Ляльковий дім (Генрік Ібсен)

ДІЙОВІ ОСОБИ

• Адвокат Хельмер.
• Нора, його дружина.
• Доктор Ранк.
• ФруЛінне.
• Приватний повірений Крогстад.
• Троє маленьких дітей Хельмерів.
• Анна – Марія, їхня нянька.
• Служниця Хельмерів.
• Посильний.

Дія відбувається у квартирі Хельмерів.

ДІЯ ПЕРША

Затишна кімната, обставлена зі смаком, проте недорогими меблями. В глибині, в середній стіні, двоє дверей: одні, праворуч, ведуть до передпокою, інші, ліворуч, до кабінету Хельмера. Між ними піаніно. Посередині лівої бокової стіни двері, ближче до авансцени, вікно. Біля вікна круглий стіл, крісла, диванчик. У правій стіні, трохи далі вглиб, також двері, а попереду кахельна грубка; біля неї кілька крісел і качалка. Між грубкою і дверима столик. На стінах гравюри. Етажерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова шафочка з книгами в розкішних оправах. На підлозі килим.

Зимовий день. У грубці вогонь.

У передпокої дзвінок. Дещо згодом чути, як відмикають двері. З передпокою до кімнати входить, весело наспівуючи, Нора, у верхньому одязі, з пакетами і пакунками, які вона складає на стіл праворуч. Двері у передпокій залишаються відчиненими, і там видно посильного; він приніс ялинку і кошика і віддає їх служниці, яка відчинила двері.

Нора. Гарненько заховай ялинку, Елене. Діти не повинні бачити її раніше ніж увечері, коли вона буде прикрашена. (До посильного, виймаючи портмоне.) Скільки?

Посильний. П’ятдесят єре!

Нора. Ось крона… Ні, залишіть собі все.

Посильний кланяється й виходить. Нора зачиняє двері до передпокою, знімає верхній одяг, посміхається тихим задоволеним сміхом. Потім виймає з кишені торбинку з мигдалевим печивом і з’їдає кілька. Обережно йде до дверей, що ведуть до кімнати чоловіка.

Так, він дома. (Знову наспівує, йдучи до столу.)

Хельмер (з кабінету). Що це, жайворонок заспівав?

Нора (розгортаючи пакунки). Саме він.

Хельмер. Білочка там вовтузиться?

Нора. Еге ж!

Хельмер. Коли ж білочка повернулась?

Нора. Щойно. (Ховає торбинку з печивом у кишеню і витирає губи.) Іди сюди, Торвальде, поглянь, чого я накупила.

Хельмер. Почекай, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і зазирає до кімнати, тримаючи ручку.) Накупила, кажеш? Оце все?.. То, виходить, пташка знову літала смітити грішми?

Нора. Знаєш, Торвальде, час нам нарешті трішки розгулятись. Адже це перше Різдво, коли у нас немає потреби так обмежувати себе.

Хельмер. Ну і розтринькувати також не можна.

Нора. Трішки можна! Правда? Ну, трішечки! Ти ж тепер маєш велику платню і будеш заробляти багато-багато грошей.

Хельмер. Так, з нового року. Але видадуть мені платню тільки через три місяці.

Нора. Е! Можна позичити поки що.

Хельмер. Норо! (Підходить і жартома бере її за вухо.) І знову твоя легковажність. Ти-уяви, сьогодні я позичу тисячу крон, ти потратиш їх на свята, а напередодні Нового року на мою голову звалиться черепиця з покрівлі – і все.

Нора (закриваючи йому рота рукою). Фу! Не говори таких бридких речей.

Хельмер. Ні, ти уяви подібний випадок, – що тоді?

Нора. Якби вже трапилось таке страшне, то для мене однаково – чи були б у мене борги, чи ні.

Хельмер. Ну, а для людей, у яких би я позичив?

Нора. Для них? А хай їм! Це чужі!

Хельмер. Норо, Норо, ти єси женшина! Але серйозно, Норо; ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках, на боргах, лягає якась некрасива тінь залежності. Протримались же ми з тобою хоробро до сьогоднішнього дня, то вже потерпимо іще трішки; вже недовго.

Нора (відходячи до грубки). Ну що ж, як хочеш, Торвальде.

Хельмер (за нею). Ну, ну, от пташка і опустила крилечка. Га? Білочка надулась. (Виймає портмоне.) Норо, як ти гадаєш, що в мене тут?

Нора (обертаючись, живо). Гроші!

Хельмер. Ось тобі! (Подає їй кілька папірців). Господи, хіба я не знаю, що в домі чимало витрат на свята!

Нора (рахуючи). Десять, двадцять, тридцять, сорок. Спасибі, спасибі тобі, Торвальде. Тепер мені надовго вистачить.

Хельмер. Та ти вже постарайся.

Нора. Так, так, неодмінно. Але ж іди сюди, я тобі покажу, чого я накупила. І як дешево! Поглянь, ось новий костюм для Івара і шабля. Ось коник і сурма для Боба. А ось лялька і лялькове ліжечко для Емми. Простенькі, та вона однаково їх швидко зламає. А тут на плаття і фартушки служницям. Старій Анні-Марії варто було б, звичайно, подарувати більше…

Хельмер. А в цьому пакеті що?

Нора (схоплюючись). Ні-ні, Торвальде! Цього тобі не можна бачити до вечора!

Хельмер. Ну-ну! А ти мені ось що скажи, маленька крутійко, – що ти для себе видивилась?

Нора. Е, мені зовсім нічого не треба.

Хельмер. Зрозуміло, треба! Назви ж мені тепер щось, чого тобі найбільше хотілося б.

Нора. Їй-право, не треба. Або послухай, Торвальде…

Хельмер. Ну?

Нора (перебираючи ґудзики його піджака і не дивлячись на нього). Якщо ти вже хочеш подарувати мені щось, то ти б … ти б…

Хельмер. Ну-ну, говори.

Нора (швидко). Ти б дав мені грішми, Торвальде. Скільки можеш. Я потім, ближчими днями, і купила б собі на них що-небудь.

Хельмер. Ні, послухай, Норо…

Нора. Так-так! Зроби так, любий Торвальде! Прошу тебе! Я б загорнула гроші в золотий папірець і повісила на ялинку. Хіба це не було б весело?

Хельмер. А як називають пташок, які завжди смітять грішми?

Нора. Знаю, знаю – марнотратницями. Але зробимо так, як я кажу, Торвальде. Тоді в мене буде час подумати, що мені особливо потрібне. Хіба це не розумно? Га?

Хельмер (посміхаючись). Звичайно, тобто якби ти й справді могла притримати ці гроші і таки купити на них що-небудь собі. А то й вони підуть на господарство, на різні дрібниці, і мені знову доведеться виймати гроші з гаманця.

Нора. Ах, Торвальде…

Хельмер. Тут сперечатись не доводиться, любонько моя! (Обнімає її.) Пташка мила, але витрачає страх скільки грошей. Просто неймовірно, як дорого обходиться чоловікові така пташечка.

Нора. Фу! Як можна так говорити! Я ж заощаджую, скільки можу.

Хельмер (весело). От уже правда істинна! Скільки можеш. Але ти зовсім не можеш.

Нора (наспівує і посміхається). Гм! Якби знав ти, скільки у нас, жайворонків і білочок, усяких витрат, Торвальде!

Хельмер. Ти маленька дивачка! Дві краплі води – твій батько. Тільки і клопочешся, як би роздобути грошей. А як добудеш – дивись, вони між пальцями і вислизнули, сама ніколи не знаєш, куди їх поділа. Ну, що ж, доводиться приймати тебе такою, якою ти є. Це вже у крові в тебе. Так-так, це у тебе спадкове, Норо.

Нора. Ах, більше б мені успадкувати від батька його рис!

Хельмер. А мені б не хотілося, щоб ти була іншою, ніж ти є, мій любий жайвороночку! Та слухай, мені здається, ти… в тебе… як би це сказати? В тебе якийсь підозрілий вигляд сьогодні.

Нора. У мене?

Хельмер. Еге ж. Подивись-но мені просто в вічі.

Нора (дивиться на нього). Ну?

Хельмер (погрожуючи пальцем). Чи ласунка не погуляла трішки в місті?

Нора. Ні, що ти!

Хельмер. Ніби вже ласунка не забігала до кондитерської?

Нора. Та запевняю тебе, Торвальде…

Хельмер. І не покуштувала варення?

Нора. І не думала.

Хельмер. І не погризла мигдалевого печива?

Нора. Ах, Торвальде, запевняю ж тебе…

Хельмер. Ну-ну-ну! Звичайно, я просто жартую…

Нора (йдучи до столу, праворуч). Мені й на думку не спало б чинити тобі наперекір.

Хельмер. Знаю, знаю. Ти ж дала мені слово. (Підходячи до неї.) Ну, залиш при собі свої маленькі різдвяні секрети, моя дорога Норо. Вони, певно, стануть відомі сьогодні ж увечері, коли буде запалено ялинку.

Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?

Хельмер. Не запрошував. Та це й не потрібно. Само собою, він вечеряє у нас. А втім, я ще встигну йому нагадати: він зайде до обіду. Вино я замовив добре. Норо, ти не повіриш, як я радію сьогоднішньому вечору.

Нора. І я! А діти які будуть раді, Торвальде!

Хельмер. Ах, яка насолода відчувати, що ти домігся певного забезпеченого становища, що в тебе буде тепер солідний прибуток. Правда, приємно це відчувати?

Нора. О, чудесно!

Хельмер. А пам’ятаєш минуле Різдво? Ти цілих три тижні зачинялась у себе вечорами і до пізньої ночі все готувала квіти, якісь інші прикраси для ялинки, якими хотіла всіх нас здивувати. У-у, нуднішого часу я не пам’ятаю.

Нора. А я зовсім не нудьгувала.

Хельмер (з посмішкою). А що вийшло з того, Норо?

Нора. Ти знову будеш мене дратувати цим? Що ж я могла вдіяти, коли кішка залізла і все пошматувала!

Хельмер. Ну, зрозуміло, нічого не могла вдіяти, моя бідолашечко. Ти від усієї душі хотіла нас усіх порадувати, і в цьому вся суть. Та добре все-таки, що ці важкі часи минули.

Нора. Так, просто чудесно!

Хельмер. Не треба більше ні мені сидіти самому і нудьгувати, ні тобі псувати свої милі, славні оченята, ніжні ручки…

Нора (плескаючи в долоні). Чи не правда, Торвальде, не треба більше? Ах, як чудесно, як це радісно чути! (Бере його під руку.) Тепер я розповім тобі, як я мрію влаштуватися, Торвальде. Ось, як тільки свята скінчаться…

Дзвінок у передпокої.

Ах, дзвонять! (Прибирає трохи в кімнаті.) Мабуть, хтось до нас. Прикро.

Хельмер. Якщо гість, – мене немає вдома, пам’ятай.

Служниця (на дверях передпокою). Пані, там незнайома дама.

Нора. То запроси сюди.

Служниця (до Хельмера). І доктор.

Хельмер. Прямо до мене пройшов?

Служниця. Так-так.

Хельмер виходить до кабінету. Служниця вводить ФруЛінне, одягнену по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

ФруЛінне (ніяково, запинаючись). Здрастуй, Норо.

Нора (невпевнено). Здрастуйте…

ФруЛінне. Ти, мабуть, не впізнаєш мене?

Нора. Ні, не знаю… Так, здається… (Поривчасто.) Як! Кристина… Невже це ти?

ФруЛінне. Я.

Нора. Кристино! А я не впізнала тебе відразу! Та й як можна… (Стиха.) Як ти змінилась, Кристино!

ФруЛінне. Ще б пак. За дев’ять-десять довгих років…

Нора. Невже ми так давно не бачились? Так, так воно і є. Ах, останні вісім років – от щасливий був час!.. То ти приїхала сюди до нас у місто? Рушила у таку довгу дорогу взимку! Хоробра!

ФруЛінне. Я тільки сьогодні приїхала, вранішнім пароплавом.

Нора. Щоб повеселитись у свято, звичайно. Ах, як славно! Ну й будемо ж веселитись! Ти ж роздягнись. Тобі не холодно? (Допомагає їй.) Ось так. Тепер сядемо зручніше, біля грубки. Ні, ти в крісло! А я в качалку! (Бере її за руку.) Ну ось, тепер знов у тебе обличчя таке, як раніше. Це лише в першу хвилину… Хоча все ж ти трохи зблідла, Кристино, і, здається, трохи схудла.

ФруЛінне. І дуже, дуже постаріла, Норо.

Нора. Здається, трішки, ледь-ледь, зовсім трішки. (Раптом зупиняється і починає серйозним тоном.) Але яка ж я пустоголова – сиджу тут. базікаю! Люба, дорога Кристино, вибач мені!

ФруЛінне. У чому справа, Норо?

Нора (тихо). Бідна Кристино, ти ж стала вдовою.

ФруЛінне. Три роки тому.

Нора. Так, я знаю. Я читала в газетах. Ах, Кристино, повір, я стільки разів збиралася написати тобі в той час, та все відкладала, все щось заважало.

ФруЛінне. Люба Норо, я добре розумію.

Нора. Ні, це було огидно з мого боку, Кристино. Ах ти, бідолашна, скільки ти, мабуть, витерпіла. І він не залишив тобі жодних коштів?

ФруЛінне. Жодних.

Нора. Ні дітей?

ФруЛінне. Ні дітей.

Нора. Значить, нічого?

ФруЛінне. Нічого. Навіть горя й жалю, чим можна було б живити пам’ять.

Нора (недовірливо дивлячись на неї). А як же це може бути, Кристино?

ФруЛінне (гірко посміхаючись, гладячи Нору по голові). Інколи буває, Норо.

Нора. Значить, сама-самісінька. Як це, мабуть, надзвичайно важко. А у мене троє чудових дітей. Зараз ти їх не побачиш, вони гуляють з нянею. Але ти неодмінно розкажи мені про все…

ФруЛінне. Ні-ні-ні, розповідай краще ти.

Нора. Ні, спочатку ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Хочу думати тільки про твої справи. Та одне я все ж таки повинна сказати тобі. Знаєш, яке щастя звалилось на нас у ці дні?

ФруЛінне. Ні. Яке?

Нора. Уяви, чоловік став директором акціонерного банку!

ФруЛінне. Твій чоловік? От удача!..

Нора. Неймовірна! Адвокатура – це такий непевний хліб, особливо, якщо хочеш братися тільки за найчистіші, хороші справи. А Торвальд, звичайно, за інші ніколи не брався, і я, зрозуміло, цілком з ним згодна. Ах, ти розумієш, які ми раді. Він займе посаду з нового року і одержуватиме велику платню і добрі проценти. Тоді ми зможемо жити зовсім по-іншому, ніж досі жили. – так, як нам подобається. Ах, Кристино, мені так легко стало на серці, я така щаслива! Адже це чудесно – мати багато-багато грошей і не знати ні злигоднів, ні клопоту. Правда?

ФруЛінне. Так, у кожному разі, повинно бути чудесно – мати все потрібне.

Нора. Ні, не тільки потрібне, а й багато-багато грошей.

ФруЛінне (усміхаючись). Норо, Норо! Ти й досі не стала благорозумнішою? У школі ти була великою марнотратницею.

Нора (тихо посміхаючись). Торвальд і тепер мене так називає. (Погрожуючи пальцем.) Однак, “Нора, Нора” не така вже й божевільна, як ви вважаєте… Нам, їй-право, не так жилося, щоб я могла марнотратити. Нам обом доводилось працювати!

ФруЛінне. І тобі?

Нора. Звичайно, різні там дрібниці з шитва, в’язання, вишивання і тому подібне. (Мимохідь.) І… ще дещо. Адже ти знаєш, що Торвальд залишив службу в міністерстві, коли ми одружились? Не було жодних видів на нову посаду, а заробляти треба було більше, ніж раніше. Ну, перший рік він працював понад силу. Просто жахливо, йому доводилося брати усякі додаткові роботи – ти розумієш – і працювати з ранку до вечора. Ну, не витримав, захворів, лежав при смерті, і лікарі сказали, що треба відрядити його на південь.

ФруЛінне. Вий пробули тоді весь рік в Італії?

Нора. Еге ж. А нелегко було нам рушити з місця, повір. І вар тоді щойно народився. Та їхати все-таки було необхідно. Ах, яка це була чудесна, дивна поїздка! І Торвальда було врятовано. Але скільки грошей пішло – жах, Кристино!

ФруЛінне. Можу собі уявити.

Нора. Тисячу двісті спецій-далерів. Чотири тисячі вісімсот крон. Великі гроші.

ФруЛінне. Так, але, у кожному разі, велике щастя, якщо є де взяти їх у такий час.

Нора. Скажу тобі, ми одержали їх від батька.

ФруЛінне. А, так. Адже, здається, батько твій саме тоді й помер.

Нора. Так, саме тоді. І, подумай, я не могла поїхати і доглянути його. Я з дня на день чекала малого Івара. І крім того, у мене на руках був мій бідний Торвальд, мало не при смерті. Любий, дорогий тато! Так і не довелося мені більше побачитися з ним, Кристино. Це найтяжче горе, якого я зазнала заміжньою.

ФруЛінне. Я знаю, ти дуже любила батька. То, значить, після цього ви рушили до Італії?

Нора. Так. Адже гроші у нас були, а лікарі радили. Ми й поїхали за місяць.

ФруЛінне. І чоловік твій повернувся цілком здоровий?

Нора. Цілком!

ФруЛінне. А… лікар?

Нора. Тобто?

ФруЛінне. Здається, дівчина сказала, що пан, який прийшов зі мною разом, – лікар.

Нора. А-а, це лікар Ранк. Та він приходить не з лікарським візитом. Це наш найкращий друг і хоч раз на день, а навідається до нас. Ні, Торвальд з того часу жодного разу не прихворів навіть. І діти бадьорі й здорові, і я. (Схоплюючись і плескаючи в долоні.) О Господи, Кристино, як чудесно жити і почувати себе щасливою! Ні, це просто ганебно з мого боку – я говорю лише про себе. (Сідає на лавку поруч фру Лінне і кладе руки їй на коліна.) Ти не сердься на мене!.. Скажи, чи правда це: ти справді не любила свого чоловіка? Навіщо ж ти вийшла за нього?

ФруЛінне. Мати моя була ще жива, але така слабка, безпорадна, не зводилася з ліжка. І ще в мене були на руках два менших брати. Я й не вважала за можливе відмовити йому.

Нора. Так-так, мабуть, ти маєш рацію. Значить, він був тоді багатий?

ФруЛінне. Досить багатий, здається. Але справи його були ненадійні. І коли він помер, все загинуло, нічого не залишилось.

Нора. І?..

ФруЛінне. І мені довелося перебиватися дрібною торгівлею, маленькою школою і взагалі – чим доведеться. Ці три останніх роки тяглися для мене, як один довгий, суцільний робочий день без відпочинку. Тепер він скінчився, Норо. Моя бідна мати не потребує моєї допомоги – вона померла. І хлопчики стали на ноги, самі можуть про себе подбати.

Нора. Отже, тепер тобі легко на душі…

ФруЛінне. Не сказала б цього. Навпаки, страшенна порожнеча. Нема для кого більше жити. (Підводиться схвильовано.) Тому я й не витримала там, у нас, у ведмежому закутку. Тут. мабуть, легше буде знайти, до чого докласти сили і чим сповнити думки. Якби лише вдалося одержати якусь постійну службу, якусь конторську роботу…

Нора. Ах, Кристино, це так стомлює, а в тебе і без цього змучений вигляд. Тобі б краще поїхати куди-небудь на купання.

ФруЛінне (відходячи до вікна). У мене немає тата, який би дав мені грошей на дорогу, Норо.

Нора (підводячись). Ах, не гнівайся на мене!

ФруЛінне (йдучи до неї). Люба Норо, ти на мене не гнівайся. Найгірше у моєму становищі те, що в душі осідає багато гіркоти. Працювати ні для кого, а все-таки доводиться турбуватись і всіляко клопотатись. Адже жити треба, от і стаєш егоїсткою. Ти мені розповіла про щасливу зміну у вашому житті, а я – повіриш – зраділа не так за тебе, як за себе.

Нора. Як це так? Ах, розумію: ти гадаєш, Торвальд зможе щось зробити для тебе?

ФруЛінне. Я про це подумала.

Нора. Він і зробить, Кристино. Тільки довір усе мені. Я так тонко-тонко все підготую, придумаю щось таке особливе, чим задобрити його. Ах, я б від душі хотіла допомогти тобі.

ФруЛінне. Як це гарно з твого боку, Норо, що ти так гаряче берешся за мою справу… Вдвічі гарно з твого боку, – тобі самій так мало знайомі життєві турботи і клопіт.

Нора. Мені? Мені вони мало знайомі?

ФруЛінне (посміхаючись). Ну, Боже мій, якесь рукоділля і тому подібне… Ти дитя, Норо!

Нора (підвела голову і перетнула кімнату). Тобі не варто було б говорити зі мною таким тоном.

ФруЛінне. Справді?

Нора. І ти – як інші. Ви всі гадаєте, що я не здатна на серйозне…

ФруЛінне. Ну-ну?..

Нора. Що я зовсім нічого такого не зазнала в цьому важкому житті.

ФруЛінне. Люба Норо, ти ж мені щойно розповіла про всі свої випробування.

Нора. А, самі дурниці. (Тихо.) Головного я тобі не розповіла.

ФруЛінне. Головного? Що ти хочеш сказати?

Нора. Ти все дивишся на мене згорда, Кристино. Однак даремно. Ти пишаєшся, що тобі довелося так тяжко працювати заради своєї матері…

ФруЛінне. Я, здається, ні на кого не дивлюся згорда. Але згодна – я пишаюсь і радію, згадуючи, що мені випало на долю полегшити останні дні моєї матері.

Нора. Ти пишаєшся також, згадуючи, що зробила для братів?

ФруЛінне. Мені здається, я маю право.

Нора. І мені так здається. Але ось послухай, Кристино. І мені є чим пишатись, з чого радіти.

ФруЛінне. Не сумніваюсь. Але в якому розумінні?

Нора. Говори тихше. Раптом Торвальд почує! Йому ні за що в світі не можна… Нікому не можна знати про це, Кристино, – нікому, крім тебе.

ФруЛінне. Та в чому справа?

Нора. Іди сюди. (Притягає її на диван поруч себе.) Так, бачиш… І мені є чим пишатись, чим радіти. Це я врятувала життя Торвальду.

ФруЛінне. Врятувала? Як врятувала?

Нора. Я ж розповідала тобі про поїздку до Італії. Торвальд не вижив би, якби не потрапив на південь.

ФруЛінне. Еге ж. І твій батько дав вам потрібні кошти.

Нора (з посмішкою). Це Торвальд так гадає і всі інші, але…

ФруЛінне. Але…

Нора. Тато не дав нам ні копійки. Це я дістала гроші.

ФруЛінне. Ти? Всю цю велику суму?

Нора. Тисячу двісті спецій. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти скажеш?

ФруЛінне. Та як це можна. Норо? Виграла в лотерею?

Нора (зневажливо). У лотерею! (Пирхає.) Це була б не штука!

ФруЛінне. Так звідки ж ти взяла їх?

Нора (наспівуючи і загадково посміхаючись). Гм! Тра-ля-ля-ля!

ФруЛінне. Не могла ж ти позичити?

Нора. Так? Чому?

ФруЛінне. Дружина не може заборгувати без згоди чоловіка.

Нора (підводячи голову). Ну, якщо дружина трохи розуміється у справах, якщо дружина розуміє, як треба розумненько взятись за діло, то…

ФруЛінне. Норо, я рішуче нічого не розумію…

Нора. І не треба тобі розуміти. Я ж не сказала, що позичила гроші. Могла ж я їх дістати іншим шляхом. (Відкинувшись на спинку дивана.) Могла одержати від якого-небудь поклонника. З такою привабливою зовнішністю, як у мене…

ФруЛінне. Ти навіжена.

Нора. Тепер тобі, певно, страх як хотілося б дізнатися, Кристино?

ФруЛінне. Послухай, люба Норо, – чи не натворила ти чогось нерозважливого?

Нора (випростуючись на дивані). Хіба нерозважливо врятувати життя своєму чоловікові?

ФруЛінне. По-моєму, нерозважливо, якщо ти без його відома…

Нора. Так йому ж не можна було ні про що знати! Господи, як ти цього не розумієш? Він не повинен був підозрювати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що життя його в небезпеці, що один порятунок – повезти його на південь. Ти гадаєш, я не намагалася спочатку всіляко виплутатись? Я починала розмови про те, що й мені хотілося б побувати за кордоном, як іншим молодим дамам. Я і плакала, і просила; говорила, що йому не завадило б пам’ятати про моє “становище”, що тепер треба всіляко мені догоджати; натякала, що можна позичити грошей. Так він майже розсердився, Кристино. Сказав, що у мене вітер у голові і що його обов’язок як чоловіка не потурать моїм примхам, – так він, здається, висловився. Добре, добре, думаю, рятувати тебе все-таки треба, і знайшла вихід…

ФруЛінне. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?

Нора. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, – і мені, на жаль, не довелося зробити цього.

ФруЛінне. І ти досі не зізналася чоловікові?

Нора. Ні, боронь Боже, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим самолюбством… Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов’язаний мені чимось. Це б зіпсувало наші стосунки. Наше щасливе сімейне життя перестало б тоді бути таким, яким воно є.

ФруЛінне. І ти ніколи йому не скажеш?

Нора (подумавши і злегенька посміхнувшись). Так… Колись, можливо… коли мине багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати: коли я вже не буду так подобатися Торвальдові, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої танцювання, переодягання, декламації. Тоді добре буде мати якусь заручку… (Обриваючи.) Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Цього ніколи не буде!.. Ну, що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Годжуся я на щось? Ти не думай, що ця справа не завдає мені клопоту. Мені, по правді, інколи зовсім не легко виконувати в строк свої зобов’язання. У діловому світі, скажу тобі, є внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу, як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому тільки можна… Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати, – Торвальдові потрібне було добре харчування. І дітей не можна було одягати будь-як. Що я одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!

ФруЛінне. Тож тобі, певно, доводилося відмовляти собі, бідолашна?

Нора. Зрозуміло. Я ж була більше за всіх зацікавлена! Торвальд дасть, бувало, мені грошей на нове плаття і тому подібне, а я завжди витрачу тільки половину. Все якомога дешевше та простіше купувала. Це щастя, що мені все до лиця, і Торвальд ніколи нічого не помічав. Та самій часом бувало нелегко, Кристино. Адже це така втіха – гарно вдягатися! Правда?

ФруЛінне. Мабуть.

Нора. Ну, були у мене, звичайно, й інші джерела. Минулої зими пощастило – я одержала цілу купу паперів для переписування. Щовечора замикалась у себе в кімнаті і писала, писала до пізньої ночі. Ах, часом, бувало, так утомишся! Та все ж дуже приємно було працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже мужчиною.

ФруЛінне. І скільки ж тобі вдалося таким чином виплатити?

Нора. От уже не можу сказати точно. У таких справах, бачиш, дуже важко розібратися. Знаю лише, що виплачувала стільки, скільки мені вдавалося зібрати. Але часто у мене просто руки опускалися. (Посміхаючись.) Тоді сяду, бувало, і почну собі уявляти, що ось у мене закохався багатий старий…

ФруЛінне. Що? Який старий?

Нора. Е, ніякий!.. Що він помирає, його духівницю прочитали, а там великими літерами написано: “Всі мої гроші одержує негайно і готівкою мила фру Нора Хельмер”.

ФруЛінне. Але, люба Норо, – що ж це за старий?

Нора. Господи, як ти не розумієш? Ніякого старого не було зовсім. Це лише моя уява. Я просто потішала себе цим, коли не знала, де взяти грошей. Ну, та Бог з ним, з усім, з оцим нудним старим. Тепер мені однаково. Не треба мені більше ні його, ні його духівниці, тепер мені й горя мало, Кристино! (Схоплюється.) О Господи, як чудово! Подумати тільки: горя мало! Не знати ні турбот, ні клопоту! Жити собі та поживати, вовтузитися з дітлахами! Обставити свій дім так красиво, витончено, як любить Торвальд. А там, подумай, не за горами і весна, синє небо, простір. Можливо, пощастить проіхатися кудись. Можливо. – знову побачити море! Ах, справді, як чудесно жити і почувати себе щасливою!

У передпокої чути дзвінок.

ФруЛінне (встає). Дзвонять. Мені, мабуть, краще вийти.

Нора. Ні, залишайся. Сюди навряд чи хто зайде. Це. певно, до Торвальда…

Служниця (на дверях передпокою). Вибачте, пані, тут якийсь пан хоче поговорити з паном адвокатом.

Нора. Тобто, з директором банку, хочеш сказати.

Служниця. З паном директором. Та я не знаю, – адже там лікар…

Нора. А що це за пан?

Крогстад (на дверях). Це я, фру Хедьмер.

ФруЛінне, вражена, здригнувшись, одвертається до вікна..

Нора (ступивши крок до Крогстада, з хвилюванням, притихлим голосом). Ви? Що це значить? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Крогстад. Про банківські справи, певною мірою. Я посідаю невеличку посаду в акціонерному банку, а ваш чоловік буде тепер нашим директором, як я чув…

Нора. Отже…

Крогстад. В особистій справі, фру Хельмер. Більше нічого.

Нора. То будьте ласкаві пройти до його кабінету. (Байдуже вклоняється, зачиняє двері до передпокою, потім підходить до грубки подивитись, чи добре в ній горить.)

ФруЛінне. Норо… хто це був?

Нора. Приватний повірений Крогстад.

ФруЛінне. Отже, не справді він.

Нора. Ти знаєш цю людину?

ФруЛінне. Знала… Кілька років тому. Адже він якийсь час вів справи у наших краях.

Нора. Так-так, правда.

ФруЛінне. Як він змінився!

Нора. Він, здається, був дуже нещасливо одружений.

ФруЛінне. То він тепер удівець?

Нора. З купою дітей… Ну от, розгорілось. (Зачиняє дверцята грубки і легко відсуває качалку.)

ФруЛінне. Він, кажуть, займається найрізноманітнішими справами?

Нора. Так. Дуже можливо. Я зовсім не знаю. Але годі нам думати про справи. Нудно.

З кабінету Хельмера виходить лікар Ранк.

Лікар Ранк (ще на дверях). Ні-ні, я не хочу заважати. Я краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє за собою двері і помічає Фру Лінне.) Ах, вибачте! Я і тут, здається, буду заважати.

Нора. Анітрохи. (Представляє їх одне одному.) Лікар Ранк – Фру Лінне.

Ранк. Ось як. Я частенько чув це ім’я у цьому домі. Здається, я обігнав вас на сходах, коли йшов сюди.

ФруЛінне. Так!.. Я піднімаюсь нагору дуже повільно. Мені важко…

Ранк. Еге ж… Маленьке зіпсуття внутрішнього механізму!

ФруЛінне. Скоріше – просто перевтома.

Ранк. І тільки? То, мабуть, приїхали до міста відпочити – бігаючи у гості.

ФруЛінне. Я приїхала сюди шукати роботи.

Ранк. Що ж. це особливо слушний засіб від перевтоми?

ФруЛінне. Адже треба жити, лікарю.

Ранк. Так, якось приємно думати, ніби це вельми потрібно.

Нора. Ну, знаєте, лікарю!.. І ви ж не від того, щоб пожити.

Ранк. Ну так, виходить. Як мені не погано, я все-таки готовий жити і мучитись якомога довше. І всі мої пацієнти також, і всі моральні каліки так само. Зараз ось один такий сидить у Хельмера…

ФруЛінне (тихо). А!…

Нора. Кого ви маєте на увазі?

Ранк. Приватного повіреного Крогстада, людину, про яку ви нічого не знаєте. У нього підгнило саме коріння характеру, добродійко. Але й він твердить як щось непорушне, що і йому треба жити.

Нора. Справді? Про що ж він прийшов говорити з Торвальдом?

Ранк. Ій-право, не знаю. Чув тільки щось відносно акціонерного банку.

Нора. Я не знала, що Крог… що цей приватний повірений Крогстад має відношення до банку.

Ранк. Так, він посідає там якусь посаду. (До фру Мінне.) Не знаю, чи водяться у ваших краях такого сорту люди, які наче в гарячці шмигляють усюди, рознюхуючи, чи не пахне де моральною гнилизною, щоб потім цю особу мати на увазі для призначення на якусь вигідну посаду. А здоровим доводиться смиренно залишатися за порогом.

ФруЛінне. Але ж хворі більше, ніж усі інші, потребують догляду.

Ранк (знизуючи плечима). Отож воно й саме через такі погляди суспільство перетворюється на лікарню.

Нора зайнята власними думками, раптом сміється негучно і плескає в долоні.

А ви чого смієтеся з цього? Чи знаєте ви власне, що таке суспільство?

Нора. Дуже мені потрібне ваше нудне суспільство! Я зовсім з ІНШОГО сміюся… Страх як утішно! Скажіть, лікарю, тепер усі службовці в цьому банку підкорені Торваль#У?

Ранк. То саме це вас так дуже втііиас?

Нора (посміхаючись і наспівуючи). Це вже? моя справа. Моя справа. (Ходить по кімнаті.) Та й справді, страх як приємно подумати, що ми… цебто Торвальд, має хороший вплив на таку силу людей. (Виймає з кишені торбинку.) Лікарю Ранк, чи не хочете ви мигдалевого печива?

Ранк. Те-те-те, мигдалеве печиво! Я гадав, oо це у вас заборонений плід.

Нора. Так, але це Кристина мені принесла трішки.

ФруЛінне. Що?.. Я?..

Нора. Ну-ну-ну, не лякайся. Ти не могла знати, що Торвальд заборонив. Треба сказати, він боїться, що я зіпсую зуби. Але що за біда – разочок! Правда, лікарю? Будь ласка! (Кладе йому в рот печиво.) Ось і тобі, Кристино. І мені можна одне, маленьке, – або вже два, так і буде. (Ходить знову.) Так, я справді безмежно щаслива. Одного тільки мені б дуже хотілося ще…

Ранк. Ну? Чого ж іще?

Нора. Дуже б хотілося сказати при Торвальду одну річ.

Ранк. Чого ж ви не скажете?

Нора. Не смію. Це гидко.

ФруЛінне. Гидко?

Ранк. Тоді не раджу. Але при нас можна сміливо… Ну, що ж це вам так дуже хотілося б сказати при Хельмері?

Нора. Дуже хотілося б сказати: під три чорти!

Ранк. Що ви, що ви!

ФруЛінне. Що з тобою. Норо?..

Ранк. Скажіть. Ось він іде.

Нора (ховаючи торбинку з печивам). Тсс-тсс-тсс!

Хельмер. З перекинутим через руку пальтом, тримаючи в іншій руці капелюх, виходить з кабінету

Нора. (Йдучи до нього.) Ну. любий, спровадив його?

Xельмер. Так. Пішов.

Нора. Дозволь тебе познайомити. Це Кристина. Приїхала до міста.

Хельмер. Кристина?.. Вибачте, але я не знаю…

Нора. ФруЛінне, любий, фру Кристина Лінне!

Хельмер. А, ось воно що! Очевидно, подруга дитинства моєї дружини?

ФруЛінне. Так, ми давні знайомі.

Нора. І уяви собі, вона вирушила у таку далеку дорогу, щоб поговорити з тобою.

Хельмер. Тобто як це?

ФруЛінне. Не те, щоб власне…

Нора. Кристина якраз відмінна конторниця, і їй дуже хочеться працювати у тямущої людини, щоб підучитися ще більше…

Хельмер. Дуже розумно, пані…

Нора. І коли вона дізналася, що тебе призначено директором банку, – про це було в газетах, – вона відразу ж полетіла сюди… Правда, Торвальде, ти заради мене зробиш щось для Кристини? Га?

Хельмер. Так можливо. Ви, мабуть, удова?

ФруЛінне. Так.

Хельмер. І маєте досвід у конторській справі?

ФруЛінне. Так. Чималий.

Хельмер. То дуже можливо, що я зможу надати вам місце…

Нора (плескаючи в долоні). Бачиш, бачиш!

Хельмер. Ви з’явились саме у щасливу хвилину, пані.

ФруЛінне. О, як мені вам дякувати?

Хельмер. Нема за що. (Одягає пальто.) Але сьогодні ви вже вибачте мені…

Ранк. Стривай, і я з тобою. (Приносить з передпокою свою шубу і гріє її перед грубкою.)

Нора. Тільки не затримуйся, любий Торвальде.

Хельмер. Годину, не більше.

Нора. І ти йдеш, Кристино?

ФруЛінне (одягаючи пальто). Так, треба піти пошукати собі кімнату.

Хельмер. То, може, вийдемо разом?

Нора (допомагає фру Лінне). Шкода, що у нас так тісно, немає жодної можливості…

ФруЛінне. Що ти! Хто ж про це думає! Прощавай. Дорога Норо: і спасибі тобі за все.

Нора. Прощавай поки шо. Увечері ти, зрозуміло, знову прийдеш. І ви, лікарю. Що? Коли будете добре себе почувати? Ну, звичайно, будете. Тільки закутайтеся добре.

Всі виходять, прощаючись і розмовляючи, до передпокою. Зі сходів чути дитячі голоси. Це вони! Вони! (Біжить і відчиняє зовнішні двері.)

Входить нянька Анна-Марія з дітьми.

Заходьте! Заходьте! (Нахиляється і цілує дітей.) Ах ви, любі мої, славні! Подивись на них, Кристино! Ну, чи не славненькі ж?

Ранк. Розмовляти на протягу забороняється!

Хельмер. Ходімо.

ФруЛінне. Тепер тут саме час залишатися тільки матусям.

Лікар Ранк, Хельмер і ФруЛінне виходять; Анна-Марія входить з дітьми до кімнати. Нора також входить, зачиняючи двері до передпокою.

Нора. Які свіженькі, жваві, рум’яненькі! Просто яблучка, розанчики!.. То весело було? А, це чудово. Справді? Ти катав на санчатах і Боба, і Еммі? Обох відразу? Ти диви! Молодчина-хлопчак мій Івар!.. Ні, дай потримати її, Анно-Маріє! Дорога моя, люба лялечко! (Бере у няні меншу дівчинку і кружляє з нею.) Так-так, мама потанцює і з Бобом! Що? В сніжки гралися? Ах, шкода, що мене з вами не було… Ні, облиш, я сама їх роздягну, Анно-Маріє. Дай, будь ласка, мені самій, – це так весело. Там для тебе кава стоїть, на грубці.

Нянька виходить у двері ліворуч. Нора роздягає дітей, розкидаючи скрізь їхню одежу і продовжуючи розмовляти з дітьми.

Ось як? Великий собака біг за вами? А не вкусив?.. Ні, собаки не кусають таких славних, маленьких лялечок… Ні-ні! Не зазирати у пакунки, Іваре! Що там?.. Коли б ви знали, що там! Ні-ні! Це бека!.. Що? Гратися хочете! У що ж ми будем гратися? У жмурки? Ну, давайте в жмурки. Перший хай Боб заховається… Ах, мені? Ну, гаразд, я перша.

Починається гра. Супроводжувана сміхом, веселощами; ховаються і в цій кімнаті, і в сусідній, праворуч. Нарешті Нора ховається під стіл; діти гамірно вбігають до кімнати, шукають матір, але не можуть відразу знайти, чують її приглушений сміх, кидаються до столу, піднімають скатерку і знаходять. Цілковите захоплення. Нора висовується, ніби хоче злякати їх. Новий вибух захоплення. Тим часом стукають у вхідні двері. Ніхто не помічає. Тоді двері з передпокою розчиняються і з’являється Крогстад. Він вичікує якусь хвилинку. Гра триває.

Крогстад. Вибачте, фру Хельмер…

Нора (легко скрикуючи, обертається і напівпідводиться). А! Що вам?

Крогстад. Вибачте. Вхідні двері не були причинені. Забули, мабуть, зачинити…

Нора (встаючи). Чоловіка немає вдома, пане Крогстад.

Крогстад. Знаю.

Нора. Ну… Що ж вам потрібно?

Крогстад. Поговорити з вами.

Нора. Зі… (До дітей тихо.) Ідіть до Анни-Марії. Що? Ні, чужий дядя нічого поганого не заподіє мамі. Коли він піде, ми ще пограємось. (Виводить дітей до кімнати ліворуч і замикає за ними двері. Стурбовано, напружено.) Ви хочете поговорити зі мною?

Крогстад. Так, хочу.

Нора. Сьогодні?.. Але ж у нас ще не перше число…

Крогстад. Ні, у нас свят-вечір. І від вас залежать веселі свята.

Нора. Що ж вам потрібно? Я зовсім не можу сьогодні…

Крогстад. Про це ми поки що не говоритимемо. Про інше. У вас, мабуть, знайдеться вільна хвилина?

Нора. Гм… так, звичайно, знайдеться, щоправда…

Крогстад. Гаразд. Я сидів унизу, в ресторані Ульсена, і бачив, як ваш чоловік пішов вулицею…

Нора. Так-так.

Крогстад. З дамою.

Нора. І що ж?

Крогстад. Дозвольте спитати: це не фру Лінне?

Нора. Так.

Крогстад. Щойно приїхала до міста?

Нора. Так, сьогодні.

Крогстад. Вона вам близька подруга?

Нора. Так. Але я не бачу…

Крогстад. І я колись був знайомий з нею.

Нора. Знаю.

Крогстад. Справді? То ви її знаєте? Я так і думав, тоді дозвольте мені запитати вас прямо: фру Лінне одержить місце в банку?

Нора. Як ви насмілюєтесь випитувати у мене, пане Крогстад, ви, підлеглий мого чоловіка? Та коли вже ви спитали, то знайте: так, фру Лінне матиме місце. І це я поклопоталася про неї, пане Крогстад. Ось вам!

Крогстад. Значить, я не помилився?

Нора (ходить сюди й туди по кімнаті). Я вважаю, ми можемо все-таки мати певний вплив. З того, що народжуєшся жінкою, зовсім не випливає, що… І як підлеглому, пане Крогстад, вам, мабуть, треба було б остерігатися і не зачіпати того, хто… гм…

Крогстад. Хто має вплив?

Нора. Саме так!

Крогстад (міняючи тон). Фру Хельмер, чи не згодитесь ви застосувати свій вплив на мою користь?

Нора. Як це так? Що ви хочете сказати?

Крогстад. Чи не згодитеся ви потурбуватися, щоб я зберіг своє становище підлеглого в банку?

Нора. Що це значить? Хто думає позбавити вас його?

Крогстад. О, вам нічого розігрувати переді мною незнайку. Я добре розумію, що вашій подрузі не буде приємно ризикувати зіткнутися зі мною, і знаю також, кому я буду зобов’язаний вигнанням.

Нора. Але запевняю вас…

Крогстад. Так-так-так, одне слово – час ще не минув, і я раджу вам використати свій вплив, щоб попередити це.

Нора. Але, пане Крогстад. У мене немає жодного впливу!

Крогстад. Жодного? Мені здається, ви щойно самі сказали…

Нора. Звичайно, я не в тому розумінні. Я?.. Як ви можете думати, що я маю на свого чоловіка якийсь такий вплив?

Крогстад. О, я знаю вашого чоловіка із студентської лави. Не думаю, щоб пан директор був твердіший за інших чоловіків.

Нора. Якщо ви будете говорити про мого чоловіка нешанобливо, я покажу вам на двері.

Крогстад. Ви дуже хоробрі, фру Хельмер.

Нора. Я більше вас не боюсь. Після нового року я швидко покінчу з усім.

Крогстад (стриманіше). Слухайте, фру Хельмер. При потребі я буду боротися не на життя, а на смерть за свою скромну посаду в банку.

Нора. Це й схоже, здається.

Крогстад. Не тільки заради платні. Про неї я найменше клопочусь. Тут – інше… Так-так, начистоту! Ось у чому справа. Ви, певно, так само добре, як і інші, знаєте, що я одного разу зробив непродуманий учинок.

Нора. Здається, щось таке чула.

Крогстад. Справа не дійшла до суду, але з того часу всі шляхи для мене наче перегороджені. Тоді я взявся за ті справи… ви знаєте. Треба ж було за щось ухопитись. І, смію сказати, я був не з гірших, так би мовити. Але тепер мені треба вийти з цього становища. У мене сини виростають. Заради них мені треба відновити своє колишнє становище в суспільстві – наскільки це можливо. Місце в банку було ніби першим етапом. ! раптом тепер ваш чоловік зіштовхує мене знову до ями.

Нора. Але, Боже мій, пане Крогстад, допомогти вам – зовсім не в моїх силах.

Крогстад. Бо ви не хочете, та я маю засіб примусити вас.

Нора. Не розкажете ж ви моєму чоловікові, що я заборгувала вам?

Крогстад. Гм! А якби розказав?

Нора. Це було б безчесно з вашого боку. (Зі сльозами в голосі.) Що? Він дізнається про цю таємницю – мою гордість і радість – так грубо, низько – від вас? Ви хочете піддати мене найжахливішим неприємностям!..

Крогстад. Лише неприємностям?

Нора (із запалом). Але спробуйте тільки, вам же самим буде гірше. Тоді мій чоловік нарешті дізнається, яка ви погана людина, і вас нізащо не залишать у банку.

Крогстад. Я питаю, ви боїтесь тільки домашніх неприємностей?

Нора. Якщо мій чоловік дізнається, він, звичайно, відразу заплатить весь залишок, і нам з вами ні для чого буде бачитись.

Крогстад (ступивши крок до неї). Слухайте, фру Хельмер: чи у вас пам’ять коротка, чи ви не розумієтесь на справах? Мабуть, доведеться мені розтлумачити вам докладніше.

Нора. Як це?

Крогстад. Коли ваш чоловік був хворий, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.

Нора. Я не знала, до кого ще звернутись.

Крогстад. Я взявся добути для вас цю суму…

Нора. Ви її здобули.

Крогстад. Взявся на певних умовах. Ви були такі заклопотані хворобою вашого чоловіка, такі стурбовані, де б дістати грошей на поїздку, що, здається, вам ніколи було вдаватися в подробиці. Тому не завадить нагадати вам про них. Отож, я взявся добути вам гроші і склав для вас боргове зобов’язання.

Нора. Звичайно, яке я підписала.

Крогстад. Це так. Але внизу я додав кілька рядків від імені вашого батька – його поручительство за вас. Ці рядки він повинен був підписати.

Нора. Повинен був? Він і підписав.

Крогстад. Я залишив місце для числа. Цебто ваш батько сам повинен був поставити день і число, коли підписуватиме документ. Чи ви пам’ятаєте це, пані?

Нора. Здається…

Крогстад. Я передав вам боргове зобов’язання, щоб ви переслали його поштою вашому батькові. Чи не так?

Нора. Так.

Крогстад. Ви, звичайно, відразу ж зробили це, бо через п’ять – шість днів принесли мені вексель з підписом вашого батька. І суму було вам вручено.

Нора. Це так, а хіба я не акуратно виплачувала?

Крогстад. Так собі. Але… щоб повернутись до предмета нашої розмови… Мабуть, важко вам доводилось тоді, фру Хельмер?

Нора. Так.

Крогстад. Батько ваш, здається, був тяжко хворий.

Нора. При смерті.

Крогстад. І незабаром помер?

Нора. Так.

Крогстад. Скажіть мені, фру Хельмер, чи не пам’ятаєте випадково дня смерті вашого батька? Тобто якого місяця і числа він помер?

Нора. Тато помер двадцять дев’ятого вересня.

Крогстад. Цілком справедливо, я довідувався. І ось саме тут стається диво… (виймає документ), якого я ніяк не можу зрозуміти…

Нора. Яке диво? Я не знаю…

Крогстад. Таке диво, фру Хельмер, що батько ваш підписав цей вексель через три дні після своєї смерті.

Нора. Як це так? Я не розумію.

Крогстад. Батько ваш помер двадцять дев’ятого вересня. А погляньте – ось тут він помітив свій підпис числом: друге жовтня. Хіба це не диво?

Нора мовчить.

Чи можете ви пояснити це?

Нора все мовчить. Примітне ще й таке: слова “друге жовтня” і рік написано не почерком вашого батька, а іншим, який мені видається знайомим. Ну, це можна ще пояснити: ваш батько міг забути поставити число і рік під своїм підписом. І хтось інший зробив це наугад, ще не знаючи про його смерть. В цьому немає нічого такого. Головна справа в самому підписі. Цей підпис справжній, фру Хельмер? Це справді ваш батько підписався?

Нора (після короткої паузи підводить голову і задирливо дивиться на нього). Ні, не він. Це я підписалась за нього.

Крогстад. Слухайте, фру Хельмер… Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?

Нора. Чому? Ви скоро одержите свої гроші сповна.

Крогстад. Можу я запитати вас, чому ви не надіслали документа вашому батькові?

Нора. Неможливо було. Він був тяжко хворий. Щоб просити його підписати, треба було пояснити йому, для чого знадобилися гроші. Я ж не могла написати йому, бо він сам був такий хворий, як і мій чоловік, на краю могили. Неможливо було.

Крогстад. То вам би краще було відмовитись від подорожі за кордон.

Нора. І це було неможливо. Від цієї подорожі залежало спасіння мого чоловіка. Я не могла відмовитись від неї.

Крогстад. А ви не подумали, що таким чином обдурюєте мене?..

Нора. На це мені ніколи було звертати увагу. Я й думати про вас не хотіла. Терпіти вас не могла за всі ваші безсердечні причіпки, що ви їх робили, хоч і знали, в якій небезпеці мій чоловік.

Крогстад. Фру Хельмер, ви, очевидно, не уявляєте собі чітко, в чому власне ваша вина. Та я можу сказати вам: те, на чому я попався і що так заплямувало мене в очах суспільства, було анітрохи не гірше за ваш учинок.

Нора. Невже ви хочете переконати мене, що ви відважились на це, рятуючи життя своєї дружини?

Крогстад. Закон не цікавиться причинами.

Нора. То поганий, виходить, цей закон.

Крогстад. Поганий чи ні, але коли я подам цей документ до суду, – вас засудять по закону.

Нора. Нізащо не повірю, щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старого батька тривог і гіркоти! Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові!.. Я не знаю точно законів, але впевнена, що десь у них повинно бути це дозволено. А ви, юрист, не знаєте цього! Ви, певно, поганий законник, пане Крогстад.

Крогстад. Хай так. Але на справах… які зав’язались у нас з вами, ви, звичайно, припускаєте, що я трохи знаюсь? Так от. Робіть що хочете. Але.., якщо мене викинуть ще раз, ви будете в моїй компанії. (Вклоняється і виходить через передпокій.)

Нора (після хвилинних роздумів, підводячи голову). Е, що там! Залякати мене хотів! Не така вже я. (Береться прибирати дитячі речі, та скоро перестає.) Але… Ні, цього все-таки не може бути! Я ж це зробила із любові.

Діти (на дверях ліворуч). Мамо, чужий дядько вийшов із воріт…

Нора. Так-так, знаю. Тільки нікому не кажіть про чужого дядю. Чуєте? Навіть татові!

Діти. Так-так, мамо. Але ти з нами ще пограєшся?

Нора. Ні-ні, не зараз.

Діти. Мамо, ти ж обіцяла!

Нора. Так, але я не можу зараз. Ідіть до себе, в мене стільки справ. Ідіть, ідіть, мої дорогі дітоньки! (Ласкаво спроваджує їх і зачиняє за ними двері. Потім сідає на диван, береться вишивати, та, зробивши кілька стібків, зупиняється.) Ні! (Кидає роботу, встає, йде до дверей у передпокій і кличе.) Елене! Давай сюди ялинку! (Іде до столу ліворуч, відмикає шухляду, знову зупиняється.) Ні, це просто неможливо!

Служниця (з ялинкою). Куди поставити, пані?

Нора. Туди. Посередині кімнати.

Служниця. Іще вам щось подати?

Нора. Ні, дякую, у мене все під рукою.

Служниця, поставивши ялинку, виходить.

(Починаючи прикрашати ялинку.) Сюди ось свічки, сюди квіти… Огидна людина… Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Нічого тут нема такого! Ялинка буде чудесна. Я все зроблю, як ти любиш. Торвальде. Буду співати тобі, танцювати…

З передпокою входить Хельмер з пакою паперів під рукою.

А!.. Вже повернувся?

Хельмер. Так. Заходив хтось?

Нора. Заходив?.. Ні.

Хельмер. Дивно. Я бачив, як Крогстад вийшов з воріт.

Нора. Справді?.. Ах, так. правда; Крогстад – він заходив сюди на хвилинку.

Хельмер. Норо, я бачу по твоєму обличчю, він приходив просити, щоб ти замовила за нього.

Нора. Так.

Хельмер. І до того ж, нібито сама від себе? Приховавши від мене, що він був тут? Чи не просив він і про це?

Нора. Так, Торвальде. але…

Хельмер. Норо, Норо, і ти могла піти на це? Змовлятися з такою людиною, обіцяти йому! Та, крім того, говорити мені неправду!

Нора. Неправду?

Хельмер. Ти хіба не сказала, що ніхто не заходив? (Погрожуючи пальцем.) Щоб цього більше не було, співуча пташко. У співучої пташки горлечко повинно бути завжди чисте, жодного фальшивого звука! (Обнімає її за стан.) Чи не так? Звичайно, я так і знав. (Випускає її.) Ах, як у нас тепло, затишно! (Перегортає папери.)

Нора (зайнята прикрашанням ялинки, після короткої паузи). Торвальде!

Хельмер. Що?

Нора. Я дуже рада, що післязавтра костюмований вечір у Стенборгів.

Хельмер. А мені дуже цікаво, чим ти здивуєш на цей раз?

Нора. Ах, це дурна витівка!

Хельмер. Ну?

Нора. Я ніяк не можу придумати нічого путнього. Все виходить якось по-дурному, беззмістовно.

Хельмер. Невже маленька Нора дійшла такого висновку?

Нора (заходячи ззаду і спираючись ліктями на спинку його крісла). Ти дуже зайнятий, Торвальде?

Хельмер. Гм!

Нора. Що це за папери?

Хельмер. Банківські справи.

Нора. Уже?

Хельмер. Я дістав згоду попереднього правління на нагальні зміни в особовому складі службовців і в плані робіт. Я хочу присвятити цьому різдвяний тиждень. Хочу, щоб до Нового року все було налагоджено.

Нора. Так ось чому цей бідолаха Крогстад…

Хельмер. Гм!

Нора (як і раніш, спираючись ліктями на спинку крісла, тихенько перебирає пальцями волосся чоловіка). Якби ти не був такий зайнятий, я попросила б тебе зробити мені одну величезну послугу. Торвальде.

Хельмер. Послухаємо. Про що ж?

Нора. Адже ні в кого немає такого смаку, як у тебе. А мені б так хотілося бути гарненькою на цьому костюмованому вечорі. Торвальде, чи не можеш ти зайнятися мною, вирішити, ким мені бути і як одягнутись?

Хельмер. Ага, маленька, уперта моя, шукаєш рятівника?

Нора. Так, Торвальде, мені не впоратися без тебе.

Хельмер. Гаразд, гаразд. Подумаєм і, мабуть, зарадимо горю.

Нора. Ах, як гарно з твого боку! (Знову відходить до ялинки, пауза.) А як красиво вирізняються червоні квіти! Та скажи мені, в чому провина цього Крогстада, – щось справді дуже погано?

Хельмер. Він завинив у підробці документів. Ти маєш уявлення, що це таке?

Нора. Чи не від злиднів він це зробив?

Хельмер. Так, або, як багато хто, – з легковажності. І я не такий безсердечний, щоб безповоротно засудити людину за один такий учинок.

Нора. Справді це так, Торвальде?

Хельмер. Інколи той, хто упав, може знову підвестися морально, якщо відверто визнає свою провину і зазнає покарання.

Нора. Покарання?..

Хельмер. Але Крогстад не пішов цим шляхом. Він викрутився всілякими правдами і неправдами, і це, власне, згубило його морально.

Нора. По-твоєму, треба було…

Хельмер. Ти тільки уяви собі, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати, вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А от щодо дітей – це найгірше, Норо.

Нора. Чому?

Хельмер. Тому що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя. Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки.

Нора (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?

Хельмер. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської діяльності. Майже всі. хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме матерів?

Хельмер. Найчастіше це починається від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у тому ж дусі. Це добре відомо кожному адвокатові. А цей Крогстад усі роки отруював своїх дітей брехнею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсованим. (Простягаючи до неї руки.) Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. Ось так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто неможливо було б працювати з ним; я відчуваю просто фізичну огиду до таких людей.

Нора (звільняє свою руку і переходить на інший бік ялинки). Як тут задушливо! А у мене стільки клопоту…

Хельмер (встає і збирає папери). Так, мені також треба трішки попрацювати до обіду ось над цим. ї костюмом твоїм займусь. І повісити на ялинку в золотих папірцях у мене, мабуть, дещо знайдеться. (Кладе їй руки на голову.) Ах ти, моя неоціненна співуча пташко! (Йде до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Нора (помовчавши, тихо). Е, що там! Не буде цього. Це неможливо. Повинно бути неможливо.

Анна – Марія (на дверях ліворуч). Дітки так просяться до матусі.

Нора. Ні-ні-ні! Не пускай їх до мене! Побудь з ними, Анно-Маріє.

Анна – Марія. Ну, гаразд, гаразд. (Зачиняє двері.)

Нора (бліднучи від жаху). Зіпсувати моїх малят!.. Отруїти сім’ю! (Після короткої паузи підводячи голову.) Це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі!

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната. У кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорілими свічками ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті зупиняється біля дивана і бере своє манто.

Нора (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до дверей, прислухається.) Ні… нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день Різдва… І завтра також. Але, можливо… (Відчиняє двері і виглядає.) Ні, в скриньці для листів нічого немає, зовсім порожня. (Повертається назад.) Е, дурниці! Звичайно, він нічого такого насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких дітей.

Анна – Марія. (виходить з дверей ліворуч, несучи велику картонку.) Ледве відшукала цю картонку з маскарадними костюмами.

Нора. Дякую. Постав на стіл.

Анна – Марія (ставить). Тільки тут безлад, вони, мабуть, розкидані.

Нора. О, розірвати б їх на шмаття!

Анна – Марія. Та що ви! їх можна ще полагодити. Тільки трішки терпцю.

Нора. То я піду попрошу ФруЛінне допомогти мені.

Анна – Марія. Що, знов підете через двір у таку негоду? Фру Нора застудиться… захворіє.

Нора. Це ще не так страшно… Як діти?

Анна – Марія. Бавляться новими іграшками, бідолашечки. Але…

Нора. Часто про мене питають?

Анна – Марія. Адже звикли бути біля матусі.

Нора. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бувати з ними, як раніше.

Анна – Марія. Ну, маленькі до всього звикають.

Нора. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?

Анна – Марія. А боронь Боже! Не стало!

Нора. Слухай, Анно-Маріє… я часто думаю… Як це ти зважилася віддати свою дитину на чужі руки?

Анна – Марія. Довелося; хіба могло бути інакше, коли я стала годувальницею маленької Нори?

Нора. А як же ти згодилася піти годувальницею?

Анна – Марія. На таке-от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.

Нора. Але твоя дочка, мабуть, забула тебе?

Анна – Марія. Ну, чому ж? Писала мені і коли конфірмувалась, і коли заміж виходила.

Нора (обвиваючи її шию руками) – Старенька моя, ти була мені, маленькій, за матір.

Анна – Марія. Адже у бідолашечки Нори не було іншої, окрім мене.

Нора. І якби не було у моїх малих іншої, я знаю, ти б… Дурниця, дурниця, дурниця! (Відкриває картонку.) Піди до них. Мені тепер треба… завтра побачиш, яка я буду красуня.

Анна – Марія. Певно, на всьому балу красивішої не буде. (Виходить ліворуч.)

Нора (береться спорожняти картонку, але скоро кидає все). Ах. якби тільки наважитися вийти. Якби тільки ніхто не зайшов. Якби тільки тут не сталося без мене нічого. Дурниці. Ніхто не прийде. Тільки не думати, не думати про це… Треба почистити муфту. Красиві рукавички, чарівні рукавички… Але не треба думати, не треба! Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… (Вигукує.) А! Ідуть! (Хоче кинутися до дверей, але зупиняється в нерішучості.)

З передпокою входить ФруЛінне. Уже без верхнього одягу.

Ах, це ти, Кристино! І більше там нікого немає?.. От добре, що ти прийшла.

ФруЛінне. Мені сказали, ти заходила, питала про мене.

Нора. Так. я саме проходила мимо. Мені так потрібна твоя допомога. Сядемо сюди, на диван. Бачиш, завтра ввечері у мешканців нагорі, у консула Стенборга, костюмований вечір, і Торвальд хоче, щоб я була в неаполітанському вбранні і протанцювала тарантелу. Я цього навчилася на Капрі.

ФруЛінне. Так-так! То ти хочеш дати цілу виставу?

Нора. Торвальд каже, що треба. Та ось, костюм. Торвальд замовив його мені ще там. Але тепер усе повідривалося, і я просто не знаю, що робити.

ФруЛінне. Ну, це ми швидко полагодимо. Тільки оздоблення місцями повідривалося. Голки, нитки?.. А, тут є усе потрібне.

Нора. Як це мило з твого боку.

ФруЛінне (шиє). Так ти завтра будеш костюмуватися, Норо? Знаєш, я зайду на хвилинку глянути на тебе, яка ти в уборі. Та я зовсім забула подякувати тобі за вчорашній приємний вечір.

Нора (встає і ходить по кімнаті). Ну, вчора, по-моєму, було зовсім не так приємно, як звичайно. Тобі варто було приїхати до нашого міста раніше, Кристино… Так, Торвальд великий майстер влаштовувати все витончено й красиво.

ФруЛінне. І ти не менше, гадаю. Недаремно ж ти свого батька донька. А скажи, доктор Ранк завжди такий пригнічений, як учора?

Нора. Ні: учора він якось особливо… А втім, він же дуже серйозно хворіє. У бідолахи сухоти спинного мозку. Треба сказати, батько його був бридкою людиною. Тримав коханок і таке інше. От син і народився таким хворим, розумієш?

ФруЛінне (кладучи роботу на коліна). Але, миленька Норо, звідки ти набралася таких знань?

Нора (ходячи по кімнаті). Е!.. Якщо в тебе троє дітей, значить, тебе інколи відвідують такі… такі дами, які дещо розуміються на медицині. Ну, часом і розкажуть дещо. Фру Лінне знову шиє. Коротка пауза.

ФруЛінне. Доктор Ранк щодня буває у вас?

Нора. Кожного Божого дня. Адже він кращий друг Торвальда з юних літ і мій хороший друг. Він як свій у нас.

ФруЛінне. А скажи мені: він щира людина? Цебто, чи не з тих, хто любить говорити людям приємні речі?

Нора. Ні, навпаки. Чого це тобі спало на думку?

ФруЛінне. Учора, коли ти нас познайомила, він запевняв, що часто чув моє ім’я тут, у домі. А потім я помітила, що чоловік твій не мав навіть уявлення про мене. Як же міг доктор Ранк…

Нора. Так, це цілком справедливо. Кристино. Торвальд так безмежно мене любить, що не хоче ні з ким ділитися мною… як він каже. Спершу він просто-таки ревнував мене, як тільки я бувало почну говорити про своїх милих, близьких. Там, дома. Ну я, зрозуміло, й перестала. Але з доктором Ранком я часто розмовляю про все таке… він, бачиш, любить слухати.

ФруЛінне. Послухай, Норо, ти багато в чому ще дитина. Я старша за тебе, більш досвідчена. І ось що я тобі скажу: тобі б треба постаратись виплутатися з цієї історії – з доктором Ранком.

Нора. З якої такої історії мені треба постаратись виплітатися?

ФруЛінне. Із усякої взагалі. Учора ти говорила тут про багатого поклонника, який заповідає тобі гроші.

Нора. Так. тільки немає такого, на жаль!.. Ну і що ж..

ФруЛінне. Доктор Ранк людина заможна?

Нора. Так, заможна.

ФруЛінне. І в нього немає, про кого б піклуватися?

Нора. Немає. Але…

ФруЛінне. І він щодня буває тут, у домі?

Нора. Звичайно, ти про це вже чула.

ФруЛінне. Як же вихована людина може бути такою неделікатною?

Нора. Я зовсім тебе не розумію.

ФруЛінне. Не прикидайся. Норо. Ти гадаєш, я не здогадуюсь, хто позичив тобі ті тисячу двісті спецій?

Нора. Та ти при своєму розумі? Як тобі це спало на думку? Наш друг, який щодня буває у нас! Та це ж було б невимовно тяжко!

ФруЛінне. То це не він?

Нора. Запевняю тебе. Я про це не могла й подумати!.. Та й де б він тоді узяв грошей роздавати позичкове? Він одержав спадщину пізніше.

ФруЛінне. Ну, це. мабуть, твоє щастя, дорога Норо.

Нора. Ні. мені й на думку ніколи не спало просити у доктора Ранка… А втім, я цілком певна, що якби я попросила, то…

ФруЛінне. Але ти, звичайно, цього не зробиш.

Нора. Ні. Природно. Я й уявити собі цього не можу. Але я цілком певна, що коли б я поговорила з доктором Ранком…

ФруЛінне. Поза плечима чоловіка?

Нора. Мені все-таки слід покінчити з цією справою. Так само поза його плечима. Треба покінчити.

ФруЛінне. Так-так. І я тобі вчора казала, але…

Нора (ходить туди і сюди) – Мужчині куди легше влаштувати справи в таких випадках, ніж жінці…

ФруЛінне. Якщо це її власний чоловік – так.

Нора. Дурниці. (Зупиняючись.) Коли сплачують борг цілком, то одержують боргове зобов’язання назад, так?

ФруЛінне. Зрозуміло.

Нора. І можна розірвати його на дрібні шматочки, спалити цей огидний, брудний папірець?

ФруЛінне (пильно дивиться на Нору, відсуває від себе шитво і поволі підводиться.) Норо, ти щось приховуєш від мене.

Нора. Хіба це помітно?

ФруЛінне. З тобою сталося щось з учорашнього ранку. Норо, в чому справа?

Нора (йдучи до неї). Кристино! (Прислухається.) Тсс. Торвальд повернувся. Слухай, піди поки що до дітей. Торвальд не любить, щоб при ньому шили. Хай Анна-Марія допоможе тобі.

ФруЛінне (збирає частину речей). Так-так, але я не піду від вас, доки ми не поговоримо щиро. (Виходить ліворуч.) Тієї ж хвилини з передпокою входить Хельмер.

Нора (йде йому назустріч). Ах, я жду тебе не діждуся, любий Торвальде.

Хельмер. Це швачка чи хто.

Нора. Ні, це Кристина. Вона допомагає мені полагодити костюм. Побачиш, яке я справлю враження.

Хельмер. То хіба я невдало задумав?

Нора. Просто чудесно! Але хіба я так само не розумниця, що слухаюсь тебе?

Хельмер (бере її за підборіддя). Розумниця – бо слухаєш чоловіка? Ах ти ж, крутійко! Я знаю, ти не це хотіла сказати, Та я не буду тобі заважати. Тобі, мабуть, треба приміряти.

Нора. А ти, мабуть, за роботу?

Хельмер. Так. (Показуючи паку паперів.) Ось. Я заходив до банку. (Хоче йти до себе.)

Нора. Торвальде…

Хельмер (зупиняючись). Що?

Нора. А якщо твоя білочка попросить тебе гарненько про щось?..

Хельмер. Про що?

Нора. Ти зробив би для неї?

Хельмер. Спочатку, природно, треба знати, що саме.

Нора. Білочка так бігала б, так пустувала б…, якби ти був такий хороший, послухався!

Хельмер. То говори ж.

Нора. Жайворонок співав би по всіх кімнатах, на всі лади.

Хельмер. Ну, він і так не мовчить.

Нора. Я б зобразила тобі сильфіду, танець при місячному сяйві, Торвальде!

Хельмер. Норо… сподіваюсь, це не про вчорашнє знову?

Нора (ближче до нього). Так, Торвальде! Я прошу, благаю тебе!

Хельмер. В тебе справді вистачає духу знову ставити це питання?

Нора. Так-так, ти повинен послухатися мене, повинен залишити за Крогстадом його посаду в банку!

Хельмер. Але ж, люба Норо, я вирішив узяти на його місце Фру Лінне.

Нора. Це дуже мило з твого боку, але ти можеш відмовити комусь іншому з конторників замість Крогстада.

Хельмер. Ні, це просто нечувана впертість! Через те, що ти понадавала тут необдуманих обіцянок поклопотатися за нього, я зобов’язаний!..

Нора. Не через те, Торвальде. Заради тебе самого. Адже ця людина пише в найогидніших газетах – ти сам казав. Він може дуже нашкодити тобі. Я дуже боюсь його.

Хельмер. Ага, розумію.. Ти згадуєш давнє і лякаєшся.

Нора. Що ти маєш на увазі?..

Хельмер. Ти, звичайно, згадуєш свого батька.

Нора. Так, ну так. Згадай тільки, що писали злі люди про тата, як жорстоко оббріхували його. їй-право, вони домоглися б його відставки, якби міністерство не послало тебе ревізором і якби ти не поставився до тата чуйно і доброзичливо.

Хельмер. Голубко Норо, між твоїм батьком і мною (істотна відмінність. Батько твій не був бездоганним чиновником. А я саме такий і таким, сподіваюсь, залишуся, доки буду поосідати свій пост.

Нора. Ах, ніхто не знає, що можуть задумати злії люди. І ми саме тепер могли б жити добре, спокійно, щасливо, мирно, без клопоту – ти, і я, і діти, Торвальде! Ось чому я так прошу тебе.

Хельмер. Та саме заступаючись за нього, ти позбавляєш мене можливості залишити його. У банку вже відомо, що я вирішив звільнити Крогстада. То треба, щоб тепер почалися розмови, ніби новий директор міняє свою думку під впливом дружини?..

Нора. А якби й так? Що ж тут такого?

Хельмер. Ну, звичайно, аби лише вперта домоглася свого! Мені поставити себе в смішне становище перед усіма службовцями?.. Дати людям привід говорити, що мною керують всілякі сторонні впливи? Повір, я б незабаром відчув на собі наслідки цього! 1 крім того… Є обставина, через яку зовсім неможливо залишити Крогстада в банку, доки я там директором.

Нора. Яка обставина?

Xельмер. На його моральні недоліки я б ще міг, у крайньому випадку, подивитися крізь пальці…

Нора. Правда ж, Торвальде?

Хельмер. І, кажуть, він досить тямущий працівник. Але ось що: ми з ним знайомі з юності. Це одне з тих поквапливих юнацьких знайомств, через які людина потім часто потрапляє в незручне становище. Так, я не приховую від тебе, ми з ним навіть на “ти”, він такий безтактний, що й не думає приховувати цього при інших. Навпаки, він вважає, що це дає йому право бути фамільярним, він раз у раз козиряє своїм “ти”, “ти, Хельмер”. Це мене найбільше обурює. Він може зробити моє становище в банку просто нестерпним.

Нора. Торвальде, ти все це говориш несерйозно?

Хельмер. Цебто?

Нора. Це ж такі дріб’язкові міркування!

Хельмер. Що ти говориш? Дріб’язкові? По-твоєму, я Дріб’язкова людина?

Нора. Ні, навпаки, любий Торвальде. І ось саме тому…

Хельмер. Все одно. Ти називаєш мої наміри дріб’язковими, то, певно, і я такий. Дріб’язковий! Ось як!.. Ну, треба покласти цьому край. (Йде до дверей в передпокій і кличе.) Елене!

Нора. Що ти хочеш?

Хельмер (копаючись у паперах). Покласти край. (До служниці, що увійшла.) Ось, візьміть цього листа і негайно ж ідіть. Знайдіть посильного, і хай він його віднесе. Тільки швидко. Адресу написано. Ось гроші.

Служниця. Гаразд. (Виходить з листом.)

Хельмер (збираючи папери). Отаке-то, моя маленька уперта панійко!

Нора (затаївши подих). Торвальде, що то за лист?

Хельмер. Звільнення Крогстада.

Нора. Поверни, поверни назад, Торвальде! Ще не пізно. Торвальде, поверни! Заради мене, заради себе самого, заради дітей. Чуєш, Торвальде, поверни. Ти не знаєш, як це може відбитися на всіх нас.

Хельмер. Пізно.

Нора. Так, пізно.

Хельмер. Люба Норо, я прощаю тобі цей страх, хоча, власне, він образливий для мене. Так-так! По-твоєму, для мене не образливий твоє припущення, ніби я можу побоюватися помсти якогось непутящого крючкотвора? Проте я прощаю тобі, бо це так добре виявляє твою гарячу любов до мене. (Пригортає ЇЇ до себе.) Так-так, моя люба, дорога Норо. І потім хай буде, що буде. Коли на те піде, повір, у мене вистачить і мужності, і сили, Побачиш, я така людина, яка все може взяти на себе.

Нора (вражена до жаху). Що ти хочеш сказати?

Хельмер. Все, кажу я…

Нора (заспокоюючись). Ніколи я тобі не дозволю.

Хельмер. Гаразд. То поділимося з тобою, Норо… як подружжя. Як і повинно бути. (Голублячи її.) Задоволена тепер? Ну-ну-ну! І зовсім не треба цих переляканих, як у горлички, очей. Адже це все ж таки тільки фантазії. А тепер ти б заграла тарантелу і попрактикувалася з тамбурином. Я піду до себе і зачиню всі двері, так що нічого не почую. Можеш шуміти, скільки захочеш. (Повертаючись, у дверях.) А коли Ранк прийде, скажи йому, де я. (Киваючи їй, іде і зачиняє за собою двері.)

Нора (розгублена, перелякана, стоїть як укопана і шепоче). Він так і зробить. Зробить – незважаючи ні на що… Ні, ніколи в світі, нізащо! Не можна допустити цього! Краще все інше! Рятунок!.. Вихід!

Дзвінок у передпокої.

Доктор Ранк!.. Краще все інше! Краще все інше – що б там не було. (Проводить руками по обличчю і, опанувавши себе, йде відчиняє двері до передпокою.)

Доктор Ранк знімає з себе шубу в передпокої і вішає її. Протягом наступної сцени починає вечоріти.

Нора. Здрастуйте, докторе Ранк. Я вас по дзвінку пізнала. Та ви тепер не йдіть до Торвальда; він, здається, зайнятий.

Ранк. А ви? (Входить до кімнати.)

Нора (зачиняючи двері в приймальню). О, ви знаєте, – для вас у мене завжди знайдеться вільна хвилинка.

Ранк. Дякую. Скористаюся з цього, доки можна.

Нора. Що ви хочете цим сказати? “Доки можна”?..

Ранк. Саме так. Це вас лякає?

Нора. Ви так якось це сказати… Що ж такого може статися?

Ранк. Те, на що я давно чекав. Щоправда, я не сподівався, що це буде так швидко.

Нора (хапає його за руку). Про що таке ви дізналися? Докторе, скажіть же мені.

Ранк (сідаючи біля грубки). Погана справа. Три чисниці до смерті. Нічого не поробиш.

Нора (переводячи подих). Це ви про себе?..

Ранк. А то про кого ж? Нічого брехати собі самому. Я найнікчемніший з усіх моїх пацієнтів, фру Хельмер. Цими днями я вчинив генеральну ревізію мого внутрішнього стану. Банкрот. Не пройде, мабуть, і місяця, як я буду гнити на кладовищі.

Нора. Фу, як ви гидко висловлюєтесь.

Ранк. Сама справа надзвичайно гидка. А найгірше те, що перед кінцем буде багато гидкого, потворного. Тепер мені залишається зробити одне дослідження. Зроблю його – і буду знати приблизно, коли почнеться розклад. І ось що я вам скажу. Хельмер зі своєю витонченою натурою відчуває непереборну огиду до будь-якої потворності. І я не дозволю йому приходити до мене, хворого.

Нора. Але ж, докторе Ранк…

Ранк. Не дозволю. Ні в якому разі. Замкну двері… Як тільки я цілком буду певний в настанні гіршого, я надішлю вам свою візитну картку з чорним хрестом. Знайте тоді, що Мерзота руйнництва почалася.

Нора. Ні, ви сьогодні просто нестерпні. А мені ж так хотілося, щоб ви сьогодні були в особливо хорошому настрої.

Ранк. Зі смертю за плечима?.. І так розплачуватися за чужі гріхи! Де тут справедливість? І в кожній сім’ї так чи інакше настає подібна неминуча розплата.

Нора (затуляючи вуха). Дурниці! Веселіше, веселіше!

Ранк. Так, слово честі, тільки й залишається сміятися з усього цього. Моєму бідному невинному спинному мозку доводиться розплачуватися за веселі дні офіцерського життя мого батька!

Нора (біля столу ліворуч). Він був дуже охочим до спаржі і страсбурзьких паштетів? Так?

Ранк. Так, і до трюфелів.

Нора. Так-так, і до трюфелів. І до устриць, здається?

Ранк. Так, і до устриць, звісно.

Нора. І до всяких там портвейнів та шампанського. Дуже сумно, що всі ці смачні речі неодмінно позначаються на спинному хребті.

Ранк. І особливо сумно, що вони відбиваються на нещасливому хребті того, хто не скуштував їх ані крихти.

Нора. О, так, це найсумніше.

Ранк (допитливо дивлячись на неї). Гм!..

Нора (трохи згодом). Чого ви посміхнулись?

Ранк. Ні, це ви посміхнулись.

Нора. Ні, ви посміхнулись, докторе!

Ранк (встаючи). А ви ще лукавіша, ніж я гадав.

Нора. Мені сьогодні так і хочеться утнути щось таке…

Ранк. Я бачу.

Нора (кладе обидві руки йому на плече). Любий, любий докторе Ранк, не залишайте нас з Торвальдом.

Ранк. Ну, з цією втратою ви легко примиритесь. Тільки з очей, то й забудете.

Нора (злякано дивиться на нього). Ви гадаєте?

Ранк. Заведуться нові зв’язки, і…

Нора. У кого заведуться нові зв’язки?

Ранк. У вас і в Хельмера, коли мене не стане. Та ви вже на шляху до цього, здається. Навіщо здалася вам учора ввечері оця фру Лінне?

Нора. Ой-ой. та чи не ревнуєте ви мене до бідолашної Кристини?

Ранк. Звичайно. Вона заступить мене у вашому домі. Коли мене не стане, ця жінка, напевно…

Нора. Тсс! Не так голосно. Вона там.

Ранк. І сьогодні? От бачите!

Нора. Вона прийшла тільки допомогти мені полагодити і мій костюм. Господи, який ви нестерпний. (Сідає на диван.) Ну, будьте ж розумним, докторе Ранк. Завтра побачите, як я чудово танцюю, і зможете уявляти собі, що це для вас, – ну, звичайно, і для Торвальда. (Виймає з картонки різні речі.) Докторе Ранк, сідайте тут, я вам щось покажу.

Ранк (сідає). Що таке?

Нора. Ось! Дивіться!

Ранк. Шовкові панчохи.

Нора. Кольору тіла. Хіба не диво? Так, тепер темно, але завтра… Ні-ні-ні. вище не можна бачити! А втім, вам можна показати й вище.

Ранк. Гм!..

Нора. Що ви так критично розглядаєте? Ви, може, думаєте, що вони мені не личать?

Ранк. Про це судити не берусь через брак певніших відомостей.

Нора (дивиться на нього якусь хвилину). Фу, як вам не соромно! (Легенько б’є його по вуху панчохами.) Ось вам за це. (Знову прибирає речі.)

Ранк. А які ще скарби мав я побачити?

Нора. Нічого більше не побачите. Ви нестерпний. (Наспівуючи, копається в речах.)

Ранк (після короткої мовчанки). Сидячи з вами ось так, просто, я не розумію… не можу збагнути… що сталося б зі мною, якби я не бував у вашому домі.

Нора (посміхаючись). Так, мені здається, ви справді почуваєтесь у нас зовсім непогано.

Ранк (тихше, дивлячись у простір). І хочеш не хочеш, а доведеться все це покинути…

Нора. Дурниці! Нічого ви не покинете!

Ранк (як і раніш). Піти, не залишивши навіть найменшого вдячного спогаду, навіть хвилинного співчуття… нічого, крім порожнього місця, яке може бути зайняте першим зустрічним.

Нора. А якби я тепер звернулася до вас з проханням? Ні…

Ранк. Про що?

Нора. Про великий доказ вашої дружби…

Ранк. Ну-ну?

Нора. Ні, бачте, я хочу сказати – про велику послугу…

Ранк. Невже ви справді хоч раз так ощасливите мене?

Нора. Ах, ви не знаєте, у чому справа.

Ранк. То скажіть.

Нора. Ні, не можу, докторе. Це вже надто велика послуга – тут і порада, і допомога, і послуга..,

Ранк. Чим більше, тим краще. Але я не розумію, що це може бути. Говоріть же! Хіба я не користуюсь у вас довір’ям?

Нора. Як ніхто інший. Ви мій найвірніший, найкращий друг – я знаю, знаю. Якби ви допомогли мені, попередили щось!.. Ви знаєте, як щиро, як безмежно любить мене Торвальд. Він ні на хвилину не завагався б віддати за мене життя…

Ранк (нахиляючись до неї). Норо, ви гадаєте, він один тільки?..

Нора (легко здригнувши). Один…

Ранк. …хто з радістю віддав би за вас своє життя.

Нора (пригнічено). Ну, от…

Ранк. Я поклявся собі, що ви дізнаєтесь про це раніше, ніж мене не стане. Зручнішого випадку мені не дочекатись. Так, Норо, тепер ви знаєте. І знаєте також, що ви мені можете довіритися швидше, ніж будь-кому.

Нора (встає, спокійніш, рівним тоном). Пропустіть мене.

Ранк (даючи їй пройти, а сам – продовжуючи сидіти).

Норо…

Нора (на дверях передпокою). Елене, принеси лампу. (Іде до грубки.) Ах, милий докторе Ранк, це дуже негарно з вашого боку.

Ранк (встаючи). Що я покохав вас так само щиро, як інший? Це негарно?

Нора. Ні, але те, що ви сказали мені про це. Цього зовсім не треба було робити…

Ранк. Тобто? Чи ви знали?..

Служниця входить з лампою, ставить її на стіл і виходить.

Норо… фру Хельмер… Я питаю, ви знали що-небудь?

Нора. Ах, звідки я знаю, що знала, а чого не знала? Я, справді, не можу сказати вам… І що це вас спонукало, докторе! Все було так добре.

Ранк. В кожному разі, ви тепер можете бути впевнені, що я весь у вашому розпорядженні і душею, і тілом. Тож говоріть…

Нора (дивиться на нього). Після цього?

Ранк. Прошу вас, дайте ж мені дізнатись, у чому справа?

Нора. Нічого ви тепер не дізнаєтесь.

Ранк. Ні-ні, не карайте мене так. Дайте мені зробити для вас усе, що тільки в силах людських.

Нора. Тепер ви нічого не можете зробити для мене. А втім, мені, мабуть, і не треба ніякої допомоги. Побачите, що все це лише фантазії. Звичайно. Авжеж. (Сідає на качалку, дивиться на нього посміхається.) Ну, скажу я вам, хороший ви, нічого сказати! Вам не соромно тепер, при лампі?

Ранк. Ні, власне кажучи… Але, мабуть, мені відразу треба піти… Назавжди?

Нора. Ні, не потрібно. Звичайно, ви будете приходити, як і раніше. Ви ж знаєте, Торвальд не може обійтися без вас.

Ранк. А ви?

Нора. Ну, і мені завжди дуже весело з вами, коли ви до нас приходите.

Ранк. Саме це і збивало мене з толку. Ви для мене загадка. Не раз мені здавалося, що вам майже так само приємна моя присутність, як і присутність Хельмера.

Нора. Бачите, деяких людей любиш більш за все. А з іншими якось найбільше хочеться бути разом.

Ранк. Мабуть, у цьому є доля правди.

Нора. У себе вдома я, звичайно, найбільше любила тата. Але мені завжди страх як подобалося потай пробиратися в кімнату до служниці. Там мене зовсім не повчали, і там завжди точилися веселі розмови.

Ранк. Ага, так ось кого я заміняв вам.

Нора (схоплюючись і підбігаючи до нього). Ох, любий, славний докторе Ранк. Я зовсім не те мала на увазі. Але ви розумієте, що і з Торвальдом, як і з татом…

Служниця (входить з передпокою). Пані… (Шепоче щось і подає картку.)

Нора (поглядаючи на картку). А! (Засуває її в кишеню.)

Ранк. Якась неприємність?

Нора. Ні-ні, ніскільки. Це просто – новий костюм для мене…

Ранк. Як? Та ось же він лежить.

Нора. Ох, це не той. То інший. Я замовила… Але Торвальд не повинен знати…

Ранк. Ага, ось вона, велика таємниця!

Нора. Саме так. Підіть до нього. Він у себе. Затримайте його поки що.

Ранк. Будьте спокійні. Він од мене не втече. (Йде до кабінету.)

Нора (до служниці). То це він чекає на кухні?

Служниця. Так, прийшов з чорного ходу.

Нора. Хіба ти не сказала йому, що тут сторонні люди?

Служниця. Сказала, тільки це не допомогло.

Нора. І не пішов?

Служниця. Ні, йому треба поговорити з пані.

Нора. То проведи його сюди, тільки тихенько, Елене. ї Нікому не кажи про це. Це буде сюрприз для чоловіка.

Служниця. Так-так, розумію, розумію… (Виходить.)

Нора. Біда йде… Іде все-таки… Ні-ні-ні! Не буде цього, не може бути! (іде, замикає двері до кабінету на засувку.)

Служниця відчиняє двері з передпокою, пропускає в кімнату Крогстада і зачиняє за ним двері. Він у дорожній шубі, у високих чоботях і хутряній шапці.

Нора (йдучи йому назустріч). Говоріть тихіше – чоловік дома.

Крогстад. Ну й нехай.

Нора. Що вам потрібно від мене?

Крогстад. Дізнатися про дещо.

Нора. То швидше. Що таке?

Крогстад. Вам, звичайно, відомо, що мене звільнено.

Нора. Я не могла перешкодити цьому, пане Крогстад. Я, скільки могла, відстоювала вас, та все надаремно.

Крогстад. То ваш чоловік мало так любить вас? Знає, що я можу зробити вам і все-таки наважується?..

Нора. Як ви можете гадати, що він знає про це?

Крогстад. Ні, я, власне, і не гадав. Не в характері мого милого Торвальда Хельмера було б виявити стільки мужності…

Нора. Пане Крогстад, я вимагаю поваги до мого чоловіка.

Крогстад. Вибачте, я з належною повагою. Та якщо ви тримаєте цю справу в такій таємниці, то я насмілюсь гадати, що ви тепер краще, ніж учора, розумієте, що, власне, ви вчинили.

Нора. Краще, ніж ви могли б коли-небудь пояснити мені.

Крогстад. Ще б пак, такий поганий законник, як я!..

Нора. Що вам потрібно від мене?

Крогстад. Я прийшов тільки глянути, як у вас справи, фру Хельмер. Я весь день про вас думав. Лихвар, крючкотвор, ну, одне слово, такий, як я, також, бачте, не позбавлений того, що зветься серцем.

Нора. Доведіть це. Подумайте про моїх маленьких дітей.

Крогстад. А ви з вашим чоловіком подумали про моїх? Ну, та це однаково. Я хотів тільки сказати вам, що вам не слід так близько до серця брати цю справу. Спершу я не буду починати проти вас судового переслідування.

Нора. Правда це? О, и знала, знала.

Крогстад. Ще можна все скінчити миром. Нема чого вплутувати сюди людей. Все залишиться між нами трьома.

Нора. Чоловік мій ніколи нічого не повинен знати про це.

Крогстад. Як же ви можете запобігти цьому? Можете сплатити все відразу?

Нора. Ні, тепер, відразу – не можу.

Крогстад. Чи, може, ви маєте на увазі якусь іншу комбінацію – ви дістанете гроші ближчими днями?

Нора. Ніякої такої комбінації, з якої я могла б скористатись.

Крогстад. Та вона і не допомогла б вам. Якби ви й поклали мені зараз хоч і чистоганом яку завгодно суму, – ви б не одержали від мене назад вашої розписки.

Нора. То поясніть мені, що ви хочете з нею зробити?

Крогстад. Тільки зберегти її у себе… Ніхто сторонній і не знатиме нічого. Тому, коли б ви прийшли тепер до якогось відчайдушного рішення…

Нора. Саме так.

Крогстад. Якби надумали кинути дім і сім’ю…

Нора. Саме так!

Крогстад. Або додумались ще до чогось гіршого…

Нора. Звідки ви знаєте?

Крогстад. …то облиште ці витівки.

Нора. Звідки ви знаєте, що я додумалась до цього?

Крогстад. Більшість із нас думає про це – спочатку. Г я також у свій час… Та не вистачило духу…

Нора (тихим голосом). І в мене.

Крогстад (зітхнувши полегшено). Справді? І у вас, значить, так само! Не вистачає?

Нора. Не вистачає, не вистачає.

Крогстад. Воно і безглуздо було б. Варт лише першій домашній бурі знятися… У мене в кишені лист до вашого чоловіка…

Нора. І там усе сказано?

Крогстад. У найлагідніших висловах. Наскільки це можливо.

Нора (швидко). Цей лист не повинен потрапити до чоловіка. Розірвіть його. Я знайду все-таки вихід, добуду грошей.

Крогстад. Вибачте, добродійко, я, здається, щойно сказав вам…

Нора. О, я не кажу про свій борг вам. Скажіть мені, скільки ви хочете вимагати від чоловіка, і я добуду вам сама гроші.

Крогстад. Я ніяких грошей не візьму від вашого чоловіка.

Нора. Чого ж ви вимагаєте?

Крогстад. Зараз довідаєтесь. Я хочу підвестися на ноги, добродійко, хочу піднятися, і ваш чоловік мусить допомогти мені протягом півтора року я ні в чому такому безчесному не був запідозрений; увесь цей час я бився як риба об лід, але був задоволений, що можу своїм трудом піднятися знов – так ось, помалу. Тепер мене вигнали, і я вже не можу задовольнитися тим, що мене просто приймуть назад, – змилуються. Я хочу піднятися, кажу я вам. Хочу, щоб мене прийняли на службу в банк з висуванням. Вашому чоловікові доведеться створити для мене особливу посаду…

Нора. Він ніколи цього не зробить!

Крогстад. Зробить, я його знаю. Він писнути не посміє. А якщо тільки я сяду там, поруч нього, – побачите: не мине й року – я буду правою рукою директора. Нільс Крогстад, а не Торвальд Хельмер буде керувати банком.

Нора. Ви ніколи цього не дочекаєтесь!

Крогстад. Може, ви…

Нора. Тепер у мене вистачить духу.

Крогстад. Мене не залякаєте. Така ніжна, пещена дамочка, як ви.

Нора. Побачите! Побачите!

Крогстад. Під кригу, може? В крижану, чорну глибину. А весною випливти спотвореною, невпізнанною, без волосся…

Нора. Ви мене не залякаєте.

Крогстад. А ви мене. Такого не роблять, фру Хельмер. Та й для чого це потрібно? Він все одно буде в моїх руках. Нора. ї після того? Коли мене вже…

Крогстад. Ви забуваєте, що тоді я буду владний над вашою пам’яттю.

Нора, занімівши, дивиться на нього.

Тепер ви попереджені. Тож не робіть жодних дурниць. Коли Хельмер одержить мого листа, я буду чекати від нього вісточки. І пам’ятайте, ваш чоловік сам змусив мене знову стати на цей шлях. Цього я ніколи йому не пробачу. До побачення, фру Хельмер. (Виходить через передпокій.)

Нора (іде до дверей у передпокій, відчиняє їх і прислухається). Іде. Не віддає листа. О, ні-ні, це було б неможливо! Неможливо! (Відчиняє двері все більше й більше.) Що це? Він стоїть за дверима. Не сходить вниз. Роздумує? Невже він…

Чути, як лист падає в скриньку. Потім чути кроки Крогстада сходами, поволі кроки завмирають унизу. Нора з придушеним криком біжить назад у кімнату до столу перед диваном. Коротка пауза.

Лист!.. У скриньці! (Тихенько крадеться до дверей передпокою.) Лежить там… Торвальде, Торвальде… тепер нам немає порятунку!

ФруЛінне (виходить з костюмом у руках з кімнати ліворуч.) Ну, я вже не знаю, що тут лагодити. Поміряти б?

Нора (тихо і хрипко). Кристино, іди сюди.

ФруЛінне (кидаючи плаття на диван), Що з тобою? Ти сама не своя.

Нора. Іди сюди, бачиш лист? Там. Дивися крізь скло у скриньку для листів.

ФруЛінне. Ну-ну, бачу, бачу.

Нора. Від Крогстада…

ФруЛінне. Норо… ти позичила ті гроші у Крогстада?

Нора. Так. І тепер Торвальд про все дізнається.

ФруЛінне. Повір мені, Норо, так буде найкраще для вас обох.

Нора. Ти ще всього не знаєш. Я підробила підпис.

ФруЛінне. Та боронь боже…

Нора. Я хочу просити тебе лише про одне, Кристино, – щоб ти була за свідка.

ФруЛінне. За якого свідка? У чому?

Нора. Якщо я втрачу розум, – а це легко може статися…

ФруЛінне. Норо!

Нора. Чи якби зі мною сталося щось інше – таке, що перешкодило б мені тут бути…

ФруЛінне. Норо, Норо, ти не в собі!

Нора. То якби хто взяв провину на себе, – ти розумієш?..

ФруЛінне. Так-так, але як тобі на думку спало…

Нора. Ти засвідчиш, що це неправда, Кристино. Я іще не втратила розуму. Я добре розумію все і кажу тобі: ніхто нічого про це не знав. Я сама все зробила. Пам’ятай!

ФруЛінне. Так-так. Але я все-таки не розумію…

Нора. Як же тобі зрозуміти? Тепер повинно статися диво.

ФруЛінне. Диво?

Нора. Так, диво. Але воно жахливе, Кристино, не треба його нізащо в світі!

ФруЛінне. Я негайно ж піду поговорю з Крогстадом.

Нора. Не йди до нього. Він тебе образить.

ФруЛінне. Був час, коли він готовий був зробити для мене все, що завгодно.

Нора. Він?

ФруЛінне. Де він живе?

Хельмер (з кабінету, стукаючи у двері). Норо!

Нора. Звідки я знаю?.. Ага, ось його картка! (Виймає з кишені картку.) Але лист, лист!..

Нора (злякано скрикує). Га! Що таке? Що тобі?

Хельмер. Ну-ну, не лякайся. Ми не йдем. Адже ти замкнула двері. Мабуть, міряєш?

Нора. Так-так, міряю. Ах, яка я буду гарненька, Торвальде!

ФруЛінне (прочитавши напис на картці). Він живе тут за рогом.

Нора. Так. Але нічого з цього не вийде. Порятунку нам немає. Адже лист у скриньці.

ФруЛінне. А ключ у чоловіка?

Нора. Завжди.

ФруЛінне. Нехай Крогстад зажадає повернути його листа нерозкритим… Хай знайде привід…

Нора. Але саме в цей час Торвальд завжди…

ФруЛінне. Затримай його. Побудь з ним поки що… Я вернуся якнайшвидше. (Швидко виходить через передпокій.)

Нора (іде до дверей кабінету, відчиняє і заглядає в кімнату).Торвальде!

Хельмер (з Іншої кімнати). Ну, чи впустять нарешті людину в її власну вітальню? Ходімо, Ранку, поглянемо. (На дверях.) Та ідо це значить?

Нора. Що таке, любий?

Хельмер. Я сподівався, зі слів Ранка, чудесної сцени з переодяганням…

Ранк (на дверях). Я так зрозумів, але, мабуть, помилився.

Нора. Ніхто не побачить мене у всьому блиску до завтрашнього вечора.

Хельмер. Але, люба Норо, ти якась змучена. Від репетиції?

Нора. Зовсім ще не репетирувала.

Хельмер. Однак це потрібно…

Нора. Вельми потрібно, Торвальде. Але я нічого не можу вдіяти без тебе. Я все забула.

Хельмер. Ну, ми швидко це відновимо в пам’яті.

Нора. Так, ти вже неодмінно допоможи мені, Торвальде Обіцяєш? Ах! Я так боюсь. Таке велике товариство… Пожертвуй мені весь цей вечір. Щоб жодної справи – пера в руки не брати! Як? Обіцяєш, любий?

Хельмер. Обіцяю. Весь вечір цілком буду до твоїх послуг, бідне моє, безпорадне творіннячко. Гм! Так…Спершу тільки… (Іде до дверей в передпокій.)

Нора. Чого тобі туди?

Хельмер. Тільки глянути, чи нема листів.

Нора. Ні-ні, не треба, Торвальде!

Хельмер. Чого тобі ще?

Нора. Торвальде! Я прошу тебе! Там немає нічого.

Хельмер. Дай же глянути. (Хоче йти.) Нора кидається до піаніно і починає грати тарантелу. (Зупиняється біля дверей.) Ага!

Нора. Я не зможу танцювати завтра, якщо ти не попрацюєш зі мною.

Хельмер (іде до неї.) Справді, ти так боїшся, любонько?

Нора. Страшенно. Давай негайно ж. Час є ще до вечері. Сідай і грай мені, любий. Показуй, учи мене, як завжди!

Хельмер. З охотою, з великою охотою, якщо ти так хочеш. (Сідає за піаніно.)

Нора (вихоплює з картонки тамбурин і довгий барвистий шарф, похапливо загортається в нього, потім одним стрибком стає посеред кімнати й гукає.) Грай же! Я танцюю!

Хельмер грає, а Нора танцює. Доктор Ранк стоїть позаду Хельмера і дивиться.

Хельмер (граючи). Повільніше, повільніше… Нора. Не можу інакше. Хельмер. Не так бурхливо, любонько! Нора. Саме так! Так і треба!

Хельмер (обриваючи). Ні-ні, це зовсім не годиться.

Нора (сміючись і потрясаючи тамбурином). Ну хіба я тобі не казала.

Ранк. Дайте, я сяду грати.

Хельмер (встає). Гаразд, мені так зручніше буде показувати їй.

Ранк сідає за піаніно і грає. Нора танцює дедалі запальніше. Хельмер, ставши біля грубки, безперестану робить Норі вказівки і зауваження. Та вона ніби не чує, волосся в неї розсипалося і спадає по плечах, вона не звертає на це уваги, танцюючи. Входить Фру Лінне.

ФруЛінне (зупиняється як вкопана біля дверей). А!..

Нора (танцює далі). Бачиш, які у нас тут веселощі, Кристино!

Хельмер. Але, люба, дорога Норо! Ти танцюєш так, ніби йдеться про життя.

Нора. Так і є!

Хельмер. Ранку, годі. Це справжнє божевілля. Годі, кажу я.

Ранк перестає грати, і Нора відразу зупиняється.

(До Нори.) Зроду не повірив би, – ти справді забула-геть чисто все, чого я тебе навчив.

Нора (кидаючи тамбурин). Тепер сам бачиш.

Хельмер. Так, доведеться попрацювати.

Нора. Бачиш тепер, як треба. Ти будеш учити мене до останньої хвилини. Обіцяєш, Торвальде?

Хельмер. Будь спокійна.

Нора. Ні сьогодні, ні завтра, щоб у тебе і думки іншої не було, – тільки про мене. І листів не відкривати сьогодні… не відмикати скриньки…

Хельмер. Ага! І досі боїшся того чоловіка?

Нора. Так-так, і це також.

Хельмер. Норо, я бачу по твоєму обличчю, там уже є лист від нього.

Нора. Не знаю. Здається. Але ти не смій читати нічого такого тепер. Не треба нам жодних неприємностей, доки все не буде закінчено.

Ранк (тихо до Хельмера). Не заперечуй їй.

Хельмер (обнімаючи її). Ну, гаразд, дитя домоглося свого. Але завтра вночі, після твого танцю…

Нора. Тоді ти вільний.

Служниця (на дверях праворуч). Пані, стіл накрито.

Нора. Подай шампанського, Елене.

Служниця. Гаразд. (Виходить.)

Хельмер. Еге-ге, то бенкет на славу?

Нора. Бенкетувати до ранку. (Гукає услід служниці.) І трішки мигдалевого печива, Елене… Ні. більше!.. Один раз – нічого.

Хельмер (беручи її за руки). Ну-ну-ну, не треба цієї дикої лякливості. Будь моїм милим жайворонком, як завжди.

Нора. Так-так, буду, буду. Але піди поки що туди. І ви. докторе. Кристино допоможи мені зачесати волосся.

Ранк (тихо, йдучи з Хельмером праворуч). Адже не може бути, щоб тут було щось таке?.. Вона часом не чекає?..

Хельмер. Нічого подібного, милий мій. Просто той самий дитинячий страх, про який я говорив тобі.

Виходять праворуч.

Нора (до фру Лінне). Ну?

ФруЛінне. Поїхав за місто.

Нора. Я вже по тобі побачила.

ФруЛінне. Повернеться додому завтра увечері. Я залишила йому записку.

Нора. Не треба було. Однаково ти не можеш запобігти лихові. А й справді, хіба це вже не свято – чекати з хвилини на хвилину дива?

ФруЛінне. Чого ти ждеш?

Нора. О, тобі не зрозуміти. Іди до них. Я зараз теж прийду.

ФруЛінне йде праворуч. Нора якусь хвилинку стоїть, ніби намагаючись отямитися, потім дивиться на годинник.

П’ять. Сім годин до півночі. І потім двадцять чотири години до другої півночі. Тоді тарантелу буде скінчено. Двадцять чотири і сім. Тридцять одна година життя.

Хельмер (на дверях праворуч). Ну, де ж мій жайворонок?

Нора (кидаючись до нього з розкритими обіймами). Ось він, жайворонок.

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама кімната. Стіл, що стояв перед диваном, пересунуто на середину кімнати разом із стільцями. На столі горить лампа. Двері до передпокою відчинено. З верхнього поверху долинають звуки бальної музики. Фру Лінне сидить біля стола, машинально перегортає книжку, намагається читати. Але, очевидно, неспроможна зібратися з думками. Час віл часу прислухається, чи не йде хто.

ФруЛінне (дивлячись на свій годинник). Його все ще немає. А часу вже небагато лишилося. Тільки б він не… (Знову прислухається.) Ага! Йде! (іде до передпокою і обережно відмикає зовнішні двері: на сходах чути тихі кроки; вона шепоче.) Заходьте. Нікого немає.

Крогстад (на дверях). Я знайшов дома вашу записку. Що це значить?

ФруЛінне. Мені треба поговорити з вами.

Крогстад. Ось воно як! І неодмінно тут, у цьому домі?

ФруЛінне. У мене ніяк не можна було. Моя кімната не має окремого входу. Заходьте. Ми самі. Служниця спить, а Хельмери нагорі на вечорі.

Крогстад (входить до кімнати). Дивись ти! Хельмери танцюють сьогодні? Справді.

ФруЛінне. А чом би й ні?

Крогстад. Гм, так справді.

ФруЛінне. Так от. Крогстаде, давайте поговоримо.

Крогстад. Хіба нам з вами є про що говорити іще.

ФруЛінне. Так, багато про що.

Крогстад. Не думав.

ФруЛінне. Тому що ніколи не розуміли мене.

Крогстад. Чого тут було не розуміти? Простіше не можна! Безсердечна жінка спроваджує чоловіка на всі чотири боки, як тільки їй випадає вигідніша партія.

ФруЛінне. Ви гадаєте, я так-таки зовсім безсердечна? Ви гадаєте, мені легко було порвати?

Крогстад. А то й ні?

ФруЛінне. Крогстаде, невже ви справді так думали?

Крогстад. Інакше навіщо б вам писати мені тоді такого листа?

ФруЛінне. Та не могла я інакше! Якщо мені довелось розірвати з вами, моїм обов’язком було вирвати із вашого серця будь-яке почуття до мене.

Крогстад (стиснувши руки). Так ось воно що. І все це – лише через гроші!

ФруЛінне. Не забувай, у мене на руках були стара мати і двоє малолітніх братів. Ми не могли чекати на вас, Крогстаде. Ваші перспективи на майбутнє були тоді такі ще непевні.

Крогстад. Хай так. Але ви не мали права кидати мене заради іншого.

ФруЛінне. Не знаю. Я й сама не раз питала себе, чи мала я на це право?

Крогстад (стиха). Коли я втратив вас, у мене наче земля вислизнула з-під ніг. Гляньте на мене: я схожий на людину, що потерпіла аварію і випливла на уламку судна.

ФруЛінне. За допомогою, здається, недалеко було йти.

Крогстад. Вона була близько. Але ви з’явились і загородили мені дорогу.

ФруЛінне. Сама того не знаючи, Крогстаде. Я лише сьогодні дізналась, що мене призначають на ваше місце.

Крогстад. Я вірю вам, якщо ви це говорите. Але хіба й тепер ви не поступитесь?

ФруЛінне. Ні. Це все одно не дало б вам жодної користі.

Крогстад. Е, користі, користі!.. Я б на вашому місці все-таки зробив би так.

ФруЛінне. Я навчилася слухатися голосу розуму. Життя і суворі, гіркі злидні навчили мене.

Крогстад. А мене життя навчило не вірити словам.

ФруЛінне. То життя навчило вас дуже розумних речей, а ділам ви все ж таки вірите?

Крогстад. Тобто як це?

ФруЛінне. Ви сказали, що схожі на людину, що і потерпіла аварію і випливла на уламку.

Крогстад. І, гадаю, я мав підставу сказати це.

ФруЛінне. І я теж як жінка, що потерпіла аварію і випливла на уламку. Нема за чим шкодувати, нема про кого піклуватись!

Крогстад. Самі вибрали собі долю.

ФруЛінне. Іншого вибору тоді у мене не було.

Крогстад. Ну й що ж далі?

ФруЛінне. Крогстаде, а що, коли б ми, двоє потерпілих аварію, подали одне одному руки?

Крогстад. Що це ви говорите?

ФруЛінне. Двом, разом – на уламках бути все-таки краще, надійніше, ніж триматися нарізно, кожному окремо.

Крогстад. Кристино!

ФруЛінне. Чого, по-вашому, я приїхала сюди?

Крогстад. Невже ви згадали про мене?

ФруЛінне. Без роботи, без праці мені не прожити. Все своє життя, наскільки пам’ятаю себе, я працювала, і праця була моєю кращою і єдиною втіхою. А тепер я залишилась одна як перст. Страшенно порожньо, самотньо… Працювати для себе самої мало радості. Крогстаде, дайте мені мету – для чого і для кого працювати.

Крогстад. Я нічому не вірю. Це все тільки жіноче захоплення, великодушна потреба жертвувати собою.

ФруЛінне. Ви помічали за мною коли схильність до захоплення?

Крогстад. То ви й справді могли б?.. Скажіть мені… Вам усе відомо… про моє минуле?

ФруЛінне. Все.

Крогстад. І ви знаєте, яка про мене йде слава?

ФруЛінне. Я зрозуміла з ваших слів, що зі мною ви могли б стати іншою людиною.

Крогстад. Звичайно!

ФруЛінне. То хіба час минув?

Крогстад. Кристино… ви говорите цілком серйозно? Так-Так. Я бачу по вас. То у вас і справді вистачить сміливості?..

ФруЛінне. Мені треба когось любити, про когось піклуватися, замінити комусь матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Крогстаде, я вірю, – і з вами разом я на все готова.

Крогстад (схопивши її за руки). Дякую, дякую. Кристино! Тепер я зможу знов піднести своє добре ім’я… А, я й забув…

ФруЛінне (прислухається). Тсс! Тарантела! Ідіть.

Крогстад. Чому? В чому справа?

ФруЛінне. Чуєте, нагорі танцюють тарантелу? Коли її закінчать, вони прийдуть сюди.

Крогстад. Так-так, я піду. А… крім того, все даремно. Ви, звичайно, не знаєте, на що я зважився проти Хельмерів.

ФруЛінне. Знаю, Крогстаде…

Крогстад. І все-таки у вас вистачило б духу?..

ФруЛінне. Я добре розумію, до чого може довести відчай такої людини, як ви.

Крогстад. Ах, якби я не починав справи!

ФруЛінне. Ви могли б. Ваш лист ще в скриньці.

Крогстад. Ви впевнені?

ФруЛінне. Цілком. Але…

Крогстад (допитливо дивиться на неї). Та чи не доведеться інакше зрозуміти справу? Ви хочете будь-що врятувати подругу. Скажіть прямо. Так?

ФруЛінне. Крогстаде! Хто раз продав себе заради іншого, не зробить цього вдруге!

Крогстад. Я зажадаю свого листа назад.

ФруЛінне. Ні-ні.

Крогстад. Природно. Я діждусь Хельмера і скажу йому, щоб він повернув мені мого листа, що він стосується лише мене, моєї відставки – що його нема чого читати.

ФруЛінне. Ні, Крогстаде, не вимагайте свого листа назад.

Крогстад. Але скажіть, хіба не для цього, власне, ви покликали мене сюди?

ФруЛінне. Так, у першу хвилину, коли я злякалась. Але тепер минула ціла доба, і просто не віриться, на що тільки я не надивилась тут за цей час. Хай Хельмер про все дізнається. Хай ця нещаслива таємниця з’явиться на світ Божий. Хай вони нарешті поговорять між собою щиро. Неможливо, щоб далі це тривало – завжди ці приховування. виверти.

Крогстад. Ну, гаразд, якщо ви на це зважуєтесь… Але одне я, у кожному разі, можу зробити, і треба зробити це негайно ж…

ФруЛінне (прислухаючись). Швидше! Ідіть. Танець скінчено. Нас можуть застукати з хвилини на хвилину.

Крогстад. Я почекаю вас унизу.

ФруЛінне. Добре. Проведете мене додому.

Крогстад. Зроду я не був такий щасливий! (Виходить.)

Двері до передпокою залишаються, як і раніш, відчиненими.

ФруЛінне (дещо прибирає на столі і готує свій верхній одяг). Який поворот! Який поворот! Буде для кого працювати… для кого жити.., куди внести світло і тепло! Так, доведеться-таки докласти зусиль. Скоріше б приходили… (Прислухається.) А, ось і вони. Скоріше одягнутись. (Надягає капелюх і манто.)

За сценою чути голоси Хельмера і Нори, чути, як обертається ключ у замку, і потім Хельмер майже силоміць вводить Нору до передпокою. Вона в неаполітанському костюмі і загорнена у велику чорну шаль. Він у фраку і в накинутому зверху чорному доміно.

Нора (ще на дверях, упираючись). Ні-ні-ні! Не хочу сюди! Хочу знов нагору. Не хочу так рано йти.

Хельмер. Але, любонько Норо…

Нора. Ну, я прошу тебе, благаю, Торвальде.. Ну, будь ласка… ще хоч би годинку!

Хельмер. Ні хвилини більше, моя дорога. Ти пам’ятаєш у нас була умова! Ось так. Сюди. Ти ще застудишся тут у передпокої. (Обережно веде дружину, незважаючи на її опір, до кімнати.)

ФруЛінне. Добрий вечір.

Нора. Кристино!

Хельмер. Як? Фру Лінне, ви тут, у такий пізній час?

ФруЛінне. Пробачте, але мені так хотілося подивитись на Нору в костюмі.

Нора. Ти сиділа й чекала на мене?

ФруЛінне. Так, я, на жаль, запізнилась, ти була вже нагорі. Ну, мені не хотілося піти, не глянувши на тебе.

Хельмер (знімаючи шаль з Нори). Ну, дивіться ж на неї гарненько, їй-право, варто подивитись. Чим же не красуня, Фру Лінне?

ФруЛінне. Так, зізнаюся…

Хельмер. Хіба не прегарна? Там в один голос усі визнали це. Але вона страх яка вперта, ця мила крихітка. Що вдієш? Уявіть собі, мені мало не силоміць довелося вивести її звідти.

Нора. Ах, Торвальде, ти ще будеш каятись, що не дав мені ще хоч півгодинки.

Хельмер. Чуєте, фру Лінне! Вона танцює тарантелу… викликає фурор… цілком заслужений… хоч виконання було, здається, надто природне… тобто безпосереднє, більш натуральне, ніж це бажано з погляду мистецтва. Ну, та хай! Головне – вона викликала захоплення, шалене захоплення. І дати їй після цього залишитись? Послабити враження? Ні, дякую. Я підхопив мою чудесну капричіянку, – примхливу капричіянку, можна б сказати, – під ручку, марш-маршем по залу, загальний уклін, і – як пишуть у романах – прекрасне видіння зникло. Кінець завжди повинен бути ефектний.

ФруЛінне. Але як же мені втлумачити це Норі? Ніяк. Фу, яка тут духота! (Скидає доміно і відчиняє двері до кабінету.) Е? Там же темно? Еге ж, звичайно. Вибачте… (Йде до себе й засвічує там свічі.) Нора (швидко, пошепки, задихаючись). Ну, ну?

ФруЛінне (тихо). Я говорила з ним.

Нора. І що ж?

ФруЛінне. Норо… ти повинна все сказати чоловікові.

Нора (притихлим голосом). Я знала.

ФруЛінне. Тобі нема чого боятися Крогстада. Але ти повинна все сказати.

Нора. Не скажу.

ФруЛінне. Тоді лист усе скаже.

Нора. Спасибі, Кристино. Я знаю, що тепер робити. Тсс!

Хельмер (входить). Ну, фру Лінне, намилувалися нею?

ФруЛінне. Так-так, і тепер попрощаюсь.

Хельмер. Уже? А ця ваша робота, оце плетіння?

ФруЛінне (бере роботу). Так, дякую. Мало не забула.

Хельмер. То ви ще й плетете?

ФруЛінне. Буває.

Хельмер. Знаєте, ви б краще вишивали.

ФруЛінне. Вишивати? Чому?

Хельмер. Набагато краще. Бачите: тримати роботу ось так, лівою рукою, а правою роблять стібки… ось так… легкими, вільними рухами… Чи не так?

ФруЛінне. Так, здається…

Хельмер. Плетіння, навпаки, не може бути красиве; завжди якось незграбно. погляньте: ці стиснені руки… ці спиці – то вгору, то вниз… якась китайщина… О яке чудове шампанське там подавали!

ФруЛінне. Ну, прощавай, Норо, і не опирайся більше.

Хельмер. Добре сказано, ФруЛінне!

ФруЛінне. На добраніч, пане директоре.

Хельмер (проводжаючи її до дверей) На добраніч, на добраніч. Сподіваюсь, благополучно дійдете додому? Я б залюбки … та вам недалеко. На добраніч.

ФруЛінне виходить, він замикає за нею двері і повертається.

Ну, нарешті спровадили! Страшенно нудна особа.

Нора. Ти дуже втомився, Торвальде.

Хельмер. Ані трохи не втомився.

Нора. І спати не хочеш?

Xельмер. Зовсім ні. Навпаки, я дуже збуджений. А ти? Так, у тебе дуже втомлений і сонний вигляд.

Нора. Так, я дуже втомилась. І скоро засну.

Хельмер. От бачиш! Отже, я добре зробив, що ми не залишились ще.

Нора. О, ти все добре робиш.

Хельмер (цілуючи її в лоб). Ну от, жайворонок заговорив по-людському. А ти помітила, як Ранк був сьогодні збуджений?

Нора. Справді? Хіба? Мені не довелося з ним поговорити.

Хельмер. І мені майже також. Та я давно не бачив його в такому піднесеному настрої. (Дивиться на неї якусь хвилину, потім підходить до неї ближче.) Гм!.. Однак, як чудесно знову опинитись у себе вдома. Ах ти, чарівна, юна красуне!

Нора. Не дивися на мене так, Торвальде.

Хельмер. Що? Мені не можна дивитися на моє неоціненне багатство? На всю цю чарівну красу, яка належить мені, мені одному, вся цілком!

Нора (переходячи на другий бік столу). Не треба так говорити зі мною сьогодні.

Хельмер (йдучи за нею). У твоїй крові все ще кипить тарантела, як подивлюся. І тому ти ще чарівніша… Чуєш?.. Гості вже розходяться. (Стишеним голосом.) Норо… скоро в домі все затихне.

Нора. Сподіваюсь.

Хельмер. Чи не так, моя кохана? О, знаєш, коли я буваю з тобою у товаристві, – знаєш, чому я так мало розмовляю з тобою, тримаюсь від тебе якнайдалі, лише потай поглядаю на тебе?.. Знаєш чому? Тому що я уявляю собі, ніби ти моя таємна любов, ніби ми з тобою одружені потай і ніхто навіть не підозрює, що між нами щось є.

Нора. Так-так-так, адже я знаю, що всі твої думки про мене.

Хельмер. А коли ми збираємося йти і я накидаю шаль на твої ніжні, юні плечі… на цей дивний вигин шиї… Я уявляю собі, що ти моя юна наречена… то ми просто з-під вінця… що я вперше приведу тебе зараз у свій дім… вперше залишуся з тобою сам… один з тобою, моя юна, трепетна красо! Весь цей вечір у мене не було іншої думки, іншого бажання, крім тебе. Коли я побачив, як ти кружляєш і маниш у тарантелі… в мене кров закипіла… я не міг більше… Тому я й забрав тебе звідти так рано…

Нора. Іди, Торвальде… Залиш мене. Я не хочу.

Хельмер. Що це значить? Ти мене дратуєш, дитинко Норо?.. Не хочу?.. Чи я тобі не чоловік?..

Стук у вхідні двері.

Нора (здригаючись). Чуєш?

Хельмер (повертаючись). Хто там?

Ранк (за дверима). Це я. Можна на хвилинку?

Хельмер (тихо, з досадою). І що йому тепер потрібно? (Голосно.) Зараз. (їде – відмикає двері.) Це добре, що ти не пройшов повз нас.

Ранк. Я ніби почув твій голос, от і захотілося забігти до вас. (Окинувши кімнату швидким поглядом.) М-так, ці милі, знайомі місця. Гарно у вас тут, затишно, у вас обох.

Хельмер. Здається, тобі і нагорі було сьогодні гарно, затишно.

Ранк. Чудово. А чому б ні? Чому б не взяти від життя все, що воно дає? В кожному разі – скільки можна і доки можна. Вино було прекрасне…

Хельмер. Особливо шампанське!..

Ранк. І ти помітив? Просто не віриться, скільки я міг влити в себе.

Нора. Торвальд також випив сьогодні багато шампанського.

Ранк. Справді?

Нора. Так, а після цього він завжди в чудовому настрої.

Ранк. Ну й що ж, чому б і не випити разок увечері, після проведеного з користю дня?

Хельмер. Проведеного з користю? Цим я, на жаль, не можу похвалитись.

Ранк (плескаючи його по плечу). А я ось можу!

Нора. Докторе Ранк, ви, певно, робили сьогодні якесь наукове дослідження?

Ранк. Саме так.

Хельмер. Те-те-те! Маленька Нора говорить про наукові дослідження?

Нора. І можна привітати – з успіхом?

Ранк. М-так, можете.

Нора. Отже, домоглися хорошого результату?

Ранк. Найкращого, і для лікаря, і для пацієнта – упевненості.

Нора (швидко, допитливо). Упевненості?

Ранк. Цілковита впевненість. Ну, і як не випити після цього?

Нора. Так, ви правильно зробили, докторе.

Хельмер. І я те саме скажу. Тільки б тобі не довелося розраховуватись за це завтра.

Ранк. Ну, в цьому житті даремно нічого не дається!

Нора. Докторе Ранк, ви, мабуть, охочий до маскарадів?

Ранк. Так, якщо багато забавних масок…

Нора. Слухайте ж, як нам з вами вбратися наступного разу?

Хельмер. Ах ти, вітрогонка! Ти вже думаєш про наступний раз?

Ранк. Нам з вами? Зараз скажу. Вам – пестункою щастя…

Хельмер. А ти придумай вбрання, яке б ясно виразило цю думку.

Ранк. Хай твоя дружина з’явиться такою, якою завжди і в усьому буває…

Хельмер. Оце влучно сказано. Ну, а ти придумав, як ти з’явишся?

Ранк. Так, друже мій, це в мене вирішено.

Хельмер. Ну?

Ранк. На наступному маскараді я з’явлюся невидимкою…

Хельмер. Оце так вигадка!

Ранк. Є така велика чорна шапка, – чи ти не чув про шапку-невидимку? Варто надіти її – і людини наче й не було…

Хельмер (приховуючи посмішку). Так, це так.

Ранк. Але я зовсім забув, для чого, власне, зайшов. Хельмере, дай-но мені сигару з гаванських, найтемнішу.

Хельмер. З великою охотою. (Пропонує портсигар.)

Ранк (бере одну і зрізує кінчика). Дякую.

Нора (запалюючи сірника). А мені дозвольте запропонувати вам вогнику.

Ранк. Дякую вам. (Вона тримає перед ним сірника, і він запалює.) І прощавайте!

Хельмер. Прощавай, прощавай, друже!

Нора. Спокійного сну, докторе Ранк.

Ранк. Дякую за побажання.

Нора. Побажайте мені того ж самого.

Ранк. Вам? Ну, якщо ви хочете – спокійного сну. І дякую за вогник. (Киває їм обом і виходить.)

Хельмер (напівголосно). Добре підпив.

Нора (неуважно). Мабуть, що так.

Хельмер виймає з кишені ключі і йде до передпокою.

Торвальде… Навіщо ти?

Хельмер. Треба спорожнити скриньку. Вона вже повна місця не вистачить для вранішніх газет.

Нора. Ти хочеш працювати вночі?

Хельмер. Ти знаєш, що не хочу…– Що це? Тут порався із замком!

Нора. Із замком?

Хельмер. Так, звичайно. Що ж це там застряло? І можна припустити, щоб…

Служниця. … Тут зламана шпилька Норо, твоя шпилька!

Нора (швидко). О, то це, мабуть, діти…

Хельмер. Ну, їх треба відучити від цього. Гм!.. Гм!.. Ну, відчинив-таки. (Виймає із скриньки листи й гукає на кухню.) Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить до кімнати й замикає двері в передній, показуючи Норі паку листів.) Бачиш, скільки набралось! (Перебираючи листи.) Це що таке?

Нора (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!

Хельмер. Дві візитні картки від Ранка.

Нора. Від доктора Ранка?

Хельмер (дивиться на них). “Доктор медицини Ранк”. Зверху лежали; мабуть, він засунув їх, виходячи.

Нора. На них щось написано?

Хельмер. Над ім’ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє про власну смерть.

Нора. Так воно і є.

Хельмер. Що? Ти що-небудь знаєш? Він тобі говорив щось?

Нора. Так. Одного разу ми одержимо ці картки, він, значить, попрощався з нами. Тепер замкнеться вдома і помре.

Хельмер. Мій бідний друже!.. Я так і знав, що мені не надовго пощастить зберегти його. Але щоб так скоро… І сховається від усіх, мов пораненій звір…

Нора. Чому судилось бути – то краще без зайвих слів. Адже так, Торвальде?

Хельмер (ходить сюди туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не буде. Він, його страждання, його самотність створювали якесь легке туманне тло для нашого яскравого, мов сонце, щастя… Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі – цілком одне для одного. (Обнімаючи її.) Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе. Знаєш, Норо… Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров – і все, все заради тебе.

Нора (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи, Хельмере.

Хельмер. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, – у тебе.

Нора. Знаючи, що друг твій помирає?

Хельмер. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве – думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що – розійдемось кожне до себе.

Нора (обвиваючи його шию руками). Торвальде… На добраніч. На добраніч.

Хельмер (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Нора (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Хельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи… О-о! Прямо в темну, крижану воду… в бездонну глибину… О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б… Ось тепер він узяв листа… читає… Ні-ні, ще не читає… Торвальде, прощай! І ти, і діти… (Хоче кинутися до передпокою.) Цієї ж хвилини двері кабінету розчиняються, і на порозі заявляється Хельмер з розкритим листом.

Хельмер. Норо!

Нора (голосно скрикує). Га!

Хельмер. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?

Нора. Знаю. Пусти мене! Дозволь мені піти!

Хельмер (стримуючи її). Куди ти?

Нора (намагаючись вирватись). І не думай рятувати мене, Торвальде,

Хельмер (відсахнувшись). Правда! Тож правда, що він пише? Жах! Ні-ні! Неможливо, щоб це була правда,

Нора. Це правда. Я любила тебе над усе на світі.

Хельмер. Ах, іди ти із своїми дурними вивертами!

Нора (ступивши до нього). Торвальде!..

Хельмер. Нещасна… Що ти наробила?!

Нора. Дозволь мені піти. Не можна, щоб ти відповідав за мене ти не повинен брати цього на себе.

Хельмер. Без комедій! (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ні з місця, доки не даси мені відповіді. Ти розумієш, що ти наробила? Відповідай! Ти розумієш?

Нора (дивиться йому в очі і говорить з застиглим обличчям.) Так, тепер починаю розуміти – цілком.

Хельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років… вона, моя радість, моя гордість… була лицемірна, брехлива… гірше, гірше… злочинниця! О, яка бездонна прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!

Нора мовчить, як і раніше, не відводячи погляду, дивиться на нього.

(Зупиняючись перед нею.) Я повинен був передчувати, що завжди може трапитися щось подібне, повинен був передбачити це. Легковажні принципи твого батька… Мовчи! Усі його легкодумні принципи перейшли до тебе у спадщину. Ні релігії, ні моралі, ні почуття обов’язку… О, як мене покарано за те, що я подивився тоді на цю справу крізь пальці. Заради тебе. І ось як ти мені віддячила.

Нора. Так, ось як.

Хельмер. Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все моє майбутнє. Страшно подумати! Я в руках безчесної людини. Вона може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене. що завгодно, наказувати мені, підганяти мене, як їй захочеться. Я писнути не посмію. І впасти в таку яму, загинути отак через легковажну жінку!

Нора. Коли мене не буде на світі, ти вільний.

Хельмер. Ах, без фокусів! І у твого батька завжди були напоготові такі фрази. Яка мені буде користь від того, що тебе не буде на світі, як ти кажеш? І найменшої! Він однак може почати справу. А коли він це зробить, мене, певно, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Певно, подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що це я тебе так навчив! 1 за все це я можу дякувати тобі! А я носив тебе на руках весь час. Чи ти розумієш тепер, що ти мені наробила?

Нора (в холодному спокої). Так.

Хельмер. Це так неймовірно, що я просто отямитися не можу. Але ж треба якось виплутатися. Зніми шаль. Зніми, кажу тобі! Доведеться якось догодити йому. Справу треба залагодити за всяку ціну. А щодо наших стосунків, то про людей – усе мусить бути, як і було, але, розуміється, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це річ зрозуміла. Але дітей ти не будеш виховувати. Я не можу довірити їх тобі… О-о! І це мені доводиться говорити тій, яку я так любив і яку ще… Але цьому кінець. Тепер уже немає мови про щастя, а тільки про врятування залишків, уламків, декоруму!

Дзвінок у передпокої.

(Здригаючись.) Хто це? Так пізно. Невже треба ждати найжахливішого?.. Невже він?.. Сховайся, Норо! Удай із себе хвору!

Нора не рушає з місця, Хельмер іде і відчиняє двері до передпокою.

Служниця (напіводягнена з передпокою). Лист пані.

Хельмер. Давай сюди. (Хапає листа і зачиняє двері.) Так, від нього. Ти не одержиш. Я сам прочитаю.

Нора. Прочитай.

Хельмер (біля лампи). У мене ледве духу стає. Можливо, ми вже загинули, і ти, і я… Ні, треба ж дізнатися. (Гарячково розриває конверт, пробігає очима кілька рядків, дивиться на вкладений у лист папірець і радісно вигукує.) Норо!

Нора допитливо дивиться на нього.

Норо… Ні, дай прочитати ще раз… Так, так, так. врятований! Норо, я врятований!

Нора. А я?

Хельмер. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані, і ти, і я. Глянь! Він повертає тобі твоє боргове зобов’язання. Пише, що розкаюється і шкодує… що в його долі щасливий поворот… Ну, та все одно, що він там пише. Ми врятовані, Норо! Ніхто тобі нічого не може зробити. Ах, Норо, Норо!.. Ні, спочатку знищити всю оцю гидоту. Подивись-но… (Кидає погляд на розписку.) Ні, і дивитись не хочу. Нехай це буде як сон для мене. (Розриває на шматки і лист, і боргове зобов’язання, кидає в грубку і дивиться, як усе згоряє.) Ось так. Тепер і сліду не залишилось… Він писав, що ти зі свят-вечора… Ах, які ж це жахливі були три дні для тебе. Норо!

Нора. Я жорстоко боролася ці три дні.

Хельмер. Я страждала, і не бачила іншого виходу, як… Ні, не треба й згадувати про весь цей жах. Будемо тепер лише радіти і повторяти: все минуло, минуло! Слухай же. Норо, ти ніби ще не розумієш, що все минуло? Що ж це таке… Ти ніби скам’яніла? Ах, бідна маленька Норо, я розумію, розумію. Тобі Ще не віриться, що я тобі простив. Але я простив. Норо, присягаюсь. Я простив тобі все. Адже я знаю: все, що ти наробила, ти зробила з любові до мене.

Нора. Це правда.

Хельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити чоловіка. Ти не змогла тільки гарненько розібратись у засобах. Та невже ти гадаєш, що я менше любитиму тебе через те, що ти не здібна діяти самостійно? Ні-ні, сміло зіприся на мене, я буду тобі порадником, керівником. Я не був би мужчиною, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвоє милішою в моїх очах. Ти не думай більше про ті різкі слова, які вирвались у мене у хвилину першого переляку, коли мені здалося, що все навколо мене рушиться. Я простив тобі. Норо. Клянуся тобі, я простив тобі.

Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)

Хельмер. Ні, стривай… (Зазираючи туди.) Чого ти хочеш?

Нора (з іншої кімнати). Скинути маскарадний костюм.

Хельмер (біля дверей). Так-так, добре. І постарайся заспокоїтися, отямитись, моя бідна, налякана, співуча пташко. Обіпрись спокійно на мене, у мене широкі крила, щоб прикрити тебе. (Ходить біля дверей.) Ах, як у нас тут гарно, затишно, Норо. Тут притулок твій, тут я буду голубити тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів яструба. Я зумію заспокоїти твоє бідне тремтяче серденько. Помаленьку це вдасться, Норо, повір мені. Завтра тобі все видаватиметься зовсім іншим, і незабаром все буде знову, як і раніше, мені не доведеться довго повторювати тобі, що я простив тобі. Ти сама відчуєш, що це так. Як ти можеш думати, що мені могло б тепер спасти на думку відштовхнути тебе або навіть хоч дорікнути у чомусь? Ах, ти не знаєш серця справжнього чоловіка, Норо. Чоловікові невимовно солодко і приємно відчувати, що він простив своїй дружині… простив від усього серця. Вона від цього ніби належить йому ще більше – стає його невід’ємним скарбом. Він ніби вдруге дає їй життя. Вона стає, так би мовити, і його дружиною і дитиною. І ти тепер будеш для мене і тим, і іншим, моє безпорадне, розгублене творіннячко. Не бійся нічого. Норо, будь тільки щира зі мною, і я стану твоєю волею, твоєю совістю… Що це? Ти не лягаєш? Переодяглася?

Нора (в звичайному домашньому одязі). Так, Торвальде, переодяглася.

Хельмер. Та навіщо? В такий пізній час?..

Нора. Мені цієї ночі не заснути.

Хельмер. Але, дорога Норо…

Нора (дивиться на свій годинник). Не так ще й пізно. Присядь, Торвальде. Нам з тобою є про що поговорити. (Сідає коло столу.)

Хельмер. Норо… що це? Цей застиглий вираз.

Нора. Сідай. Розмова буде довга. Мені треба багато чого сказати тобі.

Хельмер (сідаючи коло столу напроти неї). Ти мене лякаєш. Норо. І я не розумію тебе.

Нора. Отож-бо й є. Ти мене не розумієш. І я тебе не розуміла… до сьогоднішнього вечора. Не перебивай мене. Ти тільки вислухай мене. Поквитаємося, Торвальде.

Хельмер. Що ти хочеш цим сказати?

Нора (після короткої паузи). Тебе не вражає одна річ, ось тепер, коли ми отак сидимо з тобою?

Хельмер. Що таке?

Нора. Ми одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що це ж уперше ми з тобою, чоловік з дружиною, сіли поговорити серйозно.

Хельмер. Серйозно… в якому розумінні?

Нора. Аж вісім років… більше… з першої хвилини нашого знайомства ми ні разу не обмінялися серйозними думками про серйозні речі.

Хельмер. Навіщо я з тобою говорив би про свої справи, яких ти все одно не могла б мені полегшити.

Нора. Я не кажу про справи. Я кажу, що ми взагалі ніколи не починали серйозної розмови, не бралися разом обміркувати щось серйозне.

Хельмер. Але ж, люба Норо, хіба це було тобі з руки?

Нора. От ми і дійшли до суті. Ти ніколи не розумів мене… До мене ставилися дуже несправедливо, Торвальде. Спочатку тато, потім ти.

Хельмер. Що! Ми обидва?.. Тоді як ми любили тебе більше, ніж будь-хто на світі!

Нора (хитаючи головою). Ви ніколи мене не любили. Вам тільки подобалось бути закоханими у мене.

Хельмер. Норо, що це за слова!

Нора. Та вже так воно і є, Торвальде. Коли я жила вдома, з татом, він викладав мені усі свої погляди, і в мене були ті самі, якщо ж у мене були інші, я їх приховувала, – йому б це не сподобалось. Він називав мене своєю лялечкою-дочкою, грався мною, як я своїми ляльками. Потім я потрапила до тебе в дім.

Хельмер. Що це за вислови, коли говориш про наш шлюб!

Нора (твердо). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла до твоїх. Ти все влаштовував за своїм смаком, і в мене став твій смак, або я тільки вдавала, що це так. – не знаю Добре. Мабуть, і те й інше. Інколи бувало так, інколи так. Коли я озираюсь тепер назад, то мені здається, що я жила тут як той старець: мене годували й одягали, а моє діло було – розважати, забавляти тебе, Торвальде. Ось у чому полягало моє життя. Ти так влаштував, ти і тато дуже винні переді мною. Ваша вина, що з мене нічого не вийшло.

Хельмер. Норо! Яка дурниця! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?

Нора. Ні, ніколи не була. Я тільки думала, що щаслива, а насправді ніколи не була.

Хельмер. Ти не була… не була щаслива!

Нора. Ні, тільки весела. І ти був завжди такий милий, ласкавий до мене. Але весь наш дім був тільки великий ляльковий дім. Я була тут твоєю лялькою, донькою. А діти були вже моїми ляльками. Мені подобалось, що ти грався, бавився зі мною, як їм подобалось, коли я граюсь і бавлюся з ними. У цьому, власне, й було наше подружнє життя, Торвальде.

Хельмер. Так, частина правди є в тому, що ти кажеш, хоч ти дуже перебільшуєш. Аіе тепер у нас усе буде інакше. Час забавок минув, настав час виховання.

Нора. Чийого? Мого чи дітей?

Хельмер. І твого, і дітей, дорога Норо.

Нора. Ах, Торвальде, не тобі виховати з мене справжню дружину собі.

Хельмер. І ти це говориш?

Нора. А я… Хіба я підготовлена виховувати дітей?

Хельмер. Норо!

Нора. Чи не сам ти щойно сказав, що не можеш довірити мені їхнє виховання?

Хельмер. У хвилину роздратування. Чи ж можна звертати на це увагу!

Нора. Ні, ти розсудив правильно. Ця справа не під силу мені. Треба спочатку вирішити інше. Я повинна виховати себе саму. І не в тобі шукати мені допомоги. Мені треба взятися за це самій. Тому я і йду від тебе.

Хельмер (схоплюючись). Що ти сказала?

Нора. Мені треба побути самій, щоб розібратися в самій собі і в усьому іншому. Тому я й не можу залишитись.

Хельмер. Норо! Норо!

Нора. І я піду негайно ж. Кристина, мабуть, дасть мені притулок…

Хельмер. Ти не при своєму розумі! Хто тобі дозволить! Я забороняю.

Нора. Тепер даремно забороняти мені будь-що. Я візьму з собою лише своє. Від тебе нічого не візьму, ні тепер, ні опісля.

Хельмер. Що ж це за безумство!

Нора. Завтра я поїду додому… Тобто до мого рідного міста. Там мені буде легше влаштуватися.

Хельмер. Ах ти, засліплене, недосвідчене створіння!

Нора. Треба ж коли-небудь набувати досвіду, Торвальде.

Хельмер. Покинути дім, чоловіка, дітей! І не подумаєш про те, що скажуть люди?

Нора. На це мені нічого звертати увагу. Я знаю тільки, що мені це потрібно.

Хельмер. Ні, це обурливо! Ти можеш так зневажати найсвяшенніші свої обов’язки?

Нора. Що ти вважаєш найсвяшеннішими моїми обов’язками?

Хельмер. І це ще треба пояснювати тобі? Чи в тебе немає обов’язків перед твоїм чоловіком і перед твоїми дітьми?

Нора. У мене є й інші, також священні.

Хельмер. Немає в тебе таких! Які ж це?

Нора. Обов’язки перед собою.

Хельмер. Ти передусім дружина й мати.

Нора. Я в це більше не вірю. Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, – або принаймні повинна стати людиною. Знаю, що більшість буде на твоєму боці, Торвальде, і що в книжках пишуть у цьому ж дусі. Але я не можу більше заспокоїтись на тому, що говорить більшість і що пишуть у книжках. Я повинна сама подумати про ці речі і спробувати розібратися в них.

Хельмер. Наче твоє становите у власному домі не виразне і без того? Та хіба в тебе немає надійного керівництва у цих справах? Немає релігії?

Нора. Ах, Торвальде, я ж зовсім не знаю, що таке релігія.

Хельмер. Що це ти таке говориш?!

Нора. Я знаю тільки те, що казав мені пастор Хансен, коли я прийшла на конфірмацію. Він казав, що релігія є те й оте. Коли я звільнюся від усіх цих пут, залишуся сама, я розберусь і в цьому. Я хочу перевірити, чи правду говорив пастор Хансен, або. в крайньому випадку, чи може це бути правдою для мене.

Хельмер. Ні, це просто нечувано з боку такої молоденької жінки! Апе коли тебе не може напоумити релігія, то дай мені зачепити хоч твою совість. Адже моральне почуття у тебе є?

Нора. Знаєш, Торвальде, на це нелегко відповісти. Я, правду кажучи, і цього не знаю. Я почуваюся, як у лісі, в усіх цих питаннях. Знаю тільки, що я зовсім інакше думаю про все, ніж ти. Мені ось кажуть, ніби і закони зовсім не те, що я думала. Але щоб ці закони були правильні – цього я ніяк не збагну. Виходить, що жінка не має права помилувати свого вмираючого старого батька, не має права врятувати життя чоловікові! Цьому я не вірю.

Хельмер. Ти міркуєш, як дитина. Не розумієш суспільства, в якому живеш.

Нора. Так, не розумію. От і хочу придивитися до нього. Мені треба вияснити собі, хто правий – суспільство чи я.

Хельмер. Ти хвора, Норо. У тебе гарячка. Я навіть починаю думати, що ти божеволієш.

Нора. Ні, ніколи ще я не була так при своєму розумі і добрій пам’яті, як зараз.

Хельмер. І ти при своєму розумі і добрій пам’яті кидаєш свого чоловіка і своїх дітей?

Нора. Так.

Хельмер. Тоді залишається гадати одне.

Нора. А саме?

Хельмер. Що ти мене більше не любиш.

Нора. Так, у цьому якраз уся справа.

Хельмер. Норо… І ти це говориш!

Нора. О, мені самій боляче, Торвальде. Ти був завжди такий добрий до мене, але я нічого не можу тут вдіяти. Я більше тебе не люблю.

Хельмер (ледве стримуючи себе). І це ти також вирішила при своєму розумі і добрій пам’яті?

Нора. Так, цілком розсудливо. Тому я й не хочу тут залишатися.

Хельмер. І ти можеш також пояснити мені причину,чому я втратив твою любов?

Нора. Так, можу. Це сталося сьогодні ввечері, коли диво примусило себе чекати. Я побачила, що ти не той, за кого я тебе вважала.

Хельмер. Скажи ясніше, я зовсім тебе не розумію.

Нора. Я терпляче чекала цілих вісім років. Господи, адже я знала, що дива бувають не кожного дня. Та ось на мене впав цей жах і в мене засвітилась тверда певність: тепер станеться диво. Доки лист Крогстада лежав там, у мене й на думці не було, щоб ти міг пристати на його умови. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: “Розголошуйте справу на цілий світ!” А коли б це сталось…

Хельмер. Ну, що ж тоді? Коли б я віддав на ганьбу та наругу свою власну дружину!..

Нора. Коли б це сталося… я непохитно вірила, що ти виступиш вперед і візьмеш усе на себе – скажеш: винен – я.

Хельмер. Норо!

Нора. Ти хочеш сказати, що я ніколи не погодилася б прийняти від тебе таку жертву? Звісно, ні. Але яку вагу мали б мої запевнення, порівнюючи з твоїми?.. Ось те диво, якого я чекала з таким трепетом. А щоб не припустити його, я хотіла покінчити з собою.

Хельмер. Я б з радістю працював для тебе дні і ночі, Норо… терпів би горе й злигодні заради тебе. Але хто ж пожертвує навіть для коханої людини своєю честю?

Нора. Сотні тисяч жінок жертвували.

Хельмер. Ах, ти міркуєш і говориш, як нерозумна дитина.

Нора. Хай так. Але ти міркуєш і говориш не так, як та людина, яку я могла б любити. Коли в тебе минув страх – не за мене, а за себе, – коли вся небезпека для тебе минула, з тобою ніби нічого й не трапилось. Я залишилась, як і раніше, твоєю пташкою, жайворонком, лялечкою, з якою тобі тільки належить бути ще обережнішим, якщо вона виявилась такою тендітною, неміцною. (Встає.) Торвальде, в ту хвилину я зрозуміла, що я всі ці вісім років жила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей… О-о, не можу навіть згадувати про це! Так би й розірвала себе на шматки!

Хельмер (притихлим голосом). Бачу, бачу… Справді, між нами лягла безодня… Але хіба її не можна заповнити, Норо?

Нора. Така, яка я тепер, – я не можу бути тобі дружиною.

Хельмер. У мене вистачить сили стати іншим.

Нора. Можливо – якщо у тебе заберуть ляльку.

Хельмер. Розлучитись… розлучитися з тобою!.. Ні, ні, Норо, – уявити собі не можу.

Нора (іде праворуч). Це ще більше підтверджує, що так мусить бути. (Повертається з верхнім одягом і невеличким саквояжем у руках, який кладе на стілець біля столу.)

Хельмер. Норо, Норо, не зараз! Почекай хоч до ранку.

Нора (одягаючи манто). Я не можу ночувати у чужої людини.

Хельмер. А хіба ми не могли б тут жити як брат із сестрою?

Нора (зав’язуючи стрічки капелюха). Ти добре знаєш – Довго так не може тривати… (Накидає шаль.) Прощай, Торвальде. Я не буду прощатися з дітьми. Я знаю, вони в кращих руках, ніж мої. Така матір, як я тепер, їм не потрібна.

Хельмер. Але колись, Норо… коли-небудь?

Нора. Як я можу знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.

Хельмер. Але ти моя дружина і тепер, і в майбутньому – якою б ти не стала.

Нора. Слухай, Торвальде… Коли дружина кидає чоловіка, як я, то він, як я чула, за законом вільний від усіх зобов’язань щодо неї. Я, в кожному разі, звільняю тебе зовсім. Ти не вважай себе зобов’язаним нічим, як і я не буду. Ми обоє повинні бути цілком вільні. Ось твоя обручка. Віддай мені мою.

Хельмер. Ще й це?

Нора. І це.

Хельмер. Ось.

Нора. Так. Тепер усе скінчено. Ось я покладу сюди ключі. Служниця знає все – що і як у домі – краще за мене. Завтра, коли мене не буде, Кристина прийде зібрати речі, які я привезла з собою з дому. Хай мені їх надішлють.

Хельмер. Звичайно, звичайно! Норо, ти не згадаєш про мене ніколи?

Нора. Ні, я, мабуть, часто буду згадувати і тебе, і дітей, і дім.

Хельмер. Можна мені писати тобі, Норо?

Нора. Ні… Ніколи. Цього не можна.

Хельмер. Але ж треба буде посилати тобі…

Нора. Зовсім нічого, нічого.

Хельмер. Допомагати тобі при потребі.

Нора. Ні, кажу тобі. Нічого я не візьму від чужої людини.

Хельмер. Норо… Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?

Нора (бере свій саквояж). О Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше диво!

Хельмер. Скажи яке?

Нора. Для цього і ти, і я – ми обоє повинні змінитися настільки… Ні, Торвальде, я більше не вірю в дива!

Хельмер. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..

Нора. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить через передпокій.)

Хельмер (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками). Норо! Норо! (Озирається і встає.) Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя.) Але – найбільше диво?

Знизу чути, як зачиняються ворота.

Переклад О. Новицького