Банка (Рей Бредбері)

🖤 Додати в список читання

Це була одна з тих штук, що їх запихають до банки й виставляють напоказ у ярмарковому наметі на околиці маленького, сонного містечка. Таке бліде хтозна-що, яке плаває у спиртовій плазмі, повільно крутиться і все мріє про щось, а розкриті мертві очі дивляться, але не бачать. Надворі вже запала нічна тиша, лиш цвіркали коники та виквакували жаби у вологих болотах. Коли бачиш банку з такою штукою, живіт підскакує так, наче перед очима законсервована відрізана рука у лабораторному бутлі.

Чарлі довго дивився на незвичну річ.

Його великі, грубі, порослі волоссям руки довго тримались за мотузку, ближче якої цікавим заборонялося підходити. Він заплатив свої десять центів і тепер дивився.

Вечоріло. Ліниво і сонно клацав механізм каруселі. Напиначі наметів сиділи за занавіскою, грали в покер, курили і лаялися. Вогні згасали, і на ярмарок опускався літній морок. Люди гуртами й по одному тяглися додому. Десь заграло і тут же затихло радіо, давши спокій широкому зоряному небу Луїзіани.

Чарлі забув про все на світі, окрім блідої штуки, запечатаної у мікрокосмі розчину. Його щелепа відвисла, утворивши на обличчі рожевий рубець рота, з якого визирали зуби; очі його горіли подивом, захопленням і цікавістю.

Хтось пройшов у тіні за його спиною, такий маленький поряд із довготелесою постаттю Чарлі.

– О, – сказала тінь, виходячи на світло лампи. – Ти ще тут, приятелю?

– Ага, – сказав Чарлі, наче крізь сон.

Власник намету віддав належне цікавості Чарлі. Він кивнув на свого старого знайомця з банки.

– Він усім подобається; ну, розумієш, якось по-своєму.

Чарлі потер свою міцну щелепу.

– А не думав ти, ну, продати його?

Очі власника намету розширились і тут же зіщурились. Він пирхнув:

– Нє. Він притягує клієнтів. Вони люблять на таке дивитись, це точно.

Чарлі видихнув розчароване «А…».

– Але, – повів далі власник намету, – якби хтось із грошима…

– Скільки?

– Якби у когось знайшлося… – власник прикидав, показуючи на пальцях і стежачи за Чарлі. – Якби знайшлося три, чотири, чи там сім-вісім…

Чарлі кивав на кожен палець, вичікуючи. Побачивши це, власник підняв ціну.

– … або ж десять, чи п’ятнадцять…

Чарлі стурбовано насупився. Власник відступив.

– Якби хтось дав дванадцять доларів.:.

Чарлі вишкірив зуби.

– То за них я віддав би його прямо у банці, – договорив чоловік.

– Як цікаво, – сказав Чарлі. – У мене якраз лежить у кишені дванадцять баксів. І я тут прикидаю, як мене поважатимуть, коли я вернусь до себе у Дичу Пусть, притарабаню оце і поставлю на полицю над столом. Ручаюся, народ мене заповажає.

– Ну, знаєш, воно справді… – сказав власник намету.

Потисли руки, і банка перемістилась на заднє сидіння візка Чарлі. Коли кінь її побачив, то затупотів копитами і тихо заіржав.

Власник намету дивився на візок ледь не з полегшенням.

– Мені ця бісова штука і так набридла, тож не дякуй. Нещодавно я думав про неї, усяке різне думав… але я забагато патякаю, нехай мені. Бувай, фермере!

Чарлі поїхав геть. Голі блакитні лампи віддалялись і згасали, як старі зірки, візок і коня огорнула темна ніч луїзіанських просторів. Були лише Чарлі, цокання копит і цвіркуни.

І банка позаду сидіння.

Вона хиталась вперед-назад, вперед-назад. Хлюпала. Сіре холодне хтозна-що сонно стукалося об скло, усе виглядаючи назовні, але не бачило нічого, зовсім нічого.

Чарлі нахилився назад і поплескав по кришці. Його рука змерзла, змінилася, затремтіла від збудження, запахла якоюсь дивною випивкою. «Так, сер, – подумав він – так, сер!»

Хлюп, хлюп, хлюп…

У Дичій Пусті на порозі єдиної крамниці сиділо кілька чоловіків. Вони бурчали між собою і спльовували на землю, а ліхтарі кидали трав’янисто-зелені й криваво-червоні відблиски на їхні обличчя.

Не повертаючи обідраних, з рідкими пасмами волосся черепів, вони за скрипом впізнали хиткий візок Чарлі, коли той під’їхав, їхні цигарки нагадували тліючих черв’яків, а голоси звучали, як жаб’яче бурмотіння літньої ночі.

Чарлі нахилився до них.

– Здоров, Клем! Здоров, Мілт!

– Здоров, Чарлі. Здоров, Чарлі, – промимрили вони. Політичний конфлікт не згас.

Чарлі сказав навпростець:

– У мене тут є щось. У мене тут таке щось, яке ви схочете побачить!

Очі Тома Кармоді з ґанку крамниці спалахнули зеленим у світлі лампи. Чарлі здавалося, що Том Кармоді вічно влаштовувався у тіні ґанків або дерев, а якщо заходив у кімнату, то вибирав найдальший куточок і світив очима з темряви. Ніколи не можна було вгадати вираз на його обличчі, а очима він увесь час насміхався. І кожного разу його очі кепкували по-іншому.

– У тебе катма того, що ми хтіли б дивитися, лялю.

Чарлі стис кулак і подивився на нього.

– Дещо у банці, – продовжував він. – Наче як мізки, а наче як маринована медуза, а ще наче як… та ну, самі дивіться!

Хтось один струснув бурий попіл із цигарки і підшкандибав до візка. Чарлі величним жестом підняв кришку, і в непевному світлі ліхтарів було видно, як змінилось обличчя чоловіка.

– Гей, стій. Що воно в біса таке?

Вперше за вечір крига скресла. Інші ліниво підводилися і нахилялися вперед; сила тяжіння примушувала їх іти. Вони недокладали зусиль, а тільки перебирали ногами, щоб не попадати своїми скривленими обличчями вниз. Вони обступили банку і її вміст. А Чарлі, що вперше в житті віднайшов у собі здатність мислити стратегічно, опустив кришку назад.

– Як хочете побачить ще, то приходьте до мене додому! Воно буде там, – гостинно запросив він.

Том Кармоді тільки плюнув зі свого гнізда на ґанку.

– Дай ще раз глянуть! – закричав старий Медноу. – Це восьминіг?

Чарлі махнув віжками, і кінь зрушив з місця.

– Приходьте! Я запрошую!

– А що твоя жінка скаже?

– Вона з нас усю пилюку виб’є!

Але візок Чарлі уже перевалив за горб. Чоловіки стояли в темряві і, всі як один, пожовували язики, спльовуючи на дорогу. Том Кармоді тихо лаявся з ґанку…

Чарлі піднявся сходами своєї халупи і проніс банку до вітальні, думаючи, що відтепер ця хижа стане палацом імператора – так, ось правильне слово! – білого, холодного, мовчазного імператора, що плаває у власному басейні там нагорі, на полиці над розбитим старістю столом.

Банка неначе випромінювала холодний туман, який зазвичай висить на краю болота.

– Що це в тебе?

Тонке сопрано Седі вирвало його із заціпеніння. Вона визирала з порогу спальні, загорнута у вицвілий синій халат, із волоссям, зав’язаним у сіро-коричневий вузол за червоними вухами. Її очі вицвіли так само, як і халат.

– Що це таке? – повторила вона.

– А на що воно схоже, Седі?

Вона повільно пройшла трохи вперед, ледь змахнувши маятником стегон. Вона вп’ялася очима в банку, з-під губ визирнули білі котячі зуби.

Мертве бліде хтозна-що плавало у своєму розчині.

Седі метнула тьмяно-блакитними очима на Чарлі, тоді знов на банку, ще раз на Чарлі, ще раз на банку, а тоді швидко випалила:

– Воно… воно прямо вилитий ти, Чарлі!

Вона грюкнула дверима спальні.

Струс не сколихнув вмісту банки, але серце Чарлі несамовито забилося. Він стояв на місці, але подумки тягнувся за дружиною. Пізніше, коли серце заспокоїлося, він звернувся до банки:

– Я кожного року вгинаю спину на плавнях, а вона хапає гроші і тікає на дев’ять тижнів до своєї рідні. Я не можу її вдержати. Вона і чоловіки з крамниці сміються з мене. Я нічого не зможу зробить, якщо не знайду як її втримати! Чорт, я ж стараюсь!

Банка по-філософськи не дала жодної поради.

– Чарлі?

Хтось стояв на вулиці перед дверима.

Чарлі здивовано обернувся, а тоді розплився у посмішці.

Це були кілька чоловіків з тих, що сиділи перед крамницею.

– Е… Чарлі, ми… подумали, ну… ми прийшли подивитися на ту… штуку, що в тебе в банці…

Теплий липень минув, і настав серпень.

Вперше за багато років Чарлі був щасливий, як висока кукурудза, що пережила посуху. Справжньою насолодою для нього було чути, як приглушено крокують у траві чоботи, як чоловіки спльовують у канаву, перш ніж ступити на ґанок, як дошки скриплять під їхньою вагою і як стогне будинок, коли хтось зіпреться об одвірок плечем і, витерши долонею рота, спитає:

– Можна зайти?

Чарлі з продуманою недбалістю запрошував гостей всередину. Усім знаходились стільці, ящики чи, принаймні, килимки, щоб сісти, підтягнувши до себе коліна. І коли цвіркуни починали терти нога об ногу, наповнюючи літнє повітря дзижчанням, а жаби, кумкаючи у темряві, надимали шиї, як зобаті літні жінки, кімната вже вщент наповнювалася людьми з усіх плавень.

Спочатку ніхто нічого не казав. Перші півгодини, поки люди збирались і всідались, усі ретельно крутили цигарки. Спочатку рівно викладали тютюн на коричневий папірець, підсипали, напихали його, одночасно підсипаючи, налихаючи і скручуючи свої думки, страхи і подив цього вечора. Це давало їм час подумати. Було видно, як працюють їхні мізки, поки пальці накручують цигарок наперед.

Це було схоже на примітивне церковне зібрання. Вони сиділи навпочіпки, обтирали штукатурку на стінах і, один за одним, у шанобливому трепеті зводили очі до банки на полиці.

Вони робили це не відразу. Ні, вони повільно, недбало обводили очима кімнату, немов готові зупинити погляд на будь-якому предметі, що приверне їхню увагу.

І, звичайно, за збігом обставин блукання їхніх очей зупинялось на одному й тому ж місці. Через якийсь час усі погляди в кімнаті були спрямовані туди, як шпильки, увіткнуті в неймовірну подушечку. Чулося тільки, як хтось обсмоктував кукурудзяний качан. А ще діти метушилися на дощатому ґанку. Іноді жіночий голос наказував їм:

– Діти, ану біжіть звідсіля! Киш! – І босі ноги із дзвінким хихотінням бігли лякати зелених жаб.

Чарлі, звісно, сидів попереду в кріслі-качалці, підклавши під кістляві крижі подушку, і повільно гойдався, купаючись у славі й повазі, що прийшли з банкою.

А Седі зазвичай сиділа позаду всіх, разом із рештою принишклого, покірного своїм чоловікам жіноцтва.

Здавалось, що вона от-от заголосить від заздрощів. Але з губ її не злітало ані слова, вона тільки холодно дивилася, як чоловіки гупали через її вітальню і сідали за півметра від Чарлі, глипаючи на той свій ґрааль. Її губи міцно стискались, і вона ні до кого не озивалась і словом.

Після належного мовчання хтось, наприклад, старий Медноу з Малого Русла, відкашлював глибинну мокроту, нахилявся вперед, іноді облизував губи, а його мозолисті пальці починали дивно тремтіти.

Це був знак усім приготуватися до початку розмови. Вуха нашорошувалися, люди вмощувалися, як свині у теплій грязюці після дощу.

Старий довго дивився, висовуючи язика, як ящірка, а тоді спирався на спинку стільця і говорив своїм високим, тонким старечим тенором:

– Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно? Буває, ночами я прокидаюсь, кручуся в темряві на свому кукурудзяному матрасі та й думаю про цю-го штуку в банці. Думаю, що вона висить тут у рідині, така мирна, безбарвна – ну чисто тобі устриця. Іноді через мене прокидається моя Мо, і тоді ми обоє думаємо про це…

Поки старий говорив, його пальці щось показували. Усі дивилися, як товстий великий палець ходив туди-сюди, а решта рухалася хвилями.

– Ми обидва просто лежимо, думаємо. І трусимся. Навіть спекотної ночі, коли впрівають дерева, коли комарям надто жарко літати, ми трусимся і крутимся, пробуємо заснути…

Старий знову поринав у мовчання, ніби даючи знати, що цієї промови для нього досить, нехай тепер інші говорять про свою цікавість, захоплення чи здивування.

Тоді Джук Мармер із Вербної Ями обтирав спітнілі долоні об коліна і тихо говорив:

– Пам’ятаю, коли я ще був малим шмаркачем, у нас була кішка, що весь час приводила кошенят. Боже ж мій, та вона котилася у будь-яку пору, варто їй було лиш вискочити за паркан… – Джук розповідав із якоюсь ніби святою лагідністю, добротою в голосі. – Ну, ми тих кошенят роздавали, але коли з’явився цей самий приплід, в усій окрузі уже було по одному-два коти від нас.

Отож, Ма пішла поратись на заднє подвір’я і набрала повну десятилітрову бутлю води. Ма сказала: «Джук, давай топи тих кошенят!» Пам’таю, як стояв там; кошенята нявкали, вовтузились, малі, сліпі, беззахисні, кумедні – вони тільки почали відкривати очі. Я глянув на Ма і сказав: «Тільки не я, Ма! Краще ти!» Але Ма зблідла і сказала, що це все одно треба зробити і тільки я один досить для цього спритний. І вона пішла на кухню перемішувати підливу і готувати курчат. Я… взяв одне… кошеня. Я тримав його. Воно було тепле. Пробувало нявкати. Мені закортіло забігти кудись і ніколи не повертатися.

Тут Джук кивав головою, його очі горіли, молодшали, дивилися в минуле, бачили його заново, і воно злітало з його уст у вигляді слів.

– Я кинув кошеня у воду. Воно заплющило очі і відкрило рота, хотіло вдихнути. Я пам’ятаю, як побачив маленькі білі ікла, як виткнувся рожевий язичок, а з ним вилетіли бульбашки і ниткою злетіли на поверхню води!

– Я до цих пір згадую, як плавало те кошеня, коли все скінчилось: повільно, плавно, не сіпаючись. Воно дивилось на мене без осуду. Але й без приязні. Ееееехх…

Серця швидко билися. Очі перебігали від Джука до банки на полиці, знову вниз, знову вгору.

Пауза.

Джаду, темношкірий чолов’яга з Чаплистого Болота, трухнув головою, і його очі закрутились, немов кульки зі слонової кістки. Темні кісточки його пальців спліталися і згинались – викапана сарана.

– Знаєте, що це? Ви знаєте, знаєте? Я вам казатиму. Центр Життя, точно! Їй-бо, так і є!

Джаду розгойдувався, як дерево, від вітру з боліт, якого ніхто, крім нього, не відчував, не бачив і не чув. Очі його знову почали блукати, неначе він відпустив їх на волю. Його голос темною ниткою проходив через їхні вуха, зшиваючи їх в одне безшелесне полотно:

– Звідтіля, з болотиська Міддібамбу, виповзає усяке. Спочатку рука, тоді нога, тоді язик, роги. І воно росте! Мож’, спочатку малеська амеба. Тоді жаба, що надимає горло так, що мало не лусне! Та! – Він хруснув пальцями. – Воно розтікаєця далі, розтягує відростки – і ось воно вже людина! Ото є верх творення! Ото є Мамця Міддібамбу, від якої ми всі пішли десять тисяч літ тому. Кажу вам!

– Десять тисяч років! – прошепотіла бабця Пелюстка.

– Воно старе! Гляньте! Воно не хвилюєця. Воно розумне. Плаває там, як шмат свинини в жирі. Воно має очі, але вони не блимають, не турбуюця, га? Ні, людоньки! Воно розумне. Воно зна, що ми од нього пішли, ми до нього і повернемся!

– Якого кольору його очі?

– Сірі.

– Не, зелені.

– А волосся яке? Каштанове?

– Чорне!

– Руде!

– Ні, сиве!

Тоді Чарлі, розтягуючи слова, теж ділився своєю думкою. Одного вечора здавалось, що він каже те саме, що і минулого разу, а наступного – наче й не те. Втім, ніхто не зважав. Навіть якщо повторювати кожен вечір одне і те ж, влітку це звучатиме по-різному – через цвіркунів, через жаб, через штуку в банці. Чарлі казав:

– Що, як якесь старе, чи, може, мале зайшло у болота і цілими роками блукало у тій сльоті, отими канавами і стежками? Шкіра виблідла, зморщилась від холоду, від того, що не бачить сонця. Воно заходило все далі – і в кінці втопилося в багнищі і залягло в тій твані, гейби комарина личинка. А чого ж, хіба ми знаємо, може, це навіть хтось, кого ми знали! Чи, може, здоровкались коли-не-коли. Хіба ми знаємо…

Жіноцтво зашикало у напівтемряві позаду. Одна жінка, місіс Тріден, стояла, її темні очі горіли, вона шукала слова. Врешті вона мовила:

– Кожен рік якесь голеньке дитинча забігає на болота. Воно бігає, губиться і вже не вертається звідтіля. Я сама так ледь не згинула. Я… я так втратила свого Фолі. Ви… ви ж не думаєте, що це!..

Повітря зі свистом входило у звужені ніздрі. Губи намертво стислися, кутики опустились, голови повернулися на здерев’янілих шиях. Очі читали надію і переляк у кожній частині струною витягнутого тіла місіс Тріден, у її пальцях, що вчепилися в стіну.

– Дитятко, – видихнула вона. – Моя дитина. Мій Фолі! Фолі! Це ти? Фолі! Скажи мені, маленький, це ти?!

Усі затамували подих і повернулись до банки.

Та штука нічого не відповіла. Її очі незряче дивилися поверх голів людей. А десь глибоко в їхніх кістлявих тілах весняним струмком побіг страх, і увесь їхній непохитний спокій, усю їхню віру і легке смирення підточило, роз’їло тим страхом і понесло стрімким потоком геть! Хтось скрикнув.

– Воно ворухнулось!

– Не ворушилось воно. То в тебе з очима зле!

– От вам хрест! – кричав Джук. – Воно тихенько ворухнулось, як мертве кошеня!

– Та помовч ти. Воно мертве вже дуже, дуже давно. Може, ти ще й не народився, а воно вже було мертве!

– Він подав знак! – зойкнула місіс Тріден. – Це мій Фолі! В тій банці моя дитина! Йому було три рочки, коли він загубився у болотах!

Вона заридала.

– Ну, ну годі, місіс Тріден, не плачте. Ви тремтите, ось вам стілець, сядьте. Це не ваша дитина і не моя. Ну, не плачте.

Хтось із жінок обійняв її, і схлипування стихло. Місіс Тріден важко дихала, її губи перелякано тріпотіли, немов крила метелика.

Коли всі знову заспокоїлися, бабця Пелюстка поправила зів’ялу рожеву квітку в своєму розпущеному сивому волоссі, затягнулася з люльки і заговорила, трусячи головою так, що волосся затанцювало в напівтемряві:

– Це усе балаканина з пустого в порожнє. Ми ніколи не взнаємо і не збагнемо, що воно таке. А коли б і могли, то все ‘дно не схотіли би знати. Це як ті магічні трюки, що їх фокусники показують. Тільки взнаєш, що воно за мана, і вже воно не більш цікаве, ніж кролячі кишки. Ми сходимось тут раз на тиждень чи що, гомонимо, спілкуємся, і нам завжди, завжди є про що балакати. Ясно, що якби ми винюхали, що це за клята штукенція, нам не було б що тут пережовувати, от і все!

– Та ну його к бісу! – проревів бичачий голос. – Я думаю, що це ніщо!

Том Кармоді.

Том Кармоді, що, як завжди, стояв у тіні, за порогом, глузливо скрививши губи. Його усмішка вколола Чарлі, як шершень. Це Седі його підмовила. Седі хотіла зруйнувати його нове життя, так, так!

– Це ніщо, – різко повторив Кармоді, – ніщо інше, як смердючий, гнилий оберемок медузячих виродків!

– Ти часом не заздриш, кузене Кармоді? – повільно проговорив Чарлі.

Кармоді пирхнув.

– Я тілько прийшов глянути на дурнів, котрі патякають отут ні про що. Я всередину і ногою не вступив, бачте, і не розводився тут із вами. Я йду додому. Хто зі мною?

Ніхто не зголосився. Він знову розсміявся, наче це був жарт, що так багато людей можуть так далеко зайти, а Седі сиділа в кутку і шкребла нігтями долоні. Чарлі помітив, як сіпалися її холодні, мовчазні губи.

Важкі чоботи Кармоді прогуркотіли сходами, і він зник у цвірчанні коників.

Бабця Пелюстка приклала люльку до беззубого рота.

– Як я казала перед цим галасом, ця штука на полиці, хіба вона не може бути усіма штуками на світі? Багатьма? Я не знаю, життям чи смертю, га? Дощем, і сонцем, і брудом, і медузами – усім зразу. Травою, зміями, дітьми, туманом, усіма днями і ночами в сухому очереті. Чого воно мусить бути чимсь одним? Може, це багато що.

І розмова точилася ще годину, а Седі вислизнула у ніч слідом за Томом Кармоді, і Чарлі кинуло в піт. Ці двоє змовились. Вони щось замислили. Чарлі обливався потом решту вечора…

Сходини закінчились пізно, і Чарлі лягав спати зі змішаними почуттями. Усе пройшло добре, але що там було у Седі з Томом?

Набагато пізніше, коли зграї зірок перелетіли по небу іуди, де вони бували за північ, Чарлі почув шелест трави, через яку хтось ішов, гойдаючи стегнами. Її каблуки тихо простукали по ґанку, через будинок, у спальню.

Вона нечутно лягла поруч, дивлячись на нього своїми котячими очима. Він їх не бачив, але погляд відчував.

– Чарлі?

Він чекав.

А потім сказав:

– Я не сплю.

Тоді вона почекала.

– Чарлі?

– Що?

– Не вгадаєш, де я була; не вгадаєш, де я була, – вона тихо проспівала цю глузливу дражнилку.

Він чекав.

Вона теж чекала. Втім, вона не могла довго терпіти і продовжила:

– Я їздила на ярмарок до міста. Том Кармоді відвіз мене. Ми… ми говорили з власником намету, Чарлі, так, говорили, говорили, справді! – вона непомітно захихотіла про себе.

Чарлі увесь похолов. Він став на лікоть.

Вона украдливо мовила:

– Ми дізналися, що у твоїй банці, Чарлі…

Чарлі скотився на підлогу і притис долоні до вух.

– Я не хочу це чуть!

– О, але ж ти мусиш почути, Чарлі. Це хороший жарт. Ти ще такого не чув, – сичала вона.

– Забирайся, – сказав він.

– Ні-ні, Чарлі, ні, пане. Чого б мені? Ні, Чарлі, дорогенький. Я спершу розкажу…

– Геть! – сказав він.

– Дай же сказати! Ми поговорили з тим власником намету, і він прямо по землі качався від сміху. Сказав, що продав цю банку разом із тим, що всередині, якомусь… селюку за дванадцять баксів. А вона не варта й двох!

Сміх, жахливий сміх полився з її рота у темряву спальні.

Вона хутко договорила:

– Це сміття, Чарлі! Гума, пап’є-маше, ганчір’я, борна кислота! І все! Всередині металева рамка! І все, Чарлі. Більш нічого! – верещала вона.

– Ні, ні!

Він заревів і рвучко сів на ліжку, зірвавши з себе ковдру.

– Я не хочу це чуть! Не хочу! – вигукував він знову і знову.

Вона сказала:

– Лиш почекай, поки всі дізнаються про цю фальшивку! Як же вони сміятимуться! Реготатимуть, аж животи понадривають!

Він схопив її за руки.

– Ти ж їм не розкажеш?

– А ти ж не хочеш, щоб мене називали брехухою, Чарлі?

Він відштовхнув її.

– Залиш мене в спокої! Яка ж ти підла! Ти заздриш мені увесь час. Коли я заніс банку в хату, то наче носа тобі прищемив – так тебе завидки взяли. Ти ж спать не могла, поки не зіпсувала все!

Вона засміялася.

– Тоді я нікому не скажу, – сказала вона.

Він глипав на неї.

– Ти спаскудила все мені, і цього досить. Мені все одно, чи ти розкажеш усім. Я знатиму. І мені вже не буде так весело. Ти і той Том Кармоді. Як я хтів би примусити його перестати насміхатися. Він роками з мене кепкує! Давай, іди, скажи усім, скажи людям – повеселись і ти!

У запалі він прогупав до банки, ухопив її так, що аж хлюпнуло, і вже хотів жбурнути нею об двері, але зупинився і тремтячими руками повільно опустив її на розгойданий стіл. Він стояв над нею і схлипував. Якщо він втратить це, то втратить увесь світ. І Седі він теж втрачав. Вона відбігала від нього з кожним місяцем усе далі, насміхаючись і кепкуючи. Стільки років маятник її стегон відміряв його життєвий час, але за ним звіряли свої годинники і кілька інших чоловіків, Том Кармоді, наприклад.

Седі думала, що Чарлі розіб’є банку. Натомість, він пестив її, гладив і, врешті, затих над нею. Він згадував ті довгі приємні вечори за минулий місяць, такі багаті на щирі розмови з друзями, що снували кімнатою. Ті вечори були щонайменше хорошими, якщо не більше.

Чарлі повільно повернувся до Седі. Він втратив її назавжди.

– Седі, ти не їздила на ярмарок.

– Їздила.

– Ти брешеш, – тихо мовив він.

– Ні, не брешу!

– У цій… банці просто мусить щось бути. Щось, окрім сміття, про яке ти кажеш. Забагато людей вірить у те, що в ній щось є, Седі. Тобі це не змінити. Той чолов’яга, якщо ти справді говорила з ним, збрехав. – Чарлі набрав у груди повітря і сказав: – Ходи-но сюди, Седі.

– Чого тобі треба? – спитала вона сердито.

– Підійди.

Він зробив крок до неї.

– Підходь.

– Не наближайся до мене, Чарлі.

– Я просто хочу тобі щось показати, Седі. – Його голос став м’яким, низьким, наполегливим. – Ходи, кицю. Киць-киць-киць. Сюди, кицю!

Десь через тиждень усі вже вкотре зібралися. Прийшли старий Медноу і бабця Пелюстка, потім юний Джук і місіс Тріден, і темношкірий Джаду, а за ними всі інші, молоді й старі, веселі й похмурі. Вони скрипіли стільцями, кожен зі своїми думками, сподіваннями, тривогами і питаннями. Ввічливо вітаючись із Чарлі, усі вони не дивилися на святиню.

Вони чекали, поки всі зберуться. З блиску в їхніх очах було видно, що кожен бачив у банці щось своє, якесь життя і примарне наступне існування, і життя у смерті, і смерть у житті – у кожного, хто прийшов, була своя історія, свої репліки, свої слова, уже відомі, знайомі, але в той же час нові.

Чарлі сидів один.

– Здоров, Чарлі. – Хтось зазирнув до порожньої спальні. – Твоя жінка знов поїхала до рідні?

– Так, рвонула у Теннессі. Повернеться за кілька тижнів. Їй тільки дай нагоду завіятися кудись. Ти ж знаєш Седі.

– Їй на місці не сидиться, це точно.

Люди перешіптувались, розсідались по кімнаті, і зненацька на темний ґанок зійшов, блискаючи очима, Том Кармоді.

Він стояв за порогом, його коліна трусились і вгиналися, плечі провисали і тремтіли. Він зазирав у кімнату. Том Кармоді, котрий не наважувався увійти. Том Кармоді, який відкрив рота, але не сміявся. Його обличчя побіліло як крейда, неначе після довгої хвороби.

Старий Медноу подивився на банку, прочистив горло і сказав:

– Чому я не бачив цього так ясно раніше? У нього сині очі.

– У нього весь час були сині очі, – сказала бабця Пелюстка.

– Ні, – пискнув Медноу. – Той раз вони були карі. – Він глянув угору. – І ще одне – у нього каштанове волосся. Каштанового волосся раніш не було!

– Було, точно було, – зітхнула місіс Тріден.

– Не було!

– Кажуть вам, було!

Том Кармоді дрижав у темряві літньої ночі і вдивлявся у банку. Чарлі позирав на неї з крісла, недбало скручуючи цигарку, спокійний, умиротворений, впевнений у своїх думках і в своєму житті. Том Кармоді стояв сам-один і бачив у банці те, чого не бачив раніше. Усі бачили те, що хотіли; думки лилися зливою:

«Моя дитина. Моє дитятко», – думала місіс Тріден.

«Мозок!» – думав старий Медноу.

Темношкірий чоловік переплітав пальці: «Мамця Міддібамбу!»

Риболов витягнув губи: «Медуза!»

«Кошеня. Кидь-киць-киць-киць! – Думки випускали кігті й тонули перед очима Джука. – Кошеня!»

«Геть усе і що завгодно!» – пронизливо проносилося у зморщеній голові бабці. «Ніч, трясовиння, смерть, бліді істоти, мокрі потвори морів!»

Тиша. Тоді старий Медноу прошепотів:

– Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно?

Чарлі вдоволено глянув угору, набиваючи цигарку, припасовуючи її до рота. Тоді він перевів погляд на Тома Кармоді, який ніколи більше не посміхатиметься.

– Гадаю, ми ніколи не взнаємо. Точно, ніколи не взнаємо.

Чарлі повільно хитав головою. Він сидів зі своїми гостями і все дивився, дивився.

Це була одна з тих штук, що їх запихають до банки й виставляють напоказ у ярмарковому наметі на околиці маленького, сонного містечка. Таке бліде хтозна-що, яке плаває у спиртовій плазмі, повільно крутиться і все мріє про щось, а розкриті мертві очі дивляться, але не бачать…

Переклад: Віталій Ракуленко

5/5 - (1 оцінок)