Доктор Сон (Стівен Кінг)

🖤 Додати в список читання

Зміст

Вступні заснування

СТРАХ – сліпо тікай, раз атасна халепа.

Старовинна приказка Анонімних Алкоголіків

Скринька

1

Другого дня грудня одного з тих років, коли певний арахісовий фермер із Джорджії керував бізнесом у Білому Домі, у Колорадо згорів упень один з уславлених курортних готелів[5]. «Оверлук» було оголошено втраченим назавжди. Після проведеного розслідування пожежний інспектор округу Хікарілля[6] визнав причиною несправний котел. Коли стався цей інцидент, готель стояв закритий на зиму і в ньому були присутніми лише четверо осіб. Врятувалися троє. Доглядач готелю в період міжсезоння Джон Торренс загинув під час безуспішних (і героїчних) спроб скинути в котлі тиск пари, який завдяки несправному запобіжному клапану піднявся до руйнівно високого рівня.

Серед тих, хто врятувався, були дружина і малий син доглядача. Третім був шеф-кухар «Оверлука» Ричард Хеллоран, який, покинувши свою сезонну роботу у Флориді, приїхав перевірити, чи все гаразд із Торренсами, бо, як він пояснив, «потужне прозріння» підказало йому, що їхній родині загрожує небезпека. Обох уцілілих дорослих під час вибуху було тяжко поранено. Тільки дитина залишилася неушкодженою.

Фізично принаймні.

2

Від корпорації, яка володіла «Оверлуком», Венді Торренс із сином отримали відшкодування. Сума була не захмарною, проте достатньою, щоб їм протриматися ті три роки, поки пані Торренс через свою ушкоджену спину не була здатна працювати. Юрист, з яким вона консультувалася, сказав, що, якщо їй стачить волі витримати жорстку гру, вона може отримати набагато-багато більші гроші, бо зазначена корпорація надзвичайно прагне уникнути слухання в суді. Але вона, як і зазначена корпорація, бажала тільки одного – забути про ту трагічну зиму в Колорадо. «Я видужаю», – сказала вона й так і зробила, хоча ушкоджена спина мучила її до кінця життя. Потрощені хребці й поламані ребра зрослися, але скаржитися ніколи не припиняли.

Вініфред і Деніел Торренси жили якийсь час на Середньому Півдні, а потім перекочували ще південніше, до Тампи. Подеколи з Кі-Весту[7] провідати їх наїжджав Дік Хеллоран (той, що з «потужним прозрінням»). Головним чином, щоб відвідати Денні. Між ними зберігався доволі міцний зв’язок.

Якось рано-вранці в березні 1981 року Венді зателефонувала Діку й запитала, чи не зможе він приїхати. «Денні, – сказала вона, – розбудив мене серед ночі й наказав не заходити до ванної кімнати».

А після того він взагалі відмовився розмовляти.

3

Прокинувся він тому, що захотів пісяти. Надворі дув сильний вітер. Було тепло – у Флориді майже завжди так, – але йому не подобався сам цей звук, і ніколи не подобатиметься, гадав він. Цей звук нагадував йому про «Оверлук», де несправний котел був найменшою з небезпек.

Вони з матір’ю жили в доволі тісній орендованій квартирі на другому поверсі. Денні вийшов із маленької кімнати, що сусідила з кімнатою його матері, і рушив по коридору. Вітер задував поривами, і помираюча пальма поряд з їх будинком вигримувала листям. Звучало скелетно. Вони завжди залишали двері ванної кімнати відчиненими, коли ніхто не користувався душем або унітазом, бо клямка там була поламана. Цієї ночі двері стояли зачиненими. Утім, не тому, що у ванній наразі перебувала його мати. Завдячуючи травмам обличчя, отриманим нею в «Оверлуку», вона тепер хропла – делікатними такими схлипами «кхір-кхір», – і він чув зараз ці звуки з її спальні.

«Ну, вона зачинила двері випадково, от і все».

Проте він уже тоді все чудово зрозумів (бо й сам був обдарований потужним прозрінням й інтуїцією), але інколи мусиш пересвідчитися. Інколи мусиш побачити. Це було те, що йому відкрилося в «Оверлуку», в готельному номері на другому поверсі.

Сягнувши рукою, що здавалася занадто довгою, занадто витягнутою, занадто безкостою, він клацнув клямкою і прочинив двері.

Як то він уже знав, там була та сама жінка з Номера 217. Вона сиділа гола на унітазі, розчепіривши ноги з набухлими мертвотно-блідими кульшами. Її зеленуваті груди звисали, мов пара спущених гумових м’ячів. Під черевом стирчав жмут сивого волосся. Очі в неї були також сиво-сірого кольору, як у сталевих дзеркал. Вона побачила його, і губи її розтягнулися в посмішці.

«Заплющ очі, – колись, за давніх-давен, був радив йому Дік Хеллоран. – Якщо побачиш щось погане, заплющ очі і скажи собі, що нічого такого там нема, а коли розплющишся, воно пропаде».

Проте це не подіяло тоді, у Номері 217, коли йому було п’ять років, не подіє воно й тепер. Він це розумів. Він чув її запах. Запах гниття.

Ця жінка – він знав її ім’я, її звали місіс Мессі, – важко зіп’ялася на свої синюшні ноги, так само тягнучи до нього руки. Плоть з цих рук звисала, майже стікала донизу. Вона посміхалася так, як то роблять, побачивши старого друга. Або, скажімо, якусь добру їжу.

З виразом на обличчі, який помилково можна було сприйняти за незворушність, Денні м’яко причинив двері й відступив на крок. Він дивився, як клямка смикнулась раз… другий… ще посмик… а тоді втихла.

Тепер уже восьмирічний, він до певної міри навіть у жаху був здатен на раціональне мислення. Почасти тому, що в якомусь закутку в глибині його мозку жило очікування саме такого. Хоча він завжди думав, що тим, хто нарешті з’явиться, буде Горес Дервент. Або бармен, той, котрого його батько називав Ллойдом. Утім, він вважав, що ще до того, як це трапилося, він мусив би здогадатися, що з’явитися має саме місіс Мессі. Бо з усієї нечисті в «Оверлуку» вона була найгіршою.

Раціональна ділянка в його мозку запевняла, що вона – це лише якийсь фрагмент неспогадного сновидіння, що послідкував за ним з його сну по коридору аж до ванної кімнати. Та ділянка наполягала, що, якщо він знову відчинить двері, за ними нічого такого не виявиться. Звісно, там нічого не буде, оскільки він зараз не спить. Але інша частина його єства, та частина, що сяяла, знала краще. «Оверлук» його не відпустив. Щонайменше одна з його мстивих примар послідкувала за ним аж до самої Флориди. Одного разу він уже був натрапив на цю жінку, вона тоді лежала, розкинувшись у ванні. Потім вона вибралась звідти і намагалася його задушити своїми риб’ячо-драглистими (але жахливо сильними) пальцями. Якщо він зараз відчинить двері ванної, вона закінчить ту справу.

Він дозволив собі компроміс, притулившись вухом до дверей. Спершу там нічого не було. Потім він дочув легесенькі звуки.

Мертві нігті дряпали деревину.

Денні наче несвоїми ногами пішов до кухні, виліз на стілець і попісяв у раковину. Потім він розбудив матір і сказав, щоб та не заходила до ванної кімнати, бо там ховається дещо погане. Зробивши ці справи, він повернувся до ліжка і глибоко зарився під ковдри. Йому хотілося залишатися там завжди, встаючи лише для того, щоби попісяти в раковину. Тепер, коли матір він попередив, у нього не було жодного бажання з нею розмовляти.

Його матері був знайомий цей його нерозмовний стан. Таке вже траплялося після того, як Денні був ризикнув завітати до Номера 217 в «Оверлуку».

– А з Діком ти поговориш?

Лежачи в своєму ліжку, дивлячись на неї, він кивнув. Мати зателефонувала, попри те, що була тільки четверта ранку.

Дік приїхав під кінець того ж дня. Він з собою дещо привіз.

Подарунок.

4

Після того як Венді подзвонила Діку – вона зробила це так, щоби почув син, – Денні знову занурився в сон. Хоча тепер йому було вісім років і він уже ходив до третього класу, він так само смоктав собі великий палець. Їй було боляче таке в ньому бачити. Вона підійшла до дверей ванної кімнати і зупинилася, дивлячись на них. Вона відчувала страх – її налякав Денні, – але їй було туди треба, і вона не мала наміру скористатися кухонною мийкою, як це зробив він. Картина того, який вона матиме вигляд, балансуючи на краєчку робочої стійки з дупою, завислою за вінця керамічної раковини (навіть якщо нема нікого, хто міг би це побачити), змусила її наморщити носа.

У руці вона тримала молоток зі свого маленького вдовиного ящичка для інструментів. Натискаючи клямку і прочиняючи поштовхом двері ванної кімнати, вона тримала його піднятим. Звісно, ванна кімната виявилася порожньою, але кільце унітазного сидіння було опущене. Вона ніколи не залишала його в такій позиції, перед тим як піти до ліжка спати, бо знала – якщо туди забреде бодай на десять відсотків несонний Денні, він напевне забуде підняти кільце і геть його обпісяє. А ще там був запах. Поганий запах. Такий, ніби пацюк здох десь між стінами.

Вона зробила крок досередини, потім ще два. Помітила якийсь порух і крутнулася вихором, з піднятим молотком, готова вдарити, хто б

(що б)

там не ховався за дверима. Але то була лише її власна тінь. Лякається власної тіні, інколи фиркають люди, але хто має більше на це право за Венді Торренс? Після того, що вона бачила, крізь що пройшла, вона знала, що тіні можуть бути небезпечними. Вони можуть мати зуби.

Нікого не було у ванній кімнаті, але на унітазному сидінні був якийсь блідий мазок, і ще один на шторі душу. Екскременти, перше, що їй подумалось, але ж лайно не жовто-синюшне. Венді придивилася зблизька і побачила шматочки плоті й гнилої шкіри. На килимку біля ванни воно теж було, у формі людських ступень. Їй подумалося, що сліди ці надто маленькі – надто делікатні, – щоби бути чоловічими.

– Ох, Господи, – прошепотіла вона.

Закінчилося тим, що вона все ж таки скористалася кухонною раковиною.

5

Венді витрутила свого сина з ліжка опівдні. Вона спромоглася згодувати йому трохи супу і півсендвіча з арахісовим маслом, але потім він знову заліз до ліжка. Як і перше, він не розмовляв. Хеллоран приїхав невдовзі по п’ятій годині, сидячи за кермом свого тепер древнього (але ідеально доглянутого і сліпуче наваксованого) червоного «Кадилака». Венді не відходила від вікна, чекаючи й виглядаючи, як колись вона, стоячи біля вікна, було чекала і виглядала свого чоловіка з надією, що Джек прийде додому в доброму гуморі. І тверезий.

Вона кинулася вниз сходами і відкрила двері якраз тієї миті, коли Дік вже збирався натиснути кнопку дзвінка з позначкою ТОРРЕНС 2А. Він простягнув руки, і вона враз кинулася йому в обійми, бажаючи, щоб вони не розкривалися щонайменше годину. А краще дві.

Він відсторонив її, тримаючи за плечі на відстані витягнутих рук.

– Ви маєте гарний вигляд, Венді. А як наш маленький чоловічок? Він заго’орив?

– Ні, але з вами поговорить. Принаймні, навіть якщо не говоритиме вголос, ви зможете…

Замість того, щоби закінчити фразу, вона виставила палець пістолетом і націлила його Діку в лоба.

– Нема потреби, – заперечив Дік.

Його усмішка продемонструвала новий набір фальшивих зубів. Тієї ночі, коли вибухнув котел, «Оверлук» позбавив його більшості з попереднього комплекту. Себто молотком, який зруйнував зубні протези Діка і забрав у Венді здатність ходити ритмічно, без накульгування, розмахував Джек Торренс, але вони обоє розуміли, що насправді тоді діяв «Оверлук».

– Він дуже потужний, Венді. Якщо захоче мене заблокувати, йому це запросто. З досвіду знаю. Крім того, краще буде, якщо ми з ним побалакаємо ротами. Краще для нього. А тепер розкажіть мені про все, що тут у вас трапилося.

Все розповівши, Венді повела його до ванної кімнати. Плями там вона залишила, щоб він побачив їх на власні очі, як той патрульний коп, що зберігає недоторканним місце злочину перед приїздом команди криміналістів. А тут таки стався злочин. Злочин проти її хлопчика.

Дік довго дивився, нічого не торкаючись, а потім кивнув:

– Нумо, давайте подивимося, чи прокинувся Денні, чи він в по’ядку.

Денні ще спав, але на серці у Венді полегшало від виразу радості на обличчі сина, коли він побачив, хто сидить біля нього на ліжку і трусить його за плече.

(«привіт, Денні, а я привіз тобі подарунок»)

(«сьогодні не мій день народження»)

Венді дивилася на них, розуміючи, що вони балакають, але не знаючи про що.

Дік промовив:

– Вставай, золотко. Ми прогуляємося з тобою по пляжу.

(«Діку, вона повернулася, місіс Мессі з Номера 217 з’явилася тут»)

Дік знову струснув його за плече:

– Говори вголос, Дене. Ти лякаєш свою ма.

Денні промовив:

– А який мені подарунок?

Дік усміхнувся:

– Отак вже краще. Мені подобається це чути, і Венді також.

– Так, – це було все, що вона наважилась вимовити. Інакше б вони почули тремтіння в її голосі й занепокоїлися. Цього вона не хотіла.

– Поки нас не буде, ви могли б зробити у ванній чистку, – сказав їй Дік. – Ви маєте кухонні рукавички?

Вона кивнула.

– Добре. Надягніть їх.

6

До берега було дві милі. Стоянку оточували незграбно розмальовані пляжні спокуси – кіоски з продажу тортів-мурашників[8], ятки з хот-догами, сувенірні крамнички, – але зараз, під самий кінець сезону, усякий бізнес там майже вщух. Пляж майже цілком належав тільки їм. Поки вони їхали сюди з квартири, Денні тримав на колінах свій подарунок – якийсь загорнутий у сріблястий папір довгастий, доволі важкенький пакунок.

– Ось побалакаємо троха, і тоді можеш його розпаковувати, – сказав Дік.

Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пісок був твердим, мерехтливим. Денні йшов повільно, бо Дік уже доволі постарішав. Колись він помре. Можливо, навіть скоро.

– Мене вистачить ще на кілька років, – промовив Дік. – Нехай це тебе не турбує. Розкажи мені тепер про минулу ніч. Нічого не пропускаючи.

Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який він переживає зараз і як той переплітається з удушливим відчуттям упевненості: тепер, коли вона його знайшла, вона вже ніколи не залишить його у спокої. Але оскільки це був Дік, він не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякі.

– Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дістане.

– Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Хоча й здивований такою переміною курсу, Денні кивнув. Саме Хеллоран показав і розказав усе, що треба, йому і його батькам у їхній перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.

– А пам’ятаєш, як я вперше заговорив усередині твоєї голови?

– Звичайно ж, я пам’ятаю.

– І що я тоді сказав?

– Ви спитали мене, чи хочу я поїхати з вами до Флориди.

– Так, правильно. А як тобі почувалося, коли ти взнав, що ти більше не самотній? Що ти не єдиний такий на світі?

– Стало просто чудово, – відповів Денні. – Просто чудовезно.

– Йо, – погодився Хеллоран. – Йо, звісно, так.

Вони пройшли далі, трохи помовчавши. Маленькі пташки – мати Денні називала їх цвіріньками[9] – забігали у хвилі й спурхували назад.

– Ти коли-небудь чудувався з того, як я завше з’являюся тоді, коли я тобі потрібний? – поглянув він униз, на Денні, і посміхнувся. – Аніже. Ніколи. Та й чому б? Ти був усього лиш дитинчам, але зараз ти троха постаршав. А в деяких смислах став набагато старшим. Слухай сюди, Денні. Цей світ має змогу якось тримати все в рівновазі. Я у це вірю. Є така приказка: «Коли учень готовий, учитель об’явиться». Я й був твоїм учителем.

– Ви значно більший за це, – сказав Денні. Він узяв Діка за руку. – Ви мій друг. Ви врятували нас.

Дік це проігнорував… або вдав, ніби проігнорував.

– Моя бабця теж мала сяйво – ти пам’ятаєш, я тобі про це вже був розказував?

– Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгі розмови, навіть не відкриваючи ротів.

– Так і було, правильно. Вона мене навчила. А її навчила її прабабця, давно, ще у рабські часи. Колись, Денні, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.

– Якщо мене спершу не дістане місіс Мессі, – промовив Денні понуро.

Вони підійшли до лавки. Дік сів.

– Далі я вже не насмілююся. Можу не повернутися назад. Сідай поряд мене. Хочу розповісти тобі одну історію.

– Не хочу я ніяких історій, – заперечив Денні. – Вона повернеться, як ви цього не второпаєте? Вона повертатиметься знову, і знову, і знову.

– Закрий свого рота й відкрий вуха. Отримаєш деякі настанови.

Після цих своїх слів Дік вищирився, демонструючи блискучі нові зуби.

– Гадаю, тобі дійде. Ти далебі не дурник, золотко.

7

Мати матері Діка – та, що мала сяйво – жила у Клірвотері[10]. Вона була Білою Бабунею. Не тому, що належала до білої раси, звісно, а тому, що була доброю. Батько його батька жив у штаті Міссісіпі, у сільському містечку Данбрі неподалік від Оксфорда[11]. Його дружина померла задовго перед тим, як народився Дік. Для людини його кольору в той час і в тій місцевості цей чоловік був заможним. Він володів поховальним салоном. Дік зі своїми батьками відвідував його чотири рази на рік, і малий Дік Хеллоран ненавидів ті гостини. Енді Хеллоран сповнював його жахом, і малий називав його – тільки подумки, бо вимовити таке вголос означало заробити собі стусан по губах – Чорним Дідом.

– Ти знаєш про паскудників дітей? – запитав Дік у Денні. – Отих, що шукають дітей для сексу?

– Щось ніби таке, – промовив Денні насторожено. Звичайно, він знав, що не можна балакати з незнайомцями, і ніколи не сідати з кимсь таким до машини. Бо вони можуть зробити з тобою своє дільце.

– Ну, старий Енді був чимось більшим за просто паскудника дітей. Він був ще й клятим садистом.

– А що це?

– Це той хто радіє, коли комусь робить боляче.

Денні кивнув, миттєво зрозумівши.

– Як Френкі Лістроун у школі. Він мучить дітей, роблячи їм «індіанські опіки» та «голландські тертушки»[12]. Якщо когось він не може змусити заплакати, тоді перестає. А якщо може, тоді він не перестає нізащо.

– Це погано, але там було гірше.

Дік запав у те, що випадковому перехожому здалося б мовчанкою, але його розповідь продовжила розгоратися серією картинок і фраз, що їх зв’язували. Денні побачив Чорного Діда, високого чоловіка в костюмі чорнішому, ніж він сам, якогось особливого фасону

(федорі)[13]

капелюсі на голові. Він побачив, як у нього пуп’янками слини завжди мокріли кутики рота і які в нього почервонілі, в припухлих повіках очі, ніби він втомлений або щойно подолав ридання. Він побачив, як він садовить Діка – молодшого, ніж тепер Денні, либонь, такого віку, як Денні був тієї зими в «Оверлуку», – собі на коліна. Якщо вони були не самі, він міг його хіба що полоскотати. Якщо самі, він клав свою руку Діку між ноги і стискував йому яєчка, аж поки Дікові не здавалося, що він ось-ось зомліє від болю.

– Тобі подобаєсся? – сопів дідо Енді йому у вухо. Він тхнув сигаретами і віскі «Білий Кінь». – Свіссно, шо так, кожному хлопу се подобаєсся. Та якщо тобі навіть і не подобаєсся, ти нікому не росскажеш. А якшо росскажеш, я зроблю тобі боляче. Я тебе спалю.

– Свята срака, – промовив Денні. – Це капець.

– Були ще й інші штуки, – сказав Дік, – але я розкажу тобі лиш про одну. Після того як вмерла його дружина, дідо найняв одну жінку, щоб поралася по хаті. Щоби прибирала й готувала їжу. В обідній час вона зразу метала на стіл все разом, від салату до десерту, бо саме так подобалося Чорному Діду. Десертом завше був або пиріг, або пуддін. Він завжди лежав або в маленькій тарілочці, або на блюдечку поряд з твоєю великою тарілкою, щоб ти міг на нього дивитися і хотіти його, поки копирсаєшся у тих, інших, помиях. Дідо твердо й непорушно тримався цього правила – щоб ти дивився на десерт, поки не доїси смаженого м’яса з вареними овочами й картоплею пюре все, до останнього шматочка. Ти мусив навіть підчищати підливу, що була глевкою і доволі несмачною. Якщо не вся підлива була доїдена, Чорний Дідо тицяв мені шматок хліба і казав: «Повимачуй оцим, Дікі-Пуцьвіріньку, зроби, щоб тарілка сяяла, ніби її собака облизав». Це він так мене називав, Дікі-Пуцьвіріньок. Іноді я не міг змусити себе доїсти ніякою силою, отже, тоді я не отримував пирога або пуддіна. Він забирав мій десерт і з’їдав його сам. А іноді бувало таке, що я міг через силу доїсти весь обід, аж тут бачу – він топче недопалок сигарети в мій кусень пирога або в мій ванільний пуддін. Йому було зручно таке робити, бо він завше сидів поряд мене. Він вважав це вельми вдалим жартом. «Упс, промазав у попільницю», – зазвичай вигукував він. Мої ма і тато ніколи не намагалися покласти цьому край, хоча мусіли розуміти, що навіть якщо це й жарт, то небезневинний, щоб таким чином розігрувати малу дитину. Вони теж просто робили вигляд, ніби це жарт.

– Це дуже, дуже погано, – сказав Денні. – Ваші рідні мали б стати на ваш захист. Моя мама завжди стає. І тато мій став би також.

– Вони буялисся його. І мали підстави буятисся. Енді Хеллоран був поганим, поганим мотосцикилем[14]. Він приказував: «Нумо, Дікі, об’їж кругом, воно те’ не втруїть». Якщо я було відкушу шматочок, він наказує Нонні – так звали його доморядницю – принести мені свіжий десерт. Якщо я не куштував, той так там і стояв. Виходило так, що я ніколи не міг завершити свій обід, бо мені шлунок аж вивертало.

– Вам треба було переставити той пудинг або пиріг по інший бік своєї тарілки, – сказав Денні.

– Я пробував, аякже, не дурником народився-бо. Він просто переставляв його назад, кажучи, що десерт мусить бути правобіч. – Дік помовчав, дивлячись на воду, де вздовж роздільної лінії між небом і Мексиканською затокою повільно сунувся довгий білий корабель. – Іноді, коли я залишався з ним сам на сам, він мене кусав. А одного разу, коли я сказав, що, якщо він не облишить мене в спокої, я все розкажу татові, він загасив сигарету мені об босу ступню. Він сказав: «Розкажи їм ще й про сеє, й побачиш, чи на добро воно тобі піде. Твій татусь давно знає про мої звички і ніколи й слова не вимовить, бо він миршавець і хоче отримати ті гроші, що я їх тримаю в банку, коли я помру – чого я не збираюся робити скоро».

Денні слухав зачаровано, з широко розплющеними очима. Він завжди вважав найстрашнішою в світі, найстрашнішою з можливих історією казку про Синю Бороду, але ця була гіршою. Бо вона була правдою.

– Іноді він казав, що знає одного поганого чоловіка на ім’я Чарлі Менкс, і якщо я не робитиму те, чого він від мене бажає, він подзвонить по міжміському Чарлі Менксу і той приїде у своїй крутій машині й забере мене у те місце, де тримають поганих дітей[15]. А потім дідо пхав руку мені між ноги і починалося те стискання. «Атож, нікому ти й слівцем не прохопишся, Дікі-Пуцьвіріньку. А якщо скажеш, тоді приїде друзяка Чарлі й відвезе тебе до всіх інших дітей, яких він уже покрав, і житимеш ти там, аж поки не помреш. А коли помреш, ти потрапиш до пекла, де тіло твоє горітиме вічно. За те, що наговорив. І то байд’же, чи тобі хто повірить, а чи ні, наговір є наговором». Я таки довго вірив старому курвалеві. Я навіть не розказував моїй Білій Бабуні, тій, що із сяйвом, бо боявся, що вона подумає, ніби я сам винен. Якби я був тоді старшим, я б розумів краще, але ж я був усього лиш дитиною. – Він зробив паузу. – Та було й ще дещо інше. Ти знаєш, що то було, Денні?

Денні надовго задивився в обличчя Діка, зондуючи думки і картинки, що ховалися за його лобом. Нарешті він сказав:

– Ви хотіли, щоб ваш батько отримав ті гроші. Але він їх так і не отримав.

– Так. Чорний Дідо всі їх залишив якомусь притулку для негритянських сиріт в Алабамі, і я можу закластися, що знаю чому. Але тут це ні до чого.

– А ваша добра бабуня так ні про що й не знала. Вона так і не здогадувалася?

– Вона розуміла, що там щось відбувається, але я все те хував подалі, затаєним, тож вона до мене з цим не в’язла. Тільки сказала мені, що, коли я буду готовим побалакати, вона буде готовою мене вислухати. Денні, коли Енді Хеллоран помер – у нього стався крововилив у мозок – я почувався найщасливішим хлопцем у світі. Мама сказала, що мені не конче тра’ їхати на похорон, якщо хочу, я можу залишитися з бабунею Розою – моєю Білою Бабунею, – але мені хотілося поїхати. Ще й як хотілося. Я хотів на власні очі побачити, що мій старий Чорний Дідо насправді мертвий. Того дня йшов дощ. Навкруг могили усі стояли під чорними парасольками. Я дивився, як його труна – я не мав сумнівів, що найбільша і найкраща з його крамниці – опускається в землю, і думав про всі ті рази, коли він крутив мені яєчка, і про всі ті сигаретні недопалки, погашені в моєму пирогу, а один з них мені об ногу, і як він керував за обіднім столом, наче отой божевільний король у тій п’єсі Шекспіра. Але більше всього я думав про Чарлі Менкса – якого дідо, певна річ, сфабрикував на порожньому місці – і про те, як Чорний Дідо так ніколи й не зміг подзвонити Чарлі Менксу по міжміському, щоби той приїхав вночі й відвіз мене своєю крутою машиною жити разом з іншими вкраденими хлопчиками й дівчатками. Я зазирнув за край могили («Хай хлопчик подивиться», – сказав мій тато, коли мама спробувала відсмикнути мене назад) і простежив його труну до самого дна тієї сирої ями. Я тоді подумав: «Тут ти вже на шість футів ближче до пекла, Чорний Дідо, а дуже скоро опинишся цілком там, і я надіюся, диявол надає тобі тисячу гарячих своєю палаючою рукою».

Дік поліз рукою собі в кишеню штанів і видобув пачку «Марлборо» із заткнутою за целофан книжечкою сірників. Вставивши до губ сигарету, він потім змушений був ловити її сірником, бо й рука в нього тремтіла і губи тремтіли також. Денні був приголомшений, побачивши сльози, що забриніли Діку в очах.

Зрозумівши вже, куди хилиться ця історія, Денні запитав:

– Коли він повернувся назад?

Дік глибоко затягнувся, а потім видихнув дим крізь усміхнені губи.

– Тобі не тра’ було зазирати мені до голови, щоби це второпати, еге ж?

– Так.

– За шість місяців. Одного дня я прийшов додому зі школи, а він лежить на моєму ліжку голий, зі своїм настовбурченим плюсклим, напівзогнилим прутнем. І каже: «Ходи-но сюди, сідай на цю штуку, Діку-Пуцьвіріньку. Ти мені тисячу пообіцяв, а я тобі дві тисячі дам». Я заверещав, але нікому було почути мого крику. Мама і тато, вони в мене обоє працювали, ма в ресторані, а тато на друкарському пресі. Я вибіг і захрьопнув двері. І чую, що Чорний Дідо підводиться… чалап… через кімнату… чалап-чалап-чалап… а далі я почув…

– Нігті, – прошепотів Денні майже всуціль відсутнім голосом. – Дряпають двері.

– Якраз це. Я не заходив туди знову аж до самого вечора, поки додому не прийшли мама з татом. Він пропав… але там залишилися покидьки.

– Авжеж. Як і в нашій ванній. Бо він уже розкладався.

– Якраз це. Я сам поміняв постіль, я вмів уже, бо ма показала мені, як це робиться, ще за два роки до того. Сказала тоді, що я вже занадто дорослий і не потребую більше хатньої робітниці, що хатні робітниці – то для маленьких білих хлопчиків і дівчаток, як ті, за якими вона сама доглядала, поки не отримала роботу управительки у стейк-хаусі Беркіна. Приблизно за тиждень бачу я клятого Чорного Дідо в парку, сидить верхи на гойдалці. Він був одягнений у свій костюм, але той був весь покритий якоюсь сірою паддю – пліснявою, що наросла на ньому там, під землею, в труні, я гадаю.

– Йо, – відгукнувся Денні. Це прозвучало якимсь ніби склянистим шепотом. На більше він не спромігся.

– При тім ширінка в нього була розкрита, і все його хазяйство було вивалене надвір. Вибач, що я тобі все це розказую, Денні, ти надто юний, щоби чути про такі речі, але тобі тра’ про це знати.

– А тоді ви вже пішли до Білої Бабуні?

– Мусів. Бо розумів те, що розумієш ти: він буде приходити, вертатиметься ввесь час. Не як… Денні, а ти бачив коли-небудь мертвих людей? Надійних мертвих людей, я хотів сказати. – Він розсміявся, бо це прозвучало смішно. І для Денні також. – Привидів.

– Кілька разів. Одного разу троє їх стояли біля залізничного переїзду. Двоє хлопців і дівчина. Підлітки. Я думаю… може, вони саме там загинули.

Дік кивнув.

– Здебільша вони тримаються поблизу того місця, де перейшли в інший світ, допоки врешті не звикнуть бу’и мертвими, і рухаються далі. Дехто з того люду, що ти бачив в «Оверлуку», були якраз такими.

– Я знаю. – Полегшення від того, що він може про це говорити з тим, хто розумів, було несказанним. – А то ще була жінка в ресторані. У такому, знаєте, де столики стоять на вулиці.

Дік знову кивнув.

– Хоча крізь неї мені не видно було наскрізь, але ніхто більше її не бачив, а коли офіціантка підсунула той стілець, на якому вона сиділа, та леді привид зникла. І ви їх бачите інколи?

– Вже багато років ні, але ти сильніший у сяйві, аніж я був. Воно троха послабшає, коли ти постаршаєш…

– Це добре, – палко відгукнувся Денні.

– …але все’дно в тебе його ще повно залишиться, навіть коли ти станеш дорослим, я так гадаю, бо ти розпочав з таким великим запасом. Надійні привиди не такі, як та жінка, яку ти бачив у Номері 217, а потім знову у вашій ванній кімнаті. Так же, еге ж?

– Так, – сказав Денні. – Місіс Мессі реальна. Після неї залишаються її шматки. Ви їх бачили. І мама також… а вона ж в мене не сяє.

– Ходімо назад, – промовив Дік. – Час уже тобі побачити, що я тобі привіз.

8

Повернення до автостоянки було довшим, бо Дік засапувався.

– Сигарети, – сказав він. – Навіть не починай, Денні.

– Мама курить. Думає, що я не знаю, але я знаю. Діку, а що зробила ваша Біла Бабуня? Вона ж мусила щось зробити, бо ваш Чорний Дідо вас так і не дістав.

– Вона зробила мені подарунок, такий самий, як я збираюся зробити тобі. Це те, що робить учитель, коли учень готовий. Навчання саме собою вже є дарунком, щоб ти знав. Це найкраще з усього, що будь-хто може подарувати або отримати. Вона не називала Діда Енді на ім’я, казала про нього просто, – Дік вишкірився, – «той ззабоченець». Я сказав те саме, що ти мені щойно, що він не привид, що він реальний. А вона мені: «Авжеж, так воно й є, бо це ти сам робиш його реальним. Своїм сяйвом». Вона сказала, що деякі душі – злі душі здебільша – не йдуть з цього світу, бо знають, що деінде на них чекає щось набагато гірше. Більшість з них такі злидні, що від голоду поступово щезають, але деякі знаходять собі їжу. «От цим-то для них і є сяйво, Діку, – сказала вона мені. – Їжею. Ти годуєш того ззабоченця. Не хочеш, а робиш. Він – як той москіт, що кружляє й кружляє поряд, а потім сідає по нову порцію крові. І нічого з цим не поробиш. Але ти можеш обернути те, по що він приходить, проти нього».

Вони вже повернулися до «Кадилака». Дік відімкнув дверцята і нарешті, полегшено зітхаючи, сів за кермо.

– Були часи, коли я міг пройти десять миль, а тоді ще п’ять бігом пробігти. А тепер отака маленька прогулянка бережком, і в спині мені таке відчуття, наче по ній куняка навибрикувалася. Нумо, Денні. Розгортай свій подарунок.

Денні обірвав срібний папір, і його очам відкрилася зроблена з пофарбованого зеленим кольором металу скринька. Спереду на ній, під клямкою, містилася кнопкова панель.

– Ух ти, кльово!

– Йо? Тобі подобається? Добре. Я дістав її у «Вестерн Авто»[16]. Чисто американська сталь. Та, яку мені була подарувала Біла Бабуня, мала навісний замок з маленьким ключиком, який я носив у себе на шиї, але то було дуже давно. Зараз уже вісімдесяті, модерна ера. Бачиш кнопкову панель? Все, що тобі тра’ зробити, це набрати п’ять цифер, які ти певен, що не забудеш, а потім натиснути оту маленьку кнопочку, де написано КОД. А потім, у будь-який час коли тобі схочеться відкрити скриньку, набираєш свій код і готово.

Денні був у захваті.

– Дякую, Діку! Я буду в ній тримати мої приватні цінності!

До них належали його найкращі бейсбольні картки, його зароблений в бойскаутах-«вовченятах» почесний значок «Компас», його щасливий зелений камінець і його фотографія, на якій він знятий з батьком у Боулдері на галявині перед тим домом, де вони жили колись в орендованій квартирі, іще до «Оверлука». До того, як все обернулося на зле.

– Це чудово, Денні, я хочу, аби так ти й зробив, але я хочу, щоб ти зробив іще дещо.

– Що?

– Я хочу, аби ти вивчив цю скриньку геть усю зсередини і ззовні. Не просто роздивися на неї; обмацай її. Відчуй її всю цілком. А потім і носа до неї всередину засунь, понюхай, як саме вона там пахне. Вона мусить стати твоєю найближчою подружкою, принаймні на якийсь час.

– Чому?

– Тому що іншу, таку само, як ця, ти помістиш у себе в умі. І та буде навіть більш особливою за цю. І наступного разу, коли поблизу з’явиться та сучка Мессі, ти вже будеш до неї готовим. Я тобі розкажу, як саме, так само, як мені була колись розказала моя рідна Біла Бабуня.

Дорогою назад до квартири Денні залишався небагатослівним. Йому багато про що треба було подумати. Подарунок – зроблену з міцного металу скриньку – він тримав у себе на колінах.

9

Місіс Мессі повернулася приблизно за тиждень. Вона знову чекала у ванній кімнаті, але цього разу лежачи в самій ванні. Денні не здивувався. Вона ж, врешті-решт, колись була й померла у ванні. Цього разу він не тікав. Цього разу він зайшов і причинив за собою двері. Вона, усміхаючись, поманила його до себе. Денні підійшов, також усміхаючись. Він чув звуки телевізора. Мати у себе в кімнаті дивилася «Компанію трьох»[17].

– Привіт, місіс Мессі, – промовив Денні. – Я вам дещо приніс.

В останню мить вона зрозуміла й заверещала.

10

За якусь хвильку у двері ванної кімнати постукала мати.

– Денні? З тобою все гаразд?

– Все добре, мамо. – Ванна була порожня. У ній залишилося хіба що трішки якогось слизу, але Денні гадав, що легко його прибере. Просто змиє водою до каналізації. – Тобі треба сюди? Я скоро виходжу.

– Ні, я просто… просто мені почулося, що ти мене кличеш.

Денні вхопив зубну щітку і відчинив двері.

– Зі мною все на сто відсотків в порядку. Бачиш?

Він широко їй усміхнувся. Зробити це було неважко – тепер, коли місіс Мессі пропала.

Занепокоєний вираз покинув мамине обличчя.

– Добре. Не забудь почистити кутні. Саме там люблять ховатися рештки їжі.

– Почищу, ма.

Зсередини своєї голови, з далекої глибини, де на особливій полиці стояла дублета його особливої скриньки, Денні чув приглушені крики. Він не переймався. Він вважав, що скоро вони припиняться, і виявився правим.

11

Через два роки, в останній день перед вихідними Дня подяки, на середині безлюдних сходів у початковій школі «Алафі»[18], перед Денні Торренсом з’явився Горес Дервент. Плечі його костюма були всипані конфеті. З його зогниваючої руки звисала маленька чорна маска. Він противно смердів могилою.

– Чудова вечірка, хіба ні? – запитав він.

Денні відвернувся і пішов геть, і то дуже швидко.

Коли закінчилися уроки, він зателефонував по міжміському Діку прямо в той ресторан, в якому Дік працював у Кі-Весті.

– Наступний з насельців «Оверлука» знайшов мене. Скільки скриньок я можу мати, Діку? У себе в голові, я хотів сказати.

Дік захихотів.

– Стільки, скільки тобі потрібно, золотко. У тому-то й полягає краса сяйва. Чи ти гадаєш, ніби мій Чорний Дідо був єдиним, кого мені довелося назавжди замкнути?

– Вони там помирають?

Цього разу хихотіння не прозвучало. Цього разу в голосі Діка була так холодність, якої хлопчик ніколи до того не чув.

– Тобі це не байдуже?

Денні було байдуже.

Коли невдовзі після Нового року колишній володар «Оверлука» з’явився знову – цього разу у шафі в спальні Денні – Денні був готовим. Він увійшов до шафи і причинив за собою двері. Скоро по тому на високій ментальній полиці поряд зі скринькою, в якій утримувалася місіс Мессі, з’явилася друга ментальна скринька. Знову чулося грюкання, а також вигадлива лайка, яку Денні запам’ятовував для власного пізнішого використання. Доволі скоро це припинилося. Зі скриньки Дервента, як і зі скриньки Мессі, не чулося нічого, крім тиші. Чи були вони ще живі (на свій упирський манер), більше не мало значення.

Що мало значення, так це те, що їм звідти ніколи не вибратися. Він був у безпеці.

Так він думав тоді. Звичайно, він також думав, що ніколи не питиме, ніколи після того, як бачив, що випивка зробила з його батьком.

Інколи ми просто помиляємося.

Гримуча змія

1

Її звали Ендрія Стайнер, і їй подобалися кінофільми, але не подобалися чоловіки. Що не було дивним, оскільки рідний батько вперше зґвалтував Ендрію, коли їй було вісім. І ґвалтував її надалі впродовж такої ж кількості років. Потім вона поклала цьому край, спершу проткнувши йому яйця, одне по одному, одною з в’язальних шпиць її матері, а потім встромивши ту саму, скрапуючу червоним шпицю своєму предку-ґвалтівникові у ліву очницю. З яйцями було легко, бо він спав, але біль виявився достатнім, щоби його розбудити, попри її особливий дар. Утім, вона була вже доволі величенькою дівчиною, а він був п’яний. Навалившись на нього всім тілом, вона змогла притримати його якраз стільки часу, скільки вистачило, аби зробити coup de grâce[19].

Тепер вона вже мала чотири рази по вісім років і була скитальницею на лиці Америки, а арахісового фермера у Білому Домі замінив колишній актор. Цей новий парубок мав акторське, неправдоподібно чорне волосся, акторську чарівливість та не гідну віри усмішку. Енді бачила один з його фільмів по телевізору. У ньому чоловік, який потім стане президентом[20], грав хлопця, що втратив ноги після того, як його переїхав потяг. Їй сподобалася сама ідея чоловіка без ніг; чоловік без ніг не може тебе догнати і зґвалтувати.

Кіно – це таки штука. Кіно тебе захоплює цілком. Можеш покластися на попкорн і щасливий кінець. Треба знайти чоловіка, щоби пішов з тобою разом, тоді це буде побаченням, а отже, платитиме він. Цей фільм виявився цікавим, з бійками і поцілунками, з гучною музикою. Називався він «Шукачі втраченого Ковчега»[21]. Рука її поточного кавалера перебувала в неї під спідницею, високо на її голому стегні; все ж таки рука – це не прутень. Вона зустріла його в барі. Більшість чоловіків, з якими вона потім ішла на побачення, Енді зустрічала в барах. Він пригостив її чарочкою, але безплатна випивка це не побачення; це просто зйом.

– А що це означає? – спитав він у неї, проводячи кінчиком пальця по її лівій руці вище ліктя. На ній була блуза без рукавів, тому татуювання було добре видно. Вона любила демонструвати своє тату, коли виходила на пошуки того, з ким проведе побачення. Вона хотіла, щоб чоловіки його бачили. Вони вважали його збудливим. Вона зробила його собі у Сан-Дієго[22] того ж року, що вбила свого батька, невдовзі після того.

– Це змія, – відповіла вона. – Гримучка. Хіба не бачиш ікла?

Звісно, він бачив. То були великі ікла, непропорційно великі, порівняно з головою. З одного стікала крапля отрути.

Він належав до бізнесменського типу, в дорогому костюмі, з пишним, зачесаним назад президентським волоссям і мав решту дня вільну від перекладання папірців, чи яке там іще лайно називалося в нього роботою. Волосся в нього замість чорного було здебільшого білим і на вигляд він мав років близько шістдесяти. Приблизно вдвічі більше за її вік. Але для чоловіків це не мало значення. Його б не турбувало, аби їй замість тридцяти двох було шістнадцять. Або вісім. Вона запам’ятала фразу, яку одного разу був промовив її батько: «За віком пісяти як здатна, значить, і мені придатна».

– Звісно, я їх бачу, – сказав цей чоловік, сидячи вже біля неї, – але що це означає?

– Можливо, тобі відкриється, – відповіла Енді. І торкнулася язиком собі верхньої губи. – Маю ще й інше тату. Деінде.

– І я зможу його побачити?

– Можливо. Ти любиш кіно?

Він нахмурився:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти ж хочеш сходити зі мною на побачення, хіба не так?

Він зрозумів, що це означає – або що це мусило б означати. У цьому закладі були й інші дівчата, і коли вони говорили про побачення, вони мали на увазі одне. Але не це мала на увазі Енді.

– Авжеж. Ти симпатяга.

– Тоді веди мене на побачення. На справжнє побачення. У «Ріалто» показують «Шукачів втраченого Ковчега».

– Взагалі-то я думав про той готелик, що за два квартали звідси, милочко. Номер з міні-баром і балконом, як воно тобі звучить?

Вона прихилилася губами близько до його вуха, дозволивши своїм грудям притиснутись до його руки.

– Можливо, потім. Спершу поведи мене в кіно. Купи мені квиток і попкорн. Темрява робить мене еротичною.

І ось вони тут, з Гаррісоном Фордом на екрані, він великий, як хмародер, і хвиськає довгим батогом серед пустельної пилюки. Старий із президентською зачіскою запустив свою долоню їй під спідницю, але вона міцно примостила відерце з попкорном собі в потрібному місці, так, щоби він міг дістатися до лінії третьої бази, але домашнього центру зась. Він не припиняв намагань забратися вище, що її дратувало, бо вона хотіла додивитися фільм до кінця й дізнатися, що ж там таке було у тому «Втраченому Ковчезі». А отже…

2

О другій дня в робочий день тижня у кінозалі було майже порожньо, але троє людей все ж таки сиділи за два ряди позаду Енді з її кавалером. Двоє чоловіків, один доволі літній, а другий на вигляд близько середнього віку (проте вигляд буває оманливим), і поряд з ними надзвичайної вроди жінка. Вилиці мала високі, очі сірі, а колір обличчя вершковий. Хмара її пишного чорного волосся була перев’язана на потилиці широкою оксамитовою стрічкою. Зазвичай вона носила капелюх – такий собі старий, пошарпаний циліндр, – але цього дня залишила його в своєму автодомі. Не годиться ходити до кінотеатру у високому циліндрі. Її ім’я було Розі О’Гера, але мандрівна сім’я, з якою вона подорожувала, звала її Роза Циліндр.

Чоловік, що наближався до середнього віку, звався Баррі Смітом. Хоча на сто відсотків білий, завдяки своїм трохи зизим очам, він у тій самій сім’ї був відомий як Баррі Хінець.

– А тепер дивіться, що буде, – промовив він. – Це цікаво.

– Тут фільм цікавий, – пробурчав старий, ім’я якого було Дідо Флік. Але то була його звична незгідливість. Він також спостерігав пару, що сиділа за два ряди попереду.

– Краще б уже почалося цікавіше, – мовила Роза, – бо жінка щось зовсім не розжарена. Хіба що трішечки, але…

– Ось зараз вона, ось зараз вона, – перебив Баррі, в той час як Енді нахилилася, приклавшись губами до вуха свого кавалера. Баррі вишкірявся, вже зовсім забувши про коробочку «глейких ведмедиків»[23] у своїй руці. – Я тричі вже бачив, як вона це робить, але кожного разу кайфую, наче вперше.

3

Вухо містера Бізнесмена було заповнене очеретинням цупкого білого волосся й забите сіркою кольору лайна, проте Енді не дозволила цим речам себе зупинити; вона хотіла гайнути з цього міста, але її фінанси перебували на небезпечно низькому рівні відпливу.

– Хіба ти не втомився? – прошепотіла вона до цього бридкого вуха. – Хіба не хочеться тобі прилягти поспати?

Голова чоловіка вмент упала йому на груди, і він захропів. Енді сягнула собі під спідницю, висмикнула звідти його розслаблену руку і поклала її на поручень крісла. Потім вона полізла до дорогого на вигляд піджака містера Бізнесмена і почала там нишпорити. Гаманець знайшовся в його лівій внутрішній кишені. Це вже було добре. Їй не доведеться підважувати тіло, щоб підняти йому сраку. Коли вони западали в сон, совати їх було ризиковано.

Вона розкрила його портмоне, висмикнувши звідти кредитні картки, вона кинула їх на підлогу, а тоді якусь хвильку роздивлялася фотокарточки – містер Бізнесмен з отарою інших гладких містерів Бізнесменів на гольфовому полі; містер Бізнесмен зі своєю дружиною; набагато молодший містер Бізнесмен стоїть перед різдвяною ялинкою зі своїм сином і двома доньками. Доньки були в шапках Санта-Клауса і відповідних платтячках. Він їх, либонь, не ґвалтував, але це ще питання. Чоловіки ґвалтують, коли їм це сходить з рук, це вона твердо завчила. На колінах рідного батька, так би мовити.

У відділенні для грошей знайшлося понад двісті доларів. Вона сподівалася на ще більшу суму – бар, у якому вона з ним познайомилася, постачав повій класу вищого за тих, що купчилися біля аеропорту, – але й це було непоганим для денного сеансу у вівторок, до того ж завжди є інші чоловіки, що залюбки зводять дівчину приємної зовнішності в кіно, де трохи інтенсивного петингу лише прислужиться для розігріву апетиту. Чи то так вони сподіваються.

4

– Гаразд, – промурмотіла Роза, починаючи підводитись. – Ви мене переконали. Ходімо тоді, спробуємо.

Але Баррі, поклавши долоню жінці на передпліччя, притримав її.

– Ні, зачекайте. Дивіться. Зараз буде найкраща частина.

5

Енді знову наблизила губи до бридкого вуха і прошепотіла:

– Засинай міцніше. Міцно, як тільки можеш. Біль, який ти відчуєш, буде лише сном. – Вона розкрила свою сумочку і дістала звідти ніж з перламутровою колодкою. Маленький, але з гострим, як у бритви, лезом. – Чим буде біль?

– Лише сном, – промурмотів містер Бізнесмен собі у вузол краватки.

– Правильно, солоденький.

Вона завела руку за нього і хвисько вирізала йому на правій щоці глибоке подвійне V – на щоці такій жирній, що невдовзі вона вже мусила перетворитися на воло. Якусь мить вона дозволила собі помилуватися власною роботою в непевних відблисках сповненого примар кольорового снопа світла з проектора. А тоді потоком ринула кров. Він прокинеться з палаючим вогнем обличчям, з просякнутим кров’ю правим рукавом свого дорогого піджака і потребою терміново звернутися до пункту невідкладної швидкої допомоги.

«І як ти поясниш це своїй дружині? Щось та й вигадаєш, я певна. Але без проведення курсу пластичної хірургії, ти бачитимеш мої позначки кожного разу, як дивитимешся у дзеркало. І щоразу, коли зайдеш до якогось бару нашукати собі маленьку незнайомку, ти згадуватимеш, як тебе покусала одна гримуча змія. Така собі, в блакитній сукенці й білій блузі без рукавів».

Вона засунула дві п’ятдесятки і п’ять двадцяток до своєї сумочки, клацнула застібкою і вже було збиралася підвестись, коли на плече їй лягла чиясь рука і до вуха замуркотів жіночий голос: «Привіт, милочко. Додивишся цей фільм якось іншим разом. А зараз ти підеш з нами».

Енді спробувала вивернутися, але руки вхопили її голову. Найжахливішим у цьому було те, що вони були всередині її голови.

Після цього – аж поки вона не прийшла до тями в «ЕрфКрузері»[24] Рози на занедбаному, порослому травою майданчику кемпінгу десь на околиці певного міста на Середньому Заході – все залишалося темрявою.

6

Коли вона прокинулась, Роза подала їй чашку чаю і потім довго з нею розмовляла. Енді все чула, але майже всю її увагу захопила сама її викрадачка. Поставна жінка, але це лише звільна кажучи. Роза Циліндр була на зріст шість футів, з довгими ногами у звужених унизу білих штанях, її високі груди ховалися всередині майки з логотипом ЮНІСЕФ і гаслом: «За Всяку Ціну Врятувати Дитину». Обличчя мала спокійної королеви: незворушне й безжурне. Її волосся, тепер розв’язане, спадало хвилями до середини спини. Деякий розлад вносив посаджений на її голові набакир витертий циліндр, але у всьому іншому вона була найвродливішою жінкою, яку Енді Стайнер бодай колись бачила в своєму житті.

– Ти розумієш, про що я тобі оце тут розповідаю? Я пропоную тобі тут і зараз певну можливість, Енді, і ти не мусиш поставитися до цього легковажно. Вже минуло років двадцять чи й більше відтоді, як комусь пропонували те, що я пропоную тобі.

– А якщо я скажу ні? Що тоді? Ви мене вб’єте? І заберете той… – Як вона те була назвала? – Той психодух?

Роза усміхнулася. Губи в неї були розкішні, коралово-рожеві. Енді, що вважала себе асексуальною, тим не менше загадалася, якою може бути на смак ця помада.

– Ти не маєш такої кількості духу, щоби нам з цим марудитися, милочко, та й той, що ти маєш, далебі не смачний. Смакуватиме, як жорстке м’ясо старої корови мугиреві.

– Кому?

– Не переймайся, просто слухай. Ми тебе не вб’ємо. Що ми зробимо, якщо ти скажеш «ні», так це зітремо в тебе з пам’яті спогад про цю маленьку бесіду. Ти прийдеш до тями на узбіччі дороги біля якогось вбогого міста – може, Топіки або Фарго[25] – без грошей і не маючи гадки, яким чином ти там опинилася. Останнє, що ти пам’ятатимеш, як ходила в кінотеатр з чоловіком, якого ти пограбувала і знівечила.

– Він заслуговував на нівечення, – випалила Енді.

Роза зіп’ялася навшпиньки, потягуючись, її пальці торкалися даху її автодому.

– Це твої проблеми, медова лялечко. Я не твій психіатр. – На ній не було бюстгальтера; Енді ясно бачила, як змістилися всередині майки пунктуаційні знаки її сосків. – Але є дещо для роздумів: разом із грішми і твоїм безсумнівно фальшивим посвідченням особи ми заберемо і твій талант. Наступного разу, коли ти в притемненому залі кінотеатру запропонуєш якомусь чоловікові заснути, він обернеться до тебе й запитає, про що це ти таке к бісу говориш.

Енді пройняло холодним струменем переляку.

– Ви не можете такого зробити.

Але вона пам’ятала ті жахливо сильні руки, що сягнули всередину її мозку, і відчула цілковиту впевненість, що ця жінка таки може. Їй може знадобитися невеличка допомога її друзів з отих жилих фургонів та автодомів, що тулилися навкруг цього «ЕрфКрузера», немов поросята до цицьок свиноматки, але, о так, вона зможе.

Роза на це не звернула уваги.

– Скільки тобі років, милочко?

– Двадцять вісім.

Вона ретушувала свій вік, відтоді як досягла великого числа «три нуль».

Роза поглянула на неї, усміхаючись, не кажучи ані слова. Енді зустрілася з тими її гарними сірими очима на п’ять секунд і змушена була опустити погляд. Але при цьому її очі вперлися в ті розкішні груди, незагнуздані, але без жодних ознак провисання. А коли знову глянула вище, очі її не сягнули далі губ цієї жінки. Тих її коралово-рожевих губ.

– Тобі тридцять два, – промовила Роза. – О, це лише потрошку проявляється – тому що ти жила важким життям. Життям втікачки. Але ти все ще гарненька. Залишайся з нами, живи з нами, і за десять років від сьогодні тобі насправді буде двадцять вісім.

– Це неможливо.

Роза усміхнулась.

– Через сто років від сьогодні ти виглядатимеш і почуватимешся на тридцять п’ять. Поки не приймеш духу, тобто. По тому тобі знову стане двадцять вісім, тільки почуватимешся ти на десять років молодшою. І ти прийматимеш дух часто. Живи довго, залишайся молодою, харчуйся добре: це ті три речі, які я пропоную. Як вони тобі?

– Надто гарно, щоби бути правдою, – сказала Енді. – На кшталт отих рекламних оголошень, що обіцяють тобі застрахувати життя за десять доларів.

Вона не зовсім була неправа. Роза не сказала жодної брехні (принаймні поки що), але були речі, про які вона не розповідала. Як, скажімо, інколи гостро не вистачає духу. Як не кожний пережив Навернення. Роза припускала, що ця зможе, і Волоський Горіх – лікар-аматор Правдивих – обережно з цим погоджувався, проте справжньої впевненості не існувало.

– І ви з вашими друзями називаєте себе…

– Вони мені не друзі, вони моя сім’я. Ми – Правдивий Вузол. – Роза, сплівши разом пальці, простягнула руки до обличчя Енді. – І що пов’язане, того ніколи не можна розв’язати. Тобі варто це зрозуміти.

Енді, яка вже знала, що зґвалтована дівчина ніколи не зможе стати незґвалтованою, прекрасно це розуміла.

– А хіба маю я якийсь інший вибір?

Роза стенула плечима:

– Тільки лихі, милочко. Але було б краще, якби ти цього захотіла. Так Навернення пройде легше.

– А це боляче? Те Навернення?

Роза усміхнулася і промовила першу відверту брехню:

– Зовсім ні.

7

Літній вечір на околиці певного міста на Середньому Заході.

Десь люди дивилися, як хвиськає своїм батогом Гаррісон Форд; десь президент-актор безсумнівно усміхався своєю сумнівною посмішкою; тим часом, як Енді Стайнер у таборі автокочовиків лежала на придбаному в крамниці дешевих цін м’якому шезлонгу, купаючись у світлі фар «ЕрфКрузера» Рози і ще чийогось «Віннебаго»[26]. Роза пояснила їй, що, хоча Правдивий Вузол володіє кількома кемпінговими теренами, цей автотабір не належить до їх числа. Але її передовий агент здатен викуповувати право ексклюзивного використання подібних цьому місцин у бізнесів, які манячать на межі банкрутства. Америка переживала рецесію, але для Правдивих гроші не були проблемою.

– Хто цей передовий агент? – запитала Енді.

– О, він вельми пробивний парубок, – усміхаючись, відповіла Роза. – Здатен очарувати пташок, щоб ті злетіли з дерева йому в руки. Ти з ним невдовзі познайомишся.

– Він ваш особливий хлопець?

На це Роза розсміялася й погладила Енді по щоці. Доторк її пальців породив гарячого черв’ячка збудження в животі у Енді. Щоб їй сказитися, але той дійсно в ній ворухнувся.

– Тебе пройняло, правда? Гадаю, все з тобою буде гаразд.

Можливо, але, лежачи зараз тут, Енді більше не відчувала збудження, лише страх. У голові їй ряхтіли новинні репортажі отого кшталту, де повідомлялося про тіла, знайдені в канавах, тіла, знайдені на лісових прогалинах, тіла, знайдені на дні висохлих колодязів. Жінки і дівчата. Майже завжди жінки і дівчата. Ні, не Роза її лякала – не дуже-то вона – крім неї, там були ще й інші жінки, але були також і чоловіки.

Роза опустилася на коліна поряд з нею. Сліпуче світло фар мусило б перетворити її обличчя на різкий і потворний чорно-білий ландшафт, але справдилося протилежне: натомість воно зробило її ще вродливішою. Вона знову погладила Енді по щоці.

– Не бійся, – промовила вона. – Не бійся.

Обернувшись до однієї з присутніх жінок, невиразно миловидої істоти, яку вона назвала Тихою Сарі, Роза кивнула. Сарі кивнула їй у відповідь і увійшла до монструозного автодому Рози. Тим часом інші почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Енді це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.

– Не бійся. Скоро ти станеш одною з нас, Енді. Одною з нами.

«Якщо, – подумала Роза, – не зациклишся нанівець. У такому випадку ми просто знищимо твій одяг у сміттєспалювачі за громадською вбиральнею і завтра вирушимо в дорогу. Спиток не збиток».

Але вона сподівалася, що такого не трапиться. Ця їй подобалася, і її талант усипляння може придатися.

Сарі повернулася зі сталевим, схожим на термос балоном. Вручила його Розі, і та зняла з нього червоний ковпачок. Під ним виявилося сопло і вентиль. Енді цей балон здався якимсь не позначеним написами отруйним аерозолем проти комах. Майнула думка підхопитися з шезлонга й кинутися навтьоки, та тут же їй згадався кінотеатр. Ті руки, що сягнули всередину її голови, утримуючи її на місці.

– Дідо Флік? – запитала Роза. – Ти поведеш нас?

– Радо.

Це відгукнувся той старий, з кінотеатру. Зараз, увечері, він був одягнений у бахматі шорти-бермуди рожевого кольору, білі шкарпетки, підтягнуті вгору на його кістлявих гомілках аж до колін; і в пласких біблійних сандаліях. Енді він здався схожим на Дідуся Волтона[27] після того, як той два роки просидів у концентраційному таборі. Він здійняв угору руки, й услід за ним всі решта скинули вгору руки. Зчеплені таким чином, висвітлені силуетами у перехресних променях фар, вони скидалися на вервечку якихось потойбічних паперових ляльок-витинанок.

– Ми Правдивий Вузол, – проголосив він. Голос, що виходив із цих западистих грудей, більше не тремтів; зараз звучав глибокий і лункий голос значно молодшого чоловіка.

– Ми Правдивий Вузол, – відгукнулися вони. – Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

– Ось ця жінка, – промовив Дідо Флік. – Чи приєднається вона до нас? Чи пов’яже вона своє життя з нашим життям і стане одною з нас?

– Кажи «так», – підказала Роза.

– Т-так, – спромоглася Енді. Серце в ній вже не билося; воно бриніло, як струна.

Роза повернула вентиль на своєму балоні. Почулося тихе, покаянне зітхання і вилетіла хмарка сріблястої імли. Замість того щоб розвіятися на легкому вечірньому вітерці, вона просто зависла над балоном, ніби чекаючи, поки Роза нахилиться, зшилить оті її чарівливі коралові губи і делікатно подує. Хмарка імли – трохи на вигляд, наче той клубок, в яких містяться діалоги у коміксах, тільки наразі в ньому не було жодних слів – попливла, поки не зависла над оберненим вгору обличчям і широко розплющеними очима Енді.

– Ми Вузол, і ми тривкі, – проголосив Дідо Флік.

– Саббатха ханті, – відгукнулися решта.

Імла почала знижуватися, дуже повільно.

– Ми обрані.

– Лодсам ханті, – відгукнулись вони.

– Дихай глибоко, – сказала Роза і ніжно поцілувала Енді в щоку. – Я зустріну тебе на іншому боці.

«Можливо».

– Ми щасливці.

– Каханна різоне ханті.

А тоді всі разом:

– Ми Правдивий Вузол, і ми…

Але на той момент Енді вже їх не чула. Срібляста хмарка сіла їй на обличчя, і якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Енді зробила вдих, та мрячна штука ожила і почала кричати всередині неї. Якась дитина, явлена із туману, – вона не знала, чи то був хлопчик, чи дівчинка, – борсалася, намагаючись вибратися, але хтось різав. Це Роза різала, в той час як решта, стоячи тісним колом (вузлом) навкруг неї, світили десятками ліхтариків, осяваючи це уповільнене мордування.

Енді спробувала підхопитися з шезлонга, але в неї вже не було тіла, яким вона могла б підхопитися. Її тіло пощезло. На його колишньому місці лишився тільки біль у формі людського єства. Біль помираючої дитини і її власний.

«Наберися його, – ця думка була наче холодна ганчірка, прикладена до тієї палаючої рани, якою стало її тіло. – Це єдиний наскрізний шлях».

«Я не можу, я тікала від цього болю все своє життя».

«Можливо, й так, але ти вже цілком поза можливістю втечі. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».

8

Правдиві стояли зі здійнятими вгору руками, виспівуючи древні слова: «Саббатха ханті, лодсам ханті, каханна різоне ханті». Вони дивилися, як у тому місці, де в Енді Стайнер були груди, сплющилася її блузка, як, наче закриваючи рота, зітхнула і вляглася її спідниця. Вони дивилися, як перетворилося на опалово-склисте її обличчя. Втім, очі її залишилися плавати, немов крихітні повітряні кульки на тонесеньких ниточках нервів.

«Але вони скоро теж пропадуть, – подумав Волоський Горіх. – Вона не досить сильна. Я от гадав був, що є ймовірність, що вона сильна, але я помилився. Вона може ще повернутися разів зо два, але потім її пересмалить у наступнім циклі. Не залишиться нічого від неї, крім одягу». Він намагався згадати власне Навернення, але зміг пригадати лише, що тоді був повний місяць і замість автомобільних фар світило багаття. Було багаття, форкання коней… і той біль. Чи можна насправді пам’ятати біль? Він так не думав. Знаєш, розумієш, що біль був і що ти від нього страждав, але це зовсім не те саме.

Знов оприявнилося суще лице Енді, немов лице якогось духа над столиком медіума. Перед її блузи сповнився рельєфними опуклостями, набухла її спідниця разом із поверненням у цей світ її стегон і сідниць. Катована Енді пронизливо верещала.

– Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі, – виспівували вони в перехресних променях фар своїх домів на колесах. – Саббатха ханті. Ми обрані. Лодсам ханті. Ми щасливці, каханна різоне ханті.

І так вони продовжуватимуть, допоки все не закінчиться. У той бік чи в інший, але це не триватиме надто довго.

Енді знову почала щезати. Її плоть перетворилась на матове скло, крізь яке Правдиві бачили її скелет і кістляву усмішку черепа. У тій усмішці мріли кілька срібних пломб. Звільнені від тіла очі скажено оберталися в її очницях, яких більше не було. Вона так само кричала, але тепер цей звук уже стоншився, став власним відгомоном, так ніби він долітав звіддаля якогось довжелезного коридору.

9

Роза вирішила, що вона вже здалася, саме це вони робили, коли біль ставав надто сильним, але ця бейбі виявилася міцною. Вона вихором повернулася до буття, крик її не вщухав. Її новоявлені руки вчепилися в Розу й зі скаженою силою потягнули її до себе. Роза подалася вперед, ледь зауважуючи біль.

– Я знаю, чого ти бажаєш, медова лялечко. Повертайся, і ти це матимеш.

Нахилившись ротом до рота Енді, вона почала пестити верхню губу Енді своїм язиком, поки та губа не перетворилася на імлу. Але очі залишилися, поглядом вчепившись в очі Рози.

– Саббатха ханті, – виспівували вони. – Лодсам ханті. Каханна різоне ханті.

Енді повернулася назад, вирощуючи собі обличчя навкруг невідчепних, сповнених болю очей. Потому з’явилося її тіло. Якусь мить Роза ще могла бачити кістки її рук, кісточки пальців, що вчепилися в неї, а тоді вони знову одяглися у плоть.

Роза знову її поцілувала. Навіть серед свого болю Енді їй відповіла, і Роза дихнула своєю власною субстанцією прямо в горло цій молодій жінці.

«Я хочу цю. А все, що я хочу, я отримую».

Енді почала щезати знову, але Роза відчувала, як вона проти цього бореться. Переймає контроль. Підживлюючись тією верескливою життєвою силою, яку вона вдунула їй у горло, і навіть ще глибше – в легені, замість того, щоб відштовхнути її.

Уперше прийняла дух.

10

Найновіша соратниця Правдивого Вузла провела ту ніч у ліжку Рози О’Гери, де вперше у своєму житті знайшла в сексі щось інше, окрім жаху і болю. Їй саднило горло від того крику, яким вона була заходилася на садовому шезлонгу, але вона кричала знову, в той час як нове відчуття – насолода, що мало не дорівнювала болю її Навернення – проймала її тіло, котре, здавалося, знову ось-ось розтане до прозорості.

– Кричи скільки завгодно, – сказала Роза, поглянувши вгору з-між її стегон. – Вони удосталь чули криків. Як добрих, так і поганих.

– То секс для всіх такий? – Якщо так, що вона проґавила! Що той проклятий батько у неї вкрав! А люди думали, це вона злодійка.

– Такий він для нас, коли ми приймаємо дух, – сказала Роза. – Це все, що тобі треба знати.

Вона опустила голову і розпочала знову.

11

Близько півночі Мітка Чарлі з Бабою Росіянкою сиділи на східцях «Баундера»[28] Мітки Чарлі й курили траву, передаючи косячок одне одному. З «ЕрфКрузера» Рози знову полинули крики.

Чарлі й Баба, вишкірившись, скинулися очима.

– Декому таке подобається, – зауважила Баба.

– А чом би й не бі, коли лесбі? – мовив Чарлі.

12

Енді прокинулася з першим світлом дня і з головою, що замість подушки лежала на грудях Рози. Вона почувалася абсолютно інакшою; інакшою вона абсолютно не почувалася. Підвівши голову, вона побачила, що Роза дивиться на неї тими своїми неймовірними сірими очима.

– Ти врятувала мене, – промовила Енді. – Ти змусила мене знову прийти у світ.

– Я не змогла б цього зробити сама. Ти сама хотіла приходу. «У більш як єдиному сенсі цього слова, медова лялечко».

– Те, що ми робили після… ми не зможемо більше такого робити, чи як?

Роза похитала головою, усміхаючись.

– Ні. І це добре. Деякі переживання абсолютно неможливо перевершити. Крім того, сьогодні повертається мій мужчина.

– Як його ім’я?

– Він зветься Генрі Ротменом, але це лише для мугирів. Його справжнє ім’я Татко Крук.

– Ти кохаєш його? Кохаєш насправді, авжеж?

Роза посміхнулася і, притягнувши Енді до себе, поцілувала. Але не відповіла.

– Розі?

– Так?

– А я… я так само людина?

На це Роза відповіла точно так, як одного разу Дік Хеллоран відповів юному Денні Торренсу, і таким самим холодним тоном:

– Тобі це не байдуже?

Енді вирішила, що байдуже. Енді вирішила, що вона вже вдома.

Мама

1

Плутанина кошмарних сновидінь – хтось, розмахуючи молотком, переслідує його безкінечними коридорами, якийсь ліфт, що сам собі їздить, живоплоти у формі ожилих тварин намагаються його оточити – і насамкінець єдина ясна думка: «Краще б мені було вмерти».

Ден Торренс розплющив очі. Крізь них у його болючу голову, загрожуючи займанням мозку, стрельнуло сонячне світло. Похмілля було – всім похміллям похмілля. Лице в нього аж сіпалося. Ніздрі були цілком забиті, окрім крихітної, ніби голкою проколотої дірочки в лівій, крізь яку можна втягнути бодай цівку повітря. У лівій? Та ні, це ж права. Він міг би дихати ротом, але той тхнув смородом віскі й сигарет. Шлунок справляв враження заповненої всяким непотребом свинцевої кулі. «Похмільний сміттєживіт», – називав це скорботне відчуття котрийсь із його старих друзів по п’янках.

Поряд із ним гучне хропіння. Попри протестуючий скрик шиї, Ден повернув голову в той бік, і чергова нестерпно болюча блискавка прохромила йому скроню. Він знову розплющив очі, проте лише трішечки; будь ласка, не треба більше того сліпучого сонця. Поки що ні. Він лежав на голому матраці, кинутому на голу підлогу. Гола жінка горілиць розпласталася поряд нього. Ден опустив очі й побачив, що він також гольцем голий, як із фрески знятий.

«Її звуть… Долорес? Ні. Деббі? Це вже ближче, але не зовсім…»

Діні. Її ім’я Діні. Він познайомився з нею в барі, який називається «Молочний Шлях», і все розгорталося доволі безтурботно, поки не…

Він силувався пригадати, проте один погляд собі на руки – обидві напухлі, шкіра на кісточках пальців правої здерта і взялася струпами – спонукав до думки, що згадувати йому не хочеться. Та хіба це мало якесь значення? Базовий сценарій завжди залишався незмінним. Він дедалі п’янішає, хтось щось не те каже, а потім хаос і класична барна кривава бійня. Якийсь небезпечний собака живе в його голові. Поки тверезий, він може тримати його на шворці. Коли нап’ється, шворка зникає. «Рано чи пізно я когось вб’ю». Хтозна, чи не зробив він цього вже минулого вечора.

«Агов-но, Діні, помняцькай ми в пахвині».

Невже він насправді таке говорив? Він не на жарт перелякався, що дійсно таки говорив. Дещо з учорашнього почало йому зараз надходити, і навіть оцього «дещо» було вже занадто. Грав у «вісімку» на більярді. Хотів було хвацько підкрутити биткову кулю, але кіксонув, і та, вимазана крейдою мала сучка, тільки черкнула через край столу і покотилася, підскакуючи, аж до джукбоксу, з якого якраз звучала – та що ж іще інше з нього могло грати – кантрі музика. Пригадалося, начебто Джо Діффі[29]. Навіщо він так несамовито крутонув того кия? Тому що був п’яний, а ще тому, що в нього за спиною стояла Діні, нижче краю столу Діні якраз мняцькала йому отого в пахвині, і він приндився перед нею. Всяко добра була забава. Але потім той парубок у кашкеті «Кейс»[30] і химерній шовковій ковбойській сорочці взяв та й розреготався, і в тім була його помилка.

Хаос і кривава барна бійка.

Ден торкнувся свого рота і відчув надуті сосиски там, де були ще нормальні губи, коли він учора вдень виходив із того закладу, де міняють чеки на готівку, з більш як п’ятьма сотнями баксів у передній кишені штанів.

«Всі зуби в мене принаймні, здається…»

Раптом йому різко булькотнуло в шлунку. Відригнулося повен рот якоїсь кислої гидоти зі смаком віскі, і він проковтнув її назад. Аж запекло, поки вона падала на місце. Скотившись із матраца, він укляк на колінах, мало не втратив рівноваги, підводячись на ноги, а потім став, хитаючись, серед кімнати, яка погойдувалася в лагіднім танго. Його мучило похмілля, розривалася голова, кишки були забиті всяким дешевим харчем, яким він закидався учора ввечері, аби лиш якось трамбувати пійло… але крім того він також все ще залишався п’яним.

Підхопивши з підлоги свої труси, він, з чіпко затиснутими в одній руці трусами, пішов зі спальні, не те щоби зовсім кульгаючи, але явно надаючи перевагу лівій нозі. Йому туманно пригадалося – картина, що ніколи, як він надіявся, цілком не проясниться в пам’яті, – як ковбой у кашкеті «Кейс» кидає стілець. Це було вже тоді, коли він з Діні-помняцькай-ми-в-пахвині йшли звідти геть, не те щоби бігом тікали, але регочучи, немов навіжені.

Знов відригнулося з його нещасного нутра. Цього разу в супроводі спазму, що вчувся, ніби чиясь рука у слизькій гумовій рукавичці. Це звільнило всі пускачі блювоти: оцтовий запах круто зварених яєць у великому скляному слоїку, смак і дух підгорілих шкварок зі свинячої шкірки, вигляд смаженої в олії картопляної стружки, потопаючої в наточеному ніби з кровоточивого носа кетчупі. Усе те лайно, що він його пхав учора собі до рота між чарками. Він збирався трохи зблювати, але ті самі картини не переставали надходити, крутячись на якомусь кошмарному призовому колесі з вікторини.

«Що ми маємо для нашого наступного конкурсанта, Джонні? Ну, Бобе, це велика тареля, повна чудових МАСНИХ САРДИН!» [31]

Ванна кімната була навпроти, по той бік крихітних сіней. Її двері стояли прочинені, сидіння унітаза підняте. Ден рвонув уперед, упав на коліна і видав із себе потужний потік жовто-коричневої рідини прямо на плаваючий кавалок лайна. Відвернувшись убік, він потягнувся до важеля змиву, намацав, натиснув. Стрімко ринула вода, але звичайних звуків стікання до каналізації по тому не почулося. Він знов поглянув туди і побачив дещо тривожне: лайно, ймовірно його власне, спливало поверх моря напівперетравлених барних закусок до забризканих сечею берегів унітаза. За мить до того, як йому перелитися, додавши завершеності банальним жахам цього ранку, щось в унітазовому горлі прокашлялося і всю ту масу всмоктало геть. Ден знову вирвав, потім сів навпочіпки, спершись спиною на стіну ванної, похиливши свою стугонливу голову, чекаючи, поки наповниться бачок, щоби змити знову.

«Більше ніколи. Присягаюся. Більше ніякого алкоголю, ніяких барів, ніяких бійок».

Сотий раз обіцянка самому собі. Чи, мо’, й тисячний.

Одне було напевне: йому треба забиратися з цього міста, бо інакше йому світить ускочити в халепу. Нічого неймовірного нема в припущенні, що вскочить він у серйозну халепу.

«Джонні, який головний приз у нас для сьогоднішнього переможця? Боб, це ДВА РОКИ В ШТАТНІЙ В’ЯЗНИЦІ ЗА НАПАД І ПОБИТТЯ З ЗАВДАВАННЯМ УШКОДЖЕНЬ!»

І… аудиторія в студії шаленіє.

Унітазний бачок затих, завершивши своє шумливе заповнення. Він потягнувся до важеля, щоби змити «Плоди Похмілля, Частину Другу», а потім зупинився, зазираючи до чорної діри у своїй короткотерміновій пам’яті. Чи пам’ятає він власне ім’я? Так! Деніел Ентоні Торренс. Чи знає він ім’я тієї ціпки, що хропе на матраці в кімнаті? Так! Діні. Прізвища він не пригадував, але цілком імовірно, що вона його йому зовсім не називала. А ім’я поточного президента він знає?

Дена вжахнуло, що не знає, спершу ні. У цього парубка хвацька, як у Елвіса, зачіска і ще він грає на саксі – доволі поганенько. Але як його звати?..

«А чи знаєш ти, де саме ти зараз?»

Клівленд? Чарлстон? Як не те, то інше[32].

З усією розкішною ясністю ім’я президента зринуло йому в голові, коли він уже натискав важіль змиву унітаза. І Ден був не в Клівленді й не в Чарлстоні. Він у Вілмінгтоні[33], що в штаті Північна Кароліна. Працює санітаром у шпиталі Благодатної Діви Марії. Чи працював. Настав час рухатись далі. Якщо він переїде до якогось іншого місця, якогось доброго місця, можливо, йому вдасться кинути пити і розпочати все спочатку.

Він підвівся і подивився у дзеркало. Ушкодження були вже не такими й страшними, як він боявся. Ніс набряклий, але наразі не зламаний – принаймні йому так гадалося. Кірка засохлої крові над здутою верхньою губою. Був синець на правій вилиці (ковбой у тракторному кашкеті, мабуть, був шульгою) з кривавим відбитком каблучки в центрі нього. Ще один забій, цей величенький, розповзся у суглобовій западині його лівого плеча. Цей, як йому пригадувалося, був від більярдного кия.

Він зазирнув до аптечної шафки. Серед макіяжних тюбиків і безладдя флакончиків із безрецептурними засобами знайшлося три слоїки тих, що продають тільки за приписом лікаря. Найперше – «Дифлюкан», який зазвичай виписують при грибкових інфекціях. Побачивши його, Ден знов порадів, що він обрізаний. Другим був «Дарвон суміш 65». Відкоркувавши флакон, він побачив там із півдюжини капсул і три з них поклав собі до кишені для пізнішого застосування. Останній рецепт було виписано на «Фіорицет», і цей флакончик, на щастя, виявився майже повним.[34] Ден проковтнув три пігулки, запивши їх холодною водою. Від нахиляння до раковини біль у його голові став ще гіршим, але він подумав, що полегшення настане вже незабаром. Створений проти мігрені й головного болю при внутрішньочерепному тиску, «Фіорицет» був гарантованим убивцею похмілля. Ну… майже гарантованим.

Він уже мало не причинив дверцята аптечки, але вирішив наостанок ще раз озирнути її вміст. Посовав усе те лайно, що там лежало. Вагінального колечка немає. Можливо, воно лежало у неї в сумочці. Він сподівався, що так, бо сам гумок при собі не носив. Якщо він її трахав – хоча напевне він цього не пам’ятав, але, мабуть, таки так – він робив це незагнузданим.

Одягнувши труси, він почалапав назад до кімнати, де на мить затримався у дверях, дивлячись на жінку, яка привела його вночі до себе додому. Розчепірені руки і ноги, все на видноті. Вчора увечері у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна, обрізаному топіку, в сандаліях на коркових підборах і сережках-кільцях вона виглядала, як богиня Західного світу. Зараз, уранці, він побачив обвисле біле тісто її майбутнього пивного черевця і друге підборіддя, що вже почало намічатися під першим.

Він побачив дещо гірше: зрештою, вона не була жінкою. Можливо, не малоліткою (прошу, Боже, тільки не сцикавкою кримінального віку), але їй напевне було не більше двадцяти, а можливо, й менше вісімнадцяти років. На одній стіні висів тремтливо дитячий плакат «КІСС»[35], на якому Джин Сіммонс вивергав із себе вогонь. На іншій – гарнюнє кошеня з настраханими очима вчепилося в гілку дерева. ЧІПКО ТРИМАЙСЯ, БЕЙБІ – радив напис на цьому плакаті.

Він мусив звідси вшиватися.

Їхній одяг жужмом валявся в ногах матраца. Він виплутав свою майку з її трусиків, насмикнув її собі через голову, потім вліз у джинси. І, не довівши наполовину догори блискавку, застиг, раптом второпавши, що його ліва передня кишеня зараз значно пласкіша, аніж вона була вчора вдень, коли він виходив з того закладу, де чеки перетворюють на готівку.

«Ні. Цього бути не може».

У його голові, яка лишень почала на найдрібнішу крихточку почуватися краще, знову застугоніло наввипередки з серцем, що набрало темпу, а коли він сягнув рукою до кишені, та виринула звідти всього лиш з десятидоларовою банкнотою і двома зубочистками, одна з яких встромилася йому під ніготь, у самісіньке чутливе м’ясо під ним. Він це ледь завважив.

«Ми ж не пропили п’яти сотень доларів. Жодним чином не могли. Ми б померли, якби випили так багато».

Його портмоне залишилося на своєму місці, у задній кишені. Він його витяг, плекаючи безнадійну надію, але де ж пак. У якийсь момент він певне переклав десятку, яку зазвичай тримав у ньому, до передньої кишені. Передня кишеня складніша для барних щипачів, що наразі здавалося гірким жартом.

Він подивився на розпластану навзнак на матраці хропучу дівчину-жінку і вже було зробив порух до неї, збираючись струсонути, розбудити і запитати, що вона зробила з його клятими грошима. Придушити її, аби прокинулася, якщо цього буде треба. Але якщо вона його обібрала, чому тоді вона привела його до себе додому? Та й чи не було там чогось іще? Якоїсь іншої пригоди, після того, як вони полишили той «Молочний Шлях»? Тепер, коли в голові почало прояснюватися, йому зринула згадка – туманна, але, ймовірно, правильна – про те, як вони ловлять таксі до залізничного вокзалу.

«Любий, я знаю хлопця, який там тусується».

Вона насправді таке казала чи це все тільки його уява?

«Вона це казала, гаразд. Я у Вілмінгтоні, Білл Клінтон [36] президент, і ми поїхали на залізничний вокзал. Де дійсно знайшовся якийсь хлопець. Того типу, що воліє робити свій бізнес у чоловічому туалеті, особливо якщо покупець має трохи опрацьоване обличчя. Коли він спитав, хто на мені повправлявся, я сказав йому…»

– Я сказав йому, щоби не пхав носа до чужого вулика, – пробурмотів Ден.

Коли вони з ним увійшли туди вдвох, Ден мав на меті купити хіба що грам, аби лиш його краля залишалась щасливою, але не більше, і тільки якщо там не розбодяжено уполовину манітолом[37]. Може, кокс і личить Діні, але то був не його кайф. Ден чув, як його називають «анацином[38] багатіїв», а він був далеким від багатства. Але потім хтось вийшов з одної з кабінок. Якийсь бізнесового типу чолов’яга з кейсом, що постукував йому об коліно. І коли той містер Бізнесмен пішов до рукомийників, збираючись помити собі руки, Ден побачив, що по його обличчю повзають мухи.

Трупні мухи. Містер Бізнесмен був ходячим мерцем, сам того не знаючи.

Тому замість зайти з маленької, він пішов з великої. Хоча він тоді міг би й передумати в останню мить. Така ймовірність існувала; він так небагато чого пам’ятав.

«Утім, мух я пам’ятаю».

Авжеж. Вони йому запам’яталися. Алкоголь притлумлював сяйво, нокаутував його до несвідомого стану, але Ден не мав певності, що мухи взагалі бодай якось стосувалися його сяйва. Вони з’являлися, коли з’являлися, хоч по п’яні, хоч йому тверезому.

Він знову подумав: «Я мушу звідси вшиватися».

Він знову подумав: «Краще б мені було вмерти».

2

Звільна схропнувши, Діні відвернулася від безжального ранкового світла. Якщо не рахувати матрац на підлозі, загалом кімната була позбавлена меблів; у ній не було навіть бодай якогось комода із секонд-хенду. Двері стінної шафи були відчинені, і Ден міг бачити більшу частину вбогого гардероба Діні – одягом було напхано два пластикових кошики для праної білизни. Кілька речей, що висіли на плічках, мабуть, були її барно-вихідним вбранням. Він побачив червону майку з написом лелітками на грудях СЕКСІ ДІВЧИНКА і джинсову спідничку з по-модному обстріпаним подолом. Там стояли дві пари кросівок, дві пари балеток і одна пара ремінних туфель на високих підборах типу «трахни мене». Проте сандалій на корковій платформі не вбачалося. І жодних ознак його стоптаних кросівок «Рібок» також, до речі.

Ден не міг пригадати, щоби, зайшовши до хати, вони скидали з себе взуття, але, якщо так, то це могло статися, коли вони були у вітальні, яка йому пригадувалася – ледь-ледь. Там також могла знайтися її сумочка. Він міг віддати їй на зберігання ту решту своєї готівки, що могла ще лишитися. Малоймовірно, але не неможливо.

Він проніс свою болісну голову крізь короткий передпокій до, як йому здавалося, єдиної іншої кімнати в цій квартирі. У дальнім кінці була кухонька, вигоди якої становили портативна плитка і запхнутий під робочу стійку маленький холодильник. У житловій зоні містилася з явленими світу тельбухами набивки, підперта з одного кінця парою цеглин канапа. Дивилася вона на великий телевізор із розколеним екраном. Цю тріщину, що йшла посеред екранного скла, було підлагоджено шматком пакувальної стрічки, край якої вже відклеївся і обвис. До стрічки прилипло двійко мух, одна ще слабенько борсалася. Ден зачепився за неї поглядом з хворобливим зачаруванням, відзначивши собі (не вперше), що похмільне око має химерну здатність у будь-якому пейзажі знаходити для спостереження найбридкіші об’єкти.

Перед канапою стояв кавовий столик. На ньому помістилися попільниця, заповнена недопалками, пакетик з білим порошком і журнал «Люди»[39], по якому також була розсипана понюшка. Поряд з ними, завершуючи картину, лежала все ще більш-менш скручена доларова банкнота. Він не знав, скільки вони занюхали, але судячи з того, скільки ще залишилося, свої п’ять сотень доларів він хіба що міг поцілувати на прощання.

«Курва, я ж навіть не люблю коксу. Та й як я його міг нюхати? Я ж ледве дихаю».

Він і не нюхав. Вона нюхала. Він втирав його собі в ясна. Все це почало йому доходити. Він би радо утримався подалі від цих спогадів, але вже було пізно.

Ті трупні мухи у вбиральні, які залазили до рота містера Бізнесмена і вилазили назовні, які повзали по вологій поверхні його очей. Містер Дилер спитав Дена, на що він так дивиться. Ден йому відповів, що ні на що, що це не має значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в містера Дилера повнісінько товару. У них зазвичай так. Потім насунулася поїздка до неї додому в іншому таксі, Діні тоді вже пирхнула з тильного боку своєї долоні, така пожадлива – чи така спрагла, – що не могла зачекати. Вони вдвох намагалися співати «Містера Робото»[40].

Її сандалії разом з його «Рібоками» вигулькнули перед очі прямо в дверях, а до купи ще й низка нових спогадів. Вона не скидала з себе сандалій вибриком, вони з неї просто спали, бо на той момент його руки міцно тримали її за дупу, а її ноги обплели йому талію. Від її шиї пахло парфумами, а з віддиху – підгорілими свинячими шкварками. Вони лигали їх жменями, перед тим як перейти до більярдного столу.

Взувши кросівки, Ден вирушив до кухоньки, сподіваючись, що в тамтешній єдиній шафці може знайтися розчинна кава. Кави він не знайшов, але побачив на підлозі сумочку. Йому здалося, він пригадує, як Діні жбурнула її на канапу і розреготалася, коли зрозуміла, що не поцілила. Половина мотлоху з неї висипалося, включно з червоним гаманцем зі штучної шкіри. Він згріб усе знову до сумочки і поніс її на кухню. Нехай він збіса добре розумів, що його гроші тепер живуть у кишені дизайнерських джинсів містера Дилера, душа його певною мірою наполягала, що бодай щось іще може залишитися, просто тому, що він украй потребував, аби щось лишилося. Десяти доларів вистачить на три чарки або дві шестизарядні упаковки пива, але сьогодні явно знадобиться більше.

Виловивши її гаманець, він його розкрив. Там лежало кілька фотокарток – парочка знімків Діні з якимсь парубком, що виглядав занадто схожим на неї, щоби не бути її родичем, парочка Діні з немовлям на руках і одне фото, де Діні у випускній сукні стояла поряд з якимсь вовкозубим хлопцем у кошмарному синьому піджаку. Грошове відділення було пухкеньким. Це втішало Дені надією, поки він його не розтулив і побачив пачку харчових купонів[41]. Малася там також і деяка готівка: дві двадцятки і три десятки.

«Це мої гроші. Те, що від них залишилося, принаймні».

Він все чудово розумів. Ніколи він не віддав би свою тижневу заробітну плату на збереження якійсь ужертій в дупу зйомній кралі. Це її гроші.

Так, але хіба кокс не був її ідеєю? Хіба не вона є причиною того, що він зустрів цей ранок банкрутом і в той же час з важким похміллям?

«Ні. Похмілля в тебе просто тому, що ти п’яниця. А без грошей ти, бо побачив отих трупних мух».

Можливо, воно й так, але якби вона не наполягла, що їм потрібно з’їздити на вокзал, догнатися, він не побачив би тих трупних мух.

«Їй напевне необхідні ці сімдесят баксів, щоби купити собі їжі».

Правильно. Банку арахісового масла та банку суничного джему. А ще буханець хліба, щоби було на що все те намазувати. Для всього іншого вона має харчові купони.

«Або щоб заплатити за квартиру. Гроші їй можуть бути потрібні на це».

Якщо їй необхідні гроші на квартплату, вона могла б комусь впарити цей, бодай і надколотий, телевізор. Можливо, його взяв би той її дилер – де крек, там і колеться і все таке. Сімдесяти доларів далебі недостатньо для місячної плати за квартиру, міркував він, навіть за таку паскудну, як ця.

«Це не твої гроші, доку».

То був голос його матері, останній з усіх, які б йому хотілося почути за такого дикого похмілля й з такою страшенною потребою випити.

«Відчепися нахер, ма», – промовив він голосом тихим, проте душевним.

Він узяв гроші, запхнув їх собі до кишені, поклав її портмоне назад до сумчоки і обернувся.

Позаду нього стояв хлопчик.

На вигляд йому було роки півтора. Одягнутий у майку «Атланта Брейвз»[42]. Майка сягала йому аж до колінок, але знизу все одно виглядав підгузок, бо він був завантажений і звисав малюкові ледь не до щиколоток. Денове серце скажено стрибнуло в грудях, а в голові бабахнуло так, немов сам Тор вгатив по ній своїм молотом. Якусь мить він був абсолютно впевненим, що зараз його розіб’є інсульт, вхопить інфаркт або і те, й інше одночасно.

Потім він зробив глибокий вдих і видихнув.

– Звідки це ти сюди прийшов, малий герою?

– Мама, – промовив хлопчик.

Що, до речі, абсолютно мало сенс (Ден також прийшов зі своєї мами), але не було надто допоміжним. У його гудучій голові намагався сформуватися якийсь жахливий умовивід, але він не мав жодного бажання з ним погоджуватися.

«Він бачив, що ти забрав гроші».

Можливо, й так, але це не умовивід. Якщо хлопчик бачив, як він їх забрав, то й що з того? Йому й двох років нема. Діти такого віку сприймають, як належне, все, що роблять дорослі. Якби він побачив, що його мама ходить по стелі і з кінчиків її пальців вистрілює вогонь, він сприйняв би й таке.

– Як тебе звуть, герою?

Голос у Дена пульсував в одному ритмі з серцем, яке все ще ніяк не могло заспокоїтися.

– Мама.

«Справді? Інші хлопці з цього матимуть неабияку розвагу, коли ти станеш старшокласником».

– Ти прийшов від сусідів? Чи звідкілясь далі по коридору?

«Прошу, скажи «так». Бо умовивід ось який: якщо цей хлопчик син Діні, тоді вона ходить тусуватися по барах, залишаючи його замкненим у цій задрипаній квартирі. Самого».

– Мама!

А тоді хлопчик примітив на кавовому столику кокаїн і подріботів туди, промоклий підгузок матнею метлявся йому між ніг.

– Цукейки!

– Ні, це не цукерки, – сказав Ден, хоча чому ні, звісно ж, це і є цукерки: цукерки для носа.

Не звертаючи уваги, хлопчик потягнувся рукою до білого порошку. І тоді Ден помітив синці в нього на плечі. Такі, як ото залишають по собі чиїсь жорстокі пальці.

Він ухопив хлопчика за талію і між ногами. Вихнувши дитиною вгору і геть від столу (з намоклого здавленого підгузка йому крізь пальці залопотіла на підлогу сеча), Ден побачив у себе в голові коротку, проте нестерпно яскраву картинку: схожий на Діні парубок з тієї фотокартки у її портмоне хапає цього хлопчика і трясе. Залишаючи на ньому сліди своїх пальців.

(«Агов, Томмі, коли тобі сказано геть звідси нахер, що саме тобі не ясно?»)

(«Не треба, Ренді, він же ще дитина».)

Невдовзі ця картина зникла. Але той, безсило протестуючий другий голос належав Діні, і він зрозумів, що Ренді – це її старший брат. Логічно. Не кожний бузувір обов’язково мусить бути бойфрендом. Подеколи ним буває брат. Подеколи дядько. Подеколи

(«виходь, щеня негодяще, виходь і отримай свою кару».)

ним є дорогий, рідний Татусь.

Він поніс дитину – Томмі, його звуть Томмі – до спальні. Малюк побачив матір і моментально почав пручатися: «Мама! Мама! Мама!»

Щойно Ден його опустив, Томмі подріботів до матраца і заповз до неї під бік. Не прокидаючись, Діні його обняла і пригорнула до себе. На хлопчику задерлася майка «Брейвз», і Ден побачив, що синців у нього доволі ще й на ногах.

«Її брата звуть Ренді. Я міг би його знайти».

Ця думка була такою ж холодною і яскравою, як озерна крига у січні. Якби він дістав з гаманця фотографію і сконцентрувався, ігноруючи бемкання в своїй голові, він, либонь, зміг би знайти цього великого брата. Він таке вже робив колись.

«Я міг би залишити на ньому власноручні синці. Міг би сказати, що наступного разу я його вб’ю».

От тільки не буде наступного разу. З Вілмінгтоном покінчено. Він не збирався знову колись побачити Діні й цю її безпорадну маленьку квартирку. Він не збирався бодай колись знову повертатися думкою до минулої ночі або цього ранку.

Цього разу пролунав голос Діка Хеллорана:

«Ні, любесенький. Можливо, речі з «Оверлука» ти й можеш замкнути до скриньок, але не спогади. Їх ніколи. Вони-то й є справжніми привидами».

Він затримався у дверях, дивлячись на Діні та її вкритого синцями сина. Малюк уже також поринув у сон, і на вранішньому сонці ці двоє виглядали майже янгольськими істотами.

«Вона не янгол. Може, вона й не залишає на ньому синців, але ходить на гульки, залишаючи його вдома самого. Якби тебе тут не було, коли він прокинувся і приблукав до вітальні…»

– Цукейки, – промовив хлопчик, тягнучись до кокаїну. Погані справи. З цим щось треба робити.

«Можливо, але ж не мені. Нічогенько виглядатиме, якщо я з такою пикою з’явлюся у відділку соціальної служби зі скаргою про нехтувану дитину, еге ж? Коли сам тхну алкоголем і ригаками. Пересічний добропорядний громадянин виконує свій громадянський обов’язок».

«Ти можеш покласти назад її гроші, – сказала Венді. – Бодай це ти можеш зробити».

Так він майже й зробив. Насправді так. Він витяг їх з кишені й затиснув у руці. Навіть вирушив з ними до її гаманця, і, мабуть, цей відрух був йому на користь, бо зринула нова ідея.

«Забери кокс, якщо мусиш бодай щось забрати. Ти можеш продати те, що там залишилося, за сотню баксів. Можливо, навіть за дві сотні, якщо він не дуже розбодяжений».

От тільки якщо його потенційний покупець виявиться поліцейським агентом – що цілком припустиме з його щастям, – тоді він опинитися у в’язниці. Де може так статися, що йому заразом прицвяшать і оте дурне лайно, що було заварилося в «Молочному Шляху». Готівка незмірно безпечніша. Сімдесят баксів усього.

«Я їх поділю, – вирішив він. – Сорок їй і тридцять мені».

От лишень тридцять не вельми йому допоможуть. А там же ще є харчові купони – така товста пачка, що кінь би вдавився. Дитину вона може прогодувати й на них.

Він підібрав кокс і запорошений журнал «Люди» і поклав їх на стійку в кухоньці, подалі від дитячих рук. Побачивши в раковині губку, він витер нею кавовий столик від натрушених залишків. Переконуючи себе, що, якщо вона приплентається сюди зараз, поки він це робить, він віддасть їй ці чортові гроші. Переконуючи себе, що, якщо вона так і дертиме там хропака, тоді вона заслужила те, що заслужила.

Ден закінчив витирати столик, кинув губку до мийки, і йому майнула коротка думка, чи не залишити записку. Але що в ній можна написати? «Піклуйся краще про свою дитину, і, до речі, я забрав твої гроші»?

Гаразд, ніякої записки.

Він вирушив геть з грошима в лівій кишені і, вже виходячи з квартири, обережно, щоби зайве не грюкнули, прикрив за собою двері. Він переконував себе, що зробив так з делікатності.

3

Близько полудня – похмілля залишилося в минулому, завдяки «Фіорицету» з аптечки Діні та її «Дарвону» навздогін – він підійшов до закладу, що називався «У Ґолдена: Спиртні напої та імпортне пиво за зниженими цінами». Той стояв у старій частині міста, де будівлі були цегляними, хідники здебільшого порожніми, а ломбарди (кожна вітрина демонструє захопливу колекцію класичних бритв) численними. Ішов він з наміром купити дуже велику пляшку дешевого віскі, але те, що він побачив перед собою, перемінило його наміри. Там стояв магазинний візок якогось бомжа з усім його несамовито різноманітним майном. Сам означений бродяга перебував усередині, щось гаряче доводячи крамареві. Згори на візку лежала згорнута рулоном, перев’язана мотузкою ковдра. Ден помітив кілька плям, але в цілому вигляд вона мала непоганий. Він ухопив ковдру собі під пахву і хутко пішов геть. Після того, як він украв сімдесят доларів у наркозалежної матері-одиначки, поцупити чарівний килим у якогось бомжа здавалося лайно-проблемою. Через що він, мабуть, і почувався ще пригніченішим, аніж звичайно.

«Я Неймовірна Маліюча Людина, – подумав він. – Украду ще кілька речей і зникну цілком з очей».

Він дослухався, очікуючи прокльонів того бродяги, – що більш вони божевільні, то голосніше каркають, – але позаду не було нічого. Ще один поворот, і він зможе себе привітати зі вдалою втечею.

Ден завернув за ріг.

4

Той вечір застав його сидячим у створі великого зливового тунелю на схилі під Меморіальним мостом Кейп-Фіер[43]. Він мав кімнату, але там існувала невеличка проблема з накопиченим за житло боргом, який він стовідсотково обіцяв сплатити не пізніше п’ятої вчорашнього вечора. Але й це було не все. Повернувшись до своєї квартири, він міг отримати запрошення зробити візит до певної, схожої на фортецю муніципальної будівлі на Бесс-стрит, щоб відповісти там на запитання стосовно певної барної суперечки. Беручи все це до уваги, безпечнішим здавалося триматися звідти подалі.

У центрі міста був притулок, що звався «Дім Надії» (який пропойці, звісно ж, прозвали «Безнадійним Домом»), але Ден не мав наміру йти туди. Там можна безкоштовно переспати, але якщо маєш при собі пляшку, її в тебе заберуть. У Вілмінгтоні повно всяких нічліжок і дешевих мотелів, де всім насрати, чи ти п’яний, чи обколотий, чи нанюханий, але навіщо переводити варті доброго пійла гроші на ліжко і дах, коли надворі тепло і сухо? Про ліжка й дахи він зможе почати турбуватися, коли вирушить на північ. Не кажучи вже про те, щоб непомітно для хазяйки забрати своє майно з квартири на Берні-стрит[44].

Над рікою сходив місяць. Під Деном лежала розстелена ковдра. Невдовзі він на неї ляже, загорнеться в неї, як у кокон, і засне. Він уже якраз набрався достатньо, щоб почуватися щасливим. Зліт і набір висоти були важкенькими, але тепер, у стані польоту, всі ті низовинні турбуленції залишились позаду. Він погоджувався з тим, що не вів те, що правильна Америка називає зразковим життям, але наразі все було чудово. Він ще мав пляшку «Старого сонця» (придбану в крамниці, що містилася обачно віддалік від «Знижених цін Ґолдена») і половину геройського сендвіча[45] на завтрашній сніданок. Майбутнє здавалось туманним, але зараз яскраво світив місяць. Все було, як мусить бути.

(«Цукейки»)

Він побачив це з такою болючою ясністю, що їй далеко було до сяйва. І понад те. Діні лежить на спині, хропе. Червоний гаманець зі штучної шкіри. Пачка харчових купонів зі штампами МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА США на них. Її гроші. Сімдесят доларів. Які він забрав.

«Думай про місяць. Думай про те, який безжурний вигляд він має, сходячи над водою».

Якийсь час він намагався, але потім побачив Діні на спині, червоний гаманець зі штучної шкіри, пачку харчових купонів, зіжмакана жалюгідна готівка (більшість якої вже пішла геть). Найясніше з усього він побачив малюка, що тягнеться до понюшки схожою на морську зірку долонькою[46]. Сині очі. Рука в синцях.

«Цукейки», – сказав він.

«Мама», – сказав він.

Ден навчився трюку відмірювання собі порцій; так пійло тривало довше, кайф вчувався соковитішим і біль у голові наступного дня був легшим, стерпнішим. Проте подеколи відмірювання розладжувалося. Лайно траплялося. Як у «Молочному Шляху». Там тоді була більш-менш випадковість, але цього вечора він навмисне прикінчив пляшку чотирма довгими ковтками. Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.

Він ліг і щільно загорнувся у крадену ковдру. Чекав на непритомність, і вона прийшла, але ще раніше прийшов Тоні. У майці «Атланта Брейвз». З промоклим підгузком. Сині очі, рука в синцях, долонька, як морська зірка.

«Цукейки». «Мама».

«Я ніколи нікому про це не розповідатиму, – сказав він собі. – Ніколи й нікому».

Коли місяць високо зійшов над Вілмінгтоном у штаті Північна Кароліна, Ден Торренс запав у безпам’ятство. Снилося щось про «Оверлук», але він не пам’ятатиме того, коли прокинеться. Що він пам’ятав, коли прокинувся, – це сині очі, рука в синцях, рука, що тяглася по…

Йому вдалося забрати своє майно і вирушити на північ, спершу до штату Нью-Йорк, потім до Массачусетсу. Минуло два роки. Інколи він допомагав людям, здебільшого старим людям. Він мав хист до цього. Багато траплялося п’яних ночей, коли той малюк був останнім, про що він думав, і першим, що приходило йому до голови, коли він прокидався з похміллям вранці. Про цього малюка він думав завжди, коли обіцяв собі, що кине пити. Можливо, наступного тижня; наступного місяця це вже точно. Малюк. Очі. Рука. Долоня, як морська зірка, тягнеться.

«Цукейки».

«Мама».

Частина перша. Абра

Розділ перший. Ласкаво просимо до Тінітавна

1

Після Вілмінгтона щоденне пияцтво припинилося.

Він обходився тиждень, а іноді й два чимсь не міцнішим за дієтичну колу. Він прокидався без похмілля, що було добре. Він прокидався спраглим і мізерним – жага, – що не було добре. Потім приходив якийсь вечір. Або вікенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевізору – молоді люди зі свіжими обличчями, і жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке після запальної гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жінок, котрі випивають після роботи на веранді якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькі назви і багато висячих рослин. Напої майже завжди були того кшталту, що їх подають із крихітними парасольками. Інколи то була якась пісня по радіо. Одного разу то були «Стікс», що співали «Містера Робото». Коли він був сухим, він був абсолютно сухим. Коли він випивав, він напивався. Якщо він прокидався поряд з якоюсь жінкою, він думав про Діні й малюка в майці «Брейвз». Він думав про ті сімдесят доларів. Думав навіть про вкрадену ковдру, яку він тоді залишив у зливовому тунелі. Можливо, вона й досі там. Якщо так, то вже й зопріла.

Інколи він напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час – він добре робив свою справу, – але потім надходив певний день. І коли такий день надходив, він казав «красно вам дякую» і сідав на автобус. Вілмінгтон перемінився на Олбані, а Олбані на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де він напився на парковому фолк-концерті й наступного дня прокинувся у в’язниці зі зламаним зап’ястком. Далі був Вестон, після того надійшла черга будинку престарілих на Мартас Вайньярд, і, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго[47]. На третій день старша сестра дочула в його віддиху спиртне, і тоді – прощавай, бувай щасливий. Одного разу він перебіг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому стані, хоча під сподом – тією частиною, що сяяла, – щось він таки відчув. Якийсь ніби сморід, відлітаючий і неприємний, як запах горілої гуми на тому відтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварія.

З Мартас Вайньярда Ден автобусом Массачусетських ліній доїхав до Ньюберіпорта[48]. Там він знайшов собі роботу у ветеранському шпиталі штибу «начхати-якось-воно-буде», де подеколи всіма покинутий старий солдат міг сидіти в інвалідному візку перед порожнім оглядовим кабінетом, аж поки в нього із сечоприймача не починало переливатися на підлогу. Паскудне місце для пацієнтів, трохи краще для таких безщасних пройдисвітів, як Ден, хоча він і ще кілька осіб намагалися таки доглядати за старими вояками, наскільки це було можливо. Там він навіть допоміг декому перейти межу, коли надійшов їх час. На цій роботі він утримався досить довго, щоби президент-саксофоніст передав ключі від Білого дому президенту-ковбою.

Ден мав декілька п’яних ночей у Ньюберіпорті, але завжди перед вихідним днем, тож все було гаразд. Після одного такого міні-запою він прокинувся з думкою: «Принаймні я залишив харчові купони». Ця думка привела за собою той старий біснуватий дует із телевікторини.

«Вибач, Діні, ти програла, але ніхто не йде з порожніми руками. Що там у нас для неї мається, Джонні?

Ну, Бобе, наша Діні не виграла жодних грошей, але залишилася з нашим новим домашнім призом, кількома грамами кокаїну і великою, товстою пачкою ХАРЧОВИХ КУПОНІВ!»

Ден досяг того, що цілий місяць протримався без питва. Здогадувався, що це він так чудернацьки себе карає. Не раз і не два йому зринала думка, що якби він знав адресу Діні, то давно вже відіслав би їй ті срані сімдесят доларів. Він послав би їй удвічі більше того, аби лиш міг таким чином перестати згадувати про малюка у майці «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зірку долоньку. Але адреси він не мав, отже, натомість залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезістю.

А тоді одного вечора, проходячи повз шинок під вивіскою «Відпочинок рибалки», він крізь вітрину помітив приємного вигляду білявку, що сиділа одна біля бару. На ній була сукня з картатої шотландки, яка закінчувалася посередині стегна, вигляд дівчина мала самотній, тож він зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена і, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо він складе їй компанію, а через три доби він прокинувся з тою ж самою чорною дірою у пам’яті. Ден пішов до ветеранського центру, в якому він займався тим, що мив підлоги і вкручував електричні лампочки, сподіваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсім не означало «начхати-й-геть-забути». Ідучи звідти з тими небагатьма речами, що лежали в його шафці, він пригадав стару фразу Бобкета Ґолдтвейта: «Моя робота тривала, але її там уже робив хтось інший»[49]. Тому він знову сів на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон із задурливою рідиною.

Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Мама».

Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.

Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».

Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».

Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив – він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.

«Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться».

Якби ж то це було правдою. Тим не менше, він закрутив ковпачок на пляшці й поклав її поряд з собою на сидіння. Двічі він її брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу він сягнув рукою до пакета і відкрутив ковпачок знову, але якраз тоді автобус перетнув кордон штату і заїхав на відпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширі. Ден пристав до решти пасажирів, що вирушили до «Бургер Кінга»[50], затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до сміттєвого бака. На борті високого зеленого контейнера містився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.

«Як було б гарно, – подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. – Ох, Господи, як би це було гарно».

2

За півтори години автобус проминув щит із написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!

Автобус зупинився біля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирів, і з вільного місця поряд із Деном, на якому першу частину поїздки була спочивала пляшка, заговорив Тоні. Ден відразу впізнав цей голос, хоча Тоні до нього не говорив так ясно вже багато років.

(«ось воно, те місце»)

«Авжеж, не гірше за інші», – подумав Ден.

Вихопивши з верхньої полиці свій речовий мішок, він вийшов. Він стояв на хіднику і дивився, як від’їжджає автобус. Обрій на заході був надпилений Білими горами[51]. В усіх своїх блуканнях він уникав гір, особливо тих зазубрених монстрів, що ділили його країну на дві частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врешті-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте ці гори були ласкавішими за ті, які все ще подеколи являлися йому у снах, і він подумав, що з цими він зміг би зжитися, принаймні на якийсь час. Якщо він зможе перестати думати про того хлопчика у майці «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумієш, що рухатися кудись далі немає сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою.

У повітрі танцював сніжок, легесенький, наче фата нареченої. Ден побачив, що розташовані вздовж широкої головної вулиці крамниці здебільша розраховані на задоволення потреб лижварів, які прибувають у грудні, та літньої пори гостей, які приїздять сюди у червні. У вересні й жовтні сюди також напевне приїздять листогляди, але зараз тут те, що на півночі Нової Англії[52] вважається за весну: вісім дошкульних тижнів, приоздоблених холодом й сирістю. У Фрейжері явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього міста – Кренмор-авеню – лежала майже геть порожньою.[53]

Ден перекинув через плече речовий мішок і неспішно вирушив у північному напрямку. Він зупинився проти залізної кованої огорожі, щоб роздивитися на якийсь розлогий вікторіанський будинок із двома новішими цегляними флігелями по боках. З Вікторіанцем їх з’єднували криті галереї. Дах головної будівлі зліва вінчала баштиця, але справа такої не малося, що надавало всій садибі чудернацьки розбалансованого вигляду, який Денові чомусь імпонував. Це було так, ніби ця велика стара дівиця каже: «Йо, частина мене відпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Він було заусміхався. Та потім його усмішка зав’яла.

У вікні баштиці стояв Тоні й дивився вниз, на нього. Він побачив, що Ден дивиться вгору, і помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав із дитинства, коли Тоні приходив часто. Ден заплющив очі, а коли він їх відкрив, Тоні вже не було. Та й взагалі його там не могло бути, як би він зміг? Те вікно було забите дошками.

Щит на галявині, золоті літери на зеленому тлі того ж відтінку, що сам будинок, повідомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.

«Там у них живе кицька, – подумав він. – Сіра кицька, яку звуть Одрі».

Як виявилося, він був почасти правий, а почасти ні. Там дійсно жило сіре створіння, але то був кастрований кіт і звали його не Одрі.

Ден доволі довго дивився на щит з цим написом – достатньо довго, щоб хмари розійшлися і згори було послано мало не біблійний промінь, – а потім він вирушив далі. Хоча сонце тепер світило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кількох автомобілів, косо припаркованих навпроти закладів «Олімпія Спортс» і «Спа Свіжий День», сніжок не переставав кружляти, що нагадало Денові фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонті: «Диявол лупцює свою дружину».

3

За пару кварталів після того хоспісу Ден зупинився знову. По інший бік вулиці проти муніципалітету розкинулася громадська толока – парк у спільному володінні мешканців міста Фрейжера. Пару акрів там займав моріжок, який лише щойно почав зеленіти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напівкорт, стояли пікнікові столики і навіть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбільше його зацікавило, то це щит з написом:

ЗАВІТАЙТЕ ДО ТІНІТАВНА

«МАЛЕНЬКОГО ЧУДА» ФРЕЙЖЕРА

І ПОКАТАЙТЕСЯ НА ТІНІТАВНСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ!

І далебі не геній зрозумів би, що Тінітавн – це крихітна копія Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку він проходив, її шпиль здіймався вгору на цілих сім футів; а також кінотеатр «Музична скринька»; «Найласіше Морозиво»; «Гірська книгарня»; «Сорочки & Різне»; «Міська галерея»; «Якісний друк – наш фах». А ще чудова мініатюрна модель будинку Гелен Рівінгтон заввишки по пояс, хоча два бічних цегляних флігелі тут були відсутні. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такі жахливо почварні, особливо у порівнянні з центральною будівлею.

Поза Тінітавном стояв мініатюрний потяг, чиї позначені написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирські вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмістити бодай когось більшого розміром за дитину дошкільного віку. З яскраво-червоної труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбільшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило»[54]. Ден дочув гуркотіння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелітками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса міста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжері, десь мусить бути також вулиця, названа її ім’ям.

Він застиг на місці, хоча сонце вже знову сховалося і день знову набрався холоду так, що Ден бачив власний віддих. Коли був малим, йому завжди хотілося собі іграшкову електричну залізницю, але він її так ніколи й не мав. І ось тут, у Тінітавні, він побачив її дебелішу версію, яку вподобали би діти будь-якого віку.

Перекинувши речовий мішок на інше плече, він перетнув вулицю. Знову почути Тоні – ба навіть побачити його – це дещо стривожило Дена, але саме зараз він був радий, що зупинився тут. Може, це дійсно те місце, яке він шукав, те місто, де він врешті знайде спосіб виправити своє небезпечно збочене життя.

«Куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою».

Він запхнув цю думку до ментальної комори. У цім ділі він був майстром. Багацько різного вже містилося в тій коморі.

4

Обидва боки локомотива були прикриті капотом, але, помітивши під низеньким карнизом Вокзалу Тінітавн ослінчик, Ден підніс його і став на нього. У кабіні машиніста було два покритих смушком ковшоподібних сидіння. На Денів розсуд, їх було виколупано з якоїсь старої потужної машини детройтського виробництва. Сама кабіна і її начиння також скидалися на щось модифіковане з ери Детройту[55], за винятком Z-подібного важеля коробки передач, що стирчав з підлоги. На ньому не було схеми перемикання швидкостей; його оригінальну головку замінили на оскалений череп у бандані, яка від багаторічного тертя об неї долонь перетворилася з червоної на блякло-рожеву. Верхню частину кермового колеса було відрізано, і тому те, що залишилося, більше скидалося на штурвал якогось легкомоторного літака. На приладовій панелі виднівся напівстертий, проте ще розбірливий напис чорною фарбою: МАКСИМАЛЬНА ШВИДКІСТЬ 40[56] НЕ ПЕРЕВИЩУВАТИ.

– Подобається? – голос прозвучав просто в нього за спиною.

Ден різко обернувся назад усім тілом, ледь не звалившись з ослінчика. Велика, обметана рука вхопила його за передпліччя, утримавши від падіння. Вона належала дядькові десь під чи трохи за шістдесят, одягненому в джинсову куртку на товстій підкладці та в картатому червоному мисливському картузі з опущеними навушками на голові. У вільній руці він тримав інструментальну скриньку зі зробленим рельєфними пластиковими літерами написом на кришці: ВЛАСНІСТЬ МУНІЦИПАЛЬНОГО ВІДДІЛКУ ФРЕЙЖЕРА.

– Агов, вибачте, – промовив Ден, сходячи з ослінчика. – Я не збирався…

– Та ’се гаразд. Люди повсякчас тут зупиняються, щоб роздивитися. Зазвичай фанати моделей поїздів. Це для них, немов мрія, ’тілена наяву. Ми їх намагаємось не підпускати близько влітку, коли у нас тут ’се аж гуде і «Ріва» бігає ледь не щогодини, але о сій порі року тут нема «нас», є лиш сам-один я. А я не проти. – Він простягнув руку. – Біллі Фрімен. Міська експлуатаційно-ремонтна команда. А «Ріва» – це моя дитинка.

Ден потис запропоновану долоню.

– Ден Торренс.

Біллі Фрімен позирнув на речовий мішок.

– Щойно зійшов з автобуса, я так собі ’адаю. Чи ти їздиш великим пальцем?

– Автобусом, – відповів Ден. – А що в цієї штуки за двигун?

– Ну, скажімо, це цікаве питання. Ма’ть, ніколи не чув про «Шевроле Веранейо», а чи не так?

Ден ніколи не чув, але все одно знав. Бо це знав Фрімен. Денові подумалося, що він вже багато років не мав такого яскравого сяйва. Разом із собою воно принесло і привид того задоволення, яке він відчував зовсім малюком, іще до того, як відкрив для себе, яким небезпечним може бути сяйво.

– Бразильський «Сабурбен»[57], авжеж? Турбодизель.

Кущасті брови Фрімена злетіли вгору, і він заусміхався.

– Правильно, чорти забирай! Кейсі Кінгслі, він наш бос, купив його минулого року на одному аукціоні. Чисто тобі трактор-ваговіз. Тягне, як той сучий син. Приладова панель також від «Сабурбена». А сидіння я сам ставив.

Сяйво вже пригасало, проте Ден устиг вловити останню думку.

– Від «ГТО Джаджа»[58].

Фрімен розквітнув.

– Істинно так. ’Найшов їх на звалищі, там, на шляху до Санапі[59]. Важіль коробки передач від «Мака»[60] 1961 року. Дев’ять швидкостей. Гарний, нє? Ти роздивляєшся, бо шукаєш собі роботу, чи просто роздивляєшся?

Ден аж кліпнув від такої раптової зміни напрямку. Чи шукає він собі роботу? Подумалося, що так. Той хоспіс, який він проминув, неспішно гуляючи по Кренмор-авеню, був би логічним місцем для початку, і Ден мав упевненість – не знати, чи то було сяйво, чи просто ординарна інтуїція, – що його там візьмуть, але він не був певним, що бажає йти туди прямо зараз. Тоні, побачений там у вікні баштиці, його збентежив.

«А також, Денні, тобі хочеться трохи віддалитися на шляху від своєї останньої пиятики, перш ніж з’явитися туди й попрохати бланк заяви про прийняття на роботу. Навіть якщо в них є єдина вакансія – тягати підлогонатирач у нічну зміну».

Голос Діка Хеллорана. Господи. Ден так давно не згадував про Діка. Мабуть, жодного разу після Вілмінгтона.

З наближенням літа – сезону, для якого у Фрейжері беззаперечно малися всякі резони, – людей почнуть наймати на всякі роботи. Але якби він мав вибір між «Чіліз»[61] у місцевому торговельному центрі й Тінітавном, він беззаперечно вибрав би Тінітавн. Він уже було відкрив рота, щоби відповісти на запитання Фрімена, але раніше знову заговорив Хеллоран.

«Ти наближаєшся до великої цифри три-нуль, любасику солоденький. Скоро в тебе може поменшати шансів».

Тим часом Біллі Фрімен дивився на нього з відкритою, щирою цікавістю.

– Так, – промовив Ден. – Я шукаю роботу.

– Але, знаєш, робота у Тінітавні не ’ротриває довго. Тільки-но настає літо й кінчається школа, містер Кінгслі наймає місцевих. Від вісімнадцяти до двадцяти двох, здебільша. Цього очікують тутешні виборні. Ну, й дитячий труд дешевший. – Він вищирився в усмішці, демонструючи дірки там, де колись у нього сиділи зуби. – Але однаково є набагато гірші місця для заробляння баксів. Робота надворі зара’ вигляда не вельми приємною, але так холодно, як зара’, ще недовго буде.

Ні, довго не буде. Багато об’єктів на цій толоці ще були під брезентовими накривками, але невдовзі їх познімають, виставивши на огляд інфраструктуру маленького курортного містечка: ятки з хот-догами, кіоски з морозивом, щось кругле, що, на око Дена, мусило бути каруселлю. І, звісно ж, тут був цей потяг, потяг з маленькими пасажирськими вагончиками і великим турбодизельним двигуном. Якщо він утримуватиметься подалі від пійла і проявить себе вартим довіри, Фрімен або його бос – Кінгслі – можуть дозволити йому покермувати потягом разок, а то й два. Йому б це сподобалося. А на потім, коли вже муніципальний відділок найматиме місцевих хлопців щойно зі школи, завжди є той хоспіс.

Якщо він вирішить тут залишитися, тобто.

«Краще б ти уже десь зупинився, – промовив Хеллоран, схоже, для Дена це був день голосів і видінь. – Краще б ти уже десь нарешті зупинився, а то не будеш здатен зупинитися ніколи ніде».

Він здивував сам себе, розсміявшись.

– Для мене це звучить добре, містере Фрімен. Дійсно дуже добре звучить.

5

– До надвірного впорядкування коли-небудь брався? – спитав Фрімен. Вони неспішно йшли вздовж вагонів потяга. Їх верхівки сягали Дену лише по груди, через що він почувався велетнем.

– Я вмію саджати квіти, полоти бур’яни і фарбувати. Даю собі раду з листяздувальною машиною і мотопилою. Я вмію ремонтувати невеликі двигуни, якщо проблема не дуже складна. А ще я спроможний їздити на газонокосарці й не давити нею малих дітей. А потяг… ну, щодо цього не знаю.

– Для цього тобі тре’ буде отримати дозвіл Кінгслі. Страховку і все таке інше лайно. Слухай-но, а рекомендації якісь в тебе є? Містер Кінгслі тебе без них не візьме.

– Є трохи. Здебільшого прибиральницькі й санітарські зі шпиталів. Містере Фрімен…

– До мене краще – Біллі.

– Гаразд, Біллі, не схоже, щоби цей ваш потяг міг катати бодай якихось пасажирів. Де їм сидіти?

Біллі радісно вищирився.

– Зачекай-но. Подивимося, чи й тобі воно видасться так само кумедним, як мені. Мені це ніколи не набридає.

Фрімен пішов назад до локомотива і нахилився в його кабіну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмічні клуби темного диму. По всій довжині «Гелен Рівінгтон» пролунало жалібне виття гідравлічної системи. Раптом дахи пасажирських вагонів і жовтого кондукторського – загалом дев’ять вагонів – почали підійматися. Для Дена це виглядало так, ніби одночасно почали здійматися вгору дев’ять ідентичних автомобілів-кабріолетів. Він нахилився, зазираючи до вікон, і побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидінь. По шість у пасажирських вагонах і два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.

Коли Біллі повернувся назад, щирився вже Ден.

– Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирів.

– Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фільмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.

У кінці кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Біллі ступив на одну, пройшов проходом і сів. Сталася кумедна оптична ілюзія, він раптом здався більшим за самого себе природного. Він величаво помахав Денові, котрий уявив собі, як, зліліпутивши своєю присутністю цей потяг, п’ятдесят бробдінгнегців[62] величаво вирушають на ньому від вокзалу Тінітавна.

Біллі Фрімен підводився і сходив на перон під Денові аплодисменти.

– Можу закластися, між Днем пам’яті та Днем праці[63] ви продаєте не менш ніж мільярд поштових листівок.

– А щоб тобі всратися.

Біллі порився в кишені куртки і, видобувши звідти пом’яту пачку «Дюка» – добре знайомі Дену дешеві сигарети, що продаються на автобусних станціях і в бакалійних крамницях по всій Америці, – простягнув її Дену. Той узяв сигарету. Біллі дав підкурити йому й собі.

– Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, – промовив Біллі, дивлячись на свою сигарету. – Ще зовсім ’ебагато часу минеться, і тут куріння зовсім заборонять. Оті, у Жіночому клубі Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаєш мене, хто вони, але знаєш, як вони кажуть: рука, що гойдає оту к бісу колиску, керує оцим бісовим світом. – Він випустив дим з ніздрів. – Не скажу, аби більшість з них гойдали бодай якусь колиску, відколи президентом був іще Ніксон. Чи мали потребу в тампаксах, між іншим.

– То, може, й не найгірше рішення було б, – сказав Ден. – Діти копіюють те, що бачать за старшими.

Він подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив більше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своєю смертю, це дюжину чарок. Ну звісно, сама Венді любила сигарети, вони ж її і добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообіцяв собі, що сам ніколи не підчепить цієї звички. Перегодом він прийшов до висновку, що життя – це серія глузливих засад.

Біллі Фрімен дивився на нього, одне око в нього було майже цілком примружене.

– Я інколи про людей маю якесь чуття, от і про тебе маю. – Він вимовляв «маю» на новоанглійський манер «мау». – Дістав його ще до того, як ти обернувся і я побачив те’ в лице. Гадається мені, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься від тепер і до кінця травня. Отак воно мені вчувається, а я своєму чуттю довіряю. Мо’, хай це й дурня.

Ден зовсім не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумів, чому він так ясно дочув думки Біллі Фрімена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Він пригадав, що йому одного разу розповідав Дік Хеллоран – Дік, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трішки того, що я називаю сяйвом, але здебільша то лиш іскра – типу, така штука, що помага їм вгадувати, яку наступну пісню по радіо заграє ді-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».

Біллі Фрімен мав таку іскру. Такий відблиск.

– Гадаю, треба побалакати з тим Кері Кінгслі, еге ж?

– Не Кері, а Кейсі. Авжеж, він саме той чолов’яга. Керує муніципальними службами в нашому місті вже двадцять п’ять років.

– Коли для цього найкращий час?

– Та просто зараз, я сказав би, – наголосив Біллі. – Ондечки, через вулицю, цегляна будівля, то Фрейжерський муніципалітет і всякі міські контори. Містер Кінгслі сидить у цоколі, в кінці коридору. Ти здогадаєшся, що трапив, куди тре’, коли почуєш диско-музику зі стелі. Там нагорі спортзал, щовівторка і щочетверга леді там займаються аеробікою.

– Добре, – сказав Ден, – саме це я зараз і зроблю.

– Рекомендації в тебе з собою?

– Так, – поплескав Ден по своєму речовому мішку, який він був поставив, сперши на вокзал Тінітавна.

– І ти їх не сам собі понаписував, ніц такого?

Денні усміхнувся.

– Ні, вони цілком справжні.

– Тоді, катай мерщій, покажи йому, тигре.

– Гаразд.

– Ще одне, – промовив Біллі, коли Ден вже було вирушив геть. – Він страшенно терпіти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща і він те’ питатиме, моя тобі порада… збреши.

Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.

6

Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж Піпл», які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свою «Вай-Ем-Сі-Ей»[64]. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів.

– Угу-гм, – примовляв Кінгслі. – Угу-гм… так… добре, добре, добре…

Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.

– Пригощайся, – промовив він.

– Ні, дякую, – відповів Ден.

Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн, абсурдний і життєрадісний, а ще якийсь відважний у своїй зарозумілій, притаманній суто американським маленьким містечкам манері. А також йому сподобався Біллі Фрімен, котрий має в собі крихту сяйва, мабуть, сам того навіть не знаючи.

Згори над ними на зміну «Вай-Ем-Сі-Ей» прийшла «Я переживу»[65]. І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл.

«Він збирається мені відмовити».

Але після дня точних прозрінь це виявилося мимо цілі.

– Це все гарно, але я збагнув, що тобі значно комфортніше працювалося б у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу або в хоспісі, тут, у нашому місті. Можливо, з твоєю кваліфікацією ти навіть підійшов би «Домашнім доглядачам»[66] – я бачу, ти маєш посвідчення спеціаліста з надання першої допомоги і ще кілька медичних сертифікатів. Згідно з ними, знаєш, зокрема, як упоратися з дефібрилятором. А чи ти чув про «Домашніх доглядачів»?

– Так. І про хоспіс я думав. А тоді побачив міську толоку, і Тінітавн, і потяг.

Кінгслі гмикнув:

– Мабуть, був би не проти іноді побути його машиністом, чи не так?

Ден збрехав, не вагаючись:

– Ні, сер, не думаю, щоби мене це зацікавило. – Зізнання, що йому мріється вмоститися у ковшоподібному водійському сидіння ГТО і покласти руки на той штурвал з обрізаного автомобільного керма, майже напевне привело б до запитання про водійські права, а далі до розпитувань, яким чином він їх позбувся, ну а насамкінець до пропозиції покинути кабінет містера Кейсі Кінгіслі, і то негайно. – Я той хлопець, що здебільша біля граблів та газонокосарок.

– А також здебільша той, що схильний до короткотермінових робіт, судячи з твоїх паперів.

– Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мій організм вже випрацював більшість свого запасу жаги мандрів. – Він подумав, чи прозвучала ця фраза для Кінгслі такою ж нікчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.

– Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, – сказав Кінгслі. – Щойно закриються на літо школи…

– Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.

– Мені однаково, що так, що інакше. – Кінгслі позирав на нього цікавим оком. – Помираючі люди тебе не бентежать?

«Твоя мати померла там, – подумав Денні. – Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. – Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».

– Ні, – відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: – Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.

– Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю – він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла – я про це подбаю. З цим нам усе ясно?

Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,

(уїдливе чмо)

але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.

– Кришталево.

– Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?

– Так. Дякую вам, містере Кінгслі.

Кінгслі махнув рукою.

– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?

– Дійшли.

Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.

Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»[67], розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.

– Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, – промовив Кінгслі.

«Ні, – подумав Денні. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».

– З тобою все гаразд? – запитав Кінгслі. – Щось ти нібито трохи зблід.

– Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.

Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?

7

Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.

– Сходи в обідню перерву, – сказав Кінгслі. – Спитай місіс Робертсон. – Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. – І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка – моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.

Ден сказав, що херні творити не буде, але надмір щирості, якою він намагався просякнути свій голос, звучав підробкою навіть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонті, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нібито дивно відчувати симпатію до людини, яка тебе мало не вбила, але він її відчував. Чи вважали люди за необхідне нагадувати його батькові, щоби він не творив херні? Мабуть. Та Джек Торренс все одно її сотворив. Грандіозну. На п’ять зірочок. Поза всякими сумнівами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долі, декотрі особини, як воно видається, так і пнуться пройтися по твоїй спині та ще й притиснути підошвою тобі шию, замість того, аби допомогти підвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звісно, коли ти бігаєш разом із підніжними псами, то й бачиш здебільшого самі лише лапи, пазурі та гузна.

– І попитай в Біллі, може, він знайде якісь чоботи, щоби підійшли тобі за розміром. Він був заначив десь із дюжину пар у реманентному складі, хоча останній раз, коли я дивився, там хіба що половина були парними.

День стояв сонячний, повітря було духмяним. Ден, який працював у джинсах і майці «Ютіка Блу Сокс»[68], подивився вгору на майже без жодної хмаринки небо, а потім знову на Кінгслі.

– Йо, я знаю, як воно виглядає, але це гірський край, друзяко. НУОАД[69] сповістило, що в нас задує північно-східний, і випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить – бідняцькі добрива, як називають квітневий сніг у Нью-Гемпширі, – але будуть і штормові пориви. Так там кажуть. Сподіваюся, разом з листяздувачем тобі пригодиться й снігоздувач. – Він зробив паузу. – Також я сподіваюся, що в тебе все гаразд зі спиною, бо вам з Біллі доведеться багацько обламаних гілок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порізати кілька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?

– Так, сер, – відповів Ден.

– Добре.

8

Ден з місіс Робертсон чудово порозумілися; вона навіть запропонувала йому сендвіч з яєчним салатом і чашку кави у спільній кухні. Він прийняв її пропозицію, очікуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер і де він жив до того. На його втіху, нічого цього не прозвучало. Натомість вона спитала в нього, чи має він час, щоби допомогти їй закрити віконниці на нижніх вікнах, якщо дійсно на них насувається, як вона це назвала, «вітровий ковпак». Ден погодився. Небагато він мав життєвих правил, але одним із них було: намагайся завжди підтримувати злагоду з хазяйкою житла; ніколи не знати, коли тобі, можливо, доведеться прохати про відстрочення квартирної плати.

Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.

– Ось що я тобі скажу, Денно, – мовив Біллі. – Який же я втомлений роботяга.

– Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.

Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.

– Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.

Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.

Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», – подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.

Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом як вітер, що дедалі дужчав, тріпав холоші джинсів навкруг його гомілок, а тоді розплющив їх знову. Листя на вулиці залишилося, але циліндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних і зазвичай позбавлених сенсу видінь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли він залишався тверезим якийсь довший час, але ніколи воно не проявлялося так потужно до того, як він приїхав до Фрейжера. Це виглядало так, ніби повітря тут було дещо інакшим. Сприятливішим для тих дивацьких трансляцій з планети Деінде. Особливим.

«Як ото «Оверлук» був особливим».

– Ні, – промовив він вголос. – Ні, я в це не вірю.

«Кілька чарочок, і все минеться, Денні. У це ти віриш?»

На жаль, у це він вірив.

9

Кімната Дена на третьому поверсі огрядного, збудованого в колоніальному стилі дому місіс Робертсон дивилася на захід, на гори[70]. Ден радо б обійшовся без такої панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвіли до тьмяної сірості, але поки він розпаковував свої речі, пам’ять виштовхувала їх на поверхню… вони зринали так, як оті бридкі органічні об’єкти (скажімо, розкладені тушки невеличких звірят) виринають на поверхню глибокого озера.

«Тоді вже западали сутінки, коли надійшов перший справжній снігопад. Ми стояли на ґанку того великого старого порожнього готелю, мій тато посередині, мама по один його бік, а я по інший. Він обхопив нас руками. Тоді все було окей. Він не пив тоді. Спершу сніг падав ідеально прямими смугами, але потім підхопився вітер і почав здувати його врізнобіч, насувати проти боків ґанку і вкривати ним отих…

Він намагався заблокувати це видіння, але воно проривалося.

…вкривати ним отих живоплотних звірів. Отих, що інколи могли самі пересуватися, коли на них не дивишся».

Він відвернувся від вікна, його руки вкрилися гусячою шкірою. Він купив сендвіч у крамниці «Червоне яблуко», запланувавши собі його з’їсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда[71] у м’якій обкладинці, яку він також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кілька разів відкусивши, він знову загорнув сендвіч і поклав його на підвіконня, де той перебуватиме у прохолоді. Решту сендвіча можна буде з’їсти пізніше, хоча він гадав, що навряд чи засидиться сьогодні набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторінок, то й гаразд.

Вітер надворі все дужчав. Вряди-годи, обдуваючи піддашки, він видавав нестямне виття, яке змушувало Дена піднімати очі від книги. Близько половини на дев’яту почався сніг. Мокрий і важкий, він швидко заліплював вікно, перекриваючи вид на гори. У якомусь сенсі це було навіть гірше. Так само сніг колись обліплював вікна в «Оверлуку». Спершу тільки на першому поверсі… потім на другому… а врешті-решт і на третьому.

І так їх було поховано в компанії живих мерців.

«Мій батько вірив, що вони зроблять його менеджером. Йому всього лиш треба було показати свою вірність. Віддавши їм свого сина».

– Свого одного-єдиного сина, – промурмотів Ден, а потім озирнувся, немов там говорив хтось інший… і дійсно, він не почувався на самоті. Був не зовсім сам. Майнувши вздовж стіни буднику, знову скрикнув вітер, і Ден здригнувся.

«Не пізно ще сходити знову до «Червоного яблука». Взяти пляшку чого-небудь. Приспати всі ці неприємні думки».

Ні. Він збирався читати книгу. Справою займався Лукас Давенпорт, і він збирався дочитати цю книгу.

Ден закрив її о чверть на десяту і ліг до чергового ліжка у черговій орендованій кімнаті. «Я не зможу заснути, – подумав він. – Не зможу під таке виття вітру».

Але він заснув.

10

Він сидів у створі зливового тунелю, дивлячись на порослий чагарником схил, що спускався до ріки Кейп-Фіер, і на міст, який проліг над нею. Ніч була ясною і місяць був у повні. Там не було ні вітру, ні снігу. І «Оверлук» щез. Навіть якби готель не згорів упень ще за часів президентства арахісового фермера, він відлежав би більш ніж на тисячу миль звідси. Чому ж тоді Ден почувався таким наляканим?

Бо він був не сам, ось чому. Хтось був позаду нього.

– Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?

Голос був текучим, мінливим. Ден відчув, як йому морозом пробрало спину. Але ще холоднішими були його ноги, помережані променистими зірочками гусячої шкіри. Він бачив ті білі ґульки, бо сидів у шортах. Авжеж, він був одягнений у шорти. Нехай його мозок належав дорослому чоловікові, але наразі той сидів у тілі п’ятирічного хлопчика.

«Медовий ведмедик. Хто?..»

Та він уже розумів. Він назвав був Діні своє ім’я, але вона ним не скористалася, просто натомість називала його Медовим Ведмедиком.

«Ти не пам’ятаєш цього, а крім того, це ж просто сон».

Авжеж, це сон. Він же зараз у Фрейжері, штат Нью-Гемпшир, спить, тимчасом як снігова буря виє за стінами будинку мебльованих квартир місіс Робертсон. Тим не менше, здавалося розумним не обертатися. І безпечнішим – це також.

– Не треба порад, – сказав він, роздивляючись на річку і на той повний місяць. – Я наслухався порад фахівців. Їх повнісінько в барах і перукарнях.

– Тримайся подалі від жінки у тім капелюсі, Медовий Ведмедику.

«Що ще за капелюх?» – міг би перепитати він, але насправді навіщо перейматися? Він розумів, про який саме капелюх вона веде мову, бо сам бачив, як вітер жене його вздовж хідника. Чорний, мов гріх, ззовні, вистелений білим шовком всередині.

– Вона Королева-Сука Пекельного Замку. Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере.

Він повернув голову. Ніяк не міг від цього втриматися. Діні сиділа позаду нього у зливовому тунелі, накинувши собі на голі плечі ковдру того бродяги. Волосся прилипло їй до щік. У неї було роздуте обличчя, і воно сочилося. Очі її були затуманені. Вона була мертвою, мабуть, вже роки й роки в могилі.

«Ти несправжня», – намагався промовити Ден, але жодних слів з нього не видобулося. Йому знову було п’ять рочків, Денні став п’ятирічним, готель «Оверлук» перетворився на попіл і кістки, але ось тут була мертва жінка, та, яку він колись обікрав.

– Все гаразд, – сказала вона. Булькотливий голос виходив з розпухлого горла. – Я продала кокс. Спершу набодяжила до нього трохи цукру й отримала дві сотні. – Вона вищирилася, і крізь її зуби потекла вода. – Ти сподобався мені, Медовий Ведмедику. Ось тому я й прийшла, щоби тебе застерегти. Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі.

– Фальшива особа, – промовив Ден… але прозвучало це голосом Денні, високим, ламким, співучим голосом дитини. – Фальшива особа, тебе тут нема, ти несправжня.

Він заплющив очі, як часто колись був заплющував їх, коли бачив жахливі речі в «Оверлуку». Ця жінка почала верещати, але він не розплющив очі. Її крик тривав, здіймаючись і спадаючи, і він усвідомив, що то виття вітру. Він не в Колорадо, і він не в Північній Кароліні. Він у Нью-Гемпширі. Йому наснився поганий сон, але цей сон вже минувся.

11

Згідно з його «Таймексом» зараз була друга ночі. У кімнаті було холодно, але його руки і груди були липкі від поту.

«Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?»

– Ні, – відказав він. – Від тебе не бажаю.

«Вона мертва».

Ніяк йому було про це дізнатися, але він якось вже знав. Діні – яка виглядала богинею Західного світу у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна і коркових сандаліях – була мертвою. Він навіть знав, як вона це зробила. Наковталась пігулок, підібрала шпильками вгору собі волосся, залізла до наповненої теплою водою ванни, заснула, сповзла нижче, захлинулась.

Ревіння вітру було жаско знайомим, зарядженим лункою загрозою. Вітри дули всюди, але звучали отаким чином вони лише у верховинних місцинах. Звучало це так, ніби якийсь розсерджений бог гатить цей світ своїм повітряним молотом.

«Колись я був звик називати його пияцтво Отим Поганим, – подумав Ден. – От тільки інколи воно може бути Отим Добрим. Коли прокидаєшся з кошмару, який, як ти сам знаєш, на п’ятдесят відсотків є сяйвом – Оте Дуже Добре».

Одна чарка могла б знову занурити його в сон. Три могли гарантувати не лише сон, але сон без сновидінь. Сон – це природний доктор, а саме зараз Ден Торренс почувався хворим і потребував потужних ліків.

«Всюди закрито. З цим тобі не пощастило».

Атож. Можливо.

Він повернувся на бік, і в цей же час щось підкотилося йому під спину. Ні, не щось. Хтось. Хтось заліз йому до ліжка. Діні залізла до його ліжка й лежить із ним. От лишень якесь воно дрібне як для Діні. За відчуттям, це більше схоже на…

Він виборсався з ліжка, незграбно приземлившись на підлогу, і озирнувся через плече. Там був маленький хлопчик Діні, Томмі. Правий бік черепа мав провалений. Костяні скалки стирчали з його закаляного кров’ю білявого волосся. Мерзотна сіра грязь – мозок – підсихала на одній щоці. Він не міг залишатися живим з такою огидною раною, але він був живий. Він потягнувся до Дена своєю схожою на морську зірку долонькою.

– Цукейки, – промовив він.

Виття почалося знову, тільки цього разу голосила не Діні і не вітер.

Цього разу вив він.

12

Коли він прокинувся вдруге – цього разу прокинувся насправді – Ден зовсім не кричав, лиш якесь глухе ніби гарчання рокотало в глибині його грудей. Він сів, засапаний, обмотаний впоперек збитими простирадлами. Нікого разом з ним у ліжку не було, але сновидіння ще не розчинилося і просто бачити йому не було достатньо. Він провів руками по нижньому простирадлу, намацуючи вистигаюче тепло або вм’ятину, які могли залишити по собі маленькі стегна й сіднички. Нічого. Звісно, що нічого. Тому потім він зазирнув під ліжко, де побачив тільки позичені йому чоботи.

Вітер уже дув не так сильно. Буря ще не минулася, але починала влягатись.

Він вирушив до ванної кімнати, але на півдорозі різко обернувся, ніби сподіваючись застати когось зненацька. Там було лише ліжко, в ногах якого валялися скинута на підлогу ковдра. Увімкнувши світло над раковиною, він сполоснув собі обличчя холодною водою й сів на закритий лядою унітаз, роблячи раз у раз глибокі вдихи. Подумав було підвестися, взяти сигарету з пачки, яка лежала в кімнаті поряд з книжкою, на маленькому столику, але ноги були, мов гумові, і він не мав певності, що вони його втримають. Принаймні поки що. Звідси йому було видно ліжко, і ліжко стояло порожнім. Вся кімната була порожньою. Тут жодних проблем.

От тільки… не вчувалася вона порожньою. Поки що ні. От коли стане, тоді він повернеться до ліжка. Але не для того, щоби заснути. На цю ніч зі сном було покінчено.

13

За сім років до того, працюючи санітаром у хоспісі в Талсі[72], Ден був потоваришував з одним літнім психіатром, який слабував на невиліковний рак печінки в останній стадії. Одного дня, коли Еміль Кеммер розповідав (не вельми обачливо) про деякі найцікавіші випадки зі своєї практики, Ден йому зізнався, що з раннього дитинства його мучать, як він це назвав, подвійні сновидіння. Чи знайомий Кеммер з таким явищем? Чи існує для цього назва?

Кеммер був дебелим чоловіком у розквіті своїх сил – чорно-біла фотографія, яку він тримав у себе на приліжковому столику, свідчила про це, – але рак, це така напрочуд ефективна дієтична програма, тож в той день, коли відбувалася ця їхня розмова, його вага приблизно дорівнювала його віку, а років йому було дев’яносто один[73]. Тим не менше, розум у нього залишався гострим, і тепер, сидячи на прикритому унітазі, дослухаючись до помираючої надворі хурделиці, Ден згадав лукаву усмішку того старого.

– Зазвичай, Деніеле, – промовив той зі своїм нещадним німецьким акцентом, – мені за діагнози платять.

Ден вишкірився.

– Тоді я, гадаю, пролітаю.

– Мабуть, ні.

Кеммер уважно дивився на Дена. Очі мав яскраво-сині. Хоча він і розумів, що це вкрай несправедливо, Ден не міг утриматися від того, щоб уявляти собі ці очі під залізним горщиком шолома Ваффен-СС.

– У цьому домі виконання смертних вироків ходить поголоска, ніби ти хлопець з талантом, що допомагає людям помирати. Це правда?

– Інколи, – відповів Ден обережно. – Не завжди.

По правді, це було майже завжди.

– Коли надійде час, ти мені допоможеш?

– Якщо зможу, звичайно.

– Добре. – Кеммер сів прямо, нелегкий і болісний процес, але, коли Ден ворухнувся, щоб йому допомогти, Кеммер відмахнувся. – Те, що ти називаєш подвійними сновидіннями, є добре відомим психіатрам, і зокрема тим, що цікавляться юнгіанством, які називають це несправжнім пробудженням. Перший сон – зазвичай це свідоме сновидіння, що означає – сплячий розуміє, що це сон…

– Так! – вигукнув Ден. – Але другий…

– Сплячий вважає, що він не спить, – сказав Кеммер. – Юнг[74] надавав цьому явищу величезного значення, навіть приписував таким сновидінням віщі можливості… але ми-то краще знаємо, правда, Дене?

– Авжеж, – погодився Ден.

– Поет Едгар Аллан По описав феномен несправжнього пробудження задовго до народження Карла Юнга. Як то в нього: «Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні». Я відповів на твоє питання?

– Думаю, що так. Дякую.

– Завжди радий допомогти. А зараз, гадаю, мені пора випити трохи соку. Яблучного, будь ласка.

14

«Віщі можливості… але ми-то краще знаємо».

Навіть якби він всі ці роки не тримав своє сяйво майже цілком у таємниці, Ден не міг дозволити собі заперечувати помираючій людині… особливо чоловікові з такими холодно-допитливими синіми очима. Правда, одначе, полягала в тому, що один або й обидва сни з його подвійного сновидіння часто бували пророчими, хоча зазвичай у таких поданнях, що він їх лише наполовину розумів або не розумів зовсім. Але, сидячи зараз тут, на кришці унітаза, у спідній білизні, тепер уже весь тремтячий (і то не лише через холод у помешканні), він розумів набагато більше, ніж йому б хотілося.

Томмі був мертвий. Майже напевне, малюка вбив садист рідний дядько. Невдовзі по тому його мати скоїла самогубство. А щодо решти сну… або побаченого ще до того фантомного капелюха, який перекидом сунувся вздовж хідника…

«Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі. Вона Сука-Королева Пекельного Замку».

– Мене це не хвилює, – промовив Ден.

«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе зжере живцем».

Він не мав наміру з нею зустрічатися, не кажучи вже про те, щоби ще якось заводитися. А щодо Діні, він не несе відповідальності ні за її незагнузданого брата, ні за те, що вона нехтувала дитиною. Він навіть більше не мусить носитися зі своєю виною за ті нещасні сімдесят доларів; вона продала кокаїн – він був упевнений, що ця частина сновидіння цілком відповідала дійсності, – тож у нього з нею квит за квит. Навіть більше того.

Що його хвилювало, то це бажання випити. Налигатися, якщо не висловлюватися з зайвою делікатністю. Надудлитися, набратися до нестями. Тепло вранішнього сонця, це таки добре, і м’язи після доброї роботи приємно гудуть, і прокидатися вранці без похмілля, але ціна – всі ці божевільні видіння й сновидіння, не згадуючи вже про безладні думки про померлих чужих людей, які знаходять собі шлях крізь його захисну систему, – занадто висока.

Занадто висока, щоби таке витримувати.

15

Він сидів на єдиному в своїй кімнаті стільці й читав роман Джона Сендфорда при світлі єдиної в кімнаті лампи, допоки у двох міських церквах, де були дзвони, не задзвонили сьому годину ранку. Тоді він натягнув свої нові (тобто для нього нові) чоботи і довгу куртку з ворсистої шерсті. Він вирушив у зовнішній світ, який змінився і пом’якшав. Ніде більше не залишилося гострого кута. Сніг все ще падав, але тепер лагідний.

«Мені треба забиратися звідси. Вертатися знов до Флориди. Нахер цей Нью-Гемпшир, де сніг, либонь, іде навіть Четвертого липня в непарні роки».

Йому відповів голос Хеллорана, тим самим добрим тоном, який запам’ятався йому з дитинства, коли Ден був ще Денні, але під тим голосом вчувалось сталеве підґрунтя.

«Краще б ти вже десь зупинився, любий, бо не будеш здатен зупинитись ніде».

– Іди ти нахер, старигане, – пробурмотів він.

Він знову пішов до «Червоного яблука», бо крамниці, в яких продавався міцний алкоголь, залишатимуться зачиненими ще щонайменше годину. Він повільно походжав між винним і пивним кулерами, міркуючи, і нарешті вирішив, що, якщо він збирається напитися, то мусить вже зробити це якомога безвстидніше. Він ухопив дві пляшки «Громовиці»[75] (вісімнадцять відсотків алкоголю, достатньо добре число, коли до віскі тимчасово нема доступу), вирушив проходом у бік каси, та потім зупинився.

«Потерпи ще один день. Дай собі ще один шанс».

Він припускав, що здатний на це, але навіщо? Щоби знову прокинутися в ліжку разом з Томмі? З Томмі, в якого половина голови провалена? Чи, може, наступного разу буде Діні, яка пролежала у тій ванні дві доби, поки домовряднику нарешті не набридло стукати, він скористався своїм майстер-ключем і знайшов її. Він цього не міг знати, якби тут був Еміль Кеммер, той би абсолютно беззастережно з цим погодився, але ж ні. Він-то знав. То навіщо перейматися?

«Може, ця гіперчутливість минеться. Може, це просто фаза така, парапсихологічний еквівалент білої гарячки. Може, якщо ти потерпиш трохи часу…»

Але час змінився. Це те, що розуміють тільки алкоголіки й нарики. Коли ти не можеш спати, коли тобі лячно озирнутися, бо боїшся побачити там щось жахливе, час видовжився й виростив собі гострі зуби.

– Вам чимсь допомогти? – запитала продавчиня, і Ден зрозумів,

(гадське сяйво, чорти б його забрали)

що він її нервує. А чом би й ні? З його нечесаним після ліжка волоссям сторчма, з темними колами навкруг очей і смиканими, непевними рухами він, мабуть, скидався на метамфетамінового фріка, який саме вирішує, чи не витягти свого вірного суботнього спецвечірнього[76] і попрохати все, що є, в касі.

– Ні, – відгукнувся Ден. – Я щойно зрозумів, що забув свій гаманець вдома.

Він поклав зелені пляшки назад до кулера. Коли він його вже закривав, вони прошепотіли йому ласкаво, як то друг промовляє до друга: «До скорого побачення, Денні».

16

Біллі Фрімен чекав на нього, закутаний ледь не по самі брови. Він простягнув кашкет з вишитим спереду написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ.

– Хто такі збіса Енністонські Циклони? – запитав Ден.

– Енністон за двадцять миль на північ звідси. Коли йдеться про футбол, баскетбол і бейсбол, вони наші архісуперники. Як хтось побачить його на тобі, то й сніжку собі в потилицю можеш отримати, але це єдиний, який я знайшов.

Ден натягнув кашкет собі на голову.

– Тоді вперед, Циклони.

– Правильно, бодай тобі не буде кадила, щоби не забрикала кобила. – Біллі оглянув його. – Ти в порядку, Денно?

– Майже не спалося вночі.

– Це я чую. Клятий вітер таки насправжки вив, атож? Голос – як в моєї колишньої, коли я їй було ласкаво пропонував зайнятись злегка коханням ввечері у понеділок. Роботу робити готовий?

– Готовий, як завжди.

– Добре. Тоді беремося. День буде клопітним.

17

День дійсно виявився клопітним, але під полудень визирнуло сонце і температура знову піднялася вище п’ятдесяти[77]. Сніг танув, і Тінітавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадів. Настрій Дена підвищувався разом з температурою, він навіть вловив себе на тому, що наспівує («Юначе! Колись і я був у твоїй шкурі!»[78]), штовхаючи поперед себе снігоздувач по двору маленького торговельного центру при толоці. Нагорі, під легким бризом, що був уже далеко не тим виючим вітром минулої ночі, лопотів баннер з написом: ГРАНДІОЗНІ ВЕСНЯНІ ЗНИЖКИ ЗА ЦІНАМИ ТІНІТАВНА!

Видінь не було жодних.

Відбивши на таймері час закінчення роботи, Ден повів Біллі повечеряти до «Чак-Воза»[79], де замовив їм обом стейки. Біллі зі свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.

– Тримаюся подалі від алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися інколи буває важко.

– Ти міг би про це побалакати з Кінгслі, – сказав Біллі. – Він через випивку довів себе до розлучення ще років з п’ятнадцять тому. Зараз він у повнім порядку, от тільки дочка з ним так і не балакає.

За обідом вони пили каву. Багато кави.

Ден повертався до свого лігвища на третьому поверсі на Еліот-стрит втомлений, повний гарячої іжі й радий тому, що тверезий. Телевізора в його кімнаті не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож він і поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вітру, але той не здіймався. Йому подумалося, що буря минулої ночі була останнім залпом зими. І це було чудово, як на нього. Він ліг о десятій і майже негайно заснув. Вранішній візит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче він ходив туди у стані гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.

18

Він прокинувся невдовзі після півночі не від звуків вітру, а тому, що йому не терпілося висцятися, як якомусь біговому коню. Він піднявся, почовгав до ванної кімнати і ввімкнув за її дверима світло. Циліндр стояв у ванні, і був він наповнений кров’ю.

– Ні, – шепнув Ден. – Це мені сниться.

Можливо, подвійне сновидіння. Або потрійне. Навіть почвірне. Було дещо, про що він тоді не сказав Емілеві Кеммеру: він боявся, що врешті-решт може загубитися в лабіринтах фантомного нічного життя, ніколи не знайшовши звідти виходу знову.

«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».

От тільки зараз усе насправді. Також і цей капелюх. Ніхто інший його не побачив би, але це нічого не змінювало. Цей капелюх був справжнім. Він існував десь у світі. Ден це розумів.

Боковим зором він зауважив щось написане на дзеркалі над умивальником. Щось написане губною помадою.

«Треба змусити себе не поглянути туди».

Надто пізно. Голова вже повернулася; він навіть почув, як у нього в шиї рипнули жили, наче старі дверні завіси. Та яке це мало значення? Він і так знав, що там написано. Місіс Мессі пощезла, Горес Дервент пощез, вони були надійно замкнені у скриньках, які він тримав у найдальших глибинах свого мозку, але «Оверлук» все ще з ним не покінчив. На дзеркалі було написано, і то не губною помадою, а кров’ю, єдине слово.

АРАК

Під ним, у раковині, лежала вимазана в крові майка з логотипом «Атланта Брейвз».

«Це не припиниться ніколи, – подумав Ден. – «Оверлук» згорів, і найжахливіші з його насельників потрапили під замок до скриньок, але я не можу позбавитися сяйва, бо воно не просто в мені, воно є мною. Без алкоголю, який його принаймні приглушає, ці видіння триватимуть доти, аж поки я врешті не збожеволію».

Він дивився у дзеркало на власне обличчя із завислим перед ним, мов клеймо на лобі, словом АРАК. Ніякий це не був сон. У його раковині лежала майка вбитого хлопчика, а у ванні стояв повний крові капелюх. Божевілля вже було поряд. Він бачив його наближення у власних вирячених очах.

А тоді, наче промінь ліхтаря серед темряви, голос Хеллорана:

«Синку, ти можеш побачити деякі речі, але вони як картинки в книжці. Ти не виявив безпомічності в «Оверлуку», коли був зовсім малюком, не безпомічний ти й зараз. Далебі ні. Заплющ очі, а коли знову їх розплющиш, все це лайно пощезне».

Він заплющив очі й почекав. Намагався рахувати секунди, але дійшов тільки до чотирнадцяти, а тоді вже цифри загубилися в бентежному ревінні його думок. Він майже очікував, що ось-ось руки – певне, когось, кому належав цей капелюх, – зімкнуться на його горлі. Але залишався стояти на місці. Йому дійсно не було куди йти.

Зібравши усю свою хоробрість, Ден розплющив очі. У ванні було порожньо. У раковині було порожньо. Нічого не було написано на дзеркалі.

«Але воно повернеться. Наступного разу можуть бути її туфлі – оті сандалії на корці. Або я побачу її у ванні. Чому ні? Я ж у ванні побачив місіс Мессі, а вони обидві померли однаковим способом. Хіба що я не крав у місіс Мессі ніяких грошей, не ошукував її».

– Я витримав цілий день, – повідав він порожній кімнаті. – Це вже багато.

Так, і хоча це був клопітний день, він також був добрим днем, він першим готовий це визнати. Та дні й не були проблемою. А от ночі…

Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.

19

Ден лежав без сну до шостої. Потім він одягнувся і знову виступив в похід до «Червоного яблука». Цього разу він не марудився, лише дістав з кулера не дві пляшки «Громовиці», а три. Як то колись казали? Або дуж, або не берися за гуж. Продавчиня поклала пляшки до пакета без жодних слів; вона звикла до вранішніх покупців вина. Ден пройшовся до міської толоки, сів на лавку в Тінітавні й витяг з пакета одну пляшку, дивлячись на неї, як Гамлет на череп Йорика. Крізь зелене скло те, що містилося всередині, більше скидалося не на вино, а на пацючу отруту.

– Ти кажеш це так, ніби це погано, – промовив Ден і послабив ковпачок.

Хто заговорив цього разу, так це його мати. Венді Торренс, яка курила аж до самого свого гіркого кінця. Бо якщо самогубство єдиний варіант, ти принамйні можеш вибирати власний вид зброї.

«Оце так все мусить закінчитися, Денні? Оце все було лише заради такого?»

Він крутнув ковпачок у протилежному напрямку, затягуючи його. Потім знову назад. Цього разу він його зняв. Кислий запах вина, запах музики з джукбоксів, задрипаних барів і безглуздих суперечок, слідом за якими йде махання кулаками на парковці. У підсумку, життя так само тупе, як будь-яка з тих бійок. Світ – це не хоспіс зі свіжим повітрям, світ – це готель «Оверлук», де ніколи не вщухає вечірка. Де мертві залишаються живими назавжди. Він підніс пляшку собі до губ.

«І це той хлопчик, з яким ми так запекло старалися вибратися з того проклятого готелю, Денні? Навіщо ми тоді так билися, щоби разом вибудувати собі нове життя?»

У її голосі не було докірливості, тільки сум.

Денні знову затягнув ковпачок. Потім знову його послабив. Закрутив. Відкрутив.

Він думав:

«Якщо я вип’ю, «Оверлук» переможе. Навіть якщо він згорів до ноги, коли вибухнув котел, він все одно переможе. Якщо я не вип’ю, я з’їду з глузду».

Він думав:

«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».

Він усе ще то послабляв, то затягував ковпачок, коли його знайшов Біллі, який прокинувся рано з непевним, тривожним відчуттям, що відбувається щось зле.

– Ти збираєшся це пити, Дене, чи просто будеш отак дрочитися?

– Гадаю, пити. Бо не знаю, що мені ще робити.

І тоді Біллі йому розказав.

20

Кейсі Кінгслі не дуже здивувався того ранку, коли він о чверть по восьмій прибув до свого кабінету і побачив під ним свого нового робітника. Не здивувався він також, побачивши пляшку в руках у Торренса, який то відкручував на ній ковпачок, то знову його закручував – парубок від початку мав той вигляд, відсутній погляд завсідника крамниці здешевлених алкогольних напоїв.

Біллі Фрімен не мав так багато сяйва, як Ден, і зблизька не так багато, але все ж таки трохи більше за просто іскорку. Того, найпершого дня, він зателефонував Кінгслі з реманентного складу, щойно Ден вирушив через вулицю до муніципалітету. Там підійде молодий парубок, який шукає роботу, сказав Біллі. Він навряд чи сильно багатий на рекомендації, але Біллі вважав, що з нього буде правильний помічник на цей час, аж до Дня пам’яті. Кінгслі, який уже раніше мав досвід – добрий – з інтуїцією Біллі, на це погодився. «Я розумію, що когось нам все одно треба наймати», – сказав він.

Відповідь Біллі прозвучала дивно, але ж і сам Біллі був дивним. Якось, два роки тому, він викликав швидку медичну допомогу за п’ять хвилин до того, як маленький хлопчик упав з гойдалки, проломивши собі череп.

«Ми потрібні йому ще більше, аніж він нам», – сказав тоді Біллі.

І ось він тут, сидить, нахилившись уперед, немов уже їде у черговому автобусі або на барному стільці, а вино Кінгслі унюхав ще в коридорі, за двадцять ярдів звідси. Він мав ніс експерта на такі запахи і міг назвати будь-який з них. Це був запах «Громовиці», як то говорилося в тій старій салунній примовці: «Що за птиця? Громовиця!.. Скільки важить президентів? Усього лиш сотню центів!» Але коли цей молодик на нього подивився, Кінгслі побачив, що очі в нього не затуманені нічим, окрім відчаю.

– Біллі мене прислав.

Кінгслі не промовив нічого. Він побачив, що хлопець важко бореться з собою. Це було в його очах; це було в опущених кутиках його губ; а найбільше це було в тому, як він тримав ту пляшку, з ненавистю до неї, і з любов’ю до неї, і з потребою в ній одночасно.

Нарешті Ден спромігся на слова, від яких він утікав усе своє життя.

– Мені потрібна допомога.

Він провів собі рукою по очах. У той самий момент Кінгслі нахилився і вхопився за його пляшку. Хлопець її утримував якусь мить… а потім відпустив.

– Ти хворий, а ще й зморений, – сказав Кінгслі. – Це я вже бачу. Але чи вже заморився ти від хвороби бути таким хворим і змореним?

Ден подивився вгору на нього, борлак беззвучно ходив його горлом. Він ще трохи поборовся з собою, а потім промовив:

– Мабуть, так.

Кінгслі видобув зі своїх величезних штанів величезну низку ключів. Він встромив один з них у замок на дверях з намальованим на матовому склі написом МУНІЦИПАЛЬНІ СЛУЖБИ ФРЕЙЖЕРА.

– Заходь. Давай про це поговоримо.

Розділ другий. Погані цифри

1

Стара поетка з італійським ім’ям і абсолютно американським прізвищем сиділа, тримаючи в себе у пелені свою сплячу правнучку, і дивилася відео, яке три тижні тому зняв у пологовій залі чоловік її онуки. Фільм починався титульною заставкою: АБРА ВИХОДИТЬ У СВІТ! Камера смикалась, і Девід тримався подалі від усього надто клінічного (слава Богу), але Кончетта Рейнолдс побачила прилипле до спітнілого лоба Лючії волосся, почула її скрик: «Я це й роблю!», коли одна з медсестер закликала її тужитися, побачила краплі крові на блакитному покривалі – небагато, якраз достатньо для того, що її власна бабуся зазвичай називала «ярмарковим шоу». Не англійською мовою, звісно.

Картинка захиталася, коли нарешті в кадрі опинилося немовля, і вона відчула, як взялася гусячою шкірою її спина і руки, коли Люсі закричала: «У неї нема обличчя!»

Девід, який сидів зараз поряд з Люсі, захихотів. Бо, звісно ж, Абра мала обличчя, і то дуже ніжне обличчя. Четта подивилася вниз, на дитину, наче вкотре хотіла в цьому впевнитися. Коли вона знову підняла очі, там новонароджену якраз поклали на руки її матері, породіллі. Через тридцять чи сорок смиканих секунд з’явився новий титр: АБРА РАФАЕЛА СТОУН! ВІТАЄМО ТЕБЕ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

Девід натиснув на пульті «стоп».

– Ти одна з небагатьох людей, які бодай колись це побачать, – оголосила Люсі рішуче, тоном «полонених не беремо». – Воно непристойне.

– Воно чудесне, – заперечив Девід. – І є одна людина, яка це побачить напевне, сама Абра. – Він кинув погляд на дружину, яка сиділа на канапі поряд з ним. – Коли достатньо підросте. І якщо сама захоче, звичайно. – Він поплескав Люсі по стегні, потім усміхнувся до своєї тещі-бабусі, жінки, яку він поважав, але не вельми любив. – До того часу це відео зберігатиметься у депозитному сейфі разом зі страховими полісами, паперами на будинок і моїми заробленими торгівлею наркотиками мільйонами.

Кончетта посміхнулася, аби показати йому, що вона зауважила жарт, але скупо, аби показати, що не вважає його смішним. А Абра спала й спала у неї в пелені. Взагалі-то всі діти народжуються в сорочці, думала вона, їхні крихітні личка в оболонці таємничих перспектив. Можливо, це тема, на яку варто щось написати. Можливо, ні.

Кончетта приїхала до Америки, коли їй було дванадцять, і розмовляла прекрасною, сповненою ідіом англійською мовою – що не є дивним, оскільки вона була випускницею «Вассара»[80] і професоркою (тепер вже почесною) саме цього предмета – але всі старі забобони і «бабині казки» все одно жили в її голові. Подеколи саме вони віддавали накази, і коли таке траплялося, вони завжди це робили італійською мовою. Четта щиро вважала, що більшість людей, які працюють у мистецтві, є високофункціональними шизофреніками, і сама вона не виняток. Вона розуміла, що забобони – то чиста бздура; а також плювала собі крізь пальці, якщо якась ворона або чорна кішка перетинали їй шлях.

Здебільша за власну шизофренію вона мусила дякувати «Сестрам Милосердя»[81]. Вони вірили в Бога; вони вірили, що дзеркала – то ворожбитські стави і дитина, яка туди надто довго задивляється, вкриється бородавками. То були жінки, які справляли на неї найбільший вплив у віці між сьома й дванадцятьма роками. На поясах у себе вони носили лінійки – для биття, не для вимірювання – і не було жодного дитячого вуха, яке б вони бажали пропустити без того, щоб його нам’яти.

Люсі простягнула руки до дитини. Четта передала їй немовля, не без нехоті. Дитя було таким ніжним оберемочком.

2

За двадцять миль від того місця, де Абра спала на руках у Кончетти Рейнолдс, Ден Торренс сидів на зборах АА, слухаючи, як якась кралечка жебонить про її сексуальне життя зі своїм колишнім. Кейсі Кінгслі приписав йому відвідати дев’яносто таких зборів протягом дев’яноста днів, і цей, денний сеанс у цокольному приміщенні Фрейжерської методистської церкви, був для нього восьмим. Він сидів у першому ряду, бо Кейсі – знаний у цих високих колах як Великий Кейсі – також приписав йому так робити.

– Хворі, які бажають одужати, сидять попереду, Денні. Задні ряди на зібраннях АА ми називаємо Ложею Нехоті.

Кейсі подарував йому маленький блокнот з фотографією на обкладинці – океанські хвилі розбиваються об скелястий мис. Понад цим фото було надруковано гасло, яке Ден зрозумів, проте не сприйняв занадто серйозно: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.

– Ти записуватимеш до цього блокнота кожне відвідане тобою зібрання. І коли б я в тебе не попросив його подивитися, краще буде, якщо ти миттю витягнеш цей блокнот у себе із задньої кишені й покажеш мені, що відвідуваність в тебе регулярна.

– Хіба я не можу пропустити якийсь день через хворобу?

Кейсі розреготався.

– Ти хворий щодня, друже мій, – ти п’яндило, заливний алкоголік. Хочеш знати, що казав мені мій спонсор?

– Здається мені, ви вже розказували. Неможливо солоний огірок перетворити назад на свіжий, правильно?

– Не будь таким хитросраким, просто послухай.

Ден зітхнув:

– Слухаю.

– Тягни свою сраку на зібрання, – почав той. – Якщо срака в тебе відвалиться, поклади її в мішок і тягни на зібрання.

– Чарівно. А якщо я, скажімо, просто забуду?

Кейсі знизав плечима:

– Тоді ти знайдеш собі іншого спонсора, такого, що вірить у забудькуватість. Я – ні.

Денові, який відчував себе крихкою статуеткою, що вже підсунулася до самого краєчка верхньої полиці, але ще не зовсім завалилася, не хотілося іншого спонсора чи будь-якого роду перемін. Він почувався нормально, хоча й тендітно. Дуже тендітно. Майже як без шкіри. Видіння, які труїли його після приїзду до Фрейжера, припинилися, і хоча він часто думав про Діні та її маленького хлопчика, ці думки не були вже такими болючими. У кінці майже кожних зборів АА хтось читав «Обітниці». Серед них була така: «Ми ані шкодуватимемо за минулим, ані бажатимемо прибити за ним двері». Ден думав, що він завжди буде шкодувати за минулим, але намагатися причинити за ним двері він уже покинув. Навіщо старатися, якщо вони однаково знову прочиняться? На цих клятих дверях навіть клямки нема, що вже й казати про замок.

Раптом на поточній сторінці виданого йому Кейсі блокнота він почав друкованими літерами виводити одне слово. Великими, акуратними літерами. Він поняття не мав, чому це робить чи що означає це слово. Те слово було АБРА.

Тим часом речниця дісталася до кінця свого самоаналізу і вибухнула слізьми, проголошуючи крізь них, що, навіть хоча її колишній є лайно-лайном і вона його все одно кохає, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обідньої Групи, а тоді взявся ручкою забарвлювати ті літери. Робити їх жирнішими. Рельєфнішими.

«Я звідкись знаю це ім’я? Здається, знаю».

Коли почав говорити наступний речник, Ден пішов до електрокавника по свіжу чашку кави, і тоді-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дівчину в романі Джона Стейнбека. «На схід від Раю»[82]. Він читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Під час якоїсь із зупинок у своїх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.

Наступна думка

(чи збереглося оте)

виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму і лопнула.

Збереглося що?

Френкі П., ветеран Обідньої Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажає хтось провести «Клуб жетонів». Коли не піднялося жодної руки, Френкі гукнув:

– А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?

Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші – білі – початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.

«Чи збереглося оте?»

3

Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА[83] в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу[84] вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако»[85]. Розин «ЕрфКрузер» – імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, – вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок[86].

Вони не поспішали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кілька місяців попереду.

4

– Чи збереглося оте? – спитала Кончетта, дивлячись, як Лючія розстібає на собі блузку і пропонує Абрі грудь. Аббі сонно закліпала очима, потикалася трішки і втратила цікавість. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербіли, нехай вона сама попросить, – подумала Четта. – І то криком на все горло».

– Збереглося що? – перепитав Дейв.

Люсі зрозуміла.

– Я зомліла відразу по тому, як доню поклали мені на руки. Дейв каже, я її ледь не впустила. Не було часу, Момо.

– Ах, ви про оте, чим в неї було заліплено обличчя, – промовив Девід зневажливо. – Вони те зідрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.

Девід усміхався, але очі його дивилися на неї виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, – проказували вони. – У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».

У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша – про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.

«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».

– Тобі варто було зберегти il amnio[87]. То на щастя.

Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.

– Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, – відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.

Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.

– Вважається, що народжені з il amnio мусять мати дар провидіння.

– Ви ж не вірите у це насправді, чи не так? – запитав Девід. – Та оболонка – то не що інше, як шматок плацентарної мембрани. Це…

Він просторікував іще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очі. У них містився цілий всесвіт поезії, рядки надто величні, щоби бодай колись бути написаними. Чи навіть збереженими в пам’яті.

– Не переймайся, – промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину і поцілувала її делікатну голівку, там, де пульсувало джерельце тім’ячка, де так близько під сподом жила магія розуму. – Що зроблено, те зроблено.

5

Однієї ночі, місяців за шість після того не-зовсім-скандалу через Абрин послід, Люсі приснилося, що її дочка плаче – ридма ридає. У цьому сновидінні Аббі перебувала не в головній спальні їхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалині довгого коридору. Люсі кинулась бігом на ті ридання. Спершу там по обох боках були двері, потім сидіння. Блакитні, з високими спинками. Вона опинилася в літаку або в залізничному потязі. Пробігши, як їй здалося, цілі милі, вона побачила двері туалету. Її дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навіть

(«О Господи, о Діво Маріє»)

вона поранилась і плакала від болю.

Люсі жахливо злякалася, що двері можуть виявитися замкненими і їй доведеться в них битися (хіба не так завжди відбувається у кошмарних сновидіннях?), але ручка обернулась і вона відчинила двері. У той же час її вхопив новий страх: «А що, як Абра в унітазі? Про такі випадки постійно читаєш. Немовлята в унітазах, немовлята в сміттєвих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, які зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсається, і тільки її рот і ніс стирчать над поверхнею блакитної дезінфікованої води?»

Але Абра лежала на підлозі. Лежала гола. Її затоплені слізьми очі дивилися на матір. На грудях у неї чимсь, схожим на кров, було написано 11.

6

Девіду Стоуну снилося, що він бігом жене на крик своєї дочки вгору по безкінечному ескалатору, який рухається – повільно, проте невблаганно – у протилежному напрямку. Гірше за те, це ескалатор у торговельному центрі, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Він мусив би задихнутися і впасти задовго до того, як досягне верху, але в цій пожежі не було диму, тільки язики пекельного полум’я. І звуків не було жодних, окрім плачу Абри, хоча він і бачив людей, що палали, немов вимочені в гасі смолоскипи. Видобувшись нарешті нагору, він побачив Абру, вона лежала на підлозі, наче кимось покинутий пакуночок зі сміттям. Навкруг неї металися чоловіки і жінки, неуважні, і, попри полум’я, ніхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той і їхав донизу. Вони просто шарпалися безцільно на всі боки, немов ті мурашки, чий дім-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жінка на підборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б її майже напевне убило.

Абра лежала гола. На грудях в неї було написано цифри 175.

7

Стоуни прокинулися одночасно, обоє спершу упевнені, що плач, який вони чують – це відлуння щойно ними бачених сновидінь. Проте ні, плач лунав в одній з ними кімнаті. Аббі лежала у своїй колисці під Шреком-тарахтавкою над нею, очі широко розплющені, крихітні кулачки стискаються, кричить, аж заходиться.

Переміна підгузків її не заспокоїла, мамина цицька теж, не допомогло ані безкінечне носіння на руках туди-сюди по коридору, ані тисяча куплетів «Коліс на автобусі»[88]. Нарешті, тепер уже дуже налякана – Аббі була її первісточкою, і Люсі відчула себе загнаною в глухий кут, – вона зателефонувала Кончетті в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо відповіла вже на другому гудку. Їй було вісімдесят п’ять, і сон в неї був такий же тонкий, як її шкіра. Вона уважніше дослухалася до плачу своєї правнучки, аніж до плутаної розповіді Люсі про всі ті звичайні засоби, які вони намагалися застосувати, а потім поставила доладні запитання:

– Чи є в немовляти температура? Чи не смикає вона себе за вушко? Чи не сукає вона ніжками, ніби ось-ось накладе купку merda[89]?

– Ні, – відповіла Люсі, – нічого такого. Вона трішки угрілася від плачу, але я не думаю, щоби це гарячка. Момо, що мені робити?

Четта, тепер вже сидячи за своїм письмовим столом, не вагалася:

– Дай їй іще п’ятнадцять хвилин. Якщо вона не заспокоїться, не почне смоктати цицьку, вези її до шпиталю.

– Якого? До «Браяма й Жіночого»[90]? – нічого іншого не прийшло до голови розгубленій, збентеженій Люсі. – Це ж сто п’ятдесят миль!

– Ні-ні. До Бриджтона[91]. Зразу через кордон у Мейні. Це трошки ближче, ніж до Конкорда[92].

– Ти певна?

– А чи я не дивлюся зараз на монітор свого комп’ютера?

Абра не заспокоїлася. Плач так і тривав – монотонний, дражливий, лячний. Коли вони приїхали до Бриджтонського шпиталю, була за чверть четверта, і Абра голосила так само на повну потужність. Поїздки їхньою «Акурою»[93] зазвичай діяли краще за будь-які снодійні пігулки, але не цієї ночі. Девід думав про аневризму мозку, водночас наказуючи собі не втрачати розум. У немовлят не буває інсультів… чи бувають?

– Дейві? – запитала Люсі, коли вони під’їхали до таблички з написом: НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА. АВТОМОБІЛЯМ НЕ ЗАТРИМУВАТИСЯ. – У немовлят не буває інсультів або інфарктів… чи бувають?

– Ні, я певен, що не буває.

Але тоді нова ідея зринула в його голові. А якщо дитина якимсь чином проковтнула англійську шпильку і та раптом розкрилася у неї в шлунку? «Дурниці, ми користуємося «Хаггісами»[94], поряд з нею ніколи й зблизька не було жодних шпильок».

Тоді щось інше. Шпилька-невидимка Люсі. Вона могла випасти в неї з волосся просто в колиску. А може, навіть, Господи вбережи, якийсь уламочок пластику від Шрека, Віслючка або Принцеси Фіони.

– Дейві? Про що ти думаєш?

– Ні про шо.

Тарахтавка над її колискою була тут ні до чого. Він був у цьому впевненим.

Майже впевненим.

Абра продовжувала кричати.

8

Девід сподівався, що черговий лікар дасть його дочці щось заспокійливе, але це суперечило протоколу для немовлят, яких неможливо було діагностувати, а Абра Рафаела Стоун на позір була в повнім порядку. У неї не було температури, не малося ніяких висипів, а ультразвук прибрав підозри на пілоростеноз. Рентгеноскопія не показала ні сторонніх предметів у її горлі чи шлунку, ні кишкової непрохідності. По суті, вона просто не замовкала. У той вранішній час четверга Стоуни були єдиними пацієнтами у відділенні невідкладної допомоги і всі три медсестри на чергуванні намагалися якось заспокоїти Абру. Нічого не діяло.

– Може, ви дасте їй щось ковтнути? – спитала Люсі в лікаря, коли той повернувся до оглядової. Їй у голові майнула фраза «розчин Рінгера з молочною кислотою»,[95] щось таке вона чула в якомусь телесеріалі про медиків, шанувальницею яких вона була ще з часів своєї підліткової закоханості у Джорджа Клуні[96]. Але наскільки вона пам’ятала, рінгерівська молочна кислота була чи то лосьйоном для ніг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. – Вона не хоче брати грудь і від пляшечки відмовляється.

– Коли достатньо зголодніє, вона почне їсти, – сказав лікар, але ні Люсі, ні Девіда це не втішило. По-перше, лікар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (і це було значно гріше), в його голосі не чулося цілковитої впевненості. – А ви телефонували своєму педіатрові? – Він зазирнув до паперів. – Доктору Далтону?

– Залишили йому телефонне повідомлення, – сказав Девід. – Він, либонь, відгукнеться хіба що на початку дня, а на той час це вже закінчиться.

«Так або інакше», – подумав він, і його розум, що став некерованим через обмаль сну і надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настільки ясну, наскільки ж і жахливу: тужливі родичі стоять навкруг маленької могили. І ще меншої домовини.

9

О сьомій тридцять до оглядового кабінету, де помістилися Стоуни зі своєю маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увірвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентів на Президентську медаль Свободи[97], була одягнена в прямі джинси і светр з емблемою Бостонського університету, дірявий на одному лікті. Це вбрання ще дужче підкреслювало, як вона схудла за останні три-чотири роки. «Ніякого раку, якщо це те, про що ви думаєте, – відповідала вона, якщо хтось щось казав про її варту подіумної моделі худорлявість, яку вона зазвичай маскувала під струмливими сукнями чи балахонами. – Я просто налаштовуюся перед фінішним колом на цьому треку».

Волосся, як правило, заплетене у косу або зібране у складні дрібушки так, щоби демонструвати її колекцію вінтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнівською хмарою. На ній не було жодного макіяжу, і навіть у своїй гнітючій безпорадності Люсі вжахнулася тому, якою старенькою виглядає Четта. Ну та звісно, вона ж і була старою, вісімдесят п’ять – це вже дуже серйозний вік, але до цього ранку вона мала вигляд жінки щонайбільше під сімдесят.

– Я б приїхала сюди на годину раніше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Бетті. – Бетті була її старою, недужою боксеркою.

Четта перехопила докірливий позирк Дейва.

– Бет уже помирає, Девіде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповісти мені по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.

– А зараз ти стривожена?

Люсі кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим докором в її бік.

– Так, – вона простягнула руки. – Дай-но її мені, Лючіє. Нумо подивимося, чи не заспокоїться вона заради своєї Момо.

Але Абра не заспокоїлася заради своєї Момо, хоч як та її колисала. Не подіяла й на диво мелодійна колискова (наскільки міг зрозуміти Девід, Четта наспівувала ту саму «Колеса на автобусі» італійською). Вони по черзі пробували метод ходіння з дитиною на руках, спершу проносячи її по периметру маленького оглядового кабінету, потім по коридору і назад до кабінету. Пронизливий плач все лунав і лунав. У якийсь момент за дверима виникла якась метушня – привезли когось з очевидними пораненнями, припустив Девід, – але в оглядовому кабінеті № 4 ледь звернули на це увагу.

За п’ять хвилин до дев’ятої двері прочинилися і до кабінету увійшов педіатр Стоунів. Ден Торренс упізнав би лікаря Джона Далтона, хоча й не за прізвищем. Для Дена він був просто доктором Джоном, який щочетверга заварював каву на вечірніх читаннях «Великої книги» у Північному Конвеї[98].

– Слава Богу, – проказала Люсі, вручаючи педіатрові свою лементуючу дитину. – Ми тут сидимо вже стільки часу покинуті напризволяще!

– Я був уже в дорозі, коли отримав ваше повідомлення. – Далтон прийняв Абру собі на плече. – Обхід тут, потім у Касл-Року[99]. Ви ж чули, що трапилося, чи не так?

– Що чули? – перепитав Девід. З прочиненими дверима він оце лише зараз цілком усвідомив, що надворі лунає якийсь неясний шум. Голосно балакають люди. Хтось плаче. Коридором пройшла медсестра, яка їх приймала, лице мала червоне, все в плямах, щоки вологі. На дитину, що плакала, вона навіть не поглянула.

– Пасажирський лайнер врізався у Всесвітній торговельний центр, – сказав Далтон. – І ніхто не вважає це випадковою авіакатастрофою.

То був рейс № 11 «Америкен Ерлайнз». Рейс № 175 «Юнайтед Ерлайнз» врізався у Південну вежу Всесвітнього торговельного центру на сімнадцять хвилин пізніше, о 9:03. О 9:03 Абра Стоун раптом припинила плакати. О 9:04 вона вже міцно спала.

По дорозі додому Абра так само мирно спала в своєму крісельці на задньому сидінні машини, а Девід з Люсі слухали радіо. Новини були нестерпно важкими, але вимкнути їх було немислимо… принаймні, поки диктор не оголосив назви авіаліній і номери рейсів: два літаки в Нью-Йорку, один біля Вашингтона, один розбився об землю на порожньому полі у Пенсільванії. Аж тоді Девід нарешті простягнув руку і заглушив цей потік жаху.

– Люсі, я мушу тобі дещо розказати, мені наснилося…

– Знаю, – вона промовила це безвиразним тоном людини, яка щойно пережила шок. – Мені теж.

На той час коли вони перетнули кордон Нью-Гемпширу, Девід уже почав думати, що якийсь сенс у тих балачках про народження в сорочці може й матися, врешті-решт.

10

У певному містечку на західному березі річки Гадсон у штаті Нью-Джерсі є парк, названий іменем найславетнішого тутешнього мешканця. У ясний день звідси відкривається чудова панорама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув у Хобокен[100] восьмого вересня, зупинившись на заздалегідь зарезервованій ексклюзивно на десять днів приватній парковці. Оборудку владнав Татко Крук. У вродливого і привітного, років під сорок на вигляд Крука улюбленою була та майка, на якій був напис: Я ЛЮДИНА ТОВАРИСЬКА! Звісно, що на жодні перемовини як представник Правдивого Вузла він не з’являвся одягненим в бодай якусь майку; тільки в костюмі й краватці. Це відповідало очікуванням мугирів. Його офіційне ім’я було Генрі Ротмен. Юрист з дипломом Стенфордського університету (випуск 1938 року), який завжди носив при собі готівку. На різноманітних рахунках по всьому світі Правдиві володіли понад мільярдом доларів – дещо тримали в золоті, дещо в діамантах, дещо в антикварних книжках, поштових марках і картинах, – але ніколи, ніде не платили чеками або кредитними картками. Всі з них, без винятку, навіть Горошина і Стручок, які були на вигляд дітьми, мали при собі пачки десяток і двадцяток.

Як колись був сказав Джиммі Арифметика: «Наша команда, як та крамниця «заплатив і неси». Ми платимо готівкою, і мугирі нас носять».

Джиммі був бухгалтером Правдивих. Колись, ще у свої мугирські часи, він ганяв верхи з командою, відомою (ще довго після закінчення війни) як Рейдери Квонтрілла[101]. Тоді Джиммі був гарячим хлопцем – носив на собі плащ із буйволової шкіри і не розлучався з «Шарпсом»[102], але за роки, що відтоді минули, він споважнів. Тепер у його трейлері висіла взята в рамку фотографія Роналда Рейгана з автографом.

Вранці одинадцятого вересня Правдиві, передаючи одне одному чотири біноклі, спостерігали атаку на Вежі-Близнюки зі своєї автостоянки. Вид із Сінатра-парку був би кращим, але Роза нікому не мусила пояснювати, що, зібравшись там завчасно, вони могли б підпасти під підозри… а в наступні місяці й роки американці стануть вельми підозріливою нацією: щось побачив – щось скажи.

Близько десятої того ранку – коли вздовж усього берега ріки купчилися натовпи, тож там уже стало безпечно – вони таки вирушили до парку. Малі близнята Горошинка і Стручок штовхали крісло-візок, у якому сидів Дідусь Флік. На дідусеві був кашкет із написом: Я ВЕТЕРАН. Його довге, тендітне, як у дитини, біле волосся майоріло навкруг країв кашкета волосистою ковилою. Були часи, коли Дідусь казав людям, що він ветеран Іспано-Американської війни. Потім його війною була Перша світова. Тепер нею стала Друга світова. Він сподівався, що років за двадцять чи близько того перекинеться на війну у В’єтнамі. Правдоподібність не становитиме проблеми; Дідусь був щирим фанатом історії воєн.

У Сінатра-парку було повно люду. Більшість стояли мовчки, хоча дехто ридав. Енні Фартушок і Чорноока Су теж підключилися; обидві мали талант заплакати в будь-який необхідний момент. Решта набрали відповідних випадку виразів – печального, похмурого або здивованого. В принципі, Правдиві до всього чудово пристосовувалися. Саме так вони й існували.

Глядачі приходили й відходили, але Правдивий Вузол залишався в парку майже впродовж цілого дня – погожого, безхмарного (тобто, якщо не брати до уваги тих густих клубів диму, що здіймалися на Нижньому Мангеттені). Вони стояли біля металевої огорожі, не балакаючи між собою, тільки дивлячись. І роблячи глибокі, повільні вдихи, як то властиво туристам із Середнього заходу, які вперше стоять на Пемаквід Пойнті або Кводді Хеді[103] в Мейні, глибоко всотуючи свіже морське повітря. На знак жалоби Роза зняла з себе циліндр, тримаючи його збоку в опущеній руці.

О четвертій дня вони вирушили назад до свого табору на парковці, всі збадьорені. Вони повернуться туди наступного дня, і післязавтра, і післяпіслязавтра. Вони повертатимуться туди, допоки не вивітриться поживний дух, а вже після того поїдуть далі.

На той час біле волосся Дідуся Фліка стане сталево-сірим і він уже не потребуватиме крісла-візка.

Розділ третій. Ложки

1

Від Фрейжера до Північного Конвея було двадцять миль їзди, але Ден Торренс щочетверга надвечір долав цей шлях, бо мав змогу. Він працював тепер у «Гелен Рівінгтон Хаусі», отримуючи порядну платню, а ще він знову отримав водійські права. Машина, яку він собі зразу ж по тому купив, була так собі, трирічного віку «Каприс»[104] з цілком чорними шинами й непевним радіоприймачем, проте двигун був добрий і кожного разу, заводячи його, Ден почувався ледь не найщасливішою людиною у всьому Нью-Гемпширі. Думаючи при цім – якщо йому більше ніколи не доведеться їхати автобусом, він так і помре щасливим. Ішов січень 2004 року. Окрім випадкових думок та образів – плюс, звісно, деякі додаткові функції, що він їх подеколи виконував у хоспісі – сяйво трималося нишком. Він у будь-якому разі виконував би ту додаткову роботу, але після свого приєднання до АА Ден також вбачав у цьому своєрідне відшкодування збитків, що одужуючі люди вважали для себе майже так само важливим, як утримуватися від першої чарки. Якщо він зуміє не витягти чіп з бочки ще три місяці, він зможе відсвяткувати триріччя своєї тверезості.

Можливість знову кермувати машиною грала велику роль у щоденних вдячних розмислах, на яких наполягав Кейсі К. (тому що, пояснював він – і то з невблаганною впевненістю ветерана Програми, – вдячний алкоголік не нап’ється), але головним чином Ден регулярно вчащав на ці четвергові збори тому, що читання «Великої книги» були втішливими. Навіть задушевними. Деякі з інших зібрань у цій окрузі з відкритими обговореннями відзначалися незатишною масовістю, але це аж ніяк не стосувалося четвергових вечорів у Північному Конвеї. Стара приказка АА стверджує: «Якщо хочеш сховати щось від алкоголіка, засунь те у «Велику книгу», і відвідуваність вечірніх зборів по четвергах у Північному Конвеї доводила, що якась правда в цій приказці таки мається. Навіть у ті тижні, що пролягали між Четвертим липня і Днем праці – пік туристичного сезону, – в клубі «Американських ветеранів»[105] зрідка нараховувалося більше дюжини людей, після того як стукнув молоток головуючого. Як наслідок, Ден чув там такі речі, котрі, як він підозрював, ніколи не могли бути промовленими вголос на тих сходинах, де збиралося п’ятдесят, а то й сімдесят одужуючих алконавтів і наркош. На тих промовці мали тенденцію ховатися за загальною банальщиною (зразків якої існувало сотні), уникаючи персональних сповідей. Там можна було почути: «Душевна рівновага виправдовує зусилля», «Ви можете взяти мій список, якщо бажаєте допомогти покрити заподіяну мною шкоду», але ніколи: «Одного вечора я трахнув дружину мого брата, коли ми з ним обоє були п’яні».

Впродовж четвергових вечорниць їх нечисленний гурт «Ми вивчаємо тверезість» від дошки до дошки читав великий синій самовчитель Білла Вілсона[106], кожного наступного разу починаючи з того місця, на якому зупинилися попереднього вечора. Діставшись кінця книги, вони повернулись до «Свідчення лікаря» і розпочали все спочатку[107]. Зазвичай кожного вечора долалося сторінок з десять. Це займало приблизно півгодини. Вважалося, що наступні півгодини група обговорюватиме щойно прочитане. Інколи вони так і робили. Втім, значно частіше дискусія неконтрольовано смикалася в різних напрямках, немов та планшетка під час спіритичного сеансу під пальцями невротичних підлітків.

Дену запам’ятався один такий вечір, тоді він уже близько восьми місяців прожив цілком тверезим. Дискутований розділ «Дружинам» був сповнений старомодного невігластва, що майже завжди провокувало гарячу реакцію молодших жінок, які брали участь у Програмі. Вони бажали знати, чому майже за шістдесят п’ять років, що минули від першої публікації «Великої книги», ніхто не додав у неї розділу «Чоловікам».

Коли того вечора підняла руку Джемма Т. – тридцяти-з-чимось жінка, в якої, схоже, було лише два емоційні стани, Сердита і Ґрунтовно Розлючена, – Ден очікував почути якусь радикально-феміністичну тираду. Натомість вона сказала, і то значно спокійнішим тоном, аніж звичайно: «Я маю потребу поділитися дечим. Я тримала це в собі відтоді, як мені сповнилося сімнадцять, і якщо я цього не позбавлюся, мені ніколи не втриматися від коксу і вина».

Група чекала.

– Я збила чоловіка машиною, коли поверталася п’яна додому з вечірки, – сказала Джемма. – Це сталося у Сомервіллі. Я залишила його лежати край дороги. Я не знала, живий він чи мертвий. І досі не знаю. Я чекала, що приїдуть копи й заарештують мене, але вони так і не приїхали. Мені все минулося безкарно.

На цих словах вона розсміялася, як то сміються люди, особливо вдало пожартувавши, а потім опустила голову на стіл і вибухнула риданнями такими глибокими, що від них стрясалося усе її худе, мов жердина, тільце. Для Дена то був перший досвід того, якою жахливою може бути «чесність у всіх наших справах», коли вона дійсно доведена до діла. Він тоді подумав, як то і зараз він часто робив, про гроші, вкрадені ним з гаманця Діні, про те, як її маленький хлопчик тягнувся рукою до кокаїну на кавовому столику. Він перейнявся дещо сторопілою повагою до Джемми, але в самому собі аж такої жорсткої чесності не відчував. Якби дійшло до вибору між розповіддю про той випадок і випивкою…

«Він вибрав би випивку. Без питань».

2

Цього вечора читався текст «Рівчакова бравада», одна з життєвих історій з того розділу «Великої книги», що оптимістично називався «Вони втратили майже все». Історія вкладалася в добре знайому Денові схему: нормальна родина, церква щонеділі, перша чарка, перший загул, бізнесова успішність зруйнована пияцтвом, накопичення брехні, перший арешт, зламані обіцянки виправитися, перебування у спецзакладі, і у фіналі щасливий кінець. У «Великій книзі» всі історії мали щасливий кінець. У цьому почасти й полягала її чарівливість.

Того вечора надворі було прохолодно, але в приміщенні аж занадто тепло, тож Ден уже був мало не дрімав, коли доктор Джон підняв руку й промовив:

– Я своїй дружині брешу про одну річ і не знаю, як мені перестати.

Це розбудило Дена. Йому дуже подобався Док Дж.

Як з’ясувалося, Джонова дружина подарувала йому на Різдво доволі дорогого годинника, а коли вона спитала пару днів тому, чому він його не носить, Джон сказав їй, що залишив годинник у себе в кабінеті.

– От тільки його там нема. Я всюди шукав, але він пропав та й годі. Я роблю багато шпитальних обходів, тож мушу перевдягатися в халати, для цього користуюся шафками в ординаторських. Там кодові замки, але я ними майже не користуюся, бо не ношу при собі багато готівки й ніколи не мав чогось іншого, такого, що комусь захотілося б вкрасти. Окрім того годинника, я гадаю. Я не пам’ятаю, щоби я його десь зняв і залишив у шафці – хоч у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу, хоч у Бриджтоні – але, либонь, так воно й сталося. Справа не в збитку. Просто таким чином я наче повернувся в старі часи, коли я щовечора напивався до одуріння, а наступного дня вранці трохи закидувався амфетаміном, щоб розворушитися.

На це кивали головами, звучали подібні розповіді про брутальні плутні за кермом. Ніхто нічого нікому не радив; таке називалося «манівцями» і засуджувалося. Кожен просто розповідав власну історію. Джон слухав, опустивши голову, зі зчепленими між колін руками. Після того як по колу пустили кошик («ми самооплатні через власні пожертви»), він кожному дякував за його внесок. З його вигляду Денові не здалося, щоби ті внески збіса дуже йому допомогли.

Після молитви Господу Ден прибрав залишки печива і склав стосом пошарпані екземпляри «Великої книги» своєї групи до шафки, на якій було написано ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ АА. Кілька людей ще огиналися надворі біля бляшанки для недопалків – так звані збори після зборів, – але в кухні вони з Джоном залишилися сам на сам. Під час дискусії Ден не промовив нічого; надто він був зайнятий внутрішніми дебатами з самим собою.

Сяйво поводилося нишком, але це не означало, ніби воно було відсутнє. Він знав зі своєї волонтерської роботи, що зараз воно насправді потужніше, аніж будь-коли від часів його дитинства, хоча, схоже, він тепер мав над ним вищий рівень контролю. Це зробило його менш лячним і більш корисним. Його колеги у «Рівінгтон Хаусі» знали, що він володіє чимсь таким, але більшість з них називали це емпатією і на тому погоджувалися. Останнє, чого б йому хотілося тепер, коли його життя почало набувати рівноваги – це набути репутації якогось салонного екстрасенса. Найкраще тримати всяке таке дивацьке лайно при собі.

Утім, доктор Джон був хорошою людиною. І він страждав.

Док Дж. поставив перекинутий вгору дном кавник на сушарку, витер краєм рушника, що висів на дужці плити, собі руки, а тоді обернувся до Дена з усмішкою, яка була такою ж справжньою, як той «Кофі-Мейт»[108], що його Ден заховав до шафи разом з печивом і цукерницею.

– Ну, я закінчив. До побачення наступного тижня, я гадаю.

Раптом рішення прийнялося само собою; Ден просто не міг дозволити цьому чоловіку мати такий вигляд. Він простягнув до нього руки.

– Пригорнися.

Ті легендарні чоловічі обійми АА. Ден бачив їх не раз, але сам ще ні з ким не обіймався. Джон на мить засумнівався, та потім зробив крок назустріч. Ден притягнув його з думкою: «Ймовірно, нічого там не знайдеться».

Але воно знайшлося. Так само швидко, як давно колись, коли він іще малим іноді допомагав своїм матері й батьку знаходити загублені ними речі.

– Вислухай-но мене, Доку, – почав він, відпускаючи Джона. – Ти тоді був розхвильований через того хлопчика з Гушером.

Джон відступив від нього.

– Про що це ти таке говориш?

– Я неправильно вимовляю цю назву, сам розумію. Хвороба Гашера? Глачера? Щось таке з кістками.

У Джона аж щелепа відпала.

– Ти говориш про Нормана Ллойда?

– Якщо його так звуть.

– У Нормі хвороба Гоше. Це розладнання ліпідного обміну. Спадкова й дуже рідкісна хвороба. Спричиняє збільшення печінки, неврологічні розлади і призводить зазвичай до ранньої, прикрої смерті. У бідного хлопчика буквально скляний скелет, і схоже на те, що він помре раніше, ніж йому виповниться десять років. Але звідки ти міг про це дізнатися? Від його батьків? Але ж Ллойди живуть аж ген у Нешуа[109].

– Ти тоді хвилювався, бо мусив з ним побалакати… смертельно хворі тебе завжди рішають глузду. От тому-то ти тоді й зайшов до вбиральні з Тиггером помити собі руки, хоча вони й не потребували миття. Ти зняв годинник і поклав його на горішню поличку, на якій вони там тримають отой бридотний дезінфектант червоного кольору, що його треба вичавлювати з пляшечки. Я не знаю його назви.

Джон Д. дивився на Дена, як на божевільного.

– У якому саме шпиталі лежить той хлопчик? – запитав Ден.

– В «Елліоті»[110]. Час збігається, тільки я тоді зайшов помити руки до тієї вбиральні, що в педіатрії біля сестринської. – Він на мить задумався. – А дійсно, здається, там на стінах якраз персонажі з «Вінні-Пуха» Мілна. Але якби я зняв там годинника, я б про це па… – обірвав він себе.

– Та ти ж і пам’ятаєш, – сказав Ден, усміхаючись. – Ось ти й згадав. Хіба не так?

Джон відповів:

– Я запитував про свій годинник у кімнаті знахідок в «Елліоті», а також у Бриджтоні та в Центральному шпиталі Нью-Гемпширу. Безрезультатно.

– Гаразд, тоді, може, хтось зайшов, побачив його і привласнив. Якщо так, тоді фортуна обернулась до тебе гузном… але ти можеш принаймні розповісти своїй дружині, що трапилося. І чому так трапилося. Ти думав про того хлопчика, вболівав за того хлопчика і забув надягти годинник назад на руку, перед тим як звідти вийти. Якнайпростіше. Агов, та, може, він і зараз там лежить. Полиця та висока, і навряд чи хтось користується отим лайном у пластикових пляшечках, коли біля раковини там висить дозатор з рідким милом.

– То «Бетадин», на тій полиці[111], – сказав Джон. – Так високо, щоб діти не могли дістати. Я ніколи на нього не звертав уваги. Але… Дене, ти коли-небудь був у «Елліоті»?

Це було не те питання, на яке йому б хотілося відповідати.

– Просто перевір ту полицю, Доку. Можливо, тобі пощастить.

3

Наступного четверга на збори «Ми вивчаємо тверезість» Ден приїхав рано. Якщо доктор Джон вирішив пустити на пси свій шлюб, а можливо, й власну кар’єру, через пропажу якогось семисотдоларового годинника (алконавти банально псують собі шлюби й кар’єри через менші дрібниці), значить, каву зараз заварюватиме хтось інший. Але Джон був на своєму місці. І годинник на ньому.

Цього разу ініціатором обіймів виступив Джон. І то вельми щирих. Ден мало не очікував, що зараз отримає пару галльських поцілунків у щоки, але Док Дж. його відпустив.

– Він лежав саме там, де, ти сказав, він може бути. Десять днів – і все ще на місці. Це наче чудо якесь.

– Нє, – заперечив Ден. – Більшість людей рідко дивляться вище лінії свого погляду. Це доведений факт.

– Як ти дізнався?

Ден помотав головою.

– Не можу пояснити. Подеколи я просто знаю, і все.

– Як я можу тобі віддячити?

Це було те питання, якого Ден очікував, на яке сподівався.

– Дотриманням дванадцятого кроку, дурнику.

Брови Джона Д. злетіли вгору.

– Анонімністю. Якщо сказати односкладно: ані пари збіса з вуст.

На обличчі Джона розквітло зрозуміння.

– Це мені легко.

– Добре. Готуй тепер каву. Я розкладу книжки.

4

У більшості груп АА Нової Англії річниці називають днями народження і святкують їх після зборів з пирогами. Невдовзі перед тим, як у такому ж стилі мали відсвяткувати третій рік Денової тверезості, до Джона Далтона, – відомого в різних колах як доктор Джон або Док Дж., приїхали Девід Стоун і прабаба Абри, щоб запросити його на інший день народження. Мова йшла про святкування родиною Стоунів триріччя Абри.

– Це вельми приємно, – сказав Джон, – і я буду більш ніж радий під’їхати, якщо ніщо не завадить. От лишень чому мені здається, що за цим приховується щось іще?

– Бо так і є, – сказала Четта. – І оцей містер Упертюх нарешті вирішив, що настав час про це побалакати.

– Якась проблема з Аброю? Якщо так, розкажіть детальніше. Судячи з останнього огляду, з нею все гаразд. Страшенно розвинута. Соціальні навички прегарні. Мовні навички вище даху. Те саме з читанням. Останнього разу, як вона була тут, вона читала мені «Алігатори кругом повсюди»[112]. Можливо, це механічна пам’ять, але все одно прекрасно для дитини, якій ще навіть трьох років нема. А Люсі знає, що ви тут?

– Люсі й Четта, це одна банда, вони на мене напосілися разом, – признався Девід. – Люсі зараз вдома з Аброю, готують кекси для свята. Коли я звідти йшов, кухня була схожою на пекло в бурю.

– То про що саме ми тут говоримо? Про те, що ви хочете, аби я приїхав на її свято зі спостережно-оглядовою метою?

– Саме так, – сказала Четта. – Ніхто з нас не може сказати напевне, що щось відбудеться, але шансів на це більше, коли вона буде збудженою, а вона вже дуже розхвильована майбутнім святом. Прийдуть усі її друзі з дитсадка, виступить там також і фокусник зі своїми магічними трюками.

Джон висунув шухляду й дістав жовтий блокнот[113].

– Що саме там може відбутися, чого ви очікуєте?

Девід зам’явся:

– Ну… це важко сказати.

Четта подивилася на нього прямо:

– Розказуй, каро. Тепер вже пізно задкувати. – Тон у неї був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоєною. Він зрозумів, що обоє його візитерів занепокоєні. – Почни з тієї ночі, коли вона почала плакати не перестаючи.

5

Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».

– У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму – в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. – Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. – Можливо, мені боязно зрозуміти.

Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – і Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.

– Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?

– Так, – підтвердила Четта. – Викладено лаконічно точно. Браво.

– Я розумію, як воно звучить, – сказав Девід. – Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, – зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.

– А у вас не було подібного сновидіння? – спитав у неї Джон.

Вона похитала головою.

– Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?

– Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, – сказав Джон. – Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.

Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.

– Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?

Джон похитав головою.

– Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»[114], його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.

Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.

– У тій збірці є всі хіти – «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», – але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге»[115]. Ви її знаєте?

– Так зразу й не згадаю, – відповів Джон. – Упізнав би, мабуть, якби почув.

– Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. – Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. – Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять – я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.

Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.

– Це почалося навесні 2002 року. Ми з Люсі лежали в ліжку, читали. По телевізору якраз ішов прогноз погоди, а його передають приблизно в середині одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своїй кімнаті – міцно спала, наскільки я розумію. Люсі попрохала мене вимкнути телевізор, оскільки теж уже захотіла спати. Я клацнув пультом, і от тоді-то ми це почули. Фортепіанний переграш із «Тільки не вдруге», ті двадцять дев’ять нот. Ідеально зіграні. Жодної похибки, і пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тільки що ж то міг бути за грабіжник, який затримався біля піаніно, щоби трішки пограти «Бітлз», перед тим як загарбати столове срібло? Пістолета я не маю, а мої ключки для гольфу стояли в гаражі, тож я вхопив найбільшу, яка потрапила під руку, книжку і пішов униз, щоб стятися з тим, хто б там він не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсі я сказав, щоби вона тримала в руках телефон і зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нікого не було, і всі двері були замкнені. До того ж клавіші піаніно були закриті кришкою.

– Я знову повернувся нагору і сказав Люсі, що нічого й нікого не знайшов. Тоді ми з нею пішли поглянути на дитину. Не домовляючись, просто взяли й пішли. Гадаю, ми вже розуміли, що це Абра, але ні Люсі, ні мені не хотілося промовити цього щиро, вголос. Абра не спала, просто лежала в своїй колисці й дивилася на нас. Знаєте ж, як вони мудро дивляться отими своїми оченятами?

Джон знав. Так, ніби вони могли б розповісти тобі всі таємниці всесвіту, якби тільки вміли балакати. Були часи, коли він вірив, що так воно, либонь, і є, тільки Бог влаштував світ таким чином, що на той момент, коли діти вже спроможні на щось більше за гу-гу-га-га, вони про все те забувають, як ми вже через пару годин після пробудження забуваємо наші найяскравіші сновидіння.

– Побачивши нас, вона заусміхалася, а потім заплющила очі й умить заснула. Наступної ночі те саме трапилось знову. О тій самій порі. Ті самі двадцять дев’ять нот з вітальні… потім тиша… потім ми йдемо до кімнати Абри і знаходимо її без сну. Вона не совається, навіть соски не смокче, просто дивиться на нас крізь ґратки колиски. А тоді засинає.

– Це дійсно правда, – промовив Джон. Не зовсім перепитуючи, лише бажаючи уточнити. – Ви не в дурні мене пошиваєте.

Девід відповів без усмішки:

– Ми вам дах нічим не пошиваємо, навіть не намагаємося.

Джон обернувся до Четти:

– А ви самі це чули?

– Ні. Дозвольте Девіду закінчити.

– Пару ночей нічого не було, а тоді… пам’ятаєте, як ви нам самі казали, що секрет успішного батьківства полягає в плануванні.

– Звісно.

То була головна нотація Джона Далтона новим батькам. Як ви збираєтеся впоратися з нічним годуванням? Складіть собі розпорядок, щоби хтось завжди був напоготові й ніхто зайве не дратувався. Як ви збираєтеся купати, годувати, одягати дитину і гратися з нею, щоби вона мала регулярний, а відтак і приємний для неї заведений режим? Складіть собі розпорядок. Створіть план. Ви знаєте, що робити у надзвичайній ситуації? Скажімо, розвалилася колиска або дитина раптом чимсь вдавилася? Якщо ви маєте план, ви впораєтеся, і в дев’ятнадцяти випадках із двадцяти все обернеться добре.

– Отже, саме це ми й зробили. Наступні три ночі я спав на канапі навпроти піаніно. Музика почалася на третю ніч, якраз коли я збирався лягати. Кришка на «Фогелі» залишалася закритою, я підбіг до піаніно й підняв її. Клавіші не рухалися. Що мене не надто й здивувало, бо я вже почув, що звуки лунають не з піаніно.

– Перепрошую?

– Музика звучала вище інструмента. Нізвідки. На той час Люсі вже була в кімнаті Абри. До того ми нічого їй не казали, надто ми були ошелешені, але цього разу були вже готові. Люсі попрохала Абру зіграти знову. Якусь мить було тихо… а потім вона зіграла. Я стояв так близько, я міг би ті ноти мало не з повітря вихоплювати.

Тиша запала в кабінеті Джона Далтона. Він перестав писати в своєму блокноті. Четта дивилася на нього серйозно. Нарешті він промовив:

– І це так і продовжується?

– Ні. Люсі тоді посадила Абру собі на коліна і сказала їй, щоб вона більше ніколи не грала вночі, бо ми через це не можемо спати. І відтоді це припинилося. – Він помовчав, щось ніби зважуючи. – Майже припинилося. Якось, приблизно по трьох тижнях, ми почули ту музику знову, але тепер дуже тихенько і нагорі цього разу. З її кімнати.

– Вона грала для себе, – сказала Кончетта. – Вона прокинулася… і не могла відразу заснути знову… отже, й зіграла собі маленьку колискову.

6

Якось після полудня в понеділок, десь через рік після падіння Веж-Близнюків, Абра, – тепер уже ходяча і з впізнаваними словами, що почали вигулькувати з-поміж її ледь не безупинного лепету, – злегка похитуючись, підійшла до передніх дверей і гепнулась там на дупку зі своєю улюбленою лялькою в пелені.

– У тебе там гніздечко, милесенька? – запитала Люсі. Вона, сидячи за піаніно, якраз грала реґтайм Скотта Джопліна[116].

– Тато! – оголосила Абра.

– Сонечко, тато не приїде додому раніше вечері, – сказала Люсі, але вже за п’ятнадцять хвилин на під’їзній алеї зупинилася «Акура» і з машини виліз Дейв, витягуючи вслід за собою портфель. Сталася аварія на магістральному водогоні, що вів до будівлі, де він викладав свій предмет по понеділках-середах-п’ятницях, тож усі заняття відмінили.

– Мені про це розповідала Люсі, – сказала Кончетта, – але я, звісно ж, знала і про напад плачу одинадцятого вересня, і про фантомне піаніно. Я зібралася їхати до них десь за пару тижнів по тому. Наказала Люсі ні слова не казати Абрі про мій візит. Але Абра вже знала. Вона всілася перед дверима за десять хвилин до мого з’явлення. Люсі спитала в неї, хто прийде, і Абра їй відповіла: «Момо».

– Вона робить багато таких речей, – сказав Девід. – Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знає і любить… майже завжди.

Наприкінці весни 2003 року Люсі знайшла дочку в батьківській спальні, та тягнула на себе другу шухлядку Люсіного комода.

– Гро! – сказала мала матері. – Гро, гро!

– Я не розумію тебе, сонечко, – сказала Люсі, – але можеш поритися у шухляді, якщо тобі хочеться. Там тільки стара білизна і залишки косметики.

Проте Абра на позір не виявила інтересу до шухляди; навіть не зазирнула туди, коли Люсі її витягла, щоб показати, що всередині.

– Позау! Гро! – А тоді, глибоко зітхнувши: – Ма, гро позау!

Батьки ніколи не можуть цілком навчитися дитячої мови – не вистачає часу, – хоча більшість її розуміє на якомусь рівні, тож Люсі врешті-решт второпала, що її дочку цікавить не вміст комода, а щось поза ним.

Заінтригована, вона його відсунула. Абра миттю кинулась у проміжок, Люсі, побоюючись, що там може бути пил, а то й навіть комахи якісь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона відтягти комод на відстань достатню, щоби протиснутися туди самій, як Абра вже тримала в руці двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собі щілину, куди завалитися, між поверхнею комода і нижнім краєм дзеркала.

– Диви! – радісно вигукнула мала. – Гро! Мої гро!

– Ба ні, – сказала Люсі, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, – діти не мають грошей, бо гроші їм не потрібні. Але ти щойно заробила собі ріжок морозива.

– Мо’озиво! – закричала Абра. – Моє мо’озиво!

– Розкажи тепер доктору Джону про місіс Джадкінс, – сказав Девід. – Тоді ти особисто була присутня.

– Дійсно, була, – кивнула Кончетта. – Це трапилося у вікенд після Четвертого липня.

Влітку 2003 року Абра вже почала говорити більш-менш повноцінними реченнями. Кончетта приїхала до Стоунів на весь вікенд. У неділю, шостого липня, Дейв поїхав до «7-Одинадцять» купити каністру «Блакитного носорога»[117] для барбекю на задньому подвір’ї. Абра гралася з кубиками у вітальні. Люсі з Четтою були в кухні, хтось з них періодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвідчитися, що вона не вирішила витягти з розетки й пожувати штепсель телевізора або вилізти на Диванну гору. Але Абра не виявляла інтересу до такої діяльності; вона захоплено вибудовувала зі своїх пластикових малечих кубиків щось схоже на Стоунхендж[118].

Люсі з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.

– Крик був такий, ніби вона помирає, – сказала Четта. – Ви ж знаєте, яким таке лячним буває, еге ж?

Джон кивнув. Він знав.

– Бігати в моєму віці не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вілма Рудолф[119]. Випередила Люсі до вітальні на півдистанції. Я була настільки переконана, що дитя поранилося, що пару секунд насправді бачила кров. Але з дівчинкою було все гаразд. У фізичному сенсі принаймні. Вона підбігла до мене й обхопила руками мене за ноги. Я її підхопила. Тоді вже поряд зі мною опинилася й Люсі, і ми зуміли бодай трохи заспокоїти Абру. «Ванні! – промовила вона. – Момо, поможи Ванні! Ванні упала!» Я не знала, хто така Ванні, але знала Люсі – Ванда Джадкінс, леді, яка живе на тій же вулиці навпроти них.

– Ванда – улюблена сусідка Абри, – пояснив Девід, – бо вона пече коржики і зазвичай приносить Абрі один, із виписаним на ньому її іменем. То родзинками викладеним, то глазур’ю. Вона вдова. Живе сама.

– Тож ми пішли через вулицю, – продовжила Четта. – Я попереду, а Люсі з Аброю на руках. Я постукала. Ніхто не відповідає. А Абра каже: «Ванні в їдальні! Поможи Ванні, Момо! Поможи Ванні, мамо! Вона поранилася, і з неї тече кров!»

– Двері виявилися незамкненими. Ми увійшли. Перше, що я почула, був запах підгорілих коржиків. Місіс Джадкінс лежала в їдальні на підлозі, біля розсувної драбинки. У руці вона так і тримала ганчірку, якою була витирала карниз, і кров там була, авжеж – ціла калюжка навкруг її голови, немов німб. Я подумала тоді, що їй кінець – дихання не видно було, – але Люсі знайшла пульс. Падіння призвело до тріщини зводу черепа, а також трапився невеличкий крововилив у мозок, але вже наступного дня вона прийшла до тями. Вона буде на Абриному дні народження. Ви можете з нею познайомитися, якщо приїдете. – Вона подивилася на педіатра Абри Стоун рішуче. – Лікар невідкладної допомоги сказав, що, якби вона пролежала так трішки довше, вона б або померла, або залишалася довіку у вегетативному стані… що значно гірше за смерть, на мою скромну думку. У всякому разі, наша дитина врятувала їй життя.

Джон кинув ручку на блокнот.

– Навіть не знаю, що тут можна сказати.

– Є ще багато всякого, – сказав Девід, – але інші подібні речі важко полічити. Можливо, через те, що ми з Люсі вже якось до них звикли. Так, я гадаю, як люди інколи звикають до життя з дитиною, що народилася сліпою. Тільки в нашому випадку це майже повна тому протилежність. Мені здається, ми знали про щось таке в ній навіть іще до одинадцятого вересня, майже від першого дня, коли привезли її зі шпиталю додому. Це немов…

Переводячи дух, він задивився на стелю, ніби шукаючи там натхнення. Кончетта стиснула йому руку.

– Продовжуй. Він принаймні не погукав людей з сачками, поки що.

– Гаразд, у нас ніби якийсь вітер безупинно віє крізь хату, лишень неможливо його фізично відчути або побачити, що він робить. Я не перестаю очікувати, що ось-ось почнуть штори здиматися і картини позлітають зі стін, тільки все залишається на місці. Втім, інші речі відбуваються. Три-чотири рази на тиждень – інколи два-три рази на день – вибиває електричні запобіжники. Ми викликали двох різних електриків на чотири різні такі оказії. Вони перевіряли проводку і казали нам, що все з нею якнайкраще. Буває, ми спускаємося вранці донизу, а там подушки з дивана і крісел валяються на підлозі. Ми привчаємо Абру прибирати свої іграшки перед тим, як іти до ліжка, і, якщо тільки вона не надто втомилася і капризує, вона ретельно це робить. Але інколи коробка вранці знову виявляється відкритою і деякі з іграшок лежать на підлозі. Зазвичай кубики. Вона їх любить найдужче.

Він на мить замовк, тепер дивлячись на таблицю для перевірки зору на дальній стіні. Джон подумав, що Кончетта зараз його піджене, щоби продовжував, але вона сиділа мовчки.

– Гаразд, це вже абсолютно дико, але я присягаюся, що це було насправді. Одного вечора ми ввімкнули телевізор, а там «Сімпсони» геть по всіх каналах. Абра реготала так, ніби утнула найграндіозніший у світі жарт. Люсі ледь не звихнулася. Вона їй сказала: «Абро Рафаело Стоун, якщо це твоя витівка, припини це негайно». Люсі майже ніколи не виявляє до неї суворості, а коли це інколи трапляється, Абра буквально ридає, що трапилось і того вечора. Я вимкнув телевізор, а коли ввімкнув його знову, там все уже було нормальним. Я міг розповісти вам ще про півдесятка інших речей… інцидентів… феноменів… але більшість з них такі дрібні, що їх ледь зауважуєш. – Він знизав плечима. – Як я вже казав, до всього звикаєш.

Джон сказав:

– Я приїду на день народження. Після всього цього хіба мене могло б щось утримати?

– Можливо, нічого не станеться, – сказав Дейв. – Пам’ятаєте ту стару загадку – як зробити так, щоб перестав протікати кран, ге? Викликати сантехніка.

Кончетта фиркнула:

– Якщо ти дійсно в це віриш, хлопчику-синку, гадаю, ти матимеш сюрприз. – А тоді до Далтона: – Зуба собі було б легше видерти, аніж привести його сюди.

– Дай собі спокій, Момо, – почали займатися червоним кольором щоки Девіда.

Джон зітхнув. Він відчував антагонізм між цими двома й раніше. Причини він не знав – можливо, то було щось на кшталт змагання за Люсі, – але йому не хотілося, щоби воно відкрито виплеснулося саме зараз. Ця неймовірна справа перетворила їх на тимчасових союзників, тож він бажав їх ними й залишити.

– Припиніть гризтися. – Він промовив це достатньо різко, щоб вони відірвалися поглядами одне від одного і подивилися на нього, здивовані. – Я вам вірю. Я ніколи не стикався ні з чим і зблизька подібним…

Чи стикався? Він завмер, згадавши свій загублений годинник.

– Доку? – мовив Девід.

– Перепрошую. Тямку втратив.

На це вони обоє заусміхалися. Знову союзники. Добре.

– Тим не менше, ніхто не кликатиме людей у білих халатах. Я обох вас сприймаю як врівноважених осіб, не схильних до істерії чи галюцинацій. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тільки одна особа розповідала мені про такі… такі паранормальні явища… але ж ні. Вас аж троє. З чого постає питання, що б ви хотіли, аби я зробив?

Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.

– Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…

Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девідових щік, повернулося знову. Спалахнуло знову.

– Абра не хвора, – гиркнув Девід.

Четта обернулася до нього:

– Cristo! Я сама знаю. Ти даси мені закінчити?

Дейв здійняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.

– Вибач, вибач, вибач.

– Просто не затикай мені рота, Девіде.

Втрутився Джон:

– Дітки, якщо ви так рішуче налаштовані на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихої кімнати[120].

Кончетта зітхнула:

– Це такий стрес. Для всіх нас. Пробач, Дейві, я скористалася не тим словом.

– Не варто вибачень, cara[121]. У цій справі ми разом.

Вона коротко усміхнулась:

– Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте її, як би ви оглянули будь-яку дитину з недіагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, і, я гадаю, наразі цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якісь ідеї. Я на це сподіваюся. Розумієте…

Вона обернулася до Девіда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рідкісним для цього обличчя, подумав Джон.

– Ми боїмося, – сказав Девід. – Я, Люсі, Четта… ми перелякані на смерть. Не її боїмося, а за неї. Тому що вона ж іще таке маля, розумієте? Що, як ця її сила… я не знаю, як це по-іншому можна назвати… що, як вона іще не сягнула свого піку? Що, як вона іще продовжує зростати? Що нам робити потім?.. Я не знаю…

– Знає він, – мовила Четта. – Вона може проявити норов і завдати якоїсь шкоди собі або комусь іншому. Я не знаю, наскільки це ймовірно, але думаю, що таке може трапитися… – вона торкнулася Джонової руки. – Це жахливо.

7

Ден Торренс знав, що житиме у баштовій кімнаті «Гелен Рівінгтон Хаусу», від тієї миті, як побачив свого старого друга Тоні, котрий махав йому рукою з її вікна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Він запитав про цю кімнату в місіс Клаузен, головної управительки «Рівінгтону», вже місяців за шість по тому, як почав працювати в хоспісі прибиральником/санітаром… і неофіційним доктором за викликом. Зрозуміло, разом зі своїм вірним колегою Аззі.

– Та кімната від стіни до стіни суцільне сміттєзвалище, – проголосила місіс Клаузен. Жінка за шістдесят з неправдоподібно рудим волоссям. Володарка саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою і доброзичливою адміністраторкою. І навіть краще – з точки зору наглядової ради «ГРХ» – вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштів у фонд закладу. Ден не мав цілковитої певності, чи подобається вона йому, але поваги до неї він набув.

– Я сам там все розчищу. У свій вільний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаєте? Напохваті.

– Денні, скажи мені одну річ. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти робиш?

– Я й сам насправді не знаю.

Це була бодай наполовину правдива відповідь. Можливо, навіть на сімдесят відсотків. Він прожив із сяйвом усе життя, але досі його не зрозумів.

– Пріч мотлох, у тій баштиці спекотно влітку, а взимку там холодно так, що й мідний шимпанзе відморозить собі яйця.

– Це справа поправна, я можу ректи, – зауважив Ден.

– Не треба мені розповідати про твій ректум, – місіс Клаузен критично втупилася в нього поверх своїх окулярів-половинок. – Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані[122], – фиркнула вона. – Доктор Сон, треба ж таке.

– Я не є доктором, – промовив Ден сумирно. Він уже зрозумів, що отримає бажане. – Доктор у нас Аззі. А я всього лише його асистент.

– Аззі всього лише к-херам простий кіт, – проказала вона. – Сраний-драний приблуда, який примандрував сюди з вулиці, і його приластили наші гості, які тепер вже відійшли до Великого Хтозна-Що. Все, чим він переймається, це щоб була повною двічі на день його миска «Фріскіз».

На це Ден нічого не відповів. Не було в цьому потреби, бо вони обоє знали, що то неправда.

– Я гадала, у тебе абсолютно прекрасне житло на Еліот-стрит. Полін Робертсон вважає, що сонце сяє прямо в тебе з дірки в сраці. Я знаю, бо співаю разом з нею в церковнім хорі.

– А який ваш улюблений гімн? – спитав Ден. – «Якого к-херам гарного друга ми маємо в Ісусі»?

Вона продемонструвала йому те, що у Ребекки Клаузен можна було вважати за усмішку:

– Нічого сказати, дуже красиво. Вичищай ту кімнату. Селися. Проводь туди кабельне, встановлюй квадрофонічну аудіосистему і міні-бар. Яка мені збіса різниця, я ж усього лише бос.

– Дякую, місіс К.

– О, та не забудь про електрообігрівач, гаразд? Гарненько пошукай, чи не знайдеш десь на надвірному розпродажу такого, щоби був з добряче обстріпаним дротом. Спали к-херам якоїсь холодної лютневої ночі весь цей будинок. Тоді вони зможуть звести нове цегляне одоробало, щоби пасувало отим викидням обабіч нас.

Ден виструнчився й скинув тильним боком долоню собі до лоба в пародійному британському салюті.

– Як накажете, бос.

Вона махнула на нього рукою:

– Забирайся геть звідси, поки я не передумала.

8

Він таки придбав обігрівач, але дріт при ньому не був обстріпаним і сам він був того типу, що, перекинувшись, моментально вимикається. Про бодай якийсь кондиціонер у баштовій кімнаті на третьому поверсі не варто було і мріяти, проте пара встановлених у прочинених вікнах вентиляторів з «Волмарту»[123] створювали приємний протяг. Все одно вдень улітку там було доволі спекотно, але Ден там удень майже не бував. А літні ночі в Нью-Гемпширі зазвичай прохолодні.

Більшості речей, якими перше була завалена ця кімната, він позбавився, але залишив собі велику чорну дошку з тих, що використовують у початкових класах, яку він знайшов там приставленою до стіни. П’ятдесят, а може, й більше років вона ховалася за важко понівеченим залізяччям древніх крісел-візків. Ця класна дошка стала йому в пригоді. Він записував на ній імена пацієнтів хоспісу проти номерів їхніх кімнат, стираючи імена тих людей, які вже відійшли, і додаючи до списку імена нових, які щойно надійшли. Навесні 2004 року на дошці було тридцять два пацієнти. Десять містилися у «Рівінгтоні-1» і дванадцять у «Рівінгтоні-2» – це були ті бридкі цегляні флігелі обабіч будинку у вікторіанському стилі, в якому колись знаменита Гелен Рівінгтон жила й писала свої зворушливі романи під трепетним псевдонімом Жаннетт Монпассе. Решта пацієнтів містилися на двох поверхах під Деновою тіснуватою, але вигідною квартиркою в башті.

«А чи уславилася місіс Рівінгтон ще чимось, окрім написання поганих романів?» – запитав Ден у Клодет Альбертсон невдовзі по тому, як почав працювати у хоспісі. Вони з нею якраз задовольняли свою бридку звичку на майданчику для курців. Клодет – життєрадісна афроамериканка, професійна медсестра в штаті з плечима лівого півзахисника Національної футбольної ліги, – закинувши назад голову, розреготалася.

– Ще б пак! Тим, що залишила цьому місту здоровезну купу грошей, милесенький! А також пожертвувала цей дім, звісно. Бо вважала, що старі люди мусять мати таке місце, де б вони могли померти з гідністю.

І більшості з них це дійсно вдавалося у «Рівінгтон Хаусі». Ден – за асистування Аззі – брав у цьому участь. Він вважав, що знайшов власне покликання. Цей хоспіс тепер вчувався йому домом.

9

Вранці того дня, коли надвечір мусило відбутися святкування дня народження Абри, Ден, вставши з ліжка, побачив, що всі імена з його чорної дошки стерто. Замість них великими, хитливими літерами було написано єдине слово:

hELL

Ден ще довгенько сидів у трусах на краю ліжка і просто дивився. Потім підвівся і поклав долоню на ті літери, трохи їх змазавши, сподіваючись на сяйво. Бодай на маленьку іскру. Нарешті він прибрав долоню і, витираючи з неї крейдяний пил собі об голе стегно, промовив:

– І тобі привіт… – А потім: – Тебе часом звуть не Абра?

Нічого. Він накинув халат, взяв мило й рушник і пішов униз, до службового двомісного душу. Повернувшись назад, він підібрав знайдену при цій же дошці фетрову стирку і почав витирати те слово. На півдорозі чиясь думка

«тато каже, у нас будуть повітряні кульки»

надійшла йому, і він зупинився, чекаючи на щось іще. Утім, більше не прийшло нічого, тож він закінчив витирати дошку, а потім почав відновлювати на ній імена і номери кімнат, зазираючи до актуального на той понеділок облікового списку. Повертаючись опівдні до себе нагору, він майже очікував, що все буде з дошки стерто знову, і замість імен і номерів на ній з’явиться оте hELL, але все на ній було таким самим, як він його залишив.

10

Святкування дня народження Абри відбувалося на задньому подвір’ї Стоунів на затишному, порослому травою просторі, де тільки-но почали розквітати кілька яблунь і кизилових дерев. При підніжжі двору стояла сітчаста огорожа з хвірткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда відверто негарною, але ні Девід, ні Люсі тим не переймалися, бо поза нею текла річка Сако[124], що вихилясами прокладала собі шлях на південний схід через Фрейжер, Північний Конвей і кордон штату в сусідній Мейн. Малих дітей і річки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навесні, коли їхня Сако вслід за таненням снігу ставала широкою і бурхливою. Місцевий тижневик кожного року повідомляв щонайменше про одного втопленика.

Сьогодні в дітей було чим зайнятися на галявині. Єдина організована діяльність, на яку вони піддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але ці діти вже були того віку, який цілком дозволяв їм бігати (а декому й качатися) по траві, мавпами видиратися на Абрині ігрові риштовання, повзати крізь «Веселі Тунелі», які Девід установив разом з парою інших батьків, та ляскати по повітряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всі кульки були жовтими (оголошений Аброю її улюблений колір), і було їх там, як це міг засвідчити Джон Далтон, щонайменше сімдесят. Він особисто допомагав їх надувати Люсі з її бабцею. Як для жінки її віку, Четта мала розкішний набір легенів.

Включно з самою Аброю, там було дев’ятеро малюків, і оскільки з кожним прийшов щонайменше хтось один із батьків, дорослого догляду за ними вистачало. На задній веранді стояли садові крісла, тож коли свято набрало крейсерського темпу, Джон всівся в одно з них поряд із празниково вбраною в дизайнерські джинси і светрик з написом НАЙКРАЩА В СВІТІ БАБЦЯ Четтою. Вона якраз пригощалася від величезного кусня святкового торта. Джон, який за зиму набрав кілька фунтів зайвого баласту, обмежився одним ріжком суничного морозива.

– Не уявляю, куди воно у вас влазить, – сказав він, киваючи на стрімко зникаючий торт на її паперовій тарілці. – На вас і тіла нема. Ви ніби навощена ниточка.

– Може, й так, caro, але в мене порожній ножний протез, – вона обвела поглядом розгуляних дітей і видала глибоке зітхання. – Як же мені б хотілося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.

Джон вирішив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмові. Мати Люсі загинула в автомобільній катастрофі, коли Люсі була ще меншою за Абру. Він це знав з їхньої сімейної анкети, яку Стоуни заповнювали разом.

Проте Четта сама повернула розмову в інший бік.

– Знаєте, що мені подобається в них у цьому віці?

– Звідки? – Джонові вони подобалися у будь-якому віці… принаймні до того, як сягали чотирнадцяти років. Коли їм виповнюється чотирнадцять, їхні залози вмикаються на гіпердрайв і більшість з них відчувають себе зобов’язаними наступні п’ять років бути зухвалими шмаркачами.

– Погляньте на них, Джонні. Це дитяча версія отієї картини Едварда Гікса «Миролюбне королівство»[125]. У нас тут шість білих – звичайно, а як інакше, це ж Нью-Гемпшир, – але також ми маємо двох чорних і одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделі одягу в каталозі Ганни Андерсон[126]. Ви знаєте оту пісню, що її співають у недільній школі, де такі слова: «Чорний і білий, жовтий і червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маємо тут зараз. Дві години, а жодне з них не підняло на іншого кулака, не штовхнуло злісно.

Джон, котрий бачив достобіса малят, які брикалися, штовхалися, били й кусали інших, відповів усмішкою, в якій цинізм і жаль перебували в точно дозованому балансі.

– Я й не очікував би чогось іншого. Всі вони відвідують заклад «Малі приятелі». Це елітний денний дитсадок у цій окрузі, і ціни вони там гилять елітні. Це означає, що їхні батьки всі належать щонайменше до вищого середнього класу, всі з дипломами коледжів, і всі практикують заповіт «У погодженні й злагоді». Ці діти – просто одомашнені соціальні тварини.

На цім Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але він міг продовжити й далі. Міг би сказати, що приблизно до семи років – так званого свідомого віку – вони залишаються емоційними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, які між собою погоджуються й ніколи не підвищують голосу, вони діють так само. Якщо їх виховують зубасті горлодери… тоді…

Двадцять років лікування малюків (не кажучи вже про двійко вирощених власних, які тепер навчалися у добрих підготовчих школах ґатунку «У погодженні й злагоді») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким він був колись вирішив спеціалізуватися у педіатричній медицині, хоча воно й притлумилося за всі ці роки. Можливо, діти дійсно приходять у цей світ у сяйві слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт[127], але вони також серуть собі в штанці, допоки не засвоять кращих навичок.

11

Сріблясті переливи – як ті дзвоники, що на пікапі з морозивом, – задзеленчали в пополудневому повітрі. Діти обернулися на цей звук.

З під’їзної алеї Стоунів на галявину котився привітний привид: юнак на неймовірно завеликого розміру триколісному велосипеді. На хлопцеві були білі рукавички і яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельці одного лацкана стирчала бутоньєрка завбільшки як оранжерейна орхідея. Штани на ньому (також величезного розміру) наразі були підкочені до колін, щоб не заважали крутити педалі. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, і він торкав їх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бік, але не завалювався остаточно. На голові новоприбульця під величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сиділа божевільна синя перука. Позаду нього йшов Девід Стоун, в одній руці він ніс велику валізу, а в іншій – складаний столик. Вигляд Дейв мав знічений.

– Агов, діти! Агов, діти! – закричав чоловік на трайку. – Нумо до мене, нумо у коло, бо наше шоу починається скоро!

Двічі гукати було зайве; діти всією зграєю зі сміхом і криками вже бігли назустріч велосипеду.

До Джона з Четтою приєдналася Люсі, сівши, вона виставила нижню губу і з кумедним «хух» здула собі з очей пасмо волосся. На підбордді в неї була цятка шоколадної глазурі.

– Хтозна, що за фокусник. Він вуличний артист, під час літнього сезону працює у Фрейжері й Північному Конвеї. Дейв побачив оголошення в якійсь з отих безкоштовних газет, той показав йому, що він уміє, і Дейв його найняв. Хлопця звуть Реджі Пелатир, хоча він воліє виступати як Великий Містеріо. Ну от, подивимося, чи довго він зможе утримувати їхню увагу, коли всі вони вже так зблизька роздивилися на цей його фантастичний трайк. Я гадаю, хвилини три щонайбільше.

Джонові подумалося, що тут вона може помилятися. Своєю добре продуманою появою хлопець уже захопив уяву малюків, і перука на ньому було радше кумедною, аніж лячною. На його веселому обличчі не малося слідів гриму, і це також було добре. Клоунів, на думку Джона, завжди переоцінюють. Дітей молодших за шість років вони лякають до всирачки. Старші діти вважають їх нудними.

«Ох, та ти сьогодні в жовчному настрої».

Можливо, тому, що він сюди приїхав налаштований побачити якісь дивовижні чудасії, а нічого такого не оприявнилося. На його око, Абра здавалася абсолютно ординарним дитинчам. Либонь, грайливішою за більшість, але благодушна моторність, схоже, панує в цій родині. Тобто, окрім таких випадків, як тоді, коли одне на одного огризалися Четта з Дейвом.

– Не недооцінюйте діапазон уваги малечі, – нахилився він повз Четту і витер салфеткою плямку шоколадної глазурі з підборіддя Люсі. – Якщо в нього є бодай якась програма, він триматиме їх щонайменше хвилин з п’ятнадцять. А може, й двадцять.

– Якщо вона в нього є, – скептично відгукнулася Люсі.

Як виявилося, Реджі Пелатир, він же Великий Містеріо, таки мав програму, і то вельми добру. Поки вірний асистент, сердега Дейв, розкладав його столик і відкривав валізу, Містеріо запропонував дівчинці-призвідниці свята і її гостям краще роздивитися його квітку. Коли вони підтягнулися ближче, квітка почала вистрілювати просто їм в обличчя водою: спершу червоною, потім зеленою, потім блакитною. Малеча репетувала цукристо-заразливим сміхом.

– А тепер, хлопчики та дівчатка… оух! Аах! Воно лоскочеться!

Він витяг зі свого капелюха-казанка білого кролика. Діти ахнули. Містеріо передав кролика Абрі, та його погладила і без нагадувань передала далі. Кролику, схоже, це було звичним. Можливо, подумав Джон, перед шоу йому згодовують парочку вимочених у валіумі зерняток. Остання дитина віддала кролика Містеріо, той посадовив тваринку назад до свого капелюха, майнув над капелюхом рукою, а тоді показав дітям його нутро. Окрім зробленої з американського прапора підкладки, всередині не виявилося нічого.

– Куди сховався зайчик? – запитала маленька Сузі Сунь-Бартлет.

– У твої сни, любонько, – відповів Містеріо. – Цієї ночі він скакатиме там. А тепер, хто хоче собі чарівний шалик?

Всі, і хлопчики і дівчатка, закричали: «Я, я, я». Містеріо почав просто в себе з кулака витягати і розадвати шалики. Далі пішли інші трюки, і то у скорострільному темпі. За годинником Далтона, діти із зачудованими очима півколом простояли перед Містеріо щонайменше двадцять п’ять хвилин. А тільки-но в аудиторії стали помітними перші ознаки неуважливості, Містеріо почав закруглятися. Зі своєї валізи (яка, коли він її продемонстрував, виявилася такою ж порожньою, як і його капелюх) він видобув п’ять тарілок і пожонглював ними, одночасно співаючи «Щасливого тобі дня народження». Пісню підхопили всі діти, а Абра мало не злітала в повітря від щастя.

Тарілки повернулися до валізи. Він знову показав її дітям, аби вони побачили, яка вона порожня, а потім видобув з неї півдюжини ложок. Ложки він примудрився підвішувати собі на обличчя, закінчивши тим, що одна з них звисала в нього з кінчика носа. Дівчинці-хазяйці свята цей трюк особливо сподобався; вона гепнулась на траву, регочучи, обнімаючи себе за плечі в захопленні.

– Абра теж вміє таке робити, – сказала вона (в цей період вона воліла казати про себе в третій особі, це було те, що Девід називав її власною «фазою Рікі Гендерсона[128]»). – Абра може робити таке з льошками.

– От і добре, дівчинко, – відповів Містеріо. Він не звернув на це насправді уваги, і тут Джон не міг йому нічим дорікнути; хлопець щойно відпрацював напружене дитяче шоу, обличчя в нього, попри свіжий вітерець з ріки, було червоним і мокрим від поту, а йому ще треба було красиво від’їхати, крутячи вгору пагорбом педалі свого надвеликого трайка.

Він нахилився й погладив Абру по голові рукою в білій рукавичці.

– Щасливого дня народження тобі, і дякую усім вам, діти, за те, що ви були такими ласкавими і…

Зсередини будинку голосно долинув мелодійний передзвін, не вельми несхожий на звуки тих дзвоників, що звисали з рукоятей триколісного велосипеда, що годився б навіть Ґодзіллі[129]. Діти тільки раз озирнулися в тім напрямку, перш ніж повернути голови назад, проводжаючи поглядами пана Містеріо, що педалював геть, але Люсі підвелася подивитися, що там упало в її кухні.

За дві хвилини вона вийшла знову надвір.

– Джоне, – покликала вона. – Краще вам на це подивитися. Здається мені, це саме те, за чим ви до нас приїхали.

12

Джон, Люсі й Кончетта стояли в кухні, безслівно дивлячись вгору, на стелю. Жоден не обернувся, коли до них приєднався Девід; вони були немов загіпнотизовані.

– Що… – почав було він, але вже й сам побачив, що там. – Свята срака.

І на це ніхто з них не відреагував. Девід ще трохи подивився, намагаючись зрозуміти сенс побаченого, а потім пішов. Він повернувся за пару хвилин, ведучи за руку дочку. В іншій Абра тримала повітряну кульку. Поперек її був, наче поясом, оперезаний шаликом, отриманим від Великого Містеріо.

Джон Далтон присів перед нею, опустившись на одне коліно.

– Це ти зробила, сонечко?

То було запитання, відповідь на яке йому вже була напевне відома, але він хотів почути, що скаже сама дівчинка. Він хотів дізнатися, наскільки вона це усвідомлює.

Абра спершу втупилася у підлогу, де лежала шухляда, в якій зберігалося столове знаряддя. Ножі й виделки розлетілися навкруги, коли шухляда вискочила зі свого гнізда, але всі вони лежали там. Утім, зовсім інше трапилося з ложками. Ложки звисали зі стелі, немов підтягнуті туди й утримувані там якоюсь екзотичною магнетичною силою. Пара ложок зависли, легенько похитуючись, на горішньому світильнику. Найбільший ополоник бовтався на капоті витяжки над плитою.

Всі діти мають власні механізми самозаспокоєння. Зі своєї довгої практики Джон знав, що для більшості таким слугує безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсі трохи відрізнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою і долонькою терла собі губи. У результаті її слова звучали приглушено. Джон прибрав її руку – делікатно.

– Що, сонечко?

Зніченим голоском вона промовила:

– Мені нагорить за це? Я… я… – почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втішливу долоню, але Джон її притримав. – Я хотіла зробити, як Мінстрозіо. – Вона заплакала. – Джон пустив її руку, і та вмить повернулася їй до рота, почавши його нестямно терти.

Девід підхопив її на руки і розцілував щоки. Люсі обняла їх обох і поцілувала доні голівку.

– Ні, сонечко, ні. Нічого не нагорить. Все з тобою буде гаразд.

Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.

13

Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, – чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.

Джон сказав:

– Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі – за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого – пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.

– Так багато! – присвиснув Девід.

Джон похитав головою:

– Зовсім не багато. Якби це була хвороба – а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, – вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів[130]. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.

– Що саме є випадком Абри? – перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. – Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?

– Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь – тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.

– То що ж буде далі? – спитала Люсі. – Чого нам іще очікувати?

– Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.

– Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, – промовила Люсі. – Оце й уся казка.

Джон усміхнувся.

– Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. – Він усміхнувся. – Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.

– А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? – запитала Люсі. – Що нам тоді робити?

– Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?

– О, ще б пак, – сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. – Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»[131].

– Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, – сказав Девід.

– Ось таке питання, – поцікавився Джон. – Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?

Стоуни обмінялися поглядами.

– Я… я так не думаю, – нарешті промовила Люсі. – Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…

– То задуже у вашій власній уяві, – заперечив Джон. – Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?

– Правильно, – відгукнувся Девід. – Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.

– Ох, дещо вона таки має, – сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. – Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.

Джон підвівся.

– Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.

– Я маю, – сказав Девід. – Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. – При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.

– А тим часом радійте з вашої дочки, – наказав їм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.

Якийсь час здавалося, що він мав рацію.

Розділ четвертий. Доктор Сон за викликом

1

Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки[132].

Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.

«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд – як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія – це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру – але все одно вона схожа на справжню змію».

Подеколи вона і є змією.

«Нумо», – шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»

Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.

Це крапля води чи крапля отрути?

Це змія чи пожежна кишка?

Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?

Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.

Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…

«Прокинься, Денні, – гукає Тоні звідкілясь. – Прокинься, прокинься!»

Але він здатен прокинутися не більше, аніж поворухнутися, це ж «Оверлук», вони тут у сніговій пастці, і все тут тепер інакше. Шланги стають зміями, мертві жінки розплющують очі, а його батько… ох, Боже правий, нам треба вибиратися звідси, бо мій батько мусить сказитися.

Гримуча змія дзижчить. Дзижчить. Дзи…»

2

Ден чув виття вітру, але той вив не за стінами «Оверлука». Ні. А за стінами баштової кімнатки «Рівнігтон Хаусу». Він чув теркотіння снігу проти свого північного вікна. Звук цей був схожим на пісок. І ще він чув, як видає своє низьке дзижчання інтерком.

Ден відкинув пуховики і скинув з ліжка ноги, здригнувшись, коли його теплі ступні торкнулися холодної підлоги. Кімнату він перетнув, гарцюючи майже навшпиньках. Ввімкнувши настільну лампу, він видихнув. Пари з рота не видно, хоча навіть з розжареними до матово-червоного кольору спіралями обігрівача температура в кімнаті цієї ночі мусила бути хіба трохи вищою за сорок[133].

Дзззз.

Він натиснув на інтеркомі клавішу РОЗМОВА і сказав:

– Слухаю. Хто це?

– Клодет. Здається мені, Доку, ти маєш роботу.

– Місіс Вінник?

Він був майже певен, що вона, а це означало, що треба одягати на себе парку, бо Віра Вінник містилася у «Рівінгтоні-2», а галерея між цим домом і тамтешньою будівлею має бути холоднішою за пряжку відьмацького ременя. Або за цицьку копача колодязя. Чи як там та примовка каже. Віра вже цілий тиждень висіла на ниточці, в комі, збиваючись на дихання Чейна-Стокса, а зараз була саме того ґатунку ніч, що їх кволі вибирали, аби відійти. Зазвичай о четвертій ранку. Він поглянув собі на годинник. Тільки 3:20, але це вже достатньо близько до загальної традиції.

Клодет Альбертсон його здивувала.

– Ні, це містер Хейз, прямо тут, унизу, на нашому першому поверсі.

– Ти певна?

Ден лише минулого вечора грав із Чарлі Хейзом у шашки, і для чоловіка з гострим мієлобластним лейкозом він був на вигляд жвавим, мов той цвіркунець.

– Аж ніяк, але Аззі вже там. А ти мусиш пам’ятати, що сам казав.

Він казав, що Аззі ніколи не помиляється, бо мав майже шестирічний досвід для такого висновку. Аззі вільно вештався по всіх трьох будівлях, які складали комплекс «Рівінгтон», більшість свого денного часу присвячуючи дріманню на дивані в кімнаті розваг, хоча незрідка його можна було також побачити на ігровому столі із закінченою чи й недовершеною головоломкою під ним, – де він лежав, вивернувшись на всю довжину, наче безжурно кинутий кимсь хутряний палантин. Скидалося на те, що він подобається тут усім (якщо на присутність кота в «Рівінгтон Хаусі» й були скарги, вони не досягали Денових вух), а Аззі навзаєм подобалися всі. Інколи він міг стрибнути на живіт якомусь напівмертвому старому… проте акуратно, схоже, ніколи не завдаючи болю. Що вже було визначним, зважаючи на його розміри. Аззі був дванадцятифунтовим котиськом.

Окрім денної дрімоти, Аз рідко залишався довго в одному приміщенні; він завжди мав місця, куди йому піти, з якими людьми побачитися, які справи зробити. («Цей кіт ще той джиґун», – якось сказала Денні Клодет). Його можна було побачити серед парноти бальнеологічного кабінету, коли він незворушно вилизував собі лапу. Він міг вилежуватися на зупиненому тренажері для ходіння у Залі Здоров’я. Сидіти десь на покинутій каталці, дивлячись у порожнечу на ті речі, які вміють бачити лише коти. Іноді він міг скрадатися по моріжку на задньому подвір’ї, з притиснутими до голови вухами, являючи собою ідеальний портрет хижака родини котячих, але якщо Аззі й ловив птахів і бурундуків, він ніс їх на розчленування до якогось із сусідніх дворів або через вулицю, на міську толоку.

Кімната розваг залишалася відкритою цілодобово, але Аззі рідко робив туди візити, якщо телевізор там було вимкнуто і всі мешканці хоспісу звідти розійшлися. Коли вечір поступався місцем ночі й пульс «Рівінгтон Хаусу» уповільнювався, Аззі ставав неспокійним, патрулюючи коридори, немов вартовий на межі ворожої території. Коли пригашували світло, його можна було навіть не помітити, якщо не дивится прямо на нього; його невиразного мишачого кольору хутро зливалося з тінями.

Він ніколи не заходив до гостьових кімнат, окрім тих випадків, коли хтось із гостей помирав.

Тоді він або прослизав досередини (якщо двері не були на клямці), або сидів навпочіпки перед ними, обгорнувшись хвостом, ваукаючи низьким, делікатним голосом, щоби його впустили. Коли його впускали, він застрибував на ліжко гостя (у «Рівінгтон Хаусі» їх завжди називали гостями і ніколи пацієнтами) і з мурчанням там вмощувався. Якщо та обрана ним особа не спала, вона чи він могли погладити кота. Наскільки було відомо Дену, не траплялося такого випадку, щоби хтось вимагав, аби Аззі вигнали геть. Схоже, вони розуміли, що Аззі там як друг.

– Хто доктор за викликом? – запитав Ден.

– Ти, – моментально відказала Клодет.

– Ти ж знаєш, що я маю на увазі. Справжнього лікаря.

– Емерсон, але коли я зателефонувала на його службовий номер, жінка там сказала мені, щоби я не вдавалася в дурниці. Всі шляхи від Берліна до Манчестера заблоковані. Сказала, що, окрім платних шосе, навіть снігоочисники чекають світла дня.

– Гаразд, – сказав Ден. – Вже йду.

3

Тільки вже проробивши якийсь час у цьому хоспісі, Ден дійшов розуміння, що навіть для вмираючих існує розшарування за класовою системою. Гостьові кімнати в головній будівлі були більшими і дорожчими за ті, що малися у «Рівінгтонах» Два й Один. У вікторіанському маєтку, де колись вішала свого капелюха і складала романтичні історії Гелен Рівінгтон, палати називалися апартаментами й мали імена знаменитих мешканців Нью-Гемпширу. Чарлі Хейз лежав в апартаменті «Алан Шепард»[134]. Щоби дістатися туди, Дену треба було пройти повз буфетний закуток біля підніжжя сходів, де стояли автомати з їжею і кілька твердих пластикових стільців. Розсівшись на одному з них, читав старий номер «Популярної механіки»[135], одночасно жуючи крекери з арахісовим маслом, Фред Карлінг. Карлінг був одним із трьох санітарів на зміні від півночі до восьмої ранку. Двоє інших двічі на місяць переходили на денні зміни; Карлінг ніколи. Самопроголошений нічний пугач, він був м’ясовитим пристосуванцем, чиї вкриті плетивом татуювань передпліччя з підкоченими рукавами вказували на його байкерське минуле.

– Овва, кого ми бачимо, – промовив він. – Та це ж Денні-бой. Чи ти цієї ночі під якоюсь зі своїх таємних личин?

Залишаючись усе ще напівсонним, Ден не мав настрою до жартів.

– Що тобі відомо про містера Хейза?

– Нічого, окрім того, що там уже зараз кіт, а це ж для них означає, що скоро вони збираються дуба дати.

– Кровотечі нема?

Здоровань здвигнув плечима:

– Ну, трохи було текло з носа. Ті чортові закривавлені рушники я поклав до саше[136], як це від мене й вим’гається розпорядком. Вони у пральні «А», можеш перевірити, як є охота.

Ден хотів було спитати, як це можна сказати «трохи текло» про носову кровотечу, яку довелось витирати більше ніж одним рушником, але потім передумав. Карлінг був нечулим бевзем, і яким чином він отримав тут роботу – нехай навіть у нічну зміну, коли більшість гостей сплять або намагаються поводитися тихо, щоби зайве нікого не турбувати, – було поза Деновим розумінням. Мабуть, хтось десь посмикав за якісь пару ниточок, гадав Ден. Так і працює цей світ. Хіба його рідний батько сам не посмикав був колись за ниточку, щоби отримати ту свою фінальну роботу доглядачем у готелі «Оверлук»? Може, це й не беззаперечний доказ такого стану речей, якщо той, кого ти знав, скористався брудним способом, щоб отримати собі роботу, але це наштовхує на певні думки.

– Приємного тобі вечора, Докторе Сон, – гукнув йому вслід Карлінг, анітрохи не намагаючись притишити голосу.

На сестринському посту Клодет креслила графік роздачі ліків, тимчасом як Дженіс Бейкер дивилася маленький телевізор з приглушеним звуком. По ньому йшла одна з тих безкінечних рекламних передач про якийсь засіб для очищення товстої кишки, але Джен уп’ялася в екран широко розплющеними очима, з відвислою щелепою. Вона здригнулася, коли Ден поцокотів нігтями по стійці, і він зрозумів, що Дженіс не була захоплена передачею, а просто напівспала.

– Хтось із вас може мені сказати щось суттєве про Чарлі? Карлінг знає лише трохи більше за нічого.

Клодет кинула погляд у коридор, пересвідчуючись, що Фреда Карлінга там не видно, але все одно відповіла потім стишеним голосом:

– З цього мужика тут користі, як від цицьок на бику. Я не перестаю сподіватися, що його колись таки виженуть.

Власну схожу думку Ден тримав при собі. Постійна тверезість, як йому відкрилося, робить чуда в сенсі наділення розсудливістю.

– Я його перевіряла п’ятнадцять хвилин тому, – сказала Джен. – Ми всіх перевіряємо особливо часто, щойно до них з візитом з’являється містер Котик.

– Як довго Аззі вже там?

– Він уже нявчав перед дверима, коли ми опівночі заступили на чергування, – сказала Клодет, – тож я йому їх і відкрила. Він одразу ж стрибнув на ліжко. Сам знаєш, як він то робить. Я вже тоді тобі ледь не подзвонила, але Чарлі не спав і був цілком контактний. Я сказала йому привіт, і він мене привітав у відповідь, а потім почав гладити Аззі. Отже, я вирішила зачекати. Десь через годину в нього почалася носова кровотеча. Фред його вмив. Мені довелося нагадати йому, щоб поклав ті рушники до саше.

Саше персонал називав розчинні пластикові мішки, до яких вкладався одяг, постільна білизна і рушники, забруднені тілесними рідинами й тканинами. Таким було прийняте в штаті Нью-Гемпшир правило, що передбачало мінімізацію поширення патогенів, які переносяться з кров’ю.

– Коли я заходила подивитися на нього хвилин сорок-п’ятдесят тому, – сказала Джен, – він спав. Я його торкнулася. Він розплющив очі, вони в нього були налиті кров’ю. Тоді-то я й зателефонувала Емерсону, – додала Клодет. – І тільки після того, як від тієї дівчини, його секретарки, я отримала «аж ніяк, Хосе», я подзвонила тобі. Ти вже зараз підеш туди?

– Так.

– Щасти, – сказала Джен. – Поклич, якщо щось знадобиться.

– Авжеж. Навіщо ти дивишся цю рекламу чищення кишок, Дженні? Чи це щось особисте?

Вона позіхнула:

– Єдине інше, що можна побачити о цій годині – це рекламну передачу про «Ахх Бра»[137], а я вже один такий маю.

4

Двері апартаменту «Алан Шепард» стояли напіввідчиненими, проте Ден все одно постукав. Не почувши відповіді, він штовхнув їх, прочиняючи навстіж. Хтось (мабуть, одна з медсестер; майже напевне, що не Фред Карлінг) трохи підрегулював його ліжко. Підтягнув Чарлі Хейзу на груди ковдру. Йому було дев’яносто один, стражденно худому і такому блідому, що майже відсутньому на позір у реальності. Денові довелося тихо простояти з півхвилини, поки він упевнився, що піжамна сорочка старого ще здіймається й опадає. Аззі скрутився калачиком біля скупої опуклості його стегна. Коли Ден увійшов до палати, кіт поглянув на нього своїми незбагненними очима.

– Містере Хейз? Чарлі?

Очі Чарлі не розплющилися. Повіки в нього були посинілими. Шкіра під ними була темнішою, пурпурово-чорною. Наблизившись до ліжка, Ден побачив ще й інший колір: присохлу кров’яну кірку під обома ніздрями і в одному кутку зчеплених губ.

Ден пішов до ванної, взяв махрову мачулку, намочив її у воді й викрутив. Коли він повернувся до ліжка Чарлі, Аззі підвівся на лапи й делікатно переступив по інший бік сплячого чоловіка, звільняючи Денові місце, де той міг сісти. Простирадло було ще теплим після тіла Аззі. Лагідними рухами Ден витер присохлу кров у Чарлі з-під носа. Коли він уже витирав йому рот, Чарлі розплющив очі.

– Дене, це ти чи не ти? У мене ніби туман трохи в очах.

Кров’ю вони зайшли, ось що з ними було.

– Як ти почуваєшся, Чарлі? Болить що-небудь? Я можу покликати Клодет, щоб дала тобі якусь пігулку.

– Ніякого болю, – відповів Чарлі. Очі його перекинулися на Аззі, потім знову на Дена. – Я розумію, чому він тут. І розумію, чому тут ти.

– Я тут, бо мене вітер розбудив. А Аззі, мабуть, просто шукав собі компанію. Коти ж нічні тварини, ти знаєш.

Ден задер угору рукав піжами, щоби помацати в Чарлі пульс, і побачив на патичку передпліччя старого чотири пурпурові синці рядком. Пацієнти з лейкемією в останній стадії вкриваються синцями від зайвого на них подиху, але це явно були сліди пальців, і Ден точно знав чиїх. Тепер, завжди тверезий, він уже краще вмів контролювати свій норов, але той зовсім нікуди не подівся, так само, як потужне вряди-годи бажання випити.

«Карлінгу, сучий ти сину. А чи він для тебе був занадто повільним? Чи ти просто психував, що мусиш змивати кров, що натекла з носа, коли єдине, чого тобі хотілося, це читати журнал і їсти ті гадські жовті крекери?»

Він намагався приховати свої почуття, але Аззі, схоже, їх вловив; бо видав коротке, стурбоване «няв». За інших обставин Ден міг би порозпитувати, але зараз він мав перед собою більш нагальні справи. Аззі знову виявився правим. Йому вистачило лише доторку до старого, щоби самому в цьому переконатися.

– Мені доволі лячно, – промовив Чарлі. Голос його звучав лиш трохи голосніше за шепіт. Гучнішим був постійний, низький стогін вітру надворі. – Не думав я, що так лякатимуся, але ніде правди діти.

– Там нема чого боятися.

Замість мацати в Чарлі пульс – не було в цьому сенсу насправді – він забрав собі в руки одну долоню старого. Побачив його синів-близнюків чотирирічними, на гойдалці. Він побачив дружину Чарлі, як вона опускає штору у спальні, одягнена лише в комбінацію з бельгійського мережива, яку він подарував їй на першу річницю їх весілля; побачив, як вихнулося їй через плече зав’язане в кінський хвіст волосся, коли вона обернулася й поглянула на Чарлі, лице її освітилося усмішкою, яка проказувала суцільне «так». Він побачив трактор «Фармол»[138] зі смугастою парасолею, що височіла над його сидінням. Він вдихнув запах шинки і почув, як із тріснутого радіоприймача «Моторола»[139], що стоїть на захаращеному інструментами верстаті, Френк Сінатра співає «Нумо, летімо зі мною»[140]. Він побачив колісний ковпак, повний дощової води, в якій віддзеркалюється червона стодола. Він відчував смак чорниці, і патрав оленя, і ловив рибу на якомусь дальньому озері, поверхню якого розмірено цяткував осінній дощ. Ось йому шістдесят, він танцює зі своєю дружиною в клубі «Американського Легіону»[141]. Ось йому тридцять, він рубає дрова. Ось йому п’ять, він у шортах тягне за собою якийсь червоний возик. Потім усі ці картини затуманилися, змішавшись разом, як ото карти, коли їх колоду пускає собі з руки в руку фахівець, а вітер так само доносив на собі з гір великі сніги, а тут, у них, була тиша й уважні, спостережливі очі Аззі. У такі хвилини Ден розумів, для чого він існує. У такі хвилини він не нарікав на жоден біль, і печалі, і злість, і жах, бо це вони привели його сюди, до цієї кімнати в такий час, коли вітер шаленіє надворі. Чарлі Хейз вже наблизився до межі.

– Я не боюся пекла. Я прожив порядне життя, і взагалі я не вірю, що таке місце існує. Я боюся, що там немає нічого. – Він насилу зробив вдих. Перлина крові бубнявіла в куточку його правого ока. – Не було нічого перед цим, всі ми про це знаємо, тож хіба не само собою зрозуміло, що нічого нема й після?

– Але ж є, – Ден витер обличчя Чарлі вологою мачулкою. – Ми ніколи насправді не кінчаємося, Чарлі. Я не знаю, як таке може бути чи що воно означає, я просто знаю, що саме так воно є.

– Ти можеш допомогти мені перейти через це? Казали, що ти вмієш допомагати людям.

– Так. Я можу допомогти, – він узяв й іншу долоню Чарлі собі в руки. – Це значить просто заснути. А коли ти прокинешся – а ти обов’язково прокинешся – все мусить бути кращим.

– Небеса? Ти кажеш про рай?

– Я не знаю, Чарлі.

Сила була дуже потужною цієї ночі. Він відчував, як вона тече крізь їх зімкнуті долоні, мов електричний струм, і нагадував собі бути лагідним. Частиною себе він перебував у цьому тремтячому тілі, яке розладнувалося, в його органах чуттів,

(«поспіши, прошу»)

які вимикалися. Він перебував у розумі,

(«поспіши, прошу, вже час»)

який залишався таким же гострим, яким був завжди, який усвідомлював, що думає зараз свої останні думки… принаймні, як Чарлі Хейз.

Налиті кров’ю очі заплющились, потім відкрилися знову. Дуже повільно.

– Все гаразд, – промовив Ден. – Тобі тільки треба заснути. Сон зробить тобі краще.

– Отак ти це називаєш?

– Так. Я називаю це сном, і спати – це безпечно.

– Не йди.

– Не піду. Я буду з тобою.

Так він і залишався. Це був жахливий привілей. Очі Чарлі закрилися знову. Ден і собі заплющився і в темряві побачив повільну синю пульсацію. Раз… двічі… стоп. Раз… двічі… стоп. Надворі завивав вітер.

– Спи, Чарлі. З тобою все гаразд, але ти втомлений і тобі треба поспати.

– Я бачу мою дружину, – ледь чутним шепотом.

– Справді?

– Вона каже…

Більше не було нічого, просто фінальний синій імпульс у заплющених очах Дена і фінальний видих чоловіка на ліжку. Ден розплющив очі і, прислухаючись до вітру, чекав останньої речі. Вона з’явилася по кількох секундах: блідо-червона імла піднеслася з носа, очей і рота Чарлі. Це було те, що одна стара медсестра в Тампі, яка мала майже таку ж саму іскристість, як у Біллі Фрімена, називала «отой хап». Вона казала, що бачила це багато разів.

Ден бачив це кожного разу.

Марево здійнялося і зависло над тілом старого. А потім розвіялося.

Ден закотив правий рукав піжами Чарлі й помацав пульс. То була проста формальність.

5

Аззі зазвичай ішов геть раніше, ніж все завершувалося, але не цієї ночі. Він стояв на стьобаній ковдрі біля стегна Чарлі, дивився на двері. Ден повернувся, очікуючи побачити там Клодет або Дженні, але там нікого не було.

Утім, ні, було.

– Привіт.

Нічого.

– Ти та маленька дівчинка, що інколи пише на моїй чорній дошці?

Без відповіді. Але хтось там таки був, авжеж.

– Тебе звуть Абра?

Слабеньке, майже нечутне через вітер, долетіло бренькання піаніно. Ден було ледь не повірив, що це просто його уява (він не завжди умів розрізнити її і сяйво), аби не Аззі, чиї вуха лишалися нашорошеними, а очі не відривалися від дверного прорізу. Хтось був там, спостерігав.

– Ти Абра?

Прозвучало ще кілька нот, потім знову тиша. Тільки тепер тиша відсутності. Яким би не було її ім’я, вона зникла. Аззі потягнувся, зістрибнув з ліжка і пішов геть, не озирнувшись.

Ден посидів на місці трохи довше, слухаючи вітер. Потім опустив ліжко, натягнув простирадло на обличчя Чарлі й пішов назад до сестринського поста повідомити, що на цьому поверсі відбулася смерть.

6

Закінчивши зі своєю частиною паперової роботи, Ден пішов коридором до буфетного закутка. Були часи, коли він побіг би туди притьмом, вже зі стиснутими кулаками, але ті часи минулися. Зараз він ішов, роблячи повільні вдихи і видихи, щоб заспокоїти собі серце і розум. Була така приказка в АА: «Помислити перед тим, як пити», але, як казав йому під час їхніх щотижневих бесід тет-а-тет Кейсі К., це означає помислити перед тим, як робити будь-що.

«Ти не став тверезим, Денні, щоби бути дурним. Тримай це на умі, коли знову почнеш слухати отой сраний-драний-граний комітет всередині своєї голови».

Але ж ті кляті сліди від пальців.

Карлінг, похитуючись на своєму стільці, їв тепер «Дрібні монетки»[142]. «Популярну механіку» замінив якийсь фотожурнал з найсвіжішим телеідолом, «поганим хлопцем» з якогось серіалу на обкладинці.

– Містер Хейз відійшов, – промовив Ден м’яко.

– Жаль чути, – не відриваючи очей від журналу. – Але ж саме для цього вони тут, хіба не..

Ден ворухнув ступнею, підчепив нею одну з піднятих передніх ніжок стільця Карлінга і рвонув. Стілець відлетів геть, а Карлінг опинився на підлозі. Коробка «Дрібних монеток» вилетіла йому з рук. Він зирив вгору на Дена, не ймучи віри.

– Я привернув твою увагу?

– Ти, сучий си… – Карлінг почав було підводитися. Ден поставив ступню йому на груди і припечатав назад до стіни.

– Бачу, що так. Добре. Саме зараз тобі буде краще не підводитися. Просто сиди там і слухай сюди. – Ден нахилився вперед, вчепившись руками собі в коліна. Міцно, бо руки ті бажали зараз одного – бити. І бити. І бити. У скронях йому гуло. «Тихіше, – наказав він собі. – Не дозволь цьому взяти гору над собою».

Але ж як то було важко.

– Наступного разу, якщо я помічу сліди твої пальців на пацієнті, я їх сфотографую і піду до місіс Клаузен, і ти опинишся на вулиці, не має значення, які ти маєш десь там знайомства. А коли ти вже не матимеш стосунку до цього закладу, я тебе знайду і зіб’ю тебе геть на лайно.

Карлінг зіп’явся на ноги, спираючись при цьому спиною на стіну, не відриваючись очима від Дена. Він був вищим і важчим за Дена фунтів на сто, щонайменше. Він зібрав пальці в кулаки.

– Хотілося б побачити, чи ти зможеш. Як щодо зараз?

– Гаразд, але не тут, – проказав Ден. – Багато людей намагаються заснути, а далі по коридору лежить мертвий чоловік. З синцями від тебе на ньому.

– Я не робив нічого, тільки взявся за його пульс. Ти ж знаєш, як легко їм заробити собі синці, з лейкемією.

– Знаю, – погодився Ден, – але ти свідомо завдав йому болю. Не знаю чому, але ти зробив саме так.

Щось зблиснуло у мутних Карлінгових очах. Не сором; Ден не думав, що він спроможний на таке почуття. Просто дискомфорт від того, що його бачать наскрізь і страх бути викритим.

– Велика шишка. Доктор Сон. Гадаєш, твоє лайно не смердить?

– Гайда, Фреде, ходімо надвір. Мені просто не терпиться. – І це було правдою. Всередині Дена сидів другий Ден. Він більше не перебував так близько до поверхні, але все ще там існував, той самий ірраціональний сучий син, яким він завжди був. Боковим зором Ден бачив Клодет і Джен, які стояли трохи далі у коридорі, очі в них були розширені, руками вони вчепилися одна в одну.

Карлінг задумався. Авжеж, він був більшим, і так, досяжність у нього була вигіднішою. Але він також був не в найкращій формі – занадто багато масних бурітос[143], забагато пива, значно коротше дихання, ніж він мав колись, двадцяти-з-чимось-літнім – а ще було щось тривожне в обличчі цього худорлявого парубка. Він таке бачив і раніше, у ті часи, коли катався з «Подорожніми Святими». У деяких хлопців геть кепські гальма в головах. Вони легко запалюються, а щойно це сталося, такі хлопці горітимуть, поки не згорять до ноги. Він сприймав цього Торренса за дрібного м’якодухого сірячка, який не вимовить слова «лайно», навіть сам маючи його повен рот, але тепер побачив, що помилявся щодо нього. Його потаємна сутність була не Доктор Сон, а Доктор Сказ.

Ретельно це зваживши, Фред сказав:

– Я не витрачатиму свого часу.

Ден кивнув:

– Добре. Вберіг нас обох від обмороження. Тільки пам’ятай, що я тобі сказав. Якщо не бажаєш потрапити до шпиталю, відсьогодні тримай свої руки при собі.

– Хто це такий крутий, що тебе крутішим після себе призначив?

– Я не знаю, – сказав Ден. – Я насправді не знаю.

7

Ден повернувся до своєї кімнати, до свого ліжка, але заснути не зміг. Впродовж свого часу в «Рівінгтон Хаусі» він провів приблизно чотири дюжини людей за межу, і зазвичай ті смерті залишали його спокійним. Але не цієї ночі. Він усе ще тремтів від люті. Його свідомий розум ненавидів цей червоний буревій, але якась нижча його частина в ньому кохалася. Імовірно, це сягало глибин його генетики; тріумф натури над вихованням. Що довше він залишався тверезим, то більше виринало старих спогадів. До найяскравіших з них належали згадки про батькові спалахи люті. Він сподівався, що Карлінг підловить його на слові. Вийде надвір у мороз і сніговій, де Ден Торренс, син Джека, припише ліків цьому нікчемному цуцику, завдасть йому заслуженої кари.

Бог свідок, він не хтів бути, як його батько, якому припадки тверезості вдавалися так натужно, що аж білішали щиколотки пальців. За ідеєю, належність до АА мусила допомагати долати гнів, і здебільшого так воно й було, але траплялися моменти, як цієї ночі, коли Ден усвідомлював, який це хибкий бар’єр. Моменти, коли він почувався нікчемахою і алкоголь здавався єдиним, на що він заслуговує. У такі моменти він почувався дуже близьким до свого батька.

Він подумав: «Мама».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Нікчемних цуценят треба карати, давати ліки. І ти знаєш, де їх продають, хіба ні? Та збіса майже скрізь».

Скажений порив вітру змусив застогнати баштицю. Коли шквал ущух, там уже була дівчинка з чорної дошки. Він майже чув її дихання.

Він витяг одну руку з-під своїх пухових ковдр. Якусь мить рука просто висіла у холодному повітрі, а потім він відчув, як її долоня – маленька, тепла – сковзнула до його.

– Абра, – промовив він. – Твоє ім’я Абра, але інколи люди називають тебе Аббі. Це ж так?

Жодної відповіді не надійшло, але він її насправді й не потребував. Все, що йому було потрібно, – це відчуття цієї теплої долоньки в своїй долоні. Воно тривало лише кілька секунд, але достатньо довго, щоб утішити його. Він заплющив очі й заснув.

8

За двадцять миль звідти, у маленькому містечку Енністон, без сну лежала Абра Стоун. Та долоня, що обхопила її долоню, протривала пару митей. Потім вона перетворилася на імлу і пропала. Проте ж вона була тут. Він був тут. Абра знайшла його у сновидінні, але, прокинувшись, з’ясувала, що її сон реальний. Вона стояла в дверях якоїсь кімнати. Побачене там було водночас жахливим і чудесним. Там була смерть, і ця смерть була лячною, але там також чинилася допомога. Чоловік, який її надавав, не міг її бачити, а от кіт побачив. У кота було якесь схоже на її ім’я, хоча не зовсім точно.

«Цей чоловік мене не побачив, проте відчув. І ось лише щойно ми були з ним разом. Мені здається, я йому допомогла, як він тоді допоміг тому чоловікові, який помер».

Думка була гарною. Тримаючись за неї (як перед тим вона трималася за фантомну руку), Абра перевернулася на бік, обняла свого м’якого кролика і заснула.

Розділ п’ятий. Правдивий Вузол

1

Правдивий Вузол не мав статусу зареєстрованої компанії, але, якби мав, деякі з придорожніх поселень у Мейні, Флориді, Колорадо і Нью-Мексико могли б вважатися «корпоративними містечками». То були місцини, де великі ділянки землі й найбільші тамтешні бізнеси можна було через низку акціонерних товариств простежити до Правдивих. Їхні міста мали колоритні назви на кшталт Сухий Закрут, Доля Салема, Орі чи Сайдвіндер[144], і були вони тихими гаванями, але Правдиві рідко зупинялися в них надовго; більшість часу вони мігрували. Якщо ви їздите платними дорогами і найпопулярнішими автострадами Америки, ви могли їх бачити. Можливо, зустрічали на І-95 у Південній Кароліні, десь південніше Діллона, на північ від Санті. Можливо, це було на І-80 у Неваді, у гірській місцевості на захід від Дрейпера. Чи то у Джорджії, в той час як ви долали – повільно, якщо не бажаєте собі прикростей – оту знамениту пастку для гонщиків на трасі № 41 біля Тіфтона[145].

Скільки разів ви опинялися позаду неоковирного автодому, ковтаючи його вихлоп, нетерпляче чекаючи шансу його обігнати? Повзе собі поволеньки зі швидкістю сорок миль, коли ви могли б гнати законні шістдесят п’ять, а то й навіть сімдесят?[146] А коли врешті в зустрічному русі трапляється проміжок і ви, святий Боже, вирулюєте на смугу обгону, попереду ви бачите довгу вервечку цих гаспидських автохряків, яких поганяють зі швидкістю на десять миль нижчою за легальну золоті стариґаї в окулярах, що вчепилися у свої керма так, ніби впевнені, що вони зараз здіймуться у повітря й відлетять геть.

А може, ви стикалися з ними на відпочинкових майданчиках платних шосе, коли зупинилися, щоб розім’яти собі ноги і, либонь, вкинути кілька четвертаків до якогось торгового автомата. В’їзд до тих відпочинкових зон завше поділено на дві смуги, правда ж? Легкові машини на одну стоянку, тягачі з довгими причепами і автодоми – на іншу. Зазвичай парковка для трейлерів і автодомів міститься трохи віддалік. На якійсь із них ви могли бачити особняки на колесах Правдивих, усі припарковані щільним роєм. Ви могли бачити їх власників, як вони чимчикують до центральної будівлі – повільно, бо чимало з них на вигляд старезні, а деякі з них жахливо жирні, – завжди гуртом, завжди тримаючись відлюдно.

Інколи вони сунуться на об’їзні дороги, вздовж яких повно автозавправок, мотелів і всіляких фастфудів. І якщо ви бачите їхні автодоми, припарковані біля «МакДоналдсу» чи «Бургер Кінга», ви, не зупиняючись, їдете собі далі, бо знаєте, що всі вони там вишикувалися в черзі до стійки, чоловіки у м’яких гольф-кепі або довгодзьобих рибальських кашкетах, жінки у штанях стретч (зазвичай попелясто-блакитних) і топах з написами на кшталт: ЗАПИТАЙТЕ В МЕНЕ ПРО МОЇХ ОНУКІВ, або ІСУС – КОРОЛЬ, або ЩАСЛИВА МАНДРІВНИЦЯ. Ви краще проїдете ще зайву милю по дорозі, до «Вафельного Хаусу» або «Шоніз», а хіба ні?[147] Тому що знаєте – вони, захоплено вивчаючи меню, будуть довго робити замовлення, завжди бажаючи собі чвертьфунтовиків без маринованих огірків або «Громадищ» без соусу[148]. Розпитуватимуть, чи є у тій місцині якісь туристичні принади, хоча кожному видно, що це не що інше, як черговий ніякісінький городок на три світлофори, звідки підлітки, щойно вони закінчать найближчу середю школу, тікають геть.

Ви майже не помічаєте їх, правильно? Авжеж, нащо вони вам? Вони просто люди, які подорожують у своїх автодомах, літні пенсіонери та кілька молодих одноплеменців, які живуть життям без коренів на платних автомагістралях та «блакитних шосейках»[149], зупиняючись надовше у кемпінгах, де вони всідаються колом у шезлонги з «Волмарту» і теревенять про інвестції та риболовецькі турніри та про рецепти тушкованого м’яса з картоплею чи бозна про що ще, поки щось готується в їхніх хібаті[150]. Вони ті, що завжди гальмують біля блошиних ринків і надвірних розпродажів, заставляючи своїми припаркованими ніс-у-хвіст динозаврами половину узбіччя й половину дороги так, що ви змушені скидати швидкість, пробираючись повз них ледь не поповзом. Вони є повною протилежністю тим мотоциклетним клуберам, яких ви подеколи бачите на тих самих платних дорогах і блакитних шосейках; Лагідні Янголи замість Диких.

Вони диявольськи обридливі, коли масово скупчуються на відпочинкових теренах, займаючи всі туалети, але щойно їхні сперті, приголомшені дорогою нутрощі нарешті відпрацюють і з’являється можливість вам самим нарешті всістися на святе місце, ви викидаєте їх геть з голови, а чом би й ні? Вони примітні не більшою мірою, ніж зграя птахів на телефонному дроті або череда корів, що пасеться у лузі неподалік від дороги. О, – ви іноді можете здивуватися, – на які ж це статки їм вдається регулярно заправляти своїх монстрів, отих пожирачів пального (вони мусять регулярно отримувати цілком слушні фінансові надходження, бо як інакше ці люди можуть собі дозволити кататися весь час, як то вони роблять), і ви можете загадатися, чому це комусь хочеться витрачати свої золоті роки на курсування всіма тими безкінечними американськими милями між Агов і Га; але поза тим ви напевне не приділяєте їм зайвої думки.

А якщо вам трапиться прилучитися до гурту тих нещасних людей, які втратили своїх дітей – нічого не залишилося, тільки велосипед на незабудованій ділянці далі по вулиці або маленька шапочка, застрягла між кущів на бережку поблизького струмка, – ви певне ніколи не подумаєте на них. З якого дива? Ні, то, мабуть, якийсь волоцюга. Або (важче повірити, проте це жахливо ймовірне) якийсь хворий уйобок з вашого ж містечка, може, навіть саме з вашого району, може, навіть з вашої ж вулиці, якийсь хворий убивця, збоченець, котрому прекрасно вдається здаватися нормальним, і він ще довго задаватиметься нормальним, аж поки хтось не знайде поклад кісток, схованих у нього в підвалі або похованих на задньому дворі. Ви б ніколи не подумали на людей з автодомів, на тих пенсіонерів середнього віку і життєрадісних старих у їхніх гольф-кепі й протисонячних козирках з квітковими аплікаціями.

І в більшості випадків ви будете праві. Тисячі людей живуть, подорожуючи в автодомах, але на 2011 рік тільки один Вузол залишився в Америці: Правдивий Вузол. Їм подобалося всюди їздити, і це було добре, бо вони мусили. Якби вони залишалися на одному місці, врешті-решт вони привернули б до себе увагу, бо вони не старішали, як інші люди. Енні Фартушок або Брудний Філ (мугирські імена – Енн Ламонт і Філ Капуто) могли за одну ніч постаршати на двадцять років. Маленькі близнята (Горошина і Стручок) могли раптом з двадцятидворічних перетворитися на дванадцятирічок (чи близько того), повернувшись до віку свого Навернення, хоча їхнє Навернення відбулося значно давніше. Зараз єдина дійсно молода особа серед Правдивих – Ендрія Стайнер, відома тепер як Енді Зміїне Жало… та й навіть вона насправді не така молода, як на вигляд.

Тремтяча, буркотлива вісімдесятилітня старенька леді раптом стає шістдесятилітньою. Шкірястий старий джентльмен сімдесяти років здатен відкинути свою ковіньку геть; пухлини на його руках і обличчі зникають.

Чорноока Сузі позбавляється своєї поривчастої кульгавості.

Дизель Даґ з напівсліпого, з катарактами, стає гострооким, чарівним чином зникає його лисина. Відразу й зненацька, зирк-позирк, і йому знову сорок п’ять.

Випрямляється горбата спина в Духоголового Стіва. Його дружина Червона Баба викидає к бісу ті некомфортні труси-підгузки, взуває свої поцятковані стразами чобітки і каже, що бажає йти танцювати лінійні танці[151].

Маючи час спостерігати такі перетворення, люди почали б дивуватися, люди почали б теревенити. Врешті-решт нагодився б і якийсь репортер, тож Правдивий Вузол мусив би сахатися публічності, як то гадано її сахаються вампіри.

Але оскільки вони не живуть в одному місці (а коли зупиняються на довший період у якомусь зі своїх корпоративних містечок, Правдиві не спілкуються ні з ким поза своїми), вони цілком вписуються в оточення. А чом би й ні? Вони носять такий самий одяг, як і решта людей, що подорожують у трейлерах, на них такі самі дешевезні окуляри, вони купують такі самі сувенірні майки і звертаються за порадою до точнісінько таких же атласів автодоріг ААА[152]. Вони чіпляють такі ж самі постери на свої «Баундери» і «’Баго», вихваляючись найдивнішими місцинами, які відвідали: Я ПРИКРАШАЛА НАЙБІЛЬШУ В СВІТІ ЯЛИНКУ У КРІСТМАСЛЕНДІ! і, тягнучись поза ними по трасі, ви дивитеся на ті самі наліпки на бамперах: СТАРИЙ, АЛЕ НЕ МЕРТВИЙ; РЯТУЙМО МЕДИКЕР[153]; Я КОНСЕРВАТОР І Я ГОЛОСУЮ!!, поки очікуєте можливості для обгону. Вони їдять смажених курчат Полковника[154] і вряди-годи купують квиток моментальної лотереї у тих цілодобових крамничках «легко зайшов – легко вийшов», де продають пиво, наживку, набої, «Motor Trend»[155] і десять тисяч сортів солодких батончиків. Якщо в місті, де вони зупинилися, є зал для гри в бінго, купка їх вирушить туди, займе стіл і вони гратимуть, допоки, заповнивши цілком картку, хтось не вхопить джек-пот. В одному з таких турнірів Скнара Ґ (Ґрета Мур мугирське ім’я) виграла п’ятсот доларів. Вона торжествувала свою перемогу кілька місяців і, хоча Правдиві мають грошей більше, ніж можуть витрачати, це надзвичайно дратувало кількох інших леді. Не вельми радим був також Мітка Чарлі. Казав, що він тоді якраз чекав у себе на В7 п’яти наступних подач із бінго-машини, коли раптом у Ґрети вийшло бінго.

– А ти удачлива сучка, Скнаро, – приказував він.

– А ти невдачливий сучий син, – відповідала вона. І додавала із задавленим гиготінням. – От такий невдачливий, чорний сучий син.

Якщо комусь із них трапляється бути зупиненим через перевищення швидкості або якесь інше незначне порушення дорожніх правил – хай зрідка, але ж таке стається – коп не знаходить нічого, окрім законно виданих водійських прав, дійсних страхових полісів і решти паперів у зразковому порядку. Ніхто й голосу не подасть, поки коп там стоїть зі своїм квитанційним блокнотом, навіть якщо з його боку відбувається очевидне ошуканство. Звинувачення ніколи не заперечуються, і всі штрафи сплачуються невідкладно. Америка – це живий організм, автодороги – її артерії, і Правдивий Вузол прослизає ними, наче кишковий вірус.

Проте нема жодних собак.

Звичайні люди подорожують у своїх автодомах разом у чималому собачому товаристві, зазвичай це такі сральні машинки з білим хутром, розцяцькованими нашийниками і нестерпними характерами. Ви знаєте цю породу; вони такі гавкотливі, що вухам боляче, а їхні пацючі оченята сповнені лячно розумного виразу. Ви бачите, як вони нюшать щось у траві обабіч призначених для вигулювання тварин стежок у відпочинкових зонах при платних дорогах, їхні хазяї тягнуться слідом, з совочками для лайна напоготові. На додаток до звичайних постерів і наліпок, на автодомах цих звичайних мандрівних людей нормально побачити ромбоподібні знаки з написами: ПОМЕРАНЕЦЬ НА БОРТУ або Я ♥ МОГО ПУДЕЛЯ.

Тільки не Правдивий Вузол. Вони не люблять собак, а собаки не люблять їх. Ви могли б сказати, що собаки їх бачать наскрізь. Аж до тих їх гострих, сторожких очей поза купленими на розпродажі темними окулярами. Аж до тих міцних, з довгими м’язами ловецьких ніг під поліестеровими слаксами з «Волмарту». До тих їхніх гострих зубів під коронками, що тільки й чекають вистромитися.

Вони не люблять собак, але вони люблять певних дітей.

О так, вони люблять певних дітей дуже сильно.

2

У травні 2011 року, невдовзі після того, як Абра Стоун відсвяткувала своє десятиліття, а Ден Торренс десятий рік свого членства в АА і тверезості, у двері «ЕрфКрузера» Рози Циліндр постукав Татко Крук. На той час Правдиві зупинилися в кемпінгу «Затишок» на окраїні Лексингтона в Кентуккі. Їхали вони в Колорадо, де проводили зазвичай більшу частину літа в одному зі своїх знаменних містечок, і було воно саме тим, яке Ден інколи відвідував у своїх снах. Зазвичай, їдучи будь-куди, вони не поспішали, але цього літа виникла певна терміновість. Всі з них знали причину, але ніхто про неї не говорив.

Роза все владнає. Як вона завжди це робила.

– Заходь, – мовила вона, і Татко Крук ступив через поріг.

У бізнесові справи він завжди вирушав у добрих костюмах і дорогих, відполірованих до дзеркального блиску туфлях. А інколи, почуваючись консервативним снобом, міг навіть виступати з ціпком. Цього ранку на ньому були мішкуваті штани, що трималися на підтяжках, обстріпана майка, на якій була зображена яблуня (а під нею напис ПОЦІЛУЙ МІЙ САД) та пласка робітницька кепка, яку він, прикриваючи за собою двері, разом змів з голови. Він був Розиним спорадичним коханцем, а також заступником у командуванні, але ніколи не забував виказати до неї свою повагу. Це була одна з багатьох чеснот, які їй у ньому подобалися. Роза не сумнівалася, що Правдиві продовжать діяти під його проводом, якщо вона помре. Якийсь час принаймні. Але впродовж наступних ста років? Мабуть, ні. Ймовірно, ні. Він мав срібного язика і добре все ладнав, коли мусив мати справи з мугирями, але в Татка були лише зародкові здібності до планування і не було справжнього бачення.

Цього ранку він мав занепокоєний вигляд.

Роза сиділа на дивані в штанах-капрі й простому білому ліфчику, вона курила сигарету і дивилася третю годину «Сьогодні» по своєму великому, припасованому до стіни телевізору[156]. Наразі йшла «м’яка» година, в якій гостями були знамениті шеф-кухарі й актори з рекламою своїх нових фільмів. Розин циліндр сидів набакир в неї на голові. Татко Крук знав її більше років, аніж живуть мугирі, але, як і перше, він не знав, якою магією той тримається там під таким заперечливим щодо гравітації кутом.

Вона підібрала пульт і стишила звук.

– Ого, сам Генрі Ротмен, бодай мені так дихати й жити. І на вигляд сповнений смаку, хоча маю сумніви, що ти прийшов, аби тобою посмакували. Не за чверть до десятої ранку і не з таким виразом на обличчі. Хто вмер?

Вона промовила це як жарт, але те, як він здригнувся, нахмуривши лоба, підказало їй, що жарт вийшов невдалий. Роза вимкнула телевізор і взялася гасити сигарету, не бажаючи, аби він помітив ту тривогу, що її охопила. Колись Правдиві були понад двосотенною силою. На вчорашній день їх число становило сорок один. Якщо вона не помилилася щодо його здригання, сьогодні їх стало на одного менше.

– Томмі Ваговоз, – промовив він. – Уві сні. Раз тільки зациклився, а тоді бум. Зовсім не страждав. А це страх яка збіса рідкість, як тобі відомо.

– А Горіх його дивився? – спитала Роза. «Поки там іще було ще щось бачити», – подумала, проте не вимовила вона. Волоський Горіх, чиї мугирські водійські права та інші різноманітні мугирські посвідчення особи подавали його як Пітера Волліса з міста Літл-Рок у штаті Арканзас, був костоправом Правдивих.

– Ні, все трапилося так швидко. Важка Мері була з ним. Томмі її розбудив своїм тіпанням. Вона двигонула його ліктем… тільки на той момент там уже не було чого двигати, окрім його піжами. Правдоподібно, що інфаркт. У Томмі була сильна застуда. Горіх думає, це могло зіграти як додатковий чинник. Ну, ти ж сама знаєш, сучий син ще й курив, як той димогон.

– У нас не буває інфарктів. – А після, неохоче: – Певна річ, звичайно, у нас не буває також застуд. Він і справді сильно хрипів останні кілька днів, чи не так? Бідний старий ТВ.

– Йо, бідний старий ТВ. Горіх каже, що неможливо щось сказати напевне без розтину.

Якого відбутися ніяк не могло. Наразі уже не залишилося самого трупа, який можна було б різати.

– Як Мері це сприйняла?

– А ти як гадаєш? Вона убита нахрін горем. Вони ж разом ще відтоді, як Томмі Ваговоз був Томмі Возом. Саме вона ним і опікувалася, коли він Навернувся. Дала йому перший дух, коли він прокинувся наступного дня. Тепер вона каже, що хоче себе вбити.

Розу рідко щось шокувало, але це подіяло. Ніхто серед Правдивих ніколи не вбивав себе. Життя було, якщо так можна висловитися, єдиним сенсом їхнього життя.

– Можливо, просто балачка, – сказав Татко Крук. – От тільки…

– Що «тільки»?

– Ти права, що ми зазвичай не застуджуємося, але останнім часом було вже кілька випадків. Здебільшого просто нежить, і ті шмарклі як прийшли, так і пішли. Горіх каже, це може бути від неповноцінного харчування. Звісно, це лише його припущення.

Роза сиділа в задумі, барабанячи пальцями собі по голій діафрагмі, дивлячись на темний чотирикутник телеекрана. Нарешті вона промовила:

– Гаразд, я погоджуюся з тим, що харчування останнім часом було дещо незадовільним, але ми лише місяць тому приймали дух у Делавері, і тоді Томмі був здоровим. Товстунцем фактично.

– Йо, але Розі… той хлопець у Делавері був не так щоб сильно поживним. Більше чуттяголовим, аніж духоголовим.

Вона ніколи не думала про це в такому аспекті, але це було правдою. Крім того, йому було вже дев’ятнадцять, судячи з його водійських прав. Далеко після того піку, який він міг мати перед своїм статевим дозріванням. А ще років через десять він став би звичайнісіньким мугирем. А може, навіть і через п’ять. З нього поганенький був харч, закид прийнято. Але ж не можна завжди їсти стейки. Інколи задовольняєшся паростками квасолі й сиром тофу. Це принаймні допомагає душі триматися в тілі до того, як заріжеш наступну корову.

От лишень психодухові тофу й квасоля не втримали вкупі тіло і душу Томмі Ваговоза, хіба не так?

– Раніше кругом було більше духу, – мовив Крук.

– Не клей з себе дурня. Це схоже на те, як мугирі кажуть, що п’ятдесят років тому сусіди були привітнішими. Це міф, і я не бажаю, щоби ти його поширював. Люди й без цього вже порядно знервовані.

– Тут ти на мене можеш покластися. Але я не вважаю, що це міф, любонько. Якщо ти добре про це подумаєш, самій стане ясно. П’ятдесят років тому всього було більше – нафти, дикої природи, орних земель, чистого повітря. Навіть чесні політики траплялися.

– Авжеж! – крикнула Роза. – Ричард Ніксон, пам’ятаєш такого? Принца мугирів?

Але він не купився на цю фальшиву приманку. Крукові, може, трохи й не вистачало олії в департаменті уяви і бачення, але його рідко можна було збити з колії. Саме тому він і був другим за старшинством після неї. Він навіть міг мати рацію. Хто може з певністю сказати, що поголів’я людей, що здатні забезпечувати так потрібне Правдивим харчування, не вироджується точно так, як популяція тунця в Тихому океані?

– Краще б тобі відкоркувати один із тих балонів, Розі. – Побачивши, як вона на це витріщила очі, він підняв руку, щоб утримати її від слів. – Ніхто про це не говорить уголос, але вся сім’я про це думає.

Роза не мала сумнівів, що так воно й є, а ідея, що Томмі помер через ускладнення, спричинені недоїданням, мала гидотну правдоподібність. Коли духу було недохват, життя ставало скрутним і втрачало свій смак. Вони не були вампірами, як у тих старих «хаммерівських» фільмах жахів, але їсти однаково мусили[157].

– А скільки часу минуло від сьомої хвилі[158]? – спитав Крук.

Він знав на це відповідь, так само як і вона. Правдивий Вузол мав обмежені здібності у передбаченні, але коли у мугирів наближалася якась дійсно велика катастрофа – сьома хвиля – вони всі її відчували. Хоча деталі атаки на Всесвітній торговельний центр почали для них прояснюватися тільки влітку 2001 року, про те, що щось мусить статися в Нью-Йорку, вони дізналися за багато місяців перед тим. Вона добре пам’ятала ту радість від передчуття. Роза припускала, що саме так почуваються голодні мугирі, коли чують запах якоїсь особливо смачної страви, що вариться в кухні.

Кожному вистачило удосталь того дня, і в наступні дні також. Серед тих, що загинули у зруйнованих Вежах, могло бути хіба що двійко духоголових, але коли катастрофа доволі велика, страждання, ґвалтовні смерті діють як збагачувальний чинник. Саме тому Правдивих і вабили такі місцини, як комах вабить яскраве світло. Виявлення поодиноких духоголових мугирів було набагато важчим, і тепер між ними залишилося тільки троє осіб, що мали такі спеціалізовані сонари у власних головах: Дідо Флік, Баррі Хінець та сама Роза.

Вона підвелася, вихопила з комода акуратно складений топ із викотом човником і натягнула його через голову. Як завжди, вигляд Роза мала розкішний і в певному сенсі аж трохи моторошний (оті її високі вилиці та дещо розкосі очі), але надзвичайно сексуальний. Вона знову посадила собі на голову капелюха і поплескала по ньому на удачу.

– Скільки лишилося повних балонів, як ти гадаєш, Круче?

Він знизав плечима:

– Певне, дюжина? П’ятнадцять?

– Десь близько того, – погодилася вона. Краще, якщо ніхто з них не знатиме правди, навіть її заступник. Останнє, чого вона бажала, це щоби теперішня занепокоєність перетворилася на відверту паніку. Коли люди панікують, вони розбігаються навмання. Якщо таке трапиться, Правдивий Вузол може розсипатися на порох.

Тим часом Крук дивився на неї, і то уважно. Перш ніж він зміг би побачити щось зайве, вона спитала:

– Ти можеш забезпечити нам ексклюзивно це місце на сьогоднішній вечір?

– Ти жартуєш? За сьогоднішньої ціни на бензин і дизельне парубок, який володіє цим місцем, не може заповнити й половини своїх парковочних місць, навіть по вікендах. Він радо вхопиться за такий шанс.

– Тоді зроби це. Ми використаємо балон духу. Перекажи всім.

– Буде зроблено. – Він поцілував Розу, одночасно гладячи їй одну грудь. – Це мій улюблений топік.

Вона розсміялася і відштовхнула його.

– Будь-який топік з цицьками всередині твій улюблений. Катай.

Але він затримався, в усмішці смикнувся кутик його губ.

– А дівчина ця, Гримуча Зміючка, усе ще нюшить біля твоїх дверей, красунечко?

Вона опустила руку і коротко стиснула йому нижче пояса:

– О, хай мені грець. Чи це не твою ревниву кістку я намацала?

– Назвемо це так.

Вона мала щодо цього сумніви, проте все одно це їй підлестило.

– Вона тепер з Сарі, і вони обидві тим абсолютно щасливі. Але, оскільки ми вже торкнулися особи Енді, вона нам може допомогти. Ти знаєш як. Повідом усіх, але спершу побалакай з нею.

Після того як він пішов, Роза замкнула «ЕрфКрузер», пішла до його кабіни й опустилася на коліна. Там вона вчепилася пальцями в середину килимка між водійським сидінням і педалями. Піднялася смуга килимка. Під нею відкрився металевий прямокутник з клавіатурою кодового замка. Роза набрала цифри, і ляда сейфа відтулилася, підскочивши вгору на пару дюймів. Роза її відкрила цілком і зазирнула досередини.

П’ятнадцять чи дванадцять балонів залишилося. Таким був здогад Крука, і хоча вона не могла читати членів свого Племені так, як могла читати мугирів, Роза була впевнена, що він свідомо применшив сподівану кількість, щоб підбадьорити її.

«Аби ж то він тільки знав», – подумала вона.

Сейф був прокладений пінопластом, щоби захистити балони у випадку дорожньої пригоди, і в ньому малося сорок гнізд. Цього прекрасного травневого ранку в Кентуккі тридцять сім балонів з усіх, що сиділи в тих гніздах, були порожніми.

Роза взялася за один з іще повних балонів і потягла його вгору. Легкий; зваживши його в руці, ви вирішили б, що він також порожній. Роза зняла ковпачок, перевірила під ним вентиль, упевнилась, що запобіжник на ньому недоторканий, і, знову замкнувши сейф, поклала балон – обережно, майже благоговійно – на робочий стіл, на якому лежав складеним її циліндр.

Після сьогоднішнього вечора залишиться тільки два.

Їм треба знайти десь потужний дух і заповнити принаймні кілька з тих порожніх балонів, і це треба зробити якомога швидше. Правдиві ще не опинилися в глухому куті – поки ще не зовсім, – але вони вже за кілька дюймів від нього.

3

Хазяїн «Затишку» і його дружина мешкали у власному трейлері – мертво встановленому на пофарбованих бетонних блоках. Квітневі зливи викохали безліч травневих квітів, ними поросло все переднє подвір’я містера й місіс Затишок. Ендрія Стайнер затрималася на хвильку, щоб помилуватися тюльпанами і фіалками, і тільки потім зійшла на три сходинки і постукала в двері великого трейлера «Редмен»[159].

Містер Затишок відчинив не зразу. Це був дрібний чоловічок з великим черевом, наразі обтягнутим спальною сорочкою в яскраво-червоні смужки. В одній руці він тримав бляшанку «Пабста Блакитна стрічка»[160]. В іншій – обмазану гірчицею ковбаску братвурст[161], обгорнуту скибкою пухкого білого хліба. Оскільки його дружина була якраз в іншій кімнаті, він скористався хвилиною для візуальної інвентаризації молодої жінки перед ним – від її кросівок до кінського хвостика на голові.

– Га?

Кілька осіб у їхньому Племені мали талант до присипання, але Енді в цьому була беззаперечно найкращою і її Навернення виявилося надзвичайно вигідним для Правдивих. Вона все ще вряди-годи користалася цим умінням, щоби цупити готівку з гаманців певного типу літніх джентльменів-мугирів, яких тягнуло до неї. Роза вважала це ризикованим і дитинячим, але знала з досвіду, що з часом прагнення до таких, як їх називала сама Енді, вихваток, розвіється. Єдиним прагненням Правдивого Вузла було виживання.

– У мене тільки одне маленьке запитання, – сказала Енді.

– Якщо це про туалети, то кало-смок приїде не раніше четверга.

– Та ні, не про це.

– А про що тоді?

– Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти, поспати?

Містер Затишок враз заплющив очі. Пиво і братвурст випали йому з рук на підлогу, утворивши брудний безлад на килимку. «Ну, нічого, – подумала Енді. – Крук заплатив дядькові за ексклюзив дванадцять сотень. Містер Затишок зможе собі дозволити пляшку очисника для килимів. А то й дві».

Взявши його за руку, Енді повела хазяїна до вітальні. Там стояла пара критих ситчиком м’яких крісел сімейства Затишок, з окремою телетацею перед кожним[162].

– Сідай, – наказала вона.

Містер Затишок сів, очі його лишалися заплющеними.

– Тобі ж подобається вовтузитися з молодими дівчатами? – спитала в нього Енді. – Ти би радо, якби твоя змога, хіба не так? Якби ти міг бігати досить швидко, щоби їх вловити, тобто. – Уперши руки в боки, вона оглянула його. – Ти бридкий. Можеш це повторити?

– Я бридкий, – погодився містер Затишок. І відразу по тому захропів.

З кухні увійшла місіс Затишок. Відкушуючи від брикету морозива.

– Агов, ти, ти хто така? Що ти йому там розказуєш? Чого тобі треба?

– Щоби ти заснула, – сказала їй Енді.

Місіс Затишок впустила своє морозиво. А тоді її коліна склалися і вона сіла на нього.

– От чорт, – промовила Енді. – Я не мала на увазі, прямо там. Вставай.

Місіс Затишок підвелася з морозивом, прилиплим ззаду до її сукні. Енді Зміїне Жало обхопила жінку за її майже неіснуючу талію і повела до вільного затишного крісла, затримавшись по дорозі, щоби скинути кавалок морозива з її дупи. Невдовзі хазяї вже удвох сиділи поруч, із заплющеними очима.

– Ви спатимете всю ніч, – інструктувала їх Енді. – Містер може снити собі сни про те, як він ганяється за молодими дівчатами. Міссус, ви можете снити собі, що він помер від інфаркту, залишивши вам страховку на мільйон доларів. Як звучить? Гарно звучить?

Вона майнула пультом на телевізор, роблячи голосним звук. Там Пета Сейджека[163] обнімала жінка з неймовірно величезними принадами, яка лише щойно подолала загадкову фразу, що виявилася ось такою: НІКОЛИ НЕ СПОЧИВАЙ НА ЛАВРАХ. Енді на мить замилувалася колосальними дійками, а тоді знову обернулася до містера і місіс Затишок.

– Коли закінчаться одинадцятигодинні новини, можете вимкнути телевізор і лягти до ліжка. Коли прокинетеся завтра вранці, ви не пам’ятатимете, що я була тут. Є якісь запитання?

Жодних запитань вони не мали. Покинувши «Затишків», Енді поспішила назад до скупчення автодомів. Вона була голодною, і то вже багато тижнів, а сьогодні мусить всім вистачити вдосталь. А щодо завтра… то робота Рози про це піклуватися, і, на переконання Енді Зміїного Жала, нехай вона нею й займається.

4

О восьмій вечора вже запала повна темрява. О дев’ятій Правдиві зібралися на пікніковій галявині «Затишку». Роза Циліндр надійшла останньою, з балоном у руках. Побачивши його, вони неголосно відреагували ласим вуркотом. Роза розуміла, як усі почуваються. Вона й сама була голодною.

Вона вилізла на один з порізаних ініціалами пікнікових столів і обдивилася їх, кожного по черзі.

– Ми Правдивий Вузол.

– Ми Правдивий Вузол, – відповіли вони. Обличчя в них були урочистими, очі спраглими й голодними. – Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

– Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

– Ми тривкі.

– Ми обрані. Ми щасливці.

– Ми обрані, і ми щасливці.

– Вони виготувачі; ми набувачі.

– Вони виробляють, ми забираємо.

– Візьміть оце і скористайтеся ним добре.

– Ми скористаємося цим добре.

Колись, на початку останнього десятиліття двадцятого століття, жив у містечку Інід в Оклахомі хлопчик на ім’я Ричард Ґейлсворті. «Я присягнути можу, ця дитина читає мої думки», – інколи примовляла його мати. Люди на це усміхалися, але вона не жартувала. А може, й не тільки одної її думки. Ричард отримував оцінки «А» на іспитах, до яких навіть не готувався. Він знав наперед, коли батько прийде додому в доброму настрої і коли той мусив прийти весь роздратований чимось у сантехнічній компанії, якою він володів. Одного разу хлопчик благав свою матір зіграти в лотерею «Вибери шість» і клявся, що знає виграшні номери. Місіс Ґейлсворті відмовилася – вони були добрими баптистами, – але пізніше жалкувала. Не всі з шести цифр, які Ричард написав на кухонній дошці-пам’ятці, були виграшними, лише п’ять із них. Тим не менше, її релігійні переконання коштували їм сімдесят тисяч доларів. Вона прохала хлопчика не казати батькові, і Ричард пообіцяв, що не скаже. Він був добрим хлопчиком, гарним хлопчиком.

За два приблизно місяці після того лотерейного виграшу, що не відбувся, місіс Ґейлсворті було застрелено на смерть у її ж кухні, а добрий і гарний хлопчик зник. Відтоді його тіло зогнило до решти на давно несіяному полі неподалік якоїсь покинутої ферми, але, коли Роза Циліндр відкрила вентиль на срібному балоні, його сутність – його психодух – вирвалася звідти хмаркою сріблясто-іскристої імли. Хмарка здійнялася над балоном на висоту приблизно три фути і поширилася, ставши пласкою. Правдиві стояли, жадібно дивлячись вгору на неї з ласими обличчями. Кілька з них буквально ридали.

– Прийміть поживу й тривайте, – оголосила Роза, здіймаючи руки вгору, поки її розчепірені пальці не опинилися просто під імлистою гладінню. Роза її повабила пальцями. Імла моментально почала осідати, набуваючи форми парасольки, опускатися до тих, що чекали внизу. Коли вона оповила їхні голови, вони почали глибоко вдихати. Це тривало п’ять хвилин, протягом яких дехто з Правдивих через гіпервентиляцію встигли знепритомніти й повалитися на землю.

Роза відчула, як вона бубнявіє фізично, як гострішає ментально. Кожен духмяний аромат цієї весняної ночі оприявнив себе. Вона знала, що легенькі зморшки навкруг її очей і рота вже щезли. Білі пасма в її волоссі знову перемінились на чорні. Пізніше вночі у її кемпер прийде Крук і вони горітимуть з ним в її ліжку, як ті смолоскипи.

Вони вдихали Ричарда Ґейлсворті, допоки він не кінчився – тепер вже насправді зник цілком і назавжди. Біла імла порідшала, а потім і пропала. Зомлілі посідали й озиралися навкруги, усміхаючись. Дідо Флік підхопив Петті Хінку, дружину Баррі, і застрибав з нею у жвавій джизі.

– Пусти мене, ти, старий віслюк! – відпихалася вона, при тому сама сміючись.

Енді Зміїне Жало і Тиха Сарі цілувалися взасос. Пальці Енді зарилися в мишачого кольору волосся Сарі.

Роза зіскочила з пікнікового столу й обернулась до Крука. Він, вишкіряючись, показав їй зведені колечком великий і вказівний пальці.

«Все класно», – промовляв той його вишкір, і так воно й було. Тим часом. Але попри всю ейфорію Роза думала про балони в своєму сейфі. Тепер їх там стало тридцять вісім порожніх, замість колишніх тридцяти семи. Вони ще на крок наблизились до глухого кута.

5

Правдиві виїхали наступного ранку, щойно по тому, як заясніло. Вирушили по шосе № 12 до траси І-64, чотирнадцять автодомів караваном ніс-у-хвіст[164]. Коли досягнуть міжштатної автомагістралі, вони розсіються, щоби не таким очевидним було їхнє скупчення, залишаючись на радіозв’язку, на випадок якихось інцидентів.

Або на той випадок, якщо нагодиться якась поживна оказія.

Прокинувшись освіженими після чудового нічного сну, Ерні й Морін Салкович погодилися, що ці люди з автодомами були найкращими з усіх, яких їм доводилося приймати. Вони не тільки заплатили готівкою і до крихітки прибрали свої стоянки, хтось навіть залишив на верхній сходинці їх трейлера хлібний пудинг з яблуками[165] і ласкаву записку з подякою при ньому. Поїдаючи дарований десерт за сніданком, Салковичі говорили одне одному, як їм пощастить, якщо ті знову приїдуть наступного року.

– А знаєш що? – сказала Морін. – Мені наснилося, що ота жінка з реклами страховок – Фло – продала тобі великий страховий поліс. Хіба не божевільний сон?

Ерні мугикнув і плеснув собі на хлібний пудинг іще вершків.

– А тобі щось снилося?

– Нічо’.

Але його очі метнулися від її очей, коли він це промовляв.

6

Удача навернулася Правдивому Вузлу одного спекотного дня в Айові. Роза очолювала караван, як вона це завжди робила, і відразу ж західніше Адера сонар у її голові видав посвист[166]. Не вибуховий, проте доволі гучний. Вона зразу ж зв’язалась по радіо з Баррі Хінцем, з якого був такий же аізат, як із Тома Круза[167].

– Баррі, ти це відчуваєш? Відповідай.

– Ага.

Баррі не належав до балакучого типу.

– З ким сьогодні їде Дідо Флік?

Перш ніж Баррі встиг відповісти, почувся подвійний сигнал підключення до частоти, і Енні Фартушок повідомила:

– Він зі мною й Довгим Полом, любонько. А це… це добра штука?

Голос Енні звучав схвильовано, і Роза могла це зрозуміти. Ричард Ґейлсворті був дуже добрим, але шість тижнів – довга перерва між трапезами, і він вже почав вивітрюватися.

– А старий хлоп’яга при добрім розумі, Енні?

Не встигла вона відповісти, як втрутився скрипучий голос:

– Я в порядку, жінко.

І для парубка, який подеколи не міг пригадати власного імені, Дідо Флік дійсно був цілком нормальним. Дратівливим, це так, але дратівливий – це значно краще, ніж дурнуватий.

Другий посвист вколов Розу, цього разу не такий сильний. Немов проводячи лінію, яку не слід перетинати, Дідо промовив:

– Ми рухаємося, курва, в неправильному напрямку.

Роза не витрачалася на відповідь, просто двічі клацнула на своєму мікрофоні.

– Круче? Відгукнися, медовий мій.

– Я тут.

Проворний, як завжди. Тільки й чекав виклику.

– Всім зупинитися на наступній відпочинковій зоні. Окрім мене, Баррі й Фліка. Ми розвернемося на наступній розв’язці й поїдемо назад.

– Тобі потрібна група?

– Я не знатиму, поки не підберуся ближче, але… не думаю.

– Окей, – пауза, а по тому він додав: – Лайно.

Роза вставила мікрофон у держак і поглянула на безкінечні акри кукурудзи обабіч чотирисмужної траси. Звісно, Крук розчарувався. Кому це до вподоби? Сильні духоголові становили проблему, бо всі вони були непіддатні навіюванню. Це означало, що їх треба захоплювати силою. Часто намагалися цьому завадити друзі або члени родини. Інколи їх можна було приспати, проте не завжди; дитина з великою кількістю духу в цьому сенсі могла заблокувати навіть всі зусилля Енді Зміїне Жало. Тож інколи людей доводилося вбивати. Негарно, але приз завжди був того вартий: життя і сила запасені у сталевому балоні. Запасені на скрутний день. У багатьох випадках траплявся й побічний зиск. Дух був спадковою річчю, тож часто всі в родині об’єкта бодай потроху його в собі мали.

7

Поки більшість Правдивих чекали у приємно притіненій відпочинковій зоні за сорок миль від Каунсел Блаффс[168], кемпери з трьома мисливцями, покинувши в Адері автомагістраль, взяли курс на північ. Щойно з’їхавши з І-80 і опинившись у чистім полі, вони розділилися і почали локалізовувати координати, рухаючись по гравійних, утримуваних у доброму стані сільських дорогах, які ділили цю частину Айови на великі квадрати. Рухаючись на сигнал із різних напрямків. Тріангулюючи.

Сигнал подужчав… ще трішки подужчав… потім став розміреним. Добрий дух, але не визначний дух. Атож, авжеж. Старцям не личить перебірливість.

8

Бредлі Тревор отримав вихідний день на батьківській фермі, де він регулярно виконував різноманітні роботи, щоби потренуватися з місцевою збірною командою Малої Ліги. Якби татко йому в цьому відмовив, тренер напевне організував би з решти хлопців лінчувальну експедицію, бо Бред був найкращим у команді хітером. Ніколи б вам таке і в голову не прийшло, дивлячись на нього – він був худеньким, як держак граблів, і лише одинадцятирічним, – але він був спроможний угріти навіть найкращих пітчерів Округу своїми одиночками й двійками[169]. Пітчерів, що кидали м’яча мляво, він просто зневажав.

Почасти це було так, просто завдяки здоровій силі фермерського хлопця, але аж ніяк не тільки їй. Здавалося, Бред знає, якою буде наступна подача. Справа була не в якихось секретних знаках (хоча дехто з тренерів в їх окрузі туманно натякав на таку можливість). Просто він дійсно знав. Так само, як знав найкраще місце, де треба влаштувати новий колодязь для худоби, або куди заблукала випадково відстала корова, або де лежить мамина обручка, коли мама якось була її загубила. «Подивись під килимком у “Сабурбені”», – порадив тоді він, і там вона й знайшлася.

Того дня тренування пройшло особливо добре, проте під час тренерського розбору після того Бред почувався немов захмеленим, але відмовився випити газировки з льодом із запропонованої йому баклаги. Сказав, що краще поспішить додому, допоможе мамі зняти й занести до хати білизну.

– Збирається на дощ? – спитав Міка Джонсон, тренер. Вони всі звикли довіряти йому в таких речах.

– Не знаю, – апатично відповів Бред.

– Ти добре почуваєшся, синку? Щось вигляд у тебе кволий трохи.

Фактично, Бред почувався недобре зранку, він встав з головним болем, у нього була невеличка гарячка. Втім, не тому він хотів зараз же піти додому; він просто мав потужне відчуття, що йому більше не хочеться залишатися на бейсбольному полі. Його розум здавався не зовсім… його. Він не був певен, чи він дійсно тут, чи це йому тільки мариться – ну хіба не божевільна уява? Він неуважно почухав червону плямку в себе на руці.

– О цій же годині завтра, так?

Тренер Джонсон відповів, що саме так і заплановано, і Бред пішов, тягнучи за собою свою рукавицю. Зазвичай він біг навскач – всі вони рухалися галопом, – але сьогодні зовсім не було на це настрою. Йому не переставала боліти голова, а тепер і ноги почали також. Він зник у кукурудзі поза трибунами, збираючись зрізати шлях до своєї ферми, що містилася за дві милі звідти. Коли він вигулькнув на місцеву дорогу Д, струшуючи шовковисті кукурудзяні пасма собі з волосся повільною, сонною рукою, там чекав, працюючи на холостих обертах, середнього розміру «ВондерКінг»[170]. Поряд з ним стояв усміхнений Баррі Хінець.

– Ну, ось і ти, – промовив Баррі.

– Хто ви?

– Друг. Застрибуй. Я підкину тебе додому.

– Звісно, – сказав Бред. У такому стані, як у нього зараз, під’їхати буде добре. Він почухав червону плямку в себе на руці. – Ви Баррі Сміт. Ви друг. Я до вас сяду, і ви підвезете мене додому.

Він ступив у кемпер. Двері закрилися. «ВондерКінг» поїхав геть.

Наступного дня весь округ буде мобілізовано на пошуки найкращого центрального захисника і хітера збірної зірок Адера. Речник поліції штату попрохав місцевих мешканців повідомляти про всі чужі або дивні автомобілі й фургони. Таких повідомлень надійшло чимало, але вони не призвели ні до чого. І хоча три автодоми з мисливцями були значно більшими за фургони (а той, що належав Розі Циліндр, взагалі громаддям), про них не повідомив ніхто. Вони ж були людьми з трейлерів, врешті-решт, мандрували разом. Бред просто… пропав.

Як тисячі інших нещасних дітей, його наче щось глитнуло, і схоже на те, що одним ковтком.

9

Вони повезли його на північ, до покинутого спиртового заводу, що стояв за багато миль від найближчої ферми. Крук виніс хлопчика з Розиного «ЕрфКрузера» і делікатно поклав на землю. Бред був зв’язаний клейкою стрічкою і плакав. Коли Правдивий Вузол зібрався навкруг нього (немов журні навкруг відкритої могили), він промовив:

– Прошу, відвезіть мене додому. Я нікому не розкажу.

Роза опустилася біля нього на одно коліно й зітхнула:

– Я б так і зробила, синку, якби могла, але я не можу.

Його очі знайшли Баррі:

– Ви ж казали, що ви з хороших людей! Я сам це чув! Ви ж це казали!

– Вибач, друже. – Несхоже по Баррі було, ніби він відчуває жаль. Радше він скидався на зголоднілого. – У цьому нема нічого особистого.

Бред знову метнувся очима до Рози.

– Ви збираєтеся зробити мені боляче? Прошу, не робіть мені боляче.

Звісно, вони збиралися робити йому боляче. Як це було не сумно, але біль очищував дух, а правдиві мусили їсти. Лобстери теж відчувають біль, коли їх кидають до каструль з окропом, але це не зупиняє мугирів перед цією справою. Їжа є їжею, а виживання виживанням.

Роза сховала руки собі за спину. В одну з них Скнара Ґ поклала ніж. Той був коротким, але дуже гострим. Роза усміхнулася лежачому хлопчику і сказала:

– Найменшою мірою, наскільки це тільки можливо.

Хлопчик тримався дуже довго. Він кричав, аж поки в нього не порвалися голосові зв’язки і його плач перетворився на хрипкий гавкіт. У якийсь момент Роза зупинилася і огледілася навкруг. Її руки, довгі й сильні, були в криваво-червоних рукавичках.

– Щось треба? – спитав Крук.

– Поговоримо потім, – відповіла Роза і повернулася до роботи. Промені десятків ліхтариків перетворили шматок землі поза спиртовим заводом на імпровізовану операційну залу.

Бред Тревор прошепотів:

– Прошу, вбийте мене.

Роза Циліндр подарувала йому втішливу усмішку:

– Скоро.

Але скоро не вийшло.

Знову розпочався той хриплий гавкіт, і тільки з часом він перетворився на дух.

На світанку вони поховали тіло хлопчика. А потім поїхали далі.

Розділ шостий. Химерне радіо

1

Такого не траплялося вже щонайменше три роки, але є речі, яких неможливо забути. Такі, як коли твоя дитина заходиться криком посеред ночі. Люсі була сама, бо Девід тоді перебував на дводенній конференції в Бостоні, але вона знала, що, якби Девід був удома, він випередив би її в бігу по коридору до Абриної спальні. Він теж не забув.

Їхня дочка сиділа в ліжку з блідим обличчям, на голові навсібіч стирчало розкуйовджене зі сну волосся, вибалушені очі дивилися у порожнечу. Скинуте простирадло – вона воліла вкриватися тільки ним за теплої погоди – обмоталося навкруг її тіла, наче якийсь божевільний кокон.

Люсі сіла біля дочки й обняла її рукою за плечі. Відчуття було, ніби обіймаєш камінь. То був найгірший момент, що затягнувся, аж поки вона врешті не вийшла цілком з цього стану. Опинитися вирваною зі сну криками своєї дитини – це вже само по собі жахливе, але така невідкличність була ще гіршою. Між п’ятьма й сімома роками подібні нічні спалахи страху були доволі звичайними, і Люсі завжди боялася, що рано чи пізно дитячий мозок зруйнується від такого напруження. Дочка так само дихатиме, але ніколи не зможе відвести очей від того бозна-якого світу, що вона його бачила, а вони ні.

«Не буде такого, – запевняв її Девід, а Джон Далтон навіть подвоював ставку. – Діти, вони витривалі. Якщо в неї не спостерігається жодних гальмівних післяефектів, як-от емоційне відчуження, прагнення самотності, обсесивна поведінка, нічні сечовипускання в ліжку… тоді все у вас, мабуть, буде гаразд».

Але ж не гаразд, коли дитина прокидається з кошмару так, що аж верещить. Не гаразд, що й надалі знизу інколи звучали дикі акорди піаніно, а крани у ванній у кінці коридору могли крутитися самі собою, або те, що лампа над Абриним ліжком іноді лопалася, коли вона або Девід клацали вмикачем.

А потім з’явився її невидимий друг і перерви між кошмарами подовшали. А далі вони зовсім припинилися. І ось ця ніч. Точніше, це вже й не ніч; Люсі побачила перше бліде жевріння на східному обрії і подякувала за це Богу.

– Абсі? Це мамуня. Поговори зі мною.

Так само жодної реакції ще п’ять чи десять секунд. А потім, нарешті, та статуя, яку Люсі обнімала рукою, розслабилася і знову стала маленькою дівчинкою. Абра зробила довгий, тремтливий вдих.

– Мені наснився кошмар. Такий, як оті, що снилися давно колись.

– Я вже здогадалася, любонько.

Абра, було на те схоже, мало що запам’ятовувала зі своїх сновидінь, хіба що трішечки. Інколи там були люди, які кричали одні на одних або билися кулаками. «Він перекинув стіл, коли гнався за нею», – могла вона сказати. Іншого разу їй наснилася лялька Ганчір’яна Енн[171], що лежала серед дороги. Одного разу, Абрі було тоді лише чотири рочки, вона розказала їм, що бачила людей-привидів, які каталися на «Гелен Рівінгтон», це був такий популярний туристичний атракціон у Фрейжері. Потяг, що їздив петлею від Тінітавна до Клауд-Гепа, а потім знову назад. «Я їх побачила, бо було місячно», – розповідала Абра своїм батькам того разу. Люсі й Девід сиділи обабіч неї, разом обнімаючи доньку. Люсі й зараз пам’ятала, якою вогкою була на дотик піжамна сорочка Абри, просякла її потом. «Я зрозуміла, що ті люди привиди, бо лиця в них були, наче старі яблука, і місяць їх просвічував наскрізь».

Наступного дня Абра знову бігала, і гралася, і реготала зі своїми друзями, але Люсі так і не забула той образ: мертві люди їдуть на маленькому потязі крізь ліс, у місячному сяйві їхні обличчя наче прозорі яблука. Вона запитала в Кончетти, чи катала вона коли-небудь Абру на тому потязі в один з їхніх «дівчачих днів»? Четта відповіла – ні. У Тінітавн вони якось їздили, але потяг тоді стояв на ремонті, тож натомість вони покаталися на каруселі.

Аж ось Абра підняла очі на матір і запитала:

– Коли повернеться тато?

– Післязавтра. Він казав, що встигне на обід.

– Ще так не скоро, – промовила Абра. Сльозинка викотилася в неї з ока, пробігла щокою і скрапнула на піжаму.

– Скоро для чого? Що ти пам’ятаєш, Абба-Доцю?

– Вони мучили хлопчика.

Люсі не хотілося це ворушити, але вона відчула, що мусить. Надто часто знаходилися зв’язки між сновидіннями Абри і речами, як відбувалися в дійсності. Це Девід помітив фото одноокої Ганчір’яної Енн у північно-конвейській газеті «Сан» під заголовком: ТРОЄ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛИ У КАТАСТРОФІ В ОССІПІ[172]. Це Люсі відшукала замітки з поліцейськими повідомленнями про арешти за домашнє насильство після двох снів Абри про «людей, що кричали і билися». Навіть Джон Далтон погоджувався з тим, що Абра може приймати дивні передачі, як він це назвав – «химерного радіо в своїй голові».

Тому зараз вона спитала:

– Якого хлопчика? Він живе десь неподалік? Ти знаєш де?

Абра помотала головою.

– Далеко. Я не пам’ятаю. – А тоді вона прояснішала. У швидкості, з якою дочка виходила зі стану фуги[173], Люсі вбачала майже таке ж лячно надприродне явище, як у музичних фугах. – Але мені здається, я попрохала Тоні. Він зможе розказати своєму батькові».

Тоні, її невидимий друг. Вона вже пару років не згадувала про нього, і Люсі сподівалася, що це не регресія в її розвитку. Десять років – це вже трохи не той вік для невидимих друзів.

– Може, батько Тоні зуміє це припинити, – обличчя Абри затьмарилося. – Хоча, я боюся, вже пізно.

– Довгенько Тоні не з’являвся, авжеж?

Підвівшись, Люсі почала струшувати зіжмакане простирадло. Воно віяло Абрі проти обличчя, і дівчинка хихотіла. Найкращий у світі звук, на переконання Люсі. Такий нормальний звук. І в кімнаті дедалі яснішало. Невдовзі й перші пташки співати почнуть.

– Мамуню, лоскотно!

– Мамуні люблять лоскотати. У цьому і полягає почасти їхня чарівність. То що там з Тоні?

– Він казав, що прийде в будь-який час, коли буде мені потрібний, – відповіла Абра, знову вмощуючись під простирадлом. Вона поплескала по ліжку поряд з собою, і Люсі лягла, поклавши голову на одну з дочкою подушку. – От у цьому кошмарі він був мені потрібний. Мені здається, він таки прийшов, але точно я не можу пригадати. Його тато працює у хот спайсі[174].

Це вже щось нове.

– Це щось на кшталт фабрики прянощів?

– Та ні, дурнятко, це для людей, які зібралися помирати.

Абра говорила поблажливо, мало не вчительським тоном, але в Люсі мороз перебіг поза шкірою.

– Тоні каже, це коли люди вже такі хворі, що вже не здатні одужати, тоді вони їдуть у той хот спайс і там його тато намагається щось зробити, щоб вони почувалися краще. У тата Тоні є кіт, якого звуть схоже на мене. Я Абра, а кота звуть Аззі. Хіба це не химерно, але в кумедному сенсі?

– Так. Химерно й кумедно.

І Джон, і Девід, либонь, засновуючись на подібності імен, в один голос сказали б, що про кота – це конфабуляція[175] дуже кмітливої десятирічної дівчинки. Хоча й самі б не вельми вірили такому висновку, а Люсі, мабуть, не повірила б узагалі. Скільки десятирічних дівчаток знають, що таке хоспіс, навіть якщо вони неправильно вимовляють це слово?

– Розкажи мені про того хлопчика в твоєму сні. – Тепер, коли Абра заспокоїлася, ця розмова здавалась безпечнішою. – Розкажи мені, хто його мучив, Абба-Доцю.

– Я не пам’ятаю, окрім того, що він думав, що Барні йому друг. Чи, може, того звали Баррі. Мамуню, можна мені Гоппі?

Улюблений кролик тепер сидів у висловухому вигнанні на найвищій полиці шафи в її кімнаті. Абра вже не спала з ним щонайменше два роки. Люсі дістала Гопстера і поклала дочці до рук. Абра притисла кролика до своєї рожевої піжамної сорочки і майже миттєво заснула. Якщо пощастить, вона поспить ще годину, можливо, навіть дві. Люсі сиділа поряд, дивлячись на дочку.

«Хоч би через кілька років це вже припинилось назавжди, як воно мусить, за словами Джона. Хай би такого не було більше, благаю. Щоби перестати нишпорити у місцевих газетах, шукаючи повідомлень, чи не вбив десь маленького хлопчика вітчим, або забили на смерть нанюхані клеєм гопніки, або ще щось. Хай це скінчиться».

– Господи, – промовила вона дуже низьким голосом, – якщо ти є там, то не зробив би ти дещо для мене? Чи не міг би ти зламати те радіо у голові моєї маленької дівчинки?

2

Коли Правдиві знову викотилися на І-80, взявши курс на захід у напрямку того верховинного містечка в Колорадо, де вони проведуть це літо (завжди маючи на думці можливість добрати собі великого духу, якщо такий десь трапиться поблизу), Татко Крук їхав на пасажирському сидінні Розиного «ЕрфКрузера». Круковим «Еффініті»[176] наразі кермував Джиммі Арифметика, тямовитий бухгалтер їхнього Племені. Супутниковий радіоприймач Рози був налаштований на «Позазаконне кантрі»[177], де молодший Генк якраз співав свою «Схильний до віскі, спрямований до пекла»[178]. Добра була пісня, і Крук дозволив їй дограти до кінця, перш ніж натиснув кнопку ВИМК.

– Ти казала, ми побалакаємо пізніше. Пізніше вже настало. Що там таке було трапилося?

– За нами дехто назирав, – відповіла Роза.

– Справді? – злетіли вгору брови Крука. Він прийняв стільки ж духу того хлопця, Тревора, як і кожний з них, але не помолодшав на вигляд. З ним рідко це траплялося після їжі. А з іншого боку, він рідко виглядав старішим між сеансами харчування, якщо тільки паузи не були надто довгими. Роза гадала, що це гарний обмін речовин. Можливо, щось таке в його генах. Припускаючи, що в них іще є гени. Горіх казав, що вони їх майже напевне мають. – Хтось духоголовий, ти маєш на увазі?

Вона кивнула. Перед ними під де-не-де поцяткованим купчастими хмаринками небом кольору линялих джинсів стелилася І-80.

– Багатий дух?

– О, так. Величезний.

– Як далеко?

– Східне узбережжя. Гадаю, десь там.

– Ти хочеш сказати, що хтось підглядав аж… тобто, з відстані майже півтори тисячі миль[179]?

– Може бути, що навіть із більшої. Може бути, що звідкись, чортам знати як здалеку, десь аж ген із Канади.

– Хлопець чи дівчина?

– Ймовірно, що дівчинка, але там був лише проблиск. Три секунди, не довше. Це має якесь значення?

Значення це не мало.

– Скільки балонів ти могла б заповнити з дитини, в якої так багато духу в баняку?

– Важко сказати. Три щонайменше.

Цього разу свідомо применшувала Роза. На її здогад, невідомий споглядач міг заповнити десять балонів, а можливо, навіть і дюжину. Його присутність тривала коротко, але була потужною. Він (або вона) побачив, що вони там робили, і її (якщо це була вона) жах був достатньо сильним, щоби в Рози заклякли руки і вона на мить відчула огиду. Це було не її власне відчуття, звісно – тельбушіння якогось мугиря було не огиднішим за тельбушіння оленя, – а щось на кшталт психічного рикошету.

– Може, нам варто було б розвернутися, – промовив Крук. – Дістати її, поки добро не пропало.

– Ні. Я гадаю, ця дитина все ще набирається сили. Дозволимо їй трохи доспіти.

– Це те, що ти знаєш, чи просто інтуїція?

Роза покрутила в повітрі пальцями.

– Настільки сильна інтуїція, що дозволяє нам ризикнути, що її тим часом не зіб’є якийсь скажений водій або не викраде якийсь збочений ґвалтівник дітей? – Крук промовив це без жодної іронії. – А як щодо лейкемії чи ще якогось раку? Знаєш, вони вразливі на такого роду болячки.

– Якщо попитаєшся в Джиммі Арифметики, він тобі скаже, що статистика смертності промовляє на нашу користь, – усміхнулася Роза, поблажливо поплескавши його по стегну. – Ти забагато хвилюєшся, Татку. Ми їдемо до Сайдвіндера, як і планувалося, а потім на південь, у Флориду, на пару місяців. І Баррі, і Дідо Флік, обидва вважають, що цей рік обіцяє бути щедрим на урагани.

Крук скривився:

– Це як ритися у сміттєвих баках.

– Нехай так, але в деяких з тих сміттєвих баків трапляються доволі смачні з’їдини. І поживні. Я й досі себе картаю, що ми пропустили той торнадо в Джопліні[180]. Але ж, звісно, ми менш здатні передбачати наперед такі раптові буревії.

– Та дитина. Вона бачила нас?

– Так.

– І що ми тоді якраз робили?

– А самому здогадатися, Круче?

– Вона не зможе нас здати?

– Любасику, якщо їй зараз більше одинадцяти років, я готова з’їсти мого капелюха, – Роза постукала по своєму циліндру для переконливості. – Її батьки, мабуть, і не знають, що вона за таке чи на що вона здатна. А якщо навіть і знають, вони, либонь, з усіх бісових сил мінімізують це у своїй уяві, щоби самим не доводилося думати про це надто багато.

– Або вони покажуть її психіатру і той почне годувати її пігулками, – додав Крук. – Які її приглушать, і тоді її буде важче знайти.

Роза усміхнулась:

– Якщо я правильно зрозуміла, а я цілком упевнена, що так воно й є, то давати їй «Паксіл»[181] – це все одно, що накинути целофан на військовий прожектор.

– Ну, якщо ти так кажеш. Ти бос.

– Саме так, медовий мій. – Цього разу, замість поплескати його по стегну, вона стиснула йому яєчка. – Омаха цієї ночі?

– Готель «Ла Квінта Інн». Я зарезервував весь дальній кінець першого поверху.

– Добре. Маю план погасати на тобі, як на американських гірках.

– Побачимо ще, хто на кому гасатиме, – сказав Крук. Він почувався гарячим після хлопчика Тревора. Так само й Роза. Так само всі вони. Він знову увімкнув радіо. Там «Кросс Кенедіан Реґвід»[182] співали про хлопців з Оклахоми, які геть неправильно скручують собі косяки.

Правдиві котилися на захід.

3

Були легкі спонсори в АА, і були важкі спонсори в АА, а ще були такі, як Кейсі Кінгслі, який терпів нуль лайна від своїх «молодиків». На самому початку їхніх стосунків Кейсі дав Дену настанову відбути «дев’яносто з дев’яноста» і щоранку йому телефонувати о сьомій годині. Коли Ден відбув дев’яносто щоденних зборів поспіль, йому було дозволено перестати дзвонити вранці. Відтоді вони тричі на тиждень зустрічалися за кавою в «Сонячному» кафе.

Одного липневого дня 2011 року Кейсі вже сидів за столиком кафе, коли туди прийшов Ден, і хоча Кейсі поки ще не досяг пенсійного віку, на око Дена його непохитний спонсор АА (і перший роботодавець у Нью-Гемпширі) дуже постарішав. Більша частина волосся вже зникла з його голови, і ходив він помітно накульгуючи. Йому потрібно було протезувати кульшовий суглоб, але він постійно це відкладав.

Ден промовив «привіт», сів і склав руки, чекаючи на те, що Кейсі називав «Катехізисом».

– Ти тверезий сьогодні, Денно?

– Так.

– Як трапилося це чудо витримки?

Він процитував:

– Завдяки програмі Анонімних Алкоголіків та Богу мого розуміння. Мій спонсор, мабуть, теж зіграв свою маленьку роль.

– Гарний комплімент, але не кади мені в очі, тож і я не кадитиму тобі.

Підійшла з кавником Петті Нойз і, не питаючись, налила Денові.

– Як ти, красунчику?

Ден їй посміхнувся:

– Я в порядку.

Вона скуйовдила йому волосся і вирушила назад до шинкваса, додавши свінгу своїй ході. Чоловіки провели очима ті делікатні гойда-гойда її стегон, як це властиво чоловікам, а потім Кейсі знову вперся поглядом у Дена.

– Маєш якийсь прогрес з цією штукою – з Богом твого розуміння?

– Недалеко я просунувся, – відповів Ден. – Мені так здається, що це робота на все життя.

– Але ти кожного ранку просиш допомогти тобі утриматися від випивки?

– Так.

– Уклінно?

– Так.

– Кажеш «дякую тобі» ввечері?

– Так, і також на колінах.

– Чому?

– Бо мені треба пам’ятати, що пияцтво мене на них ставило, – відповів Ден. Це була абсолютна правда.

Кейсі кивнув:

– Це перших три кроки. Нумо, скажи мені коротку формулу.

– Я не можу, Бог може, і думаю, я Йому дозволю. – А потім додав: – Бог мого розуміння.

– Якого ти не розумієш.

– Правильно.

– Тепер скажи мені, чому ти пив.

– Бо я п’яниця.

– Не тому, що мама не дарувала тобі своєї любові?

– Ні.

Венді мала свої недоліки, але її любов до нього – і його до неї – залишалася непохитною.

– Тому що тато не дарував тобі своєї любові?

– Ні. «Хоча він якось зламав мені руку, а наприкінці мало не вбив мене».

– Тому що це спадкове?

– Ні. – Ден сьорбнув кави. – Хоча так. Ви ж самі це знаєте, правильно?

– Звісно. Я також знаю, що це не має значення. Ми пили, бо ми є п’яницями. Ми ніколи не виправимося. Ми отримуємо щоденний перепочинок, опертий на нашому душевному стані, ото й усе.

– Так, командире. Ми вже покінчили з цією частиною?

– Майже. Ти думав про випивку сьогодні?

– Ні. А ви?

– Ні, – Кейсі вишкірився. Усмішка наповнила його обличчя світлом, зробила його знову молодим. – Це чудо. Назвав би ти таке чудом, Денні?

– Так. Назвав би.

Повернулася Петті з великою тарелею ванільного пудингу – не одна вишенька згори, а дві – і поставила її перед Деном.

– Їж. За рахунок закладу. Щось ти дуже схуд.

– А мені, красунечко?

Петті фиркнула:

– Ти як той кінь. Якщо хочеш, я принесу тобі сосновий десерт. Це зубочистка у склянці води.

Забезпечивши собі останнє слово, вона павою пішла геть.

– Ти все ще пристрілюєшся? – спитав Кейсі, коли Ден почав їсти свій пудинг.

– Чарівно, – промовив Ден. – Дуже делікатно, чисто Нью-Ейдж[183].

– Дякую. Ти все ще пристрілюєшся?

– Кейсі, ми мали деякі стосунки, це тривало місяці чотири, і це було три роки тому. Петті заручена з дуже гарним хлопцем з Графтона[184].

– Графтон, – промовив Кейсі зневажливо. – Гарні краєвиди, місто лайно. Вона поводиться не надто зарученою, коли ти тут.

– Кейсі…

– Ні, не зрозумій мене неправильно. Я б ніколи не порадив своєму молодику сунути свого носа – або прутня – у серйозні відносини. Це пречудова передумова для того, щоб випити. Але… ти зустрічаєшся бодай з кимсь?

– Це ваша справа?

– Виходить, так.

– Наразі ні. Була одна медсестра з «Рівінгтон Хаусу»… я вам про неї колись казав.

– Сара якось-там-її.

– Олсон. Ми з нею балакали, щоб нам з’їхатися, жити разом, а потім вона отримала суперову роботу в Массачусетському загальному[185]. Ми листуємося іноді електронкою.

– Жодних таких відносин у перший рік, це правило великого пальця, – сказав Кейсі. – Дуже мало хто з алкоголіків, що почали приходити до тями, сприймають це серйозно. Ти не такий. Але, Денно… вже час тобі налагодити щось постійне з кимсь.

– Оце так-так, мій спонсор раптом перетворився на доктора Філа[186], – сказав Ден.

– Життя в тебе стало кращим? Кращим, аніж тоді, коли ти з’явився тут, щойно з автобуса, ледь тягнучи свою сраку, з повними страждання очима?

– Ви самі знаєте, що так. Кращим, аніж я будь-коли собі міг уявити.

– Тоді подумай про те, щоб розділити його з ким-небудь. Це й усе, що я кажу.

– Я візьму це до уваги. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Про «Ред Сокс», скажімо?

– Спершу мені, як твоєму спонсору, треба спитати в тебе ще про дещо. А вже тоді ми знову можемо стати просто друзями при каві.

– Гаразд… – боязко подивився на нього Ден.

– Ми ніколи до пуття не говорили про те, що ти робиш у хоспісі. Як ти допомагаєш людям.

– Так, – промовив Ден, – і я радо залишив би це на тому ж рівні. Ви ж знаєте, як то кажуть в кінці кожних зборів, еге ж? «Все, що ви бачили тут, все, що ви чули тут, коли ви звідси підете, тут воно нехай і залишиться». Так само я ставлюся й до тієї частини мого життя.

– На скільки частин твого життя вплинуло твоє пияцтво?

Ден зітхнув:

– Ви знаєте на це відповідь. На всі.

– Отже? – А коли Ден не сказав нічого: – Персонал «Рівінгтону» називає тебе Доктор Сон. Поголоска йде, Денно.

Ден мовчав. Залишилося ще трохи пудингу, і Петті смикатиме його за те, що не доїв, але весь апетит відлетів геть. Він мусив би розуміти, що така розмова настане, так само як розумів, що після десяти років без чарки (і вже з парою власних молодиків, за якими він тепер наглядав) Кейсі поважатиме накреслені йому межі, але все одно її не бажав.

– Ти допомагаєш людям померти. Не закриваючи подушкою їм обличчя чи щось таке інше, ніхто так не думає, а просто… ну, я не знаю. Ніхто, схоже, не знає.

– Я з ними сиджу, от і все. Балакаю з ними трішки. Якщо їм цього хочеться.

– Ти проробляєш ті Кроки, Денно?

Якби Ден вважав, що це такий новий трюк у їх розмові, він би його вітав, але він знав, що це не так.

– Ви ж знаєте, що проробляю. Ви мій спонсор.

– Йо, ти просиш про допомогу вранці й кажеш «дякую» ввечері. Ти робиш це на колінах. Це перших три. Четвертим є реєстр всього того морального лайна. А як щодо кроку номер п’ять?

Їх загалом було дванадцять. Наслухавшись, як їх зачитують вголос на початку кожних відвідуваних ним зборів, Ден знав їх напам’ять.

– Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд.

– Ага. – Кейсі підняв свою чашку, відсьорбнув кави і подивився на Дена понад її вінцями. – Це ти проробив?

– Здебільшого. – Ден відчув, що йому хотілося б опинитися деінде. Будь-де майже. А ще – чи не вперше за довгий час – він відчув, що йому захотілося випити.

– Дозволь мені здогадатися. Ти розказав сам собі про всі свої кривди, і Богові ти розказав про своє нерозуміння всіх своїх кривд, і ще розказав одній людині – це буду я – про більшість своїх кривд. То як, зробив я бінго?

Ден не відповів нічого.

– Ось що я думаю, – продовжив Кейсі, – і, будь ласкавий, поправ мене, якщо я помиляюся. Кроки восьмий і дев’ятий кажуть про виправлення тих кривд, яких ми наробили в минулому, коли бували в сраку п’яними, і то доволі часто цілодобово сім днів на тиждень. Я гадаю, бодай почасти твоя робота у хоспісі, важлива її частина, і є такими правками. І ще, я гадаю, є одна кривда, з якою ти не здатен упоратися, бо тобі до всирачки соромно про неї розказувати. Якщо справа в цьому, ти не перший, повір мені.

Ден подумав: «Мама».

Ден подумав: «Цукейки».

Він побачив червоний гаманець і зворушливу пачку харчових купонів. Сімдесят доларів, вистачить на чотириденну пиятику. П’ятиденну, якщо їх акуратно поділити на частки, а витрати на їжу звести до елементарного мінімуму. Він побачив ті гроші спершу в своїй руці, а потім як вони зникають в його кишені. Він побачив хлопчика у майці «Брейвз», з обвислим підгузком.

Він подумав: «Хлопчика звали Томмі».

Він подумав, не вперше і не востаннє: «Я ніколи нікому про це не розкажу».

– Денно? Є щось таке, про що ти хотів би мені розказати? Я думаю, що є. Не знаю, як давно ти тягаєш за собою ту гидотну херню, але ти можеш залишити її зі мною і піти звідси, полегшавши на сто фунтів. Саме так це працює.

Він подумав про те, як хлопчик подріботів до матері…

(«Діні, її ім’я було Діні»)

і як, навіть глибоко у своєму п’яному сні, вона його обняла і пригорнула до себе. Вони лежали лицем до лиця у сонячних променях, які пронизували брудне вікно спальні.

– Нічого такого немає, – сказав він.

– Відпусти його, Дене. Кажу тобі як твій друг, а разом і як твій спонсор.

Ден упевнено дивився на чоловіка навпроти і не казав нічого.

Кейсі зітхнув:

– Скільки разів на своїх зібраннях ти чув, як хтось казав, що людина хвора рівно тією ж мірою, як її таємниці? Сто разів? Чи, либонь, цілу тисячу? З усіх старезних банальностей АА це, мабуть, найстаріша.

Ден не казав нічого.

– Кожен з нас має дно, – сказав Кейсі. – Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці.

– Пророцтво прийнято, – сказав Ден. – Ну, а тепер ми вже можемо поговорити про «Ред Сокс»?

Кейсі поглянув собі на годинник.

– Іншим разом. Мені треба йти додому.

«Правильно, – подумав Ден. – До свого собаки і золотих рибок».

– Гаразд, – він вхопив чек раніше, ніж це встиг зробити Кейсі. – Іншим разом.

4

Повернувшись до своєї кімнати в баштиці, Ден ще довго дивився на чорну дошку, перш ніж взятися неспішно витирати те, що було на ній написано:

Вони вбивають хлопчика-бейсболіста!

Коли дошка стала знову чистою, він запитав:

– Що це за хлопчик-бейсболіст такий?

Відповіді не було.

– Абро? Ти ще тут?

Ні. Але ще недавно вона тут була; якби він повернувся зі своєї ніякової зустрічі з Кейсі на десять хвилин раніше, він міг би побачити її ефемерний силует. Та чи приходила вона до нього? Ден так не думав. Це здавалося категорично божевільним, але він гадав, що вона приходила до Тоні. Котрий колись, у старі часи, був його невидимим другом. Тим, який інколи приносив видіння. Тим, який інколи застерігав. Тим, який потім виявився глибшою і мудрішою версією його самого.

Для хлопчика, який намагався вижити в готелі «Оверлук», Тоні був старшим братом-захисником. Іронія полягала в тому, що тепер, із залишеним позаду пияцтвом, Деніел Ентоні Торренс став уже цілком дорослим, а Тоні так і був дитиною. Можливо, навіть тим легендарним «внутрішнім дитятком», про якого безустанно торочать гуру руху Нью-Ейдж. Ден мав підозру, що ідеєю внутрішньої дитини послуговуються для того, щоби виправдати величезний егоїзм і деструктивну поведінку (те, що Кейсі називав синдромом «хочу оце, й відразу»), але водночас він не сумнівався, що дорослі чоловіки і жінки зберігають десь у глибині себе всі стадії свого розвитку – не тільки внутрішню дитину, але й внутрішнє немовля, внутрішнього підлітка і внутрішнього повнолітнього юнака. І якщо ця таємнича Абра приходить до нього, чи не природно, що вона прослизає повз його дорослий розум, шукаючи когось свого віку?

Товариша в іграх?

Чи навіть захисника?

Якщо так, то Тоні раніше вже виконував таку роботу. Але чи потребує вона захисту? Безумовно, був присутній душевний біль

(«вони вбивають хлопчика-бейсболіста»)

у цьому її посланні, але душевний біль – природна річ поряд із сяйвом, як це відкрилося Денові багато років тому. Звичайним дітям не було властивим знати й бачити так багато. Він міг би її розшукати, можливо, спробувати дізнатися більше, але що він скаже її батькам? «Привіт, ви мене не знаєте, але я знаю вашу дочку, вона вряди-годи відвідує мою квартиру і ми з нею стали нівроку приятелями».

Дену не вірилося, що вони нацькують на нього окружного шерифа, але він не ганив би їх, якби вони так і зробили, а маючи за собою таке пістряве минуле, він не горів бажанням з’ясовувати це достеменно. Краще нехай Тоні залишається її віддаленим другом, якщо так воно вже насправді і є. Нехай Тоні й невидимий, але він принаймні більш-менш підхожого віку.

Він зможе відновити потрібні йому імена і номери палат на дошці пізніше. А поки що він узяв з жолобка уламок крейди і написав:

Абро, ми з Тоні зичимо тобі гарного літнього дня! Твій ІНШИЙ друг, Ден

Він ще якусь мить роздивлявся на свій напис, потім кивнув і пішов до вікна. Чудовий літній день, до того ж для нього вихідний. Він вирішив піти прогулятися, заодно спробувавши викинути собі з голови ту бентежну розмову з Кейсі. Так, він припускав, що квартира Діні у Вілмінгтоні і є його дном, але якщо він ховав у собі те, що там колись трапилося, і це не завадило йому десять років прожити в тверезості, він не вважав, що приховування цього в собі й надалі може йому завадити прожити так само ще десять. Або двадцять. Та навіщо взагалі думати про якісь роки, коли гасло АА – один день за раз?

Вілмінгтон був ген-ген давно. Та частина його життя завершилася.

Ідучи, він, як завжди, замкнув на ключ свою кімнату, але замок не утримає Абру, якщо вона схоче навідатися. Коли він повернеться, на дошці може бути нове повідомлення від неї.

«Можливо, ми зможемо стати друзями за листуванням».

Авжеж, так само можливо, як те, що змовницький гурт моделей, які рекламують білизну «Вікторія Сікрет», гакнуть секрет термоядерного синтезу.

Усміхаючись, Ден пішов надвір.

5

У публічній бібліотеці Енністона проводився щорічний День книжкового розпродажу, і, коли Абра попросилася туди, Люсі радо відклала свої домашні справи і вирушила разом з дочкою по Центральній вулиці. Завалені різноманітними пожертвуваними томами складані столи були розставлені на галявині, і поки Люсі на столі книжок в паперових обкладинках (кожна $1, шість за $5 на ваш вибір) вишукувала щось, чого вона ще не читала авторства Джоді Піколт[187], Абра перевіряла збиранину на столах з табличками ДЛЯ ПОВНОЛІТНЬОЇ МОЛОДІ. Сама ще дуже далека від повноліття, навіть найюнішого зразка, вона була невситимою (і над свої літа розвинутою) читачкою з особливою любов’ю до фентезі й наукової фантастики. На її улюбленій майці була зображена якась велетенська складна машина, під якою містилася декларація: СТІМПАНК[188] ПРАВИТЬ.

Якраз коли Люсі вирішувала, що, мабуть, зупиниться на одній старій книжці Діна Кунца і трохи новішій Ліси Гарднер[189], до неї підбігла Абра. Вона усміхалася.

– Ма! Мамуню! Його звуть Ден!

– Кого звуть Деном, любонько?

– Батька Тоні! Він побажав мені гарного літнього дня!

Люсі роззирнулася навкруги, майже впевнена, що побачить якогось незнайомого чоловіка поряд із хлопчиком Абриного віку. Незнайомців там було повно – літо ж, врешті-решт, – але таких пар жодної.

Абра зрозуміла, що вона шукає, і захихотіла.

– Ой, та він не тут.

– То де ж тоді він?

– Я не знаю напевне, але близько.

– Ну… гадаю, це добре, любонько.

У Люсі вистачило часу якраз на те, щоби скуйовдити доні волосся, перш ніж Абра побігла назад, аби відновити свої пошуки астронавтів, мандрівників крізь час і магів. Люсі стояла, дивлячись на неї, забувши про затиснуті в опущеній руці книжки. Розповісти про це Девіду, коли він дзвонитиме з Бостона, чи ні? Вона подумала, що краще ні.

Химерне радіо, ото й усе.

Хай само минеться.

6

Ден вирішив заскочити до «Джава-експресу», купити пару порцій кави, щоби принести одну з них у Тінітавн Біллі Фрімену. Хоча Денова робота на муніципальні служби Фрейжера й була дуже короткою, обидва чоловіки протягом останніх десяти років залишалися друзями. Почасти тут важила їх спільна пов’язаність із Кейсі – босом Біллі та спонсором Дена, – але основою була взаємна симпатія. Денові подобався позбавлений всякого фальшу характер Біллі.

А ще йому подобалося кермувати «Гелен Рівінгтон». Чи не ховалася тут та сама «внутрішня дитина»; він був певен, що якийсь психіатр так би й сказав. Біллі зазвичай радо передавав управління, а в літній сезон він часто робив це й з полегшенням. Між Четвертим липня і Днем праці «Ріва» робила свою десятимильну петлю до Клауд-Гепа і назад десять разів на день, а Біллі аж ніяк не молодшав.

Переходячи моріжком до Кренмор-авеню, Ден помітив Фреда Карлінга, той сидів у холодку на лавці між основним «Рівінгтон Хаусом» і флігелем «Рівінгтон-2». Санітар, який колись залишив низку слідів від своїх пальців на бідному старому Чарлі Хейзі, все ще працював у нічну зміну і був таким самим сварливим ледащем, як завжди, але принаймні він навчився триматися подалі від Доктора Сну. І Денові цього було досить.

Карлінг, якому невдовзі треба було на зміну, жував «біг-мак», тримаючи на колінах весь у масних плямах пакет із «МакДоналдсу». На якусь мить вони з Деном зустрілись очима. Ні той, ні інший не привітався. Ден подумав, що Карлінг – курваль ледащий із садистичними нахилами, а Карлінг подумав, що Ден – святіший-за-бога проноза, отже, баланс зберігся. Поки вони уникатимуть перетинатися на одній доріжці, все буде гаразд і навіть краще, бо все навкруги буде гаразд.

Ден купив каву (для Біллі з чотирма порціями цукру), а потім пішов через толоку, де в золотавому надвечірньому світлі юрмилися люди. Літали тарілочки-фризбі. Татусі й матусі штовхали гойдалки з малюками на сидіннях або ловили їх, коли ті з’їжджали з гірок, унизу. У розпалі була гра на софтбольному полі, діти з Християнської асоціації молоді Фрейжера змагалися з командою, на помаранчевих майках гравців якої містився напис РЕКЦЕНТР Енністон. Він побачив Біллі на залізничній станції, той стояв на стільці, натираючи хромовані деталі «Ріви». Тут все здавалося гарним. Тут відчувалося, ніби вдома.

«Якщо це й не дім, – подумав Ден, – це найближче до того, що я міг би мати. Тепер мені залишається тільки завести собі дружину на ім’я Саллі, дитину на ім’я Піт і собаку на ім’я Ровер».

Він вирушив по тінітавнській версії Кренмор-авеню у затінок, що створював залізничний вокзал Тінітавн.

– Агов, Біллі, я приніс тобі того цукру із запахом кави, як ото ти любиш.

Перший, хто сказав Дену у Фрейжері привітне слово, обернувся на звук його голосу.

– Ого, ну хіба ти не добрий товариш. Я ж якраз саме думав, що гарно було… от курва, оттакої.

Картонна таця випала з рук Денні. Він відчув тепло, коли кава виплеснулася йому на тенісні туфлі, але це було таким далеким, неважливим.

Там були мухи, вони повзали по обличчю Біллі Фрімена.

7

Біллі не хотів іти до Кейсі Кінгслі наступного ранку, не хотів брати собі вихідного, і певна річ, він не хотів показуватися лікарю. Він не втомлювався повторювати Дену, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно тіп-топ. Його навіть оминула літня застуда, яка зазвичай чіплялася до нього в червні або липні.

Проте Ден, який пролежав без сну майже всю попередню ніч, не сприймав його «ні» за відповідь. Він, можливо, й погодився б, якби був упевненим, що вже пізно, але наразі він не вважав, що це так. Таких мух він бачив і раніше, і навчився калібрувати їх значення. Рояться – вдосталь, щоб рис людини не було видно під штовханиною їхніх бридких тілець – і ти вже знаєш, що надії нема. З десяток чи близько того означає, що щось ще можливо зробити. Всього кілька – отже, час ще є. На обличчі Біллі їх було хіба що три чи чотири.

Жодної він ніколи не бачив на обличчях невиліковних пацієнтів у своєму хоспісі.

Ден загадав, як відвідав свою матір за дев’ять місяців перед її смертю, того дня вона також казала, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно вищий клас. «На що ти так дивишся, Денні? – запитала тоді Венді Торренс. – На мені якась плямка?» Вона кумедно ляснула себе по кінчику носа, і пальці її пройшли крізь сотні трупних мух, що, мов вуаллю, покрили її обличчя від підборіддя до лінії волосся.

8

Кейсі був звичним до ролі посередника. Шанувальник іронії, він любив казати людям, що саме завдяки цьому він отримує таку величезну шестизначну річну зарплатню.

Першим він вислухав Дена. Потім послухав протести Біллі, який твердив, що неможливо йому покинути все зараз, у розпал сезону, коли черга охочих покататися на «Ріві» стоїть вже на перший рейс о восьмій ранку. Крім того, жодний лікар не подивиться його терміново, для них зараз теж пік сезону.

– Коли ти останнього разу був у лікаря? – запитав Кейсі, коли Біллі нарешті вичерпався. Ден із Біллі стояли перед його столом. Кейсі відхилився назад у своєму офісному кріслі, голова відпочивала на її звичному місці, прямо під хрестом на стіні, пальці були сплетені в нього на череві.

Біллі прийняв захисний вигляд.

– Гадаю, десь у шостому році. Але я був у порядку тоді, Кейсе. Док сказав, що тиск у мене на десять пунктів нижчий за його.

Очі Кейсі переметнулися на Дена. У них світилася цікавість і розмірковування, але жодної недовірливості. Члени АА здебільшого тримали роти на замках, всяко перетинаючись одне з одним у зовнішньому світі, але всередині груп люди гомоніли – й інколи пліткували – цілком вільно. Таким чином Кейсі знав, що талант Дена Торренса допомагати невиліковно хворим легко помирати не є його єдиним талантом. Судячи з чуток, Ден Т. час від часу мав певні допоміжні прозріння. Такі, що їх неможливо адекватно пояснити.

– Ти маєш зв’язок з Джонні Далтоном, еге ж? – спитав він зараз Дена. – З педіатром.

– Так. Я бачуся з ним майже кожного четверга, у Північному Конвеї.

– А номер його маєш?

– Власне кажучи, маю.

Ден мав повний список контактних номерів АА на задніх сторінках того маленького блокнота, який йому колись видав Кейсі і який він все ще з собою носив.

– Подзвони йому. Скажи, що це важливо, щоб оцього паршивця хтось терміново оглянув. Не припускаю, що ти знаєш, якого саме доктора він потребує, а може, так? Достеменно певен лише, що не педіатра у його віці.

– Кейсі… – почав Біллі.

– Цить, – відмахнувся Кейсі й знову обернув свою увагу до Дена. – Їй-бо, здається мені, що ти таки знаєш. Легені? Це найімовірніше, стільки, як він, курити.

Ден вирішив, що зайшов уже надто далеко, щоб задкувати. Зітхнувши, він сказав:

– Ні, я думаю, там щось у нього в шлунку.

– Окрім легкого нетравлення, зі шлунком у мене…

– Цить, я сказав. – А тоді, повертаючись до Дена: – Отже, черевний лікар. Скажи Джонні Д., що це важливо. – Кейсі зробив паузу. – Він тобі повірить?

Це запитання Ден був радий почути. Протягом свого життя у Нью-Гемпширі він допоміг кільком колегам по АА і, хоча прохав усіх їх про це не говорити, він добре знав, що хтось говорив і все ще говорить. Йому радісно було дізнатися, що Джон Далтон до таких не належав.

– Гадаю, так.

– Гаразд. – Кейсі наставив палець на Біллі. – Ти отримуєш вихідний, і то оплачений. Медична відпустка.

– Але ж «Ріва»…

– У нашому місті не менш десятка людей уміють кермувати «Рівою». Я зроблю кілька дзвінків, а перші два рейси поведу сам.

– Ваше недуже стегно…

– Тьху на те недуже стегно. Зроби мені ласку, забирайся геть з мого кабінету.

– Але ж, Кейсі, я почуваюся до…

– Мені байдуже, чи почуваєшся ти достатньо добре для забігу аж до озера Вінніпесокі[190]. Ти покажешся лікарю, все, на цьому крапка.

Біллі ображено подивився на Дена.

– Бачиш, до якої халепи ти мене втяг? Я навіть не випив вранішньої кави.

Цього ранку мухи щезли – але вони там все одно лишалися. Ден знав, що, сконцентрувавшись, він їх знову побачить, якщо захотіти… та хто ж, заради Бога-Христа, такого міг хотіти?

– Я розумію, – сказав Ден. – Земного тяжіння не існує, життя лайно. Кейсі, можу я скористатися вашим телефоном?

– Ласкаво прошу, – підвівся Кейсі. – Гадаю, мені пора пройтися до вокзалу і прокомпостувати кілька квитків. Біллі, в тебе є картуз машиніста мого розміру?

– Ні.

– Мій підійде, – сказав Ден.

9

Для організації, яка себе не рекламує, не продає жодних товарів і підтримує себе тільки жмаканими доларами, що їх кидають до пущеного з рук до рук кошика або капелюха, Анонімні Алкоголіки проявляли доволі потужний вплив, що виходив далеко поза двері різних орендованих залів і церковних підвалів, у яких вони робили власну справу. Це мережа не колишніх однокурсників, думав Ден, це мережа колишніх алкоголіків.

Він подзвонив Джону Далтону, а Джон подзвонив спеціалісту з внутрішніх захворювань на ім’я Ґреґ Феллертон. Феллертон не брав участі в Програмі АА, але чимсь заборгував перед Джонні Д. Ден не знав, чим саме, та й не переймався. Головне, що пізніше того ж дня Біллі Фрімен уже лежав на оглядовому столі в кабінеті Феллертона в Люїстоні[191]. До згаданого кабінету від Фрейжера було сімдесят миль, і всю дорогу туди Біллі не переставав варити воду.

– Ти певен, що нетравлення – це єдине, що тебе непокоїло? – спитав Ден, коли вони заїхали на маленьку парковку на Сосновій вулиці.

– Таж, – кинув Біллі. А потім неохоче додав: – Останнім часом бувало трішки гірше, але нічого такого, що б змушувало мене не спати вночі.

«Брехун», – подумав Ден, але змовчав. Він привіз сюди цього сучого сина, старого впертюха, а це вже щось.

Ден сидів у почекальні, гортаючи сторінки «Окей!»[192] з принцом Вільямом і його гарненькою, хоча й занадто худорлявою нареченою на обкладинці, коли почув з кінця коридору відчайдушний скрик болю. Хвилин за десять вийшов Феллертон і сів поряд з Деном. Подивившись на обкладинку журналу, він сказав:

– Нехай цей парубок і є спадкоємцем британського трону, але вже років під сорок він буде голомозим, як та остання куля в «дев’ятці»[193].

– Можливо, ви праві.

– Звісно, я правий. У людських справах єдине, що реально королює, – це генетика. Я направляю вашого друга до Мейнського центрального клінічного шпиталю[194] на комп’ютерну томографію. Я майже впевнений, що саме вона нам покаже. Якщо я правий, я призначаю на завтрашній ранок містеру Фрімену побачення з судинним хірургом для невеличкого сеансу вирізання і зшивання.

– Що в нього за хвороба?

У коридорі з’явився Біллі, він ішов, застібаючи на собі пряжку ременя. Його засмагле обличчя зараз було блідим і мокрим від поту.

– Він каже, що в мене якась опуклість на аорті. Як ото пухир на автомобільній шині. Тільки-от автомобільні шини не верещать, коли їх ткнеш.

– Аневризма, – сказав Феллертон. – Ох, є ймовірність, що там пухлина, але я так не думаю. У всякому разі, це вимагає термінового втручання. Та клята штука розміром, як кулька для пінг-понгу. Дуже добре, що ви привезли його на огляд. Якби вона розірвалася без шпиталю поблизу… – Феллертон похитав головою.

10

Комп’ютерна томографія підтвердила діагноз Феллертона щодо аневризми, і о шостій того ж дня Біллі вже лежав у шпитальному ліжку, де на вигляд він став значно меншим. Ден сидів біля нього.

– Я вбити когось готовий заради сигарети, – промовив Біллі мрійливо.

– Тут я нічим тобі не можу допомогти.

Біллі зітхнув:

– Та однак’во пора вже мені кидати. Там, у «Рівінгтон Хаусі», за тобою не скучатимуть?

– Вихідний.

– А хіба не пречудовий спосіб ти вибрав, щоб його провести. Що тобі скажу, якщо вони мене завтра вранці не вб’ють своїми ножами й виделками, гадаю, я буду в боргу перед тобою за своє життя. Не знаю, як ти здогадавсь, але якщо є бодай щось, що я можу для тебе зробити – я маю на увазі взагалі будь-що, – тобі варто лиш сказати.

Ден подумав, як він зійшов сходинками того міжштатного автобуса десять років тому, ступивши у снігову завірюху, легесеньку, наче фата нареченої. Згадав свою радість, коли він уздрів червоний локомотив у голові «Гелен Рівінгтон». А ще, як цей чоловік спитав у нього, чи подобається йому маленький потяг, замість наказати забиратися під три чорти геть від того, що йому не вільно чіпати руками. Лише маленька доброзичливість, але вона відкрила двері до всього, що він зараз має.

– Біллі-друже, це я в боргу перед тобою, і то в більшому, аніж зможу коли-небудь сплатити.

11

За роки своєї тверезості він помітив одну дивну річ. Коли щось у його житті йшло не зовсім добре – на думку навернувся той ранок у 2008-му, коли він побачив, що хтось розбив каменюкою заднє скло його машини, – він рідко думав про випивку. І навпаки, коли справи йшли добре, стара суха спрага знаходила шлях для повернення до нього. Того вечора, коли він уже попрощався з Біллі, по дорозі додому з Люїстона, коли все було окей-хокей, він уздрів придорожній бар, що називався «Ковбойський чобіт», і відчув ледь не нездоланне прагнення туди зайти. Взяти кухоль пива і розміняти достатньо четвертаків, щоби їх вистачило вкидати у джукбокс принаймні годину. Сидіти там, і слухати Дженнінгса, Джексона і Хаґґарда[195], і не балакати ні з ким, не чинити жодних прикрощів, просто спливати в кайфі. Відчувати, як вага тверезості – подеколи вона вчувалася, як свинцеві чоботи на ногах, – спадає геть. Коли в нього залишиться п’ять останніх четвертаків, він зіграє шість разів поспіль «Схильний до віскі, спрямований до пекла».

Він проминув той бар, завернув одразу поза ним на велетенську парковку «Волмарта» і розкрив телефон. Він дозволив своєму пальцю зависнути над номером Кейсі, потім згадав їхню важку розмову в кафе. Кейсі може захотітися відновити ту дискусію, особливо на предмет того, що Ден утримує в собі. Це був безнадійний план.

Почуваючись людиною, що пізнає стан відречення, він повернувся до бару і припаркувався на брудній стоянці позаду нього. За це він відчув повагу до себе. Також він відчув себе людиною, яка оце щойно взяла заряджений пістолет і приставила собі до скроні. Вікно в нього було відкрите, і він почув, що якийсь живий гурт грає там стару мелодію «Дірейлерз»: «Брехня коханої»[196]. Вони звучали непогано, а з кількома порціями всередині нього вони звучатимуть прегарно. Там, у барі, мусять бути леді, яким захочеться потанцювати. Леді з кучериками, леді з перлами, леді в спідничках, леді в ковбойських сорочках. Вони там завжди є. Він загадався, якого сорту віскі в їхньому колодязі[197], і Боже, Боже, великий Боже, він був таким спраглим. Він прочинив дверцята машини і поставив на землю одну ногу, та так і сидів там з опущеною головою.

Десять років. Десять добрих років, і він готовий промантачити їх за якихось десять наступних хвилин. Це буде так легко зробити. «Як мед бджолі»[198].

«Кожен з нас має дно. Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці».

«І я зможу винуватити вас, Кейсі, – холодно подумав він. – Я зможу сказати, що саме ви вклали цю ідею мені до голови, коли ми пили каву в «Сонячному» кафе».

Там, над дверима, спалахувала червона стрілка і світився напис:

ДО 21:00 КУХОЛЬ СВІТЛОГО «МІЛЛЕРА» $2. НУМО, ЗАХОДЬ.

Ден зачинив дверцята машини, знову розкрив телефон і подзвонив Джону Далтону.

– З твоїм друзякою все гаразд? – спитав Джон.

– Лежить, дбайливо вкритий ковдрою, готується на сьому ранку завтра. Джоне, схоже, мене тягне випити.

– Ох, нііі! – скрикнув Джон тремтячим фальцетом. – Тільки не пииий!

І раптом без жодного зусилля бажання щезло. Ден розсміявся:

– Окей, саме це мені й було потрібно. Але якщо ти бодай колись знову заговориш до мене голосом Майкла Джексона, я таки нап’юся.

– Почув би ти, як я співаю «Біллі Джин»[199]. Я ж монстр караоке. Можу я в тебе дещо спитати?

– Звичайно. – Крізь лобове скло Ден бачив, як входять і виходять із «Ковбойського чобота» його завсідники, балакаючи, либонь, не про Мікеланджело[200].

– Яка б не була причина, але спрага … я не знаю… як ти її втихомирив?

– Придушив. Кинув подушку їй на обличчя і змусив благати повітря.

– А зараз?

– Як Супермен, використовую свою силу для утвердження правди, справедливості й американських цінностей.

– Тобто ти про це не бажаєш говорити.

– Ні, – відповів Ден. – Не бажаю. Але зараз краще. Краще, аніж я міг бодай колись на таке сподіватися. Коли я був підлітком…

Він замовк. Коли він був підлітком, кожен день був боротьбою за здоровий глузд. Ті гидотні голоси в його голові; а картини часто ще гидотніші. Він пообіцяв матері й самому собі, що ніколи не питиме, як його батько, але коли нарешті почав, уже старшокласником у школі, то було таким величезним полегшенням, що він тільки жалів – попервах, – що не почав раніше. Вранішнє похмілля було в тисячу разів кращим за цілонічні кошмари. Що врешті-решт підводило до загального питання: якою мірою він син свого батька? У скількох проявах?

– Коли ти був підлітком, то що? – перепитав Джон.

– Нічого. Це не має значення. Слухай, мені краще вже звідси поїхати. Я сиджу на парковці біля бару.

– Справді? – у голосі Джона прозвучала нова цікавість. – Якого саме бару?

– Місцина називається «Ковбойський чобіт». Два бакси кухоль[201] до дев’ятої вечора.

– Дене.

– Слухаю, Джоне.

– Я знаю цей заклад зі своїх давніх часів. Якщо ти забажаєш спустити своє життя в унітаз, не розпочинай звідти. Леді там сущі шалави з мета-пащами[202], а в чоловічому туалеті тхне, наче прілими спортивними трусами. «Чобіт» – ідеальне місце, коли ти вже сягнув свого дна.

Ось воно, знову це слово.

– Кожен з нас має дно, – промовив Ден. – Хіба не так?

– Забирайся звідти, Дене. – Голос Джона звучав тепер з усією серйозністю. – Цієї ж миті. Досить дуркувати там. І залишайся зі мною на телефоні, аж поки той великий неоновий ковбойський чобіт на даху не зникне в тебе з люстерка заднього огляду.

Ден завів машину і виїхав зі стоянки знову на шосе № 11[203].

– Їду, – проказував він. – Він зменшується… ііі… пощез.

Він відчував невимовне полегшення. Також він відчував гіркий жаль… скільки ж це двобаксових кухлів він міг проковтнути до дев’ятої вечора.

– Не збираєшся прикупити собі шестизарядну коробку або пляшку вина, перш ніж доїдеш до Фрейжера, скажи-но?

– Ні. Мені добре.

– Тоді побачимося ввечері у четвер. Приходь раніше, з мене кава. «Фолджерз»[204] зі спеціального запасу.

– Прийду, – сказав Ден.

12

Коли він увійшов до своєї баштової кімнати й увімкнув світло, на чорній дошці містилося нове послання:

Я мала чудовий день!

Твій друг,

АБРА

– Це добре, любонько, – промовив Ден. – Я радий.

Дзззз. Інтерком. Він підійшов і натиснув клавішу РОЗМОВА.

– Привіт тобі, Докторе Сон, – заговорила Лоретта Еймс. – Мені здалося, я побачила тебе, як ти заходив. Гадаю, в технічному сенсі в тебе ще вихідний, але чи не хотів би ти завітати на фірму?

– До кого? Містер Камерон чи містер Муррі?

– Камерон. Аззі як зайшов, так і залишається в нього вже з післяобіду.

Бен Камерон лежав у будівлі «Рівінгтон-1». На другому поверсі. Вісімдесятирічний бухгалтер на пенсії з гострою серцевою недостатністю. Збіса приємний чоловік. Добрий гравець у скребл і абсолютний винищувач у парчісі[205], що вибудовував блоки, які зводили його опонентів з розуму.

– Зараз же буду, – сказав Ден. Вже виходячи, він на мить затримався, щоби ще раз кинути погляд на чорну дошку. – Доброї ночі, любонько, – промовив він.

Йому не надходило повідомлень від Абри Стоун наступні два роки.

Впродовж цих двох років дещо спочивало у кровообігу Правдивого Вузла. Невеличкий прощальний презент від Бредлі Тревора, відомого декому як хлопчик-бейсболіст.

Частина друга. Порожні демони

Розділ сьомий. «Чи не бачили ви мене?»

1

Одного серпневого дня 2013 року Кончетта Рейнолдс прокинулась рано у своїй бостонській квартирі. Як завжди, першим, що вона усвідомила, було те, ще нема собаки, яка зазвичай лежала, згорнувшись, у кутку біля комода. Бетті померла чимало вже років тому, але Четта не переставала за нею сумувати. Накинувши халат, вона вирушила до кухні, де збиралася зварити собі вранішню каву. Це була подорож, яку вона до того вже робила тисячі разів, тож вона не мала причини вважати, що ця буде чимсь відрізнятися від попередніх. І звісно, жодним чином їй не спало на думку, що це буде перша ланка в ланцюгу лиховісних подій. Вона не спіткнулася, розказуватиме вона своїй онучці Люсі пізніше того ж дня, і ні на що не наткнулася. Вона просто почула зовсім незначний звук, ніби щось тріснуло, з правого боку десь посередині свого тіла, а тоді опинилася на полірованій дерев’яній підлозі з теплим болем, що шугав і вниз, і вгору по її нозі.

Так вона пролежала хвилини зо три, втупившись у бліде віддзеркалення на полірованому паркеті, воліючи, щоби біль затих. І в той самий час балакала до себе:

«Дурна стара, не мати компаньйонки. Девід тобі останні п’ять років тільки й повторював, що ти занадто вже стара, щоб жити самій, а тепер він тебе з цим ніколи не залишить у спокої».

Але постійна компаньйонка потребувала б окремої кімнати, яку Четта залишала вільною для Люсі з Аброю, заради чиїх візитів вона й жила. І тепер більш ніж завжди, коли Бетті померла, а вся поезія, схоже, з неї виписалася. Та хай хоч їй і дев’яносто сім, але рухалася і почувалася вона добре. Хіба її власна Момо не поховала чотирьох чоловіків і сімох дітей, сама доживши аж до ста двох?

Хоча, правду сказати (і то лише собі), цього літа вона не вельми добре почувалася. Цього літа все було якимсь… обтяжливим.

Коли біль нарешті таки послабшав – трішечки, – вона почала повзти коротким коридором в бік кухні, яку тепер уже заповнював світанок. Їй відкрилося, що цим чудесним рожевим світлом важко насолоджуватися з рівня долівки. Щоразу, як біль ставав надто сильним, вона зупинялася, кладучи голову собі на кістляву руку, віддихуючись. Під час цих зупинок вона міркувала про сім людських віків і як вони ідеально описують (ідеально дурний) цикл. Таким робом вона пересувалася колись дуже давно, коли йшов четвертий рік Першої світової війни, відомої також – от кумедно – як «Війни, що покінчить з усіма війнами». Тоді вона була Кончеттою Абруцці, що повзала від дверей будинку по двору батьківської ферми, бажаючи вхопити курчат, які легко перевершували її в швидкості. Від тих курних початків вона прожила плідне й цікаве життя. Опублікувала двадцять книжок поезій, чаювала з Ґремом Ґріном[206], обідала з двома президентами і – найкраще з усього – була обдарована гарною, дуже розумною і чудернацьки талановитою правнучкою. І до чого всі ці чудові речі врешті-решт призвели?

Знову повзати, ось до чого. Назад до початків. «Dio mi benedica»[207].

Вона дісталася кухні, зазміїлася по видовженій сонячній плямі до маленького столика, за яким зазвичай їла на самоті. На ньому лежав її мобільний телефон. Четта вхопилася за ніжку столика і трясла його, аж поки телефон не доповз до краю і впав. І meno male[208], не розбився. Вона потикала пальцем, набираючи номер, за яким вони сказали їй дзвонити, якщо трапиться подібне лайно, потім чекала якийсь час, поки записаний голос підсумовував всю абсурдність двадцять першого століття, повідомляючи їй, що її дзвінок також записується.

І кінець-кінцем, хвала Марії, справжній людський голос.

– Це 911, яка у вас нагальна проблема?

Жінка на підлозі, яка колись повзала за курчатами в південній Італії, заговорила, попри свій біль, чітко і ясно.

– Моє ім’я Кончетта Рейнолдс, я живу на третьому поверсі кондомініума на Марлборо-стрит, будинок номер два. Здається, я зламала собі стегно. Ви можете прислати швидку допомогу?

– Поряд з вами хтось є, місіс Рейнолдс?

– Гріхи мої тяжкі, нікого. Ви говорите з дурною старою леді, яка наполягала, що їй чудово жити самій. І, між іншим, наразі я волію звернення до мене міс.

2

Люсі отримала дзвінок від своєї бабусі вже щойно перед тим, як Кончетту повезли на каталці до операційної.

– Я зламала собі стегно, але мені це зможуть поправити, – повідомила вона Люсі. – Гадаю, вставлять шпиці і все таке.

– Момо, ти впала? – Перша думка Люсі була про Абру, якій ще тиждень залишалося перебувати в літньому таборі.

– О так, але перелом, завдяки якому я впала, був цілком безпідставним. Очевидно, це звичайна річ для людей мого віку, й оскільки зараз людей мого віку значно більше, ніж було колись, то лікарі займаються ними часто. Нема потреби приїжджати тобі негайно, але я гадаю, ти захочеш вже скоро приїхати. Схоже, у нас виникне потреба поговорити про деякі розпорядження.

Люсі відчула холод у глибині шлунка.

– Якого роду розпорядження?

Тепер, напакована валіумом чи морфіном, чи що там вони їй давали, Кончетта почувалася доволі безтурботною.

– Схоже на те, що зламане стегно є найменшою з моїх проблем, – почала пояснювати вона. Це не забрало багато часу. Закінчила вона словами: – Не розказуй Абрі, cara. Я отримала купу і-мейлів від неї і навіть одного справжнього листа, і з них видно, що їй дуже добре в тому літньому таборі. Ще стачить часу, аби вона якомога пізніше дізналася, що її стару Момо закрутило в бік каналізаційного стоку.

Люсі подумала: «Ніби ти насправді віриш, що я мушу їй щось розказувати…»

– Мені не треба бути провидицею, щоб здогадатися, про що ти зараз думаєш, amore, але можливо, цього разу погані новини її оминуть.

– Можливо, – погодилась Люсі.

Не встигла вона повісити слухавку, як телефон задзвонив.

– Мам? Мамуню? – в слухавці була Абра, і вона плакала. – Я хочу додому. У Момо рак, і я хочу приїхати додому.

3

Після свого передчасного повернення з табору «Тапавінго»[209] в Мейні Абра отримала уявлення про те, яким може бути життя, коли гасаєш між розлученими батьками. Останні два тижні серпня і перший тиждень вересня вони з матір’ю провели у кондомініумі Четти на Марлборо-стрит. Стара жінка доволі добре пережила операцію на стегні й вирішила не залишатися у шпиталі на довший час, а також відмовилася від будь-якого лікування знайденого в неї лікарями раку підшлункової залози.

– Жодних пігулок, жодної хіміотерапії. Дев’яноста семи років мені досить. А щодо тебе, Люсі, я не бажаю дозволяти тобі витратити наступні шість місяців на те, щоб підносити мені їжу, пігулки та судно в ліжко. У тебе є своя родина, а я можу собі дозволити цілодобовий нагляд.

– Ти не мусиш прожити кінець свого життя серед чужих людей, – сказала Люсі тим своїм тоном «слухай-і-корися». Якому, як добре знали й Абра, і її батько, не варто перечити. Навіть Кончетта не могла їй в цьому протидіяти.

Щодо перебування Абри дискусій не виникало: дев’ятого вересня вона мусила розпочати навчання у восьмому класі Енністонської молодшої середньої школи. У Девіда Стоуна тривав його річний сабатикел[210], що він його використовував на написання книги, в якій порівнював Ревучі Двадцяті зі Жвавими Шістдесятими[211], а отже, як доволі чимало з тих дівчат, з якими вона їздила до табору «Тапавінго», тепер Абра курсувала між батьком і матір’ю. Будні вона жила з Девідом. На вікенд вона перебиралася до Бостона, до мами й Момо. Вона гадала, що гірше бути вже не може… але ж завжди може, часто може.

4

Хоча він і працював тепер удома, Девід Стоун ніколи не переймався тим, щоб прогулятися до скриньки при під’їзній алеї, забрати пошту. Поштову службу США він називав не інакше, як самоабсолютизованою бюрократією, що приблизно на початку нового століття втратила всяку актуальність. Вряди-годи надходив якийсь пакунок, інколи там були книги, які він замовляв, щоб користуватися ними у своїй роботі, значно частіше якісь речі, замовлені Люсі з каталогу, але здебільшого, як він оголошував, – там саме лиш хламіття.

Коли Люсі була вдома, це вона виймала пошту зі скриньки біля воріт і переглядала надходження, поки пила свою другу вранішню каву. Переважно там дійсно був усякий непотріб, і потрапляв він відразу до того кошика, який Девід називав «Циркулярним накопичувачем». Але Люсі не жила вдома на початку того вересня, тому Абра – тепер номінальна господиня дому – перевіряла скриньку, зійшовши зі шкільного автобуса. Вона також мила посуд, прала свої і татові речі двічі на тиждень, а також вмикала робо-смок «Румба»[212], якщо не забувала. Всі ці домашні справи вона робила без нарікань, бо розуміла, що мама зараз допомагає Момо, а для батька дуже важливою є його книга. Він казав, що ця буде ПОПУЛЯРНОЮ, а не АКАДЕМІЧНОЮ. І якщо вона матиме успіх, тоді, ймовірно, він зможе перестати викладати і цілком віддасться письменництву, принаймні на якийсь час.

Того дня, сімнадцятого вересня, у поштовій скриньці знайшовся рекламний проспект «Волмарта», листівка, що сповіщала про відкриття в місті нового кабінету дантиста (МИ ГАРАНТУЄМО МИЛІ УСМІШКИ!) і дві глянсові заманухи від місцевих ріелторів, які продавали таймшери[213] на лижварському курорті «Громова гора».

Була там також місцева безкоштовна шмата, що називалася «Енністонський шоппер». На перших двох шпальтах якої друкувалися повідомлення великих новинних агенцій, а на двох середніх – місцеві новини (майже винятково з царини регіонального спорту). Решта були рекламні оголошення та купони. Якби вдома була Люсі, вона б вирізала кілька останніх для наступного використання, викинувши рештки «Шоппера» до «Циркулярного накопичувача». Її дочка ніколи раніше не бачила цієї газети. Цього дня, коли Люсі перебувала у Бостоні, Абра її побачила. Вона погортала її, йдучи алеєю до будинку, а потім зазирнула на задню сторінку. Там було тридцять чи сорок не більших за поштові марки фотографій, переважно кольорових і лише кілька чорно-білих. Понад ними містився заголовок:

ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?

Щотижнева послуга Вашого «Енністонського шоппера»

Недовгу мить Абра думала, що це якийсь дитячий конкурс, типу полювання на сміття. Потім їй дійшло, що це пропалі діти, і це було так, ніби хтось вхопив її за ніжну черевину і почав викручувати, наче посудну ганчірку. Під час обідньої перерви вона була купила в кафе пакетик з трьома «Орео»[214], залишивши їх собі на поїздку автобусом додому. І тепер почувалася так, ніби та чіпка рука підпихає їх їй до горла.

«Не дивися на них, якщо тобі так важко, – наказала вона собі. Голосом твердим і повчальним, яким вона часто користувалася, почуваючись збентеженою або смутною (голосом Момо, хоча сама вона цього ніколи не усвідомлювала). – Просто викинь до сміттєвого баку разом з рештою того лайногламуру». От тільки виходило так, що не могла вона на них не дивитися.

Ось Синтія Абелард, ДН 9 липня 2005. Замислившись на хвильку, Абра здогадалася: ДН означає «дата народження». Отже, Синтії Абелард зараз мусило бути вісім. Якщо вона ще жива, тобто. Вона пропала 2009 року. «Як хтось міг не догледіти чотирирічну дитину? – подивувалася Абра. – Гівняні батьки були, мабуть, у неї зовсім». Але ж, імовірно, це не батьки її загубили. Імовірно якийсь ненормальний крутився в їхньому районі, виглядав нагоди і вкрав дівчинку.

Ось Мертон Аск’ю, ДН 4 вересня 1998. Він зник у 2010.

А тут ось, на середині шпальти, вродлива іспанського типу дівчинка на ім’я Ейнджел Барбера, яка зникла зі свого дому в Канзас-Сіті у віці семи років, а відсутня вже дев’ять. Абра загадалася, чи й насправді її батьки вірять, що це крихітне фото може допомогти їм повернути доньку. А якби їм пощастило, чи вони її упізнали б? Як на те пішлося, чи вона б їх упізнала?

«Позбався цієї газети, – промовив голос її Момо. – Тобі вистачить свого клопоту, куди вже роздивлятися на стількох пропалих ді…»

Очі Абри наштовхнулись на фотографію в нижньому ряді, і з неї вирвався певний короткий звук. Мабуть, то був стогін. Спершу вона навіть не зрозуміла чому, хоча все ж таки майже зрозуміла; це було так, як то іноді нашукуєш слово для твору з літератури, але все ніяк не можеш його дібрати, а воно, чортове насіння, весь час сиділо в тебе на кінчику язика.

На цьому фото був білий хлопчик з коротким волоссям і величезною блазенською посмішкою. Скидалося на те, що щоки в нього поцятковані веснянками. Фотокарточка була занадто маленькою, щоби сказати точно, проте

(«Тобі ж знайомі ці веснянки, хіба не так?»)

якимсь чином Абра все одно була в цьому впевнена. Так, у нього були веснянки, і його брати дражнили його ними, а мати казала йому, що з часом вони зійдуть.

– Вона казала йому, що веснянки – то на удачливу долю, – прошепотіла Абра.

«Бредлі Тревор, ДН 2 березня 2000. Пропав з 12 липня 2011. Раса: білий. Місце: Бенкертон, Айова. Поточний вік: 13. – А нижче цього, нижче від усіх тих фотографій здебільшого усміхнених дітей: – Якщо ви вважаєте, що, ймовірно, бачили Бредлі Тревора, зв’яжіться з Національним центром у справах пропалих і експлуатованих дітей».

От тільки ніхто не зв’яжеться з ними у справах Бредлі, бо ніхто його не побачить. І вік його поточний не тринадцять років також. Бредлі Тревор зупинився на одинадцяти. Він зупинився, як розбитий ручний годинник, який цілодобово показує той самий час. Абра вловила себе на думці – чи сходять веснянки під землею.

– Хлопчик-бейсболіст, – прошепотіла вона.

Вздовж під’їзної алеї росли квіти, Абра нахилилася, упершись долонями в коліна, рюкзак раптом різко поважчав у неї на спині, і вивергнула з себе ті «Орео» і недоперетравлений шкільний обід у материні айстри. Упевнившись, що вдруге вона не зблює, вона зайшла у гараж і вкинула пошту до сміття. Усю пошту.

Батько був правий, це хламіття.

5

Двері маленької кімнатки, яку її тато використовував як свій кабінет, стояли прочинені і, зупинившись біля кухонного крана, щоб змити собі з рота склянкою води кисло-шоколадний смак нестравленого печива, Абра почула звіддаля впевнене цокотіння клавіатури його комп’ютера. Це було добре. Коли він гальмував або цілком зупинявся, тато мав схильність до дратівливості. А також був налаштований на те, щоб її помічати. Сьогодні їй не хотілося бути помітною.

– Абба-Доцю, це ти? – мало не виспівом погукав її батько.

Звичайно, вона б попрохала його перестати, будь ласка, називати її тим немовлячим іменем, але не сьогодні.

– Йо, це я.

– Школа йде порядком?

Рівномірне клац-клац-клац припинилося.

«Будь ласочка, не виходь сюди, – благала Абра. – Не виходь сюди, і не дивися на мене, і не питайся в мене, чому я така бліда чи ще щось».

– Нормально. Як твоя книга?

– Чудовий мав день, – відповів він. – Писав про «чарлстон» і «блек боттом»[215]. Ву-ду-ді-о-ду.

Хоч там що це могло означати, важливим було те, що клац-клац-клац відновилося знову. Слава Богу.

– Суперово, – сказала вона, споліскуючи склянку і ставлячи її на сушарку. – Я нагору, робити домашні завдання.

– Яка в мене дівчинка! Думає про Гарвард у вісімнадцять.

– Окей, тату.

Можливо, вона про це й думатиме. Про будь-що, аби лиш не думати про Бенкертон, штат Айова, в одинадцять.

6

Тільки не думати вона не змогла.

Тому що.

Тому що що? Тому що чому? Тому що… ну…

«Тому що є дещо, що я можу зробити».

Вона початилася в інтернеті трохи з Джессікою, але потім Джессіка поїхала до торговельного центру в Північному Конвеї на вечерю з батьками в ресторані «Сад Панди», тож Абра відкрила підручник з суспільствознавства. Вона збиралася проштудіювати четвертий розділ, двадцять переважно нудних сторінок із заголовком «Як працює наш уряд», але натомість книжка розкрилася на п’ятому розділі: «Твоя громадянська відповідальність».

О Боже, якщо існувало слово, якого вона не бажала сьогодні бачити, це якраз було воно «відповідальність». Вона пішла до ванної знову випити склянку води, бо в роті в неї все ще смакувало гидотно, і знайшлася проти дзеркала, розглядаючи власні веснянки. Їх було всього три, одна на лівій щоці та дві в неї на носяці. Непогано. Невдачна вона у веснянковому ділі. І родимки в неї нема, як у Бетені Стівенс, нема косоокості, як у Нормана МакДжинлі, або заїкуватості, як у Джинні Вітло, чи жахливого імені, як у Пенса Еффершама. Ім’я Абра трохи дивне, звісно, але Абра гарне ім’я, люди вважають його цікавим, а не курйозним, як у Пенса, якого хлопчаки між собою називали (а дівчатка якось завжди про такі речі дізнаються) Пенс-Пеніс.

«І найголовніше, мене не ріжуть на шматки скажені люди, не звертаючи уваги на мої крики і благання пощадити. Я не змушена перед смертю бачити, як дехто з тих скажених людей злизують мою кров собі з долонь. Абба-Доця киця щаслива-муркотлива».

А може, не така вже й щаслива-муркотлива врешті-решт. Щасливі-муркотливі не знають того, чого їм не варто знати.

Вона закрила ляду унітаза, сіла на неї і тихо плакала, затуливши долонями обличчя. Ґвалтом змушена знову думати про Бредлі Тревора, про те, як він помирав… це вже було погано, але йшлося не тільки про нього. Були ж іще всі ті інші діти, про яких думалося, так багато фотографій, що вони товпилися на останній шпальті «Шоппера», наче то якісь лиховісні шкільні збори. Всі ті беззубі посмішки і всі ті очі, які знали ще менше про цей світ, аніж знала Абра, а що вона знала? Навіть «Як працює наш уряд» не знала.

Що думають батьки тих пропалих дітей? Як їм далі живеться? Або Синтія, або Мертон, або Ейнджел – це перше, про що вони думають вранці, і останнє про що вони думають ввечері? Чи тримають вони їхні кімнати готовими їх прийняти, якщо вони раптом повернуться додому, чи віддали вони всі їхні іграшки і одяг у «Гудвіл»[216]? Абра чула, що саме так зробили батьки Ленні О’Міри, після того як Ленні упав з дерева, вдарився головою об камінь і помер. Ленні О’Міра, який дійшов був до п’ятого класу, а потім просто… припинився. Проте, звичайно, батьки Ленні знали, що він помер, була могила, куди вони могли приходити і класти квіти, оце, мабуть, і є різниця. А може, й ні, хоча Абра гадала, що так. Бо в іншому разі ти повсякчас загадуєшся, хіба не так? Як-от, скажімо, снідаєш і думаєш, чи твої пропалі

(Синтія, Мертон, Ейнджел)

також снідають десь, або пускають змія, або збирають помаранчі з гуртом мігрантів, або ще щось. У глибині душі ти розумієш, що він або вона мертві, саме це трапляється з більшістю з них (щоб знати це, достатньо дивитися «Дієві новини»[217] о шостій), але ти не маєш впевненості.

Абра нічого не могла поробити з сумнівами батьків Синтії Абелард, Мертона Аск’ю чи Ейнджел Барбери, вона не мала уявлення, що трапилося з цими дітьми, але стосовно Бредлі Тревора це було неправдою.

Вона його майже забула, а тоді та ідіотська газетка… ті ідіотські фотографії… і вся та історія, що повернулася до неї, ті картини, про які вона навіть не знала, що їх пам’ятає, сполошено спурхнули назовні з її підсвідомості…

А деякі речі вона вміла робити. Речі, про які ніколи не розповідала своїм батькам, бо це б їх занепокоїло, як, гадала вона, їх занепокоїло б те, що вона одного дня після школи робила з Боббі Фланнагеном – лише дрібничка, жодних поцілунків взасос чи ще чогось гидкого на кшталт цього. То було таке, про що їм самим не хотілося б знати. Абра здогадувалася (і щодо цього вона майже не помилялася, хоча жодної телепатії не застосовувалося), що в уявленні її батьків вона типу застигла у восьмирічному віці, і, либонь, залишатиметься такою щонайменше до того, як в неї виростуть цицьки, яких вона поки що зовсім не мала – принаймні таких, що на них хтось міг би звернути увагу.

Вони досі навіть не провели з нею БЕСІДИ. Джулі Вендовер казала, що майже завжди саме мати виступає з інтимними казаннями, але єдина інтимна проповідь, яку останнім часом отримала Абра, була про те, як важливо їй по четвергах виносити сміття вранці, до того як приїде автобус.

– Ми не просимо тебе надто багато поратися вдома, – сказала тоді Люсі, – але цієї осені особливо важливо включатися нам усім.

От Момо принаймні наблизилася до БЕСІДИ. Якось навесні вона усамітнилася з Аброю і спитала:

– Ти знаєш, чого хлопці бажають від дівчат, коли і хлопці, і дівчата вже сягають приблизно твого віку?

– Сексу… я гадаю, – відповіла Абра… Хоча отой затурканий, метушливий Пенс Еффершам зазвичай хотів хіба що її печива, або позичити четвертак для торгового автомату, або розказати їй, скільки разів він дивився «Месників»[218].

Момо кивнула:

– Безглуздо нарікати на людську природу, вона є такою, якою є, але не давай їм. Крапка. Кінець дискусії. Зможеш переглянути це рішення, коли тобі виповниться дев’ятнадцять, якщо захочеш.

Це її трохи спантеличило, проте висказано було принаймні прямо і ясно. А от щодо того, що малося в її голові, ніякої ясності. Ото й є її родимка, невидима, але реальна. Батьки більше не згадували вголос про ті божевільні дурощі, що траплялися, коли вона була малою. Може, вони гадали, що та штука, яка до них спричинялася, вже майже зникла. Авжеж, вона взнала, що Момо хвора, але це не до порівняння зі скаженим бреньканням піаніно, відкриванням кранів у ванній або тим днем народження (який Абра ледь пам’ятала), коли вона по всій кухонній стелі попідвішувала ложки. Просто вона навчилася себе контролювати. Не цілком, але здебільшого.

Та воно й змінилося. Тепер вона рідко бачила щось раніше, ніж воно відбувалося. Чи рухала якісь речі. Коли їй було років шість-сім, вона могла зосередитися на стосі своїх підручників і підняти їх аж до стелі. Без проблем. Як любить проказувати Момо – легко, як кошеняті штанці сплести. Тепер же, навіть якщо взятися до однієї книжки, їй треба так напружено концентруватися, що мозок ледь не кінчає, мало з вух не сочиться, та й то вона її хіба що посуне на пару дюймів по столу. Це коли день щасний. Частіше їй не до снаги навіть сторінками пошарудіти.

Але існували інші речі, які вона могла робити, і в багатьох випадках значно краще, ніж була на те здатна малою дитиною. Зазирати до людських голів, наприклад. Не до кожної голови – деякі люди були цілковито замкненими, інші видавали лише переривчасті зблиски, – але багато людей були, як вікна з відтуленими шторами. До таких вона могла зазирати будь-якої миті, коли їй заманеться. Здебільшого їй цього не хотілося, бо те, що їй там відкривалося, інколи бувало сумним, а часто шокуючим. Дізнатися, що у місіс Моран, її улюбленої вчительки у шостому класі, є КОХАНЕЦЬ… тоді це для неї було найбільш вражаючим відкриттям, і то не найкращого ґатунку.

Нині вона тримала своє бачення здебільшого на припоні. Навчитися цього було спочатку важко, як навчатися їздити на ковзанах задом або виводити літери лівою рукою, але вона таки навчилася. Навичка не була безвідмовною (поки ще ні), але безперечно допоміжною. Вона все ще інколи зазирала, але завжди боязко, готова відстрибнути за першої ознаки чогось курйозного або огидного. І ніколи вона не зазирала до мозку своїх батьків або Момо. Це було б непорядно. Мабуть, це було непорядно стосовно всіх, але як то казала сама Момо: «Безглуздо нарікати на людську природу», а що є природнішого за людську цікавість.

Інколи вона могла спонукати людину щось зробити. Не кожного, навіть не половину з усіх, але купа людей були дуже відкритими для навіювання. (Ймовірно, це були ті самі люди, які вірили, що рекламовані по телевізору речі насправді приберуть зморшки або змусять знову вирости їхнє волосся.) Абра розуміла, що цей талант можна розвинути, якщо його тренувати, як м’язи, але не робила цього. Він її лякав.

Були також іще й інші вміння, для деяких з них вона не мала власних назв, але те, про яке вона думала зараз, назву мало. Вона називала це далеко-баченням. Як і інші аспекти її особливої обдарованості, це вміння було з’явилося і пригасло, але якщо їй дуже хотілося – і якщо був об’єкт, на якому вона могла зосередитися, – Абра зазвичай його в себе викликала.

«Я могла б зробити це зараз».

– Замовкни, Абба-Доцю, – промовила вона низьким, не своїм голосом. – Замовкни, Абба-Доцю-Доцю.

Вона відкрила «Початки алгебри» на заданій для домашніх вправ сторінці, яка була закладена аркушем паперу, на якому нею були написані імена: Бойд, Стів, Кем і Піт – щонайменше по двадцять разів кожне. Разом вони становили її улюблений бой-бенд «Довколишні»[219]. Такі класні хлопці, особливо Кем. Її найкраща подруга Емма Дін також так вважає. Ті його сині очі, ті безтурботно розтріпані біляві кучері.

«Може, я змогла б допомогти. Його батьків це засмутить, але вони принаймні знатимуть».

– Замовкни, Абба-Доцю. Замовкни, Абба-Доцю-Доцю-Не-Дуркуй.

«Якщо 5х – 4 = 26, яке значення х?»

– Шістдесят мільйонів, – вигукнула вона. – Кого це обходить?

В очі їй знову впали імена метких хлопців з «Round Here», виведені тим опуклим курсивом, в якому вона вправлялася разом з Еммою («Написане таким способом має романтичніший вигляд», – декларувала Емма), і враз вони здалися їй ідіотськими, дитинячими і геть недоречними. «Вони різали його і лизали його кров, а потім робили йому щось іще гірше». У світі, де можуть відбуватися такі речі, упадання за хлопчачим поп-гуртом здавалося гіршим за глупство.

Абра захляпнула підручник, пішла донизу (клац-клац-клац з татового кабінету лунало так само неослабно), а далі – в гараж. Там вона дістала зі сміття «Шоппер», принесла газету до своєї кімнати і розгладила на столі.

Знов усі ті обличчя, але зараз вона переймалася лише одним.

7

Серце в ній робило важке гуп-гуп-гуп. Їй і раніше бувало лячно, коли вона свідомо бралася за далеко-бачення або мисле-читання, але ніколи так лячно, як зараз. І зблизька не так.

«Що ти робитимеш, якщо дізнаєшся?»

Це було питання на потім, бо, може, ще нічого й не вдасться. Ухильна, боязка частка її розуму на це сподівалася.

Абра поклала вказівний і середній пальці лівої руки на фотографію Бредлі Тревора, бо саме її ліва рука бачила краще. Вона б радо поклала всі пальці (а якби це була якась річ, вона б тримала її в руці), але фотографія була надто маленькою. Щойно пальці опинились на фото, вона його перестала бачити. Утім, якраз навпаки. Вона бачила його дуже добре.

Сині очі, як у Кема Ноулза з «Довколишніх». На фото цього неможливо розгледіти, але вони були точно такого ж глибокого відтінку. Вона знала.

«Правша, як я. Але й лівша також, як я. Це ліва рука знала, якою буде наступна подача, стрімким фастболом, чи крутіше…»

Абра стиха охнула. Хлопчик-бейсболіст знався на речах.

Хлопчик-бейсболіст насправді був схожим на неї.

«Авжеж, саме так. Саме тому вони його і схопили».

Вона заплющила очі й побачила його обличчя. Бредлі Тревор. Для друзів просто Бред. Хлопчик-бейсболіст. Інколи він розвертав свій кашкет задом-наперед, бо то був не просто кашкет, а картуз-талісман[220]. Його батько був фермером. Його мати пекла пироги і продавала їх місцевому ресторану, а також з їхньої сімейної ятки. Коли його старший брат поїхав учитися в коледжі, Бред забрав собі всі його диски «ЕйСі/ДіСі». Особливо йому, і його найкращому другу Елу, подобалась пісня «Великі бейця»[221]. Вони зазвичай сиділи на Бредовому ліжку і співали її разом, і реготали, реготали.

«Він пройшов крізь кукурудзу, а там на нього чекав якийсь чоловік. Бред подумав, що той приємна людина, один з добрих людей, бо він…»

– Баррі, – прошепотіла Абра глухо. Під заплющеними повіками швидко туди-сюди оберталися її очі, як у сплячої людини, котра бачить яскраве сновидіння. – Його звуть Баррі Кібець. Він обдурив тебе, Бреде. Обдурив же?

Але не тільки Баррі. Якби ж то там був тільки він, Бред міг би здогадатися. Усі оті Люди-з-Ліхтариками мусили діяти разом, надсилаючи йому одну думку: що це так добре, залізти до фургона, чи кемпера, чи що воно там було у Баррі Кібця, бо цей Баррі хороший.

І вони його захопили…

Абра гайнула глибше. Вона не переймалася тим, що бачив Бред, бо той не бачив нічого, окрім сірого килима. Він лежав зв’язаний липкою стрічкою обличчям донизу на підлозі того, чим кермував той Баррі. Ну, та це гаразд. Тепер, коли вона вже вловила хвилю, вона могла побачити більше за нього. Вона змогла побачити…

«Його рукавицю. Бейсбольну рукавицю «Вілсон» [222] . І Баррі Кібця…»

Тоді ця частина спливла геть. Вона могла надлетіти знову, а могла й ні.

Ніч. Вона почула сморід перегною. Там була якась фабрика. Якийсь спеціальний

(«він зруйнований»)

завод. Туди прямувала ціла колона автомобілів – деякі малі, більшість великі, а пара з них величезні. Фари в них було вимкнуто, на той випадок, якщо хтось звідкись дивиться, але в небі висів місяць у третій чверті. Достатньо світла, щоби підглянути. Вони їхали по вибоїстій, бакаюватій гудронці, вони проминули водонапірну башту, вони проминули якийсь сарай із проваленим дахом, вони проїхали крізь іржаві ворота, що стояли відчинені навстіж, вони проїхали повз якийсь напис. Той промайнув так швидко, що вона не встигла його прочитати. А ось і завод. Зруйнований завод зі зруйнованими димарями й вибитими вікнами. Там був інший напис, і, дякувати місячному світлу, цей вона зуміла прочитати: ЗАБОРОНЕНА ЗОНА – ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН.

Вони поїхали навкруги на задвірки, і коли вони туди дістануться, вони будуть мучити Бреда, хлопчика-бейсболіста, і мучитимуть, і мучитимуть його, поки він не помре. Абра не хотіла бачити цієї частини, тож вона змусила все прокрутитися назад. Це було важкувато, як ото відкривати банку з дуже тугою кришкою, але вона змогла впоратися. Діставшись туди, де хотіла, вона розслабила хватку.

«Баррі Кібцю сподобалася рукавиця, бо вона йому нагадала ті часи, коли він сам був маленьким хлопчиком. Тому він приміряв її собі. Приміряв і вдихнув запах олії, якою її натирав Бред, щоб рукавиця не зашкарубла, і вдарив голим кулаком собі в «кишеню» рукавиці кілька ра…»

Але все знову закрутилося вперед і вона забула про Бредову рукавицю.

Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. Іржаві ворота. А тоді перший щит. Що ж там на ньому написано?

Ба ні. Все одно занадто швидко, навіть при світлі місяця. Вона знову відкрутила назад (вже піт перлинками виступив у неї на лобі) і відпустила. Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. «Приготуйся, зараз воно буде». Іржаві ворота. А тоді щит з написом. Цього разу вона встигла прочитати, хоча не була певна, що зрозуміла його.

Абра схопила аркуш, на якому була виводила всі оті ідіотські хлопчачі імена, й обернула його чистим боком. Поспіхом, щоб не встигнути забути, вона записала все, що побачила на тому щиті: ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ та СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4 та ФРІМЕН, АЙОВА та ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ.

Окей, тепер вона дізналася, де вони його вбили, і де – не сумнівалась вона – вони його закопали, з бейсбольною рукавицею й усім іншим. І що далі? Якщо вона зателефонує за номером Центру пропалих і експлуатованих дітей, там почують просто дитячу балаканину і не звернуть уваги… хіба що повідомлять її номер поліції, яка, цілком імовірно, її заарештує за спробу пожартувати з нещасних людей, котрим і без неї гірко. Далі їй на думку спала мати, але з хворою, налаштованою помирати Момо про це й мови не могло бути. У мами й без цього вистачало клопоту.

Абра підвелася, підійшла до вікна й задивилася на свою вулицю, на міні-маркет «Мить-і-Купив» на її розі (який старші підлітки називали «Вдух-і-Дунув», бо якраз поза ним, біля сміттєвих контейнерів, курили дур), і на Білі гори, що стриміли вершинами у яскраво-блакитне літнє небо. Вона почала терти собі губи, нервовий синдром, від якого намагалися відучити її батьки, але їх нема поряд, то й тьху на це. Тьху на все це.

«Тато на нижньому поверсі».

Йому їй також не хотілося розповідати. Не тому, що він мусить дописати свою книжку, а тому, що тато не захоче вв’язуватися у такого роду справу, навіть якщо він їй повірить. Абрі не потрібно було читати його думок, щоби це знати.

Тож хто?

Не встигла вона додуматися до логічної відповіді, як світ за її вікном почав обертатися, немов установлений на якомусь велетенському диску. Глухо скрикнувши, вона вчепилася за краї віконної рами, зіжмакавши в кулаках штори. Таке траплялося й раніше, завжди зненацька, і кожного разу вона лякалася, бо це було, як судома. Вона вже не перебувала у власному тілі, замість далеко-бачення, вона потрапила в стан далеко-буття, а що, як їй не вдасться повернутися?

Вертушка уповільнилася, а тоді й зупинилася. Тепер Абра опинилася не у своїй спальні, а в якомусь супермаркеті. Вона зрозуміла це, бо перед нею був м’ясний відділ. Над ним (цей напис прочитався легко, завдяки яскравому флуоресцентному освітленню) висіла обіцянка: «У СЕМА[223] КОЖНА ВИРІЗКА – НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» Хвилину чи дві той м’ясний відділ наближався до неї, бо вертушка вштовхнула її просто в когось, хто походжає. Ходить, скупляється. Баррі Кібець? Ні, не він, хоча Баррі поблизу; через Баррі вона й утрапила сюди. Тільки її від нього відсмикнуло кимсь значно потужнішим. Внизу свого поля зору Абра побачила навантажений покупками кошик-візок. Потім рух уперед зупинився і зринуло оте відчуття, оте

(огляду, нишпорення)

божевільне відчуття когось ВСЕРЕДИНІ НЕЇ, і раптом Абра зрозуміла, що на тій вертушці вона не сама. Наразі вона у супермаркеті, дивиться на м’ясний відділ в кінці проходу, а та, інша особа, дивиться з її вікна на Ричленд-корт і далі, на Білі гори.

Паніка спалахнула всередині неї; це було так, ніби бензину лийнули в багаття. Ані звуку не вихопилося з її губ, стиснутих так щільно, що рот в неї став схожим на шов, але всередині свого мозку вона видала крик, гучніший за будь-який звук, якого вона бодай колись могла від себе очікувати.

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

8

Відчувши, як струснувся будинок, побачивши, як на ланцюгу під стелею його кабінету захиталася люстра, першим, про що подумав Девід, було:

(«Абра»)

з його дочкою знову стався отой її паранормальний вибух, хоча вже багато років не траплялося ніяких отих телекінетичних дурниць, а подібної до цієї взагалі ніколи. Коли речі повернулися до свого нормального стану, його другою – і, на Девідів розсуд, значно логічнішою – думкою була: щойно він пережив свій перший в Нью-Гемпширі землетрус. Він знав, що вони трапляються час від часу, але… вау!

Девід підвівся з-за столу (не забувши клацнути на іконці ЗБЕРЕЖЕННЯ, перш ніж встати) і вибіг у коридор. Від підніжжя сходів він загукав:

– Абро! Ти відчула це?

Вона вийшла зі своєї кімнати, бліда на вигляд і трохи злякана.

– Так, типу того. Я… мені здається, я…

– Це ж був землетрус! – пояснив їй сяючий Девід. – Твій перший землетрус! Хіба не преславно?

– Йо, – промовила Абра не вельми захопливим голосом. – Славно.

Він подивився крізь вікно вітальні й побачив, що люди повиходили на ґанки й галявини. Надворі стояв також його добрий приятель Метт Ренфрю.

– Прогуляюсь-но я на той бік вулиці, побалакаю з Меттом, любонько. Хочеш, пішли зі мною?

– Не можу, в мене ще не готова математика.

Девід вже було рушив до вхідних дверей, але тут, обернувшись, подивися вгору на дочку.

– Ти не перелякалася, ні? Не варто лякатися. Все вже минулося.

Як же Абрі хотілося, щоби й насправді так було.

9

Роза Циліндр скуплялася на двох, бо Дідо Флік знову почувався зле. Побачивши у «Семі» кількох інших Правдивих, вона їм кивнула. Вона на хвильку зупинилася у відділі консервів побалакати з Баррі Хінцем, котрий тримав у руці список, складений його дружиною. Баррі непокоївся за Діда Фліка.

– Він знову оклигає, – сказала Роза. – Ти ж знаєш Діда.

Баррі вишкірився:

– Жилавіший за увареного коня.

Роза кивнула, знову підштовхуючи вперед свій візок:

– Ще б пак.

Звичайний будній день у супермаркеті, і, щойно відійшовши від Баррі, вона спершу сприйняла те, що з нею коїться, за щось банальне, низький цукор чи що. Вона була схильною до різких змін рівня цукру в крові й зазвичай тримала у себе в сумочці солодкий батончик. Потім вона усвідомила, що хтось є у неї в голові. Хтось, хто дивиться.

Аж ніяк не завдяки нерішучості Роза піднялася до позиції голови Правдивого Вузла. Вона застигла з візком, націленим на м’ясний відділ (її планована наступна зупинка), і негайно гайнула у той канал, що його встановила якась нахабна і потенційно небезпечна особа. Не хтось із Правдивих, будь-кого з них вона б умент упізнала, але також і не якийсь ординарний мугир.

Ні, це було якнайдалі від ординарності.

Супермаркет метнувся геть, і раптом вона дивиться вдалечінь, на якийсь гірський хребет. НЕ Скелясті гори, їх би вона впізнала. Ці менші. Кетскіл? Адірондак?[224] Можуть бути і ті, й ті, або якісь інші. А щодо того, хто дивиться… Роза подумала, що це мусить бути дитина. Майже напевне дівчинка, і саме та, з якою вона стикалася раніше.

«Я мушу побачити її на лице, тоді я знайду її у будь-який потрібний мені час. Треба змусити її подивитися в дзе…»

Та раптом чужа думка, оглушлива, як постріл з рушниці у замкненій кімнаті

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

начисто стерла їй розум, штовхнувши її на полиці з консервованими супами й овочами. Бляшанки каскадом посипалися на підлогу, розкочуючись врізнобіч. Певну мить Роза боялася, що й вона зараз повалиться вслід за ними, зомлівши, мов наївна героїня якоїсь романтичної книжки. Але швидко отямилася. Дівчинка перервала зв’язок, і то доволі ефектним манером.

Чи це не кров тече в неї з носа? Вона витерла його пальцями й подивилася. Ні. Добре.

До неї поспішав хлопець, розкладач товару.

– З вами все гаразд, мем?

– Нормально. Просто млість вхопила на пару секунд. Ймовірно, як наслідок вирваного вчора зуба. Зараз вже все минулося. Я вам розгардіяш влаштувала, авжеж? Прошу вибачити. Добре, що тут бляшанки були, а не пляшки.

– Жодних проблем, мем. Може, вам було б краще вийти надвір, посидіти на лавці чекання таксі?

– У цьому немає потреби, – сказала Роза. І це було дійсно так, але з закупами на сьогодні було покінчено. Вона доштовхала свій візок за пару проходів далі й полишила його там.

10

Сюди вона приїхала своєю «Такомою»[225] (старенькою, але надійною) з високогірного табору західніше Сайдвіндера, і зараз, щойно сівши до її кабіни, дістала з сумочки телефон і натисла швидкісний набір. На тому кінці встигло продзвонити лише один раз.

– Що трапилося, Розі-дівчинко? – Татко Крук.

– Ми маємо проблему.

Звичайно, це також була знахідка. Дитина з таким вибуховим потенціалом у своєму чані, яка дала таку відсіч – не лише викрила Розу, а й змусила її поточитися, – не проста духоголова, а знахідка століття. Роза почувалася, як капітан Ахав[226], який уперше бачить свого білого кита.

– Розкажи мені, – тепер абсолютно діловим тоном.

– Трохи більше двох років тому. Хлопчик в Айові. Пам’ятаєш його?

– Звісно.

– Також ти мусиш пам’ятати, як я казала, що за нами дехто назирав.

– Атож. Східне узбережжя. Ти ще тоді сказала, що, на твою думку, це дівчинка.

– Саме так, там і була дівчинка. Щойно вона мене знайшла знову. Я була в «Семі», просто собі скуплялася, аж тут раптом гульк – і вона.

– Навіщо, ще й через такий довгий час?

– Не знаю, і це мені байдуже. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми мусимо її дістати.

– Вона знає, хто ти така? Де всі ми?

Роза думала про це, поки ішла до свого пікапа. Ця зайда її не бачила, в цьому вона була принаймні впевнена. Дівчинка дивилася зсередини неї зовні. І що ж їй вдалося побачити? Прохід у супермаркеті. Скільки їх таких тут, в Америці? Мільйон, не менше.

– Я так не думаю, але це не важлива деталь.

– Яка ж тоді важлива?

– Пам’ятаєш, я тобі казала, що в неї великий дух? Величезний дух? Так от, він у неї ще більший того. Коли я спробувала її скерувати по-своєму, вона здунула мене геть, як кульбабкову пушинку. Нічого подібного до цього зі мною не траплялось ніколи. Раніше я б сказала, що таке неможливе.

– Вона потенційна Правдива чи потенційний харч?

– Не знаю. – Проте вона знала. Вони потребували духу – запасів духу – набагато більше, аніж свіжих рекрутів. Крім того, Розі не бажала, щоб серед Правдивих з’явився хтось з такою потужною силою.

– Гаразд, як нам її знайти? Є якісь ідеї?

Роза подумала про те, що встигла побачити крізь очі дівчинки, перш ніж та безцеремонним копняком відкинула її назад до «Сема» у Сайдвіндері. Небагато, але була там одна крамничка…

Вона промовила:

– Діти її називають «Вдух-і-Дунув».

– Га?

– Ні, нічого, не переймайся. Мені треба все обдумати. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми таки мусимо її дістати.

Залягла пауза. Коли Крук знову заговорив, голос у нього звучав обережно:

– Судячи з того, як ти про це розказуєш, духу там мусить стачити, щоб наповнити не менш ніж дюжину балонів. Тобто якщо ти й справді не хочеш спробувати її Навернути.

Роза пронизливо, гавкуче розреготалася.

– Якщо я права, у нас немає стільки балонів, щоб закачати туди дух з цієї одної. Якби вона була горою, вона була б Джомолунгмою. – Крук мовчав. Розі не потрібно було його бачити або промацувати його мозок, щоби знати, що він приголомшений. – Можливо, нам не варто робити ні того, ні іншого.

– Я щось не второпаю.

Звісно, куди ж йому. Бачення наперед ніколи не було спеціальністю Крука.

– Можливо, нам не варто ні Навертати, ні вбивати її. Подумай про корів.

– Корів?

– Можна зарізати корову й отримати стейків і фаршу на два місяці. Але якщо ти триматимеш живу корову, доглядатимеш її, вона даватиме тобі молоко шість років. Можливо, навіть вісім.

Тиша. Довга. Вона дозволила їй затягтися. Коли він заговорив, то тоном іще обережнішим, аніж до того.

– Я ніколи про таке не чув. Ми вбиваємо їх зразу ж по тому, як виточили їхній дух, або якщо в них мається щось нам корисне і вони достатньо сильні, щоб витримати Навернення, ми їх Навертаємо. Так, як ми Навернули Енді тоді, у вісімдесятих. Дідо Флік може казати різне – якщо йому вірити, він пам’ятає часи, коли Генріх Восьмий[227] убивав своїх дружин, але я не думаю, щоби Правдиві коли-небудь пробували утримувати духоголових. Якщо вона дійсно така сильна, як ти кажеш, це може бути небезпечним.

«Розказав би мені щось, чого я не знаю. Якби ти відчув з нею те, що відчула я, ти б назвав мене божевільною тільки за самі ці думки. Може, я й є божевільною. Але…»

Але вона втомилася витрачати так багато свого часу – часу всієї їхньої сім’ї – на здобування живлення. Втомилася жити, як цигани десятого століття, тоді як вони мусили б жити, як королі й королеви творіння. Якими, властиво, вони й є.

– Поговори з Дідом, якщо він уже краще почувається. І з Важкою Мері, вона на світі вже майже так само довго, як Флік. З Енді Зміїне Жало. Вона новенька, але голову на плечах добру має. Подумай сам, з ким ще, хто може щось цінне додати.

– Господи, Розі. Я не знаю…

– Я теж, поки що. Я поки що тільки прокручую це в голові. Все, чого я в тебе зараз прошу, це помахати лопатою, тобто розпочати роботу. Ти ж, врешті-решт, у нас передовик.

– Окей.

– О, і не забудь побалакати з Волоським Горіхом. Спитай у нього, якими наркотиками можна довгий час утримувати мугирську дитину в лагідному, слухняному стані.

– Як на мене, ця дівчинка не вельми нагадує мугирку.

– Ой, та мугирка вона. Велика, жирна, мугирська молочна корова.

«Не зовсім правда. Великий білий кит, ось хто вона».

Проте Ахав полював на свого кита не заради того, що Мобі міг забезпечити його тоннами ворвані й безліччю бочок олії, і Роза хотіла дістати цю дівчинку не тому, що та могла – за умови правильних наркотичних коктейлів і регулярного, потужного парапсихологічного заспокоювання – забезпечити майже безкінечне постачання духу. Причини були більш особистими. Навернути її? Ввести її в сім’ю Правдивого Вузла? Ніколи. Ця дитина витурила Розу Циліндр зі своєї голови так, наче вона була якоюсь дурнуватою набридливою сектанткою, що ходить від дверей до дверей, нав’язуючи брошури про скорий кінець світу. Ніхто й ніколи раніше не випихав її таким чином під сраку. Нехай хоч як вона там потужна, але її належить провчити.

«І я саме та жінка, що годиться для цієї роботи».

Роза Циліндр завела свій пікап, виїхала зі стоянки супермаркету і взяла курс на кемпінг «Пролісок», яким володіла її сім’я. Місцина була дійсно чарівною, а як інакше? Один із найславетніших у світі курортних готелів колись стояв там.

Але ж, звісно, «Оверлук» згорів давним-давно.

11

Обоє Ренфрю, Метт і Кессі, були заводіями розваг у їхньому кварталі, тож вони моментально вирішили влаштувати імпровізоване «Землетрусне барбекю». Запросили всіх мешканців Ричард-корт, і майже всі прийшли. Метт привіз із крамнички «Мить-і-Купив» на їхній же вулиці ящик содової, кілька пляшок дешевого вина і кег пива. Було весело, і Девіду Стоуну сподобалося надзвичайно. Наскільки він розумів, Абрі теж. Вона тусувалася там зі своїми подружками, Джулі й Еммою, і він проконтролював, щоби вона з’їла гамбургер і трохи салату. Люсі казала йому, що вони мусять пильнувати їстівні звички своєї дочки, бо вона досягла того віку, коли дівчатка стають надто уважними до своєї ваги і вигляду – віку, в якому анорексія чи булімія мають тенденцію відбиватися на їхніх схудлих, виснажених обличчях.

Чого він не зауважив (хоча Люсі, мабуть, помітила б, якби вона там була) – Абра не додавала свого голосу до вочевидь безустанного хихотіння подружок. І, з’ївши піалу морозива (маленьку піалу), вона спитала у батька, чи не проти він, якщо вона повернеться на той бік вулиці й доробить своє домашнє завдання.

– Окей, – сказав Девід, – тільки спершу подякуй містерові й місіс Ренфрю.

Це Абра зробила б і без нагадування, але погодилася з батьком, нічого йому не сказавши.

– Ми тобі завжди раді, Абро, – сказала місіс Ренфрю. Очі в неї були майже надприродно яскравими після трьох бокалів білого вина. – Хіба це не класно? От якби землетруси траплялись частіше. Хоча я балакала з Вікі Фентон – ти ж знаєш Фентонів, з Озерної вулиці? Це лише за квартал від нас, і вона сказала, що вони нічого не відчули. Ну хіба це не химерно?

– Так, звісно, – погодилась Абра, думаючи, що, коли вже зайшлося про химерність, то місіс Ренфрю краще було не знати й дрібної частки її.

12

Вона доробила домашнє завдання і вже сиділа внизу, дивилася з татом телевізор, коли зателефонувала мама. Абра поговорила з нею трошки, а потім передала слухавку батькові. Люсі щось сказала, й Абра знала, що саме, раніше, ніж Дейв на неї поглянув і промовив:

– Авжеж, з нею все гаразд. Трохи млосна після домашньої роботи, я гадаю. Дітям тепер так багато задають. Вона тобі розказала, що в нас був землетрус?

– Я до себе, тату, – сказала Абра, вирушаючи нагору, і він неуважно їй помахав.

Вона сіла в себе за стіл, ввімкнула комп’ютер, потім знову його вимкнула. Їй не хотілося грати у «Фруктового ніндзя»[228] і ще менше спілкуватися бодай з кимсь у чаті. Їй треба було подумати, що їй далі робити, бо зробити щось вона мусила.

Вона склала до рюкзака підручники, потім підняла очі, та жінка з супермаркету зирила на неї крізь вікно. Це було неможливим, бо вікно містилося на другому поверсі, але ж вона там була. Шкіру мала бездоганну й ідеально білу, вилиці високі, її темні, широко посаджені очі були ледь скошені в кутах. І ще – Абра зрозуміла моментально і без тіні сумніву – ця жінка була божевільною. Її досконале, дещо пихате обличчя обрамляла ефектна маса чорного волосся, розсипаючись по плечах. Поверх цього громаддя волосся, якимсь дивовижним чином утримуючись, попри його безумну скособоченість, хвацько стирчав потертий оксамитовий циліндр.

«Вона не насправді тут, і її також нема в моїй голові. Я не знаю, яким способом я її зараз бачу, але ж бачу і не думаю, що вона про це…»

Божевільна жінка в темному вікні усміхнулася, і, коли губи її розтулилися, Абра побачила, що вгорі у неї лише єдиний зуб – монструозне, пожовкле ікло. Вона зрозуміла, що це було те, що востаннє побачив Бредлі Тревор, і закричала, закричала так голосно, наскільки в ній було сили… але тільки всередині себе, бо горло в неї було замкненим і голосові зв’язки закрижанілими.

Абра заплющила очі. Коли вона їх знову розплющила, та оскалена білолиця жінка щезла.

«Нема. Але вона могла прийти. Вона про мене знає, і вона могла б прийти».

Цієї миті Абра усвідомила те, що мусила б зрозуміти відразу, щойно вона побачила ту зруйновану фабрику. Була насправді тільки одна особа, до якої вона могла звернутися. Був тільки один такий, хто міг би їй допомогти. Вона знову заплющила очі, цього разу не для того, щоби сховатися від жаского привиддя, що було дивилося на неї крізь вікно, а щоб покликати на допомогу.

(«ТОНІ, МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ТАТО! ЗРОБИ МЕНІ ЛАСКУ, ТОНІ, ПРОШУ!»)

Так само із заплющеними очима, але тепер відчуваючи тепло сліз на своїх віях і щоках, вона прошепотіла:

– Допоможи мені, Тоні, мені так страшно.

Розділ восьмий. Теорія відносності Абри

1

Останній щоденний рейс «Гелен Рівінгтон» називався Присмерковим Круїзом, і тими вечорами, коли Ден був не на зміні у хоспісі, за кермування потягом частенько брався він. Біллі Фрімен, котрий за довгі роки своєї праці на місто Фрейжер водив цей рейс згрубша тисяч двадцять п’ять разів, радо поступався Дену місцем в кабіні.

– Тобі він ніколи не набридає, нє? – спитав він якось у Дена.

– Скинь це на важке дитинство.

Не було воно таким, не зовсім, але після того як скінчилися отримані за угодою гроші, вони з матір’ю часто переїжджали сюди-туди, їй довелося змінити багато робіт. Без диплома коледжу більшість із них були малооплачуваними. Мати забезпечувала дах їм над головами і їжу на столі, але на щось більше зазвичай не вистачало.

Одного разу – він тоді вже навчався в старших класах, вони жили у Брейдентоні[229], неподалік від Тампи – Денні спитав у матері, чому вона ні з ким не зустрічається. На той час він уже був достатньо дорослим, аби зрозуміти, що вона все ще дуже приваблива жінка. Венді Торренс відповіла йому з кривою усмішкою:

– Мені вистачило одного чоловіка, Денні. Крім того, тепер у мене є ти.

– Вона добре знала про твоє пияцтво? – спитав у нього Кейсі К. під час одної з їх зустрічей у «Сонячному». – Ти ж розпочав доволі рано, чи не так?

Ден замислився і тільки потім зміг відповісти.

– Ймовірно, більше, ніж я сам тоді знав, але ми ніколи про це не говорили. Мені здається, вона боялася торкатися цієї теми. Крім того, я ніколи не мав якихось неприємностей із законом – тоді принаймні – і школу закінчив відмінником. – Він безрадісно всміхнувся Кейсі понад своєю чашкою. – І, звісно ж, я ніколи її не бив. Припускаю, це мало суттєве значення.

А іграшкової залізниці він ніколи не мав; утім, основний догмат, яким живилися АА, проголошував: не пий, і все піде на краще. Так воно й сталося. Тепер він мав найбільший з маленьких потягів, про який лишень міг мріяти хлопчик, і Біллі був правий, він ніколи йому не приїдався. Ден припускав, що до цього може дійти років за десять або двадцять, але й тоді, гадалося йому, він, мабуть, зголошуватиметься на кермування, аби лиш повести «Ріву» в останній рейс дня на заході сонця аж до розвороту на Клауд-Гепі. Краєвиди там захопливі, а коли була тихою Сако (якою вона зазвичай і була, щойно вщухали її весняні конвульсії), всі кольори можна було побачити двічі: і згори, і знизу. І суцільна тиша на дальньому кінці маршруту «Ріви», так, ніби Бог там затримав Своє дихання.

Поїздки між Днем праці та Днем Колумба[230], після якого «Ріву» зупиняли на всю зиму, були найкращими. Туристи вже зникли, нечисленні пасажири місцеві, до багатьох з них Ден тепер звертався на ім’я. У буденні вечори, як от зараз, квитків продавалося менше десятка. Що його цілком влаштовувало.

Вже запала повна темрява, коли він обережно підвів «Ріву» до перону вокзалу Тінітавна. Зі збитим на потилицю кашкетом (МАШИНІСТ ДЕН вишито червоним понад козирком), обіпершись на перший вагон, він прощався з купкою пасажирів, бажаючи кожному прегарної доброї ночі. Біллі сидів на лавці, обличчя його раз у раз освітлювалося жеврінням кінчика сигарети. Йому вже мусило бути майже сімдесят, але виглядав він добре, цілком оклигавши після тієї абдомінальної операції два роки тому, і казав, що на пенсію не збирається.

– Що я тоді буду робити? – сказав він того єдиного разу, коли Ден якось зачепив цю тему. – Хіба переїхати до тієї ферми смерті, де ти працюєш? Чекати, поки твій улюблений кіт зробить мені візит? Ні, красно дякую.

Коли двійко чи трійко останніх пасажирів, не поспішаючи, відмандрували своїм шляхом, либонь, на пошуки вечері, Біллі загасив сигарету і приєднався до Дена.

– Я заведу «Ріву» до стайні. Звісно, якщо ти не хо’ зробити цього сам.

– Ні, тобі й карти в руки. Занадто довго ти просидів на гузні. Коли ти збираєшся кинути курити, Біллі? Сам знаєш, що лікар казав, що сигарети тоді додали свого твоїй нутряній проблемі.

– Я зменшив уже майже до нічого, – відповів Біллі, проте зі зрадливим блуканням очей.

Ден міг з’ясувати, чи аж так дуже зменшив Біллі – йому, мабуть, не потрібно було його навіть торкатися, щоби отримати таку інформацію – але не робив цього. Одного дня якраз проминулого літа він був побачив хлопця в майці, на якій було надруковано восьмигранний дорожній знак. Замість STOP, у тому знаку були літери ЗБІ. Коли Ден запитав, що вони означають, хлопець подарував йому спочутливу усмішку, яку він, либонь, і приберігав саме для отаких-от джентльменів середньовічної орієнтації. «Занадто багато інформації», – відповів він. Ден йому подякував, заразом подумавши: «Істинно так, юначе».

Кожна людина має свої секрети. Це він зрозумів ще в ранньому дитинстві. Порядні люди заслуговують на те, щоб їхні поважали, а Біллі Фрімен був утіленням порядності.

– Хочеш, сходимо на каву, Денно? Маєш час? У мене не забере й десяти хвилин покласти цю шльондру до ліжка.

Ден ніжно торкнувся локомотива.

– Авжеж, але слідкуй за своїм язиком. Ця іграшка має ім’я не шльондри, але ле…

Отут-то й вибухнула його голова.

2

Очунявши, він зрозумів, що лежить навзнак на лаві, де перед тим курив Біллі. Біллі сидів поряд з ним, занепокоєний. Та де там в біса, той був переляканий мало не на смерть. В одній руці він тримав телефон, палець завис над кнопками.

– Сховай телефон, – промовив Ден. Ці слова прозвучали сухим кваканням. Прокашлявшись, він спробував знову: – Зі мною все гаразд.

– Ти певен? Ісусе-Христе, я був упевнений, що в тебе удар. Я не сумнівався.

(«Саме так воно й відчувалося»)

Уперше за багато років Ден подумав про Діка Хеллорана, надзвичайного шеф-кухаря готелю «Оверлук» у ті, прадавні, дні. Дік майже зразу зрозумів, що маленький син Джека Торренса має такий самий, як у нього, талант. Ден загадався, чи живий ще Дік. Майже напевне, ні; він наближався до шістдесяти вже тоді.

– Хто такий Тоні? – спитав Біллі.

– Га?

– Ти проказував: «Прошу, Тоні, прошу». Хто це – Тоні?

– Один парубок, знайомий ще в мої пияцькі часи. – Імпровізація прозвучала не дуже, але це було першим, що навернулося йому до все ще очманілої голови. – Хороший друг.

Біллі ще кілька секунд дивився на освітлений прямокутник свого телефону, а потім склав і сховав телефон.

– А знаєш, я не вірю цьому й на цент. Я думаю, в тебе стався один з отих твоїх спалахів. Як того дня, коли ти взнав про мою… – він поляскав себе по животу.

– Ну…

Біллі підняв долоню.

– Не кажи ніц. Якщо ти в порядку, тобто. І якщо там не щось таке погане зі мною. Бо я б хтів знати, коли щось таке. Не думаю, щоб кожному це було підходяще, але мені так.

– Нічого такого з тобою. – Ден звівся на рівні, зрадівши, що ноги його тримають цілком нормально. – Але я мушу перенести на потім наш похід на каву, якщо ти не проти.

– Ані крихти. Тобі тре’ піти додому і лягти. Ти все ще блідий. Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче. – Біллі кинув погляд на «Ріву». – Радий, що це не трапилося, коли ти сидів отам, на троні, й нісся під усі сорок[231].

– Та не кажи, – погодився Ден.

3

Він перетнув Кренмор-авеню, ступивши на бік «Рівінгтон Хаусу», збираючись виконати пораду Біллі й лягти, але замість завернути у ворота й на оброслий обабіч себе квітами хідник, що вів до старої й величної вікторіанської будівлі, Ден вирішив трохи прогулятися. Тепер він уже віддихався й повертався до тями – повертався до себе, – але вечірнє повітря було таким солодким. Крім того, йому потрібно було поміркувати про те, що було трапилося, і то дуже ретельно.

«Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче».

Це знову повернуло його думки до Діка Хеллорана і до всього того, про що він ніколи не розповідав Кейсі Кінгслі. І не розповість. Те зло, яке він наробив Діні (і її сину, припускав він, просто тому, що нічого не зробив), ховалося глибокого всередині, як врослий зуб мудрості, там воно й залишиться. Але п’ятирічний Денні Торренс сам був тим, кому робили зло – разом з його матір’ю, звісно, – і його батько був не єдиним винуватцем. З цим тоді дещо зробив Дік. Якби не він, Ден разом із матір’ю загинули б в «Оверлуку». Про всі ті речі й досі було боляче думати, вони все ще залишалися забарвленими у ті первісні дитячі кольори страху і жаху. Він волів би ніколи не думати про них знову, але зараз мусив. Тому що… ну…

«Тому що все вертається на своє коло. Може, це доля, може, недоля, але в будь-якому разі воно вертається. Як то сказав був Дік того дня, коли подарував мені скриньку? Коли учень готовий, учитель об’явиться. Не те щоб я був опоряджений когось навчати чогось, окрім, можливо, – якщо не вип’єш, не налигаєшся».

Він уже дійшов до кінця кварталу і тепер, розвернувшись, попрямував назад. Весь тротуар перебував цілком у його розпорядженні. Фрейжер ледь не лячно безлюднішав, щойно кінчалося літо, і це нагадало йому, як колись був обезлюднів «Оверлук». Як швидко готель тоді опинився у повному розпорядженні маленької родини Торренсів.

Якщо не брати до уваги привидів, звісно. Вони ніколи звідти не виїжджали.

4

Хеллоран сказав тоді Денні, що їде до Денвера, а звідти полетить у Флориду. Він спитав, чи не бажає Денні допомогти йому донести сумки на готельну парковку, і Денні доніс одну з них до орендованого автомобіля кухаря. Невеличка така, не більша за портфель, але йому довелося нести її, вчепившись обома руками. Коли сумки вже стояли в багажнику, а вони сиділи в машині, Хеллоран дав назву тій штуці, що була в голові у Денні Торренса, штуці, в яку лише почасти вірили його батьки.

«Ти маєш певний дар. Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Типу самотньо почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний?»

Так, йому було самотньо, і так, він вважав, що він єдиний такий. Хеллоран позбавив його ілюзії щодо цього. За роки, що минули відтоді, Ден зустрів багато людей, які мали, як колись сказав кухар, «дрібку сяйва в собі». Той же Біллі.

Але ніколи такої, як ця дівчина, що цього вечора крикнула йому в голову. Відчуття було таке, ніби її криком його могло розірвати на шмаття.

І він був таким сильним? Він вважав, що колись був таким чи майже таким. У день закриття «Оверлука» Хеллоран попросив стурбованого маленького хлопчика, який сидів поряд з ним… як він тоді сказав?

Він сказав брязнути йому.

Ден повернувся назад до «Рівінгтон Хаусу» і стояв перед брамою. Вже почало опадати перше листя, і вечірній вітерець шурхотів ним коло його ніг.

«А коли я спитав у нього, про що я мушу подумати, він сказав, про що завгодно. «Тільки подумай сильно», – сказав він. Так я й зробив, але в останню секунду пом’якшив думку, трішки принаймні. Якби не зробив цього, гадаю, я міг би його убити. Він відсахнувся – ні, його відкинуло назад – і він прикусив собі губу. Я пам’ятаю кров. Він назвав мене пістолетом. А пізніше він запитав про Тоні. Мого невидимого друга. Ну, я йому й розповів».

Тоні, схоже, повернувся, але тепер він більше не був другом Дена. Тепер він став другом маленької дівчинки на ім’я Абра. Вона була у небезпеці, як колись був Ден, але дорослі чоловіки, які розшукують маленьких дівчаток, привертають увагу, викликають підозри. У нього гарне життя тут, у Фрейжері, і він вважав, що заслуговує на нього після всіх отих втрачених років.

Але…

Але коли йому знадобився Дік – в «Оверлуку» і пізніше, у Флориді, коли повернулася місіс Мессі – Дік приїхав. У АА люди називають такі речі покликом Дванадцятого кроку. Бо коли учень готовий, учитель об’явиться.

Було декілька випадків, коли Ден разом із Кейсі Кінгслі й кількома іншими хлопцями з Програми вирушали виконати поклики Дванадцятого кроку до людей, що з головами вгрузли в наркотики й алкоголізм. Інколи про допомогу просили чиїсь друзі або боси; частіше то були родичі, що виснажили будь-які інші ресурси й опинилися в глухому куті. За всі роки трапилося кілька успіхів, але більшість візитів закінчувалися затріснутими дверми або запросинами Кейсі та його друзям запхнути оте їхнє святенницьке, квазірелігійне лайно назад собі в гузна. Один парубок, протухлий метом ветеран блискучої Бушівської авантюри в Іраку, реально махав перед ними пістолетом. Дорогою назад з Чокоруа[232], де у жалюгідній халупині тулився той ветеран зі своєю заляканою дружиною, Ден сказав: «Це суцільне гаяння часу».

– Це було б так, якби ми це робили для них, – сказав Кейсі, – але ж ні. Ми робимо це для себе. Тобі подобається життя, яке ти ведеш, Денні-бой?

Не вперше він ставив йому це питання, і той раз не був останнім.

– Так.

Жодних вагань щодо цього. Нехай він не президент «Дженерал Моторз» і не знімається в оголених сценах з Кейт Вінслет[233], але на Денів розсуд він мав усе, що треба.

– Гадаєш, ти це заробив?

– Ні, – відповів Ден, усміхаючись. – Зовсім ні. Цього не можна заробити.

– То що ж то було таке, що привело тебе у те місце, де тобі подобається прокидатися вранці? Удача чи милосердя?

Йому вірилося, що Кейсі хоче, щоб він відповів «милосердя», але за роки тверезості він набув собі подеколи незручну звичку до чесності.

– Я не знаю.

– Та й гаразд, бо коли тебе загнано в глухий кут, різниці немає.

5

– Абра, Абра, Абра, – промовляв він, ідучи доріжкою до «Рівінгтон Хаусу». – У що ж таке ти там втрапила, дівчинко? І в що ти втягуєш мене?

Він розмірковував, що треба йому, мабуть, спробувати зв’язатися з нею через сяйво, яке ніколи не бувало цілком надійним, але, увійшовши до баштової кімнати, Ден побачив, що в цьому нема необхідності. На його чорній дошці було акуратно виведено таке:

cadabra@nhml.com

Він кілька секунд спантеличено дивився на її мережеве ім’я, потім уторопав і розсміявся.

– Добра знахідка, мала, дуже вдала.

Він увімкнув свій ноутбук. За якусь мить перед ним уже була порожня форма електронного листа. Він вдрукував її адресу, а потім сидів і дивився на блимаючий курсор. Скільки їй? Наскільки він міг вирахувати, десь між мудрими дванадцятьма і злегка наївними шістнадцятьма. Вірогідно, ближче до першої цифри. А тут він, чоловік достатньо старий, щоби сіль заіскрилася в його щетині, якщо знехтувати голінням. Тут він, готовий розпочати інтернет-балачку з нею. Наче зі «Зловити хижака»[234].

«Можливо, там нічого страшного. Цілком імовірно; вона ж усього лиш дитина, врешті-решт».

Так, але ця дитина страшенно налякана. Плюс, йому цікаво було, що вона за така. І то вже довший час. Так само, гадав він, як він сам був цікавий Хеллорану.

«Зараз мені б не завадило трохи милосердя. І чималенько удачі».

У прямокутнику ТЕМА понад формою листа Ден написав: «Привіт, Абро». Перевівши нижче курсор, він зробив глибокий вдих і надрукував чотири слова:

«Розкажи мені, що трапилося».

6

Наступної суботи в пообідній час Ден сидів на освітленій яскравим сонцем лавці перед вкритою плющем кам’яною будівлею Енністонської публічної бібліотеки. Перед очима він тримав розкритий номер «Юніон лідер»[235], і там на шпальті малися слова, але він поняття не мав, що вони означають. Дуже вже він нервувався.

Рівно о другій дівчинка в джинсах підкотила на велосипеді й поставила його в стійку навпроти галявини. Вона помахала Дену, одночасно пославши велику усмішку.

Отже, Абра. А саме Кадабра.

Висока для свого віку, і здебільшого завдяки своїм ногам. Хмара її кучерявого білявого волосся була стягнута назад у тугий кінський хвіст, що, як здавалося, завжди був готовий збунтуватись і порснути врізнобіч. День був дещо прохолодним, і на ній була легка куртка з трафаретним написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ на спині. Вона вхопила пару книжок, які були прив’язані до заднього багажника велосипеда еластичним шнуром, а потім з тією ж відкритою усмішкою підбігла до нього. Гарненька, проте не вродлива. Що не можна було сказати про її широко посаджені сині очі. Вони в неї були красивими.

– Дядьку Ден! Агов, я так рада тебе бачити!

І вона щиро цмокнула його в щоку. Цього в сценарії не було. Від початку її впевненість у їхній взаємодовірі вражала.

– Теж радий тебе бачити, Абро, сідай.

Він її попередив, що їм треба бути обережними, і Абра – дитя своєї культури – зрозуміла це відразу. Вони погодилися, що найкраще зустрітися відкрито, а в Енністоні не існувало більш відкритого місця, аніж передня галявина бібліотеки, яка розташувалася в самому центрі маленького ділового кварталу цього містечка.

Вона дивилася на нього з відвертою цікавістю, можливо, навіть зголодніло. Він відчував щось на кшталт маленьких пальчиків, які легенько погладжували всередині його голови.

(«де ж Тоні?»)

Ден торкнувся пальцем своєї скроні.

Абра усміхнулася, і ця усмішка довела її вродливість, перетворивши її на дівчину, яка років через чотири-п’ять буде розбивати серця.

(«ПРИВІТ, ТОНІ!»)

Це прозвучало досить голосно, щоб він аж скривився, і Ден знову згадав, як Діка Хеллорана тоді відкинуло назад від керма його орендованого автомобіля, якими спантеличеними на мить стали його очі.

(«нам треба розмовляти вголос»)

(«окей, авжеж»)

– Я кузен твого батька, пам’ятаєш? Не зовсім рідний дядько, але ти називаєш мене так.

– Так, так, ти дядько Ден. Все буде в порядку, аби лиш на нас не натрапила краща подружка моєї матері. Її звуть Гретхен Сілверлейк. Мені здається, вона цілком знає наше сімейне дерево, а воно не таке вже й розлоге.

«Ох, який клас, – подумав Ден. – Доскіплива краща подружка».

– Та все гаразд, – сказала Абра. – Її старший син – член футбольної команди, тож вона не пропускає жодної гри «Циклонів». Майже всі тут ходять на їхні матчі, тому перестань тривожитися, що хтось подумає, ніби ти…

Речення вона закінчила ментальною картинкою – справжнім коміксом. Той спалахнув на мить, ескізний, проте чіткий. На маленьку дівчинку в темному провулку загрозливо насувається масивний чоловік у пальті. Коліна в дівчинки трусяться, і, перш ніж картинка зникла, Ден побачив словесну хмарку в неї над головою: «Гик-фрік».

– Ну, насправді не дуже це забавно.

Він зробив власну картинку і послав їй: Дена Торренса в смугастій арештантській робі ведуть двоє полісменів. Він ніколи не пробував робити щось подібне, і його картинка вийшла не такою гарною, як у неї, але все одно йому було приємно дізнатися раптом, що він узагалі може таке робити. А тоді, чи не раніше, ніж він зрозумів, що відбувається, вона вхопила його картинку і зробила її своєю. Ден вихопив в себе з-за пояса пістолет, націлив на одного з копів і натиснув гачок. Хусточка з написаним на ній словом БАХ! вистрелила з пістолетного дула.

Ден дивився на Абру з роззявленим ротом.

Затуливши собі рота кулаками, Абра захихотіла:

– Вибач. Не могла втриматися. Ми могли б робити це цілий день, правда ж? І це було б весело.

Він подумав, що це також подарувало б їй велике полегшення. Стільки років у неї був такий гарний м’ячик і нікого, з ким вона могла б ним пограти. Ну й, звісно, те саме стосується і його самого. Уперше з дитинства – вперше після Хеллорана – він не тільки приймав, а й передавав.

– Ти права, могло б, але зараз це не на часі. Тобі треба повторити усе те знову цілком. У своєму і-мейлі ти торкнулася лише головних моментів.

– Звідки мені почати?

– Як щодо твого прізвища? Оскільки я вже твій почесний дядько, я, мабуть, мусив би його знати.

Це її знову розсмішило до реготу. Ден намагався утримати серйозне обличчя, та не зумів. Нехай Господь милує, вона йому вже подобалася.

– Моє повне ім’я Абра Рафаела Стоун, – промовила вона. Раптом її сміх обірвався. – Я дуже сподіваюся, що та леді в капелюсі ніколи його не дізнається.

7

Вони просиділи разом на лаві перед бібліотекою сорок п’ять хвилин, осіннє сонце зігрівало їм обличчя. Уперше в своєму житті Абра відчувала безумовне задоволення – радість навіть – від таланту, який завжди бентежив і навіть інколи жахав її. Завдяки цьому чоловіку, вона тепер навіть мала назву для свого дару: сяйво. Хороша була назва, втішлива назва, бо раніше вона зажди думала про нього, як про щось темне.

Багато було про що поговорити – томи й томи спостережень порівняти – і вони заледве тільки розпочали, як підійшла привітатися огрядна жінка у твідовій спідниці. На Дена вона подивилася з цікавістю, але не з негативною цікавістю.

– Вітаю, місіс Джерард. Це мій дядько Ден. Місіс Джерард у минулому році викладала у нас словесність.

– Приємно познайомитися, місіс Джерард. Моє ім’я Ден Торренс.

Місіс Джерард прийняла запропоновану їй руку і без усякої манірності коротко її потисла. Абра відчула, як Ден – дядько Ден – розслабився. Це було добре.

– Ви десь звідси, містере Торренс?

– Недалечко, з Фрейжера. Я працюю там у хоспісі. Може, чули, «Гелен Рівінгтон Хаус»?

– Ах, то ви добру справу робите. Абро, ти прочитала вже «Умільця»? Роман Маламуда[236], який я рекомендувала?

Абра спохмурніла.

– Він у мене є в «Нуку»[237] – мені подарували картку на день народження, – але я його ще не починала. Важкий він, здається.

– Ти вже готова до важких речей, – сказала місіс Джерард. – Більш ніж готова. Старші класи пролетять швидше, ніж тобі гадається, а потім коледж. Пропоную тобі розпочати сьогодні ж. Приємно було з вами познайомитися, містере Торренс. У вас надзвичайно кмітлива племінниця. Проте, Абро… разом із розумом мусить іти й відповідальність.

Наголошуючи на останніх своїх словах, вона поплескала Абру по скроні, піднялася сходами бібліотеки і зникла всередині.

Абра повернулася до Дена:

– А що, непогано пройшло, хіба ні?

– Поки що все добре, – погодився Ден. – Але, звісно, якщо вона розкаже твоїм батькам…

– Не розкаже. Ма в Бостоні, допомагає моїй Момо. У неї рак.

– Мені дуже жаль це чути. А Момо, це твоя…

(«бабуся»)

(«прабабуся»)

– Крім того, – промовила Абра, – насправді ми не зовсім збрехали, що ти мій дядько. На біології в минулому році містер Стейлі нам розповідав, що у всіх людей спільна генетична будова. Він казав, що ті речі, які роблять нас різними, дуже дрібні речі. Ти знав, що приблизно дев’яносто дев’ять відсотків генетичних складників у нас однакові з собаками?

– Ні, – сказав Ден, – але це пояснює, чому мені завжди здавалася такою привабливою Алпо[238].

Вона розсміялася.

– Отже, ти запросто міг бути моїм дядьком, кузеном чи іще кимсь. От і все, що я хочу сказати.

– Це теорія відносності Абри, так?

– Гадаю, так. І чи потрібен нам однаковий колір очей або волосся, щоб бути родичами? Ми маємо дещо інше спільне, чого майже ні в кого нема. Це робить нас родичами особливого ґатунку. Ти вважаєш, що це якийсь ген, як отой, що робить очі блакитними або волосся рудим? І, до речі, а ти знав, що в Шотландії найвищий відсоток людей з рудим волоссям?

– Ні, не знав, – відповів Ден. – У тобі просто прірва інформації.

Усмішка її трохи зів’яла.

– Це мені такий закид?

– Зовсім ні. Я гадаю, що сяйво може бути геном, але насправді так не думаю. Я думаю, воно непіддатне вимірюванню.

– Це означає, що його неможливо обчислити? Як Бога, і небеса, і все таке подібне?

– Так.

Він зловив себе на думці про Чарлі Хейза і про всіх тих людей, що були до і після Чарлі, яких він проводив з цього світу в своєму уособленні як Доктор Сон. Деякі люди називали сам момент смерті проминанням. Денові це слово подобалося, бо йому воно здавалося правильним. Коли ти бачив чоловіків і жінок, які минають перед твоїми очима – від’їжджаючи з Тінітавна, люди покидали реальність, прямуючи до Клауд-Гепа, ніби до якоїсь версії потойбічного життя, – це змінювало твої уявлення. Для тих, хто вже були в преагонії, сам цей світ минав. У такі перехідні моменти Ден завжди почувався в присутності якогось не-сповна-явленого безмежного дивогляддя. Вони спали, вони прокидалися, вони відходили кудись. Вони йшли далі. Він мав причини вірити в це, навіть іще дитиною.

– Про що ти думаєш? – спитала Абра. – Я його бачу, але не розумію. А хочу.

– Я не знаю, як це пояснити.

– Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.

Він глянув на неї широко розкритими очима:

– Правда, бачила?

– Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю – вони просто на мене дивилися, – але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?

– Так, але не дуже довго. – І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. – Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?

– Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей – як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо – і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила – минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато. Вони більше про це не говорять. – Вона зробила паузу. – Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… – Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. – Гик-фрік. Розумієш?

(«так»)

Вона вдячно посміхнулася.

– Та звісно ж, ти розумієш.

– І більш ніхто?

– Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

– А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

– Ти його знаєш?

– Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього. Дещо таке, що він загубив.

(«годинник»)

(«саме так»)

– Я не розказую йому всього, – сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. – Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

– Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

– Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

– Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко. – У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

(«не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу»)

(«я знаю, я знаю»)

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

– Я в порядку, – промовила вона. – Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

8

Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.

– Вони мусили його освітлювати, бо робили щось схоже на якусь операцію, – сказала Абра. – Принаймні так вони це самі називали, але насправді вони те тільки й робили, що його катували.

Вона розповіла Дену, як знайшла Бредлі знову на задній шпальті газети «Енністонський шоппер», серед усіх тих інших пропалих дітей. Як вона торкнулася фотографії, щоб з’ясувати, чи зможе ще щось дізнатися про нього.

– Ти так можеш робити? – спитала вона. – Торкатися речей, щоби викликати картинки собі в голові? Дізнаватись про щось?

– Інколи. Не завжди. Колись мені було робити це легше і з більшою певністю, коли я був малим хлопцем.

– Ти гадаєш, я це переросту? Та мені взагалі-то байдуже. – Вона задумалася на мить. – Хоча й не зовсім. Це важко пояснити.

– Я розумію, що ти маєш на увазі. Цю нашу штуку, так? Те, що ми вміємо робити.

Абра усміхнулася.

– Ти точно впевнена, що знаєш місце, де вони вбили цього хлопця?

– Так, і там же вони його й закопали. Навіть поховали разом з ним його бейсбольну рукавицю.

Абра подала Дену блокнотний аркушик. Це була копія, не оригінал. Вона б засоромилася, якби хтось побачив, як вона писала імена хлопців з «Довколишніх», і то не раз, а знову і знову. Навіть те, яким чином вони були вимальовані, тепер здавалося геть хибним, оті великі жирні літери, що мали на меті показати не любов, а любофф.

– Не психуй ти через це, – промовив Ден мимохідь, читаючи написане нею друкованими літерами на аркуші. – Я у твоєму віці так само упадав за Стіві Нікс. А ще за Енн Вілсон із «Серця»[239]. Ти, мабуть, ніколи про неї навіть не чула, вона олд-скульна, але я буквально марив, як би запросити її на п’ятничний танцювальний вечір у Гленвудській молодшій середній школі. Як тобі така дурня?

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

– Дурнувато, але нормально. Найнормальніша річ у світі, тож попустися. І я не піддивлявся, Абро. Воно просто було там. Типу вскочило мені просто в очі.

– О Боже. – Абрині щоки палали яскраво-червоним. – До цього ще звикати й звикати, чи не так?

– Обом нам, дівчинко.

Він знову подивився на аркуш.

ЗАБОРОНЕНА ЗОНА –

ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН

ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ

СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4

ФРІМЕН, АЙОВА

ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ

– Ти це дістала… як? Передивляючись знову і знову? Повертаючи його назад, як кінофільм?

– Напис ЗАБОРОНЕНА ЗОНА прочитався легко, але оте про Органік Індастріз і спиртовий завод – так. А ти не вмієш так робити?

– Я ніколи не пробував. Хіба, може, раз, але, мабуть, не більше.

– Я знайшла Фрімен в Айові в інтернеті, – сказала вона. – А коли пошукала через «Гугл Земля»[240], побачила й ту фабрику. Ці місця там дійсно існують.

Ден знову думкою повернулася до Джона Далтона. Інші в Програмі балакали про Денову дивовижну здатність знаходити загублені речі; Далтон ніколи. Та й не дивно насправді. Хіба лікарі не дають обітницю зберігати конфіденційність, подібно до членів АА? Що у випадку Джона є подвійною запорукою.

Абра говорила:

– Ти міг би зателефонувати батькам Бредлі Тревора, чи не так? Або до департаменту шерифа округу Кантон? Мені б вони не повірили, а от дорослому повірять.

– Гадаю, міг би.

Але ж, звісно, людина, що знає, де закопане тіло, автоматично потрапляє на чільне місце в списку підозрюваних, тож якщо він за це візьметься, то робити це треба якимсь дуже-дуже обережним способом.

«Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».

– Вибач, – прошепотіла вона.

Він поклав долоню на її руку і легенько потиснув.

– Не жалкуй. От цього ти не мусила чути.

Вона напружилася.

– О Боже, сюди йде Івонна Страуд. Вона вчиться зі мною в одному класі.

Ден поспішливо прибрав свою руку. Він побачив товстушку з каштановим волоссям, приблизно Абриного віку, яка наближалася до них по тротуару. На спині вона несла рюкзак, а до грудей притискала зім’ятий пружинний блокнот. Очі в неї були яскравими й допитливими.

– Вона захоче дізнатися про тебе геть усе, – сказала Абра. – Я не перебільшую, саме все. І вона язиката.

Ох-ох.

Ден дивився на дівчину, яка наближалася.

(«ми нецікаві»)

– Допомагай мені, Абро, – сказав він і відчув, як вона приєдналася до нього. Щойно вони взялися разом, ця думка набула глибини і потужності.

(«МИ І НА КРИХТУ НЕ ЦІКАВІ»)

– Оце добре, – сказала Абра. – Ще трішки. Роби зі мною. Ніби ми співаємо.

(«ТИ НАС ЛЕДЬ ПОМІЧАЄШ, МИ НЕЦІКАВІ, А КРІМ ТОГО, ТИ МАЄШ ВАЖЛИВІШІ СПРАВИ»)

Івонна Страуд поспішливо, не стишуючи ходи, пройшла повз них, лиш неуважно привіталась з Аброю помахом руки. І, вибігши вгору сходами бібліотеки, зникла всередині.

– Оце-то дивина, а ми ж навіть на мавпах не тренувалися, – промовив Ден.

– Згідно з теорією відносності Абри, ти міг би бути й мавпиним дядьком. Дуже правдоподібно… – вона послала йому картинку: штани сохнуть, гойдаючись на мотузці[241].

(«джинси»)

І вони разом розреготалися.

9

Ден тричі просив Абру переповісти про її досвід з вертушкою, щоби упевнитися, що він усе правильно зрозумів.

– Ти й цього також ніколи не робив? – спитала Абра. – Далеко-бачення?

– Астральної проекції? Ні. А з тобою таке часто трапляється?

– Тільки раз чи два було. – Вона подумала. – Можливо, три рази. Одного разу я увійшла в дівчину, яка плавала у річці. Я тоді дивилася на неї зі свого заднього подвір’я. Мені було років дев’ять чи десять. Я не знаю, чому це трапилося, з нею не було ніяких неприємностей, нічого такого, вона просто плавала собі разом з друзями. Той випадок тривав найдовше. Не менше трьох хвилин. Як ти це назвав, астральна проекція? Це як відкритий космос?

– Це старовинний термін, походить зі спіритичних сеансів більш як сторічної давнини і, мабуть, не вельми вдалий. Все, що він означає, це досвід поза межами власного тіла. Якщо взагалі можливо дати чомусь такому коректну назву. Проте… я хочу перепитати, чи я зрозумів тебе правильно – та дівчина, що плавала, вона в тебе не входила?

Абра рішуче помотала головою, аж заметлявся її кінський хвіст.

– Вона навіть не знала, що я в ній була. Єдиний раз, коли це спрацювало в обох напрямках, був з тою жінкою. З тою, що носить капелюх. Тільки тоді її капелюха я не бачила, бо я ж була всередині неї.

Ден пальцем окреслив у повітрі коло.

– Ти увійшла в неї, вона увійшла в тебе.

– Так, – здригнулася Абра. – Це вона різала Бредлі Тревора, допоки він не помер. Коли вона усміхається, видно, що в неї вгорі один великий довгий зуб.

Цей капелюх торкнув якусь струнку, щось таке, що змусило його подумати про Діні з Вілмінгтона. Тому що Діні носила капелюх? Та ні, він такого начебто не пам’ятав; утім, він тоді був п’янючий. Либонь, це не означало нічого – подеколи мозок видає фантомні асоціації, от і все, особливо, коли він перебував у стресі, а по правді (як не мало хотілося йому це визнавати), Діні ніколи не відходила далеко з його думок. Інколи, випадково помічені у якійсь вітрині, сандалі на корковій підошві могли привести на думку її.

– Хто така Діні? – запитала Абра. І тут же трішки відсахнулася й швидко залопотіла віями так, ніби Ден щойно був змахнув долонею в неї просто перед очима. – Упс. Не вільно туди зазирати, розумію. Вибач.

– Та нічого, – мовив він. – Давай-но повернемося до твоєї жінки. Коли ти побачила її потім у своєму вікні, це було так само?

– Ні. Я навіть не певна, що тоді це було сяйво. Я думаю, це був спогад з того разу, коли я бачила, як вона різала хлопчика.

– Отже, тоді вона тебе також не могла бачити. Вона не бачила тебе ніколи.

Якщо та жінка дійсно така небезпечна, як вважає Абра, це було важливим.

– Ні. Я певна, що не бачила. Але вона хоче. – Абра дивилася на нього, очі її були широко розплющені, губи знову тремтіли. – Коли була та штука, вертушка, вона подумала «дзеркало». Вона хотіла, аби я подивилася на себе. Вона хотіла моїми очима побачити мене.

– А що вона встигла побачити твоїми очима? Вона зможе тебе через це знайти?

Абра добре про це подумала. І нарешті сказала:

– Я дивилася зі свого вікна, коли це трапилося. Звідти мені видно тільки вулицю. Ну, і гори, звісно, але ж в Америці повнісінько гір, правильно?

– Правильно.

А чи не може та жінка порівняти гори, побачені крізь Абрині очі, з якимись фотографіями, якщо завдасть собі клопоту провести виснажливе комп’ютерне дослідження? Як і щодо більшості речей у цій справі, тут не існувало способу отримати якусь певність.

– Чому вони його вбили, Дене? Чому вони вбили того хлопчика-бейсболіста?

Він подумав, що знає, і він приховав би це від неї, якби міг, але навіть цієї короткої зустрічі вистачило йому зрозуміти, що такого роду стосунки неможливі з Аброю Рафаелою Стоун. Хто оклигує з алкоголізму, ті борються за «абсолютну чесність в усіх наших справах», але рідко її досягають; їм же з Аброю її не уникнути.

(«їжа»)

Вона дивилася на нього, ошелешена жахом.

– Вони їли його сяйво?

(«гадаю, так»)

(«вони ВАМПІРИ?»)

А тоді вголос:

– Як у «Сутінках»[242]?

– Ні, не такі, як там, – сказав Ден. – І заради Бога, Абро, це ж лише мої здогади.

Відчинилися двері бібліотеки. Ден озирнувся, побоюючись, що там може бути надто цікава Івонна Страуд, але там була пара, хлопець і дівчина, які не відривалися очима одне від одного. Він знову обернувся до Абри.

– Треба нам уже закруглятися.

– Розумію. – Вона підняла руку, потерла собі губи, усвідомила, що робить, і знову поклала долоню на коліно. – Але в мене так багато ще запитань. Так багато, про що я хочу дізнатися. Це забрало б іще цілі години.

– Яких ми не маємо. Ти певна, що то було в «Семі»?

– Га?

– Що вона була в супермаркеті «Сема»?

– О, так.

– Я знаю цю мережу. Скуплявся пару разів деінде, але то було не тут.

Вона вишкірилася:

– Звісно, що не тут, дядьку Ден, тут нема жодного такого. Вони всі на заході. Я про це також пошукала у «Гуглі». – Усмішка її вицвіла. – Їх сотні там, від Небраски до Каліфорнії.

– Мені треба подумати про це ретельніше, і тобі також. Ти можеш залишатися зі мною на зв’язку через електронну пошту, якщо там буде щось важливе, але краще, якщо ми будемо просто – він поплескав себе по лобі – зіп-зіп. Ну, ти ж розумієш?

– Так, – відповіла вона й посміхнулася. – Єдине в усьому цьому добре, це те, що я отримала друга, який знає, як робити зіп-зіп. І що воно таке.

– А дошкою ти зможеш користуватися?

– Так, це доволі легко.

– Тобі треба пам’ятати про одну річ, і то понад усіма іншими. Та жінка в капелюсі радше за все не знає, як тебе знайти, але вона знає, що ти десь є.

Вона вся завмерла, мов скам’яніла. Він потягся до її думок, але Абра їх прикривала.

– Ти зможеш встановити собі в умі охоронну сигналізацію? Таку, аби, якщо вона з’явиться десь поблизу, ментально чи особисто… ну, ти ж розумієш?

– Ти вважаєш, вона збирається по мене приїхати, ти так вважаєш?

– Вона може спробувати. З двох причин. Перша: просто тому, що ти знаєш, що вона існує.

– І її друзі, – прошепотіла Абра. – У неї купа друзів.

(«з ліхтариками»)

– А яка друга причина? – І перш ніж він встиг відповісти. – Бо я для них смачна пожива, мене було б добре з’їсти. Як їм добре було їсти того хлопчика-бейсболіста. Правильно?

Не було сенсу це заперечувати; для Абри його чоло було відкритим вікном.

– То чи можеш ти встановити сигналізацію? Сенсор наближення? Це та…

– Я знаю, що таке сенсор наближення. Я не знаю, але спробую.

Він знав, що вона збирається сказати наступним, раніше, ніж вона це зробила, і читання думок сюди не втручалося. Врешті-решт, вона була всього лиш дитиною. Цього разу, коли вона взяла його за руку, він її не прибрав.

– Пообіцяй, що ти не дозволиш їй захопити мене, Дене. Пообіцяй.

Так він і зробив, бо вона була дитиною і потребувала заспокоєння. Але ж, звісно, існував лише один спосіб дотриматися цієї обіцянки, і полягав він у тому, що треба було ліквідувати саму загрозу.

Він знову подумав: «Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».

І вона знову повторила, але цього разу не вголос:

(«вибач»)

– Не твоя вина, дитинко. Ти тут винна

(«прошу»)

не більше за мене. Іди по свої книжки. Мені треба повертатися до Фрейжера. Я мушу ввечері виходити на зміну.

– Гаразд. Але ж ми тепер друзі, правда?

– Абсолютно друзі.

– Я рада.

– А я гадаю, тобі сподобається «Умілець». Гадаю, ти зрозумієш цю книжку. Бо ти й сама свого часу вміло залагоджувала деякі речі, авжеж?

Гарненькі ямочки вигулькнули по боках її губ.

– Знав би ти.

– О, повір мені.

Він дивився на неї, як вона вирушила до сходів, але потім зупинилась і повернулась назад.

– Я не знаю, хто така та жінка у капелюсі, але я знаю ім’я одного з її друзів. Його звуть Баррі Кібець, чи якось так. Не маю сумнівів: де вона, десь там поблизу мусить бути і цей Баррі Кібець. І я могла б його знайти, якби мала бейсбольну рукавицю того хлопчика. – Вона не зводила з Дена погляду отих своїх гарних синіх очей. – Я знаю, що можу, бо бодай ненадовго Баррі Кібець її на себе вдягав.

10

На півдорозі до Фрейжера, мізкуючи про Абрину жінку-в-капелюсі, Ден згадав дещо таке, від чого його наче струмом пробило. Він мало не виїхав за подвійну жовту смугу, і зустрічний ваговоз, що мчав по шосе № 16[243] на захід, йому роздратовано загудів.

Дванадцять років тому то було, коли Фрейжер для Дена ще був новим, а його тверезість украй хиткою, непевною. Він повертався до місіс Робертсон, у якої раніше того ж дня орендував собі кімнату. Наближалася хуртовина, тому Біллі Фрімен відпустив його додому з парою чобіт «Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні». І коли він з Морхед-стрит завернув за ріг на Еліот-стрит, він побачив…

Прямо попереду з’явилася відпочинкова зона. Заїхавши туди, Ден пішов на звук біжучої води. Звичайно, то шуміла Сако; між Північним Конвеєм і Крофорд-Нотч[244] ця річка протікала через пару дюжин маленьких містечок у Нью-Гемпширі, нанизуючи їх на себе, немов перлинки на ниточку.

«Я побачив капелюх, він під вітром сунувся по риштаку. Старий, витертий циліндр, який міг би належати якомусь ілюзіоністу. Або його міг би носити певний актор в якомусь старому фільмі-мюзиклі. Тільки от цього циліндра насправді там не було, бо, коли я закрив очі й порахував до п’яти, він зник».

– Окей, напевне це було сяйво, – повідомив він біжучій воді. – Але ж це не обов’язково робить його тим циліндром, який бачила Абра.

От тільки не міг він у це повірити, бо пізніше тієї ночі йому наснилася Діні. Вона була мертвою, обличчя спливало з її черепа, мов тісто з патичка. Мертва й з тією ковдрою на плечах, яку Ден був поцупив колись з візка в якогось волоцюги. «Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі, Медовий Ведмедику». Ось що вона тоді сказала. І ще щось…

«Вона Королева-Сука Пекельного Замку».

– Ти не можеш цього пам’ятати, – повідомив він біжучій воді. – Ніхто не пам’ятає сновидінь, які бачив дванадцять років тому.

Але ж він пам’ятав. А тепер пригадав ще й решту того, що сказала тоді та мертва жінка з Вілмінгтона:

«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере».

11

До своєї баштової кімнати він увійшов невдовзі після шостої, з тацею їжі з кафе в руках. Першим чином він поглянув на чорну дошку, а посміхнувся тому, що на ній побачив:

Дякую тобі за те, що повірив мені

«Ніби я мав якийсь вибір, любонько».

Він стер послання від Абри, а потім сів за стіл повечеряти. Після того, як він поїхав з відпочинкової зони, думки його повернулися до Діка Хеллорана. Він гадав, що це цілком природно; коли хтось нарешті проситься до тебе в учні, ти йдеш до свого вчителя, щоб розпитати, як це робиться. Ден втратив контакт з Діком під час своїх запійних років (головним чином через сором), але подумав, що, ймовірно, існує можливість з’ясувати, що сталося зі старим другом. Можливо, навіть зв’язатися з ним, якщо Дік ще живий. Та ну-бо, чимало людей живуть далеко за дев’яносто, якщо бережуть себе. Прабабця Абри, наприклад… вона он аж куди забралася.

«Мені потрібні відповіді на деякі питання, Діку, і ти єдина людина з усіх, кого я знаю, що може їх мати. Тож зроби мені ласку, друже мій, і будь іще живим».

Він увімкнув свій комп’ютер і відкрив «Фаєрфокс»[245]. Він знав, що Дік проводив зиму, куховарячи у якомусь з кількох курортних готелів Флориди, але не міг пригадати їхніх назв, ба навіть на якому саме узбережжі півострова вони містилися. Можливо, на обох – один рік у Нейпелзі, наступний у Палм-Біч, а потім у Сарасоті або на Кі-Весті[246]. Там завше є робота для людини, яка вміє полоскотати смакові сосочки, особливо сосочки багатіїв, а Дік умів їх полоскотати так, як ніхто інший. Дену майнуло в голові, що найшвидше він може вийти на ціль, якщо набере Дікове ім’я трохи ексцентрично – не Хеллоран, а Хеллоранн. Він надрукував у пошуковому віконці Ричард Хеллоранн, потім Флорида і натиснув клавішу «ЕНТЕР». Комп’ютер видав йому тисячі й тисячі посилань, але він був майже цілком упевненим, що потрібне йому – третє згори, і тихе зітхання розчарування вийшло йому з грудей. Він клікнув ланку, і відкрилася стаття з «Маямі Гералд»[247]. Без питань. Коли разом і ім’я, і вік об’являються в заголовку, ти точно знаєш, що саме ти бачиш.

Відомий в Саут-Біч шеф-кухар Ричард «Дік» Хеллоранн, 81

Там була й фотографія. Маленька, але Ден будь-де упізнав би це життєрадісне, розуміюче обличчя. Чи помер він самотнім? Ден сумнівався щодо цього. Цей чоловік був надто товариським… і великим поціновувачем жінок. Біля його смертного ложа напевне побувало чимало відвідувачів, але двох людей, яких він врятував тієї зими в Колорадо, там не було. Венді Торренс мала законне виправдання: вона померла раніше за нього. А от її син…

Чи був він тоді в якомусь генделику, повний віскі, і грав улюблені водіями-далекобійниками пісні на джукбоксі, коли відходив Дік? Можливо, сидів десь у камері, заарештований на ніч за «порушення громадського порядку в п’яному стані»?

Причиною смерті був інфаркт. Він прокрутив назад вгору і перевірив дату: 19 січня 1999. Чоловік, який врятував Денові життя і життя його матері, був мертвий уже майже п’ятнадцять років. Отже, годі чекати допомоги з цього боку.

Він почув у себе за спиною делікатне попискування крейди по дошці. Він залишився сидіти, де сидів, ще якусь мить, з ноутбуком перед собою та їжею, що вичахала. І лише потім, повільно, обернувся назад.

Крейда так і лежала нерухомо у жолобку внизу дошки, але картинка, тим не менше, проявлялася. Зображення ескізне, проте розпізнаване. Бейсбольна рукавиця. Коли рисунок було закінчено, її крейда – хоча й невидима, але вона все одно видавала отой пискливий звук – намалювала в «кишені»[248] рукавиці знак питання.

«Мені треба це обдумати», – почав він, але не встиг завершити фразу, як задзижчав інтерком, викликався Доктор Сон.

Розділ дев’ятий. Голоси наших мертвих друзів

1

За віком сто два, тієї осені 2013 року Еліанор Улей була найстарішою мешканкою «Рівінгтон Хаусу» – такою старою, що її прізвище ніколи не було американізовано. Вона не відгукувалася на прозаїчне Віл-ЛЕТ, але тільки на значно елегантнішу його французьку версію: Уу-ЛЕЙ[249]. Ден інколи кликав її міс У-Ля-Ля, на що вона завжди відповідала усмішкою. Рон Стімсон, один з тих чотирьох регулярних лікарів, які робили в їх хоспісі щоденні обходи, сказав якось Денові, що Еліанор є доказом того, що жвавість іноді сильніша за вмирання.

– Функціональність печінки в неї нульова, легені в неї, завдяки вісімдесяти рокам куріння, геть негодящі, у неї колоректальний рак – повзе зі швидкістю равлика, але вельми злоякісний, – а стінки серця в неї тоненькі, як котячі вусики. Проте вона триває.

Якщо Азраїл правий (а як на Денів досвід, він ще ніколи не помилявся), довготерміновий договір на користування життям у Еліанор добігав кінця, але вона аж ніяк не виглядала жінкою перед певним порогом. Вона сиділа в ліжку і гладила кота, коли увійшов Ден. Волосся мала в гарних кучериках – лише вчора у неї з візитом був перукар, – а її рожева нічна сорочка, як завжди, була бездоганною, верхня її частина додавала трохи кольору безкровним щокам жінки, а нижня половина розпросторювалася від її ніг-патичків, немов бальна сукня.

Ден підніс собі до щік долоні й поворушив розчепіреними пальцями.

– У-ля-ля! Une belle femme! Je suis amoureux! [250]

Вона підкотила вгору очі, потім нахилила набік голову і посміхнулась йому.

– На Моріса Шевальє[251] ви не тягнете, але мені ви подобаєтеся, cher[252]. Ви жвавий, що є важливим, ви зухвалий, що є іще важливішим, і у вас гарнюній задок, що є найважливішим за все. Чоловічий зад – це той поршень, що рухає світом, і у вас він гарний. У мої кращі часи я насадила б вас собі на великий палець, а потім з’їла живцем. Бажано біля басейну готелю «Le Meridien» у Монте-Карло, де захоплена аудиторія аплодувала би моїй фронтальній і тиловій вправності.

Своїм голосом, надірваним, проте ритмічно-співучим, вона примудрилася подати цю картину радше чарівливою, аніж вульгарною. Для Дена сигаретна хриплуватість Еліанор була голосом якоїсь співачки з кабаре, котра бачила і звідала усякого ще до того, як навесні 1940 року німецька армія гусячим кроком промаршувала Єлисейськими полями[253]. Можливо, знеможеної, та далебі не переможеної. Істинна правда, на вигляд вона була як та смерть Господня, попри легку рожевість, що її відкидала на обличчя хитромудро підібрана нічна сорочка, ця пані була на вигляд як та смерть Господня від 2009-го, того року, коли вона приїхала й оселилася в палаті № 15 «Рівінгтона-1». Тільки присутність Аззі підказувала, що цей вечір інакший.

– Я певен, що ви були дивовижною, – промовив Ден.

– Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher?

– Ні, наразі ні.

За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour.

– Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке, – вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, – стане отаким. Ось побачите.

Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.

– Як ви почуваєтеся, Еліанор?

– Непогано. – Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. – У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.

– Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.

– Ні, – промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. – Він ваш.

Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач – окрім Азраїла[254], тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба»[255], незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher».

– Хто ж у вас був?

Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.

– Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса[256]?

– Ні, мадам, не знаю.

Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.

– Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.

– Невже?

– Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.

Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось – чи не Оскар Вайлд[257]? – кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я».

– Ви мусите зачекати, – сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. – Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

– Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

– Я б не проти, якби там був… – почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».

Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність – його чутливість – минулася. Якщо й так, це не мало значення. Вона повернеться. Вона завжди поверталася, у всякому разі.

Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки щось? Мусив би.

«Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?»

Так тихо на цьому поверсі цього вечора, а ще ж так рано! Ні гомону балачок зі спільного холу в кінці коридору. Ні звуків радіо або телевізора. Йому не чути було ні порипування кросівок Поула, ні притишених голосів Джини й Ендрії з їхнього медсестринського поста. Жоден телефон не задзвонив. А щодо його власного годинника…

Ден підніс руку до очей. Не дивно, що він не чує його тихесенького цокотіння. Годинник зупинився.

Флюоресцентна рама під стелею погасла, залишилася тільки настільна лампа Еліанор. Верхнє світло ввімкнулося знову, але почала затухати лампа. Вона знов розгорілася, а тоді разом погасли й вона і верхнє світло. Ввімкнулись… вимкнулись… ввімкнулись.

– Тут є хто-небудь?

Кухлик на нічному столику заторохтів, потім заспокоївся. Щелепа, яку він туди поклав, видала одне тривожне «клац». На ліжку Еліанор якісь дивацькі брижі перебігли простирадлом, немов щось під ним зненацька злякано ворухнулось. Подувом теплого повітря швидко цмокнуло Дена в шоку, і заразу ж все вщухло.

– Хто тут?

Серцебиття в нього лишалося рівномірним, але він відчував його у себе в шиї і на зап’ястках. Волосся на потилиці в нього густо нашорошилося. Раптом він зрозумів, що саме бачила Еліанор в свої останні миті: парад

(«примарних людей»)

мертвих, що входили до її кімнати з однієї стіни й виходили крізь іншу. Виходили? Ні, проминали. Він не знав Сеферіса, але знав Одена: «Смерть забирає … хто купається в грошах, хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво»[258]. Вона бачила їх усіх, і вони були тут…

Але немає їх тут. Він знав, що їх вже нема. Привиди, яких бачила Еліанор, пішли, і вона теж приєдналася до їх параду. Йому було сказано почекати. Ось він і чекає.

Двері в коридор хитнулись, повільно прикрившись. Натомість відчинилися двері ванної кімнати.

З мертвого рота Еліанор Улей пролунало єдине слово:

– Денні.

2

В’їжджаючи до міста Сайдвіндер, ви проминаєте щит, на якому написано: ЩИРО ВІТАЄМО НА ВЕРХІВЦІ АМЕРИКИ! Там не верхівка, але близько. За двадцять миль від того місця, де Східний схил стає Західним, від головного шосе відгалужується, звиваючись у північному напрямку, ґрунтова дорога. Над цим путівцем аркою висить дерев’яний щит з випаленими на ньому літерами, які повідомляють: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ!

Звучить це, як добра стара західнянська гостинність, проте місцеві знають, що частіше, аніж навпаки, ця дорога буває перекрита воротами, і коли це стається, на них висить менш привітний напис: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ. Яким чином вони роблять свій бізнес, це загадка для мешканців Сайдвіндера, яким більше б подобалося бачити «Пролісок» відкритим геть у всі дні, коли не завалено снігом верховинні дороги. Вони сумують за тією комерцією, яку приносив колись «Оверлук», і сподівалися, що цей кемпінг принаймні частково щось надолужить (хоча вони й розуміють, що люди з кемперів не мають таких силенних грошей, якими було накачували місцеву економіку люди з готелю). Не так сталося, як гадалося. Загальна думка схилялася до того, що кемпінг є схованкою від податків, навмисне збитковим проектом якоїсь багатої корпорації.

Там схованка, авжеж, але корпорація, яку вона прикриває, – це Правдивий Вузол, і коли вони там отаборюються, єдиними автодомами, що стоять на великій парковці, є їхні автодоми, серед яких гордовито височіє найбільший – «ЕрфКрузер» Рози Циліндр.

Того вересневого вечора дев’ять членів Правдивого Вузла зібралися під високою стелею приємно безхитрісної будівлі, відомої як «Оверлук Лодж». Коли кемпінг бував відкритим для публіки, «Оверлук Лодж» працював як ресторан, де подавалися сніданки й вечері. Їжу готували Едді Коротун і Велика Мо (мугирські імена: Ед і Морін Хіґґінс). Вони й зблизька не досягали стандартів Діка Хеллорана – мало хто взагалі був йому рівним! – але важко напартачити з тим, що полюбляють їсти люди з кемперів: м’ясний рулет, макарони з сиром, м’ясний рулет, налисники з сиропом «Лог кабін»[259], м’ясний рулет, тушкована курчатина, м’ясний рулет, тунцевий салат «Сюрприз» та м’ясний рулет з грибною підливою. Після вечері ті самі столи слугували для бінго і партій у карти. По вікендах там влаштовувалися танці. Такі розваги мали місце, тільки коли кемпінг був відкритий. Цього вечора, коли Ден Торренс, за три часових пояси звідси, сидів біля мертвої жінки і чекав на свого візитера, справи іншого ґатунку обговорювалися й вирішувалися в «Оверлук Лоджі».

На чолі єдиного столу, поставленого посередині підлоги з полірованого клена «пташине око», сидів Джиммі Арифметика. Його «PowerBook»[260] був відкритим, заставкою на екрані слугувала фотографія його рідного міста, яке, так сталося, містилося глибоко в Карпатських горах. (Джиммі любив жартувати, що його дідусь якось був приймав у себе одного молодого лондонського юриста на ім’я Джонатан Гаркер[261].)

Скупчившись довкола нього, стояли, дивлячись на екран: Роза, Татко Крук, Баррі Хінець, Енді Зміїне Жало, Мітка Чарлі, Енні Фартушок, Дизель Даґ і Дідо Флік. Нікому з них не хотілося стояти поряд з Дідом, який тхнув так, немов з ним просто в штани сталася невеличка халепа, а він забув її звідти змити (річ, що траплялася все частіше й частіше останнім часом), але справа була важливою, тож усі з ним мирилися.

Джиммі Арифметика був невибагливим парубком із відступаючою назад лінією волосся і приємним, хіба що лише трішки схожим на мавпяче обличчям. На вигляд він мав близько п’ятдесяти, що дорівнювало одній третині його справжнього віку.

– Я погуглив «Вдух-і-Дунув», але не знайшов нічого корисного, втім, як і очікував. Якщо вам цікаво, то ці слова у сленгу підлітків означають робити щось дуже швидке натомість дуже повільно…

– Нам нецікаво, – сказав Дизель Даґ. – І, до речі, Дідо, від тебе дещо смердить. Без образ, але коли ти востаннє витирав собі гузно?

Дідо Флік вискалив свої зуби – попсовані й жовті, але всі власні – на Даґа.

– Твоя дружина його мені підтирала щойно сьо’дні вранці, Дізе. Власним язиком, якщо тобі це цікаво. Трохи жорсткувато, але їй, схоже, подобається такого роду за…

– Заткніть пельки, ви обоє, – промовила Роза, голосом беземоційним і незагрозливим, але Даґ і Дідо зіщулилися, наче покарані школярики. – Продовжуй, Джиммі. Але тримайся теми. Я бажаю мати конкретний план, і то швидко.

– Всім решті буде ліньки, безвідносно до того, наскільки конкретним буде план, – мовив Крук. – Вони казатимуть, що цей рік був щедрим на дух. Той кінотеатр, пожежа в церкві у Літл-Року, отой терористичний напад в Остіні. Не кажучи вже про Хуарес[262]. Я сумнівався, чи варто їхати південніше кордону, але там виявилося добре.

Більше, ніж просто добре, насправді. Хуарес вважається світовою столицею вбивств, заробивши собі це прізвисько тим, що там трапляється двадцять п’ять тисяч ґвалтівних смертей на рік. Чимало з них поєднані з катуванням. Насиченість атмосфери там була надзвичайно багатою. Нехай там був і не чистий дух, і в шлунку трохи нудило, але пожива була доброю.

– Від отих їхніх сраних бобів мене бігунка замучила, – сказав Мітка Чарлі, – але, мушу визнати, з’їдини були прекрасними.

– Цей рік був добрим, – погодилася Роза, – але ми не можемо постійно робити бізнес у Мексиці – ми занадто впадаємо в очі. Там, на півдні, ми багатії americanos. Тут, на півночі, ми розчиняємося на загальному тлі. І хіба ми не втомилися жити отак, з року в рік? Завжди в дорозі, завжди рахуючи балони? А це інакше. Це буде корінним джерелом.

Ніхто на це нічого не сказав. Вона була їхнім лідером, і в остаточнім підсумку вони робитимуть те, що скаже вона, але вони ніц не розуміли щодо цієї дівчини. Та з цим усе гаразд. Коли вони перетнуться з нею самі, вони зрозуміють. А коли вони замкнуть її, змусивши виробляти духу, скільки й коли їм треба, вони казатимуть, що готові впасти на коліна, щоб розцілувати Розі ноги. Вона навіть зможе підловити їх на слові.

– Продовжуй, Джиммі, але не з’їжджай з теми.

– Я майже цілком упевнений, що підслухана тобою фраза є підлітковою сленговою версією «Мить-і-Купив». Це мережа бакалійних крамниць у Новій Англії. Від Провіденса до Преск-Айла[263] загалом їх сімдесят три. І учень початкової школи з «ай-Педом»[264] вичислив би їх за пару хвилин. Я роздрукував місця їх розташування і скористався «Верл 360»[265], щоби дістати знімки. З краєвидами гір знайшов шість. Дві крамниці у Вермонті, дві у Нью-Гемпширі та дві у Мейні.

Чохол від його ноутбука лежав під столом. Джиммі підхопив його, сягнув рукою до бокової кишені і, витягши звідти течку, передав її Розі.

– Тут не фотографії крамниць, тут фотографії різних гірських краєвидів, які видно з тих місць, де розташовані ті крамниці. Знову ж таки, завдяки «Wirl 360», який є значно кращим за «Гугл-Земля», благослови Господь його допитливе маленьке серце. Роздивися, може, якийсь із цих знімків у тобі відгукнеться. А якщо навіть ні, подивися, які з них ти точно можеш викреслити зі списку.

Роза відкрила теку і почала повільно розглядати фотографії. Дві, на яких були вермонтські Зелені гори[266], вона відразу відклала вбік. Одна з фотографій з Мейну також виявилася зайвою; на ній була лише одна гора, а Роза тоді бачила їх ціле пасмо. Три знімки, що залишилися, вона роздивлялася довше. І нарешті віддала їх назад Джиммі Арифметиці.

– Одна з цих місцин.

Він перевернув карточки.

– Фрайбург, Мейн… Медісон[267], Нью-Гемпшир… Енністон, Нью-Гемпшир. Прочула щось особливе від котроїсь з трьох?

Роза знову взяла до рук знімки, потім показала краєвиди Білих гір з Фрайбурга і Енністона.

– Здається мені, одна з оцих, але я мушу уточнити.

– Як саме ти збираєшся це зробити? – запитав Крук.

– Відвідаю її.

– Якщо все, що ти розповідаєш, правда, це може бути небезпечним.

– Я зроблю це, коли вона спатиме. Юні дівчатка сплять міцно. Вона й не здогадається, що я там була.

– Ти певна, що варто це робити? Ці три міста доволі близько одне від іншого. Ми могли б перевірити їх усі.

– Атож! – крикнула Роза. – Почнемо там кружляти й приказувати: «Ми шукаємо одну тутешню дівчинку, але схоже на те, що не можемо визначити її місцеперебування звичним для нас способом, то допоможіть нам, будь ласка. Чи не помічали ви тут якихось дівчат середнього шкільного віку з паранормальними талантами до передбачення й читання думок?»

Татко Крук застромив собі глибоко до кишень руки і, зітхнувши, поглянув на неї.

– Вибач, – промовила Роза. – Я трохи зайве накручена, окей? Я хочу зробити це «під ключ». І не варто за мене аж так непокоїтися. Я здатна сама про себе подбати.

3

Ден сидів і дивися на покійну Еліанор Улей. На відкриті очі, що вже почали скляніти. На крихітні ручки з обернутими догори долоньками. А більш за все на відкритий рот. Всередині нього запала вся позачасова тиша смерті.

– Хто ти? – при цьому думаючи: «Ніби я сам не знаю». Ніби він не бажав отримати відповіді на свої питання?

– Ти вже зовсім зрілий.

Губи не ворушилися, і в цьому голосі начебто не було жодних емоцій. Вірогідно, смерть позбавила його старого друга притаманних йому людських почуттів, і як же гірко і прикро, якщо це так. Чи, може, це хтось інший маскується під Діка. Щось інше.

– Якщо ти дійсно Дік, доведи це. Розкажи мені щось таке, що знаємо тільки він і я.

Тиша. Але присутність нікуди не поділася. Він відчував її. А тоді:

– Ти спитав у мене, нащо місіс Брант потрібні штани парковщика.

Ден спершу зеленого поняття не мав, про що воно каже цей голос. А потім второпав. Цей спогад лежав на одній з тих верхніх полиць, де він тримав усі свої погані спогади з «Оверлука». І свої замкнені скриньки, звичайно. Місіс Брант виїжджала з готелю в той день, коли туди прибув Денні зі своїми батьками, і він випадково вловив її думку, коли готельний парковщик підігнав її машину: «Гарно було б мені залізти в його штани».

– Ти тоді був зовсім маленьким хлопчиком з великим радіо у себе в голові. Мені було тебе жаль. Також мені було лячно за тебе. І переляк мій виявився недаремним, правильно?

У цьому вчувся легенький відголосок доброти і гумору його старого друга. Це Дік, авжеж. Ден дивився на мертву жінку ошелешений. Світло в кімнаті знову ввімкнулось і вимкнулось. Кухлик на столі вкотре видав коротке «дреньк».

– Я не можу тут довго залишатися, синку. Тут бути боляче.

– Діку, тут є одна маленька дівчина…

– Абра, – майже зітхнувши. – Вона як ти. Усе вертає.

– Вона вважає, що є одна жінка, яка може на неї полювати. Вона носить певний капелюх. Це такий старомодний циліндр. Подеколи в неї згори тільки один довгий зуб. Коли вона голодна. Так вона мені принаймні розповіла.

– Питайся, що хотів, синку. Я не можу лишатися. Цей світ тепер для мене ніби сон у якомусь сні.

– Там є ще й інші. Друзі тієї жінки у капелюсі. Абра бачила їх з ручними ліхтариками. Хто вони такі?

Тиша знову. Але Дік усе ще був поряд. Змінений, але був. Ден відчував його своїми нервовими закінченнями, і ще як специфічно ковзку наелекризованість вологою поверхнею своїх очей.

– Вони порожні демони. Вони хворі, а самі того не знають.

– Я не розумію.

– Ато. І це добре. Якби ти коли їх зустрів – якби вони бодай трішки унюшили твого сліду – ти би давно вже був мертвим, висотаним і викинутим геть, як порожня картонка. Саме це трапилося з тим, кого Абра називає хлопчиком-бейсболістом. І з багатьма іншими. Діти, що сяють, це їх здобич, та ти про це вже й сам здогадався, хіба не так? Ці порожні демони на землі, ніби рак якийсь на шкірі. Колись вони їздили верхи верблюдами в пустелі: колись вони ганяли каравани через східну Європу. Вони їдять крики і п’ють біль. Ти мав свої жахи ув «Оверлуку», Денні, але ти хоч не стикнувся з цим поріддям. Тепер, коли та химерна жінка піймала собі на ум цю дівчину, вони не зупиняться, допоки її не запопадуть. Вони можуть вбити її. Вони можуть Навернути її. Або вони можуть її тримати і вживати, допоки не висотають дощенту, і це було б гіршим за все.

– Я не розумію.

– Виссуть її. Зроблять такою ж порожньою, як вони самі. – Вийшло з мертвого рота печально-осіннє зітхання.

– Діку, що ж мені, збіса, в такому разі робити?

– Дістань дівчині те, що вона просила.

– Де ж вони, ті порожні демони?

– У твоєму дитинстві, звідки походять усі демони. Мені не вільно казати більше.

– Як я можу зупинити їх?

– Єдиний спосіб, це вбити їх. Примусити їх зжерти їхню власну отруту. Зроби це, і вони зникнуть.

– Та жінка в капелюсі, химерна жінка, як її ім’я? Ти знаєш?

Віддалік, з коридору долинуло рипіння швабри, почав насвистувати Поул Ларсон. Атмосфера в кімнаті змінилася. Щось, що перебувало в делікатній рівновазі, почало тепер вигойдуватися з балансу.

– Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий. Мені здається, ти вже зовсім зрілий, синку, але все ще маєш борг. – Запала пауза, а по тому голос, що був і не був голосом Діка Хеллорана, заговорив востаннє, рішуче командним тоном він промовив: – Сплати його.

Червона імла випурхнула з очей, з носа і відкритого рота Еліанор. Повисіла над нею секунд зо п’ять, а тоді зникла. Рівно горіло світло. Спокійно стояла вода в кухлику. Дік зник. Тут залишилися тільки Ден і труп.

«Порожні демони».

Якщо він бодай колись і чув жахливішу фразу, пригадати такої він не міг. Але наразі вона мала сенс… якщо ти бачив «Оверлук» таким, яким він був насправді. Те місце було переповнене демонами, але вони були принаймні мертвими демонами. Він не думав, що те саме можна сказати про жінку в циліндрі та її друзів.

«Ти все ще маєш борг. Сплати його».

Так. Він покинув напризволяще того маленького хлопчика в обвислому підгузку і майці «Брейвз». Він не мусить такого зробити з цією дівчинкою.

4

Ден на сестринському посту дочекався катафалка від «Джорді & синів» і вивіз накриту простирадлом каталку з задніх дверей «Рівінгтона-1». Після цього він пішов до свого помешкання і сидів там, дивлячись на Кренмор-авеню, тепер уже абсолютно порожню. Віяв нічний вітер, обриваючи з дубів рано сточене листя, женучи його в танцювальних піруетах вздовж вулиці. На дальнім боці міської толоки, так само спорожнілий, у помаранчевому світлі пари потужних сторожових ліхтарів стояв Тінітавн.

«Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий».

Знає Біллі Фрімен, він майже від самого початку знав, бо Біллі теж має трохи того, що має Ден. А якщо Ден має борг, то й Біллі теж свій має, бо потужніше і яскравіше Денове сяйво було врятувало колись Біллі життя.

«Але ж я йому такого ніколи не скажу».

Та він і не мусив.

Далі, Джон Далтон, який колись загубив годинник, а потім виявився ще й Абриним педіатром. Як Дік сказав крізь мертвий рот Еліанор У-Ля-Ля? «Усе вертає».

А щодо тієї речі, про яку просила Абра, це ж навіть легше. Дістати її, хоча… може бути й трохи складним.

5

Коли наступного ранку, в неділю, Абра прокинулася, в її електронній поштовій скриньці вже чекав лист з адреси: dtor36@nhml.com.

Абро: скориставшись тим даром, який ми обоє з тобою маємо, я побалакав з одним другом і переконаний, що ти в небезпеці. Я хочу поговорити про твою ситуацію ще з одною людиною, нашим спільним другом: Джоном Далтоном. Я не робитиму цього, поки не отримаю від тебе дозволу. Я вважаю, що разом із Джоном ми зможемо дістати ту річ, яку ти рисувала на моїй дошці.

Ти встановила собі охоронну сигналізацію? Деякі люди можуть розшукувати тебе, і дуже важливо, щоб вони тебе не знайшли. Ти мусиш бути обережною. Всього тобі найкращого і БЕРЕЖИ СЕБЕ. Зітри цей і-мейл.

Дядько Д.

Отримання електронного послання було для неї більш переконливим, аніж зміст самого листа, бо вона знала, що йому не подобається спілкування таким способом; він боявся, що її батьки, якщо понюшать в її електронній пошті, можуть подумати, що вона листується з Честером-Молестером[268].

Якби вони тільки знали про тих молестерів, яких їй насправді треба боятися.

Вона була налякана, але водночас – зараз ясний день, і та вродлива психопатка не зазирає до її вікна – доволі розпалена. Це було, немов потрапити до якогось роману про надприродне в жанрі «кохання-і-жахи», того кшталту, що місіс Робертсон у шкільній бібліотеці, фиркаючи, називає «твінейджерським порно». У таких книжках дівчата фліртували з вовкулаками, вампірами – навіть із зомбі, – але самі майже ніколи не перетворювалися на таких.

Було також приємно, що на її захист став дорослий чоловік, й аж ніяк не зле, що він ще й привабливий, того пошарпаного типу, що трохи нагадував їй Джекса Теллера з «Синів Анархії»[269], серіалу, який вона разом з Еммою Дін потай дивилася на Емминому комп’ютері.

Вона видалила електронний лист дядька Дена не просто до кошика, а до остаточного кошика, що його Емма називала «атомним файлом для бойфрендів». («Ніби бодай колись хоч один у тебе був, Ем», – подумала Абра єхидненько.) Після цього вона вимкнула комп’ютер і закрила кришку. Вона не написала йому електронної відповіді. Їй не було потреби. Їй було достатньо лише заплющити очі.

Зіп-зіп.

Послання надіслано. Абра вирушила в душ.

6

Коли Ден повернувся до себе з кавою, на його чорній дошці малася нова реляція.

Можеш розповісти доктору Джону, але НЕ МОЇМ БАТЬКАМ.

Так. Не її батькам. Поки що принаймні. Але Ден не сумнівався, що вони відчують, що щось відбувається, і, мабуть, це трапиться раніше, аніж пізно. Він перейде цей міст (або спалить його), коли до нього дійде. Зараз же він мав займатися іншими справами, починаючи з телефонного дзвінка.

Слухавку підняла дитина, а коли він сказав, що йому потрібна Ребекка, слухавка з глухим стуком впала і звіддаля пролунав, наче спрямований ще в якусь далечінь, крик: «Бабусю, це тебе!» За кілька секунд Ребекка Клаузен була на зв’язку.

– Привіт, Бекко, це Ден Торренс.

– Якщо це щодо місіс Улей, то сьогодні вранці я отримала електронного листа від…

– Це не стосується неї. Я хочу попрохати про відгули.

– Доктор Сон бажає піти у відгули? Не можу повірити. Я фактично під сраку випхала тебе минулої весни у відпустку, а ти все одно з’являвся раз, а то й двічі на день. Якісь сімейні справи?

Ден, пам’ятаючи про теорію відносності Абри, відповів, що саме так і є.

Розділ десятий. Скляні сувеніри

1

Коли задзвонив телефон, батько Абри стояв у халаті біля кухонного столу і розбивав яйця до миски. Нагорі дудонів душ. Коли Абра дотримувалася звичайного для себе в неділю «modus operandi»[270], душ міг дудоніти, аж поки не вичахне гаряча вода.

Він поглянув на віконце вхідних дзвінків. Код був знайомий, регіональний 617, але цифри, що йшли за ним, не належали бостонському номеру, який він знав, тому дротовому телефону, що дзвонив у квартирі його тещі-бабусі.

– Алло?

– Ох, Девіде, я така рада, що застала тебе.

Говорила Люсі, і голос у неї був геть змучений.

– Де ти? Чому ти дзвониш не зі свого мобільного?

– У Массачусетському загальному, з платного автомата дзвоню. Тут не вільно користатися мобільними, застереження всюди висять.

– Як там Момо, все гаразд? А ти?

– Зі мною гаразд. А щодо Момо, вона стабільна… зараз… але перед цим було доволі погано. – Схлип. – Та й зараз. – Отут вже Люсі зірвалася. Вона не просто заплакала, а, захлинаючись, заридала на повний голос.

Девід чекав. Він радів, що Абра зараз у душі, і сподівався, що гарячої води вистачить ще надовго. Там щось погане.

Нарешті до Люсі знову повернулася спроможність говорити.

– Тепер вона зламала собі руку.

– О. Гаразд. Це все?

– Ні, це не все!

Майже криком, отим голосом «ну-чому-чоловіки-такі-дурні», який йому був абсолютно огидний, який, як він себе запевняв, був одним з елементів її італійської спадщини, ніколи не припускаючи навіть думки, що вряди-годи він сам може дійсно бути доволі дурнуватим.

Щоб заспокоїтися, він глибоко вдихнув.

– Розкажи мені, серденько.

Вона почала розказувати, хоча ще двічі переривала себе риданнями і Девіду доводилося чекати, поки вона перестане. Вона почувалася смертельно змореною, але це було лише часткою проблеми. Здебільшого, усвідомив він, Люсі нарешті дійшло до серця те, що її голова знала вже багато тижнів: її Момо дійсно невдовзі доведеться вмирати. І можливо, не лагідно.

Кончетта, яка тепер спала тільки крихітними уривками, прокинулася після півночі з бажанням скористатися туалетом. Замість того щоб дзенькнути Люсі, аби та подала їй судно, вона спробувала підвестися і піти до вбиральні сама. Ноги скинути на підлогу і сісти вона спромоглася, але потім їй запаморочилося в голові й вона скотилася з ліжка, упавши собі на ліву руку. Рука не просто зламалася, вона потрощилася. Люсі, виснажена тижнями нічного догляду, якому вона ніколи спеціально не навчалася, прокинулася від криків своєї бабусі.

– Вона не просто кликала на допомогу, – сказала Люсі, – і не кричала вона. Вона фактично скиглила, як та лисиця, якій відірвало кінцівку якоюсь з отих жахливих лапозахоплювальних пасток.

– Серденько, це певне було жахливо.

Стоячи на першому поверсі у бічному холі, де містилися торговельні автомати з сендвічами – і, mirabile dictu[271] – кілька працюючих таксофонів, з болем у всьому тілі, вкритому висохлим потом (вона чула власний запах, і той аж ніяк не був ароматом «Дольче & Ґаббана Лайт Блу»), з головою, в якій стугоніла перша за останні чотири роки мігрень, Лючія Стоун зрозуміла, що ніколи не розкаже йому, яким насправді жахливим це було. Яким смердючим відкриттям це стало. Ти думаєш, що розумієш основний факт – жінка старішає, жінка стає немічною, жінка помирає – а потім ти робиш для себе відкриття, що поряд з цим там є також багато всього іншого. Тобі відкривається це, коли ти знаходиш жінку, яка написала декілька з найкращих віршів свого покоління, в калюжі її власної сечі, яка криком кричить своїй онуці, щоб та зупинила її біль, зупинила цей біль, ох, madre de Cristo[272], зробила щось, щоб його зупинити. Коли бачиш гладеньку колись руку викрученою, наче ганчірка для миття підлоги, і чуєш, як поетка обзива її курв’ячою пиздою, а потім кричить, що бажає здохнути, аби тільки перестав цей біль.

Хіба можеш розповісти своєму чоловіку про те, як ти все ще напівсонна холонеш від страху, що будь-яка твоя дія може вийти на зле? Хіба можеш пояснити, що воно таке – полишити свою любу бабусю, крижем розпластану на підлозі, поки ти набираєш 911, а потім сидіти біля неї, примушуючи випити через вигнуту соломинку розчиненого у воді оксикодону[273], чекати на приїзд швидкої. Як швидка допомога все не приїздила й не приїздила, а тобі згадалася ота пісня Гордона Лайтфута – «Катастрофа “Едманда Фіцджералда”»[274] – та, в якій запитується, чи знає хтось, куди дівається Божа любов, коли хвилі перетворюють хвилини на години? Хвилі, що перекочувалися через Момо, були хвилями болю, і вона в них захлиналася, а вони не переставали накочуватись.

Коли вона знову почала скиглити, Люсі просунула під неї обидві руки й повернула назад на ліжко незграбним ривком, який, як вона зрозуміла, відгукуватиметься їй у попереку і плечах ще чимало днів, якщо не тижнів. Змусивши свої вуха не чути благань Момо «не чіпай мене, ти мене вбиваєш». Потім Люсі сиділа під стіною, хапаючи ротом повітря, з волоссям, пасмами прилиплим їй до щік, тимчасом як Момо плакала, колисаючи свою гидко деформовану руку, допитуючись крізь стогони, навіщо Лючія зробила їй так боляче та чому з нею кояться ці біди.

Нарешті приїхала швидка, і якийсь чоловік – Люсі не знала його імені, але благословляла його у своїх незв’язних молитвах – зробив Момо укол, і той її вимкнув. Хіба можеш розповісти своєму чоловіку, що ти бажала, аби той укол її вбив?

– Було доволі жахливо, – оце й усе, що вона сказала. – Я така рада, що Абра не схотіла на цей вікенд приїжджати сюди.

– Вона хотіла, але їй дуже багато назадавали додому, а вчора вона ще й сказала, що хоче піти в бібліотеку. Щось, либонь, в неї було доволі серйозне, бо ти ж знаєш, як вона мені зазвичай набридає проханнями поїхати на футбольний матч. – Теревенить. Дурню всяку. Але що інше було казати? – Лю, мені так збіса жаль, що ти була змушена пройти через усе це самотою.

– Просто… якби ти лишень чув те її верещання. Хіба що тоді б зумів зрозуміти. Ніколи я не бажала би знову почути, як хтось так кричить. Вона завжди так чудово вміла зберігати спокій… залишатись розсудливою, коли всі навкруг неї втрачали розум…

– Я знаю…

– А тоді раптом впасти до того, чим вона була минулої ночі. Єдині слова, які вона пам’ятала, були: пизда, і лайно, і гівно, і курва, і блядь, і…

– Дай цьому спокій, любонько.

Душ нагорі затих. Абрі вистачить кількох хвилин, аби витертися і вскочити у своє недільне лахміття; скоро вона вже злетить сюди, донизу, з розвіяним подолом майки і хляпаючими шнурками кросівок.

Але Люсі не зовсім була готовою дати цьому спокій.

– Я пам’ятаю вірш, який вона колись написала. Я не пам’ятаю його дослівно, але починається він десь отак: «Бог шанувальник тендітних речей, і свій світовид попідхмарний Він прикрашає сувенірами з найтоншого скла». Я завжди вважала, що, як для поезії Кончетти Рейнолдс, це симпатичний, проте доволі банальний образ, ледь не солодкавий.

А ось і з’явилася його Абба-Доця – їхня Абба-Доця – з розчервонілою після душу шкірою.

– Все гаразд, татку?

Девід підняв руку: «Зачекай хвильку».

– Тепер я розумію, що вона насправді мала на увазі, і я ніколи не зможу знову перечитувати цей вірш.

– Люба, тут Аббі, – промовив він фальшиво веселим голосом.

– Добре. Мені треба з нею поговорити. Не переживай, я не збираюся більше ревти, але ми не можемо оборонити її від цього.

– Можливо, від найгіршого з цього? – запитав він добродушно. Абра стояла біля столу, її мокре волосся було зав’язане у два хвостики, від чого вона знову набула вигляду десятирічної дівчинки. З невеселим обличчям.

– Можливо, – погодилася вона, – але я більше не можу цього робити, Дейві. Навіть за допомоги поденниці. Я гадала, що зможу, але ні, ніяк. У Фрейжері, це зовсім недалеко від нас, є хоспіс. Медичка в приймальнім покої мені розказала. Гадаю, в шпиталях мають якийсь їх список саме для такого типу ситуацій. Так чи інакше, називається він «Гелен Рівінгтон Хаус». Я туди подзвонила, перед тим як дзвонити тобі, і на сьогоднішній момент у них є вакансія. Здогадуюся, що минулої ночі Господь зіпхнув зі своєї камінної полички черговий з Його сувенірів.

– А Четта зараз не спить? З нею ти це обго…

– Вона опритомніла пару годин тому, але була не при ясному розумі. Минуле й теперішнє, все змішалося разом, немов у якомусь салаті.

«Коли я все ще міцно спав, – винувато подумав Девід. – І снилася мені моя книжка, поза всякими сумнівами».

– Коли їй прояснішає – припускаю, що це станеться, – я їй скажу, якомога делікатніше, що прийняття рішення наразі не її прерогатива. Настав час для догляду рівня хоспісу.

– Гаразд. – Коли Люсі щось вирішувала – вирішувала насправді, найкращим було відійти вбік, дозволивши їй втілювати власні бажання.

– Тату? З мамою все гаразд? А з Момо?

Абра знала, що з мамою зараз нормально, а з її прабабусею ні. Більшість того, що Люсі розповіла своєму чоловіку по телефону, Абрі стало відомо, коли вона стояла ще в душі й шампунь разом зі сльозами спливав по її щоках.. Але вона добре навчилася тримати життєрадісне обличчя, допоки хтось не подасть їй уголос знак набрати печального виразу. Абрі подумалося, чи її новий друг Ден знав, коли був іще хлопчиком, цей трюк зі щасливим обличчям. Вона вирішила, що напевне так.

– Чіє, гадаю, Абра хоче з тобою поговорити.

Люсі зітхнула:

– Давай її.

Девід простягнув телефонну слухавку доньці.

2

О 14:00 тієї неділі Роза Циліндр повісила на дверях свого надрозмірного автодому таке оголошення: МЕНЕ НЕ ТУРБУВАТИ БЕЗ НАГАЛЬНОЇ ПОТРЕБИ. На наступні години було складено ретельний графік. Сьогодні вона зовсім нічого не їстиме, а питиме тільки воду. Замість ранкової кави вона прийняла блювотне. Коли прийде час добуватися в мозок тієї дівчинки, вона буде чистою, як порожня склянка.

За відсутності тілесних функцій, які могли б її відволікати, Роза зможе знайти все, що їй потрібно: ім’я дівчинки, її точне місцеперебування, з чим і як детально вона обізнана та – це було дуже важливим – кому вона могла вже щось розповісти. Роза непорушно лежатиме на своєму двоспальному ліжку з четвертої дня до десятої вечора, дивлячись у стелю і медитуючи. Коли розум її стане таким же чистим, як її тіло, Роза прийме духу з одного з балонів у прихованому сейфі – єдиної затяжки буде достатньо – і вона знов обертатиме світ, поки не опиниться у тій дівчинці, а дівчинка в ній. О першій ночі за Східним часом її пожива спатиме мертвим сном, і Роза перебиратиме вміст її мозку, як їй забажається. Можливо, їй навіть вдасться вщепити туди навіяння: Приїдуть певні люди. Вони тобі допоможуть. Поїдеш з ними.

Але, як зазначив більш як дві сотні років тому отой старомодний селянський поет Боббі Бернз[275], «найкращі плани мишей і людей ідуть косяка під хвіст», і заледве вона почала промовляти перші фрази своєї релаксаційної мантри, «косяк» почав тарабанити їй у двері.

– Ідіть геть! – заволала вона. – Ви що, читати не вмієте?

– Розі, тут зі мною Горіх, – погукав Крук. – Здається мені, він дістав те, про що ти питала, але йому потрібне твоє погодження, а терміни на цю штуку сучі.

Вона ще полежала якусь мить, потім злобно видихнула, підвелася і, підхопивши сайдвіндерську майку (ПОЦІЛУЙ МЕНЕ НА ДАХУ СВІТУ!), натягнула її через голову. Майка прикривала лише верх її стегон. Роза відчинила двері.

– Нехай вам щастить.

– Ми можемо й потім, – сказав Волоський Горіх. Невеличкий чоловік з лисою маківкою й сірими волосяними мачулками «Брілло», що пушилися в нього понад вухами[276]. У руці він тримав аркуш паперу.

– Ні, тільки зробіть це швидко.

Вони сіли до столу в комбінованій кухні/вітальні. Роза вихопила папір в Горіха з руки і нашвидку його переглянула. Це була якась складна, повна шестикутників хімічна діаграма. Для Рози вона нічого не значила.

– Що це?

– Потужний седатив, – доповів Горіх. – Він новий, і він чистий. Джиммі отримав цю формулу від одного з наших агентів у АНБ[277]. Він її вимкне, але без загрози того, що дівчинка помре від передозу.

– Це може бути тим, що нам потрібно, гаразд, – Роза сама розуміла, що невдоволено бурчить. – Але хіба це не могло зачекати до завтра?

– Вибачаюся, вибачаюся, – промовив покірно Горіх.

– А я ні, – заявив Крук. – Якщо ти хочеш швидко запопасти цю дівчинку і вихопити її чисто, мені треба не лише забезпечити можливість дістати скільки нам треба цієї штуки, я мушу також організувати її вчасну доставку до якоїсь із наших скриньок.

Правдиві мали сотні таких абонентських скриньок по всій Америці, переважно у «Мейл-Боксах тощо» та різноманітних закладах «Ю-Пі-Ес»[278]. Оскільки вони подорожували тільки своїми автодомами, користання скриньками вимагало планування на багато днів наперед. Поїхати якимсь громадським транспортом для члена Правдивого Вузла було б не легшим, аніж перерізати собі горло. Приватні повітряні подорожі були можливими, але неприємними; вони надзвичайно страждали від висотної хвороби. Волоський Горіх припускав, що це якось пов’язано з їх нервовою системою, яка радикально відрізнялася від мугирської. Щодо Рози, то її турбувала інша, фундована платниками податків нервова система. Вельми нервова. Після одинадцятого вересня 2001 року Департамент внутрішньої безпеки уважно моніторив навіть приватні польоти, а перше правило виживання Правдивого Вузла – ніколи не привертати уваги.

Дякувати міжштатній системі автомагістралей, їх автодоми завжди адекватно слугували для досягнення їхніх цілей, прислужаться й цього разу. Невеличка рейдерська група, зі змінними кожні шість годин водіями за кермом, зможе дістатися від Сайдвіндера до північної частини Нової Англії менш ніж за тридцять годин[279].

– Гаразд, – промовила вона, пом’якшавши. – Що ми маємо на І-90 у штаті Нью-Йорк або у Массачусетсі?[280]

Не затинаючись, не мимрячи, що доповість їй про це пізніше, Крук повідомив:

– Стербридж у Массачусетсі, експрес-пошта «І-Зі»[281].

Вона поплескала пальцями по краю того аркуша з незбагненними хімічними формулами, що його тримав у руці Горіх.

– Нехай цю річ надішлють туди. І щоб маршрут переривався не менш ніж три рази, аби ми мали повноцінні підстави відмовитися від нашої причетності, якщо щось піде не так. Серйозно поганяй цю штуку туди-сюди.

– Хіба нам вистачить на це часу? – запитав Крук.

– Не вбачаю причин, чому ні, – відповіла Роза (ці свої слова вона ще згадає). – Надішли її на Південь, потім на Середній Захід, і тільки по тому до Нової Англії. Аби лиш вона в четвер була в Стербриджі[282]. Скористайся експрес-поштою, не «Фед-екс» і не «Ю-Пі-Ес»[283].

– Так і зроблю, – відповів Крук. Без жодних зауважень.

Роза повернула свою увагу до лікаря Правдивих.

– Краще, аби ти виявився правим, Горіху. Якщо ти її прикінчиш передозом, замість того, щоби просто всипити, я потурбуюся про те, щоб ти став першим спровадженим у вигнання Правдивим від часів Малого Великого Рогу[284].

Волоський Горіх трохи зблід. Добре. Вона нікого не збиралася виганяти, просто все ще сердилася, що її були перервали.

– Ми доставимо цей наркотик у Стербридж, і Горіх вже знатиме, як саме його використовувати, – сказав Крук. – Без проблем.

– А нема чогось простішого? Такого, що ми могли б дістати тут?

Відповів Горіх:

– Нема, якщо ти не хочеш, щоб вона зіграла з нами в Майкла Джексона[285]. Ця штука безпечна і діє швидко. Якщо дівчинка дійсно така сильна, як ти, схоже, вважаєш, швидкість тут особливо важ…

– Окей, окей, мені все ясно. Ми з цим закінчили?

– Є ще одне, – сказав Волоський Горіх. – Гадаю, воно могло б і зачекати, але…

Вона кинула погляд крізь вікно і – ох, боженьки ви мої рибоньки – повз «Оверлук Лодж», через парковку, сюди поспішав Джиммі Арифметика, і теж з аркушем паперу в руці. Навіщо вона повісила в себе на дверній ручці застереження «НЕ ТУРБУВАТИ»? Чому не запрошення «ЗАХОДЬТЕ ВСІ»?

Роза зібрала всю свою роздратованість, запхала її в мішок, закинула його на задвірки свого мозку і бадьоро посміхнулася:

– Що там іще?

– Дідо Флік, – мовив Крук, – вже не тримає в собі помаду.

– Він не здатен як слід тримати лайно в собі протягом останніх двадцяти років, – сказала Роза. – Памперсів він не носить, і я не можу його змусити. Ніхто не може.

– Зараз вже інше, – сказав Горіх. – Він майже не підводиться з ліжка. Баба і Чорноока Су доглядають його, як можуть, але той його кемпер смердить, наче срань господня…

– Йому покращає. Ось підгодуємо його трохи духом.

Проте їй не сподобався вираз обличчя Горіха. Два роки минуло відтоді, як відійшов Томмі Ваговоз, а за часовими мірками Правдивих це трапилося неначе два тижні тому. А тепер Дідо Флік?

– У нього мозок руйнується, – навпрямки сказав Крук. – І… – Він кинув погляд на Горіха.

– Петті у нього прибирала сьогодні зранку, і вона каже, що бачила, нібито його зациклило.

– Нібито, – повторила Роза. Їй не хотілося в таке вірити. – Хтось іще інший це бачив? Баба? Су?

– Ні.

Вона знизала плечима, немов кажучи «ну от, бачите». Далі дискусія не пішла, бо в двері уже постукав Джиммі, і цього разу вона зраділа заваді.

– Заходь!

Джиммі просунув досередини голову:

– Я не зайвий, можна?

– Так! Коли ти вже тут, то чому не привів із собою ще й «Рокетс» і великий парадний оркестр Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі?[286] Чорти мене забирай, а я всього лиш хотіла увійти в медитацію, після того як провела кілька приємних годин, вичавлюючи грязоту собі з тельбухів.

Крук послав їй помірно докірливий погляд, та вона його, либонь, і заслужила – можливо, заслужила, бо ці люди всього лише виконували ту роботу Правдивих, про яку вона їх сама просила – проте, якщо Крук коли-небудь посів місце в капітанському кріслі, він би її зрозумів. Жодної хвилини на саму себе, хіба що пригрозиш їм смертельно болючим покаранням. А в багатьох випадках навіть це не діє.

– У мене є дещо, на що тобі, можливо, буде цікаво поглянути, – сказав Джиммі. – А оскільки Крук і Горіх вже були тут, то я й вирішив…

– Я знаю, що ти вирішив. Що там таке?

– Я продовжував полювати в інтернеті на новини про ті два міста, які ти тоді виокремила – Фрайбург і Енністон. І знайшов це у «Юніон Лідері». Це було в газеті за минулий четвер. Може, воно тут і ні до чого.

Вона взяла аркуш. Головна стаття там була про якусь загумінкову школу, яка через урізання бюджету згортає свою футбольну програму. Під нею містилася коротша замітка, яку Джиммі окреслив колом.

«КИШЕНЬКОВИЙ ЗЕМЛЕТРУС» – ПОВІДОМЛЯЮТЬ З ЕННІСТОНА

Наскільки дрібним може бути землетрус? Доволі дрібним, якщо вірити людям з Ричленд-корт, короткої Енністонської вулиці, що впирається у річку Сако. Минулого вівторка, як повідомили кілька мешканців цієї вулиці, вони стали свідками струсу, від якого торохтіли вікна, здригалися підлоги і покотився посуд з полиць. Ден Борленд, пенсіонер, який живе в кінці вулиці, показав тріщину, що впоперек перетнула його свіжозаасфальтовану під’їзну алею. «Якщо бажаєте доказу, ось він», – сказав він.

Хоча Центр геологічних спостережень у Рентамі[287], Массачусетс, повідомив, що минулого вівторка у Новій Англії не було жодних поштовхів, Метт і Кессі Ренфрю скористалися приводом і влаштували «Землетрусне барбекю», в якому взяли участь більшість мешканців вулиці.

Ендрю Сіттенфельд з Центру геологічних спостережень каже, що поштовх, який відчули мешканці Ричленд-корт, міг бути імпульсною хвилею води в каналізаційній системі або, можливо, військовий літак прорвав звуковий бар’єр. Коли ці припущення були повторені містерові Ренфрю, він щиро розреготався: «Ми самі знаємо, що ми відчули, – сказав він. – Це був землетрус. І нічого негативного насправді в цьому нема. Ушкодження мінімальні, але ого-го, ми з цього утнули прекрасну гулянку».

(Ендрю Ґолд)

Роза двічі перечитала замітку, потім підняла голову, очі в неї сяяли.

– Гарний улов, Джиммі.

Джиммі вишкірився:

– Дякую. Тоді я вас з цим залишу.

– Забирай з собою Горіха, йому треба оглянути Діда. Круче, ти на хвильку залишишся.

Коли ті двоє пішли, Крук закрив за ними двері.

– Ти вважаєш, це дівчинка спричинила цей землетрус у Нью-Гемпширі?

– Саме так і вважаю. Не на сто відсотків упевнена, але щонайменше на вісімдесят. А мати конкретну місцинку, на яку можна націлитися – не просто місто, а вулицю – це робить для мене справу, коли я вирушу її шукати цієї ночі, до чорта легшою.

– Розі, якщо ти зможеш підсадити їй до голови червака «гайда разом», можливо, нам навіть не буде потреби її зачмелювати.

Вона усміхнулася, знову подумавши, що Крук уявлення не має, наскільки та особлива. Пізніше вона думатиме: «Не мала й я. Мені лише здавалося, ніби я його маю».

– Нема законів, що забороняють надії, мені так здається. Але щойно ми її захопимо, нам знадобиться щось трохи ефективніше за Мікі Фінна[288], яким би воно не було високотехнологічним. Нам потрібен чудо-наркотик, який утримуватиме її тихою й погідливою, допоки вона не вирішить, що в її найкращих інтересах співпрацювати з нами добровільно.

– Ти поїдеш з нами, коли ми вирушимо її брати?

Роза так і збиралася, але тепер, подумавши про Діда Фліка, вона завагалася.

– Я не певна.

Нічого не перепитуючи (що її втішило), він вирушив до дверей.

– Я подбаю, щоб тебе більше не турбували.

– Добре. І подбай, щоби Волоський Горіх зробив Діду повне обстеження – я маю на увазі від дірки в гузні до його апетиту. Якщо він насправді зациклюється, я бажаю знати про це завтра, коли вийду з пурди[289]. – Вона відкрила сейф під підлогою й дістала один із балонів. – І дай йому, що тут залишилося.

Крук був шокований.

– Все віддати? Розі, якщо він зациклюється, в цьому нема сенсу.

– Дай йому. Цей рік був добрим для нас, як дехто з вас мені на це нещодавно вказував. Ми можемо собі дозволити таку невеличку екстравагантність. Крім того, Правдивий Вузол має лише одного дідуся. Він пам’ятає ще, як люди в Європі поклонялися деревам, а не таймшерним кондомініумам. Ми не мусимо його втратити, якщо можемо цьому запобігти. Ми не дикуни якісь.

– Мугирі могли б з цим не погодитися.

– Саме тому вони й мугирі. А тепер забирайся геть звідси.

3

Після Дня праці Тінітавн у неділю закривався о 15:00. Цього вечора, за чверть до шостої, три велетні сиділи на лаві наприкінці міні-Кренмор-авеню понад карликовими аптекою і кінотеатром «Музична скринька» (до якого під час туристичного сезону можна було зазирнути крізь віконце і побачити крихітні кліпи з фільмів, які демонструвалися на крихітному екрані). Джон Далтон прибув на зустріч у червоному кашкеті «Ред Сокс» і тепер посадив його на голову крихітній статуї Гелен Рівінгтон, яка стояла на крихітному майдані перед будівлею суду.

– Я певен, що вона була їх фанаткою, – сказав він. – Тут усі їхні фанати. Ніхто не приділяє бодай трішки захоплення «Янкі»[290], окрім емігрантів, на кшталт мене. Що я можу зробити для тебе, Дене? Я заради цього пропустив вечерю зі своєю родиною. Моя дружина – жінка з розумінням, але її терпіння не безмежне.

– Як би вона поставилася до того, що ти проведеш кілька днів зі мною в Айові? – запитав Ден. – Цілком на мій кошт, це зрозуміло. Я мушу зробити візит Дванадцятого кроку до одного зі своїх дядьків, який вбиває себе пійлом і кокаїном. Родина благає мене втрутитися, а я не можу цього зробити сам.

В АА нема правил, але є багато традицій (які стали фактично правилами). Одним із залізно непорушних є те, що ти не можеш робити візит Дванадцятого кроку до активного алкоголіка сам-один, окрім тих випадків, коли зазначений алконавт безпечно замкнений десь у шпиталі, детокс-центрі або в місцевій дурці. Бо інакше є ризик, що візит закінчиться тим, що ти з ним змагатимешся в потягуванні келишка за келишком і доріжки за доріжкою. «Залежність, – любив приказувати Кейсі Кінгслі, – це той дар, що поширюється передаровуванням».

Ден поглянув на Біллі Фрімена й усміхнувся:

– Маєш щось сказати? Нумо, вільно кажи.

– Не думаю я, що в тебе є дядько. Я не певен, що в тебе взагалі залишилися бодай якісь родичі.

– Тільки й того? Ти просто не певен?

– Ну… ти ніввіки не згадував когось у розмовах.

– Повно людей, які мають родичів і не говорять про них. Але ти знаєш, що я не маю нікого, правда, Біллі?

Біллі нічого на це не сказав, тільки знітився.

– Денні, я не можу їхати до Айови, – сказав Джон. – У мене все розписано до самого вікенда.

Ден не відривався очима від Біллі. Аж ось він сягнув собі до кишені і, діставши звідти щось затиснуте в кулаку, простягнув руку до Біллі.

– Що в мене тут?

Зніяковіння Біллі стало ще помітнішим. Він глянув на Джона, побачив, що допомоги звідти чекати марно, і потім знову на Дена.

– Джон знає, що я за особа, – сказав Ден. – Якось я йому був допоміг, і він знає, що я допомагав також кільком іншим людям у Програмі. Ти серед друзів.

Біллі подумав-подумав, а потім промовив:

– Може бути, монета, але я гадаю, там якась з твоїх медалей АА. Отих, що їх тобі видають за кожен наступний рік ув тверезості.

– За який рік ця?

Біллі завагався, дивлячись на зімкнутий кулак Дена.

– Дозволь, я тобі допоможу, – мовив Джон. – Він тверезий з весни 2001-го, отже, якщо він носить зараз при собі цей медальйон, то він, либонь, за Дванадцятий рік.

– Сенс в цьому є, але цей не той. – Біллі тепер зосередився, дві глибокі вертикальні лінії прорізали йому лоба якраз над очима. – Я гадаю, це може бути… сьомий?

Ден розкрив долоню. На медальйоні красувалася велика цифра VI.

– Хай мені грець, – сказав Біллі. – Зазвичай я добре вгадую.

– Ти влучив досить близько, – сказав Ден. – І це не вгадування, це сяйво.

Біллі дістав сигарети, подивився на лікаря, що сидів на лаві поряд з ним, і сховав їх назад.

– Якщо ти так кажеш.

– Дозволь, Біллі, я розповім тобі трохи про тебе. Коли ти був малим, ти був великим вгадувальником. Ти знав, коли твоя мати у доброму настрої і її можна розколоти на пару додаткових баксів. Ти знав, коли в поганому настрої твій тато, і всяко його уникав.

– Авжеж, я знав, якого саме вечора відгетькуватися від доїдання решток печеного м’яса може обернутися мені на зле, – сказав Біллі.

– Ти грав?

– Конячі перегони, там, у Сейлемі[291]. Вигравав добрі гроші. А потім, коли мені вже було двадцять п’ять чи десь так, у мене типу пропало вміння вгадувати переможців. Настав такий місяць, коли я мусів благати про відстрочку орендної плати за квартиру, і це мене вилікувало від маячіння на перегонах.

– Так, цей талант слабшає, чим дорослішими стають люди, але в тебе його ще трохи мається.

– У тебе його більше, – сказав Біллі. Цього разу не знічуючись.

– Він реально існує, чи не так? – промовив Джон. Насправді це не прозвучало запитанням; це була констатація.

– На наступному тижні в тебе тільки одна справа, яку ти не можеш ні відмінити, ні відсунути в часі. – сказав Ден. – Це візит до маленької дівчинки з раком шлунка. Її звуть Фелісіті…

– Фредеріка, – сказав Джон. – Фредеріка Біммел. Вона лежить у шпиталі «Меррімак Веллі»[292]. У мене там призначена спільна консультація з її онкологом і батьками.

– У суботу вранці.

– Атож. У суботу вранці. – Він зачудовано дивився на Дена. – Господи. Ісусе-Христе. Що ти… Я поняття не мав, що це в тебе таке потужне.

– Я привезу тебе з Айови назад у четвер. Найпізніше – у п’ятницю.

«Це якщо нас не заарештують, – подумав він. – Тоді, можливо, нам доведеться перебути там дещо довше». Він поглянув на Біллі, чи той, бува, не вловив цієї його менш ніж збадьорливої думки. Ознак, що той її вловив, не було.

– Навіщо нам туди?

– Заради іншої твоєї пацієнтки, Абри Стоун. Вона така ж, як Біллі і я, але мені здається, Джоне, ти про це й сам знаєш. Тільки вона за нас набагато-багато потужніша. У мене цього набагато більше, ніж в Біллі, але, порівняно з нею, я як той ворожбит-аматор на сільському ярмарку.

– Ох, Боже мій, ті ложки.

Ден розгубився на секунду, а тоді згадав.

– Вона повісила їх на стелю.

Джон втупився в нього, вибалушивши очі.

– Ти прочитав це в моєму мозку?

– Боюся, наразі все трохи прозаїчніше. Мені розповіла вона.

– Коли? Коли?

– Ми до цього ще дійдемо, але перегодом. Спершу давай спробуємо насправді почитати думки. – Ден взяв Джона за руку. Це допомагало; контакт майже завжди був допоміжним. – Її батьки приїхали до тебе, коли вона була всього лиш немовлям. Або, можливо, приїжджала тітка чи її прабабуся. Дитина їх непокоїла навіть іще до того, як прикрасила кухню столовим сріблом, і раніше в їхньому домі відбувалися усякого роду надприродні феномени. Було там щось з піаніно… Біллі, поможи мені тут.

Біллі вхопив вільну руку Джона. Ден взяв за руку Біллі, замкнувши таким чином коло. Дрібний спіритичний сеанс у дрібному Тінітавні.

– Музика «Бітлз», – сказав Біллі. – Тільки не на гітарі, а на піаніно. Там було… ну, не знаю я. Вони там ледь не тронулися були.

Джон вирячився на нього.

– Послухай, – почав Ден, – ти маєш від неї дозвіл розповідати. Вона хоче, щоб ти говорив вільно. Повір мені, Джоне.

Джон Далтон зважував мало не цілу хвилину. А потім розповів їм усе, за одним винятком.

Та історія про «Сімпсонів» одночасно по всіх каналах була занадто дикою.

4

Закінчивши, Джон поставив закономірне запитання: як Ден познайомився з Аброю Стоун?

Ден дістав у себе із задньої кишені маленький потертий блокнот. На його обкладинці була фотографія, на якій хвилі розбивалися об скелястий мис, і гасло: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.

– Невже ти завжди носиш його з собою? – спитав Джон.

– Так. Ти ж знаєш Кейсі К., мого спонсора, правильно?

Джон пустив собі під лоба очі.

– Хіба можна його забути, якщо кожного разу, коли ти відкриваєш рота на зборах, першим звідти звучить: «Мій спонсор Кейсі К. завжди каже…»

– Джоне, ніхто не любить розумак.

– Моя дружина любить, – заперечив той. – Бо я сексуально стійкий розумака.

Ден зітхнув:

– Подивися сюди.

Джон погортав блокнот.

– Тут відмічено збори. Починаючи аж з 2001-го.

– Кейсі наказав мені, щоби я відвідав дев’яносто з дев’яноста і всі занотовував. Подивися запис про восьмі.

Джон знайшов. Фрейжерська методистська церква. Місце було йому відоме, хоча сам там на зборах він бував нечасто. Під нотаткою містилося ретельно виписане великими, друкованими літерами слово АБРА.

Джон подивився на Дена не зовсім сповненими недовіри очима.

– Вона сконтактувалася з тобою, коли їй було всього лиш два місяці?

– Нижче ти бачиш нотатку з моїх наступних зборів, – сказав Ден, – отже, я не міг вставити сюди її ім’я, аби лиш тебе вразити. Хіба що сфальшував весь цей блокнот, але в Програмі повно людей, які згадають, що бачили мене з ним.

– Включно зі мною, – погодився Джон.

– Йо, включно з тобою. У ті дні я завжди тримав в одній руці цей блокнот, а в іншій чашку кави. Це були дві речі, що додавали мені впевненості. Я тоді не знав, хто вона така, і не дуже тим переймався. То був просто один з тих випадкових доторків. Так, як ото, бува, немовля тягне ручку з колиски і торкається твого носа.

– Потім, роки за два чи три, вона написала одне слово на дошці, яку я тримаю в своїй кімнаті для складання робочого графіку. Те слово було hello. Після того вона підтримувала контакт вряди-годи. Щось на кшталт торкання бази в бейсболі. Я навіть не певен, що вона сама усвідомлювала, що робить це. Просто там був я. Коли їй знадобилася допомога, я виявився тим, кого вона знає, і тим, з ким вона може спробувати порадитися.

– Якого роду допомоги вона потребує? У якого роду неприємності вона втрапила? – Джон обернувся до Біллі. – А ти знаєш?

Біллі похитав головою.

– Я ніколи про неї не чув, та й ув Енністоні заледве коли бував.

– Хто сказав, що Абра мешкає в Енністоні?

Біллі кивнув великим пальцем на Дена.

– Він казав. А хіба не казав?

Джон повернувся знову до Дена.

– Гаразд. Скажімо, ти мене переконав. Викладай тепер все цілком.

Ден розповів їм про Абрин нічний кошмар з хлопчиком-бейсболістом. Про фігури, які світили на нього ліхтариками. Про жінку з ножем у руці, про ту, яка злизувала кров хлопчика собі з долонь. Про те, як набагато пізніше Абра натрапила на фотографію хлопчика в газеті.

– І вона це змогла зробити чому? Бо той хлопчик, якого вони вбили, також був одним з отаких сяячів?

– Я майже впевнений, що саме так трапився перший контакт. Хлопчик міг сягнути по допомогу в той час, коли вони його катували – Абра не має сумнівів, чим саме вони займалися, – і це створило зв’язок.

– Такий, що зберігся навіть після того, як цей хлопчик, Бред Тревор, помер?

– Я думаю, потім її контактною точкою могла стати певна річ, яка належала Тревору – його бейсбольна рукавиця. І на його вбивць вона могла перекинутися контактом тому, що один з них її собі надягав. Вона не знає сама, як вона це робить, так само, як не знаю й я. Єдине, що я знаю напевне – це те, що вона надзвичайно потужна.

– Ближче до теми.

– Тут ось яка справа, – сказав Ден. – Цих людей – якщо вони дійсно люди – очолює жінка, яка безпосередньо чинила те вбивство. Того самого дня, коли Абра натрапила на фотографію Бреда Тревора на сторінці пропалих дітей у місцевій газетці, вона також утрапила в голову до цієї жінки. А та жінка в голову Абри. Протягом кількох секунд вони дивилися очима одна одної. – Він здійняв угору руки, стиснув їх у кулаки і покрутив ними. – Обернулися раз, і другий. Абра вважає, вони можуть приїхати також по неї, так само вважаю і я. Бо вона може становити для них небезпеку.

– Тут ховається щось більше, авжеж? – запитав Біллі.

Ден дивився на нього, чекаючи.

– Люди, які спроможні на оцю штуку, сяйво, щось таке в собі мають, правильно? Щось таке, чого тим тре’. Щось таке, що ті можуть дістати тільки через убивство.

– Так.

Джон запитав:

– А та жінка знає, де живе Абра?

– Абра так не думає, але ж ти мусиш пам’ятати, їй усього лиш тринадцять. Вона може помилятися.

– А Абра знає, де живе та жінка?

– Все, що вона знає, це те, що під час того контакту – того взаємного бачення – та жінка перебувала в «Супермаркеті Сема». Це значить, десь на Заході, але там «Семи» існують не менш як у дев’яти штатах.

– Включно з Айовою?

Ден похитав головою.

– Тоді я не розумію, чого ми досягнемо поїздкою туди.

– Ми можемо дістати рукавицю, – сказав Ден. – Абра гадає, якщо вона отримає ту рукавицю, вона зможе зачепитися за того чоловіка, який її на себе приміряв. Вона називає його Баррі Кібець.

Джон сидів, похиливши голову, задумавшись. Ден його не чіпав.

– Гаразд, нарешті промовив Джон. – Це божевілля, але я на нього підписуюся. Зважаючи на те, що мені відомо з історії Абри, і пам’ятаючи мою власну історію з тобою, відмовитися наразі було б доволі важко. Але якщо та жінка не знає, де живе Абра, чи не було б мудрішим залишити все, як є? Не будити сплячого собаку і все таке інше?

– Я не вважаю, що цей собака спить, – сказав Ден. – Цим

(«порожнім демонам»)

перевертням Абра потрібна з тієї ж причини, з якої їм був потрібен той хлопчик, Тревор – я впевнений, Біллі щодо цього правий. Вони також знають, що вона становить для них небезпеку. Якщо це висловити в термінах АА, вона владна порушити їхню анонімність. І вони можуть мати ресурси, про які ми можемо тільки здогадуватися. Хіба тобі хочеться, щоб твоя пацієнтка жила в страху від місяця до місяця, а може, й від року до року, завжди очікуючи, що з’явиться якась паранормальна Сім’я Менсона[293] і просто посеред вулиці вхопить її?

– Звісно, ні.

– Ці мудаки живляться такими дітьми, як вона. Такими, яким був колись я. Дітьми із сяйвом. – Він безжально вдивлявся в очі Джону Далтону. – Якщо це правда, їх потрібно зупинити.

Озвався Біллі:

– Якщо я не їду до Айови, що тоді мені тре’ тут робити?

– Розкладемо це так, – сказав Ден. – Упродовж наступного тижня ти вельми близько познайомишся з Енністоном. Фактично, якщо Кейсі дасть тобі відгули, ти поживеш у тамтешньому мотелі.

5

Роза нарешті увійшла в той медитативний стан, якого домагалася. Найважчим з усього було перестати утримувати в собі стурбованість Дідом Фліком, але насамкінець вона і це проминула. Злетіла понад цим. Тепер вона майоріла всередині себе, повторюючи прадавні фрази – Саббатха ханті і Лодсам ханті і Каханна різоне ханті – знову, і знову, і знову, ледь-ледь ворушачи губами. Ще було надто рано вирушати на пошуки тієї морочливої дівчинки, але тепер, коли її залишили в спокої і світ упокоївся, як всередині, так і зовні, вона не поспішала. Медитація й сама по собі чудова річ. Роза взялася добирати своє знаряддя і зосереджувати концентрацію, діючи повільно і педантично.

«Саббатха ханті, лодсам ханті, каханна різоне ханті» – слова, що були древніми, коли Правдивий Вузол мандрував возами по Європі, продаючи торф’яні брикети та всякі брязкальця. Ймовірно, вони були древніми, коли був молодим Вавилон. Ця дівчинка потужна, але Правдиві над-потужні, і Роза не очікувала реальних проблем. Дівчинка спатиме, а Роза рухатиметься з тихою скрадливістю, визбируючи інформацію і підсаджуючи навіяння, як маленькі вибухові пакети. Не просто одного червака, а ціле їх гніздо. Деяких з них дівчинка може виявити і знешкодити.

Решту – ні.

6

Цього вечора, вже після того як вона закінчила робити свої домашні завдання, Абра майже сорок п’ять хвилин балакала по телефону з матір’ю. Спілкування відбувалося на двох рівнях. На верхньому вони говорили про те, як в Абри пройшов цей день, про шкільні справи наступного тижня і про костюм, який на ній буде на прийдешньому вечорі танців у Гелловін; вони обговорювали плани перевезення Момо на північ, до Фрейжера, в хоспіс (який Абра за звичкою подумки називала «хот спайсом»); Люсі розповіла Абрі про актуальний стан Момо, що, як вона сказала «є наразі доволі непоганим, зважаючи на всі негаразди».

На іншому рівні Абра чула болісні ремствування Люсі на те, що вона якось не виправдала сподівань своєї бабусі, і правду про реальний стан Момо: перелякана, пригнічена, змучена болем. Абра намагалася послати матері утішливі думки: «Все гаразд, Ма; ми любимо тебе, Ма; ти робила все, що тільки могла робити, і стільки, скільки була в змозі робити». Їй подобалося думати, що деякі з цих думок дійдуть, але насправді вона в це не вірила. Вона мала чимало талантів – таких, що були чудесними і лячними водночас, – але здатність змінювати емоційну температуру іншої особистості до них ніколи не належала.

А Ден це вміє робити? Вона подумала, що, мабуть, так. Вона подумала, що саме цю частину свого сяйва він використовує для допомоги людям у «хот спайсі». Якщо він насправді це вміє, можливо, він допоможе й Момо, коли вона переїде туди. Це було б добре.

Вона спустилася донизу одягнена у фланелеву рожеву піжаму, яку їй на минуле Різдво була подарувала Момо. Батько зі склянкою пива в руці дивився по телевізору «Ред Сокс». Вона смачно цмокнула його в ніс (він завше казав, що терпіти цього не може, але вона знала, що насправді йому це до вподоби) і сказала, що йде вже спати.

– La homework est complète, mademoiselle?[294]

– Так, тату, але французькою домашнє завдання буде «devoirs».

– Приємно чути, це приємно чути. Як там твоя мати? Я питаю, бо мав з нею хіба що секунд з дев’яносто, перш ніж ти вхопила слухавку.

– У неї все окей. – Абра знала, як там насправді, але також знала, що «окей» відносний термін. Вона вже було вирушила з кімнати, але повернулася назад.

– Вона казала, що Момо – немов крихка фігурка зі скла. – Мати цього не казала вголос, але думала про це. – Казала, що всі ми такі.

Дейв приглушив у телевізорі звук.

– Ну, я гадаю, це дійсно так, проте декотрі з нас зроблені з дивовижно міцного скла. Пам’ятай, твоя Момо зберігалася на верхній поличці цілою і неушкодженою багато-багато років. А тепер підійди-но сюди, Абба-Доцю, й обніми свого тата. Не знаю, чи потрібно це тобі, але я б не відмовився.

7

За двадцять хвилин по тому вона вже лежала в ліжку з увімкнутим нічником Містером Ведмедиком Пухом, пережитком раннього дитинства, що жеврів на комоді. Вона сягнула до Дена і знайшла його у функціональній залі, де стояв стіл для пінг-понга, лежали журнали і головоломки, а на стіні висів великий телевізор. Він грав у карти з парою мешканців «хот спайса».

(«ти поговорив з доктором Джоном?»)

(«так, післязавтра ми вирушаємо до Айови»)

Ця думка надійшла у супроводі ескізної картинки старовинного літачка-біплана. У ньому сиділи двоє чоловіків у старомодних літунських шоломах, окулярах-консервах і довгих кашне. Абра посміхнулася цій картинці.

(«якщо ми привеземо тобі»)

Картинка кетчерської рукавиці. Вона зовсім не була схожою на ту, яка належала хлопчику-бейсболісту, але Абра зрозуміла, що хотів сказати Ден[295].

(«чи не очманієш ти»)

(«ні»)

Не можна їй. Взяти до рук рукавицю мертвого хлопчика, це буде жахливо, але вона мусить це зробити.

8

У загальній залі «Рівінгтона-1» містер Бреддок втупився в Дена отим сповненим монументального і злегка зачудованого роздратування поглядом, який вміють успішно застосовувати тільки люди дуже старі й на межі сенільності.

– Дене, ти збираєшся скинути якусь карту чи так і сидітимеш тут, туплячись у куток, допоки полярні глетчери не розтануть?

(«добраніч, Абро»)

(«доброї ночі, Дене, передавай добраніч від мене Тоні»)

– Денні? – Містер Бреддок постукав по столу набряклими кісточками пальців. – Денні Торренсе, ходи-но сюди, вертайся!

(«не забудь встановити сигналізацію»)

– Агов-агу, Денні, – погукала Кора Віллінгем.

Ден подивився на них.

– Я вже походив, чи все ще моя черга класти карту?

Містер Бреддок підкотив очі до Кори; Кора підкотила свої очі навзаєм до нього.

– А мої дочки вважають, ніби я з’їжджаю з котушок, – промовила вона.

9

Абра активізувала сигнал будильника на своєму «ай-Педі», бо завтра на неї не просто чекає школа, завтра її черга готувати сніданок – у планах омлет з грибами, перцем і сиром «Джек»[296]. Але це була не та сигналізація, про яку казав Ден. Заплющивши очі, вона зосередилася, аж лоб у неї взявся зморшками. Одна її рука виповзла з-під ковдри й почала їй терти губи. Те, що вона зараз робила, було каверзним і непевним, але, можливо, воно того буде варте.

Сигналізація, це, звісно, гарно і добре, але якщо та жінка в капелюсі з’явиться шукати її, пастка для неї буде ще кращою.

Хвилин приблизно через п’ять зморшки на чолі в Абри розгладилися і рука її полишила губи. Дівчинка перевернулася на бік і підтягнула собі під підборіддя пухову ковдру. Вона візуалізувала себе верхи на білому скакуні, в повному бойовому обладунку і так в цьому образі й заснула. Нічник Містер Ведмедик Пух наглядав за нею зі свого місця на комоді, як він це робив ще відтоді, як Абрі було чотири рочки, посилаючи промінь спокійного світла їй на ліву щоку. Щока та ще волосся були зараз єдиними видимими частинами дівчинки.

У своєму сновидінні вона летіла вчвал безкраїми лугами під чотирма більйонами зірок.

10

Роза продовжувала медитувати до першої тридцяти ранку того понеділка. Решта Правдивих (за винятком Енні Фартушок і Великої Мо, які наразі були біля Діда Фліка) вже міцно спали, коли Роза вирішила, що вже готова. В одній руці вона тримала роздруковану зі свого комп’ютера фотографію доволі невиразливої центральної частини містечка Енністон, штат Нью-Гемпшир. В іншій – балон. Хоча всередині нього нічого не залишилося, окрім хіба що якнайменшого повіву духу, вона не сумнівалася, що цього вистачить. Вона поклала пальці на вентиль, приготувавшись його послабити.

«Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі: Саббатха ханті».

«Ми обрані: Лодсам ханті».

«Ми щасливці: Каханна різоне ханті».

– Прийми це і скористайся цим добре, Розі-дівчинко, – промовила вона. Вона відвернула вентиль, і з балона вирвався короткий подих духу. Вона вдихнула і, дозволивши балону з м’яким «гуп» впасти на килим, відкинулася на подушку. Фото Центральної вулиці Енністона вона піднесла собі до очей. Пальці й уся її рука були вже не зовсім тут, і зображення теж наче попливло. Неподалік від цієї Центральної вулиці у провулку, який, можливо, називається Ричленд-корт, живе певна маленька дівчинка. Зараз вона мусить міцно спати, але десь у її розумі засіла Роза Циліндр. Вона припускала, що дівчинка не знає, яка на вигляд Роза Циліндр (не більше, аніж сама Роза знає, яка на вигляд ця дівчинка… поки що принаймні), але вона знає, якою вчувається Роза Циліндр. А також знає, на що дивилася Роза вчора у супермаркеті «Сема». Це її маркер, її прохід досередини.

Роза дивилася зосереджено-мрійливими очима на зображення Енністона, але бачила насправді м’ясний відділ у «Сема» з гаслом «У СЕМА КОЖНА ВИРІЗКА – НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» над ним. Вона шукала себе. І після коротких, як на диво, пошуків, знайшла. Спершу лише слуховий слід: звук «музички» з супермаркету. Потім покупецький візок. Все поза цим все ще лишалося затемненим. Це нормально; решта проявиться. Роза вирушила на відлуння «музички», зараз іще віддалене.

Темно, темно, темно, потім невеличке просвітлення, а далі ще. Ось прохід в супермаркеті, далі він став коридором, і вона зрозуміла, що вже майже увійшла. У неї на крихітну дрібку пришвидшилося серцебиття.

Лежачи на своєму ліжку, вона заплющила очі, щоби, якщо дитина раптом зрозуміє, що відбувається – малоймовірно, проте не поза можливістю, – вона не побачила нічого. Роза витратила кілька секунд, щоб нагадати собі про свої головні цілі: ім’я, точне місцеперебування, рівень її обізнаності й того, кому вона могла щось розповісти.

(«крутися, світе»)

Вона зібрала всю свою силу і штовхнула. Цього разу відчуття обертання стало не сюрпризом, а тим, на що вона розраховувала, над чим вона утримувала повний контроль. Якусь мить вона все ще залишалася в тім коридорі – пасажі між їх двома умами, – а відтак опинилася у великій кімнаті, де, лепечучи якусь безглузду пісеньку, каталася на велосипеді маленька дівчинка з кісками. Це сновидіння цієї ж маленької дівчинки, і Роза його також бачить. Але вона має важливіші справи. Стіни цієї кімнати не справжні стіни, а картотечні шухляди. Тепер, коли вона сюди потрапила, вона може відкривати будь-які з них за власним бажанням. Маленька дівчинка в голові у Рози безпечно дивиться свій сон, їй сниться, що вона п’ятирічна катається на своєму першому велосипеді. І це дуже добре. «Сни собі далі, маленька принцесо».

Дитина проїхала повз неї, наспівуючи ля-ля-ля, нічого не помічаючи. На її велосипеді були тренувальні коліщата, але вони мерехтіли, то з’являючись, то пропадаючи. Роза здогадалася, що дівчинка у сновидінні мріє про той день, коли вона врешті навчиться їздити без них. Завжди такий чудесний день в житті кожної дитини.

«Насолоджуйся своїм велосипедиком, дорогенька, поки я все про тебе дізнаватимуся».

Рухаючись упевнено, Роза відкрила одну з шухляд.

Щойно вона до неї сягнула, в ту ж мить несамовито завила сирена і по всьому периметру кімнати спалахнули яскраво-білі прожектори, приголомшуючи її світлом разом із жаром. Уперше за величезну купу років Роза Циліндр – родом Роуз О’Гера з графства Ейнтрім у Північній Ірландії – була заскочена абсолютно зненацька. Не встигла вона витягти руку з шухляди, як та різко закляпнулась. Неймовірний біль. Роза з вереском смикнулася назад, але прихопило її щільно.

На стіні високо підстрибнула її тінь, але не тільки її. Вона повернула голову і побачила, що на неї насувається та маленька дівчинка. Тільки вона вже не маленька. Тепер вона була молодою жінкою у шкіряному колеті, з драконом в неї на квітучих грудях і синя стрічка тримала вкупі її волосся. Велосипед перетворився на білого жеребця.