Звіяні Вітром. Книга 2 (Маргарет Мітчелл)

🖤 Додати в список читання

Ця книга є продовженням першої книги.

Частина четверта

Розділ XXXI

Холодного січневого надвечір’я 1866 року Скарлет сиділа в
кабінетику за писанням листа тітоньці Туп, в якому вдесяте докладно пояснювала,
чому ні вона, ні Мелані, ні Ешлі не можуть приїхати до Атланти й оселитися з
нею. Писала вона шарпливо, бо знала, що тітонька Туп, ледве прочитавши перші
рядки, відразу візьметься відписувати, знов і знов повторюючи своє скімлення:
«Але ж я боюся жити сама!»

Пальці у Скарлет задубіли,і вона, відклавши вбік перо,
потерла їх, а ступні щільніше закутала у шматину старої ковдри. Оскільки
підметки в її пантофлях стопталися, вона підстелила туди устілки з килима. Ці
устілки тільки й того, що оберігали ноги від доторку до підлоги, а гріли не
дуже. Цього ранку Вілл повів коня до Джонсборо підкувати. Тож Скарлет і
подумала понуро: добрі-бо часи настали, коли про ноги коней дбають, а люди, мов
дворові пси, мусять ходити босоніж.

Вона знов узялася за гусяче перо з наміром дописати листа,
однак відклала його, почувши Віллову ходу на жильному ганку. Він простукотів
своєю дерев’янкою в холі, потім зупинився перед дверима кабінетика. Скарлет
почекала хвильку чи він не ввійде, але що ніякого руху з коридору не чулось,
сама гукнула його. Вілл увійшов – вуха йому почервоніли з холоду, руда чуприна
розкошлалася – і став, дивлячись на неї згори вниз та ледь осміхаючись.

– Міс Скарлет,– запитав він,– а скільки у вас готівки на
руках?

– Ти хіба свататись надумав, що допитуєш? – відказала вона
трохи роздратовано.

– Ні, мем. Просто мені цікаво.

Вона непорозуміло подивилась на нього. На вигляд Вілл наче
не заклопотаний, але на заклопотаного він і ніколи не скидався. А проте Скарлет
відчула – щось тут негаразд.

– У мене десять доларів золотом,– сказала вона.– Рештки
грошей того янкі.

Що ж, мем,– цього не вистачить.

– Не вистачить на що?

– На податок,– пояснив він і, ступивши ближче до каміна,
нахилився й почав гріти біля вогню розчервонілі на холоднечі руки.

– На податок? – перепитала вона.– Ти що, Вілле! Податок ми
вже сплатили.

– Воно то так, мем. Але там кажуть, що цього замало. Я
дізнався про це сьогодні у Джонсборо.

– Щось я нічого не второпаю, Вілле. Що ти маєш на увазі?

– Міс Скарлет, мені прикро турбувати вас цим, коли у вас і
так повна голова клопоту, проте я мушу. Кажуть, ніби ви повинні сплатити куди
більший податок. На Тару наклали дуже високу суму податку – незмір більшу, ніж
на будь-який інший маєток в окрузі, їй-бо.

– Але ж вони не можуть накладати на нас нового податку, коли
ми своє вже сплатили!

– Міс Скарлет, ви не часто буваєте у Джонсборо. Воно й слава
Богові, бо там нині не місце для дам. Але якби ви бували в місті частіше, то
знали б, що там тепер безоглядно заправляє всім зграя пристібаїв,
республіканців та саквояжників. Вони здатні до білої гарячки довести. І чорнюки
у місті такі, що не дають білим вулицею пройти і…

– Але яке це має відношення до податку?

– Зараз я скажу, міс Скарлет. Чогось ці мерзотники надумали
підвищити податок з Тари, наче ми збираємо на плантації тисячу пак бавовни.
Прочувши про це, я вирішив розвідати по шинках, що люди кажуть, отож
з’ясувалося, немов хтось має намір придбати Тару надурняк з шерифського
аукціону, коли ви не зможете сплатити податку. Усі ж чудово розуміють, що у вас
нема такої змоги. Хто саме хоче загребти Тару, я поки що не знаю. Ще не встиг
пронюхати. Але, здається, оцей легкодух Гілтон, що побрався з міс Кетлін, знає,
бо він надто вже нахабно шкірився, коли я пробував розпитати в нього.

Вілл сів на канапу й потер рукою культу. На холодну погоду
вона у нього нила, та й дерев’янка на нозі була неоковирна й абияк припасована.
Скарлет у нестямі втупилась у Вілла. Він так спокійно тримається, але ж його
мова – це подзвіння по Тарі! Щоб маєток був проданий з шерифського аукціону? А
куди ж вони всі дінуться? І щоб Тара належала комусь іншому? Ні, такого й
уявити годі!

Вся поглинута тим, як домогтися більших прибутків з Тари,
вона майже не звертала уваги на події у зовнішньому світі. Маючи тепер Вілла й
Ешлі, яких при потребі можна було послати у справах до Джонсборо чи Фейєтвілла,
сама вона рідко коли вибиралася за межі маєтку. І як у передвоєнні дні вона не
прислухалася до батькових балачок про війну, так само й тепер пропускала повз
вуха розмови про початок Реконструкції[1], що
їх вели за столом після вечері Вілл з Ешлі.

Звісно ж, вона знала про пристібаїв-південців, які задля
особистих вигод перекинулися до республіканського табору, і про
саквояжників-янкі, що після поразки Півдня насунули сюди хмарою коршаків, маючи
всіх пожитків не більш як на один саквояж. Та й зіткнулася вже з певними
прикрощами з боку Бюро звільненців[2]. Чувала
вона й про те, що серед негрів, які дістали тепер волю, трапляються зухвальці.
В це, правда, не зовсім вірилося, бо їй ще ні разу не випало побачити зухвалого
негра.

Проте чимало було такого, про що Вілл з Ешлі воліли не
говорити в присутності Скарлет. Услід за знегодами війни прийшли ще тяжчі
знегоди доби Реконструкції, але обидва чоловіки домовилися при Скарлет не
згадувати декотрих особливо тривожних явищ. Сама ж Скарлет якщо й слухала їхні
розмови, то тільки так, що в одне вухо їй влітало, а в друге вилітало.

Вона чула, як Ешлі казав, що переможці Південь трактують як
завойовану провінцію і що вся їхня політика спрямована на помсту. Але ці слова
майже нічого їй не говорили. Політика – справа чоловіча. Скарлет чула слова
Вілла про те, що Північ, мовляв, докладе всіх сил, аби Південь не звівся знову
на ноги. Що ж – думала вона – чоловіки завжди знаходять, чим собі голову
морочити. На неї он жоден янкі ще не посмів замахнутись, і цього разу у них теж
не вийде. Треба лише працювати скільки сили та менше перейматися тим, що влада
тепер у руках янкі. Найголовніше – що війна таки скінчилася.

Скарлет не враховувала одного: правила гри тим часом
змінилися, і хоч би як чесно тепер ти працював, це вже не гарантувало належної
винагороди. Джорджія фактично перебувала у воєнному стані. По всіх усюдах
стюяли залоги янкі, і всім верховодило Бюро звільненців, встановлюючи приписи
на свій розсуд.

Це бюро, засноване федеральним урядом задля опіки над
звільненими рабами, що не знали, як дати собі раду, цілими тисячами переселяло
негрів з плантацій у селища й міста. Бюро забезпечувало своїх підопічних
харчуванням, поки вони байдикували й лише одним клопоталися – як дошкульніше
дозолити недавнім господарям. На чолі місцевого бюро стояв Джонас Вілкерсон,
колишній Джералдів управитель, а за помічника в нього був Гілтон, чоловік
Кетлін Калверт. Ці двоє енергійно поширювали чутки, що південці й демократи
тільки чекають нагоди загнати чорних назад у рабство і що вся надія й опора
негрів – Бюро звільненців та республіканська партія.

Крім того, Вілкерсон і Гілтон навіювали неграм думку, що
вони в усьому рівня білим і що невдовзі буде дозволено шлюби між білими й
чорними, а плантації вчорашніх рабовласників поділено і кожен негр дістане
сорок акрів землі та мула у повну свою власність. Вони розпалювали негрів
брехнями про жорстокість білих до них, і в краю, який здавна славився
щиросердими стосунками між неграми та їхніми власниками, почали наростати
ненависть і підозріливість.

Підпорою діяльності бюро були солдати, а військові власті
видали безліч суперечливих наказів, що регулювали життя переможених. Під арешт
можна було потрапити за будь-яку абищицю, ось хоч би й за неповагу до урядовця
бюро. Військові розпорядження стосувалися навчання у школах, дотримання
чистоти, форми гудзиків на сурдутах, продажу товарів та безлічі інших
житейських дрібниць. Вілкерсон і Гілтон мали право втрутитися в будь-який захід
Скарлет, могли примусити її продавати чи там міняти щось лише за тією ціною,
яку вони встановлять.

На щастя, Скарлет особисто майже не стикалася з цими двома
діячами: Вілл переконав її перекласти на нього всі зовнішні оборудки, а самій
опікуватися лише господарством. Бувши врівноваженої вдачі, він спромігся незле
залагодити не одне з таких ускладнень, не турбуючи цим Скарлет. Та Вілл при
потребі міг би дати раду навіть і з саквояжниками, і з янкі. Однак тепер
постала проблема, перед якою він виявився безсилий. Про новий надміру великий
податок, що загрожував втратою Тари, Скарлет треба було доповісти, і то
невідкладно.

Очі у неї палали вогнем, коли вона дивилась на Вілла.

– Ну ж і кляті янкі! – скрикнула вона.– Побили нас,
обідрали, а тепер ще й нацьковують цих поганців!

Війна скінчилася, проголосили мир, але янкі й далі можуть
грабувати її і прирікати на голод, можуть навіть вигнати з домівки. А вона,
дурна, сподівалася, що як перебуде зимову скруту, то на весну все налагодиться.
Ця приголомшлива новина, почута від Вілла, була останньою краплею у чаші її
терпінь: це ж цілий рік надсадної праці піде намарне!

– Ох Вілле, а я гадала, що як війні кінець, то й усім нашим
клопотам теж!

– Ні, мем.– Вілл підвів своє селюцьке обличчя з квадратовими
щелепами й пильно глянув на неї.– Наші клопоти лише починаються.

– І скільки ж хочуть стягти з нас ще податку?

– Триста доларів.

На мить їй аж мову відібрало. Триста доларів! Це ж однаково,
що три мільйони.

– Що ж…– насилу промовила вона.– Що ж… доведеться десь
таки добувати ці триста доларів.

– О так, мем,– та ще з веселкою і Місяцем укупі.

– Але ж, Вілле! Хіба можуть вони пустити Тару з аукціону?
Адже…

В погідному погляді його блідуватих очей проступили така
гіркота й ненависть, що Скарлет навіть здивувалася.

– Гадаєте, не можуть? Ще й як можуть – і схочуть, і зможуть,
і зроблять це за милу душу! Ви вже даруйте мені, міс Скарлет, але нашому краєві
настав каюк. Ці саквояжники та пристібаї мають право голосу, а більшість нас,
демократів, його позбавлено. У цьому штаті кожен демократ, в якого у шістдесят
п’ятому році було записано в податкових книгах більш як дві тисячі доларів, не
має виборчого права. Це означає, що випадають зі списків такі люди, як ваш
тато, і містер Тарлтон, і Фонтейни, і Макре. Не можуть голосувати ті, хто
воював і мав звання полковника, а в цьому штаті, міс Скарлет, полковників куди
більше, ніж у будь-якому іншому штаті Півдня. Так само не можуть голосувати й
ті, що були на урядовій службі за Конфедерації,– тобто випадають усі, від
нотарів до суддів, а таких людей хоч греблю гати. Коротше, янкі добряче нас
обкрутили з цією присягою на вірність: кожного, хто був бодай кимось до війни,
позбавлено права голосу. Відшили усіх, хто хоч трохи меткіший, чи достойніший,
чи заможніший.

Х-хе! Мені б дали право голосу, якби я прийняв цю їхню кляту
присягу. Я й грошей ніяких у шістдесят п’ятому не мав, і вже запевно не був
полковником і взагалі був ніхто. Але присягати їм я не збираюся. Навіть бачити
не хочу тої нав’язливої присяги! Якби янкі по-чесному поводились, я присягнув
би їм, але тепер дзуськи. Одне діло приєднати мене до Союзу, це нехай, але на
якусь там ще Реконструкцію я не згоден. Не дам я їм присяги, навіть коли й на
безрік мене позбавлять голосу… Але ось такі покидьки, як Гілтон, і негідники,
як Джонас Вілкерсон, і білі голодранці, як Слеттері, і така нездаль, як
Макінтоші,– вони всі голосуватимуть. І якраз вони й заправляють тепер усім. І
коли вони схочуть накинути на вас не один, а десять податків, то й накинуть. Як
і чорнюк – може вбити білого, і його за це не повісять і не…– Він знітився й
урвав мову, і обом їм пригадалось, що скоїлося з самотньою білою жінкою на
відлюдній фермі поблизу Лавджоя…– Ці чорнюки можуть будь-що вчинити супроти
нас, а Бюро звільненців вигородить їх, і солдати захистять гвинтівками, ми ж
навіть права голосу не маємо і взагалі нічого не можемо.

– Право голосу, право голосу! – скрикнула Скарлет.– Та до
чого тут це право, Вілле? Ми ж про податки ведемо річ!.. Вілле, але ж усім
відомо, що Тара – добра плантація. Якщо доведеться, ми зможемо закласти її, і
за ці гроші заплатимо податок.

– Міс Скарлет, вас от розумом не обділено, але деколи ви
таке бовкнете! Хто ж має досить грошей, аби позичити вам під вашу власність?
Хто, крім зайд-саквояжників, що якраз і хочуть загребти Тару? Ні, за землю
кожен тримається, в кого вона є. І ви теж не можете позбутися землі.

– Я маю діамантові сережки того янкі. Ми можемо їх продати.

– Міс Скарлет, але хто в тутешніх околицях такий грошовитий,
щоб купувати сережки? У людей нема грошей на шматок м’яса, не те щоб на якісь
цяцьки! Ось у вас є десятка золотом, а у більшості ваших сусідів, можу
закластися, і того немає.

Вони знов замовкли, і Скарлет відчула себе так, немов
б’ється головою об мур. Скільки вже за цей рік тих мурів виросло, що вона
мусила товкти об них головою!

– То що ж ми робитимем, міс Скарлет?

– Не знаю,– відповіла вона тупо, наче їй до цього було
байдужісінько. Нема у неї сили, щоб і цей ще мур пробивати: така втома пойняла
її тіло, аж кістки занили. Навіщо тяжко гибіти, і боротись, і надриватись? Коли
за кожним поворотом на тебе чигає поразка, та ще й шкіриться в’їдливо?

– Не знаю,– повторила вона.– Але не кажи нічого татові. Це
може його розхвилювати.

– Ні, не казатиму.

– А кому-небудь ти вже казав?

– Ні, я зразу до вас прийшов.

Справді, подумалось їй, з поганими новинами кожен найперше
звертається до неї,– вона вже втомилася від цього.

– А де містер Вілкс? Може, він щось порадить?

Вілл перевів на неї погідний погляд, і вона побачила – як і
того дня, коли Ешлі повернувся з війни,– що Вілл про все здогадується.

– Він у садку витісує стовбурці на огорожу. Я чув сокиру,
коли припинав коня. Але ж у нього не більше грошей, як у нас.

– То й що? Хіба я не можу поговорити з ним, коли мені треба?
– відказала вона різкувато, підводячись і поштовхом ноги відкидаючи ковдряну
шматину.

Вілл не образився, а й далі потирав собі руки перед вогнем.

– Тільки накиньте шаль, міс Скарлет. Надворі вогкувато.

Але вона пішла, як була: по шаль довелося б підніматися
нагору, а її брала нетерплячка швидше викласти перед Ешлі свої клопоти.

Хоч би застати його самого! Відколи він повернувся, вона ще
ні разу не перекинулася з ним слівцем наодинці. Завжди хтось із рідні був коло
нього, завжди Мелані поруч, раз у раз доторкається до його рукава, аби
впевнитись, що він справді тут. Помічаючи ці жести щасливої власниці, Скарлет
незмінно проймалася ревнивою неприязню, яка пригасла була за ті місяці, коли
вона думала, що Ешлі, може, вже неживий. Тепер вона твердо вирішила, що
побачить його на самоті. Цього разу вже ніхто не завадить їй поговорити з ним
сам-на-сам.

*

Вона йшла через садок по вогкій траві під голим гіллям
дерев, і ноги в неї промокли. Їй чутно було поцюкування сокири, як Ешлі
розколював навпіл стовбурці дерев, притягнені з болота. Нелегка це була й
забарна робота – відновити огорожу, яку так безжально спалили янкі. Та й
узагалі, за що не візьмись – усе нелегко дається, подумала втомлено Скарлет, і
це все оприкріло їй, і осточортіло, і виснажило до краю. Якби Ешлі був її
чоловіком, а не Мелані, ото приємно було б до нього підійти, схилити голову
йому на груди, виплакатись і скинути на його плечі всі клопоти – нехай би сам і
давав їм раду.

Вона обійшла кілька гранатових дерев, голе віття яких
тріпотіло на холодному вітрі, і побачила Ешлі, що стояв, спираючись на сокиру й
витираючи тильним боком долоні спітніле чоло. На ньому були старі сірі штани й
одна з тих плісованих Джералдових сорочок, що їх батько у кращі часи одягав
тільки в дні судових сесій чи на пікніки, закоротка для її теперішнього
власника. Сурдут свій Ешлі почепив на сучок, бо працювати в ньому було гаряче,
і коли Скарлет підходила, саме відпочивав.

Побачивши Ешлі у лахманах, як він стоїть і спирається на
сокиру, вона відчула, що у грудях її здіймається хвиля любові до нього й злості
на лиху долю. Прикро було дивитись на завжди так бездоганно вичепуреного Ешлі
за тяжкою роботою, в цих недоносках. Ані руки його не були пристосовані до
фізичної праці, ані тіло до простацької одежі: йому годилося б мати на собі
тонку білизну й добірне сукно. Бог призначив йому мешкати у великому будинку,
розмовляти з приємними людьми, грати на роялі, писати прегарні й незрозумілі
вірші.

Вона могла примиритися з тим, що на її власній дитині
фартушок з мішковини, що її сестри у вицвілих ситцевих сукнях, могла стерпіти,
що Вілл працює тяжче за негра на плантації, але щоб Ешлі до такого дійшов – це
просто в голові не вкладалося. Він був занадто витончений для цього всього і
занадто дорогий її серцеві. Вона радше б сама розколювала стовбурці, ніж мала
дивитись, як це робить Ешлі.

– Кажуть, Ейбі Лінкольн саме з цього починав кар’єру – тесав
дерево на огорожу,– озвався він, коли Скарлет підійшла ближче – Тож можна
уявити, яких висот я сягну!

Вона спохмурніла. Завжди у нього жарти знаходяться на ці
їхні знегоди. Як на неї, це були страшенно серйозні речі, і часом дотепи Ешлі
виводили її з рівноваги.

Скарлет без усяких манівців виклала йому Віллову новину,–
сухо, у двох словах, відчуваючи полегкість уже від того, що має перед ким
звіритись. Він, безперечно, знайде якийсь вихід. Коли вона скінчила, Ешлі не
озвався, а тільки, побачивши, що вона тремтить від холоду, зняв з сучка свій
сурдут і накинув їй на плечі.

– Ну то як,– докинула вона після паузи,– чи тобі не
здається, що ми мусимо якось роздобутися на гроші?

– Роздобутися – це ясно, але де?

– Оце ж я й питаю,– ледь роздратовано мовила Скарлет.
Відчуття полегкості, що поділилася з кимось своїм клопотом, зникло. Навіть коли
він не знає, як допомогти, то чом бодай словом не втішить, ну, хоча б так: «Ой,
як мені тебе шкода!»

Він усміхнувся.

– За всі ці місяці, відколи я сюди вернувся, я тільки про
одну людину чув, що у неї є гроші: це Рет Батлер,– сказав він.

Тиждень тому Мелані одержала листа від тітоньки Туп – вона
писала, що Рет знову з’явився в Атланті й роз’їжджає в колясці, запряженій
двома породистими кіньми, і що в кишенях у нього повно зелених банкнотів. Вона
натякала при цьому, що розжився він на них, звісно, неправедним шляхом.
Тітонька Туп, як і багато хто в Атланті, поділяла той погляд, що Рет заволодів
міфічними мільйонами конфедератської державної скарбниці.

– Не згадуймо про нього,– коротко відказала Скарлет.– Він
негідник з негідників. А от що з нами станеться?

Ешлі випустив з рук топорище й подивився вбік – погляд його
полинув кудись далеко-далеко, куди їй несила була сягнути.

– Я й сам хотів би знати,– промовив він.– Мене непокоїть, що
станеться не тільки з нами в Тарі, а й з усім Півднем.

Скарлет мало не огризнулася: «Та хай він западеться, увесь
цей Південь! Тут нам самим як врятуватись!» – але не сказала нічого, бо раптом
знемога налягла на неї дужче, ніж будь-коли. Від Ешлі даремно сподіватися
навіть поради.

– Врешті-решт станеться те, що буває завжди, коли зазнає
краху певна цивілізація. У кого досить тями й мужності, ті виживуть, а у кого
їх нема – ті загинуть. Але ми бодай матимемо ту втіху, що бачили
Götterdämmerung [3].

– Що?

– Присмерк богів. На лихо, ми, південці, вважали себе за
богів.

– Ради Бога, Ешлі Вілкс! Не забивай мені голову всякою
маячнею: хіба тобі не ясно, що це ж ми ось-ось загинемо?

Розпач в її голосі, здавалося, пробився до його свідомості,
спонукавши вернутись думками із далеких мандрів, бо він ніжно взяв Скарлет за
руки, обернув їх долонями вгору й подивився на мозолі.

– Найгарніші руки, які я тільки знаю,– сказав він і легенько
поцілував обидві долоні.– Вони гарні тим, Скарлет, що дужі, й кожна мозоля на
них як медаль, і кожне садно як відзнака за посвяту й завзяття. Вони загрубли,
бо працювали заради нас усіх – заради твого батька, і дівчат, і Мелані, й
дитини, й негрів, і мене. Я знаю, що ти думаєш, люба. Ти думаєш: «Стоїть цей
непрактичний дурень і торочить нісенітниці про мертвих богів, коли небезпека
загрожує живим людям». Правда ж бо?

Вона кивнула, бажаючи подумки, щоб він довіку так тримав її
руки, але він відпустив їх.

– І ти прийшла до мене, сподіваючись на допомогу. Проте я
нічим не можу допомогти.

В очах у нього була гіркота, коли він дивився на сокиру й
купу стовбурів.

– Тепер нема у мене ні домівки, ні грошей, до яких я так
звик, що й не надавав їм ніякої ваги. І я у цьому світі ні до чого не
придатний, а мій світ, той, до якого я належав, відійшов у минуле. Я нічим не
можу допомогти тобі, Скарлет, оце хіба що спробувавши стати сяким-таким
фермером. Але цим я не втримаю для тебе Тару. Не думай, що я не розумію всієї
прикрості нашого становища, живучи тут з твоєї ласки… Атож, Скарлет, з твоєї
ласки. Я повік не зможу віддячити тобі за все, що ти зробила для мене й моєї родини
з доброти свого серця. Що не день я усвідомлюю це все гостріше. І що не день
виразніше бачу, який я неспроможний зарадити лихові, що спіткало нас усіх… З
кожним днем через моє кляте сахання від дійсності мені все важче дивитися в
обличчя тому новому, що підкидає нам дійсність. Ти розумієш, про що я?

Вона кивнула. Їй не дуже ясно було, що саме має він на
увазі, вона просто затамувавши подих вслухалася в його слова. Це ж уперше Ешлі
звіряв їй те, що у нього на серці, коли він блукає думками так далеко від неї.
Його слова збуджували її, неначе ось-ось перед нею мала відкритися таємниця.

– Це прокляття, коли відчуваєш у собі нехіть глянути в вічі
дійсності. До війни життя здавалося мені не реальнішим за гру тіней на ширмі. І
це мене задовольняло. Мені не подобаються надто різкі контури речей. Я скорше
волію ледь розмиті, розпливчасті обриси.

Він замовк і злегка всміхнувся, і в цю мить його пройняв
дрож, коли холодний вітер продерся крізь благеньку сорочину.

– Коротше кажучи, Скарлет, я боягуз.

Його розмірковування про гру тіней і розпливчасті обриси
нічого їй не говорили, але останні слова – це вже було щось зрозуміліше. Тільки
вона знала, що ці слова неправдиві: боягузтва в ньому не було й на крихту.
Струнке його тіло свідчило про кілька поколінь хоробрих і мужніх людей, а про
геройські його вчинки на фронті Скарлет знала просто напам’ять.

– Але ж це неправда! Хіба боягуз міг би видертися на
гармату, як ти під Геттісбергом, і зупинити відступ солдатів? І хіба сам
генерал писав би Мелані листа про боягуза? І…

– Це не мужність,– втомлено мовив Ешлі.– Бій п’янить, як
шампанське. І п’янить однаково боягузів і сміливців. Кожен дурень може стати
хоробрим на полі бою, бо знає, що інакше його вб’ють. А я маю на думці зовсім
інше. Це таке боягузтво, яке набагато страшніше від того, коли хтось кидається
втікати, вперше почувши гарматний постріл.

Говорив Ешлі повільно, слова давалися йому важко, неначе від
них було боляче,– виглядало так, мовби він сам збоку зі смутком у серці
прислухався до власної мови. Якби хто інший так випинав своє боягузтво, Скарлет
зневажливо відкинула б це, як фальшиву скромність і напрошування на комплімент.
Але Ешлі, здавалося, й справді так думав, і в погляді його було щось таке, чого
вона не могла збагнути – не страх, не намагання виправдатись, а покора перед
чимось неминучим і нездоланним. Студений вітер війнув по її мокрих ногах, і
вона знову затремтіла,– не так від холоду, як від чогось моторошного, що
крилося за його словами.

– Але чого ж ти боїшся, Ешлі?

– О, це щось таке, що й назвати його нелегко. Є такі речі,
які здаються зовсім плиткими, коли їх викласти словами. Головне в тому, що
життя раптом зробилося занадто реальним, коли ти зіткнувся, сам особисто, з
деякими найпростішими його проявами. Це не те, що мені прикро стояти тут у
багні й тесати дерево – мені прикро через ті обставини, які до цього
призводять. Мені ось невимовно прикро, що пропала краса того колишнього життя,
яке я любив. До війни життя ж було прекрасне, Скарлет. Воно мало в собі й
чарівність, і досконалість, і довершеність, і симетрію, як грецьке мистецтво.
Може, воно не для всіх було таке. Тепер я це знаю. Але для мене у Дванадцяти
Дубах життя було справді прекрасне. Я належав до цього життя. Я становив його
частку. А тепер його не стало, і у новому житті мені несила пристосуватись, і
це викликає острах. Тепер я розумію, що те колишнє життя було тільки грою
тіней. Я уникав усього, що поза тими тінями, уникав людей і обставин занадто
живих, занадто реальних. Я обурювався, коли вони нав’язувались до мене. Я й
тебе, Скарлет, теж намагався уникати. Ти занадто буяла життям, була занадто
реальна, а я зі своїм боягузтвом волів тіні та мрії.

– А як же… а як… Меллі?

– Мелані – найсолодша з моїх мрій, частка мого мріяння. І
якби не війна, я так би й звікував свій вік на безхмарному відлюдді Дванадцяти
Дубів, з приємністю спостерігаючи, як життя пропливає повз мене, а я лишаюся
осторонь. Але коли почалася війна, життя, реальне життя, вдерлося в мій світ. У
першому бою – це було під Булл-Реном, ти пам’ятаєш,– я побачив, як вибухи
шматують друзів мого дитинства, почув, як іржуть перед смертю коні, дізнав
нудотливо моторошного відчуття, коли в тебе на очах від твого пострілу людина
падає і захлинається кров’ю. Та не це найстрашніше на війні, Скарлет. Найстрашніше
на війні – люди, з якими доводиться жити.

Я все своє життя відгороджувався від людей, старанно добирав
собі нечисленних друзів. Але війна розкрила мені очі на те, що я створив собі
штучний світ, населений примарами, а не живими істотами. Вона показала мені,
які люди насправді, однак не навчила, як з ними жити. І я боюся, що й довіку не
опаную цього мистецтва. Тепер я розумію, що мушу утримувати жінку й дитину, і
для цього доведеться прокладати собі шлях серед людей, з якими я не маю нічого
спільного. Ти, Скарлет, береш життя за роги й повертаєш у той бік, куди тобі
треба. А де моє місце у світі? Я цього не знаю. Отож я й боюся.

Тихий голос Ешлі дзвенів від напруги, а Скарлет, у розпачі
хапаючись то за те слово, то за інше, силкувалася догледіти в них бодай крихту
сенсу. Але слова, як дикі птахи, виривалися з рук. Щось допікало йому,
підганяло його, мов стрекалом, а вона не могла збагнути, що саме.

– Я не знаю, Скарлет, коли, власне, прийшло до мене це
прикре прозріння – що цій моїй грі тіней настав кінець. Можливо, у перші п’ять
хвилин бою під Булл-Реном, коли я вперше побачив, як падає від мого пострілу
ворожий солдат. Я вже тоді зрозумів, що колишнє життя скінчилося, і надалі мені
вже не бути глядачем. Я раптом виявив, що стою на сцені, що я – лицедій, який
марно кривляється й жестикулює. Мій маленький замкнутий світ завалився, бо в
нього вдерлися люди, чиїх поглядів я не поділяв, чиї вчинки були мені чужі, як
вчинки готентотів. Вони потоптом пройшли забрьоханими чобітьми по моєму
світові, і не лишилося жодного закутка, де я міг би сховатись, коли вже несила
була витримувати це все. Сидячи у таборі, я думав: «Коли скінчиться війна, я
зможу вернутись до свого колишнього життя і колишніх мрій і наново споглядатиму
гру тіней». Але ні, Скарлет, назад вороття нема. А те життя, яке чекає нас
попереду,– воно гірше за війну, гірше за в’язницю, ба навіть, як на мене, гірше
за смерть… Отож бачиш, Скарлет, яка мені покара за мій страх.

– Але ж, Ешлі,– почала вона, борсаючись у трясовині
суперечливих думок,– якщо ти боїшся, щоб ми не повмирали з голоду, то чому…
чому… Ой Ешлі, та ми з цього якось виборсаємось! Я певна, що ми знайдемо
якусь раду!

На хвильку його погляд вернувся до неї, і в очах його,
широко розплющених і прозорих, промайнуло захоплення. А потім раптом вони знов
подаленіли, і Скарлет, завмираючи серцем, зрозуміла, що він мав на думці зовсім
не голод. Завжди вони були немов двоє людей, які розмовляють між собою кожне
своєю мовою. Але вона кохала його так палко, що коли він даленів від неї, як
оце зараз, їй здавалося, ніби ясне сонце зайшло за обрій, полишивши її в
холодному вогкому присмерку. Їй хотілося схопити його за плечі, пригорнути до
себе, нехай би він відчув, що вона з живої плоті й крові, а не щось вичитане чи
вимріяне. Якби ж то вона могла знову відчути, що вони обоє – це щось єдине, як
і того далекого дня, коли він, повернувшись з Європи, стояв на сходинках Тари й
усміхався до неї.

– Голодувати – не дуже приємно,– мовив він.– Я знаю це, бо й
сам зазнав голоду, але я не цього боюся. Я боюся життя, в якому немає
неквапливої краси того нашого світу, що відійшов у минуле.

Скарлет у розпачі подумала, що Мелані, мабуть, зрозуміла б
його. Вона й Ешлі завжди базікають про всілякі такі дурниці – вірші, книжки,
мрії, місячні промені, зоряний пил. Йому не страшне те, чого боїться вона,
Скарлет: голод, від якого ниє порожній шлунок, шмалкий зимовий вітер, вигнання
з Тари. Його мордують якісь інші страхи, не знані їй і не зрозумілі. Хоча, як
на правду, то чи ж є в цьому світі щось страшніше за голод, холод і втрату
домівки?

Проте їй здавалося, що як вона уважно вслухається, то зможе
зрозуміти його й знайти якусь відповідь.

– А-а! – промовила Скарлет з розчаруванням дитини, яка,
розгорнувши звабливий ззовні пакуночок, виявила, що всередині порожньо. Тон її
голосу викликав у Ешлі сумовитий усміх, яким він наче вибачався перед нею.

– Даруй мені, Скарлет, що я тут усякого набалакав. Я не можу
тобі цього пояснити, бо ти не знаєш, що таке страх. У тебе серце левиці й
зовсім нема уяви, і я тобі заздрю і за одне, і за друге. На відміну від мене,
ти не боїшся стати лицем до дійсності, тебе не пориває втікати від неї.

– Втікати!

З усієї його мови вона, здавалося, лише це слово й
зрозуміла. Ешлі, як і вона, втомився від боротьби, він хоче втекти. Дихання її
прискорилось.

– Ой Ешлі! – скрикнула вона.– Ти помиляєшся! Я теж хочу
втекти. Я страшенно втомилася від усього цього!

Він з подивом звів брови, а вона схвильовано поклала
розгарячілу руку йому на плече.

– Послухай мене,– почала вона хутко, захлинаючись словами.–
Я втомилася від усього цього, кажу тобі. Смертельно втомилася. І не хочу далі
тягти. Я виборювала і кожен шматок хліба, і кожен цент, я й полола, і сапала, і
збирала бавовну, і навіть за плугом ходила, і до того натерпілася, що далі вже
незмога. Кажу ж тобі, Ешлі: Південь мертвий! Мертвий! Його запосіли янкі та
вільні негри й саквояжники, а нам тут уже немає місця. Втікаймо звідси, Ешлі!

Він пильно глянув на неї, схиливши голову, щоб краще бачити
її розпашіле обличчя.

– Атож, тікаймо, а всі інші – хай собі як хочуть! Мені
набридло горбатіти задля інших. Хтось про них подбає. Завжди знаходиться хтось
такий, що дбає про тих, які не можуть самі про себе подбати. Ох Ешлі, тікаймо
вдвох,– ти і я! Ми могли б податися до Мексики – мексиканська армія потребує
офіцерів, і знайшли б там щастя. Я працювала б задля тебе, Ешлі. Я ради тебе на
будь-що згодна. Ти ж і сам знаєш, що не кохаєш Мелані…

Вражений її мовою, він намагався щось сказати, але вона
заглушила його потоком власних слів.

– Ти сам сказав мені в той день,– ти ж не забув, коли це
було! – що кохаєш мене дужче, ніж її! І я знаю, що відтоді ти не змінився! Я
певна, що не змінився! Ось же й зараз ти сказав, що вона – тільки мрія… Ох
Ешлі, тікаймо вдвох! Я зроблю тебе щасливим. І крім того,– докинула вона не без
зловтіхи,– Мелані ж не може… доктор Фонтейн сказав, що вона вже ніколи не
матиме дітей, а я могла б народити тобі…

Він до болю стис її плечі, і вона, похлинувшись на слові,
замовкла.

– Ми повинні забути той день у Дванадцяти Дубах.

– Гадаєш, я коли-небудь зможу забути? А ти сам забув? Чи ти
можеш, не кривлячи душею, сказати, що мене не кохаєш?

Він глибоко вдихнув повітря й різко відповів:

– Ні. Я тебе не кохаю.

– Це брехня.

– Навіть якщо й так,– мовив Ешлі безживно рівним голосом,–
це не тема для розмови.

– Ти маєш на увазі…

– Невже тобі здається, що я міг би покинути Мелані з
дитиною, навіть якби зненавидів їх обох? Що я міг би розбити серце Мелані?
Покинути їх обох на ласку друзів? Ти що, збожеволіла, Скарлет? Чи у тебе не
лишилося й дрібки порядності? Ти ж так само не могла б покинути свого батька й
сестер. Ти мусиш ними опікуватися, як і я мушу опікуватися Мелані й Бо, і,
втомлена ти чи ні, дбати про них – твій обов’язок, і нікуди тобі від цього не
дітись.

– Я могла б їх покинути… Я втомилась від них… Вони всі
мені обридли…

Ешлі схилився до неї, і якусь мить вона з завмиранням серця
чекала, що ось зараз він схопить її в обійми. Однак він тільки поплескав її по
плечах і став утішати словами, як дитину.

– Я знаю, що ти втомлена і все тобі обридло. Через це ти так
і говориш. Ти несеш ношу за трьох чоловіків. Але я тобі допомагатиму… не
вічно ж я буду такий нездара…

– Ти мені можеш допомогти тільки одним,– машинально мовила
вона,– якщо забереш мене звідси, щоб ми десь в іншому місці почали все
спочатку, може, там нам більше пощастить. Адже тут нас ніщо не тримає.

– Так, ніщо…– тихо повторив він.– Окрім честі.

Вона дивилась на нього розгублено й тужливо і наче вперше в
житті побачила, які розкішно золоті, кольору стиглої пшениці, півкружжя його
вій, як гордо сидить ця голова на оголеній шиї, скільки шляхетності й гідності
в його стрункій постаті, навіть у цих жалюгідних лахманах. Погляди їхні
зустрілися, у неї в очах застигло неприховане благання, його ж очі були далекі,
як гірські озера під захмареним небом.

І в цих очах вона прочитала осуд своїх відчайдушних марень і
шалених жадань.

Розчарування і втома опосіли Скарлет, і вона затулила
обличчя долонями й заплакала. Ешлі ще ніколи не бачив її сліз. Він і не уявляв,
що такі міцні натури, як у неї, можуть піддатися плачу, і хвиля ніжності та
каяття затопила його. Він рвучко підступив до Скарлет і за мить уже тримав її в
обіймах і заспокійливо голубив, притискаючи чорну голівку до своїх грудей і
шепочучи:

– Мила моя! Мужня моя, не плач! Ти не повинна плакати!

Він відчув, яка зміна заходить у ній від його доторку, який
шал струменить на нього з тендітного її тіла, яким п’янким вогнем загорілися ці
втуплені в нього зелені очі. І раптом холодна похмура зима де й ділася. Для
Ешлі знов розквітла весна, напівзабута цілюща весна з зеленим шерехом трав,
безтурботна дозвільна пора, коли його поривали юнацькі бажання. Подальші гіркі
роки, що випали йому на долю, відступили, і він побачив, як пломеніють звернені
до нього тремтливі уста, нахилився й поцілував їх.

Голова її повнилася незвичним гулом – як ото гуде мушля,
прикладена до вуха,– і крізь цей гул вона мовби здаля чула, як лунко гупає її
серце. Тіла їхні наче злилися, і на якусь безмежну хвильку вони завмерли так,
затоплені одне в одному, поки він спрагло й невтоленно припадав до її уст.

Коли він раптом послабив обійми, вона відчула, що може
впасти, і вхопилася рукою за огорожу. Погляд її на нього променився любов’ю й
тріумфом.

– А ти ж кохаєш мене! Кохаєш! Скажи ж це, скажи!

Руки його ще лежали у неї на плечах, їй передавалось їхнє
тремтіння, і від цього було незмірно солодко. Вона ревно хильнулась до Ешлі,
але він стримав її на відстані, дивлячись на неї очима, в яких уже не було
ніякої відстороненості, а тільки бачилась боротьба й розпука.

– Мовчи! – скрикнув він.– Мовчи! Бо як ні, то я візьму тебе
ось тут, зараз!

Вона всміхнулась у відповідь палко й радісно – їй було все
одно, де й коли, головне, що він цілував її, і пам’ять про це лишиться з нею.

Раптом він шарпонув її – з такою силою, аж чорне волосся
розсипалось у неї на плечах, з такою запеклістю, наче лють охопила його і на
неї, і на самого себе.

– Ми не зробимо цього! – вигукнув він.– Чуєш: ми цього не
зробимо!

Здавалося, як він ще раз шарпне, у неї голова злетить з
плечей. Вона нічого не бачила через волосся, що спадало їй на обличчя, і була
ошелешена його емоційним спалахом. Вирвавшись із цього стиску, вона звела очі
на Ешлі. Піт виступив на його чолі, руки зціпилися в кулаки, неначе від болю.
Він дивився просто на неї пронизливим поглядом сірих очей.

– Це все я винен – саме я, але таке більш ніколи не
повториться, бо я заберу Мелані й дитину і виїду звідси.

– Виїдеш? – переполошилась вона.– Ой ні!

– А таки виїду! Невже ти гадаєш, я залишуся тут після цього?
Щоб це знову повторилося?..

– Але ж, Ешлі, ти не можеш виїхати. І навіщо тобі це робити?
Ти ж кохаєш мене…

– Ти хочеш почути це від мене? Гаразд, я скажу. Я кохаю
тебе.

Він рвучко схилився над нею, і така мука була в його
погляді, аж вона відсахнулась до огорожі.

– Я кохаю тебе, твою відвагу, і твою впертість, і твій шал,
і твою цілковиту безоглядність. Чи міцно я тебе кохаю? Так міцно, що хвилину
тому ледь не порушив приписів гостинності в цьому домі, де мені й моїм близьким
дали притулок, ледь не забув, що маю дружину, найкращу у світі… Я ладен був
узяти тебе тут на місці, серед багнюки, як…

Скарлет борсалась у хаосі суперечливих думок, а серце її
хололо від болю, немов у тіло вп’ялася холодна крижинка. Затинаючись, вона
промовила:

– Якщо ти й справді так хотів мене… і не взяв… то ти не
кохаєш…

– Я так ніколи й не зумію тобі пояснити.

Вони стояли мовчки й тільки дивились одне на одного. І
раптом Скарлет здригнулась і, немов повертаючись із далекої подорожі, побачила,
що довкола зима і голі поля, наїжачені стернею, і їй зробилося дуже зимно. І ще
вона побачила, що обличчя Ешлі, так добре знайоме, знов стало, як колись,
відсторонене, і на ньому з’явився такий вираз, наче Ешлі теж і холодно, і
боляче, і прикро.

Їй треба було б обернутись і відійти, сховатися в домі, але
така втома пройняла її, що вона не знайшла в собі сили зрушити з місця.

– Нічого не лишилося,– озвалась вона врешті.– Нічого у мене
не лишилося. Нема що любити. Нема за що боротися. І тебе втрачаю, і Тару
втрачу.

Ешлі цілу хвилину дивився на неї, а потім, нахилившись,
набрав у жменю червоної глини.

– Ні, дещо лишилося,– сказав він, і якась подоба давньої
усмішки ожила на його обличчі, іронічної і до нього самого, і до неї.– Лишилося
таке, що ти любиш дужче, ніж мене, хоч, може, цього й не усвідомлюєш. У тебе
таки лишається Тара.

Він узяв її безвільну руку, вклав у долоню ту пригорщу
вогкої землі і затис їй пальці. У нього руки вже не пашіли вогнем, і у неї теж.
Вона подивилась на червону грудку в долоні, але нічого особливого не відчула.
Потім перевела погляд на Ешлі й підсвідомо збагнула, який він цілісний душею:
ані її пристрасть, ані чиясь інша не владні над ним.

Він не покине Мелані навіть під загрозою смерті. І хоч душею
повік жадатиме її, Скарлет, ніколи не дозволить собі вчинити перелюб, а
навпаки, триматиметься від неї якнайдалі. Їй довіку не пробити його панциру.
Вірність своєму слову, вдячність за наданий притулок, власна честь для нього
важливіші, ніж вона, Скарлет.

Глина холодила їй долоню, і погляд знов упав на грудку в
руці.

– Атож,– мовила вона.– Це у мене ще лишається.

Спершу слова ці нічого такого не означали, грудка глини була
тільки червоною грудкою, та й годі. А потім сама собою зринула думка про
розлегле море червоної землі навколо Тари, і про те, яке дороге їй усе це, і як
тяжко вона боролася, щоб його зберегти,– і яка тяжка дальша боротьба чекає на
неї, якщо вона хоче не втратити Тару. Скарлет знову глянула на Ешлі й
здивувалася, чому так охололи її почуття. Думати вона могла, а от не відчувала
нічого ні до Ешлі, ні до Тари – наче всі її емоції розвіялися.

– Тобі зовсім нема потреби виїжджати,– виразно промовила
вона.– Я не допущу, аби ви голодали тільки тому, що я кинулась тобі на шию.
Вдруге такого ніколи не трапиться.

Вона повернулась і рушила навпростець через нерівне поле
назад до будинку, на ходу скручуючи волосся у вузол на потилиці. Ешлі дивився
їй услід і бачив, як випростала вона свої худі плечі. І цей порух видався йому
промовистішим за всі її слова.

Розділ XXXII

Підіймаючись сходинками переднього ганку, Скарлет усе ще
тримала в руці грудку червоної глини. Чорний хід вона обережно обминула
стороною, бо там Мамка неодмінно щось би запідозрила з її вигляду. Скарлет не
хотіла бачити ані Мамки, ані будь-кого. Бачитись або розмовляти з ким-небудь їй
було просто не по силі. Вона не відчувала в цю хвилину ні сорому, ні
розчарування, ні гіркоти, а тільки слабкість у колінах та незмірну порожнечу в
серці. Міцно затиснута грудка цідилася у неї крізь пальці на підлогу, а з уст
раз по раз зривалося, як у папуги:

– Це у мене ще лишається. Атож, це ще лишається.

Більше нічого у неї вже не було, тільки оця червона земля,
яку вона хвилину тому ладна була викинути, мов подерту хустинку. Тепер Скарлет
знов відчула, наскільки ця земля дорога їй, і лише тупувато подивувалась, який
це шал її опосів, що вона могла бодай на часинку забути про землю. Якби Ешлі
піддався на її вмовляння, вона б утекла з ним звідси без оглядки, покинувши й
рідню, і друзів, однак тепер, попри всю свою внутрішню спустошеність, вона
усвідомила, якою мукою було б для неї полишити ці любі її серцеві червоні
пагорби, довгі вузькі водориї і високі чорні сосни. В думках вона тужила б за
ними до самого скону, і навіть Ешлі не зміг би заповнити в її душі порожнечі,
викликаної втратою Тари. Як усе-таки мудро повівся Ешлі, і як добре він її
знає! Вклав їй у долоню грудку вогкої землі, і вже вона спам’яталася.

Ввійшовши в хол і причиняючи за собою двері, вона почула
тупіт кінських копит і обернулась глянути на під’їзну алею. Коли-коли, але
зараз їй було не до гостей. Мерщій треба нагору, до своєї кімнати, а там вона
скаже, що у неї болить голова.

Та побачивши, що під’їжджає екіпаж, Скарлет здивовано
зупинилася. Коляска була новенька, лискуча від лаку, і упряж теж новенька, з
натертими до блиску мідяними оздобами. Хтось чужий, певно. З її знайомих ніхто
не мав грошей на такі розкішні виїзди.

Скарлет стояла на порозі й дивилася, холодний вітер обвівав
спідниці на її мокрих литках. Коли коляска зупинилася перед будинком, з неї
вискочив Джонас Вілкерсон. Побачивши колишнього їхнього управителя, який
роз’їжджає в такому розкішному екіпажі, сам одягнений у добірний сурдут,
Скарлет була до того вражена, що очам своїм не повірила. Вілл розповідав їй, як
розжився Джонас, відколи у нього ця нова робота в Бюро звільненців. Загрібає
грошву, казав Вілл, ошукуючи то чорнюків, то уряд, а то й тих, і тих, або
конфіскуючи в людей бавовну під приводом, ніби та бавовна належала
Конфедерації. В усякому разі, він ніяк не міг нажити таких грошей чесним
шляхом, коли всюди величезна скрута.

І ось він тепер перед нею – сходить з елегантної коляски й
допомагає зійти якійсь просто з голочки вирядженій жінці. Скарлет відразу
помітила, що сукня на ній яскрава до вульгарності, хоч усе-таки й далі
пожадливо вбирала очима всі деталі її туалету. Сама ж вона вже хтозна від якого
часу не бачила модних нових суконь! Отже, криноліни цього року вужчі, подумала
вона, змірявши очима червону кратчасту спідницю. Потім погляд її зупинився на
чорному оксамитовому жакетику – он який він короткий! А капелюшок же кумедний!
Капори, мабуть, уже вийшли з моди, бо цей капелюшок з червоного оксамиту на
маківці в незнайомки був такий чудернацько плаский – ну чисто як той млинець. А
стрічки зав’язані не під шиєю спереду, а ззаду під густою кучмою, яка спадала
на потилицю і – Скарлет з першого погляду це завважила – явно відрізнялася від
решти її волосся і кольором, і хвилястістю.

Коли жінка ступила на землю й обернулася до будинку, Скарлет
побачила щось знайоме в цьому щедро притрушеному пудрою кролячому обличчі.

– Та це ж Еммі Слеттері! – вражено скрикнула вона вголос.

– Атож, мем, це я,– озвалась Еммі і, високо закинувши голову
й усміхнувшись на весь рот, рушила до східців.

Еммі Слеттері! Зашморгана нечупара, що її байстря охрестила
Еллен, та сама Еммі, що заразила Еллен тифом і призвела до могили! Ця вульгарна
підтіпанка з білої шантрапи, вона ступає на сходинки Тари з таким зухвалим і
нахабним виглядом, наче тут і вродилася. Згадка про Еллен викликала у Скарлет
таку зливу почуттів, що вже не стало порожнечі в її душі, і така запекла лють
заколотила нею, немов у нападі гарячки.

– Геть звідси, пройдо нещасна! – закричала вона.– Геть з
цієї землі! Забирайся геть!

Щелепа у Еммі нараз одвисла, і вона розгублено зиркнула на
Джонаса, що, насупивши брови, ступнув ще крок уперед, силкуючись, хоч і як його
брав гнів, триматися з гідністю.

– Ви не маєте права так розмовляти з моєю дружиною,– сказав
він.

– З твоєю дружиною? – відказала Скарлет, пирхаючи
зневажливим сміхом.– Давненько ж вона тобі дружина! А хто хрестив інших ваших
байстрят після того, як ви вбили мою матір?

В Еммі вихопилось тільки: «Ох!», і вона поспіхом збігла
східцями вниз, але напівдорозі до коляски її зупинив Джонас, міцно вхопивши за
руку.

– Ми приїхали сюди з візитом… з дружнім візитом,–
огризнувся він.– І мали намір обговорити одну невеличку справу з давніми
приятелями.

– Приятелями? – голос Скарлет звучав ущипливо, як ніколи.–
Коли це ми приятелювали з такими, як ви? Слеттері жили нашою милостинею і
віддячили тим, що звели мою матір у могилу. А ти… ти… мій батько прогнав
тебе за те, що ти нагуляв з Еммі дитину, і ти це знаєш. Приятелі! Вимітайтеся
звідси, а то зараз гукну містера Бентіна й містера Вілкса!

Слова Скарлет шмагали Еммі немов батогом, і вона, вирвавшись
від чоловіка, кинулась до коляски і за мить була вже всередині, тільки
зблиснули її лаковані чобітки з яскраво-червоною облямівкою та червоними
китичками.

Тепер і Джонас увесь аж тіпався в люті, як і Скарлет, і його
жовтаве лице побагровіло, наче воло в індика.

– Все горді та пишні, ге? Та я ж усе чисто про вас знаю.
Знаю, що ви ходите трохи не босі. Знаю, що ваш батько рішився глузду…

– Геть звідси!

– Х-хе, вам уже недовго так співати. Ви ж у сліпому куті, я
знаю. Ви навіть на податок не маєте грошей. Я приїхав сюди з пропозицією
придбати цей ваш маєток – пропозиція дуже для вас доречна. Еммі заманулося
оселитись тут. Але тепер я й цента вам не дам за маєток, присяйбі! Чванитесь
своїм родом, ви, заволоки з ірландських боліт,– але скоро побачите, чиє нині
зверху, коли доведеться спродуватись через несплату податку. А скуплю все це я –
усі ваші статки й манатки, з меблями й з усім, і заживу собі тут.

Отже, це Джонас Вілкерсон заповзявся загребти Тару – Джонас
і Еммі гадають, що, відібравши маєток у тих, від кого їм випала зневага, вони в
такий кручений спосіб за цю зневагу розквитаються. Ненависть затопила всю
Скарлет, як у той день, коли вона націлила пістолета на бородате обличчя янкі й
пальнула. Якби ж у неї зараз була в руках зброя!

– Я зрівняю цей будинок з землею, розтягну його по
камінчику, спалю, а кожен клаптик землі засиплю сіллю перше, ніж ви ступите
сюди на поріг! – крикнула вона.– Геть звідси! Забирайтеся!

Джонас опік її поглядом,– видно, хотів ще щось сказати, але
обернувся й рушив до коляски. Вмостившись поруч з дружиною, яка все ще
схлипувала в нестямі, він завернув коня. Вони вже від’їхали, аж це Скарлет
нестерпно закортіло плюнути їм услід. І вона плюнула. Вона розуміла, що чинить
невиховано, як дитина, але від цього їй полегшало. Вона тільки шкодувала, що не
зробила це раніше, щоб у них на очах.

Клятий негролиз, посмів заявитися до неї у дім і шпигати їй
в очі бідністю! Псяюра, він зовсім не збирався купувати Тару. Це для нього
тільки привід приїхати сюди й похизуватись перед нею, як він з Еммі розжився.
Брудні пристібаї, вошиві білі голодранці, вони ще сміють вихвалятись, що
житимуть у Тарі!

І раптом жах охопив Скарлет і пригасив її шал. Хай їм чорт!
Але ж вони приїдуть сюди й оселяться! Вона проти них безсила – вони таки
загребуть Тару, бо за несплачений податок підуть з аукціону і дзеркала, і
столи, і ліжка, меблі з червоного й рожевого дерева, що дістались Еллен ще в
посаг, усе те, що таке дороге Скарлет, хоч його й попсували наїзники-янкі. І
Робійярове срібло теж пропаде. «Ні, не буде цього! – з новим спалахом люті
подумала Скарлет.– Не буде, хай навіть мені доведеться пустити все своє добро з
димом! Еммі Слеттері ніколи не стане ногою на підлогу, де ступала мама!»

Вона причинила двері й сперлася на них, уся пройнята
страхом. Ще дужчим страхом, ніж того дня, коли в їхній дім прийшли Шерманові
солдати. Того дня щонайбільше вона могла боятися, щоб не спалили Тару в неї на
очах. Але тепер було гірше: ці мерзенні людці можуть оселитись в її домі й ще
хвалитимуться таким же мерзенним своїм приятелям, як вони викурили звідси
гордовитих О’Гар. Та ще й негрів, чого доброго, приводитимуть сюди обідати й
ночувати. Вілл казав їй, що Джонас скрізь похваляється, як він трактує негрів
за рівних собі – їсть з ними, буває в них дома, возить їх у колясці, розгулює з
ними попідруч.

На саму думку, що Тара може зазнати цієї наруги, серце у
Скарлет так сильно заколотилось, аж їй забило дух. Вона силкувалася зібратися з
думками, знайти якусь раду, але тільки-но починала зосереджуватись, як щоразу
новий порив люті й страху збивав її з плигу. Але ж мусить бути якась рада,
мусить знайтися хтось, у кого можна було б позичити гроші! Немислимо, щоб в
усіх до одного гроші як вітром звіяло. У когось таки є гроші. І раптом їй
пригадалися слова, які з усмішкою промовив Ешлі: «Тільки в одної людини є
гроші… це Рет Батлер».

Рет Батлер! Скарлет хутко ввійшла до вітальні й причинила за
собою двері. Її огорнув напівморок, бо штори там були опущені, та й надворі
стояли зимові сутінки. Нікому не спаде на думку шукати її у вітальні, тож вона
матиме змогу спокійно все обміркувати. Це ж так просто було згадати про
Батлера, що дивно, як вона зразу про нього не подумала.

«Я дістану грошей у Батлера. Продам йому свої діамантові
сережки. Або на час віддам їх у заставу».

На часину вона відчула таку полегкість, що аж голова пішла
обертом. Вона сплатить податок, а Джонас Вілкерсон з’їсть облизня. Проте слідом
за цими втішливими думками спливла на пам’ять безжальна дійсність.

«Але ж податок треба платити не тільки цього року. А й
наступного, й так далі до кінця віку. Якщо я цим разом сплачу, мені на другий
рік ще підвищать податок, а далі ще, поки не викурять. Якщо я зберу добрий
урожай бавовни, мене так оподаткують, що нічого не залишиться, або просто
конфіскують усе, скажуть – ця бавовна належить Конфедерації. Янкі й ті поганці,
що злигалися з ними, можуть зробити зі мною все, що схочуть. Усе життя я
тремтітиму зі страху, що так чи інак, а вони мене обдеруть до цурки. Усе життя
я потерпатиму за кожний гріш, надриватимусь, як каторжна, а наслідок буде один:
моя праця йтиме намарно, вони загрібатимуть усю мою бавовну… Позичити триста
доларів на податок – це тільки тимчасовий порятунок. Мені треба якось
вирятуватись із цієї пастки, назавжди вирятуватись… щоб я не прокидалася
серед ночі з думкою, що станеться зі мною завтра, і через місяць, і через рік».

Мозок її працював розмірено, як годинник. Логічно міркуючи,
відкинувши всякі емоції, вона прийшла до певної думки. В уяві Скарлет постав
Рет, його сліпучо білі зуби на смуглявому обличчі, втуплені в неї чорні очі, в
яких була й насмішка, і пестливість. Вона пригадала задушливий вечір в Атланті
наприкінці облоги – Рет сидів у будинку тітоньки Туп на веранді, майже невидний
у літній пітьмі, і його гаряча рука лежала в неї на плечах, коли він казав:
«Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на
вас».

«Вийду за нього заміж,– розважила вона.– Тоді вже назавжди
збудуся клопотів з грішми».

О, благословенна думка, солодша від надії на райські кущі,–
ніколи більше не турбуватися про гроші, знати, що Тарі відтепер ніщо не
загрожує, що рідня її має що їсти і в чому ходити, що їй ніколи вже не
доведеться битися головою об мур!

Вона відчула себе старою-старезною. Події цього дня
вичерпали всі її почуття: спершу разюча новина про податок, тоді сцена з Ешлі й
нарешті спалах ненависті до Джонаса Вілкерсона. Тож ні на які емоції вона вже
не була спроможна. Якби не притупилася так цілковито її здатність відчувати,
щось у ній вчинило б опір тому планові, що вона намислила, бо ж Рет був їй
ненависний дужче, ніж будь-хто на світі. Але всі відчування її завмерли. Вона
могла тільки думати, і то лише в цілком практичному напрямку.

«Тієї ночі, коли він покинув нас серед дороги, я наговорила
йому всіляких образ, але я змушу його забути про це,– зневажливо думала вона,
впевнена у владі своїх чарів над чоловіками.– Корона мені не спаде, як я
прикинуся простачкою. Нехай він подумає, ніби я завжди його кохала, а тієї ночі
просто розгубилась і злякалася. Ці чоловіки такі зарозумілі – вони в будь-що
повірять, коли їм підлестити… Тільки треба, щоб він ні в якому разі не
здогадався про нашу скруту, поки я його не загнуздаю. Він нізащо не повинен
цього знати! Бо якби він запідозрив, які злидні нас обсіли, то збагнув би, що
мені потрібні його гроші, а не він сам. Хоча, власне, йому й нема як це
дізнатись, адже навіть тітонька Туп не знає усієї правди. А коли я одружуся з
ним, він уже муситиме допомогти моїм кревним. Не допустить же він, щоб рідня
його дружини голодувала».

Його дружини. Місіс Рет Батлер. Глибоко в ній збурилась
відраза під шаром холодних думок, але за хвильку й уляглася. Вона згадала
власну розгубленість і бредливість в її короткий медовий місяць із Чарлзом,
його шамотливі руки в неї на тілі, його незграбність, незрозуміле його
збудження і як наслідок усього того – Вейд Гемптон.

«Не думатиму про це зараз. Буду сушити цим голову після
одруження…»

Після одруження. Знов озвалася пам’ять. По спині пробіг
холодок. Згадався знов той вечір на тітоньчиній веранді, її запитання до Рета,
чи його слова слід розуміти так, що це він пропонує їй руку, згадалось, як
гидко він засміявся й відказав: «Я не з тих, які схильні до одруження».

А що, як він і досі не з тих, які схильні до одруження? Що,
як попри всі її чари й викрути він не схоче з нею одружитись? Що, як – боронь
Боже! – він зовсім забув про неї і вже іншою захопився?

«Жодної жінки я так не жадав, як вас…»

Скарлет з такою силою стисла кулака, аж нігті вп’ялись у
долоні. «Коли він мене забув, я примушу його згадати. Я зроблю так, щоб він
знову мене зажадав».

А коли він усе-таки буде проти одруження, але жадатиме її –
що ж, можна й у такий спосіб роздобутись на гроші. Зрештою, він уже пропонував
їй стати його коханкою.

У сірому присмерку вітальні вона рішуче ринула в бій з
трьома путами, що найвладніше обсновували її душу: згадками про Еллен,
заповідями віри й почуттям до Ешлі. Вона розуміла, що сам перебіг цих думок
мусив би видатись відразливим матері навіть там, де вона тепер, безперечно,
перебуває – на райських високостях. Розуміла й те, що перелюб – смертельний
гріх. Як і те, що, вчинивши його, вона б стала подвійною відступницею, бо
зрадила б своє тіло і кохання до Ешлі.

Але всі ці міркування меркли під натиском безжально
холодного розрахунку й безвиході ситуації. Еллен була мертва, а смерть,
можливо, дає змогу інакше подивитись на життя. Релігія забороняє перелюб під
страхом пекельних мук, та коли церква гадає, що вона не піде на що завгодно,
аби врятувати Тару й своїх близьких від голоду… ну, то вже справа церкви. А
її це зовсім не тривожить. Принаймні зараз. Що ж до Ешлі… Ешлі ж не схотів
її. Хоча ні – хотів! Спогад про його гарячі уста незаперечно свідчив, що це
так. Але він ніколи не втече з нею. Дивно, що втеча з Ешлі зовсім не здавалась
їй гріхом, а от коли вона щось таке вчинить з Ретом…

У похмурих сутінках цього вечора Скарлет наблизилась до
кінця довгої дороги, яка почалася тієї ночі, коли впала Атланта. Вона ступила
на цю дорогу розпещеним, егоїстичним дівчам, юним, сповненим почуттів і трохи
приголомшеним перед лицем життя. Тепер, наприкінці цієї дороги, від того
дівчати нічого не лишилося. Недосит і тяжка праця, страх і постійна
напруженість, жахіття війни й жахіття Реконструкції позбавили її внутрішньої
теплоти, юності й ніжності. Осердя її душі обросло твердою шкаралущею, що день
у день, шар за шаром грубшала протягом цих нескінченних місяців.

Але до сьогодні ще дві надії підтримували духовну силу
Скарлет. Вона мала надію, що як скінчиться війна, життя поступово ввійде у свою
звичну колію. Мала надію, що з поверненням Ешлі життя її набере якогось нового
сенсу. А тепер обидві ці надії пішли за вітром. Поява Джонаса Вілкерсона перед
будинком Тари змусила її усвідомити, що для неї, як і для всього Півдня, війна
ніколи не скінчиться. Найзапекліші бої, найжорстокіші порахунки тільки-но
починаються. А Ешлі навік ув’язнили слова, дужчі за будь-яку в’язницю.

Її сподівання на мир розвіялись, як розвіялись і сподівання
на Ешлі, і все це в один день,– здавалося, остання шпарина в тій шкаралущі
замкнулася й затвердла. Скарлет спіткало те, проти чого її перестерігала бабця
Фонтейн: вона стала жінкою, яка пізнала в житті найстрашніше і якій уже нічого
боятись у житті. Ані самого життя, ані матері, ані втрати кохання, ані
громадського осуду. Тільки голод чи кошмарне видиво голоду може викликати в ній
страх.

Тепер, коли вона відгородилася від усього, що пов’язувало її
з тими давніми днями, з тією давньою Скарлет, дивовижна якась легкість і
свобода прийшли до неї. Вона зважилася на щось певне і, хвалити Бога, анітрохи
не боїться. Втрачати їй нічого, все вже обмірковано.

Якщо вдасться звабити Рета на шлюб, усе буде чудово. Але
якщо ні… ну що ж, вона й тоді роздобудеться на гроші. На коротку хвильку вона
задумалася, просто собі так поцікавившись, якою має бути коханка. Чи вимагатиме
Рет, щоб вона перебралася до Атланти, де, кажуть, живе та його Краля Вотлінг?
Якщо їй доведеться залишитись в Атланті, він муситиме добре за це заплатити –
саме стільки, щоб Тара не потерпіла від її відсутності. Скарлет була цілковитим
неуком, коли йшлося про інтимний аспект чоловічого життя, тому й не уявляла, в
чому саме полягатимуть її обов’язки. А що, коли у неї з’явиться дитина? Це було
б просто жахливо!

«Не думатиму про це зараз. Подумаю опісля»,– і вона
відсторонила небажані думки углиб свідомості, щоб не підважувати своєї
рішучості. Домашнім вона скаже ввечері, що їде до Атланти позичити грошей або ж
заставити маєток, якщо інакше не можна буде. Більш нічого їм знати не треба до
того прикрого дня, коли все й так вийде на люди.

Перекинувшись думками на конкретні дії, вона піднесла голову
й випросталась. Вона розуміла, що так легко їй не домогтися задуманого. Раніше
це Рет запобігав у неї прихильності, тоді як вирішувала вона. Тепер же вона
виступатиме в ролі прохачки, а прохачка не може накидати умов.

«Але я не приїду до нього прохачкою. Я з’явлюся королевою,
що милостиво вділяє ласки. Правди він ніколи не дізнається».

Скарлет підійшла до високого трюмо і, закинувши голову,
подивилась на себе. У потрісканій золоченій рамі перед нею стояла незнайомка.
Враження було таке, наче вона вперше за цілий рік бачить свій образ у дзеркалі.
Насправді вона заглядала в дзеркало щоранку – переконатись, чи чисто вмилася,
чи добре зачесала волосся,– але що її обсідали всякі клопоти, то не дуже було
коли приглядатися до самої себе. А тепер перед нею була якась незнайомка! Бо ж
не може бути, що ця жінка з запалими щоками і є Скарлет О’Гара! У Скарлет
О’Гари привабне, кокетливе, життєрадісне личко. А на цьому обличчі ніякої
приваби й ні сліду завжди властивих їй чарів. Це обличчя бліде й напружене,
чорні брови над ледь розкосими зеленими очима гострими лініями розбігаються
вгору на тлі білої шкіри, мов крила переляканого птаха. І щось тверде й запекле
в ньому.

«Та мені ж нічим привабити Рета! – подумала вона, і знов її
охопив розпач.– Я ж така, як скіпка… просто страх!»

Вона поплескала себе по щоках, шарпливо намацала ключиці,
відчуваючи, як вони випинаються під блузкою. І груди у неї тепер такі маленькі –
зовсім як у Мелані. Доведеться підкладати в ліфчик подушечки, щоб груди
здавалися більшими, хоч вона завжди зневажала дівчат, які вдаються до таких
щтучок. Подушечки! Це привело їй на пам’ять інше: її одежу. Вона опустила
погляд на своє плаття, розправила латані складки внизу. Ретові подобаються
жінки, добре й модно вдягнені. Скарлет зажурено згадала зелену сукню з
оборками, в якій уперше з’явилася на людях після жалоби,– на ній був ще зелений
капелюшок з пір’ям, подарунок Рета,– згадала, якими компліментами він тоді
обсипав її. Згадала й червону кратчасту сукню Еммі Слеттері, її оздоблені
червоним чобітки з китичками й плаский капелюшок, і від заздрощів пройнялася ще
дужчою ненавистю до цієї пройди. Хай воно й претензійне, але ж усе новеньке й
модне, таке, що очей не відведеш. А їй же самій так хотілося привертати
загальну увагу! Надто ж увагу Рета Батлера! Бо як він побачить її у старій
сукні, відразу здогадається, що справи у Тарі кепські. А він нізащо не повинен
про це здогадатись.

І як вона могла бути такою дурепою – сподіватися, що,
з’явившись в Атланті, враз його й завоює, коли в неї така худюща шия, голодні
котячі очі й лахміття на плечах! Якщо вона, навіть бувши у всеозброєнні своєї
вроди, маючи на собі найгарніше вбрання, не спіймала його в шлюбні сильця, то
хіба можна на це сподіватись тепер, коли вона така змарніла й одягнена в
дрантя? Адже якщо вірити листам тітоньки Туп, у нього грошей більше, ніж у
будь-кого в Атланті, і він може вибрати собі хоч яку красуню, доброчесну чи й
ні. «Але нехай,– понуро подумала вона,– зате в мене є щось таке, чого більшість
красунь взагалі не має: завзяття боротися до кінця. А коли б мені ще ладно
вбратись…»

Проте в Тарі не лишилося жодної ладної сукні – всі були
лицьовані-перелицьовані й латані-перелатані.

«І нема на це ради»,– подумала вона, безнадійно дивлячись
собі під ноги. На підлозі лежав оксамитовий килим Еллен, що був кольору
зеленого моху, поки не вицвів, не став зачовганий, потертий і подертий – бо
стільки ж чоловік спало на ньому! – і вигляд цього килима ще дужче її засмутив:
Тара така сама була обшарпана, як і вона. Присмерк у приміщенні гнітюче діяв на
Скарлет, і вона, підійшовши до вікна, підняла раму, розчахнула віконниці й
впустила до кімнати останні промені призахідного зимового сонця. Потім
причинила вікно й прихилилась головою до оксамитових портьєр, втупивши погляд
через порожній вигін туди, де чорні кедри стояли над родинним кладовищем.

Портьєри були такої зеленої барви, як мох, гладенькі й
ледь-ледь лоскітливі, і вона з приємністю потерлась об них щокою, мов кицька. А
тоді раптом придивилась до них ближче.

За хвилину вона вже тягла через кімнату важкого столика з
мармуровою стільницею, його заіржавілі коліщатка скрипуче опиралися. Підкотивши
столика під вікно, вона підібрала полу, вилізла на нього й, звівшись
навшпиньки, спробувала дотягтись до масивного карнизу. А що було надто високо,
то вона так різко шарпнула портьєру, аж цвяхи повилітали, і портьєра й карниз,
усе вкупі, з грюкотом упали додолу.

Ту ж мить немов чудом яким двері вітальні прочинилися, і
показалось широке чорне обличчя Мамки, кожна зморшка якого свідчила про ревну
цікавість і найглибшу підозру. Несхвальний погляд її зупинився на Скарлет, яка
ще стояла на столику, підібравши сукню вище колін, щоб зручніше зіскочити на
підлогу. Збуджений і тріумфуючий вигляд Скарлет одразу занепокоїв Мамку.

– Нащо це вам знадобилися по’тьєри міс Еллен? – суворо
поспитала вена.

– А чого ти підслуховуєш за дверима? – огризнулася Скарлет,
моторно скочивши вниз і підбираючи з підлоги важкий запорошений оксамит.

– Та чого тут і підслуховувать,– відказала Мамка, лаштуючись
до бою.– А от вам так і нічого робить з по’тьєрами міс Еллен, а то, бач, і
карниз зірвали, і в пилюці все виваляли. Міс Еллен дуже їх любила, по’тьєри, і
я не дозволю так їх нищити.

Скарлет блиснула на Мамку зеленими очима, в яких уже грали
веселі бісики – зовсім як у того свавільного дівчиська з давніх добрих днів, що
за ним так зітхала Мамка.

– Ану мерщій збігай на горище та принеси мою скриньку з
викрійками,– чуєш, Мамко? – гукнула вона, легенько підштовхуючи негритянку до
дверей.– Я збираюся пошити нову сукню.

Мамка не знала, як бути: її вкрай обурила вимога, щоб вона
зі своїм двістіфунтовим тулубом кудись бігла, тим більш на горище, а ще у ній
зродилася страшна підозра. Швидко вихопивши портьєру з рук Скарлет, вона
притисла її до своїх дебелих обвислих грудей, мов священну реліквію.

– Коли у вас на думці пошити собі сукню з по’тьєр міс Еллен,
то я не попущу такого. Поки я жива, цього не буде!

На обличчі в молодої господині з’явився вираз, що його Мамка
визначила б так: «Уперлась як корова»,– але потім він перейшов в усмішку, проти
якої Мамці завжди важко було встояти. Однак цим разом стара не піддалася. Вона
розуміла, що цією усмішкою міс Скарлет хоче обвести її круг пальця, тож
вирішила нізащо не поступатись.

– Не будь така лиха, Мамко. Я їду до Атланти позичити
грошей, і для цього мені потрібна нова сукня.

– Ніякої нової сукні вам не треба. Тепер дами не ходять у
нових сукнях. Вони носять старі й ще пишаються цим. А донька міс Еллен може
ходити і в рам’ях, кожен і так її поважає, наче вона в шовках.

Той самий затятий вираз ізнов почав находити на обличчя
Скарлет. «Господи,– подумала Мамка, – це ж треба таке: міс Скарлет робиться
дедалі більш схожа на містера Джералда і дедалі менш – на міс Еллен!»

– Послухай, Мамко, ти ж знаєш з листа тітоньки Туп, що цієї
суботи в міс Фенні Елсінг весілля, і я, звичайно, хочу на ньому бути. Задля
цього мені й потрібна нова сукня.

– Та сукня, що на вас, нічим не гірша від весільної сукні
міс Фенні. Міс Туп написала, що вони зовсім зубожіли.

Але ж мені потрібна нова сукня! Ти не знаєш, Мамко, що нам
до зарізу треба грошей. Податок…

– Я все знаю про податок, мем, ті’ки…

– Знаєш?

– Та що ж, мем, Господь дав мені вуха чи ні? Тим паче що
місте’ Вілл ніколи не причиняє щільно дверей.

Чи було хоча б що-небудь, чого Мамка не почула? Скарлет
дивувалась, як вона з такою важезною тушею, від якої аж підлога вгинається,
може скрастися зовсім нечутно, як індіанець, коли хоче підслухати?

– Ну, як ти все чула, то, либонь, знаєш і те, що Джонас
Вілкерсон і ця його Еммі…

– Атож, мем, знаю,– сказала Мамка, зблиснувши очима.

– Ну тоді й не впирайся, як мул, Мамко! Хіба тобі не ясно,
що я мушу поїхати до Атланти й роздобути гроші на податок? І чималі гроші. Це
конче треба! – Вона стукнула кулачком об кулачок.– Боже милий, Мамко, таж вони
викинуть нас усіх на дорогу, і куди ми тоді дінемось? І ти будеш торгуватися зі
мною за клапоть маминих портьєр, коли ця голодранка Еммі Слеттері, що вбила мою
маму, надумала поселитись у нашому домі й спати в маминому ліжку?

Мамка переступила з ноги на ногу, мов норовистий слон. Вона
невиразно відчувала, що її таки хочуть обвести круг пальця.

– Ні, мем, я не хочу, щоб якісь там голодранці поселились у
домі міс Еллен або щоб нас вигнали на дорогу, але…– Раптом вона втупила в
Скарлет осудливий погляд: – А в кого це ви збираєтесь діставати гроші, що вам
потрібна нова сукня?

– Це вже моя власна справа,– відповіла заскочена зненацька
Скарлет.

Мамка подивилась на неї пронизливо, як у ті дні, коли
Скарлет була малою і марно силкувалася знайти виправдання своїм витівкам. Вона
мовби читала її думки, тож Скарлет мимохіть опустила очі, вперше відчувши
докори сумління за те, що надумала зробити.

– Так оце вам потрібна нова гарна сукня, аби легше було
грошей позичити. Щось воно не те. І ви не кажете, де гадаєте діставати їх.

– Нічого я не буду казати,– зірвалася врешті Скарлет.– Це
моя власна справа. Але ти віддаси мені портьєру й допоможеш пошити сукню чи ні?

– Атож, мем, поможу,– покірно відповіла Мамка, капітулювавши
так раптово, що Скарлет запідозрила тут щось нечисте.– Я поможу пошити її, а з
атласної підбивки, може, викроїмо нижню спідницю, і панталончики оздобимо
старим мереживом.

Вона простягла Скарлет портьєру, і хитруватий усміх пробіг у
неї по обличчю.

– А міс Меллі теж поїде з вами до ’Ланти, міс Скарлет?

– Ні,– відказала та, починаючи здогадуватись, що у Мамки на
оці.– Я їду сама.

– Це вам так здається,– рішуче заявила Мамка.– Але щоб ви у
новій сукні і самі їхали? Ні, з вами я поїду. Атож, мем, я ні на крок від вас.

На хвильку Скарлет уявила собі, як виглядатиме її поїздка до
Атланти й розмова з Ретом у присутності Мамки, що стовбичитиме над нею
сторожем, мов здоровенний чорний цербер. Вона знову всміхнулася й поклала руку
Мамці на плече.

– Мамко, голубонько, ти така добра, що згоджуєшся поїхати зі
мною й допомогти, але як же обходитимуться тут усі без тебе? Ти ж у нас у Тарі
тепер усьому голова.

– Х-ха! – мовила Мамка.– Не замилюйте мені очі, міс Скарлет.
Я вас знаю ще з тої пори, коли підклала під вас першу пелюшку. Я сказала, що
поїду з вами до ’Ланти, то піки й поїду. Міс Еллен перевернулася б у могилі,
якби ви сама-одна поїхали, коли там у місті повно янкі, й цих вільних чорнюків,
і кого ті’ки там нема.

– Але ж я зупинюся в тітоньки Дріботуп,– опиралася й далі
Скарлет.

– Міс Дріботуп добра собі леді, і вона гадає, що все бачить,
але насправді воно й трохи не так,– відповіла Мамка, обернулася з величним
виглядом,– мовляв, аудієнцію закінчено,– і вийшла в хол. А через хвильку аж
стіни здригнулися від її погуку:

– Пріссі, дитя моє! Скоч-но на горище і принеси скриньку міс
Скарлет з викрійками, і ще ножиці прихопи, ті’ки не так, щоб цілу ніч їх там
шукати.

«Ну ж і халепа! – похнюплено подумала Скарлет.– Це однаково,
що мисливського пса мати собі за сторожа».

*

Коли після вечері прибрали в їдальні, Скарлет і Мамка на
обідньому столі розклали викрійки, а Сьюлін і Керрін заходилися жваво
випорювати з портьєри атласну підкладку, тоді як Мелані стала протирати оксамит
від пороху чиї гою щіткою для волосся. Джералд, Вілл і Ешлі сиділи собі збоку,
палили й усміхнено дивились на цю жіночу метушню. Всі вони піддалися приємному
збудженню, що струменіло від Скарлет, хоч їм і не ясно було, яка тому причина.
Щоки Скарлет порожевіли, в очах з’явився якийсь шорсткий полиск, вона раз по
раз сміялася. Всіх тішив її сміх, бо вже кілька місяців ніхто не чув його від
неї. А особливо тішився Джералд. Коли він дивився на рухливу доччину постать,
погляд його був не такий затуманений, як звичайно, і щоразу, як вона підходила
близько, він схвально поплескував її по руці. Дівчата були такі збуджені, наче
збиралися на бал, і відпорювали підбивку, кроїли оксамит і накидали на живу
нитку так ревно, немов шили самим собі бальні сукні.

Скарлет їде до Атланти позичити грошей або закласти Тару,
якщо доведеться. Ну то й що, як вона й віддасть маєток у заклад? Скарлет
запевняла, що можна буде легко викупити Тару з наступного врожаю бавовни, у них
ще й залишаться гроші, і тон її був такий рішучий, що ніхто й не подумав
піддати сумніву ці слова. А коли її запитали у кого вона збирається позичати
гроші, відповіла: «Хто зайве питає, тому язика прищемляє»,– і так грайливо, що
всі засміялися і почали піддражнювати її, який це у неї завівся
приятель-мільйонер.

– Це чи не капітан Рет Батлер,– добродушно під шкильнула
Мелані, чим ще більше всіх розважила, бо ж усім відомо було, як ненавидить його
Скарлет, а коли й згадує, то тільки словами: «цей негідник Рет Батлер».

Однак Скарлет не засміялася, почувши це ім’я, і Ешлі нараз
урвав свій сміх, побачивши, як насторожено зиркнула Мамка в бік Скарлет.

Сьюлін, перейнявшись спільним піднесенням, запропонувала
Скарлет свій комірець з ірландського мережива, трохи приношений, але ще
гарненький, а Керрін стала наполягати, щоб Скарлет узяла до Атланти її
черевички, оскільки ні у кого в Тарі не було кращих. Мелані попросила Мамку не
викидати жодного клаптика портьєри – вона облямує ними свій потертий капелюшок,–
і викликала спалах сміху, заявивши, що старому півневі доведеться розлучитися
зі своїм пишним пір’ям, чорно-зеленим з бронзуватим полиском, якщо він не
дремене вчасно на болото.

Скарлет, дивлячись, як миготять у роботі пальці, з притаєною
гіркотою та зневагою вслухалася в сміх навколо себе.

«Вони ж і гадки не мають, що насправді сталося зі мною, та й
з ними, і з усім Півднем. Незважаючи на все, вони й досі думають, ніби нічого
такого страшного не може з ними статися, бо ж вони не хто, а О’Гари, Вілкси,
Гамільтони. Навіть чорнюки – і ті так гадають. Ну ж і дурні вони всі! Вони
повік нічого не зрозуміють! Думатимуть і житимуть собі, як завжди жили, і
нічого їх не змінить. Меллі може ходити в дранті, збирати бавовну власноруч,
вона навіть допомогла мені вбити людину, але ніщо не спромоглось її змінити.
Вона й досі все та сама соромлива й добропорядна місіс Вілкс, справжня дама! Ти
й Ешлі – бачив смерть, і війну, і був поранений, і сидів у таборі
військовополонених, і прийшов додому на попелище і все одно він залишиться тим
самим джентльменом, який володів Дванадцятьма Дубами. Вілл – це інша справа.
Він розуміє, що таке справжнє життя, але ж він ніколи нічого не мав, то йому й
втрачати нічого. А Сьюлін і Керрін – ці гадають, що всі знегоди тимчасові. Вони
неспроможні переінакшитись, як того вимагають інакші умови, їм здається, це все
ось-ось минеться. Вони гадають, бог вчинить диво їм на догоду. Але нічого цього
не буде. Якщо тут і станеться диво, то хіба завдяки Ретові Батлеру… А вони не
зміняться. Може, це їм і не по силі. Лише одна я змінилася – та й то тільки
тому, що припекло».

Кінець кінцем Мамка випровадила чоловіків з їдальні й
причинила за ними двері: пора було приміряти. Порк повів Джералда нагору до
спальні, а Ешлі й Вілл залишилися в освітленому лампою холі. Якийсь час обоє
мовчали, тільки чути було, як Вілл незворушно жує тютюн, мов худобина жуйку.
Але вираз його погідного обличчя був аж ніяк не безхмарний.

– Не подобається мені ця поїздка до Атланти,– озвався він
урешті тихим голосом.– Зовсім не подобається.

Ешлі швидко глянув на нього й тут-таки одвів погляд убік,
але відповісти нічого не відповів, тільки подумав нишком, чи нема й у Вілла
тієї самої жахливої підозри, що й у нього. Проте це було неможливо. Адже Вілл
не знав, що сьогодні сталося в садку і що Скарлет дійшла до розпачу. Вілл не
міг помітити, як змінилось обличчя Мамки, коли прозвучало ім’я Рета Батлера, та
й, крім того, звідки було Віллові знати про гроші Рета, про його лиху
репутацію? Принаймні Ешлі міг собі думати, що Вілл нічого цього не знає, хоча,
вернувшись до Тари, Ешлі зауважив, що й Вілл, і Мамка знають такі речі, на які
ніхто й не натякав, вони наче наперед про все здогадуються. Щось лиховісне
витало в повітрі, однак що саме – Ешлі не знав і був безсилий врятувати
від цього Скарлет. За весь вечір вона ні разу не кинула на нього погляду, але
її надміру вже бурхливі веселощі лякали його. Підозри були занадто жахливі, щоб
викласти їх у словах. І він не мав права образити її, запитавши напрямки. Ешлі
стиснув кулаки. У нього нема ніяких прав на неї: сьогодні він їх усі втратив
назавжди. Він не може допомогти їй. І ніхто не може. Але дивлячись на Мамку, як
вона з похмурою рішучістю краяла портьєру, він трохи заспокоївся. Мамка така, що
подбає про Скарлет, навіть коли та й огинатиметься.

«А винен в усьому я,– подумав він у розпуці.– Це я
підштовхнув її до цього».

Ешлі пригадав, як вона там у садку випростала плечі,
повернулася й пішла в дім, як гордо звела вгору голову. Всім серцем він линув
до Скарлет, його проймало захоплення нею і мучила власна безпорадність. Він
знав, що в її словнику нема такого слова, як «відвага», знав, що вона б
здивовано витріщилась, почувши від нього, ніби відважнішої істоти він у житті
не бачив. До неї просто не дійшло б, якби він сказав, як багато в ній
справжньої відваги. Він знав, що вона бере життя, яким воно є, затято долає всі
можливі перепони, змагається з ними безоглядно, не визнаючи поразки, і не
складає зброї навіть тоді, коли поразка неминуча.

Але за ці чотири роки він бачив і інших людей, що
відмовлялися визнати поразку, що весело йшли назустріч найбільшій небезпеці, бо
вони були відважні. А проте поразки вони таки зазнавали.

Дивлячись на Вілла у півмороці холу, Ешлі думав, що зроду ще
не бачив, щоб хтось виявляв таку відвагу, як Скарлет О’Гара, котра вирушала
завойовувати світ, озброївшись сукнею з оксамитової портьєри своєї матері та
пір’ям з півнячого хвоста.

Розділ XXXIII

Коли наступного дня Скарлет і Мамка зійшли з потягу в
Атланті, віяв пронизливий холодний вітер, а вгорі клубочилися темно-сірі
пластівці хмар. Станцію ще не відбудували після пожежі, і приїжджі опинилися
серед попелу та багнюки, що густим шаром покривали пожарище. Скарлет механічно
роззирнулася, чи нема Пітера з тітоньчиною коляскою, адже в роки війни він
щоразу зустрічав її, коли вона верталася з Тари. Але тут-таки спохопилася і
зневажливо пирхнула на себе, що така забудькувата. Ніякого Пітера й не могло тут
бути, вона ж не попереджала тітоньки Туп про свій приїзд, та й крім того –
згадався їй один з останніх тітоньчиних листів – стара бідкалася, що здохла
їхня конячка, на яку «розжився» Пітер у Мейконі, аби привезти тітоньку після
закінчення війни назад до Атланти.

Скарлет пробігла очима вибоїстий і витолочений майдан побіля
станції, сподіваючись побачити коляску когось із давніх друзів чи знайомих, хто
міг би підвезти їх до тітоньки Туп, але довкола були самі чужі обличчя, і білі,
й чорні. Мабуть, тепер ні в кого з її приятельок не лишилося повозів, коли те,
що писала Туп, відповідало дійсності. Часи настали такі скрутні, що навіть
челядь важко було утримати й прогодувати, не кажучи вже про коней. Більшість
подруг тітоньки, як і вона сама, ходила тепер пішки.

Стояло тут ще два-три фургони, що на них вивантажували якісь
речі з вагонів, і ще було кілька забрьоханих бричок, де на передку красувались
підозрілого вигляду суб’єкти, та ще один закритий екіпаж і одна коляска і
якоюсь вирядженою жінкою в компанії офіцера-янкі. Скарлет аж дух забило, коли
вона його побачила: одна річ прочитати в листі Туп, що в Атланті стоїть
військова залога північан і на вулицях повно їхніх солдатів, і зовсім інша –
побачити наяву синю уніформу. На хвильку їй видалося, що війна ще не
скінчилася, що ось зараз цей янкі кинеться на нею, пограбує її і образить.

Народу біля залізниці було небагато, і Скарлет мимохіть
пригадався той ранок 1862 року, коли вона приїхала до Атланти як молода вдова,
вся в жалобі й страшенно знудьгована. Який затовплений був тоді цей майдан –
фургони, екіпажі, санітарні карети, гамір навколо, возії кричать і сваряться,
приятелі перегукуються. Вона зітхнула і тугою за веселим збудженням тих днів, і
зітхнула ще раз, подумавши, що це ж доведеться пішки добиратися до будинку
тітоньки Туп. Щоправда, була ще надія перестріти на Персиковій вулиці котрусь
знайому, що підвезла б їх бодай півдороги.

Поки вона стояла так, оглядаючись, до неї над’їхала та сама
закрита карета, де на передку сидів світлошкірий негр середнього віку;
нахилившись до неї, він запитав:

– К’ляску, леді? Два’цять п’ять центів – доставлю куди
хочете в ’Ланті.

Мамка кинула на нього нищівний погляд:

– Найманий ’кіпаж? – обурилась вона.– ти не бачиш, хто ми,
чорнюче?

Мамка народилася таки на селі, але ж не все була сільською
негритянкою, отож знала, що жодна порядна жінка не поїде в найманому екіпажі,
тим паче закритому, коли її не супроводить хтось із родичів чоловічої
статі. Навіть присутності покоївки-негритянки було недостатньо. Мамка
промовисто бликнула на Скарлет, помітивши її тужливий погляд на карету.

– Ходім відси, міс Скарлет! Найманий ’кіпаж, та ще й з
вільним чорнюком! Нічогеньке товариство!

– Ніякий я не вільний чорнюк,– гаряче заперечив негр.– Я
належу до старої міс Толбот, а це її карета, і я їжджу, аби заробити нам
грошей.

– Яка це міс Толбот?

– Міс Сьюзенна Толбот з Мілледжвілла. Ми перебралися сюди,
коли старий господар загинув.

– Ви знаєте її, міс Скарлет?

– Ні,– з жалем відповіла та.– Я мало кого знаю з
Мілледжвілла.

– Тоді ми йдемо пішака,– рішуче заявила Мамка.– А ти їдь
собі, чорнюче.

Вона підхопила саквояж, в якому лежали нова оксамитова сукня
Скарлет, капелюшок і нічна сорочка, взяла під пахву невеликого вузлика з
власними пожитками й повела свою підопічну через багнисте попелище. Скарлет,
хоч і воліла б проїхати в екіпажі, не стала опиратись, щоб не псувати стосунків
з Мамкою. Відколи вчора Мамка застукала її у вітальні з оксамитовою портьєрою в
руках, з очей у неї не сходив насторожений вираз, і це Скарлет не подобалось.
Важкувато буде уникнути її пильного нагляду, тим-то Скарлет вирішила не
розбурхувати Мамчин бойовий запал, поки нема в цьому доконечної потреби.

Коли вони йшли вузьким хідником у напрямку до Персикової
вулиці, Скарлет посмутніла, дивлячись, яких страшних змін зазнала Атланта – усе
тут зробилося зовсім незнайомим. Вони проминули місце, де колись стояв готель
«Атланта» – там були мешкали Рет і дядечко Генрі, а тепер від цієї вишуканої
споруди лишилася тільки частина почорнілих стін. Склади, що тяглися на добрі
чверть милі понад залізницею й містили тонни військового спорядження, ніхто не
відбудовував: під хмурним небом видніли самі понурі прямокутні підмурівки. Без
шерегу цих будівель обабіч колій і без спаленого депо залізниця виглядала якось
голо й сирітськи. Десь серед цих руйновищ – уже й не розрізниш, де саме,– були
й рештки складу, що дістався Скарлет у спадок від Чарлза. Торішній податок за
ділянку сплатив дядечко Генрі. Колись треба буде поверну ти йому гроші. Це був
ще один клопіт, що тяжів над нею.

За поворотом на Персикову вулицю Скарлет глянула її бік
П’яти Променів і аж скрикнула, вражену побаченим. Френк розповідав їй, що
Атланту спалено дощенту, але вона не могла собі уявити такої цілковитої руїни.
В її пам’яті улюблене місто все ще було щільно забудоване розмаїтими спорудами
та чепурними особняками. Але ось Персикова вулиця перед нею простягалася така
оголена а позбавлена знайомих прикмет, що Скарлет наче вперше її побачила. Ця
багниста вулиця, якою вона проїздила тисячі разів у роки війни, якою вона,
ввібравши голову в плечі, никала, гнана страхом, під час облоги, коли навкруги
набухали снаряди, вулиця, бачена востаннє в поспіху, гарячці й метушні
відступу,– тепер здавалася такою чужою, що Скарлет аж навертало на сльози.

За той рік, відколи Шерман покинув спалене місто й
повернулися конфедерати, виросло вже немало нових будівель, однак довкола П’яти
Променів лишалося ще повно порожніх ділянок з купами задимленої битої цегли
серед сміття, сухої трави та бур’янів. Місцями збереглися рештки знаних їй з
пам’яті будівель – цегляні стіни без даху, на яких відбивалося присмеркове
денне світло, віконні порожнини, самотні комини. Де-не-де її око радо вирізнило
почасти вцілілі від вогню та снарядів знайомі крамниці, тепер уже відбудовані:
недавня цегляна кладка яскраво червоніла проти старих почорнілих стін. На
фасадах нових крамниць, над вікнами нових контор приємно було читати відомі їй
імена, але набагато частіше траплялися імена незнайомі – особливо на десятках
вивісок лікарів, адвокаті, торгівців бавовною. Давніше вона знала чи не всіх в
Атланті, тож цей надмір незнайомих імен діяв на неї гнітюче. Зате
підбадьорювало, коли вона бачила нові будівлі, що постали над вулицею.

Таких будівель був не один десяток, а поміж них траплялися й
навіть триповерхові! Будівництво розгорталося повсюди, дивлячись уздовж
Персикової вулиці, щоб трохи призвичаїти себе до вигляду нової Атланти, Скарлет
чула веселий перестук молотків та виляск пилок, бачила, як ростуть риштовання і
як робітники вибираються драбинками нагору зі стосами цегли на плечах. Вона
дивилась на улюблену вулицю, і сльози застували їй зір.

«Вони спалили тебе,– думала вона,– і зрівняли з землею. Але
не змогли доконати. Це їм виявилося над силу. Ти знову відродишся, станеш така
ж сама простора й ошатна, як була!»

Ідучи вперед Персиковою вулицею в супроводі Мамки, яка
перевальцем поспішала за нею, Скарлет побачила, що на хідниках так само людно,
як і в розпал війни, що життя кипить і нуртує в цьому відроджуваному місті, яке
саме цим і припало їй до серця тоді – як давно це було! – коли вона вперше
приїхала до тітоньки Туп. Здавалось, анітрохи не менше, ніж тоді, повозів
місило багнюку дороги,– ото тільки що не стало серед них конфедератських
санітарних фургонів,– та й коней, і мулів не менше тодішнього було припнуто до
конов’язів перед дерев’яними дашками крамниць. Людей було повно на вулиці,
проте жодного з цих облич Скарлет не могла пригадати, як і більшості прізвищ на
вивісках: то все були новоприїжджі – ординарні виглядом чоловіки, з несмаком
виряджені жінки. А ще вулиця чорніла від негрів, які не знали, що робити,– одні
підпирали стіни, інші сиділи край хідника, дивлячись на повози з наївною
допитливістю дітей, які вперше в житті потрапили до цирку.

– Понавипускали на волю чорних селюків,– пробурчала Мамка.–
Зроду наче порядної коляски не бачили. Та й нахабні ж такі!

Вони й справді справляли враження нахабних,– згодна була
Скарлет,– бо й на неї витріщалися дуже вже нецеремонно. Але вона відразу й
забула про них, бо знову її вразило, що так багато в місті синіх уніформ. Вони
траплялися на кожному кроці – піші, верхи на конях, в армійських фургонах,–
котрі снували вулицями, котрі стояли, заточуючись, перед шинками.

«Ніколи я до них не звикну,– подумала Скарлет, стискуючи
кулаки.– Ніколи!» І кинула через плече:

– Швидше, Мамко,– щоб уже вибратися з юрмища!

– Зараз, ось тільки прожену з-під ніг чорнюка,– відказала
голосно Мамка, маючи на увазі парубка, що дражливо лінькуватою ходою сунув
перед нею: вона замахнулась на нього саквояжем, і він відскочив убік.– Не
подобається мені тут у місті, міс Скарлет. Забагато янкі та всяких цих
звільненців.

– Краще, коли не так людно. Як пройдемо П’ять Променів, тоді
буде легше.

По слизькому камінню вони перебралися через багнюку
Декейтерської вулиці й далі рушили Персиковою, де людей поменшало. Невдовзі
дісталися каплиці Веслі, біля якої Скарлет зупинилась була перевести подих того
дня в 64-му році, коли бігла по доктора Міда; вона глянула на каплицю й
засміялася на весь голос, коротко й гірко. Мамка блимнула на неї підозріливим
поглядом, але так і не задовольнила своєї допитливості. А Скарлет згадала, який
жах її пройняв у той день, і погордливо скривилася до самої себе. Страх тоді
обснував її всю, роз’їдав зсередини – вона боялась янкі, боялася близьких
пологів Мелані. Тепер їй було дивно, як вона могла піддатися страхам, немов
дитина, настрахана незвичним гамором. Справді-бо, яким дитям вона була,
гадаючи, ніби янкі, пожежа, поразка Півдня – це найгірше, що може її спіткати!
Які це дрібниці проти смерті Еллен і розумового розладу Джералда, проти голоду
й холоду, виснажливої праці й повсякчасного кошмару через непевність у
завтрашньому дні. Як легко було б їй тепер виявити мужність перед обличчям
ворожої армії, але як важко протистояти тій небезпеці, що загрожувала Тарі! Ні,
вона вже більш нічого не боятиметься в житті, окрім злиднів.

Ззаду показалася закрита карета, і Скарлет ступила на край
хідника, щоб побачити, чи це не хтось із знайомих, бо до будинку тітоньки Туп
лишалося ще кілька кварталів. Карета вже порівнялася з ними, Скарлет і Мамка
нахилилися наперед, Скарлет навіть зобразила усмішку, готова привітатись, коли
це у віконці промайнула жіноча голова – руда аж червона – в гарній хутряній
шапочці. Обидві жінки зразу ж упізнали одна одну, і Скарлет відсахнулася назад.
То була Краля Вотлінг: Скарлет ще встигла за коротку мить помітити зневажливо
скривлене її лице. І треба ж таке, що перше знайоме обличчя, побачене в місті,
виявилося Кралине!

– Хто це? – з підозрою запитала Мамка.– Вона впізнала вас,
але не привіталася. І я ще зроду ні в кого не бачила такої барви волосся.
Навіть у Тарлтонів такого не було. Воно… чи не фарбоване?

– Фарбоване,– підтвердила одним словом Скарлет, наддаючи
ходи.

– То ви знаєтеся з фарбованою жінкою? І хто ж вона гака,
ану-но скажіть!

– Вона з тих, кого звуть пропащими жінками,– коротко
відповіла Скарлет.– І даю тобі слово, що я з нею не таюся, тож заспокойся
врешті.

– Боже милосердний! – вихопилось у Мамки, яка від подиву
навіть рота розтулила, з неабиякою цікавістю дивлячись услід кареті. Вона ж не
бачила жодної пропащої жінки, відколи проживала з Еллен у Саванні, а це понад
двадцять років тому, і тепер щиро шкодувала, що не придивилася до Кралі
пильніше.

– І ще й виряджена як, і гарна карета, і кучер у неї,–
промурмотіла Мамка.– І що це Господь Бог собі думає? Дозволяє лихим жінкам
отако жити, коли ми, люди чесні, ходимо голодні та босі.

– Господь давно вже облишив про нас думати,– люто кинула
Скарлет.– Тільки не кажи мені, що мама перевернеться в могилі, чуючи мої слова.

Вона хотіла б відчувати себе чеснотливішою і взагалі
праведнішою за Кралю, але не випадало. Бо ж якщо її план здійсниться, вона може
опинитись у такому самому становищі, як і Краля, і стати утриманкою того самого
чоловіка. І хоч Скарлет анітрохи не шкодувала за своїм рішенням, побачити саму
себе в правдивому світлі було аж ніяк не приємно. «Не думатиму про це зараз»,–
сказала вона собі, прискорюючи ходу.

Проминули ту ділянку, де раніше стояв будинок Мідів – від
нього лишились тільки дві кам’яні сходинки та стежка, що провадила в нікуди. На
місці будинку Вайтінгів теж була гола земля. Навіть каміння підмурівку й
цегляний димар зникли, лише видніли сліди фургонів, якими вивозили камінь та
цеглу. А ось цегляний дім Елсінгів зберігся, ще й мав новий дах і новий другий
поверх. Заселеним здавався і будинок Боннелів попри всю свою вбогість – адже
полагоджений він був абияк і покритий зверху грубими дошками замість гонту. Але
жодної живої душі не видно було в цих двох будинках – ані у вікні, ані на
ганку, з чого Скарлет навіть зраділа. Вона зараз не мала найменшої охоти з
ким-небудь розмовляти.

Нарешті з’явилася на видноті нова шиферна покрівля й стіни з
червоної цегли будинку тітоньки Туп, і серце Скарлет стрепенулося. Який
милостивий був Бог, що не ушкодив дім надміру – бо хто б його відбудовував? Із
двору саме виходив дядько Пітер з базарним кошиком через руку; коли він побачив
Скарлет і Мамку, які стомлено простували вулицею, широка недовірлива усмішка
освітила його чорне обличчя.

«Я б розцілувала цього старого дурня, така я йому рада»,–
подумала Скарлет і весело гукнула:

– Ану-но мерщій діставай тітоньчину «непритомну пляшку»,
Пітере! Бо це і справді я!

*

Цього дня на вечерю в тітоньки Туп були неминучі мамалига й
сушений горох, і Скарлет, споживаючи їх, присяглася подумки, що з її столу
назавжди зникнуть ці дві страви, коли вона розживеться на гроші. І хоч би якою
ціною, а гроші вона роздобуде, і матиме їх не тільки на сплату податків за
Тару. Сяк чи так, рано чи пізно, але в неї буде багато грошей, навіть якщо
задля цього доведеться вчинити й убивство.

При жовтому світлі лампи у вітальні вона розпитувала Туп про
її фінансовий стан, нишком сподіваючись – а що, як Чарлзова рідня спроможеться
позичити їй потрібні кошти? Скарлет не дуже й крилася зі своїми розпитами, але
стара, зрадівши родичці, з якою може розважити душу, навіть не помічала, що у
неї просто вивідують певні дані. Зі слізьми на очах Туп стала детально
викладати свої знегоди. Вона й сама не знала, де поділись її ферми, і
нерухомість у місті, і гроші, але факт, що все кудись розпливлося. В усякому
разі, так запевняв сестру «братчик Генрі». Він не мав змоги сплатити податок за
її маєтність. Усе, крім будинку, в якому вона живе, розвіялось на порох, та й
цей будинок – про що Туп ніколи не забувала – зовсім їй не належить, а
становить спільну власність Мелані й Скарлет. За нього «братчик Генрі» якось
уже зібрався з грішми й таки сплатив податок. На прожиття він, правда, дає їй
щомісяця дещицю, і вона, як це не принизливо, мусить брати в нього гроші, бо ж
інакше й не проживе.

– Братчик Генрі каже, що не знає, як стулить кінці з
кінцями, такий тягар на нього звалився, та й податки височезні, хоча він,
мабуть, прибріхує: грошей у нього тьма-тьменна, він просто мені не дуже хоче
давати.

Але Скарлет знала, що дядечко Генрі не прибріхує: про це
свідчили його листи, які вона одержала з приводу Чарлзової власності. Старий
правник мужньо боровся, щоб зберегти для Вейда і Скарлет бодай будинок та
земельну ділянку, де раніше стояв склад. І йому зовсім не легко було сплачувати
за неї податки.

«В нього, звичайно, ніяких грошей нема,– похмуро думала
Скарлет.– Що ж, викреслю його й Туп з мого списку. Лишається тільки Рет. Я мушу
на це піти. Доведеться. Але не треба зараз цим сушити голови… Мені треба
перевести розмову на Рета, і мимохідь натякнути, щоб вона запросила його на
завтра».

Скарлет усміхнулась і міцно стисла в руках пухкі долоні
старої.

– Дорогенька тітонько, облишмо цю прикру розмову про гроші.
Забудьмо про них, краще поговорімо про щось приємніше. Ви повинні розказати
мені всі новини про наших давніх друзів. Як ведеться місіс Меррівезер? Як
Мейбел? Креол її, я чула, вернувся додому цілий і здоровий. А як поживають
Елсінги, доктор Мід з дружиною?

Дитяче личко Дріботуп відразу проясніло, і сльози перестали
набігати на очі. Вона заходилась докладно розповідати про своїх давніх
знайомих: що вони поробляють, як одягаються, що їдять та думають. Жах чувся в
її голосі, коли вона повідомила, що місіс Меррівезер та Мейбел задля заробітку –
це ще до того, як Рене Пікар повернувся з війни,– заходилися пекти пироги й
продавати їх солдатам-янкі. Уявити лишень! Часом зо двадцятеро янкі стовбичили
на подвір’ї у Меррівезерів, чекаючи, поки спечуться ті пироги. А тепер, коли
вернувся Рене, він і сам щодня їздить старим фургоном до табору янкі й продає
там солдатам кекси, пироги та бісквіти. Місіс Меррівезер каже, що як заробить
трохи грошей, то відкриє пекарню в середмісті. Вона, Туп, не хоче її ганити,
але все-таки… Що ж до неї самої, сказала Туп, то вона радше померла б з
голоду, ніж мала б якісь справи з янкі. Вона заприсяглася кидати зневажливий
погляд на кожного солдата-янкі, якого здибає в місті, і демонстративно
переходити на другий бік вулиці, хоча – сказала вона – у сльоту це не дуже й
зручно. Скарлет з цих слів стало ясно, що міс Дріботуп в ім’я вірності
Конфедерації готова на будь-які жертви, навіть черевички в багнюці забруднити.

А місіс Мід і доктор – вони втратили будинок, коли янкі
спалили місто, і вже не мали ні коштів, ні охоти відбудовуватись, адже обидва
їхні сини – і Філ, і Дарсі – полягли на війні. Місіс Мід заявила, що їй і не
треба тепер домівки, бо яка це була б домівка без дітей та онуків! Вони стали
дуже самотні і перебралися мешкати до Елсінгів, які відновили зруйновану
частину свого будинку. Подружжя Вайтінгів теж має там кімнату, і місіс Боннел
наміряється й собі туди перейти, коли їй пощастить свій власний дім винайняти
котромусь офіцерові-янкі з родиною.

– Але як їм усім там стає місця? – скрикнула Скарлет.– Таж,
крім місіс Елсінг, там і Фенні, і Г’ю…

– Місіс Елсінг і Фенні сплять у вітальні, а Г’ю у мансарді,–
пояснила Туп, добре знаючи хатній розпорядок в усіх своїх приятельок.– Моя
люба, мені прикро це розповідати вам, але… місіс Елсінг називає їх «платними
гістьми», хоча,– Туп стишила голос,– насправді вони звичайнісінькі пансіонери.
Місіс Елсінг просто-напросто утримує пансіон! Можете собі уявити, як це
жахливо?

– Як на мене, це навіть чудово,– коротко відказала Скарлет.–
Я була б тільки рада, якби торік у нас у Тарі були «платні гості», а не дармові
пансіонери. Може, тоді б ми менше зубожіли.

– Як ви можете таке казати, Скарлет? Ваша бідна матінка
перевернулася б у могилі, почувши, що в Тарі з гостей правлять гроші! Звичайно,
місіс Елсінг просто мусила піти на це, бо хоч вона непогано шила, а Фенні
розмальовувала порцеляну і Г’ю дещо заробляв з продажу дров, вони однаково не
могли звести кінці з кінцями. Уявляєте – наш голубчик Г’ю мусить продавати
дрова! А він же так хотів стати добрим адвокатом! Мене аж на плач верне, як
подумаю, за що доводиться братись нашим хлопчикам!

А у Скарлет зринули в пам’яті ряди бавовникових кущів під
сліпуче спекотним сонцем Тари, і пригадалося, як нила спина, коли доводилось
без кінця згинатися над тими кущами, та які вона понатирала мозолі на долонях,
коли орала землю плугом. І вона подумала собі, що нема чого так уже співчувати
Г’ю Елсінгові. Ну й нетямка ж ця стара дурепа Туп: навколо неї самі руїни, а
вона ніби нічого не бачить!

– Якщо йому не до вподоби продавати дрова, чом він не
візьметься за адвокатську практику? Чи, може, в Атланті вже нема чого робити
правникам?

– О ні, люба, робити є що, та й багато як! Тепер же мало не
кожен з кимось позивається. Адже все довкола спалено, межові смуги понищено, і
ніхто не знає, де його земля починається, де кінчається. Але на цих позвах
нічого не заробиш, бо ні в кого нема грошей. Тож-бо Г’ю й узявся за дрова…
Ой, я мало не забула! Я вам не писала? У Фенні Елсінг завтра ввечері весілля, і
ви, звичайно, повинні там бути. Місіс Елсінг ще й як зрадіє вам, коли ви вже в
місті. Сподіваюся, ви маєте й іншу сукню, крім цієї, що на вас. Це не означає,
що ця не дуже ладна, але… розумієте, голубонько, вона трохи приношена. Отже,
у вас є гарна сукня? Я дуже рада, бо ж це вряджатимуть перше справжнє весілля у
нас в Атланті після приходу янкі. Буде торт, і вино, і танці згодом, хоч я не розумію,
як Елсінгів на це все стане, вони ж такі зубожені.

– А з ким Фенні одружується? Мені здавалося, що оскільки
Даллас Маклюр загинув під Геттісбергом…

– Не треба, голубонько, осуджувати Фенні. Не всі ж так
шанують пам’ять загиблих, як ви пам’ять бідного Чарлі. Але дайте-но я згадаю.
Як пак його звуть? Ніколи не запам’ятовую прізвищ… Том якийсь там. Я добре
знала його матір, ми разом навчались у дівочому пансіоні в Лагрейнджі. Вона з
лагрейнджських Томлінсонів, а її мати була… зараз-зараз… Перкінс? Паркінс?
Паркінсон! Саме так. Зі Спарти. Дуже порядна родина, тільки… Я знаю, що не
повинна б цього казати, але мені просто незрозуміло, як Фенні може виходити за
нього заміж!

– Він що, випиває чи…?

– Та ні, що ви! На вдачу він чудовий, тільки, розумієте,
осколком йому поранило нижню частину тіла, і щось там ушкодило в ногах… вони
у нього… вони… мені неприємно вживати це слово, але хода його
розкарякувата. Від цього він має вульгарний вигляд, коли ходить… Одне слово,
це не дуже гарно, як дивитись. Не розумію, чому вона з ним одружується?

– Але треба ж дівчатам з кимось одружуватись.

– Не конче й треба,– трохи надувшись, відповіла Туп.– Я ось
і без цього прожила.

– Люба тітонько, я ж зовсім не вас мала на думці! Всі
знають, який ви мали успіх, та й тепер ще маєте! Взяти хоча б суддю Карлтона –
він так ласо поглядав на вас, аж я…

– Ой, облиште, Скарлет! Цей старий бевзь! – пирхнула Туп,
яка вже знову була в доброму гуморі.– Але нехай там як, а Фенні мала такий
успіх, що могла б зробити кращу партію, і я не вірю, щоб вона закохалася в
цього Тома як його там… І не вірю, що вона вже відійшла після загибелі
Далласа Маклюра, але вона ж не схожа на вас, голубонько. Ви он залишаєтесь
вірною дорогому Чарлі, дарма що десятки разів могли б уже вийти заміж. Меллі і
я, ми не раз казали, як ви шануєте його пам’ять, хоча всі навколо в один голос
твердили, що ви холодна кокетка.

Скарлет пропустила повз вуха це нетактовне свідчення і
вправно спрямовувала Туп на розповідь то про одного знайомого, то про іншого,
хоч самій кортіло якнайшвидше дізнатися, як там Рет. Спитати прямо про нього, і
зразу після приїзду, аж ніяк не годилося. Це могло б скерувати думки старої
леді у зовсім небажаному напрямку. Туп ще матиме час розвинути свої підозри,
якщо Рет не погодиться на одруження.

А тітонька й далі собі жваво стрекотіла, мов дитина, рада,
що знайшлася слухачка. Справи в Атланті зовсім кепські, казала вона, і все
через сваволю республіканців. Кінця-краю цьому не видно, а найгірше те, що вони
задурманюють бідних чорнюків.

– Люба моя, таж вони хочуть дати чорнюкам право голосу! Чи
ви чули коли-небудь більшу дурість? Хоча я не знаю, але як оце подумаю, то
дядько Пітер куди більш тямущий і вихованіший за будь-якого республіканця, і
якраз через добрі манери він і не погодиться голосувати. Але от іншим чорнюкам
то й затуркали цим голови. І декотрі з них такої зухвалості набрались! Смерком
стало небезпечно з’являтись на вулиці, бо навіть серед білого дня можуть
зіпхнути даму з хідника просто в болото. А коли хто з джентльменів спробує
запротестувати, його під арешт і… Ой голубонько, а чи сказала я вам, що
капітан Батлер сидить у в’язниці?

– Рет Батлер?

Хоч як ця новина вразила Скарлет, усе-таки вона зраділа, що
тітонька Туп позбавила її потреби самій переводити мову на Рета.

– Авжеж він! – Від збудження щоки у Туп зарожевіли, і вона
аж випросталась у кріслі.– Саме зараз він сидить у в’язниці за те, що вбив
негра, і його, можливо, навіть повісять! Уявляєте – капітан Батлер на шибениці!

На хвильку Скарлет забило дух, і вона мовчки втупилась у
повнотілу стару леді, яка страшенно тішилась що її повідомлення справило таке
враження.

– Поки що це не доведено, але хтось убив чорнюка який
чіплявся до білої жінки. Янкі дуже лютують, бо останнім часом уже чимало таких
нахаб негрів убито. Вони не можуть нічого довести у справі капітана Батлера,
але хочуть на його прикладі провчити інших, так гадає доктор Мід. І ще він
каже, що як відправлять його на шибеницю, то це вперше янкі вчинять по правді,
хоч я вже тут не знаю… І подумайте лишень – рівно тиждень тому капітан Батлер
був у мене в домі, подарував пресмачнющу куріпку і ще розпитував про вас і
сказав, що потерпає, чи не образились ви на нього тоді під час облоги, і що ви,
може довіку йому не пробачите.

– А чи довго ще він сидітиме у в’язниці?

– Ніхто не знає. Мабуть, аж поки його повісять, хоча, може,
вони так і не зможуть довести, що то він. Правда, янкі це не дуже й обходить,
винен він чи не винен, їм аби лише когось повісити. Вони страшенно стривожені,–
Туп таємниче притишила голос,– через цей ку-клукс-клан. А у вас в окрузі є
ку-клукс-клан? Я певна, що є, просто Ешлі не каже вам, дівчатам. Ті, хто туди
входить, начебто не мають права про це розповідати. Вони роз’їжджають верхи
цілу ніч, прибрані за привидів, і заявляються до зайд-саквояжників, які
награбували грошей, та до негрів, які вже дуже розбестились. Часом вони лише
налякають їх і порадять забиратися геть з Атланти, а як ті не послухають, то й
відшмагають і,– далі Туп мовила пошепки,– навіть і вб’ють, а трупа кинуть на
видноті й папірця пришпилять від ку-клукс-клану… Отож янкі дуже люті на них і
хочуть бодай на комусь відігратися… Але Г’ю Елсінг казав мені, що навряд чи
капітана Батлера повісять, бо янкі гадають, ніби він знає, де гроші сховано,
тільки мовчить про це. Тож вони хочуть присилувати його, щоб заговорив.

– Гроші?

– А ви не чули? Невже я вам не писала? Голубонько, та ви
просто закопали себе у цій Тарі! Все місто аж гулом гуло, коли капітан Батлер
повернувся сюди з породистим конем, з каретою, маючи повні кишені доларів, тоді
як усі ми не знали, за що шматок хліба купити. Всі страшенно обурилися: цей
спекулянт, що повсякчас клепав усяку гидоту на Конфедерацію, має тепер стільки
грошей, а от ми поробилися злидарями. І кожному кортіло дізнатись, як це він
примудрився врятувати свої гроші, тільки ні в кого не стало духу спитати його,
я одна зважилася й спитала, а він засміявся й сказав: «Запевняю вас, що не
праведним шляхом». Ви ж знаєте, як важко видобути з нього щось певне.

– Та він же розбагатів під час блокади…

– Звичайно, любонько, почасти його гроші саме з цього
джерела. Але це тільки мала часточка теперішніх його статків. Усі, в тім числі
і янкі, вважають, що він десь приховав мільйони доларів золотом з грошей
конфедератського уряду.

– Мільйони… і золотом?

– Атож, любонько, бо де ж поділося золото нашої
Конфедерації? Хтось-таки його загріб, і чом би капітан Батлер не міг бути одним
з таких загрібачів? Янкі припускали, що золото забрав із собою президент Девіс,
виїжджаючи з Річмонда, та коли схопили бідолаху, при ньому й цента не знайшли.
Після того як війна скінчилася, державна скарбниця виявилась порожня, тож усі
гадають, що це хтось із блокадників перехопив золото, а тепер сидить і ні пари
з уст.

– Мільйони, і золотом! Але як же…

– А хіба капітан Батлер не перевозив тисячі пак бавовни до
Англії та Нассау, щоб продавати там з доручення уряду Конфедерації? –
тріумфально спитала Туп.– Не тільки власну бавовну, а й урядову? А ви ж знаєте,
по якій ціні йшла бавовна в Англії у роки війни. Яку заправиш, за таку й
продаси. Він був уповноважений діяти в імені нашого уряду, вважалося, що він
спродує бавовну й за гроші купує для нас зброю. Ну, а коли кільце блокади
замкнулося і вже ніяк було доставляти зброю, то він же й одної сотої виручених
за бавовну грошей не встиг витратити, і там в англійських банках осіли цілі
мільйони доларів, що їх вклали капітан Батлер та інші блокадні спекулянти на той
час, поки ослабне блокада. І вкладали вони ці гроші, безперечно, не на рахунок
Конфедерації. Вони вкладали їх на свої власні рахунки, і ці гроші й досі там…
Після капітуляції усі тільки й говорять про це і осуджують блокадних
спекулянтів немилосердно, а коли янкі посадили капітана Батлера за вбивство
чорнюка, до них, певно, дійшли ці чутки, й вони напосіли на нього, щоб сказав,
де гроші. Розумієте, усі кошти Конфедерації належать тепер янкі,– тобто вони
так вважають. Але капітан Батлер затявся, ніби нічого про це не знає… Доктор
Мід каже, що їм однаково треба його повісити, хоч це й завелика честь для
такого злодіяки й здирника… Дорогенька, але ж у вас і вигляд! Вам недобре? Це
все я своїм базіканням, ге ж? Він один час був ваш кавалер, я знаю, але мені
здавалося, ви давно його відшили. Щодо мене особисто, то я ніколи не була в
захопленні від нього, він такий пройдисвіт…

– Ніякий він мені не приятель,– зробивши над собою зусилля,
промовила Скарлет.– Я з ним посварилася під час облоги, коли ви виїхали до
Мейкона. А де… де ж він сидить?

– У пожежні біля центрального майдану.

– У пожежні?

Тітонька Туп зайшлася сміхом.

– А так, у пожежні. Янкі перетворили її на військову
в’язницю. Вони розмістилися в бараках навколо майдану, де міська управа, а
пожежня трохи далі за майданом, на бічній вулиці, отож там і сидить капітан
Батлер. А ще Скарлет, учора я почула прекумедну історію про нього. Забула, від
кого саме. Ви ж знаєте, який він завжди був чистій – справжній тобі денді! –
так ото посадили його в пожежню і не дають йому змоги скупатися, а він день у
день вимагає лазні, і вони врешті вивели його з камери на майдан і показують
таке довге корито, якого коні п’ють воду й де увесь полк щойно мився у тій
самій воді. І кажуть йому – ось, будь ласка, купайся, а він їм: «Ні, я волію
свій питомий південський леп, ніж цей янківський»,– і…

Скарлет слухала, як стара самозабутньо вела свою річ далі й
далі, але слів уже не чула. Мозок її заполонили дві думки: що Рет має більше
грошей, ніж навіть вона сподівалася, і що він у в’язниці. Те, що його
заарештували і, можливо, повісять, трохи змінювало ситуацію, однак тільки на
краще. Скарлет не дуже переймалася тим, що його можуть повісити. Її всю
поглинав власний клопіт, власна грошова скрута, і їй було не до того, щоб
морочити голову долею Рета. Та й вона була майже згодна з доктором Мідом, що шибениця
– завелика честь для нього. Будь-який чоловік, коли він покинув жінку серед
ночі на розпутті між двома супротивними арміями, бо йому, бач, припекло битися
за вже програну справу, заслуговує на шибеницю… Але ось коли б їй вдалося
одружити Рета на собі, поки він у тюрмі, тоді всі ті мільйони після його страти
дісталися б їй, і тільки їй. А якби шлюб не вигорів, може, вона стягне з нього
позичку, пообіцявши одружитися з ним коли його звільнять, або пообіцявши… та
будь-що можна пообіцяти! Якби ж його повісили, то їй взагалі не довелося б ні
за що розраховуватись.

Якусь часину в її розпаленій уяві снувалися думки про те, як
вона стане вдовою завдяки доречному втручанню уряду янкі. Мільйони золотом!
Вона тоді зможе відремонтувати будинок у Тарі, найняти робочі руки й на
багатьох милях землі виростити бавовник. І накупить гарних суконь і їстиме все,
що захоче, і подбає про Сьюлін та Керрін. І у Вейда буде найдобірніша їжа, і
щічки його заокругляться, і він матиме теплу одежу, і гувернантку, а згодом
піде до університету… і не ростиме босяцюрою та неуком як білий злидень. І
тата доглядатиме путній лікар, а щодо Ешлі… о чого вона тільки не зробить
задля Ешлі!

Тітонька Дріботуп раптом урвала свій монолог і занепокоєно
спитала:

– Чого тобі, Мамко?

І Скарлет, пробудившись із своїх марень, побачила у дверях
Мамку – руки згорнуті під фартухом, в очах гострий пронизуватий погляд. Скарлет
подумала: а чи довго вона стоїть так? і чи багато вона почула й побачила?
Мабуть, таки все, як свідчив поблиск в її очах.

– Міс Скарлет, либонь, втомилася. Я гадаю, краще їй лягти.

– Я й справді втомлена,– мовила Скарлет, зводячись на ноги й
дивлячись на Мамку безпорадно, як мала дитина.– Та й до того наче застудилася.
Ви не розсердитесь, тітонько Туп, коли я завтра вдень полежу в ліжку й не піду
з вами по гостях? Я ж можу сходити в гості і в інший час, а мені так хочеться
побувати завтра ввечері на весіллі у Фенні. Але якщо я не вигріюсь у постелі,
горло у мене ще дужче розболиться. А полежавши день, я й оклигаю.

На обличчі в Мамки з’явилася деяка стурбованість, коли вона
помацала руки Скарлет і приглянулась до неї ближче. Скарлет мала таки
хворобливий вигляд. Збудження від її думок раптово вляглося, лице зробилося
бліде, тіло затремтіло дрібним дрожем.

– Ручки у вас, ласочко, мов крижинки. Лягайте-но в постіль,
а я запарю вам чаю з сасафрасу й принесу гарячу цеглинку, аби ви пропітніли.

– Яка ж бо я нетямуща! – скрикнула пухкенька стара леді,
схопившись із крісла й погладжуючи Скарлет по плечах.– Торохкочу й торохкочу, а
про вас і не подумала. Любонько, лишайтеся завтра цілий день у постелі й
спочивайте собі, ми якраз і набалакаємося досхочу… Хоча ні, дорогенька, ні! Я
не зможу посидіти з вами! Я ж обіцяла завтра побути в місіс Боннел. У неї грип,
і в її куховарки також. Це дуже доречно, що ти приїхала, Мамко,– я страшенно
рада. Вранці підеш зі мною й допоможеш мені.

Мамка стала підганяти Скарлет, аби швидше йшла нагору,
стурбовано бурмочучи про холодні руки й благенькі черевички, а та, вдаючи святу
покору, тішилась у душі, що все начебто владналось, як вона хотіла. Аби тільки
пощастило приспати Мамчину пильність і спровадити її вранці з дому, то було б
чудово. Вона тоді вибралася б до янківської в’язниці побачитися з Ретом. Коли
вони підіймалися сходами, зоддалеки почувся гуркіт грому, і Скарлет,
зупинившись на такій знайомій їй площадинці між поверхами, подумала, що це
схоже на гарматний гук під час облоги. Вона аж здригнулася. Мабуть, громовиця
вже довіку нагадуватиме їй канонаду й війну.

Розділ XXXIV

Наступного ранку вже більш-менш випогодилося, хоча сонце
часом і застували темні хмари, прудко гнані вітром, що завивав круг будинку й
примушував бряжчати віконні рами. Скарлет швиденько прочитала молитву, дякуючи
Богові, що передощило, бо звечора довго не могла заснути через зливу, яка
означала б руїну для її оксамитової сукні та новенького капелюшка. Тепер,
побачивши сонце між хмарами, вона підбадьорилася. Їй насилу вдалося вилежати в
ліжку, вдаючи з себе болящу та застуджену, поки тітонька Туп, Мамка й дядько
Пітер вибиралися з дому до місіс Боннел. Коли нарешті стукнула хвіртка в
огорожі й Скарлет залишилася вдома одна з куховаркою, що виспівувала на кухні,
вона ту ж мить скочила з ліжка і зняла з гачків у шафі своє нове одіння.

Сон прогнав її втому й додав сили, а тверда рішучість у душі
спонукала бути мужньою. Вже сама можливість словесної дуелі з чоловіком, з
будь-яким чоловіком, викликала в ній завзяття, а усвідомлення того, що По
кількох місяцях незліченних розчарувань вона врешті постане перед цілком
конкретним супротивником, якого може своїми власними зусиллями скинути з коня,
приємно збуджувало.

Вбиратися самій, без допомоги Мамки, було важкувато, але
кінець кінцем Скарлет з цим упоралась і, одягнувши капелюшка з хвацьким пір’ям,
вбігла до тітоньчиної кімнати подивитись на себе у велике дзеркало. Вигляд у
неї був премилий. Півняче пір’я надавало їй певної зухвалості, а очі на тлі
тьмяно-зеленого оксамиту капелюшка яскріли, немов справжній смарагд. Та й сукня
була незрівнянна, така розкішна й ошатна, але при тім і вишукана. Як це чудово –
знову вдягти красиву сукню! І так приємно було бачити себе гарненькою і
звабливою, що Скарлет аж нахилилася до дзеркала й цмокнула власне відображення,
зараз же й засміявшись зі своєї витівки. Вона накинула на плечі кашемірову шаль
Еллен, але вибляклі барви цієї тканини не пасували до зеленої, як мох, сукні й
робили Скарлет якоюсь наче трохи обшарпаною. Відкривши тітоньчину шафу, вона
дістала й одягла чорну осінню пелеринку з тонкого сукна, що її тітонька Туп
носила тільки у святкові дні. На вуха Скарлет почепила привезені з Тари сережки
з діамантами і, стріпнувши головою, приглянулась, яке враження вони справляють.
Сережки мило так дзенькнули, і Скарлет вирішила, що треба буде в присутності
Рета час під часу підкидати голову. Поколихування сережок завжди приваблює
чоловіків і надає дівчині жвавішого вигляду.

Прикро, що в тітоньки була тільки одна пара рукавичок, які
вона натягла на свої пухкенькі ручки! Без рукавичок жодна жінка не може
почуватися дамою, а Скарлет взагалі їх не мала, відколи виїхала з Атланти. А за
довгі місяці тяжкої роботи в Тарі її долоні так загрубли, що втратили будь-яку
принадність. Але на це нема ради. Вона візьме тітоньчину котикову муфту й
сховає руки в неї. З цією маленькою муфтою вона виглядатиме навіть елегантніше.
Ніхто, дивлячись тепер на Скарлет, не запідозрить, що за плечима у неї злидні
та нужда.

Дуже важливо, щоб Рет нічого такого не запідозрив. Він
повинен думати, що саме ніжні почуття, а не щось інше, привели її до нього.

Вона навшпиньках спустилася сходами й вийшла з дому, поки
куховарка й далі собі виспівувала на кухні. Аби уникнути сусідських очей,
Скарлет швидко пройшла Пекарською вулицею, і лише опинившись на Плющевій,
присіла на кам’яну тумбу перед спаленим будинком у надії, чи не підвезе її
якась карета або підвода, що прямуватимуть до середмістя. Сонце то ховалося за
швидкоплинними хмарами, то визирало з-за них, заливаючи вулицю оманливим
світлом, яке зовсім не гріло, а вітер легенько торсав мереживо її панталонів. Було
холодніше, ніж гадалося, і Скарлет, хоч як вона куталася в тоненьку тітоньчину
пелеринку, брали дрижаки від нетерплячки й холоду. Вона вже ладна була вирушити
пішки у довгу дорогу через місто до табору янкі, коли це з’явився бувалий у
бувальцях фургон. На передку його сиділа бабця з повною губою тютюну і з
обвітреним обличчям під сіруватим капелюшком; у фургон запряжено було старого
оспалого мула. Стара їхала в напрямку до міської управи й погодилася – хоч і з
буркотом – підвезти Скарлет. Усім своїм виглядом вона давала на здогад, що
сукня, капелюшок і муфта Скарлет аж ніяк не викликають у неї довіри.

«Вона гадає, що я потіпаха,– промайнуло у Скарлет.– І може,
так воно і є!»

Коли нарешті наблизилися до центрального майдану й попереду
забовваніла висока біла баня міської управи, Скарлет подякувала старій,
зіскочила на землю й почекала, поки фургон від’їде. Роззирнувшись пильно, чи
хто не дивиться, вона ущипнула себе за щоки задля рожевості і прикусила губи,
щоб до них прилинула кров. Тоді поправила капелюшка, пригладила ззаду волосся й
обвела поглядом майдан. Двоповерхова з червоної цегли будівля міської управи
вціліла, коли горіло місто, але тепер під олив’яним небом вона здавалася
самотньою і занехаяною. На всій вільній площі довкола управи стояли у кілька
рядів військові бараки, обшарпані й забагнючені. Повсюди снували солдати-янкі,
і коли Скарлет розгублено поглядала на них, мужність її починала слабнути. Як
їй знайти Рета серед цього ворожого табору?

Вона подивилася в бік пожежні й побачила, що широкі
склепінчасті двері її замкнені й узяті на важкі засуви і що обабіч дверей
походжають двоє вартових. Там сидить Рет. Але що вона скаже солдатам-янкі? І що
від них почує? Скарлет нараз випростала плечі. Коли вже вона не побоялася вбити
одного янкі, то чого б їй боятися заговорити з іншим?

Вона обережно перебралася по камінцях, що виступали з
багнюки, через вулицю й підійшла до пожежні, де її зупинив вартовий у синій
шинелі, защібненій від вітру на всі гудзики.

– Вам чогось треба, пані? – У голосі його чувся незвичний
носовий призвук, як у вихідця з Середнього Заходу, але говорив солдат чемно й
шанобливо.

– Та я хочу побачити одного чоловіка… він тут під арештом.

– Ну, це я не знаю…– Вартовий почухав потилицю.– У нас не
дуже люблять відвідувачів і…– Він раптом замовк і придивився до її обличчя.–
Господи, леді! Та не плачте-бо! Сходіть краще до нашого штабу й зверніться до
кого з офіцерів. Вони, мабуть, дозволять вам з ним побачитися.

Скарлет, яка зовсім і не збиралася плакати, вся проясніла.
Вартовий обернувся й гукнув іншого солдата, що повільно походжав туди-сюди на
своїй ділянці.

– Гей-но, Білле! Ходи сюди.

Другий вартовий, здоровань, такий закутаний у шинелю, що з
неї видно було тільки заводіяцькі чорні вуса, підійшов до них, місячи багнюку.

– Проведи цю леді до штабу.

Скарлет подякувала й подалася слідом за другим вартовим.

– Глядіть не оступіться на цих камінцях,– застеріг поводар,
беручи її під лікоть.– І, може, трохи підсмикніть сукню, щоб не закаляти.

Голос із-під вусів був так само ледь гугнявий, але
симпатичний і доброзичливий, а в руці, що шанобливо підтримувала її,
відчувалася твердість. Янкі, виявляється, зовсім не такі вже й погані!

– Надто сьогодні холоднеча велика, щоб оце розгулювати,–
зауважив солдат.– І здалеку ви прийшли, пані?

– О так, аж із другого краю міста,– відповіла вона приємно
вражена лагідністю його голосу.

– Така погода, що леді краще б і носа надвір не потикати,–
докірливо мовив поводар,– коли ще й грип людей косить. Ось наш командний пост,
пані… Що це з вами?

Цей будинок… у ньому ваш штаб? – Скарлет підвела погляд на
чарівний старий особняк фасадом на майдан і цього разу вже справді мало не
розплакалась. Вона ж дуже часто бувала тут на вечірках у роки війни. Так у
цьому будинку було весело й гарно, а тепер… тепер над ним майорів великий прапор
Сполучених Штатів.

– Що з вами?

– Нічого… просто… просто я знала людей, які раніше тут
мешкали.

– Що ж, це дуже прикро. Гадаю, вони б і самі не зразу
впізнали свій будинок, бо всередині в ньому все догори дригом. Заходьте-бо,
пані, спитаєте там начальника.

Вона піднялася сходинками, пестливо погладжуючи рукою
поламане біле поруччя, і штовхнула вхідні двері. У холі було темно й зимно, як
у льоху; прихилившись до зачинених розсувних дверей, що в кращі часи вели до
їдальні, стояв закоцюблий вартовий.

– Мені треба побачити начальника,– сказала Скарлет.

Солдат розсунув двері, й вона ввійшла до кімнати – серце її
билося швидко-швидко, обличчя розчервонілося від хвилювання й збудження. В
кімнаті стояла задуха, відгонило димом з каміна, перегаром тютюну, шкірою,
вогким сукном уніформ, запахом немитих тіл. Скарлет ледь могла розрізнити всі
ці образи, що мішма насунулися на неї – голі стіни, з яких зідрано шпалери, на
гачках ряди синіх шинелів та крислатих капелюхів, гуготливий вогонь у каміні,
закиданий, паперами довгий стіл і гурт офіцерів у синій формі з мідяними
гудзиками.

Скарлет судомно хапнула повітряні до неї повернувся голос.
Тільки б не показати янкі, що їй страшно! Вона повинна триматись якомога
вільніше й невимушеніше!

– Чи є тут начальник?

– Ну, я начальник,– озвався гладун у розщібненому кітелі.

– Я хочу побачитися з ув’язненим, капітаном Ретом Батлером.

– Знову Батлер? А він таки знаменитість, бачу! – зареготав
гладун, виймаючи з рота пожовану сигару.– Ви йому родичка, пані?

– Я йому… сестра.

Він знову засміявся.

– То в нього ціла купа сестер, одна тільки-но вчора була.

Скарлет спаленіла. Це котрась із тих повійниць, з якими
лигається Рет,– чи не ота сама Вотлінг. І янкі гадають, що й вона така сама.
Жахіття! Навіть заради Тари вона не залишиться тут ні на хвилину, щоб терпіти
такі образи. Вона обернулась до виходу і вже гнівно простягла руку до дверей,
коли поряд з нею враз виріс інший офіцер. Він був старанно поголений і молодий,
мав веселі й добрі очі.

– Стривайте хвилинку, пані. Може, присядете коло вогню, де
тепліше? Я піду з’ясую, що можна для вас зробити. Як ваше прізвище? Він
відмовився бачити ту… леді, яка приходила вчора.

Скарлет сіла на стільця й назвалася, сердито зиркнувши на
гладуна, що так нетактовно був повівся. Симпатичний молодик накинув на плечі
шинелю й вийшов, а решта офіцерів згромадилась біля протилежного кінця столу і
почала тихо перемовлятись, вряди-годи тицяючи пальцями в папери. Скарлет
блаженно витягла ноги до вогню, тільки зараз відчувши, як вони в неї задубіли,
і шкодуючи, що не підклала картонки в черевичок, де була протерта підошва.
Через якийсь час за дверима почулися голоси й долинув Ретів сміх. Потім двері
розчинилися, війнуло холодом, і показався Рет – без капелюха, в довгій
пелерині, абияк накинутій на плечі. Він був брудний і неголений, без краватки,
але, незважаючи на все, тримався жваво, а його темні очі радісно зблиснули,
коли він побачив гостю.

– Скарлет!

Він уже тримав обидві її долоні і, як завжди від доторку
його рук, їй зробилося гаряче, все тіло охопило збудження. Не встигла вона
прийти до тями, як він нахилився й поцілував її у щоку, лоскотнувши вусами.
Відчувши, що вона намагається відсторонитись, він обняв її за плечі, сказав:
«Люба моя сестричко!» – й осміхнено так подивився на неї, бо ж вона у своїй
безпорадності не могла опиратись його пестощам. Скарлет мимохіть засміялася, що
він, хитрюга, скористався-таки нагодою. Тюрма не їм і пила його ні на дрібку.

Гладкий офіцер, не виймаючи сигари з рота, пробурмотів до
жвавоокого свого колеги:

– Це ж порушення правил. Він повинен сидіти в пожежні. Ти
знаєш розпорядок.

– Та ради Бога, Генрі! Дама замерзла б у тій клуні.

– Ну дивись, дивись. На твою відповідальність.

– Запевняю вас, панове,– обернувся до них двох Рет, не
випускаючи Скарлет з обіймів,– моя… сестричка не принесла мені ні пилки, ні
напилочка, щоб я міг утекти.

Усі засміялися, і Скарлет тим часом обвела очима кімнату.
Боже милостивий, то це вона муситиме розмовляти і Ретом у присутності шістьох
офіцерів-янкі? Невже він такий небезпечний в’язень, що вони й на хвилину не
можуть випустити його з-під нагляду? Перехопивши її схвильований погляд, той
симпатичний офіцер розчинив якісь двері й тихцем перемовився з двома солдатами,
що посхоплювались на ноги при його появі. Вони взяли свої гвинтівки й вийшли в
хол, щільно причиняючи за собою двері.

– Коли хочете, можете посидіти в кімнатинці для вістових,–
запропонував молодий капітан.– Тільки не спробуйте тікати через другі двері. По
той бік варта.

– Бачиш, Скарлет, який я неприторенний злодюга,– сказав Рет.–
Дякую, капітане. Ви дуже люб’язні.

Він невимушено кивнув офіцерові й, узявши Скарлет під руку,
мало не вштовхнув її до зачуханої сусідньої кімнати. А Скарлет так і не
запам’ятала, яке то було приміщення, окрім того, що невелике, тьмяне й холодне,
і що на обдертих стінах там висіли якісь списані від руки папери, в сидіння
стільців були обтягнені необробленою волячою шкірою.

Причинивши Зсередини двері, Рет швидко підійшов до Скарлет і
нахилився. Вона вгадала його наміри й хутко під вернула голову, хоч перед тим
звабливо зирнула на нього крайчиком ока.

– То можна вас поцілувати по-справжньому?

– Тільки в чоло, як і слід доброму братові,– відповіла вона
з належною скромністю.

– Тоді не треба, дякую. Я волію почекати кращої нагоди.–
Погляд його на хвильку затримався на її устах.– Але як це мило, що ви надумали
відвідати мене, Скарлет! Відколи я в ув’язненні, ви перша з добропорядних
городянок завітали до мене в тюрму, а в такій скруті друзів особливо цінуєш. І
давно ви у місті?

– Вчора приїхала.

– І зразу ж уранці сюди? Ну, моя люба, це з вашого боку
більш ніж мило,– Він усміхнувся, дивлячись на неї згори вниз, і в його усмішці
була щира радість, якої вона ніколи раніше за ним не помічала. Скарлет і собі
радо всміхнулася, але подумки і опустила очі долу, немов збентежившись.

– Звичайно, я зразу ж сюди прийшла. Тітонька Туп розповіла
мені про вас увечері, і я… я просто очей не склепила цілу ніч, думаючи, яке
це жахіття. Знаєте, Рете, мене ця новина так вразила!

– Далебі, Скарлет!

Голос його звучав тихо,і вчувалось у ньому якесь тремтіння.
А глянувши в його засмагле обличчя, вона не побачила там такого добре знайомого
їй скепсису та глузливої насмішки. Під його прямим поглядом вона й справді-таки
знітилась і відвела очі вбік. Все виходило ще краще, ніж вона сподівалася.

– Варто було навіть опинитися в тюрмі, щоб знову побачити
вас і почути такі ваші слова. Я просто не повірив коли вони назвали ваше ім’я.
Я боявся, що ви повік не вибачите мені мого патріотичного пориву тієї ночі на
дорозі до Раф-енд-Реді. Але ваш прихід я розумію так, що ви мені вибачили?

Коли Скарлет згадала ту ніч, у ній знову зворухнувся гнів,
хоч уже стільки часу минуло, та зусиллям волі вона притлумила його й труснула
головою, щоб дзенькнули сережки.

– Ні, я не вибачила вам.– заявила вона, надимаючи губи.

– Ще одна надія булькнула. І це після того, як я
саможертовно пішов воювати за рідний край, і бився босий на снігу під
Франкліном[4], та ще й, наче мало тих
терпінь,– заробив найжахливішу дизентерію, яку тільки можна уявити!

– Не хочу я нічого чути про ваші… терпіння,– відказала
вона, все ще сердита, хоч у розкосих очах її вже проступав усміх.– Я й досі
вважаю, що в ту ніч ви повелися прегидко, і я не маю наміру вам вибачати.
Покинути мене саму серед дороги, коли зі мною бозна-що могло статись!

Але ж нічого з вами не сталося. Отож бачите, я не марно на
вас покладався. Я знав, що ви дістанетесь додому ціла й здорова, а якби вам
трапився дорогою янкі – ні, не дай Боже опинитись на його місці!

– Але ви, Рете,– і сподобило ж вас утяти таку дурницю – в
останню хвилину вступити до армії, коли ви знали, що війну програно! Це після
того, як ви стільки наговорили про йолопів, які самохіть кидаються під ворожі
кулі!

– Майте милосердя, Скарлет! Мене й досі пече сором, коли я
про це згадую.

– Що ж, мені приємно чути, що вам соромно за своє ставлення
до мене.

– Ви хибно зрозуміли мене. Як не шкода, але я не відчуваю
анінайменших докорів сумління за те, що покинув вас. Що ж до мого вступу до
армії… Подумати тільки – подався добровольцем у лакованих чоботях і білому
полотняному костюмі, маючи на озброєнні лише двійко дуельних пістолетів!.. І
терпів довгі милі переходів босоніж по снігу, бо ж мої чоботи розвалилися, і у
мене не було ні пальта, ні харчів. Я й сам не розумію, чом не дезертирував. То
було чистісіньке божевілля! Але таке вже в нас у крові. Південець не може не
боронити програної справи. Та це не має значення, які у мене були спонуки.
Головне, що мені вибачено.

– І зовсім не вибачено. В моїх очах ви просто псяюра.– Але
вона так солодко промовила це останнє слово, що воно прозвучало неначе
«голубчик».

– Не прикидайтесь. Ви таки вибачили мені. Юні дами не
просять у янкі побачення з в’язнем просто собі так, зі співчуття, і не
приходять виряджені в оксамит і пір’я і з котиковою муфтою в руках. Але ж як ви
гарно виглядаєте, Скарлет! Дякувати Богові, ви не в лахмітті й не в жалобі!
Мені так обридли жінки у вибляклих старих строях та вічному крепі. У вас такий
вигляд, наче ви щойно і модної паризької крамниці на Рю-де-ля-Пе. Ану
оберніться, люба моя, хай-но я вас роздивлюся.

Отже, він усе ж запримітив сукню. Звичайно, не був би він
Ретом, якби такі речі проходили повз його увагу. Вона в її пісно засміялась і
крутнулася на закаблуках, розкинувши руки й так гойднувши спідницями, щоб з-під
них майнув крайчик обшитих мереживом панталонів. Поглядом своїх темних очей він
охопив її всю, від капелюшка до ніг і нічого не пропустив – це був той самий
зухвалий погляд, що роздягав догола й викликав у неї мороз поза шкірою.

– Виглядаєте ви квітучою і дуже, дуже елегантною. І вельми
смаковитою. Якби не янкі за дверима… Але можете не боятись, моя люба.
Сідайте. Я не нав’язуватимуся вам, як того останнього разу, коли ми бачились.–
Він потер щоку, вдаючи, ніби й досі переживає через ту пригоду.– Однак скажіть
щиро, Скарлет, чи ж не повелися ви трохи егоїстично тієї ночі? Подумайте,
скільки я зробив для вас, я важив життям… украв коня… і якого коня! Подався
на фронт захищати Нашу Священну Справу! І що я дістав у нагороду? Кілька крутих
слів і добрячого ляпаса в обличчя.

Скарлет сіла. Розмова завертала трохи не в той бік, куди
вона хотіла. Спершу він начебто був такий милий, так зрадів її появі.
Здавалося, він тримався як цілком порядна людина, а не як останній поганець,
яким вона його знала.

– Невже ви завжди прагнете нагороди за свої зусилля?

– Звичайно, аякже! Я страшенно себелюбний, як ви, мабуть,
спостерегли. І за все, що я даю, сподіваюся належної оплати.

Її обдало холодком, але вона опанувала себе й знову
дзенькнула сережками.

– Ой ні, насправді ви, Рете, зовсім не такий лихий. Це ви
просто хизуєтесь.

– Але ж ви змінилися, слово честі! – сказав він і засміявся.–
Де ви набрались цього християнського духу? Я стежив за вами через міс Дріботуп,
але вона й на здогад не дала, що ви перейнялися жіночими чеснотами. Розкажіть
мені більше про себе, Скарлет. Як ви прожили цей час, відколи ми не бачились?

Давнє роздратування й неприязнь до Рета, викликані його
поведінкою, заклекотіли у неї в серці, і вона вже ладна була врізати йому щось
гостре. Однак замість цього всміхнулася, і на щоках її з’явились ямочки. Він
присунув стільця ближче до неї, а вона нахилилась у його бік і поклала руку
йому на плече, так ніби це само собою вийшло.

– Та непогано, дякую, і в Тарі тепер усе гаразд. Звичайно,
після того як пройшов Шерман через наші краї, ми чимало натерпілися, але
все-таки будинку янкі не спалили, а худобу негри майже всю врятували, загнавши
на болото. І врожай восени ми зібрали добрий, двадцять пак бавовни. Звичайно,
це мізерія проти того, що Тара може дати, але у нас майже нема кому працювати
на полі. Тато каже, що наступний рік у нас буде кращий, ось тільки нудьга на
селі неймовірна. Уявляєте, Рете,– ні балів, ні пікніків, і в усіх тільки й мови
про те, як скрутно стало жити! Боже, мені так оприкріло це все! А минулого
тижня й зовсім терпець увірвався, отож тато сказав, що я повинна поїхати
розвіятись. Ну, я й приїхала сюди, пошию собі кілька суконь, а тоді завітаю до
Чарлстона – погостюю у тітки. Так приємно буде знову побувати на балах.

«Оце,– подумала вона з гордістю,– витримала саме той
невимушений тон, що треба. Що ми живемо не дуже заможно, але, в усякому разі, й
не вбого».

– Бальні сукні вам дуже личать, моя люба, і, на лихо, ви це
знаєте! Мені здається, справжня причина ваших роз’їздів та, що вам набридли
ваші місцеві залицяльники і ви надумали деінде пошукати нових.

У Скарлет промайнула думка: як добре, що Рет останні місяці
пробув за кордоном і тільки недавно повернувся до Атланти! Інакше б він нізащо
не бовкнув такої сміховини. В уяві її постала низка тамтешніх залицяльників:
обдерті й дратливі Фонтейни, прибиті злиднями брати Манро, кавалери з Джонсборо
й Фейєтвілла, які тільки й знають ходити за плугом, ставити огорожі та лікувати
хвору стару худобу,– та вони взагалі забули, що на світі існують бали чи
фліртування задля розваги! Але вона відігнала від себе ці згадки й пирхнула
збентеженим смішком, наче підтверджуючи слушність його слів.

– Та що ви! – скромно озвалась вона.

– Нема у вас серця, Скарлет, хоча, може, якраз у цьому й
полягає найголовніший ваш чар.– Він усміхнувся, як давніше бувало, кутиками
уст, але вона розуміла, що це він каже їй комплімент.– Ви ж, звичайно, знаєте,
що у вас чарів більше, ніж мало б дозволятися законом. Навіть я відчуваю їх,
хоч і який грубошкірий. Я не раз запитував себе, чим саме ви змушуєте не
забувати вас, я ж бо знав багатьох жінок і гарніших, ніж ви, і, безперечно, розумніших
та й, боюся, морально вищих і добріших. Але от згадував я завжди – тільки вас.
Провівши кілька місяців після капітуляції у Франції та Англії, далеко від вас і
нічого не чуючи про ваше життя й тішачись товариством стількох чарівних жінок,–
я часто згадував саме вас і все думав, як тут ви поживаєте.

На мить Скарлет пройняло обурення, що він вважає якихось
інших жінок гарнішими, розумнішими й добрішими за неї, але цей миттєвий спалах
відразу й погас: адже в пам’яті у нього зберігалась таки вона з її принадами!
Він її усе ж не забував! А це якраз полегшувало справу. Та й поводився він
гелер дуже мило, майже так, як і годиться джентльменові за подібних обставин.
Тепер усе, що їй треба,– це перевести розмову на нього й натякнути, що вона теж
його не забувала, й тоді…

Вона лагідно стисла йому плече, і на щоках у неї знов
заграли ямочки.

– Ой Рете, ну як вам не сором брати на посміх таке бідне
провінційне дівча, як я! Нізащо я не повірю, що ви хоч раз згадали про мене
після тієї ночі. І не запевняйте мене, бо цього не могло бути, коли навколо вас
снувало повно французьких і англійських красунь. Але я не для того сюди
прийшла, щоб вислуховувати ваші вигадки про мене. Я прийшла… прийшла… через
те…

– Через що ж?

– Ой Рете, я так переживаю за вас, так боюся! Коли вас
випустять з цього жахливого місця?

Він швидко накрив рукою її долоню і притис до свого плеча.

– Ваше переживання робить вам честь. А коли мене випустять –
це важко сказати. Мабуть, тоді, коли закинуть зашморга на шию.

– Зашморга?

– Атож. Я сподіваюся, що виберуся звідси з мотузкою на шиї.

– Невже вас і справді повісять?

– Повісять – якщо знайдуть достатньо доказів проти мене.

– Ой Рете! – скрикнула Скарлет, прикладаючи руку до серця.

– Ви шкодуватимете за мною? Якщо ви належним чином
пошкодуєте мене, я згадаю вас у своєму заповіті.

Його темні очі відверто насміхалися з неї, а рука стисла їй
долоню.

Заповіт! Вона хутко опустила очі, боячись виказати себе, але
все-таки трохи забарилася з цим, бо в його погляді раптом зблиснуло
зацікавлення.

– На думку янкі, у мене має бути непоганий заповіт. Виглядає
на те, що моє фінансове становище дуже їх цікавить. День у день мене викликає
щораз інша слідча група й ставить усілякі безглузді запитання. Ходять нібито
чутки, що я загріб міфічне золото Конфедерації.

– А насправді хіба ні?

– Що за навідні запитання! Ви ж не згірш від мене знаєте, що
Конфедерація друкувала гроші на папері, а не карбувала їх.

– Але звідки ж у вас такі гроші? Зі спекуляції? Тітонька Туп
каже…

– Ви мене неначе допитуєте!

Хай йому чорт! Звісно, він має гроші. Вона так захопилася,
що забула про потребу виявляти до нього ніжність.

– Рете, я просто місця собі не знаходжу, що ви опинилися
тут. Невже у вас нема надії вирватися звідси?

– Nihil desperandum[5]
такий мій девіз.

– Що це означає?

– Це означає «можливо», моя чарівна невігласко.

Вона покліпала своїми довгими віями, дивлячись на нього, і
знову опустила очі.

– О ні, ви ж такий спритний, що не дозволите себе повісити!
Ви знайдете, як виплутатися з цієї халепи й вирватись на волю. А тоді…

– І що ж тоді? – запитав він тихо, нахиляючись ближче до
неї.

– Ну, тоді я…– Скарлет в міру знітилась і навіть
почервоніла. А почервоніти було не важко, бо їй забило дух, і серце гупало, мов
барабан.– Рете, мені так шкода, що я… що я сказала вам тієї ночі… ви ж
пам’ятаєте, під Раф-енд-Реді. Я тоді була… ну, така перелякана й розгублена,
а ви так… так… – Вона глянула вниз і побачила, що його смуглява рука
міцніше стисла її долоню. – І… мені годі здавалося, що я ніколи-ніколи не
пробачу вам! Але коли тітонька Туп розповіла мені вчора, що ви… що вас можуть
повісити… мені раптом стало ясно, що я… я…– Вони блиснула на Рета
благальним поглядом, намагаючись передати в ньому весь біль розбитого серця. Ой
Рете, я ж помру, якщо вас повісять! Це просто понад мої сили! Розумієте, я…
І, не в змозі далі витримувати гарячий блиск його очей, вона кліпнула віями й
опустила погляд.

«Ще хвилька – і я заплачу – подумала вона з подивом і
хвилюванням.– Може, таки й пустити сльозу? Чи природно це виглядатиме?»

Він швидко промовив.

– Боже мій, Скарлет, невже ви хочете сказати, що…– Руки
його з такою силою стисли їй пальці, аж стало боляче.

Вона міцно заплющила очі, видушуючи сльозу, але не забуваючи
при тому підставити йому обличчя, щоб зручніше було поцілувати. Ось зараз його
уста припадуть до її уст – їй раптом гак гостро згадався твердий і рішучий його
цілунок, що у неї коліна підігнулися. Однак він не поцілував її. Розчарована й
здивована, вона легенько розплющила очі й нишком зиркнула на нього. Чорнява
його голова схилилася над її руками, він підніс одну руку до уст і поцілував,
потім узяв другу й приклав на мить собі до щоки. Вона сподівалася бурхливого
спалаху пристрасті, тож цей лагідний і ніжний жест вразив її. Скарлет цікавило,
який зараз у нього вираз, але він же нахилив голову, і Їй нічого не було видно.

Вона поквапливо опустила очі, бо, підвівши раптом погляд,
він би все вичитав з її обличчя. Вона була певна, що в очах у неї явно
відбивається тріумф. Ще хвилина, і він зробить їй пропозицію… або принаймні
скаже, що кохає її, і тоді… Поки вона спостерігала за ним крізь запону вій,
він обернув її руку долонею вгору, щоб поцілувати,– і нараз закляк. Глянувши на
свою долоню, вона вперше за весь рік побачила, які насправді зробилися в неї
руки, і холодний жах стис їй серце. Це була рука якоїсь незнайомки, а не
Скарлет О’Гари – та ж мала руку гладеньку, білу, з западинками, таку
безпорадну. А ця рука – зашкарубла від роботи, опалена сонцем, покрита
ластовинням. Нігті поламані й нерівні, на долоні тверді мозолі, на великому
пальці – напівзагоєний пухир. Украй бридко вилискував на руці червоний пруг від
киплячого жиру, яким вона обпеклася місяць тому. Побачивши це все, вона
вжахнулась і мимоволі стисла долоню в кулак.

Рет усе ще не підводив голови, й вона усе ще не бачила його
обличчя. Силоміць розтиснувши їй кулак, він утупився в її долоню, а тоді взяв
другу руку і так мовчки тримав обидві долоні, не відриваючи від них очей.

– Гляньте на мене,– звівши нарешті голову, озвався він дуже
тихо.– І облиште цю скромницьку позу.

Вона неохоче перевела на нього погляд, в якому проступали
розгубленість і виклик. Чорні його брови були насуплені, очі пашіли вогнем.

– Отже, в Тарі все гаразд, це правда? І ви так багато грошей
дістали за бавовну, що можете тепер роз’їжджати по гостинах. А що ви робили
цими своїми руками – чи не землю орали?

Скарлет пробувала випручати руки, але Рет тримав їх міцно, і
тільки водив великими пальцями по її мозолях.

– Це не руки дами,– мовив він і кинув їх їй на коліна.

– Та годі вам! – вигукнула вона, відчувши раптом полегкість,
що вже не мусить прикидатись.– Яке кому діло, що я роблю своїми руками?

«Ну й дурепа я,– подумала вона, люта на саму себе.– Треба
було позичити чи й украсти тітчині рукавички. Але ж я не подумала, що у мене аж
такі руки. Звичайно, він не міг не помітити. А це ще я роззлостилася й зовсім
усе зіпсувала. І треба ж було в ту хвилину, коли він ось-ось зробив би мені
пропозицію!»

– До ваших рук мені, звісно, нема ніякого діла,– холодно
зауважив Рет, з байдужим виглядом відхиляючись на стільці; обличчя його було
непроникне.

Тепер не піде з ним легко. Що ж, доведеться їй прикинутись
овечкою, хоч і як це неприємно,– іншої ради нема, коли вона не хоче примиритися
з поразкою. Може, хіба підлеститись до нього…

– Так брутально відкинути мої бідолашні руки! А все тільки
тому, що я минулого тижня поїхала верхи прогулятися, не взявши рукавичок, і
понатирала собі долоні.

– Яке в чорта прогулятися! – сказав він усе таким самим
рівним голосом.– Ви працювали цими своїми руками, як послідущий чорнюк. Що,
може, не так? Тільки чому ви брехали мені про Тару, ніби там усе у вас гаразд?

– Але ж, Рете…

– Спробуймо-но разом дошукатися правди. Яка справжня мета
ваших відвідин? Через ваше кокетство я був уже ледь не повірив, що я вам таки
не зовсім байдужий і що ви переживаєте за мене.

– А я й переживаю! Справді-бо…

– Оце вже ні. Про вас, то хай би мене повісили й на найвищій
шибениці. Це видно на вашому обличчі так само виразно, як сліди тяжкої праці на
ваших руках. Вам щось потрібно від мене, і то дуже прикро, коли ви влаштували
переді мною справжню комедію. Чом ви так прямо не сказали мені про свою
потребу? Тоді ви мали б куди більший шанс на успіх, бо коли я й ціную якусь
чесноту в жінках, то це щирість. Але ні, ви прийшли сюди, дзенькаючи
сережками та копилячи губки й кривляючись, наче хвойда, що заманює клієнта.

Він не підвищив голосу, промовляючи останні слова, і не
вирізнив їх якось інакше, але для Скарлет вони прозвучали як відляск батога, і
в розпачі вона побачила, як розвіюються до решти її надії на одруження. Коли б
Рет вибухнув гнівом, коли б у ньому заграло ображене самолюбство, коли б він
висварився на неї, як то буває з іншими чоловіками, вона б його уговкала. Але
оця крижана стриманість його тону лякала її, і вона зовсім розгубилася, не
знаючи, на яку ступити. І хоч він сидів під арештом, а в сусідній кімнаті були
вартові-янкі, вона раптом усвідомила, що з нього занадто небезпечний
супротивник, аби гратися з ним в ошуканство.

– Гадаю, це мене пам’ять підвела. Мені не слід було б
забувати, що ви – моєї натури і ніколи нічого не робите без корисливих мотивів.
Отож подумаймо. Що ви ховаєте в рукаві, місіс Гамільтон? Я не припускаю думки,
щоб ви були такі наївні й сподівалися, що я зроблю вам пропозицію.

Вона зашарілась, але промовчала.

– Я ж вам не раз казав: я не з тих, які схильні до
одруження. Невже ви могли забути ці мої слова?

Оскільки Скарлет не відповідала, він повторив своє
запитання, раптом втрачаючи самовладання:

– То не забули? Відповідайте!

– Ні, не забула,– покірно відказала вона.

– Ну й гравець же ви, Скарлет,– осміхнувся він.– Ви
користаєтесь тим, що я сиджу у в’язниці й не маю жіночого товариства, тобто за
вашим розрахунком я мав би клюнути на вас, як форель на черв’яка.

«Але ж саме це ти й зробив,– подумала Скарлет з люттю,– і
якби не мої долоні…»

– Ну, от ми й дошукалися більш-менш до істини, лишається ще
тільки з’ясувати – що спонукало вас піти на це. Цікаво було б почути від вас
правду: задля чого ви хотіли затягти мене у шлюбну пастку?

В голосі його забриніли лагідні, мало не запобігливі нотки,
і Скарлет підбадьорилася. Може, ще не все втрачено. Звичайно, сподівання на
одруження відпали, але попри всю свою безвихідь вона навіть зраділа. Щось було
в цьому непорушно завмерлому чоловікові таке, що лякало Скарлет, і тепер сама
думка про заміжжя з ним сповнювала її страхом. Але якщо вона правильно
поведеться й розворушить його спогади, зіграє на співчутті до неї, то, може, й
витягне з нього позичку. Вона по-дитячому благально скривила обличчя.

– Ох Рете, я дуже потребую вашої допомоги… Якби ви були
бодай трохи ніжним…

– Це моє покликання – бути… ніжним.

– У мене до вас, Рете, прохання – заради нашої давньої
дружби зробіть мені одну послугу.

– Нарешті дама з мозолястими руками береться здійснювати
свою властиву місію. Боюся, що «відвідини недужих та ув’язнених» – не зовсім
відповідна для вас роль. То що вам треба? Грошей?

Прямота запитання позбавляла Скарлет можливості наблизитись
до суті справи сентиментальними манівцями.

– Не будьте такий злий, Рете,– вкрадливо сказала Скарлет.–
Мені й справді потрібні гроші. Я прошу вас позичити мені триста доларів.

– Ось і істина, нарешті. Говоримо про кохання, а думаємо про
гроші. Чисто по-жіночому! І дуже ви цих грошей потребуєте?

– О, дуже!.. Тобто не так, щоб дуже, але вони не завадили б.

– Триста доларів. Це величезна сума. Навіщо вони вам
потрібні?

– Сплатити податок за Тару.

– Отже, ви хочете позичити грошей. Ну, коли ви по-діловому,
то і я так само. Під яке забезпечення дам я гроші?

– Яке таке забезпечення?

Забезпечення, яке гарантує, що мої гроші не пропадуть. Я ж
не хочу викидати їх на вітер.– Голос його звучав підозріло рівно, ніби шовком
стелився, але вона цього не помічала, думаючи лиш одне: що, може, врешті-решт і
незле все обернеться.

– Мої сережки.

– Сережки мене не цікавлять.

– Тоді я віддам вам у заставу Тару.

– Та що я робитиму з фермою?

– Ну, ви могли б… могли б… Це непогана плантація. І ви
нічим не ризикували б. Я розрахуюся з вами з наступного врожаю бавовни.

– Я не дуже цього певен.– Він відхилився на стільці й
устромив руки в кишені.– Ціни на бавовну падають. Часи тепер важкі, і з грішми
сутужно.

– Ох Рете, ви просто дражнитеся зі мною. У вас же мільйони!

В очах у нього поблискували зловтішні вогники, коли він
спостерігав за нею.

– Отже, у вас усе гаразд, і ви не дуже й потребуєте грошей.
Я вельми радий це чути. Приємно знати, що справи у давніх друзів ідуть добре.

– Ох Рете, ради Бога!..– вигукнула вона, з розпачу втрачаючи
рештки мужності й контроль над собою.

– Не кричіть так. Вам же, гадаю, не хочеться, щоб янкі
почули. Хто-небудь казав вам, що очі у вас, як у кішки… і світяться в
темряві?

– Облиште це, Рете! Я скажу вам усе. Мені гроші потрібні до
зарізу. Я… я брехала, кажучи, що все у нас нормально. У нас так погано, що
гірше вже нікуди. Батько… він… як не при собі. Він став такий чудний,
відколи померла мама, й мені від нього ніякої допомоги. Він зовсім здитинів. І
у нас нема кому працювати на полі й збирати бавовну, а годувати треба
тринадцять ротів. І податки… Вони такі високі. Я скажу вам усе, Рете. Цілий
рік ми жили надголодь. О, ви цього не знаєте! Ви й не уявляєте, що це таке! Ми
ні разу не могли наїстися досхочу, і це жах – прокидатися вранці голодною й
лягати спати голодною. І у нас нема теплої одежі, і діти весь час застуджені й
хворі і…

– А звідки у вас ця чарівна сукня?

– Це з маминої портьєри,– відповіла Скарлет; пройнята
розпачем, вона вже й не крилася зі своєю ганьбою.– Я можу витримати і голод, і
холод, але тепер… тепер саквояжники підвищили податок на Тару. І гроші треба
сплатити негайно. А у мене всіх грошей – одна золота монета в п’ять доларів.
Мені вкрай потрібні гроші на податок! Ви розумієте це? Якщо я не сплачу
податку, я… ми втратимо Тару, а ми просто не можемо її втратити! Я не можу до
цього допустити!

– Чом же ви так прямо й не сказали мені про це, а взялися
грати на моєму співчутливому серці,– адже я такий поступливий, коли йдеться про
гарненьких жіночок. Ні, Скарлет, не вдавайтесь до сліз. Ви вже перепробували
всі свої прийоми, за винятком цього, а його якраз я, може, й не витримаю. У
мене й так серце крається, що ви упадали за моїми грішми, а зовсім не за моєю
чарівною персоною.

Скарлет пам’ятала, що в насмішкуватих словах на свою власну
адресу – як і на адресу інших – він не раз казав правду, і допитливо глянула на
нього. Чи й справді вона вразила його до живого? Невже-таки вона йому не
байдужа? Може, таки й справді він збирався запропонувати їй руку й серце, поки
не побачив її долонь? Чи він думав тільки повторити ту свою огидну пропозицію,
яку вона вже чула двічі? Якщо вона йому не байдужа, то, може, ще вдасться якось
його привернути. Але Ретові темні очі пронизували її аж ніяк не закоханим
поглядом, та й тихий смішок його нічого такого не засвідчував.

– Це ваше забезпечення мені не підходить. Я не плантатор.
Який там ще варіант у вас є?

Ну що ж, лишається тільки останнє. Треба зважитись. Вона
глибоко перевела подих і подивилась йому просто у вічі, відкинувши всяке
кокетство й прикидання – всі її зусилля зосередилися на тому, щоб витримати цю
хвилину, якої вона боялася найдужче.

– Я… я маю ще саму себе.

– Це як розуміти?

Вона стисла щелепи, аж підборіддя зробилося квадратовим, а
очі зблиснули смарагдом.

– Пам’ятаєте той вечір на веранді в тітоньки Туп, під час
облоги? Ви сказали… ви сказали тоді, як сильно жадаєте мене.

Він недбало відхилився на спинку стільця й подивився в її
напружене обличчя, сам нічим не виявляючи своїх почуттів. Щось тільки
промайнуло на мить в його очах, але уста так і лишилися зціплені.

– Ви сказали… сказали тоді, що ніколи Жодної жінки ще так
не жадали, як мене. Якщо ви й досі цього прагнете, я – ваша. Рете, я згодна на
будь-що, тільки, ради Бога, випишіть мені чек на гроші! Я обіцяю вам! Слово
честі! Я від слова не відступлюся. Коли хочете, я навіть дам розписку.

Він дивився на неї якимсь дивним поглядом, усе так само
непроникним, і вона, кваплячись виговоритись, не могла зрозуміти, розважає це
його чи викликає відразу. Якби він хоч що-небудь сказав, хоч слово! Вона
відчувала, як починають пашіти у неї щоки.

– Мені терміново потрібні гроші, Рете. Інакше нас викинуть
на дорогу, і цей клятий батьків управитель загребе весь маєток і…

– Хвилинку. Що дає вам підстави гадати, ніби я й аж досі
жадаю вас? І що ви варті аж триста доларів? Більшість жінок цінує себе дешевше.

Скарлет густо почервоніла: приниження її було цілковите.

– Чому ви на це йдете? Чом ви не махнете рукою на плантацію
й не переберетесь до міс Дріботуп? Половина ж її будинку – ваша.

– Господи! – скрикнула вона.– Та невже ви нічого не тямите?
Я не можу віддати Тару! Це моя батьківщина. І я не хочу її віддавати. Поки
жива, я її не віддам!

– Ірландці – найдивовижніший народ,– мовив він,
випростуючись на стільці й витягаючи руки з кишень.– Вони так високо цінують
різні речі, які зовсім цього не варті. Як ось, приміром, землю. Що той клапоть
землі, що цей – хіба не однаково? Але з’ясуймо нашу справу до кінця, Скарлет.
Ви приходите до мене з діловою пропозицією. Я даю вам триста доларів, а ви
стаєте моєю коханкою.

– Так.

Тепер, коли це бридке слово вже прозвучало, їй ураз
полегшало, і надія знову ожила. Він же сказав: «я даю вам». В очах у нього
з’явився якийсь диявольський полиск, так наче він відчував незмірну втіху.

– А проте, коли я мав нахабство викласти вам цю саму
пропозицію, ви виставили мене за двері. І ще обізвали всілякими крутими
словами, докинувши при тому, що не бажаєте наживати «купу байстрюків». Ні, моя
люба, я зовсім не троюджу ваші рани. Я тільки дивуюся, який у вас своєрідний
розум. Ви не хотіли цього зробити для власної насолоди, а тепер згодні на це,
щоб відігнати злидні, які стоять у вас під дверима. В цьому я бачу
підтвердження своєї думки, що будь-яку цноту можна купити, коли маєш досить
грошей.

– Ой Рете, навіщо ви це розводите! Коли хочете ображати мене
– будь ласка, тільки дайте мені грошей.

Дихати Скарлет стало легше. Рет не був би самим собою, якби
не дошкулив їй своїми образами, відплачуючи за те, що вона колись йому
допікала, і за те, що тепер спробувала його ошукати. Нічого, це можна стерпіти.
Вона будь-що може стерпіти. Заради Тари варто. На коротку часину знову
розквітло літо, і блакитне небо розкинулось у неї над головою, а сама вона
простяглася на галявині в Тарі у густій конюшині й дивиться в напівдрімоті на
громаддя хмар, схожих на замки, пахощі білого цвіту вдаряють їй у ніздрі, у вухах
чути приємний гул роботящих бджіл. Пополуднева тиша, здалеку долинає лише
порипування фургонів, що вертаються з хвилястих червоних полів. Заради всього
цього варто, ще й як варто.

Вона підвела голову.

– То ви дасте мені грошей?

Він подивився на неї явно задоволеним поглядом, і коли
заговорив, голос його звучав чемно, але категорично:

– Ні, не дам.

Вона не відразу збагнула значення цих слів.

– Я не міг би вам їх дати, навіть якби й хотів. При мені
нема ні цента. І взагалі в Атланті у мене нема й долара. Звісно, я маю трохи
грошей, але не тут. І я не збираюся казати, де саме й скільки. Бо якби я
спробував виписати чек на якусь частку тих грошей, янкі накинулися б на мене,
мов кури на хруща, і тоді б ні вам, ні мені не побачити з них жодного шеляга.
То що ви на це скажете?

Її лице враз стало землисто-зелене, на носі проступило
ластовиння, рот скривився, як бувало у Джералда в хвилину безтямної люті. Вона
скочила на ноги з якимсь звірячим риком, від чого гамір у сусідній кімнаті
раптом стих. Рет одним стрибком, як пантера, підскочив до неї і важкою своєю
рукою затис їй уста, а другою міцно обхопив за стан. Вона шалено запручалася,
намагаючись вкусити йому руку, копнути його по ногах, криком викричати свій
гнів, розпуку, ненависть, гіркоту ображеної гордості. Вона звивалася і викручувалась
із залізного його стиску, серце в неї мало не вискакувало з грудей, тугий
корсет не давав вільно дихати. Але Рет тримав Скарлет міцно й брутально, аж до
болю, а долоня його нещадно затуляла їй рота. Обличчя у нього побіліло під
засмагою, в очах з’явилася жорсткість і тривога, коли він врешті підняв її зі
стільця, притиснув до грудей і, сам сівши на стілець, посадив собі на коліна.

– Голубонько, перестаньте, ради Бога! Цитьте! Не кричіть!
Вони ж зараз позбігаються. Заспокойтесь-бо. Ви хочете, щоб янкі побачили вас у
такому вигляді?

Скарлет було байдуже, хто її побачить, на все було начхати,
тільки пекло відчайдушне бажання вбити Рета, але якась поволока почала
застувати їй думки. Вона не могла дихати – і від його задушливих обіймів, і від
залізного обруча, яким став її корсет,– і лише безсило шарпались, сповнена
злості й ненависті до Рета. А потім голос його стих і подаленів, схилене над
нею Ретове обличчя їй вихрилося в дедалі густішому тумані, що налягав на неї,
аж кінець кінцем і зовсім розпливлося в небутті, як і все інше довкола.

Коли вона повільно, мов потопельник, що виринає на поверхню
води, стала повертатися до пам’яті, страшенна втома пойняла її, не було ні
сили, ні ясності в думках. Вона напівлежала на стільці без капелюшка, Рет
легенько поплескував її по руці, стривожено вдивляючись у неї своїми чорними
очима. Симпатичний молодий капітан силкувався влити їй у рот бренді зі склянки,
це у нього не дуже виходило, і рідина стікала в неї по шиї. Решта офіцерів
безпорадно стояла навкруг, перешіптуючись та махаючи руками.

– Я… я, здається, зімліла,– промовила Скарлет, і власний
її голос прозвучав так глухо, що вона злякалася.

– Випий це,– сказав Рет, беручи склянку в офіцера й
прикладаючи їй до уст. Тепер вона все пригадала, проте була надто слабосила,
щоб бодай ужалити його нещадним поглядом.

– Ради Бога, я тебе прошу.

Скарлет ковтнула, похлинулась і закашляла, але він знову
приклав склянку до її рота. Вона ковтнула ще раз, і гаряча рідина опекла горло.

– Гадаю, їй уже краще, панове,– сказав Рет,– я вам щиро
вдячний. Її дуже сильно вразила звістка про те, що мене можуть повісити.

Офіцери в синьому, що розгублено переступали з ноги на ногу,
кахикнули раз-другий, а тоді вийшли. Молодий капітан оглянувся з порогу:

– Може, ще чимось треба стати в пригоді?

– Ні, дякую.

Він теж вийшов, причинивши за собою двері.

– Випийте ще,– сказав Рет.

– Ні.

– Випийте.

Скарлет зробила іще ковток, і теплінь побігла по її тілу, а
нетверді ноги поволі почали набиратися сили. Вона відсторонила склянку й
спробувала підвестись, але Рет не дав їй встати.

– Заберіть свої руки. Я піду.

– Ще рано. Заждіть хвилинку. Ви знову зімлієте.

– Я радше зімлію серед дороги, ніж залишуся тут з вами.

– Як собі хочете, але я не дозволю вам зімліти серед дороги.

– Пустіть мене. Я ненавиджу вас.

Легенький усміх з’явився на його устах, коли він почув ці її
слова.

– Оце більше нагадує вас. Видно, що вам і справді кращає.

На хвилину Скарлет змовкла, намагаючись розбурхати в собі
гнів і тим самим додати собі снаги. Але вона надміру була знеможена. Її долала
така втома, що вже не лишалося духу ні на ненависть, ні на якесь бажання.
Поразка свинцем тяжіла на її душі. Вона все поставила на одну карту, і все
програла. Навіть гордощі свої дозволила розтоптати. Кінець її останній надії.
Кінець Тарі, кінець усій родині. Не знати скільки сиділа так Скарлет із
заплющеними очима, чуючи поруч Ретове важке дихання, а бренді поступово розходилось
по всьому тілу, даючи оманливе відчуття сили й тепла. Коли нарешті вона
розплющила очі й глянула йому в обличчя, гнів знову збурився у ній. Побачивши,
як наново стяглися у хмурості її скісні брови, Рет усміхнувся своєю звичною
усмішкою.

– Отепер вам таки краще. Бачу по тому, як ви насупились.

– Звичайно, зі мною все гаразд. А ви, Рете Батлер,
найбільший негідник, якого я бачила в житті! Ви з першого мого слова зрозуміли,
що я збиралася сказати, і ви знали, що не дасте Мені грошей. А проте не
зупинили мене. Ви ж могли бодай пожаліти…

– Пожаліти вас і позбавити себе нагоди все це почути? Оце
вже ні. У мене ж тут так мало розваг! Та я і взагалі не пам’ятаю, чи коли чув
щось так само приємне.– Він засміявся своїм глузливим сміхом. Почувши цей сміх,
вона рвучко шарпнулась на ноги й сягнула рукою по капелюшка, але Рет стримав її
за плечі.

– Зачекайте ще трохи. Ви вже добре себе почуваєте, щоб нам
спокійно поговорити?

– Пустіть мене!

– Я бачу, що добре. Ну то скажіть мені одну річ. Чи я для
вас єдиний півень, якого ви вхопили за хвоста? – Очі його пильно й гостро
вдивлялись у неї, силкуючись не пропустити найменшої зміни в її обличчі.

– Не розумію.

– Чи я один такий, на кому ви випробовуєте свої чари?

– А чого це вас має обходити?

– Та має, і навіть більшою мірою, ніж ви гадаєте. То є у вас
ще котрийсь чоловік на прикметі чи ні? Кажіть-но!

– Нема.

– Неймовірно! Не уявляю, щоб у вас не було в резерві ще
п’ять-шість душ. Певно ж, хтось та знайдеться, що пристане на вашу доволі
цікаву пропозицію. Я настільки впевнений у цьому, що хочу дати вам невеличку
корисну пораду.

– Мені не треба ніякої вашої поради.

І все-таки я висловлю її. Порада – це, здається, єдине, що я
можу дати вам сьогодні. А ви прислухайтесь до неї, бо це добра порада. Коли ви
маєте намір чогось домогтися від чоловіка, то не вибовкуйте перед ним усього
так відразу, як зробили ось тепер. Намагайтеся діяти тонше, звабливіше. Це дає
кращі наслідки. Свого часу ви знали, як цим послуговуватись, і знали досконало.
Але коли оце щойно ви запропонували мені своє… м-м… забезпечення під мої
гроші, вигляд у вас був шорсткуватий. Такі очі, як у вас, я бачив під час дуелі
в мого супротивника, він годі стояв за двадцять кроків і ціляв у мене з
пістолета,– видовище, скажу я вам, не з приємних. Воно не розпалює жаги в
грудях у чоловіка. В такий спосіб чоловіка не завоювати, моя люба. Ви забули
те, чого вас навчали змалку.

– Я не потребую вашої науки, як мені поводитись,– відрубала
вона, надягаючи капелюшка. І як він тільки може отак блазнювати, коли в нього
мотузка на шиї, та ще коли знає, яка у неї скрута! Вона не помітила, що руки
його у кишенях стиснуті в кулаки, неначе від люті на власне безсилля.

– Не журіться,– додав він, поки вона зав’язувала стрічки
капелюшка.– Ви можете прийти, коли мене вішатимуть, і від цього вам,
безперечно, полегшає. Це навіть дасть вам змогу розквитатися зі мною, в тому
числі й за сьогоднішній день. А я відпишу вам дещицю у своєму заповіті.

– Дякую вам, але на той час, коли вас повісять, уже пізно
буде платити податок за Тару,– відказала вона з несподіваною зловтіхою
впорівень до його власної, у глибині душі думаючи, що так воно й буде.

Розділ XXXV

Коли вона вийшла з приміщення штабу, небо все було
тьмяно-сіре, й падав дощ. Солдати на майдані поховалися по своїх бараках,
вулиці були порожні. Ніде не видніло жодного повозу, і Скарлет стало ясно, що
доведеться пішки долати таку далеку дорогу додому.

Невдовзі тепло від бренді розвіялося і, хоч вона йшла не
пристаючи, холодний вітер пронизував її до дрижаків, а краплі дощу голками
впиналися в обличчя. Тонка пелеринка тітоньки Туп за хвилину промокла й важкими
липучими складками прилягла до тіла. Скарлет розуміла, що оксамитову сукню
зіпсуто, а півняче пір’я на капелюшку пообвисало й мало такий самий жалюгідний
вигляд, як і на їхньому колишньому власникові в дощову днину серед обори у
Тарі. Цеглини на хіднику де-не-де розкришилися, а місцями їх і зовсім не було.
Баюри там сягали по кісточку, і черевички Скарлет не раз застрягали в них або й
зовсім спадали з ніг. Тоді вона мусила нахилятись, дістаючи черевичок, і поділ
сукні бруднився в багнюці. Зрештою вона перестала обминати калюжі, ступаючи
просто у воду й тягнучи за собою обважнілі спідниці. Їй було холодно в ноги від
намоклих нижніх спідниць і панталонів, але її вже не обходило, що геть
знівечено нове вбрання, на яке покладалися такі великі надії. Вона вся
промерзла, спроневірилась і пройнялася розпачем.

Як вона вернеться до Тари й подивиться всім у вічі після тих
своїх самовпевнених слів? Як скаже їм, що вони мусять вибиратися світ за очі?
Як вона покине це все – червоні поля й високі сосни, темні болотисті луки й
тихе кладовище, де спочиває Еллен у густій тіні кедрів?

Вона натужно брела ковзькою дорогою, і ненависть до Рета
палила їй серце. Ну ж і поганець! Вона мала надію, що його таки повісять і їй
не доведеться більше зустрічатися з ним, призвідцем її ганьби й приниження.
Звичайно, він міг би дістати для неї гроші, якби схотів. Та повісити його мало!
Дякувати Богові, що він хоч зараз не бачить її, коли вона промокла до рубця,
коли волосся у неї розкудлане й зуби цокотять від холоду. Який, певно, бридкий
вона має вигляд, і як він шкилював би з неї!

Негри, які траплялися їй дорогою, нахабно шкірили зуби й
глузливо сміялися поміж себе, бачачи, як вона поспішає захекуючись,
спотикається, послизається у багнюці, зупиняється витягти з баюри черевичок. Як
сміють вони кпити, чорні мавпи! Як сміють брати на сміх її, Скарлет О’Гару з
Тари! Вона ладна була так їх відшмагати, щоб аж кров’ю вмилися. І якого чорта
ці янкі дали їм волю, дали змогу насміхатися над білими!

На вулиці Вашингтона звідусіль на неї віяло такою самою
понурістю, яка панувала в її душі. На відміну від Персикової вулиці,тут не було
ні руху, ні метушні. Колись тут стояло чимало гарних будівель, але тільки
декотрі з них відбудовано. Зате раз у раз із гнітючою нав’язливістю впадали в
око задимлені підмурівки та самотні чорні комини, що їх тепер називали
«Шерманові вартові». Стежки до будинків позаростали травою, моріжки вкрилися
бур’янами, і тільки стирчали кам’яні тумби з написаними на них іменами, такими
знайомими, та стовпчики, до яких уже ніхто ніколи не припне коней. Холодний
вітер і дощ, багнюка й голі дерева, тиша й пустка. Як же у неї промокли ноги,
та який неблизький світ додому!

Вона почула чвакання копит позаду і відступила далі від краю
хідника, бо й так уже тітоньчину пелеринку геть усю заляпало. Дорогою звільна
посувалася бричка, і Скарлет оглянулася, хто це їде, вирішивши, що попроситься
підвезти, якщо возій білий. Через дощ їй майже нічого не було видно, але коли
бричка порівнялася з нею, вона побачила наполовину прикрите брезентовою
запоною, що звисала з дашка, обличчя возія. Воно видалося їй по знаку, і
Скарлет зійшла на дорогу, аби краще придивитись; цю мить почулося збентежене
покахикування і добре знайомий голос зраділо й здивовано вигукнув:

– Міс Скарлет, їй-богу!

– Ох, містер Кеннеді! – вихопилось у неї, і, розбризкуючи
багнюку, яка ще більше бруднила пелеринку, вона кинулася до брички й припала до
забрьоханого колеса.– Я ще ніколи в житті не була така рада, як цій зустрічі!

Він спаленів від задоволення, відчувши в її словах щирість,
швиденько сплюнув тютюнову жуйку по другий бік брички і спритно скочив на
землю. Потім, захоплено потиснувши руку Скарлет, відгорнув угору брезент і
допоміг їй сісти в бричку.

– І що ви робите тут одна, міс Скарлет? Хіба ви не знаєте,
як небезпечно в ці дні самій ходити? А промокли, як хлющ! Накиньте ось на ноги
повстину.

Він заметушився коло неї, квокчучи, мов курка, і вона
залюбки віддалася під цю дбайливу опіку. Так приємно, коли хтось коло тебе
метушиться, турботливо квокче або й шпетить, навіть якщо це всього тільки Френк
Кеннеді, ця стара діва у штанях. А надто це тішило душу після брутального
поводження Рета. І, само собою, мило ж побачити земляка з рідних околиць, коли
ти так далеко від домівки! Френк був добре вдягнений, помітила вона, та й
бричку мав нову. Кінь теж здавався молодим і вгодованим, от лишень Френк виглядав
куди старшим, ніж мав би бути, старшим, ніж тоді на свят-вечір, коли приїхав зі
своїми хлопцями до Тари. Він схуд і зблід, жовті очі стали водяві, а шкіра
пообвисала мішками. Рудувата борідка ще більш порідшала, вона вся була в
тютюновій жуйці і така розкошлана, наче він безугаву її смикав. Але настрій у
нього був жвавий і веселий, що вельми вирізняло його серед зажурених і
пригнічених городян у місті.

– Мені дуже приємно бачити вас,– щиро сказав Френк.– Я й не
знав, що ви в Атланті. Минулого тижня я бачив міс Дріботуп, але вона не сказала
мені, що ви приїжджаєте. А чи… м-м… чи не приїхав з вами ще хто-небудь з
Тари?

Старий дурень,– він має на думці Сьюлін!

– Ні, ніхто не приїхав,– відповіла Скарлет, закутуючись у
повстину й підтягуючи її аж під шию.– Я приїхала сама. І я не попереджувала
тітоньку Туп, що приїду.

Він прицмокнув на коня, і той зрушив з місця, обережно
ступаючи осклизлою дорогою.

– А чи всі ваші в Тарі дужі-здорові?

– О так, більш-менш.

Вона мусить придумати якусь тему для розмови, хоч їй зараз
так важко говорити. Голова у неї мов свинцем налита після її поразки, і все,
чого вона хоче, це щільніше загорнутися цим теплим покривалом і сказати собі:
«Не думатиму зараз про Тару. Подумаю пізніше, коли буде не так гірко». От коли
б втягти його в яку-небудь балачку, якої вистачило б йому на всю дорогу додому,
щоб вона могла мовчати й тільки вряди-годи докидати: «Як це чудово!» або «Ну,
ви й молодець!».

– Мене, містере Кеннеді, дуже втішила ця зустріч з вами.
Може, це й недобре з мого боку, що я не спілкуюся з давніми друзями, але ж я
зовсім не знала, що ви в Атланті. Хтось мені, здається, казав, ніби ви осіли в
Марієтті.

– У мене тільки справи в Марієтті, чимало справ,– озвався
він.– А міс Сьюлін хіба не переказувала вам, що я облаштувався в Атланті? Не
розповідала про мою крамницю?

Щось таке Скарлет невиразно пригадувала – цвірінькіт Сьюлін
про Френка та про його крамницю, але вона ніколи особливо не прислухалася до
балачок Сьюлін. Досить було знати, що Френк живий і одного чудового дня
звільнить її від клопотів про Сьюлін.

– Ні, ані слова,– збрехала Скарлет.– Отже, у вас уже є
крамниця? Спритний же ви, я бачу!

Він трошки образився, що Сьюлін не оприлюднила його поступу,
але ту ж мить і розплився в усмішці від компліменту Скарлет.

– А так, я завів собі крамницю, і непогану, смію думати.
Люди кажуть, я вроджений купець.– Він втішено засміявся тим своїм схожим на
квоктання сміхом, що завжди гак дратувало Скарлет.

«Самовпевнений старий дурень»,– подумала вона.

– Та ви хоч би за що взялися, досягнете успіху, містере
Кеннеді. Але скажіть, ради Бога, як вам пощастило заснувати крамницю? Коли ми з
вами бачились позаторік на Різдво, ви ж казали, що не маєте й гроша за душею.

Він прочистив захрипле горло, прочесав п’ятірнею свої баки і
всміхнувся сором’язливою нервовою усмішкою.

– Ну, це довга історія, міс Скарлет.

«Богу дяка! – подумала вона.– Може, якраз її й вистачить до
самого дому». А вголос промовила:

– То розкажіть же.

– Пригадуєте, коли ми востаннє приїжджали до Тари в пошуках
провіанту? Так от, невдовзі по тому я перейшов у бойову військову частину.
Тобто пішов на фронт. Інтендантство моє скінчилося. В інтендантській службі,
міс Скарлет, відпала потреба, бо ми вже нічого, власне, не могли нашкребти для
війська, і я подумав, що здоровому чоловікові місце на передовій. Тож якийсь
час я прослужив у кінноті, доки не дістав поранення в плече.

У нього був такий гордовитий вигляд, що Скарлет мусила
зауважити:

– Жах який!

– Ні, рана була несерйозна, навіть не зачепило кістки,– дещо
розчаровано уточнив він.– Мене відправили на південь до шпиталю, а коли я майже
видужав, до міста підступили янкі. Ото гаряча була пора! Це сталося зовсім
несподівано, і всі з нас, хто тримався на ногах, подались перетягувати всяке
добро з армійських складів та обладнання зі шпиталів до залізниці, щоб вивезти
його. Тільки завантажили ми один поїзд, як у місто вдерлися янкі, і ми мусили
щодуху тікати з другого кінця міста. Ну ж і прикре було видовище – сидимо ми на
дахах вагонів і дивимось, як янкі палять усе те добро, що ми полишили над
залізницею. Його було накладено на добрих півмилі вдовж колій, і геть усе те
вони спалили, міс Скарлет. Ми й самі насилу встигли дати драла.

– Жах який!

– Справді, таки жах. Чистий жах. А потім наші повернулися до
Атланти, і наш поїзд теж сюди прийшов. Ну, а скоро по тому, міс Скарлет, війна
скінчилася, і… І стільки всякого там добра валялося – і посуду, і ліжок, і
матраців, і коців, і все воно нічиє. Я гадаю, по закону воно все належало янкі.
Адже такі були умови капітуляції, еге ж?

– Умгу,– підтвердила, майже нічого не чуючи, Скарлет. Вона
тепер обігрілась, і її хилило на сон.

– Я й досі не певен, чи правильно тоді вчинив,– провадив він
далі заклопотаним тоном.– Але я собі розважив, що всі ці речі янкі, власне, і
не потрібні. Вони, мабуть, спалили б їх, та й годі. А наші ж люди заплатили за
них свої кровні гроші, то я й подумав, що це добро мало б таки належати
Конфедерації або вже конфедератам. Ви розумієте, що я маю на увазі?

– Умгу.

– Я радий, що ви згодні зі мною, міс Скарлет. Бо воно й досі
муляє мені на сумлінню. Вже скільки людей казало мені: «Та годі морочитись цим,
Френку»,– а я все не можу. Я б не міг ходити з піднесеною головою, якби вважав,
що вчинив не слушно. То ви гадаєте, що я мав слушність?

– Звичайно,– сказала вона, байдужа до того, що цей старий
дурень торочить. Йому докори сумління муляють. Коли чоловік дожив до такого
віку, як Френк Кеннеді, то мав би вже знати бодай те, що не варт забивати собі
памороки всякими дурницями. Але він завжди був такий вразливий та шамотливий,
як стара діва.

– Радий від вас це чути. Після капітуляції у мене було
десять доларів сріблом, ото й тільки. Ви ж знаєте, що янкі зробили з Джонсборо,
де був мій будинок і крамниця. Я просто й гадки не мав, за що мені братися. Але
на ці десять доларів я покрив дах над старою крамничкою на П’яти Променях,
попереносив туди шпитальне причандалля і почав його потихеньку спродувати. Всі
потребували ліжок, посуду, матраців, тож продавав я їх недорого, зваживши, що
це добро належить і іншим людям, не тільки мені. Проте трохи я таки заробив на
цьому, і прикупив тоді ще краму, а далі вже пішло й пішло. Гадаю, що як усе
буде гаразд, я розживуся на добрі гроші.

При слові «гроші» в голові у Скарлет ураз проясніло і вся її
увага звернулася на співрозмовника.

– То ви кажете – розжилися на добрі гроші?

Він аж розпромінився, що так зацікавив Скарлет своєю
розповіддю. Жінки, коли не лічити Сьюлін, були уважні до нього тільки з
чемності, тож йому дуже лестило, що така красуня, як Скарлет, прислухається до
його слів. Він сповільнив ходу коня, щоб устигнути розповісти все раніше, ніж
довезе свою супутницю до дому.

– Я не мільйонер, міс Скарлет, і порівняно до тих грошей, що
я колись мав, теперішні мої статки – це абищиця. Але все ж цього року я заробив
тисячу доларів. З них, ясна річ, п’ятсот пішло на купівлю нових товарів, на
ремонт крамниці, на сплату оренди. Однак п’ятсот доларів я таки маю чистого
прибутку, і оскільки оборот дедалі зростає, наступного року розраховую мати зо
дві тисячі. А куди вкласти їх, я знайду, бо, щоб ви знали, у мене тут ще одна
добра оборудка є на прикметі.

Розмова про гроші збудила жваве зацікавлення у Скарлет. Вона
прикрила очі густими темними віями й присунулась трохи ближче до оповідача.

– А що це за оборудка така, містере Кеннеді?

Він засміявся і шмагонув коня віжками по крижах.

– Я, мабуть, набрид вам, що розводжуся про всякі торговельні
справи, міс Скарлет. Гарненьким жіночкам, як-от ви, зовсім ні до чого
затуманювати собі цим голову!

Старий дурень!

– Та я, звісно, нічого не тямлю у справах, але все-таки це
страх як цікаво! Розкажіть мені, будь-ласка, все-все, а чого я не розумітиму,
ви розтлумачите.

– Оборудка, що у мене на прикметі,– це тартак.

– Що-що?

– Це лісопильня, де пиляють ліс і роблять дошки. Я ще не
придбав цього тартака, але приміряюся. Є такий чоловік на ім’я Джонсон, у нього
тартак тут за містом, на Персиковій дорозі, і йому припекло продати його. Він
гостро потребує готівки, тож згоден не тільки продати мені тартак, а ще й
працювати у мене за потижневу платню. Це один з небагатьох тартаків у наших
околицях, міс Скарлет. Більшість їх янкі зруйнували. Тож кожен, хто має
тартака, все одно що має золоту жилу, бо за дошки можна тепер заправити будь-яку
ціну. Адже янкі стільки тут попалили будинків, що людям нема де жити, і тому
всі мов пошаліли з цим будуванням. А деревини не вистачає, і ніде її швидка не
дістанеш. Люди ж напливають до Атланти звідусіль: і з сільської місцевості, хто
не може обробити землю без негрів, і янкі та саквояжники, що кинулися обгризати
рештки м’яса з наших кісток. Кажу ж вам: невдовзі Атланта стане великим містом.
І всі в ньому будуватимуться, тож я й збираюся придбати цей тартак, як тільки
виправлю борги з декотрих своїх боржників. За рік о цій порі мені вже легше
дихатиметься, коли говорити про гроші. Я гадаю… гадаю, ви знаєте, чому я так
прикро хочу роздобутись на гроші, еге ж?

Він почервонів і знову кахикнув. «Це він про Сьюлін»,–
зневажливо подумала Скарлет.

На хвильку в неї промайнула думка, чи не позичити у нього
триста доларів, але хоч яка була втомлена, вона зрозуміла, що нічого з цього не
вийде. Він збентежиться, почне затинатись, вигадувати різні викрути, і грошей
таки не дасть. Він тяжкими зусиллями заробив їх, щоб навесні одружитися зі
Сьюлін, і якщо зараз поступиться ними, весілля доведеться знову відкласти на
бозна-як довго. І навіть якби вона пробудила в ньому співчуття й зіграла на
його обов’язку щодо майбутньої рідні й стягла обіцянку позичити грошей, Сьюлін
нізащо б на ще не погодилась. Сьюлін дедалі дужче боїться лишитися в дівках, і
ладна землю й небо зрушити, аби швидше вискочити заміж.

І що цей старий дурень побачив у тій вічній скиглійці, що
так рветься звити їй тепле гніздечко? Сьюлін зовсім не заслуговує на закоханого
чоловіка з прибутками від крамниці й лісопильні. Дорвавшись до грошей, Сьюлін
ту ж мить набундючиться й ні цента не дасть, щоб підтримати Тару. Ні, хто-хто,
а тільки не Сьюлін! Їй аби лише вирватися Звідти, а що станеться з Тарою – чи
продадуть її за несплату податків, чи вона піде з димом – їй байдужісінько,
якщо в неї будуть гарні сукні та перед її ім’ям стоятиме «місіс».

Коли Скарлет подумала про те, яке забезпечене майбутнє чекає
на Сьюлін та яке непевне майбутнє у неї самої і в Тари, пекуча злість опекла її
через несправедливість життя. Скарлет хутко перевела погляд на розгаслу вулицю,
щоб Френк не помітив виразу її обличчя. То вона втратить усе, що має, тоді як
Сью… І раптом у голові в Скарлет зродився рішучий замір.

Сестричці не дістанеться ні Френк, ні його крамниця, ні
лісопильня!

Сьюлін не заслужила їх. Усе це здобуде вона, Скарлет. Вона
подумала про Тару, згадала Джонаса Вілкерсона, що мов гримуча змія виріс у них
перед будинком, і вхопилася за останню соломинку, яка ще лишилася від
затопленого корабля її життя. З Регом у неї не повелося, але Бог натомість
послав їй Френка.

«Тільки чи зможу я загнуздати його?» Вона стисла пальці в
кулак, невидюще втупившись у пелену дощу. «Чи зумію зробити так, щоб він забув
Сью і тут-таки посватався до мене? Але якщо я Рета мало не змусила освідчитись,
то вже Френка й поготів змушу!» Вона зміряла його поглядом з-під вій.
«Звичайно, красень він ніякий,– холодно подумала Скарлет,– і зуби у нього
погані, і з рота бридкий залах, і віком такий старий, що міг би й за батька
мені бути. Та ще й вражливий, і сором’язкий, і такий зичливий до всіх, що вже
гірших рис у чоловіка й бути не може. Але принаймні він порядний, і мені жилося
б із ним легше, ніж з Ретом. В усякому разі, я б з ним справилася. Та хоч би
там як, а жебраки не перебирають».

Те, що він був нареченим Сьюлін, зовсім не стурбувало
сумління Скарлет. Після того, як вона махнула рукою на всі моральні засади,
подавшись до Атланти на побачення з Ретом, відбити сестриного жениха здавалось
їй уже такою дрібницею, що нею не варто було й голову сушити.

Запалившись новою надією, Скарлет уся напружилась і навіть
забула, що ноги в неї промокли й захололи. Примружений погляд її на Френка був
такий пильний, що той аж знітився, і вона поспішила потупити очі, пригадавши
Ретові слова: «Такі очі, як у вас, я бачив під час дуелі в мого супротивника…
Це не розпалює жаги в грудях у чоловіка».

– Що з вами, міс Скарлет? Ви змерзли?

– Змерзла,– відповіла вона безпорадно.– А ви не будете
проти…– почала вона боязко й не докінчила.– Ви не будете проти, якщо я засуну
руку в кишеню вашого плаща? Так холодно, а моя муфта наскрізь промокла.

– Та що ви… що ви… будь ласка! А ви ще й без рукавичок!
Ну ж і нетяма я – везу вас так помалу й базікаю дорогою, коли вам холодно й у
вас тільки одне на думці: коли б швидше дістатися до тепла. Н-но, Селлі! А до
речі, міс Скарлет, я от розбалакався про самого себе й забув спитати у вас, що
ви поробляли в цій частині міста в таку негоду?

– Я була в штабі янкі,– прохопилася Скарлет, не встигши й
подумати.

Його споловілі брови звелися вгору від подиву.

– Але ж, міс Скарлет! Солдати-бо… І навіщо…

«Мати Божа, допоможи мені вибрехатись»,– заблагала Скарлет
подумки. Нізащо не можна, щоб Френк запідозрив про її побачення з Ретом. Френк
мав Рета за останнього поганця, що до нього пристойній жінці й підходити
небезпечно.

– Я ходила туди… ходила туди в надії… може, хтось із
офіцерів купить дещо з мого рукоділля для подарунка своїй дружині. Я ж дуже
гарно вишиваю.

Обурений і вражений жахом, Френк аж випростався на сидінні.

– Ви ходили до янкі… Але ж, міс Скарлет! Ви не повинні
були цього робити. Навіщо… навіщо… А батько ваш напевне й не знає про це!
Та й міс Дріботуп, мабуть…

– Ой, я не переживу, якщо ви скажете про це тітоньці
Дріботуп! – скрикнула не на жарт стривожена Скарлет і заллялася слізьми. Їй
далося це зовсім легко, бо ж вона дуже змерзла й почувала себе нещасною, але
ефект від її заходу виявився разючий. Френк так розгубився, такий був
приголомшений цим, наче вона почала роздягатись у нього на очах. Він кілька
разів прицмокнув язиком, промурмотів: «Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» – і замахав
на неї руками. Шалена думка вдарила йому в голову, що годилося б пригорнути
Скарлет і приголубити, але він ніколи нічого такого не робив з жодною жінкою,
тож ледве чи й знав, як за це взятись. Скарлет О’Гара, завжди така гарненька й
весела, плаче, їдучи з ним у бричці. Скарлет О’Гара, гординя з гординь, пішла
до янкі продавати свою вишивку! Йому аж серце заболіло від цього переживання.

Вона й далі схлипувала, вряди-годи чулися крізь плач окремі
слова, з чого він зрештою виснував, що в Тарі далеко не все гаразд. Містер
О’Гара усе так само був «не при собі», і харчів у них малувато на стільки
ротів. Тим-то вона приїхала до Атланти заробити трохи грошей для себе й для
свого хлопчика. Френк знову поцмокав язиком і раптом виявив, що її голова
припала до його плеча. Він і сам не знав, як це сталося. В усякому разі, він до
цього був не причетний, але факт залишався фактом – голова її там лежала, і
Скарлет безпорадно схлипувала в нього на грудях, що вельми збуджувало його й
викликало зовсім незвичні емоції. Він погладив її по плечах, спершу боязко й
обережно, тоді, оскільки вона не відхилялася, сміливіше й упевненіше. Яка ж
безпорадна й мила ця жіночка! І яка мужня й заразом наївна, коли намагається
заробити грошей своїм вишиванням. Однак мати справу з янкі – це вже занадто.

– Я не скажу міс Дріботуп, але ви повинні пообіцяти мені,
міс Скарлет, що більш ніколи нічого подібного не зробите. Тільки подумати –
дочка такого батька, як у вас…

Її вологі зелені очі безрадно глянули на нього.

– Але ж, містере Кеннеді, я мушу знайти якийсь вихід. Я мушу
подбати про свого маленького хлопчика, адже тепер ніхто про нас не
потурбується.

– Ви мужня жіночка,– заявив він,– але я не дозволю вам
такого робити. Та ваша родина з сорому померла б!

– Тоді як же мені бути? – В очах у неї стояли сльози, коли
вона дивилась на нього таким поглядом, наче він знав усе на світі, і саме від
його рішення залежало її майбутнє.

– Ну, зараз мені важко сказати. Але я щось придумаю.

– О, я певна, що ви придумаєте! Адже у вас такий
винахідливий розум… Френку.

Вона ніколи раніш не зверталася до нього так інтимно, і
почути своє ім’я з її уст було йому неабияк приємно. Бідолашна, мабуть, у
такому стані, що й не помітила, як це вона прохопилася. Його пойняло співчуття
до неї, бажання якось її захистити. Якщо можна буде чимось прислужитися сестрі
Сьюлін О’Гари, він, безперечно, на все піде. Френк дістав червону ситцеву
хустинку й простяг їй, вона витерла нею очі й ледь-ледь усміхнулася.

– Я така рюмса,– мовила вона вибачливим тоном.– Ви вже
даруйте мені.

– І зовсім ви не рюмса. Ви дуже мужня маленька жіночка,
тільки ви взяли на свої плечі заважку ношу. Боюся, правда, що від міс Дріботуп
вам буде мало допомоги. Я чув, що більшість своєї власності вона втратила, та й
у містера Генрі Гамільтона не дуже добрі справи. Шкода, що я не маю домівки й
не можу запропонувати вам дах над головою. Але одне запам’ятайте, міс Скарлет:
коли ми з міс Сьюлін поберемось, для вас завжди знайдеться місце в нашому домі,
для вас і для Вейда Гамільтона.

Оце нагода! Певно, святі й ангели стежили за нею з небес,
коли дають їй таку благословенну можливість. Вона зобразила на обличчі крайнє
здивовання і розгубленість, розтулила рота, немов маючи намір щось сказати, але
тільки плямкнула.

– І не кажіть мені, ніби ви не знаєте, що я наступної весни
збираюся стати вашим швагром,– зауважив він з нервовим смішком. А тоді,
побачивши сльози у неї на очах, стривожено запитав:

– В чому річ? Міс Сью, сподіваюся, не хвора?

– О ні! Ні!

– Але щось, я бачу, негаразд. Ви повинні сказати мені.

– Ні, я не можу! Я й не знала! Я думала, вона вам
написала… Ох, як це підло!

– В чому ж річ, міс Скарлет?

– Ох Френку, я зовсім не збиралася про це говорити, я
думала, що ви, звичайно, знаєте… що вона написала вам…

– Про що написала? – Він увесь тремтів.

– І так повестися з порядною людиною!

– Та що вона зробила?

– То вона не написала вам? Ну, та їй, мабуть, соромно було
про це написати. Звісно, що соромно! Ох, і судилось же мені мати таку негідну
сестру!

Тепер Френк був уже в такому стані, що не міг навіть
розпитувати. Він сидів, втупившись у Скарлет, обличчя його посіріло, віжки в
руках обвисли.

– Вона через місяць виходить за Тоні Фонтейна. Ой, мені так
прикро, Френку! Так прикро, що саме від мене ви про це дізнаєтесь. Їй просто
набридло чекати, й вона боялася лишитись старою дівою.

*

Мамка стояла на ганку, коли Френк допомагав Скарлет зійти з
брички. Негритянка явно вже давненько тут чекала, бо шматина у неї на голові
промокла, а стара шаль на плечах була в патьоках від дощу. Гнів і лихе
передчуття видніли на її зморшкуватому чорному обличчі, а нижню губу вона так
випнула, як Скарлет ще ніколи не бачила. Мамка хутко зиркнула на супутника
Скарлет і, коли розпізнала його, змінилася лицем: на ньому проступили
здивованість, втіха і навіть щось подібне до почуття провини. Радо привітавши
Френка й заусміхавшись, вона поспішила перевальцем до нього й зробила реверанс,
коли він тиснув їй руку.

– Страх любо бачити давніх знайомців,– сказала вона.– Як ся
маєте, місте’ Френку? Але ж у вас такий гарний та пишний вигляд! Коли б знаття,
що міс Скарлет з вами, я б і не журилася. Я б уже знала, що нічо’ з нею не
станеться. Як я вернулася додому й побачила, що її нема, задриготілась, мов та
курка з відтятою головою, думаю: це ж вона розгулює по місту, коли скрізь повно
ледащих вільних чорнюків. І чом ви мені не сказали, що збираєтеся в місто,
голубонько? Ви ж зовсім застуджені!

Скарлет хитро підморгнула Френкові, і він, хоч який
пригнічений щойно почутою новиною, усміхнувся, розуміючи, що вона покладається
на його мовчання і сподівається побачити в ньому співучасника її змови.

– Ти, Мамко, краще сходи нагору та приготуй мені суху одіж,–
сказала Скарлет.– І гарячого чаю.

– Боже мій, новеньку сукню всю знівечено,– пробурчала Мамка.–
І коли я встигну висушити її та почистить, як вам увечері йти на весілля!

Вона подалася в дім, а Скарлет нахилилася до Френка й
прошепотіла:

– Приїжджайте сьогодні до нас на вечерю. Ми тут такі
самотні. І тоді разом поїдемо на весілля. Будете нам ескортом. Тільки, будь
ласка, нічого не кажіть тітоньці Туп про… про Сьюлін. Вона дуже переживатиме,
а мені не хочеться, щоб вона знала, яка моя сестра…

– Ні-ні, я не скажу! Не скажу! – похопився Френк,
здригаючись на саму думку про таку розмову.

– Ви були вельми люб’язні до мене сьогодні, так багато
зробили мені доброго… Я просто піднеслася духом.– Вона потисла йому руку на
прощання і спрямувала на нього весь вогонь своїх очей.

Мамка, що чекала на Скарлет тут-таки під дверима, зміряла її
непроникним поглядом і, відхекуючись, рушила слідом за нею сходами нагору. У
спальні вона мовчки стягла зі Скарлет мокру одежу, порозвішувала її на стільцях
і вклала свою підопічну в постіль. А принісши їй свіжого чаю і загорнуту у
фланельку гарячу цеглину, вона подивилася згори вниз на Скарлет і промовила
найвибачливішим тоном, на який могла спромогтись:

– І чого ви, ясочко, не сказали рідній своїй Мамці, що у вас
на думці? Я б тоді й не вибиралася в таку далеч до ’Ланти. Я вже надто стара й
грузька, щоб отак роз’їжати.

– Про що це ти?

– Голубонько моя, ви ж мене не ошукаєте. Я знаю вас! Я ж
побачила лице місте’ Френка оце зараз, і ваше теж, а з вашого я можу читати, як
пастор з Біблії. І я чула, як ви шепотіли йому про міс Сьюлін. Коли б я знала,
що це ви за місте’ Френком погналися, то сиділа б собі вдома й не рипалась.

– А то за ким я, по-твоєму, стала б гнатись? – тільки й
сказала Скарлет, скручуючись калачиком під ковдрою і розуміючи, що тепер дарма
й пробувати збити Мамку з тропу.

– Не знаю, дитя моє, а ті’ки мені не сподобалося вчора ваше
личко. І я пам’ятаю, міс Дріботуп написала міс Мелані, що у цього пройди
Батлера гурма грошви, а я коли раз почую що, то вже не забуваю. Але місте’
Френк – він жентмен, хоч на вроду й не вийшов.

Скарлет допитливо глянула на Мамку, а та відповіла їй
незворушним знавецьким поглядом.

– Ну і що ти збираєшся робити? Вибовкаєш усе Сьюлін?

– Ні, я поможу вам приподобатись місте’ Френку, всім, чим
зумію, поможу,– відказала Мамка, підтягуючи ковдру під саму шию Скарлет.

Якийсь час Скарлет лежала, спокійно стежачи за тим, як Мамка
крутиться по кімнаті, й відчуваючи полегкість, що не мусить нічого зайвого
говорити. Мамці не треба пояснень, і вона ні за що їй не дорікає. Вона все
зрозуміла й вирішила мовчати. Виявилося, що вона ще тверезіше дивиться на
життя, ніж навіть Скарлет. Цяткуваті мудрі очі старої бачили глибоко й чітко,
схоплюючи саму суть справи, як очі дикуна або дитини, і коли щось загрожувало
її улюблениці, вона не зважала на голос сумління. Скарлет була її дитям, і якщо
воно чогось зажадало, навіть коли це належало комусь іншому, Мамка готова була
безоглядно допомогти своєму дитяті. Щодо якихось там власних жадань Сьюлін та
Френка Кеннеді, то над цим вона й не задумувалась, хіба що могла в душі
осміхнутися з цього приводу. Скарлет опинилась у скруті й силкувалася з неї
якось виборсатись, до того ж вона була найлюбіша дочка Еллен. Отож Мамка, не
вагаючись, стала на її бік.

Скарлет відчувала цю мовчазну підтримку, і що більше гаряча
цеглина зігрівала їй ноги, то дужче розгорялася в ній надія, яка була зажевріла
під час незатишної поїздки бричкою. Від цієї надії серце її ожило і кров швидше
запульсувала в жилах. Сила поверталась до неї, а заразом і таке нестримне
піднесення, що їй аж закортіло засміятись на весь голос. «Ми ще поборемось!» –
подумала вона збуджено.

– Дай-но мені дзеркальце, Мамко.– сказала Скарлет.

– Не розкривайтеся надміру,– звеліла Мамка, подаючи їй ручне
дзеркальце, а товсті губи її розпливлися в усмішці.

Скарлет придивилась до свого відображення.

– І бліда ж я, наче мрець,– зауважила вона.– А волосся
розкошлане, як хвіст у коня.

– Виглядаєте ви не аж так добре.

– М-м… А дощ сильний іде?

– Таж чуєте, що ллє.

– Але все одно, доведеться тобі сходити до міста, дістати
мені дещо.

– Ні, в такий дощ я нізащо не піду.

– Підеш, а як ні, я сама піду.

– Та чого вам так припекло, як на гвалт? На сьо’дні ви,
здається, вже доста наробилися.

– Мені треба,– промовила Скарлет, пильно дивлячись на себе в
дзеркало,– флакончик одеколону. Ти вимнеш мені голову й поприскаєш одеколоном.
І ще купиш баночку желе з насіння айви, щоб волосся гладенько лежало.

– І зовсім я не митиму вам волосся в таку погоду і не
дозволю кропитись одеколоном, наче ви якась підтіпанка. Поки я жива, цього не
буде.

– А я зроблю, як хочу. Візьми мій гаманець, дістань звідти
золоту монету в п’ять доларів і рушай до міста. І ще… м-м… як ти вже,
Мамко, будеш у місті, купи мені там… слоїк рум’ян.

– Ч-чого? – з підозрою перепитала Мамка.

Скарлет незворушно витримала Мамчин погляд, хоч сама зовсім
не була певна, що її наказ виконають. З Мамкою ніколи не відомо, до якої міри
можна нею попихати.

– Що то таке, тебе не обходить. Просто спитаєш, і тобі
дадуть.

– Не збираюсь я купувати, коли не знаю, що воно.

– Та це фарба, як уже ти така допитлива! Обличчя
підрум’янювати. І не стій так, роздимаючись, мов жаба. Йди вже.

– Фарба?! – вигукнула Мамка.– Обличчя підрум’янювати? Ну, не
думайте, що ви така доросла, щоб я не могла вам лушпи дати! Зроду я такого
встиду не знала! Ви таки й правда з глузду з’їхали. Та міс Еллен у могилі
перевернеться, як таке почує! Розмальовувати собі обличчя, мов якась…

– Ти дуже добре знаєш, що бабуся Робійяр підмальовувала собі
обличчя і…

– Авжеж, мем, і носила ті’ки одну нижню спідницю, і
змочувала її водою, аби липла до тіла й було видко, які в неї ноги, але це не
доказ, що й вам треба так робити! То були соромітні часи, коли Стара Пані була
молода, а тепер часи змінилися, таки правда, і…

– А на Бога! – скрикнула Скарлет, втрачаючи самовладання й
скидаючи з себе ковдру.– Забирайся тоді до Тари!

– Я поїду до Тари, коли сама схочу. Я тепер вільна,–
розпалилася й Мамка.– І я лишуся тут! Лягайте назад у ліжко. Чи ви хочете
запалення легень схопити? Покладіть-но корсет на місце! Покладіть, голубонько.
Нікуди вам, міс Скарлет, не можна такої погоди. Боже мій, та ви чисто як ваш
тато! Лягайте назад у ліжко… А фарби я однак не купуватиму. Я ж помру від
сорому, як люди дізнаються, що це для мого дитяти! Міс Скарлет, ви така люба й
мила, що вам ця фарба й ні до чо’. Голубонько моя, таж ніхто й не вживає
такого, ті’ки пропащі жінки.

– Але ж воно їм стає в пригоді, хіба ні?

– О Господи, лишень послухайте її! Ясочко, та не кажіть
таких лихих слів. Покладіть-но ці мокрі панчохи, любонько. Не можу я допустить,
аби ви самі купували оту гидоту. Міс Еллен не простила б мені. Лягайте-но в
ліжко. Хай уже я піду. Може, надибаю яку крамничку, де нас не знають.

*

Того вечора в місіс Елсінг, коли вже відбулося вінчання
Фенні, а старий Леві з іншими музиками заходився настроювати інструменти до
танців, Скарлет радісно розглянулася круг себе. Це ж так збуджувало – знов
опинитися на справжній вечірці! І приємно було, що її дуже тепло зустріли. Коли
вона ввійшла в дім попідруч з Френком, усі кинулися до неї з вітальними
вигуками, почали цілувати, тиснути руку, запевняти, як їм страшенно її
бракувало, і вмовляти, щоб вона вже не верталася до Тари. Молодики з
галантності нібито забули, як вона свого часу розбивала їм серця, а дівчата –
як вона запопадливо перехоплювала їхніх кавалерів. Навіть достойні матрони,
як-от добродійки Меррівезер, Вайтінг, Мід та інші, що так холодно ставились до
неї при кінці війни, пустили в забуття її легкодумну поведінку та свій осуд і
пам’ятали тепер тільки те, що вона вкупі з усіма ними потерпіла у спільній
їхній поразці й що вона небога тітоньки Туп та вдова Чарлі. Вони цілувалися з
нею, зі слізьми на очах згадували її небіжчицю-матір і доскіпливо розпитували,
як поживають батько та сестри. І всі цікавились, як там Мелані й Ешлі та чом
вони теж не приїхали до Атланти.

Незважаючи на приємність від такої зустрічі, Скарлет, хоч
вона й намагалася це приховати, було трохи не по собі від стану її оксамитової
сукні. Адже сукня й досі була ще волога до колін і в плямах унизу, попри
відчайдушні зусилля Мамки й куховарки, які й до гарячого чайника її прикладали,
і щіткою чистили, і енергійно помахували нею перед вогнем. Скарлет боялася, щоб
хтось не помітив, в якому жалюгідному вигляді сукня, і не здогадався, що це
єдине в неї пристойне вбрання. Правда, трохи її заспокоювало те, що більшість
присутніх жінок була одягнена далеко гірше. Сукні їхні були добряче поношені,
тільки й того, що старанно полагоджені та випрасувані. Тоді як вона мала сукню
цілу й нову, ото лише, що мокру, і взагалі це було єдине нове вбрання на
вечорі, коли не рахувати весільної сукні Фенні з білого атласу.

Пригадавши, що казала тітонька Туп про фінансову скруту
Елсінгів, Скарлет здивувалася, як вони спромоглися на цей атлас, на всі ці
почастунки й оздоби, та ще й на музикантів. Це ж чималих грошей треба було!
Мабуть, позичили або всім кланом Елсінгів скинулись, щоб улаштувати Фенні бучне
весілля. Подібні весільні пишноти у теперішні сутужні часи здавалися Скарлет не
меншим марнотратством, ніж нагробки молодим Тарлтонам, і вона відчувала таку
саму роздратованість і нехіть, як і тоді, коли стояла над могилами Брента та
його братів. Минулися дні, коли можна було безоглядно тринькати гроші. І чого
ці люди так затято силкуються жити на колишній манір, не бачачи, що тих часів
уже не вернути з минулого?

Але зрештою Скарлет відмахнулася від цих нав’язливих думок.
То не її гроші, і вона не псуватиме собі вечора нервуванням через чиюсь там
дурість.

Виявилося, що молодого вона знає досить добре – це був Томмі
Велберн зі Спарти, його вона доглядала 1863 року в шпиталі, де він лежав,
поранений у плече. Високий красунь шести футів на зріст, він перед тим облишив
медичні студії, щоб податися в кавалерію. Тепер він був схожий на скоцюрбленого
дідка, так зігнула його рана в стегно. Ходити йому було важко, і ноги він
переставляв карячкувато, що на думку тітоньки Туп, справляло вульгарне
враження. Але він неначе зовсім на це не зважав в усякому разі, по ньому нічого
не було видно, і тримався цілком незалежно. На свій медичний коледж Томмі вже
остаточно махнув рукою і став будівельним підприємцем: найнявши бригаду
ірландців, заходився споруджувати готель. Скарлет дивувалася, як він, такий
каліка, справляється з цією обтяжливою роботою, але розпитувати не стала,
тільки осміхнулась подумки – мовляв, біда до всього приневолить.

Поки столи й стільці відсовували до стін, щоб звільнити
місце для танців, Скарлет стояла й перемовлялася з Томмі, Г’ю Елсінгом та
мавпуватим коротуном Рене Пікаром. Г’ю не змінився, відколи Скарлет востаннє
бачила його в 62-му році. Він був усе так само худий і збудливий, з такою самою
кучмою ясно-каштанового волосся, що спадало на чоло, і такими самими тонкими
руками, не здатними, як здавалося, ні до якої роботи. А ось Рене – той таки
змінився від часу свого вояцького одруження з Мейбел Меррівезер. У чорних його
очах і досі поблискував галльський гумор, і вдача лишалася по-креольському
жвава, але, попри всю цю сміхотливість, щось тверде з’явилось у виразі його
обличчя, чого не було в перші дні війни. А від тієї аж демонстративної
чепуристості, що вирізняла його, коли він ходив у барвистій формі зуава, і
сліду не лишилося.

– Щічки як троянди, очі як смарагди! – промовив він, цілуючи
руку Скарлет і віддаючи належне її косметиці.– Така сама врода, як і той перший
день, коли я вас побачив. Пам’ятаєте той доброчинний базар? Ніколи я не
забував, як ви кинули обручку в мій козуб. Ото був мужній жест! Але я не думав,
що ви так довго будете без нової обручки.

Очі Рене в’їдливо зблиснули, і він штурхнув ліктем Г’ю під
ребро.

– А я ніколи не думала, що ви, Рене Пікар, будете розвозити
фургоном пироги,– ущипнула його Скарлет.

Закид у такому принизливому способі заробітку, однак,
анітрохи не осоромив креола – навпаки, це його навіть втішило, і він зареготав
на весь рот, ляснувши Г’ю по спині.

– Ваше зверху! – вигукнув він.– Це все моя теща, мадам
Меррівезер, вона мене запрягла до першої в моєму житті роботи. Мене, Рене
Пікара, що мав лише породистих коней вирощувати та на скрипці цигикати! А тепер
я розвожу фургоном пироги, і це мені подобається! Мадам теща – вона до чого
хочеш може запрягти. Їй треба було генералом бути, отоді б ми й війну виграли,
еге ж, Томмі?

«Оце так! – подумала Скарлет.– Він залюбки розвозить
фургоном пироги, тоді як його родина мала маєток у добрих десять миль завдовжки
над Міссісіпі, і ще великий особняк у Новому Орлеані!»

– Якби наші тещі були з нами на війні, ми б за тиждень
побили янкі,– у тон Рене заявив Томмі, переводячи погляд на худеньку й струнку
особу, яка щойно стала його тещею.– Та й протрималися ми так довго лише тому,
що за плечима в нас було жіноцтво, яке нізащо не хотіло здаватись.

– І воно ніколи не здасться,– докинув Г’ю з гордовитою, хоч
трохи й кривою усмішкою.– Ось тут нема жодної дами, яка б визнала поразку,
дарма що ми, чоловіки, повелися зовсім інакше під Апоматоксом[6]. Жіноцтву іде далося куди тяжче, ніж нам.
Адже ми в бою спізнали, що таке поразка.

– А жінки – в ненависті,– докинув Томмі.– Правда, Скарлет?
Жінки переживають набагато більше, ніж ми, гу долю, яка судилася чоловікам. Г’ю
он думав стати суддею. Рене – грати на скрипці перед коронованими персонами в
Європі…– Він пригнувся, ухиляючись від кулака Рене.–…а я збирався бути
лікарем, тоді як тепер…

– Дайте нам лишень час! – вигукнув Рене.– Я зроблюся королем
пирогів на весь Південь! А мій добрий Г’ю стане королем скіпок, а ти, мій
Томмі, заведеш собі рабів-ірландців замість негрів. Отто настануть кумедні
зміни! Але як ви поживаєте, міс Скарлет? І міс Меллі? Доїте корів і збираєте
бавовну?

– Це чого б то? – холодно відказала Скарлет, неспроможна
зрозуміти таке легковажне ставлення Рене до життєвих знегод.– У нас негри це
роблять.

– Міс Меллі, я чув, назвала свого малюка Борегар[7]. Перекажіть їй, що я, Рене, схвалюю її вибір
– краще цього імені хіба що ім’я Ісуса.

І хоча на устах у нього була усмішка, очі його, коли він
згадав прізвище героя-сміливця Луїзіани, гордо зблиснули.

– А чим гірше таке ім’я, як Роберт Едвард Лі? – зауважив
Томмі.– Бувалець Бо – молодець, я нічого до нього не маю, але мій перший син
зватиметься Боб Лі Велберн.

Рене засміявся і знизав плечима.

– Я ось розкажу вам один жарт, хоч це щира правда. І ви самі
переконаєтесь, якої креоли думки про нашого хороброго Борегара і про вашого
генерала Лі. В поїзді біля Нового Орлеану їде один з Вірджинії, що служив під
генералом Лі, і перестріває креола з війська Борегара. І той вірджинець давай
розводитись про генерала Лі: як генерал ось це зробив, ось те сказав – і
говорить так, говорить. А креол – він чоловік увічливий, зморщив чоло, наче
пригадує, а тоді всміхається й каже: «Генерал Лі! A-а, oui![8] Я
вже знаю. Лі! Це той самий, про кого генерал Борегар доброї думки!»

Скарлет із чемності засміялася, хоча з усієї цієї історії
тільки одне зрозуміла: що креоли такі самі чваньки, як і чарлстонці та саванці.
Щодо неї самої, то вона завжди вважала, що сина Ешлі треба було назвати просто
батьковим ім’ям.

Музики, настроївши врешті свої інструменти, вжарили «Старого
Дена Такера», і Томмі обернувся до Скарлет.

– Ви не хочете потанцювати, Скарлет? Я вам, звичайно, не
партнер, але ось Г’ю чи Рене…

– Ні, дякую. Я ще в жалобі по мамі,– поспішила відмовитися
Скарлет.– Я трохи посиджу.

Вона пошукала очима Френка Кеннеді, що розмовляв з місіс
Елсінг, і кивнула йому, щоб підійшов.

– Я сяду он там в алькові, і якщо ви принесете чого-небудь
холодненького, ми зможемо погомоніти,– сказала вона Френкові, коли троє юнаків
відійшли.

Поки він кинувся виконувати доручення, маючи повернутися з
келихом вина й тоненькою, як папір, скибкою кексу, Скарлет примостилася в
алькові у кінці вітальні, дбайливо поправивши складки на сукні, щоб не так
впадали в око більші плями. Захоплено дивлячись на всіх цих людей і вслухаючись
у звуки музики, проймаючись цією святковою атмосферою, вона відчула, що
принизлива ранкова пригода з Ретом відступила кудись на задвір’я пам’яті. Про
Ретову поведінку й свій власний сором буде час подумати завтра, тоді вона зможе
знову віддатися гніву. Тоді ж і поміркує над тим, чи справила вона бажане
враження на зранену й збентежену душу Френка. Але не сьогодні. Сьогодні в ній
по самі пучки пальців нуртувало життя, всю її переповнювала надія, очі
іскрилися.

Скарлет дивилася з алькова на простору залу й на пари в
танці і пригадувала, яким прегарним видалось їй це приміщення, коли вона вперше
приїхала до Атланти під час війни. Тоді натерта підлога вилискувала як скло,
люстра вгорі сотнями крихітних призмочок перехоплювала й відбивала сяйво
десятків свічок, розбризкуючи навколо пурпурові, діамантові й сапфірові
зблиски. Зі старовинних портретів на стінах споглядали присутніх поштиві й
шляхетні предки, милостиво даруючи всім свою гостинність. Було тоді у вітальні кілька
канап з рожевого дерева, м’яких і затишних, і найбільша з них стояла на
чільному місці саме в цьому алькові. Скарлет полюбляла сидіти тут на таких
вечірках. Звідси було видно всю залу й розміщену за нею їдальню, де стояв
овальний стіл з червоного дерева на двадцятеро персон, а попід стінами скромно
дожидалися гостей двадцять стільців на вигинистих ніжках, і де стояли ще
масивний сервант і буфет, заставлені важким сріблом, семисвічними канделябрами,
келихами, пляшечками на олію та оцет, карафками й блискучими чарками. Так часто
сиділа Скарлет на цій канапі в перші роки війни, завжди у товаристві котрогось
вродливого офіцера, і прислухалась до звуків скрипки й контрабаса, акордеона й
банджо, і до спокусливого човгання ніг танцівників по навощеній до блиску
підлозі.

Тепер люстра не світилася. Вона висіла перехняблено,
більшості скелець не стало, немов янкі заповзялися порозбивати їх, шпурляючи в
люстру чобітьми. Кімнату освітлювали гасова лампа та кілька свічок, а головним
чином – вогонь, що гоготів у широкому каміні. В миготливому його світлі було
видно, як безнадійно пошрамовано та подзьобано потьмянілу стару підлогу.
Прямокутники на вибляклих шпалерах показували, де висіли колись портрети, а
глибокі тріщини в тиньку нагадували про той день облоги, коли на будинок упав
снаряд, зруйнувавши дах і частину другого поверху. Важезний стіл з червоного
дерева, на якому лежало різне печиво та стояли карафки, як і колись, красувався
серед спорожнілої їдальні, хоч і був подряпаний, а на поламаних ніжках його
видніли сліди незграбного ремонту. Серванта, срібла, тонконогих стільців не
стало. Зникли також тьмаво-золоті Дамаскові портьєри на високих двостулкових
вікнах у глибині зали, лишилися тільки рештки старих мереживних фіранок, чисто
випраних, але не раз, видно, лагоджених.

На місці канапи з вигнутою спинкою, яку так любила Скарлет,
стояла зовсім не така зручна тверда лавка. Скарлет намагалася сидіти на ній
якомога зграбніше, і щиро шкодувала, що через мокру сукню не може танцювати. А
потанцювати так же кортіло! Зате в цьому відлюдному закутку їй легше буде, ніж
кружляючи в танці, забити клинці під Френка: вона уважливо прислухатиметься до
його балаканини й підохочуватиме до сміливіших зальотів.

Але ж музика просто поривала до танцю! Скарлет притупувала
ніжкою в лад з широкою ступнею Леві, що перебирав струни милозвучного банджо й
оголошував фігури кадрилі. Ноги танцюристів ширкали, ковзали й притупували по
підлозі, пари сходились і розходились, робили оберти й зводили руки дугою.

Старий Ден Такер геть сп’янів…

(Кружляйте партнерок!)

В огонь зваливсь і крик зчинив!

(Легенько, леді!)

Після нудних і виснажливих місяців у Тарі так приємно було
знов почути музику й шурхіт ніг у танці, побачити в благенькому світлі свічок
знайомі усміхнені обличчя друзів, що повторюють давні жарти, примовки, дотепи,
кпини, що заграють, як колись загравали. То було так, наче померши, ти
воскресаєш до життя. Немовби вернулася та давня весела пора, що була п’ять
років тому. Якби заплющити очі й не бачити зношених перешитих суконь і
залатаних черевиків та лагоджених черевичків, якби в пам’яті у тебе не поставали
образи юнаків, яким уже ніколи не танцювати, то могло б видатись, що й справді
нічого не змінилося. Але оскільки очі в неї були розплющені й вона дивилася на
літніх чоловіків, що юрмилися в їдальні біля карафки з вином, на матрон, що
перемовлялися попід стінами, прикриваючи рота долонями, бо не мали звичних
віял, на молодих людей, які погойдувались і підстрибували в танці, їй нараз до
моторошності разюче стало ясно, що все змінилося-таки, і то невідворотно, а
перед нею не постаті знайомих людей, а привиди.

На вигляд вони були ніби все ті самі, але в них зайшла
зміна. В чому ж вона полягала? Чи тільки в тому, що вони стали на п’ять років
старші? Ні, тут крилося щось глибше, ніж просто перебіг часу. Щось таке, що
вони втратили в собі, що втратив їхній світ. П’ять років тому вони жили,
оповиті відчуттям безпеки всього навколишнього, і їм навіть на думку не
спадало, що могло б інакше бути. В цьому захистку вони й розквітали. А тепер
цей захисток зник, і разом з ним зникли колишнє зачарування, колишні захват і
зваба, що чекали їх на кожному кроці, зникла колишня пишнота їхнього способу
життя.

Скарлет знала, що вона сама теж змінилася, але не так, як
вони, і це її бентежило. Вона сиділа й приглядалася до них, і відчувала себе
чужою поміж ними, настільки чужою й самотньою, неначе вона з’явилася з іншого
світу, розмовляла мовою, якої вони не розуміють, і сама не розуміла їхньої
мови. Потім їй пригадалося, що подібне відчуття у неї було при спілкуванні з
Ешлі. З ним і з людьми такого самого крою – а вони ж становили більшість її
оточення – вона відчувала себе наче поза обводом того, що спроможна була
зрозуміти.

З обличчя вони майже не змінилися, і манери їхні були такі
самі, але – як їй здавалось – тільки це в них і лишилося від давніх її друзів.
Не зазнала ущербу їхня гідність, час був не владен над їхньою галантністю,– усе
це вони зберегли й такими вже й вік свій звікують, та, крім того, вони й
неубутню гіркоту нестимуть аж до самої могили, таку гіркоту, для якої і слів
нема. Це були лагідні, запальні й потомлені люди, які зазнали поразки, але не
хотіли цього визнати, люди, яких життя збивало з ніг, а вони вперто стояли й не
падали. Вони були розбиті й безсилі, їх зробили мешканцями завойованих
провінцій. Вони дивились на свою землю, таку дорогу їм, бачили, як її плюндрує
ворог, як пройдисвіти зневажають закони, як учорашні раби стають погрозою для
них, як чоловіків позбавляють виборчого права, а жінкам завдають образ. І не
зрікалися пам’яті про своїх близьких.

Все в їхньому колишньому світі змінилося, окрім колишнього
стилю життя. Збереглися колишні звичаї – вони й мусили зберегтися, бо поза цим
у них нічого й не лишалося. Тож вони й трималися міцно того, на чому найкраще
знались і що найдужче любили в давні дні дозвільних манер, вишуканої чемності,
легкої невимушеності у спілкуванні, а найпаче – турботливості чоловіків щодо
жінок. Вірні традиціям, в яких вони виховувалися, чоловіки були запобігливі й
ніжні з жінками, і спромоглися майже цілковито відсторонити від них усе
вульгарне й неподобне для жіночих очей. Як на Скарлет, це була неймовірна дурість,
бо за останні п’ять років мало що лишилося в житті, чого не спізнали б жінки,
навіть найвідгородженіші від світу. Вони ж доглядали поранених, закривали очі
вмирущим, перетерпіли злигодні війни, пожеж та плюндрувань, знали, що таке
страх, і втеча, і голод.

Та хоч би що бачили їхні очі, хоч би яка тяжка праця спала
на них і ще спаде в майбутньому, вони залишалися вишуканими й шляхетними, як
монархи на вигнанні: сповнені гіркоти, гордовиті, зовні байдужні, зичливі одне
до одного, тверді, мов діамант, і яскраві та крихкі, мов кришталики розбитої
люстри в них над головою. Колишні часи минулися назавжди, але ці люди й далі
житимуть так, наче їхній світ ще не минув,– чарівні й забарні, твердо впевнені,
що нема чого вихоплюватись один з-перед одного як ті янкі, аби загребти зайвий
гріш, прикипілі навіки до давніх своїх звичок.

Скарлет знала, що й вона дуже змінилася. Інакше вона не
могла б робити те все, що зробила після Атланти, інакше не зважилася б
здійснювати свій відчайдушний замір щодо Френка. Але рішучість її різнилася від
їхньої рішучості, хоча їй важко було б сказати, в усякому разі, зараз, у чому
полягала ця відмінність. Може, в тому, що вона ладна піти на будь-що, тоді як
ці люди на багато що не пішли б навіть під загрозою смерті. А може, в тому, що
вони вже втратили всяку надію, але ще з усмішкою споглядали життя й манірно
схиляли перед ним голову, коли воно пропливало повз них. А вона, Скарлет, на це
не згодна була.

Вона не могла зігнорувати життя. Вона мусила жити, а життя
виявлялося таким жорстоким, таким ворожим, що наївно було б сподіватися, щоб
усміхненість допомогла здолати життєві знегоди. Ані зичливості, ані мужності,
ані непохитних гордощів – нічого цього Скарлет не бачила у своїх друзях. Вона
бачила тільки нерозумну затятість, з якою вони сприймали факти життя,
усміхаючись до них, але відмовляючись глянути правді у вічі.

Коли вона дивилася на танцівників, розпашілих від кадрилі,
то запитувала себе: чи гнітять їх, як-от її, думки про загиблих закоханих, про
скалічених чоловіків, про голодних дітей, про втрачену землю, про те, що під
своїм дахом вони мусять давати притулок чужим людям? Звісно-бо, їм знайомі ці
думки! Обставини їхнього життя вона знала майже так само добре, як і свого
власного. Вони втратили те саме, що й вона втратила, зазнали тієї самої скрути,
що й вона, стикалися з тими самими проблемами, що й вона. Тільки реагували вони
на них по-інакшому. Обличчя, які вона бачила в залі,– то були не обличчя, а
маски, добротно припасовані маски, які ніколи не скидаються.

Але якщо вони так само гостро, як вона, потерпають від
жорстокої дійсності – в чому не було сумніву,– то як їм вдається триматися з
цією позірною веселістю і безтурботністю? І навіщо їм взагалі ховатися під
личиною? Вона не могла цього збагнути і мимоволі це її дратувало. Їй ніколи не
бути такою, як вони. Не зможе вона дивитись, як її світ зазнає краху, і
вдавати, ніби це її не обходить. Вона немов зацькована лисиця, що мчить щодуху,
аж серце мало не лусне, аби встигнути сховатися в норі поки не наздогнали
гончаки.

І раптом у ній збурилась ненависть до них усіх, що вони такі
відмінні від неї, що вони терплять свою недолю так стійко, як вона ніколи не
зможе, та й ніколи не схоче. Вона ненавиділа їх, цих усміхнених легкодумних
наївняків, цих пихатих дурнів які пишалися тим, що вже втратили, ба навіть тим,
що це вони втратили. Ці жінки трималися, як дами – і були-таки ними,– хоч і
мусили день у день тяжко працювати й не знали, як їм спромогтися на нову сукню.
Дами! А ось вона вже не відчувала себе дамою, дарма що була в оксамитовій сукні
й мала напахчене волосся, дарма що пишалася своїм походженням і багатством, яке
колись їй належало. Червона земля Тари, в якій їй довелося порпатись власними
руками, здерла з неї поволоку панськості, і вона розуміла, що відчує себе знову
дамою хіба тоді, коли стіл її вгинатиметься від срібла та кришталю, коли
паруватимуть на ньому найдобірніші наїдки, коли у неї в стайнях стоятимуть
власні коні та карети, коли бавовну в Тарі збиратимуть чорні руки, а не білі.

«Отож і є! – подумала вона зі злістю й глибоко зітхнула.–
Якраз у цьому й відмінність! Вони, хоч і зубожілі, досі відчувають себе дамами,
а я ні. Цим дурепам невтямки, що не можна бути дамою, коли ти без цента за
душею!»

Проте навіть у цю мить прозріння вона невиразно
усвідомлювала, що нехай їхня постава й безглузда, але, мабуть, так і треба
триматися. Еллен теж була б такої думки. І це непокоїло Скарлет. Вона розуміла,
що мусила б відчувати те саме, що вони відчувають, однак не могла. Вона
розуміла, що мусила б у це щиро повірити: вроджена дама нею й залишиться,
навіть опинившись у злиднях, та присилувати себе до цієї віри тепер не могла.

Усе життя вона чула кпини на адресу янкі, які вважають себе
аристократами, хоча все їхнє аристократство грунтується на багатстві, а не на
походженні. Але зараз вона подумала – незважаючи на всю єретичність цієї думки,–
що саме в цьому янкі мають слушність, навіть коли в усіх інших моментах з ними
й не можна погодитись. Без грошей не будеш дамою. Скарлет знала, що Еллен,
либонь, знепритомніла б, якби почула такі слова з доччиних уст. Еллен, навіть
опинившись у безпросвітних злиднях, не зазнала б від цього сорому. Таки
справді. А от Скарлет соромилася. Соромилася, що дійшла до вбогості й
нестатків, що мусить принизливо перебиватися з дня на день і гибіти на тій
роботі, яку мали б робити негри.

Вона роздратовано стенула плечима. Може слушність і на
їхньому боці, але все-таки ці пихаті дурні не дивляться вперед, як вона, що
напружує кожен нерв, ставить на карту навіть свою честь і добре ім’я, аби
повернути собі втрачене. Для багатьох із них гонитва за грішми була просто
принизлива. Проте часи настали тяжкі й нещадні. І доводилося тяжко й нещадно
боротись, коли хто хотів досягти перемоги. Скарлет знала, що від участі в такій
боротьбі, де йшлося про гроші, чимало кого з цих людей стримували родинні традиції.
Їм усім здавалося, що отак прямо заробляти гроші чи бодай навіть говорити про
це – страшенна вульгарність. Звичайно, траплялися й винятки. Місіс Меррівезер
зі своєю пекарнею чи Рене, що розвозить пироги фургоном. І Г’ю Елсінг, що
заходився рубати й продавати дрова, або Томмі, що взявся за будівельне
підприємництво. І Френк, в якого стало духу заснувати крамницю. Але більшість
їх? Плантатори оброблятимуть кілька мізерних акрів і животітимуть у злиднях.
Правники та лікарі вернуться до своїх професій і чекатимуть на клієнтів, які,
можливо, ніколи й не з’являться. А решта, ті, які жили собі в дозвіллі на
відсотки з капіталу? Що з ними станеться?

Але вона не збирається все життя злидарювати. І не сидітиме
склавши руки в терплячому дожиданні чуда. Вона кинеться в плин життя і вирве у
долі все, що зможе. Батько її починав убогим іммігрантом, а розжився на розлогі
поля Тари. Якщо він цього домігся, то і його дочка на таке здатна. Вона не з
тих, що все принесли в жертву Благородній Справі, яка зазнала поразки, а тепер
ще й пишаються програшем – мовляв, така Справа варта була найбільшої посвяти.
Їхня мужність спирається на минулому. А її мужність – на майбутньому. Сьогодні
її майбутнє – це Френк Кеннеді. У нього принаймні є крамниця й готівка. А якщо
їй вдасться одружити його на собі й прибрати до рук ті гроші, Тару на рік буде
врятовано. А далі – Френкові доведеться купити тартак. Вона сама бачила, як
швидко відбудовується місто, і для кожного, хто візьметься торгувати лісом
тепер, коли майже нема конкуренції, тартак – це золота жила.

Десь із закамарків пам’яті виринула думка, яку висловив Рет
ще в перші роки війни – про гроші, нажиті на блокаді. Тоді ці слова пройшли
непомітно повз її свідомість, але тепер вона зрозуміла, яке глибоке то було
спостереження, і навіть здивувалася, чом тоді не збагнула глибини цієї думки –
через молодість чи, може, нетямущість?

«На краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на
її розбудові».

«Це ж він передбачив крах нашої цивілізації,– подумала вона,–
і мав рацію. Скільки ж тут можливостей загребти гроші для кожного, хто не
боїться працювати… або ж красти!»

Вона побачила, як до неї підходить Френк з келихом ожинового
вина в одній руці й блюдечком зі скибкою кексу – в другій, і зобразила на
обличчі усмішку. Їй і на думку не спало запитати себе, чи ж варта Тара того,
щоб заради неї одружуватися з Френком. Вона знала, що варта і не збиралася
більше вертатись до цього питання.

Скарлет попивала вино й усміхалась до Френка, певна того, що
рум’янець у неї на щоках яскравіший, ніж у будь-кого з танцівниць. Вона
підібрала спідниці, даючи Френкові місце біля себе, і стала обмахуватись
хустинкою, щоб до нього долинав запах одеколону. Скарлет пишалася своїм
одеколоном, бо ж ані одна інша жінка в залі не була напахчена, і Френк це
завважив. Раз осмілівши, він навіть прошепотів їй, що вона рожева й запахуща,
як троянда.

Та якби ж він не такий сором’язливий! Він здавався схожим на
полохливого старого зайця. Якби йому додати галантності й запалу, як у
Тарлтонів, чи бодай грубуватої нецеремонності, як у Рета Батлера! Але якби все
це було йому властиве, то, мабуть, він уловив би розпач за її тремкими віями. А
так – він занадто мало знався на жінках, щоб запідозрити тут щось нечисте. Їй
щодо цього пощастило, хоча йому це не додало поваги в її очах.

Розділ XXXVI

Одружилася вона з Френком Кеннеді через два тижні після
гарячково скоробіжного його залицяння, яке,– сказала Скарлет йому, червоніючи,–
настільки запаморочило їй голову, що вона вже неспроможна була опиратись.

Він не знав, що протягом цих двох тижнів вона ночей не
спала, снуючи взад і вперед по кімнаті й скрегочучи зубами, чому він, попри всі
її натяки й заохочення, такий нерішучий, і молила долю, щоб не прийшов йому
ненароком лист від Сьюлін і не зруйнував усіх її планів. Але, хвалити Бога,
Сьюлін була не з охочих до листування: страшенно радіючи одержуваним листам,
писати їх вона аж ніяк не любила. А проте – всяке може статися, всяке, думала
Скарлет у довгі нічні години, коли ходила з кутка в куток по холодній підлозі
спальні, накинувши на нічну сорочку вицвілу шаль Еллен. Френк не знав, що вона
одержала коротенького листа від Вілла, в якому мовилося про Джонаса Вілкерсона:
той знов заявився в Тару і, почувши про від’їзд Скарлет до Атланти, так
розперезався, що Вілл та Ешлі мусили просто вигнати його. Лист Віллів нагадав
їй те, що вона й так надто добре знала; адже часу до сплати накинутого їм
податку лишалося все менше. Шалений розпач поймав Скарлет, коли невблаганно
спливали дні за днями, аж їй хотілося схопити скляну клепсидру й затримати
пісок, щоб не пересипався.

Але вона вправно приховувала свої почуття, вправно
виконувала свою роль, тож Френк нічого не підозрював і бачив лише те, що лежало
на поверхні: як чарівна й безпорадна молоденька вдова Чарлза Гамільтона
щовечора гостинно приймає його у вітальні міс Дріботуп і, завмираючи від
захвату, прислухається до його балачок про розширення крамниці та про те,
скільки грошей він зароблятиме, коли придбає тартак. Її миле співчуття, її
захоплений інтерес до кожного його слова були бальзамом на рану, заподіяну
гаданим відступництвом Сьюлін. А йому ж так щеміло серце, так його пригнітила
зрада Сьюлін, вразивши самолюбство сором’язкого літнього парубка, який добре
знав, що серед жінок він не має особливого успіху. Написати Сьюлін і вичитати
її за зрадливість Френкові навіть на думку не спадало. Він тільки тим і міг
розважити душу, що ділився зі Скарлет своїми переживаннями. Не кажучи жодного
лихого слова про сестру, Скарлет водночас погоджувалася з ним, що Сьюлін
повелася вкрай негідно, і натякала на те, що знайдеться жінка, яка віддасть
належне його чеснотам.

Ця місіс Гамільтон була така гарненька рожевощока жіночка –
вона то меланхолійно зітхала, думаючи про сумну свою долю, а то весело й
невимушено сміялася таким сміхом, як ото видзвонюють срібні дзвіночки, коли він
говорив якийсь жарт аби її підбадьорити. Зелена сукня, тепер уже цілком
вичищена зусиллями Мамки, чудово окреслювала її тендітну постать з тонким, мов
очеретина, станом, а ніжний аромат, яким завжди віяло від її хустинки та
волосся, просто п’янив! Це ж ганьба, щоб така мила жіночка була самітна й
безпорадна в цьому суворому світі, всієї жорстокості якого вона навіть не
розуміє. І не мала ні чоловіка, ні брата, а тепер ще й батька, які захистили б
її. Світ, гадав Френк, надто немилосердний до самітних жінок, і Скарлет подумки
тішилася з таких його висновків.

Він приходив щовечора, бо атмосфера в домі Дріботуп була
приємна й заспокійлива. Мамка зустрічала його в дверях з усмішкою, призначеною
для людей вельми шанованих, Туп частувала кавою, приправленою бренді, і взагалі
метушилася коло нього, а Скарлет не пропускала жодного його слова. Часом їдучи
пополудні у справах, він брав із собою Скарлет. Ці спільні поїздки неабияк
тішили Френка, бо вона засипала його дурнуватими запитаннями – «суто жіночими»,
як схвально зазначав він подумки. Він сміявся, що вона аж така нетямуща, коли
йдеться про справи, та й сама Скарлет сміялася і казала:

– Та звідки ж такій далекій від чоловічих інтересів жінці,
як я, на них знатися?

В її товаристві він уперше за все своє довгорічне парубоцтво
відчув себе сильним чоловіком, що йому Бог надав інакшої подоби, ніж багатьом
іншим, призначивши на оборонця наївних безпорадних жінок.

Але коли нарешті вони вже стояли поряд під час шлюбної
церемонії, і її маленька довірлива ручка спочивала в його руці, а опущені вії
відкидали тіняве півколо на її рожеві щічки, він ледве чи міг би сказати, як до
цього дійшло. Він тільки знав, що вперше в житті спромігся на щось незвичайно
романтичне. Він, Френк Кеннеді, так закрутив голову цій чарівній жіночці, що
вона впала в його дужі обійми. Від цього відчуття він і сам був як хмільний.

На вінчанні не було нікого з друзів чи родичів. За свідків
узяли перехожих із вулиці. На цьому наполягла Скарлет, і він погодився, хоч і
проти волі, бо хотів би на цій урочистості бачити біля себе свою сестру й
швагра із Джонсборо. І хотів би потім улаштувати вечірку у вітальні міс Туп, де
щирі друзі вихилили б по чарці за здоров’я молодої. Але Скарлет не згодилась
навіть на те, щоб при цьому була присутня міс Туп.

– Тільки ми вдвох, Френку,– просила вона, припадаючи до його
плеча.– Наче це у нас втеча. Я завжди мріяла втекти з дому й узяти потаємний
шлюб! Будь ласка, дорогенький, зроби це ради мене!

Почувши, таке незвичайне для нього пестливе слово і
побачивши дві сльозинки в кутиках її ясно-зелених очей, благально звернених до
нього, він здався. Кінець кінцем, чоловік повинен поступатися нареченій надто
коли йдеться про весілля, адже для жінок усі ці сентименти так багато важать.

І він отямитись не встиг, як уже став одруженим.

*

Дещо ошелешений лагідною настійливістю дружини Френк таки
дав їй триста доларів, хоча спершу й опирався, бо ж ця поступка означала, що
його надії найближчим часом придбати тартак не справдяться. Але не міг же він
допустити, щоб її рідню вигнали з родинного гнізда, та й, крім того, жаль його
почав розвіюватись, коли він побачив, як вона вся просіяла, а далі й остаточно
розвіявся, коли вона заходилася палко «обдаровувати» його за щедрість. Френкові
зроду ще не траплялося, щоб жінки його «обдаровували», і він зрештою подумав,
що на це не шкода й грошей.

А Скарлет негайно відрядила Мамку до Тари з трьома
дорученнями: віддати Віллові гроші, сповістити про її заміжжя і привезти Вейда
до Атланти. За два дні прийшла коротенька вістка від Вілла, яку вона носила з
собою і раз у раз перечитувала, дедалі більш радіючи. Вілл повідомляв, що
податок сплатили і Джонас Вілкерсон повівся «якнайгіршим чином», коли про це
дізнався, але погрози свої наразі припинив. Насамкінець Вілл побажав їй щастя,–
коротко й формально, аніяк не виявляючи свого ставлення до її вчинку. Скарлет
було ясно, що Вілл розуміє, як вона повелася і чому, і не ганить її, і не
схвалює. «Але як сприйняв це Ешлі? – пекла її думка.– Як він поставився до мене
тепер, після всього того, що я так недавно говорила йому в садку у Тарі?»

Одержала вона листа й від Сьюлін, написаного з граматичними
помилками, повного образливих слів і залитого слізьми, де було стільки
в’їдливих і влучних зауважень про вдачу Скарлет, що вона потім усе своє життя
не могла його пі забути, ні вибачити. Проте навіть слова Сьюлін не могли
затьмарити її радість від того, що Тару таки врятовано, принаймні від
безпосередньої небезпеки.

Важко було призвичаїтись до думки, що відтепер вона має
мешкати в Атланті, а не в Тарі. Розпачливо силкуючись роздобути грошей на
податок, Скарлет лише про це одне Й могла думати. Навіть у хвилину вінчання їй
не спало на гадку, що за порятунок рідної домівки вона платить своїм довічним
вигнанням з неї. Тепер, коли все вже було позаду, вона збагнула це, і її
затопила хвиля туги за домівкою. Але що сталося, те вже сталося. Вона сама
пішла на цей крок і відступатись не збиралася. Скарлет була така вдячна Френкові
за порятунок Тари, що в ній навіть зажевріло якесь почуття до нього, і вона
твердо вирішила зробити все, щоб він ніколи не пошкодував про своє одруження з
нею.

Дами Атланти знали сусідські справи так само докладно, як
свої власні, тільки сусідськими цікавилися куди більше. Всім було відомо, що
Френк ще кілька років тому «порозумівся» зі Сьюлін О’Гарою. Він і сам ненароком
був прохопився, що наступної весни збирається взяти з нею шлюб. Отож звістка
про те, що він нишком одружився зі Скарлет, природно викликала цілу зливу
пліток, здогадів та всіляких підозр. Місіс Меррівезер, яка ніколи не проминала
нагоди задовольнити свою допитливість, напрямки запитала Френка, що він собі
думав, беручи шлюб з однією сестрою, коли залицявся до іншої. Опісля вона
доповіла місіс Елсінг, що замість відповіді Френк дурнувато вибалушив на неї
очі. Що ж до Скарлет, то місіс Меррівезер при всій своїй зухвалості таки не
зважилася заговорити з нею на цю тему. Сама Скарлет у ці дні здавалась якоюсь
супокійною і лагідною, тільки в очах у неї світилося тихе самовдоволення, яке
дратувало сторонніх, бо ж явно було видно, що вона кожному дасть одкоша, коли
хтось спробує її зачепити.

Скарлет знала, що вся Атланта перетирає її на зубах, але їй
до цього було байдуже. Врешті-решт, нема нічого аморального, коли хтось
виходить заміж. Головне, що Тару врятовано. А люди – нехай собі базікають. У
неї і без того повна голова клопоту. Найважливіше було – як по змозі делікатно
втовкти Френкові в голову, що його крамниця повинна давати більше прибутку.
Після того страху, що нагнав на неї Джонас Вілкерсон, вона не зможе спокійно
жити, поки Френк не матиме у запасі грошей. І навіть якщо не виникне потреби якихось
непередбачених видатків, Френкові однаково треба більше заробляти, щоб вона
змогла відкласти достатню суму на сплату податку в наступному році. Та й той
тартак, про який казав Френк, не виходив у неї з пам’яті. На ньому ж Френк міг
би заробити купу грошви. Кожен міг би, коли тепер деревину продають за такими
скаженими цінами. Потай душі її злостило, що у Френка замало грошей, щоб і
податок сплатити, і тартак придбати. Вона поклала собі, що він конче мусить
більше вибивати грошей з крамниці і взагалі бути меткішим, а то ще хтось інший
перехопить тартак. Скарлет добре розуміла, що справа ця вельми вигідна.

На місці свого чоловіка вона придбала б тартак, навіть якби
задля цього довелося віддати в заставу крамницю. Але коли вона обережно
натякнула про це Френкові на другий день після весілля, він тільки всміхнувся і
сказав їй, щоб не морочила свою милу голівку всіма цими клопотами. Френка
здивувало, що вона знає саме поняття «застава», і спершу це просто втішило
його. Та минуло ще кілька днів, і це вже не здавалося таким втішливим, ба
навіть почало неприємно вражати. Одного разу він необдумано сказав їй, що «дехто»
(імена він остерігся назвати) заборгував йому, але не може тепер розрахуватись,
а він, звичайно ж, не буде надміру налягати на давніх своїх друзів, людей з
порядних родин. І невдовзі пошкодував за свої слова, бо Скарлет згодом раз у
раз доймала його розпитуваннями про боржників. З чарівно-дитячим виглядом вона
заходилась випитувати в нього, як їх звуть та скільки саме вони заборгували,–
їй просто кортіло це знати, пояснювала Скарлет. Френк усіляко ухилявся від
прямої відповіді. Він тільки покахикував нервово, розводив руками й знов і знов
починав своє ідіотське патякання про те, яка в неї мила голівка.

Поступово, однак, він почав усвідомлювати, що в цієї милої
голівки неабияка «кмітливість на цифри». Правду кажучи, набагато більша, ніж у
нього самого, і це не могло не бентежити. Його ошелешило відкриття, що вона
може швидко додати подумки цілий стовпчик цифр, тоді як йому коли цифр більше
трьох, без олівця й паперу вже не впоратись. І дроби не становили для неї
труднощів. Йому здавалося просто непорядним, що жінка знається на дробах і на
ділових оборудках, але як уже доля на лихо наділила її такою зовсім нежіночою
здібністю, вона повинна бодай не виказувати цього на людях. І якщо до одруження
він охоче розмовляв з нею на ділові теми, то тепер це йому зовсім перехотілося.
Тоді він гадав, ніби ці матерії не вкладаються їй у голові, отож залюбки
пояснював різні деталі. А тепер побачив, що вона тямить аж надто багато, і
чисто по-чоловічому обурився такою жіночою двоєдушністю. До цього ще додалося
природне для чоловіка розчарування, коли він виявляє, що жінка має здоровий
глузд.

Ніхто так і не дізнався, чи дуже скоро після шлюбу Френкові
стало ясно, що Скарлет заманула його до шлюбу ошуканством. Можливо, істина
свінула йому тоді, коли Тоні Фонтейн, явно вільний від любовного захоплення,
приїхав до Атланти у справах. А можливо, це Френкові без усяких манівців
розтовкмачила в листі з Джонсборо сестра, вражена братовим одруженням. В
усякому разі, довідався він про це не від Сьюлін. Вона йому так і не написала,
а він сам, ясна річ, не міг їй писати й щось там з’ясовувати. Та й до чого були
тепер пояснення, коли він уже одружений:? У глибині душі він переживав, думаючи
про те, що Сьюлін ніколи не дізнається правди й до кінця віку вважатиме його
безчесним відступником. Інші, мабуть, теж так гадають і засуджують його. І в
якому безглуздому становищі він опинився! У нього нема ніякої змоги
виправдатися, бо не казатиме ж він, що втратив голову через жінку а як порядна
людина не може він прилюдно оголосити, що Скарлет брехнею затягла його в
сильця.

Хоч би там як, але Скарлет йому дружина і має право
розраховувати на його лояльність. А поза тим він таки не міг пойняти віри, що
вона вийшла за нього виключно з холодного розрахунку, без ніякого почуття.
Чисто чоловіча гордість не дозволяла, щоб така думка на довший час затрималась
в його голові. Приємніше було думати інше: Скарлет раптово так закохалася в
нього, що пішла на обман, аби ним заволодіти. Хоча все одно це було досить
дивно. Френк розумів, що не такий він уже й привабливий для жінки, вдвічі за нього
молодшої, гарненької собою та елегантної, але він був джентльмен і свої сумніви
залишав при собі. Скарлет йому дружина, і він не може ображати її нетактовними
розпитуваннями, тим паче що це однаково нічого не змінить.

Та й не дуже Френк хотів щось змінювати, оскільки шлюб його,
як йому здавалося, обіцяв бути цілком щасливим. Скарлет була найчарівніша й
найзвабніша з усіх жінок і, як на нього, ідеальна з будь-якого погляду, єдине
їй вадило, що вона така затята. Френк уже з перших пошлюбних днів
пересвідчився, що допоки все йде по її волі, життя може бути ще й як приємне,
але коли їй у чомусь спробуєш заперечити… Дай їй чинити власну волю, і вона
буде весела, як дитина, сміятиметься раз у раз, пустуватиме, сяде йому на коліна
й почне скубти за бороду, аж він відчує себе на двадцять років молодшим. Вона
вміла бути на диво ніжною й уважливою, гріла йому капці біля вогню, коли він
пізно вертався додому, ревно клопоталась, щоб він не застудив ноги, журилася,
чому в нього не минає застуда, пам’ятала, що він любить курячий шлунок і що до
кави йому треба класти три ложечки цукру. Так, жити зі Скарлет було дужі мило й
затишно – допоки все чинилося по її волі.

*

Через півмісяця після весілля Френк захворів на грип, і
доктор Мід звелів йому лежати. У перший рік війни Френк два місяці провалявся у
шпиталі з запаленням легенів, і відтоді як вогню боявся повороту хвороби, тож
тепер покірно лежав і впрівав під трьома ковдрами, щогодини п’ючи гарячі
відвари, які приносили йому Мамка й тітонька Туп.

А що грип не проходив, то Френк з кожним днем дужче
непокоївся за крамницю. Тим часом у крамниці порядкував молодий прикажчик, який
щовечора приходив до господаря додому й доповідав про денний виторг, але Френка
це не задовольняло. Він так тривожився, що Скарлет урешті – вона тільки й
чекала цієї нагоди – поклала холодну руку йому на чоло й сказала:

– Послухай, дорогенький, мене хвилює, що ти так близько
береш усе до серця. Я з’їжджу сама до міста й подивлюсь, як там справи.

І вона вийшла з кімнати, усміхнувшись собі, що так легко
вдалося пригасити його кволий протест. Ці три тижні їхнього шлюбного життя її
пекла нетерплячка заглянути до Френкових гросбухів і з’ясувати, який стан у
нього з грішми. Яке щастя, що він прикутий до ліжка!

Крамниця була неподалік від П’яти Променів, новенький дах її
полискував на тлі задимлених цегляних стін. Перед крамницею над усім хідником
був дерев’яний дашок, біля довгих залізних штабин межи опорами, на яких
трималась покрівля, стояли коні та мули, понуривши голови, прикриті від
холодної мжички драними кодами та ковдрами. У середині все більш-менш
нагадувало Буллардову крамницю в Джонсборо, хіба тільки біля розжареної до
червоного грубки бракувало завсідників, що жували тютюн і спльовували жуйку в
ящики з піском. Френків заклад був просторіший, ніж у Булларда, і набагато
темніший. Дерев’яний дашок над вікнами майже не пропускав зимового світла,
тільки дрібка його соталася через маленькі засиджені мухами віконця високо
вгорі на бічних стінах, тому в приміщенні стояв присмерк і було затхло. Підлога
була притрушена забагнюченою тирсою, на всьому лежав шар пилу та бруду. Передня
частина крамниці ще мала сяку-таку подобизну ладу: на високих полицях, що
тяглися в темряву, видніли сувої барвистих тканин, посуд, кухонне причандалля
та всяка інша всячина. Але далі, за переділкою, панував безлад.

Підлоги там не було, і все громадилося впереміш на твердій
долівці. В напівтемряві Скарлет розрізнила ящики й паки з різним товаром, плуги
й упряж, сідла й дешеві соснові труни. З мороку проступали вживані меблі –
простіші, евкаліптові, і поряд – з червоного та рожевого дерева, які недоречно
полискували серед навколишньої пилюки оббивкою з потертої парчі й кінського
волосу. Долівку, крім того, захаращували порцелянові нічні горщики, миски,
глечики, а попід усіма чотирма стінами містилися глибокі засіки – там було
зовсім темно, і лише піднісши над ними лампу, змогла Скарлет розгледіти, що в
них насіння, а також цвяхи, шурупи й теслярський інструмент.

«Здавалося б, Френк, такий метушливий та педантичний, як
стара діва, мав би трохи охайніше все тут тримати,– подумала вона, витираючи
забруднені руки хустинкою.– Чистий тобі хлів! І це називається крамниця! Та хоч
би пилюку повитирав і повиставляв усе на видноту, щоб люди могли роздивитися,
то куди швидше воно б розпродувалось».

І якщо товари у нього такий мають вигляд, то який хаос,
певне, в його рахунках!

«Ану-но подивлюсь, які ж у нього рахівничі книги»,– подумала
вона і, взявши лампу, перейшла до передньої частини крамниці. Віллі, прикажчик,
вельми неохоче дав їй заяложений гросбух. Хоч і який молодий, він, очевидячки,
був згоден з Френком, що жінкам нічого встрявати у ділові інтереси. Але Скарлет
гостро цитьнула на нього й відправила обідати. Коли прикажчик пішов і не стало
його несхвальних поглядів, їй полегшало; вона влаштувалась на плетеному стільці
біля розжареної грубки, підібрала під себе ногу й розгорнула книгу на колінах.
Пора стояла обідня, і вулиці спорожніли. У крамниці не було жодного покупця,
тож Скарлет могла вільно собі вивчати гросбух.

Вона почала повільно гортати сторінки, уважно переглядаючи
стовпчики імен та цифр, виведених дрібним каліграфічним почерком Френка. Все
було так, як Скарлет і побоювалась – вона аж спохмурніла, побачивши це нове
свідчення його невміння вести справи. Добрих п’ятсот доларів боргу – часом
кількамісячного – числилося за людьми, яких вона добре знала, серед них були й
Меррівезери та Елсінги. З побіжних Френкових згадок про боржників Скарлет
зробила висновок, що йдеться про якісь дрібні суми. Але щоб такі гроші!

«Якщо вони неспроможні розплатитись, то чого далі й далі
купують? – роздратовано думала вона.– І навіщо він їм продає, коли знає, що
вони не мають чим заплатити? Багато хто міг би розрахуватись, якби їх
притиснути. Елсінги он безперечно могли б, коли в них було за що пошити Фенні
нову атласну сукню й справити таке бучне весілля. Френк просто м’якотілий, і
люди цим користаються. Та якби він зібрав хоч половину боргів, то запросто
вистачило б і тартак купити, і мені на податок».

Раптом з’явилася й інша думка: «Але уявляю собі, як він став
би заправляти цим тартаком! Хай йому чорт, якщо Френк крамницею заправляє, мов
доброчинним закладом, то як він сподівається розбагатіти на тартаку? Та він за
місяць збанкрутує! Я б, їй-бо, краще за нього впоралася з крамницею. Та й з
тартаком теж, хоч я й не розуміюся на деревині».

Думка про те, що жінка могла б вести ділові справи не гірш
за чоловіка, ба навіть краще, була приголомшлива, а для Скарлет і зовсім
революційна: адже її виховувано в тому дусі, що чоловіки всетямущі, а жінки
безпорадні. Звичайно, вона вже давно знала, що це не зовсім так, але
силкувалася не позбавляти себе остаточно ілюзій. І ніколи раніше не пробувала
ввібрати цю дивовижну думку в слова. Скарлет сиділа непорушно, з важкою книгою
на колінах, рот ледь розкритий від подиву, і думала про те, що протягом останніх
місяців у Тарі вона ж виконувала чоловічу роботу, і виконувала непогано. Їй з
дитинства прищеплювано віру в те, що жінка сама ні на що не спроможна, але ж
вона заправляла плантацією без чоловічої допомоги, аж поки з’явився Вілл. «Та
що там казати,– снувалось у неї в голові,– я певна, що жінка все на світі може,
і ніякої чоловічої допомоги їй не треба, хіба лише коли дітей родити, а щодо
цього, то, Бог свідок, жодна жінка, якби від неї це залежало, не стала б їх
собі заводити».

З цією думкою – що вона не менш кмітлива за чоловіка –
прийшли раптом і гордощі, і палке бажання довести цей свій хист самостійно
заробляти гроші, як то роблять чоловіки. Гроші, які були б її власністю, яких
вона не мусила б ні в кого просити і за які не мусила б ні перед ким звітувати.

– Якби в мене були гроші, я б і сама купила тартак,–
промовила вона вголос і зітхнула.– І я б уже знала, як на ньому заробити.
Жодної тріски я не продала б у кредит.

Вона знову зітхнула. Грошей нізвідки було взяти, тож не
варто було й голову цим морочити. Френк просто повинен стягнути борги зі своїх
боржників і купити за ці кошти тартак. Це певний спосіб доробитися більших
грошей, і коли тартак буде у нього в руках, вона вже якось змусить Френка стати
повороткішим, ніж тут у крамниці.

Скарлет видерла останній аркуш із гросбуха й почала
виписувати імена тих, за ким борг числився вже кілька місяців. Вернувшись
додому, вона поговорить про це з Френком. Утовкмачить йому, що ці люди повинні
сплатити свої борги, навіть якщо вони давні друзі, навіть якщо йому незручно
допоминатися за гроші. Френк, звісно, рознервується, бо він несміливий і думка
приятелів для нього багато важить. Він такий делікатний, що радше зазнає
збитку, ніж виявить належну наполегливість у стягуванні боргів.

І ще він, мабуть, скаже, що ніхто не має готівки, щоб
розплатитися. Воно то, може, й правда. Що таке нестатки – це їй відомо. Але
все-таки майже в кожного лишилось якесь срібло, коштовності, якась нерухомість.
Френк може взяти це замість готових грошей.

Вона уявила собі, яке скиглення зчинить Френк, почувши таку
її пропозицію. Забрати у друзів коштовності чи нерухоме майно! «Що ж,– знизала
вона плечима,– він може скиглити скільки завгодно. Я йому так і скажу, що коли
він хоче сидіти у злиднях через друзів, то я цього не хочу. Френк ніколи не
виб’ється в люди, якщо не набереться духу. А вибитись треба! Він таки муситиме
робити гроші, навіть коли мені задля цього доведеться перебрати в свої руки все
господарство».

Вона заповзято писала, аж зморщивши чоло від напруження й
прищикнувши язика між зубами, коли нараз двері з вулиці розчинились і струмінь
холодного повітря вдерся до крамниці. Якийсь високий чоловік легкою індіанською
ходою ввійшов у присмеркове приміщення, і Скарлет, підвівши голову, побачила
Рета Батлера.

На ньому був новий модний костюм і пальто з пелериною, що
вільно спадала з широких плечей. Коли вони зустрілись очима, він скинув
циліндра й уклонився, приклавши руку до грудей, до своєї бездоганно чистої
плісованої сорочки. Білі його зуби сліпучо зблиснули на смуглявому обличчі, а
очі зухвало зміряли її з голови до ніг.

– Люба моя місіс Кеннеді,– промовив він, підходячи до неї.–
Найлюбіша моя місіс Кеннеді! – і сприснув веселим голосним сміхом.

Спершу вона була така вражена, немов побачила привида, але
потім швиденько витягла ногу з-під себе, випросталась і холодно подивилася на
Рета.

– Що ви тут робите?

– Я завітав до міс Дріботуп і від неї дізнався про ваше
одруження, отож чимдуж поквапився сюди привітати вас із цієї нагоди.

Згадка про те приниження, якого він їй завдав, змусила її
густо почервоніти з сорому.

– Не розумію, як у вас вистачає нахабства дивитись мені в
очі! – скрикнула вона.

– Навпаки, це я не розумію, як у вас вистачає нахабства
дивитись мені в очі.

– Та ви просто най…

– Може, нам краще таки замиритися? – посміхнувся він до неї
згори, і в цій широкій сліпучій посмішці була зухвалість, але не було й краплі
сорому за себе або осуду її, Скарлет. І вона мимохіть теж посміхнулася, тільки
якось криво й мулькувато.

– Шкода, що вас не повісили!

– Боюся, ви не одна так думаєте. Але облиште це все,
Скарлет. Ви маєте такий вигляд, наче проковтнули шомпол, а воно вам не дуже
пасує. Здається, у вас досить було часу, щоб прийти до тями після мого…
м-м… маленького жарту.

– Жарту? Х-ха! Та я повік його не забуду!

– Е, ні, забудете. Просто ви вдаєте обурення, бо гадаєте, що
так годиться, що цього вимагає респектабельність. Ви дозволите сісти?

– Ні.

Він примостився на стільці коло неї і осміхнувся.

– Я чув, що ви й двох тижнів не змогли почекати на мене,–
зауважив він і вдавано зітхнув.– Які жінки мінливі!

Оскільки вона нічого не відповідала, він повів мову далі.

– Скажіть мені, Скарлет, так як другові – дуже давньому й
дуже близькому другові: хіба ж не розумніше було почекати, поки я вийду з
тюрми? Чи вам принади подружнього співжиття з цим літнім добродієм Френком
Кеннеді видалися спокусливіші, аніж позашлюбний зв’язок зі мною?

Його глузливий тон, як завжди, викликав у ній гнів, і
водночас їй кортіло засміятись йому в лице через цю його зухвалість.

– Не кажіть дурниць.

– А чи не могли б ви задовольнити мою цікавість щодо однієї
обставини, яка вже деякий час збуджує мою увагу? Невже у вас, як у жінки, не
викликає відрази, не ображає найтонших душевних порухів, коли ви не тільки раз,
а й удруге виходите заміж без кохання і навіть без потягу? Чи, може, в мене
хибне уявлення про витонченість почуттів нашого південського жіноцтва?

– Рете!

– Це і є для мене відповідь. Я завжди відчував, що жінок
наділено такою твердістю й витривалістю, про які й гадки не мають чоловіки, хоч
мені з самого дитинства прищеплювали уявлення, ніби жінки – це тендітні, ніжні
й чулі істоти. Хоча слід сказати, що, згідно з засадами європейського етикету,
обопільна закоханість чоловіка й дружини свідчить про їхню невихованість. Це
найбільший несмак, та й годі. І я завжди вважав, що європейці в даному випадку
мають рацію. Одружуйся задля вигоди, а кохайся задля втіхи. Продумана система,
правда? У своїх поглядах ви ближчі до бабці Англії, ніж я гадав.

З яким задоволенням вона кинула б йому в вічі: «Я не
одружувалася задля вигоди!» Але, на лихо, Рет знав, як було насправді, і всякі
спроби вдати ображену невинність тільки викликали б ще ущипливіші зауваження з
його боку.

– Верзете казна-що,– холодно зауважила вона. І, аби швидше
перевести розмову на іншу тему, поспитала: – А як вам пощастило вирватися з
в’язниці?

– О, це! – відказав він, роблячи широкий жест рукою.– Без
особливого клопоту. Випустили мене сьогодні вранці. Я вдався до вельми тонкого
шантажу одного мого приятеля у Вашингтоні – він там на досить високій посаді
при федеральному уряді. Чудовий тип, один з тих переконаних патріотів-янкі, що
продавали мені рушниці й криноліни для Конфедерації. Коли йому в належній формі
доповіли, яке розпачливе моє становище, він негайно використав усі свої
зв’язки, і ось мене й звільнили. Зв’язки – це все, Скарлет. Не забувайте цього,
коли вас посадять. Зв’язки – це все, а винний чи невинний – питання суто
академічне.

– Але ви то вже запевно не належите до невинних.

– Ні, не належу,– тепер, коли я вибрався з пастки, щиро можу
визнати, що я винний, яко Каїн. Я таки вбив того негра. Він чіплявся до дами, і
у мене, південського джентльмена, іншого вибору не було. І коли вже пішло на
сповідь, то мушу зізнатись і в тому, що я застрелив також кавалериста-янкі,
почувши від нього кілька нетактовних слів у барі. Проти мене, правда, не
висували цього обвинувачення, отож, мабуть, котрогось іншого бідолаху давно вже
й повісили за це.

Він так невимушено згадав про ці вбивства, що у Скарлет аж
кров похолола в жилах. Слова морального осуду вже ладні були зірватись у неї з
уст, але раптом вона згадала янкі, що лежав під плетивом виноградних лоз у
Тарі. Адже за нього сумління її гризе не більше, ніж за таргана, якби вона
роздушила його ногою. Тож яке в неї право осуджувати Рета, якщо вона винна не
менше від нього?

– І, щоб уже зовсім очистити душу, зізнаюся вам, але тільки
між нами (тобто щоб не дійшло це до міс Дріботуп), що й гроші таки справді я
маю, вони спокійнісінько лежать у Ліверпульському банку.

– Гроші?

– Атож, ті гроші, про які так допитувались янкі. І ви
повинні знати, Скарлет, що зовсім не через скнарість я не дав вам грошей, яких
ви потребували. Якби я виписав вам чек, вони б уже якось пронюхали про це, і
ви, боюся, не одержали б ані цента. Зберегти ці гроші я можу, лише не чіпаючи
їх. Я знаю, що там вони в безпеці, бо якби дійшлося до найгіршого, якби янкі
довідались, де ті гроші, й спробували відібрати їх у мене, я мусив би назвати
поіменно всіх патріотів-янкі, які спродували мені зброю й техніку під час
війни. Тоді вибухнув би страшний скандал, адже дехто з тих янкі тепер на
високих постах у Вашингтоні. Власне, моя погроза зняти гріх з душі й допомогла
мені опинитися на волі. Я…

– То це таки правда… що у ваших руках золото Конфедерації?

– Але не все, Боже милий, ні! На цьому золоті добре нагріло
руки з півсотні чи й більше тих, хто постачав товари крізь блокаду, а тепер
вони надійно примістили його в Нассау, в Англії та Канаді. І конфедерати, які
виявилися не такими спритними, як ми, повік цього нам не вибачать. Я загріб
десь так з півмільйона. Подумайте лишень, Скарлет: півмільйона доларів, якби ви
стримали свій запальний темперамент і не кинулися наосліп у шлюбну пастку!

Півмільйона доларів. Вона відчула, як млість підступила до
горла на саму думку про такі великі гроші. До неї навіть не дійшли глузливі
нотки в його словах. Аж не вірилося, щоб в їхньому гіркому й зубожілому світі
могло бути стільки грошей. Так багато грошей, так неймовірно багато, і не в
неї, а у когось іншого, хто вкрай легковажно до них ставиться, та, власне,
зовсім і не потребує їх. А в неї єдиний захисток від ворожого світу –
хворовитий літній чоловік і ця миршава жалюгідна крамничка. Нема правій в тому,
що такий пройдисвіт, як Рет Батлер, має так багато, а вона, в якої на горбу
весь тягар життя, має так мало. В ній нуртувала ненависть до нього, що оце
сидить перед нею, виряджений, як денді, і під’юджує її. Ні, не буде вона
вихваляти його спритність, а то він ще дужче розпаношиться. Навпаки, знайде
найдошкульніші слова, щоб допекти йому до живого.

– Вам, певно, здається, що ви чесно привласнили гроші
Конфедерації. Так отже ні! Це найсправжнісінька крадіжка, і ви це знаєте. Я б
не хотіла мати такої плями на сумлінні.

– Ти ба! Яким зеленим став нині виноград, коли ми вже
під’їли! – вигукнув він, скривившись.– Але в кого ж де я їх украв?

Вона мовчала, силкуючись придумати – в кого ж бо, справді.
Кінець кінцем він зробив те саме, що й Френк, тільки у Френка розгін менший.

– Половина грошей по-чесному моя,– провадив далі Рет.– Я їх
чесно заробив з допомогою чесних патріотів Півночі, які охоче продавали Союз за
його спиною і мали на своїх товарах стовідсотковий прибуток. Дещо я заробив,
вклавши власні скромні кошти у бавовну на початку війни – я придбав її майже
надурняк, а згодом, коли англійські фабрики стали криком кричати: бавовни! –
спродав по долару за фунт. Дещо я заробив на перепродажу харчів. Чого б це я
дозволяв, щоб янкі наживалися на моїй праці? Але решта й справді належала
Конфедерації. Це з тієї конфедератської бавовни, яку я спромігся вивезти крізь
блокаду і продав у Ліверпулі по скажених цінах. Бавовну давали мені,
покладаючись на те, що я за неї придбаю шкіру, гвинтівки, машинерію. Взяв я її,
цілком щиро сподіваючись придбати саме ці товари. Я мав доручення покласти
золото в англійські банки на своє ім’я, щоб у мене був добрий кредит. А коли
блокада замкнулася, ви пам’ятаєте, що я не міг вивезти жодного судна з
конфедератських портів, ані приставити сюди, тож гроші так і лишилися в Англії.
То що я мав зробити? Як останній дурень, забрати все те золото з англійських
банків і спробувати переправити до Вілмінгтона? Щоб янкі його перехопили? Чи ж
я винен, що блокада замкнулася? Чи це моя вина, що Справа Півдня зазнала
поразки? Гроші належали Конфедерації. Але тепер уже Конфедерація не існує,–
хоча, як послухати декотрих людей, то це не зовсім і так. Кому я повинен
віддати ці гроші? Урядові янкі? Мені в жодному разі не усміхається, щоб люди
подумали, ніби я злодій.

Він витяг з кишені шкіряний портсигар, видобув звідти довгу
сигару і з насолодою понюхав її, водночас пильно стежачи за Скарлет, немов для
нього дуже важило, що вона скаже.

«А чуми на нього нема! – подумала Скарлет.– Завжди виходить,
що його зверху. Докази в нього завжди якісь непевні, але я ніяк не можу
втямити, чому саме».

– Ви могли б,– промовила вона з гідністю,– роздати їх тим,
хто опинився в нестатках. Конфедерації вже немає, але повно конфедератів та
їхніх родин, які живуть надголодь.

Він відхилив назад голову й зневажливо засміявся.

– Ви найчарівніша й найкумедніша саме тоді, коли виголошуєте
отакі лицемірні сентенції, як зараз! – вигукнув він у щирому захопленні.– Ви
завжди кажете правду, Скарлет. Ви просто неспроможні брехати. Ірландці –
найневміліші брехуни на світі. Але будьте щирі. Вам завжди начхати було на
оплакувану тепер Конфедерацію і ще більше начхати на зголоднілих конфедератів.
Та досить мені тільки натякнути, що я збираюся роздати ці гроші, як ви знімете
відчайдушний вереск, чому лев’яча пайка з них не перепаде вам.

– Мені зовсім не треба ваших грошей…– почала вона
силкуючись говорити з холодною гідністю.

– Ой, облиште! У вас долоні так і сверблять, щоб допастися
до цих грошей. Якби я показав вам чвертак, ви б його просто вирвали з рук.

– Якщо ви прийшли сюди ображати мене й глузувати З моєї
бідності, я розпрощаюся з вами,– заявила Скарлет, намагаючись прибрати з колін
тяжкий гросбух, щоб встати і тим самим надати більшої ваги своїм словам. Ту ж
мить він схопився з місця, схилився над нею і, сміючись, легенько штовхнув
назад на стільця.

– Коли ви перестанете злоститись, чуючи правду? Ви залюбки
кажете правду про інших людей, тож чому вам не любо вислуховувати її про себе?
Я нітрохи не ображаю вас. Я вважаю, що загребущість – дуже гарна риса.

Вона не зовсім була певна цього, але оскільки голос його
звучав схвально, трохи заспокоїлась.

– Я прийшов сюди не для того, щоб злорадіти з вашої
бідності, а щоб побажати вам довгого й щасливого подружнього життя. До речі,
якої думки сестричка Сью про ваш грабіж?

– Який грабіж?

– А що ви викрали Френка у неї з-під носа.

– Ні в кого я…

– Та нехай, не сперечаймося за слово. То що ж вона сказала?

– Нічого вона не сказала,– відрубала Скарлет. Але очі її
зрадницьки забігали, виказуючи неправдивість її слів.

– Це висока самозреченість з її боку. А тепер поговорімо про
вашу бідність. Я ж, безперечно, маю право це знати після того, як ви ще зовсім
недавно притьмом примчали до мене в тюрму. То у Френка виявилося менше грошей,
ніж ви сподівалися?

Зухвалість його була всеосяжна. І з цим або треба
примиритись, або випровадити його за двері. Та зараз їй уже не хотілося, щоб
він ішов. Слова Ретові були колючі, як сама правда. Він розумів, що вона
зробила й чому, однак ставлення його до неї через це, здається, не змінилося. І
хоча розпитував він просто в лоб, що неприємно вражало, цікавість його наче
була цілком щира. Тільки йому одному вона могла б розповісти все, як є. І це
розрадило б їй душу, бо вже хтозна-відколи вона ні з ким не ділилася правдою про
себе і про мотиви своїх вчинків. Якщо вона десь пробувала казати те, що думає,
кожного це вочевидь шокувало. А от розмова з Ретом давала таку полегкість і
заспокоєння, які відчуваєш, узувши зручні хатні капці після того, як цілу ніч
протанцюєш у тісних черевичках.

– Невже ви не дістали грошей на сплату податку? Тільки не
кажіть мені, що злидні й досі під дверима Тари.

Голос його тепер видався якимсь незвичним.

Скарлет підвела погляд, і очі їхні зустрілися, і в його очах
вона побачила вираз, який спершу здивував її і вразив, а тоді раптом змусив
усміхнутись так приємно й чарівно, як уже давно вона не усміхалася. Страшенний
облудник він – а ось іноді буває такий же милий! Тепер їй стало ясно, що
прийшов сюди він зовсім не дражнити її, а переконатись чи вона дістала гроші,
яких так гостро потребувала. Їй було ясно, що, вийшовши з тюрми, він щодуху
помчав до неї, анічим не показуючи, як він квапиться, з єдиною метою – позичити
грошей, коли вони їй ще потрібні. А якби вона спробувала викрити його в цьому,
він би став допікати їй, ображати й нізащо не зізнався б, задля чого прийшов.
Ну ніяк його не можна зрозуміти. Невже він і справді не байдужий до неї, і то
навіть більшою мірою, ніж згоден визнати? Чи в нього щось інше на думці?
Скорше-таки це друге, здавалось їй. Проте хто зна? Часом він робить дуже дивні
речі.

– Ні,– відповіла вона,– злидні вже не стоять під дверима.
Я… я дістала гроші.

– Але дістали не без боротьби, певна річ. Невже ви
спромоглися стримати себе до того моменту коли обручка була вже у вас на
пальці?

Вона насилу втамувала усмішку – так влучно розгадав він її
поведінку,– але ямочки все ж заграли у неї на щоках. Рет знову сів, зручно
випроставши ноги.

– Так розкажіть мені про свою скруту. Цей поганець Френк
увів вас в оману щодо своїх можливостей? Його треба було б добряче відшмагати,
що він скористався безпорадним становищем бідної жінки. Кажіть мені все,
Скарлет, чого там. У вас не повинно бути таємниць від мене. Я ж однаково знаю
про вас найгірше.

– Ох Рете, ви такий гидкий… я просто слів не маю! Ні, він
зовсім не ошукав мене, але…– Раптом їй захотілося розкритися зі своїми
клопотами.– Знаєте, Рете, якби Френк стягнув усі гроші, що йому винні, я б уже
нічим не журилася. У нього ж півсотні боржників, а він не хоче притиснути їх.
Такий делікатний. Він каже, що джентльменові не годиться напосідати на іншого
джентльмена. А це ж можуть збігти цілі місяці, поки гроші вернуться, а може, й
не вернуться ніколи.

– Ну то й що? Хіба вам нема чого їсти, поки він не стягне
цих боргів?

– Та ні, на харчі вистачає, але… коли казати правду, то
мені вже зараз придалася б частина тих грошей.– Очі в неї загорілись, коли вона
згадала про тартак. А що як?..

– На що саме? Знов на податок?

– А хіба вас це стосується?

– Стосується, бо ви зараз попросите мене позичити вам
грошей. Знаю я всі ці прийоми! І я позичу… навіть не вимагаючи з вас, дорога
місіс Кеннеді того чарівного забезпечення, яке ви пропонували мені не так
давно. Хіба що вже дуже наполягатимете.

– Ви найвульгарніший…

– І зовсім ні. Я тільки хотів вас заспокоїти. Я розумію, що
цей нюанс може вас тривожити. Не дуже, але все-таки. А я залюбки позичу вам
гроші. Тільки я повинен знати, на що ви збираєтесь їх витратити. Сподіваюся, я
маю таке право. Коли це для того, щоб купити собі гарненьку сукню чи там
екіпаж, я дам їх вам і навіть благословлю на купівлю. Але коли ви маєте намір
за ці гроші купити нові штани Ешлі Вілксові – боюся, мені доведеться вам
відмовити.

Її охопила така лють, що якусь хвилину вона й слова не могла
вимовити.

– Ешлі Вілкс ніколи не брав у мене ні цента! Навіть якби він
помирав з голоду, я не примусила б його й цента взяти! Ви не розумієте, який
він достойний, який гордий! Та де вам його зрозуміти, коли самі, ви…

– Не вдаваймося до взаємних образ. Я теж можу сказати кілька
таких слів, які дошкулять вам не менше. Ви забуваєте, що через міс Дріботуп я
стежив за кожним вашим кроком, а ця мила душа ладна викласти все, що знає, коли
знайдеться охочий слухач. Я знаю, що Ешлі живе в Тарі, відколи повернувся з
Рок-Айленду. Знаю, що ви дали притулок у себе і його дружині, хоч це, мабуть,
вам було нелегко.

– Ешлі – це…

– О, безперечно,– сказав він, зневажливо махнувши рукою.–
Ешлі, звісно, занадто піднесена натура, як на моє простацьке розуміння. Але,
будь ласка, не забувайте, що я з певною цікавістю спостерігав за ніжною сценою
між вами й ним у Дванадцяти Дубах і маю підстави думати, що він відтоді не
змінився. Та й ви теж. У той день, наскільки я пам’ятаю, він повівся не надто
добре. І не думаю, щоб нині він поводився набагато краще. Чом він не забрав
свою родину з Тари й не знайшов собі десь роботи? Чому він досі сидить у Тарі?
Звісно, це моя примха, але я не збираюся позичати вам ані цента на Тару, щоб
утримувати там Ешлі. У чоловічому товаристві вживається одне неприємне слівце
на означення чоловіка, який живе на утриманні жінки.

– Як смієте ви таке казати! Та він працює, мов негр! – Але,
попри всю її лють, Скарлет прикро було згадувати, що Ешлі мусив рубати дерево
на кілки для огорожі.

– І праця його на вагу золота, смію гадати. А як вміло він,
певне, бере гній на вила і…

– Він…

– О, звісно, я знаю. Припустимо, що він докладає всіх сил,
але не думаю, щоб від нього така вже велика користь. Повік-віку ви не зробите
когось із Вілксів добрим робітником на фермі чи й деінде… таким, щоб на нього
можна було покластися. Ця порода існує тільки для оздоби. А тепер пригладьте
своє настовбурчене пір’ячко й забудьте про мої грубуваті вислови на адресу
гордого й високодостойного Ешлі. Дивно, що подібні ілюзії можуть надовго
застрявати навіть у такій тверезій голівці, як ваша. То скільки грошей ви
потребуєте і на що саме?

Вона, однак, мовчала, тож він повторив:

– На що саме вони вам потрібні? І глядіть, щоб сказали мені
правду. Це вам стане в пригоді не менше, ніж брехня. Ба навіть більше, бо коли
ви збрешете мені, я про це дізнаюся, і вам буде дуже мулько. Запам’ятайте це
назавжди, Скарлет: я можу стерпіти від вас усе, крім брехні,– і вашу неприязнь
до мене, і вашу брикливість, і вашу сварливість, але не брехню. То на що ж вам
потрібні гроші?

Люта на Рета, що так сікався до Ешлі, вона б із превеликою
охотою плюнула йому в глузливо усміхнене лице й гордо відмовилась від його
грошей. І вже навіть хотіла зробити це, але холодна рука тверезого глузду
стримала її. Приборкавши в собі гнів, вона спробувала надати своєму обличчю
сповненого гідності виразу. Рет відхилився на стільці й простяг ноги до вогню.

– Ніщо мені не цікаво так спостерігати,– зауважив він,– як
внутрішню боротьбу в вас, коли ви маєте вибирати між принципом і чимось таким
практичним, як-от гроші. Я, звичайно, знаю, що практицизм ваш неодмінно візьме
гору, але все-таки мене не полишає сумнів – а ну ж, раптом краща половина вашої
натури переможе! І коли такий день настане, я спакую речі й заберуся з Атланти
назавжди. На світі багато жінок, в яких щоразу перемагає краща половина
натури… Та вернімось до діла. Отже, скільки й на що саме?

– Я ще не знаю, скільки саме мені буде потрібно,– похмуро
промовила вона.– Але я хочу придбати тартака… І це, здається, можна зробити
задешево. А ще мені треба два фургони й двох мулів. І коня з бричкою для мене.

– Тартака?

– Атож. І якщо ви позичите мені грошей, то можете пристати
зі мною у спілку: половина прибутків – ваша.

– Та навіщо мені тартак?

– Робити гроші! Ми можемо заробити купу грошей. А як ні, то
я можу позичити у вас під відсотки. Стривайте, а скільки це буде – добрий
відсоток?

– П’ятдесят вважається дуже непоганим відсотком.

– П’ятдесят! Та ви шуткуєте! Перестаньте сміятися, чортяка
такий. Я серйозно.

– Отож я й сміюся. Цікаво, чи хто-небудь, крім мене, хоч
розуміє, що діється в цій вашій голівці під оманливо милою зовнішністю?

– Та кого це обходить? Послухайте, Рете, і скажіть, як на
вашу думку,– вигідна ця справа чи ні. Френк розповів мені про одного чоловіка,
що має невеликий тартак над Персиковою дорогою і хоче його продати. Йому пильно
треба готівки, і він продасть тартака за дешеву ціну. Тепер тут в околиці
небагато тартаків, а оскільки люди заходилися розбудовуватись… та ми могли б
продавати деревину хто зна як дорого! Цей чоловік згоден залишитись на тартаку
й заправляти ним за платню. Френк казав мені. Френк і сам купив би тартака,
якби гроші. Мені здається, він мав намір купити його за ті долари, які віддав
мені на податок.

– Бідний Френк! Як-то він зреагує, коли почує від вас, що ви
перехопили тартака у нього з-під носа? І як ви поясните, не скомпрометувавши
себе, що купили тартака на мої гроші?

Скарлет про це й не думала, вся зосереджена на тому, скільки
грошей заробить на деревині.

– А я й не казатиму йому цього.

– Але ж він зрозуміє, що не під кущем ви знайшли ці гроші.

– Я скажу йому, що продала… атож, продала вам свої
діамантові сережки. Я й справді вам їх віддам. Це буде моїм забез… як його
там… та ви розумієте.

– Мені не потрібні ваші сережки.

– Я їх теж не хочу мати. Вони мені не подобаються. Та й,
зрештою, вони не мої.

– А чиї ж?

В пам’яті її знову постала задушлива спекотна днина, глибока
тиша огортає Тару, а на підлозі лежить мертвяк у синій уніформі.

– Мені вони дісталися… Дісталися від одного чоловіка, його
вже нема серед живих. Тепер вони, можна сказати, мої. Можете забрати їх. Вони
мені не потрібні. Я воліла б мати натомість гроші.

– Боже милостивий! – нетерпляче вигукнув він.– Та ви можете
думати про що-небудь інше, крім грошей?

– Ні,– щиро відповіла вона, звівши на нього свої зелені очі.–
Якби ви пройшли через те, через що пройшла я, ви теж не могли б думати ні про
що інше. Я зрозуміла, що гроші – найважливіша річ на світі, і, Бог свідок, я не
збираюся знову коли-небудь лишитися без грошей.

Скарлет пригадала пекуче сонце, пухку червону землю, до якої
вона припала зболеною головою, пригадала гострий дух негритянських хатин за
руїнами Дванадцяти Дубів і як серце її вистукувало: «Я більш ніколи в житті не
голодуватиму. Більш ніколи не голодуватиму».

– Колись я таки розживуся на гроші, на великі гроші, і
матиму вдосталь будь-яких харчів. І на моєму столі ніколи не стоятиме ніяка
мамалига чи там сушений горох. І у мене будуть гарні сукні, всі до одної
шовкові…

– Таки всі?

– Всі,– відказала вона коротко, навіть не почервонівши від
його іронії.– Колись я матиму достатньо грошей, щоб янкі повік не змогли
забрати в мене Тару. Колись я покрию Тару новим дахом, поставлю нову клуню,
придбаю добрих мулів орати землю і вирощуватиму так багато бавовни, скільки ви
й зроду не бачили. І Вейд ніколи в житті не знатиме, як це – обходитись без
найпотрібніших речей. Ніколи. Він матиме все на світі. І ніхто з моєї рідні
більш ніколи не зазнає голоду. Я це всерйоз кажу. Геть усе до останнього слова.
Ви цього не розумієте, бо у вас егоїстична натура. Вас ніколи саквояжники не
виганяли з дому. Ви ніколи не терпіли холоду, не ходили в дранті, не мусили
надриватись у праці, щоб вижити в голодну пору.

Він тихо зауважив:

– Я вісім місяців провів у конфедератській армії. І я не
знаю іншого місця, де були б кращі умови для голодної смерті.

– Армія! Пхе! Але ви ніколи не збирали бавовни, не
прополювали кукурудзи. Ви… Та не смійтеся з мене!

Він знов накрив її долоні своїми руками, коли у неї в голосі
забриніли надривні нотки.

– Я зовсім не з вас сміявся. Я сміявся з того, яка велика
різниця між вашим виглядом і вашою справжньою вдачею. І я пригадав той день,
коли вперше побачив вас на пікніку у Вілксів. Ви були в зеленій сукні й
маленьких зелених черевичках, вас оточував рій кавалерів, і вам здавалося, що
ви пуп землі. Ви тоді – я ладен закластися – не знали навіть, скільки центів у
доларі. І в голові у вас був лише один клопіт – як заманити Еш…

Вона різко вирвала долоні з його рук.

– Рете, коли ви хочете, щоб між нами була сяка-така згода,
облиште ці свої балачки про Ешлі Вілкса. Ми без кінця будемо через нього
сваритись, бо вам його не зрозуміти.

– Зате ви зрозуміли його геть до щирця,– зі злістю зауважив
Рет.– Ні, Скарлет, якщо я маю позичити вам гроші, то застерігаю за собою право
обговорювати Ешлі Вілкса так, як мені заманеться. Я можу відмовитись від права
на відсотки з моїх грошей, але від права обговорювати Ешлі не відмовлюся. А є
ціла низка деталей, пов’язаних з цим молодиком, що їх мені якраз цікаво було б
з’ясувати.

– Я не збираюся розмовляти з вами про нього,– відрубала
Скарлет.

– Але вам доведеться! Адже у мене в руках гаманець із
грішми. З часом, коли ви розбагатієте, у вас теж з’явиться змога так само
чинити з людьми… Ви, звісно, і досі ще не байдужі до нього.

– А отже й ні.

– Але ж це видно – ви так палко пориваєтесь його обороняти.
Ви…

– Я не дозволю, щоб моїх друзів брали на глузи.

– Ну, це ще ми побачимо. А він і досі не збайдужів до вашої
особи, хіба що Рок-Айленд примусив його вас забути? Чи, може, він нарешті
усвідомив, яка перлина його жінка?

На згадку про Мелані груди Скарлет заходили, і вона мало не
прохопилася, що тільки з міркувань честі Ешлі не покинув дружини. Але вона лише
розтулила рота і тут-таки й стулила.

– Ага. Отже, йому й досі не стає глузду оцінити належним
чином місіс Вілкс? І табірні знегоди не послабили його почуття до вас?

– Я не бачу потреби розмовляти на цю тему.

– А я якраз бачу таку потребу,– відказав Рет. Голос його
звучав якось приглушено, і Скарлет це чомусь не сподобалось.– І я, присягаюся
Богом, розмовлятиму про Ешлі, ще й сподіваючись почути від вас те, що мене
цікавить. Отже, він досі закоханий у вас?

– Ну то й що, як закоханий? – скрикнула роздратовано
Скарлет.– Я не збираюся розмовляти з вами про нього, бо ви неспроможні
зрозуміти ні самого Ешлі, ні його почуття. Для вас існує тільки одна любов…
така, яку можуть дати отакі жінки, як ця Вотлінг.

– Ага,– тихо промовив Рет.– Отже, я здатний тільки на
тваринну хіть?

– Та ви й самі знаєте, що це правда.

– Тепер мені зрозуміло, чому ви ухиляєтесь від розмови на цю
тему. Мої брудні руки й уста опоганюють чистоту його кохання.

– Ну, так… щось коло того.

– А мене якраз цікавить оце чисте кохання…

– Не будьте такий бридкий, Рете Батлер. Якщо ви настільки
зіпсуті, щоб думати, ніби між нами було щось таке…

– О ні, мені навіть на думку це не спадало. Саме тому я цим
і цікавлюся. Тобто – як так вийшло, що між вами не було нічого такого?

– Невже ви гадаєте, що Ешлі міг би…

– Ага, отож це не ви, а Ешлі бореться за цноту. Їй же бо,
Скарлет, ви не повинні так легко себе виказувати.

Скарлет розгублено й обурено глянула на його непроникне
обличчя.

– Годі з мене цих балачок, і ніяких ваших грошей мені не
треба. Можете забиратися звідси!

– Ну ні, вам таки треба моїх грошей, і коли вже ми зайшли
так далеко, навіщо зупинятись напівдорозі? Оскільки між вами нічого такого не
було, то нікому не зашкодить, якщо ми поговоримо про цю найчистішу ідилію.
Отже, Ешлі кохає вас за ваш розум, за вашу душу, за шляхетність вашої вдачі?

Скарлет аж звивалася внутрішньо від його слів. Звичайно,
Ешлі саме через ці риси й покохав її. І усвідомлення того, що Ешлі, зв’язаний
приписами честі, кохає її на відстані, бачачи в ній глибоко приховані прегарні
риси, яких більш ніхто не бачить,– якраз це й полегшувало їй життя. Але тепер
вони зовсім не здавалися такими вже гарними, коли Рет перелічував їх своїм
оманливо рівним голосом, за яким крився сарказм.

– В мені оживають мої юнацькі ідеали, коли я дізнаюся, що в
нашому грішному світі може існувати таке кохання,– провадив далі Рет.– Отже,
нема нічого тілесного в його коханні до вас? І воно не змінилося б, якби ви
були потворою і не мали цієї білої шкіри? І не мали цих зелених очей, які
викликають у чоловіка бажання дізнатись, що ви зробите, коли він схопить вас в
обійми? І не похитували б так стегнами на ходу, спокушаючи всіх поспіль
чоловіків, кому менше дев’яноста? І не мали цих уст, які… але мушу стримати
свою тваринну хіть. Значить, Ешлі не бачить усього цього? А якщо й бачить, то
це його анітрохи не збуджує?

Пам’ять Скарлет несамохіть вернула її до того дня у садку,
коли вона стояла в обіймах Ешлі, і руки його тремтіли, а уста палко припадали
до її уст, коли, здавалося, їй повік не вирватися з його обіймів. Вона
зашарілася на цю згадку, що не пройшло повз увагу Рета.

– Отже, так,– сказав він, і в голосі його забриніло щось
схоже на гнів.– Ясно. Він покохав вас виключно за розум.

Та як він сміє своїми брудними руками лізти їй у душу,
плюгавити те єдине, що вона має прекрасного і священного в житті? Холодно й
рішуче він добивав дощенту її стриманість, і те, що йому хотілося почути,
ось-ось мало вихлюпнутись.

– А таки за розум! – вигукнула вона, відганяючи від себе
згадку про уста Ешлі.

– Люба моя, він навіть не підозрює, що розум у вас є. Якби
його привабив ваш розум, йому не треба було б боронитись від вас, щоб зберегти
своє кохання в усій його, скажемо так, «святості». Він спокійнісінько жив би
собі, захоплюючись розумом і душею чужої жінки, бо міг би лишатись при тому
високодостойним джентльменом, вірним власній дружині. А так, як зараз, йому,
певне, важкувато примирити честь Вілксів з жагою посісти ваше тіло.

– Вам здається, що всі люди так само розбещені, як ви!

– Але ж я ніколи й не заперечував, що хочу посісти вас, якщо
ви це маєте на думці. Тільки, дякувати Богові, я не сушу собі голову питаннями
честі. Якщо я маю змогу, то беру те, що хочу, і мені нема потреби змагатися ні
з янголами, ні з чортами. Однак веселеньке ж, мабуть, пекло ви створили для
Ешлі! Я вже починаю шкодувати його.

– Це я… я створила для нього пекло?

– Авжеж ви! Та ви ж для нього постійна спокуса, а він, як і
більшість людей його породи, воліє зберегти те, що називають честю в цих краях,
ціною втрати, може, найбільшого кохання. І зрештою виходить, що він, бідолаха,
і кохання втрачає, і честь!

– Він зовсім не втрачає кохання!.. Я хочу сказати – він
кохає мене!

– Справді? Тоді скажіть мені ще одну річ, і на сьогодні вже
покінчимо з цим, а гроші ви можете взяти й хоч би на смітник викинути – мені
байдуже.

Рет звівся на ноги й пошпурив недопалену сигару в
плювальницю. Рухався він з тією самою поганською розкутістю і прихованою силою,
що їх Скарлет помітила в ньому тієї ночі, коли впала Атланта, і було в тій силі
щось зловісне й страшнувате.

– Якщо він кохає вас, то якого біса дозволив вам їхати до
Атланти добувати гроші? Та перше ніж відпустити на таке кохану жінку, я б…

– Він не знав! Він не мав уявлення, що я…

– А чи не здається вам, що він мав би це знати? – Ледве
стримувана лють чулася в його голосі.– Коли й правда він кохає вас, як ви
запевняєте, то йому слід було б знати, на що ви можете зважитись у хвилину
розпачу. Та він мусив би скорше вбити вас, аніж відпустити сюди… та ще й до
кого – до мене! Господи Боже милосердний!

– Але ж він не знав!

– Якщо він не здогадався про це й без ваших слів, то він
зовсім не розуміє ні вас, ні вашої безцінної душі.

Який же Рет несправедливий! Хіба може Ешлі читати чиїсь
думки? І навіть знаючи, які в неї наміри, чи ж міг би Ешлі зупинити її? Але –
раптом сяйнула їй думка – Ешлі таки міг би зупинити. Тоді в садку йому досить
було бодай натякнути, що колись усе може змінитись, і вона б і не подумала
звертатись до Рета. Одне ніжне слово, один пестливий доторк на прощання перед
поїздом – і вона могла б не поїхати. Але він говорив тільки про честь. То що,
виходить… Рет має рацію? І Ешлі мусив би знати, що в неї на душі? Вона хутко
відкинула це зрадливе припущення. Та звісно – він нічого й не підозрював. Ешлі
й гадки не припускав, щоб вона зважилася на щось неморальне. Ешлі надто
порядний, щоб дозволяти собі такі думки. Рет просто хоче кинути брудну пляму на
її кохання. Намагається роздерти на шмаття те що їй найдорожче. Але нічого,
подумала Скарлет мстиво, коли налагодиться з крамницею, і коли в її руках буде
тартак, і вона розживеться на добрі гроші, то Рет Батлер у неї поплатиться за
всі ті муки й приниження, яких вона через нього мусить зазнавати.

Він стояв і з ледь іронічним усміхом дивився на неї згори.
Почуття, що нуртували в ньому, вже перешуміли.

– А взагалі, яке ви маєте до цього відношення? – запитала
вона.– Це справа моя й Ешлі, а не ваша.

Він знизав плечима.

– Маю. Я, Скарлет, відчуваю глибоке й безкорисливе
захоплення вашою витривалістю, і мені б не хотілося бути свідком того, як
тяжезні жорна перетруть на порох ваш дух. На вас лежить Тара. Вже одне це таке
ярмо, що його тільки чоловікові й витримати. А ще ж на вашій опіці хворий
батько. Він уже ніколи не зможе вам допомогти. І ваші сестри й негри. А тепер
ще ви взяли на свої плечі чоловіка і, виглядає на те,– міс Дріботуп. Надто
великий це тягар, щоб обтяжувати себе ще клопотом про Ешлі Вілкса з його
родиною.

– Він мене зовсім не обтяжує. Він допомагає…

– Та ради Бога,– нетерпляче кинув він.– Облиште. Нічим він
вам не допомагає. Він сидить у вас на карку і сидітиме так довіку, а як не на
вашому карку, то на чиємусь іншому. Але ну його, мені вже набридло балакати на
цю тему… То скільки грошей вам треба?

З її уст ладні були зірватись найдошкульніші слова. Після
всіх цих образ, коли він змусив її розкритися з найдорожчим, що в неї є, і
пройшовся по ньому потоптом, він ще гадає, що вона візьме від нього гроші!

Проте слова ті так і лишилися невимовлені. Як чудово було б
з гордою зневагою відкинути його пропозицію і показати йому на двері! Але
тільки по-справжньому заможні й по-справжньому забезпечені люди можуть
дозволити собі таку розкіш. Поки вона бідна, мусить терпіти такі сцени, як оця.
Та коли вона розбагатіє,– о, і як же тішила й гріла їй душу ця думка! – коли
вона розбагатіє, то відкине геть усе, що нелюбе, і матиме все, що схоче мати, і
буде чемною тільки з тими, хто їй до вподоби.

«А решту пошлю під три чорти,– подумала вона,– і Рета
Батлера першого з них!»

Думка ця була така їй мила, що її зелені очі заіскрилися, а
на устах з’явилась напівусмішка. Рет теж усміхнувся.

– У вас такий звабливий вигляд, Скарлет,– зауважив він.–
Особливо коли задумуєте якийсь підступ. Уже заради самих цих ямочок на ваших
щоках я куплю вам хоч би й чортову дюжину мулів, якщо ви їх потребуєте.

Двері від вулиці відчинилися, і ввійшов прикажчик, колупаючи
в зубах гусячим пером. Скарлет підвелася, поправила шаль на плечах і міцно
зав’язала стрічки капелюшка під шиєю. Вона вже все вирішила.

– Ви маєте сьогодні вільну часину? Можете зараз зі мною
поїхати? – спитала вона.

– Куди?

– Я хочу, щоб ви з’їздили зі мною на той тартак. Я обіцяла
Френкові, що сама не виїжджатиму за місто.

– Їхати на тартак під таким дощем?

– Атож. Я хочу не відкладаючи купити тартака поки ви не
передумали.

Він зареготав так голосно, аж прикажчик за прилавком
перелякано здригнувся і з цікавістю витріщився на нього.

– А ви не забули, що ви заміжня жінка? Місіс Кеннеді не
личить роз’їжджати по околиці з пройдисвітом Батлером, якого в найкращих домах
і на поріг не пускають. Невже ви забули про своє добре ім’я?

– Добре ім’я, пхе, які дурниці! Мені треба придбати тартака,
поки ви не передумали й поки Френк не довідався про мій намір. Не муляйтеся,
Рете. Що там якийсь дощик? Їдьмо швидше.

*

Ну ж і цей тартак! Френк зітхав за кожним разом, коли думав
про нього, кленучи себе, що сам же й наштовхнув на це Скарлет. Мало того, що
вона продала свої сережки капітанові Батлеру (саме йому з усіх людей) і
придбала тартака, не порадившись з власним чоловіком, так ще й не довірила
чоловікові заправляти тартаком. Це вже зовсім недобре виглядало. Наче вона не
мала віри в нього і в його тямущість.

Френк – як і всі чоловіки з його оточення – вважав, що жінка
повинна покладатись на життєву мудрість свого чоловіка, повністю погоджуватися
з його думкою й обходитись без своєї власної. Він охоче дозволив би більшості
жінок чинити на їхній розсуд. Жінки з природи кумедні створіння, і давати попуст
їхнім невеличким примхам – це нічим не шкодить. Лагідний і згідливий на вдачу,
він не став би дуже так обмежувати жінчину волю. Він навіть тішився б,
задовольняючи всякі чудні забаганки своєї милої жіночки, аби потім лагідно
картати її за глупоту чи марнотратство. Але те, коло чого заходилася Скарлет,
годі було навіть уявити.

Ось хоча б тартак. Френка просто ошелешило, коли вона у
відповідь на його запитання сказала з солодкою усмішкою, що збирається сама ним
заправляти. «Тартака я візьму на себе»,– так вона висловилася. Френк повік не
забуде, який жах охопив його ту мить. Вона візьме тартака на себе! Це було щось
неймовірне. Та жодна жіцка в Атланті не бралась ні за які ділові інтереси. І
деінде теж подібного не бачено – Френк, в усякому разі, навіть не чував про
таке. А коли вже підпирала скрута і жінки мусили якось підсобляти родині в
нелегкі часи, то вони робили це скромно, по-жіночому як-от місіс Меррівезер, що
пекла пироги або місіс Елсінг і Фенні, що розмальовували порцеляну, шили одежу
й тримали пансіонерів, або місіс Мід, що завела школу, або місіс Боннел, що
давала лекції з музики. Ці дами мали певний приробіток, але виконували свою
роботу вдома, як і годиться жінкам. А щоб жінка з-під захистку рідної домівки наважилась
увійти в брутальний чоловічий світ, і стала змагатися з ними в ділових
оборудках, і щодень терлася поміж чоловіків, наражаючись на плітки й образи…
Надто ще, коли ніщо її до того не змушувало, коли вона мала чоловіка,
спроможного подбати про неї!

Френк спершу гадав, що дружина тільки дражниться чи жартує,
хоч і сумнівний то був жарт, та невдовзі переконався, що наміри її цілком
серйозні. Скарлет таки справді взялася заправляти тартаком. Вставала вона
раніше від нього і їхала ген за місто Персиковою дорогою, а додому часто
верталася, коли він, давно замкнувши крамницю, сидів уже вдома й дожидав
вечері. Вирушала вона за багато миль до свого тартака під охороною тільки
дядька Пітера, і це ж тоді, коли в лісах кишма кишіло вільних негрів та всякої
потолочі з янкі. Френк не міг її супроводити, бо весь час його поглинала
крамниця, але коли він спробував протестувати, Скарлет відмахнулась від нього
категоричною заявою: «Якщо я не наглядатиму за цим крутієм і ледащом Джонсоном,
він крастиме мій ліс і продаватиме, а гроші буде класти собі в кишеню. Коли я
знайду чесного чоловіка, щоб його можна було поставити на тартак, тоді рідше
туди їздитиму. Тоді я візьму на себе торгівлю деревиною в місті».

Торгувати деревиною в місті! Це було ще гірше. Вона вже й
тепер частенько уривала день від тартака і бралася за продаж пиляного лісу, і
Френк у такі години не знав, у яку темну шкалубину в крамниці зашитися, щоб
нікому не потрапити на очі. Його дружина торгує деревиною!

Та й люди говорили про неї всякі прикрі речі. І про нього,
мабуть, теж, коли він дозволяє їй так не по-жіночому поводитися. Він просто
знічувався, коли котрийсь покупець заходив до крамниці й казав: «Оце щойно я
бачив місіс Кеннеді біля…» Кожне залюбки повідомляло його, що вона робить.
Кожне переказувало, що сталося на ділянці, де будовано новий готель. Скарлет
над’їхала саме ту хвилину, коли Томмі Велберн домовлявся про купівлю деревини в
одного чоловіка, злізла з брички серед цих мужлакуватих ірландців, які клали
підмурівок, і заявила Томмі, що він дав себе одурити. Вона сказала, що у неї
дошки кращі й дешевші, і на доказ підрахувала в голові довгий стовпчик цифр і
тут-таки на місці й виклала йому готовий кошторис. Мало того, що вона отиралася
серед цих зайшлих робітників, від яких чого тільки не почуєш, так ще й вчинила
зовсім немислиме для жінки – показала свою вправність у рахунку. А коли Томмі
погодився з її аргументами й дав замовлення таки їй, Скарлет, замість швидше
забратися й не муляти людям очі, ще якийсь час стовбичила там і перемовлялася з
бригадиром тих ірландців-робітників, Джонні Геллегером,– лихої вдачі
недоростком, що мав поганючу репутацію. Потім у місті кілька тижнів про це
говорили.

На довершення всього Скарлет і справді заробляла гроші на
тартаку, а жодного чоловіка не тішить, коли його дружина вміло справляється з
таким зовсім нежіночим ділом. Та ще й те, що цих грошей – навіть частини їх –
вона не вділяла Френкові на його купецькі потреби. Майже всі вони йшли до Тари –
вона одного за одним слала листи Віллові Бантіну, вказуючи, на що саме ці гроші
вжити. Більше того: Скарлет ще заявила Френкові, що коли нарешті все необхідне
в Тарі буде залагоджено, вона має намір давати гроші під заставу.

«Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» – зойкав Френк щоразу, коли
згадував ці слова Скарлет Та жінці ж і знати не годиться, що таке «застава»!

У Скарлет останніми часами у голові було повно всіляких
планів – на Френкову думку – дедалі гірших і гірших Вона навіть поговорювала,
чи не збудувати салуна на тому місці, де стояв був залишений їй у спадщину
склад, поки його не спалили Шерманові солдати. Френк не належав до непитущих;,
але проти ідеї Скарлет рішуче заперечив. Бути власником такого закладу –
непристойно, це може накликати нещастя, та це майже однаково, що завести кишло.
Чому саме це непристойно, Френк не міг їй пояснити, і у відповідь на свої
незграбні докази чув лише її звичайне: «Дурниці!»

– Орендарі салунів завжди дуже справні. Так і дядечко Генрі
казав,– товкмачила вона йому.– Вони вчасно платять за оренду, і ще ж, Френку, я
можу збудувати салуна зовсім дешево, бо з гіршої деревини, якої нікому не
продаси, а за гроші з оренди, і з тартака, та з відсотків за позички я зможу
придбати ще кілька тартаків.

– Любчику, та навіщо тобі нові тартаки! – вжахнувся Френк.–
Таж тобі треба продати й той, що маєш. Він же так тебе виснажує і завдає
стільки клопоту з тими вільними неграми, ледачими до праці…

– Вільні негри й справді лайдаки,– погодилася Скарлет,
знехтувавши його натяк на продаж тартака.– Джонсон каже, що, приходячи вранці
на роботу, він ніколи не певен, усі негри з’являться чи ні. Негри тепер стали
такі, що на них не можна покладатись. Працюють день чи два, а тоді гуляють,
поки не розтринькають гроші, а то, бува, й уся команда їхня не виходить на
роботу. Що довше я приглядаюсь до цієї емансипації, то більшим злочином вона
мені здається. Це просто розбестило негрів. Тисячі їх б’ють байдики, а коли
кого й пощастить найняти, то вони такі ледащі, такі недорадні, що з них ніякого
пуття. А як нагримати на них – я вже й не кажу, щоб шмагонути разок-другий для
їхнього ж добра,– то зразу ж накриє тебе мокрим рядном Бюро звільненців.

– Любчику, невже ти дозволяєш Джонсонові лупити цих…

– Звичайно, не дозволяю,– нетерпляче урвала вона його.– Хіба
ж я не сказала, що янкі за це посадили б мене?

– Я певен, твій батько ніколи в житті не підняв руки на
негра.

– Ну, один раз, правда, було. Це коли він відшмагав хлопця
при стайні, який не почистив його коня після цілого дня полювання. Але ж тоді
то була зовсім інша річ, Френку. Теперішні вільні негри вже не такі, як
давніше, і добра прочуханка декому з них пішла б лише на користь.

Френк був вражений не тільки жінчиними поглядами та планами,
але й тим, як його жінка змінилася за ці короткі місяці шлюбного життя. Де й
поділося те ніжне, лагідне, таке жіночне створіння, яке він брав собі за
дружину. За недовгий час свого залицяння він дійшов висновку, що зроду не
зустрічав істоти такої чарівно-жіночної у ставленні до життя, такої наївної,
соромливої і безпорадної. Тепер, же вона трималася чисто по-чоловічому. Попри
свої рожеві щічки, ямочки на щоках і милі усмішки, розмовляла вона й діяла, як
чоловік. Голос її звучав гостро й категорично, вирішувала вона відразу й без
усяких жіночих смикань туди-сюди. Вона знала, чого хоче, і йшла до цього
по-чоловічому навпростець, не збочуючи на манівці й нехтуючи обхідні маневри,
до яких звичайно вдаються жінки.

Френк, власне, й раніше стикався з владолюбними жінками.
Атланта, як і кожне інше південське місто, мала певну кількість літніх матрон,
яким ніхто не важився ставати поперек дороги. Ледве чи можна було знайти
владнішу особу, ніж огрядна місіс Меррівезер, гонористішу, ніж тендітна місіс
Елсінг, меткішу в досягненні власних цілей, ніж срібноголова й солодкомовна
місіс Вайтінг. Але хоч би до яких викрутів ці добродійки вдавалися, щоб
домогтися свого, це були суто жіночі викрути. Вони завжди виказували належну пошану
до думки чоловіків – незалежно від того, згодні з нею були чи ні. Головне, що у
них вистачало тактовності вдавати, ніби вони зважають на цю думку. Скарлет же
ні на чию думку не зважала, крім своєї власної, і вела справи на чоловічий лад,
через що все місто й пересуджувало її.

«І мене, мабуть, теж,– думав бідолашний Френк,– що я
попускаю їй втрачати жіночу подобу».

До всього того ще й цей Батлер. Його часті відвідини міс Туп
були для Френка найбільшим приниженням. Він завжди недолюблював Батлера, хоча
мав з ним спільні справи ще до війни. І часто проклинав той день, коли привіз
Рета до Дванадцяти Дубів та відрекомендував своїм друзям. Френк зневажав його,
що він з таким холодним розрахунком провадив спекуляції під час війни і не
пішов до війська. Про те, що Рет вісім місяців відслужив в армії Конфедерації,
знала тільки Скарлет – сам він з удаваним жахом просив її ні перед ким не
викрити цієї його «ганьби». А найдужче Френк зневажав Рета за те, що він
привласнив золото Конфедерації, тоді як чесні люди – адмірал Буллек [9] та інші,– опинившись у такому самому
становищі, віддали тисячі доларів до федеральної скарбниці. Але подобалось це
Френкові чи не подобалось, а Рет був таки частим гостем у міс Туп.

Зовні виглядало так, наче він навідувався саме до старої
дами, і вона була така дурна, що вірила в це й вельми заносилася з цими його
відвідинами. Проте Френк мав прикре відчуття, що приваблює Рета зовсім не міс
Туп. Щиро прихилився до капітана малий Вейд – хоч узагалі він соромився
сторонніх – і навіть називав його «дядечком Ретом», на велику досаду Френкові.
Та й не міг Френк забути, що Рет залицявся до Скарлет у роки війни, і що про
них тоді ходили всякі чутки. Він уявляв собі, що тепер чутки можуть бути ще
гірші. Ні в кого з Френкових друзів не ставало духу натякнути йому на це, дарма
що за історію з тартаком вони засуджували Скарлет, не криючись перед Френком.
Але він не міг не помітити, що його й Скарлет тепер дедалі рідше запрошували на
обіди й вечірки, і все менше гостей відвідувало їх. Скарлет недолюблювала
більшість своїх співгородян і була надто заклопотана тартаком, отож, не дуже
маючи коли спілкуватися з тими, кого не любила, вона й не журилася, що в них
майже не буває гостей. Однак Френк переживав це болісно.

Усе своє життя він зважав на думку: «А що люди на це
скажуть?» і був просто шокований, що його дружина так явно нехтує
добропристойність. Френк відчував загальне несхвалення щодо Скарлет і зневагу
до себе самого, оскільки він дозволяє їй поводитись, як жінці не пасує. Скарлет
робила багато чого такого, що чоловік, на його думку, мусив би їй не дозволити,
але якби він спробував стримати її, почав би з нею сперечатися чи критикувати,
то на голову йому звалився б справжній ураган.

«Ну ж і маєш! – думав він безпорадно.– Зроду я не бачив, щоб
жінка отак раптом скаженіла і так довго не втихомирювалася!»

Навіть у дні, коли все складалося якнайдогідніше для неї,
Скарлет могла в одну мить перетворитися з веселої ніжної жіночки, яка, стиха
наспівуючи, снує по кімнатах, на щось цілковито протилежне. Досить було йому
сказати: «Любчику, я б на твоєму місці не…» – і вже зчинялася буря.

Її чорні брови враз гострокутно сходилися над переніссям, і
Френк просто на очах зіщулювався. Вона ставала фурією і лютувала, мов дика
кицька, в таку хвилину їй наче було зовсім байдуже, що злітає у неї з язика і
як боляче він ранить. Темні хмари зависали тоді над домом. Френк якомога раніше
йшов до крамниці й залишався там довше звичайного. Туп ховалась у себе в
спальні, як заєць, що забивається в нору. Вейд і дядько Пітер забирались до
возівні, а куховарка носа не витикала з кухні й остерігалася славити Господа
співом. Тільки Мамка спокійнісінько сприймала спалахи темпераменту Скарлет, але
ж вона пройшла багаторічний вишкіл, бувши свідком гарячкових вибухів Джералда
О’Гари.

Скарлет, власне, й не хотіла виявляти такої
нестриманості, вона щиро прагнула бути Френкові доброю дружиною, бо любила його
й була вдячна, що він допоміг врятувати Тару. Проте Френк так часто і з різних
приводів випробовував її терпіння, що вона просто не витримувала.

Та й не могла вона поважати чоловіка, який дозволяв їй
верховодити ним, і ще її страшенно дратувала його боязкість та нерішучість у
скрутніші моменти – коли йшлося чи то про неї, чи про когось іншого. Але вона
могла б ще примиритися з цим усім і навіть відчути себе щасливою,– тепер, коли
її грошові проблеми певною мірою залагодились,– якби, на свою прикрість, не
переконувалася раз у раз, що Френк і свої справи вів кепсько, і їй не давав
змоги порядкувати належним чином в її власних справах.

Як вона й побоювалась, він відмовився стягувати гроші за
несплачені рахунки, а коли зрештою взявся за це з її принуки, то якось через
силу й ніби вибачаючись. З цього Скарлет остаточно переконалася, що родина
Кеннеді довіку житиме у вельми скромному достатку, коли вона сама не візьметься
добувати гроші, як це собі постановила. Їй уже було ясно, що Френк до кінця
свого життя ладен порпатися у цій зачуханій крамниці. Він начебто не
усвідомлював, які благенькі їхні гаразди і як важливо заробляти більше грошей у
ці непевні часи, коли гроші – єдиний захисток від усіляких нових знегод.

У легкі довоєнні дні Френк міг би успішно вести справи, але
тепер він здавався таким неймовірно старомодним, думала вона, і так уперто
силкувався господарювати по-давньому, коли і той давній лад, і ті давні дні
назавжди відійшли в минуле. Йому цілковито бракує настирливості, конче
потрібної в теперішні суворі часи. А у неї якраз є ця настирливість, і вона
воліє користатися нею – до вподоби це Френкові чи ні. Їм потрібні гроші, і вона
їх робить, хоч і як тяжко це їй дається. Ну а Френк хоча б уже не втручався в
її плани, якщо від них є якийсь пожиток.

При її недосвідченості нелегко було заправляти тартаком, та
й конкуренція тепер зросла, тож вона верталася ввечері додому звичайно
втомлена, засмикана і зла. І коли Френк, вибачливо кахикнувши, починав:
«Любчику, я б не робив цього» або: «Я б на твоєму місці, любчику, не так
вчинив»,– вона могла щонайбільше стриматись, щоб не спалахнути, але часто й
цього не пробувала. Якщо йому не стає духу самому бути метикуватішим, щоб
заробляти гроші, то чого він до неї сікається? Та ще з усілякими такими
дурницями! Бо яке значення має тепер те, що вона поводиться не по-жіночому? Тим
паче що цей її «нежіночний» тартак дає гроші, так прикро їм потрібні,– і їй: і
родині, й Тарі, й самому Френкові.

А Френк хотів лише спокою і тиші. Війна, на якій він
сумлінно виконував свій обов’язок, підірвала йому здоров’я:, поглинула його
статки і постарила його самого. Він не нарікав на ці втрати, і після чотирьох
років війни жадав тільки жити в мирі й добрі, бачити круг себе обличчя,
освітлені любов’ю, і чути схвальні слова друзів. Однак невдовзі він виявив, що
за хатню злагоду треба платити, і ціна ця полягала в тому, щоб Скарлет могла
чинити по-своєму, як сама хоче. Отож, бувши знеможеним, Френк купував собі злагоду
на тих умовах, які визначила Скарлет. Часом він думав, що це вже не так і
дорого, коли жінка усміхалася до нього, вертаючись у холодному присмерку
додому, коли вона цілувала його у вухо, чи в ніс, чи в якесь інше не зовсім
відповідне місце, коли вночі її сонна голівка прихилялася до його плеча під
теплою ковдрою. Хатнє життя було таке приємне, якщо Скарлет мала змогу чинити
по-своєму. Але злагода, купована такою ціною, була тільки порожнистою подобою
злагоди, бо коштувала йому відмови від усього того, що, на його думку,
становило сутність нормального подружнього життя.

«Жінка повинна більше уваги приділяти домівці й родині, а не
гасати по-чоловічому галасвіта,– думав він.– От якби в неї з’явилася дитина…»

Він усміхався, думаючи про дитину, і думки ці навідували
його частенько. Скарлет недвозначно заявляла, що не хоче дитини, але ж
немовлята не мають звички чекати на запросини. Френк знав, що жінки часто-густо
запевняють, ніби їм не треба ніяких дітей, тільки то все з дурощів і страху.
Якби у Скарлет знайшлося немовля, вона полюбила б його, і сиділа б удома,
доглядаючи дитину, як інші жінки, роблять. Тоді вона хоч-не-хоч мусила б
продати тартак, і всі Френкові клопоти скінчилися б. Жінкам для повного щастя
треба мати дітей, а Френк же бачив, що Скарлет аж ніяк не щаслива. Хоч він і
мало знався на жінках, але не був таким сліпцем, щоб не завважувати, яка вона
деколи дуже нещасна.

Бувало, він прокидався серед ночі й чув приглушені
схлипування в подушку. Коли Френк уперше так пробудився, почувши її ридання,
він запитав стривожено: «Любчику, що з тобою?» – і почув у відповідь
роздратоване: «Дай мені спокій!»

І справді – дитина зробила б її щасливою і відвернула б
увагу від справ, які жінкам зовсім ні до чого. А часом Френк зітхав, думаючи,
що зловив він тропічну пташку, яка вся вогонь і яскраві барви, тоді коли його
задовольнила б і звичайна горобличка. Ба навіть з нею було б і легше.

Розділ XXXVII

Грозової дощової ночі квітня місяця з Джонсборо примчав Тоні
Фонтейн верхи на вмиленому коні, ледве живому від перевтоми,– стукіт Тоні у
двері розбудив зі сну наполоханих Скарлет і Френка. І тут удруге за чотири
місяці Скарлет гостро відчула, що означає Реконструкція в усіх її проявах,
по-справжньому зрозуміла, що мав на увазі Вілл, кажучи: «Наші клопоти лише
починаються», що крилося за похмурими натяками Ешлі у вітряному садку Тари: «Те
життя, що чекає нас попереду – гірше за війну… гірше за в’язницю… гірше за
смерть».

Уперше вона зіткнулася лице в лице з Реконструкцією, коли
дізналася, що Джонас Вілкерсон може за допомогою янкі викурити її з Тари. Але
поява Тоні відкрила їй очі на те, що дійсність має набагато страшніший вимір.
Тоні примчав серед ночі, саме коли розходилася злива, і за кілька хвилин його
назавжди поглинула ніч, та протягом цього короткого часу він відхилив запону,
за якою крилися нові жахіття, і Скарлет у своїй безнадії відчула, що ця запона
тепер уже ніколи не заслонить її від життя.

Тієї буряної ночі, коли почувся настійливий стукіт дверного
молотка, вона зупинилася на верхній площадинці сходів, щільніше закутуючись у
халат, і встигла помітити внизу в холі засмагле похмуре обличчя Тоні, перше ніж
той нахилився вперед і загасив свічку у Френковій руці. Тоді вона збігла в
темряві вниз, схопила Тоні за мокру холодну руку й почула його шепіт:

– За мною женуться… Я тікаю до Техасу… Мій кінь ледь не
падає… Я зголоднів до смерті. Ешлі сказав, що ви… Не світіть свічки! А то
ще розбудите чорнюків… Я не хочу, щоб ви мали через мене клопіт.

На кухні, коли позачиняли всі віконниці й поопускали штори,
він дозволив засвітити світло і в коротких рвучких словах виклав Френкові свою
історію, поки Скарлет готувала йому їсти.

Тоні був без плаща й змок до нитки. Капелюха він ге ж не
мав, і чорне волосся поприлипало до маленького черепа. Але властива братам
Фонтейнам жвавість – через неї Скарлет у ту ніч аж морозом обсипало – горіла в
його рухливих очицях, коли він одним духом вихилив чарку горілки, яку вона йому
поставила. Скарлет лише дякувала Богові, що тітонька Дріботуп мирно спить собі
нагорі: побачивши Тоні в такому вигляді, вона б неодмінно зімліла.

– На одного чортового бай… на одного пристібая стало
менше,– сказав Тоні, простягаючи чарку, щоб йому налили ще.– Я гнав чвалом, бо
заплачу шкурою, якщо не заберуся відси якнайшвидше, але я ні за чим не шкодую,
їй-бо, ні! Спробую дістатися до Техасу й там занишкнути. Зі мною в Джонсборо
був Ешлі, і він сказав, щоб я заїхав до вас. Мені, Френку, треба іншого коня й трохи
грошей. Мій кінь ледь живий, він гнав сюди щодуху, а я, дурень, вирвався з дому
сьогодні, як той бевзь, без плаща, без капелюха й без гроша в кишені. Хоча й не
дуже тих грошей у нас там.

Він засміявся й пожадливо допавсь до холодного кукурудзяного
коржа й холодної салати з гички ріпи у білих пластівцях застиглого жиру.

– Візьмеш мого коня,– спокійно сказав Френк.– При мені
тільки десять доларів, але якщо ти зможеш почекати до ранку…

– Де в біса я можу чекати! – запально й навіть весело
вигукнув Тоні.– Вони ж, мабуть, женуться за мною по п’ятах! Я не дуже їх
випередив. Якби Ешлі не витяг мене відти й не посадив на коня, я б там так і
застряв, як дурень, і досі вже був би в зашморгу. Молодчага він, Ешлі.

Отож Ешлі теж заплутаний у цю не знати яку страхітливу
пригоду. Скарлет піднесла руку до шиї і відчула, як похололо у неї тіло. Що,
коли янкі вже схопили Ешлі? І чого Френк тягне, ніяк не спитає, що ж таке там
сталося? Чому сприймає це так спокійно, немов щось буденне? Вона насилу
спромоглася заговорити:

– А що…– почала вона.– Кого…

– Та того, що був у твого батька управителем… Щоб його
чорти забрали… Джонаса Вілкерсона.

– То його… Він мертвий?

– На Бога, Скарлет О’Гаро! – вражено вигукнув Тоні.– Та
невже ти гадаєш, що як я надумав когось порішити, то тільки подряпаю його тупим
боком ножа? Ні, присяйбі, я всі кишки йому випустив.

– І чудово,– незворушно зауважив Френк.– Я завжди його
недолюблював.

Скарлет зиркнула на чоловіка. Це був зовсім не той добре їй
знаний потульний Френк, який мав звичай нервово посмикувати борідку і якого так
легко було поштуркувати. У вигляді його з’явилися рішучість та спокій, і він не
розкидався зайвими словами. Він тримався, як і личить чоловікові, і Тоні теж, і
вся ця халепа з убивством була чоловічою справою, до якої жінкам нема чого
встрявати.

– А Ешлі… Чи він…

– Ні. Він сам хотів його вбити, та я заявив, що це моє
право, бо Селлі – моя братова, і він врешті погодився. Він разом зі мною поїхав
до Джонсборо, на той випадок, якби Вілкерсон брав гору. Але я не думаю, щоб
Ешлі мав якийсь клопіт через цю історію. Сподіваюся, що ні. А у вас нема трохи
джему до коржа?

– Я зараз заверещу, коли ти не розкажеш мені все, як є!

– Ось почекай, поки я дремену, а тоді верещи собі, як на
пупа. Я тобі розкажу, коли Френк запрягатиме коня. Цей клятий… Вілкерсон і
без того досить уже накапостив. Тебе він мало не добив податками, ти знаєш. Але
це тільки одна з його підлот. А найгірше, що він підбурював чорнюків. Хто б
мені сказав, що надійде день, коли я чорнюків зненавиджу! Чортові чорні душі,
вони ж беруть на віру кожне слово цих пройдисвітів і забувають усе те добре, що
ми їм робили. Тепер янкі заміряються дати чорнюкам право голосу. А нас
позбавили цього права. Таж після того, як виключено всіх, хто воював у
конфедератській армії, на всю округу набереться хіба жменька демократів, яким
дозволено голосувати. А якщо вони дадуть неграм право голосу, нам капець. Хай
йому чорт, але ж цей штат наш! Він нам належить, а не янкі! Їй-бо, Скарлет, із
цим не можна змиритись! І ми не змиримося! Ми щось таки зробимо, хоч би й знову
дійшло до війни. Бо ж скоро у нас будуть чорнюки в суді, чорнюки в парламенті –
ці чорні мавпи з джунглів…

– Ради Бога, та розкажи, що саме сталося?

– Дай мені ще шматок коржа, поки не загорнула. Так ото стали
поговорювати, що Вілкерсон занадто вже розпатякався про рівноправність
чорнюків. Атож, він товкмачив це чорнюкам день і ніч. У нього вистачило
нахаб…– Тоні аж похлинувся слиною – …заявити чорнюкам, що вони мають
право… на білих жінок.

– Та що ти, Тоні!

– Їй-бо правда! Воно й не дивно, що ти поблідла. Але ж, хай
йому біс, Скарлет, невже ти про це не чула? Вони ж і в Атланті те саме чорнюкам
верзуть.

– Ні, я… я не чула.

– Значить, Френк приховав це від тебе. Отож ми врешті
вирішили вночі навідати добродія Вілкерсона й гарненько з ним поговорити, та
поки ми збиралися… Пам’ятаєш того чорного здоровила, Юстіса, що за економа
був у нас?

– Авжеж.

– То він підійшов сьогодні до дверей нашої кухні, коли Селлі
готувала обід і… Я не знаю, що він сказав їй. І тепер уже, мабуть, повік не
дізнаюся. Але щось він їй сказав, і я почув, як вона закричала, я вскочив у
кухню, а він там п’яний, сучий син… перепрошую Скарлет, це в мене вирвалося.

– Нічого, кажи далі.

– Я застрелив його, і коли мама прибігла на крик Селлі, я
вже скочив на коня й гайнув до Вілкерсона у Джонсборо. Це все його вина. Бо
якби не він, цей бовдур-чорнюк зроду б до такого не додумався. Дорогою біля
Тари я здибав Ешлі, і він, звичайно, приєднався до мене. Він хотів, щоб я
дозволив йому це зробити, бо ж Вілкерсон трохи не позбавив вас Тари, але я
сказав «ні», це моє право бо Селлі – дружина мого небіжчика-брата, і так ми всю
дорогу гиркалися. А коли приїхали до міста,– чи ж повіриш, Скарлет? –
виявилося, що я навіть пістолета не взяв. Забув у стайні. Від люті мені аж
памороки забило…

Він примовк і почав жувати коржа, а у Скарлет по спині
забігали мурашки. Буйні спалахи Фонтейнів відомі були на всю округу задовго до
цієї історії.

– Тож довелось мені орудувати ножем. Вілкерсон був саме у
барі. Затис я його в кутку, а Ешлі тим часом тримав інших, щоб не лізли,– і
перше ніж черконути, пояснив йому, що до чого. А як усе це сталося – я й
зотямитись не встиг,– розвагом мовив Тоні.– Пам’ятаю тільки, що Ешлі підсадив
мене на коня й сказав заїхати до вас. На Ешлі можна покластись у скруті. Він не
втрачає голови.

Ввійшов Френк з плащем через руку й простяг його Тоні. Це
була єдина Френкова тепліша одежа, однак Скарлет не протестувала. В цих суто
чоловічих стосунках вона полишала їм самим і порозуміватися.

– Але ж, Тоні… Ти так потрібен удома. Якби ти вернувся і
все пояснив, то, певне…

– Ви, Френку, одружилися з недотепою,– сказав Тоні й
осміхнувся, натягуючи плаща.– Вона гадає, що янкі дадуть нагороду тому, хто
відганяє чорнюків від білих жінок. І добра буде нагорода – військовий трибунал
і мотузка. Поцілуй мене, Скарлет. Френк не буде проти, а я тебе, мабуть, повік
уже не побачу. Техас дуже далеко. Писати я не наважуся, тож перекажете моїм, що
я бодай до вашого дому дістався живий.

Скарлет дозволила йому цмокнути її, обоє чоловіків вийшли на
тильний ганок і хвилинку переговорили там, стоячи під зливою. А потім вона
почула, як захлюпала вода під копитами, і Тоні не стало. Скарлет прочинила
двері й побачила у шпарку, як Френк повів до возівні коня, що надсадно сапав і
насилу переставляв ноги. Тоді зачинила двері й присіла, відчуваючи, що в неї
підгинаються коліна.

Аж тепер вона зрозуміла, що означає Реконструкція, зрозуміла
так виразно, немов навкіл будинку сиділи навпочіпки голі дикуни в настегнових
пов’язках. Тепер в її пам’яті ожило багато різних деталей з недавнього часу, що
проходили раніш непоміченими,– розмови, які вона чула, але не слухала, речення,
якими обмінювалися чоловіки, уриваючи їх на півслові при її появі, дрібні
епізоди, яким вона в ту хвилину не надавала значення, марні Френкові
перестороги, щоб вона не їздила до тартака під опікою самого лише немічного
дядька Пітера. Тепер усі ці деталі склалися в суцільне моторошне видиво.

І в центрі його стояли негри, на сторожі яких були янкі з
багнетами. Її можуть убити, можуть згвалтувати, і за це найімовірніше ніхто не
відповість. А кожного, хто спробує за неї помститися, янкі спровадять на
шибеницю, і то без усякого суду присяжних. Офіцери-янкі, які не знаються на
законах і яких ще менше обходять обставини злочину залюбки засудять кожного
південця і тут-таки накинуть йому зашморг на шию.

«Але що ми можемо вдіяти? – думала Скарлет, заламуючи руки
від безсилля й страху.– Що ми можемо вдіяти проти цих мерзотників, ладних
повісити такого порядного хлопця, як Тоні, лише за те, що він убив п’яного
чорнюка й негідника-пристібая, аби захистити свою родичку?»

«З цим не можна змиритись!» – вигукнув Тоні, і він мав
рацію. Таки не можна. Але чи ж спроможні південці на що інше, крім терпіння,
коли сила не на їхньому боці? Вона затремтіла всім тілом, і вперше в житті
усвідомила, що люди й події не підвладні їй, усвідомила виразно, що Скарлет О’Гара,
налякана й безпорадна, не такий уже виняток. Таких жінок тисячі по всьому
Півдню, і всі вони налякані й безпорадні. І тисячі чоловіків, що склали зброю
під Аломатоксом, а тепер узяли її знов у руки, готові при потребі важити життям
в обороні цих своїх жінок.

На обличчі Тоні було щось таке, що відбивалось і на
Френковому обличчі,– вираз, який вона віднедавна помічала у багатьох чоловіків
в Атланті, хоч не задумувалась над ним. Цей вираз зовсім не схожий був на втому
й безрадність на обличчях чоловіків, які вертались додому після капітуляції.
Тим було до всього байдуже, аби тільки швидше дістатися до своєї домівки. А
тепер у них знову з’явилася зацікавленість життям, змертвілі нерви оживали,
відроджувався колишній дух. Байдужості вже не стало, була натомість холодна
безоглядна гіркота. Вони, як і Тоні, думали: «З цим не можна змиритись!»

Скарлет бачила південських чоловіків – і лагідних мовою та
запальних вчинками у довоєнні дні, і відчайдушних та затятих у дні останніх
розпачливих боїв. Але на обличчях цих двох чоловіків, які щойно дивились один
на одного над полум’ям свічки, було щось відмінне, щось таке, що підбадьорювало
її і водночас викликало острах – запеклість, для якої не було й слів,
рішучість, яка ні перед чим не зупиниться.

Уперше в житті вона відчула свою спільність з людьми, що її
оточують, відчула, що поділяє їхні страхи, їхню гіркоту, їхню рішучість. Ні, з
цим не можна змиритись! Південь занадто прекрасний, щоб віддати його без
боротьби, занадто люблений, щоб дозволити глумитися з нього янкі, ладним
утоптати південців у багно, занадто дорогий їм як рідний край, щоб відступити
його неукам-неграм, сп’янілим від горілки та волі.

Коли вона думала про раптову появу й блискавичний від’їзд
Тоні, то відчувала якусь спорідненість з ним, бо на пам’яті в неї жива була
батькова розповідь – як він покидав Ірландію, покидав поспіхом, глупої ночі,
після того вбивства, яке ні він сам, ні рідня його це вважали за злочин.
Джералдова запальна кров пульсувала у неї в жилах. Скарлет згадала, як п’янка
радість опекла її, коли вона застрелила мародера-янкі. В них усіх нуртувала
запальна кров, пульсувала попід самою шкірою, а лагідно-чемна постава лише
ледь-ледь прикривала справжню їхню вдачу. Усі вони, всі чоловіки, яких вона
знала, навіть мрійливий Ешлі та метушливий Френк, були такі у глибині душі –
готові, як припече, до буйного спалаху і навіть до вбивства. Хоча б і той самий
Рет: який не пройдисвіт, а й він убив негра, що почав «чіплятись до дами».

Коли ввійшов Френк, стріпуючись від дощу й покахикуючи, вона
скочила на ноги.

– Ой Френку, та доки ж таке триватиме?

– Допоки янкі так нас ненавидітимуть, любчику.

– І ніхто нічого не може зробити?

Френк втомлено провів рукою по мокрій бороді.

– Ми дещо робимо.

– Що?

– Та навіщо базікати, коли ми ще нічого не домоглися? Може,
на це підуть роки. А може… може, Південь і назавжди залишиться в такому
стані.

– Ой, ні!

– Лягай, любчику. Ти застудишся. Тебе всю колотить.

– Коли це все скінчиться?

– Коли ми знов дістанемо право голосу, любчику. Коли кожен,
хто боровся за справу Півдня, зможе проголосувати за південця й демократа.

– Проголосувати? – скрикнула розпачливо Скарлет.– Яке пуття
з голосування, коли негри показилися… коли янкі під’юдили їх проти нас.

Френк заходився терпляче пояснювати їй, але Скарлет ніяк не
могла збагнути, що голосування на виборах може зарадити їхньому лихові. Їй було
набагато приємніше думати про те, що Джонас Вілкерсон уже більш ніколи не
загрожуватиме Тарі, а потім її думки звернулися до Тоні.

– Ох, бідні Фонтейни! – вигукнула вона.– У них тільки Алекс
лишився, а в Мімозі ж так багато роботи. Чом Тоні не вистачило тями… запорати
це поночі, щоб ніхто не дізнався, що то він? Таж на весняній оранці вдома він
куди потрібніший, ніж у Техасі.

Френк обійняв Скарлет. Звичайно він робив де боязкувато,
немов остерігаючись, що вона зразу ж його відштовхне, але сьогодні в очах у
нього була задума, а рука міцно обхопила її за стан.

– Є речі, важливіші за оранку, любчику. Одна з них – нагнати
страху на чорнюків та пристібаїв. Поки в нас є такі гарні хлопці, як Тоні, нам
нічого боятися за майбутнє: Півдня. Ходімо спати.

– Але ж, Френку…

– Якщо ми триматимемось гуртом і ні на крок не поступимось
перед янкі, то колись переможемо. Та не суши собі цим своєї гарненької голівки,
любчику. Нехай уже ми, чоловіки, візьмем на себе цей клопіт. Може, наше
покоління перемоги й не дочекається, та рано чи пізно, а вона настане. Янкі
стомляться обсідати нас, коли побачать, що ми не даємо зламати себе, і тоді ми
облаштуємо свій світ, в якому гідно житимемо й виховуватимемо своїх дітей.

Скарлет подумала про Вейда і про таємницю, яку вже скількись
днів носила в собі. Ні, вона не хоче, щоб її діти виростали серед цього хаосу
ненависті й непевності в завтрашньому дні, гіркоти й насильства на кожному
кроці, тяжких знегод, убогості й безнадії. Вона ніколи не погодиться, щоб її
діти пізнали все це. Вона хоче жити у нормальному й упорядкованому світі, де
можна дивитися вперед з певністю, що її діти матимуть безпечне майбутнє, будуть
оточені теплом і ласкою й не знатимуть нестатків ні в одежі, ні в харчах.

Френк гадав, що цього можна досягти голосуванням. Пхе! Чого
варте це голосування? Та на Півдні ніхто з порядних людей ніколи вже не матиме
права голосу. Світ знає лише один певний засіб проти будь-якого лиха, що може
спасти людині на голову, і це – гроші. У Скарлет снувалися гарячкові думки про
те, що їм треба чимбільше грошей про запас, бо тільки в такий спосіб вони
зможуть убезпечити себе від недолі.

І нараз ні сіло ні впало вона заявила Френкові, що
сподівається дитини.

*

Після втечі Тоні до будинку тітоньки Туп почали навідуватися
солдати-янкі й влаштовувати трус за трусом, і так тривало кілька тижнів. Вони
заявлялися будь-якої години дня чи ночі без попередження – ходили по всіх
кімнатах, розпитували, відкривали шафи, перетрушували коші з білизною,
заглядали під ліжка. Військовим властям донесли, ніби хтось нарадив Тоні
приїхати до міс Туп, і вони були певні, що він досі переховується в домі або
десь по сусідству.

Внаслідок цього тітонька Туп тільки й знала, що
«хвилюватись», як висловлювався дядько Пітер, бо ж кожну мить до неї в кімнату
міг вдертися офіцер із цілим роєм солдатів. Ні Френк, ні Скарлет навіть не
натякнули їй про короткочасний приїзд Тоні, тож стара нічого не могла
вибовкати, хоч би й хотіла. Вона була цілком щира, коли пояснювала трохи
наполоханим голосом, що бачила Тоні тільки раз у житті, а саме на Різдво 62-го
року.

– І ще він був тоді,– квапливо докидала вона, аби засвідчити
свою лояльність до янкі,– досить-таки п’яненький.

Скарлет, недобре себе почуваючи в перші місяці вагітності,
навперемін проймалася то пекучою ненавистю до синьомундирників, які зухвало
порушували її домашній спокій, а бува, й цупили котрусь ласу дрібничку, то не
менш пекучим страхом, чи не вийдуть на зле їй та всім домашнім відвідини Тоні.
У тюрмах повно сиділо людей за куди менші провини. Вона знала, що коли доведуть
бодай краплину правди про них, не тільки вона сама й Френк, а й зовсім
безневинна Туп опиняться у в’язниці.

Від якогось часу у Вашингтоні велась агітація за те, щоб
конфіскувати всю «власність заколотників» для сплати військових боргів
Сполучених Штатів, і ці балачки теж додавали страхів Скарлет. А в Атланті, крім
того, почав ширитись поголос про конфіскацію власності тих, хто порушив закони
військового стану, і Скарлет побоювалася, чи не втратять вони з Френком разом з
волею ще й будинок, крамницю і тартак. І навіть якщо їхнього майна й не
заберуть військові, воно все одно піде пропадом, якщо її і Френка арештують, бо
хто ж вестиме за них справи, поки їх не буде?

Вона зненавиділа Тоні, що накликав на них цей неспокій. Як
він міг наразити на таке своїх друзів? І як міг Ешлі послати його до них? Тепер
вона більш ніколи й нікому не ставатиме в пригоді, якщо це дасть привід янкі
налетіти на неї, як зграї шершнів. Хоч би хто звертався по допомогу, вона
нікому не відчинить. За винятком, ясна річ, Ешлі. Протягом кількох тижнів після
скоробіжного візиту Тоні вона прокидалася від найменшого звуку з вулиці,
боячись, чи це не Ешлі, змушений втікати до Техасу за сприяння Тоні. Скарлет не
знала, як справи Ешлі, бо ж вони остерігалися писати до Тари про нічну появу
Тоні. Їхнього листа могли перехопити янкі, і тоді лихо впало б і на плантацію.
Але в міру того, як спливали тиждень за тижнем і ніяких недобрих звісток з Тари
не було, Скарлет і Френк дійшли висновку, що Ешлі якось уцілів. Кінець, кінцем
янкі дали їм спокій.

Однак навіть це не звільнило Скарлет від страху, що охопив
її після тієї ночі, коли Тоні постукав до них у двері,– страху ще більшого, ніж
той, що проймав її дрожем під час облоги й гарматних обстрілів міста, ще
моторошнішого, ніж перед солдатами Шермана в останні дні війни. Враження було
таке, ніби відвідини Тоні тієї грозової ночі зірвали полуду в неї з очей і вона
в усій повноті побачила, яке ж непевне її життя.

Розглядаючись навколо в цю холодну весну 1866 року, Скарлет
усвідомила, що чекає на неї і на весь Південь. Вона може снувати собі плани й
проекти, може працювати тяжче, ніж колись працювали її раби, може успішно
здолати всі труднощі, може напружитись і розв’язати ті проблеми, з якими їй
ніколи раніше не доводилося стикатись. Але попри всю її надсадну працю,
самопожертву й винахідливість, тієї малості, на яку вона стягнеться такою
дорогою ціною, її будь-якої хвилини можуть позбавити. І коли таке станеться, вона
ніяким законним чином не доможеться відшкодування, їй нікуди звернутись, крім
як до тих самих військових трибуналів, що про них з такою гіркотою згадував
Тоні, до тих неправедних судів, швидких тільки на розправу. У ці дні лише негри
мали права, у тім числі й на відшкодування. Янкі поставили Південь на коліна й
збиралися утримувати його в такому стані. Неначе рукою лихочинця-велетня все в
цьому краю було перевернуто догори дном, і той, хто раніше тут господарював,
зробився безправнішим навіть за своїх колишніх рабів.

У Джорджії повсюди стояли янківські залоги, і особливо
багато солдатів було в Атланті. Влада в різних містах належала виключно
військовим комендантам, вони владні були навіть над життям і смертю цивільного
населення, чим уповні й користалися. Коменданти могли ув’язнювати людей за яку
завгодно провину й без неї, могли відбирати у них власність, вішати їх – і це
все й робили. Вони могли оприлюднювати суперечливі приписи про те, який має
бути розпорядок у приватних закладах, могли настановляти, яку платню належиться
платити челяді, як люди мають висловлюватись публічно й приватно, що слід
писати в газетах – і це все й робили. Вони вказували, як, де й коли годиться
викидати сміття, вирішували, що дозволяється співати дочкам і дружинам колишніх
конфедератів, а виконання таких пісень, як «Діксі» або «Гарний стяг наш
голубий» прирівняли майже до державної зради. Вони встановили правило, щоб
листи на пошті видавалися лише тим, хто присягнув на вірність Сполученим
Штатам, а подеколи люди не могли навіть оформити шлюб, не прийнявши тієї
ненависної присяги.

Газети опинилися в таких шорах, що будь-які публікації
громадських протестів проти свавілля та грабунків з боку військових були
унеможливлені, а якщо хтось пробував сам протестувати, йому затикали рота
ув’язненням. У тюрмах повно сиділо шанованих громадян, що не мали ніякої надії
на вчасний судовий розгляд. Суди присяжних і закон про недоторканість особи
практично не діяли. Цивільні суди – ці функціонували, але тільки відповідно до
волі військових, які могли впливати (що вони й робили) на визначення вироку,
отож громадяни, які мали нещастя потрапити під арешт, залежали від ласки
військової адміністрації. А заарештованих було таки багатенько. Вистачало самої
підозри у підбурювальних висловах на адресу уряду чи у причетності до
ку-клукс-клану або скарги негра, немов білий виявив неповагу до нього, як
людину кидали до в’язниці. Ніяких доказів і свідчень ніхто не вимагав.
Задовольнялися самим обвинуваченням. А завдяки підбурювальній діяльності Бюро
звільненців завжди можна було знайти негра, охочого висунути обвинувачення.

Негри ще не одержали права голосу, але Північ твердо
вирішила надати їм таке право, як наперед вирішила й те, що голосуватимуть вони
неодмінно в інтересах Півночі. З огляду на це неграм усіляко потурали.
Військові власті в усьому підтримували їх, і коли білий хотів халепи на свою
голову, то найлегше цього міг домогтися, подавши скаргу на негра.

Колишні раби зробилися тепер господарями становища, і тим із
них, що були підліші та нікчемніші, янкі надавали різні службові посади.
Найкращим з негритянської людності, які відкидали накинену їм волю, доводилося
потерпати ледве чи менше, ніж їхнім білим панам. Тисячі хатніх челядників, що
належали до найвищої касти негрів, залишалися при своїх колишніх власниках,
виконуючи важку фізичну працю, до якої раніше ставилися досить презирливо. Було
також багато негрів з плантацій, які відмовлялися від цієї нової волі, але
все-таки основну масу «голодранців-чорнюків», що спричиняли громадський
неспокій, становили саме польові негри.

За часів рабства хатні й дворові негри зневажали своїх
польових одноплемінців як істот нижчого гатунку. На всьому Півдні господині
плантацій, як це робила й Еллен, випробовували негренят на різних простіших
дорученнях, відбираючи в такий спосіб більш кмітливих для відповідальної
роботи. На поле посилали найледачіших і найоспаліших, таких, які не виправдали
довіри або показали свою нечесніть, найзіпсутіших і найневихованіших.

І ось тепер життя на Півдні через цей найнижчий серед негрів
соціальний прошарок перетворилося на кару Божу.

Колишні польові робітники,– що їх підохочували безоглядні
авантюристи з Бюро звільненців і під’юджували ті янкі, які до фанатизму сліпо
ненавиділи південців,– раптом піднеслися до становища людей владоможних. Вони й
повелися так, як можна було сподіватися при їхній малорозвиненості:
розгулялись, немов мавпи або малі діти, що допалися до коштовних речей,
вартість яких їм годі збагнути, і заходилися трощити все – чи то задля
хворобливої насолоди, а чи просто з невігластва.

До честі негрів, у тім числі й найменш розвинених, слід
сказати, що мало хто з них діяв як зловмисник, і саме ці нечисленні навіть за
часів рабства належали до «розбещених чорнюків». Назагал же вони розумом були
як діти, здавна призвичаєні слухатися наказів, завдяки чому їх легко було
підштовхнути на що завгодно. Раніше білі господарі віддавали їм накази. А тепер
за господарів у них стали Бюро звільненців і саквояжники, які так їх
настренчували: «Ви нічим не гірші за всякого білого, тож і поводьтеся так само,
як білі. Ось дадуть вам виборчі бюлетені, ви проголосуєте за
республіканців, і відразу дістанете маєтність білих людей. Можете вважати, що
вона вже ваша. Беріть її собі, якщо маєте таку нагоду».

Для них, збитих з пантелику цими балачками, свобода
перетворилася на нескінченний пікнік, на гулянку день у день, на карнавал
байдикування, крадіжок та розбещеності. Сільські негри потяглися до міст, і на
селі не стало кому працювати на полі. Вони переповнили Атланту й далі прибували
сотнями, зледачілі й небезпечні для всіх через ті нові погляди, якими
задурманювано їм голови. Тулились вони у великій тисняві в убогих халупах,
серед них почали ширитись епідемії віспи, тифу й туберкульозу. Звикнувши у своєму
попередньому стані, що про недужих дбають їхні господині, вони ані самі себе не
вміли глядіти, ані своїх близьких лікувати. Покладаючись давніше на те, що про
їхніх старих та дітей потурбуються господарі, вони й тепер полишали без догляду
тих, хто не міг сам себе обходити. А Бюро звільненців було заклопотане тільки
політикою і гадки не мало перебрати на себе ту відповідальність, яка раніше
лежала на власниках плантацій.

Бездоглядні негритянські діти гасали по місту, мов
наполохані звірята, аж поки хтось із білих з ласки своєї забирав котрогось до
себе на кухню. Старі негри з плантацій, покинуті своїми дітьми напризволяще,
розгублені й приголомшені міським шарварком, сиділи край хідників і волали до
білих дам: «Панусю, будьте ласкаві, мем, напишіть моєму панові в округу Фейєт,
що я ось тутечки. Він приїде й забере старого негра ’дому. Годі з мене цеї
волі, хай Бог милує!»

Бюро звільненців, захлинаючись від навали негрів до міста,
занадто пізно спохопилося, що накоїло, і спробувало умовляти їх, аби верталися
до своїх колишніх власників. Неграм казали, що тепер вони можуть працювати там,
як вільнонаймані, уклавши з хазяями писаний контракт, де буде визначено їхній
денний заробіток. Старші негри охоче їхали назад на плантації, ще дужче
обтяжуючи зубожілих плантаторів, у яких не ставало духу вигнати їх, але молодші
залишалися в Атланті. Вони не хотіли ніякої праці, де б то не було. Пощо
працювати, коли й так можна мати наїдок?

Уперше в житті негри дістали вільний доступ до горілки. За
часів рабства вони куштували її тільки на Різдво, коли кожен одержував від
господаря разом з подарунком і «келишок». Тепер же не лише представники Бюро
звільненців та саквояжники розпалювали негрів, а й горілка, отож прояви
насильства були неминучі. У небезпеці опинились і життя, і власність білих
південців, які, не захищені законом, перебували в постійному страху. П’яні
негри чіплялися на вулиці до чоловіків, уночі підпалювали будинки й клуні, серед
білого дня крали коней, корів і курей – одне слово, чинилися всілякі злочини,
але мало кого з провинних притягувано до суду.

Проте найбільша небезпека й безчестя загрожували білим
жінкам, багато з яких унаслідок війни залишилося без чоловічої опіки, надто ж
тим, що жили у передмістях та над відлюдними шляхами. Численні напади на жінок
і повсякчасний страх за своїх дружин та дочок проймали холодною люттю білих
південців і зрештою спричинилися до утворення ку-клукс-клану. Проти цієї нічної
організації зняли голосний крик газети Півночі, навіть не спробувавши з’ясувати
трагічних обставин, що зумовили її появу. Північани вимагали вистежити й
повісити всіх членів ку-клукс-клану, які насмілилися самосудом вершити
розправу, але ж при цьому не бралося до уваги, що саме окупаційний режим янкі
скасував нормальне судочинство на Півдні.

Разюче це було видовище, коли половина нації силою багнетів
намагалася нав’язати другій половині верховенство негрів, батьки й діди яких ще
недавно сиділи в африканських джунглях. Їм збиралися надати право голосу, а в
більшості їхніх колишніх власників його мали відібрати. Щоб утримати Південь у
покорі, єдиний шлях був – позбавити біле населення виборчих та громадських
прав. Більшість із тих, хто воював на боці Конфедерації, хто обіймав у той час
якусь посаду, хто допомагав Справі Півдня або співчував їй,– втрачала право
голосу, позбавлялася змоги обирати місцевих урядовців і повністю опинялася під
владою чужинецького апарату. Чимало чоловіків, тверезо зваживши слова й приклад
генерала Лі, готові були присягнути на вірність, аби стати знову повноправними громадянами
й забути минуле. Але такої можливості вони не одержали. Інші ж, хто одержав
таку можливість, рішуче відкидали її, не допускаючи й думки присягати на
вірність урядові, який зумисне піддає їх жорстокостям та приниженням.

Скарлет так часто чула ці слова, що вони аж дратували вже
її: «Та я б одразу після капітуляції присягнув їм на вірність, якби вони
повелися пристойно. Я згоден стати громадянином Штатів, але, Бог свідок, я не
хочу, щоб мене до цього приневолювали через цю їхню Реконструкцію!»

У ці тривожні дні й ночі Скарлет мучили страхи. Постійно
остерігаючись розбишацьких негрів та солдатів-янкі, вона ні на хвилину, навіть
уві сні, не забувала, що в неї все можуть конфіскувати, і боялася, що настануть
часи ще гірші. Тож і не дивно було, коли, пригнічена безсиллям і своїм власним,
і своїх друзів, і всього Півдня, вона в ці дні раз по раз пригадувала запальні
слова Тоні Фонтейна: «їй-бо, Скарлет, з цим не можна змиритись! І ми не
змиримося!»

*

Незважаючи на війну, пожежі та Реконструкцію, Атланта знову
переживала піднесення. Багато в чому вона нагадувала гамірне молоде місто
перших днів Конфедерації. Ото тільки солдати на вулицях носили не ту форму,
гроші були в руках не тих людей і негри байдикували, тоді як їхні власники
борсалися в труднощах і жили надголодь.

На перший погляд місто видавалося квітучим: воно швидко
підводилося з руїн, у ньому панували гамір і метушня, хоч насправді скрізь
крилися злидні й страх. Виглядало на те, що Атланта, незалежно від обставин,
завжди залишатиметься метушливою. Саванна, Чарлстон, Огаста, Річмонд, Новий
Орлеан – ці міста ніколи не визнаватимуть метушні. Це тільки люди невиховані та
янкізовані метушаться. Але якраз у цей період в Атланті більше ніж коли було
повно невихованої та янкізованої публіки. «Новоприбульці» юрмилися на всіх
перехрестях, на людних вулицях з ранку до вечора стояв шум і гам. Яскраво
пофарбовані карети офіцерських дружин та скоробагатьків-саквояжників прискали
багнюкою на розгойдані брички місцевих городян, а претензійні нові будинки
багатих зайд втискалися межи статечними особняками старожилів.

Війна остаточно запевнила важливість Атланти для Півдня, і
глухе доти провінційне містечко стало повсюдно відомим. Залізниця, за яку
Шерман бився впродовж усього літа, поклавши тисячі солдатів, знову вдихнула
життя в місто, що завдяки їй і постало. Атланта, як то було й до її
зруйнування, знов перетворилася на ділове осереддя цілого краю, і до неї
широким потоком допливали нові мешканці, бажані й небажані.

Саквояжники, насунувши на місто, зробили його своїм головним
осідком, але на вулицях вони стикалися з представниками найдавніших південських
родів, які теж недавно прибули до Атланти. Сюди перебиралися родини, чиї
сільські садиби згоріли під час проходу Шерманових військ і чиї плантації тепер
не було кому обробляти, бо раби ж порозбігалися. Нові поселенці приїздили
щодень також з Теннессі та обох Каролін, де тяжка рука Реконструкції ще більше
давалася взнаки, ніж у Джорджії. Оселилося в Атланті й багато ірландців та
німців, що служили були в армії північан як найманці. Поповнювали населення
міста і дружини та родини військових-янкі з місцевої залоги: після чотирьох
років війни всім хотілося побачити, що воно за Південь. І ще всякого роду
шукачі легкої наживи заполонювали місто, та й негри далі й далі прибували
сотнями.

Атланта клекотіла – вона жила, відкрита всім вітрам, як
селище на фронтьєрі, і навіть не пробувала приховувати своїх гріхів та вад.
Один за одним поставали шинки, іноді й по два-три на квартал, а після смерку на
вулицях товклися п’яні, і чорні, й білі, що заточувались від стін будинків до
краю хідника й назад. Головорізи, кишенькові злодії та повії чигали на свої
жертви у темних завулках і на ледь освітлених вуличках. Процвітали картяр ні, і
не минало ночі, щоб когось не підрізали або не підстрелили. Порядних городян
шокувало, що в Атланті виник цілий район червоних ліхтарів, куди більший і
квітучіший, ніж у роки війни. Цілі ночі за щільно зачиненими віконницями
деренчали роялі, чулися соромітні пісні та реготи, що їх вряди-годи уривали
голосні скрики й пістолетні постріли. Пансіонерки цих закладів були зухваліші
за повій з воєнних днів, бо нахабно вихилялися з вікон і зачіпали перехожих. А
в неділю з полудня елегантні закриті карети бандерш з’являлися на центральних
вулицях міста – це вивозили виряджених «дівчаток» подихати свіжим повітрям
з-поза опущених шовкових шторок.

Найвідомішою з господинь таких домів була Краля Вотлінг.
Вона тепер заснувала свій власний заклад у чималій двоповерховій споруді, проти
якої навколишні будівлі виглядали злиденними крільниками. Унизу там містився
подовгастий бар, де задля елегантності на стінах порозвішували олійні картини і
де щоночі грав негритянський ансамбль. Нагорі ж, як твердив поголос, у кімнатах
стояли дорогі плюшеві меблі, висіли важкі портьєри, облямовані мереживом, і
заморські дзеркала в золочених рамах. Кільканадцять молодих панночок, що
обслуговували заклад, були милі з обличчя, хоч і надмірно розфарбовані, і
поводилися стриманіше, ніж їхні посестри з інших таких самих закладів.
Принаймні поліція до Кралі не дуже часто заглядала.

Про цей дім атлантські матрони згадували тільки пошепки, а
проповідники, осторожливо стишивши голос, поминали осудливими словами як
джерело розбещеності. Кожен розумів, що якась там Краля Вотлінг сама
неспроможна була на свої кошти відкрити такий люксусовий заклад. Отже, вона
мала когось за плечима, і то особу з чималими грошима. А оскільки Ретові
Батлеру ніколи не вистачало пристойності приховувати близькість до неї, ніхто
не мав сумніву, що це він і є. Сама Краля, коли мигцем показувалась її постать
у закритій кареті, де за кучера сидів зухвалий жовтошкірий негр, являла собою
живе втілення добробуту. У повіз було запряжено пару добрих гнідих, і всі
хлопчаки, які, на хвильку вирвавшись від матерів, вибігали на вулицю, щоб її
побачити, опісля збуджено перешіптувались: «Це вона! Це сама Краля! Я бачив її
руде волосся!»

Біч-о-біч з будинками, які ще зберігали на собі сліди від
снарядів і були сяк-так підлагоджені старими дошками й задимленою цеглою,
виростали чепурні будівлі саквояжників та спекулянтів, що розбагатіли на війні,–
з мансардами, гостроверхими дахами й вежами, вітражами у вікнах, з широкими
моріжками перед входом. Щовечора вікна в цих нових особняках яскраво світилися
від газових ламп у кімнатах, надворі чулися звуки музики й шурхання ніг у
танці. На довгих верандах у товаристві чоловіків у вечірніх костюмах
прогулювалися жінки в шелестких барвистих шовках. Бахкали корки від
шампанського, на столах, покритих мереживними скатертинами, виставляли обіди з
семи страв. Шинка у вині, фарширована качка, паштет з гусячої печінки, рідкісна
садовина будь-якої пори року – всім цим досхочу призволялися гості.

А за обшарпаними дверима старих будинків тулилися злидні й
голод, тим відчутніші, чим більш стоїчно силкувались їх терпіти господарі, і
тим дошкульніші, чим більш затято городяни виявляли свою зневагу до
матеріальних потреб. Доктор Мід міг би розповісти чимало невеселих історій про
сім’ї, що мусили перебратися з окремих будинків до найманих помешкань, а звідти
до брудних кімнат на глухих задвірках. Надто багато було в нього пацієнток, що
слабували на серцеві недуги та виснаження. Він знав – і вони знали про це його
знаття,– що вся причина у тривалому недоїданні. Він міг би розповісти, як
сухоти викосили цілі родини, як пелагра, що нею раніше хворіли тільки
найубогіші білі, тепер з’явилася і в найблагородніших родинах Атланти. А ще ж
були діти з тоненькими рахітичними ніжками, і матері, які не мали молока
годувати немовлят. Колись старий лікар ладен був дякувати Богові за кожне дитя,
якому допомагав приходити на світ. Але тепер він уже не думав, що життя – це
велике добро. Непривітним був цей світ для немовлят, і багато їх помирало вже в
перші місяці життя.

У побудованих з розмахом особняках яскраве світло й вино,
скрипки й танці, грезети й тонкі сукна – і тут-таки за рогом день у день
недоїдання й холоднеча. Пиха й бездушність у переможців, гірка витривалість і
ненависть – у переможених.

Розділ XXXVIII

Скарлет усе це бачила, з усвідомленням цього жила вдень і
лягала спати ввечері, і була в постійному перестраху, що чекає на неї завтра.
Вона знала, що через Тоні і її ім’я, і Френкове потрапили до чорних списків
янкі, і що нещастя може звалитись на них першої-ліпшої хвилини. Але тепер вона
нізащо не могла допустити, щоб її усього позбавили й змусили починати все
спочатку – коли завгодно, тільки не тепер, адже невдовзі вона має родити, і
тартак щойно лишень почав давати зиск, і майбутнє Тари до осені, до нового
врожаю бавовни, залежить від її грошей. Уявити тільки, що вона може все
втратити! Що муситиме починати все заново, майже беззбройна супроти цього
шаленого світу! Коли вона тільки й має червоні уста, та зелені очі, га
слабенький свій, хоч і промітний, розум супроти янкі й усього, що вони
обстоюють. Знемагаючи від тривоги, вона відчувала, що їй легше було б накласти на
себе руки, аніж знову почати все спочатку.

Серед руйновищ та хаосу весни 1866 року Скарлет усю свою
енергію спрямувала на те, щоб тартак став прибутковим. Гроші були в Атланті.
Відбудовна хвиля давала потрібну їй можливість, і вона розуміла, що зможе
забагатіти – звісно, коли не опиниться у в’язниці. Але – повторювала вона собі
знов і знов – ходити треба обережно й чуйно, терпіти покірно зневагу, миритися
з несправедливістю, не ображаючись ні на кого, ні на чорного, ні на білого, хто
міг би заподіяти їй шкоду. Скарлет ненавиділа нахаб з-поміж вільних негрів так
само, як і будь-хто інший, і коли чула їхні образливі кпини й писклявий сміх за
спиною, вся шаленіла. Однак ні разу не виказала себе бодай погордливим
поглядом. Вона ненавиділа саквояжників і пристібаїв, які на очах в усіх
багатіли, тоді як їй було так важко, але не прохоплювалася жодним словом осуду
на їхню адресу. Ніхто в Атланті не зневажав янкі дужче за неї, бо вже сам
вигляд синьої уніформи сповнював її люттю, але на цю тему вона не заводила мови
навіть у родинному колі.

«Я ж не така дуринда, щоб зайве пасталакати,– понуро думала
вона.– Нехай інші побиваються за минулим і за чоловіками, які вже ніколи не
вернуться. Нехай інші нетямляться через урядування янкі і втрачають при цьому
право голосу. Нехай інші сидять у тюрмі, коли не вміють тримати язика на
припоні, і йдуть на шибеницю за приналежність до ку-клукс-клану.– (І моторошне
ж яке слово! – Скарлет воно жахало ледве чи менше, ніж негрів).– Нехай інші
жінки пишаються, що їхні чоловіки у клані. Френк, хвалити Бога, ніколи в це не
встрявав. Нехай інші протестують і нуртуються, снують усілякі змови й плани,
коли нічого вже не можна змінити. Та й який сенс носитися з минулим, якщо в
усіх скрутне теперішнє й непевне майбутнє? І чого варте право голосу, коли
обсідають реальніші проблеми – де взяти шматок хліба, як утримати дах над
головою, як уникнути тюрми? Та й взагалі – тут дай Боже вберегтися від лиха
хоча б до червня!»

Тільки до червня! В цьому місяці, Скарлет розуміла, їй уже
доведеться замкнутися в домі тітоньки Туп і так на відлюдді й сидіти до
народження дитини. На неї й без того вже косяться, що вона в такому стані
з’являється у людних місцях. Жодна дама не повинна показуватись у місті, бувши
при надії. Тепер уже й Френк, і Туп умовляли її не ганьбити себе – і їх теж,– і
вона обіцяла, що кине роботу в червні.

Тільки до червня! На цей час треба так налагодити все у
тартаку, щоб і без неї там справлялися. До червня вона повинна зібрати досить
грошей, аби мати бодай невеликий захисток у разі якогось нещастя. Так багато ще
треба зробити і так мало часу! Вона шкодувала, що день такий короткий, і
рахувала кожну хвилину в гарячковій гонитві за грішми, щоб їх було якомога
більше.

Вона так напосіла на несміливого Френка, що справи у
крамниці покращали, і він навіть стягнув частину давніх боргів. Але головні
свої надії Скарлет покладала на тартак. Атланта о цій порі скидалася на
величезну рослину, яка, зрубана при самій землі, раптом ізнов погналася вгору,
тільки тепер маючи міцніші пагони, густіше листя, рясніше галуззя. Потреба у
будівельних матеріалах була куди більша, ніж можливості ринку. Ціни на
деревину, цеглу й камінь зростали, і на тартаку Скарлет робота не припинялася
від самого ранку до смерку, коли вже засвічували ліхтарі.

Щодня по кілька годин вона збувала на тартаку, придивляючись
до всього, силкуючись по змозі виявити крадіжки, оскільки була певна, що без
цього не обходиться. А ще більше часу вона роз’їжджала містом: навідувалась до
будівельників, підрядників та теслярів, заглядала навіть до незнайомих людей,
про яких чула, що збираються будуватись, намовляючи їх купувати деревину в неї,
і тільки в неї.

Невдовзі Скарлет зробилася звичною прикметою атлантських
вулиць – поряд зі статечним літнім негром-возієм, завжди несхвально насупленим,
вона сиділа у бричці, закрившись попід груди повстиною, а руки в рукавичках
поклавши на коліна. Тітонька Туп пошила їй симпатичну зелену пелеринку, що
приховувала її вже помітну округлість, і зелений плаский капелюшок, якраз під
колір очей,– це було звичайне вбрання Скарлет, коли вона їздила у справах.
Легенькі рум’яна на щоках і ледь відчутний аромат одеколону робили її вельми
привабливою, поки вона сиділа в бричці й не показувала своєї фігури. Однак
потреба висідати з брички у неї виникала не часто, бо досить було їй
усміхнутись і покивати пальцем, як чоловіки тут-таки підходили до брички і,
стоячи простоволосі навіть під дощем, вели з нею ділові переговори.

Скарлет не одна була така, що передбачила можливість добрих
заробітків на деревині, але конкуренти її не лякали. Вона гордо усвідомлювала,
що кмітливістю не поступиться нікому з них. Як Джералдова дочка, вона
успадкувала гострий нюх до всіляких оборудок, а нинішня скрута ще й загострила
цей її хист.

Попервах інші підприємці підсміхалися з неї – в смішках цих
чулася добродушна зневага, що от, мовляв, жінка взялася за зовсім не жіноцьку
справу. Згодом, однак, їм уже було не до смішок. Конкуренти мовчки кляли її,
коли вона проїжджала вулицею. Належність до жіночої статі часто ставала їй у
пригоді, бо вона залюбки могла прикинутись безпорадною і слабосильною,
викликаючи тим співчуття у податливих сердець. Їй легше легкого було вдати
мужню, але сором’язку леді, яку тільки суворі обставини змусили взятися за таке
непривабливе підприємство, або ж безпорадну жіночку, якій просто-таки загрожує
голодна смерть, коли в неї не купуватимуть деревину. Та коли її жіночі приваби
не спрацьовували, вона починала діяти з холодним розрахунком і ладна була
продавати навіть собі на збиток, аби відшити конкурентів і завоювати ще одного
покупця. Вона була не від того, щоб збути обмірки за ціну першосортної
деревини, коли знала, що її не викриють, і без найменших докорів сумління
оббріхувала інших торгівців лісом. Усім своїм виглядом показуючи нехіть
говорити прикру правду, вона зітхала й так ніби між іншим зауважувала
ймовірному покупцеві, що її конкурент надто вже багато править за свої бруси та
дошки, а вони в нього і гнилі, і всі в сучках, і взагалі вкрай низького
гатунку.

Коли Скарлет уперше отак збрехала, їй стало трохи мулько й
трохи соромно: мулько тому, що брехня зовсім легко й природно злетіла з її уст,
а соромно, бо у неї промайнула думка: що на це сказала б мати?

А що саме сказала б Еллен дочці, яка так одверто бреше й
вдається до ошуканства,– в цьому не було ніякого сумніву. Мати була б
приголомшена, й не повірила б своїм вухам, і сказала б вона лагідні слова, що
опекли б вогнем, попри всю свою лагідність,– слова про честь, і про чесноту, і
про правду, і про обов’язок перед ближнім. Скарлет аж зіщулилась, уявивши собі,
який вираз був би при цьому на материному обличчі. А потім образ Еллен прибляк,
витіснений з пам’яті безоглядним, захланним і жорстоким інстинктом, що з’явився
у Скарлет у дні скрути в Тарі, а тепер ще й посилився через постійну непевність
у майбутньому. Так вона переступила й цю межу в житті, як переступала раніше
інші межі – і тільки зітхнула, що не такою вийшла, якою хотіла б її бачити
Еллен, знизала плечима й повторила своє звичне закляття: «Подумаю про це
опісля».

Але вона більш ніколи не згадувала Еллен у зв’язку зі своєю
торговельною тактикою, і більш ніколи не переживала за свою безцеремонність,
коли було треба відбити клієнтів. Вона знала, що їй вільно оббріхувати інших
купців. Її оберігала південська шляхетність. Південка-леді могла набрехати на
джентльмена, але південець-джентльмен не міг так само вчинити щодо неї, і тим
паче назвати леді брехухою. Отож іншим торгівцям лісом лишалося тільки клясти
її подумки та ще заявляти в колі сім’ї, як їм шкода, що місіс Кеннеді не може
бодай на п’ять хвилин перетворитись на чоловіка.

Один незаможний білий, що мав тартака на Декейтерській
дорозі, спробував побороти Скарлет її ж зброєю і прилюдно заявив, що вона
брехунка й махлярка. Але це йому більше зашкодило, ніж допомогло, бо всі
вжахнулися: до чого це дійшло, що чоловік, нехай і вбогий, так обзиває леді з
порядної родини, хоч ця леді й поводиться не зовсім порядно. Скарлет з гідністю
витримала його закид і нічого не відказала, але надалі всю свою увагу
зосередила на ньому й на його клієнтах. Щоб довести свою чесність, вона, згнітивши
серце, продавала цим замовникам по дешевій ціні першорядну деревину, і робила
це так уперто й безжально, що сіромаха невдовзі збанкрутував. Тоді, аби
остаточно добити зухвальця, вона – на жах Френкові – ще й придбала запівдарма
його тартака.

Спромігшись на другий тартак, вона опинилася перед клопітною
проблемою роздобути для нього чесного управителя. Їй не хотілося брати ще
одного такого, як Джонсон. Вона знала, що, попри всю її пильність, він таки
спродує ліс у неї за плечима, але на другу лісопильню сподівалася знайти
людину, на яку зможе покластися. Чи ж не бачиш на кожному кроці бідних, наче
Йов, чи ж не повно на вулицях чоловіків, які колись були заможні, а тепер
потребують роботи? І дня-бо не минає, щоб Френк не підсунув якогось гроша зголоднілому
солдатові або щоб Туп і куховарка не загорнули шматок коржа котромусь схудлому
злидареві.

Але Скарлет – вона й сама не розуміла чому – когось такого
не хотіла брати. «Не треба мені таких, що за цілий рік не змогли ніде
влаштуватися,– думала вона.– Якщо вони досі не зуміли приладнатись до мирного
життя, то й зі мною не поладнають. Та й з виду вони такі зачухані, як недобиті
пси. А мені не треба недобитків. Мені треба когось кмітливого й енергійного,
як-от Рене, чи Томмі Велберн, чи Келлс Вайтінг, чи один з Сіммонсів, чи… одне
слово, когось отакого. Вони не схожі на солдатів після поразки, які до всього
збайдужіли. Ні, у них такий вигляд, наче їм до всього на світі є діло».

Проте, на подив Скарлет, брати Сіммонси, що промишляли
випалюванням цегли, і Келлс Вайтінг, що торгував виготовленим на материній
кухні зіллям, яким після шести прийомів з певністю можна було випростати
волосся навіть найкучерявішому негрові, чемно всміхнулися, подякували й
відмовились. Так само повелося ще кільканадцять чоловік, до яких вона
зверталась. У розпачі Скарлет підвищила пропоновану платню, але намарно. Один з
небожів місіс Меррівезер зухвало заявив їй, що хоч йому не дуже до шмиги бути
возієм на підводі, але, в усякому разі, це його підвода, і краще хазяйнувати по
своїй власній волі, аніж бути попихачем у Скарлет.

Одного дня Скарлет зупинила свою бричку біля фургону з
пирогами Рене Пікара й привіталася до нього та до калічного Томмі Велберна, що
сидів поруч з ним,– Рене підвозив приятеля додому.

– Послухайте, Рене, чи не перейшли б ви на роботу до мене?
Заправляти тартаком – це все-таки поважніше, ніж правити фургоном. Мені
здається, що вам соромно так роз’їжджати.

– Хе, та я свій сором давно вже поховав,– осміхнувся Рене.–
Хто сьогодні хотів би бути поважним? Усе своє життя я був поважний, але війна
звільнила мене від цього, як і від чорнюків. Тепер я вже ніколи не знатиму, що
таке гонор і нудьга. Тепер я вільний, мов птах! Мені подобається фургон з
пирогами. І мій мул. І милі янкі, що так люб’язно купують пироги моєї мадам
тещі. Ні, моя Скарлет, я вже хочу стати королем пирогів. Така моя доля! Як
Наполеон, я йтиму за своєю зорею.– І він з драматичним виглядом виляснув
батогом.

– Але ж вас не на те виховувано, щоб ви продавали пироги, як
і Томмі не на те, щоб тримати в руках тичбу диких ірландців-мулярів. У мене
робота більш…

– А вас, гадаю, виховувано на те, щоб заправляти тартаком,
еге ж? – зауважив Томмі, і кутики рота у нього ледь смикнулися.– Я так і бачу,
як маленька Скарлет сидить у матері на колінах і шекерявим голоском повторює:
«Не продавай доброї деревини, коли можеш дорожче продати погану».

Рене зареготав на весь рот, його мавпячі очиці весело
заіскрилися, і він ляснув Томмі по зігнутій спині.

– Нема чого мені гаплик пришивати,– холодно відказала
Скарлет, не побачивши нічого смішного у словах Томмі.– Звісно, мене не на те
виховувано, щоб заправляти тартаком.

– А я нічого й не хочу пришивати. Ви ж таки заправляєте
тартаком, виховувано вас на те чи ні. Та й дуже добре з цим справляєтесь. Що ж,
ніхто з нас, оскільки я знаю, не займається тим, чим збирався займатись, але
якось ми, здається, даємо собі раду. Жалюгідна та людина й жалюгідна та нація,
що сидить і рюмсає, коли життя не складається так, як хотілося б. А чом вам,
Скарлет, не підходить котрийсь заповзятий саквояжник? Тут скрізь їх повно, Бог
свідок.

– Не треба мені саквояжників. Вони такі, що цуплять усе на
світі, крім хіба розпеченого заліза. Якби вони були чесні люди, то сиділи б у
своїх краях, а не принеслися сюди здирати з нас шкуру. Мені треба порядну
людину з порядної родини, щоб була кмітлива, чесна, енергійна і…

– Не багато ж ви хочете. Але такої не знайдете за вашу ціну.
Всі такі, як оце ви сказали, окрім уже зовсім немічних, давно познаходили для
себе роботу. Може, вони й не дуже в ній справні, але зводять якось кінці з
кінцями. І вони самі господарі в тому ділі, а не якась там жінка.

– Щось у чоловіків не вельми багато тями, коли приглянутись.

– Може, й справді, та гордощів їм не бракує,– спокійно
відповів Томмі.

– Гордощі! Гордощі смакують чудово, надто коли шкоринка
хрумка і добре присмачена,– терпко зауважила Скарлет.

Томмі й Рене засміялися, дещо силувано, і Скарлет видалося,
наче вони обидва одностайні у несхваленні її поведінки. А Томмі таки має рацію,
подумала вона, перебираючи в пам’яті чоловіків, до яких уже зверталася або
збиралася звернутись. Усі вони мали якусь роботу, хоч яка вона там була, і
працювали тяжко, так тяжко, як їм і не снилося до війни. Можливо, вони не
робили того, що хотіли б, чи того, що легше, або того, до чого їх готували
змалку, але щось таки робили. Часи були надто скрутні, щоб перебирати. І якщо
вони й журилися за несправдженими надіями, тужили за колишнім життєвим укладом,
то нікому з цим не звірялися. Вони вели нову війну, важчу, аніж та попередня. І
їм знов уже було до всього діло, вони знов любили життя, любили так само ревно,
й запально, й пристрасно, як і до війни, що розтяла його навпіл.

– Скарлет,– знічено почав Томмі,– мені страшенно прикро
звертатися до вас із проханням після того, як я «пришивав» вам щось, але таки
звернуся. Може, це вам якраз і стане в пригоді. Мій шуряк, Г’ю Елсінг, взявся
за продаж дров, але йому не дуже з цим ведеться. Усі, крім янкі, самі собі збирають
хмиз та дрова. І, я знаю, Елсінгам зараз дуже сутужно. Я… я роблю, що можу,
але ж у мене Фенні на руках, та ще й матері й двом сестрам-удовам у Спарті
треба допомагати. Г’ю – порядний хлопець, а ви саме порядного й хочете, і з
доброї родини, як ви знаєте, і чесний.

– Але… мабуть, Г’ю не дуже спритний, коли нічого в нього
не виходить з тими дровами.

Томмі стенув плечима.

– Надміру ви гостро на все дивитесь, Скарлет,– зауважив він.–
А проте поміркуйте про Г’ю. Хтозна, може, вам зрештою доведеться й гіршого
взяти. Гадаю, чесність його й добра воля переважать те, що він не надто
спритний.

Скарлет промовчала, аби не сказати чогось образливого.
Вона-бо вважала, що як хто незарадний, то навряд чи якісь позитивні риси можуть
компенсувати цю ваду.

Одначе, безуспішно об’їздивши все місто й відкинувши
пропозиції кількох нав’язливих саквояжників, вона таки пристала на пораду Томмі
й звернулася до Г’ю Елсінга, На війні він був сміливий і тямущий офіцер, але
виглядало на те, що два тяжкі поранення й чотири роки участі в бойових
операціях вичерпали всю його тямущість, і перед труднощами мирного життя він
постав безпорадним, наче дитина. Коли він розвозив дрова по місту, в очах у
нього був такий вираз, як у вигнаного з дому пса, і взагалі він анітрохи не нагадував
чоловіка того типу, якого хотіла знайти Скарлет.

«Він просто недотепа,– думала вона.– Він зовсім не
розуміється на тому, як вести справи, і, боюся, навіть не знає, скільки буде
два плюс два. І я не певна, чи будь-коли це знатиме. Але він бодай чесний і не
обкрадатиме мене».

Скарлет і сама в ці дні не могла похвалитися чесністю, та що
менше вона цінувала її в собі, то більше починала цінувати в інших.

«Шкода, що Джонні Геллегер зв’язаний цим будівництвом з
Томмі Велберном,– подумала вона.– От він саме той, кого мені треба. Твердий, як
кремінь, і верткий, як змій. Але він був би чесний, якби я відповідно йому
заплатила. Я розумію його, а він мене, і ми з ним знайшли б спільну мову. Може,
мені вдасться домовити його, коли вони скінчать готель, а доти доведеться
терпіти Г’ю і цього Джонсона. Якщо я поставлю Г’ю на новий тартак, а Джонсона
залишу на старому, то зможу не виїжджати з міста й стежити за торгівлею, а вони
хай пиляють дошки й доправляють їх покупцям. Поки я не домовлю Джонні, муситиму
терпіти Джонсонові крадіжки, якщо я весь час сидітиму в місті. Якби ж він не
був крадієм! Гадаю, треба буде збудувати лісовий склад на половині тієї
ділянки, що дісталася мені від Чарлза. А якби не зчиняв такого крику Френк, то
й поставити на другій половині салун! Але хай собі він як хоче, а я таки
поставлю його, коли спроможуся на гроші. Якби ж Френк не був такий уже
делікатний! О Господи, і треба було мені саме зараз заводити дитину! Скоро я
вже так розбухну, що й на люди не потикайся. О Господи, якби не ця дитина! І
ще, Господи, якби ці кляті янкі дали мені спокій! Якби…»

Якби! Якби! Якби! В житті так багато цих «якби», що ніколи
ні в чому не можеш мати певності й не відчуваєш себе у безпеці, повсякчас тебе
обсідає страх усе втратити й опинитись перед обличчям голоду й холоду.
Звичайно, Френк тепер трохи більше заробляє грошей, але він часто застуджується
і, бува, цілі дні лежить у ліжку. Що, як він взагалі зляже? Ні, на Френка не
дуже можна розраховувати. Ні на кого й ні на що не може вона розраховувати:,
тільки на саму себе. А що вона може заробити – це така жалюгідна мізерія! І що
вона робила б, якби прийшли янкі й усе в неї забрали? Якби! Якби! Якби!

Половина її місячних прибутків ішла Віллові до Тари:,
частина на покриття боргу Ретові, решту вона відкладала про запас. Жоден скнара
так часто не перелічував своє золото, як вона, і жоден так не боявся його
втратити. Вона остерігалася класти гроші в банк, бо він міг збанкрутувати або
янкі могли конфіскувати її рахунок. Тож вона, що можна було, носила з собою, за
корсетом, а маленькі пачки банкнотів ховала по різних кутках у домі: під
незакріпленими цеглинами в каміні, у своїй швацькій торбинці, між сторінками
Біблії. І що далі збігали тижні, ставала все запальнішою, бо з кожним
заощадженим доларом більшала та сума, яку вона могла втратити в разі нещастя.

Френк, Туп і челядь ставились до вибухів її темпераменту з
неймовірним довготерпінням, пояснюючи цей дратливий стан вагітністю і не
здогадуючись анітрохи про справжню причину. Френк знав, що до вагітних жінок
треба бути поблажливим, отож сховав гордість у кишеню і вже не дорікав, коли
Скарлет гасала по тартаках і з’являлась у місті в такому вигляді, в якому дамі
не личить взагалі виставляти себе на людські очі. Поведінка її завдавала йому
безліч прикрощів, але він гадав, що якийсь час ще витримає. Після того коли
народиться дитина, Скарлет, безперечно, стане такою самою ніжною і жіночною, як
у пору його сватання. Та хоч як він силувався догодити їй, Скарлет знов і знов
спалахувала роздратуванням, і часто йому здавалося, що вона поводиться як
зурочена.

Ніхто начебто й не здогадувався, що її так зурочило, що
доводило до такого шалу. А це ж було просто ревне бажання впорядкувати свої
справи перед тим, як доведеться замкнутися в чотирьох стінах, бажання зібрати
якомога більше грошей на випадок якогось нового лиха, спорудити загату з
готівки супроти дедалі запеклішої повені янківської ненависті. Гроші стали її
манією в ці дні. І якщо вона взагалі згадувала про дитину, то лише з
розгубленістю й люттю: і треба ж було так не в пору їй приходити на світ!

«Смерть, податки й пологи! Ці троє завжди приходять
невчасно!»

*

Атланту вже й те шокувало, що Скарлет, жінка, заходилася
заправляти тартаком, але з часом місто побачило, що від неї можна чекати
будь-чого. Її нецеремонність у торговельних справах прикро вражала, особливо як
узяти до уваги, що бідолашна її матуся була з роду Робійярів, і вже зовсім
непристойним було те, що Скарлет роз’їжджала вулицями, коли всі знали про її
вагітність. Жодна респектабельна жінка – та й негритянка теж, за малим хіба
винятком, – не вийде з дому, коли відчує, що вона при надії, а ця Скарлет, як
обурено заявила місіс Меррівезер, так себе поводить, наче збирається
розродитися серед дороги.

Але всі дотеперішні пересуди на її адресу були нічим
порівняно з тією зливою пліток, що нуртували нині у місті. Скарлет не тільки
торгує з янкі, а ще й не приховує свого задоволення від цього!

Міссіс Меррівезер, як і багато інших південців, також мала
справи з прибульцями з Півночі, але різниця полягала в тому, що вона йшла на це
неохоче й виразно свою нехіть засвідчувала. А Скарлет явно цим тішилась, чи
принаймні таке складалося враження, що було так само погано. Мало того: вона ще
й чаювала з дружинами офіцерів-янкі у них удома! Ще трохи – і вона, на думку
городян, почала б запрошувати їх і до себе додому, якби не стояли на заваді
цьому тітонька Туп і Френк.

Скарлет знала, як у місті перемивають їй кісточки, але
пропускала це повз увагу: вона не могла дозволити собі такої розкоші.
Ненавиділа вона янкі й досі не менш запекло, як тоді, коли вони мало не спалили
Тари, тільки тепер навчилася приховувати свою ненависть. Вона розуміла, що коли
хоче заробляти гроші, то мусить витягати їх саме з янкі, а облесна усмішка та
лагідне слово були якнайпевнішим способом домогтися нових замовлень на
деревину.

Колись, коли вона дуже розбагатіє, а гроші сховає так
надійно, що янкі до них не доберуться, тоді вона скаже їм, як їх ненавидить і
зневажає, як ними гордує. І зробить це і великою радістю! Але допоки цей час
прийде, звичайний тверезий глузд вимагає ладнати з ними. І якщо це лицемірство,
то нехай собі Атланта що хоче, те й думає.

Скарлет виявила, що заприятелювати з офіцерами-янкі було
простіше простого. Вони почували себе самотніми їж шанцями у ворожому краю, і
багато хто з них скучив за порядним жіночим товариством у цьому місті, де
респектабельні жінки, проминаючи їх вулицею, підсмикували спідниці й так
позирали в їхній бік, наче ось-ось мали чвиркнути на них плювком. Добре слово
вони чули тільки від повію та негритянок. А Скарлет була таки дама, і з
благородної родини, дарма що мусила вдатись до праці, тож вони відчували приємний
трепет від її осяйної усмішки та милого зблиску зелених очей.

У той же час Скарлет, коли сиділа в бричці й розмовляла з
ними, граючи ямочками на щоках, насилу стримувала себе, щоб не приснути їм у
вічі всю свою зневагу. Але таки не попускала собі і зрештою дійшла висновку, що
обкрутити янкі круг пальця не важче, ніж південця. Тільки з янкі це виглядало
не на забаву, а більше на прикру необхідність. Вона вдавала ніжну й витончену
даму-південку, яка опинилася в скруті. Поводячись скромно й гідно, вона вміла
тримати свою жертву на належній відстані, але завдяки граційності її манер у
пам’яті офіцерів-янкі залишався дуже симпатичний образ місіс Кеннеді.

Цей збережений у пам’яті образ виявився вельми корисним, на
що Скарлет, власне, і розраховувала. Чимало офіцерів з місцевої залоги, не
маючи надії у близькому часі виїхати з Атланти, почали привозити до себе дружин
та дітей. А що готелі й пансіони були переповнені, то вони заходились
обзаводитися невеликими будиночками і охоче купували деревину в миловидної
місіс Кеннеді, яка ставилася до них люб’язніше, ніж будь-хто інший у місті. Та
й саквояжникам і пристібаям, які, розжившись на гроші, будували собі гарні
особняки, крамниці й готелі, було куди приємніше мати справу з нею, як з
колишніми воїнами-конфедератами, бо формальна й холодна ввічливість останніх
разила прикріше за відверту ненависть.

Отож завдяки своєму симпатичному личку, чарівності й умінню
при потребі справити враження особи безпорадної і знедоленої Скарлет домоглася
того, що янкі залюбки купували деревину на її тартаку, а заодно й різний крам у
Френковій крамниці: вони вважали, що варто підтримати цю мужню жіночку,
позбавлену опори в житті, коли в неї такий недолугий чоловік. А Скарлет,
дивлячись, як розбудовується її підприємство, відчувала, що забезпечує собі не
лише теперішнє – через гроші янкі, але й майбутнє – через їхню приязнь.

Підтримувати стосунки з офіцерами-янкі в бажаному для неї
напрямку виявилося легше, ніж вона сподівалась, бо всі вони начебто з шанобою
ставилися до південських дам, зате складніше виявилось, як невдовзі побачила
Скарлет, з їхніми дружинами. Якихось ближчих зв’язків з цими жінками вона не
збиралася заводити. Вона взагалі радше б і не знала їх, тоді як вони, навпаки,
силкувалися нав’язати з нею контакт. Їм дуже кортіло довідатись якомога більше
про Південь та південських жінок, а Скарлет якраз і могла б задовольнити їхню
цікавість. Інші атлантські жінки не хотіли мати з ними нічого спільного і
навіть не вклонялися до них у церкві, тож коли Скарлет приходила до осель янкі
у справах, тим здавалося, наче це сам Господь послав її, зглянувшись на їхні
благання. Часто, коли вона сиділа у бричці в них перед домом і розмовляла з
господарем про бруси та гонт, надвір виходила його дружина й приєднувалась до
балачки, припрошуючи Скарлет завітати на чашку чаю. Скарлет, хоч і не дуже ті
запросини любила, рідко коли відмовлялася, бо завжди за такої нагоди
сподівалася тактовно натякнути господарям, щоб купували ті чи інші товари у
Френковій крамниці. Але такі відвідини домівок янкі все-таки були тяжким
випробуванням для її самовладання: надто вже безцеремонно північанки розпитували
її про особисті справи, а їхня самовдоволеність і пиха у ставленні до всього
південського просто не знали меж.

Сприймаючи «Хатину дядька Тома» як одкровення ледь не
впорівень до Біблії, жінки-янкі без кінця допитувались про вівчарок, яких
нібито тримає кожен плантатор, щоб цькувати рабів-утікачів. І вони ніяк не
могли пойняти віри, коли Скарлет їм казала, що за все життя тільки раз і бачила
вівчарку, і то було маленьке симпатичне цуценя, а зовсім не люте псище. Ці
жінки хотіли знати про моторошне заліззя, яким начебто таврували рабам обличчя,
про канчуки-дев’ятихвістки, якими забивали рабів до смерті, і виявили – з
невихованості, як вважала Скарлет,– украй неподобний інтерес до співжиття білих
господарів з рабинями. Надто це останнє її обурювало, коли вона згадувала, що
саме тепер, після того як солдати-янкі заполонили Атланту, тут чимдалі більше
стало з’являтися дітей-мулатів.

Будь-яка інша жителька Атланти скипіла б гнівом на таке
несусвітне невігластво, але Скарлет якось таки стримувала себе. Допомагало їй
те, що вони викликали в неї не гик обурення, як зневагу. Врешті-решт вони ж
тільки янкі, хіба можна від них сподіватись чогось кращого? Тож їхні безглузді
образи на адресу її рідного штату, його людності й моралі джорджіанців
проскакували повз неї, не западаючи в душу й викликаючи лише ретельно
прихований глузливий усміх, аж поки стався раз випадок, що розлютив її до краю
і показав – хоч вона й раніше вже це помічала,– яка широка й непрохідна прірва
пролягла між Північчю та Півднем.

Одного дня, вертаючись додому з дядьком Пітером, вона
проїжджала попри будинок, де тулилися в тісноті родини трьох офіцерів, поки
побудують для кожної окрему оселю з дерева, закупленого у Скарлет. Усі три
жінки саме стояли біля будинку, коли вона з’явилась, і помахали їй руками, щоб
зупинилася. Підійшовши до брички, вони привіталися з характерним своїм
північанським акцентом, який завжди викликав у Скарлет думку, що майже все
можна простити янкі, тільки не їхню вимову.

– Якраз ви можете мені допомогти, місіс Кеннеді,– озвалась
одна висока худа жінка, родом зі штату Мен.– Я б хотіла дещо довідатись про це
зачухане містечко.

Скарлет проковтнула образу Атланті з тією зневагою, якої ця
образа й була варта, і по змозі люб’язніше всміхнулася.

– І що ж вас цікавить?

– Моя нянька, Бріджіт, втекла назад на Північ. Вона заявила,
що більше й дня не витримає тут, серед цих «негерів», як вона їх називає. А я
сама з дітьми просто ради не зможу дати! Тож підкажіть мені, як знайти няньку?
Я навіть не знаю, куди й звернутися.

– Це зовсім не важко,– сказала Скарлет і засміялася.– Якщо
ви знайдете негритянку щойно з села, ще не розбещену цим Бюро звільненців, то з
неї матимете найкращу няньку, яка тільки може бути. Ось постійте тут біля
хвіртки і попитайте кожної негритянки, що проходитиме, і я певна…

Всі три жінки зняли обурений крик.

– Та щоб я довірила своїх дітей якійсь чорнючці? – вигукнула
жінка з Мену.– Мені треба порядної дівчини-ірландки.

– Боюся, ви не знайдете в Атланті служниць-ірландок,–
холодно відповіла Скарлет.– Я особисто зроду ще не бачила білої служниці, і
нізащо не погодилася б таку взяти. А негри,– докинула вона з ноткою сарказму в
голосі,– можу запевнити вас, не канібали, їм цілком можна довіряти.

– Нізащо в світі! Я й на поріг не пущу чорнючки І сказати ж
таке!

– Та я повік їм нічого не довірю, а щоб я ще дітей своїх…
довірила…

Скарлет пригадалися ласкаві гудзуваті долоні Мамки,
натруджені до мозолів у невтомній праці, коли вона доглядала ще Еллен замолоду,
а потім її, Скарлет, і Вейда. Звідки цим чужинкам знати про чорні долоні, які
вони добрі й дбайливі, як вони вміють втішити, погладити, приголубити? Вона
засміялась коротким смішком.

– Дивно таке від вас чути, коли саме ви й дали їм волю.

– Ну ні! Хто-хто, але це не я, любонько,– засміялася жінка з
Мену.– Та я цих негрів в живі очі не бачила, поки не приїхала сюди місяць тому,
і ладна хоч би й довіку їх більше не бачити. Від них мені аж мороз іде поза
шкірою. Я не можу довіряти жодному з них…

Скарлет тим часом завважила, що дядько Пітер, випроставшись
і натужно дихаючи, укляк на передку й невідривно дивиться на вуха коня. Але
пильніше вона глянула на нього, коли жінка з Мену раптом урвала мову й показала
на Пітера своїм сусідкам.

– Ось подивіться, як цей старий чорнюк наприндився, наче
жаба,– пирхнула вона.– Та він у вас мов старий дворовий пес, їй-бо! Ні, ви,
південці, не вмієте поводитися з чорнюками. Ви їх страх як розбестили.

Пітер всмоктав у груди повітря, чоло йому проорали ще глибші
зморшки, однак погляд його був усе так само втуплений перед себе. Він
зроду-віку не чув, щоб котрийсь білий назвав його «чорнюком». Від інших негрів
він це чував. Але ніколи від білого. І ще почути, що він «старий пес», якому не
варто довіряти,– йому, Пітерові, який ціле життя був достойною підпорою дому
Гамільтонів!

Скарлет радше відчула, ніж побачила, як чорне підборіддя
тремтить від ображеної гордості, і сліпа лють затопила її. Вона з холодною
зневагою слухала, як ці жінки ганили конфедератську армію, узивали всіляко
Джефа Девіса, закидали південцям, що вони мордують і вбивають своїх рабів. Якби
це йшлося про її особисту чесноту й гідність, то в ім’я власної вигоди вона б
витерпіла всі ці образи. Але вислуховувати їхнє безглузде патякання про
відданого старого негра було їй понад силу, вона ледве стримувала себе, щоб не
вибухнути, як порох від запаленого сірника. На мить погляд її зупинився на
великому пістолеті за поясом у Пітера, і рука в неї вже засвербіла.
Перестріляти б їх усіх, цих нахабних, хамлуватих завойовників! Проте вона
тільки зціпила зуби – так, аж заходили жовна,– і нагадала собі, що не настав ще
час, коли можна буде сказати янкі, якої вона про них думки. Колись – о, колись
вона скаже їм! Але ще не зараз.

– Дядько Пітер – член нашої родини,– тільки й мовила вона
тремтячим голосом.– На все краще. Їдьмо, Пітере!

Старий негр так рвучко огрів коня батогом, що той наполохано
шарпнувся з місця, і бричка зразу підстрибом покотилася вперед, а Скарлет ще
встигла почути ззаду здивований голос жінки з Мену:

– Її родини? То вона хотіла сказати, що він родич? Але ж він
такий чорний!

«А прокляття їм на голови! Та їх усіх треба на порох стерти!
Ось хай-но тільки в мене набереться досить грошей – я їм просто в обличчя
плюну! Я…»

Вона глянула на Пітера й побачила, як носом його спливає
сльоза. Вмить її охопила хвиля ніжності і гіркоти за ображену гідність старого,
аж у неї самої защеміло в очах. Це ж було все одно, якби хтось
бездумно-брутально поставився до дитини. Жінки ці образили дядька Пітера – того
Пітера, що пройшов усю мексиканську війну разом зі старим полковником
Гамільтоном, Пітера, на руках у якого господар і помер, який виховував Меллі й
Чарлза і доглядав безпорадну й нетямку Дріботуп, «беріг» її, коли вона втікала
з міста, а після капітуляції «добув» для неї коня і привіз її з Мейкона через
увесь сплюндрований війною край назад. І вони ще кажуть, що неграм не можна
довіряти!

– Пітере, мені соромно, що ти плачеш,– сказала Скарлет
уривчастим голосом, кладучи руку на його кощаве плече.– Пощо ти так цим
переймаєшся? Вони ж кляті янкі, та й годі!

– Але вони говорили при мені, немов я худобина й нічо’ не
розумію. Немов я африкан і не тямлю, що вони кажуть,– відповів Пітер, гучно
шморгнувши носом.– І вони обізвали мене чорнюком, коли я зроду від жодно’
білого не чув цього слова, і ще старим вашим псом, і ще ніби неграм не можна
довіряти! Це мені – не можна довіряти! Таж коли старий полковник помирав, він
мені ось як сказав: «Ти, Пітере, доглянь моїх дітей. І подбай за молоденькою
міс Туп,– так він сказав,– бо ж у неї розуму, як у пташки». І хіба я не дбав за
неї всі ці літа?..

– Ніхто не міг би краще її доглянути, хіба сам архангел
Гавриїл,– заспокійливо мовила Скарлет.– Без тебе я не знаю, як би ми й вижили.

– Атож, мем, красно дякую, мем. Я це знаю, і ви це знаєте,
але вони, янкі, не знають і не хочуть знати І чого вони встряють у наші діла,
міс Скарлет? Вони ж не розуміють нас, конфед’ратів.

Скарлет нічого на це не відказала, бо все ніяк не могла
вгамувати той гнів, що його не зважилася вихлюпнути в обличчя жінкам-янкі. Так
вони і їхали мовчки додому. Пітер перестав шморгати носом, зате його нижня губа
відкопилилася як ніколи. Тепер, коли перше почуття образи пригасло, в ньому
почало наростати обурення.

А Скарлет думала: ну ж із біса дивні люди ці янкі! Тим
жінкам здається, що як дядько Пітер чорний, то в нього нема вух, аби чути, і
нема почуттів, які так само легко вразити, як і їхні почуття. Вони не
розуміють, що до негрів треба ставитись лагідно, мов до дітей, треба напучувати
їх, підхвалювати, легенько шпетити. Вони не розуміють негрів і стосунків їхніх
з колишніми власниками. А вони ж воювали, щоб їх звільнити. А звільнивши, не
хочуть мати з ними нічого спільного, ото тільки що нацьковують на білих південців,
аби тримати Південь у страху. Вони не люблять негрів, не довіряють їм, не
розуміють їх, але ж безнастанно кричать, що це південці не вміють обходитися з
ними.

Не довіряти неграм! Та Скарлет довіряла їм куди більше, ніж
багатьом білим, і вже запевно більше, ніж будь-якому янкі. Адже негри такі
вірні, такі саможертовні, такі віддані, що цього з них ніякою скрутою не виб’єш
і ні за які гроші їх не перекупиш. Вона згадала ту жменьку вірних їм
челядників, що лишилися в Тарі перед навалою янкі, хоч любісінько могли втекти
або пристати до війська північан, де мали б дозвільне життя. Але вони лишилися.
Згадала Ділсі, яка поруч з нею збирала бавовну на полі, Порка, який, ризикуючи
життям, нишпорив по околишніх курниках, щоб у домі мали що їсти. Мамку, яка
приїхала з нею до Атланти, аби вберегти її від хибного кроку. Згадала
сусідських слуг, що лишились вірними своїм господарям і оберігали жіноцтво в
домі, поки чоловіки воювали на фронті, разом з господарями терпіли всі злигодні
війни, доглядали поранених, ховали померлих, втішали осиротілих, працювали,
жебрали, крали, щоб на столі завжди були харчі. І навіть тепер, хоч Бюро
звільненців обіцяло їм золоті гори, вони зосталися зі своїми білими панами і
працювали куди тяжче, аніж у часи рабства. Але янкі не розуміють цього й ніколи
не зрозуміють.

– А все ж вони дали тобі волю,– сказала вона вголос.

– Ні, мем. Вони не дали мені волі. Я й не хотів би, щоби
мені давали волю такі голодранці,– обурено відказав Пітер.– Я однак належу до
міс Туп, і коли я помру, вона поховає мене на родинному кладовищі Гамільтонів,
бо там моє місце… І вона ще й як розхвилюється, коли я скажу їй, як ви
дозволили цим жінкам-янкі збиткуватися наді мною.

– Я нічого такого їм не дозволяла! – вражено вигукнула
Скарлет.

– А таки дозволили, міс Скарлет,– сказав Пітер, ще дужче
випинаючи нижню губу.– Бо ні у вас, ні у мене нема ніяко’ діла до янкі, і коли
б ми не зупинились там, вони б і не збиткувалися наді мною. Коли б ви не
заводили з ними балачки, їм би не було як обзивати мене худобиною чи африканом.
І ви зовсім не захищали мене.

– Це я не захищала?! – Скарлет допік до живого його докір.–
Хіба ж я не сказала їм, що ти – член нашої родини?

– А це ніякий не захист. Ви просто сказали те, що є,– мовив
Пітер.– Міс Скарлет, вам не треба мати ніяко’ діла з ними. Ані одна леді з янкі
не зв’язується. Та міс Туп навіть свої підошви не хотіла б витерти об цих
голодранців! І її зовсім не втішить, коли вона почує, що вони казали про мене.

Пітерів докір дошкулив Скарлет більше, ніж усе, що могли
закинути їй Френк, тітонька Туп і сусіди: його слова дуже боляче її вразили, і
вона ладна була схопити старого за плечі й так трусонути, щоб аж голова в нього
заходила ходором. Те, що Пітер сказав, було правдою, але ж прикро чути правду
від негра, та ще й домашнього. Підупасти в очах власного челядника – це
найгірше приниження для південця.

– Ваш старий пес! – усе бурчав Пітер.– Гадаю, міс Туп після
цього не дозволить, щоби я возив вас. Ні, мем.

– Тітонька Туп дозволить, щоб ти возив мене, як і раніше,
тож облиш ці свої балачки,– суворо мовила Скарлет.

– І в мене страх як болить спина,– похмуро застеріг Пітер.–
Оце зараз спина так болить, що я насилу й сиджу. Коли мене так скрутило, моя
міс не дозволить, щоби я був за возія… Міс Скарлет, це вам нічо’ доброго не
дасть, як ви будете отак водитися з янкі та білими голодранцями, бо ж навіть
ваші близькі вас осудять.

Старий влучив як у яблучко, і Скарлет, хоч і кипіла від
люті, примовкла. І справді, переможці були схвальної думки про неї та її
родину, а сусіди – ні. Вона знала все, що говорили про неї у місті. А тепер ось
і Пітер висловив уголос свій осуд,– він навіть не хоче, щоб його бачено разом з
нею. Це вже була остання крапля.

Досі Скарлет ставилася до громадської думки байдуже, а то й
трохи зневажливо. Але Пітерові слова збудили обурення в її грудях, спонукали
стати в оборонну позу й раптом викликали відразу до сусідів – таку саму яку
вона відчувала до янкі.

«Чого їх обходить, що я роблю? – розмірковувала Скарлет.–
Вони гадають, що мені велика радість – спілкувати ся з янкі й надсаджуватись,
як остання чорнючка. Мені й так тяжко, а через них ще тяжче. Але чхала я на те,
що вони про мене думають. Я не дозволю собі цим перейматись. Принаймні тепер. А
колись… колись…»

О, колись! Коли вона нарешті відчує під ногами твердий
грунт, як давніше було, тоді вона сяде, згорне руки й покаже себе справжньою
дамою, такою, як була Еллен. Тоді вона зможе стати безпорадною та беззахисною,
як і годиться дамі, й усі тоді схвально думатимуть про неї. О, якою благородною
вона тоді стане, коли знов заведуться в неї гроші! Тоді вона дозволить собі
бути доброю і зичливою, як була Еллен, і вважатиме на інших людей та на добрі
манери. Її не шпигатиме страх удень і вночі, і життя попливе собі неквапним
рівним плином. У неї буде вдосталь часу на забави з дітьми й на перевірку їхніх
завдань. В теплі передвечірні години до неї в гості з’їжджатимуться дами, і під
шурхіт нижніх спідниць із тафти та розмірене потріскування віял з пальмового
листя їм подаватимуть чай та смачненькі сандвічі й тістечка, і вони цілі години
невимушено собі балакатимуть. І вона буде така ласкава до всіх нещасних –
заноситиме кошики з їжею злидарям, суп і желе недужим, возитиме у своїй
розкішній кареті на прогулянку менш заможних приятельок. Вона буде такою дамою,
якою і повинна бути справжня південка, якою її мати була. І тоді кожен любитиме
її, як любили Еллен, і казатиме, яка вона самовіддана, і називатимуть її
«щедрою душею».

Втіху, яку давали їй ці думки про майбутнє, не затьмарювало
усвідомлення того, що вона зовсім не збирається бути насправді самовідданою,
доброчинною чи зичливою. Все, чого вона прагнула – це здаватися такою в
людських очах. Проте плетиво її думок було занадто хаотичне, занадто
примітивне, щоб уловити невеличку різницю між «бути» й «здаватися». Її
задовольнили думки про те, що колись, розжившись на гроші, вона дістане
загальне схвалення.

Колись! Але не тепер. Не тепер, дарма що про неї стільки
всякого патякають. Тепер їй ще не пора поводитись, як справжній дамі.

Пітер таки домігся, чого хотів. Тітонька Туп, своїм звичаєм,
розхвилювалася аж до млості, а спина в Пітера за ніч так розболілася, що він
уже більш ні разу не виїздив зі Скарлет у ролі кучера. Скарлет довелося
роз’їжджати самій, і мозолі, що вже почали сходити у неї з долонь, наросли
знову.

*

Так минули весняні місяці, коли на зміну холодним квітневим
дощам прийшла цілюща теплінь зеленого травня. Тиждень за тижнем заповнювали
робота та всілякі клопоти, через вагітність Скарлет легко втомлювалась, тим
часом як давні знайомі ставилися до неї все холодніше, а домашні – щодалі
турботливіше, доводячи її до нестями своїм опікунством та цілковитим
нерозумінням того, чому вона рветься до роботи. У ці дні неспокою і борінь
з-поміж усіх навколишніх тільки один знайшовся такий, що розумів її, що перед
ним вона могла звіритись, і це був не хто, як Рет Батлер. Дивно було, що саме
він таким виявився – він, несталий, як живе срібло, і розбещений, як демон із
потойбіччя. Він співчував їй, коли якраз співчуття вона найдужче потребувала,
але ні в кого його не знаходила і менш за все сподівалася знайти у Батлера.

Він часто вибирався з міста у свої таємничі подорожі до
Нового Орлеана – з якою метою, він ніколи не пояснював, хоч вона, відчуваючи
глухі ревнощі, була певна, що це має відношення до жінки, однієї чи й кількох.
Однак після того, як дядько Пітер відмовився її возити, Рет чимдалі надовше
залишався в Атланті.

У місті він час переважно збавляв на картярські ігри в
кімнатах над салуном «Модне дівча» або в барі у Кралі Вотлінг, обмірковуючи з
багатшими янкі та саквояжниками всілякі прибуткові оборудки, з огляду на що
зробився для городян ще відразливішим, ніж його шинкові приятелі. Додому до
Скарлет Рет тепер не приходив, мабуть, шануючи почуття Френка й Туп, яких
обурив би такий візит, оскільки Френкова дружина була в делікатному стані. Але
вона перестрівала його майже кожного дня. Раз у раз він наче ненароком з’являвся
перед її бричкою, коли вона проїздила малолюдними Персиковою чи Декейтерською
дорогами, прямуючи до своїх тартаків. Рет звичайно зупинявся, і якийсь час вони
розмовляли, або ж він припинав свого коня ззаду до брички, сам сідав поряд з
нею і возив Скарлет, куди їй було треба. Вона у ці дні, на свою прикрість,
швидко втомлювалась, і тому в душі була вдячна йому, коли він брав віжки.
Прощався він з нею щоразу перед тим, як в’їжджали до міста, але вся Атланта
знала про їхні зустрічі, отож реєстр переступів пристойності з боку Скарлет
дедалі більшав.

Вона й сама часом гадала, чи такі вже ці зустрічі випадкові.
Вони все частішали в міру того, як збігали тижні, а напруження у місті зростало
через різні негритянські вибрики. І чому він шукає зустрічей з нею саме тепер,
коли вигляд у неї аж ніяк не привабливий? Жодних планів щодо неї у нього не
було, навіть якщо колись він і мав їх, в чому вона теж почала сумніватися. Вже
кілька місяців, як він перестав кпити з приводу тієї прикрої сцени з нею у
в’язниці янкі. Ешлі та її кохання до нього він ніколи не згадував, і так само
облишив свої грубуваті та непристойні натяки на те, що йому хотілося б її
«посісти». Вона воліла не чіпати лиха, поки тихо, тож і не розпитувала Рета,
чому він так часто з нею зустрічається. Кінець кінцем вона прийшла до висновку,
що як він майже нічим не заклопотаний в Атланті, крім гри в карти, і так мало
має тут щирих друзів, то побути в її товаристві – для нього просто розвага.

Та хоч би чим пояснювалась Ретова поведінка, Скарлет була
рада його товариству. Він вислуховував її бідкання і приводу втрачених клієнтів
та несплачених боргів, шахраювання Джонсона й нетямущості Г’ю. Він щиро тішився
її перемогами, тоді як Френк у таких випадках лише посміхався ледь поблажливо,
а Туп спантеличено вигукувала: «Ти диви!» Скарлет була певна, що Рет, хоч він і
не зізнавався в цьому, нерідко підкидав їй замовників, бувши близько знайомим з
усіма багатими янкі та саквояжниками. Вона добре знала, чого Рет вартий, і не
довіряла йому, але коли він вигулькував з-за повороту тінистої дороги на своєму
кремезному вороному коні, щоразу на душі їй легшало. А коли він сідав у бричку
й перебирав у неї віжки, кидаючи їй яке-небудь ущипливе зауваження, вона знову
відчувала себе юною, веселою і звабливою, попри всі свої клопоти й щодалі
округлішу постать. Вона могла базікати з ним мало не про все на світі, не
приховуючи ні мотивів своїх вчинків, ні думок з того чи іншого приводу, чого
ніколи не робила ані з Френком, ані навіть з Ешлі, коли вже бути щирою перед
собою. Бо й справді: коли вона розмовляла з Ешлі, то мусила стерегтись, аби не
прохопитися чимось таким, що незручно було висловлювати з міркувань честі, і ця
стриманість неминуче позначалася на всій розмові. Отож так чи сяк, а їй приємно
було мати такого приятеля, як Рет, коли він уже вирішив невідь з яких причин
ставитись до неї зичливо. Ще й дуже приємно, коли зважити, як мало залишилося в
неї приятелів у ці дні.

– Рете,– запально спитала вона якось невдовзі після
ультиматуму дядька Пітера,– і чому люди у цьому місті такі недобрі до мене, так
про мене лихословлять? Мене ганять навіть чи не більше, ніж саквояжників! Я не
встряю ні в чиї справи, не зробила нічого поганого і…

– Якщо ви не зробили нічого поганого, то лише тому, що не
мали відповідної нагоди, і люди, мабуть, здогадуються про це.

– Ой, та будьте ж бо серйозні! Вони мене просто доводять до
сказу. Я всього тільки намагаюся заробити трохи грошей і…

– Все, що ви робите, вирізняє вас з-поміж інших жінок, та й
ще ви досягли деякого успіху. А це, як я вже казав вам, найнепрощенніший гріх у
будь-якому товаристві. Хто вирізняється з-поміж інших, на того падає прокляття.
Сам той факт, що ви успішно заправляєте своїм тартаком,– образа для кожного
невдахи-чоловіка. Затямте, Скарлет: місце добропорядної жінки – у неї вдома,
вона нічого не повинна знати про брудний діловий світ.

– Але якби я сиділа вдома, у мене взагалі не лишилося б
ніякого дому!

– Мораль тут така: ви повинні голодувати з гордо піднесеною
головою, як і личить благородній дамі.

– Ну й дурниці! Гляньте он на місіс Меррівезер. Вона продає
янкі пироги, а це ще гірше, ніж заправляти тартаком, а місіс Елсінг шиє одяг і
бере постояльців, а Фенні розмальовує бридкі, нікому не потрібні порцелянові
дрібнички, які в неї купують, щоб підтримати її, і…

– Але ви обминаєте найголовніше, моя крихітко. Ці дами не
домоглися успіху, отож вони й не зачіпають таких чутливих гордощів наших
південських джентльменів. Чоловіки можуть з легкою душею сказати: «Бідолашні
недотепи, як вони перериваються! Ну нехай собі думають, ніби нам якась користь
від їхніх зусиль». Та й, крім того, згадані леді аж ніяк не тішаться цією своєю
роботою. З усього їхнього вигляду одне знати: вони тільки й чекають, коли
нагодиться якийсь чоловік і звільнить їх від тягаря, якого леді не годиться
нести на своїх плечах. Тим-то кожен і співчуває їм. А вам ваша робота явно до
вподоби, і ви нізащо не поступилися б нею жодному чоловікові, тож ніхто й не
може вам співчувати. І Атланта ніколи вам цього не подарує. Бо це ж так приємно
– співчувати комусь!

– Та ви хоч коли-небудь були б серйозні!

– А ви чули таке східне прислів’я: «Собаки гавкають, а
караван іде?» То й нехай собі гавкають, Скарлет. Я гадаю, вашого каравану ніщо
не зупинить.

– Але чому їм шкодить, коли я дороблюся якихось там грошей?

– Не можна мати всього, Скарлет. Або ви дороблятиметесь
грошей у цей свій нежіночний спосіб і скрізь матимете холодний прийом, або ви
лишитесь бідною й благородною, маючи зате купу друзів. Ви свій вибір зробили.

– На бідність я не згодна,– рішуче заявила Скарлет.– Але…
я ж правильний зробила вибір, чи не так?

– Якщо ви волієте гроші.

– Так, я волію гроші над усе.

– Тоді ваш вибір єдино можливий. Але за це треба платити, як
і майже за все на світі. Платити самітністю.

На хвильку вона змовкла. Це таки правда. Якщо подумати, то
вона справді самітна: жодної близької приятельки у неї нема. У роки війни, коли
її обсідав лихий гумор, вона їздила до Еллен. А коли матері не стало, поблизу
завжди була Мелані, хоч її з Мелані анічого не пов’язувало, поза тяжкою працею
в Тарі. Тепер же у неї нікого не лишилося, бо тітонька Туп не знає життя, все
коло її інтересів обмежується плітками.

– Мені здається… здається…– почала вона нерішуче,– я
завжди була самітною, якщо говорити про жіноче товариство. І жінки в Атланті
вернуть від мене носа не тільки через мою роботу. Я й без того їм не люба. І
взагалі жодна жінка по-справжньому не любила мене, окрім мами. Навіть мої
сестри. Не розумію чому, але навіть перед війною, ще до мого одруження з Чарлі,
дами гудили мене, хоч би що я робила…

– Ви забуваєте про місіс Вілкс,– зауважив Рет, і погляд його
ущипливо зблиснув.– Вона завжди схвально ставилася до вас. Гадаю, хоч би що ви
зробили, вона б усе те схвалила – крім хіба вбивства.

Скарлет похмуро подумала: «Вона навіть убивство схвалила»,–
і засміялася зневажливо.

– Ет, Меллі! – озвалась вона і з жалем докинула: – Мені мало
втіхи в тому, що Меллі – єдина жінка, яка схвально до мене ставиться, бо в неї
розуму, як у курки. Якби вона була трохи кмітливіша…– Збентежившись раптом,
Скарлет урвала мову.

– Якби вона була трохи кмітливіша, то зрозуміла б дещо таке,
до чого б уже не поставилася схвально,– докінчив Рет за неї.– Та ви про це,
звичайно, знаєте більше за мене.

– А хай вам чорт з вашою пам’яттю і вашою невихованістю!

– Я промовчу про ваші безпідставні грубощі й повернуся до
нашої попередньої теми. Запам’ятайте одну річ: якщо ви різнитеся чимось від
інших людей, ви приречені на самітність не тільки серед свого покоління, але й
серед покоління своїх батьків та покоління своїх дітей. Вони ніколи не
зрозуміють вас, і ваша поведінка, хоч би яка вона була, шокуватиме їх. А от
ваші діди – ті, мабуть, пишалися б вами й говорили б: «Вона таки доброї
породи». Та й ваші онуки зітхатимуть заздрісно й примовлятимуть: «Ця наша
бабця, либонь, була козир-жінка!» – і намагатимуться бути схожими на вас.

Скарлет весело засміялася.

– Часом ви влучаєте в саму цяту! Ось хоча б моя бабця
Робійяр. Мама завжди страхала мене нею, коли я бувала неслухняна. Бабця була
холодна як крижинка й дуже сувора, коли йшлося про манери,– і свої власні, і
чиїсь інші,– що, однак, не завадило їй тричі вийти заміж, спричинити кілька
дуелей, і рум’янами підмальовуватися, і сукні носити з низьким до непристойного
викотом, і… та й під ними майже нічого не мати.

– А ви страшенно захоплювалися нею, хоч і силкувалися бути
схожою на свою матір! Мій дід з боку Батлерів теж був неабихто: він пірат.

– Справдешній пірат? Такий, що й людей убивав?

– А й що – убивав, коли мав на цьому гроші. В усякому разі,
він досить нажив грошей, щоб залишити моєму батькові чималий статок. Але в нас
у родині остерігалися називати його інакше, як «морський капітан». Загинув він
задовго до мого народження, побившись з кимось у шинку. Смерть його, мушу
сказати, була великою полегкістю для всіх домашніх, бо старий джентльмен
здебільшого тільки й знав, що пити, а упившись, забував, що він колишній
капітан, і згадував усілякі такі речі, від яких у його діток волосся ставало
дуба. Однак я завжди був у захваті від нього й силкувався наслідувати його куди
більше, ніж батька, хоч батько в мене цілком достойний і доброчестивий
добродій, вартий усякої шани,– отож бачите, як воно буває. Я певний, Скарлет,
що ваші діти не схвалять вашої поведінки, як не схвалюють її тепер добродійки
Меррівезер і Елсінг та їхні присні. Ваші діти найімовірніше будуть добрі й
потульні, як і годиться нащадкам твердокам’яних натур. А ви, за прикладом інших
матерів, мабуть, ще й поможете їм стати лемішками, подбавши про те, щоб вони не
зазнали в житті труднощів, яких ви самі зазнали. А це зовсім не годиться.
Труднощі або загартовують людей, або згинають. Отож схвалення ви діждетеся щойно
від онуків.

– А цікаво було б знати, які у нас будуть онуки!

– Чи не натякаєте ви цим, що у нас із вами будуть спільні
онуки? Пхе, місіс Кеннеді!

Второпавши нараз, що вона бовкнула, Скарлет почервоніла по
самі вуха. І не стільки тому, що дала Ретові нагоду на єхидне зауваження, як
тому, що раптом знову відчула, яке в неї обважніле тіло. Досі ні він, ні вона й
натяком не згадували про її стан, а коли Рет сідав поруч з нею у бричці, вона
навіть у теплі дні натягувала повстину мало не попід пахви, заспокоюючи себе,
за звичною жіночою наївністю, що так нічого не видно. А тепер вона мало не
захлинулася від злості через цей свій стан і від сорому, що Рет усе побачив.

– Геть з моєї брички, соромітнику! – кинула Скарлет
тремтячим голосом.

– Нізащо в світі,– відповів він незворушно.– Ви й не
встигнете доїхати додому, як смеркне, а тут біля поблизького струмка в шатрах і
халупах розташувалася ціла шалава чорнюків, дуже розбещених, як я чув, і, мені
здається, вам зовсім не треба давати приводу гарячковим куклукскланівцям
розгулювати сьогодні вночі в нічних сорочках.

– Геть звідси! – закричала вона, натягуючи віжки, і раптом
її занудило. Він ту ж мить зупинив коня, дав їй чисті хустинки й досить вправно
нахилив її голову над краєм брички. Передвечірнє сонце, скісно пробиваючись
крізь молоде листя дерев, якусь хвилину паморочливо кружеляло у неї перед очима
в переливах золотого й зеленого. Коли напад нудоти минувся, вона схилила голову
на руки й заплакала з прикрості. Мало що вона виблювала на очах у чужого
чоловіка – гіршого й не могло статися з жінкою,– але ж тим самим і викрила свою
ганьбу, вагітність. Вона відчувала, що тепер уже повік не зможе глянути Ретові
в очі. І треба ж було, щоб це сталося саме перед Ретом, котрий не має ніякої
поваги до жінок! Вона хлипала, сподіваючись, що ось-ось почує один з тих його
вульгарних клинів, якого ніколи йому не подарує.

– Не будьте дурненькою,– сказав він тихо.– Бо ви поводитесь,
як дурненька дівчинка, коли плачете з сорому, їй-бо, Скарлет, не будьте
дитиною. Ви ж повинні розуміти, що я не сліпий – хіба я не бачив, що ви
вагітні?

Вона лише охнула глухо і ще міцніше притисла пальці до
розпашілого обличчя. Вже саме це слово вжахнуло її. Френк у розмові з нею
висловлювався про її вагітність дещо туманно: «у твоєму стані»; Джералд волів у
таких випадках вживати делікатніший вираз «при надії», а дами задовольнялися й
зовсім неозначеною «скрутою».

– Ви таки дитина, коли гадали, ніби я не знаю, і впрівали
під цією грубою повстиною. Звичайно, я знав. Інакше чого б я…

Він нараз урвав мову, і між ними залягла мовчанка. Узявши
віжки, він вйокнув на коня. Тоді знов заговорив, і його тихий тягучий голос
приємно западав їй у вуха; барва поволі сходила з її похиленого обличчя.

– Я й не думав, щоб ви могли так знітитись, Скарлет. Ви мене
розчаровуєте: я сподівався, що ви розсудлива особа. Невже у вашій душі ще
знаходиться місце для скромності? Боюся, що я не джентльмен, коли міг згадати
отак прямо про ваш стан. Та й справді, який з мене джентльмен, якщо, побачивши
вагітну жінку, я навіть про людське око не розгублююсь. Для мене це природна
річ – розмовляти з жінкою в такому стані й не відводити очей ні на землю, ні в
небо чи й взагалі у космос, аби тільки не дивитись на її талію, при цьому
нишком таки позираючи на неї: це, на мою думку, якраз і була б непристойність.
І чому б я мав удавати розгубленого? Адже це цілком природний стан для жінки.
Європейці щодо цього набагато розумніші за нас. Вони ще й вітають майбутніх
матерів і бажають їм щасливо розродитися. Я б так далеко не заходив, але все
одно їхня поведінка значно розважливіша, ніж наше вдавання, ніби ми нічого не
бачимо. Це природний стан, і жінки повинні цим пишатися, а не ховатись за
чотирма стінами, мов злочинниці.

– Пишатися! – здушеним голосом скрикнула Скарлет.–
Пишатися… пхе!

– А хіба ви не пишаєтесь тим, що у вас буде дитина?

– Та боже мій,– ні! Я… я не терплю дітей!

– Ви маєте на увазі – дітей від Френка?

– Та ні, від будь-кого.

На хвильку їй знов зробилося млосно, що вона й цей раз
прохопилася не тим словом, але голос його звучав усе так само рівно, наче він
нічого не помітив.

– Тоді ми з вами в цьому не сходимось. Бо я люблю дітей.

– Ви любите? – вигукнула Скарлет, підводячи на нього погляд:
вражена його словами, вона навіть забула про свою млість.– Ну й брехун же ви!

– Я люблю немовлят і малих дітей, поки вони не підросли й не
навчилися думати, як дорослі, і брехати, й обманювати, й чинити підлоту, як
дорослі. Це для вас не може бути новиною. Ви ж знаєте, що я дуже люблю Вейда
Гемптона, хоч він росте не таким, яким мав би рости.

А й правда, подумала Скарлет, раптом здивувавшись подумки.
Він наче й справді залюбки грався з Вейдом, часто приносив малому подарунки.

– Тепер, коли ми вже порушили цю прикру тему і ви зізналися,
що в не дуже далекому майбутньому сподіваєтесь мати дитину, я скажу вам те, що
збираюся кілька тижнів сказати. Це дві речі. По-перше, самій вам їздити
небезпечно. Ви це знаєте і вас неодноразово перед цим перестерігали. Якщо вам
особисто байдуже, що вас можуть згвалтувати, ви повинні бодай подумати, до чого
це призведе. Через свою затятість ви можете вскочити в таку халепу, коли вашим
галантним співгородянам доведеться помститися за вас, повісивши двох-трьох
чорнюків. Внаслідок цього янкі напосядуть на ваших захисників і комусь із них,
безперечно, накинуть зашморга на шию. Вам ніколи не спадало на думку, що
місцеві дами недолюблюють вас, між іншим, саме тому, що через вашу поведінку
їхнім синам або чоловікам можуть скрутити в’язи? І крім того: якщо
ку-клукс-клан і далі торгатиме негрів, янкі візьмуть Атланту в такі лещата, що
Шерман видасться вам янголом. Я знаю, що кажу, бо у мене близькі стосунки з
янкі. Як не прикро зізнатись, але вони залічують мене до своїх і переді мною не
криються. Вони мають намір викоренити ку-клукс-клан, навіть якщо для цього
треба буде знову спалити все місто й повісити кожного чоловіка віком понад
десять років. Це й вам, Скарлет, заподіє шкоди. Ви можете зазнати збитків. Коли
прерія займеться вогнем, пожежа так легко не загасне. Конфіскація нерухомості,
підвищення податків, штрафи на підозрюваних чоловіків – пропонуються усі ці
заходи. Ку-клукс…

– А ви знаєте кого-небудь з куклукскланівців? Скажімо, Томмі
Велберн або Г’ю, вони…?

Рет нетерпляче пересмикнув плечима.

– Звідки мені це знати? Я відступник, перекинчик, пристібай.
Як я можу такі речі знати? Я знаю тільки, на кого янкі мають підозру, і досить
цим людям схибити хоч одним кроком, як вони вважай що в зашморгу. Про вас, то
хоч би й усіх ваших сусідів повісили, я знаю, але втратити свої тартаки вам би
все-таки не хотілося. З упертого виразу вашого обличчя я бачу, що ви мені не
вірите, і мої слова падають на кам’янистий грунт. Тож я лиш одне скажу вам:
тримайте пістолета завжди напохваті… а я, поки буду в місті, якось уриватиму
часину супроводити вас у ваших роз’їздах.

– Рете, то це ви справді… Це ви, щоб оберегти мене…

– Атож, моя люба, моє хвалене лицарство вимагає, щоб я
оберігав вас.– У чорних очах у нього зблиснули глузливі вогники, і серйозності
мов і не було на його обличчі.– Чому саме? А тому, що я глибоко закоханий у
вас, місіс Кеннеді. Так, я мовчки тужив за вами, жадав вас і обожнював з
відстані, але бувши високодостойною людиною, як і містер Ешлі Вілкс, таївся з
цим від вас. Ви, на жаль, Френкова дружина, і честь не дозволяла мені
розкритися вам у своїх почуттях. Але навіть містера Вілкса честь іноді
підводить, отож так і мене зараз моя честь підвела, і я відкриваю вам свою
потаємну пристрасть і своє…

– Ой, облиште, ради Бога! – урвала його Скарлет, дратуючись,
як завжди, коли він виставляв її за самозакохану дурочку, та й не хотілося їй,
щоб Рет розводився про Ешлі та його честь.– А що по-друге ви хотіли сказати?

– Що?! Ви не даєте мені договорити, коли я тільки-но почав
розкривати перед вами своє закохане, але зранене серце? Та нехай уже, а
по-друге, я хотів сказати вам таке.– Глузливі вогники знову погасли в його
очах, і лице потемніло й посерйознішало.– Я хочу, щоб ви щось зробили з цим
конем. Він упертюх і губи в нього загрубли, мов залізо. Вам важко правити ним,
правда? Так ось, якщо коня понесе, ви нізащо його не стримаєте. А якщо він
скине вас у канаву, загине й ваше немовля, і ви самі. Вам треба дістати для
нього важче вудило, а як ні, то дозвольте я заміню його на лагіднішого коня з
чутливішими губами.

Вона підвела погляд на його чисто виголене обличчя, за яким
нічого не можна було прочитати, і раптом усе її роздратування вгамувалося, як
раніше зникло збентеження, коли вони заговорили про її вагітність. Він був
такий добрий до неї хвилину тому, так уміло розвіяв її ніяковість, коли вона,
здавалося, ось-ось мала провалитися крізь землю від сорому. А тепер виявив ще
більшу добрість, подумавши про її коня. Хвиля вдячності затопила Скарлет, і
з’явилася думка: чом він не завжди такий?

– Справді, мені з цим конем важкувато,– покірно погодилась
вона.– Буває, потім у мене цілу ніч болять руки. Зробіть з ним, як вважаєте за
краще.

Його очі зухвало зблиснули.

– Це звучить так мило, так по-жіночному, місіс Кеннеді.
Зовсім не у вашій звичайній владній манері. Тож-бо досить лише взятися належним
чином, і вас можна зігнути, мов лозину.

Вона спохмурніла й знову спалахнула гнівом.

– Або зараз же геть з брички, або я вас огрію батогом. Не
розумію, чому я терплю таке ставлення, чому намагаюся бути з вами лагідною. У
вас нема ніякої вихованості. Ніякої моральності. Ви просто справжній… Ну,
забирайтеся! Я не жартую.

Але коли він уже скочив на землю, відв’язав свого коня від
брички й стояв на присмерковій дорозі, іронічно дивлячись на неї, вона не
витримала й собі осміхнулася до нього.

Це правда, він брутальний, підступний, перед ним не можна ні
з чим розкриватись, і ніколи не вгадаєш, коли вкладений йому в руки тупий ніж
перетвориться раптом на гострого меча. Та попри все це він підносить на дусі,
як… ну, як вихилена потай чарочка бренді!

Скарлет-бо за ці останні місяці призвичаїлася до спиртного.
Повертаючись смерком додому, змокла на дощі, втомлена, затерпла тілом від
кількагодинного сидіння у бричці, вона лише одним гріла собі душу – думкою про
пляшку бренді, сховану у нижній шухляді бюрка під замком, щоб не натрапила
Мамка своїм препильним поглядом. Доктор Мід не попереджував Скарлет, що в її
стані не можна прикладатись до чарки: він і уявити собі не міг, щоб пристойна
жінка взагалі могла пити що-небудь, міцніше за виноградне вино. Та ще хіба
келих шампанського на весіллі або скляночку гарячого пуншу від застуди.
Звичайно, трапляються на світі нещасні жінки, які п’ють і вкривають вічною
ганьбою своїх рідних,– як ото бувають жінки психічно хворі, або розведениці,
або такі, що разом з міс Сюзен Б. Ентоні[10] вважають,
ніби жінкам треба дати виборче право. Але хоч як критично лікар ставився до
поведінки Скарлет, він і не підозрював, що вона зазирає до чарки.

А Скарлет виявила, що ковток-другий чистого бренді перед
вечерею вельми підбадьорює, ну а щоб перебити запах, можна пожувати зернятко
кави або сполоснути рота одеколоном. І чого це люди такі нетерпимі до питущих
жінок, коли чоловікам можна й пити, й упиватися? Часом, коли поруч у ліжку
Френк незворушно собі хріп, а її ніяк не брав сон і вона все крутилася з боку
на бік, страхаючись бідності та янкі, сповнена туги за Тарою і жаги до Ешлі, їй
здавалося, що тільки бренді й рятує її. А коли приємне, таке знайоме тепло
розливалось по жилах, клопоти починали розвіюватись. Після трьох чарочок вона
вже могла сказати собі: «Подумаю про це завтра, тоді легше буде дати всьому
раду».

Проте бували ночі, коли навіть бренді не тамувало болю в її
серці, куди дужчого, аніж страх перед можливою втратою тартаків – болю від
розлуки з рідною Тарою. В Атланті з цим міським галасом, новими будівлями,
незнайомими обличчями, вузькими вуличками, де толочились коні, повози й
метушливі юрми,– у цій Атланті Скарлет іноді просто задихалася. Вона любила це
місто, але… але несила була забути мирний супокій і сільську тишу Тари,
червоні поля й темні сосни навколо будинку. Аби тільки знов опинитися в Тарі,
хоч би й як там тяжко жилося! І бути коло Ешлі, щоб лишень бачити його, чути
його голос, набиратися сили з його кохання! Кожен лист Мелані з повідомленням,
що в них усе гаразд, кожна коротенька записка Вілла про те, як вони орють
землю, сіють і вирощують бавовник, наново сповнювали її тугою за домівкою.

«Поїду додому в червні. Тут я вже нічого не зможу робити.
Поїду додому на кілька місяців»,– думала вона, і серце у неї заходилося з
радощів. Вона й справді поїхала додому в червні, але не зовсім так, як їй
хотілося б, бо на початку місяця Вілл прислав звістку, що помер Джералд.

Розділ XXXIX

Поїзд прибув з великим запізненням, і коли Скарлет зійшла в
Джонсборо, сині червневі сутінки огорнули вже все навкруги. У вікнах
нечисленних уцілілих житлових будинків та крамниць містечка блимало жовте
світло ламп. На головній вулиці місцями видніли широкі пройми поміж будівлями –
там, де оселі згоріли чи були зруйновані снарядами. На Скарлет дивилися
мовчазні насумрені руйновища з пробитими дахами й напіврозваленими стінами.
Біля дерев’яного дашка над Буллардовою крамницею стояло кілька припнутих коней
та мулів. Закурена червона вулиця була порожня й без жодних ознак життя, і
тільки п’яницькі вигуки та сміх із шинку ген оддалік порушували навколишню
присмеркову тишу.

Пристанційної споруди так і не відбудували після того, як
вона згоріла під час війни,– замість неї стояла тільки дерев’яна шопа, відкрита
всім вітрам. Скарлет увійшла під те накриття і сіла на порожню діжку, що їх
кілька явно задля цього й поставили тут. Вона пильно подивилася вздовж вулиці,
чи не побачить де Вілла Бентіна. Він мусив би здогадатись, що вона приїде
першим же поїздом, одержавши коротеньку записку про смерть Джералда.

Вона так поспішала, що встигла взяти з собою в невеличкому
саквояжі тільки нічну сорочку та зубну щітку, навіть білизни на змінку не
прихопила. Шити собі жалобну сукню не було коли, тим-то вона позичила чорне
вбрання у місіс Мід. Воно їй не зовсім підходило розміром, та й ще місіс Мід
останнім часом схудла, а Скарлет уже кілька місяців як була вагітна, тож тепер
мало не задихалася в цій тісній одежині. Хоч і зажурена через Джералдову
смерть, вона, однак, пам’ятала про свій зовнішній вигляд і дивилась на себе
теперішню не без зневаги. Фігура її зовсім пропала, обличчя й ноги припухли.
Досі Скарлет не дуже цим переймалася, але зараз, коли за якусь годину вона
постане перед Ешлі, це її неабияк хвилювало. Попри весь свій біль від тяжкої
втрати вона аж здригалася, думаючи, що доведеться побачитися з Ешлі, маючи під
серцем дитя від когось іншого. Вона кохала Ешлі, і він кохав її, а ця непрохана
дитина неначе засвідчувала її невірність Ешлі. Але хоч і як їй було неприємно,
що він дивитиметься на неї в такому стані, коли вона й тілом розбухла, і
легкість ходи втратила, зустрічі цієї ніяк не уникнути.

Скарлет нетерпляче потупувала ногою по землі. Вілл мав би
зустріти її. Звичайно, вона може піти до Булларда й спитати про Вілла або
попрохати там когось, щоб одвіз її до Тари, коли виявиться, що Вілл не зміг
приїхати. Але їй не хотілося йти до крамниці. Була субота, і там зібралася,
либонь, чи не половина чоловіків з округи. А Скарлет не хотіла виставляти себе
на чужі очі в такому вигляді, в цій сукні не по розміру, яка не приховувала, а
навпаки, ще більш випинала її розбухлий живіт. І не хотіла вислуховувати їхнє
співчуття з приводу Джералда. Ці вислови співчуття їй були непотрібні. Вона
боялася, що розплачеться, почувши, як хтось згадає батькове ім’я. А плакати їй
не можна. Скарлет знала, що трохи попустивши собі, вже не стримає плачу, як то
було тієї жахливої ночі, коли втікали з Атланти й Рет покинув її на темній
дорозі за містом, і вона втупилась лицем у гриву коня й плакала, плакала,
нестримні сльози шматували їй серце, і несила була зупинитись.

Ні, вона не плакатиме! Скарлет відчувала, що в горлі знов
наростає грудка, як уже бувало не раз, відколи вона дізналася гірку новину,–
але ж слізьми горя не розрадиш. Тільки ще дужче роз’ятриш рану й ослабнеш
духом. Чому, ну чому ні Вілл, ні Мелані, ні дівчата не написали їй, коли
Джералдові погіршало? Вона б найпершим поїздом кинулась до Тари, привезла б
йому лікаря з Атланти, якби була потреба. Дурні такі, всі вони! Невже вони ні
на що не здатні без неї? Не може ж вона бути водночас у двох місцях, а Господь
Бог знає, як вона заради всіх них надривається в Атланті.

Вона горзалася на діжці, дедалі більш непокоячись, чому нема
Вілла. І де це він? Тоді раптом почувся хрускіт шлаку на коліях позаду, і,
обернувшись, вона побачила, як з насипу спускається до фургону Алекс Фонтейн з
мішком вівса на спині.

– Боже милостивий! Невже це ти, Скарлет? – скрикнув він,
кинув мішок, підбіг до неї і потис їй руку, розпливаючись від задоволення усім
своїм вузьким засмаглим лицем, звичайно таким похмурим.– Я такий радий тебе
бачити! Вілл у кузні, підковує коня. Поїзд запізнювався, і він подумав, що
встигне. Привести його?

– Так, будь ласка, Алексе,– відказала Скарлет, усміхаючись
попри все своє горе. Так було приємно побачити когось із давніх знайомих!

– М-м… Скарлет,– почав розгублено Алекс, усе ще не
випускаючи її руки,– я дуже тобі співчуваю за батька.

– Дякую,– сказала вона, не рада, що він заговорив про це.
Алексові слова немовби оживили перед її очима розпашіле обличчя Джералда, його
розкотистий голос.

– Якщо це хоч трохи втішить тебе, Скарлет, то знай, що ми
тут страшенно пишаємось ним,– провадив Алекс, відпустивши її руку.– Він… ну,
ми вважаємо, що він загинув як солдат на посту.

Що він хоче цим сказати? – не могла дотямити Скарлет.– Як
солдат? Чи хтось його застрелив? Чи він зчепився з пристібаями, як Тоні? Але
вона не повинна нічого цього слухати. Якщо вона заговорить про Джералда, то
розплачеться, а цього не можна допустити, поки вона не сховається від чужих
очей у фургоні з Вілл ом і не виїде з містечка, де вже ніхто її не бачитиме.
Вілл не рахується. Він як брат.

– Я не хотіла б говорити про це, Алексе,– коротко відказала
вона.

– А я й не дорікаю тобі, Скарлет,– мовив Алекс, увесь
паленіючи від гніву.– Якби це моя сестра… знаєш, Скарлет, я ніколи жодним
лихим словом не прохопився ні про одну жінку, але, між нами кажучи, комусь
треба добре-таки відшмагати Сьюлін.

«Про що це він торочить? – губилася в здогадах Скарлет.– До
чого тут Сьюлін?»

– У нас тут, мушу визнати, всі такої думки про неї. Один
тільки Вілл обстає за нею… ну, і, звичайно, міс Мелані, але вона свята й ні в
кому не бачить вади і…

– Я ж сказала – я не хочу про це говорити,– холодно
повторила Скарлет, однак Алекс анітрохи не образився на її слова. Він дивився
на неї таким поглядом, наче розумів, звідки цей тон, і це дратувало. Вона не
хотіла чути нічого поганого про свою рідню від когось стороннього й не хотіла
показати, що не знає, про що йдеться. І чому Вілл не написав їй про все
докладно?

Хоч би Алекс не дивився на неї так пронизливо! Вона
відчувала, що він здогадується про її вагітність, і від цього їй було не по
собі. Але Алекс, пильно придивляючись до неї в сутінках, думав лише про те, як
разюче вона змінилась лицем, аж було дивно, що він узагалі впізнав її. Мабуть,
це тому, що вона при надії. Жінки в такому стані стають з біса бридкі. Та ще й
те, звісно, що вона тяжко переживає за старого О’Гару. Вона ж була його
улюблениця. Але ні, зміна якась глибша. Вигляд у неї куди кращий, ніж коли він
її бачив останнього разу. Принаймні виглядає вона так, наче харчується не менш,
як тричі на день. І з очей майже зник той вираз зацькованої тварини. То були
очі, в яких стояв страх і розпач, а тепер у них твердий такий погляд. Якась
владність, певність у собі й рішучість з’явилися в ній, навіть тоді, коли вона
всміхалася. Ото, мабуть, веселенько живеться з нею бідоласі Френку! Так, вона
змінилася. Вона приваблива зовні, це безперечно, але вся її миловидність і
ніжність зійшли з обличчя, і геть зовсім зник отой відтінок подиву в погляді на
чоловіка, наче в ньому вона вбачала істоту більш тямущу, ніж сам Бог.

А проте, хіба ж не змінилися всі вони? Алекс глянув на свою
простацьку одіж і знову спохмурнів. Часом, коли серед безсонної ночі він сушив
собі голову, де взяти кошти на операцію матері, як дати освіту малому синові
свого брата-небіжчика Джо, за що купити другого мула, його брав жаль, що війна
скінчилася – краще б їй не було кінця. Тоді вони не розуміли свого щастя. В
армії завжди мали що їсти, нехай навіть це був шмат кукурудзяника, там завжди
хтось давав наказ і не було цього болісного змагання з проблемами, яким не
можеш дати ради,– в армії ніщо не загрожувало, крім загибелі. А тут ще тяжіла
ця прикрість з Діміті Манро. Він хотів одружитись з нею, але розумів, що його
не стане на це, коли мусить годувати стільки голодних ротів. Він же так давно
кохає її, а тепер у неї на щоках уже в’януть рожі й гасне радість в очах. Якби
ж оце Тоні не привелося втікати до Техасу! Якби ще хоч один чоловік на
господарстві, було б зовсім інакше. Але його милий запальний братунь десь там
на Заході без шеляга в кишені… Що ж, змінилися вони всі. І нічого нема в
цьому дивного. Він тяжко зітхнув.

– Я не мав нагоди подякувати тобі й Френкові за все, що ви
зробили для Тоні,– сказав він.– Адже це ви допомогли йому втекти, чи не правда?
Дуже добре з вашого боку. До мене дійшли вістки, що він у Техасі, з ним усе
гаразд. Я остерігався писати й розпитувати у вас… але ж ти чи то Френк
позичили йому грошей? Я хочу повернути їх вам…

– Ой, Алексе, облиш! Зараз не час! – скрикнула Скарлет. У цю
хвилину гроші й справді її зовсім не обходили.

Алекс помовчав трохи, а потім сказав:

– Піду гукну Вілла. А взавтра ми всі прийдемо на похорон.

Він уже завдав мішок собі на плече й повернувся йти, аж це з
бічної вулички виринув перехнябистий фургон і з рипом над’їхав ближче. З
передка долинув біллів голос:

– Перепрошую, що спізнився, Скарлет!

Незграбно злізши з фургона, він пошкутильгав до неї,
нахилився й поцілував у щоку. Ніколи раніш він не цілував її, перед іменем
неодмінно казав «міс», тож його теперішня поведінка здивувала Скарлет, але
водночас вельми втішила й зігріла душу. Він обережно підняв її понад колесом і
посадив на передок, а вона, розглянувшись, побачила, що це ж той самий старий
розгойданий візок, на якому вона втікала з Атланти. Як він досі не розвалився?
Вілл, мабуть, мусив чимало повозитись, поки його направив. У Скарлет аж замлоїло
під серцем, коли вона згадала ту ніч. Навіть якщо їй доведеться ходити босою і
недоїдати разом з тітонькою Туп, вона таки розживеться на новий фургон для
Тари, а цей геть спалить.

Вілл спершу не озивався, і Скарлет у душі була йому вдячна.
Він кинув свого побитого негодами бриля на дно підводи, прицмокнув на коня, і
вони рушили. Вілл анітрохи не змінився: був усе так само худий і довготелесий,
ясно-рудявий, з лагідними очима й терплячістю, як у тяглової худобини.

Виїхавши з містечка, вони звернули на червонясту дорогу до
Тари. Над обрієм ще не згасла рожева стяга, густі піристі хмари прибрали
золотавої і блідо-зеленої барви. Тиша присмеркового сільського краєвиду
заспокоювала, немов молитва. І як вона змогла – думалося Скарлет – усі ці
місяці прожити без запахущого сільського повітря, просяклого духом свіжозораної
землі та літніх ночей? Волога червона рілля пахтіла так чудово, так знайомо й
дружньо, що хотілося вискочити з фургона й набрати її повні долоні. Шлях обабіч
оторочувала суціль зеленою стіною жимолость, і від неї, як завжди після дощу,
ішов густий аромат, найніжніший у світі. Над головами в них вряди-годи прудко
пролітали ластівки, ті, що гніздяться у димарях, а то ще перебігав через дорогу
заєць, метляючи білим хвостом, наче гагарячою пухівкою. Скарлет, коли вони
проїздили повз оброблені поля, де вперто пнулися вгору з червоної землі зелені
кущики бавовнику, з радістю завважила, що заходить на добрий урожай. Яке ж
чудове це все! Легка сіра імла над болотяними низовинами, червона земля й
зелений бавовник, хвилясті пагорби й звивисті ряди кущів на них, а за ними на
обрії темним муром шикуються височенні сосни. Та як вона могла так довго
залишатися в Атланті?

– Скарлет, перш ніж оповідати вам про містера О’Гару – а я
хочу оповісти вам усе, поки доїдем додому,– мені хотілося б дещо поспитати у
вас. Ви ж тепер, я так гадаю, старша в сім’ї.

– А про що йдеться, Вілле?

Він на хвильку подививсь на неї своїм лагідним спокійним
поглядом.

– Мені просто хотілося, щоб ви дали згоду на моє одруження
зі Сьюлін.

Скарлет аж схопилася руками за сидіння: від подиву вона так
хильнулась назад, що трохи не впала. Одруження зі Сьюлін! Їй навіть і на думку
не спадало, що хтось може пошлюбити Сьюлін після того, як вона, Скарлет,
відбила у неї Френка Кеннеді. Та кому потрібна ця Сьюлін?

– Боже милий, Вілле!

– Отже, ви не проти?

– Проти? Ні, але… Ну, ти мене й вразив, Вілле. То це ти
одружуєшся зі Сьюлін? А я ж була певна, що ти накидаєш оком на Керрін.

Він, не відводячи погляду від коня, легенько шмагонув його
віжками. Обличчя Вілла не ворухнулось, проте Скарлет здалося, що він ледь чутно
зітхнув.

– Може, й було щось таке,– сказав він.

– То що, вона дала тобі од коша?

– Я ніколи її не питав.

– Ну й дурний, коли так. Спитай її, Вілле. Вона варта двох
Сьюлін!

– Ви, Скарлет, не знаєте багато чого, що сталося в Тарі. В
останні місяці ви не дуже приділяли нам своєї уваги.

– Цебто я, я? – спалахнула Скарлет.– А чим, на твою думку, я
була заклопотана в Атланті? Роз’їжджала в кареті четвериком і ходила по балах?
Хіба це не я посилала вам гроші щомісяця? Хіба це не за мої гроші сплатили
податок, полагодили дах, купили новий плуг і мулів? Хіба…

– Не треба так злоститись і показувати свою ірландську
вдачу,– незворушно урвав її Вілл.– Я краще, ніж хто, знаю, скільки ви зробили:
ви за двох чоловіків упоралися.

Дещо злагіднівши, вона спитала:

– Тоді що ж ти маєш на думці?

– Бачте, ви зберегли нам дах над головою і подбали, щоб
харчів у нас не забракло, це правда, але ви не дуже задумувались над тим, що
діється в душах у тих, хто мешкає в Тарі. Я не ганю вас, Скарлет. Така вже ваша
натура. Вас ніколи не цікавило, що у когось там на серці. Але я хочу сказати
інше: я ніколи й не пробував освідчитись міс Керрін, бо знав, що це ні до чого.
Вона ставиться до мене, як менша сестричка, і щира зі мною, як ні з ким на
світі. Однак вона досі не отямилася після втрати того її хлопця, і ніколи вже
не отямиться. І можу зразу сказати вам, що вона збирається піти в монастир у
Чарлстоні.

– Ти що, жартуєш?

– Я так і знав, що ця новина заскочить вас зненацька, але я
тільки про одне вас прошу, Скарлет: не сперечайтеся з нею через це, не сваріть
її і не висміюйте. Нехай вона йде. Зараз вона більш нічого не хоче. У неї
розбите серце.

– Але ж, хай йому чорт! У скількох он людей серце розбите, а
вони ж не розбігаються по монастирях. Глянь хоча б на мене. Я втратила
чоловіка.

– Проте серце у вас не розбите,– спокійно мовив Вілл і,
взявши соломинку з дна повозу, встромив її в рот і став неквапливо жувати.

На ці його слова Скарлет важко було щось відповісти. Коли їй
казали щиру правду, навіть і неприємну, вона подумки хоч-не-хоч визнавала, що
це таки правда. Тож вона помовчала яку часину, силкуючись призвичаїтись до
думки, що Керрін стане черницею.

– Пообіцяйте мені, що не будете картати її.

– Та чого там, обіцяю,– відказала Скарлет і подивилась на
нього дещо здивовано і якось по-новому. Вілл же кохав Керрін, та й тепер кохає,
і то так міцно, що заступається за неї, аби полегшити їй відхід від життя. А
ось одружитися хоче зі Сьюлін.

– Гаразд, але як тоді Сьюлін? Тобі ж до неї байдуже, хіба
ні?

– Ну, не зовсім,– відповів він, витяг з рота соломинку і
почав уважно її розглядати.– Сьюлін не така вже й погана, як вам, Скарлет,
здається. Гадаю, ми з нею якось порозуміємось. Сьюлін така просто тому, що їй
треба чоловіка й дітей, як і кожній жінці.

Фургон, погойдуючись на вибоях, сунув далі, і на кілька
хвилин запала мовчанка. Скарлет тим часом розважала над словами Вілла. Мусить
бути якась глибша, серйозніша підстава, чому лагідний і тихий Вілл вирішив
одружитися з цією вариводою Сьюлін.

– Ти не кажеш мені справжньої причини, Вілле. Коли я старша
в сім’ї, то маю право знати.

– Це правда,– сказав Вілл,– але, гадаю, ви мене зрозумієте.
Я не можу покинути Тару. Це тепер для мене рідна домівка, Скарлет, єдина
справжня домівка, яку я будь-коли мав, і мені дорогий у ній кожен камінчик. І
працював я тут так, наче це все моє. А коли так викладаєшся на роботі, воно
стає для тебе дорогим. Ви розумієте, про що я?

Вона розуміла його, і коли почула, яке йому дороге те, що
для неї було найдорожчим у світі, в серці її піднялася тепла хвиля прихильності
до нього.

– Отож я так зважив. Тата вашого не стало. Керрін іде в
черниці, і залишаємось у Тарі тільки Сьюлін та я. Ну і, звісно, мені вже ніяк
далі тут жити, якщо я не женюся з нею. Ви ж розумієте – люди почнуть усяке
базікати…

– Але… але ж, Вілле, є ще Мелані й Ешлі…

Почувши ім’я Ешлі, він обернувся й подивився на Скарлет
непроникним поглядом своїх блідуватих очей. Вона давно підозрювала, що Вілл усе
знає про неї та Ешлі і все розуміє, хоча й не схвалює, і не осуджує її.

– Вони скоро виїздять.

– Виїздять? Куди? Тара ж для них така сама домівка, як і для
тебе.

– Ні, для них це не домівка. Оце ж і гнітить весь час Ешлі.
Тара для нього не домівка, і він відчуває, що не заробляє на своє прожиття. З
нього дуже кепський фермер, і йому це ясно. Він силкується як може, Бог свідок,
але він не вроджений для фермерства, і ви знаєте це незгірш за мене. Як він
починає колоти дрова, то так і дивись, що цюкне собі по нозі. Та він навіть
рівної борозни не годен провести, коли йде за плугом – ну чисто якби малий Бо
держав чепіги в руках, а як списати все, чого він не знає про роботу на полі,
то й цілої книжки було б замало. І він у цім не винен. Просто його виховувано
для іншого. Оце ж йому й допікає, що він, дорослий чоловік, живе в Тарі на
жіночій ласці й неспроможний навіть відшкодувати своє утримання.

– На ласці? Невже він коли-небудь казав…

– Ні, він ніколи й не натякнув на це. Ви ж знаєте Ешлі. Але
я бачу. Минулої ночі, коли ми сиділи біля вашого тата, я сказав йому, що
посватався до Сьюлін і що вона погодилася. І тоді Ешлі зауважив, що тепер у
нього як тягар з душі звалився, бо він почуває себе в Тарі, мов приблудний пес,
а що містер О’Гара помер, то йому з міс Мелані довелося б і далі тут лишатись,
аби люди не стали базікати про мене й Сьюлін. І ще він тоді сказав, що думає
вибратися з Тари й знайти собі десь роботу.

– Роботу? Яку роботу? Де?

– Яку саме – я не знаю, але він казав, що збирається
переїхати на Північ. У нього в Нью-Йорку якийсь приятель-янкі, і той написав
йому, що там можна влаштуватися в банку.

– Ой ні! – вихопилось у Скарлет з глибини душі, і на цей її
скрик Вілл знов подивився на неї тим своїм своєрідним поглядом.

– Може, це для всіх буде краще, коли він перебереться на
Північ.

– Ні! Ні! Я так не думаю.

Мозок її почав гарячково працювати. Ешлі не може виїхати на
Північ! Вона ж тоді вже ніколи його не побачить. Хоч вона й так місяцями його
не бачила і жодного разу не розмовляла з ним наодинці після тієї вікопомної
сцени в садку, не минало й дня, щоб вона не думала про нього й не раділа, що
він має притулок під покрівлею її дому. Посилаючи Віллові гроші, вона щоразу
тішилася, що цим полегшує життя Ешлі. Звичайно, фермер з нього ніякий. «Ешлі
виховували для чогось кращого,– подумала вона не без гордощів.–.Він вроджений
владарювати, жити у великому особняку, роз’їжджати породистими кіньми, читати
поетичні книжки й наказувати неграм, що мають робити. То байдуже, що тепер уже
нема особняків, коней і негрів, та й книжок майже не лишилося. Ешлі не для того
виховували, щоб він ходив за плугом і тесав стовбурці на огорожу. Тож і не
дивно, що він хоче вибратися з Тари».

Але вона не може допустити, щоб він виїхав за межі Джорджії.
Коли треба, вона напосяде на Френка – нехай вижене свого прикажчика з крамниці
й візьме на це місце Ешлі. Хоча ні: стояти за прилавком – так само не для Ешлі,
як і ходити за плугом. Щоб Вілкс зробився крамарем! Та нізащо в світі! Для
нього щось інше має знайтись… ось хоч би її тартак – чом би й ні, справді? На
цю думку вона відчула таку полегкість, що аж усміхнулась. Тільки чи згодиться
він прийняти цю її пропозицію? Чи, може, знову подумає, що це йому ласку
роблять? Треба так усе залагодити, щоб йому здалося, наче він стає їй у пригоді.
Вона звільнить Джонсона й поставить натомість Ешлі на старих тартак, а Г’ю
заправлятиме на новому. Вона пояснить Ешлі, що Френк через слабке здоров’я й
обтяженість крамницею не може їй підсобляти, а сама вона зараз у такому стані,
що без сторонньої допомоги ніяк не обійтись.

Вона вже якось утовкмачила б Ешлі, що його поміч о цім порі
їй просто необхідна. І дала б йому половину прибутків з тартака, аби тільки він
узявся за це діло – вона на будь-що погодилася б, аби тільки мати його коло
себе, бачити ясний усміх у нього на обличчі, вловлювати вряди-годи в його
погляді проблиск приховуваного почуття до неї. Але – присягалась вона сама собі
– ніколи-ніколи не стала б вона спонукати його на любовні слова, ніколи більше
не спокушала б зректися цієї безглуздої честі, дорожчої йому за кохання. Треба
буде якось делікатно дати Ешлі на здогад, що це вона твердо вирішила. Бо як ні,
то він може відмовитись, боячись, щоб знову не повторилася між ними та прикра
сцена.

– Я спробую знайти йому роботу в Атланті,– сказала вона.

– Ну, це вже ваша з ним справа,– промовив він і знов узяв
соломинку до рота.– Н-но, Шерман! Тут, Скарлет, є ще одна річ, за яку я хочу
попросити вас, перш ніж розповім вам про тата. Мені б не хотілося, щоб ви
напалися на Сьюлін. Що вона зробила, того вже не відробить назад, і хоч би ви й
наголо її остригли, а містера О’Гари цим не повернеш. Та й вона щиро думала, що
так буде краще.

– Оце ж я й хотіла тебе спитати. Що там таке зі Сьюлін?
Алекс загадково якось натякнув, що її треба було б відшмагати. Що вона такого
накоїла?

– Люди й справді на неї страх сердиті. Кого я не перестрівав
сьогодні у Джонсборо, кожен нахвалявся перерізати їй горло при першій нагоді.
Але, маю надію, це у них минеться. Так ото дайте мені слово, що не нападетесь
на неї. Я не хочу ніяких сварок сьогодні, коли містер О’Гара лежить неживий у
вітальні.

«Він не хоче ніяких сварок!» – з обуренням подумала Скарлет.
У нього такий тон, наче Тара вже його власність!

А тоді згадала про Джералда, що лежить неживий у вітальні, і
раптом зайшлася гірким плачем аж до схлипу. Вілл обійняв її за плечі й лагідно
пригорнув до себе, не промовивши ні слова.

Вони повільно їхали далі труською дорогою в усе густішому
присмерку; голова Скарлет схилилася на плече Віллові, капелюшок зсунувся набік,
а вона все думала про Джералда – але не про того, яким він зробився за останні
два роки, старого й самозаглибленого, з поглядом, втупленим у двері в чеканні
жінки, яка ніколи вже не ввійде. Скарлет пригадувала Джералда рухливим і
енергійним, попри літній вік, з кучмою сивого волосся, пригадувала, який він
був гостинний і веселий, як сипав грубуватими жартами, як гучно гупав ногами по
всьому будинку. Вона пригадувала, як у дитинстві він їй здавався найчарівнішим
у світі, цей заводіяцький татко, що садовив її на сідло перед собою й перемахував
з нею через плоти, що міг, коли вона вередувала, перехилити її на коліні й дати
доброго ляща, а потім і собі пустити сльозу, якщо вона плакала, і тицяв їй
чвертаки, аби втихомирити. Пригадувала, як він повертався додому з Чарлстона й
Атланти, маючи повні руки гостинців, які завше виявлялися ні до чого,
пригадувала з усмішкою крізь сльози, як він над ранок вертався з Джонсборо в
дні судових сесій п’яний у дим, перехоплювався верхи через огорожі, виспівуючи
на весь голос «Хто носить зелене вбрання». І як на другий день соромився
підвести очі на Еллен. Що ж, тепер він з Еллен уже навіки.

– Чому ти не написав мені, що він захворів? Я б усе кинула й
приїхала…

– А він зовсім і не хворів, ані хвилиночки. Ось, голубко,
візьміть мою хустинку, і я зараз вам усе розповім.

Вона висякалась у Віллову хустинку – з Атланти вона так
поспішала, що навіть носовичка не взяла,– і знову прихилилася до його плеча.
Який же він милий, цей Вілл. Завжди такий урівноважений.

– Отже, було це все так, Скарлет. Ви час від часу присилали
нам гроші, і ми з Ешлі, значиться, сплатили податок, купили мула, насіння, і ще
там усякого дріб’язку, ну, і кілька свиней та курей. Міс Меллі з курами дуже
добре справується, вона в цьому майстриня. Порядна вона жінка, міс Меллі. Так
ото як ми накупили всього для Тари, у нас не так і багато лишилося на всілякі
там витребеньки, але ніхто з нас не нарікав. Окрім Сьюлін.

Міс Мелані й міс Керрін сидять собі вдома й носять старі
сукні, та ще й наче пишаються цим, але ж ви, Скарлет, знаєте, яка Сьюлін. Щоб
обходитись без чогось – вона таки не звикла. Коли я брав її з собою до
Джонсборо чи Фейєтвілла, то в неї всю дорогу тільки одне було на язиці: знову
вона у старому шматті! Надто ще коли ті саквояжницькі з дозволу сказати «дами»
розгулюють у сукнях з усякими там оборками. А жінки янкі,– тих, що заправляють
у Бюро звільненців,– ну вони вже й зовсім виряджаються! Так ото дами з нашої
округи поклали собі за справу честі вибиратися в місто якнайгірше одягненими –
мовляв, одежа їх не обходить, вони ще й горді своїми недоносками. Але Сьюлін на
це не погоджувалась. Ба навіть ще й коня з каретою їй подавай. Он ви,– це на
вас каже,– завели собі таке.

– У мене ніяка не карета, а стара бричка! – обурилася
Скарлет.

– Та то байдуже. Щоб уже не тягти з цим, я вам зразу скажу:
Сьюлін і досі не може пробачити вам, що ви женили на собі Френка Кеннеді, і я
її за це зовсім не ганю. Ви й самі гаразд знаєте, як негідно повелися з власною
сестрою.

Скарлет рвучко шарпнулась від його плеча – люта, мов гримуча
змія, готова вжалити.

– Я негідно повелася, кажеш? А може, ти б трохи добирав
слова, Вілле Бентін? Чи ж я винна, що він вибрав мене, а не її?

– Ви спритнячка, Скарлет, і я певен, що ви помогли йому
вибрати саме вас. Жінки завше це вміють. Але ви, гадаю, ще й закрутили йому
голову. Адже перед вами, коли ви цього схочете, ніхто не встоїть, а він, що там
не кажіть, був-таки нареченим Сьюлін. Лише за тиждень перед вашим від’їздом до
Атланти він прислав їй листа, і так солоденько там розписав, яка вона йому
люба, та що вони поберуться, тільки-но він розживеться ще трохи на гроші. Я
знаю, вона ж показувала листа мені.

Скарлет мовчала, бо розуміла, що він каже правду, якої їй
нічим крити. Але вона й не сподівалася, щоб не хто, а саме Вілл став її суддею.
Окрім того, брехня, яку вона казала Френкові, зовсім не тяжіла на її сумлінні.
Коли дівчина не може отримати залицяльника, вона його й не варта.

– Знаєш, Вілле, не будь такий уже суворий до мене,– мовила
Скарлет.– Якби Сьюлін вийшла за нього, то, гадаєш, дала хоча б цента на Тару чи
на будь-кого з нас?

– Я ж і кажу: може, ви й маєте слушність, бо перед вами
ніхто не встоїть, як ви чогось схочете,– зауважив Вілл, обернувшись до неї з
ледь помітним усміхом на обличчі.– Ні, я не думаю, щоб ми тоді побачили бодай
цента з Френкових грошей. Та хоч би там як, а що негідно – то таки негідно, і
коли, по-вашому, мета виправдує засоби, я тут не суддя. Та й хто я такий, щоб
когось осуджувати? Але Сьюлін після цього зробилася злюща, як оса. Не думаю,
щоб вона так дуже сохла за Френком, просто її самолюбство було вражене, і вона все
торочила: ви он і гарну одежу маєте, і в каретах роз’їжджаєте, і живете в
місті, а вона мусить поховати себе живцем у цій глушині, в Тарі. Ви ж знаєте,
як вона любить їздити по гостинах, по вечірках, носити модне вбрання. Я й не
ганю її. Жінки всі такі.

Так ото десь із місяць тому я взяв її з собою до Джонсборо,
і поки я ходив у справах, вона подалася в гості. А коли ми верталися додому,
сиділа тихенько, як мишка, хоч я бачив, що вона така збуджена, аж насилу
стримується. Я собі подумав: почула, що котрась там жінка завагі… одне слово,
почула якусь цікаву плітку, і не став звертати на це уваги. Потім з тиждень
вона снувала по дому задумана й збуджена, але малоговірка. А тоді поїхала
відвідати міс Кетлін Калверт… Ви, Скарлет, не стримали б сліз, побачивши міс
Кетлін. Бідолашка, краще б їй було померти, ніж виходити заміж за цього
легкодуха-янкі Гілтона. Знаєте, він же заклав маєток і не зміг викупити, і
тепер їм доведеться забратися відти.

– Ні, я не знала, та й мене це не цікавить. Я хочу знати про
тата.

– А ми до цього й підходимо,– мирно зауважив Вілл.–
Повернувшись відти, вона заявила, що ми всі недооцінюємо Гілтона. Вона назвала
його «містером Гілтоном» і ще сказала, що він хваткий, але ми тільки посміялися
з неї. А тоді вона почала ходити з вашим татом на прогулянки надвечір, і не
раз, вертаючись із поля, я бачив, як вона сидить з ним на горожі кладовища,
щось дуже так товкмачить йому й вимахує руками. А старий добродій дивиться на
неї невидюще й тільки похитує головою. Ви ж, Скарлет, знаєте, який у нього був
стан. І дедалі більш він робився якимсь неприкаяним, наче вже не знав, ані де
він, ані хто ми. Одного разу я побачив, як вона показує на материну могилу, а
старий добродій заходиться плачем. Тож коли вона вернулась додому, така
вдоволена й піднесена, я добре її насварив і сказав: «Міс Сьюлін, якого чорта
ви мордуєте бідного тата й нагадуєте йому про вашу матусю? Він же, власне, й не
тямить, що її вже нема, то пощо ви йому про це нагадуєте?» А вона тільки
закинула голову, засміялася й сказала: «Не лізь не в своє діло. Колись ви всі
будете вдячні мені за те, що я роблю». І лише вчора ввечері я почув від міс
Мелані, які плани снувала Сьюлін: та їй розповідала, але міс Меллі каже, що
вона не думала, що іде у неї серйозно. Цей її замір видався міс Меллі надто
химерним, тому вона нічого й не розказала нам раніше.

– Який замір? Ти коли-небудь доберешся до суті справи? Ми
вже півдороги проїхали. Я хочу знати про тата.

– Та я ж до цього й веду,– сказав Вілл.– Але ми вже так
близько від дому, що краще нам постояти тут, поки я скінчу.

Він натягнув віжки, і кінь зупинився й зафоркав. Вони стояли
біля розбуялого на волі живоплоту з диких апельсинових дерев, що позначав межу
Макінтошевого маєтку. Вдивляючись поміж стовбури темних дерев, Скарлет
розгледіла високі примарні обриси коминів серед мовчазних руїн. Вона подумала,
що Вілл міг би зупинитись і в кращому місці.

– Так ото щоб довго не розводитись, замір її був такий:
стягти з янкі гроші за спалену бавовну й забрану худобу та за розвалені плоти й
клуні.

– З янкі?

– Невже ви не чули про це? Уряд янкі сплачує своїм
прихильникам на Півдні відшкодування за всю понищену власність.

– Звичайно, чула,– відповіла Скарлет.– Але хіба нас це
стосується?

– На думку Сьюлін, стосується, ще й дуже. Того дня, як я
возив її до Джонсборо, вона перестріла місіс Макінтош, і поки вони балакали,
Сьюлін помітила, що та дуже пишно виряджена, і не стрималася й спитала, відки
то в неї. Місіс Макінтош тоді гордовито так заявила, що чоловік її подав позов
федеральному урядові на відшкодування за зруйновану власність, оскільки він
був, мовляв, щирий прихильник Союзу і ніколи й нічим ні в якій формі не
допомагав Конфедерації.

– Та вони ніколи й нічим нікому не допомагали! – в’їдливо
зауважила Скарлет.– Ці шотландсько-ірландські недовірки!

– Може, воно й так. Я їх не знаю. Але факт, що уряд заплатив
їм… м-м… я й забув, скільки тисяч доларів. Одне слово, багатенько. Оце ж і
запалило Сьюлін. Вона думала про це увесь тиждень, хоч нікому з нас нічичирк –
боялася, що ми візьмемо її на кпини. Але з кимось їй кортіло поговорити, то
вона й подалася до міс Кетлін і там цей чортів білий голодранець, Гілтон,
підкинув їй ще купу нових ідей. Мовляв, ваш батько навіть і вродився не в
Америці, і не брав участі у війні, й не мав синів, що воювали, і ніяких посад
не обіймав за Конфедерації. Він сказав, що можна виставити містера О’Гару як
щирого прихильника Союзу. Отож наслухалась вона цієї маячні, вернулася додому й
кинулася обробляти містера О’Гару. Закладаюся, Скарлет, що ваш тато навіть і
половини того не розумів, про що вона йому торочила. Якраз на це вона й
розраховувала – що він підпише присягу на вірність Сполученим Штатам, навіть не
тямлячи, що робить.

– Щоб тато підписав таку присягу! – скрикнула Скарлет.

– Але ж він геть зовсім підупав розумом за останні місяці, і
на це вона, по-мойому, й розраховувала. Зважте й на те, що ми нічого такого не
підозрювали. Ми бачили, що вона щось задумує собі, тільки й гадки не мали, що
це вона спекулює пам’яттю вашої небіжчиці-матері, дорікаючи йому за лахміття, в
якому ходять його дочки, коли він міг би стягти з янкі цілих півтораста тисяч
доларів.

– Півтораста тисяч доларів! – прошепотіла Скарлет, і її
обурення відступницькою присягою почало пригасати.

Це ж така хура грошей! І всього тільки за підпис на заяві
про вірність урядові Сполучених Штатів, в якій стверджується, що підписувач
завжди підтримував уряд і ніколи не подавав допомоги його ворогам і ніяким
чином не сприяв їм. Півтораста тисяч доларів! Стільки грошей за тику маленьку
брехню! Коли так, тоді нема чого осуджувати Сьюлін. Боже милостивий! То он за
що Алекс хотів її відшмагати! Он за що вся округа хотіла перерізати їй горло!
Ну й дурні, геть усі до одного. Але ж як багато вона, Скарлет, могла б зробити,
роздобувшись на такі гроші! Та й кожен з їхніх сусідів в окрузі! І що там
важить така маленька брехня? Врешті-решт, хоч би скільки витягти грошей з янкі –
все буде справедливо, і не має значення, в який спосіб цього домогтись.

– І от учора близько полудня, коли ми з Ешлі тесали
стовбурці на огорожу, Сьюлін узяла цей самий фургон, посадовила вашого тата й
махнула до міста, а сама нікому пні слова. Міс Меллі здогадувалась, до чого
йдеться, але тільки молила Бога, щоб Сьюлін передумала, а нам нічого й не
сказала. Їй просто в голові не вкладалося, що Сьюлін може на таке зважитись.

Сьогодні я вже розпитав, як усе те сталося. Цей легкодух:
Гілтон має певний вплив серед інших пристібаїв та республіканців у місті, і
Сьюлін погодилась віддати їм якусь частку грошей – яку саме, я не знаю,– коли
вони посвідчать, що містер О’Гара щирий прихильник Союзу, і заявлять, що він
ірландець, і не служив в армії, і таке інше, і в письмовій формі поручаться за
нього. А ваш тато мав тільки скласти присягу й розписатися на папері, що потім
пішов би до Вашингтона.

Вони швиденько зачитали текст присяги, й ваш батько нічого
не сказав, тож усе в них ішло справно, йому лишалося вже тільки поставити свого
підписа. І ось тоді він на хвилину так наче прийшов до пам’яті й дохитав
головою. Не думаю, щоб він зрозумів, про що там мова, але йому це не
сподобалось, та й Сьюлін же ніколи не вміла з ним як слід обходитись. Так ото у
неї мало не стався нервовий напад – стільки мороки, і все даремно. Вона вивела
його з контори, посадила на повіз і почала туди-сюди возити вулицями та
вмовляти, як ваша мати в могилі заливається слізьми й нарікає на нього, що він
дозволяє своїм дітям бути в злиднях, коли міг би їх усім забезпечити. Мені
переказували, як ваш тато сидів у фургоні й плакав, мов дитина, як то завше
бувало, коли він чув ім’я міс Еллен. Усе місто дивилося на них, а Алекс Фонтейн
навіть підійшов і спитав, у чому там річ, але Сьюлін відшила його,– мовляв, не
пхай носа, куди тебе не просять,– тож він і пішов собі, злий як чорт.

Не знаю, як то їй спало на думку, однак надвечір вона
роздобула пляшку бренді й завела містера О’Гару назад у контору й стала там
поїти. Ми ж у Тарі, Скарлет, не маємо спиртного так уже з рік, тільки ото трохи
вина з ожини та винограду, що Ділсі робить, і містер О’Гара від міцного трунку
був одвик. Тож він добре сп’янів, і після того як Сьюлін зо дві години вмовляла
його та пиляла, врешті погодився й сказав: добре, він підпише все, що вона
хоче. Вони знов дістали присягу, і вже він зібрався підписувати, як Сьюлін і
бовкнула дурницю. Вона сказала: «Ну, тепер побачимо. Вже ці Слеттері й
Макінтоші не зможуть носа перед нами дерти!» Річ у тому, що Слеттері заклали
позов на велику суму грошей за ту халупу, яку в них спалили янкі, і чоловік
Еммі через Вашингтон виклопотав їм відшкодування.

Мені розповідали, що коли Сьюлін згадала ці два прізвища,
ваш тато випростався весь і гостро глянув на неї. Свідомість його прояснилась,
і він мовив: «То Слеттері й Макінтоші теж таке щось підписали?» Сьюлін
розгубилася, почала смикатись, відказала спершу «Так», потім «Ні», а він тоді
як гримне на все горло: «То що, цей клятий оранжист і цей клятий
біляк-голодранець теж отаке підписали, чи як?» А Гілтон солодко так йому й
каже: «Підписали, сер, і одержали купу грошви, тож і ви стільки одержите».

Тоді старий добродій рикнув, мов бугай. Алекс Фонтейн казав,
що почув його аж на другому кінці вулиці, в шинку А коли заговорив він, то з
таким густим ірландським акцентом, що аж вуха різало: «То теє ви думаєте, що
О’Гара з Тари піде брудним слідом клятого оранжиста й клятого
біляка-голодранця?» І розірвав папір навпіл, жбурнув клапті Сьюлін в обличчя,
гаркнув: «Ти мені не дочка!» – і стрілою вискочив з контори.

Алекс каже, ваш тато біг вулицею, наче скажений бугай. Він
каже, що старий добродій уперше, відколи ваша мати померла, зробився схожим на
самого себе. П’яний він був як ніч і кляв усіх на всі спусти й заставки. Алекс
каже, що зроду ще не чув, аби хто так смачно лаявся. Під шинком трапився йому
Алексів кінь, то він одним махом вихопився на нього верхи, ні в кого не
питаючись, і рвонув чвалом, збиваючи на всі боки куряву, і тільки кляв нещадно
геть усе на світі.

А при заході сонця ми з Ешлі саме сиділи на ганку, дивились
на дорогу, і з голови нам не йшли тяжкі думи. Міс Меллі нагорі у себе плакала в
ліжку, але нам нічого не наважилася сказати. І ось ми почули тупіт копит на
дорозі й чийсь крик, як ото коли на лисиць полюють, і Ешлі сказав: «Дивна річ!
Схоже на голос містера О’Гари – він так гукав, під’їжджаючи верхи до нашого
дому, ще до війни».

І тоді ми побачили його з протилежного краю вигону. Він,
певно, перескочив там через тин. І чвалував на вершину пагорба, виспівуючи на
повен голос, наче бозна-як веселий. Я й не знав, що у вашого батька такий
голос. Він співав «Візок дорогою котив», шмагав коня капелюхом, І той мчав
щодуху, як шалений. Підскочивши до вершини пагорба, віжок він не натягнув, тож
ми бачили, що він збирається перескочити через огорожу вигону. Ми
посхоплювались на ноги, перелякані всмерть, а він як загорлає: «Глянь, Еллен! Диви,
як я зараз перемахну!» Але кінь перед самим тином став мов укопаний і не
скочив, і ваш тато перелетів кубертом через голову коня. Він зовсім і не
мучився. Коли ми підбігли, він був уже неживий. Мабуть, в’язи скрутив.

Вілл почекав з хвилину, чи Скарлет не скаже чого, а коли
вона промовчала, узявся за віжки.

– Н-но, Шерман,– прицмокнув він на коня, і той рушив у бік
дому.

Розділ XL

Скарлет мало спала тієї ночі. Коли почало світати й на сході
з-поза темних сосон зійшло сонце над пагорбами, вона підвелася з розторсаного
ліжка, сіла на дзиглик біля вікна і, схиливши втомлену галову на руку,
задивилася на бавовникові поля ген за оборою та садком Тари. Все було таке
свіже, росяне й зелене, оповите такою тишею, що вигляд цих полів був як цілюща
відрада й утіха її зболеному серцеві. Тара о цій світанковій порі здавалася
дбайливо доглянутою і вмиротвореною, дарма що господар її став уже небіжчиком.
Приземкуватий курник було обмащено шаром глини проти щурів та ласиць і
побілено, так само, як і складену з колод стайню. Город з грядками кукурудзи та
яскраво-жовтих гарбузів, бобів і ріпи був дбайливо прополотий і ретельно
огороджений дубовим кіллям. У садку не лишилось ані бур’янини, і тільки
стокротки вільно росли собі попід довгими рядами дерев. На яблуках та пухнастих
рожевих персиках, напівприхованих за зеленим листям, ледь поблискувало сонце. А
далі тяглися звивисті ряди кущів бавовнику, застиглих і зелених під золотим
ранковим небом. Качки й кури перевальцем сунули на поля, де в пухкій зораній
землі під кущами визбирували жирних червів та слимаків.

У серці Скарлет тепліла прихильність і вдячність до Вілла,
бо це ж він дав усьому лад. Хоч і віддана серцем Ешлі, вона, однак, розуміла,
що не йому передусім має завдячувати цей добробут – підняти Тару з руїни не
зміг би плантатор-аристократ, а тільки невтомний у праці дрібний фермер,
залюблений у свою землю. Адже теперішня Тара була всього лишень «двокінною»
фермою, а не панською плантацією минулих днів, коли на пасовищах паслося повно
мулів та породистих коней, а поля бавовнику й кукурудзи простягались аж за
обрій. Але що у них лишилося, було як слід запоране, а ті акри, які лежали
облогом, з настанням кращих часів можна буде знов обробити, і вони стануть ще й
родючіші після перепочинку.

Однак Вілл не тільки добре загосподарював ділянки поблизу
садиби. Він ще й зумів протистояти двом ворогам плантаторів Джорджії –
самосійній сосні та заростям ожини. Вони не прокралися знишка на город, і
вигін, і бавовникове поле, й моріжок і не розрослися нахабно під самим ганком
Тари, як то сталося на численних плантаціях по всьому штату.

У Скарлет аж серце завмерло, коли вона подумала, як близько
була Тара від цілковитого занедбання. Вона й Вілл – вони таки добряче вдвох
попрацювали. Витримали зазіхання янкі й саквояжників, наступ природи. А
найголовніше – Вілл обіцяв, що після того як зберуть бавовну вона вже не
муситиме присилати грошей,– хіба що котрийсь інший саквояжник накине оком на
Тару й через нього підвищать податок. Скарлет розуміла, що Віллові без її
допомоги доведеться скрутно, але захоплювалась його прагненням до незалежності
й шанувала за це. Бувши на становищі найманого робітника, Вілл міг брати у неї
гроші, та стаючи її швагром і господарем дому, він воліє покладатись лише на
власні сили. Вілла й справді наче сам Бог послав їм.

*

Порк викопав могилу ще напередодні, поруч з могилою Еллен, і
тепер завмер з лопатою в руці за пагорком вологої червоної землі, яка невдовзі
ляже на домовину. Скарлет стояла позад нього в плямистих просвітках вузлуватого
низькорослого кедра, окроплена гарячим сонцем червневого ранку, і силкувалася
не дивитись на червону яму перед себе. Стежкою від дому йшли Джім Тарлтон,
малий Г’ю Манро, Алекс Фонтейн і наймолодший онук старого Макре; повільно й
тяжко ступаючи, вони несли на двох дубових дошках труну з тілом Джералда. За
ними на належній відстані чималим безладним гуртом посувалися сусіди й друзі,
вбого вдягнені й мовчазні. Коли вони ступили на натоплену сонцем стежку через
город, Порк схилив голову ми лопату й пустив сльозу, і Скарлет, мимохідь
глянувши на кучеряву його кучму, ще зовсім чорну кілька місяців тому, коли вона
виїздила до Атланти, з подивом побачила, як у волоссі в нього пробивається
сивина.

Вона кволо подякувала Богові, що вчора ввечері виплакала всі
очі, тож тепер може триматися рівно, не даючи волі сльозам. Плач Сьюлін позад
неї дратував її страшенно, вона аж кулаки стискала, щоб не обернутись і не
вліпити ляпаса в це розпухле обличчя. Це ж вона, бажаючи того чи ні, завинила в
батьковій смерті, тож мусила хоча б заради пристойності стримувати себе перед
обуреними сусідами. Ніхто цього ранку не озивався до неї і не кинув бодай
співчутливого погляду. Сусіди мовчки цілували Скарлет, тисли їй руку, бурмотіли
теплі слова Керрін і навіть Поркові, а в бік Сьюлін якщо й дивились, то так,
наче зовсім її не бачили.

Як на них, то вона й убивши власноруч батька, вчинила б
менше зло. Вона ж намагалася схилити його на відступництво від Півдня! Для цієї
похмурої, тісно збитої громади вона була все одно що зрадниця південської
честі. Сьюлін мовби пробила вилом у суцільному мурі, яким уся округа
протистояла світові. Своєю спробою роздобути гроші від уряду янкі вона звела
себе на рівень саквояжників і пристібаїв, ворогів ще ненависніших, ніж були
недавно солдати-янкі. Вона, представниця давньої південської родини, відданої
Конфедерації, перекинувшись на бік ворога, тим самим зганьбила кожну родину в
окрузі.

Учасники похорону, хоч і як пригнічені горем, аж клекотіли
від обурення, а особливо троє з них: старий Макре, Джералдів приятель ще з тих
далеких часів, коли Джералд перебрався сюди з Саванни, бабця Фонтейн, що любила
його, бо він був чоловіком Еллен, і місіс Тарлтон, якій він був симпатичніший
за будь-кого із сусідів, бо, як вона не раз казала, один на всю округу міг
відрізнити огиря від мерина.

Коли Ешлі й Вілл побачили насурмлені обличчя цієї трійці в
затемненій вітальні, де лежало Джералдове тіло перед виносом, вони не на жарт
стривожились і перейшли до кабінетика Еллен порадитись.

– Хтось із них, певно, скаже щось про Сьюлін,– рвучко мовив
Вілл, перекушуючи соломинку.– Їм здається, що вони мусять це зробити. Може, й
так. Я тут не суддя. Але, Ешлі, мають вони слушність чи ні, а нам, як ми вже
єдині чоловіки у цій родиш, не можна буде цього промовчати, і почнеться
колотнеча. На старого Макре нема ніякої ради, бо він глухий як пень і не почує,
коли на нього й цитьнеш. А бабці Фонтейн ніхто на цілому білому світі не зможе
завадити, коли вона дорветься до слова, це ви знаєте. Що ж до місіс Тарлтон, то
ви помітили, як вона крутить рудявими очима, дивлячись на Сью? Вона вже налаштувалася
й тільки чекає нагоди. А якщо вони щось скажуть, ми муситимемо якось
відповісти, хоч у нас і без того в Тарі повно мороки.

Ешлі заклопотано зітхнув. Норови своїх земляків він знав
краще від Вілла й пам’ятав, що до війни добру половину сварок і навіть
пострілів в окрузі спричиняла місцева звичка промовляти пам’ятне слово над
труною небіжчика-сусіда. Здебільшого це були вельми похвальні промови, але
траплялися й інакші. Згорьовані родичі покійника часом у найшанобливіших словах
добачали щось зовсім протилежне, і ледве встигали останні грудки землі впасти
на труну, як зчинялася звада.

Через відсутність католицького священика похоронну відправу,
скориставшись для цього молитовником Керрін, мав узяти на себе Ешлі, оскільки
від послуг методистських та баптистських пасторів з Джонсборо та Фейєтвілла
родина делікатно відмовилася. Керрін, католичка куди ревніша під сестер, дуже
засмутилась, як це Скарлет не здогадалася привезти з собою священика з Атланти,
і трохи заспокоїлась, лише почувши, що священик, який приїде вінчати Вілла й
Сьюлін, помолиться й на Джералдовій могилі. Саме вона, бувши проти запрошення
протестантських пасторів з сусідніх околиць, наполягла, щоб за цю справу взявся
Ешлі й навіть позначила у своєму молитовнику, які саме місця йому треба буде
прочитати. Ешлі стояв, прихилившись до старого бюрка, і думав: тепер від нього
залежить, чи все пройде мирно, але ж ця сусідська братія така запальна, що хто
й зна, як не допустити до сварки.

– Щось я не бачу ніякого виходу, Вілле,– сказав він,
куйовдячи своє ясне волосся.– Не можу ж я порішити бабцю Фонтейн чи старого
Макре, або заткнути рота місіс Тарлтон. А найлагідніше, що вони скажуть – це
те, що Сьюлін убивця й відступниця і що якби не вона, містер О’Гара був би
живий. Клята ця звичка виголошувати промови над небіжчиком! Чисте варварство.

– Послухайте, Еш,– спроквола мовив Вілл.– Мені ба йду же,
якої вони думки про Сьюлін, але я не допущу, аби проти неї щось було сказано.
Перекиньте це все на мене. Коли скінчите читати з книжки й виголошувати молитви
І спитаєте: «Може, хтось хоче сказати кілька слів?» – то подивіться просто на
мене, щоб я міг перший почати.

Тим часом Скарлет, дивлячись, як важко було носіям проходити
з труною через вузьку хвіртку на кладовище, і в думці собі не покладала, що
можуть спалахнути якісь суперечки після похорону. На серці у неї свинцем тяжіла
думка, що, ховаючи Джералда, вона ховає чи не останню ланку, яка пов’язує її з
тими проминулими днями, коли жилося так щасливо й безтурботно.

Нарешті носії опустили домовину коло могили й поставали
поряд, згинаючи й розгинаючи затерплі пальці. Ешлі, Мелані й Вілл увійшли одне
за одним у загороду й стали за сестрами О’Гара. Далі за ними протиснувся ще
дехто з ближчих сусідів, а решта зупинилася по той бік мурованої огорожі.
Скарлет уперше бачила їх усіх разом і була здивована й навіть зворушена, що
зібралося чимало людей. Це було дуже мило з їхнього боку, коли врахувати, що
багатьом із них довелося добиратись на своїх двох. Усього їх зійшлося п’ять чи
шість десятків, декотрі з таких віддалених місць, що навіть дивно, як вони
встигли й почути про похорон, і вчасно прибути. Тут були цілі родини з
Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя, дехто ще й зі служниками-неграми. Прийшли
дрібні фермери з-за річки, і злидарі з глухих лісових закутин, і жителі
болотяної низовини. Болотники були все здоровані, худі й бородаті, в домотканій
одежі та єнотових шапках, з рушницями на плечах, з тютюновою жуйкою за щоками.
З ними прийшли й жінки – вони стояли, угрузнувши босими ногами в м’якій
червоній землі, у кожної дрібка тютюну за спідньою губою. З-під старомодних
капелюшків видніли жовтаві малярійні обличчя, а чисто випрані й дбайливо
попрасовані їхні ситцеві плаття були накрохмалені аж до блиску.

Ближчі сусіди зібралися всі до одного. Бабця Фонтейн,
висхла, зморшкувата й пожовкла, як стара обскубана птиця, стояла, спираючись на
свого костура; позад неї були Селлі Манро-Фонтейн і фонтейнівська Молода
Господиня. Вони силкувалися пошепки вмовити бабцю і навіть смикали її за поділ,
щоб вона сіла на огорожу, але все даремно. Чоловіка бабці, старого лікаря, вже
не було з ними. Він помер два місяці тому, і відтоді ущипливий жвавий полиск в
очах старої майже весь погас. Кетлін Калверт-Гілтон стояла одинцем, бо й не
могло бути інакше, оскільки чоловік її належав до призвідців трагедії, і своє
схилене обличчя ховала під вицвілим капелюшком. Скарлет у подиві побачила, що
перкалева її сукня в масних плямах, а вкриті ластовинням руки не дуже чисті.
Навіть під нігтями видно було чорні дужки. У Кетлін нічого не лишилося від її
родовитого походження. Вона виглядала на останню злидарку, а то й ще гірше.
Чисто як біла голодранка, зачухана й недбала.

«Не сьогодні-завтра вона й тютюн почне нюхати, якщо вже не
почала,– подумала нажахано Скарлет.– Боже милостивий! Так скотитися!»

Вона здригнулась і відвела погляд убік від Кетлін, збагнувши
раптом, яка вузька межа відділяє людей родовитих від білих бідаків.

«Це ж і я могла б такою стати, якби не моє завзяття»,–
промайнула в неї думка, і хвиля гордощів затопила її: адже після капітуляції
вона й Кетлін починали з однакового рівня, обидві мали надію лише на свої руки
та на свою голову.

«Але я не так і погано дала собі раду»,– прийшла вона до
висновку і, закинувши голову, навіть усміхнулась.

Проте усмішка враз і погасла, коли Скарлет побачила, як
гостро бликнула на неї місіс Тарлтон. Змірявши Скарлет докірливим позирком
червоних від сліз очей, вона знов перевела їх на Сьюлін, і такою люттю палав її
погляд, що це не обіцяло нічого доброго. За нею та її чоловіком тислося четверо
їхніх дочок, руде волосся яких яскріло зовсім недоречно за таких жалобних
обставин, а жовто-карі очі бігали, як у вертких і небезпечних звірят.

Усі застигли на місці, чоловіки поскидали капелюхи, жінки
перестали шелестіти сукнями й згорнули статечно руки, коли наперед виступив
Ешлі з молитовником Керрін у руці. Хвильку він стояв, опустивши очі долі, а
сонце золотило йому русяві кучері. Глибока тиша спала на людей, тика глибока,
що стало виразно чути шерех вітру в листі магнолій, і на диво голосно й журливо
прозвучав здалеку повторений кілька разів погук пересмішника. Ешлі почав читати
молитви, і всі схилили голови, прислухаючись до його лункого голосу, що
розмірено вимовляв короткі й урочі слова.

«Ох, який же в нього чудовий голос! – подумала Скарлет,
відчуваючи, як їй стискає горло.– Коли вже хтось мав відчитати молитви над
татом, я рада, що за це взявся Ешлі. Краще він, ніж священик. Краще, щоб тата
ховав хтось із його близьких, ніж чужий».

Дійшовши до виділених Керрін молитов, в яких мовилося про
душі в чистилищі, Ешлі раптом згорнув книжку. Тільки Керрін завважила цей
відступ його, і здивовано підвела погляд, коли він почав проказувати «Отченаш».
Ешлі знав, що половина присутніх зроду не чула про чистилище, а ті, хто чув,
сприйняли б це за особисту образу, якби він натякнув, нехай навіть через
молитву, що такий добропорядний чоловік, як містер О’Гара, не потрапить
прямісінько до раю. Отож, з огляду на громадську думку, він обминув будь-які згадки
про чистилище. Ці люди цілком щиро приєднали голоси до «Отченашу», але
розгублено змовкли, коли він почав «Радуйся, Богородице». Вони ніколи не чули
цієї молитви й стали крадькома позирати одні на одних, тоді як дівчата О’Гари,
Мелані й челядь з Тари дружно промовили відповідні слова: «Молися за нас нині й
у нашу смертну годину. Амінь».

Після цього Ешлі підвів голову і хвилинку постояв, не
певний, як бути далі. Очі присутніх були у чеканні спрямовані на нього, кожен
намагався стояти якомога зручніше, гадаючи, що відправа триватиме довго. Вони
готові були далі слухати, їм і на думку не спадало, що розраховані на цей обряд
католицькі молитви вже вичитано. Похорони в їхній окрузі ніколи так швидко не
кінчалися. Баптистські й методистські священнослужителі, що задовольняли їхні
духовні потреби, не мали усталених молитов, а імпровізували залежно від
обставин і звичайно завершували службу лише тоді, коли присутніх розжалоблять
до сліз, а осиротілих родичок небіжчика доведуть до голосних схлипувань.
Сусідів би шокувало, засмутило й обурило, якби виявилося, що цими короткими
молитвами й вичерпується відправа над тілом їхнього дорогого друга, і Ешлі це
знав краще за будь-кого. Потім ще цілі тижні обговорювали б цю подію за обідом,
і загальна думка округи була б така, що сестри О’Гари не виказали належної
поваги до свого батька.

Тим-то, попросивши поглядом пробачення в Керрін і знову
схиливши голову, Ешлі почав виголошувати з пам’яті єпископальну заупокійну
службу, яку йому часто доводилося читати у Дванадцяти Дубах над
небіжчиками-рабами.

«Я єсмь воскресіння й життя… і кожен, хто… вірує в мене,
житиме вічно».

Молитовний текст не відразу зринав йому в пам’яті, тож він
говорив повільно, вряди-годи примовкаючи на хвильку, поки пригадаються дальші
слова. Але ця розмірена рецитація якраз ще дужче вражала слухачів, і жалобники,
які досі стояли з сухими очима, тепер почали діставати хусточки. Затяті
баптисти й методисти, вони гадали, що це все діється у згоді з католицьким
ритуалом, і вже ладні були змінити свою первісну думку, ніби в католиків служба
холодна й суто папістська. Скарлет і Сьюлін також на цьому не зналися і вважали
слова молитов гарними й утішливими. Тільки Мелані й Керрін усвідомлювали, що
ірландця, ревного католика, ховають за приписами англіканської церкви. Але
Керрін занадто була приголомшена горем і ображена відступництвом Ешлі, щоб
втручатись.

Скінчивши, Ешлі сумними сірими очима обвів присутніх. Він
помовчав хвилинку, а тоді, зупинивши погляд на Віллові, озвався:

– Може, хто хотів би сказати що-небудь?

Місіс Тарлтон нервово смикнулася, але Вілл випередив її: він
ступнув наперед, зупинився в узголів’ї труни й почав своїм рівним безбарвним
голосом:

– Друзі, може, вам здасться, що я забагато на себе беру,
першим пориваючись сказати… бо ж я тільки один рік і знав містера О’Гару,
тоді як ви всі знаєте його років двадцять, а то й більше. Але я маю
виправдання. Якби він прожив ще з місяць, я дістав би право назвати його
батьком.

Здивований гомін прокотився натовпом. Сусіди були надто
добре виховані, аби перешіптуватись, та все-таки почали переступати з ноги на
ногу й поглядати на похилену голову Керрін. Кожен знав про Віялову мовчазну
прихильність до неї. Побачивши, куди спрямувались їхні погляди, Вілл, одначе,
вдав, ніби нічого не помітив, і незворушно мовив далі:

– А що я маю побратися з міс Сьюлін, тільки-но приїде
священик з Атланти, то я й подумав, що, може, це дає мені право висловитись
поперед інших.

Останні Віллові слова заглушив легкий гул серед громади, як
ото забринить рій розворушених бджіл. І розчарування, і обурення чулись у тому
гулі. Вілла всі любили й поважали за те, що він зробив для Тари. І всі знали,
що серце Вілла лежить до Керрін, тому звістка про його намір узяти собі за
дружину не її, а цю парію, просто не вкладалася їм у голови. Щоб симпатяга Вілл
та одружився і цієї негідницею, цією підлою Сьюлін О’Гарою!?

Якусь часину тривало загальне напруження. Очі місіс Тарлтон
заіскрилися, губи безгучно заворушились. Тишу порушив писклявий голос Макре,
який попросив онука повторити йому Віялові слова. Вілл дивився на них усе так
само лагідно, але в блідувато-голубих очах у нього крився виклик: хай-но
спробує хтось хоч словом осудити його майбутню дружину! З хвилину було неясно,
що переважить: щира симпатія, яку всі відчували до Вілла, чи їхня зневага до
Сьюлін. Переміг урешті Вілл. І він повів далі свою мову, наче пауза була цілком
природна.

– Я не знав містера О’Гару в розквіті літ, як ви всі його
знали. Я знав його лише як порядного джентльмена вже в літньому віці, з трошки
ушкодженим розумом. Але я від усіх вас чув, який він був раніше. І я хочу таке
сказати. Він був мужній ірландець, південський джентльмен і вірний конфедерат,
як мало хто. Що може бути кращого, як сукупність таких трьох рис характеру! І
важко сподіватись, щоб у майбутньому ми мали багатьох, подібних до нього, бо
час, коли з’являлися такі люди, відійшов у минуле разом з ними. Той, кого ми
оце ховаємо, народився в іншій країні, але він був щирим джорджіанцем – куди
більшою мірою, ніж будь-хто з нас. Він жив нашим життям, любив нашу землю і, як
на те пішло, помер за нашу Благородну Справу, як вояки помирають. Він був один
з нас, і йому властиві були й наші чесноти, й наші вади, наша сила й наша
слабкість. До його чеснот належало завзяття: коли він розохотився до чогось, то
вже ніщо його не могло зупинити, і ніхто з людей не міг його залякати.
Ніяка зовнішня сила не годна була його поконати.

Він не злякався, коли англійські власті замірились його
повісити. Він просто взявся в ноги й зник. А прибувши до нашого краю злидарем,
він і цього не злякався. Він став працювати й доробився грошей. І не побоявся
оселитись серед тутешньої пущі, коли ще тільки-тільки викурили відси індіанів.
Дику пущу він перетворив на велику плантацію. А коли спалахнула війна і гроші
його пішли з димом, він однак не злякався, що може знову зубожіти. І коли янкі
пройшли через Тару й могли спалити маєток, а його самого вбити, він і тоді не
піддався паніці й не спроневірився. Він тільки став твердо на своїй землі й не
зрушив з місця. Тим-то я й кажу, що йому властиві були наші чесноти. Бо
ніяка зовнішня сила не годна жодного з нас поконати.

Але й наші вади були йому властиві: поконати його могло
тільки розбите серце. Я хочу сказати, що ввесь світ не міг йому нічого
заподіяти, а от перед власним серцем він виявився безсилий. Коли померла місіс
О’Гара, щось надірвалось у нього в душі, і це його й поконало. А той, кого ми
бачили опісля,– то вже був хтось інший.

Вілл помовчав трохи й спокійно обвів поглядом обличчя
присутніх. Люди під палючим сонцем прикипіли до землі, мов зачаровані, і гнів
на Сьюлін, що ятрив їм серце, тепер пригас. На мить Вілл зупинив погляд на
Скарлет, і в кутиках його очей з’явились ледь помітні зморщечки, наче він потай
підбадьорливо всміхався до неї. Скарлет, що насилу стримувала сльози, почулася
бадьоріше. Вілл говорив цілком розважливо, а не патякав усякі дурниці про
зустріч у тому іншому, кращому світі, та про те, що треба скоритися волі Божій.
А для Скарлет завжди джерелом сили й утіхи був тверезий глузд.

– І я не хочу, щоб хтось із вас думав гірше про нього тому,
що він надломився. Всі ми, і я теж, такі, як він. У нас такі самі слабини й
такі самі хиби. Ніхто й ніщо не годне поконати нас, як і його не годне було
поконати,– ні янкі, ні саквояжники, ні важкі часи, ні високі податки, ні навіть
справжня голоднеча. А ось та слабина, що криється в нашому серці, може звалити
нас вмліока. І це не конче втрата близької людини, як то було з містером
О’Гарою. У кожного своє опертя в житті. І я хочу сказати, що як хто втратив це
своє опертя, то краще йому й не жити. В наші часи нема для таких місця на
землі, їм краще в могилі… Отож я й кажу, що не варто зараз оплакувати містера
О’Гару. Оплакувати його треба було тоді, коли Шерман пройшов по нашій землі й
містер О’Гара втратив свою дружину. А тепер, коли його тіло возз’єднається і
його серцем, я не бачу підстав побиватися, це було б надто вже себелюбно, і це
кажу я, що любив його, як рідного батька… Тому якщо ви не проти, ми більше нічого
не промовлятимем над його труною. Родина й так дуже тяжко переживає своє горе,
тож будьмо милосердні.

Вілл замовк, а тоді, обернувшись до місіс Тарлтон, стиха
сказав:

– Чи не були б ви такі ласкаві, мем, щоб відвести Скарлет у
дім? Їй не годиться так довго стояти на сонці. Та й у бабці Фонтейн, хай вона
дарує мені, здоров’я не таке я же міцне.

Здригнувшись, що так несподівано надгробну орацію притупило
звернення до її особи, Скарлет аж почервоніла, коли побачила спрямовані на неї
очі присутніх. Вагітність її і без того помітна, навіщо було Віллові ще й прямо
натякати на це? Збентежена, вона кинула обурений погляд ми Вілла, але того це
не вразило.

«Не сердьтеся,– казали його очі.– Зрозумійте, що так треба».

Він уже поводився, як господар дому, і Скарлет, аби не
влаштовувати сцени, безпорадно обернулася до місіс Тарлтон. А ця леді, забувши
про Сьюлін, чого Вілл якраз і домагався, ту ж мить перекинулася думками до
такої привабливої для неї справи, як відтворення роду – однаково, тваринного чи
й людського,– і підхопила Скарлет лід руку.

– Ходімо до хати, голубонько.

На обличчі місіс Тарлтон постав щиро турботливий вираз, і
Скарлет дозволила провести себе крізь натовп, що розступався перед нею. Її
проводжали співчутливим шепотом, а дехто навіть підбадьорливо поплескав по
плечах. Коли Скарлет порівнялася з бабцею Фонтейн, стара леді простягла
кістляву клішню й сказала:

– Дай-но мені руку, дитятко,– і докинула, сердито бликнувши
в бік Селлі та Молодої Господині: – А ви не йдіть, я й без вас обійдуся.

Натовп повільно зімкнувся за ними, і вони втрьох подалися
тінявою стежкою до будинку, причому місіс Тарлтон так міцно тримала Скарлет
попідруку, аж мало не відривала від землі.

– І чого Вілл це зробив? – запально скрикнула Скарлет, коли
люди на кладовищі вже не могли її почути.– Це однаково що заявити: «Гляньте на
неї! Вона скоро приведе дитину!»

– Ну й що? Хіба ж це не правда? – відказала місіс Тарлтон.–
Вілл правильно зробив. Це дурне – стовбичити на такій жароті: ти могла б
зімліти, й стався б викидень.

– Вілл не за викидень її журився,– озвалася бабця Фонтейн,
трохи захекано дибуляючи через подвір’я до ганку. На обличчі у неї грав гіркий
здогадливий усміх.– Вілл хитрук. Він не хотів, щоб ми з тобою, Беатріс,
лишалися біля могили. Він боявся, щоб ми чогось такого не бовкнули, і розумів,
що інакше нас не здихається… Та й не тільки це. Він не хотів, щоб Скарлет
почула, як падатимуть грудки землі на труну. І він мав рацію. Затям, Скарлет:
допоки ти не чула цього звуку, небіжчик усе одно як живий для тебе. А от коли
це почуєш… Це як останній звук у житті, щось таке страшенно моторошне…
Допоможи мені, дитя, піднятися сходами, і ти, Беатріс, дай мені руку. Скарлет
твоя рука так само непотрібна, як і милиці, а в мене здоров’я не таке вже
міцне, Вілл слушно зауважив… Він знав, що ти була батькова улюблениця, і не
хотів, щоб на твоїх очах його закопували. А ось твої сестри, він прикинув, не
так сильно це переживатимуть. Сьюлін тільки й думає, що про свою ганьбу, а
Керрін – про Бога. Тоді як тобі, дитя, нема на що спертися, еге ж бо?

– Нема,– погодилася Скарлет, допомагаючи старій леді
підійматися сходинками й мимоволі дивуючись, яка глибока правда звучала в цьому
тремкому старечому голосі.– Я ніколи в житті не мала на кого спертись – окрім
мами.

– Але втративши її, ти виявила, що можеш сама вистояти, еге
ж? А ось дехто не міг. Як, скажімо, твій батько. Вілл має рацію. Не побивайся
за батьком. Він не міг обходитись без Еллен, і зараз йому краще там, де він є.
Як і мені буде краще, коли я прилучуся до свого старого.

Вона сказала це, не напрошуючись на співчуття, та й ніхто
його їй і не висловив. Вона сказала це так природно й невимушено, немов чоловік
її був живий і перебував десь у Джонсборо, куди можна було дістатися бричкою.
Бабця занадто довго прожила на світі й занадто багато всякого надивилася, щоб
боятися смерті.

– Але ви… ви теж можете самі вистояти,– зауважила Скарлет.

Стара леді кинула на неї по-пташиному гострий погляд.

– Та можу, хоч це іноді страшенно прикро.

– Послухайте, бабуню,– втрутилася місіс Тарлтон,– не треба
говорити таке Скарлет. Вона й без того пригнічена. Таку дорогу витримала, і так
туго зашнурована, і це нещастя та спека – вже й цього вистачить, щоб стався
викидень, а ви ще додаєте жару балачками про горе та скорботу.

– Та нехай йому чорт! – роздратовано вигукнула Скарлет.– І
зовсім я не пригнічена! Я не така хирлява, щоб тільки що – і вже викидень!

– Тут ніколи не вгадаєш,– застережливо мовила місіс Тирлтон.–
Я он втратила свого первістка, побачивши, як бугай розпоров живота нашому
чорнюкові. Або – пам’ятаєте Неллі, мою руду кобилу? Так ото вона аж пашіла
здоров’ям, але збудлива була – просто страх, і якби я не догледіла її…

– Годі, Беатріс,– урвала її бабця.– Я ручуся, що у Скарлет
не буде викидня. Ми посидимо вдвох у холі в холодку. Тут якраз приємно так
повіває. А ти, Беатріс, сходи принеси нам з кухні по скляночці сколотин, коли
знайдеш. А то ще заглянь у комірчину, чи нема там трохи винця. Мені б не завадила
чарчина. Посидьмо, поки люди прийдуть прощатися.

– Скарлет треба було б у ліжко,– наполягала місіс Тарлтон,
міряючи її постать поглядом знавця, що може визначити термін вагітності з
точністю до хвилини.

– Нічого, йди-йди,– мовила бабця, штрикнувши місіс Тарлтон
костуром, і та, недбало кинувши капелюшка на буфет і пригладивши рукою рудяве
змокріле волосся, подалася на кухню.

Скарлет відхилилась у кріслі й розщібнула два верхні гудзики
на тісній блузці. У високому холі панували прохолода й сутінок, на легенькому
протязі крізь увесь дім було так мило після спекоти на сонці. Вона глянула
через хол у вітальню, де ще недавно лежав Джералд, і, силкуючись відійти
думками від нього, перевела погляд угору, на портрет бабусі Робійяр над
каміном. Цей пошрамований багнетом портрет жінки з високою зачіскою,
напівоголеними грудьми й холодною зухвалістю в погляді, як завжди,
підбадьорливо подіяв на Скарлет.

– Не знаю, що більше дойняло Беатріс Тарлтон – втрата її
хлопців чи коней,– озвалася бабця Фонтейн.– Вона ж бо ніколи особливо це
цікавилася ні Джімом, ні дівчатами. Оце таких, як вона, Вілл і мав на увазі.
Опертя її ущербилося. Часом я побоююсь, чи не скінчить вона так, як твій
батько. Адже найбільша для неї радість була бачити, як плодяться коні або люди,
а тепер, коли жодна з її дівчат не вийшла заміж та й не має на це ніякої надії
в тутешніх краях, їй нічим заповнити своє життя. Якби вона не мала серця
справжньої дами, її можна було б вважати звичайною плебейкою… А Вілл правду
казав, що пошлюбить Сьюлін?

– Правду,– відповіла Скарлет, дивлячись старій просто у
вічі. Господи Боже, та вона досі ще пам’ятає ту пору, коли до смерті боялася
бабці Фонтейн! Але що ж – відтоді вона давно виросла й не завагалася б послати
стару під три чорти, якби та надумала пхати носа в їхні справи у Тарі.

– Він міг би й кращу вибрати,– заявила бабця без манівців.

– Невже? – задерикувато відказала Скарлет.

– Нема чого так заноситись, міс,– ущипливо осадила її стара.–
Я не стану ганити твою дорогеньку сестричку, хоч якби побула ще на кладовищі,
то без цього не обійшлося б. Я інше хочу сказати: в наших околицях така обмаль
женихів, що Вілл міг би вибрати майже будь-кого з дівчат. Он у Беатріс четверо
диких кицьок, і у Манро дівчата, і у Макре…

– Він вибрав собі Сьюлін, і квит.

– Їй дуже поталанило з ним.

– Це Тарі поталанило.

– Ти любиш свою домівку, еге ж бо?

– Люблю.

– Так дуже любиш, що не заперечуєш, коли твоя сестра
виходить за хлопця з нижчого кола – аби лише був добрий господар для Тари?

– З нижчого кола? – повторила Скарлет, якій досі це не
спадало на думку.– З нижчого, кажете? Та яке тепер значення має чиєсь там
походження, коли головне, що дівчина дістає чоловіка, котрий зможе про неї
подбати!

– Це ще як сказати,– промовила Стара Господиня.– Дехто
зазначив би, що ти мислиш цілком тверезо. А інші сказали б, що ти опускаєш
планку, якої ніколи не можна й на цаль опускати. Вілл усе-таки не з родовитої
сім’ї, як дехто з твоїх предків.

Вона скинула гострим поглядом на портрет бабусі Робійяр.

Скарлет подумки зміряла постать Вілла – такий він худорлявий
і непримітний, вічно з соломинкою в роті, всім своїм виглядом якийсь наче
сонний, як і більшість дрібних фермерів з глушини. За ним не стояли черідкою
багаті, імениті й шляхетні предки. Перший у його роду, хто ступив на землю
Джорджії, цілком міг бути одним з боржників Оглторпа[11] або
його безправних орендарів. Вілл зроду не навчався в коледжі, вся його освіта
обмежувалась чотирма класами загумінкової школи. Він був чесний і відданий,
терплячий і неабияк працьовитий, але родовитим походженням таки не міг
похвалитись. Як на мірку Робійярів, це був, безперечно, нерівний шлюб для
Сьюлін.

– Отож ти схвалюєш, що Вілл стане членом вашої родини?

– Так,– затято відповіла Скарлет, готова накинутись на
стару, якщо та скаже бодай слово осуду.

– Можеш поцілувати мене,– раптом мовила бабця і всміхнулась
якнайзичливіше.– Досі, Скарлет, ти не дуже мені подобалась. Ти завжди була
твердим горішком, навіть у дитинстві, а мені не дуже до вподоби жінки тверді на
вдачу, за винятком мене самої. Але я ціную твоє ставлення до життя. Ти не
лементуєш, коли нема на щось ради, хоч у душі, може, і клекотиш. Ти береш
перепони достоту як добра мисливська конячка.

Скарлет непевно всміхнулася й слухняно цмокнула підставлену
їй зморшкувату щоку. Приємно було знов чути схвальні слова про себе, хоч вона й
не зовсім розуміла, чим саме їх заслужила.

– Тут багато хто осуджуватиме тебе, що дозволяєш Сью вийти
за білого злидаря, хоча до самого Вілла всі дуже прихильні. Вони скажуть, що
він чудовий хлопець, і тут-таки докинуть: який жах, що одна з дівчат О’Гар
мусить одружуватися з плебеєм. Але хай це тебе не бентежить.

– Мене ніколи не бентежить людський поговір.

– Я знаю.– У старечому голосі почулись ущипливі нотки.– Тож
і добре, що тебе не бентежать чиїсь там балачки. Мабуть, це буде дуже вдалий
шлюб. Звісно, Вілл довіку так і не позбудеться ознак свого походження й не
виправить своєї вимови. І навіть розжившись на бозна-які гроші, ніколи не
наведе в Тарі такого блиску й шику, як то зробив твій батько. Білі злидарі не
вміють жити з блиском. Але в душі Вілл – порядна людина. Він нутром чує, як
треба поводитись. Тільки той, хто має вроджену порядність, міг так влучно
викласти наші вади, як це зробив він отам над могилою. Ніщо в світі не може нас
поконати – це ми самі робимо, коли тужимо за тим, чого в нас уже більш ніколи
не буде, коли надто багато живемо спогадами. Атож, з Віллом добре буде і
Сьюлін, і Тарі.

– Так ви схвалюєте, що я дозволяю їй вийти за нього?

– Боже мій, ні! – Старечий голос звучав гірко й утомлено,
але й енергійно.– Схвалювати, коли білі злидарі одружуються з представницями
давніх родів? Х-хе! Чи можу я схвалити схрещення безпорідного коня з расовою
кобилою? Воно то так, ці злидарі бувають добрі, й роботящі, й чесні, але…

– Але ж ви самі сказали, що цей шлюб буде дуже вдалий! –
скрикнула ошелешена Скарлет.

– Просто я гадаю – Сьюлін пощастило, що вона виходить за
Вілла… що вона взагалі виходить заміж, бо їй прикро треба чоловіка. А де вона
іншого знайде? Та й де ви візьмете доброго управителя в Тару? Однак це не
означає, що мені цей шлюб подобається більш, ніж тобі.

«Але мені він якраз подобається,– подумала Скарлет,
силкуючись уловити, що має на увазі стара.– Я рада, що Вілл бере Сьюлін за
дружину. Чого вона вважає, що я проти цього? Як на неї, то коли вона проти, я
теж повинна бути проти».

Як завжди, Скарлет губилася і їй ставало трохи соромно, коли
люди покликались на свої думки й мотиви, гадаючи, ніби вона їх цілком поділяє.

Бабця тим часом, обмахуючи себе пальмовим листком, провадила
далі:

– Я не схвалюю цього шлюбу так само, як і ти, однак я
практично підходжу до справи, як і ти. І коли стається щось неприємне, на що
нема ради, то я не бачу ніякого сенсу в тому, щоб гвалтувати й копати землю
ногами. У житті бувають усілякі перепади, і нічого тут збивати бучу. Я знаю це,
бо і в моєму роду, і в роду мого старого таких перепадів було багатенько, аж
занадто. І якщо є у нас життєве гасло, то воно таке: «Дарма крику не зчиняй –
усміхнись і свого часу дожидай». Під цим гаслом ми пережили чимало знегод,
всміхаючись і дожидаючи свого часу, тож ми справжні знавці, коли йдеться про
виживання. Довелося ними стати. Ми завжди ставили не на того коня. Втікали з
Франції з гугенотами, з Англії – з кавалерами[12],
з Шотландії – з Красунем принцом Чарлі[13],
з Гаїті – коли там повстали негри, а тепер ось і янкі дали нам чосу. Та щоразу
минало кілька років, і ми знову спиналися на ноги. І знаєш чому?

Вона схилила голову набік, і Скарлет подумала, що стара
зараз страшенно схожа на старезного мудрого папугу.

– Ні, певно, що не знаю,– чемно відповіла Скарлет. Але в
глибині душі їй було смертельно нудно, як і того дня, коли стара поринула у
спогади про бунт індіанців над Струмком.

– А ось чому. Ми схиляємось перед неминучим. Тільки не як
пшениця, а як гречка! Коли настає буря, достигла пшениця лягає під вітром, бо в
неї сухе колосся, неспроможне хилитись. А достигла гречка має сік у стеблах, І
вона тільки клониться. Коли ж вітер ущухає, вона випростується і стає майже
така сама пряма й сильна, як перше була. Тож і ми з такого племені, що вміє
схилитись, коли конче треба. На міцному вітрі ми робилися дуже гнучкі, бо
знали, що ця гнучкість виправдовує себе. Коли настає скрута, ми схиляємось
перед неминучим без ніяких нарікань, і працюємо, і всміхаємось, і дожидаємо
свого часу. І заграємо з тими, хто нижче за нас, і беремо від них усе, що
можемо взяти. А знову вбившись у колодочки, даємо копняка тим, по чиїх хребтах
видерлися нагору. В цьому, дитя моє, полягає секрет виживання.– І помовчавши
трохи, додала: – Я звіряю його тобі.

Стара леді гмукнула, неначе втішена власними словами, хоч і
які вони були їдкі. Вона дивилась так, немов сподівалася на відгук Скарлет, але
та не дуже добрала сенсу в словах старої і не могла придумати, що б таке
сказати.

– Ні, любонько,– вела далі Стара Господиня,– наша порода
така, що її можна пригнути, а вона знов і знов випростається. Тільки з наших
сусідів мало хто такий. Глянь на Кетлін Калверт. Ти ж бачиш, до чого вона
докотилася. Біла злидота! Ще нижче впала, ніж її чоловік. Глянь на родину
Макре. Притиснуті до землі, безпорадні, не знають, на яку ступити, за що
взятися. І навіть не намагаються щось робити. Водно тільки скімлять, які були
колись добрі часи. Або глянь на… та майже на будь-кого в цій окрузі, за
винятком моїх Алекса й Селлі, тебе й Джіма Тарлтона з його дівчатами та ще
декого. Решта вся пішла на дно, бо в них нема життєвої снаги, нема духу, щоб
знову зіп’ястися на ноги. Вони трималися на плаву, поки були гроші й чорнюки, а
як не стало ні грошей, ні чорнюків, вони вже в другому поколінні перейдуть на
злидарів.

– Ви забули про Вілксів.

– Ні, я не забула про них. Я просто подумала, що з чемності
краще про них не згадувати, оскільки Ешлі гість у цьому домі. Але як ти вже
згадала їх, то що ж – глянь, які вони! Ось Індія, я чула, вже висохла на кощаву
стару діву й корчить із себе вдову, бо Сью Тарлтон загинув, і не пробує навіть
забути його й знайти когось іншого. Звісно, вона вже переліток, та котрогось
удівця з купою дітей могла б і підловити. А бідна Душка завжди упадала за
хлопцями, хоч сама дурна, як курка. Щодо Ешлі, то тільки подивись на нього!

– Ешлі – дуже порядний,– запально почала була Скарлет.

– А я ніколи й не заперечувала цього, але ж він безпорадний,
як черепаха горічерева. Якщо родина Вілксів і виживе за цих скрутних часів, то
це завдяки Меллі, а не Ешлі.

– Меллі! Господи, бабуню! Що ви кажете? Я прожила з Меллі
досить довго під одним дахом, тож добре знаю, яка вона квола й полохлива, у неї
не стане духу навіть гусці сказати «Киш!».

– А навіщо, власне, треба казати гусці «Киш!»? Як на мене,
це просто даремне гаяння часу. Гусці вона, може, й не скаже «Киш!», але скаже
це всьому світові, або урядові янкі, або чомусь іншому, що загрожуватиме її
любому Ешлі, чи її синкові, чи її уявленню про шляхетність. Бона живе за іншими
приписами, ніж ти, Скарлет, або я. Це ті приписи, за якими діяла б твоя мати,
якби жива була. Меллі нагадує мені твою матір замолоду… І, може, завдяки їй
родина Вілксів і виживе.

– Та Меллі просто добромисна недотепа. Але до Ешлі ви
несправедливі. Він…

– Облиш-бо! Ешлі вихований тільки для того, щоб читати
книжки. А це не допоможе людині вибратися з тієї скрути, в якій ми всі
опинилися. Гіршого за нього орача, я чула, нема на всю округу. Ось лишень
порівняй його з моїм Алексом! До війни він був найбільший гуляка на світі, і
тільки й думав, щоб дістати нову краватку, та як напитися, та підстрелити
когось, та присусідитись до котрої з дівчат, які теж добрі штучки були. А глянь
на нього тепер! Навчився господарювати, бо мусив. Інакше пропав би з голоду, а
вкупі з ним і ми всі. Тепер він вирощує найкращу я окрузі бавовну, ось так,
любонько. Куди кращу, ніж у Тарі! Розуміється на тому, як доглядати свиней та
курей. Ха! Він молодець, хоч і запальний аж не як. Знає, як дожидати свого
часу, як змінюватись, коли заходять нові обставини, а коли злине ця нав’язлива
Реконструкція, ти побачиш, що мій Алекс буде такий самий багатий, як і його
батько та дід були. А Ешлі…

Скарлет боляче було слухати, як обмовляють Ешлі.

– Це все порожні теревені,– холодно урвала вона стару.

– Ну, я б не сказала,– зауважила стара, бликнувши на неї
гострим оком.– Бо ж і ти не інакше поводишся, підколи перебралась до Атланти. А
так! Ми хоч і закопалися тут у глушині, а чували про твої витівки. Зайшли нові
часи, і ти змінилася разом з ними. Ми чували, як ти лигаєшся з янкі та з усякою
білою потолоччю, з цими скоробагатьками-саквояжниками, аби видурити в них
грошенята. Ти, я чула, нічим не гребуєш. Але так і треба, як на мене. Витягни з
них усе до цента, якщо зможеш, а коли набереш достатньо, то копняком їх у пику,
бо вони вже будуть тобі не потрібні. Подбай уже це зробити, і зробити як слід,
а то поналипає до тебе ця потолоч, і буде тобі непереливки.

Скарлет дивилася на стару, звівши брови й силкуючись добрати
ладу в її мові. Вона все ще не дуже розуміла, до чого та хилить, і ніяк не
могла притлумити в собі обурення, що Ешлі порівняно з черепахою, перекинутою
горічерева.

– Я гадаю, ви помиляєтесь щодо Ешлі,– ні сіло ні впало
мовила вона.

– Ти, Скарлет, просто нетямуща.

– Це вам так здається,– грубувато відповіла Скарлет,
шкодуючи, що не може дати старій по мармизі.

– О, коли йдеться про долари й центи, ти тямиш досить добре.
Тямиш по-чоловічому. Але як жінка ти геть нетямуща. Ти не вмієш розпізнавати
людей.

Очі Скарлет заблискали вогнем, вона раз у раз стискала й
розтискала кулаки.

– Розпалила я тебе до шалу, правда? – запитала стара пані,
усміхаючись.– Саме цього я й хотіла.

– Ви хотіли, он як! А скажіть, будь ласка, навіщо?

– В мене досить на це підстав, і то поважних.

Бабця відхилилася в кріслі, і Скарлет нараз побачила, яка
вона страшенно знеможена й неймовірно стара. Маленькі клішнюваті руки, згорнуті
над віялом, були жовті й воскові, мов у мертвяка. У Скарлет раптом зблиснув
здогад, і весь гнів її розвіявся. Нахилившись, вона взяла обіруч долоню старої.

– Ви миленька вигадниця, та й годі,– сказала Скарлет.–
Нагородили тут такого, що й самі ані слову з цього не вірите. Це ви тільки для
того, щоб одвернути мої думки від тата, еге ж?

– Нема чого примилюватись! – буркотливо кинула їй Стара
Господиня, висмикуючи долоню.– Почасти й дня того, а почасти тому, що мої слова
– це щира правда, тільки ти надто дурна, аби їх зрозуміти.

Але на обличчі у неї був легенький усміх, і мова її не
здавалась такою жалкою. Скарлет уже забула про свій гнів. Стара ж зовсім не
думає того, що набазікала про Ешлі.

– Все одно я вам вдячна. Це так добре з вашого боку, що ви
поговорили зі мною. І я рада, що ми однакової думки про Вілла й Сьюлін, навіть
якщо… навіть якщо багато людей не схвалюють їхнього наміру.

У холі нарешті з’явилася місіс Тарлтон з двома склянками
сколотин. Невмійка в хатніх справах, вона розхлюпала сколотини, і рідина
опливала склянки.

– Довелося за ними аж до буди над струмком сходити,–
пояснила вона.– Пийте швидше, бо вже люди вертають з кладовища. Скарлет, а ти й
справді дозволиш Сьюлін вийти за Вілла? Вона, власне, не дуже його й варта, але
ж він з білих злидарів і…

Скарлет і бабця перезирнулись. В очах старої поблискували
зухвалі вогники, і Скарлет відповіла їй таким самим поглядом.

Розділ XLI

Коли всі сусіди розпрощалися і вдалині завмер скрип коліс та
тупіт копит, Скарлет пішла до кабінету Еллен і дістала з шухляди бюрка щось
блискуче, сховане напередодні серед пожовклих паперів. Почувши, як у вітальні
шморгає носом Порк – він саме накривав стіл на обід,– вона гукнула його.
Обличчя негра, коли він увійшов, було таке нещасне, як у собаки, що втратив
хазяїна.

– Порку,– суворо зауважила Скарлет,– якщо ти знову
розплачешся, я… я теж заплачу. Годі-бо.

– Добре, мем. Я хочу стриматись, дуже хочу, та як тільки
подумаю за місте’ Джералда і…

– Ну то не думай. Як інші плачуть, я можу витримати, але
якщо ти – то я вже не можу. Невже ти не розумієш? – перейшла вона на лагідніший
тон.– Я не можу витримати твоїх сліз, бо знаю, як ти його любив. Висякай носа,
Порку. Я маю для тебе подарунка.

Ледь помітна зацікавленість промайнула в очах у Порка, коли
він гучно сякався – але більше задля годиться, із чемності.

– Пам’ятаєш ту ніч, коли тебе мало не підстрелили в чужому
курнику?

– На Бога, міс Скарлет! Я зроду…

– Ну не кажи,– що було, те було, тож не відпирайся, коли вже
так багато часу відтоді збігло. Пам’ятаєш, я ще сказала, що подарую тобі
годинника за твою вірність?

– Так, мем, пам’ятаю. Я думав, ви вже забули.

– Ні, не забула, і ось я тобі його й дарую.

Вона простягла йому масивного золотого годинника з
різьбленням на покришці та з ланцюжком, де теліпалось кілька брелоків і
печаток.

– Боже мій, міс Скарлет! – скрикнув Порк.– Це ж годинник
місте’ Джералда! Я мільон раз бачив, як він дивився на нього!

– Атож, це татків годинник, Порку, і я дарую його тобі.
Бери.

– Ой ні, мем! – Пройнятий жахом, Порк аж сахнувся назад.– Це
годинник білого жентмена, та ще й місте’ Джералда. І як ви таке сказали, щоб
віддать його мені, міс Скарлет? Цей годинник по праву має належати маленькому
Вейдові Гемптону.

– Він належить тобі. Що такого Вейд Гемптон зробив для тата?
Чи доглядав його, коли він був слабий і немічний? Чи купав його, й зодягав, і
голив? Чи був при ньому, коли прийшли янкі? Чи ходив красти для нього? Не
дурій, Порку. Коли хто й заслужив годинника, то це ти, і я знаю, що тато
погодився б зі мною. Бери його.

Вона піднесла чорну долоню й втисла в неї годинника. Порк
дивився на коштовну річ з побожним острахом, і поволі захоплення почало
розпливатись по його обличчю.

– Це справді мені, міс Скарлет?

– Авжеж тобі.

– Що ж, м-м… дякую, мем.

– А ти не хочеш, щоб я взяла його до Атланти й там віддала
граверові?

– А що цей грабер значить? – У голосі Порка з’явилася
підозра.

– Це значить такий чоловік, що напише на задній покришці
що-небудь таке… ну, скажімо: «Доброму й вірному служникові Порку від родини
О’Гар».

– Ні, м-м… дякую, мем… Не тра мені цього грабера.– Порк
відступив на крок, міцно затиснувши в руці годинника.

Легенька усмішка заграла у Скарлет на обличчі.

– Що таке, Порку? Ти не довіряєш мені, що я привезу його
назад?

– Ні, мем, я довіряю… але ж, знаєте, мем, ви можете й
передумати.

– Я не передумаю.

– Ну, мем, ви можете продати його. Це ж, мабуть, які гроші
можна взяти.

– Ти що, гадаєш, я можу продати татків годинник?

– А чого ж, мем… коли вам тра буде грошей.

– Тебе годилося б відшмагати за такі слова, Порку. Щось мені
вже здається, що краще забрати годинника назад.

– Ні, мем, ви цього не зробите! – Вперше за ввесь день усміх
проблиснув на його згорьованому виду.– Я знаю-бо вас… Але тут таке ще, міс
Скарлет…

– Я слухаю, Порку.

– Коли б ви хоч уполовину були такі добрі до білих, як ви
добрі до негрів, то, їй-бо, люди куди б краще до вас ставилися.

– Вони й так до мене добре ставляться,– відказала вона.– А
тепер іди знайди містера Ешлі й скажи, що мені треба його бачити, негайно.

*

Ешлі сів на дзиглик Еллен біля бюрка – під його довгим тілом
той і зовсім змалів – і вислухав пропозицію Скарлет піти управителем на її
тартак з умовою, що половина прибутків належатиме йому. Поки вона говорила, він
жодного разу не підвів на неї очі й не озвався бодай словом. Він сидів,
утупившись у свої руки, повільно обертаючи їх долонями то вгору, то вниз, наче
уперше в житті мав нагоду до них придивитись. Попри тяжку працю, вони були у
нього тонкі й чутливі і, як на фермера, на диво добре доглянуті.

Його похилена голова й мовчанка занепокоїли її трохи, І вона
заходилася вдвічі жвавіше розписувати вигоди своєї пропозиції. Крім того, вона
розраховувала і на свою чарівну усмішку та звабливий погляд, хоч це даремно, бо
ж він не підводив голови. Якби Ешлі тільки глянув на неї! Вона навіть не
натякнула, що знає від Вілла про його намір переїхати на Північ, і говорила
так, немов була впевнена, що він не може не погодитися з її планом. Але Ешлі
все не озивався, і вона, сказавши, що мала сказати, кінець кінцем змовкла. Її
стривожило, що він якось надто вже рішуче випростав свої вузькі плечі. Та не
може ж він відмовитись! Які в нього підстави, щоб відмовлятись?

– Ешлі,– почала вона знову і змовкла. Скарлет не потіла
прямо посилатись на свій стан, їй і без того було прикро, що Ешлі бачить її
одутлою і бридкою, але що всі інші аргументи на нього не вплинули, вона
вирішила поставити на свою безпорадність, як на останню карту.

– Ти повинен перебратися до Атланти. Я дуже, дуже потребую
твоєї допомоги, бо мені вже не випадає наглядати за обома тартаками. Мине
багато місяців, поки я знову зможу за це взятись, тому що… розумієш… тому
що…

– Ради Бога, Скарлет! – гостро кинув він.– Май совість!

Він схопився, рвучко підійшов до вікна і, ставши спиною до
неї, задивився на качок, що поважною вервечкою проходили подвір’ям.

– То це… то це тому ти не хочеш навіть глянути на мене? –
Запитала вона жалібно.– Я знаю, що вигляд у мене…

Він блискавично крутнувся, його сірі очі зустрілися з її
очима, і щось таке було у нього в погляді, що вона мимохіть притисла руки до
горла.

– Та яке в чорта значення має твій вигляд! – вигукнув Ешлі у
нестямі.– Ти ж знаєш, що для мене ти завжди гарна.

Скарлет затопила така хвиля радості, аж в очах у неї
зблиснули сльози.

– Дякую, що ти це сказав! А то мені було так соромно, що я
боялась на очі тобі показатись…

– Тобі соромно? Та чого б ти мала соромитись? Це мені має
бути соромно, і так воно і є. Бо ж якби не моя дурість, ти ніколи б не
опинилась у такій халепі. Ти ніколи б не одружилася з Френком. Мені треба було
тоді взимку не відпустити тебе з Тари. Ну ж я й дурень! Я мав би зрозуміти
тебе… мав би зрозуміти, що ти в розпачі, в такому розпачі, що… Я мав би…
Мав би…– На обличчі його з’явився болісний вираз.

Серце у Скарлет шалено закалатало. Він шкодує, що не втік
разом з нею!

– Я мав би, як на те пішло, когось пограбувати чи вбити, аби
здобути грошей на податок, бо ти ж дала притулок нам, жебракам. Ах, який же я
розтелепа!

Її серце стислось від розчарування, і хвиля радості спала:
це були зовсім не ті слова, яких вона сподівалася.

– Я поїхала б однаково,– втомлено мовила Скарлет.– І я не
допустила б, щоб ти щось таке вчинив. Та хоч би там як, а це вже в минулому.

– Так, у минулому,– повільно й гірко мовив він.– Ти не
допустила б, щоб я зробив щось безчесне, але ж сама продалася чоловікові, якого
не кохаєш… і матимеш від нього дитину, а все заради того, щоб я й моя родина
не померли голодною смертю. Ти така добра – порятувала мене в моїй
безпорадності!

Тремтіння його голосу свідчило про відкриту незагоєну рану у
нього в душі, і від цих слів сльози сорому виступили на її очах. Він одразу
побачив це, і злагіднів на виду.

– Невже ти подумала, що я осуджую тебе? Боже милий, Скарлет!
Ні! Ти – наймужніша з усіх жінок, яких я знав. Я осуджую тільки самого себе.

Він знов одвернувся й подивився у вікно, і плечі його вже не
здалися їй такими випростаними. Скарлет мовчки чекала довгу хвилину,
сподіваючись, що до Ешлі вернеться той настрій, в якому він заговорив про її
вроду, сподіваючись почути від нього ще якісь слова, що стануть для неї
неоціненним скарбом. Вона ж так довго його не бачила й жила самими споминами,
які поволі згасали в її пам’яті. Вона знала, що він і досі кохає її. Це було
явно видно в кожному його порусі, в кожному гіркому слові самоосуду, в його образі
на те, що вона носить під серцем Френкову дитину. Тож їй кортіло почути це від
нього вголос, як кортіло й самій сказати щось таке, що спонукало б його на
зізнання, та вона не зважувалася. Вона пам’ятала свою обіцянку, дану минулої
зими в садку, що більш ніколи йому не нав’язуватиметься. Як не прикро, але вона
розуміла, що мусить дотримуватись цієї обіцянки, коли хоче, щоб Ешлі залишався
коло неї. Досить їй бодай Згадати про своє кохання й тугу, хоч одним поглядом
натякнути на жадані обійми його рук, як усе буде втрачено назавжди. Ешлі тоді
вже запевне від’їде до Нью-Йорка. А цього не можна допустити.

– Ой Ешлі, та не картай себе! Хіба ти тут чимось винен? Але
ти таки переберешся до Атланти й допоможеш мені, правда?

– Ні.

– Але ж, Ешлі,– голос її вже заламувався від болю й
розчарування,– я розраховувала на тебе. Я так тебе потребую! Френк не може мені
допомогти. У нього повно клопотів з крамницею, і якщо ти не погодишся, то я
просто й не знаю, де знайду потрібну людину! В Атланті всі, у кого хоч трошки
кебети, мають свої справи, а інші такі нетямкі й…

– Не варто про це говорити, Скарлет.

– То ти радше переберешся до Нью-Йорка й оселишся серед
янкі, аніж поїдеш до Атланти?

– Від кого це ти почула? – Він обернувся й глянув просто на
неї, злегка спохмурнівши.

– Від Вілла.

– Так, я вирішив перебратись на Північ, Один мій давній
знайомий, з яким ми до війни подорожували зі о Європі, запропонував мені місце
в банку свого батька. Так буде краще, Скарлет. Та я й не зможу стати тобі в
пригоді. Я зовсім не знаюся на лісопильній справі.

– Але на банковій справі ти знаєшся ще менше, а там таки
далеко важче! І я буду набагато поблажливіша до твоєї недосвідченості, ніж
янкі!

Ешлі пересмикнуло, й вона зрозуміла, що бовкнула трохи
зайве. Він одвернувся і знов задивився у вікно.

– Я не хочу ніяких поблажок до себе. Я хочу сам стояти на
своїх ногах, і як буде, так і буде. Чого я домігся в життя за весь цей час?
Пора мені вже чогось досягти… а як ні, то піти на дно, коли я ні на що не
здатний. Я й гак уже надто довго на твоєму утриманні.

– Але я пропоную тобі половину прибутків з тартака, Ешлі! Ти
й стоятимеш на своїх ногах, тому що… адже ж це буде й твоє підприємство.

– Це, власне, те саме. Я ж не зможу викупити в тебе
половину. Я дістану її як дарунок від тебе. А я й так уже забагато прийняв
твоїх, Скарлет, дарунків,– харчі, й дах над головою, і навіть одяг для мене,
Мелані й дитини. І нічим не розрахувався з тобою за це.

– Ти ще й як розрахувався! Вілл сам нізащо б…

– Так, колоти тріски на розпал я досить пристойно навчився.

– Ой Ешлі! – розпачливо скрикнула вона зі слізьми на очах,
вражена його іронічними словами.– Що сталося з тобою від того часу, як я
виїхала? Ти зробився такий шорсткий, такий злий! Раніш ти таким не був.

– Що сталося? Дуже знаменна річ, Скарлет. Я почав думати.
Здається, я ні разу по-справжньому не думав від кінця війни й до тієї пори,
коли ти виїхала з Тари, Я був у стані якоїсь прострації, я мав що їсти, мав де
спати, і більше нічим не сушив голови. Але коли ти поїхала до Атланти з
чоловічим тягарем на плечах, я подумав: який же з мене чоловік, коли снаги маю
менше від жінки? З такими думками не дуже приємно жити, і я не хочу, щоб це
тривало далі. Інші чоловіки вернулися з війни, маючи ще менше, ніж я, а ось
глянь на них тепер! Тож я й вирішив податися до Нью-Йорка.

– Але… я не розумію! Якщо тобі потрібна робота, то чим
Атланта для тебе гірша за Нью-Йорк? І на моєму тартаку…

– Ні, Скарлет. Це мій останній шанс. Я перебираюсь на
Північ. Якщо я поїду до Атланти й почну працювати, й пропав навіки.

Слово «пропав – пропав – пропав» звучало в її вухах як
моторошне подзвіння. Скарлет хутко перевела погляд на його очі – широко
розплющені й кришталево сірі, вони дивилися крізь неї кудись у далечінь,
прозираючи долю, якої вона не могла ні побачити, ні збагнути.

– Пропав? Ти хочеш сказати… Ти щось таке вчинив, за що
янкі в Атланті можуть тебе ув’язнити? Я маю на увазі – допоміг Тоні втекти,
або… або… Ой Ешлі, а ти не причетний часом до ку-клукс-клану, ні?

Погляд його з тої далечі враз вернувся назад і зупинився на
ній, а на устах з’явився усміх, хоч з очей так і не зійшла задума.

– Я забув, що ти все сприймаєш безпосередньо. Ні, я боюся не
янкі. Я маю на думці те, що, поїхавши до Атланти й знову прийнявши від тебе
допомогу, я вже навік поховаю надію зіп’ястися на власні ноги.

– Ну, якщо тільки це! – полегшено зітхнула вона.

– Атож,– і він знов усміхнувся, цим разом уже холодніше.–
Тільки це. Тільки моя чоловіча гордість, моя самоповага і, коли зволиш, моя
безсмертна душа.

– Але,– спробувала вона підступити з іншого боку,– ти міг би
з часом викупити в мене тартак, і він став би твоїм власним, і тоді…

– Скарлет,– гостро урвав він її,– я ж сказав тобі: ні! Є й
інші причини.

– Які причини?

– Ти знаєш їх краще, ніж будь-хто.

– О, це? Але… з цим буде все гаразд,– поквапилася вона
заспокоїти Ешлі.– Я ж узимку в садку дала тобі слово, ти знаєш, і я його
дотримаю.

– Ну, тоді ти більше в собі впевнена, ніж я. Я не зміг би
покластися на своє слово. Мені не слід було б казати цього, але я хотів би, щоб
ти просто знала, Скарлет, бо й більше про це не говоритиму. Годі вже. Тільки-но
Вілл і Сьюлін візьмуть шлюб, я виїжджаю до Нью-Йорка.

Його очі, широко розкриті й розпашілі, на мить зустрілися з
її очима, і він рвучко рушив через кімнату. Рука його вже взялася за ручку
дверей. Скарлет дивилась на нього з розпукою. Розмова скінчилась, і вона,
Скарлет, програла. Раптом ослабнувши від напруги й переживань цього дня, та ще
й від невдачі з Ешлі, вона відчула, що втрачає самовладання. З уст у неї
вихопилось: «Ой Ешлі!» – і, упавши на продавлену канапу, вона зайшлася гірким
риданням.

Скарлет почула, як він непевною ходою відійшов від дверей і
безпорадним голосом почав повторювати її ім’я. Тоді долинуло швидке тупотіння
ніг у холі й кухні, і на порозі постала Мелані з тривогою в очах.

– Скарлет… з немовлям нічого…?

Скарлет, припавши обличчям до запорошеної оббивки канапи,
знову схлипнула.

– Ешлі… такий поганючий! Такий підлий, такий ненависний!

– Ох Ешлі, що ти їй заподіяв? – Мелані кинулась на підлогу
біля канапи й обхопила руками Скарлет.– Що ти такого сказав? Як ти міг! У неї
можуть бути передчасні пологи! Заспокойся, голубонько, схили голову мені на
плече! Що тут таке сталося?

– Ешлі… він такий упертий… такий ненависний!

– Ешлі, я дивуюсь тобі! Виводити її з рівноваги, коли вона в
такому стані, та ще коли щойно поховали містера О’Гару!

– Не чіпляйся до нього! – без усякого зв’язку з попереднім
вигукнула Скарлет і так різко відірвала голову від плеча Мелані, що її цупке
чорне волосся висипалося з сітки на залите слізьми обличчя.– Він має право
чинити, як йому хочеться!

– Дозволь, я поясню, Мелані,– сказав Ешлі, білий як стіна.–
Скарлет по доброті своїй запропонувала мені роботу в Атланті, заправляти одним
з її тартаків…

– Заправляти! – обурено перебила його Скарлет.– Я
запропонувала йому половину прибутків з цього тартака, а він…

– А я сказав їй, що вже залагодив усе з нашим переїздом на
Північ, і вона…

– Ох! – скрикнула Скарлет, знову захлипавши.– Я ж кажу йому
й кажу, що він мені дуже потрібен… що я не можу знайти нікого на місце
управителя тартака… Що у мене скоро буде дитина… а він відмовляється! А
тепер… тепер мені доведеться продати тартак, і я знаю, що не зможу взяти за
нього добрих грошей, і я зазнаю збитків, і, може, доведеться нам голодувати,
але йому це байдуже. Він такий поганючий!

Скарлет знов припала до худенького плеча Мелані, і гострий
біль почав поволі відступати, а натомість зблиснув промінчик надії. Вона
відчула спільника у відданому серці Мелані, бачачи, як та обурилась, що хтось,
нехай навіть це її коханий чоловік, міг довести Скарлет до сліз. Мелані, немов
доведена до розпачу голубка, налетіла на Ешлі й заходилась уперше в житті
дзьобати його.

– Як ти посмів відмовити їй, Ешлі? Після всього того, що
вона для нас зробила! Якими ж ми обоє виглядаємо через тебе невдячними! Зараз
же нема нікого, хто б їй допоміг, коли вона при наді… Як це неблагородно з
твого боку! Вона ж допомогла, коли нам було скрутно, а ось коли вона сама
опинилася в скруті, ти їй відмовив!

Скарлет нишком зиркнула на Ешлі й побачила подив і
непевність у нього на обличчі, коли він дивився на темні, сповнені обуренням
очі Мелані. Скарлет і сама здивувалася, що Мелані так завзято напалась на свого
чоловіка, який для неї був понад будь-які жіночі докори, думки якого вона
сприймала мало не як вияв Божої волі.

– Мелані…– почав він і безпорадно опустив руки.

– Та як ти можеш вагатися, Ешлі? Подумай, що Скарлет зробила
для нас… для мене! Якби не вона, я померла б в Атланті, коли родила Бо! І ще
вона… так, вона вбила янкі, захищаючи нас. Ти знав про це? Вбила людину
заради нас! І гибіла в тяжкій праці, коли тебе з Віллом ще не було, аби тільки
ми не померли з голоду. Коли я подумаю, що вона й орала землю, і збирала
бавовну, я просто… Ох, дорогенька моя! – Схилившись над Скарлет, вона в
розчуленні поцілувала скуйовджене її волосся.– А тепер, коли вона вперше
просить нас зробити щось для неї…

– Мені цього можеш не казати, скільки вона зробила для нас.

– Але ж, Ешлі, ти тільки подумай! Окрім того, що ми
допоможемо їй, ти ж подумай, як багато це для нас важить – жити в Атланті,
серед своїх, а не з янкі! Там же тітонька Туп, і дядечко Генрі, і всі наші
друзі, і Бо матиме багато товаришів і дістане змогу ходити до школи. Бо якщо ми
поїдемо ні Північ, то ж не зможемо віддати його до школи, щоб він там водився з
дітьми янкі й сидів у класі поруч з негренятами! Нам довелося б найняти для
нього гувернантку, а я й не уявляю, як би ми на це стяглися…

– Мелані,– промовив Ешлі якимось безживно-рівним голосом,–
ти й справді дуже так хочеш оселитися в Атланті? Ти ніколи не заводила про це
мови, коли ми говорили про переїзд до Нью-Йорка. Ти навіть не натякала…

– Але ж коли ми говорили про переїзд до Нью-Йорка, я думала,
що ти не зможеш знайти роботи в Атланті, та й не могла я заперечувати тобі.
Обов’язок жінки їхати туди, куди їде чоловік. Але тепер, коли Скарлет так
потребує нас, і в неї є місце саме для тебе, ми можемо повернутися додому!
Додому! – вигукнула вона в екстазі й притисла до себе Скарлет.– І я знов побачу
П’ять Променів, і Персикову дорогу, і… Ох, як я за цим усім стужилася! І,
може, ми таки придбаємо собі хоч невеличкий власний дім! Байдуже, який
маленький і непоказний, аби лише власний!

Очі її променилися захопленням і щастям, а Ешлі й Скарлет
дивились на неї – перший здивовано й розгублено, друга – трохи вражено й
присоромлено. Скарлет ніколи й на думку не спадало, що Мелані так глибоко
тужить за Атлантою і прагне туди повернутись, прагне мати власну домівку.
Здавалося, її цілком задовольняє проживання в Тарі, тож туга Мелані за рідним
містом виявилася цілковитою несподіванкою для Скарлет.

– Ох Скарлет, яка ж ти добра, що все це для нас придумала!
Адже ти знаєш, як я скучила за Атлантою!

Зіткнувшись уже вкотре з цією звичкою Мелані добачати
благородні мотиви там, де їх і близько не було, Скарлет знову відчула сором і
водночас роздратування і не могла очей підвести ні на Ешлі, ні на Мелані.

– Ми могли б придбати власний будиночок. Ти уявляєш собі –
ми п’ять років одружені, а так і не маємо своєї домівки!

– Ви можете оселитись разом з нами у тітоньки Туп. Це й ваш
дім,– пробурмотіла Скарлет, бгаючи руками подушечку з канапи й уперто не
підводячи погляду, щоб не виказати себе переможним блиском в очах, коли хвиля
повернула в її бік.

– Ні, але все одно ми тобі вдячні, дорогенька. Там було б
затісно всім. Ми придбаємо собі окремий дім… Ох Ешлі, та скажи ж «Так!».

– Скарлет,– промовив Ешлі безвиразним тоном,– глянь на мене.

Вона сполохано підвела голову і зустрілася з ним поглядом, у
його сірих очах видніли гіркота й утома від безплідної боротьби з неминучим.

– Я поїду до Атланти, Скарлет… Мені несила протистояти вам
двом.

Він обернувся й вийшов з кімнати. Тріумф у душі в Скарлет
пригас, заглушений мульким страхом. Вираз у мого очах, коли він промовляв
останні слова, був такий самий, як і тоді, коли він сказав, що пропаде,
переїхавши до Атланти.

*

Коли Сьюлін та Вілл одружилися, а Керрін виїхала до
Чарлстона в монастир, Ешлі, Мелані й Бо перебралися до Атланти, взявши з собою
Ділсі за куховарку й няньку. Пріссі й Порк лишилися тим часом у Тарі, маючи
приєднатися до Ділсі пізніше, коли Вілл знайде собі інших негрів для роботи в
полі.

Цегляний будиночок, що його Ешлі винайняв для своєї родини,
стояв на Плющевій вулиці й задвір’ям своїм прилягав до будинку тітоньки Туп –
обидві садиби розмежовував лише чухматий живопліт з вовчих ягід. Мелані саме
тому й вибрала цей будиночок. Першого ж ранку в Атланті вона зі сміхом і плачем
кинулась обіймати Скарлет і тітоньку Туп, примовляючи, що надто довго пробула
вдалині від своїх близьких і тепер хоче оселитись до них якнайближче.

Будиночок первісно був двоповерховий, але горішній поверх
під час облоги розтрощило снарядами, а в господаря, коли він повернувся по
війні, забракло грошей на відбудову. Він задовольнився тим, що покрив перший
поверх пласкою покрівлею, від чого вся споруда стала якоюсь приземкуватою і
непропорційною, неначе іграшкова хатка, що її складає дитина з коробок від
взуття. Будиночок стояв на високому підмурівку з чималим погребом унизу, і до
входу вели широкі півкружні сходи, що надавало йому трохи кумедного вигляду.
Але два розлогі старі дуби, які приємно затінювали оселю, і вся в білому цвіті
магнолія з припорошеним листям біля ганку якоюсь мірою знімали відчуття
пласкуватості й приземкуватості. Перед домом був широкий зелений моріжок,
порослий густою конюшиною і обмережений розлогими кущами вовчих ягід та пахучої
жимолості. Серед трави де-не-де видніли молоді пагони троянд на потолочених
старих кущах, а рожево-білі мирти квітли так рясно, наче війна й не пройшлася
по них потоптом, а коні янкі не об’їдали їхніх галузок.

Скарлет вважала, що бридкішої споруди годі було й відшукати,
але Мелані ця оселя здавалася не менш привабливою навіть за препишні Дванадцять
Дубів. Адже це була їхня домівка, і вона, Ешлі й Бо нарешті опинилися під своїм
власним дахом.

Невдовзі до брата приїхала й Індія Вілкс, яка перед тим, з
1864 року, жила у Мейконі разом з Душкою, і в невеличкому будинку стало таки
тіснувато. Проте Ешлі й Мелані радо прийняли Індію. Часи змінилися, з грішми
було сутужно, однак ніщо не могло вплинути на півдекський звичай давати
притулок родичкам, які не мали даху над головою чи не завели своєї сім’ї.

Душка одружилася, за словами Індії, з представником нижчого
соціального прошарку, якимсь грубуватим уродженцем Заходу, що з Міссісіпі
перебрався до Мейкона. У нього було руде обличчя, гучний голос і вільні манери.
Індія не схвалювала сестриного вибору, а відтак і не дуже приємно почувала себе
в домі швагра. Вона з радістю довідалася, що в Ешлі з’явилась власна домівка:
це дало їй змогу покинути чужорідне для неї середовище й більше не бачити, яка
бездумно щаслива її сестра зі своїм неотесою-чоловіком.

Решта родичів була тієї думки, що сміхотлива й простакувата
Душка куди краще влаштувалася, ніж хтось би сподівався – їм було вдивовижу, як
вона взагалі знайшла собі чоловіка. Він був людиною порядною і досить заможною,
але для Індії, народженої у Джорджії і виховуваної у вірджинських традиціях,
будь-хто не зі східного узбережжя здавався мужлаєм і варваром. Мабуть, і чоловік
Душчин радо розпрощався з Індією, бо жити з нею в одному домі було невеликою
втіхою.

Вона тепер цілком увійшла в роль старої діви. Їй було
двадцять п’ять років, та вона й виглядала на цей вік, тож могла вже не дбати
про свою привабливість. Її бліді, майже без вій очі дивилися на світ прямо й
безкомпромісно, а тонкі губи завжди були зневажливо стулені. Трималась Індія з
гідністю й гордістю, що, як не дивно, личило їй більше, ніж награна дівоча
лагідність тих днів, коли вона жила в Дванадцяти Дубах. Усі дивились на неї
мало не як на вдову. Кожен знав, що Стюарт Тарлтон одружився б з нею, якби не
поліг під Геттісбергом, отож ставилися до Індії шанобливо, як до жінки, що її
руки хтось домагався, хоч справа й не дійшла до шлюбу.

Невдовзі шість кімнат будиночка на Плющеній вулиці дуже
скромно умеблювали найдешевшими сосновими й дубовими меблями з Френкової
крамниці, бо Ешлі, бувши без гроша, мусив купувати в кредит і погодився взяти
лише те, що найменше коштувало й без чого аж ніяк не можна було обійтись. Це
ставило в ніякове становище Френка, який любив Ешлі, і доводило до розпачу
Скарлет. І вона, і Френк залюбки віддали б їм без усяких грошей найкращі, які
тільки були в крамниці, меблі з червоного й рожевого дерева, але Вілкси рішуче
відмовилися. Отож і вийшло, що будинок їхній стояв гнітюче напівпорожній і
бридкий, і Скарлет прикро було усвідомлювати, що Ешлі живе в помешканні, де
нема ні килима, ні штор на вікнах. Однак він начебто нічого цього не
завважував, а Мелані й узагалі почувала себе безмежно щасливою і навіть гордою,
вперше після одруження оселившись у власному домі. Скарлет не знала б куди очі
подіти від сорому й приниження, якби їй довелося приймати друзів у будинку без
портьєр і килимів, без подушок на канапах і достатньої кількості стільців,
чашок і ложок. А от Мелані зустрічала гостей з такою достойністю, наче на
вікнах у неї висіли плюшеві штори, а канапи були оббиті грезетом.

Та хоч Мелані явно тішилась, зі здоров’ям у неї було не
найкраще. Народження Бо далося їй нелегко, а подальша тяжка праця у Тарі ще
дужче її знесилила. Вона була така худа, аж кістки випиналися з-під білої
шкіри. Дивлячись іздаля, як Мелані грається надворі з дитиною, хтось би
подумав, що то дівчинка, такий неймовірно тонкий був у неї стан, як і вся
постать була зовсім пласка. Грудей вона майже не мала, а стегна були не ширші,
ніж у малого Бо, і ні гордощі, ні тверезий глузд не підказали їй (так вважала
Скарлет), що треба підшити оборочки на грудях під блузкою чи подушечки
зсередини корсету, щоб не впадала так у вічі її сухоребрість. Як і тіло,
обличчя у неї теж було бліде й худе, через що вигнуті дугою шовковисті брови,
тонкі, як вусики в метелика, виглядали аж мало не чорними на безбарвній шкірі.
Очі на маленькому личку були непропорційно великі, а густі тіні під ними ще й
побільшували їх, але вираз у них не змінився з часів безтурботного дівоцтва.
Війна, постійні знегоди й тяжка праця виявились безсилі порушити погідну
супокійність цих очей. Це були очі щасливої жінки, жінки, навколо якої можуть
вирувати бурі, а душа її все лишається нескаламучена.

«Як це їй вдається завжди мати такий вираз в очах?» – думала
Скарлет, заздро дивлячись на Мелані. Скарлет знала, що в неї самої очі бувають
як у голодної кицьки. Що то Рет сказав був про  очі Мелані – якусь таку
дурницю, ніби вони схожі на свічки. Але-бо й справді, вони немов добротворні
джерельця серед безміру зла в нашому світі. Атож, мов свічки, які не гаснуть ні
на якому вітрі, ці два лагідні світелка, променисті від щастя, що вона знов
опинилася в рідному довкіллі серед друзів.

У маленькому будинку завжди було людно. Мелані ще дитиною
всі любили, і тепер місто поривалося привітати її з поверненням додому. І кожен
приносив подарунок – сяку-таку оздобину, картину, срібну ложку-другу, лляну
наволочку, серветку, клаптяний килимок, якийсь там дріб’язок, прихований від
Шерманових солдатів і тому подвійно дорогий, хоч власник і присягався, що це
зовсім не так.

Приходили похилого віку чоловіки, які воювали в
мексиканській кампанії разом з її батьком, і приводили з собою приятелів, аби
ті познайомилися з «милою дочкою старого полковника Гамільтона». До неї
сходилися давні материні подруги, бо Мелані виявляла шанобливе ставлення до
старших, що було літнім матронам особливо приємно у ці шалені дні, коли юнаки й
дівчата, здавалося, геть забули про вихованість. Ровесниці Мелані, молоді
дружини, матері й удови, любили її, бо вона перетерпіла те саме, що й вони, і
не пройнялась гіркотою, і завжди співчутливо їх вислуховувала. А молодь, як то
ведеться серед молодих, приходила просто тому, що в неї можна було приємно
перебути час і зустріти друзів, з якими хочеться зустрічатись.

Навколо Мелані з її тактовністю і ненав’язливістю
невдовзі об’єднався цілий гурт молодших і старших віком людей з найкращого
атлантського товариства передвоєнних років – людей, які мали тільки порожні
гаманці й неубутню родову гордість, та ще вміли витривати і в щонайбільшій
скруті. Здавалося, для цих решток місцевої еліти, розпорошених і доведених
війною до руїни, знекровлених смертями й приголомшених змінами, вона виявилась
немовби незнищенним ядром, круг якого можна було наново згуртуватися.

Мелані, попри всю свою молодість, наділена була чеснотами,
що їх так високо цінували ці уламки минулого: гордощами, над якими й злидні не
владні, мужністю, яка не визнає нарікань, веселістю, гостинністю, добротою і,
над усе, вірністю давнім традиціям. Мелані не хотіла змінюватись, не хотіла
навіть визнати потребу змінюватись у цьому сповненому змін світі. Під її дахом
неначе воскресали давні дні, й люди тут знаходили розраду і відчували ще дужчу
зневагу до бурхливого нурту навколишнього життя й до всіх цих розкошів, які
винесли на поверхню саквояжників та новобагатьків-республіканців.

Коли вони дивилися на її молоде обличчя й бачили там
непохитну відданість давнім дням, то могли бодай на часину забути про
відступників у своєму власному стані, через яких їх брала лють, охоплювали
страх і душевний біль. А таких було чимало. Траплялися й вихідці з порядних
родин, які, доведені злиднями до розпуки, перекидались на бік ворога, ставали
республіканцями й приймали від переможців посади, щоб їхня рідня не жила з
милостині. Траплялися і молодики з учорашніх солдатів, налякані тим, що шлях до
добробуту пролягає через довгі роки терпінь і тяжких зусиль. Вони за прикладом
Рета Батлера заходили у спілку з саквояжниками, не гребуючи нічим, аби лише
збити собі капітал.

А найгірші з-посеред відступників були дочки декотрих
найвідоміших в Атланті родин. Дорослішали вони вже після війни і, мавши тільки
дитячі згадки про неї, не зазнали тієї гіркоти, що підтримувала на дусі
представників старшого покоління. Ці дівчата не втратили ні чоловіків, ні
коханих. У пам’яті їхній майже не збереглося згадок про колишнє багатство й
пишноту,– а офіцери-янкі були ж такі вродливі й вичепурені, такі безтурботні! І
влаштовували пишні бали, й роз’їжджали верхи на прегарних конях, і взагалі
обожнювали молодих південок! Офіцери ставились до дівчат, мов до королев, і так
стереглися не ущемити їхньої вразливої гордості, що чому б, кінець кінцем, і не
спілкуватися з ними?

Янкі були куди привабливіші за місцевих залицяльників,– і
одягнених абияк, і вічно таких похмурих та заклопотаних, що у них і часу не
лишалося на розваги. Отож не одна й не дві з тутешніх дівчат утекли з
офіцерами-янкі, розбивши тим самим серця своїм близьким. Часом брат не вітався
з сестрою на вулиці, а батько й мати навіть не згадували імені дочки. Від
жахіття усіх цих трагедій кров холола у жилах південців, які жили під гаслом:
«Не здамося», та досить їм було глянути на лагідне, але непоступливе лице
Мелані, як жахіття це розвіювалося. Вона така бездоганна й цілісна вдачею,–
твердили місцеві матрони,– що може правити за взірець для всіх дівчат Атланти.
А оскільки вона не хизувалася своїми чеснотами, то й дівчата не сторонилися від
неї.

Самій же Мелані й на гадку не спадало, що вона опинилась в
осередді нової громади. Їй здавалося, що люди просто доброї думки про неї, тому
й приходять у гості, тому і її запрошують до своїх невеличких швацьких гуртків,
танцювальних клубів та музичних товариств. В Атланті завжди любили і слухати
гарну музику, і музикувати, хоч в інших містах Півдня в’їдливо казали, що,
мовляв, атлантцям далеко до будь-якої культури. Але ось тепер тут раптом стали
значно більше цікавитись музикою, дарма що жилося з кожним днем тяжче й
скрутніше. Музика давала змогу забути нахабні чорні обличчя на вулицях та сиві
уніформи солдатів північанської залоги.

Мелані трохи розгубилася, коли опинилась на чолі
новоствореного музичного гуртка під назвою «Суботній вечір». Своє піднесення до
такої ролі вона пояснювала тільки тим, що могла акомпанувати на піаніно кому
завгодно, Навіть панночкам Маклюр, які співали дуетом, зовсім не маючи
музичного слуху.

Насправді причина полягала в тому, що Мелані зуміла вельми
дипломатично поєднати зусилля «Дам-арфісток», «Чоловічого хору», «Товариства
молодих мандоліністок і гітаристок» з «Суботнім вечором», завдяки чому в
Атланті з’явилася справді вартісна музика. На думку багатьох людей, «Суботній
вечір» виконував «Циганку»[14] куди
краще за професійні колективи Нью-Йорка й Нового Орлеана. А коли Мелані
спромоглася залучити й «Дам-арфісток» до співпраці, місіс Меррівезер сказала
місіс Мід та місіс Вайтінг, що треба її поставити на чолі гуртка. Якщо вона
змогла знайти спільну мову з арфістками, то вона вже й будь-кому дасть раду,
заявила місіс Меррівезер. Сама ця леді грала на органі, акомпануючи хорові
методистської церкви, тож, як органістка, не дуже високої була думки про арфи й
арфісток.

Мелані обрали, крім того, секретарем ще «Асоціації
впорядкування могил наших славних воїнів» і «Швацького гуртка для
конфедератських удів та сиріт». Цієї нової честі вона сподобилась після
бурхливого спільного засідання обох товариств, яке мало не скінчилося розривом
багатолітніх приятельських взаємин та побоїщем. Розглядалося питання, слід чи
не слід виполювати бур’ян на могилах солдатів-північан поряд з могилами
конфедератів. Через забур’янені пагорки могил янкі усі зусилля
дам-упорядкувальниць на похованнях своїх підопічних сходили нанівець. Ту ж мить
вогонь, який тлів під туго затягнутими корсажами, фахнув угору, й члени
супротивних громад наїжачились одні на одних. «Швацький гурток» виступав за те,
щоб виривати бур’ян, представниці «Асоціації» категорично заперечували.

Місіс Мід так висловила погляди другої групи:

– Полоти бур’ян на могилах янкі? Та я залюбки повикопувала б
з могил усіх янкі й повикидала на міський смітник!

Тільки-но пролунали ці звучні слова, як членкині обох
об’єднань посхоплювались і кожна заходилася виголошувати свою думку, не
слухаючи нічиєї іншої. Зібрання відбувалося у вітальні місіс Меррівезер, і
дідок Меррівезер, випроваджений на кухню, розповідав опісля, що галас зчинився
такий, немов загриміли гармати в новій битві під Франкліном. Тільки з тією
відмінністю,– додав він,– що на полі бою було набагато безпечніше, ніж у
вітальні з дамами.

А Мелані протислася в саму гущу колотнечі і якось
спромоглася на те, щоб її звичайно такий тихий голос почули, незважаючи на весь
довколишній шарварок. Серце у неї мало не до горла підскочило зі страху, що
вона наважується звертатись до такої розбурханої гнівом громади, голос її
тремтів, а проте вона повторила кілька разів: «Дами! Прошу уваги!», аж урешті
гамір таки вщух.

– Я хочу сказати… розумієте, я багато про це думала, що…
ми повинні не тільки виполоти бур’ян, а й посадити квіти на… мені… мені
однаково, що ви подумаєте, але щоразу, кладучи квіти на могилу мого дорогого
Чарлі, я кладу кілька квіток і на могилу невідомого солдата-янкі поруч. Ця
могила… вона така занехаяна!

Шарварок знявся з новою силою, тепер кричали ще голосніше,
ніж перше, причому обидві організації виступали вже заодно.

– На могилу янкі! Ох Меллі, як ви могли!

– Та вони ж убили Чарлі!

– Вони вас самих ледве не вбили!

– Таж янкі могли й Бо вбити ще в колисці!

– Вони ж хотіли спалити Тару, а вас пустити з торбами!

Мелані вхопилася за спинку стільця, щоб вистояти під цією
навалою осуду, з яким ще ніколи в житті не стикалася.

– Ох дами! – благально вигукнула вона.– Будь ласка,
дозвольте мені договорити! Я знаю, що не маю права висловлюватися з цього
приводу, бо ж ніхто з моїх близьких, крім Чарлі, не загинув, і я знаю, дякувати
Богові, де його могила! А серед нас так багато тих, хто не знає, поховано їхніх
синів, і чоловіків, і братів, і…

Вона затнулася, й у кімнаті запала мертва тиша.

Очі місіс Мід перестали пашіти вогнем і пригасли. Вона
відбула далеку дорогу до Геттісберга після битви, щоб забрати тіло Дарсі
додому, але ніхто не зміг їй сказати, де його поховано. Десь у якійсь нашвидку
викопаній ямі на ворожій землі. І в місіс Аллен затремтіли губи. Її чоловік та
брат були учасники нещасливої виправи Моргана до Огайо, і останньою звісткою
про них була та, що вони обидва полягли на березі річки, коли кіннота янкі
кинулася в атаку. Де їхні могили – вона так і не знала. Син місіс Еллісон помер
у в’язничному таборі на Півночі, і вона, така вбога, що й не сказати, не мала
змоги привезти його додому. Були й інші, що прочитали у списках: «Пропав
безвісти, імовірно загинув»,– ці слова являли собою останню інформацію, яка
дійшла до них про людей, незадовго перед тим відправлених на війну.

І ось вони всі дивились тепер на Мелані очима, які
промовляли: «Навіщо ти знову троюдиш наші рани? Цим ранам повік не загоїтись,
бо ж ми навіть не знаємо, де наших поховано».

Голос Мелані набрав на силі серед довколишньої тиші.

– Могили їхні десь на землі янкі, так само як могили янкі
тут, у нас, тож хіба не страшно було б нам довідатись, що котрась північанка
заявила: треба викопати їх і…?

Місіс Мід якось тихо й моторошно зойкнула.

– Але як приємно було б довідатись, що котрась добра
північанка… Мусять же бути серед янкі добрі жінки! Хай собі
хто що хоче каже, але не можуть вони геть усі бути погані! Тож як приємно було
б знати, що вони виполюють бур’ян на могилах наших воїнів і кладуть їм квіти,
хоч це й вороги їхні. Якби Чарлі лежав похований на Півночі, для мене було б
втіхою знати, що хтось… І мені однаково, якої ви, дами, будете про мене
думки…– голос її знов урвався,– але я виходжу з обох гуртків і… і я
виполюватиму бур’ян на кожній могилі янкі, яку побачу, і садитиму там квіти…
і… і хай тільки хто спробує зупинити мене!

З цим зухвалим викликом наостанку Мелані розплакалась і
нетвердою ходою рушила до дверей.

Опинившись через годину в безпеці у чоловічій компанії
салуна «Модне дівча», дідок Меррівезер повідомив Генрі Гамільтона, що після цих
слів усі почали плакати й обіймати Мелані, і врешті дійшло до полюбовного
замирення, а Мелані обрали секретарем обох організацій.

– І вони збираються виполювати бур’ян. А Доллі, хай їй
абищо, і за мене розписалася, що я радо їм допоможу, бо мені, мовляв, і так
нема чого робити. Я не маю нічого проти янкі і, як на мене, міс Меллі мала
рацію, а не та скажена баб’яча зграя. Але ж подумати лишень, щоб я у моєму віці
й з моїм ішіасом виполював бур’ян!

Мелані ввійшла до наглядацької жіночої ради сирітського
притулку і взяла участь у збиранні книжок для недавно зорганізованої «Асоціації
книгозбірні для підлітків». Навіть «Трагіки», що раз на місяць давали
аматорські вистави, прагнули залучити її до себе. Вона була занадто
сором’язлива, щоб виступати на кону при світлі гасових ламп, але цілком могла
шити вбрання навіть з мішковини, коли вже іншої тканини не лишилося. Саме її
голос виявився вирішальним, коли у «Шекспірівському гуртку» вирішувалось питання
про те, щоб твори барда читати впереміш із творами Діккенса та Булвер-Літтона,
а не з поезіями лорда Байрона, як то пропонував один, на думку Мелані, вельми
розбещений молодик, член гуртка.

Під кінець літа в її маленькому ледь освітленому домі чи не
щовечора збиралося повно гостей. Стільців ніколи не вистачало, і часто дами
вмощувались на сходинках ганку, а чоловіки побіля них на поруччях, на
скриньках, а то й просто внизу на моріжку. Скарлет не раз, бува, дивлячись на
гостей, що сиділи на траві й пили чай – єдиний почастунок, на який Вілкси
спромагалися,– думала, як Мелані не і соромно виставляти на люди своє убозтво.
Сама Скарлет-бо вважала, що допоки вона не обставить дім тітоньки Туп, як до
війни, і не зможе подавати гостям добрі вина та віскі з цукром, запечену шинку
й холодну оленину, то й думати нічого запрошувати до себе в дім гостей, надто ж
таких іменитих, які бували у Мелані.

А у Мелані частенько гостював з родиною генерал Джон Б.
Гордон, великий герой Джорджії. Проїжджаючи через Атланту, ніколи не проминав
нагоди завітати до Мелані й панотець Райєн, конфедератський поет-священик[15]. Він чарував присутніх власною дотепністю
і охоче, не дожидаючи припрошень, декламував свою «Шпагу генерала Лі» або
безсмертний «Подоланий стяг», що його слухачки не могли слухати без сліз.
Бував у Мелані, навідуючись де міста, і Алекс Стівенс, колишній віце-президент
Конфедерації, і коли звістка про це розходилась між городян, у будинку яблуку
ніде було впасти – гості годинами сиділи, заслухані у лункий голос цього
слабосилого інваліда. При кожній такій нагоді з кільканадцятеро дітей дрімали
на колінах у батьків, хоча давно б уже мали спати у себе в ліжку. Батькам
хотілося, щоб їхнє дитя через багато років могло похвалитись, що його цілував
сам великий віце-президент або що йому потис руку один з провідників їхньої
Благородної Справи. Якщо до міста приїжджав котрийсь визначний діяч, він
неодмінно знаходив дорогу до дому Вілксів, а часто залишався там і на ніч. Невеликий
будиночок з пласким дахом раз у раз бував переповнений, і Індії доводилося
спати на сіннику в крихітному покоїку, що правив за дитячу кімнатку Бо, а Ділсі
– бігти через задній двір позичати в куховарки тітоньки Туп яєць на сніданок,
але Мелані приймала всіх так гостинно, немов була власницею розкішного
особняка.

Мелані й не здогадувалася, що для всіх цих людей вона була
уособленням пошарпаного в битвах рідного прапора, до якого сходяться рештки
розбитого війська. Тож її і здивувало, і приголомшило, коли доктор Мід якось
після приємно проведеного вечора у неї в домі, на якому він відзначився
вправною декламацією монологу Макбета, поцілував їй руку й голосом,
натренованим на прославлянні Нашої Священної Справи, заявив:

– Люба моя міс Мелані, відвідини вашого дому – для мене
завжди честь і насолода, бо ви… і такі леді, як ви… це душа всіх нас, це
все, що нам залишилось. Наших юнаків скосили у розквіті літ, а наших молодих
жінок позбавили життєрадісного сміху. Наше здоров’я підірване, наші традиції
викорінено, наші звички занехаяно. Добробут наш знищено, нас відкинуто на
півсторіччя назад, а на плечі наших підлітків, яким би ще ходити до школи, та
старих, яким би дрімати на осонні, ліг надсильний тягар. Але ми відродимося, бо
серед нас є такі шляхетні люди, як-от ви, і на таких людей ми можемо покладати
надії. І допоки такі, як ви, є серед нас, усіх інших нехай собі забирають янкі!

*

Поки Скарлет не розбухла так, що навіть велика чорна шаль
тітоньки Туп уже не приховувала її стану, вона й Френк часто протискалися через
живопліт у глибині подвір’я і прилучались до вечірніх сходин на ганку Мелані.
Примощувалася Скарлет завжди в затінку, щоб нікому не впадати в око, і звідти
непомітно для інших уволю надивлялась на обличчя Ешлі.

Скарлет і приходила на ці вечірки лише заради Ешлі, бо
розмови, які там велися, страшенно її нудили. Вони завжди йшли за усталеним
зразком: спершу мовилося про скрутні часи, далі про політичне становище, а
потім незмінно про війну. Дами бідкалися, як усе дорожчає, і запитували у
джентльменів, чи повернуться коли-небудь добрі часи. Обтяжені всезнанням
джентльмени звичайно відповідали, що таки повернуться. Це тільки питання часу.
А скрута – явище тимчасове. Дами знали, що джентльмени брешуть, і джентльмени
знали, що дами знають, що вони брешуть. А проте одні бадьоро брехали, а інші
вдавали, наче їм вірять. Адже всі знали, що скрутні часи не для того настали,
щоб скоро минутись.

Коли тема скрутних часів вичерпувалася, дами заводили мову
про дедалі більшу зухвалість негрів, висловлювали своє обурення саквояжниками й
говорили про те, як принизливо бачити на кожному перехресті солдатів-янкі. А що
думають джентльмени,– чи закінчать коли янкі цю свою Реконструкцію в Джорджії?
Джентльмени запевняли дам, що Реконструкції ось-ось надійде кінець – тобто
відразу по тому, як демократи знову одержать виборче право. Дами були досить
обачливі й не питали, коли саме це буде. А набалакавшись про політику, бралися
за війну.

Тільки-но де зійдуться двоє конфедератів, як темою розмови
стає війна, а де зійдеться їх кільканадцятеро, то вже весь хід війни енергійно
переглянуть. І найголовніше в тих розмовах – словечко «якби».

«Якби Англія визнала нас…» – «Ось якби Джеф Девіс
реквізував усю бавовну і встиг до блокади переправити її до Англії…» – «Якби
Лонгстріт виконував накази під Геттісбергом…» – «Ото якби Джеб Стюарт не
вирушив у рейд, коли Мастак Роберт так його потребував…» – «Якби ми не
втратили Непоборного Джексона…» – «Якби янкі не захопили Віксберг…» – «Якби
ми витримали ще рік…» І завжди: «Якби не призначили Гуда замість
Джонстона…» або «Якби не Джонстон, а Гуд командував під Долтоном…».

Якби! Якби! Колишнє збудження оживало в тихих протяглих
голосах піхотинців, кіннотників, гармашів, які вели ці розмови мирними
вечорами, воскрешаючи в пам’яті дні, коли життя їхнє буяло у розповні,
відновлюючи навзаході самотньої своєї зими гарячу пору літа.

«Вони ні про що інше не можуть говорити,– думала Скарлет.–
Тільки про війну. Завжди про війну. І повік ні про що не говоритимуть, тільки
про війну. Аж до самої своєї смерті».

Вона озиралася довкола й бачила у батьків на колінах
маленьких хлопчаків, як ті збуджено дихали, як у них горіли очі, коли вони
прислухалися до розповідей про нічні вилазки й відчайдушні кавалерійські атаки,
про те, як підносилися південські стяги на ворожих брустверах. До їхніх вух
долинав барабанний дріб, і звуки волинок, і поклик повстанців, а їхнім очам
бачились босоногі солдати, що йшли під дощем з пошарпаними прапорами в руках.

«І ці діти теж ніколи ні про що інше не говоритимуть. Їм
здаватиметься, як це чудово й славно – битися з янкі й вернутись додому сліпцем
чи калікою, або й зовсім не вернутись. Усі вони люблять згадувати війну,
розводитись про неї. А от я не люблю. Мені неприємно про війну навіть думати. Я
б геть усе це забула, якби могла… о, якби я тільки могла забути!»

Її аж морозом обсипало, коли вона слухала розповіді Мелані
про Тару, як вона, Скарлет, героїчно повелася перед лицем янкі, як вона
урятувала Чарлзову шаблю, як самовіддано змагалася з вогнем. Згадки про ці
пригоди не захоплювали Скарлет і не викликали гордощів. Вона взагалі радше б і
не пам’ятала про них.

«І чому вони не можуть забути? Чому не можуть дивитися
вперед, а вічно оглядаються назад? Дурні ми були, що розв’язали цю війну. І чим
швидше ми про неї забудемо, тим краще».

Але ніхто не хотів забувати, аніхто, окрім, здавалося, неї
самої, отож Скарлет була рада, коли цілком щиро могла сказати Мелані, що їй уже
ніяково показуватись на людях, навіть у присмерку. Це пояснення цілком
задовольнило Мелані, надчутливу до усього, що стосувалося народження дітей.
Мелані страшенно хотілося ще однієї дитини, але доктор Мід і доктор Фонтейн в
один голос перестерегли її, що за другу дитину вона може заплатити життям.
Проти волі примирившись із долею, Мелані довгі години проводила у товаристві
Скарлет, тішачись бодай чиєюсь вагітністю. Скарлет таке ставлення Мелані
сприймала як украй сентиментальну дурість: вона була роздратована наближенням
пологів, та ще й так не в пору. Єдине тішило Скарлет, що лікарський вердикт
унеможливлював інтимну близькість Ешлі з дружиною.

Тепер Скарлет часто бачилася з Ешлі, але ніколи наодинці.
Щовечора, повертаючись додому, він заходив звітувати про справи на тартаку,
однак щоразу в присутності Френка і Туп або й ще гірше – Мелані та Індії.
Скарлет могла тільки запитати його щось по роботі, висловити свої пропозиції, а
тоді казала: «Дуже приємно, що ти зайшов. На все добре».

Якби ж вона не чекала дитини! Тоді було б так, наче сам Бог
послав їй можливість щоранку їздити вдвох з ним до тартака дорогою через
безлюдні ліси, оддалік від чужих очей,– вони могли б уявляти, що знов опинились
у рідних краях, де так неквапом спливали їхні дні до війни.

Ні, вона й не пробувала б звабити його на любовні зізнання!
Вона й не подумала б натякнути на щось таке. Вона ж присяглася перед собою
більш ніколи цього не робити. Але, можливо, якби вони опинилися знову лише
вдвох, він скинув би з Себе цю маску відчуженої чемності, яку носить, відколи
приїхав до Атланти. Може, він знову став би тим Ешлі, якого вона знала ще з тих
часів, коли не було пікніка у Дванадцяти Дубах, коли між ними ще не прозвучало
жодного слова про кохання. Якщо вже їм не судила доля кохатись, то чом вони не
могли б ізнов стати друзями, чом вона не могла б гріти своє одиноке й захололе
серце в теплі його дружби?

«Швидше б уже породити цю дитину,– нетерпляче думала вона.–
Тоді я могла б щодня їздити з ним, і ми хоча б набалакались…»

Але не тільки через бажання побути з Ешлі так дратувала
Скарлет власна безпорадність і прикутість до дому. Присутності її вимагали
тартаки. Відколи вона перестала особисто за ними наглядати, полишивши їх на
опіку Г’ю та Ешлі, тартаки зробилися збитковими.

Г’ю хоч і був старанний, але не мав ділової кебети. Кепський
з нього був купець і ще кепськіший управитель. На цінах його міг обвести круг
пальця кожен, кому не ліньки. Досить було котромусь крутієві-підряднику
заявити, що деревина невисокого гатунку й не варта заправлених грошей, і вже
Г’ю, як порядна людина, вибачався й погоджувався на нижчу ціну. Скарлет, коли
почула, скільки він одержав за тисячу футів дощок на підлогу, аж заплакала від
злості. Найкращі, які тільки у них будь-коли були, дошки віддати мало не
задарма! Та й робітників на тартаку він не міг прибрати до рук. Негри наполягли
на тому, щоб їм платили щоденно, а ввечері вони часто йшли пиячити й на другий
ранок на роботі не з’являлися. Тоді Г’ю мусив пошукувати за іншими робітниками,
а тартак тим часом простоював. Через такі клопоти Г’ю, бувало, по кілька днів
не приїжджав до міста продавати деревину.

Бачивши, як прибутки спливають у нього поміж пальців,
Скарлет шаліла від власного безсилля і глупоти Г’ю. Хай-но тільки народиться
дитина й вона зможе вернутися до роботи, то зараз же здихається Г’ю і найме
когось іншого. Хоч би хто трапився, усе буде краще. І з цими вільними чорнюками
вона теж більше не возитиметься. Та і як можна їх терпіти, коли вони раз у раз
кидають роботу?

Якось після бурхливого з’ясування справ з Г’ю, коли тон
укотре залишився без робочих рук, вона сказала чоловікові:

– Знаєш, Френку, я майже вирішила піднайняти на тартаки
в’язнів. Оце недавно я розмовляла з Джонні Геллегером, бриґадиром у Томмі
Велберна, як важко з чорнюків вибити якусь роботу, то він і каже, чого я не
візьму собі в’язнів. Мені здається, це слушна думка. Він каже, я можу
піднайняти їх дуже дешево та й годувати абичим. І він каже, їх можна примусити
працювати скільки треба, і ніяке Бюро звільненців не налетить на мене шулікою і
не потикатиметься зі своїми приписами туди, де йому нема ніякого діла. Щойно у
Джонні Геллегера скінчиться контракт з Томмі, я візьму його за управителя на
той тартак, де Г’ю. Якщо він спромігся вибити роботу з цих диких ірландців, що
в нього під рукою, то вже з в’язнів і поготів її виб’є.

З в’язнів! Френк аж занімів від цих слів. Піднаймати в’язнів
– це найдикіше з усього, що тільки могла придумати Скарлет, гірше навіть від її
наміру поставити салун.

В усякому разі, так це здавалося Френкові й тим
консерваторам, з якими він спілкувався. Цю нову систему – піднаймати арештантів
на роботи – запровадили з тієї причини, що після війни в штаті було сутужно з
коштами. Не маючи на що утримувати в’язнів, власті штату віддавали їх в оренду
тим, хто потребував значної за кількістю робочої сили, як-от на спорудженні
залізниць, на видобутку живиці в лісах, на заготівлі деревини. Френк та його
тихі богобоязкі приятелі визнавали неминучість цієї нової системи, хоч водночас
і засуджували її. Багато хто з них аж ніяк не належав до прихильників рабства,
але цю новацію вони вважали незрівняно гіршим злом за будь-яке рабство.

А Скарлет хоче взяти в’язнів на тартак! Френк знав, що коли
вона це зробить, йому соромно буде й очі на людей підвести. Це було куди
страшніше, ніж володіти й самій заправляти тартаками, страшніше, ніж усі інші
її вибрики. Заперечуючи Скарлет у тому чи іншому питанні, він завжди подумки
запитував себе: «А що люди на це скажуть?» Але цим разом ішлося про щось
поважніше, ніж громадський осуд. Це ж було однаково, що купувати людське тіло,
щось на рівні з проституцією, гріх, який ляже йому на душу, коли він їй таке
дозволить.

Переконаний, що її витівка морально згубна, Френк набрався
духу й заборонив Скарлет до цього вдаватись, і то таким категоричним тоном, що
вона з несподіванки прикусила язика. Кінець кінцем, аби заспокоїти його,
Скар