Немає нічого кращого за Невський проспект, принаймні в Петербурзі; для нього він – усе. Чим не пишається ця вулиця – красуня нашої столиці! Я знаю, що жоден з блідих і чиновних її жителів не проміняє на всі блага Невського проспекту. Не тільки хто має двадцять п’ять років віку, прекрасні вуса та чудово поши тий сюртук, а навіть той, у кого на підборідді прохоплюється біле волосся і голова гладенька, як срібне блюдо, і той у захваті від Нев ського проспекта. А дами! О, дамам ще приємніший Невський проспект. Та й кому ж він не приємний? Як тільки ступиш на Нев ський проспект, так уже й пахне самим гулянням. Хоч би й мав яку потрібну, необхідну справу, та, ступивши на нього, напевне забудеш про всяке діло. Тут єдине місце, де показуються люди не з необхідності, куди не загнала їх потреба і меркантильний інтерес, що охоплює весь Петербург. Здається, людина, стрінута на Нев ському проспекті, не така егоїстична, як на Морській, Гороховій, Литейній, Міщанській та інших вулицях, де жадібність, і корисли вість, і потреба позначаються на перехожих і на проїжджаючих в каретах та на дрожках. Невський проспект є загальна комунікація Петербурга. Тут житель Петербурзької або Виборгської частини, що кілька років не бував у свого приятеля на Пісках чи коло Мос ковської застави, може бути певен, що зустрінеться з ним неод мінно. Ніякий адрес-календар і довідкове місце не дадуть таких вірних відомостей, як Невський проспект! Всемогутній Невський проспект! Єдина розвага бідного на гуляння Петербурга! Як чисто заметені його тротуари, і, Боже, скільки ніг залишило на ньому сліди свої! і незграбний брудний чобіт відставного солдата, під ва гою якого, здається, тріскається сам граніт, і мініатюрний, легкий, як дим, черевичок молоденької дами, що обертає свою голівку ДО блискучих вікон магазину, мов соняшник до сонця, і грімка шабля сповненого надій прапорщика, яка проводить по ньому різку по дряпину, – все позначається на ньому могутністю сили або могутністю кволості. Яка швидка відбувається на ньому фантасмагорія протягом одного тільки дня! Скільки витримає він змін протягом однієї.доби! Почнемо з раннього ранку, коли весь Петербург пахне гарячим, щойно випеченим хлібом і наповнений бабусями у дра них платтях та салопах, що чинять свої наскоки на церкви і на співчутливих перехожих. Тоді Невський проспект безлюдний: огрядні власники магазинів і їх комі ще сплять у своїх голландсь ких сорочках або милять свою благородну щоку і п’ють кофе; стар ці збираються під дверима кондитерських, де сонний ганімед, що літав учора, як муха, з шоколадом, вилазить з мітлою в руці, без галстука, і шпурляє їм черстві пиріжки та недоїдки. По вулицях плентається трудовий народ: іноді переходять її руські мужики, поспішаючи на роботу, в чоботях, так забруднених вапном, що їх і Катерининський канал, відо;м:ий своєю чистотою, неспроможний був би обмити. В цей час звичайно не годиться ходити дамам, тому що руський народ любить висловлюватися такими гострими вира зами, яких вони, певне, не почують навіть у театрі. іноді сонний чиновник проплентається з портфелем під пахвою, якщо через Невський проспект лежить йому дорога в департамент. Можна сказати з певністю, що в цей час, тобто до дванадцятої години, Нев ський проспект не становить ні для кого мети, він править тільки за засіб: він поступово наповнюється особами, що мають свої за няття, свої клопоти, свої прикрості, але зовсім не думають про нього. Руський мужик говорить про гривню, чи про сім шагів міді, старики і старухи розмахують руками або говорять самі з собою, іноді з досить промовистими жестами, але ніхто їх не слухає і не сміється з них, хіба що хлопчики у пістрьових халатах, що з поро жніми штофами або готовими чобітьми в руках прудко біжать по Невському проспекту. В цей час, хоч би що ви на себе наділи, хай навіть замість капелюха картуз був би у вас на голові, хоч би й ко мірчики надто далеко висунулись з-під вашого галстука, – ніхто цього не помітить.
О дванадцятій годині на Невський проспект роблять наскоки гувернери всіх націй зі своїми вихованцями в батистових комірчи ках. Англійські Джонси і французькі Коки йдуть під руку з довіре ними їхньому батьківському піклуванню вихованцями і з пристой ною солідністю пояснюють їм, що вивіски над магазинами роб ляться для того, щоб можна було за допомогою їх дізнатись, що є в самих магазинах. Гувернантки, бліді міси і рум’яні слов’янки, ідуть величаво позад своїх легеньких, вертлявих дівчаток, наказуючи їм підіймати трохи вище плече й триматися рівніше; коротше кажучи, в цей час Невський проспект – педагогічний Невський проспект. Але чим ближче друга година, то менше число гуверне рів, педагогів і дітей: їх, нарешті, зовсім витісняють ніжні їхні ба тьки, що йдуть під руку зі своїми строкатими, барвистими, слабо нервними дружинами. Потроху приєднуються до них всі, що по кінчили досить важливі домашні справи, як-от: поговорили зі сво їм лікарем про погоду і про невеличкий прищик, що вискочив на носі, довідалися про здоров’я коней і дітей своїх, що, між іншим, показують велику обдарованість, прочитали афішу й важливу стат тю в газетах про приїжджаючих та від’їжджаючих, нарешті, випи ли чашку кофе і чаю; до них приєднуються й ті, кого завидна доля наділила благословенним званням чиновників для особливих до ручень. До них приєднуються й ті, що служать у іноземній колегії і відзначаються благородством своїх занять та звичок. Боже, які є прекрасні посади й служби! як вони підносять і втішають душу! Та, на жаль! я не служу і позбавлений приємності бачити делікатне поводження з собою начальників. Все, що ви зустрінете на Невсь кому проспекті, все сповнене пристойності: чоловіки в довгих сюртуках, із закладеними в кишені руками, дами в рожевих, білих і блідо-голубих атласних рединготах та в капелюшках. Ви тут стрінете бакенбарди незрівнянні, пропущені з незвичайним і по диву гідним умінням під галстук, бакенбарди бархатні, атласні, чо рні, як соболь або вугіль, та, гай-гай! належать вони тільки самій іноземній колегії. Службовцям інших департаментів провидіння відмовило в чорних бакенбардах, вони повинні, на превелику при крість собі, носити руді. Тут зустрінете вуса чудові, що їх ніяким пером, ніяким пензлем не зобразити; вуса, яким присвячена кра ща половина життя, – предмет пильнування вдень і вночі, вуса, на які злито найчудовіші пахощі та аромати і які помащені всіма найкоштовнішими і найрідкіснішими rатунками помад, вуса, які обгортаються на ніч тонким веленьовим папером, вуса, до яких так зворушливо прив’язані їх посесори і яким заздрять перехожі. Тисячі rатунків капелюшків, одежі, хусток строкатих, легких, які інколи протягом цілих двох днів користуються прихильністю їх власниць, засліплять хоч кого на Невському проспекті. Здається, немовби ціле море метеликів знялося враз із стебел і хвилює осяй ною хмарою над чорними жуками чоловічої статі. Тут ви зустріне те такі талії, які навіть вам не снилися ніколи: тоненькі, вузенькі талії, аж ніяк не товщі за шийку від пляшки, зустрінувшись з якими ви шанобливо відступите вбік, щоб якось необережно не штовх нути нечемним ліктем; серце ваше охопить боязнь і страх, щоб якось від необережного навіть подиху вашого не переломився ча рівний витвір природи і мистецтва. А які стрінете ви дамські рука ви на Невському проспекті! Ах, яка краса! Вони трохи скидаються на дві повітроплавальні кулі, так що дама відразу б знялася в повіт ря, коли б не підтримував її чоловік; тому що даму так само легко й приємно підняти в повітря, як піднесений до рота бокал, напов нений шампанським. Ніде при взаємній зустрічі не розкланюють ся так благородно й невимушено, як на Невському проспекті. Тут вам зустрінеться усмішка незрівнянна, усмішка – сама доверше ність, часом така, що можна розтанути від задоволення, часом та ка, що ви враз знітитеся і понурите голову, часом така, що відчуєте себе вище адміралтейського І,ІІПИЛЯ і задерете її вгору. Тут ви почу єте, як розмовляють про концерт або про погоду з незвичайним благородством і почуттям власної гідності. Тут ви зустрінете тися чу незбагненних характерів і явищ. Боже! які дивні характеризу стрічаються на Невському проспекті! Є безліч таких людей, які, зустрівшись з вами, неодмінно поглянуть на чоботи ваші, і, коли ви проЙдете, вони обернуться назад, щоб подивитися на ваші фал ди. Я досі не можу зрозуміти, чому це буває. Спочатку я думав, що вони шевці, але ж зовсім ні: вони здебільшого служать у різних де партаментах, багато хто з них прекрасно може написати відношен ня з одної казенної установи до іншої; або ж люди, що займаються прогулянками, читанням газет по кондитерських, словом, здебіль шого все порядні люди. В цю благословенну пору від другої до третьої години після полудня, яка може бути названа рухомою сто лицею Невського проспекту, відбувається головна виставка всіх кращих витворів людини. Один показує франтівський сюртук з найкращим бобром, другий – грецький прекрасний ніс, третій не се прегарні бакенбарди, четверта – пару гарненьких оченят і чудес ний капелюшок, п’ятий -.перстень з талісманом на випещеному мізинці, шоста – ніжку в чарівному черевичку, сьомий – галстук, що викликає подив, восьмий – вуса, що викликають здивовання. Та б’є третя година – і виставка кінчається, натовп рідшає… О третій годині – нова зміна. На Невському проспекті враз настає весна: він вкривається весь чиновниками в зелених віцмундирах. Голодні титулярні, надвірні та інші радники намагаються щосили прискорити свою ходу. Молоді колезькі реєстратори, губернські й колезькі секретарі спішать ще використати час і пройтися Невським проспектом так поважно, немовби вони зовсім не сиділи шість годин у присутствії. Але старі колезькі секретарі, титулярні й надвірні радники йдуть швидко, понуривши голову: їм не до того, щоб розглядати перехожих; вони ще не цілком одірвались від кло поту свого; в їхній голові плутанина і цілий архів початих і неза кінчених справ; їм довго замість вивіски ввижається картонка з паперами або повне обличчя правителя канцелярії.
З четвертої години Невський проспект безлюдний, і навряд чи ви стрінете на ньому хоч одного чиновника. Яка-небудь швачка з магазину перебіжить через Невський проспект з коробкою в ру ках, яка-небудь мізерна пожива людинолюбного повитчика, пу щена жебракувати у фризовій шинелі, який-небудь заїжджий ди вак, що йому всяка пора однакова; яка-небудь довга висока анг лійка з ридикюлем та книжкою в руках; який-небудь артільник, росіянин в демікотоновому сюртуку з талією на спині, з вузенькою бородою, який живе все життя на живу нитку, в якого все вору шиться: спина, і руки, і ноги, і голова, коли він шанобливо прохо дить по тротуару; часом простий ремісник; більше нікого не зу стрінете ви на Невському проспекті.
Та як тільки присмерк впаде на доми та вулиці, і будочник, на пнувшись рогожею, видереться на драбину світити ліхтар, а з ни зеньких віконець магазинів виглянуть ті естампи, що не сміють показуватися серед дня, тоді Невський проспект знов оживає й починає ворушитися. Тоді настає той таємничий час, коли лампи обливають усе якимось принадним, чудесним світлом. Ви зу стрінете дуже багато молодих людей, здебільшого нежонатих, у теп лих сюртуках і шинелях. В цю пору відчувається якась мета чи, краще, щось схоже на мету. Щось надзвичайно незрозуміле, кроки всіх прискорюються і стають взагалі дуже нерівні. Довгі тіні мель кають по стінах і бруку і мало не дістають головами до Поліцейсь кого мосту. Молоді губернські реєстратори, губернські й колезькі секретарі дуже довго прогулюються; але старі колезькі реєстрато ри, титулярні й надвірні радники здебільшого сидять дома, або то му що це народ жонатий, або тому що їм дуже добре готують страву куховарки-німкені, які живуть у їхніх домах. Тут ви зу стрінете поважних стариків, які з такою статечністю і з таким над звичайним благородством прогулювалися о другій годині по Нев ському проспекту. Ви побачите, що вони біжать так само, як мо лоді колезькі реєстратори, щоб зазирнути під капелюшок здаля за баченої дами, товсті губи й щоки якої, наштукатурені рум’янами, так подобаються багатьом гуляючим, а надто монопольщикам, ар тільникам, купцям, що завжди в німецьких сюртуках гуляють цілою юрбою і звичайно під руку.
– Стій! – закричав у цей час поручик Пирогов, сіпнувши мо– лодого чоловіка у фраку і плащі, що йшов з ним. – Бачив?
– Бачив, чудова, достеменна Перуджінова Біанка.
– Та ти про кого говориш?
– Про неї, про ту, що з темним волоссям. і які очі! Боже, які очі! вся статура і контури, і овал лиця – чудеса!
– Я кажу тобі про блондинку, що пройшла за нею в той бік. Чому ж ти не йдеш за брюнеткою, коли вона так тобі сподобалася?
– О, як·можна! – вигукнув, почервонівши, молодий чоловік у фраку. – Ніби вона з тих, що ходять увечері по Невському проспе кту; це, певно, дуже знатна д;;tма, – продовжував він, зітхнувши, – один плащ на ній коштує карбованців з вісімдесят!
– Простак! – закричав Пирогов, силоміць штовхнувши його в той бік, де майорів яскравий плащ її. – іди, бевзню, проrавиш! а я піду за блондинкою.
Обидва приятелі розійшлися.
«Знаємо ми вас усіх», – думав про себе з самозадоволеною й самовпевненою посмішкою Пирогов, вважаючи, що нема краси, яка могла б йому протистояти.
Молодий чоловік у фраку і плащі несміливою й трепетною хо дою пішов у той бік, де майорів віддалік барвистий плащ, що – то брався яскравим блиском у міру наближення до світла ліхтаря, то враз вкривався тьмою, віддалившись від нього. Серце його билося, і він мимоволі прискорював ходу свою. Він не смів і думати про те, щоб дістати якесь право на увагу відлітаючої в далечині красуні, тим більше припустити таку чорну думку, на яку натякав йому по ручик Пирогов; але йому хотілося тільки бачити дім, подивитися, де має житло це чарівне створіння, що, здавалося, злетіло з неба прямо на Невський проспект і, певне, відлетить невідомо куди. Він летів так швидко, що збивав раз у раз з тротуару солідних панів з сивими бакенбардами. Цей молодий чоловік належав до того класу, що становить у нас досить дивне явище і так само належить до громадян Петербурга, як особа, що з’являється нам у сні, нале жить до сущого світу. Ця особлива верства дуже незвичайна в тому місті, де всі або чиновники, або купці, або майстрові німці. Це був художник. Чи ж не правда, дивне явище? Художник петербурзь кий! Художник у краю снігів, художник у країні фінів, де все мокре, гладеньке, рівне, бліде, сіре, туманне. Ці художники зовсім не схожі на художників італійських, гордих, палких, як італія та її не бо; навпаки, це здебільшого добрий, сумирний народ, соромли вий, безтурботний, що тихо любить своє мистецтво, п’є чай з дво ма приятелями своїми в маленькій кімнаті, скромно гомонить про улюблений предмет і більше ні про що не дбає. Він раз у раз зазве до себе якусь стару жебрачку і примусить її просидіти добрих го дин шість для того, щоб відтворити на полотні її жалюгідну, без душну міну. Він змальовує перспективу своєї кімнати з усяким ху дожнім гамузом: гіпсовими руками й ногами, що стали кофейни ми від часу й пилу, поламаними живописними станками, звале ною палітрою, приятелем, що грає на гітарі, стінами, замазаними фарбами, з розчиненим вікном, крізь яке видно бліду Неву і бід них рибалок у червоних сорочках. У них завжди майже на всьому сіренький, мутний колорит, – незгладима печать півночі. При всьому тому вони зі справжньою насолодою трудяться коло свого діла. Вони часто мають справжній талант, і коли б тільки війнуло на них свіже повітря італії, він би, певне, розвинувся так само вільно, широко й яскраво, як рослина, яку виносять, нарешті, з кімнати на чисте повітря. Вони взагалі дуже несміливі; орден і тов стий еполет вкидають їх у таке замішання, що вони мимоволі зни жують ціну на свої твори. Вони люблять інколи похизуватись, та хизування це завжди здається надто різким і трохи скидається на латку. На них побачите ви іноді чудовий фрак і забруднений плащ, дорогий бархатний жилет і сюртук весь у фарбі. Так само, як на недокінченому їх пейзажі побачите ви іноді намальовану вниз го ловою німфу, яку він, не знайшовши іншого місця, накидав на за мазаному rрунті попереднього свого твору, колись писаного ним з насолодою. Він ніколи не дивиться вам прямо в очі; коли ж і ди виться, то якось мутно, невиразно; він не пронизує вас яструби ним зором спостерігача або соколиним поглядом кавалерійського офіцера. Це буває через те, що він заразом бачить і ваші риси, і ри си якогось гіпсового Геркулеса, що стоїть у його кімнаті; або йому ввижається його ж власна картина, яку він ще збирається створи ти. Через це він відповідає часто нескладно, іноді не до ладу, і предмети, що мішаються в його голові, ще збільшують його не сміливість. До такого роду належав описаний нами молодий чоло вік, художник Піскарьов, соромливий, боязкий, але з іскрами по чуття в душі своїй, готовими при слушній нагоді перетворитися на полум’я. З таємним трепетом поспішав він за своїм предметом, що так сильно його вразив, і, здавалося, дивувався сам зі свого зухва льства. Незнайома істота, яка так привернула його очі, думки й почуття, раптом повернула голову і глянула на нього. Боже, які бо жественні риси! Сліпучої білості чарівне чоло відтінене було пре красними, як агат, кучерями. Вони вилися, ці чудесні кучері, і час тина їх, падаючи з-під капелюшка, дотикалась щоки, на якій від вечірнього холоду проступив тонкий свіжий рум’янець. Уста були замкнуті цілим роєм найпринадніших мрій. Все, що лишається від згадок про дитинство, що дає мріяння й тихе натхнення при за свіченій лампаді, – все це немов поєдналося, злилось і відбилось в її гармонійних устах. Вона глянула на Піскарьова, і від цього по гляду затремтіло його серце; вона глянула суворо, почуття обурен ня проступило в неї на обличчі, коли вона побачила таке зухвале переслідування; але на цьому прекрасному обличчі і самий гнів був чарівний. Охоплений соромом і боязкістю, він спинився, опус тивши очі; та як втратити це божество і не побачити навіть того святилища, де воно спустилося гостювати? Такі думки охопили молодого мрійника, і він наважився переслідувати. Але щоб не да ти цього помітити, він віддалився на велику відстань, байдуже по глядав на всі боки і розглядав вивіски, а тим часом не спускав з очей жодного кроку незнайомої. Перехожі рідше почали зустріча тись, вулиця ставала тихішою; красуня оглянулась, і йому здалося, ніби легенька усмішка сяйнула на губах її. Він увесь затремтів і не вірив своїм очам. Ні, це ліхтар обманним світлом своїм відбив на обличчі її подобу усмішки, ні, це власні мрії сміються з нього. Але дух захопило в його грудях, все в ньому обернулось на невиразний трепет, всі почуття його горіли, і все перед ним огорнулось яки мось туманом. Тротуар мчав під ним, карети з бистрими кіньми видавалися нерухомими, міст розтягувався і ламався на своїй арці, дім стояв дахом униз, будка валилася йому назустріч, і алебарда вартового, разом із золотими словами вивіски й намальованими ножицями, виблискувала, здавалося, на самісіньких віях його очей. і все це спричинив один погляд, один поворот гарненької голівки. Не чуючи, не бачачи, не зважаючи, він мчав по легких слідах прекрасних ніжок, намагаючись сам стишити швидкість своїх кроків, що летіли в такт із серцем. іноді охоJІЛював його сум нів: чи справді вираз обличчя її був такий ласкавий, – і тоді він на хвилину зупинявся; але биття серця, непереможна сила й тривога всіх почувань поривали його вперед. Він навіть не помітив, як рап том зависочів перед ним чотириповерховий дім, всі чотири ряди вікон, виблискуючи світлом, глянули на нього враз, і поруччя біля під’їзду протиставили йому залізний поштовх спій. Він бачив, як незнайома мчала сходами, оглянулася, поклала на губи палець і дала знак іти за нею. Коліна його тремтіли; почутrя, думки горіли; блискавка радості нестерпним вістрям вп’ялася в його серце. Ні, це вже не мрія! Боже, скільки щастя за одну мить! таке чудесне життя в двох хвилинах!
Та чи не сниться все це йому? невже та, за один небесний по гляд якої він ладен був би віддати все життя, наблизитись до оселі якої він вважав уже за невимовне блаженство, невже та була зараз така ласкава й прихильна до нього? Він злетів на сходи. Він не від чував• нічого земного; він не був розпалений полум’ям земної при страсті, ні, він був у цю хвилину чистий і непорочний, як невин ний юнак, ще натхненний невиразною духовною потребою кохан ня. і те, що збудило б у розпусної людини зухвалі помисли, те са ме, навпаки, ще більше освятило їх. Це довір’я, яке виявило до нього тендітне прекрасне створіння, це довір’я наклало на нього обітницю суворості рицарської, обітницю рабськи виконувати всі веління її. Він тільки бажав, щоб ці веління були якнайтрудніши ми і якнайбільш важкоздійсненними, щоб з більшим напружен ням сил летіти виконувати їх. Він не сумнівався, що якась таємна і разом з тим важлива пригода змусила незнайому звіритись йому, що від нього, певне, зажадають значних послуг, і він почував уже в собі силу й відвагу на все.
Сходи вилися, і разом з ними вилися його бистрі мрії. «ідіть обережніше!» – зазвучав, як арфа, голос і сповнив усі жили його новим трепетом. У темній височині четвертого поверху незнайома постукала в двері – ті розчинилися, і вони увійшли разом. Жінка, досить непогана на вигляд, зустріла їх зі свічкою в руці, але так чудно й нахабно подивилася на Піскарьова, що він мимоволі опу стив свої очі. Вони ввійшли до кімнати. Три жіночі постаті в різ них кутках явилися його очам. Одна розкладала карти; друга си діла за фортепіано і грала двома пальцями якусь жалюгідну подобу старовинного полонезу; третя сиділа перед дзеркалом, розчісуючи гребінцем своє довге волосся, і зовсім не збиралася облишити туа лет свій, коли зайшла незнайома особа. Якесь неприємне безлад дя, що його можна. зустріти тільки в занедбаній кімнаті холостяка, панувало в усьому. Меблі, досить гарні, були вкриті пилом; павук засновував своїм павутинням ліпний карниз; крізь непричинені двері до другої кімнати блищав чобіт зі шпорою й червоніла лямівка мундира; гучний чоловічий голос і жіночий сміх лунали зовсім невимушено.
Боже, куди зайшов він! Спочатку він не хотів вірити і почав пильніше придивлятися до предметів, що наповняли кімнату; але голі стіни й вікна без завісок не показували ніякої присутнос ті дбайливої господині; змарнілі обличчя цих нужденних ство рінь, з яких одна сіла майже перед його носом і так само спокій но його розглядала, як пляму на чужому одязі, все це впевнило його, що він зайшов у той мерзотний притулок, де оселилася жалюгідна розпуста, породжена облудною освіченістю та стра шенною велелюдністю столиці. Той притулок, де чоловік свя тотатно придушив і насміявся з усього чистого й святого, що прикрашає життя, де жінка, ця окраса світу, вінець творіння, обернулася в якусь чудну, двозначну істоту, де вона разом з чис тотою душі позбулася всього жіночого і огидно засвоїла собі звички й зухвалість чоловіка, і вже перестала бути тим тендіт ним, тим прекрасним і таким відмінним від нас створінням. Діскарьов оглядав її з ніг до голови здивованими очима, немов ри ще бажаючи впевнитися, чи та це, яка так причарувала і зва рила його на Невському проспекті. Але вона стояла проти нього така ж гарна; волосся її було таке ж прекрасне, очі її здавалися все ще небесними. Вона була свіжа; їй було тільки сімнадцять літ; видно було, що ще недавно спостигла її жахлива розпуста; вона ще не сміла діткнутися її щік, вони були свіжі й легко від тінені тонким рум’янцем – вона була прекрасна.
Він нерухомо стояв перед нею і вже ладен був так само просто душно забутися, як забувся перед тим. Але красуні надокучила та ка довга мовчанка, і вона значуще посміхнулась, дивлячись йому прямо в очі. Та ця усмішка була сповнена якоїсь жалюгідної зухва лості; вона була така дивна і так само личила їй, як личить вираз побожності пиці хабарника або бухгалтерська книга поетові. Він здриtнувся. Вона розтулила свої гарненькі уста й почала говорити щось, але все це було таке безглузде, таке пошле… Немов разом із непорочністю покидає людину й розум. Він уже нічого не хотів чу ти. Він був надзвичайно смішний і простий, як дитина. Замість то го, щоб скористатися з такої прихильності, замість того, щоб зра діти такій нагоді, якій, без сумніву, зрадів би на ного місці всякий інший, він кинувся щодуху, як дика коза, і вибіг на вулицю.
Понуривши голову і опустивши руии, сидів ВІН у своїй кімнаті, як бідняк, що знайшов неоціненну перлину і зараз же впустив її в море. «Така красуня, такі божественні риси, і де ж? У якому місці?.» – От усе, що він міг вимовити.
Справді, ніколи жаль так сильно не огортає нас, як перед кра сою, враженою згубним подихом розпусти. Хай би ще бридота дружила з нею, але краса, краса ніжна… вона тільки з самою непо рочністю та чистотою зливається в наших думках. Красуня, що так причарувала бідолашноІ’О Піскарьова, була справді чудесне, не звичайне явище. Її перебування в цьому мерзенному колі здавало ся ще більше незвичайним. Усі риси її були так чисто витворені, на всьому виразі прекрасного обличчя її позначилося таке благо родство, що ніяк не можна було думати, щоб розпуста загрожувала їй страшними своїми пазурами. Вона була б неоціненною перли ною, всім світом, цілим раєм, усім багатством пристрасного чоло віка; вона була б прекрасною тихою зорею в непомітному родин ному колі й самим порухом прекрасних уст своїх давала б милі ве ління. Вона була б божеством серед велелюдної зали, на блискучо му паркеті, при сяйві свічок, при безмовному благоговінні юрби кинутих до ніг її поклонників; – та ба! вона, якоюсь жахливою во лею пекельного духу, що прагне зруйнувати гармонію життя, була кинута з реготом в його пучину.
Пройнятий пекучим жалем, сидів він перед нагорілою свіч кою. Вже й північ давно минула – дзвін на башті бив половину першої, а він сидів нерухомий, без сну, без роботи. Дрімота, ско риставшися з його нерухомості, вже почала було тихенько долати його, вже кімната почала зникати, тільки вогонь свічки просвічував крізь марення, що огортало його, коли раптом стукіт у двері приму сив його здриrнутися й прокинутися. Двері розчинилися, і ввійшов лакей у багатій лівреї. До його самотньої кімнати ніколи не загляда ла багата ліврея, до того ж у таку незвичайну годину… Він здивував ся і з нетерплячою цікавістю дивився на прибулого лакея.
– Та пані, – промовив з чемним поклоном лакей, – у якої ви зволили за кілька годин перед цим бути, звеліла просити вас до себе і прислала по вас карету.
Піскарьов стояв у німому здивуванні: «Карету, лакей у лівреї!..
Ні, тут, певне, якась помилка…»
– Стривайте, шановний, – вимовив він боязко, – ви, певно, не туди зволили зайти. Вас пані, без сумніву, прислала по когось іншого, а не по мене.
– Ні, пане, я не помилився. Адже ви зволили провести пані пішки до будинку, що на Литейній, в кімнату на четвертому поверсі?
– Я.
– Ну, так будьте ласкаві, швидше, пані неодмінно бажає ба– чити вас і просить вас уже завітати прямо до них додому.
Піскарьов збіг сходами. Надворі, справді, стояла карета. Він сів у неі, дверці стукнули, каміння бруку загуркотіло під колесами й копитами – і освітлена перспектива домів з яскравими вивіс ками понеслася повз вікна карети. Піскарьов думав усю дорогу і не знав, як пояснити цю пригоду. Власний дім, карета, лакей у ба гатій лівреї… все це він ніяк не міг погодити з кімнатою на четвер тому поверсі, запиленими вікнами та розладженим фортепіано.
Карета спинилась перед яскраво освітленим під’їздом, і його одночасно вразили: ряд екіпажів, гомін кучерів, яскраво освітлені вікна і звуки музики. Лакей у багатій лівреї висадив його з карети й шанобливо провів у сіни з мармуровими колонами, з облитим зо лотом швейцаром, з розкиданими плащами й шубами, з яскравою лампою. Легкі сходи з блискучими поручнями, овіяні пахощами, здіймалися вгору. Він уже був на них, уже зайшов до першої зали, жахнувшись і подавшись назад за першим кроком від страшенної велелюдності. Незвичайна ряснота облич вкрай збентежила його; йому здавалося, що якийсь демон покришив увесь світ на силу силенну різних шматків, і всі ці шматки без пуття, без ладу змішав докупи. Білосніжні дамські плечі і чорні фраки, люстри, лампи, легкі хвилясті серпанки, ефірні стрічки і товстий контрабас, що виглядав з-за поруччя розкішних хорів, – усе було для нього пре красним. Він побачив за одним разом стільки поважних стариків і напівстариків з орденами на фраках, дам, що так легко, гордо й граціозно виступали по паркету або сиділи рядом, він почув стільки слів французьких і англійських, до того ж молоді люди в чорних фраках були сповнені такого благородства, з такою гід ністю говорили й мовчали, так не вміли сказати нічого зайвого, так велично жартували, так шанобливо посміхалися, такі прекра сні носили бакенбарди, так вправно вміли показувати прегарні руки, поправляючи галстук, дами такі були тендітні, такі заглиб лені в цілковите самовдоволення й захват, так чарівно опускали очі, що… але сам уже смиренний вигляд Піскарьова, що боязко притулився до колони, показував, що він розгубився зовсім. У цей час натовп обступив танцюючу групу. Вони линули, оповиті про зорим витвором Парижа, в одязі, зітканому з самого повітря; не дбало торкалися вони блискучими ніжками паркету і були ще ефір ніші, ніж коли б зовсім до нього не дотикались. Але одна з-поміж них найкраще, найрозкішніше і найпишніше вбрана. Невимовне, найвитонченіше поєднання смаку розлилося в усьому її уборі, і при всьому тому вона, здавалося, зовсім про нього не дбала і воно вилилося мимоволі, само собою. Вона і дивилась і не дивилась на натовп глядачів навколо, прекрасні довгі вії опустились байдуже, і сяюча білість обличчя її ще сліпучіше впала в очі, коли вона нахи лила голову, і легка тінь огорнула чарівне чоло її.
Піскарьов доклав усіх зусиль, щоб розсунути натовп і приди витися до неї; але, на превелику досаду, якась величезна голова з темним кучерявим волоссям заступала її раз у раз; до того ж натовп його притис так, що він не смів податися наперед, не смів ступити назад, боячись штовхнути якось кого-небудь з таємних радників. Та от він продерся-таки наперед і поглянув на своє вбрання, бажаючи як слід причепуритися. Боже, що це! на ньому був сюртук і весь вимазаний фарбою: поспішаючи їхати, він забув навіть переодягтися в пристойне вбрання. Він почервонів до вух і, понуривши голову, хотів провалитися, але провалитись не було куди; камер-юнкери в блискучих костюмах збилися позад нього, як стіна. Він уже волів бути якнайдалі від красуні з прекрасним чолом та віями. З острахом звів очі глянути, чи не дивиться вона на нього: Боже! вона стоїть перед ним… Але що це? що це? «Це вона!» – скрикнув він майже на весь голос. Справді, це була вона, та сама, яку зустрів він на Невському і яку провів до її оселі.
Вона підняла тим часом свої вії і глянула на всіх своїм ясним поглядом. «Ай, ай, ай, яка гарна!..» – міг тільки вимовити він, бо йому перехопило подих. Вона обвела своїми очима все коло, що наперебій прагнуло привернути її увагу, та з якоюсь утомою й не увагою вона скоро відвела їх і зустрілася з очима Піскарьова. О, яке небо! який рай!· Дай сили, Боже, витерпіти це! життя не вмістить його, він зруйнує і забере душу! Вона подала знак, та не рукою, не схилянням голови, – ні: в її всепереможних очах з’я вився цей знак таким тонким, непомітним виразом, що ніхто не міг його бачити, – але він бачив, він зрозумів його. Танець тривав довго; стомлена музика, здавалося, зовсім погасала й завмирала, і знову виривалася, вищала й гриміла; нарешті – кінець! Вона сіла, груди її здіймалися під тонким димом серпанку; рука її (Боже, яка чудова рука!) впала на коліна, зібгавши під собою її легеньке плаття, і плаття під нею, здавалося, почало дихати музикою, і тонкий бузковий колір його ще ясніше підкреслив яскраву білість цієї прекрасної руки. Торкнутися б тільки її – і нічого більше!
Ніяких інших бажань – вони всі зухвалі… Він стояв за її стільцем, не сміючи говорити, не сміючи дихати.
– Вам було скучно? – промовила вона. – Я теж скучала. Я помічаю, що ви мене ненавидите… – додала вона, опустивши свої довгі вії.
– Вас ненавидіти! мені? я… – хотів було вимовити зовсім сто ропілий Піскарьов і наговорив би, певне, силу найнедоречніших слів, але в цей час підійшов камергер з дотепними і приємними за уваженнями, з чудово завитим на голові чубом. Він досить приєм но показував ряд досить непоганих зубів і кожним дотепом своїм вганяв гострий цвях в його серце. Нарешті, хтось зі сторонніх, на щастя, звернувся до камергера з якимсь запитанням.
– Як це нестерпно! – сказала вона, звівши на нього свої небе сні очі. – Я сяду в іншому кінці зали; будьте там!
Вона майнула крізь натовп і зникла. Він, немов божевільний, розштовхав юрбу і був уже там.
Так, це вона; вона сиділа, як цариця, краща за всіх, за всіх пре красніша, і шукала його очима.
– Ви тут, – промовила вона стиха. – Я буду одверта з вами: вам, певне, дивними видалися обставини нашої зустрічі. Невже ви гадаєте, що я можу належати до того жалюгідного класу створінь, в якому ви зустріли мене? Вам видаються дивними мої вчинки, але я вам відкрию таємницю: чи будете ви спроможні, – промовила во на, втупивши в нього очі свої, – ніколи не зрадити її?
– О, буду, буду, буду!..
Але в цей час підійшов досить літній чоловік, заговорив до неї якоюсь незрозумілою для Піскарьова мовою і подав їй руку. Вона благальним поглядом подивилася на Піскарьова і подала знак ли шитися на своєму місці й чекати її приходу, та охоплений нетер пінням він не в силі був слухати якісь накази, навіть з її уст. Він рушив слідом за нею; але натовп роз’єднав їх. Він уже не бачив бу зкового плаття; з тривогою пробирався він з кімнати до кімнати і штовхав без милосердя всіх стрічних, але по всіх кімнатах все си діли тузи за вістом, заглиблені в мертву мовчанку. В одному кутку кімнати сперечалося кілька літніх людей про переваги військової служби над цивільною_; в іншому люди в чудових фраках кидали легкі зауваження про многотомні праці поета-трудівника. Піска рьов почув, що один підстаркуватий чоловік, поважний на вигляд, схопив його за гудзик фрака й подав на його суд одне дуже справе дливе своє міркування, але він грубо відштовхнув його, навіть не помітивши, що в того на шиї був досить значний орден. Він перебіг до другої кімнати – і там немає її. До третьої – теж немає. «Де ж вона? дайте її мені! о, я не можу жити, не глянувши на неї! мені хочеться вислухати, що вона хотіла сказати». Але всі пошуки його лишалися марними. Занепокоєний, стомлений, він притулився до кутка й дивився на натовп; але напружені очі його почали показу вати йому все в якомусь неясному вигляді. Нарешті, йому почали ввижатися стіни його кімнати. Він підвів очі: перед ним стояв свічник з вогнем, що майже пригасав у глибині його; вся свічка стопилась; лій був розлитий на столі його.
Так це він спав! Боже, який сон! і нащо було прокидатися? Чому було однієї хвилини не почекати: вона, певне, знову б з’явила ся! Прикрий світанок неприємним своїм тьмяним сяйвом дивився в його вікна. Кімната в такому сірому, такому каламутному без ладді… О, яка огидна дійсність! Що вона проти мрії? Він роздягся швиденько й ліг у постіль, вкрившись ковдрою, бажаючи на мить повернути сновидіння, що відлетіло. Сон, справді, не забарився до нього з’явитись, але приніс йому зовсім не те, що бажав би він ба чити: то поручик Пирогов з’являвся з люлькою, то академічний сторож, то дійсний статський радник, то голова чухонки, з якої він колись малював портрет, і всяка подібна нісенітниця.
Аж до полудня пролежав він у постелі, бажаючи заснути; але вона не з’являлася. Хоч би на хвилину показала прекрасні риси свої, хоч би на хвилину прошелестіла її легка хода, хоч би її оголе на, ясна, як надхмарний сніг, рука майнула перед ним.
Все відкинувши, все забувши, сидів він із зажуреним, безна дійним виглядом, сповнени·й самим тільки сновидінням. Ні до чо го не думав він приторкнутися; очі його без всякої уваги, без вся кого життя дивилися у вікно, звернене на двір, де брудний водовоз лив воду, що замерзала в повітрі, і козлячий голос рознощика де ренчав: «Старого шмаття продати». Повсякденне й дійсне дивно вражало його слух. Так просидів він аж до вечора і з жадобою ки нувся в постіль. Довго боровся він з безсонням, нарешті, переміг його. Знов якийсь сон, якийсь пошлий, бридкий сон. Боже, зглянь ся: хоч на хвилину, хоч на одну хвилину покажи її! Він знову чекав вечора, знову заснув, знову снився якийсь чиновник, що був зара зом і чиновником, і фаготом; о, це нестерпно! Нарешті вона з’яви лася! її голівка і кучері… вона дивиться… О, як ненадовго! Знову туман, знову якесь безглузде сновидіння.
Нарешті сновидіння стали його життям, і відтоді все життя його дивно обернулося: він, можна сказати, спав наяву і не спав уві сні. Коли б його хтось бачив, як він безмовно сидить перед по рожнім столом або йде вулицею, то, певне, вважав би його за луна тика або розбитого міцними напоями; погляд його був зовсім не виразний, природна неуважність кінець кінцем розвинулася і влад но згонила з лиця його всі почуття, всі порухи. Він жвавішав тіль ки, як наставала ніч.
Такий стан розладнав його сили, і найжахливішою мукою було для нього те, що кінець кінцем сон почав його покидати зовсім. Бажаючи врятувати це єдине своє багатство, він уживав усіх засо бів відновити його. Він чув, що є засіб відновити сон – для цього треба тільки прийняти опіум. Але де дістати цього опіуму? Він зга дав про одного персіянина, що тримав магазин шалей і завжди майже, коли зустрічав його, просив намалювати йому красуню. Він вирішив піти до нього, гадаючи, що в нього, без сумніву, є цей опіум. Персіянин прийняв його, сидячи на дивані й підібравши під себе ноги.
– Нащо тобі опіум? – спитав він його. Піскарьов розповів йому про своє безсоння.
– Гаразд, я дам тобі опіум, тільки намалюй мені красуню. Щоб гарна була красуня. Щоб брови були чорні і очі великі, як ма слини; а я сама, щоб лежала коло неї і курила люльку, – чуєш? щоб гарна була! щоб була красуня!
Піскарьов обіцяв усе. Персіянин на хвилину вийшов і повер нувся з баночкою, наповненою темною рідиною, бережно відлив частину її в іншу баночку і дав Піскарьову, наказавши вживати не більше, як по сім крапель у воді. Пожадливо схопив він цю доро гоцінну баночку, якої не віддав би за купу золота, і прожогом побіг додому.
Прийшовши додому, він відлив кілька крапель у склянку з во дою і, проковтнувши, уклався спати.
Боже, яка радість! Вона! знову вона! Але вже зовсім в іншому вигляді. О, як гарно сидить вона біля вікна сільського світлого до мочка! Вбрання її дихає такою простотою, яка властива тільки ду мці поета. Зачіска на голові її… Боже, яка проста ця зачіска і як во на личить їй! Коротенька косинка була злегка накинута на струнку її шийку; все в ній скромне, все в ній – таємне, невимовне відчут тя смаку. Яка мила її граціозна хода! Який музикальний шелест її кроків і простенького плаття! Яка гарна рука її, стиснута волося ним браслетом! Вона говорить йому зі сльозами на очах: «Не зне важайте мене: я зовсім не та, за яку ви вважаєте мене. Подивіться на мене, придивіться пильніше й скажіть: хіба я здатна на те, що ви думаєте? О! ні, ні! хай той, хто насмілиться подумати, хай той…» Але він прокинувся! зворушений, змучений, зі сльозами на очах.
«Краще б ти зовсім не існувала! не жила на світі, а була б витвором натхненного художника! Я не відходив би від полотна, я вічно ди вився б на тебе й цілував би тебе·. Я жив би й дихав тобою, як най кращою мрією, і я був би тоді щасливий. Ніякі бажання не сягну ли б далі. Я кликав би тебе, як ангела-хранителя, уві сні і в безсон ні, і тебе я ждав би, коли б випало змалювати божественне й святе. Але тепер… яке жахливе життя! що з того, що вона живе? Хіба життя божевільного приємне його родичам і друзям, які його ко лись любили? Боже, яке життя наше! вічний розлад між мрією і дійсністю!» Майже такі думки займали його повсякчас. Ні про що він не думав, майже нічого не їв і нетерпляче, з пристрастю кохан ця чекав вечора та жаданого видіння. Безнастанне прагнення дум ками одного, нарешті, так опанувало все буггя його та уяву, що жаданий образ являвся йому майже щодня, завжди в становищі, протилежному дійсності, бо думки його були цілком чисті, як дум ки дитини. Через ці сновидіння самий предмет ставав якимось чи стішим і цілком преображався.
Приймання опіуму ще дужче розпалило його уяву, і якщо був коли хтось закоханий до останнього градуса шаленства, поривно, жахливо, руйнівно, бентежно, то цей нещасний був він.
З усіх сновидінь одно було для нього радісніше за всі: йому приснилася його майстерня, він був такий веселий, з такою насо лодою сидів з палітрою в руках! і вона тут. Вона була вже його дру жиною. Вона сиділа коло нього, спершись гарненьким ліктиком своїм на спинку його стільця, і дивилася на його роботу. В її очах, ніжних, стомлених, відбився тягар блаженства; все в кімнаті його дихало раєм; було так ясно, так прибрано. Боже! вона схилила до нього на груди чарівну свою голівку… Кращого сну він ще ніколи не бачив. Він встав після нього мовби свіжіший і не такий неуваж ний, як раніш. В голові його з’явилися дивні думки. «Може, – ду мав він, – її затяг у розпусту якийсь мимовільний жахливий випа док; може, душа її схильна до каяття, може, вона бажала б сама вирватися з жахливого становища свого. і невже байдуже дати їй за
mнути, і саме тоді, коли тільки досить подати руку, щоб урятувати її від потоплення?» Думки його сягали ще далі. «Мене ніхто не знає, – казав він сам собі, – та й кому яке до мене діло, та й мені теж нема до них діла. Якщо вона виявить щире каяття і змінить життя своє, я одружуся тоді з нею. Я повинен з нею одружитися і, певно, зроблю куди краще за багатьох, що женяться на своїх ключницях і навіть часто на наймерзенніших істотах. Але мій подвиг буде некорисливий і, може, навіть великий. Я поверну світові най кращу його окрасу».
Склавши такий легковажний план, відчув він, що почервонів; він підійшов до дзеркала і злякався сам запалих щік та блідості свого обличчя. Старанно почав він чепуритися; вмився, пригладив волосся, надів новий фрак, франтівський жилет, накинув плащ і вийшов на вулицю. Він дихнув свіжим повітрям і відчув свіжість на серці, як одужуючий, що наважився вийти вперше після тяжкої хвороби. Серце його билося, коли він підходив до тієї вулиці, де нога його не була з часу фатальної зустрічі.
Довго він шукав дім; здавалося, пам’ять йоrо зрадила. Він двічі пройшов вулицею і не знав, коло якого спинитися. Нарешті один видався йому схожим. Він швидко збіг сходами, постукав у двері: двері розчинилися, і хто ж вийшов йому назустріч? Його ідеал, йо го таємничий образ, оригінал вимріяних картин, та, якою він жив, так жахливо, так страждально, так солодко жив. Вона сама стояла перед ним. Він затремтів; він ледве міг устояти на ногах од кволос ті, охоплений поривом радості. Вона стояла перед ним така ж пре красна, хоч очі її були заспані, хоч блідість закралась на обличчя її, вже не таке свіже, але вона все ще була прекрасна.
– А! – скрикнула вона, побачивши Піскарьова і протираючи очі свої. Тоді була вже друга година. – Чого ви втекли тоді від нас?
Він знеможений сів на стілець і дивився на неї.
– А я щойно прокинулась; мене привезли о сьомій годині ран ку. Я була зовсім п’яна, – додала вона з усмішкою.
О, краще б ти була німа і позбавлена зовсім мови, ніж говори ти такі речі! Вона раптом показала йому, як у панорамі, все життя своє. Проте, незважаючи на це, скріпившись серцем, наважився спробувати він, чи не вплине на неї його умовляння. Набравшись духу, він тремтячим і разом палким голосом почав змальовувати їй жахливе її становище. Вона слухала його з уважним виглядом і з тим почуттям подиву, яке ми виявляємо, коли бачимо щось не сподіване й чудне. Вона глянула, злегка всміхнувшись, на свою приятельку, яка сиділа в кутку і, покинувши вичищати гребінець, теж уважно слухала нового проповідника.
– Правда, я бідний, – сказав, нарешті, після довгого й повчаль ного умовляння Піскарьов, – але ми будемо працювати; ми по стараємося, одно з-перед одного, поліпшити наше життя. Немає нічого приємнішого, як завдячувати в усьому самому собі. Я буду сидіти за картинами, ти будеш, сидячи коло мене, надихати мою працю, вишивати або займатися іншим рукоділлям, – і ми ні в чо му не матимемо нужди.
– Як то можна! – перебила вона його з виразом якоїсь знева ги. – Я не праля й не швачка, щоб займатися роботою.
Боже! в цих словах відбилося все низьке, все нікчемне жит тя, – життя, сповнене марності й неробства, вірних супутників розпусти.
– Одружіться зі мною! – підхопила з зухвалим виглядом її приятелька, що досі мовчала в кутку. – Коли я буду дружиною, я сидітиму ось як!
При цьо вона зробила якусь дурну міну на жалюгідному об личчі своєму, якою дуже розсмішила красуню.
О, це вже занадто! цього несила стерпіти! Він кинувся геть, втративши почуття і думки. Розум його помутився: по-дурному, без мети, не бачачи нічого, не чуючи, не відчуваючи, блукав він цілий день. Ніхто не міг знати, ночував він де чи ні; тільки другого дня з якогось дурного інстинкту зайшов він на свою квартиру, блідий, з жахливим виглядом, з розпатланим волоссям, з ознаками божевілля на обличчі. Він замкнувся в своїй кімнаті і нікого не впускав, нічого не вимагав. Минуло чотири дні, і його замкнена кімната жодного разу не відчинялася; нарешті, минув тиждень, і кімната все так само була замкнена. Кинулись до дверей, почали кликати його, але відповіді ніякої не було; нарешті, виламали две рі і найшли бездиханний труп його з перерізаним горлом. Закри вавлена бритва валялася на підлозі. З судорожно розкинутих рук та страшно спотвореного вигляду можна було судити, що рука його схибила і він довго ще мучився, доки грішна душа його покину ла тіло.
Так загинув, жертва шаленої пристрасті, бідолашний Піска рьов, тихий, несміливий, скромний, по-дитячому простодушний, що носив у собі іскру таланту, який, може, з часом спалахнув би широко й яскраво. Ніхто не поплакав над ним; нікого не видно бу ло біля бездушного його трупа, крім звичайної фігури квартально го наглядача та байдужої міни міського лікаря. Труну його тихо, навіть без обрядів релігії, повезли на Охту; за нею йдучи, плакав сам тільки солдат-сторож і то через те, що випив зайвий штоф го рілки. Навіть поручик Пирогов не прийшов подивитися на труп нещасного бідака, якому за життя виявляв своє високе заступниц тво. А втім, йому було зовсім не до того: він був захоплений незви чайною пригодою. Але вернімось до нього.
Я не люблю трупів і покійників, і мені завжди неприємно, ко ли переходить мені дорогу довга похоронна процесія та інвалідний солдат, одягнений якимсь капуцином, нюхає лівою рукою тютюн, бо права зайнята факелом. Я завжди почуваю на душі прикрість, бачачи багатий катафалк і бархатну труну; але досада моя змішу ється зі смутком, коли я бачу, як ломовий візник тягне соснову, нічим не прикриту домовину бідака, і тільки якась одним одна старчиха, стрівшись на перехресті, плентається за нею, не маючи іншого діла.
Ми, здається, залишили поручика Пирогова на тому, що він розлучився з бідолашним Піскарьовим і подався за блондинкою. Ця блондинка була легковажним, досить цікавим створіннячком. Вона спинялася перед кожним магазином і задивлялася на вистав лені в вікнах пояси, косинки, сережки, рукавички та інші дрібнич ки, безперестанку вертілася, видивлялася на всі боки й озиралася назад. «Ти, голубко, моя!» – говорив із самовпевненістю Пирогов, продовжуючи своє переслідування й закутавши обличчя своє ко міром шинелі, щоб не стріти когось із знайомих. Але не зайве роз повісти читачам, хто такий був поручик Пирогов.
Та перше, ніж ми скажемо, хто такий був поручик Пирогов, не завадить дещо розповісти про те товариство, до якого належав Пи рогов. Є офіцери, що становлять у Петербурзі якийсь середній клас громадянства. На вечорі, на обіді в статського радника або в дійсного статського, що вислужив цей чин сорокалітніми трудами, ви завжди знайдете одного з них. Кілька блідих, зовсім безбарв них, як Петербург, дочок, з яких декотрі перестарілися, чайний столик, фортепіано, домашні танці – все це буває нероздільне зі світлим еполетом, що блищить при лампі між доброзвичайною блондинкою і чорним фраком братіка або домашнього знайомого. Цих холоднокровних дівчат надзвичайно важко розворушити й примусити сміятися; для цього треба великого хисту або, краще сказати, зовсім не мати ніякого хисту. Треба говорити так, щоб не було ні надто розумно, ні надто смішно, щоб у всьому був той дріб’язок, який полюбляють жінки. В цьому треба віддати належне означеним панам. Вони мають особливий дар змушувати сміятися і слухати цих безбарвнuх красунь. Вигуки, приглушувані сміхом:
«Ах, облиште! чи не сором вам так смішити!» – бувають їм часто найкращою нагородою. У вищому класі вони трапляються дуже рідко, вірніше, ніколи. Звідти вони цілком витіснені тим, що нази вають у цьому товаристві аристократами; проте їх вважають за вчених. і вихованих людей. Вони люблять поговорити про літературу; хвалять Булгаріна, Пушкіна і Греча і говорять з презирством та ущипливими дотепами про О.А. Орлова. Вони не пропускають жодної публічної лекції, будь вона про бухгалтерію чи навіть про лісівництво. В театрі, яка б не була п’єса, ви завжди знайдете од ного з них, хіба що гратимуть уже якихось «Філатою>, що надто об ражають їх перебірливий смак. В театрі вони беззмінно. Це найви гідніші люди для театральної дирекції. Вони особливо люблять у п’єсі гарні вірші, також люблять голосно викликати акторів, бага то хто з них, викладаючи в казенних закладах або готуючи в казен ні заклади, заводять собі, нарешті, кабріолет і пару коней. Тоді ко ло їх стає ширше: вони досягають, нарешті, того, що одружуються з купецькою дочкою, яка вміє грати на фортепіано, з сотнею тисяч або близько того готівки та купою бородатої рідні. Однак цієї честі вони не раніш можуть досягти, як дослужившись принаймні до полковницького чину. Бо руські борідки, дарма, що від них ще од гонить трохи капустою, ніяк не хочуть бачити дочок своїх ні за ким, крім генералів або принаймні полковників. Отакі головні ри си цього сорту молодих людей. Але поручик Пирогов мав силу та лантів, особисто йому належних. Він прекрасно декламував вірші з «Дмитрія Донського» та «Лихо з розуму», вмів особливо пускати з люльки дим кільцями так вдало, що відразу міг нанизати їх з де сяток одне на одне. Вмів дуже приємно розказувати анекдот про те, що гармата сама по собі, а єдиноріг сам по собі. А втім, воно й нелегко перелічити всі таланти, якими доля обдарувала Пирогова. Він любив поговорити про актрису й танцівницю, але вже не так різко, як звичай;но говорить про цей предмет молодий прапорщик.
Він був дуже задоволений своїм чином, який дістав недавно. І хоч іноді, лягаючи на диван, говорив: «Ох, ох! Суєта, все суєта! Що з того, що я поручик?» – та потай його дуже тішив цей новий титул; він у розмові часто намагався натякнути про нього наздогад, і од ного разу, коли зустрівся йому на вулиці якийсь писар, що здався йому неввічливим, він зараз же спинив його і небагатьма, але різ кими словами зауважив йому, що перед ним стояв поручик, а не якийсь інший офіцер. Тим красномовніше намагався він вислови ти це, що тоді проходили повз нього дві дуже непогані дами. Пи рогов взагалі мав пристрасть до всього витонченого й заохочував художника Піскарьова; а втім, це було, може, тому, що йому дуже хотілося бачити мужню фізіономію свою на портреті. Але годі про властивості Пирогова. Людина така дивна істота, що ніколи не можна злічити відразу всі її якості, і чим пильніше в неї вдивляєшся, тим більше з’являється нових особливостей, і опис їх був би не скінченний.
Отже, Пирогов не переставав переслідувати незнайому, раз у раз привертаючи її увагу запитаннями, на які вона відповідала різ ко, уривчасто і якимись невиразними звуками. Вони вийшли тем ними Казанськими ворітьми на Міщанську вулицю, вулицю тютю нових та роздрібних крамничок, німців-ремісників і чухонських німф. Блондинка бігла швидше і впурхнула в ворота одного досить забрудненого дому. Пирогов за нею. Вона збігла вузенькими темни ми східцями і увійшла в двері, в які теж сміливо пробрався Пиро гов. Він опинився у великій кімнаті з чорними стінами, з закуреною стелею. Купа залізних гвинтів, слюсарного інструменту, блискучих кофейників і свічників була на столі; підлога була засмічена мідни ми й залізними стружками. Пирогов зразу збагнув, що це була квар тира майстрового. Незнайома пурхнула далі в бічні двері. Він на хвилину було задумався, та, додержуючи руського правила, зважив ся іти вперед. Він увійшов до кімнати, зовсім не схожої на першу; вона була прибрана дуже охайно, показуючи, що хазяїн був німець. Він був вражений надзвичайно дивним видовищем.
Перед ним сидів Шиллер, не той Шиллер, що написав «Віль гельма Теля» та «історію Тридцятилітньої війни», а відомий Шил лер, бляшаних діл майстер з Міщанської вулиці. Коло Шиллера стояв Гофман, не письменник Гофман, а досить добрий швець з Офіцерської вулиці, великий приятель Шиллера. Шиллер був п’я ний і сидів на стільці, тупаючи ногою і щось із запалом говорячи. Все це ще не здивувало б Пирогова, але здивувало його надзвичай но дивне положення фігур. Шиллер сидів, виставивши свій досить товстий ніс і задерши голову, а Гофман тримав його за цей ніс дво ма пальцями й вертів лезом свого шевського ножа на самій його по верхні. Обидві особи розмовляли німецькою мовою, і тому поручик Пирогов, що знав по-німецьки тільки «rут моргею>, нічого не міг зрозуміти з усієї цієї історії. А втім, слова Шиллера означали таке:
– Я не хочу, мені не потрібен ніс! – говорив він, вимахуючи руками… – У мене на один ніс виходить три фунти тютюну на місяць. і я плачу в російський поганий магазин, бо німецький ма газин не держить російського тютюну, я плачу в російський пога ний магазин за кожен фунт по сорок копійок; це буде карбованець двадцять копійок – це буде чотирнадцять карбованців сорок ко пійок. Чуєш, друже мій Гофман? на один ніс чотирнадцять карбо ванців сорок копійок. Та у свята я нюхаю рапе, бо я не хочу нюхати в свята російський поганий тютюн. На рік я винюхую два фун ти раш.\ по два карбованці за фунт. Шість та чотирнадцять – два дцять карбованців сорок копійок на самий тютюн! Це розбій, я питаю тебе, мій друже Гофман, не так хіба? – Гофман, що й сам був п’яний, відповідав ствердно. – Двадцять карбованців сорок копійок! Я швабський німець; у мене є король у Німеччині. Я не хочу носа! Ріж мені носа! Ось мій ніс!
І коли б не раптова поява поручика Пирогова, то, без сумніву, Гофман відрізав би з доброго дива ніс Шиллерові, бо він так уже наставив ніж свій, немов хотів кроїти підошву.
Шиллерові було дуже прикро, що раптом незнайома, непроха на особа так не до речі йому перешкодила. Він, дарма що перебу вав у чарівному чаді пива й вина, відчув, що трохи непристойно в такому вигляді та при такому ділі бути в присутності стороннього спостерігача. Тим часом Пирогов злегка вклонився і з властивою йому приємністю сказав:
– Ви пробачте мені…
– Забирайся геть! – відповів протяжно Шиллер.
Це спантеличило поручика Пирогова. Таке поводження йому було зовсім нове. Легка усмішка, що було з’явилася на його облич чі, враз зникла. З почуттям ображеної гідності він сказав:
– Мені дивно, пане… ви, мабуть, не помітили… я офіцер…
– Що таке офіцер! Я – швабський німець. Мій сам (при цьому Шиллер ударив кулаком по столу) буде офіцер: півтора року юнкер, два роки поручик, і я завтра зараз офіцер. Але я не хочу служити. Я з офіцером зроблю таке: фу! – при цьому Шиллер під ставив долоню і хукнув на неї.
Поручик Пирогов побачив, що йому більше нічого не лишалося, як піти геть; однак.таке поводження, зовсім не відповідне його званню, йому було неприємне. Він кілька разів спинявся на схо дах, мовби бажаючи набратися духу й поміркувати про те, яким би способом дати відчути Шиллерові його грубіянство. Нарешті роз міркував, що Шиллерові можна вибачити, бо голова його була на повнена пивом; до того ж уявилася йому гарненька блондинка, і він вирішив забути це. Другого дня поручик Пирогов рано-вранці з’явився в майстерню бляшаних діл майстра. У передпокої зустріла його гарненька блондиночка й досить суворим голосом, який дуже пасував до її личка, запитала:
– Чого вам треба?
– А, здрастуйте, моя миленька! Ви мене не пізнали? хитрушеч– ка, які гарненькі оченята! – При цьому поручик Пирогов хотів дуже мило підняти пальцем її підборідця. Але блондинка злякано ойкнула й так само суворо спитала:
– Чого вам треба?
– Вас бачити, більш нічого мені не треба, – промовив пору– чик Пирогов, досить приємно посміхаючись і підступаючи ближ че; але, помітивши, що полохлива блондинка хотіла проскочити в двері, додав: – Мені треба, моя миленька, замовити шпори. Ви можете мені зробити шпори? хоч для того, щоб кохати вас, зовсім не потрібні шпори, а скоріше вуздечка. Які гарненькі ручки!
Поручик Пирогов завжди бував дуже люб’язний в таких при знаннях.
– Я зараз покличу мого чоловіка, – скрикнула німкеня й піш ла, і через кілька хвилин Пирогов побачив Шиллера, що виходив із заспаними очима і ледве прийшов до пам’яті після вчорашнього похмілля. Поглянувши на офіцера, він пригадав, як у невиразному сні, вчорашню пригоду. Він нічого не пам’ятав у такому вигляді, як було, але почував, що зробив якусь дурницю, і тому прийняв офіцера з дуже суворим виглядом.
– Я за шпори не можу взяти менше п’ятнадцяти карбован ців, – сказав він, бажаючи здихатися Пирогова, бо йому, як чес ному німцеві, дуже ніяково було дивитися на того, хто бачив його в непристойному вигляді. Шиллер любив пити зовсім без свідків, з двома-трьома приятелями, і замикався на цей час навіть від своїх робітників.
– Чому ж так дорого? – ласкаво сказав Пирогов.
– Німецька робота, – холоднокровно промовив Шиллер, по– гладжуючи підборідця. – Росіянин візьметься зробити за два кар бованці.
– Гаразд, щоб довести, що я вас люблю і бажаю з вами позна йомитися, я плачу п’ятнадцять карбованців.
Шиллер якусь хвилину міркував: йому, як чесному німцеві, стало трохи совісно. Бажаючи сам відвернути його від замовлення, він заявив, що раніш як за два тижні не може зробити. Та Пирогов без будь-якого сперечання висловив цілковиту згоду.
Німець замислився і почав міркувати про те, як би краще зро бити свою роботу, щоб вона справді коштувала п’ятнадцять карбо ванців. У цей час блондинка ввійшла до майстерні і почала пора тися на столі, заставленому кофейниками. Поручик скористався з задумливості Шиллера, підступив до неї й потис ручку, оголену аж до плеча. Це Шиллерові дуже не сподобалося.
– Мейн фрау! – закричав він.
– Вас волен зі дох? – одказала блондинка.
– Гензі на кухня!’ Блондинка пішла.
– Отже через два тижні? – сказав Пирогов.
– Так, через два тижні, – відповів роздумуючи Шиллер: – у мене тепер дуже багато роботи.
– До побачення! я до вас зайду.
– До побачення, – відповів Шиллер, замикаючи за ним двері. Поручик Пирогов вирішив не кидати своїх шукань, дарма що німкеня дала явного відкоша. Він не міг збагнути, щоб можна було йому чинити опір; тим більше, що люб’язність його і блискучий чин давали повне право на увагу. Треба, однак, сказати й те, що жінка Шиллера, при всій вродливості своїй, була дуже дурна. А втім дурість надає особливої привабливості гарненькій дружині. Принаймні я знаю багатьох чоловіків, які в захваті від дурості своїх жінок і вбачають у ній всі прикмети дитячої невинності. Краса творить справжні чудеса. Всі душевні вади красуні, замість того щоб викликати огиду, стають якось надзвичайно привабливі; са мий порок дихає в них привабливістю; але зникни вона – і жінці треба бути в двадцять разів розумнішою за чоловіка, щоб виклика ти до себе коли не любов, то принаймні пошану. Проте жінка Шиллера, при всій глупоті, була завжди вірна своєму обов’язку, і тому Пирогову досить важко було досягнути успіху в своєму сміливому намірі; але з перемогою над переш:шдами завжди поєд нується насолода, і блондинка ставала для нього привабливішою з кожним днем. Він почав досить часто довідуватися про шпори, так що Шиллерові це, нарешті, набридло. Він доклав усіх зусиль, щоб
закінчити швидше початі шпори; нарешті, шпори були готові.
– Ах, яка чудова робота! – закричав поручик Пирогов, поба чивши шпори. – Господи, як це хороше зроблено! У нашого гене рала нема таких шпор.
Почуття самовдоволення розійшлося по душі Шиллера. Очі його почали дивитися досить весело, і він зовсім примирився з Пироговим. «Російський офіцер – розумний чоловію>, – думав він сам собі.
– Так ви, виходить, можете зробити й оправу, наприклад, на кинджал або іншу річ?
– О, дуже можу, – сказав Шиллер з посмішкою.
– Так зробіть мені оправу на кинджал. Я вам принесу. У мене дуже хороший турецький кинджал, але мені хотілось би оправу на нього зробити іншу.
Шюшера це наче бомбою вдарило. Лоб його враз наморщився.
«Отакої!» – подумав він про себе, лаючи себе в душі за те, що на кликав сам роботу. Відмовлятися він вважав уже за нечесне, до то го ж російський офіцер похвалив його роботу. Він, трохи похитав ши головою, дав свою згоду; але поцілунок, що його, виходячи, Пирогов вліпив нахабно в самі губки гарненької блондинки, вкрай збентежив його.
Я вважаю не зайвим познайомити читача трохи ближче з Шиллером. Шиллер був справжній німець, в повному розумінні всього цього слова. Ще з двадцяти років, з тієї щасливої пори, коли росіянин живе абияк, уже Шиллер розміряв усе своє життя і ніякого, ні в якому разі, не робив винятку. Він вирішив устава ти о сьомій годині, обідати о другій, бути точним у всьому й бути п’яним щонеділі. Він поклав собі протягом десяти років збити капітал в п’ятдесят тисяч, і вже це було таке певне й неминуче, як доля, бо скоріше чиновник забуде навідатися в швейцарську свого начальника, аніж німець зважиться перемінити своє сло во. Ні в якому разі не збільшував він своїх витрат, і якщо ціна на картоплю надто зростала проти звичайної, він не додавав ні ко пійки, а тільки зменшував кількість, і хоч лишався іноді трохи голодний, та зрештою звикав до цього. Акуратність його дохо дила до того, що він поклав цілувати жінку свою на добу не біль ше як двічі, а щоб якось не поцілувати зайвий раз, він ніколи не клав перцю в свій суп більше як одну ложечку; а втім, по не ділях це правило не так суворо додержувалось, бо Шиллер випи вав тоді дві пляшки пива і одну пляшку тмінної горілки, яку, однак, він завжди лаяв. Пив він зовсім не так, як англієць, що зараз же по обіді замикає двері на гачок і нализується сам. На впаки, він, як німець, пив завжди натхненно, або з шевцем Гоф маном, або зі столяром Кунцом, теж німцем і великим п’яни цею. Такий був характер благородного Шиллера, який, нарешті, був поставлений у надзвичайно скрутне становище. Хоча він був флегматик і німець, однак вчинки Пирогова збудили в ньому щось схоже на ревнощі. Він ламав голову і не міг придумати, як йому спекатися цього російського офіцера. Тим часом Пирогов, курячи люльку в колі своїх товаришів, – бо так уже провидіння поробило, що де офіцери, там і люльки, – курячи люльку в колі своїх товаришів, натякав значуще і з приємною усмішкою про інтрижку з гарненькою німкенею, з якою, за його словами, він був уже зовсім близький і яку він насправді мало не втрачав уже надію прихилити до себе.
Одного дня походжав він по Міщанській, поглядаючи на дім, на якому красувалася вивіска Шиллера з кофейниками та самова рами; на превелику собі радість, побачив він голівку блондинки, що звісилася з вікна і розглядала перехожих. Він спинився, пома хав їй рукою і сказав: «Гут морген!» Блондинка вклонилася йому як знайомому.
– Що, ваш чоловік дома?
– Дома, – відповіла блондинка.
– А коли його не буває дома?
– Його неділями не буває дома, – сказала дурненька блон– динка.
«Це непогано, – подумав сам собі Пирогов, – з цього треба скористатись». і наступної неділі як сніг на голову з’явився перед блондинкою. Шиллера справді не було дома. Гарненька господи ня злякалась, але Пирогов тримався на цей раз досить обережно, обійшовся дуже шанобливо і, вклонившись, показав усю красу свого гнучкого перетягненого стану. Він дуже приємно й чемно жартував, але дурненька німкеня відповідала на все односкладови ми словами. Нарешті, зайшовши з усіх боків і бачачи, що нічим не може привернути її увагу, він запропонував їй танцювати. Німкеня згодилась відразу, бо німкені завжди охочі до танців. На це Пиро гов покладав великі надії: по-перше, це вже дало їй приємність, по-друге, це могло показати його торнюру та моторність, по-третє, в танцях найближче можна зійтися, обняти гарненьку німкеню і зробити початок·усьому: одно слово, він виводив з цього цілкови тий успіх. Він почав якийсь гавот, знаючи, що німкеням потрібна поступовість. Гарненька німкеня стала посеред кімнати і підняла прекрасну ніжку. Це положення так зачарувало Пирогова, що він кинувся її цілувати. Німкеня почала кричати і цим ще збільшила свою чарівність в очах Пирогова; він її засипав поцілунками. Аж раптом двері розчинилися, і ввійшов Шиллер з Гофманом і столя ром Кунцом. Усі ці поважні ремісники були п’яні як квачі.
Але хай читачі самі судять про гнів і обурення Шиллера.
– Грубіян! – закричав він у величезному обуренні, – як ти смієш цілувати мою жінку? Ти мерзотник, а не російський офіцер. Чорт забери, мій друже Гофман, я німець, а не російська свиня!
Гофман відповів ствердно.
– О, я не хочу мати роги! бери його, мій друже Гофман, за ко– мір, я не хочу, – вів він далі, сильно розмахуючи руками, причому обличчя його було схоже на червоне сукно його жилета. – Я вісім років живу в Петербурзі, у мене в Швабії мати моя, і дядько мій в Нюренбергу, я німець, а не рогата яловичина! геть з нього все, мій друже Гофман! держи його за рука й нога, камрад мій Кунц!
І німці схопили за руки й ноги Пирогова.
Даремно силкувався він одбиватися: ці три ремісники були найкремезніший народ з усіх петербурзьких німців і повелися з ним так брутально й нечемно, що, признаюся, я ніяк не доберу слів змалювати цю сумну подію.
Я певен, що Шиллер другого дня був у сильній пропасниці, що він тремтів, як лист, чекаючи щохвилини приходу поліції, що він бог знає чого не дав би, щоб усе учорашнє було вві сні. Та що вже було, того не можна змінити. Ніщо не могло зрівнятися з гнівом і обуренням Пирогова. Сама думка про таку жахливу образу дово дила його до шаленства. Сибір і канчуки він вважав за найменшу кару для Шиллера. Він летів додому, щоб, одягшись, звідти йти прямо до генерала; описати йому найразючішими фарбами беш кет німецьких ремісників. Він заодно хотів подати й писану скаргу до головного штабу. Якщо ж призначена кара буде незадовільна, тоді йти далі і далі до самого государя.
Та все це якось дивно скінчилося: по дорозі він зайшов у кон дитерську, з’їв два слойоні пиріжки, прочитав дещо з «Северной пчельІ» і вийшов уже не такий гнівний. До того ж досить при ємний прохолодний вечір заохотив його трохи пройтися Невським проспектом; на дев’яту годину він заспокоївся і визнав, що в не ділю негаразд турбувати генерала, до того ж він, без сумніву, кудись запрошений, і тому він подався на вечір до одного прави теля контрольної колегії, де зібралося дуже приємне товариство чиновників та офіцерів. Там з приємністю провів вечір і так пока зав себе в мазурці, що захопив не тільки дам, а й кавалерів.
«Дивно ведеться на світі нашому! – думав я, ідучи позавчора Невським проспектом і пригадавши собі ці дві події. – Як чудно, як незбагненно грається нами доля наша! Чи дістаємо ми коли небудь те, чого бажаємо? Чи досягаємо ми того, до– чого, здається, нарочито приготовані наші сили? Все відбувається навпаки. Тому доля дала найчудовіші коні, і він байдуже катається ними, зовсім не помічаючи їх краси, тоді як інший, якого серце горить коняр ською пристрастю, іде пішки і вдовольняється тільки тим, що поцмокує язиком, коли повз нього проводять рисака. Той має добрячого кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки ніяк не може пропустити; інший має рот завбільшки, як арка головного штабу, та ба! мусить вдовольнятися яким-небудь німецьким обідом з картоплі. Як дивно грається нами доля наша!»
Та найдивніші за все події, що трапляються на Невському про спекті. О, не вірте цьому Невському проспекту! Я завжди закутую ся щільніше плащем своїм, коли йду по ньому, і намагаюся зовсім не дивитися на зустрічні предмети. Все обман, все мрія, все не те, чим здається! Ви думаєте, що цей пан, який гуляє в чудово пошитому сюртучку, дуже багатий? Зовсім ні: він весь складається з свого сюртучка. Ви гадаєте, що ці два товстуни, спинившись проти церкви, що будується, розмовляють про архітектуру її? Зовсім ні: вони говорять про те, як дивно сіли дві ворони одна проти одної. Ви думаєте, що цей ентузіаст, який махає руками, роз повідає про те, як дружина його кинула з вікна кулькою в незна йомого йому зовсім офіцера? Зовсім ні, він говорить про Лафа йєта. Ви думаєте, що ці дами… але дамам найменше вірте. Менше задивляйтеся в вікна магазинів: дрібнички, в них виставлені, пре красні, та пахнуть страшенною кількістю асигнацій. Але крий вас Боже зазирати дамам під капелюшки! Хоч як майорітиме вдалині плащ красуні, я ні за що не піду за нею цікавості ради. Далі, Бога ради, далі від ліхтаря! і швидше, якомога швидше, проходьте мимо. То щастя ще, як відбудетесь тим, що він заляпає чепурний сюртук ваш смердючим своїм маслом. Та й крім ліхтаря, все дише обманом. Він бреше повсякчас, цей Невський проспект, а най більше тоді, коли ніч обважнілою масою впаде на нього і окрес лить білі та палеві стіни будинків, коли все місто перетвориться на грім та блиск, міріади карет сунуть з мостів, форейтори кричать і гасають на конях, і коли сам демон засвічує лампи для того тільки, щоб показати все не в справжньому вигляді.
Переклад за редакцією М. Лещенко
