусите приготувати собі індичку на День Подяки, – поважно промовив Хеллоран. – Здається, тут є й каплун до Різдвяної вечері. Поза всяким сумнівом, ви на нього натрапите. А тепер ходімо вже звідси, поки ми всі не підхопили собі пі-невмонії. Правильно, доку?
– Правильно!
Чудеса продовжилися і в холодній коморі. Десь із сотня ящиків сухого молока (Хеллоран без жартів порадив їй купувати для малого свіже молоко в Сайдвіндері, допоки зберігатиметься така можливість), п’ять дванадцятифунтових мішків цукру, галоновий слоїк чорної меляси, крупи, у скляних слоїках рис, макарони, спагеті; ряди бляшанок з фруктами й фруктовими салатами; близько бушеля свіжих яблук, які всю комору пропахтили ароматом осені; сушені родзинки, сливи й абрикоси («Оправляйся регулярно, якщо хочеш буть щасливим», – проголосив Хеллоран і вибухнув розкотистим реготом до стелі комори, де на залізному ланцюгу повис єдиний старомодний світильник у формі кулі); глибокий рундук, повний картоплі; і менші запаси помідорів, цибулі, ріпи, гарбузів і капусти.
– Слово честі… – мовила Венді, коли вони звідти вийшли. Після тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалію, побачена нею кількість усіх тих свіжих харчів так її приголомшила, що вона не була в змозі доказати, чого саме стосується те її слово.
– Я вже троха запізнююся, – сказав, поглянувши собі на годинника, Хеллоран, – тому пропоную вам самим пройтися по шафах і холодильниках, коли ви вже влаштуєтеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дріжджі, харчова сода, повний мішок отих-там пиріжків «Застільні теревені»[76], кілька кетягів бананів, яким, проте, далеко ще до дозрівання…
– Стоп, – вигукнула вона, здіймаючи руку і сміючись. – Мені всього цього ніколи не запам’ятати. І я обіцяю залишити тут усе в чистоті.
– Це все, чого мені треба. – Він обернувся до Джека. – А містер Уллман просвітив вас щодо пацюків на його горищі?
Джек вишкірився:
– Він казав, що, ймовірно, декілька їх є на мансардному поверсі, а містер Ватсон сказав, що, ймовірно, вони є й у підвалі. Там, унизу, не менше двох тонн паперів, але я не помітив жодного поточеного, як то вони їх гризуть, будуючи собі гнізда.
– Цей Ватсон, – з лукавою прикрістю похитав головою Хеллоран. – Ну хіба він не найбільший лихослов, Джеку, з усіх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?
– Він ще той персонаж, – погодився Джек. Його батько був найбільшим лихословом з усіх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.
– Історія доволі печальна, – продовжував Хеллоран, ведучи їх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обідню залу «Оверлук». – Їхня родина мала гроші, колись дуже давно. Це Ватсонів дід чи прадід – не пам’ятаю, хто саме, – побудував цей заклад.
– Мені розповідали, – сказав Джек.
– Що ж трапилося? – спитала Венді.
– Ну, вони не змогли налагодити справу, – сказав Хеллоран. – Ватсон розповідатиме вам цю історію цілком… двічі на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, він дозволив йому зруйнувати себе морально. Він мав двох синів, і один з них загинув у якійсь пригоді, коли їхав верхи конем саме на цьому місці, тоді готель ще тільки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла від грипу, і тоді залишилися тільки він та його молодший син. Завершилося все тим, що їх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.
– Дійсно, доволі печальна історія, – сказала Венді.
– А що сталося з ним? Зі старим? – запитав Джек.
– Він випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому і настав кінець. – сказав Хеллоран. – Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресія закрила цей заклад на десять наступних років. В усякому разі, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюків триматиме на оці також і кухню. Якщо побачите… тоді пастки, не отруту.
Джек кліпнув очима:
– Звичайно. Кому спаде на думку труїти пацюків у кухні?
Хеллоран саркастично розсміявся:
– Містерові Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, – а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, – і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»
Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.
– І що відповів Уллман?
Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.
– Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».
Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.
Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.
На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».
Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:
– Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.
– Я не п’ю, – повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.
За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.
Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.
Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.
Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:
– Твій багаж уже на ґанку, Діку.
– Дякую, Селлі, – цьомнув він її в лоба. – Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.
Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:
– Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.
– Дякую, – відповів Джек. – Ви були дуже добрі.
– Я добре доглядатиму вашу кухню, – знову пообіцяла Венді. – Насолоджуйтеся Флоридою.
– Так завжди і роблю, – сказав Хеллоран. Упершись долонями собі в коліна, він нахилився до Денні:
– Останній шанс, парубку. Хочеш поїхати у Флориду?
– Гадаю, ні, – відповів Денні, усміхаючись.
– Окей. А хочеш допомогти мені покласти речі в машину?
– Якщо мама скаже, що мені можна.
– Можна, – сказала Венді, – але мусиш застібнути курточку. – Вона нахилилася вперед, щоб самій це зробити, але її випередив Хеллоран, його великі брунатні пальці рухалися з граціозною спритністю.
– Я зразу ж відішлю його всередину, – сказав він.
– Чудово, – сказала Венді і провела їх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останні з гостей «Оверлука» виписувалися біля стійки.
Розділ одинадцятий. Сяйво
Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валізами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкірою чорного кольору. Остання – надзвичайного розміру торбою на блискавці, з линялої шотландки.
– Гадаю, з оцією ти можеш упоратися, чи не так? – спитав його Хеллоран. Одною рукою він підчепив два великих кофри, а третій піддав собі під пахву.
– Звісно, – відповів Денні. Ухопившись обома руками за торбу, він потяг її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.
Відтоді, як вони прибули, здійнявся дошкульно пронизливий осінній вітер; він свистів на автостоянці, і Денні, який пхав поперед себе торбу на блискавці, буцаючи її колінками, змушений був замружувати очі аж до щілинок. Кілька заблукалих осикових листків з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнілому асфальту, вмить навернувши Денні на думку про ту ніч минулого тижня, коли він прокинувся з кошмару і почув – чи принаймні подумав, ніби почув, – як Тоні каже йому не їхати.
Хеллоран поставив свої валізи долі біля багажника бежевого «Плімута Ф’юрі».
– Машина незавидна, – відверто поділився він з Денні, – просто орендована на раз. Моя Бессі на тім кінці. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бігає? Ще б пак. Я її тримаю у Флориді, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобі допомогти з отим?
– Ні, сер, – відповів Денні. Він спромігся протаскати «оте» останні десять-дванадцять кроків без кректання і поставив його, зітхнувши з великим полегшенням.
– Молодчага, – похвалив його Хеллоран. Він видобув з кишені свого синього сарджевого піджака величеньку низку ключів і відімкнув багажник. А ставлячи всередину речі, сказав:
– Ти сильно сяєш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрічав за все життя. А мені в січні виповниться шіісят років.
– Га?
– Ти маєш особливий дар, – сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. – Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сідали в кухні й провадили довгі балачки, не розкриваючи ротів.
– Справді?
Усміхнувшись на роззявлений рот Денні, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:
– Ходімо, посидиш зі мною в машині кілька хвилин. Хочу побалакати з тобою, – і закляпнув капот багажника.
Венді Торренс побачила з вестибюля «Оверлука», як її син сідає на пасажирське сидіння машини Хеллорана і в той же час великий чорношкірий кухар займає місце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було відкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати їхнього сина до Флориди – ось воно, прямо на очах відбувається викрадення. Але вони як сіли, так просто й сиділи. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутої до великої голови Хеллорана. Навіть з цієї відстані ця маленька голівка мала впізнаваний їй нахил – так її син дивився телевізор, коли там показували щось особливо йому цікаве чи коли грав з батьком у «відьму» або в той ідіотський крибедж[77]. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нічого не помітив. Венді змовчала, нервово спостерігаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там між ними може йтися, якщо Денні таким чином нахилив голову.
Хеллоран у машині говорив:
– Типу самотньо якось почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний, ге?
Денні, якому бувало і самотньо, і подеколи лячно, кивнув:
– А я єдиний, кого ви зустріли такого? – запитав він.
Хеллоран розсміявся, похитавши головою:
– Нє, синку, нє. Але ти сяєш найдужче.
– То значить, таких багато?
– Нє, – сказав Хеллоран, – але зустрічаються. Багацько людей мають дрібку сяйва в собі. Вони про це навіть не здогадуються. Але, скидається на те, що такі завжди з’являються з квітами, коли їхнім дружинам журно при місячних, вони добре складають шкільні іспити, до яких навіть не готувалися, й, тільки-но увійшли до якогось приміщення, вони вже добре собі уявляють, як там почуваються люди. Я таких знав був піісят чи, може, шіісят. Але хіба лишень дюжина, рахуючи й мою бабцю, самі розуміли, що вони сяють.
– Ого, – відгукнувся Денні, а тоді, подумавши: – А ви знаєте місіс Брант?
– Оту? – перепитав Хеллоран зневажливо. – Та нє, вона не сяє. Тільки по два-три рази щовечора відсилає назад подані їй страви.
– Я знаю, що вона не сяє, – завзято кивнув Денні. – Але ви знаєте того чоловіка в сірій уніформі, що подає машини?
– Майка? Звісно, я знаю Майка. А він до чого?
– Містере Хеллоран, чому їй схотілося його штанів?
– Про що це ти говориш, хлопчику?
– Ну, коли вона дивилася на нього, вона думала, як гарно було б їй залізти в його штани, тож я просто дивуюся, чому…
Проте далі він не договорив. Хеллоран закинув назад голову, і глибинний, брутальний регіт вибухнув з його грудей, розкочуючись артилерійською канонадою по салону машини. Та так потужно, що аж сидіння тряслося. Денні лише усміхався, зачудований, але врешті цей ураган, то стихаючи, то відновлюючись поривами, вщух. Хеллоран видобув з нагрудної кишені велику шовкову хустину розміром, як білий прапор капітуляції, і витер собі мокрі від сліз очі.
– Хлопче, – почав він, усе ще потроху порскаючи, – ти дізнаєшся всього, що тобі тра’ знати про людську природу, іще до того, як тобі стукне десять. Не знаю навіть, заздрити мені тобі чи навпаки.
– Але місіс Брант…
– Та викинь її з голови, – перебив той. – І ще, не питайсь про таке в своєї матінки. Ти її цим тільки розстроїш, второпав, що я тобі кажу?
– Так, сер, – відповів Денні. Він усе второпав абсолютно правильно. Подібними речами він було засмучував маму й раніше.
– Ця місіс Брант усього лиш брудна стара баба, якій свербить, ото й усе, що тобі варт знати. – Він допитливо поглянув на Денні. – Чи сильно ти можеш вдарити, доку?
– Га?
– Ану, брязни мені. Кинь мені думку. Хочеться взнати, чи стільки в тобі сили, як мені гадається.
– А що ви хочете, щоби я подумав?
– Однаково. Тільки подумай сильно.
– Гаразд, – сказав Денні. Він на мить задумався, потім зосередився й жбурнув думку просто в Хеллорана. Нічого й зблизька подібного до такого він раніше ніколи не робив, і в останню мить якась інстинктивна частка його єства повстала і притупила грубу силу думки – він не хотів уразити містера Хеллорана. Та все одно та думка вистрелила з нього з такою силою, якої він ніколи не міг очікувати. Вона шваркнула, немов подача Нолана Раяна, і навіть понад те[78].
(Ой леле, сподіваюсь, я його не поранив)
А думка була такою:
(!!!ПРИВІТ, ДІКУ!!!)
Хеллоран, здригнувшись, відсахнувся на сидіння. З жорстоким «клац» зімкнулися його зуби, пустивши з нижньої губи тоненьку цівку крові. Долоні вимушено злетіли з колін до рівня грудей, а тоді знову впали на місце. На якусь мить, не керовані свідомістю, затріпотіли його вії, аж Денні перелякався.
– Містере Хеллоран? Діку? З вами все гаразд?
– Я не знаю, – промовив Хеллоран і слабенько засміявся. – Чесно, як перед Господом, не знаю. Боже мій, хлопчику, ти чисто наче пістоль.
– Вибачте, – сказав Денні, лякаючись іще дужче. – Покликати тата? Я збігаю, приведу його.
– Ні, я оклигаю. Я в порядку, Денні. Просто посидь на місці. Мені хіба троха памороки забило, ото й усе.
– Я не на повну потужність зробив це, – зізнався Денні. – Я злякався в останню хвилину.
– На моє щастя, твій ляк, мабуть… інакше б мозок в мене точився з вух. – Помітивши стривоженість на обличчі Денні, він посміхнувся. – Та ніякої шкоди не сталося. А як воно тобі вчувалося?
– Ніби я Нолан Раян і кидаю м’яча, – зразу ж відповів він.
– Ти любиш бейсбол, правда ж? – Хеллоран обережно тер собі скроні.
– Татові й мені подобаються «Янголи», – відповів Денні. – У східному дивізіоні Американської ліги – «Ред Сокс», а в західному – «Янголи». Ми дивилися «Ред Сокс» проти «Цинциннаті» у Світовій серії[79]. Я тоді був зовсім іще малий. А тато тоді… – обличчя Денні спохмурніло в зніяковінні.
– Що тоді, Дене?
– Я забув, – сказав хлопчик. Він ледь було не встромив собі пальця до рота, щоб посмоктати, але ж то був немовлячий трюк. Денні опустив руку назад на коліно.
– Денні, а ти можеш узнавати, що думають твої мама й тато? – Хеллоран уважно дивився на нього.
– Майже завжди, якщо захочу. Але я зазвичай не намагаюся.
– Чому нє?
– Ну… – він затнувся, на мить збентежившись. – Це було б як підглядати до спальні, як піддивлятися, коли вони роблять оте, з чого робляться діти. Ви знаєте оте?
– Так, я знайомий з цим ділом, – відповів Хеллоран поважно.
– Їм би це не сподобалося. І якби я піддивлявся їхні думки, їм не сподобалося б. Це брудна справа.
– Розумію.
– Але я знаю, що вони відчувають, – сказав Денні. – Цьому я ніяк не можу зарадити. Я знаю, що ви відчуваєте також. Я зробив вам боляче. Мені так жаль.
– Та просто голова поболює. Бували в мене похмілля й важчі. А інших людей ти вмієш читати, Денні?
– Я ще зовсім читати не вмію, – відповів Денні, – хіба що лише кілька слів. Але тато хоче мене навчити цієї зими. Мій тато був навчав читання і письма у великій школі. Здебільшого письма, але він і читання також знає.
– Я питаюся, чи можеш ти розпізнавати, що думають всякі люди.
Денні замислився.
– Можу, якщо це голосно, – нарешті сказав він. – Як от місіс Брант про штани. Або як колись ми з мамою в тій великій крамниці вибирали для мене черевики, так там був один великий хлопець і він дивився на приймачі і думав про те, як би йому собі забрати таке радіо, але щоб не купувати. А потім він подумав: а якщо мене зловлять? А потім подумав: мені так його хочеться. А потім знову подумав, а якщо його зловлять. Він себе цим доводив аж до нудоти і мене доводив до нудоти. Мама все балакала з тим чоловіком, що продавав черевики, тож я підійшов і сказав: «Хлопче, не бери того радіо. Іди геть». І він дійсно перелякався. І швидко пішов.
Хеллоран широко усміхався:
– Ще б пак. А щось іще вмієш робити, Денні? Тільки думки і почуття чи буває ще щось?
Обережно:
– А у вас буває ще щось?
– Інколи, – сказав Хеллоран. – Не часто. Інколи… інколи бувають видіння. У тебе трапляються видіння, Денні?
– Інколи, – почав Денні, – я бачу сни, коли не сплю. Після того, як приходить Тоні.
Знову потягнувся до рота його великий палець. Він ніколи, нікому, окрім своїх мами й тата, не розповідав про Тоні. Руку зі смоктальним пальцем він примусив знову опуститися на коліно.
– Хто такий Тоні?
І раптом з Денні відбувся один із отих спалахів чуттєвості, які лякали його найбільше; то було мов раптовий зблиск якоїсь неосяжної машини, яка може бути безпечною, а може й нести смертельну загрозу. Він був занадто юним, щоби знати до чого ведеться. Він був занадто юним, щоби зрозуміти.
– Що трапилося? – схлипнув він. – Ви мене розпитуєте про все це, бо непокоїтеся, хіба не так? Чому ви непокоїтеся за мене? Чому непокоїтеся за нас?
Хеллоран поклав свої великі темні долоні на плечі малюку:
– Перестань, – сказав він. – Скоріш за все, ніц нема. Але якщо й є щось… ну, в тебе в голові така потужна штука, Денні. Тобі ще тра’ буде багацько рости, аби її опанувати, я так гадаю. Тобі тра’ бути сміливішим, ось що.
– Але я так багато чого не розумію, – вибухнув Денні. – Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! – Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. – Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.
– Хто такий Тоні? – знову запитав Хеллоран.
– Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», – сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. – Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. – Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. – Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.
– Кошмари? – запитав Хеллоран.
– Так. Це воно. Кошмари.
– Про це місце? Про «Оверлук»?
Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.
– Так, – шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. – Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке – це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! – Він зупинився на межі сліз.
– Шшш, – Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. – Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. – Але обличчя він мав стурбоване.
Він продовжив:
– Те, що ти маєш, синку, я називаю це сяйвом, Біблія називає це видіннями, а є такі вчені, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спеціяльно вивчав. Усі вони кажуть про змогу бачити майбутнє. Ти це розумієш?
Денні кивнув, не відриваючись від Хеллоранового піджака.
– Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усіх, які на мене лишень находили… Мені несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тоді ще в армії служив, наша частина базувалася по той бік океану, в Німеччині. Це було десь за годину до вечері, я стояв біля раковини і садив чортів одному кухарчукові за те, що він надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Він простягає мені картоплину й очисника, і раптом вся кухня геть пропада. Бах, і нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тоні, перед тим… перед тим, як тобі приходять видіння?
Денні кивнув.
Хеллоран обійняв його однією рукою.
– А в мене це запах помаранчів. Весь той день я чув їх запах і нічого собі з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящиків валенсійського сорту. Того вечора геть усе в тій бісовій кухні відгонило запахом помаранчів. Десь із хвилину я пробув начеб у відключці. А тоді почув вибух і побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тільки пара сичить. Тоді мене ніби піднесло до того хтозна чого троха ближче і я побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку і на нім був напис Залізниця Джорджії й Південної Кароліни, і мені немов спалахнуло, я зрозумів, що мій брат Карл їхав цим потягом і той зіскочив з рейок і Карл загинув. Щось таке. А тоді все минулося, а переді мною там так і стоїть той дурний, переляканий кухарчук, так і простягає мені картоплину й очисника. Питається в мене: «З вами все гаразд, сержанте?» А я йому: «Ні. Мого брата щойно вбило у Джорджії». А коли я нарешті додзвонився моїй матусі по трансатлантичному телефону, вона розповіла мені, як то було. Але ж бачиш, хлопчику, я вже знав, як воно там було.
Він повільно похитав головою, немов звільняючись від спогадів, і подивився вниз, в широко розплющені очі Денні.
– Але головне, що ти мусиш пам’ятати, хлопчику мій, ось що: Такі речі не завжди дійсно сповнюються. Пам’ятаю, було це всього лиш чотири роки тому, я тоді собі знайшов місце кухаря в хлопчачому таборі на Довгому озері в штаті Мейн. Отже, сиджу я в Бостонському аеропорті Логан біля посадкових воріт, чекаю на свій рейс, і тут раптом чую: пахне помаранчами. Вперше, либонь, за п’ять років. Тож я себе питаю: «Боже мій, як же ж воно далі піде дія в цій скаженій останній виставі?» – відтак я ховаюсь до туалету і там сідаю на унітаз, щоби залишитися самому. Я аж ніяк не зомлів, але відчуття, що мій літак мусить розбитися, дедалі дужчало й дужчало. А потім те відчуття раптом зникло геть, і запах помаранчів також, і я зрозумів, що все минулося. Я повернувся знов до каси компанії «Дельта» і поміняв свій рейс на той, що відлітав на три години пізніше. І знаєш, що трапилося?
– Що? – прошепотів Денні.
– Анічогісінько! – відповів Хеллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що хлопчик і собі теж трішечки посміхнувся. – Нічогісінько й зблизька такого! Старий літак сів точно у свій час, і то гладесенько-рівнесенько. От бачиш… іноді ті відчуття не призводять ні до чого.
– Ох, – видохнув Денні.
– Або візьми кінські перегони. Я часто ходжу і зазвичай непогано виграю. Я стою біля огорожі, коли їх проводять повз мене до стартових воріт, і іноді отримую трішечки сяйва щодо того чи іншого коня. Зазвичай ті передчуття допомагають мені фактично непогано заробити. Я завше собі кажу, що одного дня я вгадаю переможців зразу в трьох непевних конях з високим коефіцієнтом і на трифекті[80] зароблю достатньо, щоби рано покинути взагалі працювати. Цього поки що не траплялося. Але цілу купу разів я вертався додому з іподрому пішака, замість їхати в таксі з розпухлим гаманцем. Ніхто не сяє без упину, окрім, либонь, Господа високо на небесах.
– Так, сер, – сказав Денні, згадуючи про те, як майже рік тому Тоні показав йому нове немовля в колисці, в їхньому домі у Стовінгтоні. Він тоді цим був дуже зворушений і чекав, знаючи, що це мусить забрати якийсь час, але ніякої нової дитинки так і не з’явилося.
– А тепер послухай сюди, – сказав Хеллоран, забираючи обидві долоні Денні у свої, великі. – У мене траплялися тут деякі погані сни, траплялися й деякі погані передчуття. Я тут проробив ось уже два сезони, і, мабуть, з дюжину разів у мене були… авжеж, кошмари. І ще, либонь, разів шість, гадаю, я таки бачив дещо. Ні, не казатиму, що саме. То не для такого малого хлопчика, як ти. Просто гидота. Якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів. Іншого разу трапилась покоївка, Долорес Вікері на ім’я, тобто вона мала троха сяйва в собі, але не думаю, щоби сама вона про це знала. Містер Уллман її витурив… ти знаєш, що це означає, доку?
– Так, сер, – простодушно відповів Денні, – мого тата витурили з роботи учителем, от тому ми тепер і в Колорадо, я так гадаю.
– Словом, Уллман витурив її на підставі того, що вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити. Ані разу за всю зиму. Всяко оминати його.
– Гаразд, – сказав Денні. – А та леді – покоївка – вона прохала вас піти туди подивитися?
– Так, вона мене попросила. І там таки було те, погане. Але… я не думаю, ніби воно було аж таким поганим, щоб могло бодай-комусь вчинити якесь зло. Денні, ось що я пробую пояснити. Люди, котрі самі сяють, вони, як мені гадається, іноді можуть бачити такі штуки, які вже були трапилися. Але то, наче картинки в книжці. Тобі коли-небудь траплялося побачити таку картинку в книжці, яка тебе налякала, Денні?
– Так, – відповів він, згадуючи казку про Синю Бороду і картинку, де нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі ті голови.
– Але ж ти розумів, що вона тобі не може зашкодити, хіба нє?
– Т-т-так… – промовив Денні, трохи ніби з сумнівом.
– Ну от, так само воно й у цьому готелі. Я не знаю чому, але схоже на те, що все, що траплялося тут поганого, тобто всякі його маленькі шматочки, залишається валятися скрізь, як ото обрізки нігтів або шмарклі, що їх якийсь гидомир взяв був і витер об денце стільця. Мені не знати, чому таке саме тут, погані діла трапляються майже в кожному готелі по всьому світі, я так гадаю, а я робив у багатьох з них і не мав жодного клопоту. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, щоби ті штуки здатні вчинити якесь зло. – Кожне слово в останньому реченні він виділив, злегка струшуючи хлопчика за плечі. – Отже, якщо ти щось побачиш, десь у коридорі, в якомусь із номерів або надворі, хоч би й біля отих живоплотів… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?
– Так, – відповів Денні. Він почувався набагато краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.
Уже відпустивши хлопчика, він запитав:
– Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?
– Ні, думаю, що ні.
– Я їх спробував, як і тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…
Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.
– Я гадаю, він зовсім не сяє, – закінчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?
– Окей.
– Денні! Агов, доку!
Денні озирнувся:
– Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.
– Розумію, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.
– Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.
Усмішлива думка торкнулася його ума.
(Друзі звуть мене Діком.)
(Так, Діку, гаразд.)
Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.
Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»
– Що?
– Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.
– Гаразд, – відповів Денні і посміхнувся.
– Бережи себе, хлопче.
– Буду.
Денні затріснув двері й побіг через стоянку до ґанку, де, ухопивши себе за лікті проти студеного вітру, стояла Венді. Хеллоран спостерігав, велика усмішка потроху спливала.
Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло.
Я не думаю.
А що, як він помиляється? Він зрозумів, що цей сезон його останній в «Оверлуку», щойно побачив оте у ванні номера двісті сімнадцять. Оте було гіршим за будь-яку картинку в будь-якій книжці, а хлопчик, який біг до своєї матері, здавався звідси таким маленьким…
Я не думаю…
Його очі майнули вниз, до тварин топіарію.
Він різко завів машину, витиснув зчеплення й поїхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звісно ж, він озирнувся і, звісно ж, ґанок уже був порожнім. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув їх.
Розділ дванадцятий. Гранд-тур
– Про що ви розмовляли, любий?
– Та так, ні про що.
– Як для «ні про що», то доволі довгенька розмова.
Він знизав плечима, і Венді відзначила в цьому жесті Денні відрух його батька; навіть сам Джек навряд чи зробив би це краще. Чогось більшого з Денні вона не видобула. Вона відчула сильне роздратування в суміші з іще сильнішою любов’ю: ця любов була безпорадною, а роздратування породжене відчуттям, ніби її навмисне з чогось усунули. З обома ними поряд вона подеколи почувалася сторонньою споглядальницею, дрібною статисткою, що випадково приблукала назад на сцену, де якраз розгорається головна дія. Ну, цієї зими їм, двом її дражливим чоловікам, усунути її не вдасться; занадто багато мусить бути точок дотику. Раптом вона усвідомила, що відчуває ревнощі до близькості між її чоловіком і сином, і засоромилася. Надто близьким це було до того, що мусила відчувати її власна матір… надто близько до того, щоби їй стало моторошно.
У вестибюлі тепер уже було порожньо, якщо не рахувати Уллмана зі старшим клерком-реєстратором (вони за касою знімали готівку), переодягнених у теплі штани й светри пари покоївок, які, обставившись своїми сумками, стояли біля передніх дверей, поглядаючи надвір, та Ватсона, техніка-доглядача. Він помітив, що Венді на нього дивиться, і підморгнув їй… з явною хтивістю. Вона поспішливо відвела очі вбік. Джек відстав ще біля ресторану і, зупинившись біля вікна, роздивлявся на краєвид. З виглядом відсутнім, замріяним.
Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рішучим брязком її захлопнув і замкнув. Підписавши стрічку, він поклав її до маленького футляра на блискавці. Венді подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навіть зі схованки під шкірою старшого клерка… не проливши й краплини крові. Венді не вельми дивувалася Уллману чи його уїдливості з показовою діловитістю. Цим він не відрізнявся від усіх тих босів, чоловічої чи жіночої статі, які в неї будь-коли були. Він напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з підлеглими – дрібний тиран. Але ось уже настав кінець урокам і радість старшого клерка просто була написана в нього на обличчі. Одначе канікули настали для всіх, окрім неї, Джека і Денні.
– Містере Торренс, – покликав Уллман безапеляційно. – Ходіть-но сюди, будьте ласкаві.
Джек підійшов, кивнувши Венді і Денні, щоби вони теж підходили.
Той клерк, що був зник усередині, тепер вийшов, одягнений у пальто.
– Приємної вам зими, містере Уллман.
– Сумніваюсь, – сухо відповів Уллман. – Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні днем раніше. Ні днем пізніше.
– Так, сер.
Бреддок обійшов стійку зі сповненим гідності, поважним лицем, як годилося при його посаді, але коли він цілком опинився спиною до Уллмана, то заусміхався, мов той школярик. Він коротко щось сказав дівчатам, які все ще чекали біля дверей, коли їх повезуть, і вони також коротко вибухнули здавленим сміхом йому вслід.
Тепер Венді звернула увагу на тишу цього місця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрім ледь чутної пульсації післяполудневого вітру надворі. Звідти, де вона стояла, їй було видно внутрішній офіс, тепер охайний аж до стерильності, з його двома порожніми столами і двома комплектами сірих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великі двостулкові двері з віконцями-ілюмінаторами стояли розчинені, підперті гумовими клинами.
– Я вирішив витратити ще кілька хвилин і провести вас по нашому Готелю, – сказав Уллман, і Венді усвідомила, що в інтонаціях Уллмана завжди вчувається оте велике «Г». Він тебе просто змушує його чути. – Я певен, що ваш чоловік згодом достатньо добре ознайомиться з усіма кутками й закапелками «Оверлука», місіс Торренс, але ви з вашим сином безсумнівно триматиметеся здебільшого вестибюльного рівня і першого поверху, де розташовані ваші помешкання.
– Безсумнівно, – скромно промурмотіла Венді, і Джек нишком поглянув на неї.
– Це вельми гарний готель, – експансивно проголосив Уллман. – Я насправді отримую велике задоволення, показуючи його.
«Можу закластися, що так воно й є», – подумала Венді.
– Нумо, піднімемося на третій поверх, а звідти пройдемося до низу, – сказав Уллман. Це прозвучало з рішучим ентузіазмом.
– Якщо ми вас затримуємо… – почав було Джек.
– Зовсім ні, – обірвав його Уллман. – Заклад закрито. Tout fini,[81] на цей сезон, принаймні. І я планую ніч переспати в Боулдері… у «Боулдерадо», звичайно. Єдиний пристойний готель по цей бік від Денвера… звісно, після самого «Оверлука». Сюди.
Вони разом ступили до ліфта. Кабіна була прикрашена закрутистими узорами з міді й латуні, але вона відчутно осіла іще раніше, ніж Уллман потягнув її зсувну решітку. Денні трохи занепокоєно ворухнувся, і Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь, проте без помітного успіху.
– Не варто непокоїтися, чоловічку, – сказав Уллман. – Абсолютно надійний.
– Таким і «Титанік» був, – промовив Джек, дивлячись угору на кулястий кришталевий плафон у центрі стелі цього ліфта. Венді закусила собі зсередини щоку, щоби втриматися від посмішки.
Уллмана це зауваження не розвеселило. Він з гуркотом посунув і прибив внутрішні двері.
– Той «Титанік» спромігся лише на один рейс, містере Торренс. Цей же ліфт зробив тисячі їх, відтоді як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.
– Це втішає, – відповів Джек. Він покуйовдив волосся Денні. – Цей літак аж ніяк не розіб’ється, доку.
Уллман перекинув важіль, і протягом якоїсь миті не відбувалося нічого, окрім вібрації в них під ступнями і стражденно-жалібного виття мотора під ними. Венді привиділося, що вони вчотирьох застрягли в цій пастці між поверхами, немов мухи в пляшці, а навесні їх знаходять… з відсутніми тими й тими шматками… як у ватазі Доннера…
(Зупиніть його!)
Ліфт почав підніматися, спершу дещо вібруючи, із зачіпним брязком і грюкотом. Потім його рух став плавнішим. На третьому поверсі Уллман його рвучко зупинив, відсунув решітку і відчинив двері. Кабіна ліфта все ще висіла на шість дюймів нижче рівня поверху. Денні витріщився на цю різницю висот між холом третього поверху і підлогою ліфта так, ніби він оце щойно збагнув, що всесвіт зовсім не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трішки підняв кабіну, змусивши її підскочити й різко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), і аж тоді вони всі з неї вибралися. Позбавлена їхньої ваги, кабіна підскочила майже до рівня поверху, від чого впевненості у Венді зовсім не додалося. Абсолютно надійний чи ні, але, коли їй буде потрібно піднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелі, вона твердо вирішила користуватися тільки сходами. І ні за яких обставин вона не дозволить залізти до цієї розхитаної коробки їм усім трьом разом.
– На що ти так задивився, доку? – поцікавився весело Джек. – Плямки десь там побачив?
– Звичайно ж, ні, – втрутився Уллман ображено. – Усі килими було вимито спеціальним шампунем лише два дні тому.
Венді й собі поглянула на коридорний хідник. Гарний, але однозначно зовсім не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надійде той день, коли вона матиме власний дім. Темно-синій ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалістичний пейзаж джунглів з ліанами, в’юнкими лозами і деревами, повними екзотичних птахів. Важко було впізнати, якої породи ті птахи, бо весь візерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.
– Тобі подобається цей килим? – спитала Венді в Денні.
– Так, мамо, – відповів він безвиразно.
Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.
– Вони мені дуже подобаються, – сказала Венді.
Уллман задоволено кивнув:
– Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни – Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість – хоча й не всі – ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.
Він обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева і розчахнув їх навстіж. Вітальня з її широкою західною експозицією змусила їх усіх ахнути, що, либонь, і було метою Уллмана. Він посміхнувся.
– Оце краєвид, хіба не так?
– Істинно так, – відгукнувся Джек.
Вікно у цій вітальні було величезним, майже на всю стіну, і зависле за ним між двох зазублених вершин сонце обкидало своїм золотим світлом мури скель і цукровані снігом високі піки. Хмари навкруг і далі цього мальовничого, ніби з поштової листівки, краєвиду також бралися золотом, і самотній сонячний промінь, що сягав темного скупчення ялин нижче межі лісу, тьмяно зблискував і губився там.
Джек і Венді були так захоплені краєвидом, що не дивилися вниз, на Денні, який втупився очима не за вікно, а на шовкові, в червону й білу смужечку, шпалери ліворуч, там де відчинялися двері до нутра спальні. І його «ах», що було змішалося з їхнім, не мало жодного стосунку до краси.
Рясні бризки засохлої крові, поцятковані крихітними частинками сірувато-білої речовини, запеклися на тих шпалерах. Від цього Денні занудило. Це скидалось на якусь божевільну, написану кров’ю картину, сюрреалістичну гравюру, що зображувала закинуте назад від жаху і болю чоловіче обличчя з роззявленим ротом і розпорошеною половиною голови…
(«Отже, якщо ти щось побачиш… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?»)
Він змусив себе подивитися у вікно, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не виказати себе виразом обличчя, а коли мамина рука накрила його пальці, він узявся за її долоню, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не занадто її стискати або не дати знати якимсь іншим чином.
Управитель казав щось його батькові про те, що обов’язково треба перевіряти, чи прикрите оце велике вікно віконницями, щоби його не проломило сильним вітром усередину. Джек кивав. Денні з острахом знову зиркнув на стіну. Рясні бризки засохлої крові зникли. Ті маленькі сірувато-білі шматочки, якими вони були поцятковані, зникли теж.
Потім Уллман їх звідти повів. Мама спитала в Денні, чи гарними йому видалися гори. І він відповів їй «так», хоча гори його насправді не обходили – ні тим, ні іншим чином. Коли Уллман причиняв за ними двері, Денні озирнувся через плече. Кривава пляма знов повернулась на своє місце, тільки тепер вона була свіжою. Вона стікала. Уллман, дивлячись прямо на неї, продовжував переповідати про знаменитих людей, які тут зупинялися. Денні усвідомив, що він до крові закусив губу, сам цього навіть не відчувши. У коридорі він трішки відстав від усіх і витер собі кров тильним боком долоні, думаючи про
(кров)
(Містер Хеллоран бачив кров чи щось іще гірше?)
(«я не думаю, щоб ті штуки були здатні вчинити тобі якесь зло»)
Відчайдушний крик тремтів у нього на губах, але він не дозволив собі його видати. Ні мама, ні тато не можуть бачити таких речей, вони ніколи цього не вміли. Тож він перемовчить. Мама з татом кохають одне одного, і це справжнє. А інші речі, вони як картинки в книжці. Деякі з них лячні, але ніякого зла вони заподіяти не можуть. Ті штуки… не здатні… вчинити тобі зла.
Проводячи їх переходами, що вилися й завертали, немов у якомусь лабіринті, містер Уллман показував їм ще й інші кімнати на третьому поверсі. «Тут, нагорі, самі лише найкращі люкси», – приказував містер Уллман, хоча Денні ніяких люків там не бачив. Він показав їм декілька кімнат, де одного разу зупинялась якась леді на ім’я Мерилін Монро, коли вона була заміжньою за якимсь чоловіком на ім’я Артур Міллер[82] (Денні трохи неясно, але зрозумів, що, невдовзі після того як вони побували в готелі «Оверлук», у них сталося РОЗЛУЧЕННЯ).
– Матусю?
– Що, любий?
– Якщо вони були одружені, чому вони мали різні прізвища? У вас з татом однакові прізвища.
– Так, але ж ми не знаменитості, Денні, – сказав Джек. – Знамениті жінки залишають собі ті самі прізвища навіть після того, як виходять заміж, бо їхні прізвища – це їхній хліб з маслом.
– Хліб з маслом, – геть спантеличений повторив Денні.
– Тато має на увазі, що люди звикли ходити в кіно і дивитися Мерилін Монро, – пояснила Венді, – але їм може не сподобатися ходити дивитися Мерилін Міллер.
– Чому так? Вона ж буде тією самою леді. Хіба це не всім зрозуміло?
– Зрозуміло, проте… – вона безпорадно поглянула на Джека.
– Якось у цьому номері зупинявся Труман Капоті[83], – нетерпляче перебив їх Уллман. І відчинив двері. – Це вже за мого часу тут. Жах, який приємний чоловік. Континентальні манери[84].
Не було в цих кімнатах нічого дивного (окрім відсутності люків, про які чомусь вряди-годи згадував містер Уллман), нічого такого, що б налякало Денні. Фактично, лише ще одна річ на третьому поверсі збентежила Денні, але він не міг сказати чому. Саме перед тим, як завернути за ріг, щоби вертатися до ліфта, їм трапився на стіні вогнегасник, шафка з яким була прочинена і чекала, немов чийсь рот, повний золотих зубів.
То був старомодний вогнегасник з пласким рукавом, складеним уздовж самого себе у кілька десятків згортків, один його кінець було під’єднано до великого червоного вентиля, а інший закінчувався мідним наконечником. Згортки рукава тримала при місці червона сталева рейка на шарнірі. При пожежі сталеву рейку можна одним сильним поштовхом відкинути геть, і звільнений рукав ваш. Такі речі Денні умів збагнути; він легко здогадувався, як що працює. Уже у два з половиню роки він відкривав захисну хвіртку, яку встановив його батько на верхівці сходів у їхньому будинку в Стовінгтоні. Денні укмітив, як працює замок. Батько казав, що це ХИЗТ. Деякі люди мають ХИЗТ, а деякі – ні.
Вогнегасник був трохи старшим за ті, які він бачив раніше – наприклад, у дитсадку, – але в цьому не було чогось незвичайного. Однак цей згорнувся там, як задрімана змія на тлі світло-блакитних шпалер, і це наповнило Денні невиразною тривогою. Він зрадів, що той зник із виду, коли вони завернули за ріг.
– Звичайно, всі вікна мусять бути прикриті віконницями, – сказав містер Уллман, коли вони знову ступили в ліфт. І знову кабіна під ними нудотливо осіла. – Але мене особливо турбує вікно в Президентському люксі. Оригінальний рахунок за це вікно становив чотириста двадцять доларів, а це було понад тридцять років тому. Сьогодні його заміна коштуватиме увосьмеро дорожче.
– Я його прикриватиму віконницями, – сказав Джек.
Вони спустилися на другий поверх, де знову дивились кімнати, а в тамтешньому коридорі було навіть ще більше закрутів і поворотів. Тепер світло у вікнах почало помітно згасати, це сонце вже заходило за гори. Містер Уллман тут показав їм лише пару номерів, та й поготів. Той номер двісті сімнадцять, щодо якого Денні застерігав Дік Хеллоран, він проминув, не стишуючи ходи. На мирну табличку з номером на його дверях Денні поглянув тривожно-заворожено.
Далі був спуск на перший поверх. Тут містер Уллман не показував їм жодної кімнати, аж поки вони майже не дійшли до вкритих килимом сходів, що вели назад у вестибюль.
– Ось ваше помешкання, – сказав він. – Я сподіваюся, ви погоджуєтеся, що воно відповідного рівня.
Вони увійшли. Денні напружено: хтозна що там може бути. Там не було нічого.
Венді Торренс відчула потужний приплив полегшення. Президентський люкс з його холодною елегантністю змусив її почуватися незграбною простачкою – то дуже добре: відвідати якийсь відроджений у його історичному вигляді будинок з табличкою в спальні, яка повідомляє, що тут спав Авраам Лінкольн або Франклін Делано Рузвельт[85], але абсолютно інша справа уявляти, що ти лежиш там зі своїм чоловіком під безбережними лляними покривалами й, можливо, займаєшся коханням там, де колись лежали найзначущі (або принаймні, найвладніші, уточнила вона) люди. А це помешкання було простішим, затишнішим, майже домашнім за духом. Венді подумала, що один сезон у цій квартирі вона зможе пережити без особливих проблем.
– Дуже приємне місце, – сказала вона Уллману, дочувши у власному голосі вдячність.
Уллман кивнув:
– Просте, але належного рівня. У сезон у цьому номері проживають кухар з дружиною або кухар зі своїм помічником.
– Тут жив містер Хеллоран? – встряг Денні.
Містер Уллман поблажливо нахилив до нього голову:
– Саме так. Він і містер Неверс. – Він знов обернувся до Джека з Венді. – Це вітальня.
Там стояло кілька крісел, зручних на вигляд, але недорогих; кавовий столик, що був колись дорогим, але зараз збоку на ньому малася довга щербина; Венді з приємним здивуванням побачила дві книжкові шафи, забиті антологіями «Рідерз Дайджест»[86] і виданими Книжковим клубом детективами сорокових років (по три романи в кожному томі); був там і якийсь безликий готельний телевізор, далебі значно менш елегантний з вигляду, ніж ті поліровані дерев’яні ящики, що були в номерах.
– Кухні тут, звичайно, нема, – сказав Уллман, – але тут є міні-ліфт. Це помешкання розташоване прямо над кухнею. – Він зсунув убік одну з квадратних панелей обшивки, і відкрилася широка квадратна таця. Він її штовхнув, і таця зникла, за нею виявився тяговий трос.
– Тут потайний хід! – збуджено сказав Денні матері; при вигляді цього захопливого лазу за стіною він умить забув усі свої страхи. – Точно як в «Еббот і Костелло зустрічають монстрів»[87]!
Містер Уллман нахмурився, але Венді поблажливо посміхнулася. Денні підбіг до міні-ліфта і зазирнув у його шахту.
– Прошу сюди.
Уллман відчинив двері в протилежному кінці вітальні. За ними була спальня, що виявилася просторою і сповненою повітря. Там стояли два односпальних ліжка. Поглянувши на свого чоловіка, Венді посміхнулася й знизала плечима.
– Без проблем, – сказав Джек. – Ми зсунемо їх разом.
Містер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.
– Даруйте?
– Ліжка, – чемно промовив Джек. – Ми можемо зсунути їх разом.
– О, звісно, – сказав Уллман, на мить збентежившись. Потім його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за коміра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. – Як вам буде зручно.
Він вивів їх назад до вітальні, де другі двері відчинялися до другої спальні, у якій було встановлене двоярусне ліжко. В одному кутку цокотів радіатор, а килим на підлозі демонстрував жахливий візерунок західних прерій: полин з шавлією і кактус… але Венді помітила, що Денні він уже страшенно сподобався. Стіни цієї, меншої, кімнати були обшиті справжніми сосновими панелями.
– Як гадаєш, доку, зможеш ти тут перетерпіти?
– Звісно, можу. Я буду спати на верхньому ліжку. Гаразд?
– Якщо тобі так хочеться.
– І килим мені подобається. Містере Уллман, чому у вас не всі килими такі, як цей?
Містер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Відтак він усміхнувся й погладив Денні по голові.
– Отже, таке ваше помешкання, – сказав він, – там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. – Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.
– Добре, – сказав Джек.
– Спускаємося вниз? – спитав містер Уллман.
– Чудово, – сказала Венді.
Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.
– Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, – промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.
– Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, – сказав Ватсон, стаючи прямо. – Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.
«Він повзе», – подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.
– Зрозуміло, – сказав його тато.
– З вами все буде добре, – сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. – Мем, – промовив він.
– Дуже рада, – відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.
– Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. – Піклуйся про них, Дене.
– Так, сер.
Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:
– До наступного року, гадаю я, – сказав він, простягаючи руку.
Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.
– Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав він. – Ні днем раніше. Ні днем пізніше.
– Так, сер, – відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».
– Гарної вам зими, містере Уллман.
– Сумніваюсь, – відчужено відповів той.
Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.
– Бережіться тут, люде, – сказав він.
То був Денні, хто йому відповів.
– Так, ми будемо старатися, сер.
Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, скромно вислизнув за двері. Двері за ним зачинилися, приглушивши вітер. Торренси дивилися, як він своїми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотів по широких передніх сходах ґанку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його ніг, поки він ішов через стоянку до свого пікапа «Інтернешенел Харвестер», де врешті забрався в кабіну. Він завів машину, й з іржавої труби її глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття німоти оволоділо Торренсами на той час, поки він здавав задом, а потім виїжджав зі стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далі вигулькнув знову, зменшений, на головній дорозі, що вела на захід.
На якусь мить Денні відчув себе самотнім, як ніколи раніше у своєму житті.
Розділ тринадцятий. Передній ґанок
Родина Торренсів, наче позуючи для сімейного портрета, тісною купкою стояла на довгому передньому ґанку готелю «Оверлук». У центрі Денні, у застібнутій на блискавку минулорічній осінній курточці, що стала вже замалою і почала протиратися на ліктях, за ним стояла Венді, поклавши долоню йому на плече, а Джек ліворуч від нього, легесенько упокоївши свою долоню в сина на голові.
Містер Уллман у дорогому на вигляд, застібнутому наглухо мохеровому пальті зупинився на одну сходинку нижче них. Сонце тепер уже цілком сховалось за горами, оторочивши їх по краях золотим вогнем, надавши тіням довгого, пурпурового вигляду. На стоянці наразі залишалося тільки три машини: готельний пікап, Уллманів «Лінкольн Континентал» та виснажений «фольксваген» Торренсів.
– Отже, всі ключі ви маєте, – звернувся Уллман до Джека, – і стосовно топки й котла вам усе зрозуміло цілком і сповна?
Джек кивнув, відчуваючи до Уллмана щось на кшталт справжньої симпатії. У цьому сезоні все уже було зроблено, клубок було змотано до наступного дванадцятого травня – ні днем раніше, ні днем пізніше, – і Уллман, який за все тут відповідав, у тоні якого, коли він говорив про готель, безумовно вчувалася закоханість, не міг утриматися від того, щоб не перевірити, чи не залишилося десь незав’язаних кінців.
– Гадаю, все буде доглянуто, як слід, – сказав Джек.
– Добре. Я буду на зв’язку, – проте він загаявся ще на якусь мить, немов очікуючи, що втрутиться вітер і, можливо, піднесе його своїм повівом до машини. Він зітхнув. – Гаразд. Гарної вам зими, містере Торренс, місіс Торренс. І тобі також, Денні.
– Дякую, сер, – відповів Денні. – І вам теж гарної.
– Сумніваюсь, – повторив своє Уллман, і голос його прозвучав печально. – Той заклад у Флориді є сущою дірою, якщо казати правду цілком і сповна. Аби перебути. «Оверлук» – це моя справжня робота. Добре піклуйтеся про нього для мене, містере Торренс.
– Гадаю, він буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступної весни, – сказав Джек, а мозок Денні прохромила думка
(а ми будемо?)
і пропала.
– Звичайно. Звичайно буде.
Уллман подивився в бік ігрового майданчика, де під вітром потріскували живоплоти-тварини. Відтак знову кивнув, уже по-діловому.
– Прощавайте тоді.
Він поспішливо-метушливо вирушив до свого автомобіля – кумедно завеликого для такого маленького чоловічка – й управив себе досередини. З муркотінням ожив двигун «лінкольна», і хвостові вогники спалахнули, коли він здав задом зі свого паркувального місця. Коли машина від’їхала, Джек зміг прочитати напис на маленькій табличці в головах паркувальної секції: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.
– Правильно, – тепло промовив Джек.
Вони спостерігали, поки його машина, прямуючи до східного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, ці троє на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самі. Крутилося зграйками осикове листя, безцільно шарпаючись по акуратно підстриженій і доглянутій галявині, тепер недоступній очам жодних гостей. Нікому більше тут було бачити, як скрадається у траві осіннє листя, окрім них трьох. Від цього Джека охопило дивне відчуття змаління, так, ніби його життєва сила станула до дрібної іскорки, тоді як цей готель з його довколишньою територією раптом подвоївся в розмірах, набув зловорожості, пригнітивши їх до рівня карликів своєю похмурою, неживою могутністю.
І тут Венді сказала:
– Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходімо досередини.
І вони зайшли, щільно зачинивши за собою двері проти тривожного плачу вітру.
Частина третя. Осине гніздо
Розділ чотирнадцятий. На даху
«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»
Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі по синій джинсовій робочій сорочці, збиваючи велику, повільну осу, що вже встигла його ужалити. Відтак він якомога хутчіш подряпався вгору по даху, оглядаючись через плече, чи не здіймаються на битву брати і сестри цієї оси з гнізда, яке він щойно був розкрив. Якщо так, справи погані; гніздо містилося між ним і його драбиною, а ляда, що вела на горище, була замкнена зсередини. Відстань від даху до забетонованої тераси між готелем і галявиною становила сімдесят футів[88].
Прозоре повітря над гніздом залишалося спокійним, незрушеним. Джек з огидою присвиснув крізь зуби, осідлав вершечок даху й оглянув собі вказівний палець на правій руці. Той уже напухав, тож Джек вирішив, що варто спробувати пробратися повз гніздо до драбини, де він зміг би спуститися вниз і прикласти до нього лід.
Було двадцяте жовтня. Венді разом із Денні поїхала до Сайдвіндера готельним пікапом (старим, розхлябаним «доджем», який, проте, залишався надійнішим за їхній тепер уже геть засапаний і, схоже, невиліковний «фольксваген»), аби придбати три галони молока та трохи скупитися до Різдва. Скуповуватися було ніби зарано, але хтозна, коли тут все замете снігом. Короткі снігопади уже траплялися, і дорога вниз від «Оверлука» у деяких місцях була слизькою від наморозків.
Утім, ця осінь була ледь не надприродно гарною. Всі три тижні, що вони пробули тут, одному золотому дню приходив на зміну наступний золотий день. Свіжі тридцятиградусні ранки поступалися денній температурі трохи вище шістдесяти[89] – ідеально для такої роботи, як лазити по положистому західному схилу даху й міняти ґонт. Джек щиро признався Венді, що міг би закінчити цю роботу чотири дні тому, але він не бачив нагальної потреби поспішати. Панорама звідси відкривалася мальовнича, перевершуючи навіть вид з Президентського люкса. Що важливіше, сама ця робота була заспокійливою. На даху він відчував, як загоюються його рани останніх трьох років. На даху він відчував умиротворення. Ті три роки починали здаватися буйним кошмаром.
Покрівля дуже прогнила, деякі з ґонтин позсовувало буревіями останньої зими. Він їх відривав повністю і, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Денні, якщо той там десь тиняється. Він якраз витягував зіпсовану ізоляційну прокладку, коли його дістала оса.
Іронія полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, він сам собі нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнізд; і ту димову шашку він прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша і спокій були такими всеохопними, що це приспало його пильність. Він знову перебував у світі тієї п’єси, яку поволі писав, зважуючи в голові, над якою сценою буде працювати сьогодні ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і, хоча Венді висловилась скупо, він знав, що їй подобається. Його заціпило на вирішальній сцені між директором школи, садистом Денкером і своїм юним героєм Ґері Бенсоном ще в останні півроку в Стовінгтоні, коли відчайдушне бажання випити було таким сильним, що він ледве міг зосередитися на проведенні уроків, не кажучи вже про свої позакласні літературні амбіції.
Але в останні дванадцять вечорів, коли він сідав перед офісної моделі машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офісі внизу, заціпеніння зникало з-під його пальців таким же магічним чином, як розчиняється цукрова вата на губах. Він майже без зусиль розібрався з внутрішніми пружинами в характері Денкера, що йому завжди не вдавалося, і відповідно він наново переписав більшість другого акту, змусивши його розвиватися навкруг нової сцени. І дедалі ясніше уявлявся розвиток третього акту, який якраз і крутився в його голові, коли цим розмислам край поклала оса. Він гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнів, а всю п’єсу завершити начисто під новий рік.
У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жінка на ім’я Філліс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»[90], пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, що літературне сонце як зійшло, так і закотилося в особі Шона О’Кейсі[91]. Вона вже була продала три оповідання Джека, включно з тим, що опублікував «Ескваєр». Він уже писав їй про свою п’єсу, яку назвав «Маленька школа», розповівши про центральний конфлікт між Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподівань, перетворившись на брутального звіра-директора приватної підготовчої школи в Новій Англії початку двадцятого століття, і Ґері Бенсоном, учнем, у якому він бачить молодшу версію самого себе. Філліс відповіла, висловивши своє зацікавлення і напоумлення йому – перш ніж всідатися за п’єсу, прочитати О’Кейсі. Потім, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збіса та його п’єса? Він відповів іронічно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк – а можливо, і безстроково – затрималася між рукою і папером «в тій цікавій інтелектуальній пустелі Гобі, що відома як авторське заціпеніння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врешті отримати цю п’єсу. Буде з неї щось дійсно путнє і чи побачить вона театральну сцену – то вже інша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, ніби сама ця п’єса, загалом, є ступором, колосальним символом тих поганих років у Стовінгтонській школі, шлюбу, під яким він ледь не підвів риску, наче нарваний пацан за кермом старої розхлябаної тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфілдом на парковці, того інциденту, що його він тепер не міг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнівної нестриманості. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвідомленого бажання звільнитися від Стовінгтону і тієї стабільності, що, як він відчував, душить будь-який його творчий порив. Пити він припинив, але прагнення бути вільним залишалося таким же потужним. Звідси й Джордж Гетфілд. Тепер усе, що лишилося від тих днів, – ця п’єса на столі в їхній з Венді спальні, а коли її буде завершено й відіслано до Нью-Йорка, до мізерної агенції пані Філліс, от тоді він зможе розпочати щось інше. Не роман, знову борсатися три роки в болоті покладеного самому собі завдання – до такого він ще не був готовим, а от нові оповідання, це напевне. Можливо, навіть цілу збірку.
Обережно рачкуючи на долонях і колінках, Джек поповз донизу повз демаркаційну лінію, де новий зелений ґонт «Бьорд»[92] поступався тій ділянці даху, яку він лише перед тим закінчив розчищати. Він дістався краю лівіше відкритого ним осиного гнізда і з острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зіслизнути долі по своїй драбині.
Нахилившись над місцем, де він витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.
Гніздо було втулене у проміжку між старою прокладкою і внутрішнім шаром брусів три на п’ять. А збіса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сірувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промірі. Форма в гнізда не була ідеально круглою, через те що проміжок між прокладкою і дошками був занадто вузьким, але він подумав, що ці малі тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнізда кишіла обважнілими, повільними комахами. То були великі, підступні особини, не звичайні «жовтоспинки», які менші розмірами й спокійніші, а схоже, що шершні. Похолодання зробило їх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирішив, що він щасливець, оскільки відбувся лише одним укусом. А якби, подумав він, Уллману заманулося робити цю справу серед літа, той робітник, що відірвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збіса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляється дюжина шершнів і жалить тобі обличчя, і руки, і плечі, жалить тобі ноги просто крізь штани, цілком можливо забути, що ти перебуваєш на висоті сімдесяти футів. Поки намагатимешся від них відкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбільші з яких дорівнюють хіба половині довжини недогризка олівця.
Десь він читав – у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, – що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.
Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, – хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.
Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився зламаний самовимикач або захисне реле, і його, відтоді як він опинився під тиском Стовінгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволі, а далі з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на дні – понівечений, нічий велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнім режимі. І з його дратівливістю те саме. Усе життя він безуспішно намагався з нею боротися. Він пам’ятав як його, семирічного, нашльопала сусідка за те, що він грався з сірниками. Він тоді розізлився й кидонув каменюкою на проїжджу машину. Це побачив його батько і, осатанілий, напустився на малого Джекі. Він налупив йому зад до червоного… а тоді ще й поставив синець під оком. А коли батько, з бурчанням, пішов у хату подивитися, що там є по телевізору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рівчак. Пару дюжин бійок було в початковій школі, ще більше в середній, які, попри його гарні оцінки, забезпечили два тимчасових виключення і безліч залишень після уроків. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча він абсолютно чітко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожної гри він провадив у стані крайньої розлюченості, сприймаючи кожен блок чи підкат супротивників як особисту образу. Він був добрим гравцем, котрий і в свої юніорські, і в старші роки за опитуваннями тренерів потрапляв до складу уявної команди «зірок», і абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своїй прикрій вдачі… або клясти її. Він не отримував насолоди від футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.
Та, попри все це, він не почувався мерзотником. Він не почувався підлим. Він завжди сприймав себе як Джека Торренса, доброго насправді хлопця, якому лише треба колись навчитися долати власний норов, поки той не завів його в якусь халепу. Так само йому хотілося навчитися долати своє пияцтво. Але він був емоційним алкоголіком не меншою мірою, аніж фізичним, – поза всякими сумнівами, обидва були пов’язані разом десь глибоко всередині нього, там, куди й заглядати навряд чи схочеться. Для нього не мало великого значення, чи переплітаються десь докорінні причини, а чи вони роздільні, соціологічні вони чи психологічні. Йому доводилося мати справу з їх наслідками: прочуханками й побиттями від свого старого, тимчасовими виключеннями зі школи, намаганнями пояснити подерту шкільну форму сваркою на ігровому майданчику, а пізніше з похміллям, повільним розчиненням того клею, завдяки якому тримався купи його шлюб, самотнім велосипедним колесом, шпиці якого стирчать у небо, зламаною рукою Денні. І з Джорджем Гетфілдом, звичайно.
Йому здавалося, ніби він мимовіль встромив руку у Велике Осине Гніздо Життя. Сам образ був дешевим. Але на яскраву модельку реальності, як гадалося Джеку, той був придатним. У розпал літа він просунув руку крізь зогнилу ізоляційну прокладку, і тепер його долоню й цілком усю руку пожирав священний, праведний вогонь, руйнуючи свідомі думки, роблячи недійсною саму ідею цивілізованої поведінки. Чи може бодай хтось очікувати від вас поведінки мислячої людини, коли ви рукою напоролися на розжарені до червоності циганські голки? Чи можна очікувати від вас життя в любові з вашими найближчими і найдорожчими, коли розлючена бура хмара здійнялася з діри в тканині буття (та тканина здавалася вам такою безневинною) і цілить прямо на вас. Чи можна покладати на вас відповідальність за ваші дії, коли ви очманіло біжите по спадистому даху на висоті сімдесяти футів над землею, мчите, не знаючи куди, не пам’ятаючи, що ваші панічно спотикливі ноги можуть привести вас туди, де ви можете, просто перечепившись об ринву, пролетіти шкереберть сімдесят футів до своєї загибелі на бетоні внизу? Джек не вважав, що можна. Коли ви мимовіль встромили руку в осине гніздо, ви не уклали угоди з дияволом про відмову від власної цивілізованої сутності з її атрибутами – любов’ю, повагою і честю. Просто з вами так трапилося. Пасивно, без опору, ви перестали бути істотою розумною, а стали істотою з оголеними нервами; за п’ять веселих секунд ви перетворилися з людини з університетською освітою на виючу мавпу.
Він подумав про Джорджа Гетфілда.
Високий, розпатланий блондин, Джордж був майже визивно вродливим хлопцем. У своїх тісних, витертих джинсах і стовінгтонському спортивному светрі з безжурно закоченими по лікті рукавами, які демонстрували його засмаглі руки, той нагадував Джеку молодого Роберта Редфорда[93], і він сумнівався, щоб у Джорджа були якісь труднощі з укладанням до ліжка дівчат – не більші за ті, які мав десятьма роками раніше той іще молодий футбольний чорт Джек Торренс. Він міг би чесно сказати, що не відчував ревнощів до Джорджа, не заздрив його симпатичній зовнішності; фактично, він майже несвідомо почав убачати в Джорджі фізичну інкарнацію героя своєї п’єси Ґері Бенсона, що виступав прямою протилежністю похмурому, сутулому, старіючому Денкеру, який так сильно зненавидів Ґері. Але він сам, Джек Торренс, ніколи не мав щодо Джорджа таких почуттів. Якби мав, він про це знав би. Він був цього цілком певен.
На уроках Джордж сачкував. Футбольна і бейсбольна зірка Стовінгтону, він вибрав собі доволі необтяжливу навчальну програму і задовольнявся оцінками «С» й подеколи «B» з історії чи ботаніки. Він був запальним супротивником на полі, але вітруватим типом ледаща в класній кімнаті. Джеку знайомий був такий тип, здебільшого з часів власного навчання в середній школі і коледжі, аніж зі свого викладацького досвіду, що був поки що другорядним. Просто Джордж Гетфілд був бездумним качком. У класі він міг являти собою спокійну, пасивну фігуру, але коли прикладався потрібний набір стимулів до змагальності (як ті електроди до скронь Франкенштайнового монстра), він міг перетворитися на нищівну машину.
Якось у січні Джордж, разом з парою дюжин інших учнів, був спробував потрапити в дискусійну команду. Джекові він пояснив цілком відверто. Батько в нього юрист, спеціаліст з корпоративного права, й він хоче, щоби син пішов за його прикладом. Джордж, який не відчував палкого бажання робити бодай щось інше, з ним погодився. Оцінки він мав не найкращі, проте це ж, зрештою, була усього лиш підготовча школа і часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько міг потягнути за деякі ниточки. Власні атлетичні таланти Джорджа могли відкрити перед ним й інші двері. Але Браян Гетфілд гадав, що його син має потрапити до дискусійної команди. Це гарна практика, а заразом і те, на що звертають увагу приймальні ради юридичних закладів. Отже, Джордж почав брати участь у дискусіях, а наприкінці березня Джек виключив його з команди.
Під кінець тієї зими внутрішньокомандні дискусії вже розпалили вогник у змагальницькій душі Джорджа Гетфілда. Він став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицію «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалізацію марихуани, чи про відновлення смертної кари, чи про податкові знижки для розробників збіднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовності і був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиєму він боці, – рідкісна, як було відомо Джорджу, й цінована якість навіть серед диспутантів найвищого рівня. Душі істинного політичного авантюрника та істинного диспутанта недалеко відстоять одна від одної, і та й та азартно прагнуть власної користі. Ну, то й непогано.
Але Джордж Гетфілд заїкався.
Цей недолік аніскільки не проявлявся в класі, де Джордж завжди був спокійним і підібраним (хоч би він виконав своє домашнє завдання, хоч ні), і, звісно, цього не було помітно на стовінгтонських спортивних полях, де балакучість не вважається доблестю, а інколи тебе навіть можуть видалити з гри за зайві сперечання.
Коли Джордж сильно заводився під час дебатів, от тоді-то й виринала на поверхню його заїкуватість. Що дужче він збуджувався, то гірше ставало. А коли він відчував, що заганяє опонента в глухий кут, між його центрами мовлення й ротом угніжджувалося щось на кшталт розумової мисливської пропасниці, він міг навіть зовсім задубіти, а час за таймером збігав. На це було болісно дивитися.
«Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному містером Д-д-дорскі, є зас-с-старілими, про що с-с-свідчать нед-д-давні рі-і-ішення, п-п-под-д-дані у…»
Лунав дзвоник, і Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидів біля таймера. У такі моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.
Джек тримав Джорджа ще довго після того, як позбавився більшості очевидних зануд, сподіваючись, що той направиться. Йому запам’ятався один вечір, десь за тиждень перед тим, як він, згнітивши серце, рубонув по живому. Джордж затримався після того, як всі уже пішли, а тоді сердито заявив Джорджу:
– Ви п-п-перевели таймер наперед.
Джек підняв голову від паперів, які якраз засовував до портфеля:
– Джордже, що це ти таке говориш?
– Я н-н-не отримав цілком пок-к-кладені мені п-п-п’ять хвилин. Ви його перевели наперед. Я д-д-дивився на год-д-динник.
– Годинник і таймер можуть іти трохи в різнобій, Джордже, але я й пальцем не торкався того клятого таймера. Чесне скаутське.
– Т-т-торкалися!
Від агресивності Джорджа, невідступного «я-бороню-свої-права» у його погляді спалахнув власний норов Джека. Він уже два місяці, як не випив ані краплі, два довжезних місяці, тож був дражливим. Він зробив останнє зусилля себе стримати:
– Я тебе запевняю, Джордже, що не робив цього. Це все твоя заїкуватість. Ти маєш якесь уявлення, в чому її причина? У класі ти ж не заїкаєшся.
– Я н-н-не з-з-заїк-к-куватий!
– Тихіше.
– Ви хоч-ч-чете мене д-д-дістати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашій ч-ч-чортовій ком-м-манді!
– Тихіше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.
– Н-н-нахер ц-ц-це все!
– Джордже, якби ти зміг контролювати своє заїкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуєшся до кожного практичного заняття і добре орієнтуєшся в історії питання, отже, тебе рідко можна заскочити. Але все це не має значення, якщо ти не можеш контролювати своє…
– Я н-н-нік-к-коли н-н-не заїкався! – закричав він. – Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось ін-н-нший вів диск-к-кусійну к-к-команду, я б міг…
Джеків норов учергове потяг його на манівці.
– Джордже, з тебе ніколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право – це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорів і почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»
Раптом у нього спалахнуло обличчя, ні, не зі злості, а від сорому через власну жорстокість. Не дорослий чоловік стояв перед ним, а сімнадцятирічний хлопець, який стикнувся з першою у своєму житті поразкою і, можливо, питався єдино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.
Джордж кинув на нього останній, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупчені за ними слова:
– В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаєте… в-в-ви з-з-знаєте… з-з-з…
Щось нерозбірливо викрикнувши, він метнувся з кімнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загриміло в рамі. Джек залишився стояти там, відчуваючи, радше ніж чуючи, відлуння Джорджевих «адідасів» у порожньому холі. Усе ще в полоні власного норову й сорому за своє передражнювання Джорджевого заїкання, він спершу подумав з якоюсь хворобливою втіхою: це вперше в житті Джордж Гетфілд не зміг отримати того, що йому забажалося. Уперше пішло щось не так, і цьому не могли зарадити всі гроші його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообіцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларів і бонус на Різдво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калічній доріжці грамплатівки. А потім ту втіху просто поховало в соромі, і він уже почувався так, як після того коли зламав руку Денні.
«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».
Така нездорова радість з відступу Джорджа була більш характерною для Денкера в п’єсі, аніж для Джека Торренса, її автора.
«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»
Бо він знає що?
Що б він міг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидіти цього хлопця? Що в нього попереду лежить ціле майбуття? Що він зовнішньо трохи нагадує Роберта Редфорда і всі балачки між дівчатами припиняються, коли він, стрибаючи в басейні з трампліна, робить подвійне зворотне сальто? Що у європейський футбол і бейсбол він грає з тією природною грацією, якої неможливо навчитись?
Смішно. Абсолютно абсурдно. Він ні в чому не заздрив Джорджеві Гетфілду. Направду кажучи, нещасна заїкуватість Джорджа переживалася ним гірше, ніж самим Джорджем, бо з того дійсно міг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевів таймер наперед – а він цього, звісно ж, не робив, – це могло б трапитися через те, що йому разом з іншими членами команди було ніяково від старанної безпорадності Джорджа, вони страждали від цього так, як можна страждати, коли деякі зі слів своєї промови забуває доповідач на вечорі зустрічі випускників. Якби він перевів той таймер наперед, це могло трапитися хіба що… заради того, щоби милосердно покласти кінець Джорджевим стражданням.
Але він не переводив таймера наперед. Щодо цього він мав цілковиту певність.
За тиждень він виключив Джорджа і цього разу не втрачав самовладання. Усі крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень після того він посеред практичного заняття в його класі пішов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхідних книжок, які він залишив у багажнику, і там уздрів Джорджа: той укляк на одному коліні, довге біляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руці він тримав мисливський ніж. Він якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Задні колеса вже були почикрижені, і «жук» присів на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.
Джекові почервоніло в очах, він дуже мало що запам’ятав з сутички, яка за тим трапилася. Він пам’ятав дике гарчання, яке видавало, здається, його власне горло: «Гаразд, Джордже. Якщо тобі так подобається, то йди-но сюди, отримаєш кару».
Він пам’ятав, як Джордж поглянув угору, переляканий, заціпенілий. Як він промовив: «Містере Торренс…» – немов сподіваючись сказати, що це просто помилка, що, коли він тут опинився, шини вже були спущені, а він просто вичищав грязь з протекторів переднього колеса вістрям мисливського ножа, що він його випадково мав при собі і…
Джек, виставивши поперед себе кулаки, ринувся вперед, здається, він при тому посміхався. Проте певності щодо цього він не мав.
Останнє, що він запам’ятав, це як Джордж піднімає ніж зі словами: «Краще не наближайтесь…»
А далі вже була місіс Стронг, викладачка французької, яка тримала Джека за руки і з плачем кричала: «Припиніть, Джеку! Припиніть! Ви його вб’єте!»
Він, мружачись, роззирнувся навкруги. Мисливський ніж незагрозливо виблискував на асфальті за чотири ярди віддалік. «Фольксваген», його бідний, старий, пошарпаний «жук», ветеран багатьох диких опівнічних п’яних поїздок, сидів на трьох спущених лапах. На правому передньому крилі він побачив свіжий вибій, і там, посеред того вибою, було щось – чи то червона фарба, чи то кров. На якусь мить він збентежився, зринула думка
(господи-ісусе, еле, ми його таки збили)
з тієї, іншої ночі. Потім його очі перемістились на Джорджа: той, приголомшено кліпаючи очима, лежав на асфальті. Його дискусійна група висипала надвір, діти купчилися біля дверей, втупившись поглядами у Джорджа. На його обличчі видно було кров, яка натекла з голови, де серед волосся малася якась подряпина, схоже що невеличка, але кров текла у Джорджа ще й з вуха, а це не виключало можливості струсу мозку. Джордж зробив спробу підвестися, і Джек, рвучко звільнившись від місіс Стронг, рушив до нього. Джордж зіщулився.
Джек, поклавши долоні йому на груди, штовхнув Джорджа назад, на асфальт.
– Лежи тихо, – сказав він. – Не намагайся рухатись.
Він обернувся до місіс Стронг, яка з жахом дивилася на них обох:
– Підіть покличте шкільного лікаря, будь-ласка, місіс Стронг.
Вона розвернулася й мерщій кинулася в бік офісного корпусу. Аж тоді він подивився на свою дискусійну групу, він прямо дивився дітям в очі, бо знову став відповідальним, став цілком самим собою, а коли він був самим собою, не існувало добрішого парубка у всьому штаті Вермонт. Звісно ж, вони це знали.
– Зараз можете йти додому, – повідомив він їм спокійно. – Зустрінемося знову завтра.
Але на кінець тижня шестеро з його диспутантів вибули з команди, включно з двома першокласними, але це, звісно, не мало для нього великого значення, оскільки на тоді його вже було поінформовано, що він також вибуває з учителів.
Проте якось йому вдалося утриматися від пляшки, а це було вже неабищо, гадав він.
І він не мав ненависті до Джорджа Гетфілда. У цьому він був упевнений. Не він щось вдіяв, йому було заподіяно.
«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»
Але нічого він не знав. Нічого. Він готовий був присягтися перед престолом Господа Вседержителя так само, як присягнувся б, що перевів той таймер наперед не більше, ніж на одну хвилину. І то не через ненависть, а з жалості.
Дві оси мляво повзали по даху поряд з дірою в ізоляційній прокладці.
Він спостерігав за ними, допоки вони не розправили свої аеродинамічно непевні, але на диво ефективні крильця і важко дзиґонули геть між сонячне світло жовтня, мабуть чи не щоб ужалити когось іще. Бог визнав за потрібне дарувати їм жала, і Джек припускав, що вони просто мусять їх до когось застосовувати.
Скільки він тут просидів, дивлячись на цю діру з її неприємним сюрпризом усередині, ворушачи попіл старих гріхів? Він подивився собі на годинник. Майже півгодини.
Він опустився до краю даху, перекинув через нього одну ногу й шарудів там, поки його ступня на знайшла верхній щабель драбини, зразу нижче піддашка. Йому треба було сходити до реманентного сараю, де він на верхній полиці, подалі від Денні, був заховав димову шашку. Він її забере, знову підніметься нагору, і тоді вже вони отримають сюрприз. Тебе можуть вкусити, але й ти сам також можеш вкусити навзаєм. Він у це вірив щиро. За дві години відтепер це гніздо перетвориться всього лиш на жований папір, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його собі до кімнати – у Джека було таке в його кімнаті, коли він сам був малим, воно завжди ледь чутно припахало дров’яним димом і бензином. Денні може тримати його просто біля узголів’я свого ліжка. Шкоди йому від цього буде.
– Мені вже легше.
Звук власного голосу, що упевнено пролунав серед денної тиші, підбадьорив його, хоча він і не збирався щось промовляти вголос. Йому дійсно полегшало. Виявилося можливим перейти від інерційності до дієвості, щоби сприймати те, що тебе мало не зводило з розуму, як нейтральну цінність, яка викликає не більш як нерегулярний теоретичний інтерес. І якщо існувало місце, де це могло відбутися, воно було саме тут.
Він спустився по драбині, щоби взяти димову шашку. Буде їм кара. Вони заплатять за те, що його ужалили.
Розділ п’ятнадцятий. На передньому подвір’ї
Два тижні тому в нетрях реманентного складу Джек знайшов пофарбоване на біле величезне плетене крісло і притягнув його на ґанок, попри зауваження Венді, що це попросту найогидніша річ з усіх, які вона бачила у своєму житті. Він якраз сидів у цьому кріслі, насолоджуючись читанням книжки Е.Л. Доктороу «Ласкаво просимо до Важких Часів»[94], коли по під’їзній алеї заторохтів готельний пікап з його жінкою й сином.
Венді зупинила машину на розворотному майданчику, хвацько газонувши двигуном і зразу ж його вимкнувши. Єдиний задній вогник пікапа погас. Скидаючи оберти, двигун сердито побурчав і врешті зупинився. Джек підвівся зі свого крісла і подріботів донизу їх зустріти.
– Привіт, татку! – гукнув Денні і кинувся вгору по схилу. В одній руці він тримав якусь коробку. – Подивися, що мені купила мама!
Джек підхопив сина, двічі крутонувся, тримаючи його на руках, і сердечно поцілував в губи.
– Джек Торренс, Юджин О’Ніл свого покоління, американський Шекспір![95] – усміхаючись, проголосила Венді. – Яким вас вітром доля занесла у ці віддалені й високі гори?
– Несила вже було мені терпіти сонмища простолюду, міледі, – відповів він, хапаючи її в обійми. Вони поцілувалися. – Як вам подорожувалося?
– Дуже добре. Денні жалівся, що я його повсякчас смикаю, але я жодного разу не заглухла і… ой, Джеку, ти все там закінчив!
Вона дивилася на дах, і Денні теж перевів очі за її поглядом. Коли він побачив на західному крилі покрівлі «Оверлука» широкий клапоть свіжого ґонту світлішого зеленого кольору, ніж решта даху, лиця хлопчика торкнулася ледь помітна похмурість. Потім він опустив очі вниз, на коробку в своїх руках, і його обличчя знов прояснішало. Ночами його знов і знов у всій їх первісній виразності навідували ті картини, які йому був показав Тоні, але при сонячному світлі дня на них було легше не зважати.
– Поглянь, татуню, поглянь-но.
Джек взяв коробку з рук сина. То була модель машини, однієї з тих карикатур Великого Татуся Рота[96], щодо яких Денні колись виявляв велике захоплення. Цей екземпляр називався Лиховісним Ліловим Жуком, і на коробці був зображений великий пурпурний «фольксваген» з довгими задніми крилами-фарами від купе-кабріолета «кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, який скажено мчав по ґрунтовому треку. Крізь люк у даху «фольксвагена», вчепившись далеко внизу руками в кермо, стирчав велетенський бородавчатий монстр з виряченими очима, маніяцьким вищиром і в нацупленому задом наперед велетенському картузі якоїсь англійської гоночної команди.
Венді до нього посміхалася, і Джек їй підморгнув.
– Оце-то мені й подобається в тобі, доку, – сказав Джек, віддаючи коробку назад. – Твій смак тяжіє до всього стриманого, тверезого, меланхолійного. Воістину ти дитя мого лона.
– Мамуня сказала, що ти допоможеш мені її зібрати, тільки-но я зможу прочитати всю першу книжечку про Діка і Джейн[97].
– Тоді це мусить статися десь під кінець цього тижня, – сказав Джек. – А що ще є в цьому вашому гарненькому пікапі, мем?
– Ні-ні, – вхопила вона його за руку й потягла назад. – Не підглядати. Є там дещо для тебе. Ми з Денні це занесемо досередини. А ти можеш взяти молоко. Воно в кабіні, на підлозі.
– Ото і все, на що я тобі потрібен, – схлипнув Джек, ляскаючи себе долонею по лобі. – Просто тягловий кінь, звичайна худоба польова. Тягни сюди, тягни туди, тягни будь-куди.
– Просто затягніть молоко до кухні, містере.
– Це вже занадто, – скрикнув він і повалився на землю, а Денні стояв над ним і хихотів.
– Ану підводься, ти, бугаю, – ткнула його носком своєї кросівки Венді.
– Бачиш? – звернувся той до Денні, – вона мене назвала бугаєм. Ти свідок.
– Свідок, свідок! – радісно погодився Денні і з розгону перестрибнув свого розпростертого долі батька.
Джек сів.
– О, до речі, друзяко. У мене для тебе теж дещо є. Там, на ґанку, біля попільниці.
– А що там?
– Забув. Піди й подивися.
Джек підвівся, і вони вдвох з дружиною стояли, дивлячись, як Денні помчав угору по моріжку, а потім по ґанку, заразом перестрибуючи по дві сходинки. Він обійняв Венді за талію.
– Ти щаслива, бейбі?
Вона значуще подивилася на нього:
– Я зараз найщасливіша, відтоді як ми побралися.
– Це правда?
– Свята правда.
Він міцно обхопив її:
– Я тебе кохаю.
Вона пригорнула його навзаєм, зворушена. Ці слова ніколи не були дешевими у вустах Джека Торренса, вона могла б точно порахувати, скільки разів вона їх від нього чула, як до весілля, так і після, для цього їй вистачило би пальців на двох руках.
– Я тебе теж кохаю.
– Матусю, матусю, – схвильовано нагукував уже з ґанку Денні. – Іди-но подивися! Ого! Оце круть!
– Що там таке? – запитала в Джека Венді, уже коли вони, рука в руці, вирушили зі стоянки вгору.
– Забув, – відповів той.
– Ох, ти своє ще отримаєш, – штовхнула вона його ліктем у бік. – От сам побачиш.
– Я так і сподівався, що отримаю цієї ночі, – зауважив він, і вона розсміялася. Наступної миті він спитав: – А Денні щасливий, як ти гадаєш?
– Тобі краще знати. Це ж ти з ним провадиш вечорами довгі балачки перед сном.
– Та йдеться зазвичай про те, ким він хоче стати, коли виросте, або чи існує насправді Санта-Клаус. Схоже, на нього чекає велике розчарування. Гадаю, його старий приятель Скотт уже був устиг закласти основу для девальвації цієї фігури. А щодо «Оверлука», ні, він мені поки що майже нічого про нього не казав.
– Мені також, – відгукнулася вона. Вони вже долали сходи ґанку. – Але більшість часу він поводиться дуже тихо. І мені здається, що він схуд, Джеку, так-так, дійсно.
– Просто він росте.
Денні стояв до них спиною. Він щось роздивлявся на столі біля Джекового крісла, але Венді не було видно, що саме.
– Він тепер і не їсть, як слід. А колись же метав, як той паровий екскаватор. Пам’ятаєш, іще минулого року?
– Вони всі збавляють, – промовив він з сумнівом. – Здається, я про це читав у Спока[98]. От виповниться йому сім, почне знову молотити двома виделками одночасно.
Вони зупинилися на верхній сходинці.
– А ще він багато сил віддає тим читанкам, – сказала вона. – Я розумію, він хоче навчитися, щоби порадувати нас… тебе тобто, – додала вона мимохіть.
– Себе порадувати, перш за все, – уточнив Джек. – Я його зовсім до цього не примушував. Фактично, я не бажав би, аби він витрачав на це так багато сил.
– Як ти гадаєш, дурна я буду, якщо запишу його на медогляд? Там, у Сайдвіндері, є лікар загальної практики, молодий чоловік, судячи з того, що мені розказувала касирка в супермаркеті…
– Трохи нервуєш через наближення снігопаду, чи не так?
Вона знизала плечима:
– Мабуть. Якщо ти вважаєш, що це дурня…
– Ні, не вважаю. Фактично, можеш записати нас усіх трьох. Отримаємо відмінні медичні довідки і тоді зможемо спокійно спати ночами.
– Я сьогодні ж нас запишу, – сказала вона.
– Ма! Подивися, мамуню!
Син підбіг до неї з якоюсь великою сірою річчю в руках, і на одну жахливо-кумедну секунду Венді здалося, що то мозок. Побачивши ж, чим воно є насправді, вона інстинктивно відсахнулася.
Джек обхопив її однією рукою:
– Усе гаразд. Тутешніх мешканців, котрі не відлетіли геть, було витрушено. Я використав димову шашку.
Вона дивилася на велике осине гніздо в руках свого сина, але не торкалась його.
– Ти певен, що воно безпечне?
– Цілком. У мене було таке, коли я був малим. Мені його тато подарував. Денні, хочеш віднести його до своєї кімнати?
– Йо! Зараз же!
Хлопчик розвернувся й метнувся крізь двостулкові двері. Вони чули приглушений тупіт його ніг по головних сходах.
– Отже, там, нагорі, були оси? – спитала вона. – Тебе вжалило?
– Де моє «Пурпурове серце»? – перепитав він, виставляючи напоказ пальця[99].
Пухлина вже почала спадати, але Венді достатньо над нею поохкала і навіть ніжно її цьомкнула.
– А жало ти витяг?
– Оси не залишають жала. То бджоли. У тих жала з зазублинами. А в ос жала гладенькі. Оце-то й робить їх такими небезпечними. Вони можуть жалити знову і знову.
– Джеку, ти цілком певний, що йому безпечно тримати в себе те гніздо?
– Я виконав усі інструкції щодо тієї шашки. Та штука гарантовано вбиває геть усіх комах протягом двох годин, а сама потім безслідно випаровується.
– Я їх ненавиджу, – сказала вона.
– Кого… ос?
– Усіх, хто кусаються, – відповіла вона. Її долоні зімкнулись на ліктях, руки навхрест лягли їй на груди.
– Я теж, – сказав він і обійняв її.
Розділ шістнадцятий. Денні
Венді чула, як далі по коридору, у спальні, принесена знизу Джеком друкарська машинка то вибухово оживає секунд на тридцять, то замовкає на пару хвилин, щоби потім знову видати коротку чергу. Немов слухаєш кулеметну стрілянину з якогось оточеного доту. Для її вух це звучало музикою; Джек не творив так наполегливо від другого року їхнього шлюбу, коли він написав оте оповідання, яке потім придбав «Ескваєр». Він казав, що, на його думку, п’єсу хоч так, хоч сяк, а буде закінчено під кінець цього року і тоді він візьметься до чогось нового. Казав, що його не хвилює, чи викличе бодай-якийсь ажіотаж «Маленька школа», коли Філліс показуватиме її там і там, не хвилює, якщо п’єса кане в забуття, не залишивши по собі й сліду, і всьому цьому Венді вірила також. Уже сам процес його писання подавав їй надзвичайну надію, і не тому, що вона очікувала чогось неймовірного від цієї п’єси, а тому, що таким чином її чоловік начебто поволі причиняв гігантські двері кімнати, повної монстрів. Він уже доволі довгенько налягав плечем на ці двері, і ось вони врешті гойднулися, щоби зачинитися.
Кожний натиснутий ним клавіш причиняв їх щільніше.
– Поглянь, Джеку, поглянь.
Денні сидів нахилений над першою з тих п’яти пошарпаних читанок, що їх Джек був відкопав, нещадно відкидаючи нарите, у незліченних секонд-генд-книгарнях Боулдера. Вони мусили піднести Денні зразу до рівня читання другокласника, що, як вона про те сказала Джекові, здається їй надто амбіційною програмою. Син у них розумненький, вони це знали, але помилковим було б підпихувати його вперед занадто швидко. Джек погодився. Жодного пхання не застосовуватиметься. Але якщо дитина сприйматиме все на льоту, вони до цього будуть готовими. І тепер вона загадувалася, а чи не виявиться Джек і тут неправим?
Скидалося на те, що підготовлений чотирма роками «Сезам-стрит» і трьома роками «Електричної компанії»[100], Денні вловлює все ледь не з лячною швидкістю. Це її непокоїло. На полиці вгорі лежали планер і детекторний радіоприймач Денні, а він занурювався в ці невинні книжечки так, ніби від навчання читання залежало його життя. В інтимному і затишному світлі довгошийої лампи, яку вони поставили в його кімнаті, маленьке личко сина виглядало більш напруженим і блідішим, аніж їй це могло подобатися. Він ставився до всього дуже серйозно: як до читання, так і до тих вправ, що їх цілими аркушами для нього складав тато. Зображення яблука і груші. Внизу великими друкованими літерами акуратним почерком Джека написано слово яблуко. Обведи колом правильну картинку – ту, яка відповідає цьому слову. І їхній син вдивлявся, переводячи погляд з картинок на слово, губи його ворушилися, вимовляючи, а насправді з потом вичавлюючи з себе це слово. І от він уже вміє затиснутим у пухкенькому кулачку товстелезним червоним олівцем самостійно написати майже три дюжини слів.
Палець Денні повільно сунувся вздовж слів у читанці. Над текстом містилася напівзабута Венді картинка, яка нагадала їй часи власного навчання в початковій школі дев’ятнадцять років тому. Хлопчик, що регоче, з кучерявим каштановим волоссям. Дівчинка в короткій сукенці, з білявими локонами, зі стрибалкою в одній руці. Грайливий песик біжить за великим червоним гумовим м’ячем. Знайома першокласникам трійця. Дік, Джейн і Джип.
– Дивися, біжить Джип, – повільно читав Денні. – Біжи, Джипе, біжи, біжи. – Він зробив паузу, посунувши палець на рядок нижче. – Дивися… – Він нахилився ще нижче, вже мало не торкаючись носом сторінки. – Дивися…
– Не так близько, доку, – промовила м’яко Венді. – Так можна зіпсувати собі очі. Так…
– Не підказуй мені! – різко скинувся він. Голос стривожений. – Не підказуй мені, мамуню. Я сам впораюсь!
– Гаразд, любий, – погодилася вона. – Але це не має великого значення. Справді, не має.
Не зважаючи, Денні нахилився знову. На його обличчі був той вираз, який зазвичай можна побачити під час вступних іспитів в актовому залі будь-якого коледжу. Їй це подобалося дедалі менше й менше.
– Дивися… ме. Ме. ’. Я. Че. Дивися, ме-ме-я-че? М’яч! – Раптова переможність. Шаленість. Ця шаленість в його голосі її лякала. – Дивися, м’яч!
– Так, правильно, – сказала вона. – Любий, я гадаю, на сьогодні вже достатньо.
– Ще пару сторінок, мамуню? Будь ласочка?
– Ні, доку, – вона рішуче закрила книжечку в червоній обкладинці. – Пора до ліжка.
– Будь ласочка?
– Не дратуй мене, Денні. Матуся втомилася.
– Гаразд, – проте він так само пожадливо дивився на читанку.
– Піди поцілуй батька, а тоді вмийся. Не забудь почистити зуби.
– Йо.
Він побрів, зсутулений маленький хлопчик у піжамних колготках і просторому фланелевому светрі з футбольним м’ячем спереду і написом ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ на спині[101].
Замовкла машинка Джека, і вона почула сердечне «цмок»: «На добраніч, татку».
– Доброї ночі, доку. Як просуваються твої справи?
– Добре. Матуся змусила мене зупинитися.
– Матуся права. Уже перейшло за пів на дев’яту. Ти до ванної?
– Йо.
– Добре. Бо в тебе вже картоплиння з вух росте. І цибуля, і морква, і часник, і…
Гиготіння Денні віддалилося, а потім обірвалося, рішуче пристукнуте дверима ванної кімнати. Джек з Венді не дотримувалися у власних туалетних відправах якоїсь потайливості, але Денні у ванній волів приватності. Ще одна ознака – а вони множилися безперервно, – що поряд з ними інша людина, а не просто перезнятий через копірку двійник когось з них чи комбінація їх обох. Від цього їй було трохи сумно. Колись її дитина стане для неї чужинцем і вона стане для нього чужою… але не такою чужинкою, якою стала для неї її власна матір. Благаю, Господи, нехай у нас так не станеться. Дозволь йому вирости й не перестати любити свою матір.
Джекова машинка знову розпочала свою хаотичну стрілянину.
Залишившись сидіти на стільці поряд зі столиком, за яким читав Денні, вона блукала очима по його кімнаті. Крило планера було дбайливо полагоджено. Великий стіл сина було захаращено стосами книжок-картинок і книжок-розмальовок, старих коміксів про Людину-Павука з напіввідірваними обкладинками, «Крайолами» й навалених безладною купою «Брусків Лінкольна»[102]. Модель «фольксвагена», обережно поставлена поверх цих дрібніших речей, спочивала з усе ще недоторканою целофановою обгорткою. Син з батьком почнуть її складати разом завтра ввечері або ввечері наступного дня, якщо Денні продовжуватиме в тому ж темпі, але аж ніяк не наприкінці тижня. Акуратно пришпилені до стін, там висіли його картинки з Вінні-Пухом, Іа-Іа та Кристофером Робіном, котрим, як вона гадала, доволі скоро на зміну прийдуть плакати й фотографії обкурених рок-співаків. Від невинності до досвіду[103]. Людська природа, бейбі. Хапай і гарчи. І їй так само від усього цього було сумно. Наступного року він уже піде до школи і вона втратить щонайменше половину його, а може, й більше, на користь його друзів. Якийсь час вони з Джеком намагалися зачати ще одну дитину, коли, як їм здавалося, справи у Стовінгтоні йшли добре, але тепер вона знову була на пігулках. Усе таке непевне. Бозна, де вони можуть опинитися через дев’ять місяців.
Її погляд упав на осине гніздо.
Воно займало най-найпочесніше місце в кімнаті Денні, покоячись на великій пластиковій тарелі на тім столику, що стояв біля його ліжка. Їй воно не подобалося, нехай навіть і порожнє. Їй невиразно майнуло, а раптом там можуть бути мікроби, вона подумала було спитати у Джека, але потім вирішила, що той її висміє. Але завтра вона спитає про це в лікаря, якщо їй трапиться момент, коли в кабінеті не буде Джека. Їй було гидко від самої лиш думки про те, що ця вибудована з жуйки і слини безлічі чужорідних істот річ лежить за якийсь фут від голови її сплячого сина.
У ванній усе ще шуміла вода, тож вона підвелася й пішла до великої спальні подивитися, чи там усе гаразд. Джек не підняв голови; занурений у створюваний ним світ, він тупився очима в машинку, в його зубах стирчала сигарета з закушеним фільтром.
Вона легенько постукала в зачинені двері ванної кімнати.
– З тобою все гаразд, доку? Ти там не заснув?
Без відповіді.
– Денні?
Без відповіді. Вона спробувала двері. Вони були замкнені.
– Денні?
Вона вже почала непокоїтися. Тривожила відсутність будь-яких звуків, окрім рівномірного шуму текучої води.
– Денні? Відчини двері, любий.
Без відповіді.
– Денні!
– Заради Бога, Венді, невже ти збираєшся цілу ніч гатити в ті двері?
– Денні замкнувся у ванній і не відповідає мені!
Джек обійшов кругом столу, вигляд мав роздратований. Він стукнув у двері раз, сильно.
– Відкривай, Денні. Досить гратися.
Без відповіді.
Джек постукав сильніше.
– Припини дуркувати, доку. Спати, значить час спати. Якщо зараз же не відчиниш, нашльопаю.
«Він ледь стримує свій норов», – подумала вона і ще дужче злякалася. Навіть сердячись, він жодного разу не торкнувся Денні після того вечора два роки тому, але цієї миті голос у нього прозвучав достатньо сердито, щоби дійшло до такого.
– Денні, любий… – почала вона.
Без відповіді. Тільки шум води.
– Денні, якщо ти змусиш мене виламати цей замок, я тобі гарантую, що цю ніч спати тобі доведеться на животі, – пригрозив Джек.
Нічого.
– Ламай, – сказала вона, і раптом їй стало важко говорити. – Швидше.
Він задер ногу і сильно вгатив ступнею в двері, правіше ручки. Замок там був кволий; він піддався тієї ж миті, і двері розчахнулися, вдарившись об кахляну стіну ванної й відскочивши півшляху назад.
– Денні! – не своїм голосом закричала вона.
Відкрита на повну потужність вода бігла в раковину. Поряд з нею тюбик «Креста» з відкрученим ковпачком[104]. Поодаль, на краю ванни сидів Денні з безвільно затиснутою в лівому кулачку зубною щіткою, з губами, вкритими тонким шаром пастової піни. Він, немов у трансі, вдивлявся у дзеркало на дверцятах аптечної шафки, яка висіла над умивальником. На його обличчі застиг вираз отупілого жаху, і спершу вона подумала, що в нього якийсь епілептичний припадок, що він проковтнув язик.
– Денні!
Денні не відповів. З його горла виходили утробні звуки.
Потім її штурхонуло вбік з такою силою, що вона врізалася у вішак для рушників, і перед хлопчиком укляк на колінах Джек.
– Денні, – покликав він. – Денні, Денні! – клацнув він пальцями перед порожніми очима сина.
– А-аякже, – промовив Денні. – Турнірна гра. Удар. Нррр…
– Денні…
– Роук! – вимовив Денні раптом глибоким, майже чоловічим голосом. – Роук. Удар. Молоток для роуку… має дві головки. Гаааааа…
– Ох, Джеку, Боже мій, що з ним трапилося?
Джек ухопив хлопчика під лікті й сильно струсонув. Голова Денні безвільно відкотилася назад, а потім сіпнулася вперед, наче повітряна кулька на патичку.
– Роук. Удар. Арак.
Джек знову його струсонув, і очі Денні раптом прояснішали. Зубна щітка вислизнула в нього з руки, з тихеньким «клац» упавши на підлогу.
– Що? – спитав він, роззираючись довкола. Він побачив перед собою батька на колінах і Венді, яка стояла під стіною. – Що? – знову перепитав Денні зі зростаючою тривогою. – Щ-щ-що т-т-трап-п-п…
– Не заїкайся! – раптом заволав просто йому в обличчя Джек. Нажаханий Денні скрикнув, тільце його напружилося, намагаючись вирватися від батька, а потім він вдарився в сльози. Джек, шокований, притягнув його до себе. – Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Не плач. Я вибачаюся. Усе гаразд.
Вода безперестанно текла в умивальник, і Венді відчула, ніби вона раптом вступила в якийсь тоскний кошмар, де час потік назад, назад до того часу, коли її п’яний чоловік зламав її синові руку, а потім скиглив над ним майже цими ж самими словами.
Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Так жаль.
Вона підскочила до них, якось вихопила Денні з обіймів Джека (помітивши на його обличчі вираз сердитого докору, але лише занотувала його подумки для пізнішого обмірковування) і підняла сина на руки. Вона понесла його до маленької спальні, Денні вчепився руками за її шию, Джек плентався позаду них.
Вона сіла на ліжко Денні й колихала сина туди-сюди, заспокоюючи його безсенсовими словами, повторюючи їх знову і знову. Вона поглянула вгору, на Джека, і тепер у його очах була тільки занепокоєність. Він запитально звів вгору брови. Вона легенько похитала головою.
– Денні, – зашепотіла вона. – Денні, Денні, Денні, ’се гаразд, доку, ’се добре.
Врешті-решт Денні затих, лише слабенько тремтячи в її обіймах. Проте заговорив він найперше до Джека, який сидів тепер поряд з ними на ліжку, і вона відчула слабенький укол того давнього болю
(спершу до нього, і завше так було, що він найперше)
ревнощів. Джек на нього кричав, вона його втішила, та все одно саме до батька заговорив Денні:
– Я вибачаюся, якщо зробив щось погане.
– Нема за що вибачатися, доку, – скуйовдив йому волосся Джек. – Що там збіса таке трапилося?
Денні повільно, задивовано похитав головою:
– Я… я не знаю. Чому ти закричав, щоби я перестав заїкатися, тату? Я не заїкаюся.
– Звичайно ж, ні, – сердечно підтвердив Джек, проте немов якийсь холодний палець торкнувся серця Венді. На Джеку раптом відбився переляк, ніби щойно перед ним промайнув якийсь привид з минулого.
– Щось про таймер… – промурмотів Денні.
– Що? – подався вперед Джек, аж Денні здригнувся, зіщулившись у неї на руках.
– Джеку, ти лякаєш його, – сказала вона, і то високим голосом, осудливо. Їй раптом дійшло, що вони тут усі налякані. Але чим?
– Не знаю, я не знаю, – проказував Денні батькові. – Що… що я сказав, тату?
– Нічого, – промурмотів Джек. Витягши із задньої кишені хустинку, він витер нею собі губи. Венді на мить знову охопило те нудотне почуття, ніби час біжить у зворотному напрямку. То був надто пам’ятний його жест з пияцьких часів.
– Чому ти замкнув двері, Денні? – спитала вона лагідно. – Навіщо ти це зробив?
– Тоні, – промовив він. – Тоні мені сказав так зробити.
Вони обмінялися поглядами над його головою.
– А Тоні сказав навіщо? – запитав Джек стиха.
– Я чистив зуби і думав про своє читання, – почав Денні. – Дуже сильно думав. І… і я побачив Тоні у дзеркалі. Він сказав, що мусить знову мені показати.
– Ти маєш на увазі, що він стояв позаду тебе? – спитала Венді.
– Ні, він був у самому дзеркалі, – на цьому Денні особливо наголосив. – Глибоко всередині нього. А потім я пройшов крізь дзеркало. Наступне, що я пам’ятаю, це як тато мене трусить і як я подумав, що знову зробив щось погане.
Джек шарпнувся, немов його вдарили.
– Ні, доку, – промовив він стиха.
– Тоні велів тобі замкнути двері? – спитала Венді, гладячи сина по голові.
– Так.
– А що він хотів тобі показати?
Денні напружився в неї на руках так, ніби м’язи в його тільці перетворилися на щось подібне до рояльних струн.
– Я не пам’ятаю, – відповів він розпачливо. – Не пам’ятаю я. Не розпитуйте мене. Я… я не пам’ятаю нічого!
– Шшш, – стривожилась Венді. Вона знову почала його колисати. – Якщо не пам’ятаєш, то й гаразд, любий. Авжеж.
Денні врешті-решт знову почав розслаблятися.
– Хочеш, я ще побуду тут з тобою? Почитаю тобі щось?
– Ні. Тільки нічник, – він подивився несміливо на батька. – А ти залишися, тату? На хвилиночку?
– Авжеж, доку.
Венді зітхнула:
– Я буду у вітальні, Джеку.
– Гаразд.
Вона підвелася, дивлячись, як Денні сковзнув під ковдру. Син здався їй дуже крихітним.
– Ти певен, що з тобою все гаразд, Денні?
– Я в порядку. Тільки ввімкни Снупі, мамо.
– Авжеж.
Вона ввімкнула нічник, що зображував Снупі, який міцно спить на дашку своєї собачої будки[105]. Денні ніколи не потребував нічника, допоки вони не переїхали в «Оверлук», а щойно це трапилося, як він наполегливо його зажадав. Вона вимкнула велику лампу і знову подивилася на них, маленьке біле коло обличчя Денні й Джекове понад ним. На мить вона завагалася,
(«а потім я пройшов крізь дзеркало»)
а потім тихо їх полишила.
– Ти сонний? – спитав Джек, змахуючи Денні волосся з лоба.
– Йо.
– Хочеш попити водички?
– Ні…
П’ять хвилин панувала тиша. Денні так само лежав під рукою батька. Гадаючи, що той заснув, Джек уже було зібрався підвестися і тихо піти, аж раптом Денні на грані сну промовив:
– Роук.
Джек обернувся, аж в душі йому похололо.
– Денні?..
– Ти ніколи не кривдитимеш маму, правда, тату?
– Ні.
– І мене?
– Ні.
Знову тиша, тягуча.
– Тату?
– Що?
– Приходив Тоні і розповів мені про роук.
– Справді, доку? І що вів розповів?
– Я небагато пам’ятаю. Лише, що він казав, що в ньому подачі. Як у бейсболі. Хіба не смішно?
– Так, – серце тупо колотилося в Джекових грудях. Звідки, на бога, хлопчик міг дізнатися про таку особливість? У роук грають через подачі, але не як у бейсболі, а як у крикеті.
– Тату?.. – він уже майже зовсім спав.
– Що?
– Що таке «арак»?
– Аргак? – на слух, ніби щось таке, з чим індіанець виходить не стежку війни.
Тиша.
– Агов, доку?
Але Денні спав, дихаючи довгими, повільними хвилями. Джек хвилинку посидів, дивлячись униз, на сина, і припливна хвиля любові омила його зсередини. Чому він так був накричав на нього? Для хлопчика було цілком нормальним трішечки заїкатися. Він якраз вибирався з запаморочення чи якогось трансового стану, і заїкання за таких обставин було абсолютно нормальним явищем. Абсолютно. І зовсім він не промовляв слова таймер. Там було щось інше, якась нісенітниця, дурниця.
Звідки він дізнався, що в роук грають через подачі? Хіба що хтось йому розповів? Уллман? Хеллоран?
Він подивився вниз, на свої руки. Вони були міцно стиснуті в щільні, напружені кулаки,
(«боже як мені потрібно випити»)
і нігті вп’ялися йому в долоні, немов невеличкі тавра.
– Я люблю тебе, Денні, – прошепотів він. – Знає Бог, як люблю.
Він полишив кімнату. Знову ця його нестриманість, нехай ненадовго, але достатньо, аби відчути нудоту і страх. Алкоголь притупив би це відчуття. Притупив би це
(щось про таймер)
і все інше. Не було помилки щодо тих слів. Жодної. Кожне з них прозвучало чисто, як дзвіночок. Він затримався в коридорі, задивлений у минуле, і машинально витер собі губи хустинкою.
* * *
У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.
– Є гарячка?
– Ні, – вона поцілувала сина в щоку.
– Слава Богу, ти записалася до лікаря, – сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. – Гадаєш, цей парубок знає свою справу?
– Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.
– Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.
– Ні.
– Розумію, – сказав Джек, обіймаючи її рукою, – що ти відчуваєш.
– Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.
– Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.
– Якби ти приїхав…
– Без цієї роботи нам погибель, – відповів він просто. – Ти сама це розумієш.
Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.
– Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами обома. Сорок миль від глушини.
– Я кохаю тебе, – сказала вона. – А Денні тебе любить ще дужче, якщо таке взагалі можливе. Йому б це краяло серце, Джеку. І так воно й буде, якщо ти відішлеш нас геть.
– Не треба про це такими словами.
– Якщо лікар скаже, що там щось зле, я пошукаю собі роботу в Сайдвіндері, – сказала вона. – Якщо не знайду в Сайдвіндері, ми з Денні поїдемо до Боулдера. Додому до матері я не можу їхати, Джеку. Не на тих умовах. Не питай мене. Я… я просто не можу.
– Схоже, що я второпав. Піддай духу. Можливо, там нічого нема.
– Можливо.
– Візит призначено на другу?
– Так.
– Давай залишимо двері спальні прочиненими, Венді.
– Я так і хотіла. Але гадаю, він тепер уже спатиме до ранку.
Але він не спав.
Гах… Гах… гахгахГАХГАХ…
Він тікав від цього нищівного, лункого гахкання кривулястими, заплутаними коридорами, його босі ступні шурхотіли по високому ворсу синьо-чорних джунглів. Кожного разу, як він чув удар роукового молотка в стіну десь позаду нього, йому хотілося вголос закричати. Але він не мусив. Він не мусив. Крик його викриє, а тоді
(тоді АРАК)
(«Виходь сюди і отримай свою кару, ти, курв’ячий плаксію!»)
Ой, він чує, що хазяїн цього голосу наближається, йде по нього, женеться, мов той тигр у синьо-чорних джунглях. Людожер.
(«Виходь сюди, ти, малий сучий потрух!»)
Якби ж то він зумів дістатися сходів донизу, якби йому вдалося вибратися з цього третього поверху, з ним усе могло би бути гаразд. Бодай ліфтом. Якби він зумів пригадати забуте. Але було темно, і в своєму переляку він зовсім втратив напрямок. Він завернув в один коридор, потім в інший, серце пекучим шматком криги підстрибувало йому просто до рота, жахаючись, що кожний наступний поворот у цих коридорах може привести його лицем до лиця з тим тигром у людській подобі.
Те гахкання лунало вже зразу позаду нього, і ті жахливі хриплі волання.
Той посвист молотка, який краяв повітря,
(роук… удар… роук… удар… АРАК)
перед тим як вгатити у стіну. Тихе шурхотіння ніг по цьому джунглевому килиму. Паніка прискала йому в роті гірким соком.
(Ти згадаєш про те, що буде забуте… та чи зуміє він? Та що ж воно?)
Він вирвався з-за чергового повороту і з повзучим, всеохопним жахом побачив, що опинився в глухому куті. З трьох боків на нього супилися замкнені двері. Західне крило. Він потрапив у західне крило, а знадвору чулося виття й скиглення бурі, темна глотка якої немов давилася власним снігом.
Він притулився спиною до стіни, тепер уже ридаючи від жаху, серце його калаталося, як у кролика, що спіймався в тенета. Коли його спина торкнулася світло-блакитних шовковистих шпалер з тисненим візерунком з хвилястих ліній, ноги його зрадили і він повалився на килим, розкинувши руки серед джунглів з ліан і в’юнких лоз, ротом йому зі свистом входило й виходило повітря.
Гучніше. Гучніше.
Там, у коридорі, тигр, і тепер той тигр уже просто за рогом, він так само роздратовано, пронизливо волає у своїй божевільній люті, гатить роуковий молоток, бо цей тигр ходить на двох ногах і він…
Він прокинувся, раптом захлинувшись власним вдихом, сидячи прямо в ліжку, очі широко розплющені, втуплені в пітьму, з руками, схрещеними перед обличчям.
Щось у нього на долоні. Повзе.
Оси. Їх троє.
І тут вони його вжалили, як здалося, вони уп’ялися всі одночасно, і тоді всі видіння розсипалися й ринули на нього темною лавою і він почав верещати ув темряву, а оси, вчепившись у його ліву долоню, жалили ще і ще.
Спалахнуло світло, і там стояв тато, в трусах, з палаючими очима. Поза ним мама, сонна і перелякана.
– Приберіть їх з мене! – верещав Денні.
– Ох ти ж, Боже мій, – мовив Джек. Він уздрів.
– Джеку, що з ним трапилося? Щось погане?
Він не відповів. Він кинувся до ліжка, підхопив подушку Денні і ляснув того нею по лівій руці, що вже напухала. І ще. І ще. Венді побачила, ніби якісь комахи з дзижчанням незграбно здіймаються вгору.
– Візьми журнал якийсь! – крикнув він їй через плече. – Убивай їх!
– Оси? – спитала вона і на мить омертвіла, майже відчужена через усвідомлення. Далі контакти в її мозку возз’єдналися і до емоцій долучилося розуміння.
– Оси, о Господи, Джеку, ти ж казав…
– Замовч нахер, просто вбивай їх! – проревів він. – Роби мерщій, що тобі сказано!
Одна з них сіла на читальний столик Денні. Венді вхопила зі стола якусь книжку-розмальовку і ляснула нею по осі. Залишився гидотний коричневий мазок.
– Там інша, на шторі, – казав він, пробігаючи повз неї до дверей з Денні на руках.
Він приніс хлопчика в їхню спальню і поклав на їхнє імпровізоване двоспальне ліжко, на половину Венді.
– Полеж поки що тут, Денні. Не повертайся туди, поки я тобі не скажу. Зрозуміло?
З розпухлим, мокрим від сліз обличчям, Денні кивнув.
– Ти в мене хоробрий хлопчик.
Джек кинувся бігом по коридору до сходів. Позаду себе він почув, як двічі ляснула книжка-розмальовка, а потім болісно скрикнула його дружина. Він не стишив бігу, а натомість, перестрибуючи за раз по дві сходинки, помчав униз, у затемнений вестибюль. Через Уллманів офіс він рушив до кухні, з усією силою вдарившись стегном об кут Уллманового дубового стола, але ледь зауваживши це. Ляснувши по вмикачу верхнього світла, він кинувся до раковини. Вимитий після вечері посуд усе ще громадився у сушарці, де його залишила стікати Венді. Він схопив згори велику миску «Пірекс». Якесь блюдо впало на підлогу, вибухнувши друзками. Не звертаючи уваги, він розвернувся і побіг назад, через офіс і вгору сходами.
Венді, важко дихаючи, стояла з зовнішнього боку дверей Денні. Обличчя в неї було кольору лляної скатертини. Очі застигло блищали; змокріле волосся прилипало їй до шиї.
– Я їх усіх дістала, – відсутнім голосом сказала вона, – але одна мене вжалила. Джеку, ти ж казав, що вони усі мертві, – вона почала плакати.
Він без слів прослизнув повз неї і заніс миску над гніздом біля ліжка Денні. У ньому було тихо. Принаймні, зовні. Він накрив гніздо мискою.
– Отак, – промовив він. – Ходімо.
Вони пішли до своєї спальні.
– Де тебе вкусило? – запитав він.
– У… у зап’ястя.
– Нумо подивимося.
Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.
– У тебе нема алергії на їх укуси? – спитав він. – Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.
– Ні, – сказала вона вже спокійніше. – Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.
Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.
– Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.
– Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.
Він показав, і Венді простогнала:
– Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!
Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.
– Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, – сказав він.
Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.
– От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?
– Звісно, – відповів Денні. – А навіщо ти хочеш фотографувати?
– Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.
З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.
– Це не боляче, любий, – промовила вона, знімаючи кришечку.
Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.
– Трохи пече? – запитала вона.
– Ні. Навпаки краще.
– А тепер оце. Розжуй їх.
Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.
– А не забагато аспірину? – спитав Джек.
– Укусів надто багато, – сердито огризнулася вона. – Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.
– Одну хвилиночку.
Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].
– Джеку, що це ти таке робиш? – запитала вона дещо істерично.
– Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, – поважно пояснив Денні, – а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?
– Правильно, – підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. – Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.
– Що це ти таке плетеш? – Венді уже мало не кричала.
– Я тобі поясню що, – сказав він. – Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?
– Ох, – зітхнула вона знічено.
Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.
Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:
– Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?
– Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, – відповів Джек. – Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.
– Дається взнаки? Що ти маєш…
– Кома. Або судоми.
– Ох. Господи-Ісусе, – ухопивши собі лікті в чашечки долонь, вона зіщулилася з блідим і виснаженим виглядом.
– Як ти почуваєшся, синку? Як гадаєш, ти зможеш заснути?
Денні кліпнув очима. Той кошмар у його пам’яті вже вицвів до безбарвного, розмитого тла, але його переляк ще не минув.
– Якщо мені можна поспати з вами.
– Звичайно, – сказала Венді. – Ох, любий, мені так жаль.
– Усе гаразд, мамуню.
Вона знову почала плакати, і Джек поклав руку їй на плечі.
– Венді, присягаюся, я все робив за інструкцією.
– Ти позбавишся того гнізда вранці? Добре?
– Звісно, аякже.
Вони всі втрьох забралися до постелі, і Джек уже було зібрався вимкнути над ліжком світло, та раптом застиг, а потім і відкинув ковдру.
– Треба сфотографувати також і гніздо.
– І повертайся назад відразу.
– Авжеж.
Він пішов до комода, дістав камеру й останній флеш-кубик і зімкнутими в колечко великим та вказівним пальцями показав Денні «окей». Денні усміхнувся і здоровою рукою показав у відповідь той же знак.
«Путній хлопець, – думав Джек, йдучи коридором до спальні сина. – Так, і навіть більш за те».
Верхнє світло там так і горіло. Джек рушив до ліжка, а коли поглянув на столик поряд з ліжком, йому поповзли мурашки по тілу, немов обтягнутому гусячою шкірою. Короткі волосинки на шиї наїжачилися вертикально, стали колькими.
Крізь прозору миску «Пірекс» майже не видно було самого гнізда. Внутрішня поверхня скла кишіла осами. Важко було сказати, скільки їх там. З півсотні, щонайменше. А може, й сотня.
Серце повільно гупало йому в грудях, він зробив знімки і поклав камеру, чекаючи, поки вони проявляться. Він витер собі губи долонею. Єдина думка знову і знову крутилася в його голові, відлунюючи
(«Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову»)
ледь не забобонним жахом. Вони повернулися. Він убив ос, але ось вони, повернулися.
У голові йому пролунав його власний крик у заплакане обличчя сина: «Не заїкайся!»
Він знову втер собі губи.
Він пішов до письмового стола Денні і, порившись там у шухлядах, знайшов величеньку гру-головоломку з оргалітовою підставкою. З цією дощечкою він підійшов до приліжкового столика й обережно пересунув на неї миску з гніздом. Оси сердито дзижчали всередині своєї в’язниці. А потім, міцно притиснувши долонею миску згори, так, щоби вона не зісковзнула, він вийшов у коридор.
– Ідеш до ліжка, Джеку? – запитала Венді.
– Ідеш до ліжка, тату?
– Мушу спуститися вниз на хвилинку, – відповів він, намагаючись надати своєму голосу легковажності.
«Як таке могло статися? Як, заради Бога?»
Шашка напевне не була халтурною. Він бачив, який густий білий дим почав бухати з неї, коли він смикнув за кільце. А коли за дві години піднявся нагору, крізь діру на вершечку гнізда він витрусив цілу купу маленьких мертвих тілець.
«Як же тоді. Спонтанна регенерація?»
Божевільна ідея. Дурниця з сімнадцятого століття. Комахи не можуть відроджуватися. І навіть якби протягом дванадцяти годин в осиних яйцях могли розвинутися цілком дорослі комахи, зараз не той сезон, коли матка відкладає яйця. Це відбувається у квітні або в травні. Осінь – час їх вмирання.
Живе заперечення цьому, дзижчання розлютованих ос під мискою.
Він відніс їх донизу, а там через кухню. В її дальнім кінці були задні двері, що вели надвір. Холодний нічний вітер обдував його майже зовсім голе тіло, його ступні майже моментально задубіли на холодній бетонній платформі, де він зупинився, платформі, на яку до готелю підвозили молоко в курортний сезон. Він обережно опустив долі дошку з мискою, а вже випроставшись, подивився на термометр, прибитий до зовнішньої поверхні дверей. «ОСВІЖАЙСЯ СЕВЕН-АП»[108] закликав напис на термометрі, а ртуть у ньому стояла на рівні двадцяти п’яти градусів[109]. До ранку холод їх уб’є. Він зайшов досередини, міцно закляпнувши за собою двері. Хвильку поміркувавши, він їх також замкнув.
Перетнувши знову кухню, він вимкнув там світло. Якусь мить він стояв у темряві, розмірковуючи, з бажанням випити. Раптом готель здався наповненим тисячею скрадливих звуків: порипуваннями й зітханнями, й хитрим нюшкуванням вітру попід піддашками, де могли висіти смертельні плоди інших осиних гнізд.
Вони повернулися.
І раптом він усвідомив, що йому вже зовсім не так сильно подобається «Оверлук», ніби то не оси покусали його сина, оси, які чудесним чином пережили атаку димової шашки, але сам готель.
Остання його думка, перед тим як піднятися сходами до своєї дружини і сина
(«відтепер ти триматимеш на припоні свій норов. Незважаючи Ні На Що»)
була твердою, жорсткою і впевненою.
Уже йдучи коридором до них, він витер собі губи тильним боком долоні.
Розділ сімнадцятий. Візит до лікаря
Роздягнений до трусів, лежачи на оглядовому столі, Денні Торренс здавався зовсім крихітним. Він дивився вгору, на лікаря («зви мене просто Біллом») Едмондса, який саме прирулював до нього якусь велику чорну машину. Щоб краще на неї роздивитися, Денні аж очі вивертав.
– Нехай вона тебе не лякає, хлопче, – сказав Білл Едмондс. – Це електроенцефалограф, і боляче він не робить.
– Електро…
– Скорочено ми називаємо його ЕЕГ. Ось я причеплю тобі до голови жмуток дротів – ні, не гачками, просто приклею липучками – і самописці в оцій частині приладу записуватимуть твої мозкові хвилі.
– Як у «Чоловіку, що коштував шість мільйонів доларів»?[110]
– Майже так. Ти хотів би стати схожим на Стіва Остіна, коли виростеш?
– Аж ніяк, – відповів Денні, тим часом як медсестра почала ліпити контакти до крихітних виголених місцинок на його голові. – Мій тато каже, що колись у нього станеться коротке замикання, і тоді він опиниться в сра… він опиниться в лайні.
– Таке лайно мені добре відоме, – дружньо промовив доктор Едмондс. – Я й сам не раз у ньому плавав, без весла до того ж. Денні, ЕЕГ нам багато про що може розповісти.
– Про що, наприклад?
– Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…
– Йо, я знаю, що таке епілепсія.
– Справді?
– Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті – я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, – і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.
– А що воно таке, Денні? – Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.
– На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.
– Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.
– Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?
Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.
– Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.
– Що?
– Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.
– Окей.
– Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?
– Ні.
– Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?
– Нє-а.
– А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?
– Ні, сер.
– А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?
– Аж ніяк.
– Тоді чудово.
– У мене епілепсія, докторе Білл?
– Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.
Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.
– Готово, хлопче, – промовив Едмондс жваво. – Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?
– Атож.
– А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.
– Добре.
Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.
– Зараз я уколю тобі руку, трішечки, – сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. – Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.
– Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, – повідомив Денні, не плекаючи великої надії.
– Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?
– Гадаю, що так, – зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.
Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.
– Привіт, Денні.
– Привіт.
– Ну, як зараз твоя рука? – показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.
– Доволі добре.
– Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.
– Так, сер.
– Дене, розкажи мені про Тоні.
Денні переступив з ноги на ногу.
– Він просто мій невидимий друг, – сказав він. – Я його вигадав. Щоби не скучно було…
Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.
– Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.
Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А – Б, таємно; В – Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.
Він обережно промовив:
– Я не знаю, ким є Тоні.
– Він твого віку?
– Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.
– То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?
– Так, сер.
– І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?
– Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.
– Яке саме різне?
– Ну… – Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.
– І твій тато знайшов її там, де Тоні сказав, вона мусить бути?
– О так, сер. Тільки Тоні мені не казав. Він мені показав.
– Розумію. Денні, а що Тоні показав тобі минулого вечора? Коли ти був замкнувся у ванній?
– Я не пам’ятаю, – поспішно відповів Денні.
– Ти впевнений?
– Так, сер.
– Хвилину тому я сказав, що ти замкнувся у ванній. Але ж це не так, правда? Двері замкнув Тоні.
– Ні, сер. Тоні не міг замкнути двері, бо він несправжній. Він захотів, щоби я це зробив, отже, я й зробив. Я їх замкнув.
– Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?
– Ні, сер. Іноді він показує мені речі, які мусять трапитися.
– Справді?
– Атож. Як от одного разу Тоні показав мені парк дикої природи зі звірами й атракціонами у Великому Беррингтоні[111]. Тоні сказав, що тато збирається повезти мене туди на мій день народження. І тато так і зробив.
– А що ще він тобі показує?
Денні посупився.
– Написи. Він завжди показує мені дурні старі написи. А їх не можу прочитати, майже ніколи.
– А навіщо Тоні це робить, як ти вважаєш, Денні?
– Я не знаю. – Денні прояснішав. – Але тато з мамою вчать мене читати, і я стараюся з усіх сил.
– Тоді ти зможеш читати написи Тоні?
– Ну, я просто дуже хочу навчитися читати. Але й це теж, авжеж.
– Денні, а тобі подобається Тоні?
Денні задивився на кахляні плитки підлоги й не відповів нічого.
– Денні?
– Важко сказати, – промовив Денні. – Я звик. Я звик чекати його приходу щодня, бо він завжди показував мені гарні речі, особливо відтоді, як мамуня й тато більше не думають про РОЗЛУЧЕННЯ. – Погляд доктора Едмондса став проникливішим, але Денні того не помітив. Він втупився в підлогу, зосереджено намагаючись підібрати слова. – Але зараз, коли б він не приходив, він показує мені погані речі. Жахливі речі. Як от у ванній минулого вечора. Речі, які він мені показує, вони жалять мене, як ті оси. Тільки показуване Тоні жалить мене от сюди. – Він похмуро ткнув собі пальцем у скроню, маленький хлопчик, що несвідомо пародіює самогубство.
– Які це речі, Денні?
– Я не пам’ятаю! – страдницьки схлипнув Денні. – Я б вам сказав, якби міг! Неначе я не можу згадати, бо воно таке погане, що й не хочу його пам’ятати. Усе, що я пам’ятаю, коли прокидаюся, це АРАК.
– Ар гак чи арак?
– Арак.
– Що воно таке, Денні?
– Я не знаю.
– Денні?
– Що, сер?
– Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?
– Я не знаю. Він не завжди приходить. Я навіть не знаю, чи хочу я, щоб він коли-небудь знову прийшов.
– Спробуй, Денні. Я ж буду тут.
Денні поглянув на Едмондса з сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.
Денні видав довге зітхання і теж кивнув.
– Але я не знаю, чи в мене вийде. Я ніколи раніше не робив цього, коли хтось на мене дивиться. Та й Тоні все одно не завжди приходить.
– Якщо не прийде, то й не прийде, – сказав Едмондс. – Я тільки хочу, щоби ти спробував.
– Гаразд.
Учепившись поглядом у мокасини Едмондса, якими той повільно погойдував, Денні метнувся розумом до мами і тата. Вони були десь тут… фактично, зразу ж за тією стіною, на якій висить картина. У почекальні, через яку вони разом проходили. Сидять поруч одне одного, але не розмовляють. Гортають журнали. Хвилюються. За нього.
Він зосередився ще дужче, суплячи брови, намагаючись проникнути в настрій думок своєї мами. Це завжди давалося йому важче, коли їх не було поряд, в одній з ним кімнаті. Але ось уже в нього почало виходити. Мама думала про якусь сестру. Свою сестру. Її сестра померла. Його мама думала, що то було головним, що перетворило її маму на таку
(суку?)
на таку стару гаргару. Бо її сестра померла. Вона була малою дівчинкою, коли (її збила машина о боже я не змогла б більше пережити такого як тоді з ейлін але якщо він хворий дуже хворий рак спинальний менінгіт лейкемія пухлина в мозку як у сина джона ґантера або м’язова дистрофія ох ісусе діти його віку захворівають на лейкемію повсякчас радіотерапія хіміотерапія у нас нема грошей ні на що таке але звісно вони не можуть просто відмовити вам залишити помирати серед вулиці хіба не так тим більше у нього все в порядку все в порядку все в порядку ти не мусиш дозволяти собі про таке думати)
(Деннііі…)
(про ейлін і)
(Деннііі…)
(про ту машину)
(Деннііі…)
Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.
Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.
Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.
(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)
Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.
Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.
Тоні ховався десь у темряві
(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце
і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.
плодить людей-монстрів»)
Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.
(Виходь)
(Це нелюдське місце)
(і отримай кару!)
(плодить людей-монстрів.)
З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:
– Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.
Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.
Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:
– Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?
– Це нелюдське місце, – промовив той утробним голосом. – Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… – він помотав головою. – Не можу згадати.
– Постарайся!
– Я не можу.
– То Тоні приходив?
– Так.
– Що він тобі показував?
– Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.
– Де ти побував?
«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»
Він почав безпорадно рюмсати, переляканий, зневірений. Усе те пропало, розчинилося, ставши липким, як жмут намоклого паперу, місивом, пам’ять стала недосяжною для прочитання.
Едмондс підійшов до водного кулера і налив йому в паперовий стаканчик води. Денні її випив, і Едмондс налив йому ще.
– Краще?
– Так.
– Денні, я не хочу тебе шантажувати… тобто дратувати цим. Але чи не міг би ти пригадати бодай щось до того моменту, як прийшов Тоні?
– Моя мама, – почав Денні повільно. – Вона хвилювалася за мене.
– Матері завжди хвилюються, хлопче.
– Ні… в неї була сестра, котра померла ще маленькою. Ейлін. Вона думала про те, як Ейлін збила машина, і через це хвилювалася за мене. Більше я нічого не пам’ятаю.
Едмондс гостро дивився на нього.
– Вона саме зараз думала про це? Там, у почекальні?
– Так, сер.
– Денні, як ти зміг про це дізнатися?
– Я не знаю, – відповів Денні несміливо. – Це сяйво, я гадаю.
– Що це?
Денні дуже повільно похитав головою.
– Я страшенно втомився. Можна я вже піду до мамуні і тата? Я не хочу більше відповідати ні на які запитання. Я втомився. І живіт у мене болить.
– Тебе тягне блювати?
– Ні, сер. Я просто хочу піти до мамуні і тата.
– Гаразд, Дене. – Едмондс підвівся. – Іди, поспілкуйся з ними хвилинку, а потім скажи їм, щоби зайшли до мене сюди, щоби я міг з ними побалакати. Гаразд?
– Так, сер.
– Там є різні книжки, можеш їх дивитися. Ти ж любиш книжки, чи не так?
– Так, сер, – слухняно відповів Денні.
– Ти добрий хлопчик, Денні.
Денні подарував йому слабеньку посмішку.
* * *
– Я не знаходжу в нього жодних відхилень, – повідав Торренсам доктор Едмондс. – Фізичних нема. Ментально він кмітливий, хоча має надто розвинену уяву. Таке трапляється. Це як більші за потрібні черевики, діти мусять вирости до розміру власної уяви. Та, яку має Денні, поки що для нього завелика. Його коли-небудь тестували на рівень ай-к’ю?
– Я в це не вірю, – сказав Джек. – Таким чином лише одягають гамівну сорочку на сподівання як батьків, так і вчителів.
Доктор Едмондс кивнув:
– Ймовірно. Але якби ви піддали його тестуванню, гадаю, виявилося б, що він далеко перевершує рівень своєї вікової групи. Його вербальна вправність, як для хлопчика, якому ще тільки мусить виповнитися шість років, просто разюча.
– Ми з ним не сюсюкаємо, – повідомив Джек не без гордості.
– Сумніваюся, щоб для досягнення порозуміння в цьому бодай раз виникла потреба. – Едмондс на хвильку замовк, граючись ручкою. – Поки я був з ним, він запав у транс. На моє прохання. Точно, як ви розповідали про випадок у ванній минулого вечора. Усі м’язи у нього розслабилися, тіло обм’якло, очі закотилися. Зразковий самогіпноз, немов із підручника. Я був вражений. І досі залишаюся.
Торренси на своїх стільцях подалися вперед.
– І що трапилося? – запитала Венді напружено, і Едмондс обережно оповів про транс Денні, про фразу, яку той промурмотів, з якої Едмондс зумів вичепити лише слова «монстри», «морок», «гупання». Подальші близькі до істерики сльози і нудоту в шлунку.
– Знову той Тоні, – промовив Джек.
– Що це означає? – спитала Венді. – Ви маєте бодай якесь пояснення?
– Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.
– Нічого, викладайте, – сказав йому Джек.
– Судячи з того, що розповів мені Денні, його «невидимий друг» був йому справжнім другом, допоки ви, панове, не переїхали сюди з Нової Англії. Загрозливою фігурою Тоні став лише після цього переїзду. Приємні інтерлюдії перетворилися на кошмарні, й поготів лячні для вашого сина, бо він не може потім згадати точно, що було в тих кошмарах. Це доволі звичайна річ. Усі ми пам’ятаємо наші приємні сновидіння ясніше за страшні. Мабуть, існує якийсь буфер між свідомістю й підсвідомістю, де мешкає якийсь збіса пекельний пуританин. Цей цензор пропускає лише дещицю чогось, і часто те, що проходить його контроль, то лише символічні речі. Це вкрай спрощений Фройд, але доволі чіткий опис того, що нам відомо про взаємодію розуму з самим собою.
– Ви вважаєте, що переїзд так сильно збентежив Денні? – спитала Венді.
– Цілком можливо, якщо переїзд відбувся в результаті травматичних обставин, – відповів Едмондс. – Було таке?
Венді з Джеком перезирнулися.
– Я викладав у підготовчій школі, – нехотя промовив Джек. – І втратив роботу.
– Розумію, – сказав Едмондс. Ручку, якою був грався, він рішуче вставив у її тримач. – Боюся, існує ще дещо. Це може бути болячим для вас. Здається, ваш син упевнений, що ви обоє серйозно міркували про розлучення. Він промовив про це побіжно, але тільки тому, що вважає, що ви більше про це не думаєте.
У Джека буквально відпала щелепа, а Венді відсахнулася, немов їй дали ляпаса. Кров їй відринула від обличчя.
– Ми цього ніколи не обговорювали! – сказала вона. – Ніколи в його присутності, ба навіть ніколи одне з одним! Ми…
– Гадаю, буде краще, якщо ви зрозумієте все, лікарю, – промовив Джек. – Невдовзі після того, як народився Денні, я став алкоголіком. Проблеми з випивкою я мав весь час, поки вчився в коледжі, все трохи вщухло, коли я познайомився з Венді, але обернулося ще гіршим боком після народження Денні, та й літературна творчість, яку я вважав моєю справжньою роботою, пішла тоді кепсько. Коли Денні було три з половиною роки, він розлив трохи пива на купку паперів, над якими я працював… паперів, які сам я й розкидав… і я… ну… ох, зараза. – Голос його надломився, але очі залишалися сухими, безбоязними. – Як же скотськи воно звучить, промовлене. Я зламав йому руку, коли розвертав, щоб нашльопати. Через три місяці після того я кинув пити. Відтоді не торкався алкоголю.
– Розумію, – промовив Едмондс нейтрально. – Я зрозумів, звісно, що рука була зламана. Зрослася вона добре. – Він трохи відсунувся від столу і схрестив ноги. – Якщо дозволите, скажу щиро – це цілком очевидно, що відтоді його ніяким чином не ображали. Окрім слідів від укусів ос на ньому нема нічого, хіба що нормальні синці й присохлі подряпини, яких у будь-якої дитини вдосталь.
– Звичайно ж, ні, – гаряче мовила Венді. – Джек не збирався…
– Ні, Венді, – перебив Джек. – Я зробив це свідомо. Гадаю, десь вглибині себе я насправді хотів це йому зробити. Або щось іще гірше. – Він знову подивився на Едмондса. – Знаєте що, лікарю? Це вперше слово «розлучення» прозвучало між нами. І «алкоголізм». І про побиття дитини. Тричі «вперше» протягом п’яти хвилин.
– У цьому може ховатися корінь проблеми, – сказав Едмондс. – Я не психіатр. Якщо ви бажаєте, щоб Денні оглянув дитячий психіатр, я можу рекомендувати одного гарного спеціаліста, який працює в медичному центрі «Гірська місія» в Боулдері. Але я достатньо впевнений у своєму діагнозі. Денні розумний, вразливий, з розвинутою уявою хлопчик. Мені не віриться, щоби він настільки важко переживав ваші шлюбні проблеми, як це здавалося вам. Малі діти дуже сприйнятливі. Вони не розуміють сорому або потреби щось приховувати.
Джек вивчав свої долоні. Венді накрила одну з них своєю і стиснула.
– Але він відчував, що щось пішло не так. Головним з його точки зору була не зламана рука, а зламані – чи то в процесі зламу – стосунки між вами. Коли моя медсестра торкнулася з ним цієї теми, він просто відмахнувся. Це не те, що його гнітить. «То трапилося давним-давно», – так він, здається, відказав.
– Цей хлопець, – промурмотів Джек. Щелепи в нього стиснулись, м’язи на щоках випирали. – Ми не заслуговуємо на нього.
– Як не є, а він ваш, – сухо промовив Едмондс. – У будь якому разі, час від часу він ховається у світ своїх фантазій. Нічого нема в цьому надзвичайного; чимало дітей так роблять. Пригадую, коли мені було стільки ж років, як тепер Денні, в мене теж був невидимий друг, говорючий півень на ім’я Чаг-Чаг. Звичайно, окрім мене, ніхто Чаг-Чага не бачив. Я мав двох старших братів, які часто кидали мене самого, і в таких ситуаціях наявність Чаг-Чага була вельми зручною. І звісно, вам обом мусить бути зрозуміло, чому невидимого друга Денні звуть Тоні, а не Майк, чи Гел, або Дач.
– Так, – сказала Венді.
– Ви коли-небудь вказували йому на це?
– Ні, – сказав Джек. – А варто?
– Навіщо перейматися? Дозвольте йому це зрозуміти самому, коли надійде час, власним розумом. Бачите, фантазії Денні були значно глибшими за ті, якими обплітається звичайний синдром невидимого друга, але тим більше він потребував для себе Тоні. Тоні приходив і показував йому приємні речі. Інколи дивовижні речі. Завжди гарні речі. Одного разу Тоні показав йому, де міститься загублена татова валіза… під сходами. Іншого разу Тоні показав, що мама і тато збираються повезти Денні на день народження в парк розваг…
– У Великий Беррингтон! – охнула Венді. – Але звідки він міг знати про такі речі? Це лячно, те, що він подеколи викладає. Це мало не як…
– Ясновидіння? – перепитав Едмондс, усміхаючись.
– Він народився в оболонці, – слабо промовила Венді.
Усмішка Едмондса переросла в добродушний, щирий регіт. Джек з Венді обмінялися поглядами, а тоді теж заусміхалися, обоє здивовані тим, що це так легко. Рідкі «вдалі здогади» Денні також були тією темою, яку вони не дуже обговорювали.
– Далі ви мені ще розкажете, що він вміє літати, – сказав Едмондс, не перестаючи усміхатися. – Ні, ні, ні. Боюся, ні. Це не щось екстрасенсорне, а просто стара добра людська сприйнятливість, яка у випадку Денні є незвичайно розвиненою. Містере Торренс, він зрозумів, що ваша валіза під сходами, бо у всіх інших місцях ви її уже встигли пошукати. Метод виключення, атож? Це так просто, що Еллері Квін з цього б реготав[112]. Рано чи пізно ви й самі до цього додумалися б. А парк розваг у Великому Беррингтоні, чия це була спочатку ідея? Ваша чи його?
– Його, звичайно, – відповіла Венді. – Це місце рекламували у всіх ранкових дитячих телепередачах. Він страшенно мріяв туди поїхати. Але справа в тому, пане лікарю, що ми не могли собі дозволити його туди повезти. І мусили йому про це сказати.
– А тоді той чоловічий журнал, якому я ще тисяча дев’ятсот сімдесят першого року був продав своє оповідання, прислав чек на п’ятдесят доларів, – сказав Джек. – Вони тоді передрукували те оповідання в якомусь альманаху, чи щось таке. Тож ми й вирішили витратити ті гроші на Денні.
Едмондс знизав плечима:
– Реалізації мрії плюс щасливий збіг.
– Чорти його забирай, їй-бо, так воно й є, – вигукнув Джек.
Едмондс легесенько посміхнувся:
– Та й сам Денні мені казав, що Тоні часто показував йому події, які так і не трапилися. Видіння, ґрунтовані на дефектній перцепції, от і все. Денні на підсвідомому рівні робить те, що оті так звані містики та телепати роблять цілком свідомо й цинічно. Мені він цим вельми імпонує. Якщо життя не змусить його втягнути свої антени, гадаю, він стане неабиякою особистістю.
Венді кивнула – звісно ж, вона й сама вважала, що Денні може стати неабиякою особистістю, – але пояснення цього лікаря вразили її прилизаністю. Вони смакували радше як маргарин, а не як масло. Едмондс не жив із ними. Його не було там, коли Денні знаходив загублені ґудзики, підказував їй, що журнал «ТелеГід» напевне під ліжком, що він гадає, до дитсадка йому краще взути гумаки, хоча надворі сяяло сонце… а наприкінці того дня вони брели з ним додому під її парасолькою крізь заливний дощ. Едмондс не міг знати того, як Денні незбагненним чином міг передбачати їхні з чоловіком дії. У незвичну для себе вечірню годину вона могла вирішити випити чаю, а зайшовши до кухні, бачила там свою чашку з уже покладеним до неї чайним пакетиком. Вона згадувала, що пора повернути до бібліотеки книги, і знаходила їх складені стосом на столику в сінях, з покладеною згори її бібліотечною карткою. Або тільки-но було Джекові заманеться почистити машину, а Денні вже там, сидить на бровці, слухає жерстяні звуки кращої сороковки хітів зі свого детекторного радіоприймача й чекає, щоби подивитися, як тато натиратиме полірувальною пастою їхній «фольксваген».
Уголос вона промовила:
– Тоді чому тепер ці кошмари? Чому Тоні наказав йому замкнути двері ванної?
– Я вважаю, це тому, що Тоні вже пережив власну корисність, – сказав Едмондс. – Він народився – Тоні, не Денні – в той час, коли ви з чоловіком щосили намагалися зберегти ваш шлюб. Чоловік ваш забагато пив. Тоді той інцидент зі зламаною рукою. Зловісна тиша між вами.
Зловісна тиша, авжеж, принаймні ця фраза відповідала дійсності. Вимушено, напружено сидіти разом за столом, де тільки й розмови: «будь ласка, передай масло», або «Денні, доїж свою моркву», або «перепрошую, дозвольте». Ті вечори, коли Джек десь пропадав, а вона з сухими очима лежала на дивані, поки Денні дивився телевізор. Ті ранки, коли вона з Джеком скрадалися одне проти одного, мов двійко розсерджених котів з тремтячим, переляканим мишеням між ними. Це все відлунювало правдою;
(Боже милий, чи перестануть бодай колись боліти старі шрами?)
жахливою, жахливою правдою.
Едмондс резюмував:
– Але потім усе змінилося. Розумієте, шизоїдна поведінка в дітей – доволі звичайна річ. Загальноприйнятна, бо між нами, дорослими, існує непромовлена згода, що всі діти є недоумками. Вони мають невидимих друзів. Зажурившись, вони можуть піти й засісти в шафі, сховатися там від світу. Вони наділяють магічними можливостями талісманів якісь особливі для них ковдри або плюшевих ведмедиків чи тигриків. Вони смокчуть собі пальця. Коли речі, яких не існує, бачить хтось дорослий, ми вважаємо його готовим до палати з м’якими стінами. Коли ж дитина каже, що вона бачила троля у своїй спальні або вампіра за вікном, ми просто поблажливо усміхаємось. Для всього діапазону таких, притаманних дітям, феноменів у нас завжди напоготові є пояснення одним реченням…
– Він це переросте, – докинув Джек.
Едмондс кліпнув.
– Саме воно, – сказав він. – Факт. Отже, я сказав би, що Денні перебував у стані вельми сприятливому для розвитку повномасштабного психозу. Безрадісна атмосфера вдома, потужна уява, невидимий друг, який настільки реальний для нього, що став майже реальним для вас. Замість того щоб «переростати» дитячу шизофренію, цілком можливо, що він би з нею зрісся.
– І став аутистом? – спитала Венді. Вона читала про аутизм. Саме вже це слово лякало її, воно звучало жахливою білою тишею.
– Ймовірно, але не конче. Просто він міг би одного дня увійти до світу Тоні і більше не повернутися до того, що він сам називає «справжніми речами».
– Боже, – промовив Джек.
– Але тепер базова ситуація радикально змінилася. Містер Торренс більше не п’є. Ви живете в новому місці, де умови змусили вас усіх трьох до тісніших сімейних стосунків, аніж будь-коли до того, – безумовно, тісніших, ніж у моїй сім’ї, коли моя дружина і діти можуть бачити мене хіба що дві-три години на день. На мій погляд, він перебуває в ідеальній для одужання ситуації. І я вважаю, що сам той факт, що він здатний так чітко відрізняти світ Тоні від «справжніх речей», багато каже про фундаментально здоровий стан його мозку. Він каже, що ви більше не замислюєтеся про розлучення. Він тут такий правий, яким я його вважаю?
– Так, – сказала Венді, і Джек міцно, мало не до болю, стиснув її руку. Вона теж відповіла йому потиском.
Едмондс кивнув:
– Йому насправді не потрібен більше Тоні. Денні зараз зливає його зі своєї системи. Тоні більше не приносить приємних видінь, але натомість зловорожі кошмари, що, окрім як фрагментарно, є надто лячними, щоби їх пам’ятати. Він інтерналізував Тоні під час важкої – розпачливої – життєвої ситуації, і Тоні легко не піде. Але він уже відходить. Ваш син зараз трохи нагадує того наркошу, що зіскочив з голки.
Він підвівся, Торренси підвелися теж.
– Як я вже казав, я не є психіатром. Якщо кошмари так само траплятимуться й коли ваша робота в «Оверлуку», містере Торренс, наступної весни закінчиться, я наполегливо рекомендував би вам показати вашого сина тому спеціалістові в Боулдері.
– Обов’язково.
– Ну, тоді ходімо скажемо йому, що він може повертатися додому, – промовив Едмондс.
– Я хочу вам подякувати, – вимучено звернувся до нього Джек. – З мене наче весь той тягар спав, я відчуваю полегшення, якого не мав дуже довгий час.
– І я так само, – сказала Венді.
Уже біля дверей Едмондс затримався й поглянув на Венді:
– Місіс Торренс, ви маєте або мали сестру? На ім’я Ейлін?
Венді подивилася на нього здивовано.
– Так, мала. Вона загинула перед нашим домом у Сомертсворті, в Нью-Гемпширі, коли їй було шість років, а мені десять. Вибігла за м’ячем на дорогу, і її збив розвізний фургон.
– Денні знає про це?
– Не знаю. Але гадаю, ні.
– Він каже, що ви думали про неї в почекальні.
– Так, думала, – повільно промовила Венді. – Уперше від… ох, навіть не скажу від якого часу.
– А слово «арак» вам обом щось говорить?
Венді похитала головою, але Джек сказав:
– Він промовляв це слово минулого вечора, якраз перед тим, як лягати спати. Аргак.
– Ні, арак, – виправив його Едмондс. – Він на цьому наголошував. Як той напій. Алкогольний напій.
– О, – промовив Джек. – Цілком в тему, хіба не так? – Він витяг з задньої кишені хустинку і витер нею собі губи.
– А слово «сяйво» вам про що-небудь говорить?
Цього разу вони разом похитали головами.
– Утім, це неважливо, гадаю я, – сказав Едмондс. Він прочинив двері до почекальні. – Є тут хтось на ім’я Денні Торренс, який бажає їхати додому?
– Привіт, тату! Привіт, мамуню!
Він підвівся з-за маленького столика, за яким був неспішно гортав «Там, де водяться дикі звірі», бурмочучи вголос ті слова, які уже знав[113].
Він підбіг до Джека, і той його підхопив. Венді скуйовдила синові волосся.
Едмондс подивився на нього, примружившись:
– Якщо ти не любиш своїх маму і тата, можеш залишитися зі старим добрим Біллом.
– Ні, сер! – гаряче відповів Денні. Одною рукою він обнімав за шию Джека, а іншою Венді і аж світився радістю.
– Гаразд, – усміхнувся Едмондс. А потім подивився на Венді. – Звертайтесь, якщо матимете якісь проблеми.
– Так.
– Але не думаю, щоби вони у вас з’явилися, – уточнив усміхнено Едмондс.
Розділ вісімнадцятий. Пам’ятний альбом
Той пам’ятний альбом Джек знайшов першого листопада, в той час, коли його дружина і син пішли прогулятися понористою старою дорогою, що починалася поза кортом для роуку і вела до покинутої лісопильні за дві милі вгору звідти. Так само все ще трималася гарна погода, і вони всі втрьох набули неймовірної осінньої засмаги.
Він спустився до підвалу скинути тиск у котлі, а тоді, чисто імпульсивно, взяв з полиці, де лежала схема водогону, ліхтарик і вирішив переглянути щось з тих старих паперів. Водночас він шукав зручні місця, де можна було б поставити пастки, хоча й не планував цього робити ще цілий місяць – хочу, аби вже всі вони повернулися додому з відпусток, як він це пояснив Венді.
Світячи перед собою ліхтарем, він пройшов повз ліфтову шахту (на вимогу Венді вони не користувалися ліфтом відтоді, як вселилися до готелю) і далі крізь невеличку кам’яну арку. Скривив носа від запаху прілого паперу. Позаду з громовим «ф’юїіі» бухнув котел, аж Джек здригнувся.
Фальшиво насвистуючи собі крізь зуби, він посвітив ліхтариком навкруги. Побачив зменшену копію Андських гір: десятки напханих паперами коробок і ящиків, більшість з них сірі й безформні від віку та сирості. Інші полопалися, в’язки пожовклих паперів повивалювалися з них на кам’яну долівку. Були там і перев’язані шпагатом пачки газет. У деяких коробках були ніби якісь регістри, в інших – стягнуті гумовими стрічками товарні накладні. Джек витяг один такий папірець і посвітив на нього ліхтариком.
РОКІ МАУНТИН ЕКСПРЕС, ІНК.
Куди: ГОТЕЛЬ «ОВЕРЛУК»
Звідки: СКЛАД ГУРТОВОЇ ТОРГІВЛІ «САЙДІ», 16-та стрит, 1210
Денвер, Колорадо
Через: Залізниця КАНАДІАН ПАСИФІК
Вміст: 400 ящиків туалетного паперу «ДЕЛСІ»[114]
12 ДЮЖИН/ЯЩИК
Завірено: СТЕРИЛЬНО
Дата: 24 серпня 1954
Усміхнувшись, Джек дозволив папірцю впасти назад до коробки.
Він спрямував промінь вище, і той вихопив звисаючу зі стелі лампочку, що була майже цілком похована в павутинні. Висячого шнура-вмикача вона при собі не мала.
Він витягнувся навшпиньки і спробував її вкрутити. Лампочка слабенько загорілася. Він знову підібрав накладну на туалетний папір і нею трохи позмітав павутиння. Світла не вельми побільшало.
Так само присвічуючи собі ліхтариком, він походив між ящиків і пачок паперів, видивляючись, чи нема де слідів щурів. Вони тут колись мешкали, але доволі давно… можливо, роки тому. Він знайшов трохи їх посліду, вже спорохнілого від віку, та кілька збудованих з акуратно нагризеного паперу гнізд, старих, давно покинутих.
Джек витяг з випадкової пачки якусь газету і поглянув на заголовок.
ДЖОНСОН ОБІЦЯЄ ПОСЛІДОВНІСТЬ РЕФОРМ
Каже, що роботу, розпочату ДжФК, буде продовжено наступного року
Газета називалася «Рокі Маунтин Ньюз», номер від дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року. Джек кинув її назад до купи[115].
Він припускав, що його причаровує банальний дух історії, який міг відчути будь-хто, переглядаючи свіжі новини десяти-чи двадцятирічної давнини. У стосах газет і архівів він зауважив прогалину; там не було нічого за тисяча дев’ятсот тридцять сьомий – сорок п’ятий, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий – шістдесятий та за тисяча дев’ятсот шістдесят другий – шістдесят третій роки. Періоди, коли готель простоював закритий, здогадався він. Коли, мов цінний приз, його виривали один в одного захланні простаки.
Як і перше, йому не здавалися правдоподібними Уллманові пояснення такої пістрявої кар’єри «Оверлука». На позір, безперервний успіх готелю мусило гарантувати саме лиш його мальовниче розташування. В Америці завжди вистачало «реактивної елітної публіки», навіть ще до винайдення реактивних літаків, тому Джекові здавалося, що «Оверлук» просто мусив стати одною з тих опорних баз, на яких вони приземляються у своїх міграціях. Навіть назва в нього звучала доречно[116]. «Волдорф»[117] – у травні, «Бар Гарбор Хаус» – у червні й липні, «Оверлук» – у серпні й на початку вересня, перед подорожжю на Бермуди, в Гавану, Ріо та будь-куди. Він знайшов штабель старих реєстраційних карток, що підтвердили його припущення. Нелсон Рокфеллер тисяча дев’ятсот п’ятдесятого, Генрі Форд з родиною тисяча дев’ятсот двадцять сьомого. Джин Гарлоу тисяча дев’ятсот тридцятого. Кларк Ґейбл та Керол Ломбард. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року весь верхній поверх цілий тиждень займали «Дерріл Ф. Занук та його гості». Гроші тут мусили просто котитися коридорами прямісінько в касу, як було в дев’ятнадцятому столітті на родовищі Комсток[118]. Либонь, менеджмент був разюче безпорадним.
Авжеж, тут була присутня історія, і не лише в газетних заголовках. Вона ховалася між записами в тих регістрах і бухгалтерських звітах, в ордер-замовленнях на обслуговування апартаментів, де її трохи важкувато було роздивитися. Тисяча дев’ятсот двадцять другого року Воррен Дж. Гардінг замовив собі в номер о десятій вечора цілого лосося і ящик пива «Курс»[119]. Але з ким він їв і пив? Була там гра в покер? Якась стратегічна нарада? Що?
Джек поглянув собі на годинник і здивувався, що, відтоді як він сюди спустився, вже якимсь незбагненним чином промайнуло цілих сорок п’ять хвилин. Не лише долоні, а руки по лікті у нього були закаляні, і пахло від нього, мабуть, кепсько. Він вирішив піднятися нагору й прийняти душ, поки не повернулися Венді з Денні.
Він повільно йшов між гір паперів, а його пожвавілий мозок стрімко – що мало не п’янило – по інерції перебирав можливості. Він не почувався так уже чимало років. Раптом почало здаватися, що та книга, яку він напівжартома був собі пообіцяв, дійсно може написатися. Можливо, вона уже тут, захована в цих безладних купах паперів. Це може бути просто роман, або історичний роман, або водночас і те й інше – довга книга, що розходиться хвилями з цього центрального місця дії в сотнях напрямків.
Він зупинився під обплетеною павутинням лампочкою, машинально дістав із задньої кишені хустинку й ретельно витер нею собі губи. От тоді-то він і побачив той пам’ятний альбом.
Ліворуч громадилися похиленою Пізанською вежею п’ять коробок. Верхня з них була напхана черговими накладними й гросбухами. Поверх них, хтозна скільки років балансуючи на межі падіння, лежав оправлений білою шкірою грубезний пам’ятний альбом, його сторінки були прошиті подвійним золотим шнуром, зав’язаним на палітурці закрутистими бантами.
Зацікавившись, Джек підійшов і зняв його звідти. Верхня обкладинка була вкрита товстим шаром пилу. Піднісши знахідку до губ, Джек здув хмару куряви й розгорнув альбом. При цьому звідти випурхнула якась карточка, але він встиг підхопити її раніше, аніж вона впала на кам’яну долівку. Розкішна, оксамитова листівка, де панівне місце займало рельєфне зображення «Оверлука» з усіма освітленими вікнами. Галявина й ігровий майданчик були прикрашені мерехтливими японськими ліхтариками. Здавалося, ніби можна просто зробити крок і опинитися там, у тому готелі «Оверлук», що існував тридцять років тому.
Горес М. Дервент Запрошує Вас
Ушанувати Своєю Присутністю
Бал-Маскарад На Честь
Гранд-Відкриття
ГОТЕЛЮ «ОВЕРЛУК»
Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора
Зняття Масок і Танці – Опівночі
29 серпня 1945 року
прохання на підтвердження присутності відповісти письмово
Обід о восьмій! Зняття масок опівночі!
Він ледь не в живі очі побачив їх у тутешній обідній залі, найбагатших чоловіків Америки та їхніх жінок. Піджаки таксидо й крохмальні сорочки; вечірні сукні; грає оркестр; зблискують лакові туфельки на високих підборах. Дзеленькання бокалів, життєрадісне ляскання корків з пляшок шампанського. Війна скінчилася чи майже скінчилася. Попереду лежить майбутнє, чисте й сяйливе. Америка – світовий велетень, й нарешті вона це сама зрозуміла і визнала.
А пізніше, опівночі, сам Дервент починає вигукувати «Маски геть! Маски геть!» Маски знімаються і…
(«І кара − Червона Смерть − опанувала геть усе!»)
Він нахмурився. З якого це дальнього закута таке навіяло? Це ж По, Великий Американський Письмак. Але безперечно, «Оверлук» – цей яскраво освітлений, осяйний «Оверлук» на запрошенні, яке він тримає в руках, – відлягає від Едґара Аллана По так найдалі, як можна собі лишень помислити.
Він вклав запрошення назад і перегорнув наступну сторінку. Вклеєна вирізка з якоїсь денверської газети, а під нею начеркано дату: п’ятнадцяте травня тисяча дев’ятсот сорок сьомого.
ШИКАРНИЙ ГІРСЬКИЙ КУРОРТ ВІДКРИВАЄТЬСЯ ЗНОВУ
ЗОРЯНИМ РЕГІСТРОМ ГОСТЕЙ
Дервент каже, що «Оверлук» стане «Славною світовою пам’яткою»
автор: Девід Фелтон, редактор відділу
Упродовж своєї тридцятивосьмирічної історії готель «Оверлук» не раз відкривався наново, але рідко так стильно й напористо, як це було обіцяно Горесом Дервентом, загадковим каліфорнійським мільйонером, теперішнім володарем даного пансіону.
Дервент, котрий не робить таємниці з того, що вбухав у цей свій найновіший проект понад мільйон доларів, – а дехто подейкує, що справжня цифра ближча до трьох мільйонів, – каже, що «Новий «Оверлук» стане одною зі світових пам’яток, тим готелем, про бодай єдину ніч проведену в якому ви згадуватимете й через тридцять років».
Коли Дервента, котрий, за чутками, має значні володіння в Лас-Вегасі, спитали, чи не є його придбання й переобладнання «Оверлука» першим пострілом, що сигналізує початок битви за легалізацію грального бізнесу й казино в Колорадо, цей магнат літакобудування, морського транспорту, збройової та кіноіндустрії заперечив це… з посмішкою.
«Оверлук» здешевшав би через азартні ігри, – сказав він. – І не думайте, ніби я бажаю перебити Вегас! Для цього в них там занадто багато моїх міток! Я не зацікавлений у лобіюванні легалізації грального бізнесу в Колорадо. Це було би, як плювати проти вітру».
Коли «Оверлук» відкриється офіційно (деякий час тому, коли поточні роботи було закінчено, там уже відбувся грандіозний і надзвичайно успішний бал), наново обставлені, пофарбовані, з новими шпалерами номери займуть гості зоряного регістру, що охоплює діапазон від стильного дизайнера Корбета Стені до…
Замарено посміхаючись, Джек перегорнув сторінку. Тепер він дивився на повношпальтову рекламу з секції «Подорожі» недільного випуску «Нью-Йорк Таймс». На наступній сторінці стаття про самого Дервента, лисіючого чоловіка, чиї очі тебе пронизували навіть з цієї старої газетної фотографії. В окулярах без оправи і з немов олівцем намальованими вусиками в стилі сорокових, він аж ніяк не скидався на Еррола Флінна[120]. Обличчя наче в простого бухгалтера. То саме очі надавали йому вигляду когось чи чогось іншого.
Джек швиденько пробіг цю статтю. Більшість фактів про Дервента були йому знайомі з розвідки, опублікованої минулого року в «Ньюзвіку». Народився в бідній родині у Сейнт-Полі[121], не закінчив навіть середньої школи, натомість вступив до військово-морського флоту. Швидко піднявся, потім покинув службу в результаті жорсткої суперечки за патент на створений ним новий тип гвинта. У боротьбі між ВМФ та невідомим молодиком на ім’я Горес Дервент Дядько Сем став на бік передбачуваного переможця. Але таким чином Дядько Сем не отримав наступних патентів, а було їх іще чимало.
Наприкінці двадцятих – на початку тридцятих Дервент удався до авіації. Він викупив одну збанкрутілу компанію з повітряного опилювання посівів і перетворив її на успішну авіапоштову службу. Слідом пішли ще патенти: конструкція нового крила моноплана; бомботримач, що використовувався на «Летючих фортецях»[122], які заливали пожежами й Гамбург, і Дрезден, і Берлін; кулемет зі спиртовим охолодженням; прототип катапультного крісла, яке пізніше знайшло застосовування в американських реактивних літаках.
Ну, а тим часом бухгалтер, який жив в одному тілі з винахідником, безперервно громадив інвестиції. Кілька збройових заводів у штатах Нью-Йорк і Нью-Джерсі. П’ять текстильних фабрик у Новій Англії. Хімічні заводи на Півдні, що потерпає від банкрутств. Під кінець Великої Депресії його статок складала всього лише жменька контрольних пакетів акцій, куплених за провально низькими цінами, продати які можна було хіба що тільки ще дешевше. У якийсь момент Дервент був похизувався, що міг би збанкрутувати всі свої бізнеси з частковим погашенням боргів, отримавши суму, що дорівнювала ціні трирічної давності «шевроле». Ходила поголоска, як пригадалося Джеку, ніби деякі з засобів, що їх застосовував Дервент, аби тримати голову над водою, були більш ніж сумнівними. Участь в бутлеґерстві[123]. Проституція на Середньому Заході. Контрабанда в прибережних районах Півдня, де розташовувалися його фабрики добрив. І насамкінець пов’язаність з новонароджуваним на Заході бізнесом азартних ігор.
Ймовірно, найславетнішою інвестицією Дервента було придбання ним потопаючої кінокомпанії «Топ Марк Студіоз», яка не мала хітів відтоді, як тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року їхня дитяча зірка Манюня Марджері Морріс померла від передозування героїну. Їй було чотирнадцять. Манюня Марджері, що грала невинних семирічок, які врятовують шлюби і життя несправедливо звинувачених у нападах на курчат собак, отримала від своєї студії «Топ Марк» найграндіозніший за всю історію Голлівуду похорон – офіційна версія стверджувала, що Манюня Марджері заразилася «виснажливою хворобою» під час гостьових відвідин нею одного з дитячих притулків у штаті Нью-Йорк… у той же час деякі циніки припускали, що студія викинула на цей захід таку величезну купу зелені, бо там розуміли, що ховають вони самих себе.
Дервент найняв, поставивши його керувати студією, спритного бізнесмена й буйного сексуального маніяка на ім’я Генрі Фінкел, і впродовж двох років перед Перл-Харбором[124] студія наштампувала шістдесят фільмів, п’ятдесят п’ять з яких неухильно послідовно привертали увагу «Офіса Хейза», смачно плюючи на його довгий синій ніс[125]. Решта п’ять були навчальними фільмами, знятими на замовлення уряду. Художні фільми студії мали величезний успіх. В одному з них невідомий на ім’я художник-костюмер приметикував ліфчик без бретельок на героїню для її виходу в сцені Гранд-Балу, в якій вона показала все, окрім хіба що родимки нижче улоговини між своїми сідницями. І цей винахід також було покладено на заслугу Дервенту, і таким чином його репутація – чи неслава – ще більше зросла.
Війна зробила його багатієм, багатієм він і залишався. Жив у Чикаго, його рідко бачили поза засіданнями Ради директорів компанії «Дервент Ентерпрайсиз» (якою він керував залізною рукою), розводилися балачки, що він володіє авіакомпанією «Юнайтед Ер Лайнз», Лас-Вегасом (де, як було відомо, він мав контрольні пакети акцій чотирьох готелів-казино і менших ще принаймні шести), Лос-Анджелесом і самими Сполученими Штатами Америки. Маючи славу друга членів королівських родин, президентів та кримінальних авторитетів, він багатьма вважався найбагатшою людиною в світі.
«Проте «Оверлук» зробити успішним він не зумів», – подумалось Джеку. На якусь мить поклавши альбом, він дістав маленький блокнот і механічний олівець, які завжди тримав у себе в нагрудній кишені. І скоренько начеркав: «Подивитися про Г. Дервента, Сайдвін. бібл.?» Заховавши блокнот назад, він знову підняв альбом. З обличчям задумливим, із заблуканими десь очима. Перегораючи сторінки, він безперервно витирав собі губи долонею.
Наступний матеріал він переглянув побіжно, подумки собі відзначивши, що треба буде прочитати його уважно пізніше. На багатьох сторінках містилися приклеєні там прес-релізи. Отакий-то очікується в «Оверлуку» наступного тижня, отакі-то виступлять з розважальною програмою у салон-барі (за часів Дервента той називався «Лаундж «Червоне Око»». Чимало із запрошуваних артистів були зірками Лас-Вегаса, а гості – зірками та менеджерами студії «Топ Марк».
А тоді раптом вирізка, позначена першим лютого тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року:
ПРЕЗИДЕНТ КОМПАНІЇ І МІЛЬЙОНЕР ПРОДАЄ ОБ’ЄКТИ ІНВЕСТИЦІЙ У КОЛОРАДО
Дервент розкрив деталі угоди з каліфорнійськими інвесторами щодо «Оверлука» та інших об’єктів
автор: Родні Конклін, редактор фінансового відділу
Із лаконічного комюніке, що надійшло вчора з чиказької штаб-квартири інтегральної компанії «Дервент Ентерпрайсиз», стало відомо, що мільйонер (ймовірно, мільярдер) Горес Дервент у результаті карколомної фінансової оборудки, яка мусить цілком завершитися до першого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого року, випродає активи в Колорадо. Інвестиційні проекти Дервента включають гідроенергетику, видобуток природного газу й вугілля, а також землевпорядкувальну компанію під назвою «Колорадо Саншайн Інк.», яка володіє або має опціон на не менш як п’ятсот тисяч акрів колорадських земель[126].
Найвідоміше володіння Дервента у штаті Колорадо, готель «Оверлук», уже продано, про що учора повідомив сам Дервент у рідкісному як для нього інтерв’ю. Покупцем виступила група інвесторів з Каліфорнії, яку очолює Чарлз Ґрондін, колишній голова «Каліфорнійської землевпорядкувальної корпорації». Дервент відмовився оголосити ціну, але поінформовані джерела…
Він розпродав усе, геть цілком і сповна. Там був не лише «Оверлук». Але якось… якось…
Він витер губи долонею з бажанням випити. З випивкою все це рухалося би краще. Він перегорнув ще кілька сторінок.
Та каліфорнійська група відкрила готель на два сезони, а потім продала його іншій групі, з Колорадо, що називалася «Мальовничі гірські курорти». «Мальовничі» збанкрутували тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року посеред обвинувачень у корупції, пакуванні грошима власних кишень і обмані акціонерів. Президент цієї компанії застрелився через два дні після того, як отримав повістку з’явитися перед судом присяжних.
Решту того десятиліття готель простояв закритим. У той час про нього було згадано лише раз, стаття в недільному випуску мала заголовок: «КОЛИШНІЙ ГРАНД-ГОТЕЛЬ ПОРИНАЄ В ЗАНЕПАД». Від побаченого на фотоілюстраціях у Джека стиснулось серце: передній ґанок з облущеною фарбою, лиса, казна-чим засмічена галявина, вікна потрощені бурями і камінням. Це також стане частиною його книги, якщо він її таки напише – як фенікс спадає попелом, щоб відродитися знову. Він пообіцяв собі добре піклуватися про готель, дуже добре. Виходило так, що досі він насправді не розумів усієї глибини своєї відповідальності перед «Оверлуком». Це було немов відповідальність перед історією.
Тисяча дев’ятсот шістдесят першого року четверо письменників, двоє з них лауреати Пулітцерівської премії, орендували «Оверлук» і знову відкрили його як школу літературної майстерності. Це тривало рік. Один зі студентів напився в себе в номері на третьому поверсі, якимсь чином вивалився з вікна й на смерть розбився, упавши на бетонну терасу внизу. В газеті натякалося, що це цілком могло бути й самогубством.
«Будь-які великі готелі мають свої скандальні історії, – говорив тоді Ватсон. – Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають…»
Раптом йому здалося, ніби він ледь не фізично відчуває вагу «Оверлука», як той тисне на нього згори усіма своїми стадесятьма гостьовими номерами, коморами, кухнею, буфетною, салон-баром, бальною залою, обідньою залою…
(«Жінки входять і виходять із кімнати знову») [127] (…і кара – Червона Смерть – опанувала геть усе.)
Він витер собі губи і перегорнув наступну сторінку альбому. Він уже перейшов до його останньої третини і тільки зараз свідомо задумався, чий же був цей альбом, що його залишили згори найвищої купи документів у цьому підвалі.
Новий заголовок, цей датовано десятим квітня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року.
ЛАС-ВЕГАСЬКА ГРУПА КУПУЄ ЗНАМЕНИТИЙ ГОТЕЛЬ У КОЛОРАДО
Мальовничий «Оверлук» стане закритим клубом
Роберт Т. Леффінг, представник групи інвесторів, що виступає під назвою «Гай Кантрі Інвестментс», оголосив сьогодні у Лас-Вегасі, що «Гай Кантрі» склала угоду щодо розташованого високо у Скелястих горах курортного готелю «Оверлук». Леффінг відмовився назвати імена конкретних інвесторів, проте сказав, що готель буде перетворено на ексклюзивний «закритий клуб». Він повідомив, що група, яку він представляє, сподівається продавати членство в ньому керівникам американських та іноземних компаній вищого ешелону.
«Гай Кантрі» також володіє готелями в Монтані, Вайомінгу та Юті.
«Оверлук» набув світової слави в тисяча дев’ятсот сорок шостому – тисяча дев’ятсот п’ятдесят другому роках, коли ним володів пронозливий мегамільйонер Горес Дервент, який…
Інформація на наступній сторінці була всього лиш короткою заміткою, датованою чотирма місяцями пізніше. «Оверлук» відкрився під орудою нового менеджменту. Очевидно, газета не зуміла з’ясувати або не була зацікавлена в з’ясуванні, хто ж є членами цього закритого клубу, бо не було згадано жодного імені, окрім назви самої компанії «Гай Кантрі Інвестментс» – назви, безвиразнішої за яку[128] Джек ніколи не зустрічав, якщо не рахувати однієї мережі крамниць з продажу велосипедів і запчастин у Новій Англії, що діяла під назвою «Бізнес Інк.».
Перегорнувши сторінку, він аж кліпнув, побачивши приклеєну там вирізку.
МІЛЬЙОНЕР ДЕРВЕНТ ПОВЕРНУВСЯ ДО КОЛОРАДО ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД?
Очільником «Гай Кантрі» виявився Чарлз Ґрондін
автор: Родні Конклін, редактор фінансового відділу
Готель «Оверлук», мальовничий палац насолод на колорадській верховині й колишня приватна іграшка мільйонера Гореса Дервента, став центром фінансового хитросплетіння, яке лише зараз починає зринати на світло. Десятого квітня минулого року цей готель було придбано одною з лас-вегаських фірм, «Гай Кантрі Інвестментс» під закритий клуб для заможних керманичів як зарубіжних, так і американських бізнесів. Тепер поінформовані джерела кажуть, що «Гай Кантрі» очолює п’ятдесятитрирічний Чарлз Ґрондін, який був головою «Каліфорнійської землевпорядкувальної корпорації» до тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, коли він пішов звідти у відставку, щоби обійняти пост виконавчого віце-президента в головному чиказькому офісі «Дервент Ентерпрайсиз»
Це призвело до припущень, що компанія «Гай Кантрі Інвестментс» може перебувати під контролем Дервента, який, можливо, й придбав «Оверлук» удруге, і то за явно дивних обставин. Ґрондін, проти якого тисяча дев’ятсот шістдесятого року було висунуто пізніше зняте звинувачення в ухилянні від сплати податків, наразі залишається недоступним, а Горес Дервент, який ревниво оберігає власну приватність, у телефонній розмові коментарів не надав. Депутат Нижньої палати Законодавчих зборів штату від міста Ґолден Дік Баус закликав до комплексного розслідування цієї…
Ця вирізка була датована двадцять сьомим липня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року. Наступною йшла колонка з якоїсь недільної газети за вересень того ж року. Авторство належало Джошу Бреннігару, розгрібачеві гнойовищ скандальних оборудок однієї породи з Джеком Андерсоном[129]. Джекові туманно згадалося, що цей Бреннігар помер тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого чи шістдесят дев’ятого року.
КОЛОРАДО – ВІЛЬНА ЗОНА ДЛЯ МАФІЇ?
автор: Джош Бреннігар
Зараз здається ймовірним, що найновішим кублом відпочинку й оздоровлення для лідерів організованої злочинності в США став певний віддалений готель, що міститься в самому осерді Скелястих гір. Готель «Оверлук», той білий слон, яким від його найпершого відкриття тисяча дев’ятсот десятого року вже встигли безуспішно покерувати добра дюжина груп і окремих особистостей, тепер діє в оболонці секретності як «закритий клуб» нібито для бізнесменів, що прагнуть розслабитися. Постає питання – яким насправді бізнесом займаються ті, хто володіє ключами до номерів в «Оверлуку»?
Дещо підказати нам можуть імена членів цього клубу, присутніх там упродовж тижня шістнадцятого – двадцять третього серпня. Наведений нижче список було виявлено колишнім працівником «Гай Кантрі Інвестментс», компанії, що спершу вважалася підставною фірмою, якою володіє «Дервент Ентерпрайсиз». Тепер же більше схоже на те, що контроль Дервента над «Гай Кантрі» (якщо він його взагалі мав) перейняли деякі з лас-вегаських баронів грального бізнесу. І ці ж самі старшини зі столиці азартних ігор були в минулому пов’язані як з підозрюваними, так і засудженими босами злочинного світу.
Присутніми в «Оверлуку» того сонячного тижня були:
Чарлз Ґрондін, президент «Гай Кантрі Інвестментс». Коли у липні цього року стало відомо, що саме він керує кораблем «Гай Кантрі», було оголошено – зі значним запізненням постфактум, – що він пішов у відставку з посади, яку до того обіймав у «Дервент Ентерпрайсиз». Сивогривий Ґрондін, який відмовився побалакати зі мною для цієї колонки, якось був звинувачений в ухилянні від податків, перебував під слідством, але був виправданий тисяча дев’ятсот шістдесятого.
Чарлз «Бейбі Чарлі» Батталья, шістдесятирічний імпресаріо з Вегаса (контрольний пакет у «Зеленому доларі» та «Щасливих бабках» на Стрипі[130]). Батталья є близьким особистим другом Ґрондіна. Досьє його арештів розпочинається ще тисяча дев’ятсот тридцять другого рокуі, коли він був звинувачений, але виправданий у підготовленому, гангстерського типу, вбивстві Джека «Голландчика» Моргана. Федеральні органи підозрювали його участь в угрупованнях, пов’язаних з наркоторгівлею, проституцією і замовними вбивствами, проте за ґратами «Бейбі Чарлі» побував тільки раз, за ухиляння від сплати податків у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому – п’ятдесят шостому роках.
Ричард Скарн, головний акціонер компанії «Фан Тайм Автоматик Мешінз». «Фан Тайм» виробляє гральні автомати для замовників з Невади, а також для решти країни – автомати для гри в пінбол та музичні автомати (мелодія за монетку). Він мав терміни за напад з вогнепальною зброєю тисяча дев’ятсот сорокового, за потаємне носіння зброї без офіційного дозволу тисяча дев’ятсот сорок восьмого і злочинну змову з метою порушення податкових законів тисяча дев’ятсот шістдесят першого року.
Пітер Зайс, імпортер з Маямі, якому зараз близько сімдесяти років. Останні п’ять років Зайс судиться проти його вислання з країни як небажаної персони. Обвинувачувався в отриманні й переховуванні краденого тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року та злочинній змові з метою порушення податкових законів тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого року. Чарівливий, вишуканий, аристократичний Пітер Зайс, якого довірені друзі називають «Татусем», також перебував під слідством у зв’язку зі звинуваченнями у вбивстві і сприянні вбивству. Великий акціонер компанії Скарна «Фан Тайм», він, як відомо, також є пайовиком чотирьох лас-вегаських казино.
Вітторіо Джінеллі, також відомий як «Віто Різник», двічі перебував під слідством за гангстерського типу вбивства, одне з них – вбивство сокирою бостонського віце-боса Френка Скоффі. Джінеллі був під судом двадцять три рази, під слідством чотирнадцять разів, але засуджений був лише раз – за дрібну крадіжку з крамниці тисяча дев’ятсот сорокового року. Подейкують, що в останні роки Джінеллі став босом у західних оборудках угруповання, які сконцентровані у Лас-Вегасі.
Карл «Джиммі-Рікс» Прашкін, інвестор із Сан-Франциско, вважається майбутнім наступником Джінеллі на владній позиції, яку той наразі займає. Прашкін володіє великими пакетами акцій «Дервент Ентерпрайсиз», «Гай Кантрі Інвестментс», «Фан Тайм Автоматик Мешінз» і трьох казино в Лас-Вегасі. В Америці Прашкін чистий, хоча в Мексиці він притягався за шахрайство, але всього за якихось три тижні після відкриття справи звинувачення з нього було знято. Існує думка, що Прашкін контролює відмивання грошей, що надходять з діяльності вегаських казино, і вливання їх у легальні операції угруповання на Заході. До таких операцій тепер може належати й готель «Оверлук» у Колорадо.
Серед інших гостей поточного сезону також були…
Стаття була довгою, але решту Джек лише перебіг очима, постійно витираючи собі губи долонею. Якийсь банкір зі зв’язками в Лас-Вегасі. Люди з Нью-Йорка, які напевне робили в Кравецькому кварталі щось більше за виробництво одягу[131]. Люди, яких вважали пов’язаними з наркотиками, насильством, пограбуваннями, вбивствами.
Боже, яка історія! І всі вони побували тут, просто в нього над головою, у тих порожніх номерах. Порали дорогих повій на третьому поверсі, мабуть. Магнумами пили шампанське[132]. Укладали угоди, в яких оберталися мільйони доларів, можливо у тих самих апартаментах, де колись зупинялися президенти. Тут малася історія, авжеж. Класна збіса історія. Дещо гарячково він вихопив з кишені блокнот і начеркав собі чергове нагадування – пошукати інформацію про всіх цих людей у бібліотеці у Денвері, потім, коли ця його доглядацька робота завершиться. Кожен готель має свого привида? В «Оверлуку» їх цілий шабаш. Спершу самогубство, потім мафія, що далі?
Наступна вирізка була сердитим запереченням Чарлза Ґрондіна бреннігарівських звинувачень. Джек з неї лише хмикнув.
Вирізка на наступній сторінці виявилася такою великою, що її було складено. Джек її розгорнув, і в нього перехопило подих. Зображення буквально стрибнуло йому в очі: після червня тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року шпалери замінили, але він абсолютно точно впізнав це вікно і цей вид. Там була західна панорама, що відкривалася з Президентського люкса. А далі йшло про вбивство. Стіна вітальні біля дверей, що вели до спальні, була заляпана кров’ю і чимось, що могло бути лише білими крапочками мозкової речовини. Коп зі збентеженим обличчям стояв над покритим ковдрою трупом. Джек дивився, немов заворожений, а потім його очі пересунулися на заголовок.
ГАНГСТЕРСЬКЕ СТРІЛЬБИЩЕ В КОЛОРАДЬСКОМУ ГОТЕЛІ
Гаданого очільника злочинного угруповання було застрелено в гірському закритому клубі.
Плюс ще двоє загиблих.
Сайдвіндер, Колорадо (Ю-Пі-Ай) – За сорок миль від цього сонного колорадського містечка в самісінькому серці Скелястих гір трапилася екзекуція в типовому гангстерському стилі. Місцем потрійного вбивства із застосуванням рушниць став готель «Оверлук», який три роки тому було придбано однією з лас-вегаських фірм під закритий клуб. Двоє чоловіків були або компаньйонами, або охоронцями Вітторіо Джінеллі, відомого також як «Різник» через його ймовірну пов’язаність з убивством сокирою в Бостоні двадцять років тому.
Поліцію викликав Роберт Норман, менеджер «Оверлука», який сказав, що чув постріли, а дехто з гостей повідомив, що двоє людей з прихованими під панчохами обличчями і зі зброєю в руках збігли пожежними сходами й від’їхали у якомусь кабріолеті останньої моделі кольору засмаги.
Перед дверима Президентських апартаментів, де колись були зупинялися два американських президенти, дорожній патрульний Бенджамин Мурер виявив трупи двох чоловіків, пізніше ідентифікованих як Віктор Т. Бурман і Роджер Макассі, обидва з Лас-Вегаса. Всередині Мурер виявив розпластане на підлозі тіло Джінеллі. Очевидно, Джінеллі якраз утікав від своїх нападників, коли його зрізали. Мурер сказав, що Джінеллі було застрелено з близької відстані з рушниць великого калібру.
Чарлз Ґрондін, представник компанії, яка зараз володіє «Оверлуком», наразі поза доступом через…
Під цією вирізкою хтось жирно черкнув кульковою ручкою: «Вони забрали з собою його яйця». Джек іще довго на це дивився, весь похололий. Чий же це альбом?
Нарешті, проковтнувши клуб, що був застряг йому в горлі, він перегорнув сторінку. Іще колонка від Джоша Бреннігара, ця датована початком тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Він прочитав тільки заголовок: «ОДІОЗНО ЗНАМЕНИТИЙ ГОТЕЛЬ ПРОДАНО ПІСЛЯ ВБИВСТВА ВЕЛИКОЇ ПЕРСОНИ ЗЛОЧИННОГО СВІТУ».
Аркуші після цієї вирізки були пустими.
(Вони забрали з собою його яйця.)
Він повернувся на початок альбому, шукаючи якесь ім’я або адресу. Бодай номер кімнати. Бо був абсолютно впевнений, що, хто б не вів цей пам’ятний альбом, він мусив зупинятися в цьому готелі. Але там не знайшлося нічого.
Він уже був готовий знову переглянути всі вирізки, цього разу уважніше, коли зі сходів погукав чийсь голос:
– Джеку? Любий?
Венді.
Джек здригнувся, майже винувато, так, немов він потай тут випивав і вона може унюхати від нього запах. Смішно. Він потер собі губи долонею і відгукнувся:
– Йо, бейбі. Шукаю щурів.
Вона спускалася донизу. Він почув її кроки на сходах, потім у котельні. Швидко, не замислюючись, навіщо йому таке робити, він запхнув альбом під якусь купу рахунків і накладних. Коли вона вийшла з-під арки, він уже стояв прямо.
– Що ти в світі робив тут весь цей час? Уже майже третя година!
Він посміхнувся:
– Уже так пізно? Я тут рився у всьому цьому. Певне, намагався з’ясувати, де поховані мертвяки.
Ці слова брязнули йому в мозку лиховісним відлунням.
Вона підійшла ближче, подивилася на нього, і він мимовіль відступив на крок, неспроможний утриматися. Він знав, що вона робить. Вона намагалася дочути від нього запах алкоголю. Можливо, вона навіть сама цього не усвідомлювала, але він цілком, і від цього Джек почувався винуватим і водночас розсердженим.
– У тебе губа кровоточить, – промовила вона дивно безбарвним тоном.
– Га?
Він підніс долоню до губ і скривився, відчувши тонкий пекучий біль. Потім побачив свій вказівний палець у крові. Почуття провини в ньому ще виросло.
– Ти знову тер собі губи, – сказала вона.
Він опустив очі й знизав плечима:
– Йо, мабуть, таки тер.
– Це для тебе пекло, правда?
– Ні, не так уже й погано.
– Стало бодай трохи легше?
Він підняв очі, подивився на неї і змусив свої ступні ворухнутися. Щойно вони почали рухатися, як йому полегшало. Він наблизився до дружини й обхопив її рукою за талію. Відкинувши вбік пасмо її білявого волосся, він поцілував їй шию.
– Так, – сказав він. – А де Денні?
– О, він десь неподалік. Надворі почало захмарюватися. Голодний?
Він сковзнув долонею по її пружному, обтягнутому джинсами задку, імітуючи хіть.
– Мов ведмідь тамтий, мадам.
– Стережися, ледащо. Не розпочинай того, що не зможеш закінчити.
– Чики-пики, мадам? – запитав він, так само її погладжуючи. – Непристойні картинки? Неприродні позиції?
Проходячи разом з нею в арку, він кинув погляд назад, на коробку, під якою було сховано
(чий?)
альбом. При вимкнутому світлі та стала лише тінню. Джеку полегшало від того, що він забрав Венді звідти. Що ближче вони просувалися до сходів, то хіть його ставала менш удаваною, більш природною.
– Можливо, – промовила вона. – після того, як зробимо тобі сендвіч… гиии! – Вивернулася вона, гигочучи. – Лоскотно!
– Цеся лоскотка то є ніщо, супроти тої, як бисьм насправді Джоку Торренсу хтілося залоскотати вас, мадам.
– Відлипни, Джокере. Як щодо шинки і сиру… в сенсі першої страви?
Вони разом пішли вгору сходами, і Джек більше не озирався через плече. Але йому згадалися слова Ватсона:
«У кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають…»
Потім Венді закляпнула за ними двері підвалу, замкнувши там темряву.
Розділ дев’ятнадцятий. Поряд з номером двісті сімнадцять
Денні добре запам’ятав почуте ним про якусь жінку, що працювала в «Оверлуку» в той сезон:
«вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити… всяко оминати його».
То були зовсім звичайні двері, точно такі ж, як будь-які інші двері на перших двох поверхах цього готелю. Тьмяно-сірого кольору, вони містилися посередині завулка, що під прямим кутом відбігав від головного коридору другого поверху. Цифри на цих дверях не відрізнялися виглядом від цифр на номерах квартир у тому будинку, в якому вони жили в Боулдері. Звичайні двійка, одиничка та сімка. Нічого особливого. Прямо під цифрами містилося маленьке скляне кружалко, вічко. Денні вже був позаглядав крізь кілька їх. Зсередини бачиш широкий, мов крізь «риб’яче око», вид коридору. Ззовні можеш мружити собі око аж нетямитися і все одно нічого не роздивишся. Якісь циганські фокуси.
(Чому ти тут?)
Коли вони з мамою повернулися з прогулянки за «Оверлуком», мама приготувала його улюблений обід, сендвіч із сиром і болонською ковбасою та бобовий суп «Кемпбел». Їли вони в Діковій кухні й балакали. Працювало радіо, звідки, тихесенько потріскуючи, лунала музика, яку передавала станція в Естес-Парку. Кухня стала його улюбленим місцем у цілому готелі, і йому здавалося, що мама і тато також поділяють ці його почуття, бо, спробувавши дні зо три обідати в обідній залі, вони за взаємною згодою почали їсти в кухні, розставляючи стільці навкруг робочого блок-столу Діка Хеллорана, який усе одно був не меншим за їхній обідній стіл у Стовінгтоні. Обідня зала надто гнітила, навіть з ввімкнутими світильниками і музикою, що грала з касетної аудіосистеми в офісі. Ти все одно залишався одним з трьох людей, які сидять за столом в оточенні десятків інших столів, геть пустих, покритих тими прозорими пластиковими цератами. Мама казала, що це немов обідати посеред роману якогось Гореса Волпола, і тато, розсміявшись, з нею погодився[133]. Денні уявлення не мав, хто такий той Горес Волпол, але він відразу зрозумів, що, тільки-но вони почали їсти в кухні, приготована мамою їжа стала смакувати краще. Він безперестанку натрапляв на залишені там-сям Хеллораном маленькі проблиски його особистості, й вони підбадьорювали Денні, наче теплі дотики.
Мама з’їла половину сендвіча, без супу. Вона сказала, що тато, мабуть, пішов сам прогулятися, оскільки і «фольксваген», і готельний пікап залишалися на стоянці. Вона сказала, що втомилася й, мабуть, приляже приблизно на годинку, якщо Денні гадає, що зможе сам собі дати раду, не потрапивши в неприємності. Денні з повним ротом сиру й болоньї їй відповів, що він гадає, що зможе.
– Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? – запитала вона. – Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.
Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.
– Може, схожу, – промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.
– І всі ті тварини з живоплоту, – сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. – Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.
– Йо, – відгукнувся Денні.
(«Просто гидота… якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів…»)
– Якщо раніше за мене побачиш свого батька, скажи йому, що я пішла полежати.
– Авжеж, мамо.
Вона поклала брудний посуд до мийки і знову підійшла до сина.
– Тобі тут добре, Денні?
Він безхитрісно подивився на неї, молочні вуса залишалися в нього на верхній губі.
– Угу.
– Не було більше поганих снів?
– Ні.
Однієї ночі, коли він лежав у ліжку, Тоні приходив до нього раз, тихенько, дуже звіддалік гукаючи його на ім’я. Денні тоді міцно заплющив очі і лежав так, аж поки Тоні не пішов.
– Ти впевнений?
– Так, мамо.
Вона здавалася задоволеною.
– Як твоя рука?
Він зігнув перед нею руку.
– Усе краще.
Вона кивнула. Джек відніс повне замерзлих ос гніздо під мискою «Пірекс» до сміттєспалювача, що стояв позаду реманентного складу, і там його спалив.
Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав якомусь юристу в Боулдері, вклавши до листа знімки руки Денні, і два дні тому той юрист їм зателефонував – на решту дня зіпсувавши Джеку настрій. Юрист сумнівався, що є можливість виграти суд проти компанії, яка виготовила ту димову шашку, оскільки тільки Джек був свідком того, що він ретельно виконував надруковані на упаковці інструкції. Джек запитав у юриста, чи не могли б вони придбати ще шашок і перевірити їх на такий же дефект. Так, відповів, юрист, але результати все одно залишаться вельми сумнівними, навіть якщо усі випробувані шашки виявляться дефектними. Він розповів Джекові про одну справу, де фігурувала компанія з випуску розсувних драбин і чоловік, який зламав собі спину. Венді висловила свою солідарність з Джеком, але в душі вона була просто рада, що Денні відбувся так дешево. На краще було залишити судові позови тим людям, які на них розумілися, а Торренси до таких не належали. До того ж жодних ос відтоді вони більше не бачили.
– Іди тоді пограйся, доку. Порозважайся.
Але розваги в нього не вийшло. Він безцільно ходив по готелю, заглядаючи до шафок покоївок і комірок прибиральниць, шукав чогось цікавого, не знаходячи нічого такого, маленький хлопчик, що безшумно чалапає по темно-синьому килиму, витканому звивистими чорними лініями. Час від часу він смикав двері того чи іншого номера, але звісно, всі вони стояли замкнені. Майстер-ключ висів в офісі; він знав, де, але тато наказав йому не торкатися того ключа. Та йому й не хотілося. А чи?
(Чому ти тут?)
Врешті-решт, нічого безцільного в цьому не було. Його тягнуло хворобливого роду цікавістю до дверей, на яких було позначено номер двісті сімнадцять. Він пригадав казку, яку йому якось прочитав тато, коли був п’яним. То було дуже давно, але і тепер та історія зринула в його уяві так само живо, як тоді, коли тато її йому був прочитав. Мама тоді насварила тата, питалася, що це він робить, читаючи трирічній дитині такі жахи. Казка та називалася «Синя Борода». Це теж ясно збереглося в його пам’яті, бо він тоді було подумав, що тато каже «сині ворота», але в тій казці оповідалося зовсім не про ворота, а про двері. Взагалі-то там ішлося про дружину Синьої Бороди, гарну леді з волоссям пшеничного кольору, як у його мами. Після того, як на ній оженився Синя Борода, вона жили з ним у великому, зловісному замку, не те щоб дуже не схожому на «Оверлук». І кожного дня Синя Борода ходив на роботу, і кожного дня він казав своїй гарній маленькій дружині, щоби вона не заглядала до певної кімнати, хоча ключ від тієї кімнати просто висів на гачку, точно як майстер-ключ висить на стіні в офісі внизу. Дружині Синьої Бороди ставало все цікавіше й цікавіше, що ж там таке в тій замкненій кімнаті. Вона намагалася зазирнути туди крізь замкову шпарину, точно як і сам Денні намагався зазирнути крізь вічко до номера двісті сімнадцять, з подібним незадовільним результатом. Там навіть була картинка з нею, де вона стоїть на колінках і намагається зазирнути під двері, але і та шпарина теж була недостатньо широкою. Двері широко розчахнулися і…
У старій збірці чарівних казок її відкриття було зображено з любов’ю до жахливих подробиць. Ця картина немов розпеченим залізом затаврувалася в пам’яті Денні. У кімнаті було кілька голів семи попередніх дружин Синьої Бороди, кожна на окремому п’єдесталі, підкочені очі блищать білками, роти широко роззявлені в беззвучному крику. Якимсь чином вони трималися, стоячи на стятих помахом дворучного меча шиях, а з їхніх п’єдесталів стікала кров.
Перелякана, вона розвернулася, щоби тікати з тієї кімнати і з замку, але побачила, що в дверях стоїть сам Синя Борода, палають його жахливі очі. «Я наказував тобі не заходити до цієї кімнати, – промовив Синя Борода, виймаючи з піхов свій меч. – На жаль, твоя цікавість виявилася такою ж, як і в інших семи, і, хоча я кохав тебе найдужче з їх усіх, кінець твій буде таким самим, як і в них. Приготуйся померти, капосна жінко!»
Денні туманно пригадувалося, що в цієї казки був щасливий кінець, але це здавалося таким незначущим поряд з двома панівними образами: шалено дражливі замкнені двері з якоюсь великою таємницею за ними і сама та жахлива таємниця, про яку нагадувалося не менш як з півдюжини разів. Замкнені двері, а за ними голови, відрубані голови.
Його рука потягнулася до дверної ручки, потягнулася майже крадькома. Він не мав уявлення, скільки часу він уже пробув тут, загіпнотизовано стоячи перед цими замкненими дверима делікатного сірого кольору.
(І ще, либонь, рази три, гадаю, я таки бачив дещо… гидкі речі…)
Але ж містер Хеллоран – Дік – він також казав, що не думає, ніби ті речі можуть бодай комусь вчинити зло. Вони, як ті лячні картинки в книжці, от і все. А може, він там нічого не побачить. Але з іншого боку…
Він пірнув лівою рукою собі до кишені, і вона видобула звідти майстер-ключ. Звісно ж, весь цей час той уже там лежав.
Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.
(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)
(Обіцяю.)
А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.
(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)
Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.
Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.
Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, – пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). – Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».
Денні зазирнув за ріг.
Вогнегасник був на місці – плаский рукав, складений уздовж самого себе в кілька десятків згортків, припасований до стіни червоний терарій. Понад ним висіла сокира у скляному, наче з музейної експозиції, ящику з білим написом: «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ РОЗБИТИ СКЛО». Слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК Денні прочитати зміг, бо так називався один з його улюблених телесеріалів, хоча щодо сенсу решти напису певності він не мав[134]. І йому не подобалося, що поряд з цим довгим, пласким рукавом є слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК. За ними вбачалися пожежі, вибухи, автомобільні аварії, шпиталі, а подеколи й смерть. І йому не подобалося те, як скрадливо цей рукав висить тут, на цій стіні. Гуляючи на самоті, він завжди якомога швидше пробігав повз ці вогнегасники. Просто так. Просто йому так вчувалося краще. Безпечніше.
І ось, із серцем, що гучно бемкало в грудях, Денні вийшов з-за рогу і подивився вздовж коридору, повз вогнегасник, на далекі сходи. Там, унизу, була мама, спала. А якщо з прогулянки вже повернувся тато, то він, мабуть, сидить у кухні, їсть сендвіч і читає якусь книжку. Треба просто пройти повз цей вогнегасник і спуститися сходами.
Денні вирушив уперед, тримаючись ближче до протилежної стіни так, що аж терся правою рукою об шпалери з дорогого шовкового паперу. Двадцять кроків залишилося. П’ятнадцять. Дюжина.
Коли до вогнегасника залишалося кроків із десять, його мідний наконечник раптом зісковзнув з тих пласких сувоїв, на яких він був спокійно лежав
(«спав?»)
і упав на килим з глухим стуком. Тепер він лежав там, націлившись у Денні темним отвором свого дула. Денні вмент застиг, лише плечі його смикнулися вперед, щулячись від раптового переляку. Кров важко бухкала у вухах і скронях. У роті стало сухо і кисло, руки стиснулися в кулаки. Проте наконечник рукава просто собі лежав, його мідний корпус добродушно блищав, виток плаского брезенту йшов від нього до пофарбованої червоним кольором рами, прикрученої болтами до стіни.
Ну, упав він, то й що? Це ж усього лише вогнегасник, і нічого більше. Дурна справа думати, ніби він схожий на отруйну змію з «Широкого світу тварин», яка почула його і прокинулася. Навіть якщо стібки на брезенті трохи скидаються на луску. Він просто переступить його і піде собі далі по коридору, до сходів, можливо, трішки пришвидшеним кроком, щоби той не встиг стрибнути за ним, обкрутитися навкруг ноги…
Він витер собі губи лівою долонею, несвідомо імітуючи батька, і зробив один крок уперед. Рукав не ворухнувся. Ще один крок. Нічого. От бачиш, який ти був дурненький? Збудився через думки про ту тупу кімнату і тупу казку «Синя Борода», а цей рукав цілих п’ять років лежав тут, готовий упасти. От і все.
Денні задивився на рукав на підлозі і згадав про ос.
За вісім кроків наконечник рукава мирно блищав, ніби промовляючи до нього з килима: «Не хвилюйся. Я просто собі рукав, от і все. А якщо це й не все, те, що я тобі зроблю, не буде набагато гіршим за укус бджоли. Або оси. Що іншого я хотів би зробити такому гарненькому малому хлопчику, як ти… окрім як вкусити… й кусати… й кусати?»
Денні зробив ще один крок, і ще один. Кожен вдих дер йому пересохле горло. Паніка була вже зовсім поряд. Йому вже почало хотітися, щоби цей рукав таки ворухнувся, тоді б Денні зрештою точно знав, мав би певність. Він зробив ще один крок, тепер опинившись на відстані стрибка. «Але ж воно не збирається стрибнути на тебе, – майнула істерична думка. – Як воно може на тебе стрибнути, як воно тебе вкусить, коли це просто шланг?»
Може, в ньому повно ос.
Температура душі Денні різко впала до десяти нижче нуля[135]. Він мало не загіпнотизовано уп’явся очима в отвір у центрі наконечника. Може, в ньому повно ос, потайних ос, їхні коричневі тільця просякли отрутою, вони такі переповнені осінньою отрутою, що вона скрапує з їхніх жал прозорими краплями рідини.
Раптом він зрозумів, що його майже геть заморозило страхом; якщо він не змусить свої ноги рухатися зараз, вони просто примерзнуть до килима і він залишиться стояти тут, й дивитиметься на чорну діру в центрі мідного наконечника, як пташка дивиться на змію, він стоятиме тут, допоки його не знайде тато, ну і що тоді буде?
Жалібно зойкнувши, Денні примусив себе кинутися бігом. Перед самим рукавом якась оманлива гра світла змусила наконечник нібито рухатися, розвертатися перед тим як вкусити, і Денні високо над ним підстрибнув; у тому панічному стані йому здалося, ніби від поштовху власних ніг він піднісся аж до стелі, ніби по тиньку стелі мазнуло шорстке волосся вихора в нього на тімені, хоча пізніше він зрозумів, що такого бути не могло.
Денні приземлився по той бік рукава і раптом почув його за спиною, як той з м’яким, сухим посвистом мідної зміїної головки швидко пливе поковзом слідом за ним, по нього, немов гримуча змія поспішно рухається крізь поле сухої трави. Він гнався, і раптом сходи здалися Денні дуже далекими; вони немов відскакували на довжину його кроку з кожним кроком, який Денні до них пробігав.
«Тату!» – намагався він закричати, але його перемкнуте горло не дозволяло вирватися ані слову. Він був самотній. Звук позаду нього погучнішав, сухий звук шелестіння змії, що стрімко повзе по сухому ворсу килима. Уже біля його п’ят, можливо вже пнеться вгору і прозора отрута крапотить з її мідного писка.
Денні вже добіг до сходів і мусив скажено завертіти руками, щоб утримати рівновагу. На одну мить йому здалося, що він зараз же полетить шкереберть і так котитиметься перекидом аж до самого низу.
Він кинув через плече погляд назад.
Рукав не рухався. Він лежав там само, де й лежав, один виток зіскочив з рами, мідний наконечник на підлозі коридору, і наконечник той був байдуже націлений у протилежний бік від Денні. «Бачиш, дурнику? – дорікнув він собі. – Ти все вигадав, жалюгідний страхопуд. Це все твоя уява, страхопуд, страхопуд».
Він вчепився за перила сходів, після всього цього в нього тремтіли ноги.
(Нічого за тобою не гналося)
нагадав йому його мозок, і, вхопившись за цю думку, він її повторював.
(нічого за тобою не гналося, нічого за тобою не гналося, не гналося, не гналося.)
Не було чого боятися. Та що там, він міг повернутися і покласти той рукав назад, на раму, якби захотів. Він би міг, але подумав, що не наважиться. Бо хтозна, а якщо той рукав таки гнався за ним, але повернувся назад, коли побачив, що не може… напевне… його наздогнати?
Рукав лежав на килимі, своїм виглядом майже питаючись, чи не бажає він повернутися і спробувати знову.
Захеканий, Денні чкурнув униз сходами.
Розділ двадцятий. Розмова з містером Уллманом
Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася маленькою, окремою будівлею за квартал від ділового центру міста. Це була скромна, увита виноградом споруда, а широкий бетонний хідник, що вів до її дверей, був обсаджений трупами останніх літніх квітів. На моріжку стояла велика бронзова статуя якогось генерала часів Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча був фанатом того періоду у свої підліткові роки.
Газети тримали внизу. Серед них були сайдвіндерська «Ґазетт», що пішла з димом тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, а також «Естес-Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». І зовсім ніяких денверських видань.
Зітхнувши, Джек засів за «Камеру».
Коли підшивки сягнули тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, замість паперових газет пішли котушки з мікрофільмами. («Завдяки ґранту федерального уряду, – життєрадісно повідомила йому бібліотекарка, – ми сподіваємося зробити те саме з періодом тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого – тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого років, коли надійде наступний чек, але ж вони там такі непоспішливі, хіба не так? Ви ж будете обережним, правда? Не маю сумнівів, що будете. Подзвоніть, якщо я вам знадоблюся».) Єдиний апарат для читання чомусь мав деформовані лінзи, і на той час, коли Венді поклала йому на плече руку, хвилин приблизно через сорок п’ять після того, як він переключився з паперових газет на мікрофільми, у Джека вже встигла налитися соковитим болем голова.
– Денні в парку, – сказала вона, – але я не хочу, щоби він надто довго залишався надворі. Скільки ти ще тут думаєш пробути?
– Десять хвилин, – відповів Джек. Він якраз був вийшов на слід останнього періоду в захопливій історії «Оверлука» – роки між гангстерською стріляниною і появою біля керма Стюарта Уллмана та Компанії. Але йому так само не хотілося розповідати про щось Венді.
– А чим ти, до речі, тут так зайнятий? – запитала вона. Промовляючи це, вона скуйовдила йому волосся, хоча голос її прозвучав лиш напівграйливо.
– Шукаю дещо стосовно історії «Оверлука», – відповів він.
– Є якась особлива причина?
– Ні,
(а чому збіса тебе це так цікавить?)
просто цікаво.
– Знайшлося щось цікаве?
– Небагато, – сказав він, тепер уже докладаючи зусиль, щоби змусити свій голос звучати приязно. Вона випитує, точно як завжди випитувала й шпиняла його, коли вони у Стовінгтоні і Денні був іще немовлям у колисці. «Де ти зібрався йти, Джеку? Коли ти повернешся? Скільки грошей у тебе з собою? Ти збираєшся поїхати машиною? А Ел теж буде з тобою? Бодай один з вас залишиться тверезим?» Знову і знову. Вона сама, даруйте на слові, підштовхувала його до пиття. Може, ця причина й не була єдиною, але, тут уже як під Христом-Богом, скажімо правду і визнаймо, що вона була однією з тих причин. Шпинь і шпинь, і шпинь, аж хочеться зацідити їй, щоби стулила пельку й перестала оте своє
(Де? Коли? Як? А ти? Чи будеш?)
безкінечне шпиняння запитаннями. Від них у нього з’являвся справжній
(головний біль? похмілля)
головний біль. Апарат для читання. Клятий читальник, що показує криво текст. Ось чому в нього так вкурвлено болить голова.
– Джеку, з тобою все гаразд? Ти чомусь зблід…
Він відсмикнув голову з-під пальців Венді.
– Я в порядку!
Вона відсахнулася від його палаючих очей і спробувала посміхнутись, але вийшло це в неї якось мляво.
– Ну… якщо ти… Я тоді краще піду і почекаю в парку з Денні…
Вона уже відверталася, коли її посмішка розчинилася в гримасі здивування й образи.
Він покликав її:
– Венді?
Вона озирнулася вже біля підніжжя сходів:
– Що, Джеку?
Він підвівся і підійшов до неї.
– Вибач, бейбі. Мені, здається, дійсно якось недобре. Цей апарат… лінзи криві. У мене дуже розболілася голова. В тебе нема аспірину?
– Звісно, що є, – вона порилася в сумочці і видобула бляшаночку анацину[136]. – Хай буде в тебе.
Він взяв бляшаночку.
– А екседрину нема?
Він помітив миттєву відразу в неї на обличчі і зрозумів. Спершу це було їх невеселим, приватним жартом, до того як його пияцтво зайшло надто далеко, щоби з нього жартувати. Він тоді запевняв, що екседрин є єдиним з усіх, поки що винайдених засобів, що продаються без рецепта, який здатен враз зупинити похмілля. Абсолютно єдиним. Він почав тоді подумки називати свої вранішні похмільні брехні «екседриновими головними болями номер «Ват шістдесят дев’ять»[137]».
– Нема екседрину, – відповіла вона. – Вибач.
– Та нормально, – сказав він, – це теж чудово допоможе.
Але, звісно ж, воно не допоможе, і вона про це також мусила б знати. Подеколи вона бувала такою тупою сукою…
– А води треба, щоби запити? – спитала вона співчутливо.
(Ні, мені треба, щоби ти УЙОБУВАЛА ЗВІДСИ НАХЕР!)
– Я скористаюся водою з питного фонтанчика, коли піднімуся звідси. Дякую.
– Гаразд. – Вона вирушила вгору сходами, гарні ноги граційно рухалися під її короткою спідницею зі світло-коричневої шерсті. – Ми будемо в парку.
– Знаю.
Він неуважно опустив бляшаночку з анацином собі до кишені, повернувся назад до апарата для читання мікрофільмів і вимкнув його. Упевнившись, що вона вже пішла, він і собі теж піднявся вгору сходами. Боже, але ж як гидко болить голова. Якщо збираєшся мати справу з такими обценьками, то мусив би дозволити собі пару чарочок заради бодай якогось балансу.
Спробувавши прогнати геть цю думку, він відчув ще більше роздратування, аніж до того. Він пішов до головного стола бібліотекарки, вертячи в пальцях сірникову коробочку з написаним на ній телефонним номером.
– Мем, у вас тут є таксофон?
– Ні, сер, але ви можете скористатися моїм телефоном, якщо це місцевий дзвінок.
– У мене дальній, вибачте.
– Ну, тоді вам треба до аптеки, це найближче. У них там є кабінка.
– Дякую.
Він вийшов надвір і рушив хідником повз анонімного генерала Громадянської війни. Засунувши руки в кишені, він попрямував у бік бізнесового кварталу, в голові йому бемкав свинцевий дзвін. Небо також було свинцевим; уже йшло сьоме листопада, і з настанням нового місяця погода почала ставати загрозливою. Вже трапилося кілька коротких порош. Так, сніг було падав і в жовтні, але танув. Після цих, нових снігопадів, на всьому залишалася легка паморозь – вона іскрилась на сонці, мов тонкий кришталь. Але сьогодні сонця не було і навіть сніг почав знову падати, коли він дійшов до аптеки.
Телефонна будка стояла вглибині приміщення, і він, побрязкуючи дріб’язком у кишені, вже пройшов повз половину секції готових ліків, коли у вічі йому впали білі коробочки з зеленими написами. Одну з них він поніс до каси, заплатив і знову повернувся до телефонної будки. Причинивши за собою двері, він поклав монети і сірникову коробочку на поличку і набрав нуль.
– Куди дзвінок, прошу?
– Форт-Лодердейл, Флорида, операторко[138].
Він назвав їй тамтешній номер і номер таксофону. Коли вона сказала, що за перші три хвилини треба заплатити долар дев’яносто центів, він повкидав у щілину вісім четвертаків, морщачись з кожним дзвіночком, що дзенькав йому у вухо.
Потім, залишившись наодинці з очікуванням, яке озвучувалося лише віддаленим клацанням контактів і операторським воркотінням, він дістав з коробочки зелену пляшечку екседрину, піддів на ній кришечку і кинув на підлогу прокладну ватку. Затиснувши телефонну слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білих пігулки і розклав їх на поличці поряд із залишком монет. Знову закрив пляшечку і поклав її до кишені.
На іншому кінці слухавку зняли за першим же гудком.
– Пансіонат «Серф-Сенд» слухає, чим можемо допомогти? – запитав зухвалий жіночий голос.
– Будь ласка, я хотів би поговорити з менеджером.
– Вам потрібен містер Трент чи…
– Мені потрібен містер Уллман.
– Здається, містер Уллман зараз зайнятий, але якщо ви бажаєте, щоби я з’ясувала…
– Так. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс з Колорадо.
– Одну хвилиночку, – залишила вона його чекати.
Знов повернулася, накривши Джека своєю хвилею, його відраза до того дешевого, зарозумілого малого чмошника Уллмана. Він узяв з полички одну пігулку екседрину, задивився на неї якусь мить, а потім поклав собі до рота і почав жувати, повільно, смакуючи. Цей смак наплинув замішаними на задоволенні й відразі спогадами, від яких аж слина прискала йому в роті. Смак сухий, гіркий, проте захопливий. Скривившись, він проковтнув. Жування аспірину було його постійною звичкою в часи пияцтва; відтоді він його жодного разу не приймав. Але коли в тебе так страшно болить голова – нехай там з похмілля чи от як зараз, – здавалося, що жування пігулок змусить їх подіяти швидше. Він десь колись читав, що жування аспірину може стати непереборною звичкою. А де він про це прочитав, до речі? Нахмуривши лоба, він намагався пригадати. А тоді на зв’язку з’явився Уллман.
– Торренсе? Що там за неприємності?
– Ніяких неприємностей, – відгукнувся Джек. – Котел у порядку, і я досі навіть не зібрався замордувати свою дружину. Прибережу цю справу на після свят, коли стане зовсім нудно.
– Вельми смішно. Чому ви телефонуєте? Я зайнятий…
– Зайнята людина, авжеж, це я розумію. Я телефоную щодо деяких речей, про які ви не розказували мені під час вашої розповіді про велику й шляхетну минулу історію «Оверлука». Наприклад, як Горес Дервент продав його зграї лас-вегаських акул, які провели його через таку купу підставних корпорацій, що навіть Федеральне податкове управління не знало, хто ним володіє насправді. Про те, як вони вичікували слушного часу, а потім перетворили готель на ігровий майданчик для великих цабе з мафії, і про те, як тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року його довелося закрити, після того як одного з тих великих цабе знайшли трішечки мертвим. Разом з його тілоохоронцями, котрі стояли перед дверима Президентського люкса. Вілсон, Гардінг, Рузвельт, Ніксон і Віто Різник, правильно?
На іншому кінці лінії зависла мить здивованої мовчанки, а тоді Уллман спокійно промовив:
– Я не бачу, яким чином це може стосуватися вашої роботи, містере Торренс. Це…
– Утім, найкраще трапилося вже після того, як був застрелений Джінеллі, як ви гадаєте? Ще дві швидкі оборудки – ось ви кульку бачите, а ось вона зникла – і «Оверлуком» раптом володіє приватна особа, жінка на ім’я Сільвія Гантер… яка чисто випадково від тисяча дев’ятсот сорок другого до тисяча дев’ятсот сорок восьмого року звалася Сільвією Гантер-Дервент.
– Ваші три хвилини закінчуються, – сказала операторка. – Далі прозвучить сигнал.
– Любий мій містере Торренс, усе це загальновідома інформація… і прадавня історія.
– Ця інформація не була відомою мені, – сказав Джек. – Я також маю сумніви, що вона відома багатьом людям. Далебі не вся. Про те, що там застрелили Джінеллі, можливо, пам’ятають, але я сумніваюся, щоби бодай хтось склав до купи всі ті дивовижні й чудні перетасування, що відбулися з «Оверлуком» після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. І схоже, що завжди в цій лотереї або сам Дервент, або хтось із наближених до Дервента спливає з виграшним квитком. Містере Уллман, що тут розкручувала Сільвія Гантер у шістдесят сьомому й шістдесят восьмому? Бордель, чи не так?
– Торренсе! – його шокованість подолала тріскотню двох тисяч миль телефонних кабелів, не втративши ані йоти.
Усміхаючись, Джек вкинув до рота і розжував наступну пігулку екседрину.
– Вона продала заклад після того, як у ньому помер від інфаркту доволі відомий член сенату США. Ходили чутки, що його знайшли цілком голісіньким, якщо не рахувати чорних нейлонових панчішок з поясом і туфель з високими підборами на ногах. Лакових туфель, якщо бути точним.
– Це злісний, гидотний наклеп! – скрикнув Уллман.
– Невже? – перепитав Джек. Він уже почав почуватися краще.
Біль з голови спливав геть. Він узяв останню пігулку і розжував, насолоджуючись гірким смаком екседринового порошку, поки той розчинявся в його роті.
– То був вельми нещасний випадок, – сказав Уллман. – Отже, в чому ваш сенс, Торренсе? Якщо ви плануєте написати якусь брудну, наклепницьку статтю… якщо це якась недолуга, безглузда спроба шантажування…
– Нічого подібного, – заперечив Джек. – Я зателефонував, бо вважаю, що ви повелися зі мною нещиро. А ще тому…
– Нещиро? – закричав Уллман. – Боже мій, ви гадаєте, що я мусив поділитися великою купою брудної білизни з готельним доглядачем? Ким ви, чорти вас забирай, себе вважаєте? І яким чином ті старі історії можуть стосуватися вас, до речі? Чи ви гадаєте, що там привиди у простирадлах гасають по коридорах у західному крилі з криками «Горе нам!»?
– Ні, я не вважаю, що там є якісь привиди. Але ви добряче порилися в моїй особистій історії, перш ніж дати мені цю роботу. Ви викликали мене на килим і влаштували допит щодо моєї здатності доглянути ваш готель, немов маленькому хлопчику, якого виставили перед учительським столом за те, що напудив у роздягальні. Ви мене ганьбили.
– Я просто повірити не можу в таку нахабність, у таке збіса зухвальство з вашого боку, – сказав Уллман. Голос у нього звучав так, ніби він давиться. – Краще було б вас витурити. І так я, мабуть, і зроблю.
– Гадаю, Ел Шоклі може бути проти. Рішуче проти.
– А я гадаю, що ви врешті-решт переоцінюєте зацікавленість вами з боку містера Шоклі, містере Торренс.
На мить до Джека у всій його потузі й славі повернувся головний біль, аж він страдницьки заплющив очі. Немов з далекого віддаля він почув, як його власний голос питається:
– Кому належить «Оверлук» зараз? Ним так само володіє «Дервент Ентерпрайсиз»? Чи ви занадто дрібний підпанок, щоби це знати?
– Гадаю, вже досить, містере Торренс. Ви найманий працівник готелю, який нічим не відрізняється від якогось помічника офіціанта чи посудомийки. Я не маю наміру…
– Окей, я напишу Елу, – сказав Джек. – Він мусить знати; він, врешті-решт, член Ради директорів. І ще можу додати до листа маленьку приписку, в тому сенсі, що…
– Дервенту він не належить.
– Що? Я щось не доберу.
– Я сказав, що Дервент не є хазяїном готелю. Всі його акціонери зі східних штатів. Ваш друг, містер Шоклі, особисто володіє найбільшим, блокуючим пакетом акцій, який становить понад тридцять п’ять відсотків. Вам краще за мене було б знати, чи має він якийсь зв’язок з Дервентом.
– Хто ще?
– Я не маю наміру розголошувати вам, містере Торренс, імена інших акціонерів. Я маю намір усю цю справу довести до відома…
– Ще одне питання.
– Я не маю перед вами жодних зобов’язань.
– Більшість фактів з історії «Оверлука» – як пікантних, так і непікантних – я знайшов в одному пам’ятному альбомі в підвалі. Така велика книга в обкладинці з білої шкіри. Зшита золотим шнуром. Маєте ви якесь уявлення, чий би це міг бути пам’ятний альбом?
– Абсолютно жодного.
– А чи існує така ймовірність, що він міг належати Ґрейді? Доглядачу, який себе вбив?
– Містере Торренс, – промовив Уллман глибоко крижаним голосом. – Я далебі не впевнений, що містер Ґрейді взагалі умів читати, не кажучи вже про розкопування тієї гнилизни, якою ви зараз марнуєте мій час.
– Я хотів би написати книгу про готель «Оверлук». Тож і подумав, що, якщо я її дійсно видам, власнику того альбому сподобалось би побачити на передній сторінці подяку на свою адресу.
– Я вважаю, що написання книги про «Оверлук» є вельми немудрою ідеєю, – сказав Уллман. – Особливо книги, написаної з вашої… гм, точки зору.
– Ваша думка мене не дивує.
Біль тепер зовсім полишив голову. Як ото був трапився один сплеск, та й поготів. Розум його діяв абсолютно гостро, з точністю до міліметра. Зазвичай так він почувався, тільки коли йому надзвичайно добре писалося або коли він уже встиг ковтнути три перших чарки. Це була ще одна річ, про яку він устиг забути щодо екседрину; він не знав, як той діє на інших, але для нього розжувати три пігулки поспіль було як отримати моментальний кайф.
І тут він сказав:
– Вам сподобалася б книжка типу замовного проспекту, яку ви могли б безплатно вручати гостям під час їх реєстрації. Щось таке, з купою глянсових фотографій гір на світанку й заході сонця в супроводі слинявого, як лимонне желе, тексту. Плюс розділ про яскравих персон, які тут зупинялися, звісно ж, за винятком дійсно яскравих, таких як Джінеллі та його друзі.
– Якби я мав певність не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків, що, звільнивши вас, сам не втрачу роботу, – почав Уллман здавленим, переривчастим голосом, – я звільнив би вас цієї ж хвилини, просто по телефону. Але оскільки в мене залишаються ті непевні п’ять відсотків, я маю намір відразу ж зателефонувати містерові Шоклі, тільки-но ви покладете слухавку… що трапиться вельми скоро, як я на те щиро сподіваюся.
Джек сказав:
– Розумієте, книга не міститиме нічого такого, що не є правдою. Нема жодної потреби щось приоздоблювати.
(Навіщо ти його дрочиш? Хочеш, щоби тебе вигнали з роботи?)
– Мені начхати, якщо у п’ятому розділі йдеться про те, як папа римський трахає тінь Діви Марії[139], – проказав Уллман, і голос його дедалі підвищувався. – Я бажаю, щоби ви забралися геть з мого готелю.
– Це не ваш готель! – гаркнув Джек і гахнув слухавкою, накинувши її на важіль.
Важко дихаючи, він сидів на стільчику, тепер уже трохи наляканий
(трохи? до біса жахливо)
і дивувався, навіщо, чорти б його забрали, він узагалі подзвонив Уллману.
(ти знову не стримався, Джеку.)
Авжеж. Так, не стримав норову. Нема сенсу це заперечувати. І найбільше лихо, що він не мав уявлення, який вплив має це дешеве мале чмо на Ела, так само, як не уявляв, скільки лайна стерпить від нього самого Ел в ім’я їхніх спільних «ста’их доб’их часів». Якщо Уллман дійсно такий цінний, яким він сам себе виставляє і заявить Елові ультиматум «або він, або я», чи не змушений буде Ел його прийняти? Джек заплющив очі, намагаючись уявити, як він про це скаже Венді. Вгадай-но, що трапилося, бейбі. Я знову втратив роботу. Цього разу мені довелося подолати аж дві тисячі миль телефонного кабелю компанії «Белл», щоби знайти, кому дати ляща, але я впорався.
Він розплющив очі і витер собі губи хусточкою. Йому хотілося випити. Курва, як же йому потрібно випити. Зовсім неподалік на вулиці стояло кафе, звісно, в нього ще був час, щоби нашвидку хильнути там пива по дорозі до парку, один кухоль, тільки аби прибити куряву…
Він безпорадно зчепив пальці.
Знов зринуло запитання: навіщо він взагалі дзвонив Уллману? Номер пансіонату «Серф-Сенд» у Лодердейлі був записаний у маленькому блокноті, що лежав біля телефону і радіоблоку в офісі – номера сантехників, теслярів, склярів, електриків та інших. Джек переписав його на сірникову коробочку невдовзі по тому, як піднявся з ліжка, коли ідея зателефонувати Уллману радісно розквітла в його мозку. Але з якою метою? Якось, під час його пияцької фази, Венді була звинуватила його в прагненні саморуйнування за одночасної відсутності того морального ґрунту, на якому могло б розквітнути повноцінне бажання смерті. Тому-то він і створює ситуації, у яких замість нього це міг би зробити хтось інший, раз у раз відрубуючи якийсь шматок від себе і їхньої родини. Невже це й правда так? Невже він дійсно десь углибині душі боїться, що «Оверлук» може бути саме тим, чого йому не вистачало, щоби закінчити п’єсу і загалом розібратися з усім нагромадженим у собі лайном? Невже він оце так доносить на самого себе? Господи, прошу, ні, нехай це буде на так. Будь ласка.
Він заплющився, і моментально на внутрішній поверхні його повік повстала картина: він встромляє руку в діру між ґонтинами, аби витягнути зогнилу ізоляційну прокладку, раптом гострий, мов голкою, укол і його власний страдницький скрик у нерухомому, безуважному повітрі:
«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво…»
Цій на заміну прийшла інша картина, за два роки до того: як він о третій ранку п’яний ввалюється до квартири і, перечепившись об стіл, падає пластом на підлогу і лається, будячи Венді, що спала на дивані. Венді вмикає світло і бачить його одяг – подертий і викачаний у бруд у якійсь туманній бійці на паркінгу, що трапилася кілька годин тому в ледь пригадуваному придорожньому шинку біля самого кордону Нью-Гемпширу, засохлу кров у нього під носом, як він тупо блимає проти світла, немов кріт на сонце, і тоді Венді безвиразно каже:
«Сучий ти сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі наплювати на самого себе, хіба ти не можеш, бодай трішки, подумати про нас? Ох, навіщо я тобі взагалі щось говорю?»
Задзвонив телефон, змусивши його здригнутися. Він ухопив слухавку, нелогічно впевнений, що це мусить бути або Уллман, або Ел Шоклі.
– Що? – каркнув він.
– Ви перевищили ваш час, сер. На три долари і п’ятдесят центів.
– Мені треба розміняти гроші, – відповів він. – Зачекайте хвилинку.
Поклавши слухавку на поличку, він укинув свої останні шість четвертаків і вийшов, вирушивши до каси, щоби розміняти ще. Усе це він проробив автоматично, його думки крутилися по тому ж самому замкненому колу, немов білка в колесі.
Навіщо він зателефонував Уллману?
Бо Уллман його ганьбив? Його ганьбили й раніше, і то справжні майстри – гросмейстером цієї справи, звісно, був він сам. Просто, щоби позбиткуватися з цього чоловічка, викриваючи його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Його розум намагався вхопитися за пам’ятний альбом як за вагому причину, але й це також було, як носити воду решетом. Шанси на те, що Уллман знає, хто володіє готелем, становили не більше двох проти тисячі. Під час співбесіди він згадував про підвал як про якусь чужу країну – з отих брудних, недорозвинених. Якби Джек дійсно хотів щось дізнатися, він мусив би подзвонити Ватсону, чий зимовий номер також був у тому офісному блокноті. Навіть Ватсон не був би надійним джерелом, та все ж надійнішим за Уллмана.
А розповідати йому про свій задум написати книгу – це було ще одним ідіотським жестом. Неймовірно ідіотським. Окрім того, що ризикував цією роботою, він таким чином міг перекрити собі канали інформації, щойно Уллман почне обдзвонювати людей, попереджаючи їх, щоб остерігалися новоанглійців, які розпитуватимуть про готель «Оверлук». Він міг провести своє дослідження тихо, надсилаючи ввічливі листи, можливо, навіть домовляючись з кимсь про інтерв’ю навесні… а потім сміятися собі в кулак з Уллманової розлютованості, коли книжка вже вийде, а сам він перебуватиме в безпеці, десь звідси далеко – «Автор у масці вдаряє знов». А натомість він зробив цей клятий безглуздий дзвінок, не стримався і налаштував проти себе Уллмана, витягши на світло всі притаманні готельному менеджеру властивості маленького Цезаря. Навіщо? Якщо це не було спробою позбавити себе доброї роботи, яку для нього урвав Ел, тоді чим це було?
Він укинув решту монет у щілину і повісив слухавку. Це дійсно була позбавлена сенсу дія, яку він міг би вчинити, якби був п’яним. Але ж він був тверезим, тверезим-тверезісіньким.
Виходячи з аптеки, він розжував іще одну пігулку екседрину, кривлячись, проте насолоджуючись її гірким смаком.
Надворі, на хіднику він стикнувся з Венді й Денні.
– Агов, а ми якраз ішли по тебе, – сказала Венді. – Сніг пішов, подивись-но.
Джек блимнув угору.
– Таки пішов.
Сніжило сильно. Головну вулицю Сайдвіндера вже рясно запорошило, розділова лінія зникла. Денні з розкритим ротом, задравши голову до білого неба і висунувши язик, намагався ловити пухнасті сніжинки, що кружляли донизу.
– Ти гадаєш, це вже воно? – запитала Венді.
Джек знизав плечима:
– Не знаю. Я сподівався ще бодай на пару тижнів милості. Може, ми її ще матимемо.
Милість, ось воно.
(Пробач, Еле. На твою милість і ласку. Ще один шанс. Я щиро прошу вибачення…)
Скільки разів протягом скількох років він – дорослий чоловік – просив милості й іншого шансу? Раптом його так знудило від самого себе, така накотилася огида, що він мало не застогнав уголос.
– Як твоя голова? – спитала Венді, уважно в нього вдивляючись.
Він обійняв її однією рукою і міцно притиснув.
– Краще. Ходімо, нумо, ви двоє, гайда додому, поки ще є можливість.
Вони рушили туди, де стояв припаркований навскоси до бровки готельний пікап, Джек посередині, лівою рукою обнімаючи за плечі Венді, а в правій тримаючи долоньку Денні. Він уперше назвав це домом, на лихе чи на добре.
Уже сівши за кермо пікапа, він збагнув, що, хоча його й причаровує «Оверлук», готель йому не дуже подобається. Він не мав певності, що той на добро його дружині і сину і йому самому. Можливо, саме тому він і зателефонував Уллману.
Щоб його звідти вигнали, поки ще є час.
Він здав задом з паркувального місця і повіз їх з цього містечка вперед і вгору, у гори.
Розділ двадцять перший. Нічні думки
Була десята година. Їхню квартиру наповнював фальшивий сон.
Джек лежав на своїй половині, обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільне, рівномірне дихання Венді. Смак розжованого аспірину все ще залишався в нього на язиці, від чого той відчувався шорстким і трохи занімілим. Ел Шоклі подзвонив за чверть до шостої, за чверть до восьмої за східним часом. Венді з Денні сиділи тоді внизу перед каміном, читали.
– Абонент викликає містера Торренса, – сказала операторка.
– Слухаю.
Він перекинув слухавку в праву руку, лівою дістав із задньої кишені хустинку і витер нею собі запалені губи. Потім закурив сигарету.
Далі просто йму у вусі гучний голос Ела.
– Джекі-бой, що це ти там, заради Бога, таке замислив?
– Привіт, Еле.
Він загасив, придавивши, сигарету і вхопив пляшечку з екседрином.
– Що відбувається, Джеку? Сьогодні по обіді я отримав дивний дзвінок від Стюарта Уллмана. А коли Стю Уллман телефонує по міжміському і платить за це з власної кишені, вже ясно, що якесь лайно потрапило у вентилятор.
– Уллману не варто про щось непокоїтись, Еле. І тобі також.
– Про що саме нам не варто непокоїтися? Стю описав мені це як щось між шантажем і статтею про «Оверлук» для «Національного дознавача»[140]. Розкажи-но мені, хлопче.
– Я хотів його трохи піддрочити, – сказав Джек. – Коли я приїхав сюди на співбесіду, йому заманулося ритися в усій моїй брудній білизні. Проблеми з випивкою. Вигнаний з останнього місця роботи через знущання з учня. Сумніваюся, що ви підходяща нам особа. І таке інше. Що мене вкурвило, так це те, що Уллман повитягав усе те на світло тому, що він страшенно любить цей клятий готель. Цей прекрасний «Оверлук». Цей традиційний «Оверлук». Цей збіса священний «Оверлук». Ну, я тут знайшов у підвалі один пам’ятний альбом. Хтось зібрав до купи всі менш привабливі факти про Уллманів храм, і мені здалося, наче тут раз у раз справлялася маленька чорна меса.
– Я сподіваюся, ти це кажеш метафорично, Джеку, – голос Ела прозвучав лячно прохолодно.
– Саме так. Але я дізнався…
– Я знаю історію цього готелю.
Джек, пропустивши собі крізь пальці волосся, скуйовдив його.
– Тож я йому зателефонував і піддрочив цим. Визнаю, що це було не вельми розумно, і безперечно я такого більше не робитиму. Кінець історії.
– Стю каже, що ти й сам плануєш трохи потрусити брудну білизну.
– Стю мудак! – гаркнув Джек у слухавку. – Я йому сказав, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук», це так. На мою думку, цей готель є картотекою цілісного американського характеру після Другої світової війни. Це звучить помпезною, ще й погано викладеною заявою… я розумію, авжеж… але тут усе так і є, Еле! Боже мій, з цього може народитися велика книга. Але в далекому майбутньому, можу тобі це обіцяти, зараз у мене на тарілці більше, ніж я спроможний з’їсти, тому…
– Джеку, так не годиться.
Він роззявив рота перед чорною телефонною слухавкою, не в змозі повірити щойно, безсумнівно, почутому.
– Що? Еле ти сказав, що…
– Я сказав те, що сказав. Про яке далеке майбутнє йдеться, Джеку? Для тебе це може бути два роки, можливо, п’ять. Для мене це тридцять або сорок, бо я очікую, що буду пов’язаним з «Оверлуком» довгий час. Від думки про те, що ти десь там вишукуєш бруд про мій готель, щоби видати це за великий твір американського красного письменства, мене нудить.
Джекові відібрало мову.
– Я намагався тобі допомогти, Джекі-бой. Ми разом пройшли крізь ту війну, і я гадав, що заборгував тобі деяку допомогу. Ти пам’ятаєш ту війну?
– Пам’ятаю, – промимрив Джек, але навкруг його серця вже почав жевріти приск обурення. Спершу Уллман, потім Венді, а тепер Ел. Що це? Національний тиждень «Обганьмо Джека Торренса»? Він щільніше зімкнув губи, потягнувся по сигарети і збив пачку на підлогу. Невже йому колись подобалося оце дешеве чмо, що зараз патякає до нього зі свого обшитого панелями червоного дерева барлога у Вермонті? Невже й справді?
– Перед тим, як ти вдарив того хлопця, Гетфілда, – продовжував говорити Ел, – я умовив членів Ради не звільняти тебе і навіть розвернув їх до думки запропонувати тобі безстроковий контракт. Ти власноруч усе споганив. Я підкинув тобі роботу в цьому готелі, спокійному місці, де ти можеш отямитися, закінчити свою п’єсу і почекати, поки ми з Гаррі Ефінґером зможемо переконати решту тих парубків, що вони зробили велику помилку. А тепер виглядає так, що на шляху до більшої здобичі ти хочеш відгризти руку мені. Оце таким чином ти віддячуєш своїм друзям, Джеку?
– Ні, – прошепотів він.
Чогось більшого він не наважився сказати. У голові йому стугоніли гарячі, ядучі слова, які бажали вирватися назовні. Він відчайдушно намагався думати про Денні й Венді, які залежали від нього, які мирно зараз сиділи внизу перед каміном, опрацьовуючи першу з читанок для другокласників, і вважали, що Все Гаразд. Якщо він втратить цю роботу, що тоді? Рушати до Каліфорнії в їхньому старому змученому «фольксвагені» з гнилим бензонасосом, немов якась гнана пиловими бурями родина оклахомців?[141] Він переконував себе, що мусив би зараз на колінах благати Ела, щоби той не дозволив такому трапитися, але виплеснутися щосили намагалися інші слова, і його рука з затиснутими в ній розжареними дротами його люті аж упріла.
– Що? – різко запитав Ел.
– Ні, – відповів Джек. – Я не таким чином віддячую своїм друзям. І ти це знаєш.
– Звідки мені це знати? У гіршому випадку ти збираєшся спаплюжити мій готель, викопавши гідно поховані роки тому трупи. В кращому – ти телефонуєш моєму капризному, проте надзвичайно компетентному готельному менеджеру і ввергаєш його в оскаженіння заради якоїсь… якоїсь дурнуватої дитячої гри.
– То було більшим за гру, Еле. Тобі легше. Тобі не треба приймати подаяння від якогось багатого друга. Тобі не потрібен друг у суді, бо сам ти і є судом. Той факт, що ти був за крок від того, щоби стати алкоголіком з захованою в коричневому пакеті пляшкою, зараз не дуже-то й згадується, хіба не так?
– Гадаю, так, – сказав Ел. Голосом підупалим, що звучав так, ніби його хазяїн уже від усього цього втомився. – Але, Джеку, Джеку… Я з цим нічого не можу вдіяти. Я не можу цього змінити.
– Розумію, – спустошено промовив Джек. – Мене звільнено? Гадаю, буде краще, якщо саме ти мені про це скажеш.
– Ні, якщо ти зробиш для мене дві речі.
– Гаразд.
– А чи не краще тобі спершу дізнатися про умови, перед тим як їх приймати?
– Ні. Ти пропонуєш угоду, я з нею погоджуюся. Є Денні і Венді, про яких я мушу думати. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх авіапоштою.
– Джеку, ти певен, що можеш дозволити собі таку розкіш, як жаль до самого себе?
Він заплющив очі і проштовхнув крізь сухі губи пігулку екседрину.
– Наразі, мені здається, це єдине, що я собі можу дозволити. Гони… це не каламбур.
Ел якусь мить мовчав. Потім він сказав:
– По-перше, жодних більше дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить до ноги. Якщо таке трапиться, дзвони тому ремонтнику, тому дядькові, що лається безперервно, ти знаєш, про кого я…
– Ватсон.
– Так.
– Окей. Годиться.
– По-друге, пообіцяй мені, Джеку. Дай слово честі. Ніякої книжки про знаменитий гірський готель у Колорадо з будь-якою історією.
На мить його лють стала такою величезною, що він буквально не міг говорити. Кров гучно бухала йому в вухах. Це було немов отримати телефонний дзвінок від якогось принца Медичі двадцятого століття… не показувати жодних портретів членів моєї родини з бородавками, будь ласка, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Я спонсорую не картини, а гарні картини. Коли малюватимеш дочку мого доброго друга і ділового партнера, родимку чи бородавку, будь ласка, не помічай, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Звісно, ми друзі… ми обоє цивілізовані люди, хіба не так? Ми ділили з тобою і постіль, і стіл, і пляшку. Ми завжди будемо друзями, а той собачий нашийник, що я його на тебе надягнув, ми завжди ігноруватимемо за нашою обопільною згодою, а я про тебе добре і милосердно піклуватимуся. Усе, чого я натомість прошу – це твою душу. Всього лиш дрібничка. Ми навіть можемо ігнорувати той факт, що ти її віддав, так само, як ігноруємо той собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повно жебручих Мікеланджело…
– Джеку? Ти там?
Він видав дивний звук, що збирався бути словом «так».
Голос Ела звучав категорично і дуже впевнено
– Я насправді не думаю, що прошу надто багато, Джеку. Будуть ще інші книги. Ти просто не можеш від мене очікувати для себе спонсорства, коли ти…
– Гаразд, згоден.
– Я не хочу, аби ти думав, ніби я намагаюся контролювати твою творчість, Джеку. Ти мусив би мене краще знати. Тут просто така…
– Еле?
– Що?
– А Дервент усе ще пов’язаний з «Оверлуком». Бодай якось?
– Я не вбачаю жодної можливої причини, через яку це могло б тебе турбувати, Джеку.
– Авжеж, – відгукнувся той стримано. – Гадаю, її нема. Слухай, Еле, здається Венді мене для чогось кличе. Я тобі ще передзвоню.
– Звичайно, Джекі-бой. Ми гарненько потеревенимо. А як загалом справи? Сухий?
(ТИ ВЖЕ УРВАВ СОБІ ФУНТ СКРИВАВЛЕНОЇ ПЛОТІ, ТО ХІБА НЕ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИ МЕНЕ В СПОКОЇ?)
– Як порох.
– У мене так само. Взагалі-то, я вже починаю отримувати насолоду від тверезості. Якщо…
– Я передзвоню, Еле. Венді…
– Авжеж. Окей.
Нарешті він поклав слухавку, і от тоді-то прийшли кольки, вони прохромили його, мов блискавками, змусили його скорчитися перед телефоном, немов грішника в каятті, з руками на животі, зі стугонінням у голові, розпухлій наче якийсь монструозний міхур.
Наповзає оса, жалить, відповзає…
Зовсім трохи минуло часу, і нагору піднялася Венді, спитати його, хто телефонував.
– Ел, – сказав він. – Дзвонив запитати, як ідуть справи. Я сказав, що все добре.
– Джеку, у тебе вигляд жахливий. Ти захворів?
– Голова знов болить. Ляжу раніше спати. Нема сенсу намагатись писати.
– Може, підігріти тобі молока?
Він безсило усміхнувся:
– Було б чудово.
А тепер він лежав поряд з нею, відчуваючи своїм стегном її тепле від сну стегно. Думки про розмову з Елом, про те, як він принижувався, усе ще кидали його поперемінно то в жар, то в холод. Настане день, і розплата прийде. Настане день, і вийде книжка, не задушевна, роздумлива річ, якою він був уявляв її собі спочатку, а кришталево тверде дослідження, з фоторозділом і всім таким іншим, де він розбере детально геть усю історію «Оверлука», ті огидні інцестуальні оборудки на право власності і все таке інше. Він усе розкладе перед читачем, як розчленованого лангуста. І якщо Ел Шоклі має зв’язок з імперією Дервента, нехай тоді йому допоможе Бог.
Напружений, як рояльна струна, він лежав, втупившись у темряву, розуміючи, що може минути ще чимало годин, аж поки він зможе заснути.
Венді Торренс лежала на спині, очі заплющені, вона слухала звуки сну свого чоловіка – довгий вдих, коротка затримка, трохи утробний видих. Куди він відходить, коли спить, загадувалася вона. До якогось парку розваг, до Великого Беррингтону сновидінь, де всі атракціони безкоштовні і нема поряд жінки й матері, яка б нагадувала, що досить їм уже хот-догів або що пора вже звідси йти, якщо вони хочуть встигнути дістатися додому до темряви? Чи, може, там є якийсь ґрунтовний бар, де пиятика ніколи не припиняється, де дверцята «кажанячі крила» завжди навстіж і вся його стара пияцька братія скупчилася навкруг електронного хокею зі склянками в руках, між них особливо видається Ел Шоклі з його попущеною краваткою і розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці? Місце, куди ні їй, ні Денні нема ходу, а буґі триває без кінця.
Венді тривожилася за нього, тією старою, безпорадною тривогою, що, як вона сподівалася, залишилася назавжди позаду, у Вермонті, так, немов тривога чомусь не здатна перетинати кордони штатів. Їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, наразі робив з Джеком і Денні.
Найбільш лячним, примарним і незгадуваним, можливо забороненим для згадування, було повернення всіх отих пияцьких симптомів у Джека, одного по одному… усіх, окрім самого пиття. Постійне витирання губ рукою або хустинкою, немов щоби прибрати з них надлишок вологи. Довгі паузи за друкарською машинкою, більше зіжмаканого паперу в кошику на сміття. Пляшечка екседрину знайшлася сьогодні ввечері на телефонному столику, після того як йому дзвонив Ел, але склянки для води не було. Він знову жує ті пігулки. Він дратується через дрібниці. Він починає машинально вистукувати пальцями якийсь нервовий ритм, коли йому стає надто нудно. Зросла лайливість. Її також почала непокоїти його витримка. Було б майже полегшенням, якби він дав волю норову і випустив з себе пару подібно до того, як то він скидає тиск у котлі, щонайперше вранці спускаючись до підвалу, а потім роблячи це востаннє увечері. Було б майже приємно побачити, як він, лаючись, копає ногою стілець і той летить через усю кімнату або бодай грюкає дверима. Але ці явища, що завжди були невіддільними від його темпераменту, тепер майже цілком припинилися. Проте у неї було відчуття, що Джек злиться на неї або на Денні все частіше й частіше, але уникає це проявляти. Котел має манометр: старий, тріснутий, замаслюжений, але все ще працюючий, а в Джека нема нічого подібного. Вона ніколи не вміла достатньо добре його розгадати. Денні міг, але Денні не розповідав.
А цей дзвінок від Ела. Майже в той самий час, коли він надійшов, Денні втратив усяку цікавість до оповідання, що вони з ним якраз читали. Він залишив її сидіти біля каміна, а сам пішов до головної стійки, де Джек побудував шосе для його машинок і ваговозів «Метчбокс».[142] Там стояв і Лиховісний Ліловий Жук, і Денні почав поспішно возити ним уперед і назад. Прикидаючись, ніби читає свою книгу, але насправді спостерігаючи поверх неї за Денні, вона побачила дивний сплав тих способів, якими вона й Джек проявляли свою тривогу. Витирання губ. Нервове куйовдження собі на голові волосся одночасно обома руками, як це робила вона, чекаючи повернення Джека після його рейду по барах. Вона не могла повірити, ніби Ел зателефонував, аби просто «спитати, як ідуть справи». Якщо тобі схотілося потеревенити, ти дзвониш Елу. Якщо тобі подзвонив сам Ел, значить, є якась справа.
Пізніше, коли вона знову спустилася вниз, вона побачила, що Денні знову згорнувся клубком біля каміна, з цілковитою увагою, тамуючи дихання, він поринув у читанку для другого класу, де йшлося про пригоди Джо і Рейчел разом з їхнім татом у цирку. Непосидюща нервовість повністю зникла. Дивлячись на нього, вона знову відчула лячний укол упевненості, що Денні знає більше, ніж сам розуміє, більше, ніж містить у собі філософія лікаря (звіть мене Біллом) Едмондса.
– Агов, час до ліжка, доку, – сказала вона.
– Йо, гаразд.
Він заклав у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.
– Помийся і почисти зуби.
– Гаразд.
– Не забудь скористатися зубною ниткою.
– Не забуду.
Якусь мить вони стояли поруч, задивившись, як розгорається і пригасає жар у каміні. У більшій частині вестибюля було прохолодно й гуляли протяги, але це коло навкруг вогню було чарівно теплим, його було важко покидати.
– Це дядько Ел дзвонив по телефону, – невимушено промовила вона.
– О, справді? – абсолютно без здивування.
– Цікаво, чи не сердився дядько Ел на тата, – промовила вона так само невимушено.
– Йо, таки сердився, – сказав Денні, так само дивлячись на вогонь. – Він не хоче, щоби тато писав книгу.
– Яку книгу, Денні?
– Про цей готель.
Питання, що сформувалося в неї на губах, було тим самим, з яким і Джек, і вона підступалися до Денні вже тисячу разів: «Як ти про це дізнався?» – але Венді нічого не спитала. Вона не хотіла бентежити сина перед сном, ані дати йому зрозуміти, що вони, ніби між іншим, зараз обговорюють знання ним речей, про які він зовсім не мав як дізнатися. Але ж він насправді знає, вона була в цьому переконана. Пащекування лікаря Едмондса про індуктивне мислення та підсвідому логіку залишається не чим іншим, як усього лиш пащекуванням. Її сестра… яким чином Денні міг дізнатися, що того дня в почекальні вона думала про Ейлін? А те
(«мені наснилося, що з татом трапилася аварія».)
Вона помотала головою, немов витрушуючи з неї зайве.
– Іди вже митися, доку.
– Гаразд.
Він побіг по сходах вгору, до їх квартири. Вона посуплено вирушила до кухні, щоби підігріти там у каструльці молоко для Джека.
І от тепер, лежачи в ліжку без сну, прислухаючись до дихання свого чоловіка і вітру надворі (якимсь чудом цього дня снігом повіяло лише раз, надвечір; сильного снігопаду все ще не траплялося), вона дозволила своїм думкам цілком повернутися до її чудового, невстрійливого сина, який народився з обличчям, покритим плівкою – то був просто плодовий міхур, лікарі таке бачать, можливо, раз на кожні сімсот пологів, – у «сорочці», що, як про те старі баби плещуть, дарує ясновидіння.
Вона вирішила, що вже час розпитати Денні про «Оверлук»… давно пора було спробувати розговорити Денні. Завтра. Напевне. Вони вдвох якраз збираються поїхати до Сайдвіндерської публічної бібліотеки, пошукати, чи не знайдеться там якихось книжечок для другого класу, спитати, чи не видадуть їх їм на подовжений термін, на всю зиму, і тоді-то вона зможе з ним побалакати. І то відверто. Ця думка принесла Венді деяке полегшення, і вона почала нарешті спливати в сон.
Денні лежав без сну у своїй спальні – з розплющеними очима, лівою рукою обхопивши літнього і доволі зношеного Вінні-Пуха (Пух десь уже втратив одне ґудзикове око, а крізь з півдесятка розлізлих швів стирчала його набивка), – прислухаючись до сну батьків у їхній спальні. Він почувався так, ніби був їхнім невільним, невсипущим охоронцем. Найгірше ставало по ночах. Він ненавидів ці ночі і безупинне завивання вітру навколо західного крила готелю.
Вгорі, підвішений на нитці, плавав його планер. На комоді, тьмяно виблискуючи флюоресцентним пурпуром, стояла принесена з іграшкової автодороги у вестибюлі модель «фольксвагена». Його книжки стояли на полицях, книжки-розмальовки лежали на столі. «Місце для всього і всьому своє місце, – любила приказувати мама. – Тоді ти знатимеш, де що лежить, коли воно тобі знадобиться». Але зараз речі опинялися не на своїх місцях. Речі пропадали. Надто гірше, деякі речі з’являлися – речі, які не впадали в око, як на отих картинках, що закликають: ЗНАЙДИ ІНДІАНЦІВ. Там, якщо напружитися та примружитися, дещо вдавалося розпізнати – те, що на перший погляд здавалося кактусом, насправді виявлялося якимсь зарізякою з ножем, затиснутим у зубах, а серед каміння ховалися ще й інші, і навіть можна було помітити зле, безжальне обличчя котрогось з них, як він ховається за критим фургоном, прозираючи крізь шпиці його колеса. Але ніколи не вдавалося побачити їх усіх, й від цього ставало тривожно. Бо саме ті з них, яких ти не зміг побачити, скрадатимуться в тебе за спиною з томагавками в одній руці й ножами для скальпування в іншій…
Він стурбовано засовався в ліжку, очима шукаючи заспокійливе жевріння нічника. Тут усе було гірше. Він знав це майже точно. Спершу було не так уже й погано, але помалу, потроху… його тато почав набагато більше думати про випивку. Інколи він злився на маму, сам не знаючи чому. Він повсякчас витирав собі губи хустинкою, а очі в нього були далекими, затуманеними. Мама тривожилася за нього, і Денні також. Йому не треба було проникати в неї сяйвом, щоби це знати; це було в тій тривожності, з якою вона його розпитувала того дня, коли нібито обернувся на змію пожежний рукав. Містер Хеллоран казав, що на його думку всі матері трішечки сяють, і того дня вона дійсно зрозуміла, що щось трапилося. Але не знала, що саме. Він їй мало не розповів, але дещо його зупинило. Він знав, що той лікар у Сайдвіндері зневажливо відмахнувся від Тоні і того, що Тоні йому показує, оскільки це цілком
(ну, майже)
нормально. Матір могла не повірити йому, якби він розповів їй про той рукав. Гірше того, вона могла б повірити йому неправильно, могла подумати, ніби він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Він мало що розумів про З’ЇХАТИ З КОТУШОК, набагато менше, ніж про ЗАВЕСТИ СОБІ ДИТИНУ (про це мама йому детально пояснила ще за рік до того), але достатньо.
Якось у дитячому садку його друг Скотт показав на хлопчика на ім’я Робін Стенджер, який тинявся біля гойдалки з обличчям таким довгим, що хоч ногою на нього ступай. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта навчав там історії. Більшість дітей у дитсадку були пов’язані або зі Стовінгтонською підготовчою, або з маленьким заводом компанії «Ай-Бі-Ем», що стояв зразу за містом. Академічні діти товаришували своєю групою, а заводські своєю. Звичайно, траплялися і перехресні дружні стосунки, але тим дітям, чиї батьки знали одне одного, природно було триматися більш-менш разом. Коли в одній з груп траплявся якийсь дорослий скандал, він майже завжди в тій чи іншій, чудернацьки зміненій формі, просочувався в дитяче середовище, але рідко перекидався до іншої групи.
Вони зі Скотті сиділи тоді на майданчику в ракетоплані, коли Скотті кивнув пальцем на Робіна і спитав:
– Знаєш того хлопця?
– Йо, – відповів Денні.
Скотт нахилився ближче:
– Його тато минулого вечора З’ЇХАВ З КОТУШОК. Його забрали.
– Йо? Тільки за те, що він з’їхав з якихось котушок?
Скотті подивився з відразою:
– Він здурів. Зрозумій, ти. – Скотт скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями покрутив великі еліпси собі проти вух. – Його забрали в ДУРДІМ.
– Ого, – промовив Денні. – А коли йому дозволять повернутися?
– Ніколи-ніколи-ніколи, – похмуро проговорив Скотті.
Упродовж того дня і наступного Денні почув, що:
а) містер Стенджер намагався повбивати геть усіх у своїй родині, включно з Робіном, зі свого трофейного пістолета часів Другої світової війни;
б) містер Стенджер розніс дощенту свій дім, коли був як ХЛЮЩ;
в) містера Стенджера запопали, коли він, немов кашу з молоком, пожирав з миски мертвих жуків і траву і в той же час плакав;
г) містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою, коли «Ред Сокс» програли важливий матч.
Врешті-решт, занадто розхвильований, щоби тримати все це в собі, він спитав про містера Стенджера в свого тата. Тато посадив його собі на коліна і пояснив, що містер Стенджер перебував під величезним тиском почасти з боку його родини, почасти на роботі і почасти через речі, яких ніхто, окрім лікарів, зрозуміти не зможе. У нього почалися напади плачу, а три дні тому він розридався і не міг зупинитися, і розбив багато речей у будинку Стенджерів. Він не З’ЇХАВ З КОТУШОК, сказав тато, у нього НЕРВОВИЙ ЗРИВ, і містер Стенджер не в ДУРДОМІ, а у САНИ-ТОРІЇ. Але попри те, що тато пояснював це обережно, Денні злякався. Не виглядало на те, що є якась різниця між З’ЇХАТИ З КОТУШОК і НЕРВОВИМ ЗРИВОМ, і як це не називай – ДУРДІМ або САНИ-ТОРІЙ, однаково там ґрати на вікнах і, якщо захочеш звідти піти, тебе не випустять. А ще його батько, зовсім ненавмисне, підтвердив ще одну з незмінних фраз Скотті, ту, що наповнювала Денні неясним, безформним жахом. У тому місці, де тепер жив містер Стенджер, там ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Вони приїжджають, щоб посадити тебе до фургона без вікон, фургона сірого, як могильний камінь. Він підкочує, заїжджаючи просто на бровку перед твоїм домом, і з нього виходять ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, і забирають тебе від твоєї родини, і саджають тебе жити в кімнаті з м’якими стінами. А якщо ти захочеш написати додому, ти мусиш робити це «Крайолами».
– Коли вони дозволять йому повернутися назад? – запитав Денні в батька.
– Відразу, як тільки йому покращає, доку.
– Але коли це буде? – наполягав Денні.
– Дене, – сказав Джек. – НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.
І це було гірше за все. Це був інший спосіб сказати ніколи-ніколи-ніколи. За місяць матір Робіна забрала його з дитячого садка і вони кудись переїхали зі Стовінгтона без містера Стенджера.
Це було більше року тому, після того як тато перестав приймати ОТЕ ПОГАНЕ, але перед тим як він втратив свою роботу. Денні все ще часто про це думав. Інколи, коли він падав, або стукався головою, чи коли в нього болів живіт, він починав плакати, і тут же це спалахувало йому в пам’яті, а слідом страх, що він не зуміє припинити плакати, а буде далі і далі ревіти й ридати, аж поки тато не підійде до телефону, набере номер і промовить: «Ало? Говорить Джек Торренс, адреса Мейпллайн-вей. Мій син не може припинити плакати. Будь ласка, нехай приїдуть ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ і заберуть його до САНИ-ТОРІЯ. Так, авжеж, він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Дякую». І сірий фургон без вікон підкотить до його дверей, вони його, усе ще істерично ридаючого, завантажать і повезуть геть. Коли він побачить своїх матусю і тата знову? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.
Саме цей страх робив його мовчазним. На рік постаршавши, він уже був цілком певен, що тато й матуся не дозволять забрати його кудись за те, що пожежний рукав здався йому змією, його здоровий глузд був у цьому впевнений, та все ж таки, коли він думав про те, щоб їм щось розказати, той старий спогад зринав угору, ніби каменем запечатуючи йому рот, блокуючи слова. То було не як Тоні; Тоні завжди здавався цілком природним (до появи кошмарів, звичайно), і його батьки також, здається, почали сприймати Тоні більш-менш як природне явище. Такі явища, як Тоні, походять від КМІТЛИВОСТІ, яка, як вони вважали, йому притаманна (так само вони вважали, що й самі вони також КМІТЛИВІ), але пожежний рукав, який обернувся на змію, або кров і шматочки мозку на стіні в Президентському люку, яких ніхто більше не міг побачити, – такі речі не були природними. Вони вже були звозили його до звичайного лікаря. То чи не розумно припустити, що наступними можуть бути ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?
І все одно він змушений буде їм розповісти, хіба що рано чи пізно вони захочуть відвезти його кудись з цього готелю. А вибратися з «Оверлука» йому шалено хотілося. Але також він розумів, що це останній шанс для його тата, що той перебуває тут, в «Оверлуку», не тільки для того, щоби доглядати за готелем. Він тут, щоби працювати над своїми паперами. Щоби пережити втрату роботи. Щоби кохати матусю/Венді. І зовсім донедавна здавалося, що саме так усе й відбувається. Тільки останнім часом з татом почалися негаразди. Відтоді, як він знайшов ті папери.
(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів»)
Що це означає? Він запитував у молитві Бога, але Бог не відповів йому. А що робитиме тато, якщо перестане працювати тут? Він намагався щось дізнатися з татових думок і дедалі більше переконувався, що тато сам не знає. Найсильніший доказ знайшовся на початку цього вечора, коли татові зателефонував дядько Ел і говорив йому злі речі, а тато не наважився сказати щось усупереч, бо дядько Ел міг вигнати його з роботи точно так, як директор Стовінгтонської академії містер Кроммерт і Рада її директорів були вигнали тата з роботи учителем. А тато цього до смерті боявся, боявся за нього й за маму, і за себе також.
Тому він не наважувався бодай щось сказати, він тільки безпорадно спостерігав і сподівався, що насправді нема тут зовсім ніяких індіанців або якщо вони й є, то задовольняться очікуванням більшої здобичі, дозволивши їхньому каравану з трьох фургонів проїхати повз себе невигубленим.
Проте йому в таке не вірилося, хоч як він не старався.
Погані були справи зараз в «Оверлуку».
Насуваються снігопади, а коли повалить сніг, будь-які можливості, які в нього ще малися, буде анульовано. А після того як засніжить, що? Що тоді, коли вони залишаться замкнені тут на милість того хтозна-чого, яке до того з ними лише гралося?
(«Виходь-но сюди й отримаєш свою кару!»)
Що тоді? АРАК.
Він здригнувся і знову перевернувся в своєму ліжку. Тепер він міг прочитати більше. Мабуть, завтра він спробує покликати Тоні, спробує змусити Тоні показати точно, що таке це АРАК і чи є хоч якийсь спосіб йому запобігти. Він готовий зважитися на кошмари. Він мусить знати.
Денні ще довго не спав уже після того, як фальшивий сон його батьків став справжнім. Він ворочався в ліжку, перекручував простирадла, бився над проблемою на прірву років за нього більшою, безсонний у ночі, як єдиний вартовий на посту. А в якийсь момент, уже після півночі, він теж заснув, і тоді безсонним лишився лиш вітер, він нюшив довкола готелю й ухкав у його фронтонах під пронизливими поглядами яскравих зірок.
Розділ двадцять другий. У пікапі
Я бачу сходить зловісний місяць.
Я бачу горе попереду на шляху.
Я бачу землетруси й блискавки.
Я бачу зловісні часи настають.
Не вештайся ночами,
Бо мусиш розлучитися з життям,
Зловісний місяць сходить нам.[143]
Хтось пристосував під приладовою панеллю готельного пікапа дуже старий радіоприймач від «б’юїка», і зараз з його динаміка лунав жерстяний, напівпридавлений тріском, проте впізнавано характерний вокал Джона Фогерті з його гуртом «Кріденс Клірвотер Рівайвел». Венді з Денні їхали вниз, до Сайдвіндера. День трапився безхмарний, яскравий. Денні безперестанно вертів у руках помаранчеву бібліотечну картку Джека і здавався доволі бадьорим, але Венді подумала, що вигляд у нього напружений і зморений, немовби він не виспався і тримається на самій лиш нервовій енергії.
Пісня скінчилася, й ввімкнувся диск-жокей.
– Йо, це були «Кріденси». А раз уже зайшлося про зловісний місяць, схоже на те, що він зійде невдовзі над слухачами радіостанції «Кей-Ем-Ті-Екс», хоч як воно важко в це повірити за такої гарної, весняної погоди, якою ми насолоджувалися кілька останніх днів. Відважний Метеопророк «Кей-Ем-Ті-Екс» каже, що на першу годину дня високий тиск поступиться широкому фронту низького тиску, який збирається зупинити своє просування якраз над зоною покриття нашої станції «Кей-Ем-Ті-Екс», тут, нагорі, де повітря таке розріджене. Температура стрімко падатиме, а опади почнуться ближче до присмерку. На висотах нижчих за сім тисяч футів, включно з Денверським столичним районом, очікується сльота, на деяких дорогах можлива ожеледиця, а тут, у горах, братчики, нічого крім снігу. Нижче семи тисяч ми чекаємо снігу глибиною один-три дюйми, а в центральному Колорадо і на Схилі можливі замети від шести до десяти дюймів[144]. Наш «Консультативний комітет з автодорожнього руху» нагадує: якщо ви плануєте сьогодні вдень або ввечері покататися машиною в горах, не забувайте – закон ланцюгів протиковзання реально діє. І не вирушайте нікуди, якщо тільки ви не конче мусите. Згадайте, як утрапили в халепу Доннери, – додав диктор жартівливо. – Їм випало застрягти зовсім не так близько від «Сім-Одинадцять», як їм гадалося[145].
Заграла реклама «Клеролу», і Венді потягнулася рукою під панель, щоби вимкнути радіо[146].
– Ти не проти?
– Ні-ні, все гаразд. – Денні поглянув угору на небо, яке сяяло ясною синню. – Мабуть, тато вибрав правильний день, щоби попідстригати тих звірів із живоплоту, правда ж?
– Гадаю, так, – погодилась Венді.
– А зовсім не дуже схоже на те, що піде сніг, – з надією в голосі промовив Денні.
– Боязно? – спитала Венді. Їй усе крутився у голові той дурний дотеп диск-жокея щодо ватаги Доннера.
– Ба ні, гадаю, ні.
«Ну, – подумала вона, – зараз уже час. Якщо ти збираєшся про щось розпитати, починай зараз або дай цьому спокій по вік».
– Денні, – почала вона якомога невимушенішим голосом, – а ти зрадів би, якби ми переїхали кудись з «Оверлука»? Якби ми не залишалися там на зиму?
Денні дивився вниз, собі на руки.
– Гадаю, що так, – сказав він. – Йо. Але ж там татова робота.
– Інколи, – обережно промовила вона, – у мене складається враження, що тато теж міг би почуватися щасливішим подалі від «Оверлука».
Вони проминули щит з написом «САЙДВІНДЕР ВІСІМНАДЦЯТЬ МИЛЬ», а потім вона, перемкнувшись на другу передачу, обачливо повела пікап на віраж. Венді не ризикувала на цих похилах, вони лякали її до нестями.
– Ти насправді так думаєш? – запитав Денні. Якусь мить він з цікавістю дивився на неї, але потім похитав головою. – Ні, я не думаю, що це так.
– Чому ні?
– Бо він турбується про нас, – заговорив Денні, обережно добираючи слова. Так важко було пояснювати те, про що він сам розумів так мало. Він подумки повернувся до того випадку, про який розповідав містерові Хеллорану, про те, як той великий хлопець роздивлявся у крамниці телевізорів, хотів один украсти собі. То було важке переживання, але принаймні там усе було зрозумілим навіть для Денні, який тоді був лише трохи старшим за немовля. Але дорослі завжди панікують, кожна їх можлива дія замулюється думками про наслідки, сумнівами, уявленнями про власний образ, почуттями любові й відповідальності. Кожен можливий вибір їм здається таким, що має недоліки, й інколи він не міг зрозуміти, чому ті недоліки є недоліками. Так усе це важко.
– Він думає… – знову почав Денні, а тоді кинув швидкий погляд на матір. Вона дивилася на дорогу, не на нього, і він вирішив, що може продовжити: – Він думає, можливо, нам буде самотньо. А потім він думає, що йому тут подобається, і що це гарне місце для нас. Він нас любить і не хоче, щоби ми почувались самотньо… або печально… але він думає, якщо навіть так, усе мусить бути гаразд УПЕРСПЕКТИВІ. Ти знаєш, що таке УПЕРСПЕКТИВІ?
Вона кивнула:
– Так, любий. Знаю.
– Він боїться, що, якщо ми виїдемо, він не зможе знайти собі іншої роботи. Що нам доведеться жебракувати або ще щось.
– Це все?
– Ні, але решта всього така заплутана. Бо він тепер інший.
– Так, – сказала вона, майже зітхнувши. Похил трохи вирівнявся, і вона обережно перемкнулася знову на третю швидкість.
– Я не вигадую, мамуню. Богом присягаюся.
– Я знаю, – сказала вона і посміхнулася. – Це Тоні тобі розповів?
– Ні, – сказав він. – Просто я знаю. А лікар не повірив у Тоні, правда?
– Не зважай на того лікаря, – сказала вона. – Я вірю в Тоні. Я не знаю, що він або хто він таке, чи він якась особлива частина тебе, чи приходить звідкілясь… звідкись ззовні, але я дійсно вірю в нього, Денні. І якщо ти… він… думаєш, що нам варто виїхати, ми так і зробимо. Ми поїдемо з тобою вдвох, а навесні знову будемо разом з татом.
Він подивився на неї з гострою надією.
– Куди? У якийсь мотель?
– Любий, ми не можемо собі дозволити мотелю. Доведеться проситися до моєї матері.
Надія спливла геть з обличчя Денні.
– Я знаю… – почав було він, але замовк.
– Що?
– Нічого, – промурмотів він.
Вона перемкнулася назад на другу, оскільки похил знову покрутішав.
– Ні, доку, прошу, не кажи так. Цю розмову нам треба було розпочати ще багато тижнів тому, я так гадаю. Тому, будь ласка. Що там таке, що ти знаєш? Я не розсерджуся. Я не можу сердитися, бо це надто важливо. Говори мені прямо.
– Я знаю, що ти відчуваєш до неї, – сказав Денні й зітхнув.
– Що я відчуваю?
– Недобрість, – сказав Денні, а тоді, налякавши її, заволав, немов римуючи якусь лічилку. – Недобрість. Неприязнь. Печаль. Так, ніби вона не твоя матуся зовсім. Ніби вона хотіла тебе зжерти. – Він подивився на неї перелякано. – І мені не подобається там, у неї. Вона завжди думає, що була б для мене кращою за тебе. Та як би їй забрати мене в тебе. Мамуню, я не хочу туди їхати. Краще вже мені жити в «Оверлуку», ніж там.
Венді була вражена. Невже все так погано між нею та її матір’ю? Господи, яке це пекло для хлопчика, якщо це так і він дійсно вміє читати, що вони думають одне про одного. Раптом вона відчула себе голішою за саму голизну, немов її зловили під час якогось безстидного вчинку.
– Гаразд, – сказала вона. – Усе гаразд, Денні.
– Ти роздратована на мене, – промовив він зніченим, близьким до сліз голосом.
– Ні, зовсім ні. Насправді ні. Я просто якось так, ніби шокована. – Вони вже минали знак «Сайдвіндер П’ЯТНАДЦЯТЬ миль» і Венді трохи розслабилася. – Денні, я хочу спитати в тебе ще про одне. Я хочу, щоби ти відповів мені якомога правдивіше. Ти це зробиш?
– Так, мамуню, – відповів він ледь не шепочучи.
– Твій тато знову почав випивати?
– Ні, – відказав він, придушуючи два слова, що виринули йому поза губами слідом за цим простим запереченням: «Поки ні».
Венді ще трохи розслабилася. Вона поклала долоню на обтягнуту джинсами ногу Денні і потисла.
– Твій тато дуже сильно старався, – ніжно промовила вона. – Бо він любить нас. І ми його любимо, правда ж?
Денні серйозно кивнув.
Говорячи майже сама до себе, вона продовжувала:
– Він неідеальна людина, але він старався… Денні, він так сильно старався! Коли він… припинив… він пройшов ледь не крізь пекло. Він усе ще крізь нього проходить. Мені здається, якби це було не заради нас, він би просто попустився. Я хочу зробити правильний вибір. І не знаю який. Чи нам поїхати? Чи залишитися? Це немов вибір між приском і полум’ям.
– Я розумію.
– Ти можеш дещо зробити для мене, доку?
– Що?
– Спробуй покликати Тоні, щоби він прийшов. Зараз же. Спитай у нього, чи безпечно нам залишатися в «Оверлуку».
– Я вже намагався, – повільно промовив Денні. – Сьогодні вранці.
– І що було? – спитала Венді. – Що він сказав?
– Він не прийшов, – відповів Денні. – Тоні не прийшов. – І хлопчик зненацька вибухнув плачем.
– Денні, – сказала вона, стривожившись. – Любий мій, не треба. Прошу…
Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.
– Не вези мене до бабусі, – проказав Денні крізь сльози. – Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…
– Гаразд, – ніжно сказала вона. – Гаразд, саме так ми і зробимо. – З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. – Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.
Розділ двадцять третій. На ігровому майданчику
Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.
Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, – думав він, – місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.
Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.
– Привіт, Братчику Кролику, – промовив Джек. – Як воно нічого? Знімемо трохи з тімені та приберемо в тебе зайве з вух? Чудово. Слухай, а ти чув отой анекдот, про роз’їзного торговця і стару леді з хатнім пуделем?
Голос у нього звучав неприродно, дурнувато навіть на його власний слух, і він замовк. Набігла думка, що йому не так уже й до вподоби ці живоплотові тварини. Йому завжди здавалося трохи збоченням мучити старі звичайні кущі підстриганням їх під те, чим вони не є. Уздовж одного шосе у Вермонті на високому схилі, який було добре видно з дороги, кущі вистригли під рекламний напис, що нахвалював якийсь сорт морозива. Змушувати природу просувати морозиво – в цьому було щось неправильне. Гротескне.
(Тебе найняли не філософствувати, Торренсе.)
Ах, дійсно так. Чиста правда. Він почав підстригати кролю вуха, змітаючи на траву дрібне сміття пагілля і галузок. Ножиці дзижчали в його руках тим низьким, доволі огидним металевим звуком, що притаманний, здається, усім інструментам, які живляться від акумуляторних батарей. Сонце яскраво сяяло, але не давало тепла, і тепер уже неважко було повірити, що незабаром піде сніг.
Працюючи швидко, розуміючи, що зупинятися й роздумувати під час виконання такого завдання зазвичай означає зробити похибку, Джек торкнувся кролячого «обличчя» (так зблизька воно зовсім не було схожим ні на який писок, але він знав, що з відстані приблизно двадцяти кроків світло і тіні, а також уява глядача мусять його проявляти), а потім заклацав ножицями вздовж кролячого черева.
Готово, він вимкнув ножиці, відійшов до ігрового майданчика і різко обернувся, щоб ухопити все враз, побачити кролика цілком. Так, вигляд той мав добрий. Ну, наступним буде пес.
– Проте, якби це був мій готель, – промовив він. – Я би повирубував до чорта всю вашу зграю.
Авжеж, так би він і зробив. Зрізав би їх дочиста і створив на їх місці моріжок та поставив би з півдюжини металевих столиків під різнокольоровими веселими парасолями. Насолоджуючись літнім сонечком, люди могли б пити коктейлі на цій галявині «Оверлука». Шипучку з терновим джином, «маргариту» та «рожеву леді», усі ті солодкі напої, що їх так полюбляють туристи. Можливо, ще ром з тоніком. Джек витяг із задньої кишені хусточку і повільно витирав нею собі губи.
– Гайда, гайда, – промовив він ласкаво. Про таке не варто було й думати.
Він уже було зібрався вирушити назад, а тоді щось його раптом спонукало передумати і він натомість зійшов на ігровий майданчик. «Просто смішно, як ніколи не можна зрозуміти дітей», – подумалося йому. Вони з Венді очікували, що Денні зрадіє ігровому майданчику; тут було все, чого могла забажати дитина. Але Джеку не вірилося, щоби Денні заходив сюди більше п’яти разів. Він подумав, що все могло бути інакше, якби тут був також інший хлопчик, щоби з ним гратися.
Хвіртка стиха рипнула, пропускаючи його, а тоді під його підошвами зарипів гравій. Першим чином він підійшов до іграшкового будинку, прекрасної зменшеної моделі самого «Оверлука». Той сягав йому по стегно, отже, був приблизно такої висоти як Денні, коли той витягнеться на повний зріст. Джек присів навпочіпки й зазирнув до вікон третього поверху.
– Ось велетень прийшов, щоби пожерти вас усіх просто у ваших ліжках, – утробно прогудів він. – Поцілуйте на прощання свої великосвітні кредитні рейтинги.
Але це не здавалося аж таким кумедним. Будиночок можна було відкрити, просто його розсунувши – він відкривався на прихованому шарнірі. Усередині нього на вас чекало розчарування. Стіни фарбовані, але загалом уся споруда порожня. «Але ж звісно, так і мусить бути, – сказав він собі. – Бо як інакше дітям сюди забиратися? Іграшкові меблі, які могли тут бути влітку, напевне спакували й відправили на склад до решти реманенту». Закривши будиночок, він почув тихе «клац» клямки.
Підійшовши до дитячої гірки, він поклав ножиці долі і, оглянувшись на дорогу, щоб упевнитися, чи не під’їжджають там уже Венді з Денні, виліз нагору і сів там. Це була гірка для великих дітей, але все одно її лотік виявився затісним для його дорослого гузна. Як давно він востаннє вилазив на гірку? Років двадцять тому? Неймовірним здавалося, що то було так давно, не відчувалося, що так давно, але так воно, либонь, і було, а може, і ще давніше. Він згадав, як його старий водив його до парку, у Берліні, коли він був віком, як зараз Денні, і він тоді там відірвався сповна – гірки, гойдалки, геть усе. Вони зі старим пообідали хот-догами, а потім у чоловіка з візочком купили арахісу. Вони сиділи на лаві і гризли горішки, і зграї голубів тьмяними хмарами клопоталися їм навкруг ніг.
– Не птахи, а кляті сміттярі, – сказав його тато, – не годуй їх, Джеку.
Але врешті-решт вони обоє їх почали годувати і гиготали з того, як вони кидаються по горішки, як вони жадібно бігають услід за горішками. Джек не думав, що старий хоч коли водив до парку його братів. Джек був його улюбленцем, попри те що і Джекові перепадало на горіхи, коли старий напивався, що траплялося часто. Але Джек його любив, любив так довго, скільки міг, ще довго після того, як решта родини його вже тільки ненавиділа і боялася.
Він відштовхнувся долонями і поїхав донизу, але спуск не подарував задоволення. Гірка, якою давно не їздили, виявилася занадто чіпкою, тому дійсно приємної швидкості досягти було неможливо. Та й задниця в нього була таки завелика. Його дорослі ступні гупнулися в невеличку ямку, куди до нього були приземлилися вже тисячі дитячих ніг. Він встав, обтрусив собі зад штанів і подивився на садові ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них, пішов до гойдалки, яка теж принесла йому розчарування. Після закриття сезону ланцюги встигли покритися іржею і тепер верещали, як різані. Джек собі пообіцяв, що помастить їх навесні.
Краще припини, порадив він сам собі. Ти вже не дитина. І не потрібен тобі цей майданчик, щоб довести такий факт.
Попри те, він попрямував до лабіринту з секцій бетонних труб – труби теж були затісні для нього, і він їх проминув, – і далі, до захисної огорожі, якою позначався край території. Просунувши пальці крізь її ланки, він подивився крізь огорожу, і проти сонця його заштриховане тінями обличчя стало схожим на обличчя людини за ґратами. Він сам усвідомив цю схожість і, напустивши на лице страждальницький вираз, почав смикати дротяну огорожу, шепочучи: «Вииипустіть мене звідси! Вииипустіть мене звідси!» Але втретє прозвучало вже не так забавно. Час було повертатися до роботи.
От тоді-то він і почув позаду себе той звук.
Він обернувся швидко, насуплено, зніяковіло, загадуючись, чи не побачив хтось, як він дуркує тут, унизу, у дитячому світі. Його очі спершу відзначили гірки та протилежні кінці гойдалки-дошки, на які сідав лише вітер. Потім його погляд перестрибнув далі, до хвіртки в низенькому паркані, що відокремлював ігровий майданчик від галявини й топіарію, – обабіч стежки, прикриваючи її, згуртувалися леви, і кролик там нахилився пощипати травички, і буйвіл готовий атакувати, і пес припав до землі. А поза ними зелена галявина навкруг лунки і сам готель. Він міг звідси бачити навіть краєчок роук-корту біля західного крила «Оверлука».
Усе таке саме, як і було. То чому ж тоді йому по обличчю й руках побігли мурашки, чому волосся йому на потилиці почало ставати сторчма, немов шкіра там, ззаду, зненацька напружилася?
Він знову кинув скоса погляд на готель, але це не дало нічого. Той просто стояв на своєму місці, вікна темні, тоненька ниточка диму в’ється з димаря, надходячи з приглушеного вогню у вестибюлі.
(Ворушися, берися за роботу, бо скоро вони повернуться та й здивуються, чим ти тут займався весь цей час.)
Атож, треба ворушитися. Бо надходить сніг, а він мусить достригти ці кляті живоплоти. Це належить до його обов’язків за угодою. Крім того, вони не наважаться…
(Хто не наважиться? Що не наважиться? Не наважиться на що?)
Він вирушив назад до ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хруск гравію під його підошвами здався йому неприродно гучним. Тепер мурашки забігали йому по шкірі мошонки, і сідниці в нього поважчали, стали твердими, мов кам’яні.
(Господи-Ісусе, що воно таке?)
Він зупинився біля садових ножиць, але не ворухнувся, щоби їх підняти. Так, щось таки там змінилося. В топіарію. І це так просто, так легко було побачити, що він зразу й не второпав. Тьху, лайнув він себе, ти ж просто щойно підстриг цього сучого кроля, тому-то
(ось воно)
Дихання зав’язло йому в горлі.
Кролик стояв на всіх чотирьох лапах, щипав траву. Торкаючись черевом землі. Але хіба десять хвилин тому той не стояв на задніх лапах, звісно, що стояв, він же підстригав йому вуха… і черево.
Очі його перестрибнули на пса. Коли він спускався по стежині вниз, пес сидів прямо, наче просячи цукерку. Тепер він згорбився, голова нахилена, а з вистриженої клином пащі немов чується беззвучне гарчання. А леви…
(ох ні, бейбі, ні-ні, гай-гай, нізащо)
леви опинилися ближче до стежки. Двоє справа від нього трішечки змінили свої позиції, зсунулися ближче один до одного. Хвіст того одного, що був зліва, розпростався майже поперек стежки. Коли Джек проходив повз них, а потім крізь хвіртку, той лев був праворуч і він був цілком певен, що сидів той обгорнувшись своїм хвостом.
Вони більше не охороняли стежину; вони її блокували.
Джек раптово затулив собі очі долонею і різко її прибрав. Картина не перемінилася. Слабке зітхання, надто тихе, щоби бути стогоном, вирвалось з нього. У свої пияцькі часи він завжди боявся, що трапиться щось на це подібне. Але якщо ти запійний п’яниця, ти називаєш таке БГ… як той старий добрий Рей Мілленд у «Втраченому вікенді», котрий бачив комах, що вилазять зі стін[147].
Як ти назвав би таке абсолютно тверезим?
Запитання малося на увазі суто риторичне, але його розум на нього відповів
(ти назвав би таке божевіллям)
проте.
Роздивляючись на живоплоти-тварини, він усвідомив, що дещо встигло змінитися, поки його долоня прикривала йому очі. Пес підібрався ближче. Не нашорошений більше, він, здавалося, застиг серед бігу, задні лапи підібрані, одна передня простягнута, інша позаду. Зелена паща роззявлена ширше, підрізані гілочки на вигляд безжально гострі. А тепер Джеку уявилося, що серед зелені він бачить ще й западини, де ховаються тьмяні очиська. Дивляться на нього.
«Чому вони мусять бути підстриженими? – панічно подумав він. – Вони перфектні».
Знову легенький звук. Він мимовіль на крок позадкував, коли поглянув на левів. Один з тих двох, що були справа, просунувся трохи поперед іншого. Голова в нього була нахилена. Одною лапою він уже ледь не торкався низького парканчика. Господи правий, що ж далі?
(далі він стрибне і вмить зжере тебе, немов у якійсь дитячій жаскій байці)
Це було схожим на ту гру, в яку вони грали дітьми, – Червоне Світло. Один з них називався «Воно»; стоячи спиною до інших, він рахував до десяти, а тим часом решта гравців скрадалися вперед. Коли Воно доходив до десяти, він рвучко обертався, і, якщо помічав когось у русі, ті виходили з гри. Інші залишалися застиглими, мав статуї, поки Воно не відвертався і знову починав рахувати. Так вони підбиралися все ближче й ближче, аж поки десь між «п’ять» і «десять» ти не відчував чиюсь руку в себе на спині…
Хруснув гравій на стежці.
Він смикнув головою, щоби побачити пса; той уже подолав половину стежки, його роззявлена паща позіхала тепер зразу за левами. До цього то був просто кущ, вистрижений під загальний обрис собаки, витрибенька, яка, якщо до неї наблизитися, втрачала всю свою чіткість. Але тепер Джек побачив, що той був обстрижений так, щоби мати вигляд німецької вівчарки, а вівчарки можуть бути лютими. Вівчарку можна видресирувати на вбивцю.
Звук важкого шереху.
Той лев, що зліва, просунувся до самого парканчика; мордою вже торкається штахету. Він немов щириться до Джека. Джек відступив ще на два кроки назад. У голові йому божевільно стугоніло, він відчував, як пересохле дихання дере йому горло. Ось і буйвіл ворухнувся, пересунувся правіше, опинившись трохи позаду і збоку від кроля. Голова нахилена, зелені живоплотові роги націлені на Джека. Біда в тому, що неможливо було стежити за ними всіма. Всіма одночасно.
З нього почало виходити щось схоже на скигління, хоча у своїй зосередженості сам він залишався зовсім несвідомим того, що взагалі видає якийсь звук. Очі його перестрибували з одної живоплотової істоти на іншу, намагаючись побачити їх у русі. Вітер своїми різкими поривами спричиняв голодний тріск у щільному гілляччі. А які звуки почнуть лунати, якщо вони його вхоплять? Та звісно ж, він знав які. Звуки кусання, роздирання, ламання. Це буде…
(ні ні НІ НІ Я В ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ВІРЮ!)
Він ляснув долонями себе по обличчю, затуляючи очі, вчепившись собі у волосся, в лоба, у пульсуючі скроні. І так він стояв доволі довго, дедалі більше наповнюючись жахом, аж поки вже несила стало його терпіти, і тоді він з криком відірвав долоні від очей.
Біля зеленої галявинки при лунці для гольфу прямо сидів пес, немов випрошуючи якоїсь подачки. Буйвіл байдуже пасся, знову обернутий у бік роук-корту, як воно й було, коли Джек щойно прийшов сюди з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, вуха стирчать угору, прислухаючись до найменшого звуку, добре видно свіжопідстрижене черево. Леви, вкорінені на своїх місцях, стояли вздовж стежки.
Він ще довго стояв заціпенілий, аж нарешті почало уповільнюватися хрипке дихання в його горлі. Поліз рукою по сигарети і витрусив чотири штуки просто на гравій. Нахилившись їх підібрати, він збирав їх навпомацки, не відриваючи очей від топіарію, бо боявся, що звірі почнуть рухатись знову. Зібравши сигарети, три з них він абияк запхнув назад до пачки, а четверту підкурив. Після двох глибоких затяжок він кинув сигарету долі і розчавив підошвою. Тоді пішов до ножиць і підібрав їх.
– Я дуже втомлений, – сказав він, і зараз промовляти вголос здавалося цілком нормальним. Це зовсім не здавалося йому божевільним. – Я пережив таке напруження. Ті оси… п’єса… Ел дзвонить мені і таке говорить. Та все гаразд.
Він побрів назад угору, до готелю. Із закута в його розумі щось нервово смикало, намагаючись змусити його якнайдалі обійти живоплотових тварин, але він вирушив просто по гравійній стежці, прямо крізь них. У них потріскував легкий вітерець, але то і все. Все те йому було привиділося. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.
Затримавшись у кухні «Оверлука» тільки щоби прийняти пару пігулок екседрину, він потім спустився вниз і там рився в паперах, поки не почув торохтіння готельного пікапа, коли той уже був зовсім на під’їзді. Він піднявся нагору зустріти їх. Почувався цілком добре. Він не бачив потреби розказувати про свої галюцинації. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.
Розділ двадцять четвертий. Сніг
Сутеніло.
Вони стояли на ґанку в світлі, що спливало: Джек посередині, лівою рукою обіймаючи за плечі Денні, а правою Венді за талію. Вони разом дивилися, як з рук у них спливає можливість вибору.
Небо цілком затягнуло хмарами о пів на третю, а годиною пізніше почався сніг, і цього разу не потрібен був синоптик, щоби повідомити, що це серйозний сніг, а не пороша, яка розтане або яку здує геть, коли заухкає вечірній вітер. Спершу він падав ідеально прямими смугами, вибудовуючи сніговий покрив, що покривав усе рівномірно, але тепер, приблизно за годину відтоді як він розпочався, з північного заходу почав задувати вітер, і сніг почав замітати ґанок та узбіччя під’їзної алеї «Оверлука». Автодороги поза його територією сховалися під щільним білим покривалом. Живоплотові тварини також пропали, але коли Венді з Денні тільки приїхали додому, вона похвалила його за гарно виконану роботу. «Ти так вважаєш?», – відгукнувся він, і не сказав більше нічого. Тепер живоплоти були поховані під безформними білими хламидами.
Дивно, як усі вони думали різні думки, але відчували ту саму емоцію: полегшення. Міст було спалено.
– Чи колись прийде весна? – прошепотіла Венді.
Джек міцніше її притиснув.
– Ти й не зчуєшся як. А що ти скажеш на те, щоби нам піти досередини і чимсь повечеряти? Холодно тут.
Вона посміхнулася. Весь цей день Джек здавався таким відстороненим, і раптом… ну, дивно. Зараз він говорив своїм нормальним голосом.
– Мене це влаштовує. А тебе як, Денні?
– Звичайно.
Тож вони разом пішли досередини, залишивши вітер виводити його монотонне низьке скиглення, яке триватиме всю ніч, – звуки, які їм доведеться добре пізнати. Сніжинки, кружляючи, танцювали на ґанку. «Оверлук» дивився на все це так само, як робив це впродовж уже майже трьох чвертей століття, – його затемнені вікна тепер обросли сніговими бородами – байдужий до того факту, що тепер він відрізаний від цілого світу. А можливо, його тішили плани на майбутнє. Всередині його мушлі ці троє зайнялися своїми рутинними вечірніми справами, наче мікроби, заманені в пастку черева монстра.
Розділ двадцять п’ятий. Усередині номера двісті сімнадцять
За півтора тижня довкола готелю «Оверлук» уже лежав двофутовий шар снігу, білого і хрусткого. Живоплотовий звіринець поховало аж по кульші; застиглий, стоячи на задніх лапах, кролик, здавалося, здіймається з якогось білого виру. Деякі замети сягали п’ятифутової глибини[148]. Вітер постійно їх змінював, переформовуючи у хвилясті, схожі на дюни, пагорби. Джек двічі незграбно пройшовся у снігоступах довкола, ходив до складу по лопату, щоби розчищати ґанок; на третій раз він знизав плечима і просто розчистив стежку крізь замет, що височів проти дверей, дозволивши Денні розважатися з’їжджанням зі схилів праворуч і ліворуч цієї стежки. По-справжньому епічні замети височіли під західним боком «Оверлука»; деякі з них сягали двадцяти футів, а поза ними лежала гола земля, виметена безперервними шквалами вітру аж до трави. Вікна першого поверху позасипало, і той вид з обідньої зали, який так був заполонив Джека в день закриття, зараз був не більш хвилюючим, аніж вигляд пустого кіноекрана. Телефон у них уже вісім днів як вимкнувся, тож єдиним каналом їх зв’язку із зовнішнім світом залишилася ГЧ-рація в кабінеті Уллмана.
Тепер сніг ішов щодня, інколи він падав недовго, лише припудрюючи сяючу скрижанілу кірку, інколи сніжило по-справжньому, коли вітер після низького гудіння заводився до ледь не жіночого верещання, від якого навіть цей старий готель похитувався і тривожно стогнав у своїй глибокій сніговій колисці. Нічна температура не піднімалася вище десяти градусів, і, хоча термометр біля службового входу кухні подеколи після полудня піднімався аж до двадцяти п’яти[149], постійний, гострий, як ніж, вітер робив незручними виходи надвір без лижварської маски. Проте всі вони виходили в ті дні, коли сяяло сонечко, зазвичай наряджаючись у два комплекти одягу, а поверх пальчаток надягаючи ще й рукавиці. Бажання вибиратися надвір стало майже нав’язливим; навкруг готелю пролягли подвійні сліди «Податливого Літуна» Денні[150]. Комбінації виникали безкінечно: Денні їде, батьки його тягнуть; тато їде і регоче, в той час як тягти намагаються Венді з Денні (їм цілком просто було тягнути його по насту і категорично неможливо, коли наст вкривала пухка подушка снігу); Денні і мама їдуть; Венді їде сама, тоді як її тягнуть її мужчини, пихкаючи білим паром, немов запряжені конячки, прикидаючись, ніби вона важча, ніж насправді. Вони багато сміялися під час цих санних подорожей навкруг будівлі, хоча покрики вітру, такого безмірного у своїй бездонно щирій байдужості, робили їх сміх деренчливим і вимушеним.
Вони знаходили на снігу сліди карибу, а одного разу побачили самих карибу, група з п’яти оленів стояла недвижно нижче захисної огорожі. Вони по черзі приставляли собі до очей Джеків бінокль «Цейс Айкон», щоб краще їх роздивитися, і, дивлячись на них Венді отримала дивне, нереальне відчуття: вони стояли, глибоко ногами занурені в сніг, який покривав шосе, і тут вона усвідомила, що між сьогодні і весняною відлигою ця дорога належатиме більше карибу, аніж їм. Зараз речі, створені тут людьми, знітилися. Карибу це розуміли, вважала вона. Опустивши бінокль, вона сказала щось про те, що треба приготувати обід, а в кухні трішки поплакала, намагаючись позбавитися жахливого відчуття замкненості, яке іноді пригнічувало її так, наче чиясь велика рука лягала їй на серце. Вона думала про карибу. Вона думала про ос, яких Джек виніс під мискою «Пірекс» на платформу біля службового входу, щоби вони там замерзли.
У реманентному складі на цвяхах висіло повно снігоступів, і Джек знайшов їм по парі потрібного розміру, хоча ті, що дісталися Денні, й були трохи завеликими. Джек добре давав собі з ними раду. Хоча він не взував снігоступів з часів свого дитинства у Берліні, штат Нью-Гемпшир, старі навички відновилися швидко. Венді не була від них у захваті – навіть п’ятнадцятихвилинне тупцяння довкола у цих негабаритних, мереживних ластах змушувало жорстоко боліти її стегна й гомілки – натомість Денні виявив велике зацікавлення і вперто намагався опанувати хитрощі цієї справи. Поки що він часто падав, але Джек радів його просуванню в навчанні. Казав, що не пізніше лютого Денні вже буде скакати колами навкруг них.
Цього дня небо було затягнуте хмарами, і ближче до полудня воно вже почало сіятися снігом. По радіо обіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, заодно співаючи осанну Опадам, цим великим богам колорадських лижників. Венді, сидячи в спальні, в’язала шалик і тихо думала, що точно знає, що мусили би зробити ті лижники з усім цим снігом. Вона точно знала, куди вони його мусили б собі засунути.
Джек був у льоху. Спустився перевірити топку і котел – відколи їх відрізало від світу снігом, такі перевірки перетворилися для нього на ритуал, – і задоволено переконавшись, що все працює добре, він помандрував крізь арку, вкрутив лампочку і всівся на знайдений ним старий, весь у павутинні, туристичний складаний стілець. Гортаючи старі документи й газети, він постійно витирав собі губи хустинкою. Затворництво вилужило його шкіру від осінньої засмаги, і, сидячи тут, згорбленим над пожовклими, ламкими паперами, з неохайно повислим на лоба рудувато-білявим волоссям, вигляд він мав дещо божевільний. Йому трапилися деякі незвичайні речі, що були запхані між ордерів, рахунків і транспортних накладних. Бентежні речі. Довгий обривок скривавленого простирадла. Розчленований плюшевий ведмедик, якого, схоже порубали на шмаття. Зіжмаканий аркуш дамського поштового паперу бузкового кольору, під мускусом часу на ньому все ще тримався примарний аромат якихось парфумів, лист вицвілим синім чорнилом, розпочатий і не завершений:
«Милий Томмі, мені тут, у горах, не думається так добре, як я сподівалась, я маю на увазі про нас, звісно, про кого ж іще? Ха. Ха. Щось повсякчас стає на заваді. Мені снилися дивні сни, ніби щось тут гупає вночі, ти таке міг собі уявити, щоб…»
І це все. Лист був датований двадцять сьомим червня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Він знайшов ляльку-маріонетку, що надягалася на руку – з вигляду або відьма, або чаклун… у всякому разі, щось таке з довгими зубами, у гостроверхому ковпаку. Неймовірно, але лялька була запхана між пачками рахунків за природний газ і мінеральну воду «Віші». І ще щось, схоже на вірш, записаний темним олівцем на звороті якогось меню:
Медоку,
Ти тут чи ні?
Знову блукалось мені уві сні.
Рослини ворушаться під килимом.
Ані дати на меню, ані назви вірша, якщо це таки був вірш. Туманний, але чарівливий. Йому подумалося, що всі ці речі ніби деталі головоломки, шматки, які врешті-решт складуться разом, якщо йому вдасться знайти сполучні ланки. Тож він і продовжував шукати, здригаючись і витираючи собі губи кожного разу, як позаду нього пробуджувалася з ревом топка.
Денні знову стояв перед номером двісті сімнадцять.
Майстер-ключ лежав у нього в кишені. Денні дивився на двері з якоюсь немов наркотичною жадібністю, а його тулуб посмикувався і трясся під фланелевою сорочкою. Він тихо й незграйно щось мугикав.
Він не хотів туди заходити, куди там, після того пожежного рукава. Йому було страшно сюди йти. Страшно було брати ключа, переступаючи заборону батька.
Йому хотілося сюди прийти. Цікавість
(кота вбила; вдовольнена – оживила)
тягла, наче рибальський гачок, застряглий у його мозку, наче нав’язлива пісня сирени, якої не вгамувати. Та й хіба містер Хеллоран не казав: «Я не думаю, щоби там було щось, здатне вчинити тобі якесь зло?»
(Ти обіцяв)
(Обіцянки даються на те, щоби їх порушувати.)
Він аж здригнувся від цієї думки. Вона ніби надійшла ззовні, комашина, дзизкуча, м’яко улеслива.
(Обіцянки даються на те, щоби їх порушувати, дорогий мій арак. порушувати. ламати. розбивати на друзки. трощити молотком. ЩОНАЙПЕРШЕ!)
Його нервове бриніння вилилося в негідну, атональну пісню:
«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене, Лу, моя мииила…»
Хіба містер Хеллоран не був правий? Хіба, врешті-решт, не це та причина, з якої Денні тримав мовчанку і дозволив снігу замкнути їх тут?
(«Просто замруж очі, і воно минеться»)
Те, що він був побачив у Президентському люку, уже минулося. А змія виявилася лише пожежним рукавом, що упав на килим. Так, навіть кров у Президентському люку стала безпечною – це щось старе, щось, що трапилося задовго до того, як він народився, чи навіть до того, як його було задумано, щось, з чим давно покінчено. Щось на кшталт фільму, який може бачити тільки він сам. Нема тут нічого, насправді нічого такого в цьому готелі, що могло б вчинити йому зло, і якщо він мусить довести це самому собі, зайшовши до цього номера, чому б йому цього не зробити?
«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене…»
(Цікавість кота вбила, дорогий мій арак, мій дорогий арак, вдовольнена – оживила, став він цілим і здоровим знову, від лапок і до вушок, від голови й до п’ят, от такий вар’ят. Він розумів, що ті речі)
(як страшні картинки, вони не можуть заподіяти тобі злого, але, о, Боже мій)
«чому в тебе такі великі зуби, бабусю а може це вовк у костюмі СИНЬОЇБОРОДИ або СИНЯБОРОДА у вовчому костюмі а я такий)
(радий що ти спитав бо цікавість вбила того кота і саме НАДІЯ на її вдоволення оживила)
цим коридором, м’яко тупочучи по цьому синьому й звивистому джунглевому килиму. Він спершу зупинився біля вогнегасника, вставив мідний наконечник назад у рамку, а потім, з серцем, що бухкало, тицяв і тицяв у нього пальцем, шепочучи: «Нумо, вкуси мене. Нумо, вкуси мене, ти, дешеве чмо. Не можеш, правда? Га? Ти всього лиш дешевий пожежний шланг. Ні на що не здатний, окрім як лише тут валятися. Нумо, давай!» Він почувався божевільно зухвалим. І нічого не трапилося. Врешті-решт, то був лише пожежний рукав, усього лиш брезент та мідь, його можна порубати на шматки, а він і не пожаліється, не смикнеться і не почне вигинатися, не закривавить зеленим слизом весь синій килим, бо це лише рукав, ні носа, ні троянди, ані скляних ґудзів, ні атласних бантів, ніяких задріманих змій… а він поспішав, поспішав далі, бо він був[151]
(«запізнююся, я запізнююся», – вигукнув білий кролик.)
білим кроликом. Так. Тепер там, надворі, на ігровому майданчику був білий кролик, колись він був зеленим, але тепер він став білим, немов щось раз у раз шокувало його сніжними, вітряними ночами і зістарило…
Денні дістав з кишені майстер-ключ і вставив у замок.
«Лу, Лу…»
(білий кролик поспішав на партію в крокет у Червоної Королеви де в крокет грають лелеками замість молотків і їжаками замість куль)
Він торкнувся ключа, дозволив своїм пальцям його обмацувати. У голові було відчуття байдужості й нудоти. Він обернув ключ і механізм гладесенько відгукнувся глухим клацанням.
(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ!
(утім ця гра не крокет молотки трохи коротші ця гра називається)
(УДАР-ГАХ! Прямо у ворітця.)
(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОООООВУУУУУУУУ…)
Денні штовхнув двері, і вони прочинилися. Вільно, без жодного скрипу. Він стояв просто при вході до великої спальні/вітальні, і хоча снігу аж до сюди не навалило – найбільші замети все ще височіли на фут нижче вікон другого поверху – в кімнаті було темно, бо тато позакривав віконниці західної експозиції ще два тижні тому.
Стоячи в одвірку, він потягнувся праворуч і намацав планшетку вмикача. У кришталевій люстрі під стелею загорілися дві лампи. Денні ступив далі всередину і оглянувся довкола. Килим тут лежав м’який і глибокий, спокійного рожевого кольору. Утішливий. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл
(Вдійте ласку, скажіть: Чому ворон схожий на письмовий стіл!)
біля великого, прикритого віконницями вікна. У сезон Неустанний Писака
(все так чудово, жах, вас нема тут)
має гарний вид на гори, щоби описувати його своїм близьким, які залишилися вдома.
Він ступив ще далі вглиб. Нічого тут нема, зовсім нічого. Лише пуста кімната, холодна, бо тато сьогодні прогрівав східне крило. Комод. Шафа, її дверцята відкриті, демонструючи повне сідало готельних вішаків того типу, що не вкрадеш. На приліжковому столику Гідеонівська Біблія[152]. Ліворуч від Денні були двері ванної кімнати, велике, на весь людський зріст, дзеркало, яке висіло на цих дверях, відбивало його образ, з побілілим обличчям. Двері ці стояли напіввідтулені і…
Він побачив, що його двійник злегка кивнув.
Так, воно саме там, чим би воно не було. Усередині. У ванній кімнаті. Його двійник рушив уперед, немов покидаючи дзеркало. Він виставив свою долоню і притис її до долоні Денні. Услід за тим двійник навскіс відсахнувся, і двері ванної прочинилися навстіж. Денні подивився всередину.
Довга кімната, старомодна, як вагон Пуллмана[153]. На підлозі крихітні шестигранні кахлі. У дальнім кінці унітаз з піднятою кришкою. Праворуч – раковина вмивальника, а над ним ще одне дзеркало, за такими зазвичай ховається аптечна шафка. Ліворуч стояла величезна біла ванна на пазуристих лапах, душова штора запнута. Денні вступив у ванну кімнату і немов уві сні пішов до ванни, наче керований ззовні, наче все це було якимсь з тих видінь, що їх доставляв йому Тоні, а раптом він побачить щось гарне, коли відтулить душову штору, щось таке, про що вже забув тато або втратила мама, таке, що зробить їх обох щасливими…
Тож він відсунув штору вбік.
Жінка у ванні була мертвою вже віддавна. Розпухла, синюшного кольору, її надутий газами живіт здимався над холодною, вкритою крижаною шугою водою, наче плотський острів. Вона втупилася в очі Денні своїми очима, склянистими й великими, як яйця. Вона вишкірялася своїми розтягнутими в гримасі синюшними губами. Груди її врозвал. Її лобкове волосся ніби пливе на поверхні води. Її пальці вчепилися в рифлені вінця порцелянової ванни, немов крабові клішні.
Денні заверещав. Але жодного звуку не злетіло з його губ; обернувшись всередину і вглиб, той упав донизу, в його власну темряву, вкинутим до колодязя каменем. Він зробив один спотикливий крок назад, почувши, як клацнули його підбори на білих шестигранних кахлях, і в ту ж мить з нього ринула сеча, вона потекла з нього несилувано, вільно.
Ця жінка почала сідати.
Вона сідала, так само шкірячись, втупившись у нього своїми велетенськими очима-яйцями. З-під її мертвих долонь на порцеляні прохоплювалися пердячі звуки. Її груди колихалися, наче пара старезних боксерських груш. Ледь чутно тріскалися пластинки криги. Вона не дихала. Вона була трупом, вона була мертвою вже довгі роки.
Денні крутнувся й побіг. Метнувся крізь двері ванної, очі ледь не вискакують з очниць, волосся сторчма, як у їжака, що ось-ось згорнеться в запобіжну
(крокет? чи роук?)
кулю, рот відкритий, беззвучний. Він стрімголов підбіг до вхідних дверей номера двісті сімнадцять, які тепер виявилися зачиненими. Він почав молотити по них, далебі неспроможний усвідомити, що вони незамкнені, що йому достатньо, аби випустити себе, просто повернути ручку. З його горла виривались оглушливі крики, що були поза межами слухового діапазону людини. Він лише міг молотити по дверях, чуючи, як мертва жінка йде до нього, розпухле черево, сухе волосся, простягнуті руки – щось, що пролежало мертвим у тій ванні, либонь, довгі роки, забальзамоване там чарами.
Двері ніяк не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються.
А тоді до нього дійшов голос Діка Хеллорана, такий раптовий і нежданий, такий спокійний, що його було заціплені голосові зв’язки звільнилися і він почав слабенько плакати… не зі страху, а від вдячного полегшення.
(я не думаю, що воно може вчинити тобі якогось зла … це як картинки в книжці… заплющ очі, і воно пропаде.)
Його повіки опустилися. Його долоні згорнулися в клубочки. Плечі зіщулилися від його напруженого зосередження:
(Там нічого нема там нічого нема зовсім там ТАМ нічого нема!)
Час минав. І він почав заспокоюватися, він тільки-но почав усвідомлювати, що ці двері мусять бути незамкненими і він може вийти, аж тут просяклі багаторічною сирістю, розпухлі, смердячі рибою руки м’яко зімкнулись у нього на горлі і невблаганно його розвернули, щоби він впритул дивився в те мертве, синюшне обличчя.
Частина четверта. У cніговій пастці
Розділ двадцять шостий. Країна снів
В’язання навівало на неї сонливість. Сьогодні навіть Барток ввігнав би її в сон, а на маленькому програвачі грав не Барток, там грав Бах[154]. Руки в неї рухалися дедалі повільніше й повільніше, і якраз в той час, коли її син знайомився з давньою мешканкою номера двісті сімнадцять, Венді вже спала з в’язанням у себе в пелені. Пряжа і шпиці мірно здіймалися в такт з її диханням. Сон її був глибоким, без сновидінь.
Джек Торренс також заснув, але його сон був поверховим і неспокійним, населений сновидіннями, які здавалися занадто живими, щоби бути просто мареннями, – вони безперечно були яскравішими за будь-які сновидіння з усіх, що снились йому до того.
Повіки в нього почали важчати, ще коли він рився у пачках рахунків за молоко, на позір – по сотні в кожній, загалом десятки тисяч. Проте кожному папірцю він дарував бодай побіжний погляд, побоюючись, що, якщо не діятиме ретельно, він може проґавити саме той шматочок «Оверлукіани», котрий йому потрібен, щоби вибудувати містичний зв’язок, який, на його переконання, мусив десь тут бути наявним. Він почувався людиною, яка, тримаючи в руці електричний дріт, блукає наосліп у незнайомій, темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо вдасться знайти – винагородою стане видовище чудес.
Джек рішуче наладився проти телефонного дзвінка Ела Шоклі і його вимоги; власна дивна пригода на ігровому майданчику підштовхнула його до цього. Той досвід був занадто збіса близьким до нервового зриву, і він себе переконував, що тоді його розум повстав проти Елової високочортової вимоги заглохнути й не думати про книжку. Можливо, то був сигнал, до якої міри можна тиснути на його власне почуття самоповаги, перш ніж воно цілком зникне. Він таки напише цю книгу. Якщо це означатиме кінець його стосункам з Елом Шоклі, то й нехай. Він напише біографію цього готелю, напише її навідліг відвертою, а вступом до неї стане його галюцинація – як рухаються тварини топіарію. Назва у книги буде банальна, але конкретна: «Дивний курорт: Історія готелю «Оверлук». Навідліг відверто, саме так, але книга буде написана без мстивості, у жоднім разі не з метою поквитатися з Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, власним батьком (жалюгідний задиракуватий п’яниця, ось хто він був) чи будь з ким, як на те пішло. Він її напише, бо «Оверлук» його причарував – чи можливе тут бодай якесь простіше або правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої, на його переконання, написано всю велику літературу, художню чи документальну: правда відкривається, врешті-решт вона завжди відкривається. Він напише її, бо відчуває, що мусить.
«П’ятсот гал. незбираного молока. Сто гал. знежиреного молока. Опл. Списано з рах. Триста пінт помаранчевого соку. Опл.»
Він посунувся вглиб на сидінні свого стільця, так само тримаючи пачку рахунків, але очі його вже не дивилися, що там на них надруковано. Вони затуманилися. Повіки стали млявими й важкими. Думки зісковзнули з «Оверлука» до його батька, котрий працював санітаром у Берлінській клінічній лікарні. Велика людина. Товстун, що сягав шести футів двох дюймів[155], він залишився вищим за Джека навіть тоді, коли Джек уже досяг свого кінцевого зросту шість футів рівно… мова не йде про те, що старий на той час іще залишався на цьому світі. «Вишкребок», – проказував він і тут же ласкаво шльопав Джека, регочучи. Малося там іще двоє інших братів, обидва вищі за свого батька, та Беккі, яка в п’ятнадцять років була всього на два дюйми нижчою за Джека, але вищою за нього впродовж більшої частини їх дитинства.
Його стосунки з батьком були немов розцвітання якоїсь потенційно красивої квітки, що, цілком розкрившись, виявилася всередині порченою. Поки йому не виповнилося семи років, він сліпо й сильно любив цього високого, череватого чоловіка, попри всі прочуханки, всі синці в себе на тілі, а подеколи й під очима.
Він добре пам’ятав оксамитові літні вечори, тихий дім, найстарший брат Бретт десь гуляє зі своєю дівчиною, середній брат Майк щось вчить, Беккі з їхньою матір’ю у вітальні, дивляться щось по старому громіздкому телевізору; а він, у самій лише піжамній сорочці, сидить у коридорі, на позір граючись своїми машинками, насправді ж чекаючи тієї миті, коли тишу зірве гучний грюкіт розчахнутих навстіж дверей, як зареве, вітаючи його, батько, коли побачить, що Джекі на нього чекав, свій власний щасливий вереск у відповідь, поки цей величезний чолов’яга наближатиметься по коридору, сяючи у світлі коридорної лампи рожевою шкірою під коротко стриженим волоссям. При тому світлі у своїй шпитальній білій робі – сорочка завжди розстебнута (а іноді й закривавлена), манжети штанів напущені на чорні туфлі – він завжди скидався на якогось м’якого, колихливого, завеликого привида.
Батько згрібав його в руки, і Джекі п’янко злітав вгору, та так швидко, що здавалося, він відчуває, як повітря, немов свинцевою шапкою, тисне йому на голову, знову й знову вгору, вони обидва вигукують «Ліфт! Ліфт!»; але траплялися вечори, коли його батько у своєму сп’янінні не зупиняв достатньо вчасно висхідного ліфта власних м’ясисто-м’язистих рук і Джекі, наче дитина-ракета, перелітав просто через батькову стрижену пласким їжачком голову, щоби аварійно приземлитися позаду тата на коридорній підлозі. А бувало іншими вечорами, батько просто вганяв його в реготливий екстаз, метляючи ним крізь ту зону в повітрі, де навкруг батькового обличчя висів, немов вологий туман, запах пива, і гнув його, і трусив, і крутив ним, наче регочучою ганчіркою, щоби насамкінець опустити, поставити на ноги, гикаючого від пережитого.
Рахунки вислизнули з його розслаблених пальців і спурхнули колихливо в повітря, щоби ліниво розлягтися на підлозі; повіки, що були зімкнулися з витатуйованими на їх внутрішніх поверхнях ледь не стереоскопічними образами його батька, трішки розплющилися, а тоді зімкнулися знову. Він легенько здригнувся. Як ті рахунки, як осінні осикові листя, ліниво колихаючись, попливла додолу свідомість.
То була перша фаза його стосунків з батьком, але на той час, коли вона вже добігала кінця, він зрозумів, що Беккі і його брати, всі вони старші за нього, ненавидять батька і що їхня матір, непоказна жінка, яка рідко промовляла щось голосніше за жебоніння, страдницьки терпить його лише тому, що її католицьке виховання їй каже, що вона мусить. У ті часи Джекові не здавалося дивним, що його батько виграє всі суперечки зі своїми дітьми за допомогою кулаків, і не здавалося дивним, що його власна любов мусить іти в парі зі страхом: страхом перед грою в ліфт, яка будь-якого вечора може закінчитися аварією з каліцтвом; страхом, що по-ведмежому добрий гумор батька в його вихідний день може раптом обернутися ревінням вепра і ляпасом його «добрячої правиці»; а інколи, як йому пригадалося, він під час гри навіть боявся, що на нього впаде батьківська тінь. Саме під кінець тієї фази він почав помічати, що Бретт ніколи не приводить до них додому своїх дівчат, а Майк і Беккі своїх приятелів.
Любов почала згортатися у дев’ять років, коли батько своєю палицею поклав їхню матір до лікарні. З палицею він почав ходити за рік до того, коли дорожній інцидент зробив його кульгавим. Після того він з нею не розлучався – то був такий довгий, чорний, товстий, із золоченою головкою кий. Зараз, куняючи, Джек шарпнувся всім тілом, щулячись від незабутнього звуку, з яким той кий прошивав повітря, його вбивче «швах», і важкий удар у стіну… або в плоть. Батько побив матір зовсім без усяких підстав, раптово і без попередження. Вони сиділи за столом, вечеряли. Батьків кий стояв біля його стільця. Був вечір неділі, кінець триденного вікенду для татуся, вікенду, який він у своїй неповторній манері пропиячив весь наскрізь. Смажені курчата. Горошок. Картопляне пюре. Тато за столом на чільному місці, тарілка його ущерть повна, він чи то куняє, чи ледь не куняє. Матір подає тарілки. І раптом тато вже анітрішечки не сонний, його глибоко заховані в ожирілих очницях очі зблискують якимсь тупим, злющим роздратуванням. Перескакують з одного члена родини на іншого, явно напинається жила в нього посеред лоба, а це завжди поганий знак. Велика веснянкувата долоня упала на золоту головку палиці, пестить її. Він щось сказав про каву – до цього дня Джек був упевнений, що батько промовив «кава». Матір було відкрила рота, щоби відповісти, але враз крізь повітря жахнула палиця, вгативши її просто в обличчя. З носа їй ринула кров. Закричала Беккі. Мамині окуляри впали їй у підливу. Палиця відскочила, а тоді опустилася знову, цього разу їй на голову, розтявши там шкіру. Мама повалилася на підлогу. Батько вже підвівся зі свого стільця і рушив довкола столу туди, де вона лежала, нестямна, на килимі, рухався він швидко, з притаманною гладунам гротескною жвавістю, розмахуючи палицею, його маленькі очі блищали, жирне воло дрижало, коли він заговорив до неї так, як завжди говорив до своїх дітей під час подібних вибухів: «Ну. Тепер уже, заради Христа. Гадаю, ти отримаєш врешті свої ліки. Кляте щеня. Гадюче насіння. Нумо, отримай кару». Палиця встигла піднестися вгору і впасти вниз сім разів поспіль, перш ніж Бретт з Майком вхопили, відтягнули батька, вибороли той кий йому з рук. Джек
(маленький Джекі зараз він був маленьким Джекі що задрімав і бурмоче на оплетеному павутинням туристичному стільці в той час як топка позаду нього з ревінням пробуджується до повного життя)
точно знав, скільки тоді впало ударів, бо кожне глухе «чвак» по тілу матері закарбувалося в його пам’яті, як безмозкий штрих чекана на камені. Сім разів «чвак». Не більше, не менше. Вони з Беккі плачуть, дивлячись і не вірячи власним очам, на окуляри матері в картопляному пюре, одна з тріснутих лінз вимазана підливкою. Бретт кричить з коридору татові, застерігаючи, що, якщо той поворухнеться, він його вб’є. А тато знову і знову повторює: «Кляте мале щеня. Клятий малий вилупок. Віддай мені мою палицю, ти, кляте мале цуценя. Дай-но її сюди». Бретт, істерично розмахуючи палицею, відповідає: «Так, так, я тобі дам, тільки поворухнешся лишень, я тобі таки дам, чого забажаєш, і ще додам з походом. Я тобі сповна надаю». Мама, стуманіла, повільно підводилася на ноги, її вже набрякле обличчя, що розпухало далі, немов перекачана стара шина, кровоточило у чотирьох чи п’яти різних місцях, і тоді вона сказала жахливу річ, мабуть, це була єдина її фраза, яку Джекі міг пригадати дослівно: «Хто забрав газету? Ваш тато хоче подивитися комікси. Дощ усе ще йде?» Після цього вона знову повалилася на коліна, і волосся звисало на її розпухле, закривавлене лице. Майк дзвонить лікарю, белькоче щось у телефон. Чи може той терміново приїхати? Тут таке з матір’ю. Ні, він не може сказати, в чому проблема, не по телефону, у них спарена лінія, він ніяк не може. Просто приїздіть. З’являється лікар і забирає маму до шпиталю, до лікарні, в якій тато пропрацював усе своє доросле життя. Тато, трохи протверезілий (або, ймовірно, з тупою хитрістю будь-якої заскоченої в скрутному становищі тварини) сказав лікарю, що вона впала зі сходів. На скатертині кров, бо він намагався їй нею витерти її таке рідне обличчя. «Отже, її окуляри пролетіли через усю вітальню аж до їдальні й опинилися в її тарілці, у картопляному пюре з підливкою? – перепитав лікар з доволі знущальним, усміхненим сарказмом. – Саме так усе трапилося, Марко? Я чув про людей, які можуть ловити радіопередачі своїми золотими зубними пломбами, і бачив одного чолов’ягу, якому вистрелили межи очі, і він вижив, щоби потім про це розповідати, проте тутешнє для мене новина». Тато лише помотав головою і сказав, що не знає, окуляри цілком могли спасти в неї з обличчя, коли він заніс її до їдальні. Всі четверо дітей мовчали, ошелешені запаморочливою незворушністю такої брехні. По чотирьох днях Бретт звільнився з роботи на фабриці і вступив до Сухопутних військових сил. Джек завжди відчував, що це відбулося не лише через бійню, яку вчинив їхній батько за обіднім столом, але більше через той факт, що в лікарні, тримаючи за руку місцевого пароха, їхня матір підтвердила батькову версію. Обурений, Бретт покинув їх, аби лиш опинитися десь подалі. Його вбили у провінції Донг Хо тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого – того року[156], коли Джек Торренс, уже в коледжі, почав брати активну участь у студентських демонстраціях за припинення війни. Він розмахував закривавленою сорочкою свого брата на мітингах, які збирали дедалі більше народу, проте не Бреттове обличчя стояло йому перед очима, коли він оголошував промови, – він бачив стуманіле, безтямне обличчя своєї матері, матері, яка питається: «Хто забрав газету?»
Майк утік через три роки, коли Джекові вже було дванадцять, – він вступив до Нью-Гемпширського університету, отримавши щедру Почесну стипендію[157]. За рік після того їхній батько помер від раптового обширного інсульту, що стався в той час, коли він готував пацієнта до операції. Він завалився у своїй незастебнутій, розхристаній білій робі, мабуть, уже мертвий іще до того, як ударився об немаркі чорно-червоні кахлі шпитальної долівки; минуло ще три дні, і цей чоловік, ірраціональний білий привид-бог, який займав панівне становище в житті Джека, опинився під землею.
На камені було написано: «Марк Ентоні Торренс, Люблячий Батько». Джек додав би до цього ще один рядок: «Він Знав Як, Грати В Ліфта».
Була велика купа грошей по страховках. Є люди, що так само маніякально колекціонують страхові поліси, як інші колекціонують монети і поштові марки, і Марк Торренс належав саме до такого типу людей. Страхові гроші нагодилися в той самий час, коли припинилася сплата щомісячних страхових внесків і рахунків за спиртне. П’ять років вони прожили багатіями. Майже багатіями…
У неглибокому, неспокійному сні перед ним, немов у дзеркалі, зринуло його обличчя, його, але й не його, широко розплющені очі й невинні, припухлі губки хлопчика, що сидить у коридорі зі своїми машинками, чекаючи на свого татуся, чекаючи білого привида-бога, чекаючи на ліфт, який підноситиме його з п’янкою, запаморочливою швидкістю крізь солоно-тирсовий туман віддиху таверн, можливо, чекаючи цього ліфта, щоби той гунув униз і розбився, і в нього тоді з вух вискакуватимуть годинникові пружинки, у той час як тато гуркотатиме реготом, і це
(трансформувалося в обличчя Денні, таке схоже на його власне обличчя, яким воно колись було, він має очі світло-блакитні, а в Денні вони сірі, кольору захмареного неба, але губи все одно бантиком, і він так само світлошкірий; Денні в його кабінеті, у трусиках-підгузку, всі його папери понамокали, і запах пива підноситься легким туманом… жахливе місиво, все шумує, підносячись на крилах дріжджів, дихання таверн… тріск кістки… його власний голос п’яно нявчить: «Денні, ти в порядку, доку?.. О, Господи, О, Господи, твоя бідна ніжна рученька…» – і це обличчя трансформувалося у)
(мамине безтямне обличчя зринає з-попід столу, побите і кровоточиве, і мама мовить)
(…від твого батька. Я повторюю, це надзвичайно важливе повідомлення від твого батька. Прошу, залишайся налаштованим або негайно налаштуйся на частоту Щасливого Джека [158] . Повторюю, негайно налаштуйся на частоту Щасливої Години. Я повторюю…)
Повільне мікшування. Безтілесні голоси долітають до нього лунко, немов крізь безкінечний, мрячний коридор.
(«Щось повсякчас стає на заваді, милий Томмі…»)
(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні. Нелюдські монстри тут моторошні…»)
(«Перепрошую, містере Уллман, але хіба це не…»)
…кабінет з картотечними шафами, великий письмовий стіл Уллмана, поки що пуста книга резервування номерів на наступний рік уже лежить на місці – ніколи нічого не випустить з уваги, отакий він, Уллман, – усі ключі акуратно висять на своїх гачечках
(окрім одного, якого, котрого, майстер-ключа – майстер-ключа, майстер-ключа, хто взяв майстер-ключа? якщо ми піднімемося нагору, ймовірно, там побачимо)
і великого приймально-передавального радіоблока на його постійний полиці.
Він клацнув вмикачем. Громадські частоти ожили короткими, тріскучими кулеметними чергами. Він перемкнув хвилю і почав крутити верньєр повз вибухи музики і новин, повз якогось проповідника, що гаряче ганив своїх ніжно стогнучих парафіян, і повз прогноз погоди. Аж раптом інший голос, до якого він відкрутив верньєр назад. То був голос його батька.
«…його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік вбиває те, що любить. Бо вони завжди змовлятимуться проти тебе, намагаючись загальмувати тебе, розледащити. Якраз цієї хвилини той твій хлопець перебуває там, де він не мусить бути. Порушує заборону. Ось що воно робить. Це кляте мале щеня. Відлупцюй його за це, Джекі, відлупцюй його палицею так, щоб і місця живого не залишилося. Випий, Джекі, синку мій, і ми пограємо в ліфта. А потім я піду разом з тобою, побуду, поки ти його каратимеш. Я знаю, ти це зможеш зробити, звісно ж, ти зможеш. Ти мусиш його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік…»
Голос батька лунав дедалі вище й вище, перетворюючись на щось навісніюче, зовсім нелюдське, щось верескливе, і дратівливе, і навісніюче, на голос Привида-Бога, Кабана-Бога, який домагається уваги з цього радіо, і
– Ні! – закричав він у відповідь. – Ти мертвий, ти лежиш у своїй могилі, тебе в мені зовсім нема!
Бо свого батька він цілком витруїв із себе, і це було неправильно, що той зумів повернутися, проповзши дві тисячі миль до цього готелю від того містечка в Новій Англії, де він колись жив і помер.
Він підняв радіоблок і кинув його долі, і той вдарився об підлогу, розлетівшись у розсип старими годинниковими пружинками й лампами, немовби внаслідок якоїсь скаженої гри в ліфта, що пішла невдало, завдяки чому голос його батька пропав, а залишився тільки його власний голос, Джеків голос, голос Джекі, що декламує в холодній реальності кабінету:
«…мертвий, ти мертвий, ти мертвий!»
І переляканий звук підошов Венді по підлозі над його головою, і переляканий, нажаханий голос Венді: «Джеку? Джеку!»
Він стояв, лупаючи очима собі під ноги, на розтрощене радіо. Тепер єдиною ланкою, що поєднувала їх із зовнішнім світом, залишився лише снігохід у реманентному складі.
Він затулив собі очі долонями, вчепившись пальцями в скроні. У нього розболілася голова.
Розділ двадцять сьомий. У ступорі
Венді босяка, у самих лише панчохах, пробігла коридором і збігла донизу по головних сходах, перестрибуючи за раз по дві приступки. Вона не подивилася на вкритий килимом прогін, що вів на другий поверх, але якби вона це зробила, то побачила б Денні, який стояв там на верхньому сходовому майданчику, застиглий і беззвучний, з очима, спрямованими в байдужий простір, з пальцем у роті, з мокрим коміром і плечима сорочки. На шиї й відразу під підборіддям у нього бубнявіли синці.
Крики Джека припинилися, але це аж ніяк не допомогло стишитися переляку Венді. Вирвана зі сну його голосом, тим загрозливо верескливим голосом, який вона так добре пам’ятала, вона все ще гадала, ніби їй це сниться, – але інша частина її розуміла, що вона не спить, і це жахало ще більше. Вона майже очікувала, що влетить зараз в офіс і побачить, як він стоїть там над розпластаним тілом Денні – п’яний, очманілий.
Вона ввірвалася крізь двері, і Джек таки стояв там, потираючи собі скроні пальцями. Обличчя його було білим, як у привида. Під ногами в нього лежала розсипом потрощеного скла радіостанція громадських частот.
– Венді? – запитав він непевно. – Венді?..
Збентеження ніби посилилося, і на мить вона побачила його справжнє обличчя, те, яке він зазвичай так добре умів приховувати, і обличчя те було обличчям розпачливої безрадісності, обличчям звірятка, вловленого в таке сильце, якого йому ані розплутати, ані розірвати безпечно. Потім запрацювали м’язи, почали корчитися під шкірою, губи почали хворобливо дрижати, адамове яблуко в нього почало підскакувати й опадати.
Її власне збентеження і здивування поступилося місцем шоку: він був на межі того, щоби заплакати. Вона бачила, як він плаче й раніше, але ніколи, відтоді як він припинив пити… та й тоді майже ніколи, окрім тих моментів, коли він бував дуже п’яним і жалісливо каявся. Він був міцним чоловіком, цупким, як барабанна шкіра, і ця його нестриманість знову сильно її налякала.
Він підійшов до неї, тепер уже сльози бриніли в нього на нижніх віях і голова мимовіль трусилася, наче у безпліднім зусиллі відвернути цей емоційний буран, і груди в нього здіймалися в конвульсивних зітханнях, які врешті вилилися у величезні, страдницькі ридання. Його взуті у «Нишкові Щенята»[159] ступні спіткнулися об потрощене радіо, і він буквально впав Венді на руки, змусивши її поточитися назад під його вагою. Його віддих війнув їй в обличчя, і в ньому не було запаху алкоголю. Звісно, що ні; тут у них не малося ніякого алкоголю.
– Що трапилося? – Вона з усіх сил намагалася його утримати. – Джеку, що це таке?
Але спершу він не був спроможний ні на що, окрім як ридати, вчепившись у неї, ледь не вичавлюючи з неї дух, з головою похиленою їй на плече в тій його безпорадній, тремтливій, покинутій позі. Його схлипи були важкими, несамовитими. Він весь здригався, м’язи смикалися під його картатою сорочкою й джинсами.
– Джеку? Що? Скажи мені, що трапилося!
Схлипи нарешті почали перемінятися на слова, спершу здебільшого нерозбірливі, але потроху, по тому, як в нього почав зменшуватися запас сліз, вони ставали яснішими.
– …сновидіння, здається, я бачив сон, але він був таким реальним, я… там моя матір сказала, що тато говоритиме по радіо, і я… він… він наказував мені зробити… я не знаю, він кричав на мене… і тому я розбив радіо… щоби його заткнути. Щоби його заткнути. Він мертвий. Я навіть уві сні не бажаю його бачити. Він мертвий. Боже мій, Венді, Боже мій. У мене ніколи раніше не було такого кошмару. Я не хочу, щоби таке сталося колись знову. Господи Ісусе! Це було жахливо.
– Ти заснув просто тут, у кабінеті?
– Ні… не тут. Унизу.
Він уже трішки випростався, знявши з неї тиск своєї ваги, і постійне похитування головою взад-вперед у нього спершу вповільнилося, а потім і припинилося.
– Я переглядав там ті старі папери. Сидів собі на стільці, який там собі був поставив. Рахунки за молоко. Нудь така. І мабуть, я там трохи задрімав. От тоді мені й почало оте снитися. Я, мабуть, прийшов сюди уві сні, сновидою. – Він видав немічний, тремкий смішок просто їй у шию. – Знову ж, таке в мене трапилось уперше.
– Де зараз Денні, Джеку?
– Я не знаю. Хіба він не з тобою?
– Його не було внизу… з тобою?
Він кинув погляд через плече, і обличчя в нього напружилося, коли він побачив вираз обличчя Венді.
– Ти волієш ніколи мені не дозволити про те забути, чи не так, Венді?
– Джеку…
– Коли я лежатиму на смертельному ложі, ти й тоді нахилишся і скажеш: «Так тобі й треба, пам’ятаєш той раз, коли ти зламав Денні руку?»
– Джеку!
– Що, Джеку? – запально перепитав він, аж скинувшись. – Чи ти будеш заперечувати, що думала саме про це? Що я заподіяв йому якусь шкоду? Що, якщо я колись зробив йому зле, то можу зробити це знову?
– Я бажаю знати, де він, от і все!
– Катай, горлай на всю свою дурну голову, від цього все буде гаразд, чи не так?
Вона відвернулася й вийшла за двері. Він дивився їй услід, заціпенілий на мить, тримаючи в руці вкритий осколками скла аркушик промокального паперу. Потім кинув його до сміттєвого кошика і пішов слідом за нею, наздогнавши її у вестибюлі біля реєстраційної стійки. Поклавши долоні їй на плечі, він розвернув Венді до себе. На її обличчі застигла настороженість.
– Венді, пробач мені. Це все той сон. Я сам не свій. Пробачаєш?
– Звичайно, – відповіла вона, але вираз її обличчя не змінився.
Її задерев’янілі плечі вислизнули з-під його долонь. Вона вийшла на середину вестибюля й погукала:
– Агов, доку! Де ти?
Відповіддю була тиша. Вона підійшла до подвійних дверей вестибюля, прочинила одну стулку і ступила на прокопану Джеком стежку. Та радше нагадувала траншею; напластований і нанесений сніг по її боках сягав Венді по плечі. Вона знову погукала сина, дихання виривалося їй з рота білим плюмажем. Коли вона знову зайшла досередини, вигляд уже мала переляканий.
Стримуючи своє роздратування нею, Джек промовив розважливо:
– А ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?
– Я тобі вже казала, він десь грався, коли я в’язала. Я чула його внизу.
– Ти теж заснула?
– До чого тут це? Так. Денні?
– А ти подивилася в його кімнаті, перед тим як спускатися донизу?
– Я… – вона затнулася.
Він кивнув:
– Я так і думав.
Не чекаючи її, він вирушив угору сходами. Вона навздогін за ним, ледь не бігом, але він долав по дві сходинки за раз. Вона мало не врізалася йому в спину, коли він різко зупинився на майданчику першого поверху. Він приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними очима.
– Що?.. – почала було вона, але простежила за його поглядом.
Там так і стояв Денні, з порожніми очима, смокчучи палець. Сліди на його горлі немилосердно кидалися в очі у світлі настінних електричних канделябрів.
– Денні! – пронизливо скрикнула вона.
Це вирвало з паралічу Джека, і вони разом кинулися вгору по сходах туди, де стояв їхній син. Упавши поряд з ним на коліна, Венді миттю змела хлопчика в обійми. Денні доволі м’яко піддався, але навзаєм її не обійняв. Відчуття було, немов вона обнімає м’яку ляльку, і солодкавий смак жаху затопив їй рота. Він просто смоктав собі палець і з байдужою порожнечею в очах дивився на сходовий прогін поза ними.
– Денні, що трапилося? – запитав Джек. Він простягнув руку, щоби торкнутися набряклого місця збоку на шиї в сина. – Хто це тобі зро…
– Не смій його торкатися! – прошипіла Венді. Вона ще міцніше стиснула Денні в обіймах, підважила його і, задкуючи, відступила на половину сходового прогону, перш ніж устиг випростатися спантеличений Джек.
– Що? Венді, що ти до чорта таке…
– Не смій його торкатися! Я тебе вб’ю, якщо ти знову піднімеш на нього руку!
– Венді…
– Ти виродок!
Вона відвернулася й пробігла вниз решту сходів до першого поверху. Поки вона бігла, легенько підстрибувала голова Денні. Великий палець так само безпечно тулився в його роті. Очі його були намиленими шибками. На сходовому майданчику вона повернула праворуч, і Джек почув, як по коридору віддаляються її кроки. Хряснули двері їхньої спальні. Посунувся на своє місце засув. Проклацав замок. Коротка тиша. А потім м’які, приглушені звуки втішань.
Він простояв там невідомо скільки часу, фактично паралізований усім, що відбулося за такий короткий термін. Його сон усе ще залишався з ним, малюючи все в дещо нереальних тонах. Це було так, немов він отримав дуже делікатний мескаліновий прихід. Чи дійсно він міг поранити Денні, як вважає Венді? Намагався на вимогу свого мертвого батька задушити власного сина? Ні. Він ніколи не завдав би Денні болю.
(лікарю, він упав зі сходів.)
Він ніколи не завдав би Денні болю тепер.
(Звідки я міг знати, що димова шашка виявиться дефектною?)
Ніколи в житті він не був навмисне злонаміреним, коли бував тверезим.
(Окрім як тоді, коли ти ледь не вбив Джорджа Гетфілда.)
– Ні! – вигукнув він у темряву. І з силою обрушив кулаки собі на стегна, і знову, і знову, і знову, і знову.
Венді сиділа біля вікна в м’якому кріслі, тримаючи Денні, обнімаючи його, нашіптуючи йому ті самі старі недолугі слова, що їх, яким би чином потім не обернулася справа, ніяк не пригадати. Він сидів, зібгавшись, у неї на колінах, не виказуючи ні протесту, ані радості, наче паперовий силует самого себе, і навіть його очі не ворухнулися в бік дверей, коли десь у коридорі викрикнув «Ні!» Джек. Збентеження трохи відступило з голови Венді, але поза ним їй тепер відкрилося дещо ще гірше. Паніка.
Це зробив Джек. Щодо цього сумнівів вона не мала. Його заперечення для неї нічого не значили. Вона вважала цілком можливим, що Джек намагався вдавити Денні вві сні, точно так, як він уві сні розбив той радіоприймач-передавач. У нього якогось роду порушення. Але що ж їй з цим робити? Вона не може вічно сидіти, замкнувшись тут. Їм треба їсти.
Насправді було лише одне питання, і його з усією холодною прагматичністю поставив внутрішній голос, голос її материнства, голос, який набрав прохолодної розсудливості, щойно вийшовши за межі замкненого кола матері і дитини і спрямувавшись на Джека. То був голос, що нагадував про самозбереження тільки після синозбереження, а питання було таким:
(«Фактично, наскільки він небезпечний?»)
Джек заперечував, що він це зробив. Його нажахали синці, нажахала непіддатлива відцураність Денні. Якщо це зробив Джек, відповідальною була якась окрема частина його єства. Той факт, що він зробив це уві сні, – якимсь моторошним, збоченим чином – надавав трохи оптимізму. Чи не існує шансу довіритися йому, щоби він вивіз їх звідси? Щоби доправив їх униз і геть подалі. А після того…
Але вона не уявляла для себе з Денні чогось дальшого, аніж безпечно дістатися до кабінету доктора Едмондса в Сайдвіндері. Взагалі-то, й не було особливої потреби уявляти їй щось далі. Венді цілком достатньо було теперішньої кризи, щоби займати її всю цілком.
Вона наспівувала Денні, колисаючи його біля грудей. Її пальці в нього на плечах відчули, що майка на ньому волога, проте інформацію про це вони не потурбувалися передати їй в мозок повнішу за просто перебіжний сигнал. Якби це до неї дійшло, вона могла б згадати, що руки Джека, коли він у офісі обнімав її і ридав у неї на плечі, були сухими. Це могло подарувати їй перепочинок. Але її розум усе ще займало інше. Рішення мусило бути прийняте – провадити переговори з Джеком чи ні?
Фактично, тут не вбачалося вибору. Вона нічого не могла вдіяти сама, навіть знести Денні донизу чи звернутись по допомогу по ГЧ-радіо. Син пережив потужний шок. Його треба якомога швидше вивезти звідси, поки не розвинулося невідворотне ушкодження. Вона не дозволяла собі думати, що невідворотне ушкодження там уже могло бути.
Але вона не переставала болісно роздумувати, шукаючи іншої альтернативи. Вона не хотіла допускати Денні знову в межі досяжності Джека. Тепер вона розуміла, що прийняла одне хибне рішення, коли пішла проти власних чуттів (і чуття Денні), дозволивши снігу замкнути їх тут… заради Джека. Інше хибне рішення було, коли вона відхилила плановане нею розлучення. Тепер її мало не паралізувала думка, що вона може зробити чергову похибку, таку, про яку жалітиме щодня всю решту свого життя.
У готелі не було вогнепальної зброї. У кухні на магнітних смугах висіли ножі, але між ними і нею був Джек.
У своїх зусиллях прийняти правильне рішення, знайти альтернативу, вона не усвідомлювала гіркої іронії власних думок: лише якусь годину тому вона спала, твердо упевнена, що все з ними гаразд, а невдовзі стане ще краще. А зараз вона зважувала можливість застосування різницького ножа проти свого чоловіка, якщо він намагатиметься чіплятися до неї і її сина.
Врешті-решт, тримаючи Денні на руках, вона підвелася, ноги в неї дрижали. Іншого шляху не було. Їй доведеться припустити, що Джек, коли він не спить, це Джек при здоровому розумі і він допоможе їй доправити Денні до Сайдвіндера, до доктора Едмондса. А якщо Джек спробує зробити будь-що поза допомогою, тоді хай береже його Бог.
Вона підійшла до дверей і відімкнула їх. Піддавши Денні собі вище на плече, вона прочинила двері й вийшла в коридор.
– Джеку? – погукала вона нервово і не отримала відповіді.
Зі зростаючим занепокоєнням вона пройшла коридором до сходової клітини, але Джека там не було. Проте, поки вона стояла там, на майданчику, загадуючись, що робити далі, знизу долинув спів, потужний, сердитий, уїдливо-глузливий:
Перекинь мене, мужчино,
У м’якую конюшину.
Перекинь мене, вклади й зроби те знов[160].
Його спів налякав її ще дужче за тишу до того, проте іншої альтернативи все одно не існувало. Вона вирушила вниз по сходах.
Розділ двадцять восьмий. «То була вона!»
Джек стояв на сходах, прислухаючись до утішливих звуків квиління, що приглушено долинало крізь замкнені двері, і його збентеження потроху поступалося місцем гніву. Нічого насправді так і не змінилося. Не для Венді. Він міг хоч двадцять років триматися без пійла, але однаково, коли ввечері приходитиме додому і вона обніматиме його в дверях, він помічатиме/відчуватиме той легкий трепет її ніздрів, коли вона намагатиметься вгадати – випари скотчу чи джину від’їжджають на потязі його віддиху. Вона завжди припускатиме найгірше; якщо він потрапить в автокатастрофу разом із Денні, де іншим учасником буде якийсь п’яний сліпий водій, котрого саме перед їх зіткненням розбив інсульт, вона мовчки покладе провину в аварії на нього і відвернеться.
Її обличчя, коли вона вхопила і понесла геть Денні… воно постало перед ним, і йому зненацька схотілося стерти присутній на ньому гнів за допомогою кулака.
Вона, к лихій годині, не мала ніякого права!
Авжеж, можливо, попервах. Він був алкашем, він коїв жахливі речі. Зламати руку Денні, авжеж, то було жахливо. Але якщо чоловік виправляється, хіба він не заслуговує на те, щоби його виправлення рано чи пізно оцінили? А якщо він цього не отримує, хіба він не заслуговує на гру за нав’язуваними йому правилами? Якщо якийсь батько постійно звинувачує свою незайману дочку в тому, що вона трахається в школі з кожним старшокласником, чи не мусить вона врешті-решт від такого (достатньо) втомитися, щоби дійсно виправдати наклепи? А якщо дружина потай – та й не дуже-то потай – продовжує вірити, що її тверезісінький чоловік є п’яницею…
Він підвівся, повільно зійшов на сходовий майданчик першого поверху і там на хвилинку зупинився. Дістав із задньої кишені хустинку, витер нею собі губи і подумав, чи не піти туди, погрюкати в двері спальні з вимогою, щоби вона впустила його подивитися на сина. Не має вона права бути такою свавільною.
Ну, рано чи пізно їй таки доведеться вийти, хіба що вона вирішила призначити їм обом якусь радикальну дієту. За цією думкою доволі гидотна посмішка торкнулася його губ. Нехай вона сама прийде до нього. Муситиме, коли надійде час.
Він зійшов донизу, на вестибюльний поверх, бездумно постояв біля реєстраційної стійки, потім повернув праворуч.
Увійшовши до обідньої зали, він став просто в дверях. Порожні столи з їх ретельно випраними й напрасованими білими лляними скатертинами під прозорими пластиковими накривками завмерли перед ним. Зараз тут було зовсім порожньо, але
«Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора
Зняття Масок і Танці – Опівночі»
Джек вирушив уздовж столів, наразі забувши про своїх дружину і сина нагорі, про сновидіння, про розбите радіо, про ті синці. Проводячи пальцями по гладеньких пластикових накривках, він намагався уявити собі, як воно було тут тієї гарячої серпневої ночі тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, війна виграна, попереду простяглося майбутнє – таке розмаїте й нове, наче країна мрій[161]. Строкаті різнокольорові японські ліхтарики висіли вздовж усього периметра круглого розворотного майданчика, золотаво-жовте світло ливцем лилося з цих високих вікон, що занесені зараз снігом. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах, тут блискотлива принцеса, там галантний кавалер у ботфортах, виблискують коштовні прикраси і зблискує дотепність, повсюди танці, вільно ллються хмільні напої, спершу вина, а потім коктейлі, а далі, либонь, і міцніше пійло, балачки гучнішають, гучнішають, гучнішають, аж поки з диригентського подіуму не лунає веселий клич, тобто заклик: «Маски геть! Маски геть!»
(«І кара – Червона Смерть – опанувала…»)
Він усвідомив, що вже стоїть на протилежному кінці обідньої зали, просто перед дверима «кажанячі крила» салон-бару «Колорадо», де того вечора тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року вся випивка мусила бути безкоштовною.
(«Нумо, навалися черевом на шинквас, парднере, випивка за рахунок закладу»)
Він ступив крізь «кажанячі крила» у глибоку, збористу півтемряву бару. І сталася дивна річ. Він заходив сюди раніше, одного разу, щоби перевірити залишений Уллманом інвентарний реєстр, і пам’ятав, що це приміщення залишили звільненим геть від усього. Полиці були абсолютно пустими. Але зараз Джеку здалося, ніби він бачить мрійно зблискуючі у світлі, що просочувалося з обідньої зали (яка й сама була освітлена тьмяно через заблоковані снігом вікна) ряди й ряди пляшок, які помірковано мерехтять поза шинквасом, і сифони, і навіть пиво скрапує з носиків усіх трьох натертих до дзеркального блиску кранів. Так, він навіть почув запах пива, той вологий, дріжджовий дух бродіння, що не відрізнявся від того запаху, який висів легеньким туманом навкруг обличчя його батька, коли той повертався додому з роботи.
З розширеними очима він налапав настінний вмикач, і загорілося приглушене, інтимне барне світло – кола двадцятиватових жарівок, вкручених поверх трьох шандалів у формі возових коліс під стелею.
Усі полиці зяяли порожнечею. Вони не встигли навіть зібрати на себе достатньо значного шару пилу. Пивні крани були сухими – так само, як і хромовані стоки під ними. У кабінках праворуч і ліворуч від нього оббиті оксамитом диванчики стояли, наче люди з прямими спинами, кожна збудована так, щоби подарувати максимум приватності парі всередині неї. Прямо по курсу, під іншим берегом покритої червоним килимом підлоги, навкруг шинкваса у формі підкови стояло сорок високих барних стільців. Кожен оббитий шкірою з випаленим тавром хазяїв рогатої худоби – Circle H, Bar D Bar (це пасувало), Rocking W, Lazy B.
Він вирушив туди, по дорозі злегка струснувши головою від збентеження. Схоже було того дня на ігровому майданчику, коли… втім, не було сенсу в роздумах про це. Попри все, він міг би заприсягтися, що бачив ті пляшки, нехай і неясно, як ото бачиш контури меблів у кімнаті з затуленими шторами. Ніжні зблиски на склі. Єдиним, що залишилося, був запах пива, але Джек знав, що цей запах, який в’їдається в дерев’яні деталі кожного бару у всьому світі, неможливо витравити жодним з до тепер винайдених очисних засобів. Проте тут цей запах здавався пронизливим… майже свіжим.
Він сів на один зі стільців, зіпершись ліктями на пружну шкіряну облямівку, що йшла по краю шинкваса. Біля його лівої руки стояла вазочка для арахісу – зараз, звісно, порожня. Це перший бар, до якого він завітав за останні дев’ятнадцять місяців, і той виявився висохлим – отака його вдача. Та все одно його накрило гіркою потужною хвилею ностальгії, а фізичне бажання випити, здавалося, буквально проривається зі шлунка йому до горла, рота й носа, зсушуючи і морщачи по дорозі епітелій, змушуючи його нутрощі волати від бажання чогось мокрого, і тривкого, і прохолодного.
Він поглянув на полиці знову з дикою, ірраціональною надією, але полиці залишалися порожніми, як і перше. Він вищирився від болючого розчарування. Його пальці повільно стиснулися в кулаки, на мить дряпонувши шкіряну подушку, що облямовувала край шинкваса.
– Привіт, Ллойде, – промовив він. – Трохи гальмівно сьогодні, чи не так?
Ллойд погодився. Ллойд запитав у Джека, що йому зробити.
– Ну, я насправді радий, що ти в мене про це запитав, – сказав Джек, – насправді радий. Бо так уже сталося, що маю в гаманці дві двадцятки і дві десятки, і вже боявся, що вони залишаться лежати там десь аж до наступного квітня. Тут поблизу нема жодного «Сім-Одинадцять», ти можеш в таке повірити? А я був гадав, що вони вже відкрили «Сім-Одинадцять» навіть десь, нахер, аж на місяці.
Ллойд висловив своє співчуття.
– Отакі-от справи, – промовив Джек. – Зроби-но мені рівно двадцять порцій мартіні. І рівно двадцять, саме так, порцій казангів[162]. По одній порції за кожний з тих місяців, що я провів у зав’язці, і одну, щоби пройняло. Можеш ти мені це зробити чи ні? Ти не дуже заклопотаний?
Ллойд відповів, що він зовсім не заклопотаний.
– Добрий чоловік. Тоді вишикуй ті мартіні вздовж шинкваса, а я ковтатиму їх один по одному. Тягар білої людини. Друзяко, Ллойде.
Ллойд відвернувся робити свою роботу. Джек поліз до кишені по затискач для банкнот і натомість дістав звідти пляшечку екседрину. Його затискач для банкнот лежав на комоді в спальні, але, як відомо, його маловдячна дружина замкнулася там проти Джека. Чудові справи, Венді. Чортова ти курва.
– Здається, я наразі порожній, – сказав Джек. – Як справи з моїм кредитом у цьому закладі, до речі?
Ллойд сказав, що з його кредитом усе гаразд.
– Це просто супер. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Ти завжди був із них найкращим. Найкращий збіса бармен між Беррі і Портлендом, що в штаті Мейн. Та хай тобі грець, аж до Портленда у штаті Орегон[163].
Ллойд подякував йому за такі слова.
Джек великим пальцем скинув кришку з пляшечки з екседрином, витрусив дві пігулки і закинув їх собі до рота. Рот почало заливати знайомим кислотно-принадним смаком.
Раптом майнуло відчуття, ніби на нього дивляться люди, з цікавістю і дещо зневажливо. Кабінки позаду нього були переповнені – там сиділи сивочолі, поважні чоловіки і вродливі молоді дівчата, всі у маскарадних костюмах, вони з холодним зачудуванням спостерігали це сумне вправляння в театральному мистецтві.
Джек крутнувся на стільці.
Усі кабінки були порожніми, вони тягнулися від дверей салон-бару вліво і вправо, той ряд, що ішов ліворуч від нього, дугою вздовж коротшої стіни заходив за бік шинкваса-підкови. М’які шкіряні сидіння і спинки. Зблискують темним пластиком «Форміка»[164] поверхні столів, на кожному з них попільничка, при кожній попільничці картонна книжечка сірників, на кожній понад логотипом із зображенням дверей «кажанячі крила» золотий, зроблений сухозліткою, напис: Салон-бар «Колорадо».
Він знову повернувся до шинкваса, з гримасою проковтнувши решту вже розчиненого в роті екседрину.
– Ллойде, ти просто чудо, – сказав він. – Уже приготував. Твою спритність перевищує тільки душевна краса твоїх неаполітанських очей. Salud[165].
Джек роздивлявся на двадцять уявних порцій випивки, запотілі бокали мартіні спалахували крапельками, в кожному прохромлена соломинкою зелена, дебела оливка. Він майже чув у повітрі запах джину.
– Ця зав’язка, – промовив Джек. – Ти коли-небудь мав знайомого джентльмена, котрий би перестрибнув на Віз до тверезників?
Ллойд визнав, що час від часу йому такі люди зустрічалися.
– А ти коли-небудь відновлював знайомство з такою людиною після того, як вона звідти зістрибнула?
З усією його щирістю, Ллойд такого пригадати не міг.
– Отже, ніколи, – сказав Джек. Він обхопив пальцями першу чарку, підніс кулак до вже відкритого рота і перекинув туди кулак. Проковтнув, а тоді метнув уявну чарку через плече собі за спину. Туди знову повернулися люди, щойно зі свого бал-маскараду, вони спостерігали за ним, посміюючись тихцем. Він відчував їх. Якби на стіні за шинквасом було дзеркало замість цих тупих порожніх полиць, він би міг їх і бачити. Та нехай додивляються. Нахер їх. Хай собі всі додивляються, кому так хочеться.
– Отже, ти ніколи таких не знав, – сказав він Ллойду. – Мало хто повертається з того легендарного Воза, але ті, хто це роблять, з’являються сповненими жахливих оповідок. Коли ти туди застрибуєш, він здається найрадіснішим, найчистішим з усіх будь-коли бачених тобою Возів, з десятифутовими колесами, що несуть його дно високо над тим рівчаком, у якому валяються всі п’яниці зі своїми захованими в коричневі пакети пляшками «Громовиці» та головокрутного самогону дідуся Спалаху[166]. Ти далекий від усіх тих людей, що кидали на тебе страшні погляди та наказували виправити поведінку або забиратися геть до якогось іншого міста і там задирати ноги на стіл. З того рівчака це найгарніший Віз з усіх бачених тобою, Ллойде, хлопчику мій. Весь прикрашений прапорцями, і духовий оркестр попереду, і по три мажоретки з кожного боку крутять жезлами, зблискуючи своїми трусиками тобі в очі. Чоловіче, ти мусиш залізти на той Віз, подалі від п’яндилиг, що фільтрують «консервований жар»[167] і нюхають власні ригаки, аби знову вчаділими нишпорити по рівчаку, шукаючи недопалки, на яких лишилося півдюйма до фільтра.
Джек потягнув ще пару уявних порцій і жбурнув чарки собі через плече. І майже справді почув, як вони на друзки розбилися об підлогу. І хай його чорти візьмуть, якщо він не почав уже відчувати прихід кайфу. То діяв екседрин.
– Отже, ти туди вилазиш, – розказував він Ллойду, – і як же тобі стає там радісно. Боже мій, істинно так, сам тому свідок. Той Віз – то найбільший і найкращий корабель на весь парад, люди всі стоять вздовж вулиць, плескають у долоні, і вигукують привітання, і махають руками, і все це тобі. Окрім п’яниць, що валяються у відключці в рівчаку. Ті хлопці колись були твоїми друзями, але все це тепер для тебе позаду.
Він підніс порожній кулак собі до рота і влив туди нову порцію – чотири пішло, шістнадцять на черзі. Пречудова динаміка. Він злегка похитнувся на стільці. Нехай собі витріщають очі, якщо це для них у кайф. Робіть знімки, народе, то тривкіше діло.
– Потім ти починаєш дещо бачити, Ллойді-хлопче-мій. Дещо, чого ти не помічав з рівчака. Типу того, що підлога Возу це не що інше, як прості соснові дошки, такі свіжі, що з них іще смола точиться, і якщо роззуєшся, напевне загониш собі скабку. Або те, що єдині меблі на тім Возі – довгі лави з високими спинками, без жодних подушок для сидіння, а фактично вони є не чимсь іншим, але церковними лавками, на яких через кожні п’ять футів чи близько того лежить збірка псалмів. Або те, що всі люди, які сидять на тих лавках, це оті плоскогруді «el birdos»[168] у довгих сукнях зі скромним мереживцем по комірцю й волоссям, яке вони собі так туго стягують ззаду в пучок, що воно ледь не верещить. І кожне лице там пласке, і бліде, і осяяне, і всі вони співають: «Чи зберемось ми біля річки – прекрасної, прекрасної ріііііки»[169], а попереду сидить ота смердюча білява сука, грає на органі і наказує їм співати голосніше, співати голосніше. І хтось тицяє тобі в руки той пісенник і приказує: «Нумо, співай, брате. Якщо сподіваєшся залишитися на цьому Возі, ти мусиш співати вранці, в полудень і ввечері. Особливо ввечері». І от тоді-то тобі доходить, чим він насправді є, отой Віз, Ллойде. То церква з ґратами на вікнах – церква для жінок і в’язниця для тебе.
Він зупинився. Ллойд пропав. Гірше за те, його там ніколи не було. І випивки теж ніякої не було. Тільки ті люди в кабінках, люди з маскарадної вечірки, він буквально чув їхній притлумлений сміх, як вони прикривають собі долонями роти і показують на нього, очі в них іскряться жорстокими, гострими колючками світла.
Він знову вихорем крутнувся назад.
– Залиште мене…
(самого?)
Усі кабінки стояли порожні. Звуки сміху пощезли, як шурхіт осіннього листя. Якусь мить Джек вдивлявся у пустий салон широко розплющеними, потемнілими очима. Посеред лоба в нього відчутно пульсувала жила. Усередині нього формувалася виразна холодна впевненість, впевненість у тому, що він втрачає глузд. Він відчув нагальну потребу вхопити сусідній барний стілець, перевернути його догори дриґом і пройтися по цьому закладу каральним вихором. Натомість він вихором розвернувся назад до шинкваса і почав волати:
Перекинь мене, мужчино,
У м’якую конюшину.
Перекинь мене, вклади й зроби те знов.
Перед ним зринуло обличчя Денні, не нормальне обличчя Денні, живе й уважне, з яскравими, широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя схожого на зомбі чужинця, очі порожні і каламутні, губи по-немовлячому зібгані навкруг великого пальця. Що це він таке робить, сидячи тут, балакаючи сам з собою, наче якийсь надутий підліток, коли його син десь там, нагорі, чому він поводиться, ніби той, кому належить перебувати в палаті з м’якими стінами, поводиться так, як, за словами Воллі Холліса, поводився Вік Стенджер перед тим, як по нього приїхали і забрали люди в білих халатах?
(«Але ж я його навіть пальцем не торкався! Чорти забирай, не робив я цього!»)
– Джеку? – голос був боязкий, нерішучий.
Він злякано здригнувся і, крутнувшись назад на стільці, ледь не впав з нього. Прямо у дверцятах «кажанячі крила» стояла Венді, Денні зіщулився в неї на руках, немов якась воскова лялька з кімнати жахів. Джек гостро відчув, що за живописну картину разом складає їхня трійця: ось-ось відкриється завіса до Другого акту якоїсь старосвітської п’єси про користь тверезості, та ще й з такими бідними декораціями, що бутафор забув заповнити полиці в Гнізді Гріха.
– Я й пальцем його не торкався, – нерозбірливо сказав Джек. – Жодного разу, відтоді як зламав йому руку. Навіть не шльопнув його по дупці.
– Джеку, зараз це не має значення. Значення має те…
– Це має значення! – закричав він. Він гахнув кулаком по шинквасуі з такою силою, що аж підскочила порожня вазочка для арахісу. – Має значення, чорти забирай, воно має значення!
– Джеку, нам треба вивезти його з гір. Він…
Денні завовтузився в неї на руках. Той погаслий, порожній вираз на його обличчі почав тріскатися, наче товста матова крига, під шаром котрої відбувається якесь збурення. Губи в нього кривилися, немов від якогось ненормального смаку. Очі розширилися. Руки здійнялися вгору, начебто аби їх прикрити, але потім упали назад.
Зненацька він задерев’янів у неї на руках. Спина його вигнулася, немов лук, аж Венді поточилася. І раптом він заверещав, божевільні звуки виривалися з його напруженого горла скаженими громовими стрілами, лункими блискавками. Цей вереск, здавалося, заповнює собою весь нижній поверх і вертається назад до них зграями банши[170]. Неначе разом верещала ціла сотня Денні.
– Джеку! – закричала нажахана Венді. – О Боже, Джеку, що з ним коїться?
Він зіскочив зі стільця, із занімілим нижче пояса тілом, ніколи в житті йому ще не було так страшно. Що за діру проколупав його син, куди він зазирнув? До якого темного кубла? І що ж там таке ховалося, що його вжалило?
– Денні! – заволав він. – Денні!
Денні його побачив. Він розірвав материнські обійми з такою раптовою, лютою силою, що Венді не мала жодного шансу його втримати. Вона поточилася назад, на одну з кабінок, і мало до неї не впала.
– Тату! – закричав він, кинувшись бігом до Джека, очі мав величезні і сповнені жахом. – Ой, татку, татуню, то була вона! Вона! Вона! Ой, таааааточкууу…
Тупою стрілою він встряг Джеку в руки, змусивши того похитнутися. Денні нестямно вчепився в батька, спершу, немов збираючись дубасити того кулаками, наче боєць, а потім вчепився за ремінь, заридав йому в сорочку. Джек животом відчував гаряче, рвучке лице сина.
«Тату, то була вона».
Джек повільно підняв очі на Венді. Вони в нього були, немов маленькі срібні монетки.
– Венді? – ніжним, майже муркотливим голосом. – Венді, що ти йому зробила?
Остовпіла Венді дивилася на нього з недовірою, з мертвотно-блідим лицем. Вона похитала головою.
– Ох, Джеку, ти ж мусиш розуміти…
Надворі знову розпочався сніг.
Розділ двадцять дев’ятий. Кухонна балачка
Джек поніс Денні на кухню. Хлопчик усе ще рюмсав, відмовляючись відірвати обличчя від батькових грудей. У кухні він віддав Денні знову Венді, яка, схоже, так і залишалася ошелешеною, недовірливою.
– Джеку, я не розумію, про що він каже. Прошу, ти мусиш у це повірити.
– Я вірю, – відповів Джек, хоча подумки собі зазначив, що отримує певну насолоду від того, з якою запаморочливою, неочікуваною швидкістю той чобіт перескочив і почав муляти іншу ногу. Але й гнів на Венді був лише минущим посмиком у кишках. У душі він знав, що Венді радше виллє на себе каністру бензину й шваркне сірником, аніж завдасть якоїсь шкоди Денні.
Великий чайник грівся на задній конфорці, пихкав парою на малому вогні. Джек вкинув пакетик чаю до своєї чималої керамічної чашки і налив у неї до половини окропу.
– У тебе є тут кухарський херес[171]?
– Що?.. Ах, так. Дві, а може, й три пляшки.
– У якій шафі?
Вона показала, Джек дістав одну з пляшок. Наливши в чашку щедру порцію кухарського вина, він поставив пляшку назад до шафи і заповнив ще чверть чашки молоком. Потім поклав туди три чайних ложки цукру і розмішав. Він підніс чашку Денні, чиї ридання вже стишилися до мокрих схлипів і гикавки. Але хлопчик весь тремтів, і очі в нього залишалися величезними, переляканими.
– Тобі варто випити оцього, доку, – сказав Джек. – Байдуже, що на смак воно мусить бути жахливим, натомість тобі від нього покращає. Зможеш випити заради свого тата?
Денні кивнув, що зможе, і взяв чашку. Відпивши трохи, він скривився і запитально поглянув на Джека. Джек кивнув, і Денні знову відпив. Венді відчула в себе в грудині знайоме ворушіння ревнощів, розуміючи, що за неї син такого пити б не став.
По п’ятах першу наздогнала інша, незручна і навіть лячна думка: а чи не хочеться їй просто звинувачувати Джека? Невже вона така ревнива? Подібним чином думала б її матір, що було насправді жахливим. Вона згадала, як якось у неділю тато повів її до парку і вона там упала з другого ярусу дитячих «джунглів», розбивши собі обидва коліна. Коли батько привів її додому, матір на нього розкричалася:
«Що ти наробив? Чому ти не дивився за нею? Що з тебе за батько такий?»
(Вона цькувала його і тим загнала в могилу; на той час, коли він з нею розлучився, було вже запізно).
Вона не подарувала Джеку навіть кредиту віри. Ані найменшого. Венді відчула, як палає в неї обличчя, проте зрозуміла з якоюсь остаточною безпорадністю, що, якби все це розігралося знову, вона б думала і діяла так само. На добре чи на зле, а в ній завжди жила частинка її матері.
– Джеку… – почала було вона, сама не певна, збирається вона вибачатися чи виправдовуватися. Що те, що інше, як вона розуміла, було б марним.
– Не зараз, – промовив він.
Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоби випити половину вмісту тієї великої чашки, і на той час він вочевидь заспокоївся. Дрож у нього майже минувся.
Джек поважно поклав руки синові на плечі.
– Денні, як думаєш, ти зможеш нам достеменно розповісти, що з тобою трапилося? Це дуже важливо.
Денні перевів погляд з Джека на Венді, потім знову назад. У мовчазній паузі оприявнилося їхнє місцеперебування й становище: голосіння надворі вітру, який наганяв свіжого снігу з північного заходу; потріскування й стогони старого готелю, що приладжувався до чергового буревію. Раптом з неочікуваною силою, немов удар під серце, як це вже з нею подеколи траплялося, до розуму Венді дійшов факт їхньої окремішності.
– Я хочу… розказати вам усе, – промовив Денні. – Краще б я це ще раніше зробив. – Він вхопив чашку і тримався за неї так, немов вона його заспокоювала своїм теплом.
– Чому ж ти цього не зробив, синку? – ласкаво відкинув Джек спітніле, сплутане волосся з його лоба.
– Тому що дядько Ел знайшов тобі цю роботу. А я не міг вирішити, як тобі заразом може бути тут і добре, і погано. Це була… – Він подивився на них, чекаючи допомоги. У нього не знаходилося потрібного слова.
– Дилема? – запитала лагідно Венді. – Коли будь-який вибір здається недобрим?
– Так, це воно, – кивнув він з полегшенням.
Венді сказала:
– Того дня, коли ти підстригав живоплоти, ми з Денні мали розмову в пікапі. Того дня, коли почався перший справжній сніг. Пам’ятаєш?
Джек кивнув. Той день, коли він підстригав кущі, чіпко засів у його пам’яті.
Венді зітхнула:
– Боюся, ми тоді не договорили. Правда, доку?
Денні – справжнє втілення розпачу – помотав головою.
– Про що саме точно ви розмовляли? – спитав Джек. – Я не певен, щоби мені аж так подобалося те, що моя дружина й син…
– …обговорюють, як дуже вони тебе люблять?
– Хоч би що там було, мені це незрозуміло. Я почуваюся так, ніби зайшов до кінотеатру тільки після перерви[172].
– Ми говорили про тебе, – тихо сказала Венді. – І хоча, можливо, ми не промовляли цього словами, обоє ми розуміли, про що йдеться. Я, тому що я твоя дружина, а Денні, тому що він… просто він знає певні речі.
Джек залишався безмовним.
– Денні сказав все правильно. Схоже було, це гарне місце для тебе. Ти опинився далеко від того, що давило на тебе у Стовінгтоні, роблячи нещасним. Ти став сам собі господарем, працюючи руками, щоби звільнити собі мозок – весь мозок цілком – для вечірнього писання. А потім… я не знаю точно, коли… почало здаватися, що це місце для тебе недобре. Весь свій час ти проводиш, сидячи в тому підвалі, копирсаєшся в тих старих паперах, перелопачуєш усю ту старезну історію. Балакаєш уві сні…
– Уві сні? – перепитав Джек. Його обличчя набрало обережного, ошелешеного виразу. – Я балакаю вві сні?
– Здебільшого це нерозбірливий белькіт. Одного разу я піднялася сходити до туалету, а ти якраз промовив: «До біса все це, встановіть принаймні гральні автомати, ніхто ніколи не дізнається». Іншим разом я прокинулась фактично від твоїх криків: «Маски геть, маски геть, маски геть».
– Господи-Ісусе, – промовив Джек, тручи долонею собі обличчя. Вигляд він мав хворий.
– І всі ті твої п’яні звички також. Жування екседрину. Витирання губ повсякчас. Роздратованість вранці. І ти досі не зміг закінчити свою п’єсу, правда ж?
– Ні. Поки ще ні, але це лише питання часу. Я думав про іншу річ… про певний новий проект…
– Це цей готель. Проект, через який тобі телефонував Ел Шоклі. Проект, від якого він хоче, щоби ти відмовився.
– Звідки ти про це можеш знати? – гаркнув Джек. – Ти підслуховувала? Ти…
– Ні, – сказала вона. – Я не змогла б підслухати, навіть якби схотіла, і ти б це зрозумів, якби подумав тверезо. Ми з Денні були того вечора у вестибюлі. Комутатор відімкнутий. Наш телефон нагорі єдиний, який працює в готелі, бо він напряму приєднаний до зовнішньої лінії. Ти сам мені про це розповідав.
– Звідки ж тоді ти можеш знати, що говорив мені Ел?
– Денні мені розповів. Денні знає. Так само, як інколи він знає, коли губляться якісь речі або коли люди думають про розлучення.
– Той лікар сказав…
Вона запере