Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше.
– Скільки тобі років? – питає Мишко.
– Дев’яносто п’ять. А тобі?
– А мені сто сорок. Знаєш, – каже Мишко, – раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.
– А я, – каже Стасик, – спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.
– А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, – каже Мишко.
– У! А я море міг переплисти!
– Подумаєш – море! Я океан перепливав!
– А я колись літати вмів!
– Ану, полети!
– Зараз не можу: розучився.
– А я одного разу купався в морі, – каже Мишко, – і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову – і відкусила.
– Брешеш!
– Ні, правда!
– Чому ж ти не вмер?
– А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.
– Без голови?
– Атож, без голови. Навіщо мені голова?
– Як же ти йшов без голови?
– Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна!
– Чому ж ти тепер з головою?
– Друга виросла.
“Ловко придумав!” – позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка.
– Ну, це що! – сказав він. – От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з’їв!
– Оце-то збрехав! – засміявся Мишко.
– Зовсім ні.
– Чому ж ти тепер живий?
– Та він же мене потім виплюнув.
Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
– Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні…
– Знаю, знаю! – загаласував Стасик. – Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
– Нічого схожого. Я не про це.
– Ну, гаразд. Бреши далі.
– От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою – рраз! – і зробив з нього млинець.
– Ха-ха-ха! Оце брехні!
– А от і не брехні!
– Як же ти міг розчавити автобус?
– Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.
– Ну, це не дивно, – сказав Стасик. – А я одного разу на Місяць літав.
– Овва, куди гайнув! – засміявся Мишко.
– Не віриш? Слово честі!
– На чому ж ти літав?
– На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!
– Що ж ти там на Місяці бачив?
– Ну, що… – зам’явся Стасик. – Що я там бачив? Нічого й не бачив.
– Ха-ха-ха! – засміявся Мишко. – А каже, на Місяць літав!
– Звичайно, літав.
– Чому ж нічого не бачив?
– А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…
– А-а, – протягнув Мишко. – Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти – уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:
– Ну й брешуть! І вам не соромно?
– А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, – сказав Стасик. – Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.
– Казки! – зневажливо чмихнув Ігор. – Знайшли роботу!
– А ти думаєш, легко вигадувати?
– Простісінько!
– Ну, вигадай що-небудь.
– Зараз… – сказав Ігор. – Будь ласка.
Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.
– Зараз, – повторив Ігор. – Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….
– Ну, що ти все “е” та “е”!
– Зараз! Дайте подумати.
– Ну, думай, думай!
– Е-е-е, – знову сказав Ігор і подивився на небо. – Зараз, зараз… е-е-е…
– Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав – простісінько!
– Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився.
– Ну й що ж ти тут вигадав? – запитав Стасик.
– Нічого. Як було, так і розповів.
– А казав, – вигадувати майстер!
– Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
– Яка користь?
– А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з’їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: “Хто варення з’їв?” Я кажу: “Іра”. Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.
– Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! – сказав Мишко.
– А тобі що?
– Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От!
– Самі ви брехуни!
– Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.
– Я й сам з вами не сидітиму.
Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
– Ходімо додому, – каже Мишко, – розріжемо, щоб було однаково.
– Ходімо.
На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
– Ти чого ревла? – питає Мишко.
– Мене мама гуляти не пускала.
– За що?
– За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з’їв, а на мене сказав.
– Звичайно, Ігор з’їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, – сказав Мишко.
– І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, – пообіцяв Стасик.
– А ви хіба самі не хочете?
– Не хочемо. Ми вже по десять порцій з’їли сьогодні, – сказав Стасик.
– Краще це морозиво на трьох розділімо, – запропонувала Іра.
– Правильно! – сказав Стасик. – А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з’їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
– Смачна річ! – сказав Мишко. – Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з’їв ціле відро морозива.
– Ну, ти вигадуєш усе! – засміялась Іра. – Хто тобі повірить, що ти відро морозива з’їв?
– Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…
