Записки божевільного (Микола Гоголь)

Жовтня З.

Сьогоднішнього дня трапилася надзвичайна пригода. Я встав уранці досить пізно, і коли Мавра принесла мені почищені чоботи, я спитав, котра година. Почувши, що вже давно вибило десяту, я по­ спішив скоріше одягrися. Правду кажучи, я б зовсім не пішов до де­ партаменту, знаючи заздалегідь, як кисло скривиться наш начальник відділу. Він давно вже мені каже: «Що це в тебе, братіку, в голові зав­ жди розгардіяш такий? Ти часом бігаєш, мов очманілий, справу іноді так переплутаєш, що й сам сатана не розбере, в титулі поставиш ма­ леньку літеру, не виставиш ні числа, ні номера». Проклята чапля! він, певне, заздрить, що я сиджу в директорському кабінеті та напра­ вляю пера для його превосходительства. Одно слово, я не пішов би до департаменту, коли б не мав надії побачитись із скарбником та якраз, може, випросити в того жида хоч що-небудь із платні наперед. От іще створіння! Щоб він тобі видав коли за місяць наперед гро­ ші – Боже ти мій Господи, та скоріше Страшний суд настане! Про­ си, хоч лусни, хоч у якій будь скруті – не дасть чортяка сивий. А на квартирі власна куховарка б’є його по щоках. Про це весь світ знає. Я не розумію, що за користь служити в департаменті. Ніякісіньких ре­ сурсів. От у губернському правлінні, гражданських та казенних пала­ тах зовсім інша річ: там, дивись, приткнувся котрийсь у самім куточ­ ку та й пописує. Фрачина на ньому паскудний, пика така, що плю­ нути хочеться, а глянь-но ти, яку він дачу наймає! Фарфорової золо­ ченої чашки і не неси до нього: «Це, – каже, – лікарський подару­ ною>; а йому давай пару рисаків, чи дрожку, чи бобра карбова1m;ів на триста. З вигляду такий тихенький, говорить так делікатно: «Позичте ножичка загострити перце», – а там обчистить так, що саму сорочку залишить на прохачеві. Правда, в нас зате служба благородна, чисто­ та така у всьому, якої довіку не бачити губернському правлінню: сто­ ли з червоного дерева, і всі начальники на ви. Так, правду кажучи, коли б не благородство служби, я б давно покинув департамент.

Я надів стару шинель і взяв зонтик, бо дощик так і лив. На ву­ лицях не було нікого; самі тільки баби, накрившись полами, та руські купці під зонтиками, та кучери попадалися мені на очі. З бла­ городних тільки наш брат чиновник плентався. Я побачив його на перехресті. Я, скоро побачив його, зараз сказав собі: «Еге! ні, голуб­ чику, ти не до департаменту йдеш, ти поспішаєш он за тією, що біжить попереду, і дивишся на її ніжки». Що то за бестія наш брат чиновник! Їй-богу, незгірше за якого офіцера: аби тільки пройшла яка-небудь в капелюшку, зачепить безпремінно. Коли я думав про це, побачив, як під’їхала карета до крамниці, повз яку я проходив. Я зараз упізнав її: це була карета нашого директора. «Але ж йому нема за чим до крамниці, – я подумав, – певне, це його дочка». Я притулився до стіни. Лакей розчинив дверцята, і вона випурхнула з карети, мов пташечка. Як поглянула вона праворуч та.ліворуч, як мелькнула своїми бровами та очима… (Боже ти мій Господи! про­ пав я, пропав та й годі. і чого їй виїжджати в такий дощ. От і кажи тепер, що жінки не такі вже й охочі до всього того шмаття. Вона не впізнала мене, та я й сам навмисне намагався закутатись якомога більше; бо на мені була шинель дуже заяложена та ще й старого фасону. Тепер плащі носять з довгими комірами, а на мені були коротенькі один поверх другого; та й сукно зовсім не дегатирова­ не. Собача її, не встигши проскочити в двері крамниці, залиши­ лось на вулиці. Я знаю це собача. Звуть його: Меджі. Не встиг я пробути хвилини, .як раптом чую тихенький голосок: «Здорова будь, Меджі!» От тобі й на! хто це говорить? Я розглянувся і поба­ чив двох дам, що йшли під зонтиком: одну стареньку, другу моло­ деньку; та вони вже пройшли, а біля мене знову пролунало: «Гріх тобі, Меджі!» Що за біс! я побачив, що Меджі обнюхується з соба­ чам, яке йшло за дамами. «Еге! – сказав я сам до себе, – та чи я, бува, не п’яний! Тільки ж це, здається, зо мною рідко трапляєть­ ся». – «Ні, Фідель, ти даремне думаєш, – я бачив сам, що прока­зала Меджі, – я була, гав! гав! я була, гав, гав, гав! дуже хвора». А” ти ж собача! Признатися, я дуже здивувався, почувши людську від неї мову. Але потім, коли я розміркував усе це до ладу, то зараз і перестав дивуватися. Справді, на світі вже було безліч отаких при­ кладів. Кажуть, у Англії випливла риба, яка сказала двоє слів та­ кою чудною мовою, що вчені вже три роки стараються визначити і ще й досі нічого не відкрили. Читав я також у газетах, як дві коро­ ви зайшли до крамниці й сказали дати собі фунт чаю. Але призна­ тися, я далеко більше здивувався, коли Меджі сказала: «Я писала до тебе, Фідель; видно, Полкан не приніс листа мого!» Та щоб я й платні не одержав! Я ще не чував, одколи живу, щоб собака та міг писати. Правильно писати може тільки дворянин. Щоправда, де­ які й купчики-конторники і навіть кріпосний люд пописують іно­ ді; але писання їхнє здебільшого механічне: ні тобі коми, ні крап­ ки, ні стилю.

Це мене здивувало. Правду кажучи, з недавнього часу я почи­ наю іноді чути і бачити таке, чого ніхто ще не чув і не бачив.

«Піду-но я, – сказав я сам до себе, – за цим собачам і дізнаю­ ся, що воно і що таке в нього на думці».

Я розгорнув свій зонтик і рушив за двома дамами. Перейшли на Горохову, повернули на Міщанську, звідти на Столярну, наре­ шті до Кокушкиного мосту і спинились перед великим будинком.

«Цей будинок мені по знаку, – сказав я сам до себе. – Це будинок Звєркова». Ото махина! Якого тільки люду тут не мешкає: скільки куховарок, скільки поляків! а нашого брата, чиновників, як собак, один на одному сидить. Там є і в мене один приятель, який гарно на трубі грає. Дами піднялись на п’ятий поверх. «Добре, – поду­ мав я, – тепер не піду, а запам’ятаю місце, і при першій нагоді скористуюсь доконче».

Жовтня 4.

Сьогодні середа, і тому я був у нашого начальника в кабінеті. Я навмисне прийшов раніше і, засівши, загострив усі пера. Наш ди­ ректор, мабуть, дуже розумна людина. Весь кабінет його заставле­ ний шафами з книгами. Я читав назви деяких: усе вченість, така вченість, що наш брат і не підступайся: все чи по-французькому, чи по-німецькому. А глянути йому в обличчя: ух, яка поважність сяє в очах! Я ще ніколи не чув, щоб він сказав зайве слово. Тільки хіба як подаси папери, запитає: «Як там надворі?» – «Вогко, ваше превосходительство!» Еге, не те що наш брат! Державна людина. Помічаю я, однак, що він мене особливо любить. Коли б то й доч­ка… ех, канальство!.. Нічого, нічого, мовчу! Читав «Пчелку». І дур­ні ж оті французи! Ну, чого вони хочуть? От взяв би, їй-богу, їх усіх та й одшмагав різками! Там же читав дуже приємне змалюван­ ня балу, описане курським поміщиком. Курські поміщики хороше пишуть. Після цього помітив я, що вже вибило пів на першу, а наш не виходив із своєї опочивальні. Та близько половини другої сталась подія, що її жодне перо не опише. Відчинились двері, я ду­ мав, що директор, і скочив зі стільця з паперами; але це була вона, вона сама! Святителі, як вона була одягнена! плаття на ній було біле, мов той лебідь: ух, яке пишне! а як глянула: сонце, їй-богу, сонце! Вона вклонилась і сказала: «Паші тут не було?» Ай, ай, ай! що за голос! Канарка, далебі, канарка! «Ваше превосходитель­ ство, – хотів я було сказати, – не веліть карати, а коли вже маєте скарати, то скарайте своєю генеральською ручкою». Та, чорт заби­ рай, якось язик не повернувся, і я сказав тільки: «Ні». Вона гляну­ ла на мене, на книги і впустила хусточку. Я кинувся чимдуж, по­ слизнувся на проклятому паркеті і трохи-трохи не розквасив носа, проте вдержався і дістав хусточку. Святі, що за хусточка! тонесенька, батистова – амбра, справжня тобі амбра! так і дихнуло від неї гене­ ральством. Вона подякувала і злегенька всміхнулась, так що медові її вуста майже не зворухнулись, і після цього вийшла. Я ще годину си­ дів, аж раптом прийшов лакей і сказав: «ідіть, Оксентію івановичу, додому, пан уже поїхав з дому». Я терпіти не можу лакейського код­ ла: завжди розляжеться в прихожій і хоч би головою завдав собі кло­ поту кивнути! Цього ще мало: одного разу одна з цих бестій додума­ лась, не встаючи з місця, почастувати мене табакою. Та чи знаєш ти, дурне бидло, що я чиновник, я благородного походження! Взяв я, одначе, капелюх і сам надів на себе шинель, бо це панство ніколи не подасть, та й вийшов. Вдома здебільшого лежав на ліжку. Потім спи­ сав дуже гарні віршики: «Душечки я мить не бачив, Думав, рік не зу­ стрічав; Певне, Бог оце призначив, Так собі я сам сказав». Пушкіно­ ве, певне, писання. Надвечір, закутавшись шинеллю, ходив до під’їз­ ду її превосходительства і чекав довго, чи не вийде сісти в карету, щоб поглянути ще разок, – та ні, не виходила.

Листопада 6.

Розлютувався я на начальника відділу. Коли я прийшов до де­ партаменту, він підкликав мене до себе і почав м ні казати так:

«Ну, скажи, на ласку, що ти робиш?» – «Як то що? Я нічого не роблю», – відказав я. – «Ну, подумай добре! та тобі ж більше як сорок літ – час би до розуму дійти. Що ти уявляєш собі? Ти дума­ єш, я не знаю всіх твоїх витівок? Ти ж залицяєшся до директорової дочки! Ну, глянь на себе, подумай тільки, що ти таке? ти ж нуль, та й годі. В тебе ж і шеляга нема за душею. Глянь хоч у дзеркало на своє обличчя, куди тобі думати про таке!» Чорт забирай, що в ньо­ го обличчя скидається трохи на аптекарську пляшечку та на голові кущик волосся, закручений чубчиком, що дере він її догори та примащує якоюсь там розеткою, то вже думає, що йому тільки все дозволено. Розумію, розумію, чого він злиться на мене! Його зазд­ рість бере; він побачив, можливо, переважно мені приділювані ознаки прихильності. Та я плюю на нього! Велика цяця надвірний радник! привісив золотого ланцюжка до годинника, замовляє чо­ боти по тридцять карбованців – та чорти б його побрали! Хіба я з яких-небудь різночинців, із кравців, з унтер-офіцерських дітей? Я дворянин. Що ж, і я можу дослужитися. Мені ще сорок два ро­ ки – час такий, коли по-справжньому тільки починається служ­ ба. Зачекай-но, друже! будемо й ми полковником, а може, як Бог дасть, і чим-небудь і значнішим. Заведемо й ми собі репутацію ще й кращу, як у тебе. Що ж це ти вбив собі в голову, ніби, крім тебе, зовсім уже й немає порядної людини. Дай-но мені ручевсь­ кого фрака, пошитого по моді, та нехай би я вив’язав собі такого, як ти, галстука, – ти не годен тоді й в слід мені ступити. Достат– ків нема – от біда!

Листопада 8.

Був у театрі. Грали руського дурня Філатку. Дуже сміявся. Був ще якийсь водевіль з кумедними віршиками про стряпчих, особ­ ливо про одного колезького реєстратора, дуже вільно написані, так що я дивувався, як пропустила цензура, а про купців прямо ка­ жуть, що вони обманюють народ і що синки їхні бешкетують та лізуть у дворяни. Про журналістів теж дуже кумедний куплет: що вони люблять усе лаяти і що автор просить у публіки захисту. Дуже забавні п’єси пишуть тепер сочинителі. Я люблю бувати в театрі. Аби тільки копійка завелася в кишені – ніяк не втерпиш, щоб не піти. А от із нашого брата чиновників є такі свині: нізащо не піде, мужик, до театру; хіба даси йому квиток даром. Співала одна співачка дуже гарно. Я згадав про ту… ех, канальство!.. нічого, нічого… мовчу.

Листопада 9.

О восьмій годині вирушив до департаменту. Начальник відділу удав, ніби він не помітив мого приходу. Я теж із свого боку, – ніби нічого поміж нами і не було. Переглядав та звіряв папери. Вийшов о четвертій годині. Проходив повз директорову квартиру, але ніко­ го не було видно. По обіді здебільшого лежав на ліжку.

Листопада 11.

Сьогодні сидів у кабінеті нашого директора, загострив для нього двадцять три пера і для її, ой! ой!.. для її превосходительства четверо пер. Він дуже любить, щоб стояло багато пер. У! мудра десь-то голова! Усе мовчить, а в голові, я думаю, все розмірковує. Хотілося б мені знати, про що він найбільше думає; що там сну­ ється в тій голові. Хотів би я придивитись ближче до життя того панства, до всіх отих еківоків та придворних штук, як вони, що во­ ни роблять у своєму колі – от про що хотів би я дізнатись! Я кілька разів думав почати розмову з його превосходительством, тільки, чорт забери, ніяк не слухається язик: скажеш тільки холодно чи тепло надворі, а більше нізащо нічого не вимовиш. Хотів би я за­ глянути до вітальні, куди бачиш тільки іноді розчинені двері, за вітальнею ще в одну кімнату. Ех, як там пишно прибрано! Які дзеркала та фарфори. Хотілось би заглянути туди, на ту половину, де її превосходительство, – от куди б мені хотілось! до будуару, як то там стоять усі ці баночки, пляшечки, квіти такі, що й дихнути на них страшно, як лежить там розкидане вбрання її, більше схоже на повітря, аніж на вбрання. Хотілось би заглянути в опочиваль­ ню… там, я думаю, дива, там, я думаю, рай, якого й на небесах не­ має. Глянути б на той стільчик, що на нього ставить вона, встаючи з постелі, свою ніжку, як надівається на ту ніжку біла, мов сніг, панчішка… ай! ай! ай! нічого… нічого… мовчу.

Сьогодні, одначе, мене ніби світлом осіяло: я згадав про роз­ мову двох собачат, яку чув на Невському проспекті. «Добре, – по­ думав я сам собі, – я тепер про все дізнаюсь. Треба захопити лис­ тування, що його вели поміж собою ті паскудні собачата. Звідти я, певне, про дещо довідаюся». Правду кажучи, я навіть одного разу був підкликав до себе Меджі і сказав: «Слухай-но, Меджі, от ми тепер самі, я, коли хочеш, і двері замкну, отже, ніхто нас не буде бачити, розкажи мені все, що ти знаєш про панночку, що вона, і як? Я забожуся перед тобою, що нікому не розповім». Та хитре со­ бача підібгало під себе хвоста, скоцюрбилось удвоє і вийшло тихе­ сенько в двері, мовби нічого не чуло. Я давно мав підозру, що со­ бака далеко розумніший за людину; я був навіть певний, що він може говорити, та що є в ньому тільки якась упертість. Він чудо­ вий політик: все помічає, кожен людський крок. Ні, що б там не було, я взавтра ж вирушаю у дім Звєркова, допитаю Фідель і, коли пощастить, перехоплю всі листи, які писала до неї Меджі.

Листопада 12.

О другій годині після півдня вирушив, маючи на меті доконче побачити Фідель та допитати її. Я не терплю капусти, якою так і тхне зі всіх роздрібних крамниць на Міщанській; до того ж з-під воріт кожного дому несе таким пеклом, що я, затуливши носа, біг навзаводи. Та й негідні ремісники напускають із своїх майстерень стільки кіптяви та диму, що благородній людині нема ніякої змоги тут проходжатися. Коли я вибрався на шостий поверх і задзвонив у дзвіночок, вийшла дівчина, не зовсім погана з себе, трохи у ласто­ винні. Я впізнав її. То була та сама, що йшла разом із старенькою. Вона трошки зашарілася, і я зразу зметикував: тобі, голубонько, заміж хочеться. «Чого вам треба?» – сказала вона. «Мені треба по­ говорити з вашим собачам». Дівчина була дурна! я зразу побачив, що дурна! Собача підбігло на той час, гавкаючи; я хотів його вхо­ пити, та паскудне трохи не вхопило мене зубами за ніс. Я побачив, проте, в кутку його козуб. Е, цього-от мені й треба! Я підійшов до нього, перетрусив солому в дерев’яній коробці і, на превелику ра­ дість собі, дістав невеличкий жмут маленьких папірців. Паскудне собача, побачивши таке, спершу вкусило мене за литку, а тоді, як донюхалось, що я забрав папери, почало вищати та лащитись, але я сказав: «Ні, голубонько, прощавай!» – і кинувся навтікача. Дів­ чина, мабуть, подумала, що я божевільний, бо злякалася страшен­ но. Прийшовши додому, я хотів був зразу взятися до роботи і роз­ сортувати ті листи, бо при свічках трохи недобачаю. Але Мавра за­ ходилася мити підлогу. Ці дурні чухонки завжди не до речі охайні.

І через те я пішов проходитись та обмірковувати цю подію. Аж те­пер дізнаюсь я нарешті про всі діла, помисли, всі ті пружини і дій­ ду, нарешті, до всього. Ці листи все мені відкриють. Собаки народ розумний, вони знають усі політичні взаємини і через те буде там, певне, все: портрет та всі діла цього мужа. Буде там що-небудь і про ту, яка… нічого, мовчу! Надве ір я прийшов додому. Здебіль­ шого лежав на ліжку.

Листопада 13.

Ану, поглянемо: писання досить чітке. Однак у почерку все ж є ніби щось собаче. Прочитаємо:

Люба Фідель! я все не можу звикнути до твого міщанського ймення. Ніби вже не могли назвати тебе краще? Фідель, Роза – який пошлий тон, одначе все це дрібниці. Я дуже рада, що ми надумались писати одна до одної.

Листа писано дуже правильно. Пунктуація і навіть буква ‘h скрізь на своєму місці. Та так просто не напише й наш начальник відцілу, хоч він і хвалиться, ніби десь-то вчився в університеті. Глянемо далі:

Мені здається, що ділитися своїми думками, почуттями, враженнями з другим, це одне з найбільших благ у світі.

Гм! думку цю запозичено з одного твору, перекладеного з німецької. Не пригадую, як зветься.

Кажу це я з досвіду, хоч по світу і не бігала далі, як до брами нашого буди­ нку. Хто ж бо знає-в житті стільки втіхи, як я? Панночка моя, на яку паші каже Софі, любить мене, як душу.

Ай! ай!.. нічого, нічого. Мовчу!

Папа теж дуже пестять. Я п’ю чай та кофе з вершками. Ах, ma chere1, я му­ шу тобі сказати, що зовсім не бачу задоволення у великих, обгризених кістках, що їх жере на кухні наш Полкан. Кістки добрі тільки з дичини, та й то лише тоді, коли ніхто не висмоктав з них мозку. Дуже добре змішати кілька соусів докупи, але щоб без каперсів та без зелені; але не знаю я гіршої звички, як да­ вати собакам виліплені з хліба кульки. Сидить собі за столом якийсь пан, що тримав у своїх руках усякі гидоти, почне м’яти тими руками хліб, підкличе те­ бе і ткне тобі в зуби кульку. Одмовитись якось незвичайно, ну й їси; з огидою, а їси…

Чорт знає, що таке! Яка нісенітниця! Не було ніби чогось кра­ щого, про що написати. Подивимось на другій сторінці. Чи не бу­ де чого цікавішого.

Я дуже охоче сповіщатиму тобі про всі, що в нас трапляються, події. Я вже тобі дещо казала про найстаршого пана, якого Софі називає папа. Це дуже чу­ дна людина.

Ага! ось нарешті! Так, я знав: у них політичний погляд на всі речі. Побачимо, що паші:

…дуже чудна людина. Він здебільшого мовчить. Говорить дуже рідко; але тиждень тому все говорив сам із собою: «Дадуть чи не дадуть?» Візьме в одну руку папірця, другу стисне порожню та й говорить: «Дадуть чи не дадуть?» Раз якось він звернувся і до мене з запитанням: «Як на твою думку, Меджі? дадуть чи не дадуть?» Я нічогісінько не могла зрозуміти, понюхала його чобота й піш­ ла собі геть. Потім, ша chere, так за тиждень, папа прийшов радий-радісінь­ кий. Цілий ранок ходили до нього пани в мундирах і з чимось поздоровляли. За столом папа був такий веселий, як іще ніколи я не бачила, розповідав анек­ доти, а по обіді підняв мене до своєї шиї й сказав: «А глянь, Меджі, що воно таке». Я побачила якусь стрічечку. Я нюхала її, та не знайшла ніякого аромату; нарешті потихеньку лизнула: солонувате трошки.

Гм! Це собача, здається мені, занадто вже… щоб не одшмагали його часом! А! то він честолюбець! Це треба взяти до уваги.

Прощай! ma chere! я біжу і таке інше… і таке інше… Взавтра закінчу листа.

Ну, здорова будь! я тепер знову з тобою. Сьогодні панночка моя Софі…

А! ну, побачимо, що Софі. Ех, канальство!.. Нічого, нічого… читаємо далі.

…панночка моя Софі надзвичайно метушилася. Вона збиралася на бал, і я зраділа, що коли її не буде, зможу писати до тебе.·Моя Софі завжди надзви­ чайно радо їде на бал, хоч одягаючись завжди майже сердиться. Ніяк не розу­ мію, ma chere, приємності їхати на бал. Софі приїжджає з балу додому о шос­ тій годині ранку, і я майже завжди догадуюсь, бачачи її такою блідою та охля­ лою, що їй, бідолашній, не давали там їсти. Я, правду кажучи, ніколи не могла б отак жити. Коли б мені не давали соусу з рябчиком, чи печені з курячих кри­ лець, то… я й не знаю, що б зо мною було. Добрий також соус із кашкою. А морква чи ріпа, чи там артишоки ніколи не будуть добрі.

Надзвичайно нерівний стиль. Зразу видно, що не людина пи­ сала. Почне так, як слід, а скінчить собачиною.. Заглянемо ще в одну писульку. Довгенька щось. Гм! і числа не проставлено.

Ах! люба, яке відчутне наближення весни. Серце моє б’ється, ніби все сподівається чогось. У вухах шумить безперестанку. Так що я часто, піднявши ніжку, стою кілька хвилин, прислухаючись до дверей. Я тобі признаюсь, що в мене багато куртизанів. Я часто, сидячи на вікні, розглядаю їх. Ах, коли б ти знала, які поміж них є потвори! Який-небудь незграбний дворняга, дурний страшенно, з лиця видно, що дурний, іде поважно вулицею і уявляє, що він превельможна особа, думає, що так на нього й задивляться всі. Аж ніяк. Я на­ віть і уваги не звернула, так, ніби й не бачила його. А який страшний дога зу­ пиняється в мене перед вікном! Коли б він став на задні лапи, чого він, нече­ ма, певно, й не вміє, то був би він на цілу голову вищий за паші моєї Софі, який теж досить високий на зріст і товстий із себе. Цей дурень нахаба, мабуть, престрашенний. Я погарчала на нього, а йому й байдужісінько. Хоч би скри­ вився! висолопив свого язика, розвісив величезні вуха та й дивиться у вік­ но – такий мужик! Але невже ти думаєш, ma chere, що серце моє байдуже до всіх упадань, – ой, ні… Коли б ти бачила’ одного кавалера, що перелазить че­ рез паркан сусіднього дому, Трезора на ймення. Ах, ma chere, яка у нього мор­ дочка!

Тьху, к чорту!.. Яке паскудство!.. і як то можна наповнювати листи отакими дурницями. Мені давайте людину! Я хочу бачити людину; я вимагаю поживи тієї, яка живила б та втішала мою ду­ шу; а замість того отакі тобі теревені… Перегорнемо через сто­ рінку, чи не буде краще:

…Софі сиділа за столиком і щось шила. Я дивилась у вікно, бо я люблю розглядати перехожих. Але раптом увійшов лакей і сказав: «Теплов!,> –

«Проси!» – крикнула Софі й кинулась обнімати мене. «Ах, Меджі, Меджі! Коли б ти знала, хто це: брюнет, камер-юнкер, а очі які! чорні та ясні, мов. огонь,>. і Софі побігла до себе. За хвилину·увійшов молодий камер-юнкер, з чорними бакенбардами, підійшов до дзеркала, поправив зачіску і оглянувся по кімнаті. Я погарчала і сіла на своє місце. Софі незабаром вийшла і весело вклонилась на його шаркання; я ж собі так, ніби нічого й не помічаю, все ди­ вилася у вікно, голову, одначе, нахилила трохи набік і намагалася почути, про що вони говорять. Ах, ma chere, про які дурниці вони говорили. Вони гово­ рили про те, як о.цна дама, танцюючи, замість одного коліна та зробила якесь інше; також, що якийсь там Бобов дуже скидався у своєму жабо на лелеку і трохи був не впав; що якась там Лідіна уявляє, ніби в неї голубі очі, а тим­ часом вони в неї зелені, – і таке інше. Куди там, подумала я сама до себе: коли порівняти камер-юнкера з Трезором! Небо! яка різниця! У камер-юнкера, по­ перше, зовсім гладеньке, широке обличчя, а навкруги бакенбарди, ніби він обв’язав його чорною хусткою; а в Трезора мордочка тонесенька, і на самому лобі біла лисинка. Талію у Трезора не можна й порівняти з камер-юнкер­ ською. А очі, манери, звички зовсім не ті. О, яка різниця! Я не знаю, чим він їй так сподобався. Чого вона від нього в такому захваті?..

Мені самому здається, що тут щось воно не так. Не може того бути, щоб її міг так причарувати камер-юнкер. Подивимось далі:

Мені здається, коли подобається камер-юнкер, то незабаром подобатиметь­ ся і той самий чиновник, що сидить у папа в кабінеті. Ах, ma chere, якби ти знала, що це за потвора! Справжня черепаха в мішку…

Що ж би то був за чиновник?..

Прізвище в нього пречудне. Він завжди сидить та гострить пера. Волосся в нього на голові дуже схоже на сіно. Паші часом посилає його замість слуги…

Мені здається, що це паскудне собача натякає на мене. Де ж у мене волосся неначе сіно?

Софі ніяк не може втриматись від сміху, коли дивиться на нього.

Брешеш ти, кляте собача! Який паскудний язик! Ніби я не знаю, що все те робить заздрість. Ніби я не знаю, чиї тут штуки. Це штуки начальника відділу. Заклявся ж чоловік на смерть ворогу­ вати – і от шкодить та й шкодить, на кожному кроці шкодить. По­ дивлюсь одначе ще на один лист. Там, може, справа сама якось розкриється.

Ма chere Фідель, ти даруй мені, що я так давно не писала. Я сп’яніла була від щастя вкрай. Правду щиру сказав якийсь-то письменник, що кохання є друге життя. До того ж у нас в домі тепер великі зміни. Камер-юнкер тепер у нас щодня. Софі закохалася в нього до нестями. Папа дуже веселий. Я навіть чула від нашого Григорія, який замітає підлогу і майже завжди говорить сам із собою, ніби незабаром має бути весілля; бо папа доконче хоче бачити Софі чи за генералом, чи за камер-юнкером, чи за військовим полковником.

Чорт забери! я не можу більше читати… Все або камер-юнкер, або генерал. Все, що є кращого на світі, все дістається або камер­ юнкерам, або генералам. Найдеш собі бідне багатство, думаєш рукою його досяпи – зірве поперед тебе камер-юнкер або генерал. Чорт забери! Хотів би я сам зробитись генералом, не для того, щоб одружитися і таке інше. Ні, хотів би бути генералом для того тіль­ ки, щоб побачити, як вони будуть упадати і робити всі ці різні при­ дворні штуки та еківоки, а тоді сказати їм, що я плюю на вас обох. Чорт забирай! Прикро! Я на клапті порвав дурного листа того со­ бачати.

Грудня З.

Не може того бути. Брехня! Не бути весіллю! Що з того, що він камер-юнкер. Адже це один тільки титул; не яка-небудь річ види­ ма, яку б можна було взяти в руки. Адже з того, що камер-юнкер, не проріжеться третє око в лобі. Адже ж у нього ніс не з золота зроблений, а так само, як і в мене, як і в кожного; адже він ним нюхає, а не їсть, чхає, а не кашляє. Я вже кілька разів хотів зрозу­ міти, через що виникає вся ця нерівність. Через що я титулярний радник і з якої речі я титулярний радник? Може, я граф який­ небудь, чи генерал, а тільки так здається, що я титулярний рад­ ник? Може, й сам я не знаю, хто я такий. Адже скільки прикладів у історії: який-небудь простий, не кажу вже дворянин, а просто який-небудь міщанин або навіть селянин – і раптом виявляється, що він який-небудь вельможа, а іноді навіть і государ. Коли в му­ жика та виходить часом таке, то що ж із дворянина може вийти? Входжу я раптом, скажімо, у генеральському мундирі: у мене і на правому плечі еполета і на лівому плечі еполета, через плече голу­ ба стрічка – що? якої тоді заспіває красуня моя? що то казатиме й сам паші, директор наш? О, це великий честолюбець! Це масон, доконче масон, хоч він і прикидається таким та ота м, та я зразу помітив, що він масон: він коли подає кому руку, то висовує тіль­ ки два пальці. Та хіба мене не можуть от зараз-таки настановити за генерал-губернатора, чи за інтенданта, чи за когось там ще іншо­ го? Хотів би я знати, чому я титулярний радник? Чому саме титу­ лярний радник?

Грудня 5.

Я сьогодні цілий ранок читав газети. Дивні діла робляться в іспанії. Я навіть не міг до ладу розібрати їх. Пишуть, що престол скасовано і що тепер чини в скрутному становищі щодо обрання наслідника, і з того виникають заколоти. Мені здається те надзви­ чайно дивним. Як же може бути скасований престол? Якась, кажуть, дона має зійти·на престол. Не може зійти дона на престол. Ніяк не може. На престолі повинен буги король. Та, кажуть, немає короля, – не може того статись, щоб не було короля. Дер­ жава не може бути без короля. Король є, та тільки про нього не знають. Він, може статись, там-таки й перебуває, тільки через якісь причини фамільні, чи через страхання від сусідніх держав, як-от: Франції та інших земель, мусить ховатись, або є ще тому інші які причини.

Грудня 8.

Я вже зовсім хотів був іти до департаменту, але різні причини та міркування мене затримали. Все не могли вийти мені з голови іспанські діла. Як же то може буrи, щоб дона та зробилась короле­ вою? Не дозволять цього. і найперша Англія не дозволить. Та ще до того й справи політичні всієї Європи: австрійський імператор, наш государ… Правду кажучи, всі ці події так мене приголом­ шили, так вразили, що я ніяк не міг взятись за що-небудь цілий день. Мавра закидала мені, що я за столом був надзвичайно не­ уважний. і справді, я дві тарілки, здається, від неуважності кинув на підлогу, які й порозбивалися на місці. По обіді ходив”під гори. Нічого повчального не мав з того. Здебільшого лежав на ліжку і міркував про іспанські справи.

Рік 2000 квітня 43 числа.

Сьогоднішній день – є днем превеликого торжества! В іспанії є король. Він знайшовся. Цей король я. Саме тільки сьогодні про це дізнався я. Правду кажучи, мене раптом наче блискавка осіяла. Я не розумію, як я міг думати та уявляти собі, що я титулярний радник. Як могла мені спасти на думку така нісенітниця? Ще добре, що ніхто не догадався тоді засадити мене до божевільні. Тепер мені все зрозуміло. Тепер я бачу все, мов на долоні. А раніше, я не розумію, раніше все передо мною було немов туманом повите. і все це буває, думаю, від того, що люди уявляють собі, нібито мозок людський міститься в голові; зовсім ні: його приносить вітер від Каспійського моря. Спершу я об’явив Маврі, хто я. Коли вона почула, що перед нею іспанський король, то сплеснула в долоні й трохи не померла від ляку. Вона, дурна, ще ніколи не бачила іспанського короля. Я, одначе, намагався її. заспокоїти і милостивими словами намагався їй довести ласкаву прихильність, сказавши, що я зовсім не гніваюсь за те, що вона мені іноді погано чистила чоботи. Це ж простий люд.

З ними не можна говорити про високі матерії. Вона злякалася тому, що певна, ніби всі королі в іспанії схожі на Філіппа П. Але я роз­ тлумачив їй, що між мною та Філіппом немає ніякої подібності і що в мене немає жодного капуцина. До департаменту не ходив. Чорт з ним! Ні, голубчики, тепер не заманите мене; не переписуватиму я тепер паскудних паперів ваших!

Мартобря 86 числа. Поміж днем та ніччю.

Сьогодні приходив наш екзекутор з тим, щоб я йшов до депар­ таменту, що вже більше, як три тижні, відколи я не ходжу на служ­ бу. Я для штуки пішов до департаменту. Начальник відділу думав, що я йому вклонюся й почну перепрошувати, але я глянув на нього байдуже, не надто гнівно і не надто прихильно, і сів на своє місце, ніби нікого не помічаючи. Я дивився на всю канцелярську наволоч і думав: «Що, якби ви знали, хто поміж вами сидить… Бо­ же ти мій Господи! який би то ви гармидер зчинили, та й сам началь­ ник відділу почав би мені так само кланятися в пояс, як він тепер кланяється перед директором». Передо мною поклали якісь там папери, щоб я зробив із них екстракт. Та я й пальцем не доторк­ нувся. За кілька хвилин усе заметушилось. Сказали, що директор іде. Багато чиновників побігли наввипередки, щоб йому показа­ тись. А я ні з місця. Коли він проходив нашим відділом, всі застеб­ нули на гудзики свої фраки; а я хоч би тобі що! Що мені директор? щоб я встав перед ним – ніколи! Який він директор? Він пробка, а не директор. Пробка, звичайна проста пробка, та й годі. Ота, що нею затикають пляшку! Мені найуFішніше було, коли мені підсу­ нули папір, щоб я підписав. Вони думали, що я напишу на листку з самого краєчку: столоначальник такий-то, коли б е так? а я на найчільнішому місці, де підписується директор департаменту, черконув: «Фердінанд VIII». Треба було бачити, яка побожна тиша за­ панувала; та я хитнув тільки рукою, сказавши: «Не треба ніяких знаків підданства!» – і вийшов. Звідти я пішов просто до директо­ рової квартири. Його не було вдома. Лакей не хотів мене пустити, та я йому таке сказав, що в нього й руки опустились. Я пробрався просто до вбиральні. Вона сиділа перед дзеркалом, схопилася й відступила від мене. Я, однак, не сказав їй, що я іспанський король, я сказав тільки, що її чекає таке щастя, якого вона собі й уявити не може, і що, незважаючи на підступи ворогів, ми будемо в парі. Я· більше нічого не хотів казати, і вийшов. О, це зрадлива істота – жіноцтво! Я тепер тільки збагнув, що таке жінка. До цього часу ніхто ще не дізнався, в кого вона закохана: я перший відкрив це. Жінка закохана в чорта. Так, без жартів. Фізики пишуть дурниці, що вона і се й те – вона любить самого тільки чорта. Он бачите, з ложі першого ярусу вона наводить лорнет. Ви думаєте, що вона дивиться на того товстуна із звіздою? зовсім ні, вона дивиться на чорта, що стоїть у нього за плечима. Он він заховався до нього у звізду. Он він киває звідти до неї пальцем! і вона піде за нього. Піде. А ці всі, чиновні батьки їхні, оці всі, що упадають на всі боки та лізуть до двору, і говорять, що вони патріоти, і те і се: оренди, оренди хочуть ці патріоти! Матір, батька, Бога продадуть за гроші, честолюбці, христопродавці! Все це честолюбство, і честолюбство від того, що під язичком робиться маленький пухирець, а в ньому невеличкий хробачок, так як голівка у булавці завбільшки, а виро­ бляє це якийсь цирульник, що живе на Гороховій. Я не пам’ятаю, як його звати. Але головна пружина всього цього турецький сул­ тан, який підкуповує цирульника і хоче привернути увесь світ до магометанства. Уже, кажуть, у Франції більша частина люду ви­ знає Магометову віру.

Ніякого числа. День був без числа.

Ходив інкогніто по Невському проспекту. Проїжджав государ імператор. Усе місто поскидало шапки, і я теж; проте я не подав жодного знаку, що я іспанський король. Вважав, то не годиться назвати себе тут-таки, прилюдно; бо треба найперше представити­ ся до двору. Мене затримувало тільки те, що я досі не маю коро­ лівського костюма. Хоч би яку-небудь дістати мантію. Я хотів був замовити кравцеві, та то справжні осли, до того ж вони зовсім за­ нехаяли свою роботу, кинулись на афери і здебільшого вкладають на вулиці бруківку. Я вирішив зробити мантію з нового віцмунди­ ра, який надівав всього тільки два рази. Але щоб ті мерзотники не змогли зіпсувати, то я сам надумав шити, замкнувши двері, щоб ніхто не бачив. Я порізав ножицями його всього, бо крій повинен бути зовсім інакший.

Числа не пам’ятаю. Місяця теж не було. Було чорт знає що таке.

Мантія зовсім готова й пошита. Мавра скрикнула, коли я надів її. Проте я ще не наважуюсь представлятися до двору. Досі немає депутації з іспанії. Без депутатів не годиться. Не матиме ніякої ва­ ги моя гідність. Я чекаю їх з години на годину.

Число 1.

Дивують мене страшенно депутати своїм зволіканням. Які б то причини могли їх затримати. Невже Франція? Так, це найнеспри­ ятливіша держава. Ходив довідатись на пошті, чи не прибули іс­ панські депутати. Та поштмейстер страшенно дурний, нічого не знає: немає тут, каже, ніяких іспанських депутатів, а листи коли хочете написати, то ми приймемо за встановленим курсом. Чорт забирай! Що лист? Лист дурниця. Листи пишуть аптекарі…

Мадрид. Февруарій тридцятий.

От я і в іспанії, і так воно хутко трапилось, що я ледве міг отя­ митись. Сьогодні рано з’явилися до мене депутати іспанські, і я разом з ними сів у карету. Мене здивувало, як швидко ми їхали. Мчали ми так швидко, що за півгодини досягли іспанських кордо­ нів. А втім, тепер же по всій Європі чавунна колія, і пароплави їз­ дять надзвичайно скоро. Чудна земля іспанія: коли ми зайшли до першої кімнати, то я побачив безліч людей з виголеними голова­ ми. Я, одначе, дорозумівся, що то, певне, чи домінікани, чи капу­ цини, бо вони голять голови. Надзвичайно дивною видалась мені поведінка державного канцлера, який вів мене за руку; він пхнув мене в невелику кімнату і сказав: «Сиди тут, і коли ти взиватимеш себе королем Фердінандом, то я виб’ю з тебе цю охоту». Та я, зна­ ючи, що це було тільки випробування, заперечив, за що канцлер ударив мене два рази палицею по спині й так боляче, то я мало не крикнув, проте стримався, згадавши, що то рицарський звичай, коли вступаєш у високе звання, бо в іспанії ще й до цього часу жи­ вуть рицарські звичаї. Залишившись на самоті, я вирішив узятися до справ державних. Я відкрив, що Китай та іспанщ одна і зовсім та сама земля, і тільки через неуцтво вважають їх за різні держави. Я раджу всім написати зумисне на папері іспанія, от і вийде Ки­ тай. Але мене, одначе, надзвичайно засмутила подія, що має ста­ тися взавтра. Взавтра о сьомій годині відбудеться дивне явище: зем­ ля сяде на місяць. Про це і славетний англійський хімік Веллінпон пише. Правду кажучи, відчув я неспокій на серці, коли уявив над­ звичайну ніжність та неміцність місяця. Адже місяць роблять зви­ чайно в Гамбурзі; і препогано роблять. Я дивуюсь, як не зверне на це уваги Англія. Робить його кривий бондар, і видно, що дурень ніякого поняття не має про місяць. Він поклав просмолений канат і трохи оливи; і через те по всій землі сморід страшенний, що треба затуляти носа. і через те сам місяць – така ніжна куля, що люди ніяк не можуть жити, і там тепер живуть самі тільки носи. і тому ми своїх носів бачити не можемо, бо всі вони перебувають на міся­ ці. і коли я уявив собі, що земля речовина тяжка і може, насівши, на борошно розмолоти носи наші, то охопив мене такий неспокій, що я, надівши панчохи й черевики, поспішив до зали державної ради з тим, щоб віддати поліції наказ не допустити, щоб земля сіла на місяць. Капуцини, що їх дуже багато застав у залі засідань дер­жавної ради, були люди вельми розумні, і коли я сказав: «Урятуй­ мо, панове, місяць, бо земля хоче на нього сісти», – то всі миттю кинулись виконувати мою монаршу волю і багато їх полізло на стіни для того, щоб дістати місяця; та на той час увійшов великий канцлер. Побачивши його, всі порозбігались. Я, як король, зали­ шився сам. Але канцлер, на диво мені, ударив мене палицею, і прогнав у мою кімнату. Таку-то силу мають в іспанії народні звичаї!

Січень того самого року, що випав після лютого.

До цього часу не можу зрозуміти, що воно за земля така іспа­ нія. Народні звичаї та етикети придворні зовсім надзвичайні. Не розумію, не розумію, зовсім не розумію нічого. Сьогодні обголили мені голову, хоч я й кричав з усієї сили, що не хочу бути ченцем. Та я вже не можу й пригадати, що було зо мною тоді, коли почали капати мені на голову холодною водою. Такого пекла я ще ніколи не зазнавав. Я мало не ошалів, так що ледве могли мене вдержати. Я не розумію зовсім, що має означати цей дивний звичай. Звичай дурний, безглуздий! Не можу я збагнути, чого ті королі такі без­ розсудні, що до цього часу не знищать його. З усього, що ро­ биться, догадуюся: чи не попався я в руки до інквізиції, і той, що я його вважав за канцлера, чи не є він сам великий інквізитор. Тільки я все не можу збагнути, як же міг король підпасти під ін­ квізицію. Воно, правда, могло з боку Франції, і особливо Полі­ніяк. О, то бестія Полініяк! Заклявся, що робитиме мені шкоду до самої смерті. і от переслідує та й переслідує; та знаю я, голубе, що тобою верховодить англієць. Англієць великий політик. Скрізь він крутиться. То вже весь світ знає, що коли Англія нюхає табаку, то Франція чхає.

Число 25.

Сьогодні великий інквізитор зайшов до мене в кімнату, але я, ще здалека зачувши його ходу, сховався під стілець. Він, побачивши, що немає мене, почав гукати. Спершу крикнув: «По­ прищін!» – я ні слова. Потім: «Оксентію івановичу! титулярний раднику! дворянине!» Я все мовчу. – «Фердінанде VIII, королю іс­ панський!» Я хотів був виткнуги голову, та потім подумав: «Ні, братіку, не обдуриш! Знаємо ми тебе: знов литимеш холодну воду мені на голову». Він, одначе, побачив мене і вигнав палицею з-під стільця. Надзвичайно боляче б’є проклята палиця. А втім, за все це було мені нагородою відкриття: я довідався, що кожен півень має свою іспанію, що вона в нього міститься під пір’ям. А великий ін­ квізитор пішов, проте, від мене гнівний і погрожуючи мені якоюсь карою. Та я зовсім не звернув уваги на його безсилу злість, знаючи, що він діє, як машина, як знаряддя англійця.

Чи 34 сло. Мць ркуо. йитюЛ 349.

Ні, я більше не маю сили терпіти. Боже! що вони роблять зо мною! Вони ллють мені на голову холодну воду! Вони не зва­ жають, не бачать, не чують мене. Що зробив я їм? За що вони мучать мене? Чого вони хочугь від мене, бідолашного? Що можу дати я їм? Я не маю сили, я не можу знести всі муки їх, голова горить у мене і все йде обертом передо мною. Рятуйте мене! візьміть мене! дайте мені тройку бистрих, мов вихор, коней! Сідай, мій фурмане, дзвони, мій дзвіночку, рвоніть, мої коні, і несіть ви мене з цього світу! Далі й далі, щоб не видно було нічого, нічого. Ген небо клубочиться передо мною; зіронька сяє здалека; лине ліс з темними деревами та місяцем; сизий туман стелеться під ногами; струна дзвенить у тумані; по цей бік море, по той бік італія; он і руські хатки манячать. Чи не дім то мій синіє вдалині? Чи не мати моя сидить край вікна? Матінко, рятуй свого бідного сина! зрони сльозину на недужу його голівоньку! глянь, як мучать вони його! пригорни до грудей своїх бідного сирітку! Немає йому місця на світі! Матінко! пожалій бідне своє дитятко!.. А чи ви знаєте, що в алжирського дея під самим носом rуля?