Ур (Стівен Кінг)

Експеримент із сучасними технологіями

Коли колеги Веслі Сміта запитували його – з усмішкою піднімаючи брови – що він робить із цим приладом (вони називали його гаджетом), він казав їм, що експериментує з новими технологіями, але це була неправда. Він купив гаджет, званий Kindle, повний бажання зробити на зло.

Я здивуюся, якщо у ринкових аналітиків на Amazon є хоч один результат опитувань купленої продукції, – подумав він. Він вважав, що ні. І це давало йому деяке задоволення, але не стільки, скільки він сподівався отримати від здивування Еллен Сільверман, коли вона побачить його з покупкою. Цього ще не сталося, але обов’язково станеться. Це невеликий кампус, і, врешті-решт, він володіє цією новою іграшкою лише один тиждень (він називав його новою іграшкою, принаймні спочатку).

Веслі Сміт – викладач англійської мови в коледжі Мура, Кеннтукі. Подібно до всіх викладачів англійської мови він сподівався, що носить десь усередині себе роман, який напише одного разу. Коледж Мура – тип навчального закладу, який люди називають “хороша школа”. Друг Веслі з англійського відділення (його єдиний друг) одного разу пояснив, що це означає. Друга звали Дон Оллман, і, коли він представлявся, йому подобалося говорити: “Я один із братів Оллманів. Я граю на величезній трубі (насправді він ні на чому не грав)”.

– Хороша школа, – казав він, – це та школа, про яку ніхто не чув на тридцять миль навколо. Люди називають нашу школу хорошою, тому що ніхто не знає, що таке погана школа, а більшість людей оптимісти, хоча вони можуть стверджувати, що вони зовсім не оптимісти. Люди, які називають себе реалістами, часто найбільші оптимісти, ніж усі інші.

– І це робить тебе реалістом? – одного разу запитав його Веслі.

– Я думаю, світ здебільшого населений придурками, – відповів Дон, – і саме ти виявив це.

На ділі, коледж Мура не був хорошою школою, але не був і поганою. Серед усіх вищих навчальних закладів, коледж розташовувався якраз трохи нижче рівня посереднього. Більшість із трьох тисяч студентів оплачували рахунки і багато хто з них отримував роботу після закінчення навчального закладу, хоча мало хто продовжував здобувати (або намагався зробити це) наступний ступінь освіти. У коледжі неабияк пиячили, і, звісно, часто святкували, з огляду на масштаби цих шкільних свят, коледж Мура був трохи вищим за рівень посереднього.

Він випускав державних діячів, але зазвичай тих, що мілко плавали, навіть коли ті використовували хабарі та крючкотворство для досягнення мети. У 1978 році один із випускників був обраний до Палати Представників, але помер від серцевого нападу вже через чотири місяці. Його змінив випускник Бейлора.

Єдиною відмінною рисою коледжу були чоловіча футбольна команда Третього Дивізіону і жіноча баскетбольна команда Третього Дивізіону. Футбольна команда “Мур Меркатс” була однією з найгірших в Америці, яка перемогла тільки в семи іграх за останні десять років. Постійно ходили чутки про її розформування. Нинішній тренер був наркоманом, якому подобалося говорити людям, що він бачив “Рестлер” дванадцять разів і жодного разу не заплакав, коли Міккі Рурк розповідав своїй відчуженій доньці, як його рвали на шматки.

Жіноча баскетбольна команда, однак, була винятково на хорошому рахунку, особливо зважаючи на те, що більша частина гравців, зі зростом не більш як п’ять футів сім дюймів, готувалися до роботи маркетологами, гуртовими продавцями або (якщо пощастить) персональними помічниками керівників. “Леді Меркатс” перемагала у восьми конференціях, очолюючи список за останні десять років. Їхня тренерка – колишня подруга Веслі (яка стала колишньою минулого місяця), Еллен Сільверман, і стала причиною тієї злості, яка змусила Веслі купити Kindle. Так, Еллен, і ще Хендерсон – студент у класі вступу в сучасну англійську літературу.

Дон Оллман заявляв, що і факультет був посереднім. Не поганим, подібно до футбольної команди, – але безумовно посереднім.

– А що стосується нас? – запитав Веслі.

Вони перебували в офісі, який ділили на двох. Якщо студент приходив на консультацію, то один із викладачів ішов. Більшість осінніх і весняних семестрів питання так не стояло, бо студенти ніколи не приходили на консультації аж до самих іспитів. І навіть тоді, приходили тільки старшокурсники – підлесники, частина з яких робили це ще з початкової школи. Дон казав, що інколи мріє про спокусливу студентку, вдягнену у футболку з написом “Я ПЕРЕСПЛЮСЯ З ТОБОЮ ЗА ДОБРУ ОЦІНКУ”, але цього ніколи не ставалося.

– Що до нас? Ісусе, та ти тільки подивися на нас, брате?

– Говори за себе, – сказав Веслі – Я збираюся написати роман.

Хоча навіть те, що він сказав, пригнічувало його. Відтоді, як від нього пішла Еллен, усе пригнічувало його. Коли він не був у депресії, він відчував злість.

– Так! А Президент Обама збирається нагородити мене званням нового Поетичного Лауреата! – вигукнув Дон. Потім він вказав на захаращений стіл Веслі. Kindle лежав якраз на книжці “Американські Мрії”, підручник Веслі, який він використовував у класі вступу в сучасну англійську літературу.

– І як ця маленька сволота працює?

– Чудово, – відповів Веслі.

– І ти заміниш цим книжки?

– Ніколи, – відповів Веслі. Але про себе, він уже почав сумніватися.

– Я думав, вони продаються тільки білого кольору, – сказав Дон.

Веслі подивився на Дона зверхньо, як на нього самого подивилися в англійському відділенні, коли він уперше з’явився з Kindleом.

– Нічого не приходить білим, – сказав він, – це Америка.

Дон подумав над цим і потім сказав:

– Я чув, ти й Еллен розбіглися.

Веслі зітхнув.

Еллен – ще одна з його друзів, і, напевно, найкраща, була такою чотири тижні тому. Вона, звісно, не працювала в англійському відділенні, але думка залізти в ліжко з кимось із англійського відділення, навіть із Сюзанною Монтанарі, яка була лише трохи привабливою, приводила його до здригання. Еллен, зріст п’ять футів два дюйми, очі блакитні, струнка, з копицею короткого кучерявого чорного волосся, що робило її злегка схожою на ельфа. У неї енергійна фігура і поцілунок дервіша (Веслі ніколи не цілувався з дервішем, але міг собі це уявити). І з невичерпною енергією, коли вони перебували в ліжку.

Одного разу, задихаючись, він перевернувся на спину і сказав:

– Я ніколи не зрівняюся з тобою, як коханець.

– Якщо ти говоритимеш так зарозуміло, як зараз, то ти недовго будеш моїм коханцем. У тебе все о’кей, Вес.

Але він припускав, що це не так. Він припускав, що в цьому відношенні він якраз щось на кшталт посереднього.

Однак не через його низькі сексуальні здібності завершився їхній зв’язок. І не в тому причина, що Еллен – сувора вегетаріанка із соєво-сирними бутербродами в холодильнику. І не тому, що вона іноді лежала в ліжку після любовних ігор, розмірковуючи про баскетбольні тактики та нездатність Шауни Дісон, яку Еллен називала “старі садові ворота”, чогось навчитися. Фактично, ці монологи іноді занурювали Веслі в глибокі, солодкі й освіжаючі сни. Він думав, що це відбувається через її монотонний голос, який суттєво відрізнявся від пронизливих криків підбадьорення (часто непристойних), що їх вона дозволяла собі, коли вони займалися коханням, – вереск, схожий на крик, який вона видавала під час баскетбольної гри, коли вона метушилася біля бокової лінії, наче заєць (чи білка, яка залазить на дерево), закликаючи дівчаток: “Віддай м’яч”, “Кидай у кільце” і “Веди гру”. Іноді в ліжку вона кричала “Втикай глибше”.

Якщо все врахувати, то вони чудово підходили одне одному, принаймні, на короткий період. Вона – розплавлене залізо з горна, а він – у його квартирі, напханій книжками – та вода, у якій вона охолоджувала себе.

Проблемою були книжки. Книги і той факт, що він назвав її безграмотною сучкою. Раніше він ніколи не говорив такі речі жінкам, але вона розлютила його так, як він і не підозрював. Він посередній викладач, як припускав Дон, і роман міг залишатися всередині нього (подібно до зубів мудрості, які ніколи не виростуть і, принаймні, уникнуть можливості гнити, інфікуватися і отримувати дороге лікування, що має на увазі хороше знеболювання), але він любив читати. Книги – ось його ахіллесова п’ята.

Вона прийшла не просто роздратована, як уже бувало, а дуже сильно роздратована – а він не зрозумів цього стану, бо ніколи раніше не бачив її такою. Крім того, він перечитував “Позбавлення” Джеймса Діккі, захоплюючись тим, як добре Діккі опанував поетичну чутливість, принаймні в оповіді, і він якраз читав завершальний епізод про нещасних байдаркоштурмувальників. Він й гадки не мав, що Еллен була змушена викинути Шауну Дісон із команди, і що вони побилися, кричачи одна на одну, у залі, на очах у всієї команди, плюс – чоловіча баскетбольна команда, що очікувала на черги попрактикувати свої посередні навички, і що Шауна Дісон, вийшовши на вулицю, кинула камінь у лобове скло “Вольво” Еллен, і за це її, безперечно, буде відраховано. Він й гадки не мав, що Еллен зараз звинувачує себе, з гіркотою звинувачує себе, бо “вона мала бути дорослішою”.

Він почув цю частину – “Я повинна була бути дорослішою” – і сказав “Угу” вп’яте чи вшосте, що стало крайньою точкою для Еллен, вогненний темперамент якої не вичерпав себе в цей день навіть після всього, що сталося. Вона вирвала “Позбавлення” з рук Веслі, жбурнула її через кімнату, сказавши слова, які переслідуватимуть його весь наступний місяць:

– Чому ти не читаєш з екрана, як ми?

– Вона справді так сказала? – запитав Дон, помітивши, що Веслі вийшов із трансу. Він зрозумів, що щойно розповів усю історію товаришеві по офісу. Він не хотів, але зробив це, і цього вже не повернути.

– Так. А я сказав: це була перша книжка, яку я отримав від батька, ти безграмотна сучка.

Дон мовчав. Він лише пильно дивився.

– І вона пішла, – сказав Веслі сумно, – я не бачив її і не говорив із нею після цього.

– Ти навіть не подзвонив, щоб вибачитися?

Веслі намагався зателефонувати, але у відповідь почув тільки механічний голос автовідповідача. Він подумував про те, щоб приїхати до неї на будинок, який вона винаймала в кампусі, неподалік коледжу, але його лякала думка, що вона може встромити виделку йому в обличчя або в іншу частину тіла. Також він вважав, що в тому, що трапилося, не тільки його вина. Вона навіть не дала йому шансу. Плюс – вона безграмотна, або близька до цього. Вона розповіла йому одного разу в ліжку, що прочитала для задоволення лише одну книжку, принаймні, після приїзду в Мур – “Піднятися на вершину: дюжина варіантів для досягнення успіху”. Вона дивилася телевізор (переважно спортивні програми) і, коли хотіла одержати ширші відомості про новини, читала газету “Дредж Ріпорт”. Але вона аж ніяк не була безграмотною, коли справа стосувалася комп’ютерних технологій. Вона захоплювалася Wi-Fi мережею Мура (яка була чудовою, а не посередньою) і ніде не з’являлася без ноутбука на плечі. На футболці спереду малюнок Танука – кров із розсіченої брови, що тече по обличчю, та напис Я ГРАЮ ЯК ДІВЧИНА.

Дон сидів мовчки, стукаючи пальцями по вузьких грудях. За вікном листопадове листя пролітало повз прямокутник вікна. Потім він сказав:

– Чи має це якесь відношення до відходу Еллен? – Він кивнув на новий електронний прилад. – Вона пішла, чи не так? Ти вирішив читати з екрана, як усі ми. І що? Це поверне її назад?

– Ні, – сказав Веслі, бо не хотів казати правду: він іще не до кінця зізнався навіть собі, що купив гаджет тільки для того, щоб повернути її назад. Або посміятися з неї. Або щось на кшталт.

– Ні, я просто експериментую з новими технологіями.

– Так, – сказав Дон, – а я Роберт Фрост, який залишився в засніженому лісі на кляту вечірку.

Його машина була на стоянці, але Веслі вважав за краще прогулятися дві милі до своєї квартири, що він часто робив, коли хотів поміркувати. Він поплутав униз проспектом Мура, спершу пройшовши групу Чопорних будинків, потім житлові будинки, з вікон яких лунали вибухові рок і реп, а потім повз бари й ресторани, які забезпечують життя кожного маленького коледжу в Америці. Тут був також книжковий магазин, що спеціалізувався на продажі старих книжок і торішніх бестселерів, які пропонували на п’ятдесят відсотків дешевше. Він виглядав запорошеним, пригніченим і часто був порожнім. Тому що люди читали вдома з екранів, як припускав Веслі.

Зів’яле коричневе листя шаруділо біля ніг. Його портфель стукав об коліно. Всередині: навчальні тести, книжка, яку він читав для задоволення (“2666”, Роберто Болано), і блокнот у палітурці, з гарною обкладинкою під мармур. Подарунок від Еллен на його день народження.

– Записуй ідеї для твоїх книжок, – сказала вона.

У липні, коли між ними ще були почуття, вони жили в кампусі більшою мірою для себе. Блокнот із двохсот порожніх сторінок, і тільки перша з них позначена великими, плоскими карлючками.

У верхній частині сторінки (друкованими літерами): РОМАН!

Нижче: хлопчик виявляє, що його батько і мати обидва мають коханців

И

Молодого хлопця, сліпого від народження, викрадає його божевільний дід, який

И

Підліток закохується в матір свого найкращого друга

И

Нижче – остання думка, написана незабаром після того, як Еллен кинула книжку через кімнату і пішла з його життя.

Сором’язливий, але відданий викладач коледжу і його сильна, але неграмотна подруга сваряться після

Це, мабуть, найкраща ідея – написати те, про що ти знаєш, усі експерти погоджуються з цим, але він просто не міг почати. Розмовляти з Доном теж було важко. І повністю всю душу він йому не вилив. Наприклад, не розповів про те, як сильно йому хотілося повернути її.

Коли він наблизився до трикімнатної квартири, яку називав будинком, – Дон Оллман інколи називав її “холостяцька барліг”, – думки Веслі повернулися до Гендерсона. Як його звали – Річард чи Роберт? Веслі закрив це для себе, не так звісно, як заблокував проблиски будь-яких уривчастих фраз для свого роману, але, ймовірно, це було якось пов’язано між собою. Він розумів, усі ці блокування, імовірно, зумовлені страхом і ґрунтувалися на істеричному характері, наче мозок виявив (або думки виявили) якогось неприємного звіра і замкнули його в клітці зі сталевими дверима. Ти міг чути, як він калатає і стрибає там, як скажений єнот, щоб укусити, якщо підійдеш, але ти не бачив цього.

У футбольній команді Хендерсон був півзахисником або захисником і, це, як роман жахів на футбольному полі, тому що він був гарним хлопцем і досить успішним студентом. Веслі він подобався. Але все-таки він був готовий відірвати хлопцеві голову, коли побачив його в класі з тим, що, як припустив Веслі, був КПК або новомодний стільниковий телефон. Це сталося незабаром після того, як Еллен пішла. У ті перші дні розриву, Веслі часто знаходив себе о третій годині ночі, поглинаючи із задоволенням літературу з полиці: зазвичай, його старі друзі Джек Обрі та Стівен Матурін, про їхні пригоди розповідала Патріка О’Брайен. І навіть це не заважало йому згадувати грюкання дверей, коли Еллен покинула його життя, можливо, назавжди.

Отже, перебуваючи в поганому настрої, він був готовий до зухвалої відповіді, коли підійшов до хлопця і сказав:

– Прибери. Це літературний клас, а не інтернет-клуб.

Гендерсон підняв голову і мило посміхнувся. Це анітрохи не змінило поганий настрій Веслі, але зняло гнів. Здебільшого тому, що він не був злою людиною за натурою. Він вважав, що він депресивний за своєю природою, можливо, навіть із депресивним неврозом. Хіба він не підозрював, що Еллен Сільверман занадто хороша для нього? Хіба він не знав, у глибині душі, що двері, які грюкнули, чекали на нього від самого початку, коли він проводив вечори, розмовляючи з нею на нудних факультетських вечірках? Еллен грала, як дівчина, він грав, як ганчірка. Він навіть не міг залишатися розлюченим зі студентом, який пустує зі своїм кишеньковим комп’ютером (або Нінтендо, або що там було) у своєму класі.

– У нього є призначення, містере Сміт, – сказав Гендерсон (на лобі великий ліловий синець від останнього перебування на полі), – це домашнє завдання. Подивіться.

Хлопець повернув прилад до Веслі, щоб було видно. Плоска біла панель, прямокутна, менше половини дюйма завтовшки. На верхівці написано “Amazon Kindle” і посмішка-логотип, який Веслі добре знав, він не був повністю безграмотний у роботі з комп’ютером, і замовляв книжки через Amazon багато разів (хоча зазвичай намагався купувати їх у книжковій крамниці міста, частково з жалю, бо навіть кіт, що провів у ньому більшу частину життя, дрімаючи на вікні, мав недоїдаючий вигляд).

Однак, найцікавіше в приладі хлопця – не логотип угорі чи маленька клавіатура (комп’ютерна клавіатура, звісно ж!) внизу. У середині приладу екран, і на ньому не заставка чи відеогра, в якій молоді чоловіки та жінки з гарними тілами вбивали зомбі на руїнах Нью-Йорка, а сторінки історії Вілли Казер про бідного хлопчика зі зруйнованими ілюзіями.

Веслі потягнувся до нього, і потім відсмикнув руку.

– Можна?

– Звісно, – сказав Річард-або-Роберт Гендерсон, – це досить просто. Ви можете завантажувати книжки ніби з повітря, і ви можете робити шрифт таким великим, як хочете. Крім того, ці книжки дешевші, бо немає паперу та палітурки.

Холодок пробігся по спині Веслі. Він усвідомив, що більша частина класу спостерігає за ним. Як тридцятип’ятирічна людина, Веслі знав, як важко наважиться належати до представника старої школи (як стародавній доктор Венс, що виглядав у костюмі-трійці найвищою мірою, як крокодил) або нової школи (як-от Сюзанна Монтанарі, що любила слухати “Подружку” Авріл Лавін у класі сучасної драматургії). Веслі вважав, що його реакція на прилад допоможе їм у цьому.

– Пане Гендерсон, – сказав він, – книги існуватимуть завжди. Папір і палітурка будуть завжди. Книги є реальними об’єктами. Книги – це друзі.

– Так, але! – відповів Гендерсон із милою посмішкою, що стала дещо хитрішою.

– Але?

– Книги це ще думки та емоції. Ви говорили це на самому початку курсу.

– Так, – сказав Веслі, – говорив. Тут ти мене підловив. Але книжки не лише думки. Книги мають запах, наприклад, Запах, який з роками стає дедалі ностальгійнішим. Хіба у вашого приладу є запах?

– Ні, – відповів Гендерсон, – ні. Але коли ви гортаєте сторінки… тут, ось цією кнопкою… вони пурхають, як і в реальній книзі, і я можу перейти на будь-яку сторінку, куди захочу, і коли прилад спить, на екрані з’являються портрети знаменитих письменників, і це зберігає заряд батареї, і…

– Це комп’ютер, – сказав Веслі, – ти читаєш з екрана.

Гендерсон забрав прилад назад.

– Ви говорите про це, як про погану річ. Але це всього лише домашнє завдання.

– Ви ніколи не чули про Kindle, містере Сміт? – запитала Джозі Квін. Зараз вона була схожа на антрополога, який люб’язно запитує аборигенів Нової Гвінеї, чи чули вони коли-небудь про електричні печі та ескалатори.

– Ні, – сказав він, і це було неправдою, – він бачив щось, що називається МАГАЗИН КНИГ ДЛЯ KINDLE, коли купував книжки через Amazon, – тому що він вважав за краще сприйматися ними, як представник старої школи. Бути представником нової школи здавалося якимось… посереднім.

– Ви маєте купити це, – сказав Гендерсон, і коли Веслі відповів, не вагаючись, – можливо, і куплю, – клас мимоволі захлопав у долоні. Уперше після відходу Еллен, Веслі трохи повеселів. Бо вони хотіли, щоб він читав книжки з гаджета, а також тому, що оплески підказали йому, що вони бачать у ньому представника старої школи. Представника старої школи, який навчається.

Він не розглядав серйозно питання про купівлю Kindle (якщо він був представником старої школи, то книжки – безумовно, його вибір) протягом кількох тижнів після цього. Одного разу, дорогою додому, він уявив, що Еллен побачить його з Kindle, що йде через двір і тисне пальцем на маленьку кнопку НАСТУПНА СТОРІНКА.

– Що ти робиш? – запитає вона. Звертаючись до нього, нарешті.

– Читаю з екрана, – сказав би він, – як і всі ви.

Уїдливо!

Але чи погано те, що сказав Гендерсон? Він подумав, що його злість – це свого роду метадон (слабкий наркотик, що використовується для лікування наркозалежності – прим. перекладача) для закоханих. Чи було це краще, ніж переносити ломку? Можливо, ні.

Прийшовши додому, він повернув до себе комп’ютер “Dell” (у нього був ноутбук, і він пишався цим) і вирушив на Amazon. Він очікував, що гаджет продається за чотириста доларів або десь так, а може, й більше, якщо модель вищого рівня, і здивувався, що він коштував набагато дешевше. Тоді він зайшов до МАГАЗИНУ КНИЖОК ДЛЯ KINDLE (який він так успішно ігнорував) і виявив, що Хендерсон мав рацію: книжки там до смішного дешеві, романи за ціною значно нижчою, ніж у паперових обкладинках. З огляду на те, скільки він витрачав на книжки, Kindle зможе окупити себе. Що стосується реакції його колег, – усіх тих, хто з усмішкою піднімає брови – Веслі виявив, що він у захваті від перспективи. Що призвело до цікавого розуміння людської природи, або, принаймні, природи людини з академічного середовища: той, хто полюбляє сприйматися своїми студентами, як представник старої школи, зі своїми колегами хоче бути представником нової школи.

– Я експериментую з новими технологіями, – сказав він, уявляючи себе.

Йому сподобалося, як це звучить. Це повністю нова школа.

Йому також подобалося думати про реакцію Еллен. Він перестав залишати повідомлення на її автовідповідачі, і він почав уникати місць – “Яма”, “Піцерія Гаррі” – де він може зіткнутися з нею, але це могло б змінитися. Невже я не читав книжки з екрана, так само як і всі інші, – це була надто хороша лінія відходу.

О, який він малий, – він лаяв себе, коли, сидячи перед комп’ютером, дивився на зображення Kindle. Хоча ця його злість була настільки мала, що, можливо, не призвела б до смерті й новонародженого кошеняти.

Вірно! Але якщо злість єдине, на що він був здатен, то чому б не проявити її?

Отже, він натиснув на поле Купити Kindle, і гаджет доставили за день, у коробці з логотипом усмішки і словами ДОСТАВКА ЗА ОДИН ДЕНЬ. Веслі не вибирав цю опцію під час замовлення, тож збирався опротестувати запит, якщо він з’явиться на рахунку його пластикової картки, але він розпакував своє нове придбання із задоволенням – схожим на те, що відчував, коли розпаковував скриньку з книжками, навіть іще яскравішим. Бо, як він припускав, відчув занурення в невідомість.

Ні, він не очікував, що Kindle замінить книжки або стане насправді набагато цікавішим заняттям, яке забирає увагу покупця протягом кількох тижнів чи місяця, аби згодом забути ґаджет і залишити його пилососити поряд із кубиком Рубіка на полиці з барахлом у вітальні.

І ще йому тоді не здалося дивним, що Kindle Хендерсона був білим, а його – рожевим.

Тоді ще ні.

Ур функції

Коли Веслі повернувся до своєї квартири після сповіді Дону Оллману, автовідповідач блимав. Два повідомлення. Він натиснув на кнопку відтворення, очікуючи почути матір, яка скаржиться на свій артрит і робить йому різке зауваження про те, як недобре чинять ті сини, що телефонують додому рідше, ніж двічі на місяць. Після цього надійде дзвінок робота з газети Мур “Відлуння”, нагадавши йому – вдванадцяте – що термін його передплати закінчився. Але це були не мати і не газета. Коли він почув голос Еллен, він зупинився у своєму русі за банкою пива і слухав, схилившись, з рукою, простягнутою до морозного світіння холодильника.

– Привіт, Вес, – сказала вона з нехарактерною для неї невпевненістю. Довга пауза, досить довга для того, щоб Веслі здивувався, – і це все. На задньому плані він почув глухі крики і звуки м’ячів, що відскакували. Вона перебувала в залі, або була там до того, як почала говорити. – Я думала про нас. Думала, що, можливо, ми повинні спробувати знову. Я сумую за тобою. – І потім, наче вона побачила його, що прямує до дверей. – Але не зараз. Мені потрібно ще трохи подумати про те… що ти сказав. – І пауза. – Я була неправа, що жбурнула книжку, але я була засмучена. – Ще одна пауза, майже така ж довга, як після того, як вона сказала привіт. – Наступних вихідних турнір у Лексінгтоні. Ти знаєш, той, який вони називають “Блюграсс”. Це серйозна справа. Можливо, коли я повернуся, нам слід поговорити. Будь ласка, не дзвони мені доти, бо я маю зосередити увагу на дівчатах. Захист у нас жахливий, і в мене є тільки одна дівчина, яка може закидати м’ячі з триочкової зони, і… я не знаю, це, ймовірно, велика помилка.

– Це не так, – сказав він автовідповідачу. Його серце калатало. Він, як і раніше, нахилявся до відчиненого холодильника, відчуваючи холодний подих, що б’є по гарячому обличчю. – Повір мені, це не так.

– Я обідала з Сюзанною Монтанарі днями, і вона сказала, що ти носиш одну з цих електронних читалок. Мені здається, що… я не знаю, це знак, що ми маємо спробувати знову.

Вона засміялася, потім крикнула так голосно, що Веслі підстрибнув.

– Біжи за вільним м’ячем! Або біжи, або стій!

Потім:

– Вибач. Мені треба йти. Не дзвони. Я тобі подзвоню. Так чи інакше. Після “Блюграсс”. Мені шкода, що я ухилялася від твоїх дзвінків, але… Ти принизив мої почуття, Вес. У тренерів теж є почуття, знаєш. Я…

Сигнал перебив її. Відведений для повідомлення час закінчився.

Веслі виголосив слова Нормана Мейлера на адресу видавців, тих, що заборонили йому використати їх у “Голі й мертві”.

Потім почалося друге повідомлення, і вона повернулася.

– Я думаю, вчителі англійської теж мають почуття. Сюзан каже, що ми не підходимо одне одному, вона каже, що ми надто далекі одне від одного в наших інтересах, але… Можливо, є щось середнє. Я рада, що в тебе є читалка. Якщо це Kindle, я думаю, ти також можеш використовувати його для того, щоб вийти в Інтернет. Я… я повинна подумати про це. Не дзвони мені. Я ще не готова. Бувай.

Веслі взяв пиво. Він посміхався. Потім він подумав про злість, яка терзала його серце останній місяць, і перестав злитися. Він підійшов до календаря на стіні, і написав ПРЕДСЕЗОННИЙ ТУРНІР через суботу та неділю. Він завмер, потім намалював лінію через усі дні робочого тижня, на якій він написав ЕЛЛЕН?

Зробивши це, він сів у своє улюблене крісло, пив пиво, і намагався читати “2666”. Божевільна, але цікава книжка.

Він здивувався, якби вона була б доступна в МАГАЗИНІ КНИГ ДЛЯ KINDLE.

Увечері, після відтворення повідомлень Еллен по третьому колу, Веслі повернувся до комп’ютера і зайшов на сайт Спортивного департаменту, щоб отримати детальнішу інформацію про турнір “Блюграсс”. Він знав, що зайти туди буде помилкою, і він не мав наміру цього робити, але він хотів знати, де гратиме команда, які їхні шанси, і найголовніше – коли Еллен повернеться.

Виявилося, у ньому беруть участь вісім команд, сім із Другого Дивізіону і тільки одна з Третього: “Леді Меркатс” із Мура. Веслі відчув гордість за Еллен, коли побачив це, і ще раз засоромився своєї злоби…, про яку вона (пощастило йому!) нічого не знала. Вона справді думала, що він купив Kindle, як спосіб сказати їй: Можливо, ти маєш рацію, і, можливо, я можу змінитися. Можливо, ми обидва можемо. Він припустив, що якщо все буде добре, він переконає себе, що це дійсно так.

На сайті він побачив, що команда вирушить до Лексінгтона автобусом опівдні найближчої п’ятниці. Вони тренуватимуться на “Арені РАПП” ввечері, і зіграють свою першу гру проти “Бульдогів” з Труман Стейта, Індіана – вранці в суботу. Оскільки виліт з турніру може відбутися тільки після двох програшів, то вони ніяк не повернуться назад до недільного вечора. І отже, він не почує її, щонайменше, до наступного понеділка.

Це буде довгий тиждень.

– І, – він сказав своєму комп’ютеру (хороший слухач!), – у будь-якому разі, вона може вирішити відмовитися від повторної спроби. Я маю бути готовим до цього.

Ну, він може спробувати. І він міг би також сказати цій суці Сюзанні в недвозначних виразах, щоб вона припинила кампанію проти нього. Чому вона це робила? Вона ж його колега!

Тільки якщо він це зробить, Сюзанна може все одразу розповісти подружці Еллен (подруга? хто знає? може вона й не підозрює?). Може краще все залишити, як є. І тут, як йому здалося, злість наповнила його всього. І тепер вона була спрямована на Монтанарі.

– Нічого, – сказав він комп’ютеру. – Джордж Герберт був неправий. Добре жити – не найкраща помста; любити – ось найкраща помста.

Він почав вимикати свій комп’ютер, а потім згадав про те, що Дон Оллман говорив про Kindle Веслі: Я думав, вони бувають тільки білі. Безумовно, у Хендерсона він білий, але – що тут скажеш? – одна ластівка ще не весна. Після кількох фальстартів (Гугл, повна інформація, по суті, як німа пошта, привів його на сайт, але ніяк не міг вивести кольорове зображення Kindle на екран, предмет, до якого Веслі, як книгочитачеві, не було абсолютно ніякого інтересу), він вирішив пошукати на сайті фанів Kindle. Він знайшов один, який називався Кендл Kindle. Вгорі було дивне фото жінки у квакерському одязі, яка читає Kindle під свічкою. Або, можливо, під світлом канделябра. Тут він прочитав кілька скарг, здебільшого на те, що Kindle прийшли тільки в одному кольорі, який один блогер назвав “старим добрим приємним мазким мазким білим кольором”. Внизу була відповідь, яка передбачала, що якщо скаржник продовжить читання з немитими руками, то він може придбати захисний чохол для Kindle.

– Будь-якого кольору, який вам до вподоби, – писалося в ній, – обирайте і показуйте свою креативність!

Веслі вимкнув комп’ютер, пішов на кухню, взяв друге пиво і витягнув Kindle з портфеля. Свій рожевий Kindle. Крім кольору, він мав точно такий самий вигляд, як ті, на сайті Кендл.

– Kindle-Кендл, Байбл-Бебл, – сказав він, – це лише невеличка помилка в словах. Можливо, але звідки взялася одноденна експрес-доставка, коли він її не замовляв? Тому що хтось на фабриці Kindle захотів позбутися рожевого мутанта якомога швидше? Це смішно. Вони могли б просто викинути його. Усього лише жертва контролю якості.

Він подумав про повідомлення Еллен знову (на той час він знав їх напам’ять).

Якщо це Kindle, я думаю, ви можете використовувати його, щоб вийти в інтернет, – сказала він.

Він дуже здивується, якщо це правда. Він увімкнув Kindle, і згадав ще одну дивину: не було інструкції. У нього не виникло запитань досі, бо пристрій був настільки простим, що здавалося Kindle сам запрацював (ідея, від якої мурашки пішли по шкірі). Він подумав, а чи не повернутися на сайт Kindle, щоб з’ясувати, чи була це справді дивина, а потім відмовився від цієї ідеї. Він просто відпочиває, зрештою, треба почати коротати години в період до наступного понеділка, коли він зможе почути Еллен знову.

– Я сумую за тобою, крихітко, – сказав він, і був здивований, почувши хвилювання в голосі. Він насправді сумував за нею. Він не розумів, наскільки сильно, поки не почув її голос. Він був занадто занурений у свій власний поранений егоїзм. Не кажучи вже про його підленьку маленьку злість. Дивно думати, що злість може дати йому другий шанс. Набагато дивніше, ніж рожевий Kindle.

Екран, озаглавлений Веслі Kindle, завантажувався. Перелічені ним книжки він швидко придбав – “Революційна дорога”, Річарда Єйтса, і “Старий і море”, Гемінґвея. Гаджет попередньо завантажив “Новий Оксфордський Американський Словник”. Ти тільки починаєш вводити слово і – Kindle знаходить це для тебе. Він подумав, що це як цифровий відеомагнітофон для розумних людей. Питання полягало в тому, чи має він доступ до Інтернету?

Він натиснув кнопку МЕНЮ, і побачив запропонований вибір. Верхній (звісно ж) запросив його до МАГАЗИНУ КНИГ ДЛЯ KINDLE. Нижче було те, що називається ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ. Це здалося цікавим. Він перевів курсор, відкривши це меню, і прочитав у верхній частині екрана: Ми працюємо над цим експериментальним прототипом. Ви вважаєте його корисним?

– Ну, я не знаю, – сказав Веслі. – Про що це вони?

Перший прототип виявився ОСНОВНОЮ ВЕБ. Отже, Еллен виявилася права. Kindle, мабуть, набагато комп’ютеризованіший, ніж здавався на перший погляд. Він поглянув на інші експериментальні варіанти: Завантаження музики (великий ВАУ) і перетворення тексту на мову (дуже зручно, якби він був сліпий). Він натиснув кнопку НАСТУПАЮЧА СТОРІНКА, щоб з’ясувати, чи існують інші експериментальні прототипи. Був один:

УР ФУНКЦІЇ.

Чорт забирай, що це? Слово УР, досі, як він знав, мало тільки два значення: місто в Старому Завіті, і префікс, що означає “примітивні” або “основні”. Екран Kindle не допоміг, хоча було пояснення для інших експериментальних функцій, але не було для цього. Що ж, є один спосіб дізнатися. Він виділив УР ФУНКЦІЇ та вибрав.

З’явилися нові меню. Три теми: УР КНИГИ, УР АРХІВ НОВОСТЕЙ, і УР МІСЦЕВИЙ (у стадії створення).

– Хм, – сказав Веслі. – Як і скрізь.

Він виділив УР КНИГИ, тримаючи палець на виборі в нерішучості. Раптом він відчув холодок, що пробіг по шкірі, як тоді, коли затихли звуки записаних голосових повідомлень Еллен під час діставання пива з холодильника. Він подумає пізніше, це був мій власний УР. Щось основне і примітивне глибоко всередині, що говорило мені не робити цього.

Але хіба він не сучасна людина? Той, хто зараз читає з екрана?

Так. Він сучасна людина. Тому він натиснув кнопку.

Екран спорожнів, потім з’явилося ДОБРО ПОЖАЛУВАТИ В УР КНИГИ у верхній частині екрана… червоним шрифтом! Блогери сайту Кендл, здавалося, перебували позаду технологічної кривої прогресу; тут був Колір від Kindle. Нижче привітання малюнок, не Чарльза Діккенса чи Едори Велті, а велика чорна вежа. У ній було щось зловісне. Нижче, також червоним шрифтом, запрошення Виберіть автора (ваш вибір може бути недоступний). І нижче, блимав курсор.

– Якого біса, – сказав Веслі порожній кімнаті. Він облизав губи, які раптово стали сухими, і ввів ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Екран очистився. Функція, що б вона не означала, здавалося, не працювала. Через десять секунд Веслі потягнувся до Kindle, щоб вимкнути. Перш ніж він встиг натиснути ковзний перемикач, на екрані, нарешті, з’явилося нове повідомлення.

10438721 УРів ВИВЧЕНО

17894 НАЗВ ЕРНЕСТА ГЕМІНГУЕЯ ВИЗНАЧЕНО

ЯКЩО ВИ НЕ ЗНАЄТЕ НАЗВИ, ОБЕРІТЬ УР АБО ПОВЕРНІТЬСЯ ДО УР ФУНКЦІЇ

ВИБРАННІ З ПОТОЧНОГО УРа НЕ БУДУТЬ ВИВЕДЕНІ НА ДИСПЛЕЙ

– Заради Бога, що це? – прошепотів Веслі. Нижче повідомлення блимав курсор. Над ним, дрібним шрифтом (чорний, не червоний), ще одна інструкція: ВВОДИТИ ТІЛЬКИ ЦИФРИ. БЕЗ КОМ І ТИРЕ. ВАШ ПОТОЧНИЙ УР: 117586.

Веслі відчув сильне бажання (і УР підштовхував!) вимкнути рожевий Kindle і помістити його в срібну скриньку. Або в морозильник разом із морозивом і замороженими обідами, що може навіть краще. Замість цього він використовував маленьку клавіатуру для введення свого дня народження. 7191974 – хороший номер, як і будь-який інший, подумав він. Після деяких вагань, він занурив кінчик вказівного пальця в кнопку вибору. Коли екран очистився на деякий час, йому довелося боротися з імпульсом встати зі стільця на кухні, де він сидів, і вийти з-за столу. Божевільна думка виникла в голові: рука – або, можливо, кіготь – збирається виринути з сірого екрана Kindle, схопити його за горло, і затягнути його всередину. Він існуватиме вічно в комп’ютерній мережі, плаватиме серед мікрочипів і між світів УР.

Потім на екрані виник шрифт, звичайний старий шрифт, і забобонний страх пішов. Він жадібно проглянув на екран (розмір маленької книжки), хоча він не розумів, чого так сильно жадав побачити.

Зверху повне ім’я автора Ернест Міллер Гемінґвей і дати життя. Потім довгий список його опублікованих робіт, але… він був неправильним. “І сходить сонце”… “По кому дзвонить дзвін”… Оповідання… “Старий і море”, звісно… але були три чи чотири назви, які Веслі не впізнав, і, крім того, малі есе, а він думав, що прочитав усе відоме в Гемінґвея. Крім цього…

Він вивчив дати знову і побачив, що дата смерті неправильна. Гемінґвей помер 2 липня 1961 року, самогубство. Відповідно до запису на екрані, він представився 19 серпня 1964 року.

– Дата народження неправильна теж, – пробурмотів Веслі. Він провів вільною рукою по волоссю, створивши з нього нову екзотичну форму. – Я майже впевнений у цьому. Має бути 1899, а не 1897.

Він перевів курсор униз на одну з книжок, яку він не читав: “Пси Кортланда”. Це якась прикольна ідея божевільних програмістів, значною мірою так і повинно було бути, але “Пси Кортланда”, принаймні, звучить як заголовок саме Гемінґвея. Веслі вибрав його.

Екран очистився, а потім відкрив обкладинку книги. На ній у чорно-білому кольорі були зображені собаки, що гавкали навколо опудала. Тримаючись у затінку, плечі опустилися в позі стомленого або пораненого (або те й інше), стояв мисливець із рушницею. Однойменний Кортланд, звісно ж.

У лісах верхнього Мічигану, Джеймс Кортланд зіткнувся з невірністю дружини і власною смертю. Коли три небезпечні бандити з’являються на старій фермі Кортланда, герой Гемінґвея постає перед страшним вибором. Багатий на події та символізм, заключний роман Ернеста Гемінґвея нагороджено Пулітцерівською премією незадовго до його смерті. $ 7,50

Під нігтем великого пальця, Kindle запитав: КУПУВАТИ КНИГУ? ТАК, НІ.

– Повна фігня, – прошепотів Веслі, коли підкреслив ТАК і натиснув кнопку вибору.

Екран очистився знову, потім промайнуло нове повідомлення: УР романи не можуть розповсюджуватися відповідно до всіх застосовних Законів Парадокса. Ви згодні? Так Ні.

Посміхаючись, як і годиться тим, хто зрозумів жарт, але все одно йде далі, – Веслі вибрав ТАК. Екран очистився, а потім представив нову інформацію:

ДЯКУЮ, ВЕСЛІ!

ВАШ НОВИЙ УР ЗАМОВЛЕНО

З ВАШОГО РАХУНКУ БУДЕ СПИСАНО $ 7,50

ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩОБ ЗАВАНТАЖИТИ УР РОМАНИ ДАЄТЬСЯ 2-4 ХВИЛИНИ

Веслі повернувся на початок екрана Kindle Веслі. Там були присутні ті самі “Революційна дорога”, “Старий і море”, “Новий Оксфордський Словник”, і він був упевнений, що нічого не зміниться. Роман Гемінґвея “Пси Кортланда” був відсутній, його не було ні в цьому світі, ні в будь-якому іншому. Проте, він встав і пішов до телефону. Трубку взяли після першого дзвінка.

– Дон Оллман, – сказав його товариш по офісу. – І, так, я справді народився волоцюгою.

Цього разу, були відсутні фонові звуки спортивного залу; просто варварські крики трьох синів Дона, які звучали так, немов резиденцію Дона розбирають дошка за дошкою.

– Доне, це Веслі.

– А, Веслі! Я не бачив тебе… ха, мабуть, три години!

Із глибин божевільні, де, як припускав Веслі, Дон жив зі своєю сім’єю, пролунало щось, схоже на передсмертний крик. Дон Оллман незворушно сказав:

– Джейсоне, не кидай це в брата. Будь хорошим хлопчиком, і йди дивитися Губку Боба. – І потім до Веслі. – Що я можу зробити для тебе, Вес? Поради щодо твого статевого життя? Поради щодо вдосконалення твоїх сексуальних звершень і витривалості? Змінити назву роману, який ти зараз пишеш?

– У мене немає роману, і ти це знаєш, – відрізав Веслі, – але я хочу поговорити про романи. Ти знаєш твори Гемінґвея, чи не так?

– Я люблю, коли ти злий.

– Знаєш чи ні?

– Звичайно. Але не так добре, як ти, я сподіваюся. Це ти в нас американський літературознавець двадцятого століття, врешті-решт, а я дотримуюся тих часів, коли письменники носили перуки, нюхали тютюн і говорили мальовничі речі на кшталт Їй-богу, і Хай буде мене проклято. Що в тебе на думці?

– Як ти вважаєш, Гемінґвей писав белетристику про собак?

Дон обдумав під крики іншої дитини.

– Вес, з тобою все гаразд? Судячи з голосу, ти не в собі.

– Просто відповідай на запитання. Писав чи ні?

Вибери ТАК чи НІ, – подумав Веслі.

– Добре, – сказав Дон, – дотепер, що я можу сказати без консультації з моїм комп’ютером, він не писав. Я пам’ятаю його разову згадку про те, як партизан Батісти забив улюблену дворняжку до смерті, хоча це не факт? Ну, ти знаєш, коли він був на Кубі. Він сприйняв це як знак, що він і Мері мають нести ноги до Флориди, і вони зробили це, стрімголов.

– Ти випадково не пам’ятаєш ім’я собаки?

– Думаю, так. Я б перевірив ще раз в Інтернеті, але я думаю, що це ім’я Негріта. Трохи по-расистськи, не знаходиш?

– Дякую, Дон. – Губи оніміли. – Побачимося завтра.

– Вес, ти впевнений, що ти… Френкі, поклади на місце!

Грюкіт.

– Чорт. Я думаю, це був Дефо. Я повинен йти, Вес. Побачимося завтра.

– Бувай.

Веслі повернувся за кухонний стіл. Він побачив, що його вибір уже з’явився на екрані Kindle. Роман (або щось), званий “Пси Кортланда” завантажено…

Де саме? Які інші грані реальності, звані Ур (або, можливо, УР) 7191974?

Веслі вже не міг називати цю ідею смішною або відразливою. Він встав, підійшов до холодильника і взяв пиво. Якого потребував. Відкривши банку, випив половину за п’ять ковтків і ригнув. Сів, почуваючись трохи краще. Він надав великого значення новому придбанню ($7,50 це значно дешевше для невідомого Гемінґвея, подумав він) і пересунув титульний аркуш угору.

На наступній сторінці напис: Для Сі, і Марії, з любов’ю.

Потім:

Розділ 1

Кортланд вірив, що життя людини було завдовжки у п’ять собачих життів. Першим було те, яке навчало вас. Другим, яке вчили ви. Третє і четверте ті, які ви прожили. Останнім було те, що пережило вас. Це був собака зимової породи. Зимовий собака Кортланда, і його ім’я було Негріта. Він думав про неї тільки як про собаку, яка слугувала опудалом…

Рідина піднялася в горлі Веслі. Він побіг до раковини, нахилився над нею, намагаючись утримати пиво. Його горло заспокоїлося, і замість того, щоб промити водою блювотні маси у водостоці, він склав свої руки під потоком води і хлюпнув на спітнілу шкіру. Стало краще.

Потім він повернувся до Kindle і втупився на нього.

Кортланд вірив, що життя людини було довжиною в п’ять собачих життів.

Десь – у якомусь коледжі, набагато амбітнішому, ніж Мур, у Кентуккі, були комп’ютерні програми для читання й визначення письменників за їхніми стилістичними прийомами, що були такими ж унікальними, як відбитки пальців чи сніжинки. Веслі смутно пригадав, що цю комп’ютерну програму використовували для визначення автора, який написав під псевдонімом “Первинні Кольори”; програма дрейфувала через тисячі письменників упродовж годин або днів і визначила оглядача тележурналу на ім’я Джо Клейн, який згодом зізнався в його авторстві.

Веслі подумав, що якби він представив “Псів Кортланда” цій комп’ютерній програмі, то було б визначено ім’я Ернеста Гемінґвея. Правду кажучи, він не думав, що потребує комп’ютера.

Він підняв Kindle руками, які зараз погано слухалися його.

– Що ти таке? – запитав він.

Kindle не відповів.

Веслі відмовляється божеволіти

Душа реальної чорної ночі, – казав Скот Фітцжеральд, – живе завжди о третій годині ранку, день за днем.

О третій годині ранку вівторка Веслі неспокійно лежав, дивуючись, як він може так руйнувати себе. Він змусив себе вимкнути рожевий Kindle і покласти його назад до портфеля годину тому, але його влада над ним залишалася такою ж сильною, як і була опівночі, коли він був глибоко занурений у меню УР КНИГИ.

Він знайшов Ернеста Гемінґвея у двох десятках із майже десяти з половиною мільйонів УРів, і знайшов принаймні двадцять романів, про які він ніколи не чув. В одному з УРів (номер 6201949 – який, коли розіб’єш його, був датою народження його матері), Гемінґвей з’являвся, як детективний письменник. Веслі завантажив книжку під назвою “Це кров, мій дорогий!” І відкрив, що цей дешевий роман, але написаний стакатто, напористими реченнями, які він би впізнав скрізь.

Реченнями Гемінґвея.

І навіть як детективний письменник, Гемінґвей уникав ганґстерських війн, шахрайства та крові – щастя письменника-дебютанта досить розтягнуте, щоб написати “Прощавай, зброє”. Здавалося, він завжди писав “Прощавай, зброя”. Інші назви приходили і йшли, а “Прощавай, зброя” завжди тут і “Старий і море” теж тут.

Він спробував знайти Фолкнера.

Фолкнера не було ніде, ні в одному з УРів. Він вибрав звичайне меню і відкрив, що Фолкнер недоступний, що змушувало замислитися про його реальність, принаймні, в редакції Kindle. Лише кілька книжок про Американську літературу.

Він вибрав Роберта Болано, автора “2666”, і, хоча він був недоступний зі звичайного меню, у кількох підменю УР КНИГИ він знайшов його. І інші романи Болано, включно з книгою з кольоровою назвою “Мерилін розцвіла для Фіделя”. Він майже завантажив одну з них, потім передумав. Так багато авторів, так багато УРів, так мало часу.

Частина його свідомості – доволі далека і така, що перебуває в жаху, – продовжувала стверджувати, що все це продуманий жарт, який виник в уяві божевільних дегенератів-програмістів. І на це були підстави, які він продовжував збирати цієї довгої ночі, використовуючи дещо інший спосіб.

Джеймс Кейн, наприклад. В одному з УРів, обраним Веслі, він помер дуже молодим, написавши дві книжки: “Найтфол” (нова) і “Мілдред Піс” (стара). Веслі побився б об заклад, що “Листоноша завжди дзвонить двічі” має бути напевно написана Кейном, його УР роман, так би мовити, – але ні. Хоча він вибрав дюжину УРів Кейна, він знайшов “Листоношу” тільки одного разу. “Мілдред Піс”, з іншого боку, яку він визначив, як другорядний Кейн, була тут завжди. Схоже, як і “Прощавай, зброя”.

Він вибрав своє власне ім’я і виявив те, чого і побоювався. Хоча УРи були переповнені Веслі Смітом (один був письменником вестернів, інший – автором порнографічних романів, як-от “Пітсбурзькі гарячі Красуньки”), але жоден не міг бути написаний ним. Звичайно, він не міг бути впевненим на сто відсотків, але це так – він пройшов через 10.4 мільйона альтернативних реальностей, і він був неопублікованим невдахою у всіх них.

Не сплячи в ліжку, слухаючи далекий гавкіт самотнього собаки, Веслі гарячково тремтів. Його власні літературні устремління здавалися настільки незначними в цей момент. Що здавалося важливим – що надавало значущості його життю і душевному здоров’ю – яке багатство ховалося в цій тонкій рожевій панелі з пластику. Він подумав про всіх тих письменників, відхід яких він оплакав, від Нормана Мейлера і Сола Веллоу до Дональда Вестлейка і Евана Гантера; один за одним, Смерть заспокоювала магічні голоси, і вони не говорили більше.

Але зараз вони могли.

Вони могли говорити з ним.

Він відкинув покривало. Kindle кликав його. Не голосом людини, а своїм голосом. Це звучало, як биття серця, сигнали серця По, що приходили з його портфеля замість того, щоб звучати з-під підлоги, і –

По!

Боже мій, він жодного разу не спробував Едгара По!

Він залишив свій портфель на звичному місці поруч з улюбленим кріслом. Поквапившись до нього, він відкрив портфель, схопив Kindle і вставив штепсель у розетку (він не збирався ризикувати через виснажений заряд батареї). Він квапливо набрав в УР КНИЖКИ ім’я По, і його перша спроба знайшла 2555676 УР, де По жив до 1875 року, замість того, щоб померти в 1849 році, в сорокарічному віці. І ця версія По писала романи! Цілих шість! Жадібність охопила серце Веслі (його, здебільшого, добре серце), коли його очі промчали по заголовках.

Один роман називався “Дім Сорому або Ціна Деградації”. Веслі завантажив цю книгу – його вибір коштував лише 4.95$ – і читав до світанку. Потім він вимкнув Kindle, поклав голову на руки і проспав 2 години за кухонним столом.

Він бачив сни. Не образи; тільки слова. Заголовки! Нескінченна лінія заголовків, багато з яких – невідомі шедеври. Так багато заголовків, як багато зірок у небі.

Він пережив вівторок і середу – абияк – але під час його заняття в класі Американської Літератури в четвер, нестача сну і перезбудження наздогнали його. Не кажучи вже про дедалі більшу й більшу втрату відчуття реальності. У середині його Лекції про Міссісіпі (яку він зазвичай давав із високим ступенем переконливості), про те, як Гемінґвей вийшов із Твена, а майже вся американська література двадцятого століття вийшла з Гемінґвея, він зрозумів, що розповів класу про те, що Гемінґвей ніколи не писав великої історії про собак, але якби він був живий, то написав би.

– Щось більш корисне, ніж “Марлі і я”, – сказав він і посміхнувся оплескам.

Він повернувся від дошки і побачив двадцять дві пари очей, що дивилися на нього з високим ступенем занепокоєння, здивування і збентеження. Він почув шепіт, тихий, але такий же ясний, як і биття серця старого, що пролунав у вухах божевільного оповідача По: “Сміт забувається”.

Сміт не забувся, але не могло бути сумніву, що небезпека забуття була.

Я відмовляюся, – подумав він, – я відмовляюся, я відмовляюся. І усвідомив, на свій жах, що він справді бурмоче це дуже тихо.

Гендерсон, який сидів у першому ряду, почув це.

– Містер Сміт? – Нерішуче. – Сер? З вами все гаразд?

– Так, – сказав він, – ні. Напевно, мене трохи занесло.

Можливо, “Золотий жук” По, – подумав він, ледь стримуючи себе від спалаху дикого реготу.

– У мене голова розболілася. Провалюйте звідси.

І коли вони протискувалися у двері, він із достатньою присутністю духу, додав:

– Наступного тижня Річард Карвер. Не забувайте! “Якщо запитаєш, де я”.

І подумав:

Що ще у світах УРів має Річард Карвер? Один – дюжина чи тисяча – де він кинув палити, дожив до сімдесяти, і написав ще півдюжини книжок?

Він сів за стіл, простягнув руку до портфеля з рожевим Kindle всередині, потім відсмикнув руку назад. Він знову простягнув руку, знову зупинив себе і застогнав. Це було схоже на наркотик. Або сексуальну одержимість. Роздуми про це змусили його подумати про Еллен Сільверман, чого він не робив відтоді, як відкрив приховане меню Kindle. Уперше відтоді як вона пішла, Еллен повністю вислизнула з його свідомості.

Прикольно, чи не так? Еллен, зараз я читаю з екрана, і не можу зупинитися.

– Я відмовляюся витрачати залишок дня, вдивляючись у цю річ, – сказав він, – і я відмовляюся божеволіти. Я відмовляюся дивитися і відмовляюся божеволіти. Дивитися і божеволіти. Я відмовляюся від обох. Я…

Але рожевий Kindle був у його руці! Він вийняв його, навіть коли заперечував його владу над собою! Коли він зробив це? І він справді мав намір сидіти тут у порожньому класі до завтрашнього ранку?

– Містере Сміт?

Голос злякав його так сильно, що він упустив Kindle на стіл. Він схопив його одразу і перевірив, злякавшись, що міг зламати його, але з ним було все гаразд. Слава Богу.

– Я не хотів налякати вас.

Це був Гендерсон, який стояв у дверному отворі і стурбовано дивився. І це анітрохи не здивувало Веслі.

Якби я побачив себе зараз, я б теж був стурбований.

– О, ти не налякав мене, – сказав Веслі. Ця очевидна брехня здалася йому кумедною, додавши голосу веселощів. Він закрив рукою рот, щоб утримати це в собі.

– Що сталося? – Гендерсон зробив крок усередину. – Я думаю, що це може бути вірус. Ви виглядаєте жахливо. Ви отримали погані новини чи щось іще?

Веслі майже сказав йому, щоб не ліз не у свою справу, що він займається дурницями з паперами, що він поклав яйце в черевик і збирається розбити його, але потім його тремтяча частина свідомості, що зіщулилася в найвіддаленішому куточку мозку, наполегливо зажадала, щоб рожевий Kindle розрядили, щоб спершу трохи перепочити, а потім подумати, і вирішив, що годі ховатися й час почати діяти.

Якщо ти справді відмовляєшся божеволіти, то це найкраще, що ти можеш зробити з цим, – сказав він. І що ти будеш робити?

– Твоє ім’я, містере Гендерсон? Воно зовсім вислизнуло з моєї пам’яті.

Хлопець посміхнувся. Приємною посмішкою, але занепокоєння, як і раніше, читалося в його очах.

– Роберт, сер. Роббі.

– Гаразд, Роббі, я – Вес. І я хочу показати тобі дещо. Якщо ти не побачиш нічого – це означатиме, що я обманюю себе і, найімовірніше, страждаю на нервовий розлад – або ти побачиш щось, що повністю знесе тобі дах. Але не тут. Ходімо в мій офіс.

Гендерсон спробував поставити запитання, коли вони перетинали звичайний чотирикутний двір. Веслі відмахнувся від них, але він був радий тому, що Роббі йде позаду, і радий, що тремтяча частина його свідомості проявила ініціативу і висловилася. Він почувався краще поруч із Kindle – захищеніше – ніж тоді, коли виявив приховане меню. У фантазії – Роббі не побачить нічого і вирішить, що він божевільний. Або вже збожеволів. Реальність, можливо, буде іншою. Його реальність, принаймні, УР Веслі Сміта.

Я справді хочу, щоб це була фантазія. Тому що якщо це є і якщо за допомогою цієї молодої людини я зможу виявити це, то, я впевнений, я зможу уникнути божевілля. Я відмовляюся божеволіти.

– Ви бурмочете, сер, – сказав Роббі, – я мав на увазі, Вес.

– Вибачте.

– Ви трохи лякаєте мене.

– Мене самого це теж трохи лякає.

Дон Оллман сидів в офісі, з навушниками на голові, працював із паперами і наспівував щось із “Джеремі” жаб’ячим голосом, що перевищувало межі тільки поганого і приводило в країну огидного. Він вимкнув АйПод, коли побачив Веслі.

– Я думав ти в класі.

– Скасував заняття. Це Роберт Гендерсон, один із моїх студентів.

– Роббі, – сказав Гендерсон, простягнувши руку.

– Привіт, Роббі. Я Дон Оллман. Один із братів Оллманів. Я граю на величезній трубі.

Роббі чемно посміхнувся і потиснув руку Дона. До цього моменту Веслі планував попросити Дона залишити офіс, думаючи, що одного свідка його розумового зсуву буде достатньо. Але, можливо, це той рідкісний випадок, коли більше буде реально кумедніше.

– Потребуєте приватності? – запитав Дон.

– Ні, – сказав Веслі, – залишся. Я хочу щось показати вам, хлопці. І якщо ви нічого не побачите, а я побачу, то я із задоволенням зареєструюся в центральній психлікарні.

Він відкрив свій портфель.

– Вау! – вигукнув Роббі. – Рожевий Kindle! Прелесть! Я ніколи не бачив нічого подібного!

– Зараз я збираюся показати тобі дещо ще, чого ти ніколи не бачив раніше, – сказав Веслі, – принаймні, я так думаю.

Він вставив штепсель у розетку і ввімкнув Kindle.

Зібрання творів Вільяма Шекспіра з УРа під номером 17000 переконало Дона. Після завантаження цього УРа, на прохання Дона – бо в цьому особливому УРі, Шекспір помер у 1620 році замість 1616 – три людини відкрили дві нові п’єси. Одна називалася “Дві леді з Гемпшира”, комедія, яка була написана незабаром після “Юлія Цезаря”. Інша була трагедія, звана “Чорний Хлопець у Лондоні”, написана 1619 року. Веслі відкрив одну і потім (з деяким небажанням) простягнув Дону Kindle.

Дон Оллман зазвичай рум’яний – щокастий чоловік, який багато посміхався, але коли він перечитав два акти “Чорного Хлопця в Лондоні”, то втратив і те, і інше – і посмішку, і рум’янець. За двадцять хвилин, протягом яких Веслі та Роббі сиділи й мовчки спостерігали за ним, він штовхнув Kindle назад Веслі. Він зробив це кінчиками пальців, так, наче б він справді не хотів торкатися до нього.

– Ну? – запитав Веслі. – Який вирок?

– Можливо, імітація, – сказав Дон, – але, звісно, завжди були вчені, які висували претензії до того, що п’єси Шекспіра були написані не Шекспіром. Це були прихильники Крістофера Марлоу, Френсіса Бекона…навіть Ерла з Дербі…

– Так, і Джеймс Фрей написав “Макбет”, – сказав Веслі. – Що ти думаєш?

– Я думаю, що це може бути справжній Віллі, – сказав Дон. Голос прозвучав на межі сліз. Або сміху. Може того й іншого. – Я думаю, що це занадто витончено, щоб бути жартом. І якщо це обман, то в мене немає думок, як це зроблено. Він простягнув палець до Kindle, злегка доторкнувся, потім відсмикнув його назад. – Я б хотів вивчити обидві п’єси уважно, з робочими посиланнями під рукою, щоб бути точнішим, але… це його ритм.

Роббі Гендерсон, виявилося, прочитав майже все з містики Джона Д. Макдональдса і детективні романи. В УРі під номером 2171753 зі списком робіт Макдональдса, він знайшов сімнадцять романів, що мали назву “Серія Девіда Гіґґінса”. Усі назви мали кольори.

– Ця частина правильна, – сказав Роббі, – але назви всі неправильні. І персонаж у серії Джон Д називався Тревіс Макгі, а не Девід Гіґґінс.

Веслі завантажив один роман під назвою “Блакитна Елегія”, заплативши з кредитної картки 4,5 долара, і підштовхнув до Роббі Kindle з книжкою, завантаженою до бібліотеки, яка постійно зростала.

Поки Роббі читав, спочатку все, а потім, перестрибуючи через сторінки, Дон сходив до головного офісу і приніс три кави. Перед тим, як влаштуватися за столом, він повісив на двері маловикористовувану табличку ЙДЕ КОНФЕРЕНЦІЯ, НЕ ПОТУШУТЬ.

Роббі підняв очі, майже такий самий блідий, як і Дон, після того, як занурився в невідомо ким написану п’єсу Шекспіра про Африканського принца, якого привезли до Лондона в ланцюгах.

– Це дуже схоже на роман про Тревіса Макґі, який називався “Блідо-сірий Гріх”, – сказав він. – Тільки Тревіс жив у форті Ладердейл, а цей хлопець Гіґґінс жив у Сарасоті. У Макгі був друг Мейєр, а в Гіґґінса друга звуть Сара. – Він нахилився до Kindle на мить. – Сара Мейєр. Він подивився на Веслі, його очі були дуже білими навколо райдужної оболонки. – Ісус Христос, і тут 10 мільйонів цих інших світів?

– 10 мільйонів, чотириста тисяч із чимось, відповідно до меню УР КНИГИ, – сказав Веслі, – Я думаю, що, досліджуючи навіть одного автора повністю, знадобиться більше років, ніж тобі, Роббі, залишилося жити.

– Я міг би померти сьогодні, – сказав Роббі Гендерсон тихим голосом, – ця річ могла б викликати в мене серцевий удар. Він різко схопив одноразову чашку з кавою і проковтнув майже весь вміст, хоча кава була майже окріп.

Веслі, з іншого боку, відчув себе самим собою. Страх божевілля пішов, безліч питань переповнювали свідомість. Лише одне здавалося цілком доречним.

– Отже, що мені зараз робити?

– По-перше, – сказав Дон, – це залишиться секретом між нами трьома. Він повернувся до Роббі. – Чи можеш ти зберігати секрети? Скажи ні, і я повинен буду вбити тебе.

– Я можу зберігати їх. Але хто ці люди, які надіслали вам це, Вес? Чи можуть вони зберігати секрети? Чи будуть вони їх зберігати?

– Як я дізнаюся, коли я не знаю, хто вони?

– Яку кредитну картку ви використовували, коли замовляли Рожевого Малюка?

– МастерКард. Тільки цю картку я і використовував у ці дні.

Роббі вказав на комп’ютер Англійського відділення, який Веслі та Дон ділили між собою.

– Чому б вам не зайти в Інтернет, і не перевірити свій рахунок. Якщо ці УР книги прийшли з Amazon, то я дуже сильно здивуюся.

– Звідки ще вони могли прийти? – запитав Веслі, – Це їхній гаджет, вони продають книжки для нього. Це прийшло в упаковці Amazon. І був їхній логотип на ньому.

– І вони продавали цей гаджет у рожевій кольоровій гамі?

– Ні.

– Чувак, перевір карту.

Веслі барабанив пальцями по килимку з Доном Майті Маусом, поки застарілий офісний комп’ютер розмірковував. Потім він сів прямо і почав читати.

– Ну, – запитав Дон, – що там?

– Згідно з рахунком, – сказав Веслі, – моя остання покупка за карткою – це светр із магазину чоловічого одягу. Тиждень тому. Жодної завантаженої книжки.

– Немає навіть жодної з нормальних? Ні “Старий і море”, ні “Революційна Дорога”?

– Ні.

– Що про сам Kindle? – запитав Роббі.

Веслі прокрутив назад.

– Нічого, нічого, зачекай, це тут, – він нахилився вперед, так що його ніс майже доторкнувся до екрана, – будь я проклятий.

– Що? – Дон і Роббі сказали це разом.

– Згідно з цим, мою покупку було відхилено. Тут сказано – неправильний номер кредитної картки. – Він обдумав. – Це може бути. Я іноді плутаю дві цифри, навіть тоді, коли ця чортова карта лежить прямо переді мною на клавіатурі. Я трохи дислексик (дислексія – порушення здатності розуміти написане – прим. перекладача).

– Але замовлення пройшло, у будь-якому разі, – сказав Дон задумливо. – Якось. Комусь. Десь. Що УР зробив, коли Kindle сказав, що ми в ньому? Повтори мені це.

Веслі повернувся до потрібного екрана.

– 117,586. Тільки для входу, як можливість вибору, опусти кому.

Дон сказав:

– Це не може бути УР, у якому ми живемо, але б’юся об заклад, це був УР, з якого прийшов Kindle. У цьому УР номер МастерКард, який ти ввів, правильний для Веслі Сміта, який існує там.

– Які шанси на те, що щось подібне може статися? – запитав Роббі.

– Не знаю, – сказав Дон, – але, можливо, набагато більше, ніж 10.4 мільйона до одного.

Веслі відкрив рота, щоб щось сказати, але був перерваний стуком у двері. Вони підстрибнули. Дон навіть злегка взвизгнув.

– Хто це? – запитав Веслі, схопивши Kindle і сховавши його на грудях.

– Двірник, – сказав голос за дверима, – хлопці, ви збираєтеся додому. Зараз майже сьома година і мені треба закривати будівлю.

Архів новин

Вони не все зробили, не змогли зробити. Ще ні. Веслі особливо був стурбований тим, щоб поспішити. Хоча він спав не більше трьох годин на день, він відчував бадьорість, енергійність. Він і Роббі пішли до нього в квартиру, тоді як Дон пішов додому, щоб допомогти дружині вкласти дітей спати. Коли він це зробить, він приєднається до них у квартирі Веслі для тривалого мозкового штурму. Веслі сказав, що замовить якусь їжу.

– Добре, – сказав Дон, – але будь обережний. Китайський УР не такий самий на смак.

На подив, Веслі знайшов, що може по-справжньому сміятися.

– Ось так виглядають квартири всіх викладачів англійської мови, – сказав Роббі, озираючись довкола, – я попорпаюсь у книжках.

– Добре, – сказав Веслі, – я даю читати людям, які повертають книжки назад. Пам’ятай про це.

– Буду. Мої батьки, ви знаєте, ніколи не були великими читачами. Кілька журналів, кілька книжок з дієт, одна чи дві інструкції допоможи собі сам… і все. Я міг би стати таким самим, якби не ви. Тільки робота на футбольному полі, ви знаєте, і нічого попереду, за винятком, можливо, викладання фізкультури в графстві Гайл. Це в Теннессі. Йохо-хо.

Веслі був зворушений цим. Можливо, тому що він пройшов через безліч емоційних випробувань останнім часом.

– Спасибі, – сказав він, – просто пам’ятай, що немає нічого поганого в хорошому гучному Йохо-хо. Ця частина тебе теж. І обидві частини рівноцінні.

Він подумав про Еллен, яка вирвала книжку з його рук і жбурнула її через кімнату. І чому? Тому що вона ненавидить книжки? Ні, тому що він не слухав її, коли він був їй потрібен. Чи не це мав на увазі Фрітц Лейбер, великий фантаст і письменник наукової фантастики, який назвав книги “коханками вчених”? І коли Еллен потребувала його, чи не тримав він у руках свою іншу коханку, ту, яка не висувала вимог (хіба що до його словникового запасу) і завжди приймала його?

– Вес? Що щодо інших підменю в меню УР ФУНКЦІЇ?

Спочатку Веслі не зрозумів, про що говорить хлопець. Потім він згадав, що там була й пара інших тем. Він так сконцентрувався на підменю КНИЖКИ, що забув про інші дві.

– Добре, подивимося, – сказав він і ввімкнув Kindle. Коли б він це не робив, він очікував, що або ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ меню, або меню УР ФУНКЦІЇ зникне – це могло трапитися у фантастичній історії або в епізоді “Сутінкової Зони” – але вони були на місці.

– УР НОВІ АРХІВИ та УР МІСЦЕВИЙ, – сказав Роббі, – хм, УР МІСЦЕВИЙ у процесі створення. Краще остерігайся, цей оштрафує подвійно.

– Що?

– Нічого важливого. Спробуй нові архіви.

Веслі вибрав це. Екран очистився. Після кількох миттєвостей, з’явилося повідомлення.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НОВИН АРХІВІВ!

ТІЛЬКИ “НЬЮ-ЙОРК ТАЙМС” ДОСТУПНИЙ У ЦЕЙ ЧАС

ВАШ ПРАЙС – 1 ДОЛАР – 4 ЗАВАНТАЖЕННЯ

10 ДОЛАРІВ – 50 ЗАВАНТАЖЕНЬ

100 ДОЛАРІВ – 800 ЗАВАНТАЖЕНЬ

ВИБЕРІТЬ КУРСОРОМ ВАШ РАХУНОК ДЛЯ ОПЛАТИ

Веслі подивився на Роббі, який знизав плечима.

– Я не можу сказати тобі, що робити, але якби оплачували моєю кредитною карткою – у цьому світі, чи деінде – я б витратив сотню.

Веслі подумав, що в цьому є резон, хоча він сумнівався, що інший Веслі (якщо він справді був) подумає так само, коли відкриє свій наступний рахунок на МастерКард. Він виділив сто доларів і натиснув на кнопку вибору. Цього разу закони Парадокса не прийшли. Замість цього, нове повідомлення запросило його ВИБРАТИ ДЕНЬ І УР. ВИКОРИСТОВУЙТЕ ВІДПОВІДНІ ПОЛЯ.

– Це зробиш ти, – сказав він і штовхнув Kindle через кухонний стіл до Роббі. Йому це легше зробити, і він був радий цьому. Одержимість тримати Kindle у своїх руках була тим, що йому не було потрібно, хоч це-то він розумів.

Роббі подумав трохи, потім надрукував 21 січня 2009. У полі УР він вибрав 1000000.

– УР один мільйон, – сказав він, – чому б ні?

І натиснув кнопку.

Екран очистився, потім створив повідомлення НАСОЛОДЖАЙТЕСЯ ВАШИМ ВИБОРОМ! За мить у центрі сторінки з’явилася “Нью-Йорк Таймс”. Вони схилилися до екрана, читали мовчки, доти, доки не почули стукіт у двері.

– Це має бути Дон, – сказав Веслі, – я впущу його.

Роббі Гендерсон не відповів. Він був усе ще прикутий до екрана.

– Стає холодно, – сказав Дон, коли увійшов, – і вітер збиває все листя з…

Він вивчив обличчя Веслі.

– Що? Або я б сказав, що зараз?

– Іди й подивися, – сказав Веслі.

Дон увійшов до заставленого книжками кабінету Веслі, де залишався Роббі, схилившись над Kindleом. Хлопець підняв очі й повернув екран так, щоб Дон міг бачити його. Там, де мали б бути фото, були порожні ділянки, кожна з повідомленням ЗОБРАЖЕННЯ НЕДОСЯЖНЕ, але заголовок більшим і чорним ЗАРАЗ ЇЇ ЧЕРГА. І внизу підзаголовок: Гілларі Клінтон дає присягу, приймаючи роль 44 президента.

– Схоже, що вона домоглася цього, зрештою, – сказав Веслі, – принаймні в УР №1000000.

– Перевір, кого вона змінює, – сказав Роббі, вказавши на ім’я. Це був Альберт Гор.

Годину потому, коли задзвенів дверний дзвінок, вони не підстрибнули, а скоріше виглядали як люди, що прокинулися від сну. Веслі спустився і заплатив хлопцю-рознощику, який прибув із піцою з “Харі” й упаковкою з шести “Пепсі”. Вони поїли за кухонним столом, схилившись до Kindle. Веслі відклав три найкращі шматки собі, не усвідомлюючи, що він поїв.

Вони не використали вісімсот завантажень, ті, що вони замовили, але наступні чотири години вони побіжно прочитали достатньо історій з різних УРів, щоб викликати в себе головний біль. Веслі відчував, як закипав його мозок. Поблизу однакові погляди, він побачив обличчя двох інших – бліді щоки, жадібні очі в запалих очницях, сколочене волосся – і здогадався, що він не самотній. Вдивлятися в одну альтернативну реальність буде достатнім випробуванням; тут було понад 10 мільйонів цих реальностей, і хоча більшість, здавалося, були схожі, жодна не була точно такою самою.

Інавгурація 44 президента США була тільки одним прикладом, але дуже сильним. Вони перевірили її з двох дюжин різних УРів, перш ніж втомилися і пішли далі. Повних сімнадцять центральних сторінок від 21 січня 2009 року оголошували Гілларі Клінтон, як нового президента. У чотирнадцяти з них, Білл Річардсон з Нью-Мехіко був її віце-президентом. У двох це був Джо Байден. В одній – сенатор, про якого вони нічого не чули: Лінвуд Спік із Нью-Джерсі.

– Вони завжди кажуть “ні”, коли хтось іще займає найвищу позицію, – сказав Дон.

– Хто завжди каже ні? – запитав Роббі, – Обама?

– Так. Його завжди запитують, і він завжди каже ні.

– Це в характері, – сказав Веслі, – події змінюються, а характер ніколи не змінюється.

– Не можна сказати з цілковитою впевненістю, – сказав Дон, – ми маємо незначний зразок для порівняння з…, – він слабко посміхнувся, – Ти знаєш, ці речі. Усі світи УРа.

Барак Обама був обраний у шести УРах. Одноразово був обраний Міт Ромні, з Джоном Маккейном, як його кандидатом на пост віцепрезидента. Він йшов проти Обами, який йшов за Гілларі, після того, як пізніше вона загинула в автомобільній аварії наприкінці передвиборчої кампанії.

Вони не побачили жодної згадки про Сару Пейлін. Веслі не здивувався. Він подумав, що якщо вони натраплять на неї, то це буде скоріше удача, ніж реальність, і навіть не тому, що Міт Ромні з’являвся частіше, як претендент Республіканець, ніж Джон Маккейн. Пейлін завжди була аутсайдером, ніхто від неї нічого й не очікував.

Роббі хотів вибрати Ред Сокс. Веслі відчув, що це буде марна трата часу, але Дон став на бік хлопця, і Веслі погодився. Ці двоє перевірили спортивні сторінки жовтня в десяти різних УРах, вводячи дати від 1918 до 2009 року.

– Це пригнічує, – сказав Роббі після десятої спроби. Дон погодився.

– Чому, – запитав Веслі, – вони перемагали багато разів.

– Але якось безглуздо, – сказав Роббі.

– І без Проклять, – сказав Дон, – вони завжди переможці. Що трохи нуднувато.

– Яких проклять? – запитав Веслі, заінтригований.

Дон відкрив рота, щоб пояснити, потім замовк.

– Не бери в голову, – сказав він, – пояснювати дуже довго, і тобі це не зрозуміти в будь-якому разі.

– Оптимістичніше дивіться, – сказав Роббі, – Янкі завжди там, тому не завжди є удача.

– Так, – сказав Дон похмуро, – військово-промисловий комплекс у спортивному світі.

– Вибачте. Хто-небудь хоче останній шматок?

Дон і Веслі похитали головами. Роббі відкусив і сказав:

– Перевірте ще один, – сказав Роббі, – № 4121989. Це мій день народження. Цей номер має бути щасливим.

Але цього не було. Коли Веслі вибрав УР і додав дату – 20 січня 1973 р. – те, що прийшло замість НАСОЛОДЖАЙТЕСЯ ВАШИМ ВИБІРОМ, було: У ЦЬОМУ УРі НЕМАЄ ТАЙМСА ПІСЛЯ 19 ЛИСТОПОЛЯ 1962.

– О, мій Боже, – сказав Веслі, і закрив рукою рот. – Господи, Боже мій.

– Що? – запитав Роббі. – Що це?

– Я думаю, що знаю, – сказав Дон. Він спробував узяти рожевий Kindle.

Веслі, який здогадався, і сильно зблід (але, можливо, не так зовні, як усередині), поклав руку поверх руки Дона.

– Ні, – сказав він, – я не думаю, що зможу перенести це.

– Перенести що? – Роббі майже вигукнув.

– Невже вам ще не розповідали про Кубинську ракетну кризу? – запитав Дон. – Або ви до цього ще не дійшли?

– Що за ракетна криза? Щось пов’язане з Кастро?

Дон дивився на Веслі.

– Я справді теж не хочу бачити цього, – сказав він, – але я не зможу заснути сьогодні, якщо не буду впевнений, і я не думаю, що ти зможеш також.

– О’кей, – сказав Веслі й подумав – і теж не вперше – що радше цікавість, аніж гнів, була справжнім прокляттям людського духу. – Думаю, тобі доведеться зробити це. Мої руки сильно тремтять.

Дон заповнив поля 19 листопада 1962 року. Kindle сказав йому, щоб він насолоджувався його вибором, але він не насолоджувався. Жоден з них. Величезні й чітко виражені заголовки:

ВТРАТИ НЬЮ-ЙОРКА ПЕРЕВИЩУЮТЬ 6 МІЛЬЙОНІВ

МАНХЕТТЕН ЗНИЩЕНИЙ РАДІАЦІЄЮ

КАЖУТЬ, ЩО РОСІЯ ЗНИЩЕНА

ВТРАТИ В ЄВРОПІ ТА АЗІЇ НЕЗЛІЧЕННІ

КИТАЙЦІ ЗАПУСКАЮТЬ 40 МІЖКОНТИНЕНТАЛЬНИХ БАЛІСТИЧНИХ РАКЕТ

– Вимкни це, – сказав Роббі слабким хворим голосом. – Це схоже на пісню, де говориться – я не хочу більше бачити нічого.

Дон сказав:

– Дивіться оптимістичніше, ви обидва. Мені здається, що ми ухиляємося від шляху в більшості УРів, включно з цим.

Але його голос не був достатньо твердим.

– Роббі має рацію, – сказав Веслі. Він виявив, що останній номер газети “Нью Йорк Таймс” в УР №4121898 був завдовжки лише три сторінки. І кожна стаття була про смерть.

– Вимкни. Хотілося б мені, щоб я ніколи не бачив цю чортову річ на першій шпальті.

– Занадто пізно, – сказав Роббі. І як він мав рацію.

Вони спустилися вниз разом і стояли на тротуарі перед будинком Веслі. Головна вулиця зараз майже пустельна. Вітер, що здійнявся, стогнав навколо будівлі й шелестів пізнім листопадовим листям уздовж тротуару. Тріо п’яних студентів, перечіплюючись, поверталися в напрямку “Братства Провулка”, наспівуючи щось, що скидалося на “Райське місто”.

– Я не можу сказати тобі, що робити – це твій гаджет – але якби він був мій, то я б позбувся його, – сказав Дон, – це засмокче тебе.

Веслі подумав про те, щоб сказати, що він уже думав про це, але не сказав.

– Ми поговоримо про це завтра.

– Ні, – сказав Дон, – завтра я повезу дружину з дітьми до Франкфурта на дивовижні триденні вихідні до батьків дружини. Сюзі Монтанарі візьме мої класи. І після маленького семінару сьогодні, я із задоволенням поїду. Роббі? Підвезти тебе куди-небудь?

– Дякую, але не треба. Я живу в квартирі з двома іншими хлопцями за пару кварталів звідси. Над “Сюзанною і Ненс”.

– Невже там не шумно? – запитав Веслі. “Сюзан і Ненс” – місцеве кафе, яке відкривалося о шостій ранку сім днів на тиждень.

– Більшу частину часу я сплю, не звертаючи уваги на це, – усміхнувся Роббі, – і, коли приходить час платити за житло, то ціна відповідна.

– Гарна угода. На добраніч, хлопці. – Дон рушив до його “Акури”, потім повернувся. – Я маю намір поцілувати моїх дітей, перед тим, як лягти спати. Можливо, це допоможе мені заснути. Ця остання історія, – він похитав головою, – я міг би обійтися і без цього. Без образ, Роббі, але засунь свій день народження в дупу.

Вони дивилися на задні вогні автомобіля, що зменшувалися, і Роббі задумливо сказав:

– Ніхто раніше мені не казав, щоб я засунув мій день народження в дупу.

– Я впевнений, що він не хотів, щоб ти прийняв це на свій рахунок. І він, можливо, має рацію щодо Kindle, ти знаєш. Він зачаровує, занадто зачаровує, але не приносить користі в будь-яких практичних сенсах.

Роббі пильно втупився на нього широко розплющеними очима.

– Ти назвав доступ до тисяч невідомих романів великих майстрів від мистецтва марним? Шиза, що Ви за викладач англійської?

Веслі не відповів. Він знав, що рано чи пізно він, можливо, продовжить читання “Псів Кортланда” перед сном.

– Крім того, – сказав Роббі, – це не може бути зовсім марним. Ви б могли надрукувати одну з цих книжок і відправити видавцеві, чи подумали Ви про це? І знаєте, здайте її під своїм ім’ям. Станьте наступною великою величиною в літературі. Вони назвуть вас спадкоємцем Воннеґута чи Рота або когось іншого.

Це була приваблива думка, особливо, коли Веслі подумав про непотрібні каракулі в його портфелі. Але він похитав головою.

– Це, найімовірніше, порушить закони Парадокса… які б вони там не були. Важливо те, що це може роз’їсти мене, як кислота. Зсередини.

Він захитався, не бажаючи прозвучати манірно, а бажаючи висловити ясно, що відчуває реальну причину, щоб не робити цього.

– Мені б було дуже соромно.

Хлопець посміхнувся

– Ви класний чувак, Веслі.

Вони зараз ішли у напрямку до квартири Роббі, листя шаруділо біля їхніх ніг, місяць плив через хмари, гнані вітром.

– Ти так думаєш?

– Так. І так думає тренер Сільверман.

Веслі зупинився, захоплений зненацька.

– Що ти знаєш про мене і тренера Сільверман?

– Особисто? Нічого. Але ви маєте знати Джозі з команди. Джозі Квін із класу?

– Звичайно, я знаю Джозі.

Та, яка говорила так схоже на доброго антрополога, коли вони сперечалися про Kindle. І так, він справді знав, що вона в команді “Леді Меркат”. На жаль, одна з тих, хто входив у гру, тільки в тому випадку, коли був повний провал.

– Джозі каже, що тренерка справді засмучена після вашого розриву. Брюзжить занадто. Вона змушує їх бігати весь час і викинула одну дівчину з команди.

– Це було ще перед нашим розривом.

Він подумав – це те, через що стався розрив.

– Мм… вся команда знає про нас?

Роббі Гендерсон подивився на нього так, ніби він був божевільним.

– Якщо знає Джозі, то знають усі.

– Як? – тому що Еллен не розповіла б їм; просвіщати команду про любовне життя не входить у завдання тренера.

– Як жінки дізнаються що-небудь? – запитав Роббі. – Вони просто знають.

– Ти і Джозі дружите, Роббі?

– Ми з нею йдемо в правильному напрямку. Добраніч, Вес. Я збираюся поспати завтра – не прийду в клас у п’ятницю – але якщо ви під’їдете до “Сюзан і Ненс” на обід, то приходьте і постукайте в мої двері.

– Я, може, і зроблю так, – сказав Веслі. – Добраніч, Роббі. Дякую, що був одним із Трьох Цапів-відбувайлів.

– Я б сказав, що це все було мені дуже приємно, але я маю подумати про це.

Замість читання УР Гемінґвея, коли повернувся назад, Веслі засунув Kindle у портфель. Потім він узяв майже порожню палітурку і провів рукою по її приємній поверхні. Для твоїх книжкових думок, – сказала Еллен, і це мало стати дорогим подарунком. Дуже погано, що це витрачається даремно.

Я ще можу написати книжку, – подумав він, – якраз тому, що я не маю книжок у всіх інших УРах, не означає, що я не зможу написати тут.

Це було правдою. Він міг бути Сарою Пейлін Американської літератури. Тому іноді доводиться ризикувати.

На благо і на шкоду.

Він роздягнувся, почистив зуби, потім зателефонував до Англійського відділення і залишив повідомлення для секретаря про скасування свого ранкового заняття.

– Дякую, Мерилін. Вибачте, що перекладаю це на Вас, але думаю, що я звалився з грипом.

Він непереконливо кашлянув і повісив слухавку.

Він думав, що лежатиме без сну годинами, думаючи про всі інші світи, але в темряві вони виявилися такими ж нереальними, як актори, коли ви бачите їх на екрані. Вони великі – часто красиві – але вони тільки тіні, відкинуті світлом. Можливо, УР світи схожі на це теж.

Що здавалося реальним у цю післяполудневу годину, то це звук вітру, прекрасний звук вітру, що розповідає казки про Теннессі, де реальність уже була цього вечора. Заколисаний цим, Веслі заснув, і спав глибоко й довго. Без снів і, коли він прокинувся, сонячне світло наповнювало його спальню. Уперше зі студентських років він проспав майже до 11-ї години ранку.

Ур місцевий (у процесі створення)

Він довго приймав гарячий душ, голився, одягався і вирішив піти до “Сюзан і Ненс” або для пізнього сніданку, або раннього обіду, що матиме кращий вигляд у меню. Щодо Роббі, Веслі вирішив дозволити хлопцеві поспати. Він ще тренуватиметься з іншими нещасними з футбольної команди вдень; точно, він заслуговує поспати довше. Йому спало на думку, що якщо він займе столик біля вікна, то зможе побачити автобус Спортивного Факультету, який від’їжджає, коли дівчата поїдуть на змагання “Блюграсс”, за 80 миль звідси. Він їм помахає рукою. Еллен не побачить його, але він усе одно зробить це.

Він узяв свій портфель, навіть не подумавши про це.

Він замовив Сексуальну Суміш Сюзан (цибуля, перець, сир моцарелла) з беконом по краях, каву і сік. На той час, коли молода офіціантка принесла йому їжу, він витягнув Kindle і читав “Пси Кортланда”. Усе правильно, це Гемінґвей, і це була жахлива історія.

– Kindle, чи не так? – запитала офіціантка, – я придбала такий на Різдво і мені він подобається. Я читаю всі книжки Джоді Пікоулт.

– О, можливо, не всі з них, – сказав Веслі.

– Хм. Чому не всі?

– Можливо, вона написала ще одну. Ось що я маю на увазі.

– І Джеймс Паттерсон, можливо, написав роман відтоді, як встав цього ранку, – сказала вона і відійшла, хихикаючи.

Веслі натиснув на кнопку ГОЛОВНЕ МЕНЮ, коли вони говорили, ховаючи УР Гемінґвея навіть не замислюючись про це. Відчуваючи провину за те, що він читає? Злякався офіціантки, яка може побачити і почне кричати Це нереальний Гемінґвей?

Безглуздо. Але якраз володіння рожевим Kindle змусило його відчути себе трохи злочинцем. Kindle, зрештою, не його і матеріал, який він завантажував, насправді, теж не його, ще й тому що він за це не платив.

Можливо, ніхто не платив, – подумав він, але не повірив у це. Він подумав про одну універсальну правду життя, за якою рано чи пізно хтось завжди платить.

Не було нічого особливо сексуального в його страві, але це було смачно. Замість повернення до Кортланда і його зимових собак, він увійшов в УР меню. Одна функція, в яку він не заглядав, УР МІСЦЕВИЙ. Та, що в процесі створення. Що Роббі сказав про це минулої ночі? Краще остерігайся, цей оштрафує подвійно. Хлопець проникливий, і навіть міг бути більш проникливим, якби не дубасив мозок, граючи в безглуздий футбол 3-го Дивізіону. Посміхаючись, Веслі виділив УР МІСЦЕВИЙ і натиснув на кнопку вибору. Повідомлення свідчило:

ДОСТУП ДО СПРАВЖНЬОГО УР РОЗТАШУВАННЯ? ТАК НІ

Веслі вибрав ТАК. Kindle подумав трохи, потім надіслав нове повідомлення:

СПРАВЖНІЙ УР МІСЦЕВИЙ ГАЗЕТА МУР “ЕХО”

ДОСТУП? ТАК НІ

Веслі розглянув питання, пережовуючи шматок бекону. “Відлуння” – газетний листок, що спеціалізувався на розпродажах, місцевих спортивних новинах та міській політиці. Містяни проглядали ці речі, як він припускав, але переважно купували газету через некрологи та поліцейську хроніку. Усім подобалося знати, хто з сусідів помер чи ув’язнений. Вишукувати з 10.4 мільйонів УРів Мур Кеннтукі було надто нудно, але чому ні? По суті, чи не тупцює він на місці, розтягуючи сніданок, з тим, щоб побачити від’їзд автобуса з гравцями?

– Сумно, але факт, – сказав він і виділив кнопку ТАК. Те, що прийшло, скидалося на повідомлення, яке він бачив до цього: УР МІСЦЕВИЙ захищений усіма застосовними законами Парадокса. Ви згодні? Так Ні

Зараз це було дивно. Архіви “Нью Йорк Таймс” не захищалися цими законами Парадокса, якими б вони не були, а їхня місцева жовта газетка захищалася? Безглуздо, але це здавалося нешкідливим. Веслі знизав плечима і вибрав ТАК.

ЛАСКАВО ПРОСИМО В “ЕХО” ПРЕ-АРХІВ!

ЦІНА 40 ДОЛАРІВ/4 ЗАВАНТАЖЕННЯ

350 ДОЛАРІВ/10 ЗАВАНТАЖЕНЬ

2500 ДОЛАРІВ/100 ЗАВАНТАЖЕНЬ

Веслі поклав виделку на тарілку і сидів, насупившись, дивлячись на екран. Ця місцева газета не тільки захищена законами Парадокса, а й до біса дорога. Чому? І що за чорт цей пре-архів? Для Веслі це прозвучало, як парадокс. Або парадоксальне протиріччя.

– Ну, це під створенням, – сказав він, – цей оштрафує подвійно і таким чином робить завантаження дорожчим. Це і є пояснення. Але плюс – я не плачу за це.

Так, не платиш, але думка зберігалася, що він коли-небудь буде змушений платити (коли-небудь скоро), і він вибрав середній варіант. Наступний екран був схожий на один з Архівів Таймса, але не повністю; він також просив його вибрати дату. Йому це нічого не говорило, але простий газетний архів такого роду він міг би знайти в мікрофільмах місцевої бібліотеки. Якщо так, то чому так дорого?

Він знизав плечима, надрукував 5 липня 2008 і натиснув вибір. Kindle відповів негайно, надіславши повідомлення:

ТІЛЬКИ МАЙБУТНІ ДАТИ

ЗАРАЗ 20 ЛИСТОПАДА 2009

На мить він не зрозумів його. Потім зрозумів, і світ раптово перевернувся, ставши надяскравим, так, наче щось надприродне зрушило реостат, що контролює денне світло. І всі шуми в кав’ярні – стукіт виделок, деренчання тарілок, постійний гул розмов – здався надто гучним.

– Боже мій, – прошепотів він, – не дивно, що це так дорого.

Це вже занадто. Надто. Він потягнувся, щоб вимкнути Kindle, потім почув зовні вигуки привітання і схвалення. Він подивився і побачив жовтий автобус із написом на боці КОЛЕДЖ МУРА, СПОРТИВНИЙ ВІДДІЛ. Група підтримки і гравці, висунувшись у відчинені вікна, махали і сміялися та вигукували щось схоже на Меркатс уперед! і Ми перші! Одна з молодих дівчат дійсно одягла великий пінопластовий палець №1 на руку. Пішоходи на головній вулиці сміялися і махали у відповідь.

Веслі підняв руку, і мляво помахав. Водій автобуса посигналив гудком. Позаду автобуса майорів шматок тканини з нанесеним на нього фарбою з балончика написом МЕРКАТС РОЗБ’ЄТЬ РАПП. Веслі почав усвідомлювати, що люди в кафе аплодують. Усе, здавалося, відбувається в іншому світі. Інший УР.

Коли автобус поїхав, Веслі подивився на рожевий Kindle знову. Він вирішив, що хоче використати, принаймні, одне з десяти завантажень, зрештою. Для місцевих жителів не має особливого сенсу студентство загалом – стандартна міська версія молоді – але вони любили команду “Леді Меркатс”, бо всі любили переможців. Турнірні результати, на початку сезону чи ні, будуть на перших шпальтах новин у газеті “ЕХО” в понеділок. Якщо вони переможуть, він купить Еллен переможний подарунок, а якщо вони програють, то він купить їй втішний подарунок.

– Я переможець у будь-якому разі, – сказав він і вибрав понеділок: 23 листопада 2009.

Kindle довго думав і потім створив першу сторінку газети.

Дата була від понеділка.

Заголовок величезний і чорний.

Веслі пролив каву і відсмикнув Kindle від небезпеки, нехай навіть тепла кава намочила його штани в промежині.

15 хвилин потому він крокував вітальнею квартири Роббі Гендерсона, поки Роббі – який уже встав, поки Веслі барабанив у двері, але був іще вдягнений у футболку і баскетбольні шорти, в яких спав – пильно вивчав екран Kindle.

– Ми повинні зателефонувати кому-небудь, – сказав Веслі. Він стукнув кулаком у відкриту долоню і так сильно, що шкіра почервоніла. – Ми повинні зателефонувати в поліцію. Ні, зачекай! Подзвонимо в команду “РАПП” і залишимо повідомлення для неї, щоб вона подзвонила мені, так терміново, як можливо. Ні, це неправильно! Занадто повільно! Я подзвоню їй зараз. Ось що…

– Заспокойтеся, містере Сміт, я хотів сказати, Вес.

– Як я можу заспокоїтися? Ти бачиш це? Ти що, сліпий?

– Ні, але ви повинні заспокоїтися. Вибачте, але Ви втрачаєте розум, а люди не можуть думати продуктивно, коли вони роблять це.

– Але…

– Глибоко вдихніть. І нагадайте собі, що як каже Kindle, у нас є ще майже шістдесят годин.

– Тобі легко говорити. Твоєї подруги не буде в цьому автобусі, коли це почнеться, – потім він зупинився, бо це було не так. Джозі Квін була в команді, і відповідно до слів Роббі, він і Джозі дружили.

– Вибач, – сказав він, – я побачив заголовок і збожеволів. Я навіть не заплатив за свій сніданок, бо побіг сюди. Я знаю, що виглядаю так, наче обмочився, і я ледь не зробив це. Але це кава, нічого іншого. Слава Богу, твої сусіди пішли.

– У мене теж міцно зірвало дах, – погодився Роббі, і мить вони вивчали екран у мовчанні. Відповідно до Kindle Веслі, видання “ЕХО” від понеділка повинно було мати чорну облямівку навколо першої шпальти, а також чорний заголовок поверх цього.

ТРЕНЕР, СІМ СТУДЕНТОК ЗАГИНУЛИ В ЖАХЛИВІЙ АВТОКАТАСТРОФІ

ЩЕ ДЕВ’ЯТЬ У КРИТИЧНОМУ СТАНІ

Сама розповідь справді не була розповіддю взагалі, всього лише газетна замітка. Навіть у стресовому стані, Веслі знав чому. Аварія трапилася – ні, збиралася трапитися – близько дев’ятої години вечора в неділю. Занадто пізно, щоб описати якісь деталі, хоча можливо, якщо вони увімкнуть комп’ютер Роббі і вийдуть в Інтернет…

Про що він думає? Інтернет не пророкує майбутнє; тільки рожевий Kindle це робить.

Його руки тремтіли занадто сильно, щоб набрати 24 листопада. Він простягнув Kindle Роббі.

– Ти це зробиш.

Роббі впорався, хоча зробив це з другої спроби. Розповідь в “ЕХО” від вівторка була повнішою, але заголовок був навіть гіршим:

КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ ЗРОСЛА ДО ДЕСЯТИ

МІСТО І КОЛЕДЖ СУМУЮТЬ

– Є Джозі, – почав говорити Веслі.

– Так, – сказав Роббі, – пережити аварію і померти в понеділок. Господи.

За словами Антонії “Тоні” Буррел, капітана групи підтримки команди “Меркатс” і однієї зі щасливиць, які вижили в жахливій недільній нічній автопригоді, що обійшлася лише порізами та забоями, святкування перемоги було в розпалі. Кубок “Блюграсс Трофі” переходив із рук у руки. “Ми співали – Ми Чемпіони – двадцятий раз або близько того, – розповіла вона в госпіталі в Боулінг Грін, де перебувають усі вцілілі. – Тренерка повернулася навколо і крикнула нам, щоб ми опустили його вниз і потім це сталося”.

На думку капітана поліції Мозеса Ардена, автобус їхав 139 маршрутом по Пріцетон Роад, і був за дві милі на захід від Кадиза, коли джип, який вела Кенді Раймер із Монтгомері, врізався в них. “Міс Раймер їхала на високій швидкості на захід уздовж 80-го хайвею, – сказав капітан Арден, – і в’їхала в автобус на перехресті”.

Водій автобуса, Герберт Еллісон, 58 років, з Мура, мабуть, побачив в останню мить автомобіль Міс Раймер і спробував ухилитися вбік. Це відхилення, в поєднанні з ударом, відкинуло автобус у кювет, де він перекинувся і вибухнув.

Тут було більше, але, жоден з них не хотів читати далі.

– О’кей, – сказав Роббі, – давай подумаємо про це. По-перше, чи можемо ми бути впевнені, що це правда?

– Можливо, ні, – сказав Веслі, – але Роббі… чи можемо ми дозволити собі не скористатися шансом?

– Ні, – сказав Роббі, – ні, я вважаю, що не можемо. Звичайно, ми не можемо. Але Вес, якщо ми зателефонуємо в поліцію, вони не повірять нам. Ви знаєте це.

– Ми покажемо їм Kindle! Ми покажемо їм статтю! – але навіть для себе, Веслі прозвучав непереконливо. – Добре, як щодо цього. Я розповім Еллен. Навіть якщо вона не повірить мені, вона може погодитися затримати автобус хвилин на п’ятнадцять чи близько того, або змінити маршрут, яким планує їхати цей хлопець Еллісон.

Роббі обдумав.

– Так. Варто спробувати.

Веслі витягнув телефон із портфеля. Роббі повернувся до статті, використовуючи кнопку НАСТУПНА СТОРІНКА, щоб отримати доступ до решти сторінок.

Телефон продзвенів два, три рази, чотири рази.

Веслі приготувався доставити повідомлення голосовою поштою, коли Еллен відповіла.

– Веслі, я не можу говорити зараз із тобою. Я думала, ти зрозумів що…

– Еллен, послухай…

– Але якщо ти отримав моє повідомлення, ти знаєш, що ми поговоримо, – на задньому плані він міг чути хрипкі, збуджені голоси дівчат, – Джозі могла бути серед них, – і багато гучної музики.

– Так, я отримав повідомлення, але ми маємо поговорити…

– Ні! – відрізала Еллен. – Ми не повинні. Я не збираюся приймати твої дзвінки цими вихідними, і я не збираюся слухати твої повідомлення, – її голос пом’якшав, – і, дорогенький… – кожне повідомлення, яке ти залишаєш, робить усе гіршим. Для нас, я маю на увазі.

– Еллен, ти не розумієш…

– Бувай, Вес. Я поговорю з тобою наступного тижня. Ти побажаєш нам удачі?

– Еллен, будь ласка!

– Я приймаю це, як так, – сказала вона, – і знаєш що? Я вважаю, я, як і раніше, піклуюся про тебе, хоч ти й такий дурень.

І цими словами вона закінчила.

Він тримав палець на кнопці повторного виклику… потім змусив себе не натискати. Це не допоможе. Еллен одягла шолом “або по-моєму, або ніяк”. Це безумство, але це так.

– Вона не захотіла говорити зі мною в незапланований час. Що вона не уявляє собі, так це те, що після недільної ночі, вона може не мати цього часу. Ти маєш зателефонувати міс Квін.

У його теперішньому стані, ім’я дівчини вилетіло з голови.

– Джозі подумає, що я приколююся над нею, – сказав Роббі, – почувши історію, схожу на цю, будь-яка дівчина подумає, що я приколююсь над нею.

Він саме вивчав екран Kindle.

– Хочете дізнатися дещо? Жінка, яка стала причиною аварії – яка буде причиною – навряд чи травмується взагалі. Б’юся об заклад з Вами на навчання в наступному семестрі, що вона була п’яна, як проклятий скунс.

Веслі ледве почув його.

– Скажи Джозі, що вона повинна зателефонувати мені. Скажи їй, що це не про нас. Скажи їй, щоб вона сказала, що це небезпека…

– Чувак, – сказав Роббі, – пригальмуй і послухай. Ви чуєте мене?

Веслі кивнув, але що він чув виразніше, так це биття свого серця.

– Пункт перший, Джозі все-таки подумає, що я приколююся над нею. Пункт другий, вона може подумати, що ми обидва її розігруємо. Пункт третій, я не думаю, що вона взагалі підійде до тренерки Сільверман, зважаючи на настрій, у якому тренерка була останнім часом… і він навіть гірший в іграх на виїзді, як каже Джозі.

Роббі зітхнув.

– Ти маєш зрозуміти Джозі. Вона вродлива, вона дотепна, вона до біса сексуальна, але вона боязка, як маленька мишка. Це те, що мені подобається в ній.

– Можливо, сказано багато хороших слів про твій характер, Роббі, але ти вибач мені, якщо просто зараз мені на це наплювати. Ти розповів мені, що не спрацює; видай будь-яку думку, яка допоможе?

– Це пункт чотири. Якщо пощастить, ми не повинні нікому говорити про це. І це добре, тому що вони не повірять цьому.

– Поясни.

– По-перше, нам треба використати ще одне з ваших “ЕХО” завантажень.

Роббі набив 25 листопада 2009 року. Інша дівчина, капітан групи підтримки, яка жахливо обгоріла під час вибуху, померла, і збільшила кількість померлих до одинадцяти. Хоча газетка “ЕХО” ще не вийшла, ймовірно, до кінця тижня померло ще більше.

Роббі лише швидко переглянув цю статтю. Що він шукав, була стаття в рамці в нижній частині сторінки:

КЕНДЕС РАЙМЕР ЗВИНУВАЧУЄТЬСЯ В ЖАХЛИВІЙ АВТОКАТАСТРОФІ

У середині статті сірий квадрат – її фото – як припустив Веслі, тільки, здається, рожевий Kindle не здатний передруковувати новинні фотографії. Але це неважливо, тому що зараз він отримав відповідь. Це не автобус вони мають зупинити; зупинити треба жінку, яка збиралася розбити автобус.

Вона була пунктом чотири.

Кенді Раймер

О п’ятій годині сірого недільного полудня – коли команда Леді Меркатс билася під баскетбольними кошиками десь у далекій частині штату – Веслі Сміт і Роббі Гендерсон сиділи в скромному автомобілі “Шеві Малібу” Веслі, спостерігаючи за дверима придорожньої кав’ярні в Еддівілі, що за двадцять миль на північ від Кадиза. Паркувальний майданчик був у масляних плямах і майже порожній. Майже напевно тут, усередині шинку “Зруйнований Вітряк”, був телевізор, але Веслі вважав, що розбірливі п’яниці питимуть і дивитимуться матчі НФЛ удома. Вам не потрібно заходити всередину цього місця, щоб дізнатися, яка це діра. Перша зупинка Кенді Раймер була поганою, друга – ще гіршою.

Припаркований трохи криво автомобіль (і блокуючий те, що виглядало, як пожежний виїзд) був брудний, пом’ятий “Форд Експлоурер” із двома написами на задньому бампері. МІЙ СИН ЧЕСНИЙ СТУДЕНТ У ВИПРАВНИЧНІЙ УСТАНОВІ ШТАТУ, свідчив один із них. А інша була ще коротшою: Я ГАЛЬМОВУ ТІЛЬКИ ЗАДЛЯ ДЖЕКА ДЕНІЕЛСА.

– Може, ми маємо зробити це тут, – сказав Роббі, – тоді як вона всередині перекине чарку і подивиться “Титанів”.

Це була спокуслива ідея, але Веслі похитав головою.

– Ми почекаємо. У неї буде ще одна зупинка, щоб це зробити. Хопсон, пам’ятаєш?

– Це далеко звідси.

– Правильно, – сказав Веслі, – але в нас є час, і ми збираємося вбити його.

– Навіщо?

– Тому, що ми намітили змінити майбутнє. Або спробувати, принаймні. Ми не знаємо, наскільки це важко. Очікування, настільки тривале, наскільки це можливо, покращить наші шанси.

– Веслі, це всього лише п’яна курка. Вона вже була п’яна, коли виїхала з першого дешевого ресторанчика в центрі міста, і вона збирається ще більше напитися он у тому сараї. Я не бачу, як вона відремонтує автомобіль вчасно, щоб зустрітися в призначеному місці з автобусом дівчат за сорок миль звідси. А що якщо ми зламаємося в той час, як будемо слідувати за нею до її останньої зупинки?

Веслі не думав про це.

– Мої інстинкти кажуть чекати, але якщо ти маєш сильне відчуття, що ми повинні зробити це зараз, ми зробимо.

– Виключно сильне почуття, яке я відчуваю – це почуття смертельного страху, – сказав Роббі. Він сів. – У будь-якому разі, занадто пізно робити що-небудь ще. Вона тут, міс Америка.

Кенді Раймер вийшла з шинку, похитуючись. Вона впустила сумку, нахилилася, щоб підібрати, мало не впала, вилаялася, підібрала її, розсміялася, і потім прослідувала туди, де був припаркований її “Експлоурер”, дістаючи ключі по дорозі. Її обличчя – одутле, але зберегло залишки колишньої краси. Волосся, сиве зверху і чорне біля коріння, висіло навколо щік рідкими кучерями. Живіт звисав над еластичним поясом джинсів трохи нижче шва, прикритий толстовкою.

Вона залізла у свій чортовий джип, завела мотор (він пролунав, як такий, що відчайдушно потребує налаштування) і поїхала в напрямку пожежного виїзду. Пролунав хрускіт. Потім її задні вогні наблизилися, і вона дала зворотний хід так швидко, що на одну нудотну мить Веслі подумав, що вона збирається врізатися в його “Малібу”, пошкодити його і залишити їх без машини, коли вона поїде в Самарру. Але вона зупинилася вчасно і вилетіла на хайвей без паузи, щоб подивитися на рух. За мить, коли вона поїхала на схід до Хопсона, Веслі пішов за нею. До перехрестя, куди автобус “Леді Меркатс” має прибути через чотири години.

Незважаючи на той жах, який вона збиралася зробити, Веслі не міг позбутися відчуття невеликого жалю до неї, і він думав, що Роббі відчуває ті самі емоції. Згідно зі статтею, яку вони прочитали про неї, у газеті “ЕХО” подали історію так знайомо безцеремонно, що це було огидно.

Кендес “Кенді” Раймер, сорок один рік, розлучена. Троє дітей, зараз під опікою батька. Останні дванадцять років її життя вона перебувала в і поза наркологічними лікарнями. На думку знайомих (здавалося, що в неї немає друзів), вона намагалася відвідувати товариство Анонімних Алкоголіків, та вирішила, що це не для неї. Занадто там свято. Її заарештовували за дорожні пригоди півдюжини разів. Її позбавляли прав після останніх двох, але в обох випадках права відновлювали, вдруге за спеціальним клопотанням. Вона потребувала водійських прав, щоб добиратися до своєї роботи на фабриці добрив у Бейнбриджі, як вона сказала судді Веленбі. Що вона не сказала судді, так це те, що вона втратила роботу шістьма місяцями раніше … і ніхто не перевірив. Кенді Раймер – п’яна бомба, готова вибухнути, і зараз вибух був дуже близько.

Стаття не згадувала її домашню адресу в Монтгомері, але цього й не було потрібно. Як вважав Веслі, найбільш чудове місце в дослідженні журналіста (спеціально для “ЕХО”) було те, що репортер простежив завершальну випивку Кенді з “Пот О’Голд” у Центрі, у шинку “Зруйнований Вітряк” в Еддівіллі та в “Бендіс Бар” у Гопсоні. Там бармен спробує відібрати в неї ключі. Безуспішно. Кенді покаже йому фак і піде, викрикнувши через плече “Я зробила свої справи, маю право навантажитися!” Це було о сьомій годині. Репортер припустив, що Кенді мала десь з’їхати з дороги для того, щоб трохи подрімати, можливо, на трасі 124, перед тим, як перетнути трасу 80. Трохи далі траси 80, вона зробила свою останню зупинку. Вогняну зупинку.

У той час, поки Роббі роздумував, Веслі чекав, що його завжди надійний “Шевроле” помре, і з’їде на край двосмугового шосе, жертва чи то розрядженого акумулятора, чи то Законів Парадокса. Задні вогні автомобіля Кенді Раймер зникнуть з поля зору, і вони витратять наступні години в шаленій неможливості зателефонувати (телефони, що завжди приймали, тут не працювали), і, проклинаючи себе за те, що не пошкодили її автомобіль в Еддівілі, де у них був шанс.

“Малібу” їхав повільно, без зусиль. Він залишався за півмилі позаду “Експлоурера” Кенді.

– Зараз вона на дорозі, – сказав Роббі, – можливо, вона впаде в цю чортову канаву, до того, як дістанеться до наступного бару. Це вбереже нас від необхідності різати їй шини.

– Відповідно до “ЕХО”, цього не станеться.

– Так, але ми знаємо, що майбутнє не застиглий у камені образ, чи не так? Може це інший УР, або щось подібне.

Веслі не подумав про це, коли працював з УР МІСЦЕВИЙ, але промовчав. У будь-якому разі, було вже надто пізно.

Кенді повернула в Бендіс без заїзду в канаву або аварії на зустрічному русі, хоча вона могла б потрапити і в те, і в інше. Бог знав, що вона надійно захищена. Коли одна з машин, яка ухилилася з її траєкторії руху, минула “Малібу” Веслі, Роббі сказав:

– Це сім’я. Мати, батько і троє придурків на задньому сидінні.

Це сталося, Веслі перестав відчувати жаль до Кенді і почав відчувати злість. Злість була чиста, без емоцій, образа до Еллен – почуття нікчемне порівняно з цією злістю.

– Ця сука, – сказав він. Суглоби його пальців побіліли на кермовому колесі. – Ця п’яна лайна сука. Я вб’ю її, якщо це буде єдина можливість, щоб зупинити її.

– Я допоможу, – сказав Роббі, потім так сильно стиснув рот, що губи практично зникли.

Їм не треба було вбивати її, і Закони Парадокса зупинили їх не більше, ніж закони проти пияцтва за кермом зупинили Кенді Раймер, яка їхала без зупинок по дорозі до південного Кентуккі до великої жахливої аварії.

Парковка “Бендіс Бара” вимощена, але зі спученим бетоном, який виглядав схожим на те, що залишилося після ізраїльської бомбардування в Газі. Нагорі іскристий неоновий Півень спалахував і гас. Зачепившись за одну ручку пазурами, він тримав глечик із самогоном із надрукованими трьома Х на боці.

Жіночий “Експлоурер” Раймер припаркований майже прямо під цим неправдоподібним птахом, і під це переривчасте помаранчево-червоне світіння Веслі відкрито різав передні шини старого джипа ножем м’ясника, який вони купили спеціально для цього. Зі звуком шуууз виходило повітря, б’ючи по ньому, і він отримав хвилю полегшення таку сильну, що спочатку не міг підвестися, а тільки сидів на колінах, як людина, що здійснює молитву.

– Моя черга, – сказав Роббі, і за мить “Експлоурер” здригнувся, коли хлопець проткнув задні шини. Потім виникло інше шипіння. Він зробив гарну дірку в запасній шині. На той час Веслі встав на ноги.

– Давайте припаркуємося осторонь, – сказав Роббі, – я думаю, краще простежити за нею.

– Я збираюся зробити більше, ніж це, – сказав Веслі.

– Полегше, великий хлопче. Що ви плануєте?

– Я не планую, я поза цим.

Але лють, що стрясала тіло, пропонувала щось незвичайне.

Згідно з “ЕХО”, вона називала Бендіс зануренням наостанок, але, мабуть, це мало на увазі очищення перед поверненням додому. Вона справді вигукнула через плече – я зробила свої справи, щоб …. Тільки цього разу вона була така п’яна, що вульгарність прозвучала дуже невиразно: шиппіх.

Роббі, зачаровано дивлячись на нові події, що розігруються перед його очима аж до підняття середнього пальця (який “ЕХО” акуратно віднесло до “непристойного жесту”), не зробив жодних зусиль, аби вхопити Веслі, коли той зробив крок до неї. Він сказав ПОЧЕКАЙ, але Веслі не послухався.

Він схопив і почав трясти її.

Рот Кенді Раймер відкрився; ключі, які вона тримала в руці, не зайнятій чортовою пташкою, випали, провалившись у велику тріщину асфальту.

– Пусти мене, придурок!

Веслі не відпустив. Він ударив її по обличчю досить сильно, щоб розбити нижню губу, потім ударив з іншого боку.

– Тверезий! – викрикнув він у її перелякане обличчя. – Тверезій, ти марна сука! Живи і припини класти на інших! Ти збираєшся вбити людей! Ти зрозуміла це? Ти збираєшся… вбити людей!

Він ударив утретє, і звук удару пролунав так само голосно, як пістолетний постріл. Вона відсахнулася назад до стіни будівлі і заплакала, тримаючи руки вгору, щоб захистити обличчя. Кров капала вниз на підборіддя. Їхні тіні, перетворені неоном птаха на подовжені стріли кранів, зникали і з’являлися.

Він підняв руку, щоб ударити вчетверте – краще вдарити, ніж душити, що й було тим, що він хотів зробити – але Роббі схопив його ззаду і відтягнув геть.

– Досить! Цього достатньо!

Бармен і кілька цікавих клієнтів стояли в дверному отворі, витріщаючись. Кенді Раймер сповзла в сидячу позицію. Вона істерично ридала, руки притискалися до опухлого обличчя.

– Чому всі ненавидять мене? – ридала вона. – Чому ці низькі люди такі жахливі?

Веслі втупився на неї, злість покинула його. Що повернулося, так це відчай. Ви кажете, що п’яний водій, який став причиною смерті принаймні одинадцяти людей, має бути злим дияволом, але диявола тут не було. Тільки ридаюча алкоголічка, яка сиділа на потрісканому, зарослому бетоні сільської придорожньої парковки. Жінка, яка, якщо світло мерехтливого півня, що вмикається-вимикається, не бреше, напрудила в джинси.

– Ти можеш дістати людину, але не можеш – зло, – сказав Веслі, – зло завжди виживає. Хіба це не херня? Якраз повна херня.

– Так, я впевнений, але ходімо. Перш ніж вони справді добре придивляться до Вас і номерів машини.

Роббі повів його назад до “Малібу”. Веслі йшов слухняно, як дитина. Він тремтів.

– Зло завжди виживає, Роббі. У всіх УРах. Пам’ятай це.

– Звичайно, абсолютно. Дай мені ключі. Я поведу.

– Гей! – хтось окликнув їх ззаду. – Чому, чорт забирай, ти побив цю жінку? Вона тобі нічого не зробила! Повернися назад!

Роббі заштовхнув Веслі в машину, оббіг капот, кинувся за кермо і швидко поїхав геть. Він тиснув на газ, поки мерехтливий півень не зник, потім відпустив педаль.

– Що зараз?

Веслі прибрав руки від очей.

– Вибач, що я це зробив, – сказав він, – і, тим не менш, я не шкодую. Ти розумієш?

– Так, – сказав Роббі, – звісно. Це за тренера Сільвермана. І за Джозі теж. – Він усміхнувся. – Моя маленька мишка.

Веслі кивнув.

– То що ж нам робити? Додому?

– Ще ні, – сказав Веслі.

Вони припаркувалися на краю пшеничного поля поруч із перетином траси 139 і хайвею 80, за дві милі на захід від Кадиза. Вони прибули рано, і Веслі використав час, щоб увімкнути рожевий Kindle. Коли він спробував потрапити в УР МІСЦЕВИЙ, його привітало повідомлення: ЦЕЙ СЕРВІС БІЛЬШЕ НЕДОСТУПНИЙ.

– Можливо, на краще, – сказав він.

Роббі повернувся до нього:

– Що сказали?

– Нічого. Це не має значення. – Він склав Kindle назад у портфель.

– Вес?

– Що, Роббі?

– Ми порушили Закони Парадокса?

– Безсумнівно, – сказав Веслі. З деяким задоволенням.

О п’ятій дев’ятій, вони почули сигнали і побачили вогні. Вони вийшли з Малібу і стояли перед ним в очікуванні. Веслі спостерігав, як руки Роббі стискалися в кулаки, і був радий, що не тільки він один переляканий тим, що Кенді Раймер може все-таки опинитися тут.

Головні вогні з’явилися з-за найближчого пагорба. Це був автобус, який їхав за дюжиною машин, наповнених групою підтримки команди, всі шалено сигналять і спалахують пучками світла. Коли автобус проїжджав, Веслі почув юні жіночі голоси, які співали “Ми – Чемпіони!” і відчув холодок, що пробіг спиною, а на шиї встали волоски.

Він підняв руку і помахав.

Осторонь від нього, Роббі зробив те саме. Потім він повернувся до Веслі, усміхаючись.

– Що скажете, професоре? Хочете на загальний парад?

Веслі ляснув його по плечу.

– Це звучить як до біса класна думка.

Коли останній з автомобілів проїхав, Роббі прилаштувався в зад колони. Так само як і всі, він сигналив і вмикав вогні на всьому шляху назад у Мур.

Веслі не заперечував.

Поліція Парадоксу

Коли Роббі зупинився прямо перед “Сюзан і Ненс” (де на вікні піною написано “ЛЕДІ МЕРКАТС” КЕРУЛЯТЬ), Веслі сказав:

– Зачекай секунду.

Він обійшов спереду машину і обійняв хлопця.

– Ти вчинив добре.

– Безграмотно, але оцінив, – Роббі протер очі, і потім усміхнувся, – це означає, що я отримую відмінну оцінку за семестр?

– Ні, тільки пораду. Іди з футболу. Ти ніколи не зробиш там кар’єру, а твоя голова варта більшого.

– Вчасно помічено, – сказав Роббі… з чим він був не згоден, як вони обидва знали. – Побачимося в класі?

– У вівторок, – сказав Веслі. Але п’ятнадцять хвилин потому в нього з’явилася причина, щоб подумати, чи побачить хто-небудь його. Коли-небудь знову.

На тому місці, де він зазвичай залишав “Малібу”, коли не залишав її на парковці в коледжі, стояв автомобіль. Веслі міг припаркуватися позаду нього, але натомість обрав інший бік вулиці. Щось у цій машині змусило його занепокоїтися. Це був “Кадилак”, і в світлі вуличних ліхтарів він здавався занадто яскравим. Червона фарба здавалося кричала Ось я і тут! Я вам подобаюся?

Веслі не сподобалося. Йому не сподобалися ні тоноване скло, ні великих габаритів гангстерська кабіна із золотою емблемою “Кадилака”. Він виглядав, як машина наркоторговця. Якщо це так, то наркоторговець страждав ще й на манію вбивства.

І чому я думаю про це?

– Денний стрес, ось і все, – сказав він, коли перетинав пустельну вулицю з портфелем, що стукався об стегно. Він нагнувся. Усередині автомобіля нікого не було. Принаймні, він так подумав. Через темне скло дуже важко бути повністю впевненим.

Це поліція Парадокса. Вони прийшли по мене.

Ця думка здалася безглуздою в кращому випадку, божевільною фантазією в гіршому, але відчувалося, що це – ні те, ні інше. І коли ти враховуєш усе, що трапилося, можливо, це зовсім і не божевілля.

Веслі простягнув руку, доторкнувся до дверей машини, потім відсмикнув руку. Двері здавалися металевими, і були теплими. Здавалося, що вони пульсують. Наче, метал це чи ні, машина була жива.

Бігти.

Думка настільки сильна, що він відчув, що вимовив це губами, але він знав, що втеча – це не вихід. Якщо він спробує, людина або люди, які перебували в огидній червоній машині, знайдуть його. Цей факт був таким простим, що зневажав логіку. Обходив логіку. І замість втечі, він використав ключ, щоб відчинити вхідні двері, і піднявся сходами. Він робив це повільно, бо серце гарячково билося і ноги погрожували, що відмовляться йти.

Двері квартири відчинені, світло розливалося по сходовому майданчику довгим прямокутником.

– А, ось і ти, – сказав не цілком людський голос, – заходь, Веслі з Кентуккі.

Їх двоє. Молодий і старий. Старий сидів на дивані, де Веслі та Еллен Сільверман одного разу спокусили одне одного до їхньої взаємної насолоди (ні, екстазу). Молодий сидів в улюбленому кріслі Веслі, в якому він завжди завершував день, а іноді й ніч, коли ті тістечка, які залишилися, смачні, книжки цікаві, і світло від настільної лампи відповідне. Обидва одягнені в довгі плащі жовтого кольору, які називають пильовиками. І Веслі зрозумів, без розуміння, як він це зрозумів, що плащі живі. Він також зрозумів, що люди, які носили їх, і не люди зовсім. Їхні обличчя змінювалися, і те, що знаходилося під шкірою, виглядало, як плазун. Або птахоподібне. Або і те, і інше.

На лацканах, де шерифи у вестернах носили пошарпані значки, обидва носили ґудзики, з червоним оком у центрі. Веслі подумав, що вони теж живі. Ці очі спостерігали за ним.

– Як ви дізналися, що це я?

– За запахом, – відповів старший, і що жахливо: це не прозвучало, як жарт.

– Що ви хочете?

– Ти знаєш, чому ми тут, – сказав молодий.

Старший із них нічого більше не говорив до кінця їхнього візиту. Слухати його було досить важко. Це як слухати людину, голосові зв’язки якої набиті цвіркунами.

– Вважаю, що так, – сказав Веслі. Голос твердий, принаймні поки що. – Я порушив закони Парадокса.

Він молився, щоб вони не дізналися про Роббі, і думав, що вони можуть і не знати; зрештою, Kindle зареєстрований на Веслі Сміта.

– Ти не уявляєш, що ти зробив, – сказав чоловік у жовтому пильовику задумливим голосом, – Вежа трясеться; світи здригнулися в їхньому русі. Роза відчула холод, як узимку.

Дуже поетично, але не дуже зрозуміло. Що за Вежа? Яка троянда? Веслі відчув піт, що виступив на лобі, хоча він завжди вважав за краще тримати квартиру прохолодною. Це через них. Цей жар іде від них.

– Неважливо, – сказав той, що молодший, – поясни, Веслі з Кентуккі. І зроби це правильно, якщо ти хочеш побачити сонце знову.

На мить Веслі не міг. Його свідомість заповнювала проста думка: Я – під судом. Потім він прогнав її вбік. Повернення його злості – блідої подоби тієї злості, яку він відчував до Кенді Раймер, але все ж таки цілком реальної злості – допомогло в цьому відношенні.

– Люди могли померти. Майже дюжина. Може бути більше. Це нічого не означає для хлопців, схожих на вас, але це означає для мене, особливо якщо однією з них виявляється жінка, яку я люблю. І все через одну п’яницю, яка виправдовує себе і не вирішує свої проблеми. І… Він майже сказав І ми, але зробив необхідні зміни вчасно. – І я навіть не заподіяв їй шкоди. Побив її трохи, але я не міг не зробити цього.

– Ви, люди, ніколи не можете не зробити цього, – відповів голос, що прожужжав, з його улюбленого крісла – яке вже ніколи не буде його улюбленим кріслом. – Ваша проблема в дев’яносто відсотків випадків – у поганому контролі над імпульсами. Веслі з Кентуккі, тобі ніколи не спадало на думку, що для існування Законів Парадокса є причина?

– Не спадало…

Істота посилила голос.

– Звісно, тобі не спадало на думку. Ми знаємо, що тобі не приходило. Ми тут, тому що тобі не приходило. Це не приходило тобі в голову. І не спадало на думку, що один із людей в автобусі може стати серійним убивцею, тим, що може вбити десятки людей, включно з дітьми, які могли б у протилежному випадку вирости й вилікувати рак або хворобу Альцгеймера. І того не приходило тобі, що одна з цих молодих жінок може народити наступних Гітлера чи Сталіна, монстра, який може вбити мільйони твоїх співвітчизників на цьому рівні Вежі. І не спадало тобі на думку, що ти втручаєшся в події, вищі за твоє розуміння!

Так, він зовсім не враховував усіх цих речей. Еллен була тим, що він враховував. Як Джозі Квін була тим, на що зважав Роббі. І разом вони думали про інших. Дитячі крики, їхня шкіра стає жиром, який стікає по їхніх кістках, можливо, помираючи гіршою смертю, ніж Бог карає невиліковно хворих людей.

– Це станеться? – прошепотів він.

– Ми не знаємо, що трапиться, – сказало щось у жовтому пильовику, – ось у цьому вся й річ. Експериментальна програма, до якої ти по дурості отримав доступ, може побачити тільки на шість місяців уперед… в одній вузькій географічній зоні. Ось так. Потім шість місяців тьмяного світла. Ще рік у темряві. Таким чином, ти бачиш, ми не знаємо, що ти і твій молодий друг могли зробити. А оскільки ми не знаємо, у нас немає шансів виправити шкоду, якщо вона була.

Твій молодий друг. Значить, вони знали про Роббі Гендерсона. Серце Веслі впало.

– Чи є якась сила, що контролює все це? Є, чи не так? Коли я входив до УР КНИГИ вперше, я бачив вежу.

– Усе служить Вежі, – сказав чоловік у жовтому пильовику й доторкнувся до огидного ґудзика на костюмі з певною повагою.

– Тоді звідки ви знаєте, що я не служу їй теж?

Вони нічого не сказали. Тільки пильно подивилися чорними хижими очима птахів.

– Я ніколи не замовляв цього, ви знаєте. Я маю на увазі… Я замовив Kindle, це правда, але я ніколи не замовляв той, який отримав. Він сам прийшов.

Настало тривале мовчання, і Веслі зрозумів, що його життя крутилося всередині цього мовчання. Життя, яке він знав, принаймні. Він міг продовжити якийсь вид існування, якщо ці два створіння заберуть його в огидну червону машину, але це буде темне існування, можливо, тюремне життя, і він вважав, що він не зможе зберегти розсудливість надовго.

– Ми думаємо, що це була помилка в постачанні товару, – сказав, нарешті, молодий.

– Але ви не впевнені, чи не так? Тому що не знаєте, звідки він прийшов. Або хто його відправив.

Ще більш тривале мовчання. Потім старший сказав:

– Усе служить Вежі.

Він встав і простягнув руку. Вона замерехтіла і перетворилася на кіготь. Змінилася знову і стала рукою.

– Дай його мені, Веслі з Кентуккі.

Веслі з Кентуккі не потрібно було просити двічі, хоча його руки трусилися так сильно, що він возився з пряжками портфеля з відчуттям, що минула ціла година. Нарешті верх портфеля відкрився, і він простягнув рожевий Kindle. Створіння подивилося на Kindle з шаленим голодом, що змусило Веслі відчути бажання заволати.

– Я думаю, що він уже не працює, ні…

Створіння схопило гаджет. Наступної секунди Веслі відчув його шкіру і зрозумів, що плоть створіння має свої власні думки. Виючі думки, які промчали по непізнаваній плоті істоти. Цього разу він заволав… чи спробував заволати. Вийшов тільки низький, захлинаючий стогін.

– Цього разу ми дамо тобі піти, – сказав молодий, – але якщо щось подібне трапиться знову… Це не кінець. Це не може закінчитися.

Вони рушили до дверей, підлоги їхніх костюмів видавали огидні хлюпаючі звуки. Старший вийшов, тримаючи рожевий Kindle у своїх кігтях-руках. Молодий затримався на мить, повернувшись до Веслі.

– Ти зрозумів, наскільки тобі пощастило?

– Так, – прошепотів Веслі.

– Тоді скажи спасибі.

– Дякую.

І воно вийшло. Мовчки.

Він не зміг дістатися до дивана, або до крісла, які здавалися – у дні до Еллен – його найкращими друзями у світі. Він упав на ліжко і схрестив руки на грудях у спробі зупинити тремтіння, яке вразило його. Він лежав зі світлом, бо не бачив сенсу вимикати його. Він лежав, упевнений, що не зможе заснути тиждень. Можливо вже ніколи. Його думки стали розпливатися, потім він побачив їхні жадібні чорні очі і почув голос, який сказав: “Ти зрозумів, як тобі пощастило?”.

Так, сон був нереальний.

І в цю мить свідомість покинула його.

Майбутнє попереду

Веслі спав, доки будильник не продзвенів Джинґлбеллівський канон, розбудивши його о дев’ятій годині наступного ранку. Якщо це був сон (рожевий Kindle, жінка на придорожній парковці, низькі люди в жовтих плащах), то він не пам’ятав його. Усе, що він розумів, було те, що хтось дзвонив на його стільниковий телефон. І це міг бути хтось, з ким він дуже хотів поговорити.

Він вбіг у вітальню, але дзвінок припинився ще до того, як він зміг витягнути телефон із портфеля. Він відкрив його клацанням і побачив У ВАС ОДНЕ НОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Він відкрив його.

“Гей, приятелю, – сказав голос Дона Оллмана, – тобі краще перевірити ранкову газету”.

І все.

Він більше не був підписаний на “ЕХО”, але старий містер Рідпат, його сусід знизу, був. Він збіг униз через дві сходинки і виявив газету, яка стирчала з поштової скриньки. Він потягнувся до неї, потім завагався. Що якщо його глибокий сон був не природним? Що як його якось знеболили, що його могли завантажити в інший УР, де, зрештою, аварія трапилася. Що якщо Дон дзвонив, щоб підготувати його? Припустимо, що він відкриє газету і побачить чорну рамку?

– Будь ласка, – прошепотів він, невпевнений, кого він благав – Бога чи містичну темну Вежу, – будь ласка, нехай це буде мій УР.

Він узяв газету занімілими руками і розгорнув її. Рамка обмежувала всю центральну сторінку, але вона була синя, а не чорна.

Синій “Меркатс”.

Велика фотографія займала півсторінки, під заголовком написано “ЛЕДІ МЕРКАТС” ВЗЯЛИ “БЛЮГРАСС” І МАЙБУТНЄ ПОПЕРЕДУ!

Команда зібрана на дерев’яній підлозі “Арени РАПП”. Троє піднімали сяючий срібний трофей. Ще одна – Джозі – стояла на драбині й крутила сітку від баскетбольного кошика над головою.

Перед командою, вбрана в акуратні блакитні трико і блакитний светр, як вона незмінно одягалася в дні ігор, стояла Еллен Сільверман. Вона посміхалася і тримала рукописний плакат, на якому йшлося про те, що Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ВЕСЛІ.

Веслі підняв руки, одна з них тримала газету, над головою і вигукнув, через що пара хлопців на іншому боці вулиці озирнулася.

– Що сталося? – запитав один із них.

– Я – спортивний фанат, – відповів Веслі, потім помчав сходами. Йому терміново треба було зателефонувати.