Пригоди бравого вояка Швейка (Ярослав Гашек)

🖤 Додати в список читання

Зміст

Частина перша. В ТИЛУ

ВСТУП

Велика доба потребує великих людей. На світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно ви шукали б їхні імена в історії. Та коли проаналізувати, – їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в приношеному вбранні, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої доби. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, він би відповів дуже просто і скромно: “Я Швейк…”

І справді, цей тихий, скромний, убого вдягнений чоловік і є той старий бравий вояк Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на устах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не примеркне і в Республіці.

Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, змальовуючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій.

А цього вже досить.

Ярослав Гашек

1. БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК УСТРЯЄ В СВІТОВУ ВІЙНУ

– Ви знаєте, нашого Фердінанда вбили, – сказала служниця Швейку, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він звільнився з армії і промишляв тепер продажем собак, паскудних, нечистокровних потвор із родовідними свідоцтвами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і тепер саме натирав собі коліна оподельдоком.

– Якого це Фердінанда, пані Мюллерова? – спитав Швейк, не перестаючи розтирати коліна. – Я знаю двох Фердінандів. Один служить у аптекарському магазині Пруші й одного разу помилково випив там пляшку якоїсь гидоти проти випадання волосся; а потім знаю ще Фердінанда Кокошку. Той збирає по вулицях собаче лайно. Обох анітрохи не шкода.

– Та що ви, паночку, таж це пана ерцгерцоґа Фердінанда з Конопіште, отого гладкого, богомільного.

– Матір божа! – вигукнув Швейк. – От так гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцоґом таке трапилося?

– Уколошкали його, паночку, в Сараєві з револьвера. Він їздив туди зі своєю ерцгерцоґинею автомобілем.

– Он як, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-ну, такий пан може собі це дозволити.

Але йому, мабуть, і на думку не спало, що такі мандри автомобілем можуть зле скінчитися. Та ще й у Сараєві – це ж у Боснії, пані Мюллерова. Тут, мабуть, турки рук доклали. Та що там казати: не треба було відбирати в них тієї Боснії та Герцеґовини. Ось воно як, пані Мюллерова. То кажете, пан ерцгерцоґ уже став перед божим судом. А довго мучився?

– Ясновельможний ерцгерцоґ зразу й сконали, паночку. Звісно, револьвер – не іграшка. Ось недавно в нас у Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, що прийшов подивитися, хто це там на четвертому

поверсі зняв таку стрілянину.

– Буває револьвер, пані Мюллерова, що не вистрілить, хоч ти сказися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцоґа купили, напевно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо, знаєте, стріляти у пана ерцгерцоґа – неабияка робота. Це вам не браконьєрові стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

– Та воно тих напасників, кажуть, було там чимало, паночку.

– Про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, – сказав Швейк, закінчуючи розтирати коліно, – якби ви хотіли вбити пана ерцгерцоґа або найяснішого нашого цісаря, то напевне б із кимсь порадилися. Більше людей – більше розуму. Цей порадить одне, той інше, і діло вийде, як співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли такий пан повз вас проїде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Луккені, що проштрикнув терпугом нашу небіжчицю Єлизавету. Він же прогулювався з нею, от і вірте після цього комусь; відтоді жодна імператриця не ходить на прогулянку. І таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь боже, і до найяснішого нашого цісаря, коли вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж отой Фердінанд. Оце якось один панок у шинку розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному; їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим заплатити, і шинкар мусив покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. І його відвезли в поліцейській корзині, щоб прочумався.

Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії. Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана.

Зарядив ґвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали: тобі, мовляв, нема чого тут робити. А він своє і своє: хочу, каже, говорити з паном капітаном.

Капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв ґвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила пляшку чорнила, а воно облило службові папери.

– І що потім сталося з тим жовніриком? – спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

– Повісився на підтяжках, – відповів Швейк, чистячи свого котелка. – А ті підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, мовляв, у нього штани спадають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють? Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде.

Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швейцарії і зробився там проповідником у якійсь секті. Тепер чесних людей обмаль, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцоґ Фердінанд у тому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: “Це, мабуть, порядна людина, якщо вітає мене”. А панок тим часом його й бацнув. Всадив одну кулю чи кілька?

– Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцоґ був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

– Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінґ. На вигляд – іграшка, а тим часом за дві хвилини можна з нього перестріляти двадцять ерцгерцоґів, байдуже – худих чи гладких. Хоча, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцоґа вцілити, безперечно, легше, ніж у худого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?

Він був такий самий черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, зараз я йду до шинку “Під чашею”, а коли прийдуть за тим пінчером, – я вже взяв за нього завдаток, – то скажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і, доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

У шинку “Під чашею” сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив череп’яні підставки з-під кухлів, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було “зад” або “лайно”.

Водночас він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої ґвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо.

– Гарне літо маємо, – вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

– Все це лайна варте, – відповів Палівець, ставлячи підставки до скляної шафи.

– Та й устругнули ж вони штуку нам у Сараєві, – з проблиском надії озвався Бретшнейдер.

– В якому “Сараєві”? – перепитав Палівець. – У тій нусельській корчмі? Там же щодня бійка. Відома річ – Нуслі!

– В боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцоґа Фердінанда. Що ви на це?

– Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай вони мене поцілують у зад, – чемно відповів пан Палівець, закурюючи люльку. – Бо в наші часи встрявати в такі справи – це однаковісінько що в зашморг лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараєво, політика чи небіжчик ерцгерцоґ – це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що камеру в Панкраці.

Бретшнейдер замовк і розчаровано обвів очима порожній шинок.

– Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, – за хвилину знову заговорив він, – отам, де тепер дзеркало.

– Еге ж, правду кажете, висів, – ствердив пан Палівець, – та той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. А на біса мені це здалося?

– В тому Сараєві, напевно, паскудно воно вийшло, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

– В цю пору в Боснії і Герцеґовині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантові мусили класти лід на голову.

– В якому ж полку ви служили, пане шинкарю?

– Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, –

відповів пан Палівець. – Багато знатимеш – швидко посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:

– У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі блиснули надією, і він похапцем промовив:

– В Конопіште вивісили десять чорних прапорів.

– А їх повинно там бути дванадцять, – зауважив Швейк, відпивши пива.

– А чому ви гадаєте, що дванадцять? – спитав Бретшнейдер.

– Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, – відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

– Виходить, він уже перед божим судом, дай йому господи царство небесне. Навіть не дочекався, поки стане цісарем. Коли я служив у війську, один генерал упав з коня і розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глядь, – а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не доводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцеґарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, зв’язаний “козлом”. Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковець завжди казав нам: “Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить”. Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало.

– У Сараєві це робота сербів, – спрямовував розмову Бретшнейдер.

– Помиляєтесь, – відповів Швейк, – то зробили турки через Боснію і Герцеґовину.

– І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердінанда.

– Ти любиш турків? – звернувся Швейк до шинкаря Палівця. – Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?

– Мені аби клієнт, – сказав Палівець, – хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво – сиди в шинку і базікай собі досхочу.

Це мій принцип. Хто б там не вбив нашого Фердінанда – серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех, – мені однаковісінько.

– Добре, пане шинкарю, – мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, – але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

– Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердінанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.

– Що ви хочете цим сказати? – ожив Бретшнейдер.

– Що хочу сказати? – охоче відповів Швейк. – А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопішті бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік. У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде, продавати свиней, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: “Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія”. Кінець кінцем йому нічого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

– Ну й дивні ж у вас порівняння, – значуще промовив Бретшнейдер, – говорите спочатку про Фердінанда, а потім одразу про торговця худобою.

– Які там порівняння? – запротестував Швейк. – Боронь боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти – сироти, маєток у Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої один лісник з таким паскудним прізвищем Пиндюр. Застрелили його браконьєри, і лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову

вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловиця з Мидловарів. Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже; “Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію”. Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької загати. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі коновала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові носа і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

– А ви не знаєте, що він про нього говорив? – голосом, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

– Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при тому судовий радник аж із глузду з’їхав, його ще й досі тримають в божевільні, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.

– А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? – запитав Бретшнейдер.

– Будь ласка, панове, перемініть пісеньку, – обізвався шинкар Палівець. – Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

– Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? – повторив Швейк. – Всілякі.

Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише

половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий добряга насправді цього не заслужив. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил. Жінку Єлизавету проштрикнули терпугом.

Потім десь пропав його брат Ян Орт, а брата – мексиканського цісаря – розстріляли в якійсь фортеці під муром. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п’яниця і починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли! – Швейк хильнув як слід пива і повів далі: – Ви гадаєте, що наш найясніший усе це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину натхнення був прекрасний, його простодушне, усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні. Йому все було просте і ясне.

– Можливо, – малював він далі майбутнє Австрії, – на нас, на випадок війни с Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці й турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець.

Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

– Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка.

Товариш по склянці показав йому орлика і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до поліції. Швейк намагався довести, що добродій, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший – державна зрада.

Потім вони повернулися до шинку, і Швейк звернувся до пана Палівця:

– Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик із сосискою. Тепер дай мені ще чарочку сливовиці, і я піду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав панові Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:

– Ви одружені?

– Так.

– А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?

– Може.

– Ну, то все гаразд, пане шинкарю, – весело промовив Бретшнейдер, – покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.

– Не журися, – потішив шинкаря Швейк, – мене заарештували тільки за державну зраду.

– А мене за що? – заскиглив пан Палівець. – Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

– За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого цісаря. Ми вам виб’ємо тих мух з голови.

Швейк вийшов з шинку “Під чашею” в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони були вже на вулиці, спитав із своєю добродушною посмішкою:

– Може, мені зійти з тротуару?

– Навіщо?

– Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

Входячи в ворота управління поліції, Швейк промовив:

– І незчулись, як уже тут. Ви часто буваєте “Під чашею”?

Саме тоді, як Швейка вели в канцелярію поліції, в шинку “Під чашею” пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по-своєму заспокоюючи її.

– Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити за обпаскуджений портрет цісаря?

Отак любо й мило вступив бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, цікавитиме той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її “Під чашею”, але він не мав дипломатичної освіти, і це слід узяти до уваги.

2. БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК В УПРАВЛІННІ ПОЛІЦІЇ

Сараєвський замах наповнив управління поліції численними жертвами. Тягали одного за одним, а старий інспектор у приймальній канцелярії добродушно говорив:

– Вам цей Фердінанд боком вилізе!

Коли Швейка замкнули в одній з багатьох камер другого поверху, там уже сиділо ціле товариство – шість чоловік. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чапів чолов’яга середнього віку.

Швейк почав розпитувати, за що кого посадили. Від п’ятьох, що сиділи біля стола, дістав майже одну і ту саму відповідь: “через Сараєво”, “через Фердінанда”, “через те вбивство пана ерцгерцоґа”, “за Фердінанда”, “за те, що в Сараєві пана ерцгерцоґа спровадили на той світ”.

Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, що він тому не хоче мати з ними нічого спільного, щоб на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька із Голиць. Швейк підсів до товариства змовників; ті вже вдесяте оповідали, як вони вклепалися в цю історію.

Їх усіх, крім одного, спіткало це в шинку, винарні або в кав’ярні. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах, із заплаканими очима. Його заарештували вдома, на квартирі, бо за два дні до замаху в Сараєві він оплатив “У Брейшки” рахунок за двох сербських студентів політехніків; до того ж таємний агент Брікс бачив його п’яненьким у їхньому товаристві в “Монмартрі” на Ржетезовій вулиці, де він за них теж платив, як це стверджував його власний підпис у протоколі.

На попередньому слідстві в поліції він у відповідь на всі запитання тільки одноманітно квилив:

– Я маю паперову крамницю.

На що діставав таку ж стереотипну відповідь:

– Це вас не виправдовує.

Невеликий на зріст добродій, якого схопили у винарні, був учителем історії й намагався викласти власникові винарні історію різних замахів. Його заарештували саме тоді, коли він кінчив психологічний аналіз кожного замаху словами:

– Ідея замаху така проста, як “колумбове яйце”.

– Так само як те, що вас чекає панкрацька тюрма, – доповнив його висновок комісар поліції на допиті.

Третій змовник був головою добродійного товариства “Доброміл” в Годковічках.

Того дня, коли стався замах, “Доброміл” влаштував у парку гуляння з музикою.

Прийшов жандармський вахмістр і звернувся до присутніх, щоб вони розійшлися, бо, мовляв, Австрія в жалобі, на що голова “Добромілу” добродушно відповів:

– Почекайте хвилинку, хай дограють до кінця “Гей, слов’яни”.

Тепер він сидів з похнюпленою головою і нарікав:

– У серпні переобиратимуть правління, і коли я доти не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цієї ганьби не переживу.

Дивну штуку втнув небіжчик Фердінанд четвертому заарештованому, людині бездоганної вдачі й незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердінанда і раптом увечері в кафе за “мар’яжем”, б’ючи трефового короля бубновою сімкою, сказав:

– Сім кульок, як у Сараєві.

П’ятий, котрого, як він сам казав, посадили “через те вбивство пана ерцгерцоґа в Сараєві”, ще й сьогодні мав наїжене від жаху волосся та бороду і тим дуже скидався на кошлату болонку. В ресторані, де його заарештували, він не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердінанда. Він сидів сам-один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти і швидко запитав:

– Ви читали?

– Не читав.

– Знаєте?

– Не знаю.

– А знаєте, про що йдеться?

– Не знаю, мене це не цікавить.

– А все ж таки вас це повинно було б цікавити.

– Не знаю, що б мене могло цікавити. Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватися?

– Значить, вас не цікавить оте вбивство в Сараєві?

– Мене взагалі не цікавить жодне вбивство, хай то буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. На це є державні установи, суди та поліція. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?

Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він кожні п’ять хвилин лише голосно повторював:

– Я не винен, я не винен.

Ці слова він вигукував і в воротях управління поліції, ці слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, і з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.

Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав за доцільне розтлумачити їм усю безнадійність їхнього становища.

– Кепські наші справи, – так почав він свої слова розради, – і неправду ви кажете, що вам, що нам усім нічого не буде. Для чого ж тоді поліція, коли не для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що в ерцгерцоґів смалять, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до поліції. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердінандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще служив у війську, під замком не один раз сиділа половина роти. Таких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було й було. Та не лише на військовій службі, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну тітку за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неї народилося лише одне дівчатко, яке їй пощастило задушити зовсім безболісно, ані писнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або отой невинний циган в Забеглицях, що вломився вночі під різдво до крамнички. Він клявся й божився, ніби хотів лише нагрітися, – та лисого дідька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у свої руки, – біда.

Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них подумати, та спробуй-но відрізнити порядного від пройдисвіта, а надто сьогодні, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердінанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовицях, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже:

хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоїмо, ані руш. А капітан ходить довкола нас і горлає: “Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас усіх треба в карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами церемонитись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми”. Так тоді ж ішлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцоґа, отже, тут треба такого страху, нагнати, щоб ця жалоба була така як слід.

– Я не винен, я не винен, – твердив наїжачений чолов’яга.

– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розп’яли.

Ніколи, ніде і нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. “Maul halten und weiter dienen” 1, – як казали нам на військовій службі. Це найпевніше і найкраще.

1 Тримай рота на замку і служи (нім.).

Швейк ліг на нари і спокійно заснув.

Тим часом привели ще двох. Один з них був мандрівний крамар-босняк. Він ходив по камері, скреготів зубами і безперестанку матюкався. Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик з крамом.

Другий новачок був шинкар Палівець. Він, помітивши знайомого, Швейка, збудив його і трагічним голосом вигукнув:

– І я вже тут!

Швейк щиро потиснув йому руку і сказав:

– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли він казав, що по вас теж прийдуть. Така точність – надзвичайно добра річ.

Одначе пан Палівець відповів, що така точність лайна варта, і пошепки запитав Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло пошкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голиць з метою пограбування, належать, через ерцгерцоґа, до їхнього товариства.

Пан Палівець образився і запротестував – він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцоґа, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, і він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.

– Загидили його, бестії, – кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав він погрозливо.

Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, щоб відвести на допит.

Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.

Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:

– Добрий вечір вам, панове, всім разом.

Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра і підштовхнув до столу, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість – ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо “Про типи злочинців”.

Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:

– Не робіть ідіотської міни.

– Це від мене не залежить, – серйозно відповів Швейк. – Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.

Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.

– Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.

І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцоґа Фердінанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.

– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан із звірячими рисами обличчя.

– Цього і справді багато, – невинно відповів Швейк, – а що забагато, те шкодить.

– Ось бачите, самі погоджуєтеся.

– Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…

– Заткніть пельку! – ревнув поліційний радник на Швейка. – Говоріть тоді, коли вас про щось питатимуть. Розумієте?

– Чому ж не розуміти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповісти, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.

– З ким маєте зносини?

– Зі своєю служницею, шановний пане.

– А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?

– Маю, шановний пане. Купую вечірній випуск “Народної політіки” – “сучки”.

– Геть! – заверещав на Швейна пан із звірячим виразом обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

– На добраніч, шановний пане.

Повернувшись до камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит – це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкінці виженуть.

– Раніше, – вів далі Швейк, – бувало куди гірше. Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі й пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанські чоботи й розтягували на драбині або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким. Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку не скинули з Еліщиного мосту. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею.

А якщо злочинця кидали лише до підземелля, на голодну смерть, то він почував себе так, немовби знову на світ народився.

– Тепер сидіти в тюрмі – це забавка, – смакував далі Швейк. – Ніяких тобі четвертувань, ніяких іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в бочці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом. У всьому видно поступ.

Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, зате в коридорах чисто і людей повно: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок. Принаймні радієш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: “Ми тут порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете”.

Напевно, тоді було важко вирішувати, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь. Тільки-но він закінчив промовляти на захист сучасного ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

– Швейк! Одягтись і на допит!

– Я одягнуся, – відповів Швейк. – Я проти цього нічого не маю, але боюся, що тут якась плутанина. Адже мене раз уже з допиту поперли, то я боюся, щоб пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

– Вилізти й не патякати! – була відповідь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед добродієм з обличчям злочинця, той без будь-якої передмови запитав твердо й рішуче:

– У всьому признаєтесь?

Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганного пана і лагідно сказав:

– Якщо шановний пан бажають, щоб я признався, то я признаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: “Швейку, ні в чому не признавайтесь”, – я буду викручуватися, хоч би з мене і паси дерли.

Суворий пан написав щось у протоколі і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися.

І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:

“Усі вищезазначені обвинувачення проти мене справедливі.

Йозеф Швейк”

Підписавшися, Швейк звернувся до суворого пана:

– Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?

– Вранці вас відвезуть до кримінального суду, – почув він у відповідь.

– О котрій годині, шановний пане? Щоб, боронь боже, не проспати.

– Геть! – ревнуло вже вдруге по той бік стола.

Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:

– Тут усе йде як по маслу.

Щойно за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно і чітко відповів:

– Я зараз признався, що, мабуть, це я вбив ерцгерцоґа Фердінанда.

Шестеро чоловіків з жаху зіщулилися під завошивленими ковдрами.

Лише босняк промовив:

– Вітаю вас!

Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:

– Свинство, що в нас тут немає будильника.

Проте вранці його підняли й без будильника і рівно о шостій годині відвезли в “зеленому Антоні” до крайового кримінального суду.

– Хто рано встає, тому бог дає, – сказав Швейк до своїх супутників, коли “зелений Антон” виїздив з воріт управління поліції.

3. ШВЕЙК ПЕРЕД СУДОВИМИ ЛІКАРЯМИ

Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка якнайприємніше враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати і гладкий пан Демартіні – старший наглядач слідчої тюрми з фіалковими нашивками і кантами на форменому кашкеті. Фіалковий колір було запроваджено не тільки тут, але й для релігійних відправ у великопостову середу і страсну п’ятницю.

Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В’язнів виводили і ставили внизу в підвалі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі – сучасні Пілати – замість чесно вмити руки, посилали по печеню з червоним перцем та по пльзенське пиво у “Тессіґ” і передавали в державну прокуратуру все нові й нові протоколи обвинувачення.

Тут здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, пирскав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонґлери законів, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунґлів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа.

Виняток становили кілька осіб (так само як і в управлінні поліції), які ставилися до законів не так уже й серйозно, бо і поміж куколем знайдеться пшениця.

До одного з таких панів і привели Швейка на допит. То був літній добродушний чоловік, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша, ні разу не забув сказати йому: “Сідайте, будь ласка, пане Валеш, тут якраз є один вільний стілець”. Коли привели Швейка, цей добродій з властивою йому милою чемністю запропонував в’язневі сісти і сказав:

– Отже, ви і є той самий пан Швейк.

– Я думаю, – відповів Швейк, – що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Не можу ж я завдати їм сорому, відмовившися від свого прізвища.

Ласкавий усміх промайнув по обличчю судового радника, що провадив допит.

– Ну й накоїли ж ви лиха. Чимало лежить на вашій совісті.

– Я завжди маю на своїй совісті багато всякої всячини, – усміхаючись іще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. – Може, я маю на совісті значно більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний пане.

– Це видно з протоколу, який ви підписали, – сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. – Чи не робили на вас у поліції якогось натиску?

– Та боронь боже, ласкавий пане. Я сам їх питав, чи мушу підписатися, а коли мені сказали, щоб я підписався, то я їх і послухав. Не битися ж мені з ними через свій власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що говорити!

– Пане Швейку, ви почуваєте себе цілком здоровим?

– Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюся оподельдоком.

Літній пан знову ласкаво посміхнувся.

– Що б ви сказали, якби ми вас послали на огляд до судових лікарів?

– Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, щоб ті пани витрачали на мене марно свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції, чи, бува, не хворий я на трипер.

– Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів.

Скличемо добру комісію, посадовимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне запитання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?

– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

– А не буває у вас вряди-годи якихось нападів?

– Ні, не буває, пане раднику. Правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.

На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

– Так от, через убивство пана ерцгерцоґа Фердінанда мене будуть оглядати судові лікарі.

– Мене теж оглядали судові лікарі, – сказав один молодик, – це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.

– Я тим судовим лікарям і зовсім не вірю, – зауважив інтеліґентний на вигляд чоловік. – Одного разу я підробив векселі й на всякий випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха. Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці і, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене погубило.

– Я цих оглядів зовсім не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.

– Судові лікарі – стерви, – відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. – Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.

– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує.

Судові лікарі – теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич, коли я вночі повертався від “Банзета”, до мене підійшов один пан і потяг мене гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: “Помилка, це не він”, – і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті – це вже таке людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар.

Токар уже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. “Нічого собі помилка, – відповів паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати”. Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі.

Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес – вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і

випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка – вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньочку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта і дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели в якусь цегельню за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли і привели назад.

Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилося, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, і він виїхав на прогулянку в Ланські ліси. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний кругозір обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, коли ввійшов у залу, де мали обслідувати його психічний стан.

Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: “Панове, хай живе цісар Франц-Йосиф Перший!”

Справа була зовсім ясна. Завдяки спонтанному виступові Швейка відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха і англійця Вейкінґа підтвердити первісну думку про Швейка.

– Чи радій важчий від олова?

– Я його, пробачте, не важив, – зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.

– Ви вірите в кінець світу?

– Насамперед я мусив би той кінець побачити, – відповів Швейк недбало, – однак напевно завтра я його ще не дочекаюсь.

– Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?

– Ні, панове, не зумів би, – відповів Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть триповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця і два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів. А тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?

Судові лікарі значуще перезирнулися, але, незважаючи на це, один з них поставив ще таке запитання:

– Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?

– Цього, панове, не знаю, – почули вони у відповідь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, ніж під Вишеградською скелею у Влтаві.

– Досить? – лаконічно спитав голова комісії.

Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу ще запитати.

– Скільки буде, якщо дванадцять тисяч вісімсот дев’яносто сім помножити на тринадцять тисяч вісімсот шістдесят три?

– Сімсот двадцять дев’ять, – відповів Швейк, не змигнувши оком.

– Гадаю, цього досить, – промовив голова комісії, – можете відвести обвинуваченого на давнє місце.

– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цілком досить.

Коли Швейка вивели, колегія трьох дійшла спільного висновку, що Швейк дурний як пень і що він ідіот згідно з усіма законами природи, які відкрили вчені-психіатри. У висновках, надісланих слідчому, між іншим було зазначено:

“Нижчепідписані судові лікарі погодилися на діагнозі незаперечного психічного отупіння і вродженого кретинізму Йозефа Швейка, представленого вищевказаній комісії. Вислів “Хай живе цісар Франц-Йосиф Перший!” цілком достатній, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка як стан безнадійного ідіота, на підставі чого нижчепідписана комісія пропонує:

1. Припинити слідство проти Йозефа Швейка.

2. Відіслати Йозефа Швейка до психіатричної лікарні під нагляд для визначення, якою мірою його душевний стан небезпечний для оточення”.

У той час як писалися ці висновки, Швейк розповідав своїм товаришам по камері:

– На Фердінанда вони начхали, а патякали зі мною про ще більші дурниці.

Наприкінці ми один одному сказали, що з нас цієї розмови досить, і розійшлися.

– Я нікому не вірю, – зауважив скоцюрблений маленький чоловічок, на луці якого випадково викопали чийсь кістяк. – Все це шахрайство.

– Але й шахрайство на світі повинно бути, – сказав Швейк, лягаючи на нари. – Якби люди бажали добра кожному своєму ближньому, то незабаром усі б між собою перегризлися.

4. ШВЕЙКА ВИГАНЯЮТЬ З БОЖЕВІЛЬНІ

Описуючи пізніше своє перебування в божевільні, Швейк розсипався в похвалах:

– Справді, не знаю, чого тим божевільним не до шмиги, що їх там тримають. Там же дозволяють качатися голяка по підлозі, вити, як шакал, казитись і кусати людей. Зробив би ти таке десь на вулиці, люди б дивом дивувалися, а в божевільні це як плюнути. Там така воля, про яку й соціалістам ніколи не снилося. Кожен може видати себе і за господа бога, і за діву Марію, і за папу римського, і за короля англійського, і за найяснішого цісаря або за святого Вацлава. Правда, той, що вдавав із себе Вацлава, був весь час зв’язаний і лежав голяком в одиночці. Був там і такий, що репетував, ніби він архієпископ. Той нічого іншого не знав, тільки обжирався і дещо, вибачте, робив, що римується зі словом “обжирався”, але ніхто там цього не соромився. А один навіть видавав себе за святого Кирила і Мефодія, щоб одержувати по дві порції. Один пан був вагітний.

Він кожнісінького запрошував на хрестини. Багато там було шахістів, політиків, рибалок і скаутів, колекціонерів поштових марок, фотографів-аматорів. Один потрапив туди через якісь старі горщики, що їх він називав урнами. Іншого весь час тримали в гамівній сорочці, щоб він не міг вирахувати, коли настане кінець світу. Я зустрівся там і з кількома професорами. Один усе ходив слідом за мною і переконував, що цигани походять з Крконошів, а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша, ніж та, котра зверху. Кожен міг там молоти язиком про все, що йому заманеться, немов у парламенті. Одного разу почали розповідати казки та й побилися, коли з якоюсь принцесою трапилася велика біда. Найбільш бешкетував один пан, що видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто і в кожного просив, щоб його розгорнули і знайшли слово “картонажна швачка”, бо інакше йому каюк. Втихомирився лише тоді, коли на нього вдягли гамівну сорочку. Цим він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його модно обрізали. Взагалі жилося там як у раю. Можете собі галасувати, верещати, співати, ридати, мекати, стогнати, плигати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на одній нозі, бігати кружка, танцювати, тупцювати, сидіти цілими днями навпочіпки і дряпатися на стіни. Ніхто до вас не підійте і не скаже: “Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина”. Однак, ніде правди діти, були там і зовсім тихі божевільні. Наприклад, там сидів один учений винахідник, то він весь час колупав у носі й лише раз на день промовляв: “Я щойно винайшов електрику”. Та що тут розводитись: було там дуже добре, і ті кілька днів, які я пробув у божевільні, – найкращі хвилини мого життя.

І справді, вже те, як Швейка зустріли в божевільні, куди його привезли на дослідження з крайового карного суду, перевершувало всі його сподівання.

Насамперед Швейка роздягли догола, потім дали якийсь халат і повели купатися, по-дружньому вхопивши під пахви, причому один із санітарів розважав його якимись єврейськими анекдотами. У ванній занурили його спочатку в теплу воду, а потім витягли й поставили під холодний душ. Це з ним зробили тричі, а потім спитали, як це йому подобається. Швейк відповів, що тут навіть краще, ніж у лазні біля Карлового мосту, й що він взагалі дуже любить купатися. “А якщо обріжете мені

нігті й пострижете, то мені нічого не бракуватиме для повного щастя”, – додав Швейк, приємно всміхаючись.

І в цьому пішли йому назустріч. Потім його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, віднесли до першого відділення і, поклавши на ліжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.

Швейк ще й тепер захоплено згадує про це:

– Уявіть собі, мене несли, в повному розумінні цього слова несли, і я почував себе на сьомому небі.

І справді, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запронували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, і поки один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки в молоко і годував його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли під руки й відвели до вбиральні, де попросили задовольнити велику й малу фізіологічні потреби. І про цю чудесну хвилину Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведу лише такі Швейкові слова: “Один із них при цьому тримав мене в обіймах”. Потім його привели назад, поклали до ліжка і знову попросили заснути. Коли ж він заснув, то його збудили і відвели в лікарський кабінет, де Швейк, стоячи зовсім голий перед лікарями, пригадав перший день славних часів рекрутчини, і мимохіть з його уст зірвалося:

– Tauglich! 1

1 Годний! (Нім.)

– Що ви сказали? – спитав один з лікарів. – Зробіть п’ять кроків уперед і п’ять назад.

Швейк зробив десять.

– Я ж вам сказав, – зауважив лікар, – зробити п’ять.

– Мені зайвих кількох кроків не шкода, – сказав Швейк.

Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою і сам почав стукати Швейка по коліні, тоді як перший піднімав Швейкові повіки й заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від стола і перекинулися кількома латинськими словами.

– Слухайте, ви вмієте співати? – спитав один з лікарів. – Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?

– Чом би ні, панове, – відповів Швейк. – Хоч у мене, правда, немає ні голосу, ані музичного слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитися. – І Швейк почав:

Що за постать таємнича

При столі сидить і мріє?

Глянь, сльоза в очах яскріє,

Зрошує поблідлі щоки.

– Далі не знаю, – проказав Швейк, – коли хочете, то я заспіваю такої:

Ой як тужно біля серця,

Що підносить груди кволі.

Тільки мука, тільки болі,

Тільки серце в далеч рветься.

– І цієї до кінця не вмію, – зітхнув Швейк. – Знаю ще першу строфу з гімну “Де моя батьківщина”, а потім “Ой маршал Віндішгрец і всі генерали вранці до схід сонця війну розпочали” і ще кілька національних пісеньок, як, наприклад, “Боже, цісаря храни нам”, “Як ми йшли у Яромір” і “Тисячу раз вітаємо тебе…”. Лікарі перезирнулися, і один з них запитав Швейка:

– Чи досліджували вже коли-небудь ваш психічний стан?

– На військовій службі, – урочисто і гордо відповів Швейк. – Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.

– Мені здається, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лікар.

– Ніякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Чеських Будейовицях або в управлінні запасних в Карліні.

Старший лікар безнадійно махнув рукою і, показуючи на Швейка, сказав санітарам:

– Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один з вас хай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не длялися, щоб ми його якнайшвидше здихались.

Лікарі ще раз кинули вбивчий погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:

– Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.

Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже про нього не піклувались, а звеліли одягатись, і один з них відвів його до третього відділення.

Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів робити свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, що він “недоумкуватий симулянт”.

Оскільки Швейка виписали перед обідом, виник невеликий скандал.

Швейк заявив, що коли вже когось і випихають з божевільні, то не мають права випихати без обіду.

Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.

5. ШВЕЙК У ПОЛІЦІЙНОМУ КОМІСАРІАТІ НА САЛЬМОВІЙ ВУЛИЦІ

Після гарних сонячних днів у будинку для божевільних над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських намісників доби наймилішого імператора Нерона. Так само жорстоко, як вони у свій час говорили: “Киньте цього негідника християнина левам”, – інспектор Браун сказав:

– Киньте його за ґрати!

Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.

Швейк уклонився і з гідністю промовив:

– Я готовий, панове. Думаю, що “за ґрати” означає в камеру, а це не так уже й погано.

– Не дуже-то в нас розперізуйся, – зауважив поліцай, на що Швейк відповів:

– Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите.

В камері на нарах в апатичній позі сидів замислений якийсь чоловік. Він, як по його очах було видно, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.

– Моє шанування, добродію, – сказав Швейк, сідаючи біля нього на нари. – Чи не знаєте випадково, котра година?

– Я вже живу поза царством годин, – відповів замислений чоловік.

– Тут непогано, – вів далі розмову Швейк. – Ось і нари зроблено із струганих дощок.

Серйозний панок не відповідав. Він устав і почав швидко ходити по невеличкому просторі між дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.

Швейк тим часом зацікавлено оглядав написи, видряпані на стінах. В одному з них якийсь в’язень об’являв війну з поліцією не на життя, а на смерть. Текст проголошував: “Начувайтеся! Влетить і вам”. Один в’язень написав: “Чхав я на вас, півні!” Інший просто стверджував факт: “Я тут сидів 5 червня 1913-го, і зі мною поводилися пристойно. Иозеф Маречек, крамар з Вршовиць”. Але був тут і напис, що вражав глибиною думки: “Змилосердься, великий боже…” – а під цим:

“Поцілуйте мене в сраку”. Літери “сраку” були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: “ФАЛДУ”. Поруч якась поетична душа написала вірші:

Ой сиджу я під вербою

та біля потоку

та згадую із журбою

свою чорнооку.

Панок, що бігав між дверима й нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:

– Випустіть мене!.. Ні, вони мене не випустять, – промовив він сам до себе. – Не випустять, і годі. Я тут уже від шостої години ранку.

На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:

– Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?

– Від усієї душі радий вам прислужитися, – відповів Швейк, знімаючи ремінь. – Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, – говорив він, оглядаючись довкола, – що тут немає жодного гака. Ручка віконна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один чернець з Емаузького монастиря. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:

– В мене діточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мій! Бідна моя жінка!

Що мені скажуть на службі? У мене діти, а я тут за пияцтво і розпусту! – повторював він безкінечно.

Врешті ніби трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногами і кулаками. За дверима почулися кроки і голос:

– Чого треба?

– Випустіть мене, – сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.

– Куди? – почулося з другого боку.

– На службу, – відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця і розпусник.

За дверима розлігся регіт, моторошний регіт у тиші коридора, і кроки знов віддалилися.

– Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, – обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. – Такий наглядач, коли наливається злістю, може багато зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтеся, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви урядовець, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять із служби?

– Цього вам не можу сказати, – зітхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я

виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини й запросив нас до однієї винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…

– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюся. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але все обійшлося гаразд. Я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.

– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, який з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку і водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Виноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я ро’бив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний як чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув з вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтеліґентна людина і ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.

– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – з цікавістю запитав Швейк замість відповіді. – Чи розтрощили її з одного маху?

– З одного маху, – відповів інтеліґентний пан.

– Тоді вам каюк, – меланхолійно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялися в цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – І, не чекаючи на відповідь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.

– На суді… – збентежено прошепотів поважний батько родини і, похнюпивши голову, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління 1.

1 Деякі письменники вживають фразу “гризуть докори сумління”. Не вважаю цей вислів точним. Адже й тигр людину жере, а не гризе. (Прим. автора).

– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться в газетах?

– Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? – наївно спитала жертва іменин свого начальника.

– Як бог свят, – прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звичаю будь-що приховувати від людей. – Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно в шинку “Під чашею” один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем череп. Підкинув його вгору і підставив голову. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в “Бендловці” заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені. Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у “Вечірці”. Або ще такий випадок: в кафе “У покійника” один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його помилували? На другий же день обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, – це з тюрми послати в редакцію спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамілець навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа й попросити це спростування вирізати з газети і зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? – співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтеліґентний пан увесь аж труситься. – Цього року кінець літа щось таки холоднуватий.

– Я загинув, – захлипав Швейків сусід. – Пропала моя кар’єра.

– Пропала, – охоче притакнув Швейк. – Якщо вас після відбуття кари не візьмуть знову на службу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про моральність, коли б ви навіть хотіли служити у гицеля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати всіляким шахрайствам?

Почулося хлипання.

– Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка! Розкаяний грішник підвівся й почав просторікувати про своїх дітей:

– У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду і міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось уперше в житті.

– Він скаут? – вигукнув Швейк. – Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах під Злівою, в районі Глубокої, – це окружне староство Чеських Будейовиць, – саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, що їх дуже багато розвелося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший із скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитись і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости під різками вони призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражиць саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок із черешень, безліч недогризків зелених яблук і багато іншого добра.

Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.

– Що я наробив? – тужив він. – Пропала моя добра слава!

– Авжеж, пропала, ще й на все життя, – підтвердив Швейк із властивою йому щирістю. – Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. В лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати;

У коридорі пролунали енергійні кроки, в замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.

– Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так-то вже й поспішаю.

Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на другий поверх. У кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка.

– Отже, ви і є той Швейк? Як ви сюди попали?

– Зовсім звичайнісінько, – відповів Швейк, – я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, щоб мене викидали з божевільні без обіду, так ніби я їм якась вулична дівка.

– Знаєте що, Швейку, – ласкаво сказав пан комісар, – навіщо нам тут, на Сальмовці, з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до поліційного управління?

– Ви, пане комісаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечері до управління – це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.

– Дуже радий, що наші думки збіглися, – весело зауважив комісар поліції. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?

– Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – відповів Швейк. – Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.

Чемно вклонившися, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом “Arrestantenbuch” 1.

1 “Книга запису арештантів” (нім.).

На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.

– Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, – повідомив Швейкові поліцай.

– Я це передбачав, – сказав Швейк, – а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинне бути відоме з перших уст.

– Що ви цим хочете сказати? – спитав поліцай.

– Адже ж там сидить багато панів офіцерів, – пояснив Швейк.

Коли вони підійшли до іншої юрби, що товпилася перед маніфестом, Швейк вигукнув:

– Хай живе імператор Франц-Йосиф! Ми цю війну виграємо!

Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояк Швейк увійшов ізнов у ворота управління поліції.

– Цю війну, панове, ми, безперечно, виграємо, ще раз кажу вам, – промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.

А десь із далеких нетрів історії долетіла до Європи . істина, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.

6. РОЗІРВАВШИ ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО, ШВЕЙК ЗНОВУ ОПИНИВСЯ ВДОМА

В стінах управління поліції панував дух чужої народові влади. Вона встановлювала, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком кількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колек” цію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми й шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи по” водилися з своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.

– Мені дуже прикро, – сказав один з тих хижаків чорно-жовтої породи, коли до нього привели Швейка, – що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.

Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:

– Не дивіться так по-ідіотському.

Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:

– Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, зважаючи на ваші невеликі розумові здібності, що вас на це підмовили. Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?

Швейк кашлянув і відізвався:

– Даруйте, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.

– А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, – прозвучав удавано батьківський тон, – коли ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, зібрали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: “Хай живе цісар Франц-Йосиф! Цю війну ми виграємо!”

– Я не міг байдуже на це дивитися, – заявив Швейк, втупивши свої лагідні очі в обличчя інквізитора. – Та мене аж за печінки взяло, коли я побачив, як усі читають цей маніфест про війну і не радіють. Ані вигуків “хай живе”, пане раднику, ні “ура”, – мовчать, та й годі. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете.

І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: “Хай живе найясніший цісар!” А як же інакше?

Припертий до стіни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очі на службові папери й сказав:

– Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно проявилося за інших обставин. Та ви самі добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.

– Якщо когось веде поліцай, це тяжка мить у житті людини. Але коли людина навіть у таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.

Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі.

Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.

Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.

– Дідько вас побери, Швейку, – сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, – але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, я вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчанах. Зрозуміли?

Чиновник незчувся, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:

– Хай вам бог віддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую собаками.

Отак Швейк опинився знову на волі і на дорозі додому.

Він роздумував, чи не зайти ще до пивної “Під чашею”, і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.

У пивній панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними сторож костьолу святого Аполлінарія. Обличчя їхні були похмурі. За стойкою сиділа жінка шинкаря Палівця і тупо дивилася на пивні крани.

– От я й повернувся, – весело промовив Швейк. – Дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівець? Уже вдома?

Замість відповіді Палівцова почала плакати й, захлинаючись на кожному слові, простогнала:

– Дали… йому… десять… років… тиждень тому…

– Он воно як, – сказав Швейк. – То він уже на сім днів має менше.

– Він був такий обережний, – плакала Палівцова. – Він цим завжди хвалився.

Всі присутні в пивній уперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.

– Обережність – мати мудрості, – сказав Швейк, сідаючи до столу і підсуваючи до себе кухоль пива, де в пивній піні утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцової, коли вона несла пиво Швейкові. – Нинішні часи такі: бережи вуха, щоб не вкусила муха.

– Вчора у нас було два похорони, – звернув розмову на інше церковний сторож.

– Мабуть, хтось умер, – сказав другий відвідувач, а третій спитав:

– А похорони були з катафалком?

– Цікаво знати, – сказав Швейк, – як відбуватимуться похорони військових під час цієї війни?

Відвідувачі встали, розплатились і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцовою.

– Я ніколи не думав, – сказав він, – щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять – це вже трохи переборщили.

– Та він же в усьому признався, – плакала Палівцова. – Як він тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді.

Я була на тому суді за свідка. Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: “Хай живе вільна думка!” 1

1 Тут гра слів: “Вільна думка” – назва товариства безвірників.

– А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? – спитав Швейк.

– Був тут кілька разів, – відповіла шинкарка. – Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто тут буває, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки й говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби він ось-ось сказиться і почне качатися по підлозі. За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.

– Усе залежить від тренування, – зауважив Швейк. – • А хіба той оббивальник був такий дурний?

– Мабуть, як мій чоловік, – відповіла шинкарка, плачучи, – він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону. Потім ми всі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: “Дивіться, знов гарненька державна зрада”, – і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той уже більше не повернувся.

– Ix, мабуть, багато не повернеться, – промовив Швейк, – дайте-но мені рому.

Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до пивної ввійшов агент Бретшнейдер.

Окинувши недбалим поглядом порожню пивну і замовивши пива, він сів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:

– Дивіться-но, той Чімпера в Стражкові, будинок номер п’ять, поштове відділення Рачіневес, продає садибу з тринадцятьма морґами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

– Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.

– Ах, це ви, – промовив Швейк, подаючи йому руку. – Я зразу вас не впізнав, у мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте відтоді, часто сюди заходите?

– Сьогодні я зайшов заради вас, – сказав Бретшнейдер. – В управлінні поліції мені сказали, що ви торгуєте собаками. Мені потрібний гарний пінчер, або шпіц, чи щось подібне.

– Це я зможу вам розстаратися, – відповів Швейк. – Вам чистокровного чи якогось Бриська?

– Хотів би придбати чистокровного пса, – відповів Бретшнейдер.

– А поліційного пса ви б не взяли? – запитав Швейк. – Такого, щоб вам зараз усе вистежив і навів на сліди злочину. Один різник у Вршовіцях має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, у землю свій талант закопує.

– Я хотів би мати шпіца, – стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. – Такого, щоб не кусався.

– Отже, ви хочете беззубого шпіца? – спитав Швейк. – Знаю такого: в одного шинкаря в Дейвіцях.

– То вже краще пінчерика, – нерішуче промовив Бретшнейдер. його кінологічні знання були зачаткові, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про собак так і не довідався.

Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися з Швейком на ґрунті його торгівлі собаками. Для цієї мети Бретшнейдер мав право дібрати собі помічників і дістав у розпорядження певні суми грошей для купівлі собак.

– Пінчерики бувають і більші, й менші, – повідомив Швейк. – Є в мене на прикметі два менші й три більші, Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

– Це мене б задовольнило, – заявив Бретшнейдер, – а скільки коштуватиме один?

– В залежності від розмірів, – відповів Швейк, – величина тут має значення.

Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

– Мене цікавлять більші, сторожові собаки, – відповів Бретшнейдер, боячись зловживати таємним фондом державної поліції.

– Чудово! – сказав Швейк. – Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших – по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих, і, крім того, псів чи сучок?

– Мені однаково, – відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. – Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них.

Будуть?

– Приходьте, будуть, – сухо відповів Швейк. – Але в такому випадку я попросив би вас завдаток, тридцять крон.

– Будь ласка, – сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, – а тепер вип’ємо по чвертці вина за мій рахунок.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж уся політика – це забавка Для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, тримався більш революційних поглядів. На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і він питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи; правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно теж здохло.

Коли кожен з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому записатися.

Швейк розповів, що якось один анархіст купив у нього на виплат за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не віддав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:

– Щойно до шинку зайшов якийсь клієнт, то краще мовчіть, бо можете мати неприємності. Бачите ж, трактирниця вже плаче.

Пані Палівцова й справді плакала на своєму стільці за стойкою.

– Чого ви, хазяйко, плачете? – спитав Бретшнейдер. – За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. Отоді ми у вас нажлуктимося.

Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? – звернувся він до Швейка.

– На біса пережовувати без кінця те саме? – сказав Швейк. – Мусимо виграти, і квит! А зараз мені час додому.

Швейк розплатився і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, – сам Швейк.

– Я гадала, що ви, паночку, повернетесь аж за кілька років, – сказала вона з вродженою щирістю. – Я тим часом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, що ви, мовляв, битий шельма і ваші справи погані.

Швейк мав нагоду відразу ж переконатися, що незнайомий влаштувався з усіма вигoдами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною постелі, бо на другій умостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого й жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.

– Пане, – сказав Швейк, трясучи непроханого пожильця, – глядіть, так можете і обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.

Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг уторопати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.

За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.

Швейк тим часом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:

– Якщо ви не одягнетесь, я буду змушений викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненому.

– Я хотів поспати до восьмої вечора, – спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. – Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!

Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він уже настільки очуняв, що почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня “Мімоза” – одна з найпристойніших нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була аж ніяк не вдоволена Швейком і вжила кілька великосвітських виразів. З них найпристойнішим був: “Ти, дурень царя небесного”.

Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порозмовляти з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні.

“Простіть мені, ласкавий пане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна”.

– Бреше! – сказав Швейк і почав чекати.

За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з пригнобленого виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

– Якщо хочете стрибати, – сказав Швейк, – ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на тротуар і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати… зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

– Протяг. А це недобре для панового ревматизму. Потім, постеливши і дбайливо прибравши, вернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

– Ті двоє цуценят, паночку, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар утік, коли в нас був обшук,

– Господи боже мій! – вигукнув Швейк. – Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

– Він укусив пана комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, – розповідала далі Мюллерова. – Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. Тоді сенбернарові іменем закону наказали вилізти звідти. Але він не послухав, і його витягли силоміць. Сенбернар хотів пожерти їх, потім вискочив у двері й більше не повернувся. Мене також допитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з закордону. Потім ще натякали, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з закордону надходять зрідка, – останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, ту, що про неї ви давали об’яву до “Народної політіки” і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценятко фокстер’єра. Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, щоб не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви оце щойно витурили…

– Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, – зітхнув Швейк.

Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали архіви поліції, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ. – 40 к., Ф. – 50 к., Л. – 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л – ініціали якихось панів, котрі за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу.

“СБ” означає: сенбернар, “Ф” – фокстер’єр, “Л” – леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори.

Вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видав їх Бретшнейдерові. Сенбернар був покручем нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку.

В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у павіана.

Потім купити собаку зайшов шпик Калоус. Він повернувся з переляканим страховищем, схожим на плямисту гієну, з гривою, як у шотландської вівчарки, і в статтях таємного фонду з’явився новий запис: “Д. – 90 крон”.

Ця потвора мала зображувати доґа.

Але й Калоусові не пощастило бодай щось вивідати у Швейка. У нього були ті ж самі успіхи, як і в Бретшнейдера. Найтонші політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чуми у цуценят, а розставляння хитрих, підступних пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою від Швейка нового потворного покруча.

І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім отаких страшидл, він замкнувся з ними в задній кімнаті й доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.

Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній скарбниці витрати на похорон.

У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці “Підвищення по службі” вписали сповнені трагізму слова: “Зжертий власними собаками”.

Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:

– Не можу уявити собі, як його зберуть докупи, коли йому доведеться стати перед страшним судом.

7. ШВЕЙК ІДЕ НА ВІЙНУ

У той час, коли галицькі ліси бачили, як австрійське військо дає драпака через річку Раб, а на півдні, в Сербії, всім австрійським дивізіям надавали по саму зав’язку (і по заслузі), австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, щоб він допоміг урятувати монархію з такої халепи.

Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою. Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.

– Пані Мюллерова, – почувся з кімнати тихий Швейків голос, – ідіть-но сюди на хвилинку.

Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким самим тихим голосом сказав:

– Пані Мюллерова, сядьте, будь ласка. Його голос звучав таємниче і урочисто.

Коли пані Мюллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:

– Я йду на війну!

– Мати божа! – вигукнула пані Мюллерова. – А що ж ви, паночку, будете там робити?

– Воювати, – відповів Швейк замогильним голосом. – Австрії скрутно доводиться.

Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір’я летить. Тому й мене на війну призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли якісь там хмари.

– Таж ви, паночку, неспроможні тепер і пальцем поворухнути.

– Це дурниця, пані Мюллерова, поїду на війну в візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є. Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна дідуся. Ви, пані Мюллерова, на тому візку й доставите мене до війська.

Пані Мюллерова заплакала.

– Чи ж не побігти мені, ласкавий пане, по лікаря?

– Нікуди ви, пані Мюллерова, не підете, я хоч і хворий на ноги, проте чим я не гарматне м’ясо? А в таку пору, коли Австрії не до танцю, кожен каліка повинен бути на своєму посту. Не хвилюйтесь і варіть собі каву далі.

І в той час, як пані Мюллерова, заплакана і схвильована, цідила каву, бравий вояк Швейк, лежачи в ліжку, співав:

Як Віндішґрец і всі генерали

Вранці до схід сонця війну розпочали.

Гоп-гоп-гоп!

Війну розпочали, хором закричали:

“Рятуй, божа мати, щоб ми не пропали!”

Гоп-гоп-гоп!

Перелякана пані Мюллерова, вражена жахливою бойовою піснею, забула про каву і, тіпаючись усім тілом, з острахом прислухалась, як бравий вояк Швейк співає далі в своїй постелі:

На мости п’емонтські веди, божа мати.

Ти постав, П’ємонте, потужні гармати!

Гоп-гоп-гоп!

Була битва грізна біля Сольферіно,

Текла кров червона по саме коліно.

Гоп-гоп-гоп!

По коліна крові, і м’яса не тонко,

Воювали хлопці з десятого полку,

Гоп-гоп-гоп!

Не бійтеся, хлопці, злиднів у дорозі,

Там везуть за вами грошики на возі.

Гоп-гоп-гоп!

– Ради бога, ласкавий пане, я вас прохаю, – почулося з кухні жалісне хлипання, але Швейк до кінця проспівав свою бойову пісню:

Ой на возі гроші, а їсти – в повозці;

А хто живе краще, як ті наші хлопці?

Гоп-гоп-гоп!

Пані Мюллерова метнулася до дверей і побігла по лікаря. Повернулася вона за годину. Швейк тим часом задрімав.

Раптом його збудив якийсь опасистий добродій. З хвилину він тримав руку на Швейковому лобі й говорив:

– Не бійтеся, я лікар Павек із Виноград, дайте руку, а цей термометр покладіть під пахву. Так. Покажіть язик, висуньте його, ще більше, так його й тримайте.

Від чого померли ваші батько й мати?

І ось у той час, коли Відень пнувся із шкіри, щоб усі народи Австро-Угорщини подавали приклади беззастережної вірності й любові, лікар Павек прописав пацієнтові проти його патріотичного запалу бром і порадив відважному і бравому воякові Швейку не думати про війну.

– Лежіть рівно і не хвилюйтеся. Я завтра навідаюся знову.

Другого дня він прийшов і спитав на кухні в пані Мюллерової, як почуває себе пацієнт.

– Гірше, пане лікарю, – із щирим смутком відповіла служниця, – Вночі, як його знову схопив ревматизм, він, пробачте на цім слові, почав співати австрійський гімн.

Лікар Павек був змушений реаґувати на цей новий вияв лояльності пацієнта збільшеною дозою брому.

На третій день пані Мюллерова доповіла лікареві, що Швейкові погіршало.

– Пополудні, пане докторе, він послав мене по карту воєнних дій, а вночі, в гарячці, марив, що Австрія переможе.

– А порошки приймає точно, як прописано?

– Та він, пане лікарю, по них ще й не посилав.

Засипавши Швейка рядом докорів і заявивши, що ніколи більше не прийде до людини, яка відкидає його лікування бромом, лікар Павек пішов.

За два дні Швейк уже мав з’явитися до призовної комісії. До цього він ретельно приготувався. По-перше, послав пані Мюллерову купити йому військового кашкета, а по-друге, у кондитера за рогом позичити візка, на якому кондитер колись возив подихати свіжим повітрям свого кульгавого діда-шкарбуна. І, нарешті, згадав, що потребує милиці. На щастя, кондитер, як родинну пам’ятку, зберіг і милиці.

Бракувало Швейкові лише рекрутського букетика. Але пані Мюллерова роздобула його. Вона за ці дні змарніла і всюди, куди йшла, плакала.

Того пам’ятного дня празькі вулиці побачили приклад зворушливого патріотизму:

стара жінка штовхала поперед себе візок, на якому сидів чоловік у військовому кашкеті й розмахував милицями. Начищений франтик 1 на його кашкеті аж сяяв, а на піджаці красувався барвистий рекрутський букетик.

1 Металева кокарда на кашкеті з ініціалами “FJI” (Франц-Йосиф І).

Безперестанку вимахуючи милицями, цей чоловік щохвилини кричав на всю вулицю:

“На Бєлград! На Бєлград!”

За ним ішов цілий натовп, який виріс із невеличкої купки людей, що зібралися перед будинком, звідкіля Швейк виїхав на війну.

Швейк міг констатувати, що деякі поліцаї на перехрестях віддавали йому честь.

На Вацлавській площі юрба навколо Швейкового візка зросла до кількохсот чоловік, а на розі Краківської вулиці вони побили якогось студента-бурша в корпорантській шапочці, який вигукнув Швейкові: “Heil! Nieder mit den Serben!” 1

1 Хай живе! Геть сербів! (Нім.)

На розі Водічкової вулиці в цю історію втрутилася кінна поліція і розігнала натовп.

Коли Швейк показав дільничному інспекторові повістку і чорним по білому довів, що мусить сьогодні ж стати перед призовною комісією, той трохи розчарувався і, щоб запобігти бешкетам, наказав двом кінним поліцаям конвоювати візок із Швейком на Стршелецький острів.

Про всю цю подію в “Празькій офіційній газеті” з явилася стаття такого змісту:

“Патріотизм каліки

Вчора близько полудня перехожі на головних празьких вулицях були свідками сцени, яка красномовно свідчить про те, що в величний і серйозний період сини нашого народу можуть подати чудовий приклад вірнопідданства трону старого монарха.

Здавалося, ніби вернулись часи стародавніх греків і римлян, коли Муцій Сцевола пішов разом з іншими в бій, незважаючи на свою спалену руку. Каліка на милицях, якого стара матуся везла на візочку для хворих, продемонстрував нам учора найсвятіші свої почуття і щирий патріотизм. Цей син чеського народу добровільно, хоч він інвалід, попросився в армію, щоб усі свої сили і навіть життя віддати за свого монарха. І коли його заклик “На Бєлград!” мав такий жвавий відгук на вулицях Праги, то це свідчить, що пражани подають зразкові приклади любові до батьківщини і до монаршого дому”.

Точнісінько так писалося і в “Праґер таґеблатт”.

Там стаття закінчувалася приміткою, в якій розповідалося про те, що каліку-добровольця супроводив загін німців, які оберігали його власним тілом від самосуду чеських агентів Антанти. “Богемія” теж вмістила відгук про цю подію, вимагаючи нагороди для каліки-патріота, і оголосила, що редакція приймає від німецьких громадян дарунки для невідомого героя.

Отже, ці три газети твердили, що чеська земля не могла породити благороднішого громадянина. Однак панове з призовної комісії були про це іншої думки, особливо військовий лікар Бауце, людина безсердечна, яка в усьому вбачала шахрайські спроби викрутитися від військової служби, фронту, куль і шрапнелі.

Всі знали його вислів: “Das ganze tschechische Volk ist eine Simulantenbande!” 1

За десять тижнів своєї діяльності він з 11 000 громадян визнав 10 999 симулянтами і був би добрався й до одинадцятитисячцого, коли б цього щасливчика не розбив параліч саме в ту мить, коли лікар заревів на нього: “Kehrt euch!” 2.

– Винести цього симулянта! – наказав Бауце, пересвідчившись, що той помер.

І ось саме перед ним цього пам’ятного дня стояв Швейк, зовсім голий, цнотливо покриваючи свою голизну милицями, на які він спирався.

– Das ist wirklich ein besonderes Feigenblatt 3, – сказав Бауце, – таких фігових листків, мабуть, і в раю не бувало.

– Звільнений через недоумкуватість, – оголосив фельдфебель, переглядаючи Швейкові документи.

– А ще які у вас хвороби? – спитав Бауце.

– Насмілююсь доповісти, в мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, – скромно сказав Швейк. – У мене коліна набрякли.

Бауце страшним оком зиркнув на бравого вояка Швейка і загорлав:

– Sie sind ein Simulant! 4

Потім, звернувшись до фельдфебеля, з крижаним спокоєм наказав:

– Den Kerl sogleich einsperren! 5

1 Увесь чеський народ – це банда симулянтів! (Нім.)

2 Кругом! (Нім.)

3 Це справді незвичайний фіговий листок (Нім.).

4 Ви симулянт! (Нім.)

5 Негайно заарештувати цього жевжика! (Нім.)

Два солдати з баґнетами на ґвинтівках повели Швейка до гарнізонної в’язниці.

Швейк спирався на милиці і з жахом відчував, що його ревматизм починає зникати.

Пані Мюллерова з візком чекала на Швейка біля мосту. Побачивши його між баґнетами, вона заридала і відійшла від візка, щоб уже ніколи більше до нього не повертатися.

А бравий вояк Швейк скромно йшов під конвоєм озброєних захисників держави.

Баґнети сяяли в променях сонця, і на Малій Страні перед пам’ятником фельдмаршалу Радецькому Швейк гукнув до юрби, що їх супроводила:

– На Бєлград! На Бєлград!

А маршал Радецький замріяно дивився із свого п’єдесталу, як бравий вояк Швейк шкутильгає на старих милицях з рекрутським букетиком на піджаці, і слухав, як якийсь поважний пан пояснює юрбі, що це ведуть “дезертира”.

8. ШВЕЙК-СИМУЛЯНТ

У цю велику добу військові лікарі аж із шкіри пнулися, щоб вигнати з симулянтів злий дух саботажу і знову повернути їх у лоно армії.

Було впроваджено цілу низку тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: туберкульозні, ревматики, хворі на грижу, нирки, тиф, цукрову хворобу, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилось за певною системою, а ступені катувань були такі:

1) Сувора дієта: вранці й увечері протягом трьох днів однісінька чашка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.

2) Щоб ніхто не думав, що військова служба – мед, давати всім великими дозами

хінін у порошках. Це називалося – “лизати хінін”.

3) Промивання шлунка двічі на день літром теплої води.

4) Клізма з мильної води з гліцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Траплялися хоробрі, що, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, дозволяли відвезти себе в простій домовині на кладовище. Були, проте, й малодушні, – коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові й нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном попрямувати в окопи.

Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак якраз між тих малодушних симулянтів.

– Я вже більше не витримаю, – сказав його сусід по ліжку, якого тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.

– Завтра поїду в полк, – розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий як пень.

На ліжку біля дверей умирав якийсь сухотник, загорнений у мокре холодне простирадло.

– Це вже третій на цьому тижні, – зауважив сусід з правого боку. – А ти на що хворий?

– У мене ревматизм, – відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть сухотник, який “симулював” туберкульоз.

– З ревматизмом сюди не пхайся, – повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга.

– Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. В мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить. Був тут один глухонімий, чотирнадцять днів його щопівгодини обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, щодня ставили клізму і промивали шлунок. Вже навіть усі санітари думали, що він переміг і піде додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи – і тоді глухонімий не витримав. “Не можу, – каже, – довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух”.

Всі хворі умовляли його не занапащати себе, але він наполягав на своєму, мовляв, він уже чує і розмовляє, як усі інші. Так уранці й заявив про це під час лікарського обходу.

– Він тримався досить довго, – додав симулянт, який удавав, буцімто одна нога в нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. – Не так, як той, шо симулював параліч. Тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми і цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.

Найдовше тримався тут покусаний скаженим собакою. Кусався, вив, і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це було щось жахливе. Коли він уранці під час обходу капітулював, нам було його дуже шкода. Виструнчився біля ліжка, як свічка, козирнув і сказав:

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, той пес, що мене покусав, мабуть, не був скажений.

Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний почав тремтіти всім тілом і додав:

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у рукуПісля цього признання над ним розпочали слідство за спробу самоскалічення – він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

– Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, – сказав гладкий симулянт, – важко симулювати. Візьмімо, наприклад, падучу. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки захоче. Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов рак, бився об землю, висолоплював язика, одне слово, кажу вам, це була першорядна, справжнісінька епілепсія. Але несподівано обсипало його чиряками: два сіли на карку, два на плечах, і вже ніяк йому було корчитися і битися об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати.

Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві під час обходу. Але ті його чиряки в’їлися нам, бо він ще три дні пролежав між нами і діставав іншу дієту:

вранці каву з булочкою, на обід суп, підливу і кнедлі, ввечері кашу або суп, а ми, на суворій дієті з промитими шлунками, змушені були дивитися, як той жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох з пороком серця, і вони теж призналися.

– Найкраще, – зауважив один із симулянтів, – удавати божевілля. Поряд з нашою палатою є таких двоє: учителі. Один удень і вночі безперестану кричить: “Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес над Галілеєм!” А другий гавкає, спочатку тричі поволі: “Гав, гав, гав”, – потім підряд п’ять разів швидко:

“Гав-гав-гав-гав-гав”, – і знову поволі, і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про непогрішність папи римського, але кінець кінцем за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.

– А я знаю одного сажотруса із Бржевнова, – додав інший хворий, – той вам за десять крон викличе хіба ж таку гарячку, з вікна вистрибнете.

– Це дурниці! – сказав другий. – У Вршовіцях є одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.

– Мені викрутили ногу за п’ятірку, – почувся голос із ліжка під вікном, – за п’ять крон і три кухлі пива.

– Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, – заявив його сусід, висхлий, як тичка, – назвіть мені яку хочете отруту, якої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутну пару, хрупав миш’як, курив опій, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці й пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовч, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

– Найкраще, – пояснив хтось біля дверей, – впорснути собі гасу під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.

– Ось бачите, – сказав Швейк, – все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого монарха. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцеґарні, хай там собі одклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як оце тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти.

Потім, коли обидва від таких ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші скриньки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?!

Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому господи царство небесне, як почав, і “стій, – каже, – струнко”, і “кажи, хто це писав до тих газет”, і “я тобі, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю в тюрму, там і почорнієш”. Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: “Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungluckliches Mistvieh! 1 Соціалісте паршивий!”

1 Ви, проклятий собако, підле створіння, нещасна худобино! (Нім.)

А я дивлюся просто у вічі, ані морг, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини.

Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне: “Ти ідіот чи не ідіот?” – “Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я ідіот”. – “Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень без їжі, місяць казарменого арешту, на сорок вісім годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети!” – вирішив пан полковник, коли вже набігався, як ошпарений, навколо мене. А поки я сидів, у казармах творилися дива дивні. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть “Празьку офіційну газету”, а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме відтоді солдати вчепилися за ті газети. Наш полк став найосвіченіший. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пуска це в газету, ще й заголовок ушкварить: “Знущання над вояками”. Але й цього було людям замало. Брали вище:

писали депутатам у Відень, щоб оступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс кому треба. Сиплються в парламент запити один за одним – і про це, і про тамте, а чи відомо урядові, що наш пан полковник звірюка? Міністр прислав до нас комісію. Отоді вже один з наших, такий собі Франта Генчль із Глубокої, і дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів через того ляпаса, що дістав на учбовому плаці від пана полковника. Потім, коли комісія поїхала, пан полковник наказав вишикувати всіх у шеренги, цілий полк, так як був, і сказав, що солдат є солдат, він мусить тримати язика за зубами і служити, а коли щось комусь не подобається, то це порушення субординації. “Ви, негідники, думали, що комісія допоможе, – говорив пан полковник, – дулю вона вам допомогла.

А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав”.

Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв пан полковник, рука на ремені карабіна, і на всю пельку горлали: “Ми, негідники, думали, що нам ця комісія допоможе, а вона нам дулю допомогла”.

Наш полковник реготав, аж за живіт хапався, поки не підійшла одинадцята рота.

Йде – земля двигтить, а коли порівнялися з паном полковником, то ані пари з уст.

Пан полковник почервонів, наче варений рак, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторить усе спочатку. Але рота марширує і знову мовчить, лише ряд за рядом нахабно дивиться пану полковникові в очі.

“Ruht!” 1 – командує полковник, а сам гасає по подвір’ї, нагайкою ляскає по халявах і плюється. Аж раптом зупинився та як ревне: “Abtreten!” 2. Сів на свою кобилу і гайнув за браму. Ми чекаємо, щб станеться з одинадцятою ротою, а воно нічого. Ждемо день, другий, цілий тиждень – нічого. Полковник у казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він у якійсь психіатричній лікарні, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалася.

1 Вільно! (Нім.)

2 Розійтись! (Нім.)

Наближався час післяобіднього обходу. Військовий лікар Грінштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер з записною книжкою.

– Мацуна!

– Тут!

– Клістир і аспірин. Покорний!

– Тут!

– Промити шлунок і хінін! Коваржік!

– Тут!

– Клістир і аспірин. Котятко!

– Тут!

– Промити шлунок і хінін!

І так усіх – одного по одному, безжально, механічно і грубо.

– Швейк!

– Тут!

Лікар Грінштейн глянув на новоприбулого.

– На що хворієте?

– Насмілюсь доповісти, в мене ревматизм.

Лікар Грінштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно-іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше, ніж крик.

– Ось воно що! Ревматизм, – промовив він до Швейка. – Так, це тяжка хвороба.

Воно й справді прикрий випадок дістати ревматизм саме в той час, коли йде світова війна і людина рветься в армію. Думаю, що вам це страшно неприємно.

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.

– Ач який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом якраз тепер про нас згадали. В мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, як козеня, але як вибухне війна, в нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?

– Насмілюсь доповісти, болять.

– І цілу ніч не можете заснути, еге ж? Ревматизм – дуже небезпечна, болюча і тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмом маємо добрий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Пештянах, і помаршируєте на фронт, аж за вами закурить.

Обернувшись до фельдшера, лікар сказав:

– Пишіть: “Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир”. А як далі буде – побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли опам’ятається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб той його ревматизм злякався і притьмом вискочив з нього.

Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:

– Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного віслюка і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка анітрохи не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти і хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжуся. Я вже мав справу з сотнями таких героїв, як ви. На цих ліжках лежало таких до біса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Поки їхні товариші боролися на фронті, вони гадали, що валятимуться в ліжках, будуть діставати госпітальну їжу і чекати, поки війна перешумить. Але вони з біса помилилися. То й ви, лобуряки, помиляєтеся. Ще зо двадцять років зі сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, – озвався хтось тихо з ліжка під вікном, – я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.

– Як прізвище?

– Коваржік. Насмілюсь доповісти, мені призначено клізму.

– Добре, клістир вам ще поставлять на дорогу, – вирішив лікар Грінштейн, – щоб ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер усі хворі, яких я назвав, гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить.

І справді: кожен дістав призначену йому солідну порцію. Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями або погрозами – мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись іще потраплять їм до рук, Швейк тримався хоробро.

– Не жалій мене, – підохочував він ката, який ставив йому клістир. – Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, постав їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо!

Другого дня, під час обходу, лікар Грінштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.

Швейк відповів, що це заклад упорядкований і благородний. В нагороду він дістав те ж саме, що й вчора, а на додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.

Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк, на якому лікар Грінштейн випробовував усі види тортур.

Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, відчуваю себе, ніби на пляжі або на морському курорті.

– А ревматизм ще тримається?

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, чогось не кращає.

Швейка піддали новим тортурам.

В цей час удова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками того вояка, що про нього “Богемія” недавно надрукувала статейку, де розповідалося, як він, каліка, наказав везти себе у візочку до призовної комісії і гукав: “На Бєлград!” Цей вияв патріотизму дав привід редакції “Богемії” закликати читачів збирати гроші на користь вірнопідданого героя-каліки.

Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояка Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм узяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.

Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми. Двері тюрми їй відчинила візитна картка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею “der brave Soldat” 1 лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив зовсім отетерілий доктор Грінштейн.

1 Бравий вояк (нім.).

Швейк після звичайної щоденної процедури, прописаної лікарем Грінштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою худих, як хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій і запекло воювали з лікарем Грінштейном на ґрунті суворої дієти.

Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився в товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.

– І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, – оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. – Коли лій починає шкварчати, їх треба видушити досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, ніякі гусячі шкварки з ними не зрівняються.

– Не дуже там з гусячими шкварками. Свинячим шкваркам умитися треба перед ними, – сказав чоловік з раком шлунка. – Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки.

Ясно, їх треба шкварити аж до золотистого кольору, як це роблять євреї. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкурою і смажать.

– А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, – зауважив Швейків сусіда. – Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають домашні шкварки. На колір вони не брунатні і не жовті, Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді і щоб не хрумтіли, бо тоді вже вони перепалені. Вони мусять танути на язиці, щоб вам при цьому здавалося, ніби сало тече по вашому підборідді.

– А хто з вас їв шкварки з кінського сала? – почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.

– Всі на ліжка! Сюди йде велика княгиня. Не вистромляйте брудних ніг з-під ковдри!

Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввійшов цілий почет, у якому не бракувало навіть лазаретного фельдфебеля-рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від повного жолоба в тилу і кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на фронті.

Він був блідий, але ще блідіший був лікар Грінштейн. Перед його очима танцювала маленька візитна картка старої баронеси з титулом “Вдова генерала” і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші страшні речі.

– Ось і Швейк, – сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм до Швейкового ліжка. – Зносить усе дуже терпляче.

Баронеса фон Боценгейм сіла на приставлений до Швейкового ліжка стілець і сказала:

– Чеський фояк, топрий фояк, калік-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австрієць. – При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчі і вела далі: – Я читала фсі газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеський фояк – топрий фояк! Johann, kommen Sie her! 1

1 Йоганне, ідіть-но сюди! (Нім.)

Камердинер, який своїми скуйовдженими бакенбардами скидався на розбійника Бабінського, притяг до ліжка чималий кошіль, тоді як компаньйонка старої баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сіла до Швейка на ліжко і поправляла в нього за спиною солом’яну подушку, бо була непохитно переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.

Баронеса тим часом виймала з кошеля подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось лікеру, погіршеної через війну якості, з етикеткою “Gott, strafe England” 1. На другому боці пляшки були зображені Франц-йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в “кролика в ямці”:

“Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати”. Потім баронеса витягла з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві коробочки сигарет. Вона елегантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.

Потім тут же з’явилася і гарно оправлена книжка “Картинки з життя нашого монарха”. Її написав заслужений головний редактор нашої теперішньої урядової газети “Чехословацька республіка”, який ладен був скочити в воду за старого Франца-Иосифа. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом “Gott, strafe England” і знову ж таки з портретом австрійського і німецького імператорів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом “Viribus unitis” 2, щоб кожен, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елегантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний набір. На коробці малюнок, на якому рвалася шрапнель і чолов’яга в касці з баґнетом напереваги кидався в атаку. Під малюнком стояв напис: “Fur Gott, Kaiser und Vaterland!” 3

1 Боже, покарай Англію (нім.).

2 Об’єднаними силами (лат.).

3 За бога, за цісаря і батьківщину! (Нім.)

На пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:

Osterreich, du edles Haus,

steck deine Fahne aus,

Iass sie im Winde wehen,

Osterreich muss ewig stehen!

з чеським перекладом на другому боці:

Австріє, шляхетний доме,

Вистав прапор, нам знайомий,

Хай його розмає вітер – Австрії навіки жити!

Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.

Коли все те виклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а в деяких зголоднілих симулянтів – слина. Компаньйонка баронеси підпирала Швейка, що сидів у ліжку, і теж пускала сльози. Було тихо, як у церкві. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

– Отче наш, іже єси на небесєх, та святиться ім’я твоє, та прийде царствіє твоє… Пардон, ласкава пані, це не те, що я хотів сказати: господи боже, отче небесний, благослови нам ці дари. З твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати.

Амінь.

По цих словах він ухопив з ліжка курча й почав рвати його зубами. Лікар Грінштейн стежив за ним переляканими очима.

– Ах, як йому, цьому фоячкові, смачно, – екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Грінштейну, – він уже, напевно, видужав і може йти на фронт. Я дуже, дуже рада, що це йому так на користь.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка роздаючи сигарети і шоколадні цукерки, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши: “Behut euch Gott” 1, – вийшла з палати в супроводі свого почту.

1 Хай вас бог береже (нім.).

Поки лікар Грінштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Грінштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили в гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось випив навіть флакон лаку для нігтів з манікюрного набору і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Грінштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про невиправність пацієнтів.

– Солдати, – почав він, – коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали б собі: “Якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми тяжко хворі”. Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунок, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на суворій дієті, а ви замість вдячності набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніше ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як усі ті лагоминки не втримались у вашому шлунку й чверть години, бо їх викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий віслюк, як ви, а трохи мудріший, ніж усі ви разом. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже довгенько валяєтеся тут, а тим часом ніхто з вас не хворий. Ви це щойно самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин… Кроком руш!

Коли дійшла черга до Швейка, лікар Грінштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:

– Ви знаєте пані баронесу?

– Я її незаконнонароджений син, – спокійно відповів Швейк. – Маленьким вона мене кинула, а тепер знову знайшла…

Лікар Грінштейн лаконічно сказав:

– В такому разі поставте Швейкові ще одну клізму.

Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки в усіх були наповнені різними добрими й смачними речами, а тепер там хлюпав лише ріденький чайок із скибочкою хліба.

Номер двадцять перший біля вікна промовив:

– А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більш, ніж печених?

Хтось пробурчав:

– Всипте йому!

Але після невдалого частування всі так ослабли, що ніхто навіть не ворухнувся.

Лікар Грінштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.

Вони йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: “Покажіть язик!”

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющились.

– Насмілюсь доповісти, пане штаб-лікарю, далі язик уже не вистромлюється.

Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова, Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, аби лікарі не подумали, ніби він ховає від них язик.

Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках щодо Швейка.

Половина з них запевняли, що Швейк – це “ein bloder Kerl” 1, а друга – що він падлюка, який глузує з військової служби.

– Чорт вас побери! – заверещав на Швейка голова комісії. – Ми вас виведемо на чисту воду!

Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини.

Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:

– Я б хотів знати, про що ви, морська свиня, зараз думаєте?

– Насмілюсь доповісти, я взагалі ні про що не думаю.

– Himmeldonnerwetter! 2 – вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею. – Отже, він взагалі не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?

– Насмілюсь доповісти, я тому не думаю, що на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев’яносто першому полку, нам наш пан капітан завжди казав: “Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство.

Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…”

– Заткніть пельку! – люто перепинив Швейка голова комісії. – Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…3 Ви не ідіот, Швейку, ви хитра бестія, пройдисвіт, хуліган, падлюка.

– Насмілюсь доповісти, розумію.

– Я вже сказав вам, щоб ви заткнули пельку, чули?

– Насмілюсь доповісти, я чув, “заткнути пельку”.

– Himmelherrgott! 4 Ну й мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.

– Насмілюсь доповісти, я знаю, що “мені не дозволено патякати”.

1 Ідіот (нім.).

2 Грім побий! (Нім.)

3 Він думає, що хтось повірить, ніби він справді ідіот… (Нім.)

4 Хай вам чорт! (Нім.)

Пани офіцери перезирнулись і покликали фельдфебеля.

– Оцього, – сказав старший штаб-лікар, показуючи Швейка, – відведіть униз до канцелярії і почекайте нашу реляцію та рапорт. В гарнізонній тюрмі йому це патякання виб’ють з голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає і глузує зі свого начальства. Він думає, що ми тут для забавки, а військова служба – це жарт і смішки. Там, у гарнізоні, вам, Швейку, покажуть, що військова служба – це не собаче весілля.

Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії і дорогою через подвір’я мугикав під ніс:

Я собі вже змалку думав,

Що війна – це жарт,

Повоюю тиждень, може, зо два тижні,

Та й вернусь назад.

В той час, як у канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких, як він, Швейк, треба розстрілювати, нагорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалися тільки двоє. Один був без ноги:

відірвало гранатою, а другий маз справжню костоїду. Лише ці не почули слівця “tauglich”, а решта, в тому числі й троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.

Старший штаб-лікар не проминув нагоди виголосити промову. Його промова була пересипана найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту – дуже коротка. Всі вони – худоба і лайно, та коли відважно воюватимуть за найяснішого цісаря, знову зможуть повернутися до людського суспільства, і тоді після війни їм навіть простять їхню спробу симулювати і відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певен, – усіх їх чекає зашморг.

Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсутою поки що душею попросив у старшого штаб-лікаря слова. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецькому.

Цей молодик довго розводився про те, що кожен, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, повинен бути переможцем і рицарем. Він переконаний, – усі вони вправно володітимуть зброєю на полі бою і будуть чесні в усіх справах, як воєнних, так і приватних. Вони будуть непереможними воїнами і завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгенія Савойського. Своєю кров’ю вони, мовляв, поллють поля слави монархії і переможно докінчать завдання поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави й нових перемог.

Потім у коридорі головний штаб-лікар сказав цій наївній людині:

– Колего, можу вас запевнити, все це дарма. З цих негідників ані Радецький, ані той ваш принц Євгеній Савойський не виховали б солдатів. Звертайтеся до них по-ангельському чи по-чортячому – один дідько. Це – банда.

9. ШВЕЙК У ГАРНІЗОННІЙ ТЮРМІ

Останнім притулком людей, що не хотіли йти на війну, була гарнізонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, який як математик повинен був служити в артилерії, але, не бажаючи стріляти з гармат, він поцупив у одного поручника годинник, щоб тільки потрапити до гарнізонної тюрми. Він учинив так цілком свідомо. Війна йому не імпонувала і не зачарувала його. Він вважав ідіотизмом стріляти у ворога і вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих нещасних позаштатних учителів математики.

– Не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство, – сказав цей учитель сам собі і спокійнісінько вкрав годинника. Насамперед лікарі обслідували його психічний стан, але коли він заявив, що хотів розбагатіти, його відправили в гарнізонну тюрму.

Таких людей, що сиділи в гарнізоні за крадіжку або шахрайство, було багато.

Ідеалісти і неідеалісти. Люди, які вважали військову службу джерелом особистих прибутків, різні військові бухгалтери, тилові і фронтові старшини, що чинили всілякі шахрайства з провіантом і з солдатською платнею, а крім них, дрібні злодюжки, в тисячу разів чесніші за тих харцизників, які їх сюди посадовили. Тут же, в гарнізонній тюрмі, сиділи й солдати за різні провини чисто військового характеру: за порушення дисципліни, за спробу підняти заколот, за дезертирство.

Окремо слід назвати політичних в’язнів. З них 80 відсотків було зовсім не винних, а з цих знову-таки 99 відсотків засуджували.

Апарат військових слідчих був неперевершений. Такий судовий апарат має кожна держава, що опинилася перед загальним політичним, господарським і моральним занепадом. Ореол колишньої сили і слави оберігався судами, поліцією, жандармерією і бандою продажних донощиків.

У кожній військовій частині Австрія мала шпиків. Вони доносили на своїх товаришів, що спали поруч них, на одних нарах, а під час походу ділилися шматком хліба.

Для гарнізонної тюрми постачала матеріал також державна поліція – пани Кліма, Славічек і К°. Військова цензура спроваджувала сюди авторів листування між фронтом і тими, кого ці автори залишили вдома в розпачі. Жандарми приводили сюди й зовсім літніх селян, які жили вже на утриманні дітей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись у них втішити своїх рідних або змальовувати хатні злидні, а військовий суд пришивав їм за це зраду і вліплював по дванадцять років ув’язнення.

З градчанської гарнізонної тюрми дорога вела через Бржевнов на Мотольський плац.

Попереду, в супроводі солдатів з баґнетами, йшов чоловік у наручниках, а за ним їхав віз із домовиною. І на Мотольському плацу звучала урочиста команда: “An!

Feuer!” 1 А потім по всіх полках і батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстріл призовника. А як же інакше? Таж він посмів збунтуватися, бо пан капітан ударив шаблею його жінку, коли вона, прощаючись, ніяк не могла відірватися від чоловіка.

1 Вогонь! (Нім.)

А в гарнізонній тюрмі трійця – штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, якого прозвали катом, – виконували свою роботу. Скільки людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках! Можливо, капітан Лінгарт і в республіці залишається капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славічкові і Клімі державна поліція ці роки вже зарахувала.

Ржепа повернувся до Цивільного життя і свого давнього ремесла майстрамуляра.

Можливо, він член якоїсь патріотичної організації в республіці.

Штабний тюремний наглядач Славік у республіці прокрався і сидить у тюрмі. Не вдалося йому, бідоласі, в республіці пристосуватися так, як це пощастило іншим панам військовим.

* * *

Тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього погляд, сповнений німого докору.

– І в тебе підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тут, хлопче, підсолодимо тобі життя, як і всім, хто потрапить до наших лап. А наші лапи, звичайно, не дамські ручки.

Щоб додати ваги своїм словам, він тицьнув м’язистий грубезний кулак Швейкові під ніс і сказав:

– Понюхай, негіднику!

Швейк понюхав і зауважив:

– Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить кладовищем.

Спокійна, розсудлива мова Швейка сподобалася тюремному наглядачеві.

– Ану, – сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, – стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш сигарети, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали.

Більше нема? Справді нема? Тільки не бреши! За брехню карають!

– Куди його? – спитав фельдфебель Ржепа.

– Запхаємо в шістнадцяту, – вирішив тюремний наглядач, – до тих, у підштанках.

Хіба не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: “Streng behuten, beobachten” 1. Так, так, – урочисто заявив він Швейкові, – з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра і залишаємо, хай лежить, поки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?

1 Суворо стерегти, стежити (нім.).

– Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, – відповів замріяно фельдфебель Ржепа, – ото був бик! Я топтав його хвилин із п’ять, поки в нього почали тріщати ребра й хлинула кров з пащеки. А він ще десять днів жив.

Просто гідра невмируща.

– Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто є дибки або намагається втекти, – кінчив свою педагогічну лекцію Славік. – Це те ж саме, що й самогубство, а воно в нас теж карається. І боронь боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, негіднику, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти:

“Насмілюсь доповісти, нема. Я з усього задоволений”. Ну, як це ти скажеш, мерзотнику? Повтори.

– Насмілюсь доповісти, нема. Я з усього задоволений, – повторив Швейк з такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.

– То скидай штани і чимчикуй в підштанках до шістнадцятої, – лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні “паскудника”, ні “негідника”, ні “мерзотника”.

В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах: “Streng behuten, beobachten”. За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.

Якби підштанки були чисті, а на вікнах не було ґрат, то могло б на перший погляд здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.

Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста – неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:

– Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!

Як і в усіх тюрмах, у гарнізонній тюрмі була каплиця – улюблене місце розваги в’язнів. І зовсім не тому, Що всі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з господом богом або прилучали в’язнів до чесноти. Про такі дурниці не могло бути й мови.

Просто служби божі й казання розганяли тюремну нудьгу. Тут ішлося не про те, чи станеш ближчим до бога, чи ні, а просто тішила надія знайти на дорозі – в коридорах або у дворі – кинутий недокурок сигарети або сигари. Невеличкий недокурок, який валявся в плювальниці чи десь на землі в пилюці, відсував бога далеко на задній план. Ця невеличка смердюча річ здобувала перемогу над богом і спасінням душі.

А вже саме казання – що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти – фельдкурат Отто Кац був, зрештою, дуже симпатична людина. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя боже та морально підтримувати занепалих духом і нечестивих в’язнів, умів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє “Ite, missa est” 1. Службу він відправляв ориґінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, – вигадував зовсім нові молитви й нову відправу, та й весь обряд – щось таке, чого ще доти ніхто не чув і не бачив.

А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться і гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу, а тоді перед святими дарами засуджує його до карцера або до “шпангле” 2.

Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.

Фельдкурат Отто Кац, один з найкращих військових священиків, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон також був єврей, і до того ж приятель Махара.

Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.

Отто Кац учився в торговельній академії й пішов до армії як однорічник 3. Він так добре знався на вексельному праві та на векселях, що за рік довів торговельну фірму “Кац і К°” до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, зробивши якісь грошові комбінації зі своїми кредиторами без їхнього відома і без відома свого компаньйона, якому довелося виїхати в Аргентіну.

1 Ідіть з миром, відправу закінчено (лат.).

2 Шпангле (спотв. нім.) – кайдани. Праву руку арештанта приковували коротким ланцюгом до лівої ноги.

3 У колишній австрійській армії солдат з освітою, що йшов добровільно на військову службу з тим, щоб після однорічного навчання дістати якийсь нижчий офіцерський чин. Під час війни таких солдатів мобілізували на загальних підставах. (Прим. перекл.)

Безкорисливо наділивши в такий спосіб Північну і Південну Америку фірмою “Кац і К°”, молодий Отто Кац опинився в становищі людини, якій немає звідки чекати

спадщини і яка не знає, де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід – вступити на військову службу.

Однак перед тим однорічник Отто Кац устругнув надзвичайно ориґінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повною довірою, розцінюючи цей крок як комерційну угоду між ним і сином божим.

Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище. Присутні були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь пикатий представник консисторії, що був за хрещеного батька.

Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть намірявся вступити на штабні курси.

Але одного дня впився й пішов у ченці, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції у архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному “домику з жіночою обслугою” на Вейводовій вуличці і прямо з виру розпусти й гульні попрямував на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празі, беручи участь у всіх пиятиках з офіцерами свого полку.

В коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру й повій або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у “фербля”. Були певні підозри й здогади, що фельдкурат грає нечесно. Проте хто б узявся довести, що в широкому рукаві його військової ряси схований туз? В офіцерських колах його звали святим отцем.

До казання він ніколи не готувався і цим різнився від свого попередника, який раніше відвідував гарнізонну тюрму. То був чоловік, який убив собі в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнізонній тюрмі можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат, побожно підкотивши очі, розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання нешлюбних дітей. Його казання були абсолютно абстрактні й не мали ніякого зв’язку з сучасним становищем, тобто просто викликали нудьгу.

Зате фельдкурат Отто Кац говорив проповіді, яких усі нетерпляче дожидалися.

То була урочиста хвилина, коли шістнадцяту камеру в самих підштанках вели до каплиці. Вдягнути їх – значило ризикувати, що хтось із них утече. Двадцять ангеляток у білих підштанках поставили під амвоном. Дехто, кому всміхнулося щастя, жував недокурки, знайдені на дорозі, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.

Навколо них стояли інші в’язні гарнізону й милувалися двадцятьма парами підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.

– Habacht! 1 – ревнув він. – Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі божім! Якщо не перестанеш, накажу замкнути тебе в карцер. Гей, ви, волоцюги, чи не забули ще “Отче наш”? Ану, спробуємо! Ну звичайно, я так і знав! Який тут “Отче наш”? Вам аби по дві порції м’яса з квасолею, та напхатися, лягти животом на матрац, та длубати в носі й не думати про господа бога. Що? Може, не правда?

1 Струнко! (Спотв. нім. “Habt acht!”)

Він глянув з амвона вниз на двадцятьох білих ангелів у підштанках, які буйно веселилися разом з усіма. В задніх рядах грали в “ляща”.

– Дуже гарно, – пошепки сказав Швейк своєму сусідові, над яким тяжіло підозріння, ніби за три крони він сокирою відрубав своєму другові всі пальці на руці, щоб той звільнився з військової служби.

– Ще не те буде! – додав сусід. – Сьогодні він нажлуктився по саме нікуди і знов оповідатиме про гріховну тернисту путь.

І справді, фельдкурат був сьогодні в розчуленому, настрої. Він навіть сам не знав, навіщо це робить, але весь час перехилявся з амвона, і ще трохи – був би втратив рівновагу й звалився вниз. – Нуте, хлопці, заспівайте щось, – гукнув він, – чи, же хочете, щоб я вас навчив нової пісеньки? Співайте за мною:

Найгарніша в мене мила,

Я нікому не віддам,

Не ходжу за нею сам,

Таж за нею, молодою,

Ходять інші чередою.

А ця моя наймиліша – Це Марія найсвятіша

Із небесних брам.

– Ви цього, пройдисвіти, ніколи не навчитеся, – провадив фельдкурат, – я за те, щоб вас усіх перестріляти; ви мене добре зрозуміли? Проголошую з цього божого місця, нікчеми, що бог – така сила, яка вас не боїться, і вона таке вам устругне, аж очманієте, бо ви не дужето поспішаєте навернутися до Христа, а волієте йти тернистою дорогою гріха.

– Ого, вже почалось! Залив більма як треба, – радісно шепотів Швейків сусіда.

– Терниста путь гріха, йолопи, це путь боротьби з пороками. Ви блудні сини, тому ви волієте валятися в одиночці, ніж навернутися до отця нашого небесного.

Вище підніміть і зверніть свої очі у небесну височінь, і переможете; мир оселиться в душах ваших, хулігани. І, будь ласка, там, ззаду, не пирхайте. Ви не жеребці і не в стайні, а в храмі божому. Звертаю на це вашу увагу, голуб’ята. На чому ж я зупинився? Ja, uber den Seelenfrieden, sehr gut! 1 Запам’ятайте собі, тварюки, що ви люди, і повинні дивитись крізь темну хмару в далекий простір, і усвідомити одне: все триває тут лише до часу, а тільки один бог вічний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren? 2 Я б мав день і ніч за вас, йолопи, молитися, щоб милосердний бог влив свою душу в ваші холодні серця, і своїм святим милосердям змив усі ваші гріхи, і ви навіки стали його чадами, щоб вас, негідників, не обійшов він любов’ю своєю. Але ви помиляєтесь. Я вас До цього раю вести не буду.

1 Ага, про мир у душі, дуже добре! (Нім.)

2 Дуже добре, еге ж, панове! (Нім.)

Фельдкурат гикнув.

– Ні, не буду, – повторив він уперто, – і нічого для вас не зроблю, мені це й не в голові, бо ви непоправні лайдаки. Вашими дорогами не поведе вас доброта господня, подих божої любові вас не овіє, бо господу богові й на думку не спаде морочитися з такими розбійниками. Чуєте, ви там, у підштанках?

Двадцять підштанків глянули вгору і в один голос промовили:

– Дозвольте доповісти, чуємо.

– Не досить тільки чути, – вів далі свою проповідь фельдкурат, – у темній хмарі життя божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо господня доброта також має свої межі, а ти, йолопе, там ззаду, не гикай, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там, унизу, не думайте, що ви в корчмі. Милосердю божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом. Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і думаєте, що ходити до каплиці – це якась комедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, і ви не думатимете, буцімто я тут лише для того, щоб вас розважати й веселити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, – ось що я вам зроблю. Тільки гаю час із вами й бачу – це все на вітер. Хоч би тут замість мене був сам фельдмаршал або архієпископ, ви однак не розкаєтесь і не навернетеся до бога. І все ж ви колись згадаєте, що я вам не був ворогом.

З шеренги підштанків почулося хлипання. Це плакав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.

Фельдкурат промовив, указуючи на Швейка:

– Хай кожен бере приклад з цього чоловіка. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш виправитись? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знов будеш таким же негідником, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безконечне милосердя і божу ласку. Довго ще трудитись, поки грішна твоя душа знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розревівся один з вас. Він хоче повернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите?

Анічогісінько. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами.

А ось там у храмі божому шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатися вдома, а лишаєте цю забаву на службу божу? А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солти а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в костьолі. Киньтеся, грім би вас побив, шукати бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, і прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого року, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його під час піднесення святих дарів.

фельдкурат зійшов з амвона і попрямував у ризницю, за ним подався і тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витяг його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.

Фельдкурат сидів, розвалившись, на столі й скручував цигарку. Коли Швейк увійшов, він сказав:

– Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, йолопе?

Це перший випадок, коли хтось тут у костьолі при мені розрюмсався. – Сплигнувши зі стола, він шарпнув Швейка за плечі і крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франціска Салеського. – Признайся, бандите, адже ти лише комедію строїв!

Франціск Салеський допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з

іншого образа, здивовано дивився на Швейка якийсь мученик, що його пиляли невідомі римські солдати, і зубці пилки саме врізалися йому в оголений зад. На обличчі мученика не було помітно ні страждання, ні радості, ані жодного мученицького ореолу. На його обличчі застигло лише здивування, немовби він збирався сказати: “І як це я, власне, вскочив у таку халепу, що це ви, панове, зі мною робите?”

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – серйозно сказав Швейк, ставлячи все на карту, – сповідаюся богу всемогутньому і вам, достойний отче, як заступникові божому, що справді я ревів лише заради сміху. Я ж бачив, що до вашого казання бракує одного покаянника, до якого ви даремно зверталися в своїх словах. Отож я й хотів зробити вам приємність, щоб ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.

Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франціска Салеського і теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.

– Ви мені чимраз більше подобаєтеся, – сказав фельдкурат, знову сідаючи за стіл. – З якого ви полку? – Він гикнув.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що належу і не належу до дев’яносто першого полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.

– А за що ж ви тут сидите? – спитав фельдкурат, гикаючи.

З каплиці було чути звуки фісгармонії, яка заступала орган.

Музикант-учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував з фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці звуки зливалися в якусь не відому досі доричну гаму.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я сам не знаю, за що тут сиджу, та я на це не нарікаю. Мені просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а воно завжди виходить у мене на найгірше. Достеменно, як тому мученикові он там на образі.

Фельдкурат зиркнув на образ, усміхнувся й сказав:

– Ви мені таки справді подобаєтесь, я запитаю про вас у пана слідчого, а зараз більше не гаятиму з вами часу. Аби тільки швидше здихатися тієї відправи. Kehrt euch! Abtreten! 1

1 Кругом! Марш! (Нім.)

Повернувшись до гурту рідних підштанків під амвоном, Швейк на запитання, чого від нього хотів фельдкурат у ризниці, відповів дуже сухо й лаконічно:

– Як чіп.

За новим подвигом фельдкурата – святою службою божою – всі стежили дуже уважно і з непритаєними симпатіями. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою пайку хліба проти двох ляпасів – і виграв.

Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювали душі тих, хто в каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас у театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Увагу присутніх цілком поглинуло видовище, яке самовіддано влаштовував для них фельдкурат біля вівтаря. Естетичну насолоду давала їм риза, що її фельдкурат надягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням спостерігали вони все, що діялося перед вівтарем. Рудий прислужник, дезертир з духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у двадцять восьмому полку, чесно намагався відновити в пам’яті весь порядок, техніку і текст святої відправи. Він був водночас і за причетника, й за суфлера, бо фельдкурат з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення і, натрапивши у требникові замість звичайної відправи на передвеликодню утреню, почав правити її на превелике задоволення публіки. У нього не було ні голосу, ні музичного слуху, і під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, як у свинарнику.

– Ну й нахлистався ж сьогодні, – радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед вівтарем. – Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, а де ж би ще?

А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: “Ite, missa est!” – точнісінько як бойовий клич індійців, аж шибки брязкотіли.

Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, і, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою і звернувся до глядачів:

– Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, негідникам, годилося б мати в церкві перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч із Всевишнім ви не соромитесь гучно сміятися, кашляти, харкати, човгати ногами і робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю діву Марію, Ісуса Христа і бога-отця, йолопи. Якщо це ще коли-небудь повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, і тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив У передостанньому казанні, але ще є також пекло і на землі, і якби навіть ви могли врятуватися від першого, то від цього другого вам у мене не врятуватись…

abtreten!

Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно давню традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат зайшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його і за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного на подвір’ї кавалерійського коня. Але враз він згадав про Швейка, зліз із коня і пішов до слідчого Берніса.

Слідчий Берніс, розпусник і чарівний танцюрист, належав до світського товариства. Він тут страшенно нудьгував і писав німецькі вірші, призначені для дівочих альбомів, щоб завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату військового суду, бо в нього завжди накопичувалось безліч невирішених справ і заплутаних протоколів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив обвинувальний матеріал з доказами і мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, втрачав нитки обвинувачення і сукав нові, які йому тільки заманеться.

Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто з повітря. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних у злочинах, про які їм ніколи навіть і не снилося. Вигадував образи цісарської величності, і ці вигадані злочини та висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових протоколів та інших офіційних паперів.

– Servus! 1 – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як живемо?

1 Ваш слуга! (Від лат. servus – раб). – Привітання, прийняте в Австрії.

– Так собі, – відповів слідчий Берніс, – переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку бляшанки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що треба. Як вони до того додлубались, один бог знає.

Слідчий сплюнув.

– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.

– Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником у макао, і все пішло як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку… А ти що поробляєш, святий отче?

– Мені потрібен денщик, – сказав фельдкурат, – останнім часом у мене служив один старий бухгалтер,– без вищої освіти, але тварюка – перший клас. Весь час тільки скиглив і молився, щоб його бог беріг, то я його й послав з маршбатальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого не робив, тільки сидів у шинку та пив за мій рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пітніли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні на проповіді я нагледів одного мугиряку, що задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили і чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.

Слідчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.

– Мабуть, вони в капітана Лінгарта, – сказав він нарешті. – Біс його знає, куди пропадають усі ті документи! Мабуть, я їх надіслав Лінгартові. Зараз йому подзвоню. Алло, говорить слідчий надпоручник Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на такого собі Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? їй-богу, дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцята моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…

Слідчий Берніс сів за стіл і почав обурюватись непорядками у веденні слідства.

Між ним і капітаном Лінгартом уже давно точилася ворожнеча, і обидва в ній були дуже послідовні. Якщо документ, призначений Лінгартові, потрапляв у руки Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б. Лінгарт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ 1.

1 Тридцять відсотків людей, що сиділи в гарнізонній тюрмі, пробули там усю війну і жодного разу не побували на допиті (Прим. автора).

(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду аж після перевороту з таким висновком: “Збирався скинути маску лицемірства і публічно виступити проти нашого монарха і нашої держави”. Документи запхнули у справу якогось Иозефа Куделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: “Виконано”, – і дата).

– Нічого не вдієш. Швейк загубився, – сказав слідчий Берніс. – Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається – випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.

Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що потрібний матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера), прийнятий в канцелярію № 1 за підписом капітана Лінгарта.

Швейк тим часом оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони зображали різні екзекуції, вчинені армією з Галичині і в Сербії. Це були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених.

Особливо гарною була фотографія з Сербії – повішена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двоє солдатів з баґнетами охороняють дерево із страченими, а якийсь офіцер гордовито, як переможець, стоїть на передньому плані і курить сигарету. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню в розпалі роботи.

– То як же нам бути, Швейку? – спитав слідчий Берніс, поклавши телефонограму в

папку зі справою. – Що ви накоїли? Признаєтеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено обвинувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, K. und K. Militargericht 1. Врятувати вас від суворої і справедливої кари може тільки ваше відверте признання.

1 Цісарсько-королівський військовий суд (нім.).

Слідчий Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого.

Проте, як бачите, в цьому методі не було нічого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слідства і допиту завжди дорівнювали нулю. І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки прозорливим, що, коли не мав матеріалу

проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізонній тюрмі, він уважно спостерігав поведінку та фізіономію допитуваного в’язня і на основі цього вигадував причину ув’язнення.

Його проникливість і знання людей були такі глибокі, що одного цигана, який потрапив із свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин білизни (він був помічником комірника на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, – мовляв, той десь у шинку говорив із солдатами про створення самостійної національної держави з земель колишнього королівства Чеського і Словаччини під егідою короля-слов’янина.

– У нас є документи, – сказав він нещасному циганові, – і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, і коли це було.

Бідолашний циган видумав і дату, і шинок, і з якого полку були його гадані слухачі, а по дорозі з допиту до гарнізонної тюрми просто втік.

– Ви не хочете ні в чому признаватися? – спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав як пень. – Ви не хочете сказати, чому ви тут опинилися, за що вас посадили?

Принаймні мені ви могли б сказати це, поки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтеся. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство і зменшить кару. Щодо цього, то в нас так само, як і у цивільних судах.

– Насмілюсь доповісти, – відізвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнізоні, як знайда.

– Тобто як?

– Насмілюсь доповісти, я це можу пояснити дуже просто. На нашій вулиці живе один вугляр, у нього був ні в чому не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Виноградів аж до Лібені, сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика в комісаріат, де цю дворічну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був ні в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби він умів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не зміг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж такий знайда.

Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю і розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю і невинністю, що Берніс почав роздратовано ходити по канцелярії, і хто зна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратовї. Нарешті Бернїс знову зупинився біля свого столу.

– Слухайте, – сказав він Швейкові, який байдуже розглядався навколо. – Тільки ще раз наверніться мені під руку, – довго мене не забудете! Відведіть його!

Поки Швейка відводили назад у шістнадцяту, слідчий Берніс викликав до себе наглядача Славіка.

– Аж до остаточного вирішення, – наказав він коротко, – Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери про звільнення і з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.

– Чи накажете відвести його в кайданах, пане поручнику?

Слідчий грюкнув кулаком по столу:

– Йолопе! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери про звільнення.

І все, шо назбиралося за день у душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача і закінчилося словами:

– А тепер розумієте, що ви коронований осел?

Так годилося б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи від слідчого, він кoпнув в’язня, який прибирав у коридорі.

Щодо Швейка, то наглядач вирішив залишити його бодай одну ніч у гарнізоні, хай ще зазнає втіхи.

Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поряд шістнадцятої був карцер-одиночка, похмура діра, звідки й цієї ночі розлягалося виття замкненого в’язня, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.

Коли виття затихло, в шістнадцятій стало чути тільки тріскання знайдених у білизні вошей, які попали під нігті в’язнів.

Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа світила тьмяно і коптіла. Запах гасу змішувався з випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою поверхню і випускала нову хвилю смороду в, шістнадцяту.

Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, і більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один з одним тими сигналами під різні жарти.

У коридорах було чути розмірені кроки вартових, коли-не-коли у дверях відчинялося віконце і в нього зазирав наглядач.

З середніх нар чулася тиха розповідь.

– Мене перевели сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері.

Там ніби тримають за легші провини. Одного разу привели до нас сільського дядька. Він дістав чотирнадцять днів за те, що приймав до себе на нічліг вояків.

Спочатку думали – це політична змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити між дрібними злочинцями, але там було вже повно, і він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс із собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами в додаток до тюремної їжі. І курити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло, сигарети, тютюн – одне слово, все, що душа забажає, і все тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам.

Навіть не здогадався поділитися з нами, як робили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара, все ні та ні. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву і тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. “Діліться, – каже, – поміж собою або міняйтеся по черзі”. І знаєте, такий був панський песик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав другого дня, щоб на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір.

Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцію, і терпіли день, другий, третій. Чолов’яга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом, жив як у бога за пазухою. Курив сигарети й не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутися. Вам, казав, заборонено курити, і якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпіли три дні. А на четвертий день вночі з ним і порахувалися. Вранці скнара прокидається, – а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився і давай нишпорити в своїх торбах під нарами. Торби лежали на місці, але були сплющені й зморщені, як висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все сховали кудись. І каже нам, та ще так весело: “Гей, ви, шалапути, ви ж однаково мені все повернете, але ніде правди діти, гарно у вас це вийшло”.

Серед нас був один із Лібені, ось він і каже: “Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім вигляньте і загляньте у свої торби”. Скупердяй накрився, як слухняний хлопчик, і рахує: “Один, два, три…” А лібенчанин йому знову: “Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше”. А той під рядном і справді почав рахувати прокволом, з перервами: “Один, два, три…” Коли відрахував до десяти, зліз із нар, заглянув у торби та як зарепетує: “Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!” Треба було бачити його дурну пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібенчанин каже: “Ану, спробуйте ще раз!” І хоч вірте, хоч ні – мурмило так від усього того отетерів, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах нічого, крім туалетного паперу, почав садити в двері й горлати: “Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть!

Ради бога, відчиніть!” Тієї ж миті до камери збіглися охоронники, покликали штабного наглядача і фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Учора до пізньої ночі жер, аж поки все ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своє торочить: “Бодай крихти повинні б лишитися!” Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не в тім’я биті: те, що самі не зжерли, послали поштою по мотузці на другий поверх. Так нам нічого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: “Таж крихти повинні десь бути”.

Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А на другий день спочатку не торкався тюремної їжі, але вже ввечері наминав собі на здоров’я і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі “Драмки” 1, і ось тоді він з нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.

1 Найдешевші сигарети.

– А я вже боявся, що ви йому кінець кінцем таки пали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зіпсували все оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах це було б просто дурістю.

– А ви його не висповідали потемки? – почувся чийсь голос.

– Ні, про це забули.

Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити.

Більшість була “за”.

Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, де в білизні найбільше водяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.

О восьмій годині ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярії.

– З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, куди кидають недокурки, – повчав Швейка один із в’язнів.

– А на другому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, то, мабуть, там дещо буде.

Але Швейк не виправдав їхніх надій. У шістнадцяту він більше не повернувся.

Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення.

Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією поширив версію, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.

10. ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У ФЕЛЬДКУРАТА

І

І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох солдатів з баґнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на ліву.

Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.

Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений мундир теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж за вуха.

На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.

Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.

– Ти звідкіля? – спитав він.

– З Праги.

– А не втечеш від нас?

У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі – переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

– Звичайно, якби міг, утік би.

– А на якого біса йому тікати? – озвався маленький. – Так чи так, він – на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.

– А що в ньому? – спитав довгань.

– Не знаю.

– От бач, не знаєш, а балакаєш…

Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:

– Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?

– На сповідь, – байдуже відповів Швейк, – завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.

– А за що тебе, так би мовити, теє?.. – обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники й батьки родин.

– Не знаю, – відповів Швейк, добродушно всміхаючись. – Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.

– Либонь, тобі така нещаслива планета вийшла, – співчутливо, із знанням справи зауважив маленький. – у нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли по нього, нічого йому не сказали і в йозефові повісили.

– А по-моєму, – сказав скептично довготелесий, – так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.

– Коли немає війни, – зазначив Швейк, – воно обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом – один дідько.

– Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? – спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.

– Ще й до якої політики! – усміхнувся Швейк.

– А чи ти часом не національний соціаліст? Тепер товстун став обережний і втрутився в розмову.

– А що нам до нього? – сказав він. – Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти баґнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? – звернувся він до довганя; той тихо промовив:

– Баґнети можна було б зняти. Адже він наш.

Тонік перестав бути скептиком і сповнився співчуттям до Швейка.

Вони знайшли під’їзд, де зняли баґнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.

– Ти б, може, закурив, га? – спитав він. – А чи… – Він хотів спитати: “А чи дадуть тобі покурити, перш ніж повісять?” – але не докінчив речення, відчуваючи, Що це було б нетактовно.

Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини, які живуть в районі Краловеградця, про жінок, дітей, про шматок поля, про єдину корівчину.

– Пити хочеться, – заявив Швейк.

Довгань і малий перезирнулися.

– Десь на один кухоль і ми знайшли б, – сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. – Але куди-небудь так, щоб не впадало в вічі.

– Ходімо в “Куклик”, – запропонував Швейк, – ґвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, – говорив він далі, – заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, яких не пускають в “репрезентяк”.

Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:

– Що ж, ходімо, до Карліна ще далеко.

Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в “Куклик” у доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні й зайшли до залу, де скрипка і гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні “На Панкраці, гей, на горбочку, там алея, як шнурочок…”.

Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного на вигляд молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: “Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є”.

За одним столиком спав п’яний сардинник. Вряди-годи він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: “Так не годиться!” І знову засинав. За більярдом під дзеркалом сиділо ще троє дівчат, що гукали якомусь залізничникові: “Кавалере, почастуйте нас вермутом!” Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимось солдатом у готель “Вальшум”.

Біля самих дверей сидів солдат із кількома цивільними й розповідав їм, як його поранили в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співрозмовників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:

– Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите “Сирітку”?

Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармонія заквилили її, очі старого налилися слізьми, і він завів деренчливим голосом:

Як порозумніла,

До мами просилась,

До мами просилась.

Від сусіднього стола хтось гукнув:

– Та годі ж бо! Тю на вас! Заткніться вже з цією своєю сиріткою!

І наперекір старому за ворожим столом почали співати:

Розлука, розлука,

Для серця розпука, розпука…

– Франто! – покликали вони пораненого вояка, заглушивши “Сирітку” і доспівавши “Розлуку”. – Кинь ти вже їх до бісового батька та ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди сигарети. Годі тобі розважати овечок божих.

Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на ту сцену.

Швейк – він часто бував тут до війни – поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.

Якось вони навіть хором заспівали:

За Драшнера-пана

Пригодонька сталась,

Марженка упилась,

Його не боялась.

Цієї миті несподівано ввійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і невблаганний. Всі шарахнули, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк теж опинився в цій компанії, бо на свою біду, коли комісар Драшнер зажадав від нього посвідчення особи, спитав: “А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?”

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики, й тут же, у “Куклику”, читав їх повіям.

Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства. Довгань ще якусь хвилину боровся сам із собою, але, позбувшися свого скептицизму, поволі втрачав також і стриманість та розсудливість.

– Я потанцюю, – вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють “шлапака”.

Товстун зазнавав усіх радощів життя.

Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а в нього від її слів очі так і вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся із своєю партнершою до стола.

Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. У тій атмосфері продажного кохання, нікотину та алкоголю все немов керувалося старим гаслом: “Після нас – хоч потоп”.

Пополудні до них підсів якийсь вояк і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм у руку або ногу гас 1. Після того будете, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочувати рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді вас змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.

1 Цей засіб потрапити в лікарню був цілком випробуваний. Але сморід гасу залишається в пухлині і зраджує. Бензин кращий, бо швидше випаровується. Пізніше впорскували ефір з бензином, а ще пізніше досягли інших удосконалень. (Прим. автора).

Довгань, який втратив душевну рівновагу, домовився з вояком, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати.

Проте Швейкові вже набридло в “Куклику”, і він став погрожувати, що піде сам.

Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що дорогою вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленького кафе за “Флоренцією”, де товстун продав свій срібний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки.

Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоїрів увесь час підламувались, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли дорогою їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Королівській вулиці, де жив фельдкурат.

Він сам настромив їм баґнети на ґвинтівки й стусанами під ребра примусив, щоб вони вели його, а не він їх.

На другому поверсі, де на дверях квартири була прикріплена візитна картка: “Отто Кац – фельдкурат”, – їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

– Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, – через силу промовив довгань, козиряючи воякові, – ein… Paket… und ein Mann gebracht 1.

1 Насмілюсь… доповісти… пане фельдкурате… один… пакет… і одного солдата доставлено (нім.).

– Залазьте, – сказав вояк, – де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… – Вояк сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинились і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був без піджака, в самій жилетці й тримав у руці сигару.

– То ви вже тут? – сказав він Швейкові. – Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, нема.

– Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?

– Він є, насмілюсь доповісти, без сірників, – відповів Швейк.

– Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

– Насмілюсь доповісти, не смердять.

– Так. Це по-друге. А тепер – по-третє. П’єте горілку?

– Насмілюсь доповісти, горілки не п’ю, тільки ром.

– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не… неп…

питущий, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл.

Т-ти, непитущий! – звернувся він до вояка. – І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати зо два рази у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоїрів. Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, марно опираючись на свої ґвинтівки.

– Ви п’я… п-п’яні! – сказав фельдкурат. – Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них ґвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз протел-ле-ф-ф-фо-ную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона “На війні ситуація міняється щохвилини” знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вели Швейка під баґнетами й боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті – вже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з ґвинтівкою і баґнетом.

– Я б чогось випив! – зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову напав скептицизм і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство.

Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням – тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

– Ну й дурні ж ми, – бідкався довгань.

Нарешті Швейк, вислухавши всі звинувачення, заявив:

– Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені всміхнулося щастя.

– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптиміст.

Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.

– Пусти нас додому, – сказав він Швейкові, – не дурій, колего!

– Три кроки від мене! – відповів Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

У дверях з’явився фельдкурат:

– Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків – заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.

II

Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца і за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручника Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з надпоручником, розбив піаніно, і тепер п’яний як чіп, і не хоче йти додому. Надпоручник Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі й куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той замурмотів і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я прийшов.

– А що вам тут треба?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

– Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

– До вас на квартиру, пане фельдкурате.

– А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не в своїй квартирі?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, ви в коридорі чужого дому.

– А-а як я сюди потрапив?

– Насмілюсь доповісти, ви були в гостях.

– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтеся.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

– Я впаду! Впаду, – твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося прихилити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

– Що вам потрібно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні й сісти на підлозі. – Хто ви такий?

– Насмілюсь доповісти, – відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.

– У мене немає ніякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався він із щирістю пияка, – пустіть мене, добродію, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стяг фельдкурата зі сходів до під’їзду, де фельдкурат знову почав опинатися, щоб його не витягли на вулицю.

– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючися зі Швейком, фельдкурат. – Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архієпископа, – репетував він, тримаючись за двері під’їзду. – Мною цікавиться Ватікан, розумієте?

Швейк відкинув “насмілюсь доповісти” і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

– Пусти двері, кажу, бо як трісну тебе по тих лапах. Ходім додому, та й годі.

Не розмовляти!

Фельдкурат пустив двері й звалився на Швейка.

– Так, ходімо кудись, але до Шугів не піду, там я заборгувався.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

– Що це за пан такий? – спитав хтось із зустрічних.

– Це мій брат, – відповів Швейк, – дістав відпустку і приїхав відвідати мене.

Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотив з оперети, якої б ніхто не пізнав, і відразу ж почав чіплятися до перехожих:

– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під пахви й знову поволік додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, як кицька з переламаним хребтом, і мугикав:

– Deminus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobiscum 1.

1 Господь з вами і з духом твоїм. Господь з вами (лат.).

На стоянці візників Швейк посадив фельдкурата біля муру, а сам пішов торгуватися з ними. Один з них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив, і більше не повезе.

– Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він живе. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один з візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна й за допомогою візника посадив у критий екіпаж. Там фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом з сімдесят п’ятого піхотного полку, і він кілька разів повторив:

– Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі: я – свиня!

Одну мить здавалося, що туркотіння екіпажу по бруку витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація:

Він мене в ті дні щасливі

На коліна брав колись,

В Меркліні тоді жили ми,

Біля Домажлиць.

За хвилину, однак, йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він спитав, примруживши одне око:

– Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? – В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він докинув: – Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.

– Сядеш ти каменем чи ні? – визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на Сидіння. – Думаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав дивитися з дрожок на вулицю, ніяк не розуміючи, Що, власне, з ним діється.

А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

– Пані, дайте мені перший клас, – і зробив спробу спустити штани.

– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не думай, що тобі знову удасться не заплатити, як торік.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: “Вже мене ніхто не любить…” Але відразу й урвав свій спів і промовив:

– Entschuldigen Sie, lieben Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich wall 1.

1 Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу співати, що хочу (нім.).

Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте “тпр-р”, що коні зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети припалювати мундштук.

– Не горить, – промовив він розпачливо, вичиркавши цілу коробочку сірників. – Це ви на них дмухаєте. Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:

– Ну й комедія! Ми в трамваї самі. Еге ж, друзяко? – І почав нишпорити по кишенях.

– Я загубив квиток, – вигукнув він. – Зупиніть! Цей квиток треба знайти! Та врешті безнадійно махнув рукою.

– Хай їдуть… – І почав мурмотіти: – У більшості випадків… так, в порядку…

У всіх випадках… Ви помиляєтеся… Третій поверх? Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… Брав чорну каву…

Уже в напівсні посварився з якимсь уявлюваним ворогом, який буцімто заперечував його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім дрожки здалися йому поїздом, і, вихилившись набік, він загукав на всю вулицю по-чеському і по-німецькому:

– Німбурк, пересадка!

Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різних тварин. Найдовше він імітував півня, і його “кукуріку” переможно лунало з дрожок.

Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких вони минали. Пізніше він викинув на вулицю носову хусточку і заволав, щоб візник зупинився, бо він,

мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:

– В Будейовицях був один барабанщик. Оженився він, а за рік помер, – і зненацька зареготав. – Смішний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалісно строго. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидіння, Швейк раз у раз стусав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз він спробував збунтуватися і вискочити з дрожок, заявивши що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будейовиць вони їдуть до Подмоклів. Але Швейк моментально і повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попередньої позиції на сидінні, пильнуючи, щоб він не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: “Не спи, здохлятино!”.

На фельдкурата раптом напала меланхолія: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

– Я, люди добрі, самотній на цьому світі, – кричав він з дрожок. – Приголубте мене!

– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всі побачать, що ти насмоктався.

– Я нічого не пив, друже, – відповів фельдкурат. – Я цілком тверезий.

Нараз він устав і козирнув:

– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen 1.

1 Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я п’яний (нім.).

Я порося, – повторив він разів десять підряд із щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врешті сів і замурмотів: – “Навколо місяця круги…” Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може попасти на небо?

Далі він почав голосно сміятись, але за хвилину посумнів і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

– Пробачте, добродію, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії. Хвилину він розважався, декламуючи латинські вірші:

– Aurea prima sata est aetas, guae vindice nullo. Далі ніяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу заорати носом, – заявив він рішучим тоном.

– Пане, – благав він далі, – дорогий друже, вріжте мені по потилиці.

– Один раз чи кілька? – поспитав Швейк.

– Два.

– Маєш…

Фельдкурат уголос рахував одержані запотиличника й радісно посміхався:

– Це дуже добре впливає на шлунок – поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по пиці. Щиро дякую, – вигукнув він, коли Швейк поквапився виконати його прохання, – я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.

Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, щоб Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрізав нігті і вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.

– Мені б дуже личили зірки навколо голови, – захоплювався він. – Потрібно було б так із десяток.

Потім заговорив про скачки, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.

– Ви танцюєте чардаш? – спитав він у Швейка. – Вмієте “Танець ведмедя” – ось так… – Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.

– Мені чогось хочеться, – кричав фельдкурат, – але я не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? – Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав:

– А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?

На хвилину він став войовничий і спробував скинути Швейка з сидіння.

Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:

– Сьогодні понеділок чи п’ятниця?

Він захотів також дізнатись, що нині: грудень чи червень, і взагалі виявив хист ставити найрізноманітніші запитання:

– Ви одружені?! Любите горгонзолу? У вас дома є блощиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?

Потім зробився відвертим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на трипер і лікував його марганцівкою.

– Ні про що інше не було часу й подумати, – гикаючи, сказав він. – Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть – гик! гик! – що мені робити? Гик!

Ви мусите мені пробачити… Термосом, – вів далі фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, – назиається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, колего, яка гра чесніша, “фербель” чи “двадцять одно”? Я таки десь бачив тебе, – вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його слинявими губами. – Ми ж разом ходили до школи. Ти славний хлопець, – ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. – Як ти виріс із того часу, відколи я тебе не бачив. Побачивши тебе, я забуваю про всі свої страждання.

Нарешті його охопив поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і палких сердець.

Потім упав навколішки й почав молитися: “Богородице діво, радуйся”, – причому реготав на весь голос.

Коли вони приїхали, його ніяк не можна було витягти з екіпажа.

– Ми ще не приїхали, – репетував він. – Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! – Його буквально довелося виколупати з дрожок, як вареного слимака з мушлі. На мить здалося, що його розірвуть, бо він учепився ногами за сидіння.

При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.

– Ви мене розірвете, панове!

Потім його поволокли нагору по сходах у квартиру й кинули, як мішок, на канапу.

Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.

– Ви мене хочете обдурити, – заявив він, значуще підморгуючи Швейкові і візникові. – Ми ж ішли пішки.

Потім у пориві великодушності кинув гаманець візникові:

– Бери все! Ich kann bezahlen! 1 Я не трушуся над крейцером.

1 Я спроможний заплатити! (Нім.)

Справедливіше було б сказати, що він не труситься над тридцятьма шістьма крейцерами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово “ляпаси”.

– Коли хочеш, можеш ударити, – відповів фельдкурат, – ти думаєш, я не витримаю?

Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.

У фельдкуратовій жилетці візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.

Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.

Потім пообіцяв одружити Швейка з своєю сестрою, хоч її в нього й не було. А ще потім зажадав, щоб його віднесли на ліжко, і, нарешті, заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину – істоту, рівноцінну свині.

III

Увійшовши вранці до фельдкуратової кімнати, Швейк побачив його на канапі, Отто Кац лежав і напружено міркував, хто б міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної канапи.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – сказав Швейк, – це ви вночі…

І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. У фельдкурата аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.

– Не можу пригадати, – сказав він, – як я попав з ліжка сюди, на канапу.

– А ви на ліжку й не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на канапу.

Далі відтягти вже не змогли.

– А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, не доведи боже, я був п’яний?

– Як чіп, – відповів Швейк, – до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь і вмиєтеся.

– Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, – поскаржився фельдкурат. – До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?

– До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага – це наслідок учорашньої. З цього не так швидко викараскуєшся. Я знав одного столяра, так той уперше впився під Новий – тисяча дев’ятсот десятий – рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитись, і так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.

З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздуми. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію доктора Олександра Батека на тему:

“Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей” – або що читає його книгу “Сто етичних іскор”.

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.

– Якби хоч я, – міркував він, – пив якісь благородні напої, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити?

Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка несмачна, ні смаку, ні кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, така, як я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії.

Погляньте лише, як мені відригується. Горілка – це отрута, – констатував він. – Вона повинна бути чиста, справжня і ні в якому разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром – рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, – він зітхнув, – вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.

Фельдкурат почав порпатися в гаманці.

– У мене є всього-на-всього тридцять шість крейцерів. А що, якби продати цю канапу, – міркував він, – як ви гадаєте? Чи знайдеться покупець на неї?

Домовласникові скажу, що я її позичив або її в нас хтось украв. Ні, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля – позичити мені сто крон. Він виграв у карти. Якщо там вам не пощастить, – підете у Вршовиці, в казарми, до поручника Малера. Як і там не роздобудете, – підете на Градчани до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, заставимо фортепіано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть – не відступайтеся.

Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумайте що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.

Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.

Швейк вирішив, що краще не розповідати капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.

Гроші він одержав усюди.

Коли Швейк із честю повернувся зі свого походу і показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився і переодягся, був дуже здивований.

– Я взяв усе за одним рипом, – сказав Швейк, – щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли сказав йому, що вам треба платити аліменти…

– Аліменти? – перелякано повторив фельдкурат.

– Авжеж, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичив для цієї Справи гроші. І уявіть собі, кожен співчував йому, що він справді у скрутному становищі. Розпитували мене, що то за дівчина. Я сказав, буцімто дуже вродлива і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.

– Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, – зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. – Знову компрометація! – сказав він, хапаючись за голову. – А тут ще й голова болить.

– Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, – пояснив Швейк. – Я хотів обладнати справу ґрунтовно, бо наказ – є наказ. Не міг же я повернутися з порожніми руками, отож і мусив щось видумати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, щоб вони забрали його в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику в ремонт. Двірничці я теж так сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити й вантажити на підводу. Є в мене купець і на канапу. Це один мій знайомий, він гендлює старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні канапи пішли вгору.

– Більше ви нічого не накоїли, Швейку? – спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, щоб у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортепіано вже вантажили на візок.

Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шніцель.

Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба жити духовним життям.

Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомоніти, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.

– Шкода, що в мене немає такого, – розчаровано сказав фельдкурат. – Хто ж може передбачити все заздалегідь!

Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат завів дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.

Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.

Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:

– Ні в якому разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?

Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові:

– Буде з мене! Теперь лізь у ліжко й хропи! Ясно?

– Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, – белькотів фельдкурат. – Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла в Збраславі, і туди можна їздити пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявними особами.

– Я не визнаю ніяких родичів, – раптом вирішив він, лягаючи в постіль. – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати.

І в кімнаті розляглося фельдкуратове хропіння.

IV

У ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Мюллерову. Вдома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Мюллерову заарештували того самого вечора, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого й не змогли довести, її відправили в концентраційний табір у Штейнгоф. Від неї вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав:

“Мила Анночко!

Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має висипний тиф, з’явилася тут і чорна віспа. Все інше в порядку. Їсти маємо досить і збираємо картопляне лушпіння на юшку. Я чула, що пана Швейка вже стратили. Ти якось рознюхай, де він похований, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, роклерк. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене заарештовувати. Отже, думаю, що вже пізно. І той песик теж пішов на той світ”.

А через усю сторінку рожевий штемпель:

“Zenzuriert. K. und K. Koncentracionslager Steinhof” 1.

1 Переглянуто цензурою. Імператорсько-королівський концентраційний табір Штейнгоф (нім.).

– І справді, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрідна сестра пані Мюллерової. – І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.

Двоюрідна сестра пані Мюллерової не могла заспокоїтися. Нарікаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарешті побоювання, чи не втік Швейк часом з військової служби і чи не хоче тепер стягти й на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.

– Кумедно, – сказав Швейк. – Це мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Тільки ж глядіть, нікому ні слова.

Виходячи зі свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:

– Пані Кейржова, у пральні є кілька моїх комірців і манишок, викупіть їх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з військової служби. Простежте також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.

Потім Швейк зайшов у шинок “Під чашею”. Побачивши його, пані Палівцова відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.

– Мій чоловік, – почала вона ялозити стару історію, – такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бідолаха, замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вас тут на тому тижні знов шукали. Ми обережніші, ніж ви, – закінчила вона, – а таки встряли в біду. Не кожний має таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один літній чоловік, слюсар із Сміхова.

Він підійшов до Швейка і сказав:

– Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.

На вулиці він розговорився з Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцової, також вважав за дезертира.

-Старий признався, що в нього є син, який теж утік із війська й тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.

Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку.

– Це вам про всякий випадок, – сказав він і потяг Швейка з собою до пивної на розі, – я вас розумію, і вам нема чого боятися.

Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж під ранок, збудив Швейка і сказав:

– Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом… Або краще зваріть грог.

11. ШВЕЙК З ФЕЛЬДКУРАТОМ ІДУТЬ ПРАВИТИ ПОЛЬОВУ МЕСУ

І

Підготовка до вбивства людей відбувалася завжди з ім’ям бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку створила людська фантазія.

Стародавні фінікіяни, перше ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління, коли збирались на війну, щоб вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.

Людожери гвінейських і полінезійських островів, перед тим як урочисто зжерти своїх полонених або людей нікчемних, як-от: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм чи просто цікавих, – приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди. Через те що в їхні землі ще не проникла культура церковного облачення, вони прикривають стегна просто вінками із строкатого пір’я лісових птахів.

Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла найурочистіші богослужіння: велику месу зі співами.

Під час страти злочинця завжди присутній священик, який своєю присутністю обтяжує приреченого.

У Пруссії пастор підводив нещасного звинуваченого під сокиру, в Австралії католицький священик – на шибеницю, у Франції – під гільйотину, в Америці – на електричний стілець, в Іспанії – на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом. У царській Росії бородатий піп водив революціонерів на смерть тощо.

Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: “Тобі тільки відрубають голову або повісять, задушать чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки ось цей мусив витерпіти”.

Велика бойня – світова війна – теж не обійшлася без благословення священиків.

Фельдкурати всіх армій молились і правили меси за перемогу того табору, чий хліб їли.

Під час страти збунтованих солдатів з’являвся священик.

Нічого не змінилося від тих часів, як розбійник Войтех, котрого нарекли “святим”, з мечем в одній руці й з хрестом у другій брав участь у різанині й винищуванні прибалтійських слов’ян.

В усій Європі люди йшли, наче худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-імператори, королі, президенти та інші можновладці й полководці, але і священики всіх релігій, які благословляли їх і примушували давати брехливу присягу “на землі, в повітрі, на морі” тощо.

Служба божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге – вже на передовій, перед кривавою різаниною і смертовбивством.

Пам’ятаю, якось під час польової служби на позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар, і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття. Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки намагались так само прославити фельдкуратів по другий бік фронту.

Ми зловтішалися з цього, й на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:

Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало,

Ти ж небо обіцяв і лоно Авраама,

То й небо смерть тобі згори послало,

Де ти співав, лишилась тільки пляма.

II

Швейк зварив чудовий грог, куди кращий від грогу старих моряків. Такий грог смакував би навіть піратові XVIII століття. Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.

– Де ви навчилися варити такий чудовий напій? – спитав він.

– У Бремені від одного гульвіси моряка, коли я свого часу мандрував по світі, – відповів Швейк. – Він казав, що грог має бути такий міцний, щоб той, хто впаде в море, міг переплисти увесь Ла-Манш. Бо після слабкого грогу потонеш, мов цуценя.

– Хильнувши цього грогу, Швейку, ми добряче відправимо службу божу, – філософствував фельдкурат. – Я гадаю, насамперед годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса – це не така забавка, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь тим негідникам. У цьому випадку треба справді весь розум у кулаці тримати. Польовий вівтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи боже, Швейку, – раптом ухопився він за голову, – ну й барани ж ми обидва. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий вівтар? У канапку. А ми ж її продали!

– Ну, це справді нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрів його жінку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовіцях. Біда буде з цим польовим вівтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо грог і підемо його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вівтаря не можна відправляти польової служби.

– Справді, нам тільки його й бракує, – меланхолійно сказав фельдкурат, – бо все інше на плацу вже приготували. Теслярі зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що вдієш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Він замислився. – Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручника Вітінгера з сімдесят п’ятого полку. Він свого часу брав участь від клубу “Спортфаворит” у змаганні з бігу і виграв цей кубок.

Добрий він бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів:

Відень – Медлінг – за одну годину сорок вісім хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?

Під впливом грогу, звареного за рецептом гульвіси моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.

– Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Мені ще треба вдягти мундир і випити скляночку грогу.

Нарешті вони вибралися. По дорозі до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей у “боже благословення”, і коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.

Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.

Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовіць. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно.

Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її по підборіддю.

До Вршовіць вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він повинен прогулятися по свіжому повітрі, щоб голова трохи відпочила.

У Вршовіцях на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в канапі польовий вівтар, старий вирішив, що це якийсь знак божий, і подарував його місцевому вршовицькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боці вівтаря напис: “Даровано на честь і славу божу п.

Коларжиком, учителем-пенсіонером, року божого 1914″. Захоплений в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів виявилося, що свою знахідку він сприйняв як чудо і перст божий. Коли, мовляв, він купив цю канапу, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: “Поглянь, що є в ящику канапи”. Вві сні з’явився до нього якийсь ангел і наказав: “Відчини ящик в канапі!” Вчитель послухався.

А коли побачив там мініатюрний складаний вівтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед канапою, довго і гаряче молився, славлячи бога, бо сприйняв це як веління з неба, і вирішив прикрасити знахідкою костьол у Вршовіцях.

– Це нас не дуже цікавить, – сказав фельдкурат, – річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.

– Через таке чудо, – додав Швейк, – ви ще можете влипнути в неприємність із поліцією. Ви, добродію, купили канапу, а не вівтар, який належить державі. Такий перст божий може вам дорого коштувати. Не треба було вам вірити ангелам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір-злодюга колись украв її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка не забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші перст божий і, замість того щоб перетопити її, пішов з нею до священика, мовляв, хотів би її подарувати костьолу. А священик подумав, що це в злодія заговорило сумління, послав по старосту, староста – по жандармів, і його безневинно засудили за блюзнірську крадіжку, бо він безнастанно плів щось про чудо. Він також хотів урятуватись і розповідав про якогось ангела, вплутавши до цього ще й діву Марію, отож і дістав десять років.

Ви найкраще зробите, коли підете з нами до тутешнього священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вівтар – це вам не кицька або шкарпетки, що їх можна дарувати кому заманеться.

Старий добродій, одягаючись, тремтів усім тілом, дзвонив зубами.

– Я, їй же богу, не мав на думці нічого лихого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з божої ласки допомогти прикрасити наш убогий храм господній у Вршовіцях.

– Авжеж, за рахунок військового майна, – твердо і грубо сказав Швейк. – Спасибі за таку божу ласку. Один такий Півонька з Хотеборжа теж вирішив, що це божа ласка, коли одного разу йому під руку навернувся налигач з чужою коровою.

Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватись, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і вирішити цю справу.

Вршовіцький священик ще спав і, коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти з святими дарами до хворого.

– Могли б уже дати спокій з цим соборуванням, – бурчав він, неохоче вдягаючись, – отак припече людям умирати саме тоді, коли ти найкраще спиш. А потім ще сварися з ними за гроші.

І так у передпокої зустрілися: представник господа бога серед вршовицьких цивільних католиків – з одного боку, і представник божий на землі при військовій службі – з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.

Коли священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в канапі, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з канапи до ризниці костьолу, куди ходять лише цивільні.

Швейк підпускав при цьому різні зауваження – мовляв, дуже легко збагачувати бідний костьол за рахунок військового майна. Слово “бідний” сказав немовби у лапках.

Врешті вони пішли до ризниці, і священик видав польовий вівтар під таку розписку:

“Мною одержано польовий вівтар, який випадково опинився у вршовицькому храмі.

Фельдкурат Отто Кац”

Славетний польовий вівтар був придбаний в однієї єврейської фірми “Моріц Малер” у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні під час церковних відправ, і речі релігійного вжитку – такі, як чотки і образочки святих.

Вівтар складався з трьох частин і був укритий фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.

Людина, не наділена фантазією, просто не могла б добрати, що саме намальовано на тих трьох частинах. Одно певне – цим вівтарем могли б так само успішно користуватись і якісь язичники на Замбезі, і шамани у бурятів та монголів.

Розмальований яскравими барвами, вівтар здалека був схожий на кольорову таблицю, призначену для виявлення дальтонізму в залізничників.

Впадала в очі тільки одна фігура якогось голого чоловіка з ореолом і зеленуватим тілом, що нагадувала гусячий огузок, який уже смердить і розкладається. Цьому святому ніхто нічого злого не робив. Навпаки, по обидва боки його стовбичили два крилаті створіння. Вони мали зображувати ангелів. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловік репетує з переляку – так боїться компанії навколо нього, бо ангели скидалися на казкові страхіття, щось середнє між крилатим диким котом і апокаліптичною потворою.

Образок навпроти мав зображувати святу трійцю. Щодо голубки, то загалом художникові не дуже вдалося її спотворити. Він намалював якогось птаха, що так само був схожий на голубку, як і на курку породи білий віандот.

Зате бог-отець скидався на розбійника з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому кримінально-пригодницькому фільмі.

А от син божий був веселий молодик з опасистим животиком, прикритим чимось на зразок трусиків. Взагалі бог-син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елегантно, немовби тенісну ракетку.

Ну, а здалеку вся картина зливалася і створювала ілюзію, ніби це прибуття поїзда на станцію.

Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці.

Солдати завжди сперечалися, коли намагались розв’язати цей ребус. Дехто навіть упізнавав на образку якийсь пейзаж Присазавського краю.

Але під цим був напис:

“Hailige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser!” 1.

1 Свята Маріє, мати божа, змилуйся над нами! (Нім.)

Швейк нарешті поклав польовий вівтар у дрожки, а сам сів біля візника на козли.

Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на святу трійцю.

Швейк гомонів з візником про війну.

Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як, наприклад: “Та й намолотили ж вам у Сербії”, тощо. Коли вони переїздили митну межу, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:

– Святу трійцю і діву Марію з фельдкуратом.

Тим часом на плацу їх нетерпляче дожидалися маршові сотні.

І дожидалися довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще по спортивний кубок до поручника Вітінгера, а потім по дароносицю, ковчег та інше потрібне для відправи начиння, в тому числі й по пляшку церковного вина аж до Бржевновського монастиря. Відправляти польову службу, як це видно по всьому, не так уже й

просто.

– Ми крутимо, як можемо, – сказав Швейк візникові. І це була правда, бо, коли вони під’їхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яним бар’єром і столом, на якому треба було поставити польовий вівтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.

Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці й поїхав на фронт.

– Дрібниця, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Я теж можу зробити цю роботу.

– А ви вмієте прислужувати?

– Я ніколи цього не робив, – відповів Швейк, – але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, про які вам раніш і не снилося. Вже якось приліплю оте дурне “et cum spiritu tuo” до вашого “dominus vobiscum”, уже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже-то й важко ходити навколо вас, мов кіт навколо гарячої каші, умивати вам руки і наливати з кухлика вина…

– Гаразд, – сказав фельдкурат, – але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до того другого кухлика вина. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти праворуч, коли ліворуч. Якщо свисну потихеньку один раз, то значить – праворуч, а двічі – ліворуч. З требником теж не дуже часто до мене носіться. Зрештою, це все забавки. Не боїтесь?

– Я нічого не боюся, пане фельдкурате, навіть прислужування.

Фельдкурат мав рацію, коли сказав: “Зрештою, це все забавки”. Все обійшлося якнайкраще.

Промова фельдкурата була зовсім коротка.

– Солдати! Перед від’їздом на поле бою ми зійшлися сюди звернути своє серце до бога, щоб отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого!

– Ruht! – крикнув старий полковник на лівому крилі.

Польову відправу тому й називають польовою, що вона підлягає таким самим законам, як і воєнна тактика на полі бою. В добу Тридцятилітньої війни, під час довгих маневрів, і польові служби тривали надзвичайно довго.

За сучасної тактики, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж має бути і коротка, і рішуча. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, котрі стояли ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат насвистує.

Швейк миттю реаґував на сигнали. Він з’являвся то з правого, то з лівого боку і лише повторював: “Et cum spiritu tuo”.

Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев та солдатськими вбиральнями на задньому плані, пахощі яких заступали містичний запах ладану готичних храмів.

Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж солдатами чулося: “Дай затягнутися”. І, як жертовний дим, здіймалися до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.

Нарешті пролунало: “Zum Gebet!” 1 – завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив коліна перед спортивним кубком поручника Вітінгера, виграним у змаганнях з бігу на дистанції Відень – Медлінг.

1 На молитву! (Нім.)

Кубок був повний, і кожна маніпуляція фельдкурата супроводилась вигуками, що котилися солдатськими шеренгами: “Оце так хильнув!”.

Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало: “На молитву!” – і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв “Боже, храни нам цісаря”.

Після цього команди: “Шикуйся!” і “Кроком руш!”.

– Позабирайте ці манатки, – сказав фельдкурат Швейкові, показуючи на польовий вівтар, – бо ж треба порозвозити, що в кого брали.

Вони поїхали тими самими дрожками й чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.

Відіславши нещасного візника в комендатуру, – мовляв, там йому заплатять за всю цю довгу подорож, – вони повернулися додому, і враз Швейк звернувся до фельдкурата:

– Насмілюсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того самого вірування, як і той, кому він прислужує?

– Звичайно, – відповів фельдкурат. – Бо інакше відправа була б недійсна.

– Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, – сказав Швейк. – Я не належу ні до якої церкви, я безконфесіональний. Так уже мені в житті не таланить.

Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:

– Випийте церковне вино, що залишилося в пляшці, і вважайте себе знову сином святої церкви.

12. РЕЛІГІЙНИЙ ДИСПУТ

Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря солдатських душ. Фельдкурат ділив свій час між виконанням духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, звичайно брудний, невмитий, як кіт після прогулянок по дахах у пору залицяння.

Повернувшись додому, коли ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про високі цілі, про духовний екстаз і радість мислення. А інколи намагався говорити віршами, цитував Гейне. Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу у саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього законовчителя, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляжки, яку Швейк завжди носив з собою на такі релігійні церемонії.

– Коньяк доброї марки, – припрошував фельдкурат Отто Кац. – Випийте і їдьте додому. Я вже сам усе залагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, осудливо похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче провів свою роль.

На цей раз він перетворив у господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було “і так далі” або “напевно”.

– Солдати, сьогодні ви поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до бога і так далі. Ви не знаєте, що з вами буде. Напевно. І так далі.

І весь час від вівтаря лунало “і так далі”, “напевно”, напереміну з богом і всіма святими.

В екстазі й ораторському запалі фельдкурат називав і принца Євгенія Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони ставитимуть мости через ріки.

Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно і весело. Сапери чудово розважились.

По дорозі додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим вівтарем до трамвая.

– Ось як трісну тебе оцим святим по голові, – кинув Швейк кондукторові.

Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що дорогою загубили дароносицю.

– Подумаєш, велика втрата! – сказав Швейк. – Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, хто знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, і не знайшовся б такий чесний, хоч бувають і такі люди. В нас у Будейовицях у полку був один солдат, несусвітний дурень. Він якось знайшов на вулиці шістсот крон і відніс їх у поліцію, і в газетах про нього писали, як про чесну людину, а він через те лише сорому набрався. Ніхто з ним не хотів розмовляти, кожен цвікав йому в вічі: “Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай краплю совісті”. Була в нього дівчина, так та з ним і розмовляти перестала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі викинули його під час танців з корчми; хлопець почав сохнути, замислюватись і кінець кінцем кинувся під поїзд. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди остерігали, щоб не віддавав його в поліцію, але він, упертий, не послухався. Зустріли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив, що загубили золотого персня з брильянтом, але потім глянули на камінець і кажуть; “Чоловіче, та це ж скло, а не брильянт. Скільки вам дали за той брильянт? Таких “чесних” ми знаємо”. Нарешті з’ясувалося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим брильянтом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець усе-таки відсидів три дні, бо він, розхвилювавшись, образив поліцая. Але законну нагороду – десять процентів, тобто одну крону двадцять гелерів, – він усе-таки дістав, бо цей непотріб коштував дванадцять крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього в суд за образу, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. “Якщо хто знайшов щось і чесно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба відшмагати, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, щоб люди собі це закарбували і знали, як у таких випадках поводитись”, – казав він потім. Гадаю, що нашої дароносиці нам ніхто не принесе, хоч на ній і є ззаду польова печатка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Краще в річку десь укине, аби ще халепи не нажити. Вчора в шинку “Під золотим віночком” я розмовляв з одним із села, йому вже п’ятдесят шість років. Він приїхав до Нової Паки в окружне управління запитати, чому в нього реквізували бричку. Дорогою додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, що саме прибув і стояв на майдані.

Якийсь молодик – він віз консерви для армії – попросив його хвилинку постояти біля коней та як пішов, то вже більш і не вернувся. Коли ж обоз рушив, то сільський дядько теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, а там у якомусь місті теж попросив когось постояти біля воза і лише так урятувався, бо інакше були б його потягли аж до Сербії. Повернувся додому сам не свій і більше вже не хоче мати нічого спільного з військовими речами.

Увечері до них у гості прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранці також відправляти польову службу саперам. Це був справжній фанатик. Він прагнув кожного навернути до бога. Коли був ще законовчителем у школі, в різних газетах вряди-годи з’являлися про нього дописи: “Жорстокий законовчитель” або “Законовчитель та його потиличники”. Він був переконаний, що дитина найкраще засвоїть закон божий за допомогою системи різок.

Гість трохи накульгував на одну ногу – наслідок зустрічі з батьком одного учня.

Законовчитель набив його сина по голові, бо хлопчик висловлював певні сумніви Щодо святої трійці і дістав за це три потиличники: один – за бога-отця, другий – за бога-сина, а третій – за святого духа.

Сьогодні він прийшов, щоб спрямувати свого колегу Каца на праведну путь і настановити його на добрий розум. Почав він такими словами:

– Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь, і де ваш молитовник?

Жодний образ не прикрашає стін вашої кімнати. Що це висить у вас над ліжком?

Кац засміявся:

– Це “Сусанна в купальні”, а ця гола жінка, нижче, – одна моя давня знайома.

Праворуч – японська акварель. Вона зображує сексуальний акт між гейшею і старим японським самураєм. Правда ж, дуже ориґінально? Молитовник лежить у мене в кухні. Швейку, принесіть його сюди і розгорніть на третій сторінці.

Швейк пішов, і в кухні тричі раз за разом бахнули витягнуті з пляшок корки.

Побожний фельдкурат ужахнувся, побачивши на столі три пляшки.

– Це легеньке церковне вино, колего, – сказав Кац. – Рислінг, дуже доброї марки. Смаком схожий на мозельське.

– Я пити не буду! – рішуче заявив побожний курат. – Я прийшов заронити в ваше серце іскру божу, щиро поговорити з вами.

– Якщо так, то в горлі у вас пересохне, колего, – сказав Кац. – Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати й думки інших.

Побожний фельдкурат трохи надпив і витріщив очі.

– Ну й хороше ж бісове вино, колего! Чи ж не так? – спитав Кац.

Фанатик відповів:

– Я бачу, ви лихословите.

– Це звичка, – відповів Кац. – Часом я ловлю себе навіть на блюзнірстві.

Підлийте, Швейку, панові курату! Можу вас запевнити, що теж лаюся на всі заставки іменем господа бога, Христа розп’ятого і всіх святих таїнств. Гадаю, коли відкалатаєте в армії стільки, скільки я, то й ви не гірше язика наламаєте.

Це нескладно, а в нас, духовних осіб, небо, бог, хрест і святі таїнства завжди напохваті. Адже ж це звучить гарно і професіонально. Пийте, колего!

Колишній законовчитель машинально відпив вина. Видно, він хотів щось відповісти, але не зміг. Міркував.

– Вище голову, колего! – вів далі Кац, – Не суптеся, немовби вас за п’ять хвилин мають повісити. Одного разу, чув я, ви в п’ятницю, гадаючи, що це четвер, помилково з’їли в ресторані свинячу котлету, а потім в убиральні запихали собі в горлянку палець, намагаючись викинути все, що з’їли, бо боялися, щоб господь бог вас не стер з лиця землі. А я не боюсь у піст їсти м’ясо, і навіть пекла не боюся. Пардон! Пийте, колего, пийте. Так. Вам уже краще? Чи, може, ви поділяєте проґресивні погляди на пекло і йдете за духом часу, з реформістами? На вашу думку, в пеклі замість звичайних казанів з сіркою для нещасних грішників стоять автоклави, тобто котли високого тиску, і рожни з електричним мотором? Грішників там, напевно, смажать на маргарині, й мільйон років по них перекочуються шляхові котки, скрегіт зубів там викликають дантисти спеціальними пристроями, квиління грішників записується на грамофонні пластинки, а потім ті пластинки посилають нагору до раю для розваги праведникам. Що ж до раю, то там, по-вашому, діють пульверизатори з одеколоном, а фісгармонія грає Брамса так довго, що кожен волів би втекти до пекла або в чистилище. В ангелят у задочках вставлені аеропланні пропелери, щоб не натруджувати собі крил. Пийте, колего, пийте! Швейку, налийте йому коньяку, мені здається, що йому погано. Опам’ятавшись, побожний курат зашепотів:

– Релігія – це міркування вищого порядку. Хто не вірить в існування святої трійці…

– Швейку, – перервав його Кац, – бухніть пану фельдкуратові ще чарку коньяку.

Хай прочуняє. Розкажіть йому що-небудь, Швейку.

– Біля Влашима був собі, насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – сказав Швейк, – один настоятель, а в нього, коли його економка втекла з дитиною і з грішми, була служниця. Цей настоятель на старість узявся вивчати святого Августина, того

самого, що нібито належить до отців церкви. І вичитав він там, що кожен, хто вірить в антиподів, має бути проклятий. Покликав він свою служницю та й каже:

“Слухайте, ви якось мені говорили, що ваш син, слюсар, виїхав до Австралії.

Отже, він тепер у антиподів, а святий Августин наказує, щоб кожен, хто вірить в антиподів, був проклятий”. – “Отче духовний, – каже йому баба, – таж мій син присилає мені з Австралії листи і гроші”. – “Це диявольська мана, – відповідає їй настоятель, – ніякої Австралії, за святим Августином, немає, це вас тільки антихрист обплутав”. В неділю він прилюдно прокляв її в костьолі й кричав, що Австралії немає. Відразу ж із костьолу його відвезли до божевільні. Правду кажучи, багатьом там місце. В монастирі урсулинок зберігається пляшечка з молоком діви Марії, яким вона годувала Ісусика, а в сирітському домі біля Бенешова, коли туди привезли святу воду з Лурда, сироти від цієї води дістали таку бігунку, якої й світ не бачив.

Побожному фельдкуратові почало мигтіти в очах. Він опритомнів завдяки новій порції коньяку, який ударив йому в голову і, кліпаючи очима, спитав Каца:

– Ви не вірите в непорочне зачаття Марії? Ви не вірите, що палець святого Іоанна Хрестителя, який зберігається в піаристів, справжній? А взагалі в господа бога ви вірите? І якщо не вірите, то чому ви стали фельдкуратом?

– Вельмишановний колего, – відповів Кац, поплескуючи співрозмовника по-панібратському по плечу, – поки держава не визнає, що солдати, йдучи в бій умирати, не потребують божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професією. До того ж на цій службі аж ніяк не перевтомишся. Для мене це краще, ніж бігати по полігонах і тупцяти на маневрах. Раніше я діставав накази від начальників, а сьогодні роблю, що хочу. Представляю того, хто не існує. І сам граю роль бога. Якщо не захочу комусь відпустити гріхів, то не відпущу, хоча б він благав мене навколішках. А втім, таких би знайшлося до біса мало.

– Я люблю господа бога, – сказав побожний фельдкурат, гикнувши, – дуже його люблю. Дайте мені трохи вина. Я шаную господа бога, – повів він далі, – дуже його шаную і поважаю. Нікого так не шаную, як його.

Враз він гупнув кулаком об стіл, аж пляшки підскочили.

– Бог – це велич, це щось неземне. Він чесний у своїх ділах, осяйний, як сонце, і ніхто в мені цієї віри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всіх святих поважаю, крім святого Серапіона… Дуже вже паскудне в нього ім’я.

– Справді, не завадило б йому подати прохання про зміну імені, – зауважив Швейк.

– Люблю святу Людмилу і святого Бернарда, – вів далі колишній законовчитель. – Він урятував багато прочан на Сен-Готарді. Носить на шиї пляшку з коньяком і розшукує занесених снігом.

Розмова набрала іншого напрямку. Побожний курат почав патякати таке, що ні в які ворота не лізло.

– Шаную немовлят і їхнє свято двадцять восьмого грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить – свіжих яєць не дістати.

Він розсміявся і заспівав:

Святий боже, святий кріпкий…

Однак одразу ж урвав і, підвівшись, гостро запитав Каца:

– Ви не вірите, що п’ятнадцятого серпня свято вознесіння діви Марії?

Веселощі були в повному розпалі. З’явилися ще пляшки, і Кац час від часу вимагав:

– Скажи, що не віриш у господа бога, а то не наллю.

Здавалося, що повернулися дні переслідувань перших християн. Колишній законовчитель співав якусь пісню про мучеників з часів Римської імперії і горлав:

– Вірю в господа бога, не зречуся його. Не треба мені твого вина! Я можу й сам по нього послати!

Нарешті його поклали в ліжко. Перед тим як заснути, він урочисто проголосив, піднісши праву руку, наче до присяги:

– Вірю в бога-отця, сина і святого духа! Принесіть мені молитовник!

Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нічному столику, і побожний фельдкурат заснув з “Декамероном” Боккаччо в руках.

13. ШВЕЙК ЇДЕ СОБОРУВАТИ

Фельдкурат Отто Кац сидів, замислившись, над циркуляром, який він саме приніс із казарми. Це було засекречене розпорядження військового міністерства:

“Військове міністерство скасовує на час війни чинні приписи щодо соборування солдатів армії і встановлює такі правила для військового духовенства:

§ 1. На фронті скасовується соборування.

§ 2. Тяжкохворим і пораненим забороняється переміщатися в тил заради соборування. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.

§ 3. У військових тилових лазаретах можна проводити групове соборування згідно з висновками військових лікарів, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботі відповідних військових установ.

§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким особам соборування.

§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів соборувати тих, кому командування дозволить”.

Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету соборувати тяжкопоранених.

– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хіба це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Іти зі святими дарами аж на Карлак! Я вже й забув, як це робиться.

– То давайте купимо собі катехізис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирів це щось таке, як путівник для іноземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів зробитися послушником і дістати рясу, щоб не зношувати свого одягу, мусив купити собі катехізис і вивчити, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що значить мати чисте сумління, та інші такі дрібниці, а потім він потайки продав з монастирського саду половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: “Ті огірки я міг продати й без катехізису”.

Коли Швейк приніс куплений катехізис, фельдкурат, гортаючи сторінки, казав:

– Диви-но, соборування може здійснити лише священик, і то виключно єлеєм, що його освятив єпископ. Отже, Швейку, ви не маєте права самі до цього братися. Ану ж бо, прочитайте мені, як треба відправляти соборування.

Швейк почав читати:

– “Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і тим часом молиться: “Через святе помазання і завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобі бог усі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою”.

– Хотілося б мені, Швейку, знати, – обізвався фельдкурат, – що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете це мені пояснити?

– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцях… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?

– А ходою, Швейку?

– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердилися.

– А нюхом?

– Коли хто від смороду носа відвертає.

– А смаком, Швейку?

– Коли хтось на когось облизується, як кіт на сало.

– А мовою?

– Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвісив.

Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:

– Отже, нам потрібний єлей, освячений єпископом. Ось вам десять крон, – купіть плящинку. На військовій базі такого єлею, звичайно, немає.

І Швейк помандрував по єлей, освячений єпископом. А розшукати його куди важче, ніж живлющу воду в казках Божени Нємцової.

Швейк заходив у кілька аптекарських магазинів, і досить було йому тільки вимовити: “Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом”, – як усі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну міну.

Нарешті він вирішив спробувати щастя в аптеках. У першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. В другій хотіли телефонувати в швидку допомогу, а в третій провізор сказав йому, що на Довгій вулиці фірма “Поляк” – торгівля оліями й лаками – напевне матиме на складі потрібний йому єлей.

Фірма “Поляк” на Довгій вулиці справді була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму, – йому наливали скипидару, і все було гаразд.

Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, освяченого єпископом, хазяїн сказав прикажчикові:

– Налийте йому, пане Тавхен, сто грамів конопляної олії номер три.

А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:

– Це перший ґатунок, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.

Тим часом фельдкурат повторював з катехізису те, що колись у семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж за боки хапався: “Назва “останнє помазання” бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині”. Або: “Останнє помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже дійшов розуму”. “Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання, перебуваючи в повній свідомості”.

Потім прийшов ординарець і приніс пакет з повідомленням, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів.

Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам по лазаретах образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: “Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю”. І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав:

“Ну й день же буде знову завтра”.

Фельдкурат знав цю “банду”, як він називав товариство, ще з храму святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього і цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не посатанів і не сказав: “Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію в “залізку”.

– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми “Поляк”, – конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.

– А навіщо він здався, Швейку?

– Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з господом богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято тіла господнього 1. В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

1 Обрядове релігійне свято у католиків.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

– Це з воріт заїзду “У Кржижків”, – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.

– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.

Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном, – Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.

– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:

– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..

– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

– Ви вже виговорилися? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи:

“Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам”. – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим добродієм покотився по сходах Швейків голос:

– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.

Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

– А це, Швейку, нащо?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя,

– Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – “надійся”. Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.

– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…

– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово “надіятись” додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять.

Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.

– Отже, ви… – заникуючись, відізвався гість.

– Так, отже, я… – відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.

– Заспокойтеся, шановний пане.

– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моїм довір’ям!

– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.

– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі святого письма, а коли кого лупцював батогом, завжди промовляв: “Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку”.

– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: “Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить господа Ісуса Христа, заступником якого є священик”. До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: “Милосердям божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього”.

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив, Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, щоб ми могли спокійно повечеряти.

– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-то любо бенкетувати, Коли люди позичають гроші!

– По-моєму, я тут не для смішок, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє, Сподіваюся, тепер уже виясниться,

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це

найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з “Екснерів”, і він за кожним разом знову повертався туди, нібито “забув люльку”. Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

– Я хочу все з’ясувати і прошу мене вислухати.

– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витяг з кишені записник і вів далі:

– У мене все записано. Поручник Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською.

Поручник Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. –

Він підсунув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до хрінa була потрібна.

– Це був його обов’язок, милий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.

– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі!

Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

– Коли вас призвуть в армію й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

– Пане, це серйозна справа, – сказала гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.

– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

– Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися до нашої розмови, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитися. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: “Пан фельдкурат вам нічого не дасть”.

Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.

Та впертий гість і не ворухнувся.

– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут гав ловити.

– Не піду звідсіля, поки не заплатите, – вперто відповіла гідра.

Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:

– У такому разі, Швейку, я передаю його в ваші руки. Робіть з ним що хочете.

– Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – “Хто хоче по пиці, дістане тричі”, – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.

Вечір, присвячений роздумам, мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:

Гей, як ми в похід рушали,

Всі дівчата заридали…

І бравий вояк Швейк співав разом з ним.

* * *

Соборування у військовому шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватися. На його думку, було б порушенням дисципліни відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, думаючи, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням; і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від ядухи.

– Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, – злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.

І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один з них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: “Позаду, позаду!”.

Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конґреґації діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім плюнула:

– Скачуть з тим господом богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, – і повернулася на своє місце.

Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на брукові.

Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансову сторону соборування і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олію і дорогу.

Потім виникла суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:

– Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.

Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити ґвинтівки та баґнети.

Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у господа бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.

Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:

– Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про божий мир, який сходить на землю, та про те, як господь бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує і диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.

– А солдатів ховають голими, – докинув інший вояк, – а їхню форму натягають знову на живих, і так воно йде, як у зачарованому колі.

– Доки не переможемо, – докинув Швейк.

– І така “офіцерська люлька” хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на баґнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути – охочих чортма.

– Що ж, я теж думаю, це дуже приємно – пхатися, щоб тебе проштрикнули баґнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, і це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.

Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бойні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки і зауважив:

– Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з’явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

– Залишіть при собі свою вченість, – перебив його капрал. – Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?

– А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях “У Банзетів”. Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монпеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у “Народній політіці”, що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та “Народна політіка” вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.

Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді господь бог дасть їм по смерті царство небесне.

Вона зблідла, розказуючи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороджувати солдатів, робить із них тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язика і казали у вічі, що вона “почвара” і “валаамова ослиця”.

– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben 1.

1 Це справді страшно, пане фельдкурате, люди зовсім зіпсутї (нім.).

Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті, бо знає, що його чекає рай.

Базіка висловила ще кілька таких самих нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонне розпрощався.

– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув він у вартівню. Назад поверталися без жодної помпи.

– Хай удруге соборувати їде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотів би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самі бухгалтери сидять.

Банда!

Побачивши в руці у Швейка пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:

– Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.

– Спробую помастити також і замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтесь додому.

Такий був кілець нездійсненого соборування.

14. ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У НАДПОРУЧНИКА ЛУКАША

І

Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розірвала дружні відносини між ним і фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може зняти з нього цю личину.

Фельдкурат продав Швейка надпоручникові Лукашу, точніше сказати, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. В надпоручника Лукаша зібралася якось приємна компанія. Грали в “двадцять одно”.

Фельдкурат програвся вшент і, нарешті, спитав:

– Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом з тим цікава фігура, щось non plus ultra 1. У вас іще ні в кого ніколи не було такого денщика.

1 Неповторне (лат.).

– Можу позичити тобі сто крон, – запропонував поручник Лукаш. – Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені своє чудо-диво. Мій денщик гидкий тип, весь час зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, але це нічого не допомагає. Кожного разу, як зустріну, даю запотиличника, і це не впливає. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.

– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або післязавтра сто крон, або Швейк.

Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат прекрасно знав і зовсім не сумнівався в тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.

“Адже я міг узяти й двісті крон”, – злостився він на себе.

Пересідаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат відчував докори сумління, у нього був приступ сентиментальності.

“Дуже негарно з мого боку, – подумав він, дзвонячи до своєї квартири. – Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?” – Милий Швейку, – сказав він, увійшовши до кімнати, – сьогодні сталося щось незвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Ударив я по банку, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кілька разів я потім ставив на туза або на десятку, і завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.

Він на хвилину замовк.

– А вкінці я програв і вас. Позичив на вас сто крон, і якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручникові Лукашу. Мені дуже прикро…

– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.

– Давайте сюди, – пожвавішав фельдкурат. – Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатися.

Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.

– Прийшов віддати тобі борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, – киньте і мені карту.

– По банку! – вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. – Лише однісіньке очко перебрав! Знову по банку, – сказав він, коли починали наступний хід, – по банку! Всліпу!

– Двадцять, – заявив банківник.

– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, щоб відкупитися від нового рабства.

Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручника Лукаша.

Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:

– Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручника Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.

– А в банку багато було? – спокійно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в “мар’яж” в одному шинку за “Столітньою кав’ярнею”. Раз якось чорт його спокусив сказати: “А що, якби ми заграли у “двадцять одно” по п’ять крейцерів?” Ну й почали грати в це п’ятачкове “двадцять одно”. Він банкував. Усі програвали, і нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв, і без упину примовляв: “Маленька, погана, до мене”. Ви не можете собі уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годі. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, щоб іти ва-банк. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: “Маленька, погана, до мене”. Картярі ставили по п’ятірці й увесь час програвали. Один сажотрус так розсердився, що пішов додому по гроші, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: “Шістнадцять виграє”. А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятись і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже м’яшкурили за шулерство, хоч це був найчесніший картяр. А в банк

сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тоді й шинкар не витримав. Були в нього гроші, наготовлені для пивовара, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі програв по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе і заявив, що б’є по всьому банку. “Граємо, – каже, – з відкритими картами”. Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, – це була сімка, але він залишив її собі.

Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сімку і так її залишив. “Тепер прийде туз або десятка, – зловтішно сказав шинкар. – Голову даю, пане Вейводо, тепер вам край”. Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сімка. Шинкар зблід, як крейда, – це ж були його останні гроші, – і пішов на кухню, а за хвилину прибіг хлопець, що в нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці.

Ми його зняли, оживили й знову сіли грати. Грошей уже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: “Маленька, погана, до мене”. І будь-що хотів програти. Але тому, що він мусив відкривати карти й викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебрати. Всі вже від його щастя очманіли й домовилися далі грати під розписку, якщо готівки вже не буде. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі й тисячі.

Сажотрус був уже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза – близько мільйона, двірник із “Столітнього кафе” – вісімдесят тисяч крон, один студент медик – понад два мільйони. Лише на тарілці, куди складали частину виграшу для власника приміщення, лежало розписок на клаптиках паперу більше ніж на триста тисяч.

Старий Вейвода аж із шкіри пнувся, щоб тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що й той загріб гроші, бо дістав “двадцять одно”. Послали по нові карти, але й це не допомогло. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усі вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, що всього-на-всього виклав готівкою вісім крон. Він відверто заявив, що такий чоловік, як Вейвода, не повинен би ходити по світу, йому треба було б надавати під зад коліном, викинути і втопити, як цуценя. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому сяйнула чудова думка.

“Мені треба до вбиральні, – сказав він сажотрусові. – Пограйте за мене, пане майстре!”. І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці, привести поліцію. Знайшов патруль і каже: в тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутися, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, його повідомили, що за цей час студент медик профітькав понад два мільйони, а двірник понад три. На тарілці вже зібралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув: “Рятуйся, хто може!”. Але було запізно. Конфіскували банк і всіх повели в поліцію. Вугляр із Здераза почав пручатися, і його довелось везти в поліційній таратайці. В банку самими розписками було понад півмільярда, а готовими грішми понад півтори тисячі крон. “Таке мені ще на зуби не потрапляло, – скаінспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. – Куди до них Монте-Карло!” Всіх, крім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку.

Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди із сконфіскованого банку – десь близько ста шістдесяти мільйонів. Але він до ранку з’їхав з глузду, а вранці ходиа по Празі й замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так пощастило в картах!

Потім Швейк пішов варити грог, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося доволокти його до ліжка, пустив сльозу і захлипав:

– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – і заснув, як у воду поринув.

Другого дня фельдкурат, не насмілюючись підняти на Швейка очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.

– Покажіть йому, Швейку, – сказав він, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, щоб усе знав, і навчіть його, як варити грог. А вранці зголосіться у надпоручника Лукаша.

Швейк із своїм заступником чудесно провели ніч за приготуванням грогу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:

– “Гей, біля Ходова там тече водичка, – продає там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дівчата битим шляхом, на Білій горі там ратай оре”.

– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. – З такими здібностями ти у фельдкурата втримаєшся.

Так і сталося, що того дня по обіді надпоручник Лукаш уперше побачив чесне і щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому відрапортував:

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.

II

Інститут офіцерських денщиків сягає прадавніх часів. Здається, вже Александр

Македонський мав свого денщика. Але відомо напевно, що за феодальної доби в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. Бо ким же ж тоді був Дон-Кіхотів Санчо Панса?

Як не дивно, але ще ніхто не написав історії денщицтва. Ми б там прочитали, що альмавірський герцоґ під час облоги Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцоґ пише в своїх мемуарах. Він оповідає, ніби його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите і смаком нагадувало щось середнє між курятиною і ослятиною.

В одній старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо й настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, відважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня “офіцерська люлька” звичайно не буває ні побожною, ні порядною, ні правдивою.

Бреше, ошукує свого пана і дуже часто перетворює життя свого начальника на справжнє пекло. Це лукавий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя. Поміж цієї нової генерації денщиків не знайдеться таких самовідданих істот, які б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо альмавірського герцоґа. З другого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбі на життя і на смерть зі своїми новочасними денщиками вживають найрішучіших заходів, прагнути утримати свій авторитет. Часом це набирає форми терору. Так, у 1912 році в Граці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан, що затоптав ногами свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це вчинив тільки вдруге. В очах тих панів життя денщика не має ніякісінької ціни. Це лише річ, лялька для биття, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба що з муками слуг-хлопчиків у ресторанах в старі часи, яких ляпасами й знущанням привчали сумлінно ставитися до своїх обов’язків.

Та бувають випадки, коли денщик піднімається до ступеня фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі старшини намагаються підкупити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, якщо треба, може вступитися за когось під час рапорту, і тоді все добре минається.

Ці фаворити діставали на війні великі й малі срібні медалі за хоробрість і відвагу. Я знав у дев’яносто першому полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити крадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові посилки з харчами і його офіцер в час найбільшого голоду так відгодувався, аж не міг ходити.

Реляцію на його відзначення медаллю начальник зредагував так: “За те, що в боях виявляв нечувану відвагу і хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога”.

А той тим часом десь у тилу грабував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера і зробила з нього найненависніше створіння для інших вояків. Денщик мав сам завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро солдатів припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоїсько весь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило сигарети свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі і носило новеньке обмундирування.

Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем і постачав йому недоїдки зі свого стола та ділився з ним своїми привілеями. До тріумвірату залучався ще фельдфебель-рахівник. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями і воєнними планами.

Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще інформований, коли й що почнеться.

Якщо денщик казав: “О другій тридцять п’ять чмихнемо”, – то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали “відриватися від ворога”.

Денщик перебував у найтісніших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився біля казана і там диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані й мав перед собою меню.

– Я хочу реберце, – звертався він до кухаря, – вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені в юшку шматок печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.

Денщик був мастак сіяти паніку. Під час бомбарду. вання позицій серце у нього тікало в п’яти, він з усіма офіцерськими манатками опинявся в найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під ковдру, щоб його не знайшла граната, і бажав лише одного: щоб його командира поранило й він разом з ним попав у тил, якнайдалі від фронту.

Він систематично і з таємничим виглядом поширював паніку.

– Мені здається, що знімають телефон, – конфіденційно інформував він підрозділи й був щасливий, коли міг сказати: “Вже його зняли”.

Ніхто так радо не відступав, як він. У таку мить він забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, і невтомно пробирався із своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним їздив. У скрутній ситуації він задовольнявся навіть санітарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пішки, справляв враження найнещаснішої людини. В такому випадку він кидав речі свого пана в траншеях і тягнув тільки своє добро.

А коли часом траплялося, що офіцер рятувався втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо в світі не забував потягти в полон і речі свого пана.

Вони ставали його власністю, і він оберігав їх, мов зіницю ока.

Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці під Києвом. Крім свого ранця і ранця свого офіцера, який не здався в полон, а втік, він мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри й подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього дві валізи.

Ніколи не забуду того чоловіка, який так поневірявся зі своїм тягарем по всій Україні. Це був живий експедиторський віз. Я й досі не можу зрозуміти, як він міг усе це перти кількасот кілометрів на собі, потім їхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від висипного тифу в таборі для полонених.

Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці й оповідають про свої звитяги.

Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно, Ніш, Піаву. Кожен з них – Наполеон: Я сказав своєму полковникові, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати”.

Здебільшого денщики були реакціонери, і солдати їх ненавиділи. Декотрі з них були донощики. Дивитися, як когось в’яжуть, було їм особливо приємно.

Вони розвинулись у своєрідну касту. Їхній егоїзм не мав меж.

III

Надпоручник Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлілої австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. В товаристві говорив по-німецькому, писав по-німецькому, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: “Будьмо чехами, але щоб про це ніхто не знав. Я – теж чех”.

Він дивився на чеську національність, ніби на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити десятою дорогою.

А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний нічліг у стодолах і часто з невеликої своєї платні ставив солдатам бочку пива.

Любив, щоб, маршируючи, вони співали пісень. Співати мусили, йдучи на муштру й повертаючись із муштри. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:

А як чорна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка.

Жумтарія бум,

Надпоручник був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимсь, тому й солдати його любили.

Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити на покірливе ягнятко.

Щоправда, кричати він умів, але ніколи не обзивав вояків грубими словами, вживав тільки вишуканих слів і виразів.

– Бачите, я справді неохоче караю вас, хлопче, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни ар.

мія – це хисткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку форма і погано пришиті гудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки щодо армії. У вас, напевно, й у голові не вкладається, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі вчора під час огляду. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви повинні звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього й починається ваше зледачіння. Завтра вже вам буде важко розібрати і почистити ґвинтівку, післязавтра десь у шиночку забудете баґнет, а врешті заснете на варті, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити, забуваючи поволі, але напевно, свої обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днів і бажаю, щоб ви, сидячи на хлібі й на воді, поміркували про те, що кара – це не помста, а тільки засіб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб він став кращим.

Надпоручникові Лукашу вже давно належало стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав проти своїх начальників із справжньою відвертістю, та й у службових стосунках не визнавав ніякого підлабузництва.

Лукаш народився в селі серед чорних лісів та ставків і зберіг риси характеру, властиві селянам Південної Чехії.

Та якщо до солдатів надпоручник Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, була в його характері й одна особливість. Він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найнегідніші і найпідліші.

Не вважаючи їх за солдатів, він бив їх по обличчю й по голові, намагався виховувати їх умовляннями та добрими вчинками цілі роки. Лукаш безуспішно змагався з ними, безперестану міняв і кожного разу зітхав: “Мені знову попалася підла тварюка”.

На своїх денщиків він дивився, як на нижчих істот.

Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кішка і пінчер. Усі денщики, які тільки поперебували в Лукаша, поводилися з тими тваринами не ліпше, ніж надпоручник з ними, коли вони робили йому якусь підлоту.

Канарка морили голодом, ангорській кішці один денщик вибив око, пінчера били, коли тільки попадав під руку, а один з попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицеля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручникові, що пес утік від нього на прогулянці. На другий день він уже марширував з ротою на плац.

Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручник завів його до кімнати й сказав:

– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків достобіса, але жоден з них не загрів у мене місця. Попереджую, я вимогливий і суворо караю за будь-яку підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і, не ремствуючи, виконували всі мої накази. Якщо я скажу: “Стрибніть у вогонь”, – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?

Швейк зацікавлено дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши надпоручникове запитання, він утупив свої лагідні очі в офіцера й відповів милим, добродушним тоном:

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, – це гарцький канарок.

Перервавши таким чином мову надпоручника, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі.

Надпоручник хотів сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:

– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота. Думаю, він не помилився.

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, пан Фельдкурат справді не помилився.

Коли я служив у армії, мене звільнили за ідіотизм, до того ще й невиліковний. У нашому полку звільнили зі служби двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца, Той, вибачайте, пане надпоручнику, йдучи по вулиці безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі, пальцем правої руки – в правій. Коли ж ішов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефілювання і говорив:

“Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…”

Надпоручник Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, щоб ясно висловити певну думку.

Він пройшов повз Швейка від дверей до вікна й назад, а Швейк, залежно від того, де саме був надпоручник, рівнявся то направо, то наліво з таким відвертим, невинним обличчям, що надпоручник опустив очі і, дивлячись на килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана-ідіота.

– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Я люблю чесність. Ненавиджу брехню і караю її без милосердя. Ви мене добре розумієте?

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, розумію. Немає нічого гіршого, ніж коли людина бреше. Досить раз заплутатися, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він бігав за донькою гайового Шпери, а той переказав йому, що, як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини з сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли він ішов на побачення з дівчиною, гайовий випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: він, мовляв, збирає квіти, – потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і чимдалі заплутувався все більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: “Я, – каже, – їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців”. Тоді той гайовий схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла до суду, і вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: “Насмілюсь доповісти: я зробив те і те”. А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею завжди пропхаєшся якнайдалі. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: “Я й сьогодні був чесний”.

Під час цієї балаканини надпоручник Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: “Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, – я їх інакше викладаю”.

Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:

– Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як треба, щоб ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного обідранця. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один з усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.

На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому і ніде не розповідати про те, що робиться вдома.

– До мене в гості ходять дами, – зазначив він. – Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. В такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню.

Зрозуміли?

– Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважалися. З переляку вона облила мені плечі та ще й сказала: “Доброго ранку!” Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.

– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручник. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.

Жінки були душею надпоручникової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато які з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними дрібничками.

Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручника цілих два тижні, аж поки по неї не приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми і, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.

Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.

В усіх кутках спальні і їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта: вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.

Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручник має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі.

Надпоручник Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.

– Сьогодні у мене служба, – прийду аж уночі. Подбайте про все і приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.

Віддавши ще накази щодо канарка і ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.

Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручник Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кішка набешкетувала і зжерла вашого канарка.

– Як це?! – загримів надпоручник.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю їх одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, що аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То він так видресирував кішку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канарків, зате тепер уже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба й собі спробувати. Витяг я того канарка з клітки, “нюхай”, кажу, а ця мавпа, я навіть не опам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець – я не сказав ні слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто з пір’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кішки, кажуть, мало музикальні й не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, просто на цьому не розуміються. Я кішку вилаяв, але побий мене бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.

Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручникові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстоким наміром, відступив, сів у крісло і спитав:

– Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля боже?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так, – урочисто відповів Швейк. – Мені змалечку як наврочено. Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для всіх довкола неприємності. Я справді хотів їх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі “У Штупартів” кілька років тому кішка зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав покотячому… Але кішки страшенно живучі. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати її, то доведеться придавити її між дверима, бо інакше нічого не вийде.

І Швейк з найневиннішим виразом обличчя і добродушним усміхом ясно виклав надпоручникові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно довів би Товариство захисту тварин до божевільні.

При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручник Лукаш, забувши свій гнів, спитав:

– Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?

– Найбільше я люблю собак, – сказав Швейк, – бо на них можна добре заробити, треба тільки вміти їх продавати. В мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене із скаргами, чому, мовляв, я продав здохлятину замість чистокровного і здорового собаки. Нібито всі собаки мають бути чистокровні та здорові! Та ще й кожен бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати і з якоїсь кошіржської 1 дворняжки, що народилася на цегельні, робити найчистокровнішого дворянина з баварської псарні Арміна фон Баргейма. А покупці побачать отой родовід та й радіють, мовляв, поталанило, придбали чистокровну тварину. Їм можна було підсунути вршовицького шпіца замість такси, а вони тільки дивувалися, чому цей, аж із самої Німеччини, дорогий собака такий кудлатий і чому в нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас би, пане обер-лейтенанте, очі на лоба полізли, коли б ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Собак, які б могли про себе сказати: “Я чистокровна тварина”, – насправді мало. Або його мамуня втратила розум з якоюсь потворою, або бабуня, або мав тих татунів багато і від кожного щось успадкував. Від одного – вуха, від другого – хвіст, від третього – якісь кудли на морді, від четвертого – пащеку, від п’ятого – криві лапи, а в шостого вдався зростом. Якщо ж мав таких батечків із дванадцять, то можете собі уявити, пане обер-лейтенанте, який у того собаки вигляд! Одного разу я купив такого пса – звали його Балабан, так він через отих своїх батьків був такий гидкий, що всі собаки його обминали. Я купив його з милосердя, бо він був такий одинокий. І сидів той пес вічно дома в кутку, та такий же смутний, такий смутний, що я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені фарбування його, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив зі своїм хазяїном аж у Моравію, і відтоді я його вже не бачив.

1 Кошірже – район у Празі.

Надпоручника почала цікавити ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди вести далі:

– Собаки самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Про це повинен подбати той, хто хоче пса продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть запевняєте, що цьому дідуганові лише дев’ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір – він буде як новенький; щоб набув сили – годуйте його миш’яком у конячих дозах і зуби чистіть наждачним папером, тим, яким чистять іржаві ножі. А перше ніж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, щоб він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовніше ось що: треба говорити й говорити до покупця, аж поки не заб’єте йому памороки. Якщо хтось хоче купити той-тер’єра, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, щоб він замість той-тер’єра повів додому мисливського пса. А якщо випадково маєте лише той-тер’єра, а є покупець на злючого німецького вартового дога, то ви повинні так забити баки йому, щоб він замість дога відніс у кишені цього маленького той-тер’єра. Колись, як ще я торгував тваринами, прийшла до мене одна дама. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою гралися якісь хлопчаки в індіанців. Вони того папугу зловили, повиривали йому з хвоста всі пера і прикрасилися ними, немов поліцаї. Той папуга від сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отож дама хоче купити собі нового папугу, але чемного, не якогось там грубіяна, що вміє тільки лаятися. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було і я не знав, де б його дістати. А вдома у мене був злющий бульдог, зовсім сліпий. То я, пане обер-лейтенанте, мусив ту даму переконувати від четвертої години по обіді аж до сьомої вечора, поки вона не купила замість папуги цього сліпого бульдога.

Це було гірше, ніж якась там дипломатична ситуація. А коли вона виходила, я сказав: “Хай тепер хлопці лише спробують і йому хвоста висмикати”, – і більше я з тією панею не мав нагоди розмовляти. Вона через того бульдога мусила виїхати з Праги, бо він перекусав геть усіх у домі. Дістати порядну тварину, пане обер-лейтенанте, хоч вірте, хоч не вірте, це вам не мед лизати…

– Я дуже люблю собак, – сказав надпоручник. – Деякі мої приятелі, що тепер на фронті, взяли з собою псів. Потім писали мені, що війна в товаристві такої вірної відданої тварини не зовсім і погана. Як видно, ви добре знаєте всі породи собак, і я гадаю, коли б у мене був собака, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я маю на увазі собаку-друга. Був у мене колись пінчер, але не знаю…

– На мою думку, пане обер-лейтенанте, пінчер дуже мила собачка, правда, він не кожному подобається, бо щетинястий і має таку шорстку бороду на морді, що скидається на звільненого арештанта. Пінчери такі потвор. ні, аж глянути любо, до того ж дуже розумні. Куди там до них придуркуватому сенбернарові. Пінчери розумніші за фокстер’єрів. Я знав одного…

Надпоручник Лукаш поглянув на годинник і перервав Швейкове базікання:

– Вже пізно, мені треба виспатися. Завтра я знову чергую в казармах. Отже, можете цілий день присвятити тому, щоб знайти мені якогось пінчера.

Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручник приніс із казарми.

– Он як, – казав сам собі Швейк, зацікавлено проглядаючи новини дня. – Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я дотепер ще не маю навіть малої срібної.

Він замислився й зненацька зірвався з місця.

– Мало не забув! – І пішов до кімнати надпоручника, який уже міцно спав. Швейк збудив його:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кішки.

Напівсонний надпоручник перевернувся на другий бік і промимрив:

– Три дні домашнього арешту, – і знову заснув.

Швейк тихо вийшов із кімнати, витяг нещасну кішку з-під канапи і сказав їй:

– Маєш три дні домашнього арешту. Абтретен!

І ангорська кішка знову полізла під канапу.

IV

Швейк саме збирався на пошуки якого-небудь пінчера, коли подзвонила якась молода дама і забажала говорити з надпоручником Лукашем. Біля неї стояли дві важкі дорожні валізи, і Швейк устиг ще помітити кашкет носія, що вже спускався сходами.

– Нема вдома, – твердо сказав Швейк.

Але молода дама була вже в передпокої й категорично наказала:

– Внесіть валізи до кімнати.

– Без дозволу пана надпоручника й пальцем не ворухну, – сказав Швейк, – пан надпоручник заборонив без його дозволу будь-що робити.

– Ви здуріли! – вигукнула молода дама. – Я приїхала до пана надпоручника в гості.

– Ні про які гості я нічого не знаю, – відповів Швейк. – Пан надпоручник тепер на службі, повернеться аж уночі, а я дістав наказа знайти пінчера. Про жодні

валізи й про жодну даму мені нічого не відомо. Зараз я замикаю квартиру й тому дуже прошу вас, пані, аби ви ласкаво забралися звідси. Мені ніхто про таке й словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирі чужу людину, яку вперше бачу. На нашій вулиці у кондитера Бельчицького залишили в хаті одного такого, а він відчинив шафу з речами й драпонув. Я, боронь боже, про вас нічого поганого не думаю, – вів далі Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилась і плаче, – але ви, певно, самі розумієте – залишатися тут вам не можна. Мені довірили квартиру, і я відповідаю тут за кожну дрібницю. Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо, поки я не дістану наказу від пана надпоручника, – і рідного брата не знаю. Мені справді прикро так розмовляти з вами, але в армії мусить бути порядок.

Тим часом молода дама трохи отямилась, витягла з сумочки візитну картку, написала кілька рядків олівцем, Уклала в гарненький конвертик і боязко сказала:

– Віднесіть це пану надпоручникові, а я почекаю тут на відповідь. Ось вам п’ять крон за труди.

– З цього пива не буде дива, – відповів Швейк, ображений упертістю несподіваної гості. – Сховайте собі оці п’ять крон. Ось я кладу їх на крісло, а якщо вже так хочете, ходімо разом до казарми, почекаєте там, я це ваше писаннячко віддам і принесу відповідь, але тут вам чекати аж ніяк не можна.

Сказавши це, він втяг валізи до передпокою і, брязкаючи ключами, наче ключник із замку, значуще промовив, ідучи до дверей:

– Замикаємо!..

Молода дама, зрозумівши безнадійність ситуації, вийшла в коридор. Швейк замкнув двері і пішов попереду. Гостя дріботіла за ним, як песик, і наздогнала його аж біля тютюнової крамниці, куди Швейк зайшов купити сигарет.

Далі вона вже йшла поруч, намагаючись зав’язати розмову.

– Ви направду віддасте записку?

– Коли сказав, що віддам, то віддам.

– А ви знайдете пана надпоручника?

– Не знаю.

Вони знову йшли мовчки поруч. Та трохи згодом Швейкова супутниця знову обізвалася:

– То ви гадаєте, що можете й не знайти пана надпоручника?

– Ні, не гадаю.

– А де, на вашу думку, він може бути?

– Не знаю.

На якийсь час розмова урвалась, аж поки її не відновило запитання молодої дами:

– Ви листа не загубили?

– Поки що не загубив.

– Ви його все-таки віддасте панові надпоручникові?

– Так.

– А знайдете його?

– Я вже сказав, що не знаю, – відповів Швейк. – Просто дивно, як люди можуть бути такі цікаві і без угаву запитувати про те саме. Це все одно, коли б я зупиняв на вулиці кожного другого і питався: “Чи не скажете, який сьогодні день?”

На цьому всі спроби порозумітися зі Швейком остаточно провалилися, і далі до казарми вони йшли, мов у рот води набрали. Лише біля самих казарм Швейк попросив молоду даму зачекати, а сам завів з вартовим розмову про війну, з чого молода дама, певне, мала велику втіху, бо з дуже нещасним виглядом нервово ходла по тротуару, бачачи, що Швейк розмовляє з такою дурнуватою міною, яку можна побачити лише на фотографії, вміщеній того часу в “Літописі світової війни” з підписом: “Наступник австрійського трону розмовляє з двома пілотами, що збили російський аероплан”.

Швейк сів на лавку біля воріт і доводив, що на Карпатському фронті наступ наших військ провалився, але, з другого боку, комендант Перемишля генерал Кусманек прибув у Київ. Що ж до Сербії, то в наших руках залишилося ще одинадцять фортифікаційних пунктів і серби не зможуть довго гнатися за нашими вояками.

Потім він заходився критикувати окремі відомі битви і відкрив Америку, доводячи, що підрозділ, оточений з усіх боків, мусить здатися.

Набалакавшись досхочу, він, нарешті, зволив вийти на вулицю і, попередивши сповнену відчаю даму, щоб вона нікуди не відходила, бо він зараз повернеться, пішов нагору до канцелярії, де знайшов надпоручника Лукаша. Той саме пояснював одному підпоручникові схему якихось окопів, дорікаючи, що підпоручник не вміє креслити і розуміється на геометрії, як вовк на зорях.

– Ось як це треба креслити! Якщо ми повинні на дану пряму опустити перпендикуляр, то мусимо провести лінію, яка з першою утворить тупий кут.

Розумієте? В такому разі ви розташуєте траншеї як треба, не залізете з ними до ворога, а залишитеся від нього на відстані шестисот метрів. А коли б зробили так, як у вас тут накреслено, ви вклинили б наші позиції у ворожі і стали б своїми окопами перпендикулярно до ворога. А вам потрібний прямий кут. Це ж зовсім просто, хіба не так?

А підпоручник запасу, в цивільному житті касир якогось банку, стояв над тими планами в цілковитому розпачі, нічого не розуміючи. Він з полегкістю зітхнув, коли Швейк підійшов до надпоручника.

– Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, якась дама посилає вам цього листа і чекає на відповідь, – при цьому він значуще і довірчо підморгнув.

Зміст записки не справив на надпоручника приємного враження:

“Lieber Heinrich! Mein Mann verfolgt mich. Ich muss unbedingt, bei Dir ein paar Tage gastieren. Dein Bursch ist ein grosses Mistvieh. Ich bin unglucklich.

Deine Katy” 1

1 “Любий Генріху! Чоловік мене переслідує. Мені необхідно погостювати в тебе кілька днів. Твій денщик – страшенна тварюка. Я нещасна. Твоя Каті” (нім.).

Надпоручник Лукаш зітхнув, завів Швейка до порожньої сусідньої канцелярії, замкнув двері й почав ходити поміж столами. Нарешті, зупинившись перед Швейком, сказав:

– Ця дама пише, що ви тварюка. Що ви їй зробили?

– Я їй, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, нічого не робив. Поводився дуже чемно, але вона збиралася розташуватись у вашій квартирі. Оскільки я не мав від вас жодного наказу, то я її до квартири не впустив. До того ж вона приїхала з двома валізами, як до себе додому.

Надпоручник ще раз голосно зітхнув. Швейк не втримався й собі.

– Що таке? – визвірився Надпоручник.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що це важкий випадок. На Войтешській вулиці два роки тому до одного оббивальника впхалася якась панянка, і він ніяк не міг вигнати її з квартири. Зрештою мусив отруїти газом її й себе, і на цьому розвага скінчилася. З бабами клопоту не обберешся, я їх як облуплених знаю.

– Важкий випадок, – повторив за Швейком надпоручник, і ще ніколи він не говорив такої щирої правди. “Милий Генріх” справді попав у неабияку халепу. Жінку, що її переслідував чоловік, чортяка аж на кілька днів приносить у гості саме тоді, коли до нього має приїхати пані Міцкова з Тршебоні, щоб цілих три дні повторити те, чим вона обдаровує надпоручника раз на три місяці, коли приїздить до Праги щось купити. Крім того, післязавтра до нього повинна прийти одна панночка. Після цілого тижня роздумувань вона пообіцяла, що, напевно, дозволить йому спокусити себе, бо все одно за місяць вийде заміж за інженера.

Надпоручник сидів тепер, похнюпившись, на столі й мовчки шукав виходу, та нічого іншого не міг придумати, як сісти до стола, взяти конверт та папір і написати на службовому бланку:

“Дорога Каті! До 9 години вечора я буду на службі. Прийду о десятій. Будь ласка, почувай себе як удома. Щодо Швейка, мого денщика, то я йому вже дав наказ у всьому тобі догоджати.

Твій Індржих”

– Цього листа, – сказав надпоручник, – віддасте пані Наказую вам ставитися до неї з пошаною, тактовно і виконувати всі її бажання. Вони для вас мусять бути наказом. Поводьтеся з нею галантно і чесно її обслуговуйте. Тут ось сто крон, за них відзвітуєтеся потім. Можливо, вона вас по щось пошле. Замовте для неї обід, вечерю і так далі. Крім того, купите ще три пляшки вина і коробочку сигарет “Мемфіс”. Поки що досить. Можете йти. Ще раз прошу вас виконувати все, що їй тільки заманеться.

Молода дама вже втратила всяку надію побачити Швейка і тому була дуже здивована, коли побачила, що той виходить з казарми й прямує до неї з листом.

Козирнувши, він подав їй листа і доповів:

– Згідно з наказом пана обер-лейтенанта, я повинен до вас, ласкава пані, ставитися з пошаною, тактовно і робити для вас усе, що вам тільки заманеться.

Наказано нагодувати вас і купити все, що тільки забажаєте. Я дістав на це від пана обер-лейтенанта сто крон, але на ці гроші я ще маю купити три пляшки вина і коробочку “Мемфіс”.

Коли дама прочитала листа, вона знову відчула приплив енергії і проявила її тим, що наказала Швейковї найняти фіакра, а коли він це виконав, веліла йому сісти поруч візника на передку.

Вони поїхали додому. У квартирі дама відразу ж увійшла в роль господині.

Швейкові було наказано перенести валізи до спальні, витрусити надворі килими, а ледь помітне павутиння за дзеркалом дуже її розгнівало.

Вона, як було видно, збиралася надовго окопатися на здобутих позиціях.

Швейк обливався потом. Коли він витрусив килими, Дамочка пригадала, що треба здійняти фіранки й теж витрусити. Потім Швейк дістав наказ вимити вікна в кімнаті та в кухні. Потім молода дама почала переставляти меблі. Робила це дуже гарячково, і коли Швейк Поперетягував усе з одного кутка в другий, їй так не сподобалося, і вона знову почала комбінувати та вигадувати, як би ще інакше переставити речі.

Вона перевернула в квартирі все догори дном, але помалу й енергія, з якою вона обладнувала гніздечко, почала вичерпуватись, і розгром поступово припинився.

Дама ще вийняла з комода чисту постільну білизну, сама понатягала наволочки на подушки й перини, і було видно, що вона робить це з любов’ю до постелі, бо ця річ викликала в неї хтиве тремтіння ніздрів.

Потім послала Швейка по обід і вино. Поки він повернувся, молода дама переодягнулася в прозорий капот. Він робив її надзвичайно принадливою і звабливою.

За обідом вона випила пляшку вина, викурила багато “мемфісок” і лягла в ліжко, а Швейк на кухні смакував свій солдатський хліб, умочаючи його в склянку з солодкою наливкою.

– Швейку! – почулося раптом із спальні. – Швейку!

Швейк відчинив двері й побачив молоду даму в принадній позі на подушках.

– Підійдіть ближче!

Він підійшов до постелі, а вона з особливим усміхом зміряла очима його кремезну постать і міцні стегна.

Відгорнувши ніжну матерію, яка окутувала і прикривала все, молода дама звеліла:

– Скиньте черевики й штани. Покажіть…

Сталося так, що, коли надпоручник повернувся з казарми, бравий вояк Швейк міг чесно відрапортувати йому:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я виконав усі бажання ласкавої пані й послужив їй чесно, згідно з вашим наказом.

– Дякую, Швейку, – сказав надпоручник, – а багато було в неї тих бажань?

– Десь із шість, – відповів Швейк, – з цієї їзди вона тепер спить як убита. Я виконав усе, що тільки зміг прочитати в її очах.

V

У той час як австрійські армії, притиснуті ворогом у лісах над річками Дунайцем

і Рабою, стояли під зливою гранат, а крупнокаліберні гармати шматували роту за ротою, засипаючи їх у Карпатах землею, в той час як обрії на всіх фронтах червоніли від палаючих сіл ї міст, надпоручник Лукаш із Швейком переживали приємну ідилію з дамою, яка втекла від свого чоловіка і грала роль господині дому.

Якось, коли вона пішла прогулятися, надпоручник Лукаш і Швейк стали радитись, як її позбутися.

– Найкраще було б, пане обер-лейтенанте, – сказав Швейк, – якби той її чоловік, що від нього вона дременула, довідався, де його половина, і приїхав по неї. Адже ви казали, ніби він її розшукує, про це було написано і в тому листі, який я вам приніс. Треба послати йому телеграму, що вона у нас і він може її собі забрати.

У Вшенорах торік в одній віллі трапилась точнісінько така сама історія, але там телеграму своєму чоловікові послала сама жінка, він приїхав по неї і надавав по пиці їм обом. Але то був цивільний, а в нашому випадку він не відважиться підняти руку на офіцера. Та, зрештою, ви ж зовсім ні в чому не винні, ви ж нікого не кликали, а коли вона втекла, то зробила це на власну руч. Побачите, така телеграма стане в пригоді. А якщо й перепаде пара ляпасів…

– Він дуже інтеліґентний, – перебив його надпоручник Лукаш, – я його добре знаю. Він торгує хмелем. З ним обов’язково треба поговорити. Пошлю телеграму.

Телеграма була лаконічна, ділова: “Теперішня адреса вашої дружини така…” Далі йшла адреса квартири надпоручника Лукаша.

І ось одного дня пані Каті була дуже неприємно здивована, коли в двері ввалився сам торговець хмелем. Він справляв враження дуже розсудливого і дбайливого чоловіка, навіть і тоді, коли пані Каті, не втративши в цю мить самовладання, знайомила обох панів: “Мій чоловік… пан надпоручник Лукаш”. Нічого кращого їй не спало на думку.

– Сідайте, будь ласка, пане Вендлер, – привітно запропонував надпоручник Лукаш, витягаючи з кишені портсигар з сигаретами. – Прошу!

Інтеліґентний торговець хмелем чемно взяв сигаретку і, випустивши з рота дим, спитав розважливо:

– Ви скоро поїдете на фронт, пане надпоручнику?

– Я вже просив, щоб мене перевели в дев’яносто перший полк у Будейовицях. Туди, мабуть, і поїду, як тільки скінчу справи в школі однорічників. Нам потрібно дуже багато офіцерів, а тим часом маємо сумну картину: молоді люди, хоч і мають право бути однорічниками, не хочуть з нього користатися. Кожен воліє залишитися звичайним піхотинцем і аж ніяк не прагне стати кадетом.

– Війна дуже пошкодила торгівлі хмелем. Але я думаю, вона триватиме недовго, – зауважив торговець, поглядаючи то на свою жінку, то на надпоручника.

– Наше становище на фронтах дуже добре, – сказав надпоручник. – Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що війну виграють армії центральних держав. Франція, Англія і Росія надто вже слабкі, куди їм рівнятися з австро-турецько-німецьким гранітом. Правда, ми зазнали незначних поразок на деяких фронтах. Але як тільки прорвемо російський фронт між Карпатським хребтом і середнім Дунайцем, то нема жодного сумніву, що не означатиме кінець війни. Французам теж найближчим часом загрожує втрата всієї Східної Франції і вторгнення німецької армії в Париж. Це абсолютно певно. Крім того, наші маневри в Сербії відбуваються дуже успішно, і, до речі, відхід наших військ, власне, не відступ, а перегрупування, хоч дехто пояснює це зовсім інакше, ніж цього вимагає звичайна холоднокровність під час війни. Вже незабаром побачимо, що наші заздалегідь передбачені маневри на Південному фронті дадуть хороші наслідки. Погляньте, будь ласка.

Надпоручник Лукаш ніжно взяв торговця хмелем під руку, підвів до карти воєнних дій на стіні і, показуючи окремі точки, почав пояснювати:

– Східні Бескиди – це наш найнадійніший опорний пункт. Як бачите, на карпатських відтинках фронту ми маємо міцну базу. Сильний удар по цій лінії – і зупинимось аж у Москві. Війна скінчиться швидше, ніж сподіваємося.

– А що Туреччина? – запитав торговець хмелем, міркуючи тим часом, з якого б кінця почати, щоб добратися до суті справи, заради якої приїхав.

– Турки тримаються добре, – відповів надпоручник і знову підвів його до стола.

– Голова турецького парламенту Галі-бей із Алі-беєм приїхали до Відня.

Головнокомандуючим турецької Дарданелльської армії призначено маршала Лімана фон Зандерса. Гольц-паша приїхав з Константинополя до Берліна, а наш цісар нагородив орденами Енвера-пашу, віце-адмірала Уседомапашу і генерала Джевада-пашу. Досить багато нагород за такий короткий час.

Хвилину всі сиділи мовчки, дивлячись одне на одного, нарешті надпоручник вирішив, що настала слушна хвилина розрядити неприємну ситуацію словами:

– Коли ж ви приїхали, пане Вендлере?

– Сьогодні вранці.

– Я дуже радий, що ви мене знайшли й застали вдома, бо по обіді я завжди йду до казарми, там у мене нічна служба. Моє помешкання, власне, день і ніч порожнє, а тому я міг запропонувати вельмишановній пані гостинність, поки вона в Празі. Тут її ніхто не турбує. Для старих знайомих…

Торговець хмелем кашлянув:

– Каті химерна жінка, пане надпоручнику. Прийміть мою найсердечнішу подяку за все, що ви для неї зробили. Отак зненацька заманеться їй їхати до Праги, каже:

лікувати невроз. Я їжджу в торговельних справах, повертаюся додому, а хата порожня, Каті й сліду нема.

Намагаючись надати своєму обличчю найласкавішого виразу, він посварився на неї пальцем і, вимушено всміхаючися, спитав:

– Ти, певно, гадала, що коли я подорожую, то й ти можеш подорожувати. Ти, звичайно, не подумала…

Надпоручник Лукаш, побачивши, що розмова набирає небажаного характеру, знову підвів інтеліґентного торговця хмелем до карти воєнних дій і, показуючи підкреслені місця, сказав:

– Я забув звернути вашу увагу на одну дуже цікаву обставину: подивіться на цю велику, звернену на південний захід дугу, де група гір утворює природне укріплення. Сюди спрямований наступ союзників. Перерізавши дорогу, яка з’єднує це укріплення з головною оборонною лінією ворога, ми тим самим порушимо його зв’язок між правим крилом і Північною армією на Віслі. Вам тепер ясно?

Торговець відповів, що тепер він дуже добре розуміє, але, як людина тактовна, одразу ж схаменувся, щоб хтось не сприйняв його слів як натяк, і, повертаючись на своє місце, сказав:

– Через цю війну наш хміль втратив збут за кордоном. Для хмелю втрачені на сьогодні не тільки Франція, Англія, Росія, але й Балкани. Поки що вивозимо Цей товар до Італії, та боюсь, що Італія теж втрутиться в це діло. Але, знаєте, коли переможемо, ціни на товар будемо диктувати ми!

– Італія строго нейтральна, – потішив його надпоручник. – Це означає…

– Так чому ж вона не признається, що вона зв’язана Троїстим союзом з Австро-Угорщиною і Німеччиною? – вибухнув зопалу торговець хмелем, немов на нього приском сипнули, бо йому відразу все вдарило в голову: і хміль, і жінка, і війна. – Я чекав, що Італія піде проти Франції і Сербії. Тоді давно був би вже війні кінець. У мене хміль гниє на складах, внутрішній торговий оборот поганий, вивіз дорівнює нулю, а Італія додержується нейтралітету. Нащо ж тоді Італія ще в тисяча дев’ятсот дванадцятому році відновлювала Троїстий союз? Де той італійський міністр закордонних справ маркіз ді Сан Джульяно? Що робить цей пан?

Спить, чи що? Ви знаєте, який у мене до війни був річний оборот і який він сьогодні? Не думайте, що я не стежу за подіями, – вів далі він, витріщившись люто на надпоручника. Той спокійно пускав кільця цигаркового диму, а пані Каті з великою цікавістю спостерігала, як одне кільце наздоганяло друге й розбивало його. – Чому німці відступили до кордонів, коли були вже під Парижем? Чому знову йдуть запеклі артилерійські бої між Маасом і Мозелем? А ви знаєте, що в Комбр-а-Вевр біля Марша згоріли три броварні, куди я щороку надсилав понад п’ятсот тюків хмелю? У Вогезах Гартмансвейлерська броварня теж дотла згоріла, а величезну броварню в Нідерсбаху біля Мільгауза зрівняли з землею. А це все втрата тисячі двохсот тюків хмелю в рік для моєї фірми. Шість років були запеклі бої між німцями й бельгійцями за броварню Клостергек. Це знову втрата трьохсот п’ятдесяти тюків хмелю в рік.

Від хвилювання торговець не міг далі говорити. Він підвівся, підійшов до жінки й сказав:

– Каті, ти зараз же поїдеш зі мною додому. Збирайся.

– Мене всі ці події так хвилюють, – сказав він за хвилину, ніби вибачаючись, – а колись я був зовсім спокійний.

Коли його дружина вийшла вдягнутися, він тихо сказав надпоручникові:

– Вона такі коники викидає не вперше. Минулого року втекла з одним позаштатним учителем, і я знайшов їх аж у Загребі, при тій нагоді я уклав з міським загребським броварником угоду на шістсот тюків хмелю. Що й казати. Південь завжди був криницею з золотим дном. Наш хміль ішов аж до Константинополя.

Сьогодні ми напівзнищені. Якщо влада обмежить варіння пива, то це нас остаточно доб’є.

І, припалюючи запропоновану цигарку, в розпачі сказав:

– Одна лише Варшава брала у нас дві тисячі триста сімдесят тюків хмелю, а найбільше Августинська броварня. Представник її щороку гостював у мене. Є від чого впасти у відчай! Добре, хоч дітей не маю!

Цей логічний висновок про щорічні відвідини представника Августинської броварні у Варшаві викликав у надпоручника легенький усміх. Торговець хмелем помітив це й тому вів далі:

– Угорські броварні в Шопроні і в Великій Каніжі купували в моєї фірми щорічно в середньому тисячу тюків хмелю для своїх експортних ґатунків пива, які вивозили аж до Александрії. Нині, через блокаду, не хочуть робити ніяких замовлень. Я їм віддаю хміль на тридцять відсотків дешевше, а вони досі не купили й жодного тюка… Застій, занепад, біда, а до цього ще й домашній клопіт.

Торговець хмелем замовк. Мовчанку порушила пані Каті, вже готова в дорогу:

– А як буде з моїми валізами?

– Я пришлю по них, Каті, – вдоволено сказав торговець хмелем, радіючи, що все скінчилося без скандалу і неприємних сцен. – Якщо маєш охоту зробити ще якісь покупки, то нам час уже вирушати. Поїзд відходить о другій двадцять.

Обоє по-дружньому розпрощалися з надпоручником. Торговець хмелем, радий, що ця історія вже скінчилася, виходячи з передпокою, сказав надпоручникові:

– Якщо вас, не дай бог, на війні поранить, приїжджайте до нас видужувати.

Будемо старанно піклуватися про вас.

Повернувшись до спальні, де пані Каті одягалася в дорогу, надпоручник знайшов в умивальнику чотириста крон і записку:

“Пане надпоручнику! Ви не заступилися за мене перед тією мавпою, моїм чоловіком, ідіотом першого класу. Ви дозволили, щоб він мене забрав, немов якусь забуту в квартирі річ. До того ж ви дозволили собі сказати, нібто ви запропонували мені гостинність. Гадаю, що я вам не завдала більше витрат, ніж на додані до листа 400 крон. Прошу розділити їх зі своїм денщиком”.

Надпоручник Лукаш на хвилину застиг з тим листом у руках, а потім поволі подер його на клапті. З усмішкою глянув на гроші, залишені на умивальнику, і, побачивши, що в хвилюванні Каті забула на столику перед дзеркалом гребінчик, додав його до своїх фетишів-реліквій.

Опівдні повернувся Швейк, який ходив шукати пінчера для надпоручника.

– Швейку, – сказав надпоручник. – Вам поталанило, Дама, яка в мене мешкала, вже поїхала. Її забрав чоловік. А за всі послуги, які ви їй робили, вона залишила на

умивальнику чотириста крон. Вам треба гарно їй подякувати, а також її чоловікові, бо, власне, це його гроші, які вона взяла з собою в дорогу. Я зараз продиктую вам листа.

І продиктував:

“Вельмишановний пане! Передайте, будь ласка, найсердечнішу подяку за чотириста крон, які мені подарувала ваша пані за послуги під час її перебування в Празі.

Все, що я для неї робив, я робив радо, а тому не можу прийняти цієї суми й відсилаю її…”

– Ну, пищіть же далі, Швейку, чого ви крутитесь, наче вам жару в штани насипали. На чому я зупинився?

– “…і відсилаю її…” – тремтячим, сповненим трагізму голосом прошепотів Швейк.

– Так, добре: “…відсилаю її із запевненням у власній найглибшій пошані. Для ясної пані передаю низький уклін і цілую їй ручки. Йозеф Швейк, офіцерський денщик надпоручника Лукаша”. Готове?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, бракує дати…

– “Двадцятого грудня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року”. Так. А тепер заадресуйте конверт, візьміть цих чотириста крон, віднесіть їх на пошту і відішліть на цю ж адресу.

Надпоручник Лукаш почав насвистувати арію з опери “Розведена жінка”.

– Ще одне, Швейку, – сказав надпоручник, коли Швейк збирався на пошту. – Що з тим собачкою, ви вже ходили його шукати?

– Маю одного на оці, пане обер-лейтенанте, дуже гарний цуцик. Але важко буде його добути. Гадаю, завтра все ж таки приведу. Кусається.

VI

Останнього слова надпоручник Лукаш не дочув, а воно ж мало таке велике значення.

“Ця потвора кусалась, як скажена”, – хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: “Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому собаку – матиме його!”

Легко сказати: “Приведіть мені собаку!” – але не легко його привести, бо власники дуже оберігають своїх собак, навіть і нечистокровних. Навіть звичайного Рябка, який нічого іншого не робить, лише гріє своїй старій хазяйці ноги, хазяйка любить і не дає скривдити.

Собака, особливо чистокровний, очевидно, інстинктом відчуває, що одного чудесного дня його викрадуть у хазяїна. Він живе в безнастанному страху, боячись попасти в руки злодіям. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими собаками, безсоромно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає лапу на кожному розі й навіть на кошики перекупок з картоплею. Одне слово, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестата зрілості.

Та раптом ви помічаєте, як його грайливий настрій зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж лапи, прищулює вуха і лопонить серединою вулиці, сам не знаючи куди.

Якби він міг говорити, мабуть, репетував би щосили: “Господи Ісусе, що ж це буде? Мене хтось украде!”

Чи доводилось вам коли-небудь бувати на псарні й побачити там переляканих собак?

Усі вони крадені. Велике місто виховало особливий рід злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Є породи маленьких, салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або у дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть і звідтіля примудряються бідолаху висмикнути. Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ви ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, – собаки немає.

П’ятдесят процентів собак, які зустрічаються по вулицях, уже кілька разів міняли своїх господарів, і часто за кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком на прогулянці. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам тоді, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою.

Найбільше їх пропадає саме під час виконання останнього акту. Тому кожний собака при цьому обережно оглядається на всі боки.

Існує кілька способів крадіжки собак. Їх крадуть або безпосередньо – це щось на зразок кишенькової крадіжки, – або нещасну тварину підступно підманюють до себе.

Собака – створіння вірне… але лише в читанці або в підручнику природознавства.

Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий.

Відразу ж забуває про свого хазяїна, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, іде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, роздуває ніздрі, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.

* * *

На Малій Страні біля палацових сходів притулилася невеличка пивниця. Одного дня там у півтемному кутку сиділи двоє: солдат і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче шепотілись і скидалися на змовників доби Венеціанської республіки.

– Щодня о восьмій ранку, – пошепки говорив цивільний солдатові, – ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в бік парку. Але він, потвора, кусається, як навіжений. Погладити себе не дасть.

І, ще ближче нахилившись до солдата, зашепотів йому на вухо:

– Навіть ковбаси не жере.

– А смажену?

– І смаженої не жере!

Обидва сплюнули.

– Та що ж ця потвора жере?

– А біс її знає. Бувають такі розпещені та вгодовані пси, чисто твій архієпископ.

Вояк з цивільним цокнулися склянками, і цивільний пошепки повів далі:

– Один чорний шпіц – він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою – не хотів узяти від мене ковбаски. Я никав за ним цілі три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Пані це полестило, вона й каже: “Мій песик найбільше любить котлети”. Отож я йому й купив шніцель. Це, напевно, буде найкраще, думав я. А він, стерво собаче, ані глянув, бо шніцель був телячий. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати й побіг. Пес за мною. Пані у крик: “Пунтіку, Пунтіку!” Та де там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав.

Але інші собаки, скільки їх у мене було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояк, до того ж чоловік показний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: “А вам яке діло?” Вона з себе не дуже гарна, мавпа, та й годі. Але з солдатом говоритиме.

– Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.

– Гарний пінчер. Гнідо-сіро-білий. Чистокровний, так, як ти – Швейк, а я – Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підманю й приведу до тебе.

Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це був досвідчений чоловік. Казали, що він купував тихцем у гицеля підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть якось дістав був сказ і в інституті Пастера у Відні почував себе як удома. А тепер він вважав своїм обов’язком некорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак у цілій Празі та її околицях, а говорив тихо, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому украв і виніс під полою щеня такси, давши йому під піджаком поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою маму і ані писнуло.

Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом.

Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то собаки, що їх він свого часу вкрав, починали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позад нього лапу й кропив Благнікові штани, коли той стояв біля якої-небудь вітрини.

* * *

Наступного дня о восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояк Швейк походжає на розі Гавлічкової площі біля парку. Він чекав служницю з пінчером.

Нарешті діждався. Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес із колючою шерстю і розумними чорними очима. Він був веселий, як усі собаки, що справили свою потребу, і ганявся за горобцями, що снідали кінським кізяком на вулиці.

Потім повз Швейка пройшла та, що їй було доручено пильнувати пса. Це була стара панна з гарно заплетеними косами. Вона підсвистувала на пса, крутила повідком і елегантним батіжком. Швейк заговорив до неї:

– Пробачте, панно, як пройти на Жижків?

Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне Швейкове обличчя впевнило її, що цей солдатик таки справді хоче пройти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.

– Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з села. Ви також не з Праги?

– Я з Воднян.

– Так ми з вами майже сусіди, – відповів Швейк. – Я з Протівіна.

Це знання географії Північної Чехії, що його Швейк набув колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.

– То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?

– Ще б пак не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.

– А ви часом не син Яреша? – спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.

– Авжеж так.

– А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи із Ражиць?

– Із Ражиць.

– Ну, як він там? Ще розвозить пиво?

– Розвозить.

– Але вже йому, мабуть, давно шістдесят минуло?

– Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, – відповів спокійно Швейк. – Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на возі й пильнує. Якраз такий собака, як он той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.

– То наш, – пояснила йому нова знайома. – Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?

– Знаю, дуже інтеліґентний пан. У нас в Будейовицях також був один такий полковник.

– Наш пан – суворий. Коли недавно прийшла звістка, що нас у Сербії добре натовкли, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу на кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати зі служби.

– Так це ваш песик, – перебив її Швейк. – Яка шкода, що мій обер-лейтенант не може терпіти собак, а я ж так їх люблю. – Він замовк, а потім зненацька вигукнув: – Але не кожний собака все жере!

– Наш Фокс страшенно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.

– А що він найбільше любить?

– Печінку, варену печінку.

– Телячу чи свинячу?

– Йому однаково, – засміялась Швейкова “землячка”, сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.

Ще хвилину вони походжали, потім до них приєднався і пінчер, якого служниця взяла на повідок. Пінчер ставився до Швейка дуже по-панібратському, намагався бодай намордником розірвати йому штани й вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, наче хотів сказати: “Отже, й мені цього лиха не минути”.

Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що вона не вірить жодному чоловікові з Праги й раз уже давала в газетах об’яву про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив від неї вісімсот крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за сільського чоловіка і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо звичайно така жінка залишається вдовою.

Швейк пообіцяв прийти о шостій годині й почимчикував до приятеля Благніка поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.

– Почастую його воловою, – вирішив Благнік. – На це я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.

Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем Швейк уже скінчив прибирати квартиру, за дверима почувся гавкіт, і Благнік утяг до кімнати пінчера. Той опирався і був ще більше розкошланий, ніж його розкошлала природа. Пінчер дико озирався на всі боки й дивився так похмуро, що скидався на голодного тигра в клітці, перед якою стоїть угодований відвідувач зоологічного саду. Він клацав зубами й гарчав, немов говорив: “Розірву, проковтну!”

Собаку прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулося викрадення.

– Я навмисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати й стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес – за мною. Біля парку я звернув до Бредовської вулиці і там дав йому перший шматочок.

Він жер його на ходу, щоб не згубити мене з очей. Я звернув до Індржиської і там дав йому нову порцію. А потім, коли він уже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потяг через Вацлавську площу аж до Вршовиць. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки й ані руш. Мабуть, хотів, щоб його переїхав трамвай. Я приніс із собою також чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?

– Треба, щоб це було написано твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Лейпціґа, з псарні фон Бюлова, батько – Арнгейм фон Кальсберґ, мати – Емма фон Траутенсдорф, походить від Зігфріда фон Бузенталя. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів у тисяча дев’ятсот дванадцятому році.

Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?

– По зубах – два роки.

– Пиши півтора.

– Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.

– Невелика біда. Як треба буде – ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо, коли б це зробити тепер, він би ще більше осатанів.

Украдений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг стомлений з висолопленим язиком і чекав, що з ним буде далі. Помалу він заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештки печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: “Я вже на цьому обпікся, жеріть самі”.

Пес лежав, здавшись на волю божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапи й почав проситися.

На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.

– Ляж! – крикнув він на бідолаху. Той знову ліг і жалісно заскавучав.

– Яке йому ім’я вписати до родоводу? – спитав Благнік. – Його звали Фоксом, то треба підібрати щось подібне, щоб на нього відзивався.

– Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися, Благніку, як наставляє вуха. Максе, встань!

Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.

– Гадаю, його треба відв’язати, – вирішив Швейк, – побачимо, що з того буде.

Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжалісних людей. Бачачи, однак, що вони не хочуть розуміти його бажання вийти звідси на вулицю, пінчер зробив під дверима калюжу, переконаний, що тепер його неодмінно викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник суворо, по-військовому привчав його бути охайним. Замість цього Швейк зауважив:

– Ого, він з біса розумний, це просто шматок єзуїта. – Він шмагнув Фокса ремінцем і натовк у калюжу мордою так, що пес довго не міг облизатись.

Пінчер заскиглив від такої ганьби й став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні з того ні з сього підбіг до стола, з’їв кинуті йому рештки печінки, а після всіх своїх пригод ліг біля груби й заснув.

– Скільки я тобі винен? – спитав Швейк, прощаючися з Благніком.

– Які можуть бути між нами рахунки? – лагідно сказав Благнік. – Для давнього друга зроблю все, тим більше коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, а то може трапитись якесь нещастя.

Коли потребуватимеш іще якого собаку, знаєш, де я живу.

Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс іще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.

Макс почав спросоння облизуватися, далі потягся, понюхав печінку й проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.

– Максе! – гукнув до нього Швейк. – Ходи до мене.

Собака недовірливо підійшов. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тоді Макс уперше приязно заметляв обрубком свого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці й мудро поглянув на нього, немовби кажучи: “Тут уже нічого не вдієш, я знаю, справа програна”.

Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:

– Був собі один песик, називався Фокс, і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фокса вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного обер-лейтенанта, і там йому дали ім’я Макс…

Максе, дай лапку! Так, бачиш, сучий сину, ми будемо добрими друзями, якщо ти будеш чемний і слухняний, а як ні – війна між нами! Запекла!

Макс зіскочив з Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.

Поглядаючи на Макса, Швейк філософськи думав: “Коли добре поміркувати, то й кожен солдат теж украдений із свого дому”.

Надпоручник Лукаш був дуже приємно вражений, побачивши Макса. А той у свою чергу виявив велику радість, що знову бачить людину з шаблею.

На запитання, звідки Швейк дістав собаку, скільки коштує, Швейк спокійнісінько відповів, що цього песика йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.

– Чудово, Швейку, – сказав надпоручник, граючись із Максом, – першого дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.

– Не можу їх прийняти, пане обер-лейтенанте.

– Швейку! – суворо сказав надпоручник. – Коли ви ставали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, що дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти й пропити. Що ви зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я їх проп’ю згідно з наказом.

– А коли б я випадково забув про це, наказую вам, Швейку, відрапортувати мені, що я вам маю дати за пса п’ятдесят крон, зрозуміли? А в нього немає бліх? На всякий випадок викупайте і вичешіть його. Завтра я на службі, але післязавтра піду з ним гуляти.

У той час, як Швейк купав Макса, полковник, колишній власник, страшенно казився й погрожував, що віддасть до воєнного суду того, хто вкрав собаку, накаже його застрелити, повісити, посадити на двадцять років і пошматувати.

– Der Teufel soll den Kerl buserieren! 1 – лунало в помешканні полковника, аж шибки дзвеніли. – Mit solchen Meuchelmordern werde ich bald fertig 2.

Над Швейком і надпоручником Лукашем нависла катастрофа.

1 Хай чорт забере цього негідникаї (Нім.)

2 З цими розбійниками я швидко розправлюся (Нім.).

15. КАТАСТРОФА

Полковник Фрідріх Краус – він по якомусь селу в Зальцбурзі, яке його предки пропили ще в XVIII сторіччі, мав також титул фон Ціллергут – був неймовірний дурень. Говорив лише про давно відомі речі, запитуючи до того ж, чи всі розуміють найпримітивніші слова: “Отже, вікно, панове, так. А ви знаєте, що таке вікно?” Або: “Дорога, яка має з обох боків канави, називається шосе. Так, панове. Знаєте, що таке канава? Канава – це розкопка, над якою працює багато людей. Це заглибина. Так. Працюють мотиками. Знаєте, що таке мотика?”

Він хворів манією все пояснювати і робив це з таким захопленням, немов якийсь винахідник, що оповідає про свій винахід.

“Книжка, панове, це велика кількість різного формату нарізаних аркушів друкованого паперу, складеного докупи, оправленого і склеєного. Так. Знаєте, панове, що таке клей? Клей – це клейстер”.

Полковник був такий несосвітенно дурний, що офіцери його здалеку обминали, тільки б не вислуховувати, що тротуар відмежовує брук і являє собою підвищену бруковану смугу біля фасадів будинків. А фасад будинку – це та частина будинку, яку бачимо з вулиці або тротуару. Задньої частини будинку з тротуару не видно, і в цьому маємо змогу зараз же переконатися, якщо вийдемо на брук.

Якось він навіть хотів продемонструвати цю надзвичайну річ. Та, на щастя, попав під колеса. Відтоді збаранів ще більше. Спиняв офіцерів і заводив з ними безкінечно довгі розмови про амулети, сонце, термометри, пончики, вікна і поштові марки.

Було дуже дивно, яким чином цей дурень міг відносно просуватися по службі й мати за своєю спиною дуже впливових людей, як, наприклад, генерала, котрий підтримував цього нездару.

Під час маневрів він витівав із своїм полком неймовірні дива. Ніколи нікуди не приходив вчасно. Водив полк колонами проти кулеметів, а колись на цісарських маневрах у Південній Чехії трапилось навіть так, що він із полком зовсім загубився і опинився з ним аж у Моравії, де товкся ще кілька днів, хоч маневри вже скінчились і всі частини повернулися до казарм. Це минулося йому безкарно.

Його приятельські взаємини з генералом і з іншими не менш тупими військовими вельможами колишньої Австрії принесли йому різні відзнаки та ордени. Він їх вважав великою честю і дивився на себе як на найкращого вояка під сонцем, стратега і теоретика всіх військових наук.

На оглядах полку заводив розмови з солдатами і питав їх завжди те ж саме:

– Чому ґвинтівки, прийняті в армії на озброєння, називаються “манліхерівками”?

В полку мав прізвисько Manlichertrottel 1, був надзвичайно мстивий, псував кар’єру підлеглим офіцерам, коли вони йому не подобались, а якщо хтось хотів одружитися, він на того посилав у вищі інстанції дуже погані рекомендації.

1 Манліхерівський йолоп (нім.).

Полковникові бракувало половини лівого вуха, яке йому ще змолоду відтяв його супротивник на дуелі через звичайну констатацію факту, що Фрідріх Краус фон Ціллергут – це йолоп із йолопів.

Проаналізувавши його розумові здібності, дійдемо переконання, що вони були анітрохи не кращі за ті, що прославили Франца-Иосифа Габсбурґа, з його кінським обличчям, як завершеного ідіота. Та ж сама манера говорити, та ж неперевершена наївність.

На одному бенкеті в офіцерському клубі полковник Краус фон Ціллергут, коли говорили про Шіллера, ні сіло ні впало проголосив:

– Я панове, вчора бачив, як паровиком тягли паровий плуг. Зважте, панове!

Паровиком, і то не одним, а двома. Бачу – дим, наближаюсь, а це паровик, а на другому боці – другий. Скажіть мені, панове, хіба це не комічно? Два паровики, немовби одного не було досить.

І замовк. А за хвилину додав:

– Якщо бензин вийде, автомобіль обов’язково мусить зупинитися. Це я також учора бачив, а потім ще базікають про інерцію, панове. Не їде, стоїть, не рушає з місця, бо не має бензину. Невже ж це не комічно?

У парі з тупістю йшла його побожність. У нього в квартирі був свій хатній вівтар. Полковник часто ходив до сповіді й на причастя до костьолу святого Ігнатія. Від початку війни він молився за перемогу австрійської і німецької зброї. Християнство і мрії про німецьку гегемонію в нього зливалися в одне ціле.

Бог повинен був допомогти Австрії й Німеччині відібрати багатства і землі переможених.

Щоразу, читаючи у газетах, що знову привезли полонених, він скаженів.

– Навіщо сюди возити полонених? – казав він. – Їх треба всіх постріляти. Без милосердя! Треба танцювати поміж трупами! Все цивільне населення в Сербії спалити до ноги! Дітей поколоти баґнетами!

Він анітрохи не був гірший від німецького поета Фірордта, автора збірки воєнних віршів, у яких той закликав, щоб Німеччина ненавиділа і вбивала з залізним серцем мільйони французьких чортів:

Хай аж до хмар над гори

Громадяться людськії кості

І м’ясо димуче…

* * *

Скінчивши навчання в школі добровольців, надпоручник Лукаш вийшов з Максом трохи прогулятися.

– Дозволю собі звернути вашу увагу, пане обер-лейтенанте, – занепокоєно сказав Швейк, – цього собаку треба добре берегти, щоб не втік. Йому може захотітися до старої хати, і він від вас утече, якщо ви його спустите з повідка. А також я б вам не радив водити його через Гавлічкову площу – там тиняється один лютий, страшенно кусючий різницький пес із ресторану “Під образом діви Марії”. Коли в його районі з’являється чужий собака, він боїться, аби той йому щось не зжер, Він такий, як той жебрак під церквою святого Гаштала 1.

1 Цей жебрак проганяв із свого району інших жебраків.

Макс весело підстрибував і крутився під ногами надпоручникові, заплутуючи поводок навколо шаблі, і проявляв незвичайну радість, що йде на прогулянку.

Вийшовши на вулицю, надпоручник Лукаш почимчикував на Пршикопи, де на розі Панської вулиці мав зустрітися з одною дамою. Його обсіли службові думки. Він роздумував, про що має завтра викладати добровольцям у школі. Як визначити висоту якоїсь гори? Чому подаємо завжди висоту від рівня моря? Як за висотою над рівнем моря визначити висоту гори від основи? На якого чорта військове міністерство включає такі речі до програми? Це ж для артилерії, а крім того, є ж карти генерального штабу. Коли ворог буде на височині 312, не буде часу розмірковувати, чому висота пагорба вказана від рівня моря, або вираховувати висоту цього пагорба. Поглянемо на карту й побачимо.

Коли Лукаш саме доходив до Панської вулиці, його думки перервало суворе: “Halt!” 1 Водночас із вигуком собака спробував вирватися разом із повідком з його рук і з радісним гавканням кинувся до того чоловіка, що сказав це суворе: “Halt!”

1 Стій! (Нім.)

Перед надпоручником стояв полковник Краус фон Ціллергут. Надпоручник Лукаш козирнув і виструнчився перед полковником, виправдовуючись, що не помітив його.

Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти, коли йому не козиряли.

Він вважав, що козиряння – це щось таке, від чого залежить успіх війни й на чому побудована вся військова могутність. “В козиряння солдат повинен укладати всю душу”, – любив він повторювати. Це був глибокий фельдфебельський містицизм.

Він наполягав, щоб той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно.

Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: “Здоров!” – він власноручно відводив у казарми, щоб їх покарати.

Для нього не мало значення: “Я не бачив”.

“Солдат, – говорив він, – повинен свого начальника шукати в юрбі і ні про що інше не думати, лише про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Хто вмирає на полі бою, повинен перед смертю козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той, на мій погляд, тварюка”.

– Пане надпоручнику, – грізним голосом сказав полковник Краус, – молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А до того ж, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими собаками на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, – крадений пес!

– Цей пес, пане полковнику… – боронився надпоручник Лукаш.

– Належить мені, пане надпоручнику, – грубо обірвав його полковник, – це мій Фокс!

А Фокс, чи то Макс, згадавши свого колишнього пана, викинув нового зовсім із серця і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну гімназиста-шестикласника, закоханість якого викликала взаємність у серці його ідеалу.

– Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, це несумісне з офіцерською честю! Ви не знали! Офіцер не може купувати собаку, не пересвідчившись, що це не потягне за собою жодних наслідків, – гримів далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який з підлоти почав гарчати на надпоручника і щирити зуби, немовби полковник, показуючи на надпоручника, сказав йому: “Гиджа, бери його”.

– Пане надпоручнику, – провадив полковник, – чи ви вважаєте гідним для себе їздити на краденому коні? А ви читали об’яви в “Богемії” і в “Тагеблатті”, що в мене пропав пінчер? То ви не читали об’яви, яку дав ваш начальник до газет? – Полковник сплеснув руками. – От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна?

Полковник дає об’яви, а надпоручник їх не читає.

“Ах, коли б я, старий шкарбуне, міг дати тобі зо два ляпаси”, – подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, які надавали тому схожості з орангутангом.

– Ходіть зі мною на хвилину, – сказав полковник. І вони пішли, ведучи й далі дуже приємну розмову.

– На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не може трапитись.

Гуляти в тилу з краденими собаками – це, очевидно, дуже негарно. Так! До того ж прогулюватися з псом свого начальника. І це в той час, коли ми щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А об’яви не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошувати сто років, що в мене загубився собака. Двісті років, триста років! – Полковник гучно висякався (це було в нього завжди ознакою великого хвилювання) І сказав: – Можете прогулюватись далі, – обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським стеком по полах офіцерської шинелі.

Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: “Halt”. Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця-запасного, який саме думав, що там робить удома мати, й не помітив його.

Полковник власноручно потяг піхотинця до казарми, щоб покарати, обзиваючи його морською свинею.

“Що тому Швейкові зробити? – подумав надпоручник. – Морду йому розквашу, але цього не досить; ремені з нього дерти – і то цьому гультяєві мало”.

Незважаючи на призначене побачення з дамою, розлютований надпоручник пішов додому.

“Я цього лобуря вб’ю”, – казав він сам собі, сідаючи в трамвай.

* * *

Бравий вояк Швейк заглибився тим часом у розмову з ординарцем із казарм. Той приніс надпоручникові на підпис якісь папери й тепер чекав на нього.

Шзейк частував його кавою, і вони обмінювалися поглядами про те, що Австрія програє. Говорили про це, як про щось цілком зрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обидва загойдалися б на шибениці.

– Наш цісар уже, певне, від цього геть очманів, – заявив Швейк. – Він ніколи не мав глузду, але ця війна його зовсім доб’є.

– Він дурний, – переконливо ствердив той, з казарми. – Дурний як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів – просто шахрайство.

Видрукували без його відома, бо він уже зовсім не годний кумекати.

– Йому вже скоро амба, – доповнив Швейк тоном знавця. – Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан у шинку, що в нього дві годувальниці і тричі на день найяснішому цісареві дають грудь.

– Коли б то вже бог дав, – зітхнув солдат з казарми, – аби нам наклали як слід.

Хай би вже Австрія заспокоїлась.

Продовжуючи розмову, Швейк нарешті остаточно засудив Австрію словами:

– Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти.

А другий, роблячи з цього практичний висновок, додав:

– Якщо попаду на фронт, неодмінно дам драла.

Висловлюючи далі погляди чехів на світову війну, солдат із казарми слово в слово повторив те, що сьогодні в Празі казали, нібито біля Находа чути гармати, і російський цар ось-ось буде вже в Кракові.

Потім розповідали один одному, що збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати одержують сигарети й шоколад.

Далі згадали часи давніх воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це також не був мед – воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був у облозі три роки й ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками.

Він збирався розповісти ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.

Кинувши страшний, нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив солдата й кивнув Швейкові, щоб той ішов за ним до кімнати.

Надпоручникові очі метали блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до покари.

“Насамперед треба йому зо два рази затопити в пику, – думав надпоручник, – потім пущу йому юшку з носа, пообриваю вуха, а далі – буде видно!”

А навпроти нього сяяла щира і добросерда пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ви втратили кішку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але в сусідній.

Такої чемної й гарної ангорської кішки ви вже не знайдете.

“Що мені з ним зробити? – майнуло в голові надпоручника. – Боже ти мій, яка в нього ідіотська міна”,

А добросерді, невинні Швейкові очі зоріли м’яко й ласкаво, водночас із виразом цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, як слід, і нічого не трапилось, а якщо й трапилося, то це теж слід. Адже мусить щось траплятися.

Надпоручник Лукаш, мов ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це задумав спочатку, не вдарив. Замахав кулаком перед його носом і заверещав:

– Швейку! Ви вкрали собаку!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про жодний такий випадок за останній час не знаю і дозволю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз упало в очі, що ви повернулися без собаки, отже, щось трапилося. Це справді, як то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку, або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.

– Швейку, тварюко, іродове кодло! Заткніть писок! Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки й умієте прикладами сипати, але я вам кажу – ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові? Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ? Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я його не крав.

– А ви знали, що це крадений собака?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знав, що цей собака крадений.

– Господи боже, Швейку! Я вас застрелю, ви ж худобина, ні, ви тварюка, ви віслюк! Смердюх ви нещасний! Невже ж ви такий ідіот?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, такий.

– Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?

– Щоб вас порадувати, пане обер-лейтенанте.

І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.

Той упав у крісло і застогнав:

– За що мене бог скарав такою худобиною? У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, й у нього було таке відчуття, ніби він не тільки не має сили затопити Швейкові в ухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка по “Богемію” і “Тагеблатт” і наказав йому прочитати об’яву полковника про вкраденого собаку.

Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці об’яв. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:

– Є воно там, е, пане обер-лейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й обіцяє нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода – велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. У Коширжах був один такий, на прізвище Божетех. Він тільки з цього й жив. Бувало, вкраде собаку, а потім шукає в об’явах, у кого який пес загубився, прочитав – і гайда туди. Якось украв гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав об’яви, він сам ризикнув дати об’яву в газету. На об’яви розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан ї об’явив, що це його пес, він його, мовляв, загубив і думав, що вже марно його шукати. Він, каже, втратив віру в людську чесність.

Але тепер бачить, що все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, щоб винагороджувати за чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Бідолаха Божетех ухопив того чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати об’яви. Краще вже собаку продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…

– Ідіть, Швейку, спати, – наказав надпоручник. – Ви здатні розводити теревені аж до ранку. – І вже ліг, а вночі йому приснилося, ніби Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а наступник цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти.

Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпасами. Уві сні його переслідував жахливий кошмар, і він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбуркав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова фізіономія, і він спитав, коли збудити пана надпоручника.

Надпоручник тільки застогнав:

– Геть, тварюко, це просто жахливо!

Коли надпоручник устав, Швейк приніс йому сніданок і зовсім приголомшив новим запитанням:

– Насмілюсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?

– Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, – сказав, зітхнувши, надпоручник. – Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого безмежного йолопа. Погляньте на себе в дзеркало! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Такого безглуздого витвору примхливої природи мені ще не доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтесь?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, не подобаюсь. Я й в цьому дзеркалі маю якусь шпичакувату голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека було опукле, дзеркало, ото була комедія: хто тільки, бувало, гляне на себе в те дзеркало, його блювати поривало. Морда – набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одне слово – фігура. Йшов раз повз нього генерал-губернатор, поглянув на себе, і зараз же це дзеркало мусили зняти.

Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість Швейка краще зайнятися кавою.

Швейк порався вже на кухні, і до надпоручника Лукаша долинув його спів:

Марширує Ґреневіль,

Шабель дзенькіт звідусіль,

Прашну брану вже минає,

Не одне дівча ридає.

Потім знову з кухні почувся спів:

Ми, вояки, рать багата,

Скрізь кохають нас дівчата,

Гроші знайдуться на все,

Нам усюди хороше!

“Тобі, напевно, всюди хороше, голодранцю”, – подумав надпоручник і плюнув.

У двері просунулася Швейкова голова:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що по вас прислали з казарми.

Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. – І конфіденційно додав:

– Це, певно, через того пінчера.

– Я вже чув, – сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.

Він вимовив це пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.

Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.

– Два роки тому, пане надпоручнику, – сказав полковник, – ви висловлювали бажання перейти в Будейовиці до дев’яносто першого полку. Ви знаєте, де Будейовиці? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа чи щось таке. Місто, так би мовити, дуже привабливе і, як не помиляюся, має набережну.

Знаєте, що таке набережна? Це мур, збудований над водою. Так. А втім, це до справи не стосується. Ми там проводили маневри.

Полковник замовк і, дивлячись у чорнильницю, швидко перейшов на іншу тему:

– Мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Погляньте, в чорнильницю влізла муха. Це дивно, що й узимку в чорнильницю падають мухи. Що це за порядок?

“Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!” – подумав надпоручник.

Полковник устав і пройшовся кілька разів по канцелярії.

– Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитись. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до дев’яносто першого полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Даю вам слово честі: не пізніше як через три дні ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовиці, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які…

– І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинника й промовив: – Уже пів на одинадцяту. Час приймати полковий рапорт.

На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли він вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи добровольців. Там він сповістив, що найближчими днями їде на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці.

Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:

– Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, маршбатальйон – це те саме, що “маршбатяк”, а маршова рота – це “маршка”. Ми все це скорочуємо.

– Так ось, Швейку, – сказав надпоручник урочистим тоном. – Я вас повідомляю, що ви поїдете зі мною з “маршбатяком”, коли вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете викомарювати такі штуки, як тут. Радієте?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, дуже радію, – відповів хвацький вояк Швейк. – Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину…

ПІСЛЯМОВА ДО ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ “В ТИЛУ”

Закінчуючи першу частину книги “Пригоди бравого вояка Швейка” (“В тилу”), повідомляю, що незабаром одна за одною вийдуть іще дві частини: “На фронті” і “В полоні”. І в цих дальших частинах вояки й населення теж говоритимуть і поводитимуться так, як вони насправді говорять і поводяться.

Життя – це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить, як уміє.

Церемоніймейстер доктор Гут говорить інакше, ніж хазяїн шинку “Під чашею” Палівець. А цей роман не підручник салонних манер і не науковий трактат про те, яких слів годиться вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.

Коли треба вжити якогось сильнішого слова, котре справді було сказано, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або замінювати їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути й у парламентах. Цілком слушно було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинюка або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.

Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: “Висякався і витер ніс”. Це, мовляв, суперечить усьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.

Це лише невеликий зразок того, які дурні народжуються під сонцем.

Люди, яких коробить від міцних слів, це боягузи, бо реальне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди – найшкідливіші в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури, типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.

Такі люди публічно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по громадських убиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.

Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохідь зафіксував, як люди насправді говорять.

Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, щоб він говорив так делікатно, як пані Лаудова, доктор Гут, пані Ольга Фастрова і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.

* * *

Користуючись цією нагодою, сповіщаю, що шинкар Палівець живий. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився такий, як і тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца-Иосифа.

Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять примірників першого випуску, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.

Він щиро радів, що я про нього написав і до того ж змалював його як відомого грубіяна.

“Мене вже ніхто не переробить, – сказав він мені, – я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця своїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного осла. Я тепер прославився”.

Його самовпевненість почала зростати. А його слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якби я, передаючи його мову правдиво і точно, підкреслив, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б тяжко образив цього порядного чоловіка.

Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до візантинізму. У нього була в крові ця неповага до цісаря і до делікатних слів.

* * *

Живий і Отто Кац. Цей портрет справді відтворив постать фельдкурата. Після перевороту він покинув свою професію, зрікся католицької церкви і нині працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарб у Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною, бо якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, яким був насправді.

– Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він уже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював: “Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац”.

* * *

Дуже багато людей типу небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, вештається в республіці й по сьогодні. Вони надзвичайно цікавляться, хто що говорить.

Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже те, що мені довелося почути лайку: “Ти пришелепуватий, як Швейк”, – свідчить про зовсім протилежне. Якщо, проте, слово “Швейк” стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, – буду змушений вдовольнитися цим збагаченням чеської мови.

Ярослав Гашек

Частина друга. НА ФРОНТІ

1. ПРИГОДИ ШВЕИКА В ПОЇЗДІ

В одному купе другого класу кур’єрського поїзда Прага – Чеські Будейовиці сиділо троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім лисий добродій і Швейк.

Швейк скромно стояв біля дверей у коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварюка і таке інше.

Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.

– У нас украли валізу, – дорікав надпоручник Швейкові. – Як у тебе повертається язик про таке доповідати, дармоїде!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, – тихо обізвався Швейк, – таки справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них, безсумнівно, припала до вподоби ваша валіза, і той жевжик, безсумнівно, скористався хвилиною, коли я відійшов від багажу, щоб доповісти вам, що з вашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити вашу валізу саме в цю зручну для нього мить. Вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі вкрали в однієї пані візочок разом з дівчинкою, загорнутою в ковдру, але злодії були такі порядні, що віднесли її в поліцію на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. – І Швейк з притиском заявив: – На вокзалах завжди крали і будуть красти. І нічого тут не вдієш.

– Я глибоко переконаний, Швейку, – промовив надпоручник, – що ви колись таки довоюєтесь, Я й досі не добрав, чи ви вдаєте дурня, чи вже таким дурнем народилися. Що було в тій валізі?

– Та нічого особливого, пане обер-лейтенанте, – відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою “Neue Freie Presse”. – В тій валізі тільки й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.

Побачивши погрозливий рух надпоручника, Швейк провадив лагідним тоном:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо дзеркала й вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в кожному разі, ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодного збитку. Як тільки здобудемо якесь там місто…

– Геть звідси! – страшним голосом ревнув надпоручник. – Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви за ці кілька тижнів. Гадаю, що й ви це помітили?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький хист, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так уже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночка “В сучому гайку”. Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: “Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь – лежу на нарах у поліції”. І ставалося з ним таке кожного разу, коли він давав собі слово йти чемно додому, а наприкінці виявлялося: або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим із султана на касці в поліцая. Він просто вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його мучило, що те прокляття переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…

– Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри…

– Швейку, – розлютився надпоручник, – я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовиць, я з вами порахуюся. Я накажу посадити вас на гауптвахту! Вам це відомо?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, невідомо, – лагідно сказав Швейк.

– Ви мені про це ще на згадували.

У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, видобув з шинелі “Богемію” і почав читати відомості про великі перемоги на фронті та про дії німецького підводного човна “Е” в Середземному морі. Та коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід – висаджувати міста в повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, то почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:

– Пробачте, шановний пане, чи не ви часом пан Пуркрабек, представник банку “Славія”?

Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, а в брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. – І він невблаганно повів далі: – А один студент медик у кав’ярні “У Шпірків” також казав раз, нібито причиною випадання волосся буває нервовий струс протягом перших шести тижнів після народження.

Тоді сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши:

“Marsch heraus, Sie Schweinkerl!” 1 – виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавшись йому.

1 Геть звідсіля, свинюко! (Нім.)

Швейк трохи помилився. Голомозий суб’єкт був не паном Пуркрабеком, представником банку “Славія”, а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом.

Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну подорож по гарнізонах ї зараз збирався налетіти на Будейовиці.

Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:

“Ви маєте револьвер?”

“Маю”.

“Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняча череда”.

І справді, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням:

“Так і повинно бути. Оце справжній солдат!”

Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто лишався живий. У нього була манія переводити офіцерів у найнеприємніші місця.

Щось не так, яка-небудь дрібничка – і офіцер уже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на чорногорський кордон або до якогось задрипаного гарнізону, що вщент снився в брудному закутку Галичини.

– Пане надпоручнику, – спитав генерал-майор, – у якому кадетському корпусі ви вчилися?

– У Празькому.

– Отже, ви вчилися в кадетському корпусі й навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимсь сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І, нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?

– Лукаш.

– А в якому полку служите?

– Я був…

– Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.

– В дев’яносто першому піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели,

– Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з дев’яносто першим піхотним полком подивитись, як виглядає фронт.

– Це вже вирішено, пане генерал-майоре.

Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в станні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими в фамільярному тоні, і він у цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Треба, щоб він тремтів перед своїми начальниками, боявся їх.

Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе й не дозволяти солдатам думати самостійно, навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялись офіцерів, як вогню, а сьогодні…

Генерал-майор безнадійно махнув рукою:

– Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.

Він знову взяв газету і заглибився в читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватись із Швейком.

Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитина, що наїлася й напилася, а тепер солодко спить.

Надпоручник зупинився й кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.

– Швейку, – сказав він урочисто, – нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене зо два таких ляпаси, яких іще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до цього лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, – обізвався Швейк з міною великомученика, – мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув, і в вічі його не бачив. Він справді викапаний Пуркрабек, представник банку “Славія”. Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: “Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно з доданим тиражем № 111-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей”. Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі й лупнув на себе в Дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати кілька ляпасів. Слівце “також” спливло з Швейкових уст так щиро, лагідно і з таким докором, що в поручника опустилася рука. А Швейк вів далі:

– Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, як писалося в тій статті “Що треба мати нормальній людині”. Мені ніколи в житті на думку не спадало, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівль розповідав нам, як він їхав із Штірії, де кравцював, до Праги через Леобен і віз із собою шинку, куплену в Маріборі. Їде він поїздом і гадає, ніби він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та, коли проїздили біля Святого Моріца, він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила. Кравець Гівль помітив це та й каже сам до себе вголос: “Мабуть, жер би й ти, пронозо нещасна”. А той йому по-чеському відповідає: “Певно, жер би, коли б ти дав”. Отож, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Прізвище того пана було Войтех Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе. Ледве він сів на своє місце, як за хвилину в дверях з’явилося ясне Швейкове обличчя:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

– Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший.

Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

– Слухаюсь, пане обер-лейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся за статутом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і почав розмову з якимось залізничником:

– Пробачте, чи можна вас про щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив ніякого бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

– До мене часто заходив, – почав Швейк, – один знайомий, на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одно слово, тягни, не тягни за цю ручку – завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то хотів би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: “На випадок небезпеки”.

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

– Він вам правильно казав, що треба потягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через усі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стопкрана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що ні в якому разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

– Я й сам здивувався, – добродушно говорив Швейк кондукторові, – чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тоді якийсь поважний пан заступився за залізничника: він, мовляв, чув, як цей вояк перший почав розмову про сигнали тривоги. Проте Швейк не вгаваючи говорив про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений, щоб поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

– Наш начальник станції в цьому розберуться, – вирішив кондуктор, – і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

– Це справді варто двадцяти крон, – розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. – І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед цісарем навколішки посередині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові.

Потім цього пана Шнора посадили. Швейк поглянув навколо саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

– Ну, досить, їдьмо краще далі, – сказав Швейк, – адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин і опинився в нужнику з усією своєю славою.

Цієї миті крізь юрбу слухачів проштовхався надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

– Швейку!

Швейк козирнув і відізвався:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по всіх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце,

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку й почав складати рапорта про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

– Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв знав одного Франтішка Млічека з Угржіневсі під Прагою, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на два тижні втратив мову й заговорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до городника Ванека в Гостіварж, зняв там бучу і той відчухрав його батогом.

– Це трапилось, – додав Швейк, – у травні тисяча дев’ятсот дванадцятого року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся.

Із Швеиком залишився кондуктор. Він почав домагатися від Швейка сплати двадцяти

крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.

– Ото буде добре! – сказав Швейк. – Страх як люблю розмовляти з освіченими людьми й буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витяг із кишені мундира люльку, набив її солдатським тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, вів далі:

– Колись у Світаві начальником станції був пан Вагнер. О, той уже вмів сотати жили зі своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнгвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: “Я тебе, – каже, – лякатиму ніч у ніч”. І він, хоч вірте, хоч ні, свого слова дотримав. Сидить якось уночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвоник і начальник приймає телеграму: “Як маєшся, сволото? Юнгвірт”.

Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: “Прости мені, Юнгвірте”. А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: “Повісся на семафорі біля мосту. Юнгвірт”. І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.

Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по-військовому доповів надпоручникові Лукашеві:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, мене ведуть до пана начальника станції.

Надпоручник Лукаш не відповів. Його опанувала цілковита апатія. Промайнула думка, що найкраще начхати на все – і на Швейка, і на того облізлого генерал-майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовиць, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою.

На фронті знайти при нагоді смерть і спекатися цього мізерного світу, де товчеться така потвора, як Швейк.

Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виглянув у вікно й побачив на пероні Швейка.

Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничників у формі.

Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні. Навіть лисий генерал-майор перестав здаватися йому таким огидним страховищем.

* * *

Поїзд уже давно чахкав у напрямі Чеських Будейовиць, а на пероні навколо Швейка натовп не зменшувався.

Швейк доводив свою безвинність і говорив так переконливо, що одна пані навіть сказала:

– Знову причепилися до солдатика.

Юрба підхопила це, і якийсь пан виявив бажання заплатити за Швейка двадцять крон штрафу, бо, на його думку, цей вояк не винний.

– Ви тільки погляньте на нього, – казав пан, повіривши невинному виразу Швейкового обличчя, коли Швейк, звертаючись до юрби, заявляв:

– Я, люди добрі, не винен.

Потім з’явився жандарм, витяг із юрби одного громадянина, заарештував його й повів, примовляючи: “Ви за це відповідатимете, я покажу вам, як підбурювати людей! Ач, що каже: “Коли так поводяться з солдатами, то нема чого від них домагатися, щоб Австрія перемогла!”

Нещасний громадянин не знайшов інших виправдовувань, крім щирого запевнення, що він же різник з-під Старої Брами й зовсім не таке хотів сказати.

Тим часом м’якосердий пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка з собою до ресторану третього класу, де почастував пивом. Довідавшись, що всі документи й військовий залізничний квиток Швейка лишились у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на дальші витрати в ресторані.

Прощаючись, він довірчо сказав Швейкові:

– Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана із Здолбунова, Моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі й довго на фронті не затримуйтесь.

– Про це не турбуйтеся, – відповів Швейк. – Побачити якісь чужі краї, та ще й на дурняка, завжди дуже цікаво.

Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія. Тим часом люди, які не були при розмові Швейка з начальником станції, а тільки здалека бачили натовп, розповідали одне одному, ніби там зловили якогось шпигуна, коли той фотографував вокзал. Однак якась пані категорично це заперечувала. Йдеться, говорила вона, зовсім не про якогось шпигуна, а про драгуна. Той драгун порубав одного офіцера біля жіночої вбиральні, бо цей офіцер ліз туди за його милою, яка проводжала драгуна на фронт.

Цим фантастичним версіям, що характеризували нервозність воєнного часу, поклала край жандармерія, очистивши перон від людей. А Швейк тихенько пив далі, з ніжністю згадуючи свого надпоручника. Що то він там робитиме, коли приїде в Чеські Будейовиці й не знайде в поїзді свого денщика?

Перед прибуттям поштового поїзда ресторан третього класу заповнили військові й цивільні. Переважали солдати різних полків, різного роду зброї і всіляких націй.

Воєнна буря загнала їх до таборських лазаретів, і тепер вони знову від’їжджали на фронт по нові поранення, каліцтва та захворювання, від’їжджали, щоб вислужити собі де-небудь у сумних полях Східної Галичини над могилою простий дерев’яний хрест, на якому ще багато років тріпотітиме на вітрі й дощі вилинялий австрійський військовий кашкет з поіржавілою кокардою. На цей кашкет інколи злетить сумний постарілий гайворон і пригадає багаті бенкети тих часів, коли для нього бував накритий нескінченний стіл із смачними людськими трупами та кінським падлом, а під таким кашкетом, на якому він сидить, було найсмачніше: людські очі.

Один з таких кандидатів на муки, звільнений після операції з лазарету, в брудній формі зі слідами крові й болота, підсів до Швейка. Він був якийсь хирлявий, зморений, смутний. Поклавши на стіл клуночок, витяг обшмульганий гаманець, перерахував гроші.

Потім глянув на Швейка і спитав:

– Magyarul? 1

– Я, приятелю, чех, – відповів Швейк, – може, вип’єш?

– Nem tudom, baratom 2.

– Це не зашкодить, приятелю, – пригощав Швейк, підсовуючи свій повний кухоль сумному воякові. – Пий досхочу.

Той зрозумів, випив і подякував:

– Koszonom szivesen 3.

Потім знову почав розглядати свій гаманець і вкінці зітхнув.

Швейк зрозумів, що цей мадяр хотів би замовити собі пива, але в нього мало грошей, і тому замовив для нього ще один кухоль. Мадяр знову подякував і жестами почав щось розповідати Швейкові, показуючи свою прострелену руку, причому додав міжнародною мовою: “Піф-паф – бац!”

Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий солдат, показавши лівою рукою на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.

– Nincs ham, nincs ham 4. – Він хотів цим сказати, що вдома не мають чого їсти.

З очей у нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом шинелі, на якому була дірка від кулі, що ранила його за угорського короля.

Не диво, що за такою розвагою у Швейка мало-помалу нічого не залишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовиць, бо з кожним кухлем пива, яким він частував себе і мадяра, Швейк втрачав можливість купити солдатський квиток.

Через станцію на Будейовиці пройшов ще один поїзд, а Швейк усе сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє: “Піф-паф – бац! Harom gyermek, nincs ham, eljen!” 5.

Останнє слово він промовляв, цокаючись із Швейком.

– Пий, пий, бідо мадярська, – відповідав Швейк, – напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували…

1 Розумієте по-угорському? (Угор.)

2 Не розумію, брате (угор.).

3 Щиро дякую (угор.).

4 Нема що їсти, нема що їсти (угор.).

5 Троє дітей, нічого їсти, на здоров’я! (Угор.)

Вояк, то сидів біля сусіднього столу, розповів, як у Сегеді, коли туди прибув їхній двадцять восьмий полк, мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.

Це була свята правда, але вояк почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських солдатів. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.

Незабаром цей вояк сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегеді віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо визнав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось із них так садонув його ножем у спину, що вояка мусили відправити в тил на лікування.

Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому гауптвахту, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як

слід віддячити мадярові за рану, щоб і той трохи почухався.

– Ihre Dokumenten, ваші документи? – чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з баґнетами. – Я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви, денщицьке вухо!

– Немає в мене документів, голубчику! – відповів Швейк. – Пан обер-лейтенант Лукаш з дев’яносто першого полку забрав їх з собою, а я залишився тут, на вокзалі.

– Was ist das Wort “голупчику”? 1 – звернувся фельдфебель до одного зі своїх солдатів – старого вояка з крайової оборони. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:

– Голубчик – das ist wie “Herr Feldwebel”. Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком:

– Токумент кошний зальдат, пес токумент замкнути auf Bahnhofs-Militarkommando den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund 2.

1 Що означає слово “голупчику”? (Нім.)

2 …у вокзальній військовій комендатурі вошивого денщика, як скаженого собаку (нім.).

Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояка з крайової оборони, який так спритно переклав слово “голубчик” на німецьку мову своєму природженому ворогові – фельдфебелеві.

Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.

Перше, що впало у вічі бравому воякові Швейку, була картина, що зображувала, згідно з написом, як командир взводу Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського двадцять першого стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього. На другій стіні висів малюнок з написом: “Сержант Ян Данко з п’ятого гонведського гусарського полку розвідує розташування ворожих батарей”.

Праворуч нижче висів плакат “Рідкісні приклади відваги”.

Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а коли такі виняткові приклади відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки З люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних прикладів геройства.

Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:

ЇЗДОВИЙ ИОЗЕФ БОНГ

Солдати санітарної частини транспортували тяжкопоранених до возів, замаскованих у байраку. Навантажені підводи рушали на перев’язочний пункт. Росіяни, вистеживши санітарні обози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Иозефа Бонга з 3-го цісарсько-королівського обозного ескадрону впав, убитий осколком гранати. Бонг забідкався: “Бідний мій сивий. Уже тобі амінь!” Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонг випряг коня і відтяг воза в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. “Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі”, – бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня збрую. Врешті скінчив і поволікся з нею до возів. Санітари почали лаяти Бонга, чому він так забарився. “Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Вона й нам пригодиться, гадаю собі. У нас таких речей не надто багато”, – виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю “За відвагу”. Швейк прочитав усе до кінця і, користуючися з того, що фельдфебель не повертався, заговорив до вояків з крайової оборони, які були у вартівні:

– Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я був у Празі, мені довелося читати в “Празькій офіційній газеті” про ще кращий випадок, що трапився з одним добровольцем доктором Иозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до баґнетного бою, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: “Не дозволю, – каже, – себе перев’язувати через таку подряпину”. І знову поліз із своїм підрозділом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку.

Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось пролетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война бере Ціпок другою рукою і репетує, що він їм цього не подарує, і бозна-чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його зовсім не вбило шрапнеллю. Може, якби його врешті не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль “За відвагу”. Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася й кричала: “Пам’ятай свою присягу, поспішай до бою, навіть як смерть витає над тобою”.

– І чого тільки в тих газетах не набрешуть, – промовив один із солдатів. – Коли б той вигадник потрапив До цього пекла, за годину б з глузду зсунувся.

Вояк з крайової оборони плюнув:

– У нас у Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером.

По-чеському не хотів з нами ані слова говорити, та коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеському. У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:

– Wenn man soll drei Minuten weg, da hort man nichts anderes, als 1: “Цеський, цехи”.

Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони відвести цього вошивого гаспида (він указав на Швейка) до поручника, тількино той прийде.

– Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, – сказав капрал, коли фельдфебель вийшов, – уже два тижні крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, та кожного дня повертається з телеграфу злий, як собака, і каже: “Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen” 2.

1 Тільки-но вийдеш на хвилину, як вони зразу ж починають… (Нім.)

2 Ну й шльондра, не хоче зі мною спати (нім.).

Лейтенант і на цей раз повернувся в такому самому настрої. Було чути, як він гупає якимись книжками по столу.

– Нічого не вдієш, хлопче, мусиш іти до нього, – співчутливо сказав капрал Швейкові. – Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна солдатів – і старих, і молодих.

І повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий, дуже розлючений поручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багатозначно промовив:

– Ага…

Капрал відрапортував:

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, цього чоловіка затримали на вокзалі без документів.

Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто він уже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожний, хто б у цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, ніби це взагалі неможлива річ, щоб у людини з такою зовнішністю могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, немовби він упав на землю з якоїсь іншої планети й тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої не відомої йому досі дурниці, як якісь документи.

Поручник, дивлячись на Швейка, розмірковував якусь мить, що йому сказати, і нарешті сказав:

– Що ви робите на вокзалі?

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовиць, щоб добратися до свого дев’яносто першого полку, де я перебуваю в денщиках у пана обер-лейтенанта Лукаша, якого я був змушений покинути тому, що мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, нібито я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.

– Чорт вас забирай! – вилаявся поручник. – Розповідайте послідовно, коротко і не верзіть нісенітниць.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном обер-лейтенантом Лукашем сідали до цього кур’єрського поїзда, який мав нас відвезти і доставити якнайшвидше до нашого дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку в нас украли валізу, а потім знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий…

– Himmelherrgott, – зітхнув поручник.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, то вже так треба, щоби з мене все лізло, як із старого кожуха, поступово, для того щоб була ясна картина всіх подій, як то завжди говорив небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани, щоб відшмагати його ременем.

Поручник сопів від люті, а Швейк говорив далі:

– Я чомусь не сподобався панові лисому генерал-майорові, і пан обер-лейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили в тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд відійшов, пан обер-лейтенант з валізами й з усіма своїми й моїми документами також поїхав, а я залишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.

Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, Що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження вродженого дурня.

Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовиці, і спитав, чому він усі їх проґавив.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – відповів Швейк, добродушно посміхаючись, – зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлось нещастя.

Я сів біля столу випити пива, і пішло кухоль за кухлем…

“Такого йолопа я ще не зустрічав, – подумав поручник, – в усьому признається.

Скільки їх уже тут перебувало, кожен викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько каже: “Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво кухоль за кухлем”.

Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:

– Ви якийсь дегенерат. Ви знаєте, що це таке дегенерат?

– У нас на розі Боїште і Катержинської вулиці, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, також жив один дегенерат. Батько його був якийсь польський граф, а мати повитуха. Він замітав вулиці, а в шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.

Поручник визнав за найкраще покласти цьому всьому край і твердо сказав:

– Слухайте, телепню, осляче ви копито! Негайно йдіть до каси, купіть собі квиток і їдьте до Будейовиць. Коли я вас іще раз тут побачу, розправлюся з вами як з дезертиром. Abtreten!

Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушив з місця.

Поручник вереснув:

– Marsch hinaus! 1 Чули ви, abtreten, чи ні? Капрале Паленек, відведіть цього ідіота до каси й купіть йому квиток до Чеських Будейовиць.

1 Забирайтесь! (Нім.)

За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне Швейкове обличчя.

– Що там знову?

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – таємниче прошепотів капрал Паланек, – у нього немає грошей на дорогу і в мене теж. Задарма не хочуть везти, бо він не має військових документів, які б свідчили, що він їде в полк.

Поручник недовго зволікав із соломоновим вирішенням важкого питання.

– То хай іде пішки, хай його посадять у полку за те що спізнився. Хто з ним тут буде воловодитись?

– Нічого не вдієш, приятелю, – вийшовши з канцелярії, сказав капрал Паланек Швейкові. – Хочеш не хочеш, а мусиш, бра, пішки тарабанитись до Будейовиць. У нас у вартівні лежить буханець пайкового хліба, то дамо тобі його на дорогу.

Швейка напоїли чорною кавою й дали йому, крім буханця хліба, ще й папушку солдатського тютюну на дорогу. За півгодини він вийшов темної ночі з Табора, наспівуючи старовинну вояцьку пісню:

Як ми йшли на Яромір,

Хто не хоче, той не вір.

Біс його знає, як воно трапилося, але бравий вояк Швейк, замість того щоб іти на південь до Будейовиць, ішов та йшов прямісінько на захід.

Він ішов битим шляхом, занесеним снігами, загорнувшись від морозу в свою солдатську шинелю, наче останній солдат з наполеонівської ґвардії, який повертався з походу на Москву, лише з тією різницею, що Швейк весело співав:

Ой ішов я погуляти

У зелений у гайок!

А по засніжених лісах у нічній тиші летів такий відгомін, що аж по селах розґвалтувалися собаки.

Коли Швейку набридло співати, він сів на купу щебеню при дорозі, запалив люльку і, відпочивши, пішов далі назустріч новим пригодам будейовицького анабасису.

2. ШВЕЙКІВ БУДЕЙОВИЦЬКИЙ АНАБАСИС

Античний полководець Ксенофонт без карти пройшов усю Малу Азію, побував бозна-де. Стародавні ґоти чинили свої напади також без топографічних знань.

Завжди просуватися вперед – це і є анабасис. Пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі в’язи. Та коли в кого була така мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників з різних племен, що прийшли до Європи хтозна-звідки – від Каспійського або Азовського морів, – той під час походів творив справжні дива.

Римські легіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили – нібито їм було ще не досить отих приємностей походу – повернутися до Рима іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Рима.

Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовиць, у чому бравий вояк Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовицького краю побачив села Мілевської округи.

Однак він, не зупиняючись, ішов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь-якому бравому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовиць.

Таким чином, за деякий час Швейк опинився біля Кветова, на захід від Мілевська.

Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи й перед Кветовом був змушений почати спочатку:

Гей, коли ми вирушали,

Всі дівчата заридали…

Якась стара бабуся, повертаючись із костьолу дорогою, що вела з Кветова до Вражи й далі на захід, похристиянському привіталася з Швейком і зав’язала з ним розмову:

– Добрий вечір, солдатику, чи далеко прямуєте?

– Іду я, матінко, в полк до Будейовиць, – відповів Швейк, – до цісаря на війноньку.

– Та ви ж ідете не в той бік, солдатику! – вжахнулася бабуся. – Сюдою ви зроду-віку туди не доберетеся. Це дорога прямісінько на Клатов.

– Я гадаю, – шанобливим тоном відповів Швейк, – що і з Клатова можна дістатися до Будейовиць. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, що поспішає чимдуж до свого полку, старається вчасно прибути на місце, Щоб не мати, боронь боже, якихось неприємностей.

– У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, – зітхнула бабуся. – Отож мав їхати до Пльзня, в ополчення. Він родич моєї небоги. Поїхав.

А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав по полку, а ще за тиждень він з’явився в нас у цивільному одязі й казав, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки й витягли. Вже й листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!

Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:

– Почекайте мене ось у тому лісочку, солдатику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зігрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а справжні гицлі: хапають дезертирів.

Прямуйте лісом аж до Седльців біля Гораждовиць. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?

– Ні, матусю, не маю.

– Тоді й до Седльців не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, прибудьте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у шинку. Там на Долішній вулиці за Флоріаном розшукайте домок, такий собі голубенький, і спитайте господаря Меліхарка. То мій брат. Поклоніться йому від мене, а він уже вам покаже, як потрапити до тих Будейовиць.

Швейк чекав на бабусю в лісочку більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому в подушку, щоб не прохолов, а вона тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що в неї у Будейовицях два онуки.

Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Наостанці витягла з кишені спідниці крону, щоб, мовляв, Швейк купив собі у Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.

За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід у напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовиць можна дійти з будь-якої частини світу.

З Мальчина Швейк ішов із старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту “добру милю” до Радомишля.

Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовиць.

Він має там заміжню доньку. Її чоловік також дезертир. Гармоніст, за всіма ознаками, у Мальчині хильнув зайвого.

– Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, – спокушав він Швейка, – то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.

Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило. Він повернув геть від Швейка, погрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. У Радомишль Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці, за Флоріаном. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило аж ніякого враження.

Він наполягав, щоб Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв; багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькому краю.

– Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по всьому краю, а де може, там і краде, – з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, – а вигляд кожне має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

– Правда очі коле, – додав він, коли Швейк підвівся з лави, – якби мав чисте сумління, то сидів би спокійнісінько і показав би свої документи. Та коли він їх не має…

– Бувайте здоровенькі, дідусю.

– Щасливої дороги, шукайте собі дурнішого. Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок усе незадоволено буркотів:

– Каже, йде до Будейовиць у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, іде спочатку до Гораждовиць, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Розгріб солому і десь близенько почув голос:

– З якого полку, куди вітер несе?

– З дев’яносто першого, до Будейовиць.

– А що ти там забув?

– Там у мене обер-лейтенант!

Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялись аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з тридцять п’ятого, а один артилерист також з Будейовиць. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не попити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред – його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх з собою до свого ожереду.

Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже в Моравію. У Путімі всі про це говорять. Завтра вдосвіта жінка драгуна принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Стракониці, бо один з них має там тітку, а в неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього тартак. Ось там вони й сховаються.

– Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, – запропонували вони Швейкові, – можеш іти з нами. Наплюй на свого обер-лейтенанта.

– Не так воно легко, – відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він уранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було. Хтось – мабуть, драгун – поклав біля ніг Швейкові окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами й біля Штекна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його як доброго друга ковтком горілки.

– В цьому не ходи, – повчав він Швейка, – бо через військову форму неважко в халепу вскочити. Тепер усюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому одязі не зможеш. Жандарми за нами вже не так нюшать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, – повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про дев’яносто перший полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

– Куди націлився? – за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки й пішли поволі, обминаючи села.

– До Будейовиць.

– Бійся бога! – жахнувся волоцюга. – Там же тебе швиденько запакують. І місця не зігрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати з себе кульгавого. Але не бійся, підемо на Стракониці, Волинь, Дуб, і сам чорт не перешкодить нам добути оте лахміття. Там, навколо Стракониць, іще досить недоумкуватих і чесних людей, які, буває, на ніч не замикають дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки – і ось у тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Шинеля стара?

– Стара…

– Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять у шинелях. Тобі потрібні ще штани й піджак. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани й мундир можна буде продати євреєві Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі та перепродує їх по селах. Сьогодні й почалапаємо в Стракониці, – розвивав він далі свій план. – Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні. Там живе один мій знайомий вівчар, теж старий уже дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Стракониці і поцупимо де-небудь той цивільний одяг.

У кошарі Швейк познайомився з приємним дідусем, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й звертався до нього, як і до Швейка, “хлопче”.

– Отак, хлопці, – почав розповідати дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася в лушпинні картопля, – тоді мій дідусь, отак оце, як твій вояк, теж дезертирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з заду аж клапті летіли, і ще йому, як не говори, поталанило. А ось Ярешів син, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка в Ражницях за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили шістсот палиць. Так що смерть була для нього тільки полегшенням, вона визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? – із сльозами на очах звернувся він до Швейка.

– Після мобілізації, коли нас відвезли до казарми, – відповів Швейк, розуміючи, що вояк у формі повинен виправдати довір’я старого вівчаря.

– Ти переліз через мур, чи що? – зацікавлено спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

– Інакше не виходило, дідусю.

– А варта була сильна і стріляла?

– Так, дідусю.

– А куди тепер мандруєш?

– Та в нього розуму, як кіт наплакав, – відповів за Швейка волоцюга. – Йому ґвалт до Будейовиць захотілося. Знаєш, молоде – дурне, само лізе чортові в зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Поцупимо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так прокалатаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, то всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно.

Людей, кажуть, мало буде. Всіх переб’ють.

– То ти думаєш, – спитав вівчар, – що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни, семилітні, самі люди ці війни заслужили.

Так їм і треба. Господь бог уже не міг дивитися, як усе те кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вжг й її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а останні роки тільки й подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі.

Отож господь бог на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знов лободу варити, як то було за неполеонівської війни, одразу за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, з жиру бісяться.

Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркач смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь бог ще натре йому тою бензиною пику.

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Трохи помовчавши, старий вівчар пророче сказав:

– А цієї війни наш найясніший татунько не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель із Стракониць, не схотів коронуватися на короля чеського. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче.

Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуй слова.

– Хтозна, – зауважив волоцюга, – може, він це якось тепер устругне.

– Тепер, голубе, всім на це начхати, – роздратовано промовив вівчар. – Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони говорять! По цій війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а в князів маєтки відбиратимуть. Вже одного там Коржінка за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей

підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.

– Та воно й раніше так було, – озвався волоцюга, – пам’ятаю, тут, у Кладно, був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони ніби можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у всій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу чухраю собі від Лан, пробираюся поза деревами і все глухим лісом. Та не дійшов і до тієї лісничівки, куди прямував, як по дорозі мене злапали й привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією собачнею зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався до верху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягла мене на землю, наступила на мене лаписьками й почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягли, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, іти, куди хочу.

Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Але за півгодини ті два вовкодави були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер із жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив аж два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину, а в Кладнєнську округу більше носа не потикав. Її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої досліди. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить там вовкодава, то вже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.

Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску кисле овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.

– В Ліпніце на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост повинен бути десь на видноті – на майдані або на іншому такому місці, а не в якійсь там глухій вуличці. Обходжу я одного разу будинки на околиці й не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері й даю про себе знати: “Уклінно прошу, подайте вбогому подорожньому”. І враз – господи боже ти мій – ноги в мене підломилися. Та це ж жандармський пост.

Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а над столом на мене дивиться сам найясніший цісар. Не встиг я ще й слова бовкнути, як уже скочив на мене вахмістр і тут же в дверях так заїхав мені по пиці, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кейжлицях. Оце вам таке жандармське право…

Всі троє добре наїлися й скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій хатині.

Вночі Швейк потихеньку одягся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк прямував у його білому світлі на схід, весь час повторюючи: “Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовиць”.

Коли він вийшов з лісу, праворуч завидніло якесь місто. Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто (це були Водняни). Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало Швейка на засніжених узгір’ях над Протівіном.

– Тільки вперед, – мовив бравий вояк Швейк. – Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовиць.

Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовиць, а на північ, просто на Пісек.

Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село. Спускаючись із невеличкого пагорба, він подумав: “Так далі не можна. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовиць”.

Та, ввійшовши в село, він страшенно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.

– Ісусе Христе, змилуйся, – зітхнув Швейк. – Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав.

І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла “курка” (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, ніби павук, що пильнує свою павутину.

Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:

– Куди?

– У Будейовиці, до свого полку.

Жандарм саркастично посміхнувся:

– Ви ж ідете від Будейовиць. Уже ті ваші Будейовиці залишилися позаду, – і потяг Швейка на жандармський пост.

Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але піддавав їх на допиті такому перехресному вогню, що й невинний признався б.

Два жандарми з цього поста перейняли його метод, ї перехресний допит завжди супроводили посмішками всього жандармського персоналу.

“Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, – завжди казав вахмістр своїм підлеглим, – а гримати на когось немає ніякого сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але робити все, щоб потопити їх у зливі запитань”.

– Щиро вас вітаємо, солдате, – сказав жандармський вахмістр, – ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди бог провадить?

Швейк повторив, що йде в Чеські Будейовиці до свого полку.

– В такому випадку, ви, очевидно, заблукали, – всміхнувся вахмістр, – бо ж ви йдете від Чеських Будейовиць. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, не неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь – Глубока, а ще на південь від неї – Чеські Будейовиці. Як бачите, ви йдете не до Будейовиць, а з Будейовиць.

Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:

– А все ж таки я йду до Будейовиць.

Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве “А все ж таки вона крутиться”, бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.

– Знаєте що, солдате, – так само чемно промовив до Швейка вахмістр, – я вас переконаю, і ви кінець кінцем самі дійдете висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.

– Ваша правда, – сказав Швейк, – кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.

– Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовиць. Кажу навмисно “ваших”, бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовиці, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.

– Я вийшов з Табора.

– А що ви робили в Таборі?

– Я чекав на поїзд до Будейовиць.

– А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовиць?

– Бо я не мав квитка.

– А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?

– Бо я не мав при собі жодних документів.

– Ось воно що, – сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, – він не такий дурний, як удає, гарно починає закручувати.

І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:

– Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?

– До Чеських Будейовиць.

Вираз вахмістрового обличчя став трохи суворішим, і його очі отупились у карту.

– Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовиць?

– Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.

Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр вів далі:

– Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!

Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:

– Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?

– Бо мені нічого не потрібно.

– Ох боже мій, – зітхнув вахмістр, – ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз уже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?

– Я йшов повз Путім до Будейовиць.

– Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі кажете, що йшли до Будейовиць, а тепер ми вам довели, що ви йдете від Будейовиць,

– Очевидно, я зробив коло.

Вахмістр і весь персонал поста значуще перезирнулися.

– Ці ваші кола справляють таке враження, ніби ви просто тиняєтесь по околиці.

Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?

– До відходу останнього поїзда до Будейовиць.

– Що ви там робили?

– Розмовляв з солдатами.

Вахмістр знову промовисто перезирнувся з жандармами.

– А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?

– Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.

– Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?

– Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.

– Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?

– Безперечно, пане вахмістре.

Переможно глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:

– Вмієте по-російському?

– Не вмію.

Тоді вахмістр кивнув сержантові, і, коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і певний своєї правоти, заявив, потираючи руки:

– Ви чули? Не вміє по-російському. Це стріляний горобець. В усьому признався, а в найголовнішому – ні. Завтра відпровадимо його в Пісек, до окружного начальства. Криміналістика – це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені запитань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол.

І ще того самого дня жандармський вахмістр, мило посміхаючись, до вечора строчив протокол, кожне речення якого було приперчене слівцем “spionageverdachtig” 1.

Що далі жандармський вахмістр Фландерка писав чудернацькою урядовою німецькою мовою, то яснішою видавалась йому ця ситуація.

А коли він закінчив свій рапорт словами: “So melde, ich gehorsam, wird den feindlichen Offizier heutigen Tages, nach Bezirksgendarmeriekommando Pisek uberliefert” 2, – то задоволено посміхнувся і гукнув жандармського сержанта:

– Ви дали цьому ворожому офіцерові їсти?

– Згідно з вашим наказом, пане вахмістре, ми даємо їжу лише тим, кого затримали й допитали до дванадцятої години.

1 Запідозрений у шпигунстві (нім.).

2 Отже, насмілюсь доповісти, що сьогодні ворожого офіцера Доставимо до окружної жандармської команди в Пісек (нім.).

– Тут і є такий виняток! – поважно зазначив вахмістр. – Це, очевидно, старший офіцер, певно, зі штабу. Адже ясно, росіяни для шпигунства не закинуть сюди якогось там єфрейтора. Пошліть по обід для нього в трактир “У котика”. Якщо там уже нічого нема, хай щось зварять. Нехай ще приготують чай з ромом і все це пришлють сюди. Але не кажіть, для кого. Взагалі нікому нічичирк, що тут у нас за пташка. Це військова таємниця. А що він зараз робить?

– Попросив трохи тютюну і сидить у вартівні з таким задоволеним виглядом, немов у себе вдома. “У вас тут, – каже, – тепленько. А грубка не курить? Мені у вас дуже подобається. А якщо грубка курітиме, треба буде вичистити комин. Але тільки після полудня, ні в якому разі не тоді, коли сонце стоїть над комином”.

– Погляньте лишень, що за витончена гра з його боку, – з щирим захопленням сказав вахмістр. – Вдає, немовби він ні до чого не причетний. А таки добре знає, що його розстріляють. Таку людину треба поважати, хоч вона й наш ворог. Адже йде на певну смерть. Не знаю, чи ми були б здатні на таке. Можливо, ми захиталися б, зламались. А він спокійно сидить і каже: “Тепленько тут У вас, і грубка не курить”. Це вже, пане сержанте, характер. Така людина мусить мати залізні нерви, самозречення, впертість і ентузіазм. Коли б і в Австрії були такі патріоти…

Але краще про це не говорити. І в нас бувають такі ентузіасти. Ви читали в “Народній політіці” про обер-лейтенанта артилерії Бергера? Він виліз на високу сосну і влаштував собі на гіллі спостережний пункт. А коли наші відступили, він уже не міг злізти, бо інакше потрапив би в полон. Тому чекав, аж поки наші знову прогнали ворога. І тривало це цілих чотирнадцять днів. Усі чотирнадцять днів він сидів на вершечку дерева і, щоб не вмерти з голоду, обгриз геть усе верховіття – їв гілки і глицю. А коли наші прийшли, він так ослаб, що вже не міг утриматися на дереві, впав униз і вбився. По смерті його відзначили золотою медаллю за хоробрість.

І вахмістр поважно додав:

– Самопожертва, пане сержанте, це – геройство! Бачите, як ми знову заговорилися. Біжіть же замовити обід, а того тим часом пришліть до мене.

Сержант привів Швейка. Вахмістр, жестом запросивши його сісти, по-дружньому почав випитувати, чи має він батьків.

– Не маю.

Вахмістрові зараз же спало на думку, що це найкраще, принаймні ніхто не буде за цим нещасним ридати. При цьому він вдивлявся в добродушне Швейкове обличчя і раптом у припливі щирості поплескав його по плечу, нахилився до нього і батьківським тоном запитав:

– Ну, а як вам у Чехії подобається?

– Мені в Чехії всюди подобається, – відповів Швейк, – на своєму шляху я скрізь зустрічав дуже добрих людей.

Вахмістр притакував, хитаючи головою.

– Народ у нас дуже добрий і щирий. Якась там крадіжка або бійка не має значення. Я вже тут п’ятнадцять років, а коли те все підрахувати, то на один рік припадає три чверті одного вбивства.

– Ви хочете сказати, що тут у вас на одну чверть не дорізують? – спитав Швейк.

– Ні, ви не так зрозуміли. За п’ятнадцять років нам довелося розслідувати лише одинадцять убивств. З метою грабунку було п’ять, а решта – це такі собі звичайні, які й торби січки не варті.

Вахмістр на хвилину замовк і знову перейшов до свого методу слідства:

– А що ви збиралися робити в Будейовицях?

– Приступити до служби в дев’яносто першому полку. Вахмістр наказав відвести Швейка знову до вартівні і швидко, щоб не забути, приписав до свого рапорту окружному жандармському командуванню в Пісеку: “Досконало володіючи чеською мовою, хотів пробратися в Чеські Будейовиці до дев’яносто першого піхотного полку”.

Вахмістр радісно потер руки, задоволений багатим матеріалом і блискучими наслідками свого методу слідства. Згадав попередника, вахмістра Біргера, який із затриманим узагалі не говорив, ні про що його не питав, а зараз же відсилав до окружного суду з коротким рапортом: “Згідно зі свідченнями сержанта, затриманий за бурлакування і жебрацтво”. Теж мені допит!

Дивлячись на сторінки свого рапорту, вахмістр задоволено посміхнувся і витяг з письмового стола засекречений документ від крайового жандармського командування в Празі із звичайним: “Суворо секретно”, – і перечитав ще раз:

“Всім жандармським відділенням і постам суворо наказується з загостреною пильністю слідкувати за всіма особами, які проходять їхнім районом.

Перегрупування наших військ у Східній Галичині було причиною того, що деякі російські військові частини, перейшовши Карпати, зайняли позиції на території нашої держави, внаслідок чого фронт пересунувся глибше на захід імперії. Ця нова ситуація створила можливість російським шпигунам використати нестійкість фронту і проникнути глибше на територію нашої монархії, головним чином у Сілезію та Моравію, звідки, згідно з секретними донесеннями, велика кількість російських шпигунів перейшла до Чехії. Як стверджено, між ними є багато російських чехів, вихованих у вищих штабних військових школах Росії, і ті, бездоганно володіючи чеською мовою, є особливо небезпечними шпигунами, бо вони можуть повести й, безперечно, поведуть і між чеським населенням протидержавну пропаганду. Тому головне жандармське командування наказує затримувати всіх підозрілих і насамперед підвищити пильність у місцях, де розташовані гарнізони, військові пункти і станції, через які проходять військові поїзди. Затриманих негайно обшукувати і відправляти до вищої інстанції”.

Жандармський вахмістр Фландерка знову вдоволено посміхнувся і поклав секретний циркуляр “Sekretreservaten” між іншими до папки з написом “Секретні розпорядження”. Там їх було чимало. Їх фабрикувало міністерство внутрішніх справ разом з міністерством оборони, якому підлягала жандармерія.

В головному жандармському управлінні в Празі не встигали їх розмножувати і розсилати.

Там були:

Наказ про стеження за настроями місцевого населення.

Інструкція, як на основі розмов з місцевим населенням вияснити вплив відомостей з фронту на його настрої.

Анкета: як ставиться місцеве населення до випуску військових позик і збирання пожертв.

Анкета про настрої призваних в армію і тих, яких мають призвати.

Анкета про настрої членів місцевого самоврядування й інтелігенції.

Розпорядження про негайне вияснення, які політичні партії існують серед місцевого населення, їхню чисельність.

Розпорядження про нагляд за діяльністю керівників місцевих політичних партій і вияснення ступеня лояльності певних політичних партій, які діють серед місцевого населення.

Анкета про те, які газети, журнали і брошури надходять до району даного жандармського поста.

Інструкція щодо вияснення, з ким зустрічаються особи, запідозрені в нелояльності, в чому полягає їхня нелояльність.

Інструкція, як з місцевого населення залучити до співробітництва платних донощиків та інформаторів.

Інструкція для платних інформаторів з місцевого населення, зарахованих на службу при жандармському посту.

Кожен день приносив нові інструкції, настанови, анкети і накази. Затоплений цією масою винаходів австрійського міністерства внутрішніх справ, вахмістр Фландерка мав величезну кількість неопрацьованих анкет. Відповідав стереотипно, що в нього все в порядку і лояльність місцевого громадянства треба віднести до рубрики Ia.

Австрійське міністерство внутрішніх справ винайшло для класифікації лояльності і вірності монархії такі ступені категорій: Ia, Ib, Ic; IIa, IIb, IIc; IIIa, IIIb, IIIc; IVa, IVb, IVc.

Ця римська четвірка в сукупності з літерою “a” означала “Зрадник, повісити”; з “b” – “Інтернувати”; з “c” – “Слідкувати і заарештувати”.

В столику жандармського вахмістра зберігалися різні бланки і реєстри. Влада хотіла знати, що кожен громадянин про неї думає.

Вахмістр Фландерка не раз у розпуці заламував руки над паперами, які невблаганно прибували з кожною поштою. Як тільки бачив знайомі конверти з печаткою “Portofrei-dienstlich” 1, – серце в нього завжди починало тріпотіти, і він уночі, передумуючи все, доходив висновку, що кінця війни не дочекається, що крайове жандармське командування забере в нього останні крихти розуму і він уже не зможе радіти з перемоги австрійської зброї, бо матиме в голові на одну клепку більш або менш. А окружне жандармське управління бомбардувало його запитаннями, чому він не відповідає на анкету за номером 72345/721a a, як виконують інструкцію під номером 88992/882 a, які практичні наслідки настанови під номером 123456/2292в/р тощо .

Найбільшого клопоту завдала йому інструкція, як залучити до співробітництва платних донощиків та інформаторів з місцевого населення. Нарешті, остаточно втративши надію завербувати когось із південних чеських сіл, де починається Блата 2, бо народ має там такі вперті голови, Фландерці спало на думку взяти на службу громадського пастуха, якого прозивали Пепіку-підстрибни.

1 Вільне від оплати, службове (нім.).

2 Села на півдні Чехії.

Це був кретин, природою і людьми скривджений каліка, який завжди на цей заклик підстрибував. Він за кілька золотих на рік та за якусь там страву пас громадську худобу. Вахмістр наказав його покликати і сказав йому:

– Знаєш, Пепіку, хто такий старий Прохазка?

– Ме-е.

– Не мекай, а запам’ятай. Так називають найяснішого цісаря. Ти знаєш, хто такий найясніший цісар?

– Це – найяшніший чішар.

– Добре, Пепіку! Запам’ятай. Ти ходиш обідати з хати в хату, і як десь там хто-небудь скаже, що найясніший цісар – тварюка або щось подібне, зараз прибіжи до мене і розкажи. Дістанеш від мене шістку 1, а коли хто-небудь скаже, що ми війни не виграємо, знову приходь до мене, розумієш? Розкажеш, хто це говорив, і знову в тебе нова шістка. Але коли я довідаюсь, що ти щось промовчав, буде тобі погано: заарештую і відвезу в Пісек. А тепер підстрибни!

1 Десять крейцерів. 1 крона мала 5 шісток.

Пепік підстрибнув, а вахмістр дав йому дві шістки і, вельми вдоволений собою, написав рапорт до окружного жандармського командування, що вже здобув інформатора.

На другий день до нього прийшов священик і таємниче повідомив: сьогодні вранці він зустрів за селом громадського пастуха Пепіка-підстрибни, і той йому похвалився: “Отче духовний, пан вахмістр учора казав, що найяшніший чішар тварюка, а ми тої війни не виграємо. Ме-е-е, гоп!”

Після дальшого розслідування і розмови із священиком вахмістр Фландерка наказав заарештувати громадського пастуха. Пізніше на Градчанах його засудили до дванадцяти років ув’язнення за державну зраду, його звинуватили в небезпечних і зрадницьких злодіяннях, в підбурюванні, образі його величності й кількох інших злочинах та провинах.

Пепіку-підстрибни поводився на суді, як на пасовиську або серед знайомих селян.

На всі запитання мекав, як коза, а після вироку вигукнув: “Ме-е-е, гоп!” – і підстрибнув. За це дістав дисциплінарну кару – карцер з твердим ліжком і три дні на тиждень на хліб та воду. Від того часу жандармський вахмістр не мав інформатора і мусив задовольнитися тим, що сам собі такого видумав. Він подав по інстанції вигадане прізвище, підвищивши таким чином свій прибуток на 50 крон щомісяця, які й пропивав “У котику”. Після десятого кухля його починала мучити свідомість службової провини. Пиво гіркло в роті, і в такі хвилини він завжди чув від сусідів одне й те ж речення: “Щось пан вахмістр сьогодні якийсь трохи смутний, немовби не в гуморі”. Тоді він ішов додому, і, тільки-но за ним зачинялися двері, хтось обов’язково зауважував: “Напевне, наші знову десь у Сербії обкалялись, бо щось пан вахмістр сьогодні дуже мовчазний”.

А вахмістр удома заповняв ще один з незліченних рапортів: “Настрої населення:

Ia”.

Пана вахмістра часто мучило безсоння. З дня на день він чекав ревізії і слідства. Вночі йому привиджувалась смертна кара, немов його ведуть на шибеницю і сам міністр оборони востаннє питає його під зашморгом: “Wachtmeister, wo ist die Antwort des Zirkulars № 1789678/23792 X. Y. Z.?” 1

Але тепер, напевно, йому доля всміхнулася. Здавалось, немов з усіх кутків жандармського поста до нього лине давнє мисливське привітання: “З щасливим полюванням”. І жандармський вахмістр Фландерка не сумнівався, що начальник окружного жандармського управління поплескає його по плечу і скаже: “Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachtmeister” 2.

1 Вахмістре, де ж ваша відповідь на циркуляр за номером… (Нім.)

2 Поздоровляю, пане вахмістре (нім.).

Він малював собі в думках і інші приємні картини, що виникли в якомусь закутку його службового мозку: нагорода, швидке просування на вищий службовий щабель, оцінка його криміналістичних здібностей, які відкриють йому дорогу до дальшої кар’єри.

Вахмістр викликав сержанта і спитав його:

– Обід дістали?

– Принесли йому копченої свинини з капустою і кнедлі; а супу вже не було. Випив склянку чаю і хоче ще.

– Дати! – великодушно дозволив вахмістр. – А коли нап’ється чаю, приведіть до мене.

– Ну як? Обід до смаку? – запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.

– Нічого, можна витримати, пане вахмістре, але треба було до того трохи більше капусти. Та що вдієш, я знаю, мене ж не чекали. М’ясо було добре прокопчене, певне, домашнього копчення, з домашньої свині. Чай з ромом також непогано мене

підкріпив.

Вахмістр поглянув на Швейка і почав:

– Правда, що в Росії п’ють багато чаю? А ром там є?

– Ром є в цілому світі.

“Ти мені не викручуйся, – подумав вахмістр. – Треба було раніше думати, що говориш!” І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:

– А дівчата в Росії гарненькі?

– Гарненьких дівчат найдете в цілому світі, пане вахмістре.

“Ох, і бісова печінка! – знову подумав вахмістр. – Ти, голубчику, хотів би якось вислизнути”. І випалив, як з гармати двадцять четвертого калібру:

– Що ви збиралися робити в дев’яносто першому полку?

– Йти з ним на фронт.

Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив;

– Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії.

“Справді, дуже добре придумано”, – сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.

“Диви, навіть і бровою не поведе! – жахнувся в душі вахмістр. – Оце так виучка!

Якби я був на його місці й мені хто таке сказав, та в мене жижки затрусилися б…”

– Уранці вас відвеземо в Пісек, – кинув немовби мимохіть. – Ви вже були колись у Пісеку?

– У тисяча дев’ятсот десятому році на цісарських маневрах.

Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємніший. Він усією душею відчував, що своєю системою запитань перевершив сам себе.

– Ви відбули маневри від початку до кінця?

– Звичайно, пане вахмістре, як вояк-піхотинець.

Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг уже втриматися, щоб і цього швидше не записати до рапорту.

Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:

“Його план був такий: прослизнувши до дев’яносто першого піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В дев’яносто першому піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він іще в 1910 році брав участь як піхотинець у цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він неабиякий фахівець у своїй справі. Додаю також, що зібрані обвинувачення – це наслідок моєї системи перехресного допиту”.

На дверях з’явився сержант:

– Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.

– Bajonett auf! 1 – наказав вахмістр. – Або ні, приведіть його сюди.

1 Примкнути баґнет! (Нім.)

– Ви хочете до вбиральні? – ласкаво спитав вахмістр. – А чи не криється за цим щось більше? – І він утупив очі в Швейкове обличчя.

– Так, за цим справді криється “велика” потреба, – відповів Швейк.

– Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, – значуще повторив вахмістр, пристібуючи револьвер. – Я піду з вами. У мене добрий револьвер, – сказав він по дорозі Швейкові, – на сім куль, і стріляє дуже влучно.

Перед тим як вийти надвір, вахмістр, однак, покликав сержанта і тихенько сказав йому:

– Примкніть баґнет і, коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід ту яму з гноївкою…

Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.

Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі покоління. Тепер тут сидів Швейк, однією рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкопу.

А жандармський вахмістр утупив свої яструбині очі в двері й роздумував, у котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.

Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:

– Чи не сидів я там надто довго? Можливо, я вас затримав?

– О ні, ніскільки, – відповів вахмістр, подумавши: “Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?”

Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа спокійнісінько сидів “У чорного коня” в Протівіні і грав з шевцями в “мар’яж”, а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну виграє.

Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився в найприємніше місце на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.

Проте всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:

– На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом – порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?

– Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, – погодився сержант. – Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: “Маєте вислідити, скільки в росіян кулеметів у кулеметній роті”. Звичайно, ми б перевдяглись і пішли, а за це мене вішати, мов якогось розбійника?

Сержант так розхвилювався, що аж схопився з місця і вигукнув:

– Я вимагаю, щоб мене розстріляли й поховали з військовими почестями.

– Але тут і на слизьке можна заїхати, – озвався Швейк, – якщо хлопець не в тім’я битий, то його, хоч лусни, ніколи не викриють.

– Викриють! – з притиском вигукнув вахмістр. – Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь, – повторив він уже спокійнішим тоном, з приємною усмішкою, – в нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?

Сержант на знак згоди кивнув головою і додав, що в деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх викриває.

– Ви моєї школи, пане сержанте, – бундючне заявив вахмістр. – Спокій – мильна булька, але штучний спокій – це corpus delicti 1, – і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта: – Чого б нам замовити собі на вечерю?

1 Доказ злочину (лат.).

– А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?

Це питання поставило перед вахмістром нову складну проблему, яку треба було негайно розв’язати.

А що, коли шпигун, скориставшися з його відсутності, вночі втече? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекло. Насправді було так: одного разу взимку сержантові не хотілось тягтися з ними по морозу аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.

– Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме в дзбані, – розв’язав вахмістр важку проблему, – хай баба трохи пробігається.

І баба Пейзлерка, що прислуговувала їм, таки справді добре пробігалась.

Після вечері дорога між жандармським постом і шинком “Котик” не була порожньою й хвилини. Незліченні сліди великих важких чобіт баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність у “Котику”.

А коли нарешті баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяється і веліли прислати їм пляшку контушівки, – цікавий трактирник не витримав.

– Хто там у них? – перепитала баба Пейзлерка. – Та якийсь підозрілий чоловік.

Саме коли я виходила, обидва обнімали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці й примовляли: “Золотенький ти мій хлопчику слов’янський, ти мій маленький шпигунчику!”

Далеко за північ, простягшись на своєму ліжку в повній формі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса позлипалися від наливки, і він тільки бубонів:

– Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, щоб я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою.

– Нема.

Вахмістр звалився на Швейка.

– Ти мене порадував, признався. Так повинно й на допиті бути. Якщо винен – навіщо заперечувати.

Він підвівся і, заточуючись, попрямував з порожньою пляшкою до своєї кімнати, мимрячи:

– Коли б він не звернув на х-хибну до-дор-ро-гу, то все могло інакше с-скін-скін-читися.

Перше ніж звалитися в формі на ліжко, вахмістр витяг з письмового стола свій

рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: “Ich muss noch dazu beizufugen, dass die russische Kontuszowka 1 на підставі § 56”, – але зробив пляму, злизав її, дурнувато всміхаючись, звалився на ліжко й заснув мертвим сном.

1 Я повинен до цього додати, що російська контушівка… (Нім.)

Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стіною, почав голосно хропіти й виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знов уклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу. Вона теж відсипалась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері й усіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще чадила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягла сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:

– Хоча б посоромились спати одягнені, як худоба. – А Швейка вилаяла, щоб він принаймні застібав штани, коли перед ним жінка.

Нарешті енергійно гримнула на розісланого сержанта й примусила його розбудити пана вахмістра, бо хіба, ж це порядок так довго хропти?

– Ну і в гарні ж руки ви попали, – буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. – П’янюги, один гірший за другого. Пропили б і власного носа. Мені вже третій рік не платять за службу, а коли нагадую, вахмістр щоразу каже: “Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і в панському лісі дрова краде”. От і мучуся з ними вже четвертий рік. – Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: – Головне, стережіться вахмістра, він у вічі – як лис, а поза очі – як біс. Так і шукає, щоб когось спіймати й посадити.

Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.

Нарешті він розплющив очі, протер їх і невиразно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку він зразу ж висловив, непевно дивлячись на сержанта:

– Утік?!

– Та що ви, він чесна людина.

Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, повернувся, відірвав клаптик газети на столі й почав м’яти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.

Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:

– – Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.

Сержант з докором глянув на свого начальника,

– Коли б то ви знали, пане вахмістре, чого ви вчора наплели та що ви йому верзли. Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:

– Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни – одна слов’янська кров, що Микола Миколайович буде на другий тиждень у Пршерові, що Австрія не втримається, а він, коли його допитуватимуть, хай усе заперечує і плете, що на язик спливе. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки звільнять, бо це все незабаром лусне. Все буде, як за гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар Вільгельм – тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші та їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.

Сержант відійшов від вахмістра.

– Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже, мабуть, нализався і далі нічого не пам’ятаю.

Вахмістр поглянув на сержанта.

– А я он що пам’ятаю, – заявив він, – ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і навіть перед бабою вигукували: “Хай живе Росія!”.

Сержант почав нервово ходити по кімнаті.

– Ви ревли, як бугай, – оповідав далі вахмістр, – а потім звалилися поперек ліжка і захропли.

Сержант став біля вікна і, тарабанячи в шибку, промовив:

– Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: “Запам’ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це й такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до вбиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна”.

– Я таке говорив?

– Так, пане вахмістре, це ви казали перед тим, як піти надвір блювати, а крім того, ви репетували: “Бабо, запхайте мені палець у горло”.

– А ви теж гарно висловилися, – перебив його вахмістр. – Звідки ви викопали таку дурницю, що Микола Миколайович буде чеським королем?

– Цього я не пам’ятаю, – несміливо відповів сержант.

– Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні як чіп, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.

Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:

– Я вам завжди казав: алкоголь – це погибель. Ви пити не вмієте, а беретесь. А що було б, коли б він дав драла? Як би ми виправдались? Господи! Голова в мене аж тріщить!.. Я вам кажу, пане сержанте, – вів далі вахмістр, – саме тому, що він не втік, цілком ясно, який це небезпечний і хитрий тип. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу раз утекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя – такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий бог не допоможе, а матиме він на шиї одним параграфом більше. Та й годі. Від цього йому не буде ні холодно, ні жарко. Якби тільки в мене так голова не боліла.

Запала тиша. За хвилину вахмістр звелів:

– Покличте сюди нашу бабу!

– Слухайте, бабусю, – звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. – Дістаньте десь хрест із розп’яттям на підставці й принесіть його мерщій сюди.

У відповідь на запитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:

– Швидше, щоб одна нога тут, а друга там!

Він добув із столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував службові листи, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив між запаленими свічками край стола хрест і сказав поважно:

– Сідайте, бабусю.

Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на канапу, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест із розп’яттям. Вона вся похолола, було видно, як її руки на фартусі тремтять разом з колінами.

Вахмістр поважно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:

– Учора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабусю. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабусю, – розвідник і шпигун.

– Ісус Марія! – верескнула Пейзлерка, – матір божа Скочицька!

– Тихо! Аби з нього щось витягти, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?

– Це я, паночку, чула, – відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.

– Але всі ці балачки велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягли все. Одне слово, пришпилили голубчика.

Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:

– Ви, бабусю, були свідком і втаємничені в цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертнім одрі, інакше вас не можна буде поховати на кладовищі.

– Матінко божа, святий Йозефе, – заскиглила Пейзлерка. – Бодай би мені ноги покрутило, перше ніж я цей поріг переступила.

– Не скигліть, бабусю, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Проказуйте за мною.

– Пейзлерка подріботіла до стола, причому не вгаваючи бідкалася:

– Пресвята діво Маріє Скочицька, за віщо мене в цю хату біда принесла?

А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки чаділи, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна в неї підламувалися, руки тремтіли.

Вона підняла вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто, з притиском говорив, а вона повторювала:

– Присягаю богу всемогутньому і вам, пане вахмістре: про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не скажу ні слова, навіть коли б мене про це питали. Хай мені бог допоможе у цьому.

– Тепер поцілуйте хрест, – наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проказала слова присяги й побожно перехрестилася.

– Добре, а тепер віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені під час допиту.

Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, йдучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона справді хвилину тому зазнала чогось жахливого в своєму житті.

Вахмістр тим часом переписував свій рапорт, той рапорт, який він уночі доповнив чорнильн’ими плямами й злизав їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.

Тепер він усе з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ.

Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:

– Ви вмієте фотографувати?

– Вмію.

– А чому не носите з собою апарата?

– Бо не маю, – прозвучала ясна і щира відповідь.

– А якби ви мали апарат, то фотографували б? – спитав вахмістр.

– Якби в чорта грива, була б з нього кобила, – простодушно відповів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім такого:

– А важко фотографувати вокзали?

– Легше, ніж що інше, – відповів Швейк, – бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: “Всміхніться”.

Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт так: “Zu dem Bericht № 2172, melde ich…” 1

1 До повідомлення № 2172, доповідаю… (Нім.)

І він натхненно розписав:

“Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат”.

Вахмістр, у якого з учорашнього дня ще добряче гуло голові, все більше й більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі:

“Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено ніяких фотографій”.

– Вистачить, – сказав вахмістр і підписався. Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.

– А що? Непогано, – сказав він. – Ось учіться, як треба писати беріхти 1. В них повинно бути все. Допит, пане добродію, – не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витрішали. Приведіть цього нашого, треба з ним уже кінчати… Так ось, тепер, – поважно сказав вахмістр Швейкові, – пан сержант відпровадить вас до Пісека, в окружне жандармське управління. Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак, я думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемося без тих ланцюгів. Я переконаний, ви й дорогою не намагатиметесь тікати.

1 Донесення (нім.).

Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:

– Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.

– Бувайте здорові, – м’яко сказав Швейк. – Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати в цій околиці, неодмінно зайду до вас.

– Швейк із сержантом вийшли на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це давні знайомі, які випадково зустрілися по дорозі і йдуть разом до міста, ну, скажімо, до костьолу.

– Я б ніколи й не подумав, – говорив Швейк, – що дорога до Будейовиць пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаурою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому й ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку зовсім знесилився й почав кричати “рятуйте!”. Прибігли поліцаї.

Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин іде попід якимось муром і мур цей не має кінця-краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там у поліції геть усе потрощив.

Сержант промовчав, думаючи: “Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовиці”.

Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть у цій околиці рибу.

– Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, – відповів сержант, – попереднього вахмістра хотіли втопити. Сторож біля ставка стріляє їм щетиною в сідниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають у штани шмат бляхи.

Сержант згадав проґрес, про те, до чого люди дійшли і як одне одного ошукують.

Він розвинув нову теорію, що війна – велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.

– І так уже забагато людей на світі, – заявив він розважно. – Людство до біса розплодилось, аж страх бере. Одне одному на голову лізуть,

Вони саме підходили до придорожнього шинку.

– Ну й дме чортів вітер, – сказав сержант. – Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не кажіть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.

Перед сержантом затанцювала інструкція центральних установ про підозрілих людей, які чимось впадають у вічі, та про обов’язок кожного жандармського поста:

“Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій не виникали зайві балачки”.

– Ніхто не повинен знати, хто ви такий, – знову попередив він Швейка. – Стороннім немає ніякого діла до того, хто ви й що зробили. Не викликайте паніки.

Бо паніка у воєнний час – справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?

– Я не викликатиму паніки, – сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли шинкар з ними розговорився Швейк зауважив: – Брат каже, що за годину будемо в Пісеку.

– А що, ваш брат у відпустці? – спитав цікавий шинкар У сержанта, який, не моргнувши, нахабно відповів:

– Сьогодні у нього відпустка кінчається.

– Ну й обдурили ми його, – посміхнувся сержант до Швейка, коли шинкар кудись відбіг, – головне, не викликати паніки. Час воєнний.

Перед тим як увійти до придорожнього шинку, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не пошкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської дільниці до третьої години обідає, тому зовсім зайве з’являтися туди раніш, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу хоч відбавляй. До шостої теж не спізняться. Доведеться в темряві йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи пізніше. Пісек так чи інакше не втече.

І під кінець рішуче промовив:

– Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля печі.

Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант дійшов висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних солодких і міцних наливок. – У шинкаря на цьому відлюдді було їх аж вісім ґатунків. Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.

Сержант безнастанно заохочував господаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо шинкар уже ледве тримався на ногах і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув:

– Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції.

І почав докладно пояснювати, що інструкція – це зведення найактуальніших розпоряджень, причому виляпав зміст кількох секретних документів.

Шинкар уже нічого не тямив і спромігся лише виректи, що інструкціями війни не виграєш.

Було вже темно, коли сержант вирішив вибратися зі Швейком у дорогу до Пісека.

Хурделило так, що й за два кроки нічого не було видно, а сержант без упину торочив:

– Весь час прямо аж до Пісека.

Коли він сказав це втретє, його голос прозвучав уже не з шляху, а звідкілясь ізнизу, куди він з’їхав сніговим схилом. Спираючись на ґвинтівку, він насилу викарабкався на дорогу. Швейк почув його приглушений сміх:

– Ото ковзанка!

За хвилину, однак, його вже знов не було чути, бо він удруге з’їхав зі схилу, загорлавши несамовито, аж вітер перекричав:

– Упаду, рятуйте!

Сержант перетворився на працьовиту мурашку, яка, звідкись упавши, знову вперто лізе нагору.

П’ять разів він повторював цю прогулянку, а коли знову опинився біля Швейка, розпачливо і безпорадно промовив:

– Отак я б дуже легко міг вас загубити.

– Та ви не бійтеся, пане сержанте, – сказав Швейк. – Найкраще буде, якщо ми один до одного прив’яжемося. Так ми ніколи не загубимось. У вас є з собою наручники?

– Кожний жандарм завжди мусить носити з собою наручники, – з притиском сказав сержант, спотикаючись то по один, то по другий бік Швейка. – Це наш хліб щоденний.

– Ну, так давайте пристебнімося, – заохочував Щвейк, – спробуймо лишень.

Вправним рухом сержант замкнув одне кільце наручників на Швейковій руці, а друге – на своїй.

Тепер вони були схожі на сіамських близнят. Спотикаючись на кожному кроці, вони вже не могли роз’єднатися, і сержант тяг за собою Швейка через купу каміння, а коли падав, також тяг його за собою. При цьому залізо врізувалося їм у руки.

Нарешті сержант заявив, що так далі не піде, наручники треба зняти. Він довго й даремно намагався звільнити себе і Швейка і нарешті зітхнув: – Ми з’єднанні навіки-віків.

– Амінь, – додав Швейк, і обидва почапали далі важкою дорогою. Сержант остаточно занепав духом, а коли після страшних мук вони пізно ввечері добралися до жандармського управління в Пісеку, сержант у цілковитому розпачі звернувся на сходах до Швейка:

– Отепер почнеться страшне, ми не можемо розчепитися.

І справді, почалась неабияка страшна історія, коли вахмістр послав по коменданта управління ротмістра Кеніга. Перші слова ротмістра були:

– Дихніть на мене. Тепер розумію.

Він безпомилково вияснив ситуацію своїм тонким випробуваним нюхом:

– Ром, контушівка, “чорт”, горобинівка, горіхівка, вишнівка і ванільна.

– Пане вахмістре, – звернувся він до свого підлеглого. – Ось вам зразок, який вигляд не повинен бути в жандарма. Це такий злочин, який розглядатиме військовий суд. Закувати себе кайданами з заарештованим і з’явитися п’яним як хлюща.

Приповзти сюди, як послідуща тварюка! Зніміть з них кайдани!

– Чого вам ще? – звернувся він до сержанта, який вільною лівою рукою козиряв.

– Насмілюсь доповісти, пане ротмістре, я приніс донесення.

– На вас самого піде донесення до суду, – коротко сказав ротмістр. – Пане вахмістре, замкніть їх обох і вранці приведіть на допит, а з цим донесенням з Путіма докладно ознайомтеся і пришліть мені на квартиру.

Пісецький ротмістр мав натуру суворо офіційну, був неперевершеним бюрократом, невблаганним у переслідуванні підлеглих. На жандармських постах у його окрузі ніколи не могли точно сказати, чи буря вже минула. Вона завжди могла повернутися, її викликав кожний документ, підписаний ротмістром, який цілий день писав різні догани й перестороги для всієї округи.

Від самого початку війни над жандармськими постами в Пісецькій окрузі нависли важкі хмари. Настрій у всіх був жахливий. Громи бюрократизму гриміли й били жандармських вахмістрів, сержантів, рядових і канцелярських службовців, а за кожну дурницю накладали дисциплінарне стягнення.

– Якщо ми хочемо виграти війну, – говорив ротмістр під час своїх інспекційних поїздок по жандармських постах, – “а” мусить бути “а”, “б” – “б” і всюди стояти крапка над “і”.

Він завжди бачив навколо себе зраду і був твердо переконаний, що кожен жандарм в окрузі має за собою якийсь гріх, породжений воєнними умовами, що в цю серйозну добу кожен має на своєму сумлінні якісь службові грішки, якісь упущення.

А згори його бомбардували службовими листами, в яких міністерство оборони зазначало, що люди з Пісецької округи, згідно з інформаціями військового міністерства, переходять до ворога. І підганяли його, щоб стежив за лояльністю населення округи. Це було жахливо. Жінки проводили своїх чоловіків на війну, а ці чоловіки присягалися жінкам, що не дозволять себе забити за найяснішого цісаря. І ротмістр про все це знав.

Чорно-жовті обрії почали затягуватись хмарами революції. У Сербії, в Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: двадцять восьмий полк, одинадцятий полк.

Цей останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними гвоздиками з марлі. Повз пісецький вокзал у телячих вагонах проїздили солдати з Праги і шпурляли назад сигарети та шоколад, які приносили їм дами зі світського пісецького товариства.

Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещали:

“Heil! Nieder mit den Serben!” 1 Їм за це вліпили по кілька таких запотиличників, що вони тиждень не могли показатися на вулиці. Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн “Боже, цісаря храни нам”, який грали органи по всіх костьолах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, – з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети “а 1а Путім”2: усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не агітує проти війни, настрій населення – Ia, патріотичний запал – Ib.

1 Хай живе! Геть сербів! (Нім.)

2 На зразок відповідей з Путіма.

– Ви не жандарми, а звичайні поліцаї, – любив говорити ротмістр Кеніг під час своїх інспекційних об’їздів. – Замість того щоб загострити свою пильність на тисячу процентів, ви самі перетворюєтесь на худобу.

Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав:

– Вилежуєтеся вдома на печі та думаєте: “Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken…” 1

1 З усією вашою війною поцілуйте мене десь… (Нім.)

Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх треба прибрати до рук, щоб справді був зразковий порядок. Після такого змалювання блискучого зразка жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення Австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.

Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть на сторожі й щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів – це ледача банда, егоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві й вині. А тому що в них мала платня, вони, щоб мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але неухильно розхитуючи Австрійську імперію. Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр із його окружного жандармського управління. Але й той у шинку завжди говорив: “Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура”.

* * *

Ротмістр вивчав донесення жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: “Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми донесеннями”, – бо саме в цей час унизу в пивниці

на нього чекала партія в “шнопса” 2.

2 Гра в карти.

– На днях я вам, Матейко, казав, – промовив ротмістр, – що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив, – це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить це донесення, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, якого привів сюди цей негідний п’янюга сержант, причому вони обидва були зв’язані між собою, як собаки, – зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну й дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, – наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. – Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони, поки тричі на день із страху передо мною не напустять у штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.

Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують усі накази й тому пишуть такі донесення; відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі жарти, аби тільки справу ще більше заплутати.

Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округу шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, щоб завтра вахмістр з’явився в Пісек. Він уже йому з голови виб’є цю “величезну подію”, про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.

– З якого полку ви втекли? – привітав ротмістр

Швейка.

– Ні з якого.

Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійнісінькому обличчі цілковиту безтурботність, спитав:

– Звідки ви взяли цю форму?

– Кожний вояк, коли приходить до армії, дістає форму, – відповів Швейк з лагідним усміхом. – Я служу в дев’яносто першому полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.

Слово “навпаки” він вимовив з таким наголосом, що ротмістр скорчив жалісну міну і спитав:

– Як так “навпаки”?

– Справа дуже проста, – щиро сказав Швейк. – Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає хвилювати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовиць, а там на мене чекає весь полк.

Пан вахмістр у Путімі показував мені на карті, що Будейовиці лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.

Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: “Він витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ”.

– Отже, ви не можете знайти свій полк, – сказав він, – ви йшли його шукати?

Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовиць: Мілевсько – Кветов – Враж – Мальчин – Чижова – Седлець – Гораждовиці – Радомишль – Путім – Штекно, Стракониці, Волинь, Дуб, Водняни, Протівін і знову Путім.

З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він прагнув дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого Дев’яносто першого полку в Будейовицях і як усі його зусилля були марні.

Говорив з вогнем, а ротмістр машинально креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого бравий вояк Швейк ніяк не міг вирватись, шукаючи свій полк.

– Це була геркулесова праця, – сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. – Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви кружляли навколо Путіма.

– Все було б уже вирішено, – докинув Швейк, – якби не цей пан вахмістр у його нещасному Путімі. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовиць, а в казармах йому б сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Сьогодні я вже другий день міг бути на місці й виконувати свої військові обов’язки.

– Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?

– Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах казав, коли в нього хтось хотів випити в борг, буцімто часом на

людину находить така хвилина, що вона до всього стає глуха мов пень.

Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що, коли хтось хоче дістатися до свого полку, це свідчить про те, що він дегенерат, і, дотримуючись усіх правил і краси канцелярського стилю, він звелів вистукати на машинці таке:

Штабу дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку в Чеських Будейовицях

На додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як нам було заявлено, вашого полку, затриманий, за його словами, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом по підозрінню в дезертирстві. Як ним було сказано, він їде до свого вищеназваного полку. Припроваджений невеликий на зріст, з присадкуватою фігурою, правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих прикмет. У додаток посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок міністерства оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку С. 1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі під час затримання.

Дорога з Пісека до Будейовиць поїздом швидко проминула в товаристві молодого жандарма-новачка, який не зводив зі Швейка очей і страшенно боявся, щоб той не втік. Усю дорогу жандарм намагався розв’язати складне питання: “Коли б мені тепер, не дай боже, захотілося за маленьким чи за великим, як я це зроблю?”.

Вирішив у такому випадку брати з собою і Швейка.

Усю дорогу від вокзалу до Маріанських казарм у Будейовицях він судорожно втуплював очі в Швейка і кожного разу, наближаючись до рогу або перехрестя, ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що, на його думку, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, щоб не наробити нещастя.

Жандарм з ним сперечався, і обидва не помітили, як причалапали до казарм. Там уже другий день чергував надпоручник Лукаш. Він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії, коли до нього привели Швейка з паперами.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут, – з урочистою міною козирнув Швейк.

Свідком усієї цієї сцени був прапорщик Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, ухопився за голову і впав навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи весь час руки від козирка, повторив:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут.

І нібито надпоручник Лукаш, блідий як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все гаразд, і, попросивши всіх вийти геть, замкнувся з Швейком у канцелярії.

Ось так завершився Швейків будейовицький анабасис. Нема сумніву, що, коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовиць. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, – просто помилка. При його енергії і рішучому бажанні воювати офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише кидали колоди Швейкові під ноги.

* * *

Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.

Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на надпоручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену й знову знайдену кохану.

В канцелярії було тихо, як у церкві. Лише з коридора чутно було кроки. Хтось ходив там сюди й туди. Якийсь сумлінний однорічник, залишившися в казармі через нежить, що було помітно по його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: “Як треба в фортецях вітати членів цісарського дому”. Виразно долинали слова:

– Sobald die hochste Herrschaft in der Nahe der Festung anlangt, ist das Geschutz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfangt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reited sodann vor” 1.

1 Як тільки висока особа з’явиться поблизу фортеці, треба на всіх бастіонах і фортах вистрілити з гармат, а комендант повинен вітати цю особу, виїхавши верхи назустріч і тримаючи шаблю наголо (нім.).

– Закрийте там пащу! – заверещав у коридор над, поручник. – Геть звідсіля до бісової матері. Якщо хворі, – лежіть у ліжку.

Було чути, як сумлінний однорічник віддаляється і як з другого кінця коридор а аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос:

– In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschutzes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der hochsten Herrschaft zum drittenmale zu geschehen hat” 1.

1 В ту мить, коли комендант віддає честь, треба повторити гарматний салют удруге і потім утретє – коли висока особа ступить на територію фортеці (нім.).

А надпоручник і Швейк знову мовчки дивились один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:

– Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовиць. Кого мають повісити, той не потоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви з’явитесь на рапорт у полк. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по саме нікуди, мій терпець урвався. Тільки подумати, що я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви…

Він почав ходити по канцелярії.

– Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути?

Нічого. Мене б виправдали. Ви це розумієте?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я це цілком розумію.

– Облиште розводити свої дурні теревені, бо може трапитися нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягли всі струни, аж вони лопнули. – Надпоручник Лукаш потер руки: – Тепер вам, Швейку, амінь.

Він повернувся до свого стола, написав на клаптику паперу кілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до наглядача гауптвахти і передати йому цей папірець.

Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як наглядач відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою “Regimentsarrest” 2, як Швейк зникає за цими дверами і як за хвилину звідти виходить наглядач сам.

2 Полкова гауптвахта (нім.).

– Слава тобі господи, – подумав Лукаш уголос, – він уже там.

У темному приміщенні буцеґарні Маріанських казарм Швейка сердечно привітав товстий однорічник, який валявся на сіннику. Він був тут єдиним ув’язненим і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове запитання, за що його посадили, відповів: “Та за дурницю”. Вночі під портиком на площі він сп’яну помилково надавав по пиці одному поручнику-артилеристу. Власне кажучи, навіть не надавав, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той поручник уночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до однорічника, і тому здавалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.

– Він теж такий шпінгалетик. Отож я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови і кажу: “Сервус, Франце”. А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, і вони мене забрали. Можливо, – припускав однорічник, – при тій оказії я й тернув його разів зо два по морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком ясна. Він і сам визнає, що я сказав: “Сервус, Франце”, – а його звуть Антоном. Це зовсім ясно. Мені може пошкодити хіба лише те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історія з “Krankenbuch’om”… 1

1 “Книга запису хворих” (нім.).

– Бо як тільки мене привезли, – оповідав він далі, – я насамперед найняв у місті кімнату й намагався придбати собі ревматизм. Тричі підряд я надудлився, а тоді, коли йшов дощ, ліг за містком у рів і роззувся. Не взяло. Потім узимку по ночах цілий тиждень ходив купатись у Мальші. І що ти думаєш? Я так, приятелю, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї біля дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, в мене були такі теплі ноги, немовби я спав у повстяних капцях. Хоч би якась ангіна прилипла. Так ні, як заворожило…

Навіть нікчемного трипера й того не міг ніде підчепити. Щодня ходив до “Порт-Артура”, деякі приятелі вже дістали запалення сім’яних залоз, їх оперували, тільки в мене був якийсь імунітет. Просто не таланило, та й годі. Аж одного разу я познайомився в шинку “Під трояндою” з одним інвалідом з Глубокої.

Він мені сказав, щоб я прийшов до нього в неділю, і обіцяв, що вже на другий день ноги в мене будуть як відра. Він мав шприц і голку для підшкірного впорскування, і я справді ледь-ледь доволікся з Глубокої додому. Не обдурив, золота душа! Нарешті я таки дістав отой свій м’язевий ревматизм. Мене поклали в лазарет, і почалось не життя, а мед. А потім ще вдруге мені всміхнулося щастя.

До Будейовиць перевели мого свояка, доктора Масака з Жижкова. Завдяки йому я й протримався так довго в лазареті. Був би дотяг там і до звільнення від служби, та сам собі все попсував тим нещасним кранкенбухом. Взагалі це була блискуча ідея. Я купив велику конторську книгу, наліпив на неї етикетку, зверху написав “Krankenbuch des 91 Reg”, a всередині поробив рубрики, і все було як слід. Я вписував туди вигадані прізвища, температуру, хвороби і щодня пополудні, після обходу лікарів, нахабно йшов з книжкою під пахвою до міста. На воротях вартували завжди ополченці, так що і з цього боку я був застрахований. Покажу їм книгу, а вони мені ще й козиряють. Потім заходив до одного знайомого службовця з податкового відділу, там убирався в цивільний одяг і шпарив до шинку, де в своїй компанії ми вели різні протидержавні розмови. Далі я вже так знахабнів, що навіть і не переодягався в цивільний одяг, а шмигав по шинках та по місту просто в формі. В лазарет на своє ліжко повертався тільки вранці, а коли мене вночі зупиняли патрулі, я їм, бувало, тільки покажу “Кранкенбух дев’яносто першого полку”, і вони вже більше нічого не питають. На воротях лікарні я знову мовчки показував книгу і завжди якось без пригод добирався до ліжка. Нахабство моє зростало; я вже думав, що мені ніхто нічого не може зробити, аж поки сталася фатальна помилка вночі на площі під портиком. Ця помилка, приятелю, ясно довела стару істину: ні одне дерево не може рости до неба. Хто високо літає, той низько сідає. Людська слава – як трава зів’яла. Кожен хотів би бути гігантом, – а він, приятелю, лайно, та й тільки. Навіть Ікар спалив собі крила. Не вір, дурню, в щасливу нагоду, а лупцюй себе вранці і ввечері по морді, примовляючи: обережного і бог береже. А чого забагато того й свині не хочуть. Після вакханалій і оргій завжди настає моральне похмілля. Це закон природи, милий друже. Подумати лишень, я от-от мав стати перед останньою лікарською комісією і сам собі все зіпсував. Я ж міг уже бути felddienstunfahig 1. Така протекція! Ще трохи, і байдикував би собі десь у канцелярії по укомплектуванню військових частин. Але моя власна необережність підставила мені ногу. Свою сповідь однорічник закінчив урочисто: – Прийшла черга і на Карфаген, з Ніневії зробили руїни, милий друже, але не вішаймо носа. Хай не думають, що коли мене пошлють на фронт, то я хоч раз стрельну. Regimentsraport 2. Виключення зі школи. Хай живе цісарсько-королівський кретинізм! Буду я для них цапіти в школі й складати іспити. Кадет, фенріх, лейтенант, обер-лейтенант. Нас…в я на них. Матері їхній хрін. Offiziersschule. Behandlung jener Schuler derselben, welche einen Jahrgang repetieren mussen 3. Все це військовий параліч. Чи карабін носити на лівому, чи на правому плечі? Скільки зірочок має капрал? Evidenzhaltung Militarreservemanner! Himmelherrgott 4, приятелю. Нема чого курити. Хочете, я вас навчу плювати на стелю.

1 Нездатний до фронтової служби (нім.).

2 Полковий рапорт (нім.).

3 Офіцерська школа. Як поводитися з курсантами тієї школи, які лишилися на другий рік (нім.).

4 облік складу чинів запасу! Хай йому біс… (Нім.)

Дивіться, це робиться так. Задумайте собі щось, і ваше бажання сповниться. Коли ж любите пиво, можу вам порекомендувати чудесну воду он там, у дзбанку. А якщо ви голодні й хочете смачно попоїсти, рекомендую вам “Міщанську бесіду”. Можу вам також порадити складати з нудьги вірші. Я тут уже створив цілий епос.

Наглядач спить, йому тут гарно, брате,

Тут армій центр, тут їх ядро здорове,

Хоч завтра знов дасть Відень, певно, знати,

Що втратили ми десь нове бій-поле.

Тут проти ворога, гармат і зради

Наглядач з нар поставить барикади,

При праці тій великій щохвилини

Підносить він могутній голос свій:

Наша Австрія не згине;

Слава цісарю і їй!

Бачте, друже, – повчав далі опасистий однорічник, – і ще хтось може базікати, нібито в народі зникає пошана до нашої коханої імперії! В’язень, який не має що курити і якого чекає полковий рапорт, подає найкращий приклад прихильності до трону. Вшановує в піснях свою неподільну австрійську батьківщину, над якою з усіх боків нависла загроза, що їй дадуть прочухана… Його позбавили волі, але з його уст пливуть вірнопідданчі вірші, Morituri te salutant, Caesar! Приречені на смерть вітають тебе, імператоре! Але наглядач – мурло. Ну й лобурня в тебе на службі! Позавчора я дав йому п’ять крон, щоб купив мені сигарет, а він, падлюка, сьогодні вранці каже, що тут заборонено курити і він, мовляв, мав би за це неприємності, а тих п’ять крон він мені поверне, каже, як одержить свою платню.

Отакі справи, приятелю. Не вірю тепер ні в що. Найкращі гасла затоптані в болото. Обкрадати в’язнів! А ця наволоч до того ще й цілісінький день виспівує:

Wo man singt, da leg’ dich sicher nieder,

bose Leute haben keine Lieder 1.

1 Спи спокійно там, де всі співають, Люди-бо лихі пісень не мають (нім.).

Нікчема, халамидник, негідник, зрадник.

Однорічник розпитав Швейка, в чому він провинився.

– Розшукував свій полк! – сказав однорічник. – Нічого собі мандрівочка: Табор – Мілевське – Кветов – Враж – Мальчин – Чижова – Седлець – Гораждовиці – Радомишль

– Путім – Штекно – Стракониці – Волинь – Дуб – Водняни – Протівін – Путім – Пісек – Будейовиці. Терниста дорога. І ви йдете завтра на рапорт до полковника?

Якщо так, бра, то зустрінемося на місці страти. Наш полковник Шредер знову матиме надзвичайну втіху. Ви не можете собі уявити, як на нього діють полкові скандали. Гасає по дворі, як скажений собака, висолопивши язика, немов дохла кобила. А ті його промови, а лайки! Досить глянути, як він плює навколо себе, наче той заслинений верблюд. А балаканині його немає кінця-краю. Вам здається, що ось-ось від його крику заваляться Маріанські казарми. Я його знаю добре, бо вже раз був у нього з рапортом. До армії я прийшов у високих чоботях, на голові циліндр. Кравець не приніс мені вчасно форми, отож я й мусив іти на учбовий плац у тих високих чоботях і в циліндрі. Став на лівий фланг і марширував разом з усіма. Полковник Шредер наїхав конем просто на мене і мало не звалив на землю.

“Donnerwetter! 1 – заверещав так, аж було чути, напевно, на Шумаві. – Was machen Sie hier, Sie Zivilist?” 2. Я йому чемно відповів, що я однорічник і прийшов на муштру. Побачили б ви, що почалося. Півгодини він висловлювався і лише під кінець помітив, що я козиряю в циліндрі. Спромігся тільки вереснути, щоб завтра я з’явився на полковий рапорт, і зі злості погнався конем навмання, як ошалілий, потім ускач повернув назад, знову горлав, лютував, бив себе в груди і дав наказ цієї ж миті відправити мене з плацу на гауптвахту. На полковому рапорті вліпив мені чотирнадцять днів домашнього арешту, звелів начепити на мене якесь лахміття з цейхгаузу і погрожував повідпорювати нашивки однорічника. “Однорічний доброволець, – вигукував на весь голос той пришелепуватий полковник, – це щось високе, це ембріон слави, військові чини, майбутні герої. Однорічний доброволець Вольтат, коли його після належного іспиту зробили капралом, добровільно зголосився на фронт, узяв у полон п’ятнадцять ворогів. Але при передачі їх його на шматки розірвало гранатою. А за п’ять хвилин прийшов наказ присвоїти однорічникові Вольтатові чин кадета. І вас чекало б таке блискуче майбутнє:

підвищення, відзнаки, ваше ім’я було б записано в золоту книгу полку”.

Однорічник плюнув:

– Бачте, приятелю, які тварюки родяться під сонцем. Начхати мені на їхні однорічницькі нашивки й на всі привілеї. “Ви, однорічнику, худоба”. Як це делікатно звучить: “Ви худоба”, – а не по-хамському: “Ти худоба”. А по смерті дістанете медаль signum laudis 3 або велику срібну. Цісарсько-королівські постачальники трупів з зірками й без зірок. Наскільки щасливіший від нас перший-ліпший віл. Його заб’ють на різниці зразу, а не тягають перед тим на плац і на полігон.

1 Лайка (нім.).

2 Що ви тут робите, цивільний? (Нім.)

3 Знак похвали (лат.) – найвища медаль в австрійській армії, нею нагороджували офіцерів.

Гладкий однорічник перевалився на другий сінник і вів далі:

– Немає сумніву, все це не може вічно тривати й якогось дня лусне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам нарешті все ж таки вибухне. Коли б я їхав на фронт, на ешелоні написав би:

Угноїмо кістьми людськими лан,

Acht Pferde oder achtundvierzig Mann 1.

1 Вісім коней або сорок вісім людей (напис на залізничних вагонах, нім.).

Відчинилися двері, і з’явився наглядач. Він приніс чверть пайка солдатського хліба на двох і свіжу воду.

Не підводячися з сінника, однорічник звернувся до наглядача з такими словами:

– Як це благородно і гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о свята Агнесо дев’яносто першого полку! Вітаємо тебе, доброчинний ангеле, чиє серце наповнене співчуттям. Ти навантажений кошами їжі й напоїв, щоб зменшити наше горе. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.

– На полковому рапорті вам буде не до жартів, – пробурмотів наглядач.

– Тільки не сердься, хом’яче, – вів далі з нар однорічник. – Скажи нам краще, що б ти зробив, якби тобі довелося посадити десять однорічників? Та не дивися так, як баран на нові ворота, ключнику Маріанських казарм. Ти б замкнув двадцять, а потім десять з них випустив, ховрашку. господи, коли б я був військовим міністром, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падіння дорівнює кутові відбивання? Але я тебе прошу тільки одне: покажи і дай мені точку опори у всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, хвалько!

Наглядач вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.

– Товариство взаємної допомоги по усуненню наглядачів, – сказав однорічник, порівну ділячи порцію хліба. – Згідно з параграфом шістнадцятим тюремного статуту, ув’язнені в казармах мають аж до вироку діставати повний солдатський пайок, але тут панує закон прерій: “Хто швидше зжере те, що належить в’язням”.

Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.

– На прикладі наглядачів найкраще видно, – продовжував свої міркування однорічник, – як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш наглядач до вступу на військову службу був юнаком з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках за дівчат на храмовому празнику в рідній околиці… І без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні… Боже мій, як радо я б йому затопив у пику, бив би головою об нари й скинув у сортир сторч головою. І це також, приятелю, доказ цілковитого здичавіння звичаїв під впливом військового ремесла.

І він почав співати:

Не боялась навіть чорта,

Та зустрівся їй солдат…

– Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком із твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не лишається нічого іншого, як:

Зітхать і думку берегти:

“Коли ж візьмуть тебе чорти!” 1

1 Переклад М. Рильського.

Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і наглядач почав запалювати в коридорі гасову лампочку.

– Промінь світла в царстві темряви, – вигукнув однорічник, – освіта проникає в армію. На добраніч, пане наглядачу! Вітай усіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на сигарети, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.

Було чути, як наглядач щось бурмоче про завтрашній полковий рапорт.

– Знову самі, – сказав однорічник, – тепер, поки ще ми не полягали спати, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як день у день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Щоб за всяку ціну виховати новий людський матеріал для війни, свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу “Джерела господарського добробуту”, видану видавництвом Кочого, де кожний рядок пересипаний словечками: “худоба”, “кабан”, “свиня”.

Останнім часом бачимо, проте, як наші проґресивні військові кола запроваджують нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф уживає слова:

“енгадінська коза”; єфрейтор Мюллер, німець, учитель з Кашперських гір, називає рекрутів “чеськими смердюхами”, фельдфебель Зондернуммер – “волячою жабою”, “йоркширським кнуром” і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкуру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походить з родини чучельників. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись у цьому особливими допоміжними засобами, такими, як дике ревіння, танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер каже “заубанде” 1, він завжди негайно додає “die tschechische” 2, щоб німці не образились і не прийняли цього на свою адресу.

При цьому всі підстаршини в одинадцятій роті дико поводять очима, немов нещасний собака, що пожадливо проковтнув намочену в олії губку і вона застряла йому впоперек горла. Одного разу я чув розмову єфрейтора Мюллера з капралом Альтгофом щодо дресирування ополченців. У цій розмові раз по раз чути було такі слова:

“Ein Paar Ohrfeigen” 3. Я думав спочатку, вони посварилися і розпадається німецька військова єдність, але я здорово помилився. Насправді йшлося тільки про солдатів.

“Коли така чеська свиня, – повчав добродушно капрал Альтгоф, – не навчиться і після тридцятого “nieder” 4 стояти рівно, як свічка, то зацідити йому кілька разів у пику – для нього мало. Ти його гарненько садони кулаком у живіт, а другою рукою насунь шапку на самісінький ніс і скажи: “Kehrt euch!”. А коли він обернеться, вгати йому ногою в сідницю, тоді побачиш, як він почне виструнчуватись і як прапорщик Дауерлінг реготатиме”.

1 Банда свиней (нім.).

2 Чеська (нім.).

3 Кілька ляпасів (нім.).

4 Лягай! (Нім.)

Тепер, друже, мушу вам дещо сказати про Дауерлінга, – провадив однорічник. – Про нього рекрути з другої роти розповідають неймовірні історії – достоту так, як, скажімо, якась самітна бабуся на фермі поблизу мексиканських кордонів розповідає чудеса про подвиги відомого мексиканського бандита. Дауерлінг має славу людожера, антропофага з австралійських племен, які пожирають представників інших племен, що попали їм до рук. Його кар’єра блискуча. Невдовзі після його народження нянька впала разом з ним, і малий Конрад Дауерлінг ударився тім’ячком. Ще й до сьогодні на його голові лишилося таке сплющення, немовби на північний полюс напоролася комета. Всі сумнівалися, чи може з нього щось вийти, оскільки він переніс струс мозку; лише батько, полковник, не втрачав надії і запевняв, що йому це зовсім не може пошкодити, бо, річ ясна, молодий Дауерлінг, коли виросте, вибере собі військову професію. Молодий Дауерлінг після жорстоких боїв з чотирма класами нижчої реальної школи (він учився екстерном, причому слід зауважити, що один його домашній учитель передчасно посивів і з’їхав з глузду, а другий хотів стрибнути від розпачу з вежі святого Стефана у Відні) вступив до Гайнбурзького кадетського корпусу. Там ніколи не звертали уваги на попередню освіту, бо австрійським кадровим офіцерам це загалом зайве. Військовий ідеал вбачали лишень у грі в солдатиків. Освіта облагороджує душу, а це в армії зараз нікому не потрібне. Чим офіцери грубіші, тим краще.

Кадет Дауерлінг не виявляв здібностей навіть у тих дисциплінах, які кожен інший хоч і з бідою, а засвоював. І в кадетському корпусі видно стало наслідки того, що Дауерлінг у молоді роки вдарився голівкою. Його відповіді на іспитах відзначалися такою дурістю і були такі по-ідіотському заплутані, що вважалися просто класичними. Через це професори корпусу інакше не називали його, як “unser braver Trottel” 1. Своєю блискучою обмеженістю він подавав безсумнівні надії, що за кілька десятків років попаде в Терезіанську військову академію або у військове міністерство.

1 Наш бравий дурень (нім.).

Коли спалахнула війна і всіх молоденьких кадетиків зробили прапорщиками, Дауерлінг потрапив у список гайнбурзьких вискочнів і таким чином дістався до дев’яносто першого полку.

Однорічник набрав повітря й продовжував розповідь:

– Коштами військового міністерства вийшла книжка “Drill, oder Erziehung” 1, з неї Дауерлінг вичитав, що на солдатів треба наводити жах, бо від ступеня жаху залежить успіх муштри. Виходячи з цього принципу, він справді досяг неабияких успіхів у своїй роботі. Щоб не чути його вереску, солдати цілими ротами подавали рапорти про хворобу. Та це не мало успіху. Той, хто заявляв, що він хворий, діставав три дні versharft 2. До речі, ви знаєте, що таке “посилений арешт”?

Цілий день вас ганяють по плацу, а на ніч замикають у карцер. Це й було причиною того, що в роті Дауерлінга не було хворих. Всі хворі з його роти сиділи в карцері. На плаці Дауерлінг завжди дотримується вільного казарменого тону, який починається словом “свиня”, а кінчається дивною зоологічною загадкою “свинячий пес”. Водночас він дуже ліберальний. Залишає солдатові право вибору. Наприклад, він каже: “Вибирай, слоне: або кілька разів у морду, або три дні посиленого арешту”. Якщо хтось обирав арешт, то все ж на додачу діставав ще двічі в морду, причому Дауерлінг завжди пояснював: “Ти, боягузе, боїшся за своє рило, а що будеш робити, як заграє важка артилерія?”

Одного разу, вибивши якомусь рекрутові око, він висловився так: “Pah, was fur Geschichten mit einem Kerl, muss so wie so krepieren” 3.

Так само говорив і фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф: “Die Soldaten mussen so wie so krepieren” 4.

1 “Муштра, або Виховання” (нім.).

2 Посиленого арешту (нім.).

3 Пхе, що за церемонії можуть бути з якимось мурлом, він усе одно так чи інакше здохне (нім.).

4 Солдатам все одно здихати (нім.).

Улюбленим і дуже успішним засобом Дауерлінг вважає лекції, на які він скликає солдатів чехів. Він розповідає їм про військові завдання Австрії, пояснюючи при цьому загальні основи військового виховання від “шпанглів” аж до шибениці або розстрілу. Одного разу на початку зими, ще до того як я потрапив у лазарет, ми вправлялися на плацу поруч з одинадцятою ротою. Після команди “Вільно!” Дауерлінг виголосив до своїх чеських рекрутів промову. “Я знаю, – почав він, – ви негідники, і вам треба вибити з голови всякі дурниці. З вашою чеською мовою ви не дійдете навіть до шибениці. Наш верховний головнокомандувач також німець.

Ви будете слухати чи ні? Хай вам біс, лягай!” Всі лягли, а Дауерлінг тільки походжав перед ними і далі просторікував:

“Сказано “лягай” – то й лежи, хоч би з вас, бандюги в цьому болоті й кишки повилазили. Команда “лягай” існувала ще в старому Римі; тоді до армії мусили йти всі від сімнадцяти до шістдесяти років і по тридцять років проводили на полі бою, а не вилежувалися, як свині, в казармах. Тоді також були одна військова мова ї одна команда. Спробував би в них хтось заговорити по-етруському. Панове римські офіцери показали б такому, де козам роги правлять. Я теж хочу, щоб ви всі відповідали по-німецькому, а не теревенили по-своєму. Бачите, як вам гарненько лежиться в болоті, а тепер уявіть собі, що було б, якби хтось із вас не хотів далі лежати й підвівся. Що б я зробив? Роздер би йому рота від вуха до вуха за непослух, бунт, опір, за невиконання обов’язків порядного солдата, порушення статуту й дисципліни, нехтування службовими приписами взагалі, з чого випливає, що на такого негідника чекає зашморг і “Verwirkung des Anspruches auf die Achtung der Standesgenossen” 1.

1 Позбавлення права на пошану рівних за становищем громадян (нім.).

Однорічник замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі за час паузи план дальшої розповіді про умови в казармах:

– Це трапилося за капітана Адамічки, чоловіка дуже апатичного. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, наче тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, немовби хотів сказати: “Про мене, хоч моєю головою та об тин”. На батальйонному рапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився солдат з одинадцятої роти зі скаргою, що прапорщик Дауерлінг увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояк до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.

“Так, так, отакі, значить, справи, – тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. – Сказав це ввечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten!”

За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, що скаржився.

“Стверджено, – сказав він так само тихо, – що ви мали відпустку з казарми до десятої години вечора. Тому ви не будете покарані. Abtreten!”

Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості.

Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національне цькування. Прапорщикові Дауерлінгу він добре вкоротив язика.

У майора Венцеля жінка чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок.

Свого часу, коли Венцель служив капітаном у Кутній Горі, він одного разу сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеському і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав запит у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердженн” парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.

Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко – підпрапорщик з однорічних добровольців. Саме Зітко й написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще з того часу, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився міркувати про велич природи.

Досить, каже, оглянутися навколо й подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад у лісі й співають пташки, й ви замислитесь над тим, що таке, власне, якийсь там капітан у порівнянні з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожний підпрапорщик.

Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як ту шкапу. Ворожнеча все посилювалась, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим більше що слова підпрапорщика зробилися приповідкою.

“Що таке капітан Венцель у порівнянні з величчю природи”, – говорили від малого до великого по всій Кутній Горі, “Я того гультяя доведу до самогубства”, – казав, бувало, капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і далі вивчав філософію. З того часу й триває запекла ненависть майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть підпоручники не застраховані від його диких витівок. А про кадетів та прапорщиків уже й казати нема чого.

“Передушу їх, як блощиць”, – говорить, бувало, майор Венцель, і горе тому прапорщикові, який заради якоїсь дурниці посилає солдата на батальйонний рапорт.

Майор визнавав тільки великі й страшні провини, коли, наприклад, вартовий засне біля порохового льоху або вчинить якийсь ще гірший злочин, скажімо, перелізе вночі через мур Маріанських казарм і засне зверху на мурі, чи його зловлять уночі артилеристи, патруль ополченців. Одне слово, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він горлав у коридорі: “Господи боже мій! Його вже втретє зловив патруль ополченців! Зараз же посадити цю тварюку в карцер! Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити! Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж післязавтра, сінник заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись”.

Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінг пригнав на батальйонний рапорт одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінг, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну й пекло було тоді на батальйонному рапорті, розповідали старшини. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінга:

“Я цього не стерплю! Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщику, що таке батальйонний рапорт? Батальйонний рапорт – це вам не Schweinfest 1. Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, а це не означає, що солдат повинен крутитись, як та сорока на тину, щоб побачити пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт – це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакра, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. Надалі прошу не турбувати мене такими дурницями”. Відтоді Дауерлінг змінився.

1 Бенкет з приводу того, що зарізали свиню (нім.).

Однорічник позіхнув:

– Треба виспатись перед тим полковим рапортом. Я хотів вам бодай поверхово змалювати, як виглядає життя в нас у полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дивакуватий тип. Капітан Саґнер, на плечах якого лежить школа однорічних добровольців, вбачає у Шредерові тип справжнього солдата, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Саґнер – стріляний горобець.

Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. Однорічників вважає дикими тваринами. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірочки й послати на фронт, щоб там їх повбивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід. Взагалі, – сказав однорічник, щулячись під ковдрою, – усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси ще не прозріли і, вирячивши очі, йдуть на фронт, дають себе сікти на капусту. Коли когось із них поціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: “Мамо…” Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але кінець кінцем усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!

Однорічник замовк, потім почав крутитись під ковдрою і раптом спитав:

– Спите, приятелю?

– Щось не спиться, – відповів Швейк на других нарах, – роздумую.

– Про що ж ви думаєте, друже?

– Та про ту велику срібну медаль за відвагу, що її дістав один столяр, на прізвище Млічко, з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безкоштовно штучну ногу й почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в шинку “Аполлон” на Виноградах він зчепився з різниками. Ті так розлютувалися, що відірвали штучну ногу і тріснули нею його по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову причепили, але відтоді Млічко розсердився на свою велику срібну медаль “За відвагу” і пішов у ломбард, щоб заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якись особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок відібрати в нього медаль, і, крім того, присудили відібрати й ту нещасну штучну ногу.

– Як це?

– Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу; відстебнули її та й забрали. Або, – вів далі Швейк, – це теж смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їм наділяють цю медаль, хай повісять її кудись на видному місці. На Божетеховій вулиці, на Вишеграді, один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що жив по сусідству і теж ходив у той клозет, доніс на нього за державну зраду. І це вилізло тому бідоласі боком.

– З цього випливає, – сказав однорічник, – що вся людська слава, як трава зів’яла. Нещодавно у Відні видали “Записник для добровольців-однорічників”. Там уміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:

Поліг відважний однорічник,

Він за вітчизну кров пролляв

І приклад дав усім чудовий,

Як гинути за короля.

Убитого везе гармата,

Летить до неба скорбний спів,

А на мундир геройського солдата

Медаль полковник прикріпив.

Трохи помовчавши, однорічник сказав:

– Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про артилериста Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніметься. Але треба горлати так, щоб було чути по всіх закутках Маріанських казарм. Тому раджу стати біля Дверей.

І за хвилину з тюрми розлягалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:

Біля гармат стояв,

Раз по раз наби-наби,

Біля гармат стояв,

Раз по раз набивав.

Прилетіли кулі-злюки,

Відірвали йому руки,

Та далі він стояв,

Раз по раз наби-наби,

Та далі він стояв,

Раз по раз набивав.

На подвір’ї почулися кроки й голоси.

– Це наглядач, – сказав однорічник, – а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з “Чеської бесіди”. В цивільному житті – статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо сигарет. Ану, давай затягнемо ще раз.

І вони знову заревли:

Біля гармат стояв…

Двері відчинились, і наглядач, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:

– Тут вам не звіринець!

– Пардон, – відповів однорічник, – тут філіал Рудольфінума, концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми “Воєнна симфонія”.

– Припиніть це, – сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. – Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати й не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.

– Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, – сказав однорічник, – ми як слід не підготувались, і якщо якась дисгармонія…

– Таке він витіває кожного вечора, – намагався наглядач нацькувати офіцера на свого ворога, – і взагалі поводиться страшенно неінтеліґентно.

– Прошу вас, пане лейтенанте, – сказав однорічник, – я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай наглядач почекає за дверима.

Коли вони лишилися самі, однорічник по-приятельському сказав:

– Сипни-но сигарет, Франто. “Спорт”? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую й за це. Ага, і сірники також… “Спорт”, – зневажливо сказав він, коли поручник пішов. – Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Закуріть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.

Перед сном однорічний доброволець не забув заспівати:

Ой у хмарі гори мої рідні,

А внизу долина,

Не вернеться те, що ми любили,

Дівчино єдина.

Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, однорічник помилився, бо полковникові Шредерові до деякої міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Та коли не був задоволений…

Коли доброволець піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як надпоручник Кречман, що повернувся з Сербії ранений у ногу (його там корова кольнула рогами), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.

– Так от, повискакували з окопів. По всій лінії на відтинку лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, ґвинтівки напереваги, готові стріляти, готові кинутись у баґнети. Кулі свищуть. Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій – за кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком “ура” вперед у хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з ямок, виритих гранатами, – і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецький рій намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед!

Ура! Впав офіцер. Уже не чути рушничних пострілів, готується щось страшне. Знову гине цілий рій, тріскотять ворожі кулемети: “тра-та-та-та…” Впав… Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.

Офіцер з пораненою ногою замовк і сидить з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво всміхається і слухає, як капітан Спіра, немовби з кимось сперечаючись, грюкає кулаком об стіл і щось без угаву повторює, щось зовсім безглузде, і незрозуміло, що він цим хоче сказати і що воно означає.

– Будь ласка, добре подумайте! У нас австрійські улани-ополченці, австрійські ополченці, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські гонведи, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обоз, сапери, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія!

Перший і другий призов до армії становить оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу… – Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. – Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.

Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника в твердості свого воїнського духу й дуже голосно запевняв свого сусіда:

– Туберкульозників треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.

Полковник усміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:

– Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства, – відколи приїхав, ще й разу не був з нами.

– Він пише віршики, – насмішкувато кинув капітан Саґнер. – Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрейтера. Зустрів її в театрі.

Полковник ще більше спохмурнів:

– Кажуть, нібито він уміє співати куплети?

– Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, – відповів капітан Саґнер, – а які анекдоти знає – аж ну! І чому він не буває з нами – не розумію.

Полковник сумно хитнув головою:

– Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожний офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один надпоручник, на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в зад хвіст від оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, надпоручник Шлейснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, нявчати по-котячому і гудіти, як джміль.

Пригадую також капітана Скодай. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, наче собачок. Поставить їх на стіл, і вони в такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба визнати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, виробляв на канапі! Одного разу наказав поставити серед залу ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатись, а він нас тим часом фотографував, При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося в блаженній посмішці.

– А що ми витворяли у тій ванні! – провадив полковник, огидно прицмокуючи й крутячись на стільці. – А тепер? Хіба це розвага? Навіть той нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери й пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували, й чим більше пили, тим були тверезіші, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер уже того військового духу. Лихий його знає, яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені.

Послухайте лишень, як там, у кінці столу, говорять про Америку.

Справді, з того боку долинав чийсь поважний голос:

– Америка не може встрявати у війну. Американці й англійці між собою – як кіт з собакою. Америка до війни не готова.

Полковник Шредер зітхнув:

– Оце вам базікання запасних офіцерів. І на дідька вони нам! Такий ще вчора шкрябав пером десь у банку, можливо, робив кульки й продавав корицю та гуталін або десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні хоче рівнятися з кадровими офіцерами, все зрозуміти й до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.

Полковник Шредер пішов додому в поганому настрої. А вранці настрій у нього ще дужче зіпсувався, бо, лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: “Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції”. Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі, подібні до днів під Шабацом.

Під враженням від прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку однорічник, мабуть, слушно назвав страшним судом.

Швейк з однорічником стояли на подвір’ї й чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч правосуддя – полковий рапорт.

Нарешті з’явився похмурий полковник у супроводі капітана Саґнера зі школи однорічних добровольців, нервово хльоскаючи стеком по халявах своїх високих чобіт.

Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшов кілька разів повз Швейка і однорічника, які рівнялися то праворуч, то ліворуч, у залежності від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало довго, і вони мало не повикручували собі шиї.

Нарешті полковник зупинився перед однорічником, і той почав рапортувати:

– Доброволець…

– Знаю, – коротко сказав полковник, – покидьок із однорічних добровольців. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, п’янюга інтеліґент? Пане капітане, – звернувся він до Саґнера, – приведіть сюди всю школу однорічних д