Зміст
І
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
– Ой, мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ганок, – а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
– Ой, мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, – а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили – нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по-сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
– Здрастуйте, тітонько Вухань, – сказала мама-їжачиха. – Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
– Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! – сплеснула мама-зайчиха лапами. – Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ганку і читав “Лісову газету”.
– Гм, – сказав він, почувши новину. – Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ганку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
– Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
– Тебе ніхто не питає! – суворо сказав тато-заєць. – Запишемо й ходитимеш.
– Ну що ти, синку, – лагідно сказала мама-зайчиха. – Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гульк – а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів крізь великі окуляри.
– Прізвище!
– Вухань! – чемно сказала мама-зайчиха.
– Прізвище! – не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
– Вухань! – знову сказала мама-зайчиха.
– Прізвище! – підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
– Та Вухань же! – розгублено пролепетала зайчиха.
– Я вас, мама, не питаю! – сердито обернувся до неї директор. – Хай сам скаже. Він що у вас – глухий? А ще хоче у музичну школу?
– Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
– Так чого ж він мовчить?
– Він… він у мене… дуже скромний, – мама-зайчиха підштовхнула сина. – Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
– Гм… – насупився Бурмило Михайлович. – Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, “р-р-р” по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
– Ну! – нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з того рота не вилетіло ані звуку.
– Що? – схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. – Повтори. Не чую!
– А-а-а!.. – не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
– Ой, вибачте, – забідкалась мама-зайчиха. – Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
– Розумію, – лагідно сказав директор Ведмідь. – Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі – із столичного зоопарку. У нас вимоги.
– Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати “р-р-р” по-ведмежому. Замість “р-р-р” у нього виходило чогось “хрю”. І з слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість. Бурмило Михайлович мав добре серце.
– Ой і нащо мені ота спеціалізована музична школа! – ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. – Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
– Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! – казала мама-зайчиха. – Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє, і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня уранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
II
Біля школи вже зібралися учні.
Вони скупчилися перед ганком, попідбирали хвости в кого такі були) й чекали появи директора.
Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.
А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.
Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.
І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам один вперше йдеш у ще незнаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.
Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:
– Ой, що це?
– З-зуби, – затинаючись, чесно признався зайчик.
– Боїшся? – спитав Колько.
– Б-боюсь, – признався Кося.
– І я боюсь, – сказав Колько. – Давай разом боятися.
– Давай!
І такий він раптом став Косі дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!)
“От з ким я дружитиму!” – одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.
Нарешті на ганок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі – пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.
– Здрастуйте, діти! – урочисто сказав Ведмідь. – Вітаю вас з початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, – Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію – Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру – Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо – Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям, і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер – у клас! Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.
На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків – лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук: з дівчаток – рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете. Познайомившись з усіма, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку з Раїскою Мняу.
Не минуло й п’яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.
– Т-ти чого?! – сахнувся Кося.
– Просто так, – вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.
– Перестань! – стиха зойкнув Кося.
– Ги! Не перестану, – знову вищирився Вовчик. – Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!
– Ти що – хуліган?!
– Хуліган! – гордо сказав Вовчик. – А ти хто – заєць?
– Заєць…
– Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
– Чого це б-боягуз… – почервонів Кося. – Я просто… просто собі заєць.
– А от і не просто! Заєць – значить, боягуз. Усі зайці боягузи. І ябеди. От я знаю, ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш? Скажеш!
Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:
– Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімись, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.
Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.
– Ну, чого ж ти мовчиш? – спитала Пантера Ягуарівна. – Ану ти, Вовченко, розкажи, як він соромиться.
Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:
– А… а він укусив мене за вухо.
– Що?! От тобі й на! Чого це? – здивувалася Пантера Ягуарівна.
– Не знаю, – знизав Вовчик плечима. – Я його сам питав. А він каже: “Просто так. Захотілося і вкусив”. Я йому кажу: “Не можна кусатися на уроках”. А він: “Мовчи, – каже, – бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив”. От.
– Це правда? – звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.
– Це… це в-він мене вкусив, – ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений вовчиковою підступністю.
– От бачите! Що я казав! – вигукнув Вовчик.
У класі засміялися.
– Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, – суворо сказала Пантера Ягуарівна.
На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.
– Що? Що там у вас трапилося?
– Та от… вкусив мене… Ще й ославив на цілий клас. От! – Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. – Як я тепер з ним сидітиму? От горе!..
І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.
– От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили.
– А як?
– Я зроблю. От побачиш.
Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу.
– Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться.
– Колючко! Ти чого колешся?
– Я ненавмисне. Я більше не буду.
Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу:
– Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!
– Колючко! Припини негайно! – суворо сказала Пантера Ягуарівна.
– Я ж ненавмисне. Ненавмисне.
Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти:
– Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться.
– Колючко! Ти що собі дозволяєш!
– Ну, хіба я винен, що в мене… що в мене голочки?… Хіба я винен? – жалібно шморгнув носом їжачок.
– Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, – загундосила Раїска Мняу.
– Що ж робити? – замислилась класна керівничка. – Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати…
– Мене! Мене пересадіть до Колючки! – підскочив з витягнутою лапою Кося. – Я голочок не боюсь.
– Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі… Пересідайте!
– У-у, зрадник! Тепер через тебе я із спідницею сидітиму, – просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі.
Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь…
III
Проте Кося Вухань радів передчасно.
Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо. Але рисеня саме було з хижацького роду.
Не довго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі, що той аж завищав. І всю велику перерву зализував ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав.
Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, на перервах, перед уроками, після уроків, – ганявся за ним, кусав його за вуха, за хвостик, і тільки швидкі ноги рятували зайчика.
Дома Кося вмивався сльозами.
– Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! – ридав він, трагічно мотаючи головою. – Не треба мені того сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-о-ви! Не піду-у! Не піду-у-у!..
– Та що ти, синку! Що ти кажеш! – вигукувала мама-зайчиха. – Це ж така школа! Така школа!.. Вчителів запросили із столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти…
І правда… На уроках у школі було цікаво. Нічого не скажеш.
І викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі й пташки, чим вони цікаві…
І Жирафа Жирафіївна захоплююче розповідала про лісову географію, про північну тайгу, про південні джунглі та всяке інше…
А коли бували уроки лісової історії, всі просто роти роззявляли, слухаючи оповіді слона Мамонта Африкановича про прадавні доісторичні праліси, де жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, саблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери…
А музика!.. Всі в лісі просто показалися на тій музиці
У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику.
– Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає – ну просто як соловейко!
– А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.
Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!
Так! Що й казати! Уроки в школі були цікаві.
Але що ті уроки, як після них тебе щодня підстерігає десь Вовчик Вовченко, і кусає тебе за хвіст, і зав’язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше всякого динозавра, хуліган поганий!..
Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував.
– Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море горить! – кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку.
– Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! – свистів він Колькові Колючці.
Наш борсук Боря Сук Неспособний до наук, – виспівував він, танцюючи і кривляючись перед борсученям (хоча сам був ледар і двієчник).
Дівчатам він показував язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки:
Вірочка-вивірочка,
В тебе в носі дірочка!
Або:
Ой, глядіть,
Щоб Соньку Лось
Нам побить
Не довелось!
Або:
Бебешко, Бебешко!
Дурна твоя довбешка!
Тільки Раїску Мняу він не зачіпав, наче її й не було в класі.
А до директорового родича Михайлика Ведмеденка навпаки – пробував під’їжджати з дружбою. Обіймав його за плечі й казав:
– Ти, Михайлику, – молоток! А вони всі – мурашня. Я їх усіх однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як тебе хто зачепить – скажи тільки мені!
Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти.
“Ех! Мені б отакі біцепси!” – зітхав Кося, заздрісно дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти ведмежі біцепси?…
– І що його робити? Як його далі жити на світі? – скрушно хитав головою Кося. – Хоч лягай і вмирай.
– Ох-ох-ох… Кепські наші справи, – і собі хитав головою Колько. – Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен може зганьбити…
А Вовчик розперізувався що не день більше й козакував у класі, як тільки хотів.
Слухай, Колько, – сказав якось зайчик їжачкові. – А давай, може, займемося спортом. Га?
– Га? Яким спортом?
– Ну… “яким-яким”!.. Таким, щоб стати – о! – і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу. – Наприклад, боксом.
– О! Це – думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки – бемц! Він – беркиць, і ногами вкрився. Гайда!
Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович Лапундер. Два роки тому він залишив великий спорт і перейшов на тренерську роботу.
– Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?… Прекрасно! Прекрасно, мої юні друзі! Прекрасно! – Макак Макакович радісно усміхнувся. – Яким видом? Боксом? О! Чудово! Прекрасний вид спорту. Справжній бокс – де мистецтво. Це – краса! Це – музика! Але боксер, товаришочки, передусім мусить бути всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку робите?
Їжачок і зайчик перезирнулися.
– Не… не завжди, – зітхнув Кося.
– Ага, – опустив очі Колько.
Чесно кажучи, ранкової фіззарядки вони не робили зовсім. Якось не виходило, не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час.
– Ану перевіримо вашу загальну фізичну підготовку.
Макак Макакович підвів їх до дерева і сказав:
– Хапайтеся за нижню гілку і підтягайтесь. Побачу, скільки разів зможете підтягтися.
Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і повисли, звиваючись черв’яками. Хоч як вони кректали хоч як старалися – жодного разу підтягтися так і не
змогли.
– Так… – сказав Макак Макакович. – Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М’язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м’язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, – до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.
“Ага! – подумав Кося. – Вовчик мені буде вуха вузлом зав’язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!” – і ображено сказав:
– Я у секцію боксу. Тільки!
– І я, – сказав Колько.
– Ну, побачимо, – сказав Макак Макакович. – Поки що говорити рано.
– Ех, – тяжко зітхнув Кося, виходячи із спортзалу. – Видно, не судилося нам стати – о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!
– Слухай, – сказав Колько. – А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку.
– Я знаю… – здвигнув Кося плечима. – Може, давай…
– Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов’язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.
– Ну, давай, – погодився Кося.
– Ти чим будеш клястися? – спитав Колько.
– Не знаю… А чим треба?
– От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.
– А ти поклянись голочками.
– Гаразд.
– Клянусь вухами! – урочисто сказав Кося.
– Клянусь голочками! – урочисто сказав Колько.
На тому й розійшлися.
IV
Уночі Косі Вуханю наснився сон.
Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.
– Гей, косоокий, дай закурить! – хриплим голосом каже Вовчик.
– Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого, – з гідністю відповідає Кося.
– Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія! – визвірюється на нього Вовчик та – клац-клац! – зубами біля самісінького Косиного носа.
– Ех! – розмахується Кося та тільки – бемц! – Вовчика по зубах. Вовчик – беркиць! – і ногами вкрився. Нокаут!..
Лежить – очі заплющив, язика висолопив, ледве дише.
Тоді одне око розплющив, скривився жалібно:
– Я більше не буду-у!..
Підійшов до нього Кося й каже благородно так:
– Вставай! Я тебе прощаю. Вставай!
Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.
Прокинувся Кося – а то мама будить. Приснилося!
А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!
– Я ще трошки! Ще трошечки!
Так же ж солодко спиться уранці! Та ще ж такий сон наснився. Ще б же надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж…
– Вставай, Косю! Вставай!
Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..
Встав зайчик, потарабунився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає.
Нарешті мама портфелика йому в руки – тиць! – у щоку – цмок!
– Біжи, синку!
Вибіг Вухань з дому і – через ліс навпростець до школи…
І тільки тут – ой, леле! А фіззарядка?!
Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками – робити її щодня обов’язково, хоч би там що.
І – на тобі! – першого ж дня-забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити.
Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити – лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати…
– Раз-два-три-чотири!
Раз-два-три-чотири!
Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.
Воно й справді непогана річ – ота фіззарядка!
Останню вправу зробив, хокнув.
О! – тепер і до школи можна.
Обернувся до куща. Глип! – а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом – зник. Як і не було.
Кинувся Вухань туди-сюди. Куш оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала.
Розгубився зайчик.
Озирнувся безпорадно.
– Гей! Хто там балується? Оддайте! Я ж у школу запізнюся.
Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.
І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається.
Не витримав Кося, та я-ак дремене.
Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Всі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха.
І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі.
Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!
Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком.
Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце.
Що робити?…
На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит з домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді – непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?… Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!..
Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання…
Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у “класи” грають.
Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка, сумний, ходить по подвір’ю, мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.
– Колько! – стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.
– Ой! – стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. – Це ти? Що таке? Що сталося?
Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду.
– І що мені тепер робити – просто не знаю… Ні в школу, ні додому.
– Та ти що! – вигукнув їжачок. – Ходім зараз же на урок!
– Без зошита? На ведмежу? Ти що!
– Ну й що! Я тобі свого дам.
– А ти?
– А я викручусь. Ти ж знаєш!
Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже “р-р-р”, що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки.
– І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що – забув?
– Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,– зітхнув Кося.
– Та побігли швидше, а то вже дзвоник!
Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.
Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас поверх окулярів:
– Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!
Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.
– Гаразд. Починаю викликати.
Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.
– Вовченко!
“Ху! – полегшено видихнув Кося. – Пронесло!”
– А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.
– Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е, – Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору (що означало: “Підказуйте, чорти, швидше!”)
– Провідміняти “ведмідь”, – підказала Зіна Бебешко.
– Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… – прохарамаркав Вовчик.
– Хе! – скривився Бурмило Михайлович. – Ну, давай, “ведмежай”, артист! Тільки не підказуйте! Хай сам “ведмежає”.
Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав:
– Ну… ну… я… е-е… я – ведмідь… ти-ведмідь… він – ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви – ведмеді… вони – ведмеді…
– Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, – усміхнувся директор.
Клас зареготав.
– Хе-хе-хе-хе-хе! – й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати – приємно, коли твій ворог пече раків.
– Ану скажи, Вухань, як треба.
Останнє “хе” застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу – фіть! – і нема.
– Я… е-е… я… е-е… – забелькотів Кося.
– Ведмідь, ведмедя, ведмедю… – швидко зашепотів, підказуючи, Колько Колючка.
– Відмідь… – механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.
– І ти – ведмідь? – здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. – Ну це вже занадто. Колючко!
– Ведмідь, ведмедя, ведмедю… – зататакав, як з кулемета, їжачок.
– Сідайте всі! – Бурмило Михайлович поправив на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. – Значить, так… Вовченко – одиниця! Вухань – одиниця! Колючка – двійка… за підказку… Переходимо до нового матеріалу.
– Пхе! – презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. – Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!
Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.
V
Після уроків Колько сказав Косі:
– Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав.
І друзі побігли в ліс.
Портфеля не було.
Але з-за куща раптом долинули звуки:
– Ля-ля-ля-ля!
Ля-ля-ля-ля!
Кося й Колько обережно розсунули віти.
За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню без слів.
– Тю! – здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька.
– Тю! – здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.
Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто – тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали – золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.
Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.
На першому ж уроці він сказав:
– Сольфеджіо – це найголовніший предмет з усіх
предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика – це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.
І широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби, Бегемот Гіпопотамович заспівав:
– До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. – прокашлявся і сказав:
– З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! – і він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав:
– А от як вони пишуться! – і написав ноти на дошці. – А тепер будемо співати по нотах! – і він заспівав:
До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!..
Нумо заспіваймо всі!..
– До-о! Ре-е!.. – затягли учні.
– Добре-е!.. – підхопив Бегемот Гіпопотамович.
Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав “цяця-ляля” і частував цукеркою. Але то було не часто. “Добре знають ноти тільки бегемоти!” – любив повторювати учитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха і усміхався блаженно, немов слухав симфонію.
Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича “цяцяляля”, а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом.
Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина!
Та підійти і спитати друзі не насмілилися.
Розгублені й здивовані поверталися вони додому.
Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але – робити нічого – придбали нового. І зошити й підручники теж.
Минуло кілька днів.
І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось – шовкова хусточка. У Борі Сука – авторучка. У Вірочки Вивірчук – мішечок горішків. У Колька Колючки – альбом для малювання, у Михайлика Ведмеденка – горщик меду. А в Раїски Мняу – перебивні картинки.
Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати.
А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри.
Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.
– Може, захворів? – стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. – Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.
Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.
– Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! – з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. – Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!
Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали “Фу!”
Виходу не було.
VI
Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик з батьками, і тремтіли.
– Може, не підемо? – тихо сказав Кося.
– Засміють, – зітхнув Колько.
– Засміють, – погодився Кося.
– Та й характери ж домовились гартувати, – скривився Колько.
– Домовились… – зітхнув Кося. – Але як з’їдять нас разом з нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні…
– Ех!..
Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури.
– Здрастуйте, дядю вовк! – здалеку привіталися Кося й Колько.
– Пррривіт! – прищулив на них хиже око тато-вовк.
– Як поживає ваш В-вовчик? – загукав здаля Колько Колючка.
– Як його з-здоров’я? – загукав Кося Вухань.
– А що йому ррробиться? Добррре поживає ледащо. У школі він.
– У шко-олі? – так і вклякли Кося й Колько.
– А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?
– Га… – гакнув Кося.
– Бе… – бекнув Колько.
– Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! – тато-вовк зробив крок уперед.
Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.
– Ну, тепер Вовчик нам дасть! – з жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. – Цього він нам не подарує.
– А ми хіба винні?
– Винні не винні, розбиратися він не буде.
Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?…
І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.
Спинилися, прислухались.
– Ти що – нещастя захотів?! – грізно казав чийсь неприємний хрипкий голос. – Насміхаєшся з мене?! Барахло мені якесь тягаєш!
– Та я… Та ви… – друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і жалюгідний.
– Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів?
– Так я ж стараюсь, стараюсь, але…
– Одне слово – якщо сьогодні увечері не принесеш до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє – я тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не люблю… Іди!
Кося й Колько зіщулились і перестали дихати.
З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько. Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами.
Хвилин п’ять зайчик та їжачок не наважувались ворухнутися.
– Ну?! – нарешті тихо видихнув Колько.
– Ага! – тільки й зміг вимовити Кося.
Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик Вовченко зв’язався з дорослим злодієм – шакалом Бацилою, і той примушує його красти.
Ой! Ой! І ще раз – ой!
У Колька від страху ворушилися колючки, а в Косі дрібно тремтів хвостик.
Справжній страшний дорослий хуліган був десь зовсім близько, за два кроки від них, у заростях.
Довго ще лежали їжачок і зайчик у траві, прислухаючись до найменшого звуку. І лише коли пересвідчились, що шакал Бацила давно пішов, одважились нарешті підвестися.
Додому вони бігли так, що серця у них вискакували з грудей. І тільки біля воріт почули себе у безпеці.
– Ну?! – сказав тепер уже Кося.
– Ага! – видихнув Колько.
– Що ж робити? – розгублено спитав Кося.
– Не знаю, – безпорадно розвів лапами Колько.
Становище й справді було важке.
Завтра у школі Пантера Ягуарівна спитає: “Ну, як здоров’я Вовченка?” Що казати? Правду? Все розкриється, і ніхто не знає, як поведе себе шакал Бацила. Справжні злодії не зупиняються ні перед чим. Ще й віку вкоротити може і Вовчику, і їм – за те, що виказали.
Не говорити правди?
По-перше, вони просто не вміють брехати, ще не навчилися.
По-друге, після їхніх відвідин тато-вовк може прийти до школи і…
Ой! Ой! І ще раз – ой!
Сумні роздуми друзів несподівано були перервані.
З лісу вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко.
– О! Ви вже дома? – сказало рисеня. – А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров’я.
Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли.
– Що сталося? Чого це ви такі? – збентежено спитало лісове козеня.
– Що – він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! – накинулась на них Раїска Мняу.
Кося й Колько розгублено перезиралися і мовчали.
Але від дівчаток хіба одчепишся.
І друзі врешті не витримали й усе їм розказали. І про зустріч з татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й лісове козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися круглі й великі.
– Який жах! – сказала Раїска Мняу.
– Який кошмар! – сказала Зіна Бебешко.
– Треба щось робити! – сказала Раїска Мняу.
– Бе-бе-безперечно! – підхопила Зіна Бебешко.
– А що робити? Що? – сказали Кося й Колько, кліпаючи очима.
– Треба якось виручати Вовченка! – вигукнула Раїска Мняу.
– Інакше він загине! – вигукнула Зіна Бебешко.
У Косі й Колька похололи кінцівки.
– А як ми можемо його виручити? Як?
– Мені здається, – сказала Зіна Бебешко. – Треба піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і…
– І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все життя зарікся чіпати неповнолітніх! – підхопила Раїска Мняу.
Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло і обірвалося всередині.
– Ме-мене мама не пустить! – сказав Кося Вухань.
– І ме-мене! – сказав Колько Колючка.
– Ну, знаєте! – обурено сказала Раїска Мняу. – В таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть і все!
– Бе-безперечно! – підхопила Зіна Бебешко.
– Так! – рішуче сказала Раїска Мняу. – Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута.
Кося зітхнув.
Колько подумав і теж зітхнув.
Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися. Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву.
– Гаразд, – зітхнули вони.
– Зустріч біля кривої бе-берези, – сказала Зіна Бебешко.
– Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, – сказала Раїска Мняу. – Пароль: “Ви не бачили грушу?” Відгук: “На березі груші не ростуть!” Чао!
Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями.
VII
“А що, як просто заснути, – лежачи в ліжку, думав Кося Вухань. – Скажу завтра, що ненароком заснув та й усе”.
Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати, як його щось боляче шпигонуло в бік.
– Вставай, сплюха нещасний! – зашепотів Колько Колючка. – Вставай!
Довелося вставати і йти.
В лісі було темно й страшно.
У Косі не попадав зуб на зуб.
– Па-пароль! – почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу.
– Та йди ти зі своїм паролем! – прошепотів Колько.
– А що це у вас цокотить? – тривожно спитала Зіна Бебешко.
– То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-за-мерз трохи, – ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань.
– І я… чогось, – призналася Зіна Бебешко.
– З-значить, так, – прошепотіла Раїска Мняу. – Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: “Лапи вгору!” Мій тато каже, що при нападі головне – це раптовість.
Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде.
Ой! Ой! І ще раз – ой!
Урочище Сивого Беркута користувалося в лісі недоброю славою.
То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись вив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме та печера спричинилася до недоброї слави Урочища. Старі мешканці лісу казали, що кожен, хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця.
Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не перемовлялися навіть пошепки.
Та от уже й вхід у печеру.
Спинилися в нерішучості.
Прислухалися.
– Тихо, – ледь чутно прошепотів Колько.
– Нема нікого, – прошепотів Кося. – Ходім назад.
– А може, все ж за… зирнути? – непевно шепнула Раїска Мняу.
– Не требе-ба, – шепнула Зіна Бебешко. – Не-бе-безпечно.
Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх.
– Мабуть, ходім-таки назад, – шепнув Колько.
І вони збиралися вже повертати, аж раптом…
Аж раптом з печери залунали звуки… золотого тромбона.
– Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! – стиха зойкнула Раїска Мняу. – Ану ходімо! Подивимося!
І перша рушила до печери.
Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно.
Вони розсунули колючий чагарник і… завмерли.
Посеред печери з тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями висіла на ньому. У роті блищав золотий зуб.
Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко.
– О! Це я люблю! – криво щирився шакал Бацила. – Золотий, кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе залишаю. Житимеш зі мною. А то мені скучно самому.
Вовчик підвів голову і жалібно скривився:
– Пустіть мене! Будь ласка! Я хочу додому…
– Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче.
– Не треба-а! – заплакав Вовчик. – Пустіть мене-е!.. Я хочу додому. Ви ж обіцяли, що коли я принесу щось хороше, ви мене одпустите. Я піду додому! Я піду…
Вовчик зробив рух у бік виходу, але шакал Бацила ловко схопив його зубами за карк і швиргонув у куток печери.
– Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів! Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто не шукатиме. Або ти будеш зі мною, або… – шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались.
– Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! – мало не плачучи, прошепотіла Раїска Мняу.
– Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! – благально зашепотіла Зіна Бебешко.
Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом, несподівано для самого себе, він вигукнув по-ведмежому:
– Ану пусти його!
Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи, просто від страху.
І враз шакал Бацила випустив з лап тромбон, присів і підібгав хвоста.
– Та що ви… що ви, дядьку Ведмідь! Я ж… нічого… Просто так… Пожартував. Будь ласка… хай іде… – улесливо залепетав він. І одразу став схожий не на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед ним. І зробився зовсім не страшний, а просто огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а зінське щеня.
І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно – бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути – зовсім не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув.
І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, – звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному…
Шакал Бацила вмить схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко – маленьких лісових дитинчат.
– У-у-у-у! – люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
– Ану одпусти Вовчика! – вигукнув Кося.
– Не боїмось ми тебе! – вигукнув Колько.
– Одпусти! Не боїмось! – підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
VIII
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
– А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзигою закрутився на місці. Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
– Ой-йой-ой! – пронизливо завищав шакал Бацила. – Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!..
– Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! – скривився Бегемот Гіпопотамович. – Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою під хвіст.
– Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу.
Шакал Бацила з гвалтом сторчголов покотився у чагарі і зник.
– Ой, спасибі! – загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. – Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!
– А це ось він мене покликав, – сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. – Я почув його голос і по слуху прибіг сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли – як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель…
А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
– Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Чесне слово… – ледь чутно схлипнув він. І такий він був нещасний, що боляче було дивитися на нього.
“Ех, Вовчик, Вовчик! Дурненький ти, дурненький!..” – подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то… Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини…
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими – і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.
– Ну, а тепер ходімо додому! – сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був “цяця-ляля”) заспівав пісню, а всі підхопили:
Як гарно бути добрим, Сміливим і хоробрим, Хоробрим і сміливим, Веселим і щасливим!..
Як гарно всіх любити, Добро усім робити, Нікого не боятися, Радіти і сміятися.
А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі, і вивчати іноземні мови, і музику, і фізкультуру, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
– Що? Серед ночі зійшло сонце? – скажете ви. – Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з вами.
То було справжнє диво!..
Але спробуйте, друзі мої дорогі, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ви зрозумієте, що нічого дивного в цьому немає.
Ви побачите, як серед ночі зійде сонце.
І я від щирого серця бажаю вам цього!..
