Атлант розправив плечі. Частина 3: А є А (Айн Ренд)

🖤 Додати в список читання

Розділ І. Атлант

Розплющивши очі, вона побачила зелене листя, залите сонячним сяйвом, і обличчя чоловіка. Даґні подумала: «Я знаю, що це таке». Це був світ, про який вона мріяла в шістнадцять років – і ось тепер її мрія збулась. І цей світ виявився такий простий, такий звичайний, що її почуття скидалися на благословення, розлите у Всесвіті у формі трьох слів: «Та звісно ж!»

Даґні зазирала в обличчя чоловіка, який стояв біля неї навколішках, усвідомлюючи, що протягом усіх пережитих років саме за таке видовище вона була готова віддати своє життя: обличчя без жодної тіні болю, страху чи провини. В розрізі його рота прочитувалася гордість, ба більше – здавалося, ця гордість є джерелом чогось, чим він пишається ще дужче. Його кутасті вилиці наштовхнули її на думку про зарозумілість, бундючність, чваньковитість, проте обличчя не мало в собі жодної з цих рис, маючи натомість їхню загальну суму: вираз спокійної рішучості й упевненості, безжалісної невинності, яка не шукає прощення і не дає його. Це обличчя не мало чого приховувати, не мало від чого ховатися, не боялося ні того, що побачить колись, ні вже побаченого, тому насамперед вона вловила гостру проникливість його погляду; він дивився так, ніби цей дар був його найулюбленішим інструментом, а його вправляння – нескінченною приємною пригодою, ніби очі додавали власне йому і всьому світові набавної цінності: йому – за здатність дивитись, а світові – за те, що він був вартим пристрасного розглядання. На якусь мить їй здалося, що вона перебуває в присутності істоти, яка втілює чисту свідомість, – і водночас ніколи ще Даґні так гостро не відчувала поруч чоловічого тіла. Світла тканина сорочки не приховувала, а підкреслювала статуру, шкіра була позолочена засмагою, тіло справляло враження міцного та худорлявого, пружного й сильного, наче точно і чітко вилитого з металу – з якогось тьмяного металу, з ледве вловним полиском, схожого на алюмінієво-мідний сплав: такою була барва його шкіри, яка переходила в каштановий колір волосся; пасма вільно спадали, переливаючись на сонці різними відтінками, від коричневого до золотого, доповнюючись кольором очей – мовби одна частина лиття не потьмянішала, а залишилась яскравою і лискучою: глибоке темно-зелене світло, як спалахи на металі.

Чоловік дивився на неї згори вниз, і в нього на обличчі проступав легкий натяк на усмішку: це скидалося не так на емоцію відкриття, як на споглядання чогось знайомого, – наче він дивився на давно очікуване, у чому ніколи не сумнівався.

«Отакий він, мій світ, – подумалося Даґні, – саме такі повинні бути люди, так мусять вони зустрічати своє існування, а все решта, тривалі роки потворності й боротьби, – це лише чийсь безсенсовий жарт». Вона по-змовницькому всміхнулася до нього – полегшено, звільнено, променисто збиткуючись з усього, що ніколи знову не вважатиме важливим. У відповідь він точнісінько повторив її усмішку, наче відчував те саме, що й вона, і добре знав її думки.

– Не слід було все оте сприймати всерйоз, правда? – прошепотіла вона.

– Ні, не слід було.

І раптом до неї цілком повернулась свідомість: Даґні зрозуміла, що вона й близько не знає цього чоловіка.

Спробувала було відсахнутись, але спромоглась лише на кволий порух голови, прошарудівши волоссям по траві. Потім спробувала підвестись.

Постріл болю пронизав спину і притиснув її до землі.

– Не ворушіться, міс Таґґарт. Ви поранені.

– Ви мене знаєте? – її голос пролунав безособово й різко.

– Я знаю вас уже багато років.

– А я вас знаю?

– Так, думаю, знаєте.

– Як вас звати?

– Джон Ґолт.

Вона дивилася на нього, не ворушачись.

– Чому ви злякалися? – запитав він.

– Бо я вам повірила.

Він усміхнувся, немовби вловив усю глибину сенсу, який вона вкладала в його ім’я. Усмішка поєднувала прийняття виклику супротивника й утіху, якої дорослому завдає самообман дитини.

Даґні почувалася так, ніби отямилася після аварії, що приголомшила її дужче за падіння літака. Зараз вона не здатна була позбирати докупи всіх деталей, не могла пригадати те, що вона знала про його ім’я, – лише, що це ім’я означало темний вакуум, який доведеться поволі заповнити. Але не зараз: присутність цього чоловіка надто засліплювала її, як засліплює світло прожектора, не даючи розгледіти те, що ховається в навколишній темряві.

– Це вас я переслідувала? – запитала Даґні.

– Так.

Даґні повільно роззирнулася. Вона лежала на траві посеред поля біля підніжжя гранітної скелі, що спускалась додолу з блакитного неба, з височини кількох тисяч кілометрів. Простір із протилежного краю поля, що простягався до віддаленої стіни гір, схожої на підкову, ховався за скелями, соснами, за мерехтливим листям беріз. Літак Даґні не розбився. Він лежав черевом на траві за кілька метрів від них. Ніде не видно було жодного іншого літака, як і будівель чи будь-яких ознак людського життя.

– Що це за долина? – поцікавилася Даґні.

Чоловік усміхнувся.

– Термінал Таґґарта.

– Ви про що?

– Невдовзі довідаєтеся.

Невиразний імпульс, наче реакція на суперника, змусив її перевірити, скільки сили в неї залишилося. Вона могла ворушити руками й ногами; могла підвести голову; коли вдихала глибоко, відчувала пронизливий біль; панчохою точилася додолу цівка крові.

– Звідси можна вибратися? – запитала вона.

Його голос лунав серйозно, але металево-зелені очі сяйнули усмішкою:

– Взагалі-то – ні. Хоча тимчасово – цілком.

Вона поворухнулася, намагаючись устати. Чоловік зігнувся, щоб підняти її, але вона напружилася і різким раптовим ривком вислизнула з його обіймів, силкуючись встояти.

– Думаю, я можу… – почала говорити вона і тут же впала на нього, щойно її стопи сперлися на землю: кісточку, яка не погоджувалась її тримати, пронизав гострий біль.

Чоловік узяв Даґні на руки і всміхнувся.

– Ні, не можете, міс Таґґарт, – сказав він і рушив полем.

Даґні обійняла його і завмерла, схиливши голову чоловікові на плече, і думала: лише на короткий час, поки це триває, цілком нормально отак цілковито здатися, забути геть про все і дозволити собі відчувати… Коли їй уже випадало таке переживати? – подумала вона. Якоїсь миті у неї в голові крутилися ці слова, але тепер вона вже не могла їх пригадати. Якось їй доводилось уже спізнати це відчуття остаточної, досягнутої, безсумнівної певності. Однак незнаний досі був присмак захищеності, відчуття того, що приймати цей захист – правильно, що правильно йому піддатися, бо це конкретне відчуття безпеки означало захист не від майбутнього, а від минулого, не захист від участі в битві, а перемога в ній, захист, отриманий не завдяки її слабкості, а завдяки силі… Надзвичайно чітко відчуваючи тиск його рук на своєму тілі, милуючись золотими й мідними пасмами його волосся, тінями вій на обличчі лише за кілька сантиметрів від її лиця, Даґні вловила несформоване до кінця запитання: «Захищена – від чого?.. Адже ворог – це він… Хіба ні?»

Чому?.. Цього вона не знала, та й не могла зараз про це думати. Їй не вірилося, що якихось кілька годин тому її захоплювали мета й мотив. Отож, вона пережила це вдруге.

– А ви знали, що я вас переслідую? – запитала вона.

– Ні.

– Де ваш літак?

– На посадковому майданчику.

– А де посадковий майданчик?

– З протилежного боку долини.

– Коли я дивилась униз, то не бачила в цій долині жодного посадкового майданчика. Та й луки не було. Звідки вона тут узялась?

Він поглянув на небо.

– Придивіться пильніше. Бачите там що-небудь?

Вона задерла голову і окинула поглядом небо, але не побачила нічого, крім мирної ранкової блакиті. За мить Даґні вирізнила кілька ледь помітних смужок мерехтливого повітря.

– Теплові хвилі, – сказала вона.

– Переломлені промені, – мовив чоловік. – Дно долини, яке ви бачили – це вершини гір на висоті двох з половиною тисяч кілометрів, за вісім кілометрів звідси.

– Е… Що?

– Вершина гори, що її жоден пілот ніколи не обрав би для приземлення. Те, що ви бачили, – це відображення, спроектоване на цю долину.

– Але – як?

– Так само, як міраж у пустелі: переломлене завдяки нагрітому повітрю зображення.

– Яким чином?

– Завдяки променевому екрану, що мав би захищати геть від усього, – але не спрацював, коли зіткнувся з вашою хоробрістю.

– Про що це ви?

– Ніколи не міг подумати, що хтось намагатиметься приземлитись із висоти двохсот метрів над землею. Ви ударились об променевий екран. Деякі з променів виводять із ладу магнітні двигуни. Що ж, ви двічі дали мені жару, бо мене ще й ніхто ніколи не переслідував.

– Навіщо вам той екран?

– Тому що ця місцевість – приватна власність, яка такою і має залишитися.

– Що ж це за місцевість?

– Оскільки ви вже тут, я вам усе покажу, міс Таґґарт. А на запитання відповім, коли ви все побачите.

Даґні мовчала. Вона зауважила, що запитує про що завгодно, крім нього самого. Так, наче цей чоловік становив єдине ціле, яке вона змогла охопити з першого ж погляду, абсолютом, що не надається до спрощення, аксіомою, яку неможливо пояснити, – наче вона знала про нього геть усе шляхом безпосереднього сприйняття, а далі на неї чекав процес ідентифікації свого знання.

Він ніс її донизу вузькою стежкою, що звивалася до самого дна долини. На навколишніх схилах непорушно і прямо, з чоловічою лаконічністю височіли темні піраміди, схожі на скульптури, яким надали первинної форми; вони дисонували зі складним жіночним мереживом березового листя, що якось аж надмірно деталізовано тріпотіло на сонці.

Сонячне проміння пробивалося крізь крони і занурювалось у його волосся, ковзало їхніми обличчями. Даґні не могла розгледіти, що ж там далі, за поворотом стежки.

Вона й далі роздивлялася чоловікове обличчя. Він дивився на неї вряди-годи. Спершу вона навіть відвела погляд, наче він упіймав її на чомусь забороненому.

Згодом, ніби перейнявши це від нього, вона перестала відводити очі; хоч коли б він на неї глянув – розуміла, що він знає про її почуття і не ховає від неї значення свого погляду.

Даґні відчувала, що мовчазне зізнання цього чоловіка мало ту ж природу, що і його мовчання. Він тримав її не так відсторонено, як чоловік мав би нести поранену жінку. Це були обійми, хоч на них начебто й натяку не було; Даґні відчувала їх лише завдяки певності, що все його тіло мало цілком осмислений контакт із її тілом.

Звук водоспаду вона почула ще до того, як побачила тендітне пасмо, що розсипалося в польоті на ламані стрічки сяйва, спадаючи додолу виступами скелі. Звучання води долинуло до Даґні крізь примарну пульсацію в її свідомості, слабкий ритм, не гучніший за нав’язливий спогад, однак вони проминули водоспад, а внутрішній ритм залишився. Даґні прислухалася до шуму води, проте той інший звук ставав дедалі чіткіший і голосніший, він лунав не у неї всередині, а звідкілясь із гущавини листя. Стежка завернула, і крізь раптовий просвіток Даґні побачила внизу, на виступі скелі, будиночок; на підвіконні відчиненого вікна танцював сонячний зайчик. Тієї ж миті, коли вона зрозуміла, який саме досвід змусив її колись цілком віддатися теперішній миті – а це сталось того вечора, на запилюженому сидінні «Комети», коли Даґні вперше почула тему з «П’ятого концерту» Гейлі, – вона вже знала, що це саме він лунає і зараз, чула, як мелодія відривається від клавіш піаніно чистими, різкими акордами, породженими чиїмось потужним і впевненим доторком.

Вона вистрелила цим запитанням просто йому в обличчя, ніби прагнула підловити:

– Це ж «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, правда?

– Так.

– Коли він його написав?

– Чому б вам не запитати про це особисто в нього?

– А він тут?

– Це він грає. Це його будинок.

– Ох!

– Ви зустрінетесь із ним пізніше. Гейлі буде радий з вами поспілкуватися. Він знає, що його записи – єдина музика, яку ви любите слухати вечорами на самоті.

– Звідки він це знає?

– Від мене.

Вираз її обличчя уособлював запитання, яке мало б починатися словами: «Якого біса..?» – але тоді вона побачила його очі й засміялась; її сміх озвучив сенс його погляду.

Не можна зараз ні про що запитувати, подумала Даґні, не можна сумніватися, тільки не тепер, коли музика тріумфально здіймається крізь листя, просочене сонячним світлом, музика звільнення, музика порятунку, виконана саме так, як і належало, у спосіб, якого прагнула її свідомість, приколисана гойданням полиці у потязі під нерівне постукування коліс. Саме таку картину малювали їй ці звуки того вечора: цю долину, це ранкове сонце і… Даґні судомно набрала повітря, тому що стежка знову завернула, і з висоти схилу відкрилася панорама міста, розташованого на дні долини.

Це було не зовсім місто, а лише скупчення будинків, безсистемно розкиданих на самому дні долини і вище, на підніжжі гір, що здіймалися над дахами, оточуючи їх стрімким, непрохідним колом.

Будинки – нові, невеликі – мали лаконічні квадратні обриси; шиби виблискували в широких вікнах. Звіддаля виднілися вищі споруди, легкі кільця диму над якими свідчили, що це промисловий район. Але дещо ближче до Даґні, на тонкій гранітній колоні, що височіла на схилі, трохи нижче рівня її очей, засліплюючи сяйвом та відволікаючи від усього решти, стояв метровий знак долара, вилитий з чистого золота. Він висів у просторі над містом, наче герб, фірмовий знак, маяк, – і ловив сонячні промені, мов якийсь передавач енергії, відсилаючи це осяйне благословення горизонтальними смугами у повітря над дахами.

– Що це? – видихнула Даґні, вказуючи на знак.

– О, це особистий жарт Франциско.

– Якого… Франциско? – прошепотіла вона, знаючи відповідь.

– Франциско д’Анконії.

– Він теж тут?

– Прибуде з дня на день.

– Що ви маєте на думці, кажучи про жарт?

– Він подарував цей знак власникові цього місця на річницю. А потім ми всі прийняли його за нашу виняткову емблему. Ідея нам сподобалася.

– Власник цього місця – не ви?

– Я? Ні, – він поглянув додолу, на підніжжя схилу і додав, вказуючи в тому напрямку:

– Власник отам, саме приїхав.

У кінці ґрунтової дороги зупинилася машина. Двоє чоловіків швидко йшли стежкою. Даґні не вдавалося розгледіти їхніх облич. Один із них був тонкий і високий, другий – нижчий і м’язистіший. Вона втратила їх із поля зору десь на поворотах стежки, тим часом незнайомець, і далі несучи Даґні на руках, рушив їм назустріч.

Вона побачила їх за кілька метрів, щойно чоловіки випірнули з-за скелі. Приголомшена несподіваністю колізії, Даґні дивилася на їхні обличчя.

– Чорт би мене вхопив! – не зводячи з неї погляду, мовив м’язистий чоловік. Даґні його не знала.

Сама ж вона дивилася на високу, показну постать його попутника: то був Г’ю Акстон.

Саме він заговорив перший, привітально всміхнувшись і люб’язно їй уклонившись.

– Міс Таґґарт, я вперше помилився. Кажучи вам, що ви ніколи не зможете його знайти, я й припустити не міг, що за нашої наступної зустрічі побачу вас у нього на руках.

– У кого на руках?

– Як у кого – у винахідника двигуна.

Даґні зойкнула і заплющила очі. Цю логічну ниточку вона повинна була усвідомити. За мить вона поглянула на Ґолта. Він усміхався – по-родинному, іронічно, ніби добре знав, що ця мить для неї означає.

– Отримали б ви сповна, якби скрутили собі в’язи! – гаркнув м’язистий чоловік, виявляючи своїм гнівом турботу, майже прихильність. – Таке утнути! І це особа, яку тут з такою охотою готові були прийняти, якби вона постукала у двері!

– Міс Таґґарт, чи можу я представити вам Мідаса Малліґана? – запитав Ґолт.

– Ох, – ослаблено зронила вона і засміялась. Даґні не мала більше сил дивуватися. – Скажіть, я загинула і опинилася в якомусь іншому вимірі?

– Це справді інший вимір, – мовив Ґолт. – Але якщо вже зайшлося про загибель, то чи не видається вам, що все сталося саме навпаки?

– О так, – прошепотіла вона, – так…

І всміхнулась до Малліґана:

– А де у вас вхідні двері?

– Отут, – відповів він, вказуючи собі на чоло.

– Я загубила ключ, – дуже просто мовила Даґні, без жодного обурення. – Я щойно загубила всі ключі.

– Ви їх знайдете. Але що, в біса, ви робили на тому літаку?

– Переслідувала.

– Його? – Малліґан вказав на Ґолта.

– Так.

– Вам пощастило, що ви жива! Ви серйозно поранилися?

– Не думаю.

– Вам доведеться відповісти на кілька запитань, перш ніж вас підрихтують, – він грубо розвернувся, рушивши до машини, а потім знову поглянув на Ґолта. – І що ми тепер робитимемо? Є дещо, чого ми не передбачали: перший штрейкбрехер.

– Перший… що? – перепитала вона.

– Не зважайте, – сказав Малліґан і подивився на Ґолта. – Що робитимемо?

– Це мій клопіт, – відповів Ґолт. – Я за це відповідатиму. А ви візьміть Квентіна Деніелза.

– З ним немає жодних проблем. Його тільки треба ознайомити з місцевістю. Здається, все решту він знає.

– Так. Він довів завдання майже до кінця практично самотужки, – Ґолт зауважив, що вона дивиться на нього вражено, і сказав:

– Є дещо, за що я повинен вам подякувати, міс Таґґарт: ви зробили мені комплімент, обравши за дублера Квентіна Деніелза. Він цілком гідний цієї ролі.

– Де він? – запитала вона. – Ви розкажете мені, що сталося?

– Мідас зустрів нас на посадковому полі, довіз мене додому, а Деніелза забрав із собою. Я збирався приєднатися до них під час сніданку, але побачив ваш літак, що кружляє над пасовищем і от-от впаде. Я виявився найближче до місця пригоди.

– Ми дісталися так швидко, як тільки змогли, – мовив Малліґан. – Я думав, що пілот того літака цілком заслуговує на смерть. Я й мріяти не міг, що там – одна з двох осіб у цілому світі, для яких я зробив би виняток.

– І хто ж інша особа? – запитала Даґні.

– Генк Ріарден.

Вона здригнулася. Ці слова були схожі на далекий поштовх.

Даґні подумала, чому це їй здалось, начебто Ґолт пильно поглянув на неї, і чому побачила в його обличчі якусь раптову зміну – занадто швидку, щоб можна було її означити.

Товариство наблизилося до машини. Це був «гаммонд» з відкидним верхом, одна з найдорожчих моделей, – не найновіший, але чистий і лискучий, старанно доглянутий. Ґолт обережно поклав Даґні на заднє сидіння, притримуючи зігнутою рукою. Іноді вона відчувала гострий біль, але не бажала гаяти на це часу. Вона дивилася на віддалені будинки міста, коли Малліґан натиснув на стартер і машина рушила вперед повз знак долара, золотистий промінь з якого засліпив Даґні й ковзнув її чолом.

– Хто власник цього місця? – запитала вона.

– Я, – відповів Малліґан.

– А він хто? – Даґні вказала на Ґолта.

Малліґан засміявся.

– Він просто тут працює.

– А ви, докторе Акстон? – запитала вона.

Той глипнув на Ґолта.

– Я один із двох його батьків, міс Таґґарт. Той, хто його не зрадив.

– Ох! – вигукнула вона, коли ще одна ланка стала на місце. – То ви – третій учень?

– Так і є.

– Другий помічник бухгалтера! – раптом простогнала Даґні, пригадавши ще дещо.

– А це що?

– Так назвав його доктор Стадлер. Ось ким став, на думку доктора Стадлера, його третій учень.

– Він мене переоцінив, – сказав Ґолт. – Я обіймаю набагато нижчу посаду за шкалою його стандартів і його світу.

Машина звернула на доріжку, яка вела до самотнього будинку, що височів на гірському кряжі над долиною. Даґні побачила попереду чоловіка, який квапився у напрямку міста. Він був одягнений у синій джинсовий комбінезон, а в руках ніс коробку для сніданку. У його швидких і різких рухах було щось невловно знайоме. Коли машина проминула його, Даґні вдалося кинути погляд на чоловікове обличчя, після чого вона сіпнулась назад, а вигук перетворився на крик, так боляче їй було рухатись і такого шоку завдало побачене:

– О, зупиніться! Стоп! Не дайте йому піти геть!

Це був Елліс Ваятт.

Чоловіки засміялись, але Малліґан зупинив машину.

– Ох, – ослаблено мовила Даґні, наче перепрошуючи, усвідомивши, що звідси Ваятт зникнути не міг.

Тим часом Ваятт уже біг до них: він теж її упізнав. Коли він ухопився за край машини, Даґні побачила його обличчя і молоду, сповнену тріумфу усмішку, яку раніше помічала всього лише раз: на платформі вузлової станції Ваятта.

– Даґні! Нарешті – і ви теж? Одна з нас?

– Ні, – сказав Ґолт. – Міс Таґґарт зазнала аварії.

– Що?

– Літак міс Таґґарт розбився. Ви не бачили?

– Розбився? Тут?

– Так.

– Я чув звук літака, але… – його збентеження перейшло у сповнену жалю, здивовану і товариську усмішку. – Розумію. Чорт, Даґні, це так безглуздо!

Даґні безпорадно дивилася на нього, нездатна об’єднати минуле з теперішнім. І так само безпорадно, як звертається людина вві сні до мертвого друга, з жалем промовляючи слова, не сказані за життя, промовила, пригадавши телефонний дзвінок, на який ніхто не відповів два роки тому:

– Я… намагалась із вами зв’язатися.

Він ніжно всміхнувся.

– Ми теж намагались із вами зв’язатись іще відтоді, Даґні… Побачимось увечері. Не хвилюйтесь, я не зникну. І не думаю, що зникнете ви.

Він усім помахав і рушив далі, розгойдуючи своєю коробкою для сніданку. Коли Малліґан завів машину, Даґні підвела очі й побачила, що Ґолт уважно за нею спостерігає. Її обличчя посуворішало, наче вона визнала весь пережитий біль і тепер намагалася захиститись від імовірного вдоволення, яке він міг відчути від цього.

– Добре, – сказала Даґні, – я вже розумію, свідком якого приголомшливого шоу ви хочете мене зробити.

Але на його обличчі не було ні жорстокості, ні жалю – тільки спокійне усвідомлення справедливості.

– Наше перше тутешнє правило, міс Таґґарт, полягає у тому, що кожен мусить дивитися на все власними очима, – відповів він.

Машина зупинилася навпроти будинку, що стояв на певній відстані від решти. Це була будівля з грубих гранітних блоків, а більша частина передньої стіни складалася зі скляних шиб.

– Я викличу лікаря, – сказав Малліґан, від’їжджаючи, а Ґолт тим часом поніс її стежкою до будинку.

– Це ваш будинок? – запитала Даґні.

– Мій, – відповів він, штовхаючи двері.

Переступив поріг і заніс її до осяйного простору вітальні, покресленого стрілами сонячного світла, націленими у стіни з полірованих соснових дошок. Даґні побачила меблі ручної роботи, оголені крокви на стелі, арковий перехід до кухні з грубими полицями, непокритим дерев’яним столом і вражаючою блискучою хромованою поверхнею електричної плити. Місце вирізнялося примітивною простотою хатинки колоніста, тут було тільки найнеобхідніше, але це був надзвичайно сучасний мінімалізм.

Він проніс її крізь сонячні промені й поклав на ліжко у невеличкій кімнаті для гостей. Даґні зауважила відчинене над косими кам’яними сходами вікно і сосни, що стриміли у височінь, а ще – крихітні рисочки, схожі на вирізьблені на дерев’яних стінах написи: кілька розкиданих ліній, накреслених, здавалося, різними особами; розібрати слів їй не вдалося. Даґні поглянула на інші напіввідчинені двері – вони вели до його спальні.

– Я тут як гостя чи як полонянка? – запитала вона.

– Вибір за вами, міс Таґґарт.

– Я не можу вибирати, маючи справу з незнайомцем.

– Це ж не так. Хіба ви не назвали на мою честь залізничну гілку?

– Ох!.. Справді… – ще одна ланка ланцюжка стала на місце. – Так, я…

Даґні дивилася на цю високу постать із вигорілим на сонці волоссям, стримуваною усмішкою і безжально проникливим поглядом – і пригадала всю ту боротьбу заради прокладання лінії, і літній день, коли нею рушив перший потяг. Вона думала: якщо постать людини можна було б використати як емблему її лінії, то перед нею – саме та постать.

– Так… Назвала… – і раптом вона пригадала все решту і додала:

– Але я назвала її на честь ворога.

Він усміхнувся.

– Із цією суперечністю, міс Таґґарт, раніше чи пізніше вам доведеться розібратися.

– Це ж ви… правда? Це ви зруйнували мою лінію…

– Ні, це зробила суперечність.

Даґні заплющила очі. А за мить запитала:

– Які з історій, що мені їх доводилося про вас чути, правдиві?

– Усі правдиві.

– Ви самі їх поширювали?

– Ні. Навіщо? Мені ніколи не хотілося, щоб про мене говорили.

– Але ж ви знаєте, що стали легендою?

– Так.

– Молодий винахідник із моторобудівної компанії «Двадцяте століття» – ось реальна підстава для легенди, правда ж?

– Так, ця точно реальна.

Забракло самовладання, щоб промовити це байдужо; їй перехопило дух, а голос майже перейшов на шепіт:

– А той двигун… двигун, який я знайшла… це ви його зробили?

– Так.

Вона не змогла приховати своїх емоцій, зводячи голову догори.

– Таємниця трансформації енергії… – почала вона і зупинилась.

– Я міг би розкрити її вам за п’ятнадцять хвилин, – мовив він у відповідь на відчайдушне неозвучене благання, – але на світі не існує такої влади, що могла б змусити мене це розповісти. Якщо ви розумієте це, то зрозумієте і все решту, що вас бентежить.

– А той вечір… дванадцять років тому… весняний вечір, коли ви покинули збори шести сотень убивць – це теж реальна історія?

– Так.

– Ви сказали їм, що зупините двигун цього світу.

– Сказав.

– І що ви зробили?

– Нічого не зробив, міс Таґґарт. І це вся моя таємниця.

Вона досить довго дивилася на нього мовчки. Він стояв, очікуючи, ніби читав її думки.

– Руйнівник… – промовила вона зачудовано й безпорадно.

– …найлихіша істота з усіх, що коли-небудь існували, – процитував він, і Даґні впізнала власні слова, – чоловік, який виснажує розум світу.

– Як ретельно ви за мною стежили? – запитала вона. – І як довго?

Це тривало коротку мить – він навіть не кліпнув очима, але Даґні здалося, що погляд її співрозмовника такий виразний, наче він побачив її тепер особливо чітко й усвідомлено. Коли він тихо відповів, жінка вловила в голосі відгомін якоїсь виняткової напруги:

– Упродовж років.

Даґні заплющила очі, розслабляючись і піддаючись. Вона відчула дивну безтурботну байдужість, наче раптом запрагнула єдиного: комфорту безпорадності.

Лікар, який прийшов невдовзі, був сивочолий чоловік із м’яким замисленим обличчям. Він поводився рішуче, з ненав’язливою впевненістю.

– Міс Таґґарт, чи можу я представити вам доктора Гендрікса? – запитав Ґолт.

– Це часом не доктор Томас Гендрікс? – мимовільно, по-дитячому грубо вирвалось у Даґні. Так звали видатного хірурга, який покинув роботу і зник шість років тому.

– Так, це він, – відповів Ґолт.

Доктор Гендрікс усміхнувся.

– Мідас сказав мені, що міс Таґґарт треба лікувати від шоку, – мовив він, – і то не від уже здобутого, а від того, що попереду.

– Доручаю вам про це подбати, – сказав Ґолт, – а я тим часом піду на ринок по продукти для сніданку.

Даґні спостерігала, як швидко й ефективно працював доктор Гендрікс, оглядаючи її ушкодження. Він приніс із собою предмет, що його Даґні бачила вперше: портативний рентгенівський апарат. Вона довідалася, що ушкодила два реберні хрящі, вивихнула кісточку на нозі, здерла клапоть шкіри з одного коліна і одного ліктя та заробила кілька синців, що фіолетовими плямами красувалися на тілі. Коли спритні й умілі руки доктора Гендрікса наклали бандажі й тугі пасма перев’язки, Даґні відчула, що її тіло, наче двигун, перевірений експертом-механіком, не потребує подальшої опіки.

– Міс Таґґарт, раджу вам залишатись у ліжку.

– О ні! Якщо я буду обережна і рухатимусь поволі, то все буде гаразд.

– Ви повинні відпочивати.

– Думаєте, я зможу?

Він усміхнувся.

– Навряд.

Коли Ґолт повернувся, вона вже була вдягнена. Доктор Гендрікс описав йому її стан, додавши:

– Я повернусь завтра, перевірю, як вона.

– Дякую, – сказав Ґолт. – Надішліть мені рахунок.

– І мови не може бути! – обурено вигукнула Даґні. – Я сама заплачу.

Чоловіки здивовано перезирнулися, ніби почули вихваляння жебрака.

– Обговоримо це пізніше, – мовив Ґолт.

Доктор Гендрікс пішов, і Даґні спробувала пройтися, накульгуючи і хапаючись за меблі, щоб не впасти. Ґолт узяв її на руки, переніс до кухні й посадив у крісло біля столу, накритого на двох.

Побачивши кавоварку, що парує на плиті, дві склянки апельсинового соку, важкі білі керамічні тарілки, що виблискували на сонці посеред полірованої стільниці, Даґні зрозуміла, що голодна.

– Коли ви востаннє спали або їли? – запитав Ґолт.

– Не знаю… Їла в потязі з… – вона похитала головою з гірким і безпорадним здивуванням: з волоцюгою, подумала Даґні, зневірений голос якого благав про втечу від месника, хоча той месник нікого не переслідує, і його неможливо знайти; той месник зараз сидів навпроти неї за столом, попиваючи апельсиновий сік. – Сама не знаю. Здається, це було багато століть тому і за багато континентів звідси.

– Як сталося, що ви почали мене переслідувати?

– Я приземлилася в аеропорту Алтона саме коли ви злітали. Якийсь чоловік сказав мені, що Квентін Деніелз полетів з вами.

– Я пам’ятаю, як ваш літак кружляв перед приземленням. Але це був один-єдиний раз, коли я про вас не думав. Гадав, ви приїдете туди потягом.

Дивлячись на нього впритул, Даґні запитала:

– Як я повинна це розуміти?

– Що саме?

– Про один-єдиний раз, коли ви про мене не думали.

Він витримав її погляд. Вона спостерегла ледь помітний рух, такий типовий для нього: в непластичній лінії його гордих уст з’явилась бліда подоба усмішки.

– Як хочете, так і розумійте, – відповів він.

Вона вичекала якусь мить, щоб підкреслити свій вибір суворістю власного обличчя, а потім холодно, тоном, яким обвинувачують ворога, запитала:

– Ви знали, що я їхала до Квентіна Деніелза?

– Так.

– Ви так швидко перехопили Деніелза, щоб не дозволити мені до нього дістатися? Для того, щоб мене перевершити? Чітко усвідомлюючи, що це для мене означатиме?

– Звісно.

Вона відвела погляд і замовкла. Чоловік підвівся, щоб приготувати решту сніданку. Даґні спостерігала, як він стояв біля плити, підрум’янюючи хліб, смажачи яйця з беконом. У його діях прочитувались легкі й розслаблені навички, але зрозуміло було, що навички ці належать до іншого фаху. Його руки діяли швидко й точно – так інженер натискає важелі на пульті керування. Раптом Даґні пригадала, де вона бачила такий же професійний та екстравагантний спектакль.

– Ось чого ви навчилися від доктора Акстона? – запитала вона, вказуючи на плиту.

– І цього теж.

– Це він навчив вас марнувати свій час – свій час! – вона не змогла уникнути обуреного тремтіння в голосі, – на таку роботу?

– Я витрачав свій час і на ще менш важливі речі.

Коли він поставив перед нею тарілку, Даґні запитала:

– Звідкіля ви берете цю їжу? Тут є продуктовий магазин?

– Найкращий у світі. Ним керує Лоуренс Гаммонд.

– Що?

– Лоуренс Гаммонд, колишній власник «Автомобілів Гаммонда». Бекон із ферми Двайта Сандерса з «Літаків Сандерса». Яйця і хліб від судді Наррангасетта – він колись очолював Верховний Суд Штату Іллінойс.

Даґні гірко поглянула на свою тарілку – так, ніби боялася навіть доторкнутися до цієї їжі.

– Це найкоштовніший сніданок з усіх, що мені доводилось їсти, зважаючи на ціну того часу, протягом якого його було приготовано, і часу виробників усіх цих продуктів.

– Так – з одного боку. Але з іншого, це найдешевший сніданок у вашому житті, адже жодна його частина не йтиме на годування мародерів, які змушують вас платити за це рік у рік, аж поки ви врешті-решт не помрете з голоду.

Після тривалої мовчанки вона просто й замислено запитала:

– Що ви всі тут робите?

– Живемо.

Ніколи досі вона не чула нічого реальнішого.

– Які ваші обов’язки? – запитала вона. – Мідас Малліґан сказав, що ви тут працюєте.

– Мабуть, я майстер на всі руки.

– Ви – хто?

– Мене викликають щоразу, коли виходить із ладу устаткування – енергосистема, наприклад.

Даґні поглянула на нього – і раптом подалась уперед, перевівши погляд на електроплиту, хоча пекучий біль знову відкинув її на спинку стільця.

Він засміявся.

– Так, це правда, але поводьтеся стриманіше, інакше доктор Гендрікс накаже вам повернутися в ліжко.

– Енергосистема… – вимовила вона, задихаючись. – Місцева енергосистема… вона працює завдяки вашому двигуну?

– Так.

– Ви його завершили? Він працює? Він функціонує?

– Він приготував для вас сніданок.

– Я хочу його побачити!

– Не варто калічити себе задля того, щоб поглянути на цю плиту. Це звичайна собі електрична плита, така ж, як і будь-яка інша, просто утримувати її в сто разів дешевше. І це все, що вам вдасться побачити, міс Таґґарт.

– Ви ж обіцяли показати мені долину.

– Я вам її покажу. Але не електрогенератор.

– Після сніданку покажете мені місцевість?

– Якщо хочете. І якщо ви здатні рухатися.

– Здатна.

Він підвівся, підійшов до телефону і набрав номер.

– Алло, Мідасе?.. Так… Зробив? Так, із нею все гаразд… Позичите мені машину на весь день?.. Дякую. За звичним тарифом – двадцять п’ять центів… Ви можете її прислати? У вас часом не знайдеться якогось ціпка? Їй знадобиться… Сьогодні ввечері? Так, цілком. Так і зробимо. Дякую.

І поклав слухавку. Даґні дивилася на нього з недовірою.

– Чи правильно я зрозуміла, що містер Малліґан, статки якого сягають двохсот мільйонів доларів, якщо не помиляюся, збирається взяти з вас двадцять п’ять центів за користування його авто?

– Правильно.

– Боже мій, невже він не може просто дати його вам на знак своєї люб’язності?

Якусь мить він мовчки дивився на неї, наче демонструючи їй своє здивування.

– Міс Таґґарт, – сказав він, – у цій долині в нас немає законів, правил, жодної офіційної організації будь-якого типу. Ми прибули сюди, щоб відпочити. Однак у нас є певні звички, від яких ми намагаємось утримуватись, оскільки вони – це частина того, від чого ми намагаємося відпочити. Тож я застерігаю вас: у цій долині заборонене словосполучення «просто давати».

– Вибачте, – сказала Даґні. – Ваша правда.

Він долив їй кави і простягнув пачку цигарок. Даґні всміхнулася, виймаючи сигарету: на ній був знак долара.

– Якщо ви не занадто втомитеся до вечора, – сказав він, – можемо завітати до Малліґана – він запросив нас на вечерю. До нього прийдуть гості, з якими ви будете раді побачитися.

– О, звісно! Я не втомлюся. Не думаю, що відтепер я взагалі коли-небудь почуватиму втому.

Вони саме закінчили снідати, як навпроти будинку зупинилася машина Малліґана. З неї вистрибнув водій, промчав стежкою й увірвався до кімнати, не подзвонивши і не постукавши. Даґні не відразу усвідомила, що цей захеканий і скуйовджений енергійний молодик – Квентін Деніелз.

– Міс Таґґарт, – видихнув він. – Мені так шкода!

Розпач і провина в його голосі сплелись із радісним захватом, яким сяяло обличчя.

– Ніколи досі я не порушував власної обіцянки! Цьому немає виправдання, я не можу просити, щоб ви мене пробачили, і знаю, що ви мені не повірите, але насправді я… забув!

Вона зиркнула на Ґолта:

– Я вам вірю.

– Я забув, що пообіцяв вам зачекати, забув геть усе… Пригадав лише кілька хвилин тому, коли містер Малліґан сказав, що ви зазнали аварії на літаку, і тоді я зрозумів, що це моя провина, і якщо з вами щось станеться… О Боже, з вами все гаразд?

– Так. Не хвилюйтеся. Сідайте.

– Не знаю, як людина може забути про власну обіцянку. Не знаю, що зі мною сталося.

– Я знаю.

– Міс Таґґарт, я місяцями працював над однією конкретною гіпотезою, і що більше працював, то безнадійнішою ставала ситуація. Останні два дні я провів у своїй лабораторії, намагаючись розв’язати математичне рівняння, що здавалося неможливим. Я думав, що помру перед тією дошкою, але не здамся. Він прийшов пізно увечері. Не думаю, що я взагалі його зауважив. Сказав, що хоче зі мною поговорити, я попросив його зачекати – і продовжив далі.

Здається, я забув про його присутність. Не знаю, скільки часу він там стояв, спостерігаючи, пригадую тільки, як несподівано зметнулась його рука, стерла з дошки всі мої цифри і вивела одне коротке рівняння. І тоді я його помітив! Я закричав – адже це не була повна відповідь про роботу двигуна, але шлях до тієї відповіді, шлях, якого я не помічав, про який не підозрював, однак тепер зрозумів, куди він веде! Пам’ятаю, я закричав: «Звідки ви це знаєте?!» – а він відповів, вказуючи на фотографію вашого двигуна: «По-перше, це я його зробив». І це останнє, що я пам’ятаю, міс Таґґарт, тобто, останнє, що я пам’ятаю про власне існування, бо потім ми розмовляли про статичну електрику, перетворення енергії та двигун.

– Ми розмовляли про фізику весь час, поки летіли сюди, – докинув Ґолт.

– Ох, пригадую, як ви запитали, чи полечу я з вами, – продовжував Деніелз, – чи погоджусь я полетіти, щоб ніколи не повернутися, відмовитися від усього… Від усього? Відмовитися від мертвого інституту, що знову перетворюється на джунглі, відмовитися від майбутнього у ролі двірника і законного раба, відмовитися від Веслі Моуча та директиви номер десять-двісті вісімдесят дев’ять, від недотварин, які плазують на животах, рохкаючи про те, що ніякого розуму не існує! Міс Таґґарт, – і він тріумфально зареготав, – він запитував у мене, чи відмовлюсь я від цього всього і чи вирушу разом із ним! Він запитав двічі, бо спершу я просто не міг повірити його словам, не міг повірити, що в когось про таке можна запитувати, що взагалі може постати такий вибір. Піти геть? Та я зістрибнув би з хмарочоса, щоб рушити за ним слідом, – тільки щоб почути формулу перш ніж ударюсь об тротуар!

– Я вам не дорікаю, – мовила Даґні. Вона дивилася на нього з певною тугою, що майже переходила в заздрість. – До того ж, ви дотрималися умов свого контракту. Ви привели мене до таємниці двигуна.

– Тут я теж буду двірником, – Деніелз щасливо вишкірився. – Містер Малліґан сказав, що зробить мене двірником у себе на електростанції. А коли я вивчусь, як слід, то виросту до електрика. Хіба ж це не чудово – Мідас Малліґан? Ось ким я хочу бути, досягнувши його віку. Я хочу заробляти гроші. Мільйони. Стільки ж, скільки заробляє він!

– Деніелзе! – Даґні розсміялася, пригадуючи стриманість і самоконтроль, суворість і точність, логіку молодого науковця, знаного раніше. – Що з вами? Де ви? Ви хоч розумієте, що кажете?

– Я тут, міс Таґґарт, а можливості тут необмежені! Я збираюся стати найвидатнішим і найбагатшим інженером-електриком у всьому світі! Я збираюся…

– Ви збираєтесь повернутися до будинку Малліґана, – урвав його Ґолт, – і добу поспати, інакше я і близько не підпущу вас до електростанції.

– Так, сер, – смиренно погодився Деніелз.

Коли вони вийшли назовні, сонячні промені стікали з гірських шпилів додолу, вимальовуючи з лискучого граніту й мерехтливого снігу коло, що оточувало долину. Раптом їй здалося, що крім цього кола нічого більше не існувало, і з подивом зауважила радісну, горду втіху, породжену відчуттям завершеності, розумінням того, що поле людського інтересу лежить у тій царині, якої сягає око цієї людини. Даґні хотілося простягнути руки над дахами міста, що розкинулось унизу, і відчути, як кінчики пальців торкаються до гірських вершин навпроти. Однак вона не могла звести рук. Одна її рука спиралася на ціпок, друга – на Ґолта; переставляла ноги повільно, старанно, і рухалась до машини, мов дитина, яка вчиться ходити.

Даґні сіла поруч з Ґолтом, який їхав, огинаючи місто, до будинку Мідаса Малліґана. Це був найбільший будинок у долині, він стояв на гірському хребті, єдина двоповерхова споруда, химерне поєднання фортеці та фешенебельного курорту, з міцними гранітними стінами і широкими відкритими терасами. Ґолт зупинив машину, щоб випустити Деніелза, а потім знову рушив зміїстою дорогою, що повільно здіймалася вгору.

Думки про Малліґанові статки, розкішна машина та руки Ґолта на кермі змусили її вперше замислитися, чи й Ґолт теж багатий. Вона зиркнула на його одяг: сірі штани та біла сорочка, здавалося, призначені для тривалого користування; шкіра на вузькому паску трохи потріскана; годинник на зап’ясті – інструмент точності – виготовлено зі звичайної нержавіючої сталі. Єдиним натяком на розкіш був колір його волосся, пасма розвівалися на вітрі, наче розплавлені золото і мідь.

Раптом за поворотом дороги вона побачила зелені пасовища, що пролягли до віддаленої ферми. На них паслися стада овець, коні, виднілись обгороджені квадрати свинарників, витягнуті обриси дерев’яних стаєнь, а ще трохи далі – металевий ангар, що вирізнявся серед решти фермерських будівель. Назустріч їм квапився чоловік у яскравій ковбойській сорочці. Ґолт зупинив машину і помахав йому, але на запитальний погляд Даґні промовчав. Коли чоловік наблизився, він дав їй можливість самій зробити це відкриття. То був Двайт Сандерс.

– Вітаю, міс Таґґарт, – мовив він, усміхаючись.

Даґні мовчки роздивлялася його закачані рукави, важкі черевики, отари його худоби.

– То ось що залишилося від «Літаків Сандерса», – мовила вона.

– Не тільки. Залишився ще той прекрасний моноплан, моя найкраща модель, яку ви розтрощили об підніжжя гір.

– Ох, ви вже про це знаєте? Так, це справді був один із ваших літаків. Чудовий апарат. Боюся, його страшенно пошкоджено.

– Ви повинні його полагодити.

– Думаю, я зірвала в ньому дно. Ніхто не зможе це виправити.

– Я зможу.

Це було сказано з такою упевненістю, якої Даґні не чула вже багато років, вона вже навіть перестала на щось таке сподіватися, але її усмішка враз сповнилася гіркотою:

– Де? – запитала вона. – На свинофермі?

– Чому це? На «Літаках Сандерса».

– А де це?

– А як думаєте, де розташований мій завод? У тій будівлі у Нью-Джерсі, що її двоюрідний брат Тінкі Голловея придбав у моїх збанкрутілих спадкоємців завдяки урядовій позичці й тимчасовому припиненню оподаткування? У тій будівлі, де він створив шість літаків, які так і не відірвалися від землі, а ще вісім – злетіли, а потім розбилися, маючи по сорок пасажирів на кожному борту?

– Де ж він тоді?

– Там, де я.

Він вказав на протилежний бік дороги. Пильно придивившись, крізь верхівки сосон Даґні побачила на дні долини бетонний прямокутник летовища.

– Ми маємо тут кілька літаків, і мій обов’язок – дбати про них, – сказав він. – Я розводжу свиней та обслуговую летовище. Непогано даю собі раду, бо, виготовляючи шинку й бекон, не потребую людей, у яких я купував це раніше. Натомість без мене ті люди не здатні створювати літаки, більше того – без мене вони не можуть навіть виготовляти шинку й бекон.

– Але ж ви… не проектували літаків.

– Не проектував. І не випускав дизельних двигунів, що колись був пообіцяв їх вам. З часу нашої останньої зустрічі я спроектував і випустив лише один трактор. Справді один. Я зібрав його власноруч, бо у масовому виробництві не було потреби. Але той трактор перетворив восьмигодинний робочий день на чотиригодинний… – пряма лінія його руки простягнулася, вказуючи на всю долину і рухаючись, мов королівський скіпетр; Даґні простежила поглядом за цим рухом і побачила зелені тераси висячих садів на віддалених схилах гір. – …на курячій і молочній фермі судді Наррангасетта, – його рука повільно змістилась, вказуючи на видовжену пласку смугу зеленавого золота біля підніжжя каньйону, а потім на кайму несамовитої зелені на пшеничних полях і тютюнових грядках Мідаса Малліґана; нарешті його рука знялась вище і вказала на гранітні площини, посмуговані лискучими шарами листя, – у садах Річарда Голлея.

Даґні продовжувала поволі мандрувати поглядом уздовж кривої, що її намалювала рука, знову і знову, ще досить довго після того, як та рука опустилася. Але промовила вона тільки:

– Розумію.

– Тепер ви вірите, що я можу полагодити ваш літак? – запитав він.

– Так. Але чи бачили ви його?

– Звісно. Мідас відразу ж викликав двох лікарів: для вас – Гендрікса, а для літака – мене. Його можна полагодити. Але робота дорого коштуватиме.

– Скільки?

– Дві сотні доларів.

– Дві сотні доларів? – недовірливо повторила вона. Сума видалась їй страшенно малою.

– У золоті, міс Таґґарт.

– Ох!.. Що ж, а де можна купити золото?

– Ви не зможете його купити, – сказав Ґолт.

Даґні скинула головою, зухвало на нього поглянувши:

– Ні?

– Ні. Там, звідки ви прилетіли, не зможете. Ваші закони забороняють.

– А ваші не забороняють?

– Ні.

– Тоді ви мені продайте. Виберіть власний курс обміну. Назвіть будь-яку суму, я заплачу своїми грошима.

– Якими грошима? У вас немає жодного пенні, міс Таґґарт.

– Що? – таких слів спадкоємиця Таґґартів аж ніяк не сподівалася.

– У цій долині ви не маєте жодного пенні. В «Таґґарт Трансконтиненталь» ви володієте мільйонами доларів, але тут не зможете купити за них навіть фунта бекону на свинофермі Сандерса.

– Розумію.

Ґолт усміхнувся і повернувся до Сандерса.

– Ідіть і полагодьте літак. Колись таки міс Таґґарт за нього заплатить.

Він натиснув на стартер і машина поїхала. Даґні сиділа поруч, заклякла і випростана, нічого не запитуючи.

Смуга насиченої бірюзової блакиті розколола скелі попереду й перерізала дорогу. За мить Даґні усвідомила, що перед ними – озеро. Нерухома вода, здавалось, увібрала в себе всю блакить неба і зелень укритих соснами гір, набувши такого блискучо-чистого кольору, що небо порівняно з нею здавалося сірим і блідим. З-посеред сосон донизу спадала смужка бурхливої піни – розбиваючись об кам’янисті сходи, вона зникала у спокійному плесі. Над цим потоком височіла невелика гранітна будівля.

Ґолт зупинив машину саме тієї миті, коли на порозі виникла кремезна чоловіча постать. То був Дік МакНамара – ще зовсім недавно найкращий її підрядник.

– Доброго дня, міс Таґґарт! – щасливо промовив він. – Яка радість бачити, що ви не надто сильно поранилися.

Вона схилила голову в мовчазному привітанні – то був знак визнання втрати й минулого болю, зіпсованого вечора й охопленого відчаєм обличчя Едді Віллерса, який повідомив їй про зникнення цього чоловіка.

«Сильно поранилася? – подумала Даґні. – Так, я сильно поранилась, але не під час аварії літака, а того вечора, в порожньому офісі…»

Уголос вона запитала:

– Що ви тут робите? Заради чого ви зрадили мене у найтяжчий момент?

Він усміхнувся, вказуючи на кам’яну конструкцію, а далі – додолу, на кам’янистий схил з рівчаком водогінної магістралі, протилежний край якого зникав у підліску.

– Я надаю комунальні послуги, – відповів він. – Дбаю про водогін, лінії електропередач і телефон.

– Сам дбаєте?

– Раніше сам, але за останній рік ми так розрослися, що мені довелось найняти ще трьох чоловіків.

– Яких чоловіків? Звідки?

– Один з них – професор економіки, який не міг знайти собі роботи у зовнішньому світі, бо навчав студентів, що людина не може споживати більше, ніж вона виробляє; інший – професор історії, який не міг знайти роботи, бо навчав, що мешканці міських нетрів – це не ті люди, які створили цю країну; а третій – професор психології, який не міг знайти роботи, бо навчав, що людям властиво мислити.

– Вони працюють у вас сантехніками і монтерами?

– Ви здивувались би, побачивши, як добре вони дають собі з цим раду.

– А на кого вони покинули наші університети?

– На тих, хто в тих університетах зараз бажаний, – засміявся він. – Скільки часу минуло відтоді, як я вас зрадив, міс Таґґарт? Це сталося неповних три роки тому, правда? Я відмовився будувати для вас «Лінію Джона Ґолта». І що зараз із тією лінією? Натомість мої лінії за той час розрослися – починаючи від кількох кілометрів Малліґана, які тут були ще до мене, і до сотень кілометрів труб і дротів, все це – на просторах долини.

МакНамара зауважив на її обличчі мимовільний затятий вираз – визнання з боку компетентної людини. Він усміхнувся, дивлячись на свого компаньйона, і м’яко мовив:

– Знаєте, міс Таґґарт, коли йдеться про «Лінію Джона Ґолта», то, можливо, це саме я зробив усе для неї, а ви її зрадили.

Вона поглянула на Ґолта. Той дивився просто на неї, але вираз ні про що Даґні не говорив.

Поки вони їхали вздовж берега озера, вона запитала:

– Ви свідомо обрали цей маршрут, правда? Ви показуєте мені всіх тих, кого… – вона замовкла, раптово втративши охоту промовляти ці слова. Та все ж продовжила:

– …кого я втратила?

– Я показую вам усіх, кого я від вас забрав, – впевнено відповів Ґолт.

Ось чим пояснюється, подумала вона, провина на його обличчі: він угадав і озвучив слова, якими вона не хотіла його вразити, він відкинув її добру волю, оскільки та не ґрунтувалася на його цінностях, і з гордовитою певністю власної правоти він похизувався тим, у чому вона щойно ледь його не обвинуватила.

Попереду вона побачила дерев’яний пірс, що врізався у плесо. На залитих сонячним світлом дошках лежала молода жінка, не зводячи очей із цілої шереги вудок. Жінка підвела голову на гул машини, а потім різким рухом зірвалася на ноги – навіть занадто різко – і кинулася до дороги. Вона була вбрана в широкі штани, підкочені вище колін, мала темне скуйовджене волосся і великі очі. Ґолт помахав їй рукою.

– Привіт, Джоне! Коли ти повернувся? – крикнула жінка.

– Сьогодні вранці, – відповів він, усміхаючись і не зупиняючи машини.

Даґні обернулась і встигла зауважити погляд, із яким молода жінка дивилась услід Ґолтові. І хоча цей погляд, сповнений пошанівку, містив у собі й безнадію, спокійно прийняту цією жінкою, Даґні пережила дещо досі незнане: ревнощі.

– Хто це? – запитала вона.

– Наша найкраща рибачка. Постачає рибу на продуктовий ринок Гаммонда.

– А що іще вона робить?

– Ви помітили, що у нас тут кожен робить одночасно кілька справ? Вона письменниця. Письменниця, творів якої у зовнішньому світі ніколи б не опублікували. Вона переконана, що коли людина працює зі словом, то працює і з розумом.

Машина завернула на вузьку дорогу, що видряпувалася крутосхилом серед кущів та сосон. Даґні знала, чого їй слід очікувати, коли побачила саморобний знак, прибитий цвяхами до дерева. Стрілка вказувала напрямок: Шлях Буена Есперанца.

Ніякий то був не шлях, а стіна з кам’яних нашарувань зі складною системою ланцюгів і труб, насосів і клапанів, що вилися вгору вузькими карнизами, мов виноградна лоза, а на самому гребені стримів велетенський дерев’яний знак, гордовиті й нахабні літери якого передавали послання у непрохідні хащі з папороті й соснових гілок, і ці літери були характерніші за самі слова: «Нафта Ваятта».

З труби лискучим струменем витікала нафта, стікаючи у бак біля підніжжя стіни – то було єдине свідчення жахливої таємної боротьби, що точилася всередині каменю, скромна причина присутності всіх цих вигадливих механізмів; однак механізми не були схожі на устаткування нафтової вишки, тому Даґні знала, що дивиться на ненароджену таємницю Шляху Буена Есперанца, знала, що нафту викачують зі сланцю в спосіб, який у зовнішньому світі вважали неможливим.

Елліс Ваятт стояв на хребті, дивлячись на скляний циферблат манометра, вбудований у камінь. Він побачив, як унизу зупинилася машина, і загукав:

– Вітаю, Даґні! Я за хвилину спущусь!

Разом із ним працювало двоє чоловіків: великий, м’язистий молодик, який возився з насосом на середині стіни, та хлопчина, що порався біля баку внизу. Юнак мав біляве волосся та обличчя надзвичайно чистого різьблення. Даґні була впевнена, що знає його, та не могла пригадати, звідки. Робітник перехопив її розгублений погляд, усміхнувся і – наче намагаючись допомогти – м’яко, майже нечутно засвистів перші ноти «П’ятого концерту» Гейлі. Так, це був гальмівний кондуктор «Комети».

Даґні розсміялася.

– Це ж був «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, правда?

– Авжеж, – відповів він. – Але невже ви думаєте, що я міг сказати про це штрейкбрехерові?

– Кому?

– За що я тобі плачу? – запитав, наближаючись, Елліс Ваятт. Хлопець реготнув, кидаючись назад, щоб схопитися за покинутий важіль. – Це міс Таґґарт не могла тебе звільнити, коли ти байдикував на роботі.

– І це одна з причин, міс Таґґарт, чому я покинув залізницю, – пояснив хлопець.

– Чи знали, що це я переманив його від вас? – запитав Ваятт. – Він був вашим найкращим гальмівним кондуктором, а зараз став моїм найкращим механіком, але ні ви, ні я не зможемо втримати його назавжди.

– А хто зможе?

– Річард Гейлі. Музика. Він найкращий учень Гейлі.

Вона всміхнулася.

– Розумію: це місце, де на найнікчемнішу роботу наймають винятково аристократів.

– Вони таки аристократи, це правда, – мовив Ваятт, – адже знають, що нікчемної роботи не буває, бувають лише нікчемні люди, які ставляться до праці недбало.

Кремезний молодик зацікавлено і уважно спостерігав за ними згори. Даґні задерла голову і подивилася на нього: чоловік скидався на водія вантажівки, тому вона запитала:

– А ким були назовні ви? Мабуть, професором порівняльної лінгвістики?

– Ні, міс, – відповів чоловік. – Я був водієм вантажівки.

І додав:

– Але не хотів залишатися ним назавжди.

Елліс Ваятт роззирався з виразом юнацької гордості, що прагне визнання: то була гордість господаря під час офіційного прийому, завзяття митця на відкритті персональної виставки в галереї. Даґні усміхнулась і запитала, вказуючи на механізм:

– Сланцева нафта?

– Угу.

– Саме цей процес ви намагалися розвинути, поки ще жили на землі? – прохопилося в неї – аж задихнулась од власних слів.

Він засміявся:

– Поки я був у пеклі – так. Це зараз я на землі.

– І скільки ви її виробляєте?

– Двісті барелів на день.

У голосі Даґні забриніла нота смутку:

– Це той процес, завдяки якому ви колись мали намір наповнювати п’ять потягів цистерн на день.

– Даґні, – поважно мовив він, вказуючи на бак, – у тому пеклі один галон цієї нафти коштує більше за цілий потяг із нафтою. А все тому, що це належить мені, геть усе, кожну краплину буде витрачено тільки на мене самого.

Він підняв свою брудну руку, демонструючи плями жиру, неначе коштовність – чорна краплина на кінчику його пальця зблиснула на сонці, мов самоцвіт.

– Моє, – сказав він. – Чи ви дозволили їм вибити з вас пам’ять про те, що означає це слово, як воно відчувається? Вам слід дозволити собі знову цього навчитися.

– Ви заховалися в якійсь дірі серед дикої природи, – понуро мовила Даґні, – і видобуваєте тут двісті барелів нафти – та ви ж могли б увесь світ нею затопити!

– Навіщо? Щоб годувати мародерів?

– Ні! Щоб заробити ті статки, на які заслуговуєте.

– Але я зараз багатший, ніж був у зовнішньому світі. Що є багатство, як не засіб розширити життєві можливості? Людина може зробити це у два способи: виробляючи або більше, або швидше. Саме це я і роблю: продукую час.

– Про що це ви?

– Я виготовляю все, що мені потрібно, працюю, щоб покращити свої методи, і кожна заощаджена мною година – це година, додана до мого життя. Зазвичай я заповнював такий бак п’ять годин. Зараз це триває лише три. Дві заощаджені години – мої, такі безцінно мої, наче я відтерміновую власну смерть на дві години з кожних п’яти. Дві заощаджені на одному завданні години буде вкладено в інше – по дві години для праці, зростання, поступу. Ось той ощадний рахунок, на який я працюю. Чи у зовнішньому світі існує банківський сейф, здатний захистити цей рахунок?

– Але який простір ви маєте для руху вперед? Де ваш ринок?

Він вищирився.

– Ринок? Зараз я працюю для вжитку, а не для прибутку – для мого власного вжитку, а не для прибутку мародерів. Тільки ті, хто додають щось до мого життя, а не ті, хто його поглинають, становлять мій ринок. Тільки виробники, а не споживачі можуть становити ринок. Я маю справу з життєдайними людьми, а не з канібалами. Якщо моя нафта вимагає менших зусиль, я прошу менше у людей, яким обмінюю її на необхідні мені речі. З кожним галоном моєї нафти, який вони використовують, я додаю до їхніх життів іще один часовий проміжок. А оскільки це люди одного зі мною типу, вони далі й далі винаходять швидші шляхи для виготовлення власної продукції, тому кожен із них гарантує мені додаткову хвилину, годину чи день, коли я купую у них хліб, одяг, деревину, метал, – він зиркнув на Ґолта, – і додатковий рік із кожним місяцем електрики, яку я споживаю. Ось наш ринок, саме так він для нас працює. Але в зовнішньому світі все працювало інакше. Крізь який водостік виливалися там наші дні, наше життя, наша енергія? У який бездонний колектор, що не має жодного майбутнього? Тут ми торгуємо досягненнями, а не провалами, цінностями, а не потребами. Ми вільні одне від одного, і все ж разом зростаємо. Багатство, Даґні? Чи може бути більше багатство, ніж володіти самим Собою і використовувати це, щоб зростати? Кожна жива істота мусить рости. Ніщо не може залишатися незмінним. Усе мусить або рости, або гинути. Погляньте…

І він вказав на рослину, що пнулася догори, привалена вагою каменя: довге, вузлувате стебло, покручене неприродною боротьбою, зі знеможеними жовтими залишками несформованих листків та єдиним зеленим пагоном, викинутим назустріч сонцю у відчаї останнього, змарнованого, неповноцінного зусилля.

– Ось що вони роблять із нами в тому пеклі. Невже ви хочете, щоб я цьому піддався?

– Ні, – прошепотіла вона.

– Хочете, щоб піддався він?

– О Боже, ні!

– Тоді не дивуйтеся ні з чого, що побачите в цій долині.

Коли вони рушили далі, Даґні мовчала. Ґолт теж нічого не казав.

На віддаленому схилі, серед густої зелені лісу вона побачила сосну, яка раптом нахилилася, вималювала криву, наче годинникова стрілка, а потім гепнулася додолу і зникла з очей. Було видно, що це зробила людина.

– А хто у вас за лісоруба? – запитала Даґні.

– Тед Нільсен.

Дорога плавно звивалася дедалі ширшими вигинами та м’якими схилами серед чимраз пологіших пагорбів. Даґні побачила коричнево-іржавий пригірок із латками двох квадратів зелені різних відтінків: темна, припорошена зелень картоплі та бліда, зелено-срібна капуста. На невеличкому тракторці їхав чоловік у червоній сорочці, зрізуючи бур’яни.

– І хто цей капустяний магнат? – поцікавилася Даґні.

– Роджер Марш.

Даґні заплющила очі. Вона думала про бур’яни, що ними заросли сходи зачиненої фабрики, про рослини, пророслі крізь лискучі кахлі передньої стіни – десь там, кількасот кілометрів звідси, за горами.

Дорога збігала додолу, на дно долини. Даґні бачила під собою міські дахи і блискучий знак долара на віддалі, з протилежного від них боку. Ґолт зупинив машину навпроти першої будівлі, розташованої на виступі над дахами. Це була цегляна споруда, з димаря якої курився червонястий дим. Даґні відчула шок, побачивши над дверима таку логічну вивіску – «Ливарня Стоктона».

Коли, спираючись на ціпок, вона з залитого сонцем двору ввійшла до вологої понурої будівлі, шок частково перетворився на відчуття чогось давно пережитого, а частково – на ностальгію. Вона ніби опинилася на промисловому Сході, який протягом останніх кількох годин, здавалося, віддалився від неї на кілька століть. Даґні милувалася цим звичним, давнім, улюбленим видовищем: червонаві вали пари, що піднімались угору до сталевих крокв, іскри, що спалахували у сонячних зблисках, які пробивались із невидимих джерел, раптовими язиками полум’я, що вихоплювалось із чорного диму, піщаними формами, наповненими мерехтливим білим металом. Туман затягував стіни будівлі, приховуючи її розміри, – і на якусь мить здалося, що це таки справді велетенська мертва ливарня Стоктона в Колорадо, або «Нільсен Моторс»… або «Сталь Ріардена».

– Привіт, Даґні!

Усміхнене обличчя, яке вималювалося із диму, належало Ендрю Стоктону. Даґні побачила брудну руку, що раптом простягнулася до неї гордовито і впевнено, наче тримала на долоні прозріння, яке вона щойно пережила.

Вона ляснула по руці.

– Привіт, – мовила м’яко, не знаючи, – вітається з минулим чи з майбутнім. Потім похитала головою і додала:

– А чому ви не вирощуєте картоплі чи не шиєте взуття? Ви залишилися при своїй професії.

– О, взуття шиє Келвін Етвуд із «Нью-йоркської компанії освітлення та енергопостачання Етвуда». До того ж, мій фах – один із найдавніших і найбажаніших геть і всюди. Та мені таки довелося за нього позмагатися. Спершу я мусив знищити конкурента.

– Що?

Він широко всміхнувся і вказав на скляні двері кімнати, залитої сонячним світлом.

– Отам мій зруйнований конкурент, – пояснив Стоктон.

Даґні побачила парубійка, який, схилившись над довгим столом, працював над складною моделлю форми бурової головки. У чоловіка були витончені й сильні руки піаніста та понуре обличчя хірурга, зосередженого на завданні.

– Він скульптор, – пояснив Стоктон. – Коли я сюди прибув, вони з партнером мали майстерню, де ковалювали та ремонтували різні речі. Я відкрив справжню ливарню і відбив у них усіх клієнтів. Хлопець не міг дорівнятися до мене у цій справі, принаймні то була для нього додаткова діяльність, оскільки справжня мета його життя – створювати скульптури, тому він почав працювати на мене. Тепер він заробляє більше грошей і витрачає на роботу менше часу, ніж тоді, коли мав власну ливарню. Його партнер – хімік, тож узявся за сільське господарство, і тепер виробляє хімічні добрива, завдяки яким удвічі збільшились урожаї певних культур – ви ж цікавилися картоплею? – картоплі особливо.

– Отже, вас теж хтось може витіснити з бізнесу?

– Звісно. Будь-якої миті. Знаю одного чоловіка, який міг би – і, мабуть, так і зробить, діставшись сюди. Але що там казати – я погодився би працювати у нього прибиральником шлаку. Він би прискорив цю долину, мов ракета. Потроїв би продукцію кожного.

– Хто ж це?

– Генк Ріарден.

– Так… – прошепотіла вона. – О, так!

Даґні не зрозуміла навіть, що саме змусило її це вимовити, – то була просто цілковита певність. Вона відчула, що присутність Генка Ріардена в цій долині – неможлива, але водночас, що це саме його місце, наче для нього створене, місце його юності, його старту, місце, яке він шукав упродовж всього життя, край, де він так прагнув опинитися, мета його стражденної боротьби… Їй здалося, що спіралі диму, забарвленого полум’ям, химерно закільцьовували час, поки невиразна думка кружляла в її свідомості, наче шлейф від твердження, яке Даґні відмовилася сприйняти: утримати при собі вічну молодість – це досягнути врешті-решт того образу, з якого починав; вона чула голос волоцюги з вагона-ресторану, який промовляв: «Джон Ґолт винайшов водограй молодості, який хотів подарувати людям. От тільки він так і не повернувся… Бо зрозумів, що неможливо зробити їм такого дарунка».

Сніп іскор спалахнув серед туману, і Даґні побачила кремезну спину майстра, який широким жестом подавав сигнал, даючи якесь невидиме завдання. Він смикнув головою і гаркнув наказ – Даґні вихопила обриси його профілю – і їй перехопило подих.

Стоктон це зауважив, засміявся і гукнув у туман:

– Агов, Кене! Іди сюди! Тут твоя давня приятелька!

Даґні спостерігала, як наближався Кен Даннаґґер. Великий промисловець, якого вона так відчайдушно намагалася втримати за робочим столом, був одягнутий зараз у брудний комбінезон.

– Вітаю вас, міс Таґґарт. Я ж казав, що ми невдовзі знову зустрінемося.

Її голова схилилася на знак згоди і привітання, натомість рука на якусь мить важко сперлась на ціпок, поки Даґні прокручувала в голові їхню останню зустріч: болісні години очікування, а потім – м’яка відчуженість виразу обличчя й брязкання скляних дверей, що зачинилися за незнайомцем.

Усе це промайнуло за таку коротку мить, що обидва чоловіки, які стояли поруч з нею, могли сприйняти це тільки за жест привітання, та коли Даґні підвела голову, то зауважила, що Ґолт дивиться на неї, наче знає її почуття. Вона побачила, що Джон відчитує на її обличчі усвідомлення того, що це саме він вийшов із офісу Даннаґґера того дня. Та його лице жодним чином не відповіло їй: воно було сповнене поваги й суворості чоловіка, який приймає той факт, що правда – це правда.

– Я на таке не сподівалася, – м’яко мовила вона до Даннаґґера. – Не сподівалася вас знову побачити.

Даннаґґер дивився на неї, ніби на перспективну дитину, талант якої він колись відкрив, і тепер, милуючись, не міг стримати ніжності та задоволення.

– Знаю, – мовив він. – Але чому це вас так шокує?

– Я… Ох, тому що це якось безглуздо! – і вона вказала на його одяг.

– А що не так?

– Невже це закінчення вашого шляху?

– Чорт, звісно, ні! Це лише початок.

– І що ж ви робитимете?

– Візьмусь за гірничу справу. Але видобуватиму не вугілля. А залізо.

– Де?

Він указав на гори.

– Отам. Чи знали ви, що Мідас Малліґан зробив погану інвестицію? Ви б страшенно здивувались, якби довідалися, що можна знайти на цьому кам’яному відрізку, аби тільки знати, як саме шукати. Ось що я робив – я шукав.

– А якби ви не знайшли залізної руди?

Він знизав плечима.

– Можна робити й інші речі. Мені завжди бракувало часу, я ніколи не замислювався, як саме міг би його використовувати.

Вона зацікавлено зиркнула на Стоктона.

– А ви часом не навчаєте людину, яка може стати вашим найнебезпечнішим конкурентом?

– А я тільки таких людей і волію наймати. Даґні, невже ви аж так довго прожили серед мародерів? Невже ви почали думати, що вміння однієї людини може становити загрозу для іншої?

– О, ні! Просто думала, що я одна з останніх людей, які про це знають.

– Кожен, хто боїться наймати людину з найкращими вміннями – шахрай, який взявся за непритаманну для себе справу. Як на мене, найбільшим дурнем на світі, жалюгіднішим навіть за злочинця, є працедавець, який не бере на роботу найкращих працівників. Ось як я завжди думав – скажіть, із чого це ви смієтеся?

Вона дивилась на нього – і всміхалася нетерпляче та недовірливо.

– Чути таке просто приголомшливо, – мовила вона. – Але ж це така правда!

– А як інакше можна думати?

Вона знову м’яко засміялася:

– Знаєте, коли я була малою, думала, що кожен бізнесмен саме так і мислить.

– Що відтоді змінилося?

– Відтоді я навчилася більше на це не сподіватися.

– Але ж це правда?

– Я навчилася не сподіватися на правду.

– Але ж це логічно, хіба ні?

– Я перестала сподіватися на логіку.

– Цього ніколи не можна робити, – сказав Кен Даннаґґер.

Вони поверталися до машини і саме проминали плавні повороти дороги, коли Даґні поглянула на Ґолта – і він негайно обернувся до неї, ніби тільки на це й чекав.

– Це ж ви були в офісі Даннаґґера того дня, так? – запитала вона.

– Так.

– А ви знали, що за дверима чекала я?

– Так.

– А чи знали ви, як я почувалася, чекаючи там, за зачиненими дверима?

Даґні не могла окреслити значення того погляду, яким він її окинув. То не була жалість, тому що сама Даґні не почувалася її імовірним об’єктом; таким поглядом людина зазвичай дивиться на чиєсь страждання, проте Ґолт бачив не страждання своєї супутниці, а щось інше.

– О, так, – тихо, мало не легковажно відповів він.

Перший магазин, що виник на узбіччі єдиної в цій долині вулиці, відкрився погляду, мов театр: коробка без передньої стіни, з вітриною, виконаною в яскравих барвах музичної комедії: з червоними кубами, зеленими колами, золотими трикутниками, і все це насправді – відра з помідорами, контейнери з зеленим салатом, піраміди апельсинів, а також розцяцькований задник із металевими контейнерами, що вилискували на сонці. Напис над входом повідомляв: «Продуктовий ринок Гаммонда». Вишуканий чоловік у простому одязі з суворим профілем і сивими скронями зважував кусень масла для привабливої молодої жінки, яка стояла біля прилавка у невимушеній позі танцівниці. Поділ бавовняної сукні – схожої на костюм для танцю – ледь погойдувався на вітрі. Даґні мимоволі всміхнулася, навіть не зважаючи на те, що той чоловік, власне, і був Лоуренсом Гаммондом.

Вони проминали крамниці, невеличкі одноповерхові конструкції, і Даґні вловлювала на вивісках знайомі імена, витиснені рухом автомобіля, немов заголовки на сторінках книжок: «Універсальний магазин Малліґана» – «Вироби зі шкіри Етвуда» – «Лісоматеріали Нільсена» – далі знак долара над дверима невеликої цегляної фабрики з вивіскою: «Тютюнова компанія Малліґана».

– Кому ще належить ця компанія, крім Мідаса Малліґана? – запитала Даґні.

– Докторові Акстону, – відповів Ґолт.

Повз них проходило небагато пішоходів, переважно чоловіки, іноді – жінки, всі вони рухались із цілеспрямованим поспіхом, наче зв’язані конкретними завданнями. Помітивши машину, вони махали Ґолтові, а на неї дивились із помірним зацікавленням і вочевидь упізнавали.

– На мене тут що, давно вже чекали? – запитала Даґні.

– Чекають і досі, – відповів він.

На краю дороги вона побачила будівлю зі скляних панелей, скріплених дерев’яною рамою, але на якусь мить Даґні здалося, що насправді це рама до портрета жінки – високої і тендітної білявки з таким неймовірно прекрасним обличчям, аж здавалося, що воно прикрите відстанню, ніби художник зміг просто натякнути на цю вроду, бо не міг достовірно її відобразити. Наступної миті жінка хитнула головою, і Даґні зрозуміла, що всередині прозорої будівлі за столами сидять люди, а сама будівля – це кав’ярня. Красуня, яка стоїть за прилавком, це Кей Ладлоу, кінозірка, яку, побачивши раз, уже неможливо забути. Вона випала з кадру і зникла п’ять років тому, а на її місце прийшли дівчата, що їхні імена годі розрізнити, дівчата з взаємозамінними обличчями. Вражена цим, Даґні подумала про фільми, які знімали сьогодні, і відразу зрозуміла, що скляна кав’ярня – це набагато чистіше середовище для краси Кей Ладлоу, ніж роль у картині, що прославляє банальності, позбавлені будь-яких ознак слави.

Наступною виявилась невелика присадкувата будівля з необробленого граніту – міцна, солідна, охайно збудована, її прямокутні обриси проступали з такою суворою точністю, ніби складки офіційного костюма. Однак в уяві Даґні, мов несподіваний привид, постала висока колона хмарочоса, що прохромлював кільця чиказького туману, хмарочоса, на якому колись була така ж вивіска золотими літерами, як тепер висіла над скромними сосновими дверима: «Банк Малліґана».

Проминаючи банк, Ґолт зменшив швидкість, ніби рухаючись спеціальним курсивом.

Поруч стояла маленька цегляна будівля, на вивісці якої Даґні встигла прочитати: «Двір Малліґана».

– Двір? – запитала вона. – Який це у Малліґана тут двір?

Ґолт сягнув до кишені й кинув їй на долоню дві маленькі монетки. То були мініатюрні пластинки лискучого золота, менші за пенні, монети такого типу востаннє були в обігу ще за життя Ната Таґґарта. З одного боку дисків було викарбовано голову Статуї Свободи, з іншого – слова «Сполучені Штати Америки – Один Долар», але дати, вигравіювані поруч, свідчили, що ці гроші з’явилися протягом останніх двох років.

– Це наші гроші, – пояснив Ґолт. – Викарбувані на монетному дворі Мідаса Малліґана.

– Але… на якій підставі?

– Про це заявлено на монеті – з обох боків.

– А які у вас дрібні гроші?

– Їх Малліґан теж карбує, у сріблі. В долині ми не послуговуємося жодною іншою валютою. Ми приймаємо винятково об’єктивні цінності.

Даґні вивчала монети.

– Це схоже на… річ, яка з’явилася на світанку того століття, коли жили мої предки.

Він вказав на долину:

– А це все хіба ні?

Даґні дивилася на дві тонкі, делікатні, майже невагомі часточки золота на своїй долоні, знаючи, що на них спиралась ціла система «Таґґарт Трансконтиненталь», що вони – наріжний камінь, який дає підтримку решті наріжних каменів, усім аркам і балкам залізниці Таґґартів, мосту Таґґартів, будівлі Таґґартів… Вона похитала головою і повернула монети Ґолту.

– Ви не полегшуєте мені життя, – тихо мовила Даґні.

– Навпаки, я максимально його ускладнюю.

– Чому ж ви мені не розповісте? Чому не скажете, чого саме хочете, щоб я навчилася?

Він указав на місто, на дорогу позаду.

– А що я зараз робив? – запитав Ґолт.

Далі вони їхали мовчки. За певний час Даґні запитала сухим статистичним тоном:

– Скільки багатства накопичив у цій долині Мідас Малліґан?

Ґолт кивнув поперед себе.

– Судіть самі.

Дорога звивалася серед клаптів нерівного ґрунту в напрямку жител долини. Будинки не були розташовані рядами уздовж вулиць – їх розділяли між собою нерівні проміжки, пагорби та видолинки. Самі споруди виявилися маленькі та прості, збудовані з місцевих матеріалів, переважно – граніту і сосни, в архітектурі прочитувалася щедра вигадливість думки, і водночас – виважена економія фізичних зусиль. Кожен будинок, здавалося, було зведено силами єдиної людини, не траплялось навіть двох однакових споруд, а об’єднувала їх печать розуму, що вловив і розв’язав суть проблеми. Час від часу Ґолт показував на окремий будинок, називаючи відомі їй імена – це скидалося на список найбагатшої світової фондової біржі або на родовиту перекличку:

– Кен Даннаґґер… Тед Нільсен… Лоуренс Гаммонд… Роджер Марш… Елліс Ваятт… Оуен Келлоґ… Доктор Акстон.

Будинок доктора Акстона був останній. Невеличкий котедж із великою терасою, піднятою, мов на гребені хвилі, стіною гір. Дорога пробігала повз, видираючись кільцями догори. Тротуар звузився і перетворився на тісний прохід між двома стінами прадавніх сосон. Їхні високі прямі стовбури стискали цю стежку, наче понура колонада, гілки спліталися у височині, занурюючи прохід у раптову тишу й присмерк. На тонкій смужці землі не виднілося слідів коліс, вона здавалася покинутою, забутою; всього якихось кілька хвилин, кілька поворотів – і машина немов опинилася за багато кілометрів від людських поселень; тут ніщо не могло порушити тиску нерухомості, крім рідкісного прорізання гущавини сонячним світлом, що клином перекреслювало стовбури.

Раптовий вигляд будинку на краю шляху вразив Даґні, мов неочікуваний звук: самотній, відрізаний від будь-яких зв’язків з людським існуванням, цей дім скидався на таємний сховок, свідчення великої непокори чи смутку. Це була найскромніша будівля у долині, хатинка, побита темними смугами плачу багатьох дощів, лише великі вікна вистояли проти бур і залишилися гладкі, блискучі, в усій своїй скляній ясності й незайманості.

– Чий це будинок… Ох! – Даґні перехопило подих. Вона відвернулась, устигнувши помітити над дверима, висвітлений сонячним променем, брудний і потертий, відшліфований вітрами століть срібний герб Себастьяна д’Анконії.

Наче умисно відповідаючи на її мимовільний жест, що свідчив про бажання втекти, Ґолт зупинив машину навпроти будинку. Якусь мить вони дивились одне одному в очі: її погляд висловлював запитання, його – наказ, її обличчя говорило про зухвалу чесність, його – про незбагненну суворість; вона зрозуміла його мету, але не зрозуміла мотиву. Даґні скорилася. Спираючись на ціпок, вона вийшла з машини, потім випросталась і поглянула на дім.

Дивилася на срібний герб, перенесений із мармурового палацу в Іспанії до халупи в Андах, а тепер – до будиночка в Колорадо. Герб нескорених. Двері були зачинені, сонце не проникало до глазурованої темряви за вікнами, а гілки сосон простягались і нависали над дахом, схожі на руки, випростані в намаганні захистити, співчутливі руки, які дарують щире благословення. Не пошкоджена жодними звуками, крім рідкісного хрусту галузки або дзенькоту краплини, що впала додолу десь у глибині лісу, тиша, здавалося, втримувала в собі весь схований тут біль, якому ніколи не давали права голосу. Даґні стояла, дослухаючись із м’якою, впокореною, сповненою гіркоти пошаною: «Давай-но поглянемо, хто кому зробить більшу честь, ти – Натові Таґґарту, чи я – Себастьянові д’Анконії».

* * *

«Даґні! Допоможи мені залишитися. Відмовитися. Незважаючи на те, що таки його правда!..»

Вона поглянула на Ґолта, знаючи, що це – той чоловік, проти якого вона нічого не могла вдіяти. Він сидів за кермом машини – не пішов слідом за нею, не зробив жодної спроби залишитися поруч, наче хотів дати їй можливість подякувати минулому, оскільки шанував приватність її самотнього привітання. Даґні зауважила, що він сидить так само, як сидів, коли вона вийшла назовні: передпліччя спирається на кермо під тим же кутом, пальці руки так само різьблено звисають. Його очі було звернено на неї, оце й усе, що Даґні зуміла прочитати з його обличчя: цей чоловік пильно за нею стежив, жодного разу не поворухнувшись.

Коли вона знову сіла поруч, він мовив:

– Це була перша людина, яку я у вас відібрав.

Обличчя Даґні було суворе, відкрите і спокійне, та все ж зухвале.

– Наскільки багато ви знаєте?

– Він нічого не розповідав мені словами. Я знаю тільки те, про що говорила мені його інтонація щоразу, коли він про вас згадував.

Даґні схилила голову. У тому, наскільки перебільшено він намагався підкреслити незворушність свого тону, вона прочитала натяк на страждання.

Він натиснув стартер і ревіння двигуна заглушило історію, яка постала було серед тиші. Машина рушила. Дорога стала трохи ширша, вона зміїлась у напрямку до залитого сонцем простору.

Даґні помітила, як серед гілок зблиснули дроти – їхнє авто виїхало на галявину. Перед узгір’ям стояла скромна будівля, зведена на похилому клапті кам’янистого ґрунту. То був простий гранітний куб завбільшки з дровітню – без вікон, без жодних отворів, не враховуючи дверей з відшліфованої сталі та складної системи дротяних антен, що рясно відгалужувалися від даху. Ґолт їхав повз будівлю, не звертаючи на неї уваги, аж Даґні раптом запитала:

– Що це таке?

Вона побачила, що він готовий усміхнутися.

– Електростанція.

– Ох, зупиніться, будь ласка!

Він підкорився, дав задній хід і зупинив машину біля підніжжя пагорба. Вже перші кілька кроків угору змусили її зупинитися – так, наче не було більше потреби рухатись уперед, не було куди видряпуватися. Даґні почувалася так само, як і тоді, коли щойно розплющила очі посеред цієї долини, в мить, яка стала уособленням всього її руху до мети.

Вона стояла, дивлячись угору, на будівлю, її свідомість піддалася цьому єдиному видовищу, єдиній позбавленій слів емоції, але водночас Даґні завжди знала, що емоція – це сума, вирахувана мозковим арифмометром, тому те, що вона тепер почувала, було моментальною сумою думок, які навіть не було потреби озвучувати, остаточною сумою тривалої прогресії, наче голос, що промовляв до неї через почуття: якщо вже вона так трималася за Квентіна Деніелза, не маючи жодної надії на шанс скористатися двигуном, тільки заради знання, що на цьому світі ще існують досягнення; якщо, наче перевантажений пірнальник, що тоне в морі посередності, під тиском людей із желатиновими очима, гумовими голосами, спіралеподібними переконаннями, ухильними душами й недіяльними руками, їй вдалось утримати – як провідну нитку і кисневу трубку – думку про найвидатніше досягнення людського розуму; якщо, побачивши залишки двигуна і відчувши раптовий напад задухи на знак останнього протесту його зжертих корупцією легень, доктор Стадлер плакав за чимось – не за тим, на що дивляться, схиливши голову, а, навпаки, її піднімаючи, і саме це й було плачем, тугою і пальним її життя; якщо їй доводилося рухатись під тиском голоду юності назустріч чистому, міцному, осяйному вмінню – то ось воно і постало перед нею, ось воно досягнуте й утілене, сила ні з чим незрівнянного розуму, якій надали форми, серед мережі дротів, що мирно полискують під літнім небом, витягуючи з простору неохопну енергію і заганяючи її до таємних нутрощів маленької кам’яної споруди.

Даґні дивилася на будівлю, завбільшки з половину товарного вагона, яка заміняла собою цілі електростанції, велетенські конгломерації сталі, пального й зусиль; вона думала про те, що саме струменіє з цієї споруди цієї миті, знімаючи грами, кілограми, тонни тягарів з плечей тих, хто мав би працювати над виробленням цієї енергії або використовувати її, додаючи години, дні й роки звільненого часу до їхніх життів, хоч би у якій формі це відбувалося: чи то додатковою миттю, протягом якої можна відірвати погляд від завдання і подивитися на сонячне світло, чи додатковою пачкою сигарет, купленою за гроші, зекономлені на електриці, чи годиною від робочого дня кожної фабрики, що використовує електроенергію, чи місячною подорожжю через відкриті широти цього світу за квитком, оплаченим грошима одного робочого дня, на потяг, що рухається завдяки енергії цього двигуна – завдяки енергії тієї ваги, напруги, часу, замінених і оплачених енергією одного-єдиного людського розуму, який знайшов, як змусити з’єднані електричні дроти підкоритися з’єднанням його думок. Але знала вона також, що у двигунах, потягах чи фабриках немає сенсу, сенс – винятково в задоволенні людини своїм життям, якому служать двигуни, фабрики й потяги, тому і це потужне захоплення, викликане побаченим досягненням, насправді адресувалося чоловікові – його авторові, його внутрішній силі та осяйній мрії, згідно з якою земля була місцем задоволення. Як знала і те, що робота над досягненням чийогось щастя – це мета, мотив і сенс життя.

Двері будівлі було виготовлено з рівного, гладкого шматка нержавіючої сталі, що м’яко виблискувала на сонці, відливаючи блакитним. Над дверима виднілися висічені в граніті слова – єдина особлива риса, що розбавляла аскетизм цього прямокутника: ПРИСЯГАЮСЬ СВОЇМ ЖИТТЯ І СВОЄЮ ЛЮБОВ’Ю ДО ЖИТТЯ, ЩО Я НІКОЛИ НЕ ЖИТИМУ ЗАРАДИ ІНШОЇ ЛЮДИНИ І НЕ ПОПРОШУ ІНШУ ЛЮДИНУ ЖИТИ ЗАРАДИ МЕНЕ.

Вона обернулася до Ґолта. Він стояв поруч – ішов слідом і знав, що це визнання адресоване йому. Даґні дивилася на винахідника двигуна, але бачила перед собою просту, звичайну постать робітника у його природному оточенні, який виконує своє призначення; вона відзначила незвичну легкість його постави, невагомість пози, що свідчили про досконалий контроль над тілом – високим тілом у простому одязі: тонкій сорочці, легких штанях, охопленій ременем стрункій талії; млявий вітер змушував металево вилискувати його розтріпане волосся. Даґні дивилася на нього так само, як дивилася на цю будівлю.

І тоді Даґні зрозуміла, що перші два речення, які вони одне одному промовили, досі висять між ними у повітрі, заповнюючи тишу; що все, сказане відтоді, перебувало на тлі звучання тих перших слів; що він про це знав, він утримував при собі усвідомлення цього і не збирався дозволити їй про це забути. Раптом виникло розуміння того, що вони наодинці; це розуміння просто наголошувало на самому факті й не мало жодних підтекстів, і все ж особливо загострено утримувало повне значення неназваного. Вони були самі у цьому мовчазному лісі, біля будівлі, схожої на стародавній храм, – і Даґні знала, який обряд найбільше надавався для поклоніння перед цим вівтарем.

Вона відчула раптовий тиск у горлі, її голова трохи відхилилася – лише настільки, щоб відчути легкий дотик вітру до волосся, але враження складалося таке, наче вона відкинулась спиною на простір, особливу увагу звертаючи на ноги і обриси рота Джона Ґолта. Він спостерігав за нею, його обличчя було нерухоме за винятком малопомітного руху повік – очі звузилися, ніби від надто яскравого світла. Це нагадувало три урочисті моменти: цей момент був перший, а під час наступного вона відчула приплив потужного тріумфу від усвідомлення, що його зусилля і його боротьбу витримати складніше, ніж її; потім він відвів від неї очі й підняв голову, щоб поглянути на напис на своєму храмі.

Даґні дозволила йому певний час дивитися туди на знак поблажливого милосердя до супротивника, який прагне відновити сили, а потім із ноткою деспотичної пихи в голосі запитала, вказуючи на напис:

– Що це?

– Це присяга, яку дала кожна людина в цій долині, крім вас.

Вдивляючись у напис, Даґні мовила:

– Ці слова завжди були моїм життєвим правилом.

– Я знаю.

– Але не думаю, що ви практикуєте їх, живучи таким життям.

– Тоді вам належить дізнатися, хто з нас помиляється.

Вона підійшла до сталевих дверей споруди, охоплена раптовою впевненістю, ледь підкресленою рухами її тіла, чи навіть натяком на усвідомлення нею влади, здобутої завдяки його болю, і, не питаючи дозволу, спробувала повернути клямку дверей. Але двері було зачинено, клямка не відгукнулася жодним вібруванням під натиском руки, наче замок був залитий зсередини сталлю і прикріплений до каменю.

– Не намагайтеся відчинити цих дверей, міс Таґґарт.

Він наблизився до неї підкреслено вповільненими кроками, ніби Ґолт наголошував на своєму розумінні того, що вона пильнує за кожним його рухом.

– Їх не відчинити жодною фізичною силою, – сказав він. – Ці двері можна відчинити тільки думкою. Якщо ви спробуєте підірвати їх найпотужнішою вибухівкою на світі, механізм усередині розпадеться на купу мотлоху задовго до того, як двері піддадуться. Однак знайдіть ту думку, якої вони вимагають, – і таємниця двигуна буде ваша, так само, як… – його голос уперше перервався, – так само, як і будь-яка інша таємниця, яку ви забажаєте розгадати.

Якусь мить він просто дивився на неї, наче залишаючи себе повністю відкритим для її розуміння, а потім дивно, тихо всміхнувся якійсь своїй думці і додав:

– Я вам покажу, як це зроблено.

Ґолт відступив назад. Потім, стоячи нерухомо, звів обличчя до вирізьблених у камені слів і повільно, спокійно повторив їх, наче ще раз приймаючи присягу. В його голосі не було жодної емоції, нічого, крім неспішної чистоти звуків, які він видавав, повністю усвідомлюючи їхнє значення. Але Даґні знала, що засвідчує найурочистіший момент, який їй колись доводилося засвідчити: вона бачила оголену душу цього чоловіка і ту ціну, що він платив, вимовляючи ці слова; вона чула відлуння того дня, коли він промовляв присягу вперше, повністю усвідомлюючи, які роки чекають на нього попереду; вона розуміла, чоловік якого типу вийшов проти шести сотень інших однієї темної весняної ночі, і чому всі вони його боялися; знала, що це й стало народженням серцевини всіх речей, які стались зі світом протягом наступних дванадцяти років, знала, що все це має набагато більше значення, ніж двигун, схований усередині цієї будівлі; вона розуміла це все, дослухаючись до голосу чоловіка, який промовляв, нагадуючи сам собі про найважливіше, проходячи повторне посвячення:

– Присягаюсь своїм життям… і моєю любов’ю до нього… що я ніколи не житиму заради іншої людини… і не попрошу іншу людину… жити… заради мене.

Її зовсім не вразило, їй не здалося навіть дивовижним або й важливим те, що коли пролунав останній звук присяги, двері почали повільно відчинятися без найменшого стороннього доторку, вони рухалися досередини, відкриваючи дедалі ширшу смугу темряви.

Щойно всередині споруди спалахнуло електричне світло, Ґолт схопив клямку і зачинив двері. Замок клацнув іще раз.

– Це звуковий замок, – безтурботно пояснив Ґолт. – Це речення – комбінація звуків, необхідних, щоб його відімкнути. Я спокійно розповідаю вам цю таємницю, бо знаю – ви не промовлятимете цих слів, аж поки не усвідомите того значення, яке вкладав я.

Вона схилила голову.

– Не буду.

Даґні повільно рушила слідом за ним до машини, відчувши раптом себе майже неспроможною рухатися від виснаження. Вона відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі, практично не чуючи звучання стартера. Накопичена напруга і шок її безсонних ночей навалилися в одну мить, проламуючись крізь бар’єр, який намагались утримувати нерви, відтягуючи цей стан. Даґні нерухомо лежала, нездатна навіть думати, реагувати чи боротися, цілком вичерпана – за винятком однієї емоції, яка нею володіла.

Вона не говорила. Вона не розплющувала очей, аж доки машина зупинилася навпроти його будинку.

– Вам варто відпочити, – сказав він. – Варто негайно піти поспати, якщо хочете піти сьогодні до Малліґана на вечерю.

Даґні покірно кивнула і, накульгуючи, рушила до будинку, уникаючи його допомоги. Вона ще зробила зусилля, щоб промовити: «Зі мною все гаразд», а потім утекла до безпечного простору своєї кімнати і останнє, що змогла зробити, – це зачинити двері.

Даґні звалилася на ліжко, обличчям униз: виснажувала не тільки фізична втома, а ще й раптова мономанія, надто складна, щоб її витримати. Коли сили покинули її, коли мозок утратив притомність, залишилась єдина емоція, що проступала на рештках енергії, розуміння, критичного ставлення, контролю, не залишаючи ресурсів, завдяки яким можна було б це опротестувати чи перенаправити, роблячи її нездатною жадати, а тільки відчувати, скорочуючи її всю до простого статичного відчуття без початку чи мети. Вона й далі бачила його постать – тоді, коли він стояв у дверях споруди, – і не відчувала нічого іншого, жодних бажань, надії, не знала, як окреслити це почуття, не могла його назвати, не мала ставлення до себе самої; не існувало такої сутності, як вона, вона не була особою, а тільки функцією, покликаною споглядати, і це видовище само по собі було і сенсом, і причиною, і не мало перед собою мети, якої слід було досягнути.

Зануривши обличчя в подушку, Даґні пригадала – туманно, на рівні розмитого відчуття, – момент зльоту з освітленої прожекторами смуги канзаського аеродрому. Вона відчула удари двигуна, прискорення руху, що дедалі міцнішало, розганяючись по прямій перед єдиною своєю метою; і вже тієї миті, коли колеса мали відірватися від землі, Даґні спала.

Коли вони під’їхали до будинку Малліґана, дно долини скидалося на басейн, у водах якого відображалося небесне сяйво; світло густішало, з золотого ставало мідним, темнішав обрій, а вершини затягувало димчасто-блакитною барвою.

У поставі Даґні не залишилось і сліду виснаження, жодного натяку на нестямність. Вона прокинулась, коли заходило сонце, вийшла з кімнати і побачила, що Ґолт чекає на неї, бездіяльно і нерухомо сидячи при світлі лампи. Він звів на неї погляд. Даґні стояла у дверях зі спокійним обличчям, гладким волоссям, розслабленою поставою, від неї віяло впевненістю – так само, як усі ті рази, коли вона стояла на порозі свого офісу в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь». Єдиною відмінністю було те, що зараз вона спиралася на ціпок. Він іще якийсь час мовчки на неї дивився, і вона впіймала себе на певності, що саме таку картину він і бачить: вона на порозі свого офісу – видовище, яке він собі давно уявляв і забороняв уявляти.

Вона сіла поруч із ним у машину, не відчуваючи щонайменшого бажання говорити, знаючи, що жоден із них не може приховати справжнього значення цієї мовчанки. Даґні спостерігала, як у віддалених домівках долини спалахували вогні, а потім побачила попереду, на узвишші, освітлені вікна в будинку Малліґана.

– Хто там буде? – запитала вона.

– Дехто з ваших останніх друзів, – відповів Ґолт, – і дехто з моїх перших.

Мідас Малліґан зустрів їх на вході. Даґні зауважила, що його понуре квадратне обличчя не було таке суворе та беземоційне, як вона пам’ятала: він видавався радше вдоволеним, але це не могло пом’якшити його рис, навпаки – наче робило їх витесаними з каменю і сіяло мерехтіння іронічних іскор у кутиках очей; його почуття гумору було хитре і вимогливе, однак набагато тепліше за усмішку.

Він відчинив двері свого дому, роблячи це повільніше, ніж зазвичай, намагаючись надати більшої урочистості своєму жесту.

Увійшовши до вітальні, Даґні побачила сімох чоловіків, які звелись на ноги, щоб її привітати.

– Панове – «Таґґарт Трансконтиненталь», – оголосив Мідас Малліґан.

Він сказав це з усмішкою, але жартував тільки наполовину. Щось у його голосі надало звучанню назви залізничної компанії забарвлення давніх днів, якими вони були ще за Ната Таґґарта, – немов це було урочисте почесне звання.

Даґні повільно схилила голову, віддаючи шану чоловікам, які стояли навпроти, знаючи, що вона поділяє з ними одні й ті ж цінності та стандарти, що вони визнають славу високого звання так само, як визнає його вона, розуміючи – завдяки несподіваному приливу туги, – як сильно протягом усіх цих років вона цього прагнула.

Вона віталася, поволі переводячи погляд із обличчя на обличчя: Елліс Ваятт – Кен Даннаґґер – Г’ю Акстон – доктор Гендрікс – Квентін Деніелз. Малліґан назвав імена ще двох: «Річард Гейлі. Суддя Наррангасетт».

Легка усмішка на обличчі Річарда Гейлі, здавалося, свідчила про те, що вони знайомі вже багато років; так воно, зрештою, і було, адже скільки самотніх вечорів Даґні провела поруч зі своїм грамофоном. Аскетизм сивочолої постаті судді Наррангасетта нагадав про те, як хтось порівнював його з мармуровою статуєю – мармуровою статуєю із зав’язаними очима; то була постать, яка зникла з судових залів країни, коли золоті монети перестали потрапляти людям до рук.

– Ваше місце вже давно тут, міс Таґґарт, – мовив Мідас Малліґан. – Ми не сподівалися, що ви з’явитеся тут у такий спосіб, але – ласкаво просимо додому.

«Ні!» – хотілось їй відповісти, але вона почула, як м’яко промовляє:

– Дякую.

– Даґні, скільки років вам потрібно, щоб навчитися бути собою? – Елліс Ваятт, тримаючи її за лікоть, відпровадив до крісла, посміюючись над її беззахисним виглядом, над неспроможністю підібрати вираз обличчя – чи то усмішку, чи напружений опір. – Не вдавайте, наче не розумієте нас. Все ви розумієте.

– Ми ніколи не робимо заяв, міс Таґґарт, – сказав Г’ю Акстон. – Такий моральний злочин притаманний нашим ворогам. Ми не говоримо – ми демонструємо. Ми не виголошуємо – ми доводимо. Нам не потрібен ваш послух, нам потрібне від вас раціональне переконання. Ви побачили всі елементи нашої таємниці. Тепер ваша черга робити висновки. Ми можемо допомогти вам їх озвучити, але не прийняти. Побачити, зрозуміти й прийняти ви мусите самотужки.

– У мене таке відчуття, ніби я все це знаю, – просто відповіла вона. – Більше того: я відчуваю, ніби завжди все це знала, просто не знаходила, і тепер я боюся – мені страшно не від почутого, а від того, що все це так близько.

Акстон усміхнувся.

– Міс Таґґарт, що це вам нагадує? – він вказав на кімнату.

– Це? – вона раптом розсміялася, дивлячись на обличчя чоловіків на тлі золотих сонячних променів, що лилися крізь великі вікна. – Це схоже на… Знаєте, я не сподівалася жодного з вас знову побачити, іноді я міркувала, скільки віддала б заради того, щоб бодай раз глянути чи перекинутись одним словом, а тепер… тепер це схоже на мрію дитинства, коли ти фантазуєш, що одного дня, в раю, знову побачиш тих визначних людей, які відійшли, з якими не вдалось зустрітися на землі, і обираєш найвидатніші постаті минулих століть, зустріч з якими була б для тебе бажана.

– Що ж, це одна з підказок до нашої таємниці, – сказав Акстон. – Запитайте у себе, чи мрія про рай і велич мусить збутися лише після смерті, чи здійснитися вже тут і зараз, на цій землі.

– Я знаю, – прошепотіла вона.

– А якби ви зустріли тих видатних людей у раю, – запитав Кен Даннаґґер, – то що б ви їм сказали?

– Просто… привіталась би з ними, мабуть.

– Це ще не все, – мовив Даннаґґер. – Ви хотіли б від них дещо почути. Я цього теж не знав, аж доки вперше зустрівся з ним, – і він вказав на Ґолта, – і він повідомив мені цю річ, після чого я зрозумів, за чим так тужив усе своє життя. Міс Таґґарт, чи захотіли б ви, щоб вони поглянули на вас і вигукнули: «Браво!»

Її голова опустилася, вона мовчки закивала, намагаючись приховати від нього сльози, що раптом бризнули в неї з очей.

– От і добре. Браво, Даґні! Браво! Ви молодець, – і настав час відпочити від того тягаря, який не повинна нести на собі жодна людина.

– Замовкніть, – сказав Мідас Малліґан, дивлячись на неї з тривожним занепокоєнням.

Але Даґні, всміхаючись, підняла голову.

– Дякую, – сказала вона Даннаґґеру.

– Якщо ви вже говорите про відпочинок, то дозвольте їй відпочити, – зауважив Малліґан. – Забагато всього як на один день.

– Ні, – Даґні всміхнулася. – Продовжуйте, кажіть, хай там що.

– Згодом, – сказав Малліґан.

Обід подавали Малліґан з Акстоном, Квентін Деніелз їм допомагав. Вони приносили страви на маленьких срібних тацях і примощували їх на бильцях крісел; присутні сиділи по всій кімнаті, а за вікном приглушено палало небо, тим часом, як у келихах з вином мерехтіли відблиски електричного світла. У приміщенні панувала атмосфера розкоші, проте це була розкіш експертів з простоти. Даґні звернула увагу на добротні меблі, ретельно дібрані для комфорту, придбані десь іще за часів, коли розкіш вважали мистецтвом. Тут не було якихось зайвих предметів, але Даґні зауважила східний килим, текстура та колір якого свідчили, що місце його – у музеї під склом. У цьому полягало Малліґанове бачення багатства, подумала вона, багатства відбору, а не накопичення.

Квентін Деніелз сидів на підлозі з попільничкою на колінах. Здавалося, він почувався геть як удома, і час до часу зводив на Даґні погляд і всміхався, мов нахабний молодший брат, який раніше за неї розгадав таємницю. Він прибув у долину на якихось десять хвилин раніше, подумала Даґні, але вже був одним із них, поки вона досі залишалася тут чужинкою.

Ґолт сидів трохи збоку, вище від світла, яке відкидала лампа, на бильці крісла доктора Акстона. Він і слова не мовив – відступив убік і передав її іншим, а тепер спостерігав за цим, немов за виставою, у якій більше не відігравав жодної ролі. Але Даґні знову і знову дивилася на нього, впевнена, що вся ця вистава – його вибір, його постановка, що він уже давно запустив її в дію, і що всі присутні це знали так само достеменно, як і вона.

Даґні зауважила ще одну людину, для якої, судячи з усього, присутність Ґолта була надзвичайно важлива: Г’ю Акстон раз по раз зиркав на нього, мимоволі, майже потайки, наче докладаючи зусиль, щоб не видати своєї туги через тривалу розлуку. Акстон не звертався до Ґолта, начебто сприймаючи його присутність як належне. Але одного разу, коли Ґолт нахилився вперед і пасмо волосся впало йому на обличчя, Акстон потягнувся і відкинув його назад, а рука на якусь ледь помітну мить завмерла на чолі учня: то була єдина емоція, яку він собі дозволив, єдине привітання, батьківський жест.

Даґні спілкувалась із чоловіками навколо, насолоджуючись безтурботністю і комфортом. Ні, думала вона, те, що вона відчуває – не напруга, це невиразне здивування з тієї напруги, що вона б її мала відчувати, але не відчуває; ненормальним у цьому було те, що все здавалося настільки простим і нормальним.

Вона майже не усвідомлювала власних запитань, розмовляючи з кожним по черзі, однак усі їхні відповіді вкарбовувалися в її свідомість, речення за реченням наближаючи її до мети.

– «П’ятий концерт»? – запитав Річард Гейлі, відповідаючи на її запитання. – Я написав його десять років тому. Ми називаємо його «Концертом звільнення». Дякую, що впізнали його за кількома нотами, які хтось просвистів у темряві… Так, я про це знаю… Так, оскільки ви знайомі з моєю роботою, то маєте знати, слухаючи музику, що цей концерт свідчить про все, що я намагався сказати і чого прагнув досягти. І присвячений він йому, – Гейлі вказав на Ґолта. – Що? Ні, міс Таґґарт, я не покинув музику, чому ви так подумали? За останні десять років я написав більше, ніж за будь-який інший період свого життя. Я виконаю для вас дещо, коли завітаєте до мене в гості… Ні, міс Таґґарт, у зовнішньому світі я ніколи це не оприлюдню. Жодна нота не проб’ється крізь ці гори.

– Ні, міс Таґґарт, я не відмовився від медицини, – мовив доктор Гендрікс, відповідаючи на її запитання. – Останніх шість років я витратив на дослідження. Я виявив спосіб, який захищає кровоносні судини мозку від фатальних розривів, що їх називають «інсультом». Завдяки цьому люди позбудуться такої жахливої загрози, як раптовий параліч… Ні, до зовнішнього світу і слова не дійде про цей метод.

– Закон, міс Таґґарт? – запитав суддя Наррангасетт. – Який закон? Я не відмовлявся від нього – він просто перестав існувати. Але я досі працюю в обраній царині: служу правосуддю… Так, правосуддя і далі існує. Як це могло статися? Це люди здатні припинити звертати на нього увагу, і тоді правосуддя їх знищує. Але правосуддя не може припинити свого існування, тому що перше є властивістю другого, тому що правосуддя – це акт підтвердження всього, що існує… Так, я й далі у своїй професії. Я пишу трактат із філософії закону. Я продемонструю, що найтемніше зло, притаманне людству, найдеструктивніша машина жаху серед усіх людських затій – це необ’єктивний закон… Ні, міс Таґґарт, мій трактат не буде опубліковано в зовнішньому світі.

– Мій бізнес, міс Таґґарт? – запитав Мідас Малліґан. – Мій бізнес – це переливання крові, я досі з цим працюю. Моя робота – підгодовувати життєдайним харчем рослини, здатні зростати. Але запитайте у доктора Гендрікса, чи врятує хоч яка велика кількість крові тіло, що відмовляється функціонувати, гниль, що сподівається існувати без жодних зусиль. Мій банк крові – це золото. Золото – це пальне, яке робить чудеса, але жодне пальне не потрібне там, де немає двигуна… Ні, я не здався. З мене просто досить управління цією бійнею, на якій зціджують кров із живих істот і напомповують її у безвольних напівмерців.

– Чи я здався? – запитав Г’ю Акстон. – Перегляньте свої передумови, міс Таґґарт. Ніхто з нас не здався. Здався – світ. А що не так із філософом, який порядкує в придорожньому ресторані? Чи тримає сигаретну фабрику, як я зараз? Будь-яка робота – це філософський акт. І коли люди навчаться поважати продуктивну працю – і те, що є її джерелом, – як стандарт їхніх моральних цінностей, вони досягнуть такого рівня досконалості, який є їхнім вродженим, але втраченим правом… Джерело праці? Розум людини, міс Таґґарт, мислячий людський розум. Я пишу книжку на цю тему, даючи дефініцію моральній філософії, якої навчився від власного учня… Так, вона може врятувати світ… Ні, мою книжку не буде опубліковано у зовнішньому світі.

– Чому?! – вигукнула вона. – Чому? Що ви робите, що ви всі робите?!

– Ми страйкуємо, – відповів Джон Ґолт.

Усі обернулися до нього, наче тільки й чекали, щоб почути його голос, його слова. Даґні відчула, як усередині неї відбувається порожній відлік часу, що почався, коли в кімнаті запанувала раптова тиша, поки сама вона дивилася на Ґолта, що сидів із протилежного краю освітленого кола. Його зсутулена постать на бильці крісла ледь подалася вперед, передпліччя витягнуті на колінах, руки бездіяльно звисають, а на обличчі – легка усмішка, що надавала словам мертвотної остаточності:

– Чому це вас так приголомшує? Протягом усієї історії людства існував лише один тип людей, які ніколи не страйкували. Всі інші типи та класи припиняли роботу, щойно це було їм потрібно, і представляли світові свої вимоги, проголошуючи себе незамінними – за винятком тих людей, які несли цей світ на власних плечах, підтримували його існування за єдину платню – тортури, але ніколи не сходили на узбіччя з людських перегонів.

Що ж, настав їхній час. Нехай світ побачить, хто вони такі, що вони роблять і що станеться, коли вони відмовляться діяти. Це страйк розумних людей, міс Таґґарт. Страйкує розум.

Вона не поворухнулася, тільки пальці однієї руки повільно ковзнули щокою до скроні.

– Протягом століть, – продовжував Ґолт, – розум вважався чимось лихим, і на тих, хто брав на себе відповідальність дивитися на світ свідомо та здійснювати важливий акт наведення раціональних зв’язків, скидали всі можливі образи, починаючи від «єретиків» і «матеріалістів» і закінчуючи «експлуататорами»; всі форми беззаконня – від вигнання до позбавлення виборчих прав і конфіскації майна; всі види катувань: від глузувань до колесування і розстрільних бригад. Проте все це робилося лише доти, поки – у ланцюгах, підземеллях, таємних закутках, келіях філософів, крамницях торговців – існували люди, які продовжували мислити, лише до тієї міри, поки людство здатне було вижити. Протягом усіх століть, хоч який би застій переживало людство, хоч би яку жорстокість воно практикувало, завдяки добродійству людей, які розуміли, що пшениця мусить отримувати воду, щоб рости, що покладені кривою лінією камені складаються в арку, що два додати два дорівнює чотири, що любові не можна служити катуваннями, а життя годувати руйнуванням, – лише завдяки добродійству цих людей решта навчилися переживати ті миті, коли їм вдавалося відчути себе людськими істотами, і тільки сума таких моментів дозволяла їм продовжувати існувати. Це люди розуму навчили їх пекти хліб, гоїти рани, кувати зброю і будувати в’язниці, куди їх самих згодом кидали. Той, хто знав, що застій не є долею людини, що неспроможність діяти не властива людській природі, що винахідливість розуму – це найшляхетніша, найрадісніша сила, – був людиною непомірної енергії та нерозсудливої щедрості; тому заради служіння любові до свого існування він єдиний умів відчувати і продовжувати працю, продовжувати будь-що, працювати на власних грабіжників, на тюремників, мучителів, платити власним життям за привілей рятувати їхні статки. В цьому була і слава його, і провина. Те, що він дозволив їм навчити його почувати провину через свою славу, приймати роль жертовної тварини і – як покарання за гріх розуму – загинути на вівтарі насильників. Трагічний жарт людської історії полягає в тому, що на кожному з цих вівтарів, зведених людиною, на заклання завжди прирікали людину, а тварину – берегли, мов святиню. Людство завжди поклонялося тваринним символам, а не людським; ідоли інстинкту й ідоли сили – містики й королі; містики, яким потрібні були безвідповідальні голови, які правили завдяки заявам, що їхні темні емоції вищі за аргументи, що знання можна отримати наосліп, через безпричинні напади, і можна наосліп іти за цим знанням, не сумніваючись; і королі, які правили завдяки кулакам і м’язам, маючи за метод завоювання, за мету – грабунок, а за єдину санкцію своєї влади – кийок або пістолет. Захисників людської душі тривожили людські почуття, захисників тіла – тельбухи, але і ті, й ті були проти розуму. І все ж ніхто, навіть найнижчий серед людей, не здатний повністю відректись від мозку. Ніхто ніколи не вірив у нераціональне; натомість всі вони вірили у несправедливість.

Щоразу, коли людина засуджує розум, це відбувається тому, що розум не схвалив би її мети. Коли людина проповідує суперечності, то робить це, знаючи, що хтось прийме тягар неможливого, хтось змусить це неможливе працювати на нього ціною його власного страждання або життя. А ціною будь-якої суперечності є крах. Несправедливість допускають самі жертви. Люди інтелекту допустили до правління тварин. Нищення інтелекту було мотивом виникнення всіх нераціональних віросповідань на землі. Нищення таланту було метою кожного віросповідання, яке проповідувало самопожертву. Руйнівники про це завжди знали. А ми – ні. Настав час і нам у цьому переконатися. Те, чому зараз ми повинні поклонятися, що колись було одягнуто в шати Бога чи короля, – тепер стало оголеною, покрученою, безглуздою постаттю людської Некомпетентності. Це новий ідеал, мета, до якої слід прагнути, причина, заради якої варто жити, і кожного буде винагороджено залежно від того, як близько він підійде до цієї мети. Нам кажуть: зараз час звичайних людей – будь-хто до певної міри може претендувати на такий титул за умови, що йому вдалося нічого не досягнути. Будь-хто може досягнути високого рівня, просто не доклавши жодних зусиль, його винагородять за ті чесноти, яких він не виявив, і заплатять за речі, яких він не створив. Але ми – ті, хто мусить спокутувати гріх талановитості, – працюватимемо, щоб підтримувати його існування, виконуватимемо накази, отримуючи як нагороду лише його власне задоволення. Оскільки ми повинні вкладати найбільше, то й говорити мусимо якнайменше. Оскільки ми більше схильні мислити, нас позбавлять права на власні думки. Оскільки ми обрали діяльність, нам заборонять діяти на власний розсуд. Ми будемо працювати під контролем, згідно з директивами, створеними людьми, нездатними до роботи. Вони розпоряджатимуться нашою енергією, бо не можуть запропонувати нічого іншого з нашої продукції, адже самі нічого не створюють. Скажете, що це неможливо, що таке не може спрацювати? Вони це добре знають, зате не знаєте ви – і саме на це вони й розраховують, сподіваються, що ви й надалі нічого не знатимете. Вони розраховують на те, що ви працюватимете до крайньої межі надлюдських можливостей і годуватимете їх доти, доки житимете самі, а коли впадете, знайдеться інша жертва, яка візьметься їх годувати, поки сама боротиметься за виживання; життя кожної наступної жертви ставатиме дедалі коротше, і якщо ви помрете, залишивши їм залізницю, то ваш останній духовний нащадок помре, залишивши по собі буханку хліба.

Та це не обходить теперішніх грабіжників. Їхній план, як і плани всіх верховних грабіжників минулого, полягає в тому, що здобичі має вистачити на їхнє життя. Раніше її завжди вистачало, бо протягом одного покоління вони не можуть позбутися геть усіх жертв. Але цього разу здобичі не вистачить. Жертви страйкують. Ми страйкуємо проти мучеництва, а також проти морального кодексу, дотримання якого вони вимагають. Ми страйкуємо проти тих, хто вірить, що людина мусить існувати заради іншого. Ми страйкуємо проти моралі канібалів, байдуже – практикується вона тілесно чи духовно. Ми не матимемо з цими людьми жодних справ, хіба що на наших власних засадах, а наші засади – це моральний кодекс, який постановляє, що мета людини – це вона сама, що жодна особа не є засобом для досягнення мети інших людей. Ми не намагаємося накинути їм наш кодекс силою. Хай у що вони віритимуть, але тепер вони змушені будуть повірити і почати існувати без нашої допомоги. Раз і назавжди їм доведеться розкрити справжню суть власного віросповідання. Це віросповідання існувало багато століть винятково завдяки підтримці самих жертв, завдяки тому, що жертви приймали, як належне, покарання за недотримання кодексу, дотримуватись якого неможливо. Але цей кодекс слід зламати. Він процвітає не завдяки тим, хто його дотримується, а тим, хто робить навпаки; існування моралі обумовлене не чеснотами святих, а славою світил. Ми вирішили не бути більше грішниками. Ми вирішили не переступати більше морального кодексу. Нам слід витерти його з реальності назавжди єдиним методом, якого він не витримає: підкоряючись йому. Ми йому підкоряємося. Маючи справу з рештою людства, ми достеменно дотримуємось їхнього кодексу цінностей, оберігаючи їх від усього того зла, яке вони осуджують. Розум – зло? Ми відділимо роботу інтелекту від суспільства, жодна наша ідея не дійде до цих людей, жодної вони не зможуть використати. Хист – це егоїстичне зло, яке не залишає жодного шансу тим, хто його позбавлений? То ми усунемося від змагань і відкрито віддамо всі шанси нездарам. Бажання розбагатіти – це жадоба, корінь зла? Ми більше не намагаємося нажити статків. Зло – заробляти більше, ніж тобі потрібно, щоб прогодуватися? Ми виконуємо найпростішу роботу і зусиллями власних м’язів виробляємо не більше, ніж того вимагають наші нагальні потреби, а зовнішньому світові не шкодимо жодним пенні, жодною винахідливою думкою. Досягати успіху – зло, адже успіху досягають сильні коштом слабких? Ми не навантажуємо більше слабких своїми амбіціями, ми дали їм змогу вільно процвітати без нас. Бути працедавцем – зло? Ми не пропонуємо більше жодних робочих місць. Володіти майном – зло? Ми не володіємо нічим. Насолоджуватись існуванням на цьому світі – зло? Немає жодної форми насолоди в їхньому світі, що нас би зацікавила. І емоції, які ми зараз почуваємо до їхнього світу (а досягнути їх було найскладніше), вони вважають своїм ідеалом: байдужість – пустка – нуль – смерть…

Ми даємо їм все, чого вони начебто хотіли і сподівались як найвищих чеснот протягом багатьох століть. Тепер нехай зрозуміють, наскільки щире було це бажання.

– Цей страйк розпочали ви? – запитала Даґні.

– Я.

Він звівся, тримаючи руки в кишенях, світло упало йому на обличчя – і Даґні побачила усмішку: легку, ненапружену, сповнену впертої втіхи і твердого переконання.

– Нам стільки доводилося чути про страйки, – сказав він, – і про залежність незвичайних людей від звичайних. Ми чули волання про те, що промисловець – це паразит, якого утримують робітники, примножують його багатство, дозволяють купатись у розкоші, – і що ж із ним станеться, коли вони покинуть його? Чудово. Пропоную продемонструвати світові, хто від кого залежить, хто кого утримує, хто є джерелом багатства, хто чиє існування уможливлює, і що з ким стається, коли хтось когось покидає.

Тепер вікна перетворилися на темні прямокутники, в яких відображалися тільки жаринки закурених цигарок. Ґолт узяв зі столу сигарету, і в спалаху сірника вона побачила, як між його пальців коротко зблиснув золотий доларовий знак.

– Я покинув роботу, приєднався до нього і почав страйкувати, – сказав Г’ю Акстон, – бо не міг розділяти своєї професії з людьми, які стверджували, начебто кваліфікованість інтелектуала полягає у тому, що він заперечує існування інтелекту. Ніхто не найняв би сантехніка, який намагається довести свою фахову досконалість, наголошуючи на тому, що слюсарно-водопровідної справи не існує; проте, мабуть, такі ж перестороги не вважають за необхідні стосовно філософів. Мій власний учень навчив мене, що саме я допустив таку ситуацію. Коли мислителі приймають тих, хто заперечує мислення, за колег-мислителів з іншої школи, то саме вони і руйнують розум. Вони надають ворогові базові передумови, дозволяючи таким чином розумові офіційно перетворюватися на безумство. Базова передумова – це абсолют, який не дозволяє жодної співпраці зі своїми антитезами, не толерує толерантності. У той же спосіб і з тієї ж причини, що банкір може не прийняти і повернути фальшиві гроші, дбаючи про підтримку, честь і престиж свого банку, як він може не погодитись із вимогою фальшивомонетника виявити толерантність до іншої точки зору – так і я не можу наділити званням філософа доктора Саймона Прітчетта чи змагатись із ним за людський розум. Доктор Прітчетт не має чим збагатити філософію, крім свого проголошеного наміру її зруйнувати. Він прагне дістати вигоду (хоча й заперечує це), володіючи розумом людей. Прагне викарбувати клеймо розуму на планах своїх господарів-мародерів. Прагне використати престиж філософії, щоб купити поневолення думки. Однак цей престиж існує лише доти, доки я підписую чеки.

Нехай він робить це без мене. Нехай він і всі, хто довірив йому голови своїх дітей, отримують саме те, чого вимагають: світ інтелектуалів без інтелекту, мислителів, які заявляють, що мислення не існує. Я поступаюсь їм. Я підкоряюсь. І коли вони побачать абсолютну реальність свого неабсолютного світу, мене там не буде, не я відшкодовуватиму їхні суперечності.

– Доктор Акстон відмовився виконувати свої обов’язки на підставі здорової банківської системи, – мовив Мідас Малліґан. – Я – на підставах любові. Любов – остаточна форма визнання, яку людина може гарантувати найвищим цінностям. Мене змусила піти справа Гансейкера, коли суд наказав мені віддати зароблені людьми гроші нікчемному негідникові, вимога якого ґрунтувалась на неспроможності заробити самостійно.

Я народився на фермі й чудово знаю значення грошей. Протягом життя мені випадало мати справу з багатьма людьми. Я бачив, як вони зростають. Я заробив свої статки, маючи здатність вирізняти певний тип людини. Представники цього типу ніколи не просили про віру, надію чи благодійність, вони пропонували натомість факти, докази і прибуток. Чи знаєте ви, що я інвестував гроші у бізнес Генка Ріардена, коли він тільки зростав, коли він щойно пробивав собі шлях з Міннесоти, купуючи сталеливарні заводи в Пенсільванії? Побачивши те судове розпорядження на власному столі, я все зрозумів. Переді мною постала картина, яку я бачив так чітко, що вона змінила для мене все навколо. Я побачив ясне обличчя й очі молодого Ріардена – такого, який він був за нашої першої зустрічі. Бачив, як він лежить біля підніжжя вівтаря, як на землю стікає кров, а над ним височіє Лі Гансейкер із вологими від сліз очима і скиглить, що просто ніколи не мав можливості… Дивовижно, якими простими стають речі, коли ти чітко їх бачиш. Мені було нескладно закрити банк і піти геть: уперше в житті я розумів, заради чого жив і любив.

Даґні подивилась на суддю Наррангасетта.

– Ви звільнилися через ту саму справу, так?

– Так, – відповів суддя Наррангасетт. – Я покинув посаду, коли апеляційний суд повернув мою постанову. Мета, заради якої я обрав свою роботу, – намір захищати правосуддя. Однак закони, дотримання яких мене просили забезпечувати, перетворювали мене на виконавця найлихішої несправедливості, що тільки могла існувати. Мене просили застосувати силу, щоб порушити права неозброєної людини, яка прийшла до мене, намагаючись захистити свої права. Позивачі підкорюються вердикту суду винятково на підставах того, що існують об’єктивні правила поведінки, прийняті усіма. Але тепер я бачив, що одного чоловіка збиралися змусити дотримуватися цих правил, а іншого – ні, один мусив коритися закону, інший міг користатися довільним бажанням, власною потребою, і закон стояв на боці цього бажання. Правосуддя відстоювало те, чому не було виправдання. Я пішов геть, бо не міг чути від порядних людей звертання: «Ваша честь».

Даґні повільно перевела погляд на Річарда Гейлі – вона одночасно хотіла почути його розповідь, але і боялась її. Гейлі всміхнувся.

– Я пробачив людям свої поневіряння, – сказав Річард Гейлі. – Але не зміг пробачити того, як вони сприймали мій успіх. Я не почував ненависті протягом усіх тих років, коли вони мене відкидали. Якщо моя робота була новою, я мусив дати їм достатньо часу, щоб вони навчились її розуміти; якщо я пишався тим, що перший пробивав стежку і досягав нових висот, то не мав права скаржитися, що інші йдуть слідом занадто повільно. Ось що я казав собі протягом усіх цих років за винятком деяких ночей, коли я більше не міг ні чекати, ні вірити, коли я кричав: «Чому?» – та не знаходив відповіді. А потім, того вечора, коли вони вирішили мене привітати, я стояв перед ними на сцені театру, думаючи про те, що заради цього моменту я так страждав, що його я так мріяв пережити, – а зараз не відчував нічого. Бачив за собою всі решту вечорів, чув своє «чому», що й далі не мало відповіді; їхні аплодисменти були такі ж порожні, як і зневага. Якби вони сказали: «Вибачте, що ми так запізнилися, і дякуємо, що ви зачекали на нас», – я більше ні про що не просив би, вони отримали б усе, що в мене було. Але натомість на їхніх обличчях і у тому, як вони говорили, оточивши мене, щоб возвеличити, я прочитав те, що завжди кажуть митцям, от тільки я ніколи не вірив, що людина насправді може щиро таке казати. Вони наче говорили, що нічого мені не винні, що їхня глухота подарувала мені доброчесну мету, що мій обов’язок – боротися, страждати, витримувати заради них усі глузування, презирство, несправедливість, катування, яких вони забажають мені заподіяти, терпіти це все для того, щоб навчити їх насолоджуватися моєю працею, що саме в цьому полягає їхнє законне право і справжня мета мого життя.

І тоді я зрозумів психологію мародерів-за-покликом-душі, якої раніше не міг збагнути. Побачив, як вони проникають до мене всередину – так само, як проникали у кишеню Малліґана, – прагнуть загребти собі всю мою цінність (як намагалися загребти його багатство); я бачив зухвальство й мерзенність посередностей, які хвалькувато трималися за власну порожнечу, мов за прірву, яку слід було заповнити тілами кращих і достойніших за них, – так само, як винюхували гроші Малліґана, як хочуть напхатися тими годинами, протягом яких я писав свою музику, тими причинами, які підштовхнули мене її створювати, прагнучи прогризти собі шлях до власної самооцінки, вимагаючи зізнання, що мета моєї музики – це вони, щоб, скориставшись причиною мого досягнення, ствердити, що це не вони мусять засвідчити мою цінність, а я повинен їм вклонитися…

Того вечора я заприсягнувся, що вони ніколи більше не почують жодної моєї ноти. Коли я покинув театр, вулиці були порожні, та я побачив чоловіка, якого доти не зустрічав. Він чекав на мене у світлі ліхтарного стовпа. Йому не довелося багато мені пояснювати. Однак той концерт, який я йому присвятив, називається «Концертом Звільнення».

Даґні обвела поглядом решту присутніх.

– Будь-ласка, розкажіть про свої причини, – мовила вона наголошено спокійним тоном, ніби витримувала побиття, що його постановила собі дотерпіти до кінця.

– Я покинув роботу, коли медицину віддали під контроль держави кілька років тому, – сказав доктор Гендрікс. – Чи знаєте ви, що означає провести операцію на мозку? Чи уявляєте, яких навичок це вимагає, скільки років пристрасної, безжальної, болісної відданості необхідно, щоб набути цих навичок? Цього я не міг віддати у розпорядження людям, які керували мною лише тому, що вміли фонтанувати оманливими узагальненнями, – це надало їм привілей вимагати виконання своїх бажань під дулом пістолета. Я не дозволив би їм нічого мені диктувати після того, як витратив на навчання стільки років, чи вказувати, в яких умовах я повинен працювати, яких пацієнтів обирати, який мусить бути розмір моєї винагороди. Я виявив, що під час усіх дискусій, які передували поневоленню медицини, ці люди обговорювали що-завгодно, крім бажань самих лікарів. Вони зважали тільки на «добробут» пацієнтів, не думаючи про тих, хто мав цей добробут забезпечити. Те, що лікарі мають права, бажання чи вплив на справу, сприймалось як недоречний егоїзм. Вони не повинні обирати, казали ці люди, вони мусять «служити». Те, що люди, які бажають працювати з примусу, занадто небезпечні звірі, яким навіть не можна довірити працювати на скотному дворі, ніколи не спадало на думку тим, хто пропонував допомагати хворим, роблячи життя здорових нестерпним. Мене завжди дивувало самовдоволення, з яким люди відстоювали своє право мене поневолювати, контролювати мою працю, ґвалтувати мою волю і сумління, придушувати мій розум, – і все ж: від чого вони збиралися залежати, лежачи на операційному столі під моїми руками? Їхній моральний кодекс навчив їх вірити, начебто покладатися на чесноти власних жертв – цілком безпечно. Що ж, цієї чесноти я зумів позбутися. Нехай відчують на собі роботу тих лікарів, яких творить їхня система. Нехай у своїх операційних і лікарняних палатах переконаються, що віддавати себе у руки людей, чиє життя вони розчавили, – небезпечно. Небезпечно для тих, кого це обурює, але ще небезпечніше для тих, кому все одно.

– Я пішов геть, – сказав Елліс Ваятт, – бо не хотів стати стравою для канібалів, а ще тому, що не хотів цю страву готувати.

– Мені вдалося виявити, – мовив Кен Даннаґґер, – що ті, з ким я боровся, – ні на що не здатні. Вони безпорадні, безглузді, безвідповідальні, нераціональні; я їх не потребував, вони не могли диктувати мені своїх умов, я не повинен був підкорятись їхнім вимогам. Я пішов, щоб вони це нарешті зрозуміли.

– Я пішов, – сказав Квентін Деніелз, – бо якщо існують різні рівні злочинів, то науковець, який служить грубій силі, – це вбивця, що коїть найтриваліше вбивство в історії.

Запала тиша. Даґні обернулася до Ґолта.

– А ви? – запитала вона. – Ви були перший. Що змусило вас це зробити?

Він засміявся:

– Моя відмова народжується разом з кожним первородним гріхом.

– Ви про що?

– Я ніколи не почував провини через власні таланти. Ніколи не почувався винним через свій розум. Не почувався винним тому, що я – людина. Я не приймав жодного нездійсненого гріха, а тому міг вільно заробляти і знати власну цінність. Відколи себе пам’ятаю, я знав, що можу вбити того, хто скаже, що я існую заради його потреб, я не сумнівався, що це – найвище моральне почуття. Тієї ночі, на зборах «Двадцятого століття», коли я почув, як з інтонацією моральної правоти промовляються моторошні речі, я побачив корінь трагедії цього світу, ключ до неї та її розв’язання. Я зрозумів, що слід робити. І пішов геть, щоб узятися за це.

– А двигун? – запитала вона. – Чому ви його покинули? Чому залишили спадкоємцям Старнса?

– Тоді це була власність їхнього батька. Він заплатив мені за двигун. Я зробив механізм ще за його часів. Але я знав, що іншим цей двигун не дасть жодної користі, ніхто про нього більше не почує. То була моя перша експериментальна модель.

Ніхто, крім мене чи когось такого, як я, ніколи не міг би завершити цей механізм, не міг би навіть зрозуміти, що перед ним. А ще я знав, що з того часу ніхто такий, як я, до тієї фабрики і близько не підійде.

– Ви знали, яким досягненням є цей ваш двигун?

– Так.

– І знали, що кидаєте його гинути?

– Так.

Він поглянув у темряву за вікнами і м’яко засміявся, але сміх його не був радісний.

– Перш ніж піти, я востаннє поглянув на свій двигун. Я думав про людей, які стверджують, що багатство – справа природних ресурсів, і про тих, хто каже, що багатство – це захоплення фабрик, і про тих, які переконують, начебто машини покращують роботу мозку. Що ж, ось вам двигун, який може покращити мозок – так він і залишився там: рівно те, чим він був без людського розуму, – горою брухту і дротів, які от-от заржавіють. Ви думали про ту величезну користь, яку міг би принести людству двигун, якби його запустили у виробництво? Думаю, того дня, коли люди зрозуміють значення його долі у купі металобрухту на фабриці, він принесе навіть більшу користь.

– Йдучи геть, ви сподівалися, що будете свідком такого дня?

– Ні.

– Чи сподівалися ви на шанс відбудувати двигун деінде?

– Ні.

– І вирішили просто покинути його в купі сміття?

– Заради того, чим був для мене цей двигун, – повільно промовив Ґолт, – я мусив би прагнути, щоб він розпався і зник назавжди.

Він поглянув просто їй у вічі, і Даґні почула рівний, неквапливий голос, який звучав без натяку на нещадність:

– Так само, як ви мали би прагнути, щоб залізниця «Таґґарт Трансконтиненталь» розсипалась і зникла.

Вона витримала його погляд, піднявши голову, і неголосно, але гордо й відкрито повідомила:

– Не змушуйте мене відповідати зараз.

– Не буду. Ми розповімо вам усе, що ви бажаєте знати. Ми не спонукатимемо вас до рішення.

Даґні відчула шок від несподіваної ніжності в його голосі:

– Я сказав, що найскладніше було набути байдужість до світу. Я знаю. Всі ми через це пройшли.

Даґні дивилася на тиху кімнату, в якій усе наче завмерло, дивилась на світло – світло, що його дарував сконструйований цією людиною двигун, – на обличчя чоловіків, присутніх на цьому найбезхмарнішому і чіткому зібранні з усіх, де вона колись була присутня.

– Що ви зробили, вийшовши з «Двадцятого століття»? – запитала Даґні.

– Я став коректувальником вогню. Зробив своїм обов’язком спостерігати за яскравим полум’ям, яке ще палахкотіло серед дикої ночі, – за талановитими людьми, людьми розуму; я стежив за їхнім поступом, боротьбою та агонією – і просто витягав їх звідти, коли розумів, що вони вже достатньо побачили.

– Як ви переконували їх усе покинути?

– Казав, що вони праві.

Відповідаючи на мовчазне запитання, що світилось у її погляді, він додав:

– Я повертав їм ту гордість, про існування якої вони не здогадувалися. Давав слова, щоб її окреслити. Повертав безцінну власність, що вони її втратили, за якою тужили, і все ж не знали самі, як сильно її потребують: моральний дозвіл. Ви назвали мене руйнівником і мисливцем на людей? Я був посланцем цього страйку, провідником повстання жертв, захисником пригнічених, позбавлених спадку, експлуатованих. І коли я кажу ці слова, то вони нарешті мають реальне значення.

– Хто перший пішов за вами?

Він вичекав якусь мить, зробивши її умисним акцентом, а потім відповів:

– Двоє моїх найкращих друзів. Одного з них ви знаєте. Знаєте – можливо, краще за всіх, – яку ціну він за це все заплатив. Наш із ним учитель, доктор Акстон, був наступний. Він приєднався до нас під час однієї вечірньої розмови. Вільям Гастінґс, мій начальник у дослідницькій лабораторії «Двадцятого століття», тяжко мучився, боровся сам із собою. Це тривало рік. Але він приєднався. Далі – Річард Гейлі. Потім Мідас Малліґан.

– …якому на рішення знадобилося п’ятнадцять хвилин, – сказав Малліґан.

Даґні обернулась до нього.

– Це ви все організували в долині?

– Так, – сказав Малліґан. – Спершу це був просто мій приватний сховок. Я купив це місце багато років тому, купував кілометри цих гір, ділянку за ділянкою, у фермерів і скотарів, які самі не знали, чим володіють. Долину не позначено на жодній мапі. Я збудував дім, коли вирішив покинути світ. Відрізав усі можливі шляхи, що вели сюди, крім однієї дороги, замаскованої так, що ніхто не здатен її знайти; зробив потрібні запаси, щоб мати тут усього вдосталь і прожити решту свого життя, не зустрівшись більше з жодним мародером. Коли я почув, що Джон переконав суддю Наррангасетта піти, я запросив його сюди. Потім запропонував приєднатися до нас Річардові Гейлі. Решта поки що залишалися назовні.

– У нас не було жодних правил, – сказав Ґолт, – крім одного. Коли вже людина приймала присягу, це означало – не працювати у своїй власній професії, не віддавати зовнішньому світові плодів власного розуму. Кожен з нас виконував це у власний спосіб. Хто мав гроші, жили на заощадження. Хто мусив працювати, виконував найнижчу роботу, яку тільки міг знайти. Дехто з нас був знаменитий; інших – як того вашого молодого кондуктора, якого знайшов Гейлі, – нам вдавалося зупинити ще до того, як вони зазнають катувань. Але ми не припиняли віддавати свій розум улюбленій роботі. Кожен продовжував реалізовуватись у справжньому фахові, у той спосіб, який міг собі дозволити, але це робилось у таємниці, тільки для власної користі, нічого не віддаючи людям, нічим не ділячись. Ми були розсіяні по всій країні, мов справжні вигнанці, якими завжди й були, – ось тільки цього разу ми прийняли свої долі свідомо.

Єдиним полегшенням ставали наші зустрічі.

З’ясувалося, що нам подобається зустрічатися, щоб нагадати собі про існування справжніх людей. Ми вирішили, що один місяць щороку будемо проводити в цій долині, – щоб відпочивати, жити в раціональному світі, не ховати бодай на цей час наших справжніх професій, обмінюватися досягненнями, які тут приносили винагороду, їх не конфіскували. Кожен з нас на власні кошти збудував тут будинок, щоб жити в ньому один місяць на рік. Так було легше витримувати решту одинадцять місяців.

– Розумієте, міс Таґґарт, – сказав Г’ю Акстон, – людина – соціальна істота, але не в тому сенсі, який проповідують мародери.

– Розвиток цієї долини розпочався з руйнування Колорадо, – сказав Мідас Малліґан. – Елліс Ваятт та решта переїхали сюди назавжди, бо вони мусили переховуватися. Ту частину багатства, що їм вдалося порятувати, вони привезли сюди у вигляді золота й машин. Нас було достатньо, щоб упорядкувати це місце, створити робочі місця для тих, кому доводилося заробляти на життя в зовнішньому світі. Тепер ми досягнули тієї стадії, коли більшість із нас може жити тут весь час. Долина практично забезпечує себе сама, а щодо тих товарів, яких ми не можемо поки що виробляти, то я закуповую їх назовні за допомоги власної комунікаційної лінії. Це спеціальний агент, людина, яка не дозволяє мародерам дістатися до моїх грошей. У нас тут не держава, не суспільство якогось певного виду, ми просто добровільна спілка людей, яких тримає разом особистий зиск. Я володію долиною і продаю землю іншим, коли вони цього хочуть. Суддя Наррангасетт – наш арбітр у ймовірних суперечках. Але досі в цьому не виникало потреби. Кажуть, що людям складно порозумітися. Ви здивувалися б, якби довідались, як це насправді легко, – коли для обох сторін моральним абсолютом є твердження, що ніхто не існує заради іншого, і ця підстава становить їхній єдиний шлях торгівлі. Надходить час, коли ми всі змушені будемо тут жити, бо світ так стрімко розпадається на частини, що невдовзі люди помиратимуть із голоду. Але ми в цій долині зможемо себе прогодувати.

– Світ руйнується швидше, ніж ми того очікували, – додав Г’ю Акстон.

– Люди перестають будь-що робити і здаються. Ваші заморожені потяги, банди нападників, дезертири – всі ці істоти, які ніколи про нас не чули і не є частиною нашого страйку, вони діють самотужки; це природна реакція здорового глузду, який у них іще залишився, це протест того ж типу, що і наш.

– Ми починали, не маючи перед собою часових обмежень, – сказав Ґолт. – Ми не знали, чи доживемо до того, щоб побачити визволення світу, а чи будемо змушені передати в спадок нашу таємницю і нашу боротьбу наступному поколінню.

Знали тільки те, що це був єдиний спосіб, у який би ми бажали жити. Але тепер ми думаємо, що зовсім скоро побачимо день нашої перемоги і нашого повернення.

– Коли? – прошепотіла вона.

– Коли зазнає краху кодекс мародерів.

Ґолт побачив, як вона на нього дивиться: її погляд був напівзапитальний, напівобнадійливий. І він додав:

– Коли віра в жертовність нарешті потече своїм незамаскованим руслом, коли люди не знайдуть більше жертв, готових перекривати шлях правосуддю і уникати відплати; коли проповідники саможертовності виявлять, що ті, хто бажає практикувати такий шлях, не мають що давати в жертву, а ті, що мають, більше не бажають цього робити; коли люди переконаються, що ні їхні серця, ні м’язи не зможуть їх урятувати, а розум, який вони прокляли, не почує їхніх криків про допомогу; коли вони впадуть – бо тільки це неминуче стається з людьми без розуму; коли вже не залишиться навіть натяку на жодну владу, жодного сліду моралі, надії, їжі та способу її здобути; коли вони зруйнуються і шлях стане вільний – ми повернемось і відбудуємо світ.

«Термінал Таґґарта», – подумала Даґні. Вона почула, як ці слова пробиваються крізь занімілу свідомість, наче сума всіх тягарів, які вона не мала часу зважити.

«Ось де насправді Термінал Таґґарта, – думала вона. – У цій кімнаті, а не у величезному приміщенні в Нью-Йорку. Ось мета, кінець шляху, пункт призначення, розташований з протилежного боку Землі, де зустрічаються дві прямі лінії залізниці, щоб потім зникнути, натомість її підштовхнути вперед – так, як підштовхували Натаніеля Таґґарта; це була мета, що її з далекої відстані розгледів Натаніель, це була точка, яка досі приковувала прямолінійний погляд його голови, піднятої над хаотичним рухом людей у гранітному вестибюлі». Саме заради цього вона присвятила себе залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь», наче тілові душу, яку ще слід було відшукати. І ось Даґні її знайшла – знайшла геть усе, чого прагнула, все воно містилося в цій кімнаті, належало їй, було досягнуте, хоча ціною цього виявилася мережа колій позаду, залізниця, яка мусила зникнути, мости, що повинні були розсипатися, сигнальні вогні, які мали згаснути… І все ж… «Це все, чого я хотіла», – подумала вона, відвертаючись від постаті чоловіка з волоссям кольору сонця і невблаганним поглядом.

– Ви не повинні відповідати нам зараз.

Вона звела голову. Він дивився на Даґні так, наче прямував за її думками.

– Ми ніколи не вимагаємо згоди, – сказав він. – Ніколи нікому не кажемо більше, ніж він готовий почути. Ви – перша особа, яка довідалася таємницю раніше. Але ви зараз у нас, тож мусите знати, чим насправді керуватиметесь у виборі, що вам доведеться зробити. Якщо це видається вам занадто складним, то тільки тому, що ви досі думаєте, наче немає необхідності вибирати між першим і другим. Але ви зрозумієте, що така необхідність є.

– Ви дасте мені час?

– Ваш час нам не належить, щоб ми могли його давати. Не поспішайте. Тільки ви сама можете зробити вибір. Ми знаємо ціну такого рішення. Ми її заплатили. Те, що ви тут опинилися, може спростити для вас всю ситуацію. Або, навпаки, ускладнити її.

– Таки ускладнити, – прошепотіла вона.

– Знаю.

Він сказав це так само тихо, здушеним голосом, і Даґні втратила відчуття часу: так завмирає все після вибуху. А вся ситуація нагадувала Даґні вибух, бо ця зустріч їхніх голосів (а зовсім не той момент, коли він ніс її гірським схилом на руках) виявилась їхнім найближчим фізичним контактом.

Коли вони повернулися до будинку, посеред неба над долиною висів повний місяць. Він скидався на плаский і круглий ліхтар без променів, оточений серпанком світла, що не долітав до землі, тож освітлення, здавалося, сочилось із аномально білого та ясного ґрунту. У неприродній нерухомості цього безбарвного краєвиду земля здавалася затягнута плівкою, і це створювало враження віддаленості; обриси предметів не були вбудовані у ландшафт, вони наче повільно пропливали, як відбиток фотографії на хмарі.

Даґні зауважила раптом, що всміхається. Вона дивилася на будинки в долині. Їхні освітлені вікна були затінені блакиттю, обриси стін розчинялися, видовжені стрічки туману клубочилися млявими, неспішними хвилями. Здавалося, місто тоне під водою.

– Як це місце називається? – запитала вона.

– Я називаю його Долиною Малліґана, – сказав він. – Усі решта – Ущелиною Ґолта.

– А я назвала б… – але вона не договорила.

Ґолт поглянув на неї. Вона знала, що саме він побачив на її обличчі. Чоловік відвернувся.

Вона побачила легкий рух його вуст – ніби видих, що дався нелегко. Даґні опустила погляд, її рука звисла уздовж дверцят машини, наче раптом стала занадто важка, щоб тримати її зігнутою в лікті.

Дорога дедалі темнішала, піднімаючись нагору, гілки сосон спліталися над їхніми головами. Над скошеною скелею, що рухалась їм назустріч, Даґні зауважила, як місячне світло відбивається у вікнах Ґолтового дому. Її голова відкинулася на сидіння і вона нерухомо лежала, забувши, що їде в машині, відчуваючи тільки рух, який ніс її уперед, дивлячись, як у соснових гілках виблискують краплини води, що насправді були зорями.

Коли машина зупинилася, вона не дозволила собі зрозуміти, чому не поглянула на Ґолта, виходячи назовні. Даґні не зауважила, як стоїть нерухомо, вдивляючись у темні вікна. Вона не почула, як чоловік до неї наблизився, але вражаюче інтенсивно відчула дотик його рук, наче то було єдине, що вона могла зараз усвідомлювати.

Ґолт підняв її на руки і повільно рушив до будинку.

Він ішов, не дивлячись на неї, але міцно тримаючи, ніби намагався втримати плин часу, наче його руки досі чіплялися за ту мить, коли він притиснув її до своїх грудей. Кожен його крок був окремою миттєвістю, протягом якої вона насмілювалася не думати про наступну.

Її голова була зовсім близько від його голови, його волосся торкалося до її щоки, вона знала, що жоден із них не наблизиться ще на один подих. Цей несподіваний і приголомшливий стан цілковитого сп’яніння був цілісний сам по собі, їхнє волосся змішувалося, ніби промені двох космічних тіл, що нарешті зустрілись; Даґні бачила, що він іде, заплющивши очі, ніби те, що зараз відкриється поглядові, вже може стати вторгненням.

Він увійшов до будинку і, перетинаючи вітальню, не дивився ліворуч, так само, як і вона; але Даґні знала, що обоє бачать одні й ті ж двері, двері до його спальні. Ґолт подолав у темряві всю відстань і наблизився до гребеня місячного світла, що падало на ліжко в кімнаті для гостей. Він поклав її туди, Даґні відчула, як завмерли його руки, досі торкаючись до її плечей, талії, а потім долоні відпустили її тіло – і все вже було позаду.

Він відступив назад і натиснув на вимикач, кімнату залило різке й сліпуче світло. Ґолт нерухомо стояв, наче вимагаючи, щоб вона на нього дивилася, його обличчя було суворе і сповнене очікування.

– Невже ви забули, що збиралися мене застрелити, щойно побачите? – запитав він.

Беззахисність його нерухомої постаті повернула відчуття реальності. Тремтіння, яке змусило її зірватися на рівні, було схожим на крик жаху і заперечення. Але Даґні витримала його погляд і спокійно відповіла:

– Це правда. Збиралася.

– То не покидайте цього бажання.

Її голос був тихий. Напруга, що в ньому лунала, свідчила одночасно про капітуляцію і зневажливий докір.

– Вам краще знати, так?

Він похитав головою:

– Ні. Я хочу, щоб ви не забували, що саме цього хотіли. У минулому ви мали рацію. Поки ви були частиною зовнішнього світу, ви мусили шукати мене, щоб знищити. А з тих двох шляхів, що тепер відкрилися перед вами, один неминуче приведе до дня, коли виявиться, що ви повинні виконати обіцянку.

Вона не відповіла; сиділа, втупившись додолу. Ґолт побачив, як різко гойднулось пасмо її волосся, коли вона смикнула головою, відчайдушно протестуючи.

– Ви – моя єдина небезпека. Ви єдина особа, здатна передати мене ворогам. Якщо ви залишитеся з ними, то саме так і зробите. Якщо бажаєте, обирайте такий розвиток подій, але обирайте його усвідомлено. Зараз мені не відповідайте. Але поки не відповіли, – суворий голос видавав його зусилля, спрямоване проти нього ж самого, – пам’ятайте, що я знаю справжній сенс кожної відповіді.

– Так само добре, як і я? – прошепотіла Даґні.

– Так само.

Він розвернувся, щоб іти геть, аж раптом його погляд спинився на тих написах, що вона їх зауважила раніше на стінах кімнати, і про які забула.

Їх було вирізано в поліруванні на дереві, можна було вгадати натиск рук, які олівцем виводили ці відчайдушні написи: «Ти це подолаєш. Елліс Ваятт». «Вранці все вже буде гаразд. Кен Даннаґґер». «Воно того варте. Роджер Марш».

Були й інші.

– Що це таке? – запитала Даґні.

Він усміхнувся.

– Це кімната, в якій вони провели свої перші ночі в долині. Перша ніч – найскладніша. Останній і найважчий ривок, щоб покінчити зі спогадами. Я дозволяю їм тут залишатися, а вони мене кличуть, якщо потребують цього. Я з ними розмовляю, коли вони не можуть заснути. Більшість не може. Але на ранок усе минається… Всі вони пройшли через цю кімнату. Тепер називають її палатою тортур або передпокоєм – усі приходять до цієї долини через мій будинок.

Він обернувся, щоб іти геть, зупинився на порозі й додав:

– Ніколи не думав, що надам цю кімнату вам. Добраніч, міс Таґґарт.

Розділ ІІ. Утопія жадоби

– Доброго ранку.

Даґні дивилася на Ґолта через усю вітальню, стоячи на порозі. У вікнах позаду нього гори мали сріблясто-рожевий відтінок, що видавався яскравішим за сам світанок і обіцяв настання нового дня. Сонце десь зійшло, проте тут іще не визирнуло; повідомляючи про його наближення, сяяло небо. Даґні почула радісне привітання світанку – не пташину пісню, а телефонний дзвінок, що пролунав хвилину тому. Вона побачила початок дня не в осяйній зелені гілок надворі, а в полиску хромованої плити, у виблискуванні скляної попільнички на столі й разючій білизні рукавів сорочки Ґолта. Відповідаючи йому: «Доброго ранку», вона не змогла зробити це без відзвуку усмішки в голосі, яка вторувала його інтонації.

Ґолт збирав зі столу папірці зі зробленими олівцем розрахунками і розпихав їх до кишень.

– Мушу сходити на електростанцію, – сказав він. – Мені щойно зателефонували: виникли проблеми з променевим екраном. Схоже, ваш літак його якось пошкодив. Я повернуся за півгодини і приготую сніданок.

Інтонація буденності й простоти в його голосі, манера приймати її присутність і домашню рутину, як щось звичайне, неважливе, змусило Даґні відчути підкреслену важливість власної тут присутності.

Так само буденно вона відповіла:

– Якщо ви принесете мені ціпок, який я залишила в машині, то я сама приготую сніданок.

Він поглянув на неї трохи вражено. Його очі ковзнули з перебинтованої кісточки на нозі до коротких рукавів блузи, що оголювали руки, демонструючи чималу пов’язку на лікті. Прозора блуза, відкритий комір, волосся, що спадало їй на плечі, які здавалися невинно оголеними під тонкою тканиною, робили її схожою на школярку, а не на травмовану жінку: її вигляд аж ніяк не поєднувався з бинтами.

Ґолт усміхнувся – не зовсім до неї, а наче здивувавшись якогось раптового спогаду.

– Якщо хочете, – мовив він.

Дивно було залишитись у будинку самій. Частково це була нова емоція: благоговіння, що змусило усвідомити власну нерішучість і наявність рук, бо торкатися до будь-якого предмету тут здавалося чимсь занадто інтимним. Інше відчуття – безрозсудна невимушеність. Вона почувалася тут, як удома, мовби володіючи самим власником.

Дивно було переживати настільки чисту насолоду, виконуючи таке просте завдання – приготувати сніданок. Ця праця здавалася самоціллю, ніби всі ці рухи – наповнення кавника, витискання апельсинів, нарізання хліба – виконувалися заради них самих, заради задоволення, що його очікує людина – хоч і рідко знаходить – від танцю. Вона вражено усвідомила, що не переживала такої насолоди ще відколи сиділа за столом диспетчера на Станції Рокдейл.

Вона сервірувала стіл, коли побачила чоловічу постать, яка поспішала до будинку – швидку і жваву. Чоловік перестрибував валуни так легко, немовби перелітав через них. Він навстіжень відчинив двері й загукав:

– Агов, Джоне! – і негайно замовк, побачивши Даґні.

На ньому був темно-синій светр і широкі штани, він мав золотисте волосся і обличчя такої досконалої краси, що Даґні застигла, мов укопана, витріщившись на нього, – спершу навіть не захоплено, а недовірливо.

Юнак дивився на неї, наче не сподівався зустріти жінку в цьому домі. Потім Даґні помітила, як упізнавання в його погляді змінюється на здивування, частково – радість, частково – тріумф, які перейшли у сміх.

– О, невже ви до нас приєдналися? – запитав він.

– Ні, – сухо відповіла вона. – Не приєдналась. Я штрейкбрехер.

Він засміявся, – так дорослий сміється з дитини, яка використовує технологічні терміни, не розуміючи їхнього значення.

– Якби ви знали, про що кажете, то знали б і те, що це неможливо, – сказав він. – Не тут.

– Я сюди пробилася. В буквальному сенсі.

Він поглянув на її бинти, зважуючи своє запитання; його відкритий і зацікавлений погляд був майже нахабний.

– Коли?

– Вчора.

– Як?

– Літаком.

– Що ви робили на літаку в цій частині країни?

Він поводився владно і безпосередньо, наче аристократ або простак. З вигляду скидався на першого, але одягнутий був невибагливо. Якусь мить Даґні його розглядала, навмисне примушуючи чекати.

– Намагалася приземлитись на доісторичному міражі, – відповіла вона. – І мені це вдалось.

– То ви справді штрейкбрехер, – сказав він і засміявся, наче вловивши всі підтексти проблеми. – Де Джон?

– Містер Ґолт на електростанції. Має скоро повернутися.

Юнак без дозволу сів у крісло, ніби був у себе вдома. Вона мовчки повернулася до роботи. Він сидів, спостерігаючи за її рухами з широкою усмішкою, наче це видовище – як вона викладає на кухонному столі начиння – було якоюсь парадоксальною виставою.

– А що сказав Франциско, коли вас тут побачив? – запитав він.

Вона різко обернулась, але відповіла рівним тоном:

– Він іще не повернувся.

– Ще не повернувся? – юнак здавався враженим. – Ви впевнені?

– Мені так сказали.

Він закурив. Дивлячись на нього, Даґні подумала: цікаво, яку професію він, такий пещений і розбещений, обрав, щоб мати змогу приєднатися до мешканців долини. Вона не мала жодних варіантів відповіді. Здавалося, йому ніщо не пасує. Вона зловила себе на безглуздому бажанні дізнатися, що він не має ніякого фаху, тому що будь-яка робота здається занадто небезпечною для такої надзвичайної вроди. То було безособове відчуття, Даґні дивилася на нього не як на чоловіка, а як на мистецький твір, що раптом ожив, і їй здалося особливим виявом приниження те, що в зовнішньому світі таку досконалість наражають на шок, ушкодження, шрами, неминучі для кожного, хто любить свою роботу.

Це відчуття видавалося ще безглуздішим, бо риси його обличчя були такі суворі, що жодна небезпека на світі, здавалося, не могла їм відповідати.

– Ні, міс Таґґарт, – раптом сказав він, перехопивши її погляд, – ви мене ніколи досі не бачили.

Даґні присоромлено усвідомила, що так відверто за ним спостерігала.

– Звідки ви знаєте, хто я? – запитала вона.

– По-перше, я безліч разів бачив ваші фотографії у газетах. По-друге, ви – єдина жінка з зовнішнього світу, наскільки нам відомо, кому може бути дозволено увійти до Ущелини Ґолта. По-третє, ви – єдина жінка, хоробра і марнотратна настільки, щоб досі залишатися штрейкбрехером.

– Чому ж ви так переконані, що я штрейкбрехер?

– Якби не були, то знали б, що не ця долина є доісторичним міражем, а той погляд на життя, якого дотримуються люди в зовнішньому світі.

Вони почули звук двигуна і побачили, як навпроти будинку зупинилася машина. Даґні зауважила різкість, з якою юнак звівся на ноги, побачивши в машині Ґолта. Якби така поведінка не пояснювалась особистим завзяттям молодика, то здавалась би інстинктивним виявом військової пошани.

Вона зауважила, як Ґолт зупинився, увійшовши і побачивши гостя. Зауважила його усмішку і голос – тихий, майже урочистий, ніби обтяжений невизнаним полегшенням, – коли він промовив:

– Вітаю.

– Привіт, Джоне, – радісно відповів гість.

Даґні зауважила також, що руки вони потиснули з секундним запізненням, а тривав цей потиск на секунду довше, наче потиск рук чоловіків, які не мали певності, що їхня попередня зустріч не була останньою.

Ґолт обернувся до неї.

– Ви знайомі? – запитав він, звертаючись до обох.

– Не зовсім, – сказав гість.

– Міс Таґґарт, дозвольте мені представити вам Раґнара Даннескольда.

Вона зрозуміла, яким був вираз її обличчя, коли почула голос Даннескольда, що долинав наче звідкись звіддаля.

– Не слід мене боятися, міс Таґґарт. Ні для кого з Ущелини Ґолта я не становлю загрози.

Усе, на що вона була здатна, – це похитати головою, перш як знову змогла говорити:

– Це не через те, що ви з ними всіма робите… А через те, що вони з вами роблять…

Його сміх негайно вивів її з заціпеніння.

– Обережно, міс Таґґарт. Коли ви вже починаєте так почуватися, то недовго вам залишатися штрейкбрехером.

І додав:

– Але вам слід перебирати від людей із Ущелини Ґолта правильні речі, а не помилки: вони дванадцять років за мене хвилюються – безпідставно.

Він поглянув на Ґолта.

– Коли ти повернувся? – запитав Ґолт.

– Вчора пізно ввечері.

– Сідай. Поснідаєш з нами.

– Але де ж Франциско? Чому він досі не повернувся?

– Не знаю, – відповів Ґолт, насупившись. – Я щойно запитував в аеропорту. Від нього не було жодної звістки.

Коли Даґні повернулася на кухню, Ґолт рушив слідом.

– Ні, – сказала вона, – сьогодні це моя робота.

– Дозвольте вам допомогти.

– Це ж місце, де ніхто не просить про допомогу, хіба не так?

Він усміхнувся.

– Саме так.

Вона ніколи доти не переживала такої насолоди руху, не йшла так, наче її ноги несли на собі невагоме тіло, наче підтримка ціпка в руці була лише додатковим елегантним аксесуаром, ніколи не почувала такої втіхи від своїх швидких кроків, від прямих траєкторій, від бездоганної, спонтанної точності своїх жестів, як коли ставила на стіл перед двома чоловіками їжу. Її постава свідчила, що вона добре знає: глядачі стежать за нею, – і тримала голову, мов акторка на сцені, як жінка в танцювальній залі, як переможниця мовчазних змагань.

– Франциско буде радий дізнатися, що ви були сьогодні його дублером, – зауважив Даннескольд, коли вона приєдналася до них за столом.

– Його – ким?

– Розумієте, сьогодні перше червня, а ми втрьох – Джон, Франциско і я – вже протягом дванадцяти років кожного першого червня завжди снідаємо разом.

– Тут?

– Починали ми не тут. Але тут також робимо це щороку, відколи вісім років тому постав цей будинок.

Він знизав плечима і всміхнувся.

– Як на чоловіка, у якого за плечима більше століть традиції, ніж у мене, дуже дивно, що Франциско перший ламає нашу власну традицію.

– А містер Ґолт? – запитала вона. – Скільки століть за плечима у нього?

– У Джона? Жодного. За плечима – жодного. Але всі – попереду.

– Та що ті століття, – мовив Ґолт. – Розкажи мені, яким був твій рік. Ти втратив людей?

– Ні.

– Втратив свій час?

– Ти запитуєш, чи мав я поранення? Ні. Я не отримав жодної подряпини ще з того єдиного разу, десять років тому, коли ще був аматором, але про це вже варто забути. Цього року я не наражався на жодну небезпеку; насправді, я почувався навіть безпечніше, ніж людина, яка керує аптекою у невеличкому місті під дією директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять.

– Зазнавав поразки в сутичках?

– Ні. Цього року всі поразки з протилежного боку. Більшість кораблів, що належали мародерам, стали моїми, а більшість їхніх людей пішли за тобою. У тебе ж теж видався непоганий рік, правда? Знаю, я за цим стежив. З моменту нашого останнього спільного сніданку тобі вдалося переконати всіх, хто тебе цікавив у штаті Колорадо, та ще й кількох з інших штатів, – як, скажімо, Кена Даннаґґера; це один із найбільших призів. Але дозволь розповісти про ще один приз, навіть більший – і майже твій. Невдовзі ти його отримаєш, тому що він висить на тонкій нитці й уже от-от упаде тобі до ніг. Цей чоловік урятував мені життя, що промовисто свідчить про те, як далеко він зайшов.

Ґолт відхилився назад, його очі звузилися.

– Кажеш, тобі не загрожувала жодна небезпека?

Даннескольд засміявся.

– Ну, я трохи ризикував. Але воно того варте. Та зустріч була однією з найприємніших у моєму житті. Не міг дочекатися, щоб розповісти тобі про це особисто. Це історія, яку тобі обов’язково захочеться почути. Знаєш, про кого йдеться? Про Генка Ріардена. Я…

– Ні!

Це був голос Ґолта, що звучав, як команда. В різкому вигукові лунала така злість, якої жоден з них досі не чув.

– Що? – м’яко і недовірливо запитав Даннескольд.

– Не розповідай мені про це зараз.

– Ти ж завжди казав, що чи не найбільше бажаєш бачити тут Генка Ріардена.

– Так і є. Але розповіси про це згодом.

Даґні пильно вдивлялась в Ґолтове обличчя, але не могла знайти на ньому жодної підказки, тільки закритий, безсторонній вираз чи то рішучості, чи контролю, від якого шкіра на вилицях і лінія його рота напружилися. Хоч що б він про неї знав, подумала Даґні, єдине знання, яке могло б пояснити таку реакцію, – недоступне їй.

– Ви зустрічались із Генком Ріарденом? – запитала вона, обертаючись до Даннескольда. – І він урятував вам життя?

– Так.

– Я хочу про це почути.

– А я не хочу, – сказав Ґолт.

– Чому?

– Ви не одна з нас, міс Таґґарт.

– Розумію, – вона дещо виклично всміхнулася. – Невже ви думали, що я можу завадити вам переконати Генка Ріардена?

– Ні, я думав не про це.

Даґні звернула увагу, що Даннескольд вдивляється в обличчя Ґолта так, ніби теж не може зрозуміти ситуації. Ґолт відкрито і свідомо витримав його погляд, ніби запрошуючи знайти відповідь і обіцяючи, що це не дасть результату. Вона зрозуміла, що Даннескольд так нічого і не збагнув, побачивши, як повіки Ґолта ледь-ледь зморщуються, натякаючи на усміх.

– Чого ти ще досягнув цього року? – запитав Ґолт.

– Кинув виклик закону гравітації.

– Ти вже не раз це робив. Як цього разу?

– Коли летів з середини Атлантичного океану до Колорадо на літаку, навантаженому золотом понад допустиму межу. Чекай, нехай Мідас побачить кількість золота для вкладу. Цього року мої клієнти стануть багатші на… Скажи, а ти сказав міс Таґґарт, що вона – одна з моїх клієнток?

– Ні, ще не сказав. Можеш сам сказати, якщо хочеш.

– Я… Хто, ви кажете, я? – здивувалася Даґні.

– Не дивуйтеся, міс Таґґарт, – заспокоїв Даннескольд. – І не протестуйте. Я вже звик до протестів. Мене тут і так сприймають за дивака. Ніхто з них не схвалює мого методу боротьби. Джон не схвалює, доктор Акстон не схвалює. Вони думають, що моє життя для цього занадто цінне. Але, розумієте, мій батько був єпископом, і з усіх його вчень я прийняв одне-єдине речення: «Хто взяв меч – від меча й загине».

– Про що ви?

– Про те, що насильство – непрактичне. Якщо люди переконані, що сила, поєднана з тоннажем їхніх м’язів, – це практичний засіб, щоб мною керувати, то нехай вивчать наслідки змагань, у яких з одного боку – винятково тваринна сила, а з протилежного – сила розуму. Навіть Джон підтверджує, що в наш час я мав моральне право обрати той курс, який вважав за потрібне. Я роблю те саме, що й він, тільки по-своєму. Він відбирає людський дух у мародерів, а я – наслідки роботи людського духу. Він позбавляє їх розуму, я – багатства. Він висушує душу світу, я – тіло. Його урок їм доведеться надолужити, але я нетерплячий, тому пришвидшую навчальний процес. Але, як і Джон, я просто дотримуюсь їхнього морального кодексу і відмовляюся підтримувати подвійні стандарти власним коштом. Або коштом Ріардена. Або вашим.

– Про що ви кажете?

– Про метод оподаткування збирачів податків. Усі методи оподаткування складні, зате цей – дуже простий, тому що він оголює суть усіх решти. Дозвольте вам пояснити.

Вона слухала. Чула цей іскристий голос, що сухим тоном педантичного бухгалтера звітував про фінансові перерахунки, банківські рахунки, декларації про прибутки, наче зачитував уголос запилюжені сторінки гросбухів, у яких кожен запис було зроблено його кров’ю на знак додаткового забезпечення, кров’ю, що от-от за кожного чергового розчерку бухгалтерського пера могла висякнути. Слухаючи, вона й далі милувалася досконалістю його обличчя і думала про те, що саме за цю голову призначено мільйонну винагороду тому, хто доправить її до кишла смертельної гнилі… Це обличчя здавалось їй занадто красивим для шрамів виробничої кар’єри. Даґні пропускала половину з того, про що він говорив, – його обличчя занадто прекрасне, щоб ризикувати… І раптом до неї дійшло, що його фізична досконалість – просто ілюстрація, дитячий урок, заданий їй у грубій та очевидній формі, урок з природи зовнішнього світу і людської цінності у вік нелюдів. Хоч який справедливий чи лихий був обраний ним шлях, думала Даґні, як вони могли… Ні! – вирішила вона. Його шлях таки був обґрунтований, і жахіття в тому, що не існувало іншого справедливого шляху, який можна обрати, тому вона не могла проклинати цих людей, не могла ні схвалювати, ні осуджувати.

– …імена своїх клієнтів, міс Таґґарт, я відбирав поволі, одне по одному. Мусив докладно вивчити характер та кар’єру кожного з них. У моєму переліку відшкодувань ваше ім’я – одне з найперших.

Вона змусила себе утримувати беземоційний вираз обличчя і відповіла тільки:

– Розумію.

– Ваш рахунок – один з останніх, ще не виплачених. Він тут, у банку Малліґана, і ви зможете на нього претендувати того дня, коли до нас приєднаєтеся.

– Розумію.

– Однак ваш рахунок не такий великий, як у багатьох інших, незважаючи на те, що протягом минулих дванадцяти років вас обдирали на величезні суми. Ви побачите – і це зазначено в копіях рапортів про податок на доходи, що їх вам надасть Малліґан, – я повертаю тільки ті податки, які ви платили з зарплатні, отриманої на посаді керівного віце-президента, але не ті, які сплачували з прибутків від акцій «Таґґарт Трансконтиненталь». Ви варті кожного пенні з цих акцій, і за життя вашого батька я відшкодував би кожне пенні ваших прибутків, але за керівництва вашого брата компанія «Таґґарт Трансконтиненталь» долучилася до мародерства, прибутки здобувалися силою, завдяки сприянню уряду, субсидіям, мораторіям, директивам. Ви за це не відповідаєте, ви були справді найбільшою жертвою цієї політики, але я повертаю тільки гроші, зароблені чистим виробничим хистом, а не ті гроші, які було почасти відібрано силою.

– Розумію.

Вони поснідали. Даннескольд закурив і якусь мить дивився на Даґні крізь цівку диму, наче співчуваючи її внутрішньому конфлікту, а потім усміхнувся до Ґолта і встав.

– Побіжу я, – сказав він. – Дружина чекає.

– Хто? – видихнула Даґні.

– Дружина, – весело повторив він, наче зрозумівши причину її шоку.

– Хто ваша дружина?

– Кей Ладлоу.

Розуміння ситуації вразило її дужче, ніж вона припускала.

– Коли… Коли ви одружилися?

– Чотири роки тому.

– Вас же могли схопити під час весільної церемонії.

– Нас одружив у долині суддя Наррангасетт.

– Як їй вдається… – Даґні намагалася зупинитись, але найгірші слова вирвались із неї мимоволі, у безпорадному обуреному протесті чи то проти нього, чи проти долі або зовнішнього світу, – вона сама напевно не знала:

– Як їй вдається виживати впродовж одинадцяти місяців, думаючи, що будь-якої миті вас можуть…

Але вона так і не закінчила.

Він усміхався, і усмішка ця світилася величезним торжеством від усвідомлення того, як складно було йому і його дружині виборювати право на таку емоцію.

– Їй вдається це, міс Таґґарт, тому що ми не дотримуємося переконання, що земля – долина страждань, у якій людина приречена на руйнацію. Ми не думаємо, що трагедія – це наша вроджена доля, не живемо у хронічному жахові перед катастрофою. Ми не очікуємо катастрофи, поки немає спеціальної причини її очікувати, а зустрічаючи її, цілком спроможні їй протистояти. Неприродним ми вважаємо не щастя, а страждання. Не успіх, а недолю ми вважаємо аномальним винятком у людському житті.

Ґолт провів його до дверей, а повернувшись, знову сів за стіл і неквапливо налив собі ще одну каву.

Вона зірвалася на ноги, ніби під тиском викинута струменем після поломки запобіжного клапана.

– Невже ви думаєте, що я коли-небудь прийму його гроші?

Він вичекав, поки вигнута цівка кави наповнить його чашку, а потім звів на неї погляд і мовив:

– Так, думаю.

– То знайте, що ні! Я не дозволю йому ризикувати заради цього своїм життям!

– У вас немає вибору.

– Я маю вибір ніколи на них не претендувати!

– Так, маєте.

– Тоді нехай лежать у банку аж до судного дня!

– Не лежатимуть. Бо якщо ви на них не претендуєте, то якась їхня частина – зовсім невелика – повернеться від вашого імені до мене.

– Від мого імені? Чому?

– Щоб оплатити вартість кімнати та їжі.

Злість на її обличчі перейшла у збентеження, і Даґні повільно опустилася на стілець.

Він усміхнувся.

– Як довго, на вашу думку, ви збиралися тут залишатися, міс Таґґарт? – він помітив зніяковіння і безпорадність у її очах. – Ви про це не думали? А я думав. Ви залишитеся тут на один місяць. Один місяць канікул, як у кожного з нас. Я не прошу вашої згоди – ви ж не просили нашої, прибувши сюди. Ви порушили наші правила, тож мусите прийняти наслідки. Протягом цього місяця ніхто не покине долини. Я міг би вас відпустити, звісно, але не зроблю цього.

Немає жодного правила, згідно з яким я мав би вас тут тримати, але, прорвавшись сюди, ви дали мені право на будь-який вибір, – і я збираюся тримати вас тут просто тому, що мені так хочеться. Якщо наприкінці місяця ви вирішите, що бажаєте повернутися в зовнішній світ, то зможете це зробити. До того часу – ні.

Вона сиділа прямо, її обличчя розслабилося, лінію рота пом’якшив легкий, цілеспрямований натяк на усмішку. То була небезпечна усмішка супротивника, але очі при цьому світилися холодною ясністю, хоч водночас були дещо затуманені, – очі супротивника, який має намір боротись, бажаючи при цьому програти.

– Чудово, – мовила вона.

– Я притягну вас до відповідальності за надання кімнати та їжі, бо це проти наших правил: забезпечувати проживанням іншу людину, яка не працює. Дехто з нас має дружин і дітей, тоді між ними відбувається взаємообмін праці, взаємний розрахунок, – Ґолт зиркнув на неї, – такого типу, який я не маю права отримувати. Тому призначаю вам ціну в розмірі п’ятдесяти центів на день, що ви їх мені виплатите, коли приймете той рахунок, який зберігається на ваше ім’я у банку Малліґана. Якщо не приймете рахунку, Малліґан вирахує з нього ваш борг і віддасть ці гроші мені, коли я попрошу.

– Я пристаю на ваші умови, – відповіла вона проникливим, упевненим, свідомо уповільненим тоном торговця. – Але я не дозволю використовувати ці гроші для оплати моїх боргів.

– Як же ви збираєтеся розрахуватись?

– Я відроблю проживання та їжу.

– Як?

– Працюючи.

– І що ви робитимете?

– Буду вашим кухарем і покоївкою.

Уперше вона побачила на його обличчі шок від несподіванки – такої потужної емоції вона не сподівалася. Він всього лише вибухнув реготом, але цей сміх лунав так, ніби удар поцілив у точку, проминувши всі можливі захисти й оминувши безпосереднє значення її слів. Даґні відчула, що на нього накотилося його власне минуле, вивільнивши спогади і значення, про які вона не здогадувалася. Він сміявся так, наче бачив якийсь віддалений образ, ніби сміявся їй просто в лице, і ніби це була його перемога, – але і її перемога теж.

– Якщо ви мене наймете, – мовила Даґні з ввічливим і суворим виразом обличчя, сухим і чистим тоном, безособовим та діловим, – я готуватиму вам їжу, прибиратиму, пратиму і виконуватиму інші обов’язки прислуги – в обмін на кімнату, харчування та певну кількість грошей, необхідних мені, щоб придбати одяг. Можливо, ушкодження трохи заважатимуть мені протягом наступних кількох днів, але це триватиме недовго і я цілком зможу виконувати обов’язки.

– Ви справді хочете це робити? – запитав він.

– Я справді хочу це робити, – відповіла вона і замовкла, перш ніж вимовити решту слів, що пульсували в голові: «Більше, ніж будь-що інше на світі».

Він досі всміхався – здивовано, але це здивування от-от готове було переродитися на осяйне торжество.

– Добре, міс Таґґарт, – сказав він. – Я вас наймаю.

Вона схилила голову, повідомляючи таким чином про офіційну згоду.

– Дякую.

– Я надаватиму вам кімнату і харчування та платитиму десять доларів на місяць.

– Чудово.

– Я буду першою людиною в цій долині, хто найняв прислугу.

Він підвівся, сягнув до кишені й кинув на стіл п’ятидоларову золоту монету.

– Це аванс із вашої заробітної платні, – сказав він.

Її вразило внутрішнє відкриття: простягнувши долоню до золотого кружальця, вона відчула жадібну, відчайдушну, трепетну надію молодої дівчини, яка отримала свою першу роботу, – надію, що їй вдасться цю платню заслужити.

– Так, сер, – тихо мовила вона.

Оуен Келлоґ прибув на третій день її перебування в долині.

Даґні не знала, що шокувало його більше: її постать на краю аеродрому, яку він помітив, вийшовши з літака; її одяг (делікатна, прозора блуза з найдорожчого магазину Нью-Йорка та широка ситцева спідниця, куплена в долині за шістдесят центів), ціпок і пов’язки чи кошик із продуктами в руці.

Він сходив додолу разом з гуртом чоловіків, аж раптом побачив її, зупинився, а потім кинувся вперед, наче підірваний такою сильною емоцією, що найбільше скидалася на жах.

– Міс Таґґарт, – прошепотів він і більше нічого не зміг вимовити. Натомість вона сміялася, пояснюючи, як їй вдалося швидше дістатися до його мети.

Він слухав, немовби все це було геть неважливо, а потім сказав таке, від чого Даґні стрепенулася:

– Але ми думали, що ви загинули.

– Хто думав?

– Ми всі… Люди з зовнішнього світу.

Раптом вона перестала всміхатися, натомість Келлоґ узявся переповідати свою історію, і в його голосі пробився перший натяк на радість.

– Міс Таґґарт, невже ви не пам’ятаєте? Ви попросили мене зателефонувати до Вінстона, в Колорадо, переказати, що до полудня наступного дня ви вже будете в них. Це мало статися позавчора, тридцять першого травня. Але до Вінстона ви не дістались – і вже ввечері на всіх радіо пролунала новина про те, що ви зазнали авіакатастрофи десь у Скелястих горах.

Вона повільно кивнула, відновивши в пам’яті події, яких і не подумала врахувати.

– Я почув це, їдучи «Кометою», – продовжував Келлоґ. – На маленькій станції посеред Нью-Мексико. Провідник тримав нас там уже впродовж години, поки я допомагав йому з’ясувати ситуацію, розмовляючи по міжміському телефону. Новина вразила його так само, як і мене. Всі були вражені: і команда потяга, і начальник станції, і стрілочники. Вони зібралися навколо мене, поки я телефонував до газетних відділів новин у Денвері та Нью-Йорку. Нам мало що вдалося довідатися. Тільки те, що ви злетіли з аеродрому перед світанком тридцять першого травня, що ви переслідували літак якогось незнайомця, що оператор бачив, як ви зникли на південному сході, й відтоді ніхто більше вас не бачив… І що пошукові групи прочісували гори, намагаючись знайти уламки вашого літака.

У Даґні мимоволі вирвалося:

– А «Комета» дісталася до Сан-Франциско?

– Не знаю. Вона повзла на північ через Арізону, коли я не витримав. У мене було надто багато запізнень, забагато всього відбувалося неправильно, цілковита плутанина всіх розпоряджень. Я зійшов з потяга і цілу ніч добирався до Колорадо автостопом: на вантажівках, вагонетках, возах, щоб дістатися на місце вчасно – я про місце нашої зустрічі, звідки нас мали забрати літаком Мідаса, щоб закинути сюди.

Вона почала повільно підніматись угору стежкою, до машини, яку залишила навпроти продуктового ринку Гаммонда. Келлоґ ішов слідом, і його голос, коли він знову заговорив, трохи посмутнішав, уповільнився разом з їхніми кроками, наче обоє вони бажали якнайбільше розтягнути цей час.

– Я знайшов роботу для Джеффа Еліена, – промовив Келлоґ тим урочистим тоном, який найкраще відповідав би словам: «Я виконав ваше останнє бажання». – Ваш агент у Лорелі схопив його і, щойно ми туди дісталися, відразу поставив до роботи. Агентові були потрібні всі працездатні – ні, просто розумово розвинені – люди, яких можна було знайти.

Вони підійшли до машини, але Даґні в неї не сіла.

– Міс Таґґарт, ви ж не дуже сильно поранилися? Ви сказали, що зазнали аварії, але це ж не дуже серйозно?

– Ні, це зовсім несерйозно. Вже завтра я зможу обходитися без машини містера Малліґана, а за день або два вже навіть ось цього не потребуватиму.

Вона розмахнулась ціпком і з презирством закинула його в салон.

Вони мовчки стояли. Даґні чекала.

– Останній міжміський дзвінок з тієї станції в Нью-Мексико я зробив до Пенсільванії, – повільно мовив він. – Розмовляв із Генком Ріарденом. Я розповів йому все, що знаю. Він вислухав, потім замовк, і мовив: «Дякую, що зателефонували».

Келлоґ опустив очі. І додав:

– Ніколи в житті я більше не хотів би почути такого мовчання.

Келлоґ поглянув Даґні в очі. В її погляді не було осуду, лише знання того, про що він не підозрював, почувши її запитання про «Комету», – але встиг розгадати.

– Дякую, – сказала вона і відчинила двері машини. – Чи можна вас підвезти? Я мушу повертатись і приготувати обід, перш ніж мій працедавець повернеться додому.

Щойно повернувшись до будинку Ґолта і завмерши посеред тихої, залитої сонцем кімнати, Даґні повністю осягнула свої почуття. Вона поглянула за вікно, на гори, що перегороджували небо на сході. Думала про Генка, уявляючи, як він зараз сидить за своїм столом, за три тисячі двісті кілометрів звідси, його обличчя напружене у намаганні захиститися від агонії, – таким напруженим воно ставало щоразу, протягом усіх цих років, коли він зазнавав удару; Даґні відчула відчайдушне бажання долучитися до його боротьби, боротися за нього, за його минуле, за це напруження в його обличчі та за відвагу, що це напруження підтримувала, – так, як вона прагнула боротися за «Комету», яка на останніх зусиллях повзла пустелею по напівзруйнованій колії. Даґні затремтіла, заплющила очі, почуваючись винною у подвійній зраді; вона ніби зависла у просторі між цією долиною і рештою світу, не маючи права ні на перше, ні на друге.

Це відчуття зникло, коли Даґні сіла за стіл навпроти Ґолта. Він дивився на неї відкрито, безтурботно, наче присутність її була звичайною річчю, і наче її вигляд був єдиним, що він упускав до своєї свідомості.

Вона трохи відхилилася, наче підкоряючись значенню його погляду, і мовила сухо і діловито, умисно ігноруючи його настрій:

– Я переглянула ваші сорочки і виявила, що на одній бракує двох ґудзиків, а друга протерлася на лікті. Хочете, щоб я про це подбала?

– Так, хочу, – якщо ви можете.

– Можу.

Цей діалог, здавалося, не змінив виразу його очей. У погляді проступило задоволення, наче він чекав від Даґні саме таких слів. Єдине, в чому вона не мала певності, – це в тому, чи справді те, що вона бачила в його очах, таки було задоволенням, і чи він узагалі чекав від неї будь-яких слів.

За вікном, над кутом столу, дощові хмари застелили небо. Даґні з подивом зрозуміла, що почуває раптове небажання бути насторожі, їй чомусь захотілося вчепитися за золотисті клапті світла на дерев’яній стільниці, на помащеній маслом скоринці булочок, на мідному кавнику, на волоссі Ґолта – і триматися, мов за маленький острів на краю порожнечі.

Потім – несподівано – вона почула власний голос, і усвідомила, що саме цієї загрози збиралась уникнути:

– Чи дозволяєте ви зв’язуватись із зовнішнім світом?

– Ні.

– Жодним чином? Не можна надіслати навіть записки без зворотної адреси?

– Ні.

– Навіть такого повідомлення, в якому не буде згадано жодної вашої таємниці?

– Звідси – не можна. Протягом цього місяця не можна. Ніколи не можна зв’язуватись із людьми з зовнішнього світу.

Вона зауважила, що уникає його погляду, тому змусила себе повернути голову і подивитися йому в очі. Його погляд змінився. Він став пильний, нерухомий, невблаганно проникливий. Наче добре знаючи причину її прохання, Ґолт запитав:

– Ви хочете попросити про особливий виняток?

– Ні, – відповіла вона, витримавши його погляд.

Наступного ранку, після сніданку, коли вона сиділа в кімнаті, ретельно пришиваючи латку на рукав Ґолтової сорочки, зачинивши двері, щоб він не побачив її незграбних зусиль, Даґні почула, як навпроти будинку зупинилася машина, а також квапливі кроки Ґолта, який перетнув вітальню; чула, як він відчинив вхідні двері й вигукнув з радісним гнівом чи полегшенням:

– Час настав!

Даґні звелася на ноги, але завмерла: вона чула його голос, тон якого раптом змінився і став понурий у відповідь на щось, що побачив перед собою.

– У чому річ?

– Привіт, Джоне, – почувся тихий і чистий голос, врівноважений, хоч і притлумлений виснаженням.

Даґні сіла на ліжко, раптово її покинули сили. Голос належав Франциско.

Вона почула, як стурбований і суворий Ґолт запитує:

– У чому річ?

– Я потім тобі розповім.

– Чому ти так пізно?

– Я за годину мушу знову летіти.

– Летіти?

– Джон, я прилетів тільки для того, щоб сказати, що я не зможу залишитися тут на цей рік.

Запала мовчанка, потім пролунав похмурий і тихий Ґолтів голос:

– Невже все аж так погано?

– Так. Я… Може, я повернуся ще цього місяця. Не знаю.

І з відчайдушним зусиллям додав:

– Не знаю, чи можна сподіватися швидко це владнати…

– Франциско, ти здатен зараз витримати шок?

– Я? Зараз мене вже ніщо не може шокувати.

– У моїй гостьовій кімнаті людина, яку ти мусиш побачити. Це таки шокує тебе, тому я відразу попереджу, що ця особа – досі штрейкбрехер.

– Що? Штрейкбрехер? У тебе вдома?

– Я розповім тобі, як…

– Я мушу сам це побачити!

Даґні почула, як презирливо засміявся Франциско, почула його швидкі кроки, а потім побачила, як відчиняються двері, і, мов у тумані, зауважила, що Ґолт зачинив їх з зовнішнього боку, залишивши їх наодинці.

Вона не знала, як довго Франциско стояв, дивлячись на неї, бо, оговтавшись, уже побачила його перед собою на колінах. Він обіймав її ноги, притиснувшись до них обличчям, його тілом пробігло тремтіння, потім він завмер, натомість затремтіла вона – і це дало змогу рухатися.

Даґні вражено усвідомила, що її долоня ніжно ковзає по його волоссю, тим часом, як сама вона думала, що не має права цього робити, відчуваючи, як з її руки струменіє спокій, огортаючи їх обох, розгладжуючи минуле. Він не поворухнувся, не видав жодного звуку – так, ніби ці обійми були вже достатньо промовисті.

Коли Франциско звів голову, він мав такий вигляд, як Даґні, коли вперше розплющила очі в долині: наче в цьому світі ніколи не існувало жодного болю. Він сміявся.

– Даґні, Даґні, Даґні, – це повторення її імені звучало не як таке, що стримувалося роками, а мов повторюване з найпершого усвідомленого моменту; він немов удавав, що й досі ще не промовляє його:

– Звісно, я люблю тебе. Невже ти перелякалася, що він змусив мене це сказати? Я казатиму це так часто, як ти забажаєш: я люблю тебе, моя дорога, люблю тебе і завжди любитиму. Не бійся за мене, мені байдуже, навіть якщо я більше ніколи не матиму тебе знову, яка різниця? – ти жива, ти тут і тепер ти все знаєш. Це так просто, правда? Ти розумієш, у чому річ, і чому я мусив тебе покинути? – його рука зметнулася, щоб вказати на долину. – Ось вона: твоя земля, твоє королівство, твій світ. Даґні, я завжди любив тебе, і те, що я тебе покинув, було виявом моєї любові.

Він взяв її долоні й притис до своїх губ, притримав їх, не ворушачись, не так, ніби цілував, а наче просто відпочивав; ніби зусилля, витрачені на слова, відволікали від її присутності, й ніби його розривало надто багато різних тем водночас, надто велика вага слів, що зберігалися у тиші років.

– Жінки, за якими я увивався… Ти ж у це не повіриш, правда? Я до жодної з них не торкнувся, але, думаю, ти й так це знала, думаю, ти весь час про це знала. Гульвіса – це була частина ролі, що я мусив виконувати, щоб мародери ні про що не здогадалися, поки я руйнував «Мідь д’Анконій» на очах у цілого світу. В цьому прокол їхньої системи: вони ведуть боротьбу з людьми честі, з людьми амбітними, але щойно побачать якогось нікчемного мерзотника, починають думати, що він їхній друг, думають, що він безпечний – безпечний! – ось як вони бачать це життя. Але вони навчаться! Довідаються, чи безпечне зло, чи практична некомпетентність!..

Даґні, це сталося саме тієї ночі, коли я вперше зрозумів, що люблю тебе. Тоді ж я усвідомив: я мушу йти. Ти увійшла того вечора до мого готельного номера. Коли я побачив, яка ти була, ким ти була, що ти для мене означала, і знав, що на тебе чекає в майбутньому… Якби ти важила для мене менше, ти могла б зупинити мене на певний час. Але саме ти, ти стала остаточним аргументом, що змусив мене піти. Того вечора я просив тебе про допомогу – в боротьбі проти Джона Ґолта. Але я знав, що ти – його найгостріша зброя проти мене, тож ані ти, ні він не повинні були нічого знати.

Ти була всім, чого він шукав, всім, за що він наказував жити чи померти, якщо доведеться… Я був готовий іти за ним, коли він раптово покликав мене прибути до Нью-Йорка тієї весни. Протягом певного часу я нічого від нього не чув. Він намагався подолати ту ж проблему, що і я. І він її подолав.

…Чи пам’ятаєш? Це було тоді, коли протягом трьох років від мене не надійшло жодної звістки. Даґні, коли я перебрав бізнес мого батька, коли зіткнувся з промисловою системою цього світу, я почав розуміти, як влаштоване зло, про існування якого підозрював, але не міг до решти повірити в його потворність. Я бачив паразитів, що збирають податки, і які століттями проростали на «Міді д’Анконій», наче цвіль, висмоктуючи з нас сили з невідомих причин; бачив урядові документи, видані для того, щоб мене покалічити, адже я був успішний, і допомогти моїм конкурентам, лінивим неробам; бачив профспілки робітників, що вигравали кожен суд проти мене лише тому, що я міг зробити їхнє існування можливим; бачив, що бажання людини мати стільки грошей, скільки вона нездатна заробити, вважається доброчесним бажанням, але якщо ці гроші зароблені, то це сприймають, як жадобу; бачив політиків, які підморгували мені й радили не перейматися, адже я міг просто працювати трохи більше і всіх перехитрувати. Я дивився крізь пальці на прибутки, які надходили, і розумів: що більше я працюю, то тугіше затягується зашморг навколо мого горла; бачив, як висякає моя енергія, що паразити, які мною годувались, отримують задоволення, опиняючись у власних пастках – і причини для цього не було, ніхто не знав відповіді: чому каналізаційні труби цього світу, що ними витікала вся продуктивна кров, вели в якийсь вогкий туман, куди ніхто не смів пробитися, поки люди просто знизували плечима і казали, що життя на землі може бути тільки лихим. І тоді я побачив, що всі промислові організації на світі з усіма їхніми чудовими машинами, тисячами тонн устаткування, трансатлантичними кабелями, офіси, умебльовані червоним деревом, фондові біржі, яскраві електричні вивіски, їхня потужність, їхнє багатство – ними керували не банкіри чи ради директорів, а неголені єретики у своїх підвальних забігайлівках, з обличчями, надутими від злості; вони проповідували, що чесноту слід штрафувати за те, що вона є чеснотою, що хист мусить слугувати невмінню, що людина не має права існувати – хіба лише для того, щоб служити іншим… Усе це я знав. Але я не розумів, як із цим можна боротися. Джон знайшов шлях. Того вечора, відгукнувшись на його заклик прибути до Нью-Йорка, ми з Раґнаром виявились єдиною його підтримкою. Він розповів, що нам слід робити, до яких людей слід стукатися. Він покинув «Двадцяте століття». Жив на горищі в міських нетрях. Він підійшов до вікна і вказав нам на хмарочоси. Сказав, що ми мусимо погасити вогні цього світу, і коли ми побачимо, що вогні Нью-Йорка згасли, то зрозуміємо, що виконали свою роботу. Він не просив нас негайно до нього приєднатися. Порадив добре все обміркувати, зважити, що таке рішення може зробити з нашими життями. Я відповів йому вранці наступного дня, а Раґнар – на кілька годин пізніше, увечері… Даґні, то був ранок після нашої з тобою першої ночі. Мені стало ясно, це було немов видіння: я не міг уникнути того, за що мусив боротися.

Усе це заради того, якою ти була тієї ночі, як розповідала про свою залізницю, який мала вигляд, коли ми намагалися розгледіти обриси Нью-Йорка з вершини скелі над Гудзоном. Я мусив тебе врятувати, мусив розчистити для тебе шлях, дати можливість знайти своє місце, не дозволити тобі збитися зі шляху, пробиваючись крізь отруєну мряку, не відводячи погляду від мети, з очима такими ж осяйними, якими вони були при світлі сонця, щоб наприкінці свого шляху ти натрапила не на вежі міста, а на жирного, нудного, безмозкого інваліда, який насолоджується своїм життям, поглинаючи джин, за який ти заплатила власним життям! Ти – не повинна мати жодних насолод заради того, щоб він їх мав? Ти – повинна служити кормом для насолоди інших? Ти – як засіб для недолюдків, урешті-решт? Даґні, ось що я побачив і чого не міг допустити! Ні стосовно тебе, ні стосовно будь-якої дитини, яка з таким же виразом дивилась би в майбутнє, ні щодо будь-якої людини з таким, як у тебе, духом, здатної переживати мить гордої, безневинної, впевненої радості життя. Ось у чому полягала моя любов, той стан людського духу, і я покинув тебе, щоб за неї боротись, і знав, що коли вже маю тебе втратити, то тільки тому, що виграватиму з кожним роком цієї боротьби. Але ж тепер ти це бачиш, правда? Бачиш цю долину. Це місце, до якого ми прагнули дістатися, коли були дітьми. Ти і я. І таки дісталися. Про що іще я можу просити? Хіба про те, щоб тебе тут бачити. Невже Джон казав, що ти досі штрейкбрехер? – нічого, це лише справа часу, але ти станеш однією з нас, тому що завжди нею була. Якщо поки що ти не усвідомлюєш цього до кінця, то ми зачекаємо, мені байдуже, – адже ти жива і я більше не мушу літати над горами, шукаючи уламки твого літака!

Даґні ахнула, зрозумівши, чому він вчасно не потрапив у долину.

Франциско засміявся:

– Не дивись так. Не дивися, ніби я – якась рана, що ти боїшся до неї торкнутися.

– Франциско, я так тебе скривдила…

– Ні! Ні, ти не кривдила мене, і він не кривдив, нічого про це не кажи, це він скривджений, але ми його врятуємо і він прибуде сюди теж, адже тут його місце, і він усе зрозуміє, він теж зможе над усім добряче посміятися. Даґні, я не сподівався, що ти на мене чекатимеш, я не мав надії, знав, що ризикую, і серед усіх, хто міг опинитися на цьому місці, я радію, що це саме він.

Вона заплющила очі, стискаючи уста, щоб не застогнати.

– Дорога моя, не треба! Невже ти не бачиш, що я справді прийняв це?

«Але ж це не він, – подумала Даґні, – це не він, і я не можу сказати тобі правду, бо той чоловік ніколи не почує її від мене, і я, можливо, ніколи не зможу з ним бути».

– Франциско, я по-справжньому тебе любила… – сказала вона і завмерла, шокована, усвідомлюючи водночас, що не мала наміру це говорити і що це зовсім не те речення, яке бентежить її свідомість.

– І зараз любиш, – усміхаючись, спокійно відповів він. – Ти досі мене любиш. Навіть якщо інакше висловлюєш те, що завжди відчувала і чого хотіла, але чого більше мені не даси. Я такий, який і був, ти бачитимеш це завжди, і завжди даватимеш мені ту ж відповідь, навіть якщо існує ще одна відповідь, яка належиться іншому чоловікові. Байдуже, що ти до нього почуваєш, це не змінить твоїх почуттів до мене, і водночас це не буде зрадою, тому що ці почуття проростають із самого коріння, це та ж платня у відповідь на ті ж цінності. Байдуже, що станеться в майбутньому, одне для одного ми назавжди залишимося тим, чим були завжди, ти і я, бо ти завжди мене любитимеш.

– Франциско, – прошепотіла вона, – ти це точно знаєш?

– Звісно. Ти розумієш це тепер? Даґні, кожна форма щастя не перестає бути щастям, кожне бажання виникає від дії того ж двигуна – нашої любові до однакових цінностей, до найвищого виміру нашого існування, – і кожне досягнення є втіленням цього факту. Роззирнися. Бачиш, скільки всього для нас тут відкрито, на цій вільній землі? Чи бачиш, скільки всього я можу зробити, пережити, досягти? Чи розумієш, що частина цього всього – те, що ти для мене значиш, так само, як я, є частиною цієї цілості для тебе? І якщо побачу, як ти захоплено всміхаєшся з нового мідеплавильного заводу, збудованого мною, це буде просто інша форма тих-таки почуттів, які переживав, лежачи поруч з тобою в ліжку. Чи хотітиму я з тобою спати? Нестерпно хотітиму. Чи заздритиму чоловікові, який цим ощасливлений? Звісно. Але хіба не байдуже? Це вже так багато – те, що ти тут, що я можу тебе любити і бути живим.

Вона опустила погляд, її обличчя стало суворе, а голова схилилася на знак пошани. Наче виконуючи урочисту обіцянку, Даґні повільно запитала:

– Ти мені пробачиш?

Франциско вразило її запитання, але за мить він розсміявся, наче щось пригадавши, і відповів:

– Поки що ні. Немає чого пробачати, але я пробачу тобі, коли ти до нас приєднаєшся.

Він звівся і допоміг їй встати; його руки обвили стан Даґні, і поцілунок став підсумком їхнього минулого, його закінченням і печаттю прийняття.

Коли вони вийшли, Ґолт, який стояв у протилежному кутку вітальні, обернувся. Він дивився на долину у вікно, і Даґні зрозуміла, що він стояв там увесь цей час. Даґні бачила, як його очі їх вивчають, як погляд повільно переходить з неї на Франциско.

Вираз Ґолта трохи розслабився, коли він побачив зміну, що сталася у Франциско.

Франциско всміхнувся і запитав:

– Чому ти на мене так дивишся?

– Ти хоч знаєш, на кого був схожий, перш ніж увійшов туди?

– На кого? Я просто не спав три ночі. Джоне, ти запросиш мене на вечерю? Хочу знати, як цей твій штрейкбрехер тут опинився, але думаю, я можу голосно захропіти десь посеред речення, незважаючи на те, що зараз почуваюся так, наче ніколи більше не потребуватиму сну. Тому, гадаю, я краще піду додому і побуду там до вечора.

Ґолт дивився на нього з ледь помітним усміхом.

– Хіба ти не збирався за годину летіти з долини?

– Що? Ні… – м’яко і здивовано відповів він. – Ні! – й екзальтовано засміявся. – Мені вже не треба! Точно, я ж не сказав, у чому річ, правда? Я шукав Даґні. Уламки її літака. В новинах повідомили, що він розбився у горах.

– Ясно, – тихо промовив Ґолт.

– Я міг уявити будь-що, крім того, що вона вирішить упасти в Ущелину Ґолта, – щасливо сказав Франциско. Його голос лунав із таким радісним полегшенням, яке надає приємного смаку жахам минулого, заперечує їх за допомогою теперішнього. – Я літав над усім регіоном, між Афтоном у Юті й Вінстоном у Колорадо, над кожною вершиною та ущелиною, над кожними уламками машини в яру, і коли я їх помічав, то… – він замовк. Здавалося, Франциско затремтів. – Однієї ночі ми – пошукові групи залізничників з Вінстона – шукали пішки. Ми видряпувалися на випадкові узвишшя, не маючи жодних підказок, жодного плану, знову і знову, аж поки наставав день, і… – він стенув плечима, намагаючись прогнати від себе цю згадку і усміхнутись. – Я не бажав би пережити таке навіть у найгіршому…

Франциско замовк. Його усміх розчинився, натомість повернувся вираз, що протягом трьох останніх днів не сходив з його обличчя, – він наче несподівано знову побачив таке, про що встиг забути.

Минув тривалий час, поки Франциско нарешті обернувся до Ґолта.

– Джоне, – голос його був урочистий, – чи можемо ми повідомити людей із зовнішнього світу, що Даґні жива… на випадок, якщо є хтось… хто почуває те, що почував я?

Ґолт дивився просто на нього.

– Ти прагнеш полегшити комусь з людей іззовні наслідки їхнього там перебування?

Франциско опустив очі, але твердо відповів:

– Ні.

– Це жалощі, Франциско?

– Так. Забудь. Твоя правда.

Ґолт відвернувся в нехарактерний собі спосіб: в його жесті проступала аритмічна мимовільна різкість.

Франциско вражено спостерігав за Ґолтом, а потім м’яко запитав:

– У чому річ?

Ґолт обернувся і кілька секунд мовчки на нього дивився. Даґні не могла означити емоцію, яка пом’якшила риси його обличчя: в ній було щось від усмішки, ніжності, болю і ще чогось більшого, що робило всі ці поняття якимись надмірними.

– Хоч скільки кожен з нас заплатив за цю боротьбу, – мовив Ґолт, – тобі дісталося найбільше, правда ж?

– Кому? Мені? – Франциско шоковано вищирився з недовірливим здивуванням. – Звісно ж, ні! Що з тобою таке? – він розреготався і додав: – Це жалість, Джоне?

– Ні, – відрубав Ґолт.

Даґні спостерігала, як Франциско дивиться на нього, збентежено насупившись, адже Ґолт сказав це, звівши погляд не на нього, а на неї.

Сума емоцій, які охопили Даґні від будинку Франциско, як уперше ввійшла досередини, не відповідала тим, що зародилися в неї, коли оглядала цей мовчазний зачинений дім іззовні. Вона відчула не трагічну самотність, а живодайну ясність. Кімнати були якісь оголені й простакуваті, конструкція будинку свідчила про типові для Франциско вміння, рішучість і нетерплячість. На вигляд це була халупа колоніста, складена докупи, щоб слугувати трампліном для далекого польоту в майбутнє – майбутнє, в якому на господаря чекає такий видатний простір для діяльності, що немає жодної можливості марнувати час на створення комфорту відразу на старті. Це місце було не по-домашньому ясне, воно нагадувало свіжість дерев’яних риштувань, зведених, щоб оберігати народження хмарочоса.

Франциско, вбраний у простий одяг, стояв посеред вітальні завбільшки три з половиною квадратних метри, і мав вигляд господаря палацу. Даґні здавалося, що ця кімната була саме тим тлом, яке найбільше йому пасувало. Так само, як простота одягу, помножена на поставу. Все це створювало атмосферу аристократизму. Грубість приміщення робила його схожим на патриціанський притулок. Певну неотесаність розбавляв єдиний королівський штрих: у маленькій стінній ніші з необроблених колод стояло дві старовинних срібних чаші; їхня вигадлива оздоба вимагала тривалої і коштовної праці ремісника, ретельнішої, ніж докладена при зведенні цієї хижі; оздобу чаш затерли довгі століття; сосни, зі стовбурів яких було зібрано стіни хати, були молодші. Франциско стояв посеред кімнати, і його легка, природна поведінка засвідчувала тиху гордість, мовчазна усмішка ніби казала: «Ось хто я такий, ось ким я був упродовж усіх цих років».

Даґні поглянула на срібні чаші.

– Так, – мовив він, відповідаючи на її мовчазний здогад, – вони належали Себастьянові д’Анконії та його дружині. Це єдине, що я забрав зі свого палацу в Буенос-Айресі. Їх – і герб, що над дверима. Це все, що я хотів урятувати. Все решта розчиниться повністю вже протягом кількох найближчих місяців.

Він засміявся.

– Вони все заберуть, геть усе, останні крихти «Міді д’Анконій», але на них чекає несподіванка. За всі свої клопоти вони не отримають аж такої великої винагороди. А щодо самого палацу, то вони навіть не здатні будуть оплатити його опалення.

– А далі? – запитала Даґні. – Куди ти звідти підеш?

– Я? Я працюватиму на «Мідь д’Анконій».

– Про що це ти?

– Пам’ятаєш таке давнє гасло: «Король помер, нехай живе король»? Коли основний кістяк того, що становить власність моїх предків, буде усунуто зі шляху, новим підґрунтям для «Міді д’Анконій» стане моя копальня – саме такої власності бажали мої предки, заради неї вони працювали, на неї заслуговували, хоча так і не змогли нею володіти.

– Твоя копальня? Яка копальня? Де вона?

– Тут, – мовив він, указуючи на вершини гір. – Хіба ти про це не знала?

– Ні.

– Я власник мідної копальні, до якої не дістануться мародери. Вона тут, у цих горах. Я довго її шукав, нарешті знайшов і взявся до праці. Це було понад вісім років тому. Я був перший, кому Мідас продав землю в цій долині. Я купив копальню. І почав розробляти її власними руками – так, як починав Себастьян д’Анконія. Зараз шахтою керує наглядач, який у Чилі був моїм найкращим металургом. Копальня дає стільки міді, скільки ми потребуємо. Мої прибутки зберігаються в банку Малліґана. За кілька місяців це буде єдине моє майно. І водночас – усе, чого я потребую.

Здавалося, він хоче додати: «…щоб завоювати світ». Даґні зачудувала різниця між його інтонацією і тим ганебним, нудотним тоном, напівскигленням, напівпогрозою, тоном жебрака і злодія водночас, що забарвлював слово «потреба» в устах чоловіків їхнього століття.

– Даґні, – казав він, стоячи біля вікна, наче дивився на вершини часу, а не гір, – відродження «Міді д’Анконій» – і всього світу – мусить початись тут, у Сполучених Штатах. Це єдина країна в історії, народжена не випадково, зі сліпої міжплемінної війни; вона є раціональним продуктом людського мислення. Ця країна постала з верховенства розуму, і протягом одного дивовижного століття вона таки справді рятувала світ. Тепер їй доведеться зробити це ще раз. Саме з цієї відправної точки – «Міді д’Анконій» – має відбутися перший крок, звідси візьмуть початок решта людських цінностей, бо весь світ сягнув занепаду всіх переконань, якими жив упродовж століть: містичної віри та верховенства нераціонального, отримавши в кінці шляху два пам’ятники – божевільню та цвинтар… Себастьян д’Анконія припустився однієї помилки: він прийняв систему, яка проголошувала, що власність, здобута ним згідно з законом, належить йому не за законом, а з дозволу держави. Його нащадки заплатили за цю помилку. Здійснити останню виплату випало мені… Думаю, я ще застану той день, коли, проростаючи з кореня в цьому ґрунті, копальні, ливарні, залізорудні заводи «Міді д’Анконій» знову поширяться по всьому світі аж до моєї рідної країни, і я перший розпочну її відбудовувати.

Можливо, я це побачу, але певності бути не може. Ніхто не здатен передбачити, коли решта людей схаменуться і погодяться повернутися до розуму. Може статися, що наприкінці свого життя я розвину цю єдину копальню – шахту № 1 корпорації «Мідь д’Анконій» в Ущелині Ґолта, Колорадо, США. Але чи пам’ятаєш ти, Даґні, що мої амбіції – подвоїти виробництво міді порівняно з моїм батьком? Даґні, якщо наприкінці свого життя я вироблятиму бодай один фунт міді на рік, то стану багатший за батька, багатший за всіх моїх предків з їхніми тисячами тонн, тому що цей один фунт належатиме мені за правом, і буде використаний на благо світу, який свідомий цього!

Це був Франциско з дитинства – у всій поставі, в манері, в незатьмареному блискові очей, – і Даґні раптом почала розпитувати його про мідну копальню, як розпитувала про індустріальні проекти, коли вони гуляли узбережжям Гудзону, творячи образ свого вільного майбутнього.

– Я її тобі покажу, – пообіцяв він, – нехай тільки твоя нога загоїться. Нам доведеться видряпуватися крутою стежкою, придатною хіба що для мулів – транспортом туди поки що не заїдеш. Дозволь показати тобі нову ливарню, яку я проектую. Я вже протягом певного часу працюю над нею, вона заскладна для теперішнього об’єму продукції, але коли видобуток зросте, проект буде виправдано, – ти тільки поглянь, скільки часу, праці і грошей він зекономить!

Вони сиділи удвох на підлозі, схилившись над аркушами паперу, що він перед нею розстелив, вивчаючи заплутані ділянки заводу, і все це супроводжувала та ж радісна жага, як і тоді, коли одного разу вони заходилися досліджувати мотлох на звалищі.

Даґні нахилилась уперед саме тоді, коли Франциско потягнувся по наступний аркуш, і раптом оперлась йому на плече. Це сталося ненавмисне і тривало якусь мить, не довше, ніж непомітна пауза в єдиному короткому русі. Франциско тим часом звів на неї погляд. Він зазирав їй в обличчя, не приховуючи почуттів, але і не нав’язуючи їй жодних вимог. Вона відсунулася, знаючи, що обоє почувають зараз одне й те ж.

Досі гамуючи в собі відновлене відчуття того, що почувала до Франциско в минулому, Даґні вловила характерну для цього стану властивість, що несподівано вперше постала перед нею так чітко: якщо це бажання – оспівувати людське життя, то її почуття до Франциско завжди були оспівуванням її власного майбутнього, наче момент розкоші, отриманий як аванс перед чимось абсолютним і невідомим, аванс, який давав обіцянку того, що мало настати. Щойно це зрозуміла, Даґні усвідомила також, що єдине бажання, яке їй доводилося переживати, стосувалось аж ніяк не смакування майбутнього, а повного і остаточного теперішнього. Це було ясно завдяки побаченому: постаті чоловіка, який стояв у дверях маленької гранітної будівлі. Остаточна форма обіцянки, яка змусила її поворухнутись, подумала Даґні, – це чоловік, який, можливо, назавжди залишиться обіцянкою, що ніколи не справдиться.

Але це, нажахано подумала вона, було прикладом такої людської долі, яку вона чи не найпристрасніше ненавиділа і відкидала: переконання, що людину може привабити образ чогось прекрасного й недосяжного, чого людина приречена прагнути все життя й ніколи не зможе досягнути. Її життя і цінності не могли до такого привести, думала Даґні; вона ніколи не знаходила краси в тому, щоб тужити за неможливим, і ніколи не вважала за можливе те, чого не здатна була досягнути. Але ось і з нею таке сталося, і відповіді вона не знаходила.

Того вечора, дивлячись на Ґолта, Даґні думала: вона не може відмовитися ні від нього, ні від зовнішнього світу. В його присутності знайти відповідь видавалось іще складніше. Вона почувалася так, наче жодної проблеми не існувало, бо що може дорівнятися до факту його присутності; ніщо не могло примусити її покинути це місце – і водночас, наче вона не має права навіть глянути на нього, інакше зречеться залізниці. Даґні почувалася його власницею, бо щось неназване стало зрозуміле їм обом від самого початку – і водночас вона боялася, що він може зникнути, а потім, на якійсь вулиці, у зовнішньому світі, пройде повз неї з легковажною байдужістю.

Даґні зауважила, що Ґолт нічого не запитує в неї про Франциско. Коли розповіла, що заходила до Франциско додому, то не помітила на Ґолтовому обличчі й натяку на реакцію – ні схвалення, ні обурення. Їй здавалося, що вона вловила якийсь ледь помітний нюанс у його пильному й понурому виразі: здавалося, що Ґолт вирішив не мати почуттів з цього приводу.

Це її припущення перетворилося на запитання, а запитання – на дриль, що дедалі глибше і глибше врізався в розум кожного наступного вечора, коли Ґолт ішов з дому, а Даґні залишалася сама. Він ішов кудись кожного другого вечора, після вечері, не кажучи, куди йде, повертаючись опівночі або й пізніше. Даґні намагалася не дозволяти собі повністю усвідомлювати всю напругу і неспокій, з якими очікувала його повернення. Вона не запитувала, де він проводив свої вечори. Нехіть, яка її зупиняла, йшла від занадто палкого бажання все знати; вона мовчала через якусь зумисну, хоч і не до решти зрозумілу, непокору: частково – спротив перед ним, частково – через власну тривогу.

Вона не визнавала власних страхів, не формулювала їх словами, переживала тільки у формі емоцій, їхнього неприємного, набридливого сіпання. Частина цих емоцій пояснювалася дикою образою, якої досі Даґні не випадало переживати, – реакцією на страх, що в його житті може бути жінка. І все ж це обурення пом’якшувалося здоровою складовою цього страху, бо цю загрозу можна було подолати або, якщо необхідно, навіть прийняти. Проте існував іще й інший, відразливіший жах: мерзенні обриси самопожертви, підозра, яку при ньому навіть не можна було озвучити, – наче він прагнув усунутись з її шляху, змусити її цією порожнечею повернутися до чоловіка, який був його улюбленим другом.

Перш ніж вона про це заговорила, минуло багато днів. Та якось одного з вечорів, коли він збирався йти, Даґні усвідомила раптом ту особливу насолоду, з якою спостерігала, як він їсть приготовану нею їжу. І раптом, наче отримавши право говорити про те, що навіть не насмілювалась окреслити, наче це насолода зламала її опір, але аж ніяк не біль, Даґні запитала:

– Куди це ви зникаєте кожного другого вечора?

Він просто відповів – так, ніби був певен, що вона про це і сама знає:

– Читаю лекції.

– Що?

– Я читаю курс лекцій з фізики, як роблю щороку цього місяця. Це мій… Чому це ви смієтесь? – запитав він, побачивши, як вона полегшено хихоче, ніби з чогось геть іншого, не пов’язаного з його словами, а потім, перш ніж Даґні відповіла, він неочікувано всміхнувся, ніби вгадавши відповідь. Цієї миті Даґні побачила в його усмішці щось особисте, мало не зухвалу інтимність – на противагу тій спокійній та особистій буденній манері, з якою Ґолт продовжував говорити.

– Ви ж знаєте, що цього місяця ми обмінюємося досвідом, пов’язаним із нашими справжніми професіями. Річард Гейлі даватиме концерти, Кей Ладлоу гратиме у двох п’єсах, написаних авторами, які не творять для зовнішнього світу, а я читаю лекції, звітуючи про роботу протягом минулого року.

– Безкоштовні лекції?

– Звісно, ні. Десять доларів з особи за курс.

– Я хотіла б послухати.

Він похитав головою.

– Ні. Вам дозволять відвідувати концерти, п’єси, будь-яку презентацію, що дасть вам насолоду, але не мої лекції чи демонстрації будь-яких ідей на продаж, які ви зможете винести з цієї долини. Крім того, мої клієнти – чи то пак, студенти – це ті, хто має практичні причини слухати мій курс: Двайт Сандерс, Лоуренс Гаммонд, Дік МакНамара, Оуен Келлоґ, ще кілька. Цього року я додав одного новачка: Квентіна Деніелза.

– Справді? – запитала вона з ноткою ревнощів. – Як він може дозволити собі щось таке дороге?

– У кредит. Я створив для нього план погодинної оплати. Він на це заслуговує.

– Де ви читаєте лекції?

– В ангарі, на фермі Двайта Сандерса.

– А де працюєте протягом року?

– У своїй лабораторії.

– Де ж ваша лабораторія? Тут, у долині? – обережно поцікавилась Даґні.

Він витримав її погляд, дозволивши зрозуміти, що він здивований і знає причину її запитання, і аж тоді відповів:

– Ні.

– Ви жили в зовнішньому світі протягом усіх цих дванадцяти років?

– Так.

– І ви… – ця думка видалась нестерпною. – Ви маєте якусь посаду, як усі решта?

– Так.

Радість у його очах, здавалося, увиразнює якесь особливе значення.

– Тільки не кажіть, що ви другий помічник бухгалтера!

– Ні.

– Тоді ким ви працюєте?

– Я обіймаю ту посаду, що її бажає для мене світ.

– Де?

Він похитав головою.

– Ні, міс Таґґарт. Якщо ви захочете покинути цю долину, то це – одна з тих речей, що вам їх не можна знати.

Він знову всміхнувся – так само нахабно й інтимно, – даючи зрозуміти, що усвідомлює всю загрозу, приховану в цій відповіді, як і те, що ця відповідь означає для Даґні, й звівся з-за столу.

Коли Ґолт пішов, Даґні відчула, що перебіг часу – це якась гнітюча вага у застиглій атмосфері цього дому, схожа на нерухому, напівтверду масу, що поволі сповзає у ще дужче сповільнення темпу, і цей темп неможливо було виміряти, щоб довідатися, хвилини минули вже чи години. Вона напівлежала, витягнувшись у м’якому кріслі посеред вітальні, підім’ята тією важкою, байдужою втомою – не через бажання лінуватись, а радше через нереалізоване бажання виявити таємну жорстокість, якої не може задовольнити жодна дрібніша дія.

Особливе задоволення, пережите Даґні, – коли вона спостерігала, як Ґолт їсть приготовану нею їжу. Так думала вона, поки нерухомо лежала з заплющеними очима, а її думка, як і час, поволі перетинала якийсь затуманений простір. Це задоволення, породжене знанням: вона – причина отриманої ним чуттєвої насолоди; бодай один різновид задоволення, пережитого його тілом, походить від неї.

Існує причина, думала Даґні, чому жінка прагне готувати для чоловіка… О, не через повсякденний обов’язок, а задля рідкісного й особливого обряду, що символізує… але що зробили з цим обрядом проповідники жіночих обов’язків?.. Вихолощену виставу про нудотну працю, що вважається справжньою чеснотою жінки. Тим часом те, що надало цій діяльності сенсу і стало її мотивом, перетворили на сороміцький гріх… Бабратися в лої, парі та в слизькій шкаралущі на смердючій кухні – це духовна річ, акт дотримання морального обов’язку. Натомість зустріч двох тіл у спальні вважається фізичним приниженням, потуранням тваринним інстинктам, актом, позбавленим слави, сенсу чи величі духу.

Даґні різко зірвалася на ноги. Вона не хотіла думати про зовнішній світ чи його моральний кодекс. Але знала, що не це її хвилює. І їй не хотілося міркувати про те, що й далі вперто продовжував нав’язувати їй мозок, до чого вона поверталася в думках мимовільно…

Вона перетнула кімнату, відчуваючи ненависть до потворної, смиканої, неконтрольованої розхристаності своїх рухів. Даґні роздирала потреба дозволити рухам пробитися крізь застиглість і розуміння того, що це не той спосіб визволення, якого їй праглося. Вона закурювала, створюючи короткочасну ілюзію осмисленої діяльності, й відразу ж гасила цигарки, втомлено відчуваючи несмак від такої підміни. Даґні дивилася на кімнату, наче невгамовний жебрак, який прагне знайти у фізичних об’єктах якусь мотивацію, бажаючи вигадати заняття, щось почистити, залатати, відполірувати, – і розуміла водночас, що жодне з завдань не варте її зусиль. Коли все видається не вартим зусиль, промовив якийсь суворий голос в її мозку, – це щит, що ховає бажання, яке надто багато коштує. Чого ти хочеш?

Вона вихопила сірника, люто піднесла полум’я до кінчика сигарети, що, незапалена, звисала з її рота. Чого ти хочеш? – повторив суворий, мов у судді, голос. Хочу, щоб він повернувся! – безмовно відповіла вона внутрішньому скаржникові. Так людина кидала б кістку чудовиську, сподіваючись відволікти його і завадити накинутися на інших людей.

«Хочу, щоб він повернувся», – м’яко повторила вона, відповідаючи на обвинувачення, начебто для аж такої великої нетерплячки немає підстав. «Хочу, щоб він повернувся», – благально мовила вона, відповідаючи на холодне нагадування, що її відповідь не переконала суддю. «Хочу, щоб він повернувся!» – зухвало вигукнула, намагаючись не викинути з цього речення жодного слова, що слугувало захистом.

Голова Даґні виснажено хилилася: здавалось, вона пережила бійку. Сигарета в її пальцях згоріла на якихось півтора сантиметри. Даґні загасила її і знову впала у крісло.

Я нічого не уникаю, думала вона. Я нічого не уникаю, я просто не бачу можливості для жодної відповіді. «Те, чого ти хочеш, – сказав голос, поки Даґні брела крізь дедалі густіший туман, – можеш спокійно взяти, але якщо твоєму прийняттю і твоїм переконанням бракує абсолютності, – це зрада всього…» – «То нехай прокляне мене, – подумала вона, тимчасом як голос загубився десь у тумані й не чув її, – нехай прокляне мене завтра… Я хочу його… повернення…» Відповіді Даґні не почула, бо її голова м’яко впала на спинку крісла. Вона заснула.

Розплющивши очі, Даґні побачила його за метр від себе, він дивився на неї згори вниз. Здавалося, це вже триває довго.

Вона побачила його обличчя, чітко й цілісно, і негайно зрозуміла, що з ним коїться: те саме, з чим вона боролася протягом останніх годин. Даґні побачила це і не здивувалася, оскільки не вигадала ще жодної причини для подиву.

– Саме такий ви мали вигляд, – м’яко мовив він, – коли засинали у себе в офісі.

Даґні зрозуміла: він теж не цілком усвідомлював, чи варто їй це чути. Те, як він це вимовив, свідчило про те, як часто він думав про це і з якої причини.

– У вас такий вигляд, ніби прокинетесь у світі, де нічого не треба буде приховувати і немає чого боятися, – Даґні осяяла усмішка, але вона зрозуміла це, коли остаточно усвідомила, що обоє вони не сплять.

Тихо і твердо Ґолт додав:

– Але тут – це правда.

Її першою емоцією після повернення до реальності було відчуття сили. Вона плинно і неквапливо випросталася, сповнена впевненості, відчуваючи перетікання руху від м’яза до м’яза по всьому тілу. Повільні інтонації, буденна зацікавленість, тон, який свідчив, що всі наслідки враховано, надали її голосові легкого презирства:

– Звідки ви знаєте, який вигляд я мала… у своєму офісі?

– Я ж казав, що спостерігав за вами впродовж багатьох років.

– Як ви могли так пильно за мною стежити? Звідкіля?

– Зараз я вам не відповім, – просто і без жодного виклику сказав він.

Її плечі трохи відхилилися назад, вона замовкла, а потім проказала низьким і захриплим голосом (у словах вчувалося радісне торжество):

– Коли ви побачили мене вперше?

– Десять років тому, – відповів він, дивлячись просто на неї, даючи зрозуміти, що відповідає на повний, не озвучений підтекст цього запитання.

– Де? – слова прозвучали майже як команда.

Він завагався, а потім вона побачила легку усмішку, що торкнулася лише його губ, але не очей, усмішку споглядання, сповнену туги, гіркоти, гордості – власність, надбана нестерпною ціною. Його погляд, здавалося, зосередився не на ній, а на дівчині з того часу.

– У тунелі «Терміналу Таґґарта», – відповів він.

Раптом Даґні усвідомила, в якій позі сидить: лопатками вона зслизнула додолу спинкою крісла, безтурботно розкинувшись, напівлежачи, випроставши одну ногу, у своїй чітко викроєній прозорій блузі та широкій селянській спідниці, вручну пофарбованій у найдикіші кольори, в тонких панчохах і черевичках на високих підборах, – вона не скидалася на директора залізниці; ця думка наздогнала її у відповідь на його погляд, що помічав навіть недосяжне; а схожа вона була саме на ту жінку, роль якої зараз виконувала: на його служницю. Тієї ж миті, коли посилився блиск його темно-зелених очей і розвіялася вуаль віддаленості, Даґні зрозуміла, що образ минулого зник і тепер Ґолт бачить перед собою її, реальну.

Вона нахабно зазирнула йому в очі – Даґні усміхалася, хоч жоден м’яз на її обличчі не поворухнувся.

Він відвернувся, перетнув кімнату, і кроки його були такі ж виразні, як і голос. Даґні знала, що він хоче піти геть, як завжди робив це, повертаючись додому, ніколи не залишаючись довше, ніж для того, щоб побажати добраніч. Вона спостерігала за боротьбою, що в ньому відбувалася, хоч й не могла зрозуміти достеменно, чи ця боротьба виявлялася в кроках, спрямованих спершу в одному напрямку, який раптом змінювався, чи в упевненості, що її тіло стало інструментом для безпосереднього сприйняття його тіла, екраном, на якому відображались і рухи, і мотивація. Єдине, що вона знала напевно: Ґолт, який ніколи не починав і не програвав битви проти самого себе, не мав сили покинути цієї кімнати.

У його поведінці не було й натяку на якийсь надрив. Ґолт зняв піджак, залишившись у сорочці, і сів біля вікна з протилежного боку кімнати, обличчям до Даґні. Але сів на бильце крісла – і не йдучи геть, і не залишаючись.

Даґні відчула легковажне, вільне, майже фривольне торжество, розуміючи, що їй вдається утримувати його так надійно, ніби вона робить це фізично. Протягом короткої миті, витримувати яку було не так уже й просто, такий спосіб контакту цілком задовольняв її.

Але майже одразу вона відчула раптовий шок, що повністю засліпив її; всередині щось кричало і вибухало, і вона, ошелешена, намагалася намацати причину. Ґолт трохи перехилився на один бік, це спричинила його поза: видовжена лінія, що йшла від плеча до вигину талії, стегон, уздовж ніг. Вона відвела погляд, намагаючись не показати, що вся тремтить, – і облишила навіть думати про тріумф і про те, хто тут над ким має владу.

– Відтоді я бачив вас багато разів, – мовив він тихо, впевнено, може, трохи повільніше, ніж говорив зазвичай, так, ніби міг контролювати все, крім своєї потреби говорити.

– Де ви мене бачили?

– У багатьох місцях.

– Але ви робили все, щоб я вас не помітила? – Даґні знала, що такого обличчя, як у нього, вона не змогла б не помітити.

– Так.

– Чому? Ви боялися?

– Так.

Він сказав це так просто, що Даґні не відразу зрозуміла: він знав, що означає для неї його особа.

– А ви знали, хто я, коли вперше мене побачили?

– Так. Мій передостанній найбільший ворог.

– Що? – такого вона не очікувала. І трохи тихіше, додала:

– А хто найбільший?

– Доктор Роберт Стадлер.

– Ви класифікували мене так само, як його?

– Ні. Він мій свідомий ворог. Людина, яка продала свою душу. Його ми навіть не маємо наміру навертати. А ви – ви одна з нас. Я знав це задовго до того, як уперше вас побачив. Знав також і те, що ви приєднаєтесь до нас остання і що вас буде найскладніше долучити.

– Хто вам таке сказав?

– Франциско.

Даґні вичекала трохи і запитала:

– Що саме він сказав?

– Сказав, що серед усіх імен у нашому списку, вас навернути буде найскладніше. Тоді я почув про вас уперше. Саме Франциско додав вас до переліку. Він сказав, що ви – єдина надія і майбутнє «Таґґарт Трансконтиненталь», що ви будете довго нам протистояти, відчайдушно боротиметеся за свою залізницю, оскільки ви неймовірно витривала, хоробра і зосереджена на своїй роботі.

Ґолт подивився на неї:

– Більше Франциско не сказав нічого. Він говорив про вас так, ніби про один із наших страйків. Я знав, що ви з ним друзі дитинства, ото і все.

– Коли ж ви мене побачили?

– Через два роки.

– Як?

– Випадково. Це було пізно ввечері… на пасажирській платформі Терміналу Таґґарта.

Даґні розуміла – це така форма капітуляції. Він не хотів цього казати, і все ж мусив. Його слова були сповнені приглушеного напруження й опору. Він мусив говорити, оскільки повинен був подарувати самому собі та їй таку форму контакту.

– Ви були у вечірній сукні, з якої постійно сповзала накидка, – спершу я побачив тільки оголені плечі, спину і профіль. Здавалося, накидка от-от зіскочить, і ви залишитеся геть гола. А потім я зрозумів, що на вас – довга сукня кольору льоду, схожа на туніку грецької богині. Натомість ваше коротке волосся і владний профіль наголошували, що ви – американська жінка. На тій платформі ви здавалися зовсім не на своєму місці. Я уявляв вас не на платформі, а в такому місці, думка про яке ніколи раніше в мене не виникала. І раптом я таки переконався: ні, ваше місце тут, серед колій, кіптяви та балок, що саме це найвідповідніше місце і для єдвабної сукні, і для оголених плечей, і для вашого виразного обличчя – залізнична платформа, а не затишне помешкання. Ви здавалися втіленням розкоші, ви належали цьому місцю, що було джерелом вашої енергії. Здавалося, ви повертаєте багатство, звабу, екстравагантність і насолоду життям справжнім власникам, людям, які створили залізниці та фабрики. Ви були сповнені енергії, яка до вас поверталася, впевненості й розкоші, а я був перший, хто сформулював, чому саме ці два поняття нероздільні. І мені подумалося, що якби наше століття надало форми своїм справжнім богам, звівши пам’ятник, що символізує американську залізницю, то це була б ваша статуя… А потім я побачив, що ви робите, – і зрозумів, хто ви така. Ви віддавали накази трьом працівникам Термінала. Я не чув слів, але ваш голос лунав різко, чітко і впевнено. Я зрозумів: ви – Даґні Таґґарт. Підійшов ближче, досить близько, щоб розчути два речення. «Хто так сказав?» – запитав один із чоловіків. «Я сказала», – відповіли ви. Це було все, що я почув. І цього було достатньо.

– А далі?

Він повільно підняв очі й зустрівся з нею поглядом. Напруження обтяжило його голос і він залунав нижче, розмився й пом’якшав, водночас проступили нотки кепкування над власним відчаєм і мало не ніжність:

– Тоді я зрозумів, що необхідність покинути мій двигун – не найвища ціна, яку доведеться заплатити за страйк.

Даґні замислилась. Чия анонімна тінь серед усіх пасажирів, які пробігали повз неї – тінь ілюзорна, мов дим із паротяга, тінь непомічена – належала йому; чиє обличчя було обличчям Ґолта. Цікаво, як близько вона стояла від нього протягом бозна-якого часу.

– Чому ж ви не заговорили зі мною – тоді чи згодом?

– Чи пам’ятаєте ви, що саме робили в Терміналі того вечора?

– Я туманно пригадую вечір, коли мене викликали з якоїсь вечірки. Батька не було тоді в місті, а новий керівник Термінала припустився помилки і заблокував увесь рух у тунелях. Попередній керівник несподівано звільнився тижнем раніше.

– Це я змусив його звільнитися.

– Ясно…

Її голос затих, наче з нього випарувався звук, а повіки опустилися, мовби погасивши зір. Якби він тоді не вистояв, подумала Даґні, якби заявив про себе… Яка трагедія спіткала б їх тоді! Вона пригадала свої почуття, коли кричала, що застрелить руйнівника, щойно зустріне його…

Я б і справді його застрелила, думала Даґні не словами, а радше у формі якогось тремтіння й напруження в животі. Довідавшись про його роль, згодом я б його застрелила. А я б таки довідалась… І все ж вона здригнулась, оскільки все одно прагнула, щоб він наблизився. Вона не допускала цієї думки в свідомість, натомість дозволяла їй плавати в темному теплі тіла: «Я застрелила б його згодом, але спершу…»

Даґні підняла повіки. Вона знала, що її оголені думки він прочитує в її очах, а вона розуміє, що на думці в нього. Вона бачила його затуманений погляд, напружений рот, відчувала його страждання, а сама в цей час не могла опиратись екзальтованому бажанню завдавати йому болю, бачити цей біль, спостерігати за ним, відчувати, як він стає більший за його і її витривалість, – і лише після цього переплавити муку на безвихідь задоволення.

Ґолт підвівся, відірвавши від неї погляд. Його обличчя набуло спокійного і ясного виразу, немов раптом скинувши з себе всі емоції, оголивши свою чистоту, і Даґні не могла відповісти, що призвело до цього: зміна нахилу голови чи напруженість рис.

– Кожного, хто був потрібен вашій залізниці і кого вона втратила протягом останніх десяти років, – мовив Ґолт, – покинути вас спровокував я.

Його голос звучав пласко, однотонно, з блискучою рівною інтонацією бухгалтера, який нагадує нерозсудливому покупцеві, що ціна – це той абсолют, якого неможливо уникнути.

– Я витягнув із підмурівку «Таґґарт Трансконтиненталь» усі можливі опори і тепер, якщо ви вирішите повернутись, я спостерігатиму те, як будівля впаде на вашу голову.

Він обернувся, щоб вийти з кімнати. Даґні його зупинила. Його змусили завмерти не так її слова, як голос: низький, позбавлений емоцій, важкий, забарвлений глибоким відтінком, схожий на внутрішнє відлуння: він нагадував погрозу. Цей голос озвучував благання особи, яка досі зберігала в собі уявлення про честь, однак більше про неї не дбала:

– Ви хотіли б мене тут залишити, правда?

– Найдужче за все в світі.

– Ви можете мене залишити.

– Я знаю.

Його голос звучав так само, як і голос Даґні. Він зачекав, намагаючись опанувати себе. Заговорив знову низьким і ясним тоном, увиразнюючи усмішкою своє повне розуміння:

– Я хочу, щоб ви прийняли це місце. Яка користь мені від вашої фізичної присутності, якщо вона не буде наповнена сенсом? Саме через створення такої фальшивої реальності більшість людей самі себе дурять. Я на таке не здатний.

Він знову обернувся, щоб іти:

– Ви також не здатні. Добраніч, міс Таґґарт.

Ґолт зачинив двері до своєї спальні.

Даґні лежала на ліжку в темряві, неспроможна ні думати, ні спати. Її свідомість сповнював стогін і нестяма, віддзеркалюючи відчуття у м’язах; їхній характер, їхні мінливі відтінки скидалися на благальний плач, так добре їй знайомий, виражений не словами, а болем: нехай він прийде сюди, нехай увірветься, чорт би усе це взяв, мою залізницю і його страйк, усе, заради чого ми жили! Чорт забирай усе, чим ми були і є! Він і забере, якщо завтра я помру. Ну і нехай помру, але завтра. Нехай він прийде сюди, нехай назве будь-яку ціну, у мене не залишилося нічого, що б я йому не могла продати. Невже це те, що називають «тваринним»? Таки-так, і я – тварина…

Вона лежала на спині, притиснувши долоні до простирадла з обох боків, щоб не дозволити собі встати і піти до нього в кімнату, знаючи, що здатна зараз навіть на це…

Це не я, це моє тіло, яке я не можу ні витримувати, ні контролювати…

Але десь у глибині свого єства Даґні відчувала присутність судді, який був не словами, а нерухомою точкою світла, і цей суддя спостерігав за нею, але тепер уже не судив її суворо, а схвалював і радів, немовби кажучи: «Твоє тіло? Та якби ж він був не тим, ким він є, хіба твоє тіло робило таке з тобою? Чому ти хочеш саме його тіло, а не тіло когось іншого? Думаєш, ти проклинаєш усі ті речі, заради яких ви жили? Ти проклинаєш те, що ви обоє прославляєте цієї миті, самим своїм бажанням?»

Даґні не треба було чути слів, вона прекрасно їх знала, знала завжди.

…За якийсь час вона втратила відблиск цього знання і не залишилося нічого, крім болю і долонь, притиснутих до простирадла, і мало не байдужої думки: цікаво, чи він теж не спить, чи зазнає тих же тортур, що і вона?

Даґні не чула жодного звуку, не бачила відблисків світла з його вікна на стовбурах дерев надворі. Минуло багато часу, коли з темряви його кімнати пролунали звуки, які дали відповідь на її запитання. Даґні знала тепер, що він не спить, і знала, що він не прийде. Вона почула його кроки і клацання запальнички.

Річард Гейлі закінчив грати, відвернувся від піаніно і подивився на Даґні. Він бачив, як вона опустила обличчя, мимовільно намагаючись приховати занадто сильну емоцію. Звівшись, усміхнувся й м’яко промовив:

– Дякую вам.

– О, ні… – прошепотіла Даґні, знаючи, що це вона повинна висловлювати вдячність, хоча це й марна справа. Вона думала про ті роки, протягом яких було написано твори, які Гейлі щойно для неї виконував – тут, у маленькому будиночку на виступі скелі, над долиною; про ті роки, коли він надавав форми всій цій надмірній величі, створюючи плинний пам’ятник ідеї, згідно з якою відчуття життя прирівнюється до відчуття краси; а вона, Даґні, ходила тим часом вулицями Нью-Йорка, безнадійно шукаючи бодай якоїсь радості, а її наздоганяли верескливі звуки сучасної симфонії, наче плювок з інфікованого горла гучномовця, що викашлює свою злість, свою ненависть до життя.

– Я щиро, – всміхнувся Річард Гейлі. – Я бізнесмен, я ніколи не роблю нічого безкоштовно. Ви мені заплатили. Тепер ви розумієте, чому я захотів сьогодні для вас зіграти?

Даґні підвела голову. Він стояв у центрі вітальні, вони були самі. Крізь розчахнуте в літню ніч вікно проглядалися темні дерева на видовженому схилі, що сходить додолу, до мерехтіння віддалених вогнів.

– Міс Таґґарт, скількох ви знаєте людей, для яких моя робота така ж важлива, як і для вас?

– Небагато, – просто відповіла вона, без лестощів і вихваляння, віддаючи безособову данину істинним цінностям.

– Ось якої платні я вимагаю. Мало хто може собі її дозволити. Мені не йдеться про ваше задоволення, не йдеться про ваші емоції – до біса емоції! Я кажу про ваше розуміння, про той факт, що ваше задоволення того ж походження, що й моє, воно походить з одного джерела: вашого розуму, свідомого судження, породженого інтелектом, здатним судити мою роботу за стандартами тих самих цінностей, що підштовхують мене створювати. Я кажу не про те, що ви щось відчули, а про те, що ви відчули саме закладене мною; не про те, що ви захоплюєтеся моєю працею, а що ви захоплюєтеся саме тим, що важливо для мене.

І він розсміявся.

– У більшості митців є лише одна пристрасть, дужча за прагнення бути обожнюваним: їхній страх ідентифікувати характер того обожнення, яке вони дістають. Але це страх, якого я ніколи не поділяв. Я не дурю себе стосовно своєї роботи чи реакції, на яку сподіваюсь, – я ціную однаково високо і те, й те.

Мені не хочеться, щоб мною захоплювалися безпричинно, емоційно, інтуїтивно, інстинктивно чи сліпо. Мене не цікавить сліпота у жодній формі, я маю надто багато всього, що хотів би продемонструвати. Мене не цікавить глухота, бо мені є що сказати. Мені не потрібне захоплення, що йде з серця, а тільки те, що йде від голови. І коли я знаходжу клієнта з такою неоціненною здатністю, мій виступ перетворюється на взаємну угоду задля взаємної вигоди. Митець – це торговець, міс Таґґарт, найсуворіший, найвимогливіший серед усіх торговців. Тепер ви мене розумієте?

– Так, – дещо недовірливо відповіла вона, – розумію.

Недовіра пояснювалась тим, що Даґні зараз почула власний символ моральної гордості, сформульований чоловіком, від якого вона найменше чекала це почути.

– Якщо розумієте, то чому ви хвилину тому мали такий трагічний вигляд? Про що ви шкодуєте?

– Я шкодую про ті роки, впродовж яких ваша праця залишалася непочутою.

– Але ж це не так. Я даю два чи три концерти щороку. Тут, в Ущелині Ґолта. Один з них відбудеться наступного тижня. Сподіваюся, ви прийдете. Вхід – двадцять п’ять центів.

Даґні не могла стримати сміху. Він теж усміхнувся, а потім його обличчя поволі набуло серйозного виразу, наче його раптом накрило хвилею якихось неозвучених міркувань. Він поглянув у темряву за вікном, туди, де у просвітку між гілками виднівся знак долара – вигин лискучої сталі, викарбуваний на небі. Місячне світло зробило його блідішим, залишивши тільки металевий полиск.

– Міс Таґґарт, ви розумієте, чому я міняю три десятки сучасних артистів на одного справжнього бізнесмена? Бо в мене значно більше спільного з Еллісом Ваяттом чи Кеном Даннаґґером (якому ведмідь на вухо наступив), ніж з такими людьми, як Морт Лідді чи Бальф Юбанк? Хоч би про що йшлося – про симфонію чи про вугільну шахту, – вся робота – це акт творення, вона походить з одного джерела: з непорушного вміння дивитися на все власними очима. Це означає вміння здійснювати раціональну ідентифікацію. Що, своєю чергою, означає вміння зшивати, з’єднувати і створювати те, що раніше було непоміченим, не з’єднаним і нествореним. Невже не зрозуміло, що той осяйний образ, про який говорять, як про щось, притаманне авторам симфоній і романів, є даром усіх людей, які зрозуміли, як використовувати нафту, як керувати копальнею, як будувати електричний двигун? Той священний вогонь, що начебто палає в музикантах і поетах, – хіба не він протягом усієї історії підштовхує промисловців кидати виклик усьому світові заради нового металу, – так само, як і тих, хто винаходить літаки, будує залізниці, відкриває нові мікроорганізми чи континенти?.. Безкомпромісна відданість пошуку правди, міс Таґґарт? Чи випадало вам чути, як моралісти та любителі мистецтва кажуть про безкомпромісну відданість пошукам правди, притаманну митцям? Назвіть мені яскравіший приклад такої відданості, ніж твердження людини, що земля обертається, або наполягання іншої людини на тому, що сплав сталі й міді має чіткі властивості, які роблять його придатним для використання у незвичний спосіб, – і нехай світ колесує цього чоловіка, нехай нищить його, але він не візьме на себе фальшивих свідчень, не переступить через докази, здобуті власним розумом! Ось, міс Таґґарт, той вид духу, відваги й любові до правди – на противагу недбалому нікчемству, яке марно тиняється, запевняючи всіх, що практично досягнуло досконалості божевільного. Адже він – митець, який не має щонайменшої гадки про те, що означає його робота, його не обмежують такі грубі концепції, як «сутність» або «значення», він є засобом для передачі вищих містерій, він не знає, яким чином і навіщо створив свою працю, він здійснив це спонтанно – наче п’яний проблювався, митець не думав, він не опустився б так, щоб думати, він просто відчув; усе, що йому слід робити – це відчувати; митець відчуває, митець мимрить, його очі бігають, митець – млявий, слинявий, тремтячий, драглистий покидьок! Як чудово знаю, яка дисципліна, які зусилля, яке напруження розуму й неослабний тиск потрібні, крім властивості ясно бачити, щоб створити мистецький твір! Як достеменно я знаю, що це творення вимагає такої праці, що порівняно з нею каторжна праця здається відпочинком, і такої суворості, на яку не здатен навіть найзапекліший армійський садист, – і саме тому вище ціную робітника вугільної шахти, ніж будь-яке двоноге вмістилище вищих містерій. Робітник знає, що візки з вугіллям рухаються під землею не завдяки його почуттям, він чудово знає, що саме змушує їх пересуватися. Почуття? О, так, звісно, ми відчуваємо – він, ви і я, – насправді ми єдині люди, здатні на почуття, до того ж, ми добре розуміємо походження наших почуттів. Але те, чого ми надто довго не знали і вивчення чого так довго відкладали – це натура людей, які стверджують, що не можуть відповідати за свої почуття. Ми не знаємо, що саме вони почувають. Аж тепер ми починаємо про це довідуватися. Ця помилка коштувала нам занадто багато. І ті, хто винен найбільше, заплатять найвищу ціну; зрештою, так і має бути, згідно з правосуддям. Найбільша провина – на справжніх митцях, які зрозуміють тепер, що їх винищать першими, вони мусять бути готові бачити торжество власних винищувачів, оскільки допомогли їм знешкодити своїх єдиних захисників. Тому що коли і є трагічніший дурень, ніж бізнесмен, який не знає, що він – представник найвищого творчого начала людини, то це митець, який думає, що бізнесмен – його ворог.

«Це правда, – думала Даґні, йдучи вулицями долини, з дитячим захопленням розглядаючи вікна крамниці, що виблискували на сонці, – що місцевий бізнес вирізняється зумисною вибірковістю мистецтва, а мистецтво, – думала далі, сидячи в темряві оббитої дошками концертної зали, слухаючи мелодію контрольованої жорстокості, дослухаючись до математичної точності музики Гейлі, – має в собі сувору дисципліну бізнесу».

«І тому, й тому властива променистість інженерної справи», – думала Даґні, сидячи серед рядів лавок просто неба, милуючись виступом Кей Ладлоу. То був досвід, що вона його не переживала від самісінького дитинства: тригодинна вистава, яка розповідала незнану досі історію нечутими досі словами, основну ідею якої було віднайдено не серед поношеного одягу століть. Яка забута насолода – перебувати в стані заглибленості й уваги, куди спрямовують тебе віжки винахідливості, несподіванки, логіки, цілеспрямованості, новизни, бачити їх утіленими у виставі за допомогою найвищого артистизму жінки, яка грає героїню, духовна краса якої відповідає її фізичній досконалості».

– Ось чому я тут, міс Таґґарт, – сказала Кей Ладлоу, усміхаючись у відповідь на відгук Даґні після вистави. – Хоч як я талановито зображала найвидатніші людські якості, зовнішній світ прагнув знецінити мій рівень. Мені дозволяли грати винятково втілення аморальності: блудниць, легковажних дівуль, розлучниць, що їх зрештою завжди перемагала сусідська дівчинка, яка уособлювала всі чесноти посередності. Мій талант використовували для того, щоб він сам на себе зводив наклеп. Ось чому я покинула той світ.

Від самого дитинства, подумала Даґні, їй не випадало відчувати такого сп’яніння після перегляду вистави, відчувати, що в житті є речі, яких варто досягати замість того, щоб вивчати особливості клоаки, в чому немає жодного сенсу. Коли публіка покинула освітлені ряди лавок і розчинилась у темряві, Даґні зауважила Елліса Ваятта, суддю Наррангасетта, Кена Даннаґґера – чоловіків, про яких казали, що вони зневажають усі форми мистецтва.

Останній образ, що запав їй у душу того вечора, – дві високі, рівні, стрункі постаті, що віддалялися стежкою серед скель, а прожектор вихоплював золотий відблиск їхнього волосся. То були Кей Ладлоу і Раґнар Даннескольд. І Даґні замислилась: чи справді вона могла б повернутися у світ, де ця пара приречена?

Відчуття власного дитинства поверталося до неї щоразу, коли вона зустрічала двох синів молодої жінки, власниці пекарні. Вона часто бачила, як вони ходять стежками долини – двоє безстрашних істот, семи й чотирьох років. Здавалося, хлопчики сприймають життя так само, як Даґні. Вони не були схожі на дітей з зовнішнього світу – переляканих, замкнутих, єхидних, дітей, які захищаються від дорослих, які довідуються, що їм брешуть, і вчаться ненавидіти. Ці двоє хлопчаків були сповнені відкритої, радісної, товариської впевненості, схожі на кошенят, які навіть не підозрюють про існування кривди, вони природно, без будь-якої пихи, знали собі ціну і невинно вірили у здатність кожного незнайомця її розпізнати; діти відчували гаряче зацікавлення, що підштовхувало їх ризикувати, і переконаність, що в житті немає нічого несуттєвого чи закритого для досліджень. Якби вони зустрілись з недоброзичливістю, то відкинули б її з презирством, не як щось небезпечне, а як непорозуміння; вони не приймуть це як закон існування, навіть якщо їх змушувати.

– Вони уособлюють мою особливу кар’єру, міс Таґґарт, – мовила молода мама у відповідь на зауваження Даґні, загортаючи для неї буханку свіжого хліба і всміхаючись з-за прилавка. – Вони – та справа, що я вирішила її практикувати, і яку, на противагу порожній балаканині про материнство, у зовнішньому світі неможливо реалізувати. Впевнена, ви знайомі з моїм чоловіком, він – учитель економіки, а зараз працює лінійним монтером на Діка МакНамару. Ви, звісно ж, знаєте, що в цій долині не може існувати колективних зобов’язань і що родичам та близьким вхід сюди заборонений – за винятком тих випадків, коли кожна особа приймає присягу протестувальника за власним незалежним переконанням. Я приїхала сюди не тільки задля професії свого чоловіка, а й заради себе самої. Я прибула сюди, щоб виховати моїх синів людьми. Я не віддала б їх на поталу освітній системі, розробленій для того, щоб зупинити розвиток дитячого мозку, щоб переконати дитину, що розум – безсилий, що існування – це нераціональний хаос, якому неможливо дати раду, отже – нав’язати їм стан хронічного жаху. Ви чудуєтесь з різниці між моїми дітьми і дітьми з зовнішнього світу, міс Таґґарт? Але ж причина цієї різниці така проста. Причина в тому, що тут, в Ущелині Ґолта, немає жодної особи, яка б не вважала страхітливою імовірність звернутися до дитини з найменшим натяком на нераціональне.

Даґні подумала про тих учителів, яких втратили школи зовнішнього світу, коли дивилася на трьох учнів доктора Акстона у вечір їхнього щорічного возз’єднання. Запросили також Кей Ладлоу. Вони вшістьох сиділи на задньому подвір’ї будинку, західне сонце освітлювало їхні обличчя, колір долини ущільнювався, заповнюючись м’якими синіми випарами.

Даґні дивилася на його учнів, на три гнучкі, жваві постаті, що напівлежали на обтягнутих парусиною кріслах, розслаблені й задоволені, вбрані в широкі штани, вітрівки та сорочки з відкритою шиєю: Джон Ґолт, Франциско д’Анконія, Раґнар Даннескольд.

– Нехай вас це не вражає, міс Таґґарт, – усміхаючись, мовив доктор Акстон, – і не припускайтеся помилки, думаючи, що мої учні – якісь надлюдські істоти. Вони – набагато видатніші, ще дивовижніші: це звичайні люди – такого світ ніколи ще не бачив – і їхня особливість у тому, що їм вдалося такими залишитися, не залежати від впливів світових догм, нагромадженого зла століть. Таки справді – треба мати винятковий розум і ще винятковішу цілісність, щоб залишитися людиною, адже людина – раціональна.

Даґні відчула в ставленні доктора Акстона щось нове, якусь зміну в його суворій стриманості. Здавалося, він долучив її до їхнього кола, наче вона була кимось важливішим за звичайну гостю. Франциско поводився так, наче її присутність під час цієї зустрічі була природною, тому її слід було сприймати радісно, як і належить. Ґолтове обличчя не видавало жодної реакції. Він поводився, немов люб’язний конвоїр, який привів її сюди на прохання доктора Акстона.

Даґні зауважила, що погляд доктора Акстона весь час звертається до неї, немов промовляє про мовчазну гордість, демонструючи вдячному спостерігачеві своїх учнів. У розмовах він весь час повертався до єдиної теми, наче батько, який виявив, що слухач зацікавлений у найзаповітнішому для нього:

– Бачили б ви, якими вони були в коледжі, міс Таґґарт. Ви б не знайшли трьох інших хлопців, «призвичаєних» до таких різних обставин, але – до чорта звички! – вони, мабуть, обрали одне одного з першого погляду серед тисяч інших в університеті. Франциско, найбагатший спадкоємець на світі, Раґнар, європейський аристократ, і Джон, людина, яка створила себе сама у всіх сенсах. Він виник нізвідки, без пенні в кишені, сирота, без жодних зв’язків. Насправді він був сином механіка з заправки на якомусь закинутому перехресті в Огайо. У дванадцять років пішов з дому, щоб прокласти власний шлях. Але я завжди волів думати, що він з’явився на цей світ, як Мінерва, богиня мудрості, яка вистрибнула з голови Юпітера вже доросла і цілком озброєна…

Пам’ятаю день, коли я вперше побачив цю трійцю. Вони сиділи в кінці аудиторії, я викладав спеціальний курс для аспірантів, такий складний, що кілька сторонніх осіб наважилися відвідувати саме ці лекції. Вони здавалися занадто юними навіть як на першокурсників, їм було тоді по шістнадцять, як я згодом довідався. Наприкінці лекції Джон піднявся, щоб поставити мені запитання. Я пишався б як викладач, якби почув таке запитання від студента, який протягом шести років навчався філософії. Запитання могло б стосуватися метафізики Платона, тільки сам Платон до нього чомусь не додумався. Я відповів і попросив Джона зайти до мене в кабінет після лекції.

Він прийшов – вони прийшли втрьох – я побачив двох інших у вестибюлі й теж запросив увійти. Я розмовляв з ними протягом години, потім скасував усі свої зустрічі й продовжував розмову решту дня. Після цього я домовився, щоб їм дозволили відвідувати мій курс і отримав за це їхню довіру. Хлопці пройшли курс. Вони отримали найвищі оцінки в групі.

Усі троє досягли найбільших успіхів у двох предметах: у фізиці та філософії.

Їхній вибір дивував усіх, крім мене: сучасні мислителі вважають, що розуміти реальність не обов’язково, а сучасні фізики вважають, що мислити – не конче. Я знав протилежне. Але мене дивувало те, що трійко цих дітей теж це розуміли. Роберт Стадлер був керівником кафедри фізики, а я – керівником кафедри філософії. Ми з ним порушили заради цих трьох студентів усі правила й заборони, звільнили їх від режиму, від необов’язкових курсів, навантажили найскладнішими завданнями і за чотири роки розчистили їм шлях до найважливішого у тих двох предметах, які вони обрали. Хлопці працювали. До того ж протягом цих чотирьох років вони заробляли собі на життя. Франциско та Раґнар отримували від батьків забезпечення, Джон не отримував нічого, але всі троє мали повноцінну роботу, заробляючи власний досвід і гроші. Франциско працював на ливарні, Джон – у залізничному депо, а Раґнар – ні, міс Таґґарт, Раґнар не був останній, він був найстаранніший і найскромніший з усіх трьох – працював клерком в університетській бібліотеці. Їм вистачало часу на все, що було потрібно, але не вистачало на спілкування чи на колективні університетські заходи. Вони… Раґнаре! – раптом різко вигукнув він. – Не сідай на землю!

Даннескольд зіслизнув додолу і сидів тепер на траві, поклавши голову на коліна Кей Ладлоу. Після слів Акстона він покірно підвівся, посміюючись. Доктор Акстон усміхнувся, ніби перепрошуючи.

– Це моя давня звичка, – пояснив він Даґні. – Мабуть, «умовний» рефлекс. Я весь час казав йому це в університетські роки, коли він у прохолодні й туманні вечори сідав на землю на подвір’ї мого будинку. Він був такий нерозсудливий, змушував мене хвилюватися. Але мусив же розуміти, як це небезпечно і…

Акстон різко замовк. Він прочитав у вражених очах Даґні повторення власної думки: думки про ті загрози, яким вирішив протистояти дорослий Раґнар. Доктор Акстон стенув плечима і розвів руками з безпорадною самоіронією. Кей Ладлоу всміхнулася йому.

– Мій будинок був біля самого університету, – зітхнувши, продовжив Акстон, – на високій кручі над озером Ері. Ми вчотирьох провели разом багато вечорів. Сиділи отак, на задньому дворі мого дому, протягом багатьох вечорів ранньої осені або навесні, тільки замість цього гранітного схилу перед нами лежало озеро, мирне плесо якого простягалося на невизначений обшир. У ті вечори мені доводилося працювати більше, ніж під час будь-якої університетської лекції, відповідати на будь-які запитання хлопців, обговорювати різноманітні проблеми. Приблизно опівночі я готував гарячий шоколад і змушував хлопців його випивати, оскільки підозрював, що вони ніколи не мали часу нормально поїсти, а потім ми продовжували розмовляти, аж поки озеро не розчинялось у цілковитій темряві, а небо ставало світліше за землю. Було кілька разів, коли ми сиділи так, і я раптом помічав, що небо починає темнішати, а озеро – навпаки, бліднути, і вже за кілька промовлених нами речень наставав день. Я мусив пильніше за цим стежити, адже знав, що вони мало сплять, але я часто про це забував, втративши відчуття часу; розумієте, коли вони до мене приходили, я завжди почувався так, ніби зараз – ранній ранок, і попереду – довгий, розслаблений день. Вони ніколи не говорили про те, чого б могли бажати від майбутнього, ніколи не розмірковували про можливість того, що існує таємнича всемогутня сила, яка обдарувала їх невідомими талантами, дозволивши досягати бажаного; вони говорили про те, що робитимуть насправді. Чи прихильність здатна перетворювати людину на боягуза? Точно знаю, що страх я відчував тільки тоді, коли слухав цих хлопців і думав про те, на що перетворюється світ, з чим їм доведеться зіткнутись у майбутньому.

Страх? Так, але це було навіть більше, ніж страх. Це була емоція, здатна штовхнути людину навіть на вбивство; вона виникала, коли я думав, що метою обраного світом курсу є знищення цих дітей, що троє моїх синів приречені бути принесеними у жертву. О, так, я міг би вбити, але кого там було вбивати? Всіх і нікого, адже не існувало єдиного ворога, лідера, негідника, якогось конкретного недоумкуватого соціального працівника, нездатного заробити жодного пенні, чи злодійкуватого бюрократа, що боїться власної тіні; ціла земля котилась у безсоромність жаху, і її підштовхували руки кожного удаваного достойника, який вірив, що потреба – священніша за уміння, що жалість має більшу цінність, ніж справедливість. Але то були епізодичні моменти. Я не почував такого весь час. Слухав своїх дітей і знав, що їх ніщо не подолає. Я дивився на них, на те, як вони сиділи на моєму подвір’ї, дивився на темні будівлі, що височіли над моїм домом, досі символізуючи пам’ятник вільної думки – Університет Патріка Генрі, – а ще далі сяяв вогнями Клівленд, помаранчевий відблиск сталеливарних заводів пробивався крізь ряди димових труб, мерехтіли червоні цятки радіовеж, довгі білі промені аеропортів на темній облямівці неба, і я думав, що в ім’я всієї величі, що будь-коли існувала, змушувала цей світ рухатися, в ім’я величі, нащадками якої вони були, ці хлопці повинні перемогти… Пам’ятаю одну ніч, коли я зауважив, що Джон занадто довго мовчить, – виявилося, він заснув, випроставшись на землі.

Хлопці потім мені зізналися, що він не спав уже протягом трьох днів. Я відразу ж відіслав їх додому, та не наважився потурбувати Джона. Була тепла весняна ніч, я приніс ковдру, щоб його вкрити, і дав можливість спати там, де він заснув. Сидів біля нього до ранку, вдивляючись у його обличчя спершу при світлі зірок, а потім – перших сонячних променів, що вигравали на його чолі й на повіках. Те, що я переживав, не було молитвою, я не молився, то був стан, в якому молитва може стати хибною дією: то була цілковита, впевнена, самоствердна відданість любові до правди, певності того, що істина переможе, а цей хлопець матиме майбутнє, на яке заслуговує.

Акстон підняв руку і вказав на долину.

– Я не очікував, що це майбутнє стане таке масштабне і аж таке складне.

Стемніло, барва гір злилась із барвою неба.

Внизу, під товариством, наче прикріплені в просторі, сяяли вогні долини, трохи вище спалахувала загравою ливарня Стоктона, а освітлена вервечка вікон будинку Малліґана, схожа на вікна вагона, врізалась у небо.

– Але я таки справді мав суперника, – поволі вимовив Акстон. – Це був Роберт Стадлер. Не супся, Джоне. Це ж минуле. Колись Джон по-справжньому його любив. Зрештою, як і я; не зовсім, але те, що я відчував до розуму Стадлера, болісно нагадувало любов; це було найрідкісніше з усіх задоволень: захоплення. Ні, я його не любив, але ми з ним завжди почувалися так, ніби разом вижили після втрати спільного світу, опинившись у драглистій трясовині навколишньої убогості. Смертельний гріх Роберта Стадлера полягав у тому, що він так і не усвідомив, де його справжня домівка. Він ненавидів тупість. То була єдина емоція, яку він виявляв стосовно інших людей: в’їдлива, гірка, втомлена ненависть, спрямована на будь-яку недоречність, що мала нахабство перед ним постати. Він хотів іти до власної мети, хотів, щоб йому дали спокій і можливість це робити, хотів змітати людей зі своєї дороги і ніколи не зважав на те, якими засобами цього досягнути, не переймався характером власного шляху і шляху своїх ворогів. Він обрав коротшу путь. Ви усміхаєтеся, міс Таґґарт? Ви ж ненавидите його, адже так? Ви достеменно знаєте, який саме коротший шлях він обрав… Він сказав вам, що ми з ним стали суперниками через цих трьох студентів. Так і є, хоча я ніколи не дивився на це з такого боку, то був його погляд.

Що ж, якщо ми були суперниками, то я мав одну перевагу. Я знав, чому їм необхідно опанувати обидві професії. Він так і не зміг осягнути, нащо їм цікавитися моїм фахом. Зрештою, і для себе самого він так і не усвідомив важливості філософії – саме це його й зруйнувало. Але в ті роки він був іще достатньо живий, щоб ухопитися за цих трьох студентів. Ухопитися – дуже влучне слово. Інтелект – єдина цінність, що він перед нею схилявся. Він учепився за хлопців так, наче вони були його особистим скарбом. То був дуже самотній чоловік. Думаю, Франциско з Раґнаром стали єдиною любов’ю його життя, а Джон – єдиною пристрастю. Саме Джона він вважав своїм особливим нащадком, втіленням свого майбутнього, свідченням свого безсмертя. Джон мав намір стати винахідником, отже, мусив би обрати фізику. Його аспірантурою мав керувати Роберт Стадлер. Франциско збирався після випуску покинути університет і почати працювати, стати промисловцем. Він досконало поєднував у собі нас обох, своїх інтелектуальних батьків. А Раґнар – ви не знали, міс Таґґарт, який фах обрав Раґнар? Ні, не пілота-аса, не дослідника джунглів, не водолаза-глибоководника. Він обрав те, що потребує значно більшої сміливості. Раґнар обрав шлях філософа. Абстрактного, теоретичного, академічного, усамітненого філософа з вежі зі слонової кістки…

Так, Роберт Стадлер любив їх. І все ж – я ж сказав, що здатен убити, щоб захистити їх, – не було кого вбивати. Якби ж то ситуацію можна було виправити, убивши Роберта Стадлера! Але залежало не на цьому. Серед усіх людей, провин та гріхів, що руйнують наш світ, його провина була найтяжча. Його інтелект дозволяв усе зрозуміти. Його звання, його внесок санкціонували закон мародерів. Саме він наукою посилив владу злодіїв з пістолетами. Джон на таке не сподівався. Я теж…

Джон повернувся, щоб пройти аспірантський курс з фізики. Але не закінчив його. У день, коли Роберт Стадлер підписав документ про створення Державного наукового інституту, Джон покинув університет.

Я випадково перестрівся зі Стадлером саме після його останньої розмови з Джоном. Він геть змінився.

Сподіваюся, мені більше ніколи не випаде бачити таких змін на людських обличчях. Він дивився, як я наближаюсь, і я чудово зрозумів, що саме змусило його накинутися на мене і закричати: «Як ви всі мені остогидли, непрактичні ідеалісти!» Я відвернувся. Знав, що цей чоловік щойно виголосив собі смертний вирок.

Міс Таґґарт, чи пам’ятаєте, як ви запитували про трьох моїх учнів?

– Так, – прошепотіла вона.

– З вашого запитання я зміг зрозуміти, що саме розповів про них Роберт Стадлер. Скажіть, чому він узагалі про них згадав?

Акстон зауважив її гірку посмішку.

– Він розповів мені їхню історію як виправдання власної зневіри в людському інтелекті, як підтвердження його марності. Показав їх мені, як приклад своїх невиправданих сподівань. «Їхній хист міг би змінити історію», – сказав він.

– Хіба ж вони цього не зробили?

Даґні повільно кивнула і схилила голову на знак мовчазної згоди й шаноби.

– Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зрозуміли: абсолютне зло – в тих людях, які переконані, що світ – царина недоброзичливості, і добро тут не має жодного шансу на перемогу. Нехай би вони перевірили свої передумови, поглянули на підстави власних цінностей. Нехай, перш ніж видати собі неписаний дозвіл на зло-з-необхідності, переконаються, чи справді знають, що таке добро і яких умов воно потребує. Роберт Стадлер переконаний, що інтелект – нікчемність, що людське життя – цілком нераціональне. Невже він сподівався, що Джон Ґолт стане визначним науковцем, який підкорятиметься наказам доктора Флойда Ферріса? Невже він думав, що Франциско д’Анконія може стати великим промисловцем, який погодиться накопичувати прибутки для Веслі Моуча? Невже гадав, що Раґнар Даннескольд, сягнувши рівня видатного філософа, проповідуватиме під керівництвом доктора Саймона Прітчетта і розповідатиме людям, що розуму не існує, а правда – прерогатива сильного? Невже саме таке майбутнє Роберт Стадлер уважав раціональним?

Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зауважили: ті, хто найголосніше кричать про зневіру і крах чеснот, про неспроможність розуму, про важливість логіки – це саме ті люди, які досягнули цілковитого, точного, логічного результату після проповідування таких безжально логічних ідей, що їх страшно навіть ідентифікувати. У світі, де розуму відмовлено в існуванні, де проголошено моральну правоту закону брутальної сили, а здатних діяти карають на користь бездіяльних, жертвуючи найкращими на догоду найгіршим, – у цьому світі найкращим доводиться виступати проти суспільства, ставати його найзапеклішими ворогами. У такому світі Джон Ґолт, людина з неосягненними інтелектуальними здібностями, завжди залишатиметься некваліфікованим чорноробом, Франциско д’Анконія, дивовижний виробник багатств, стане марнотратником, а Раґнар Даннескольд, зразок просвітлення, перетвориться на носія жорстокості. Суспільство – і доктор Роберт Стадлер зокрема – досягнуло своєї мети. На що тепер їм скаржитися? Що їхній Всесвіт – нераціональний? Чи так це?

Він усміхнувся: безжально ніжно і впевнено.

– Кожен будує свій світ за власною подобою, – мовив він. – Людина має можливість обирати, але не має влади, щоб уникнути необхідності вибору.

Якщо людина зречеться своїх умінь, то зречеться й статусу людини, отримавши замість сфери свого існування гнітючий хаос нераціонального – з власного ж вибору. Хто здатен зберегти бодай одну власну думку, не пошкоджену поступками перед волею інших, хто приносить у реальність сірник або ділянку саду, створену згідно з власним способом мислення, – той (і до тієї міри) є людиною, а міра ця – єдиний спосіб визначення чеснот.

Вони, – вказав доктор Акстон на своїх учнів, – не робили жодних поступок. Оце, – показав він на долину внизу, – міра того, що вони змогли зберегти і чим вони є… Я можу ще раз повторити відповідь на ваше запитання – знаю, що ви цілком її зрозумієте. Ви запитували, чи пишаюсь я тим, як склалася доля трьох моїх синів. Я пишаюся дужче, ніж міг сподіватись. Я пишаюся кожним їхнім учинком, кожною метою і кожною цінністю, що вони обрали. І це, Даґні, моя повна відповідь.

Він вимовив її ім’я батьківським тоном. А два своїх останніх речення він промовляв, дивлячись не на неї, а на Ґолта.

Даґні бачила, що Ґолт відповідає йому відкритим поглядом. Зустрівшись з Акстоном очима і завмерши так на мить, він наче підтверджував почуте. Потім Ґолт перевів погляд на неї.

Даґні прочитувала в цьому погляді той неозвучений титул, що заповнював простір між ними, титул, яким нагородив її доктор Акстон, не промовивши, проте, вголос, а тому й решта не змогли цього впіймати. Натомість в очах Ґолта Даґні зауважила і радість від її шоку, і підтримку, і – найнеймовірніше – ніжність.

Мідна ливарня № 1 д’Анконії здавалася невеликим шрамом на обличчі гори – наче ножем було зроблено кілька незграбних надрізів, залишивши на багряно-коричневому фланзі висічені в камені полиці: червоні, мов рани.

Цей бік скелі яскраво освітлювало сонце. Даґні стояла на краю, тримаючись з одного боку за руку Ґолта, з іншого – за руку Франциско. У їхні обличчя дмухав вітер з долини, розташованої на шістсот метрів нижче.

«Ось, – думала Даґні, дивлячись на шахту, – історія людського багатства, виписана в тілі гори». Кілька сосон, покручених бурями, що лютували на цих диких просторах упродовж століть, нависало над отворами. На кам’яних полицях працювало шестеро робітників, незліченні й складні механізми креслили делікатні лінії на небі своїми дротами й канатами. Більшість роботи виконували машини.

Даґні зауважила, що Франциско демонстрував свої володіння не тільки їй, але й Ґолтові – йому, може, навіть із більшою охотою.

– Джоне, ти ж не був тут іще з минулого року… Зачекай, побачиш, що тут буде ще через рік. Уже за кілька місяців я остаточно порву з зовнішнім світом – і тоді віддамся цій роботі цілком.

– Чорт, Джоне, ні! – сказав він зі сміхом, відповідаючи на якесь запитання, і раптом Даґні перехопила той особливий погляд, що був адресований Ґолтові: такий же вираз вона бачила в його очах, коли Франциско стояв у її кімнаті, тримаючись за край столу, щоб пережити нестерпну мить. Тоді здавалося, начебто він бачить когось навпроти себе. То був Ґолт, подумала Даґні. Це образ Ґолта допоміг йому витримати.

Частину її єства сповнив невиразний жах: зусилля, яке Франциско доклав тієї миті, щоб прийняти втрату коханої жінки і присутність суперника – як платня за цю битву, – дались йому так важко, що тепер він не здатен був запідозрити правди, очевидної для доктора Акстона. «Що з ним станеться, коли він довідається?» – міркувала Даґні, а сповнений гіркоти внутрішній голос нагадував, що, швидше за все, не відбудеться нічого такого, про що можна буде дізнатися.

Водночас вона напружувалася, спостерігаючи, як Ґолт дивиться на Франциско: то був простий і відвертий погляд, відкритий до чесних почуттів. Даґні відчувала тривожну цікавість, якої не наважувалася означити, не могла ні назвати, ні відігнати: цікавість, здатну штовхнути Ґолта в потворні обійми самозречення.

Але більшу частину її свідомості охопило відчуття звільнення, наче вона реготала з усіх своїх сумнівів. Її погляд і далі повертався на стежку, якою вони сюди прийшли, три виснажливих кілометри звивистого шляху, що, немов карколомна пружина, збігав з верхів’я, на якому вона стояла, аж до самої долини. Погляд Даґні ковзав вигинами стежки, а розум метушився, намагаючись зосередитися на якійсь власній меті.

Кущі, сосни і повзучий килим з моху встилали зелені схили від долини аж до гранітних карнизів. Мох і кущі поступово зникали, зате сосни продовжували рости і вище, спинаючись угору дедалі рідшими шерегами, аж поки залишилося всього кілька окремих дерев, які піднімались оголеною скелею до білих клаптів снігу, що виблискував на сонці в розколинах вершин. Немов на виставу, Даґні дивилася на найвинахідливіше гірниче обладнання – такого їй іще ніколи не випадало бачити. Перевела погляд на стежку, що нею, погойдуючись, брели неквапливі мули – найдавніший транспорт.

– Франциско, – звернулася вона, вказуючи рукою, – хто спроектував ці машини?

– Це перероблене стандартне устаткування.

– Хто їх створив?

– Я. У нас не надто багато людей. Слід було це якось компенсувати.

– Ти занадто марнуєш робочу силу й час, перевозячи руду на мулах. Треба з долини прокласти залізницю.

Даґні дивилась униз, і тому не зауважила раптового і палкого пострілу очима, спрямованого на неї, як не помітила і обережних ноток у голосі:

– Знаю, але це складне завдання, віддача шахти поки що не виправдає такого будівництва.

– Дурниці! Це значно простіше, ніж здається. Трохи далі на схід є перевал, де схили спадистіші, а структура каменю – м’якша. Я роздивлялася ці місця, коли ми піднімалися: немає потреби у великій кількості вигинів, думаю, якихось п’яти кілометрів вистачило б.

Вона вказувала на схід, не помічаючи, як напружено обидва чоловіки вдивляються в її обличчя.

– Все, що потрібно, – вузькоколійка. Для початку… З цього починалися всі залізничні лінії, що вели до шахт, тільки то були вугільні шахти… Погляньте, бачите той хребет? Там достатньо широкий проміжок для метрового калібру, вам навіть не довелось би влаштовувати вибухи для розширення. Бачите отой плавний підйом – він тягнеться метрів вісімсот? Там нахил не більш як чотири градуси, будь-який паротяг з таким упорається.

Даґні говорила чітко, впевнено, свідома лише радості від того, що виконує свої природні функції у природному оточенні, де ніщо не може мати пріоритетів перед пропозицією залагодити проблеми.

– Дорога оплатиться за три роки. Грубо кажучи, найдорожча частина роботи – це виготовлення кількох сталевих естакад, а ще є одне місце де, можливо, мені довелось би прорубати тунель, але зовсім невеличкий, метрів зо тридцять завдовжки, чи й іще менше. Сталеві естакади мені потрібні, щоб перекинути колію через ущелину і дотягнути сюди, але це не так складно, як здається. Дайте я вам покажу, у когось є аркуш паперу?

Даґні не зауважила також і того, як швидко Ґолт дістав олівець і блокнот, тицьнувши їй у руки, – вона схопила їх, оскільки сподівалась отримати необхідне, наче вже віддавала накази на місці будівництва, де такі дрібнички ніколи не створювали жодних проблем.

– Зараз я вам приблизно поясню, про що мені йдеться. Якщо ми вмонтуємо в камінь діагональні колони, – швидко малювала вона, – сталевий прогін становитиме лише сто вісімдесят метрів, це скоротить останні вісімсот метрів цих спіральних поворотів. Я могла б прокласти таку колію місяці за три, а потім…

Вона замовкла. Глянувши на чоловіків, Даґні раптом зблідла. А потім зіжмакала свій ескіз і жбурнула у червоний гравійний пил.

– Ох, навіщо? – вигукнула вона, і в її голосі вперше залунав відчай. – Будувати п’ять кілометрів залізниці й покинути трансконтинентальну систему!

Чоловіки не зводили з неї поглядів, на їхніх обличчях не було жодного докору, тільки розуміння, майже співчуття.

– Вибачте, – тихо сказала вона, опускаючи очі.

– Якщо передумаєш, – сказав Франциско, – то я тебе найму. Або ж, якщо захочеш, сама володіти залізницею, Мідас негайно видасть позику, щоб її профінансувати.

Вона похитала головою.

– Я не можу, – прошепотіла, – поки що ні…

Даґні підняла очі, знаючи, що вони розуміють походження її відчаю, тому приховувати боротьбу марно.

– Я вже якось намагалася, – мовила вона. – Я намагалась усе покинути… Я знаю, як воно буде… Я думатиму про мою залізницю, кладучи тут кожну шпалу, забиваючи кожен цвях… Думатиму про той інший тунель і… і про міст Ната Таґґарта… Ох, якби мені хоч не доводилося про все це чути! Якби я могла залишитися тут і ніколи не довідатися, що вони роблять з залізницею, ніколи не дізнатися, що її не стане!

– Ви змушені будете про неї почути, – сказав Ґолт своїм особливим безжальним тоном, невблаганним уже тому, що звучав просто і беземоційно, якщо не зважати на озвучені факти. – Ви знатимете про весь перебіг останньої агонії «Таґґарт Трансконтиненталь». Почуєте про кожну аварію. Про кожен потяг, що не виїхав у рейс. Вам доведеться почути про всі закинуті лінії. Про падіння мосту Таґґарта. Ніхто не залишається в цій долині, не здійснивши цілковитого, свідомого вибору, що ґрунтується на повному знанні кожного факту, який стосується його рішення. Тут не залишається жодної людини, яка могла б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Закинувши голову, Даґні подивилася на нього. Вона чудово розуміла, про що він каже. Думала про те, що жодна людина з зовнішнього світу не наважилась би сказати їй таке в цей момент; думала про світовий кодекс, що схвалював «святу брехню» як акт милосердя і відчула раптом неймовірну відразу до цього, ніби уперше чітко розгледіла всю потворність явища. Даґні сповнювала неймовірна гордість за це чисте й напружене обличчя чоловіка перед нею. А Ґолт бачив її міцно стиснутий у пориві самоконтролю рот, лінію якого все ж пом’якшувала трепетна емоція, коли Даґні тихо промовила:

– Дякую. Ваша правда.

– Ви не мусите відповідати мені зараз, – зауважив він. – Скажете, коли вирішите. Залишився тиждень.

– Так, – спокійно погодилася вона, – тиждень.

Ґолт повернувся, підняв зіжмаканий ескіз, акуратно згорнув його і поклав собі до кишені.

– Даґні, – мовив Франциско, – зважуючи своє рішення, якщо вважаєш за потрібне, бери до уваги той перший раз, коли ти покинула свою справу, але не пропусти нічого іншого. У цій долині ти не повинна будеш перекривати дах чи викладати стежки, які нікуди не ведуть.

– Скажи мені, – мовила раптом вона, – як ти довідався тоді, де я?

Він усміхнувся.

– Мені сказав Джон. Руйнівник, пам’ятаєш? Ти ж дивувалася, чому руйнівник нікого до тебе не відрядив. Але він це зробив. Це він мене послав по тебе.

– Він?

– Так.

– А що він сказав тобі?

– Нічого такого. Чому ти запитуєш?

– Що він сказав? Ти пригадуєш його точні слова?

– Так, пригадую. Він сказав: «Якщо хочеш випробувати свій шанс, то зроби це. Ти заслужив». Я пам’ятаю, бо… – він обернувся до Ґолта, трохи насупившись, наче не до кінця міг збагнути якоїсь простої речі. – Джоне, я не зовсім зрозумів, чому ти так сказав. Чому? Чому – мій шанс?

– Ти не проти, якщо я зараз тобі не відповідатиму?

– Ні, але…

Хтось загукав до них з-за виступу шахти, і Франциско швидко рушив туди, наче ця тема не заслуговувала більше на увагу.

Даґні усвідомлювала, що минуло досить багато часу, перш ніж вона обернулася до Ґолта. Знала, що він весь час не зводив з неї погляду. В його очах їй не вдалося прочитати нічого, тільки натяк на усмішку, наче він розумів, якої саме відповіді вона сподівалась, і демонстрував, що на його обличчі цієї відповіді знайти не вдасться.

– Ви дали йому той шанс, як і хотіли?

– Поки я не дав би йому можливості випробувати всі ймовірні для нього шанси, доти сам не мав би жодного шансу.

– Звідки ви знали, що саме він заслужив?

– Я розпитував його про вас протягом десяти років, щоразу, коли це було можливо, у будь-який спосіб, під будь-яким кутом. Ні, він нічого мені не розповідав – розповідала манера, з якою він про вас говорив. Він не хотів говорити, але коли вже починав, то робив це занадто палко, палко і водночас неохоче, і тому я зрозумів, що то була не просто дитяча дружба. Я зрозумів, як багато він віддав задля страйку, як відчайдушно він намагався зробити все, щоб не втратити це назавжди. Я? Я всього лише розпитував у нього про одного з наших найважливіших майбутніх страйкарів – так само, як розпитував про багатьох людей.

Тінь усмішки в його очах не зникала. Він знав, що Даґні хоче про все це чути, але його слова не давали відповіді на те єдине запитання, якого вона боялася.

Вона перевела погляд з його обличчя на постать Франциско, який до них наближався, не ховаючи більше від себе раптової, важкої, спустошливої тривоги: це був страх, що Ґолт може вкинути їх трьох у безнадійну прірву марної самопожертви.

Франциско наблизився, замислено дивлячись на Даґні, наче зважуючи якесь власне запитання, від якого в його очах затанцювали зухвалі іскорки.

– Даґні, залишився всього один тиждень, – сказав він. – Якщо ти вирішиш повернутися, то ми страшенно довго не побачимося.

У голосі його не було ні докору, ні смутку, тільки м’якість – єдине свідчення емоції.

– Якщо покинеш це місце зараз, то все одно повернешся, тільки дуже нескоро. А я за кілька місяців осяду тут назавжди. Тому, якщо ти поїдеш, я тебе не побачу, можливо, ще багато років. Побудь цей останній тиждень зі мною. Я хочу, щоб ти завтра переїхала до мене. Як гостя, не більше. Лише тому, що мені цього страшенно хочеться.

Він сказав це дуже просто – так, наче між ними трьома не могло бути жодних таємниць. Даґні не побачила на обличчі Ґолта й натяку на здивування. Сама ж вона відчула, як щось різко напружилось у неї в грудях – щось важке, нерозсудливе, щось майже лихе, якесь темне збудження, яке засліпило її та підштовхнуло діяти.

– Але ж я зараз наймана працівниця, – дивно всміхаючись, зауважила вона, дивлячись на Ґолта. – Я мушу виконувати свою роботу.

– Я вас не тримаю, – сказав Ґолт, і його інтонація розлютувала Даґні: відповідь не містила в собі жодної багатозначності, вона чітко відповідала сенсові сказаних слів. – Можете покинути роботу будь-коли. Це залежить від вас.

– Ні, не залежить. Я ж тут полонянка. Невже ви забули? Я виконую накази. Я не можу віддавати чомусь перевагу, не можу виявляти бажань, не можу вирішувати. Я хочу, щоб ви самі вирішили.

– Хочете, щоб вирішив я?

– Так!

– Але ж це було ваше бажання.

Знущання проявлялось у його голосі у формі підкресленої серйозності, тому вона зухвало кинула йому, без тіні усмішки, мов підбурюючи продовжувати вдавати, начебто він нічого не розуміє:

– Гаразд. Це те, чого я хочу!

Він усміхнувся – наче у відповідь на дитячі маніпуляції, які вже давно передбачив.

– Добре, – обернувшись до Франциско, Ґолт уже не всміхався. – Тоді – ні.

Усе, що Франциско зміг прочитати на обличчі Даґні – це непокору до суперника, який був одним з найсуворіших його учителів. Він з жалем стенув плечима, проте безтурботно промовив:

– Мабуть, твоя правда. Якщо вже ти не зможеш переконати її не повертатися туди, то не зможе ніхто.

Даґні вже не чула слів Франциско. Вона була вражена потужним полегшенням, яке зійшло на неї, коли пролунала відповідь Ґолта. Полегшення, яке засвідчило, що найдужчий страх уже минувся. Коли все вже було позаду, Даґні зрозуміла, що залежало від його відповіді. Зрозуміла, що якби він відповів інакше, це зруйнувало б у її очах усю долину.

Їй хотілось обійняти обох чоловіків і радісно реготати разом з ними, – байдуже, залишиться вона тут, чи повернеться у зовнішній світ. Тиждень здавався зараз нескінченністю, щедро залитою вічним сонячним сяйвом. Жодна боротьба не може бути складною, думала вона, якщо складна сама природа існування. Полегшення охопило її не тому, що Ґолт від неї не відмовився, а також не через витончену певність, що вона таки переможе, – полегшення породжувало відчуття безсумнівності того факту, що він завжди залишиться саме тим, ким є.

– Хтозна, повернусь я у зовнішній світ чи ні, – тверезо промовила Даґні, хоча голос її тремтів від притлумленої несамовитості, від чистої радості. – Вибачте, що я досі так і не змогла визначитись. Я впевнена тільки в одному: вирішувати мені буде не страшно.

Раптову ясність, що спала на її обличчя, Франциско сприйняв як доказ того, що вся ця ситуація справді не мала особливого підтексту. Але Ґолт усе зрозумів. Він поглянув на неї частково здивовано, а частково – зі зневагою і докором.

Він не пустив ані пари з вуст, аж поки вони нарешті опинилися віч-на-віч на стежці, що вела в долину. Тут Ґолт знову поглянув на Даґні – здивування в його очах посилилося – і мовив:

– Ви влаштували мені перевірку, щоб довідатися, чи опущусь я до найнижчої стадії альтруїзму?

Вона не відповіла, натомість дивилася на нього з відкритим визнанням, не намагаючись захиститися.

Ґолт засміявся і відвів очі; пройшовши ще кілька кроків, м’яко промовив, ніби цитуючи сам себе:

– Тут не залишаються люди, які могли б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Мовчки йдучи поруч із ним, Даґні міркувала про те, що частково інтенсивність пережитого нею полегшення пояснювалася шоком від цієї контрастності: раптово її чуттєве сприйняття загострилось і заграло яскравими барвами, і вона чітко побачила всю суть кодексу самопожертви, що вони його утрьох могли прийняти. Побачила Ґолта, який відмовився від жаданої жінки заради свого друга, обманом витіснивши з власного існування своє найбільше почуття, витіснивши себе з її життя, хоч яка б висока була ціна для них обох, і решту своїх років провівши в марноті недосяжного і незбутнього. Побачила себе в пошуках розради у стосунках з номером два; своє прагнення вдавати любов, якої насправді не відчуває. Бо її самообман – необхідність, що йде в парі з самопожертвою Ґолта. Побачила своє життя: довгі роки безнадійної туги, прийняття, що дає бодай якесь полегшення незагойній рані, окремі миттєвості втомленої любові, віру в те, що любов – марнота, і щастя на цьому світі знайти неможливо. Побачила також і Франциско, як він пробирається крізь оманливий туман вигаданої реальності, побачила його життя – шахрайство, інсценізоване двома найдорожчими людьми, яким він найбільше довіряв. Розгледіла, як він намагається зрозуміти, чому ж його щастя таке неповне, прагне утриматися на крихкому каркасі брехні, перекинутому над прірвою відкриття, що він – не той чоловік, якого вона кохає, а лише обурлива підміна, бідний пацієнт, така собі милиця. Проникливість Франциско перетворилась би на загрозу для нього самого, і тільки повна віддача летаргічній тупості захищала б його удавану радість, яка б усе борсалась і, ставши частиною жахливого ритуалу – навіювання, начебто людина не здатна відбутися цілком, – дозволила б йому досягнути вдоволення. Всі троє – люди, перед якими саме існування розклало свої дари, – закінчать свої життя, перетворившись на озлоблені руїни, які плачуть з відчаю, що життя – суцільне розчарування. Розчарування від неспромоги перетворити нереальне на реальне.

Але саме такий, думала Даґні, моральний кодекс людей з зовнішнього світу, кодекс, що наказує їм діяти, відштовхуючись від слабкостей іншого, облуди і тупості, й саме така модель їхнього існування: борсатися в тумані удаваності й невизнання, віра в те, що факти не бувають остаточні та повні, стан, у якому людина бреде крізь нереальне й несформоване життя, заперечуючи будь-яку форму реальності, й помирає, так і не народившись. «Тут, – думала Даґні, дивлячись крізь зелені гілки на блискучі дахи долини, – ти можеш мати справу з людьми чистими й твердими, як сонце й каміння». Несказанне полегшення і безтурботність породжені простим знанням: жодна битва не була складна, а жодне рішення – небезпечне, оскільки навколо не існувало болотистої непевності, безформного уникання життя.

– Чи не спадало вам на думку, міс Таґґарт, – буденно запитав Ґолт, наче вів якусь абстрактну дискусію (складалось враження, що він читає її думки), – що там, де в царині можливого оминають нераціональне, а в царині практичного не допускають руйнування, не може існувати жодного конфлікту інтересів серед людей – ані в бізнесі, ні в торгівлі, ні навіть в особистих речах? Тут немає конфліктів, не виникає потреби в самопожертві, жодна людина не становить загрози для мети інших. Люди розуміють, що реальність – це абсолют, який неможливо сфальсифікувати, що брехня не спрацьовує, що незаробленим володіти неможливо, а незаслужене неможливо віддати, а також те, що руйнування існуючих цінностей не зробить цінною підробку. Бізнесмен, який бажає захопити весь ринок, придушивши успішнішого конкурента, робітник, який хоче урвати для себе багатство свого працедавця, митець, який заздрить більшому таланту свого суперника, – всі вони прагнуть викреслити реальні факти з нашого існування, а руйнація – єдиний засіб для реалізації їхніх прагнень. Якщо вони цим засобом скористаються, то не матимуть ні ринку, ні багатства, ні вічної слави – вони просто перешкодять створенню товарів, працевлаштуванню й мистецтву. Потяг до нераціонального задовольнити неможливо, хочуть цього самі жертви чи ні. Однак люди не перестануть бажати неможливого, не відмовляться від свого прагнення нищити, поки їм проповідують самознищення і самопожертву як практичні засоби досягнути щастя.

Ґолт поглянув на неї і повільно додав (в безособовій інтонації його голосу з’явилася ледь помітна зміна):

– Я здатен досягнути власного щастя або знищити його. Але ця моя здатність не поширюється на щастя жодної іншої людини. Вам слід виявляти більше поваги до мене і до Франциско, а не боятися того, чого ви боїтеся.

Даґні промовчала. Почувалася так, наче одне-єдине необережне слово може перелитися через вінця цієї наповненої вщерть миті. Вона просто покірно обернулася до нього – роззброєна, по-дитячому скромна, і якби не її осяйна радість, – провинна. Ґолт усміхнувся – здивовано, з розумінням, з виразом товариської близькості, до якої наближали їх спільні погляди. Він схвалював її почуття.

Вони продовжували йти мовчки, і їй здавалося, що раптом настав літній день з часів її безтурботної юності, якої насправді у Даґні ніколи не було. Це була прогулянка двох вільних людей, які насолоджуються рухом і сонячним світлом, не тягнучи за собою нерозв’язаних проблем. Її власне відчуття легкості змішалось із невагомістю сходження в долину, наче Даґні не мусила докладати жодних зусиль, щоб іти, а тільки стримувала себе, щоби не злетіти. Тому вона йшла, долаючи тяжіння спуску, відхиляючи тіло назад. Вітер надимав її спідницю, мов вітрило, і заважав рухові.

Вони розійшлися біля початку стежки, внизу. Ґолт вирушив на зустріч з Мідасом Малліґаном, а Даґні пішла на ринок Гаммонда з переліком продуктів для вечері – свого єдиного клопоту.

«Його дружиною…» – думала вона, дозволивши собі усвідомити слова, яких не промовив доктор Акстон, слова, що вона їх давно вже відчувала, але так і не могла вимовити. Упродовж трьох тижнів вона була його дружиною у всіх сенсах, крім одного. Цей останній сенс їй іще слід заслужити, але він був цілком реальний, і сьогодні вона могла вже дозволити собі це знання, це відчуття, могла бодай один день жити з цією думкою.

Бакалійні товари, які Лоуренс Гаммонд на її прохання вишикував на лискучому прилавку своєї крамниці, ніколи досі не здавались їй такими яскравими. Перейнята ними, Даґні лише наполовину усвідомлювала тривожне передчуття чогось недоброго, але її свідомість була занадто переповнена, щоб над цим замислюватися. Вона звернула на це увагу тільки тоді, коли Гаммонд завмер, насупився і поглянув на небо за відкритою передньою частиною крамниці.

Одночасно зі словами Гаммонда: «Здається, міс Таґґарт, хтось намагається повторити ваш трюк», – вона усвідомила, що чує звук літака, і це триває вже певний час. Після першого числа цього місяця нічого подібного в долині не можна було почути.

Вони вибігли на вулицю. Маленький срібний хрестик кружляв над кільцем гір. Здавалося, це лискуча бабка збирається зрізати власними крильцями верхів’я.

– Що це він робить? – запитав Лоуренс Гаммонд.

Біля решти крамниць і по всій вулиці нерухомо стояли люди і дивилися в небо.

– На… на когось чекають? – запитала Даґні й вражено почула у власному голосі тривогу.

– Ні, – відповів Гаммонд. – Кожен, хто має тут бізнес, зараз тут.

Не схоже було, що він стурбований, – радше зацікавлений і понурий.

Літак перетворився на крихітну рисочку, таку собі сріблясту цигарку, що промайнула на тлі гір: він опускався нижче.

– Схоже на приватний моноплан, – сказав Гаммонд, мружачись на сонці. – Модель не військова.

– Екран із променів витримає? – напружено запитала Даґні, обурена наближенням ворога.

Гаммонд засміявся:

– Чи витримає?

– Він нас побачить?

– Цей екран надійніший за підземне сховище, міс Таґґарт. Ви мали б це знати.

Літак піднявся вгору і перетворився на світлу плямку, схожу на підхоплений вітром клаптик паперу. Він на мить непевно завис, а потім знову метнувся додолу, накручуючи наступну спіраль.

– Якого біса йому треба? – запитав Гаммонд.

Очі Даґні втупились у його обличчя.

– Він щось шукає, – сказав Гаммонд. – Але що?

– Тут є десь телескоп?

– Так, є, на аеродромі, але… – він збирався поцікавитися, що коїться з її голосом, але Даґні вже бігла дорогою в напрямку аеродрому, сама не помітивши, що біжить, не маючи ні часу, ні відваги міркувати про причину свого вчинку.

Біля невеликого телескопа на диспетчерській вишці Даґні зустріла Двайта Сандерса; збентежено насупившись, він уважно роздивлявся літак.

– Дайте-но я погляну! – кинула Даґні.

Вона вхопилася за металеву трубу, наблизилася очима до лінзи, тимчасом як рука повільно повертала її слідом за рухом літака, і раптом Сандерс спостеріг, що рука завмерла, натомість пальці не розтиснулись, а обличчя так і залишилося прикуте до телескопа. А, придивившись пильніше, зрозумів, що вона вперлася до лінзи чолом.

– У чому річ, міс Таґґарт?

Вона повільно звела голову.

– Це хтось із ваших знайомих, міс Таґґарт?

Не відповівши, вона вибігла геть. Її пришвидшені кроки виписували зигзаги – безцільно й непевно. Даґні не насмілювалася бігти, але ж вона мусила втекти, мусила сховатись і не знала навіть, чого боїться більше: щоб її зараз побачив хтось із місцевих чи – чоловік у літаку, номер на срібному крилі якого повідомляв, що апарат належить Генкові Ріардену.

Даґні зупинилась, аж коли перечепилась об камінь, упала, і зрозуміла нарешті, що вона бігла. Стояла на невеликому кам’яному карнизі над аеродромом, схована від міста, натомість цілком відкрита, якби хтось дивився згори. Обмацуючи гранітну стіну в пошуках підтримки, Даґні звелась, відчуваючи долонями сонячне тепло на поверхні скелі. Вона встала, притиснулась спиною до стіни, нездатна поворухнутись і відірвати погляд від літака.

Літак повільно кружляв, то пірнаючи вниз, то знову набираючи висоту, докладаючи всіх зусиль – Даґні в цьому не сумнівалась, – щоб розгледіли уламки на цьому безнадійному обширі серед ущелин і каменюк, на цій оманливій території, яку не можна було ні покинути, ні до пуття роздивитися. Він шукав рештки її літака, він не здався, і хай би чого коштували йому три минулих тижні, хай би що він відчував, єдиним доказом і єдиною відповіддю світові було це наполегливе, рівне, монотонне гудіння двигуна, що ніс крихкий літальний апарат над смертоносними узгір’ями неприступного ланцюга хребтів.

Серед ясності та чистоти небесного повітря літак здавався інтимно близьким, Даґні могла розгледіти, як він погойдується на непевних течіях, нахиляючись в різні боки під поривами вітру. Вона чітко його бачила – і здавалося неможливим, що така чітка панорама закрита для його очей. Під ним лежала вся долина, залита сонячним світлом; вона полум’яніла скляними шибами і зеленими луками, аж кричала, щоб на неї звернули увагу. Тут був кінець його стражденної подорожі, здійснення не тільки його бажань, адже мав знайти тут не уламки літака та її тіло, а живу Даґні та власну свободу – все, що він шукав, лежало під ним, відкрите, сповнене очікування, всього цього можна було досягти, пірнувши по прямій крізь чисте, прозоре повітря. Все це належало йому і нічого не вимагало натомість, крім здатності розгледіти.

– Генку! – закричала вона, відчайдушно махаючи йому. – Генку!

Вона впала назад, на скелю, знаючи, що нездатна до нього докричатися, що не може змусити його побачити, що жодна сила на світі не змогла б пробити цей екран, за винятком його власного розуму та зору.

Несподівано для себе самої, вона вперше подумала про цей екран не як про щось невидиме й невідчутне, а як про найлиховісніший і абсолютний бар’єр у світі.

Опершись на скелю, охоплена відчуттям мовчазної приреченості, Даґні спостерігала за безнадійними кружляннями літака, за його боротьбою, дослухалася до приреченого волання двигуна про допомогу, крику, відповісти на який вона була безсила. Літак різко впав униз, однак цей маневр виявився початком його прощального злету – він прорізав стрімку діагональ над вершинами і здійнявся у відкрите небо. Наче занурившись у простори озера без берегів, без країв, літак повільно потопав у ньому, зникаючи з поля зору.

З гіркотою і співчуттям Даґні думала про те, як багато йому не вдалось побачити.

«А я?» – подумала вона. Якщо вона покине долину, захисна завіса зачиниться перед нею так само щільно, Атлантида зникне під склепінням з променів, непроникніших за дно океану, а їй доведеться борсатися, намагаючись побачити неможливе, боротися з міражем первісної дикості, тимчасом як реальність усього, чого вона прагнула, ніколи більше не постане перед нею. Але тяжіння до зовнішнього світу, тяжіння, що викликало бажання рушити вслід за літаком, не стосувалось образу Генка Ріардена. Вона знала, що не зможе до нього повернутися, навіть якщо повернеться туди. Тяжіння стосувалося Ріарденової хоробрості, хоробрості всіх, хто досі боровся, щоб залишитися живим. Він не припиняв шукати її літак, коли всі решта давно вже облишили ці спроби. Так само він не відмовиться від заводів, не покине жодної обраної мети, якщо для її досягнення залишиться бодай один шанс. Чи була вона цілком переконана, що для світу «Таґґарт Трансконтиненталь» уже не залишилося жодного шансу? Чи була вона певна, що умови цієї боротьби передбачали остаточну марність мрій про перемогу? Люди з Атлантиди мали рацію. Вони цілком справедливо зникнули, бо знали, що в тому світі не залишають жодних цінностей. Але поки вона не переконається, що не залишилося жодного невикористаного шансу, жодної непочатої битви, вона не мала права залишатися серед них. Це запитання мордувало її кілька останніх тижнів, але вона не могла знайти відповіді.

Тієї ночі Даґні довго не могла заснути; лежала тихо і нерухомо – так само, як інженер, і як Генк Ріарден, – здійснюючи безпристрасні, точні, майже математичні розрахунки, не зважаючи на ціну і почуття. Даґні переживала таку ж агонію, як і Генк у своєму літаку: вона жила в мовчазному кубі темряви, вона шукала, однак не знаходила відповіді. Роздивлялася написи на стінах кімнати, майже невидимі на клаптях від світла зірок, але допомога, по яку зверталися ці чоловіки у свої найтемніші години, їй була недоступна.

– Так чи ні, міс Таґґарт?

Вона вдивлялася в обличчя чотирьох чоловіків у м’яких сутінках, що заповнювали вітальню Малліґана: Ґолта, обличчя якого було позначене ясною та безособовою уважністю науковця, Франциско, який приховав емоції за легкою усмішкою, що могла пасувати до будь-якої відповіді, Г’ю Акстона, співчутливого і м’якого, та Мідаса Малліґана, який вимовив запитання без жодної злостивості в голосі. За три тисячі кілометрів звідси цієї вечірньої години табло календаря спалахувало світлом над дахами Нью-Йорка і повідомляло: 28 червня. Даґні раптом здалося, що вона бачить його так чітко, наче табло висить над головами цих чоловіків.

– У мене ще один день, – твердо сказала вона. – Ви дозволите мені ним скористатися? Здається, я вирішила, але ще раз хочу все обміркувати. Я потребую всієї можливої певності.

– Звісно, – погодився Малліґан. – Насправді ви маєте час аж до післязавтра, до ранку. Ми зачекаємо.

– Ми й після того зачекаємо, – мовив Г’ю Акстон, – хоч і за вашої відсутності, якщо буде необхідно.

Даґні стояла біля вікна, обличчям до чоловіків, і відчувала задоволення, усвідомлюючи, що стоїть рівно, що руки її не тремтять, а голос контрольований, терплячий і безжальний, як і їхні голоси. На якусь мить це дало їй відчуття зв’язку з присутніми.

– Якщо вашу непевність, – сказав Ґолт, – зумовлено конфліктом серця і розуму – дослухайтеся розуму.

– Розглядайте причини, що роблять нас переконаними в нашій правоті, – сказав Г’ю Акстон, – але не зважайте на сам факт переконаності. Якщо ви не переконані, ігноруйте нашу впевненість. Не спокушайтеся підміною власного рішення нашим.

– Не покладайтеся на наше розуміння того, що для вас може бути найкраще у майбутньому, – мовив Малліґан. – Ми це знаємо, але користі від цього жодної, аж поки ви самотужки не вловите істини.

– Не зважай на наші інтереси й бажання, – сказав Франциско. – Ти не маєш зобов’язань ні перед ким, крім себе.

Вона всміхалась – не печально й не радісно, – думаючи, що жодної з цих порад не змогла б почути в зовнішньому світі. Знаючи, як відчайдушно вони прагнуть їй допомогти всім, чим можуть, вона відчула потребу запевнити їх, що все розуміє.

– Я дісталася сюди без запрошення, – тихо промовила вона, – тому сама нестиму відповідальність за наслідки. Я вже за них відповідаю.

Нагородою їй стала Ґолтова усмішка – немов вручений військовий орден.

Відвернувшись, Даґні пригадала раптом Джеффа Еліена, волоцюгу з «Комети». Пригадала, як сильно почала поважати його, щойно він запевнив, що добре знає, куди прямує, намагаючись зняти з неї тягар занепокоєння через його безцільні мандри. Вона усміхнулася, думаючи, що тепер відчула себе в обох ролях, і зрозуміла, що не існує вчинку мерзеннішого й нікчемнішого, ніж коли одна людина зрікається власного вибору, перекладаючи цей тягар на інших. Даґні почувалася напрочуд спокійно, впевнено і невимушено. Відчувала також і напругу, але то була напруга великої ясності. Піймала себе на думці, що чудово функціонує в режимі надзвичайної ситуації. «Я з нею в безпеці», – подумала Даґні й усвідомила, що думає сама про себе.

– Відкладіть це на післязавтра, міс Таґґарт, – повторив Мідас Малліґан. – Сьогодні ви тут.

– Дякую, – сказала вона.

Даґні стояла біля вікна, поки чоловіки обговорювали справи в долині. Тривала остання нарада місяця. Вони щойно повечеряли, – і Даґні пригадала свою першу вечерю в цьому будинку місяць тому. Як і тоді, вона була сьогодні в сірому офісному костюмі, а не в селянській спідниці, що її так приємно носити в спеку. «Сьогодні я ще тут», – подумала вона. І її рука владно оперлася на підвіконня.

Сонце ще не зникло за горами, але небо було рівномірно забарвлене глибоким, оманливо чистим синім кольором, що змішувався з блакиттю невидимих хмар, за якими ховалось сонце. Лише краї хмар окреслювала тонка полум’яна лінія: це скидалося на блискучу звивисту сітку неонових труб, подумалося Даґні… або на схему звивистих річок… або… або на мапу залізниці, відображену білими зорями на небесах.

Вона чула, як Малліґан називає Ґолтові імена тих, хто не повернувся до зовнішнього світу.

– У нас є робота для всіх, – сказав Малліґан. – Насправді всього лише десятеро чи дванадцятеро повертаються цього року – здебільшого, щоб усе там позакінчувати, конвертувати все, чим володіють, і прибути сюди назавжди. Думаю, це був останній місяць перерви, бо до кінця року ми всі житимемо в долині.

– Добре, – мовив Ґолт.

– Судячи з ситуації назовні, нам доведеться.

– Так.

– Франциско, – звернувся Малліґан, – ти ж повернешся за кілька місяців?

– Щонайпізніше – в листопаді, – відповів Франциско. – Я повідомлю про це передавачем на коротких хвилях. Коли вже буду готовий повертатися, ввімкнете у мене опалення?

– Я увімкну, – сказав Г’ю Акстон. – І приготую тобі вечерю.

– Джоне, ти, безсумнівно, – сказав Малліґан, – цього разу не повертаєшся до Нью-Йорка.

Ґолт зиркнув на нього коротко, а потім рівно промовив:

– Я ще не вирішив.

Даґні зауважила, як різко подалися вперед Франциско з Малліґаном, здивовано вирячившись на Ґолта. Натомість Г’ю Акстон дуже повільно звів на нього погляд. Здавалося, він не здивований.

– Ти ж не збираєшся ще на цілий рік повернутися до того пекла? – запитав Малліґан.

– Збираюсь.

– Але ж… О Господи, Джоне! Навіщо?

– Скажу, коли вирішу.

– Але ж там тобі більше нема що робити. Ми вже переконали всіх, кого знали. За винятком Генка Ріардена наш список повний, але Генка ми переконаємо ще до кінця цього року. І міс Таґґарт, якщо вона забажає залишитись. Усе. Твою роботу виконано. Там немає більше чого шукати. Хіба що остаточного краху, коли дах упаде на їхні голови.

– Я знаю.

– Джоне, я не хочу, щоб твоя голова була там, коли це станеться.

– Ви ніколи за мене не хвилювалися.

– Але невже ти не усвідомлюєш, до якої вони доходять стадії? Вони за крок до відвертого насильства. Чорт забирай, та вони вже сто років тому зробили цей крок, скріпили його печаттю і задекларували! Але за якусь мить вони вповні усвідомлять ту реальність, яку створили, це усвідомлення вибухне їм просто в прокляті обличчя – відверте, неприховане, сліпе, свавільне, нестямне, криваве насильство пошириться, винищуючи все і всіх. Я не хочу, щоб ти опинився серед цього всього.

– Я зможу про себе подбати.

– Джоне, немає жодної причини ризикувати, – сказав Франциско.

– Як ризикувати?

– Мародери непокояться через зникнення людей. Вони щось підозрюють. Саме тобі не можна там більше залишатися. Завжди є шанс, що вони можуть виявити, хто ти такий і що робиш.

– Цей шанс дуже незначний.

– Але ж немає жодної причини це робити. Немає нічого такого, за що не могли б узятися ми з Раґнаром.

Г’ю Акстон мовчки спостерігав, відкинувшись на спинку крісла. Його обличчя було напружене, хоча не було там ні гіркоти, ні натяку на усмішку, нічого з тих виразів, з якими людина спостерігає за цікавими подіями, які на кілька кроків відстають від його уявлень.

– Якщо я повернусь, – мовив Ґолт, – то не заради нашої роботи. Я зроблю це, щоб відвоювати у світу єдину річ для самого себе – тепер, коли роботу вже виконано. Я нічого не забрав звідти, я нічого від них не хотів. Але є дещо таке, чого світ ніяк не хоче відпустити. Воно належить мені – і я цього не покину. Ні, я не збираюся порушувати присяги, я не співпрацюватиму з мародерами і не матиму ні для кого жодної цінності, не допомагатиму ні мародерам, ні нейтральним особам, ні штрейкбрехерам. Якщо я туди вирушу, то не задля когось іншого, а тільки заради себе. І я не думаю, що ризикую життям, але якщо й так – що ж, тепер я вже можу ним ризикувати.

На Даґні він не дивився, але вона змушена була відвернутись і стояти, притиснувшись до віконної рами. Її руки тремтіли.

– Але ж, Джоне! – вигукнув Малліґан, махаючи рукою в бік долини. – Якщо з тобою щось станеться, що ми…

Він винувато й різко замовк.

Ґолт засміявся:

– Що ви збиралися сказати?

Малліґан присоромлено замахав рукою, немов намагаючись відмовитися від своїх слів.

– Невже ви хотіли сказати, що коли зі мною щось станеться, то моя смерть буде найбільшим на світі провалом?

– Ну, добре, – знічено мовив Малліґан, – я цього не казатиму. Не казатиму, що ми без вас не впораємося – впораємось, і я не благатиму вас залишитися тут заради нас. Я і подумати не міг, що здатен коли-небудь повернутися до цього гнилого заклику, але ж, хлопчику!.. Спокуса була велика, я майже зрозумів, чому люди вдаються до таких засобів. Знаю, що коли вже ви вирішили ризикнути життям – байдуже заради чого, – то так і зробите. Я думаю тільки про те… Боже, Джоне, життя – страшенно цінна річ!

Ґолт усміхнувся.

– Я це знаю. Тому й не думаю про ризик, а думаю лише про перемогу.

Франциско мовчав. Він здивовано насупився і пильно вдивлявся Ґолтові в лице. Він не так зрозумів відповідь, як насторожився від самого запитання.

– Послухайте, Джоне, – продовжував Малліґан. – Оскільки ви ще остаточно не вирішили, чи полетите туди… Ви ж іще не вирішили, правда?

– Ні, ще ні.

– Оскільки ще не вирішили, то дозвольте нагадати вам кілька речей – просто для роздумів.

– Дуже прошу.

– Я хочу сказати про випадкові небезпеки – безглузді, непередбачувані небезпеки світу, що розпадається на шматки. Подумайте про фізичну небезпеку, пов’язану зі складними механізмами в руках сліпих дурнів і збожеволілих від страху боягузів.

Ви тільки подумайте про залізниці. Щоразу, сідаючи в потяг, ви ризикуватимете зазнати чогось схожого на те жахіття, яке сталося в тунелі біля Вінстона. А таких випадків дедалі більшатиме, вони частішатимуть. Ось-ось настане стадія, коли жоден день не минатиме без великої катастрофи.

– Я це знаю.

– Таке відбуватиметься і в решті галузей промисловості, всюди, де використовують техніку – машини, якими вони намагалися підмінити наш розум. Аварії літаків, вибухи баків з пальним і доменних печей, нещасні випадки з електричними дротами під високою напругою, обвали підземок й естакад – все це чекає на зовнішній світ уже зовсім скоро. Механізми, що мали зробити життя таким безпечним, тепер перетворять його на суцільний ризик.

– Я це знаю.

– Добре, що ви це знаєте, але чи зважили ви всі особливі обставини? Чи дозволили собі все це візуалізувати? Я хотів би, щоб ви побачили повну картину того, куди прагнете потрапити, перш ніж вирішите, чи що-небудь здатне виправдати цю ідею. Ви знаєте, що в містах буде найгірше. Міста постали завдяки залізницям, за залізницями вони й підуть.

– Усе правильно.

– Коли залізниці знищать, Нью-Йорк почне вимирати від голоду вже за два дні. Це місто годує континент завдовжки майже п’ять тисяч кілометрів. Як ви збираєтеся привозити їжу до Нью-Йорка? Директивами й возами, запряженими волами? Але перш ніж це станеться, мешканці зазнають усіх мислимих страждань – зникнення товарів, дефіцит, голодні бунти, панічні вибухи насильства на тлі дедалі більшого спустошення.

– Таки зазнають, так.

– Спершу вони втратять літаки, потім – автомобілі, далі – вантажівки, а зрештою і вози.

– Так і буде.

– Їхні фабрики зупиняться, потім позавмирають печі, замовкне радіо. Далі вийде з ладу система електропостачання.

– Точно.

– Лише одна перетерта нитка триматиме цей континент купи. Спочатку залишатиметься один потяг на день, потім – один потяг на тиждень, далі впаде міст Таґґарта і…

– Ні, він не впаде!

Усі обернулися до Даґні. Вона була бліда, але значно спокійніша, ніж тоді, коли востаннє їм відповідала.

Ґолт повільно встав і схилив голову, наче приймаючи вердикт.

– Ви таки вирішили, – сказав він.

– Вирішила.

– Даґні, – звернувся до неї Г’ю Акстон. – Мені так прикро.

Він говорив м’яко, якось аж через силу, наче слова пручалися, відмовляючись заповнювати собою тишу приміщення.

– Не хотів би я цього бачити. Що завгодно – тільки не те, як ви стоїте тут, бо вашим переконанням забракло хоробрості.

Вона випростала руки, повернувши їх долонями назовні й звісивши вздовж тіла, – це був жест простоти й чесності; підтверджуючи його, вона звернулася до них усіх так спокійно, що цей спокій дозволив їй вкласти власні емоції в слова:

– Я хочу, щоб ви знали: якби мені судилося померти через місяць, я хотіла б прожити його в цій долині. Ось як сильно я прагну тут залишитись. Але оскільки я вирішую жити далі, то не можу покинути битву, в якій повинна брати участь.

– Звісно, – з повагою мовив Малліґан, – якщо ви досі так вважаєте.

– Якщо хочете знати причину, що змушує мене повернутись, я вам скажу. Я не можу віддати на поталу всю велич світу, те, що було моїм і вашим, те, що було нами створено і досі належить нам за законом. Я не вірю, що люди не здатні цього розгледіти, що вони можуть вічно залишатися сліпі та глухі, адже правда на нашому боці, а їхні життя залежать від прийняття цієї правди. Вони продовжують любити свої життя – і це завдяки тому, що якісь залишки їхнього розуму досі неушкоджені. Поки люди прагнуть жити, я не можу здатися.

– А вони справді хочуть жити? – м’яко запитав Г’ю Акстон. – Справді прагнуть? Ні, не відповідайте зараз. Я знаю, що кожному з нас ця відповідь далась найважче. Ми довго намагалися її усвідомити і прийняти. Просто заберіть це запитання з собою у той світ – як останню передумову, що її слід перевірити.

– Ви залишаєтеся нашим другом, – мовив Мідас Малліґан, – але ми боротимемося з усім, що ви робитимете, бо впевнені, що ви помиляєтесь, хоч і не осуджуємо вас.

– Ви повернетеся, – сказав Г’ю Акстон, – тому що ваша помилка – не моральний крах, не перехід на бік зла, а незнання, остання сходинка, на якій ви стали жертвою власних чеснот. Ми будемо на вас чекати і, Даґні, коли ви повернетеся, то виявите, що ніколи не існувало жодної суперечності між вашими бажаннями, так само, як і жодного трагічного зіткнення цінностей.

– Дякую, – відповіла Даґні, заплющуючи очі.

– Нам слід обговорити умови вашого від’їзду, – сказав Ґолт безпристрасним тоном виконавця. – По-перше, ви повинні дати слово, що ніколи не відкриєте нашої таємниці або жодної її частини: ні причин, які нас сюди привели, ні самого факту нашого існування, ні існування цієї долини, ні вашого тут перебування протягом минулого місяця. Ви не повинні розповідати про це нікому в зовнішньому світі, ніколи, під жодним приводом.

– Даю слово.

– По-друге, ви ніколи не повинні намагатися розшукати цю долину. Ви не повинні з’являтися тут без запрошення. Якщо ви порушите першу умову, це не накличе на нас серйозної небезпеки. Якщо порушите другу – накличе. Згідно з нашою політикою, ми ніколи не покладалися на чиюсь примхливу милість і добрі наміри, так само, як і на обіцянку, дотримання якої неможливо гарантувати силою. Так само ми не можемо сподіватися, що наші інтереси ви поставите вище за власні. Оскільки ви вважаєте, що обрали правильний шлях, може настати день, коли вам видасться за необхідне привести до цієї долини наших ворогів. Тому ми мусимо позбавити вас щонайменшої можливості це зробити. Вас заберуть з цієї долини літаком, зав’язавши очі, на відстань, достатню для того, щоб ви не змогли відстежити напрямку.

Даґні схилила голову.

– Добре.

– Ваш літак полагодили. Чи бажаєте ви викупити його, підписавши чек на ваш рахунок у банку Малліґана?

– Ні.

– Тоді ми затримаємо його в себе до того часу, коли ви захочете за нього заплатити. Післязавтра я відвезу вас на власному літаку в місце за межами долини і залишу там без можливості подальшого перевезення.

Вона схилила голову.

– Чудово.

Коли вони покинули дім Мідаса Малліґана, вже стемніло. Стежка до Ґолтового будинку вела через долину, повз хатинку Франциско, тому всі троє поверталися разом. Де-не-де в чорноті виднілись освітлені квадрати вікон, перед шибами повільно погойдувалися перші хвильки туману, схожі на відблиски далекого моря.

Вони йшли мовчки, але звук їхніх кроків, зливаючись у єдиний розмірений ритм, скидався на розмову, яку неможливо було передати в жодній іншій формі.

За певний час Франциско сказав:

– Це нічого не змінює, просто трохи вповільнює всю справу, а останній відтинок шляху завжди найскладніший. Але ж він останній.

– Я сподіватимуся на це, – відповіла Даґні. А потім тихо повторила:

– Останній – найскладніший.

І повернулася до Ґолта:

– Чи можу я про щось попросити?

– Так.

– Чи відпустите ви мене завтра?

– Якщо забажаєте.

Коли Франциско за кілька хвилин заговорив знову, він наче продовжував якісь неозвучені міркування. Його інтонація лунала, як відповідь:

– Даґні, ми троє закохані, – вона різко повернула до нього голову, – закохані в один і той же об’єкт; байдуже, яку цей об’єкт має форму. Не дивно, чому ти не відчуваєш між нами жодної незгоди. Ти будеш однією з нас, поки будеш закохана лише в свої колії та паротяги, – і ця любов приведе тебе до нас знову, хоч скільки б разів ти збивалася зі шляху. Єдина людина, яку неможливо порятувати – це людина без пристрасті.

– Дякую, – ніжно мовила вона.

– За що?

– За те… як ти це сказав.

– А як я це сказав? Даґні?

– Це звучало… Звучало так, ніби ти щасливий.

– Я щасливий – так само, як щаслива ти. Мовчи про свої почуття. Я й так знаю, що ти почуваєш. Але, розумієш, що дужча твоя любов, то гірше пекло ти здатна витримати. Я не міг би витримати пекельної муки, ставши свідком твоєї байдужості.

Вона мовчки кивнула, нездатна назвати радісним жодне своє почуття, і все ж відчуваючи, що він слушно каже.

Згустки туману пропливали навпроти місяця, наче дим у розсіяному світлі. Даґні не могла побачити виразів облич чоловіків, між якими йшла; єдине, з чого можна було робити висновки, – це випростані силуети їхні тіл, незламне відлуння кроків та її власне відчуття: їй хотілося так іти нескінченно. Це почуття неможливо було окреслити – Даґні знала лише, що це не сумнів і не біль. Коли вони наблизилися до хатинки, Франциско зупинився, обійняв їх обох і вказав на двері:

– Може, зайдете? Адже це останній наш спільний вечір перед тривалою розлукою. Випиймо за майбутнє, в якому жоден з нас трьох не сумнівається.

– Не сумнівається? – запитала вона.

– Звісно, – підтвердив Ґолт, – не сумнівається.

Коли Франциско увімкнув світло, вона дивилася на їхні обличчя. На них не проступало щастя чи будь-яка інша радісна емоція. Їхні лиця радше були напружені й урочисті, однак вони – сяяли. «Якщо таке можливо, – думала Даґні, – це дивне сяйво відчувається і в мені». Щось їй підказало, що її обличчя має такий самий вираз.

Франциско потягнувся до буфету по склянки, але зупинився від раптової думки. Він поставив одну склянку на стіл, а потім узяв дві срібні чаші Себастьяна д’Анконії і поставив поряд.

– Даґні, ти вирушиш відразу до Нью-Йорка? – запитав він спокійним, розслабленим тоном господаря, дістаючи пляшку старого вина.

– Так, – спокійно відповіла вона.

– Післязавтра я лечу до Буенос-Айреса, – сказав Франциско, відкорковуючи пляшку. – Не знаю, чи доїду до Нью-Йорка, але якщо й так, то нам небезпечно буде бачитися.

– Я цього не боюсь, – відповіла вона. – Хіба що ти вважаєш, ніби я не маю права з тобою зустрічатися.

– Це правда, Даґні. Не маєш. Не в Нью-Йорку.

Наливаючи вино, він поглянув на Ґолта.

– Джоне, коли ти вирішиш: повертаєшся чи залишаєшся тут?

Ґолт дивився на нього, а тоді повільно, тоном людини, яка розуміє всі наслідки своїх слів, відповів:

– Я вже вирішив, Франциско. Я повертаюся.

Рука Франциско завмерла. Якусь мить він не бачив нічого, крім Ґолтового обличчя. Потім перевів погляд на Даґні. Він відставив пляшку і, хоч не зробив жодного кроку назад, його погляд наче розширився, охоплюючи їх обох:

– Ну, звісно ж, – мовив він.

Здавалося, він продовжував віддалятися, розстеляючи перед зором усю панораму минулих років. Його голос лунав рівно, без жодних змін – саме так, щоб передати видіння.

– Я знав це ще дванадцять років тому, – сказав він. – Мені це було відомо ще до того, як стало відомо тобі. І саме я мав би побачити те, що згодом побачив ти. Того вечора, коли ти зібрав нас у Нью-Йорку, я подумав про це, як про… – він звертався до Ґолта, але раптом перевів погляд на Даґні, – як про все, що ти шукав… усе, заради чого ти вчив нас жити чи померти, якщо доведеться. Я мав би зрозуміти, що й ти подумаєш так само. Інакше бути не могло. Все саме так, як мало – і мусило – бути. Все було вирішено тоді, дванадцять років тому.

Він знову поглянув на Ґолта і м’яко засміявся.

– І ти стверджуєш, що це мені найдужче перепало?

Він різко розвернувся, а потім, занадто повільно, наче свідомо увиразнюючи свої дії, завершив розливати вино, наповнивши всі три посудини на столі. Він підняв обидві срібні чаші, поглянув на них, і простягнув одну Даґні, а іншу Ґолтові.

– Візьміть, – сказав Франциско. – Ви на це заслужили – і невипадково.

Ґолт узяв з його руки чашу. Але справжнє значення цього жесту завершили їхні погляди.

– Я віддав би все, щоб сталось інакше, – сказав Ґолт. – Крім того, чого неможливо віддати.

Вона тримала свою чашу, дивилася на Франциско і дозволила йому побачити, як переводить погляд на Ґолта.

– Так, – мовила Даґні, наче відповідаючи на запитання. – Але я на все це не заслужила. А те, що заплатили ви, я виплачую тепер і не знаю, чи зможу колись вислужити власне чисте звання. Та якщо ціна і міра – це пекло, то дозвольте мені бути найбільш загребущою з нас трьох.

Вони пили вино. Даґні – стоячи, з заплющеними очима, відчуваючи, як стікає рідина. Вона розуміла, що для кожного з них трьох ця мить стала найскладнішою, але й найпіднесенішою миттю в житті.

Даґні з Ґолтом не розмовляли, долаючи останній відрізок шляху до його будинку. Вона не повертала до нього голови, відчуваючи, що навіть один погляд може бути занадто небезпечним. Це мовчання свідчило, що обоє сповнені спокійного і цілковитого розуміння, напруженого знання, називати яке не було потреби.

Та коли вони опинились у вітальні, Даґні звернулася до нього з тією впевненістю, яку могло подарувати лише раптове усвідомлення власної правоти – впевненістю, якої ніщо не могло зруйнувати, і тому озвучувати її тепер було безпечно. Рівним тоном – не благаючи, і не тріумфуючи, просто констатуючи факт, – вона мовила:

– Ви повертаєтесь у зовнішній світ, бо там буду я.

– Так.

– Я не хочу, щоб ви це робили.

– Це вирішувати не вам.

– Але ж ви робите це заради мене.

– Ні, заради себе.

– Чи зможу я з вами там побачитися?

– Ні.

– Ми не зустрінемося?

– Ні.

– І я не знатиму, де ви і що робите?

– Ні, не знатимете.

– А ви за мною спостерігатимете, як робили це й раніше?

– Ще прискіпливіше.

– Ваша мета – мене захистити?

– Ні.

– Яка ж тоді?

– Бути поруч того дня, коли ви вирішите до нас приєднатися.

Вона поглянула на нього пильно, не дозволяючи собі жодної недоречної реакції, наче шукаючи іншої відповіді замість тієї, яку не цілком зрозуміла.

– Там більше не буде нікого з нас, – пояснив він. – Залишатися там стане занадто небезпечно. Я буду вашим останнім ключем, перш ніж двері долини зачиняться назавжди.

– Ох! – Даґні стримала зітхання, не дозволивши йому перетворитися на стогін. А потім, знову повернувшись до безособових інтонацій, запитала:

– А якби я сказала, що моє рішення остаточне і я ніколи до вас не приєднаюся?

– Це була б брехня.

– А якби я вирішила зараз, що маю намір зробити його остаточним і більше не відступатися, незважаючи на майбутнє?

– Незважаючи на те, які свідчення постануть перед вами в майбутньому і які переконання у вас сформуються?

– Так.

– Це було б іще гірше за брехню.

– Ви такий переконаний, що моє рішення хибне?

– Переконаний.

– Чи вважаєте ви, що людина повинна відповідати за власні помилки?

– Вважаю.

– Чому ж тоді ви не дозволяєте мені нести відповідальність за власні помилки?

– Дозволяю. Ви її нестимете.

– А якщо я зрозумію, що таки хочу повернутись у долину, але буде занадто пізно, – нащо вам тоді так ризикувати, тримаючи для мене відчинені двері?

– Я не змушений цього робити. І не робив би, якби не мав егоїстичної мети.

– Якої егоїстичної мети?

– Я хочу, щоб ви жили тут.

Вона заплющила очі й схилила голову, відверто визнаючи свою поразку – поразку як у цій суперечці, так і в намаганні спокійно прийняти значення власного повернення, цілком його усвідомивши.

Після цього Даґні звела голову і – наче перейняла й собі його чесність – подивилась на нього, не приховуючи ні своїх страждань, ні туги, ні спокою, знаючи, що всі ці емоції відображено в її погляді.

Ґолтове обличчя було зараз точнісінько таке, яким Даґні побачила його вперше: безтурботне, непохитне, проникливе, без натяку на біль, страх чи провину. Вона подумала, що якби можна було стояти отак і дивитися на прямі лінії його брів над темно-зеленими очима, на вигнуту тінь, що підкреслює форму його рота, на колір шкіри у розстібнутому комірі сорочки, що відливає металевим полиском, на буденну й непорушну позицію його ніг, то вона бажала б провести так решту свого життя. А наступної миті Даґні подумала, що якби її бажання здійснилося, то цей намір утратив би значення, адже так вона зрадила б усе, що надавало йому цінності.

І ось – не як спогад, а як переживання теперішнього моменту, – вона відчула себе біля вікна своєї кімнати в Нью-Йорку, побачила, як дивиться на оповите туманом місто, на недосяжні обриси Атлантиди, яка дедалі стає недоступнішою. Даґні зрозуміла, що бачить відповідь на запитання цієї миті. Їй спали на думку не слова, якими вона звернулася тоді до міста, а пригадалося незбагненне відчуття, що з нього ці слова народилися: «Ти, кого я завжди любила, але так і не змогла знайти, ти, кого сподівалася побачити на протилежному краю залізниці, далеко за обрієм…»

Натомість уголос вона сказала:

– Я хочу, щоб ви знали. Моє життя збудоване на єдиному абсолюті: усвідомленні, що світ даний мені для того, щоб я формувала його за подобою моїх найвищих цінностей, щоб я ніколи не піддавалася нижчим еталонам, незалежно від тривалості та складності боротьби…

(А безсловесний голос всередині неї промовляв: «Ти, чию присутність я завжди відчувала на вулицях міста, для кого я прагнула збудувати цілий світ…»).

– Тепер я знаю, що боролася за цю долину…

(«Мене продовжувала вести любов до тебе…»).

– Саме цю долину я бачила як остаточну мету, і не розмінялась би на менше, не віддала б її безголовому злу…

(«Любов і надія знайти тебе, бажання бути гідною тебе того дня, коли я зустрінусь з тобою віч-на-віч…»).

– Я повертаюся, щоб боротися за цю долину, щоб витягнути її з-під землі, подарувати належну їй реальність згідно з правом, віддати вам у фактичну власність землю, адже духовно вона й так вам належить, – і зустрітись з вами знову того дня, коли зможу подарувати вам цілий світ. Або, якщо я зазнаю краху, залишатись у вигнанні до кінця своїх днів…

(«…але те, що зостанеться від мого життя, все одно буде твоїм, я житиму заради тебе, навіть якщо ніколи не наважуся промовляти твого імені, все одно служитиму тобі, незважаючи на те, що ніколи не переможу, я продовжуватиму, щоб того дня, коли ми зустрінемося, бути гідною тебе, – хоча ми не зустрінемось ніколи…»).

– Я боротимусь за цей світ, навіть якщо мені доведеться боротися проти вас, навіть якщо ви проклянете мене як зрадницю… Навіть якщо я більше ніколи вас не побачу.

Ґолт стояв, не рухаючись, слухав її з незворушним обличчям, і тільки дивився так, наче чує навіть ті слова, яких Даґні не промовляла вголос. Він відповів їй з тим таки виразом, немовби намагався втримати і не зламати якогось обруча. Його голос підхопив її інтонацію, сигналізуючи, що вони поділяють однакову систему цінностей; в словах не чути було емоцій, якщо не зважати на паузи між ними:

– Якщо ви зазнаєте невдачі, як усі ті люди, які прагнули здійснення власних візій, що так назавжди і залишились для них недосяжні, якщо ви так само, як і вони, дійдете висновку, що найвищих цінностей досягнути просто неможливо, і що найвищі візії не справджуються, – не проклинайте цієї землі, як проклинали вони, не проклинайте існування. Ви побачили ту Атлантиду, якої вони шукали, вона тут, вона є. Але людина повинна ввійти сюди оголена і самотня, знявши з себе лахміття фальшу, накопичене протягом століть, маючи при собі лише найчистіші прагнення – не серце, повне невинності, а дещо набагато рідкісніше: безкомпромісний розум – єдине і найважливіше, чим вона володіє. Вам не вдасться сюди ввійти, аж поки ви не зрозумієте, що не мусите переконувати чи завойовувати світ. Коли навчитеся цього, то крізь роки власної боротьби побачите, що ніщо не заважало вам жити в Атлантиді, жодні ланцюги вас не стримували, якщо не зважати на ланцюги, що ви їх добровільно на себе начепили. Все, чого ви найбільше прагнули, чекало на вас протягом усіх тих років, – Ґолт дивився на неї так, наче беззвучно промовляв просто до її свідомості:

– Усе, чого ви прагнули, невтомно чекало, поки ви боролися, чекало пристрасно і відчайдушно – тільки от з більшою впевненістю, ніж ваша впевненість. Ідіть, продовжуйте свою боротьбу. Продовжуйте нести на собі тягарі, яких ви не обирали, приймайте незаслужені покарання, вірте, що правосуддя може вершитися тільки тоді, коли ви віддасте власну душу під час найнесправедливіших тортур. Але у свої найгірші та найтемніші миті пригадайте, що бачили й інший світ. Пам’ятайте, що можете опинитися там, щойно цього забажаєте. Пам’ятайте, що він чекає на вас, що він справжній, і в ньому все можливо, бо цей світ належить вам.

Після цього, трохи повернувши голову і не змінюючи чистого звучання голосу, тільки очима немов розбивши захисний обруч, Ґолт запитав:

– О котрій годині ви бажаєте завтра вирушити?

– Ох! Так рано, наскільки вам це буде зручно.

– Тоді приготуйте сніданок на сьому, злетимо о восьмій ранку.

– Приготую.

Він сягнув до кишені й простягнув їй невеличкий блискучий диск, якого Даґні спершу не впізнала. Ґолт кинув кружальце Даґні на долоню: то була п’ятидоларова золота монета.

– Ваша остання зарплатня за цей місяць, – сказав він.

Її пальці надто різко стиснулися, сховавши монетку, але відповідь прозвучала спокійно та врівноважено:

– Дякую.

– Добраніч, міс Таґґарт.

– Добраніч.

Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Сиділа на підлозі своєї кімнати, притиснувши обличчя до ліжка, нічого не відчуваючи, крім його присутності за стіною. Часом здавалося, що Ґолт перед нею, здавалося, вона сидить біля його ніг. У такий спосіб Даґні провела з ним цю ніч.

Долину вона покинула так само, як і прибула сюди, не взявши з собою нічого з цього місця. Кілька придбаних тут речей – селянську спідницю, блузку, фартух, кілька предметів білизни – вона залишила в шухляді комода у своїй кімнаті, акуратно згорнувши. Якусь мить Даґні дивилася на них, перш ніж засунула шухлядку, думаючи, що коли повернеться, то, мабуть, знайде ці речі на місці. З собою не взяла нічого, крім п’ятидоларової золотої монети, і бинта, який досі перев’язував її ребра.

Сонце торкнулося до гірських вершин, накресливши сяюче коло – кордони долини. Саме тоді Даґні сіла в літак.

Вона відкинулася на сидіння поруч з Ґолтом і дивилась у його обличчя, що схилилося над нею так само, як і першого ранку в долині після невдалого приземлення. Даґні заплющилась і відчула, як він пов’язує їй на очі пов’язку.

Даґні зрозуміла також, що запрацював двигун. Це відчувалось не як звук, а як тремтіння від вибуху всередині її тіла. Тільки дрижання це було досить віддалене – якби було ближче, то завдавало б болю.

Даґні не знала, коли відірвалися від землі колеса, коли літак проминув обруч гірських вершин. Вона сиділа нерухомо і єдине, завдяки чому могла сприймати простір – це ритмічне постукування двигуна, наче всередині неї текла звукова течія, похитуючись час до часу. Звук ішов від його двигуна, від його рук, що контролювали політ, лежачи на штурвалі. За цю думку Даґні й трималася. Все решту треба було просто витримувати, не опираючись.

Вона напівлежала, випроставши ноги, поклавши руки на бильця сидіння, не відчуваючи жодного руху, навіть власного, щоб мати враження про час, який минув, простір, який вони подолали, про навколишні краєвиди, про її майбутнє. Вона перебувала серед ночі, ця ніч панувала під її заплющеними повіками, притиснутими тканиною. І тільки усвідомлення близької присутності Ґолта дозволяло відчути незмінну й цілісну реальність.

Вони не розмовляли. Тільки одного разу Даґні звернулася до нього:

– Містере Ґолт.

– Що?

– Ні. Нічого. Я просто хотіла переконатися, що ви ще поруч.

– Я завжди буду поруч.

Даґні не знала, скільки кілометрів поспіль спогад про ці слова здавався їй позначкою, що відмірювала відстань, розчиняючись удалині. Потім знову її накрила порожнеча – теперішнє, що було незворушне і неподільне.

Вона не знала, минув день чи лише година, коли відчула, що літак знижується, пірнає додолу: це означало, що вони зараз або сядуть, або розіб’ються. Обидва варіанти, на думку Даґні, не надто відрізнялися один від одного.

Вона відчула поштовх, колеса торкнулися до землі, але зрозуміла це з певним запізненням: так, наче якась часова частка зникла, щоб змусити Даґні повірити в те, що відбувалося.

Літак котився, ним сіпало, потім він різко зупинився – і настала тиша. Руки Ґолта торкнулися до волосся Даґні, знімаючи пов’язку.

Її засліпило різке сонячне світло, випалені бур’яни простягалися до самого неба, а навколо не було жодних гір, які могли б їх зупинити. Десь за кілометр звідти виднілося закинуте шосе й імлисті обриси міста. Даґні поглянула на годинник: лише сорок сім хвилин тому вона ще була в долині.

– Ось там ви знайдете станцію Таґґарта, – сказав Ґолт, вказуючи на місто, – зможете сісти на потяг.

Вона кивнула, наче все зрозуміла.

Ґолт не рушив слідом, коли Даґні зійшла з літака на землю. Він перехилився через кермо, визирнув з відчинених дверцят, і вони зустрілися поглядами. Серед пласкої нескінченності порожньої прерії Даґні стояла, звівши до Ґолта обличчя, легкий вітерець грався її волоссям, пряму лінію плечей увиразнював вишуканий костюмом бізнес-леді.

Ґолт показав на схід, у напрямку невидимих міст.

– Там мене не шукайте, – наказав він. – Ви все одно мене не знайдете, аж поки приймете саме таким, який я є. А коли захочете мене такого, то знайти мене буде неймовірно просто.

Вона почула, як за Ґолтом захлопнулися дверцята. Цей звук був іще гучніший за шум двигуна, що негайно озвався слідом. Даґні спостерігала за рухом коліс літака, за прим’ятими рослинами, які виринали з-під них.

Потім вона побачила смужку неба між колесами і бур’янами.

Даґні озирнулася. Рудуватий серпанок спеки завис над обрисами віддаленого міста, і його контури, здавалося, вгиналися під цією іржавою барвою. Над дахами Даґні розгледіла залишки зруйнованої труби. Серед навколишніх бур’янів лежали висушені, жовті клапті: шматки газет. Даґні байдужо поглянула на них, не здатна повірити в те, що ці газети реальні.

Знову звела очі на літак. Дивилась, як він дедалі меншає, тонучи в хвилях гуркоту двигуна. Літак набирав висоту і скидався на видовжений срібний хрест. Потім крива його руху, перетнувши все небо, почала повільно зближатися до землі. Там літак, здавалося, завмер, хоча насправді ставав менший і менший; він віддалявся. Даґні спостерігала за ним, немов за зіркою у процесі згасання, аж поки літак перестав бути хрестиком, а перетворився на точку, палаючу іскру, яку більше не можна було розгледіти. Коли Даґні зауважила, що все небо засипане такими іскрами, то зрозуміла: літака вже не видно.

Розділ ІІІ. Антижадоба

– Що я тут роблю? – запитав доктор Роберт Стадлер. – Навіщо мене попросили прибути? Вимагаю пояснень. Я не звик, щоб мене тягнули через половину континенту, нічого не пояснивши, не повідомивши.

Доктор Флойд Ферріс усміхнувся:

– І тому я вдячний вам іще більше, докторе Стадлер.

Неможливо було зрозуміти, чого більше в його словах: вдячності чи зловтіхи.

Пекло сонце, і доктор Стадлер відчув, як по його скроні стікає цівка поту. Він не міг підтримувати цієї роздратованої, зворохобленої особистої розмови тут, посеред натовпу, що лився потоком і обліплював усі лавки навколо їхньої трибуни; розмови, якої він марно намагався добитися протягом останніх трьох днів. Йому стало очевидно, що саме в цьому й полягала причина відтермінування його зустрічі з доктором Феррісом аж до цього моменту, але Стадлер відкинув цю думку, наче відігнав комаху, що прагнула дістатися до його вологої скроні.

– Чому я не міг із вами зв’язатися? – запитав він. Його шахрайська зброя – сарказм – зараз видавалася менш ефективною, ніж будь-коли, однак це була єдина Стадлерова зброя:

– Чому ви вирішили за необхідне надсилати мені повідомлення на офіційних бланках, ще й сформульовані так, наче це військові… – він хотів сказати «накази», але не сказав, – депеші? Це анітрохи не схоже на наукове листування!

– Це справа державної ваги, – м’яко мовив доктор Ферріс.

– А ви хоч розумієте, наскільки я був зайнятий? Усе це перервало мою роботу!

– Атож, – ухильно відповів доктор Ферріс.

– А ви усвідомлюєте, що я міг відмовитися сюди їхати?

– Але ж ви не відмовилися, – так само м’яко відказав Ферріс.

– Чому мені нічого не пояснили? Чому ви не приїхали до мене особисто, а прислали тих немислимих молодих харцизяк, що мололи якусь загадкову маячню, ніби вичитану з дурнуватих статей про науку в популярних журналах?

– Я був занадто заклопотаний, – ввічливо пояснив доктор Ферріс.

– То, якщо ваша ласка, поясність, що ви робите посеред айовської рівнини – і що тут роблю я?

Він презирливо помахав у напрямку запилюженого обрію, вказуючи на три дерев’яних трибуни, що стояли посеред порожньої прерії. Ті конструкції щойно склепали і, здавалося, їхні дошки теж пітніють. Стадлер міг розгледіти краплі смоли, що виблискували на сонці.

– Ми от-от станемо свідками знаменної історичної події, докторе Стадлер. Події, яка стане віхою на шляху науки, цивілізації, соціального добробуту й політичної здатності пристосовуватися.

У голосі доктора Ферріса лунала інтонація публічного звернення людини, яка виголошує напам’ять текст із рекламного буклета.

– Поворотний пункт нової ери.

– Що за подія? Яка ще нова ера?

– Як ви матимете нагоду переконатися, спеціальний привілей стати свідками цієї події випав обраним – тільки найвидатніші громадяни, вершки нашої інтелектуальної еліти зможуть це побачити на власні очі. Вашого імені ми теж не могли оминути. І ми, звісно, впевнені, що можемо розраховувати на вашу лояльність і співпрацю.

Стадлер не міг упіймати погляду доктора Ферріса. Люди швидко заповнювали трибуни, тому доктор Ферріс весь час переривав балачку, щоб помахати якимось непоказним новоприбулим, яких докторові Стадлеру ніколи досі не випадало бачити, але які – судячи з Феррісових привітань, радісних і неформально-шанобливих водночас – належали до касти людей поважних. Усі вони, здавалося, знали доктора Ферріса, всі вони його розшукували, наче він був майстром ведення церемоній чи якоюсь зіркою.

– Чи могли б ви висловлюватися чіткіше, – запитав доктор Стадлер, – і пояснити мені, що саме…

– Привіт, Спад! – гукнув доктор Ферріс, махаючи огрядному сивочолому чоловікові в генеральському кітелі.

Доктор Стадлер заговорив голосніше:

– Я сказав: чи могли б ви бути такий люб’язний і пояснити мені, яке казна-що тут відбувається…

– Але ж це так просто. Це фінальний тріумф… Перепрошую, я на хвилинку, докторе Стадлер, – квапливо кинув доктор Ферріс, метнувшись уперед, наче натренований лакей на звук дзвоника, до групи людей, схожих на підстаркуватих шибеників. Він обернувся лише для того, щоб благоговійно додати одне слово, яке, на його думку, все мало пояснити:

– Преса!

Доктор Стадлер сів на дерев’яну лавку, намагаючись ні до чого не доторкатися. Три трибуни було розташовано на однаковій відстані одна від одної, півколом, наче яруси маленького приватного цирку. Розраховані вони були приблизно на три сотні людей. Здавалося, конструкції збудували для споглядання якогось спектаклю – хоча повернуті вони були до пласкої порожнечі прерії, що простягалася до самісінького обрію і на якій не було видно нічого, крім темної плями фермерського господарства, розташованого за кілька кілометрів звідси.

Навпроти одного зі стендів було встановлено радіо-мікрофони – зарезервовані, здається, для преси. Стояла там і штукенція, схожа на портативний щит керування – саме навпроти стенда, призначеного для чиновників. На його поверхні виблискували на сонці кілька важелів із відполірованого металу. На імпровізованому паркувальному майданчику позаду стендів тішили око своїм сяйвом розкішні нові автомобілі. Однак тривожне занепокоєння у доктора Стадлера викликала будівля, розташована на пагорбі за якихось сто метрів звідти. То була невелика присадкувата конструкція невідомого призначення з масивними кам’яними стінами. У ній не було жодного вікна, не враховуючи кількох щілин, захищених товстими залізними ґратами. Увінчував будівлю великий купол, гротескно заважкий порівняно з усім рештою – він наче втискав споруду в ґрунт. В основі купола виднілося кілька отворів нерівної форми, що нагадували незграбні глиняні димарі й, здавалося, не належали до промислової ери; їхнє призначення було невідоме. Будівля навіювала лихі передчуття, вона нагадувала розпухлий отруйний гриб. Було очевидно, що звели її недавно, але недбалі, заокруглені, невмілі й неточні обриси робили її схожою на якусь примітивну конструкцію, створену для таємних дикунських обрядів і виявлену посеред джунглів.

Доктор Стадлер роздратовано зітхнув. Він втомився від таємниць. «Конфіденційно». «Надзвичайно секретно». Слова, витиснуті на запрошенні, яким вимагали, щоб він прибув до Айови на два дні з якогось непевного – бо невизначеного – приводу. Двоє молодиків, які називали себе фізиками, з’явилися до нього в інститут начебто для того, щоб його супроводжувати. На дзвінок Стадлера до офісу у Вашингтоні Ферріс так і не відповів. Протягом усієї виснажливої подорожі урядовим літаком, потім – поїздки урядовим автомобілем, в якому він стікав потом, молодики розмовляли про науку, надзвичайні ситуації, соціальну рівновагу та потребу дотримання суворої таємності; доктор Стадлер нарешті зрозумів, що знає ще менше, ніж знав на початку. Він зауважив, що в цьому лопотінні двох молодиків весь час повторюються два слова, що виникали також у тексті запрошення, два слова, які – з огляду на незрозумілість усієї ситуації – лунали зловісно: вимога бути «лояльним» і «співпрацювати».

Молодики посадили Стадлера на лавку в першому ряду однієї з трибун і зникли, немов змінні деталі механізму, покинувши його на доктора Ферріса, який несподівано з’явився особисто. Тепер, дивлячись на те, що відбувалося навколо, спостерігаючи за невиразними, збудженими, вільними й буденними жестами Ферріса посеред групи новинарів, у нього складалося враження, що сталась якась неймовірна плутанина, якась безсенсова, хаотична дурниця, – але водночас він відчував і роботу злагодженого механізму, що створював відповідний градус необхідного саме для цієї миті враження.

Несподівано відчув, що його охопила паніка, освітлений якою, наче спалахом запальнички, він дозволив собі визнати, що відчайдушно хоче звідси втекти. Але він з грюкотом зачинив дверцята свого глузду. Стадлер знав, що найтемніша таємниця цієї події – найвирішальніша, недоторканна, убивча порівняно з будь-яким секретом, що ховається в будівлі-грибі, – це таємниця, яка змусила його погодитися приїхати сюди.

Йому ніколи не доведеться довідатися про мотив цього приїзду, – подумав Стадлер. Думки його з’являлися не у формі слів, а короткими, лихими спазмами емоцій, що нагадували роздратування і пекли, мов кислота. Слова, що застрягли в його свідомості, стирчали там з моменту, коли він дав згоду сюди приїхати, і скидалися на заклинання вуду, які людина повторює за потреби, не намагаючись осягнути: що ти можеш зробити, коли випадає мати справу з людьми?

Стадлер звернув увагу, що стенд, зарезервований для тих, кого Ферріс назвав інтелектуальною елітою, був більший навіть за стенд для урядовців. Від думки про те, що його посадили в перший ряд, у грудях промайнула насолода. Він озирнувся, щоб поглянути на яруси позаду. Пережите відчуття накотилося сірим і дрібним шоком: все це випадкове, виблякле, потріпане збіговисько аж ніяк не вкладалося в його уявлення про інтелектуальну еліту. Він бачив войовничо наїжачених чоловіків і виклично вбраних жінок, бачив злі, невдоволені, сповнені підозри обличчя, на яких прочитувалася непоєднувана з інтелектом ознака: непевність. Він не міг розгледіти жодного знайомого лиця, ніхто з присутніх не був відомий ні тепер, ні в минулому.

Стадлер замислився: цікаво, чим керувалися ті, хто відбирали цих людей.

У другому ряду він зауважив довготелесу постать – літнього чоловіка з видовженим млявим обличчям, що було віддалено знайоме, хоча Стадлер не зміг нічого пригадати, крім розмитого враження про фотографію і якусь неприємну публікацію. Він нахилився до жінки поруч і запитав, вказуючи на незнайомця:

– Чи не могли б ви мені нагадати ім’я цього джентльмена?

Жінка відповіла пошепки, з пошаною і благоговінням у голосі:

– Та це ж доктор Саймон Прітчетт!

Доктор Стадлер відвернувся, бажаючи одного: щоб його ніхто не побачив, щоб ніхто й ніколи не довідався, що він був членом цієї групи.

Він звів очі й побачив, як Ферріс, махаючи в його бік рукою, немов туристичний гід, веде до нього представників преси. Коли вони вже достатньо наблизилися, щоб можна було розібрати слова, Стадлер почув:

– Але навіщо вам марнувати на мене час, якщо тут присутній справжній винуватець сьогоднішнього досягнення, людина, яка уможливила це все, – доктор Роберт Стадлер!

Упродовж нетривалої миті Стадлерові здавалося, що на вимучених цинічних обличчях журналістів проступив якийсь невідповідний вираз – не зовсім повага, очікування чи сподівання, а радше відлуння цих емоцій, слабкий відголосок того, що могло вимальовуватися на цих лицях за часів молодості, коли вони чули ім’я Роберта Стадлера. Цієї миті він відчув імпульс, якого не міг визнати свідомо: поштовх зізнатись їм, що не має зеленої гадки про сьогоднішню подію, що його впливовість зараз іще дрібніша за їхню, що його влада – менша за владу журналістів, що його притягнули сюди, як пішака, вплутавши в шулерство… майже у ролі в’язня.

Замість цього він почув, як відповідає на їхні запитання манірним і поблажливим тоном людини, яка добре орієнтується в таємницях представників найвищої влади:

– Так, Державний науковий інститут пишається своїми заслугами на державній службі… Державний науковий інститут – це не інструмент чиїхось особистих інтересів чи персональної жадоби, він відданий справі добробуту людства, дбає про користь для всіх людей, – немов диктофон, Стадлер випльовував усі ті нудотні узагальнення, почуті від доктора Ферріса.

Він не дозволив дати собі зрозуміти, що його почуття пояснювалися відразою до себе самого. Ідентифікував емоцію, однак не предмет. Стадлерові здавалося, що він гидує людьми навколо. Це ж вони змусили його відбувати цей ганебний спектакль. Що ж іще поробиш, думав він, коли доводиться мати справу з людьми?

Журналісти коротко нотували його відповіді. Тепер їхні обличчя скидалися на автомати, що вдають, наче порожні висловлювання решти автоматів – це справді новини.

– Докторе Стадлер, – запитав один із них, вказуючи на будинок на пагорбі, – чи правда, що «Проект Ікс» – це найвидатніше досягнення Державного наукового інституту?

Запала мертва тиша.

– «Проект Ікс»? – перепитав доктор Стадлер.

Він розумів, що в його інтонації є щось зловісно неправильне, оскільки бачив, як кілька журналістів підняли голови, немов на звук сигналізації. Побачив, як вони чекають, тримаючи напоготові олівці.

Відчуваючи, як м’язи обличчя розколюються, перетворюючись на подобу посмішки, Стадлер занурився у безформний, майже надприродний жах, – ніби знову зауважив роботу злагодженого механізму, став його частиною, нездатною опиратися могутній волі.

– «Проект Ікс»? – м’яко перепитав він таємничим голосом учасника змови. – Що ж, джентльмени, хіба можна сумніватись у цінності й мотивації будь-якого проекту Державного наукового інституту, адже це неприбуткова установа? Хіба є потреба казати щось більше?

Стадлер звів голову і зауважив, що доктор Ферріс стояв неподалік протягом усього інтерв’ю. Його обличчя видавалося тепер менш напруженим та ще зухвалішим.

На паркувальний майданчик на повній швидкості залетіли два лискучих автомобілі й зупинилися, заскреготівши гальмами. Журналісти покинули Стадлера на середині речення і кинулися до людей, які висідали з машин.

– Що таке «Проект Ікс»? – суворо запитав у Ферріса доктор Стадлер.

Доктор Ферріс усміхнувся водночас невинно й нахабно.

– Це неприбутковий проект, – відповів він і кинувся назустріч новоприбулим.

Зі сповненого пошани шепотіння в натовпі доктор Стадлер зрозумів, що чоловічок у світлому льняному костюмі, схожий на виконавця різних темних справ, який негайно опинився у самому центрі нової групи, – це містер Томсон, глава держави. Містер Томсон усміхався, супився і вигавкував відповіді на запитання журналістів. Доктор Ферріс протискався крізь юрбу зі зграбністю кота, який треться об численні ноги.

Група наблизилась і Стадлер зауважив, що Ферріс веде всіх до нього.

– Містере Томсон, – дзвінко промовив доктор Ферріс, коли вони підійшли впритул, – чи можу я представити вам доктора Роберта Стадлера?

Хитрі оченята Томсона долю секунди пильно вивчали Стадлера – в погляді було помітно якийсь забобонний трепет, наче при засвідченні якогось явища з царини містичного, незбагненного для містера Томсона; а ще в ньому прочитувалася гостра, прорахована практичність дрібного політикана, впевненого, що все в цьому світі відбувається згідно з його уявленнями. Його погляд був відповідником слів: «А тобі з цього яка користь?»

– Яка честь, докторе, яка честь, безсумнівно, – жваво тиснучи йому руку, мовив містер Томсон.

Стадлер довідався, що високий сутулий чоловік з військовою стрижкою – це містер Веслі Моуч. Імена решти, чиї руки він потискав, розчути не вдалося. Коли група рушила далі, в напрямку чиновницького стенда, Стадлер залишився сам, охоплений палючим відкриттям, яке не наважувався осягнути повністю: йому було надзвичайно приємно отримати від дрібного пройдисвіта схвальний кивок.

Звідкись виникли юнаки, схожі на театральних білетерів, які обслуговували цей захід. Вони тягли за собою ручні візки з блискучими предметами, які роздавали публіці. То були польові біноклі. Доктор Ферріс сів біля мікрофона системи звукопідсилення навпроти чиновницького стенда. За сигналом, який подав Веслі Моуч, його голос раптом загуркотів над прерією – єлейний, оманливо врочистий, посилений геніальністю винахідника мікрофона, перетворений на голос велетня:

– Леді та джентльмени!

Юрба замовкла, всі голови злагоджено повернулись у бік елегантної постаті доктора Флойда Ферріса.

– Пані та панове, на знак визнання вашої видатної громадянської служби й соціальної лояльності, вас було обрано стати свідками презентації неймовірно важливого наукового досягнення – до сьогоднішнього дня лише кілька разів людству випадало переживати події такого приголомшливого масштабу та багаті на епохальні можливості, як наш «Проект Ікс».

Доктор Стадлер сфокусував свій бінокль на єдиному видимому тут об’єкті – плямі віддаленої ферми.

Він побачив, що то було занедбане й зруйноване господарство, покинуте багато років тому. Крізь оголені ребра даху просвічувалося небо, темряву порожніх вікон облямовували зубчасті залишки скла. Стадлер розгледів провислий хлів, заіржавілу водонапірну вежу й залишки трактора, що лежав шинами догори.

Доктор Ферріс говорив про хрестоносців науки, про роки самовідданої й наполегливої праці, впертих досліджень, які вилились у «Проект Ікс».

«Як дивно, – думав доктор Стадлер, продовжуючи вивчати руїни ферми, – що серед такого безлюддя живе стадо кіз».

Їх було шестеро чи семеро, деякі – дрімали, інші сомнамбулічно ремиґали траву, яку вдавалося відшукати, і висушені на сонці бур’яни.

– «Проект Ікс», – говорив доктор Ферріс, – було присвячено особливим дослідженням у царині звуку. Наука звуку поєднує вражаючі аспекти, про які непрофесіонали навряд чи й підозрювали…

На відстані п’ятнадцяти метрів від ферми доктор Стадлер побачив конструкцію, що видалась йому зовсім новою. Її призначення було незрозуміле: кілька прогонів сталевих риштувань, що здіймалися вгору й оточували повітря, нічого не підтримуючи й нікуди не ведучи.

Доктор Ферріс тим часом розповідав про природу звукових вібрацій.

Доктор Стадлер націлив бінокль на обрій позаду ферми, але там, на десятки кілометрів навколо, не було на що дивитися. Раптовий ривок однієї з кіз знову привернув погляд доктора до стада.

Він зауважив, що кози прив’язані до кілків, забитих у землю на певній відстані один від одного.

– …і було виявлено, – вів далі доктор Ферріс, – що існує певна частота звукових вібрацій, якої не може витримати жодна структура, органічна чи неорганічна…

Доктор Стадлер зауважив сріблясту цятку, що підстрибувала серед бур’янів неподалік стада. То було неприв’язане козеня. Воно плигало і вихилялося навколо матері.

– …звуковий промінь контролюється щитом, розташованим усередині гігантської підземної лабораторії, – розповідав доктор Ферріс, вказуючи на будівлю на пагорбі. – Цей щит ми ніжно називаємо «Ксилофон», оскільки людина, яка ним користується, мусить бути вкрай обачна, натискаючи правильні клавіші – чи, радше, важелі. Заради нашої особливої сьогоднішньої події ми створили оцей додаток до основного «Ксилофона». Вони з’єднані, – Ферріс показав на пульт, розташований навпроти чиновницького стенда, – тому ви маєте можливість на власні очі побачити всю операцію й оцінити простоту цієї процедури…

Докторові Стадлеру справляло приємність стежити за козячим дитинчам – це було таке заспокійливе видовище. Маленькому створінню було щонайбільше тиждень від народження, воно скидалося на м’ячик з білого хутра з граційними довгими ніжками, на яких стрибало вільно й радісно, зухвало і незграбно, тримаючи всі чотири ноги випростаними. Здавалося, воно плигало на сонячних променях, занурюючись у літнє повітря, і саме випромінювало радість від власного існування.

– …Звукові промені невидимі, нечутні й повністю контрольовані щодо цілі, напрямку та радіуса. Їхнє перше публічне випробування, свідками якого ви сьогодні станете, покликане охопити невеликий діапазон, всього лише три кілометри. Це абсолютно безпечно, простір завдовжки тридцять кілометрів позаду об’єкта – порожній. Устаткування, розташоване в нашій лабораторії, здатне створювати промені, що можуть покрити – крізь оті отвори, які видно під куполом – усю околицю в радіусі сотень кілометрів, тобто коло, що охоплює узбережжя Міссісіпі, десь від мосту залізничної системи «Таґґарт Трансконтиненталь» до Де-Мойна та Форт-Доджа в Айові, від Остіна в Міннесоті до Вудмена у Вісконсині й Рок-Айленда в Іллінойсі. Це лише скромний початок. Ми володіємо технічною інформацією для того, щоб створювати генератори з радіусом триста, чотириста кілометрів, але, оскільки ми не змогли вчасно отримати достатньої кількості відпорного до високих температур металу – як, наприклад, ріарден-метал, – довелось задовольнятися саме таким устаткуванням і радіусом контролю. На честь нашого видатного керівника, містера Томсона, за далекоглядного управління якого Державний науковий інститут отримав кошти, без яких «Проект Ікс» не відбувся б ніколи, ми бажаємо назвати цей видатний винахід «Гармонізатором Томсона»!

Натовп зааплодував. Містер Томсон сидів нерухомо, на обличчі його застиг жорстокий вираз. Доктор Стадлер був упевнений, що цей нікчемний пройдисвіт не мав нічого спільного з проектом (як і будь-хто з цих помічників-білетерів), що йому не вистачило б ні розуму, ні ініціативності, та навіть достатнього рівня мерзенності, щоб подарувати цьому світові нову пастку на ховрахів, що він теж – усього лише пішак у мовчазній машинерії – машинерії без центру, без лідера, без напрямку, машинерії, яку запустили не доктор Ферріс та Веслі Моуч, не будь-хто з цих заляканих істот на трибунах, не хтось із осіб позаду сцени. То була безлика, бездумна, безтілесна машинерія, що не мала водія, для неї кожен був лише пішаком – залежно від рівня особистого зла. Доктор Стадлер ухопився за край лавки: він відчув непереборне бажання підхопитися на ноги і втекти.

– …Щодо того, як саме функціонують звукові промені та з якою метою, я не скажу нічого. Нехай винахід промовляє сам за себе. Зараз ви побачите його в дії. Коли доктор Блоджет натисне важелі «Ксилофона», я раджу вам стежити за мішенню – отією віддаленою фермою за три кілометри звідси. Тут ви нічого не побачите. Сам по собі промінь невидимий. Усі прогресивні мислителі визнали, що не існує сутностей, є лише дії, не існує цінностей, є тільки наслідки. А зараз, леді та джентльмени, ви побачите дію та наслідки «Гармонізатора Томсона».

Доктор Ферріс кивнув, повільно відійшов від мікрофона і вмостився на своє місце на лавці поруч з доктором Стадлером.

Молодший, трохи грузький, чоловік підійшов до щита управління – і в очікуванні звів погляд на містера Томсона. Містер Томсон якусь мить дивився отупіло й збентежено, ніби щось вислизнуло з його уваги, та нарешті Веслі Моуч нахилився до нього і прошепотів щось на вухо.

– Контакт! – голосно проказав містер Томсон.

Доктор Стадлер не міг стежити за граційними, хвилеподібними, жіночними рухами руки доктора Блоджета: як той опускає перший важіль на щиті, потім – наступний. Він підняв бінокль і поглянув на ферму.

Щойно сфокусувавши лінзи, він побачив козу, яка натягувала свого ланцюга, спокійно намагаючись дістати високий сухий чортополох. Наступної ж миті коза здійнялась у повітря, її перевернуло, ноги витягнулися вгору, нервово смикаючись, а потім вона просто впала на купу з семи інших кіз, що смикались у конвульсіях. Коли докторові Стадлеру вдалось у все це повірити, гора кіз уже не ворушилась. Одна нога стирчала з нерухомої маси, негнучка, мов жезл, але чомусь тремтіла, наче від сильного вітру. Ферма розлетілася на друзки і впала, а слідом посипався гейзер цегли з димаря. Трактор сплюснуло, як млинець. Водонапірна вежа тріснула, її рештки посипалися на землю, тимчасом як колесо продовжувало описувати в повітрі криву, ніби неквапливо насолоджувалося польотом. Сталеві балки й бруси новозбудованих риштувань розлетілися, мов картковий будинок від подиху. Все це сталося так швидко, так невблаганно, так просто, що доктор Стадлер не відчув навіть жаху – він узагалі нічого не відчув. Ця реальність була йому знайома: царина дитячих нічних жахів, де матеріальні об’єкти розчинялися від єдиного злісного бажання.

Стадлер відняв бінокль від очей. Тепер він дивився на порожню прерію. Ферми не було, попереду не виднілося нічого, крім темної смуги, схожої на тінь від хмари.

З верхнього ярусу пролунав єдиний пронизливий крик – якась жінка зомліла. Стадлер здивувався, чому це вона закричала аж тепер, а не відразу після того, що сталося, – і тільки тоді усвідомив, що з моменту, коли опустився перший важіль, не минуло й хвилини.

Він знову підняв бінокль, сподіваючись чомусь, що побачить лише тінь від хмари. Але матеріальні предмети – гора сміття – досі були на місці. Він обстежив поглядом руїну, і раптом зрозумів, що шукає поглядом козеня. Та не знайшов його. Нічого там не було, крім купи сірої шерсті.

Опустивши бінокль і обернувшись, Стадлер побачив, що за ним спостерігає доктор Ферріс. Тепер він був упевнений, що протягом усього випробування Ферріс не зводив з нього очей; сам він не дивився на мішень, а стежив, чи він, Роберт Стадлер, витримає дію променя.

– Ну, от і все, – оголосив опецькуватий доктор Блоджет у мікрофон вкрадливим тоном адміністратора універмагу. – В цій будівлі не залишилося жодного вцілілого цвяха чи гвинтика, так само, як не вціліла жодна кровоносна судина в тілах тварин.

Юрба шелестіла, засмикалася, збуджено перешіптуючись. Люди перезиралися, невпевнено підіймалися і знову сідали на свої місця, прагнучи будь-чого, тільки не цієї паузи. В їхньому шепотінні проступала тамована істерика. Здавалося, вони хочуть, щоб їм сказали, що про це думати.

Доктор Стадлер побачив, як з верхнього ряду зводять жінку – вона схилила голову, притискаючи до рота хустинку: її нудило.

Стадлер відвернувся від жінки і побачив, що доктор Ферріс і далі за ним стежить. Доктор Стадлер трохи відхилився, на його обличчі проступили гіркота й презирство – саме таким, на його думку, повинно було бути обличчя найвидатнішого науковця країни, – і запитав:

– Хто винайшов цю жахливу річ?

– Ви.

Доктор Стадлер поглянув на нього, не поворухнувшись.

– Це всього лише фізичне втілення, створене на основні ваших теоретичних відкриттів, – люб’язно пояснив доктор Ферріс. – Воно виникло завдяки вашим безцінним дослідженням природи космічних променів та передачі енергії в просторі.

– Хто працював над цим проектом?

– Кілька третьосортних науковців, як ви би про них сказали. Насправді в цьому не було нічого складного. Ніхто з них не додумався б до першого кроку – вашої концепції стосовно формули передачі енергії, але з нею все решта далося легко.

– А яка практична користь від цього винаходу? Якими є епохальні можливості?

– Невже ви не розумієте? Це ж неоціненний інструмент публічної безпеки. Жоден ворог не нападе на власника такої зброї. Вона звільнить країну від страху й агресії, дозволить планувати майбутнє у цілковитій безпеці, – його голос був сповнений химерної безтурботності, це була якась безжурна імпровізація, ніби він не хотів і не намагався звучати правдиво. – Цей винахід знищить соціальні непорозуміння. Натомість сприятиме миру, стабільності та – про це ми вже говорили – гармонії. Він зведе нанівець небезпеку війни.

– Якої війни? Якої агресії? Весь світ помирає з голоду, а всі ті Народні республіки ледве зводять кінці з кінцями завдяки подачкам нашої країни – де ви вгледіли загрозу війни? Невже ви думаєте, що ті обірвані дикуни можуть на вас напасти?

Доктор Ферріс поглянув йому просто у вічі.

– Внутрішні вороги можуть бути такі ж небезпечні, як і зовнішні, – відповів він. – Можливо, навіть небезпечніші.

Цього разу його голос пролунав так, що стало ясно: тепер він зацікавлений у тому, щоб його зрозуміли.

– Соціальні системи страшенно нестабільні. Але подумайте, якої стабільності можна досягти, встановивши кілька наукових розробок у стратегічних місцях. Це гарантує державі постійний мир – вам так не здається?

Доктор Стадлер не поворухнувся і нічого не відповів. Спливали секунди, а його обличчя залишалося застиглим – здавалося, його паралізувало.

У нього були очі людини, яка раптово побачила те, що завжди, від самого початку, знала і чого впродовж багатьох років намагалася не помічати. Тепер же ця людина потерпала від конфлікту між побаченим на власні очі та здатністю заперечувати побачене.

– Не розумію, про що це ви кажете! – нарешті гаркнув він.

Доктор Ферріс усміхнувся.

– Жоден приватний бізнесмен чи жадібний промисловець не профінансував би «Проект Ікс», – м’яко і розманіжено мовив він тоном неформальної бесіди. – Ніхто не міг би собі такого дозволити. Це гігантська інвестиція без жодних перспектив матеріального зиску. Бо який може бути від цього прибуток? Відтепер і ця ферма не даватиме жодних прибутків. – Він тицьнув пальцем у темну віддалену смугу. – Але, як ви самі добре бачили, «Проект Ікс» мусив бути неприбутковим. На противагу бізнесовим фірмам, Державний науковий інститут зміг без проблем отримати кошти на проект. Ви ж ніколи не чули, щоб наш інститут стикався з будь-якими фінансовими труднощами протягом останніх двох років, правда? А раніше це була така проблема – змусити їх проголосувати, щоб для розвитку науки виділили необхідні кошти. Вони вічно вимагають технічних новинок за свою готівку – ви самі так завжди казали. Що ж – ось і технічна новинка, яку цілком здатні оцінити певні люди. Люди, які примушують інших за них голосувати. Це було нескладно. Насправді більшість із тих, що голосували, почувались у безпеці, віддаючи голоси за таємний проект, – вони були впевнені, що задум важливий, оскільки їх самих не визнали достатньо поважними і не втаємничили в справу.

Було, звісно, кілька невпевнених скептиків. Але вони здалися, почувши, що керівником Державного наукового інституту є доктор Роберт Стадлер, чиї думки і чесність не викликають сумнівів.

Доктор Стадлер поглянув на власні нігті.

Раптовий скрегіт мікрофона змусив юрбу зосередити увагу на тому, що відбувалося. Люди готові були от-от втратити самовладання, перебували за крок від паніки. Голос ведучого, немов кулемет, видавав черги невгасимого ентузіазму, радісно вигавкуючи, що присутнім пощастило стати учасниками новин, в яких усьому народу буде повідомлено про видатне відкриття. Далі, зиркнувши на годинник, сценарій і підняту руку Веслі Моуча, він закричав просто в лискучу зміїну голову мікрофона, ввірвавшись до віталень, офісів, класів, інкубаторів усієї країни:

– Леді та джентльмени! Проект Ікс!

Доктор Ферріс схилився до доктора Стадлера і, крізь голос ведучого, що гримів, мов стакато копит, галопуючи континентом і описуючи новий винахід, з інтонацією буденного зауваження промовив:

– Життєво важливо, щоб зараз, у цей непевний для країни час, не пролунало жодної критики на адресу нашого проекту.

А далі – напівнедбало-напівжартома додав:

– І щоб узагалі ніколи не пролунало жодної критики будь-чого.

– …а політичні, культурні, інтелектуальні та моральні лідери нашої держави, – верещав у мікрофон ведучий, – які стали свідками цієї видатної події у якості ваших представників і від вашого імені, особисто поділяться з вами враженнями від побаченого!

Першим на дерев’яні сходи, що вели до платформи з мікрофоном, зіп’явся містер Томсон. Він виголосив коротку промову, вітаючи настання нової ери, і войовничим тоном, ніби погрожуючи неокресленим ворогам, заявив, що наука належить народові й кожна людина на землі має право користуватися перевагами технологічного прогресу.

Наступним виступив Веслі Моуч. Він говорив про соціальне планування, про необхідність монолітно згуртуватися на підтримку планувальників. Говорив про дисципліну, єдність, економію і патріотичний обов’язок витримувати тимчасові труднощі.

– Ми мобілізували найкращих мислителів країни працювати заради вашого блага. Цей видатний винахід є продуктом геніальності людини, чия відданість гуманізму не викликає жодних сумнівів, чоловіка, якого всі вважають найбільшим інтелектом століття, – доктора Роберта Стадлера!

– Що? – аж зойкнув доктор Стадлер, крутнувшись до Ферріса.

Доктор Ферріс дивився на нього терпляче і м’яко.

– Він не запитував у мене дозволу, щоб це казати! – доктор Стадлер чи то шипів, чи то гарчав.

Доктор Ферріс розвів руками, демонструючи докір і безпорадність:

– Тепер ви розумієте, докторе Стадлер, як неприємно буде, якщо ви дозволите собі непокоїтися через політичні справи, що завжди видавалися вам не вартими уваги, не вартими того, щоб про них навіть знати. Розумієте, адже містер Моуч і не повинен запитувати дозволу.

Тим часом на підвищенні перед мікрофоном, на тлі неба, сутулячись і йорзаючи, знуджено та зарозуміло виступав доктор Саймон Прітчетт – так зазвичай переповідають непристойні історії. Він казав, що новий винахід – це інструмент соціального добробуту, який гарантує вселюдське процвітання, і що кожен, хто сумнівається в цьому очевидному факті, є ворогом суспільства, до нього й ставитися слід відповідним чином.

– Цей винахід, творіння доктора Роберта Стадлера, визначного поціновувача свободи…

Доктор Ферріс відкрив дипломат, вийняв кілька аркушів з акуратно надрукованим текстом і повернувся до Стадлера.

– Ви будете кульмінацією трансляції, – мовив він. – Говоритимете останнім, наприкінці години.

Простягнув аркуші.

– Ось промова, яку ви будете виголошувати, – решту проказали його очі. Вони повідомили, що саме таке формулювання не було випадковим.

Доктор Стадлер узяв сторінки, але затиснув їх між кінчиками двох випростаних пальців – так, як тримають клапоть непотребу перед тим, як його викинути.

– Я не просив вас призначати себе моїм літературним рабом, – сказав він. Сарказм у його голосі дав Феррісові зрозуміти, що насправді це аж ніяк не момент сарказму.

– Я не міг допустити, щоб ви марнували свій неоціненний час, пишучи виступи для радіо, – зауважив доктор Ферріс. – Я був певен, що ви схвалите мій вчинок.

Він промовив це з інтонацією вдаваної ввічливості, вочевидь, бажаючи, щоб цю вдаваність було зауважено. Так жебракові кидають милостиню, даючи можливість зберегти залишки гідності.

Відповідь доктора Стадлера його занепокоїла: він просто промовчав і навіть не поглянув у рукопис.

– Брак віри, – гарчав на платформі дужий мовець тоном, яким скандалять на вулиці, – брак віри – єдине, чого нам слід боятись! Якщо ми будемо вірити в плани наших лідерів, то їхні задуми спрацюють і ми всі заживемо в добробуті, спокої і достатку. Оті типи, які валандаються навколо, сумніваються і руйнують нашу мораль – це вони примушують нас жити у злигоднях і вбогості. Та ми більше не дозволимо їм робити це, ми тут, щоб захистити наш народ, і якщо бодай один із тих охоплених сумнівами розумників тут з’явиться, повірте мені, – ми про них подбаємо!

– Як прикро було б, – м’яко проказав доктор Ферріс, – викликати публічне обурення проти Державного наукового інституту в такий вибуховий час. У країні багато роздратування та неспокою, і якщо люди не зрозуміють значення нового винаходу, вони можуть обернути свою лють на всіх науковців. Науковці ніколи не були популярні серед мас.

– Мир… – зітхала в мікрофон висока сухоребра жінка. – Цей винахід – новий інструмент для утвердження миру. Він захистить нас від агресивних замислів егоїстичних ворогів, він дозволить нам вільно дихати, навчить любити наших співгромадян.

У неї було кутасте обличчя і рот, роздратовано перекошений після сотень вечірок, а одягнена була в блідо-блакитну сукню, схожу на концертний костюм арфістки.

– Це можна вважати чудом, що в історії людства здавалося недосяжною мрією століть, остаточним поєднанням науки й любові!

Доктор Стадлер роздивлявся обличчя на трибунах. Люди сиділи тихо, вони слухали, проте їхні сутінкові погляди згасали, сповнені страху, що поволі перетворювався на хронічне явище; їхні відкриті рани затягнулись вуаллю інфекції. Ці люди – так само, як і Стадлер, – знали, що є мішенями безформних отворів, що зяють з-під грибоподібного купола будівлі. Стадлер міркував, у який спосіб вони гасять пожежу в своїх головах, як уникають усвідомлення ситуації. Він знав, що слова, які вони так палко вбирали в себе, в які вірили, – це ланцюги, з допомогою яких їх сковують, наче кіз, у радіусі досяжності отворів під куполом. Вони хотіли вірити. Стадлер бачив напружені лінії їхніх губ, випадкові погляди, сповнені підозри, звернені в бік сусідів – так, наче той жах, який на них чигав, стосувався не звукового променя, а людей, які змушували усвідомлювати, яким страховинням ці промені були. Крізь туман у їхніх поглядах проступав крик поранених про допомогу.

– Чому, на вашу думку, вони думають? – вкрадливо запитав доктор Ферріс. – Розум – це єдина зброя науковців, але ж розум не має жодного значення для людей, хіба ні? В такі часи, як наш, коли країна розпадається на шматки, коли чернь, доведена до краю сліпим відчаєм, починає відкрито бунтувати й чинити насильство, будь-якими доступними засобами слід зберігати порядок. Що ми можемо вдіяти – адже доводиться мати справу з людьми!

Доктор Стадлер не відповів.

Товста, драглиста жінка з непомірно величезним бюстгальтером під темною сукнею з плямами від поту промовляла в мікрофон (доктор Стадлер спершу в це навіть не повірив), що новий винахід особливо вдячно сприймуть матері країни.

Доктор Стадлер відвернувся. Спостерігаючи за ним, Ферріс не бачив нічого, крім шляхетної лінії високого чола і глибокої та згірченої зморшки в кутику рота.

Рвучко, без будь-якого попередження, Роберт Стадлер розвернувся до Ферріса обличчям. Це було схоже на випорскування крові з раптово тріснутої рани, яка вже майже затягнулась: обличчя Стадлера було відкрите, відкрите і зболене, нажахане, щире. Так, наче тієї миті вони обидва з Феррісом справді стали людськими істотами, і Стадлер стогнав від незбагненного відчаю:

– У цивілізованому столітті, Феррісе, в цивілізованому столітті!

Доктор Ферріс неквапно видав розкотистий смішок.

– Не розумію, про що це ви, – відповів він, наче щось цитуючи.

Доктор Стадлер опустив очі.

Коли Ферріс знову заговорив, у його голосі з’явилася нота, яку Стадлерові не вдавалось окреслити. Він розумів тільки те, що такий тон неприпустимий у цивілізованій розмові:

– Було б неприємно, якби сталося щось, здатне поставити під загрозу Державний науковий інститут. Було б страшенно неприємно, якби інститут закрили чи когось із нас змусили його покинути. Куди ж ми подамося? Науковці в наші дні – це надмірна розкіш, а сьогодні залишилося небагато людей і установ, здатних дозволити собі найнеобхідніше, що вже казати про розкоші. Всі двері для нас зачинені. Нас не запрошують у дослідницьке відділення промислового концерну якого-небудь підприємства, скажімо, «Сталі Ріардена». До того ж якщо таки випаде нажити собі ворогів, то тих-таки ворогів боятиметься кожен, хто спокуситься найняти наших талантів. Ріарден, скажімо, ще за нас поборовся б. Але чи боровся б Оррен Бойл? Однак усе це – цілковито теоретичні розмірковування, бо, як свідчить практика, всі приватні установи, пов’язані з науковими дослідженнями, давно закриті згідно з законом – директивою десять-двісті вісімдесят дев’ять, що її видав, як ви, можливо, досі ще не усвідомили, містер Веслі Моуч. Мабуть, ви думаєте про університети? Вони в тому ж становищі. Не можуть дозволити собі заводити ворогів. Хто за нас заступиться? Я вірю, що хтось такий, як Г’ю Акстон, узявся би нас підтримати, але сподіватися на щось таке – чистий анахронізм. Акстон належав до іншого часу. Умови, встановлені нашою соціальною та економічною реальністю, давно вже зробили його існування в нашому світі неможливим. І не думаю, що доктор Саймон Прітчетт або виплекане ним покоління змогло б чи схотіло нас захистити. Ніколи не вірив в дієвість ідеалістів – а ви вірили? Наше століття далеке від непрактичного ідеалізму. Якщо хтось забажав би протистояти урядовій політиці, як би він привернув до себе увагу? За допомогою джентльменів з преси, докторе Стадлер? Чи сказавши щось у мікрофон? Чи залишилась у цій країні бодай одна незалежна газета? Не контрольована радіостанція? Приватна власність чи приватна думка?

Зараз забарвлення його інтонації було очевидне: то була інтонація бандита.

– Приватна думка – це розкіш, якої ніхто сьогодні не може собі дозволити.

Доктор Стадлер поворушив закляклими – немов м’язи у кіз – губами:

– Ви розмовляєте з Робертом Стадлером.

– Цього я не забув. І саме тому, що не забув, я все це вам і кажу. «Роберт Стадлер» – видатне ім’я, я не хотів би, щоб вас знищили. Але що в наші дні означає чиєсь ім’я? Хто здатен його оцінити?

Його рука вказала на трибуни.

– Люди, яких ви тут навколо себе бачите? Якщо вони здатні повірити, що інструмент смерті – це знаряддя процвітання, то хіба ж не повірять, якщо їм сказати, що Роберт Стадлер – зрадник і ворог держави? Чи допоможе вам той факт, що це неправда? Ви думаєте про правду, докторе Стадлер? Проблема правди не належить до соціальних питань. Принципи не мають впливу на зв’язки з громадськістю.

Розум не має влади над людськими створіннями. Логіка безсила. Мораль надлишкова. Не відповідайте зараз, докторе Стадлер. Відповісте в мікрофон. Ваш виступ – наступний.

Вдивляючись у темну смугу ферми вдалечині, доктор Стадлер відчував жах, але не дозволяв собі усвідомити його походження. Той, хто вивчав частки та субчастки космічного простору, зараз не дозволяв собі дослідити власних почуттів і довідатися, що вони складаються з трьох частин: одна частина – це жах, спричинений видінням, що сплило перед його очима: напис, вирізьблений на його честь над дверима інституту: «За безстрашний розум, за непорушну правду». Інша частина – звичайний, брутальний тваринний страх фізичного знищення, принизливий страх, який у цивілізованому світі його юності навіть уявити не можна було. А третя частина – моторошне усвідомлення, що, зрадивши перший жах, людина приречена на другий.

Він зійшов на поміст, повільно і твердо карбуючи кроки, опустивши голову і зіжмакавши рукопис.

Стадлер наче сходив на гору, п’єдестал або гільйотину. Так, як у момент смерті перед внутрішнім зором людини проходить усе її життя, Стадлер рухався на звук голосу ведучого, що зачитував перелік його досягнень та успіхів. На слова «…колишній керівник відділення фізики в Університеті Патріка Генрі» обличчя Роберта Стадлера сіпнулось. Віддалено, наче то було усвідомлення особи, яку доводиться назавжди покидати, він зрозумів, що юрба от-от засвідчить набагато страхітливіший акт руйнації, ніж знищення ферми.

Він уже подолав перші три сходинки, аж раптом уперед вирвався молодий журналіст. Схопившись за поручні й намагаючись зупинити доктора, хлопець прокричав ізнизу (хоча насправді відчайдушно зашепотів):

– Докторе Стадлер! Скажіть їм правду! Скажіть, що ви не маєте з цим нічого спільного! Поясніть, наскільки пекельна ця машина, заради чого створена! Розкажіть країні, які люди намагаються нею керувати! Ніхто не засумнівається у ваших словах! Скажіть їм правду! Порятуйте нас! Ви єдиний, хто може це зробити!

Доктор Стадлер дивився на хлопця згори вниз. Той був юний. Його рухи та голос були чіткі, сповнені різкої чистоти, що свідчила про компетентність. Серед людей його віку – продажних, корумпованих, зіпсованих, – хлопцеві вдалося досягти свого місця в еліті політичної преси завдяки тому, що він був останньою, нездоланною акулою, взірцем обдарування. Його очі світилися завзяттям і хоробрим розумом. Очі, схожі на ті, що їх доктору Стадлеру випадало спостерігати в своїх університетських аудиторіях. Чоловік зауважив їхній колір: карі, з зеленим відтінком.

Доктор Стадлер повернув голову і побачив, як до них квапиться Ферріс – ніби слуга або тюремник.

– Я не думав, що мене ображатиме нелояльний шмаркач, під’юджений зрадницькими мотивами! – голосно мовив Стадлер.

Доктор Ферріс завертівся навколо юнака і заверещав, аж обличчя його вийшло з-під контролю, перекошене від люті через неочікуваний і незапланований поворот подій:

– Віддайте мені журналістське посвідчення і дозвіл на роботу!

– Я пишаюся тим, – виголошував у мікрофон доктор Роберт Стадлер серед уважної мовчанки всього народу, – що роки мого служіння науці подарували честь віддати в руки нашого видатного лідера, містера Томсона, новий інструмент, що має несказанний цивілізаційний і визвольний вплив на людський розум…

Небо пашіло застоєм і задухою, немов піч. Вулиці Нью-Йорка були схожі на труби, що передавали не повітря та світло, а розплавлений пил. Даґні стояла на розі, де її висадив водій автобуса, що їхав з аеропорту. Вона здивовано дивилася на місто. Будівлі, здавалось, були виснажені літньою спекою, а люди – століттями туги. Даґні спостерігала за ними, обеззброєна відчуттям ірреальності.

Це було її єдине відчуття протягом кількох ранкових годин – з тієї миті, коли вона, в кінці порожнього шосе, увійшла до незнаного міста і, перепинивши першого-ліпшого пішохода, запитала, де вона опинилася.

– У Вотсонвілі, – відповів він.

– А що це за штат, скажіть, будь ласка? – поцікавилася Даґні.

Чоловік, зиркнувши на неї, кинув:

– Небраска, – і поквапився зникнути.

Вона невесело всміхнулась, знаючи, що той чоловік запитує зараз себе, звідки вона взялась, і жодне пояснення, яке він здатен вигадати, не може дорівнятись у своїй фантастичності до правди.

І все ж по-справжньому фантастичним їй видався цей Вотсонвілль, вулицями якого Даґні прямувала до залізничної станції. Вона відвикла від розпачу як невід’ємної і природної складової людського існування, звичної настільки, що на неї ніхто навіть не зважає, – і тепер те, що бачила навколо, вражало її безсенсовістю й марнотою. Вона бачила біль і страх на обличчях людей, а також силкування уникнути думок про свій розпач. Здавалося, вони безперервно вдають, відбувають ритуал відмежування від реальності, дозволяють землі залишатися невидимою, своїм життям – непрожитими, собі – заціпенілими від жаху перед чимсь неназваним і недозволеним; заборонений був сам акт визнання походження болю, табу на сумніви про необхідність ці тортури витримувати. Даґні так чітко все це розуміла, що їй хотілося підходити до незнайомців, трусити ними, сміятись їм в обличчя і кричати:

– Отямтеся!

Немає причини бути такими нещасними, думала вона, немає жодної причини… Аж раптом Даґні пригадала, що причина, логіка, розум – це складова, яку ці люди витіснили зі свого існування.

Даґні сіла на перший же потяг до найближчого аеродрому. Вона не назвалася: це здалось недоречним. Сіла біля вікна, немов мандрівниця, змушена вивчати незбагненну мову аборигенів. Даґні підняла викинуту кимось газету. Насилу вдалося зрозуміти, що там було написано, але вона так і не втямила, навіщо: все видавалось по-дитячому беззмістовним.

Вона вражено втупилася в абзац у колонці новин з Нью-Йорка, в якому наполегливо йшлося про те, що містер Джеймс Таґґарт бажає повідомити: його сестра загинула в авіакатастрофі, незважаючи на непатріотичні заперечні чутки. Поволі Даґні пригадала про директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять і збагнула, що Джима бентежить публічна підозра, начебто вона зникла, як дезертир.

Шрифт цього абзацу свідчив, що її зникнення вважалось найважливішою темою публічних обговорень, які досі не вщухли. Були й інші згадки: в статті про те, що авіакатастрофи стаються дедалі частіше, – кілька слів про трагічну загибель міс Таґґарт, а на останній сторінці – пропозиція винагороди на суму сто тисяч доларів від Генрі Ріардена особі, яка знайде уламки її літака.

Останнє схвилювало її, спонукаючи до дій. Усе решта не мало для Даґні значення.

Раптом вона усвідомила, що її повернення стане подією, приреченою привернути багато уваги. Даґні відчула летаргійну втому від передчуття своєї драматичної появи, зустрічі з Джимом і пресою, споглядання збуджених людей. Воліла, щоб усе це відбувалося без неї.

На аеродромі Даґні побачила містечкових журналістів, які брали інтерв’ю в якихось чиновників, що мали от-от відлетіти. Вона зачекала, поки ті завершать свої справи, а потім наблизилася до них, простягнула своє посвідчення і стиха мовила у витріщені очі:

– Я Даґні Таґґарт. Чи могли б ви повідомити, що я жива і сьогодні надвечір повернусь до Нью-Йорка?

Літак був готовий здійнятись у повітря, тому Даґні вдалось уникнути необхідності відповідати на запитання.

Вона дивилась, як унизу, на недосяжній відстані, пропливають прерії, ріки, міста, – і подумала, що відчуття відчуженості, яке переживаєш, дивлячись на землю з літака, нагадує відстороненість, що виникає у контакті з людьми: тільки її знеохочення до людей було ще дужче. Пасажири уважно слухали якусь важливу, з огляду на їхню жагучу зацікавленість, радіотрансляцію. До неї долинуло кілька фраз, промовлених фальшивими голосами: йшлося про якийсь новий винахід, що мав принести незрозумілу користь і незбагненне благополуччя. Слова, вочевидь, добирали такі, які б не означали нічого конкретного. Даґні міркувала, як у людей виходить вдавати, начебто вони слухають промову. І все ж саме це робили пасажири.

Це скидалося на спектакль, зіграний дитям, яке, ще не вміючи читати, тримає перед собою розгорнуту книжку і каже все, що спадає на гадку, вдаючи, що саме такий сенс мають ці незбагненні чорні рядки. «Але ж дитина усвідомлює, що вона грається», – подумала Даґні. А ці люди вдають самі перед собою, що вони не прикидаються. Їм просто невідомий інший спосіб існування.

Відчуття ірреальності залишалось її основним почуванням і тоді, коли літак приземлився, коли їй вдалось уникнути групи репортерів, не трапившись їм на очі, а потім – обійти стоянку таксі й ускочити до автобуса. А згодом це відчуття супроводжувало її в автобусі, на розі вулиць, поки Даґні дивилася на Нью-Йорк: здавалося, вона бачить перед собою покинуте місто.

Увійшовши до свого помешкання, вона не зраділа поверненню додому. Це місце нагадувало зручну машину, яку можна з певною метою використати, – а можна використати без мети.

Одначе Даґні відчула наплив енергії, схожий на перший просвіток у тумані, натяк на сенс, коли підняла слухавку і зателефонувала в офіс Ріардена у Пенсільванії.

– Ох, міс Таґґарт… Міс Таґґарт! – радісним стогоном пролунав голос зазвичай штивної та беземоційної міс Айвз.

– Вітаю, міс Айвз. Я вас не дуже перелякала? Ви знали, що я жива?

– О, так! Я почула це по радіо сьогодні вранці!

– А містер Ріарден в офісі?

– Ні, міс Таґґарт. Він… він у Скелястих Горах, він шукає… тобто…

– Так, я знаю. А як із ним можна зв’язатися?

– Я чекаю дзвінка від нього кожної миті. Він зараз у Лос-Ґатосі, в Колорадо. Я йому зателефонувала, щойно почула новини, але його не було на місці, тому я залишила повідомлення і попросила зателефонувати. Розумієте, більшість часу він проводить у літаку… Але він зателефонує, щойно повернеться до готелю.

– А що це за готель?

– «Ельдорадо» в Лос-Ґатосі.

– Дякую, міс Айвз.

Даґні зібралася покласти слухавку.

– Ох, міс Таґґарт!

– Так?

– Що з вами сталося? Де ви були?

– Я… розповім, коли зустрінемося. Я зараз у Нью-Йорку. Коли містер Ріарден зателефонує, перекажіть йому, будь ласка, що я у себе в офісі.

– Звісно, міс Таґґарт.

Даґні роз’єдналась, але її рука так і залишилася на слухавці, немов тримаючись за свій перший контакт, який мав для неї таке велике значення. Вона дивилася на свою квартиру і на місто за вікном, не бажаючи знову потонути в мертвому тумані безсенсовості.

Підняла слухавку і зателефонувала в Лос-Ґатос.

– Готель «Ельдорадо», – пролунав сонний і сердитий жіночий голос.

– Чи можете ви прийняти повідомлення для містера Генрі Ріардена? Попросіть його, коли він повернеться…

– Хвилинку, будь ласка, – протяжно мовила жінка. В її нетерплячості вчувалось обурення з бодай натяку на спробу її перервати.

Даґні почула клацання, гудіння, якісь провали в зв’язку, а потім чіткий і чистий чоловічий голос відповів:

– Алло?

Це був Генк Ріарден.

Даґні дивилася на слухавку, мов на дуло пістолета, почуваючись пійманою в пастку, нездатна дихати.

– Алло? – повторив Генк.

– Генку, це ти?

Вона почула низький звук, більше схожий на зітхання, ніж на зойк, а потім протяжне й порожнє потріскування.

– Генку! – жодної відповіді.

– Генку! – нажахано заволала вона.

Даґні здалось, що вона почула, як він намагається вдихнути. А далі пролунав шепіт: не запитання, а ствердження, яким усе було сказано:

– Даґні.

– Генку, прости мені. О, любий, пробач! Ти не знав?

– Де ти, Даґні?

– З тобою все гаразд?

– Звісно.

– Ти не знав, що я повернулася? Що я жива?

– Ні… Я цього не знав.

– О Боже. Вибач, що я зателефонувала. Я…

– Про що це ти? Даґні, де ти?

– В Нью-Йорку. Ти не чув? Про це передавали по радіо.

– Ні. Я щойно повернувся.

– А тобі не переказали зателефонувати до міс Айвз?

– Ні.

– З тобою все добре?

– Зараз?

Даґні почула м’який і тихий сміх. То був звук вивільненої радості, звучання молодості, що з кожним промовленим словом дедалі більше виструнчувалася.

– Коли ти повернулась?

– Сьогодні вранці.

– Даґні, де ти була?

Вона відповіла не відразу.

– Мій літак розбився, – сказала вона. – В горах. Мене підібрали люди, вони мені допомогли, але я не могла надіслати про себе звістки.

Він перестав сміятися.

– Наскільки все погано?

– Ох… Аварія? Ні, все добре. Я не постраждала. Не дуже серйозно.

– То чому ж ти не могла повідомити про себе?

– Там не було… засобів зв’язку.

– Чому ж ти так довго не поверталася?

– Я… не можу тобі зараз відповісти.

– Даґні, ти була в небезпеці?

Напівусміх, напівгіркота в її голосі свідчили про жаль, коли Даґні відповіла:

– Ні.

– Тебе захопили в полон?

– Ні. Не так.

– Тоді ти могла повернутися швидше, хіба ні?

– Це правда. Але це все, що я можу тобі сказати.

– Даґні, де ти була?

– Не заперечуєш, якщо ми зараз не будемо про це говорити? Дочекаймося зустрічі.

– Добре. Я не ставитиму запитань. Скажи тільки: зараз ти в безпеці?

– Чи я в безпеці? Так.

– Я про те: чи зазнала ти якихось важких травм, чи потерпаєш від наслідків?

Вона відповіла з тією ж радісною усмішкою:

– Жодних травм, Генку. Щодо наслідків – не знаю.

– Ти ще будеш сьогодні в Нью-Йорку?

– Так. Я… Я повернулась назавжди.

– Справді?

– Чому ти запитуєш?

– Не знаю. Мабуть, я вже звик, що не можу тебе знайти.

– Я повернулась.

– Так. Побачимося за кілька годин.

Він затнувся, бо це речення здалось йому занадто неймовірним. Але твердо повторив:

– За кілька годин.

– Я буду тут.

– Даґні…

– Що?

Він м’яко засміявся.

– Ні, нічого. Просто хотів іще трохи послухати твій голос. Пробач. Тобто – не зараз. Не хочу зараз нічого говорити.

– Генку, я…

– Коли побачимося, моя кохана. До зустрічі.

Вона стояла, дивлячись на мовчазну слухавку. Вперше з моменту повернення відчула біль, дикий біль, але він давав повірити, що вона жива. Це було вартісне відчуття.

Даґні зателефонувала до своєї секретарки в «Таґґарт Трансконтиненталь», щоб стисло повідомити: вона буде в офісі за півгодини.

Статуя Натаніеля Таґґарта була справжня: Даґні дивилась на неї, стоячи у вестибюлі Термінала. Здавалося, що вони сам на сам у просторому лункому храмі, де кружляють, розчиняючись, кільця туману від безформних привидів. Даґні не ворушилася, звівши голову й дивлячись на статую, наче приймаючи причастя. «Я повернулась», – єдине, що вона спромоглась сказати.

На дверях із матового скла, що вели до її офісу, досі був напис «Даґні Таґґарт». Коли вона увійшла, на обличчях працівників проступило щось схоже на вираз людини, яка, тонучи, бачить перед собою рятувальну линву. Даґні побачила Едді Віллерса: він стояв біля столу в своїй скляній комірчині. Навпроти нього завмер якийсь чоловік. Едді сіпнувся було до неї, але зупинився: він був схожий на в’язня. Даґні поглядом привітала кожного, ніжно всміхаючись, немов до приречених на страту дітей, а потім рушила до Едді.

Едді спостерігав, як вона наближається, – так, наче нічого більше не здатен бачити, – натомість поставою був обернений до чоловіка навпроти і вдавав, що слухає його.

– Рушійна сила? – чоловік різко й уривчасто гиркав, водночас невиразно та гугняво розтягуючи слова. – Немає жодних проблем з рушійною силою. Ви просто візьміть…

– Вітаю, – м’яко промовив Едді, стримано всміхаючись, немов до далекого видіння.

Чоловік обернувся і поглянув на неї. У нього була жовтава шкіра, кучеряве волосся, масивне обличчя, збудоване з млявих м’язів; його відразлива привабливість пасувала би до закамарків винарень. Невиразні карі очі відблискували скляною порожнечею.

– Міс Таґґарт, – дзвінко й суворо промовив Едді, немов даючи чоловікові ляпаса, щоб той затямив манери, притаманні пристойним товариствам, у яких той ніколи не бував, – чи можу я представити вам містера Мейґса?

– Здорові були, – без зацікавлення кинув чоловік, потім знову повернувся до Едді й продовжив, наче Даґні не існувало. – Просто знімете «Комету» з графіка завтра й у вівторок, перекинете паротяги до Арізони на перевезення грейпфрутів разом з рухомим складом зі Скрантона, що везе вугілля, – я про це вже казав. Негайно надішліть наказ.

– Нічого такого ви не зробите! – вигукнула Даґні, занадто приголомшена, щоб злитися.

Едді промовчав.

Мейґс окинув її поглядом, що міг би виражати здивування, якби його очі були здатні відображати емоції.

– Віддайте наказ, – просто повторив він і вийшов геть.

Едді щось занотовував на клапті паперу.

– Ти що, збожеволів? – запитала Даґні.

Звернені на неї очі Едді були такі виснажені, ніби бідолаху били впродовж багатьох годин.

– Доведеться, Даґні, – мовив мертвим голосом.

– Що воно таке? – запитала Даґні, вказуючи на двері, які щойно зачинилися за містером Мейґсом.

– Станційний наглядач.

– Що?

– Представник з Вашингтона, відповідальний за план стандартизації залізниць.

– А це що?

– Це… О, чекай, Даґні, з тобою все гаразд? Ти поранилася? Ти ж потрапила в авіакатастрофу.

Даґні ніколи досі не уявляла, яким стане обличчя Едді Віллерса з віком, але зараз вона це бачила; йому було тридцять п’ять, та він постарів протягом одного місяця. Не те, щоб у нього з’явилося більше зморщок, лице було те саме, з тими ж м’язами, одначе воно зачахло, перестало опиратися болю.

Даґні ніжно і впевнено всміхнулася, зі співчуття до нього відкинувши всі інші проблеми, простягнула руки і промовила:

– Все добре, Едді. Привіт.

Він узяв її руку і притиснув до вуст, чого ніколи досі не робив. Цей жест не був ані зухвалий, ані вибачливий, – радше простий, відкритий і особистий.

– Мій літак розбився, – сказала Даґні, – і щоб ти, Едді, не хвилювався, розповім тобі правду: я поранилась, але не серйозно. Хоча пресі я про це не казатиму, так само, як і всім іншим. Тому й ти нічого не кажи.

– Авжеж.

– Я не могла ні з ким зв’язатись, але не через погане самопочуття. Це, Едді, все, що я можу розповісти. Не розпитуй, де я була і чому так довго не поверталася.

– Не буду.

– Розкажи краще, що таке план стандартизації залізниць?

– Це… Ох, ти не проти, якщо тобі про це розповість Джим? Найближчим часом. Мені просто духу не вистачає… Хіба що ти дуже цього хочеш, – витиснув він, згадавши про дотримання дисципліни.

– Ні, ти не мусиш. Просто скажи, чи я правильно зрозуміла цього стандартизатора: він хоче, щоб ти на два дні зняв з розкладу «Комету», а її паротяг віддав на транспортування грейпфрутів до Арізони?

– Все правильно.

– А вугільний потяг він скасував, щоб перевезти ті грейпфрути в його вагонах?

– Так.

– Грейпфрути?

– Усе правильно.

– Чому?

– Даґні, ніхто більше не вживає слова «чому».

Вона помовчала і знову запитала:

– А ти маєш якісь припущення щодо причини?

– Припущення? Припущень не маю. Я просто знаю.

– Чудово, то в чому ж вона полягає?

– Цей спеціальний грейпфрутовий склад – для братів Сматерів. Рік тому вони купили фруктове ранчо в Арізоні у попереднього власника, який збанкрутував через закон про зрівняння можливостей. Він володів цим ранчо впродовж тридцяти років. Брати Сматери прийшли в бізнес торік. Ранчо купили завдяки позиці з Вашингтона у рамках проекту відродження занепалих територій, таких як, наприклад, Арізона. У братів Сматерів у Вашингтоні друзі.

– І що?

– Даґні, це знають усі. Всі знають, що коїлося з розкладами потягів протягом останніх трьох тижнів, чому деякі райони і відправники вантажів отримують можливість транспортування, а деякі – ні. Натомість казати про те, що це всім відомо, заборонено. Ми маємо вдавати, начебто віримо, що «громадський добробут» – єдина причина всіх рішень, а добробут мешканців Нью-Йорка вимагає негайної доставки великої кількості грейпфрутів.

Він замовк, а потім додав:

– Наглядач за стандартизацією – одноосібний суддя громадського добробуту, він єдиний має владу над розподілом рушійної сили та рухомих складів по залізницях Сполучених Штатів.

Запала мовчанка.

– Розумію, – мовила Даґні. А за мить запитала:

– Що зробили з тунелем Вінстона?

– Закинули ще три тижні тому. Так і не розкопали потяг. Обладнання вийшло з ладу.

– А що зробили, щоб відбудувати стару лінію навколо тунелю?

– Відклали на потім.

– У нас іще залишилися якісь трансконтинентальні рейси?

Він здивовано глипнув на неї.

– Аякже, – кинув скрушно.

– На обхідному шляху через Західний Канзас?

– Ні.

– Едді, що тут діялося протягом останнього місяця?

Він усміхнувся так, ніби його слова були ганебним зізнанням:

– Протягом останнього місяця ми заробляли гроші.

Даґні побачила, як відчиняються двері й до приміщення заходить Джеймс Таґґарт у супроводі містера Мейґса.

– Едді, хочеш бути присутнім під час цієї розмови? – запитала Даґні. – Чи ти волів би її пропустити?

– Ні. Я хочу бути присутнім.

Джимове обличчя було схоже на пожований аркуш паперу, хоча на його м’якій, пухкій плоті зморщок не додалось.

– Даґні, нам треба багато чого обговорити, багато важливих змін, які… – пронизливо й квапливо заговорив він. – Я радий, що ти повернулась, щасливий, що ти жива, – нетерпляче додав, пригадавши раптом про її відсутність. – А зараз поговоримо про невідкладні…

– Ходімо до мене в офіс, – сказала вона.

Кабінет Даґні нагадував місце історичної реконструкції і був відновлений та збережений Едді Віллерсом. На стінах висіли її мапа, календар, портрет Ната Таґґарта – і жодних ознак ери Кліфтона Лоусі.

– Чи досі я – виконавчий віце-президент залізниці? – запитала Даґні, сідаючи за стіл.

– Так, досі, – квапливо, осудливо, майже зухвало відповів Таґґарт. – Ти досі на цій посаді… і не забувай, що ти не звільнилася, що ти досі… ти ж досі?

– Ні, я не звільнилася.

– Тепер найважливіше – сповістити про це пресу. Сказати їм, що ти повернулася до роботи, розповісти, де ти була… До речі, а де ти була?

– Едді, – сказала вона, – можеш написати повідомлення і розіслати його в пресу? Двигун мого літака вийшов з ладу, коли я летіла над Скелястими горами до Тунелю Таґґарта. Я збилася зі шляху, шукаючи місце для аварійної посадки, і впала на незаселеній гірській місцевості у Вайомінґу. Мене знайшли старий пастух і його дружина, забрали до себе в хатинку серед дикої глушини, за вісімдесят кілометрів від найближчого поселення. Я зазнала суттєвих ушкоджень і не приходила до тями майже два тижні. У цих літніх людей не було ні телефону, ні радіо, жодних засобів зв’язку чи транспортування, крім старої вантажівки, яка зламалась, коли вони спробували її завести. Мені довелось залишатись із ними, аж поки достатньо зміцніла, щоб звестись на ноги. Я пройшла п’ятдесят кілометрів до передгір’я, а потім автостопом дісталась до станції Таґґарта в Небрасці.

– Ясно, – сказав Таґґарт. – Ну що ж, чудово. Тепер, коли ти даси інтерв’ю пресі…

– Я не даватиму жодних інтерв’ю.

– Що? Але ж у мене весь день телефон розривається! Вони чекають! Це необхідно! – він починав панікувати. – Це вкрай важливо!

– І хто ж тобі весь день телефонував?

– Люди з Вашингтона і… інші… Чекають на твою заяву.

Даґні вказала на нотатки Едді.

– Ось моя заява.

– Але цього недостатньо! Ти повинна сказати, що не пішла з роботи.

– Хіба це не очевидно? Я повернулася.

– Ти повинна щось про це сказати.

– Наприклад?

– Щось особисте.

– Кому?

– Країні. Люди за тебе переживали. Ти мусиш їх заспокоїти.

– Тим, хто за мене переживав, вистачить моєї заяви.

– Я не про це кажу!

– А про що?

– Я мав на думці… – він замовк, уникаючи її погляду. – Мав на думці…

Він сів, дошукуючи слів і потріскуючи суглобами пальців.

Джим розпадається на кавалки, подумала Даґні. Ця смикана нетерплячість, різкість, ця паніка – все було нове. Грубі вибухи в голосі, безпідставна ворожість підмінили його звичну обережність і плавність.

– Я маю на думці… – він добирав слів, щоб назвати те, що неможливо було назвати, міркувала Даґні, щоб змусити її зрозуміти те, що він волів би залишити назавжди незрозумілим. – Маю на думці громадський…

– Я знаю, що в тебе на думці, – перебила вона. – Ні, Джиме, я не буду заспокоювати громадськість стосовно того, в якому стані перебуває наша промисловість.

– Тепер ти…

– Для громадськості буде краще, якщо вона залишатиметься неспокійною. А зараз перейдімо до справ.

– Я…

– Джиме, перейдімо до справ.

Він зиркнув на містера Мейґса. Містер Мейґс мовчки сидів, схрестивши ноги і курячи сигарету. На ньому була куртка, схожа на військову. Шкіра на шиї здималась над коміром, а плоть нап’яла тканину на талії, готова от-от розірвати одежу. На одному з пальців – надто коли він ворушив цими обрубками – виблискував перстень з великим жовтим діамантом.

– Ти ж уже познайомилась з містером Мейґсом, – сказав Таґґарт. – Тішуся, що ви з ним знайдете спільну мову.

Він вичекав долю секунди, але не отримав відповіді ні від однієї, ні від другого.

– Містер Мейґс представляє план стандартизації залізниць. У тебе буде чимало нагод з ним співпрацювати.

– Що таке «план стандартизації залізниць»?

– Це… нова державна постанова, що набула чинності три тижні тому. Ти оціниш її, схвалиш і зрозумієш, яка вона потрібна.

Даґні не могла надивуватись із безпорадності цього прийому: Джим поводився так, ніби, озвучуючи їй уявну думку, він змусить її з цією думкою погодитися.

– Це надзвичайна постанова, що порятувала транспортну систему країни.

– У чому полягає план?

– Ти, звісно, цілком усвідомлюєш усі нездоланні труднощі, які виникають на будівництвах під час критичних періодів. Прокласти нову колію неможливо (хоч це і тимчасово). Тому основна проблема країни – зберегти транспортну промисловість як таку, зберегти існуючі заводи, всі об’єкти, що в нас є. Порятунок держави вимагає…

– У чому полягає план?

– Відповідно до політики державного порятунку всі залізниці країни об’єднали в єдину команду, сконцентрувавши їхні ресурси. Весь валовий дохід спрямували у Вашингтон до Ради фонду залізниць, що опікується індустрією у цілому, ділячи загальний прибуток між усіма залізничними компаніями згідно з… більш сучасними засадами розподілу.

– Якими засадами?

– Не хвилюйся, права на власність повністю збережено й захищено, їм просто надали нової форми. Кожна залізниця зберігає незалежну відповідальність за власні операції, графіки своїх потягів, залишає за собою колії та устаткування. Як внесок у державний фонд кожна залізниця дозволяє всім решті, коли цього вимагають обставини, використовувати її колії та устаткування безоплатно. Наприкінці року Рада фонду розподіляє загальний прибуток, кожна окрема залізниця отримує суму не згідно з випадковими, застарілими принципами, що залежать від кількості потягів чи тоннажу транспортованих вантажів, а відповідно до потреби. Тож основною необхідністю є збереження колій, і кожна окрема залізнична компанія отримує суму залежно від довжини колій, що ними вона володіє та які утримує.

Даґні чула слова, розуміла їхнє значення, проте не вірила, що вони реальні, а тому не могла ні розгніватися, ні виявити занепокоєння, протиставляючи його цьому божевіллю, що спиралося винятково на бажання людей вдавати, начебто вони вірять, що чують притомні речі. Даґні відчувала заніміння і порожнечу, її наче викинуло кудись далеко за межі світу, в якому доречне обурення.

– Чию колію ми використовуємо для наших трансконтинентальних рейсів? – безвиразно і сухо поцікавилась вона.

– Нашу власну, звісно, – квапливо відповів Таґґарт, – колію з Нью-Йорка до Бедфорда в Іллінойсі. А з Бедфорда наші потяги їдуть колією «Південно-атлантичної залізниці».

– До Сан-Франциско?

– Це ж набагато швидше, ніж той об’їзний шлях, який ти намагалася прокласти.

– І наші потяги їдуть чужою колією безкоштовно?

– До того ж, цей твій об’їзд не міг би довго існувати, західна канзаська колія зносилась, окрім того…

– Безоплатне користування колією «Південно-атлантичної залізниці»?

– Ну, ми ж від них теж не беремо плати за користування нашим мостом через Міссісіпі.

Вичекавши мить, Даґні запитала:

– Ти на мапу дивився?

– Аякже, – несподівано втрутився Мейґс. – Довжина колій вашої залізниці найбільша. Вам немає про що хвилюватися.

Едді Віллерс вибухнув реготом.

Мейґс байдужо зиркнув на нього.

– А з вами що таке? – запитав він.

– Та нічого, – втомлено відповів Едді, – нічого.

– Містере Мейґс, – мовила Даґні, – якщо ви поглянете на мапу, то побачите, що дві третини всіх витрат на підтримання колій для наших трансконтинентальних рейсів оплачує наш конкурент.

– Цілком слушно, – сказав він, звузивши очі та з підозрою дивлячись на Даґні. Мейґс, здавалося, міркував, що саме підштовхнуло її до аж такої недвозначної заяви.

– Тимчасом нам платять за володіння кілометрами непотрібних колій, якими не їздять жодні потяги, – сказала Даґні.

Тепер Мейґс усе зрозумів і відкинувся назад, втративши до дискусії цікавість.

– Але це неправда! – гаркнув Таґґарт. – Значна кількість наших місцевих потягів служить усьому регіону, через який проходила наша колишня трансконтинентальна лінія – через Айову, Небраску і Колорадо, а з протилежного боку тунелю – через Каліфорнію, Неваду і Юту.

– Ми відправляємо два локальних потяги на день, – сухим, безвиразно-невинним тоном ділового повідомлення мовив Едді Віллерс. – Подекуди й менше.

– Згідно з чим визначають кількість потягів, які зобов’язана відправляти будь-яка залізнична компанія? – поцікавилась Даґні.

– Згідно з рівнем добробуту громадян, – відповів Таґґарт.

– Цю кількість визначає Рада фонду, – докинув Едді.

– Скільки потягів було знято з рейсів по всій країні протягом останніх трьох тижнів?

– Насправді, – гаряче промовив Таґґарт, – цей план допоміг дати лад усій індустрії та знищити запеклу конкуренцію.

– По всій країні було знято з обігу тридцять відсотків потягів, – пояснив Едді. – Єдина конкуренція, що залишилася, пов’язана з поданими до Ради заявами про дозвіл скасувати потяги. Виживе та залізнична компанія, яка не матиме жодного потяга на ходу.

– Чи хтось підраховував, скільки часу «Південно-атлантична залізниця» зможе залишатись у бізнесі?

– Не пхайте носа до чужого… – почав Мейґс.

– Я тебе прошу, Каффі! – вигукнув Таґґарт.

– Президент «Південно-атлантичної залізниці», – нетерпляче втрутився Едді, – наклав на себе руки.

– Це тут зовсім ні до чого! – заверещав Таґґарт. – Він зробив це з особистих причин!

Даґні мовчала. Вона сиділа і дивилася на чоловіків. У німій байдужості, що заполонила її свідомість, досі жеврів подив: Джимові завжди вдавалося перекинути вагу власних помилок на сильніші плечі тих, хто був поруч, і виживати самому, примушуючи інших платити за його провали, – так він учинив з Деном Конвеєм, так учинив з промисловістю Колорадо. Але те, що Даґні почула щойно, було позбавлене навіть раціонального мислення мародерів – це стрибання на висушеному кістякові слабшого, наполовину збанкрутілого конкурента, гоцання по надтріснутій кістці, за крок від провалля.

Імпульс, який походив зі звички керуватися здоровим глуздом, майже змусив її заговорити, почати сперечатися, продемонструвати очевидне, – але Даґні поглянула в ці обличчя і побачила, що вони й так усе прекрасно знали. У свій спосіб, цілковито відмінний від її, цим чоловікам було відомо про все, що вона могла б їм сказати, – марно було б доводити всю нереальність і жах обраного ними напрямку, наслідків цього вибору. І Мейґс, і Таґґарт чудово про них знали – і таємниця їхньої обізнаності була саме тим засобом, завдяки якому їм вдавалось уникати доконечності власного знання.

– Розумію, – тихо сказала Даґні.

– Ну, а що б ти хотіла, щоб я натомість зробив? – закричав Таґґарт. – Щоб я відмовився від трансконтинентального руху? Збанкрутував? Перетворив залізницю на нікчемну локальну колію східного узбережжя?

Здавалося, мовлене нею слово вразило його дужче, ніж могло вразити обурення і заперечення. Він весь тремтів, нажаханий цим тихим: «Розумію», і, власне, самим розумінням, що за ним стояло.

– Я нічого не міг вдіяти! Ми повинні були мати трансконтинентальну колію! Ми не могли в інший спосіб обійти тунель! У нас не було можливості дозволити собі такі видатки! Щось треба було робити! Ми мусили мати колію!

Мейґс дивився на нього трохи здивовано, а трохи бридливо.

– Я ж не сперечаюся, Джиме, – сухо сказала Даґні.

– Ми не могли допустити, щоб така залізниця, як «Таґґарт Трансконтиненталь», зазнала краху! Це стало б національною катастрофою! Ми мусили думати про всі міста, промисловість, про перевізників, пасажирів, працівників, акціонерів, чиї життя залежать від нас! Ми зробили це не тільки заради себе, – ми зробили це заради громадського благополуччя! Кожен погодиться, що план стандартизації залізниць практичний! Найкраще проінформовані…

– Джиме, – перебила вона, – якщо ти маєш іще якісь справи, які можеш зі мною обговорити – обговорімо.

– Ти ніколи не зважала на соціальну складову, – понуро мовив він.

Даґні відчула, що ця претензія звучить так само химерно для містера Мейґса, як і для неї, хоча й з різних причин. Той дивився на Джима з нудьгою і презирством. Сама ж вона раптом побачила в Джимові людину, яка намагається знайти серединний шлях між двох полюсів – нею та Мейґсом, – і тепер ця людина усвідомила, що її дорога дедалі звужується, що її буде поховано між двома мурами.

– Містере Мейґс, – запитала Даґні, під’юджена гірким зацікавленням, – який ваш економічний план на післязавтра?

Його затуманені карі очі зосередилися на ній без жодного виразу:

– Ви непрактична.

– Абсолютно марно теоретизувати про майбутнє, – гаркнув Таґґарт. – Ми повинні подбати про критичне становище. У довготерміновій перспективі…

– У довготерміновій перспективі ми всі помремо, – втрутився Мейґс і раптом зірвався на ноги. – Джиме, я побіг. У мене немає часу, щоб марнувати його на розмови.

І додав:

– Поговори з нею про те, що можна вдіяти, щоб припинити аварії потягів, – якщо це справді та залізнична крихітка, яка вміє чарувати.

Він сказав це, не намагаючись образити. Цей чоловік гадки не мав, коли саме ображає він, а коли ображають його.

– Побачимось пізніше, Каффі, – мовив Таґґарт, тимчасом як Мейґс уже виходив, ні на кого з них навіть не глянувши.

Таґґарт подивився на неї вичікувально і перелякано, наче боявся її слів і водночас відчайдушно прагнув почути бодай щось, – що завгодно.

– Ну? – запитала вона.

– Ти про що?

– У тебе є ще теми для обговорення?

– Ну, я… – здавалося, він розчарований.

– Так! – вигукнув раптом, ніби різко пірнув. – У мене є ще одна справа, яку я хочу обговорити, вона найважливіша…

– Дедалі більша кількість аварій?

– Ні! Не ця.

– Яка ж тоді?

– Ти повинна прийти сьогодні ввечері на радіопрограму Бертрама Скаддера.

Даґні відкинулася на спинку стільця.

– Я повинна?

– Даґні, це наказ, це надзвичайно важливо, тут нічого неможливо змінити, про відмову марно й говорити, у такі часи ніхто не має вибору…

Даґні поглянула на свій годинник.

– Даю тобі три хвилини на пояснення – якщо взагалі хочеш, щоб я тебе почула. І бажано, щоб ти говорив прямо.

– Добре! – відчайдушно вигукнув він. – На найвищих рівнях – тобто, на рівні Чіка Моррісона, Веслі Моуча і містера Томсона – було вирішено, що вкрай важливо, щоб ти виголосила звернення до народу, ну, знаєш, треба підняти моральний дух. Скажеш, що ти не покинула своєї посади.

– Навіщо?

– Бо всі думають, що ти це зробила!.. Ти ж не знаєш, що тут останнім часом коїлося, але… але коїлися моторошні речі. Країна сповнена чуток, різних чуток, про що завгодно, серед них багато страшних. Маю на увазі – підривних. Таке враження, що люди не роблять нічого іншого, тільки перешіптуються. Вони не вірять газетам, не вірять найкращим промовцям, натомість вірять кожній лихій, панікерській плітці. Не залишилося ні впевненості, ні віри, ні порядку, ні… поваги до влади. Люди… вони от-от почнуть панікувати.

– І що?

– З одного боку, в цьому винні всі ті промисловці, які розчинились у повітрі! Ніхто не може пояснити їхніх зникнень, тому це лякає. Про це пасталакають, множать істеричні чутки; переважно варнякають, що «жодна достойна людина на цих поганців не працюватиме». Це вони про владу з Вашингтона. Тепер розумієш? Ти не думала, що ти аж така відома, але це так. Точніше, ти стала знаменита, коли твій літак розбився. Ніхто не вірив, що він розбився. Всі думали, що ти порушила закон, порушила директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять – і втекла. Директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять багато хто не розуміє… багато неспокою.

Тепер второпала, як важливо, щоб ти вийшла в ефір і сказала людям, що це неправда: директива десять-двісті вісімдесят дев’ять не руйнує промисловості, це всього лише яскравий зразок законодавства, призначений для загального блага, і якщо вони ще трохи потерплять, то все налагодиться, знову почнеться процвітання. Люди більше не вірять жодним чиновникам. Ти… ти – промисловець, одна з небагатьох зі старої школи, хто ще залишився, єдина з тих, хто повернувся, хоч усі думали, що ти зникла назавжди. Тебе знають, як… як реакціонерку, яка протистояла політиці Вашингтона. Тому люди тобі повірять. Це матиме на них великий вплив, зміцнить їхню впевненість, допоможе підтримати мораль. Розумієш тепер?

Він швидко заговорив далі, підбадьорений химерним виразом її обличчя – таким замисленим, майже усміхненим.

Даґні мовчала, чуючи крізь шамотняву його слів Ріарденів голос, що промовляв до неї одного весняного вечора рік тому:

– Вони потребуватимуть від нас певного дозволу. Не знаю, в чому саме він полягатиме, – але, Даґні, знаю, що коли ми цінуємо власні життя, то не повинні давати їм те, чого вони прагнуть. Якщо вони тебе навіть катуватимуть, не схвалюй їхніх учинків. Нехай зруйнують твою залізницю, зруйнують мій завод – не давай їм дозволу, якого вони вимагатимуть.

– Тепер ти розумієш?

– О, так, Джиме, розумію!

Він не міг збагнути інтонацій її голосу: низького, схожого на стогін, сміх, тріумф; але принаймні то була перша виявлена емоція, тому Джим вирішив з цього скористатися, не маючи вибору, покладаючись лише на надію.

– Я пообіцяв їм – тим, з Вашингтона, – що ти говоритимеш! Ми не можемо їх підвести – про таке й мови бути не може! Ми не можемо дозволити, щоб нас запідозрили в нелояльності. Про все вже домовлено. Ти будеш гостем Бертрама Скаддера сьогодні ввечері о десятій тридцять. Він веде радіопрограму, в якій бере інтерв’ю у відомих публічних осіб; вона транслюється на всю країну; його слухає багато людей, понад двадцять мільйонів. Відповідальний за питання моралі вже…

– Хто?

– Відповідальний за питання моралі, Чік Моррісон, викликав мене вже тричі, щоб переконатися, що все піде згідно з планом. Вони розіслали накази всім дикторам новин, ті цілий день сьогодні анонсують твій виступ, уся країна їх чує, – закликають, щоб сьогодні ввечері під час години Бертрама Скаддера люди слухали тебе.

Джим дивився на Даґні так, наче вимагав від неї водночас і відповіді, і визнання, що її відповідь за таких обставин не має особливого значення.

Даґні сказала:

– Ти ж знаєш, що я думаю про політику Вашингтона і директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять.

– У такі скрутні часи ми не можемо дозволити собі розкоші думати!

Даґні зареготала.

– Невже ти не розумієш, що не можеш ними знехтувати?! – заверещав він. – Якщо ти відмовишся – після всіх тих анонсів – це підтвердить чутки про твоє відкрите оголошення непокори!

– Джиме, ця пастка не подіє.

– Яка пастка?

– Пастка, що ти їх завжди розставляєш.

– Не знаю, про що ти!

– Звісно, знаєш. Ти знав – ви всі знали, – що я відмовлюсь. Тому ти штовхнув мене у публічну пастку, за якої моя відмова виллється для тебе у моторошний скандал, значно моторошніший за той, який, на твою думку, я наважилась би зчинити. Ти розраховував, що я порятую ваші обличчя та шиї. А я їх не рятуватиму.

– Але ж я пообіцяв!

– А я – ні.

– Але ми не можемо їм відмовити! Невже ти не усвідомлюєш, що вони тримають нас на прицілі? Стискають наші горлянки? Хіба ти не знаєш, що вони можуть нам заподіяти через цю Раду залізниць, через Раду стандартизації, наклавши мораторій на наші вузли?

– Я знала це ще два роки тому.

Він весь тремтів. У його жаху було щось безформне, відчайдушне, мало не забобонне, таке, що перевершувало названі ним небезпеки.

Раптом Даґні зрозуміла, що цей жах походив з глибших шарів, ніж просто страх перед розправою бюрократів. Така розправа була всього лише обрисом, тим, що Джим дозволяв собі знати, обнадійливим контуром з рисами раціональності та його справжньої мотивації. Даґні не сумнівалась, що він прагнув відвернути не паніку громадян, а свою власну; що він, Чік Моррісон, Веслі Моуч та решта мародерів потребували від неї дозволу – не для того, щоб заспокоїти своїх жертв, а щоб заспокоїти себе самих, хоча ця удавано хитра, удавано практична вигадка ввести в оману своїх жертв була всього лише видимістю, якою вони прагнули прикрити власну мотивацію, власну істеричну наполегливість. З благоговінням і презирством (Даґні благоговіла перед безмежжям, що їй відкрилося), вона подумала: якої ж внутрішньої деградації зазнали ці люди, щоб досягнути такого рівня самообману, коли їм доводиться шукати викривленого схвалення від знеохочених жертв, потребувати їхнього морального дозволу; люди, які думали, що дурять світ, а не себе.

– Ми не маємо вибору! – закричав він. – Ніхто не має жодного вибору!

– Забирайся звідси, – тихо і спокійно мовила Даґні.

Щось в її голосі зачепило в його душі якісь невизнані, не втілені в слова пласти. Джим добре розумів, яке саме знання породило інтонацію Даґні. Він підвівся.

Даґні поглянула на Едді. Той мав такий вигляд, ніби вкотре долає новий приступ огиди, намагаючись прийняти це відчуття як повсякденне.

За якусь мить він запитав:

– Даґні, що сталось із Квентіном Деніелзом? Ти ж летіла до нього, так?

– Так, – відповіла Даґні. – Він зник.

– Вирушив до руйнівника?

Це слово спричинило в ній фізичний біль. Уперше зовнішній світ діткнув той осяйний стан, що панував у неї всередині протягом цілого дня у формі тихого незмінного видіння, приватної візії, на яку не повинні були вплинути навколишні обставини; візії, про яку не слід було думати, її треба було відчувати як джерело сили. Даґні усвідомила, що «руйнівник»– ім’я цієї візії. Так вона називалась тут, у цьому світі.

– Так, – тупо, зробивши зусилля, погодилась вона, – він вирушив до руйнівника.

Потім міцно взялась руками за край столу, щоб закріпити власну рішучість і власну позицію, і сказала з гіркою усмішкою на обличчі:

– Що ж, Едді, подумаймо, що такі непрактичні особи, як ми з тобою, можуть вдіяти, щоб зменшити кількість аварій на залізниці.

Через дві години, коли вона вже була сама, сиділа за столом, схилившись над аркушами, що були всуціль списані цифрами (хоча вони, немов кінострічка, розповідали їй всю історію залізниці за останні чотири тижні), пролунав дзвінок і голос секретарки промовив:

– Міс Таґґарт, прибула місіс Ріарден.

– Містер Ріарден? – недовірливо перепитала Даґні.

– Ні. Місіс Ріарден.

Даґні хвилю зачекала, а потім мовила:

– Запросіть її.

Коли Ліліан Ріарден увійшла і рушила до столу, в її поставі проглядалося щось особливе. Вона була в англійському костюмі з вільним, яскравим бантом, що буденно звисав набік, додаючи елегантної невідповідності, а на голові, трохи набакир, мостився маленький капелюшок – це теж мусило сприйматися за ошатну деталь, оскільки мало кумедний вигляд. Обличчя її було занадто спокійне, кроки – занадто повільні, вона йшла, мало не розгойдуючи стегнами.

– Вітаю вас, міс Таґґарт, – мовила вона ліниво і поблажливо, тоном завсідниці прийомів, що сприймався у цьому офісі так само недоречно, як її костюм та бант.

Даґні понуро кивнула.

Ліліан роззирнулась. Погляд її виражав таку ж кумедність, що й капелюшок: кумедність, покликану свідчити про зрілість, адже життя – суцільна сміховина.

– Прошу сідати, – мовила Даґні.

Ліліан сіла, набувши розслабленої і впевненої, граційної та буденної пози.

Коли вона обернула голову до Даґні, грайливий вираз на обличчі досі залишався, хоча тепер він мав дещо інший відтінок: ніби гостя з господинею ділять спільну таємницю, завдяки якій присутність Ліліан у цьому офісі в очах усього світу перетворювалася на безглузде явище, проте цілком самоочевидне і логічне для них обох. Наголосити на глибині цього жесту Ліліан намагалася мовчанкою.

– Чим я можу вам допомогти?

– Я прийшла вам сказати, – вдоволено мовила Ліліан, – що сьогодні ввечері ви з’явитесь у програмі Бертрама Скаддера.

Ліліан не зауважила на обличчі Даґні жодного здивування чи шоку, лише погляд механіка, який вивчає двигун, що видає нерівний шум.

– Вірю, що ви повністю усвідомлюєте вимовлене вами формулювання, – сказала Даґні.

– О, так! – підтвердила Ліліан.

– Тоді продовжуйте і обґрунтуйте його.

– Перепрошую?

– Проясніть для мене його сенс.

Ліліан коротко засміялась, хоча награне нахабство цього сміху зраджувало, що вона не очікувала такого ставлення.

– Я впевнена, що в жодних розлогих поясненнях необхідності немає, – сказала вона. – Ви знаєте, чому саме ваша поява в цій програмі важлива для представників влади. Я знаю, чому ви відмовилися брати в ній участь. Мені відомі ваші переконання. Вам може бути байдуже, але ви знаєте, що моя симпатія завжди була на боці системи, що зараз уособлює владу. Саме тому ви зрозумієте моє зацікавлення в цій темі та моє в ній місце. Коли ваш брат розповів, що ви відмовились, я вирішила взяти справу у власні руки. Бо ж, розумієте, я одна з дуже небагатьох, хто знає: ви не в тій позиції, щоб відмовлятися.

– Зате я не належу до тих небагатьох, – зауважила Даґні.

Ліліан посміхнулась.

– Так, мені слід пояснити трохи докладніше. Ви ж усвідомлюєте, що ваша поява матиме для представників влади ту саму цінність, що й дії мого чоловіка, коли він підписав дарчий сертифікат, віддавши їм ріарден-метал. Вам відомо, як часто і з якою користю вони згадують про цей дар у своїй пропаганді.

– Я про це не знала, – різко сказала Даґні.

– Справді, вас же не було тут майже два місяці, тому ви пропустили постійні згадки – в пресі, на радіо, під час публічних виступів – про те, що навіть Генк Ріарден схвалює і підтримує директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять, оскільки добровільно відписав свій метал народові. Навіть Генк Ріарден! Це витвережує багатьох непокірних і допомагає тримати їх у шорах.

Ліліан відхилилась назад і недбало запитала:

– Ви хоч цікавилися, чому він підписав дарчу?

Даґні не відповіла. Здавалося, вона навіть не сприйняла це як запитання. Сиділа нерухомо, з незворушним обличчям, однак з надмірно розширеними очима – погляд був зосереджений на очах Ліліан, наче тепер вона хотіла лише одного: вислухати її до кінця.

– Ні, не думаю, що ви про це знали. Не думаю, що він вам про це розповідав, – улесливо мовила Ліліан, немовби впізнала дороговказ і впевнено рушила в обраному напрямку. – І все ж вам слід знати причину, що змусила його поставити свій підпис. Адже це та сама причина, яка переконає і вас прийти сьогодні ввечері на шоу Бертрама Скаддера.

Вона замовкла, чекаючи від Даґні заохочення. Даґні вичікувала.

– Це причина, – мовила Ліліан, – яку вам буде приємно почути, адже йдеться про вчинок мого чоловіка. Ви тільки подумайте, що означав для нього цей підпис. Ріарден-метал був його найбільшим досягненням, підсумком його життя, остаточним уособленням його гордості, – а мій чоловік, як ви знаєте, надзвичайно пристрасний, і найбільшою його пристрастю, можливо, є гордість за самого себе. Ріарден-метал був для нього чимось більшим, ніж просто досягненням – це був символ здатності досягати височини, символ його незалежності, боротьби, його злету. Метал був його власністю, він належав Генкові за законом, – а вам добре відомо, що означає закон для такого точного чоловіка, і що означає власність для того, кому так важливо володіти. Він з радістю помер би, захищаючи метал, замість того, щоб віддати в руки людям, яких зневажає. Ось яке він мав для Генка значення – і Генк відмовився від металу. Вам буде радісно дізнатися, що Генк відмовився від свого винаходу заради вас, міс Таґґарт. Заради вашої репутації та вашої честі. Він підписав дарчий сертифікат, подарував ріарден-метал перед загрозою того, що весь світ довідається про перелюб, який ви з ним разом чинили. О, так, у нас є всі докази, всі найінтимніші подробиці. Знаю, що ви прибічниця філософії, яка відкидає самопожертву, – але в цьому разі, я переконана, гору візьме жіноча природа, тому ви з усією певністю відчуєте вдячність через велич самопожертви, яку вчинив цей чоловік заради привілею користуватися вашим тілом. Безсумнівно, ви отримували неймовірне задоволення всі ночі, які він проводив у вашому ліжку. Тепер відчуйте задоволення від розуміння, чого коштували йому ці ночі. І оскільки – ви ж любите прямоту, чи не так, міс Таґґарт? – оскільки ви обрали статус повії, я знімаю перед вами капелюха за плату, що вам її вдалось отримати від нього за ваші послуги, – жодна з ваших колег не могла сподіватися на щось подібне.

Голос Ліліан робився дедалі зліший і різкіший – так звучить бурова головка, якій все не вдається знайти в камені лінію розлому. Даґні продовжувала на неї дивитись, але ні в її погляді, ні у позі не помітно було напруження. Ліліан не розуміла, чому в неї виникло враження, наче на обличчя Даґні наведено прожектор. Їй не вдавалось віднайти в цих рисах жодного особливого виразу, все в ньому було цілком природне – просвітленість, здавалося, походила з самої будови обличчя Даґні, з точності й різкості його площин, з чіткості рота, з урівноваженості погляду. Ліліан не могла розшифрувати виразу її очей – у них світився спокій не жінки, а вченого, особливий блиск, притаманний безстрашності впевненого знання.

– Про зраду мого чоловіка бюрократів повідомила я, – неголосно проказала Ліліан.

Нарешті Даґні зауважила у неї в очах якийсь проблиск почуттів: у них промайнуло щось схоже на втіху, але таке віддалене, що нагадувало радше сонячні промені, що, відбившись від мертвої поверхні місяця, впали на застояну воду болота. За мить навіть цей проблиск зник.

– Це я відібрала у Генка ріарден-метал, – сказала Ліліан.

Її слова прозвучали майже як зізнання підсудної.

Осягнути це зізнання, зрозуміти, на яку реакцію сподівалася Ліліан, було недоступно для розуміння Даґні. Ясно було тільки те, що бажаного Ліліан не отримала, оскільки твердо проказала:

– Ви мене зрозуміли?

– Так.

– У такому разі вам ясно, чого я від вас вимагаю і чому ви мені скоритеся. Вам і йому здавалося, що ви непереможні, правда? – вона намагалася вдавати спокій, але голос її невпевнено тремтів. – Ви завжди керувалися винятково своїми бажаннями – я ніколи не могла дозволити собі такої розкоші. Нарешті я отримаю відшкодування: ви будете робити те, що я схочу.

Ви не зможете мене подолати. Не зможете відкупитись грошима, які ви заробляєте, а я – ні. Не зможете запропонувати мені жодного прибутку – я не жадібна. Бюрократи не платять мені за допомогу. Я роблю це безкоштовно. Безкорисливо. Ви мене розумієте?

– Так.

– Тоді подальші пояснення непотрібні. Я просто нагадаю, що всі фактичні докази – готельні реєстрації, чеки на коштовності й таке інше – все це досі в руках відповідних осіб, і завтра ж потрапить в ефіри всіх радіопрограм, якщо ви не з’явитеся сьогодні на шоу. Це ясно?

– Так.

– То яка ваша відповідь?

Вона бачила навпроти осяйні очі вченого, і раптом відчула себе так, ніби її бачать наскрізь, тимчасом як сама вона не бачить нічого.

– Я рада, що ви мені все це розповіли, – сказала Даґні. – Сьогодні ввечері я з’явлюсь на шоу Бертрама Скаддера.

На лискучий метал мікрофона світив білий електричний промінь. Даґні перебувала в скляній клітці, ув’язнена там з Бертрамом Скаддером. Мікрофон відблискував зеленаво-блакитним. Його було виплавлено з ріарден-металу.

Трохи вище, за скляною перегородкою, Даґні розгледіла кабіну, в якій двома рядами сиділи люди, які за нею спостерігали. Помітила серед них тривожне обличчя Джеймса Таґґарта, а поруч з ним – Ліліан Ріарден, яка, підбадьорюючи, тримала на його передпліччі свою долоню. Був там і чоловік, який спеціально прилетів літаком з Вашингтона. Його представили як Чіка Моррісона. Там же сиділи його молоді помічники, перемовляючись про показники інтелектуального впливу у відсотках і поводячись, немов поліцейські на мотоциклах.

Бертрам Скаддер, здавалось, її побоювався. Він тісно припадав до мікрофона, випльовуючи слова у його крихітний отвір, безпосередньо у вуха всієї країни, представляючи головну тему програми. Скаддер намагався звучати цинічно, скептично, зверхньо та істерично; звучати, як чоловік, який глузує над марнотою всіх людських переконань, а тому вимагає негайної довіри від власних слухачів. Шкіра на його загривку волого вилискувала. З перебільшеними подробицями Скаддер описував, як упродовж цілого місяця Даґні одужувала в хатинці пастуха, розташованій на відлюдді, як вона потім героїчно пройшла виснажливий шлях, вісімдесят кілометрів завдовжки, заради того, щоб повернутися до своїх обов’язків перед народом у ці скрутні для держави часи.

– …і якщо хтось із вас повівся на облудні чутки, націлені на те, щоб підірвати вашу віру в видатну соціальну програму наших лідерів, можете повірити словам міс Таґґарт, яка…

Даґні зосередила погляд на білому промені. В його світлі кружляли крихти пилу, і вона зауважила, що одна з цих крихт – жива: комар з іскрою замість крил переслідував якусь власну мету, і Даґні спостерігала за ним, почуваючись такою ж далекою від його мотивів, як і від усього світу.

– …міс Таґґарт – безсторонній спостерігач, талановита ділова жінка, яка часто в минулому висловлювалася критично на адресу уряду і яку можна назвати представницею екстремального, консервативного погляду, спільного з поглядами таких гігантів промисловості, як, наприклад, Генк Ріарден. І все ж навіть вона…

Даґні міркувала про те, як це просто: не відчувати. Здавалось, її, оголену, виставили на публічний огляд, і цього одного променя світла цілком вистачало, адже вона не відчувала в собі ваги болю, надії, жалю, жодного неспокою, жодного майбутнього.

– …а зараз, леді та джентльмени, я представлю вам героїню сьогоднішнього вечора, нашу найнезвичнішу гостю…

Біль несподівано різонув її, наче видовжений уламок скляної стіни, що могла б розлетітись на друзки від усвідомлення того, що наступні слова доведеться промовляти їй. Біль надійшов одночасно зі згадкою імені – імені чоловіка, якого вона називала руйнівником: Даґні не хотіла, щоб він чув ті слова, які вона повинна була казати. «Якщо ти їх почуєш, – кричав усередині неї біль, – ти не повіриш у те, про що я тобі казала, навіть гірше – не повіриш у те, чого я не казала, але про що ти знав, у що вірив і що приймав. Ти подумаєш, що я приймала ці слова не з власної волі, що мої дні поруч з тобою були брехнею, і це зруйнує один місяць мого життя і десять років твого. Я не хотіла, щоб ти довідався про це в такий спосіб, не так, не сьогодні, – але так воно станеться. Ти спостерігав за кожним моїм кроком, спостерігаєш за мною зараз, і хоч де б ти був – почуєш те, що я скажу, що я змушена це сказати».

– …остання представниця славетного для нашої індустріальної історії імені, жінка-керівниця, що можливо тільки в Америці, виконавчий віце-президент найбільшої залізничної компанії – міс Даґні Таґґарт!

Даґні відчула на дотик ріарден-метал, стиснувши долонею основу мікрофона, і раптом усе стало просто: не з очманіння чи байдужості, а завдяки ясності, чіткості, живій простоті дії.

– Я прийшла, щоб розповісти вам про соціальну програму, політичну систему та моральну філософію, згідно з якими ви зараз живете.

В її голосі був такий спокій, природність, така цілковита впевненість, що вже саме його звучання несло в собі неабияку переконливість.

– Вам доводилося чути, начебто я переконана, що ця система – порочна, що її метою є грабунок, її методом – брехня, шахрайство і насильство, а єдиним результатом – руйнування. Вам випадало чути також і те, начебто я – як і Генк Ріарден, – лояльні прихильники цієї системи, що я добровільно співпрацюю з теперішньою владою, підтримую її політику – наприклад, директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять. Я прийшла сюди, щоб розповісти про це всю правду.

Правда полягає в тому, що я поділяю позицію Генка Ріардена. Його політичні переконання такі самі, як мої. Ви чули, що в минулому його вважали реакціонером, який протистоїть кожному крокові, дії, гаслу і всім засадам теперішньої системи. Тепер ви чуєте, як його називають нашим найвидатнішим промисловцем, судженням якого щодо правильності економічної політики можна цілком довіряти. Це правда. Його судженням можна довіряти. Якщо вас охоплює страх, що ви підпорядковуєтесь владі безвідповідального зла, що країна зазнає краху, що невдовзі вас покинуть помирати з голоду, – дослухайтеся до поглядів нашого найобдарованішого промисловця, який знає, які умови необхідні, щоб випустити продукцію, яка допоможе країні вистояти.

Обміркуйте все, що вам відомо про його погляди. Тоді, коли він мав можливість говорити, ви чули його слова про те, що політика уряду веде вас до рабства і руйнації. І все ж він не осудив остаточну кульмінацію цієї політики – директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять. Ви чули, як він боровся за свої права – свої і ваші, – за свою незалежність, за свою власність. І все ж він не подолав директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять. Вам сказали, що він добровільно підписав дарчий сертифікат, віддавши ріарден-метал в руки своїх ворогів. Він підписав документ, проти якого мав би боротися на смерть, – саме цього ви від нього чекали, опираючись на його попередні заяви. І вам казали: про що іще це може свідчити, як не про те, що навіть він визнав необхідність директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять і пожертвував своїми особистими інтересами заради всієї країни?

Судіть про його погляди згідно з мотивом його дії – повторювали вам. І з цим я беззастережно погоджуюся: судіть його погляди згідно з мотивом його дії. І – хоч як би ви ставилися до моєї думки і до тих застережень, які я вам даю, – судіть і мої погляди згідно з мотивом цієї дії, тому що його переконання – це мої переконання.

Протягом двох останніх років я була коханкою Генка Ріардена. Я хочу відразу наголосити, щоб не допустити хибного розуміння: це не ганебне зізнання, я кажу ці слова з найвищою гордістю. Я була його коханкою. Я з ним спала – в його ліжку, в його обіймах. Тепер ніхто не може розповісти вам нічого такого, чого я не розповім першою. Марно тепер мене ганьбити – я знаю суть цих обвинувачень, і я сама вам їх повідомлю. Чи відчувала я до нього фізичний потяг? Відчувала. Чи підштовхнула мене до цього тілесна пристрасть? Так. Чи переживала я чуттєву насолоду в найбільш насиченому вияві? Переживала. Якщо тепер я видаюсь вам знеславленою жінкою – нехай усі ці судження залишаються вашою приватною справою. А я залишуся при власних судженнях.

Бертрам Скаддер витріщився на неї. Він не очікував такої промови і тепер, охоплений незбагненною панікою, відчував, що продовження допускати не можна; але ж вона була особливою гостею, а вашингтонські керівники наказали йому поводитись із нею обережно. Він не знав, переривати її чи ні. До того ж, сама розповідь йому подобалася. Джеймс Таґґарт і Ліліан Ріарден сиділи в будці для публіки, остовпілі, немов тварини, паралізовані фарами потяга, який мчить просто на них. Вони були єдині, хто розумів зв’язок між словами, які щойно пролунали, і темою програми. Робити щось було занадто пізно. Вони насмілилися не брати на себе відповідальності й не здійснювати жодних кроків, хай би там що відбувалося далі.

У приміщенні з технікою юний інтелектуал, підопічний Чіка Моррісона, був готовий перервати трансляцію в разі неприємностей, однак у промові, що лунала, юнак не вбачав нічого політично небезпечного, жодного елементу, що міг би видаватись його керівникам загрозливим. Він призвичаївся слухати промови непоступливих жертв, викривлені під дією незрозумілої внутрішньої напруги, тож дійшов висновку, що зараз ідеться про схожий випадок: реакціонерку змусили зізнатись у скандальній поведінці, а тому ця промова, можливо, таки мала якесь політичне значення. До того ж, йому було цікаво її слухати.

– Я пишаюся тим, що він обрав мене дарувати йому насолоду, пишаюся, що саме він став моїм обранцем. Наш зв’язок не був тим, чим він є для більшості з вас: буденним привілеєм, виявом взаємної зневаги. Він був найвищим виявом нашого захоплення одне одним і супроводжувався повним усвідомленням цінностей, згідно з якими ми зробили свій вибір. Ми не відокремлюємо цінностей, визначених інтелектом, від учинків наших тіл, ми не віддаємо перевагу порожнім мріям, а здійснюємо власні мрії, ми надаємо думкам матеріального вияву, ми робимо цінності реальними, ми виготовляємо сталь, залізниці та щастя. І тим із вас, хто ненавидів саму думку про людське задоволення, хто прагнув бачити людське життя як хронічне страждання й провал, хто бажав, щоб люди просили пробачення за своє щастя – чи за успіх, за таланти, досягнення і багатство, – саме до них я зараз звертаюсь: я його хотіла, я його мала, я була щаслива, я пізнала насолоду, чисту, повну, безневинну насолоду, якої ви боїтесь, про яку не хочете чути зізнань від жодної людини; насолоду, знання про яку полягає в ненависті до тих, хто здатен її досягти. Що ж, тоді можете мене ненавидіти – бо мені це вдалося!

– …міс Таґґарт, – нервово втрутився Бертрам Скаддер, – але хіба ми не відійшли від основної теми… Зрештою, ваші особисті стосунки з містером Ріарденом не мають політичного значення, яке б…

– Я теж думала, що не мають. І, звісно, я прийшла сюди, щоб розповісти вам про політичну й моральну систему, в якій усі ми тепер живемо. Що ж, я думала, що про Генка Ріардена знаю все, але однієї речі я до сьогодні не знала. Генка Ріардена шантажували, погрожували оприлюднити наші стосунки – і це змусило його підписати дарчий сертифікат, віддавши ворогам ріарден-метал. Це був шантаж – шантаж з боку ваших урядових чиновників, ваших керівників, ваших…

Тієї миті, коли Скаддерова рука скинулася, щоб вирвати в Даґні мікрофон, у ньому щось тихо клацнуло – і одночасно мікрофон упав на підлогу. Інтелектуальний поліцейський перервав трансляцію.

Даґні засміялась, але на неї ніхто не дивився, ніхто не думав, чому вона сміється. Постаті, які металися за скляною перегородкою, волали одна на одну. Чік Моррісон обдавав несосвітенними лайками Бертрама Скаддера, Бертрам Скаддер верещав, що він не схвалював цього задуму взагалі, та йому наказали провести ефір, Джеймс Таґґарт поводився, як тварина, що показує ікла, – він гарчав на двох наймолодших асистентів Моррісона, намагаючись не гарчати на третього, трохи старшого. М’язи обличчя Ліліан Ріарден якось дивно обм’якли, немов кінцівки тварини, що лежить посеред дороги, – неушкоджена, проте мертва. Відповідальні за питання моралі верещали, висловлюючи свої здогади: що скаже тепер містер Моуч?!

– Що я їм скажу?! – кричав диктор, вказуючи на мікрофон. – Містере Моррісон, слухачі чекають. Що мені їм сказати?

Йому ніхто не відповідав. Усі сперечалися, вирішуючи, не що їм тепер робити, а кого обвинуватити.

До Даґні ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поглянув у її бік. Ніхто не зупинив її, коли вона вийшла геть.

Даґні впіймала перше-ліпше таксі, назвала адресу свого помешкання. Коли таксі рушило, вона зауважила, що радіоприймач на панелі водія увімкнений і не видає жодного звука, потріскуючи короткими, напруженими чергами: він був налаштований на програму Бертрама Скаддера.

Вона відкинулась на своєму сидінні, відчуваючи лише спустошеність від усвідомлення, що її вчинок одним помахом, швидше за все, назавжди відмів чоловіка, який ніколи більше не захоче її бачити. Вперше вона відчула безмежну безнадійність, пов’язану з неможливістю його відшукати (якщо він сам цього не забажає) – на вулицях міста, в містах усього континенту, в каньйонах Скелястих гір, де її мета прихована за екраном з променів. Їй пригадалась єдина річ, за яку вона трималась упродовж усієї програми, схожа на рятувальний пліт, що плавав у порожнечі, – річ, якою вона не могла знехтувати, навіть якби втратила все решту: звучання голосу, що промовляв до неї: «Ніхто не залишається тут, у будь-який спосіб фальшуючи реальність».

– Леді та джентльмени, – раптом крякнув голос Бертрама Скаддера, – через технічні проблеми, що від нас не залежать, цю станцію буде знято з ефіру, оскільки вона потребує необхідної реорганізації.

Таксист коротко та зневажливо реготнув і вимкнув радіо.

Коли вона вийшла з машини і простягнула йому купюру, чоловік віддав їй решту та раптом нахилився вперед, щоб пильніше придивитися до її обличчя.

Вона була впевнена, що таксист її упізнав, і суворо витримала його погляд. Його згорьоване обличчя і латана-перелатана сорочка свідчили про безнадійну згубну боротьбу. Коли Даґні подала йому чайові, він тихо – але водночас палко й урочисто, ледь сентиментально – промовив:

– Дякую, мадам.

Вона різко розвернулась і квапливо рушила до будинку, не дозволивши йому побачити емоцію, що раптом виявилась сильніша, ніж вона здатна була витримати.

Знеможено опустивши голову, Даґні відмикала двері помешкання – і раптом помітила світло, яке йшло знизу, від килима. Вражена, вона ступила крок, звела голову – і побачила: посеред кімнати стоїть Генк Ріарден.

Даґні застигла, двічі шокована: по-перше, не сподівалася побачити його так швидко; по-друге – через те, як змінилось його обличчя. На ньому світився такий непохитний, впевнений, зрілий спокій, увиразнений легкою напівусмішкою та ясним поглядом, що Даґні здалося, ніби Генк за цей місяць постарів на кілька десятиліть, однак постарів достойно – так, як і має старіти людина: змінився зовні, змінилась його статура; але від нього аж струменіла сила. Даґні зрозуміла, що цей чоловік, який цілий місяць прожив у агонії, якого вона так глибоко скривдила і якого має скривдити ще глибше, стане тепер для неї підтримкою і розрадою, джерелом сили, яка їх обох захистить. Мить вона стояла нерухомо, спостерігаючи, як дедалі ширшає його усмішка, – наче Генк читав її думки, наче казав, що боятися немає чого. Вона почула тихе потріскування і побачила на столі позаду нього ввімкнену лампочку мовчазного радіо. Звернула запитальний погляд, і він ствердно відповів ледь помітним кивком, тільки трохи опустивши повіки. Генк чув її виступ.

Вони одночасно рушили одне до одного. Генк охопив її за плечі, підтримуючи, Даґні звела до нього обличчя, але він не торкнувся до її губ, а натомість узяв за руку і поцілував зап’ястя, пальці, долоню – це була єдина форма привітання після всіх пережитих страждань. І ось уже, зламана цим днем і цілим місяцем, вона схлипувала в його обіймах; притиснувшись, схлипувала так, як ніколи досі – як жінка, яка віддалася болю, востаннє й намарно проти нього протестуючи.

Підтримуючи її і допомагаючи встояти, підвів до дивана і спробував посадити поруч з собою, але вона зслизнула на підлогу, сіла біля його ніг, притулилась обличчям до його колін і заридала, не захищаючись і не стримуючись.

Генк не піднімав її, даючи можливість виплакатись, і тільки міцно підтримував за плечі. Вона відчувала його руки в себе на голові, на плечах, відчувала його непохитний захист. Ця непохитність свідчила про те, що так само, як Даґні ридала тепер за них обох, він все про них обох знав: знав про її біль, відчував його і розумів, і все ж міг спокійно його засвідчувати. І цей його спокій полегшив її тягар, давши можливість зірватись – отут, біля його ніг. Цей спокій запевнив Даґні, що Генк здатен нести на собі той тягар, який їй більше нести незмога. Крізь затуманеність свого стану Даґні розуміла, що перед нею – справжній Генк Ріарден. І байдуже, що він так принизливо і жорстоко означив був їхню першу спільну ніч, і що досі частіше вона була сильнішою з них двох, він завжди був саме такий, до кісток, до основ – його сила покликана захищати її, коли власної не вистачало.

Коли вона звела голову, він усміхався.

– Генку… – винувато прошепотіла Даґні, охоплена відчаєм і здивуванням через власний зрив.

– Мовчи, люба моя.

Вона знову опустила обличчя на його коліна. Нерухомо лежала, намагаючись відпочити й подолати тиск думок: він міг витримати і прийняти її промову на радіо тільки як її зізнання в коханні; це перетворювало ту правду, яку вона збиралася зараз йому сказати, на нелюдський удар, чинити який ніхто не мав права. Даґні відчула жах від самої думки про те, що не матиме сил це зробити, і жах від усвідомлення, що таки зробить.

Коли вона знову на нього поглянула, він провів долонею по її чолу, відкидаючи волосся з обличчя.

– Все минулося, моя люба, – сказав він. – Найгірше позаду, для нас обох.

– Ні, Генку, не позаду.

Він усміхнувся. Підтягнув її до себе і вмостив поруч, вона схилила голову на його плече.

– Не кажи мені зараз нічого, – мовив він. – Ти знаєш, що ми обоє розуміємо: багато мусить бути сказано, і ми про все поговоримо, але тільки тоді, коли тобі вже аж так не болітиме.

Його долоня рушила додолу вздовж лінії її руки, вздовж складки спідниці, доторкаючись до неї так легко, наче долоня не відчувала тіла під тканиною, наче всього лише повертала собі володіння її присутністю, але не тілом.

– Ти стільки пережила, – сказав Генк. – Так само, як і я. Нехай тепер нас б’ють. Немає жодних причин, щоб ми теж себе кривдили. Хай там що чекає на нас попереду, у нас не може бути підстав для страждань. Не може бути додаткового болю. Нехай вони походять з їхнього світу. Ми самі не будемо робити собі погано. Не бійся. Ми не зашкодимо одне одному. Не зараз.

Вона підняла голову і похитала нею з гіркою усмішкою. У цьому русі простежувались відчай і жорстокість, однак усмішка свідчила про те, що Даґні приходить до тями: вона готова була зійтися з відчаєм.

– Генку, те пекло, крізь яке ти проходив через мене протягом цілого місяця…

Її голос тремтів.

– Не зрівняється з тим пеклом, крізь яке ти пройшла через мене впродовж минулої години, – промовив він спокійно.

Вона встала, щоб перетнути кімнату, щоб довести, що має ще сили; кроками вона намагалася сказати йому, що її більше не треба жаліти. Коли зупинилась і повернулася до нього, він звівся, наче зрозумів її мотив.

– Знаю, що я тобі нашкодила, – сказала вона, вказуючи на радіо.

Він похитав головою:

– Ні.

– Генку, я мушу тобі дещо сказати.

– Я теж. Дозволиш мені сказати першим? Розумієш, я повинен був давно вже сказати тобі про це. Ти дозволиш мені розповісти, зможеш нічого не казати, поки я не закінчу?

Даґні кивнула.

Він дивився на неї лише мить, немов намагаючись вловити цілісний образ її постаті, цієї хвилини, всього, що їх сюди привело.

– Я люблю тебе, Даґні, – тихо мовив він з простотою безхмарного – та все ж не легковажного – щастя.

Вона вже хотіла заговорити, хоч і знала, що не повинна цього робити, навіть якби він їй дозволив. Вона впіймала власні невимовлені слова, єдиною відповіддю стали безгучно розтулені вуста, – а потім Даґні схилила голову, приймаючи його зізнання.

– Я люблю тебе. Як ту ж саму цінність, те ж вираження, з тією ж гордістю і значенням, як люблю свою роботу, заводи, свій метал, години, проведені за столом, біля печі, в лабораторії, на рудні, як я люблю свій хист, вміння бачити і знати, діяльність розуму, коли той розв’язує хімічні рівняння чи спостерігає за сходом сонця, як люблю все, створене мною, все, що я відчуваю, я люблю тебе, як власну продукцію, власний вибір, обриси мого світу, як моє найточніше дзеркало, дружину, якої в мене ніколи не було, як усе, що уможливлює навколишнє: люблю тебе, як власну волю до життя.

Даґні не опустила обличчя, – тримала його піднятим та відкритим, слухаючи і приймаючи його слова так, як він цього бажав і як заслуговував.

– Я любив тебе від першого дня, щойно побачивши у вагоні, біля платформи на станції Мілфорд. Я любив тебе, коли ми їхали в кабіні першого паротяга «Лінії Джона Ґолта». Любив на галереї в будинку Елліса Ваятта. Любив наступного ранку. Ти це знаєш. Але саме я повинен промовити тепер усі зізнання – так, як і роблю це, – якщо збираюся повернути собі всі ті дні, хочу повноцінно обдарувати ними нас обох, зробити тим, чим вони були; я мушу сказати: я любив тебе весь час. Ти про це знала. А я – не знав. І саме тому, що я про це не знав, мені довелось усвідомити свої почуття лише тоді, коли я сидів за столом і дивився на дарчий сертифікат на ріарден-метал.

Даґні заплющила очі. Та його обличчя світилося безмежним, тихим і ясним щастям, на ньому не було страждання.

– «Ми не відокремлюємо цінностей, визначених інтелектом, від учинків наших тіл». Саме так ти сказала сьогодні під час трансляції. Але ти знала це ще того ранку, в будинку Елліса Ваятта. Ти знала, що всі принизливі слова, якими я тебе осипав, були найдурнішими зізнаннями в коханні, на які здатна людина. Ти знала, що фізичне жадання, яке я проклинав, як нашу спільну ганьбу, не є фізичним, воно не стосується самого лише тіла, а виражає найглибші цінності розуму, незалежно від того, має людина достатньо відваги, щоб це визнати, чи ні. Хіба не тому ти посміялася тоді з мене?

– Тому, – прошепотіла Даґні.

– Ти сказала: «Мені не потрібен твій розум, твоя воля, твоє існування чи душа – доти, доки ти приходитимеш до мене задовольнити одне з найнижчих своїх жадань». Ти знала, що, виявляючи свою жагу, я віддаю тобі свій розум, волю, існування і душу. І зараз я хочу сказати це вголос, хочу повернути тому ранкові його справжній сенс: мій розум, воля, існування і душа, Даґні, все це належить тобі, належатиме завжди, поки я живий.

Ріарден дивився їй просто в очі, й вона зауважила в його погляді короткий полиск – не усмішку, а наче реакцію на її крик, якого насправді не було.

– Дозволь мені закінчити, моя найдорожча. Я хочу, щоб ти цілком усвідомлювала мої слова. Я думав, що борюсь з ними – і водночас прийняв найгірше вірування наших ворогів. За це я відтоді й розплачуюсь і платитиму далі, так і повинно бути. Я прийняв догму, з допомогою якої вони знищують людину раніше, ніж вона починає діяти. Це вбивча догма: розлам між тілом і розумом. Я прийняв її, як і більшість їхніх жертв, не знаючи про це, не знаючи навіть, що така проблема існує. Я повстав проти їхньої віри в людську неспроможність, я пишався своїм вмінням мислити, діяти, працювати заради втілення власних бажань. Але я не знав, що це – чеснота, я ніколи не сприймав це як моральну цінність, як одну з найвищих моральних цінностей, гідну того, щоб захищати її ціною життя, – адже саме вона робить наше життя можливим. І прийняв за це покарання, покарання за чесноту, яка опинилася в руках пихатих прислужників зла, пихатих лише з моєї провини: через моє незнання, мою покірність.

Я прийняв від них приниження, брехню, пересмикування. Я думав, що можу дозволити собі їх ігнорувати – всіх цих нікчемних містиків, які белькочуть щось про власні душі, але нездатні навіть подбати про дах над власними головами. Я думав, що світ належить мені, що всі ці балакучі нездари не становлять загрози для моєї сили. Я не міг зрозуміти, чому і далі програю бій за боєм. Не знав, що розв’язану проти мене війну я сам же і почав. Поки захищав матерію, мусив віддати їм царину інтелекту, думки, принципів, закону, цінностей, моралі. Я мимовільно прийняв догму, згідно з якою ідеї не мали наслідків для людського існування, праці, реальності, для всього світу. Так, наче ідеї не є частиною розуму, а становлять якусь містичну віру, яку я зневажаю. Це все, з чим вони хотіли, щоб я погодився. Цього було достатньо. Я зрікся людського розуму, знищувати який покликана вся їхня балаканина.

Ні, вони навіть нездатні були самі з цим усім упоратися, не могли творити достатку, контролювати цей світ. Та й не мусили. Вони просто контролювали мене.

Знаючи, що багатство – це засіб для досягнення мети, я створив цей засіб і дозволив їм визначити мою мету. Я пишався своїм умінням втілювати власні бажання, натомість дозволив їм прописати кодекс цінностей, згідно з яким слід було оцінювати мої бажання. Примушуючи матерію служити моїй меті, я залишився з купою сталі та золота, а всі мої цілі виявилися зруйнованими, кожне моє бажання – зрадженим, кожна спроба досягти щастя зазнала поразки.

Мені довелося розрізати себе навпіл, як пророкували містики: я керував бізнесом згідно з одним кодексом, а у власному житті дотримувався іншого. Я повстав проти спроби мародерів визначити ціну й значення моєї сталі, натомість дозволив їм визначати цінності мого життя. Я повстав проти вимог віддати їм те, чого вони не заробили, а натомість думав, що мій обов’язок – віддавати незаслужену любов своїй дружині, яку я зневажав, незаслужену повагу матері, яка мене ненавиділа, незаслужену підтримку братові, який плів інтриги, прагнучи мене знищити. Я повстав проти несправедливого фінансового обвинувачення, але прийняв життя, сповнене несправедливого болю. Я повстав проти доктрини, яка вважає мою працездатність провиною, водночас прийнявши те, що провина – моє вміння бути щасливим. Я повстав проти віри в те, що чеснота – це якийсь безтілесний і невідомий дух, а натомість прокляв тебе, моя найдорожча, за те, що наші тіла жадали одне одного. Але якщо тіло – це зло, отже, злом є і ті, хто створює засоби для його виживання, злом є матеріальне багатство і всі, хто його накопичує, і якщо моральні цінності суперечать нашому фізичному існуванню, тоді справедливо те, що винагорода має бути незаслужена, чесноти – те, чого людина не здійснила, жодних зв’язків між досягненнями і прибутками не існує, нижчі тварини, здатні виробляти продукцію, зобов’язані служити вищим істотам, чия духовна вищість полягає в тілесній неспроможності.

Якби тоді, коли я починав свій шлях, хтось на кшталт Г’ю Акстона сказав мені, що, приймаючи теорію містиків про секс, я приймаю економічну теорію мародерів, я розреготався б йому в обличчя. Зараз я б із нього не сміявся. Зараз я бачу, що «Сталлю Ріардена» керують нікчеми. Бачу, як мої досягнення служать збагаченню моїх найлютіших ворогів. Протягом свого життя я любив лише двох осіб: одній завдав смертельної образи, іншу зганьбив публічно. Я дав ляпаса чоловікові, який був моїм другом, захисником, учителем, чоловікові, який подарував мені свободу, навчивши всього, що я знаю. Я так любив його, Даґні, він був моїй братом, сином, побратимом, якого у мене ніколи не було, – але я викинув його геть зі свого життя, оскільки він відмовився допомагати мені працювати на злодіїв. Зараз я віддав би все, щоб його повернути, але я не маю нічого, що міг би запропонувати, тож я ніколи більше його не побачу. Кому, як не мені, найкраще знати, що навіть права просити пробачення заслужити вже неможливо.

Але те, що я зробив з тобою, моя найдорожча, стократ гірше. Твоя промова і необхідність її виголошувати – ось до чого я змусив свою єдину кохану жінку в подяку за те, що вона подарувала мені щастя. Не кажи мені, що це був твій вибір від самого початку і що ти прийняла всі наслідки, включно з сьогоднішніми, – це не скасовує того факту, що саме я не зміг запропонувати тобі нічого кращого. І що мародери змусили тебе говорити, і ти говорила, щоб помститися за мене і звільнити мене; це не заперечує того факту, що саме завдяки мені їхня тактика стала можливою.

Саме тому вони намагалися зганьбити тебе не твоїми переконаннями про гріхи й безчестя, а моїми. Вони просто скористалися з того, у що я вірив, із того, що говорив у будинку Елліса Ваятта. Це я оцінював нашу любов як ганебну таємницю, а вони просто поставилися до неї, виходячи з такої моєї оцінки. Я сам прагнув імітувати реальність, переймаючись тим, як вони поставляться до нашого зв’язку, – а вони просто скористались з цього, бо отримали від мене таке право.

Люди думають, що брехун здобуває над своєю жертвою перемогу. Я зрозумів, що брехня – це акт самозречення, оскільки людина віддає свою реальність особі, якій вона бреше, перетворюючи її на свого володаря, прирікаючи себе імітувати ту реальність, якої від тебе вимагають володареві погляди. А якщо людина негайно здобуває те, чого прагне домогтися власною брехнею, то ціна, яку вона за це платить – руйнування того, чому повинно було служити здобуте. Людина, яка бреше світові, назавжди стає рабом світу. Коли я вирішив приховувати свою любов до тебе, заперечити її публічно і жити в брехні, я перетворив свої почуття на суспільну власність – і публіка заявила про це відповідним чином. Я не міг цьому запобігти, не міг тебе врятувати. Коли я здався мародерам, підписавши дарчий сертифікат, щоб тебе захистити, я досі імітував реальність, нічого іншого мені не залишалось. І, Даґні, я волів би побачити нас обох мертвими, ніж дозволив би їм робити те, чим вони погрожували. Білої брехні не існує, є тільки чорнота руйнації, а біла брехня – найчорніша серед чорних. Я продовжував імітувати реальність – і отримав безжальний результат: замість захисту мої дії накликали на тебе важке випробування, замість порятунку твого імені, вони змусили тебе наважитися на публічне каменування, на те, щоб власною рукою кинути в себе камінь. Знаю, що ти пишаєшся своїми словами, і я пишався, слухаючи тебе, – але цю гордість ми повинні були розділити ще два роки тому.

Ні, ти не погіршила мого становища, – ти мене звільнила, порятувала нас обох, спокутувала наше минуле. Я не можу просити тебе пробачити, ми вищі від таких понять, а єдина спокута, яку я можу тобі запропонувати – це той факт, що я щасливий. Щасливий, рідна моя, я не страждаю. Я щасливий, бо побачив правду, навіть якщо можливість бачити – це єдине, що у мене тепер залишилось. Якби я віддався на поталу болю й марним жалощам, страждаючи від того, що власними помилками скалічив своє минуле, – це був би акт моєї фінальної зради, остаточний крах тієї правди, через наругу над якою я так побиваюсь. Але якщо моя любов до правди – єдине, що мені залишилося, тим більша моя втрата, тим більше я маю підстав пишатися ціною, яку заплатив за любов. В такому разі знівечена правда не стане моїм поховальним курганом, а пагорбом, на який я вилізу, щоб здобути ширший обрій. Моя гордість і вміння бачити – це все, що я мав, коли починав. Усіма своїми досягненнями я завдячую саме їм. Зараз і перше, і друге тільки зросло. Зараз я володію знанням про ту найвизначнішу цінність, якою нехтував: своє право пишатися власною візією. Решту можна досягти.

І, Даґні, єдине, чого я прагну – як перший крок у майбутнє – сказати, що люблю тебе. І ось я це роблю. Я люблю тебе, моя найдорожча; моя любов проявляється через пристрасть тіла, яка походить від найчіткішого сприйняття розуму. Моя любов до тебе – єдине надбання минулого, яке залишиться незмінним упродовж багатьох майбутніх років. Я хотів сказати це тобі, поки ще маю таке право. І оскільки не сказав цих слів на самому початку наших стосунків, то кажу тепер і в такий спосіб – наприкінці. Тепер я скажу тобі, що саме ти хотіла мені повідомити, – тому що, розумієш, я це знаю і я це приймаю: минулого місяця ти зустріла чоловіка, якого покохала, і якщо любов – це остаточний, невідворотний вибір, то він – єдиний чоловік у твоєму житті.

Даґні судомно вдихнула повітря і скрикнула, мов від фізичного удару, відчуваючи лише шок:

– Так! Генку! Як ти довідався?

Він усміхнувся і вказав на радіо.

– Моя найдорожча, ти ж весь час говорила у минулому часі.

– Ох!.. – тепер вона чи то зітхнула, чи то застогнала, заплющивши очі.

– Якби це було не так, ти б і слова не мовила, хоча мала повне право закидати їх словами. Ти сказала «я його хотіла», а не «я люблю його». По телефону ти сьогодні сказала мені, що не могла повернутися раніше. Жодна інша причина не змусила б тебе в такий спосіб мене покинути: лише ця була достатньо вагома і правильна.

Даґні дещо відхилилась назад, немов намагаючись втримати рівновагу і не впасти, і все ж дивилася просто на Генка, всміхаючись стуленими вустами. Її погляд пом’якшав і був сповнений захоплення, натомість у складці рота чаївся біль.

– Це правда. Я зустріла чоловіка, якого люблю і завжди любитиму. Я бачила його, я з ним розмовляла, – але це чоловік, якого я не можу мати, якого я ніколи не матиму і, можливо, більше ніколи його навіть не побачу знову.

– Здається, я завжди знав, що ти його знайдеш. Я знав, що ти до мене почуваєш, знав, яке сильне твоє почуття, але знав також і те, що я – не остаточний твій вибір. Те, що ти йому даси, не буде відібрано в мене, бо саме цього я ніколи й не отримував. Я не можу протестувати. Те, що у мене було, надто дороге мені – і те, що я володів цим скарбом, ніколи не зміниться.

– Чи хочеш ти, щоб я це промовила, Генку? Чи зрозумієш, якщо скажу, що завжди тебе любитиму?

– Думаю, я зрозумів це ще раніше за тебе.

– Я завжди бачила тебе саме таким, яким ти є зараз. Бачила твою велич, усвідомлювати яку ти дозволяєш собі тільки зараз, – я завжди про неї знала, спостерігала, як ти рухаєшся, щоб її виявити. Не кажи про спокуту, ти не скривдив мене, твої помилки народились унаслідок твоєї неймовірної цілісності, яку ти зберігав, потерпаючи від тягаря неприпустимого кодексу. Твоя боротьба проти системи не завдавала мені страждань. Вона приносила мені відчуття, яке мені випадало переживати занадто рідко: захоплення. Якщо ти приймеш усі ці факти, вони залишаться твоїми назавжди. Твоє значення для мене ніколи не зміниться. Але чоловік, якого я зустріла, є тією любов’ю, що я прагнула її вже давно і про існування якої знала. Думаю, він залишиться недоступний для мене, але того факту, що я люблю його, мені достатньо, щоб жити.

Він узяв її руку і притиснув до губ.

– Ти знаєш, що я відчуваю, – мовив він, – і чому я зараз щасливий.

Поглянувши в його обличчя, Даґні усвідомила, що уперше бачить, як він виявляє все, що вона в ньому відчувала: бачить чоловіка, який вміє насолоджуватись існуванням. Напруження від надмірного терпіння, пекучий прихований біль – усе це зникло. Тепер, посеред руїни, у свою найскрутнішу годину, на його обличчі проступив спокій і глибока міць. Саме такі обличчя мали чоловіки в долині.

– Генку, – прошепотіла вона, – не думаю, що зможу це пояснити, але у мене таке відчуття, що я не зрадила ні його, ні тебе.

– Ти не зрадила.

Її очі здавались аномально живі порівняно з обличчям, наче позбавленим барви: здавалось, у виснаженому тілі жевріла незгасима свідомість. Генк посадив її та обійняв рукою спинку дивана – не торкаючись до Даґні, а просто тримаючи її в заступницьких обіймах.

– Тепер ти розкажи мені, – попросив він. – Де ти була?

– Я не можу тобі розповісти. Я дала слово ніколи про це не говорити. Можу тільки сказати, що я знайшла це місце випадково, коли зазнала аварії, а покинула його з зав’язаними очима – і не зможу тепер відшукати.

– Ти не могла б відстежити свій шлях туди?

– Я не намагатимусь.

– А той чоловік?

– Я його не шукатиму.

– Він залишився там?

– Не знаю.

– Чому ти його покинула?

– Я не можу тобі сказати.

– Хто він?

Вона мимоволі засміялася – від відчаю, змішаного з радістю.

– Хто такий Джон Ґолт?

Генк вражено поглянув на неї – і збагнув, що вона не жартує.

– Отже, Джон Ґолт існує насправді? – повільно запитав він.

– Так.

– І цей крилатий вислів стосується його?

– Так.

– Цей вислів має якесь конкретне значення?

– О, так!.. Я можу розповісти тобі про нього одну річ, бо я з’ясувала це раніше, перш ніж дала обіцянку не розголошувати таємниці: це чоловік, який винайшов той двигун, що ми знайшли.

– Ох! – Ріарден усміхнувся, мовляв: «Я і сам мав би здогадатись». А потім неголосно, майже співчутливо, запитав:

– То він – руйнівник, так?

Він побачив, що вона знітилася, тому додав:

– Ні, не відповідай, якщо не можеш. Здається, я й так знаю, де ти була. Ти хотіла врятувати від руйнівника Квентіна Деніелза. І саме переслідуючи його, зазнала аварії, адже так?

– Так.

– О Господи, Даґні! Невже це місце існує насправді? Вони всі живі? А там є…? Вибач. Не відповідай.

Даґні усміхнулась.

– Воно існує.

Ріарден довго мовчав.

– Генку, чи міг би ти покинути «Сталь Ріардена»?

– Ні! – негайно пролунала гостра відповідь. Однак з безнадією в голосі він додав:

– Поки що ні.

Він знову пильно до неї придивився і зрозумів, що поки він вимовляв кілька цих слів, Даґні заново прожила всю агонію минулого місяця.

– Розумію, – сказав він. Провів долонею по її чолу – зі співчуттям і недовірливим подивом.

– Крізь яке пекло тобі довелось пройти! – тихо промовив Ріарден.

Даґні кивнула.

Вона витягнулася на дивані, знову притулившись до його колін. Перебираючи пасма її волосся, він мовив:

– Будемо боротись із мародерами, скільки зможемо. Не знаю, яке майбутнє на нас чекає, але ми або переможемо, або зрозуміємо, що все безнадійно. Поки цього не сталося, воюватимемо за наш світ. Ми – все, що від нього залишилося.

Даґні заснула, тримаючи його за руку. Перед тим, як пірнути в несвідоме, вона відчула навколо безмежну порожнечу: порожнечу міста, цілого континенту, де ніколи не зможе знайти чоловіка. Чоловіка, якого навіть не має права шукати.

Розділ IV. Антижиття

Джеймс Таґґарт занурив руку до кишені смокінга і витягнув перший-ліпший клапоть паперу, що його намацав, – стодоларову купюру, яку тут же тицьнув жебракові.

Він зауважив, що жебрак поклав гроші до кишені з цілковитою байдужістю, немов вони були його власні.

– Дякую, друзяко, – презирливо промимрив жебрак і пішов геть.

Джеймс Таґґарт завмер посеред хідника, не розуміючи, чому його раптом опанував такий шок упереміш із жахом. Точно не нахабство того волоцюги – Джеймс не прагнув вдячності, йому незнайоме було почуття жалю, відрух його був автоматичний і безсенсовий. Дивувала жебракова поведінка: здавалося, йому байдуже – отримав він сто доларів чи десять центів, а чи, геть нічого не роздобувши, приречений померти з голоду цієї ж ночі. Таґґарт струсонувся і різко продовжив ходу. Цим здриганням він відрізав від себе усвідомлення, що настрій голодранця віддзеркалював його власний.

Стіни будинків навколо вражали виразною, неприродною чіткістю серед літніх сутінків. Канали перехресть заповнював помаранчевий серпанок, драпуючи дахи і залишаючи перехожого на дедалі меншому клапті тротуару. Календар у височині вперто залишався недоступним для імли, жовтої, мов сторінка старого пергаменту. «5 серпня», – повідомляло табло.

Ні, думав Джеймс, відповідаючи на невисловлені думки, це неправда, з ним усе добре, ось чому він хоче сьогодні ввечері дещо зробити. Він не міг визнати навіть перед собою, що цей особливий неспокій ішов від бажання відчути насолоду. Він не міг визнати, що особлива насолода, якої він прагнув, – це святкування, адже не здатен був зізнатися собі, що саме бажав відзначити.

Цей день був сповнений напруженої діяльності, слів, що заповнювали простір, немов туман чи бавовна, але водночас досягали своєї мети з точністю калькулятора – підсумки дарували Джеймсові цілковите задоволення. Але мету, причину цього задоволення доводилося старанно ховати як від себе, так і від інших. Раптове прагнення втіхи було схоже на небезпечну пробоїну.

День почався зі скромного сніданку в готельному номері приїжджого аргентинського законодавця. Присутні там були люди різних національностей, які неквапливо перебалакувалися про клімат Аргентини, її ґрунти, ресурси, потреби людей, цінності динамічного, прогресивного ставлення до майбутнього; серед іншого, дуже коротко згадували, що за два тижні Аргентину проголосять Народною Республікою.

Після цього Джеймс випив кілька коктейлів удома в Оррена Бойла. Там був також один ненав’язливий пан з Аргентини. Він мовчки сидів у кутку, поки двоє керівників з Вашингтона і кілька їхніх друзів, що обіймали якісь невизначені посади, розмовляли про національні ресурси, металургію, мінералогію, сусідські обов’язки та добробут населення Землі. Згадали також про позику в чотири мільярди доларів, що її протягом трьох тижнів обіцяли надати Народній Республіці Аргентина та Народній Республіці Чилі.

Потім відбулася камерна вечірка з коктейлями у приватній залі бару, стилізованого під льох, хоча й розташованого на даху хмарочоса. Це неформальне погуляння організував він сам, Джеймс Таґґарт, для директорів недавно створеної компанії – «Корпорації сусідської підтримки та розвитку». Оррен Бойл був президентом цієї компанії, а витончений, граційний і надзвичайно активний чоловік з Чилі обіймав посаду підскарбія. Це був сеньйор Маріо Мартінез, але Таґґартові весь час кортіло назвати його сеньйором Каффі Мейґсом, настільки ці двоє нагадували один одного за духом. Під час вечірки всі розмовляли про гольф, кінні перегони, яхти, автомобілі та жінок. Не було потреби згадувати про те (адже інформація була всім відома), що «Корпорація сусідської підтримки та розвитку» володіла ексклюзивним правом двадцятирічної «управлінської оренди» на всю промисловість Народних Республік Південної Півкулі.

Останньою подією цього дня стала велика вечеря вдома у сеньйора Родріґо Ґонзалеса, дипломатичного представника Чилі.

Ще рік тому про сеньйора Ґонзалеса ніхто навіть не чув, але він став знаменитим завдяки вечіркам, які організовував останніх півроку, з моменту свого прибуття до Нью-Йорка. Гості описували його, як прогресивного бізнесмена. Він втратив усе власне майно – так казали, – коли Чилі, перетворюючись на Народну Республіку, націоналізувало приватну власність – за винятком тієї, що належала громадянам відсталих, не народних країн, як Аргентина, наприклад. Однак Ґонзалес обрав розсудливість і приєднався до нового режиму, подавшись служити своїй країні. Його домівка в Нью-Йорку займала цілий поверх ексклюзивного житлового готелю.

У Ґонзалеса було товсте отупіле обличчя й очі вбивці. Спостерігаючи за ним на сьогоднішньому прийнятті, Таґґарт дійшов висновку, що цьому чоловікові недоступні жодні почуття. Здавалося, крізь гойдливі шари його плоті може непоміченим пройти лезо ножа, хоча в тому, як він торкався ступнями розкішної поверхні своїх персидських килимів, як пестив поліровані бильця крісла, як охоплював губами сигару, було щось хтиве, майже непристойне. Його дружина, сеньйора Ґонзалес, – дрібна, приваблива жінка, не аж така вродлива, як сама себе вважала, та все ж обдарована репутацією красуні завдяки бурхливій нервовій енергії та химерній манері розслабленої, теплої та цинічної самовпевненості, яка, здавалось, обіцяла що завгодно і пробачала кожному. Було відомо, що особлива галузь торгівлі, яку представляла ця жінка, становила головний актив її чоловіка, – адже у наш час люди торгують не товарами, а послугами. Спостерігаючи за нею серед гостей, Таґґарт отримував задоволення, намагаючись угадати, яких угод було досягнуто, які накази підписано, які промислові підприємства знищено в обмін на кілька випадкових ночей, що вони більшості з цих чоловіків не надто були й потрібні – про них, переважно, не дуже довго і пам’ятали. Джеймс нудився під час вечірки: серед присутніх було щонайбільше шестеро осіб, заради яких він тут з’явився, та й із тими розмовляти не було великої необхідності. Вистачало просто засвітитись тут і обмінятися кількома поглядами. Мали саме подавати вечерю, коли Джеймс почув те, на що сподівався. Сеньйор Ґонзалес обмовився (дим його сигари кружляв над кількома чоловіками, які скупчились навколо крісла), що згідно з угодою, яку було підписано з Народною Республікою Аргентиною, Народна Республіка Чилі націоналізує майно «Міді д’Анконій» вже 2 вересня, менш як за місяць.

Усе було саме так, як очікував Таґґарт. Неочікуване почалось тоді, коли, почувши ці слова, йому нестерпно захотілося звідти піти.

Здавалося, він просто нездатен витримати нудьгу цього прийняття, – ніби досягнення вечора слід відсвяткувати інакше. Джеймс вийшов у літні сутінки вулиць, почуваючись водночас переслідувачем і переслідуваним: він переслідував насолоду, яка нічого не могла йому дати, заради того почуття, що він його не насмілювався озвучити. Натомість його самого переслідував жах і небажання виявити, який саме мотив керував ним, коли він планував сьогоднішній вечір, і які його аспекти створювали це гарячкове відчуття задоволення.

Він нагадав собі, що продасть тепер акції «Міді д’Анконій», які так і не окупилися ще з минулорічного обвалу, і придбає долю в «Корпорації сусідської підтримки й розвитку», як було домовлено з його друзями, – а це має дати цілі статки. Але думка не принесла нічого, крім нудьги. Не це йому хотілося відсвяткувати.

Джеймс спробував викликати насолоду: гроші, думав він, гроші були його мотивом, всього лише гроші – й нічого гіршого. Хіба ж це не нормальна мотивація? Хіба не переконлива? Хіба не на це всі вони полювали – ваятти, ріардени, д’анконії?..

Він струснув головою: думки наче котилися додолу небезпечною і непроглядною алеєю, кінця якої він так і не дозволив собі побачити.

«Ні», – понуро подумав він, неохоче зробивши припущення: гроші більше нічого для нього не означали. Він розкидав долари сотнями – скажімо, на вечірці, яку сьогодні організував: витрачав на недопиті напої, не з’їдені делікатеси, зайві чайові, неочікувані забаганки; на міжнародні телефонні дзвінки до Аргентини, бо один з гостей хотів перевірити точну версію непристойної історії, яку почав був розповідати; на якісь миттєві пориви, на липкий ступор, який передбачав, що заплатити простіше, ніж думати.

– З нашим планом стандартизації залізниць тобі немає про що хвилюватися, – п’яно реготав Оррен Бойл. Через план стандартизації залізниця в Північній Дакоті збанкрутувала, прирікши на занепад цілий регіон, тамтешній банкір укоротив собі віку, вбивши спершу власну дружину та дітей; з розкладу було знято вантажний потяг у Теннесі, внаслідок чого місцева фабрика залишилася без транспорту, а син власника фабрики закінчив коледж і тепер сидів у в’язниці, чекаючи на страту, оскільки скоїв убивство разом з бандою зарізяк; у Канзасі закрили проміжну станцію, а її начальник, який хотів стати науковцем, мусив покинути навчання і найнятись мийником посуду; сам він, Джеймс Таґґарт, міг сидіти у приватному барі й платити за алкоголь, що лився в горлянку Оррена Бойла, дати грошей офіціантові, який витирав Бойлові костюм, коли той вилив собі на груди напій, заплатити за килим, що його пропалив цигарками колишній сутенер з Чилі, – йому ліньки було тягнутися до попільнички, що стояла за метр від нього.

Але це тремтіння, цей жах були не від усвідомлення власної байдужості до грошей. Джеймс знав, що був би так само байдужий, якби раптом опинився у становищі жебрака. Колись він навіть відчував за собою якусь провину – щось схоже на легке роздратування; це відчуття виникало від думки про те, що йому притаманний гріх жадоби, який він постійно осуджував уголос. Зараз його накрило крижане усвідомлення, що він таки ніколи не був лицеміром: його справді не хвилювали гроші. Це відкривало перед ним іще один зяючий отвір, непроглядну алею, яку Джеймс не ризикував роздивитися.

Мені просто хочеться щось сьогодні зробити! – безгучно закричав він, протестуючи, опираючись, лютуючи; Джеймс опирався всьому, що викликало в нього ці думки, злився на всесвіт, в якому недоброзичлива сила не дозволяла йому пізнати задоволення, водночас уникнувши потреби з’ясовувати, чого саме і чому він хоче.

«Чого ти хочеш?» – запитував чийсь ворожий голос. Джеймс пришвидшив крок, намагаючись утекти. Йому здавалося, що його мозок – це лабіринт, в якому за кожним поворотом починається непроглядна алея, що веде в туман над безоднею. Джеймсові здавалося, що він біжить, а крихітний острівець безпеки тимчасом зменшується, тому зовсім скоро навколо мали залишитись тільки непроглядні алеї. Це було схоже на вулиці, якими Джеймс ішов – їх дедалі більше затягувало жовтим серпанком.

«Навіщо цьому просторові зникати?» – панічно думав Джеймс. Він жив таким чином усе своє життя: вперто фокусуючи погляд на тротуарі попереду, майстерно уникаючи поглядів на дорогу, кутки, відстані, поверхи. Він ніколи не мав наміру кудись рухатися, йому не хотілося поступу, не хотілося ярма прямих ліній, він ніколи не прагнув підбивати підсумок прожитих років – що там рахувати? Яким чином він дійшов туди, куди не збирався іти, де не було вже можливості ні нерухомо стояти, ні переміститися деінде?

– Дивись, куди йдеш, братіку! – прогарчав якийсь голос, і чийсь лікоть відштовхнув Джеймса. Виявилося, що він зіткнувся з якоюсь великою смердючою постаттю. А ще з’ясувалося, що він біг.

Джеймс уповільнив кроки і подумки відзначив вулиці, які вибрав для своєї довільної втечі. Йому не хотілося знати, що він повертається додому, до дружини. Цю алею теж затягнув туман, але іншої не залишалося.

Щойно побачивши, як мовчазна, стримана постать Шеріл звелась на ноги, коли він увійшов до кімнати, Джеймс зрозумів, що це навіть небезпечніше, ніж він дозволяв собі думати, і що він не знайде тут того, чого хотів. Але небезпеку він сприймав, як сигнал: перекрити свою здатність бачити, усунути розмірковування і рухатись у невизначеному напрямку, спираючись на неписані правила, згідно з якими небезпека залишалася несправжньою завдяки його законному праву її не бачити. Так, ніби сирена всередині не застерігала його, а збирала в себе туман.

– Так, я повинен був відвідати важливий діловий бенкет, але передумав, бо захотів повечеряти разом з тобою, – сказав він, ніби роблячи комплімент.

У відповідь Джеймс отримав лише:

– Розумію.

Його роздратували її байдужість, її бліде закрите обличчя. Роздратувала спокійна впевненість, з якою вона інструктувала слуг, а згодом – освітлена свічками їдальня, і вигляд дружини з протилежного кінця досконало сервірованого столу, і дві кришталеві вази з фруктами у срібних дзбанах з льодом, що стояли між ними.

Найбільше Джеймса дратувала її врівноваженість. Вона перестала бути маленькою недоречною дивачкою, розчавленою розкішшю їхньої резиденції, дизайн якої створив відомий митець. Тепер вона всьому цьому відповідала. Шеріл сиділа за столом так, наче була тією господинею, яку й належить мати цій залі. Вбрана у вишуканий халат з червонаво-брунатної парчі, колір якої так пасував до її волосся. Сувора простота крою слугувала єдиною прикрасою. Джеймс віддав би перевагу брязкоту браслетів і пряжок зі штучного кришталю, що вона їх колись носила. Її погляд непокоїв, це тривало вже багато місяців: він був ні товариський, ні ворожий, натомість – пильний і запитальний.

– Я сьогодні залагодив велику справу, – чи то вихваляючись, чи виправдовуючись, сказав він. – Справу, що охоплює весь континент і півдюжини різних урядів.

Він усвідомив: той трепет, захоплення, жагуче зацікавлення, якого йому так праглося, залишилось у дівчинки з маленької крамнички, якої більше не існувало. В обличчі його дружини нічого цього не було. Навіть злість, навіть ненависть були бажаніші, ніж цей рівний, пильний погляд. Погляд, гірший за обвинувачення: він допитував.

– Що за справа, Джиме?

– Тобто – що за справа? Чому ти запитуєш з такою підозрою? Чому відразу починаєш усе вивідувати?

– Вибач. Я не знала, що це конфіденційно. Ти не мусиш мені відповідати.

– Це не конфіденційно, – він зачекав, але вона мовчала. – Ну? Ти більше нічого не скажеш?

– Ні, – просто відповіла вона, ніби бажаючи справити йому приємність.

– Отже, тобі геть нецікаво?

– Але я думала, ти не хочеш це обговорювати.

– Не будь же така хитра! – гаркнув він. – Це бізнесова угода. Саме те, що ти обожнюєш! Великий бізнес. І ця справа більша, ніж усе, про що можна мріяти. Інші віддали життя, накопичуючи свої статки, пенні до пенні, а я отримав усе отак, – він клацнув пальцями, – просто так. Це найспритніший трюк на світі.

– Джиме, трюк?

– Угода!

– І ти її досягнув? Сам?

– І не сумнівайся! Той жирний дурень, Оррен Бойл, не зміг би провернути її навіть за мільйон років. Для цього потрібні знання, вміння, координування, – він зауважив проблиск зацікавлення в очах Шеріл, – і знання психології.

Зацікавлення зникло, але Джеймс нерозважливо продовжував говорити.

– Доводиться знаходити спосіб, щоб підібратися до Веслі, водночас не дозволяючи іншим поширювати на нього негативний уплив; щоб зацікавити містера Томсона, але не розповісти йому занадто багато; щоб залучити до справи Чіка Моррісона, але не допустити Тінкі Голловея; облаштувати все так, щоб правильні люди організували кілька вечірок для Веслі у відповідний момент і… Скажи, Шеріл, у нас вдома є шампанське?

– Шампанське?

– Чи могли б сьогодні влаштувати щось особливе? Могли б відсвяткувати разом?

– Звісно, Джиме, ми можемо випити з тобою шампанського.

Вона задзвонила у дзвоник і віддала розпорядження у своїй дивній, неживій, некритичній манері – Шеріл ретельно виконувала найдрібніші Джимові бажання, натомість про власні ніколи не казала.

– Здається, тобі не дуже цікаво, – сказав він. – Та байдуже, бо що ти знаєш про бізнес? Ти ж не здатна зрозуміти справ такого великого масштабу. Зачекай до другого вересня. Зачекай, коли вони про все почують.

– Вони? Хто?

Він зиркнув так, наче вибовкнув щось небезпечне.

– Ми організували таку структуру, в якій ми – я, Оррен і ще кілька друзів – будемо контролювати всю промисловість на південь від кордону.

– Чию промисловість?

– Чию ж… народну. Це не якась старосвітська погоня за особистим прибутком. Ця справа має особливу місію – ґрунтовну, патріотичну; вона полягає в управлінні націоналізованою власністю різних Народних Республік Південної Америки. Ми будемо вчити їхніх робітників, як користуватися сучасною технікою на виробництві, допомагатимемо тим, хто ніколи не мав привілеїв і шансів, будемо…

Він несподівано замовк, хоча Шеріл не відводила від нього погляду.

– Знаєш, – мовив він, прохолодно засміявшись, – якщо тобі аж так важливо приховувати, що ти походиш з бідного району, то могла б і менш байдуже ставитися до філософії соціального благополуччя. Саме бідним бракує гуманістичних інстинктів. Щоб розумітися на таких тонких почуттях, як альтруїзм, людина мусить народитись багатою.

– Я ніколи не приховувала, що походжу з бідного району, – всміхнувшись, нейтрально відповіла вона, ніби виправила фактичну помилку. – І я не співчуваю цій філософії благополуччя. Я достатньо бачила і знаю, звідки беруться ті бідні, які хочуть отримувати блага за просто так.

Джим нічого не сказав, а Шеріл раптом додала – здивованим, проте рівним голосом, наче остаточно впевнившись у тому, що довго викликало сумнів:

– Джиме, і тебе це все теж не цікавить. Тебе не цікавить вся та маячня про благополуччя.

– Що ж, якщо все, чим ти цікавишся, – це гроші, – гаркнув він, – то дозволь сказати тобі, що ця справа принесе мені цілий статок. Ось чим ти завжди захоплювалася, правда? Багатством!

– Це важливо.

– Думаю, врешті-решт я стану одним з найбагатших людей на світі, – сказав він. І не запитав, чим же вона таки захоплюється. – Не існуватиме нічого такого, що я не зможу купити. Нічого. Ти тільки скажи. Куплю тобі, що забажаєш. Кажи.

– Мені нічого не треба, Джиме.

– Але я хотів би зробити тобі подарунок! Відсвяткувати цю подію, розумієш? Назви перше, що спадає на думку. Будь-що. Я все можу! Хочу тобі показати, що можу. Будь-яка забаганка, тільки назви.

– У мене немає забаганок.

– Та облиш! Хочеш яхту?

– Ні.

– Хочеш, куплю тобі всю ту околицю, де ти жила в Баффало?

– Ні.

– Хочеш королівські коштовності з Народної Республіки Англії? Ти ж знаєш, їх можна роздобути. Я вже давно бачу натяки про це на чорному ринку. Одначе не залишилось уже тих магнатів, які могли б собі їх дозволити. А я можу – або зможу, вже після другого вересня. Хочеш?

– Ні.

– То чого ти хочеш?

– Я нічого не хочу, Джиме.

– Але ж ти повинна хотіти! Ти повинна чогось хотіти, хай тобі грець!

Звернений на нього погляд Шеріл був дещо спантеличений, але все одно байдужий.

– Ну добре, вибач, – сказав він. Здавалося, він сам вражений цим спалахом. – Я просто хотів справити тобі приємність, – пробурмотів отупіло, – але ти, мабуть, взагалі не здатна цього зрозуміти. Ти не знаєш, як це все важливо. Не знаєш, за якого видатного чоловіка вийшла заміж.

– Я намагаюся це побачити, – повільно сказала вона.

– Ти досі вважаєш, що Генк Ріарден – видатна людина?

– Так, Джиме, вважаю.

– Ну, то я його переміг. Я видатніший, ніж будь-хто з них, видатніший від Ріардена, видатніший за того іншого сестриного коханця, який…

Він замовк, ніби зайшов занадто далеко.

– Джиме, – рівним тоном запитала вона, – що буде другого вересня?

Він поглянув на неї з-під лоба, в його очах чаївся холод, натомість м’язи розпливлись у напівусмішці; він ніби цинічно порушував якусь священну заборону.

– Відбудеться націоналізація «Міді д’Анконій», – пояснив Джим.

Перш, ніж Шеріл відповіла, він почув довгий і різкий звук гуркотіння двигуна, – десь у темній височині над дахом пролетів літак, потім пролунало тихе брязкання – це, танучи, у срібній мисці з фруктами перемістився шматочок льоду. Аж тоді Шеріл мовила:

– Хіба він не був твоїм другом?

– Ох, стули пельку!

Він мовчав, навіть не дивлячись у її бік. Коли нарешті на це наважився, з’ясувалося, що вона й далі за ним спостерігала. І заговорила сама, химерним суворим голосом:

– Те, що твоя сестра зробила під час радіотрансляції – дивовижно.

– Так, знаю, знаю, ти вже місяць про це торочиш.

– Ти жодного разу про це не говорив.

– А що мені про це гово…?

– Так само і твої друзі з Вашингтона не змогли їй відповісти.

Він мовчав.

– Джиме, я не зіскакую з теми.

Він не відповідав.

– Твої друзі з Вашингтона і слова про все це не мовили. Вони не заперечили того, що вона сказала, не пояснили, не спробували себе виправдати. Вони поводилися так, ніби нічого цього взагалі не було. Думаю, вони сподіваються, що люди про все забудуть. Дехто забуде. Але більшість пам’ятатиме її слова, як і те, що твої друзі боялися з нею сперечатися.

– Це неправда! Було вжито певних заходів, інцидент вичерпано. Не розумію, чому ти весь час до цього повертаєшся.

– Яких заходів?

– Бертрама Скаддера зняли з ефіру, оскільки ця програма не належить зараз до кола публічних зацікавлень.

– Хіба це відповідь на те, що вона сказала?

– Це вирішує проблему, немає більше чого про це говорити.

– Проблему уряду, який працює шляхом шантажу та маніпуляцій?

– Ти не можеш казати, що нічого не було зроблено. Публічно оголосили, що програми Скаддера були підривні, деструктивні та неправдиві.

– Джиме, мені хочеться це зрозуміти. Скаддер не був на її боці, він підтримував вас. Він навіть не запрошував її на ефір. Він діяв за наказом з Вашингтона, хіба ні?

– Мені здавалося, тобі не подобається Бертрам Скаддер.

– Він мені не подобався і не подобається, але…

– То чому ти про нього говориш?

– Але ж він не винен – твої друзі повинні були б це бачити. Хіба ні?

– Я хотів би, щоб ти не думала про політику. Ти мелеш дурниці.

– Він не винен, адже так?

– То й що?

Вона дивилася на нього недовірливо, широко розплющивши очі.

– То його просто зробили офірним цапом, так?

– Ох, ну що ти поводишся, наче Едді Віллерс!

– Справді? Мені подобається Едді Віллерс. Він чесний.

– Він клятий недоумок, який не має найменшої гадки, як давати собі раду з практичною реальністю!

– А ти маєш, так, Джиме?

– Звісно, маю!

– Хіба ти не міг допомогти Скаддерові?

– Я? – він вибухнув безпорадним, злим сміхом. – Коли ж ти нарешті виростеш? Я зробив усе, щоб кинути Скаддера левам! Когось же треба було. Невже ти не знаєш, що якби не знайшли іншого, то полетіла б моя голова?

– Твоя голова? Чому ж не голова Даґні, якщо це вона зробила щось погане? Бо вона нічого поганого не зробила?

– Даґні належить до зовсім іншої категорії! Це міг бути або Скаддер, або я.

– Чому?

– І для державної політики набагато краще, що це був Скаддер. Тому нема потреби сперечатися, що саме вона сказала. Якщо хтось почне про це говорити, ми зможемо відповісти, що сказано ті слова на програмі Скаддера, а програму Скаддера дискредитовано, Скаддер – шахрай і брехун, тощо, тощо… Невже ти думаєш, що публіка здатна таке розплутати? Хай там як, Бертрамові Скаддеру й так ніхто ніколи не довіряв. Ох, не дивися на мене так! Ти воліла б, щоб недовіру висловили мені?

– А чому не Даґні? Тому що її промові неможливо не довіряти?

– Якщо тобі так шкода Бертрама Скаддера, то ти мала би знати, як він зі шкури ліз, намагаючись нацькувати їх на мене! Він робив це багато років; у який спосіб, на твою думку, він опинився на своїй посаді? Він ліз по трупах! Думав, що має багато впливу, – ти б знала, як великі бізнесові магнати його боялись! Але цього разу я його перехитрував. Цього разу він опинився не в тій команді.

Крізь приємне отупіння розслабленості усміхнений Джим, випроставши спину в кріслі, почав розуміти, що в цьому і полягало бажане задоволення: він просто хотів бути собою. Бути собою, думав він, западаючи в затуманений, непевний стан мандрівки найбільш моторошними з непроглядних алей – алей, що вели до відповіді на запитання: а яким же він був?

– Розумієш, він належав до групи Тінкі Голловея. Певний час між групами Тінкі Голловея і Чіка Моррісона відбувалися змагання, такі собі гойдалки. Але ми перемогли. Тінкі підписав угоду і погодився потопити свого друзяку Бертрама в обмін на кілька речей, які йому були від нас потрібні. Чула б ти, як волав Бертрам! Але він уже був мерцем, і сам про це знав.

Він заливчасто розреготався, але радість його урвалася, коли серпанок розвіявся і він побачив обличчя своєї дружини.

– Джиме, – прошепотіла вона, – то це такі перемоги ти здобуваєш?

– Ох, заради Бога! – вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. – Де ти була всі ці роки? В якому вимріяному світі ти живеш?

Він перекинув склянку з водою. На мереживі скатертини почали розходитися темні мокрі плями.

– Я намагаюся це зрозуміти, – прошепотіла вона. Її плечі обвисли, обличчя раптом стало втомлене – дивне, постаріле, змарніле і розгублене.

– Я нічого не міг з цим зробити! – знову вибухнув він посеред тиші. – Мене немає в чому обвинувачувати! Я повинен сприймати речі такими, які вони є. Не я створив цей світ.

Його шокувала усмішка Шеріл, сповнена такої несамовитої гіркоти і презирства, що здавалася чимсь нереальним на її м’якому і терплячому обличчі. Вона не дивилася на чоловіка, вона бачила щось своє.

– Саме так казав мій батько, коли напивався в барі замість того, щоб шукати роботу.

– Як ти смієш порівнювати мене… – почав він, але не закінчив, бо вона не слухала.

Джима вразили її наступні слова, коли Шеріл знову звела на нього погляд, – цілком невідповідні.

– Це ти вибрав друге вересня датою націоналізації? – замислено запитала вона.

– Ні. Я не мав з цим нічого спільного. Це дата скликання спеціального засідання в їхньому законодавчому органі. А що?

– Це ж буде перша річниця нашого весілля.

– Га? Ох, точно! – він полегшено всміхнувся, радий, що вдалось перейти на безпечну тему. – Ми одружені вже рік. Леле, за відчуттями – не так уже й довго!

– За відчуттями – значно довше, – безбарвно мовила Шеріл.

Вона знову відвела погляд, і Джим з раптовим неспокоєм відчув, що ця тема анітрохи не безпечна. Він хотів би не бачити цього її виразу: здавалося, наче перед її очима розгортався весь минулий рік, а водночас і напрям, у якому котився їхній шлюб.

«…не боятись, а довідатися, – думала вона. – Все, що я повинна зробити – це не боятись, а довідатись…» Ці слова були частиною речення, – вона так часто повторювала їх собі, що вони перетворилися на стовп, відполірований до блиску безпорадною вагою її тіла, стовп, який підтримував її протягом минулого року. Шеріл спробувала ще раз повторити слова, але раптом відчула себе так, ніби руки зслизають, ніби це речення більше не може відігнати жаху, – адже вона починала по-справжньому все розуміти.

Якщо точно невідомо, то все, що ти повинна зробити – це не боятись, а довідатися.

…Вона звернулася до себе цими словами одного з перших бентежних і самотніх тижнів після їхнього весілля. Шеріл не могла зрозуміти Джимової поведінки, його тупої злості, що більше скидалася на слабкість, його ухильних незбагненних відповідей на її запитання, що свідчили про малодушність. Таких рис не могло бути у того Джеймса Таґґарта, за якого вона виходила заміж. Шеріл повторювала собі, що не повинна осуджувати, не зрозумівши; що вона нічого не знає про його світ; що рівень її незнання дорівнює рівню неправильного розуміння його дій. Вона почувалася винною, докоряла собі, хоч і відчувала постійно понуру певність, що свідчила: щось негаразд. Вона боялася.

– Я повинна навчитись усього, що слід знати місіс Джеймс Таґґарт, я повинна відповідати очікуванням, – такими словами Шеріл пояснювала свою мету вчителеві етикету. Вона вчилася віддано й дисципліновано, із завзяттям військового кадета чи релігійного неофіта. Їй здавалося, що це єдиний спосіб досягнути тієї висоти, на яку підняв її чоловік, довірившись їй, єдиний спосіб втілити в життя побачений у ній образ – тепер це стало її обов’язком. Не бажаючи зізнаватись у цьому навіть собі, вона сподівалася, що наприкінці свого тривалого навчання зможе вловили його образ, що отримане знання подарує їй того чоловіка, якого вона зустріла у вечір тріумфу його залізниці.

Шеріл не могла зрозуміти Джимового ставлення, коли розповіла йому про свої уроки. Він розреготався, а вона не могла повірити, що чує злостиве презирство в його сміхові.

– Що таке, Джиме? Що таке? З чого ти смієшся?

Він не пояснював – так, наче самого факту його презирства вже достатньо, і жодних пояснень не потрібно.

Вона не могла підозрювати його в лихих намірах: він був занадто терплячий і великодушний до її помилок. Він, здавалось, охоче показує її в найкращих салонах міста, і ніколи жодного разу не дорікнув через її неосвіченість, незграбність, через усі ті жахливі моменти, коли мовчазний обмін поглядами серед гостей і пашіння її щік свідчили, що вона знову бовкнула щось не те. Він не нітився, просто спостерігав за нею з легкою усмішкою.

Коли вони повернулися додому після одного з таких вечорів, Джим був особливо ласкавий і радісний. «Він намагається полегшити мені життя», – думала Шеріл, і вдячність надихнула її вчитись іще старанніше.

Того вечора, коли, переживши якесь непомітне перетворення, Шеріл виявила, що вперше насолоджується вечіркою, вона сподівалася на нагороду. Діючи і відчуваючи задоволення від своїх дій, вона почувалася вільною, не скованою правилами. Її охопила впевненість, правила увійшли в звичку. Шеріл відчувала, що привертає увагу, але вперше нею захоплювались, а не висміювали. Нею цікавились – і то була цілковито її заслуга. Вона була місіс Таґґарт, вона перестала бути об’єктом милосердя, який тягнув Джима вниз; тепер уже ніхто не мусив болісно толерувати її тільки заради нього. Вона весело сміялась, помічаючи усмішки взаємності, привітність облич навколо – і весь час позирала на нього через всю залу, радісно, наче дитина, яка простягає щоденник з найкращою оцінкою, благаючи пишатися нею. А Джим самотньо сидів у кутку, спостерігаючи за нею з якимсь незрозумілим виразом.

Дорогою додому він мовчав.

– Не розумію, навіщо тягаю себе на ті вечірки, – заверещав раптом, здираючи з себе краватку посеред їхньої вітальні. – Ніколи не можу витримувати до кінця цих вульгарних, нудних збіговиськ!

– Джиме, що сталося? – вражено запитала вона. – Мені здалось, усе було чудово.

– Аякже! Ти почувалась, як удома, – наче на Коні-Айленді. Краще б ти знала своє місце і не ганьбила мене привселюдно.

– Я ганьбила тебе? Сьогодні?

– Атож.

– Як?

– Якщо ти сама цього не розумієш, то я не зможу пояснити, – сказав він містичним тоном, даючи зрозуміти, що її нерозуміння – зізнання у ганебній неповноцінності.

– Не розумію, – твердо сказала вона. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Шеріл відчула, що незбагненність його поведінки цього разу таїла в собі щось лихе. З того вечора в ній оселилася ця тверда кулька страху, – схожа на пляму віддалених фар, що насувалися на неї вздовж невидимої дороги.

Здобуте знання не прояснило для Шеріл Джимового світу, навпаки – таємниця стала ще більша. Вона не могла повірити, що повинна захоплюватися тією печальною безсенсовістю, якою сповнені були мистецькі виставки, що їх відвідували його друзі, поважати романи, які вони читали, політичні журнали, які вони обговорювали. На виставках Шеріл бачила картини, схожі на малюнки крейдою на асфальті з районів її дитинства. Автори романів намагалися доводити марність науки, промисловості, цивілізації та любові; мову, якими вони були написані, не наважився б уживати навіть її батько у свої найзатуманеніші алкоголем дні. Журнали були сповнені малодушних узагальнень, розмитих і несвіжих дужче, ніж проповіді священика з церкви в бідному районі, якого вона вважала солодкомовним старим шахраєм.

Шеріл не здатна була повірити, що саме ці речі складають культуру, до якої вона так благоговійно тягнулася, так нетерпляче прагнула збагнути. Здавалося, наче вона видряпалась на гору, наблизилась до зубчастого силуету, схожого здалеку на замок, і з’ясувала, що то лише руїна спустошеного товарного складу.

– Джиме, – звернулась вона одного разу до чоловіка, коли вони повернулись з вечірки, влаштованої для людей, яких називали інтелектуальними лідерами країни, – доктор Саймон Прітчетт такий фальшивий. Він зляканий старий шахрай.

– Та невже? – відповів він. – Ти справді думаєш, що готова судити про філософів?

– Я здатна судити про шахраїв. Мені достатньо випало їх побачити, щоб одразу впізнати.

– Ось чому я кажу, що ти ніколи не переростеш свого походження. Якби це було так, ти навчилась би поважати філософію доктора Прітчетта.

– Яку ще філософію?

– Якщо ти її не розумієш, то я не зможу пояснити.

Шеріл не могла дозволити чоловікові завершити цю бесіду його улюбленою фразою.

– Джиме, – мовила вона, – він – фальшивий, як і Бальф Юбанк, і вся ця їхня банда. І я думаю, що вони тебе втягнули до себе.

Замість вибуху злості, якого вона очікувала, в Джимових очах промайнуло здивування:

– То ось як ти думаєш.

Варто було хоч на мить припустити реальність думки, яка весь час здавалась неможливою, її сковував жах. А що, як вони не втягували Джима? Вона могла зрозуміти облудність доктора Прітчетта – під цей шумок він загрібав свої незаслужені прибутки. Могла навіть допустити імовірність того, що Джим міг шахраювати у власному бізнесі. Чого Шерлі нездатна була осягнути – це того, що Джим міг шахраювати у справі, з якої не мав жодної користі, – здійснювати безкоштовні махінації, безкорисливі афери. Порівняно з цим обман шулера чи звичайного шахрая здавався цілковито безневинним. Вона нездатна була збагнути його мотивів. Відчувала тільки, що світло фар дедалі ближчає.

Шеріл не могла пригадати тих подій, тієї міри болю: спершу – крихітних подряпин неспокою, потім – ударів збентеження, далі – хронічного, набридливого посіпування страху, що після них вона почала сумніватись у статусі Джима в його компанії. Коли він раптово розлютився і загарчав: «То ти мені не довіряєш?» у відповідь на її перші невинні запитання, які змусили її усвідомити, що таки не довіряє, – сумнів тоді ще не цілком сформувався в її свідомості, й вона сподівалась, що його відповіді її заспокоять. У нетрях свого дитинства вона навчилася, що чесні люди ніколи не переймаються проблемою недовіри.

– Я не збираюся розмовляти з тобою на виробничі теми, – відповідав він щоразу, коли вона згадувала про залізницю.

Одного разу вона спробувала його вблагати.

– Джиме, ти ж знаєш, що я думаю про твою роботу і як сильно я захоплююсь тобою.

– Та невже? З ким ти одружена – з чоловіком чи з президентом залізниці?

– Я… ніколи не розділяла ці дві ролі.

– Що ж, це мене не дуже тішить.

Вона спантеличено поглянула на Джима: думала, йому, навпаки, мало бути приємно.

– Я хотів би вірити, – сказав він, – що ти любиш мене заради мене самого, а не через залізницю.

– О Боже, Джиме, – вигукнула вона, – ти ж не думаєш, що я!..

– Ні, – відповів він з сумною і шляхетною усмішкою. – Я не думав, що ти вийшла за мене заради грошей чи моєї посади. Я ніколи в тобі не сумнівався.

Приголомшена і збентежена, охоплена болісним відчуттям справедливості, Шеріл усвідомила, що могла дати йому підстави для того, щоб неправильно сприйняти її почуття. Адже вона забула, скільки гіркоти й розчарувань випало на його долю через ласих до грошей жінок. Тому вона не змогла зробити нічого іншого, як похитати головою і простогнати:

– О, Джиме, я зовсім не те мала на думці!

Він м’яко засміявся, ніби бачив перед собою дитину, і обійняв її:

– Ти мене любиш?

– Так, – прошепотіла вона.

– Тоді ти повинна в мене вірити. Ти ж знаєш, що любов – це віра. Невже ти не бачиш, як я її потребую? Я нікому не довіряю, навколо самі вороги, я дуже самотній. Невже ти не знаєш, як ти мені потрібна?

Через кілька годин, вимордувана тривогою, Шеріл міряла кроками свою кімнату. Вона відчайдушно хотіла йому повірити, але не вірила жодному слову. І водночас знала, що він казав правду.

Це була правда, але не в тому сенсі, який Джим вкладав у свої слова, і не в тих сенсах, які вона намагалася відшукати. Він справді потребував її, але сутність цієї потреби щоразу вислизала, незважаючи на спроби її окреслити. Шеріл не знала, чого Джим від неї хоче. Він не потребував лестощів, вона бачила, як обурено та інертно він слухає компліменти улесливих брехунів, – наче людина, залежна від наркотиків, що отримала замалу дозу. Проте бачила вона і те, як він дивиться на неї: ніби чекає якогось життєдайного поштовху, а іноді навіть – ніби благає про нього. Бачила, як у його очах спалахує вогник життя щоразу, коли вона виявляла свій захват, але варто було їй озвучити причину цього захоплення, як він вибухав гнівом.

Здавалося, Джим мріяв, щоб Шеріл вважала його видатним, але ніколи не наважувався змалювати, що мало належати до цієї величі.

Вона не зрозуміла, що сталося того квітневого вечора, коли він повернувся з поїздки до Вашингтона.

– Привіт, мала! – голосно вигукнув він, тицяючи їй до рук оберемок бузку. – Знову повернулися щасливі дні! Я побачив квіти – і відразу ж подумав про тебе. Весна прийшла, крихітко!

Він налив собі випити і пройшовся кімнатою, спілкуючись у надто легковажній, надто зухвалій і радісній манері. Його очі палали, голос ніби розпадався від гарячкового збудження. Шеріл не могла зрозуміти: він піднесений чи, навпаки, чимось розчавлений.

– Я знаю, що саме вони планують! – раптом сказав він без будь-якого переходу, і Шеріл кинула на нього різкий погляд – їй були знайомі такі його внутрішні вибухи. – У всій країні не знайдеться і десятка людей, які би про це знали, але я знаю! Хлопці з самої верхівки тримають усе в таємниці, але невдовзі вивалять новину народові на голови. Багатьох це ого як здивує! Вони аж попадають! Багатьох? Чорт забирай, та це здивує кожного мешканця цієї країни! Це вплине на кожнісіньку людину. Ось як це важливо.

– Вплине? Яким чином, Джиме?

– Вплине на них! Вони навіть не здогадуються, що на них чекає, зате я про все знаю. Вони собі сидять отам зараз, – він помахав у вікно, на вогні міста, – планують щось, рахують гроші, обіймають дітей, сплять, і нічого не знають. А я знаю, що все зависне, зупиниться, зміниться!

– Зміниться – на гірше чи на краще?

– На краще, звісно, – нетерпляче відповів він, ніби таке запитання було недоречне. Вогонь у його голосі згасав, радість лунала фальшиво, вимушено. – Це план, що стосується порятунку країни, припинення економічного занепаду, утримання ситуації незмінною, досягнення стабільності та безпеки.

– Що це за план?

– Я не можу тобі розповісти. Це таємниця. Найбільша таємниця. Ти й гадки не маєш, як багато людей хотіли би про неї довідатися. Не існує жодного промисловця, який не віддав би десяток своїх найкращих печей за єдиний натяк, попередження, якого ніколи не матиме! Наприклад, Генк Ріарден, яким ти так захоплюєшся.

Він засміявся, розмріявшись про майбутнє.

– Джиме, – звернулась вона, тимчасом як страх у її голосі дав йому зрозуміти, на що схожий його сміх. – За що ти так ненавидиш Генка Ріардена?

– Я його не ненавиджу! – Джим метнувся до неї, його обличчя було тривожне, майже перелякане. – Я ніколи не казав, що ненавиджу його. Не хвилюйся, він схвалить план. Усі його схвалять. Це для загального блага.

Його голос звучав, як благання. Шеріл відчула запаморочливу впевненість, що він бреше, і все ж його благання було щире, – ніби він відчайдушно прагнув її переконати, але не в тому, про що говорив.

Вона змусила себе всміхнутися.

– Так, Джиме, звісно, – відповіла вона, не розуміючи, який інстинктивний відрух змусив її це сказати серед цього неможливого хаосу, щоб тільки його заспокоїти.

На Джимовому обличчі з’явилась майже усмішка, майже вдячність.

– Я мусив тобі про це сьогодні розповісти. Мусив. Я хотів, щоб ти розуміла, з якими надважливими справами я стикаюсь. Ти вічно говориш про мою роботу, а сама нічогісінько в ній не розумієш. Все це набагато більше, ніж ти здатна уявити. Ти думаєш, що керувати залізницею – це лише прокладати колії, працювати з різними вигадливими металами, дотримуватися графіків руху. Але це не так. На це здатен кожен нікчема. Справжнє серце залізниці – у Вашингтоні. Моя робота – це політика. Політика. Рішення ухвалюють на загальнодержавному рівні, вони стосуються геть усього, контролюють кожного. Кілька слів на папері, закон – і життя кожної людини в усіх закутках, халупах і пентхаусах країни змінюється!

– Так, Джиме, – сказала вона, намагаючись повірити, що він, можливо, високоавторитетна людина, дотична до якоїсь таємничої царини у Вашингтоні.

– Сама побачиш, – казав він, ходячи кімнатою. – Думаєш, вони дуже могутні – ті промислові велетні, які так добре розуміються на двигунах і печах? Їх буде зупинено! Їх обдеруть! Їх скинуть! Вони будуть… – Він зауважив, яким поглядом вона на нього дивиться. – Це не заради нас, – квапливо вигукнув він, – це заради народу. Ось тобі й різниця між бізнесом і політикою: нас не цікавлять егоїстичні речі, ми не керуємося приватними міркуваннями, не женемося за прибутком, не витрачаємо життя на те, щоб боротися за гроші, ми не маємо такої потреби! Ось чому нас оббріхують і не розуміють жадібні шукачі наживи, нездатні осягнути духовних мотивів, моральних ідеалів чи… Ми нічого не можемо вдіяти! – Закричав він, знову кидаючись до неї. – Цей план повинен реалізуватися! Щось треба робити – все розлітається на друзки, все завмирає! Треба завадити їм зупиняти все навколо! Ми нічого не можемо вдіяти!

Його очі були сповнені відчаю. Шеріл не знала – вихваляється він чи благає пробачення. Не знала, охоплений він тріумфом чи жахом.

– Джиме, тобі зле? Може, ти перепрацював, виснажився і…

– Та я ніколи в житті не почувався краще! – заволав він і знову почав метатися кімнатою. – Хоча, звісно ж, я тяжко працював. Моя робота – більша за будь-яку іншу працю, що ти її здатна уявити. Вона вища за все, що роблять оті дрібні механіки – Ріарден і моя сестра. І хай би що вони робили, я зможу це зруйнувати. Нехай будують колію – я прийду і розберу її, отак! – І він клацнув пальцями. – Ніби хребет зламаю.

– Ти хочеш ламати хребти? – запитала вона, затремтівши.

– Я такого не казав! – заверещав він. – Що з тобою таке? Я не казав такого!

– Вибач, Джиме! – зойкнула Шеріл, шокована власними словами і жахом у його очах. – Я просто не розумію, але… але знаю, що не повинна надокучати запитаннями, коли ти такий втомлений.

Вона відчайдушно намагалася переконати саму себе:

– …коли ти думаєш про таку кількість речей… про такі важливі речі… речі, про які я навіть не починатиму думати…

Його плечі обвисли, він розслабився. Наблизився до неї, втомлено опустився на коліна, обійняв і лагідно промовив:

– Бідна маленька дурепо.

Вона притиснулася до нього, охоплена чимось схожим на ніжність і жаль. Але він звів голову і поглянув їй у вічі. Шеріл побачила, наскільки він задоволений і водночас сповнений презирства – так, наче вона цим жестом виправдала його і прокляла себе.

У наступні дні Шеріл виявила: марно запевняти себе в тому, що його слова недоступні для її розуміння, що її обов’язок – просто йому повірити, що любов – це довіра. Її сумнів зростав – сумнів щодо його незбагненної роботи, щодо ставлення до залізниці. Шеріл міркувала, чому ці вагання збільшуються у прямій пропорції до її самонавіювань, начебто довіра – це її обов’язок перед ним. Однієї безсонної ночі Шеріл зрозуміла, що, намагаючись виконувати цей обов’язок, вона уникає дослухатися до того, що кажуть про Джимову роботу інші люди, відмовляється читати газети зі згадками про «Таґґарт Трансконтиненталь», не дозволяє собі помічати доказів і суперечностей. Приголомшена, вона запитала в себе: що таке довіра проти правди? І усвідомила, що її завзяте намагання повірити йому пояснюється страхом перед правдою. Тому Шеріл постановила з’ясувати правду і відчула ясне та спокійне напруження, геть не схоже на покірність самообману.

Щоб дізнатися, Шеріл не потребувала багато часу. Вертляві керівники відділів у корпорації Таґґартів уникали її буденних запитань або ж відповідали узагальнено, напружувалися, варто їй було завести мову про їхнього боса, і відверто не бажали про нього говорити, – вона не змогла довідатися нічого конкретного, але отримала відчуття, що дорівнювалося до знання найгірших фактів. Робітники залізниці, які її не знали, були конкретніші: стрілочники, сторожі, продавці квитків, з якими вона заводила випадкові розмови в Терміналі Таґґарта.

– Джим Таґґарт? Та він нюнявий, шмаркатий, нікчемний пустомеля!

– Президент Джиммі? Та що там казати: це ж шукач легкої наживи.

– Бос? Містер Таґґарт? Ви, мабуть, мали на увазі міс Таґґарт?

Всю правду розповів їй Едді Віллерс. Вона чула, що Віллерс знав Джима з дитинства, тому запросила його на ланч.

Побачивши Едді за столом, зауваживши серйозність і прямоту в його очах, почувши сувору і буквальну простоту його слів, Шеріл відкинула всі спроби невимушеного вивідування, і розповіла, що саме їй потрібно знати і навіщо. Вона зробила це стисло, беземоційно, не просячи ні співчуття, ні допомоги – лише щирості. Віллерс відповів у тому ж стилі. Розповів усю історію: тихо, безсторонньо, не виголошуючи вироку, не висловлюючи своєї думки, не провокуючи її на емоції. Він говорив дуже просто, вражаючи Шеріл потужністю фактів. Розповів, хто насправді керує компанією «Таґґарт Трансконтиненталь».

Віллерс розповів Шеріл історію «Лінії Джона Ґолта». Вона слухала, відчуваючи не шок, а щось значно гірше: відсутність шоку. Так, ніби вона вже давно про все це знала.

– Дякую, містере Віллерс, – все, що вона сказала, коли він закінчив.

Того вечора вона дочекалася Джима додому і збагнула, що будь-який біль чи обурення знищено її власною відстороненістю, наче цей чоловік більше нічого для неї не означав. Вона відчувала, що мала би робити щось, але їй було байдуже до власних дій і до їхніх наслідків.

Побачивши, як Джим заходить до її кімнати, не відчула злості, а радше темне здивування, ніби не могла пригадати: хто це і чому вона мусить із ним розмовляти. Вона розповіла все, про що довідалась: стисло, втомленим і виснаженим голосом. Думала, що Джим зрозумів усе ще з перших речень, ніби сподівався, що раніше чи пізніше ця мить настане.

– Чому ти не розповів мені правди? – запитала вона.

– Оце така твоя вдячність? – закричав він. – Ось що ти кажеш після всього, що я для тебе зробив? Мене попереджали: грубість та егоїзм – це все, на що я можу сподіватися від бездомної кицьки, яку підібрав на вулиці!

Вона дивилася на нього так, ніби він видавав якесь невиразне булькотіння, що жодним чином не відгукувалося в її свідомості.

– Чому ти не розповів мені правди?

– То ось уся твоя любов, підступна лицемірко? Це все, що я отримую за мою вірність тобі?

– Чому ти брехав? Чому змушував мене думати те, що я думала?

– Тобі повинно бути соромно, тобі має бути соромно навіть дивитися на мене, навіть розмовляти зі мною!

– Мені? – белькотіння перетворилося на слова, та Шеріл не могла повірити у значення цих слів. – Чого ти домагаєшся, Джиме? – Запитала вона недовірливо та відсторонено.

– Чи думала ти про мої почуття? Чи думала, що станеться після такого з моїми почуттями? Ти повинна була спершу подумати про мої почуття! Це перший обов’язок кожної дружини, а надто – дружини в твоєму становищі! Немає нічого мерзеннішого та паскуднішого, ніж невдячність!

В одну мить Шеріл цілком охопила той немислимий факт, що чоловік, який усвідомлює власну провину, намагається уникнути відповідальності, викликаючи почуття провини у своєї жертви. Проте вона нездатна була вмістити це у своїй голові. Її охопив жах, розумовий спазм відкидав усвідомлення, що могло зруйнувати роботу мозку. Приступ жаху накрив її, мов напад божевілля. Опустивши голову і заплющивши очі, Шеріл знала тільки те, що відчуває огиду – нудотну, бридку, з незрозумілого приводу.

Знову звівши голову, вона побачила, що Джим спостерігає за нею непевним поглядом чоловіка, який прорахувався і тепер змушений відступити, оскільки його прийом не спрацював. Але перш ніж вона встигла в це повірити, той вираз знову сховався за образою та люттю.

Немов озвучуючи думки заради когось притомного, кого тут не було, але чию присутність вона уявляла тільки для того, щоб було кому адресувати свої слова, Шеріл мовила:

– Того вечора… заголовки… вся та слава… вона призначалась зовсім не тобі… вона належала Даґні.

– Стули пельку, огидна сучко!

Вона поглянула на нього без емоцій, без жодної реакції, так, ніби вже ніщо не могло її зачепити, оскільки передсмертні слова вже вимовлено.

Він схлипнув:

– Шеріл, пробач, я так не думаю, я забираю свої слова назад, я не хотів…

Вона стояла нерухомо, прихилившись до стіни, протягом усієї розмови.

Він опустився на край дивану, охоплений безпорадністю та зневірою.

– Як я міг це тобі пояснити? – запитав він, наче втративши будь-яку надію. – Все таке велике і складне. Як я міг розповісти тобі будь-що про трансконтинентальну залізницю, якщо ти не знала всіх деталей і подробиць? Як я міг розповісти тобі про роки моєї праці, про моє… Ех, та яка користь із цього? Мене завжди розуміли неправильно, я мав би до цього вже звикнути, тільки я думав, що ти – не така, що я маю шанс.

– Джиме, навіщо ти зі мною одружився?

Він печально засміявся:

– Усі мене про це запитують. Ти, здається, не запитувала ще ніколи. Чому? Бо я тебе люблю.

Шеріл думала, наскільки химерно, що це слово, яке має бути найпростішим словом у людській мові, слово, зрозуміле геть усім, слово, яке поєднує, не мало зараз для неї жодного значення. І вона не знала, яке значення це слово мало для Джима.

– Мене ніхто ніколи не любив, – сказав він. – На світі не існує любові. Люди не відчувають. А я відчуваю. Кого це хвилює? Їх хвилюють тільки розклади руху, вантажні потяги і гроші. Я не можу жити серед цих людей. Я дуже самотній. Я завжди мрів знайти розуміння. Можливо, я – просто безнадійний ідеаліст, який прагне неможливого. Мене ніхто ніколи не зрозуміє.

– Джиме, – сказала вона з химерною ноткою суворості в голосі, – весь час, що ми разом, я намагаюся тебе зрозуміти.

Він скинув рукою, наче відмітав її слова – не з образою, а зі смутком:

– Я думав, ти зможеш. Ти – все, що у мене є. Але, можливо, порозуміння між людьми просто неможливе.

– Чому неможливе? Чому ти не розповіси мені, чого хочеш? Чому не допоможеш зрозуміти тебе?

Він зітхнув.

– У цьому й річ. У цьому проблема – ти весь час запитуєш: «Чому?» Розпитуєш про все на світі. Те, про що я говорю, не можна пояснити словами. Цього не означиш. Це треба відчути. Байдуже, відчуваєш ти це чи ні. Йдеться не про розум, а про серце. Невже ти ніколи не відчуваєш? Невже не відчуваєш – без будь-яких запитань? Невже не можеш зрозуміти мене, як людина людину, а не так, наче я – науковий об’єкт у лабораторії? Велике взаєморозуміння, що перевершує наші кволі слова, наш безпорадний розум… Ні, мабуть, я не повинен його шукати. Але завжди шукатиму і сподіватимусь. Ти – моя остання надія. Ти – все, що у мене є.

Вона й далі нерухомо стояла, опершись на стіну.

– Ти потрібна мені, – стиха заквилив він. – Я сам-самісінький. Ти не така, як інші. Я вірю в тебе. Я тобі довіряю. Що мені дали всі ті гроші, слава, бізнес і боротьба? Ти – все, що у мене є…

Шеріл стояла, не рухаючись, і єдине визнання, яке Джим від неї отримував – це напрям її погляду, спрямований додолу, на нього.

Усе, що він говорив про свої страждання, було брехнею, думала вона. Проте страждання його – справжні. Цього чоловіка роздирала якась безупинна туга, якої він не вмів пояснити, але яку, можливо, вона, Шеріл, могла навчитися розуміти. Вона досі багато чим йому завдячує, думала Шеріл, відчуваючи сіру задуху обов’язку; завдячує становищем, яке чоловік їй подарував – можливо, єдине, що він міг дати, – а тепер мусила докладати зусиль, щоб його зрозуміти.

Дивно було відчувати в наступні дні, що вона сама для себе стала незнайомкою; незнайомкою, яка нічого більше не хотіла, нічого не шукала. На місці любові, де раніше палахкотіло полум’я поклоніння герою, зараз коливалась ядуча твань жалощів. Замість чоловіка, якого вона так наполегливо шукала, чоловіка, що боровся за власні цілі, відмовлявся страждати, опинився хтось, хто вважав свої страждання єдиною цінністю, єдиним, що міг запропонувати в обмін на її життя. Але їй уже було все одно. Колись вона з захватом чекала кожного повороту, що чекав попереду. Пасивна незнайомка, яка вселилась у неї тепер, була схожа на більшість випещених людей навколо, тих, що вважали себе дорослими, оскільки не намагалися думати чи бажати.

Однак незнайомку не покидав привид її самої, цей привид хотів здійснити свою місію. Їй довелось зрозуміти, що саме її зруйнувало. Вона хотіла довідатися про все докладно, тому й жила в стані постійного очікування. Хотіла довідатися, хоч і бачила, що фари дедалі ближче, що в момент усвідомлення істини її розчавлять колеса.

«Чого тобі від мене треба?» – це запитання пульсувало в її мозку, немов провідна нитка. «Чого тобі від мене треба?» – безгучно кричала вона за обіднім столом, на прийомах, під час безсонних ночей. Викрикувала Джимові і всім, хто, здавалося, ділив з ним його таємницю: Бальфові Юбанку, докторові Саймону Прітчетту. «Чого вам від мене треба?» Вона не запитувала про це вголос. Знала, що вони не дадуть відповіді. «Чого тобі від мене треба?» – запитувала Шеріл, почуваючись так, ніби біжить, але навколо бачила самі лише глухі кути. «Чого ти від мене хочеш?» – запитувала вона, терплячи нескінченну тортуру їхнього шлюбу, що не тривав іще й року.

– Чого ти від мене хочеш? – запитувала вона вголос і помічала, що сидить за столом у їдальні, дивиться на Джима, на його нездорове обличчя, на пляму від води на скатертині, що поступово висихає.

Шеріл не знала, скільки тривала ця мовчанка. Вона була вражена власним голосом, запитанням, яке не збиралася промовляти. Вона не сподівалася, що Джим його зрозуміє, він ніколи не розумів навіть значно простіших запитань, тому похитала головою, намагаючись повернутися до реальності цього моменту.

Шеріл вражено зауважила, що Джим дивиться на неї глузливо, – ніби висміює її спроби оцінити його проникливість.

– Любові, – відповів він.

Почувши цю відповідь – таку просту і безсенсову, – вона відчула, як від безнадії її тіло кволо провисає.

– Ти мене не любиш, – обвинувально кинув він. Шеріл не відповіла. – Ти не любиш мене, бо інакше не ставила б таких запитань.

– Колись я тебе любила, – глухо мовила вона, – але тобі це не було потрібно. Я любила тебе за хоробрість, амбіції, за твої вміння. Але все це було фальшиве, геть усе.

Його нижня губа презирливо випнулась.

– Яке нікчемне уявлення про любов! – сказав він.

– Джиме, за що ти хочеш, щоб тебе любили?

– Який дешевий крамарський підхід!

Вона мовчала. Дивилася на нього, не вимовляючи свого запитання.

– Бути любленим за щось! – сказав він роздратовано і глузливо, з наголошеною правотою в голосі. – Любов для тебе – це щось на кшталт математики, обміну, зважування і вимірювання, ніби кілограм масла в молочарні? Я не хочу, щоб мене любили за щось. Я хочу, щоб мене любили просто так – не за мої вчинки, не за майно, слова чи думки. Просто за мене самого – не за тіло, розум, слова, роботу, діяльність.

– Але… хто ж ти тоді?

– Якби ти мене любила, то не запитувала б.

Він говорив нервово, тонко, мовби перебував на небезпечній межі між обережністю і якимось нерозважливим імпульсом.

– Ти б не запитувала. Ти б і так знала. Ти б відчувала. Чому ти завжди намагаєшся на все навісити ярлики та налички? Не можеш піднятись трохи над цими матеріалістичними окресленнями? Невже ти ніколи не відчуваєш – просто не відчуваєш?

– Джиме, я відчуваю, – тихо відповіла Шеріл. – Але зараз намагаюся цього не робити, тому що… тому що зараз я відчуваю страх.

– Ти боїшся мене? – з надією запитав він.

– Ні, не зовсім. Я боюсь не того, що ти можеш мені заподіяти, я боюсь того, ким ти є насправді.

Його повіки опустилися, ніби різко зачинені двері, але Шеріл встигла впіймати спалах у його очах. Неймовірно, але то був жах.

– Ти не здатна любити, дешева золотошукачко! – раптово заверещав він, прагнучи завдати їй болю. – Так, я сказав «золотошукачка». Їх існує багато різновидів, бувають не лише шукачі грошей, є значно гірші. Ти – шукачка духу. Ти вийшла за мене не через гроші, а за мої вміння, сміливість чи що там іще цінного бачила в мені, і все це становило вартість твоєї любові!

– Ти хочеш… щоб любов… була безпричинна?

– Любов – це і є причина! Любов вища від причин і підстав. Любов сліпа. Але ти на неї не здатна. У тебе лиха, корислива, підступна душа крамаря, який торгує – і ніколи нічого не віддає. Любов – це дар. Великий, вільний, безумовний дар, який перетворює і пробачає все. Що великодушного в тому, щоб любити людину за її чесноти? Що ти йому даєш? Нічого. Це всього лише холодне правосуддя. Рівно стільки, скільки він заслуговує.

Її очі потемніли від небезпечного усвідомлення того, що мета вже близько.

– Ти хочеш, щоб любов була незаслуженою, – сказала вона: не запитуючи, а виносячи вердикт.

– Ти не розумієш!

– Джиме, я розумію. Ось чого ти хочеш, ось чого ви всі насправді хочете – не грошей, не матеріальних благ, не економічної безпеки, не всіх тих подаянь, яких ви постійно вимагаєте, – Шеріл говорила монотонно й рівно, ніби сама собі цитувала власні думки, намагаючись надати словам ґрунтовного звучання, яке б переважило ті болісні хаотичні клапті, що заполонили її розум.

– Ви – проповідники добробуту, вас не цікавлять незаслужені гроші. Ви хочете подаянь, але інших. Я – шукачка духу, як ти сказав, тому що шукаю цінності. Тоді ви, проповідники добробуту… ви прагнете цей дух обкрадати. Я ніколи не думала про це, ніхто не пояснив мені, що таке незаслужений дух. Але саме цього ви прагнете. Незаслуженої любові. Незаслуженого захоплення. Незаслуженої величі. Хочете бути такими, як Генк Ріарден, не бачачи необхідності бути тим, ким він є. Без необхідності взагалі кимось бути. Без необхідності бути.

– Замовкни! – закричав він.

Нажахані, вони дивились одне на одного, обоє відчували, що наблизилися до межі, назву якої вона не може, а він не захоче вимовити. Обоє знали, що ще один крок став би фатальним.

– Що це ти таке кажеш? – запитав він з удаваним гнівом, і це майже скидалося на доброзичливість, що повернуло обох у царину нормальності, мало не в сприятливу атмосферу родинної сварки. – На які метафізичні теми міркуєш?

– Не знаю… – втомлено відповіла Шеріл, опустивши голову, наче те, про що вона збиралася говорити, вислизнуло їй крізь пальці. – Не знаю… Здається, це неможливо…

– Не стрибала б ти вище своєї голови, адже… – але він замовк, бо увійшов мажордом і приніс лискуче відро з льодом і шампанським, замовленим для святкування.

Вони мовчали, дозволивши кімнаті наповнитися звуками, що за століття боротьби стали символом радісних досягнень: постріл корка, веселе подзеленькування блідо-золотистої рідини, що ллється до двох широких келихів, наповнених гойдливими відображеннями свічок, шепотіння бульбашок, що піднімаються вгору у двох кришталевих стеблах, майже вимагаючи, щоб усі навколо звелися на ноги у такому ж піднесенні.

Вони мовчали, аж поки мажордом пішов геть. Таґґарт спостерігав за бульбашками, безвольно тримаючи ніжку келиха між двома пальцями. Раптом його долоня зімкнулась навколо келиха в судомний кулак і він підняв його – так піднімають різницький ніж, а не келих із шампанським.

– За Франциско д’Анконію! – мовив він.

Шеріл відставила свій келих.

– Ні, – сказала вона.

– Пий! – закричав він.

– Ні, – відповіла вона свинцевим голосом.

Якусь мить вони не зводили одне з одного очей, у золотистій рідині танцювало світло, не відображаючись ні на їхніх обличчях, ні на очах.

– Та пішла ти до біса! – закричав він, зірвався на ноги, гепнув келихом об підлогу і вибіг з кімнати.

Вона довго сиділа за столом без жодного руху, потім повільно звелась і натиснула на дзвоник.

Шеріл увійшла до своєї кімнати неприродно спокійними кроками, відчинила дверцята шафи, витягнула костюм і пару туфель, скинула халат. Усе це вона робила з обережною точністю, ніби її життя залежало від того, щоб уникнути будь-яких невідповідностей. Шеріл трималася за єдину думку: вона мусить покинути цей будинок, просто піти звідси на певний час, лише на найближчу годину, а потім, згодом, зможе з усім упоратися.

Лінії на аркуші перед нею розмивалися. Звівши голову, Даґні зрозуміла, що стемніло вже дуже давно.

Вона відклала аркуш, не бажаючи вмикати лампу, дозволила собі розкіш зануритись у неробство і темряву. Це відрізало її від міста за вікнами вітальні. Календар у височині повідомляв: сьогодні 5 серпня.

Місяць минув, залишивши по собі тільки марний і мертвий час. Даґні провела його, виконуючи не сплановану, невдячну роботу, кидаючись від одного надзвичайного випадку до іншого, відкладаючи остаточний крах залізниці. Цей місяць нагадував купу сміття із заплутаних днів, кожен з яких було покладено на те, щоб запобігти катастрофі. Цей час не становив суми досягнень, він був сумою нулів, тим, що так і не сталося, сумою катастроф, яких вдалось не допустити. Не службою заради життя, а втечею від смерті.

Траплялися моменти, коли перед нею поставало непрохане видіння – спогад про долину. Він не виникав несподівано, він був присутній у постійній, хоч і прихованій, формі, що раптово і наполегливо починала заповнювати реальність. У ці непроглядні та застиглі хвилини Даґні зустрічала спогад про долину, перебуваючи між непорушним рішенням та непоступливим болем, болем, з яким можна було боротися, тільки визнаючи його, кажучи: «Нехай, нехай навіть так».

Траплялися світанки, коли Даґні прокидалась від сонячних променів на обличчі й думала, що їй слід поквапитися на ринок Гаммонда, щоб купити на сніданок свіжих яєць. Опам’ятавшись, вона помічала нью-йоркську імлу за вікном спальні, переживала болісний удар – ніби дотик смерті, дотик заперечення реальності. «Ти знала, що так буде, – суворо казала вона собі. – Знала, що так почуватимешся, коли робила вибір». Неохоче витягуючи з ліжка своє тіло, ведучи його назустріч непривітному дню, вона шепотіла: «Ну, добре, нехай навіть так».

Найгіршими з усіх цих тортур були ті моменти, коли, йдучи вулицею, вона перехоплювала раптовий погляд світло-карих очей, спалах пасма волосся на голові незнайомця, і їй здавалось, що місто розчинилось, і тільки зловісна тиша всередині відтягувала ту мить, коли вона мала кинутись і обійняти його. Наступної ж хвилини вона вже бачила перед собою незнайоме обличчя – і стояла, не бажаючи робити наступний крок, не бажаючи генерувати енергію життя. Вона намагалась уникати таких моментів. Намагалась забороняти собі дивитися. Даґні ходила, опустивши погляд на тротуар. Але й так нічого не вийшло: очі самі по собі знаходили кожен золотий спалах, який траплявся на шляху.

Штори на вікнах у її офісі завжди були підняті. Даґні пам’ятала про свою обіцянку, думаючи тільки: «Якщо ти за мною спостерігаєш, хоч би де ти був…» Ніде поблизу не було будівель заввишки, як її офіс, але вона дивилася на віддалені хмарочоси, думаючи, яке з тих вікон може бути його спостережною точкою, міркуючи, який саме винахід з променів та лінз дозволяє йому спостерігати за кожним її рухом з висотних будівель за квартал або навіть кілометр звідси. Даґні сиділа за столом біля прозорих вікон, думаючи: «Якби тільки знати, що ти мене бачиш… Навіть якщо сама я не побачу тебе більше ніколи».

І пригадуючи це тепер, у темряві приміщення, Даґні різко звелась на ноги і ввімкнула світло.

Потім опустила голову, безрадісно всміхаючись і дивуючись сама з себе. Вона думала, чи можуть її освітлені вікна у чорній нескінченності міста бути свідченням нещастя, воланням про допомогу, – чи цей маяк захищає насправді решту світу.

Хтось подзвонив у двері.

Відчинивши, Даґні побачила перед собою дівчину, обличчя якої видалось їй знайомим. Вона не відразу усвідомила, що це була Шеріл Таґґарт. Якщо не враховувати кількох разів, коли вони просто обмінялись привітаннями, перетнувшись у залах Будівлі Таґґарта, жінки не зустрічалися ще з весілля.

Обличчя Шеріл було стримане і печальне.

– Чи ви погодитеся зі мною поговорити? – вона завагалась і додала: – Міс Таґґарт?

– Звісно, – понуро відповіла Даґні. – Заходьте.

У неприродно спокійній манері Шеріл Даґні відчула щось відчайдушне, якусь надзвичайну ситуацію. Роздивившись обличчя дівчини у світлі вітальні, вона зрозуміла, що так воно і є.

– Сідайте, – запросила вона, та Шеріл залишилася стояти.

– Я прийшла віддати борг, – сказала Шеріл урочистим голосом, намагаючись не допускати в голос емоцій. – Я хочу попросити вибачення за те, що сказала вам на своєму весіллі. Немає жодної причини, з якої ви повинні були б мене пробачити, але моя справа – сказати, що я знаю: говорячи ті речі, я ображала все, що обожнюю, і захищала все, що зневажаю. Знаю, те, що я визнаю це зараз, не скасовує мовленого тоді, й навіть мій прихід до вас – це лише вияв моєї самовпевненості, ви не повинні цього вислуховувати, тож я навіть не можу віддати борг, можу тільки попросити про послугу, – що ви дозволите мені сказати те, що я хотіла б вам сказати.

Даґні була шокована. Її затопило емоціями: неймовірними, теплими і болісними водночас; яку ж довжелезну подорож здійснила за рік ця дівчина! Знаючи, що усмішка здатна порушити непевну рівновагу, Даґні поважно відповіла, зберігаючи серйозний вираз обличчя, – наче простягнула руку підтримки:

– Ваші слова здатні багато змінити, тому я хочу почути їх.

– Я знаю, що це саме ви керували «Таґґарт Трансконтиненталь». Це ви збудували «Лінію Джона Ґолта». Ваші розум і сміливість підтримували діяльність усієї системи. Думаю, ви гадали, що я вийшла за Джима заміж через гроші, бо яка продавчиня цього б не зробила? Але, розумієте, я вийшла заміж за Джима, тому що… думала, що він – це ви. Думала, що це він – «Таґґарт Трансконтиненталь». Тепер я знаю, що він… – Шеріл завагалась, а потім твердо, ніби не збиралася полегшувати собі життя, продовжила. – Що він – лихий трутень, хоч мені й не вдається зрозуміти, чому і навіщо. Коли я звернулась до вас на своєму весіллі, я думала, що захищаю велич і нападаю на її ворога… Але все було навпаки… Жахливо, неймовірно! Тож я хотіла сказати вам, що тепер знаю правду… Хотіла зробити це не заради вас, я не маю права думати, наче вас це бодай трохи обходить, але… Але заради своєї любові.

Даґні повільно мовила:

– Звісно, я вам пробачаю.

– Дякую, – прошепотіла дівчина і обернулась, щоб вийти геть.

– Сядьте.

Шеріл похитала головою.

– Це… це все, міс Таґґарт.

Даґні дозволила собі першу усмішку – лише очима, не більше, і мовила:

– Шеріл, мене звати Даґні.

Рот Шеріл склався у ледь помітну трепетну складочку, – жінки наче розділили одну усмішку на двох.

– Я… Я не знаю, чи повинна…

– Ми ж сестри, чи не так?

– Ні! Не через Джима! – мимоволі вигукнула Шеріл.

– Ні, через наш власний вибір. Сідайте, Шеріл.

Дівчина підкорилася, намагаючись не показати, з яким запалом прийняла пропозицію, намагаючись не попросити про підтримку, не зірватись.

– Ви пережили непростий період, правда?

– Так. Але це не має значення. Це моя власна проблема. Моя провина.

– Не думаю, що це ваша провина.

Шеріл не відповіла, а потім раптом відчайдушно проказала:

– Слухайте… Мені не потрібна благодійність.

– Джим, мабуть, казав вам – і це правда, – що я не займаюся благодійністю.

– Так, казав. Але я про те…

– Я знаю, про що ви.

– Немає причин непокоїтися через мене. Я не прийшла скаржитись і… навантажувати вас іще одним тягарем. Те, що мені випали страждання, не накладає на вас жодних зобов’язань.

– Звісно, ні. Але те, що у нас спільні цінності, – накладає.

– Тобто… Те, що ви зі мною говорите, – це не милостиня? Це не тільки тому, що вам мене шкода?

– Мені страшенно шкода вас, Шеріл, і я хотіла б вам допомогти – не тому, що ви страждаєте, а тому, що ви не заслужили страждань.

– Тобто ви не виявляли б співчуття до слабких, жалісливих, зіпсованих виявів у мені? Тільки до хороших?

– Звісно.

Шеріл не поворухнулась, але щось у ній виразно змінилося: наче якийсь живодайний подмух розслабив її риси, наповнив їх рідкісним поєднанням болю та гідності.

– Це не милостиня, Шеріл. Не бійтеся розмовляти зі мною.

– Як дивно… Ви перша особа, з якою я можу поговорити. І це так просто. І все ж. Я боялась з вами розмовляти. Я давно вже хотіла попросити у вас пробачення. Відколи довідалася правду. Я підходила до дверей вашого офісу, але зупинялась і стояла там, у коридорі, так і не наважившись увійти. Я не збиралась приходити до вас сьогодні. Я просто пішла з дому, щоб подумати, а потім раптом зрозуміла, що хочу вас побачити, що в цілому місті ваше помешкання – єдине місце, куди я можу піти. І це єдина річ, яку я можу зробити.

– Я рада, що ви так і зробили.

– Знаєте, міс Таґ… Даґні, – тихо, здивовано мовила дівчина. – Ви зовсім не така, як я вас уявляла… Вони – Джим і його друзі, – вони казали, що ви жорстока і холодна, що ви нечутлива.

– Це правда, Шеріл. У тому сенсі, який вони мають на увазі. Тільки чи пояснювали вони, про що саме говорять?

– Ні. Ніколи не пояснювали. Вони глузують з мене, коли я запитую, про що їм ідеться… Завжди. То що саме вони мали на думці щодо вас?

– Коли хтось обвинувачує особу в «нечутливості», він має на думці, що ця особа справедлива. Має на думці, що особа не виявляє безпідставних емоцій і не подарує незаслужених почуттів. Такі люди вважають, що «відчувати» – це іти проти розуму, проти моральних цінностей, проти реальності. Вважають… У чому річ? – запитала вона, побачивши на обличчі дівчини нелюдську напругу.

– Це саме те, що я намагаюсь зрозуміти… уже дуже довго…

– Зауваж, що тобі ніколи не доводилося чути таких обвинувачень на захист невинних, натомість вони завжди звучать на захист винних. Хороша людина ніколи не каже такого про тих, хто вчинив з нею несправедливо. Натомість ці слова завжди повторюють негідники, коли до них ставляться, як до негідників, про тих, хто не співчуває їм через вчинене зло, не співчуває їхньому болеві, наслідкові цього зла. Тому, справді, таких почуттів у мені немає. Натомість ті, у кого вони є, не відчувають нічого щодо будь-якої людської величі, щодо діяльної людини, яка заслуговує на захоплення, схвалення, повагу. Ось що слід відчувати. Ви зрозумієте, що буває або так, або інак. Хто співчуває винним, байдужий до невинних. Запитайте в себе: хто з цих двох типів нечутливий? І тоді зрозумієте, яка з мотивацій протилежна до благодійництва.

– Яка? – прошепотіла дівчина.

– Справедливість, Шеріл.

Шеріл раптом здригнулась і опустила голову.

– О Боже! – застогнала вона. – Якби ж ви знали, яке пекло влаштовував мені Джим саме тому, що я вірю в те, що ви сказали!

Вона звела обличчя, здригнувшись удруге; здавалося, давно тамоване всередині неї вирвалось назовні. Очі сповнились жахом.

– Даґні, – прошепотіла вона. – Даґні, я їх боюсь… Боюсь і Джима, й інших. Я не боюсь того, що вони можуть зробити. Якби йшлося тільки про це, я могла б утекти. Я боюсь того, на що немає ради. Боюсь того, ким вони є, боюсь, що вони взагалі існують.

Даґні швидко підійшла, сіла на бильце її крісла і заспокійливо охопила дівчину за плечі.

– Тихо, дитино, – сказала вона. – Ти помиляєшся. Ніколи не бійся людей. Не думай, що їхнє існування – це відображення твого. Адже самі вони думають саме так.

– Так… Так, мені здається, що я не маю жодного шансу на існування, якщо існуватимуть вони. Ні шансу, ні простору – я не можу ділити з ними цей світ. Я не хочу таке відчувати, постійно відкидаю ці думки, але вони дедалі ближче, а я знаю, що не маю, куди бігти. Не можу пояснити, на що це схоже, не можу вловити точно – і в цьому також полягає мій жах: у неможливості точно сформулювати. Таке враження, що цілий світ раптом виявився знищеним, але не у результаті вибуху (вибух – це щось надійне, щось переконливе), а через якесь жахливе пом’якшення. Так, наче не існує більше нічого твердого, нічого такого, що б утримувало свою форму; можна простромити пальцем кам’яні стіни, і вони піддадуться, немов желе, гори розлізуться, будівлі змінять форму, немов хмари, – і тоді настане кінець світу. Він зникне не у вогні та сірці, а в слизі.

– Шеріл… Шеріл, бідне дитя, упродовж багатьох століть деякі філософи працювали над тим, щоб перетворити світ на слиз, знищити людський розум, змусити людей повірити, що вони – те, що вони бачать.

Але ти не мусиш цього приймати. Ти не мусиш дивитися на світ очима інших, тримайся свого погляду, залишайся при своїх переконаннях, коли знаєш, що те, що існує – існує, то скажи про це вголос, промов, як найсвятішу молитву, не дозволяй нікому казати інакше.

– Але… Але ж нічого більше немає. Джима і його друзів немає. Я не знаю, на що саме дивлюсь, коли перебуваю з ними, не знаю, що чую, коли вони говорять. Усе це несправжнє, якийсь мертвотний спектакль, у якому вони грають ролі. І я не розумію, що в них на меті. Даґні! Завжди вважалося, що людські істоти володіють набагато кращою здатністю накопичувати знання, ніж тварини, але зараз я почуваюсь тупішою за будь-яку тварину, тупішою і безпораднішою. Тварина знає, хто її друзі, а хто вороги, знає, коли треба себе захищати. Тварина знає, що друг не нападе на неї, не перегризе їй горлянку. Тварина не сподівається, що хтось почне переконувати її, начебто любов сліпа, що грабунок – це досягнення, що бандити повинні бути державними діячами, і що зламати хребет Генкові Ріардену – чудово. О Боже, що я таке кажу?

– Я знаю, що ти кажеш.

– Як можна мати справу з людьми? Якщо ніщо не залишається непорушним упродовж бодай однієї години, як можна рухатись уперед? Я знаю, що речі тверді, – але що з людьми? Даґні! Вони – ніякі й такі собі, це не істоти, це перемикачі, перемикачі без жодних обрисів. Але мені ж треба серед них жити. Як це робити?

– Шеріл, те, з чим ти борешся, – одна з найбільших проблем в історії, проблема, що породила всі людські страждання. Тобі вдалося зрозуміти набагато більше, ніж решті людей, які страждають і помирають, так і не зрозумівши, що саме їх убило. Я допоможу тобі зрозуміти. Це велика тема, це складна битва, але спершу і понад усе: не бійся.

На обличчі Шеріл застигла химерна, замислена туга; вона нібито помітила Даґні на віддалі й намагалась, та все не могла до неї наблизитися.

– Хотіла б я мати бажання боротися, – тихо мовила вона, – але я не маю такого бажання. Я навіть не хочу перемагати. Є одна зміна, на яку мені, мабуть, не вистачить сили. Розумієте, я ніколи не могла подумати, що зі мною станеться щось таке, як шлюб з Джимом. А потім, коли це сталося, я подумала, що життя насправді – набагато прекрасніше, ніж я очікувала. Тому знову звикнути до думки, що життя та люди – набагато гірші, ніж я могла собі уявити, і що мій шлюб – це не диво, а якесь невимовне зло, в яке я досі боюся повністю вникати, – ось до чого я не можу себе змусити. Не можу прийняти це.

Раптом Шеріл поглянула на Даґні.

– Даґні, а вам як вдалося? Як вам вдалось залишитися не пошматованою?

– Я дотримувалась одного правила.

– Якого?

– Не ставити нічого – нічого! – вище за вердикт власного розуму.

– Ви пережили неймовірні удари. Мабуть, гірші за мої. Гірші, ніж пережите будь-ким з нас. Що допомогло вам витримати?

– Розуміння того, що моє життя – це найвища цінність, занадто висока, щоб здаватися без боротьби.

Вона побачила на обличчі Шеріл подив, недовіру і визнання. Дівчина немов намагалась сформувати якесь відчуття, знайоме їй протягом багатьох років.

– Даґні, – прошепотіла вона, – це саме те, що я відчувала, коли була дитиною. Це те, що я найкраще про себе пам’ятаю, – саме таке відчуття. І я ніколи його не втрачала, воно в мені, завжди було в мені, але коли я виросла, я подумала, що, мабуть, повинна його ховати. Я ніколи не формулювала його словами, але тепер, коли ви щойно все це сказали, я зрозуміла: йдеться про моє знання. Даґні, думати так про своє життя – це добре?

– Шеріл, послухай мене уважно: це відчуття – з усім, чого воно вимагає, з усіма підтекстами – це найвище, найшляхетніше і єдине благо на землі.

– Я запитую, бо… не насмілилась би так думати. Люди зазвичай вважають такі думки гріховними – тому я теж так вважала. Мені здавалося, людей обурюють такі речі… вони хочуть знищити ці думки в мені.

– Це правда. Дехто хоче їх знищити. І коли ти навчишся розуміти їхні мотиви, то зрозумієш найтемніше, найпотворніше і єдине зло на світі, але сама будеш недоступна для нього.

Усмішка Шеріл була схожа на слабке мерехтіння, що не згасало завдяки кільком краплям пального, намагалось розгорітися, спалахнути.

– Це вперше за весь місяць, – прошепотіла вона, – коли я почуваюсь так, наче… досі маю шанс.

Вона побачила, що Даґні спостерігає за нею уважно і стурбовано, і додала:

– Зі мною все буде добре. Дозвольте мені звикнути – до вас, до всього, що ви сказали. Думаю, мені вдасться повірити… повірити, що все це насправді. І що Джим не має значення.

Вона звелась на ноги, немов намагаючись залишити при собі цю впевненість.

Під’юджена раптовою безпричинною впевненістю, Даґні рішуче промовила:

– Шеріл, я не хочу, щоб ти поверталася сьогодні додому.

– О, ні! Зі мною все в порядку. Я не цього боюсь. Не повернення додому.

– Хіба сьогодні там щось не сталося?

– Ні… не зовсім. Не набагато гірше, ніж зазвичай. Я просто почала розуміти все трохи чіткіше, ось і все… Зі мною все гаразд. Мені треба подумати, подумати ретельніше, ніж будь-коли досі. А тоді я вирішу, що мені слід робити. Чи можу я… – вона завагалась.

– Що?

– Чи можу я знову прийти, щоб поговорити з вами?

– Звісно.

– Дякую, я… я дуже вам вдячна.

– Ти обіцяєш, що повернешся?

– Обіцяю.

Даґні дивилась, як дівчина йде коридором до ліфта, бачила її опущені плечі, зусилля, з яким вона ними ворушила. Бачила тонку постать, що похитувалась, а потім збирала всю свою силу, щоб утриматися на ногах. Вона була схожа на рослину зі зламаним стеблом, яка трималась цілісно завдяки єдиному волокну, намагаючись загоїти свою рану, перш ніж сильний порив вітру переламає її навпіл.

Крізь відчинені двері свого кабінету Джеймс Таґґарт побачив, як Шеріл перетинає передпокій і виходить із помешкання. Він грюкнув дверима і впав на тахту. Його штани досі були вологі від розлитого шампанського, але ця незручність була своєрідною помстою дружині та всесвіту за зіпсоване святкування.

За мить він зіп’явся на ноги, здер з себе піджак і кинув його у протилежний куток кімнати. Вийняв цигарку, але розламав її навпіл і жбурнув у картину над каміном.

Він помітив вазу з венеційського скла – музейний експонат. Вона мала кілька сотень років, прикрашена вигадливими блакитними й золотими артеріями, що звивалися по всій поверхні її прозорого тіла. Джим схопив вазу і жбурнув нею об стіну. Ваза посипалася дощем зі скелець – тонких, наче розбита лампочка.

Він купив цю вазу заради приємності думати про всіх поціновувачів, які не могли собі цього дозволити. Тепер він відчував задоволення від помсти всім тим століттям, які зумовили її високу вартість, а також утіху від думок, скільки існує вбогих родин, одна з яких могла б прожити рік за гроші, які коштує ця ваза.

Він відкинув убік свої черевики і знову впав на тахту, звісивши ноги в шкарпетках і погойдуючи ними.

Звук дзвінка в двері його здивував: він надто яскраво відповідав його настроєві. Саме так безцеремонно, наполегливо, нетерпляче міг подзвонити зараз до когось у двері він сам.

Джеймс дослухався до кроків мажордома, пообіцявши собі задоволення відмовитися від зустрічі, хоч би хто його розшукував. За мить у двері постукали і мажордом оголосив:

– Вас хоче бачити місіс Ріарден, сер.

– Що? Ох. Ну добре. Нехай заходить.

Він опустив ноги на підлогу, проте нічого більше робити не став, і чекав з напівусмішкою, настороженою та зацікавленою, вирішивши не вставати аж доти, доки Ліліан не увійде до кімнати.

Вона була у вечірній сукні кольору червоного вина, в імітації костюму для подорожей у стилі ампір з крихітним двобортним жакетом, що тісно охоплював її високу талію над довгим вигином спідниці. До одного вуха прилягав невеличкий капелюх, з якого аж до підборіддя звисав завиток пір’їни. Вона увійшла безцеремонно, рвучко, караван сукні та пір’їна звивалися, поплескуючи її по ногах та шиї, мов прапорці, що сигналять про знервованість.

– Ліліан, моя дорога, я маю бути задоволений, улещений – чи просто приголомшений?

– Облиш! Мені треба було тебе негайно побачити, оце і все.

Її нетерпляча інтонація, безапеляційність, з якою вона сіла, свідчили про слабкість: згідно з їхніми неписаними правилами, людина не може вдаватися до викличної манери, якщо не збирається просити про послугу, не маючи натомість жодної цінності або погрози, на які цю послугу можна було б обміняти.

– Чому ти не залишився на прийнятті Ґонзалеса? – запитала вона, невимушено всміхаючись. Але марно: їй не вдалось приховати роздратування в голосі. – Я заскочила туди після вечері, щоб перехопити тебе, – але мені сказали, що ти не дуже добре почувався і пішов додому.

Він перетнув кімнату і взяв цигарку – тільки задля задоволення пройтися повз її офіційний елегантний костюм у самих лише шкарпетках.

– Мені було нудно, – відповів він.

– Терпіти їх не можу, – видихнула вона, здригнувшись. Джим вражено зиркнув на неї. Її слова лунали так, наче були вимовлені мимовільно і щиро. – Терпіти не можу сеньйора Ґонзалеса і цю шльондру, його дружину.

Як огидно, що вони стали такі модні – і вони самі, і їхні вечірки. Мені більше нікуди не хочеться ходити. Все тепер настільки позбавлене стилю, душі. Я вже місяцями не зустрічала ніде ні Бальфа Юбанка, ні доктора Прітчетта, ні будь-кого з хлопців. А всі ці нові обличчя схожі на помічників різника! Зрештою, у нашій команді всі були джентльменами.

– Точно, – задумливо мовив Джеймс. – Точно, є якась особлива різниця. Так само і на залізниці: ще з Клемом Везербі я міг порозумітися, він був цивілізований, але Каффі Мейґс – це вже геть інше, він… – Джим раптово замовк.

– Усе це так безглуздо, – сказала вона з претензією до всього навколо. – І так просто з рук не зійде.

Вона не пояснила, ні кому не зійде, ні що таке «усе». Але Джеймс розумів, про що їй ідеться. Незважаючи на тишу, здавалося, що вони обоє припали одне до одного в пошуках підтримки.

Уже за мить Джеймс задоволено і здивовано думав про те, що на Ліліан стають помітні ознаки старіння. Їй не личив колір сукні, глибокий колір червоного вина – він увиразнював багряний відтінок її шкіри, що, немов сутінки, зібрався в западинах на її обличчі, розм’якшуючи плоть, роблячи її втомленою та обрюзглою, перетворюючи звичний вираз яскравого глузування на вираз черствої злості.

Ліліан зауважила, як пильно Джеймс її вивчає, всміхнулась і чітко промовила, використовуючи усмішку, як пом’якшення образи:

– Ти погано почуваєшся, Джиме, так? Ти схожий на розгубленого конюха.

Він засміявся.

– Я можу собі це дозволити.

– Знаю, дорогенький. Ти – один з найвпливовіших людей у Нью-Йорку.

І додала:

– Це непоганий жарт над Нью-Йорком.

– Так і є.

– Припускаю, ти можеш зробити що завгодно. Ось чому мені потрібно було з тобою зустрітися.

Вона промовила це з дещицею радості, схожої на рохкання, щоб розбавити прямоту свого повідомлення.

– Чудово, – сказав він задоволено й ухильно.

– Я вирішила прийти, бо подумала, що за цих обставин нам краще не з’являтися разом на публіці.

– Це дуже розсудливо.

– Як я пам’ятаю, колись я стала тобі в нагоді.

– Колись – так.

– Упевнена, що можу на тебе розраховувати.

– Звісно, але чи не є цей твій вислів якимось застарілим, нефілософським? Хіба ми можемо бути бодай у чомусь упевнені?

– Джиме, – несподівано вигукнула вона, – ти повинен мені допомогти!

– Дорога моя, я до твоїх послуг, зроблю все, щоб допомогти тобі, – відповів він. Правила їхньої мови передбачали, що у відповідь на кожне чесне твердження мусить прозвучати кричуща брехня. «Ліліан котиться вниз», – подумав він і відчув насолоду від того, що має справу зі слабшим суперником.

Джеймс зауважив, що Ліліан занедбала навіть досконалість своєї особливої чесноти: догляд за собою. З ретельно вкладеного хвилями волосся вибивалося кілька пасом. Колір нігтів, що мав відповідати кольорові сукні, нагадував темну загуслу кров; Джеймсові вдалося також зауважити, що лак на кінчиках потріскався. До того ж, на широкій, гладкій, вершкового відтінку шкірі у низькому квадратному вирізі сукні він помітив поблискування маленької булавки, що підтримувала лямку комбінації.

– Ти мусиш це попередити! – сказала вона нав’язливим тоном благання, замаскованим під наказ. – Ти повинен покласти цьому край!

– Справді? Чому саме?

– Моєму розлученню.

– О! – його обличчя несподівано посерйознішало.

– Ти ж знаєш, що він збирається зі мною розлучитись?

– До мене долітали якісь чутки.

– Розлучення призначено на наступний місяць. І коли я кажу «призначено», то саме це й маю на думці. Ох, це багато йому коштувало, але він купив суддю, клерків, судових виконавців, їхніх помічників, помічників їхніх помічників, кількох законодавців, півдесятка адміністраторів, купив увесь судовий процес, неначе приватну дорогу, і мені не залишилося жодного перехрестя, яким би я могла прослизнути і зупинити це все!

– Розумію.

– Ти, звісно ж, знаєш, що змусило його подати на розлучення.

– Можу здогадатися.

– А я ж це вчинила, щоб зробити тобі послугу!

Її голос ставав дедалі принизливіший і тривожніший.

– Я розповіла про твою сестру, щоб роздобути для твоїх друзів дарчий сертифікат, який…

– Присягаюсь, я не знаю, хто це розпатякав! – квапливо вигукнув він. – Лише кілька людей з верхівки знали, що ти інформатор, і я певен, що ніхто з них не наважився б сказати…

– Не сумніваюся, що ніхто й не сказав. У нього достатньо розуму, щоб здогадатися.

– Так, мабуть. Що ж, тоді ти знаєш, що ти ризикувала.

– Я не думала, що він так далеко зайде. Не думала, що він коли-небудь зі мною розлучиться. Я не…

Він раптом засміявся, дивлячись вражено і проникливо.

– Ти й не підозрювала, що на почутті провини далеко не заїдеш, правда, Ліліан?

Вона приголомшено поглянула на нього і холодно відповіла:

– Я і зараз думаю, що почуття провини варто використовувати.

– Варто, моя дорога, – але не для таких людей, як твій чоловік.

– Я не хочу, щоб він зі мною розлучався! – закричала вона. – Не хочу його відпускати! Я йому не дозволю! Не хочу, щоб усе моє життя було суцільним провалом!

Вона різко замовкла, немов усвідомила, що занадто сильно себе відкрила.

Він тихо сміявся, повільно киваючи головою з таким розумним, майже сповненим гідності виразом, мов виявляв цілковите розуміння.

– Тобто… зрештою, він же мій чоловік, – немов захищаючись, мовила Ліліан.

– Так, Ліліан, так, я знаю.

– Тобі відомо, що він планує? Збирається отримати вирок на власну користь і прогнати мене без жодного пенні – без помешкання, утримання, без нічого! Останнє слово – за ним. Ти не розумієш? Якщо йому це вдасться, то… дарчий сертифікат не був для мене жодною перемогою!

– Так, дорогенька, я розумію.

– До того ж… Безглуздо, що я взагалі повинна про все це думати, але на що я житиму? Мої власні скромні заощадження сьогодні нічого не варті. Це здебільшого акції на фабриках іще часів мого батька, їх давно вже позакривали. Що я робитиму?

– Але ж, Ліліан, – тихо сказав Джеймс, – я думав, що тебе не цікавлять гроші.

– Ти не розумієш! Ідеться не про гроші – йдеться про бідність! Про справжню, смердючу бідність у дешевій найманій кімнаті! Це вже за будь-якими межами для цивілізованої людини. Невже мені доведеться думати про їжу, платню за житло?

Він дивився на неї з легкою посмішкою. Вперше його м’яке старіюче обличчя набуло виразу мудрості. Він відкривав для себе задоволення від повноти сприйняття – у тій реальності, сприйняття якої міг собі дозволити.

– Джиме, ти мусиш мені допомогти! Мій адвокат безсилий. Я витратила на нього і на слідчих, на друзів і посередників усе, що в мене було, але все, чим вони змогли допомогти – це з’ясувати, що нічого не можуть зробити. Сьогодні адвокат подав мені свій фінальний звіт. Він сказав прямо, що я не маю жодних шансів. Я не знаю нікого, хто міг би мені зарадити в цій ситуації. Розраховувала на Бертрама Скаддера, але… Ну, ти знаєш, що сталось із Бертрамом. І це теж тому – бо я намагалася тобі допомогти. Тобі вдалось уникнути неприємностей. Джиме, ти єдиний можеш зараз витягнути мене з халепи. Від тебе ж нагору веде тунель ховрашка. Ти можеш достукатися до бонз. Можеш замовити слівце своїм друзям, щоб ті замовили слівце своїм. Слово Веслі все б вирішило. Вони могли б наказати, щоб вирок винесли не на його користь. Нехай йому просто відмовлять.

Джеймс повільно похитав головою. У цьому жесті проглядалося мало не співчуття – співчуття втомленого професіонала до надмірно старанного аматора.

– Це неможливо, Ліліан, – твердо відповів він. – Я хотів би зробити це – з тих же міркувань, що й ти. Думаю, ти це знаєш. Але хоч які були б у мене можливості, в цьому випадку їх замало.

У погляді Ліліан завмерла мертвотна порожнеча. Коли вона заговорила, її губи засмикалися від такого лютого презирства, що Джеймс не наважився навіть окреслити його, – знав тільки, що ця емоція стосується їх обох.

Ліліан сказала:

– Я знаю, що ти хотів би мені допомогти.

Він не мав жодного бажання вдавати. Дивним чином уперше в його житті правда здавалася значно приємнішою.

– Думаю, ти чудово знаєш, що тут неможливо зарадити, – сказав він. – У наші дні люди більше не роблять одне одному послуг, якщо нічого неможливо отримати натомість. Ставки дедалі підвищуються. Тунелі ховрашка, як ти їх назвала, такі складні, покручені й переплутані, що кожен володіє проти кожного інформацією, і ніхто не наважується і пальцем ворухнути, бо невідомо, хто, коли і де перетне тобі шлях. Тому кожен робить крок – тільки якщо змушений, якщо йдеться про життя чи смерть; фактично, це єдині ставки, на які ми зараз граємо. Яку вагу має твоє особисте життя для будь-кого з тих хлопців? Що їм до того, що ти хотіла б утримати при собі чоловіка? А серед моїх товарів зараз немає нічого такого, що я міг би запропонувати їм в обмін на спробу вибити всю ту судову компанію з такої прибуткової справи. До того ж, у цей момент бонзи не взялись би за справу ні за які гроші. Їм доводиться неабияк остерігатись твого чоловіка, йому зараз абсолютно нічого не загрожує завдяки радіопромові моєї сестри.

– Це ж ти попросив мене змусити її виступити на тому ефірі!

– Я знаю, Ліліан. Того разу ми обоє програли. І зараз обоє програємо.

– Так, – зронила вона з тією ж темною зневагою в очах, – ми обоє.

Це презирство справило йому приємність. Дивну, безтурботну, невідому досі приємність від усвідомлення того, що ця жінка бачила його справжнім, і все ж залишалася поруч, відкинувшись у кріслі, наче засвідчувала їхній зв’язок.

– Ти прекрасна людина, Джиме, – мовила вона тоном, що нагадував прокляття. І все ж це була похвала, і Ліліан мала на думці саме те, що сказала. А Джеймсова насолода походила від усвідомлення того, що вони ділили ту реальність, в якій прокляття було цінністю.

– Знаєш, – раптом сказав він, – ти помиляєшся щодо всіх тих помічників різника на кшталт Ґонзалеса. Від них теж є користь. Тобі взагалі коли-небудь подобався Франциско д’Анконія?

– Терпіти його не можу.

– А ти знаєш справжню причину сьогоднішнього хлебтання коктейлів, які розливав сеньйор Ґонзалес? Це було святкування угоди про націоналізацію «Міді д’Анконій», що станеться за місяць.

Ліліан якусь мить дивилась на нього, кутики її губ повільно піднімались, окреслюючи посмішку.

– Хіба він не був твоїм другом?

В її голосі чулась інтонація, якої Джимові доти ніколи не вдавалося викликати в інших. Раніше цю емоцію він витягав з людей лише шахрайським чином. І раптом, цілком усвідомлюючи сенс свого вчинку, він домігся її по-справжньому. Інтонацію захоплення.

Несподівано Джеймс зрозумів, що це й було метою всіх його неспокійних годин, це й була та насолода, якої він прагнув відшукати, це було святкування, якого він так бажав.

– Випиймо, Ліл, – запропонував він.

Наливаючи алкоголь, він окинув Ліліан поглядом. Вона лежала, безвольно витягнувшись у своєму кріслі.

– Нехай отримує своєї розлучення, – мовив Джеймс. – Його слово все одно не буде останнім. Слово за ними. За помічниками різника. Сеньйором Ґонзалесом і Каффі Мейґсом.

Вона не відповіла. Коли він наблизився, Ліліан недбало взяла у нього келих. Пила вона без естетства, а так, як п’ють у барах самотні пияки – заради фізичної дії алкоголю.

Джеймс сів на бильце канапи, непристой