Містечко Б. дуже повеселішало, коли почав стояти в ньому ••• кавалерійський полк. А до того часу було в ньому страх як нуд но. Коли, бувало, проїздиш ним та поглянеш на низенькі мазані домочки, що дивляться на вулицю до неможливості кисло, то… сказати несила, що робиться тоді на серці: така нудьга, ніби от чи в карти програвся, чи встругнув не до речі якусь дурницю, одно сло во: негаразд. Глина на них обвалилась від дощу, і стіни, замість білих, зробилися рябими; покрівлі здебільшого вкриті очеретом, як воно звичайно буває по південних містах наших; садочки, задля кращого виду, городничий давно звелів вирубати. На вулицях жи вої душі не стрінеш, хіба тільки півень перейде через бруківку, м’яку, як подушка від злеглого на чверть пилу, який при най меншому дощі перетворюється на болото, і тоді вулиці в містечку Б. наповнюються тими опасистими тваринами, яких тамтешній городничий називає французами. Виставивши серйозні морди із своїх купелів, вони зчиняють таке рохкання, що переїжджому за лишається тільки чимдуж поганяти коней. А втім, переїжджого не так то й побачиш у містечку Б. Зрідка, дуже зрідка який-небудь поміщик, власник одинадцяти душ селян, у китайковім сюртуку тарабанить по бруківці якоюсь чи то бричкою, чи то возом, визи раючи з-за купи мішків із борошном і постьобуючи гніду кобилу, що за нею слідом біжить лоша. Сам навіть базарний майдан має досить сумний вигляд: кравців будинок виходить надзвичайно безглуздо не цілим фасадом, а тільки рогом; проти нього будується років п’ятнадцять якась кам’яна будівля на двоє вікон; далі стоїть сам по собі новомодний дощаний паркан, пофарбований сірою фарбою під болотяний колір, який на зразок іншим будівлям збу дував городничий в часи своєї молодості, коли не мав іще звичаю спати зараз-таки по обіді й пити на ніч якийсь декокт, заправле ний сухим аrрусом. В інших місцях майже все пліт; серед майдану маленькі крамнички; в них завжди можна примітити в’язку бубликів, бабу в червоній хустці, пуд мила, декілька фунтів гіркого миг далю, стрілецький шріт, демікотон і двох купецьких прикажчиків, що з ранку до вечора грають коло дверей у швайки.
Та як почав стояти в повітовому містечку Б. кавалерійський полк, все змінилося. Вулиці застрокатіли, ожили, одно слово, на були зовсім іншого вигляду. Низенькі домочки раз у раз бачили, як проходить повз них моторний ставний офіцер з султаном на го лові, прямуючи до товариша поговорити про підвищення в чині, про чудесний тютюн, а інколи то й поставити потайки від генера ла на карту дрожку, що її можна б назвати полковою, бо вона, не виходячи з полку, встигала обходити всіх: сьогодні катався нею майор, завтра стояла вже вона в поручиковій стайні, а за тиждень, глянь, знову майорів денщик підмащував її салом. Дерев’яний пліт між будинками весь був укритий вивішеними на сонці солдатськи ми кашкетами; сіра шинеля стирчала доконче десь на воротях; по завулках траплялися солдати з такими шорсткими вусами, як щіт ки для чобіт. Вуса ці можна було бачити скрізь. Чи зберуться ото на ринку з кошиками міщанки, з-за плечей їх, так уже й знай, ви глядають вуса. На лобному місці солдат з вусами, так уже і знайте, милив бороду якому-небудь сільському тюхтієві, що тільки крек тав, закотивши очі під лоб. Офіцери оживили міське товариство, яке доти складалося тільки із судді, що жив в одному домі з якоюсь дияконихою, і городничого, чоловіка статечного, але звиклого спати цілісінький день: від обіду до вечора і з вечора до обіду.
Товариство зробилося ще численніше і веселіше, коли переве дено було сюди квартиру бригадного генерала. Поміщики з околиш ніх сіл, про яких досі ніхто й не догадувався, що є вони на світі, почали приїжджати частіше до повітового містечка, щоб побачи тися з панами офіцерами, а то й заграти в банчик, який уже дуже невиразно уявлявся в голові їхній, заклопотаній посівами, жінчи ними дорученнями та зайцями. Дуже шкода, що не можу пригада ти, з якої саме нагоди бригадний генерал давав великий обід; заго товлено для нього було навдивовижу багато: стукотіння кухар ських ножів у генеральській кухні чути було ще від міської застави. Увесь чисто ринок було закуплено для обіду, так що суддя зі своєю дияконихою змушений був їсти самі тільки гречані коржі та кисіль із крохмалю. Невелике подвір’ячко біля генеральської квартири геть усе було заставлене дрожками та колясками. Гості все були чоловіки: офіцери та деякі околишні поміщики. із поміщиків най визначніший був Піфагор Піфагорович Чертокуцький, один із головних аристократів у Б… повіті, що більше за всіх галасував на виборах і приїздив туди прегарною коляскою. Він служив перше в одному з кавалерійських полків, був одним із числа значних і по важних офіцерів. Принаймні його бачили на багатьох балах та ве чірках, де тільки кочував їх полк; а втім, про це можна роз.питати панночок Тамбовської та Симбірської губерній. Дуже може бути, що він посіяв би й по інших губерніях вигідну для себе славу, коли б не вийшов у відставку через один випадок, який звичайно зветь ся неприємною історією: чи то він дав комусь за давніх років ляпа са, чи то йому дано його, про це певно не знаю, справа лише в тім, що його попросили вийти у відставку. А втім, він аж ніяк не втра тив од цього своєї ваги: носив фрак із високою талією, на зразок військового мундира, на чоботях остроги і під носом вуса, щоб, бува, не подумали дворяни, ніби він служив у піхоті, яку він згорда називав іноді піхтурою, а іноді піхонтарією. Він бував на всіх бага толюдних ярмарках, куди осередина Росії, що складається з ма мок, дітей, дочок і товстих поміщиків, наїздила веселитись брич ками, таратайками, тарантасами і такими каретами, які й уві сні нікому не снились. Він носом чув, де стояв кавалерійський полк, і завжди приїздив одвідати панів офіцерів. Дуже спритно вискаку вав перед ними зі своєї легенької колясочки чи дрожки і на диво скоро знайомився. Минулих виборів дав він дворянству чудесний обід, на якому оголосив, що коли тільки його виберуть на предво дителя, то він поставить дворян на щонайкращу ногу. Взагалі три мався по-панськи, як то кажуть у повітах та губерніях, одружився він з досить гарненькою, взяв за нею двісті душ посагу і кілька ти сяч капіталу. Капітал зараз-таки пішов на шестірку справді-таки знаменитих коней, золочені замки до дверей, ручну мавпу для до му і француза-дворецького. А двісті душ, разом з двома сотнями його власних, були заставлені в ломбарді, задля якихось комерцій них справ. Одно слово, був з нього поміщик як слід… Хоч куди по міщик. Опріч нього на обіді в генерала було іще декілька поміщи ків, та про них нема чого казати. Решта були все військові з того ж таки полку і два штаб-офіцери: полковник та досить огрядний ма йор. Сам генерал був дебелий і товстий, а втім хороший началь ник, як казали про нього офіцери. Говорив він досить густим, зна чущим басом. Обід був навдивовижу: осетрина, білуга, стерляді, дрохви, спаржа, перепілки, куріпки, гриби доводили, що кухар іще з учорашнього дня не брав у рот гарячого, і чотири солдати з ножа ми в руках виробляли, йому помагаючи, фрикасеї та желеї. Сила пляшок, довгих з лафітом, короткошиїх з мадерою, прегарний літ ній день, вікна, відчинені навстіж, тарілки з льодом на столі, від стебнугий останній rудзик у панів офіцерів, розтріпана маніжка у власників широчезного фрака, перехресна розмова, заглушувана генеральським голосом та заливана шампанським, – усе пасувало одно до одного. По обіді всі встали з приємною важкістю в шлун ках і, запаливши люльки з довгими та короткими чубуками, вий шли з чашками кофе в руках на rанок.
У генерала, полковника і навіть у майора мундири були зовсім розстебнугі, так що трохи видно було благородні підтяжки з шов кової матерії, але панове офіцери, зберігаючи належну пошану, зоставалися з застебнугими, за винятком трьох останніх rудзиків.
– От тепер можна на неї rлянуги, – сказав генерал. – Будь лас ка, голубо, додав він, звертаючись до свого ад’ютанта, досить мотор ного, приємного на вигляд молодця, – скажи-но, щоб привели сюди гніду кобилу! Ось ви побачите самі. – Тут генерал потяг із люльки й випустив дим. – Їй ще нема тут справжнього догляду: трекляте горо дисько, немає путящої стайні. Коняка, пуф, пуф, дуже добра!
– і давно, ваше превосходительство, пуф, пуф: зволили при дбати її? – сказав Чертокуцький.
– Пуф, пуф, пуф, ну… пуф, не так давно. Оце тільки два роки, як я взяв її з заводу!
– і продано вам її, з ласки вашої, уже виїжджену, чи вже туг її зволили виїздити?
– Пуф, пуф, пу, пу, пу… у… у… ф, туг, – сказавши це, генерал весь потонув у диму.
Тим часом із стайні вискочив солдат, застукотіли копита, на решті з’явився другий у білім балахоні з чорними величезними ву сами, ведучи за вуздечку тремтячу полохливу кобилу, яка, підняв ши зненацька голову, мало не підняла вгору солдата, що присів до землі, разом з вусами. «Ну-бо, ну! Аграфено іванівно!» – промов ляв він, підводячи її до rанку.
Кобила звалась Аграфена іванівна: сильна та дика, як південна красуня, вона вдарила копитами в дерев’яний rанок і враз зупинилась. Генерал, опустивши люльку, почав із задоволеним виглядом дивитись на Аграфену іванівну. Сам полковник, зійшовши з rан ку, взяв Аграфену іванівну за морду. Сам майор поплескав Агра
фену іванівну по нозі, інші поцмокали язиком.
Чертокуцький зійшов з rанку й зайшов до неї ззаду. Солдат, виструнчившись і держачи уздечку, дививс гостям просто в очі, наче хотів ускочити в них.
– Дуже, дуже хороша! – сказав Чертокуцький, – з усіх боків показна коняка! а дозвольте, ваше превосходительство, спитати, як вона ходить?
– Хода в неї добра; тільки… чорт його знає… отой дурень фер шал дав їй якихось там пілюль, і ось уже два дні все чхає.
– Дуже, дуже хороша. А чи маєте, ваше превосходительство, відповідний екіпаж?
– Екіпаж?.. Та це ж верхова коняка.
– Я це знаю; але я спитав, ваше превосходительство, для того, щоб довідатись, чи маєте ви й для інших коней відповідний екіпаж?
– Ну, екіпажів у мене не надто багато. Мені, правду вам сказа вши, давно хочеться мати модну коляску. Я писав про це братові моєму, що тепер у Петербурзі, та не знаю, чи пришле він, чи ні.
– Мені здається, ваше превосходительство, – зауважив пол ковник, – нема кращої коляски, як віденська.
– Ви справедливо думаєте, пуф, пуф, пуф.
– У мене, ваше превосходительство, є прекрасна коляска, справжньої віденської роботи.
– Яка? Та, що ви нею приїхали?
– О, ні. Це так, на щодень, власне для моїх подорожей, але та… це просто чудо, легенька, як пір’їнка, а коли ви сядете в неї, то прямо, ніби, з дозволу вашого превосходительства, нянька вас у колисці гойдала.
– Така вигідна?
– Дуже, дуже вигідна; подушки, ресори, усе це наче на кар– тинці намальоване.
– Це добре.
– А що вже містка! тобто, я, ваше превосходительство, і не ба– чив ще такої. Коли я служив, то у мене в ящики влазило десять пляшок рому і двадцять фунтів тютюну, крім того, зо мною ще бу ло щось біля шести мундирів, білизна і два чубуки, ваше превосхо дительство, такі довгі, як з дозволу сказати, солітер, а в кармани можна цілого бика покласти.
– Це добре.
– Я, ваше превосходительство, заплатив за неї чотири тисячі.
– Як така ціна, то, певне, хороша, і ви купили її самі?
– Ні, ваше превосходительство; вона дісталася випадково. Її купив мій приятель, прехороший чоловік, товариш мого дитинст ва, з яким би ви зійшлися цілком; ми з ним, що твоє, що моє, однаково. Я виграв її у нього в карти. Чи не зволите, ваше превосхо дительство зробити мені честь завітати до мене завтра на обід, і на коляску поглянете.
– Не знаю вже, що вам на це сказати. Мені самому якось во но… Хіба вже дозволите разом з панами офіцерами.
– і панів офіцерів прошу покірно. Панове, я матиму за велику собі честь радість бачити вас у себе в домі!
Полковник, майор та інші офіцери подЯкували за те ввічливим поклоном.
– Я, ваше превосходительство, сам тієї думки, що коли купу вати річ, то доконче хорошу, а коли абияку,_ то нема чого й заводи тись. От у мене, коли вшануєте мене завтра відвідинами, я покажу дещо, заведене мною для хазяйства.
Генерал подивився і випустив із рота дим.
Чертокуцький був надзвичайно радий, що запросив до себе панів офіцерів; він заздалегідь замовляв у голові своїй паштети та соуси, поглядав дуже весело на панів офіцерів, які теж із свого бо ку якось подвоїли до нього свою приязнь, що було видно з очей їх та з невеликих порухів, схожих на півуклони. Чертокуцький висту пав наперед якось сміливіше, і в голосі його забриніла знеможе ність: ознака голосу, обтяженого насолодою.
– Там, ваше превосходительство, познайомитеся з господинею.
– Мені дуже приємно, – сказав генерал, погладжуючи вуса. Чертокуцький хотів після цього зараз-таки рушити додому,
щоб завчасу приготувати все для прийому гостей і завтрашнього обіду; він уже взяв був і капелюх у,руки, та якось воно дивно ви йшло, що він зостався ще на якийсь час. Тим часом уже в кімнаті були розставлені ломберні столи. Незабаром усе товариство роз ділилось на четверні партії у віст і посідало в різних кутках гене ральських кімнат.
Подали свічки. Чертокуцький довго не знав, сідати чи не сідати йому до вісту. Та як пани офіцери почали запрошувати, то йому ви далось дуже супротивним звичаям людським одмовитись. Він сів. Непомітно опинилась перед ним склянка з пуншем, яку він, забув шись, ту ж мить випив. Зігравши два роберти, Чертокуцький знову знайшов перед себе склянку з пуншем, яку теж, забувшись, випив, промовивши спочатку: «Час, панове, мені додому, далебі, час». Проте знову сів і на другу партію. Тим часом розмова по різних кут ках кімнати набрала уже цілком своєрідного характеру. Гравці у віст були досить мовчазні, але ті, що не грали, а сиділи на канапах осторонь, провадили свою розмову. В однім кутку штаб-ротмістр, під клавши собі під бік подушку, з люлькою в зубах, розказував досить вільно й плавно любовні свої пригоди і до краю зацікавив усіх, що навколо нього зібралися. Один дуже товстий поміщик з короткими руками, трохи схожими на дві пророслі картоплини, слухав з над звичайно солодкою міною і тільки інколи намагався закласти коро теньку свою руку за широку спину, щоб витяпи звідтіля табакерку. В іншому кутку зав’язалась досить палка суперечка про батальйон не навчання, і Чертокуцький, який у цей час уже двічі, замість да ми, скинув валета, втручався раптом у чужу розмову і кричав із сво го кутка: «В якому році?» або «Якого полку?», не помічаючи, що іноді питання було зовсім не до речі. Нарешті, за кілька хвилин до вечері, віст припинився, але він іще продовжувався на словах. І, здавалося, голови всіх були заповнені вістом. Чертокуцький добре пам’ятав, що виграв багато, але руками не взяв нічого і, вставши з-за стола, довго стояв так ото, як людина, що не має в кишені но сової хусточки. Тим часом подали вечерю. Певне діло, вин було до сить, і Чертокуцький мало не мимохіть мусив інколи наливати собі в склянку, бо й праворуч і ліворуч стояли пляшки.
Розмова зайшла при столі предовга, тільки чудно якось вона велася. Один поміщик, що служив іще в кампанію 1812 року, роз повів про таку баталію, якої ніколи не було, а потім, зовсім невідо мо з яких причин, узяв пробку з графина та й увіткнув її в пирож не. Одно слово, як почали роз’їздитись, то вже була третя година, і кучери мусили взяти кількох осіб на оберемок, начебто клунки з покупкою, і Чертокуцький, хоч який він був аристократ, сидячи в колясці, так низько кланявся і так розмахував головою, що, при їхавши додому, привіз у вусах своїх два реп’яхи.
У домі геть усе спало; кучер ледве міг знайти камердинера, а той провів пана через вітальню і здав покоївці, йдучи за якою Чер токуцький якось-таки добрався до опочивальні та й ліг коло своєї молоденької і гарненької жінки, напрочуд чарівної в постелі, у білому, як сніг, спальному одязі. Струс, що зчинився, коли чоло вік її падав на ліжко, розбудив її. Потяrшись, підвівши свої вії і тричі кліпнувши очима, вона розплющила їх з напівсердитою усмішкою; але бачивши, що він аж ніяк не хоче цього разу її при голубити, вона з досади повернулася на другий бік і, поклавши свіжу свою щічку на руку, незабаром після нього заснула.
Був уже такий час, який на селі не називається рано, коли про кинулась молода господиня біля свого чоловіка, що хропів. Згадавши, що він повернувся вчора додому о четвертій годині ночі, вона пожаліла будити його і, надівши спальні черевички, які чоло вік її виписав із Петербурга, у білій кофточці, що спадала на ній, як струмиста вода, вона вийшла до своєї убиральні, умилася свіжою, як сама, водою і підійшла до туалету. Глянувши на себе разів зо два, вона побачила, що сьогодні дуже гарна. Ця, напевне, незначуща обставина примусила її посидіти перед дзеркалом цілих дві години зайвих. Нарешті вона зодяглась дуже мило і вийшла відсвіжитись у сад. Як на те, година була тоді пречудова, якою мо же тільки похвалитись південний літній день. Сонце, ставши на південь, пекло всією силою проміння, але в темних густих алеях прогулюватися було прохолодно, і квітки, пригріті сонцем, потрою вали свої пахощі. Гарненька хазяйка зовсім забула про те, що вже дванадцята година, а чоловік її ще спить. Уже чути було їй пообіднє хропіння двох кучерів та одного форейтора, що спали в стайні за са дом. А вона все сиділа в густій алеї, звідки видно було великий шлях, і неуважно дивилась на безлюдну його пустинність, коли рап том курява, що підіймалася віддалік, привернула її увагу. Приди вившись, вона незабаром побачила кілька екіпажів. Попереду їхала відкрита, на дві особи, легенька колясочка; в ній сидів генерал з товстими еполетами, що блищали проти сонця, і поруч нього пол ковник. Далі йшла друга на чотири особи; в ній сидів майор з гене ральським ад’ютантом і ще двома офіцерами, що сиділи навпроти; за коляскою йшла відома всім полкова дрожка, якою володів на цей раз товстий майор; за дрожкою чотиримісний бонвояж, в якому си діли чотири офіцери і п’ятий на руках, за бонвояжем хизувалися три офіцери на прегарних гнідих конях в темних яблуках.
«Невже це до нас? – подумала хазяйка дому. – Боже мій! справді, вони повернули на міст!» Вона скрикнула, сплеснула ру ками і побігла через клумби та квіти просто в спальню до чоловіка. Той спав як убитий.
– Уставай, уставай! уставай швидше! – кричала вона, сіпаючи його за руку.
– Га? – промовив, потягуючись, Чертокуцький, не розплю щуючи очей.
– Вставай, пульпультику! чи чуєш? гості!
– Гості, які гості? – сказавши це, він злегка замукав, як теля, коли шукає мордою дійки своєї матері. – Мм… – мурмотів він, – протягни, моньмуню, свою шийку! я тебе поцілую!
– Серденько, вставай, ради Бога, скоріше. Генерал з офіцера ми! Ах, Боже мій, у тебе у вусах реп’ях.
– Генерал? А, то він уже їде? Та що ж це, чорт забирай, мене ніхто не розбудив. А обід, як там обід, чи все там готове як слід?
– Який обід?
– А хіба я-не замовляв?
– Ти? ти приїхав о четвертій годині ночі і хоч як я тебе розпи– тувала, ти нічого не сказав мені. Я тебе, пульпультику, тому не бу дила, що мені шкода тебе стало: ти й трошки не спав… – Останні слова вимовила вона дуже ніжним та повним благання голосом.
Чертокуцький, витріщивши очі, хвилину лежав на постелі, як громом прибитий. Нарешті, зіскочив він у самій сорочці з постелі, забувши, що це зовсім непристойно.
– Ох, коняка ж я! – сказав він, ударивши себе по лобі. – Я за просив їх на обід. Що робити? далеко вони?
– Я не знаю… вони повинні цю ж хвилину вже бути тут.
– Серденько… сховайся! Гей, хто там! ти, мала! біжи, чого, дурна, боїшся, приїдуть офіцери зараз. Ти скажи, що пана немає вдома, скажи, що й не буде зовсім, що ще зранку виїхав, чуєш! і дворовим усім скажи, та швидше-бо!
Сказавши це, він схопив нашвидку халат і побіг сховатись у екіпажний сарай, гадаючи, що там йому зовсім буде безпечно. Але, ставши в кутку сарая, він побачив, що й тут його можуть як-небудь побачити. «А так ось буде краще», – майнуло йому в голові, і він за мить одкинув східці у колясці, що стояла ближче, стрибнув туди, зачинив за· собою дверцята, задля більшої безпечності прикрився хвартухом та шкірою і притих зовсім, зігнувшись у своєму халаті.
Тим часом екіпажі під’їхали до rанку.
Вийшов генерал і струснувся, за ним полковник, поправляючи руками султан у себе на капелюсі. Далі вискочив з дрожки товстий майор, держачи під пахвою шаблю. Далі вискочили з бонвояжа то ненькі підпоручики з прапорщиком, що сидів на руках, нарешті зійшли з сідел офіцери, які хизувалися на конях.
– Пана нема вдома, – сказав, виходячи на rанок, лакей.
– Як то нема? одначе, він же таки буде на обід?
– Ні, пане. Вони поїхали на цілий день. Хіба що завтра на цю годину будуть.
– От тобі й на! – сказав генерал, – як же це…
– Далебі, чудасія, – сказав полковник, сміючись.
– Та ні, як же це так робити? – вів своєї незадоволений генерал:
– Фіть… Чорт… Ну, не можеш пригостити, навіщо напрошуватись?
– Я, ваше превосходительство, не розумію, як можна таке ро– бити, – сказав один молодий офіцер.
– Що? – сказав генерал, що мав звичай раз у раз вимовляти це запитальне слівце, коли розмовляв з обер-офіцером.
– Я казав, ваше превосходительство: як можна так чинити.
– Натурально… Ну, не випадає там, чи як, – дай знати при– наймні або не запрошуй.
– Що ж, ваше превосходительство, нічого робити їдьмо на зад! – сказав полковник.
– Певна річ, іншого способу нема. А втім, на коляску ми мо жемо глянути і без нього. Він, мабуть, її не взяв з собою. Гей, хто там, підійди, братіку, сюди!
– Чого зволите?
– Ти конюх?
– Конюх, ваше превосходительство.
– Покажи-но нам нову коляску, що недавно придбав твій пан.
– А ходіть, будьте ласкаві, до сарая! Генерал рушив разом з офіцерами до сарая.
– От дозвольте, я її трохи викочу, тут темненько.
– Досить, досить, гаразд!
Генерал та офіцери обійшли навкруг коляски; старанно огля нули колеса та ресори.
– Ну, нічого нема особливого, – сказав генерал, – коляска як коляска.
– Зовсім непоказна, – сказав полковник, – нічогісінько нема в ній доброго.
– Мені здається, ваше превосходительство, що вона зовсім не варта чотирьох тисяч, – сказав одJ,Ін з молодих офіцерів.
– Що?
– Якажу, ваше превосходительство, що мені зд ється, вона не варта чотирьох тисяч.
– Яких там чотирьох тисяч! вона й двох не варта. Просто нічо го тут нема. Хіба всередині є щось незвичайне… Будь ласка, одстеб ни-но, хлопче, хвартух…
і перед очима в офіцерів постав Чертокуцький, що сидів у ха латі, чудернацьки зігнувшися.
– А, ви тут!.. – промовив ражений генерал.
По тім слові генерал мерщій причинив дверці, закрив знову Чертокуцького хвартухом і поїхав разом з панами офіцерами.
Переклад: Рильський Максим Тадейович
