Атлант розправив плечі. Частина 2: Або – або (Айн Ренд)

🖤 Додати в список читання

Розділ І. Земний чоловік

Доктор Роберт Стадлер перетинав офіс, потерпаючи від холоду. Весна забарилася. Мертвотно-сірий колір пагорбів за вікном здавався фарбою, розтушованим переходом від брудно-білих небес до свинцевої чорноти річки. Зрідка спалахувала сріблясто-жовтим, майже зеленим, віддалена латка схилу, негайно згасаючи. Хмари розтріскувалися від єдиного сонячного променя, а тоді, повільно проціджуючись, змикалися знову. «В офісі не холодно, – подумав доктор Стадлер. – Мене заморожує цей краєвид за вікном».

Сьогодні не було зимно; докторові здавалося, що холод сидить у нього в кістках, накопичившись за зимові місяці, коли від роботи відволікало усвідомлення браку опалення та повсюдні розмови про збереження тепла. Дедалі частіше природні катаклізми втручаються у людські справи – це безглуздо, думав він; такого ніколи досі не було, навіть за суворих зим; якщо повінь змивала частину залізниці, ніхто протягом двох тижнів не мусив перебиватися консервованими овочами; якщо під час грози вибувала з ладу електростанція, такі заклади, як Державний науковий інститут, не залишалися знеструмлені аж на п’ять днів. П’ять заморожених зимових днів, думав він, протягом яких величезні лабораторні двигуни стояли завмерлі; змарновані години, упродовж яких його люди мали би працювати над проблемами, що сягали самої суті всесвіту. Він гнівно відвернувся від вікна, але зупинився і знову повернувся до нього. Доктор не хотів бачити книжку, що лежала на столі.

Добре, якби прийшов доктор Ферріс. Чоловік зиркнув на годинник: доктор Ферріс запізнювався – нечувана річ! Запізнювався на зустріч із ним! Доктор Флойд Ферріс, камердинер науки, якого, здавалося, завжди знічувало те, що, вітаючись, він може зняти лише одного капелюха.

Несамовита погода, як на травень, – дивувався Стадлер, дивлячись на річку; безперечно, доктор так почувався саме через погоду, а не через книжку. Поклав її на найпомітнішому місці, зауваживши, що небажання бачити цей томик більше за звичайну відразу; то була емоція, якої він ніколи не визнає. Переконував себе, що підвівся з-за столу не через книжку – просто змерз і захотів порухатися. Звільнившись із пастки між столом і вікном, перетнув кімнату. Подумав, що після розмови з доктором Феррісом, викине книжку в смітник, де їй і місце.

Стадлер дивився на латку зелені та сонячного світла на віддаленому пагорбі, що була немов запорука весни у світі, де, здавалося, ніколи вже не проб’ється ні травинки, ні пуп’янка. Нетерпляче всміхнувся, й коли латка зникла, відчув раптовий пронизливий біль через власне завзяття, через ту відчайдушність, із якою прагнув це завзяття вгамувати. Пригадалася розмова торішньої зими з видатним романістом. Письменник прибув із Європи, щоб написати про доктора статтю. Зазвичай Стадлер нехтував інтерв’ю, але тут несподівано заходився говорити охоче й довго, аж занадто довго. Він помітив на письменниковому обличчі натяк на інтелект і відчув безпричинну, відчайдушну потребу розуміння. Стаття вийшла багатослівна, перенасичена дифірамбами, в ній було спотворено кожну докторову думку. Закриваючи журнал, він тоді відчував точнісінько те, що й зараз, коли так потерпав від браку сонячних променів.

«Добре…» – подумав він, відвертаючись від вікна. Доктор був готовий погодитися, що його час від часу охоплювали напади самотності; але це була добровільна самотність, туга за живим, мислячим розумом. Із гіркотою та презирством подумав, як же він утомився від усіх тих людей; він мав справу з космічними променями, натомість решта не здатні були впоратись із грозою.

Його рот судомно сіпнувся, наче від ляпаса, що забороняв такі думки. Чоловік роздивлявся томик на столі. Палітурка яскраво і свіжо лисніла: книжка з’явилася два тижні тому.

– Але я не маю з нею нічого спільного! – вигукнув він сам до себе. Цей покрик, здавалося, розчинився у невблаганній тиші. Докторові ніщо не відповіло – ні луна, ні прощення.

Назва на книжковій обкладинці запитувала: «Чому ти думаєш, начебто думаєш?»

У свідомості Стадлера, схожій на тишу судового залу, не пролунало жодного звуку: ні відгуку жалості, ні слова на захист – нічого, крім абзаців, які врізались у надзвичайну пам’ять: «Думка – це примітивний забобон. Причина – ірраціональна ідея. Дитяче уявлення, начебто ми здатні мислити, стало найдорожчою помилкою людства».

«Те, що ви думаєте, начебто думаєте – ілюзія, спровокована роботою залоз, емоціями та й, урешті-решт, вмістом вашого шлунка».

«Сіра речовина, що ви нею так пишаєтеся, схожа на дзеркало у кімнаті сміху, передаючи викривлені сигнали з реальності, які назавжди будуть недосяжні для розуміння».

«Що більше ви впевнені у раціональності власних висновків, то сильніше помиляєтеся. Ваш мозок – інструмент пересмикування; що активніший мозок – то вагоміші пересмикування».

«Гіганти інтелекту, яких ви так обожнюєте, колись навчили вас, що земля пласка, що атом – найменша частка матерії. Вся історія науки – це послідовність викритих оман, а не досягнень».

«Що більше ми знаємо, то частіше довідуємося, що не знаємо нічого».

«Тільки цілковитий невіглас може дотримуватися старосвітської ідеї, що побачити – означає переконатися. Побаченому не слід вірити насамперед».

«Науковець знає, що камінь – це зовсім не камінь. Ідентична ситуація і з подушкою, набитою пір’ям. Обидва предмети – хмароподібне утворення однакових невидимих обертальних часток. Але ж, скажете ви, неможливо використати камінь замість подушки? Що ж, це лише доводить вашу безпорадність супроти фізичної реальності».

«Останні наукові відкриття – наприклад, приголомшливі досягнення доктора Роберта Стадлера, – остаточно продемонстрували, що наше мислення не здатне осягнути природи всесвіту. Ці відкриття привели науковців до неприпустимих із погляду людської логіки суперечностей, які, проте, існують насправді.

Тож знайте, мої дорогі старосвітські друзі: нині вже доведено, що раціональне – це божевільне».

«Не сподівайтеся на узгодженість. Будь-що є запереченням усього решти. Не існує нічого, крім суперечностей».

«Не шукайте «здорового глузду». Вимагати «глузду» – це абсурд. Природа не має сенсу. Ніщо не має сенсу. Єдині хрестоносці, що воюють за «сенс», – це старанні й інфантильні старі діви, нездатні знайти кавалерів, та старомодні крамарі, які думають, що всесвіт елементарний, мов акуратний переоблік чи їхній рідненький касовий апарат».

«Розірвімо ланцюги упереджень, що звуться Логікою. Невже ми дозволимо, щоб нас зупинили силогізми?»

«Отож, ви думаєте, що впевнені у своїх переконаннях? Ви ні в чому не можете бути впевнені. Чи наражатимете ви на небезпеку злагоду у вашій спільноті, дружбу з сусідами, власне становище, репутацію, добре ім’я та фінансову певність заради ілюзії? Заради того, щоб зануритись у марево і думати, начебто ви думаєте? Чи збираєтеся ризикувати і поневірятися по судах у наш ненадійний час, протиставляючи чинний соціальний лад уявним поглядам, які ви називаєте своїми переконаннями? Кажете, ви певні, що маєте рацію? Ніхто не має рації і навіть не може її мати. Відчуваєте, що весь світ навколо вас помиляється? Ви не маєте можливості знати це напевно. Як на людей – усе неправильно. То навіщо з цим боротися? Не сперечайтеся. Прийміть. Пристосуйтеся. Скоріться».

Книжку написав доктор Флойд Ферріс, видав – Державний науковий інститут.

– Я не маю до неї жодного стосунку! – повторив доктор Роберт Стадлер.

Він нерухомо стояв біля столу, переживаючи неприємне відчуття, ніби пропустив повз увагу якийсь часовий відтинок, і тепер не знає, скільки часу минуло від попередньої миті. Він промовив ці слова вголос, зі злісним сарказмом, скерованим на кожного, хто змусив би його це сказати.

Стадлер стенув плечима. Якщо відштовхуватися від переконання, що самовисміювання – чеснота, цей порух плечима був емоційним відповідником до речення: «Ти, Роберте Стадлер, не поводься, мов неврастенічний старшокласник». Він сів за стіл і зовнішнім боком долоні відштовхнув книжку.

Доктор Флойд Ферріс запізнився на півгодини.

– Вибачте, – мовив він, – моя автівка знову зламалася дорогою з Вашингтона. Довелось згаяти купу часу, щоб знайти майстрів – на дорозі тепер так мало машин, що половину сервісних станцій закрито.

Його тон був більше роздратований, ніж вибачливий. Ферріс сів, не чекаючи запрошення.

Якби доктор Ферріс належав до якогось іншого фаху, його б не вважали таким уже красенем, але у своїй царині зазвичай називали «привабливим науковцем». Він був метр вісімдесят заввишки і мав сорок п’ять років, але здавався ставнішим і молодшим.

Ферріса огортала атмосфера бездоганної доглянутості, йому була притаманна грація бальних рухів, проте одяг мав стриманий: костюми вбирав зазвичай чорні або опівнічно-сині. Через тонко накреслені вусики і гладке чорне волосся хлопчаки з інститутського офісу жартувати, мовляв, доктор використовує гуталін для догляду за всім тілом. Йому не набридало самоіронічно переповідати, як колись кінопродюсер збирався ухвалити його на роль титулованого європейського жиголо. Свою кар’єру він розпочав як біолог, але про це вже всі давно забули; його знали як головного координатора Державного наукового інституту.

Доктор Стадлер зиркнув на нього вражено – зухвалість і небажання перепросити обурювали. Він сухо мовив:

– Як на мене, ви забагато часу проводите у Вашингтоні.

– Але, докторе Стадлер, хіба не ви колись відважили мені комплімент, назвавши сторожовим псом цього інституту? – люб’язно запитав доктор Ферріс. – Хіба це не найсвятіший мій обов’язок?

– У вас кілька обов’язків перед інститутом. Зокрема, пояснити причину хаосу навколо дефіциту нафти.

Стадлер не зрозумів, чому обличчя доктора Ферріса набуло напруженого і скривдженого виразу.

– Дозвольте мені зауважити, що це неочікувано та необґрунтовано, – мовив Ферріс офіційним тоном, що приховував біль та виявляв мучеництво. – Ніхто з причетних до справи представників влади не давав підстав для критики. Ми щойно подали до Бюро економічного планування та державних ресурсів докладний звіт щодо перебігу роботи на цей момент, і містер Веслі Моуч усе схвалив. Ми вклали в цей проект усі сили. Досі ніхто не називав його «хаосом». Зважаючи на місцеві труднощі та ризик виникнення пожежі, як і на той факт, що минуло тільки півроку, відколи ми…

– Про що це ви? – запитав доктор Стадлер.

– Про проект «Рекультивація Ваятта». Ви ж мене про нього запитували?

– Ні, – відповів доктор Стадлер, – ні, я… Зачекайте. Дозвольте мені розібратися. Здається, я щось пригадую про те, що інститут узявся за проект рекультивації. Що ж ви там рекультивуєте?

– Нафту, – відповів доктор Ферріс. – Нафтові поля Ваятта.

– Але ж там сталася пожежа? У Колорадо? То був… чекайте… то був чоловік, який підпалив власні нафтові свердловини.

– Я схильний вважати, що ці чутки виникли внаслідок публічної істерії, – сухо сказав доктор Ферріс. – Чутки з небажаними, непатріотичними наслідками. Не надто довіряв би тим газетним історійкам. Особисто я вважаю, що то був нещасний випадок, і Елліс Ваятт загинув у вогні.

– А хто теперішній власник тих полів?

– Наразі – ніхто. Немає ні заповіту, ні спадкоємців. Полями сім років вирішив опікуватися уряд – через суспільну необхідність. Якщо протягом цього часу Елліс Ваятт не повернеться, його офіційно визнають мертвим.

– Але навіщо вони прийшли до вас – тобто, до нас, – із таким незвичним завданням, як викачка нафти?

– Бо це складна технологічна проблема, яка потребує підтримки найкращих наукових талантів. Розумієте, йдеться про відновлення спеціального методу видобутку нафти, який застосовував Ваятт. Його обладнання досі на місці, хоч і в жахливому стані; деякі з процесів відомі, проте чомусь немає повного запису всієї технології чи основних принципів. Їх ми повинні відкрити заново.

– І як успіхи?

– Цілком задовільні. Щойно нам перерахували чималу суму. Містер Веслі Моуч задоволений. Так само, як і містер Белч із Комісії з надзвичайних ситуацій, містер Андерсон із Відділу постачання та містер Петтібон із Відділу захисту споживачів. Не розумію, чого ще від нас можна чекати. Проект цілковито успішний.

– Чи видобули ви вже хоч трохи нафти?

– Ні, але нам вдалося викликати потік із однієї свердловини – до шести з половиною галонів. Це, звісно, має лише експериментальне значення, проте слід зважати на той факт, що цілих три місяці ми гасили пожежу, і на цей момент її вже практично приборкали. У нас значно серйозніша проблема, ніж була у Ваятта: він починав із нуля, ми ж натомість маємо справу з понівеченими уламками після акту злісного, антисоціального саботажу, який… Я про те, що проблема складна, але немає сумніву: ми зможемо з нею впоратися.

– Взагалі-то я запитував у вас про брак пального тут, в Інституті. Рівень температури, який всю зиму підтримували у будівлі, жахливий. Мені сказали, пальне треба економити. Ви мусили простежити за адекватним постачанням, – це слід залагоджувати ефективніше.

– О, то ви це мали на думці, докторе Стадлер? Мені так прикро! – ці слова супроводжувались ясною полегшеною усмішкою; до Ферріса знову повернулась його турботлива манера. – Ви про те, що низька температура завдала вам дискомфорту?

– Я про те, що мало не замерз до смерті.

– Це непростимо! Чому вони мені не сказали? Прийміть мої особисті вибачення, докторе Стадлер, і будьте певні, що ви ніколи більше не зазнаєте цих незручностей. Єдине виправдання, яке я можу знайти для нашого Відділу обслуговування, – це те, що нестача пального пояснюється не їхнім недбальством, а… О, я усвідомлюю, що ви не могли про це знати, і такі речі не повинні відвертати вашої безцінної уваги, але, розумієте, брак пального минулої зими спричинив загальнодержавну кризу.

– Чому? Заради Бога, не кажіть мені, що ці Ваяттівські поля були єдиним джерелом нафти у країні!

– Ні, ні, але раптове припинення постачання з головного джерела спустошило весь нафтовий ринок. Тому урядові довелося взяти на себе контроль і нав’язати країні програму економії нафти, щоб захистити основні підприємства. Я здобув для Інституту надзвичайно високу квоту – і тільки завдяки особливій послузі, завдяки дуже особливим контактам. І почуваюся страшенно винним, що цього виявилося недостатньо. Будьте певні, таке більше не повториться. Це лише тимчасовий аварійний захід. До наступної зими ми повернемо поля Ваятта у виробництво, і умови знову нормалізуються. До того ж, коли вже йдеться про Інститут, я домовився про переобладнання всіх печей на вугілля. Це мали зробити наступного місяця, проте ливарня Стоктона в Колорадо несподівано, якось непомітно закрилася. Вони виготовляли деталі для наших печей, але Ендрю Стоктон геть неочікувано пішов у відставку, і тепер нам доведеться зачекати, аж поки його племінник знову запустить завод.

– Розумію. Що ж, вірю, ви з усім упораєтеся, – доктор Стадлер роздратовано знизав плечима. – Це вже просто смішно: наукова установа змушена залагоджувати стільки технологічних авантюр для уряду.

– Але, докторе Стадлер…

– Знаю, знаю, цього не уникнути. До речі, що таке проект «Х»?

Доктор Ферріс вистрелив у нього поглядом – чудним, пронизливим і настороженим, дещо здивованим, але не наляканим.

– Докторе Стадлер, де ви почули про проект «Х»?

– О, я почув, як кілька ваших молодших працівників щось говорили про нього так таємничо, мов детективи-аматори. Сказали, це щось несамовито секретне.

– І це правда, докторе. Це надзвичайно таємний дослідницький проект, що його нам довірив уряд. І найважливіше, щоб у газети про нього не виточилося жодного слова.

– А що таке «Х»?

– «Ксилофон». Проект «Ксилофон». Це кодова назва, звісно. Робота пов’язана зі звуком. Але я певен, вас це не зацікавить. Цей почин цілковито технологічний.

– Так, не хочу нічого знати. Я не маю часу на ваші технологічні ініціативи.

– Чи можу я порадити, докторе Стадлер, що словосполучення «Проект Х» бажано не вживати перед будь-ким?

– Добре, добре. Правду кажучи, мене такі розмови не надихають.

– Звісно ж! Та і я не пробачив би собі, якби дозволив відібрати у вас час. Будь ласка, не сумнівайтесь, що можете перекласти це на мене, – він зібрався вставати. – Якщо це й була причина, з якої ви хотіли мене бачити, то прошу, повірте, я…

– Ні, – повільно мовив доктор Стадлер. – Я хотів вас бачити через інше.

Доктор Ферріс не ставив жодних запитань, не виявляв щонайменшого бажання прислужитися; він сидів і чекав.

Доктор Стадлер простягнув руку і зневажливим рухом пересунув книжку з кутка столу до його центру.

– Чи можете пояснити, що це за непристойність? – запитав він.

На книжку доктор Ферріс і не глянув – він не зводив очей зі Стадлера. Потім відхилився назад і з дивною посмішкою промовив:

– Яка велика честь, що ви зробили заради мене такий виняток і прочитали популярну книжку. Цих примірничків протягом останніх двох тижнів продалося двадцять тисяч.

– Я її прочитав.

– І?

– Сподіваюсь почути пояснення.

– Текст вас збентежив?

Доктор Стадлер поглянув на нього здивовано:

– Чи усвідомлюєте ви, яку тему обрали? Взяти лише стиль, тільки стиль, цей бульварний підхід – для такого предмета!

– У такому разі, чи вважаєте ви, що зміст заслуговував на поважніше висвітлення? – голос лунав так невинно і гладко, що доктор Стадлер не зміг розгледіти у ньому знущання.

– Чи усвідомлюєте ви, що саме проповідуєте в цій книжці?

– Оскільки ви, докторе Стадлер, здається, її не схвалюєте, вважайте, що я написав книжку несвідомо.

Доктор Стадлер подумав про цю незбагненну Феррісову манеру: поки йому здавалося, що вистачить самого несхвалення, Феррісові на все було начхати.

– Якби п’яний хам виразив себе на папері, – сказав доктор Стадлер, – якби вічний дикун, що злісно виливає ненависть до інтелекту, відшукав відображення своєї сутності – саме такої книжки я від них чекав би. Але отримати її від науковця, з вихідними даними цього Інституту!..

– Але, докторе Стадлер, це книжка не для науковців. Її написано саме для того п’яного хама.

– Тобто?

– Для широкого загалу.

– Але ж заради Бога! Найнікчемніший недоумок здатен розгледіти разючі протиріччя у кожнісінькому вашому твердженні.

– Скажімо так, докторе Стадлер: той, хто цього не побачить, заслуговує на те, щоб вірити усім моїм твердженням.

– Але ви прикриваєте ці нечувані речі престижем науки! Нормально, коли ганебна посередність на кшталт Саймона Прітчетта верзе нісенітниці, видаючи їх за одурманливий містицизм – ніхто його не слухає. Але ж ви змусили їх думати, що це наука. Наука! Ви використали досягнення розуму, щоб його ж таки і зруйнувати. За яким правом ви скористалися моєю роботою і здійснили самовільний, безглуздий перехід в іншу царину, витягнули непридатну метафору і зліпили страхітливе узагальнення з того, що є всього лише математичною проблемою? За яким правом ви надали цьому такого звучання, ніби я – Я! – дозволив видати цю книжку?

Ферріс не робив нічого, просто спокійно дивився на доктора Стадлера. Однак спокій надавав йому майже поблажливого вигляду.

– Ну ось, розумієте, докторе Стадлер, ви говорите так, ніби книжку призначено для публіки, здатної мислити. Але це не так, тому не варто непокоїтися щодо точності, законності, логіки та престижу науки. Її адресовано масам. А ви перший завжди вважали, що маси не мислять.

Він зробив паузу, але доктор Стадлер не сказав нічого.

– Ця книжка може не мати жодної філософської цінності, зате має значну психологічну.

– Яку це?

– Розумієте, докторе Стадлер, люди не хочуть думати. І що глибше вони вгрузають у проблеми, то менше бажають думати. Але завдяки певному інстинкту вони відчувають, що таки мусять думати – отже, почуваються винними. Тому благословлятимуть і йтимуть слідом за кожним, хто виправдовує їхню безмозкість. За кожним, хто перетворить на чесноту – високоінтелектуальну чесноту – те, що вони завжди вважали своїм гріхом, слабкістю і провиною.

– Ви пропонуєте цьому потурати?

– Це шлях до популярності.

– Навіщо вам популярність?

Очі Ферріса мимохідь ковзнули обличчям доктора Стадлера.

– Ми – публічна установа, – незворушно відповів він. – Нас підтримують публічні фонди.

– Тому ви розповідаєте людям, що наука – звичайне шахрайство – і її слід знищити!

– За логікою, такий висновок можна винести з моєї книжки. Але народ дійде інакших висновків.

– А як щодо знеславлення Інституту в очах інтелектуалів, якщо вони ще залишилися?

– Навіщо ними перейматися?

Доктор Стадлер міг зрозуміти цю фразу, якби її було вимовлено з ненавистю, заздрістю чи злістю; але відсутність будь-якої з цих емоцій, буденна легкість голосу, якась аж сміхотливість, різонули його, наче миттєвий проблиск зі сфери, що не могла бути частиною реальності; внизу живота розлився холодний жах.

– Докторе Стадлер, ви помітили реакцію на мою книжку? Її сприйняли доволі схвально.

– Так. І саме у це я не можу повірити.

Стадлер мусив спілкуватися так, наче це була цивілізована дискусія, йому не слід було зупинятися, дослухаючись до власних почуттів.

– Я не здатен збагнути, чому вас обдарували такою увагою поважні академічні журнали, як не розумію і того, що вони дозволили собі всерйоз обговорювати цю книжку. Якби Г’ю Акстон був живий, у жодній академічній публікації ні в кого не піднялась би рука означити це як філософську працю.

– Але його вже немає.

Доктор Стадлер відчув, що от-от вимовить слова, які від нього хочуть почути, і прагнув завершити розмову, перш ніж зрозуміє, що то за слова.

– До того ж, – продовжував доктор Ферріс, – анонси моєї книжки – о, я певен, що ви не зважаєте на такі дрібниці, як анонси, – містили цитати схвального листа, що надійшов мені від містера Веслі Моуча.

– Що за чортовий містер Веслі Моуч?

Доктор Ферріс усміхнувся:

– Докторе Стадлер, наступного року навіть ви такого не запитуватимете. Скажімо так: містер Моуч – це людина, яка опікується розподілом нафти – поки що.

– Тоді я раджу вам триматися за свою роботу. Співпрацюйте з містером Моучем і залиште йому сферу мазутних печей, але сфера ідей належить мені.

– Цікаво було б визначити лінію розмежування, – недбало, тоном викладацького напучування, зауважив доктор Ферріс. – Але ж говоримо про мою книжку, отже – про царину зв’язків із громадськістю.

Він обернувся і турботливим жестом указав на математичні формули, виведені крейдою на дошці:

– Докторе Стадлер, це була б катастрофа, якби ви дозволили, щоб галузь зв’язків із громадськістю відволікла вас від праці, на яку не здатен більше ніхто на світі.

Він це мовив так улесливо і догідливо, що доктор Стадлер ніколи не зміг би пояснити, чому насправді почув: «Сиди біля своєї дошки!»

Вченого охопило пекуче роздратування, що він раптом обернув його сам проти себе, розлючено подумавши, що мусить позбутися цих підозр.

– Зв’язки з громадськістю? – презирливо мовив він. – Не бачу практичної потреби у вашій книжці. Не розумію, чого саме за її допомоги можна досягнути.

– Не розумієте? – погляд доктора Ферріса швидко ковзнув по обличчю співрозмовника; полиск зухвальства був занадто швидкий, щоб його можна було з певністю ідентифікувати.

– Я не можу собі дозволити думки, що цивілізоване суспільство здатне на такі речі, – суворо проказав доктор Стадлер.

– Це блискуче і точно, – радісно підхопив доктор Ферріс. – Ви не можете собі дозволити.

Доктор Ферріс підвівся, поквапившись першим показати, що розмову закінчено.

– Докторе Стадлер, у разі будь-якого дискомфорту прошу звертатися до мене, – сказав він. – Це мій привілей – завжди бути до ваших послуг.

Знаючи, що мусить убезпечити свою зверхність, притлумлюючи ганебне усвідомлення, до якого засобу змушений вдаватися, доктор Стадлер владно і наголошено саркастично, майже брутально, мовив:

– Наступного разу, коли я вас викличу, завчасно подбайте про той свій автомобіль.

– Авжеж, докторе Стадлер, докладу всіх зусиль, щоб більше ніколи не запізнюватись, і благаю вас мені пробачити.

Доктор Ферріс відповів, ніби за командою відіграв свою роль; наче йому лестило, що доктор Стадлер нарешті збагнув сучасний стиль спілкування.

– Моя машина завдає мені жахливого клопоту, розпадається на шматки, я вже навіть замовив був нову, найкращу на ринку, «гаммонд» із відкидним верхом – але Лоуренс Гаммонд минулого тижня відійшов від справ, без жодної причини і попередження, тому все зависло. Складається враження, що ті негідники розчиняються у повітрі. На це потрібно знайти якусь раду.

Коли Ферріс пішов, доктор Стадлер сів за стіл, звівши плечі, свідомий лише одного відчайдушного бажання: від усіх сховатись. Із болючого туману, який би він не зміг окреслити словами, виринало відчайдушне відчуття, що ніхто – ніхто з тих, кого він цінував, – уже ніколи не захоче його бачити.

Він знав, яких саме слів не вимовив: не сказав, що осудить книжку публічно та відречеться від неї в ім’я Інституту. Не сказав цього, боячись виявити, що ця погроза не зачепить Ферріса, що Ферріс у безпеці, що слово доктора Роберта Стадлера більше нічого не важить. І подумки переконуючи себе, що згодом обміркує, як розпочати публічний протест, хоча насправді вже знав, що не зробить цього.

Він узяв книжку і кинув її у смітник.

Несподівано і дуже чітко в його свідомості проступило обличчя. Стадлер наче побачив кожну рису молодого лиця, яке протягом років не дозволяв собі згадувати. Доктор подумав: «Ні, він не читав цієї книжки, він її не побачить, він мертвий, він мав померти дуже давно…» Шок від усвідомлення, що саме цього чоловіка він прагнув побачити дужче за всіх на світі, й водночас сподівався, що він мертвий, відгукнувся різким, аж фізичним болем.

Стадлер не знав, чому його рука затремтіла, коли він жадібно вхопив слухавку: задзвонив телефон, і його секретарка сказала, що на лінії міс Даґні Таґґарт. Понад рік він вважав, що ця жінка ніколи більше не захоче його бачити. Вона просила про зустріч. Її голос був чистий і рівний.

– Так, міс Таґґарт, звісно, так, справді… У понеділок вранці? Так… Послухайте, міс Таґґарт, у мене сьогодні зустріч у Нью-Йорку, я можу підскочити до вашого офісу після обіду, якщо бажаєте… Ні, ні, жодних клопотів, мені буде приємно… Сьогодні близько другої, міс Таґґарт…Тобто, близько четвертої.

Не було у нього ніякої зустрічі в Нью-Йорку. Він навіть не дав собі можливості зрозуміти, що спонукало його таке сказати. Нетерпляче всміхався, вдивляючись у клапоть сонячного світла на віддаленому пагорбі.

Чорною лінією Даґні закреслила потяг номер дев’яносто три на розкладі й відчула миттєве задоволення, зауваживши, що зробила це спокійно. Протягом минулих півроку вона безліч разів таке робила. Спершу було складно, але ставало дедалі простіше.

Подумала, що надійде день, коли вона зможе виводити такі смертельні перекреслення без щонайменшого зусилля. Потяг номер дев’яносто три був вантажний, возив продовольство до Гаммондсвіля, в Колорадо.

Даґні знала, що далі: по-перше, зникнуть спеціальні товарняки, потім буде скорочено кількість вагонів до Гаммондсвіля, прикріплених, наче бідні родичі, ззаду до вантажних, і призначених для інших міст; тоді поступово зменшиться тривалість зупинок на станції Гаммондсвіль у розкладах пасажирських потягів, а далі настане день, коли вона викреслить Гаммондсвіль із мапи. Саме так усе сталося зі станцією Ваятт і містечком Стоктон.

Щойно з’ясувалось, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, Даґні зрозуміла: марно чекати, сподіватись і міркувати, чи його двоюрідний брат, адвокат або комітет місцевих мешканців запустять завод знову. Пора урізати графіки.

Минуло трохи менш як півроку, відколи зник Елліс Ваятт. Період, радісно названий якимось журналістом «знаменним днем маленької людини». Кожен власник нафтового бізнесу в країні, який володів бодай трьома свердловинами і бідкався, що Елліс Ваятт не залишив йому шансу вижити, кинувся заповнювати зяючу широку продухвину, покинуту Ваяттом. Вони формували ліги, кооперативи, асоціації; стягували докупи свої ресурси та друковані бланки. «Маленька людина вийшла на сонячне світло», – написав журналіст. Їхнє сонце було тим полум’ям, що танцювало навколо бурових вишок «Нафти Ваятта». У сліпучому сяйві цього вогню вони надбали такі статки, про які мріяли, статки, що не вимагають жодних здібностей чи зусиль. Тоді їхні найбільші клієнти – скажімо, енергетичні компанії, які п’ють нафту цілими потягами і не зважають на людську вразливість, узялися переходити на вугілля, а дрібніші й толерантніші клієнти почали випадати з бізнесу. Хлопці у Вашингтоні наклали обмеження на нафту і надзвичайний податок на працедавців, щоб підтримати безробітних на нафтових родовищах. Згодом зачинилося кілька великих нафтових компаній, а маленькі люди, пізнавши сонячне світло, раптом виявили, що бурове долото, яке досі коштувало сотню доларів, зараз коштує п’ятсот, ринку для обладнання нафтових родовищ немає, тому постачальники мусять заробляти на одному долоті те, що раніше заробляли на п’яти, – або зникати. Почали закривати трубопроводи, бо ніхто не здатен був їх утримувати. Залізницям забезпечили дозвіл підняти вантажні тарифи; нафти для перевезення було небагато, тому вартість робочого потяга з цистернами вивела з гри дві маленькі транспортні лінії. А коли сіло сонце, з’ясувалося, що експлуатаційні витрати, які раніше дозволяли жити на їхніх шістдесятиакрових полях і могли існувати завдяки милям Ваяттових пагорбів, – розвіялись у просторі разом із кільцями диму. Аж доки їхні статки розчинились, а насоси перестали працювати, маленькі люди не усвідомлювали, що жоден бізнес у цій країні не може дозволити собі купувати нафту за такою ціною, за якою вони тепер змушені її видобувати. Тоді хлопці у Вашингтоні забезпечили операторам нафтового промислу дотації; але не всі мали друзів у Вашингтоні, тому ніхто не прагнув надто ретельно вивчати чи обговорювати ситуації, що склалася потому.

Становищу Ендрю Стоктона заздрили більшість бізнесменів. Гарячковий перехід на вугілля ліг на його плечі вагою золота: завод працював цілодобово, ведучи перегони з черговою зимовою хурделицею, виливаючи деталі для вугільних печей та горен. Залишилося не так і багато ливарень; він став одним із найбільших стовпів, що забезпечував льохи і кухні країни. Стовп упав без попередження. Ендрю Стоктон оголосив, що згортає свою справу, закрив завод, а сам зник. Він не залишив жодного слова про те, що слід робити із заводом, і чи зможуть родичі Стоктона повторно його запустити.

На дорогах країни досі траплялися машини, але вони пересувались, наче мандрівники у пустелі, обминаючи вибілені сонцем кістяки коней: проїздили повз скелети авто, зламані й покинуті в рівчаках край доріг. Люди більше не купували машин, автомобільні фабрики закривались. Але були чоловіки, які досі могли роздобути бензин завдяки дружнім стосункам, суть яких нікого не обходила. Вони купували машини за будь-яку ціну. Гори Колорадо були залиті світлом із великих вікон заводу, звідки конвеєрні стрічки Лоуренса Гаммонда переміщали вантажівки й легкові автомобілі на запасні колії «Таґґарт Трансконтиненталь». Звістка про те, що Лоуренс Гаммонд пішов у відставку, прийшла у найменш очікуваний момент, коротка й раптова, наче самотній удар дзвону серед важкої тиші. Комітет місцевих мешканців транслював тепер звернення по радіо, благаючи Лоуренса Гаммонда, хоч де б він був, дозволити їм відкрити завод. Гаммонд не озивався.

Коли пішов Елліс Ваятт, Даґні скрикнула. Коли звільнився Ендрю Стоктон – зойкнула. Почувши про відставку Лоуренса Гаммонда, вона знеохочено запитала:

– Хто наступний?

– Ні, міс Таґґарт, я не можу цього пояснити, – сказала їй під час останньої подорожі до Колорадо, два місяці тому, сестра Ендрю Стоктона. – Він навіть словом не обмовився, і я не знаю, живий він чи мертвий, як і Елліс Ваятт. Ні, напередодні його відставки нічого особливого не сталося. Пам’ятаю тільки, що останнього вечора до нього приходив якийсь чоловік. Незнайомець, якого я ніколи досі не бачила. Вони розмовляли до пізньої ночі: коли я пішла спати, в кабінеті Ендрю і далі горіло світло.

У містах Колорадо люди мовчали. Даґні бачила, як вони ходять вулицями, повз свої маленькі аптеки, господарчі та продуктові магазини: так, наче сподівалися, що заклопотаність порятує від роздумів про майбутнє. Вона також ходила тими вулицями, намагаючись не підводити голови, не бачити пластів закіптюженого каменю та деформованої сталі – нафтових полів Ваятта. Їх можна було розгледіти з багатьох містечок; дивлячись уперед, Даґні бачила їх удалечині.

Одна свердловина на гребені пагорба досі горіла. Нікому не вдавалось її загасити. Ідучи вулицями, Даґні помічала вогонь: полум’я судомно звивалося на тлі неба, немов силкуючись вирватися на волю. Вона бачила його вночі з вікна потяга, на відстані сотень чистих, темних кілометрів: крихітний непокірний вогник тріпотів на вітрі.

Люди називали його Ваяттовим Смолоскипом.

Найдовший потяг на «Лінії Джона Ґолта» мав сорок вагонів. Найшвидший їхав зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Двигуни доводилося берегти: вони працювали на вугіллі, а термін їхньої експлуатації вже давно минув. Джим діставав пальне для дизелів, що тягнули «Комету», та для кількох трансконтинентальних вантажних потягів. Єдине джерело пального, на яке вона могла розраховувати, і єдиний, з ким могла працювати, був Кен Данаґґер із «Вугілля Данаґґера» у Пенсильванії.

Порожні потяги гриміли через чотири штати, що географічно були прив’язані до горлянки Колорадо. Кілька вагонів, завантажених вівцями, кукурудзою, динями та фермерською занадто урочисто вбраною родиною, яка мала друзів у Вашингтоні. На кожен робочий потяг Джим отримав дотації з Вашингтона – не як перевізник, що має прибутки, а як служба забезпечення «суспільної рівності».

Даґні вкладала всю свою енергію, щоб потяги й далі рухалися ділянками, де вони досі були потрібні, територіями, де тривало виробництво. Але у балансовому звіті «Таґґарт Трансконтиненталь» чеки Джимових дотацій на порожні потяги містили більші показники, ніж прибуток від найкращих вантажних потягів найжвавіших індустріальних відрізків.

Джим хизувався, що останні півроку були найсприятливіші за всю історію Таґґартів. На лискучих сторінках його звіту як прибуток акціонерам значилися гроші, що він їх не заробив – дотації за порожні потяги; і гроші, які йому не належали, – суми, що мали відійти на сплату відсотків та списання Таґґартівських облігацій, боргу, який, з волі Веслі Моуча, йому було дозволено не виплачувати. Він хвалився більшим об’ємом вантажних вагонів, що тягнули Таґґартові локомотиви в Арізоні (Ден Конвей закрив останню лінію «Фенікс – Дюранґо» і пішов у відставку) та у Міннесоті, де Пол Ларкін переправляв колією залізну руду, після чого останні судна на Великих Озерах, що її перевозили, пішли у небуття.

– Ти завжди вважала вміння заробляти гроші важливою чеснотою, – з химерною напівусмішкою звернувся до неї Джим. – Що ж, здається, я в цьому успішніший за тебе.

Ніхто не вдавав, що розуміє ситуацію з замороженими залізничними облігаціями; можливо, тому що всі занадто добре її розуміли. Спершу проступили ознаки паніки серед власників облігацій та небезпечне обурення громадськості. Далі Веслі Моуч видав чергову директиву, в якій ішлося, що люди зможуть «розморозити» свої облігації в разі «нагальної необхідності»: уряд викупить облігації, якщо визнає підставу переконливою. Було три запитання, на які ніхто не відповідав, але яких ніхто і не ставив: що є доказом? Що є необхідністю? Нагальна – для кого?

Тоді стало ознакою поганого тону обговорювати, чому хтось один отримав дозвіл на розмороження його грошей, а іншому відмовили. Якщо хтось запитував: «Чому?», люди відверталися, замурувавши роти. Це просто слід було описувати, а не пояснювати, каталогізувати факти, а не оцінювати їх: кошти містера Сміта розморозили, а містера Джонса – ні; це й усе. І коли містер Джонс наклав на себе руки, люди казали: «Хтозна, якби йому справді аж так потрібні були гроші, уряд дав би йому, але він просто занадто жадібний».

Не варто було розводитися і про людей, що, отримавши відмову, продавали свої облігації за третину вартості людям з переконливими «потребами»: за їхньої участі тридцять три заморожених центи перетворювалися на цілий долар; або про нові професії, що їх опановували світлі, допіру з коледжу, юнаки. Вони називали себе «розморожувачами» і пропонували послуги: «Заповнення анкет із сучасними формулюваннями». Юнаки мали друзів у Вашингтоні.

Дивлячись із платформи котроїсь сільської станції на залізницю Таґґарта, Даґні відчувала не осяйні гордощі, як колись, а імлистий сором із присмаком провини, схожий на смердючу іржу, якою поріс метал, чи навіть гірше: іржу з відтінком крові. Але згодом, у вестибюлі Термінала, вона поглянула на статую Ната Таґґарта і подумала: «Це була твоя залізниця, ти зробив, ти боровся за неї, тебе не спиняли страх і відраза, і я не віддам її людям із накипом кровавої іржі, я – єдина, хто залишився її охороняти».

Вона й далі шукала чоловіка, який винайшов двигун.

Це була єдина частина роботи Даґні, що дозволяла витримувати решту. Єдина зрима мета, що надавала сенсу боротьбі. Часом наставали періоди, коли вона розмірковувала про те, навіщо хотіла переконструювати той двигун.

«Навіщо?» – здавалося, запитував у неї якийсь голос. «Бо я досі жива», – відповідала вона. Однак пошуки були марні. Двоє її інженерів нічого не відшукали у Вісконсині. Вона відправила їх через усю країну, щоб знайти чоловіка, який працював на «Двадцяте століття», – довідатись ім’я винахідника. Вони так нічого і не знайшли. Даґні відрядила їх перевірити документи в Бюро патентів; з’ясувалося, що жодного патенту на двигун ніколи не було зареєстровано.

Єдиним слідом у її особистих пошуках був недопалок цигарки зі знаком долара. Вона про нього вже й забула, аж раптом недавно, якось увечері, знайшла у шухляді свого столу і передала своєму знайомому з кіоску у вестибюлі. Оглядаючи недопалок, обережно стискаючи його двома пальцями, старий був вражений; він ніколи досі не чув про таку марку і дивувався, як міг її не знати.

– Міс Таґґарт, вона була хорошої якості?

– Найкраща з усіх, що я курила.

Він збентежено кивнув, пообіцявши довідатися про виробника і дістати блок.

Даґні намагалася знайти науковця, який міг би спробувати реконструювати двигун. Поговорила з фахівцями, яких їй порекомендували як найкращих у цій царині. Перший, вивчивши залишки двигуна та рукопис, тоном сержанта-інструктора зі стройової підготовки сказав, що ця штука не може працювати, не працювала ніколи і він доведе, що жоден двигун такого типу не здатен діяти в принципі. Другий промимрив, немов складаючи нудний залік, що не знає, чи можна таке зробити, і довідуватися не збирається. Третій агресивно-зверхньо сказав, що спробує виконати завдання, якщо отримає контракт на десять років по двадцять п’ять тисяч доларів на рік: «Зрештою, міс Таґґарт, якщо ви сподіваєтеся заробити на цьому двигуні величезні кошти, то час, яким я ризикую, маєте оплачувати саме ви». Четвертий, наймолодший, якусь мить мовчки дивився на неї, а потім вираз його обличчя змінився з безвиразного на презирливий:

– Знаєте, міс Таґґарт, не думаю, що такий двигун у принципі слід складати, навіть якби хтось і довідався, як це робиться. Це було б настілки досконаліше від усього створеного досі, що стало б виявом несправедливості до дрібніших науковців, адже не залишило б простору для їхніх здобутків та вмінь. Не думаю, що у сильного є право похитнути самоповагу слабкого.

Даґні наказала йому покинути кабінет, а сама застигла, охоплена недовірою і жахом перед фактом, що найпомилковіше твердження, яке їй випало чути за життя, було подано як моральну чесноту.

Рішення поговорити з доктором Робертом Стадлером вона сприймала як свій останній шанс.

Долаючи внутрішній опір, наче супроти гальм, витиснутих до межі, Даґні змусила себе йому зателефонувати. Вона сперечалася сама з собою. Думала: я маю справу з чоловіками штибу Джима та Оррена Бойла, а Стадлерова провина менша за їхні, – чому я не можу з ним розмовляти?

Відповіді вона не знайшла, відчувала лише спротив і певність, що з усіх чоловіків на світі доктор Роберт Стадлер був єдиним, кому вона не повинна телефонувати.

Сівши за стіл над розкладами «Лінії Джона Ґолта» і чекаючи на доктора Стадлера, вона міркувала, чому впродовж стількох років у царині науки не з’явилося жодного першорядного таланту. Знайти відповідь їй не вдавалося. Даґні дивилась на чорну риску, що позначала на розкладі перед нею дев’яносто третій потяг.

«Потяг має два великих атрибути життя, – думала вона, – рух і мету; раніше він був, наче жива істота, але тепер це тільки певна кількість мертвих вантажних вагонів та двигунів. Не давай собі можливості відчувати, якнайшвидше розчленуй каркас, двигуни потрібні у всій системі; Кенові Данаґґеру в Пенсильванії потрібні потяги, більше потягів, якби лишень…»

– Доктор Роберт Стадлер, – промовив голос із комутатора на її столі.

Він увійшов, усміхаючись; усмішка, здавалось, увиразнювала його слова:

– Міс Таґґарт, чи можете ви повірити, як я безмежно радий знову вас бачити?

Вона не всміхнулася: відповідала серйозно та ввічливо:

– Дуже приємно, що ви прийшли сюди.

Вона вклонилась, її струнка постать напружено завмерла, якщо не зважати на офіційний порух голови.

– А якщо я зізнаюся, що чекав лише на переконливий привід сюди прийти? Чи це вас вразить?

– Постараюся не зловживати вашою люб’язністю, – штивно промовила вона. – Прошу сідати, докторе Стадлер.

Він радісно роззирнувся:

– Ніколи не випадало бачити офісу виконавчого директора залізниці. Не знав, що це таке… таке імпозантне місце. Це характеризує стиль вашої роботи?

– Докторе Стадлер, справа, про яку я хочу порадитися, не надто відповідає вашим зацікавленням. Можливо, це дивно, що я до вас звертаюся. Дозвольте, будь ласка, пояснити.

– Те, що ви побажали до мене звернутися – цілком достатній мотив. Якщо можу вам чимось прислужитися, будь-чим… Навіть не знаю, чи зараз щось може втішити мене дужче.

Його усмішка вабила – то була емоція земної людини, спрямована не вуалювати слова, а увиразнювати сміливість висловлювати щирі почуття.

– Моя проблема стосується технології, – сказала Даґні з чистою, безбарвною інтонацією молодого механіка, що обговорює складне завдання. – Я цілком усвідомлюю вашу зневагу до цієї царини науки. Не сподіваюся, що ви розв’яжете мою проблему, – ця робота навряд чи належить до ваших інтересів і обов’язків. Хочу лише викласти суть, а потім поставлю два запитання. Я мусила до вас звернутися, бо це стосується розуму певної особи, видатного розуму, а… – рівним тоном проказала вона, намагаючись якнайточніше формулювати, – а ви зараз єдина світла голова у цій царині.

Даґні не зрозуміла, чому її слова так зачепили Стадлера. Вона помітила, як застигло його обличчя, а очі набули раптом серйозного виразу, що здавався нетерплячим і майже благальним. Скромно й просто він запитав (хоча голос його лунав понуро, наче притиснутий вагою якоїсь емоції):

– Міс Таґґарт, яка у вас проблема?

Даґні розповіла про двигун та про місце, де його знайшла, й, оминувши деталі пошуків, сказала, що не вдалося довідатися ім’я винахідника. Простягнула йому фотографії двигуна та залишки рукопису.

Спостерігала, як він читав. Спершу його очі швидко, з фаховою впевненістю пробіглися документом, далі виникла пауза, потім дедалі чіткіше почала проступати напружена увага, заворушилися губи – хтось інший на його місці присвиснув би чи судомно хапонув повітря. Він надовго завмер і відвів погляд; здавалося, що його розум мчить карколомними стежками, намагаючись не втратити жодної думки. Вона бачила, що він прогортав рукопис назад, потім зупинився, знову примусив себе читати, наче його розривало між жадобою продовжувати та охопити всі варіанти, що розкриваються перед його внутрішнім зором. Даґні бачила його мовчазне захоплення, знала, що він забув про її офіс, її існування, геть про все, крім документа; вражена з цієї реакції, пошкодувала, що не може симпатизувати доктору Робертові Стадлеру.

Понад годину тривала мовчанка. Потім він закінчив читати і поглянув на неї.

– Але ж це надзвичайно! – сказав він радісно і зачудовано, ніби повідомляючи несподівані для неї новини.

Вона хотіла б усміхнутися та подарувати йому радість спільного тріумфу, натомість просто кивнула і прохолодно погодилася:

– Так.

– Але ж, міс Таґґарт, це грандіозно!

– Так.

– Ви сказали, це стосується технологій? Це набагато, набагато, набагато більше. Сторінки, де він пише про свій трансформатор… Можете побачити, з чого він виходить. Він дійшов до нової концепції енергії. Він відкинув всі наші старі припущення, згідно з якими його двигун не міг би існувати. Він сформулював власні передумови і розкрив таємницю перетворення статичної енергії на кінетичну. Чи знаєте ви, що це означає? Чи усвідомлюєте, який подвиг чистої, абстрактної науки довелося йому здійснити, перш ніж створити свій двигун?

– Хто? – тихо запитала вона.

– Перепрошую?

– Це перше з двох запитань, які я хотіла вам поставити, докторе Стадлер: чи спадає вам на думку молодий науковець, якого ви могли знати десять років тому, і який був би на таке спроможний?

Стадлер уражено завмер. Він не мав часу, щоб обміркувати це запитання.

– Ні, – насупившись, повільно сказав він. – Ні, нікого не можу пригадати… І це дивно… Бо такий хист неможливо було б не помітити… Хтось привернув би до нього мою увагу… До мене завжди присилають перспективних молодих фізиків. Ви сказали, що знайшли це в дослідницькій лабораторії звичайної комерційної фабрики двигунів?

– Так.

– Дивно. Що він робив у такому місці?

– Створював двигун.

– Саме про це мені і йдеться. Людина з геніальними задатками видатного науковця, яка вирішила стати комерційним винахідником? Як на мене, це обурливо. Йому хотілося зробити двигун, тому він тихо здійснив революцію в енергетиці, досягнув мети – і навіть не подбав, щоб опублікувати свої знахідки, а просто сконструював механізм. Чому він прагнув марнувати свій інтелект на практичні прилади?

– Можливо, тому що йому подобалося жити у цьому світі, – вихопилось у неї.

– Даруйте?

– Ні, я… Вибачте, докторе Стадлер. Я не збиралася обговорювати жодних тем… не дотичних…

Стежачи за власними думками, він проігнорував її слова:

– Чому він не прийшов до мене? Чому не приєднався до важливих наукових кіл, до яких належу я? Якщо йому вистачило розуму на це, то він, безсумнівно, мав достатньо тями, щоб розуміти важливість свого винаходу. Чому він не опублікував доповідь про своє визначення енергії? Я бачу загальний напрямок, яким він рухався, але ж – чорт забирай! – найважливіших сторінок бракує, немає офіційного звіту! Хтось із його оточення стовідсотково мусив бути достатньо обізнаний, щоб оголосити про цю роботу всьому науковому світові. Чому вони цього не зробили? Як вони могли занедбати, просто-таки занехаяти річ такого рівня?

– Це запитання, на які я не можу знайти відповідей.

– І, крім цього, суто з практичного погляду, чому цей двигун покинули в купі сміття? Перший-ліпший телепень-промисловець віддав би усе, щоб заробити на ньому статки. Жодного інтелекту не треба, щоб побачити його комерційну цінність.

Вона вперше всміхнулась усміхом, сповненим гіркоти. І промовчала.

– Думаєте, неможливо виявити винахідника? – запитав він.

– На цей момент – абсолютно неможливо.

– Вважаєте, він досі живий?

– Сподіваюся на це. Але не впевнена.

– Припустімо, я спробую опублікувати про нього оголошення?

– Ні. Не робіть цього.

– Але якби я дав оголошення у наукових виданнях і попросив доктора Ферріса… – він замовк. Їхні погляди блискавично зустрілися. Даґні не сказала нічого, але витримала його погляд. Він відвів очі й холодно та рішуче закінчив речення:

– …попросив доктора Ферріса передати по радіо, що я бажаю його бачити, чи відмовиться він прийти?

– Так, докторе Стадлер, мабуть, він відмовиться.

Він не дивився на Даґні. Вона помітила легке напруження його лицевих м’язів на водночас якомусь млявому обличчі; жінка не могла б пояснити ні того, яке світло вигасало у ньому, ні що саме спонукало її подумати про це вгасання.

Він кинув рукопис на стіл звичним для себе зневажливим жестом:

– Люди, достатньо ділові, щоб продавати свій розум за гроші, повинні володіти знаннями про обставини практичної реальності.

Він дивився на неї дещо виклично, ніби очікуючи різкої відповіді. Проте Даґні відреагувала ще гірше: безсторонньо, ніби істинність чи хибність його обвинувачень її не обходили. Вона ввічливо промовила:

– Друге моє запитання таке: чи погодитеся ви назвати ім’я будь-якого знайомого фізика, який, на ваш погляд, здатен спробувати реконструювати цей двигун.

Він поглянув на неї і тихо засміявся; цей сміх лунав зболено.

– Міс Таґґарт, невже це мучить і вас? Неможливість знайти розумну людину?

– Я спілкувалася з кількома фізиками, яких мені палко рекомендували, і виявила, що вони безнадійні.

Він енергійно потягнувся вперед.

– Міс Таґґарт, – запитав він, – ви розраховували на мене, бо довіряєте цілісності моїх наукових суджень?

У запитанні вчувалося оголене благання.

– Так, – стримано відповіла Даґні. – Я довіряю цілісності ваших наукових суджень.

Чоловік відкинувся назад. Здавалося, внутрішня усмішка знімає напруження з його обличчя.

– Хотів би я вам допомогти, – промовив він, наче звертався до товариша. – Я хотів би вам допомогти з егоїстичних міркувань, тому що, розумієте, серед моїх найбільших проблем – намагання знайти талановиту людину для власного колективу. Талановиту, чорта з два! Та мене б утішила навіть видимість такої перспективи! Але про тих, кого до мене присилають, не можна навіть сказати, що вони мають потенціал вирости бодай у хороших автомеханіків. Не знаю, чи це я старішаю і починаю вимагати забагато, чи це людська раса вироджується, але за часів моєї молодості здавалося, що світ не аж такий позбавлений розуму. Сьогодні, якби ви побачили тих чоловіків, із якими я розмовляв, ви б…

Він різко замовк, наче від раптового спогаду. Певний час мовчав: здавалося, доктор розмірковує над чимось, що добре знає, але не хоче їй розповідати. У цьому Даґні переконалася, коли Стадлер грубо й обурено підсумував (ця інтонація підтверджувала, що він ухиляється від теми):

– Ні, я не знаю людини, яку міг би вам порекомендувати.

– Докторе Стадлер, це все, про що я хотіла у вас запитати, – сказала вона. – Дякую, що присвятили мені свій час.

Якусь мить він сидів мовчки і нерухомо, ніби не міг примусити себе піти.

– Міс Таґґарт, – запитав він, – чи не могли б ви мені показати цей двигун?

Даґні здивовано поглянула на нього:

– Ну, так… Якщо хочете. Але він у підземному сховищі, в тунелях Термінала.

– Я б спустився, якщо ви не проти мене туди повести. У мене немає жодних особливих мотивів. Винятково особиста цікавість. Я хотів побачити його… Ото й усе.

Коли вони стояли у гранітному сховищі над скляним ящиком із купою брухту, доктор повільно і відсторонено зняв капелюха – і Даґні не могла сказати, чи це був звичний жест поваги перед жінкою, яка перебуває з ним в одній кімнаті, чи потреба оголити голову перед труною.

Вони мовчки стояли у світлі єдиної лампи, що, заломлюючись у скляній поверхні, відбивалося на їхніх обличчях. Звіддалік перестукували колеса потяга, і часом здавалося, що котрийсь із раптових та різких поштовхів витягне відповідь із трупа, схованого в скляному ящику.

– Це так дивовижно! – стишено мовив доктор Стадлер. – Дивовижно бачити визначну, нову, грандіозну ідею, що належить не мені!

Вона дивилася на нього, прагнучи повірити, що правильно його зрозуміла. Він говорив щиро і пристрасно, ігноруючи умовності, відкинувши сумніви, чи взагалі припустимо дозволяти їй бути свідком того, як він звіряється у своєму болю, бачачи перед собою жінку, здатну зрозуміти:

– Міс Таґґарт, чи знаєте, яка головна ознака посередності? Неприйняття чужих досягнень. Ці дратівливі лицеміри, які сидять і тремтять, щоб чиясь робота не стала видатнішою за їхню власну, – вони й гадки не мають про самотність, яка виникає, коли ти досягаєш вершини. Самотність без рівних тобі – без людей, розум яких можна поважати, а досягненнями захоплюватися. Зі своїх щурячих нір вони шкірять на тебе зуби, думаючи, що ти дістаєш задоволення, дозволяючи своєму сяйву їх затьмарювати, – тим часом, як ти цілий рік свого життя віддав, намагаючись розгледіти серед них бодай промінчик таланту. Вони заздрять досягненням, а їхня мрія про велич – це світ, у якому кожен із них переконаний, що всі решта – нижчі за них. Вони не знають навіть, що ця мрія – безпомилковий доказ їхньої посередності, тому що світ такого типу був би нестерпний для людини досягнень. Їм невідомо, які почуття виникають, коли навколо – нижчі за тебе. Ненависть? Ні, не ненависть, а нудьга: жахлива, безнадійна, виснажлива нудьга, що паралізує. Хіба важливі похвала та лестощі від людей, яких не поважаєш? Чи доводилося вам коли-небудь тужити за тим, ким можна було б захоплюватися? За тим, на кого можна дивитися не вниз, а вгору?

– Я відчуваю це все своє життя, – сказала вона. Цього вона не могла йому не сказати.

– Знаю, – мовив він, і знеособлена ніжність його голосу відлунювала красою. – Я знав це ще з нашої першої бесіди. Ось чому я сьогодні прийшов…

Він на мить замовк, але Даґні не відгукнулася на його поклик, тому доктор завершив думку з тією ж тихою ніжністю в голосі:

– Ось чому я хотів побачити цей двигун.

– Розумію, – м’яко сказала Даґні. Її інтонація була єдиною формою визнання.

– Міс Таґґарт, – сказав він, опустивши голову і дивлячись на скляний ящик, – я знаю людину, яка може спробувати відновити цей двигун. На мене він би не працював – тому, можливо, це саме той чоловік, який вам потрібен.

Ще не звівши голови і не побачивши захвату в її очах, відкритого погляду, про який він благав, погляду прощення, він зруйнував єдину мить примирення, надавши своєму голосу дешевого сарказму:

– Очевидно, той молодик не бажав працювати на благо суспільства чи задля процвітання науки. Сказав мені, що не працюватиме на урядовій роботі. Припускаю, він хотів вищої платні – такої, яку сподівався отримувати від приватного працедавця.

Стадлер відвернувся, щоб не побачити виразу, який сходив із її обличчя, і не дозволяючи собі зрозуміти його значення.

– Так, – мовила вона сухо, – мабуть, це саме той типаж, який мені потрібен.

– Це молодий фізик із Технологічного інституту в Юті, – стримано пояснив він. – Звати його – Квентін Деніелс. Кілька місяців тому його прислав до мене мій друг. Він прибув на зустріч, але відмовився від запропонованої роботи. Я хотів узяти його у колектив. У нього розум науковця. Не знаю, чи впорається він із вашим двигуном, але, принаймні, може спробувати. Думаю, він і досі в Технологічному інституті. Хоча й не знаю, що він там зараз робить, – Інститут ліквідовано рік тому.

– Дякую, докторе Стадлер. Я з ним сконтактуюся.

– Якщо… Якщо забажаєте, я залюбки допоможу йому з теоретичною частиною. Я би сам виконав певну роботу, почавши з орієнтирів у цьому рукописі. Я хотів би розгадати головну таємницю енергії, яку вдалося знайти авторові. Ми повинні виявити його засадничий поштовх. Якщо нам це вдасться, містер Деніелс може закінчити роботу: те, що стосується вашого двигуна.

– Я вдячно прийму від вас будь-яку допомогу, докторе Стадлер.

Вони мовчки йшли – крізь мертві тунелі Термінала, по шпалах іржавої колії під низкою блакитних ламп до віддаленого відблиску платформ.

Біля виходу з тунелю побачили вкляклого на колії чоловіка, який молотом бив по стрілці: неритмічно, роздратовано та невпевнено. Поруч стояв інший чоловік і нетерпляче за ним спостерігав.

– То що там із цією клятою штукенцією? – запитав спостерігач.

– Не знаю.

– Ти вже годину біля неї.

– Ага.

– І скільки ще?

– А хто такий Джон Ґолт?

Доктор Стадлер скривився. Вони саме проходили повз чоловіків, аж він мовив:

– Не люблю цього виразу.

– І я не люблю, – відповіла вона.

– Звідки він?

– Цього ніхто не знає.

Вони помовчали, а потім він сказав:

– Колись я знав Джона Ґолта. Тільки він давно уже помер.

– Ким він був?

– Я думав, що він досі живий. Але тепер певен: він помер. Мав такий розум, що, якби жив, зараз про нього говорили б у всьому світі.

– Але весь світ про нього й говорить.

Він завмер як укопаний.

– Справді… – промовив поволі, перетравлюючи думку, яка ще ніколи в нього не виникала. – Так… Але чому?

Здавалося, слова обважніли від жаху.

– Докторе Стадлер, ким він був?

– Чому про нього говорять?

– Ким він був?

Затремтівши, він стріпнув головою і різко мовив:

– Це просто збіг. Це поширене ім’я. Це безсенсовий збіг. Це не пов’язано з чоловіком, якого я знав. Той чоловік помер.

Доктор не дозволив собі достоту усвідомити значення слів, якими закінчив:

– Він мусив померти.

Наказ, який лежав на його столі, було позначено словами: «Конфіденційно. Терміново. Пріоритет. Нагальна потреба, засвідчена офісом головного координатора. На потреби проекту «Х». У ньому йшлося про затверджену вимогу продати десять тисяч тонн ріарден-металу Державному науковому інституту.

Ріарден прочитав це і звів погляд на виконавчого директора свого заводу, який застиг навпроти. Чоловік увійшов і поклав на стіл цей наказ, не мовивши жодного слова.

– Я подумав, ви захочете це побачити, – відповів він на Ріарденів погляд. Ріарден натиснув кнопку, викликаючи міс Айвз. Він простягнув наказ їй і мовив:

– Відішліть це туди, звідки прийшло. Скажіть, що я не продаватиму ріарден-металу Державному науковому інституту.

Ґвен Айвз та директор глянули на нього, одне на одного, а потім знову на нього. В їхніх поглядах він прочитав радість.

– Так, містере Ріарден, – офіційним тоном відповіла Ґвен Айвз, беручи конверт так, ніби це був звичайний собі діловий документ. Вона кивнула і вийшла з кімнати. Виконавчий директор рушив за нею.

Ріарден ледь усміхнувся, розділяючи їхні почуття. Він без жодних емоцій сприймав що цей документ, що імовірні наслідки його дії.

Через певне внутрішнє потрясіння, внаслідок якого в ньому зірвало пломбу, що стримувала емоції, півроку тому Ріарден сказав собі: «Спершу дій, підтримуй роботу заводу, а відчувай потім». Це дозволило йому безсторонньо спостерігати, як діє закон про зрівняння можливостей.

Ніхто не знав, як цього закону слід дотримуватися. Спершу йому сказали, що він не може виробляти ріарден-металу в обсягах, що перевищують тоннаж найкращого спеціального сплаву, відмінного від сталі, виробленого Орреном Бойлом. Але найкращий спеціальний сплав Оррена Бойла був якоюсь ламкою сумішшю, якої ніхто не хотів купувати. Потім йому дозволили виплавляти свій метал у кількостях, що їх міг би виробити Оррен Бойл, якби він був на це здатен. Але ніхто не знав, як це вирахувати. Хтось із Вашингтона озвучив дозволену кількість тонн на рік, жодним чином її не обґрунтувавши. Всі вирішили прийняти це і не загострювати ситуації.

Він не знав, у який спосіб надавати кожному клієнтові, який цього потребував, однакову частку ріарден-металу. Всіх заявок неможливо було виконати і за три роки, навіть якби він дозволив працювати на повну потужність, а заявки надходили щодня. Це вже не були чесні замовлення; це були вимоги. Закон передбачав, що кожен клієнт, який не отримає свого паю ріарден-металу, має право судитися.

Ніхто не знав, як визначити розмір чесної частки. Тоді з Вашингтона на посаду заступника директора розповсюдження до нього прислали світлого юнака, щойно з коледжу. Після безлічі телефонних конференцій зі столицею хлопчик повідомив, що кожен клієнт повинен отримувати п’ять сотень тонн металу, згідно з датою подання. Ніхто не сперечався з цими цифрами.

Неможливо було сформулювати заперечення. Кількість могла становити півкілограма чи мільйон тонн, маючи однакову чинність. Хлопець улаштував собі офіс на Ріарденовому заводі: у ньому четверо дівчат збирали заявки на паї ріарден-металу. За теперішнього рівня виробництва заявки добряче сягали аж у наступне століття.

П’ять сотень тонн ріарден-металу не могли забезпечити п’яти кілометрів залізниці для «Таґґарт Трансконтиненталь»; не могли забезпечити кріплень для однієї з вугільних копалень Кена Данаґґера. Найбільшим промисловим підприємствам, найкращим клієнтам Ріардена, було відмовлено у використанні його металу. Водночас на ринку несподівано з’явилися кийки для гольфа з ріарден-металу, а також кавники, садовий реманент і водогінні крани. Кенові Данаґґеру, який, розуміючи цінність металу, наважився подати заявку на нього (попри лють громадської думки), відмовили. Його замовлення без пояснень відкинули – згідно з новими законами. Містер Моуен, який зрадив «Таґґарт Трансконтиненталь» у найскрутніший момент, тепер виготовляв залізничні стрілки з ріарден-металу та продавав їх у «Південний Атлантик». Ріарден спостерігав, вимкнувши емоції.

Він відвертався, не пустивши й пари з вуст, коли хтось починав мову про загальновідомі речі: швидкі статки, що їх наживали на його металі.

– Але ж ні, – просторікували у салонах, – не варто називати це чорним ринком, бо це ж насправді не так. Ніхто не продає метал нелегально. Продають право на нього. До того ж, це не справжній продаж, а лише спільний розподіл паїв.

Він не хотів занурюватися ні в комашину вигадливість угод, за якими «паї» продавали і ділили, ні в те, як вдалося виробнику з Вірджинії протягом двох місяців виготовити п’ять тисяч тонн литва з ріарден-металу, а також у те, хто саме з Вашингтона був партнером не зазначеного у списку продуцента.

Ріарден знав, що їхній прибуток на тонні металу був уп’ятеро вищий за його власний. Але мовчав. Усі мали право на метал, крім нього самого.

Юнак із Вашингтона – сталевари дали йому прізвисько Годувальниця – вився навколо Ріардена, виявляючи примітивну зачудовану цікавість, що виражала якусь збочену форму захоплення. Ріарден спостерігав за ним із гидливою втіхою. Хлопчина й гадки не мав про моральність; це поняття витруїли з нього у коледжі, зробивши юнака химерно-чесним, наївним та цинічним водночас – таким невинним, яким може бути дикун.

– Містере Ріарден, ви мене зневажаєте, – заявив якось він без жодної образи. – Це непрактично.

– Чому непрактично? – поцікавився Ріарден.

Хлопець розгубився і не знайшов, що сказати. Він ніколи не мав відповідей на різні «чому?» Висловлювався зазвичай пласкими твердженнями. Людей характеризував так: «він старомодний», «він непристосований», «він не перелаштувався», – без жодного вагання чи пояснення. Хоч і вивчав металургію, міг сказати: «Думаю, виплавка заліза мала би потребувати високих температур». Винятково невпевнено висловлювався про неживу природу і максимально категорично – про людей.

– Містере Ріарден, – якось сказав він, – якщо ви маєте бажання передати більшу кількість металу вашим друзям – я про вищі порції – це можна влаштувати, ви ж знаєте. Чому б нам не попросити про спеціальний дозвіл на підставі нагальної потреби? У мене є друзі у Вашингтоні. Ваші друзі – важливі люди, великі бізнесмени, тож нескладно буде утнути цей фокус із нагальною потребою. Звісно, це потребуватиме певних витрат. На деякі речі у Вашингтоні. Ви ж знаєте, як воно: таке завжди вимагає витрат.

– Які речі?

– Ви розумієте, про що я.

– Ні, – відповів Ріарден, – не розумію. Може, поясните?

Хлопець нерішуче подивився на нього, подумки все зважуючи, і видав:

– Це погана психологія.

– Яка?

– Знаєте, містере Ріарден, не обов’язково вживати таких слів.

– Яких?

– Слова відносні. Це просто символи. Якщо ми не будемо послуговуватися потворними символами, то й потворності уникнемо. Чому ви хочете, щоб я висловився інакше, якщо я вже сказав усе так, як сказав?

– І як же саме я хочу, щоб ви висловилися?

– Чому ви від мене цього хочете?

– З тієї ж причини, з якої ви не хочете.

Якийсь час юнак мовчав, а потім сказав:

– Знаєте, містере Ріарден, абсолютних стандартів не існує. Ми не можемо послуговуватися суворими принципами, ми мусимо бути гнучкі, пристосовуватися до реалій цього дня і чинити згідно з доцільністю моменту.

– То біжи, шмаркачу! Спробуй вилити тонну сталі без суворих принципів, згідно з доцільністю моменту.

Дивна емоція, що була практично чуттям стилю, змушувала Ріардена ставитися до юнака презирливо, але не ображатися на нього. Здавалося, хлопець відповідає духові довколишніх подій. Так, наче їх перенесло назад крізь століття, у той час, якому належить цей юнак, а він, Ріарден, не звідти. «Замість того, щоб будувати нові печі, – думав Ріарден, – доводиться брати участь у програшних перегонах: примушувати працювати старі; замість того, щоб починати нові авантюри, нові дослідження, нові експерименти з використанням ріарден-металу, він усю свою енергію витрачає на пошуки джерел залізної руди: як люди на світанку Залізного віку, тільки з меншою надією на успіх».

Ріарден намагався уникати таких думок. Старався пильнувати власні почуття – так, ніби якась частина його перетворилася на чужинця, який мусив залишатися німим, а його воля мала виконувати роль постійного, ретельного знеболювального. Ця частина була тим невідомим, про яке він знав тільки, що не повинен ніколи бачити його коренів і не чути голосу. Ріарден уже пережив був один небезпечний момент і не міг дозволити йому повторитися.

Це був момент, коли одного зимового вечора він самотньо сидів у своєму офісі, паралізований розстеленою на столі газетою з довгою колонкою директив на першій сторінці; саме почув по радіо новини про палаючі нафтові поля Елліса Ваятта. Тоді його першою реакцією – ще до того, як виникли будь-які думки про майбутнє, будь-яке відчуття катастрофи, шок, жах чи протест, – став вибух сміху. Він реготав тріумфально, ніби від чогось звільняючись, охоплений пружним живим тріумфом. І слова, що він їх не промовив, але відчув, були такі: «Благослови тебе Боже, Еллісе, хоч би що ти накоїв!»

Збагнувши підтекст свого сміху, він уже знав, що приречений повсякчас пильнувати себе; наче людина, яка пережила серцевий напад, він сприйняв це як попередження, що носить у собі небезпеку, яка може вразити його кожної миті.

Відтоді йому доводилося триматись осібно. У внутрішніх рухах мусив дотримуватися рівномірного, обережного, суворо контрольованого темпу. Але на якусь мить небезпека підступила знову. Поглянувши на наказ про Державний науковий інститут на своєму столі, відчув, що сяйво, яке ковзало документом, іде не з печей знадвору, а з полум’я зайнятого нафтового поля.

– Містере Ріарден, – мовив Годувальниця, почувши про відхилений наказ, – ви не повинні були цього робити.

– Чому ні?

– Матимете проблеми.

– Які ще проблеми?

– Це урядовий наказ. Урядових наказів відхиляти не можна.

– Чому не можна?

– Це проект нагальної потреби, до того ж, таємний. Це дуже важливо.

– І що ж це за проект?

– Не знаю. Він таємний.

– То звідки знаєте, що він важливий?

– Так сказано.

– Хто це сказав?

– Не можна сумніватися щодо таких речей, містере Ріарден!

– Чому ні?

– Бо не можна.

– Якщо не можна, тоді це – абсолют, а ви казали, що жодного абсолюту не існує.

– Це інше.

– Чому інше?

– Йдеться про уряд.

– Хочете сказати, що немає жодного абсолюту, крім уряду?

– Я хочу сказати: коли вони кажуть, що це важливо, то так воно і є.

– Чому?

– Я не хочу, щоб ви вскочили в халепу, містере Ріарден, а ви впевнено збираєтеся це зробити. У вас забагато «чому». Нащо ви це робите?

Ріарден зиркнув на нього і засміявся. Юнак усвідомив, що змолов, і на його безрадісному обличчі з’явився дурнуватий вишкір.

Чоловік, який наступного тижня прийшов до Ріардена, мав молодявий та витончений вигляд, однак не такий юний та досконалий, яким хотів видаватися. На ньому було цивільне вбрання та шкіряні гетри регулювальника руху. Ріарден не міг зрозуміти, звідки він: із Державного наукового інституту чи з Вашингтона.

– Містере Ріарден, – сказав він м’яко та конфіденційно, – як я зрозумів, ви відмовилися продавати метал Державному науковому інституту.

– Так і є, – відповів Ріарден.

– Хіба це не вияв навмисної непокори закону?

– Вирішуйте самі.

– Чи можу я поцікавитись, які у вас на це підстави?

– Моїми підставами можете не перейматися.

– Ще й як перейматимемося! Ми вам не вороги, містере Ріарден. Ми хочемо бути з вами чесні. Не слід боятися того факту, що ви – значний промисловець. Ми вам цим не дорікатимемо. Прагнемо бути з вами такі ж чесні, як із найнижчим робітником. Тому нам варто знати ваші підстави.

– Надрукуйте мою відмову в газетах, і кожен читач пояснить вам мої підстави. Про це вже писали трохи більше, ніж рік тому.

– О ні, ні, ні! До чого тут газети? Невже ми не можемо залагодити це дружньо і приватно?

– Це залежить від вас.

– Ми не хочемо, щоб це потрапило до преси.

– Ні?

– Ні. Ми не хочемо вас кривдити.

Ріарден поглянув на нього і запитав:

– Навіщо Державному науковому інституту десять тисяч тонн металу? Що таке «Проект Х»?

– Ах, це? Це дуже важливий проект наукових досліджень, видатна соціальна ініціатива неоціненної суспільної ваги, але, на жаль, регламент найвищої політики не дозволяє мені докладніше розкрити вам його суть.

– Знаєте, – сказав Ріарден, – я міг би сказати вам, подавши це як мою підставу, що не бажаю продавати свого металу тим, хто приховує від мене свої цілі. Ріарден-метал створив я. І моя моральна відповідальність – знати, з якою метою я дозволяю його використовувати.

– Але, містере Ріарден, вас це не має непокоїти! Ми знімаємо з вас будь-яку відповідальність.

– Я не хочу, щоб із мене її знімали.

– Але ж… Але ж це такий старомодний і… і геть теоретичний підхід.

– Я сказав, що можу назвати це підставою для відмови. Але не назву, бо, у цьому разі, у мене є інша підстава, що включає і попередню. Я не продаватиму ріарден-металу Державному науковому інституту на жодних умовах, хоч які б вони були: хороші чи погані, таємні чи відкриті.

– Але чому?

– Послухайте, – повільно проказав Ріарден, – існують якісь виправдання для дикунських суспільств, де людина очікувала, що вороги будь-якої миті можуть її убити, тому змушена була захищатися всіма доступними способами. Але для суспільства, в якому від людини очікують, що вона вироблятиме зброю для своїх власних убивць, виправдання немає.

– Містере Ріарден, навряд чи доцільно послуговуватися такими словами. Сумніваюся, що використовувати такі порівняння – практично. Зрештою, уряд не може, керуючись широкими державними інтересами, брати під власну юрисдикцію вашу особисту образу на якусь одну окрему установу.

– То не беріть це під юрисдикцію.

– Ви про що?

– Не запитуйте про мої підстави.

– Але, містере Ріарден, ми не можемо не помітити відмови коритися законові. Яких дій ви від нас очікуєте?

– Яких самі забажаєте.

– Але це абсолютно безпрецедентно. Ніхто ніколи не відмовлявся продавати урядові необхідної продукції. Власне кажучи, закон забороняє вам відмовлятися продавати свій метал будь-якому покупцю, не лише урядові.

– То чому ж ви мене не арештуєте?

– Містере Ріарден, це мирна розмова. Навіщо говорити про арешт?

– Хіба це не остаточний аргумент проти мене?

– Нащо до нього вдаватися?

– Хіба він не вчувається у кожному реченні цієї розмови?

– Навіщо це озвучувати?

– Чому ні? – візитер промовчав. – Невже ви намагаєтеся приховати той факт, що, якби не ця ваша козирна карта, я взагалі не дозволив би вам увійти до цього кабінету?

– Але я не кажу про арешт.

– Я кажу.

– Містере Ріарден, не розумію вас.

– Я не збираюся допомагати вам, вдаючи, що ця розмова бодай трохи дружня. Це не так. І робіть, що завгодно.

Ріарден відчув дивний захват. Так, ніби от-от осягне щось, чого досі не розумів, наче підійшов до відкриття, занадто віддаленого, щоб його пізнати, хіба збагнути, що важливість цього відкриття переважає всі його давніші здобутки.

– Містере Ріарден, – озвався чоловік, – урядові потрібен метал. Ви повинні продати його нам, адже, безперечно, усвідомлюєте, що ваша незгода не може змінити державних планів.

– Продаж, – повільно промовив Ріарден, – вимагає згоди продавця.

Він підвівся і підійшов до вікна:

– Я скажу вам, що ви можете зробити.

Указав на запасну колію, де злитки металу вантажили до вагонів:

– Це ріарден-метал. Підженіть туди вантажівки – як звичайні грабіжники, але не ризикуючи нічим, бо я у вас не стрілятиму, адже, як самі знаєте, не можу цього зробити, – беріть стільки металу, скільки потрібно, і забирайтеся. Не намагайтеся надіслати мені за нього гроші. Я їх не візьму. Не виписуйте для мене чек. Я не перетворю його на готівку. Якщо вам потрібен метал – маєте зброю, щоб його захопити. Вперед.

– О, Господи, містере Ріарден, що подумає громадськість!

Це був інстинктивний, мимовільний вигук. М’язи на Ріарденовому обличчі смикнулися від беззвучного сміху. Обидва розуміли значення цього викрику. Поважним та невимушеним тоном Ріарден спокійно підсумував:

– Вам потрібна моя допомога, щоб зробити це схожим на продаж – на безпечну, справедливу, моральну угоду. Я вам не допомагатиму.

Чоловік не сперечався. Він підвівся, щоб піти геть. Тільки промовив:

– Ви пошкодуєте про обрану позицію, містере Ріарден.

– Не думаю.

Він розумів, що інцидент не вичерпано. Як і те, що секретність «Проекту Х» – не головна причина, через яку ці люди боялись оприлюднити справу. Але почувався дивно, приємно і безтурботно впевнено. І знав, що правильно рушив шляхом, який йому пощастило розгледіти.

Даґні, заплющивши очі, випросталася на кріслі в своїй вітальні. День видався складний, але вона знала, що увечері побачиться з Генком Ріарденом. Думка про це, мов підіймач, знімала з неї тягар безсенсових та осоружних годин.

Вона лежала нерухомо, насолоджуючись відпочинком і маючи єдину мету: тихо чекати на звук ключа в замку. Він не телефонував, та вона чула, що сьогодні Генк приїздив до Нью-Йорка на консультацію з виробниками міді, а він ніколи не покидав міста, не переночувавши з нею. Їй подобалося чекати на нього. Їй потрібен був цей часовий міст між її днями та ночами з ним.

«Прийдешні години, як і решта ночей із ним, підуть на ощадний рахунок життя, – подумала вона, – де зберігаються прожиті миті, якими ти пишаєшся». Єдиною гордістю її робочого дня було не те, що вона прожила його, а те, що вижила.

«Як неправильно, – думала вона, – як же страшенно неправильно, що людина змушена так казати про відтинки свого життя. Але зараз не слід про це міркувати». Вона думала про нього, про боротьбу, за якою стежила всі ці місяці спільної історії, – його боротьбу за визволення; вона знала, що може допомогти йому перемогти, але повинна вдаватися до будь-яких засобів, крім слів.

Пригадала той вечір минулої зими, коли він увійшов, вийняв із кишені маленьку коробочку і простягнув їй, мовивши: «Я хочу, щоб це належало тобі». Вона відкрила її і недовірливо та збентежено витріщилася на підвіску із цільного рубіна у формі груші, що відкидала несамовите сяйво на білий атлас скриньки. Це був знаменитий камінь, володіти яким могли собі дозволити тільки з десяток людей на світі; він до них не належав.

– Генку… чому?

– Просто так. Хотів побачити це на тобі.

– О ні, не таку річ! Навіщо її марнувати? Я так рідко буваю на подіях, куди треба красиво вбиратися. Де я її носитиму?

Він поглянув на неї, поволі ковзнувши поглядом від ніг до обличчя. Мовив:

– Я тобі покажу.

Повів до спальні й без жодного слова, у манері власника, який роздивляється особу, чий дозвіл не обов’язковий, роздягнув її. А потім застібнув на ній підвіску. Оголена, вона стояла і дивилась на камінь поміж своїх грудей, схожий на блискучу краплю крові.

– Думаєш, чоловік повинен дарувати коштовності своїй коханці, керуючись чимось іншим, крім власного задоволення? – запитав він. – Ось як я хочу, щоб ти його носила. Тільки для мене. Мені подобається дивитися на цей камінь. Він прекрасний.

Даґні засміялась. Це був м’який, низький звук, – звук тамованого подиху. Вона не могла ні говорити, ні рухатися, тільки мовчки кивати, приймаючи та підкоряючись. Вона кивнула кілька разів, волосся гойдалось широким круговим рухом услід за головою, а потім нерухомо повисло, поки вона стояла перед ним, схиливши голову.

Вона впала на ліжко. Лежала, ліниво випроставшись, відкинувши назад голову, руки – вздовж тіла, долоні притиснуті до шкарубкої текстури покривала на ліжку, одна нога зігнута, видовжена лінія другої простягається через темно-синій льон покривала, камінь мерехтить у напівтемряві, немов рана, відкидаючи на її шкіру променисту зірку.

Крізь напівзаплющені очі просвічувався насмішкуватий тріумф, усвідомлення того, що її обожнюють; водночас рот був безпорадно й очікувально-благально розтулений. Чоловік стояв посеред кімнати і дивився на неї: на плаский живіт, що втягувався, коли вона вдихала повітря, на чуттєве тіло, сповнене плотської свідомості. Низьким, напруженим та незвично тихим голосом він проказав:

– Даґні, якби якийсь художник намалював тебе такою, яка ти зараз, чоловіки приходили б подивитися на картину, щоб пережити мить, якої ніщо в їхніх власних життях не може подарувати. Вони б називали це великим мистецтвом. Вони не розуміли б природи своїх почуттів, але картина демонструвала б їм усе – навіть те, що ти не якась класична Венера, а виконавчий віце-президент залізниці, адже це частина цілого; і навіть те, хто я такий, бо це також його частина. Даґні, вони відчули б це, пішли геть і переспали з першою-ліпшою буфетницею, але ніколи не намагались би досягнути того, що зійшло на них. Я не хотів би шукати того, що на картині. Я хочу того, що існує в реальності. Не бачу жодної величі у безнадійній тузі. Я не міг би втриматися за мертвонароджене прагнення. Я хотів би мати його, втілити його, жити ним. Розумієш?

– О, так, Генку, я розумію! – відповіла вона.

«А ти, мій любий? Чи ти це розумієш цілком?» – подумала вона, але вголос цього не сказала.

Увечері вона з хуртовини прийшла додому і знайшла шалений розсип тропічних квітів у своїй вітальні перед темною, обліпленою сніжинками шибою. То були стебла гавайської воскової квітки, майже метрові заввишки; конуси з пелюсток в’язалися в об’ємні голівки, що мали чуттєву текстуру м’якої шкіри і колір крові.

– Я побачив їх у вікні квітникаря, – пояснив він, прийшовши того вечора. – Мені сподобалося дивитись на них крізь віхолу. Та немає нічого змарнованішого, ніж речі у вітринах.

Вона почала знаходити квіти в помешканні у найнесподіваніший час – квіти, надіслані без картки, але з підписом відправника, втіленим у фантастичні форми, несамовиті кольори, екстравагантні ціни. Він приніс їй золоте намисто із маленьких рухомих квадратів, вкладених у суцільну золоту смугу, що вкривало шию та плечі, наче комір лицарського обладунку. Наказав: «Носи його з чорною сукнею». Приніс набір склянок – високих, тонких блоків із кришталю, вирізаних у формі квадратів; їх створив відомий ювелір. Вона спостерігала, як він тримав одну зі склянок, поки вона наливала йому напій: так, ніби доторк пальців, смак напою та її обличчя були єдиною формою цілісної миті задоволення.

– Я звик дивитися на речі, що мені подобаються, – сказав він, – але ніколи досі їх не купував. Не бачив у цьому сенсу. Тепер бачу.

Одного зимового ранку він зателефонував їй до офісу і мовив тоном, що ним не вітаються, а дають розпорядження:

– Сьогодні ми йдемо вечеряти. Хочу, щоб ти відповідно вбралася. Маєш якусь синю вечірню сукню? Вдягни її.

Вона вбрала вузьку туніку сіро-синього кольору, що надавав їй беззахисності та простоти, вигляду статуї у синіх тінях саду під літнім сонцем. Він приніс і накинув їй на плечі накидку з хутра полярної лисиці, що повністю заковтнула її від лінії підборіддя до кінчиків сандалів.

– Генку, це ж безглуздо, – засміялась вона. – Це не в моєму стилі!

– Хіба? – запитав він, притягуючи її до дзеркала.

Велетенська хутряна попона робила її схожою на дитину, закутану від завірюхи; розкішна текстура перетворювала невинність вайлуватого клунка на елегантність навмисно викривленого контрасту, підкреслену чуттєвість. Хутро мало м’який коричневий відтінок, що, переливаючись, мінився блакитним, яке неможливо було розгледіти, а радше відчути, як навколишній туман, ніби натяк на колір, схоплений не поглядом, а дотиком, так, як людина, не торкаючись, здатна відчути занурення долонь у ніжну м’якість. Попона не дозволяла розгледіти Даґні – хіба що її каштанове волосся, синьо-сірі очі, форму рота.

Спершу вона остовпіла, а потім безпорадно обернулась до нього:

– Я… Я не знала, що це буде так…

– А я знав.

Сиділи мовчки, поки він вів машину темними вулицями міста. Час од часу, проминаючи ліхтарі на поворотах, перед очима спалахувало мерехтливе снігове павутиння. Вона не запитувала, куди вони їдуть. Коли Генк розганявся, Даґні відкидалась на спинку і з’їжджала нижче на сидінні, задивляючись на сніжинки вгорі. Накидка щільно її обгортала; сукня під нею здавалася легка, мов нічна сорочка, а дотик хутра скидався на обійми.

Вона дивилася на бічні фари, світло яких пробивалося крізь снігову завісу; глянувши на Генка, на те, як тримають кермо його руки в рукавичках, на чітку, витончену елегантність постави в чорному пальті та білому кашне, вона подумала, що він належить великому місту, цим лискучим хідникам та різьбленому каменю.

Машина пірнула в тунель, промайнула лункою кахляною трубою, що пролягала під річкою, і випурхнула на обручі високої автомагістралі під чорним небом. Тепер світло було під ними, розтягнуте на багато пласких кілометрів блакитних вікон, димових труб, похилих кранів, червоних спалахів вогню і довгих тьмяних променів, що окреслювали викривлений силует промислового району. Даґні згадала, що колись вона бачила Генка на заводі з вимащеним кіптявою чолом, у поїденому кислотою комбінезоні; він носив його так само природно, як і свій офіційний одяг. «Він належить цьому середовищу, – подумала вона, дивлячись униз, на рівнини Нью-Джерсі, – цим кранам, вогням, скреготу й стукоту зубчастих коліщат».

Коли вони мчалися темною дорогою крізь порожню сільську місцевість, і пасма снігу мерехтіли у світлі фар, вона пригадала його влітку, під час відпустки, коли він розтягнувся у своїх широких штанях у віддаленому виярку, підім’явши під собою траву, а на його оголених руках мерехтіло сонячне світло. «Генк належить також і сільській місцевості, – подумала вона. – Він належить усьому; він – чоловік, який належить землі». А потім їй на думку спали точніші слова: «Це чоловік, якому належить земля, чоловік, який тут – удома, і він контролює цю землю». Чому ж тоді мусив нести тягар трагедії, яку цілковито прийняв на себе із такою мовчазною витривалістю, що навіть сам цього не усвідомлював? Даґні частково знала відповідь; вона почувалася так, ніби остаточне знання уже зовсім близько і якогось дня вона його осягне. Але зараз їй не хотілося про це думати, бо вони їхали геть від тягаря, бо у просторі швидкісної машини вони утримували непорушність цілковитого щастя. Вона ледь схилила голову, і на якусь мить торкнулася до його плеча.

Машина з’їхала з основної дороги і повернула в напрямку віддалених квадратів освітлених вікон, що висіли у повітрі над сніговою рівниною за ґратами оголених гілок. Потім, у м’якому приглушеному світлі, вони сиділи за столом біля вікна, вдивляючись у темряву й дерева. Готель притулився на лісовому пагорбі; його розкіш полягала у високій ціні та приватності, а зроблена зі смаком обстановка свідчила, що це місце ще не відкрили шукачі високих цін та публічності. Вона майже не усвідомлювала, що сидить у ресторані; це усвідомлення розчинилося у відчутті найвищого затишку, і єдиний візерунок, що привертав її увагу, – це полиск укритих льодом гілок за шибкою.

Даґні сиділа, дивлячись надвір, блакитне хутро наполовину сповзло з її оголених рук та плечей. Крізь примружені очі Генк стежив за нею із вдоволенням чоловіка, який вивчає власний виріб.

– Мені подобається дарувати тобі речі, – сказав він, – бо вони тобі непотрібні.

– Ні?

– І не тому, що хочу, щоб вони у тебе були. Я хочу, щоб вони були в тебе від мене.

– Саме так вони мені й потрібні, Генку. Від тебе.

– Чи розумієш ти, що з мого боку – це порочне потурання власним слабкостям? Я роблю це не задля твого задоволення, а задля свого.

– Генку! – крик вирвався мимовільно; у ньому крилися здивування, розпач, обурення та жаль. – Якби ти дарував мені ці речі лише для мого задоволення, я б кинула їх тобі в обличчя.

– Так… Так, ти б кинула… і правильно зробила б.

– То це ти називаєш порочним потуранням слабкостям?

– Вони так це називають.

– О, так! Вони так це називають. А як називаєш ти?

– Не знаю, – байдужо мовив він і зосереджено продовжив: – Знаю тільки, що, коли це порочно, то й чорт із ним, але це саме те, що я хочу робити понад усе на світі.

Вона не відповіла; сиділа, дивлячись на нього, ледь усміхаючись, наче просячи прислухатись до значення його ж таки слів.

– Я завжди хотів насолоджуватися власним багатством, – сказав він. – Але не знав, як це робиться. У мене навіть не було часу зрозуміти, як я цього хочу. Я знав, що вся вилита сталь повертається до мене рідким золотом, а золото здатне набувати бажаної мені форми, і саме я мав би цим насолоджуватись. Але я не міг. Не міг знайти для цього жодної нагоди. А тепер знайшов. Саме я створив це багатство, саме я збираюся придбати за нього будь-яке задоволення – зокрема й насолоду бачити, яку високу ціну здатен заплатити, включно з безглуздим подвигом перетворити тебе на розкішний предмет.

– Але ж я – той розкішний предмет, за який ти заплатив уже давно, – мовила вона без тіні усмішки.

– Як це?

– За допомогою коштів, вкладених у твій завод.

Даґні не знала, чи зрозумів він це остаточно, одначе була переконана, що тієї миті сказане відбилось у ньому. В Генкових очах Даґні побачила стишену невидиму усмішку.

– Я ніколи не гребував розкішшю, – сказав він, – але зневажав тих, хто нею насолоджується. Я дивився на те, що вони називають своїми втіхами, і це видавалось мені нікчемним та безсенсовим порівняно з тим, що я пережив на заводі. Я звик спостерігати, як виливають сталь, як тонни рідкого металу течуть так, як мені цього хочеться, куди я забажаю. А потім я іду на банкет і бачу людей, які благоговійно тремтять над своїми золотими тарелями та гаптованими скатертинами, наче їхні їдальні – це господарі, а вони самі – просто об’єкти, що все це обслуговують; об’єкти, створені діамантовими запонками для сорочок та намистами, а не навпаки. І ось я потрапляю на очі першій-ліпшій купі шлаку, а вона раптом каже, що я не вмію насолоджуватись життям, бо єдине, чим я цікавлюся, – це робота.

Він окинув поглядом тьмяну різьблену красу кімнати і людей, які сиділи за столами. Вони сиділи в незручних демонстративних позах, так, ніби величезна ціна їхнього одягу та надмірне піклування про власну зовнішність мали б переплавлятись у розкіш, але цього не ставалося. На їхніх обличчях відбилася злісна тривога.

– Даґні, поглянь на цих людей. У цьому житті вони мали б бути плейбоями, шукачами розваг та любителями розкоші. І ось вони сидять тут, чекаючи, що це місце надасть їм сенсу, а не навпаки. Але нам їх завжди ставлять за приклад як поціновувачів матеріальних насолод, тож ми вчимося, що радість від матеріального – це зло. Насолода? Хіба вони насолоджуються? Хіба у тому, чого нас вчили, немає якогось перекручування, якоїсь лихої та дуже суттєвої помилки?

– Так, Генку… Дуже лихої і дуже, дуже суттєвої.

– Вони плейбої, а ми – торговці, ти і я. Чи усвідомлюєш, що ми набагато спроможніші насолоджуватися цим місцем, ніж вони можуть бодай собі мріяти?

– Так.

Повільно, наче промовляючи цитату, він сказав:

– Чому ми віддали все цим дурням? Це все мало бути наше.

Вона вражено дивилася на нього. Він усміхнувся:

– Я пам’ятаю кожне твоє слово на тій вечірці. Тоді я тобі не відповів, бо єдина відповідь, що в мене була, єдині слова, що мали для мене бодай якийсь сенс, викликали б твою ненависть, – так я тоді думав; це слова про те, що я тебе хочу.

Він поглянув на неї:

– Даґні, тоді ти не мала такого наміру, але те, що ти казала, означало, що ти хочеш зі мною переспати, правда?

– Так, Генку. Правда.

Він довго дивився їй в очі, потім відвернувся. Тривалий час вони мовчали. Він оглянув м’які сутінки навколо, зиркнув на полиск двох келихів для вина, що стояли на столі.

– Даґні, в молодості, працюючи у копальнях Міннесоти, я думав, що хочу колись пережити такий вечір, як сьогодні. Ні, працював я не заради цього, і взагалі не так уже й часто про це думав. Але іноді, у зимові вечори, коли сяяли зорі й було дуже холодно, коли я був втомлений, відпрацювавши дві зміни, і не хотів нічого, крім як заснути просто там, на виступі копальні, – я думав, що одного дня сидітиму ось у такому місці, де один келих вина коштуватиме більше за всю мою денну платню, що я таки зароблю на кожну хвилину цього вечора, на кожну краплю, кожну квітку на столі, і я сидітиму там без жодної причини, а задля власного задоволення.

Усміхаючись, Даґні запитала:

– Зі своєю коханкою?

Помітила відголос болю у його очах і відчайдушно пошкодувала про свої слова.

– З… жінкою, – відповів він. Вона знала, яке слово він пропустив.

Генк продовжував, його голос лунав м’яко та рівно:

– Розбагатівши і побачивши, що роблять товстосуми для власної втіхи, я подумав, що мого омріяного місця не існує. Я й сам чітко його не уявляв. Не знав, яким воно має бути, знав тільки, що відчуватиму. Багато років тому я облишив свої сподівання. Але сьогодні відчуваю те, про що мріяв.

Дивлячись на неї, він підняв келих.

– Генку, я… Я могла б відмовитися від усього, що мала колись у житті, задля того, щоб бути… розкішним об’єктом твого задоволення.

Він бачив, як тремтить її рука з вином. Спокійно мовив:

– Я це знаю, найдорожча.

Вона сиділа, шокована й заціпеніла: ніколи досі Генк не вживав цього слова. Відкинувши голову назад, він усміхнувся найяскравішою веселою усмішкою, яку їй випадало бачити на його обличчі.

– Твій перший момент слабкості, Даґні, – зауважив він.

Даґні засміялась і похитала головою. Генк простягнув руку через стіл і накрив долонею її оголене плече, як для негайної підтримки. Стиха сміючись, вона, наче випадково, ковзнула губами по його пальцях; якусь мить її обличчя було схилене, і він розгледів, що мерехтіння в її очах – це сльози.

Коли Даґні поглянула на нього, її усмішка відповідала його усмішці, й решту вечора тривало це святкування – за всі його роки, ще з тих ночей на виступі шахти, за всі її роки, від першого балу, коли, у невгамовній тузі за неокресленим уявленням про радість, вона думала про людей, які сподівалися, що прожектори та квіти зроблять їх просвітленими.

«А, може… те, чого нас учили… це дуже лиха і дуже суттєва помилка?» – пригадала вона його слова, відкинувшись на м’якому кріслі у своїй вітальні й чекаючи на його прихід того гнітючого весняного вечора… «Ще трохи далі, моя дорога, – думала вона, – зазирни-но ще трохи далі, й ти звільнишся від помилок і від усього марного болю, що його ніколи не мусила зазнати…»

Однак Даґні відчувала, що й вона не бачить усієї дороги, і запитала в себе, що ж іще чекає на неї попереду…

Прямуючи темними вулицями до її помешкання, Ріарден тримав руки в кишенях пальта, притискаючи долоні до боків, бо не хотів ні до чого торкнутися чи когось зачепити. Він ніколи досі не переживав такого: раптової безпричинної зміни, що, здавалося, затопила все навколо, зробивши місто якимось глевким. Він міг зрозуміти відразу до якоїсь окремої речі й міг подолати це за допомогою здорового обурення та знання, що ця річ не належить світові; однак це було щось нове: відчуття, що світ – огидне місце, до якого він не хоче мати стосунку.

Він провів нараду з виробниками міді, яких щойно обібрали за допомогою серії директив, що позбавляли їх можливості існувати протягом наступного року. Він не знав на це ради, не мав рішення, що міг би запропонувати; кмітливість, що прославила його – чоловіка, який завжди знайде спосіб, щоб виробництво тривало, – не допомогла відшукати для них порятунку. Та всі вони й самі знали, що це неможливо; винахідливість – чеснота розуму, а в тому, якими засобами протистояли виробникам, глузд давно вже було відкинуто.

– Це угода між хлопцями з Вашингтона та імпортерами міді, – сказав один із присутніх, – переважно «Міддю д’Анконій».

«Це всього лише незначний, побічний напад болю, – подумав він, – розчарування в очікуваннях, на які ніколи не мав права». Він мусив знати, що саме так і могла повестися людина штибу Франциско д’Анконії, – і він подумав злісно, чому почувається так, ніби яскравий крихітний вогник загас у світі цілковитої темряви.

Ріарден не знав, чи це неможливість діяти викликала огиду, чи огида позбавила його бажання діяти. «І те, й те…» – подумав він; бажання передбачає можливість діяти, яка допоможе його реалізувати; дія передбачає мету, що її варто досягнути. Якщо єдина можлива мета – випрошувати сумнівну короткочасну послугу від озброєних людей, то жодна дія чи бажання більше не можуть існувати.

«То чи може тоді існувати життя?» – байдужо запитав він у себе. «Життя, – подумав він, – окреслене як рух; життя людини – рух цілеспрямований; який же стан буття тих, кому заборонено намір і рух, кого тримають у ланцюгах, але дозволяють дихати і бачити всю велич можливостей, що їх можна було б досягнути, дозволяють кричати: «Чому?», але як єдине пояснення показують дуло пістолета?» Він здригнувся, продовжуючи йти; йому навіть не хотілось знайти відповіді.

Знеохочено оглянув руйнування, завдані цією його байдужістю. Хоч крізь яку складну боротьбу доводилося проходити в минулому, він ніколи не опускався до такої остаточної та потворної відмови діяти. У моменти страждання Ріарден ніколи не дозволяв болю завоювати беззастережну перемогу: ніколи не дозволяв собі втратити бажання радіти. Він не сумнівався у походженні цього світу чи у величі людини, що є його рушійною силою та ядром. Багато років тому зневажливо та недовірливо міркував про секти фанатиків, які з’являлися серед людей у темних закутках історії; про секти, які вірили, що людину ув’язнено в пастці неприязного всесвіту, яким керує зло з єдиною метою – завдавати страждань. Сьогодні він осягнув своє бачення світу та проаналізував власні відчуття. Якщо те, що він споглядав навколо, було світом, у якому він жив, то йому не хотілося торкатися до жодної частини цього світу, не хотілось із ним боротися, він був аутсайдером, який не мав, що ставити на карту, і без щонайменшого бажання жити далі.

Даґні та потреба її побачити були єдиним винятком.

Потреба залишилася. Проте у стані раптового шоку він усвідомив, що не почував жодного бажання сьогодні з нею переспати. Жагу, яка досі не давала йому й миті спочинку, яка повсякчас зростала, підживлюючись отриманим задоволенням, було стерто. Дивна імпотенція, що не належала ні розумові, ні тілу. Він відчував – як ніколи, пристрасно, – що вона була найжаданішою жінкою на світі; але все, що з цього виникало, – лише хотіння її прагнути, бажання відчувати, а не відчуття. Ця німота здавалась безособовою, наче корені її не належали ні йому, ні їй; так, наче сексуальний акт належав тепер до покинутої царини.

– Не підводься, залишайся там; те, що ти чекаєш на мене, так очевидно, що я хочу трохи довше на це подивитися.

Він промовив це, завмерши у дверях її помешкання, дивлячись на неї, простягнуту на м’якому кріслі, зауваживши квапливий порив, із яким її плечі підкинуло вперед, наче вона збиралась підвестися. Він усміхався.

Зауважив, начебто якась його частина немов би спостерігала за власними реакціями з відстороненим зацікавленням, і що його усмішка та раптове відчуття радості – справжні. Він уловив відчуття, яке завжди переживав, але ніколи не ідентифікував, оскільки воно повсякчас було абсолютне і негайне: відчуття, що завжди забороняло зіткнутись віч-на-віч зі своїм болем. Це було щось набагато більше за гординю, виражену бажанням приховати страждання: це було відчуття, що страждання в її присутності не варте розпізнавання, що жодна форма брехні між ними не повинна бути мотивована болем і мати за мету жалість. Не жалість він приніс сюди з собою, не жалість сподівався тут і відшукати.

– Невже тобі ще потрібні докази, що я завжди на тебе чекаю? – запитала вона, покірно відкидаючись назад на спинку крісла; її голос не був ніжний чи благальний, радше бадьорий та насмішкуватий.

– Даґні, чому те, чого більшість жінок ніколи не визнає, ти завжди визнаєш?

– Бо вони ніколи не впевнені в тому, що їх можна жадати. А я впевнена.

– Обожнюю самовпевненість.

– Генку, самовпевненість – це лише частина того, про що я сказала.

– А що решта?

– Впевненість у своїй цінності та у твоїй.

Він зиркнув на неї, наче вловив спалах раптової думки, а вона засміялася і додала:

– Я не змогла б упевнено триматися за такого чоловіка, як, скажімо, Оррен Бойл. Він би мене не жадав. На відміну від тебе.

– Ти про те, – повільно почав він, – що почала цінувати мене більше, довідавшись, що я тебе жадаю?

– Звісно.

– Більшість людей, довідавшись, що їх жадають, реагують інакше.

– Так.

– Більшість людей починають самі себе цінувати більше, коли їх жадають.

– Ті, хто жадає мене, зростають у моїх очах. Те саме й ти відчуваєш, Генку, – визнаєш це чи ні.

«Не те я сказав тобі тоді, першого ранку…» – подумав він, дивлячись на неї згори. Вона лежала, ліниво випроставшись, обличчя здавалося беземоційним, однак очі весело іскрилися. Він знав, що вона обмірковує сказане, і що знає: він робить те саме. Генк усміхнувся, але промовчав.

Умостившись і напіввитягнувшись на дивані, милуючись нею, він відчув усередині спокій: так, наче хтось тимчасово звів стіну між ним та усім, що він почував дорогою сюди. Генк розповів їй про зустріч із чоловіком із Державного наукового інституту, бо, незважаючи на усвідомлення небезпеки, яку чаїла в собі ця подія, його свідомість і далі наповнювало сяйливе вдоволення.

Засміявся, зауваживши обурення на її обличчі.

– Не варто на них злитися, – сказав він. – Це не гірше за решту вчинків, що вони їх скоюють щодня.

– Генку, хочеш, щоб я поговорила про це з доктором Стадлером?

– Ні!

– Він здатен покласти цьому край. Міг би зробити принаймні це.

– Я охочіше піду до в’язниці. Доктор Стадлер? У тебе ж із ним немає нічого спільного, правда?

– Я бачилась із ним кілька днів тому.

– Чому?

– Через двигун.

– Двигун? – він вимовив це повільно і якось дивно, ніби думка про двигун раптово перенесла його до реальності, про яку він забув. – Даґні… Той чоловік, який винайшов двигун… Він існував, справді?

– Авжеж, існував. Що ти маєш на думці?

– Тільки те, що… що це приємна думка. Навіть якщо він уже мертвий, то колись був живий… Такий живий, що спроектував двигун…

– Генку, що сталося?

– Нічого. Розкажи мені про двигун.

Вона почала розповідати йому про зустріч із доктором Стадлером. Підвелась і, продовжуючи говорити, міряла кроками кімнату; лежати нерухомо вона не могла, Даґні завжди відчувала прилив надії та жадобу діяти, коли мова заходила про двигун.

Перше, що він помітив, – це міські ліхтарі за вікном; відчув, як вони вмикаються один по одному, утворюючи той величний обрій, який він так любив; відчув це, хоча й знав, що ліхтарі горіли весь час. Тоді Генк зрозумів: те, що поверталося до нього, насправді перебувало всередині – форма, відновлюючись по краплі, була його любов’ю до цього міста. Далі до нього дійшло, що любов повертається, оскільки він дивиться на місто повз підтягнуту струнку постать жінки з нетерпляче піднятою головою, наче Даґні оцінювала відстань, а невгамовні кроки заміняли собою політ. Він дивився на неї, наче на незнайомку, практично не усвідомлюючи, що вона – жінка; бачене перетікало у почуття, а ті – у слова: цей світ і його осердя – ось що складає місто; вони йдуть у парі, кутасті форми будівель та чіткі лінії обличчя, позбавленого всього, крім мети; летючі кроки сталі та кроки цілеспрямованості – ось якими вони були, люди, які жили, щоб винаходити світло, сталь, меблі, двигуни; вони й були цим світом, вони, а не чоловіки, скорчені в темних кутках, у напівблаганні-напівпогрозі, у хвалькуватому демонструванні відкритих виразок як своєї єдиної претензії на життя і доброчесність. Поки він знав, що існує бодай одна людина, сповнена світлої відваги нової думки, невже він міг віддати світ на поталу? Поки він здатен був віднайти бодай одне свідчення, що примушувало його відчути життєдайний поштовх захоплення, невже він міг повірити, що світ належить ранам, стогонам і пістолетам? Винахідники двигунів існували насправді, він ніколи не сумнівався у їхній реалістичності, через це його сприйняття було практично неможливо витримувати контраст, тому навіть відраза стала даниною його відданості цим людям та світові, що належав їм і йому.

– Дорога… – сказав він, – дорога… – наче людина, яка раптово прокинулась, зауваживши, що вона замовкла.

– Генку, що таке? – м’яко запитала вона.

– Нічого… Тільки ти не повинна була кликати Стадлера.

Його обличчя ясніло впевненістю, голос звучав весело, турботливо та м’яко; більше нічого їй не вдавалося виявити, він був такий, як завжди, тільки ота м’якість здавалася дивною і новою.

– Мене теж не покидає відчуття, що я не повинна була, – погодилася вона, – але не розумію, чому.

– Я поясню тобі, чому, – він нахилився вперед. – Те, чого він від тебе хотів – це визнати, що він досі той доктор Роберт Стадлер, яким повинен бути, але не є такий, і сам про це знає. Він хотів, щоб ти гарантувала йому повагу, незважаючи на його дії та всупереч їм. Він хотів, щоб ти підтасувала для нього реальність, щоб його велич залишилась, а Державний науковий інститут було стерто назавжди, наче його ніколи й не було, – і ти єдина, хто може для нього це зробити.

– Чому я?

– Бо ти жертва.

Вона вражено дивилася на нього. Він говорив зосереджено, відчувши раптову різку чіткість сприйняття, наче приплив енергії загострив зір, поєднавши в єдину форму й задавши напрямок спроможності бачити та розуміти.

– Даґні, вони роблять те, чого ми ніколи не розуміли. Вони знають те, чого ми не знаємо, але повинні збагнути. Повністю я ще цього не бачу, але починаю роздивлятися окремі частини. Цей грабіжник із Державного наукового інституту злякався, коли я відмовився допомогти йому створити видимість, начебто він – всього лише чесний покупець мого металу. Він був страшенно наляканий. Чого він боявся? Не знаю… Громадська думка була його відмовкою, але це не повне пояснення. Які могли бути його причини для страху? У нього є зброя, в’язниці, закони; якби забажав, він міг би цілком відібрати у мене завод, і ніхто не піднявся б, щоб мене захистити, він це добре знає. То чому для нього так важить моя думка? Бо таки ж важить.

Саме я мусив сказати, що він не грабіжник, а мій покупець і друг. Ось чого він від мене потребував. Цього ж хотів від тебе доктор Стадлер – саме ти мусила поводитися так, начебто він чудова людина, яка ніколи не намагалася знищити твоєї залізниці й мого металу. Не знаю їхньої конкретної мети, але вони хочуть, щоб ми вдавали, що бачимо світ таким, яким і вони його начебто бачать. Їм потрібне від нас щось на кшталт санкції. Я не розумію значення цієї санкції, але натомість, Даґні, знаю таке: якщо ми цінуємо наші життя, то не повинні їх їм віддавати. Не віддавай навіть, якщо тебе прив’яжуть на дибу для тортур. Нехай вони руйнують твою залізницю і мій завод, але не віддавай їм життя. Бо я знаю лише те, що це наш єдиний шанс.

Вона й далі нерухомо стояла навпроти нього, уважно вдивляючись у слабкий контур тієї форми, яку вона теж намагалася вловити.

– Так… – сказала вона. – Так, я знаю, що ти побачив у них… Я теж це відчула, але так, ніби щось ковзнуло повз і зникло, перш ніж я встигла побачити, мов дотик холодного повітря, після якого залишилось відчуття, що я повинна була те «щось» зупинити… Я знаю, що ти маєш рацію. Не можу зрозуміти їхньої гри, але це правда: нам не слід бачити світ таким, яким хочуть вони. Це якесь шахрайство, прадавнє та незбагненне, і ключ для того, щоб його зламати, – перевірити всі передумови, яких вони нас навчають, засумніватися в кожному приписі…

Вона метнулась до нього, під’юджена раптовою думкою, але наступної ж миті стрималася: не хотіла казати йому тих слів. Даґні дивилась на нього, на її устах грала ясна та легка зацікавлена усмішка.

Десь усередині він знав її неозвучені думки, але знав їх лише у пренатальній формі, що лише в майбутньому має віднайти слова. Він хотів негайно упіймати їх, бо серед яскравих почуттів, що його заполонили, чітко проступила попередня думка, яка не відпускала чимало хвилин.

Він підвівся, наблизився до неї і обхопив руками. Генк притиснув до себе її витягнуте тіло, наче тіла їхні були двома течіями, що одночасно встали сторч, зустрівшись у єдиній точці, і кожне несло власну свідомість назустріч до вуст одне одного.

Даґні відчувала, що одна з безіменних часток, які містила у собі та мить, це знання про красу пози його тіла, коли він її обіймав, поки вони стояли посеред кімнати високо понад ліхтарями міста.

Сьогодні ввечері Генк виявив, що його віднайдена любов до існування прийшла не через жагу до Даґні – жага повернулася, коли він відшукав власний світ, любов, ціну та сенс свого буття, і що ця жага була не відповіддю на заклик її тіла, а оспівуванням себе самого та своєї волі до життя.

Він не знав цього, про це не думав; потреба слів залишилась позаду, однак у мить, коли він відчув відповідь її тіла, до Генка прийшло невизнане усвідомлення, що риса, яку він називав розбещеністю, була найвищою чеснотою Даґні – умінням відчувати насолоду від буття так, як відчував її він.

Розділ ІІ. Аристократія протекції

Електронний календар у небі за вікном її офісу сповіщав, що сьогодні 2 вересня. Даґні втомлено оперлась на стіл. Коли перед сутінками вмикали світло, насамперед воно заливало календар; від білого сяйва сторінки, що з’являлася над дахами, обриси міста розпливались і темрява западала швидше.

Даґні дивилася на цю віддалену сторінку щовечора впродовж усіх минулих місяців. Здавалося, вона промовляла: твої дні полічено – наче позначала рух до чогось, про що знав календар, а Даґні не знала. Він відраховував її перегони, коли будувалася «Лінія Джона Ґолта»; тепер вів лік у перегонах із невідомим руйнівником.

Один по одному чоловіки, які збудували нові міста в Колорадо, вирушили в якусь мовчазну невідомість, з якої ще не долинув жоден голос і не повернулась жодна людина. Міста, покинуті ними, гинули. Деякі з їхніх фабрик, залишившись без власників, стояли зачинені; решту захопила місцева влада; машини і в тих, і в тих не працювали.

Даґні відчула, наче темна мапа Колорадо розстелилася перед нею, мов панель управління дорожнім рухом, і лише кілька вогників було де-не-де розсипано в горах. Вогники згасали один по одному. Один за одним зникали чоловіки. У цьому була якась схема, відчувала вона, проте не могла її визначити; здатна була майже точно передбачити, хто зникне наступний і коли, та не могла збагнути: чому?

З чоловіків, які колись вітали її сходження з кабіни паротяга на платформу станції Ваятт, залишився тільки Тед Нільсен, який досі керував заводом «Нільсен Моторс».

– Теде, ти не будеш тим, хто зникне наступним? – запитала вона під час його недавнього візиту до Нью-Йорка; запитувала, намагаючись усміхатися.

Він понуро відповів:

– Сподіваюся, ні.

– Тобто – сподіваєшся? Певності ти не маєш?

Він відповів повільно і важко:

– Даґні, я завжди думав, що радше помру, ніж покину роботу. Але так само вважали всі зниклі. Мені здається, що неможливо захотіти її колись покинути. Але рік тому видавалось неможливим, що вони це зроблять. Ці люди були моїми друзями. Вони знали, що зробить із нами – тими, хто залишиться, – їхній відхід. Вони б не пішли отак, не мовивши й слова, додавши нам жаху перед непоясненним, – хіба що віднайшли причину надзвичайної ваги. Місяць тому Роджер Марш із «Марш Електрик» сказав, що прикував себе ланцюгом до столу, щоб не мати змоги його покинути, незалежно від того, яка жахлива спокуса його охопить. Він аж не тямився від люті через тих зниклих. Клявся, що ніколи цього не зробить. «І якщо це буде щось, проти чого я не зможу встояти, – сказав він, – присягаюся, мені вистачить розуму залишити тобі листа з підказкою, що саме це було, щоб ти не мордувався тим жахіттям, яке ми зараз обидва переживаємо». Ось, що він обіцяв. Два тижні тому він зник. Не залишив мені жодної записки… Даґні, я не можу передбачити, що зроблю, побачивши те… що всі ці люди бачили, перш ніж зникнути.

Їй здавалося, що якийсь руйнівник безшелесно пересувається країною і від його доторку гасне світло. «Це був хтось, – із гіркотою думала вона, – хто перевернув принципи двигуна двадцятого століття, перетворюючи тепер кінетичну енергію на статичну».

Це був той її ворог, подумала вона, сідаючи за стіл у сутінках, що густішали, з яким вона змагалась у перегонах. На столі лежав щомісячний звіт від Квентіна Деніелса. Вона не могла зараз бути певна, що Деніелс розкриє таємницю двигуна; однак руйнівник, думалось їй, рухався швидко, впевнено, у наростальному темпі; тож вона міркувала, чи на той момент, коли їй вдасться відтворити двигун, навколо ще існуватиме світ, у якому ним можна буде скористатися?

Квентін Деніелс сподобався їй відразу, щойно увійшов до кабінету на першу співбесіду. Це був довготелесий чоловік тридцяти з гаком років, з худим і звичайним обличчям та привабливою усмішкою – натяк на неї весь час зберігався в його рисах, особливо, коли він слухав; це був вираз доброзичливої радості, ніби він квапливо, але терпляче відкидав невідповідності у почутих словах і доходив до фінішу за мить перед мовцем.

– Чому ви відмовилися працювати на доктора Стадлера? – запитала вона.

Натяк на усмішку дедалі чіткішав і ставав промовистіший. Так, ніби він от-от збирався виявити емоцію, і цією емоцією була злість. Натомість чоловік відповів рівно і неспішно:

– Знаєте, доктор Стадлер якось був сказав, що перше слово у виразі «незалежне наукове дослідження» – зайве. Здається, згодом він про це забув. А я скажу лише, що вислів «державне наукове дослідження» містить суперечність термінів.

Вона запитала його, яку посаду він обіймав у Технологічному інституті Юти.

– Нічного наглядача, – відповів він.

– Що? – видихнула вона.

– Нічного наглядача, – ввічливо повторив він, наче вона не розчула його слів, наче причини для здивування в них не було.

Відповідаючи на її розпитування, чоловік пояснив, що йому не подобається жодна з наукових фундацій, які ще залишилися, що йому припала б до душі робота у дослідницькій лабораторії якогось великого промислового концерну.

– Але який із них здатен дозволити собі затіяти якусь довготривалу роботу? Нащо це їм?

Отож, коли Технологічний інститут Юти закрили через брак коштів, він залишився там як нічний наглядач і єдиний мешканець того місця. Зарплатні на власні потреби вистачало, а під рукою була ще й неушкоджена інститутська лабораторія – для його особистого, ніким не потривоженого користування.

– То ви самотужки провадите дослідницьку роботу?

– Так.

– З якою метою?

– Для власного задоволення.

– А що робитимете, виявивши щось науково вагоме або комерційно цінне? Оприлюдните своє відкриття?

– Не знаю. Навряд.

– Чи маєте ви бодай найменше бажання послужити людству?

– Міс Таґґарт, я не мислю такими категоріями. Не думаю, що і вам це притаманно.

Вона засміялась:

– Думаю, ми з вами порозуміємося.

– Так і буде.

Даґні розповіла йому історію двигуна, і коли він вивчив рукопис, то, не зробивши жодного зауваження, просто сказав, що візьметься за роботу на будь-яких запропонованих умовах.

Вона запропонувала йому окреслити власні побажання. Вражена, запротестувала проти низької щомісячної зарплатні, яку він назвав.

– Міс Таґґарт, – сказав чоловік, – я не погоджуся брати гроші за «нічого». Не знаю, як довго ви захочете мені платити і чи отримаєте бодай щось натомість. Я сам ставлю на власний розум. І нікому іншому робити цього не дозволю. Я не беру грошей за намір. Однак, безперечно, збираюся заробити, коли з’являться результати. Якщо я досягну успіху, то здеру з вас шкіру живцем, бо вимагатиму відсотків, і вони будуть високі, але все це виправдає витрачений вами час на очікування результату.

Коли він назвав відсотки, яких хотів, вона засміялась.

– Це обдирання з мене шкіри живцем і виправдає витрачений час. Добре.

Вони домовились, що це буде її перший проект, а він – її приватний працівник. Ніхто із них не хотів мати справу з відділом досліджень «Таґґарт Трансконтиненталь». Він попросив дозволу залишитися в Юті на своїй посаді наглядача, де мав усе необхідне лабораторне устаткування та цілковиту приватність. Проект мав зберігатися в таємниці аж до моменту – і в разі – успішного завершення.

– Міс Таґґарт, – насамкінець сказав чоловік, – не знаю, скільки років мені на це знадобиться, якщо взагалі коли-небудь вдасться. Але впевнений, що, витративши решту свого життя на цей проект і досягнувши успіху, я буду задоволений.

І додав:

– Є лише одне, чого я хочу більше, ніж розв’язати цю задачу: зустрітись із людиною, якій це вдалося зробити.

Раз на місяць, відколи він повернувся до Юти, вона надсилала йому чек і отримувала від нього звіт про роботу. Було надто рано на щось сподіватись, але ці його звіти були єдиними світлими вкрапленнями у застояному тумані її офісних днів.

Вивчивши папери, вона звела голову. Календар вдалині повідомляв: 2 вересня. Під ним розростались вогні міста, що дедалі дужче мерехтіли і ширилися. Вона подумала про Ріардена. Захотілося, щоб він був тут. Захотілося побачити його сьогодні.

А потім, зауваживши дату, Даґні раптом пригадала, що потрібно поспішити додому перевдягнутися, бо мусить сьогодні йти на весілля до Джима.

Вона вже понад рік не бачилась із Джимом поза офісом. Його нареченої особисто не знала, але чимало читала про їхні заручини в газетах. Втомлено, з неприємним відчуттям покірності, Даґні підвелась: простіше було прийти на весілля, ніж згодом витрачати зусилля, пояснюючи свою відсутність.

Поспіхом перетинаючи вестибюль Термінала, почула, як хтось її гукає:

– Міс Таґґарт! – у цьому голосі дивним чином сплелись нотки нетерплячості й нехоті. Вона різко спинилася. Минуло кілька секунд, перш ніж усвідомила, що її кликав старий із цигаркового кіоску.

– Міс Таґґарт, я чекаю на вас уже кілька днів. Мені вкрай необхідно з вами поговорити, – на його обличчі проступав химерний вираз, ніби він щосили намагався приховати переляк.

– Вибачте, – мовила вона, усміхнувшись. – Я цілими днями бігала туди й назад і не мала часу зупинитися.

Він не усміхнувся.

– Міс Таґґарт, та цигарка зі знаком долара, що ви дали мені кілька місяців тому, – де ви її взяли?

На мить вона завмерла.

– Це довга і заплутана історія, – відповіла врешті.

– Чи можете ви зв’язатися з людиною, яка вам її дала?

– Думаю, так, хоча цілком не впевнена. А що?

– Чи розповість він вам, де він її взяв?

– Не знаю. Чому ви думаєте, що не розповість?

Старий завагався, але таки відповів:

– Міс Таґґарт, що ви робите, коли мусите казати комусь речі, про які знаєте, що вони неможливі?

Вона тихо засміялась:

– Чоловік, який дав мені цигарку, сказав, що у такому разі слід вивчити передумови.

– Він так сказав? Про цигарку?

– Не зовсім про неї. Але чому ви запитуєте? Про що ви хочете мені розповісти?

– Міс Таґґарт, я навів довідки по всьому світу. Перевірив усі ймовірні джерела інформації щодо тютюнової промисловості. Зробив хімічний аналіз цього недопалка. Не існує заводу, який виготовляє такий папір. Ароматичні елементи, що містить тютюн, ніколи не використовувались у сумішах для куріння, які я зміг знайти. Це автоматично скручена цигарка, але на жодній із фабрик, що я їх знаю, а я знаю всі, – таких не роблять. Міс Таґґарт, наскільки вистачає моїх знань, мушу стверджувати, що цю цигарку було виготовлено не на землі.

Ріарден стояв поруч, із відсутнім поглядом, поки офіціант викочував обідній столик із його готельного номера. Кен Данаґґер пішов. У кімнаті панувала напівтемрява: за невисловленою згодою чоловіків обід тривав у приглушеному світлі ламп, щоб офіціанти не зауважили і, можливо, не впізнали обличчя Данаґґера.

Їм довелось зустрітися крадькома, немов злочинцям, яких не слід бачити разом. Вони не могли зустрічатись у своїх офісах чи домівках, лише у велелюдній анонімності міста, в номері «Вейн Фолкленду». Якби стало відомо, що Генк погодився доставити Данаґґеру чотири тисячі тонн конструкційних профілів ріарден-металу, кожному з них загрожував би штраф у десять тисяч доларів і десять років ув’язнення.

Під час обіду вони не обговорювали цього закону, власних мотивів чи ризиків. Вони просто спілкувалися про бізнес.

Чітко і сухо, як на конференції, Данаґґер пояснив, що половини замовлення вистачить для зміцнення тунелів, які от-от зруйнуються, якщо він бодай трохи забариться, а також – на оновлення копальні збанкрутілої Об’єднаної вугільної компанії, що він купив її три тижні тому…

– Це чудове майно, хоч і в жахливому стані; минулого місяця у них стався страшний випадок: вибух газу, обвалення, сорок людей загинуло.

Монотонно, ніби цитуючи щось безособове, якийсь статистичний звіт, він додав:

– Газети верещать, що вугілля сьогодні – найважливіший товар у країні. Верещать також, що вугільні промисловці наживаються на нестачі нафти. Одна банда у Вашингтоні кричить, начебто я занадто швидко розширююсь, тому це слід зупинити, бо я перетворююсь на монополію. Інша банда у Вашингтоні кричить, що я розширююсь повільно, тому уряд має відібрати в мене копальні, бо я жадібний до прибутків і не хочу задовольняти потреб громадськості у пальному. За теперішнього рівня моїх прибутків Об’єднана вугільна компанія поверне кошти, що я в неї вклав, через сорок сім років. Дітей у мене немає. Я купив її, бо є клієнт, що я не наважуюсь залишити його без вугілля, – це «Таґґарт Трансконтиненталь». Я весь час думаю про те, що станеться, якщо залізниця зазнає краху.

Він замовк, а потім додав:

– Хтозна, чому я досі про це думаю, але так воно є. Здається, люди у Вашингтоні не мають чіткої гадки про те, що станеться далі. А я маю.

– Я доставлю метал, – сказав Ріарден. – Повідомте мене, коли буде потрібна друга половина замовлення. Доставлю і її.

Наприкінці обіду Данаґґер мовив так само чітко і безбарвно – тоном людини, яка впевнена в значенні власних слів:

– Якщо будь-хто із ваших або моїх працівників виявить нашу угоду і спробує мене шантажувати – я заплачу, у межах розумного. Але не платитиму, якщо він має друзів у Вашингтоні. Якщо хтось із цих з’явиться поруч, я іду до в’язниці.

– Підемо разом, – сказав Ріарден.

Самотній, посеред напівтемної кімнати, Ріарден подумав, що перспектива ув’язнення геть його не бентежить. Колись, чотирнадцятирічний, ослаблий від голоду, він не дозволяв собі вкрасти з вуличних лотків жодного фрукта. Сьогодні перспектива опинитися за ґратами – а цей обід був кримінальним злочином – означала для нього не більше, ніж імовірність бути розчавленим вантажівкою: потворний випадок, позбавлений будь-якої моральної ваги.

Ріарден подумав, що його змусили ховати, як брудну таємницю, єдину бізнесову угоду цього року, від якої він отримав насолоду; так само, як він мусив, наче брудну таємницю, ховати ночі з Даґні – єдині, що тримали його в цьому житті. Він відчував, що між цими двома таємницями існує важливий зв’язок, який він іще має дослідити. Він не міг його вловити, не міг дошукати слів, щоб його означити, але відчував, що того дня, коли це зробить, знайде відповідь на всі запитання свого життя.

Він стояв, схилившись на стіну, відкинувши назад голову, заплющивши очі, й думав про Даґні. Аж раптом відчув, що всі запитання вже нічогісінько для нього не значать. Подумав, що побачить її сьогодні, майже відчуваючи до цього ненависть, бо завтрашній ранок, коли йому доведеться її покинути, здавався такий близький; Генк міркував: залишитись у місті ще й на завтра чи краще поїхати звідси негайно, не побачивши її, щоб мати змогу чекати, щоб ця подія завжди була попереду: мить, коли він обхопить її за плечі та зазирне в очі. «Ти божеволієш…» – подумав він, знаючи, що, якби вона була поруч щогодини кожного з його днів, усе залишалось би так само, він ніколи не мав би її достатньо, йому б довелося винайти якусь безглузду форму катування, щоб витримувати таке життя. Генк знав, що побачить її сьогодні, й думки про можливість поїхати з міста негайно посилювали його задоволення; одна мить катування, що увиразнила певність його майбутніх годин. Він не вимикатиме світла в її вітальні, подумав Генк, він розпластає її на ліжку і не бачитиме нічого, тільки вигин смуги світла, що збігатиме від її талії до кісточки на нозі; єдина лінія, яка випише в темряві цілісну форму її довгого, тонкого тіла; тоді він поверне її голову до світла, щоб роздивитись обличчя, побачити його, закинуте назад, позбавлене опори, дивитиметься, як її волосся спадає йому по руці, очі заплющені, лице промальоване ніби виразом болю, губи відкриті йому назустріч.

Він стояв біля стіни, очікуючи, коли всі події сьогоднішнього дня зісковзнуть із нього, коли він відчує себе вільним і знатиме, що наступний часовий інтервал належить йому.

Коли двері його номера несподівано розчахнулись, він навіть виразно не почув цього і спершу не повірив. Побачив силует жінки, потім коридорного, який поставив додолу валізу і зник. Голос, що пролунав, належав Ліліан:

– Ну що ти, Генрі! Зовсім сам і в темряві?

Вона клацнула вимикачем біля дверей. Стояла там, вишукано підстрижена, у блідо-бежевому костюмі для подорожей, на вигляд такому, ніби вона подорожувала під склом. Усміхнулась і стягнула рукавички так, ніби нарешті дісталась дому.

– Ти тут, любий, щоб провести вечір? – запитала вона. – Чи навпаки кудись ідеш?

Він не знав, скільки часу минуло, перш ніж він відповів:

– Що ти тут робиш?

– Хіба ти забув, що Джим Таґґарт запросив нас до себе на весілля? Воно сьогодні.

– Я не збирався до нього на весілля.

– Зате я збиралась!

– Чому ти не сказала про це сьогодні вранці, коли я їхав?

– Щоб здивувати тебе, дорогенький, – весело засміялась вона. – Тебе ж майже неможливо витягнути на жоден публічний захід, але я подумала, що ти міг би зробити це отак, спонтанно, просто піти разом і розважитись, як і годиться подружжям. Я подумала, ти не заперечуватимеш – ти ж так часто залишаєшся на ніч у Нью-Йорку!

Він зауважив швидкий погляд, який вона кинула на нього з-під крисів по-модному скошеного капелюха. Генк нічого не відповів.

– Звісно, я ризикувала, – мовила вона. – Ти ж міг вести когось на вечерю.

Він знову промовчав.

– Чи, може, ти збирався сьогодні додому?

– Ні.

– Ти маєш на цей вечір якусь домовленість?

– Ні.

– Це добре, – вона вказала на валізу. – Я привезла свій вечірній одяг. Поб’єшся зі мною об заклад на бутоньєрку з орхідей, що я одягнусь швидше від тебе?

Він подумав, що Даґні буде сьогодні на весіллі у брата. Вечір більше нічого для нього не важив.

– Можемо піти кудись, якщо хочеш, – сказав він, – тільки не на те весілля.

– Ох, але ж я хочу піти саме туди! Це найбезглуздіша подія сезону, всі чекали на неї тижнями, всі мої друзі. Та я б у житті її не пропустила. Це нині найкраще у місті шоу! Чи принаймні найрозкрученіше. Це досконало дурнуватий шлюб – саме те, чого можна очікувати від Джима Таґґарта.

Вона буденно походжала кімнатою, роззираючись, ніби знайомлячись із незнайомим місцем.

– Я вже стільки років не була в Нью-Йорку, – сказала вона. – Тобто – не була з тобою. На жодній офіційній події.

Він зауважив, як її погляд, що до того безцільно блукав навколо, на мить спинився на переповненій попільничці – і поволікся далі. І відчув напад огиди.

Вона прочитала це на його обличчі й весело засміялась.

– Але, дорогенький, я не почуваю полегшення! Я розчарована. Сподівалася знайти кілька недопалків, вимащених помадою.

Генк віддав їй належне, що визнала шпигування, хоч і прикрила це жартом. Щось у показній щирості її манери змусило його засумніватися, що вона жартувала. Тієї ж миті він відчув: вона казала правду. Відкинув це враження, бо не міг вважати його вірогідним.

– Боюсь, ти ніколи не станеш людиною, – сказала вона. – Я певна, що не маю суперниці. І навіть якби мала – в чому я сумніваюся, дорогенький, – не думаю, що мені слід цим перейматися, бо якщо ця особа доступна після виклику, без попередньої домовленості, то всім ясно, до якого типу вона належить.

Генк подумав, що йому слід бути обачним: він був готовий от-от дати їй ляпаса.

– Ліліан, ти ж знаєш, – сказав він, – що гумор такого штибу – це більше, ніж я можу витримати.

– Ох, ти такий серйозний! – засміялась вона. – Я весь час про це забуваю. Ти такий серйозний у всьому – надто, що стосується тебе.

Раптово вона метнулась до нього, усмішка зникла. Мала дивний, благальний вигляд, який часом проступав на її обличчі: вигляд, що поєднував щирість і відвагу.

– Хочеш серйозно, Генрі? Добре. Скільки ти збираєшся, щоб я існувала десь у підвалах твого життя? Якою самотньою ти хочеш мене бачити? Я не просила тебе бути поруч. Дозволяла жити, як тобі заманеться. Невже ти не можеш подарувати мені один вечір? Я знаю, що ти ненавидиш вечірки і тобі буде нудно. Але для мене це так багато означає. Називай це порожньою світською метушнею – я хочу бодай раз з’явитися там зі своїм чоловіком. Думаю, ти ніколи не дивився на це з цієї точки зору, але ти важлива людина, тобі заздрять, тебе ненавидять, поважають і бояться, будь-яка жінка вважала б за честь мати такого чоловіка.

Ти можеш назвати це примітивним жіночим хизуванням, але насправді це прагнення будь-якої жінки бути щасливою. Ти не живеш за такими стандартами, але я живу. Невже ти не можеш це мені подарувати коштом кількох годин власної нудьги? Чи здатен ти бути достатньо сильним, щоб виконати свої зобов’язання та продемонструвати подружній обов’язок? Невже ти не можеш піти туди не для власного блага, а заради мого, не тому, що ти хочеш туди піти, а лише тому, що я цього хочу?

Даґні – з відчаєм подумав він, – Даґні, яка й словом ніколи не обмовилася про його життя вдома, ніколи не висловлювала претензій, не докоряла, не запитувала – він не міг з’явитися перед нею разом зі своєю дружиною, не міг дозволити, щоб вона побачила, як його пихато виставляють у ролі чоловіка, він волів би померти цієї ж миті, перш ніж встигне таке вчинити, бо вже знав, що таки вчинить це.

Прийнявши свою таємницю, як провину, і пообіцявши взяти на себе її наслідки, вважаючи очевидним, що правда на боці Ліліан, а він здатен витримати будь-яку форму осуду, але не спроможний опиратися заявленому на нього закону, знаючи, що причина для його відмови не давала йому права відмовлятись, і чуючи у голові благання і плач («О, Боже, Ліліан! Усе, що завгодно, тільки не ця вечірка!») – він не дозволив собі просити про помилування, тому спокійним, непохитним і безживним голосом сказав:

– Добре, Ліліан, я піду.

Весільна вуаль із розцяцькованого трояндами мережива зачепилася за скалку на підлозі орендованої спальні. Шеріл Брукс обережно відчепила її, підходячи, щоб розгледіти себе у вигнутому дзеркалі на стіні. Її фотографували тут увесь день, – і взагалі багато фотографували протягом останніх двох місяців. Вона й далі скептично посміхалася, коли люди з газет хотіли її сфотографувати, але воліла, щоб вони робили це не так часто.

Підстаркувата журналістка, авторка сенсаційних матеріалів, яка вела сентиментальну любовну колонку в газеті, а в особистому спілкуванні виявляла гірку мудрість працівниці поліції, кілька тижнів тому взяла Шеріл під своє крило, коли дівчину вперше кинули у вир інтерв’ю, наче в м’ясорубку. Сьогодні журналістка вигнала решту репортерів, гавкнула на сусідів: «Добре, добре, відваліть!», захряснула перед їхніми обличчями двері й допомогла Шеріл одягнутися. Мала відвезти її на весілля; з’ясувалося, що крім неї, більш нікому було це зробити.

Весільна вуаль, біла атласна сукня, делікатні черевички та разок перлин на шиї – все це коштувало у п’ятсот разів більше за увесь вміст кімнати Шеріл. Ліжко займало майже весь простір кімнати, решту – комоди, одне крісло і кілька її суконь, що звисали за вицвілою завісою. Коли дівчина рухалась, велетенська спідниця з обручами, частина весільної сукні, зачіпала стіни, її тонка постать гойдалася над спідницею, що творила драматичний контраст з тісним, строгим корсажем із довгими рукавами. Сукню пошив найкращий дизайнер міста.

– Розумієте, отримавши роботу в крамниці дешевих товарів, я мала змогу переїхати до кращої кімнати, – ніби вибачаючись, пояснила вона журналістці. – Але не думаю, що аж так багато важить, де ти ночуєш, тому я заощаджувала гроші, бо вони знадобляться мені у майбутньому для чогось важливішого…

Вона замовкла і всміхнулась, вражено хитаючи головою:

– Я думала, вони будуть мені потрібні.

– Ти маєш гарний вигляд, – сказала журналістка. – Тобі не видно в цьому так званому дзеркалі, але вигляд у тебе нормальний.

– Те, як усе це сталось, я… У мене не було часу, щоб це усвідомити. Але, розумієте, Джим чудесний. Йому не залежить на тому, що я всього лише продавчиня в крамниці дешевих товарів, яка живе у такому місці. Він цим не переймається.

– Угу, – мовила журналістка. Її обличчя було похмуре.

Шеріл пам’ятала те диво, коли Джим Таґґарт уперше сюди прийшов. Він завітав без попередження одного вечора, коли вона вже не сподівалася побачити його коли-небудь знову. Вона почувалась жалюгідно зніченою, наче намагалася втримати схід сонця у багнюці, але Джим усміхнувся, сідаючи в її єдине крісло, роздивляючись кімнату і спостерігаючи, як вона зашарілась. Тоді він сказав їй одягнути пальто і повів на вечерю до найдорожчого ресторану міста.

Він усміхався, стежачи за її зніяковінням, незграбністю, страхом взяти не ту виделку, за виразом зачарованості в її очах.

Не знала, що він собі думає. Він, натомість, добре знав, що вона вражена, – не самим місцем, а тим, що він її сюди привів, що вона майже не торкнулася до вишуканої їжі, що вечерю сприйняла не як трофей від багатого нероби (як поставились би до цього всі його знайомі дівчата), а як осяйну нагороду, що вона її ніколи не сподівалась.

Через два тижні він повернувся знову, і відтоді їхні побачення почастішали. Під’їздив до крамнички перед закінченням робочого дня, і вона помічала, як подружки-продавчині витріщаються на неї, на його лімузин, на водія в уніформі, якій відчиняв перед нею дверцята. Він водив її до найкращих нічних клубів, а, представляючи своїм друзям, казав:

– Міс Брукс працює в крамниці дешевих речей на Медісон-сквер.

Вона помічала дивний вираз на їхніх обличчях, а Джим стежив за ними зі знущальним блиском в очах. Він хотів позбавити її ніяковості й штучності, – вдячно думала вона. Він мав достатньо сили для того, щоб бути чесним і не перейматися тим, схвалюють його інші чи ні, – захоплено думала вона. Проте дівчина відчула не знаний досі чудний пекучий біль, коли одного вечора якась жінка за сусіднім столом, яка працювала на високочолий політичний журнал, сказала своєму компаньйонові:

– Як великодушно з боку Джима!

Якби він забажав, вона віддала б йому єдине, що могла запропонувати. Вона була вдячна, що Джим цього не просив. Проте дівчина відчувала, що їхні стосунки – величезний борг, що їй нічим його оплатити, крім мовчазного поклоніння. Йому не потрібне моє поклоніння, думала вона.

Бували вечори, коли він приходив, щоб кудись її повести, але натомість залишався у неї і говорив, а вона мовчки слухала. Це завжди ставалося несподівано, зі своєрідною різкістю, наче він насправді не мав наміру цього робити, але щось усередині в нього вибухало і він мусив вибалакатися. Після цього важко опускався на її ліжко, несвідомий, де перебуває, і що вона із ним поруч, і все ж час від часу звертав погляд на її обличчя, наче хотів переконатися, що його чує якась жива істота.

– …це не для себе було, це було взагалі не для себе – чому вони мені не вірять, усі ті люди? Я мусив гарантувати вимоги спілок, мусив скоротити кількість потягів – і мораторій на облігації був єдиним способом, у який я міг це зробити, ось чому Веслі дав їх мені – для працівників, не для мене. Газети написали, що я – чудовий приклад для наслідування усім бізнесменам, бізнесмен із відчуттям соціальної відповідальності. Ось що вони написали. Це ж правда?.. Хіба ж не так?..

А що поганого в мораторії? Що з того, коли ми оминули кілька формальностей? Це було заради хорошої справи. Всі погоджуються: поки те, що ти робиш, – не для себе, це добре… Але вона не хоче давати мені кредит для хорошої справи. Вона ні про кого добре не думає, крім себе. Моя сестра – безжалісна, марнославна сука, яка не приймає ідей інших, тільки свої… Чому вони й далі так до мене ставляться – вона, Ріарден, усі ті люди? Чому вони такі впевнені у своїй правді?.. Якщо я визнаю їхню вищість у царині матеріального, чому вони не визнають моєї в царині духовного?

У них є мозок, але у мене є серце. Вони спроможні виробляти багатство, натомість я здатен любити. Хіба це не вище? Хіба цю здатність не визнано найвеличнішою за всі століття людської історії? Чому вони її не визнають?.. Чому такі впевнені у своїй перевазі?.. І якщо вони величні, а я – ні, то чи не повинні мені вклонитися, тому що я не величний?

Хіба не це було б актом істинної людяності? Жодного благочестя не треба, щоб поважати людину, яка варта поваги, – це всього лише платня за те, що вона заслужила. Найвищий жест милосердя – виявити незаслужену повагу.

…Але вони не здатні на милосердя. Вони не люди. Їх не хвилюють потреби інших… чи слабкості. Жодного зацікавлення… і жодного жалю…

Вона мало що з цього могла второпати, але добре розуміла те, що він нещасливий і скривджений. Він бачив на її обличчі потрясіння, біль обурення щодо його ворогів, бачив погляд, який адресують героям: погляд, дарований йому людиною, здатною пережити емоцію, якій такий погляд відповідає.

Дівчина не знала, звідки ця певність, що вона була єдина, кому він міг звірити свої страждання. Вона приймала це, як особливу честь, як іще один дар.

«Єдиний спосіб бути гідною його, – думала вона, – це ніколи ні про що не запитувати». Якось він запропонував їй гроші, й вона відмовилась із таким ясним і болісним палахкотінням люті в очах, що більше він не намагався цього зробити. Її лють була адресована собі самій: вона міркувала, чи зробила щось таке, що змусило його думати, начебто вона належить до людей відповідного типу.

Однак дівчина не хотіла бути невдячною за його турботу чи викликати у нього зніяковіння своєю потворною бідністю. Вона прагнула показати своє бажання піднятись і виправдати його прихильність; тому якось сказала, що він може їй допомогти, якщо хоче, знайшовши для неї кращу роботу. Він не відповів. Вона чекала багато тижнів, але він так і не повернувся до тієї теми.

Вона обвинувачувала себе: думала, що образила його, що він сприйняв це за спробу його використати.

Коли він подарував смарагдовий браслет, вона була надто шокована, щоб це зрозуміти. Відчайдушно намагаючись його не скривдити, вона палко пояснювала, що не може прийняти подарунок.

– Чому ні? – запитував він. – Ти ж не погана жінка, яка платить за подарунок звичну ціну. Невже ти боїшся, що я почну висловлювати вимоги? Невже ти мені не довіряєш?

Він голосно розсміявся, коли вона почала знічено затинатися. А потім весь вечір усміхався з якимось химерним задоволенням, коли вони пішли до нічного клубу, і вона до своєї зношеної чорної сукні наділа той браслет.

Він змусив її знову надіти браслет, коли взяв із собою на вечірку, велике прийняття у місіс Корнеліас Поп. Якщо він вважає її гідною повести в гості до своїх друзів, подумала вона, визначних друзів, що їхні імена бачила на недосяжних гірських вершинах – у газетних колонках, – вона не мала права осоромити його своєю старою сукнею. Дівчина витратила річні заощадження на вечірню сукню з яскраво-зеленого шифону з низькою горловиною, пасок із жовтих троянд і пряжки з гірського кришталю. Опинившись у строгому маєтку з холодним діамантовим освітленням і терасою, що нависала над дахами хмарочосів, вона зрозуміла, що її сукня не пасує до події, хоч і не могла пояснити, чому саме. Попри це, вона трималась рівно і з гідністю, усміхаючись із хороброю довірою кошеняти, яке бачить простягнуту для гри руку: люди зібралися добре провести час, вони нікого не кривдитимуть, думала вона.

Уже за годину її намагання всміхатися перетворилось на безпорадне, нестямне благання. Потім усмішка і геть зникла, коли вона побачила людей навколо. Чепурні та впевнені в собі дівчата поводилися жахливо нахабно, звертаючись до Джима, наче не поважали його – ні тепер, ні будь-коли. Надто одна з них, Бетті Поп, донька господині. Вона відпускала шпильки, яких Шеріл не зрозуміла, бо не могла повірити, що розуміє їх правильно.

Спершу ніхто не звертав на неї уваги, якщо не враховувати кількох здивованих поглядів на її сукню. За якийсь час вона зауважила, що на неї дивляться. Дівчина почула, як старша жінка звернулася до Джима – так стривожено, ніби згадувала когось із далеких родичів, якого їй не довелось знати:

– Ви сказали – міс Брукс із Медісон-сквер?

Шеріл помітила, як Джим чудернацько всміхнувся і, старанно артикулюючи, відповів:

– Так, косметичний прилавок у магазині «Роліз», дешеві товари.

Тоді вона зауважила, що деякі люди стають із нею надмірно ввічливі, а інші демонстративно віддаляються, тимчасом як більшість гостей через зніяковіння поводяться безглуздо та незграбно, а Джим спостерігає за цим усім зі своєю дивною посмішкою.

Вона спробувала втекти звідти, зникнути з поля зору. Вислизнула з кімнати – і почула, як якийсь чоловік, стенувши плечима, сказав:

– Джим Таґґарт – один із найвпливовіших людей у Вашингтоні на цей момент.

У голосі його не було поваги.

На терасі, де було темніше, дівчина почула розмову двох чоловіків і здивувалася з власної впевненості, що говорять вони про неї.

Один із них сказав:

– Таґґарт може собі це дозволити, якщо йому хочеться.

А інший відповів щось про коня римського імператора на ім’я Каліґула.

Шеріл подивилася на самотній прямий стовп будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь», що височів удалині; їй здалось, що вона розуміє: ці люди ненавидять Джима, бо заздрять йому. Хоч ким вони є, думала вона, хоч які мають імена, хоч якими володіють статками, – ніхто з них не міг дорівнятися досягненнями до Джимових досягнень, ніхто не кинув виклик цілій країні й не збудував залізниці; всі вважали, що це неможливо. Вперше зрозуміла: вона таки має що запропонувати Джимові. Ці люди були злі й дрібні, як і ті, від кого вона втекла з Буффало; він був такий же самотній, як і вона завжди, і щирість її почуттів виявилась єдиним визнанням, що він знайшов.

Дівчина повернулась до бальної зали, врізаючись просто в натовп, і єдиним свідченням сліз, які вона намагалась стримувати у темряві тераси, був шалений блиск її очей. Якщо він хотів відкрито стояти поруч із нею, незважаючи на те, що вона – лише продавчиня, якщо він бажав виставляти це на людські очі, якщо привів її сюди, щоб обурити своїх друзів, – то це був жест відважного чоловіка, який нехтує думкою юрби, а вона прагнула відповідати його відвазі, хай навіть у ролі опудала.

Та коли все закінчилося, вона дуже зраділа, що знову сидить поруч із ним у машині, поки вони крізь темряву їхали додому. Шеріл відчувала понуре полегшення. Її войовничий виклик відступив і перетворився на дивне безрадісне почуття, якому дівчина намагалась не давати волі. Джим говорив мало. Він сидів, похмуро вдивляючись у вікно машини; Шеріл переживала, чи не розчарувала його чимсь.

На ґанку мебльованих кімнат вона жалібно мовила:

– Мені прикро, якщо я тебе підвела…

Якусь мить він мовчав, а потім запитав:

– Що б ти сказала, якби я попросив тебе вийти за мене заміж?

Вона поглянула на нього, роззирнулася; з чийогось підвіконня звисав брудний матрац, через дорогу виднівся ломбард, біля них, на ґанку, лежала купа сміття; про це не запитують у такому місці, вона не знала, як сприймати його слова, і тому мовила:

– Мабуть, я… не маю почуття гумору.

– Це пропозиція, моя дорога.

У такому антуражі й відбувся їхній перший поцілунок: по її щоках текли сльози, не пролиті на вечірці, сльози шоку, благодаті, думок про те, що це, мабуть, і є щастя, але й сльози, спричинені низьким і понурим голосом, що промовляв до неї: їй би хотілося, щоб це сталось інакше.

Про газети Шеріл не думала доти, доки Джим попросив її прийти до нього додому, і вона виявила там цілий натовп людей із блокнотами, камерами та спалахами. Вперше побачивши свою фотографію у газеті (світлина, на якій вони були удвох; Джимова рука обхоплювала її стан), вона вдоволено загиготіла, пихато прикидаючи, чи кожен мешканець міста це бачив. Та незабаром задоволення вивітрилось.

Її фотографували за прилавком крамнички дешевих товарів, у метрополітені, на ґанку мебльованих кімнат, в її власній жалюгідній спальні. Тепер вона погодилась би взяти у Джима гроші, щоб усамітнитися на всі ці тижні після їхніх заручин у якомусь захованому від людських очей готелі, але він не пропонував.

Здавалося, він хотів, щоб Шеріл залишилася там, де була. Газети друкували фотографії Джима за столом, у вестибюлі Термінала «Таґґарт Трансконтиненталь», біля сходинок до його приватного вагона, на офіційному бенкеті у Вашингтоні.

Величезні газетні шпальти, статті в журналах, голоси на радіо, кінохроніка – все це злилось у суцільний, протяжний, тривалий крик про «Попелюшку» та «демократичного бізнесмена».

Вона вмовляла себе не впадати в підозри, коли її охоплювала тривога. Переконувала не бути невдячною, коли почувалась скривдженою. Такі почуття навідували її лише кілька разів, коли вона прокидалась посеред ночі й мовчки лежала у своїй кімнаті, не в змозі заснути. Шеріл знала, що їй знадобиться багато років, щоб відновитися, повірити, зрозуміти. Крізь дні свої вона брела, хитаючись, наче людина, яка зазнала сонячного удару. Перед очима була тільки постать Джима Таґґарта, така, якою побачила його вперше у вечір великого тріумфу.

– Послухай-но, дитино, – звернулась до неї авторка колонок про любов, коли Шеріл востаннє стояла посеред своєї кімнати, стрічки весільної вуалі струменіли, немов кришталева піна, від волосся і аж до вкритих плямами дощок підлоги. – Тобі здається, коли в житті хтось зазнає кривди, це стається через його власні гріхи, – за великим рахунком, це таки правда. Та існують люди, які намагатимуться скривдити через те добре, що побачать у тобі, знаючи про те, що це добро, потребуючи його і за це тебе ж караючи. Зіткнувшись із цим, не дозволь собі зламатися.

– Не думаю, що я боюсь, – сказала вона, зосереджено дивлячись поперед себе, тимчасом як сяйво усмішки розтоплювало серйозність її погляду. – У мене немає права чогось боятись. Я надто щаслива. Розумієте, я завжди думала: немає сенсу в людях, які вважають, ніби все, що залишається робити в цьому житті – це страждати. Я не збиралася цьому коритися і здаватись. Я думала, що можуть відбуватися речі прекрасні та величні. І не очікувала, що це станеться зі мною: не так багато і не так швидко. Але я постараюсь бути достойною цього.

– Гроші – це корінь зла, – сказав Джеймс Таґґарт. – За гроші щастя не купиш. Любов подолає будь-які бар’єри та соціальні перешкоди. Можливо, це банально, хлоп’ята, але саме так я почуваюсь.

Він стояв у яскравому світлі бальної зали готелю «Вейн-Фолкленд» серед репортерів, які оточили його, щойно закінчилась весільна церемонія. Чув, як за межами кола, наче прибій, вирував натовп гостей. Шеріл стояла поруч, її рука у білій рукавичці лежала на чорній тканині його рукава. Вона намагалася пригадати слова церемонії, досі не вірячи, що насправді їх чула.

– Міс Таґґарт, як ви почуваєтеся?

Запитання долинуло до неї звідкілясь із кола репортерів. Вона немов опритомніла: два слова несподівано повернули її до реальності. Шеріл усміхнулась і, глитнувши, прошепотіла:

– Я… Я дуже щаслива…

З протилежного краю зали Оррен Бойл, який здавався занадто опецькуватим для свого парадного вечірнього костюма, та Бертрам Скаддер, занадто кістлявий для свого, вивчали натовп гостей із однією думкою, хоча жоден із них цього б не визнав. Оррен Бойл частково пояснив собі, що шукає обличчя друзів, а Бертрам Скаддер вважав, що збирає матеріал для статті. Проте обидва, незалежно один від одного, подумки малювали схему облич, які бачили, класифікуючи їх на дві категорії: «Прихильність» і «Страх». Тут були люди, присутність яких свідчила про особливу протекцію, що сягала Джеймса Таґґарта, і люди, що їхнє тут перебування видавало бажання уникнути його ворожості; одні уособлювали руку, опущену для того, щоб підтягнути його вгору, а інші – спину, зігнуту, щоб він міг видряпатися. За тодішнім неписаним кодексом ніхто не отримав і не прийняв запрошення від людини, яка посідала важливе суспільне становище, якщо не був позначений тим чи тим із вказаних мотивів.

Люди з першої категорії – здебільшого молоді. Вони прибули з Вашингтона. Старші за віком, із другої категорії, були бізнесмени.

І Оррен Бойл, і Бертрам Скаддер використовували слова, як інструмент, що допомагав їм уникати власних думок.

Слова здавались їм зобов’язанням, з наслідками якого вони не хотіли зіштовхуватися. Щоб складати схеми, слова не були їм потрібні. Класифікація здійснювалась за допомогою фізичних засобів: сповненого пошани поруху брів, що дорівнював емоційності слів: «О, так!», адресованій першій групі, та саркастичному здриганню губ, що ілюструвало емоцію: «Ну-ну!» – для другої групи. Одне обличчя на якусь мить збило бездоганну роботу їхніх механізмів вирахунку; коли вони побачили холодні сині очі та біляве волосся Генка Ріардена, їхні м’язи мало не розірвалися від емоції, рівноцінної до вигуку: «Ого-го!» Повна сума всієї схеми приблизно дорівнювала могутності Джеймса Таґґарта. Це додавало переконливості загальній картині.

Вони знали, що Джеймс Таґґарт цілком свідомий того, що відбувалося, коли побачили, як він ходить серед гостей. Рухався жваво, його хода нагадувала азбуку Морзе і складалась із нетривалих просувань та коротких зупинок, з натяком на легке роздратування, ніби знав, скількох людей його невдоволення може непокоїти. Ледь помітна посмішка на його обличчі була позначена зловтіхою; він наче знав, що, прийшовши сюди його уславити, люди принижувалися; і від усвідомлення цього нібито діставав задоволення.

Позаду нього продовжував рухатися слідом цілий почет, учасники якого мовби вважали своєю функцією дарувати йому окреме задоволення, дозволяючи себе ігнорувати. Містер Моуен стрімко прошмигнув серед цього почту, і доктор Прітчетт, і Бальф Юбанк.

Найбільш наполегливий був Пол Ларкін. Він і далі нарізав кола навкруги Таґґарта, наче намагався засмагнути, підставляючись під випадкові сонячні промені; його тужлива посмішка аж волала про увагу.

Очі Таґґарта швидко і крадькома ковзали юрбою, як ковзає промінь злодієвого ліхтарика. Це, згідно з м’язовою абеткою, очевидною для Оррена Бойла, означало, що Таґґарт шукає когось, але не хоче, щоб це помітили. Пошуки закінчилися, коли Юджин Лоусон підійшов потиснути Таґґартові руку і сказав, бгаючи вологі губи, наче подушку для пом’якшення удару:

– Містер Моуч не зміг прийти, Джиме, містерові Моучу прикро, він мав прилетіти спеціальним чартерним рейсом, але останньої миті виникли непередбачувані обставини, нагальні державні проблеми, – ти ж знаєш.

Таґґарт, нічого не відповідаючи і насупившись, стояв нерухомо.

Оррен Бойл вибухнув реготом. Таґґарт так різко обернувся до нього, що всі решта зникли з-перед його очей, не чекаючи команди.

– І що це ти робиш, скажи будь ласка? – гаркнув Таґґарт.

– Розважаюсь, Джиммі, просто розважаюсь, – сказав Бойл. – Веслі – твій хлопчина, правда?

– Я знаю, хто мій хлопчина, і краще б йому про це не забувати.

– Хто? Ларкін? Ні, не думаю, що ти кажеш про Ларкіна. А якщо не про Ларкіна, то чому мені здається, що тобі слід бути обережним, використовуючи присвійні займенники. Я не проти вікової класифікації, знаю, що я виглядаю молодо, як на свій вік, але у мене алергія на займенники.

– Дуже розумно, але ти на межі, коли це вже стане занадто.

– Якщо стане, то не соромся і скористайся цим, Джиммі. Якщо.

– Проблема людей, які себе переоцінюють, у короткій пам’яті. Краще пригадай, хто витіснив для тебе з ринку ріарден-метал.

– Я пам’ятаю, хто це обіцяв зробити. Це був той, хто згодом тягнув за кожну струну, яку міг ухопити, щоб запобігти цій конкретній директиві, бо зрозумів, що в майбутньому йому може знадобитися колія з ріарден-металу.

– Тому що ти розтринькав десять тисяч доларів, поливаючи алкоголем тих, хто обіцяв запобігти директиві про мораторій на боргові зобов’язання, на що ти і сподівався!

– Це правда. Поливав. Я маю друзів із залізничними борговими зобов’язаннями. До того ж, у мене є ще й друзі у Вашингтоні, Джиммі. Що ж, твої друзі перемогли моїх щодо мораторіїв, зате мої обскакали твоїх із ріарден-металом – і цього я не забуваю. Ну, і хай їм чорт! – я не проти, так усе це вирішується, тільки не намагайся мене обдурити, Джиммі. Обдурюй телепнів.

– Якщо не віриш, що я завжди старався для твого блага…

– Аякже. Для найбільшого блага, на яке тільки можна сподіватись, усі деталі обумовлено. І ти робитимеш це, поки я матиму для тебе потрібних людей – і ні хвилиною довше. Тому я просто хотів тобі нагадати, що у мене теж є друзі у Вашингтоні. Друзі, яких не можна купити за гроші – так само, як і твоїх, Джиммі.

– Про що це ти?

– Саме про те, про що ти подумав. Друзі, яких купуєш, насправді ні чорта не варті, бо хтось завжди може запропонувати їм більше, а поле для можливостей дуже широке і доступне будь-кому, тому все це знову перетворюється на старосвітські змагання. Але якщо у тебе є про людину певна інформація, то вона належить тобі, ніхто інший не зможе заплатити вищої ціни, тож ти можеш розраховувати на вашу дружбу. Ти маєш своїх друзів, а я своїх. Ти маєш друзів, яких я можу використати – і vice versa. Мене це влаштовує. Якого біса! Людина мусить щось виторгувати. Якщо не вдається виторгувати грошей – адже пора грошей минула, – тоді можна виторгувати людей.

– До чого ти ведеш?

– Ні до чого, просто ділюсь кількома фактами, які тобі слід запам’ятати. Візьми хоча б Веслі. Ти обіцяв йому роботу асистента в Бюро державного планування – для того, щоби з двох боків підкопатися під Ріардена. У тебе були необхідні зв’язки, і саме про це я в тебе просив – в обмін на закон пес-пса-не-з’їсть. Веслі виконав свою частину, і ти отримав усе на папері; авжеж, я знаю, ти мав паперові докази повернутих ним угод, покликаних допомогти протягнути закон, щоб зупинити Ріардена і водночас спробувати уникнути його ув’язнення. Все це були по-справжньому бридкі справи. Містер Моуч був би вимащений по вуха, якби вони спливли. Ти дотримався своєї обіцянки і влаштував його на роботу, бо думав, що він твій. Так воно й було. Він же непогано платив, правда? Але все це явище тимчасове. Невдовзі містер Веслі Моуч може стати такий впливовий, а скандал такий давній, що ніхто вже не дбатиме про те, кому він свого часу перейшов дорогу. Ніщо не вічне. Веслі був людиною Ріардена, а потім став твоєю людиною, а завтра може стати людиною когось іншого.

– Ти на щось натякаєш?

– Ні на що, просто застерігаю по-дружньому. Ми ж давні друзі. Джиммі, я думаю, ми повинні залишитися друзями. Сподіваюся, ми можемо бути по-справжньому корисні один одному, ти і я, за умови, що у тебе не почнуть виникати неправильні ідеї щодо дружби. А я вірю у баланс влади.

– Це ти подбав, щоб Моуч сюди сьогодні не дістався?

– Може я, а може, не я. Нехай це залишиться для тебе таємницею. Якщо я – добре, а якщо ні – тим краще для мене.

Очі Шеріл стежили за Джеймсом Таґґартом крізь гущу натовпу. Обличчя, які рухались навколо і завмирали, здавалися такими привітними, а їхні голоси – палкими і теплими, що в неї не було найменшого сумніву: у цьому приміщенні немає жодного зла. Вона не розуміла, чому дехто з них говорив про Вашингтон у довірливій, сповненій сподівань манері недомовок та манівців, наче шукаючи від неї допомоги у чомусь таємному, що вона мала б розуміти. Вона не знала, що їм відповідати, але усміхалась і казала, що спадало на думку. Шеріл не могла зганьбити особу «місіс Таґґарт» жодним натяком на страх.

А потім вона побачила свою супротивницю. Це була висока, тонка постать у сірій вечірній сукні – сестра її чоловіка.

Лють, яку породжували в її свідомості збережені там відголоски Джимових страждань, тиснула на неї. Вона відчувала уїдливий поклик невиконаного обов’язку. Погляд її весь час повертався до ворогині, вона зосереджено вивчала її. Фотографії Даґні Таґґарт у газетах зображали або жінку в широких штанях, або обличчя, прикрите косими крисами капелюха та піднятим коміром пальта. Зараз вона була у вечірній сукні, що справляла враження непристойної, оскільки була занадто скромна і навіть аскетична, така скромна, що вислизала з поля уваги і залишала тільки пам’ять про тонке тіло, яке начебто прикривала. У сірій тканині проступав синій відтінок, який пасував до сірувато-бронзового кольору її очей. Вона не мала на собі жодних прикрас, тільки браслет на зап’ястку: ланцюг із важких металевих ланок із сіро-зеленим відливом.

Шеріл дочекалася, поки Даґні залишиться сама, а потім рвонула вперед, рішуче перетинаючи кімнату. Підійшовши впритул, вона зазирнула у сіро-бронзові очі, які здавалися водночас холодними та зосередженими, очі, що дивилися безпосередньо на наречену з виразом увічливого, неупередженого зацікавлення.

– Я хочу дещо сказати вам, – сухо і напружено мовила Шеріл, – щоб між нами не було жодної удаваності. Я не збираюся чинити солодких родинних жестів. Знаю, що ви зробили з Джимом і як змусили його все життя почуватися нещасним. Я збираюсь захистити його від вас. Я поставлю вас на місце. Я – місіс Таґґарт. Тепер жінка цієї родини – я.

– Все правильно, – мовила Даґні. – Бо я – чоловік.

Шеріл спостерігала, як вона іде геть, і думала, що Джим цілком має рацію: його сестра – творіння холодного зла, яке не дає жодної відповіді, жодного підтвердження, жодної емоції, лише дотик якогось задоволення, ледь забарвленого байдужістю та здивуванням.

Ріарден весь час був поруч із Ліліан і скрізь її супроводжував.

Вона прагнула, щоб її бачили разом із чоловіком; він підкорявся. Генк не знав, дивиться на нього хтось чи ні. Його не цікавила жодна людина навколо, крім тієї, зустрічі з якою він не міг собі дозволити.

Усю його свідомість заполонила та мить, коли він увійшов до цього приміщення разом із Ліліан і побачив, що на нього дивиться Даґні. Він подивився просто на неї, готовий прийняти будь-який удар, який вона вирішить завдати йому поглядом. Хоч які були б наслідки для Ліліан, він публічно визнає зраду, тут і негайно, а не здійснюватиме немислиме, – уникаючи погляду Даґні, ховаючи обличчя у боягузливій беземоційності, вдаючи перед нею, що не розуміє причини своїх дій.

Однак удару не сталося. Він знав кожен відтінок відчуттів, що будь-коли відображались на обличчі Даґні; він зрозумів, що жодного шоку вона не відчула і не побачив нічого, крім безхмарної ясності. Її очі немов підтверджували повне розуміння цієї зустрічі, вона дивилась так, як дивилась на нього завжди: чи у нього в офісі, чи у себе в спальні. Йому здалось, що вона стояла отак перед ними обома, на відстані кількох кроків, проявлена з усією простотою та відкритістю, з якою ця сіра сукня проявляла її тіло.

Вона їм кивнула, люб’язний рух голови стосувався обох. Він відповів, зауважив короткий кивок Ліліан, а потім зрозумів: Ліліан уже йде геть; і усвідомив, що досить довго стоїть отак, схиливши голову.

Генк не чув, що говорять йому друзі Ліліан і що він їм відповідає. Як крок за кроком просувається людина, намагаючись не думати про довжину свого безнадійного шляху, так він проживав мить за миттю, стараючись нічого не підпускати до власної свідомості. Він чув уривки задоволеного сміху Ліліан та сатисфакцію в її голосі.

За якусь мить він звернув увагу на жінок, які його оточували. Всі вони були схожі на Ліліан: мали однаково статичний доглянутий вигляд, брови, вищипані до однаково статичного вигину, очі, застиглі з виразом статичних веселощів. Генк зауважив, що вони намагаються з ним фліртувати, а Ліліан спостерігає за цим, насолоджуючись безнадійністю їхніх спроб. То ось яке щастя жіночого марнославства, подумав він, те, про що вона його благала; ось ті стандарти, згідно з якими він не жив, але яких мусив дотримуватися. Він обернувся, щоб утекти до гурту чоловіків.

У чоловічих розмовах Генк не міг відшукати жодного простого речення. Хай про що б вони розмовляли, щоразу це була не та тема, яку насправді обговорювали. Він дослухався, наче іноземець, який впізнає деякі слова, але не може поєднати їх у речення. Молодик із нахабством, вивільненим алкоголем, хитаючись, пройшов повз них і, вишкірившись, відрізав:

– Отримав свій урок, Ріардене?

Генк не розумів, що на думці у юного щура. Втім, усі решта, здавалося, розуміли добре – шоковані, але водночас і таємно втішені з почутого.

Ліліан відпливла, наче даючи зрозуміти, що не наполягає на його безперервному супроводі. Генк відійшов у куток кімнати, де ніхто не міг його бачити і зауважити напрямку його погляду. І звідти дозволив собі спостерігати за Даґні.

Він спостерігав за сірою сукнею, мінливими рухами м’якої тканини, коли вона йшла, моментами, в які матерія скульптурно завмирала, тінями і світлом. В його очах її постать перетворювалась на синьо-сірий дим, який на мить набував форми видовженого вигину, що косо струменів до її колін, а потім у протилежному напрямку – до кінчиків сандалів. Він знав кожну грань, яку сформує світло, коли розвіється дим.

Відчував понурий біль, що скручував його зсередини, ревнощі до кожного чоловіка, який із нею розмовляв. Раніше Генк таке не переживав. І ось це сталось тут, де кожен мав право до неї наблизитися, крім нього самого.

А тоді – наче унаслідок раптового вибуху в мозку сталося моментальне зміщення перспективи – він відчув глибоке здивування від того, що робить тут і чому. Протягом цього моменту він втратив усі дні та переконання свого минулого; всі його концепції, проблеми, болі було стерто. Все, що він знав, – наче бачив із великої, чіткої відстані: людина існує заради досягнення своїх бажань; тому здивувався раптом, чому стоїть тут, здивувався, хто має право вимагати, щоб він марнував одним-одну незамінну годину життя, коли єдиним його жаданням було обійняти тонку постать у сірому і тримати її упродовж того часу, що йому було відміряно.

Наступної ж миті він відчув внутрішнє тремтіння: це повернувся його звичний спосіб мислення. Відчув суворий, зневажливий порух уст, стиснутих на знак адресованих самому собі слів: «Якось ти був підписав контракт, тепер його дотримуйся». А потім раптово подумав, що під час бізнесових операцій суди не визнавали контрактів, яких одна чи інша сторона не розглянула повноцінно. Він подивувався, що змусило його про це думати. Думка видалась недоречною. Тому він її відкинув.

Усамітнившись у затіненому закапелку між пальмою у горщику та вікном, Джеймс Таґґарт побачив, як до нього мимохідь прямує Ліліан Ріарден. Він дочекався її.

Він не міг відчути її наміру, проте впізнав манеру, яка, згідно з відомим йому кодексом, означала, що краще послухати, що вона хоче сказати.

– Тобі сподобався мій весільний подарунок, Джиме? – запитала вона і засміялась, коли він знітився. – Ні, ні, не варто пригадувати перелік речей у твоєму помешканні, думаючи, про яку з них мені йдеться. Вона не у твоєму помешканні, а тут, і це не матеріальний подарунок, мій любий.

Він зауважив на її обличчі натяк на усмішку, – такий вираз серед його друзів зазвичай означав запрошення розділити таємну перемогу. Такий вираз з’являвся у людей, яким випало показати себе не розумнішими, а хитрішими за інших.

Джим відповів обережно, з безпечною милою усмішкою на вустах:

– Твоя присутність – найкращий подарунок, який я міг від тебе отримати.

– Моя присутність, Джиме?

На його обличчі проступив шок. Він знав, що вона має на гадці, але не сподівався цього.

Вона відкрито всміхнулась:

– Ми обоє знаємо, чия присутність для тебе сьогодні найцінніша – і найнеочікуваніша. Невже ти справді не думав про те, щоб винагородити мене за неї довірою? Ти мене дивуєш. Я вважала, ти геніально визначаєш потенційних друзів.

Він не піддавався. Його голос звучав нейтрально:

– Ліліан, невже я недостатньо виявляв, як ціную твою дружбу?

– Ну, ну, мій любий, ти розумієш, про що я. Ти ж не сподівався, що він сюди прийде. І ти ж не думаєш насправді, що він тебе боїться? Але змусити інших так думати – це неоціненна перевага, правда?

– Я… здивований, Ліліан.

– Хіба не доречніше слово «вражений»? Твої гості неабияк вражені. Я практично чую їхні думки. Більшість із них думає: «Якщо він шукає порозуміння з Джимом Таґґартом, нам краще дотримуватися того ж». А дехто думає: «Якщо він боїться, то що вже мені казати». Звісно, це те, чого ти хотів, і я не збираюся псувати твого тріумфу, але тільки ми з тобою знаємо, що ти не досягнув його самотужки.

Він не всміхнувся. Його обличчя було незворушне, голос – рівний, водночас він пильно відважив міру жорсткості:

– Який у тебе інтерес?

Вона засміялась.

– По суті – той же, що і в тебе, Джиме. Але якщо говорити про практичні речі – жодного. Це тільки послуга, яку я тобі зробила; я не потребую нічого натомість. Не хвилюйся, я не маю жодних особливих інтересів, не збираюся витиснути якоїсь конкретної директиви з містера Моуча, я навіть не чекаю від тебе діамантової тіари. Хіба що це буде тіара нематеріального походження – твоя вдячність.

Він уперше поглянув на неї прямо, його очі звузились, обличчя пом’якшилося в тій же півусмішці, що й у неї, випромінюючи однакову для обох емоцію, вираз погорди – це означало, що одне з одним вони почувались, як у себе вдома.

– Ти ж знаєш, що я завжди тобою захоплювався, Ліліан, як однією з найрозкішніших жінок.

– Я в цьому не сумніваюсь.

Солодкі інтонації її голосу наче вкривав найтонший шар насмішки.

Він нахабно вивчав її поглядом.

– Ти мусиш пробачити мені за переконання, що поміж друзями допустимо виявляти допитливість, – у його тоні не було жодного вибачення. – Мені цікаво, під яким кутом ти розглядаєш можливість певних фінансових тягарів – або втрат, – які вплинуть на твої особисті інтереси.

Вона знизала плечима:

– Під кутом вершниці, дорогенький. Якби у тебе був найсильніший кінь на світі, ти волів би приборкати його так, щоб це було зручно тобі, навіть якби це означало пожертвувати всіма його можливостями, навіть якби він ніколи й не зміг розвинути своєї найвищої швидкості й усі його дивовижні вміння було б змарновано. Ти зробив би це, бо якщо дозволити коневі піти на повну потужність, він тебе негайно скине… Хай там як, а фінансові аспекти – не найбільша моя турбота, як і не твоя, Джиме.

– Я справді тебе недооцінив, – повільно промовив він.

– Що ж, це помилка, яку я бажаю допомогти тобі виправити. Розумію, якого штибу проблемою він є для тебе. Знаю, чому ти його боїшся, і маєш для цього всі підстави. Але… Ти бізнесмен і політик, тому я спробую пояснити це твоєю мовою. Бізнесмен каже, що може запропонувати товари, а політикан стверджує, що здатен забезпечити голосування. Все, про що я хотіла тебе повідомити, – я можу забезпечити його тобі у будь-який зручний для мене час. Ти можеш діяти відповідно до цього.

Згідно з кодексом його друзів, відкривати будь-яку частину своєї суті означало віддати зброю в руки ворогові, але він прийняв її зізнання і відповів взаємністю, мовивши:

– Хотів би я бути такий розумний стосовно своєї сестри.

Вона зиркнула на нього без жодного здивування. Його слова не здалися їй невідповідними.

– Так, це міцна штучка, – сказала Ліліан. – Жодного вразливого місця? Жодних слабкостей?

– Жодних.

– Ніяких любовних інтрижок?

– О, Господи, ні!

Вона стенула плечима, даючи зрозуміти, що змінює тему. Даґні Таґґарт не була тією особою, про яку б вона хотіла поговорити.

– Думаю, я відпущу тебе, щоб ти міг трохи побазікати з Бальфом Юбанком, – сказала вона. – Здається, він дуже стурбований, адже ти за весь вечір жодного разу на нього не глянув, тому він тепер боїться, чи не залишиться література без друга на суді.

– Ліліан, ти просто диво! – несподівано вигукнув він.

Вона засміялась.

– А це, дорогенький, ота нематеріальна тіара, якої я хотіла!

Натяк на усмішку досі яснів на її обличчі, коли вона просувалась крізь натовп, повільний усміх м’яко вливався у напружений і знуджений вигляд, притаманний решті облич навколо. Вона рухалась навмання, насолоджуючись відчуттям того, що на неї дивляться, її атласна сукня кольору яєчної шкаралупи лисніла, наче жирний крем, за кожним рухом її високої постаті.

Увагу Ліліан привернула синьо-зелена іскра: вона раптово зблиснула під світлом ламп, на зап’ястку тонкої оголеної руки. Далі Ліліан розгледіла струнке тіло, сіру сукню, делікатні оголені плечі. Вона зупинилась. Насупившись, поглянула на браслет.

Коли вона вже наблизилася, Даґні обернулась. З усього, що обурювало Ліліан, безособова ввічливість обличчя Даґні дратувала найбільше.

– Міс Таґґарт, що ви думаєте про шлюб вашого брата? – усміхаючись, недбало запитала вона.

– Не маю про це жодної думки.

– Тобто, не вважаєте це вартим уваги?

– Якщо хочете аж такої точності – так, це саме те, про що мені йдеться.

– Ох, але невже ви не бачите в цьому людської значимості?

– Ні.

– І не вважаєте, що така особа, як наречена вашого брата, заслуговує бодай якогось зацікавлення?

– Що ви – ні.

– Я заздрю вам, міс Таґґарт. Заздрю вашому олімпійському спокою. Тут і криється, як на мене, таємниця того, чому простим смертним ніколи не слід мати ілюзій дорівнятися до ваших успіхів у царині бізнесу. Вони дозволяють своїй увазі розосереджуватися – принаймні, зважати на досягнення в інших царинах.

– Про які досягнення йдеться?

– Невже ви не віддаєте належного жінкам, які досягають надзвичайних висот у змаганнях, – тільки не у промисловій, а у людській сфері?

– Не думаю, що у людській сфері є таке слово, як «змагання».

– Ох, але подумайте тільки, як іншим жінкам доведеться тяжко працювати (якщо робота – єдиний доступний для них засіб), щоб досягнути того, чого ця дівчина досягла через особу вашого брата.

– Не думаю, що вона розуміє справжню суть свого досягнення.

Ріарден побачив їх разом. Наблизився. Йому здалося, що він мусить чути цю розмову, незалежно від наслідків. Мовчки зупинився поруч. Генк не знав, чи Ліліан свідома його присутності, але Даґні точно зауважила.

– Виявіть щодо неї бодай якусь великодушність, міс Таґґарт, – сказала Ліліан. – Принаймні, увагу. Ви не повинні зневажати жінок, які не володіють вашим блискучим талантом, розвиваючи натомість свої особливі обдарування. Природа завжди збалансовує свої дари і там, де треба, пропонує компенсацію. Чи ви так не вважаєте?

– Не певна, що я вас розумію.

– Зате я певна, що ви не хочете моїх уточнень!

– Чому ж, хочу.

Ліліан роздратовано знизала плечима. Жінки, з якими вона спілкувалася, вже давно б усе зрозуміли і зупинили її. Але така супротивниця була нова для неї: вона відмовлялася зазнати кривди. Ліліан не хотілося говорити прямо, але зауважила, що на неї дивиться Ріарден.

Ліліан усміхнулась і сказала:

– Що ж, стосовно вашої братової, міс Таґґарт. Які вона має шанси піднятися нагору? Жодних – згідно з вашими високими стандартами. Вона не здатна зробити успішної кар’єри в бізнесі. Вона не має вашого особливого розуму. До того ж, чоловіки ставитимуть їй перепони. Її визнають надто привабливою. Тому вона скористається з факту, що чоловікові стандарти, на жаль, не такі високі, як ваші. Вона почне використовувати таланти, що ви їх, я впевнена, зневажаєте. Ви завжди вважали, що змагатись із нами, дрібними жінками, на єдиному полі наших амбіцій – досягнення влади над чоловіками – нижче вашої гідності.

– Якщо ви, місіс Ріарден, називаєте це владою – то я таки справді не змагалась.

Вона обернулась, щоб піти геть, але Ліліан її зупинила:

– Я б хотіла повірити, міс Таґґарт, що ви цілком послідовна і цілковито позбавлена людських слабкостей. Я хотіла б повірити, що ви ніколи не мали бажання підлеститися до когось чи когось образити. Але я бачу, що ви сподівалися побачити тут сьогодні і Генрі, і мене.

– Чому ж? Таки не можу сказати, що сподівалась. Я не бачила списку гостей мого брата.

– То чому ж ви наділи цей браслет?

Даґні неквапливо зустрілась із Ліліан поглядом.

– Я завжди його ношу.

– А вам не здається, що жарт заходить занадто далеко?

– Це ніколи не було жартом, місіс Ріарден.

– Тоді ви мене зрозумієте, якщо я скажу повернути браслет мені.

– Я вас розумію. Але не віддам його.

Ліліан вичекала кілька секунд, наче даючи їм обом усвідомити сенс їхньої мовчанки. Цього разу вона без усмішки витримала погляд Даґні.

– Міс Таґґарт, яких думок ви від мене очікуєте?

– Не тих, яких би вам хотілось.

– Які ваші мотиви?

– Ви знали мої мотиви, коли віддарували мені цей браслет.

Ліліан зиркнула на Ріардена. Його обличчя було беземоційне. Вона не побачила на ньому жодної реакції, жодного натяку чи наміру їй допомогти чи зупинити її, нічого, крім уваги, через яку здавалося, ніби вона стоїть у світлі прожекторів.

Її посмішка перетворилася на захисний щит, задоволена покровительська посмішка, що її метою було знову повернути тему в пристойне русло.

– Я певна, міс Таґґарт, що ви усвідомлюєте, як усе це неправильно.

– Ні.

– Але ж ви знаєте, що небезпечно й потворно ризикуєте.

– Ні.

– Ви не розглядаєте можливості того, що вас можуть неправильно… зрозуміти?

– Ні.

Ліліан з ущипливою посмішкою похитала головою.

– Міс Таґґарт, чи не думаєте ви, що це саме той випадок, коли людина не може дозволити собі потурати абстрактній теорії, а мусить зважати на практичну реальність?

Даґні не всміхнулася.

– Ніколи не розуміла змісту таких тверджень.

– Я про те, що ваше ставлення може бути страшенно ідеалістичним – впевнена, що так воно і є, – але, на жаль, більшості людей не доступні широкі межі вашої свідомості, тому вони неправильно потрактують ваші дії, до того ж, у найогиднішій для вас манері.

– У такому разі відповідальність і ризик будуть їхні, а не мої.

– Я захоплююсь вашою… ні, мені не слід казати «невинністю», але чи можу я назвати це «чистотою»? Ви ніколи над цим не замислювались, я певна, але життя не таке однозначне і логічне, як… як залізнична колія. Печально, але цілком можливо, що ваші високі наміри можуть змусити людей підозрювати речі, які… ну, які – я впевнена, ви це знаєте – мають брудне та скандальне забарвлення.

Даґні не відводила від неї погляду.

– Ви не можете ігнорувати ймовірність цього.

– Я її ігнорую.

Даґні повернулась, щоб іти.

– Ох, але навіщо ви прагнете уникнути суперечки, якщо вам нічого ховати? – Даґні зупинилась. – І якщо ваша блискуча і нерозсудлива сміливість дозволяє вам ризикувати власною репутацією, то чи слід вам ігнорувати небезпеку, яка чигає на містера Ріардена?

Даґні повільно запитала:

– Яка небезпека чигає на містера Ріардена?

– Певна, ви мене розумієте.

– Не розумію.

– Ох, я переконана, немає потреби пояснювати це докладніше.

– Потреба є – якщо ви бажаєте продовжити розмову.

Шукаючи підказки, Ліліан звернула погляд на Ріардена: чи допоможе він їй визначити: продовжувати чи зупинитися. Він не допомагав.

– Міс Таґґарт, – мовила вона, – я вам не рівня у філософських питаннях. Я лише пересічна дружина. Будь ласка, віддайте мені цей браслет, якщо ви не хочете, щоб я подумала те, про що можу подумати, і озвучила те, чого ви не хочете, щоб я озвучувала.

– Місіс Ріарден, чи у такий спосіб і саме в цьому місці ви вирішили ствердити, начебто я сплю з вашим чоловіком?

– Звісно, ні! – її вигук пролунав негайно. У ньому була паніка та автоматичний рефлекс, схожий на сіпання руки кишенькового злодія, впійманого на гарячому. Зі злісним, нервовим вишкіром, з інтонацією сарказму та прямоти, що свідчили про неохоче визнання її справжніх міркувань, вона додала:

– Таке спало б мені на думку в останню чергу.

– Тоді вибачся перед міс Таґґарт, – сказав Ріарден.

Даґні затамувала подих – чути було тільки слабку луну зітхання.

Обидві обернулись до нього. Ліліан не побачила на його обличчі нічого. Даґні прочитала там страждання.

– Генку, немає потреби, – мовила вона.

– Потреба є – для мене, – холодно відповів Ріарден. На Ліліан від дивився, ніби віддаючи наказ, якого вона не могла не виконати.

Ліліан з м’яким подивом вивчала його обличчя, без жодного занепокоєння чи злості, наче людина, яка натрапила на головоломку без жодного розв’язання.

– Звісно, – послужливо мовила вона, голос її знову лунав м’яко та впевнено. – Перепрошую, міс Таґґарт, якщо у вас виникло враження, начебто я підозрюю про стосунки, які вважаю неможливими для вас і – наскільки я знаю його нахили – для мого чоловіка.

Вона відвернулась і байдужо пішла геть, залишаючи їх разом, наче навмисне підтвердження її слів.

Даґні стояла нерухомо, заплющивши очі. Вона думала про той вечір, коли Ліліан віддарувала їй браслет. Тоді він став на бік своєї дружини. Сьогодні був на її боці. Серед них трьох вона єдина цілком зрозуміла, що це означало.

– Хоч яким жахливим буде те, що ти хочеш мені сказати, ти матимеш рацію.

Даґні почула його і розплющила очі. Він дивився на неї прохолодним поглядом, обличчя стало суворе, без жодного натяку на страждання чи спробу вибачитися зрадити надії бути прощеним.

– Мій найдорожчий, не катуй себе так, – сказала вона. – Я ж знала, що ти одружений. Я ніколи не намагалась уникнути цього усвідомлення. І сьогодні я ним не скривджена.

Її слова були найжорстокішим із тих кількох ударів, яких він зазнав: вона ніколи не зверталася до нього так. Ніколи не дозволяла собі цієї особливої інтонації ніжності. Вона ніколи не говорила про його шлюб під час інтимності їхніх зустрічей – і раптом заговорила тут, так безтурботно і легко.

Даґні помітила на його обличчі лють, протест проти жалощів, вираз, яким він презирливо стверджував, що геть не мордується і не потребує допомоги. А потім, усвідомивши, що вона знає його обличчя так само досконало, як він знає її, Ріарден заплющив очі, трохи схилив голову і дуже тихо мовив:

– Дякую.

Вона всміхнулась і відвернулася від нього.

Джеймс Таґґарт, який тримав у руці порожній келих від шампанського, раптом зауважив поспіх, з яким Бальф Юбанк махав офіціантові, – наче той вчинив щось непростиме. Після цього Юбанк закінчив речення:

– …але ви, містере Таґґарт, мали б знати, що людина на найвищому щаблі не може досягти розуміння чи поцінування. Це безнадійна боротьба – намагатися здобути підтримку літератури у світі, керованому бізнесменами. Бо вони лише нудні парвеню середнього класу чи ще якісь хижі дикуни штибу Ріардена.

– Джиме, – сказав Бертрам Скаддер, поплескуючи його по плечу, – найкращий комплімент, який я можу тобі зробити – це те, що ти не справжній бізнесмен!

– Ти, Джиме, – людина культури, – мовив доктор Прітчетт. – Ти не колишній рудокоп, як Ріарден. Немає потреби пояснювати тобі критичну потребу у вищій освіті, яку підтримує Вашингтон.

– Вам справді сподобався мій останній роман, містере Таґґарт? – не вгавав Бальф Юбанк. – Він вам справді сподобався?

Перетинаючи кімнату, Оррен Бойл зиркнув на гурт людей, які спілкувались, але не зупинився. Погляду було достатньо, щоб приблизно зрозуміти природу їхніх зацікавлень. Усе справедливо, подумав він, людина мусить торгувати. Він знав, але не мав бажання називати те, чим саме торгували.

– Ми перебуваємо на світанку нової доби, – виголосив Джеймс Таґґарт, дивлячись із-над вінець келиха з шампанським. – Ми ламаємо лиху тиранію економічної влади. Ми визволимо людей від правління долара. І вивільнимо наші духовні цілі з залежності від власників матеріальних благ. Ми звільнимо нашу культуру з мертвої хватки мисливців за прибутком. Збудуємо суспільство, віддане вищим ідеалам, поміняємо аристократію грошей на…

– Аристократію протекції, – пролунав чийсь голос з-поза групи.

Усі обернулись. Позаду них стояв Франциско д’Анконія.

Його обличчя було засмагле під літнім сонцем, а очі мали точнісінько той же колір, що й небо у день, коли з’явилася засмага.

Усміх нагадував літній ранок. Порівняно з тим, як на ньому сидів офіційний одяг, решта натовпу, здавалося, були вбрані у позичені карнавальні костюми.

– У чому річ? – здивувався він із раптової мовчанки. – Невже я сказав щось таке, чого ви не знали?

– Як ви тут опинилися? – перше, що зумів промовити Джеймс Таґґарт.

– Літаком до Ньюарка, звідти – на таксі, а потім – ліфтом із мого номера, розташованого на п’ятдесят три поверхи вище над вашим.

– Я не це мав на думці… я про те, що…

– Джеймсе, ну, що за переляканий вигляд! Якщо я приземляюсь у Нью-Йорку і довідуюсь про якусь вечірку, то хіба можу її пропустити? Ти ж завжди казав, що я просто гуляка.

Решта гостей спостерігали за ними.

– Звісно, мені приємно тебе бачити, – обережно проказав Таґґарт, а потім войовниче додав, щоб урівноважити свою інтонацію:

– Але, якщо ти думаєш, що будеш тут…

Франциско не зреагував на погрозу. Він дозволив Таґґартовим словам розчинитись у повітрі, а потім ввічливо запитав:

– Якщо я думаю – що?

– Ти дуже добре мене розумієш.

– Так, розумію. Хочеш, скажу тобі, що я думаю?

– Навряд чи це відповідний момент для таких…

– Думаю, тобі слід представити мене своїй нареченій, Джеймсе. Твої манери не надто надійно до тебе приклеєні, ти завжди втрачаєш їх за надзвичайних ситуацій, а саме тоді вони потрібні найдужче.

Розвертаючись, щоб провести його до Шеріл, Таґґарт вловив слабкий звук, який долинав від Бертрама Скаддера. То було притлумлене гиготіння. Таґґарт знав, що ті чоловіки, які ще мить тому плазували біля його ніг, і чия ненависть до Франциско д’Анконії була, можливо, ще більша, ніж його власна, таки насолоджувалися видовищем. Наслідки цього усвідомлення належали до тих речей, що він їх не бажав називати.

Франциско вклонився Шеріл та побажав їй усього найкращого так, наче вона була нареченою королівського спадкоємця. Нервово за цим спостерігаючи, Таґґарт відчув полегшення, а також якесь безіменне обурення, що, якби його озвучити, засвідчило би бажання надати цій події тієї ж величі, якої своїми манерами на якусь мить надав їй Франциско.

Він боявся залишатися поруч із Франциско, одначе боявся і того, що він розчиниться серед гостей. Джеймс спробував відступити на кілька кроків, проте Франциско, всміхаючись, пішов слідом.

– Ти ж не думав, Джеймсе, що я пропущу твоє весілля? Адже ти друг мого дитинства і найкращий акціонер!

– Що? – видихнув Таґґарт і відразу ж про це пошкодував: цей звук видавав його паніку.

Франциско, здавалось, цього не зауважив. Його інтонація і далі була весела і невинна:

– Ох, ну звісно ж, я все знаю. Я знаю кожну маріонетку за кожною маріонеткою, що стоїть за кожним іменем у списку акціонерів «Міді д’Анконій». Дивовижно, скільки людей із прізвищами Сміт або Ґомез достатньо багаті для того, щоб володіти здоровенними куснями найбагатшої світової корпорації. Тому ти не можеш дорікати мені тим, що я захотів довідатися, наскільки високопоставлені особи насправді перебувають серед моїх акціонерів. Здається, я популярний саме неймовірною колекцією публічних постатей із усього світу: починаючи від Народних республік, про які навіть подумати дивно, що там іще залишились якісь гроші.

Насупившись, Таґґарт сухо сказав:

– Існує чимало причин, бізнесових причин, чому іноді людині не варто інвестувати безпосереднім чином.

– Одна з цих причин: людина не хоче, щоб хто-небудь знав про його багатство. Інша – вона не хоче, щоб хтось довідався, в який спосіб це багатство вдалося здобути.

– Не знаю, про що йдеться, як і того, що саме ти заперечуєш.

– О, та я нічого не заперечую. Я це дуже ціную. Чимало інвесторів старого типу покинули мене після «Рудень Сан-Себастьяну». Їх це відвернуло. Проте сучасні акціонери більше на мене покладаються, вони повелися так, як завжди: довірилися. Навіть не можу тобі передати, як я це ціную.

Таґґарт волів, щоб Франциско не розмовляв так голосно. Не хотів, щоб навколо них збиралися люди.

– Ти чудово даєш собі раду, – сказав він упевненим тоном, яким роблять ділові компліменти.

– Так і є. Дивовижно, як протягом останнього року зросли акції «Міді д’Анконій». Проте не думаю, що мені слід цим надмірно пишатись, – у світі залишилось не надто багато суперників, люди не мають, у що вкладати гроші, якщо комусь вдається швидко розбагатіти, а «Мідь д’Анконій» – тут як тут: найдавніша світова компанія, одна з найбільш безпечних упродовж століть. Ти тільки подумай, через що їй довелося пройти за весь цей час. Отож, якщо ви, люди, вирішили, що це найкраще сховище для ваших грошей, що цю компанію неможливо перемогти, що тільки надзвичайна людина здатна заподіяти шкоду «Міді д’Анконій», – ви маєте рацію.

– Що ж, я чув, що ти почав серйозно ставитися до своїх обов’язків, що ти нарешті взявся за бізнес. Кажуть, багато працюєш.

– Невже хтось це зауважив? Інвесторам старого типу було важливо спостерігати за роботою президента компанії. Сучасні акціонери не вважають таке знання обов’язковим. Не думаю, що вони бодай раз зважали на мою діяльність.

Таґґарт усміхнувся:

– Вони зважають на телеграфну стрічку фондової біржі. Вона про все й інформує, хіба ні?

– Так. Так, інформує, врешті-решт.

– Мушу сказати, я радий, що торік ти не вчащав на вечірки. Результати видно по твоїй роботі.

– Видно? Насправді ще не зовсім.

– Мабуть, – ухильно мовив Таґґарт, – мені мало б лестити, що ти прийшов на мою вечірку.

– Я мусив прийти. Думав, ти на мене чекаєш.

– Та ні, не чекав… Тобто, я про те, що…

– Джеймсе, ти повинен був чекати на мене. Це ж величезна офіційна подія, на якій рахують кожен ніс, куди жертви з’являються, щоб продемонструвати, як безпечно буде їх знищити, а мисливці укладають пакти вічної дружби, що триватиме три місяці. Не знаю точно, до якої з груп я належу, але мусив прийти, щоб мене порахували, правда ж?

– Та що ти в біса мелеш? – злісно закричав Таґґарт, зауваживши напругу на обличчях присутніх.

– Обережно, Джеймсе. Якщо ти намагатимешся вдавати, що не розумієш мене, я висловлюватимусь іще чіткіше.

– Якщо ти вважаєш, що правильно проголошувати такі…

– Я вважаю, що це дотепно. Колись люди боялися, що хтось виявить таємниці, про які не знають їхні друзі. Сьогодні вони бояться, що хтось скаже речі, які знає кожен. Чи ви, практичні люди, бодай раз замислювалися, що для того, аби рознести ваш цілісний, великий, складний уклад з цими усіма законами й пістолетами, треба лише, щоб хтось уголос чітко означив те, що ви робите?

– Якщо ти думаєш, що можна приходити на весілля і ображати гостей…

– Ну, що ти, Джеймсе. Я прийшов, щоб тобі подякувати.

– Подякувати мені?

– Авжеж. Ти зробив мені велику послугу – ти, а також твої хлопці з Вашингтона разом із хлопцями з Сантьяґо. Ось тільки я дивуюсь, чому ніхто з вас не потурбувався повідомити про це мене. Директиви, видані кілька місяців тому, душать усю мідну промисловість цієї країни. А в результаті країна раптово змушена імпортувати значно більшу кількість міді. А де у світі залишилися ще бодай якісь запаси міді, як не в д’Анконії? Як бачиш, я маю неабиякі підстави тобі дякувати.

– Запевняю тебе, я не маю з цим нічого спільного, – квапливо мовив Таґґарт. – До того ж, актуальна економічна політика країни не визначається такими міркуваннями, на які ти натякаєш…

– Джеймсе, я знаю, чим вона визначається. Знаю, що всю справу розпочали хлопці з Сантьяґо, вони ж століттями уже на зарплаті у д’Анконії; хоча – ні, «зарплата» – це почесне слово, точніше буде сказати, що «Мідь д’Анконій» століттями виплачує їм гроші за протекцію, – ваші ґанґстери саме так це називають, правда?

Наші хлопці в Сантьяґо називають це податками. Вони отримують свою частку на кожній проданій тонні міді д’Анконії. Тому й мають життєве зацікавлення в тому, щоб я продав якнайбільше тонн. Але коли світ почав перетворюватися на народні республіки, наша країна залишилась єдиною, в якій люди поки що не мусять викопувати в лісі корінці, щоб вижити, – і це єдиний ринок, який залишився на світі. Хлопці в Сантьяґо хочуть монополізувати цей ринок. Не знаю, що саме вони запропонували хлопцям у Вашингтоні, хто там що у кого виторгував, але знаю, що в певний момент у грі з’явився ти, оскільки володієш чималим куснем акцій «Міді д’Анконій». І, безперечно, тебе не засмутило, коли того ранку, чотири місяці тому, наступного дня після виходу директив, ти спостеріг стрибок-планерування «Міді д’Анконій» на фондовій біржі. Це ж просто зістрибнуло з телеграфної стрічки тобі в обличчя.

– Хто дав тобі підстави вигадувати таку обурливу історію?

– Ніхто. Я нічогісінько про це не знаю. Я просто побачив стрибок на стрічці того ранку. Це й розповіло мені всю історію. Крім того, хлопці в Сантьяґо наступного ж тижня підняли податки на мідь і сказали, що я не повинен заперечувати, – не з таким зростанням моїх акцій. Вони працювали заради моїх інтересів, сказали вони. Сказали, що мені не слід непокоїтись: якщо звести обидві події докупи, я став багатший, ніж завжди. І це правда. Таки став.

– Нащо ти все це мені розповідаєш?

– Джеймсе, а чому ти не бажаєш визнати в цьому своєї заслуги? Це на тебе не схоже і не відповідає тій політиці, в якій ти такий експерт. В епоху, коли людина існує не згідно з правами, а згідно з послугами, не можна відмахуватися від вдячної особи, варто зв’язати вдячністю якнайбільше людей. Невже ти не хочеш, щоб я був однією із вдячних тобі осіб?

– Не розумію, про що ти.

– Подумай, яку послугу мені зроблено без жодного зусилля з мого боку. Зі мною не радилися, мене не повідомили, про мене не подумали, все владнали без моєї участі: все, що мені залишається, – це продукувати мідь. Це була величезна послуга, Джеймсе, і ти можеш бути певен, що я за неї віддячу.

Франциско різко відвернувся і, не чекаючи на відповідь, пішов геть. Таґґарт не рушив за ним, відчуваючи: найгірше, що може статися, – це ще одна хвилина їхньої розмови.

Підійшовши до Даґні, Франциско зупинився. Якусь мить він мовчки дивився на неї, не привітавшись; його усмішка свідчила про те, що вона була першою особою з усіх, кого він побачив, і першою, яка побачила його після того, як він з’явився у цій залі.

Незважаючи на всі сумніви та застереження, що зринули у свідомості, вона не відчула нічого, крім радісної впевненості. Дивно, але його постать у натовпі здавалась їй знаком непорушної безпеки. Та тієї ж миті, коли її усмішка засвідчила, як вона рада бачити Франциско, він запитав:

– Чи не хочеш сказати мені, яким визначним досягненням стала «Лінія Джона Ґолта»?

Відповідаючи, Даґні відчула, як її губи одночасно тремтять і стискаються:

– Шкода, якщо я показала тобі, що досі не захищена від образ. Мене не мусить шокувати, що ти дійшов тієї стадії, коли досягнення зневажають.

– Так, справді дійшов. Я так зневажав цю лінію, що не бажав побачити краху, що вона його зазнала.

Він зауважив на її обличчі раптову зосередженість – ознаку думки, що рухалася до пробоїни, розверзлої у новому напрямку. Певний час він спостерігав за нею, наче знав кожен крок, який вона зробить на цьому шляху, потім гиготнув і сказав:

– А тепер ти не хочеш у мене запитати: хто такий Джон Ґолт?

– Чому я маю цього хотіти, до того ж, саме зараз?

– Невже ти не пам’ятаєш, як кинула йому виклик: нехай прийде і зазіхне на твою Лінію? Що ж, це сталося.

Він пішов, не чекаючи, щоб побачити вираз її очей – злість, збентеження і перші слабкі проблиски запитання.

Реакцію на прибуття Франциско Ріарденові допомогли усвідомити м’язи його власного обличчя: він раптом зауважив, що всміхається, що на його лиці проступила розслаблена гримаса, яка ще кілька хвилин тому, коли він спостерігав за Франциско д’Анконією в натовпі, цілком могла бути усмішкою.

Вперше він зізнався собі у всіх тих моментах, коли він не до кінця розумів і не цілком відкидав думок про Франциско д’Анконію, коли відштовхував враження, перш ніж воно перетворювалося на усвідомлення потреби знову побачити його. У миті несподіваного виснаження – за столом, коли в сутінках згасали вогні печей, дорогою додому, в темряві самотньої прогулянки порожньою сільською місцевістю, у тиші безсонних ночей – він думав про єдиного чоловіка, який одного разу став його речником.

Він відкидав спогад, повторюючи собі: «Але він сам гірший за всіх решту!»; відчував упевненість, що це неправда, і все ж неспроможний назвати причину цієї певності. Він ловив себе на тому, що переглядає газети, шукаючи повідомлення, що Франциско д’Анконія повернувся до Нью-Йорка. А потім відкидав газету, злісно себе запитуючи: «То й що, коли повернувся? Невже ти підеш вистежувати його в нічних клубах та на коктейльних вечірках? Чого ти від нього хочеш?»

Ось чого він хотів – подумав Ріарден, впіймавши себе на тому, що усміхається, вгледівши у юрбі Франциско, – цієї дивної суміші зацікавлення, здивування та надії.

Здавалося, Франциско його не зауважив. Ріарден зачекав, змагаючись із бажанням підійти до нього. «Не варто робити цього після нашої бесіди, – подумав він. – Навіщо? Що я йому скажу?» А потім, із тією ж усмішкою, радісним відчуттям, переконанням, що так буде правильно, він помітив, що іде через всю залу до гурту, що оточив Франциско д’Анконію.

Дивлячись на всіх цих людей, Ріарден дивувався, чому їх притягнуло до Франциско, чому вони ув’язнили його в такому тісному колі, адже їхні посмішки відверто свідчили про те, як він їх обурював. Обличчя мали особливий вираз, притаманний не страхові, а боягузтву: вираз винуватої злості. Франциско обперся на край мармурових сходів, напівсхилившись-напівумостившись на них. Неформальність пози, поєднана з суворою офіційністю одягу, надавала його постаті найвищої елегантності. Франциско був єдиний, чиє обличчя мало безтурботний вираз, а блискуча усмішка свідчила про задоволення від вечірки. Проте його очі, здавалось, залишалися навмисно беземоційні, не віддзеркалювали жодного натяку на радість, виявляли – як застережний сигнал – підвищену сприйнятливість.

Ріарден непомітно став скраєчку і чув, як жінка з великими діамантовими сережками та нервовим розпливчастим обличчям напружено запитала:

– Сеньйоре д’Анконія, як ви думаєте, що станеться зі світом?

– Саме те, на що він заслуговує.

– О, як жорстоко!

– Мадам, невже ви не вірите у вплив закону моралі? – поважно запитав Франциско.

– Вірю.

Ріарден почув, як Бертрам Скаддер, залишаючись за межами групи, промовив до дівчини, яка обурено зойкнула:

– Не дозволяйте собі через нього бентежитися. Ви ж знаєте, що гроші – причина зла, а він – типовий продукт грошей.

Ріарден не думав, що Франциско міг це почути, проте він побачив, як той обернувся до них з поважною та люб’язною усмішкою.

– То ви думаєте, що гроші – причина зла? – запитав Франциско д’Анконія. – А чи цікавилися ви, що є причиною грошей? Гроші – це інструмент обміну, який не може існувати, якщо не існує благ та людей, які їх створюють. Гроші – матеріальне втілення принципів, якими люди, що хочуть взаємодіяти одне з одними, послуговуються в торгівлі та обміні цінностями. Гроші не є інструментом паразитів, які випрошують ваш продукт слізьми, чи грабіжників, які відбирають його силою. Гроші введені в обіг людьми, які створюють. Чи це те, що ви вважаєте злом?

Коли ви приймаєте гроші взамін за ваші зусилля, ви робите це з переконання, що обміняєте їх на продукт зусиль інших людей. Не паразити і не грабіжники надають грошам цінності. Жоден океан сліз чи всі пістолети світу не перетворять ці клапті паперу у вашому гаманці на хліб, необхідний вам, щоб вижити завтра. Ці клапті паперу, які мали б бути золотими – символи честі, ваш запит на енергію людей, які створюють. Ваш гаманець – це свідчення сподівань на те, що десь у світі існують люди, які не знехтують моральним принципом, що становить корінь грошей. Невже саме це ви вважаєте злом?

Чи випадало вам бодай колись шукати корінь створення? Погляньте на електрогенератор і насмільтеся ствердити, що він створений м’язовим зусиллям безмозких тварин. Спробуйте проростити зернятко пшениці, не володіючи знанням, що його вам передали люди, які вперше виявили цю можливість. Спробуйте здобувати їжу самими лише фізичними діями, і ви зрозумієте, що людський розум є причиною всіх створених благ та всіх багатств, які будь-коли існували на землі.

Але ви кажете, що сильні роблять гроші коштом слабких? Про яку силу вам ідеться? Це не сила пістолетів чи м’язів. Багатство – продукт людської здатності мислити. Отже, гроші робить людина, яка винайшла двигун, коштом тих, хто його не винайшов? Чи робляться гроші розумною людиною коштом дурнів? Тими, хто здатен діяти, – коштом неспроможних? Амбітними – коштом лінивих? Гроші робляться – ще до того, як їх крадуть чи відбирають – зусиллями всіх чесних людей, залежно від умінь кожного з них. Чесна людина – це та, яка знає, що не має права споживати більше, ніж вона створює.

Торгівля на основі грошей – кодекс людей доброї волі.

Існування грошей спирається на аксіому, що кожна людина – власник свого розуму та зусиль. Гроші не дозволяють жодній владі призначати ціну вашим зусиллям – цього можна досягнути лише шляхом добровільної згоди людини, яка бажає обміняти ваші зусилля на свої. Гроші дозволяють отримувати блага та працю за ті кошти, яких вони варті для людей, що купують їх, – але не дорожче. Гроші не допускають інших угод, крім угод, які несуть взаємну вигоду згідно з невимушеними судженнями продавців. Гроші вимагають від вас визнання того, що люди повинні працювати для власної вигоди, а не для кривди, для надбань, а не для втрат, визнання, що вони – не тяглові тварини, народжені нести вантаж нікчемності, що ви мусите пропонувати їм цінності, а не рани, що зв’язок між людьми – не обмін стражданнями, а обмін благами.

Гроші вимагають від вас продажу, – але не ваших слабкостей людській глупоті, а вашого таланту їхньому інтелекту. Вимагають, щоб ви купували, – але не продукти найнижчої якості, а найкраще, що можна знайти за ваші гроші. І коли люди живуть згідно з такою торгівлею, коли інтелект, а не примус, є їхнім остаточним арбітром, то перемагає найкращий продукт, найкращий виступ, найрозумніша та найталановитіша особа, а рівень людської продуктивності є рівнем винагороди. Таким є кодекс існування, інструмент та символ якого – гроші. Чи це те, що ви називаєте злом?

Однак гроші – це лише інструмент. Вони здатні перенести вас, куди забажаєте, проте не здатні бути замість вас водієм. Здатні дати вам засоби для вдоволення бажань, однак самих бажань не можуть запропонувати.

Гроші – бич для людей, які намагаються обернути закон причинності, для тих, хто прагне підмінити розум, захоплюючи продукти розумової діяльності.

Гроші не дадуть щастя людині, яка й гадки не має про те, чого прагне: гроші не дадуть їй кодексу цінностей, якщо вона уникла знання про те, що таке цінність, водночас вони не запропонують їй мети, якщо ця людина не захотіла обирати, чого саме шукатиме. Гроші не куплять розуму дурневі, тріумфу – боягузові, поваги – некомпетентній особі. Людина, яка намагається купити інтелект розумніших за себе і примусити їх собі служити, підмінюючи грошима самокритику, врешті-решт стає жертвою підлеглих. Розумні люди його покидатимуть, а шахраї та облудники стікатимуться до нього, притягнуті законом, що йому його не вдалося виявити: жодна людина не повинна бути менша за її гроші. Невже через це ви називаєте їх злом?

Успадкувати багатство здатна тільки людина, якій воно не потрібне, – ця людина здатна надбати маєток, незалежно від своїх вихідних позицій. Якщо значущість спадкоємця дорівнює його грошам – вони йому служать; якщо ні – гроші нищать його.

Але ви спостерігаєте за ним і кричите, що гроші його зіпсували. Чи так це? Чи це він сам зіпсував свої гроші? Не заздріть нікчемному спадкоємцю. Його багатство – не ваше, та й ви самі впоралися б із ним не краще. Не думайте, що гроші слід розподілити між вами. Те, що у світі замість одного паразита стане п’ятдесят, не поверне мертвої чесноти, що крилась у тому багатстві. Гроші – це жива сила, що гине без свого коріння. Гроші не можуть служити тому розуму, який їм не відповідає. Це та причина, через яку ви називаєте їх злом?

Гроші – це засіб виживання. Вердикт, який ви виносите джерелу свого прожитку, – це вердикт власному життю. Якщо джерело зіпсоване, ви прокляли своє існування. Ви здобули гроші шахрайством? Потураючи людським порокам або людській глупоті? Прислуговуючи дурням, сподіваючись отримати більше, ніж заслуговуєте? Знижуючи власні стандарти? Виконуючи роботу, якою гидуєте, для клієнтів, яких зневажаєте? Якщо так, то ваші гроші не подарують вам жодної миті радості. Речі, які ви купите, стануть для вас не нагородою, а докором; не досягненням, а нагадуванням про ганьбу. Тоді ви й закричите, що гроші – це зло. Зло – бо вони не замінять вам самоповаги? Зло – бо не дозволять насолоджуватися власною розбещеністю? Може, це корінь вашої ненависті до них?

Гроші завжди залишатимуться наслідком і ніколи не замінять вас як причину. Гроші – наслідок чеснот, але вони не придбають для вас чеснот і не підмінять ваших вад. Гроші не можуть придбати незаслуженого – ні в матеріальному сенсі, ні духовному. Може, в цьому корінь вашої ненависті до грошей?

Чи ви сказали, що корінь усього злого – любов до грошей?

Любити річ – отже, знати й любити її походження. Любити гроші – отже, знати й любити той факт, що гроші – творіння вашої найкращої внутрішньої сили, відмичка, що допомагає обмінювати ваші зусилля на зусилля найкращих людей. Найголосніше свою ненависть до грошей проголошує особа, яка продасть душу за п’ять центів, – і вона має причину ненавидіти. Хто любить гроші, прагне за них працювати.

Вони знають, що здатні їх заслужити.

Дозвольте підказати вам дещо стосовно людської природи: людина, яка проклинає гроші, заволоділа ними нечесно; людина, яка гроші поважає, – їх заслужила.

Біжіть світ за очі від кожного, хто каже, що гроші – це зло.

Це речення – дзвоник прокаженого, який свідчить про наближення грабіжника. Поки люди співіснують у світі та потребують засобів взаємодії, єдиним замінником грошей може бути дуло пістолета.

Але якщо ви бажаєте заробляти чи накопичувати гроші, ви мусите володіти найвищими чеснотами. Люди, які не мають відваги, гордості чи самоповаги, які не відчувають за собою морального права на власні гроші й не бажають захищати їх так, як захищають своє життя, люди, які вибачаються за те, що вони багаті, недовго будуть багатими. Такі особи є природною приманкою для юрмищ паразитів, які століттями існували під камінням, але повилазили звідти на запах людини, що благає прощення за гріх бути багатою. Вони поквапляться звільнити її від провини, як і від життя, на що вона й заслуговує.

Тоді ви й побачите, як постає людина подвійних стандартів; людина, яка існує завдяки примусу і водночас розраховує на тих, хто живе завдяки торгівлі; щоб зробити цінними награбовані гроші, ця людина влаштовує автостоп чеснот. У моральному суспільстві таких вважають злочинцями, щоб захистити від них людей – створюють спеціальні закони. Та коли суспільство затверджує злочинців-у-законі та паразитів-у-законі, себто тих, хто використовує силу, щоб заволодіти багатством обеззброєних жертв, – тоді гроші стають месниками своїх творців.

Такі грабіжники вважають, що грабувати беззахисних – безпечно, адже вони переступили закон, щоб їх обеззброїти. Проте їхній злочин стає магнітом для решти злочинців. Далі тривають перегони: не найздібніших творців, а найжорстокіших руйнівників. Коли насильство стає нормою, убивці перемагають шахраїв. А далі таке суспільство зникає серед руїн та різанини.

Ви хочете знати, коли настане цей день? Стежте за грошима.

Гроші – це барометр чеснот суспільства. Коли ви бачите, що торгівля відбувається не за згодою, а з примусу, коли розумієте, що для можливості створювати слід отримати дозвіл від людей, які самі нічого не творять, коли спостерігаєте, що гроші пливуть до тих, хто обмінюється послугами, а не благами, коли люди багатіють через підкуп і протекцію, а не завдяки роботі, коли закони вас від них не захищають, натомість захищають їх від вас, коли корупцію винагороджують, а чесність перетворюється на самопожертву, можете не сумніватися, що ваше суспільство приречене. Гроші – настільки шляхетний посередник, що вони не змагаються зі зброєю і не домовляються з жорстокістю.

Гроші не дозволять країні зберегтись у вигляді напіввласності, напівздобичі.

Коли серед людей з’являються руйнівники, вони починають винищувати гроші, оскільки гроші – це людський захист, основа морального існування. Руйнівники захоплюють золото і залишають його власникам скирту фальшивих папірців. Це знищує всі об’єктивні стандарти і віддає людей на поталу свавільним творцям цінностей. Золото було об’єктивною цінністю, еквівалентом витвореного багатства. Папір – це застава на багатство, якого не існує, підтримувана пістолетами, націленими на тих, від кого сподіваються створення багатства. Папір – це чек, виписаний легальними грабіжниками, який стосується рахунку, що їм не належить: чеснот їхніх жертв. Чекайте дня, коли він повернеться з повідомленням: «Ваш кредит перевищено».

Коли ви робите зло способом виживання, не чекайте, що люди залишаться хорошими. Не сподівайтеся, що вони будуть високоморальні, що втрачатимуть життя для того, щоб стати кормом для аморальних. Не сподівайтеся, що вони творитимуть, коли творення карається, а грабіж винагороджується. Не запитуйте, хто руйнує цей світ. Бо його руйнуєте ви.

Ви стоїте посеред найвищих досягнень найпродуктивнішої цивілізації і дивуєтеся, чому вона розсипається на ваших очах, самі ж проклинаєте її кров – гроші. Ви дивитеся на гроші так, як робили це дикуни задовго до вас, і дивуєтеся, чому це до мурів ваших міст так близько підступили джунглі. Упродовж всієї людської історії гроші захоплювали грабіжники різного ґатунку. Їхні імена змінювались, але методи залишалися однакові: силою захопити багатство, а його творців зв’язати, принизити, зацькувати, позбавити честі. Ця фраза про зло грошей, яку ви промовляєте з такою праведною нерозсудливістю, походить із часів, коли багатство творилося працею рабів: рабів, які повторювали дії, винайдені колись чиїмось інтелектом, дії, що століттями залишались однакові, нерозвинуті. Доки виробництвом керувало насильство, а багатство накопичувалося завдяки завоюванням, мало чого можна було досягти. І все ж упродовж усіх цих століть застою та голоду люди возвеличували грабіжників, називаючи їх аристократами меча, аристократами по крові, аристократами канцелярій, і зневажали виробників як рабів, продавців, крамарів, – як промисловців.

До честі людства один-єдиний раз за всю історію з’явилась країна грошей – і я не можу щонайвище не поважати Америку, адже це країна розуму, правосуддя, свободи, виробництва, досягнень. Уперше людський розум та гроші було відпущено на волю, не існувало жодного багатства внаслідок завоювання, а тільки багатство внаслідок праці, і замість солдатів та рабів з’явилися справжні творці достатку, найкращі робітники, найвищий тип людської істоти – людина, яка сама зробила себе: американський промисловець.

Якщо ви запитаєте в мене про найвеличнішу відмінність американців, я оберу – оскільки ця відмінність містить у собі й усі решту – той факт, що саме вони винайшли фразу «робити гроші». Жодна інша мова чи нація ніколи досі не використовувала цих слів; люди завжди думали про багатство як про статичну величину, яку можна захопити, випросити, успадкувати, розподілити, вкрасти чи заволодіти нею завдяки чиїйсь прихильності. Американці перші зрозуміли, що багатство потрібно створити. Слова «робити гроші» містять суть людської моралі.

І все ж саме за ці слова зіпсовані культури з грабіжницьких континентів засудили американців. Відтепер це твердження мародерів змусило вас вважати, що ваші найвищі досягнення мають на собі тавро ганьби, відчувати провину за своє процвітання, мати найвидатніших своїх представників – промисловців – за мерзотників, найдивовижніші фабрики – за продукт і власність фізичної праці, праці під’юджених батогом рабів, схожих на тих, що будували піраміди в Єгипті. Той поганець, який манірно гигоче, стверджуючи, що не бачить різниці між владою долара та владою батога, повинен зрозуміти цю різницю на власній шкурі – думаю, так воно й станеться.

Аж поки ви не збагнете, що гроші – це корінь усього доброго (або якщо цього не станеться взагалі), ви накликаєте на себе катастрофу. Коли гроші перестають бути інструментом, завдяки якому люди взаємодіють між собою, людина стає інструментом іншої людини. Кров, ридання та зброя – або долари. Робіть свій вибір, іншого немає, бо ваш час збігає.

Промовляючи, Франциско жодного разу не глянув на Ріардена. Однак щойно закінчив говорити, відразу звернув на нього погляд. Генк завмер; він не бачив серед рухливих постатей і не чув крізь злісні голоси, що їх розділяли, нічого, крім Франциско д’Анконії.

Тут були люди, які його вислухали, а тепер поспішали геть, і люди, які казали:

– Це жахливо!

– Неправда!

– Як злостиво та егоїстично!

Вони казали це водночас голосно та обачно, наче бажаючи, щоб їх почули присутні, проте сподіваючись, що Франциско їх не почує.

– Сеньйоре д’Анконія, – проголосила жінка з сережками. – Я з вами не погоджуюсь!

– Якщо ви здатні спростувати бодай одне моє речення, мадам, я вдячно вас вислухаю.

– О, я не можу вам відповісти. Я не маю жодних відповідей, мій розум не працює в такий спосіб, як ваш, але я відчуваю, що ви неправий, тому знаю: ви помиляєтесь.

– І як же ви це знаєте?

– Просто відчуваю. Я дослухаюся не голови, а серця. Можливо, у вас усе чудово з логікою, та ви безсердечний.

– Мадам, якби ми побачили десь поруч людей, які помирають з голоду, ваше серце не дало б їм жодної користі. Я достатньо безсердечний, щоб ствердити, що вашого крику: «Але ж я цього не знала!» – недостатньо, щоби бути прощеною.

Жінка відвернулась. Її мляві щоки задрижали, голос люто затремтів:

– Який химерний спосіб спілкуватися на вечірці!

Огрядний чоловік із облудними очима, удавана веселість якого свідчила, що єдине, чим він переймається – не перейти в неприємні сфери, гучно виголосив:

– Якщо ви так думаєте про гроші, сеньйоре, я з біса радий, що мені дістався добрячий шмат акцій «Міді д’Анконій».

Франциско понуро відповів:

– Вам слід подумати двічі, сер.

Ріарден рушив до нього, і Франциско, який, здавалося, навіть не дивився в його напрямку, негайно ступив назустріч, ніби решти гостей просто не існувало.

– Вітаю, – просто і легко, ніби до друга дитинства, промовив Ріарден. Він усміхався.

Його усмішка відбилася на обличчі Франциско:

– Привіт.

– Я хочу з вами поговорити.

– А з ким це я, на вашу думку, розмовляв останніх чверть години?

Ріарден засміявся, визнаючи вдалий хід співрозмовника.

– Я й не думав, що ви мене зауважили.

– Увійшовши, я звернув увагу, що ви – одна з двох присутніх тут осіб, які раді мене бачити.

– Чи не надто ви самовпевнений?

– Та ні – радше вдячний.

– А хто та друга особа?

Франциско стенув плечима і неголосно сказав:

– Певна жінка.

Ріарден зауважив, що Франциско відвів його вбік, геть від решти, так вправно і природно, що ні він, ні будь-хто інший не запідозрив би, що це зроблено навмисно.

– Не сподівався я вас тут зустріти, – сказав Франциско. – Вам не слід було приходити на цю вечірку.

– Чому?

– Чи можу я запитати, що змусило вас прийти?

– Моя дружина страшенно прагнула прийняти запрошення.

– Перепрошую, що я висловлюю це в такій формі, однак було б краще і безпечніше, якби вона попросила вас провести їй екскурсію борделями.

– Про яку небезпеку йдеться?

– Містере Ріарден, ви не знаєте, як ці люди ведуть свій бізнес або як вони інтерпретують вашу присутність тут. Згідно з вашим кодексом (але не їхнім) прийняти гостинність іншого – це вияв доброї волі, свідчення того, що ви та ваш господар поділяєте умови цивілізованих стосунків. Не давайте їм таких санкцій.

– Чому ж тоді прийшли ви?

Франциско весело знизав плечима:

– Не має значення, що роблю я. Бо я просто бонвіван.

– Що ви робите на цій вечірці?

– Шукаю, що б завоювати.

– І знайшли?

Його обличчя раптово засвітилося щирістю. Франциско відповів поважно, майже урочисто:

– Так. І думаю, що це буде моє найкраще і найбільше завоювання.

Злість Ріардена була мимовільна: то був крик, але не докору, а відчаю:

– Чому ви себе так марнуєте?

В очах Франциско зблиснув натяк на усміх – наче схід віддаленого сяйва. Він запитав:

– Чи ви готові визнати, що вам це небайдуже?

– Ви почуєте навіть більше зізнань, якщо вам це так потрібно. Перш, ніж з вами познайомитися, я дивувався, як ви можете марнувати той статок, яким володієте. Тепер стало ще гірше, бо я не можу зневажати вас так, як колись, якби мені хотілось, і все ж запитання тепер звучить ще жахливіше. Як ви можете марнувати свій розум?

– Не думаю, що зараз я його марную.

– Не знаю, чи є для вас на світі бодай щось важливе, але скажу вам те, чого ніколи й нікому досі не казав. Коли ми познайомилися, пам’ятаєте, ви сказали, що хочете запропонувати мені свою вдячність?

В очах Франциско не промайнуло й натяку на здивування. Ріарденові ніколи не доводилося стикатись із таким урочистим виявом поваги.

– Так, містере Ріарден, – тихо відповів він.

– Я сказав, що мені це непотрібно і принизив вас. Добре, ви перемогли. Ваша сьогоднішня промова – це те, що ви мені пропонували, так?

– Так, містере Ріарден.

– Це було більше, ніж вдячність, а я потребував вдячності; це було більше, ніж захоплення, а я і його потребував. Більше, ніж будь-яке слово, яке я можу знайти; мені потрібно було б чимало днів, щоб назвати все, що отримав. Точно знаю лише одне: мені справді були потрібні ці слова. Ніколи не робив таких зізнань, бо ніколи не благав про допомогу. Якщо вас здивувало, що я був радий вас бачити, то ось вам причина по-справжньому нареготатись, якщо бажаєте.

– Це може забрати у мене кілька років, однак я доведу вам, що не сміюсь із таких речей.

– Доведіть зараз, відповівши на одне запитання. Чому ви не практикуєте те, що проповідуєте?

– Ви впевнені, що не практикую?

– Якщо сказане вами – правда, якщо ви такий величний, що все це знаєте, то мали б стати на цей момент найвизначнішим промисловцем світу.

Франциско відповів понуро – так, як говорив із огрядним чоловіком, тільки з дивною ноткою ніжності в голосі:

– Вам слід обдумати це двічі, містере Ріарден.

– Я думав про вас більше, ніж можу це визнати. У мене немає відповіді.

– Дозвольте, я вам підкажу. Якщо те, про що я говорив, – правда, то на кому з присутніх тут лежить найбільша провина?

– Мабуть, на Джеймсові Таґґарті?

– Ні, містере Ріарден, не на Джеймсові Таґґарті. Але ви повинні визначити провину і вибрати винного самотужки.

– Кілька років тому я сказав би, що це ви. Я досі думаю, що мав би так сказати. Однак я практично в тій же ситуації, що й жінка, яка з вами розмовляла: я маю всі підстави стверджувати, що провина за вами, – і все ж не можу цього відчути.

– Ви робите ту ж помилку, що й та жінка, містере Ріарден, хоч і в шляхетнішій формі.

– Тобто?

– Мені йдеться про значно більше, ніж як ви про мене думаєте. Та жінка і всі, на неї схожі, уникають тих думок, хоч і знають, що ті міркування добрі. Ви постійно викидаєте з голови думки, які здаються вам поганими. А вони роблять це, намагаючись уникнути зусиль. Ви робите це, бо не дозволяєте собі нічого, що стало б для вас полегшенням. Вони – за будь-яку ціну потурають своїм емоціям. Ви жертвуєте вашими емоціями як ціною будь-якої проблеми. Вони не бажають нічого витримувати. Ви хочете тягнути на собі геть усе. Вони уникають відповідальності. Ви продовжуєте її накопичувати. Та невже ви не бачите, що основна помилка – одна й та ж? Будь-яка відмова визнати реальність, хай там які будуть причини, має катастрофічні наслідки. Не існує лихих думок, крім однієї: відмови мислити. Не ігноруйте власних бажань, містере Ріарден. Не жертвуйте ними. Вивчіть їхні причини. Існує межа того, що ви здатні витримати.

– Звідки ви це про мене знаєте?

– Якось я припустився тієї ж помилки. Але це тривало недовго.

– Хотів би я… – почав Ріарден, але різко замовк.

Франциско всміхнувся:

– Містере Ріарден, вам страшно чогось хотіти?

– Хотів би я дозволити собі відчувати до вас ту симпатію, яку відчуваю.

– Я дав би… – Франциско враз затнувся. Ріарден побачив на його обличчі емоцію, якої не міг означити, і все ж майже напевно відчув, що то був біль. Зауважив, що Франциско вагається.

– Містере Ріарден, чи володієте ви акціями «Міді д’Анконій»?

Ріарден подивився на нього здивовано:

– Ні.

– Одного дня ви зрозумієте, який злочин я зараз кою, але… Ніколи не купуйте акцій «Міді д’Анконій». Ніколи не майте жодних справ із «Міддю д’Анконій».

– Чому?

– Коли ви дізнаєтеся причину, то зрозумієте, чи було щось… або хтось… важливий для мене… і наскільки він був важливий.

Ріарден насупився: він дещо собі пригадав.

– Не хотів би я мати справ із вашою компанією. Хіба не ви назвали їх людьми подвійних стандартів? Хіба ви не один із мародерів, які просто зараз багатіють завдяки директивам?

Дивним чином ці слова не образили Франциско, натомість його обличчя прояснилось і стало впевненим.

– Ви думаєте, що це я випросив ці директиви у тих розбійників, які їх спланували?

– Якщо не ви, то хто?

– Мої супутники.

– Без вашої згоди?

– Без мого відома.

– Мені складно визнати те, хоч як сильно я хочу вам вірити, але зараз ви жодним чином це не доведете.

– Ні? Я доведу вам це протягом наступних п’ятнадцяти хвилин.

– Як? Факт залишається фактом: ви отримали від директив найбільший прибуток.

– Це правда. Я отримав більший прибуток, ніж містер Моуч та його банда могли уявити. Після стількох років моєї праці вони дали мені необхідний шанс.

– Вихваляєтеся?

– Так, вихваляюся! – Ріарден з недовірою спостеріг, що в очах Франциско світився твердий, впевнений вираз – не бонвівана, а чоловіка чину. – Містере Ріарден, чи знаєте ви, де більшість нових аристократів тримають свої сховані гроші? Чи знаєте, у що ці стерв’ятники вклали левову частку прибутків від ріарден-металу?

– Ні, але…

– В акції «Міді д’Анконій». Безпечно прибрали гроші з дороги, вивезли за межі країни. «Мідь д’Анконій» – стара, невразлива компанія, така багата, що здатна витримати ще три покоління мародерів. Компанія, якою керує зіпсований плейбой, – йому на все начхати, він дозволить їм скористатись їхнім майном, як заманеться, і просто робитиме далі для них гроші – автоматично, як усі його предки. Містере Ріарден, хіба для мародерів це не найсприятливіша ситуація? Тільки от який один-єдиний пункт вони пропустили?

Ріарден мовчки на нього дивився.

– До чого ви ведете?

Франциско раптом розсміявся:

– Шкода цих спекулянтів, які нажились на ріарден-металі. Ви ж не хочете, щоб вони втратили свої гроші, що ви для них заробили, правда, містере Ріарден? Але у світі трапляються різні несподіванки – ви ж знаєте, як вони кажуть: людина – лише безпорадна іграшка, віддана на поталу природним катастрофам. Наприклад, завтра вранці станеться пожежа на рудних доках д’Анконії у Вальпараїсо, вогонь буде такий, що зруйнує все, включно з половиною структури порту. Котра година, містере Ріарден? О, невже я переплутав час? Завтра вдень на шахтах д’Анконій в Орано станеться зсув. Ніхто не загине, жодних втрат, не враховуючи самих шахт. Виявиться, що з копалень уже нічого не буде, оскільки вони місяцями функціонували неправильно – чого можна чекати від керівника-плейбоя? Величезні родовища міді буде поховано під багатотонними гірськими уламками, звідки компанія Себастьяна д’Анконії не зможе видобути їх іще протягом принаймні трьох років, а Народна республіка не зможе добратися до них узагалі ніколи. Коли акціонери почнуть пильно придивлятися до ситуації, то виявлять, що копальні в Кампосі, Сан-Феліксі, Лас-Герасі працюють точнісінько так само, і вже понад рік – збиткові, тільки плейбой здійснив фокус із обліковими книгами і не допустив цієї новини в газети.

Чи варто мені розповідати, що саме виявлять вони щодо керівництва ливарнями д’Анконії? Або про кораблі, які перевозять руду? Проте всі ці відкриття аж ніяк не на користь акціонерам, тому що акції «Міді д’Анконій» все одно зазнають краху вже завтра вранці. Вони розіб’ються, як розбивається об бетон електрична лампочка, як розбивається швидкісний ліфт, розкидаючи довкола частини тіл своїх пасажирів!

Тріумфальний тон голосу Франциско об’єднався з відповідним звуком: Ріарден вибухнув реготом.

Ріарден не знав, як довго тривав цей момент і що він тоді відчував. Це скидалося на ривок, що закинув його в інший стан свідомості; тоді другий удар повернув до звичного стану, а все, що залишилося, – це відчуття, схоже на протверезіння після наркотиків: йому вдалося пережити неймовірну свободу, яку неможливо поєднати з реальністю. Це знову скидається на вогонь Ваятта, подумав він, його таємну небезпеку.

Ріарден виявив, що задкує від д’Анконії. Франциско зосереджено за ним стежив, до того ж, хтозна, чи довго це тривало.

– Немає поганих думок, містере Ріарден, – м’яко мовив Франциско, – крім однієї: відмови мислити.

– Ні, – мовив Ріарден. Він говорив майже пошепки, мусив так говорити, тому що боявся почути власний крик, – ні… якщо для вас це ключове, то не сподівайтеся, що я вас підбадьорюватиму… у вас немає достатньо сили, щоб із ними боротися… ви вибрали найпростіший і найлихіший спосіб… зумисне руйнування… руйнування речей, яких не ви досягали, яким ви не здатні відповідати…

– Завтра в газетах ви прочитаєте не це. Не буде жодних доказів умисного руйнування. Все відбудеться через звичайну, зрозумілу, допустиму некомпетентність. За некомпетентність сьогодні ще не карають, правда? Хлопці з Буенос-Айреса та з Сантьяґо, можливо, захочуть запропонувати мені дотацію – як розраду та винагороду. Залишиться все ще чималий шмат компанії «Мідь д’Анконій», хоча велика частина назавжди зникне. Ніхто не скаже, що я зробив це зумисне. А ви можете думати, що завгодно.

– Я думаю, що саме ви – найбільший злочинець у цьому приміщенні, – тихо і втомлено мовив Ріарден. Навіть полум’я його гніву згасло. Він не відчував нічого, крім порожнечі, яка прийшла після загибелі великої надії. – Думаю, ви ще гірший, ніж я міг підозрювати…

Франциско поглянув на нього з дивною напівусмішкою ясності, ясності перемоги над болем – і нічого не відповів.

Коли між ними запала мовчанка, до них долинули голоси двох чоловіків, які стояли від них на віддалі кількох кроків, – вони обернулися, щоб цих чоловіків розгледіти.

Старший, кремезний, вочевидь був добросовісним бізнесменом не надто цікавого типу. Його офіційний костюм хорошої якості мав застарілий ще двадцять років тому крій, зі слабким відливом зеленого уздовж швів; йому випадало небагато нагод цей костюм одягати. В надто великих запонках на сорочці проглядалась певна демонстративність, проте це була жалюгідна демонстративність спадку, вигадливе свідчення старомодної майстерності, яку, цілком можливо, було передано від родичів, старших на чотири покоління, як і його бізнес.

Вираз чоловікового обличчя свідчив про чесність: то був вираз збентеження. Він дивився на свого компаньйона, щосили намагаючись – сумлінно, безпорадно, без жодної надії – зрозуміти.

Його співрозмовник – молодший і нижчий, дрібний чоловічком з опецькуватим тілом, з випнутими грудьми і спрямованими догори кінчиками вусів – говорив з інтонацією поблажливості та нудьги:

– Ну, не знаю. Ви всі горлаєте про зростання витрат. Здається, сьогодні це основна скарга, звичне скиглення людей, яким дещо урізали доходи. Навіть не знаю, ми ще побачимо, нам слід вирішити, чи дозволяти вам узагалі отримувати будь-які доходи.

Ріарден зиркнув на Франциско – і побачив обличчя, яке не вписувалося у його концепцію про те, що здатен зробити з людською мімікою один-єдиний намір: перед ним постало найбезжалісніше лице, яке будь-кому було дозволено побачити. Це про себе він думав, як про жорстокого, але знав, що йому ніколи не дорівнятися до такого оголеного, невблаганного виразу, такого заніміння до решти почуттів і такої жаги справедливості. Хай там яка решта його особистості, думав Ріарден, але людина, здатна таке переживати – велетень.

Це тривало тільки мить. Франциско обернувся до нього вже зі звичайним виразом обличчя і дуже тихо промовив:

– Я змінив свою думку, містере Ріарден. Я радий, що ви прийшли на цю вечірку. Я хочу, щоб ви це побачили.

А тоді, трохи підвищивши голос, Франциско раптово промовив – веселим, вільним, пронизливим тоном геть безвідповідальної людини:

– Містере Ріарден, ви не дасте мені цієї позики? Це ставить мене в жахливу ситуацію. Я повинен отримати гроші. Мені треба зібрати їх уже сьогодні, я повинен зібрати їх до того, як вранці відкриється фондова біржа, інакше…

Закінчувати речення йому не довелось, бо чоловічок із вусами вже стискав його руку.

Ріарден ніколи не повірив би, що людське тіло може змінювати розміри, перш ніж ти встигнеш кліпнути, але зараз він на власні очі побачив, як той чоловік зменшився: стиснулась його постава, обриси тіла, наче з легень викачали повітря, і той, хто щойно був зарозумілим зверхником, раптово став ошматтям якогось непотребу, що вже ні для кого не становив загрози.

– Сеньйоре д’Анконія, щось не так? Я про… фондову біржу.

З переляканим виглядом Франциско рвучко підніс пальці до губ.

– Тихо, – прошепотів він. – Заради Бога, тихо!

Чоловік тремтів.

– Щось… не так?

– Ви ж не володієте акціями «Міді д’Анконій»?..

Чоловік закивав, нездатний вимовити й слова.

– От біда, це погано! Що ж, слухайте. Я вам усе скажу, якщо ви дасте мені слово честі, що – нікому більше. Ви ж не хочете здійняти паніку?

– Слово честі… – видихнув чоловік.

– Негайно мчіть до вашого біржового маклера – так швидко, як тільки можете, – продавайте акції, бо в «Міді д’Анконій» справи – не надто, я намагаюсь знайти якісь гроші, але мені не вдається; вам пощастить, якщо завтра вранці на кожному доларі ви матимете бодай десять центів – чорт, я забув, що до завтрашнього ранку ви не зможете зв’язатися із маклером, дуже шкода, але…

Чоловік уже бігцем перетинав кімнату, відштовхуючи зі свого шляху людей, наче торпеда, випущена в самісіньку гущу натовпу.

– Дивіться, – суворо сказав Франциско, обертаючись до Ріардена.

Чоловік загубився в натовпі, вони більше його не бачили і не могли знати ні того, кому він продає свою таємницю, ні того, чи достатньо він спритний, щоб зробити її предметом торгівлі з людьми, які здійснюють послуги, проте вони спостерігали, як хвилювання від його руху розходиться кімнатою, як раптові уламки юрби розколюють її цілісність, – спершу у формі нечисленних тріщин, які згодом ширяться і розгалужуються, мовби розколини в стіні, що вже от-от завалиться, у вигляді смуг порожнечі, накреслених не людським дотиком, а подихом безликого жаху.

Голоси різко вщухли, розлилися заводі тиші, а потім ожили звуки, що мали якесь інше походження. Висхідні істеричні модуляції безсенсовно повторюваних запитань, неприродне шепотіння, жіночий зойк, кілька окремих, силуваних смішків від людей, які ще намагалися вдавати, начебто нічого не відбувається.

Окремі острівки натовпу нерухоміли, ніби спаралізовані; несподівано все так завмирало, наче хтось вимикав двигун; а потім починався несамовитий, різкий, хаотичний, некерований рух об’єктів, що котяться додолу пагорбом, покладаючись на сліпе милосердя гравітації та кожного каменя, об який вдаряються по дорозі. Люди бігли геть, бігли до телефонів, одне до одного, навмання хапаючи або відштовхуючи зустрічні тіла. Ці люди, найбільш владні люди в країні, що не підкорялися жодній іншій владі, які здатні були контролювати всю їжу та всі задоволення кожної людини протягом її земного життя, – ці владні люди перетворилися на купу ганчір’я, що тріпоче на вітрі паніки, позбавлене структури шмаття з обрубаною опорою.

Обличчя Джеймса Таґґарта мало відбиток непристойності – він виявляв емоції, що їх чоловіки століттями вчились приховувати. Він підбіг до Франциско і закричав:

– Це правда?

– Джеймсе, що сталося? – запитав, усміхаючись, Франциско. – Що з тобою? Чому ти такий засмучений? Гроші – це корінь зла, я просто втомився бути лихим.

Таґґарт побіг до головного виходу, дорогою щось горлаючи до Оррена Бойла. Бойл кивнув і продовжував гарячково та смиренно кивати, мов слуга-нездара, а потім прожогом кинувся у протилежному напрямку. Шеріл, весільна вуаль якої зметнулась у повітря кришталевою хмарою, коли вона кинулась услід, упіймала Таґґарта вже біля дверей.

– Джиме, у чому річ?

Він відсунув її вбік і, рвонувши уперед, штовхнув просто на живіт Полу Ларкіну.

І лише троє людей стояли непорушно, мов три колони, що розділяють простір приміщення; крізь навколишній занепад пролягали лінії, накреслені їхніми поглядами. Даґні дивилась на Франциско, Франциско з Ріарденом – одне на одного.

Розділ ІІІ. Доброчесний шантаж

– Котра година?

«Змарнована», – подумав Ріарден, а вголос сказав:

– Не знаю. Дванадцятої ще немає, – і, пригадавши про годинник на зап’ясті, додав:

– За двадцять.

– Я поїду додому потягом, – мовила Ліліан.

Він почув її, але фраза не відразу пробилась до його свідомості крізь огром думок. Стояв із відсутнім поглядом, дивлячись на вітальню номера, куди кілька хвилин тому подружжя піднялось ліфтом із вечірки. За мить він автоматично відреагував:

– О цій годині?

– Ще не так пізно. Чимало потягів їде.

– Ти, звісно, можеш залишитися тут.

– Ні, я волію повернутися додому.

Він не сперечався.

– А ти, Генрі? Ти збираєшся сьогодні повертатися додому?

– Ні, – і додав: – У мене тут завтра ділові зустрічі.

– Як хочеш.

Вона струсила з плечей свою вечірню накидку, підхопила її на руку і рушила до дверей його спальні, але зупинилася.

– Ненавиджу Франциско д’Анконію, – напружено мовила вона. – Нащо йому було приходити на вечірку? І невже він не знав, що краще тримати рот на замку, – принаймні до завтрашнього ранку?

Він не відповів.

– Це страхітливо – до чого він довів свою компанію. Звісно, він усього лише зіпсований плейбой, і все ж статок такого масштабу – відповідальність, існують межі недбальству, яке людина може собі дозволити!

Він поглянув на її обличчя: воно було якось дивно напружене, риси загострились, зробивши її старшою.

– Він зобов’язаний перед своїми акціонерами, хіба ні? Хіба ж не так, Генрі?

– Ти не проти, якщо ми не будемо про це говорити?

Вона різко пересмикнула ротом – ніби стенула плечима – і увійшла до спальні.

Він стояв біля вікна, спостерігаючи, як унизу пропливають дахи автомобілів, дозволяючи очам відпочити, поки дар бачити йому не підкорявся. Його розум досі був зосереджений на юрбі, що заповнювала залу поверхами нижче, і на двох постатях у ній. Але так само, як власна вітальня залишалася на периферії його зору, від нього вислизало й розуміння того, що зараз слід було робити. На якусь мить йому вдалось його упіймати (а саме те, що слід зняти з себе вечірній одяг), однак негайно виникла нехіть роздягатись у присутності дивної жінки у спальні, тому наступної миті він знову про все забув.

Ліліан вийшла, ретельно причепурившись, як і тоді, коли щойно сюди прибула. Тісний бежевий костюм для подорожей ефектно підкреслював її фігуру, капелюшок скошено сидів на зачісці, укладеній хвилями. Вона несла валізу, дещо нею похитуючи, мовби намагалась продемонструвати, що здатна її нести.

Він механічно випростав руку і взяв у неї валізку.

– Що ти робиш? – запитала вона.

– Збираюсь відвезти тебе на станцію.

– Ось так? Ти навіть не переодягнувся.

– Яка різниця.

– Ти не мусиш мене супроводжувати. Я цілком здатна сама знайти дорогу. Якщо у тебе завтра ділові зустрічі, краще лягай спати.

Він не відповів, однак підійшов до дверей, притримав їх перед нею і рушив слідом до ліфта.

Їдучи до станції в таксі, вони не розмовляли. У моменти, коли він згадував про її присутність, зауважував, що вона сидить рівно, наче хизуючись досконалістю своєї пози. Ліліан здавалася настороженою, уважною та задоволеною, як людина, яка рано-вранці цілеспрямовано вирушає у подорож.

Таксі зупинилося перед входом до Термінала «Таґґарт Трансконтиненталь». Яскраві лампи затоплювали світлом скляні двері, і втома пізньої години змінювалася раптом на відчуття активної, позачасової впевненості. Ліліан легко вистрибнула з машини, мовивши:

– Ні, ні, не варто виходити, повертайся. Ти повернешся завтра на обід додому – чи тебе чекати наступного місяця?

– Я тобі зателефоную, – сказав він.

Вона помахала йому рукою в рукавичці й розчинилась у світлі входу. Щойно машина рушила, він назвав водієві адресу Даґні.

Коли він увійшов, у помешканні панувала темрява, однак двері до її спальні були прочинені й він почув її голос:

– Привіт, Генку.

Заходячи до спальні, він запитав:

– Ти спала?

– Ні.

Він увімкнув світло. Даґні лежала на ліжку, її голова була підперта подушкою, волосся гладко спадало на плечі; здавалося, вона не рухалась уже впродовж тривалого часу; але обличчя її було безтурботне. Цей суворий комірець блакитної нічної сорочки, що тісно охоплював шию, робив її схожою на школярку, тим часом передня частина сорочки була умисним контрастом до цієї суворості: блідо-голуба вишивка виглядала водночас розкішно, по-дорослому і дуже жіночно.

Він сів на край ліжка – і вона всміхнулася, зауваживши, що сувора офіційність костюму робить Генкові дії такими простими, природними й інтимними. Він усміхнувся у відповідь. Він прийшов, готовий відкинути те прощення, яке вона подарувала йому на вечірці, так, як хтось відкидає послугу від надто щедрого суперника. Замість цього він раптом витягнувся вперед і провів рукою по її чолу, вздовж лінії волосся, жестом заступницької ніжності, з несподіваним відчуттям того, яка делікатна і дитинна вона була, ця його суперниця, що витримувала постійний виклик його моці, а натомість мусила б отримувати від нього захист.

– На тобі СТІЛЬКИ всього, – сказав він, – а я ще більше все ускладнюю.

– Ні, Генку, не ускладнюєш і ти це знаєш.

– Я знаю, що ти достатньо сильна, щоб не дозволити цьому тебе кривдити, але це та сила, розраховувати на яку я не маю права. І все ж роблю це, і не можу натомість запропонувати жодного іншого рішення, жодної компенсації. Можу тільки визнати, що знаю про це, як і про те, що не можу просити у тебе пробачення.

– Немає чого пробачати.

– Я не мав права бути з нею у твоїй присутності.

– Це мене не скривдило. Тільки…

– Що?

– …тільки бачити, як ти страждаєш… було складно.

– Не думаю, що те страждання здатне бодай щось компенсувати, але хоч що я відчував, я не страждав достатньо. Якщо й існує те, чим я гидую, – то це розмовами про власні страждання; вони повинні стосуватися лише мене. Але якщо ти хочеш знати, оскільки ти й так уже це знаєш, – так, то було для мене пекло. І я хотів би, щоб було ще гірше. Принаймні, я не дозволяю собі легко відбутися.

Він промовив усе це твердо, беземоційно, наче відсторонений вердикт самому собі. Вона усміхнулась, сумна і здивована, взяла його руку і притисла до своїх уст, а потім, заперечуючи вердикт, захитала головою, заховавши обличчя в його долоні.

– Що таке? – м’яко запитав він.

– Нічого… – вона звела голову і рішуче сказала:

– Генку, я ж знала, що ти одружений. Я знала, що роблю. Я зробила свій вибір. Ти нічого мені не винен, не мусиш виконувати жодного обов’язку.

Він повільно хитнув головою на знак протесту.

– Генку, я не хочу від тебе нічого, крім того, що ти сам хочеш мені давати. Пам’ятаєш, одного разу ти назвав мене торговцем? Я хочу, щоб ти приходив до мене лише у пошуках насолоди. Допоки бажаєш залишатись одруженим, хоч які в тебе на це мотиви, я не маю права обурюватися. Мій спосіб торгівлі – знати, що радість, яку ти мені даєш, оплачена радістю, яку від мене отримуєш, а не твоїми чи моїми стражданнями. Я не приймаю самопожертви і сама її не чиню. Якби ти попросив мене про більше, ніж ти для мене важиш, я б відмовилась. Якби ти попросив мене відмовитися від залізниці, я б тебе покинула. Якщо коли-небудь насолода одного з нас коштуватиме болю іншого, краще нехай взагалі не буде жодної торгівлі. Угода, за якою один отримує, а інший втрачає, – це шахрайство. В бізнесі так не робиться, Генку. Тому не роби так і у власному житті.

За її словами, наче невиразна звукова доріжка, йому причувалися слова Ліліан. Він бачив, яка між цими жінками пролягає дистанція, бачив різницю в тому, що кожна з них хотіла від нього і від життя.

– Даґні, що ти думаєш про мій шлюб?

– Я не маю права про нього думати.

– Ти ж мусила про це міркувати.

– Я й міркувала… до того, як прийшла у будинок Елліса Ваятта. Відтоді ніколи.

– Ти жодного разу не запитувала мене про це.

– І не буду.

Якусь мить він мовчав, а потім, не зводячи з неї очей, вперше підкреслюючи свою відмову від приватності, яку вона завжди йому гарантувала, промовив:

– Я хочу, щоб ти знала одну річ: я не торкався до неї з часів… візиту до Елліса Ваятта.

– Я рада.

– Ти думала, що я міг?

– Ніколи не дозволяла собі про це думати.

– Даґні, ти маєш на думці, що якби я міг, то ти… і це прийняла б?

– Так.

– І це не було б для тебе чимось жахливим?

– Це було б для мене так жахливо, що я навіть описати не можу. Але якби ти так вирішив, я прийняла б твій вибір. Я хочу тебе, Генку.

Він узяв її руку і підніс до губ. Вона відчула зусилля його тіла, з яким він раптово наблизився, майже впав, притиснувши рот до її плеча. Тоді він потягнув її вперед, потягнув її випростане тіло в блакитній нічній сорочці і вклав на своїх колінах, тримаючи її з виразом серйозної жорстокості – так, наче ненавидів за промовлені слова, і водночас бажав почути їх найдужче на світі.

Він схилив до неї своє обличчя, і вона почула запитання, яке виникало знову і знову під час спільних ночей, упродовж усього року. Воно мимоволі виривалось із нього, наче раптова поломка, і зраджувало постійну, таємну муку:

– Хто був твоїм першим чоловіком?

Вона відхилилась назад, намагаючись від нього відсторонитись, але він не відпускав.

– Ні, Генку, – промовила вона з суворим виразом.

Він коротко усміхнувся напруженими устами.

– Я знаю, що ти ніколи мені не скажеш, але я все одно запитуватиму, – бо ніколи цього не прийму.

– Запитай у себе, чому не приймеш.

Він відповів, повільно ведучи рукою від її грудей до колін, наче підкреслюючи свою владу над нею і водночас її ненавидячи.

– Тому що… Те, що ти дозволяла мені робити… Я не думав, що ти на це здатна, навіть зі мною… Але виявити, що таки здатна, ба більше, що ти дозволяла це іншому чоловікові, що ти хотіла його…

– Ти розумієш, що кажеш? Що ти не приймаєш того, що я тебе хочу, не приймаєш, що я взагалі можу тебе хотіти так, як колись хотіла його.

Стишивши голос, він підтвердив:

– Це правда.

Вона вирвалась від нього, різко викрутившись, звелась на ноги, однак стояла, дивлячись згори вниз і легко всміхаючись.

– Знаєш, яка твоя справжня провина? – м’яко сказала Даґні. – Маючи для цього величезні можливості, ти так і не навчився дарувати собі радість. Надто легко відкидаєш власну насолоду. Ти хочеш нести на собі надто багато.

– Він сказав те саме.

– Хто?

– Франциско д’Анконія.

Він зауважив, що це ім’я її шокувало, тому відповіла трохи запізніло:

– Він сказав це тобі?

– Ми говорили на зовсім іншу тему.

Ще за мить вона спокійно мовила:

– Я бачила, як ти з ним розмовляв. Хто з вас цього разу ображав іншого?

– Ніхто. Даґні, якої ти про нього думки?

– Я думаю, він зробив це навмисно – той розгром, який чекає на нас завтра.

– Я знаю. І все ж – якої ти думки про цю особу?

– Не знаю. Я мала б думати, що він найрозбещеніший тип, якого мені доводилося знати.

– Мала б? Але ти так не думаєш?

– Ні. Я не можу змусити себе до такого переконання.

Він усміхнувся.

– Ось що у ньому дивне. Я знаю, що він брехун, нероба, дешевий гульвіса, найбільш безвідповідально змарнована людська істота, яку я можу собі уявити. І все ж, дивлячись на нього, відчуваю, що якби на світі була людина, якій би я довірив своє життя, це був би він.

Вона охнула.

– Генку, ти хочеш сказати, що він тобі подобається?

– Я кажу, що не знав раніше, що означає «мені подобається цей чоловік», не знав, як тужу за цим, аж поки не зустрів його.

– Господи милий, Генку, та ти на нього запав!

– Так, мабуть, – він усміхнувся. – Чому це тебе лякає?

– Тому що… тому що я думаю, він скривдить тебе у якийсь жахливий спосіб… і що більше всього ти в ньому бачиш, то складніше це буде витримати… і щоб пережити кривду, знадобиться чимало часу, якщо це взагалі вдасться. Я відчуваю, що мушу тебе попередити щодо нього, але не можу, адже не маю в його випадку жодної певності, не знаю навіть, чи він найбільш ница, чи найвеличніша людина на світі.

– Я щодо нього теж не маю жодної певності – за винятком того, що він мені подобається.

– Але подумай тільки, що він накоїв. Він скривдив не Джима та Бойла, а тебе, мене, Кена Данаґґера та решту, тому Джимова банда просто відіграється за це на нас – і тоді станеться нова катастрофа, як той Ваяттів вогонь.

– Так… так, як Ваяттів вогонь. Але мені, здається, байдуже. Що таке нова катастрофа? Все й так розсипається, різниця тільки в тому, станеться це раніше чи пізніше. Все, що нам залишилося, – підтримувати корабель на плаву так довго, як тільки зможемо, а потім піти разом із ним на дно.

– Невже він так себе виправдовував? Він змусив тебе відчути все це?

– Ні. О, ні! Це відчуття минає саме тоді, коли я з ним розмовляю. Дивно те, що саме він примушує мене відчути.

– Що?

– Надію.

Вона кивнула, мимоволі зачудована, знаючи, що й вона відчуває те саме.

– Не знаю, чому, – мовив він. – Але я дивлюся на людей і бачу, що вони зліплені з самого лише болю. А він – ні. І ти – ні. Вся ця жахлива безнадійність навколо – вона розвіюється тільки в його присутності. І тут. Більше ніде.

Вона знову наблизилася, зісковзнула вниз і сіла біля його ніг, притиснувшись обличчям йому до колін.

– Генку, перед нами ще стільки всього… і так багато всього просто зараз…

Він окинув зором форму, яку прийняв блакитний шовк, що огорнув чорну тканину його одягу; Генк схилився і стишено мовив:

– Даґні… Те, що я сказав тобі того ранку в будинку Елліса Ваятта… Думаю, я брехав сам собі.

– Я це знаю.

Крізь сіру дощову мряку можна було розгледіти, про що повідомляє календар над дахами: 3 вересня, година виднілася на іншій вежі – 10:40; саме тоді Ріарден вирушив до готелю «Вейн-Фолкленд». Радіо в таксі пронизливо випльовувало панічні звуки: повідомляли про аварію на підприємстві «Мідь д’Анконій».

Ріарден втомлено оперся об сидіння: катастрофа, здавалося, була всього лише застарілою історією, прочитаною колись давно. Він нічого не відчував, крім того, як незатишно і недоречно перебувати на ранкових вулицях у вечірньому одязі. Він не мав жодного бажання повертатись зі світу, який щойно покинув, у світ, що проступав крізь мряку за шибами таксі.

Повернув ключ у дверях свого готельного номера, сподіваючись якнайшвидше повернутися за стіл і не бачити нічого навколо себе.

До його свідомості дійшло все й одразу: стіл зі сніданком, прочинені двері спальні, де було видно розстелене ліжко, й голос Ліліан, що промовляв: «Доброго ранку, Генрі».

Вона сиділа в м’якому кріслі, в тому ж костюмі, що й учора, тільки без піджака та капелюшка. Свіжість її білої блузки відгонила самовдоволеністю. На столі лежали залишки сніданку. Вона курила, і вся навколишня атмосфера, як і її поза, свідчили про тривалу, терплячу варту.

Поки він нерухомо стояв, вона поволі схрестила ноги і вмостилася зручніше, а потім запитала:

– Генрі, ти нічого не хочеш сказати?

Він стояв, наче військовик в одностроях під час офіційного розслідування, де ознак емоцій не допускалося.

– Говорити слід тобі.

– А ти не спробуєш себе виправдати?

– Ні.

– Не збираєшся благати пробачення?

– Немає жодної причини, з якої ти могла б мені пробачити. Більше нічого не можу додати. Ти знаєш правду. Решта залежить від тебе.

Вона засміялась, простягаючись і тручись лопатками об спинку крісла.

– Невже ти не припускав, що раніше чи пізніше тебе впіймають? – запитала вона. – Якщо такий чоловік, як ти, протягом року зберігає чернечу чистоту, невже я не запідозрю, в чому причина? І водночас як смішно, що твій видатний мозок не зміг запобігти такому легкому викриттю.

Вона махнула рукою на кімнату, на стіл зі сніданком.

– Вчора я була впевнена, що ти не повернешся ночувати. А сьогодні вранці від готельного працівника я довідалась, що протягом останнього року ти не провів у цій кімнаті жодної ночі, – й це не коштувало мені ані зусиль, ані значних коштів.

Він нічого не відповів.

– Чоловік із нержавіючої сталі! – зареготала вона. – Чоловік досягнень і честі – нічим не кращий, насправді, за нас, простих смертних! Вона танцює в кордебалеті чи працює манікюрницею в ексклюзивній перукарні під опікою мільйонерів?

Він мовчав.

– Хто вона, Генрі?

– Я не відповідатиму на це запитання.

– Я хочу знати.

– Ти не дізнаєшся.

– Тобі не здається, що це смішно: грати роль джентльмена, який захищає честь леді, – та взагалі будь-якого джентльмена? Хто вона?

– Я сказав, що не відповідатиму.

Вона знизала плечима.

– Думаю, це не має значення. Для стандартної мети існує лише один стандартний тип. Я завжди знала, що під твоїм аскетичним виглядом криється звичайний, грубий сластолюбець, який не шукає в жінці нічого, крім тваринного задоволення. Я пишаюсь тим, що не давала його тобі. Я знала, що твоє славетне почуття власної гідності одного дня зазнає краху і тебе притягне до себе жінка найнижчого, найдешевшого типу, як це стається з рештою чоловіків, які зраджують своїх дружин.

Вона захихотіла.

– Твоя палка прихильниця, міс Даґні Таґґарт, так злилася, коли я просто натякнула, що її герой не такий чистий, як його нержавіючі, бездоганні рейки. І вона виявилась достатньо наївною, щоб повірити, начебто я підозрюю, що тип жінок, до якого вона належить, приваблює чоловіків, які шукають у стосунках аж ніяк не розуму. Я знала про твою справжню натуру і нахили. Хіба ні?

Він нічого не відповів.

– Чи знаєш, якої я тепер про тебе думки?

– Маєш право осуджувати мене, як завгодно.

Вона засміялась.

– Визначний чоловік, який так зневажав слабаків у бізнесі, котрі оминали гострі кути чи падали на узбіччі, адже вони не відповідали силі його характеру та відданості меті! Що ти відчуваєш тепер?

– Мої почуття не повинні тебе цікавити. Ти маєш право вирішувати, що я мушу зробити. Я погоджусь із будь-якою вимогою, крім однієї: не проси мене припинити.

– Ох, та я б не просила тебе припинити! Я навіть не сподіваюсь, що ти здатен себе змінити. Це твій справжній рівень – під усією саморобною величчю лицаря промисловості, який піднявся завдяки своєму генієві над руднями і дійшов до фраків та коштовних сервізів! Як пасує тобі повертатися додому об одинадцятій ранку в цьому костюмі! Та ти так і не переріс отих своїх копалень, там твоя домівка, – ніхто з вас, доморощених принців касових апаратів, не переріс їх: суботній вечір у салуні на розі, разом із мандрівними торговцями і танцівницями!

– Ти хочеш розлучитися зі мною?

– О, як би тобі цього хотілося! Провернути таку справу було б так вигідно! Невже ти думаєш, я не знаю, що ти хотів розлучитися зі мною вже за місяць після нашого одруження?

– Якщо ти так думала, то чому залишалась?

Вона суворо відповіла:

– Ти втратив право ставити мені це запитання.

– Це правда, – сказав Генк, думаючи, що єдиною можливою причиною, яка виправдовує її відповідь, може бути кохання до нього.

– Ні, я не збираюсь із тобою розлучатися. Невже ти гадаєш, що я дозволю твоєму романові зі шльондрою позбавити мене мого дому, імені, мого соціального статусу? Я збережу від мого життя все, що зможу, все, що не залежить від аж такого низькосортного підґрунтя, як твоя вірність. Не сподівайся марно: я ніколи не дам тобі розлучення. Подобається тобі це чи ні – ти одружений чоловік і таким залишишся.

– Залишусь, якщо це те, чого ти бажаєш.

– Більше того, я не розглядатиму… між іншим, чому б тобі не сісти?

Він продовжував стояти:

– Говори далі, будь ласка.

– Я не розглядатиму ймовірності неофіційного розлучення, такого як сепарація. Ти можеш продовжувати свою любовну ідилію в тунелях та підвалах, де їй і місце, але пам’ятай, що для навколишнього світу я – місіс Генрі Ріарден. Ти завжди проголошував таку перебільшену відданість чесності, тепер ти приречений на життя лицеміра, яким ти насправді і є. Сподіваюся, ти й далі перебуватимеш у будинку, який офіційно належить тобі, але відтепер буде моїм.

– Якщо бажаєш.

Вона розслаблено відкинулась назад, зняла одну ногу з іншої і вмостилася дещо неохайно. Руки чіткими паралелями лежали на бильцях крісла: як у судді, який дозволив собі певну недбалість.

– Розлучення? – холодно засміялась вона. – Невже ти думав, що все буде так просто? Невже думав, що залагодиш усе кількома мільйонами, кинутими мені на утримання? Ти так звик купувати все, що заманеться, за долари, що не здатен збагнути: є речі некомерційні, які не продаються, не надаються до жодного виду торгівлі. Ти не здатен повірити, що може існувати особа, яка не має прив’язаності до грошей. Навіть уявити не можеш, що це означає.

Що ж, доведеться тобі це зрозуміти. Звісно, відтепер ти погоджуватимешся з будь-якою моєю вимогою. Я хочу, щоб ти сидів у своєму офісі, яким так пишаєшся, на своєму коштовному заводі, і вдавав героя, який працює вісімнадцять годин на добу, гіганта промисловості, який підтримує розвиток усієї країни, генія, який стоїть вище посполитої юрби, що ниє, бреше, викорчовує людяність. А потім я хочу, щоб ти повертався додому і зустрічався з єдиною особою, яка знає, чого ти насправді вартий, яка знає справжню ціну твого слова, твоєї честі, твоєї цілісності, твоєї славнозвісної зарозумілості. Я хочу, щоб у своєму власному домі ти зустрічався з єдиною особою, яка тебе зневажає і має на це право. Я хочу, щоб ти дивився на мене щоразу, коли збудуєш нову піч, поб’єш власний рекорд із виплавленого об’єму сталі, почуєш оплески і слова захоплення; щоразу, коли пишатимешся собою, коли почуватимешся чистим, сп’янілим від власної величі. Я хочу, щоб ти дивився на мене щоразу, коли почуєш про чийсь аморальний вчинок, відчуєш злість через людську розбещеність, зневагу до чийогось крутійства, або співчуватимеш людям, які стали жертвою нових урядових пересмикувань; щоб ти дивився і знав: ти – не кращий, не вищий за інших, не існує нічого, що ти маєш право зневажати. Я хочу, щоб ти дивився на мене і думав про долю чоловіка, який намагався звести вежу до самого неба, або про чоловіка, який прагнув злетіти до сонця на крилах, зліплених з воску, або про себе самого, чоловіка, який хотів бути досконалим!

Відсторонено, наче спостерігаючи за чужими думками, Генк виявив, що схема покарання, яку вона намагалась йому насадити, містить дефект, що вже самі засади були неправильні, не кажучи про правильність чи справедливість, і якщо з’ясувати всі практичні прорахунки, вони б цю схему зруйнували. Та він не намагався нічого з’ясовувати. Думка промайнула, наче примітка, зроблена з холодним зацікавленням, до якої слід повернутися колись у майбутньому. Зараз всередині нього не було нічого, щоб відчувати зацікавлення чи відповідати.

Його власний мозок німував, роблячи зусилля, щоб втримати відчуття справедливості правосуддя, яке от-от могло змити приголомшливою хвилею огиди, яка в його очах вимила Ліліан з людської форми, незважаючи на всі заклики до самого себе, що він не мав права таке до неї відчувати. Якщо вона й була відразливою, думав Генк, то з його провини. Таким був її спосіб переживати біль – ніхто не може призначати людській істоті спосіб, у який вона зносить страждання, ніхто не може її за це обвинувачувати, а понад усе не має на це права він, причина цього страждання. Проте в її манері жодних ознак болю він не помічав. Тоді, можливо, потворність була єдиним способом, у який вона спромоглась свій біль заховати, подумав Генк. А тоді вже не думав ні про що інше, тільки про те, щоб витримати цю огиду впродовж кожної наступної миті.

Коли вона замовкла, він запитав:

– Ти закінчила?

– Так.

– Тоді тобі краще зараз сісти на потяг додому.

Коли він автоматично скинув із себе вечірній костюм, то виявив, що його м’язи болять, наче після цілого дня тяжкої фізичної праці. Накрохмалена сорочка була просякнута потом.

У ньому не залишилося ні думок, ні почуттів, нічого, тільки відчуття, породжене їхніми залишками, відчуття тріумфу, викликаного найбільшою перемогою, якої йому доводилось від себе вимагати: те, що Ліліан покинула його готельний номер живою.

Заходячи до офісу Ріардена, доктор Флойд Ферріс мав вигляд чоловіка, такого певного щодо успіху свого починання, що навіть не поскупився на доброзичливу усмішку. Він говорив гладко, приязно та переконливо. Ріарден мав враження, що це була переконливість шулера, який доклав величезних зусиль, щоб запам’ятати всі можливі варіації, схеми, і тепер почувається безпечно, знаючи, що кожна карта на столі – краплена.

– Що ж, містере Ріарден, – сказав він замість привітання. – Я не знав, що навіть такий загартований суспільними обов’язками бувалець, який потис стільки відомих долонь, як я, досі хвилюватиметься від зустрічі з видатним чоловіком, але саме це я зараз відчуваю, вірте чи ні.

– Вітаю, – мовив Ріарден.

Доктор Ферріс сів і заходився розповідати про колір жовтневого листя на узбіччі під час своєї тривалої подорожі з Вашингтона, мета якої – особиста зустріч із містером Ріарденом. Ріарден мовчав. Доктор Ферріс визирнув крізь вікно і повідомив, як надихає його краєвид із заводом Ріардена – одне з найцінніших виробничих підприємств країни.

– Ще півтора року тому ви думали про мою продукцію інакше, – сказав Ріарден.

Доктор Ферріс мимовільно насупився, ніби одна з цяток на схемі з’їхала і мало не зіпсувала йому всю гру, а потім засміявся, мовби відновив її.

– То було півтора року тому, містере Ріарден, – просто сказав він. – Змінюються часи, а з ними змінюються люди – принаймні, розумні. Мудрість полягає в розумінні, що саме пам’ятати, а що – забувати. Постійність не є звичкою розуму, яку варто практикувати або очікувати під час життєвої метушні.

Далі він розвинув цілу промову про те, як немудро дотримуватися постійності у світі, де ніщо не є абсолютним, окрім принципів компромісу. Він говорив серйозно, але в такій повсякденній манері, наче обоє вони розуміли, що це не є головною темою зустрічі. І все ж, дивним чином він говорив не з інтонацією передмови, а радше післямови, наче основну тему залагоджено вже колись давно.

Ріарден дочекався першого ж «ви так не думаєте?» і відповів:

– Попрошу вас назвати ту нагальну справу, задля якої ви попросили про цю зустріч.

Доктор Ферріс якусь мить не міг приховати здивування, він занімів, а потім бадьоро мовив, ніби пригадавши ту неважливу тему, яку можна закрити без жодних зусиль:

– А, ви про це? Це стосувалося дат доставки металу Ріардена до Державного наукового інституту. Нам потрібно п’ять тисяч тонн до першого грудня, а далі ми цілком можемо почекати на решту замовлення до початку наступного року.

Ріарден сидів, мовчки дивлячись на нього протягом тривалого часу. Кожна секунда, що збігала, перетворювала веселі інтонації доктора Ферріса, які досі висіли в повітрі, на цілковито дурнуваті звуки. Коли доктор Ферріс нажахано вирішив, що Ріарден узагалі нічого не скаже, той заговорив:

– Хіба той регулювальник руху в шкіряних штанцях, якого ви сюди прислали, не відзвітувався про розмову зі мною?

– Відзвітувався, містере Ріарден, але…

– Що ви хочете ще почути?

– Але ж це було п’ять місяців тому, містере Ріарден. Після того сталася певна подія, яка переконала мене, що ви змінили думку і не створюватимете нам жодних проблем. Так само, як ми не будемо створювати їх для нас.

– Яка подія?

– Подія, про яку ви знаєте значно краще за мене. Але, розумієте, я теж про неї знаю, хоча вам би цього й не хотілося.

– Що за подія?

– Оскільки це ваша таємниця, містере Ріарден, то чому б їй не залишитися таємницею? Хто сьогодні не має секретів? Скажімо, «Проект Х» – таємниця. Ви ж, звісно, розумієте, що ми могли б отримувати ваш метал, просто купуючи його малими об’ємами через різноманітні урядові установи, які переправляли б його до нас, – і ви не змогли б цьому запобігти. Але через це доведеться залучити занадто багатьох паршивих бюрократів, – усміхнувся доктор Ферріс, знезброюючи своєю щирістю. – О, так, ми настільки ж недолюблюємо одне одного, як і вас, звичайних громадян; довелось би допустити решту бюрократів до таємного «Проекту Х», що цього разу було б украй небажано. Так само, як і будь-яка інформація щодо проекту в газетах, – якщо ми подамо на вас у суд за відмову виконати розпорядження уряду. Та якби вам довелося судитись із іншого приводу, через набагато серйозніше обвинувачення, до якого ні «Проект Х», ні Державний науковий інститут не причетні, й де ви не змогли б оперувати категоріями принципів чи викликати співчуття публіки, – для нас це не становило б жодної незручності, натомість вам коштувало б значно більше, ніж ви можете припустити. Ось чому найпрактичнішим виходом для вас буде зберігати нашу таємницю і дозволити нам зберігати вашу. І я впевнений, ви усвідомлюєте, що ми здатні не дати бюрократам натрапити на ваш слід стільки часу, скільки ви забажаєте.

– Яка подія, яка таємниця і який слід?

– Облиште, містере Ріарден, не будьте дитиною! Чотири тисячі тонн металу Ріардена, який ви передали Кенові Данаґґеру, звісно, – радісно пояснив доктор Ферріс.

Ріарден не відповів.

– Принципи – така перешкода, – усміхаючись, сказав доктор, – і таке марнування часу всіх зацікавлених. Невже вам захочеться бути мучеником в ім’я принципів за обставин, коли ніхто про це не знатиме, тільки ви і я; де ви не матимете шансу бодай слово видихнути на захист принципів, де ви не будете героєм, творцем нового ефектного металу, не зможете протистояти ворогам, чиї дії в очах публіки матимуть незугарний вигляд; обставинах, за яких ви станете не героєм, а звичайним злочинцем, жадібним промисловцем, який обійшов закон заради прибутку, рекетиром із чорного ринку, який переступив державні закони, створені, щоб захищати публічний добробут, героєм без слави та глядачів, який отримає хіба що півколонки у газеті десь на п’ятій шпальті, – невже ви хотіли б стати таким мучеником? Бо зараз лише про це і йдеться: або ви даєте нам метал, або потрапляєте за ґрати на десять років і забираєте з собою свого друга Данаґґера.

Як біолога, доктора Ферріса завжди захоплювала теорія про те, що тварини мають здатність відчувати запах страху. В собі він намагався розвинуте схоже вміння. Спостерігаючи за Ріарденом, дійшов висновку, що він не здасться, оскільки навіть натяку на страх у його поведінці не вловив.

– Хто був вашим інформатором? – запитав Ріарден.

– Один із ваших друзів, містере Ріарден. Власник мідної копальні. Він повідомив нам, що минулого місяця ви замовили додатковий об’єм міді, який перевищує місячну квоту металу Ріардена, який вам дозволено виплавляти згідно з законом. Адже саме мідь – один із інгредієнтів ріарден-металу? Це вся інформація, якої ми потребували. Решту було просто відстежити. Вам не слід обвинувачувати власника копальні. Виробників міді, як вам відомо, зараз так утискають, що їм доводиться пропонувати якусь цінність в обмін на послугу, постанову про «нагальну потребу», що призупиняє кілька директив у його випадку і дає йому хоч трохи перепочити. Особі, якій він продав цю інформацію, було відомо, кому можна продати її найвигідніше: інформацію купив я – в обмін на певні послуги. Отож, всі необхідні докази, так само, як десять наступних років вашого життя, тепер належать мені, – і я пропоную вам угоду. Впевнений, що ви не протестуватимете, адже торгівля – це ваш фах. Можливо, її форма трохи відрізняється від того, якою вона була за вашої молодості, але ж ви розумний продавець, завжди орієнтувались у тому, як отримати перевагу зі зміни обставин, а саме такі сьогоднішні обставини, тому вам нескладно зрозуміти, в чому полягають ваші інтереси, як нескладно буде й поводитися згідно з ними.

Ріарден спокійно сказав:

– За моєї молодості таке називали шантажем.

Доктор Ферріс вищирився:

– Так воно і є, містере Ріарден. Ми увійшли у значно реалістичніші часи.

Однак, подумав Ріарден, існує особлива відмінність між манерою звичайного шантажиста і доктора Ферріса. Шантажист видає ознаки зловтіхи через гріховність своєї жертви, виказує розуміння того, що йдеться про зло, він навіюватиме своїй здобичі погрозу та відчуття небезпеки. Доктор Ферріс нічого такого не виявляв. Він поводився так, ніби це звичайні речі, що дають відчуття безпеки. В його тоні не було зневаги, натомість лунала товариська нота, що для кожного з них передбачала презирство до самого себе. Раптове відчуття, яке змусило Ріардена нахилитися вперед і слухати жадібно та уважно, свідчило, що він от-от намацає наступний крок уздовж стежки, що проступала перед ним.

Побачивши його зацікавлений погляд, доктор Ферріс усміхнувся і привітав себе з тим, що йому вдалось знайти правильний підхід. Тепер він зрозумів: ця гра, схема маркування, відображалась у правильній послідовності. Доктор Ферріс подумав, що деякі люди готові на все, аби тільки не називати власних дій уголос, натомість цьому чоловікові була потрібна чесність, це був суворий реаліст, якого Ферріс і сподівався знайти.

– Ви практичний чоловік, містере Ріарден, – люб’язно промовив доктор Ферріс. – Не розумію, навіщо вам відставати від часу. Чому б не підлаштуватись і не зіграти своєї партії як слід? Ви розумніші, ніж більшість із них. Ви цінна особа, ми вже так довго вас потребуємо, і коли я почув, як ви шили дурня з Джима Таґґарта, то зрозумів, що у нас є шанси. Не переживайте через Джима Таґґарта, він ніхто, він просто дрібна незручність. Потрапив до великої гри. Ми можемо використати вас, а ви можете використати нас. Хочете, щоб ми перекрили шлях Орренові Бойлу? Він добряче нам’яв вам боки. Хочете, ми його трохи обробимо? Це можна влаштувати. Чи, може, хочете, щоб ми тримали на припоні Кена Данаґґера? Погляньте-но, як непрактично ви вчинили. Я знаю, чому ви продали йому метал, – бо потребуєте від нього вугілля. Зрештою ви мало не опинилися у в’язниці, мало не влетіли у велетенський штраф задля того, щоб просто зберегти добрі стосунки з Кеном Данаґґером. І ви називаєте це хорошим бізнесом? Тож домовмося і даймо містерові Данаґґеру зрозуміти: коли він не дотримуватиметься вимог, то опиниться за ґратами, зате ви – не опинитеся, оскільки у вас є друзі, яких не має він, тому відтепер вам не слід хвилюватися щодо постачання вугілля. Отакий сучасний спосіб ведення бізнесу. Запитайте в себе, який спосіб практичніший. І хай що про вас говоритимуть, ніхто ніколи не заперечить, що ви – чудовий бізнесмен і реаліст з холодною головою.

– Так, це про мене, – підтвердив Ріарден.

– Я завжди так думав, – сказав доктор Ферріс. – Ви розбагатіли тоді, коли більшість заможних людей збанкрутували, вам завжди вдавалося перемагати обставини, підтримувати на плаву свій завод і заробляти гроші, тобто власну репутацію, тож і зараз не чиніть непрактично. Навіщо? Поки заробляєш гроші, хіба варто перейматися чимсь іншим? Залиште теорії таким людям, як Бертрам Скаддер, а ідеали – таким, як Бальф Юбанк, і просто будьте собою. Спустіться на землю. Ви не з тих, хто дозволяє сентиментам втручатись у бізнес.

– Ні, – повільно мовив Ріарден. – Не дозволю. Жодних сентиментів.

Доктор Ферріс усміхнувся.

– А вам не здається, що ми про це знали? – сказав він, а тон його свідчив про те, що він намагається вразити свого колегу-злочинця, демонструючи надзвичайну хитрість. – Ми довго вичікували, щоб отримати проти вас якісь козирі. Ви, чесні люди, – справжня проблема, мігрень. Але ми знаємо, що раніше чи пізніше ви послизнетесь, – і це саме те, що нам потрібно.

– Схоже, вам це дає задоволення.

– Хіба я не маю для цього причин?

– Але ж я таки порушив один із ваших законів.

– Ну, а для чого вони існують, на вашу думку?

Доктор Ферріс не помітив того несподіваного виразу на обличчі Ріардена, погляду людини, яка побачила саме те, на що сподівалась.

Доктор Ферріс уже проминув стадію спостерігання. Тепер він зосереджено завдавав останніх ударів тварині, що потрапила в пастку.

– Невже ви справді думали, наче ми прагнемо, щоб тих законів дотримувалися? – запитав Ферріс. – Ми хочемо, щоб їх ламали. Краще вам зрозуміти все правильно: ви виступаєте не проти групи бойскаутів, тому затямте, що зараз не час для красивих жестів. Нам потрібна влада і ми не жартуємо. Ви, хлопці, діяли, як обережні гравці, але ми знаємо досконаліші прийоми, тому краще вам порозумнішати. Керувати невинними людьми неможливо. Єдина влада, доступна будь-якому урядові, – суворе покарання злочинців. А коли злочинців недостатньо, то їх треба створити. Тоді ти просто оголошуєш різні дії злочинами, і люди вже не можуть жити, не порушуючи законів. Кому потрібна держава із законослухняними громадянами? Яка з неї користь? Але просто встанови такі закони, яких не можна ні дотримуватись, ні виконувати, ні інтерпретувати об’єктивно – і ти створиш державу порушників, а потім розбагатієш на їхній провині. Оце система, містере Ріарден, це гра, і щойно ви її зрозумієте, з вами стане значно простіше співпрацювати.

Спостерігаючи за тим, як доктор Ферріс на нього дивиться, Ріарден зауважив раптову судому паніки, наче з колоди на стіл раптом випала некраплена карта, якої доктор Ферріс ніколи досі не бачив.

На Ріарденовому обличчі доктор Ферріс спостеріг вираз осяйного спокою, що виник від раптового усвідомлення давньої темної проблеми; вираз, в якому поєднувалися розслабленість і завзяття. В Ріарденових очах світилась юнацька чистота, а в лінії рота прочитувався легкий натяк на презирство. Хоч що б це означало – а доктор Ферріс не міг розшифрувати, – він був певний одного: на обличчі співрозмовника не видно і сліду провини.

– Докторе Ферріс, у вашій системі є невідповідність, – тихо, майже лагідно, мовив Ріарден. – Практична невідповідність, яка вийде назовні, коли ви судитимете мене за те, що я продав чотири тисячі тонн ріарден-металу Кенові Данаґґеру.

Проминуло двадцять секунд – Ріарден відчував, як вони повільно стікають, – аж доки доктор Ферріс переконався, що почув остаточне рішення.

– Думаєте, ми блефуємо? – гаркнув доктор Ферріс. Його голос раптово набув якості, характерної для голосів тварин, яких він так довго вивчав: здавалося, він вишкірює зуби.

– Не знаю, – сказав Ріарден. – Мені байдуже.

– Невже ви збираєтеся поводитись аж так непрактично?

– Оцінка «практичності» дії, докторе Ферріс, залежить від того, що саме бажає практикувати людина.

– Хіба ви завжди не ставили власних інтересів понад інтересами інших?

– Саме це я зараз і роблю.

– Якщо ви думаєте, ми дозволимо вам уникнути…

– Забирайтеся звідси, будь ласка.

– І кого, на вашу думку, ви обдурюєте? – голос доктора Ферріса майже перетворився на крик. – Час промислових баронів минув! У вас є те, що нам потрібно, а ми маємо дещо проти вас, тому або ви гратимете в нашу гру, або…

Ріарден натиснув кнопку. До кабінету увійшла міс Айвз.

– Міс Айвз, доктор Ферріс збентежився і забув, де у нас вихід, – сказав Ріарден. – Проведіть його, будь ласка.

Він обернувся до Ферріса:

– Міс Айвз – жінка, вона важить сорок п’ять кілограмів, вона не має жодної кваліфікації, натомість надзвичайно ефективна в інтелектуальному плані. Їй ніколи не вдалось би працювати викидайлом у салуні, тільки в якомусь непрактичному місці, – наприклад, на фабриці.

Міс Айвз мала такий вигляд, ніби виконує емоційно нейтральне завдання: скажімо, складає список рахунків про доставку. Вона дисципліновано виструнчилась і з крижаним формалізмом притримувала відчинені двері, поки доктор Ферріс перетинав кімнату, а тоді першою в них вийшла. Доктор Ферріс пішов слідом.

Вона повернулась за кілька хвилин, екзальтовано захлинаючись сміхом.

– Містере Ріарден, – сказала вона, сміючись зі страху за нього, через небезпеку, що над ними нависла, з усього, крім цієї миті тріумфу, – що це ви робите?

Він сидів у позі, якої досі ніколи собі не дозволяв, що обурювала його і здавалася найвульгарнішим символом бізнесмена; він сидів, відкинувшись у кріслі й поклавши ноги на стіл, натомість вона побачила в цьому особливу шляхетність: не зануду-директора, а юного хрестоносця.

– Мені здається, Оуен, я відкриваю новий континент, – радісно відповів він. – Континент, який повинні були відкрити одночасно з Америкою, але не зробили цього.

– Мені треба з вами поговорити, – сказав Едді Віллерс, дивлячись на робітника, який сидів за столом навпроти нього. – Не знаю, чому це мені допомагає, але так воно є – просто знати, що ви мене чуєте.

Було пізно, підземне кафе було освітлене тьмяно, але Едді Віллерс бачив звернені на себе пильні очі робітника.

– Я почуваюсь так, ніби… ніби людської мови більше не існує, – сказав Едді Віллерс. – Таке враження, що якби я закричав посеред вулиці, ніхто б не почув мого крику… Ні, це не зовсім те, що я відчуваю. Радше я відчуваю, наче хтось кричить посеред вулиці, але люди проходять повз нього і до них не долітає жодного звуку. Кричить не Генк Ріарден, не Кен Данаґґер, кричу не я, і все ж, здається, що кричимо ми втрьох… Ви не думаєте, що хтось мав би повстати і захистити їх, але ніхто не зробив цього і не зробить?

Сьогодні вранці було озвучено обвинувачення Ріарденові й Данаґґеру – за нелегальний продаж ріарден-металу. Наступного місяця на них чекає суд. Я був там, в залі суду, у Філадельфії, коли зачитали обвинувальний акт. Ріарден був спокійний; мені весь час здавалося, що він усміхається, але я помилявся.

Данаґґер був не просто спокійний – ще гірше. Він і слова не промовив, просто стояв там, ніби приміщення порожнє… В газетах пишуть, що їх обох слід кинути за ґрати… Ні… Ні, я не тремчу, все гаразд, зараз зі мною все буде добре… Ось чому я й слова їй не сказав, я боявся вибухнути і не хотів, щоб їй було ще складніше, я знав, що вона відчуває… О, так, вона говорила про це зі мною – і не тремтіла, але то було ще гірше; ну знаєте, така жорсткість, коли особа поводиться, ніби нічого не відчуває, і… Слухайте, я коли-небудь казав вам, що ви мені подобаєтесь?

Ви дуже мені подобаєтеся – через оцей ваш погляд. Ви чуєте. Ви розумієте. Що вона сказала? Це було дивно: вона боїться не за Генка Ріардена, а за Кена Данаґґера. Вона сказала, що Ріарден достатньо сильний, щоб усе це витримати, натомість Данаґґер – ні. Не те, щоб йому бракувало сили, просто він не захоче її застосувати. Вона… вона певна, що Кен Данаґґер буде наступний, хто зникне. Піде геть, як Елліс Ваятт і всі решта. Здасться і зникне… Чому?

Ну, вона думає, що річ у зміщенні напруги: економічної та особистої напруги. Щойно вся вага моменту зміщується на плечі однієї людини, ця людина зникає, мов повалена колона. Ще рік тому з країною не могло статися нічого гіршого, ніж втрата Елліса Ваятта. І ми його втратили.

Відтоді, каже вона, почалося щось схоже на дике розгойдування центру тяжіння; ніби вантажне судно почало тонути і вийшло з-під контролю, переходячи від промисловості до промисловості, від людини до людини. Коли ми втрачаємо одного, наступний стає нам відчайдушно потрібним – і його ми невдовзі теж втрачаємо. Що може бути більшою катастрофою, ніж те, що постачання вугілля в нашій державі – в руках таких людей, як Бойл або Ларкін?

У вугільній промисловості не залишилося нікого важливого, крім Кена Данаґґера. Отож, за її словами, він – наче мічений, ніби підсвічений прожектором, ніби його от-от мають зітнути… Чому ви смієтеся? Це може звучати безглуздо, але я думаю, що це правда… Що?.. О, так, вона дуже розумна жінка!.. До того ж, як вона каже, тут ідеться ще про одну річ. Людина мусить дійти до певної психічної стадії – не злості чи відчаю, а дечого набагато, набагато більшого, – перш ніж її обітнуть.

Вона не може пояснити, що це за стан, але ще до пожежі вона знала, що Елліс Ваятт досягнув тієї стадії, знала, що з ним щось станеться.

Коли вона побачила сьогодні в суді Кена Данаґґера, то сказала, що він готовий зустрітися з руйнівником… Так, саме такими словами: він готовий зустрітися з руйнівником. Розумієте, вона думає, що це невипадково. Думає, що за цим є певна система, намір, людина. У нашій країні на волі розгулює руйнівник, який одну по одній обтинає опори, щоб весь уклад завалився нам на голови. Якась безжалісна істота, керована незбагненною причиною… Вона каже, що не дозволить йому дістати Кена Данаґґера. Повторює постійно, що повинна Данаґґера зупинити; вона хоче з ним розмовляти, благати, просити, відновити все, що він втрачає, озброїти його проти руйнівника, як той нагряне. Вона відчайдушно прагне першою дістатися Данаґґера. Він відмовився із будь-ким зустрічатися. Він повертається до Пітсбурґа, до своїх копалень. Але сьогодні – було вже досить пізно – їй вдалося поговорити з ним по телефону, і вона домовилася про зустріч завтра увечері… Так, завтра вона поїде до Пітсбурґа… Так, вона боїться за Данаґґера, страшенно боїться… Ні. Про руйнівника вона нічого не знає. Вона не має жодної гадки про нього, жодних доказів його існування – тільки слід руйнувань. Одначе вона певна: він існує… Ні, вона не може зрозуміти його мети. Каже, ніщо на світі не може його виправдати. Бувають моменти, коли вона відчуває, що прагне відшукати його дужче, ніж будь-кого іншого в усьому світі, дужче навіть, ніж винахідника двигуна. Каже, якщо знайде руйнівника, то, щойно побачить, застрелить його; вона погодилась би заплатити життям, якби могла спершу знищити його власними руками… Бо він – найбільше втілення зла, яке будь-коли існувало: цей чоловік висушує розум світу.

…Здається, часом для неї все це вже занадто – навіть для неї. Не думаю, що вона дозволяє собі зрозуміти, наскільки втомилась. Одного ранку я дуже рано прийшов на роботу і побачив, що вона спить у своєму офісі, на дивані, а над її столом світиться лампа. Вона пробула там усю ніч. Я просто стояв і дивився. Я не розбудив би її, навіть якби вся клята залізниця розлетілася на друзки… Коли вона спала? Ну, вона скидалась на молоду дівчину. Так, ніби була певна, що прокинеться у світі, де ніхто її не скривдить, ніби не має що ховати або чого боятись. Ось що було найжахливіше: невинна чистота її обличчя – і тіло, викручене від виснаження; вона лежала в тій же позі, в якій упала. Її вигляд… Скажіть, чому ви розпитуєте, якою вона була уві сні?..

Так, ваша правда, навіщо я взагалі про це говорю? Я не повинен. Не знаю, що змусило мене про це думати… Не звертайте на мене уваги. Завтра зі мною все буде гаразд. Мабуть, я просто контужений тією судовою залою. Постійно думаю: якщо чоловіків на кшталт Ріардена й Данаґґера ув’язнюють, то в якому світі й навіщо ми працюємо? Невже в нас не залишилось жодного правосуддя? Я був такий дурний, що сказав це репортерові, коли ми виходили з судової зали, а він просто засміявся і мовив: «Хто такий Джон Ґолт?»… Скажіть, що з нами коїться? Невже не залишилося жодної справедливої людини? Невже ніхто їх не захистить? Ви чуєте мене? Невже ніхто їх не захистить?

– Міс Таґґарт, містер Данаґґер за мить звільниться. У нього відвідувач. Ви ж його вибачите? – запитала секретарка.

Протягом тих двох годин, що вона летіла до Пітсбурґа, Даґні почувалась напружено і не здатна була ні виправдати своєї тривожності, ні позбутись її. Не було причини лічити хвилини, однак нею володіло сліпе бажання квапитися. Тривожність вивітрилася, коли вона увійшла до передпокою офісу Кена Данаґґера; вона до нього дісталась, не відбулося нічого, що цьому б завадило, вона почувала безпеку, впевненість та неймовірне полегшення.

Слова секретарки його зруйнували. «А ти стаєш боягузкою», – подумала Даґні, відчуваючи, що ці слова викликають у ній безпричинний страх, пропорції якого зовсім не відповідають сенсу почутого.

– Перепрошую, міс Таґґарт, – вона почула сповнений поваги, клопітливий секретарчин голос і усвідомила, що застигла, так і не відповівши. – Містер Данаґґер за мить до вас підійде. Ви не хочете сісти?

У голосі чулось тривожне занепокоєння через те, що доводиться змушувати її чекати.

Даґні усміхнулась:

– Усе добре.

Вона сіла в дерев’яне крісло, обличчям до секретарки.

Вийняла сигарету і зупинилась, думаючи, чи встигне її докурити, і сподіваючись, що таки ні, раптом різко її підкурила.

То була старосвітська каркасна будівля, штаб-квартира знаменитої Вугільної компанії Данаґґера. Десь у пагорбах, що виднілись із вікон, – копальні, в яких Кен Данаґґер колись працював шахтарем. Він так і не переніс свого офісу подалі від вугільних родовищ.

Їй вдавалось розгледіти викопані у схилах входи до шахт, невеликі рамки з металевих брусів, що вели до велетенського підземного королівства. Вони мали підозріло скромний вигляд, здавалися загубленими в пристрасних оранжевих і червоних барвах пагорбів. Під насичено-синім небом, у сонячному світлі пізнього жовтня море листя скидалося на море вогню… Наче хвилі, що прагнули поглинути крихкі підпірки входів до копалень. Вона здригнулась і відвела погляд: подумала про палахкотіння листя, що вкривало пагорби Вісконсину, дорогою до Старнсвілля.

Даґні зауважила, що тримає в пальцях недопалок – і закурила наступну.

Зиркнувши на годинник на стіні приймальні, вона перехопила погляд секретарки, яка теж перевіряла час. Зустріч було призначено на третю, білий циферблат повідомляв: третя година дванадцять хвилин.

– Пробачте, міс Таґґарт, – сказала секретарка. – Містер Данаґґер от-от звільниться, з хвилини на хвилину. Він неймовірно пунктуальний. Повірте, будь ласка, це безпрецедентний випадок.

– Я знаю.

Вона знала, що Кен Данаґґер прискіпливо й точно ставиться до свого розкладу, – ніби то був розклад потягів. Подейкували, він міг скасувати розмову, якщо відвідувач дозволяв собі спізнитися бодай на п’ять хвилин.

Секретарка – стара діва – мала незмінну манеру: вона завжди, хай там що, була довершено ввічлива; так само, як її бездоганна біла блузка не змінювалася, незважаючи на вугільний пил у повітрі. Даґні здалося дивним, що така обметана, витренувана жінка раптом виявила нервозність: вона не починала розмови, сиділа нерухомо, схилившись над аркушами на столі. Половина цигарки Даґні вже здиміла, а жінка й далі дивилася на одну й ту ж сторінку.

Коли вона підвела голову і глипнула на годинник, на циферблаті була третя тридцять.

– Я знаю, що це непростимо, міс Таґґарт, – тепер у її голосі відчутно проступало передчуття недоброго. – Я не здатна цього зрозуміти.

– Ви б не могли повідомити містера Данаґґера, що я тут?

– Я не можу! – то був майже крик. Вона побачила вражений погляд Даґні й відчула необхідність пояснити:

– Містер Данаґґер викликав мене через внутрішній комутатор і наказав не втручатися за жодних обставин, незважаючи ні на що.

– Коли це було?

Пауза, яка запала перед відповіддю, скидалась на повітряну подушку безпеки:

– Дві години тому.

Даґні кинула погляд на зачинені двері Данаґґерового кабінету. Вона чула голос за дверима, але він був такий тихий, що неможливо було зрозуміти: говорить одна людина чи двоє. Вона не могла вловити емоційного забарвлення тону: долинала тільки низька, рівна послідовність звуків, що здавалися цілком звичайними, – жодних різких перепадів.

– І довго вже триває ця нарада? – запитала вона.

– З першої години, – понуро відповіла секретарка, і вибачливо додала:

– Відвідувач був незапланований. Інакше містер Данаґґер ніколи б такого не допустив.

Двері незамкнені, подумала Даґні; вона відчула непоясненне бажання розчахнути їх і увійти; це ж усього лише кілька дерев’яних дощок і латунна ручка, – варто тільки ледь-ледь напружити м’язи руки; але вона відвела погляд, знаючи, що сила цивілізованого порядку та звичаїв Кена Данаґґера – значно більша перепона, ніж будь-який замок.

Вона впіймала себе на тому, що дивиться на забиту недопалками попільничку поруч, і замислилась, чому це видовище робить недобрі передчуття ще гострішими. Далі вона усвідомила, що думає про Г’ю Акстона: вона написала йому до ресторану в Вайомінґу, просячи повідомити, де він узяв цигарку зі знаком долара; її лист повернувся з приміткою, що він переїхав, не залишивши нової адреси.

Вона розлючено сказала собі, що цей випадок не має жодного стосунку до цієї миті, що їй слід контролювати свої нерви. Проте рука її різко натиснула кнопку на попільничці, змусивши недопалки зникнути всередині.

Підвівши погляд, Даґні зустрілась очима з секретаркою, яка за нею спостерігала.

– Перепрошую, міс Таґґарт. Не знаю, що з цим робити.

В її словах звучав відвертий розпач.

– Я не наважуся втрутитись.

Даґні повільно вимовила – з інтонацією вимоги, нехтуючи офісним етикетом:

– Хто там із містером Данаґґером?

– Я не знаю, міс Таґґарт. Ніколи досі мені не випадало бачити цього джентльмена, – вона зауважила, як погляд Даґні раптово закам’янів, і додала:

– Думаю, це друг дитинства містера Данаґґера.

– Ага! – з полегшенням вимовила Даґні.

– Він прийшов без жодного попередження, сказав, що хоче побачити містера Данаґґера, і що зустріч із ним містер Данаґґер призначив сорок років тому.

– А скільки містерові Данаґґеру років?

– П’ятдесят два, – сказала секретарка. Тоном буденного зауваження, вона задумливо додала:

– Містер Данаґґер почав працювати, коли йому було дванадцять років.

Після мовчанки вона знову промовила:

– Дивно те, що на вигляд відвідувачу нема й сорока. Може, близько тридцяти.

– Він назвався?

– Ні.

– Який він із себе?

Раптово пожвавившись, секретарка усміхнулася, ніби збиралася вимовити якийсь захоплений комплімент, однак усміх розтанув так само різко.

– Не знаю, – зніяковіло відповіла вона. – Його складно описати. У нього дивне обличчя.

Вони мовчали ще досить довго, і аж коли стрілки годинника сягнули третьої п’ятдесят, раптом задзижчав дзвоник у секретарки на столі – дзвоник із кабінету Данаґґера: дозвіл увійти.

Обидві жінки зірвалися на рівні ноги, секретарка кинулась до дверей, полегшено всміхаючись, кваплячись відчинити двері.

Коли вона увійшла до кабінету, Даґні побачила, як за попереднім відвідувачем зачинилися двері приватного виходу. Вона почула звук клацання об одвірок та легке бриніння скляної панелі.

Чоловіка, який щойно пішов, Даґні побачила відображеним на обличчі Кена Данаґґера. Це було не те обличчя, яке вона спостерігала в залі суду, не той лик незмінності, який вона знала стільки років, лик нечутливої строгості; тепер це було обличчя, якого прагне двадцятирічний молодик, але не може запопасти; обличчя, з якого стерто будь-які сліди напруження, тому зморщені щоки, зім’яте чоло, сивувате волосся – мовби складові, перелаштовані згідно з іншою логікою, – складали тепер композицію з надії, завзяття та безневинного спокою: цією логікою було цілковите звільнення.

Він не підвівся, коли Даґні увійшла. Здавалося, ніби ще не цілком повернувся до реальності й забув про правила поведінки, зате так доброзичливо і щиро всміхнувся, що вона несподівано для себе всміхнулась у відповідь. Впіймала себе на думці, що саме так люди повинні одне одного вітати; вся її тривожність випарувалася; раптом вона відчула впевненість у тому, що все добре, що немає того, чого варто боятися.

– Вітаю, міс Таґґарт, – сказав він. – Пробачте. Здається, я змусив вас чекати. Сідайте, будь ласка.

Він вказав на крісло навпроти свого столу.

– Це нічого, що я чекала, – відповіла вона. – Вдячна, що ви погодилися на цю зустріч. Я відчувала неймовірну потребу поговорити з вами на невідкладну тему.

Уважний та сконцентрований, він схилився над столом, як робив завжди, коли йшлося про важливі бізнесові справи, але Даґні здавалося, що вона розмовляє з незнайомцем, тому замовкла, не впевнена щодо аргументів, які збиралася надати.

Він глянув на неї мовчки, а потім сказав:

– Міс Таґґарт, сьогодні такий чудовий день. Можливо, останній у цьому році. Є одна річ, яку я завжди хотів зробити, але мені бракувало часу. Повернімося до Нью-Йорка разом і вирушмо в екскурсію на човні навколо Мангеттену. Погляньмо востаннє на найвеличніше місто на світі.

Вона сиділа нерухомо, намагаючись сфокусувати погляд: офіс почав розгойдуватись. Адже це був Кен Данаґґер, який ніколи не мав приятеля, ніколи не одружувався, не відвідував театрів чи кіно, не дозволяв нікому відбирати його час на безглузді речі, що не стосувалися бізнесу.

– Містере Данаґґер, я прийшла сюди, щоб поговорити з вами про надзвичайно важливі справи, що стосуються вашого і мого бізнесу. Я хочу поговорити про обвинувачення проти вас.

– А, про це? Не хвилюйтеся. Це не важливо. Я збираюся піти у відставку.

Вона нерухомо сиділа, нічого не відчуваючи, німо запитуючи у себе, чи так почувається людина, почувши смертний вирок, якого боялась найдужче, але не вірила, що це можливо.

Вона раптово струснула головою у напрямку дверей. Її рот перекосило від ненависті. Низьким голосом вона запитала:

– Хто він?

Данаґґер засміявся.

– Якщо ви аж так добре все розумієте, то маєте розуміти і те, що я не відповім на це запитання.

– О, Боже, Кене Данаґґер! – простогнала вона. Його слова змусили її зрозуміти, що між ними вже зведено бар’єр безнадії, тиші, запитань без відповідей. Ненависть була всього лише тонкою линвою, яка тільки мить допомагала їй триматися купи, але щойно ця линва розірвалась, як розсипалась і Даґні.

– О, Боже!

– Ви помиляєтесь, дитино, – м’яко сказав він. – Я знаю, що ви почуваєте, але ви помиляєтесь.

А потім, наче пригадавши про відповідну манеру і намагаючись урівноважити себе між двома реальностями, більш офіційно, додав:

– Мені прикро, міс Таґґарт, що вам довелося опинитися тут відразу після нього.

– Я прийшла надто пізно, – сказала вона. – Я намагалася випередити його. Я знала, що це станеться.

– Чому?

– Байдуже, що він за один, але я була певна, що наступним він забере вас.

– Були певні? Дивно. Я не був.

– Я хотіла вас застерегти… Озброїти вас проти нього.

Він усміхнувся.

– Повірте мені, міс Таґґарт, вам не слід мучити себе і шкодувати, що ви не встигли. Час неможливо було вирахувати.

Вона відчувала, як він із кожною хвилиною віддаляється дедалі більше, туди, де вона не може його досягнути, проте між ними ще залишився тонкий місток, тож їй слід було поквапитися.

Даґні нахилилася вперед і дуже тихо (інтенсивність її емоцій набрала форми наголошеної твердості голосу) промовила:

– Чи пам’ятаєте ви, що думали і почували, ким ви були три години тому? Чи пам’ятаєте, що означали для вас ваші копальні? Чи пам’ятаєте «Таґґарт Трансконтиненталь» або «Сталь Ріардена»? В ім’я цих речей… чи можете ви мені відповісти? Чи можете допомогти мені зрозуміти?

– Я постараюся.

– Ви вирішили подати у відставку? Відмовитися від свого бізнесу?

– Так.

– Невже тепер він для вас нічого не означає?

– Зараз він означає для мене більше, ніж будь-коли.

– Але ви збираєтеся його покинути?

– Так.

– Чому?

– На це я не відповідатиму.

– Ви так любили свою роботу, не поважали нічого, крім роботи, зневажали будь-яку безцільність, пасивність, – і ви відмовляєтеся від життя, яке любили?

– Ні. Я щойно зрозумів, як сильно його люблю.

– Однак ви маєте намір існувати без праці або цілі?

– Чому ви так думаєте?

– Ви збираєтеся розпочати вугледобувний бізнес деінде?

– Ні, не вугледобувний.

– Тоді що ви робитимете?

– Я ще не вирішив.

– Куди ви їдете?

– Не скажу.

Вона дозволила собі зробити коротку паузу, щоб зібратися з силами, щоб сказати собі: нічого не відчувай, не показуй, що ти щось відчуваєш, не дозволяй цьому всьому загуснути і зламати міст між вами. А потім промовила вголос так само тихо і рівно:

– Чи усвідомлюєте, як позначиться на Генкові Ріардені, на мені, на решті тих, хто залишиться, ваш відхід?

– Так. Я усвідомлюю це значно чіткіше, ніж ви.

– І це для вас нічого не означає?

– Більше, ніж ви можете повірити.

– То чому ж ви покидаєте нас?

– Ви не повірите, а я не поясню, але я вас не покидаю.

– Нам доведеться тягнути на собі ще більший тягар, а вам байдуже те, що невдовзі ви побачите, як нас винищать мародери.

– Не будьте надто сильно в цьому впевнені.

– У чому? У вашій байдужості чи у нашому винищенні?

– Ні в тому, ні в тому.

– Але ж ви знаєте, ви знали це ще сьогодні вранці, що це битва на смерть, і що ми – а ви один із нас – стоїмо проти мародерів.

– Якщо я відповім: «Я це знаю, але не знаєте ви», – подумаєте, що я вимовляю слова без жодного сенсу. Тому сприймайте, як хочете, але така моя відповідь.

– Чи відкриєте ви мене її сенс?

– Ні. Ви самі його зрозумієте.

– Ви погодилися віддати цей світ мародерам. А ми – ні.

– Не будьте надто певними і цих двох речей.

Вона безпорадно замовкла. Незвичність його манери полягала в її простоті. Він говорив так, ніби його поведінка цілком природна. Незважаючи на всі запитання без відповідей і на трагічну таємничість, він поводився так, ніби секретів більше немає і не існувало ніколи жодної таємниці.

Проте, дивлячись на нього, вона зауважила першу тріщинку в його радісному спокої: він боровся з якоюсь думкою. Він вичекав, а тоді з зусиллям сказав:

– Щодо Генка Ріардена… Чи зробите ви мені послугу?

– Звісно.

– Скажіть йому, що я… Розумієте, люди завжди були мені байдужі. І все ж він – чоловік, якого я поважав, але до сьогодні не знав, що мої почуття були… що він був єдиною людиною, яку я любив… Просто скажіть це йому, як і те, що я хотів би… ні, мабуть, цього вистачить… Мабуть, він назавжди мене прокляне… а все ж, може й ні.

– Я перекажу.

Почувши в його голосі притуплене, приховане звучання болю, вона відчула себе такою близькою до нього, що знову засумнівалася: він не завдасть удару. І зробила останню спробу.

– Містере Данаґґер, якби я благала на колінах, якби я знайшла ті слова, яких поки що не змогла знайти… Чи це… чи існує шанс вас зупинити?

– Не існує.

За мить вона запитала безбарвним голосом:

– Коли ви покидаєте роботу?

– Сьогодні ввечері.

– А що ви зробите, – вона вказала на пагорби за вікном, – з «Вугіллям Данаґґера»? На кого ви залишите компанію?

– Не знаю. Та мені байдуже. Нікому або всім. Будь-кому, хто захоче.

– Ви не збираєтеся залишити щодо неї розпорядження чи призначити наступника?

– Ні. Навіщо?

– Щоб вона перейшла в хороші руки. Невже ви не можете принаймні спадкоємця обрати?

– Немає з кого обирати. Мені байдуже. Хочете, щоб я залишив компанію вам? – він узяв аркуш паперу. – Зараз же напишу листа, в якому назву вас єдиною спадкоємицею, якщо хочете.

Вона похитала головою, мимовільно охоплена жахом.

– Я не мародер!

Він засміявся, відштовхуючи аркуш набік.

– Бачите? Ви дали правильну відповідь, знаючи її чи ні. Не хвилюйтесь за «Вугілля Данаґґера». Немає жодної різниці, чи я призначу найкращого спадкоємця на світі, чи найгіршого, чи жодного не призначу. Хоч хто перейме компанію – людина чи рослина, – це вже не має жодного значення.

– Але відійти геть і покинути… просто покинути… промислове підприємство, наче ми живемо у вік безземельних номадів або дикунів, що блукають джунглями!

– А хіба ні? – він усміхався до неї напівзнущально-напівспівчутливо. – Чому я повинен залишати свою справу чи свою волю? Я не хочу допомагати мародерам і підтримувати ілюзію, що приватна власність досі існує. Я погоджуюсь із системою, яку вони створили. Вони не потребують мене, як вони кажуть, вони потребують тільки мого вугілля. То нехай беруть.

– То ви приймаєте їхню систему?

– Приймаю?

Вона застогнала, дивлячись у бік дверей.

– Що він із вами зробив?

– Сказав мені, що я маю право існувати.

– Не вірю, що таке можливо: протягом трьох годин хтось примусив людину відмовитися від п’ятдесяти двох років свого життя!

– Якщо ви думаєте, що він зробив саме це, або якщо вважаєте, що він розповів мені якесь немислиме одкровення, то я розумію рівень вашого збентеження. Але він зробив не це. Він лише озвучив, заради чого я жив, задля чого живе кожна людина – тією мірою і до того моменту, поки себе не зруйнує.

Вона знала, що запитання марні й що вона більше не має чого йому сказати.

Він подивився на її схилену голову і ніжно мовив:

– Міс Таґґарт, ви хоробра. Я знаю, що ви зараз робите і чого це вам коштує. Не картайтеся. Відпустіть себе.

Вона звелась. Хотіла щось промовити, але раптом він помітив її спрямований вниз погляд. Вона стрибнула вперед і схопила попільничку, яка стояла на краю столу.

В попільничці лежав недопалок з надрукованим на ньому знаком долара.

– Міс Таґґарт, у чому річ?

– Це… це він курив?

– Хто?

– Ваш відвідувач – він курив цю сигарету?

– Ну, я не знаю… Мабуть… Так, думаю, я таки бачив, що він викурив одну сигарету… Дайте поглянути… Ні, це не моя марка, тому, певно, його.

– Чи мали ви сьогодні інших відвідувачів?

– Ні. Чому ви запитуєте, міс Таґґарт? Що сталося?

– Чи можу я це взяти?

– Що? Недопалок? – він дивився на неї вражено.

– Так.

– Беріть. Але навіщо?

Вона дивилася на недопалок у долоні, наче то була коштовність.

– Не знаю… Не знаю, яку користь це мені принесе, знаю тільки, що це підказка, – вона гірко усміхнулась, – до розгадки моєї таємниці.

Вона стояла, не бажаючи іти, дивлячись на Кена Данаґґера так, як дивляться на людину, яка вирушає в краї, звідки не повертаються.

Він зрозумів її вагання, всміхнувся і простягнув долоню.

– Я не прощатимусь, – сказав він, – тому що невдовзі ми з вами зустрінемось.

– О, – палко вигукнула вона, притиснувши долоню до поверхні столу, – ви збираєтесь повернутися?

– Ні. Ви приєднаєтеся до нас.

Над конструкціями у темряві мріло легке червоне марево, ніби завод уже спав, але був живий, рівно дихаючи горнилами, стукаючи віддаленим серцебиттям конвеєрних стрічок.

Ріарден стояв біля вікна свого кабінету, притиснувши руку до вікна. Завдяки перспективі його долоня накривала півмилі, забудованих конструкціями; здавалося, він намагається їх утримати.

Він дивився на довгу стіну з вертикальних смуг – батарею коксових печей. Вузькі двері відчинилися, різко видихнувши вогонь, і з них гладко вислизнув розжарено-червоний лист коксу, наче скибка хліба з гігантського тостера. Якусь мить він був нерухомий, а потім шматок прострелило кривою тріщиною, і він висипався до гондоли, що чекала на колії внизу.

Вугілля Данаґґера, подумав Ріарден. Єдине, про що він був здатен думати.

Все решта, що він відчував, – це самотність: таку глибоку, що навіть біль, здавалося, поглинула ця безодня.

Вчора Даґні розповіла йому про свою марну спробу і переказала повідомлення Данаґґера. Сьогодні вранці Ріарден почув новини про його зникнення. Протягом безсонної ночі, а потім ‒ напруженому зосередженні на денних обов’язках, у свідомості билася відповідь на повідомлення, відповідь, якої він ніколи не зможе промовити вголос.

«Єдиний чоловік, якого я любив». Це сказав Кен Данаґґер, який ніколи не висловлював нічого більш особистого, ніж: «Слухай сюди, Ріардене».

Він думав: «Чому ми не дали цьому збутися? Чому ми обидва виявилися приречені – у години, проведені не при своїх робочих столах, – до вигнання серед жахливих чужинців, які змусили нас відмовитися від усіх прагнень про відпочинок, дружбу, про звучання людських голосів? Чи можу я тепер відібрати бодай годину, яку віддав на вислуховування свого брата Філіпа, і віддати її Кенові Данаґґеру? Хто зробив нашим обов’язком – як єдину винагороду за роботу – цю сіру тортуру, коли вдаєш, начебто любиш людей, які будять всередині тільки презирство? Здатні для власних цілей розтоплювати камінь і метал, чому ми ніколи не шукали в інших те, чого прагнули?»

Він спробував придушити ці слова у своїй свідомості, знаючи, що думати таке зараз немає жодного сенсу. Але вони не зникали і скидалися на звернення до мерця: «Ні, я не проклинаю тебе за те, що ти пішов, – якщо таке запитання і такий біль ти забрав із собою. Чому ти не дав мені шансу сказати… що? Що я схвалюю?.. Ні. Але я не можу ні обвинувачувати тебе, ні вирушити слідом».

Заплющивши очі, він дозволив собі уявити величезне полегшення, яке пережив би, якби відійшов, покинувши тут усе. Попри шок від своєї втрати він відчув павутиння заздрості. Чому вони не прийшли і до мене? Байдуже, хто вони, чому не повідомили тієї невідворотної причини, яка змусила б мене зникнути. Але наступної ж миті люте дрижання в тілі засвідчило, що він убив би кожного, хто б до нього наблизився, убив би, перш ніж почути слова, здатні забрати його з заводу.

Було пізно, робітники вже розійшлися, та його жахала перспектива повернення додому і порожнеча вечора попереду. Він відчував, що ворог, який відібрав Кена Данаґґера, чигає на нього у темряві – там, де немає вже сяйва заводу. Він більше не був невразливий; але хай би який він був, подумалось йому, хоч звідки б ішла ця загроза, тут він у безпеці, неначе у вогненному колі, накресленому навколо нього, щоб охороняти від зла.

Поглянув на мерехтливі білі спалахи у темних вікнах конструкцій, що маячіли вдалині; вони скидалися на нерухомі брижі сонячного світла на воді. То було відображення неонового знака, який світився на даху будинку, над його головою, повідомляючи: «Сталь Ріардена». Генк пригадав ту ніч, коли йому захотілося засвітити такий знак над своїм минулим: «Життя Ріардена». Нащо йому цього запраглося? Чиї очі мали це побачити?

Із гірким подивом він уперше в житті пригадав ту радісну гордість, яку колись відчував через повагу до людей, через цінність їхнього захоплення та їхніх суджень. Тепер ці відчуття зникли. Генк подумав, що не існувало людей, яким він бажав би продемонструвати цей знак.

Він різко відвернувся від вікна. Узяв пальто розмашистим рухом, яким хотів повернути себе до дії, тісно затягнув пояс і покинув офіс, квапливо клацаючи вимикачами дорогою до виходу.

Розчахнув двері й зупинився. В кутку тьмяного передпокою світилась єдина лампа. На краю столу в позі невимушеного, терплячого очікування сидів Франциско д’Анконія.

Завмерши на порозі, Ріарден упіймав коротку мить, коли Франциско, не рухаючись, зиркнув на нього з ледь вдоволеною усмішкою, схожою на підморгування між змовниками, які не подають виду, що обидва – втаємничені. Це тривало лише мить, таку коротку, що її практично не можна було вловити. Генкові здалося, що Франциско негайно підвівся з шанобливим та люб’язним виглядом. Цей рух свідчив про сувору офіційність, про заперечення підозр, про безцеремонність; водночас він увиразнив інтимність факту, що гість не промовив жодного слова: ні привітання, ні пояснення.

Ріарден суворо поцікавився:

– Що ви тут робите?

– Містере Ріарден, я подумав, що ви захочете мене сьогодні побачити.

– Чому?

– З тієї ж причини, з якої так довго затрималися в офісі. Ви ж не працювали.

– І довго ви вже тут сидите?

– Годину чи дві.

– Чому ви не постукали?

– Ви дозволите увійти?

– Ви запізнилися з цим запитанням.

– Містере Ріарден, мені слід піти геть?

Ріарден вказав на двері свого кабінету:

– Заходьте.

Вмикаючи світло, Ріарден рухався уважно, без поспіху, і думав про те, що не повинен дозволяти собі жодних почуттів; водночас відчув, як до нього повертається барва життя, тиха, але напружена, настирність емоції, яку він не міг означити. Свідомо ж він сказав собі: будь пильний.

Сів на край столу, схрестив на грудях руки, поглянув на Франциско, який шанобливо стояв навпроти, і з прохолодним усміхом запитав:

– Навіщо ви сюди прийшли?

– Ви не зрадієте з моєї відповіді, містере Ріарден. Ви не визнаєте ні перед собою, ні переді мною, який ви сьогодні розпачливо самотній. Якщо не запитуватимете, то й не змушені будете заперечувати. Просто прийміть як належне те, що я про це знаю.

Голос Ріардена прозвучав напружено, наче струна, яку натягнули лють, спричинена зухвальством, та захоплення, викликане щирістю. Він відповів:

– Я це визнаю, якщо вам так хочеться. Чи мені не все одно, знаєте ви про це чи ні?

– Знаю, містере Ріарден, і мені не байдуже. Я єдиний із ваших ближніх, кому не все одно.

– З якої це радості? І навіщо мені ваша допомога сьогодні?

– Вона вам потрібна, бо непросто проклинати людину, яка для вас така важлива.

– Я вас не проклинав би, якби ви дали мені спокій.

Очі Франциско трохи розширились, тоді він засміявся і сказав:

– Я мав на думці містера Данаґґера.

Якусь мить Ріарден мав такий вигляд, ніби от-от дасть собі ляпаса. Але тут же він м’яко засміявся і мовив:

– Добре. Сідайте.

Генкові було цікаво, як Франциско використає цю ситуацію, але він просто мовчки підкорився, хлопчакувато всміхаючись, виявляючи водночас вдячність і тріумф.

– Я не проклинаю Кена Данаґґера, – сказав Ріарден.

– Не проклинаєте? – ці два слова, здавалося, він вимовив з єдиним наголосом, дуже тихо, майже обережно, без натяку на усмішку.

– Ні. Я не намагаюся визначати, скільки людина повинна витримувати. Якщо він зламався, то не мені його судити.

– Якщо він зламався?

– А хіба не так?

Франциско відхилився назад. На обличчі знову грала усмішка, але вона не була щасливою.

– А як вплине на вас його зникнення?

– Доведеться трохи більше працювати.

Франциско поглянув на сталевий міст, що чорними штрихами проступав на тлі червоної пари за вікном і, вказуючи туди, мовив:

– Кожен із цих брусів розрахований витримати певну вагу. Який ваш ліміт ваги?

Ріарден засміявся:

– То ось чого ви боялися? Тому прийшли сюди? Боялися, що я не витримаю? Хотіли врятувати мене, як Даґні Таґґарт хотіла врятувати Кена Данаґґера? Вона намагалася побачитись із ним раніше, але не змогла.

– Справді? Я не знав. Ми з міс Таґґарт багато в чому не сходимося.

– Не хвилюйтесь. Я не зникну. Нехай навіть усі решта здадуться і перестануть працювати. Я не перестану. Я не знаю свого ліміту, мені байдуже. Все, що мені треба знати: я не зупинюсь.

– Зупинити можна будь-кого, містере Ріарден.

– Як?

– Треба лише знати рушійну силу людини.

– Що це?

– Ви мали б знати, містере Ріарден. Ви один із останніх людей із поняттям моралі, які ще залишилися на світі.

Ріарден гірко і здивовано засміявся:

– Так мене ще не називали. Але ви помиляєтеся. Навіть самі не знаєте, як сильно.

– Ви впевнені?

– Мені видніше. Мораль? Чому ви взагалі про це говорите?

Франциско вказав на завод за вікном:

– Ось чому.

Упродовж тривалого часу Ріарден дивився на нього, не рухаючись, а тоді просто запитав:

– Що ви маєте на гадці?

– Якщо хочете побачити абстрактні принципи – такі, як моральні дії, – втілені в матеріальній формі, то ось вони. Погляньте, містере Ріарден. Кожна балка, кожна труба, дріт і вентиль з’явилися тут у результаті відповіді на запитання: правильно чи неправильно? Вам довелося вибирати правильне, вам довелося вибирати найкраще з того, що знаєте; найкраще для вашої мети, що полягає у виготовленні сталі; а далі ви йшли вперед, розширювали знання, працювали краще, дедалі краще, маючи власну мету за стандарт цінності. Вам довелося діяти згідно з власними судженнями, виробити здатність судити, мужність відстоювати вердикт власного розуму, а також найчистіше, безжалісне висвячення у закон правильного чину, чину найкращого, якнайкращого для вас. Ніщо не могло змусити вас діяти супроти власних суджень, тому ви відторгали б і вважали неправильним та лихим кожного, хто намагався б сказати вам, що найкращий спосіб нагріти піч – це наповнити її льодом. Мільйони людей, ціла держава не могли завадити вам виробляти ріарден-метал, адже ви знали його надзвичайну цінність, усвідомлювали силу, яку дає це знання. Однак мені цікаво, містере Ріарден, чому ви живете згідно з одним кодексом принципів, коли йдеться про природу, і за іншим, коли маєте справу з людьми?

Очі Ріардена були пильно зафіксовані на Франциско. Надзвичайно повільно – ніби зусилля, затрачене на те, щоб вимовити ці слова, відволікали від погляду на нього, – запитав:

– Що ви маєте на думці?

– Чому ви не дотримуєтеся принципів у своєму житті так само чітко й нещадно, як робите це стосовно заводу?

– Про що ви?

– Ви розглядаєте кожну цеглину свого заводу за її цінністю для досягнення мети – виготовлення сталі. Чи ви настільки ж суворо визначаєте мету, якій підпорядковані ваша робота і ваша сталь? Чого ви хочете досягти, віддаючи життя виготовленню сталі? Згідно з якими стандартами ви оцінюєте свої дні? Скажімо, заради чого протягом десяти років ви докладали напружених зусиль, щоб виготовити ріарден-метал?

Ріарден відвів погляд і легко повів плечима – цей рух свідчив про спад зацікавлення, схожий на полегшене, але й розчароване, зітхання.

– Якщо вже ви про таке запитуєте, то не зможете зрозуміти.

– Якщо скажу, що саме я це і розумію, на відміну від вас, – ви мене звідси викинете?

– Я й так мав би вас звідсіля викинути, тому не зволікайте, пояснюйте, про що вам ідеться.

– Ви пишаєтеся «Лінією Джона Ґолта»?

– Так.

– Чому?

– Бо це найкраща з будь-коли створених колій.

– Навіщо ви її збудували?

– Щоб заробляти гроші.

– Існує безліч легших способів заробляти гроші. Чому ви вибрали найскладніший?

– Ви назвали причину у своїй промові на весіллі Таґґарта: щоб обміняти своє найбільше зусилля на найбільше зусилля інших.

– І вдалося вам досягнути своєї мети?

Уламок часу розчинився у важкій краплині тиші.

– Ні, – мовив Ріарден.

– Ви заробили грошей?

– Ні.

– Максимально вкладаючи свою енергію у створення найкращого, ви чекаєте винагороди чи покарання?

Ріарден мовчав.

– Згідно з усіма стандартами гідності, честі, справедливості, які ви тільки знаєте, чи переконані ви, що маєте отримувати винагороду за свої дії?

– Так, – відповів Ріарден, понизивши голос.

– Якщо ж натомість вас покарали, – якого типу кодекс ви прийняли, скажіть?

Ріарден не відповідав.

– Зазвичай вважають, – мовив Франциско, – що існування в суспільстві робить життя людини значно простішим та безпечнішим, ніж самотня боротьба з природою на безлюдному острові. Кожній людині, яка в будь-який спосіб і для будь-яких потреб використовує метал, ріарден-метал полегшив існування. Чи полегшив він існування вам?

– Ні, – тихо відповів Ріарден.

– Чи залишилося ваше життя таким, яке було до створення металу?

– Ні, – сказав Ріарден. Слово вихопилось так різко, ніби Генк відрізав від нього думку, яка йшла слідом.

Голос Франциско ляснув його раптово, немов команда:

– Промовте це!

– Метал ускладнив мені моє життя, – безбарвно мовив Ріарден.

– Коли ви пишалися залізничною лінією Джона Ґолта, – вів далі Франциско, й розмірений ритм голосу надавав безжальної чіткості його словам, – про людей якого типу ви думали? Чи прагнули ви, щоб лінією користувалися рівні з вами, – велетні виробничої енергії, такі як Елліс Ваятт, якому вона допомогла б досягати дедалі більших власних висот?

– Так, – палко погодився Ріарден.

– Чи прагнули ви бачити, що колією користуються люди, які не можуть дорівнятися до вас могутністю розуму, але схожі на вас своєю моральною цілісністю, такі як Едді Віллерс, який ніколи не зміг би винайти металу, схожого на ваш, проте повністю викладається, працює так само тяжко, як ви, живе згідно з власними затраченими зусиллями, а користуючись колією, мовчки дякує чоловікові, який дав йому більше, ніж може дати він?

– Так, – м’яко підтвердив Ріарден.

– Чи хотіли б ви, щоб колією користувались слиняві мерзотники, які ніколи ні до чого не докладали зусиль, неспроможні виконувати обов’язки навіть звичайного клерка, натомість вимагають прибутків президента компанії; вони дрейфують від невдачі до невдачі, натомість очікують, що ви оплатите їхні рахунки; подають свої бажання за еквівалент вашої праці, а власні потреби – як важливішу підставу для винагороди, ніж ваші зусилля; вимагають від вас служити їм, вимагають, щоб служіння їм стало метою вашого життя, наполягають, щоб ваша сила була безголосим, безправним, неоплачуваним, невинагородженим рабом їхньої неспроможності; проголошують, що ви приречені бути рабом через власну геніальність, тимчасом як вони – народжені правити завдяки благодаті їхньої неспроможності; ваша доля – давати, а їхня – брати, ваша – створювати, їхня – споживати; вас не слід винагороджувати ні матеріально, ні морально, ні багатством, ні визнанням, ні повагою, ні вдячністю, – щоб вони могли користуватися вашою колією, глузувати з вас, проклинати вас, тому що вони нічого вам не винні, навіть зусилля, необхідного, щоб скинути перед вами капелюха, за який ви заплатили? Чи це те, чого ви хочете? Чи цим ви будете пишатися?

– Та я радше підірву таку колію, – промовив Ріарден побілілими вустами.

– То чому б вам цього не зробити, містере Ріарден? Яких із тих трьох типів змальованих мною людей нині знищено, а які використовують вашу лінію?

Крізь тривалу тишу до них долинало віддалене металеве серцебиття заводу.

– Ті, яких я змалював останніми, – сказав Франциско. – Це люди, які проголошують право на кожне пенні, зароблене зусиллями інших.

Ріарден мовчав. Він дивився на відображення неонового знаку в далеких темних вікнах.

– Ви пишаєтеся тим, що не встановлюєте жодних меж вашій витривалості, містере Ріарден, оскільки думаєте, що чините правильно. А якщо ні? Що, коли ви віддаєте власні чесноти на службу зла і дозволяєте їм стати інструментом знищення всього, що ви любите, поважаєте, чим захоплюєтеся?

Чому б вам не дотримуватися власного кодексу цінностей серед людей, як ви це робите, коли йдеться про плавильні? Ви не допускаєте навіть одного відсотка нечистих домішок у своєму металевому сплаві – чому ж допускаєте їх у своєму моральному кодексі?

Ріарден сидів нерухомо. Слова в його свідомості звучали, мов удари кроків уздовж шляху, якого він шукав. Ось які то були слова: «Санкція жертви».

– Ви не скорилися труднощам, що їх створює природа, натомість узялись її завойовувати, примусивши служити вашій насолоді, вашим зручностям, – до чого ви прирекли себе в руках людей? Зі своєї праці ви знаєте, що людину карають лише тоді, коли вона помиляється. А що зараз добровільно берете на себе ви і з якої причини? Протягом усього життя ви чули, як вас осуджують – не за провини, а за найбільші чесноти. Вас ненавиділи не за помилки, а за досягнення. Вас зневажали за всі ті якості характеру, які є вашою найбільшою гордістю. Вас називали егоїстичним за сміливість діяти на власний розсуд і самому нести відповідальність за власне життя. Вас називали пихатим через незалежний розум; жорстоким – через непохитну цілісність; антисоціальним – через бачення, яке дало вам можливість наважитися на подорожі невідкритими шляхами. Безжальним вас назвали через силу та самодисципліну, цілеспрямований рух до мети. Жадібним – через велич хисту створювати багатство. Вас, хто витратив незбагненні потоки енергії, назвали паразитом. Вас, хто створив достаток там, де раніше не було нічого, крім пустищ, голодних людей та безнадії, – вас назвали грабіжником. Коли ви допомогли їм вижити, вони сказали, що ви експлуататор. З вас, найчистішого, найморальнішого серед них, вони глузували як із «вульгарного матеріаліста». Чи запитували ви у них: за яким правом? За яким кодексом? Відповідно до яких стандартів? Ні, ви все це витримували і продовжували мовчати. Ви зігнулися під їхнім кодексом, а власного так і не запровадили. Ви знали: сувора цнотливість необхідна навіть для того, щоб створити єдиний металевий цвях, – однак ви дозволили їм затаврувати вас як аморального.

Ви знали, що людина потребує найсуворішого кодексу цінностей, щоб мати справу з природою, проте вам здавалося, що такого кодексу не треба, коли йдеться про людей. Ви віддали в руки ворогів найсмертоноснішу зброю, зброю, про яку ніколи не підозрювали, якої не розуміли. Їхній моральний кодекс – це їхня зброя. Запитайте в себе, як глибоко і як часто ви його приймали. Запитайте в себе, що робить із людським життям кодекс моральних цінностей, і чому людина не може без нього існувати, і що стається, якщо вона прийме неправильні стандарти, згідно з якими зло – це добро. Чи мушу я пояснювати, чому ви до мене звертаєтеся, хоча вам здається, що мали б мене проклинати? Бо я – перший, хто окреслює все, чим завдячує вам цей світ, все, що ви повинні вимагати від кожного, перш ніж мати з ним справу: моральну санкцію.

Ріарден наблизився до нього й завмер. Його нерухомість була, наче зойк. Франциско нахилився вперед, ніби приземлявся після небезпечного польоту, його очі здавалися нерухомими, але погляд тремтів від внутрішньої напруги.

– На вас лежить велетенський гріх, містере Ріарден, значно більший і геть відмінний від тих, що вони вам закидають. Найбільша провина – це прийняти провину незаслужену, а саме це ви й робите впродовж усього свого життя.

Ви піддавалися на шантаж – вас шантажували не пороками, а чеснотами. Ви погодилися нести на собі тягар незаслуженого покарання, і що сильніше віддавалися чеснотам, то тягар цей ставав дедалі більший. Але ці чесноти тримають людину при житті. Моральний кодекс, за яким ви живете, але якого ніколи не відстоювали, не визнавали і не захищали – це кодекс, який оберігає існування людини. Якщо вас за нього карали, то що ж то мають бути за люди?

Ваш кодекс – це кодекс життя. Який тоді кодекс у них? Які стандарти цінностей визначають його засади? Яка його остаточна мета? Невже ви думаєте, що те, з чим ви зіткнулися, – звичайна змова з метою захопити ваші статки? Знаючи джерело походження багатства, ви повинні розуміти, що йдеться про більше, йдеться про страшніші речі. Ви попросили, щоб я назвав рушійну силу людини?

Рушійна сила людини – це її моральний кодекс. Запитайте у себе, до чого допровадить вас їхній кодекс, що він пропонує як фінальну мету? Ще ницішим злом, ніж убивство людини, є продаж цій людині самогубства – як вияву чесноти. Мерзеннішим злом, ніж спалення людини на жертовному вогнищі, є вимога стрибнути туди за власним бажанням, а перед тим іще й власноруч розпалити це багаття. Вони постановили, що потребують вас і не мають що запропонувати натомість. Постановили, що ви мусите їх підтримувати, бо вони без вас не виживуть. Зважайте ще на цю безсоромність виправдовувати ваші тортури власною неспроможністю та потребою, потребою у вас. Чи бажаєте ви все це прийняти? Чи погоджуєтесь оплатити задоволення потреб ваших руйнівників власною витривалістю та агонією?

– Ні!

– Містере Ріарден, – урочисто і спокійно мовив Франциско, – якби ви побачили Атланта, велетня, який тримає світ на своїх плечах, якби ви побачили, як він стоїть, а по його грудях стікає кров, ноги підкошуються, руки тремтять, проте він із останніх сил продовжує тримати світ, і що більших зусиль докладає, то дужче тисне світ на його плечі, – що б ви порадили йому зробити?

– Я… не знаю… А що… він може зробити? Що б йому сказали ви?

– Випростатися.

Потоком нерегулярних звуків без відчутного ритму долинуло брязкання металу – не як рутинний шум механізму, а свідомий імпульс, народжений раптовим скреготом і гуркотінням, що розсіювався у стогоні коліщаток. Час до часу подзенькували шиби.

Франциско не зводив із Ріардена очей, наче перевіряючи траєкторію польоту куль, націлених у пошарпану мішень. Відстежити траєкторію було складно: нерухомо височіла худорлява постать, опершись на край столу, холодні сині очі не виявляли нічого, крім напруги, і були сфокусовані на чомусь віддаленому, і тільки скам’янілий рот зраджував лінію, накреслену болем.

– Продовжуйте, – через силу мовив Ріарден, – кажіть далі. Ви ж іще не закінчили, правда?

– Я тільки почав, – голос Франциско звучав твердо.

– До чого… ви ведете?

– Ви зрозумієте це раніше, ніж я сформулюю. Але спочатку хочу поставити вам одне запитання: якщо ви розумієте суть свого тягаря, як ви можете…

Простір за вікном розчахнуло від крику сирени, що довгою, тонкою лінією, наче ракета, вистрілив у небо. Якусь мить він звучав на одній ноті, потім упав, і знову продовжив здійматись, виписуючи звукові спіралі, ніби борючись за можливість дихати, нажаханий імовірністю закричати ще голосніше. То було верещання агонії, волання про допомогу, голос заводу, чиє поранене тіло плакало, намагаючись втримати свою душу.

Ріарден думав, що він кинувся до дверей тієї ж миті, коли крик сягнув його свідомості, але тут же зрозумів, що запізнюється, оскільки Франциско його випередив. Підірваний тією ж хвилею, Франциско вже мчав коридором, натиснув кнопку ліфта, але, не чекаючи на його прибуття, полетів униз сходами. Ріарден кинувся слідом, водночас стежачи за рухом ліфта догори, і на півдорозі вниз чоловіки його перехопили. Перш ніж сталева клітка припинила дрижати, зупинившись на першому поверсі, Франциско вибіг із неї й помчав назустріч крикові про допомогу. Ріарден вважав себе вправним бігуном, але йому не вдавалося наздогнати спритну постать, яка неслась крізь смуги червоного світла і темряви, постать нероби і гульвіси, яким Ріарден захоплювався і ненавидів себе за це.

Речовина, що фонтанувала з діри, розташованої на боці доменної печі, не була забарвлена червоним відблиском вогню – вона вдаряла білим сонячним сяйвом.

Вона витікала на землю, розгалужуючись на випадкові смужки. Розплавлений метал врізався у вологу пару і освітлював її, роблячи схожою на світанковий туман.

Це витікало рідке залізо, а завивання сирени свідчило про серйозні ушкодження.

Клапан завантажувального пристрою печі застряг і, відламавшись, спричинив вибух і діру в конструкції. Майстер печі лежав непритомний, ринув білий потік, поволі роблячи діру дедалі ширшою, а робітники за допомогою піску, шлангів та шамоту намагалися зупинити сяючі потічки, які поширювалися важкими, пливкими рухами, поїдаючи все на своєму шляху і перетворюючи на ядучий дим.

За кілька секунд, необхідних Ріарденові для того, щоб охопити поглядом масштаби та причини катастрофи, він побачив постать чоловіка, що раптово виникла біля печі, постать, окреслену червоним сяйвом, наче той стояв просто серед потоку; Генк спостеріг помах руки з закоченим рукавом білої сорочки, що закинула у джерело витікання металу чорний предмет. То був Франциско д’Анконія, а його достоту мистецький рух свідчив про забуте вміння, якого, наскільки знав Ріарден, сьогодні вже не навчали.

Багато років тому Ріарден працював на понурій сталеливарні у Міннесоті, де його роботою було закривати руками отвір після того, як знімали клапан, – він кидав туди кулі шамоту, щоб перекрити витік металу. Робота була небезпечна, вона забрала багато життів; якийсь час по тому завдяки винайденню гідравлічного пістолета цю функцію ліквідували; проте існували занепалі заводи, що боролися проти закриття: на них досі використовували зношене обладнання та методи роботи з минулого. Ріарден умів виконувати цю роботу; проте відтоді йому жодного разу не випадало зустрічати когось, хто так само був би цього навчений. Посеред вогняних струменів рухливої пари, навпроти доменної печі, що розпадалася, він бачив високу худу постать гульвіси, який хвацько, зі спритністю експерта, виконував цей трюк.

За мить Ріарден здер із себе пальто, схопив окуляри у першого-ліпшого робітника і приєднався до Франциско біля отвору печі. Не було часу говорити, відчувати чи дивуватися. Франциско зиркнув на нього один раз – і Ріарден побачив вимащене обличчя, чорні окуляри і широкий усміх.

Вони стояли на слизькому підвищенні з запеченого бруду, на краю білого потоку. Під ногами лютував розлам, а вони закидали глину в сліпуче сяйво, де язики вогню, схожі на газ, танцювали і плавили метал. У Ріарденовій свідомості чергувалася послідовність дій: він нахилявся, піднімав тягар, цілився і кидав його вниз, але перш ніж той досягав невидимої цілі, Генк уже знову нахилявся; свідомість скупо обмежилась зосередженістю на меті, що мало допомогти врятувати піч, та на непевній поставі – для власного порятунку. Він не усвідомлював більше нічого – тільки загальну суму радісного відчуття роботи, власної спроможності діяти, точності тіла та його підпорядкованості волі. Не маючи часу це аналізувати, просто знаючи, охоплюючи всіма своїми чуттями, оминаючи цензуру розуму, він бачив поруч чорний силует, із-за якого вистрілювали червоні промені, бачив лікті, вугласті лінії; червоні промені кружляли в клубах пари, схожі на величезні голки, вони слухалися рухів спритної, вправної, впевненої істоти, яку раніше йому завжди випадало бачити тільки у вечірньому одязі й у світлі прожекторів бальних залів.

Не було часу формулювати слова, думати, пояснювати; Ріарден знав тільки, що поруч із ним – справжній Франциско д’Анконія, саме це він відразу побачив у ньому і полюбив; це слово його не шокувало, оскільки у свідомості жодних слів не було, тільки радісне відчуття, потік енергії, що додався до його власної.

З ритму свого тіла, з палючого жару, що обпікав обличчя, з зимової ночі, що торкалася до лопаток, йому раптово склалася сутність усесвіту: миттєва відмова підкоритися катастрофі, невідпорна жага з нею боротися, тріумфальні відчуття від власної спроможності перемогти. Він був певен, що Франциско відчував те саме, що ним володів той же імпульс, що відчувати таке було правильно, для них обох правильним було перебувати тут; він ловив поглядом це спітніле обличчя, захоплене дією, і розумів, що такого задоволеного виразу він іще ніколи не бачив.

Піч височіла над ними, чорна гора, огорнута кільцями труб і пари. Здавалося, вона хекає, вивергає червоні зойки, що зависають у повітрі над заводом, – а вони намагалися не дозволити їй стекти кров’ю.

Іскри зависали над їхніми ногами, пирскали раптовими пучками просто з металу, непомічені, загасали на одязі або торкнувшись до шкіри їхніх рук. Потік котився дедалі повільніше, рваними ривками, крізь загату, що виростала за межами їхнього зору.

Усе сталося так швидко, що Ріарден зміг осягнути подію, коли вже все було закінчено.

Його свідомість закарбувала два моменти: перший – коли Генк побачив несамовитий розмах тіла Франциско, випад уперед, що продовжився траєкторією глиняної кулі, потім – раптовий, неритмічний ривок назад, який не мав успіху, конвульсивне намагання не впасти, простягнуті руки силуету, що втратив рівновагу. Генк подумав, що коли він подолає дистанцію стрибком і приземлиться на слизький та крихкий виступ, це означатиме смерть для них обох. Але тут же настав другий момент, коли він уже опинився поруч із Франциско, тримаючи його, хитаючись разом із ним між проваллям і виступом, над білою ямою, а тоді віднайшов опору і потягнув напарника назад, щільно притискаючи до себе тіло Франциско ще протягом певного часу – так, як притискав би тіло єдиного сина. Його любов, його жах, його полегшення вилились у єдину фразу:

– Будь же обережний, клятий дурню!

Франциско схопив шматок глини і продовжив.

Коли все нарешті закінчилося і отвір вдалося закрити, Ріарден зауважив, що м’язи його рук і ніг викручує від болю, що його тіло не має сили рухатись; і все ж він почувався так, ніби вранці заходить до кабінету, нетерпляче прагнучи залагодити десять нових проблем.

Він поглянув на Франциско і вперше зрозумів, що їхній одяг весь наче порізаний лезом, руки кривавлять, на скроні у Франциско здерто шматок шкіри, а вилицею звивається вузька червона тріщина. Франциско зірвав з очей захисні окуляри і широко всміхнувся: то була усмішка світанку.

Молодик, вигляд якого свідчив водночас про хронічний біль і зухвальство, кинувся до Генка з криком:

– Я нічого не міг вдіяти, містере Ріарден! – і заходився пояснювати. Ріарден мовчки повернувся до нього спиною. Це був асистент, відповідальний за манометр печі, юнак, який щойно закінчив коледж.

Десь на периферії свідомості Ріардена крутилася думка, що випадки такого штибу дедалі частішають, що вони стаються через якість руди, яку доводиться використовувати. Була й інша думка – про те, що старі робітники завжди здатні були передбачити катастрофу; кожен із них зауважив би ознаки заблокування клапана і знав би, як цьому зарадити; але їх залишилося небагато, тож йому доводилося наймати тих, кого вдавалося знайти. Крізь кільця пари, що кружляли навколо, Генк спостеріг: з усього заводу сюди збіглися чоловіки старшого віку, саме вони боролись із аварією, а тепер стояли рядком, приймаючи допомогу медичного персоналу. Він дивувався: що ж коїлося з молодими чоловіками його країни. Проте подив розтанув, щойно Генк побачив обличчя хлопця з коледжу – і не зміг на нього дивитися; його накрило хвилею презирства, безсловесним відчуттям, що, коли його ворог має такий вигляд, то немає чого боятися. Всі ці уривки приходили до нього і розчинялись у навколишній темряві; їх розвіяв погляд на Франциско д’Анконію. Генк побачив, як Франциско віддає накази людям навколо. Робітники не знали, хто він і звідки взявся, але слухалися: вони розуміли, що ця людина знається на своїй справі. Франциско обірвав себе посеред фрази, побачивши Ріардена, який наблизився, уважно слухав – і, сміючись, вигукнув:

– О, перепрошую!

Ріарден мовив:

– Продовжуйте. Ви все правильно кажете.

Повертаючись у темряві до офісу, вони мовчали. Ріарден відчував, як усередині його переповнював екзальтований сміх, відчував, що хоче підморгнути Франциско, як приятель-змовник, який дізнався приховувану таємницю. Генк зиркав на його обличчя, та Франциско на нього не дивився.

За якийсь час д’Анконія промовив:

– Ви мене врятували.

У цих словах була подяка.

Ріарден засміявся:

– Ви порятували мою піч.

Вони знову замовкли. Кожен крок ставав дедалі легший. Відчуваючи холодне повітря на своєму обличчі, Генк бачив спокійну темряву неба та єдину зірку над димовою трубою з вертикальним написом: «Сталь Ріардена». Як радісно бути живим, – упіймав він себе на думці.

Ріарден не очікував побачити на обличчі Франциско ту зміну, що постала перед ним в офісному світлі. Зникло все, побачене у відблиску печі. Він очікував на вираз тріумфу, глузування над образою, почутою від нього, на вимогу почути слова вибачення, які Ріарден палко хотів вимовити. Натомість бачив неживе від химерної зневіри обличчя.

– Вас поранено?

– Ні… ні, зовсім.

– Йдіть-но сюди, – наказав Ріарден, відчинивши двері вбиральні.

– На себе погляньте.

– Нічого. Підійдіть сюди.

Уперше Ріарден відчув себе старим. Йому подобалось опікуватися Франциско. Бажання дати волю впевненому, розчуленому батьківському заступництву взяло над ним гору. Він змив із обличчя Франциско бруд, продезінфікував і наліпив пластирі на скроню, руки, на обпалені лікті. Франциско мовчки підкорився.

З найпромовистішим визнанням, на яке був здатен, Ріарден запитав:

– Де ви навчилися так працювати?

Франциско знизав плечима.

– Мене водили на різні ливарні, – відповів байдужо.

Ріарден не міг розшифрувати виразу його обличчя: то був вираз особливої застиглості, наче очі його зосередилися на таємному видиві, від якого рот звузився і його лінія зраджувала безрадісне, гірке, болісне самознущання.

Вони мовчали, аж поки знову повернулися до кабінету.

– Знаєте, – мовив Ріарден, – все, що ви тут сказали – правда. Проте це тільки частина історії. Інша частина – те, що ми сьогодні зробили. Невже ви не бачите? Ми здатні діяти. А вони – ні. Тому врешті-решт ми переможемо, хай би що вони з нами скоїли.

Франциско не відповів.

– Послухайте, – сказав Ріарден. – Я знаю, в чому ваша проблема. Ви ніколи в житті не виконували справжньої роботи. Покиньте на певний час свої статки і приходьте працювати до мене. Будь-якої миті я призначу вас майстром печі. Ви й гадки не маєте, як це на вас вплине. За кілька років ви це оціните і зможете керувати «Міддю д’Анконій».

Він сподівався на вибух реготу і був готовий сперечатися. Натомість Франциско повільно хитнув головою: так, наче не довіряв власному голосу, ніби боявся, що, заговоривши, прийме пропозицію.

Нарешті він сказав:

– Містере Ріарден… думаю, я віддав би решту життя за один рік у якості вашого майстра печі. Але я не можу.

– Чому?

– Не запитуйте. Це… особиста справа.

В уяві Ріардена той Франциско, який обурював і захоплював його водночас, був нездатний страждати. Зараз же він бачив у його очах вираз тихого, суворо контрольованого болю, терпляче стримуваної тортури.

Франциско мовчки взяв пальто.

– Ви ж не збираєтесь уже йти? – запитав Ріарден.

– Збираюсь.

– І не закінчите говорити те, що почали?

– Не сьогодні.

– Ви хотіли, щоб я відповів на запитання. Яке?

Франциско похитав головою.

– Ви почали запитувати, як я можу… Як я можу – що?

Посмішка Франциско здавалась стогоном болю, єдиним стогоном, який він собі дозволив.

– Містере Ріарден, я не запитуватиму у вас цього. Я знаю відповідь.

Розділ IV. Дозвіл жертви

Печена індичка коштувала тридцять доларів. Шампанське – двадцять п’ять. Мереживна скатертина, павутина з виноградного листя та грон, що грала барвами у мерехтінні свічки, – дві тисячі доларів. Обідній сервіз із напівпрозорої білої порцеляни та мистецького дизайну із випаленими блакитними та золотистими візерунками коштував дві з половиною тисячі доларів.

Столове срібло в стилі ампір з ініціалами «ЛР» та вигравіюваними лавровими вінками, коштувало три тисячі доларів. Проте думати про гроші, як і про те, що вони представляють, вважалося бездуховним.

У центрі столу лежав позолочений селянський черевик із дерева, наповнений нагідками, виноградом і морквою. З гарбузів стирчали свічки, а самі гарбузи були вирізьблені у формі голів із роззявленими ротами, звідки на скатертину висипалися родзинки, горішки та цукерки.

За святковим столом із нагоди Дня подяки поруч із Ріарденом сиділи троє: його дружина, мати і брат.

– Сьогодні той вечір, коли слід подякувати Господу за його благодать, – сказала мати. – Бог був добрий до нас. В усій країні є люди, в яких сьогодні на столі немає їжі, є такі, що навіть не мають дому, і дедалі більше людей щодня втрачає роботу. Мені аж моторошно бачити, що відбувається в місті. Та що там, тиждень тому я зустріла Люсі Джадсон – Генрі, ти ж пам’ятаєш Люсі Джадсон? Вона жила по сусідству з нами у Міннесоті, коли тобі було років десять-дванадцять. Мала хлопчика твого віку. Коли вони переїхали до Нью-Йорка, років двадцять тому, я втратила Люсі з поля зору. У мене аж мурашки пробігли по тілу, коли я побачила, на що вона перетворилася: беззуба стара відьма, загорнута у чоловіче пальто, жебрала на розі. І я подумала: то ж могла бути я, але волею Господа цього не сталося.

– Ну, коли вже ми дякуємо, – весело мовила Ліліан, – думаю, нам не слід забувати Гертруду, нову кухарку. Вона митець!

– Я буду старосвітський, – сказав Філіп. – Я просто хочу подякувати найсолодшій матусі на світі.

– Ну, коли вже на те пішло, – мовила Ріарденова мати, – ми повинні подякувати Ліліан за цей обід і за те, що вона так постаралася зробити його красивим. Вона кілька годин віддала, щоб прикрасити стіл. Дуже вишукано й по-особливому.

– Тут усе вирішує цей дерев’яний черевичок, – сказав Філіп, схиляючи набік голову, щоб роздивитися предмет і підкреслити критичне схвалення. – Оце важливий штрих. Кожен може поставити свічки, столове срібло і різний мотлох, який просто коштує грошей, але цей черевичок – ось що привертає увагу.

Ріарден не казав нічого. Сяйво свічок тріпотіло на його незворушному обличчі, як на портреті. Портреті, характерному своєю беземоційною ввічливістю.

– Ти навіть не пригубив свого вина, – зауважила мати, звівши на нього погляд. – Думаю, ти повинен виголосити тост на знак удячності людям цієї країни, які стільки тобі дали.

– Мамо, Генрі не в тому настрої, – сказала Ліліан. – Боюся, День подяки – свято для людей із чистою совістю.

Вона піднесла руку з келихом, але завмерла, не донісши до вуст, і запитала:

– Генрі, ти ж не плануєш завтра на суді якоїсь витівки?

– Планую.

Вона поставила келих на стіл.

– Що ти хочеш зробити?

– Побачиш завтра.

– Ти ж не думаєш насправді, що це тобі просто так минеться!

– Не знаю, що ти маєш на думці, кажучи – «це».

– Ти хоч усвідомлюєш, яке серйозне проти тебе висунуто обвинувачення?

– Так.

– Ти визнав, що продав метал Кенові Данаґґеру.

– Так.

– Тебе можуть ув’язнити на десять років.

– Не думаю, що вони це зроблять, але цілком можливо.

– Генрі, а ти читав газети? – запитав Філіп, химерно посміхаючись.

– Ні.

– А треба було!

– Треба? Навіщо?

– Щоб дізнатись, якими словами тебе називають!

– Цікаво, – мовив Ріарден; це стосувалося задоволеної Філіпової усмішки.

– Не розумію, – втрутилася мати. – В’язниця? Ліліан, ти сказала «в’язниця»? Генрі, тебе посадять до в’язниці?

– Можливо.

– Але ж це безглуздо. Зроби з цим щось.

– Що?

– Не знаю. Я нічого в цьому не розумію. Шановані люди не потрапляють до в’язниць. Зроби щось. Ти ж завжди знав, як діяти в бізнесі.

– Не в такому бізнесі.

– Не можу повірити, – вона говорила тоном наляканої зіпсованої дитини. – Ти кажеш так просто через свою злостивість.

– Він вдає з себе лицаря, мамо, – сказала Ліліан. Вона холодно посміхнулась, обертаючись до Ріардена. – А тобі не здається, що твоє ставлення геть нікчемне?

– Ні.

– Ти ж знаєш, що такі справи ніколи… не доходять до суду. Існують способи його уникнути, залагодити все мирним шляхом, – треба просто знати правильних людей.

– Я не знаю правильних людей.

– Поглянь лише на Оррена Бойла. Він накоїв набагато більше всього, значно гіршого за твою маленьку витівку на чорному ринку, але він достатньо розумний, щоб не потрапляти до суду.

– Отже, я недостатньо розумний.

– Може, варто нарешті пристосуватися до умов нашого часу?

– Ні.

– Якщо так, не розумію, як ти можеш вдавати з себе жертву. Якщо потрапиш за ґрати, то це буде твоя провина.

– Ліліан, а про яке вдавання ти кажеш?

– О, я знаю, що ти віриш, начебто борешся за якісь там принципи, але ж насправді все через твоє неймовірне марнославство. Ти робиш це лише тому, що впевнений у власній правоті.

– Ти думаєш, що це вони мають рацію?

Вона знизала плечима.

– Я кажу про пихатість, про ідею, начебто має якесь значення, хто правий, а хто помиляється. Це найнестерпніша форма марнославства, таке наполягання на вічній своїй правоті. Звідки ти знаєш, що саме правильно? Як це взагалі може бути комусь відомо? Це лише омана для потурання власному его і для того, щоб скривдити інших, хизуючись перед ними своєю вищістю.

Він дивився на неї уважно та зацікавлено.

– У чому кривда для інших, якщо йдеться про оману?

– Чи є необхідність вказувати, що у твоєму випадку це ще й лицемірство? Ось чому твоя поведінка безглузда. Питання правоти не має впливу на людське існування. А ти з усією певністю лише людина, Генрі, – хіба ні? Ти не кращий за всіх тих, із ким зустрінешся завтра. Думаю, тобі варто запам’ятати, що робити заяву на підставі будь-яких принципів тобі не личить. Можливо, у разі цієї конкретної неприємності ти й жертва, може, вони й застосовують щодо тебе якийсь підступний прийом, але що з того? Вони це роблять, бо слабкі; вони не можуть протистояти спокусі загребти твій метал і дорватися до твоїх доходів, оскільки не мають інших способів розбагатіти. За що тобі їх обвинувачувати? Йдеться просто про різні види недоліків, проте низькосортна людська структура, що так просто піддається, – однакова. Тебе не спокушають гроші, бо ти їх так легко заробляєш. Але під якимсь іншим тиском ти б не вистояв і скорився б так само ганебно. Чи не так? Тому ти не маєш права на жоден праведний гнів. Ти не маєш жодних моральних переваг, що їх тобі варто відстоювати чи захищати. Оскільки це так, то який сенс у цій битві, якої ти не можеш виграти? Підозрюю, людина може знайти задоволення в мучеництві, коли їй немає чим дорікнути. Але ти – хто ти такий, щоб першим кидати камінь?

Вона замовкла, щоб оцінити справлене враження. Його, здається, не було, якщо не зважати на те, що вираз уважного зацікавлення посилився. Він слухав так, ніби його змушував до цього якийсь неособистий науковий інтерес. Не такого ефекту вона очікувала.

– Сподіваюсь, ти мене розумієш, – сказала вона.

– Ні, – тихо відповів він. – Не розумію.

– Я думаю, тобі варто покинути ілюзію про власну досконалість, ти ж і сам цілком усвідомлюєш, що це ілюзія. Думаю, тобі варто навчитися порозумінню з людьми. Час героїв минув. Настав час людяності – в значно глибшому сенсі, ніж ти уявляєш. Від людей більше не вимагають бути святими, їх не карають тепер за гріхи. Немає правих і неправих, всі ми однакові, всі ми люди, а людина недосконала. Завтра ти нічого не здобудеш, довівши, що вони помиляються. Тобі слід здатися добровільно, бо це практично. Тобі слід мовчати саме тому, що вони помиляються. Вони оцінять це. Поступайся іншим – і вони поступляться тобі. Живи і дозволяй жити. Давай і бери. Піддавайся і захоплюй. Ось політика нашого часу – і настав момент тобі прийняти її. Не кажи, що ти надто доброчесний. Ти знаєш, що це не так. Ти знаєш, що мені про це відомо.

Його очі вдивлялись в якусь точку у просторі, їхній вираз був відповіддю не на її слова, а на слова чоловіка, який казав:

– Невже ви думаєте, що те, з чим ви зіткнулися, – звичайна змова з метою захопити ваші статки? Знаючи джерело походження багатства, ви повинні розуміти, що йдеться про більше, йдеться про страшніші речі.

Ріарден обернувся і поглянув на Ліліан. Він бачив усю глибину її провалу – в неосяжності його власної байдужості. Монотонна течія її образ була схожа на звук віддаленої клепальної машини; цей довгий, безсилий тиск так ні до чого і не призводив. Протягом останніх трьох місяців кожен вечір, проведений удома, йому доводилося слухати її завчені нагадування про його провину. Однак почуття провини виявилось тією емоцією, що він її не вмів відчувати. Вона намагалася покарати його, заподіявши катування соромом; насправді ж катувала нудьгою.

Він пам’ятав, як того ранку, у готелі «Вейн-Фолкленд», йому вдалося угледіти дефект в її схемі покарання – цей дефект він так і не вивчив. Тепер Ріарден уперше констатував його для себе. Вона намагалася змусити його страждати від безчестя, проте його почуття власної гідності було її єдиним засобом примусу. Вона намагалася вирвати з нього визнання його моральної розбещеності, але тільки його власна моральна прямота могла надати ваги такому вердикту. Вона хотіла поранити його своїм презирством, але це було б можливо лише, якби він поважав її думку. Вона хотіла покарати його за біль, якого він їй завдав, і тримала цей біль, мов спрямований на нього пістолет, намагаючись через жалощі викликати в нього страждання. Однак єдиним її інструментом була добросердність, його небайдужість до неї, його співчуття. Єдиною її силою була сила його чеснот. А що, якби він вирішив її покинути?

Проблема провини, думав він, повинна будуватися на його власному прийнятті кодексу правосуддя, згідно з яким він був винен. Ріарден ніколи не приймав цього кодексу. Його чесноти, всі ті чесноти, яких вона потребувала, щоб його покарати, належали до іншого кодексу, існували за іншими стандартами.

Він не відчував провини, сорому, жалю, безчестя. Його не турбував жоден винесений нею вердикт: він давно вже втратив повагу до її суджень. Останні рештки жалощів – ось що досі його утримувало.

Але яким кодексом вона керувалась? Який вид кодексу допускав концепцію покарання, механізм дії якого спирається на чесноти жертви? Кодекс – думалось йому, – який знищує тільки тих, хто його дотримується; покарання, від якого потерпатиме лише чесний, тим часом, як безчесний залишатиметься неушкодженим. Чи можна уявити собі більшу ганьбу, ніж прирівнювання чеснот і болю, ніж перетворення чеснот – замість недоліків – на джерело та рушійну силу страждань? Якби Ріарден справді був мерзотником, у чому вона намагалась його переконати, тоді жодні проблеми честі та моралі його б не турбували. Якщо ж ні, то на що були спрямовані її зусилля?

Розраховувати на його чесноти і використовувати їх як знаряддя тортур, застосовувати шантаж, маючи єдиний засіб домагання – щедрість жертви, – приймати в дар добру волю людини і обертати її проти самого ж дарувальника… Він сидів нерухомо, споглядаючи рецепт такого страхітливого зла, що йому складно було навіть дати назву – Ріарден досі не вірив, що таке можливо.

Він сидів нерухомо, в голові стугоніло єдине запитання: Чи розуміла Ліліан цю схему? Чи була це свідома політика, розроблена з повним розумінням її значення? Ріарден здригнувся. Він не аж так її ненавидів, щоб у це повірити.

Генк поглянув на Ліліан. Тієї миті вона зосереджено розрізала сливовий пудинг, що стояв перед нею на срібній тарелі, мов гора блакитного сяйва; на її обличчі, на усміхненому роті танцював його відблиск; вправно та граційно вигнувши руку, вона занурювала срібний ніж у це сяйво. На одному з плечей її чорної оксамитової сукні було розсипано металеве листя осінніх кольорів: червоне, золоте, коричневе; воно мінилося у мерехтінні свічок.

Не міг позбутися враження, що не покидало його, хоч усі ці три місяці намагався його відкидати; враження, що її помста не є формою розпачу, як він сприймав; складалося незбагненне відчуття, що вона насолоджується своєю поведінкою. В її манері не було й натяку на біль. Натомість з’явилося щось нове – упевненість. Здавалося, вона вперше почувається в їхньому будинку, як удома. Незважаючи на те, що все в цьому домі було влаштовано за її вибором та смаком, вона завжди поводилася, мов бадьорий, діяльний, ображений керівник готелю високого класу, який, гірко посміхаючись, не може прийняти власної підлеглості господарям. Усмішка і радість залишилися, зате гіркота зникла. Вона не набрала ваги, але риси її втратили свою делікатну різкість: їхня м’якість та розмитість свідчили про задоволення. Навіть голос її став пухкий.

Він не чув того, що саме вона говорила. Вона сміялася в останніх спалахах блакитного полум’я, поки він сидів, зважуючи: а чи знала вона? Ріарден мав певність, що виявив набагато більшу таємницю, ніж проблема його шлюбу, відкрив формулу політики, яку практикували у всьому світі значно частіше, ніж він насмілювався припустити. Однак обвинуватити людину у практикуванні цієї політики було рівносильно вироку про безповоротне прокляття, а Генк знав, що не обвинувачуватиме нікого, поки залишається бодай імовірність сумніву.

Ні, – подумав він, дивлячись на Ліліан, востаннє намагаючись бути великодушним, – він не повірить, що вона на таке здатна. В ім’я грації та гордості, які ще в ній існували, в ім’я митей, коли він бачив на її обличчі усмішку радості, усмішку живої людини, в ім’я кохання до неї, чия прудка тінь колись прослизнула повз нього, він не міг сказати, що вона – уособлення абсолютного зла.

Тарілку зі сливовим пудингом поставили навпроти нього, і Генк почув голос Ліліан:

– Де ти був протягом минулих п’яти хвилин, Генрі? Чи, може, протягом минулого століття? Ти мені не відповів. Ти не чув жодного мого слова.

– Чув, – тихо відповів він. – Не розумію, чого ти намагаєшся досягти.

– Що за питання! – вигукнула його мати. – Хіба так повинен поводитися чоловік? Ліліан хоче врятувати тебе від в’язниці – ось чого вона намагається досягти.

Це може бути правдою, подумав він. Можливо, через неотесану дитячу боягузливість мотивом їхнього злочину стало бажання його захистити, ввібгати його у безпеку компромісу. Можливо, подумав він. Але знав, що насправді не вірить у це.

– Ти ніколи не користувався популярністю, – сказала Ліліан. – І йдеться не тільки про одну конкретну справу. Все через твоє непохитне, неподатливе ставлення. Люди, які тебе судитимуть, знають, що ти думаєш. Ось чому вони зламають тебе, тимчасом, як іншим дозволяють вислизнути.

– Та ні. Не знають вони, що я думаю. Лише завтра про це довідаються.

– Якщо не погодишся здатись і співпрацювати, іншого шансу не отримаєш. З тобою надто складно мати справу.

– Навпаки. Надто просто.

– Але якщо тебе посадять до в’язниці, – сказала мати, – що станеться з твоєю сім’єю? Про це ти подумав?

– Ні. Не подумав.

– Чи думав ти про безчестя, яке на нас накличеш?

– Мамо, чи розумієш ти, у чому суть цієї справи?

– Ні, не розумію і не хочу розуміти. Це брудний бізнес і брудна політика. Весь бізнес – це брудна політика, а вся політика – це брудний бізнес. Мені ніколи не хотілось цього розуміти. Мені байдуже, хто має рацію, а хто помиляється, але, на мою думку, чоловік зобов’язаний думати насамперед про свою родину. Невже ти не розумієш, що все це зробить із нами?

– Ні, мамо, не знаю і мені байдуже.

Мати поглянула на нього цілком приголомшено.

– А от я думаю, що ви всі ставитеся до цього дуже по-провінційному, – несподівано мовив Філіп. – Здається, нікого з присутніх не цікавлять ширші, соціальні аспекти справи. Ліліан, я з тобою не погоджуюся. Не розумію, чому ти кажеш, наче вони застосовують щодо Генрі якийсь підступний прийом, і що він – правий. Як на мене, він винен, як чорт. Мамо, я можу тобі дуже просто все пояснити. В цьому немає нічого незвичайного, суди переповнені такими справами. Бізнесмени користуються з надзвичайного стану в нашій країні й заробляють гроші. Вони ламають закони, які захищають загальне благополуччя, і роблять це заради особистої наживи. У час жорстокого дефіциту вони спекулюють на чорному ринку, який багатіє, одурюючи бідних та позбавляючи їх законної частки. Вони ведуть безжальну, жадібну, антисоціальну політику, політику привласнення, що спирається на звичайну егоїстичну жадобу. Немає жодного сенсу вдавати, що це не так, ми всі це знаємо. І, на мою думку, це мерзенно.

Він говорив безтурботно та безцеремонно, наче пояснював очевидні речі групі підлітків. В його інтонаціях лунала впевненість людини, яка знає, що моральне підґрунтя її позиції безсумнівне.

Ріарден сидів і дивився на нього, наче вивчаючи об’єкт, який бачив уперше. Десь глибоко у його свідомості рівним, м’яким, невідпорним пульсом звучав чоловічий голос: «За яким правом? За яким кодексом? За якими стандартами?»

– Філіпе, – сказав він, підвищуючи голос, – скажи це ще раз – і ти опинишся на вулиці, просто зараз: у цьому костюмі, з дріб’язком, який маєш у кишенях, і більше без нічого.

Він не почув відповіді: жодного звуку, жодного руху. Ріарден відзначив, що в нерухомості всієї трійці не було й натяку на здивування. Шок на їхніх обличчях не був шоком людей від раптового вибуху бомби – це був шоковий стан тих, хто знає, що вони граються з вибуховою сумішшю. Не пролунало вигуків, протестів, запитань. Ці люди розуміли, що він не жартує, зрозуміли все, що він має на думці. Тьмяне, нудотне відчуття підказало, що вони зрозуміли це набагато раніше за нього.

– Ти… Ти ж не викинеш свого брата на вулицю, правда? – нарешті запитала мати. Її слова звучали не як вимога, а як благання.

– Викину.

– Але ж він твій брат… Невже це нічого для тебе не означає?

– Ні.

– Можливо, іноді він заходить занадто далеко, але це ж просто порожні розмови, такі сучасні теревені, він навіть не розуміє, що говорить.

– То нехай навчиться розуміти.

– Не будь до нього такий суворий… Він молодший за тебе і… і слабший. Він… Генрі, не дивися так на мене! Ніколи не бачила, щоб ти так дивився… Тобі не слід його лякати. Ти ж знаєш, що він тебе потребує.

– А він сам про це знає?

– Ти не можеш поводитися жорстоко з людиною, яка тебе потребує, це буде на твоїй совісті до кінця життя.

– Не буде.

– Ти повинен бути добрим, Генрі.

– Я не добрий.

– Тобі слід мати трохи жалості.

– Не маю.

– Добрий чоловік вміє пробачати.

– Я не вмію.

– Ти ж не хочеш, щоб я подумала, що ти егоїст.

– Я егоїст.

Очі Філіпа перестрибували від Генка до матері. Він мав вигляд людини, впевненої, що стоїть на твердому камені, і яка раптом виявляє, що під нею тонкий лід, який тріщить під ногами.

– Але я… – почав він і зупинився. Його голос був схожий на кроки, що випробовують міцність льоду. – Невже я не маю свободи висловлювання?

– Маєш у своєму власному домі. Не в моєму.

– Невже я не маю права на власні ідеї?

– Власним коштом. Не моїм.

– Невже ти не толеруєш розбіжностей у поглядах?

– Не тоді, коли я сплачую рахунки.

– Невже йдеться тільки про гроші?

– Ні. Йдеться також про факт, що це мої гроші.

– А ти не хочеш розглянути якісь ви… – він збирався сказати «вищі», але передумав, – якісь інші аспекти?

– Ні.

– Але ж я не твій раб.

– А я – твій?

– Не розумію, що ти… – він замовк. Філіп розумів, що Генрі має на думці.

– Ні, – сказав Ріарден, – ти не мій раб. Ти можеш вільно піти геть, коли тільки захочеш.

– Я… Я не про це.

– А я про це.

– Не розумію. Ти ж завжди знав про мої політичні погляди. І ніколи не заперечував. Хіба не правда?

– Правда, – понуро сказав Ріарден. – Можливо, я повинен був тобі пояснити, оскільки дозволив неправильно мене розуміти. Я намагався ніколи не нагадувати тобі, що ти паразитуєш на моїй доброчинності. Я думав, що тобі варто самому про це пам’ятати. Думав, що кожна людина, яка приймає допомогу від іншої, знає, що єдиним мотивом цієї допомоги є добра воля, і що саме добра воля – відплата, яку вона винна натомість. Однак бачу, що я помилявся. Ти отримував свою їжу незаслужено і вирішив, що добре ставлення теж може бути незаслуженим. Вирішив, що я – особа, на яку ти можеш плювати без найменшого ризику, тому що саме я тримаю тебе за горлянку. Ти думав, що я не нагадаю тобі про це, бо зв’язаний страхом вразити твої почуття. Що ж, будьмо чесні: ти – об’єкт доброчинності, який уже надто давно вичерпав свій кредит.

Якщо я колись ставився до тебе добре, то це вже давно закінчилося. Мене жодним чином не цікавиш ні ти, ні твоя доля чи майбутнє. Я не маю жодної причини тебе годувати. Якщо ти покинеш мій дім, мені буде байдуже – помреш ти від голоду чи виживеш. Саме таке твоє становище тут і я сподіваюся, ти це пам’ятатимеш, якщо хочеш залишитись. Якщо ж ні – забирайся геть.

Не враховуючи легкого коливання голови, Філіп не відреагував на ці слова.

– Не думай, що мені дуже подобається тут жити, – сказав він безживним захриплим голосом. – Якщо вважаєш, що я щасливий – ти помиляєшся. Я все віддав би, щоб забратися геть.

Ці слова передбачали виклик, однак голос звучав надто обережно.

– Якщо ти так про мене думаєш, то мені справді варто покинути дім.

Це було твердження, але інтонація наприкінці свідчила про запитання. Запала мовчанка. Відповіді не було.

– Тобі не слід хвилюватись про моє майбутнє. Я не маю потреби ні в кого просити про послугу. Я цілком можу сам про себе подбати.

Ці слова адресувалися Ріардену, але очі Філіпа були спрямовані на матір. Вона мовчала. Вона боялася навіть поворухнутись.

– Я завжди хотів бути самостійним. Хотів жити в Нью-Йорку, поруч із друзями, – мова вповільнилась і набула безособового відтінку розмірковування, наче ці слова нікому не адресувалися. – Звісно, я матиму проблеми щодо збереження певної соціальної позиції… Не моя провина, що мені бентежно через родину, пов’язану з мільйонером… На рік або два я потребуватиму чимало грошей… щоб облаштуватися у спосіб, відповідний до мого…

– Від мене ти їх не отримаєш.

– Я ж і не прошу! Не думай, що я не зможу дістати їх деінде, якщо захочу! Не думай, що я не здатен піти! Та мене б уже за мить тут не було, якби я думав тільки про себе. Але я потрібен матері. Якщо я її тут покину…

– Не пояснюй.

– До того ж, Генрі, ти мене не зрозумів. Я не сказав нічого, що мало тебе образити. Я говорив не від свого імені. Я лише обмірковував загальну політичну картину з абстрактного соціологічного погляду, яка…

– Не пояснюй, – сказав Ріарден.

Він дивився у Філіпове лице. Брат напівопустив голову, погляд звів на Генрі. Очі здавалися неживими, якимись ніби невидющими. В них не сяяло жодної іскри захоплення, жодної особистої емоції, ні виклику, ні жалю, ні сорому, ні страждання. То були просто осклілі овали, в яких не відображалася реальність, не прочитувалося жодної спроби її зрозуміти, підважити, досягти якогось висновку чи судження; овали, в яких не було нічого, крім тупої, неповороткої, бездумної ненависті.

– Не пояснюй. Просто не відкривай свого рота.

Відраза, що примусила Ріардена відвернутися, містила в собі спазматичну жалість. Однієї миті йому захотілося схопити брата за плечі, струснути, закричати: «Як ти міг таке з собою зробити? Як ти міг дійти до стадії, коли від тебе залишилося тільки це? Як ти міг дозволити дивовижному фактові власного існування пройти повз тебе?»

Він відвернувся. Він знав, що це марно.

Крізь втому та зневагу він зауважив, що вся трійця за столом продовжувала мовчати. Протягом усього співіснування його увага до них не принесла Ріарденові нічого, крім злостивих святенницьких закидів із їхнього боку. І де зараз була їхня праведність? Саме зараз настав той час, коли їм варто дотримуватися власного кодексу справедливості, якщо той кодекс узагалі містив таку категорію. Чому вони не кидали йому всіх тих обвинувачень у жорстокості та егоїзмі, які він приймав, як вічний звуковий супровід до свого життя? Що дозволяло їм так поводитись усі ці роки? Він знав, що слова, які лунали в його свідомості, були ключем до відповіді: дозвіл жертви.

– Не сварімося, – безрадісно та мляво сказала мати. – Це ж День подяки.

Поглянувши на Ліліан, він упіймав її вираз, який засвідчив, що вона спостерігала за ним увесь цей час: вона панікувала.

Генк підвівся.

– Прошу мені пробачити, – звернувся до столу в цілому.

– Куди ти? – різко запитала Ліліан.

Він неквапливо вивчав її поглядом, бажаючи таким чином підтвердити значення своїх слів:

– До Нью-Йорка.

Вона підхопилася.

– Сьогодні?

– Зараз.

– Ти не можеш сьогодні поїхати до Нью-Йорка!

Її голос звучав неголосно, але в ньому лунав глибокий відчай, готовий прорватися криком.

– Зараз не той час, коли ти можеш собі таке дозволити. Я про те, що ти не можеш дозволити собі покинути родину. Ти повинен дбати про видимість «чистих рук». Ти не в тому становищі, щоб дозволяти собі аморальні вчинки.

«За яким кодексом? – подумав Ріарден. – За якими стандартами?»

– Чому ти хочеш їхати сьогодні до Нью-Йорка?

– Думаю, Ліліан, з тієї ж причини, з якої ти хочеш мене зупинити.

– Завтра суд над тобою.

– Саме про це я й кажу.

Він збирався вже розвернутися, тому вона підвищила голос:

– Я не хочу, щоб ти їхав!

Він посміхнувся. Вперше за три місяці він посміхнувся до неї – і це була не та посмішка, яку б вона хотіла бачити.

– Я забороняю тобі їхати сьогодні!

Він обернувся і вийшов із кімнати.

Сидячи за кермом своєї машини, поки замерзла скляна дорога летіла йому в обличчя і зникала під колесами зі швидкістю дев’яносто шість кілометрів на годину, він відкинув думки про свою родину, і їхні обличчя покотились у прірву стрімкості, яка заковтувала голі дерева та самотні придорожні конструкції. Інших авто було мало, як і віддалених міст, – він проминув лише кілька світляних скупчень; порожнеча й інертність були єдині ознаки свята. Час від часу над дахом фабрики спалахувало імлисте мерехтіння, притуплене морозом; холодний вітер пронизував стики його машини, б’ючи парусиновим накриттям по металевій рамі.

Згідно з якимсь незрозумілим смисловим контрастом, якого він не міг окреслити, думку про родину змінила думка про зустріч із Годувальницею, вашингтонським хлопцем із заводу Ріардена.

Отримавши обвинувачення, Генк виявив, що хлопець знав про його угоду з Данаґґером, однак він іще нікому про це не повідомив.

– Чому ти не сповістив про це своїх друзів? – запитав Ріарден.

Хлопець відповів грубо, не дивлячись у його бік:

– Не хотів.

– Це ж частина твоєї роботи – пильнувати за таким, хіба ні?

– Ага.

– До того ж, твоїм друзям приємно було б про це почути.

– Я це знав.

– Хіба ти не знав, яка цінна це інформація, наскільки колосальну оборудку ти міг би провернути з тими своїми друзями з Вашингтона, яких ти мені був пропонував, пам’ятаєш? Друзі, завжди «варті витрат на них».

Хлопець не відповів.

– Твоя кар’єра могла б злетіти до найвищого рівня. Не кажи, що ти цього не знав.

– Знав.

– То чому ж не скористався?

– Не хотів.

– Чому?

– Не знаю.

Хлопець понуро стояв, уникаючи Ріарденового погляду, ніби намагався уникнути чогось незбагненного всередині себе. Ріарден розсміявся.

– Слухай, Не-Абсолюте, ти граєшся з вогнем. Краще йди і швидко когось убий, перш ніж усвідомиш причину, з якої не став інформатором. Інакше спаплюжиш свою кар’єру.

Хлопець мовчав.

Сьогодні вранці Ріарден, як завжди, прийшов до свого кабінету, незважаючи на те, що решту приміщень офісної будівлі було зачинено. В передобідню пору він зупинився біля прокатних станів і вразився, побачивши там Годувальницю, який самотньо стояв у кутку, всіма забутий, і з дитячим захватом стежив за роботою.

– Що ви сьогодні тут робите? – запитав Ріарден. – Ви хіба не знаєте, що сьогодні вихідний?

– О, я відпустив дівчат, але прийшов завершити деякі справи.

– Які справи?

– Ну, листи і… Чорт, я підписав три листи і загострив олівці, я знаю, що не мав робити цього сьогодні, але мені нічого було робити вдома і… Коли я не тут, мені дуже самотньо.

– У вас немає сім’ї?

– Ні… Такої, про яку варто говорити, немає. А у вас, містере Ріарден? Ви маєте сім’ю?

– Мабуть, такої, про яку варто говорити, не маю.

– Мені тут подобається. Подобається проводити тут час… Знаєте, містере Ріарден, я ж учився на металурга.

Йдучи геть, Ріарден обернувся і побачив, що Годувальниця дивиться йому вслід так, як хлопчик дивився б на героя своєї улюбленої пригодницької історії. «Господи, допоможи цьому бідному малому покидькові!» – подумав він.

«Господи, допоможи їм усім…» – подумав він, їдучи крізь темні вулиці містечка, зі зверхньою жалістю позичаючи слова чужої віри, якої ніколи не поділяв. Він побачив виставлені на металевих стендах газети, чорні літери заголовків яких кричали в порожні вулиці: «Залізнична катастрофа». Він уже чув сьогодні на радіо: на головній лінії «Таґґарт Трансконтиненталь», неподалік від Рокланда, що у Вайомінґу, сталась аварія; котрась із рейок розкололась і товарний потяг полетів через край каньйону. Аварії на головній лінії Таґґартів дедалі частішали, залізниця зносилась, – а ще півтора року тому Даґні планувала її перебудувати, обіцяючи провезти по його ж власному металу від узбережжя до узбережжя.

Цілий рік вона знімала зношені рейки на закинутих гілках, щоб залатати головну колію. Протягом багатьох місяців вона боролась із людьми з Джимової Ради директорів, які сказали, що критичне становище в державі – тимчасове, і що колія, яка прослужила десять років, спокійно переживе ще одну зиму, до весни, коли умови покращаться, як пообіцяв містер Веслі Моуч. Три тижні тому вона змусила їх дати згоду на закупівлю шістдесяти тисяч тонн нових рейок. Ними можна було покрити лише кілька латок на континенті, найгірші ділянки, але це було все, чого їй вдалося від них домогтись.

Їй довелось витягувати гроші в людей, ошелешених панікою: доходи від вантажних перевезень падали так стрімко, що члени Ради починали тремтіти від Джимової обіцянки, що цей рік стане найуспішнішим за всю історію Таґґартів. Даґні довелося купувати сталеві рейки, не було жодної надії здобути дозвіл «нагальної необхідності», щоб купити ріарден-метал, як не було й часу, щоб про це благати.

Ріарден перевів погляд від заголовків до відблиску на обрії – попереду був Нью-Йорк. Генк напружено стиснув кермо.

Він доїхав до міста о пів на дев’яту. Коли відчинив ключем двері помешкання Даґні, його зустріла темрява. Він узяв телефон і подзвонив до її офісу. Відповіла сама Даґні:

– «Таґґарт Трансконтиненталь».

– Ти не знаєш, що сьогодні вихідний? – запитав він.

– Привіт, Генку. Залізниці не мають вихідних. Звідки ти телефонуєш?

– Від тебе.

– Я закінчую за півгодини.

– Все гаразд. Будь там. Я по тебе приїду.

Коли він увійшов, у приймальні її офісу було темно, за винятком освітленої скляної комірчини Едді Віллерса. Едді замикав свої шухляди, готуючись іти геть. Він розгублено поглянув на Ріардена.

– Доброго вечора, Едді. Чому ви сьогодні так довго працюєте? Через аварію в Рокланді?

Едді зітхнув:

– Так, містере Ріарден.

– Ось чому я прийшов побачитись із Даґні – через вашу колію.

– Вона ще тут.

Він попрямував до дверей, але Едді нерішуче його гукнув:

– Містере Ріарден…

Він зупинився.

– Що?

– Я хотів сказати… завтра ж ваш суд… і хай що вони з вами зроблять, я знаю, що це буде подано від імені всього народу… Я просто хотів сказати, що я… що це не буде від мого імені… навіть якщо я не можу цьому запобігти, можу тільки сказати про це… хоч я знаю, що це нічого не означає.

– Означає набагато більше, ніж ви думаєте. Можливо, навіть більше, ніж будь-хто з нас думає. Дякую, Едді.

Коли Ріарден увійшов до офісу Даґні, вона підвела на нього погляд з-над столу. Спостерігала, як він наближається, і Ріарден бачив, що втома в її очах розчиняється. Генк сів на край столу. Вона відкинулась назад, відгорнувши з обличчя пасмо волосся, плечі розслаблено випростались під тонкою білою блузкою.

– Даґні, я хочу дещо сказати тобі про колію, яку ти замовила. Хочу, щоб ти дізналася про це сьогодні.

Вона не зводила з нього уважного погляду. Вираз його обличчя передав і їй тиху, урочисту напругу.

– П’ятнадцятого лютого я доставлю до «Таґґарт Трансконтиненталь» шістдесят тисяч тонн рейок, і ти зможеш прокласти залізницю завдовжки майже п’ятсот кілометрів. За ті ж гроші ти отримаєш вісімдесят тисяч тонн рейок, яких вистачить на вісімсот кілометрів. Ти знаєш, який матеріал дешевший і легший за сталь. Твої рейки будуть не сталеві, їх виготовлять із ріарден-металу. Не сперечайся – погоджуйся або ні.

Я не прошу твоєї згоди. Тобі не конче погоджуватися, ти могла б про це навіть не знати. Все це роблю я, і тільки я за це відповідатиму.

Ми обставимо все так, щоб ті працівники, які знають, що ти замовляла сталь, не здогадалися, що отримано було ріарден-метал, а ті, хто знатиме, не зрозуміють, що у тебе не було дозволу його купувати. Ми так заплутаємо бухгалтерський облік, щоб, коли все з’ясується, ніхто не зміг нічого й нікому закинути, крім мене. Вони можуть запідозрити, що я підкупив когось із твоїх працівників, що ти сама до цього причетна, але ніхто не зможе цього довести. Я хочу, щоб ти пообіцяла ніколи цього не визнавати, хай би що сталося. Це мій метал, і якщо є шанси, якими можна скористатися, то я ними скористаюсь. Я планував це ще відтоді, як отримав твоє замовлення. Замовив для цього мідь від постачальника, який мене не зрадить. Я не збирався тобі поки що про це казати, але передумав. Хочу, щоб ти вже сьогодні про все знала, – бо завтра мене судитимуть за такий же злочин.

Вона застигло його слухала. Коли Генк закінчив останнє речення, то помітив, як ледь помітно тремтять її щоки та губи; це була не зовсім усмішка, але він отримав відповідь: біль, захват, розуміння.

Далі він побачив, що її погляд м’якшає, стає болісно та небезпечно живий. Він міцно обхопив пальцями її зап’ястя, суворо, але підбадьорливо на неї поглянув, і впевнено мовив:

– Не дякуй мені, це не послуга, я роблю це, щоб не зламатись, як Кен Данаґґер.

Вона прошепотіла:

– Добре, Генку, я тобі не дякуватиму, – її інтонація і вираз очей видавали: вона казала неправду.

Ріарден усміхнувся.

– Пообіцяй, як я просив.

Вона схилила голову:

– Обіцяю.

Генк відпустив її руку.

Не підводячи голови, Даґні додала:

– Єдине, що я хочу сказати: якщо завтра тебе ув’язнять, я покину роботу, не чекаючи заохочення від жодного руйнівника.

– Не покинеш. І я не думаю, що мене посадять. Думаю, що відбудуся малим. У мене є щодо цього гіпотеза – потім поясню, коли перевірю.

– Яка гіпотеза?

– Хто такий Джон Ґолт? – він усміхнувся і підвівся. – Це все. Сьогодні більше не будемо говорити про суд. У тебе в офісі немає чогось випити?

– Ні. Але думаю, у мого начальника служби руху в шафі з картотекою є щось схоже на бар.

– Ти могла б украсти для мене випити, якщо там незамкнено?

– Спробую.

Він стояв, розглядаючи портрет Ната Таґґарта на стіні кабінету – зображення молодого чоловіка з гордо піднятою головою, – аж доки вона повернулася з пляшкою бренді в руках та двома склянками. Він мовчки налив.

– Знаєш, Даґні, День подяки – це свято, запроваджене працьовитими людьми, щоб святкувати успіхи на роботі.

Він підняв склянку і провів нею траєкторію від портрета – до неї – до себе самого – до міських будівель за вікном.

Ще місяць тому преса товкмачила людям, які мали заповнити судову залу, що вони побачать жадібного ворога суспільства. Люди натомість прийшли подивитися на винахідника ріарден-металу.

Ріарден підвівся, коли судді закликали його це зробити. Вбраний був у сірий костюм; блакитноокий та білявий. Однак не кольори надавали його постаті вигляду холодної невблаганності: костюм вирізнявся вишуканою простотою, яку сьогодні рідко зустрінеш; було видно, що цей чоловік прийшов сюди з розкішного офісу багатої корпорації, і що його одяг був ознакою цивілізованої ери і суперечив цьому місцю.

Натовп знав із газет, що Ріарден утілював зло безжального багатства; так само, як ці люди прославляли чесноту цнотливості, а потім мчали на перегляд першого-ліпшого фільму, якщо на постерах було зображено напівоголену жінку, – вони прийшли зараз подивитися на нього. Принаймні, у залі не відчувалося несвіжого запаху безнадійних стереотипів, що в них ніхто не вірить, і яких ніхто не наважується підважити. Вони дивилися на нього без захоплення. Захоплення ці люди вже давно не вміли переживати. Вони дивилися на нього зацікавлено і з неясним відчуттям недовіри до тих, хто переконував, що Ріардена слід ненавидіти.

Кілька років тому вони глузували б із його образу самовпевненого багатія. Але сьогодні за вікнами судової зали нависало грифельно-сіре небо, що обіцяло перші снігові бурі довгої, складної зими; останні запаси нафти в країні танули, вугільні шахти програвали істеричну боротьбу за зимові запаси. Юрба в судовій залі пам’ятала, що ця справа коштувала їм послуг Кена Данаґґера. Ходили чутки, начебто видобуток компанії «Вугілля Данаґґера» протягом місяця помітно зменшився. Газети писали, що все це тимчасово, через реорганізацію, поки двоюрідний брат Данаґґера переоформлює компанію на себе. Минулого тижня на перших шпальтах з’явилась історія про катастрофу на будівництві: браковані сталеві балки повалились, убивши чотирьох робітників. Газети не писали про те, що ці балки було виготовлено компанією «Асоціація сталі» Оррена Бойла, але юрба про це знала.

У залі панувала гнітюча тиша, люди дивилися на високу сіру постать не з надією (вони втратили здатність сподіватись), а відсторонено-нейтрально, наїжачено і ледь запитально. Знак запитання стримів над усіма благочестивими гаслами, які їм випадало чути протягом усіх цих років.

Газети бубніли, що причиною проблем у країні, ілюстрованих цією справою, була егоїстична жадоба багатих промисловців. Що саме такі люди, як Генк Ріарден, винні у дедалі стриманішій дієті громадян, низькій температурі та тріщинах у дахах їхніх домівок. Що якби не ці глитаї, які нехтували законами та заважали планам уряду, країна давно досягнула б процвітання. І що люди на кшталт Генка Ріардена керувалися винятково прагненням наживи. Це останнє твердження ніяк не пояснювали і не аргументували, ніби слова «прагнення наживи» самі собою означали абсолютне зло.

Юрба пам’ятала: менше, ніж два роки тому, ці ж таки газети волали, що ріарден-метал слід заборонити, мовляв, виробник заради власної наживи загрожує людським життям. Вони пам’ятали, що цей чоловік у сірому перший проїхався у кабіні паротяга колією, виготовленою із його власного металу. І що сьогодні над ним розпочато суд за злочин: через свою жадобу він приховав від людей великий об’єм металу, виставивши його – так само захланно та злочинно – на відкритий ринок.

Згідно з процедурою, встановленою законами, такі справи провадили не присяжні, а особовий склад із трьох суддів, призначених Бюро економічного планування та державних ресурсів. Як зазначалося в урядових документах, процедура повинна проходити неформально й демократично.

Із цієї нагоди зі старої судової зали у Філадельфії було демонтовано суддівську лаву: замість неї на дерев’яне підвищення встановили стіл. Це створило сприятливу атмосферу, щоб під час зустрічі судді могли б навішувати локшину на вуха розумово неповносправній публіці.

Один із суддів, який виконував роль прокурора, зачитав обвинувачення.

– А зараз можете зробити заяву на власний захист, – оголосив він.

Стоячи обличчям до підвищення, Генк Ріарден відповів надзвичайно чистим і рівним голосом:

– Я не захищатимусь.

– Ви… – суддя затнувся; він не сподівався, що все буде так просто. – Невже ви віддаєте себе на милість суду?

– Я не визнаю за цим судом права мене судити.

– Що?

– Я не визнаю за цим судом права мене судити.

– Але, містере Ріарден, це законно призначений суд, обов’язок якого – розглядати цей конкретний тип злочинів.

– Я не вважаю свій вчинок злочином.

– Однак ви визнали, що знехтували нашими законами, які контролюють продаж вашого металу.

– Я не визнаю за вами права контролювати продаж свого металу.

– Чи є потреба нагадувати, що вашого визнання не потрібно?

– Ні. Я цілком це усвідомлюю і дію відповідно до цього.

Ріарден зауважив, як завмерла публіка. Згідно зі складними правилами, коли всі грали певну роль і удавали щось одне перед одним задля конкретної мети, цей виступ мали сприйняти як несосвітенну дурість. Присутні мали принаймні зашуміти чи здивовано засміятися. Нічого такого не сталося. Всі сиділи нерухомо. Люди все розуміли.

– Чи означає це, що ви відмовляєтеся скоритися закону? – запитав суддя.

– Ні. Я підкоряюся закону – до останньої літери. Ваш закон постановляє, що моїм життям, моєю працею і моєю власністю можна розпоряджатися без моєї згоди. Чудово, ви можете розпоряджатися мною без моєї участі в справі. Я не вдаватиму, що захищаю себе, коли жоден захист неможливий, і не створюватиму ілюзії взаємодії з трибуналом правосуддя.

– Але, містере Ріарден, закон спеціально передбачає для вас можливість представити себе у цій справі й захиститися.

– Підсудний може захищати себе лише за умов, коли існують об’єктивні принципи, визнані суддями; принципи, що захищають його права, яких ніхто не може порушувати і якими він має змогу скористатися. Закон, за яким ви мене судите, свідчить про те, що принципів немає, що мене позбавлено всіх прав і що ви можете робити зі мною, що завгодно. Чудово. Робіть.

– Містере Ріарден, закон, який ви критикуєте, спирається на найвищий принцип – принцип суспільного блага.

– А що це за суспільство? Що воно вважає своїм благом? Колись люди вірили, що «благо» – це поняття, окреслене кодексом моральних цінностей, і що жоден громадянин не має права здобувати своїх благ, паплюжачи права іншої людини. Якщо сьогодні вірять у те, що люди-побратими можуть у будь-який спосіб принести мене в жертву заради будь-чого, що вони вважають власним благом, якщо вони вірять, що можуть просто захопити мою власність, бо вона їм потрібна, – що ж, так чинить кожен грабіжник. Існує лише одна відмінність: грабіжник не просить у мене дозволу діяти.

Кілька сидінь скраю було зарезервовано для важливих відвідувачів, які прибули з Нью-Йорка подивитися на суд. Даґні сиділа нерухомо, а на її обличчі не відображалося нічого, крім урочистої зосередженості: вона уважно слухала, знаючи, що потік його слів визначить напрям її життя. Едді Віллерс сидів поруч. Джеймс Таґґарт не приїхав. Пол Ларкін нахилився вперед, випнувши обличчя, загострене, наче морда в тварини; цю схожість увиразнював страх, який тепер перетворювався на злість, ненависть. Містер Моуен – він сидів біля Ларкіна – був чоловік радше невинний і не надто здатний кумекати. Природа його страху була простіша. Він слухав обурено та спантеличено, а потім прошепотів до Ларкіна:

– Господи милосердний, зараз він таки це зробить! Тепер він переконає всю країну, що бізнесмени – вороги суспільного блага!

– Чи слід нам розуміти, – запитав суддя, – що ви ставите власні інтереси вище за суспільні?

– Я вважаю, що таке запитання може виникнути тільки у суспільстві канібалів.

– Що… Про що це ви?

– Я вважаю, що серед людей, які не вимагають незаслуженого і не практикують саможертовності, не може бути конфлікту інтересів.

– Чи слід нам розуміти, що коли громадськість вважатиме за необхідне урізати ваші доходи, ви не визнаєте її права на це?

– Чому ж, визнаю. Громадськість щомиті може урізати мої доходи, відмовившись купувати мою продукцію.

– Ми говоримо про… інші методи.

– Будь-який інший метод урізання доходів – мародерський, саме так я вважаю.

– Містере Ріарден, навряд чи це правильний спосіб захистити себе.

– Я ж сказав, що не захищатимусь.

– Але це нечувано! Чи усвідомлюєте ви всю важкість обвинувачень проти вас?

– Я цього навіть не збираюся розглядати.

– Чи усвідомлюєте ви можливі наслідки свого виступу?

– Цілком.

– Згідно з думкою суддів, представлені обвинуваченням факти не передбачають жодної поблажливості. Суд має владу накласти на вас максимально суворе покарання.

– Накладайте.

– Даруйте?

– Накладайте покарання.

Судді перезирнулися. Потім їхній речник обернувся до Ріардена.

– Це безпрецедентно, – сказав він.

– Це повне порушення процедури, – озвався другий суддя. – Закон вимагає, щоб ви озвучили виправдання на власний захист. Ваша єдина альтернатива – заявити для протоколу, що ви віддаєте себе на волю суду.

– Не віддаю.

– Але ви повинні.

– Тобто, ви очікуєте від мене якоїсь добровільної дії?

– Так.

– Добровільно я ні з чим не погоджуся.

– Але ж закон вимагає, щоб позицію відповідача було представлено в протоколі.

– Ви про те, що я маю вам допомоги легітимізувати процедуру?

– Ну, ні… так… для того, щоб заповнити документ.

– Я вам не допомагатиму.

Третій і наймолодший суддя, який виконував обов’язки прокурора, нетерпляче гарикнув:

– Це смішно і облудно! Ми ж не можемо людину вашого рівня засудити без… – він різко замовк. Хтось у кінці зали гучно присвиснув.

– Я хочу, щоб справжня суть цієї процедури постала саме такою, яка вона є, – понуро сказав Ріарден. – Якщо вам потрібна моя допомога, щоб це замаскувати, ви її не матимете.

– Але ж ми даємо вам шанс себе захистити, а ви від нього відмовляєтеся.

– Я не допомагатиму вам інсценувати, начебто у мене є шанс. Не допомагатиму створювати фікцію правоти там, де прав не визнають. Не допомагатиму створювати видимість здорового глузду, беручи участь у дебатах, у яких пістолет є остаточним аргументом. Не допомагатиму вам вдавати, начебто ви чините правосуддя.

– Але ж закон накладає на вас обов’язок добровільно захищатись!

У кінці зали пролунав сміх.

– У вашій теорії є невідповідність, джентльмени, – поважно сказав Ріарден, – і я не допомагатиму вам її обійти. Якщо ваш вибір – взаємодіяти з людиною насильницькими методами, так і робіть. Однак виявиться, що ви потребуєте добровільної співпраці з боку ваших жертв набагато частіше, ніж вам зараз видається. А ваші жертви повинні зрозуміти, що саме їхня воля – над якою ви не маєте влади – все це уможливлює. Мій вибір – бути послідовним. Я підкорюсь вам і зроблю те, що ви вимагаєте. Все, чого ви від мене прагнете, я виконаю під дулом пістолета. Якщо ви засудите мене до ув’язнення, змушені будете приставити озброєний конвой, щоб мене туди запровадити, бо з власної волі я не зрушу з місця. Якщо оштрафуєте мене, вам доведеться захопити мою власність, щоб відібрати штраф, бо добровільно я його не віддам. Якщо ви вважаєте, що маєте право мене змушувати, відкрито використовуйте пістолети. Я не допомагатиму приховувати суті ваших дій.

Найстарший суддя нахилився вперед, опершись об стіл, і улесливо-іронічно промовив:

– Ви говорите так, ніби виборюєте якісь принципи, містере Ріарден, але ж насправді ви боретеся лише за свою власність, адже так?

– Так, звісно. Я борюся за власність. Чи знаєте ви, які саме принципи це означає?

– Ви стаєте в позу захисника свободи, проте йдеться лише про свободу заробляти гроші.

– Атож. Усе, чого я хочу, – це вільно заробляти гроші. Чи знаєте ви, що означає ця свобода?

– Містере Ріарден, ви ж не хочете, щоб вашу позицію зрозуміли неправильно. Ви ж не хочете підтримати поширеного враження, начебто уникаєте соціальної відповідальності, не дбаєте про добробут ваших співгромадян і працюєте винятково задля власного збагачення.

– Я працюю винятково задля прибутку. Я заробляю ці гроші.

Із натовпу позаду нього пролунав зойк – не обурений, а здивований, натомість судді зреагували мовчанкою. Ріарден спокійно продовжував:

– Ні, я не хочу, щоб мою позицію зрозуміли хибно. З радістю засвідчу її для протоколу. Я цілком погоджуюся з усіма фактами, наведеними щодо мене в газетах, – з фактами, проте аж ніяк не з підозрами. Я працюю винятково задля власного прибутку – це означає, що я продаю свою продукцію людям, які її потребують, і які хочуть та мають можливість її купити. Я не створюю її на шкоду собі задля їхнього зиску, а вони не купують її задля моєї вигоди, завдаючи собі збитків; я не жертвую заради них своїми інтересами, а вони заради мене не жертвують своїми. Ми співпрацюємо на рівних умовах, за взаємною згодою і задля взаємної користі – і я пишаюся кожним пенні, заробленим у такий спосіб. Я заробив гроші власними зусиллями, завдяки вільному обміну та добровільній згоді кожного, з ким я співпрацював, завдяки добровільній згоді тих, хто мене наймав, коли я починав, добровільній згоді тих, хто працює на мене зараз, добровільній згоді тих, хто купує мою продукцію. Я відповім на всі запитання, що ви їх боїтеся мені відверто поставити. Чи бажаю я платити своїм робітникам більше, ніж коштують їхні послуги? Не бажаю. Чи хочу я продавати свою продукцію дешевше, ніж мої покупці згодні мені платити? Не хочу. Чи бажаю я продавати свою продукцію, щоб зазнавати збитків, або й узагалі віддавати її безкоштовно? Не бажаю. Якщо все це – зло, робіть зі мною, що завгодно, згідно з будь-якими стандартами, яких ви дотримуєтеся. Мої стандарти такі. Я сам заробляю собі на життя, як повинна робити кожна чесна людина. Я відмовляюся визнати злочином факт власного існування і те, що я мушу працювати, щоб це існування підтримувати. Я відмовляюся визнати злочином той факт, що я спроможний працювати і мені це вдається. Я відмовляюся визнавати злочином свою здатність працювати краще за більшість людей і те, що моя робота має вищу ціну, ніж робота моїх сусідів, вищу ціну, ніж бажає платити більшість людей; я відмовляюся вибачатися за свій хист, відмовляюся перепрошувати за власний успіх, відмовляюся просити пробачення за свої гроші. Якщо це – зло, зробіть із ним все, що зможете. Якщо це те, що, на думку громадськості, шкодить її інтересам, нехай громадськість мене знищить. Такий мій кодекс – іншого я не прийму.

Я міг би сказати вам, що зробив більше добра іншим, ніж будь-хто із вас будь-коли здатен зробити, але не скажу цього, бо не ставлю собі за мету робити добро іншим, не вважаю це виправданням власного існування; так само, як не визнаю, що благо інших здатне виправдати загарбання моєї власності чи руйнування мого життя. Я не скажу, що благополуччя інших є метою моєї роботи, мета – моє власне благополуччя, і я зневажаю людей, які нехтують своїм. Я міг би сказати вам, що ви не даєте користі суспільству, що жодного благополуччя не можна досягнути ціною людської самопожертви, що коли ти порушуєш права однієї людини, то порушуєш права всіх, а суспільство безправних істот приречене бути знищеним. Я міг би сказати, що ви досягнете і можете досягнути лише універсальної руйнації, як це стається із кожним мародером, коли жертв більше не залишається. Я міг би сказати, але не казатиму.

Я заперечую не якусь вашу конкретну політику, а ваші моральні засади.

Якби правдою було те, що люди можуть досягти блага, перетворюючи окремих осіб на жертовних тварин, і мене попросили б пожертвувати собою заради істот, які хотіли б вижити ціною моєї крові, якби мене попросили послужити інтересам суспільства, які не збігаються, суперечать моїм власним, або їх уважають вищими за мої, – я б відмовився, я відкинув би це прохання, як наймерзенніше зло, я боровся б із ним усіма доступними мені засобами, я боровся б із усім людством, навіть якби від смерті мене відділяла лише хвилина, я боровся б із повним переконанням праведності моєї боротьби та права істоти жити. Нехай ніхто не зрозуміє мене хибно. Якщо люди, які називають себе громадськістю, переконані, що їхнє благо вимагає жертв, тоді я скажу: хай буде прокляте це благо, мені воно не потрібне!

Зала вибухнула оплесками.

Ріарден обернувся, вражений дужче за суддів. Він бачив обличчя, осяяні сміхом та палким захопленням, і обличчя, що благали про допомогу; бачив, як проривається назовні їхній мовчазний відчай; бачив ті ж злість і обурення, що їх сам відчував, ці почуття вихоплювалися у дикій зухвалості їхніх овацій; бачив погляди, сповнені обожнення і сподівань. Були там і обличчя молодиків із роззявленими ротами та злостивих неохайних жінок, тих, які під час показів кінохронік починають свистіти, варто на екрані з’явитися бізнесменові. Ці не намагались якось протидіяти, просто мовчали.

Коли він поглянув на юрбу, люди побачили в його обличчі те, чого не змогли викликати суддівські погрози: першу ознаку емоції.

Через кілька секунд залунало люте гепання молотка по столу і один із суддів загорлав:

– …інакше я накажу очистити судову залу!

Ріарден знову відвернувся від столу, ковзнувши поглядом по секції відвідувачів. Зупинився на Даґні – так, що це могла помітити тільки вона, наче кажучи: «Діє». Її можна було б назвати спокійною, якби не очі, що, здавалося, стали завеликі для її обличчя.

Едді Віллерс усміхався тією усмішкою, що замінює чоловікам сльози. Містер Моуен був остовпілий. Пол Ларкін втупився в підлогу. Обличчя Бертрама Скаддера та Ліліан не відображали нічого. Ліліан сиділа в кінці ряду; нога на нозі, норкова накидка навхрест звисала з її правого плеча до лівого стегна. Не рухаючись, вона дивилася на Ріардена.

Серед усіх складних та інтенсивних почуттів Ріарденові вдалося виокремити жаль і тугу: було одне обличчя, яке він сподівався побачити, яке шукав від початку засідання, присутності якого бажав дужче, ніж будь-кого іншого. Проте Франциско д’Анконія не приїхав.

– Містере Ріарден, – промовив найстарший суддя, доброзичливо усміхаючись і докірливо розводячи руками, – як шкода, що ви так неправильно нас зрозуміли. Ось у чому проблема: бізнесмени відмовляються зближуватись із нами, уникають духу довіри та дружби. Вони, здається, сприймають нас за ворогів. Чому ви говорите про якусь жертву? Що змушує вас доходити до таких крайнощів? У нас немає жодного наміру захоплювати вашу власність чи руйнувати вам життя. Ми не збираємося зашкодити вашим інтересам. Ми цілком усвідомлюємо винятковість ваших досягнень. Наша мета – лише збалансувати соціальний тиск і застосовувати правосуддя до всіх. Справжня мета цього слухання – не суд, а дружня дискусія задля взаємного розуміння та співпраці.

– Я не співпрацюю під прицілом пістолета.

– До чого тут пістолети? Справа не настільки серйозна, щоб вдаватися до таких порівнянь. Ми усвідомлюємо, що провина лежить здебільшого на містерові Кеннеті Данаґґерові, який спровокував порушення закону, тиснучи на вас. І він визнав свою провину: втік, щоб уникнути суду.

– Ні. У нас була рівноправна, взаємна, добровільна домовленість.

– Містере Ріарден, – втрутився другий суддя, – ви можете не поділяти деяких наших ідей, але все вже сказано і зроблено, ми працюємо задля спільної мети: заради людського блага. Ми усвідомлюємо, що ви були змушені переступити через технічні нюанси, визначені законом, через критичну ситуацію на вугільних копальнях і надзвичайну важливість пального для громадського добробуту.

– Ні. Мене змусили мій власний прибуток і мої власні інтереси. Як це уплинуло на вугільні копальні та громадський добробут, визначати вам. Це не було моєю мотивацією.

Містер Моуен спантеличено подивився навколо і прошепотів до Пола Ларкіна:

– Якось дивно все пішло.

– О, замовкніть! – гиркнув Ларкін.

– Я впевнений, містере Ріарден, – сказав найстарший суддя, – що ви не вважаєте насправді – так само, як не вважає і публіка, – що ми ставимося до вас, як до жертви. Якщо у когось склалось аж таке хибне враження, ми жадаємо довести, що це неправда.

Судді вийшли, щоб узгодити вирок. Вони повернулися швидко: увійшли до зловісної тиші залу і повідомили, що на Генрі Ріардена накладено штраф на суму п’ять тисяч доларів, але вирок призупинено.

Хвилі дошкульного сміху прокотилися крізь овації, що здійнялися в залі. Оплески було адресовано підсудному, сміх – суддям.

Ріарден стояв нерухомо, не обертаючись до юрби, ледве чуючи оплески. Стояв і дивився на суддів. На його обличчі не було тріумфу чи захвату. Застигло і напружено він споглядав картину навпроти, гірке здивування в його погляді межувало зі страхом. Він бачив, який жахливо нікчемний був ворог, що руйнував весь світ. Ріарден почувався так, ніби після років подорожі через сплюндровані ландшафти, повз руїни великих фабрик, рештки потужних двигунів, тіла непереможних чоловіків, сподіваючись зустріти грабіжника-велетня, він нарешті знаходить цього руйнівника, який виявляється щуром, що, почувши людські кроки, метушливо зникає у сховку. Якщо це те, що нас перемогло, подумав він, то провина лежить на нас самих.

Люди, що протискалися, щоб його оточити, затягнули Ріардена вглиб судової зали. Він усміхався у відповідь на їхні усмішки, у відповідь на шалене, трагічне завзяття їхніх облич. У його усміху проступав смуток.

– Благослови вас Боже, містере Ріарден! – сказала літня жінка у подертій хустці на голові. – Чи не могли б ви нас порятувати, містере Ріарден? Вони їдять нас живцем, і не варто себе дурити, начебто переслідують самих лише багатих, – чи знаєте, що коїться з нами?

– Слухайте, містере Ріарден, – мовив чоловік, схожий на робітника фабрики, – це багатії продають нас до бісової матері. Скажіть тим угодованим покидькам, які так поспішають усе повіддавати, що, відмовляючись від своїх палаців, вони здирають із нас шкіру живцем.

– Я знаю, – сказав Ріарден.

Це наша провина, подумав він. Якщо ми – рушії, годувальники, доброчинці людства – дозволили накласти на себе тавро зла і мовчки витримували покарання за власні статки, то тріумфу якого «добра» ми сподівались у світі?

Він поглянув на людей навколо. Сьогодні вони його вітали. Вітали біля лінії Джона Ґолта.

Але завтра вимагатимуть нового закону від Веслі Моуча та проекту про безкоштовне житло від Оррена Бойла, поки його балки падатимуть їм на голови. Вони робитимуть це, бо їм накажуть забути, наче гріх, те, що змусило їх аплодувати Генкові Ріардену.

Чому вони були готові визнати свої найважливіші миті гріхом?

Чому прагнули зраджувати в собі найкраще? Що примушувало їх вірити, наче земля – царство зла, де відчай – їхня справжня доля? Він не міг назвати причини, але знав, що її слід назвати. Він бачив її, як величезний знак запитання посередині цієї судової зали, – відповісти на нього тепер було його обов’язком.

Ось справжній вирок, який на нього наклали, подумав Ріарден: з’ясувати, яка ідея, яка проста ідея, доступна найпересічнішій людині, примусила людство ухвалити закони, що вели його до самознищення.

– Генку, я більше ніколи не подумаю, що це безнадійно, більше ніколи, – сказала того вечора після суду Даґні. – Я ніколи не відчую спокуси все покинути. Ти довів, що правда завжди діє і завжди перемагає… – вона замовкла, а потім додала:

– Якщо тільки знати, що таке правда.

Наступного дня під час вечері Ліліан сказала йому:

– Отже, ти переміг, так?

Її голос звучав ухильно. Далі вона нічого не говорила, просто дивилась на нього, ніби розглядаючи якусь таємницю.

Годувальниця на заводі запитав:

– Містере Ріарден, що таке моральні засади?

– Те, з чим матимеш багато проблем.

Хлопець насупився, а потім знизав плечима і засміявся:

– Боже, яке то було чудове шоу! Як же ви їх побили, містере Ріарден! Я сидів біля радіо і просто вив.

– Звідки ти знаєш, що я їх побив?

– Побили, хіба ні?

– Ти певен?

– Звісно, певен.

– Те, що змушує тебе бути певним, і є моральними засадами.

Газети мовчали. Досі цій справі присвячували стільки перебільшеної уваги, а тепер складалося враження, ніби вона не варта й слова. На останніх сторінках з’являлися короткі замітки, сформульовані такими загальними фразами, що читач не міг зауважити жодного натяку на якусь суперечливу тему.

Бізнесмени, з якими він зустрічався, здавалося, прагнули уникати розмов про суд. Декотрі зовсім нічого про це не казали; вони відверталися, а на їхніх обличчях вимальовувалось особливе обурення, приховане намаганням ухилитися, наче ці люди боялись, що сам лише погляд у його бік можуть потрактувати, як висловлення позиції. Інші наважувалися коментувати:

– На мою думку, Ріардене, це було страшенно немудро з вашого боку… Мені здається, зараз не час наживати ворогів… Нам не варто викликати обурення.

– Чиє обурення? – запитав він.

– Не думаю, що урядові це сподобається.

– Ви ж бачили наслідки.

– Хтозна… Громадськість такого не прийме, це викличе роздратування.

– Ви ж бачили реакцію громадськості.

– Не знаю… Ми ж так старалися не давати підстав для всіх цих обвинувачень в егоїстичній жадібності, а ви віддали зброю ворогові.

– Невже ви радше погодитесь із ворогом, що не маєте права на свої прибутки та власність?

– О, ні, ні, звісно, ні, але навіщо вдаватися до крайнощів? Завжди існує золота середина.

– Золота середина між вами і вашими вбивцями?

– Навіщо вдаватися до таких слів?

– Те, що я сказав на суді, – правда чи ні?

– Усе це перекрутять і потрактують неправильно.

– Це правда чи ні?

– Громадськість надто недалека, щоб долати такі проблеми.

– Правда чи ні?

– Зараз не час вихвалятися багатством: популяція вмирає від голоду. Це тільки спокушає їх відібрати у нас усе.

– А якщо казати, що у вас немає права володіти власними статками, тимчасом як це право є у них, – це їх зупинить?

– Ну, не знаю…

– Мені не подобається те, що ви казали під час суду, – зауважив ще хтось. – Я взагалі з вами не погоджуюсь. Особисто я пишаюсь тим, що працюю задля суспільного блага, а не тільки для власного збагачення. Мені подобається думати, що у мене є вища мета, і що я не лише заробляю собі на триразове харчування та лімузин «Гаммонд».

– І мені не подобається ідея про відсутність будь-яких законів та будь-якого контролю, – сказав інший. – Я вам кажу: вони землю рвуть копитами, щоб їх переробити. Але – жодного контролю взагалі? Я з таким не погоджуся. Думаю, певний контроль необхідний. Контроль задля суспільного блага.

– Перепрошую, джентльмени, – сказав Ріарден, – що я буду змушений рятувати ваші дурнуваті карки разом зі своїм.

Гурт бізнесменів на чолі з містером Моуеном не видали у зв’язку з судом жодної заяви. Але через тиждень після засідання повідомили – і їхнє повідомлення супроводжувалося надмірною кількістю реклами, – що збираються пожертвувати гроші на будівлю майданчика для дітей безробітних.

Бертрам Скаддер не згадував про суд у своїй колонці. Але за десять днів, переповідаючи різні плітки, написав: «Певне розуміння суспільної цінності містера Генка Ріардена можна отримати, взявши до уваги той факт, що серед усіх соціальних груп найнебажанішим його вважають власні колеги-бізнесмени. Його старомодна нещадність нестерпна навіть для хижих баронів, які полюють за прибутком».

Якось грудневого вечора, коли вулиці під його вікнами нагадували забиту горлянку, що кашляє клаксонами напередодні Різдва, Ріарден сидів у своєму номері в готелі «Вейн-Фолкленд», ведучи боротьбу з ворогом, значно небезпечнішим за втому чи страх: то була відраза, викликана необхідністю взаємодіяти з людськими створіннями.

Він сидів, не бажаючи виходити в місто, не бажаючи рухатися, наче був прикутий ланцюгом до крісла і до цієї кімнати. Упродовж багатьох годин він намагався ігнорувати емоцію, схожу на напад ностальгії: його певність, що єдина людина, яку він прагнув побачити, була тут, у цьому готелі, але на кілька поверхів вище.

Протягом кількох минулих тижнів він ловив себе на тому, що марнує час у вестибюлі щоразу, заходячи до готелю чи покидаючи його; він тинявся без діла біля поштової стійки або газетного кіоску, вдивляючись у квапливу течію людей, сподіваючись побачити серед них Франциско д’Анконію. Він ловив себе на тому, що проводить самотні вечері в ресторані «Вейн-Фолкленд», не зводячи очей із завіси на вході. А зараз упіймав на тому, що сидить у своїй кімнаті, думаючи про те, що відстань – лише кілька поверхів.

Ріарден звівся на ноги, засміявшись здивовано й обурено водночас. Подумав, що поводиться, наче жінка, яка очікує телефонного дзвінка і бореться зі спокусою покласти край тортурам, зробивши перший крок. Не було жодної причини, яка заважала йому піти до Франциско д’Анконії, якщо це справді те, чого йому хотілось. І все ж, вирішивши це зробити, він відчув у потужності власного полегшення небезпечний присмак капітуляції.

Ріарден ступив до телефону, щоб подзвонити в номер Франциско, але зупинився. Він прагнув не цього. Йому хотілося просто прийти – без попередження, як прийшов до нього в офіс Франциско. Ось що, як видавалося, встановить між ними невстановлену рівноправність.

Прямуючи до ліфта, він подумав: Франциско не буде на місці, а якщо й буде, то, швидше за все, ти знайдеш його в товаристві якоїсь дівулі, й це піде тобі на користь. Однак ця думка видавалася несправжньою, не стосувалась чоловіка, разом із яким він був біля горнила печі. Він рішуче зачекав на ліфт, дивлячись угору, впевнено пройшов коридором, відчуваючи, як гіркота всередині перетворюється на радість, і постукав у двері.

Пролунала рубана відповідь Франциско:

– Заходьте!

Голос був неуважний і безцеремонний.

Ріарден відчинив двері й зупинився на порозі. Одна з найкоштовніших готельних ламп із атласним абажуром стояла на підлозі посеред кімнати, відкидаючи світло на широкі аркуші проектувального паперу. Франциско д’Анконія, без піджака, лежав на животі; пасмо волосся впало йому на обличчя, він спирався на лікті й покусував кінчик олівця, сконцентрувавшись на якійсь точці складного креслення перед ним. Голови не підвів; здавалося, відразу ж забув, що у двері стукали. Ріарден намагався зрозуміти, що зображено на кресленні: найбільше було схоже на секцію ливарні. Він дивився вражено та зачудовано. Якби він міг втілити в реальність власний образ Франциско д’Анконії, то саме така картинка постала б перед ним: постать цілеспрямованого молодого працівника, зосередженого на складному завданні. За мить Франциско підвів голову. Негайно після цього він підстрибнув, опинившись на колінах. Його усмішка промовляла про недовірливу радість. Він поквапливо схопив креслення і відкинув його набік, зображенням до підлоги.

– Я вам завадив? – запитав Ріарден.

– Нічого особливого. Заходьте, – він щасливо всміхався. Ріарден раптово відчув певність, що Франциско теж чекав на їхню зустріч, чекав, як на свою перемогу, в яку не надто вірив.

– Що ви робили? – поцікавився Ріарден.

– Просто розважався.

– Дозвольте поглянути.

– Ні.

Він звівся і відштовхнув креслення ногою ще далі.

Ріарден зауважив: якщо його обурювала зухвала власницька поведінка Франциско у нього в офісі, сам він поводився зараз так само, – не пояснив, навіщо прийшов, однак перетнув кімнату і буденно сів у крісло, наче у себе вдома.

– Чому ви не прийшли, щоб продовжити те, що почали? – запитав він.

– Ви і без мене блискуче це продовжили.

– Ви про суд?

– Так, я про суд.

– А звідки ви знаєте? Вас же там не було.

Франциско усміхнувся, бо інтонація Ріардена свідчила, що він не договорює ще одного речення: «Я на вас чекав».

– А вам не спадало на гадку, що я міг чути кожне слово по радіо?

– Справді? І вам сподобалося слухати власні міркування в ефірі з уст своєї маріонетки?

– Це не так, містере Ріарден. Це не мої міркування. Хіба ви не завжди жили згідно з тим, про що говорили?

– Так.

– Я тільки допоміг зрозуміти, що вам слід цим пишатися.

– Я радий, що ви слухали.

– Це було чудово, містере Ріарден, – тільки десь на три покоління запізно.

– Ви про що?

– Якби в ті часи бодай один бізнесмен мав відвагу сказати, що він працює винятково заради власного прибутку, і сказати про це з гордістю, – він урятував би світ.

– Я не вважаю, що світ уже втрачено.

– Не втрачено. І ніколи не буде. Але ж Господи! Скільки зусиль би він нам зберіг!

– Що ж, думаю, нам слід боротися, незважаючи на еру, в якій ми опинились.

– Так… Знаєте, містере Ріарден, раджу взяти текст вашої промови в суді й перечитати її. А потім подумати, чи послідовно ви практикуєте сказане, чи ні.

– Хочете сказати, що не практикую?

– Самі побачите.

– Я знаю, що ви хотіли сказати мені щось важливе тієї ночі на заводі, коли сталась аварія. Чому б вам це не зробити?

– Ні. Ще зарано.

Франциско поводився так, наче у візиті Ріардена не було нічого незвичайного, наче сприймав його, як природний перебіг подій: так, як завжди поводився у присутності Ріардена. Однак Генк зауважив, що він не був такий спокійний, яким хотів видаватися. Франциско походжав кімнатою, намагаючись вивільнити емоцію, про існування якої не бажав зізнаватися. Він забув про лампу, що й досі стояла на підлозі, служачи єдиним джерелом світла у кімнаті.

– На вас очікувало багато неприємних відкриттів? – запитав Франциско. – Як вам поведінка ваших колег-бізнесменів?

– Думаю, на це варто було сподіватися.

Напруженим від злості та жалю голосом Франциско сказав:

– Минуло дванадцять років і все ж я досі не можу спокійно на це дивитися!

Здавалося, ці слова вихопились у нього мимовільно, – наче, намагаючись притлумити власні емоції, він промовив приховані слова.

– Дванадцять років відколи? – запитав Ріарден.

На мить запала тиша, а потім Франциско спокійно відповів:

– Відколи я зрозумів, що роблять ці люди, – і додав:

– Я знаю, крізь що ви зараз проходите… І що чекає на вас попереду.

– Дякую, – мовив Ріарден.

– За що?

– За те, чого так старанно намагаєтеся не виявляти. Але не турбуйтеся за мене. Я можу це витримати… Знаєте, я прийшов сюди не тому, що хотів поговорити про себе чи навіть про суд.

– Задля вашої присутності я погоджусь на будь-яку обрану вами тему.

Він вимовив це з інтонацією куртуазного жарту. Проте інтонація не могла приховати того, що він саме це і мав на думці.

– Про що ви хотіли зі мною поговорити?

– Про вас.

Франциско якусь мить дивився на Ріардена мовчки, а потім стиха відповів:

– Добре.

Якби Ріарденові почуття можна було негайно перетворити на слова, пропустивши крізь перепону його волі, він закричав би: «Не покидай мене – ти мені потрібен; я борюсь із усіма, я сягнув уже своєї межі й приречений боротись далі, і я потребую знань єдиної людини, якій можу довіряти, поважати, якою можу захоплюватися і потребую, як єдиної доступної зброї!»

Натомість він почав говорити спокійно і дуже просто; єдиною ознакою особистого зв’язку, що між ними існував, була щирість, яка виникала з безпосередніх, беззастережно раціональних тверджень та передбачала таку ж чесність від слухача:

– Знаєте, думаю, що єдиний справжній моральний злочин, який може скоїти одна людина супроти іншої, – це спроба створити (словами чи діями) враження суперечливості, нереальності, ірраціональності, й таким чином викривити розуміння раціонального у своєї жертви.

– Це правда.

– Якщо я скажу, що це та дилема, яку ви переді мною поставили, то чи допоможете ви мені відповісти на особисте запитання?

– Спробую.

– Я не мушу казати вам (думаю, ви це знаєте), що мені ніколи не випадало зустрічати такої видатної людини, як ви. Я практично готовий прийняти – не як правильний, але, принаймні, як можливий, – той факт, що ви відмовилися застосовувати ваш визначний хист у нинішньому світі. Однак те, що робить людина з відчаю, не обов’язково є ключем до його характеру. Я завжди думав, що справжній ключ – у тому, що дає насолоду.

Саме це й здається мені нестерпним: хай від чого відмовилися, поки що ви живий, тому як вам вдається знаходити задоволення у марнуванні вашого безцінного життя на біганину за дешевими жінками та недоумкувате гаяння часу?

Франциско дивився на нього з ясною здивованою усмішкою, немов казав: «Ні? Ви не хотіли говорити про себе? У чому ж тоді, як не у відчайдушній самотності, зізнаєтеся зараз, роблячи проблему моєї особи важливішою за будь-яке інше запитання?»

Усмішка перетворилася на м’який, доброзичливий сміх; здавалося, запитання не створило йому жодних проблем, не зачепило жодних болісних таємниць.

– Містере Ріарден, існує спосіб розв’язати будь-яку дилему такого штибу. Зверніться до ваших передумов.

Він сів на підлогу, зручно вмостившись, весело готуючись до приємної розмови.

– Те, що я видатна людина, – це ваше особисте переконання?

– Так.

– Чи знаєте ви напевно, що я марную життя, бігаючи за жінками?

– Ви ніколи цього не заперечували.

– Заперечувати? Я вляпався у великі проблеми, створюючи таке враження.

– Хочете сказати, що це неправда?

– Я схожий на чоловіка з жалюгідним комплексом неповноцінності?

– О, Боже, ні!

– Тільки такі люди гайнують життя, увиваючись за жінками.

– Ви про що?

– Ви пам’ятаєте мої слова про гроші та про людей, які прагнуть вивернути закон причин та наслідків? Людей, які намагаються замінити розум, привласнюючи результати розумової діяльності? Що ж, чоловік, який себе зневажає, намагається набути самоповаги за допомогою сексуальних пригод. Зробити це неможливо, тому що секс – не причина, а наслідок та вираження відчуття власної цінності цього чоловіка.

– Поясніть, будь ласка.

– Вам ніколи не здавалося, що це те саме? Чоловіки, які думають, що багатство походить із матеріальних ресурсів і не має жодних інтелектуальних передумов чи значень, – це ті ж чоловіки, які думають (із тих же причин), що секс – це фізична здатність, що функціонує незалежно від людського розуму, вибору або кодексу цінностей. Вони думають, що твоє тіло створює бажання і робить за тебе вибір, – приблизно так само, як залізна руда сама себе перетворює на залізничні рейки з власної волі. Але ж насправді сексуальний вибір людини – це результат і сума її фундаментальних переконань. Розкажіть мені, що певний чоловік вважає сексуальною привабливістю, – і я викладу вам усю його життєву філософію.

Покажіть мені жінку, з якою він спить, і я розповім вам, наскільки він себе цінує. Байдуже, які викривлені ідеї проголошує він про чесноти самовідданості, секс – найегоїстичніша дія серед усіх, дія, яку неможливо виконувати з будь-яких інших мотивів, крім власного задоволення (ви тільки подумайте про реалізацію його в дусі самовідданої благочинності!), дія, неможлива в самоприниженні, можлива лише в захваті собою, в певності, що тебе жадають і ти вартий жадання. Це акт, який змушує чоловіка оголювати свій дух так само, як він оголює тіло, приймати своє его, як він приймає стандарти цінностей. Його завжди приваблюватимуть жінки, які відображають найглибші візії себе самого, жінки, чия поступливість дозволяє пережити – або вдати – сенс самоповаги. Чоловік, який гордовито певний власної цінності, бажатиме жінку найвищого можливого типу, жінку, якою він захоплюватиметься, найсильнішу жінку, яку так складно завоювати, бо тільки справжня героїня подарує йому відчуття досягнення, на що ніколи не здатна буде тупоголова лярва. Він не намагається… У чому річ? – запитав, побачивши вираз Ріарденового обличчя: напруження, що не могло бути звичайним зацікавленням в абстрактній бесіді.

– Продовжуйте, – суворо мовив Ріарден.

– Він не намагається набити собі ціни, він прагне її виразити. Не існує конфлікту між стандартами його розуму та бажаннями тіла. Однак чоловік, переконаний у власній нікчемності, матиме жінку, яку зневажатиме, – адже вона відобразить його таємне нутро, звільнить його від об’єктивної реальності, в якій він постає; як шахрайка, подарує йому короткочасну ілюзію його власної цінності та нетривалу втечу від морального кодексу, який над ним тяжіє. Погляньте на потворний безлад, який роблять зі своїм сексуальним життям більшість чоловіків, і погляньте на безлад протиріч, який вони вважають своєю моральною філософією. Одне витікає з іншого. Любов – це наша відповідь на наші ж найвищі цінності, і не може бути чимось іншим. Щойно чоловік спотворює власні цінності та бачення існування, щойно починає сповідувати ідею, що любов – це не втіха для себе, а самозречення, що чесноти – це не гордість, а жалість, біль, слабкість та жертовність, що найшляхетніша любов народжується не з обожнення, а з благодійності, не як реакція на цінності, а відповідь на невідповідність, – і йому доведеться розрізати себе навпіл. Його тіло більше йому не коритиметься, не пасуватиме, зробить його імпотентом перед жінками, яких він начебто кохає, і тягнутиме до найнижчого типу шльондр, яких тільки можна знайти. Його тіло завжди слухатиметься основної логіки його найглибших переконань. Якщо він вірить, що невідповідності – це цінності, то проклинатиме існування і вважатиме його злом, і тільки зло його приваблюватиме. Він прокляв себе і почуватиме, що розбещеність – все, чим він гідний насолоджуватися. Він прирівняв чесноти до болю, тому вважатиме слабкості єдиним полем для радості. Тоді він кричатиме, що його тіло має власні лихі бажання, і що розум не здатен із ними боротися, що секс – це гріх, що справжня любов – це чиста емоція духу. А потім дивуватиметься, чому кохання приносить йому саму лише нудьгу, а секс – нічого, крім сорому.

Відвівши очі, Ріарден поволі промовив, не усвідомлюючи, що думає вголос:

– Принаймні… я ніколи не приймав того, іншого переконання… Я ніколи не почувався винним за те, що заробляю гроші.

Франциско не звернув уваги на першу частину зауваження. Він усміхнувся і гаряче промовив:

– Ви теж бачите, що це одне й те ж? Ні, ви ніколи не приймали жодного аспекту їхньої віри. Ви б не змогли себе до такого змушувати. Якщо навіть намагалися проклясти секс, як зло, все одно виявляли, що, проти власної волі, дієте на правильних моральних засадах. Вас приваблювали найкращі жінки. Ви завжди хотіли героїню. Ви неспроможні принижувати себе. Ви не могли б повірити, що існування – це зло, що ви – безпорадна істота, замкнута в безнадійному всесвіті. Ви – чоловік, розум якого завжди визначав форму матерії. Ви – чоловік, який знає, що платонічна любов, так само, як ідея, не виражена у фізичній дії, є мерзенним лицемірством, а секс, відокремлений від власного кодексу цінностей, як і фізична дія, яку не провадить ідея, – самоомана дурнів. Усе це частинки одного, і ви це знаєте. Це знає ваше недоторканне почуття самоповаги. Ви не могли б прагнути жінку, яку зневажаєте. Тільки людина, яка звеличує чистоту любові, позбавлену потягу, здатна на збочений потяг, позбавлений любові. Але погляньте: більшість людей – це створіння, розкраяні навпіл, вони у відчаї кидаються з одного берега на інший. Один підвид цих половинок – це чоловік, який зневажає гроші, заводи, хмарочоси та власне тіло. Він дотримується неокреслених поглядів на такі незбагненні теми, як сенс життя, й таке ж його власне бачення чеснот. І він же плаче з відчаю, бо нічого не відчуває до жінки, яку поважає, натомість потрапляє в рабство невідворотної пристрасті до шльондри з якогось рову.

Такого чоловіка люди називають ідеалістом. Інший підвид половинок – чоловік, якого люди називають практичним; він зневажає принципи, абстракції, мистецтво, філософію та власний розум. Надбання матеріальних об’єктів він вважає єдиною метою існування і висміює потребу визначити мету цього надбання чи джерело походження. Він сподівається отримати від них задоволення – і дивується, коли що більше отримує, то менше відчуває. Цей чоловік витрачає свій час, переслідуючи жінок. Погляньте на потрійне шахрайство, яке він щодо себе коїть. Він не усвідомить потреби в самоповазі, оскільки глузує з таких понять, як моральні цінності. І все ж він відчуває глибоке презирство до себе, яке виникає з переконання, що він – шматок м’яса. Хоч і знає, що секс – це фізичний вияв відданості особистим цінностям, він цього не визнає. Таким чином, проходячи крізь рух наслідку, він намагається здобути те, що мало би бути причиною. Намагається отримати від жінок, які його оточують, відчуття власної цінності, та забуває, що жінки, яких він обирає, не мають ані характеру, ні власних поглядів, ні ціннісних стандартів. Сам себе він запевняє, що женеться тільки за фізичним задоволенням, – але погляньте, як він втомлюється від цих жінок на тиждень чи одну ніч, як зневажає професійних повій і як любить уявляти, що спокушає доброчесних дівчат, які заради нього роблять винятки. Він шукає досягнень, але не знаходить. Яка велич може бути в змаганні немудрого тіла? Ось вам той, хто бігає за жінками. Чи пасує мені цей опис?

– Боже, ні!

– В такому разі, не запитуючи мене, ви можете судити, скількох жінок у своєму житті я намагався спокусити.

– Але яким дивом ви постійно з’являлися на перших шпальтах газет усі ці дванадцять років?

– Я витратив багато грошей на найбільш показово-вульгарні вечірки, які тільки можна було вигадати, і трохи часу на те, щоб мене бачили з відповідним типом жінок. Щодо решти… – він замовк, а після паузи продовжив:

– У мене є деякі друзі, які це знають, але ви – перша людина, якій я звіряюся всупереч власним правилам: я ніколи не спав із жодною з тих жінок. Я навіть не торкнувся до жодної з них.

– Але найнеймовірніше те, що я вам вірю.

Лампа, що стояла на підлозі позаду нього, відкидала на обличчя Франциско – варто було йому нахились уперед – посічені смужки світла. Вираз Франциско промовляв про безневинну радість.

– Якби ви уважно переглянули ті газети, то побачили б, що сам я ніколи нічого такого не казав. Це жінки не тямилися потрапити у друк з історіями про те, що нас із ними бачили в ресторані, та зі свідченнями про мої з ними палкі романи. Ці жінки мають ту ж мету, що й чоловіки, які бігають за жінками, – вони прагнуть набити собі ціну якнайбільшим числом завойованих чоловіків та їхньою славою. Тільки у цих жінках ще більше фальші, адже цінність, яку вони шукають – це навіть не реальний факт: ця цінність полягає у враженні, яке вони справляють, та у заздрощах решти жіноцтва. Що ж, ті стерви отримали від мене те, що хотіли, – але в буквальному сенсі: без претензії, на яку вони розраховували, претензії, що приховує від них їхнє бажання. Ви думаєте, вони хотіли спати зі мною чи з будь-яким іншим чоловіком? Та вони неспроможні на таке справжнє і чесне бажання. Вони прагнули поживи для свого марнославства – і я їм його дав. Я подарував їм можливість вихвалятися перед своїми друзями та потрапити до скандальних хронік у ролі видатних спокусниць. Але чи знаєте ви, що це справляє той же ефект, що й ваш вчинок на суді? Якщо хочете подолати будь-яке нице шахрайство – дотримуйтесь його у буквальному сенсі, не додаючи від себе нічого, щоб проявити його суть. Ті жінки все зрозуміли. Вони побачили: заздрість до того, чого вони не досягли, не дає їм задоволення. Замість самоповаги вигадані історії про романи зі мною вселили в них іще глибше відчуття неповноцінності: кожна з них знає, що намагалась – і зазнала поразки. Якщо її суспільний стандарт цінностей – затягнути мене в ліжко, то вона не може дотягнутися до нього. Думаю, ці жінки ненавидять мене дужче, ніж будь-який чоловік на світі. Проте моя таємниця у безпеці, адже кожна з них думає, що вона – єдина, кому не вдалося, тимчасом як усі решта досягли успіху, тому вона ще палкіше розповідатиме про наш роман і ніколи не видасть правди.

– Але що ж ви накоїли зі своєю репутацією?

Франциско знизав плечима:

– Ті, кого я поважаю, все одно колись довідаються про мене правду. Решта ж, – його обличчя стало жорстоке, – решта вважатимуть мою справжню сутність втіленням зла. Тож нехай дослухаються до того, чому вірять, – перших сторінок газет.

– Але для чого? Навіщо ви це робили? Щоб провчити їх?

– Чорт, ні! Я хотів, щоб мене мали за гульвісу.

– Чому?

– Гульвіса – це чоловік, який тільки й здатен, що цвиндрити гроші.

– Нащо вам така потворна роль?

– Для маскування.

– Нащо?

– З особистих причин.

– Яких?

Франциско похитав головою.

– Не просіть мене про це розповідати. Я й так сказав вам більше, ніж мав. Усе одно ви невдовзі довідаєтеся решту.

– Якщо це більше, ніж я повинен був знати, то чому ви розповіли?

– Бо… вперше за багато років ви змусили мене втратити терпіння.

В його голосі знову з’явились інтонації, що зраджували притлумлені емоції.

– Бо я ніколи так не хотів, щоб хтось знав про мене правду: за винятком вас. Бо знав, що ви зневажаєте гульвіс дужче за інші типи чоловіків, – так само, як і я. Гульвіса? Усе своє життя я любив лише одну жінку, люблю її зараз і любитиму завжди!

Ці слова вирвались у нього мимоволі. Стишивши голос, Франциско додав:

– Я ніколи не зізнався в цьому жодній людині… Навіть їй самій.

– Ви її втратили?

Франциско сидів, утупившись у простір перед собою. За мить безбарвно відповів:

– Сподіваюся, ні.

Лампа освітлювала нижню частину обличчя, тому Ріарден не міг бачити його очей. Бачив тільки рот, покреслений зморшками, що таїли в собі витривалість та химерну урочисту покірність. Ріарден зрозумів, що цієї рани не варто більше ятрити.

Настрій Франциско різко змінився. Він сказав:

– Чекати залишилося зовсім недовго! – і звівся на ноги, усміхаючись.

– Оскільки ви мені довіряєте, – мовив Ріарден, – я хочу відкрити вам власну таємницю. Я хочу, щоб ви знали, що я довіряв вам уже до того, як прийшов сюди. І, можливо, згодом я потребуватиму вашої допомоги.

– Ви – єдина людина, якій я з радістю допоможу.

– З вами пов’язано багато такого, чого я не розумію, проте не сумніваюся: другом мародерів вас точно не назвеш.

– Бо я їм не друг.

Обличчя Франциско весело сяйнуло – він ніби чогось не договорював.

– Отож, я знаю, що ви мене не зрадите, якщо скажу вам, що збираюся продавати ріарден-метал клієнтам, яких сам обиратиму, у тих об’ємах, що вважатиму їх за потрібні, й тоді, коли сам захочу. Зараз я готуюся передати замовлення удвадцятеро більше, ніж те, за яке мене судили.

Сидячи на бильці крісла на відстані кількох метрів, Франциско насупився і схилився вперед, мовчки дивлячись на Ріардена.

– Ви думаєте, що таким чином із ними боретеся? – запитав він нарешті.

– А як би ви це назвали? Співпрацею?

– Ви погоджувалися працювати і виробляти для них ріарден-метал, шкодячи власним прибуткам, ціною втрати власних друзів, збагачуючи випадкових покидьків, які нахабно вас грабували, і приймаючи знущання від них, виправдовуючи це тим, що рятуєте їм життя. Зараз ви збираєтеся робити це, погодившись на роль злочинця, ризикуючи щомиті опинитись у в’язниці, – для того, щоб підтримувати систему, що існує тільки завдяки власним жертвам, тільки порушуючи власні закони.

– Я роблю це не заради їхньої системи, а для клієнтів, яких не можу кинути на поталу цій системі; я маю намір цю систему пережити і не збираюся дозволяти їм мені перешкодити, хоч як би вони ускладнювали мені життя; а ще не збираюся віддавати їм світ, навіть якщо виявиться, що я остання жива людина. Зараз цей незаконний порядок для мене важливіший навіть, ніж завод.

Франциско повільно похитав головою і промовчав. А потім запитав:

– Кому з друзів у мідній промисловості ви збираєтеся цього разу надати цінний привілей донести на вас?

Ріарден усміхнувся:

– Не цього разу. Цього разу я співпрацюватиму з людиною, якій довіряю.

– Справді? І хто це?

– Ви.

Франциско випростався.

– Що? – запитав він так тихо, що майже перетворив звук на видих.

Ріарден і далі всміхався.

– Не знали, що я тепер один із ваших замовників? Це було зроблено через кількох маріонеток і під фальшивими іменами, але мені буде потрібна допомога, щоб ніхто з ваших працівників не почав виявляти допитливість. Мені потрібна мідь, потрібна вчасно, і мені байдуже, якщо потім мене арештують, коли вдасться все це провернути. Я знаю, що ви втратили будь-який інтерес до своєї компанії, до багатства, роботи, оскільки не хочете мати справу з грабіжниками на кшталт Таґґарта і Бойла. Та якщо все, що ви казали, було щиро, якщо я – останній, кого ще можна поважати, то ви допоможете мені вижити і перемогти їх. Я ніколи нікого не просив про допомогу. А зараз прошу вас. Я вас потребую. Я вам довіряю. Ви завжди демонстрували своє захоплення мною. Що ж, моє життя у ваших руках, – якщо бажаєте. Вантаж міді д’Анконії саме зараз на шляху до мене. П’ятого грудня він покинув Сан-Хуан.

– Що?!

Цей крик зраджував шоковий стан. Франциско зірвався на ноги, вже не намагаючись будь-чого приховати.

– П’ятого грудня?

– Так, – підтвердив остовпілий Ріарден.

Франциско стрибнув до телефону.

– Я ж просив вас не мати справ із «Міддю д’Анконій»!

Це звучало чи то як благальний, чи розлючений крик відчаю.

Його рука потягнулась до телефону, але він її відсмикнув. Ухопився за край столу, ніби намагався завадити собі підняти слухавку, і стояв, схиливши голову, дуже довго, але як довго, ні він сам, ні Ріарден сказати б не змогли. Ріарден онімів, спостерігаючи за болісною боротьбою, єдиним доказом якої була нерухома постать навпроти. Він не міг зрозуміти причини цієї боротьби, знав тільки, що Франциско має владу негайно попередити якусь подію, проте владою цією не скористається.

Коли Франциско звів голову, Ріарден побачив, що його обличчя потемніло від страждання так, що кожна зморшка буквально кричала про біль – біль, посилений тим, що рішення прийнято дорогою ціною.

– Франциско… в чому річ?

– Генку, я…

Він похитав головою, а потім завмер, виструнчившись.

– Містере Ріарден, – сказав він голосом, сповненим сили, розпачу та особливої гідності, знаючи, що його благання марне, – зовсім скоро ви будете мене проклинати, будете сумніватись у кожному моєму слові… Та присягаюся – жінкою, яку я кохаю, – що я ваш друг.

Спогад про обличчя Франциско, яким воно було тієї миті, виринув у пам’яті Ріардена через три дні, пробившись крізь сліпучий шок втрати і ненависті; спогад проступив, незважаючи на те, що, стоячи біля радіо у своєму офісі, Ріарден думав: йому слід триматись якнайдалі від готелю, інакше, побачивши Франциско д’Анконію, він негайно його вб’є. Спогад проступав крізь слова, які долинали: три кораблі, навантажені міддю д’Анконії, що вийшли з Сан-Хуана і пливли до Нью-Йорка, зазнали нападу Раґнара Даннескольда і пішли на дно. Спогад проступав, хоча Ріарден і знав, що на дно разом із кораблями пішло дещо набагато дорожче, ніж мідь.

Розділ V. Перевищення кредиту

Це була перша поразка в історії «Сталі Ріардена». Вперше замовлення не доставили згідно з угодою. Однак 15 лютого, на коли було заплановано виготовити рейки для «Таґґарт Трансконтиненталь», це вже ні для кого не мало значення.

Зима прийшла рано, в останні дні листопада. Люди казали, що це найтяжча з усіх зим, і нікого не можна обвинувачувати у надзвичайній суворості завірюх. Ніхто не бажав згадувати часів, коли хуртовини ще не замітали неосвітлених доріг, не засипали дахів неопалюваних будинків, не зупиняли руху потягів, не залишали по собі сотень трупів.

Уперше, коли наприкінці грудня компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального до «Таґґарт Трансконтиненталь», брат Данаґґера пояснив, що нічого не міг вдіяти. Йому довелося скоротити робочий день до шести годин, сказав він, щоб підбадьорити робітників, які, здавалося, працювали зовсім не так, як у дні кузена Кеннета. Робітники стали мляві та недбалі, пояснював він, оскільки їх виснажила сувора дисципліна попереднього керівника. Він нічого не міг зробити, коли керівники й майстри, які працювали в компанії десять або двадцять років, без причини звільнялися. Нічого не міг зробити, коли між працівниками та керівництвом виникали тертя, незважаючи на те, що нові очільники були значно ліберальніші за старих наглядачів. Вся річ у реорганізації, пояснював він. Він нічого не міг вдіяти, коли вантаж, призначений компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», напередодні доставки розвернули і скерували до Бюро міжнародної допомоги, щоб відправити згодом до Народної Республіки Англії. Йшлося про надзвичайну ситуацію: населення Англії гинуло від голоду, всі республіканські фабрики закривались, і міс Таґґарт поводилася нерозсудливо, адже йшлося про затримку лише на один день. Але вона спричинила затримку на три дні у пробігу вантажного потяга номер триста вісімдесят шість із Каліфорнії до Нью-Йорка, п’ятдесяти дев’яти вагонів, навантажених салатом і апельсинами. Вантажний потяг номер триста вісімдесят шість чекав на запасних коліях вугільної станції пального, що досі не прибуло. Коли потяг прибув до Нью-Йорка, салат і апельсини довелося викинути в Іст-рівер: вони надто довго чекали на складах Каліфорнії через зміни у розкладі потягів та новий закон, що забороняв паротягові тягнути більше шістдесяти вагонів.

Ніхто, крім друзів та торгових партнерів, не помітив, що троє постачальників помаранчів із Каліфорнії втратили бізнес, так само, як і двоє фермерів, які вирощували салат у Долині Імперіал. Ніхто не помітив закриття брокерської фірми в Нью-Йорку, а також сантехнічної компанії, якій брокерська фірма заборгувала гроші, а ще оптового продавця свинцевих труб, який обслуговував сантехнічну компанію. В газетах писали: коли люди гинуть від голоду, не слід перейматися через крах комерційних підприємств, що є всього лише приватними компаніями для приватного прибутку.

Вугілля, яке Бюро міжнародної допомоги переправляло через Атлантику, не досягло Народної Республіки Англії: його захопив Раґнар Даннескольд.

Удруге, коли компанія «Вугілля Данаґґера» запізнилась із доставкою пального в «Таґґарт Трансконтиненталь», у середині січня, кузен Данаґґера гарчав у слухавку, що нічим не міг зарадити: його копальні не працюють уже протягом трьох днів через дефіцит мастила для машин. Доставку вугілля до «Таґґарт Трансконтиненталь» було затримано на чотири дні.

Містер Квінн з компанії «Підшипники Квінна», який колись переїхав із Коннектикуту до Колорадо, впродовж тижня чекав на вантажний потяг, який віз на його замовлення ріарден-метал. Коли потяг прибув, двері заводу «Підшипників Квінна» було зачинено.

Ніхто не відстежував закриття автотранспортного підприємства у Мічиґані, де очікували на вантаж роликових підшипників, простій його устаткування та робітників на повній оплаті. Або закриття тартака в Ореґоні, де чекали на новий двигун. Чи згортання біржі пиломатеріалів в Айові, яка залишилася без постачання. Чи банкрутства будівельного контрактника в Іллінойсі, який, вчасно не отримавши пиломатеріалів, виявив, що його контракти скасовано, і покупці будинків, які він зводив, вирушили засніженими шляхами шукати те, чого вже не існувало.

Снігова буря наприкінці січня перекрила шляхи через Скелясті гори, утворивши білі дев’ятиметрові стіни на головній колії «Таґґарт Трансконтиненталь». Чоловіки, які намагались очистити колію, здались після перших кількох годин: поворотні плуги ламалися один за одним. Термін експлуатації плугів збіг іще два роки тому, але їх підтримували сумнівним ремонтом. Нового знаряддя не доставили. Виробник закрив справу, бо не зміг отримати необхідної сталі від Оррена Бойла.

Три потяги, що рухались у західному напрямку, застрягли на бічних коліях станції Вінстон, високо в Скелястих горах, де головна лінія «Таґґарт Трансконтиненталь» перетинає північно-західний край Колорадо. Протягом п’яти днів до них не могла дістатися допомога. Потяги не могли пробитися крізь бурю. Останні вантажні вагони, вироблені Лоуренсом Гаммондом, зламалися на крижаних схилах гірських узвиш.

Туди відправили найкращі літаки Двайта Сандерса, однак вони так і не приземлилися на станції Вінстон. Пробиваючись крізь бурю, всі апарати вийшли з ладу.

Крізь густі снігові тенета пасажири потягів дивилися на світло вінстонських халуп, що погасло вже наступного вечора. Третього вечора у потягах теж зникло освітлення, опалення, закінчилася їжа. Коли буря трохи стихала, біла завіса розсіювалась, залишаючи по собі чорну нерухому порожнечу – злиття темної землі та неба без зірок, – десь далеко, багато кілометрів на південь, пасажири могли розгледіти крихітний язик полум’я, що витанцьовував на вітрі. Це був Смолоскип Ваятта.

Уранці шостого дня, коли потяги вже змогли зрушити з місця і посунули вниз схилами Юти, Невади і Каліфорнії, їхній персонал споглядав димові труби без диму та замкнені двері маленьких фабрик, розташованих біля колій; під час попереднього рейсу вони ще працювали.

– Бурі – справа Господа, – написав Бертрам Скаддер. – Ніхто не може мати соціальної відповідальності за погоду.

Вугілля, яке постачав Веслі Моуч, вистачало на обігрів будинків протягом трьох годин на день. Дров не було, не було металу для нових печей, не було інструментів, за допомогою яких можна було б встановлювати нові системи опалювання. У тимчасових хитромудрих конструкціях із цегли та бляшанок із-під олії професори палили книжки зі своїх бібліотек, а садівники – дерева зі своїх садів.

«Злидні зміцнюють людський дух, – писав Бертрам Скаддер, – та гартують тонку сталь соціальної дисципліни. Самопожертва – той цемент, що об’єднує людські цеглини у величну будівлю суспільства».

– Націю, яка колись дотримувалася переконання, що велич досягається виробництвом, сьогодні переконують, що насправді велич можна здобути убогістю, – сказав Франциско д’Анконія в інтерв’ю пресі. Але його так і не надрукували.

Тієї зими розцвіла тільки індустрія розваг. Люди виривали пенні з сипучих пісків того, що йшло на їжу та опалення; голодні наповнювали кінотеатри, намагаючись на кілька годин втекти від тваринного стану, що полягав у єдиній турботі про найнагальніші потреби. У січні всі кінотеатри, нічні клуби та боулінг-доріжки було зачинено розпорядженням Веслі Моуча з метою економії пального.

«Задоволення не доконечна умова для існування», – написав Бертрам Скаддер.

– Вам слід навчитися філософського ставлення, – сказав доктор Саймон Прітчетт молодій студентці, яка раптово вибухнула істеричними риданнями посеред лекції. Вона щойно повернулась із волонтерської експедиції на Верхнє Озеро; дівчина бачила, як мати обіймає тіло дорослого сина, померлого з голоду.

– Абсолюту не існує, – сказав доктор Прітчетт. – Реальність – це лише ілюзія. Звідки ця жінка знає, що її син мертвий? Звідки вона знає, що син узагалі існував?

Люди з благальними поглядами і розпачливими обличчями гуртувалися навколо наметів, у яких євангелісти з тріумфальною зловтіхою розповідали, що людина не може подолати природи, що вся її наука – це шахрайство, що розум її зазнав краху, що тепер вона пожинає плоди своєї гордині через упевненість у власному інтелекті, й що тільки віра у силу містичних таємниць здатна її захистити від тріщин на рейках або від проколотої шини останньої вантажівки. Любов – ключ до містичних таємниць, любов і самозречена пожертва задля потреб інших, кричали вони.

Оррен Бойл здійснив самозречену пожертву задля потреб людства. Він продав Бюро міжнародної допомоги десять тисяч тонн сталевих профільних конструкцій, які повинна була отримати «Південно-атлантична залізниця», – тепер їх мали передати до Народної Республіки Німеччини.

– Мені складно було приймати це рішення, – сказав він із вологим, розфокусованим поглядом праведника, звертаючись до прибитого панікою президента Південно-атлантичної залізниці, – однак я взяв до уваги той факт, що ваша корпорація багата, тимчасом як люди в Німеччині перебувають у надзвичайно складному становищі. Тому я діяв, керуючись принципом про першочергову допомогу нужденним. Коли сумніваєшся, слід віддавати перевагу слабким, а не сильним.

Президент «Південно-атлантичної залізниці» чув, що найдорожчий друг Оррена Бойла у Вашингтоні товаришує з кимось у Міністерстві постачання Народної Республіки Німеччини. Однак тепер було невідомо, чи справді це вплинуло на Бойла, чи його дія підпорядковувалась принципам самопожертви, та й, зрештою, різниці не було: якби Бойл був святим із вірою у саможертовність, він мусив би вчинити точнісінько так, як учинив. Це примусило президента «Південно-атлантичної залізниці» замовкнути. Він не наважувався визнати, що дбає про свою залізницю більше, ніж про населення Німеччини. Він не насмілився заперечити принципів самопожертви.

Води Міссісіпі піднімались упродовж усього січня, пучнявіли бурями, вітер гнав їх уперед, подрібнюючи на безліч течій, зіштовхуючи ці течії між собою, наражаючи їх на перепони, що траплялися на шляху. У перший тиждень лютого, в ніч колючого дощу зі снігом, міст над Міссісіпі, по якому проходила колія «Південно-атлантичної залізниці», завалився під вагою пасажирського потяга. Паротяг і п’ять перших спальних вагонів разом зі зламаними балками полетіли у двадцятип’ятиметрову прірву, у чорний вир. Решта потяга залишилася на перших трьох уцілілих прольотах мосту.

– Неможливо зберегти торт для себе і водночас дати його з’їсти сусідам, – зауважив Франциско д’Анконія. Гнів обвинувачень проти нього з боку публічних рупорів був потужніший, ніж перейнятість жахливим випадком на ріці.

Подейкували, що головний інженер «Південно-атлантичної залізниці» пішов у відставку ще півроку тому, заявивши, що міст небезпечний, – він зневірився, що сталь для зміцнення конструкції таки вдасться отримати. Він написав листа до найупливовішої газети в Нью-Йорку, застерігаючи громадськість. Листа не опублікували. Подейкували, що перші три прольоти мосту не розсипалися, бо їх зміцнили профільними конструкціями з ріарден-металу. Проте залізничній компанії, згідно з законом про чесні паї, вдалося придбати лише п’ятсот тонн металу.

Єдиним результатом офіційного розслідування стало рішення про закриття решти двох мостів через Міссісіпі, що належали дрібнішим залізничним компаніям. Одна з них негайно збанкрутувала; інша закрила додаткову лінію, зірвала свої рейки і проклала колію до мосту над Міссісіпі, що належав «Таґґарт Трансконтиненталь». Так само зробила «Південно-атлантична залізниця».

Великий міст Таґґарта у Бедфорді, що в Іллінойсі, збудував Натаніель Таґґарт. Він роками боровся з урядом, тому що через скаргу власників річкових кораблів суди постановили, що залізниця – деструктивний конкурент водного транспорту, а тому загрожує суспільному добробуту, а залізничний міст через Міссісіпі слід закрити, адже це – матеріальна перешкода. Суд наказав Натаніелеві Таґґарту зруйнувати міст, а пасажирів переправляти через ріку на баржах. У цій битві він переміг із перевагою в один голос у Верховному Суді. Тепер його міст залишився єдиною ланкою через континент. Його наступник увів суворе правило: навіть якщо доведеться занедбати все решту, міст Таґґарта завжди слід утримувати у бездоганному стані.

Сталь, яку Бюро міжнародної допомоги відправило у плавання Атлантикою, не дісталася до Народної Республіки Німеччини. Її захопив Раґнар Даннескольд, однак ніхто поза Бюро про це не довідався, тому що газети вже давно не згадували Даннескольда.

Коли нарешті громадськість почала помічати дедалі більший дефіцит товарів, зникнення з ринку електричних прасок, тостерів, пральних машин та іншої електротехніки, люди почали ставити запитання і дослухатися до чуток. Вони чули, що жоден корабель, навантажений міддю д’Анконії, не може доплисти до порту Сполучених Штатів. Жоден вантаж не міг оминути Раґнара Даннескольда.

Туманними зимовими ночами моряки у портах перешіптувались, що Раґнар Даннескольд завжди захоплював вантажі з допомогою іншим країнам, але ніколи не забирав міді: кораблі д’Анконії, разом із вмістом, він посилав на дно. Членам команди дозволяв утікати на рятувальних шлюпках, але мідь завжди тонула. Моряки шепотілися про все це, наче то була якась темна легенда, що людина не здатна її пояснити. Ніхто не розумів, чому Даннескольд не хоче забирати міді.

У другий тиждень лютого задля економії мідного дроту та електрики було видано директиву, що забороняє ліфтам підніматися вище двадцять п’ятого поверху. Верхні поверхи будівель наказали звільнити, а сходи нагору перекрили нефарбованими дошками. Спеціальними дозволами було передбачено винятки – на підставі «нагальної необхідності» – для кількох найбільших комерційних установ та фешенебельних готелів. Горішні частини міст просто зникли.

Мешканцям Нью-Йорка ніколи не випадало зважати на погоду. Бурі сприймали як звичайні незручності, що уповільнюють рух та утворюють калюжі під дверима яскраво освітлених крамниць. Люди йшли проти вітру, одягнуті у дощовики, хутро та вечірнє взуття, і їм здавалося, ніби стихія вирує лише за межами міста. Тепер же, опинившись сам-на-сам зі сніговими шквалами, що прокочувалися вузькими вулицями, містяни почувалися тимчасовими гостями, натомість вітер видавався повноцінним господарем.

– Тепер це вже не має для нас жодного значення. Забудь, Генку, це неважливо, – мовила Даґні, коли Ріарден сказав, що не зможе доставити рейок. Він не знайшов постачальника міді.

– Забудь, Генку.

Він не відповів. Не міг забути першої поразки «Сталі Ріардена».

Увечері 15 лютого на залізничному вузлі тріснула металева плита, і з рейок зійшов паротяг. Це сталося за вісімсот метрів від Вінстона, в Колорадо, на ділянці, де планували прокласти нову колію. Начальник станції зітхнув і викликав команду з краном. То був лише один незначний інцидент серед багатьох, що виникали тут через день; начальник до цього звик.

Того вечора Ріарден високо підняв комір пальта, низько насунув капелюха на очі й дістався занедбаного вугільного кар’єра в одному з глухих закутків Пенсільванії, де, бродячи по коліна в снігу, наглядав, як піратське вугілля вантажать до його вагонів. Шахта не мала власника, ніхто не міг дозволити собі на ній працювати. Але молодик із грубим голосом і темними злими очима, який прийшов із найближчого голодного поселення, зібрав команду з безробітних і домовився з Ріарденом видобути для нього вугілля.

Вугілля видобували вночі, зберігали його у потаємних підземних стоках і, без жодних запитань і відповідей, отримували готівку. Винні лише в тому, що відчайдушно прагнули вижити, вони співпрацювали з Ріарденом, наче дикуни: без прав, означень, контрактів та страхування; єдине, що в них було, – це взаємне розуміння та абсолютне неухильне дотримання обіцянки. Ріарден не знав навіть імені молодого керівника. Спостерігаючи, як він завантажує вагони, Ріарден думав: якби цей хлопець народився бодай поколінням раніше, то став би великим промисловцем. Натомість, тепер його життя, найімовірніше, закінчиться вже за кілька років, як життя звичайного злочинця.

Даґні того вечора брала участь у зустрічі Ради директорів «Таґґарт Трансконтиненталь».

Вони сиділи за лискучими столами у величній залі для нарад, де панувала задуха. Чоловіки, які протягом десятиліть своєї діяльності задля власної безпеки покладалися на незворушність власних облич, недоказовість слів та бездоганність одягу, тепер почувалися безглуздо через светри, що напиналися на їхніх черевах, намотані навколо ший кашне та кашель, схожий на автоматні черги, що занадто часто переривав дискусію.

Даґні зауважила, що навіть Джимів зовнішній вигляд не такий бездоганний, як завжди.

Він сидів, втягнувши голову в плечі, очі надто різко перестрибували з обличчя на обличчя.

За столом, поруч із ними, сидів чоловік із Вашингтона. Ніхто точно не знав, у чому полягають його обов’язки, на якій він посаді, але в цьому не було необхідності: вистачало знання, що це – людина із Вашингтона. Цього чоловіка з сивіючими скронями і довгим вузьким обличчям звали містером Клемом Везербі. Щоб тримати рот закритим, йому, здавалося, доводилось напружувати всі лицеві м’язи, тому його обличчя, не виражаючи нічого іншого, мало дещо манірний вигляд. Директори не знали, в якій якості перебуває тут цей чоловік: гість він, радник чи, може, керівник Ради. Зрештою, вони цього воліли не знати.

– Мені здається, – промовив голова, – наріжна проблема, що ми її маємо розглянути, – це сумний, щоб не сказати критичний, стан основної лінії… – він замовк, а потім обережно додав. – Тимчасом як єдина справна колія – це лінія Джона Ґолта… тобто «Ріо-Норте».

З тією ж обережною інтонацією, ніби сподіваючись, що хтось інший зрозуміє прихований сенс його слів, наступний мовець сказав:

– Якщо ми зважимо на критичний брак устаткування, а також на те, що дозволяємо йому виходити з ладу, обслуговуючи додаткову лінію, діяльність якої збиткова… – він замовк, так і не сформулювавши, що станеться, якщо вони зважать на ці моменти.

– На мою думку, – продовжив мертвотно-блідий і худий чоловік з ошатними вусиками, – лінія «Ріо-Норте» стала фінансовим тягарем, що його наша компанія може не витримати. Ну, хіба що буде проведено певну реорганізацію, яка…

Він не закінчив, але поглянув на містера Везербі. Містер Везербі, здавалося, цього не зауважив.

– Джиме, – мовив голова, – думаю, тобі слід пояснити містерові Везербі становище.

Голос Таґґарта досі був натреновано-гладкий, утім, це нагадувало гладкість клаптика тканини, туго натягнутого на розбитий уламок скла, тому час від часу крізь матерію проступали гострі краї:

– Думаю, це загальновизнана річ, що головним чинником, що впливає на кожну залізницю нашої країни, є надзвичайний рівень занепаду бізнесу. Ми, звісно, усвідомлюємо, що це тимчасово, та все ж на цей момент ситуація на залізниці досягла стадії, яку можна назвати безнадійною. Якщо конкретно, то кількість закритих фабрик на території, де пролягають лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» така значна, що це зруйнувало нашу фінансову структуру. Регіони та округи, що завжди давали нам сталі надходження, тепер демонструють фактичні збитки. Розклад руху, пристосований до великих об’ємів вантажів, не може утримуватися трьома відправниками так само, як раніше утримувався сімома. Ми не можемо надавати їм таких же послуг – принаймні не… за нинішніх обставин.

Він поглянув на містера Везербі. Але той начебто не зауважив.

– Як на мене, – вів далі Таґґарт, і гострі краї в його голосі увиразнилися, – становище відправників вантажів нечесне. Більшість із них скаржаться на своїх конкурентів і застосовують різноманітні заходи на місцевому рівні, щоб зменшити конкуренцію на своїй ділянці. Тепер вони практично стали одноособовими власниками своїх ринків, але водночас відмовляються розуміти, що залізниця не може надати єдиній фабриці тих умов вантажоперевезень, які були можливі за перевезення продукції всього регіону. Собі на шкоду ми зношуємо заради них потяги, а вони виступають проти будь-якого… підвищення тарифів.

– Проти підвищення тарифів? – м’яко перепитав містер Везербі, вправно вдаючи здивування. – Це не та позиція, яку вони обрали.

– Якщо певні чутки, що я їм відмовляюся вірити, таки правдиві… – сказав голова і затнувся, коли паніка в його голосі стала очевидна.

– Джиме, – люб’язно промовив містер Везербі, – думаю, буде найкраще, якщо ми просто не згадуватимемо про підвищення тарифів.

– Мені не йшлося про справжнє підвищення, – поквапився Таґґарт. – Я просто хотів завершити картинку.

– Але, Джиме, – тремтячим голосом проказав літній чоловік, – я думав, що твій вплив… я хочу сказати, твоя дружба з містером Моучем гарантує…

Він замовк, бо решта присутніх дивилися на нього суворими поглядами, дорікаючи за порушення неписаного закону: не можна згадувати про такого штибу провали, нікому не варто обговорювати таємних Джимових зв’язків, як і того, чому вони не спрацювали.

– Річ у тім, – безпосередньо сказав містер Везербі, – що містер Моуч прислав мене сюди, щоб обговорити вимогу залізничних спілок про підвищення заробітної платні, а також вимогу відправників вантажів про зниження тарифів.

Чоловік промовив це надзвичайно буденно. Він знав, що ці вимоги відомі присутнім, що їх уже цілий місяць обговорюють у газетах. Знав і те, що ці люди жахалися не так самого факту, як того, що він цей факт озвучив, – так, наче до цього моменту його не існувало. А ще вони чекали, щоб переконатися, чи скористається він зі своєї могутності. І він дозволив їм переконатися, що таки скористається.

Ситуація, в якій вони перебували, передбачала крики протесту. Але всі мовчали. Ніхто йому не відповів. Тоді Джеймс Таґґарт промовив гострим, нервовим тоном, який мав би сприйматися як вияв злості, натомість видавав непевність:

– Я не перебільшував би важливості Баззі Воттса з Національної ради вантажовідправників. Він зчиняє багато галасу і влаштовує чимало дорогих обідів у Вашингтоні, але я не радив би сприймати це занадто серйозно.

– Ну, не знаю, – мовив містер Везербі.

– Послухайте, я точно знаю, що Веслі відмовився зустрічатись із ним минулого тижня.

– Це правда. Веслі заклопотана людина.

– А ще я знаю, що коли Джин Лоусон десять днів тому влаштував велику вечірку, там були практично всі, але Баззі Воттса не запросили.

– Он як, – миролюбно мовив містер Везербі.

– Тому, Клеме, я не робив би ставку на містера Баззі Воттса. Тож я через це навіть не хвилюватимуся.

– Веслі – справедливий чоловік, – сказав містер Везербі. – Чоловік, відданий суспільному обов’язку. На першому місці для нього інтереси країни в цілому.

Таґґарт випростався. Серед усіх небезпечних ознак, які він знав, цей стиль розмови був найгірший.

– Ніхто не може заперечувати, Джиме, що Веслі глибоко поважає вас як освіченого бізнесмена, цінного радника та одного з найближчих особистих друзів.

Таґґарт різко вистрілив у нього поглядом: ситуація погіршувалася.

– Але ніхто не може сказати, що Веслі не наважиться пожертвувати особистими почуттями та дружбою, коли йдеться про благо суспільства.

Обличчя Таґґарта нічого не виражало. Його жах був пов’язаний із речами, що їм ніколи не дозволялося виявлятись у словах чи відображатися на м’язах обличчя. Жах був спричинений боротьбою з невизнаною думкою: сам він так довго і за стількох різних ситуацій перебував у ролі «суспільства», що не сумнівався, яким чином обернеться для нього перехід цього магічного, священного титулу, якого ніхто не наважувався оскаржувати, особі Баззі Воттса – та ще й разом із «благом».

Однак Таґґарт поквапився запитати про інше:

– Ви ж не припускаєте, що я ставлю особисті інтереси вище за суспільне благо?

– Ні, звісно, ні, – відповів містер Везербі, мало не посміхаючись. – Аж ніяк. Тільки не ви, Джиме. Ваше спрямоване на суспільство ставлення та розуміння – надто добре відомі. Ось чому Веслі сподівається, що ви побачите всі аспекти картини.

– Авжеж, – мовив загнаний у пастку Таґґарт.

– Отже, щодо позиції спілок. Можливо, ви не можете підвищити їм платні, але як же їм існувати, якщо кошти на життя сягнули неба? Вони ж повинні їсти, правда? Це на першому місці, залізниці чи не залізниці.

Містер Везербі говорив з інтонацією безтурботної справедливості, наче цитував формулу, якою намагався передати інший сенс, зрозумілий усім присутнім. Він дивився просто на Таґґарта, наче наголошував на важливості не промовленого вголос.

– У залізничних спілках – майже мільйон членів. У кожного – родини, утриманці, бідні родичі; а у кого в ці дні немає бідних родичів? Разом це приблизно п’ять мільйонів голосів. Тобто – осіб. Веслі доводиться про них думати. Він мусить враховувати їхню психологію. Крім цього, подумаймо про суспільство. Тарифи, які ви встановлюєте, діяли в ті часи, коли всі заробляли гроші. Але за теперішньої ситуації кошти на транспортування – це тягар, якого ніхто не здатен підняти. Люди волають про це по всій країні.

Він знову подивився на Таґґарта. Просто поглянув – а здалось, наче підморгнув.

– Їх неймовірна кількість, Джиме. І їх роблять нещасними неймовірно багато обставин. Якщо уряд знизить тарифи на залізничні перевезення, ці хлопці будуть вдячні.

Тиша, яка запала у відповідь, була схожа на глибоку яму: коли щось падало на її дно, нагору не долинало жодного звуку. Таґґарт, як і решта присутніх, знав, заради якого безкорисливого мотиву містер Моуч завжди готовий пожертвувати особистими стосунками.

Саме через цю тишу, а ще тому, що вона не хотіла цього казати, бо прийшла сюди, не налаштована говорити, але не могла втриматися, запитання Даґні пролунало так жорстоко:

– Джентльмени, ви отримали те, про що просили всі ці роки?

Різкість, із якою їхні погляди перекинулися на неї, була мимовільною реакцією на несподіваний звук. Проте та різкість, із якою присутні відвели очі, втупивши погляди у стіл, стіни, деінде, тільки б не на неї, була свідомою відповіддю на значення почутих слів.

У тиші, що запанувала знову, Даґні відчула, як повітря, наче крохмалем, наповнюється обуренням – це обурення адресувалось аж ніяк не містерові Везербі, а їй самій. Вона могла б це витримати, якби вони просто не відповіли на її запитання. Однак подвійне лицемірство з їхнього боку змусило її відчути нудотне напруження в животі: вони вдавали, що ігнорують її, насправді ж відповідали у притаманний собі спосіб.

Голова, не дивлячись на неї, ухильним та багатозначним, і все ж страшенно рішучим тоном сказав:

– Все було б добре, все склалось би просто чудово, якби не неправильні люди при владі – такі, як Баззі Воттс та Чік Моррісон.

– Ну, Чік Моррісон мене не хвилює, – мовив мертвотно-блідий чоловік із вусиками. – Він зовсім не має якихось важливих зв’язків нагорі. Справді. Найгірша отрута – це Тінкі Голловей.

– А мені ситуація зовсім не здається безнадійною, – сказав товстун у зеленому кашне. – Джо Данфі та Бад Гезлтон дуже близькі з Веслі. Якщо їхній вплив переважить, з нами все буде чудово. Однак Кіп Чалмерс із Тінкі Голловеєм небезпечні.

– Я подбаю про Кіпа Чалмерса, – запевнив Таґґарт.

Містер Везербі був єдиною особою в цьому приміщенні, хто спокійно дивився на Даґні. Але коли його погляд на ній зупинявся, у ньому нічого не відображалося. Вона була єдиною особою в цьому приміщенні, кого він не бачив.

– Я думаю, – буденно мовив Везербі, дивлячись на Таґґарта, – що ви можете зробити Веслі послугу.

– Веслі знає, що він завжди може на мене покластися.

– Отож, я подумав, що коли ви підвищите профспілчанам заробітну платню, ми можемо зняти питання про зниження тарифів раз і назавжди.

– Я не можу цього зробити! – це був майже крик. – Національний альянс залізниць одностайно проголосував проти підвищення заробітних плат і примусив кожного члена від цього відмовитися.

– Це саме те, про що я кажу, – м’яко мовив містер Везербі. – Веслі мусить уклинитись у цю позицію альянсу. Якщо від рішення відмовиться така компанія, як «Таґґарт Трансконтиненталь», решту вмовити буде легко. Ви неймовірно допоможете Веслі. Він це оцінить.

– Але ж, Господи Боже, Клеме! Згідно з правилами альянсу на мене зможуть подати в суд!

Містер Везербі посміхнувся.

– Який іще суд? Дозвольте Веслі про це подбати.

– Але послухайте, Клеме, ви ж знаєте, знаєте так само добре, як і я, що ми не можемо собі цього дозволити!

Містер Везербі стенув плечима.

– Це проблема, яку вам треба залагодити.

– Але як, Господи помилуй?

– Не знаю. Це ваша робота, не наша. Ви ж не хочете, щоб уряд почав указувати, як вам керувати залізницею, правда?

– Ні, звісно, ні! Але…

– Наша робота – просто простежити, щоб люди отримували чесну винагороду та належне транспортування. Виконати ці умови – ваше завдання. Але, якщо ви стверджуєте, що не можете, тоді…

– Я такого не казав! – поспішно вигукнув Таґґарт, – я взагалі такого не казав!

– Добре, – вдоволено мовив містер Везербі. – Ми знаємо, що ви здатні це вирішити.

Він дивився на Таґґарта. Таґґарт дивився на Даґні.

– Але це була тільки думка, – додав містер Везербі, відхиляючись на спинку крісла, начебто скромно відступаючи в тінь. – Просто думка, яку вам слід обміркувати. Я тут лише гість. Не хочу втручатися. Метою зустрічі було обговорити ситуацію на… додаткових лініях, так?

– Так, – підтвердив голова і зітхнув. – Так. Якщо у когось є конструктивна пропозиція…

Він зачекав. Ніхто не відповів.

– Думаю, картина всім нам зрозуміла.

Зачекав іще.

– Безсумнівним є те, що ми не можемо дозволити собі працювати на деяких із наших додаткових ліній… зокрема, на лінії «Ріо-Норте»… і тому слід вжити певних заходів…

– Думаю, – втрутився блідий чоловік із вусиками і його голос несподівано став дуже впевнений, – нам слід вислухати тепер міс Таґґарт.

Він схилився вперед із виразом багатозначного лукавства. Даґні не відповіла, просто мовчки обернулася до нього, тому він запитав:

– Міс Таґґарт, що ви хочете сказати?

– Нічого.

– Перепрошую?

– Все, що я хотіла сказати, міститься у звіті, який зачитав Джим.

Вона говорила тихо, чистим і рівним голосом.

– Але ж ви нічого не порекомендували.

– Бо я не маю жодних рекомендацій.

– Але ж ви – наш виконавчий віце-президент, ви життєво зацікавлені у політиці щодо цієї залізниці.

– Я не маю жодної влади над політикою щодо залізниці.

– Але ж ми прагнемо почути вашу думку.

– Немає у мене жодних думок.

– Міс Таґґарт, – сказав він безвиразним офіційним тоном наказу, – ви не можете не розуміти, що наші додаткові лінії функціонують за катастрофічного дефіциту, тож ми очікуємо, що ви зможете зробити їх прибутковими.

– Як?

– Не знаю. Це ваша робота, не наша.

– У своєму звіті я перелічила причини, через які це неможливо. Якщо є факти, яких я не зауважила, прошу їх назвати.

– Навіть не знаю. Ми сподівалися, що ви знайдете способи. Наша робота – стежити, щоб акціонери отримували свої частки. А ви повинні їх забезпечити. Ви ж не хочете, щоб ми подумали, що ви нездатні виконувати свою роботу і…

– Я нездатна її виконувати.

Чоловік відкрив рот, але сказати більше нічого не зміг. Він не зводив із неї враженого погляду, не розуміючи, чому його формула не спрацювала.

– Міс Таґґарт, – запитав чоловік у зеленому кашне, – чи зазначали ви у звіті про критичну ситуацію на лінії «Ріо-Норте»?

– Я констатувала, що вона безнадійна.

– Які ж дії ви пропонували?

– Не пропонувала нічого.

– Чи не уникаєте ви відповідальності?

– Ви хоч думаєте, що робите? – вона промовляла спокійно, звертаючись до них усіх. – Невже ви сподіваєтеся, що я промовчу про те, що вся відповідальність – на вас, що це ваша клята політика довела нас до цього? Ні, я не промовчу.

– Міс Таґґарт, міс Таґґарт, – із благальним докором сказав голова, – між нами не повинно бути жодних недобрих почуттів. Невже тепер важливо, хто винен? Ми не хочемо сваритися через колишні помилки. Ми повинні згуртуватися в одну команду, щоб провести нашу залізницю крізь відчай цієї надзвичайної ситуації.

Сивий чоловік з аристократичними манерами, який протягом усього засідання мовчав, зображаючи на обличчі вираз тихого і прикрого знання про те, що вся ця вистава марна, поглянув на Даґні співчутливо і з останніми проблисками надії в очах. Підвищивши голос рівно настільки, щоб виявити нотку контрольованого обурення, він сказав:

– Містере голово, якщо ми обговорюємо практичний вихід із ситуації, я хотів би, щоб ми зважили ймовірність накладення певних обмежень на довжину та швидкість наших потягів. Серед решти заходів, цей – найжахливіший. Його скасування не розв’яже всіх наших проблем, але неймовірно полегшить справу. За такої шаленої нестачі рухомого складу та страхітливого браку пального висилати паротяг лише з шістдесятьма вагонами, коли він може тягнути всі сто, у рейс тривалістю чотири дні, коли цей шлях раніше долали за три дні, – немислиме божевілля. Якби ми підрахували кількість компаній-відправників, яких ми знищили, число спустошених через наші промахи регіонів, дефіцити та затримку потягів, а потім…

– І не думайте, – огризнувся містер Везербі. – І не мрійте про якісь анулювання. Ми цього навіть не розглядатимемо. Не будемо навіть слухати балачок на цю тему.

– Містере голово, – тихо запитав сивочолий чоловік, – можна я продовжу?

Голова розвів руками, натякаючи на безпорадність своєю улесливою посмішкою:

– Це було б непрактично, – відповів він.

– Думаю, нам варто обмежити нашу дискусію статусом лінії «Ріо-Норте», – відрубав Джеймс Таґґарт.

Запала мовчанка.

Чоловік із зеленим кашне повернувся до Даґні.

– Міс Таґґарт, – обережно і печально запитав він, – чи вважаєте ви – бодай гіпотетично – що коли устаткування, яке зараз обслуговує «Ріо-Норте», звільниться, то воно покриє потреби руху на нашій головній трансконтинентальній лінії?

– Допоможе покрити.

– Рейки лінії «Ріо-Норте», – почав блідий чоловік із вусиками, – неможливо порівняти з жодними в усій країні, зараз їх не можна купити ні за які гроші. А це майже п’ятсот кілометрів шляху, тобто понад шістсот кілометрів рейок із чистого ріарден-металу. Думаєте, міс Таґґарт, що ми можемо дозволити собі марнувати найкращі рейки на гілку, де більше немає активного руху?

– Про це вам судити.

– Скажу так: чи буде користь із цих рейок, якщо ми використаємо їх для нашої основної колії, що потребує зараз нагального ремонту?

– Це стало б у пригоді.

– Міс Таґґарт, – тремтячим голосом запитав чоловік, – чи залишилися на лінії «Ріо-Норте» якісь важливі вантажовідправники?

– Тільки Тед Нільсен із «Моторів Нільсена». Більше нікого.

– Як ви вважаєте, чи можна використати експлуатаційні витрати з лінії «Ріо-Норте», щоб полегшити фінансове напруження цілої системи?

– Це б допомогло.

– Отже, як наш виконавчий віце-президент…

Він замовк. Вона почекала, дивлячись на нього. Чоловік продовжив:

– То?

– Яке ваше запитання?

– Я хотів сказати… Як наш виконавчий віце-президент, чи не повинні ви зробити певні висновки?

Вона встала. Окинула поглядом присутніх:

– Джентльмени, не знаю, якими самодурами треба бути, переклавши на мене відповідальність за ваші рішення і примушуючи мене ці рішення озвучити. Можливо, ви вірите, що коли остаточний вирок буде винесено моїм голосом, то я стану убивцею, – адже всі чудово розуміють, що зараз відбувається останній акт тривалого вбивства. Не збагну, чого, на вашу думку, ви досягнете такими інсценуваннями, тому я не допомагатиму вам у цьому. Остаточного удару завдавайте самі, як завдали всіх попередніх.

Вона зібралася іти геть. Голова підвівся, безпорадно бурмочучи:

– Але, міс Таґґарт…

– Прошу не вставати. Продовжуйте, будь ласка, дискусію – і проводьте голосування, в якому я не матиму голосу. Я утримаюсь. Якщо хочете, я залишусь тут, але тільки у ролі працівника. На іншу посаду не претендую.

Вона знову відвернулась, однак цього разу її зупинив голос сивого чоловіка.

– Міс Таґґарт, це неофіційне запитання, це моя особиста цікавість: чи не могли б ви поділитися власним баченням майбутнього компанії «Таґґарт Трансконтиненталь»?

Вона відповіла, співчутливо дивлячись на нього; голос її пом’якшав:

– Я перестала думати про майбутнє цієї системи залізниць. Збираюся підтримувати рух потягів, скільки це буде можливо. Не думаю, що компанія проіснує довго.

Вона відійшла від столу до вікна, щоб стати збоку і дати їм можливість закінчити без неї.

Даґні поглянула на місто. Джим отримав дозвіл використовувати електрику на горішніх поверхах будівлі Таґґартів.

З висоти цієї кімнати місто скидалося на висохлі рештки. На тлі темного неба вимальовувалося кілька поодиноких стовпчиків освітленого скла.

Вона не прислухалася до чоловічих голосів позаду себе. Не знала, чи довго кружляли навколо неї уривки їхніх суперечок: звуки штовхалися, намагаючись витіснити одне одного, випхати наперед; боротьба, метою якої було не утвердження бажання, а намагання витиснути його у незгодної жертви, битва, в якій рішення мусив оголосити не переможець, а переможений:

– Мені здається… Я думаю, це… На мій погляд, це мусить… Якби ми припустили… Я просто раджу… Я не натякаю, але… Якщо ми зважимо на обидві точки зору… На мою думку, безсумнівно те, що… Очевидним фактом мені видається…

Вона не знала, чий голос промовив:

– …і тому я пропоную закрити «Лінію Джона Ґолта».

Вона зауважила, що лінію нарешті назвали правильно.

«Ти теж таке витримував кілька поколінь тому, тобі було так само складно, так само важко, але ти не дозволив їм тебе зупинити; невже все було так само погано, як зараз? Так само гидко? Зрештою, чи не все одно, йдеться про різні форми одного болю, але біль не зупинив тебе, хоч яке було випробування, тебе воно не стримало, ти не здався, ти долав усі перепони, а я тепер мушу долати свої; ти боровся і я повинна, ти зробив це, а я намагатимусь…» Даґні добре чула в собі тиху інтенсивність цієї посвяти, і минув певний час, перш ніж зрозуміла, що розмовляла з Натом Таґґартом.

Наступний почутий нею голос належав містерові Везербі:

– Зачекайте-но, хлопці. А ви часом не забули, що маєте отримати дозвіл, перш ніж закрити лінію?

– Клеме, Господи милосердний! – Таґґарт не приховував паніки. – З цим же не може виникнути проблем…

– Я б не був такий упевнений. Не забувайте, що ви – державна служба, тому повинні забезпечувати транспортування, дає це вам гроші чи ні.

– Але ж ви знаєте, що це неможливо!

– Якщо закриєте цю лінію, вам це піде на користь, залагодить ваші проблеми, але що з того нам? Залишити цілий штат Колорадо практично без транспорту – яку суспільну реакцію це викличе? Звісно, якщо ви дасте щось Веслі натомість, щоб збалансувати збитки, якщо гарантуватимете зростання заробітних плат для спілок…

– Я не можу! Я дав слово Національному альянсу!

– Слово? Робіть, як хочете. Ми не збираємося тиснути на альянс. Ми воліємо, щоб усе відбувалося добровільно. Але час зараз складний, так просто і не скажеш, що може статися. Всі банкрутують, податкові надходження падають, можливо, доведеться – оскільки понад п’ятдесят відсотків облігацій Таґґартів належать нам, – протягом цих півроку вимагати з них виплати.

– Що?! – закричав Таґґарт.

– …або й швидше.

– Але ви не можете! Господи, ви не можете! Було ж ясно, що мораторій накладено на п’ять років! Ми уклали контракт, зобов’язання! Ми на це розраховували!

– Зобов’язання? Джиме, ви не надто старомодний? Немає жодних зобов’язань, крім потреб цього моменту. Справжні власники облігацій теж розраховують на виплати.

Даґні вибухнула сміхом.

Вона не могла вгамуватися, не могла опиратися, не могла відкинути шанс помститись Еллісові Ваятту, Ендрю Стоктону, Лоуренсові Гаммонду та всім решті. Здригаючись від сміху, вона сказала:

– Дякую, містере Везербі!

Містер Везербі здивовано дивився на неї.

– Що? – холодно запитав він.

– Я знала, що нам доведеться у той чи інший спосіб заплатити за ці облігації. Ось ми і платимо.

– Міс Таґґарт, – суворо мовив голова, – а чи не думаєте ви, що оці ваші «я-ж-казала» пустопорожні? Говорити про те, що могло б статись, якби ми чинили в інший спосіб, – це теоретичні спекуляції. Ми не можемо потурати теорії, доводиться зважати на практичну реальність цього моменту.

– Правильно, – підтвердив містер Везербі. – Саме практичними ви й повинні бути. Пропонуємо вам угоду. Ви робите дещо для нас, а ми робимо дещо для вас. Ви даєте профспілкам їхнє зростання зарплат, а ми даємо вам дозвіл закрити лінію «Ріо-Норте».

– Добре, – здавлено відповів Джеймс Таґґарт.

Стоячи біля вікна, Даґні чула, як вони голосували за це рішення. Чула, як було оголошено, що «Лінію Джона Ґолта» закриють за півтора місяця, 31 березня.

Треба тільки пережити кілька наступних хвиль, подумала вона; потурбуватися про кілька наступних хвиль, а потім іще кілька наступних, по кілька нараз, і вже за певний час стане легше. За певний час ти це подолаєш.

Вона постановила, що завдання наступних кількох хвиль – одягнути пальто і першою покинути приміщення.

Наступне завдання – з’їхати ліфтом униз величезною мовчазною будівлею «Таґґарт». Далі – перетнути темний вестибюль.

На півдорозі до виходу вона зупинилась. Опершись об стіну, на неї чекав якийсь чоловік. Вона не відразу його впізнала, не відразу подолала впевненість, що бачити тут і тепер це обличчя було неможливо.

– Привіт, Чушко, – м’яко мовив він.

Вона відповіла, намагаючись намацати всередині свою звичну стриманість:

– Привіт, Франциско.

– То вони остаточно вбили Джона Ґолта?

Вона намагалася вкласти цей момент у якусь логічну часову послідовність. Запитання належало до теперішнього часу, але урочисте обличчя ніби прийшло з тих днів на пагорбі біля ріки Гадсон, де він повністю зрозумів би, що означало для неї це запитання.

– Як ти дізнався, що вони зробили це сьогодні? – запитала вона.

– Уже кілька місяців очевидно, що це мало бути їхнім наступним кроком.

– Чому ти сюди прийшов?

– Побачити, як ти це сприйняла.

– Хочеш посміятися?

– Ні, Даґні, я не хочу над цим сміятися.

Вона не побачила на його обличчі й натяку на втіху – і довірливо відповіла:

– Не знаю, як я це сприймаю.

– А я знаю.

– Я цього очікувала, я знала, що вони це зроблять, отож тепер залишається просто пережити… – вона хотіла сказати «сьогоднішній вечір», натомість вимовила: – …всю роботу й решту дрібниць.

Він узяв її за руку.

– Ходімо кудись, вип’ємо.

– Франциско, чому ти наді мною не смієшся? Ти ж завжди сміявся з цієї лінії.

– Посміюся завтра, коли побачу, як ти даєш собі раду з роботою та іншими дрібницями. Але не сьогодні.

– Чому не сьогодні?

– Перестань. Ти не здатна зараз про це говорити.

– Я… – вона хотіла запротестувати, натомість сказала:

– Мабуть, таки не здатна.

Він вивів її назовні, і вона виявила, що мовчки рухається у такт із його кроками, а його пальці невимушено й міцно стискають її руку. Він махнув таксі й притримав перед Даґні дверцята. Вона підкорилася без жодних запитань і відчула полегшення, як плавець, який припинив боротьбу. Спостерігати за впевненими діями чоловіка – це було рятівним кругом, кинутим у мить, коли вона вже перестала сподіватися, що впевненість існує в цьому світі. Полегшення полягало не в тому, щоб перекласти відповідальність, а в тому, щоб бачити чоловіка, здатного брати її на себе.

– Даґні, – промовив він, дивлячись, як за вікнами таксі пролітає місто, – подумай про першого чоловіка, який вигадав сталеві балки. Він знав, що саме бачить, що думає і чого хоче. Він не казав: «Мені здається», не слухав наказів тих, хто говорить: «На мою думку».

Вона зареготала, дивуючись із його точності: він відчув природу того нудотного стану, який її охопив, болота, з якого їй вдалось утекти.

– Роззирнися, – сказав він. – Місто – це застигле втілення людської відваги. Відваги чоловіків, які придумали кожен болт, гвинтик та електрогенератор, що з них це місто постало. Відваги казати не «мені здається», а «це є», – і бути готовим віддати життя за свої слова. Ти не самотня. Такі люди існують. Вони існували завжди. Був час, коли люди плазували в печерах, віддані на поталу епідеміям та бурям. Чи могли такі люди, як члени твоєї Ради директорів вивести їх із печер і привести до цього? – і він вказав на місто.

– Господи, ні!

– Це доказ того, що інший тип людей справді є.

– Так, – палко погодилась вона. – Так.

– Думай про них і забудь свою Раду директорів.

– Франциско, де вони тепер – люди того іншого типу?

– Тепер вони тут непотрібні.

– Мені потрібні. О, Боже, як же вони мені потрібні!

– Якщо так, ти їх знайдеш.

Він не запитував її про «Лінію Джона Ґолта», і вона сама про це не говорила, аж поки вони сіли за стіл у тьмяно освітленій кабінці, і в її пальцях виникла ніжка келиха. Вона практично не усвідомила, як вони тут опинилися. Це було тихе дороге місце, схоже на таємний сховок. Під руками вилискував маленький столик, за плечима Даґні відчувала шкіряну оббивку округлих сидінь, а від вигляду чужих задоволень та радості, яку люди намагалися сховати у цьому місці, їх відділяла ніша з темно-синім дзеркалом. Франциско обперся об стіл, спостерігаючи за нею, і вона ясно відчула надійну підтримку його уважних очей.

Про лінію вони не говорили, однак Даґні раптом сказала, дивлячись на рідину у своєму келиху:

– Я думаю про той вечір, коли Натові Таґґарту наказали покинути міст, що він будував. Міст над Міссісіпі. Йому неймовірно бракувало грошей. Люди боялися мосту і називали його зведення непрактичною затією. Того ранку йому сказали, що Концерн річкових пароплавів подав на нього позов, вимагаючи зруйнувати міст, який начебто загрожує громадській безпеці. Над рікою встигли збудувати лише три прольоти. Того ж дня натовп напав на конструкцію і розклав багаття навколо дерев’яних риштувань. Робітники покинули Ната: дехто злякався, декого підкупили люди з Концерну, а більшість – через те, що він уже протягом кількох тижнів не виплачував грошей. Йому надходили повідомлення, що люди, які збиралися купувати акції залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь», один по одному скасовували домовленості. Ближче до вечора до нього прийшли члени комітету, що представляв два банки, – останню надію. Це відбувалося там же, на березі ріки, де стояла конструкція, у старому залізничному вагоні, де він жив, – із краєвидом на чорну руїну, яка ще димілась дерев’яним згарищем навколо покрученої сталі. Раніше йому вдалося домовитись про позику від цих банків, але контракту ще не підписали. Члени комітету заявили, що він мусить відмовитися від мосту, адже з усією певністю програє процес, а споруду знесуть ще до звершення суду. Якщо він погодиться здатись і перевозити пасажирів через річку на баржах, як роблять інші залізничні компанії, контракт матиме чинність, він отримає гроші на те, щоб розбудувати свою лінію на західному березі. Якщо не погодиться – позику буде відкликано. Що він на це скаже? – запитали відвідувачі. Нат не мовив жодного слова. Просто взяв контракт, розірвав його навпіл, простягнув їм і вийшов геть. Він пішов до мосту, проминув усі три прольоти, дійшовши аж до останньої балки. Став на коліна, підняв інструменти, покинуті робітниками, і почав відчищати сталеву конструкцію від обвуглених решток. За ним спостерігав головний інженер – дивився, як Нат працює сокирою, самотній над широкою рікою, як позаду нього, на заході, куди мала вести проведена залізнична гілка, сідає сонце. Він працював усю ніч. До ранку продумав план: що потрібно зробити, щоб знайти правильних людей, людей із незалежним мисленням; як знайти їх, переконати, зібрати гроші, щоб продовжувати будувати міст.

Вона говорила низьким і рівним голосом, дивлячись на плямку світла, що мерехтіла в рідині, коли її пальці обертали скляну ніжку келиха. Вона не виявляла жодних емоцій, але в голосі вчувалася напружена монотонність молитви:

– Франциско… якщо він пережив ту ніч, то яке я маю право нарікати? Хіба не байдуже, що я зараз відчуваю? Він звів той міст, я повинна його зберегти для нього. Не можу допустити, щоб із ним сталося те ж, що і з мостом «Південно-атлантичної залізниці». Мені здається, якби я таке допустила, він би про це дізнався – дізнався тієї ночі, коли був сам над річкою… Ні, це нонсенс, але ось що я думаю: якщо я дозволю цьому статися, то зраджу кожного, хто знає, що пережив Нат Таґґарт тієї ночі, – тому я не можу цього зробити.

– Даґні, якби Нат Таґґарт був зараз живий, що б він зробив?

З гірким і різким смішком у неї вихопилося:

– Та він би і хвилини не прожив! – а потім виправила себе:

– Ні, прожив би. Знайшов би спосіб їх перемогти.

– Як?

– Не знаю.

Вона зауважила його напружений і обережний погляд, зауважила, як він пильно її вивчає, схилившись уперед і запитуючи:

– Даґні, члени Ради директорів – не рівня Натові Таґґарту, правда? Вони не перемогли б його у жодному змаганні; немає нічого, що змусило б його відчувати перед ними страх; усі разом вони не мають такого розуму, волі, потуги, яка могла б дорівнятись одній тисячній того, що було в ньому.

– Ні, звісно, ні.

– То чому ж протягом усієї людської історії Нати Таґґарти, творці цього світу, завжди перемагали – і завжди програвали людям із Ради директорів?

– Я… не знаю.

– Як могли ці люди, які не наважаться висловити беззастережної думки навіть стосовно погоди, подолати Ната Таґґарта? Як можуть вони заволодіти його досягненням, якщо він вирішив його захищати? Даґні, він боровся усіма доступними йому способами, крім найважливішого. Вони не змогли б перемогти, якби ми – він і всі ми – самі не віддали їм цього світу.

– Так. Ти віддав їм світ. Елліс Ваятт віддав. І Кен Данаґґер. А я не віддам.

Він усміхнувся.

– Хто ж тоді збудував для них лінію Джона Ґолта?

Він зауважив тільки, як слабко сіпнувся її рот, але точно знав, що це запитання було для неї, мов удар у відкриту рану. І все ж вона тихо відповіла:

– Я збудувала.

– Заради такого кінця?

– Для людей, які не здатні триматись, які не борються і здаються.

– Хіба ти не розумієш, що інакше закінчитися це просто не могло?

– Ні.

– Скільки ще несправедливості ти хочеш узяти на себе?

– Стільки, скільки я здатна подолати.

– Що ти робитимеш завтра?

Вона відповіла дуже спокійно, дивлячись йому просто в очі, дещо гордовито і підкреслено спокійно:

– Почну її зривати.

– Що?

– «Лінію Джона Ґолта». Почну зривати колію голими руками – своїм розумом, своїми вказівками. Підготую її до закриття, потім зірву рейки і використаю частини, щоб зміцнити трансконтинентальну лінію. Попереду багато роботи. Я буду зайнята.

Спокій дещо зрадив її, проявившись у ледь помітній зміні голосу:

– Знаєш, я дуже на це чекаю. Я рада, що сама це робитиму. Ось чому Нат Таґґарт усю ніч працював: щоб продовжувати. Не все так погано, поки людина може робити бодай щось. І я, принаймні, знаю, що рятую головну лінію.

– Даґні, – дуже тихо почав Франциско, і їй раптом здалося, що від її відповіді залежить його доля, – а якби тобі довелося розбирати головну лінію?

Вона з притиском відповіла:

– Тоді я лягла б під останній паротяг! – але відразу й додала: – Ні. Це жалість до себе. Не лягла б.

Він м’яко погодився:

– Я знаю, що не лягла б. Але хотіла б це зробити.

– Так.

Він усміхнувся і відвів погляд. Усмішка була глузлива та водночас сповнена болю, ніби кепкував він сам із себе. Вона не розуміла, чому була цього певна, проте так добре знала його обличчя, що завжди вміла розрізняти почуття, навіть попри те, що вже не здатна була збагнути їхніх причин. Вона так само добре знала його обличчя, як і кожну лінію тіла, – ніби досі могла побачити його в уяві; несподівано усвідомила це тіло під його одягом, на відстані всього кількох метрів, у залюдненому інтимному просторі цього приміщення. Він знову перевів на неї погляд, і раптова зміна в його очах підтвердила, що він знав про її думки. Він відвів погляд і підняв келих.

– Що ж, – мовив він, – за Ната Таґґарта.

– І за Себастьяна д’Анконію? – запитала вона й відразу ж пошкодувала, бо це пролунало, мов поглум, хоча Даґні не мала наміру глузувати.

Але вираз його очей був ясний і чистий, і Франциско упевнено відповів, увиразнивши це гордовитою усмішкою:

– Так – і за Себастьяна д’Анконію.

Її рука здригнулась, і кілька крапель вихлюпнулося на квадратне паперове мереживо на темному лискучому пластику столу. Даґні дивилась, як Франциско одним ковтком спорожнив свій келих; різкий і короткий рух його руки був наче виявом урочистої обітниці.

Раптом вона подумала, що вперше за дванадцять років він прийшов до неї з власного бажання.

Франциско поводився так, ніби, цілком упевнений у собі, передавав їй свою віру, допомагаючи відновити власну, і не даючи жодної можливості замислитися, з якого дива вони зараз разом. І вона в незбагненний спосіб відчула, що він відпустив віжки. Тиша кількох порожніх хвиль, нерухомий обрис його чола, вилиць і рота, його відвернуте від неї обличчя; їй чомусь здавалося, що тепер уже він намагається щось у собі повернути.

Вона міркувала про те, що він сьогодні мав на меті, й подумала, що, можливо, Франциско вже тієї мети досягнув: він провів її крізь найгірші моменти, дав їй неоціненний захист від розпуки – знання, що живий розум почув її та зрозумів. Але чому він це зробив? Чому йому був небайдужий її розпач – після всіх років агонії, в яку він її загнав? Чому було йому небайдуже, як вона сприйме смерть «Лінії Джона Ґолта»? Про це він чомусь не запитав у неї там, у вестибюлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

Ось який між ними зв’язок: вона ніколи не була по-справжньому вражена, побачивши його у миті, коли найдужче його потребувала, а Франциско завжди знав, коли саме з’являтись. У цьому й полягала небезпека: що вона довірятиме йому, хоч і знає, що це всього лише нова пастка, хоч і пам’ятає, що він завжди зраджує тих, хто йому довіряється.

Він сів, опершись на схрещені на столі руки, дивлячись просто перед собою. Не обертаючись до неї, раптом сказав:

– Я думаю про п’ятнадцять років, протягом яких Себастьян д’Анконія чекав на кохану жінку. Він не знав, чи знайде її знову, чи жива вона… чи чекає на нього. Але знав, що вона не зможе вижити в його боротьбі й що він не може покликати її до себе, аж поки переможе. Тому він чекав, перетворивши любов на надію, на яку не мав права.

Але потім, переносячи її через поріг свого дому, роблячи першою сеньйорою д’Анконія Нового Світу, він знав, що переміг у битві, що тепер вони вільні, що їй ніщо не загрожує і більше ніхто не завдасть шкоди.

У дні їхнього пристрасного щастя він ніколи не давав їй жодного натяку, що може думати про неї як про сеньйору д’Анконію.

Раптом Даґні подумала: вона навіть не знає, що значить для нього. Однак ця мить розтанула в невидимому тремтінні: вона не могла повірити, що останні дванадцять років допускала ймовірність слів, які він щойно промовив. Це нова пастка, вирішила вона.

– Франциско, – твердо запитала вона, – що ти зробив із Генком Ріарденом?

Він не чекав, що цієї миті їй спаде на думку Ріарден:

– Чому ти запитуєш?

– Він зізнався був мені, що ти – єдиний чоловік, який йому подобається. Але під час нашої останньої зустрічі Генк сказав, що убив би тебе, якби побачив.

– Він не пояснив, чому?

– Ні.

– Нічого не розповів?

– Ні.

Дивна усмішка на його обличчі поєднувала смуток, вдячність і тугу.

– Я застерегла Генка, коли він зізнався у своїй симпатії до тебе. Попередила, що ти його скривдиш.

Його слова пролунали, ніби раптовий вибух:

– Він був одним із двох людей, яким я віддав би своє життя!

– А хто друга людина?

– Цій людині я вже віддав життя.

– Про що ти?

Він похитав головою, ніби й так сказав більше, ніж збирався, і промовчав.

– Що ти зробив із Ріарденом?

– Колись я тобі розповім. Не зараз.

– Ти завжди робиш таке з тими, хто… багато для тебе важить?

Він подивився на неї з осяйною щирою усмішкою, з невинністю та болем.

– Знаєш, – м’яко мовив, – я б сказав, що це вони завжди роблять таке зі мною, – і додав: – Але не скажу. Дії – і знання про них – належали мені.

Він підвівся.

– Ходімо? Відвезу тебе додому.

Даґні встала і Франциско подав їй пальто. Воно було широке, вільного крою; д’Анконія допоміг їй загорнутися. Відчула, що його долоня трохи затрималась у неї на плечах.

Даґні обернулась і поглянула на нього. Він стояв, неприродно випростаний, втупившись у стіл. Підводячись, вони скинули паперові серветки, і тепер було видно напис, вирізаний на пластиковій поверхні. Хтось намагався його затерти, однак слова залишилися, наче висічений голос чийогось п’яного відчаю: «Хто такий Джон Ґолт?»

Розлютившись, вона різким рухом змахнула серветкою і накрила слова. Він засміявся.

– Я можу відповісти, – мовив Франциско. – Я можу сказати тобі, хто такий Джон Ґолт.

– Справді? Здається, його знають усі, але кожен розповідає іншу історію.

– Але кожна з них справжня – правдиві всі історії, які ти про нього чула.

– Яка ж твоя? Хто він?

– Джон Ґолт – це Прометей, який передумав. Століттями його роздирали грифи, караючи за те, що він подарував людям вогонь. Порвавши ланцюги, він відібрав вогонь. І не поверне його, аж поки люди відкличуть грифів.

Стрічка шпал широкими смугами огинала гранітні кути, чіпляючись за гірські схили Колорадо. Даґні йшла вздовж колії, тримаючи руки в кишенях пальта, втупившись поглядом кудись поперед себе. Тільки знайоме підлаштування кроків до відстані між шпалами давало їй фізичне відчуття близькості з колією.

Між небом і горами висіли неохайні клапті, схожі на бавовну, – ні тобі туман, ні хмари; вони робили небо схожим на старий матрац, з якого на навколишні вершини випадало його наповнення. Землю вкривала снігова кора, не притаманна ні зимі, ні весні. Повітря було помережане павутиною вологи, і час до часу Даґні відчувала крижаний укол в обличчя – дотики чогось середнього між краплями дощу і сніжинками.

Здавалося, погода боїться обрати конкретну позицію і через цю невизначеність воліє дотримуватися чогось середнього. «Якась погодна рада директорів…» – подумала Даґні.

Світло було таке неживе, що Даґні не розрізняла – вечір зараз чи день 31 березня. Єдине, в чому була впевнена, що сьогодні справді 31 березня; цього дня вона аж ніяк не могла уникнути.

Вона прибула до Колорадо разом із Генком Ріарденом купити техніку, яку ще можна було віднайти на закритих фабриках. Це скидалося на поквапливий обшук корпусу великого корабля, який от-от піде на дно. Вони могли загадати це своїм працівникам, але мусили приїхати самі, заохочені тим же невизнаним мотивом: не могли протистояти бажанню побачити пробіг останнього потяга, як людина не може подолати бажання віддати останню шану померлому, хоч і знає, що це лише акт самокатування.

Вони купували техніку у сумнівних власників на непевних розпродажах, оскільки ніхто не міг пояснити, хто має право розпоряджатися великими мертвими маєтностями, але були впевнені, що ніхто не висловлюватиме претензій щодо продажу. Вони скупили все, що можна було винести з випотрошеного заводу «Мотори Нільсена». Тед Нільсен звільнився і зник за тиждень після оголошення про закриття лінії.

Даґні почувалась сміттярем, проте мисливський азарт допомагав їй витримувати ці дні. З’ясувавши, що до відправлення останнього потяга залишилось три години, вона вирушила прогулятися околицями, щоб вирватись із завмерлого міста. Йшла навмання звивистими гірськими стежками, сама серед каміння та снігу, намагаючись замінити думки рухом, знаючи, що мусить перебути ці дні, не згадуючи того літа, коли їхала паротягом першого потяга.

І раптом виявила, що йде вздовж дорожнього полотна «Лінії Джона Ґолта», а потім збагнула, що це і було її наміром, саме для цього вона й вирушила на прогулянку.

Цю гілку вже зовсім скоро повинні були розібрати. Вже зникли сигнальні ліхтарі, перемикачі, телефонні дроти, все, крім довгих смуг дерев’яних дощок на землі та ланцюжка шпал без рейок, схожого на залишки хребта, і стовпа на покинутому перетині доріг, схожого на самотнього охоронця; його перекошені стрілки повідомляли: «Зупинися. Роззирнися. Прислухайся».

Коли вона наткнулась на фабрику, змішані з туманом сутінки зслизали в долини і заповнювали їх. На лискучих кахлях передньої стіни виднівся напис: «Роджер Марш. Електроприлади». Чоловік, який хотів прикувати себе до столу ланцюгом, щоб не покидати своєї фабрики, – подумала Даґні. Будівля була непошкоджена, наче небіжчик, очі якого заплющились секунду тому, і присутні очікують, що вони от-от розплющаться знову. Даґні здавалося, що за великими полотнами вікон під довгими пласкими дахами зараз спалахне світло. Потім вона побачила розбиту шибку, в яку задля розваги поцілив каменюкою якийсь молодий недоумок, і високе сухе стебло бур’яну, що виросло на сходах перед головним входом. Вражена раптовою сліпучою ненавистю, обурена зухвалістю рослини, знаючи, розвідником якого ворога був цей бур’ян, вона кинулась уперед, впала на коліна і вирвала стебло з коренем. А потім, стоячи навколішки перед входом до закритої фабрики, роззираючись на мовчазний простір гір, чагарники й сутінки, думала: «І що це ти виробляєш?»

Уже було майже зовсім темно, коли вона дійшла до закінчення шпал і увійшла до міста Маршвілль. Маршвілль протягом багатьох місяців правив за останній пункт лінії; обслуговування вузлової станції Ваятта припинилось уже давно, а від «Проекту відновлення» доктора Ферріса відмовились цієї зими.

Світили вуличні ліхтарі; вони висіли в повітрі на перехрестях: низки жовтих куль, що зменшувалися, віддаляючись порожніми вулицями Маршвілля. Кращі будинки стояли замкнені – охайні, міцні споруди за помірну ціну, якісно збудовані та добре доглянуті; на галявинках перед ними стирчали вибляклі таблички: «Продається». Натомість Даґні побачила світло у дешевих, позбавлених смаку конструкціях, що за кілька років перетворилися на неохайні та ветхі халупи. То були будинки людей, які нікуди не рухались, людей, які зазирали в майбутнє не далі, ніж на один тиждень. Вона побачила великий новий телевізор в освітленій кімнаті будинку з провислим дахом та потрісканими стінами. Цікаво, подумалося Даґні, як довго діятимуть електроенергетичні компанії в Колорадо. Потім похитала головою: але ж ці люди взагалі не здогадуються про існування електроенергетичних компаній.

Уздовж головної вулиці Маршвілля чорніли глухі вікна збанкрутілих крамниць. Даґні подумала, роздивляючись вивіски: всі елітні крамниці позникали; і аж здригнулась, усвідомивши, що саме тепер називають «елітним», зрозумівши, яка то розкіш, усі ті речі, що були раніше доступні найбіднішим: хімчистка, електротехніка, автозаправна станція, аптека, крамниця дешевих товарів. Працювали тільки продуктові магазини і шинки.

На залізничній платформі було велелюдно. Сліпуче сяйво дугових ліхтарів виділяло її на тлі гір, відокремлюючи та увиразнюючи, ніби маленьку сцену, на якій кожен рух був відкритий поглядам із лож, невидимих у безмежній ночі, що все поглинала. Люди котили свої багажі, кутали дітей, торгувалися перед касами, притлумлена паніка в їхній поведінці свідчила про те, що найдужче їм хотілося впасти на землю і кричати з жаху. Цей жах мав невловні ознаки провини: то був страх не через розуміння, а через відмову розуміти.

Останній потяг стояв на платформі, його вікна злились у довгу суцільну смугу світла. Крізь колеса локомотива з напругою видихалася пара, це дихання не звучало радісно, як завжди, розповідаючи про енергію, вивільнену для пробігу. Потяг задихався; такий звук страшно почути, але ще страшніше перестати чути. Десь далеко в кінці освітленої смуги вікон Даґні побачила маленьку червону цятку ліхтаря, прикріпленого до її приватного вагона. За ліхтарем не було вже нічого, крім чорної порожнечі.

Виявилося, що потяг завантажений, – пронизливі звуки істерик у безладді голосів благали дати ще трохи простору в тамбурах і проходах. Деякі люди нікуди не йшли, а просто стояли і з беззмістовною цікавістю спостерігали за шоу, ніби знали, що це остання подія, свідками якої їм вдасться стати у цій спільноті, а, можливо, і в житті.

Даґні квапливо просувалась крізь натовп, намагаючись ні на кого не дивитися.

Дехто її впізнавав, але більшість – ні. Даґні побачила стару в подертій хустці, накинутій на плечі, з діаграмою життєвої боротьби на потрісканій шкірі обличчя. Зневірений погляд жінки благав про допомогу. Неголений молодик в окулярах із золотою оправою стояв на скрині під ліхтарями, горлаючи в обличчя тих, хто проходив повз нього:

– Про що це вони кажуть: жодного бізнесу?! Погляньте на потяг! Він повний пасажирів! Є повнісінько бізнесу! Просто бізнес не дає прибутків. Ось чому ці жадібні паразити кидають вас на загибель!

Розпатлана жінка кинулась до Даґні, розмахуючи двома квитками і щось вигукуючи про неправильну дату. Даґні усвідомила, що розштовхує людей, протискаючись крізь натовп і намагаючись дістатися до краю потяга, але виснажений чоловік із широко розплющеними очима, в яких відображалися змарновані роки, рвонув до неї із криками:

– Вам добре, у вас пальто і приватний вагон, а нам ви ніяких потягів не даєте, разом зі своїми егоїстичними…

Він різко замовк, дивлячись на когось позаду неї. Вона відчула, як чиясь рука хапає її за лікоть: то був Генк Ріарден. Він тримав її за руку і вів до вагона. Побачивши вираз його обличчя, Даґні зрозуміла, чому люди втікають із дороги. На краю платформи стояв блідий пухкий чоловік і говорив до жінки, що плакала:

– Так завжди воно було в цьому світі. Бідні не матимуть жодних шансів, аж поки не буде знищено багатих.

Високо над містом, зависнувши у чорному просторі, наче неохолола планета, танцювало на вітрі полум’я Смолоскипа Ваятта.

Ріарден увійшов до вагона, а вона залишилася на сходах тамбура, не наважуючись остаточно зникнути всередині. Почула вигуки: «Всі до потяга!» Даґні озирнулася на людей, які залишались на платформі: так, як дивляться на тих, хто спостерігає за відплиттям останньої рятувальної шлюпки.

Провідник стояв трохи нижче на сходинках, тримаючи в одній руці ліхтар, а в іншій – годинник. Він поглянув на годинник, а потім зиркнув на її обличчя. Даґні відповіла мовчазним підтвердженням, заплющивши очі та схиливши голову. Вона помітила, як ліхтар у його руці описує кола в повітрі, і обернулася, щоб іти. Перший поштовх і скрегіт коліс об рейки з ріарден-металу були пом’якшені для неї тим, що, відчинивши двері та увійшовши до вагона, вона побачила Ріардена.

Коли Джеймс Таґґарт зателефонував до Ліліан Ріарден із Нью-Йорка, вона знала, що у нього є на це якась особлива причина. Він сказав:

– О, ні, жодної особливої причини, просто хотів запитати, як ти, і чи не збираєшся приїхати до міста, – ми вже сто років не бачились, тому я подумав, що можна разом пообідати, коли ти наступного разу приїдеш до Нью-Йорка.

Вона ліниво відповіла:

– Дай-но погляну. Який сьогодні день? Друге квітня? Зараз подивлюсь у свій календар. О, як усе збігається: я завтра запланувала дещо купити у Нью-Йорку, тому залюбки дозволю тобі зекономити мої гроші на обід.

Таґґарт знав, що жодних покупок заплановано не було і що обід – єдина причина для подорожі до міста.

Вони зустрілись у вишуканому дорогому ресторані – надто вишуканому і надто дорогому навіть для того, щоб згадувати про нього у колонках із плітками. То не було місце того типу, покровителем яких мав за звичку виступати Джеймс Таґґарт, постійно спраглий особистої реклами. Ліліан зробила висновок, що він не хоче, щоб їх бачили разом.

На обличчі в жінки проступала ледь помітна втіха, коли вона слухала його розповіді про спільних друзів, театр та погоду; спостерігала, як старанно він вибудовує для себе захист із неважливих речей. Вона сиділа граційно – не зовсім прямо, трохи наче відкинувшись назад, насолоджуючись нікчемністю його вистави і тим, що він поставив її задля неї. З терплячим зацікавленням вона чекала, коли ж нарешті з’ясує його мету.

– На мою думку, Джиме, ти заслуговуєш поплескування по спині, медаль або щось таке, – сказала вона. – Адже ти неймовірно веселий, незважаючи на всі твої брудні проблеми. Хіба ти не закрив щойно найкращу лінію своєї залізниці?

– О, та це лише маленька фінансова невдача, більше нічого. В наш час людина мусить бути готова до обмежень. З огляду на загальний стан нашої країни, ми чудово даємо собі раду. Краще за інших.

Знизавши плечима, він додав:

– До того ж, хтозна, чи лінія «Ріо-Норте» була найкраща. Так думала тільки моя сестра. То був її проект.

Вона зауважила, що його розтягнуту вимову ще більше розмило інтонацією задоволення.

Ліліан посміхнулась і мовила:

– Розумію.

Дивлячись на неї з-під лоба, наче натякаючи поглядом, що сподівається її розуміння, Таґґарт запитав:

– Як він усе це сприймає?

– Хто? – насправді вона прекрасно зрозуміла.

– Твій чоловік.

– Сприймає що?

– Закриття цієї лінії.

Вона весело усміхнулася.

– Твій здогад не гірший за мій, Джиме. А мій здогад просто прекрасний.

– Про що ти?

– Ти знаєш, як він це переживає; так само знаєш, що відчуває твоя сестра. Тому крізь твою грозову хмару пробивається аж два промені надії, так?

– Що він казав протягом останніх кількох днів?

– Він уже понад тиждень у Колорадо, тому я… – вона замовкла, подумавши, що відповідати почала надто легковажно, адже Таґґартове запитання було специфічне, а тон – буденний, і Ліліан усвідомила, що він почав підходити до справжньої теми цього обіду. На коротку мить Ліліан завмерла, а потім, так само підкреслено легковажно, закінчила: – Тому я навіть не знаю. Але з дня на день він повертається.

– На твою думку, його ставлення досі можна охарактеризувати як непоступливе?

– Що ти, Джиме, це м’яко сказано!

– Були сподівання, що ці події, можливо, навчать його мудрості та стриманішого підходу.

Ліліан подобалося, що він не орієнтується в тому, наскільки вона прониклива.

– О так, – невинним тоном мовила вона. – Було б чудово, якби щось примусило його змінитися.

– Він надзвичайно ускладнює собі ситуацію.

– Він завжди так робив.

– Але події примушують нас набувати… гнучкішого способу мислення, раніше чи пізніше.

– Я чула багато його характеристик, однак слова «гнучкий» серед них не було.

– Що ж, змінюються обставини, а з ними змінюються й люди. Зрештою, це закон природи – тварини повинні пристосовуватися до середовища. І я можу додати, що здатність пристосовуватися – це характеристика, якої зараз вимагають інші закони, а не лише закони природи. Настали складні часи, і мені не хотілось би побачити, як ти страждаєш через наслідки його безкомпромісності. Мені б не хотілось би – адже я твій друг – побачити, що тобі загрожує небезпека, що він її накличе, якщо не навчиться співпрацювати.

– Як це мило з твого боку, Джиме, – солодко мовила Ліліан.

Він видавав речення обачно й повільно, балансуючи між значенням слів та інтонацією, щоб у правильний спосіб досягнути ефекту завуальованої ясності. Він хотів, щоб вона зрозуміла його слова, але не хотів, щоб зрозуміла цілком, достеменно, аж до першоджерел, адже суть сучасної мови, яку він досконало опанував, полягала в тому, щоб не дозволити самому собі чи іншим зрозуміти будь-що аж до першоджерел.

Йому не потрібно було багатьох слів, щоб зрозуміти містера Везербі. Під час останньої подорожі до Вашингтона Джеймс молив містера Везербі й пояснював, що, урізавши тарифи, залізницям буде завдано смертельного удару; незважаючи на те, що підвищення заробітних плат було анонсовано, газети не припиняли писати про вимоги знизити тарифи, – і Таґґарт розумів, що означає дозвіл містера Моуча досі про це згадувати. Джеймс знав, що отруєний ніж залишається біля його горлянки. Містер Везербі не реагував на його благання, ліниво розмірковуючи вголос начебто на відсторонені теми:

– У Веслі стільки складних проблем. Щоб полегшити фінансову ситуацію, він мусить задіяти певну екстрену програму, про яку ви маєте здогадуватися. Але ж ви знаєте, яке пекло влаштують через це непрогресивні елементи нашої країни. Люди на кшталт Ріардена. Нам не потрібно більше вибриків, до яких він схильний. Веслі чимало віддасть тому, хто зможе укоськати Ріардена. Проте, думаю, на це нездатен ніхто. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати, Джиме, – Ріарден же тобі наче друг, він приходить на твої вечірки, все таке.

Дивлячись на Ліліан, Таґґарт мовив:

– Я вважаю, що дружба – найцінніша річ у житті, і я вчинив би неправильно, якби не надав тобі доказів свого ставлення.

– Але я ніколи не сумнівалась у твоєму ставленні.

Джеймс стишив голос, зловісно застерігаючи:

– Думаю, я повинен поділитись із тобою конфіденційною інформацією – задля дружньої послуги. У високих (дуже високих!) колах обговорюють поведінку твого чоловіка. Впевнений, ти знаєш, про що я.

Ось за що він ненавидить Ліліан Ріарден, подумав Таґґарт: вона добре знала цю гру, але грала з власними несподіваними варіаціями. Все це було проти правил: отак поглянути на нього, розсміятися в лице, а потім – подавши йому знаки, які свідчили, що вона зрозуміла занадто мало, – раптом виявити, що насправді зрозуміла аж забагато:

– Дорогий мій, звісно, я розумію, про що ти. Мета цього прекрасного обіду насправді – не послуга, яку ти хотів зробити мені, а послуга, яку ти хочеш отримати від мене. Це ти в небезпеці, отже – міг би використати мою послугу, як власний козир під час перемовин у високих колах. Ти хочеш нагадати про мою обіцянку виконати обов’язки, які я на себе взяла.

– Те, що він вичворив під час суду, навряд чи можна назвати виконанням обов’язків, – огризнувся Таґґарт. – Це було зовсім не те, на що я розраховував, довірившись тобі.

– О так, це було зовсім не те, – спокійно погодилася вона. – Таки не те. Але, дорогенький, невже ти думав, що після цього свого вибрику він стане страшенно непопулярний нагорі? Невже ти справді думаєш, що, сказавши це, зробив мені конфіденційну послугу?

– Але ж це правда. Я чув, як його обговорювали, і вирішив сказати тобі.

– Не сумніваюсь, що це правда. Я знаю, що вони його обговорюють. І знаю також: якби вони могли йому щось заподіяти, то зробили б це відразу після суду. О, з якою радістю вони б це зробили! Тому я впевнена, що він – єдиний серед вас, кому зараз нічого не загрожує. Знаю, що це вони його бояться. Бачиш, як добре я розумію, що в тебе на думці, дорогесенький?

– Якщо ти вважаєш, що розумієш мене, то я натомість мушу визнати, що зовсім не розумію тебе. Я не знаю, що ти робиш.

– Я просто кажу, як є. Щоб ти розумів, як насправді мене потребуєш. А тепер, коли все, як на долоні, я розповім тобі свою правду: я тебе не обманювала, я просто промахнулась. Такого виступу на суді я сподівалася не більше, ніж ти. Навіть ще менше. У мене були серйозні підстави нічого такого не очікувати. Але щось пішло не так. Не знаю, що саме. Намагаюся з’ясувати. Коли зроблю це, дотримаюсь обіцянки. Тоді ти матимеш можливість цим скористатись і сказати своїм друзям нагорі, що це ти його роззброїв.

– Ліліан, – нервово мовив Джеймс, – це саме те, про що тобі казав: я прагну надати тобі доказ своєї дружби. Якщо я можу зробити щось…

Вона засміялася:

– Не можеш нічого. Я знаю, що ти не жартуєш. Але ти ніяк не можеш мені допомогти. Жодною послугою. Жодною торгівельною угодою. Я некомерційна особа, мені нічого не треба натомість. Не пощастило, Джиме. Тобі доведеться повністю здатися на мою милість.

– Але навіщо тобі взагалі щось робити? Що ти з цього маєш?

Вона відкинулась назад, посміхаючись:

– Цей обід. Зустріч із тобою. Розуміння, що ти мусив до мене звернутися.

У затуманених Таґґартових очах зблиснула іскра злості, але повіки вмить стулилися; він теж відкинувся на спинку крісла і розслабив обличчя, надавши йому хитрого та вдоволеного виразу. Навіть попри неокреслений, неназваний, несформований гнів, що становив його кодекс цінностей, він був здатен розрізнити, хто з них більше залежав від іншого, хто був нікчемніший.

Попрощавшись із Таґґартом біля виходу з ресторану, вона вирушила до кімнати Ріардена у готелі «Вейн-Фолкленд», де час од часу зупинялася за його відсутності. Приблизно півгодини вона міряла кімнату кроками, неквапливо розмірковуючи. Потім бездоганно-буденно, але рішуче, вона зняла телефонну слухавку. Ліліан зателефонувала до Ріарденового офісу на заводі й поцікавилась у міс Айвз, коли він повернеться.

– Містер Ріарден повертається до Нью-Йорка завтра, він прибуває на «Кометі», місіс Ріарден, – чітко та люб’язно відповіла міс Айвз.

– Завтра? Чудово. Міс Айвз, чи можу я попросити у вас про послугу? Могли б ви зателефонувати додому до Ґертруди і переказати, щоб вона не чекала мене на вечерю? Я залишуся на ніч у Нью-Йорку.

Вона поклала слухавку, поглянула на годинник і зателефонувала до флориста готелю.

– Це місіс Ріарден, – сказала вона. – Хочу замовити два десятки троянд. Доставте їх у купе до містера Ріардена у вагоні «Комети». Так, сьогодні, сьогодні увечері, коли «Комета» прибуде в Чикаго… Ні, без картки, – просто квіти… Страшенно вам вдячна.

Далі Ліліан зателефонувала Джеймсові Таґґарту.

– Джиме, чи можеш ти надіслати мені пропускний квиток на пасажирську платформу? Я хочу зустріти завтра свого чоловіка на станції.

Вона завагалася, вибираючи між Бальфом Юбанком та Бертрамом Скаддером, зрештою зупинилася на Бальфі Юбанку, зателефонувала йому і запросила на вечерю та музичне шоу. Після цього набрала собі ванну і лягла, розслабившись, у теплу воду, читаючи журнал, присвячений проблемам політичної економіки.

Пізнього надвечір’я до неї зателефонував флорист.

– Місіс Ріарден, із нашого офісу в Чикаго повідомили, що вони не змогли доставити квіти, – сказав він, – тому що містера Ріардена в «Кометі» немає.

– Ви впевнені? – запитала вона.

– Цілковито, місіс Ріарден. Наша людина на станції в Чикаго виявила, що на потязі немає купе, зарезервованого на ім’я містера Ріардена. Ми перевірили в нью-йоркському офісі «Таґґарт Трансконтиненталь», щоб остаточно переконатись, і довідались, що імені містера Ріардена немає у списку пасажирів «Комети».

– Розумію… Тоді скасуйте замовлення, будь ласка… Дякую.

Якусь мить вона посиділа, насупившись, перед телефоном, а потім набрала номер міс Айвз.

– Міс Айвз, пробачте мене, будь ласка, за таку легковажність, але я поспішала і не записала те, що ви сказали, а тепер не можу точно пригадати. Ви казали, що містер Ріарден повертається завтра? На «Кометі»?

– Так, місіс Ріарден.

– А він не повідомляв про затримку чи зміну планів?

– Та ні. Я розмовляла з містером Ріарденом годину тому. Він зателефонував зі станції в Чикаго і сказав, що мусить квапитися назад до потяга, бо «Комета» от-от рушить.

– Розумію. Дякую.

Вона зірвалась на ноги, щойно апарат клацнув, сповістивши про відновлення її цілковитої приватності. Ліліан почала ходити кімнатою, кроки її відлунювали неритмічно й напружено. Далі вона зупинилася, вражена раптовою думкою.

Існує єдина причина, коли чоловік не резервуватиме купе в потязі під власним іменем: якщо він подорожує не сам.

М’язи її обличчя повільно зобразили вдоволену посмішку: на таку можливість вона навіть не сподівалася.

Стоячи на платформі Термінала, приблизно посередині довжини потяга, Ліліан Ріарден спостерігала за пасажирами, які виходили з «Комети». На її вустах грав легкий усміх. У застиглих очах мерехтіла іскра пожвавлення. Ліліан перестрибувала поглядом із одного обличчя на інше, смикаючи головою з незграбним нетерпінням школярки.

Вона передбачала вираз на обличчі Ріардена, коли він, ідучи разом зі своєю коханкою, побачить її на платформі.

Її погляд з надією впивався у кожну показну молоду жінку, яка виходила з потяга. Видивлятися було складно: після кількох перших окремих постатей потяг, здавалося, розлізся по швах, заповнивши платформу щільною течією, яка бігла в одному напрямку, ніби її висмоктувало вакуумом. Ліліан ледве вдавалося вирізняти окремих осіб. Яскраво світили ліхтарі, вихоплюючи з запилюженої, масної темряви смужку платформи. Ліліан доводилось напружуватися, щоб тиск цієї течії не зносив її з місця.

Побачивши нарешті Ріардена серед натовпу, вона була вражена: Ліліан не зауважила, як він виходив із вагона, вирізнила його вже тоді, коли він рухався в її напрямку з боку найдальшого краю потяга. Він був сам. Ішов зі своєю звичною рішучістю, встромивши руки в кишені плаща. Поруч із ним не було жінки, не було жодного супутника, за винятком носильника, який квапився, тягнучи Ріарденову сумку.

Розлючена, розчарована, охоплена недовірою, вона нестямно вишукувала будь-яку самотню жіночу постать десь позаду. Була впевнена, що впізнала би його обранку. І не побачила нікого, хто підійшов би на цю роль. А потім вона побачила, що останній вагон потяга – приватний, і що постать, яка стоїть в його дверях, розмовляючи з якимось працівником залізниці, постать, одягнута не в норкове хутро чи вуаль, а в спортивне пальто, яке своєю грубістю підкреслювало незрівнянну грацію тонкого тіла, постать, що впевненістю своєї пози заявляла про себе, як про власника і епіцентр цієї станції, ‒ була Даґні Таґґарт. І тоді Ліліан Ріарден усе зрозуміла.

– Ліліан! У чому річ?

Вона почула Ріарденів голос, відчула, як він хапає її за руку, побачила його погляд: так дивляться на причину надзвичайної ситуації. Він вдивлявся у спантеличене лице, вивчав її розфокусований нажаханий погляд.

– Що сталося? Що ти тут робиш?

– Я… Привіт, Генрі… Я просто прийшла, щоб тебе зустріти… Без причини… Я просто хотіла тебе зустріти.

Жаху вже не було на її обличчі, однак говорила вона дивним, беземоційним голосом.

– Просто хотіла тебе побачити, це був імпульс, раптовий імпульс, якому я не могла протистояти, бо…

– Але ти маєш… мала нездоровий вигляд.

– Ні… Ні, я просто відчуваю слабкість, тут занадто душно… Не могла не прийти: я думала про дні, коли ти був би радий мене бачити… То була якась миттєва ілюзія, я хотіла повернути…

Слова звучали, мов завчений урок.

Вона знала, що мусить щось говорити, тоді як розум її намагався цілком охопити значення здійсненого відкриття. Ці слова були частиною плану, який вона спочатку підготувала, – наступний крок після квітів у купе.

Він не відповідав. Стояв і насуплено дивився на неї.

– Я так скучала за тобою, Генрі. Я знаю, в чому зізнаюсь. Але я не сподіваюся на те, що це для тебе ще має якесь значення.

Слова не відповідали напруженому виразу обличчя, губи ворушились із зусиллям, очі вдивлялись у віддалений край платформи.

– Я хотіла… Я просто хотіла тебе здивувати.

На її обличчя повертався вираз проникливості й цілеспрямованості.

Він узяв її за руку, але Ліліан – занадто різко – вирвалася.

– Генрі, ти не скажеш мені жодного слова?

– Що ти хочеш від мене почути?

– Невже тобі аж так це неприємно – те, що твоя дружина прийшла зустріти тебе на станції?

Ліліан зиркнула на платформу: Даґні Таґґарт наближалася до них; Генк її не бачив.

– Ходімо, – сказав він.

Вона не поворухнулась.

– Аж так? – запитала вона.

– Що?

– Аж так неприємно?

– Ні, мені не неприємно. Я просто цього не розумію.

– Розкажи мені про свою подорож. Я впевнена, що ти нею насолодився.

– Ходімо. Поговоримо вдома.

– Хіба я матиму можливість поговорити з тобою вдома?

Вона безпристрасно розтягувала слова, ніби хотіла заповнити ними час. Але навіщо – він не міг навіть уявити.

– Я сподівалась упіймати кілька хвилин твоєї уваги – ось, як зараз, – між потягами і діловими зустрічами, всіма важливими справами, що поглинають тебе вдень і вночі, всіма твоїми величезними досягненнями, як от… Вітаю, міс Таґґарт! – різко гукнула вона, чітко і голосно.

Ріарден розвернувся. Даґні проходила повз них, але зупинилась.

– Доброго дня, – відповіла вона Ліліан, киваючи; її обличчя залишалось беземоційним.

– Перепрошую, міс Таґґарт, – мовила Ліліан, посміхаючись, – пробачте, я не володію формулюваннями, доречними для такої скорботної події…

Вона зауважила, що Даґні та Ріарден не привіталися.

– Ви повертаєтеся, фактично, з поховання вашої дитини, народженої від мого чоловіка, правда?

Рот Даґні ледь вигнувся в лінію здивування та погорди. Вона схилила голову, ніби прощаючись, і рушила геть.

Ліліан швидко перевела погляд на обличчя Ріардена, наче прагнула на чомусь наголосити. Він дивився на неї байдужо і дещо спантеличено.

Вона нічого не сказала. А коли він обернувся, щоб іти, рушила слідом за ним без жодного слова. Продовжувала мовчати в таксі, поки вони їхали до готелю «Вейн-Фолкленд», відвернувши від Ріардена обличчя. Дивлячись на її міцно стиснутий рот, він був певен, що в ній зараз вирує незвична скажена лють. Ніколи досі він не бачив, щоб вона переживала бодай якісь сильні емоції.

Щойно опинившись сам на сам у номері, вона напала на нього.

– То от хто вона? – запитала Ліліан.

Цього він не очікував. Дивився на неї, не вірячи, що правильно її зрозумів.

– То це Даґні Таґґарт твоя коханка, так?

Він не відповів.

– Я довідалась, що ти не зарезервував купе в цьому потязі. Тому знаю, де ти спав протягом останніх чотирьох ночей. Ти визнаєш це чи хочеш, щоб я вислала детективів, які допитають обслугу потяга та домашніх слуг? Це Даґні Таґґарт?

– Так, – спокійно відповів він.

Її рот скривився у потворній посмішці. Вона дивилася повз нього, у порожнечу.

– Я повинна була знати. Повинна була здогадатись. Ось чому це не спрацювало!

– Що не спрацювало? – здивовано запитав він.

Вона відступила назад, ніби нагадуючи собі про його присутність.

– Ви вже… Тоді, коли вона була у нас вдома, на вечірці, – ви вже тоді?

– Ні. Відтоді.

– Видатна діячка бізнесу, – сказала Ліліан, – вища за ганьбу та жіночі слабкості. Великий розум, не підвладний тілесним поривам… – вона засміялася. – Браслет… – мовила раптом із завмерлим виразом, завдяки якому здавалося, що слова випадково випали з потоку її свідомості. – То ось що вона для тебе означала. Ось чим вона тебе озброїла.

– Так, якщо ти насправді розумієш те, про що говориш.

– Невже ти думаєш, що я дозволю тобі так легко відбутися?

– Відбутися?.. – він дивився на неї з недовірою, з холодним здивуванням та зацікавленням.

– То ось чому на суді… – вона замовкла.

– Що на суді?

Вона тремтіла.

– Ти ж розумієш, звісно, що я не дозволю цьому тривати.

– А як це пов’язано з моїм судом?

– Я не дозволю тобі бути з нею. Тільки не з нею. З ким завгодно, тільки не з нею.

Він вичекав мить, а потім спокійно запитав:

– Чому?

– Я цього не дозволю! Ти покинеш її! – він дивився на неї без жодного виразу, але застиглість його очей стала для неї найнебезпечнішою відповіддю. – Ти відмовишся від неї, покинеш її, ти більше ніколи з нею не побачишся!

– Ліліан, якщо ти бажаєш це обговорити, то мусиш зрозуміти одну річ: ніщо на світі не змусить мене відмовитися від неї.

– Але я вимагаю!

– Я сказав тобі: ти можеш вимагати будь-чого, але не це.

Він бачив, як в її очах розростається паніка: то був не вираз розуміння, а лютого небажання розуміти, наче вона хотіла перетворити потужність своїх емоцій на димову завісу, наче сподівалася не на те, що це допоможе їй не бачити реальності, а що її сліпота змусить реальність зникнути.

– Але я маю право цього вимагати! Це моя власність. Моя власність – бо ти присягнув. Ти клявся служити заради мого щастя. Не свого – мого! Що ти для мене зробив? Ти нічого мені не дав, нічим не пожертвував заради мене, ніколи нічим не цікавився, крім себе самого, своєї роботи, заводу, таланту, коханки! А як же я? Я – першочергова вимога! Ти – мій власний рахунок!

Вираз його обличчя змушував її дедалі більше підвищувати голос, крик ставав дедалі пронизливіший, у ньому вчувався жах. Вона бачила не злість, не біль, не провину, а нездоланного ворога – байдужість.

– Ти думав про мене? – кричала вона, але її голос розбивався на скалки об його обличчя. – Ти думав про те, що робиш зі мною? Ти не маєш права продовжувати, бо знаєш, що кожного разу, коли спиш із тією жінкою, я опиняюсь у пеклі! Я не можу цього витримати, я не можу витримати навіть однієї миті цього знання! Невже ти принесеш мене в жертву своєму тваринному бажанню? Невже ти такий лихий і егоїстичний? Купуєш власне задоволення ціною мого страждання? Можеш отримувати задоволення, знаючи, що це зі мною робить?

Не почуваючи нічого, крім порожнечі здивування, він спостеріг одну річ, яку зауважував раніше, а зараз бачив у повній потворності й нікчемності: виставу на тему благань про жалість, виконану з гарчанням ненависті, погрозами та вимогами.

– Ліліан, – мовив він дуже тихо, – я буду з нею, навіть якщо це коштуватиме тобі життя.

Вона почула. Почула навіть більше, ніж він був готовий зрозуміти, більше, ніж сам готовий був почути у власних словах. Його шокувало, що вона не закричала у відповідь, а натомість заспокоїлась.

– Ти не маєш права… – тупо сказала вона. У цій фразі звучала бентежна безпорадність особи, яка усвідомлює безсенсовість власних слів.

– Можеш мати до мене які завгодно вимоги, – мовив Ріарден, – але жодна людина не може вимагати від іншої припинити її існування.

– Невже вона аж така тобі дорога?

– Ще більше.

З її обличчя стало зрозуміло, що до неї знову повернулося мислення, хоча у виконанні Ліліан це більше скидалося на хитрування. Вона мовчала.

– Ліліан, я радий, що ти знаєш правду. Тепер ти можеш зробити вибір, цілком усе розуміючи. Можеш зі мною розлучитись, або можеш просити, щоб ми залишили все, як було. Інших варіантів нема. Все, що я можу тобі запропонувати. Думаю, ти знаєш, що я хотів би розлучення. Однак не прошу жодних самопожертв. Не знаю, яку втіху дає тобі наш шлюб, але якщо вона є, то я не проситиму від неї відмовлятися. Не знаю, навіщо тобі мене утримувати, не знаю, що я для тебе значу, не знаю, чого ти шукаєш, яка форма щастя тобі притаманна, що ти отримаєш від ситуації, яка мені видається неприйнятною для нас обох. Згідно з моїми власними стандартами, ти давно вже повинна була зі мною розлучитися. Згідно з моїми власними стандартами, збереження нашого шлюбу є злісним шахрайством. Але це мої стандарти, а не твої. Твоїх я не розумію і ніколи не розумів, але приймаю їх. Якщо це твій спосіб мене любити, якщо те, що ти офіційно моя дружина, дає тобі втіху, я тебе цього не позбавлятиму. Це я зламав своє слово, тому компенсую це, наскільки зможу. Ти, звісно, знаєш, що я міг би купити одного з сучасних суддів і будь-якої миті влаштувати розлучення. Я цього не робитиму. Я дотримаю свого слова, якщо ти так бажаєш, але це єдина форма, в якій я можу це зробити. Тепер роби свій вибір. Але якщо ти мене не відпустиш, то ти ніколи не маєш говорити зі мною про неї, ніколи не показувати їй, що ти знаєш, якщо колись ви раптом зустрінетеся, ти ніколи не повинна зачіпати цієї частини мого життя.

Вона завмерла, дивлячись на нього – згорблена і перехняблена, – наче в такий спосіб демонструвала свою зневагу, наче не збиралася заради нього зберігати граційну поставу.

– Міс Даґні Таґґарт… – сказала вона і реготнула. – Супержінка, яку звичайні, посередні дружини й підозрювати не мають права. Жінка, яка дбає винятково про бізнес, яка по-чоловічому співпрацює з чоловіками. Високодуховна жінка, яка платонічно тебе обожнювала, захоплювалась твоєю геніальністю, твоїм заводом, твоїм металом!

Вона знову засміялась.

– Мені слід було знати, що вона – просто самка, яка хотіла тебе так само, як будь-яка інша, бо в ліжку ти такий же експерт, як і за столом, наскільки я можу про це судити. Але вона поцінувала тебе набагато краще, ніж я, адже поклоняється будь-якій майстерності і, мабуть, переспала з кожним укладачем колії на власній залізниці!

Вона замовкла, бо вперше в житті побачила погляд людини, здатної вбити. Але Генк на неї не дивився. Вона взагалі не була впевнена, що він її бачить або чує її голос.

Він чув власний голос, який вимовляє ці слова, адресуючи їх Даґні у покресленій смугами спальні будинку Елліса Ваятта. Ночами він часто бачив обличчя Даґні в ті моменти, коли його тіло покидає її тіло, і вона лежить з осяйною усмішкою, з юним виразом, виразом раннього ранку, вдячності за сам факт свого існування. А ще Ріарден уявляв обличчя Ліліан, яким бачив його в ліжку поруч із собою, мляве обличчя з ухильним поглядом, з кволою глузливою посмішкою на устах, обличчя, на якому відображалось усвідомлення темного гріха. Він бачив, хто тут обвинувач, а хто – обвинувачуваний, бачив непристойність того, коли імпотенція видає себе за чесноту, а силу життя проклинає і називає гріхом, з чіткістю безпосереднього сприйняття він бачив ту страхітливу, потворну і жахливу мить, що була раніше і його вірою.

То була тільки мить, переконання без слів, знання, виявлене у почутті, розкрите його розумом. Пережитий шок знову повернув його до Ліліан, до звучання її слів. Її присутність видалась йому недоречною, одначе він мусив із нею порозумітися.

– Ліліан, – сказав Ріарден рівним голосом, що не передбачав для неї навіть такої честі, як злість, – не згадуй про неї в моїй присутності. Якщо ти ще бодай раз це зробиш, я відповім тобі так, як відповів би хуліганові: я тебе поб’ю. Ні ти, ні будь-хто інший не має права її обговорювати.

Вона звела на нього погляд.

– Справді? – запитала вона недоречно-буденно, наче слова зникли, залишивши тільки гачок, що врізався в пам’ять. Здавалося, вона розмірковувала про якесь власне бачення ситуації.

Втомлено, тихо, але задоволено промовила:

– Я подумала, що тобі приємно буде дізнатися правду. Думала, що ти волієш знати – в ім’я любові чи поваги, які коли-небудь до мене відчував, – що якби я тебе зрадила, то це не було б дешево та недбало, зрадила б не заради якоїсь там танцівниці з бару, а заради найчистіших та найсерйозніших почуттів мого життя.

Несамовитий випад, із яким вона на нього кинулася, був мимовільний, як і оголений спазм ненависті на її обличчі:

– Ах ти ж проклятий дурню!

Він мовчав.

Її самовладання повернулося. Вона глузливо посміхалась.

– Ти, мабуть, чекаєш на мою відповідь? – запитала вона. – Ні, я з тобою не розлучуся. Навіть не сподівайся. Все буде, як раніше, – якщо це те, що ти запропонував, і якщо ти думаєш, що так може бути. Побачимо, чи можеш ти розтоптати всі моральні принципи і чи тобі це минеться!

Поки вона одягала пальто, кажучи, що повертається додому, він її вже не слухав. Ріарден майже не помітив, як за нею зачинилися двері. Нерухомо стояв, охоплений незнаним досі почуттям. Він розумів, що муситиме згодом усе обдумати, обдумати і зрозуміти, але цієї миті Генкові хотілося спостерігати за дивом власних почуттів.

То було відчуття свободи, наче він стояв самотньо посеред безкрайого простору, наповненого свіжим повітрям, і від тягаря, який упав із його плечей, залишився тільки спогад. То було відчуття неймовірного звільнення. Усвідомлення того, що йому байдужі почуття Ліліан, її страждання і те, що з нею сталося, ба – більше: вони не просто його не турбують, він без тіні провини знає: вони не повинні його турбувати.

Розділ VI. Дивовижний метал

– Але чи вийдемо ми сухі з води? – запитав Веслі Моуч високим від злості й тонким від страху голосом.

Йому ніхто не відповів. Джеймс Таґґарт, не рухаючись, сидів на краю м’якого крісла і дивився на нього спідлоба. Оррен Бойл оскаженіло стукав сигарою об попільничку, струшуючи попіл. Доктор Флойд Ферріс усміхався. Містер Везербі підтиснув губи. Фред Кіннан, голова Об’єднання робітників Америки, припинив міряти кроками приміщення, сів на підвіконня і схрестив на грудях руки. Юджин Лоусон, який перед тим, нагнувшись, бездумно переставляв квіти на низькому скляному столі, обурено розпрямив торс і звів очі. Моуч сидів за столом, тримаючи кулак на аркуші.

Відповів Юджин Лоусон:

– На мій погляд, так не слід ставити питання. Ми не повинні дозволяти вульгарним труднощам втручатись у наші почуття, адже це шляхетний план, єдина мотивація якого – суспільне благо. Це для добра людей. Люди мають потребу. Потреби – понад усе, тому нам не слід ні на що зважати.

Ніхто не заперечував, але й не підхоплював його думки. Здавалося, Лоусон іще більше ускладнив дискусію. Натомість жваво і радісно заговорив чоловічок, який сидів у м’якому кріслі на певній відстані від решти. Задоволений, що його ігнорують, переконаний, що ніхто з присутніх не пам’ятає про нього, він зиркнув на Лоусона, потім на Моуча, – і мовив:

– Прекрасні слова, Веслі. Пом’якш їх, трохи причеши, нехай твої хлопчики з преси їх проспівають – і не матимеш, про що хвилюватися.

– Так, містере Томсон, – понуро погодився Моуч.

Містер Томсон, глава держави, вирізнявся своїм умінням залишатися непоміченим. Його неможливо було вирізнити навіть серед трьох людей, а коли бував сам, то, здавалося, розпадався на велику кількість осіб, кожна з яких була схожа на нього.

Люди не мали чіткого уявлення про його зовнішність: фотографії Томсона з’являлися на обкладинках журналів так само часто, як і фотографії його попередників, але ніхто ніколи не був певен, хто із присутніх на світлині, що ілюструє статтю про щоденне життя простої людини, – глава держави, а хто – «працівник пошти» чи «службовець із білим комірцем». Ось тільки у містера Томсона комірець був зазвичай зім’ятий. Він мав широкі плечі, дрібне тіло, скуйовджене волосся і широкий рот. Визначити його вік було складно: він міг бути як підтоптаним сорокарічним дядечком, так і надзвичайно молодцюватим шістдесятирічним дідусем. Маючи величезні офіційні повноваження, Томсон плів нескінченні інтриги, намагаючись накрутити їх іще більше, оскільки саме цього очікували від нього ті, хто посадив його у високе крісло. У ньому була хитрість неосвіченої людини та шалена енергія ледацюги. Єдиною таємницею його життєвого зльоту було те, що зліт цей випадковий, і Томсон це добре знав; ні на що інше він і не розраховував.

– Очевидно, що слід вжити заходів. Рішучих заходів, – мовив Джеймс Таґґарт, звертаючись не до містера Томсона, а до Веслі Моуча. – Ми більше не можемо дозволяти подіям відбуватися так, як вони відбуваються.

Його голос лунав войовниче, але непевно.

– Джиме, збав оберти, – відповів на це Оррен Бойл.

– Щось треба зробити і зробити швидко!

– Не дивіться на мене, – гаркнув Веслі Моуч. – Я нічим не можу зарадити. Я не можу вплинути на людей, які не хочуть співпрацювати. Я зв’язаний. Мені потрібні ширші повноваження.

Моуч зібрав їх усіх, своїх друзів та особистих радників, у Вашингтоні, на приватну, неофіційну нараду з приводу державної кризи. Спостерігаючи за ним, вони не могли зрозуміти: Веслі зухвалий чи жалюгідний, він погрожує чи благає про допомогу.

– Фактом є те, – з сухою педантичністю мовив містер Везербі, – що протягом дванадцяти місяців, які закінчилися першого числа цього року, рівень бізнесових невдач подвоївся – порівняно з попередніми дванадцятьма місяцями. Тобто, з першого числа цього року він зріc уже втричі.

– Нехай вони думають, що це їхня провина, – буденно мовив доктор Ферріс.

– Га? – рикнув Веслі Моуч, впившись поглядом у Ферріса.

– Хоч що б ви робили, не просіть вибачення, – сказав доктор Ферріс. – Нехай почуваються винними.

– Я і не прошу вибачення! – проревів Моуч. – Мене немає в чому обвинувачувати. Мені потрібні ширші повноваження.

– Але ж це справді їхня провина, – втрутився Юджин Лоусон, агресивно розвертаючись до доктора Ферріса. – Їм бракує суспільної єдності. Вони відмовляються визнати, що створення продукції – це не приватний вибір, а громадянський обов’язок. Хай там які будуть умови, вони не мають права на поразку. Вони повинні виробляти продукцію. Це соціальна вимога. Праця людини – не особиста справа, а суспільна. Немає таких понять, як особиста справа чи особисте життя. Ось що ми повинні їм утовкмачити.

– Джин Лоусон знає, про що я, – сказав доктор Ферріс із легкою усмішкою, – навіть якщо про це не підозрює.

– Про що це ви? – підвищив голос Лоусон.

– Припиніть, – наказав Веслі Моуч.

– Веслі, мені байдуже, що ви робитимете, – сказав містер Томсон. – І байдуже, якщо бізнесмени почнуть через це верещати. Просто переконайтеся, що преса на вашому боці. Добре у цьому переконайтеся.

– Вони зі мною, – сказав Моуч.

– Один редактор, який поставить пастку в невідповідний момент, здатен накоїти нам більше лиха, ніж десятеро розлючених мільйонерів.

– Це правда, містере Томсон, – погодився доктор Ферріс. – Але чи можете ви назвати бодай одного редактора, який про це не знає?

– Мабуть, ні, – відповів містер Томсон. У його голосі вгадувалося задоволення.

– Хоч на який людський тип ми будемо розраховувати і сподіватися, – сказав доктор Ферріс, – нам слід забути старосвітську думку про те, начебто надіятися потрібно на мудрих і чесних. Про таких варто забути. Вони протерміновані.

Джеймс Таґґарт поглянув у вікно. Над просторими вулицями Вашингтона нависали клапті небесної блакиті, ясної блакиті середини квітня. Крізь хмари пробивалося кілька сонячних променів. Удалечині можна було розгледіти пам’ятник, освітлений цими променями: високий білий обеліск, зведений на згадку про людину, яку процитував доктор Ферріс, і на честь якого назвали це місто. Джеймс Таґґарт відвів погляд.

– Мені не до душі професорові слова, – голосно і похмуро сказав Лоусон.

– Цить, – мовив Веслі Моуч. – Доктор Ферріс говорить практичні речі, а не теоретизує.

– Що ж, якщо хочете говорити про практику, – почав Фред Кіннан, – то дозвольте сказати, що в такий час, як наш, ми не можемо перейматися бізнесменами. Нам слід думати про робочі місця. Більше робочих місць для народу. Кожен член моїх спілок, який має роботу, утримує п’ятьох безробітних, не враховуючи комплект його власних родичів, які вмирають із голоду. Якщо хочете моєї поради – о, я знаю, що ви нею не скористаєтесь, але спробую, – видайте наказ про примусове зарахування до кожного оплачуваного штату ще третини працівників.

– Господи милосердний! – закричав Таґґарт. – Ви що, сказилися? Ми й так ледве витягуємо наш штат! У нас недостатньо роботи і для тих працівників, які є! Ще третину? Ми аж ніяк не знайдемо для них застосування!

– Кого цікавить, чи знайдете ви для них застосування? – сказав Фред Кіннан. – Їм потрібні робочі місця. Ось що на першому місці: потреба. Хіба ні? А не ваші прибутки.

– Йдеться не про прибутки! – палко закричав Таґґарт. – Про прибутки я нічого не казав. Я не давав вам жодних підстав мене принижувати. Йдеться тільки про те, звідки, чорт забирай, ми візьмемо гроші, щоб платити вашим людям? Половина наших потягів ходять порожні, ми не маємо вантажів, щоб заповнювати вагони.

Темп його голосу раптово вповільнився, він продовжував обережно і вдумливо:

– З іншого боку, ми розуміємо становище робітників, і – це просто ідея – могли б, мабуть, прийняти до себе ще певну кількість, якби нам дозволили подвоїти тарифи на вантажні рейси, які…

– Ви збожеволіли? – закричав Оррен Бойл. – Я вже і через ваші теперішні тарифи банкрутую, аж тремчу щоразу, коли вантажний потяг заїздить на мій завод чи виїздить із нього, стікаю кров’ю від них, я їх не витягую, – а ти ще й подвоїти хочеш?

– Байдуже, можете ви собі це дозволити чи ні, – холодно відреагував Таґґарт. – Ви повинні бути готові до певних жертв. Громадськості потрібні залізниці. Потреба – на першому місці, вона важливіша за ваші прибутки.

– Які ще прибутки? – загорлав Оррен Бойл. – Звідки у мене візьмуться прибутки? Ніхто не може закинути мені те, що мій бізнес прибутковий! Погляньте на мій фінансовий звіт, а потім – на звіти деяких моїх конкурентів, які мають і клієнтів, і матеріали, і технічні переваги, і монополію на таємні формули, а тоді скажіть, хто тут отримує прибутки!.. Але, звісно, громадськості справді потрібна залізниця, і я міг би якимось чином потягнути невелике підвищення тарифів, якби отримав – це просто така ідея – субсидію, що допомогла б мені протривати наступний рік чи два, аж поки я надолужу…

– Що? Знову? – закричав містер Везербі, втрачаючи свою манірність. – Скільки позик ви від нас отримали? Скільки продовжень та призупинень терміну та мораторіїв? Ви й пенні нам не повернули! І взагалі, звідки нам брати гроші, щоб давати вам субсидії, якщо ви всі банкрутуєте, а податкові надходження виснажуються?

– Є такі, що не збанкрутували, – повільно сказав Бойл. – Ви, хлопці, взагалі не маєте права допускати такої бідності та нещасть по всій країні, поки є ще ті, хто не збанкрутував.

– Я не можу з цим нічого зробити! – заверещав Веслі Моуч. – Нічого не можу вдіяти! Мені потрібні ширші повноваження!

Ніхто з присутніх і гадки не мав, що змусило містера Томсона з’явитися саме на цій нараді. Він говорив дуже мало, натомість слухав зацікавлено. Здавалося, він хоче щось довідатись, а зараз його вигляд свідчив про те, що це йому таки вдалось. Він підвівся і радісно всміхнувся.

– Продовжуйте, Веслі, – сказав він. – Продовжуйте з директивою номер десять двісті вісімдесят дев’ять. У вас не виникне жодних проблем.

Вони шанобливо, хоча й понуро та неохоче, встали. Веслі Моуч поглянув на свій аркуш, а потім роздратовано мовив:

– Якщо хочете, щоб я продовжував, вам доведеться оголосити надзвичайний стан.

– Оголошу, щойно ви будете готові.

– Є певні труднощі, які…

– Доручаю це вам. Долайте їх у будь-який спосіб. Це ваша робота. Завтра чи післязавтра покажете мені загальний звіт, але не турбуйте зайвими деталями. Через півгодини у мене промова на радіо.

– Основна проблема в тому, що я не певен, чи закон насправді гарантує нам владу виконувати положення директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять. Боюся, його можна оскаржувати.

– Чорт, ми видали стільки законів про надзвичайний стан, що, коли в них покопирсатися, можна з усією певністю знайти таке, що це перекриє.

Містер Томсон обернувся до решти присутніх із товариською усмішкою.

– Залишаю на вас, хлопці, обов’язок загладити всі недоліки, – сказав він. – Я ціную, що ви з’їхалися до Вашингтона, щоб нам допомогти. Радий був вас бачити.

Вони зачекали, поки за ним зачинилися двері, й повернулися на свої місця. Одне на одного присутні не дивилися.

Ніхто з них не читав тексту директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять, але кожен знав її зміст. Зміст відомий був уже давно, але його воліли тримати у таємниці від себе самих і не формулювати. І зараз їм теж не хотілося звертатися до того тексту. Завдяки складним мисленнєвим викрутасам вони намагались уникати таких моментів. Водночас кожен із них прагнув, щоб директива набула чинності. Вони хотіли, щоб вона почала діяти без слів, тоді це допомогло б їм приховати від себе, в який спосіб означити власні дії. З них ніхто ніколи не зізнавався, що директива номер десять двісті вісімдесят дев’ять – це остаточна мета всіх їхніх зусиль.

Директиву було створено зусиллями кількох попередніх поколінь. А протягом кількох минулих місяців до її положень готували численні промови, статті, церемонії, редакційні передовиці – цілеспрямовані голоси, які вибухали люттю, коли хтось озвучував їхню мету.

– Зараз ситуація така, – мовив Веслі Моуч. – Економічний стан країни два роки тому був кращий, ніж торік, а минулого року – кращий, ніж цього. Очевидно, що ми не зможемо протягнути і року. Ось чому єдиною метою зараз мусить бути дотримання нашої лінії. Будьмо незламні, щоб надолужити втрачене і досягнути абсолютної стабільності. Свободі було надано шанс і вона себе не виправдала. Ось чому необхідно встановити суворіший контроль. Оскільки люди не можуть і не бажають розв’язувати своїх проблем добровільно, доведеться їх до цього змусити.

Він замовк, узяв до рук аркуш, а потім, уже менш офіційно, додав:

– Чорт, усе зводиться до того, що ми можемо існувати, натомість зовсім нездатні рухатися вперед! Тому доведеться стояти, як стоїмо. Ми повинні стояти там, де стоїмо. І всіх тих покидьків примусимо стояти!

Він втягнув голову в плечі й люто на всіх витріщився, мов людина, для якої проблеми країни – особиста образа. Його боялося стільки мисливців на блат, що тепер він поводився так, ніби його лють – це відповідь на всі труднощі, ніби це всемогутня лють, ніби все, що він повинен робити, – це лютувати.

І все ж, мовчки сидячи півколом навпроти його столу, присутні не були певні, чи страх, який сповнював кімнату, був їхньою власною емоцією, чи це згорблена постать із протилежного боку стільниці породжує паніку, мов загнаний у глухий кут щур.

Веслі Моуч мав видовжене квадратне обличчя і плаский череп, що увиразнювалося короткою стрижкою. Його нижня губа звисала роздратованою цибулинкою, а вибляклі карі очі скидались на жовтки, розмащені по не цілком прозорих білках. Лицеві м’язи різко смикались, їхній рух завмирав, так і не передавши жодної емоції.

Ніхто ніколи не бачив, щоб він усміхався.

Веслі Моуч походив із родини, яка впродовж багатьох поколінь не вирізнялася ні вбогістю, ні статками, ні якоюсь винятковістю, однак дотримувалася власних традицій: всі вони обов’язково мусили здобути вищу освіту, разом із якою виникала погорда до людей бізнесу. Родинні дипломи завжди висіли на стінах, наче докір цьому світові, адже вони не означали автоматичного перетворення засвідченої ними духовної цінності в матеріальний еквівалент. Серед численних родичів Веслі мав лише одного багатого дядька. Гроші той отримав завдяки шлюбу, а коли овдовів, обрав Веслі своїм улюбленцем серед решти небожів, оскільки той найменше з усіх вирізнявся, а тому, на думку дядька Джуліуса, був найбільш безпечний. Дядько Джуліус не цікавився видатними людьми. Так само він не бажав обтяжуватися впорядковуванням своїх грошей, тому передав цей обов’язок Веслі. Але на момент, коли Веслі закінчив коледж, жодних грошей уже не залишилося. Дядько Джуліус обвинуватив Веслі в підступності та назвав його безчесним інтриганом.

Але жодної інтриги не було. Веслі просто не міг пояснити, куди поділися гроші. У старших класах Моуч був найгіршим учнем і пристрасно заздрив тим, кого вважали найкращими. Коледж навчив його їм не заздрити. Після випуску Веслі працював у рекламному відділі компанії, що виробляла фальшиві ліки з кукурудзи. Ліки продавалися добре, тому Моуч невдовзі очолив відділ. Згодом він покинув цю посаду і взявся рекламувати відновлювач волосся, потім – запатентовані бюстгальтери, далі – нове мило, слабоалкогольний напій, а зрештою став віце-президентом з реклами одного автомобільного концерну. Він намагався продавати автомобілі так, ніби то були фальшиві ліки з кукурудзи. Та автомобілі не продавалися.

Веслі пояснив це надто малим рекламним бюджетом. Президент автомобільного концерну порекомендував його Ріарденові. Ріарден познайомив Моуча з людьми у Вашингтоні – він не знав стандартів, за якими слід було оцінювати дії своєї людині у столиці. Тим часом Джеймс Таґґарт допоміг Моучеві влаштуватися у Бюро економічного планування та державних ресурсів – в обмін на зраду Ріардена з метою допомогти Орренові Бойлу, що робилося натомість в обмін на знищення Дена Конвея. Відтепер люди допомагали Веслі Моучу просуватися з тієї ж причини, що спонукала робити це дядька Джуліуса: ті люди вірили, що посередність означає безпеку. Чоловіки, які сиділи тепер навпроти його столу, знали, що закон причинності – це лише забобон, і що з ситуацією цього моменту треба взаємодіяти, не зважаючи на можливі наслідки. Керуючись ситуацією цього моменту, вони вирішили, що Веслі Моуч – надзвичайно спритна людина, чоловік виняткових здібностей, адже скільки мільйонів осіб прагнуть здобути владу, а тільки йому це вдалося. Спосіб їхнього мислення не дозволяв їм осягнути, що Веслі Моуч – всього лише нуль на точці перетину сил, що прагнуть взаємного знищення.

– Ось приблизний зміст директиви номер десять двісті вісімдесят дев’ять, – сказав Веслі Моуч, – ми з Джином Клемом виклали його, щоб ви отримали загальне враження. Ми хочемо почути ваші думки, поради і таке інше, бо ви представляєте тут робітничий клас, промисловість, транспорт і різні професії.

Фред Кіннан встав із підвіконня і сів на бильце м’якого крісла. Оррен Бойл виплюнув недопалок сигари. Джеймс Таґґарт розглядав долоні. Доктор Ферріс був єдиний, хто здавався розслабленим.

– В ім’я загального добробуту, – прочитав Веслі Моуч, – безпеки людей, для досягнення повної рівності та цілковитої стабільності під час надзвичайного стану у державі постановлено, що…

Пункт перший. Всі робітники, наймані працівники та службовці відтепер повинні бути прикріплені до своїх місць праці й не можуть їх покинути, бути звільненими чи змінити місце праці під загрозою ув’язнення. Покарання визначатиме Рада стандартизації, членів Ради призначить Бюро економічного планування та державних ресурсів. Всі особи, які досягли двадцяти одного року, повинні зголоситися до Ради стандартизації, члени якої вирішать, куди найкраще застосувати послуги того чи того громадянина задля найбільш виправданого служіння державі.

Пункт другий. Усі промислові, комерційні, виробничі та бізнесові установи будь-якого типу відтепер не повинні припиняти діяльності, й власники таких установ не мають права звільнятись, іти у відставку, покидати своєї посади, закривати, продавати чи змінювати місце розташування свого бізнесу під загрозою націоналізації їхніх установ та всієї власності.

Пункт третій. Усі патенти та авторські права на будь-які прилади, винаходи, формули, процеси та роботи будь-якого типу повинні бути передані державі як допоміжний патріотичний подарунок шляхом добровільного підписання Подарункового сертифікату власниками таких патентів та авторських прав. Після цього Рада стандартизації повинна ліцензувати використання таких патентів і авторських прав для всіх заявників, рівноцінно та без дискримінації, з метою усунення монополістичних практик, відкидаючи застарілі продукти та роблячи найкраще доступним для всіх громадян. Не можна використовувати жодних товарних знаків, назв брендів чи назв, захищених авторським правом. Кожен продукт, що був запатентований раніше, повинен здобути нову назву, під якою всі виробники цього продукту зобов’язані його продавати. Назву надаватиме Рада стандартизації. Всі приватні торгові марки та назви брендів відтепер буде скасовано.

Пункт четвертий. Після впровадження цієї директиви заборонено виробляти, винаходити, створювати чи продавати будь-які нові прилади, вироби чи блага будь-якого походження, що їх раніше не існувало на ринку. Відтепер діяльність Служби патентів та авторських прав тимчасово припинено.

Пункт п’ятий. Кожна установа, концерн, корпорація чи особа, причетна до виробітку будь-чого і будь-якого походження, відтепер зобов’язана продукувати таку ж кількість благ на рік, як вона, вони чи він виробляли протягом Еталонного Року, не більше і не менше. Еталонний Рік – це рік, який закінчується на момент виходу цієї директиви. За надмірну чи недостатню кількість виробів накладатиметься штраф. Штраф визначатиме Рада стандартизації.

Пункт шостий. Кожна особа будь-якого віку, статі, класу чи рівня прибутків відтепер витрачатиме таку ж кількість грошей на рік на придбання благ, яку витратила впродовж Еталонного Року, не більше й не менше.

За недостатню або надмірну витрату коштів накладатиметься штраф. Штраф визначатиме Рада стандартизації.

Пункт сьомий. Усі заробітні плати, ціни, оклади, дивіденди, прибутки, тарифи та будь-які інші форми надходжень буде заморожено і збережено такими, якими були в день виходу цієї директиви.

Пункт восьмий. Усі випадки, що виникають із правил, але не прописані окремо цією директивою, повинні врегульовуватися та визначатись Радою стандартизації, рішення якої вважатиметься остаточним.

Навіть у цих чотирьох чоловіків, які слухали текст, залишалася дещиця людської гідності, що змусила їх протягом однієї хвилини нерухомо сидіти, відчуваючи нудоту.

Першим заговорив Джеймс Таґґарт. Він говорив низьким голосом, в якому, проте, вчувалася тремтлива напруга мимовільного крику:

– Чому б і ні? Чому вони повинні мати те, чого не маємо ми? Чому вони повинні бути вищі за нас? Якщо вже ми маємо загинути, то переконаймося, що гинути будемо всі разом. Слід зробити все, щоб вони не мали жодного шансу вижити!

– Що за дурнуваті слова про такий практичний план, який дасть нам усім саму лише користь? – верескнув Оррен Бойл, дивлячись на Таґґарта вражено і перелякано.

Доктор Ферріс реготнув.

Таґґартові очі сфокусувались, і він мовив, цього разу голосніше:

– Так, звісно. Цей план дуже практичний. Він необхідний, доречний і справедливий. Він розв’яже усі проблеми. Дасть кожному можливість відчути себе у безпеці. Можливість відпочити.

– Він дасть людям відчуття захищеності, – додав Юджин Лоусон, рот якого плавно викривлював