Уявімо, що Ернест Хемінгуей живе у XXI столітті. Він не сидить у кафе з блокнотом і сигарою, а дивиться на порожній екран ноутбука. Його не переслідує лише привид війни, жінок і самотності, а ще й тінь алгоритмів соціальних мереж. Його речення залишаються короткими. Його біль – усе ще справжнім.
Про втрату: коли час не лікує
Для Хемінгуея втрата – це не подія, а атмосфера, що просочує кожен рядок. Він не писав би довгих текстів із роздумами про прийняття. Він би почав так:
“Вона пішла. Пес не їв. Я теж.”
Його блог був би мовчазним криком для тих, хто втратив усе, крім здатності дихати. І в кожному абзаці ми б шукали себе, тому що справжній біль не вимагає зайвих слів.
Про алкоголь: як ліки, що ніколи не лікує
Алкоголь у Хемінгуея – це ритуал. Він би не публікував коктейльних рецептів, а писав би чесно:
“Третій день п’ю сам. Не тому, що весело. А тому, що тверезим бути ще гірше.”
У блозі він не романтизував би пияцтво, але й не засуджував. Його тексти були б про те, як алкоголь стає частиною щоденної боротьби – не заради радості, а заради забуття.
Про алгоритми: нові хижаки епохи
Алгоритми – це те, чого Хемінгуей не зміг би пробачити. Вони не мають облич, але контролюють, хто тебе читає. Він писав би про них, як про нових безіменних ворогів:
“Я написав. Вони не показали. Я зник.”
Він би протестував проти втрати щирості заради кліків. Його блог став би місцем, де слова важливіші за обкладинку, де щирість важливіша за охоплення.
Блог Хемінгуея був би не трендовим, але вічним. Його тексти читали б ті, хто мовчить у кімнаті, повній галасу. Він би не гнався за хайпом, бо біль не має дедлайнів, а щирість не потребує оптимізації. Можливо, він би писав менше, але глибше. І кожен абзац був би як рана – жива, справжня, відкрита.
