Темна вежа. Темна вежа VII (Стівен Кінг)

Частина перша. МАЛЕНЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ ДАН-ТЕТЕ

Розділ I. КАЛЛАГЕН І ВАМПІРИ

Один

Колись панотець Дон Каллаген був католицьким священиком в одному містечку (Салемз-Лот – так воно називалося), що нині щезло з лиця землі й усіх можливих карт. Та не те щоб Каллаген цим надто переймався. Такі поняття, як реальність, втратили для нього свою вагу.

Зараз цей християнський (у минулому) священик тримав у руці язичницький предмет – різьблену черепашку зі слонової кістки. На дзьобі в неї видніла щербинка, на спині – подряпина у вигляді знака питання, але в цілому річ була прегарна.

Прегарна і могутня. Він відчував цю силу, що струменіла в його долонях, як електричні розряди.

– Яка гарна, – прошепотів він до хлопця, що стояв поряд із ним. – Правда ж, це Черепаха Матурин? Це вона?

Хлопцем був Джейк Чемберз. Він зробив чималий гак, аби зрештою потрапити майже до того самого місця, звідки почав свої мандри тут, на Мангеттені.

– Не знаю, – відповів Джейк. – Вона називає її «шольдпадда[1]», і ця річ може нам допомогти, але розбійників, які чигають нас он там, їй не знищити. – Він кивнув у бік «Діксі-Піґ», побіжно подумавши, кого мав на увазі: Сюзанну чи Мію, – коли вжив той універсальний займенник жіночого роду «вона». Колись він сказав би, що це не має значення, бо ж дві жінки були так тісно пов’язані. Втім, тепер це важило. Чи важитиме невдовзі.

– Ви станете? – спитав Джейку панотця, маючи на увазі: «Чи станете ви на бій? Чи битиметеся? Чи вбиватимете?»

– О, так, – спокійно відповів Каллаген і поклав черепашку зі слонової кістки, з її мудрими очима й подряпаним панциром, у нагрудну кишеню, де тримав запасні набої до свого револьвера, потім через тканину погладив майстерно виконану річ, переконуючись, що вона вмостилася надійно і не випаде. – Я стрілятиму, доки не закінчаться набої, а якщо кулі вичерпаються ще до того, як мене вб’ють, я вбиватиму їх… руків’ям револьвера.

Пауза була настільки нетривка, що Джейк її навіть не помітив. Але в тому ваганні до панотця Каллагена озвалася Білість. То була сила, яку він знав віддавна, ще з отроцтва, хоч згодом і пережив кілька років важкої зневіри, років, коли його розуміння тієї первинної сили спершу потьмяніло, а потім і вичахло геть. Але ті дні лишилися в минулому, Білість знову ввійшла в його душу, і він сказав за це Богові спасибі.

Джейк кивав, щось промовляючи, але Каллаген майже його не чув. Та й Джейкові слова не мали значення. На відміну від того, що казав інший голос – голос когось надто великого, щоб називати його Богом, –

(Ґана)

от його слова були важливі.

Хлопчик має йти далі, мовив йому голос. Хай би що сталося тут, хай би що вас тут спіткало, хлопець має йти. Твою роль в цій історії майже скінчено. А от він ще не дограв свою партію до кінця.

Вони проминули оголошення на хромованому стовпчику («ЗАЧИНЕНО, СПЕЦОБСЛУГОВУВАННЯ»), Джейків нерозлучний друзяка Юк дріботів між ними, задерши голову й роззявивши пащу в своїй звичній зубастій усмішці. Зійшовши сходами нагору, Джейк дістав з плетеної сумки, що її Сюзанна-Мія принесла з Кальї Брин Стерджис, дві тарілки – Орізи. Постукав одна об одну й, зачувши глухий дзенькіт, вдоволено кивнув. А тоді сказав:

– Перевірмо, що у тебе.

Каллаген підняв «рюгер», що його Джейк колись приніс із собою до Серединного світу з цього-таки міста, Кальї Нью-Йорка. Життя – це колесо, і ми всі кажемо спасибі. На мить панотець, неначе дуелянт, підніс барабан до правої щоки. Потім торкнувся нагрудної кишені, випнутої від патронів і черепахи. Sköldpadda.

Джейк кивнув.

– Всередині тримаймося разом. Ні на мить не розходитися, Юк посередині. На рахунок «три». А почавши, не зупиняємося.

– Не зупиняємося.

– Правильно. Ти готовий?

– Так. Нехай Божа ласка не покине тебе, хлопчику.

– І вас, отче. Раз… два… три. – Джейк прочинив двері, й разом вони ступили в тьмяне світло й хмару солодкаво-гострих пахощів смаженого м’яса.

Два

Джейк ішов на смерть (принаймні так він вважав), згадуючи дві речі, які сказав Роланд Дескейн, його справжній батько. Битви, що тривають п’ять хвилин, породжують легенди, які житимуть тисячу років. А також: Тобі не потрібно помирати щасливим, коли прийде твоя пора, але маєш вмерти вдоволеним, бо прожив життя від початку до кінця так, як цього вимагало ка.

Джейк Чемберз поглядом задоволеної людини окинув «Діксі-Піґ».

Три

І до того ж кришталево чистим поглядом. Його чуття загострилися до такої межі, що він відчував не лише запах смаженини, але й розмарину, яким її натерли перед приготуванням.

Чув не тільки спокійний ритм свого дихання, але й шепіт, схожий на шум хвиль прибою, шепіт крові, яка піднімалася до мозку на правому боці шиї й спускалася до серця на лівому боці.

А ще згадалися Роландові слова про те, що навіть найкоротший бій, від першого пострілу до падіння останнього трупа, завжди здається задовгим для тих, хто бере в ньому участь. Час розтягується, як пругка стрічка, до неозорої далечіні. Тоді Джейк кивнув, хоч і не дуже зрозумів, про що йдеться.

Тепер він збагнув.

Першою думкою було те, що супротивників занадто багато – дуже, дуже багато. Джейк визначив, що їх близько сотні, й у більшості своїй то були люди, яких отець Каллаген називав «ницими». (Око вихоплювало не лише чоловіків, а й жінок, та Джейк не сумнівався, що вони належать до одного виду.) Поміж них, значно худіші за ницих людей, а деякі – тонкі, як шпаги, з мертвотно-блідими обличчями, оточені тьмяними синіми аурами, вгадувалися вампіри.

Юк горнувся ззаду до Джейкової ноги. На маленькій лисячій пичці з’явився похмурий вираз, у горлі клектало притишене підвивання.

У повітрі витав запах м’яса, але не свинини.

Чотири

«Отче, нам треба триматися на віддалі десяти футів один від одного, якщо зможемо», – проінструктував Джейк Каллагена перед дверима. І тепер, наближаючись до стійки метрдотеля, Каллаген відступав праворуч, витримуючи загадану відстань.

Також Джейк сказав йому, що треба закричати – якнайдовше і якнайгучніше. Тож Каллаген розтулив було рота, щоб заволати. Аж раптом до нього зсередини знову озвався голос Білості. Лиш одне слово було промовлено, але цього вистачило.

Шольдпадда, сказав голос.

Каллаген все ще тримав «рюгер» біля правої щоки, тож у нагрудну кишеню сягнув лівою рукою. Він бачив і відчував усе не настільки гостро, як його юний супутник, проте помічав чимало: помаранчево-червоні електричні світильники на стінах, свічки на кожному столику під скляними ковпаками відтінку яскравішої, гелловінської помаранчі, блискучі серветки. На стіні обідньої зали ліворуч висів гобелен, що зображав лицарів та їхніх дам, які сиділи за довгим бенкетним столом. В атмосфері зали витало відчуття (Каллаген не міг визначити, що його породило, надто вже тонкими і невловними були ознаки й сигнали) того, що відвідувачі приходили до тями після якоїсь події: наприклад, невеличкої пожежі на кухні чи автомобільної аварії на вулиці.

«Чи після споглядання пологів у жінки, – подумав Каллаген, коли його пальці зімкнулися на черепашці. – В усі часи це було непоганою розвагою, що допомагала вбити час між закусками й основною стравою».

– А ось і ка-меї Ґілеаду! – нервово вереснув хтось. Не людина – в цьому Каллаген був твердо впевнений. Надто гучним був той голос для людини. Глянувши вглиб зали, звідки він долинув, Каллаген побачив страховисько – покруч людини і птаха, вдягнене в джинси й просту білу сорочку. Голова ж над сорочкою була забарвлена в темно-жовте завдяки лискучому пір’ю. Очі почвари здавалися вкрапленнями рідкої смоли.

– Хапайте їх! – зарепетувало страховисько-посміховисько й скинуло на підлогу серветку, під якою лежала зброя. На думку Каллагена, то був пістолет, але він більше скидався на бойове знаряддя з «Зоряного шляху». Як їх там називали? Фазери? Станери?

Та це не мало значення. Бо ж Каллаген володів значно ліпшою зброєю і хотів, щоб її побачили всі присутні. Він змахнув начиння і скляний підсвічник з найближчого столика та одним рвучким рухом зняв скатертину, достоту як штукар, що показує фокус. (Найменше йому хотілося у вирішальний момент перечепитися через шмат лляної тканини та беркицьнутися на підлогу.) Тоді, зі спритністю, в яку він ще тиждень тому нізащо не повірив би, він скочив спершу на стілець, а з нього – на стіл. І вже звідти, підтримуючи sköldpadda пальцями під плаский живіт, підняв фігурку на всезагальний огляд.

«Я міг би й пісеньку промугикати, – подумав він. – Може, „Місячне сяйво тобі личить“ або ж „Я залишив серце в Сан-Франциско“».

На той час вони перебували всередині «Діксі-Піґ» рівно тридцять чотири секунди.

П’ять

Вчителі старших класів, яким часто доводиться бувати серед учнів у класах, де ті виконують домашні завдання, чи в актових залах, підтвердять, що підлітки, хай навіть доглянуті, хай навіть щойно з душу, смердять гормонами, що їх так активно виробляють їхні тіла. Схожий сморід іде від групи людей, що перебувають у стресових обставинах. Саме його й відчув Джейк, чиї відчуття балансували зараз на найгострішому вістрі.

Коли вони проходили повз стійку метрдотеля (Центральний здирницький пункт, як любив називати її Джейків батько), запах відвідувачів «Діксі-Піґ» уже ослабнув і став запахом людей, що помалу заспокоюються після збудження. Та коли пташине страховисько заволало в дальньому кутку зали, Джейк Чемберз краще відчув запах присутніх. То був запах з металевим присмаком, досить схожий на кров, щоб розбурхати його гнів та емоції. Так, він бачив, як Пташинка Твіті[2] скинув зі стола серветку, так, бачив зброю, що під нею крилася, так, розумів, що Каллаген, стоячи на столі, був легкою мішенню. Та все це турбувало Джейка значно менше, ніж мобілізаційний рупор, яким була горлянка Твіті. Джейк уже здійняв було праву руку, заміряючись метнути одну зі своїх дев’ятнадцяти тарілок і ампутувати голову, в якій ця горлянка засіла, аж раптом Каллаген підніс черепашку.

«Даремно, тут вона не допоможе», – подумав було Джейк. Але не встигла ця думка як слід оформитися в його мозку, як він збагнув, що черепашка діє. Йому все сказав їхній запах – з нього вивітрилася агресія. І ті, хто вже підводився з-за столиків – ниці люди з червоними дірами в лобах, вампіри з синіми аурами, що, здавалося, принишкли й набули насиченішого забарвлення, – повсідалися назад, а власне, гепнулися на стільці, неначе раптово втратили контроль над своїми м’язами.

– Хапайте їх, це ті, кого Сейр… – Слова Твіті урвалися. Його ліва рука (якщо таку бридку пазуристу лапу можна було назвати рукою) потяглася до зброї майбутнього й безсило впала. Очі втратили блиск і потьмяніли. – Це ті, кого Сейр…. С-С-Сейр… – Знову пауза. І птахолюд сказав: – О сей, що за гарненька штучка у вас у руках?

– Ти знаєш, що це, – сказав Каллаген. Джейк просувався вперед, і Каллаген, пам’ятаючи вказівки хлопчика-стрільця, які той дав йому надворі («Щоразу, коли я повертатиму голову праворуч, я маю бачити твоє лице»), зліз зі столу на підлогу, щоб рушити слідом, тримаючи черепаху високо над головою. У залі повисла щільна тиша, хоч ножем ріж, проте…

Проте була ще одна зала. Там лунав грубий сміх і хрипкі п’яні верески – гулянка, судячи з усього, і десь неподалік. Ліворуч. За гобеленом, на якому бенкетували лицарі та їхні дами. Щось там відбувається, подумав Каллаген, і це щось – навряд чи благодійний вечір гри в покер у клубі Лосів.[3]

Він чув, як важко й часто дихає крізь роззявлену пащу Юк – маленький паровий двигун. Але були й інші звуки. Неприємне різке дріботіння вкупі з тихим навальним поклацуванням. Від цього поєднання звуків у Каллагена стислися зуби й мороз продер поза шкірою. Щось ховалося попід столами.

Першим побачив комах, що наближалися, Юк. Він застиг, мов собака на полюванні, коли вчує дичину, – підняв передню лапу й виставив морду вперед. Якусь мить усе його тіло було нерухоме, хіба що темна оксамитова шкіра на носі ходила вперед і назад: Юк то показував стиснуті вістря зубів, то ховав їх, то знову вищирявся.

Жуки посунули просто на них. Хай би чим вони були, Черепаха Матурин у піднятій руці Каллагена не мала на них жодного впливу. Товстун у смокінгу з картатими лацканами млявим голосом, в якому звучали мало не питальні нотки, заговорив до птахолюда:

– Вони не повинні пройти далі цієї зали, Меймане, і не повинні залишити її. Нам наказали…

Юк вистрибнув уперед, з-за зціплених зубів почулося гарчання. Звук був, поза сумнівом, Юкові геть не властивий і нагадав Каллагену коміксову «бульбашку» з написом «Гррррр!»

– Ні! – стривожено заволав Джейк. – Юк, ні!

Услід за хлопчиковим вигуком крики й сміх за гобеленом стихли – неначе до фолькен, що святкували там, зненацька дійшло, що тут щось коїться.

Але Юк не звернув на Джейкове застереження жодної уваги. Трьох ворогів він розчавив одразу. У тиші, що запанувала, хрускіт панцирів лунав особливо зловісно. Їсти їх він не хотів, просто, розмахнувшись і розчіплюючи зуби, жбурляв трупи (кожен завбільшки з мишу) в повітря. І решта жуків ретирувалися під стіл.

Він створений для цього, здогадався Каллаген. Можливо, колись давно всі шалапути існували саме задля цього. Їх вивели так само, як деякі породи тер’єрів для…

Панотцеві роздуми обірвав хрипкий гук з-за гобелену:

– Г’юми! – закричав один голос, а за мить до нього приєднався інший: – Ка-г’юми!

У Каллагена раптом з’явилося абсурдне бажання крикнути у відповідь: «Gesundheit!»[4]

Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.

Шість

– Джейку, йди.

Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.

– Ми підемо разом, – твердо сказав Джейк. – Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… з цієї зали… повели через кухню…

Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове гелготіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.

– Іди, поки ще є змога, – мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

– Але ти не можеш…

– Іди, Джейку!

Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневолені sköldpadda чи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти – адже з рота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.

– У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!

Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.

За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.

А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізь величезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік і брів – навіть тильні боки долонь – поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі – сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.

І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.

І черепашка в його руках на них не діяла.

Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі в Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.

Не знаючи, які слова вирвуться в нього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:

– Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.

Черепаха їх не зупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж не зупинять, але…

З відчуттям дежа-вю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена й затягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.

– Забирайтеся, згиньте! – закричав він. – Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!

Попри це, один з вурдалаків наважився кинутися до нього – безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою з довжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив – лапа вхопила повітря на дюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинув руку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен – у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на підлогу між двох столів. Решта вампірів відступили від нього; де-не-де залунали розлючені верески. Обличчя істоти, прикрите скоцюрбленими руками, вже провалювалося. Аура спалахнула, як свічка, та й згасла, і за мить від істоти вже не лишилося нічого, крім жовтої гнойовиці, що вихлюпувалася, як блювотиння, з рукавів піджака й холош штанів та збиралася в калюжу.

Каллаген виступив уперед, до решти почвар. Його страх випарувався. Зникла теж тінь сорому, що нависала над ним з того часу, як Барлоу зламав його хреста.

«Нарешті вільний, – подумав він. – Вільний нарешті, Боже всемогутній, я вільний. – А потім: – Здається, я спокутував свій гріх. І це добре, чи не так? Дуже добре».

– К’инь яго! – хрипко викрикнув один з вампірів, виставляючи руки вперед, щоб затулити обличчя. – Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!

Атож, дурна витребенька овечого Бога. Чого ж вас од неї так сплющує?

Колись перед Барлоу він не наважився відповісти на кинутий виклик – собі на погибель. Але в «Діксі-Піґ» Каллаген виставив хреста супроти істоти, що наважилася заговорити.

– Я не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей, – відрубав він, і слова лунко продзвеніли в тиші зали. Він уже відтіснив прадавніх майже до арки проходу до тієї зали, звідки вони висипали. На руках та обличчях передніх вампірів уже проступили великі темні пухлини, в’їдаючись у стародавній пергамент їхньої шкіри, немов кислота. – Та й усе одно я б не викинув такого давнього друга, як цей. Але сховати його? Добре, якщо вже вам так хочеться… – 3 цими словами він повернув хрестика на місце, за пазуху.

Тієї ж миті кілька вампірів рвонули вперед. Їхні ікласті писки скривилися в тріумфальних, як здавалося, гримасах. І Каллаген виставив уперед руки. Його пальці (а також руків’я «рюгера») палахкотіли, неначе облиті блакитним полум’ям. Очі черепашки також наповнилися вогнем, а панцир засяяв.

– Не підходьте до мене! – закричав Каллаген. – Сила Бога і Білості наказує вам!

Сім

Коли страхітливий шаман звернув своє лице до Прародителів, Мейман з роду тахінів відчув, що жахливі й прекрасні водночас чари Черепахи трохи ослабли. Хлопець уже зник, і це наполохало Меймана. Та вислизнути він ніяк не міг, тож був ще десь у ресторані, й це заспокоювало. Але якщо хлопчисько знайшов двері у Федік та скористався ними, Мейману буде непереливки, це вже точно. Бо Сейр звітував перед Волтером О’Димом, а Волтер О’Дим звітував лише перед самим Багряним Королем.

Спокійно. Все по черзі. І перше – розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Прародителів. Потім знайти хлопця, крикнути, що його друг у біді й потребує його допомоги, це може подіяти…

Мейман (Кенар для Мії, Пташинка Твіті для Джейка) прокрався вперед і вхопив за руки Ендрю, гладуна в смокінгу з картатими лацканами, та його ще жирнішу подружку. І кивнув у бік Каллагена.

Тірана несамовито затрясла головою, й Мейману довелося розкрити дзьоба й засичати на неї. Маску, яку носила Тірана, вже добряче попсувала Детта Волкер, тож тепер та звисала клаптями в неї на підборідді й шиї. Посеред лоба, неначе зябра викинутої на берег риби, стулялася й розтулялася червона рана.

Мейман повернувся до Ендрю, відпустив його на секунду, щоби вказати на шамана, потім зловісно-промовистим жестом провів пазуристою лапою, яка була йому за руку, по своєму пір’ястому горлу. Ендрю кивнув і викрутився з пухких рук своєї жінки, коли та спробувала його стримати. Людська маска була настільки вдала, що показувала емоції ницого в пістрявому смокінгу: він вочевидь збирався з духом. А потім зі здушеним криком стрибнув уперед і вхопив Каллагена за шию – не руками, а товстими передпліччями. Тієї ж миті його коханка, репетуючи, налетіла на Каллагена і вибила з його руки черепашку. Sköldpadda впала на червоний килим, відлетіла під стіл і там лишилася (як і один паперовий човник, що його дехто з вас може пам’ятати), вибувши з нашої історії назавше.

Прародителі все ще трималися віддалік, як і вампіри третього типу, що бенкетували в сусідній залі, проте ниці люди, чоловіки й жінки, вчули слабину і посунули на Каллагена: спершу нерішуче, але з кожним кроком їхня сміливість дужчала. Вони взяли його в кільце, якусь хвилю потупцяли на місці, а тоді навалилися на нього всім своїм кагалом.

– Пропустіть мене іменем Господа! – закричав Каллаген, але, звісно, це не допомогло. На відміну від вампірів, істоти з червоними ранами на лобах не боялися імені панотцевого Бога. Єдине, на що він міг сподіватися: Джейк не зупиниться і, боронь Боже, не повернеться, вони з Юком щодуху помчать до Сюзанни. Врятують її, якщо зможуть. Помруть разом з нею, якщо – ні. І вб’ють її дитину, якщо випаде така нагода. Боже, як же він помилився… Їм слід було обірвати життя цієї дитини в Кальї, коли ще була змога.

Щось вгризлося йому в шию. Тепер вампіри нападуть, незважаючи на хрест. Щойно вловивши слабкий подмух його крові, вони налетять на нього, мов ті акули (акулами вони й були). Господи, дай мені силу, став подумки благати Каллаген. І раптом відчув, як у його тіло вливаються нові сили.

Він відкотився ліворуч, і гострі пазурі шарпонули його сорочку, шматуючи її на смужки. На мить рука, в якій він тримав «рюгер», звільнилася. Він спрямував його на спітнілу, перекошену від ненависті фізіономію Ендрю і підніс дуло револьвера (придбаного в далекому минулому для оборони домівки Джейковим батьком, чия підозріливість межувала з параноєю) до м’якої червоної рани посеред лоба ницого.

– Ні-ііі, ти не посмієш! – заверещала Тірана. Вона рвучко потяглася до зброї, і тієї самої миті її сукня спереду нарешті тріснула й назовні вивалилися масивні груди. Порослі густою шерстю.

Каллаген натиснув на гашетку, і залою прокотилася оглушлива луна від пострілу. Голова Ендрю розірвалася, мов кавун, повний крові, забризкавши істот, що купчилися за його спиною, і ті, не вірячи власним очам, заверещали від жаху. У голові Каллагена встигла промайнути думка: «Непередбачений поворот подій, га?» А ще: «Чи вистачить цього, щоб мене прийняли до клубу? Чи я вже стрілець?»

Поки що, напевно, ні. Адже був ще птахолюд. Він стояв просто перед ним, між двох столиків, роззявляючи й стуляючи дзьоба, і його горлянка пульсувала від збудження.

Каллаген посміхнувся і, звівшись на лікті (з рваної рани на горлі ринула на килим кров), узяв страховисько в приціл.

– Ні! – скрикнув Мейман, підносячи потворні лапи догори в спробі затулити морду, хоч і було це вочевидь марно. – Ні, ти не МОЖЕШ…

«Ще й як можу», – з дитячим тріумфом подумав Каллаген і знову вистрелив. Мейман заточився, позадкував на два кроки, потім ще на крок. Перечепився об стіл і впав спиною назад. У повітря над ним злетіли й ліниво опустилися на долівку три жовті пір’їни.

Каллаген почув ревище, не від люті чи страху, а від голоду. Запах крові нарешті залоскотав ніздрі спраглих прадавніх істот, і тепер жодна сила в світі не в змозі була їх зупинити. Тож, якщо він не хотів долучитися до їхнього числа…

Панотець Каллаген, що колись у Салемз-Лоті був священиком, отцем Каллагеном, спрямував дуло «рюгера» на себе.

Він не гаяв часу на вишуковування вічності в темряві ствола, просто міцно притиснув його собі до підборіддя знизу.

– Хайл, Роланде! – сказав він, знаючи

(хвиля їх піднімає хвилею), що його чують. – Хайл, стрільцю!

Коли старезні чудовиська кинулися на нього, його палець міцно притисся до гашетки. Сморід холодного неживого дихання накрив його з головою, але не відібрав мужності. Він ще ніколи не почувався таким сильним. Найщасливішими роками його життя були ті, які він провів звичайним блукальцем, не священиком, а просто Каллагеном-з-доріг. І він відчув, що скоро йому буде подаровано свободу повернутися до того життя й мандрувати скільки заманеться. Бо виконав свій обов’язок, і то було добре.

– Знайди свою Вежу, Роланде, увірвися до неї й дістанься аж до верхівки!

Зуби давніх ворогів, тих стародавніх братів і сестер істоти, що звала себе Куртом Барлоу, вп’ялися в нього, як жала, проте Каллаген зовсім їх не відчув. Натискаючи на гачок і тікаючи від них навіки, він усміхався.

Розділ II. НА ХВИЛІ

Один

На ґрунтовій дорозі, що привела їх до будинку письменника в Бриджтоні, Едді й Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «ОБСЛУГОВУВАННЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ ЦЕНТРАЛЬНОГО МЕНУ». Неподалік обтинав гілки дерев, що загрозливо нависали над лініями електропередач, чоловік у жовтому шоломі й помаранчевому сигнальному жилеті. Чи відчув Едді щось тієї миті, якусь силу, що громадилася? Може, то був передвісник хвилі, що мчала Шляхом Променя їм назустріч? Згодом, коли він замислився над цим, то згадав, що відчуття таке було, але цілковитої певності не мав. Бог свідок, у той час він уже був у химерному настрої. А чом би й ні? Скільком людям випадає нагода зустрітися зі своїм творцем? Що ж… Стівен Кінг не створив Едді Діна, юнака, чий Кооп-Сіті був не в Бронксі, а в Брукліні. Ще не створив, бо ж то був рік 1977-й. Проте Едді не сумнівався, що з часом Кінг це зробить. А як інакше він міг тут опинитися?

Едді зупинив машину перед пікапом, вийшов і розпитав спітнілого чоловіка з гілкорізом у руці дорогу до Черепахової алеї, що в Ловеллі. Працівник «Електромереж Центрального Мену» доволі охоче розповів, як туди проїхати, а наприкінці додав:

– Як хочете дістатися Ловелла ще сьогодні, їдьте трасою дев’яносто три. Болотяною дорогою, як її називають місцеві.

Він підняв руку й похитав головою, неначе передбачаючи заперечення з боку Едді, хоча той насправді й слова не сказав після того, як запитав про дорогу.

– Вона довша на сім миль і вся у вибоїнах, але сьогодні через Іст-Стоунгем ви проїхати не зможете. Копи все перекрили. Патрульні зі штату, місцева поліція, навіть управління шерифа округу Оксфорд.

– Ви жартуєте, – сказав Едді. Така відповідь здалася йому найбезпечнішою.

Електрик похмуро похитав головою.

– Ніхто до пуття не знає, що там сталося, але стріляли, може, навіть з автоматів, і вибухи були, от. – Він постукав по рації, покоцаній і вкритій шаром білого пилу від зрізаних гілок, що висіла в нього на поясі. – Раз чи два за сьогодні я навіть чув слово на букву «т». Та це й не дивно.

Едді гадки не мав, про яке слово на букву «т» йдеться, але знав, що Роланд хоче рушати якнайшвидше. Він відчував стрільцеву нетерплячку в своїй голові, майже міг бачити нетерпеливе покручування пальцем, яким стрілець казав: «їдьмо, їдьмо».

– Я про терористів, – стишуючи голос, пояснив електрик. – Люди не вірять, що в Америці може статися така дурня, приятелю. Але скажу тобі, ще й як може. Хай навіть не сьогодні, але рано чи пізно станеться. Хтось підірве Статую свободи чи Емпайр-Стейт-Білдінг, от що я думаю. Консерватори, або ліві, або трикляті араби. Забагато психів розвелося.

Едді, поверхово обізнаний з наступними десятьма роками історії, кивнув.

– Так, мабуть, ви праві. Та менше з тим. Дякую за інформацію.

– Це щоб ви не гаяли часу. – А коли Едді вже сідав за кермо «форда», що належав Джонові Каллему, спитав: – Містере, ви що, втрапили в халепу? У вас пом’ятий вигляд. І кульгаєте.

Атож, Едді втрапив у халепу: одна куля пройшла крізь його руку, друга застрягла в правій литці. Жодне поранення не було серйозним, і в подальшому вирі подій він майже про них забув. Але тепер вони нагадали про себе сильним болем. І чому, на Бога, він відмовився від флакона таблеток перкоцету, який пропонував йому Аарон Діпно?

– Ага, – кивнув він. – І тому їду в Ловелл. Мене вкусив собака одного мужика. Я ще з ним поговорю на цю тему. – Дивна історія, з погляду сюжету геть не трималася купи, але він не письменник. Сюжети хай Кінг вигадує. Втім, ця недолуга вигадка дала йому змогу сісти за кермо «форда-ґелексі», перш ніж електрик спитав у нього ще щось, і це, з точки зору Едді, робило її вдалою. Він швидко завів двигун і поїхав геть.

– Розпитав дорогу? – спитав Роланд.

– Ага.

– Добре. Едді, все навалилося одночасно. Нам треба якнайшвидше знайти Сюзанну. А також Джейка і панотця Каллагена. Та й дитина вже на підході. Може, навіть уже народилася.

Коли виїдете на Канзас-роуд, поверніть праворуч, сказав електрик (Канзас, як в історії про Дороті, Тото й тітоньку Ем, все навалилося одночасно). Й Едді повернув. Тепер вони котили на північ. Сонце ліворуч від них сховалося за деревами, й асфальтована дорога на дві смуги потопала в тіні. Едді практично відчував, як вислизає крізь пальці час, неначе якась казково дорога тканина, надто ковзка, щоби втримати її в руці. Він натиснув на газ, і старенький «форд» Каллема, хоч і розпачливо задеренчав, але трохи набрав швидкості. Едді розігнав машину до п’ятдесяти п’яти миль за годину й на цьому зупинився. В принципі, можна було й піддати газу, якби не дорога – звивиста й не дуже рівна.

З кишені сорочки Роланд витяг аркуш паперу з нотатника, розгорнув його і прикипів поглядом (хоча Едді сумнівався, що стрілець міг прочитати той документ, адже писані слова цього світу завжди будуть для нього загадкою). Угорі, над нерівним, проте розбірливим почерком Аарона Діпно (і вкрай важливим підписом Кельвіна Тауера) всміхався веселий мультяшний бобер, а під ним ішли слова: «СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ». Дурнуватий жарт.

«Дурних питань не треба, з тобою я не граюсь», – подумав Едді й зненацька широко всміхнувся. Саме такого принципу щодо нісенітниць досі дотримувався Роланд, і байдуже, що на Блейні Моно кілька вчасно поставлених дурних питань врятували їм життя. Едді відкрив було рота, аби зауважити, що документ, який міг виявитися найважливішим в історії людства (важливішим навіть за Велику хартію вольностей, Декларацію незалежності США чи теорію відносності Альберта Ейнштейна), мав замість заголовка тупий жарт, і спитати, як Роландові це подобається. Але не встиг він і слова сказати, як на них налетіла хвиля.

Два

Його нога зісковзнула з педалі газу, й це було добре. Якби вона лишилася на місці, вони з Роландом могли покалічитися чи навіть загинути. Коли їх накрила хвиля, контроль над «фордом-ґелексі» втратив пріоритетне значення для Едді Діна. Той стан був схожий на мить, коли кабіна американських гірок на мить зупиняється на верхівці першої «гірки»… нахиляється… стрімко летить униз… і ти разом з нею, а в лице вдаряє гаряче повітря літа, груди стискає і шлунок твій ширяє десь у тебе поза спиною.

Тієї ж миті Едді побачив, як усе, що було в салоні автомобіля Джона Каллема, злітає зі своїх місць у повітря – попільнички, дві ручки й скріпка з панелі приладів, дін Едді і сам дінів ка-мей, старий добрий Едді Дін власною персоною. Не дивно, що він загубив свій шлунок! (Він не розумів, що й сама машина, плавно зупинившись на узбіччі дороги, також злетіла, ліниво погойдуючись вперед і назад на висоті п’яти-шести дюймів над поверхнею землі, як маленький човник на хвилях невидимого моря.)

А потім обсаджена деревами сільська дорога зникла. Бриджтон зник. Увесь світ згинув. Задзеленчали дзвоники тодешу, той огидний, нудотний звук, що викликав у нього бажання заскреготати зубами на знак протесту… та тільки зуби його зникли разом зі світом.

Три

Як і Едді, Роланд добре відчув, що його спершу піднімає в повітря, а тоді підвішує, наче річ, що цілковито перестала слухатися сили земного тяжіння. Він почув дзеленькіт і мав відчуття, що його проносить крізь товщу всього сущого, але збагнув, що то не справжній тодеш, принаймні не того різновиду, через який вони проходили раніше. То було дуже схоже на авен каль, як називав його Ванней (ці два слова означали «бути підхопленим вітром» чи «віднесеним хвилею»), Та тільки словом каль, на відміну від звичнішого кас, іменували стихійну силу, що спричиняла катастрофічні наслідки. Не вітер – ураган. Не хвиля – цунамі.

«Сам Промінь хоче звернутися до тебе, Базікало, – промовив у його свідомості Ванней. Базікало – давнє саркастичне прізвисько, що приліпилося до мовчазного сина Стівена Дескейна. Коли Роландові минув десятий рік, його кульгавий і неперевершений учитель перестав так його називати (певно, не без Кортового втручання). – І тобі піде тільки на користь, якщо послухаєш його».

«Я слухатиму дуже уважно», – відповів Роланд, і його жбурнуло вниз. Він захлинувся повітрям, відчуваючи невагомість і нудоту.

Знову дзвіночки. Аж раптом він знову ширяв у повітрі, цього разу над кімнатою, заставленою порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб збагнути: саме сюди приводили Вовки дітей, викрадених з прикордонних Калій. А на дальньому боці кімнати…

Його вхопила за руку чиясь рука, хоч Роланд навіть подумати не міг, що в такому стані це можливо. Він повернув голову ліворуч і побачив поряд Едді. Оголений, той ширяв у невагомості. Вони обидва були в чому мати народила, бо ж одяг їхній лишився у світі письменника.

Роланд уже побачив, куди показує Едді. Два ліжка на дальньому боці кімнати було зсунуто разом. На одному лежала біла жінка. Її ноги (ті самі, якими користувалася Сюзанна під час їхнього тодеш-набігу до Нью-Йорка) були широко розсунуті, а між них схилилася жінка з щурячою головою, жінка з роду тахінів – у цьому Роланд не сумнівався.

Поряд з білою лежала темношкіра, чиї ноги закінчувалися акурат під коліньми. І попри все: ширяння в повітрі голим, нудоту, тодеш, – Роланд ще ніколи в житті так щиро не радів, когось побачивши. Едді, звісно, відчував те саме. Роланд почув у думках, як той заволав од радості, і простягнув руку, щоб стримати молодого чоловіка. Він мусив його вгамувати, бо Сюзанна дивилася просто на них і (майже напевно) бачила їх. Тож, якщо вона щось їм скаже, він хотів почути кожне слово. Бо незважаючи на те, що ці слова поллються з її рота, до них, найпевніше, промовлятиме Промінь – голос Ведмедя або ж Черепахи.

На головах в обох жінок були металеві шоломи, з’єднані сталевим гофрованим шлангом.

«Це як злиття розумів у вулканців[5], – прокоментував Едді, знову наповнюючи своїм голосом Роландову голову і витісняючи все. – А може…»

«Цить! – перебив його Роланд. – Цить, Едді, заради твого батька!»

Чоловік у білому халаті вхопив з таці страхітливі на вигляд хірургічні щипці й відштовхнув щуроголову тахінку-медсестру. Він нахилився, зазираючи Мії між ніг і здіймаючи щипці над головою. Поблизу, у футболці з написами, складеними зі слів світу Едді й Сюзанни, стояв тахін з головою хижого коричневого птаха.

«Він відчує нас, – подумав Роланд. – Якщо ми залишимося тут достатньо довго, він неодмінно нас відчує й здійме тривогу».

Проте Сюзанна дивилася на нього, її очі під лінією шолома схвильовано блищали. Блищали від розуміння. Вона їх бачила, еге ж, це правда.

Вона промовила одне-єдине слово, і в момент непоясненного, проте вартого довіри спалаху інтуїції Роланд збагнув, що слово походило не від Сюзанни, а від Мії. І водночас то був голос Променя, сили, наділеної розумом настільки, що вона відчувала всю серйозність загрози й прагнула захистити саму себе.

Часит – от яке слово вимовила Сюзанна. Він почув його в своїх думках, бо вони були ка-тет і ан-тет. У це слово безгучно склалися її губи, коли вона поглянула вгору, туди, де ширяли вони, ставши спостерігачами подій, що зараз, цієї миті, відбувалися в іншому часі й просторі.

Тахін з головою яструба підвів очі – можливо, простежив її погляд чи почув щось своїм надприродно гострим слухом. А тоді лікар опустив щипці й увігнав їх під Міїну сукню. Вона пронизливо закричала, й Сюзанна заволала разом з нею. І неначе безтілесне Роландове єство могла відштовхнути геть сила цих злитих воєдино криків, стрілець відчув, що втрачає зв’язок з цим місцем, мчить угору, неначе кульбабка, підхоплена вітром. Але він відчайдушно тримався за те слово, щоб не загубити його. Воно принесло з собою яскравий спогад про маму, яка схилилася над його ліжечком. То було в кімнаті, де буяло різнобарв’я, в дитячій, кольори якої він тепер, звісно, знав, та маленьким хлопчиком міг лише сприймати їх, як діти щойно після пелюшкового віку сприймають усе – з цілковитим і беззастережним зачудуванням, з невимовним здогадом, що то все магія.

Вікна дитячої були з вітражного скла, яке, ясна річ, зображало дуги Чародійської веселки. Він згадав свою матір, яка нахилялася до нього. На її обличчі грали різні барви того прегарного й дивовижного світла, її каптур лежав на спині, тож маленький Роланд бачив своїми очима

(це все магія)

і душею дитини, яка любить, вигин її шиї. Згадав, що мріяв, як упадав би коло неї, як відбив би її у батька, якби вона погодилася, як би вони одружилися й народили власних дітей та жили вічно у казковому Осяйному королівстві; згадав, як вона співала йому, як Габріела Дескейн співала своєму маленькому хлопчику, а він урочисто дивився на неї своїми широко розплющеними оченятами, і його обличчя вже мало на собі печать мінливих кольорів мандрівного життя; вона співала мелодійну безглузду пісеньку:

Голубочку милий мій,

Ягідки неси хутчій,

Чусит, чисит, часит,

В кошик насипати.

«В кошик насипати», – думав він, коли його жбурляло, невагомого, крізь пітьму й жахливе дзеленчання тодешу. Одного разу, коли він спитав, мама відповіла, що ці слова були не повною нісенітницею, а числівниками давньої мови. Чусит, чисит, часит: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять.

«Часит – це дев’ятнадцять, – подумав він. – Авжеж, це все дев’ятнадцять». А потім вони з Едді знову опинилися на світлі, гарячковому помаранчевому світлі, і там були Джейк і Каллаген. За лівою ногою в Джейка сховався Юк – його шерсть відстовбурчилася, зуби він шкірив у оскалі.

«Чусит, чисит, часит, – подумав Роланд, дивлячись на свого сина, такого маленького перед величезним кагалом ворогів у обідній залі „Діксі-Піґ“. – Часит – це дев’ятнадцять. В кошик насипати. Але який кошик? Що це означає?»

Чотири

На узбіччі Канзас-роуд у Бриджтоні дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (сто шість тисяч миль на одометрі, а машинка ще тільки-но розбігалася, любив розповідати Каллем людям) ліниво погойдувався над м’якою землею, передні шини торкалися її, тоді здіймалися, щоб і задні могли на мить діткнутися ґрунту. Двоє чоловіків у салоні, що, здавалося, не лише знепритомніли, а й стали прозорими, перекочувалися ліниво в такт рухам машини, як трупи на затонулому човні. А довкола них плавав у повітрі різний мотлох, що його зазвичай повно в кожній машині, якою часто користуються: попільнички й ручки, скріпки й найдавніший у світі арахіс, монетка з заднього сидіння й соснова глиця з килимків на підлозі, ба навіть сам килимок. У темряві відділення для рукавичок несміливо торохкотіли об зачинену кришку різні предмети.

Якби в цей час нагодився хтось із перехожих, його б не на жарт перелякало це видиво предметів – і людей! людей, може, навіть мертвих! – які плавали в машині, як уламки катастрофи у космічній капсулі. Але ніхто не пройшов повз них. Мешканці цього боку озера Лонг-Лейк здебільшого дивилися на той берег, у бік Іст-Стоунгема, хоч там насправді вже нічого було видивлятися. Навіть дим – і той майже розвіявся.

Ліниво гойдалася машина, і в її салоні Роланд з Ґілеаду повільно здійнявся до стелі, де його шия вперлася в брудну оббивку даху, а ноги з переднього сидіння потяглися за ним. Едді спочатку утримувало на місці кермо, але раптом машину гойднуло вбік, і він теж, вивільнившись, здійнявся вгору. Його обличчя було мляве й сонне. У кутику рота з’явилася срібляста цівка слини і витекла в повітря, блискуча й сповнена мікроскопічних бульбашок, біля щоки, вкритої кіркою засохлої крові.

П’ять

Роланд знав, що Сюзанна побачила його. І, напевно, угледіла Едді. От чому вона так старалася вимовити те єдине слово. Втім, Джейк і Каллаген їх не помітили. Хлопчик і панотець переступили поріг «Діксі-Піґ» – той учинок був або дуже хоробрий, або дуже нерозважний, і тепер вони мусили всю свою увагу звернути на те, що їх там чекало.

Попри всю Джейкову нерозсудливість, Роланд страшенно ним пишався. Він побачив, що хлопчик встановив між Каллагеном і собою канда – ту відстань (завжди різну для різних обставин), що гарантувала двом стрільцям перед лицем чисельнішого супротивника можливість уникнути смерті від одного пострілу. Обидва підготувалися до бою. Каллаген тримав Джейків «рюгер»… і ще щось, якусь різьблену фігурку. Роланд був майже впевнений, що то кан-та, одне з маленьких божеств. У хлопчика були Сюзаннині тарілки та плетена сумка. Звідки вони в нього – лише боги відали.

Стрілець помітив огрядну жінку, чия подібність до людини закінчувалася вище шиї. Над трійцею відвислих підборідь висіла пошматованими клаптями маска. Роздивляючись щурячу голову, що видніла під маскою, Роланд зненацька багато зрозумів. Зрештою, рано чи пізно все б і так прояснилося, просто його увагу (як цієї миті увагу хлопчика й панотця) було зосереджено на інших речах.

Наприклад, ці ниці люди Каллагена. Вони могли бути тахінами, істотами, народженими не в Примі чи природному світі, а байстрюками з якогось міжсвіття. Безперечно, вони не належали до тих істот, що їх Роланд називав пришелепуватими мутантами, які з’явилися внаслідок катастрофічних експериментів і непродуманих воєн стародавніх народів. Ні, ці люди могли бути лише справжніми тахінами. Часом їх ще називали «третім народом», чи кан-тої. Так, Роланд мав би це знати. Скільки тахінів нині було на службі в істоти, знаної як Багряний Король? Декілька? Багато?

Усі?

Якщо правильною виявиться третя відповідь, то дорога до Вежі буде справді важкою, передчував Роланд. Але не в Стрільцевих звичках було зазирати далі обрію, і в цьому випадку брак уяви обернувся для нього благословенням.

Шість

Він побачив те, що йому потрібно було побачити. Кан-тої з усіх боків оточили Джейка й Каллагена (ті й не помітили, що за їхніми спинами, відрізаючи їм шлях до відступу на Шістдесят першу вулицю, стоять ще двоє), але панотець загіпнотизував їх різьбленою фігуркою, як колись Джейк зібрав довкола себе натовп за допомогою ключа, знайденого на пустищі. Жовтий тахін з тілом людини й головою уазо[6] мав під рукою щось подібне на вигляд до зброї, але навіть не намагався нею скористатись.

Проте на них чигав ще один клопіт, що його треноване Роландове око, звикле розпізнавати найрізноманітніші пастки й засідки, помітило одразу. Нечестиву пародію на останню учту Ельдового братства на стіні він помітив і зрозумів усе її значення буквально за лічені секунди до того, як її зірвали. І той запах: не просто м’яса – людського м’яса. Це він теж збагнув би раніше – якби мав час на роздуми… та тільки життя в Кальї Брин Стерджис залишало йому мало часу на те, щоб сісти й подумати. У Кальї, ніби в якійсь книжці оповідок, життя складалося з подій, що текли клятим неперервним потоком.

Утім, тепер усе стало на свої місця, чи не так? Ниці люди могли бути лише тахінами, людожерами з дитячих казок, якщо хочете. А за гобеленом правили свій бенкет ті, кого Каллаген називав вампірами першого типу, а сам Роланд знав під іменням Прародителів – певно, найогидніших і наймогутніших пережитків стародавнього занепаду Приму. Таких, як тахіни, сіґул у Каллагена в руках міг зупинити, вони могли ще довго так стояти й витріщатися на нього. Але Прародителі на нього б навіть не глянули.

З-під столу потоком посунули, клацаючи об підлогу, жуки. Таких Роланд уже бачив раніше, і всі сумніви щодо тих, хто ховався за гобеленом, остаточно відпали. Жуки були паразити, кровопивці, одвічні переслідувачі – блохи Прародителів.

У присутності шалапута їх можна було не боятися, але якщо маленькі лікарі скупчувалися в таких кількостях, це завжди означало, що неподалік Прародителі.

Як тільки Юк накинувся на жуків, Роланд з Ґілеаду зробив єдине, що спало йому на думку: пірнув униз, до Каллагена.

У його розум.

Сім

Отче, я тут.

Так, Роланде. Що…

Немає часу. НАКАЖИ ЙОМУ ЙТИ ЗВІДСИ. Ти мусиш. Виведи його звідси, поки ще є час!

Вісім

І Каллаген спробував. Звісно, хлопець затявся, не хотів йти. Дивлячись на нього крізь очі Каллагена, Роланд з гіркотою подумав: «Я мав би виховати з нього ліпшого зрадника. Хоча, всі боги мені свідки, я доклав усіх зусиль».

– Іди, поки ще є змога, – сказав Каллаген Джейкові, щосили намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

Це мало б переконати Джейка, але він не здавався – о боги, та він такий самий упертюх, як Едді! – тож Роланд вирішив більше не чекати.

Панотче, дозвольте мені.

Не чекаючи на відповідь, Роланд перебрав на себе контроль. Він уже відчував, що хвиля, авен каль, починає спадати. І будь-якої миті могли ввірватися Прародителі.

– Джейку, йди! – заволав він, використовуючи панотцеві рот і голосові зв’язки, як гучномовець. Якби довелося замислитися, як таке можливо, він би геть розгубився. Але роздуми не були його звичкою, тому він вдячно помітив, як Джейкові очі від подиву широко розкриваються. – У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!

А потім, як і в лікарняній палаті з Сюзанною, він відчув, як його підкидає догори і виштовхує з тіла й свідомості Каллагена, мов невагому пушинку кульбаби чи павутинку. Якусь мить він намагався опиратися, пробитися назад – так плавець змагається з сильною течією, щоб дістатися берега, – але це було неможливо.

Роланде! В голосі Едді бринів переляк. Господи помилуй, Роланде, що це за поторочі?

Гобелен уже відлетів убік. У прохід ринули стародавні й страшні створіння. Їхні чаклунські обличчя були спотворені від величезних нерівних зубів, роти розпирало від іклів завтовшки зі стрільцеві зап’ястки, їхні зморщені щетинисті підборіддя були слизькі від крові й залишків м’яса.

Але хлопчик – боги, о боги! – не зрушив з місця.

– Першим вони вб’ють Юка! – закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. – Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двох ницих, але жоден з них не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.

Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим – річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, – але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.

Останнє, що побачив Роланд, – як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву й залунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.

Розділ III. ЕДДІ ТЕЛЕФОНУЄ

Один

До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.

Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й не була лоном. Перед його очима повільно пропливли ручка і скріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, – подумав він. – У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».

Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…

І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.

Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»

Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.

Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».

Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…

– …і дістанься аж до верхівки! – видихнув Едді.

Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…

Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди – примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.

– Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. – Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. – Його теж немає. Панотця.

– Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. – Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.

– Ні, Едді. Зовсім ні. Він… – Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.

– Він утік від них, – мовив Едді.

– Еге ж. Уявляю, які вони люті.

Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.

– Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. – І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: – Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?

– Гадаю, всього потроху, – відповів стрілець. – Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.

– І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.

Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.

– Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.

– Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?

Роланд усміхнувся.

– Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.

– Логіка-чого?

Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись – не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювала авен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?

«Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», – втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. А в сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, – коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?

Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?

– Заводь свою чортопхайку, – сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. – Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі й спробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.

І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.

Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.

– Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.

– Я знаю, – сказав Едді. – Але ми не можемо їхати до Ловелла. – Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. – Ще не час.

Два

Вони трохи посиділи мовчки – слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.

Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому в пику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з ним у суперечку. Та в глибині душі Едді був і не проти. Ніщо так добре не прочищає голову, як хороший удар у щелепу, Шардик їм свідок.

«Та тільки каша в голові – не проблема, і ти це знаєш, – подумав він. – У тебе голова ясніша, ніж у нього. Якби це було не так, ти б розпрощався з цим світом і полетів шукати свою загублену дружиноньку».

Нарешті Роланд заговорив.

– А що заважає? Оце? – Він нахилився і підняв аркуш, списаний дрібним почерком Аарона Діпно. Якусь хвилю Роланд вивчав його поглядом, а тоді кинув на коліна Едді, скривившись од відрази.

– Ти знаєш, як сильно я її люблю, – тихим напруженим голосом проказав Едді. – Добре знаєш.

Роланд кивнув, але очей на нього не підвів. Він вивчав поглядом свої старі пошарпані чоботи й брудну підлогу під пасажирським сидінням. І ті опущені очі, той погляд, що навмисне уникав його, змусив Едді Діна, котрий возвеличував Роланда з Ґілеаду мало що не до ідола, почуватися дуже нещасним. І все ж він наполягав. У них більше не було права на помилку. Тепер настав час для ендшпілю.

– Роланде, та якби я вважав, що це правильно, я б помчав до неї цієї ж таки хвилини. Та що я кажу, цієї ж секунди! Але ми мусимо закінчити справи в цьому світі. Бо він безповоротний. Щойно ми підемо звідси сьогодні, дев’ятого липня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, то повернутися не зможемо ніколи. Ми…

– Едді, ми вже це обговорювали. – Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.

– Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, я хотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? – Едді майже благав. – Хіба ні?

Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий і опущений погляд очей його діна…

– А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?

Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якби у Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайти магічні двері, одні з тих, що лишилися після відходу Приму, тоді так – вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.

– Що ще нам треба зробити? – спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.

– Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.

Едді взяв купчу грамоту й подивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.

– Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.

– Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.

Едді голосно розреготався.

– Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше – ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехай він шукає для нас того Карвера!

Він струсонув головою, неначе хотів, щоб у ній прояснилося. Гомін голосів приємно відлунював у вухах – чудова протиотрута до огидного передзвону тодешу.

– Моя дружина десь там, вона в біді, і хтозна, може, її там їдять живцем вампіри чи вампірські жуки, а я тут сиджу в машині на сільській дорозі з парубком, чий основний промисел – стріляти в людей, і викручую собі мізки, щоб допетрати, як же мені започаткувати одну довбану корпорацію!

– Не гарячкуй, – сказав Роланд, прийнявши рішення ще трохи побути в цьому світі, він наче заспокоївся. – Розкажи, що, по-твоєму, ми повинні зробити, перш ніж обтрусимо пил цього часу й світу зі своїх чобіт назавше.

Й Едді розповів.

Три

Більшу частину цієї оповіді Роланд уже чув, але не розумів до кінця, в якому непростому становищі вони опинилися. Так, справді, тепер їм належало пустище на Другій авеню, але підставою для володіння був написаний від руки документ, що дуже непереконливо виглядатиме в суді (якщо раптом Корпорація «Сомбра» вирішить нацькувати на них адвокатів).

Едді хотів передати купчу Мозесові Карверу (якщо це було можливо), а також переказати звістку, що його хрещена дочка Одетта Голмс, котру вже тринадцять років, з літа 1977-го{1}, вважали зниклою безвісти, жива-здорова й понад усе на світі хоче, щоб Карвер взявся охороняти не лише саме пустище, а й одну троянду, що на ньому росте.

Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.

– Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, – задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. – Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.

– Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. – В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. – Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.

– Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?

– Переконаний, – кивнув Едді. – Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?

Роланд невесело всміхнувся:

– Повірить він чи ні – не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?

– Небагацько, – погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. – Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.

– А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?

Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.

– Як щодо нашого дан-тете? – спитав стрілець.

Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?

– Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?

– Правду кажеш, – відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. – Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.

– Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!

– І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?

– У Вермонті, – не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.

Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до барони Гарлен, – його не обходить.

– Відповідай на моє питання.

– Ну…

Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.

Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.

– Здається, він не хотів їхати, – сказав Едді. – Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.

– Він там. Він нікуди не поїхав.

Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.

– Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?

Роланд похитав головою.

– Тоді як…

– Ка.

– Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?

Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.

– Кого ще ми знаємо в цьому світі?

– Нікого, але…

– Отже, це він. – Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі – це над головою, внизу – це там, де твої ноги торкаються землі.

Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців – чорт, та за останні кілька тижнів! – хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?

– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, варто спробувати.

– Як ми з ним зв’яжемося?

– Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.

– А в житті, – сказав Роланд, – це трапляється повсякчас. Я впевнений.

І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.

Чотири

БРИДЖТОН ХАЙ-СТРИТ 1

ГАЙЛЕНД-ЛЕЙК 2

ГАРРІСОН 3

ВОТЕРФОРД 6

СВІДЕН 9

ЛОВЕЛЛ 18

ФРАЙБУРГ 24

Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:

– Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.

– Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?

– Ага.

Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.

– Тут написано «ПЛАТА»,[7] – пояснив він. – Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.

Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.

– Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?

– А то, – відказав Едді. – Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей – пшик.

П’ять

З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого – кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.

Едді подзеленчав дріб’язком у коробці й видав Роландові шість доларів четвертаками.

– Я хочу, щоб ти пішов он туди, – показав він рукою на аптеку, – й купив мені флакон аспірину. Впізнаєш, який він на вигляд?

– Астин. Упізнаю.

– Мені потрібен найменший флакон з тих, що вони мають, бо шість баксів – це не так багато. Потім піди в той заклад, над яким вивіска «Піца й сандвічі Бриджтона». Якщо в тебе ще лишатиметься хоча б шістнадцять монеток, замов там хоуґі.[8]

Роланд кивнув, проте Едді цього було замало.

– Я хочу почути, як ти це вимовляєш.

– Хоґґі.

– Хо-у-ґі.

– Хуу-ґі.

– Хо… – Але тут Едді здався. – Роланде, скажи «пуер бой».[9]

– Пуер бой.

– Добре. Якщо матимеш шістнадцять четвертаків, замовляй пуер бой. А «побільше майонезу» можеш сказати?

– Побільше майонезу.

– Отак. А якщо раптом монет буде менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.

– Сандіч з саломі.

– Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.

Роланд кивнув. Едді правду казав – краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.

Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало – обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.

Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.

– У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.

– І що це означає?

– Те, що ми з тобою робимо зараз, – невесело промовив Едді. – Побажай мені успіху, друже.

Роланд кивнув.

– Еге ж, бажаю. Нам обом.

Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.

– Переходячи дорогу, не потрап під машину, – сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: – Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.

– Не зволікай з дзвінком, Едді, – нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона – тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.

Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.

Шість

Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.

Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.

– Дякую, мем, – промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи, як стрибає у грудях серце. Права рука опустилася до стегна – він очікував побачити Вовків, чи розбійників, чи, може, того сучого сина Флеґґа…

Але натомість побачив кабріолет, під зав’язку набитий засмаглими старшокласниками з дурнуватими пиками й усмішками до вух. Один з них щойно запустив феєрверки, що лишилися від святкування Четвертого липня, – дітлахи їхнього віку в Кальї Брин Стерджис називали їх бахкалками.

«Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, – подумав Едді. – Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.

– Доведеться з цим жити, – промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: – Забий.

На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.

Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!

– Джон! – мало не заволав на радощах Едді. – Бляха, як добре! Джоне, це…

Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді – дитя кінця вісімдесятих – знав, що нічого доброго це не віщує.

«…подзвонили до Джона Каллема зі „Служби охорони угідь Каллема“, – сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. – Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».

Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…

Бо просто знав.

Примітивний запис не міг повністю приховати пустотливих ноток гумору, що закралися в голос Каллема наприкінці повідомлення.

«Авжеж, якщо вам ну ніхто не підходе, крім вашого покірного слуги, можете залишити мені повідомлення після сигналу. Але говоріть коротко». – Останнє слово прозвучало як «куоротко».

Дочекавшись сигналу, Едді сказав:

– Джоне, це Едді Дін. Я знаю, що ти там, думаю, ти чекаєш на мій дзвінок. Не питай, звідки я це знаю, бо я й сам до пуття не розумію, але…

Просто у вусі Едді пролунало гучне клацання, і голос Каллема (живий, справжній) сказав:

– Здоров був, синку, ну як там, у добрих руках моя машинка?

Спершу Едді був надто приголомшений, щоб відповісти. Бо у Каллема з його акцентом Штату ходового вітру[10] ці слова набули геть іншого змісту: «Ну як там, у добрих руках моє ка?»[11]

– Хлопче? – стривожився мовчанкою Каллем. – Ти ще на дроті?

– Так, – відповів Едді. – І ти так само. А я думав, ти, Джоне, у Вермонт поїдеш.

– От що я тобі скажу. В наших краях так весело не було відтоді, як у Саут-Стоунгемі згоріла взуттєва крамниця, а сталося це тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Копи перекрили всі дороги.

Едді не сумнівався, що людей пропускали, коли ті показували належні посвідчення, але вирішив натомість спитати про щось інше.

– Хочеш сказати, ти не зміг знайти таку лазівку з міста, де не було б копів, якби добре цього забажав?

Повисла коротка пауза, під час якої Едді відчув, що хтось підійшов з-за спини і став біля його ліктя. Але не озирнувся, бо й так знав, що то Роланд. А хто ще в цьому світі міг так тонко й ненав’язливо, проте стопудово пахнути іншим світом?

– Ну, – протягнув нарешті Каллем. – Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.

– Одну-дві?

– Ну, гаразд, три-чотири. – Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. – П’ять-шість. – На це Едді теж вирішив не відповідати. – Вісім, – нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. – Синку, то що ти хотів мені сказати?

Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.

– Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, – сказав він у слухавку. – Здається, ми ще не про все поговорили.

– Угу, і я мав би про це здогацатися, – відповів Каллем. – Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято – я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?

Едді відкрив аспірин і жадібно глянув на пігулки. Наркоманом ти був, наркоманом і лишився, подумав він. Навіть якщо в руках лише безневинний аспірин.

– Угу, – сказав він. Відколи Роланд «познайомився» з ним на борту літака авіакомпанії «Дельта», що мав сісти в аеропорту Кеннеді, він добре насобачився імітувати місцеві говірки. – Ти казав, що ця дорога кільцева і простягається на дві милі від сьомого шосе, так?

– Казав. На Черепаховій алеї стоїть кілька гарних будиночків. – Коротка пауза на роздуми. – І багато з них продаються. А останнім часом там бачили чимало нахожих. Але я, здається, вже казав. Такі події змушують людей нервуватися, а багатії можуть собі дозволити втекти від того, що не дає заснути вночі.

Едді більше не міг чекати. Він узяв три пігулки аспірину й закинув їх до рота, відчуваючи гіркий смак, коли вони танули на язиці. Хоч як йому зараз дошкуляв біль, він готовий був терпіти й удвічі сильніші муки, якби знав, що за це почує хоч півслова від Сюзанни. Але вона мовчала. Він підозрював, що той зв’язок, який існував між ними і навіть за найліпших обставин був хисткий, обірвався з народженням проклятущої Міїної дитини.

– Ви, хлопці, як приїдете на алею, тримайте краще свої стволи під рукою, – сказав Каллем. – А я закину в фургон свій дробовик.

– Чом би й ні? – погодився Едді. – Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.

– Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?

Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.

– Ти бував у Нью-Йорку?

– Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. – Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. – Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.

– Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. – Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».

– Там такий гармидер, бачив? – спокійно спитав Каллем.

– Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, – сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.

– Сендіч «пуер бой», – відзвітував Роланд. – Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.

Едді підкотив очі.

– Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.

– Правду кажеш?

Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.

– Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.

Сім

План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.

– Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, – сказав Едді. – Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? – Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. – Так, це я чудово можу собі уявити.

– Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, – зауважив Роланд. – Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.

– Сіґул?

– Так.

Едді був заінтригований.

– А який?

Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не виглядав ніхто.

Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.

Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.

– Господи! – скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.

– Едді, стоп! – закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. – Підніми задню кришку, – сказав він, відчиняючи дверцята. – І дістань мого овдовлювача.

– Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…

– Заткни свого дурного рота і дістань його! – прогримів Роланд. А наступної миті вже мчав у бік лісу. Набравши в легені побільше повітря, стрілець гукнув навздогін блукальцю, та так, що від його голосу Едді холодом обдало. Двічі-тричі він чув, щоб Роланд говорив таким тоном, але вже встиг призабути, що в його венах текла кров великого Короля.

Кількох його фраз Едді не зміг зрозуміти, але зрештою одну таки розібрав:

– Тож підійди, о Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!

Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.

Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.

Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.

– Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?

У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому – пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, – і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.

– Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?

– О так, любий володарю, – схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.

– Скільки вас таких у тутешніх краях? – спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.

Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.

– Дела, стрільцю, – сказав старий, – бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно білпет кобер кан. Ай Чевін девар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…

– Скільки дан девар?

Істота замислилася над Роландовим питанням, потім розчепірила пальці (їх було десять, Едді порахував) й показала п’ять разів. П’ятдесят. Хоча п’ятдесят чого, Едді гадки не мав.

– І Дискордія? – різко спитав Роланд. – Ти правду кажеш?

– О так, правду кажу я, Чевін із Чейвена, син Геміла, менестреля Південних Рівнин, що колись були мені вітчизною.

– Скажи, як називається містечко, що лежить біля замку Дискордія, і я тебе звільню.

– Ох, стрільцю, там усі мертві.

– Я так не думаю. Кажи.

– Федік! – пронизливо закричав Чевін із Чейвена, мандрівний музика, який ніколи й подумати не міг, що його життя обірветься в таких віддалених і чужих краях. Не на рівнинах Серединного світу, а біля гір Західного Мену. Зненацька він підвів своє жаске, осяване світінням обличчя до Роланда й широко розкинув руки, неначе його розпинали. – Федік на дальньому боці Краю Грому, на Шляху Променя. На Шляху Шардика, Шляху Матурина, на Дорозі до Темної в…

Один раз прогримів револьвер. Куля влучила закляклій потворі в лоб, довершивши руйнування її обличчя. Поки старий падав на спину, його плоть на очах у Едді задиміла, випаровуючись, зеленкуватим димом, прозорим, наче крило шершня. На мить Едді навіть бачив зуби Чевіна з Чейвена, що зависли в повітрі, як примарна низка коралів, а тоді зникли.

Роланд прибрав револьвер у кобуру, потім виставив мізинець і вказівний палець, що лишилися неушкодженими на його правій руці, й провів ними згори вниз перед обличчям, неначе благословляв.

– Спочивай з миром, – мовив він. Потім зняв з себе патронташ і став знову загортати в нього револьвер.

– Роланде, це був… пришелепуватий мутант?

– Еге ж, можна й так сказати, бідолашний старий. Але Родерики походять з тих країв, де я не бував, хоча перед тим, як світ зрушив з місця, вони присягли на вірність Артуру Ельду. – Він повернувся до Едді, сині очі палали вогнем на змученому обличчі. – Я не маю жодних сумнівів, що саме до Федіка збиралася Мія, щоб народити свою дитину. Те місце, куди вона забрала Сюзанну. Біля останнього замку. Згодом нам все одно доведеться повернутися до Краю Грому, але спершу треба навідатися у Федік. Бодай щось ми знаємо напевно, це добре.

– Він сказав, що йому когось було шкода. Кого?

Роланд лише похитав головою, та на питання не відповів.

Повз них промчала вантажівка «Кока-Коли», а далеко на заході прогуркотів грім.

– Федік біля Дискордії, – промимрив натомість він. – Федік Червоної Смерті. Якщо ми зуміємо врятувати Сюзанну… і Джейка… то повернемося до Калій. Та лише по тому, як закінчимо свої справи у Федіку. А коли знову звернемо на південний схід…

– Що? – стривожився Едді. – Роланде, що тоді?

– Тоді більше не зупинятимемося аж до самої Темної вежі. – Він підніс руки й дивився, як дрібно вони тремтять. Відтак перевів погляд на Едді. Його обличчя було стомлене, проте без жодних слідів страху. – Ще ніколи я не підходив так близько. Я чую, як усі мої втрачені друзі та їхні втрачені батьки шепочуть до мене. Вони шепочуть з кожним подихом Вежі.

Хвилину Едді дивився на Роланда, зачаровано і налякано. Але потім майже з фізичним зусиллям розбив чари.

– Що ж, – мовив він, рушаючи до дверцят сидіння водія у «форді», – якщо раптом котрийсь із тих голосів нашепче тобі, що казати Каллему, як його схилити до того, що нам треба, обов’язково дай мені знати.

Не чекаючи відповіді, Едді зачинив за собою дверцята. Перед його очима досі стояла картина, як Роланд опускає свого великого револьвера. Як націлює його на вкляклу постать і натискає на гачок. То був чоловік, якого він називав діном і другом. Та чи міг він напевне сказати, що так само Роланд не вчинить із ним… чи зі Сьюз… чи з Джейком… якщо серце йому підкаже, що це наблизить його до Вежі? Ні, такої певності Едді не мав. Та все ж він збирався йти з ним. Пішов би, навіть якби в душі знав – о, ні, Боже, тільки не це! – що Сюзанна померла. Бо він мусив. Бо Роланд став для нього кимось більшим за діна й друга.

– Він став мені батьком, – пробурмотів Едді собі під носа, за мить до того, як Роланд відчинив дверцята і всівся на пасажирське сидіння.

– Едді, ти щось сказав? – перепитав стрілець.

– Так, – відповів Едді. – «Швидше, заради твого батька». От що я сказав.

Роланд кивнув. Едді ввімкнув передачу, і «форд» покотив у напрямку Черепахової алеї. Все ще віддалік, але вже трохи ближче, знову прогримів грім.

Розділ IV. ДАН-ТЕТЕ

Один

Час появи дитини невпинно наближався, і Сюзанна роззирнулася навколо, знову, як навчав її Роланд, рахуючи своїх ворогів. «Ніколи не витягай зброї, – казав він, – поки не знатимеш точного числа супротивників, чи не втішишся думкою, що вони незліченні, чи не вирішиш, що настав твій час помирати». От якби ще не доводилося давати собі раду з жахливим шоломом на голові, що непрохано ліз у думки… Але хай що воно таке було, його, здавалося, не турбували Сюзаннині спроби полічити присутніх при появі на світ Міїного дитятка. І то було добре.

Головним серед присутніх був Сейр. Один з ницих, з червоною цяткою, що пульсувала посеред лоба. Ще був Скавтер, лікар між Міїних ніг, він готувався прийняти пологи. Сейр нам’яв доку боки (коли той вирішив демонструвати свою зарозумілість), але, мабуть, обережно, щоб це не вплинуло на його працездатність. Окрім Сейра, в залі було ще п’ятеро ницих, але розібрати вона змогла лише два імені. Того, що мав щелепу бульдога і важке випнуте черево, звали Габером. Поряд з ним стояв птахолюд з головою, порослою коричневим пір’ям, і лихими очима-намистинами, як у яструба. Цю істоту звали чи то Джей, чи то Джі. З ним їх було семеро, всі озброєні чимось схожим на автоматичні пістолети, що висіли в кріпильних муфтах. Щоразу, коли Скавтер нахилявся, його пістолет недбало погойдувався, показуючись з-під білого халата. Сюзанна вже подумки примітила його для себе.

Ще біля Мії стояли троє блідих нашорошених людиноподібних істот. Вампіри, оповиті темно-синіми аурами, – в цьому Сюзанна нітрохи не сумнівалася. Напевно, з тих, кого Каллаген називав третім типом. З ними – десятеро. Двоє вампірів мали при собі арбалети, третій був озброєний якимось електричним мечем, що наразі лише тьмяно ряхтіли. Якщо їй удасться відібрати пістолет у Скавтера (коли ти його відбереш, любко, виправила вона саму себе – бо читала «Силу позитивного мислення»[12] й досі вірила кожному слову, написаному преподобним Пілом), то першою її жертвою стане чоловік з електричним мечем. Хтозна, якого лиха могла накоїти така зброя, та дізнаватися про це Сюзанна Дін не мала ані найменшого бажання.

Ще поміж присутніх була медсестра з головою пацюка. Пульсуюче червоне око на її лобі остаточно переконало Сюзанну, що більшість ницих одягали маски, в яких ставали схожими на людей, напевно, для того, щоб не відлякувати дичину під час полювань на тротуарах Нью-Йорка. Може, й не всі вони під масками були схожі на щурів, але й на Роберта Ґоуле[13] не скидалися, це вже точно. Щуроголова медсестра була єдиною, в кого Сюзанна не помітила зброї.

Загалом одинадцятеро. Одинадцятеро у величезній і здебільшого порожній лікарні, що точно розташовувалася не під Мангеттеном, Сюзанна це відчувала. Тож якщо вона хотіла з ними розібратися, то робити це слід було саме тоді, коли всю їхню увагу буде прикуто до Міїного немовляти – її дорогоцінного дитятка.

– Лікарю, почалося! – у нервовому екстазі заверещала медсестра.

Саме так. Сюзанна перестала рахувати, бо її тілом прокотилася найжахливіша хвиля болю. Їхнім тілом. Накриваючи їх із головою. Обидві закричали в унісон.

– Тужся, тужся! – наказував Скавтер Мії.

Сюзанна заплющила очі й також стала тужитися, бо то була і її дитина… раніше була. Відчуваючи, як тілом пропливає біль, ніби вода, що нуртує, стікаючи в темряву каналізації, вона зазнала найглибшого розпачу за все своє життя. Адже дитина повністю переходила до Мії, останні кілька рядків живого повідомлення, яке Сюзанну змусили передати через власне тіло, добігали кінця. Що б там не сталося далі, ця частина закінчувалася, і Сюзанна Дін випустила на волю крик, в якому злилися воєдино полегшення і жаль, крик, що сам по собі був піснею.

А тоді, ще до того, як почався весь жах – щось настільки жахливе, що кожну найдрібнішу деталь вона пам’ятатиме, немов освітлену яскравим сяйвом, аж до дня, коли піде на галявину, де закінчується земний шлях, – вона відчула, як її зап’ястя стискає чиясь маленька гаряча рука. Під важким неприємним натиском шолома Сюзанна повернула голову. Вона чула власне важке дихання. Їхні з Мією погляди зустрілися. Мія розтулила рот і вимовила одне слово. За криком Скавтера, котрий нахилився вперед, зазираючи Мії між ніг і тримаючи напоготові щипці, Сюзанна не могла його почути. Але почула і зрозуміла, що Мія намагалася виконати свою обіцянку.

«За першої ж нагоди я тебе звільню», – сказала якось її викрадачка. І те слово, що його Сюзанна тепер чула в своїй голові й прочитала по губах жінки, що народжувала, було часит.

Сюзанно, ти мене чуєш?

Чую тебе дуже добре, – відповіла Сюзанна.

І пам’ятаєш нашу домовленість?

Еге ж. Я допомагаю тобі з дитятком втекти від цих виродків, якщо мені це вдасться. А…

А якщо не вдасться, вбий нас! – несамовито прокричав голос, гучний, як ніколи. Сюзанна відчувала, що частково цей ефект викликав кабель, що їх поєднував. – Скажи це, Сюзанно, дочко Дена!

Я вб’ю вас обох, якщо ви…

Вона замовкла. Втім, Мія, здавалося, лишилась задоволена, і то було добре, бо Сюзанна не змогла б здійснити свій намір, якби від цього залежали їхні життя. Раптом її погляд зупинився на стелі велетенської зали, понад рядами ліжок. І там вона побачила Едді та Роланда. Їхні розпливчасті фігури ширяли під стелею, то виступаючи, то западаючи, дивлячись на неї, наче фантомні риби.

Знову біль, та цього разу не такий сильний. Вона відчувала, як напружуються в потугах стегна, проте це відчуття здавалося якимось далеким. І неважливим. Зараз мало значення лише те, чи справді вона може вірити своїм очам. Може, це її перенапружена свідомість, прагнучи порятунку, витворила цю галюцинацію, щоб хоч якось її втішити?

У це вона повірити могла. І повірила б, якби Едді та Роланд обидва не були голі, а навколо них не плавав різний непотріб: сірникова коробка у вигляді книжечки, горішок, попіл, монета. І килимок, Боже милосердний! Автомобільний килимок з написом «ФОРД».

– Лікарю, показалася голів…

Пролунав жалібний писк, бо лікар Скавтер, аж ніяк не джентльмен, безцеремонно відіпхнув медсестру Щуриху ліктем і нахилився ще ближче до того місця, де сходилися Міїні стегна. Неначе збирався витягти дитятко зубами. Яструбоподібна істота, яку звали чи то Джей, чи то Джі, збуджено балакала якоюсь деркотливою мовою з тим, що звався Габер.

«Вони насправді тут, – подумала Сюзанна. – Килимок це доводить». Як саме килимок це доводив, вона не знала, але доводив. І вона вимовила самими губами те слово, яке дала їй Мія: часит. То був пароль. Щонайменше він відчиняв одні двері. Ймовірно, безліч дверей. Сумніватися в Міїній правдивості навіть не спало Сюзанні на думку. Бо вони були поєднані: не лише кабелем і шоломами, а чимось первісним (і набагато могутнішим) – народженням дитини. Ні, Мія не збрехала.

– Тужся, ти, клята ледача сучка! – проревів Скавтер, і зненацька Едді та Роланд зникли назовсім, розчинившись у стелі, неначе їх здмухнуло самою лише силою подиху цього чоловіка. І, наскільки зрозуміла Сюзанна, це справді було так.

Вона перевернулася на бік, відчуваючи, що волосся прилипло до голови, а піт із тіла струменить галонами. Вона підтягнулася трохи ближче до Мії, ближче до перехресного карбування на руків’ї автоматичного пістолета, що теліпався у Скавтера під халатом.

– Лежи тихо, сестро, послухай мене, прошу, – сказав один з ницих і торкнув Сюзанну за руку. Його долоня була холодна і в’яла, вся в якихось товстих кільцях. Від цього дотику її шкірою побігли мурашки. – За хвилину все скінчиться, а тоді настануть зміни в усіх світах. Побачиш, як він приєднається до Руйначів у Краю Грому…

– Стули пельку, Стро! – увірвав Габер і штурхонув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А тоді знову всю свою увагу звернув на пологи.

Стогнучи, Мія вигнулася у спині. Щуроголова медсестра поклала руки їй на стегна й обережно притисла їх до ліжка.

– Нє, нє, стегнами тужся.

– Іди в сраку, суко! – заверещала Мія. Але Сюзанна відчула лише невиразний посмик її болю, та й усе. Зв’язок між ними слабшав.

Збираючи докупи всю свою здатність зосередитися, Сюзанна закричала у криницю свого мозку.

– Гей! Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?

– З’єднання… завершено, – промовив приємний жіночий голос. Як і раніше, звучав він у Сюзанниній голові, але тепер здавався нечітким і не страшнішим за голос по радіо, що через якісь атмосферні завади лине наче здаля. – Повторюю: з’єднання… завершено. Сподіваємося, ви й надалі обиратимете продукцію «Північного центру позитроніки», що відповідає всім потребам покращення роботи мозку. А також продукцію Корпорації «Сомбра», лідера розумових телекомунікацій з десятитисячних років!

Десь у надрах Сюзанниної голови пролунало зубодовбальне БІ-ІІІІП, і зв’язок обірвався. Це стало зрозуміло не лише з того, що приємний жіночий голос зник, а з усього разом. Відчуття було таке, наче Сюзанна звільнилася з пастки, яка болюче стискала все тіло.

Мія знову закричала, і Сюзанна закричала теж. Але не лише тому, що не хотіла, аби Сейр і його поплічники збагнули, що зв’язок між ними увірвався. Її туга була щира й справжня. Вона втратила жінку, що по-своєму стала їй сестрою.

Сюзанна! Сьюз, ти там?

Зачувши цей новий голос, вона аж зіп’ялася на лікті, на мить геть забувши про жінку поруч із собою. То був…

Джейк? Це ти, дорогенький? Це ж ти, правда? Ти мене чуєш?

ТАК! – закричав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…

Голос обірвався, але перед тим вона встигла почути віддалений гуркіт пострілів. Джейк у когось стріляв? Малоймовірно. Швидше за все, хтось стріляв у самого Джейка.

Два

– Зараз! – закричав Скавтер. – Давай, Міє! Тужся! Заради твого життя! З усіх сил! ТУЖСЯ!

Сюзанна спробувала підкотитися ближче до Мії – О, я тривожуся і хочу, щоб мене втішили, бачите, яка я стривожена, стривожена і хочу, щоб втішали, от і все, – але Стро відтягнув її назад. Гофрований сталевий кабель розгойдувався і розтягувався між ними.

– Тримай дистанцію, суко, – порадив Стро, і Сюзанні вперше спало на думку, що вона може зазнати невдачі, що до пістолета Скавтера її можуть не допустити. Чи до будь-чийого пістолета.

Мія знову закричала, кличучи чужою мовою якогось чужого бога. Вона знову спробувала піднятися над ліжком, і знову медсестра (Алія, згадала Сюзанна, її звали Алія) притисла її до простирадла. А Скавтер, схоже, задоволений, щось уривчасто викрикнув і викинув щипці.

– У чому річ, нащо ти це зробив? – владно запитав Сейр. Простирадло під Мією змокріло від крові, і бос, здавалося, стривожився.

– А вони не потрібні! – безтурботно відповів Скавтер. – Вона створена для виношування й народження дітей, на полі вродила б, збираючи рис, і рядка не пропустила б.

Скавтер хотів було взяти велику миску, що стояла на ліжку поряд, але передумав, зрозумівши, що не встигне, і натомість підставив під Міїне лоно свої рожеві руки без рукавичок. І цього разу, коли Сюзанна зробила чергову спробу підсунутися ближче, Стро її не зупинив. Усі: і вампіри, і ниці люди, – затамувавши погляд, спостерігали за останнім етапом пологів, скупчившись у ногах двох зсунутих докупи ліжок. Лише Стро й досі лишався близько до Сюзанни. Вампіра зі світловим мечем щойно відсунули далі. Вона вирішила, що першим буде Стро.

– Ще раз! – прокричав Скавтер. – Заради твоєї дитини!

Подібно до ницих і вампірів, Мія геть забула про Сюзанну. Погляд її сповнених болю очей зосередився на Сейрі.

– Сер, ви залишите його мені? Будь ласка, скажіть, що я зможу його мати, хоча б ненадовго!

Сейр узяв її за руку. Маска, що вкривала його справжнє обличчя, всміхнулася.

– Так, моя люба, – пообіцяв він. – Дитя буде твоїм ще довгі роки. Тільки зроби ще одне маленьке зусилля, натужся.

«Міє, не вір, він бреше!» – закричала Сюзанна, але крик пішов у нікуди. Хоча то було й на краще. Для неї ж ліпше, якщо про неї наразі забудуть.

Сюзанна повернула хід думок в інший бік.

Джейк! Джейку, де ти?

Відповіді не було. Погано. Будь ласка, Господи, зроби так, щоб він був ще живий.

Може, він просто зайнятий. Тікає… ховається… стріляє. Мовчанка не обов’язково означає, що він…

Тужачись, Мія вивергнула з себе низку непристойностей. Губи її піхви, вже й без того розширеної, розійшлися ще більше, і з них полився струмок крові, долучаючись до брудного трикутника на простирадлі. А тоді, в ясно-червоній масі, Сюзанна побачила корону з білого та чорного. Білим була шкіра. Чорним – волосся.

Чорно-біла цятка стала знову занурюватись у ясно-червоне, і Сюзанна подумала, що дитина вирішила повернутись, що вона не готова прийти в цей світ. Але Мії набридло чекати. Вона штовхнула, наскільки стало сили. Її руки, стиснуті в кулаки, тремтіли перед очима, очі звузилися до щілин, зуби вишкірилися. Посередині лоба небезпечно пульсувала вена, ще одна виступила на горлі.

– ХЕЙЯАААА! – закричала вона. – КОМАЛА, МІЙ МАЛИЙ! КОМАЛА, ПРИЙДИ, ПРИЙДИ!

– Дан-тете, – промурмотів Джей, людина-яструб, і решта підхопили шанобливо й пошепки: – Дан-тете, дан-тете… комала дан-тете. Поява маленького бога.

Цього разу показалася не лише маківка – уся голівка дитини ринула вперед. Сюзанна побачила її ручки, стиснуті на скривавлених грудях у крихітні кулачки, що тремтіли від повноти життя. Побачила сині очі, широко розплющені, що вражали своїм свідомим виразом і подібністю до Роландових. Побачила чорні, як сажа, вії, оздоблені крихітними намистинами крові, первісними прикрасами новонароджених. Сюзанна побачила – і ніколи б не змогла забути, – як нижня губа немовляти на мить зачепила внутрішню губу материної вульви. Рот дитини на мить розтулився, оголивши ряд досконалих маленьких зубок на нижній щелепі. То були саме зуби (не ікла), але бачити їх у роті немовляти було моторошно. Так само в Сюзанни побігли мурашки від вигляду пеніса малюка, непропорційно великого й ерегованого. Здавалося, він довший за Сюзаннин мізинець.

Виючи від болю й тріумфу, Мія зіп’ялася на лікті. Її очі вилазили з орбіт, з них струменіли сльози. Коли Скавтер спритним рухом підхопив дитину, вона залізною хваткою вхопила Сейра за руку. Той вереснув і спробував звільнитися, але з таким самим успіхом він міг би… ну, скинути з себе руку помічника шерифа в Оксфорді, штат Міссісіпі. Тихі наспіви стихли, й на мить запанувала шокована тиша. Своїм загостреним до межі слухом Сюзанна виразно чула, як скрегочуть кістки в зап’ястку Сейра.

– ВІН ЖИВИЙ? – пронизливо заверещала Мія в обличчя переляканого Сейра, забризкуючи його слиною. – СКАЖИ МЕНІ, МЕРЗЕННЕ ШЛЬОНДРИНЕ ПОРІДДЯ, ЧИ МІЙ СИН ЖИВИЙ?

Скавтер підняв немовля, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні. Карі очі лікаря зустрілися з синіми очима дитини. Поки малий висів у повітрі з виклично настовбурченим пенісом, Сюзанна добре роздивилася на його лівій п’ятці багряну пляму, що виглядала так, наче ту ніжку вмочили в кров якраз перед тим, як немовля залишило утробу матері.

Замість поляскати малого по сідничках, Скавтер вдихнув повітря і видихнув короткими подмухами просто йому в очі. Міїне дитятко заблимало очима від кумедного (і, поза сумнівом, людського) подиву. Потім саме вдихнуло повітря, на мить затримало його, а тоді видихнуло. І хай там ким він був: Королем Королів чи руйначем світів, – але про себе цей хлопчик повідомив так само, як і безліч дітей до нього – голосним сердитим плачем. Зачувши його, Мія сама розридалася від щастя. Демонічні створіння, що скупчилися навколо породіллі, були прислужниками Багряного Короля, але це не залишило їх незворушними перед тим, що відбулося щойно на їхніх очах. Вони вибухнули шаленими аплодисментами та сміхом. І Сюзанна з огидою піймала себе на тому, що сміється й плескає в долоні разом з ними. Немовля роззирнулося навколо, й на його обличчі читався щирий подив.

Мія плакала, з її носа звисала прозора шмаркля. Вона простягнула руки.

– Дайте мені його! – плачучи, зажадала вона. Так, плакала Мія, нічия дочка й одного мати. – Дайте мені його потримати, прошу, дайте мені мого сина! Я хочу обійняти своє дитятко! Мого дорогоцінного синочка!

І немовля повернуло голову на звук материного голосу. Сюзанна сказала б, що це неможливо, але так само неможливим, звісно, було, щоб дитина народилася, усвідомлюючи все навколо, з повним ротом зубів та ерекцією. Проте в усьому іншому малюк здавався Сюзанні цілковито нормальним: повнощокий і зграбненький, схожий на людську дитину, а тому чудовий. Так, на його п’ятці була червона пляма, але скільки людських дітей, з кожного погляду нормальних, народжувалися з різними родимими плямами? Хіба її рідний батько, як говорила родинна легенда, не народився з плямою на всю руку? А цієї мітки на п’ятці ніхто й не помітить, хіба що на пляжі.

Все ще тримаючи новонародженого на рівні свого обличчя, Скавтер глянув на Сейра. Повисла пауза, під час якої Сюзанна могла легко вихопити у Сейра пістолет. Але навіть не подумала це зробити. Вона забула про все: про Джейків телепатичний крик, навіть про дивний візит Роланда та її чоловіка. Так само, як Джея, Стро, Габера і решту, її полонило диво народження дитини у цьому змученому, зношеному світі.

Сейр майже непомітно кивнув, і Скавтер опустив малого Мордреда, що досі лементував (і досі озирався через плече на свою матір), у Міїні розкриті обійми.

Мія одразу розвернула його до себе обличчям, щоб мати змогу подивитися на нього, і в Сюзанни все похололо всередині від жаху. Бо Мія збожеволіла. Це ясно читалося в її очах, це видно було з того, як її губи водночас кривилися і всміхалися, а слина, рожева й густа від крові з покусаного язика, стікала цівками на підборіддя. Але найбожевільнішим був її тріумфальний сміх. Можливо, здоровий глузд повернувся б до неї прийдешніми днями, але…

«Сучці знесло дах, вона не оклигає, – не без співчуття сказала Детта. – Її зламало те, що доносила його і народила, їй труба, ти розумієш це не гірше за мене».

– О, який красунчик! – затуркотіла Мія. – Які в тебе сині оченята, а шкіра біла, немов небо перед першим снігом на Широку Землю! Які в тебе пиптики – мов ягідки, який маленький краник, а яєчка гладенькі, наче персики! – Вона роззирнулася. Спершу глянула на Сюзанну. Її погляд ковзнув, не затримуючись на Сюзанниному обличчі, без найменшого натяку на впізнавання, і перекинувся на решту присутніх. – Дивіться, яке в мене дитятко, ви, безталанні, ви, ґоніки, мій скарб, моя крихітка, моє хлопченятко! – вона кричала їм, вимагала, сміючись божевільними очима і плачучи викривленим ротом. – Дивіться, заради кого я пожертвувала вічністю! Дивіться на мого Мордреда, добре його розглядайте, бо щастя побачити когось такого, як він, вам не випаде більше ніколи!

Важко дихаючи, вона вкривала поцілунками закривавлене обличчя немовляти, яке пильно дивилося на неї, аж поки її вимащений рот не почав нагадувати губи п’янички, що намагалася накласти помаду. Вона сміялася і цілувала пухкеньке подвійне підборіддя немовляти, його сосочки, його пупок, кінчик пеніса і – підіймаючи його тремтячими руками все вище й вище, дитину, яку вона збиралася назвати Мордредом і яка роздивлялася її круглими оченятами, в яких застиг кумедний вираз щирого подиву, – поцілувала його коліна, а потім кожну крихітну ніжку. Сюзанна почула перше поцмокування в тій залі: не дитя смоктало груди матері, а Мія цмокала кожен бездоганної форми пальчик.

Три

«Твоя дитина – смертний вирок моєму дінові, – холодно подумала Сюзанна. – Найменше, що мені варто зараз зробити, – вихопити у Скавтера пістолет і пристрелити її. Справа двох секунд».

З її спритністю, надприродною спритністю стрільця, це, найпевніше, була правда. Але вона відчула, що не може поворухнутися. Багато фіналів цієї дії п’єси вона передбачала, але тільки не той, у якому Мія з’їде з глузду, у жодному разі не той, і це заскочило її зненацька. Сюзанні спало на думку, що їй справді пощастило, коли зв’язок між ними через прилад «Північного центру позитроніки» увірвався, інакше бути б їй зараз так само божевільною, як Мія.

Але зв’язок може повернутися, сестро, – ти не думаєш, що тобі краще поквапитися, поки ще є така змога?

Та вона не могла, в тому-то й річ. Вона закам’яніла від подиву, досі перебувала в його полоні.

– Негайно це припини! – заверещав Сейр. – Твоє завдання – не облизувати його, а годувати! Якщо хочеш, щоб він залишився у тебе, ворушися! Дай йому груди! Чи мені покликати годувальницю? Багато хто з жінок дав би собі очі виколоти за таку можливість!

– НІЗАЩО… В… ЖИТТІ! – сміючись, викрикнула Мія, але немовля опустила і нетерпляче шарпонула просту білу сорочку, оголюючи груди. Сюзанна зрозуміла, чому чоловіки в захваті від неї. Навіть зараз, після пологів, її груди були досконалими півкулями з кораловими кінчиками, що здавалися призначеними радше для чоловічих пестощів, ніж для вигодовування дитини. Мія піднесла до них немовля. Спочатку хлопчик жадібно накинувся на грудь, але не менш кумедно, ніж перед тим витріщався на матір: обличчям ударився об сосок і наче відсахнувся. Проте повторна спроба була вже вдалішою: рожевий бутончик його рота зімкнувся на затверділому соску її грудей і заходився цмулити.

Не перестаючи сміятись, Мія погладила сплутані й просяклі кров’ю чорні кучері. Сюзанні той сміх здався криком.

Важкою ходою до них наблизився робот. Зовні дуже подібний до Енді, робота-вістового – та сама худа статура, той самий височенний зріст (сім-вісім футів), ті самі електрично-сині очі, те саме блискуче тіло з безліччю металевих суглобів. В руках він тримав велику скляну коробку, повну зеленого світла.

– На біса ця довбана штука? – гаркнув Сейр, розлючений і заінтригований водночас.

– Це інкубатор, – пояснив Скавтер. – Я подумав, що береженого бог береже.

Коли він повернувся, щоб подивитися, його наплічна кобура гойднулася в бік Сюзанни. То був найкращий з усіх можливих шансів, іншого такого могло й не випасти, вона це розуміла. Але скористатися ним не встигла, бо Міїне дитятко змінилося.

Чотири

Сюзанна побачила, як гладенькою шкірою немовляти, від маківки до заплямованої п’яти, пробігло червоне світло. І того світла був не потік, а спалах, що освітив дитину ззовні: в цьому Сюзанна готова була заприсягтися. А тоді, поки хлопчик, стискаючи губами Міїн сосок, лежав у неї на животі, що тепер став пласким, червоний спалах змінився чорнотою, що росла й розпросторювалася, перетворюючи малюка на темного гнома, на негатив того рожевого немовляти, що вийшло з Міїного лона. Водночас його тіло почало зіщулюватися, а ноги видовжувалися і зливалися з животом. Його голова поповзла вниз, тягнучи за собою Міїну грудь, вростаючи у шию, що роздмухувалася, як горло у жаби. Очі почорніли, та потім знову стали синіми.

Сюзанна спробувала закричати, але не змогла видушити з себе ні звуку.

На боках чорного створіння виступили пухлини, з яких прорвалися назовні лапи. Червоний знак на п’яті досі було видно, але ось він уже став маленькою плямою, як ясно-червона мітка на череві чорної вдови. Павук – ось чим була ця істота. Втім, і від немовляти щось залишилося. На спині в павука виднів білий наріст, у якому Сюзанна розгледіла крихітне деформоване обличчя й сині іскри-очі.

– Що?.. – промовила Мія і знову спробувала зіп’ятися на лікті. З її груді потекла кров, яку немовля пило, як молоко, жадібно, не втрачаючи ні краплини. Біля Мії непорушно застиг, як вирізьблений з каменю, Сейр. Очі йому полізли на лоба, а рот розтулився. Вочевидь він очікував від народження цієї дитини чогось іншого (хай там чого йому наказали очікувати). Детта в Сюзанні по-дитячому злостиво зраділа, забачивши його розгублений вираз. Він скидався на гумориста Джека Бенні,[14] що випрохував у публіки сміх.

На одну-єдину мить Мія, здавалося, збагнула, що сталося, бо її обличчя почало видовжуватися від жаху впізнавання і, напевно, болю. Та потім усмішка, та янгольська усмішка мадонни, повернулася до неї. Вона простягнула руку й погладила потвору на своїх грудях, яка досі змінювала свою подобу, чорного павука з крихітною людською голівкою і червоною позначкою на щетинястому череві.

– Ну хіба він не красень? – вигукнула вона. – Хіба мій син не красень? Він гарний, як літнє сонечко!

То були її останні слова.

П’ять

Її обличчя радше не застигло, а знерухоміло. Щоки, чоло й горло, ще за хвилину перед тим червоні від пологової натуги, набули парафіново-білої барви пелюсток орхідеї. Блискучі очі зупинилися в очницях. Зненацька Сюзанні здалося, що вона дивиться не на жінку в ліжку, а на малюнок жінки. Напрочуд вдалий малюнок, та все одно щось створене на папері чорним олівцем і кількома блідими кольорами.

Сюзанна згадала, як повернулася до готелю «Плаза-Парк-Хаятт» після перших відвідин принадного замку Дискордія і як прийшла сюди, у Федік, після останньої своєї розмови з Мією в простінку між фортечними зубцями. Як небо, і замок, і сам камінь зубчастої стіни розірвалися. І зненацька, немовби сама її думка це спричинила, Міїне обличчя розірвалося теж, від лінії волосся до підборіддя. Нерухомі осклянілі очі завалилися на один бік, губи роз’єдналися на дві вищирені усмішки-близнючки. Але з тріщини, що все ширшала, полилася не кров – звідти посипався білий порошок із затхлим запахом. Сюзанні пригадалися уривки з Т. С. Еліота

(пусті люди напхані люди голова повна соломи)

та Льюїса Керролла

(та ви ж лише колода карт)

а тоді Міїн дан-тете підвів свою невимовно бридку голову від першої своєї їжі. Його вимащені кров’ю губи розійшлися, і він вмостився, шукаючи опори нижніми лапами, на материному животі, що западався буквально на очах. Верхні лапи, здавалося, були спрямовані на Сюзанну.

Павук заверещав від тріумфу. І якби тієї миті він вирішив напасти на другу жінку, що виносила його в собі, Сюзанна Дін відправилася б на той світ слідом за Мією. Та натомість він повернувся до здутої груді, з якої зробив свій перший ковток, і відірвав її від тіла. Пережовував неквапом, плямкаючи. За мить він пірнув головою в утворену діру, і біле людське обличчя павука зникло, а Міїне лице тимчасом засипав пил, що валив з голови. Пролунав різкий звук, наче запрацював промисловий насос, і Сюзанна подумала: «Він висмоктує з неї всю рідину, всю вологу, що залишилася. Боже, який він! Розпухає на очах! Наче п’явка на кінській шиї!»

Саме тоді голос зі сміховинно англійським акцентом (та гордовитими нотками слуги, що все життя пропрацював у джентльмена) сказав:

– Певепрофую, панове, але навіщо вам тепер інкубатор? Дозволю собі зауважити, що ситуація дещо змінилася.

Цей голос привів Сюзанну до тями. Однією рукою вона сперлася на ліжко, підводячись над ним, а другою вхопилася за автоматичний пістолет Скавтера. Смикнула, проте пістолет тримав ремінець, перекинутий через руків’я, і зірвати його не вдалося. Тоді Сюзанна намацала вказівним пальцем запобіжник і пересунула його. І повернула пістолет разом з кобурою до грудної клітки Скавтера.

– Якого дідь… – почав він, але тут вона натиснула середнім пальцем на гачок, водночас що стало сили смикаючи за кобуру. Грубі ремені, якими пістолет кріпився до плечей Скавтера, витримали, але тонший, той, що притримував руків’я, лопнув. Тож коли Скавтер повалився боком на підлогу, намагаючись подивитися вниз на чорну діру в своєму білому халаті, з якої курився димок, його пістолет залишився в руках у Сюзанни. Одразу ж вона застрелила Стро і вампіра з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв і витріщався на бога-павука, що попервах був такий схожий на немовля, а тоді його аура згасла, як свічка. А разом з нею зникла й плоть. У повітрі залишилися стояти лише порожні джинси, в які було заправлено пусту сорочку. Наступної миті вони впали на підлогу.

– Вбийте її! – закричав Сейр, хапаючись за власний пістолет. – Вбийте цю суку!

Сюзанна відкотилася подалі від павука, що сидів на трупі своєї матері, яка все зменшувалася у розмірах. Падаючи з ліжка, вона силкувалася зірвати з себе шолом. Тіло пронизав пекельний біль, їй уже здавалося, що шолом не відпустить, але потім вона впала на підлогу, вільна від нього. Шолом звисав збоку від ліжка, обрамлений бахромою з її волосся. Павук, скинутий зі свого сідала, коли тіло його матері смикнулося, сердито зашипів.

Над головою в неї прокотилася черга пострілів, і Сюзанна притьмом закотилася під ліжко. Одна куля брязнула об пружину. Побачивши волохаті ноги щуроголової медсестри, Сюзанна випустила кулю їй в коліно. Істота закричала, розвернулася і пошкутильгала геть, волаючи на все горло.

Сейр схилився, націлюючи дуло пістолета на ліжко туди, де лежало Міїне тіло. У простирадлі вже видніли три чорні діри від пострілів. Та не встиг він зробити четверту, як павук простягнув лапу й провів нею по його щоці, роздираючи маску й оголюючи волохате обличчя. Сейр із криком відсахнувся. Павук повернувся до нього і невдоволено щось пропхинькав. Білий горб з людським обличчям на його спині розлючено сяйнув очима, застерігаючи, щоб Сейр не наближався до його трапези. Відтак його увагу знову полонила жінка, яку вже й жінкою назвати було годі: вона більше скидалася на рештки якоїсь неймовірно стародавньої мумії, що вже струхла на ганчір’я і порох.

– Я скажу так: мене це справді трохи спантеличує, – зазначив робот з інкубатором у руках. – Чи варто мені зараз піти? Я можу повернутися, коли ситуація проясниться.

Сюзанна змінила напрям і викотилася з-під ліжка. А там побачила, що двоє ницих уже дали драла. Яструб Джей нерішуче застиг, не знаючи, на що зважитися. Залишатися чи тікати? Сюзанна вирішила за нього, всадивши кулю в лискучу коричневу голову. В усі боки порснули пір’я та кров.

Сюзанна підвелася, наскільки була змога, спираючись на ліжко для рівноваги й цілячись поперед себе з пістолета Скавтера. Її кулі спостигли чотирьох. Щуроголова медсестра та інший ниций утекли. Сейр кинув пістолета й намагався сховатися позаду робота з інкубатором.

Сюзанна пристрелила двох вампірів, що залишилися, і ницого з мордою бульдога. Цей Габер про неї не забув: він утримував позиції і чекав нагоди вистрелити. Але вона була спритніша і з відчуттям глибокої сатисфакції подивилася, як він падав на спину. Габер, подумала вона, був найнебезпечнішим з усіх.

– Мадам, а чи не могли б ви мені сказати… – почав робот, і Сюзанна двома пострілами в його сталеве обличчя згасила сині електричні очі. Про цей фокус вона чула від Едді. Одразу ж озвалася оглушлива сирена. В Сюзанни було таке відчуття, що вона напевне оглухла б, якби довелося слухати її довго.

– МЕНЕ ОСЛІПЛЕНО ШЛЯХОМ ОБСТРІЛУ! – волав робот, не втративши, проте, свого абсурдного акценту: чи-не-бажаєте-чашечку-чаю-мадам. – НУЛЬОВА ВИДИМІСТЬ, ПОТРЕБУЮ ДОПОМОГИ, КОД СІМ, ПОВТОРЮЮ, ПОТРІБНА ДОПОМОГА!

Здійнявши вгору руки, Сейр вийшов з-за металевої спини й відступив убік. Через завивання сирени й балаканину робота Сюзанна не могла його чути, але по губах того покидька прочитала: здаюся, чи не відпустите ви мене під обіцянку не воювати?

Від цієї кумедної думки Сюзанна всміхнулася, не усвідомлюючи, що всміхається. Бо цей усміх був без тіні гумору й жалю та означав лиш одне: вона шкодувала, що не змусить його лизати кукси своїх ніг, як він змусив Мію вилизувати його чоботи. Але для цього було замало часу. В тому, як розтяглися її губи, він побачив свою смерть і розвернувся, щоб тікати, і тієї ж миті Сюзанна двічі вистрелила йому в потилицю – раз за Мію і раз за панотця Каллагена. З черепа Сейра порснули мізки й кров. Він ухопився за стіну, спробував втриматися за полицю, повну різного причандалля, і звалився мертвий на підлогу.

Тепер Сюзанна взяла в приціл бога-павука. Крихітна людська голова на його чорній волохатій спині втупилася в неї синіми очима, такими моторошно подібними до Роландових, що палали від люті.

Ні, ти не можеш! Ти не повинна! Бо я єдиний син Короля!

Не можу? – відповіла вона думкою на думку, прицілюючись. – О, любчику, тут ти… дуже… ПОМИЛЯЄШСЯ!

Але натиснути на гачок не встигла, бо хтось вистрелив у неї ззаду. Повз шию, вжаливши, просвистіла куля. Сюзанна відреагувала миттєво: повернулася і кинулася боком у прохід. Один з ницих, що дав драла, набрався хоробрості й повернувся. Сюзанна прикінчила його двома кулями в груди, змусивши тим самим смертельно пошкодувати про свій учинок.

Вона розвернулася, жадаючи продовження – так, саме цього вона хотіла, для цього була створена і завжди схилялася перед Роландом, котрий показав їй це, – але решта або були мертві, або давно кинулися навтьоки. Павук, переставляючи лапи, спустився з ліжка, залишивши труп своєї матері, подібний до пап’є-маше. Голова немовляти на мить повернулася до Сюзанни.

Ти пропустиш мене, Чорнушко, інакше…

Вона вистрелила, але перечепилася через простягнуту руку людини-яструба, тож куля, яка мала б убити почвару, трохи відхилилася від курсу й лише відірвала одну з восьми волохатих лап. З того місця, де лапа з’єднувалася з тілом, потекла жовтувато-червона рідина, більше схожа на гній, ніж на кров. Створіння заверещало від болю й подиву. Нескінченне циклічне ревіння робота притлумило цей крик, але Сюзанна чітко і ясно почула його в своїй голові.

Я помщуся тобі! Мій батько і я, ми тобі помстимося! Ми змусимо тебе благати про смерть!

У тебе не буде такої змоги, любчику, – телепатично сказала Сюзанна, намагаючись вкласти у свою відповідь усю впевненість, на яку тільки була спроможна, адже не хотіла, щоб істота розгадала її думку: в автоматичному пістолеті Скавтера більше не було набоїв. Вона ретельно прицілилася, хоча в цьому вже й не було потреби, і павук стрімголов шаснув геть, спершу метнувся за спину робота, що не змовкав, а далі зник у темряві дверного проходу.

Гаразд. Нічого доброго, звісно, кінець бою не найкращий. Та принаймні вона лишилася жива, а це вже само по собі було грандіозно.

А те, що всі члени банди сея Сейра або лежали мертві, або розбіглися? Теж непогано.

Сюзанна викинула пістолет Скавтера й вибрала собі інший, цього разу «Вальтер-ППК». Його вона витягла з кріпильної муфти, яку носив на собі Стро. Попорпавшись у нього в кишенях, знайшла дюжину запасних обойм. Зважувала ще, чи не додати до свого арсеналу електричний вампірів меч, та потім відкинула цей варіант. Завжди ліпше застосовувати те, з чим ти обізнана.

Вона спробувала встановити телепатичний зв’язок із Джейком, але, не почувши власних думок, повернулася до робота.

– Гей, здорованю! Може, заткнеш свою кляту сирену?

Вона й гадки не мала, чи це спрацює, але подіяло. Миттєво запанувала тиша, чудова й дотикальна, приємна, як мокрий шовк. Тиша могла бути корисною. У разі контратаки вона б почула наближення ворога. А брудна правда полягала в тому, що Сюзанна сподівалася контратаки, хотіла, щоб вони повернулися, і байдуже, безглуздо це чи ні. У неї був пістолет і шаленіла у венах кров. Лише це мало значення.

(Джейку! Джейку, ти чуєш мене, малий? Якщо чуєш, озвися до своєї старшої сестрички!)

Нічого. Навіть тріскотняви пострілів віддалік. Він був поза…

А тоді одне-єдине слово – та й чи слово то було?

(вімове)

А найважливіше – чи був то Джейк?

Вона не знала напевне, але думала, що так. Та й слово було їй звідкілясь знайоме.

Сюзанна зібрала докупи всю свою здатність зосередитися, щоб цього разу вже покликати гучніше, але раптом їй сяйнула дивна думка, надто сильна, щоб списати її на інтуїцію. Джейк зачаївся і намагався сидіти тихо. Він що… сховався? А може, готувався вистрибнути з засідки? Ідея здавалася божевільною, але хтозна, раптом у нього теж розбушувалася кров? Вона не знала напевне, але подумала: він передав їй це химерне слово

(вімове)

навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.

– Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! – наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. – Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…

– То кинь його, – порадила Сюзанна.

– Але…

– Кинь його, Чамлі.[15]

– Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…

Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно – пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.

– Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!

Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.

Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.

Принаймні так вона сподівалася.

– Найджеле, підніми мене.

Загули сервомотори – робот нахилився.

– Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.

– Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.

А. Он воно що.

– Ну, – вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, – я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.

Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.

– Тепер неси мене до дверей.

– Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.

– А скільки? – не змогла приховати цікавості Сюзанна.

Коротка пауза.

– На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.

Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.

– А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? – Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.

– Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, – сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. – Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. – Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. – А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.

– Чудово! – вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і гигнуть. А й справді, вони гигнули. – Просто чудово!

– Я відчуваю, що ви засмучені.

– Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!

– Але є ще типові, – кивнув Найджел.

– Типові? Що ти маєш на увазі, типові?

– Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», – розповів їй Найджел. – Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк – Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один – дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.

«Часит, – подумала вона… майже молячись. – Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».

– Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?

– Атож, мадам.

– Віднеси мене до дверей номер дев’ять.

– Як скажете.

Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.

А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.

– Мадам? З вами все гаразд?

– Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?

– Здається, ви здригнулися.

– Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.

Шість

Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»

– Хуп, хуп! – відповів Найджел і сказав Сюзанні (довірчим тоном пліткарки, що обговорює Тих, Кому Не Пощастило): – Це Бригадир механіків, застряг там більш ніж вісімсот років тому. Напевно, якісь плати згоріли. Бідолаха! Але він досі намагається робити те, що вміє.

Двічі Найджел перепитав її, чи вона справді вважає, що його очі можна замінити. Спершу Сюзанна відповіла йому, що не знає. Вдруге (трохи жаліючи його й, безперечно, думаючи про нього як про живу істоту) спитала, що він сам думає.

– Я думаю, дні моєї служби наближаються до кінця, – зізнався він, а від його наступних слів мороз продер Сюзанні поза шкірою: – О Дискордія!

«Брати Дьєм мертві, – подумала вона, згадавши (чи був то сон? видіння? образ її Вежі, що відкрився їй?) щось із часів їхнього співжиття з Мією. Чи то було за часів її візиту до Оксфорда, штат Міссісіпі? Чи наклалося все разом? – Папа Док Дювальє мертвий. Кріста Маколіф мертва. Стівен Кінг мертвий, популярного письменника вбито під час полуденної прогулянки. О Дискордія, о втрачена!»

Але хто такий Стівен Кінг? А Кріста Маколіф?

Дорогою їм трапився ниций, що був присутній при народженні Міїного монстра. Він лежав, скрутившись, на запилюженій підлозі, наче креветка в людській подобі, з пістолетом у руці й діркою в лобі. Сюзанна зрозуміла, що він сам заподіяв собі смерть. У принципі, це мало сенс. Бо ж усе пішло не за планом, правда? Якщо Міїна дитина самотужки не зуміє дістатися до своїх, Великий Червоний Таточко розлютиться. А може, казитиметься так чи інак, навіть якщо Мордред сам якось знайде дорогу додому.

Його інший батько. Бо то був світ близнюків і віддзеркалень, і Сюзанна тепер розуміла значно більше, ніж хотілося б, з того, що бачила. Мордред також був близнюком, Джекілом і Хайдом в одній подобі, з двома батьками, чиї лиця він муситиме пам’ятати.

Інших трупів на шляху теж не бракувало, і всі вони здавалися Сюзанні самогубцями. Вона спитала Найджела, чи може він це визначити напевне (за запахом чи ще якось), але він заявив, що не спроможний на це.

– Як гадаєш, скільки їх ще тут? – спитала вона. На ту мить її кров уже достатньо охолола і вона починала нервуватися.

– Небагато, мадам. Я думаю, більшість із них уже далеко. Найпевніше, перебралися до Дерви.

– Що таке Дерва?

На це Найджел відповів, що йому, мовляв, страшенно прикро, але цю інформацію засекречено і видати її він може, лише коли почує пароль доступу. Сюзанна спробувала «часит», проте безуспішно. Так само не підійшли ні «дев’ятнадцять», ні «дев’яносто дев’ять». На цьому вона й зупинилася, подумавши, що мусить задовольнитися самим лише знанням про те, що більшості ворогів тут уже нема.

Найджел повернув ліворуч, в інший коридор, обабіч якого йшли двері. Вона попросила його зупинитися, щоб відчинити одні з них, але всередині не було нічого особливого, просто кабінет, до того ж давно покинутий, судячи з товстого шару пилюки. Сюзаннин погляд привернув плакат, що висів на стіні й зображав підлітків у шаленому ритмі танцю. Під картинкою великими синіми літерами було написано:

АГОВ, КРУТІ КОТЯРИ Й ГРАЙЛИВІ КОШЕНЯТА!

Я ВІДСМАЛЮВАВ РАЗОМ З АЛАНОМ ФРІДОМ![16]

КЛІВЛЕНД, ОГАЙО, ЖОВТЕНЬ 1954

Сюзанна була певна, що виконавцем на сцені був Річард Пеннімен. Серед клубних завсідників, таких як вона сама, вважалося добрим тоном зневажати тих, чий темп був швидшим, ніж у Філа Окса, проте Сьюз завжди мала невеличку слабкість до Літл Річарда.[17] «Чорт забирай, міс Моллі, а побавитись ви завжди готові». Напевно, то була Деттина примха.

Може, колись давно ці люди користалися дверима для подорожей в різні «де» й «коли»? Вдавалися до сили Променів, щоб перетворити певні рівні Вежі на туристичні принади?

Вона запитала в Найджела, але той відповів, що йому нічого про це не відомо. Голос у робота був зажурений: він усе ще сумував за втраченими очима.

Врешті-решт вони ввійшли до лункої ротонди. Вздовж усієї чималої окружності зали розташовувалися двері. Мармурові кахлі підлоги було викладено чорно-білою шахівницею, що її Сюзанна пам’ятала з неспокійних снів, у яких Мія годувала своє дитятко. Угорі, високо над головою, під синім склепінням, на якому зміїлося чимало тріщин, блимали сузір’я електричних зірок. Це місце нагадувало їй Колиску Лада, але ще дужче – вокзал «Гранд-Сентрал». Десь у стінах іржаво шуміли кондиціонери чи витяжки. У повітрі витав якийсь на диво знайомий запах. Після певних зусиль Сюзанна його впізнала: пахло засобом для миття «Комет». Ця марка була спонсором телегри «Правильна ціна», яку вона часом дивилася, коли вранці бувала вдома. «Я Дон Пардо, а тепер привітаймо нашого ведучого, містера Білла Каллена!» Відчувши, як запаморочилося в голові, Сюзанна заплющила очі.

Білл Каллен мертвий. Дон Пардо мертвий. Мартін Лютер Кінг мертвий, застрелений у Мемфісі. Пануй, Дискордіє!

О Господи, ці голоси, чому вони не замовкають?

Вона розплющила очі й побачила двері з написом «ШАНХАЙ/ФЕДІК» і «БОМБЕЙ/ФЕДІК», а далі ще одні – «ДАЛЛАС (ЛИСТОПАД 1963) /ФЕДІК». Інші написи було зроблено рунами, яких вона прочитати не могла. Нарешті Найджел зупинився перед дверима, які вона впізнала.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.

Нью-Йорк/Федік

Максимальний рівень безпеки

Усе це Сюзанна бачила на тому боці. Але внизу, під словами «ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ» зловісно блимали червоним слова:

№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ

Сім

– Що бажаєте робити далі, мадам? – поцікавився Найджел.

– Опусти мене, любчику.

Не встигла вона подумати: а що було б, якби робот відмовився це зробити, – як Найджел без вагань поставив її на підлогу. Звичним своїм способом, поповзом-підстрибом, вона підібралася до дверей і притулила до них долоні. На дотик – ні метал, ні дерево. Сюзанні здалося, що вона чує дуже слабке гудіння. Вона подумала, чи не спробувати промовити часит (свою версію «Сезам, відкрийся», як в Алі-Баби), але вирішила не завдавати собі клопоту. На дверях не було навіть ручки. Однобічні, значить, однобічні, вирішила вона. Не обдуриш.

(ДЖЕЙКУ!)

Щосили заволала вона подумки.

Відповіді не було. Навіть того слабенького

(вімове)

безглуздого слова. Вона почекала ще трохи, потім розвернулася і сіла, спершись спиною об двері. Кинула запасні обойми на підлогу між коліньми й підняла «Вальтер-ППК» у правій руці. Хороша зброя, вирішила вона, коли сидиш спиною до зачинених дверей. Їй подобалося відчувати його вагу. Колись давно її та решту навчали технік протесту, що називалися пасивним опором. Лягти на підлогу закусочної, прикрити живіт і геніталії – все, що є в тебе м’якого. Не відповідати тим, хто тебе б’є, обзиває, кляне твоїх батьків. Співати в ланцюгах, як море.[18] І що б сказали її давні друзі, побачивши, якою вона стала?

– А знаєш що? – сказала вона сама до себе. – Мені до сраки. Пасивний опір теж мертвий.

– Що, мадам?

– Нічого, Найджеле.

– Мадам, чи можу я спитати?..

– Що я роблю?

– Саме так, мадам.

– Чекаю одного друга, Чамлі. Просто чекаю друга.

Вона думала, що DNK 45932 нагадає їй своє ім’я – Найджел, але він цього не зробив. Натомість спитав, чи довго вона збирається ждати друга. Доки рак на горі не свисне, відповіла Сюзанна. Це викликало тривалу паузу. Врешті-решт Найджел спитав:

– Чи можу я йти, мадам?

– А як ти зможеш бачити?

– Я перемкнувся на інфрачервоний режим. Це гірше, ніж макробачення з потрійним збільшенням, але його вистачить, щоб дістатися до ремонтних боксів.

– Гадаєш, у ремонтних боксах буде кому тебе підлатати? – без особливої цікавості спитала Сюзанна. Вона натиснула на кнопку, що звільняла обойму з рукоятки «вальтера», і знову заштовхнула обойму на місце, відчуваючи якусь глибинну насолоду від маслянисто-металевого клацання.

– Напевне сказати не можу, мадам, – відповів Найджел, – хоча, звісно, ймовірність дуже низька, менш ніж один відсоток. Якщо ніхто не прийде, я чекатиму, як і ви.

Сюзанна кивнула, зненацька відчувши страшенну втому і певність, що скінчить свою велику подорож тут, отак, притулившись спиною до дверей. Але здаватися не можна, правда? Здаються боягузи, а не стрільці.

– Най тобі добре ведеться, Найджеле. Дякую, що підвіз. Довгих днів і приємних ночей. Сподіваюся, що ти отримаєш назад свої очі. І вибач, що прострелила їх тобі, але я була у непростому становищі й не знала, на чиєму ти боці.

– Вам теж усього найкращого, мадам.

Сюзанна кивнула. Важкі кроки Найджела віддалилися, і вона залишилася сама, сидячи спиною до дверей, що вели в Нью-Йорк.

Єдині звуки, що долинали до її вух, – іржаве напівмертве сипіння машинерії в стінах.

Розділ V. У ДЖУНГЛЯХ, ВЕЛИЧЕЗНИХ ДЖУНГЛЯХ

Один

Лише загроза, що ниці люди й вампіри вб’ють Юка, вберегла Джейка від того, щоб загинути разом із панотцем. Довго мучитися, приймаючи рішення, він не став – просто закричав

(ЮКУ, ДО МЕНЕ!)

з усієї телепатичної сили, на яку тільки був спроможний, і Юк швидко побіг за ним. Джейк промайнув повз ницих, що стояли, зачаровані черепахою, і попрямував до дверей з написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». З тьмяного помаранчево-червоного освітлення ресторану вони з Юком ступили в квадрат сліпучого білого світла і гострих, копчених пахощів їжі. В обличчя вдарила пара, гаряча й волога

(джунглі)

може, то був антураж для подальших подій

(величезні джунглі)

а може, й ні. Зір прояснився, коли звузилися зіниці, й він побачив, що це кухня «Діксі-Піґ». Колись, незадовго до приходу Вовків у Калью Брин Стерджис, Джейк ішов за Сюзанною (тільки тоді вона була Мією), коли їй ввижалося, буцімто вона прийшла на якусь величезну порожню кухню і шукає там їжу. На цю саму кухню – тільки зараз на ній вирувало життя. На залізному рожні над відкритим вогнем шкварчала велетенська свиня, і з кожною краплею жиру на заквецяні залізні ґрати полум’я спалахувало яскравіше. Обабіч стояли дві гігантські плити з мідними ковпаками витяжок, а на плитах парували каструлі заввишки з самого Джейка. Вариво в одній з них помішувало створіння з сірою шкірою, таке відразливе, що Джейк заледве спромігся не відвести гидливо погляду. По боках сірого рота з товстими губами росли бивні. Брезклі щоки звисали великими бородавчастими складками плоті. Заляпаний білий фартух і пухкий кухарський ковпак довершували кошмарну картину, накладали на полотно шар лаку. За спиною у з’яви вовтузилися в паровій хмарі ще дві істоти в фартухах. Вони пліч-о-пліч мили біля подвійної раковини посуд. В обох на шиях були хустки. З них один був людиною, хлопчиком років сімнадцяти. Другий скидався на потворного двоногого кота.

– Вай, вай, лос монстрос хлопчиська, тре каннітс ан фаунз! – заверещав шеф-кухар з бивнями на посудомийок. Джейка він не помітив. На відміну від кота – той прищулив вуха і засичав. Без зайвих роздумів Джейк метнув Орізу, яку тримав у правій руці. Тарілка пролетіла в паруючому повітрі й легко, мов ніж – масло, розітнула котячу шию. Голова з очима, що досі горіли зеленим вогнем, хлюпнула у раковину, здійнявши мильні бризки.

– Сан фай, кан діт лос! – закричав шеф. Здавалося, він не розумів, що відбувається, чи не міг зрозуміти. Він повернувся до Джейка. Очі під крутим горбкуватим підборіддям були бляклого синьо-сірого кольору – очі розумної істоти. Побачивши його спереду, Джейк збагнув, хто він такий: страхітливий кабан-бородавочник, наділений інтелектом. А це означало, що на рожні він готував свого родича. Що, схоже, не суперечило правилам «Діксі-Піґ».

– Кан фо хлопчисько айн-тет кан фа! Ші-со пан! Вай! – Кабан звертався до Джейка. І, щоб довершити божевілля: – А як не хчеш мить, то й не починай!

Інший помічник, людського роду, викрикнув якесь попередження, але шеф-кухар не звернув на нього уваги. Схоже, він вважав, що для Джейка, котрий убив його помічника, тепер просто справа честі – зайняти місце мертвого кота.

Джейк жбурнув другу тарілку, і вона врізалася в кабанячу шию, обірвавши потік балаканини. На плиту праворуч вихлюпнулося близько галона крові, зашипіло, і кухнею розійшовся нестерпний сморід від горілого. Голова кабана повернулася набік уліво і похилилася назад, але не відпала. Створіння (а зросту в ньому було футів із сім, не менше), похитуючись, зробило два кроки ліворуч й охопило руками свиню, що шкварчала на рожні. Голова відірвалася ще трохи й тепер лежала на правому плечі Шефа Кабана, витріщаючись одним оком на оповиті парою лампи денного світла. Руки кухаря прикипіли до розжареної туші й почали плавитися. А наступної миті він сам упав у відкритий вогонь і його блуза зайнялася.

Джейк відскочив якраз вчасно – щоб побачити, як інший кухарчук наступає на нього з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.

Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.

– Ти… – почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.

Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:

– Ти розумієш нашу мову?

– Ога. Тіко зувсім трожечки, – кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. – Я вчу, відколи сюда попав. – Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.

– Ти з Серединного світу? – спитав Джейк. – Адже так, я правий?

У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.

– Ога, – сказав хлопець. – Зтудова я, з Ладвега.

– Це десь біля міста Лад?

– На північ, подобається тобі чи ні, – відповів кухарчук. – Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.

– Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?

Повагавшись, хлопець кивнув:

– Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… – Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.

– Але не мертва.

– Нє. Я чув, як вона дихала.

Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…

– Як тебе звуть, хлопче?

– Джохабім я, син Госси.

– Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.

– Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.

– Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…

Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»

Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід – у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.

Принаймні поки не скінчаться Орізи.

– Зброя? – спитав він у Джохабіма. – Є тут якась зброя?

Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».

– Гаразд, я пішов, – сказав Джейк. – А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.

Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.

– Гей, малий. – Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. – Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.

– Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! – вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.

– Останній шанс, – промовив грубий обізнаний голос. – Виходь.

– Краще ти заходь, – запропонував Джейк. – Тарілок у мене вистачить! – Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.

Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.

Він опустився на коліно й пробурмотів: «Юку, шукай Сюзанну», – підкріпивши свій наказ подумки картинкою.

Шалапут востаннє зміряв Джохабіма недовірливим поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу – щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.

– Слухай, ти, малий засранцю! – закричав чоловік за дверима. – Мені зараз урветься терпець!

– Чудово! – гукнув Джейк у відповідь. – То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.

Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього – тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.

– Що? – перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому здалося, що хлопець сказав: «Стережися пастки для розуму», але то було якесь безглуздя. Чи ні?

– Стережися пастки для розуму, – повторив Джохабім, цього разу чіткіше, і повернувся до своїх баняків та мильної води.

– Якої пастки для розуму? – спитав Джейк, але Джохабім зробив вигляд, що не чує, а в Джейка не було часу зостатися і влаштувати йому перехресний допит. Він побіг наздоганяти Юка, дорогою весь час озираючись через плече. Якщо до кухні ввірвуться ще кілька ницих людей, Джейк хотів бути першим, хто про це дізнається.

Але ніхто не з’явився, принаймні поки він не зайшов слідом за Юком у комору ресторану, тьмяно освітлену кімнату. Уздовж її стін і аж до стелі тяглися ящики, пахло кавою та прянощами. Це місце нагадувало комору універсального магазину Стоунгема, з тією лише різницею, що тут було чистіше.

Два

У кутку були зачинені двері, за якими видніли обкладені кахлями сходи, що вели бозна на яку глибину, освітлювані тьмяними лампочками під матовими скляними плафонами, загидженими мухами. Юк без вагань рвонув униз, кумедним підстрибом долаючи сходинки. Носа він не відривав від сходів, і Джейк зрозумів, що він натрапив на Сюзаннин слід, прочитав це в голові свого маленького друга.

Джейк намагався лічити сходинки, нарахував сто двадцять, а відтак утратив їм лік. Згодом стало цікаво, чи вони ще в Нью-Йорку (або під ним). Одного разу він почув знайомий слабкий гуркіт і вирішив, що то міг бути поїзд метро, а якщо так, то вони з Юком усе ще в Нью-Йорку.

Врешті-решт вони досягли дна сходового колодязя. Їхнім очам відкрилася широка склепінчаста зала, дуже схожа на вестибюль якогось готелю. Та тільки готелю не було. Юк потрюхикав уперед, не підводячи носа від землі. Карлючка хвоста розгойдувалася з боку в бік. Щоб не відставати, Джейку довелося перейти на біг. На дальньому боці зали стояв кіоск, у запилюженому віконці якого висіла табличка: «ОСТАННІЙ ШАНС ПРИДБАТИ СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», а також «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО! ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЮ ВИЗНАЧНУ ПОДІЮ! АСТМАТИКИ БЕЗ ДОВІДКИ ВІД ЛІКАРЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ!» Джейк не знав, що такого грандіозного сталося 11 вересня 2001-го, але потім вирішив, що, мабуть, ліпше й не знати.

Аж раптом він почув голос у своїй голові, що пролунав чітко, наче говорив прямісінько йому на вухо: «Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?»

Хто така позитронна дамочка, Джейк не мав ані найменшої гадки, зате голос упізнав одразу.

«Сюзанна! – закричав він, зупиняючись біля кіоску для туристів. Його напружене обличчя освітила здивована радісна усмішка, від якої він знову став схожий на дитину. – Сюзі, ти там?!»

І почув її радісний, сповнений подиву відгук.

Збагнувши, що Джейк уже не йде назирці, Юк розвернувся і нетерпляче загукав: «Ейк! Ейк!» Але Джейк на мить забув про нього.

– Я чую тебе! – заволав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…

У нього за спиною, можливо, на перших сходинках довжелезних сходів, а може, вже й нижче, хтось закричав:

– Це він!

Загуркотіли постріли, та Джейк їх майже не чув. На його превеликий жах, щось пробралося до нього в голову. Щось наче рука, уявна рука. Він подумав, що вона могла належати ницому, який перегукувався з ним через двері. Рука ницого знайшла ручки керування в чомусь на зразок Догана Джейка Чемберза і тепер торсала їх туди-сюди, намагаючись

(скувати мене щоб я застиг на місці щоб мої ноги вросли в підлогу)

зупинити його. І той голос пробрався всередину, бо, поки він надсилав і отримував думки, він був відкритий…

Джейку! Джейку, де ти?

Часу відповідати їй не було. Якось, пробуючи відчинити незнайдені двері в Печері голосів, Джейк викликав видіння мільйона дверей, що відчиняються одночасно. Тепер він уявив, що одна з них, грюкаючи, зачиняється зі звуком, схожим на звуковий удар Господа Бога.

Якраз вчасно. Ще якусь мить його ноги не могли зрушити зі свого місця на запилюженій підлозі, а потім щось заверещало від болю й відсахнулося. Відпустило його.

І Джейк рушив. Спершу незграбно, але швидко піддав ходу. Десь звіддалік його гукала Сюзанна, та він не наважився відкритися настільки, щоб відповісти. Лишалося сподіватись, що Юк не загубить сліду, а Сюзанна не припинить передавати сигнал.

Три

Пізніше він вирішив, що після останнього ледь чутного крику Сюзанни став наспівувати пісеньку, почуту з радіоприймача місіс Шоу, але точно сказати б не зміг. З таким самим успіхом можна намагатися визначити походження головного болю чи точну хвилину, коли людина усвідомлює, що її здолала застуда. У чому Джейк був упевнений, то це в стрілянині і в тому, що повз вухо просвистів рикошет, але все те відбувалося досить далеко позаду і зрештою він перестав пригинати голову (і навіть озиратися). До того ж Юк тепер просувався досить моторно – швидко-швидко переставляючи пухнасті лапки. Внизу стукала й свистіла підземна машинерія. На підлозі одного з коридорів вигулькнули сталеві рейки, й Джейк зрозумів, що тут колись ходив трамвай чи щось таке. На стінах регулярно траплялися офіційні повідомлення друкованими літерами (ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДІК; ЧИ МАЄТЕ ВИ СИНЮ ПЕРЕПУСТКУ?). Подекуди від стін повідпадали кахлі, в підлозі бракувало відрізків рейок, а в декількох місцях, підозріло схожих на вибоїни, стояли калюжі задавненої брудної води, що на вигляд аж кишіла паразитами. Двічі або тричі Джейк з Юком проминули транспортні засоби, схожі на гібрид гольф-мобіля та дрезини. Також їм трапився робот з головою у вигляді великої ріпки, він сяйнув до них тьмяно-червоними лампочками очей і щось крякнув: напевно, «стій». Джейк підняв Орізу, без найменшої гадки, чи допоможе тарілка проти такого створіння, якщо воно вирішить його наздогнати. Але робот не поворухнувся. Схоже, той млявий спалах висотав останні запаси його батарей, чи акумуляторів, чи атомних елементів живлення, хай там на чому він працював. Де-не-де Джейкові на очі траплялися настінні написи. Два з них – знайомі. Перший виголошував: «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ», з червоним оком понад кожним словом. Інший повідомляв – «БАНҐО СКАНК’84». Ого, побіжно подумав Джейк, цього Банґо вже й тут знають. А тоді вперше зловив себе на тому, що мугикає щось собі під носа. Не зовсім слова, а приспів старої пісні, майже забутої, яку він почув колись на кухні по радіо місіс Шоу: «А-вімове, а-вімове, а-віі-уууумі-ові…»

Він одразу ж це облишив, наляканий моторошним заклинальним своїм співом, і гукнув до Юка, щоб той зупинився.

– Юку, мені треба відлити.

– Юк! – Решту договорили нашорошені вуха й блискучі очі: «Не барися там».

Джейк оросив сечею одну з обкладених кахлями стін, між квадратами яких стікало щось зеленаве. Прислухався, чи не женуться за ним, і не розчарувався. Скільки їх там? Який загін? Роланд би, напевно, визначив, але в Джейка з цим було сутужно. Відлуння кроків навіювало думку про цілий полк.

Струшуючи останні краплини, Джейк Чемберз подумав, що панотець уже цього не зробить ніколи, і не всміхнеться йому на всі тридцять два, показуючи пальцем, і не перехреститься перед їдою. Вони його вбили. Відібрали йому життя. Зупинили дихання і серцебиття. Панотець назавжди зник з їхньої історії й тепер навідуватиметься хіба що в їхні сни. На очі Джейкові навернулися сльози. І плачучи, він знову став схожий на дитину, як і тоді, коли всміхався. Юку кортіло бігти далі за слідом, але він озирнувся через плече, і на його пичці з’явився вираз, який годі було з чимось сплутати, – занепокоєння.

– Усе добре, – Джейк застебнув ширінку і витер мокрі щоки тильним боком долоні. Та тільки нічого доброго не було. Він був більш ніж засмучений, більш ніж сердитий, більш ніж наляканий тим, що ниці невідступно його переслідували. Тепер, коли адреналін в його організмі пішов на спад, він відчув, що не лише засмучений, а й голодний. І втомлений. Втомлений? Та на межі виснаження, от він який. Він не міг згадати, коли востаннє спав. Його засмоктало в двері, й він опинився в Нью-Йорку – це він пам’ятав. Пам’ятав, як Юка мало не збило таксі і проповідника Бога-Бомби теж, його ім’я нагадувало про Джиммі Кеґні, що грав Джорджа М. Когана в тому старому чорно-білому кіно, яке він дивився по телевізору у себе в кімнаті, коли був маленький. Тому що в тому фільмі, збагнув він, звучала пісня про чоловіка, якого звали Гарріген: «Ге-А-два Ер-І – Гаррігеном мене звіть». Усе це він пригадував, а от коли досхочу обідав…

– Ейк! – гавкнув Юк, невблаганний, мов доля. Якщо в пухнастиків бували переломні моменти, то Юку до нього ще далеко, втомлено подумав Джейк. – Ейк-Ейк!

– Йду-йду, – кивнув він, відлипаючи від стіни, до якої був притулився. – Ейк-Ейк зараз буде бігти-бігти. Вперед. Знайди Сюзанну.

Йому хотілося повільно брести, ледь переставляючи ноги, але так не годилося. Та й просто йти не годилося теж. Він змусив свої ноги перейти на біг підтюпцем і знову став мурчати під носа пісеньку, але тепер уже зі словами: «У джунглях, величезних джунглях спить сьогодні лев… У джунглях, тихих джунглях спить сьогодні лев… ооо….» А тоді повтор: вімове, вімове, вімове, – безглузде слово з кухонного радіоприймача, завжди налаштованого на хвилю старих пісень на станції WCBS… та чи згадка про цю пісню не перепліталася тісно зі спогадами про якийсь фільм? Та пісня була не з «Янкі Дудл Денді»,[19] а з якоїсь іншої стрічки. Може, про жахливих монстрів? Може, він бачив її ще зовсім малюком, ще коли був у

(пелюшках)

підгузках.

«Біля села, тихого села лев сьогодні спить… Біля села, мирного села спить сьогодні лев… І-о, а-вімове, а-вімове…»

Джейк зупинився, важко дихаючи й тримаючись за бік. У тому місці відчував гострий біль, та поки що той біль був стерпний, він ще не пробрався досить глибоко, щоб Джейка спинити. А от рідина… тягуча зеленава рідина, що сочилася між кахлів… вона проникала крізь старезний бетон і потрощене личковання, бо це були

(джунглі)

надра міста, глибокі, як катакомби

(вімове)

чи як…

– Юку, – мовив Джейк крізь зашерхлі губи. Господи, як же йому хотілося пити! – Юку, це не рідина. Це трава. Чи бур’ян… чи…

Юк гавкнув, назвавши свого друга на ім’я, та Джейк не звернув на це уваги. Відлуння кроків переслідувачів не стихало (вони вже були ближче), але наразі він не зважав і на це. Трава, що росла з облицьованої стіни.

Якою ця стіна заростала.

Опустивши погляд додолу, він побачив, що й з підлоги теж піднімається трава, ясно-зелена, майже фіолетова в світлі флуоресцентних ламп. А уламки розбитих кахлів нагадували рештки, залишені давнім народом, що жив і будував ще до того, як Промені почали руйнуватися і зрушив з місця світ.

Він нахилився. Запустив руку в траву. І підняв кілька гострих шматків кахлю, так, але також у жмені опинилася земля, земля

(джунглів)

якоїсь глибокої катакомби чи крипти. А може…

У землі, яку він зачерпнув рукою, повзав жук, жук з червоною міткою на чорній спині, схожою на криваву посмішку. Скрикнувши від огиди, Джейк викинув підняте геть. Мітка Короля! Точно! Отямившись, він збагнув, що стоїть на коліні й займається археологією, як герой якогось старого фільму, поки хорти, що йдуть його слідом, невпинно наближаються. І Юк дивився на нього блискучими від тривоги очима.

– Ейк! Ейк-Ейк!

– Так, – він звівся на ноги. – Я йду. Але, Юку… що це за місце?

Юк гадки не мав, чим викликана стурбованість у голосі його ка-діна: він бачив усе те саме, що й раніше, і запах відчував той самий. Її запах, той, що хлопчик наказав йому знайти й простежити. А тепер він посвіжішав. І Юк побіг далі, керуючись чітким слідом.

Чотири

Через п’ять хвилин Джейк знову зупинився і закричав:

– Юку! Почекай хвилинку!

Біль у боці повернувся, тепер кололо глибше, але й цього разу Джейк зупинився не через біль. Усе навколо змінилося. Чи змінювалося. Боже поможи, він знав, на що перетворювалося все навкруги.

Лампи денного світла над головою так само яскраво світили, але на кахляних стінах вже буяла зелень. Повітря стало вільготним, воно просочило його сорочку, аж вона прилипла до тіла. Повз Джейка пролетів гарний чималий метелик, і хлопчик провів його зачудованим поглядом. Спробував схопити, але метелик легко випурхнув, уникнувши його руки. Майже грайливо, подумав Джейк.

Облицьований коридор перетворився на стежку в джунглях, яка попереду полого піднімалася до нерівної діри в заростях – можливо, якоїсь галявини. За нею Джейк бачив старезні дерева, що росли в тумані. Їхні стовбури густо поросли мохом, з гілля звисали ліани. Він бачив велетенські розрослі папороті, а крізь зелене плетиво листя прозирало палюче небо джунглів. Джейк знав, що він під Нью-Йорком, повинен бути під Нью-Йорком, але…

Раптом щось галасливо заверещало, та так близько, що Джейк скривився й підвів погляд, не сумніваючись, що зараз побачить просто над головою мавпу – вона шкіритиметься до нього з-поза ряду ламп. Аж раптом кров похолола йому в венах від гучного лев’ячого рику, що розлігся джунглями. І цей лев, очевидячки, не спав.

Ще трохи – і Джейк кинувся б звідти на повній швидкості. Але зрозумів, що це неможливо, бо відступати було нікуди – за ним гналися ниці (швидше за все, під проводом того, котрий казав, що панотця ззіли на обід). Та й Юк нетерпляче зиркав на нього блискучими очиськами – йому явно кортіло йти далі. Юк дурником не був, проте ознак тривоги не виказував, принаймні не турбувався щодо того, що чекало на них попереду.

Сам Юк не міг збагнути, чому хлопчик так поводиться. Він знав, що хлопчик втомився – бо відчував запах втоми, – але також розумів, що Ейк боїться. Та чого? В цій місцині пахло не дуже приємно, і головним був запах багатьох людей, але Юку вони не видавалися аж такими небезпечними. До того ж тут був її запах. Дуже свіжий. Майже новий.

– Ейк! – дзявкнув він знову.

До Джейка вже повернулося самовладання.

– Гаразд, – сказав він. – Уперед. Але повільно.

– Льно, – погодився Юк, але навіть Джейк зміг вловити разюче несхвалення у відповіді пухнастика.

Хлопчик пішов далі лише тому, що вибору в нього не було. Він піднявся стежкою, яка бігла вгору крізь зарості (що ж до Юка, то йому дорога здавалася ідеально рівною весь час, відколи вони спустилися сходами), до отвору, обрамленого ліанами й папороттю, до шаленого скрекотіння мавпи й оглушливого реву лева на полюванні, від якого буквально замерзали яєчка. У голові без упину крутилася пісенька

(у селі… у джунглях… цить, мій любий, не ворушись, мій любий)

і тепер він згадав не лише назву пісні, а й назву гурту (це були «Токенз»[20] із піснею «Лев сьогодні спить», вже не в хіт-параді, але досі в наших серцях)

що її виконував, але ж що то було за кіно? Як, у біса, називалося те кляте кі…

Джейк дійшов до вершечка схилу й опинився на краю галявини. Він зазирнув у отвір, крізь мереживо широкого зеленого листя й яскравих пурпурових квітів (до серця однієї квітки пробирався крихітний зелений черв’ячок), і в той же час назва фільму спливла в його пам’яті, й шкіра вкрилася сиротами від шиї до п’ят. Наступної ж миті з джунглів (величезних джунглів) вийшов перший динозавр і потупав на галявину.

П’ять

Колись дуже давно

(перекусити час гарненько)

коли він ще був зовсім маленький

(трохи для мене і трохи для тебе)

колись давно, коли його мати поїхала в Монреаль зі своїм мистецьким клубом, а батько полетів у Веґас на щорічне відкриття осінніх шоу

(ожинового чаю і ожинового варенька)

колись давно, коли Бамі було чотири рочки…

Шість

Бама – так його кличе єдина в його житті добра (місіс Шоу місіс Ґрета Шоу)

людина. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки з дитячого садочка до холодильника магнітами, схожими на маленькі пластмасові фрукти, вона зве його Бамою, і для нього

(для них)

це особливе ім’я, бо ж одного п’яного пополудня в суботу батько навчив його співати «Ширше й вище, ми вже ближче, труднощі нам не страшні, Багряна хвиля Бами – це ми!», а відтак вона зве його Бамою, це таємне ім’я, про яке знають лише вони двоє, і від цього таке відчуття, наче в тебе є хатинка, де ти можеш сховатися, затишна хатинка в моторошному лісі, де всі тіні здаються монстрами, людожерами й тиграми.

(«Тигр, тигр вогняний»,[21] – співає йому мати, бо так вона уявляє собі колискову, вкупі з «Я чула дзижчання мухи… коли померла»,[22]від чого Бамі стає дуже моторошно, хоч він і не зізнається в цьому матері. Часом уночі, а іноді й удень, у тиху годину, він лежить у ліжку й думає: «Я почую, як дзижчить муха, і помру, моє серце зупиниться, язик западе в горло, як камінь у криницю», але ці спогади він намагається сховати сам від себе)

Приємно мати таємне ім’я. Тож коли він дізнається, що його мати їде до Монреаля заради мистецтва, а батько – у Веґас, щоб допомогти презентувати нові шоу Мережі, він благає матір, щоб та попросила місіс Ґрету Шоу залишитися з ним, і зрештою мати здається. Маленький Джейкі знає, що місіс Шоу – не мама, сама місіс Шоу вже не раз казала йому, що вона не його мама

(«Сподіваюсь, Бамо, ти розумієш, що я не твоя мати, – каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці сандвіч з арахісовим маслом, беконом і бананами, і скоринки з нього зрізані так, як лише Ґрета Шоу вміє їх стинати, – бо в мої обов’язки це не входить»)

(А Джейкі – тільки тут він Бама, з нею він Бама – не знає, як їй пояснити, що він розуміє, розуміє, розуміє, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не підросте й не перестане боятися Мухи Смерті)

І Джейкі каже: «Не турбуйтеся, я в порядку», – та все одно він радіє, що місіс Шоу погодилася залишитися замість останньої няньки з Au-Pair,[23]яка ходить у коротких спідничках і завжди грається зі своїм волоссям та помадою, а до нього їй діла нема, вона не знає, що в душі він Бама, і яка ж вона, ця Дейзі Мей

(так його батько називає всіх няньок)

дурна дурна дурна! А от місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу іноді дає йому перекусити, називаючи це Полуденним чаєм або Підвечірком, і з чого б він не складався – з м’якого сиру й фруктів, сандвічів зі зрізаною скоринкою, торта з заварним кремом, канапок, що залишилися після вчорашньої вечірки з коктейлями, – вона завжди наспівує одну й ту саму пісеньку, накриваючи на стіл: «Перекусити час гарненько, трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю й ожинового варенька».

У його кімнаті є телевізор, і щодня, коли батьків немає вдома, він відносить туди свою їжу, їсть і дивиться дивиться дивиться, і чує звуки її радіо, що долинають з кухні, завжди старі хіти, завжди WCBS, а інколи чує її також, місіс Ґрету Шоу, яка підспівує «Чотирьом сезонам» Банді Джексон Лі «Йя-Йя» Дорсі, і часом він уявляє, як його батьки гинуть у автокатастрофі й вона таки стає його матір’ю і називає йогобідолашним хлопчиком і бідним-нещасним малюком, а тоді внаслідок якогось магічного перетворення вона проникається до нього любов’ю, а не просто дбає про нього, вона любить любить любить його так, як він любить її, вона його мати (а може, й дружина, він не дуже тямить, яка між ними різниця), але вона називає його Бамою, а не пупсиком

(як його справжня мати)

чи шибеником

(як батько)

і хоча він розуміє всю дурість цієї думки, але прокручувати її в голові, лежачи в ліжку, приємно, це допомагає позбутися думок про Муху Смерті, яка прилетить і дзижчатиме над його тілом, коли він помре, а його язик западе в горло, як камінь у криницю. Після обіду, прийшовши додому з садочка (коли він подорослішає достатньо, аби розуміти, що повна його назва – дитячий садочок, настане вже час іти до школи), він дивиться в своїй кімнаті «Кіно на мільйон доларів». У передачі «Кіно на мільйон доларів» показують одне й те саме кіно в один і той самий час – о четвертій годині – щодня впродовж цілого тижня. За тиждень до того, коли батьки поїхали й місіс Ґрета Шоу залишилася ночувати, замість піти додому

(О яке блаженство, бо місіс Ґрета Шоу заперечує Дискордію, можеш сказати амінь)

щодня з обох боків долинала музика, на кухні грали старі хіти

(WCBS можете сказати «Бог-Бомба»)

а по телевізору Джеймс Кеґні походжає в котелку і співає пісню про Гаррігена – Ге-А-два Ер-І – Гаррігеном мене звіть! І ще одну про те, що він справжній живий небіж свого дядечка Сема.

А тоді настає новий тиждень, тиждень, коли батьки їдуть, і нове кіно, яке під час першого перегляду лякає його так, що він мало не вкакується. Фільм називається «Загублений континент», і головну роль там грає містер Сезар Ромеро, і коли Джейк перегляне його знову (у дорослішому віці, коли йому виповниться десять), то здивується, як узагалі він міг злякатися такого дурнуватого фільму. Бо він про дослідників, які заблукали в джунглях, бачте, а в тих джунглях водяться динозаври, а в чотири роки він ще не розумів, що динозаври – це лише довбані МУЛЬТИКИ, вони нічим не відрізняються від Пташинки Твіті, кота Сильвестра і моряка Папая, ик-ик-ик, дайте мені Олів Ойл. Перший динозавр, якого він бачить, – це трицератопс, що продирається крізь джунглі, і дівчина-дослідник

(а торпеди в неї нічогенькі, сказав би його батько, він завжди так каже про дівчат, яких Джейкова мати називає Жінками Певного Штибу)

кричить на всю горлянку, і Джейк би теж закричав, якби його груди не стисла крижана рука жаху, о втілення Дискордії! В очах чудовиська він бачить абсолютну ніщоту, що означає кінець усьому, бо благання на такого монстра не подіє, і крики на такого монстра не подіють, це так по-дурному, криком вона лише привабить його увагу, так і стається, він повертається до Дейзі Мей з її нічогенькими торпедами, а з кухні (величезної кухні) долинає пісня «Токензів», уже не в хіт-параді, але досі в наших серцях, вони співають про джунглі, мирні джунглі, а тут перед великими очима нажаханого хлопчика теж джунглі, та їх аж ніяк не можна назвати мирними, і тут не лев, а громіздка істота, трохи схожа на носорога, тільки більша, а довкола шиї в неї наче комір з кісток, і пізніше Джейк дізнається, що таких чудовиськ називають трицератопсами, але зараз воно безіменне, від чого здається ще страшнішим, чудовисько без назви – це страшно. «Вімове, – співають „Токензи“, – віі-мммо-ве», і, авжеж, Сезар Ромеро стріляє в монстра, поки він не встиг роздерти дівчину з нічогенькими торпедами на шматки, і на ту мить це добре, але тієї ж ночі страховисько повертається, трицератопс повертається, він у його, Джейковій, шафі, бо навіть у чотири рочки він розуміє, що його шафа насправді – не його шафа, що її двері можуть відчинятися у різні місцини, де зачаїлися навіть гірші істоти.

Він кричить, уночі кричати можна, і до його кімнати приходить місіс Ґрета Шоу. Вона сідає на краєчок його ліжка, її обличчя примарне від синьо-сірої грязьової маски, вона питає: «Що таке, Бамо?» – і він навіть здобувається на те, щоб їй розповісти. Він би ніколи не зміг розказати таке батькові чи матері, якби, звісно, хтось із них був поруч, а їх не було, але він може розповісти місіс Шоу, бо хоч вона й не надто відрізняється від решти помічників – няньок з au pair просто няньок виховательок тих що водять до школи, – але трохи таки відрізняється, достатньо для того, аби причепити його малюнки до холодильника магнітиками, достатньо, аби щось змінювати, щоб підтримувати вежу здорового глузду дурненького маленького хлоп’яти, скажіть алілуя скажіть знайдені не втрачені, скажіть амінь.

Вона уважно його вислуховує, киваючи, і змушує промовляти слово «три-ЦЕР-а-ТОПС», аж поки нарешті він не проказує його правильно. І від того, що він правильно вимовляє це слово, йому легшає. А тоді вона каже: «Ці створіння колись справді існували, але вимерли сто мільйонів років тому, Бамо. А може, й давніше. Не підривай мене більше, я хочу як слід виспатись.»

Упродовж того тижня Джейк щодня дивиться «Загублений континент» у передачі «Кіно на мільйон доларів». Із кожним переглядом боїться трохи менше. Якось місіс Грета Шоу заходить у його кімнату і дивиться шматочок фільму разом з ним. Вона приносить йому перекусити – велику миску салату «Гавайський пух»[24] (і собі теж миску) – та співає ту чудову пісеньку: «Перекусити час гарненько. Трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю і ожинового варенька». Авжеж, у «Гавайському пухові» нема ожин, і замість чаю вони запивають його виноградним соком, але місіс Ґрета Шоу каже, що вони можуть вдавати, ніби це чай. Вона вчить його казати «руті-туті-салюті» перед тим, як вони вип’ють, і цокатись склянками. Джейк вважає, що це дуже круто, що це мегакруто.

Дуже скоро з’являються динозаври. Бама і місіс Ґрета Шоу сидять поряд, поїдаючи «Гавайський пух» і споглядаючи, як великий динозаврище (можеш називати його тираношербетом Врексом, каже місіс Ґрета Шоу) жере поганого дослідника. «Мультяшні динозаври, – пирхає місіс Ґрета Шоу. – Могли б і щось краще вигадати». Що ж до Джейка, то це найдосконаліша кінокритика, яку він чув за все своє життя. Вона блискуча і, що найголовніше, корисна.

Врешті повертаються додому Джейкові батьки. В «Кіно на мільйон доларів» тепер цілий тиждень крутять комедію «Циліндр», і про нічні страхи маленького Джейкі більше ніхто не згадує. Згодом він і сам геть забуває, що боявся трицератопса і тираношербета.

Сім

Але тепер, лежачи у високій зеленій траві й визираючи крізь листя папороті на галявину, що мріла в тумані, Джейк відкрив для себе, що деякі речі не забуваються ніколи.

«Стережися пастки для розуму», – порадив йому Джохабім. Дивлячись на велетня-динозавра – мультяшного трицератопса у справжніх джунглях, схожого на уявну жабу в реальному садку, – Джейк зрозумів, що це вона і є. Пастка для розуму. Трицератопс був несправжній, хоч як голосно він заявляв про себе риком, хоч як чітко Джейк відчував його сморід: у м’яких складках, там, де короткі лапи переходили в живіт, гнила рослинність, лайно присохло до величезного «броньованого» заду, нескінченна жуйка стікала разом зі слиною між щелепами, по краях яких росли бивні, – і чув його важке дихання. Господи Боже, ця істота не могла бути реальною, то був мультик!

А втім, він розумів, що трицератопс достатньо реальний, щоб убити його. Якщо він вийде на галявину, мультяшний трицератопс розірве його на шматки, як роздер би Дейзі Мей з нічогенькими торпедами, якби вчасно не з’явився Сезар Ромеро і не всадив кулю в Єдине Вразливе Місце тварюки зі своєї великої мисливської рушниці. Джейк здихався руки, яка намагалася побавитися з органами керування його моторикою, захряснув усі ті двері так рвучко, що, напевно, відрізав усі пальці на тій непроханій руці, але тут діяло щось інше. Тут він не міг заплющити очі й просто проминути. То був справжній монстр, якого витворив його зрадник-розум, і він міг роздерти його насправжки.

І не було Сезара Ромеро, котрий не дозволив би такому статися. І Роланда не було.

Тут були хіба що ниці люди, які бігли його слідом і з кожною хвилиною нестримно наближалися.

Неначе підкреслюючи цю думку, Юк озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, й гавкнув, один раз, але пронизливо голосно.

Почувши гавкіт, трицератопс у відповідь заревів. Джейк очікував, що потужний рик змусить Юка прищулити вуха і притулитися до нього, але тваринка й далі озиралася Джейкові через плече. Юка тривожили ниці, а не трицератопс на галявині внизу чи тираношербет Врекс, який міг з’явитись незабаром чи…

«Бо Юк його не бачить», – подумав Джейк.

Він обміркував цю думку і не зміг нічого їй протиставити. Юк не відчував запаху і не чув динозавра. Висновок напрошувався неуникний: для Юка страхітливого трицератопса у величезних джунглях унизу просто не існувало.

Але це не означає, що його не існує для мене. Це пастка, яку поставили на мене чи ще когось, хто має досить багату уяву і хто міг тут нагодитися. Це якась примочка давнього народу, не сумніваюся. Шкода, що цей їхній прилад не зламався, як більшість причандалля. Я бачу те, що бачу, і нічим не можу зарадити ц…

Ні, стоп.

Хвилиночку.

Джейк гадки не мав, наскільки сильний у нього зв’язок з Юком, але невдовзі мав це з’ясувати.

– Юку!

Голоси ницих людей лунали вже страхітливо близько. Скоро, зовсім скоро переслідувачі побачать хлопця і пухнастика, що застрягли на місці, й нападуть на них. Юк відчував, що їхній запах наближається, проте досить спокійно дивився на Джейка. На свого обожнюваного Джейка, заради якого він помре, якщо обставини до цього змусять.

– Юк, ти можеш помінятися зі мною місцями?

Як виявилося, міг.

Вісім

Юк хитався на місці з Ейком на руках – вперед-назад. Відкриття того, наскільки малі насправді у хлопчика можливості втримувати рівновагу, обернулося для нього справжнім жахіттям. Думка, що доведеться навіть маленьку відстань подолати на двох ногах, позбавляла його мужності. Але це потрібно було зробити, до того ж негайно. Бо так Ейк сказав.

Сам Джейк розумів, що йому доведеться заплющити позичені очі, крізь які він зараз дивився. Його свідомість перебувавала у Юковій голові, але трицератопса через це він бачити не перестав. А тепер до нього приєднався ще й птеродактиль – той ширяв у гарячому повітрі над галявиною, його шкурясті крила ловили потоки повітря, що віяли з вентиляторів.

Юку! Ти маєш зробити це сам. І зробити зараз, якщо ми хочемо від них відірватися.

Ейк! – відповів Юк і обережно ступив уперед. Хлопчикове тіло гойдалося з боку в бік, втрачаючи рівновагу, і зрештою не втрималося у вертикальному положенні. Дурнувате двоноге тіло завалювалося набік. Юк спробував врятувати становище, але цим лише погіршив падіння: сам упав на правий бік хлопчика, та ще й стукнув Ейка кудлатою головою об землю.

Від розпачу він гавкнув, але з Ейкового рота вирвалося радше слово, а не звук:

– Гав! Ав! Чорт-гав!

– Я його чую! – закричав хтось. – Бігом! Швидше, ворушіться, підари тупоголові! Поки малий недоносок не дістався до дверей!

Слух в Ейка гострим не був, але кахляні стіни підсилювали звук, тож розчути було не важко. Юк чув відлуння їхнього бігу.

– Ти мусиш підвестися і йти! – спробував прокричати Джейк, але вирвалося лише нерозбірливе гавкотіння: – Ейк-Ейк, инен! Ися-и! – За інших обставин це було б навіть кумедно, та зараз йому було не до сміху.

Юк підвівся, спираючись Ейковою спиною об стіну й відштовхуючись Ейковими ногами. Врешті йому вдалося зрозуміти, за яким принципом треба керувати тілом. Всі органи управління були зібрані в місці, яке Ейк називав Доґаном, і нічого складного в них не було. Проте ліворуч коридор із аркою вів до величезної кімнати, заставленої дзеркально-блискучими машинами. Юк розумів, що, зайшовши туди, до зали, де Ейк тримав усі свої дивовижні думки, до його сховища слів, він загубиться навіки.

На щастя, це було не потрібно. Все потрібне йому знаходилося в Догані. Ліва нога… вперед. (І пауза.) Права нога… вперед. (І пауза.) Тримати ту істоту, що має вигляд пухнастика-шалапута, проте насправді є твоїм другом, а другу руку використовувати для рівноваги. Стримувати бажання впасти на чотири кінцівки й повзти. Якщо він так вчинить, переслідувачі швидко їх наздоженуть: він більше не відчуває їхнього запаху (бо в Ейка замість носа якесь маленьке непорозуміння), та все одно він у цьому впевнений.

Зі свого боку, Джейк дуже виразно їх відчував – їх була щонайменше дюжина, а може, навіть шістнадцятеро. Їхні тіла так і випромінювали сморід, що брудною хмарою ширився попереду них, наче його виштовхувала якась сила. Він відчував запах спаржі, яку їв на обід один з переслідувачів, відчував м’ясний лихий запах ракової пухлини, що росла в іншому, – може, в голові, а може, й у горлі.

А тоді до нього знову донеслося ревіння трицератопса. Птахоподібна істота, що ширяла на повітряних потоках, відповіла йому криком.

Джейк заплющив свої… тобто Юкові очі. У темряві пухнастика хитало ще сильніше. Джейк хвилювався, що з заплющеними очима його знудить значно швидше. Тепер він був Бама, хворий на морську хворобу моряк.

«Іди, Юку, – подумав він. – Якнайшвидше. Тільки не впади знову, але… так швидко, як зможеш!»

Дев’ять

Якби з ними був Едді, він би неодмінно згадав місіс Міслабурскі з їхнього кварталу. Місіс Міслабурскі в лютому, після мокрого снігу з дощем, коли тротуари вкривалися кригою та ще не були посилані сіллю. Але жодна ожеледиця не могла її втримати від походу на ринок Касл-авеню по м’ясо чи рибу (чи на месу в неділю, бо місіс Міслабурскі була, напевно, найбільш ревною католичкою на все Кооп-Сіті). Отак вона й просувалася: товсті ноги в рожевих рейтузах широко розставлені, одна рука притискає сумочку до неосяжних грудей, друга виставлена вперед для рівноваги, очі шукають острівці попелу, де побував відповідальний комендант котрогось будинку (Господи Ісусе й Діво Маріє, благословіть цих добрих людей), але також зрадливих ділянок, що можуть звалити її з ніг, і полетить вона на землю, розставивши свої рожеві коліна, й приземлиться на своє м’яке місце, а може, й на спину, жінка може зламати собі хребет, жінку може паралізувати, як ото дочку нещасної місіс Бернстін, яка потрапила в автомобільну аварію у Мамаронеку, буває й таке. Тож, незважаючи на свист, яким супроводжували її хлопчаки (а Генрі Дін та його маленький братик Едді частенько складали їм компанію), вона простувала своїм шляхом, опустивши голову, простягнувши для рівноваги руку, притискаючи до грудей свій твердий старечий ридикюль, рішуче налаштована будь-що захистити його вміст, навіть якщо впаде, як квотербек Джо Намат після того, як його звалять на землю захисники.

Саме так Юк з Серединного світу йшов у тілі Джейка підземним коридором, який (принаймні йому) здавався таким самим, як і решта коридорів. Єдине, чим він різнився, – на протилежних стінах було по три отвори, з яких визирали великі скляні очі й линуло тихе безугавне гудіння.

На руках він ніс щось подібне до пухнастика-шалапута, який щільно заплющив очі. Якби Джейк їх не заплющував, то впізнав би ці скельця – проектори. Але ймовірніше, що не побачив би їх узагалі.

Просуваючись повільно (Юк розумів, що їх наздоганяють, але також розумів, що йти повільно краще, ніж падати), з широко розставленими ногами, човгаючи підошвами й притискаючи Ейка до грудей, як місіс Міслабурскі тулила до грудей свою сумочку в ту слизоту, він проминув скляні очі. Гудіння поволі стихло. Чи достатньо він пройшов? Дуже хотілося на це сподіватись. Іти в людському тілі виявилося дуже нелегким, дуже нервовим заняттям. Так само, як і перебувати так близько від Ейкових думальних машин. Він відчував бажання повернутися й глянути на них (на всі ті блискучі дзеркальні поверхні!), але не зробив цього. Один погляд на них міг занурити його в гіпноз. Або навіть у щось гірше.

Він став на місці.

– Джейк! Глянь! Дивись!

Джейк спробував було сказати «добре», але знову гавкнув. Дуже кумедно. Він обережно розплющив очі і побачив дві стіни, обкладені кахлями. З них досі росла трава й крихітні кущики папороті, але загалом то були кахлі. То справді був коридор. Він озирнувся через плече й побачив галявину. Трицератопс втратив до них інтерес. Він уже зчепився не на життя, а на смерть з тираношербетом – цю сцену Джейк дуже чітко пригадував з «Загубленого континенту». З безпечного прихистку обіймів Сезара Ромеро за боєм стежила дівчина з нічогенькими торпедами. І коли мультиплікаційний тираношербет намертво зімкнув свою потужну шелепу на морді трицератопса, дівчина сховала обличчя на мужніх грудях Ромеро.

– Юк! – гавкнув Джейк, але то був не надто надійний метод спілкування, тож він знову перейшов на телепатію.

Міняймося знову!

Юк би з радістю послухався (ніколи в житті він не бажав нічого так палко), але перш ніж вони встигли обмінятися тілами, їх помітили переслідувачі.

– Тама! – закричав один з бостонським акцентом, той, який повідомив, що панотця ззіли на обід. – Тама вони! Ловіте їх! Стріляйте!

І поки Джейкова та Юкова свідомості поверталися до належних їм тіл, у повітрі довкола них засвистіли перші кулі, наче заклацали пальці.

Десять

Очолював загін чоловік на прізвище Флагерті. З сімнадцяти осіб лише він один був г’юм. Решта, крім одного, були ниці люди і вампіри. А останнім був тахін з головою розумного горностая в літньому хутрі й парою волохатих лап у шортах-бермудах. Його вузькі ступні закінчувалися гострющими шпичаками. Одним ударом лапи Ламла міг розітнути дорослого чоловіка навпіл.

Флагерті, котрий виріс у Бостоні, а останні двадцять років служив у Короля, відаючи Нью-Йорками кінця двадцятого століття, швидко, як тільки міг, зібрав загін. Він казився від страху й люті. Нікому не дозволено отак просто пробиратися в «Діксі-Піґ». Так Сейр сказав Мейману. А якщо вже хтось і проскочив, то випускати його не можна категорично, за жодних обставин. А надто це стосувалося стрільця й усіх членів його ка-тету. Їхнє втручання вже давно перестало бути просто надокучливим – щоб розуміти це, не треба було належати до еліти. Але тепер Мейман, якого нові друзі прозвали Кенаром, був мертвий, а малий незрозумілим чином від них вислизнув. Малий хлопець, заради Божої любові! Чортів пацан! Та звідки їм було знати, що ті двоє мали настільки потужний тотем, як черепаха? Якби та триклята штукенція не завалилася під стіл, вона б досі утримувала їх своїми чарами на місці.

Флагерті розумів, що це правда, але також знав, що Сейр ніколи не сприйме цього як аргумент. Та він навіть не дасть йому, Флагерті, його висунути. Ні, задовго до цього він буде трупом, як і решта. Вони розтягнуться на підлозі, а жуки-лікарі хлебтатимуть їхню кров.

Хотілося б вірити, що хлопця зупинять двері, що він не знатиме слів, які їх відчиняють (він просто не може їх знати), але Флагерті більше не тішив себе ілюзіями, хоч спокуса була велика.

Розраховувати вони могли лише на свої сили, тож Флагерті відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що малий та його пухнастий друг попереду зупинилися. Дехто з загону вистрелив, але промазав. І не дивно, подумав Флагерті. Від малого їх відділяла якась зелена місцина, довбаний клапоть джунглів у підземеллях міста, от на що це було схоже, і в повітрі клубочився туман, заважаючи як слід прицілитися. А ще там були якісь дурнуваті динозаври, як у мультфільмах! Один підняв замащену кров’ю голову й заревів на них, притискаючи крихітні передні лапи до лускатих грудей.

Схожий на дракона, подумав Флагерті, й на очах у нього динозавр із мультика справді перетворився на дракона. Він теж заревів і випустив струмінь вогню, який підпалив декілька ліан і клапоть моху, що звисали з дерева. А малий тим часом пішов далі.

Ламла, тахін з горностаєвою головою, проштовхався вперед і підняв волохатий кулак до лоба. Флагерті роздратовано відповів на привітання.

– Шо тама попереду, Лам? Ти знаєш?

Сам Флагерті ніколи не спускався нижче «Діксі-Піґ». Коли він мандрував у справах, то його діяльність обмежувалася Нью-Йорками, а це означало, що користуватися йому доводилося або дверима на Сорок сьомій вулиці між Першою і Другою, тими, що стояли на вічно порожньому складі на Блікер-стрит (а в деяких інших світах то був навіки заморожений довгобуд), або дверима у Верхньому Мангеттені, на Дев’яносто четвертій вулиці. (Другі двері останнім часом уже на ладан дихали, і, звісно, ніхто не знав, як їх полагодити.) У місті існували й інші двері – Нью-Йорк аж кишів порталами до інших «де» й «коли», – але з них у робочому стані були тільки ті двоє.

А ще, ясна річ, ті, що вели до Федіка. Ті, що були попереду.

– Се творець міражів, – сказав горностай. Його плаксивий буркотливий голос мало нагадував людський. – Ота машина ловить твої страхи й робить їх реальними. Мабуть, її ввімкнув Сейр, коли зі своїм тетом вів темношкіру дівулю. Аби перекрити шлях, розумієш.

Флагерті кивнув. Пастка для розуму. Дуже мудро. Але чи була вона аж такою дієвою? Адже триклятий сцикун якось її уникнув.

– Те, що побачив хлопець, обернеться на те, чого боїмося ми, – провадив тахін. – Воно живиться нашою уявою.

Уява. Флагерті вхопився за це слово.

– Добре. Скажи їм, хай не звертають уваги, що б вони там не побачили.

Почуте від Ламли дало величезне полегшення, і Флагерті підніс руку, щоб дати своїм людям знак рухатися далі. Бо полювання треба продовжувати, чи не так? Сейр (чи ще гірше – Волтер О’Дим), швидше за все, переб’є багацько його людей, якщо вони не впіймають того шмаркача. А драконів Флагерті справді боявся, ще відтоді, як батько в дитинстві прочитав йому про них одну легенду.

Та перш ніж він устиг махнути рукою, тахін його спинив.

– Лам, ну що тепер? – прогарчав Флагерті.

– Ти не розумієш. Те, що тама, попереду, досить реальне, щоб тебе вбити. Щоб убити всіх нас.

– А що бачиш ти? – Час для цікавості було вибрано невдало, але що вдієш, допитливість завжди була прокляттям Конора Флагерті.

Ламла опустив голову.

– Не хочу казати. Просто повір, що це страшно. Штука в тому, сей, що ми всі загинемо, якщо не будемо обережні. В трупорізці потім вирішать, що тебе грець ухопив чи серце стало, але насправді тебе вб’є те, що ти там побачиш. Той, хто вважає, що уява не може вбити, – дурень.

Решта загону скупчилися за спиною в тахіна, поглядаючи то на оповиту млою галявину, то на Ламлу. І вирази їхніх пик анітрохи не подобалися Флагерті. Можна було б вколошкати одного-двох із тих, що найпохмуріше зиркали з-під лоба, щоб решті підігріти охоту, але що це дасть, якщо Ламла каже правду? Проклятущі давні людиська поназалишали скрізь своїх цяцьок! Небезпечних цяцьок! Як вони ускладнювали людині життя! А бодай їх чорти взяли!

– Тоді як нам пройти? – закричав Флагерті. – І якщо вже на те, як пройшов той пуцьвірінок?

– Про пуцьвірінка не знаю, – відповів Ламла, – але все, що нам треба, – розстріляти проектори.

– Які ще, бляха, проектори?

Ламла показав на щось унизу… чи на стіні коридору, якщо бридкий виродок не збрехав.

– Там, – сказав горностай. – Знаю, ви їх не бачите, але повірте мені на слово, вони там. З обох боків.

Флагерті зачаровано дивився, як у нього на очах туманна галявина в джунглях, покликана до життя уявою Джейка, переростала в густий темний ліс, як у казці про те, що «колись давно, коли всі жили в густому темному лісі й нікого не було за його межами, в лісі з’явився страшенно лютий дракон».

Флагерті не знав, що там бачили Ламла та решта загону, але на його очах дракон (котрий не так давно був тираношербетом Врексом) слухняно шаленів: підпалював дерева й шукав, де б його взяти маленького хлопчика-католика, щоб із’їсти.

– Я НІЧОГО не бачу! – заверещав він на Ламлу. – По-моєму, ти з’їхав зі свого гівняного ГЛУЗДУ!

– Я бачив їх у вимкненому стані, – тихо проказав Ламла, – і можу згадати, де вони розташовуються. Якщо ти даси мені чотирьох людей, щоб вони розстріляли обидві стіни, то, думаю, це не забере в нас багато часу.

«А що скаже Сейр, почувши, що ми розкурочили к бісовій матері його дорогоцінну пастку для розуму? – міг би заперечити Флагерті. – А Волтер О’Дим що скаже? Знищеного не полагодиш, ми цього не вміємо. Все, що ми можемо, – потерти дві скіпки й викресати полум’я, не більше».

Міг би, та не заперечив. Бо впіймати хлопця було важливіше за будь-який стародавній прибебех древніх, навіть такий дивовижний, як ота розумова пастка. До того ж її ввімкнув сам Сейр, чи не так? Кажу так! От нехай він і відбріхується тепер! Сам хай стає навколішки перед начальничками й пояснює, поки вони не заткнуть йому пельку! А тим часом шмаркач збільшував розрив, що його Флагерті (йому вже ввижалося, як його нагороджують за виявлену метикуватість та ініціативність) та його люди так радикально скоротили. Якби ж то комусь із них пощастило влучити в шмаркатого, коли він та його волохатий друзяка були ще в прицілі! Ай, як завжди, в одній руці бажання, в другій – дуля! Побачимо, що справдиться!

– Бери своїх найкращих стрільців, – наказав Флагерті зі своїм бекбейським[25] акцентом, як у Джона Ф. Кеннеді. – Можете починати.

Ламла викликав уперед трьох ницих людей та одного вампіра, розставив їх по двоє з обох боків і швидко заторохкотів до них чужою мовою. Флагерті зрозумів, що дехто з четвірки вже тут бував і, подібно до Лама, пам’ятав, де сховані в стінах проектори.

А тим часом дракон Флагерті, точніше, дракон його тата, і далі скаженів у темному глухому лісі (джунглі на той час уже щезли), дихаючи вогнем і підпалюючи все навкруги.

Нарешті – хоч Флагерті здавалося, що минула прірва часу, та насправді спливло секунд із тридцять, не більше – снайпери відкрили вогонь. І майже відразу, на очах у Флагерті, дракон побляк і перетворився на перетриманий негатив кіноплівки.

– Хлопці, в один поцілили! – закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. – Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!

У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.

Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.

– Чудово! – заволав Флагерті, нагородивши Ламлу схвальним кивком. – Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?

Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.

– Що ж, добре! – Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: – Байдуже, що ти біжиш…

– БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! – голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.

– Бо від нас ти не втечеш!

– БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!

– Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…

– МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!

– Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!

Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.

Одинадцять

Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.

«Хвальки самовпевнені», – подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…

Ні.

Роланд навчав його, що самообман – то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.

Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?

Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.

Себто якби в цьому була потреба.

Хтозна, може, її й не буде.

Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, – подумав хлопчик. – Все одно я не подужав би швидше бігти».

Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.

Нью-Йорк/Федік

Максимальний рівень безпеки

ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ

№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ

Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.

– Сюзанно! – закричав він. – Якщо ти там, впусти мене!

«Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», – пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії – це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».

За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.

– Сюзанно! – тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.

Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».

– Підходьте, виродки, – промовив він. – Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.

Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щонайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.

– Джейк! Сонечко, це справді ти?

Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.

– Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…

– Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово – ча…

Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.

– Часит! – закричав він. – Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!

Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір і не втягнула до себе під пронизливий свист, що безупинно лунає між рівнями Вежі. Тож куля вжикнула повз чоло, замість втрапити у нього.

Юк теж прошмигнув у прохід, пронизливо гавкаючи ім’я свого друга – Ейк-Ейк, Ейк-Ейк! – і двері за ними захряслися. А за двадцять секунд Флагерті вже був коло них і нестямно молотив кулаками, аж поки вони не почали сочитися кров’ю (коли Ламла спробував його спинити, той відкинув його з такою силою та люттю, що тахін повалився навзнак на підлогу), але все було марно. Грюкання не допомагало, матюки також. Він був безсилий.

Останньої миті хлопець і шалапут вислизнули від них. І Роландів ка-тет ще на якийсь час зберіг своє ядро цілим та неушкодженим.

Розділ VI. НА ЧЕРЕПАХОВІЙ АЛЕЇ

Один

Подивіться, прошу вас, і погляньте дуже уважно, бо це одна з найкрасивіших місцин, що іще збереглися в Америці.

Хочу показати вам просту неасфальтовану дорогу, що біжить уздовж густо порослого лісом гірського хребта на заході штату Мен. Її північний та південний краї вливаються у трасу № 7 на відстані дві милі один від одного. На захід від цього хребта, як ювелірна оправа, видніється глибока зелена улоговина в ландшафті. На дні її, неначе самоцвіт у оздобі, лежить озеро Кезар. Як і всі гірські озера, воно може змінювати свій вигляд шість разів за один-єдиний день, бо ж погода тут дуже каверзна. (Назвіть її напівбожевільною – і не схибите.) Місцеві мешканці радо повідають вам про снігові віхоли, що замітали цю частину світу наприкінці серпня (то було 1948 року), а одного разу налетіли й на славетне Четверте липня (1959). А ще охочіше розкажуть про торнадо, який промчав поверхнею озера, що саме стояло скуте кригою, у січні 1971-го, всмоктавши увесь сніг і витворивши міні-ураган, у центрі якого гуркотів грім. Важко повірити, що погода буває такою психованою, але, якщо не вірите мені, поїдьте до Ґері Баркера[26] й спитайте в нього. У нього є картинки, які це доводять.

Сьогодні озеро на дні видолинку чорніше за чорний гріх. Воно не лише віддзеркалює буремні хмари, що повзуть небом, але й підсилює їхній настрій. Вряди-годи, коли блискавка пронизує хмари, обсидіановою поверхнею пробігає срібляста нитка. І тоді обважнілим небом котиться грім, неначе по небесній дорозі гуркочуть колеса величезного кам’яного воза. Непорушні стоять сосни, дуби й берізки; весь світ затамував подих. Усі тіні зникли. Принишкли птахи. У небі знову урочисто котиться грандіозний віз, а навздогін йому – чу! – лунає гуркіт двигуна. А невдовзі з’являється запилюжений «форд» Джона Каллема, за кермом якого видніє стривожене обличчя Едді Діна. І в темряві, що згустилася передчасно, спалахують передні фари.

Два

Едді розтулив було рота, щоб спитати в Роланда, чи далеко їм ще їхати, але не спитав, бо, далебі, чудово знав відповідь. Південний кінець Черепахової алеї було позначено великою чорною одиницею, і кожну під’їзну доріжку, що розходилися ліворуч у бік озера, теж було позначено номерами за наростанням. Крізь дерева вони бачили проблиски води, але самі будинки розташовувалися нижче на схилі й ховалися від їхніх очей. З кожним вдихом Едді відчував запах озону й електричних розрядів, а двічі навіть пригладив волосся на потилиці, певний, що воно підніметься сторч. Цього не сталося, але нервове лихе відчуття пожвавлення від цього нікуди не поділося, воно хвилями прокочувало його тілом, запалюючи сонячне сплетіння, наче перевантажений автоматичний вимикач, а звідтіля знову розходячись тілом. Авжеж, причиною була буря. Едді, так уже сталося, був одним з тих, хто відчуває їх наближення на кінчиках власних нервів. Але ніколи ще нервові закінчення не реагували так бурхливо.

Річ не лише в бурі, ти ж знаєш.

Ні, авжеж, ні. Хоча він підозрював, що всі ці шалені сплески електрики могли якимось чином полегшувати його зв’язок з Сюзанною. Він з’являвся і щезав, подібно до прийому передач з віддаленої радіостанції вночі, але з часу їхньої зустрічі з

(О Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене)

Чевіном з Чейвена цей контакт значно зміцнів. Бо та частина штату Мен, як вважав Едді, була витоншена й близька до безлічі світів. Так само, як їхній ка-тет був близький до возз’єднання. Бо Джейк зустрівся з Сюзанною, і наразі, здавалося, їм нічого не загрожувало, адже від гонителів їх відділяли міцні двері. Втім, щось та на них чатувало, щось таке, про що Сюзанна чи то не хотіла, чи то не могла як слід повідомити. Незважаючи на це, Едді відчував її страх перед цим і переляк, що воно може повернутися. Але він і сам здогадувався, що воно таке. Міїна дитина. І Сюзаннина також, хоч він до ладу цього й не розумів. Чому озброєна жінка боїться немовляти, Едді не розумів також, але не сумнівався, що причина в неї вагома.

Вони проминули табличку з написом «ФЕНН, 11», і ще одну – «Ізраель, 12». Потім дорога зробила поворот, і Едді рвучко натиснув на гальма, важко зупиняючи машину й збиваючи колесами куряву. На узбіччі, під знаком «БЕКГАРДТ, 13», стояв знайомий пікап марки «форд», а ще знайоміший чоловік з безжурним виглядом спирався на побитий іржею кузов, вбраний у закасані джинси й випрасувану блакитну сорочку, застебнуту на всі гудзики аж до гладенько виголеної зморшкуватої шиї. На голові в нього була бейсболка «Бостон Ред Сокс», трохи набакир, наче промовляла: «А я тебе, чувак, обставив». Він курив люльку, і сизий дим, здавалося, висів сувоями у непорушному передгрозовому повітрі довкола зморшкуватого обличчя добряка.

Усе це Едді розгледів дуже чітко завдяки гостроті своїх відчуттів, усвідомлюючи, що він усміхається так, як міг би всміхатися, несподівано натрапивши на давнього друга на чужині – біля єгипетських пірамід, наприклад, на базарі в старому Танжері, чи, може, на острові біля берегів Формози, чи на Черепаховій алеї у Ловеллі одного буремного пополудня влітку 1977 року. І Роланд шкірився теж. Старий, довготелесий, злий – і всміхався! Дива, та й годі.

Вони вибралися з машини й підійшли до Джона Каллема. Роланд підніс до чола кулак і трохи зігнув коліно.

– Хайл, Джоне! Дуже добре тебе бачу.

– Угу, і я вас, – відказав Джон Каллем. – Ясно, як удень. – Він відсалютував з-під козирка бейсболки й кущуватих брів. Потім кивнув підборіддям у бік Едді. – Здоров був, юначе.

– Довгих днів і приємних ночей, – привітався Едді й торкнувся чола кісточками пальців. Він більше не належав до цього світу і, переставши прикидатися, не відчув нічого, крім полегшення.

– Гарні слова, – завважив Каллем. А тоді: – Я вас випередив. Чогось так ото і думав, що приїду раніше.

Роланд окинув поглядом ліс обабіч дороги, підвів погляд на смугу темряви, що громадилася в небі над їхніми головами.

– Здається, це не те місце, де?.. – У його голосі промайнула легка тінь питання.

– Нє-а, це не зовсім те місце, де ми з вами попрощаємось, – погодився Джон, пахкаючи люлькою. – Те місце, де все скінчиться, я проїхав дорогою сюди, і скажу вам так: якщо хочете побесідувати, то краще зробити це тут. Бо там ви ні слова з себе не вичавите, будете тіко витріщатися. Кажу вам, нічого подібного я в житті не бачив. – Він просяяв, наче дитина, яка вперше в житті зловила в банку світляка, й Едді зрозумів, що Каллем говорить на повному серйозі.

– Чому? – спитав він. – Що там таке? Нахожі? Чи двері? – Проблиск думки переріс у впевненість. – Це двері, адже так? І вони відчинені!

Джон хотів було похитати головою, та потім наче передумав.

– Може, то й двері. – Він розтягував це слово, аж поки воно не перейшло в зітхання наприкінці тривалого важкого дня: двеееее-і. – На двері було не дуже схоже, проте… угу. Може бути. Чи було то схоже на двері? – Він наче замислився. – Угу. Але, по-моєму, ви, хлопці, хочете побалакати, а якщо ми піднімемося до «Кари Сміхотухи», то балачки не вийде, бо ви станете й дивитиметеся з роззявленими ротами. – Каллем закинув голову назад і розреготався. – І я з вами за компанію!

– Що таке «Кара Сміхотуха»? – спитав Едді.

Джон пересмикнув плечима.

– Ті, в кого є вілли на озері, часто називають свою нерухомість різними іменами. Гадаю, вони так багацько за них платять, що хочуть за свої гроші отримати щось більше. В будь-якому разі Кара стоїть порожня. Вона належить сім’ї з Вашингтона, Маккреям, але вони виставили її на продаж. Щось у них там негаразди. У нього був інсульт, а вона… – Він зробив промовистий жест, наче перехиляв пляшку.

Едді кивнув. У всій цій гонитві за Вежею було багато для нього незбагненного, але певні речі він сприймав без питань. Одна з них – це те, що центром активності нахожих у цій частині світу був будинок на Черепаховій алеї, що його Джон Каллем назвав «Карою Сміхотухою». А коли вони туди дістануться, то побачать біля під’їзної доріжки знак із номером 19.

Він підвів голову і побачив, що штормові хмари невпинно повзуть над озером Кезар на захід. На захід до Білих гір (до того, що в світі, не настільки далекому від того, де вони зараз перебували, майже напевно звалося Дискордією), Шляхом Променя.

Завжди Шляхом Променя.

– Джоне, що ти пропонуєш? – поцікавився Роланд.

Каллем кивнув на табличку за написом «БЕКГАРДТ».

– Я з кінця п’ятдесятих доглядаю за будинком Діка Бекгардта, – пояснив він. – Збіса хороший мужик. Він заре у Вашингтоні, має якісь справи з адміністрацією Картера. – Кааатера. – Тому в мене є ключ. Думаю, нам варто поїхати туди. Там тепло й сухо – розкіш, якої дуже скоро не стане надворі. Ви, хлопці, розкажете свою історію, я послухаю, я це добре вмію, а потім усі разом проїдемося до Кари. Я… ну, я ніколи… – Він похитав головою, витяг з рота люльку і подивився на них з неприкритим зачудуванням. – Чесно вам кажу, ніколи такого не бачив. То було щось таке, що я навіть і не знав, як на нього дивитися.

– Їдьмо, – вирішив Роланд. – Як ти не від того, ми всі поїдемо в твоєму картмобілі.

– Я не від того, – підтвердив Джон і заліз у кузов.

Три

Затишний сосновий котедж Діка Бекгардта стояв за півмилі далі по дорозі. У вітальні була пузата піч, підлогу вкривав плетений килим. Західна стіна була всуціль скляною від стелі до підлоги, і, попри терміновість їхньої справи, Едді на мить застиг перед нею, визираючи назовні. Поверхня озера набула барви мертвого ебенового дерева, і чомусь це було лячно – наче в око зомбі дивишся, подумав він, гадки не маючи, чому в нього зродилася ця думка. Він здогадувався, що, коли здійметься вітер, озером побіжать білі баранці піни й бачити його стане легше. Бо зникне відчуття, що це не ти дивишся, а щось звідти вдивляється в тебе.

Джон Каллем сів за стіл з полірованої сосни, зняв капелюха і тримав його в правій руці. Він серйозно глянув на Роланда й Едді.

– Як для тих, хто недавно познайомився, ми з вами збіса добре один одного знаємо. Вам так не здається?

Вони закивали. Едді все очікував, коли ж надворі здійметься вітер, але світ досі тамував подих. З усього було видно, що буря розгуляється пекельна.

– Так знайомляться в армії, – сказав Джон. – Під час війни. – Ааа-рмії і вііійни прозвучало занадто по-янківському. – Як і завжди у тяжку хвилину, напевно.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Стрілянина зближує, як ми кажемо.

– Справді? Що ж. Я знаю, ви хочете мені щось розповісти, але перед тим я маю дещо вам сказати. І якщо вас це не звеселить, тоді я розцілую свиню.

– А що таке? – зацікавився Едді.

– Кілька годин тому шериф Елдон Ройстер заарештував у Обурні чотирьох парубків. Здається, вони хотіли тихцем проїхати повз поліцейську заставу на лісовій дорозі, а натомість нарвалися на неприємності. – Джон знову вклав файку до рота, витяг з нагрудної кишені сірника і приклав його до нігтя великого пальця. Але запалив не одразу, якийсь час просто тримав. – А скрадалися вони тому, що везли з собою чимало зброї. Автоматів, гранат, а ще трохи тої вибухівки, С-4. І серед них був бандюк, про якого ви згадували, – Джек Андоліні. – З цими словами він нарешті чиркнув сірником об ніготь.

Едді впав на строгий шейкерівський стілець[27] сея Бекгардта, задер голову до кроков стелі й розреготався. Ніхто так не вмів сміятися, як Едді Дін, відзначив про себе Роланд. Принаймні відтоді, як Катберт Олґуд пішов на галявину.

– Красунчик Джек Андоліні сидить у сільській буцегарні штату Мен! – вигукнув він. – А щоб я скис! Якби ж то мій брат Генрі був живий і зміг це побачити.

Отоді Едді й зрозумів, що, напевно, в той час Генрі таки був живий. Принаймні якась його версія. Якщо, звісно, брати Дін у тому світі існували.

– Угу, я так і думав, що вам сподобається, – проказав Джон, втягуючи полум’я сірника, що швидко звуглювався, до своєїлюльки. Очевидячки, його це теж потішило. Він так широко всміхався, що тютюн ніяк не міг зайнятися.

– Боже мій, Боже. – Едді витер заплакані очі. – Та це ж подія дня. Хоча яке там дня – цілого року.

– У мене є для вас ще дещо, – сказав Джон, – але наразі облишмо це. – Файка нарешті розгорілася, і він задоволено відкинувся на спинку стільця, поглядаючи на мандрівців, чужинців, яких зустрів раніше того дня. Чоловіків, чиє ка тепер переплелося з його власним, на гірше то було чи на ліпше. – Зараз я хотів би вислухати вашу розповідь. І взнати, що від мене вимагатиметься.

– Джоне, скільки тобі років? – спитав Роланд.

– Я ще не такий старий, щоб відправитися на той світ, – дещо прохолодно відповів Джон. – А тобі, друзяко? Скільки разів тебе тягали за вуха?

Роланд усміхнувся, і ця усмішка означала: натяк зрозумів, змінимо тему.

– Едді говоритиме за нас обох, – сказав він. Так вони вирішили дорогою з Бриджтона. – Моя розповідь була б задовгою.

– Як скажеш, – кивнув Джон.

– Нехай Едді розповість рівно стільки, скільки йому дозволить час, тоді ми обидва скажемо, що нам потрібно від тебе, і якщо ти погодишся, він дасть тобі одну річ, аби відвезти чоловікові на ім’я Мозес Карвер… а я дам іншу.

Поміркувавши над цим, Джон Каллем кивнув. І повернувся до Едді.

Едді глибоко вдихнув.

– Перше, що ти маєш знати… парубка, якого ти бачиш тут разом зі мною, я зустрів, коли летів з Насау на Багамах до аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. У той час я був наркоманом, сидів на героїні, як і мій брат. А на тому літаку перевозив вантаж кокаїну.

– І коли ж то було, синку? – поцікавився Джон Каллем.

– Влітку тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого.

Вони побачили, як на обличчі Джона Каллема з’явився вираз подиву, але без тіні недовіри.

– То ти справді з майбутнього! Це ж треба таке! – Він нахилився вперед, у пахучу хмару диму. – Синку. Розповідай свою історію. І гляди жодного слова не пропусти.

Чотири

Розповідь тривала півтори години – і з міркувань стислості Едді все-таки опустив певні подробиці про те, що з ними сталося. А коли закінчив, на озеро внизу вже спустилася передчасна ніч, хоча загрозлива буря досі так і не знялася. Але й не пішла далі. Грім над котеджем Діка Бекгардта подеколи гуркотів, а іноді хряскав так оглушливо, що вони всі втрьох аж підстрибували. У самісіньку середину вузького озера під ними вдарила блискавка, на кілька миттєвостей освітивши всю поверхню нестямним перламутровим пурпуром. Раз навіть здійнявся вітер і поніс голоси крізь віття дерев. Тієї миті Едді подумав: «Ну от, зараз почнеться, точно зараз почнеться», – але нічого не сталося. Буря й далі висіла в повітрі, й ця моторошна невизначеність, подібна до меча, підвішеного на найтоншій з ниток, навіяла йому думку про дивну тривалу вагітність Сюзанни, що тепер була вже позаду. Близько сьомої години згасло електричне світло, і Джон пошукав у кухонних шафках свічок, а Едді тим часом продовжував оповідати – про старих мешканців Річкового Перехрестя, про божевільних у місті Лад, про наляканих людей Кальї Брин Стерджис, де вони зустріли колишнього священика, котрий, схоже, в буквальному значенні зійшов зі сторінок книжки. Джон поставив на стіл свічки, а заразом – крекери, сир і пляшку чаю з льодом «Айс Зінґер». Завершив Едді розповіддю про те, як вони відвідали Стівена Кінга і як стрілець загіпнотизував письменника, щоб той забув про їхній візит, як вони ненадовго побачилися зі своєю подругою Сюзанною і як зателефонували до Джона Каллема, бо, за словами Роланда, у цій частині світу їм більше нікому було подзвонити. Коли Едді замовк, Роланд додав від себе про зустріч з Чевіном із Чейвена дорогою до Черепахової алеї. Срібного хрестика, якого стрілець показав Чевіну, він виклав на стіл біля тарілки з сиром, і Джон заходився перебирати тонкі ланки ланцюжка товстим нігтем великого пальця.

Відтак запала тривала тиша.

Коли вже стало несила терпіти, Едді порушив мовчанку, спитавши в старого доглядача, у що з цієї історії він повірив.

– У все, – без вагань озвався Джон. – Ви маєте подбати про ту троянду в Нью-Йорку, правда ж?

– Так, – кивнув Роланд.

– Бо вона захищає один з цих Променів, тоді як решту здебільшого винищили ті, як ви кажете, телепати, Руйначі.

Едді вразило те, як швидко й легко Каллем ухопив суть, але, напевно, нічого дивного в цьому не було. «Свіжим оком краще видно», – любила повторювати Сюзанна. А Каллем якраз був один з тих, кого Сиві у Ладі називали «мудрий хлоп».

– Так, – сказав Роланд. – Правду кажеш.

– Троянда опікується одним Променем, Стівен Кінг відповідає за інший. Принаймні це ви так думаєте.

– За Кінгом не зайве було б наглядати, Джоне, – сказав Едді. – Окрім усього, він має кілька паскудних звичок, але щойно ми покинемо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік у цьому світі, ми більше не зможемо повернутися й перевірити його.

– У жодному іншому світі Кінга не існує? – спитав Джон.

– Швидше за все, ні, – відповів Роланд.

– А навіть якщо існує, – вставив Едді, – те, що він там робить, не має значення. Бо наріжний світ – цей. Цей і той, звідки прийшов Роланд. Цей світ і той – близнята.

Він глянув на Роланда, щоб той підтвердив. Стрілець кивнув і запалив останню цигарку з тих, що раніше дав йому Джон.

– Мабуть, я міг би попильнувати вашого Кінга, – задумливо промовив Джон. – І не тре’ навіть йому знати, що я це роблю. Хоча це за умови, якщо я повернуся з Нью-Йорка, зробивши те ваше діло. Здається, я знаю, що то буде, але краще, щоб ви самі це озвучили. – З задньої кишені штанів він витяг потертого нотатника зі словами «Мід Мемо» на зеленій обкладинці. Прогортавши більшу його частину, знайшов вільний аркуш, в нагрудній кишені виловив олівця, лизнув кінчик (Едді насилу втримався, щоб не здригнутися) і підвів на них погляд, сповнений очікування, ніби новоспечений старшокласник.

– А тепер, дорогенькі, розказуйте дядькові Джону все до кінця, – сказав він.

П’ять

Цього разу розповідав здебільшого Роланд. І хоча повідомити він мав менше, ніж Едді, його оповідь усе одно тривала півгодини, бо говорив він, ретельно добираючи вирази і раз у раз позираючи на Едді в пошуках належних слів. Раніше Едді вже бачив убивцю й дипломата, що уживалися в Роланді з Ґілеаду, але тепер мав змогу роздивитися ще одну стрільцеву іпостась – посланця, який не хотів схибити у жодному слові своєї промови. А буря надворі все ніяк не розгоралася і не рушала далі.

Нарешті стрілець замовк і сів. У м’якому жовтому сяянні свічок його обличчя здавалося водночас дуже старим і напрочуд привабливим. Дивлячись на нього, Едді вперше запідозрив, що зі стрільцем щось негаразд і це серйозніше, ніж «сухий крутій», як назвала його Розаліта Муньйос. Роланд схуд, темні кола під очима шепотіли про хворобу. Він одним ковтком вихилив цілу склянку червоного чаю і спитав:

– Ти розумієш усе, що я тобі розповів?

– Угу. – Лише це, не більше.

– Дуже добре розумієш? – не вгавав Роланд. – Питань немає?

– Навряд чи.

– Тоді перекажи нам усе, що почув.

Джон списав маленькими карлючками дві сторінки свого нотатника і зараз гортав їх, сам до себе киваючи. Потім щось буркнув і запхав нотатника назад до кишені штанів. «Він, може, й провінціал, але далеко не дурний, – подумав Едді. – А нам не просто поталанило, що ми його зустріли. То наше ка перебувало в доброму гуморі».

– Поїхати в Нью-Йорк, – почав Джон. – Знайти цього Аарона Діпно. Не допускати, щоб про все дізнався його друзяка. Переконати Діпно, що турбота про троянду на тому пустищі – це мало не найважливіша робота в світі.

– «Мало не» можна й опустити, – зауважив Едді.

Джон кивнув, неначе йшлося про щось очевидне. Він узяв аркуш паперу з мальованим бобром угорі та вклав його до свого пухкого гаманця. Передати йому купчу виявилося для Едді Діна одним з найтяжчих випробувань відтоді, як його засмоктало крізь незнайдені двері до Іст-Стоунгема, та настільки, що він мало не вихопив аркуш із рук доглядача, поки той ще не сховав його в свій старий потертий «Лорд Бакстон». Здається, він починав краще розуміти Кельвіна Тауера.

– Отже, якщо ви, хлопці, тепер володієте пустищем, то вам належить і троянда, – підсумував Джон.

– Троянда належить корпорації «Тет», – уточнив Едді. – Корпорації, в якій ти скоро обійматимеш посаду виконавчого віце-президента.

Та очевидячки, перспектива такого стрімкого кар’єрного злету не вразила Джона Каллема.

– Діпно має скласти документи про злиття і легалізацію корпорації «Тет», – сказав він. – Потім ми йдемо до того Мозеса Карвера і переконуємо його пристати на нашу пропозицію. І хоч це буде не так просто… – Не таааак проосто… – …але ми зробимо все, що зможемо.

– Почепи тітоньчиного хрестика собі на шию, – сказав Роланд, – і коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи йому. Можливо, тобі доведеться подолати довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але найперше ти маєш зробити це.

Дорогою з Бриджтона Роланд спитав у Едді, чи може він пригадати якусь таємницю – байдуже, якщо вона буде навіть дрібною, – що єднала Сюзанну та її хрещеного батька. Виявилося, що про один такий секрет Едді справді відомо, і тепер він вражено почув Сюзаннин голос, який промовляв з хрестика, що лежав на сосновому столі Діка Бекгардта.

– Ми поховали Пімзі під яблунею, щоб він міг споглядати, як опадає навесні цвіт, – сказав її голос. – А татко Моз попросив мене більше не плакати, бо Господь вважає, що довго побиватися за своїм улюбленцем…

Тут слова почали стихати, спершу до неясного бурмотіння, потім настала тиша. Проте Едді пам’ятав решту, тому повторив:

– «…довго побиватися за своїм улюбленцем – це гріх». Татко Моз сказав їй, що вона може час від часу приходити на могилу до Пімзі й шепотіти «Будь щасливий на небесах», але нікому про це не розповідати, бо священики не схвалюють думки про те, що тварини теж потрапляють у рай. І вона тримала це в таємниці. Мені єдиному розповіла. – Едді гірко всміхнувся, ймовірно, згадуючи це зізнання в темряві після сексу.

Джон Каллем широко розплющеними очима подивився на хрестик і перевів погляд на стрільця.

– Це що таке? Якийсь диктофон? Диктофон, га?

– Це сіґул, – терпляче пояснив стрілець. – Він може допомогти тобі з Мозесом Карвером, якщо він виявиться, як каже Едді, «віслюком упертим». – Стрілець злегка всміхнувся. Цей вираз був йому до вподоби. Він його розумів. – Начепи на себе.

Але Каллем не одразу взяв хрестика. Вперше за весь час їхнього знайомства (включно з тим, коли їх поливали кулями в універсальному магазині) він здавався вибитим з колії.

– Це магія? – спитав він.

Роланд роздратовано знизав плечима, наче хотів дати Джону зрозуміти, що це слово в їхній ситуації не дасть їм жодної користі, і просто повторив:

– Начепи його.

Обережно, немов боячись, що хрестик тітоньки Таліти може раптом розжаритися й лишити на його шкірі глибокий опік, Джон Каллем зробив те, про що його просили. Потім нахилив голову, щоб подивитися на нього (на мить видовжене обличчя янкі набуло смішного бюргерського подвійного підборіддя), а потім сховав собі за пазуху.

– Боже мій, – повторив він дуже тихо.

Шість

Розуміючи, що зараз говорить те саме, що колись казали йому, Едді Дін промовив:

– Повтори свій урок до кінця, Джоне з Іст-Стоунгема, і будь щирим.

Того ранку Каллем встав з ліжка звичайним сільським сторожем літніх будиночків, одним зі скромних і непомітних трудівників цього світу. А ввечері мав лягти спати, обтяжений можливістю стати однією з найвпливовіших персон у світі, справжнім принцом Землі. Якщо його й лякала така перспектива, то він нічим не виказував свого страху. А може, до нього ще просто не дійшло.

Утім, Едді так не думав. Цього чоловіка поставило на їхньому шляху ка, і він був мудрий і хоробрий. Якби Едді зараз опинився на місці Волтера (чи Флеґґа, як часом називав себе сам Волтер), він би, напевно, здригнувся від ляку.

– Отже, – сказав Джон, – вам по цимбалах, хто очолює компанію, але ви хочете, щоб «Тет» поглинув «Голмс», бо віднині її робота не матиме нічого спільного з виготовленням зубної пасти й коронок для зубів, хоча так і має якийсь час виглядати, для прикриття.

– А що…

Закінчити питання Едді не встиг – Джон підняв вузлувату руку, щоб його перебити. Едді спробував уявити, як ця рука тримає калькулятор «Тексас Інструментс», і йому це досить легко вдалося. Дивина.

– Дай мені сказати, юначе, і я скажу.

Едді відкинувся на спинку стільця й провів рукою по губах, наче закривав їх на змійку.

– Оберігати троянду – це по-перше. Оберігати писаку – це по-друге. Але поза тим ми з цим Діпно і тим третім, Карвером, повинні створити одну з найпотужніших у світі корпорацій. Ми торгуватимемо нерухомістю, ми працюватимемо з… е-е… – Він знову видобув потертого зеленого нотатника, швидко звірився з ним і сховав. – Ми працюватимемо з «розробниками програмного забезпечення», не знаю, хто то такі, але вони створять технологію наступного покоління. Ми маємо запам’ятати три слова. – Тут він швидко випалив слова, завчені напам’ять: – Майкрософт. Мікрочипи. Інтел. І не має значення, наскільки великі ми виростем… чи наскільки швидко… головними для нас насправді будуть лише три завдання: захищати троянду, захищати Стівена Кінга й за всякої нагоди сипати сіль на хвіст двом іншим хвірмам. Одна зветься «Сомбра». Друга… – Джон трохи завагався, але пауза була майже непомітна. – Друга – «Північний центр позитроніки». Судячи з того, що я від вас почув, «Сомбру» більше цікавить нерухомість. А «Позитроніку»… ну, наука і електроприлади, це навіть мені ясно. Якщо «Сомбра» схоче відхопити шмат землі, «Тет» спробує дістати його першим. Якщо «Північному центру» забажається патент, ми маємо отримати його першими чи принаймні перешкодити їм. Зробити так, щоб його отримала третя сторона, якщо вже на те пішло.

Едді схвально кивнув. Старий сам до цього допетрав, він йому такої вказівки щодо патентів не давав.

– Ми три беззубі мушкетери, старі пердуни апокаліпсису, які мають всіляко, не гребуючи ніякими засобами, заважати тим двом хвірмам здобути бажане. Брудні методи лише вітаються. – Джон широко всміхнувся. – У Гарварській школі бізнесу я не вчився, але врізати комусь по яйцях зможу і без науки.

– Добре, – підводячись, резюмував Роланд. – Гадаю, час нам уже…

Едді підніс руку, зупиняючи його. Так, він хотів якнайшвидше опинитися там, де були Сюзанна та Джейк, не міг дочекатися, коли пригорне до себе кохану і вкриє її обличчя цілунками. Здавалося, ціла вічність минула відтоді, як він бачив її востаннє на Східному шляху в Кальї Брин Стерджис. І все ж таки він не міг отак просто піти, як Роланд, котрому люди підкорювалися все життя і котрий звик сприймати відданість до смерті як належне навіть від незнайомих. Але Едді бачив перед собою не ще одне знаряддя, а незалежного янкі, тверезо мислячого і розумного, як чорт… але застарого, щоб виконати їхнє прохання. До речі, про застарих, як бути з Аароном Діпно, пацієнтом хіміотерапії?

– Мій друг хоче якнайшвидше вирушати, та й я теж, – сказав Едді. – У нас ще довга дорога попереду.

– Я знаю. Це в тебе на обличчі, синку. Як шрам.

Ця думка: що обов’язок і ка можуть лишити на обличчі в людини відбиток, і комусь він здасться окрасою, а комусь – каліцтвом, – викликала в Едді захват. Надворі гуркотів грім і спалахували блискавки.

– Але чому ти погодився? – спитав Едді. – Мені потрібно це знати. Чому без питань береш на себе обов’язок від людей, з якими щойно познайомився?

Джон поринув у задуму. Він торкнувся хрестика, який тепер носитиме аж до самої своєї смерті 1989 року, хрестика, подарованого Роланду старенькою в усіма забутому містечку. Так само він торкатиметься його в прийдешні роки, розмірковуючи перед ухвалою якогось важливого рішення (найважливішим з них, напевно, буде припинити співпрацю «Тета» з IBM, компанією, яка виявлятиме дедалі більше бажання вести бізнес з «Північним центром позитроніки») чи готуючись до якоїсь секретної операції (наприклад, бомбардування офісу «Сомбра Ентерпрайзез» у Нью-Делі, за рік до своєї смерті). Хрест заговорив до Мозеса Карвера і ніколи більше не оживав у присутності Каллема, скільки б він на нього не дмухав, але іноді, вже засинаючи, він стискатиме хрестик у руці й думатиме: «Це сіґул. Сіґул, дорогенький. Щось із іншого світу».

Якщо він і шкодуватиме про щось ближче до завершення свого земного шляху (окрім деяких справді брудних трюків, що коштували життя не одній людині), то тільки про те, що не мав шансу відвідати інший світ, до якого зазирнув одним оком буремного вечора на Черепаховій алеї у Ловеллі. Вряди-годи Роландів сіґул навіював йому сни про поле, вкрите трояндами, й чорну, мов закіптюжену, вежу. Коли-не-коли його відвідували страхітливі видіння про два багряні ока, що пливли в повітрі без жодного тіла й без перестанку вдивлялися у виднокрай. Іноді вві сні він чув, як якийсь чоловік без угаву сурмить у ріг. Після них він пробуджувався в сльозах – від прагнення, утрати й любові. Він прокидався, стискаючи в руці хрестика, й думав: «Я відкинув Дискордію і не шкодую про це; я плював у безтілесні очі Багряного Короля і тішився; я зв’язав свою долю з ка-тетом стрільця й Білістю та ніколи не сумнівався, чи правильно це».

Утім, попри все це, він шкодував, що не вийшов, бодай один-єдиний раз, у той, інший світ, що чекав за дверима.

Тепер же він сказав:

– Ви, хлопці, робите все правильно. Точніше тут і не скажеш. Я вам вірю. – Він завагався. – І вірю у вас. Я бачу, що все це правда, у вас в очах.

Едді вже подумав, що Каллем сказав усе, але раптом Джон вишкірився, як хлопчисько.

– А ще, по-моєму, ви пропонуєте ключі до якоїсь здоровецької машини. Хто б відмовився її завести й подивитися, як вона працює?

– Тобі страшно? – спитав Роланд.

Джон Каллем замислився над питанням, потім кивнув.

– Угу.

Роланд кивнув.

– Добре, – мовив він.

Сім

Під чорним небом, що клекотіло негодою, вони поїхали назад на Черепахову алею в машині Джона Каллема. Хоч був розпал літнього сезону і більшість котеджів на озері Кезар, напевно, не стояли порожні, дорогою їм не трапилося жодного автомобіля, який їхав би в той чи в інший бік. Усі човни, що плавали озером, давно вже знайшли прихисток в укритті.

– Як я й казав, у мене є для вас ще щось. – Джон рушив до фургона свого пікапа, в якому стояв сталевий ящик, підсунутий ближче до кабіни. Порив вітру роздмухав йому ріденький сивий пушок на голові. Джон набрав комбінацію цифр, розкрив підвісний замок і зняв з ящика кришку. Зсередини витяг дві запилюжені, добре знайомі мандрівникам торби. І одна мала вигляд майже нової порівняно з другою – потертою, знебарвленою, кольору землі в пустелі, затягнутою на довжелезний сирицевий шнурок.

– Наші ґунна! – на радощах і від подиву мало не заверещав Едді. – Звідки, чорт забирай…

Джон обдарував їх обох усмішкою, що віщувала його майбутнє брудного ошуканця: зніченою на поверхні, а на споді – хитрою.

– Приємна несподіванка, ге? От і я так подумав. Я ходив глянути на Чіпову крамницю… тобто на те, що від неї лишилося… ще коли там був великий шарварок. Люди метушилися, бігали туди-сюди, от що я хочу сказати. Прикривали трупи, натягували ту жовту стрічку, фотографували. Хтось відсунув ці торбини вбік, і вони виглядали трохи самотніми, тож я… – Він знизав худим плечем. – Я їх прихопив з собою.

– Напевно, це тоді, коли ми саме навідали Кельвіна Тауера й Аарона Діпно в їхній орендованій хатині, – здуважив Едді. – Після того, як ти поїхав додому нібито пакувати речі й вирушати у Вермонт. Я правий? – Він погладжував свою торбу. Її гладенька поверхня була добре знайома на дотик. Хіба ж не він сам застрелив оленя, зішкріб Роландовим ножем шерсть і з Сюзанниною допомогою пошив з його шкіри торбу? Невдовзі по тому, як великий роботоведмідь Шардик мало не випустив Едді кишки. Здавалося, то було десь у минулому столітті.

– Ага, – сказав Каллем. І коли усмішка старого стала ширшою й щирішою, Едді полишили останні сумніви. Вони знайшли саме ту людину, яка потрібна була їм у цьому світі. Правду кажеш і скажи Ґану спасибі велике-велике.

– Едді, начепи свій револьвер, – сказав Роланд, простягаючи йому револьвер з потертими сандаловим руків’ям.

Мій. Тепер він називає його моїм. По спині в Едді пробіг холодок.

– Я думав, ми вирушаємо туди, де нас чекають Сюзанна та Джейк. – Але він досить охоче взяв револьвер і начепив його собі на пояс.

Роланд кивнув.

– Але я вважаю, що спершу ми маємо завершити одну невеличку справу, і стосується вона тих, хто вбив Каллагена, а тоді намагався прикінчити Джейка. – Вираз його обличчя залишався незворушним, але Едді Дін та Джон Каллем обидва здригнулися від холоду, що пробіг їхньою шкірою. Їм дуже хотілося тієї миті відвести од стрільця погляди.

Так було ухвалено смертний вирок для Флагерті, тахіна Ламли та їхнього ка-тету, хоч самі засуджені про це й не підозрювали, що само по собі було більшою милістю, ніж вони заслуговували.

Вісім

«Боже мій», – хотів сказати Едді, та з його губ не зірвалося ні звуку.

Вони їхали на північ Черепаховою алеєю слідом за однією задньою фарою Джонового пікапа, що ще працювала. Попереду Едді бачив сяйво, і воно все яскравіше розгорялося. Спершу він подумав, що то ліхтарі під’їзної доріжки якого-небудь багатія, потім – що то прожектори. Але світіння ставало дедалі яскравішим, сліпуча синьо-золотиста лавина світла ліворуч від них, там, де гірський хребет спадисто спускався до озера. Вони наближалися до джерела світла (пікап Каллема тепер ледве повз дорогою), і зненацька Едді охнув і тицьнув указівним пальцем – від головного сяйва відділилося кружальце і полетіло до них, мінячись різними кольорами: від синього до золотистого й червоного, від червоного до зеленого, потім золотистого й знову синього. А в самому кружальці виднілося щось подібне до комахи з чотирма крильцями. І коли вона шугонула понад пікапом, відлітаючи до темного лісу на східному боці шляху, то глянула в їхній бік, і Едді побачив, що в комахи людське обличчя.

– Що… заради Бога, Роланде, що…

– Тахін, – коротко відказав стрілець. У світінні, що дедалі дужчало, його обличчя було спокійним і стомленим.

Від головного джерела відділялося дедалі більше кружалець світла й ринуло через дорогу кометним потоком. Едді бачив мух, крихітних колібрі, таких гарних, що вони здавалися ювелірною роботою, і щось на зразок крилатих жаб. А поза ними…

Задня фара пікапа заблимала, але Едді так захопився спогляданням, що мало не врізався в Каллема, і врізався б, якби Роланд не крикнув, щоб привести його до тями. Едді зупинив «ґелексі», перевівши ручку коробки передач у нейтральне положення, але не завдав собі клопоту поставити машину на ручне гальмо чи хоча б заглушити двигун. Потім виліз і попрямував до асфальтованої під’їзної доріжки, що спускалася вниз крутим схилом, на якому росли дерева. Його очі в ніжному світлі здавалися величезними, рот був розтулений від подиву. Каллем приєднався до нього і став, дивлячись униз. Обабіч доріжки бовваніло два знаки. На тому, що ліворуч, було написано «Кара Сміхотуха», на другому стояла цифра 19.

– Дивовижно, правда? – тихо спитав Каллем.

«Сто пудів», – спробував відповісти йому Едді, але слова все ще застрягали йому в горлі й з губ зірвався хіба що затамований хрипкий подих.

Світло линуло з лісу на східному боці дороги і ліворуч від під’їзної доріжки «Кари Сміхотухи». Дерева тут (переважно сосни, ялини й берези, які взимку зігнуло завірюхою додолу) росли далеко одне від одного. А між ними походжали неспішно, немов на сільських танцях, сотні фігур. Їхні босі ноги шурхотіли опалим листям. Дехто вочевидь належав до Дітей Родерика, то були такі самі рунти-руїни, як Чевін з Чейвена. Їхня шкіра була вкрита чиряками від променевої хвороби, від волосся лишилося хіба що кілька пасм, та й то в небагатьох. Але світло, в якому вони брели, надавало їм осяйної, мало не сліпучої краси. Едді побачив однооку жінку, яка несла на руках згорток, схожий на мертву дитину. Вона подивилася на нього поглядом, сповненим скорботи, і її губи ворухнулися, та Едді нічого не почув. Він підніс кулака до лоба й зігнув коліно. Потім торкнувся куточка ока й показав на неї. Я тебе бачу, – промовляв той жест… принаймні він сподівався на це. – Бачу дуже добре. Жінка, що несла мертве чи спляче дитя, відповіла таким самим жестом і щезла.

У небі запекло вдарив грім, і в середину сяйва поцілила блискавка. Міцний стовбур старезної ялини, оперезаної мохом довкруж стовбура, розчахнувся. А всередині спалахнуло полум’я. Угору, до низько навислих хмар, шугонув великий стовп іскор – не вогню, а якихось неземних болотяних вогників. У тих іскрах Едді добачив крихітні тільця, що танцювали в потоці, й на мить втратив здатність дихати. Він немовби спостерігав за ескадроном фей Дзвінок: щойно вони були – і враз нема.

– Ти тільки поглянь, – благоговійно сказав Джон. – Нахожі! Боже милий, та їх тут сотні! Шкода, що з нами нема мого друзяки Донні, він мав би це побачити.

Едді зрозумів, що Джон Каллем правду каже: сотні чоловіків, жінок і дітей ішли між деревами, проходили крізь світло, з’являлися, зникали і знову з’являлися. Поки він дивився, на шию йому впала холодна крапля, а за нею ще одна, і третя. Вітер промчав деревами, зірвавши догори ще одну хвилю феєподібних істот і перетворивши дерево, розчахнуте блискавкою, на два велетенські смолоскипи, що потріскували.

– Ходімо, – сказав Роланд, беручи Едді за руку. – Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.

– Де… – почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.

– Ні! – крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. – Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!

– Вам теж, хлопці! – крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. – Вам теж!

– Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, – сказав Роланд. – Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне – як слід зосередитися.

– А куди…

– Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!

Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою – наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.

Розділ VII. ВОЗЗ’ЄДНАННЯ

Один

Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, – нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.

Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.

– Що? – спитав Флагерті, помітивши гримасу. – Що? Тобі є що сказати?

Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.

– Ні, – мовив тахін. – Ні, сей.

– Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, – наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир – злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. – Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!

«Я труп, – подумав Ламла. – Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом у присутності людини, яка шукає цапа-відбувайла. Все, мені кінець».

Він роззирнувся навколо, переконуючись, що ніхто за нього не заступиться, і сказав:

– Флагерті, якщо я тебе чимось образив, то я виба…

– О, ти мене образив, не сумнівайся! – заверещав Флагерті. З наростанням люті його бостонський акцент міцнішав. – Я обов’язково заплачу за сьогоднішню роботу, але ти мені заплатиш перш…

У повітрі довкола них розляглося якесь охкання, неначе рвучко вдихнув сам коридор. Волосся Флагерті й шерсть Ламли сколихнулися. Загін ницих і вампірів почав розвертатися. Зненацька один з них, упир на ім’я Альбрехт, пронизливо завищав і метнувся вперед, відкриваючи очам Флагерті картину: двоє новоприбулих, чоловіки, на чиїх чоботах, джинсах і сорочках темніли свіжі плями від краплин дощу. Під ногами в них були запорошені гунна-гар, на стегнах висіли револьвери. За мить до того, як молодший з них швидше, ніж блискавка вдаряє, витяг револьвер з кобури, Флагерті розгледів сандалові руків’я й миттєво збагнув, чому побіг Альбрехт. Лише одного штибу люди носили зброю, що виглядала, як ця.

Молодший вистрелив один раз. Біляве волосся Альбрехта підстрибнуло, наче його підняла невидима рука, і він повалився вперед, гублячись у купі свого одягу.

– Хайл вам, попихачі Короля, – промовив старший з двох чоловіків недбало-світським тоном. Флагерті (його руки досі кривавили від розлюченого стукоту в двері, крізь які проскочив шмаркач), здавалося, все ще не міг збагнути, як так сталося. Перед ним стояв той, про кого їх попереджали, авжеж, то був Роланд з Ґілеаду, але як він сюди потрапив, та ще й зайшов з тилу? Як?

Холодним поглядом блакитних очей Роланд вивчав ворогів.

– Котрий з цієї жалюгідної отари овець називає себе їхнім діном? Чи зробить він нам честь, виступивши вперед? Ні? – Його очі свердлили їх поглядом; ліва рука облишила револьвер і помандрувала до кутика рота, що розтягнувся в саркастичній посмішці. – Ні? Як шкода. Виявляється, ви страхопуди. Жалюгідне видовище. Як убити священика й переслідувати дитину, то ви перші, а як визнати справу своїх рук, то в кущі. Ви боягузи й сини боя…

Флагерті виступив уперед, міцно стискаючи скривавленою правою рукою руків’я пістолета, що висів у кобурі під лівою пахвою.

– Це я, Роланде з роду Стівена.

– Знаєш моє ім’я?

– Еге ж! Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…

Відвертаючи балаканиною увагу, Флагерті тим часом витяг пістолет. Безсумнівно, він уже не раз вдавався до цього підступу, щоб здобути перевагу над супротивником. І хоч був він спритний, а вказівний палець лівої руки Роланда ще торкався кутика рота, коли рука Флагерті витягла пістолет, стрілець легко випередив його. Його перша куля влетіла до рота головного кривдника Джейка, розтрощивши передні зуби верхнього ряду на скалки, і Флагерті втягнув їх до горла передсмертним подихом. Друга прошила чоло на переніссі, і він вдарився спиною об двері «Нью-Йорк/Федік». Пістолет, яким йому не судилося скористатися, випав з руки й від падіння востаннє вистрелив у підлогу коридору.

За якусь частку секунди витягла зброю і решта загону. Едді пристрелив шістьох спереду – йому якраз вистачило часу, щоб дозарядити револьвер після пострілу в Альбрехта. Коли барабан спорожнів, він відскочив за спину свого діна, як його навчали, щоб перезарядити. Наступних п’ятьох перестріляв Роланд і безперешкодно відступив за спину Едді, котрий узяв на себе решту, крім одного.

Ламлі вистачило клепки навіть не намагатися стріляти, тож він виявився останнім уцілілим. Він підніс волохаті руки, показуючи порожні гладенькі долоні.

– Чи відпустиш ти мене, стрільцю, якщо я пообіцяю дати тобі спокій?

– Нізащо, – сказав Роланд, зводячи курок.

– Тоді будь проклятий, чарі-ка, – мовив тахін. Роланд з Ґілеаду застрелив його на місці, і Ламла з Ґалі впав бездиханний.

Два

Банда Флагерті кучугурою колод лежала перед дверима, Ламла спереду обличчям додолу. Жоден з них так і не встиг вистрелити. Кахляна горлянка коридору смерділа димом від пострілів, що сизим шаром висів у повітрі. Зрештою ввімкнулися очисники, втомлено зафурчали у стіні, й стрілець відчув, як повітря спершу коливнулося, а потім стало всмоктуватися, обвіваючи їм обличчя.

Едді перезарядив револьвер (тепер уже свій, як йому сказали) і вклав його назад у кобуру. Потім рушив до купи мерців і безцеремонно розштовхав їх, щоб мати змогу пройти до дверей.

– Сюзанно! Сюзі, ти там?

Чи насправді сподівається бодай хтось із нас, крім як уві сні, возз’єднатися з найпалкішим коханням свого серця, навіть якщо воно йде від нас лише на декілька хвилин у найбуденніших справах? Ні, зовсім ні. Щоразу, коли кохані щезають з-перед наших очей, ми в глибині душі вже вважаємо їх мертвими. Одержавши в дар так багато, розмірковуємо ми, як можемо ми сподіватися, що нас не скинуть з небес так низько, як Люцифера, за приголомшливу самовпевненість нашої любові?

Так і Едді не сподівався почути її голос, аж поки вона не відповіла – з іншого світу, крізь товщу дверей.

– Едді? Любчику, це ти?

Голова Едді, що кілька секунд тому здавалася цілком нормальною, зненацька нестерпно обважніла, й він прихилився до дверей. Так само нестерпно важкими стали повіки, тож він опустив їх, заплющуючи очі. Напевно, важкість принесли сльози, бо раптом виявилось, що він плаває в сльозах. Вони струменіли по щоках, теплі, неначе кров. І Роландова рука торкалася його спини.

– Сюзанна, – промовив Едді, не розплющуючи очей. Його пальці притискалися до дверей. – Ти можеш відчинити?

– Ні, – долинув з-за дверей голос Джейка. – Зате ви можете.

– Яким словом? – Роланд позирав то на двері, то назад через плече, майже сподіваючись, що до вбитих підтягнеться підкріплення (розбурхана кров вимагала продовження), але кахляний коридор був порожній. – Джейку, яке слово?

Настала пауза (коротка, проте Едді вона здалася довжелезною), а потім Джейк і Сюзанна відповіли хором:

– Часит.

Едді не довіряв собі настільки, щоб спробувати вимовити це слово, бо ж у горлі досі стояв клубок від сліз. Зате Роландові ніщо не заважало. Він відтягнув од дверей ще кілька трупів (а серед них і Флагерті, чиє обличчя так і застигло в передсмертному вищирі), а відтак проказав пароль. І вже вкотре двері між світами, клацнувши, відімкнулися. Розчинив їх Едді, й усі четверо знову постали одне перед одним, Сюзанна з Джейком в одному світі, Роланд та Едді – в іншому, а між ними бриніла, немов жива слюда, прозора мембрана. Сюзанна простягнула руки, й вони пройшли крізь плівку, наче крізь воду, що магічним чином піднялася й стала вертикально до землі.

Едді взяв її за руки. Дозволив її пальцям стиснути свої й перетягти його у Федік.

Три

Коли Роланд переступив через поріг, Едді вже підхопив Сюзанну на руки й пригортав її до себе. Хлопчик підвів погляд на стрільця. Жоден з них не всміхнувся. Юк, що сидів біля Джейкових ніг, усміхався за них обох.

– Хайл, Джейку, – промовив Роланд.

– Хайл, батьку.

– Ти бажаєш так мене звати?

Джейк кивнув.

– Так, якщо можна.

– Більшої радості для мене й бути не може, – сказав Роланд і повільно, наче людина, яка робить щось геть незвичне, простягнув руки. Серйозно дивлячись на нього знизу вгору, не відриваючи свого погляду від Роландового обличчя, хлопчик Джейк наблизився до нього впритул і чекав, поки ті вбивчі руки зімкнуться на його спині. Він би ніколи не наважився сказати, як довго він про це мріяв.

А тим часом Сюзанна вкривала обличчя Едді поцілунками.

– Вони мало не схопили Джейка, – розповідала вона. – Я сиділа на своєму боці дверей… і така була змучена, що закуняла. А він, мабуть, разів зо три-чотири мене кликав, поки я не…

Пізніше він вислухає її розповідь, кожне слово, до самого кінця. Пізніше в них буде час на розмови. Але наразі він притулив руку до її грудей – до лівої груді, щоб відчути сильне рівне биття її серця, – й обірвав потік слів поцілунком.

А Джейк мовчав. Він стояв, повернувши голову, притулившись щокою до Роландових грудей. Його очі були заплющені. Він вдихав запах дощу, пилу й крові зі стрільцевої сорочки. Думав про своїх батьків, яких втратив назавше, про свого друга Бенні, тепер уже небіжчика, про панотця, якого врешті-решт наздогнали всі ті, від кого він так довго тікав. Чоловік, якого він обіймав, уже якось зрадив його заради Вежі, дозволив йому впасти, і Джейк не був певен, що це більше не повториться. Безперечно, попереду в них був ще довжелезний шлях, і важкою буде кожна миля. Та все одно – тієї миті він тішився. Його розум утихомирився, і в зболеній душі запанував спокій. Достатньо було просто обіймати і відчувати обійми.

Вистачало й того, щоб просто стояти з заплющеними очима й думати: «До мене прийшов мій батько».

Частина друга. БЛАКИТНИЙ РАЙ ДЕВАР-ТОЇ

Розділ I. ДЕВАР-ТЕТЕ

Один

Четверо мандрівників (чи п’ятеро – якщо рахувати Юка з Серединного світу), возз’єднані, стояли тепер у ногах Міїного ліжка, дивлячись на те, що лишилося від Сюзанниної твім, її близнючки. І якби не одяг, за яким вгадувалися певні обриси небіжчиці, ніхто з них не зміг би сказати напевне, що то таке. Навіть у волоссі на розколотій Міїній голові не було нічого людського: його легко можна було прийняти за винятково величезний жмут пилюки.

Роланд дивився на обличчя, риси якого вже стиралися, думаючи про те, як мало лишилося від жінки, чия одержимість – дитятко, дитятко, завжди лише дитятко, – мало не поклала край їхньому походу. А без них хто лишився б протистояти Багряному Королю та його диявольськи розумному радникові? Джон Каллем, Аарон Діпно та Мозер Карвер. Троє чоловіків, і одного з них точила чорнорота хвороба, яку Едді називав канцером.

«Як багато ти накоїла, – подумав він, роздивляючись запорошене напіврозпале обличчя. – І втнула б ще більше, еге ж, без упину і без усякого сорому. Як на мене, то так і загине світ. Він стане жертвою любові, а не ненависті. Бо ж любов завжди спричинялася до більших руйнувань».

Він нахилився вперед, вдихнув запах, що навіював спогад про старі квіти і задавнені прянощі, й дмухнув. І щось віддалено схоже обрисами на голову розлетілося, як пух молочаю чи кульбабки.

– Вона не бажала зла Всесвітові, – мовила Сюзанна не зовсім рівним голосом. – Вона лише прагнула того, на що має право кожна жінка: народити дитину. Любити й виховувати її.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Правду кажеш. І від цього її смерть здається такою чорною.

– Часом я думаю, що нам усім було б краще, якби люди, в яких лише добрі наміри, заповзли кудись і здохли, – озвався Едді.

– Тоді й нам довелося б сконати, Великий Ед, – зауважив Джейк.

Усі замислилися, й Едді впіймав себе на думці про тих, кого вони вже вбили своїми найліпшими намірами. До лихих йому діла не було, проте решта… Сюзен, втрачена кохана Роланда, була лише однією з них.

Відійшовши від спорохнявілих решток Міїного тіла, Роланд наблизився до Сюзанни, яка сиділа на одному з сусідніх ліжок, затиснувши руки між стегон.

– Розкажи мені про все, що сталося з тобою, відколи ти кинула нас на Східному шляху, після бою, – попрохав він. – Нам потрібно…

– Роланде, я не хотіла вас кидати. То була Мія. Вона перебрала на себе контроль над тілом. І якби я не мала прихистку, Догана, вона б витіснила мене повністю.

Роланд кивнув: мовляв, розумію.

– І все-таки розкажи, як ти потрапила до цього девар-тете. Джейку, те саме я хочу почути від тебе.

– Девар-тете, – повторив Едді. Ці слова здалися йому віддалено знайомими. Чи не від Чевіна з Чейвена, мутанта, якого Роланд позбавив страждань у Ловеллі, він їх чув? Напевно. – Що воно таке?

Роланд обвів рукою залу з усіма її ліжками, кожне з яких було оснащено шоломоподібним апаратом і гофрованим шлангом, ліжками, де лежало й перетворювалося на руїни бозна-скільки дітей із прикордонних Калій.

– Це означає «мала тюрма» чи «катівня».

– Не така вже вона й мала, як на мене, – похитав головою Джейк. Точно сказати, скільки в тій залі стояло ліжок, він би не зміг, але здогадувався, що їх десь із триста. Щонайменше.

– Може так статися, що попереду нам трапиться інша, значно більша. Розкажи свою історію, Сюзанно. І ти, Джейку, також.

– А куди ми вирушимо звідси? – поцікавився Едді.

– Може, розповідь нам підкаже, – відповів Роланд.

Два

У німотному зачудуванні Едді та Роланд слухали, як Сюзанна й Джейк по черзі детально оповідали свої пригоди. Вперше Роланд перебив Сюзанну, коли вона говорила про Матьєссена ван Віка, котрий віддав їй свої гроші й забронював номер у готелі. Стрілець звернувся до Едді з питанням про черепашку в підкладці сумки.

– Я не знав, що то була черепаха. Думав, може, камінь.

– Я був би не проти ще раз послухати твою розповідь про цей епізод, – сказав Роланд.

Тож, ретельно все обмірковуючи, намагаючись згадати кожну дрібницю (бо здавалося, що то все було дуже давно), Едді переказав, як вони з панотцем Каллагеном піднялися до Печери дверей і відкрили скриньку з дерева привидів, де лежала Чорна Тринадцятка. Вони розраховували на те, що вона відчинить двері, і так сталося, але спершу…

– Ми поклали скриньку в сумку, – сказав Едді. – Ту, на якій було написано: «В Мідтаун-лейнз можливі лише страйки» у Нью-Йорку та «У Мідворлд-лейнз можливі лише страйки» в Кальї Брин Стерджис. Пам’ятаєте?

Всі закивали.

– І раптом я щось намацав у підкладці сумки. Я звернув на це увагу Каллагена, але він сказав… – Едді спробував згадати точні слова панотця. – Він сказав: «Зараз не найкращий час це з’ясовувати». Чи щось таке. Я погодився. Пригадую, подумав тоді, що таємниць нам і так не бракувало, тож цю слід було відкласти на інший день. Роланде, хто, на Бога, міг вкласти цю річ до сумки, як ти думаєш?

– Якщо вже на те, хто залишив ту сумку на пустищі? – докинула Сюзанна.

– А ключ? – і собі вставив Джейк. – На тому самому пустищі я знайшов ключ до будинку в Датч-Гіл. То троянда? Вона їх якось… ну не знаю… робила?

Роланд замислився над питанням.

– Якщо хочете почути мій здогад, – сказав він нарешті, – то, як на мене, ті знаки й сіґули залишив нам сей Кінг.

– Письменник, – мовив Едді. Подумки зваживши таку можливість, він повільно кивнув. Бо в пам’яті зринула невиразна згадка про одне поняття, про яке їм казали ще в школі. «Бог з машини» – так воно звучало. Ще був якийсь хитромудрий відповідник до цього латиною, але його він згадати не міг. Напевно, в той час, коли його однокласники слухняно писали конспект, він базграв у себе на парті ім’я та прізвище Мері Лу Кенопенськи. Хай там як, суть зводилася до того, що драматург, який дозволяв собі втрутитися в хід п’єси, міг послати героям бога, що являвся з неба на заквітчаній колісниці й витягав з халепи тих, хто в неї втрапив. Безсумнівно, це тішило релігійних театралів, які вірили, що Бог (не той спецефект, що спускався з якоїсь платформи вгорі, котру глядачі не могли бачити, а Господь, сущий на небесах) справді рятував людей, які на це заслуговували. У модерну добу такі ідеї, безперечно, вийшли з моди, але Едді здогадувався, що популярні письменники-романісти (а сей Кінг був на шляху до того, щоб стати одним з них), напевно, досі вдавалися до цього прийому, просто ретельніше його замасковували. Залишали собі маленькі такі лазівки. Картки з написами: «ВИХІД З ТЮРМИ», або «ВТЕЧА ВІД ПІРАТІВ», або «ВИМКНЕННЯ ЕЛЕКТРИКИ ВНАСЛІДОК НЕСПОДІВАНОЇ БУРІ, СТРАТУ ВІДКЛАДЕНО». Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб оберігати персонажів, аби його історія не закінчилася неприємним рядком на зразок: «Отак ка-тет поліг на Єрихонському пагорбі і поганці перемогли, владарюй, Дискордіє, тож вибачте, наступного разу пощастить більше (та який там наступний раз, ги-ги), КІНЕЦЬ».

Маленькі страховки, такі як ключ. Не кажучи вже про черепашку зі слонової кості.

– Якщо він вписав ці речі в свою історію, – сказав Едді, – то сталося це вже через багато років по тому, як ми бачилися з ним у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому.

– Еге ж, – погодився Роланд.

– І навряд чи він їх вигадав, – сказав Едді. – Не думаю. Він просто… я не знаю, просто…

– Хамляр? – усміхнулася Сюзанна.

– Ні! – вигукнув Джейк трохи шоковано. – Не хамляр. Він передавач. Транслятор. – На думку йому спав батько та його робота на телебаченні.

– У яблучко, – сказав Едді, націливши на хлопчика палець. А одна думка потягла за собою іншу. Якби Стівен Кінг загинув дочасно і не встиг вплести ці речі в свою оповідь, ключа й черепашки не виявилося б під рукою, коли вони були потрібні. Джейка з’їв би охоронець дверей у Датч-Гіл… це, звісно, за умови, що він дістався б аж так далеко, що було сумнівно. А якби навіть він утік від чудовиська з Датч-Гіл, його все одно зжерли б Прародителі – Каллагенові вампіри першого типу – в «Діксі-Піґ».

Сюзанна подумувала, чи не розповісти, яке їй було видіння, коли Мія тільки починала свою останню подорож від готелю «Плаза-Парк» до «Діксі-Піґ». У тому видінні вона сиділа в тюремній камері в Оксфорді, штат Міссісіпі, й звідкись долинали голоси з телевізора. Чет Ґантлі, Волтер Кронкайт, Френк Макґі – усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Ґантлі

(доброго вечора Чете доброго вечора Девіде)

повідомляв, що Стівена Кінга збила на смерть машина, мінівен «додж», поки він прогулювався неподалік від свого дому. За словами Бринклі, Кінгу було п’ятдесят два роки.

Якби Сюзанна їм про це розповіла, багато подій змінило б свій хід чи не сталося б узагалі. Вона вже розтулила рота, щоб додати це до розмови, – камінець, що відколовся, вдаряє в більший камінь, а той зачіпає ще більший, а той збиває ще два, і так починається обвал, – та раптом брязнули, відчиняючись, двері і заклацали по підлозі кроки. Усі повернулися на звук, Джейк потягнувся до Орізи, решта – до револьверів.

– Хлопці, спокійно, – пробурмотіла Сюзанна. – Все гаразд. Я його знаю. – А до DNK 45932, ХАТНЬОГО ПОМІЧНИКА, промовила: – Я й не сподівалася так скоро тебе побачити. Хоча ні, я взагалі не сподівалася тебе побачити. В чому річ, друже ти мій Найджеле?

Тож цього разу те, що могло бути вимовлене, зосталося невисловленим, і deus ex machina, що міг спуститися, щоб урятувати письменника від побачення з міні-фургоном «додж» одного пополудня наприкінці весни 1990 року{2}, залишився в своїх високостях, понад простими смертними, які грали відведені їм ролі внизу.

Три

На думку Сюзанни, хорошого в роботах було те, що більшість із них не пам’ятала образ. Найджел повідомив їй, що полагодити його прилади бачення виявилося нікому (хоча він міг би й сам це зробити, сказав він, якби мав доступ до потрібних деталей, дисків та інструкцій з ремонту), тому він повернувся сюди, йдучи за приладом інфрачервоного бачення, щоб забрати рештки розтрощеного (й нікому не потрібного) інкубатора. Він подякував їй за співчуття й відрекомендувався її друзям.

– Приємно познайомитися, Найдже, – сказав Едді, – але я знаю, тобі треба швидше братися до ремонту, тому ми тебе не затримуємо. – Голос в Едді був приємний, і револьвера він сховав у кобуру, але руки з руків’я не зняв. Насправді його трохи настрашила Найджелова подібність до певного робота-вістового, що мешкав у селі Калья Брин Стерджис. А той якраз був лихопомний.

– Ні, залишся, – втрутився Роланд. – Можливо, у нас буде для тебе робота. Але наразі я б хотів, щоб ти помовчав. Вимкнися, як ти не від того. – А навіть як і від того, виразно звучало в його тоні.

– Авжеж, сей, – відповів Найджел зі своїм британським презирливо-аристократичним акцентом. – Щоб повернути мене в робочий режим, скажіть: «Найджеле, ти потрібен».

– Дуже добре, – кивнув Роланд.

Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.

– Повернувся, щоб підібрати розбите скло, – зачудовано промовив Едді. – Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці забажала б собі двох – одного для дому, другого для подвір’я.

– Що менше ми будемо причетні до науки, то краще, – похмуро мовила Сюзанна. Попри те, що вона передрімала трохи, коли сиділа спиною до дверей між Федіком та Нью-Йорком, вигляд у неї був змучений, смертельно втомлений. – Подивіться, до чого вона довела цей світ.

Роланд кивнув Джейкові, й той заходився виповідати їхні з панотцем Каллагеном пригоди в Нью-Йорку 1999 року, починаючи з таксі, яке мало не збило Юка, й закінчуючи їхнім подвійним нападом на ницих людей та вампірів у обідній залі «Діксі-Піґ». Не оминув він увагою і те, як вони позбулися Чорної Тринадцятки, запхавши її до шафки для зберігання речей у Всесвітньому торговельному центрі, де вона надійно пролежить аж до початку червня 2002-го, і як знайшли черепашку, котру Сюзанна зронила, як послання в пляшці, в риштак біля «Діксі-Піґ».

– Такий відважний, – Сюзанна скуйовдила Джейкові волосся. Потім нахилилася, щоб попестити по голівці Юка. Пухнастик витягнув свою довгу шию, аби пестощі припали на більшу площу, його очі були напівзаплющені, а лисяча пичка розтяглася в усмішці. – Такий хоробрий, чорт забирай. Дякую-сей, Джейку.

– Дяку Ейк! – погодився Юк.

– Якби не та черепашка, вони б убили нас обох. – Голос у Джейка не тремтів, але сам він зблід. – А так панотець… він… – Джейк стер долонею сльозу й пильно поглянув на Роланда. – Ти скористався його голосом, щоб наказати мені йти далі. Я почув тебе.

– Еге ж, я був змушений, – кивнув стрілець. – Але він і сам цього хотів.

– Вампірам він не дістався, – сказав Джейк. – Він застрелився з мого «рюгера», перш ніж вони встигли випити його кров і перетворити на одного зі своїх. Хоча навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.

Роланд кілька разів кивнув.

– Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… – Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. – Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки!». А тоді… – Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. – Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.

Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:

– Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?

Чотири

Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»

– Ну добре, добре, – примирливо сказав Едді. – Така в мене звичка. Не треба так дивитися.

– Яка звичка, Едді?

Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.

– Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, – сказав Едді.

– І якою буде відповідь цього разу?

– Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?

– Був фельдмаршалом, – підтвердив Роланд, – але тепер на сцені з’явився новий гравець. – Він зиркнув на робота. – Найджеле, ти потрібен.

Найджел опустив руки й підвів голову.

– Чим можу служити?

– Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?

– Ручки, олівці й крейда – в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.

– Видобувальна палата, – задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. – Так ви її звете?

– Так, сей. – А потім майже несміливо: – Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?

– Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?

– Сей, я певен, що не знаю, – сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. – Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.

– Принеси мені олівець і шмат крейди.

– Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. – Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.

Та Роланд лише повторив:

– Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.

Найджел пішов виконувати наказ.

– Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, – сказала Сюзанна.

– Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.

Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка – покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга – ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна – напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.

«Це там вони мене змінили», – повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, – червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.

«Так, – подумала вона. – Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».

І вона здригнулася.

– Роланде, Мордред хоче вбити тебе, – сказала вона. – В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.

– Так, – кивнув Роланд, – і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я щодалі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.

– Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? – спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. – Підемо, правда ж?

– Думаю, так, – відповів Роланд. – Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.

– Хай буде так, – сказав Едді. – На Бога, хай буде й так.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…

– Покласти край тому, що вони роблять, – наш обов’язок, – закінчив за нього Едді.

Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.

– Так, – сказав він. – Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.

П’ять

Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, – приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.

– Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, – сказав він, – але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.

Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.

– Федік, – сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. – А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. – Він передав їй свою крейду в футлярі.

Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.

– Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, – вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція „Край Грому“». – Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.

– Може, й проїжджають, – докинув Едді. – Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.

– Ти не помиляєшся, – мовив Роланд. – Сюзанно, продовжуй. – Він уже сидів не навпочіпки, а на підлозі, витягнувши вперед праву ногу й тримаючи її рівно. Едді хотів би знати, чи дуже йому болить стегно, а ще чи не завалялося в його віднайденому кошелі флакончика Розалітиної котячої олії. Сумнівно.

– Вовки їдуть з Краю Грому уздовж рейок залізниці, – повела вона далі. – Принаймні доти, доки не виїжджають із тіні… чи пітьми… чи що воно таке. Розумієш, Роланде?

– Ні, але скоро все проясниться. – Він нетерпляче покрутив рукою, спонукаючи говорити далі, як робив це завжди.

– Вони переходять річку, їдуть у Кальї та забирають дітей. А коли повертаються на станцію «Край Грому», то, я думаю, вантажать своїх коней і полонених на поїзд і далі вже їдуть на ньому до Федіка, бо скористатися дверима вже не можуть.

– Еге ж, думаю, так усе й відбувається, – кивнув Роланд. – Наразі вони оминають Девар-Тої, в’язницю, яку ми позначили цифрою 8.

– Скавтер і його лікарі-нацисти використовували ті штуки з шоломами на ліжках, аби витягти щось із дітей. Це те, що вони дають Руйначам. Або згодовують, або роблять ін’єкцію, як я собі це уявляю. Діти й мозкова речовина відправляються назад на станцію «Край Грому» через двері. Дітлахів відряджають до Кальї Брин Стерджис чи, може, й до інших Калій, а в тому місці, яке ти називаєш Девар-Тої…

– Хазяїне, просю до столу, – понуро промовив Едді з акцентом англійського дворецького.

Зачувши це, Найджел скинувся і з абсолютно щасливими нотками в голосі запропонував:

– Сеї, а чи не бажаєте ви перекусити?

Джейк звірився зі своїм животом і зрозумів, що в ньому бурчить. То було жахливо – зголодніти так швидко після того, як панотець помер, а ще після всього, що він бачив у «Діксі-Піґ». Але він нічого не міг з собою вдіяти.

– А що, Найджеле, тут є якась їжа? Невже справді?

– Так, юначе, справді є. На жаль, лише консервована. Але я можу запропонувати більше двадцяти різновидів консервів на вибір, включаючи печені боби, тунця, кілька різновидів супу…

– Я їстиму дудця, – замовив Роланд. – Але неси всячину, якщо вже нестимеш.

– Авжеж, сей.

– Мабуть, нічого й сподіватися, що ти зробиш мені сандвіч «Особливий по-елвісівському», – замріяно сказав Джейк. – Арахісове масло, банан і бекон.

– Господи, малий, – скривився Едді. – Не знаю, чи тобі видно в цьому світлі, але я вже позеленів.

– На жаль, бекону й бананів я не маю, – слово «бананів» Найджел вимовив з підкреслено британським акцентом: ба-НАУ-нів, – зате арахісове масло є, а ще три види желе. І яблучне масло.

– Яблучне масло підійде, – кивнув Джейк.

– Сюзанно, продовжуй, – попросив Роланд, коли Найджел пішов виконувати доручення. – Хоча, думаю, не варто так тебе підганяти. Коли поїмо, нам конче потрібно поспати. – Несхвальні нотки у його голосі свідчили, що ця думка аж ніяк його не надихала.

– Та, по-моєму, вже більше й розказувати особливо нічого, – сказала Сюзанна. – Звучить усе плутано… та й виглядає плутано, здебільшого, бо на нашій маленькій карті немає масштабу, – але кожну добу чи десь так вони роблять петлю: з Федіка до Кальї Брин Стерджис, потім назад до Федіка з дітьми, щоб з них там могли все витягти. Потім вони повертають дітей до Калій, а розумову поживу – до тюрми, де сидять ті Руйначі.

– До Девар-Тої, – уточнив Джейк.

Сюзанна кивнула.

– Питання в тому, як нам розірвати цей цикл.

– Ми пройдемо через двері на станцію «Край Грому», – сказав Роланд, – а зі станції вже подамося туди, де утримують Руйначів. А там… – Він обвів поглядом увесь свій ка-тет по черзі, потім підніс пальця й зробив холодний та промовистий жест: постріл.

– Але там будуть охоронці, – зауважив Едді. – Швидше за все, багато охоронців. Що, як вони переважатимуть нас чисельністю?

– Нам не звикати, – відказав на це Роланд.

Розділ II. СПОСТЕРІГАЧ

Один

Найджел повернувся з тацею завбільшки з колесо від воза. На ній височіли гори сандвічів, стояло два термоси з супом (яловичим і курячим), а ще напої в бляшанках – «кока-кола», «спрайт», «нозз-а-ла» і ще щось під назвою «віт-грін-віт». Покуштувавши, Едді оголосив, що гидота неймовірна.

Усі помітили, що Найджел повернувся вже не тим веселим і добродушним парубком, яким пробув бозна-скільки десятків і сотень років. Його голова, що обрисами повторювала льодяник, смикалася з боку в бік. Коли вона повертала ліворуч, він бурмотів: «Un, deux, trois!»,[28] праворуч: «Ein, zwei, drei!»[29] У ділянці діафрагми в нього тепер безперестану щось тихо клацало.

– Котику, що з тобою? – спитала Сюзанна, коли робот-помічник опустив тацю на підлогу перед ними.

– Самодіагностична перевірка вказує на те, що протягом наступних двох-шести годин станеться повна відмова системи, – сказав Найджел сумовито, проте спокійно. – Логічні помилки, що сталися раніше й були блоковані, тепер проникли в ЦМС. – Він рвучко вигнув шию праворуч. – Айн, цвай, драй! Живи вільно чи вмирай! Ґреґу в око поціляй!

– А що таке ЦМС? – спитав Джейк.

– І хто такий Ґреґ? – додав Едді.

– ЦМС – це абревіатура центральної ментальної системи, – пояснив Найджел. – Таких систем існує дві: раціональна та ірраціональна. Свідомість і підсвідомість по-вашому. Що ж до Ґреґа, то це Ґреґ Стілсон, персонаж роману, який я зараз читаю. Вельми цікавого. Називається «Мертва зона», автор Стівен Кінг. Але я гадки не маю, чому про нього сказав.

Два

Найджел розповів, що логічні помилки були звичним явищем для роботів Азимова, як він їх назвав. Що розумніший робот, то більше виникає помилок у його логіці… і то швидше вони проявляються. Давній народ (Найджел називав їх Творцями) компенсував це, запровадивши сувору карантинну систему, що блокувала дрібні глюки, неначе то була зона епідемії віспи чи холери. (Джейк подумав, що це досить-таки хороший підхід до лікування душевних захворювань, хоча психіатрам він, швидше за все, не припав би до душі – так вони б усі швидко лишилися без роботи.) Найджел вважав, що травма від пошкодження очей якимось чином послабила його системи ментального виживання, і тепер у його плати вивільнилося чимало різного паскудства, яке руйнує його здатність до дедуктивного та індуктивного мислення, направо й наліво пожираючи логічні системи. Робот запевнив Сюзанну, що в жодному разі не звинувачує її. Сюзанна підняла кулак до чола й подякувала йому дуже-дуже. Насправді вона не до кінця повірила старому доброму DNK 45932, але чому – не знала, чорт забирай. Може, то був лише відгомін з Кальї Брин Стерджис, де робот, не надто відмінний од Найджела, виявився злопам’ятним мерзотником. Але було й дещо інше.

«Високо сиджу, далеко гляджу», – подумала Сюзанна.

– Найджеле, простягни руки.

Робот виконав наказ, і всі побачили шорсткі на вигляд волосини, що застрягли на суглобах його сталевих пальців. А ще краплину крові на… сказати б, кісточці.

– Що це? – спитала вона, знімаючи кілька волосин і підносячи їх догори.

– Перепрошую, мем, я не…

Він не бачив. Авжеж, ні. У Найджела було інфрачервоне бачення, але справжніх очей воно не могло замінити, а справжніх очей він позбувся з вини Сюзанни Дін, дочки Дена, стрільця ка-тету Дев’ятнадцяти.

– Це волосини. А ще я бачу кров.

– А, так, – сказав Найджел. – На кухні були щури, мем. Мене запрограмовано на знищення шкідників щоразу, коли я їх помічаю. Нині їх розвелося дуже багато, яка прикрість. Світ дедалі більше зрушує з місця. – Аж раптом його голова шарпнулася ліворуч: – Un-deux-trois! Minnie Mouse est la mouse pour moi![30]

– Е-е-е… друже мій Найдж, скажи, а Мікі та Мінні ти прикінчив до того, як робити сандвічі, чи після? – поцікавився Едді.

– Після, сер, запевняю вас.

– Ну, все одно я пас, – відмахнувся Едді. – У штаті Мен я з’їв «пуербоя», досі від нього пузо розпирає.

– Сказав би вже: un, deux, trois, – докірливо мовила Сюзанна. Слова зірвалися з її вуст раніше, ніж вона усвідомила, що збирається їх вимовити.

– Що, даруй? – Едді сидів, обіймаючи її за плечі. Відколи вони вчотирьох зустрілися знову, він торкався Сюзанни за кожної можливості, неначе потребував підтвердження, що вона справжня, а не плід його уяви.

– Нічого. – Пізніше, коли Найджел або вийде з кімнати, або зламається, вона розповість йому про свій інтуїтивний здогад. На її думку, роботи на зразок Найджела та Енді, як ті в оповіданнях Айзека Азимова, що їх вона читала підлітком, не могли брехати. Можливо, Енді або був модифікований, або модифікував сам себе, тож для нього то була не проблема. Але Найджел, думала вона, з брехнею мав клопіт, ще й величенький. Їй здавалося, що Найджел, на відміну від Енді, був у сутності своїй доброзичливим. Але так – він або збрехав, або прикрасив правду про пацюків у коморі. А може, й не лише про це. Ein, zwei, drei та Un, deux, trois були для нього способом зняти напруження. Бодай ненадовго.

«Це Мордред, – роззираючись навколо, подумала вона. Потім узяла сандвіч, бо мусила щось з’їсти (як і Джейк, вона страшенно зголодніла), але апетиту вже не було й вона розуміла, що не отримає жодної втіхи, понуро проковтнувши їжу. – Він напав на Найджела, а тепер десь зачаївся і спостерігає за нами. Я знаю… відчуваю».

А відкусивши перший шматок якогось давно законсервованого, розфасованого у вакуумну упаковку загадкового м’яса:

Мати завжди знає.

Три

Спати у видобувальній палаті нікому не хотілося (хоча обирати спальні місця було з чого – триста чи більше ліжок зі свіжою, нещодавно перестеленою білизною), та й покинуте місто привабливішим не здавалося. Тож Найджел повів їх до свого помешкання, час від часу зупиняючись, щоб несамовито струснути головою, наче прочищаючи її, і полічити до десятка – німецькою чи французькою. До цього він почав додавати цифри іншою мовою, якої ніхто з них не знав.

Їхній шлях пролягав через кухню, де тихо гули незліченні машини з іржостійкої сталі, дуже не схожу на ту, яку Сюзанна відвідала в тодеші під замком Дискордія. Готуючи для них їжу, Найджел створив помірний гармидер – це вони бачили. Але від щурів, живих чи дохлих, не було ні сліду. Та ніхто цього не прокоментував.

Сюзаннине відчуття, що за ними спостерігають, напливало і відступало.

За коморою виявилося маленьке чепурне трикімнатне помешкання, де, судячи з усього, прихиляв голову Найджел. Спальні тут не було, зате за вітальнею і буфетною, всуціль заставленою обладнанням для нагляду, був охайний кабінет, вздовж стін якого йшли стелажі з книжками. Також тут стояли дубовий стіл та велике зручне крісло під галогеновою лампою для читання. На столі був комп’ютер виробництва «Північного центру позитроніки», що саме по собі не дивувало. Найджел приніс їм ковдри й подушки, запевнивши, що вони чисті й свіжі.

– Не знаю, може, ти й спиш навстоячки, але мені здається, що посидіти-почитати ти любиш, як і всі ми, – сказав Едді.

– О так, це правда, раз-два-три, – відповів Найджел. – Мені подобаються хороші книжки. Це передбачено моїм програмуванням.

– Ми поспимо шість годин і підемо далі, – повідомив їм Роланд.

Тим часом Джейк вирішив ближче придивитися до книжок. Юк не відступав від нього ні на крок, постійно крутився під ногами, поки Джейк роздивлявся спинки, зрідка витягаючи ту чи іншу книгу, щоб зазирнути всередину.

– Бачу, в нього тут увесь Діккенс, – сказав він. – А ще Стейнбек… Томас Вулф… Зейн Ґрей… якийсь Макс Бренд… ще якийсь Елмор Леонард… і незмінно популярний Стів Кінг.

Вони всі неквапом оглянули дві полиці, заставлені книжками Кінга. Було їх понад тридцять, і принаймні чотири томи були дуже великі, а два взагалі – завтовшки з цеглину. Скидалося на те, що з бриджтонських часів Кінг був надзвичайно працьовитою письменницькою бджілкою. Найновіша книга називалася «Серця в Атлантиді», а опублікували її в добре знайомому їм усім році: 1999-му. Єдині книжки, яких бракувало, – про них самих. За умови, якщо Кінг їх написав. Джейк переглянув сторінки з авторськими правами і побачив декілька очевидних пробілів. Але це могло й нічого не означати, адже Кінг так багато написав.

Сюзанна поцікавилася в Найджела, але той відповів, що ніколи не тримав у руках книжок Стівена Кінга, в яких ішлося б про Роланда з Гілеаду чи Темну вежу. Промовивши це, робот смикнув головою ліворуч й порахував французькою, цього разу аж до десяти.

– А все-таки, – сказав Едді, коли Найджел вийшов клацаючи з кімнати. – Сто пудів, що тут купа іншої інформації, яка може статися нам у пригоді. Роланде, як думаєш, може, нам забрати книжки Стівена Кінга з собою?

– Може, й слід би було, – відповів Роланд. – Але ми цього не зробимо. Вони можуть збити нас з пантелику.

– Чому ти так вважаєш?

Та Роланд лише похитав головою. Він не розумів, чому так сказав, але знав, що то була правда.

Чотири

Центр керування експериментальною станцією «Дуга-16» розташовувався на чотири поверхи нижче видобувальної палати, кухні й Найджелового помешкання. Пройти туди можна було через капсулоподібний вестибюль. Двері до нього відчинялися зовні за допомогою трьох ідентифікаційних карток, які слід було вставляти одна за одною. Фонова музика на цьому найнижчому рівні федікського Догана звучала, наче пісні «Бітлз» у виконанні Коматозного струнного квартету.

Сам центр керування складався з дюжини кімнат, але та єдина, яка нас з вами цікавить, була повна екранів і пристроїв безпеки. Один з цих приладів активував маленьке, проте люте військо роботів-убивць, озброєних сничами й лазерними пістолетами, функція іншого полягала в тому, щоб випускати отруйний газ (того ж різновиду, яким Блейн убив людей у Ладі) у разі нападу ворога. А саме це, з погляду Мордреда Дескейна, і сталося. Він спробував одночасно й роботів-убивць активувати, і газ запустити, але пристрої не реагували на його команди. Тепер у Мордреда був закривавлений ніс, синець на лобі й розбита нижня губа, бо ж він упав зі стільця, на якому сидів, і покотився по підлозі, вивергаючи тонкі дитячі верески, які анітрохи не передавали всієї глибини його люті.

Бачити їх на п’яти різних екранах щонайменше й не мати змоги їх порішити чи бодай завдати шкоди! Не дивно, що він був такий злий! Він відчував, як його огортає жива пітьма, пітьма, що віщувала його перетворення, і примусив себе заспокоїтися, щоб цього не сталося. Він уже зрозумів, що перекидання з людини на павука вимагало колосальних витрат енергії. Пізніше це, можливо, не матиме значення, проте зараз йому слід було поберегтися, щоб не сконати від голоду, як бджолі на вигорілій ділянці лісу.

А зараз я покажу вам дещо химерніше, ніж усе, що ми з вами бачили досі. Але попереджаю заздалегідь: вашим першим бажанням буде розсміятися. Нічого поганого в цьому нема. Смійтеся, якщо хочете. Тільки не відводьте очей, бо навіть у вашій уяві ця істота може вам нашкодити. Пам’ятайте, що це дитя двох батьків і обидва вони – вбивці.

П’ять

Минуло лише кілька годин по його народженні, а Міїне дитятко вже важило двадцять фунтів і мало вигляд здорового шестимісячного малюка. З одягу в Мордреда був лише один підгузок, саморобний, з рушника. Так його перепеленав Найджел, коли приніс немовляті його першу їжу – живність, що бігала у Догані. Дитині потрібен був підгузок, бо вона ще не могла стримувати свої випорожнення. Мордред розумів, що вже зовсім скоро опанує ці функції свого тіла – може, навіть ще до кінця дня, якщо і далі ростиме такими темпами, – але йому хотілося, щоб це сталося якнайшвидше. Його дратувала власна ув’язненість в ідіотському немовлячому тілі.

Бути в такій пастці здавалося огидним. Подумати тільки – він упав зі стільця і тепер, закривавлений, лише безпорадно дриґав забитими руками й ногами та верещав! Його міг би підняти DNK 45932 – він був здатен опиратися наказам сина Короля не більше, ніж свинцева гиря, що летить з горішнього поверху, може протидіяти силі земного тяжіння. Але Мордред не наважувався його покликати. Коричнева сучка вже запідозрила, що з Найджелом щось не так. Коричнева сучка мала згубну прозірливість, а сам Мордред був до болю вразливий. Він міг контролювати кожен прилад на станції «Дуга-16», позаяк обходитися з машинерією було одним з його численних талантів. Та, лежачи на підлозі кімнати з табличкою «ЦЕНТР КЕРУВАННЯ» на дверях (колись давно, ще перед тим, як світ зрушив з місця, це місце називалося «Чільним»), Мордред починав усвідомлювати, що надто мало машин залишилося тут, щоб ними керувати. Не дивина, що його батько хотів знести Вежу й почати все спочатку! Цей світ був геть попсований.

Щоб залізти назад на стілець, йому довелося б спочатку перекинутися на павука, а там уже знову набути людської подоби… але на той час, як він це все зробив, у шлунку бурчало від голоду, а в роті з тієї ж причини відчувався неприємний присмак. Він почав підозрювати, що енергію з нього висмоктувало не лише перетворення; павук був ближчий до його справжньої іпостасі, тож у павучій формі обмін речовин у його тілі відбувався швидше. Його думки змінювалися також, але в цьому якраз була принадність, бо його людські думки забарвлювалися емоціями (над якими він поки що не мав влади, хоча з плином часу, напевно, навчився б ними керувати), і це було здебільшого неприємно. Думки павука насправді не були думками, принаймні не в людському розумінні. То було темне шумування, що неначе здіймалося з глибин якоїсь вологої внутрішньої землі. Вони були про те, щоб

(ЇСТИ)

і

(ЛАЗИТИ)

і

(ГВАЛТУВАТИ)

і

(ВБИВАТИ)

Найрізноманітніші приємні способи здійснення всіх цих бажань гуркотіли в зародковій свідомості дан-тете, наче велетенські машини, що мчали, все набираючи швидкість, у мороці найтемнішої в світі ночі. Думати в такий спосіб, позбутися своєї людської половини, здавалося йому надзвичайно привабливим, але зараз, поки він був майже беззахисний, це могло призвести лише до загибелі.

І майже призвело. Він підняв праву руку (рожеву, гладеньку і голеньку), щоб роздивитися праве стегно, яке зачепила куля коричневої сучки. І хоч відтоді Мордред суттєво збільшився в розмірах, майже вдвічі виріс уздовж та набрав ваги, рана не гоїлася, так відкритою і лишалася. Звідти досі сочилася кров і ще якась кремоподібна речовина, темно-жовта і смердюча. Він думав, що ця рана в його людському тілі не загоїться ніколи. Так само, як і його павуче тіло ніколи не зможе відростити ногу, яку відстрелила йому сучка. І якби вона не перечепилася – ка: еге ж, він анітрохи в цьому не сумнівався, – то куля б замість ноги влучила йому в голову, і тоді гру було б скінчено, бо…

Пролунав різкий хрипкий дзвінок. Він поглянув на монітор, що показував простір перед головним входом, і побачив робота-помічника, який стояв, тримаючи в руці мішок. У тому мішку щось запекло борсалося, і рот чорноволосого дитяти у невміло пов’язаному підгузку, що сиділо перед рядами моніторів, одразу ж наповнився слиною. Малюк простягнув чарівливу пухкеньку ручечку і натиснув декілька кнопок. Вигнуті зовнішні двері зали контролю безпеки від’їхали, відчиняючись, і Найджел ступив у вестибюль, сконструйований за подобою повітряного шлюзу. Мордред негайно перейшов до натискання кнопок, послідовність яких (2-5-4-1-3-1-2-1) відчиняла внутрішні двері, але така річ, як регулювання моторики, була для його тіла ще невідома, тож у відповідь на його спроби пролунав один різкий дзвінок, і жіночий голос, що доводив до сказу (бо нагадував йому голос коричневої сучки), сказав: «ВИ НАБРАЛИ НЕПРАВИЛЬНИЙ КОД БЕЗПЕКИ ДЛЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ. У ВАС Є ЩЕ ОДНА СПРОБА, ЯКУ ВИ МАЄТЕ ПОВТОРИТИ ПРОТЯГОМ НАСТУПНИХ ДЕСЯТИ СЕКУНД. ДЕСЯТЬ… ДЕВ’ЯТЬ…»

Якби Мордред був здатен говорити, він сказав би: «Пішла на хрін», – але говорити він ще не вмів. Найбільше, на що він міг здобутися, – немовляче белькотіння, що, поза сумнівом, викликало б у Мії шалену хвилю материнської гордості. Він вирішив не морочитися більше з кнопками – надто вже сильно йому кортіло дістати те, що робот приніс у мішку. Пацюки (він припускав, що то пацюки) цього разу були ще живі. Живі, кров ще струмувала у їхніх венах.

Мордред заплющив очі й зосередився. Червоне світло, яке Сюзанна бачила перед його першим перетворенням, знову пробігло під його світлою шкірою від маківки до заплямленої п’яти. Коли світло проходило через відкриту рану на стегні немовляти, млявий потік крові й гнойовиці на мить зацебенів дужче, і Мордред тихо скрикнув від болю. Його рука опустилася до рани й у бездумному порухові до втамування розмастила кров по маленькому животику. На якусь мить з’явилося відчуття чорноти, що здіймалася, щоб заступити собою червоний потік, у супроводі тремтіння тіла. Втім, цього разу трансформація не відбулася. Важко дихаючи, немовля відкинулося назад на стільці, й крихітний струмок прозорої сечі потік з його пеніса на рушник-підгузок. Під панеллю керування, перед стільцем з немовлям, яке важко, достоту по-собачому, дихало, щось приглушено ляснуло.

У протилежній стіні поїхали вбік, відчиняючись, двері з табличкою «ГОЛОВНИЙ ВХІД». Найджел незворушно протупав усередину. Тепер його капсулоподібна голова смикалася постійно, рахуючи вже не двома-трьома мовами, а вже дванадцятьма.

– Сер, я чесно не зможу далі…

Мордред радісно загугукав, як це роблять немовлята, і простягнув руки до мішка. Думка, яку він передав, звучала чітко й холодно: «Заткнися. Дай мені те, що мені потрібно».

Найджел поклав мішок йому на коліна. Там, усередині, щось жалібно квилило, і квиління це було дуже подібне до людської мови, і Мордред усвідомив, що в мішку борсалася одна-єдина істота. То це не щур! Щось більше! Більше й повнокровніше!

Відкривши мішок, він зазирнув досередини. На нього благально дивилася пара очей із золотистими облямівками. Спершу він подумав, що то нічний птах, той, що робить ух-ух, Мордред не знав, як він називається, але потім добачив, що тіло істоти в мішку було вкрите не пір’ям, а шерстю. То був трокен, якого в багатьох краях Серединного світу називали пухнастиком-шалапутом, зовсім малий, щойно від материнської цицьки.

«Спокійно, спокійно, – спрямував він тваринці думку, відчуваючи, як наповнюється слиною рот, – ми з тобою в одному човні, маленький друже. Ми дві сироти у жорстокому хижому світі. Не смикайся, і я тебе втішу».

Підкорити собі таку юну і простодушну істоту було не важче, ніж керувати машинами. Мордред зазирнув у її думки й знайшов той вузол, що керував зачатками волі. Він потягнувся до нього рукою, створеною його думкою – його волею, – і вхопився за нього. Коротку мить він чув полохливу, сповнену надії думку створіння

(будь ласка не кривдь мене не кривдь; будь ласка не вбивай; я хочу жити хочу гратися радіти; не кривдь мене будь ласка не кривдь мене будь ласка я хочу жити) і відповів:

«Усе добре, не бійся, маленький, усе добре».

Пухнастик у торбі (Найджел знайшов його у гаражі, відрізаного від матері, братів і сестер автоматичними дверима, що зачинилися) заспокоївся – не до кінця повіривши, але сподіваючись повірити.

Шість

Лампи у Найджеловому кабінеті горіли на чверть потужності. Коли Юк заскімлив, Джейк одразу прокинувся. Решта спали – принаймні поки що.

Юку, що таке?

Пухнастик не відповів, тільки й далі скорботно стогнав. Його обведені золотом оченята вдивлялися в морок дальнього кутка кабінету, неначе бачили там щось страхітливе. Джейк пам’ятав, що й сам колись подібно дивився в куток своєї кімнати, прокинувшись у передсвітанкову годину від кошмару, в якому бачив Франкенштейна, чи Дракулу, чи

(тираношербета Врекса)

ще якогось бабаюку, Бог його знає. Тепер же, гадаючи, що шалапути теж могли бачити кошмарні сни, він ще наполегливіше спробував прочитати Юкові думки. Попервах не було нічого, потім з’явилося глибоке розмите видиво

(очі очі що визирають з темряви)

якоїсь істоти, можливо, що й пухнастика-шалапута в мішку.

– Шшшш, – прошепотів Джейк на вухо Юку, пригортаючи його до себе. – Не розбуди, їм треба поспати.

– Ати, – дуже тихо сказав Юк.

– Це просто поганий сон, – прошепотів Джейк. – Мені вони теж іноді докучають. Вони не справжні. Ніхто не садовив тебе в мішок. Лягай спати.

– Ати. – Юк поклав писок на праву передню лапу. – Юк ихо.

«Правильно, – подумав Джей так, щоб друг його почув. – Юку, тихо».

Очі з золотистою облямівкою все ще зберігали стривожений вираз і заплющилися не одразу. Та потім Юк підморгнув Джейку одним оком і заплющив обидва. А за мить уже спав. Десь неподалік загинув один з його родичів… але смерть була звичаєм світу: то був жорстокий світ, завжди таким був.

Юку снилося, що вони з Джейком під помаранчевим сяйвом Місяця-Торговця. Джейк долучився до нього у своєму сні, й вони снили про Місяць Старого Блукальця разом.

Юку, хто помер? – спитав Джейк під однооким прищуром всезнаючого Торговця.

Юк, – відказав його друг. – Дела. Багато.

Старий Тандитник витріщався на нього порожнім помаранчевим поглядом, і Юк більше нічого не сказав. Натомість він знайшов у своєму сні ще один сон, і туди Джейк також вирушив за ним. Цей сон був кращий. У ньому вони вдвох бавилися в яскравих променях сонця. До них підійшов інший пухнастик – на вигляд сумний. Він намагався з ними поговорити, але ні Джейк, ні Юк нічого не зрозуміли, бо розмовляв він англійською.

Сім

Мордреду бракувало сили витягти шалапута з мішка, а Найджел чи то не хотів, чи то не міг йому допомогти. Робот просто стовбичив у дверях Центру керування, вихиляючи голову то в один бік, то в другий, рахуючи й клацаючи гучніше, ніж до того. З його нутрощів повіяло чимось гарячим і горілим.

Мордред спромігся перевернути мішок, і шалапут, якому, певно, було півроку, не більше, випав йому на коліна. Його очі були напіврозплющені, та жовто-чорні очні яблука були тьмяні й не рухались.

Мордред закинув голову назад, морщачись від зосередження. Знову червоний спалах пробіг його тілом, і волосся спробувало стати сторч. Але, не встигнувши навіть здійнятися, воно зникло разом з немовлячим тілом, на якому росло. З’явився павук. Він підчепив тіло тваринки чотирма з семи лап і без зусиль підняв його до жадібно розтуленого писка. За двадцять секунд він висмоктав з пухнастика всю кров. Потім вгризся у м’який низ живота, розірвав його, підняв трупик вище і зжер кишки, що вивалилися звідти: смачні пакунки закривавленого м’яса, що обіцяли силу. Глухо постогнуючи від задоволення, павук вгризся глибше, переламав хребет пухнастика-шалапута і висмоктав краплини спинного мозку. Найбільше енергії давала кров – еге ж, завжди кров, Прародителям це було добре відомо, – але в м’ясі теж крилася сила. У подобі людської дитини (Роланд раз назвав його словом, яким у давньому Ґілеаді пестливо називали дітей: ба-бо) він не зміг би поживитися ні кров’ю, ні м’ясом. Найпевніше, захлинувся чи вдавився б. Але як павук…

Доївши, він викинув труп на підлогу, як раніше висмоктаних щурів. Їх прибрав Найджел, його відданий і заклопотаний дворецький. Але цього разу той здихатися решток не поспішав. Найджел стояв мовчки, хоч Мордред безліч разів проревів: «Найджеле, ти потрібен!» Довкола робота вже ширився запах горілої пластмаси, такий сильний, що ввімкнулися вентилятори на стелі. DNK 45932 стояв, повернувши обличчя з осліплими очима ліворуч. Це надавало йому на диво допитливого вигляду, немовби він помер, збираючись поставити важливе питання, як-от «У чому сенс життя?» або «Хто вкинув штани в юшку місіс Мерфі?»[31] Хай там як, а його коротка кар’єра мисливця на щурів і шалапутів скінчилася.

Наразі Мордред був повен сил та енергії – свіжий харч був чудесний, – але так триватиме недовго. Якщо він залишатиметься в подобі павука, то використає поновлений запас сил швидше. Та якщо повернеться до свого немовлячого вигляду, то не зможе навіть злізти зі стільця, на якому сидів, і знову надіти підгузок (який, звісна річ, сповз із тіла підчас перетворення). Але він мусив перевтілитися, бо в павучому тілі геть не міг чітко й прозоро мислити. Про те, щоб павук дедуктивно міркував, не могло бути й мови. Сама думка про це скидалася на чорний жарт.

Білий наріст на павучій спині заплющив свої людські очі, й чорним тілом пробігло густо-червоне світіння. Лапи підібгалися до тіла й щезли. Наріст, що мав вигляд голови немовляти, збільшувався в розмірах і набував чіткості рис, а тіло світлішало і прибирало людських обрисів. Сині очі немовляти (очі снайпера, очі стрільця) спалахнули. Він ще був сповнений сил після м’яса й крові пухнастика-шалапута, він відчував це, коли трансформація добігала кінця, але заразом утратив певну міру сили (так піна осідає в кухлі пива). І не лише тому, що змінював подобу. Просто він ріс – семимильними кроками. Такий ріст вимагав безперервного живлення, а на експериментальній станції «Дуга-16» харчів для нього було дуже мало, чорт забирай. У самому місті Федік – також.

Звісно, були консерви, харчі в пакетах із фольги, напої-енергетики в порошках – такого добра вистачало. Але йому це все не підходило. Він потребував сирого м’яса, а ще більше – крові. Проте кров тварин лише нетривалий час могла підтримувати лавину його зростання. Вже дуже скоро йому знадобиться людська кров, інакше темпи його росту вповільняться, а згодом і зупиняться взагалі. Прийде біль від голоду, але той біль, що безнастанно свердлитиме йому всі життєво важливі органи, буде дрібницею порівняно з розумовою і духовною мукою від того, що на багатьох екранах він бачить їх, досі живих, возз’єднаних, втішених спільною метою.

Мукою від того, що він бачить його. Роланда з Ґілеаду.

Цікаво, звідки він усе це знав? Може, знання передалися йому від матері? Почасти так, бо він відчув мільйон Міїних думок і спогадів (а заразом і Сюзанниних), що ринув на нього потоком, коли її пожирав. Але звідки він міг знати, що те саме відбувалося й з Прародителями? Що, наприклад, вампір, котрий вихлебтав життя з одного француза, раптом заговорив французькою, й тривало так тиждень чи десять днів, він розмовляв нею, як рідною, аж поки це вміння не стало слабнути, як і спогади жертви…

Звідки він міг про таке знати?

А яке це мало значення?

Тепер він дивився, як вони спали. Хлопець, Джейк, прокинувся, але ненадовго, одразу ж заснув. А перед тим Мордред дивився, як вони їли: четверо дурисвітів і пухнастик – такий соковитий, сповнений сил, – вечеряли, посідавши в коло. Вічно вони сідали в коло, те коло вони утворювали, навіть коли сідали перепочити п’ять хвилин у дорозі, навіть не усвідомлюючи того, що окреслюють своє коло, яке відгороджувало їх від решти світу. У Мордреда кола не було. Хоч і новачок у світі, він уже розумів, що його ка – завжди бути поза колом, так само, як у північного вітру ка – віяти в межах половини компаса: з півночі на схід і назад, знову вистуджувати північ. Він змирився з цим, та все одно споглядав їх з обуренням і ненавистю аутсайдера, знаючи, що завдасть їм болю і радітиме з цього. Він був поріддям двох світів, як напророчене злиття Прим та Ам, ґадоша і ґодоша, Ґана та Ґілеаду. У певному значенні він був як Ісус Христос, тільки чистокровніший за овечого бога-людину, бо в овечого бога-людини був лише один справжній батько, що перебував на гіпотетичних небесах, і вітчим, який жив на Землі. Бідолашний старий Йосип, він носив роги, що наставив йому сам Господь Бог.

А в Мордреда Дескейна було двоє справжніх батьків. І один з них зараз спав перед його очима, що втупилися в екран.

«Ти старий, батьку», – подумав він зі злою втіхою. Але заразом ця думка дала йому відчуття, що він маленький і жалюгідний, не більше, ніж… ну, не більше, ніж павук, що зиркає вниз зі своєї павутини. Мордред був одним цілим, що складалося з двох близнюків, і залишатиметься близнюками, аж доки Роланд з Ґілеаду не буде мертвий і останній ка-тет розпадеться. А той журливий голос, що радив йому піти до Роланда й назвати його батьком? Назвати Едді та Джейка братами, а Сюзанну – сестрою? То був легковірний голос його матері. Та вони прикінчать його раніше, ніж він встигне бодай слово мовити (якщо, звісно, на той час буде здатен на щось більше, ніж немовляче белькотіння). Вони відріжуть йому яйця й згодують їх хлопцевому шалапуту. Потім поховають його кастроване тіло, посеруть на ту землю, де він лежатиме, й підуть собі далі.

Ти нарешті постарів, батьку, і ходиш тепер, кульгаючи, і наприкінці дня я побачу, як ти потираєш стегно, а рука ледь помітно тремтить.

Дивіться, якщо зможете. Ось сидить немовля зі смугами крові на світлій шкірі. Ось сидить немовля й плаче своїми безмовними моторошними слізьми. Ось сидить немовля, що знає так багато і так мало, і хоч нам слід якнайдалі тримати свої пальці від його рота (бо відкусить, воно гризуче, мов дитинча крокодила), трохи пожаліти його ніхто не заборонить. Якщо ка – це поїзд (а так воно і є, величезний гуркотливий потяг, може, психічно здоровий, а може, й ні), тоді цей осоружний маленький лікантроп є його найвразливішим заручником, прив’язаний не до рейок, як маленька Нелл,[32] а до прожектора локомотива.

Нехай він умовляє себе, що має двох батьків, і в цьому є дещиця правди, але зараз із ним нема жодного з батьків, і матері також. Він з’їв свою матір живцем, правду кажете, зжер мало не цілком, вона була його першим харчем. Та чи був у нього вибір? Він останнє диво, породжене ще не зруйнованою Темною вежею, занепадне поєднання раціонального та ірраціонального, природного і надприродного, і попри це, він самотній, попри це, він голодний. Можливо, долею йому судилося правити низкою всесвітів (чи знищити їх усі), та поки що він спромігся покомандувати лише одним старим роботом-помічником, який уже пішов на галявину, де закінчується земний шлях.

Він дивиться на стрільця, який спить, з любов’ю й ненавистю, з відразою і водночас тягнучись до нього. Але якщо навіть припустити, що він піде до них і його не вб’ють… Що, як вони приймуть його? Так, думка сміховинна, але чому б не припустити, бодай теоретично? Тоді йому доведеться визнати, що Роланд поставлений над ним, прийняти Роланда як свого діна, а цього він ніколи не зробить, ніколи, ні, ніколи.

Розділ III. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ

Один

– Ти спостерігав за ними, – промовив тихий насмішкуватий голос. І проспівав уривок безглуздої колискової, яку Роланд згадав би зі своїх ранніх років: «Квітка-лелітка, спи, моя квітко, нікому не віддамо, мій маленький ти ба-бо!» – Тобі сподобалося те, що ти бачив перед тим, як заснути? Ти помітив, як вони пішли разом із занепалим світом?

Напевно, десять годин минуло, відколи робот Найджел, хатній помічник, виконав свій останній обов’язок. Мордред, який справді був міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, не відчуваючи ні запаморочення в голові від того, що різко прокинувся, ні подиву. Він побачив чоловіка в синіх джинсах і парці з каптуром, що стояв на сірих кахлях Центру керування. Свої гунна – потертий речовий мішок – він кинув собі під ноги. Його щоки пашіли рум’янцем, обличчя було вродливе, очі горіли вогнем. У руці гість тримав автоматичний пістолет. Дивлячись у темне око дула, Мордред Дескейн удруге за весь час збагнув, що навіть боги смертні, якщо їхню божественість розбавлено людською кров’ю. Але він не злякався. Цей чоловік був йому не страшний. Мордред озирнувся на монітори, що показували Найджелове помешкання, й пересвідчився, що новоприбулий не збрехав: там справді було порожньо.

Усміхнений незнайомець, який, здавалося, виріс з-під землі, підніс руку, в якій не було пістолета, до каптура і трохи відгорнув його. Мордред побачив, що всередині зблиснув метал. У підкладку каптура вплели металевий дріт.

– Я називаю це своїм «капелюшком-розумакою», – сказав незнайомець. – Я твоїх думок чути не можу, і це мінус. Зате ти не зможеш проникнути в мою голову, а це вже…

(беззаперечний плюс, еге ж)

– …беззаперечний плюс, правда ж?

На куртці в нього було дві нашивки. На одній стояв напис «Армія США» і було зображення птаха – орла, а не ух-ух. На другій Мордред прочитав ім’я та прізвище: РЕНДАЛ ФЛЕҐҐ. Як виявилося, він уже вмів читати, але це відкриття теж його не здивувало.

– Бо, якщо ти схожий на свого батька… на Червоного Батька… тоді сила твого розуму перевершує звичайні можливості спілкування. – Чоловік у парці захихотів. Бо не хотів, щоб Мордред довідався, як йому страшно. Можливо, він переконав себе, що йому не страшно, що він прийшов сюди з власної волі. Може, й так. Мордреду було байдуже, так це чи ні. Також не мали для нього значення чоловікові плани, що булькотіли в його голові, наче гарячий суп на плиті. Невже чоловік справді вірив, що «розумака» захищав його думки? Мордред придивився, зазирнув глибше й зрозумів, що відповідь «так». Дуже зручно.

– Хай би там що, я вважаю, що перестрахуватися ніколи не зайве. Обережність – завжди наймудріша політика. Інакше як би я пережив падіння Фарсона і загибель Ґілеаду? Я б не хотів, щоб ти проник у мою голову і примусив стрибнути з даху висотки, навіщо мені це? Хоча й навіщо це тобі? Тобі потрібен я чи хтось інший, бо ж це відро з болтами скисло, а ти лише безпорадний ба-бо, не можеш навіть до ладу пов’язати собі на засрану дупу підгузка!

І незнайомець, який насправді незнайомцем не був, розсміявся. Мордред сидів на стільці й дивився на нього. На щоці в немовляти лишився рожевий слід, бо заснуло воно, підклавши під маленьку щічку ручечку.

– Думаю, ми зможемо спілкуватися, якщо я говоритиму, а ти киватимеш чи хитатимеш головою, – сказав чоловік. – А якщо чогось не зрозумієш, стукай по стільцю. Простіше простого! Ти згоден?

Мордред кивнув. Незнайомця нервував – très[33] нервував – пильний погляд палаючих синіх очей, але він намагався цього не виказати. Він знову подумав, чи не припустився помилки, прийшовши сюди. Але навіщо він тоді відстежував Міїн шлях, відколи вона зачала, – чи ж не заради цього? Безумовно, гра була небезпечна, але тепер існувало лише два створіння, що могли відімкнути двері біля підніжжя Вежі, перш ніж вона впаде… а вона таки впаде, і скоро, тому що письменнику лишилися лічені дні в його світі, й останні Книги про Вежу, три Книги, не буде написано. В останній з книг, яку він устиг написати у тому наріжному світі, Роландів ка-тет витіснив сея Ренді Флеґґа з палацу на автостраді, палацу, що в очах Едді, Сюзанни та Джейка нічим не різнився від Замку Оза Великого й Грізного (Зеленого Короля Оза, якщо вам це більш до вподоби). Насправді вони мало не вбили того старого поганця Волтера О’Дима, таким чином зорганізувавши хеппі-енд, щасливий (дехто міг би й так подумати) кінець. Та після 778-ї сторінки «Чаклуна та сфери» Стівен Кінг не написав ні слова про Роланда й Темну вежу, і саме це Волтер вважав насправді щасливим закінченням. Мешканці Кальї Брин Стерджис, діти-рунти, Мія та Міїна дитина: усе це досі спало в своєму зародку в підсвідомості письменника, істоти без дихання очікували свого часу за незнайденими дверима. А тепер Волтер вирішив, що вже запізно випускати їх на волю. Хоч упродовж усієї своєї кар’єри Кінг писав диявольськи швидко – був письменником з іскрою справжнього таланту, що перетворив себе на низькопробного (але багатого) кон’юнктурника, Алджернона Свінберна[34] від прози, коли ваша ласка, – та навіть йому не під силу було написати бодай перші сто сторінок завершальної частини історії за той час, що було йому відміряно, навіть якби він писав день і ніч.

Запізно.

Вибір письменник мав. Кому, як не Волтерові, було про це знати? Адже він був у Ле Кас Рой Рюс і бачив це в кристалі, що тримав у себе Червоний Дідуган (хоча тепер куля, безсумнівно, валялася, закинута, десь у кутку замку). Вже влітку 1997-го Кінг чітко знав історію Вовків, близнюків і летючих тарілок, званих Орізами. Але письменнику все це здавалося непідйомною роботою. Натомість він обрав собі для писання збірку пов’язаних між собою історій, які назвав «Серця в Атлантиді». І навіть зараз, у своєму будинку на Черепаховій алеї (де він не бачив ані єдиного нахожого), автор гаяв рештки свого часу на писанину про мир, любов і В’єтнам. Щоправда, один персонаж книги, яка мала стати для Кінга останньою, відігравав свою роль в історії Темної вежі, якою вона могла б бути. Але той хлоп – старий з унікальними властивостями мозку – вже ніколи не матиме шансу вимовити слова, що справді мали значення. Пречудово.

У єдиному світі, що справді мав значення, справжньому світі, де час ніколи не повертає в зворотний бік і жодну мить не можна прожити вдруге (правду кажуть), було 12 червня 1999 року. Жити письменникові залишалося менш ніж двісті годин.

Волтер О’Дим знав, що Темної вежі йому треба дістатися швидше, бо в цьому світі час (як і обмін речовин у деяких павуків) плинув швидше. Скажімо, за п’ять днів. Тобто п’ять з половиною на тому боці. Рівно стільки в нього було часу, щоб дійти до Темної вежі, несучи з собою відрізану ногу Мордреда Дескейна (ту, на якій була родима пляма)… відчинити двері внизу, зійти тими бурмотливими сходами… обійти замкненого Багряного Короля…

От якби йому зараз якийсь всюдихід… чи відповідні двері…

Чи не запізно було стати Богом-Вседержителем?

Може, й ні. У будь-якому разі, спробувати варто.

Криючись під сотнею імен, Волтер О’Дим довго блукав світами, та його кінцевою метою завжди була Вежа. Як і Роланд, він хотів піднятися нагору й побачити, хто там живе. Якщо кімната не порожня.

Він не належав до жодної кліки чи секти, віри чи угруповання, що постали за ті неспокійні роки, відколи захиталася Вежа, хоча їхні сіґули носив, коли це було йому вигідно. Його служіння Багряному Королю почалося порівняно недавно, як і служба Джону Фарсону, Доброму чоловікові, який дощенту зруйнував Ґілеад, останній бастіон цивілізації, потопив його у хвилі крові та вбивств. У ті роки Волтер, квазібезсмертний, сам доклав руку до цих убивств. Він був свідком кінця Роландового ка-тету на Єрихонському пагорбі, ка-тету, який, на думку Волтера, був для стрільця останнім. Свідком? Тут він трохи перебрав зі скромністю, богами й рибами клянуся! Під іменем Рудіна Філаро він воював, розфарбувавши обличчя в синій колір, кричав та йшов в атаку разом з рештою смердючих варварів і власноруч порішив Катберта Олгуда – стрілою в око. Але у вирі всіх тих подій він ні на мить не забував про Вежу. Ймовірно, саме тому клятий стрілець (коли того дня сонце завершило свою працю й сіло за обрій, живим лишився тільки Роланд з Ґілеаду) зумів утекти, заховавшись на дні воза з убитими, а тоді виповз із безладного звалища трупів на заході сонця, якраз перед їх спаленням.

Він бачив Роланда на кілька років раніше, в Меджисі. Тоді стрілець також вислизнув у нього з-під носа (але тут уже винуватцем був Елдред Джонас, той мисливець за трунами з тремтячим голосом і довгим сивим волоссям, та Джонас розплатився сповна). Тоді Король сказав йому, що з Роландом вони ще не покінчили, що стрілець лише наблизить кінець і зрештою спричинить крах, від якого сам сподівався врятувати. Волтер не вірив – аж поки одного дня в пустелі Мохейн не озирнувся й не побачив, що по його сліду йде один стрілець, постарілий за роки, що минули. Та повірити до кінця зміг лише після повторної появи Мії, яка сповнила давнє похмуре пророцтво, народивши сина Багряного Короля. Авжеж, Червоний Дідуган тепер був йому не потрібен. Але, навіть ув’язнений і божевільний, він становив небезпеку.

Та однак, поки Роланд його не доповнить, не зробить його величнішим за його власну долю, Волтер О’Дим був лише блукальцем, пережитком давніх часів, найманцем з невиразним прагненням проникнути до Вежі, перш ніж її буде поруйновано. Хіба ж не це насамперед привело його до Багряного Короля? Так. І не його провина була в тому, що великий король-павук схибнувся.

Та менше з тим. Бо ж зараз перед ним сидів син Короля з таким самим знаком на п’яті (вона якраз була у Волтера перед очима) і рівновагу було відновлено. Безперечно, йому слід бути обережним. Істота на стільці здавалася безпорадною, а може, навіть вважала себе такою, але не варто було її недооцінювати лише тому, що зовні вона скидалася на немовля.

Волтер опустив пістолет у кишеню (на мить, лише на одну мить) і витягнув руки вперед, порожні, долонями догори. Потім одну руку згорнув у кулак і підняв його до лоба. Повільно, не зводячи з Мордреда очей, остерігаючись перетворення (Волтер бачив, як воно відбувалося і що потім сталося з матір’ю маленького чудовиська), новоприбулий опустився на коліно.

– Хайл, Мордреде Дескейн, сину Роланда з Ґілеаду і Багряного Короля, чиє ім’я колись було в усіх на устах від Прикінцевого світу до Зовнішнього. Хайл тобі, сину двох батьків, що обидва ведуть свій рід від Артура Ельда, першого короля, котрий зійшов на трон після відходу Приму, і Вартового Темної вежі.

Якусь мить нічого не відбувалося. У Центрі керування панувала тиша і витав сморід спалених Найджелових плат.

Потім немовля підняло кругленькі кулачки, розгорнуло їх і піднесло догори руки. Встань, васале, й підійди.

Два

– Тобі краще не «світитися думками», – порадив незнайомець, підступаючи ближче. – Вони знали, що ти тут, а Роланд розумний, як чорт. Мудрий-дела, от він який. Одного разу він уже наздогнав мене і я думав, там мені й смерть. Правда думав. – Зі своїх ґунна чоловік, який інколи називав себе Флеггом (на іншому рівні Вежі він під цим іменем перетворив на руїни цілий світ), витяг арахісове масло й крекери. Перед тим він запитав дозволу свого нового діна, і немовля, хоч саме й потерпало від немилосердного голоду, по-королівському милостиво кивнуло. Волтер сів, підібгавши ноги, на підлогу й заходився швидко наминати, почуваючись захищеним у своєму «капелюшку» та не знаючи, що в його голові вже орудував непроханий гість і всі його знання зараз ретельно вивчалися. Поки тривало дослідження, йому нічого не загрожувало, але по тому…

Мордред підніс одну пухкеньку ручечку й зграбно провів нею в повітрі, креслячи знак питання.

– Як я врятувався? – спитав Волтер. – Ну, я вчинив так, як будь-який справжній пройдисвіт на моєму місці, – сказав йому правду! Показав йому Вежу, принаймні кілька її рівнів. Його це приголомшило настільки, що він розкрив свій розум, і я скористався його ж власним прийомом і загіпнотизував його. Ми були у фістулі часу, одній з тих, що їх часом виносить вихором із Вежі, і світ проходив повз нас, поки ми балакали в тому місці кісток, еге ж! Я приніс трохи інших кісток… людських кісток… і поки він спав, зодягнув їх у те, що лишилося від мого одягу. Я міг би вбити його на місці, та яку користь це дало б Вежі? І якщо вже на те пішло, яка користь була б тобі? Ти б ніколи не з’явився на цей світ. Справедливості заради, Мордреде, мушу сказати, що, зберігши Роланду життя і дозволивши видобути в цей світ свою трійцю, я врятував тобі життя ще до того, як тебе зачали. Я вислизнув на морське узбережжя – відчував, що мені потрібна невеличка відпустка, хі! А коли Роланд туди добувся, то пішов у один бік, а я – в інший, любий мій Мордреде, і ось я тут!

Він розсміявся з повним ротом крекерів і пирхнув крихтами собі на підборіддя й сорочку. Мордред усміхнувся, але йому стало гидко. І з цим він має працювати, з цим? З цим пожирачем крекерів і плювачем крихтами, з цим дурнем, який так захопився своїми минулими подвигами, що навіть не відчував небезпеки, яка нависла над ним зараз, і не розумів, що його захист пробито? Та на всіх богів, він смерті заслуговував! Але перш ніж це станеться, Мордреду потрібно було зробити дві речі. Перше – дізнатися, куди пішли Роланд і його друзі. Друге – наїстися. Цей дурень придатний для обох цілей. А що полегшувало Мордреду завдання? А те, що Волтер постарів, став старим, і смертельно самовпевненим, і надто марнославним, щоб це осягнути.

– Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут, а не блукаю світами у справах твого батька, – сказав Волтер. – Правда ж?

Мордреда це не цікавило анітрохи, та все одно він кивнув. У животі забурчало.

– Правду кажучи, я саме зараз їх залагоджую, – сказав Волтер, сяйнувши найчарівливішою своєю усмішкою (щоправда, трохи зіпсованою арахісовим маслом, що прилипло до зубів). Колись давно він, мабуть, знав, що всі заяви, які починаються словами «правду кажучи», майже в усіх випадках виявляються брехнею. Але забув. Застарий, щоб знати. Надто марнославний, щоб знати. Надто дурний, щоб пам’ятати. Та, попри це, він був обережний. Відчував силу дитини. У голові? Дітвак длубався у нього в голові? Та ну, авжеж, ні. Істота, ув’язнена в дитячому тілі, була могутня, таж не настільки.

Волтер переконливо нахилився вперед, обіймаючи коліна.

– Твій Червоний Батько… занедужав. Не сумніваюся, це через те, що він так довго прожив поряд з Вежею і так багато про неї думав. Тепер лише ти можеш завершити справу, яку він розпочав. А я тобі допоможу.

Мордред кивнув, неначе від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.

– Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, – вів далі Волтер. – Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.

Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.

Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, – інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, – простежити зворотний шлях цього йолопа.

Але спершу…

Волтерова усмішка трохи зблякла.

– Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.

Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка – не втілення простодушності й невинності?

– Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, – сказав Волтер. – 3 нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька – твого Білого Батька – і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? – Від люті він підвищив голос.

Мордред невинно кивнув, округливши свої гарненькі оченята так, що це можна було сприйняти як страх, зачарування (чи те й те водночас). Безперечно, Волтер О’Дим пишався собою понад усяку міру, і питання тепер було тільки в тому, коли його схопити – зараз чи потім? Мордред хотів їстоньки, але вирішив, що трохи ще потерпить. Було щось напрочуд принадне у тому, щоб споглядати, як цей дурень гаптує останні миті свого життя, навіть про це не підозрюючи.

І знову Мордред накреслив у повітрі знак запитання.

Останні сліди усмішки злетіли з Волтерового обличчя.

– Чого я насправді хочу? Про це ти питаєш?

Мордред кивнув: так.

– Якщо хочеш правду, то мене цікавить зовсім не Темна вежа. Роланд – от хто не йде мені з думки й завжди мене супроводжує в душі. Я хочу бачити його мертвим. – Волтер уже не всміхався, його тон був жорстким і безапеляційним. – За всі ті довгі піщані ліги, що він переслідував мене; за весь клопіт, що він мені спричинив; і за Багряного Короля також – за справжнього Короля, розумієш; за його нахабство й затятість не здаватися у пошуках, хай би які перепони не траплялися на його шляху; а понад усе – за його матір, яку я колись кохав. – І притишивши голос: – Або принаймні жадав. У будь-якому разі саме він її вбив. Байдуже, яку роль я чи Рея з Коосу відіграли у тій справі, сам хлопець зупинив її дихання – своїми клятими револьверами, тупою головою і спритними руками.

Що ж до загибелі Всесвіту… я скажу, хай буде як буде: крига, вогонь чи темрява. Що такого доброго зробив мені Всесвіт, що я маю перейматися за його добробут? Усе, що я знаю, – життя Роланда з Ґілеаду було надто довгим, і тепер я хочу, щоб той сучий син пішов на харч хробакам. І забрав з собою тих, кого видобув.

Втретє і востаннє Мордред вивів перед собою знак питання.

– Звідси до Девар-Тої ведуть лише одні робочі двері, юний володарю. Ті, якими користуються Вовки… чи користувалися. Певно, тепер уже їхні походи в минулому. Роланд і його друзі справді пройшли крізь ті двері, але не хвилюйся, їм буде що робити, коли опиняться на тому боці. На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна! Може, ми візьмемо їх, поки вони розбиратимуться з Руйначами, позосталими Дітьми Родерика та істинними вартовими. Хочеш?

Немовля ствердно кивнуло, не вагаючись. Потім запхало пальчики до рота й заходилося смоктати.

– Так, – сказав Волтер, широко й сліпучо всміхаючись. – Голодний, авжеж, ти голодний. Але я певен, ми знайдемо тобі на обід щось ліпше од щурів і малих пухнастиків-шалапутів. Згода?

Мордред знову кивнув. Він теж не сумнівався, що пообідає кимось жирнішим.

– Можна, я пограюся в доброго татка і понесу тебе? – запитав Волтер. – Так тобі не доведеться перекидатися на павука. Брр! Мушу сказати, що павук – це не та подоба, за яку легко полюбити чи хоча б симпатизувати.

Мордред уже простягав рученята.

– Ти ж не обкакаєш мене, правда? – недбалим тоном спитав Волтер і зупинився на півдорозі до стільця. Його рука опустилася в кишеню, і Мордред з тривогою усвідомив, що підступний мерзотник щось від нього приховує: він знав, що так званий «капелюшок-розумака» не працює. І тепер збирався скористатися пістолетом.

Три

Насправді Мордред переоцінив здібності Волтера О’Дима. Та чи ж не притаманна ця риса всім юним? Можливо, вона навіть допомагає їм виживати. Хлопчикові, що дивиться на світ широко розплющеними очима, дешеві трюки найнезграбнішого в світі штукаря видаються чудесами. Лише насамкінець цієї гри Волтер зрозумів, що до чого, але він, лукавий, давно натренувався виживати, справді-бо, і коли розуміння прийшло, збагнув усе.

Є такий вираз – слон у вітальні. Ним описують життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди сторонні часом запитують: «Як ви допустили, щоб таке тривало роками? Невже ви не бачили слона у вітальні?» І тому, в кого життя спокійніше, надзвичайно важко зрозуміти відповідь, найближчу до правди: «На жаль, він уже був там, коли я переїхав (переїхала). Я не знав (знала), що то слон, думав (думала), то предмет меблів». Отут для деяких – щасливчиків – настає момент, коли вони кажуть «ага», зненацька осягнувши різницю. Такий момент настав і для Волтера. Настав пізно, але не занадто.

Ти ж не обкакаєш мене, правда? – таке питання він поставив, але між словами «обкакати» й «мене» раптово збагнув, що в його домі – непроханий гість… який був там увесь час. І немовлям його аж ніяк не можна було назвати. То був довготелесий підліток з опуклим лобом, прищавим обличчям і помірно-допитливими очима. Напевно, ця візуалізація якнайкраще відображала стан Мордреда Дескейна, яким він був на ту мить, кращої Волтеру годі було уявити: малолітній хатній злодюжка, що, цілком можливо, «стирчав» від якогось аерозольного засобу для чищення.

І він перебував там увесь той час! Боже, як він міг цього недобачити? Зломщик же навіть не ховався! Він стояв, прихилившись до стіни, широко роззявивши рота, і загрібав усе, що бачив.

Його плани взяти Мордреда з собою – використати його, щоб покінчити з Роландом (якщо це не зроблять за нього вартові Девар-Тої), а потім убити малого покидька й забрати з собою його цінну ліву ногу – миттєво зійшли нанівець. А наступної миті виник новий план, простий, як усе геніальне. Не можна показувати йому, що я зрозумів. Один постріл – от і все, на що я можу піти, та й то лише тому, що повинен. Потім я втечу. А якщо ні, то, можливо, він сконає з голоду, перш ніж…

Раптом Волтер зрозумів, що не може поворухнути рукою. Чотири пальці зімкнулися на руків’ї пістолета в кишені куртки, але так і застигли. Один палець був дуже близько від гашетки, але він не міг нічого зробити. Відчуття було таке, що його зацементували. І тут Волтер уперше побачив блискучий дріт. Він тягнувся з беззубого рожевого рота немовляти, яке сиділо на стільці, перетинав кімнату, поблискуючи в світлі ламп, і обвивався довкола його, Волтера, грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що насправді дроту не існувало… але водночас він був.

Волтер не міг поворухнутися.

Чотири

Мордред не бачив блискучого дроту. Можливо, тому, що не читав «Корабельного пагорба»[35]. Втім, у нього була змога дослідити розум Сюзанни. І те, що він бачив зараз, було дуже подібне до Сюзанниного Догана. Тільки замість перемикачів з написами на кшталт «Дитятко» й «Емоційна температура» він помітив ручки, що керували Волтеровою здатністю пересуватися (цю він швидко перевів у положення «Вимк.»), мисленням і мотивацією. Тут, звісно, органи керування були значно складніші, ніж у голові малого пухнастика, – там він не знайшов нічого, крім кількох простих вузлів, схожих на бабин, – але нічого такого, з чим би він не впорався.

Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.

Клятим немовлям, яке не могло злізти зі стільця.

Якщо він справді надумав зробити з цього ходячого делікатеса м’ясну закуску, слід було поквапитися.

П’ять

Волтер О’Дим ще не настільки постарів, щоб бути довірливим, та збагнув це лише зараз. Він недооцінив маленьке чудовисько, занадто покладаючись на його вигляд і недостатньо – на своє знання про те, що це насправді за істота. Але принаймні його не охопила повна паніка, як це сталося б на його місці з кимось молодим.

Якщо він збирається щось робити, а не просто сидіти на стільці й витріщатися на мене, йому доведеться змінити форму. А коли перекидатиметься, то на мить втратить контроль. І то буде мій шанс. Непевний, але єдиний, що в мене лишився.

Тієї ж миті він побачив, як шкірою немовляти від маківки до кінчиків пальців пробігло червоногаряче світло. А вслід за цим рожеве товстеньке тільце ба-бо стало темніти й розпухати, по боках вилізли павучі лапи. І одразу ж блискучий дріт, що тягнувся з рота немовляти, зник, а Волтер відчув, що рука, яка душила його й не давала поворухнутися, відпустила.

Нема часу навіть на один постріл. Тікай. Тікай від нього. Це все, що ти можеш. Взагалі не треба було сюди приходити. Ти дозволив ненависті до стрільця засліпити тебе, але ще, може, не піз…

Поки ця думка промчала в його голові, він повернувся до люка в підлозі й збирався вже поставити ногу на першу сходинку, аж раптом блискучий дріт з’явився знову. Та цього разу він обвився не довкола його рук та грудей, а довкола горла, як гарота.

Хриплячи, задихаючись, плюючись слиною, Волтер рвучко розвернувся. Його очі вилазили з орбіт. Зашморг на шиї послабився на крихту. Водночас він відчув, як невидима рука повзе вгору, ледь торкаючись його лоба, і відкидає з голови каптура. Він завжди так вбирався, де тільки міг; у деяких провінціях, навіть південніше Ґарлена, його знали як Волтера Ходжі. Останнє слово мало два значення – «дим» і «каптур». Але цей каптур (куртки, роздобутої в покинутому будинку в містечку Френч-Лендінг, що у Вісконсині) не дав йому користі, чи не так?

«Певно, я підійшов до кінця шляху», – подумав він, дивлячись, як павук повільно суне до нього на своїх семи лапах, розпухлий, жвавий (жвавіший за немовля, еге ж, і в чотириста разів бридкіший), з потворною людською голівкою, що здіймалася над волохатою павучою спиною. На його череві Волтер бачив червону пляму, що була раніше на п’яті немовляти. Тепер вона мала форму піщаного годинника, як знак у самиці чорної вдови, і він збагнув, що саме ця відмітина була йому потрібна. Вбити немовля й відітнути йому ногу, найпевніше, не принесло б користі. Схоже, він від самого початку схибив.

Павук звівся на чотири задні лапи. Три передні з тихим і неприємним звуком шкрябнули по Волтерових джинсах. Потвора вибалушила на нього очі з помірною цікавістю непроханого гостя, якого він уже так добре собі уявив.

О так, боюся, для тебе це кінець шляху. Голос прогримів у нього в голові, як з гучномовця. Але ж те саме ти приготував для мене, правда?

Ні! Принаймні не одразу…

Але ж приготував! «Не жартуй з жартівником», як полюбляла повторювати Сюзанна. Тож тепер я зроблю тому, кого ти називаєш моїм Білим Батьком, маленьку ласку. Може, ти й не найбільший його ворог, Волтере Падік (це ж так тебе звали колись давно, коли ти тільки починав свій шлях), але точно найдавніший. А я приберу тебе з його дороги.

Волтер не усвідомлював, що надія на порятунок в ньому ще не згасла остаточно, навіть коли осоружна потвора виросла перед ним, зіп’ялася на задні лапи й стала тупо та жадібно роздивлятись, пускаючи слину, аж поки вперше за тисячу років не почув ім’я хлопчика з ферми в Делейні, на яке колись відгукувався: Волтер Падік. Волтер, син мірошника Сема з баронії Істард. Хлопчик, що втік з дому, коли йому було тринадцять, а через рік був згвалтований у зад іншим волоцюгою і якимось дивом втримався від спокуси приповзти назад додому. Натомість він рушив далі назустріч своєму призначенню.

Волтер Падік.

Зачувши той голос, чоловік, який звав себе Мартеном, Річардом Фанніном, Рудіном Філаро та Рендалом Флеґґом (не кажучи вже про низку інших імен), облишив будь-які надії, крім сподівання вмерти гідно.

Я голодний, Мордред їстоньки хоче, – твердив безжальний голос у Волтера в голові, голос, що надходив до нього через блискучий дріт волі маленького короля. – Але я їстиму за всіма правилами. Почну з закусок. Думаю, ними стануть твої очі. Віддай мені їх.

Волтер боровся щосили, але безуспішно. Дріт був надто сильний. Він побачив, як його власні руки здіймаються і зависають перед обличчям. Побачив, як пальці згинаються гачками. Вони підняли його повіки, наче то були шторки на вікнах, і виколупали очні яблука, підчепивши їх через верх за задні стінки. Почув той звук, з яким рвалися сухожилля, на яких очі поверталися, і оптичні нерви, що передавали мозку дивовижні послання. Звук, що приніс із собою кінець зору, був тихий і вологий. Червоногарячі спалахи світла заповнили його голову, а потім навіки опустилася пітьма. У випадку Волтера «навіки» протривало б не так уже й довго, але якщо сприйняття часу – це дуже індивідуально (а більшість із нас визнає, що так воно і є), тоді ця вічність мала здатися йому занадто довгою.

Я сказав, віддай їх мені! Зволікання я не терпітиму! Я дуже голодний!

Волтер О’Дим, тепер Волтер О’Сліп, перевернув руки долонями донизу і впустив свої очі. Вони падали, тягнучи за собою нитки, й це надавало їм вигляду пуголовків. Одне око павук ухопив просто в повітрі. Друге хлюпнулося на підлогу, та одразу ж його підхопила навдивовижу спритна лапа й відправила павукові до пащі. Мордред луснув їх, як виноградини, але не проковтнув – насолоджувався розкішним відчуттям од того, як цівка слизу стікала горлом униз. Смакота.

Тепер язик, будь ласка.

Волтер слухняно вхопився пальцями за свій язик і смикнув, але вирвати його спромігся лише частково. Надто вже слизьким він був. Якби криваві рани на місці його очей могли просочитися слізьми, Волтер заплакав би від лютого болю й нестями.

Він знову взявся за свій язик, але павук більше не хотів чекати: він знемагав від жаги.

Нахилися! Вистав язика, як ніби хочеш полизати поцьку своїй коханці. Швидше, заради твого батька. Мордред такий голодний!

Волтер, досі занадто добре розуміючи, що з ним відбувається, ще раз спробував пручатися, але опиратися цьому новому жахіттю було теж марно. Він нахилився, впершись руками в стегна і виставивши скривавлений і перекособочений язик, що в’яло погойдувався на м’язах в глибині рота, які стікали кров’ю в даремних спробах його втримати. І знову він почув те шкряботіння, з яким передні лапи Мордреда промацували холоші його джинсів. Волохата паща павука зімкнулася на Волтеровому язиці, посмоктала його, наче льодяник, впродовж кількох щасливих митей, а тоді одним потужним ривком висмикнула його з Волтерового рота. І той – тепер не лише сліпий, а й безмовний, – дико заволав од болю, упав долілиць, стискаючи руками спотворене обличчя, і став качатися туди й назад кахляною підлогою.

Мордред розкусив язика, що потрапив йому до рота, і він порснув навсібіч блаженством крові, яка тимчасово затопила всі думки. Волтер перекотився на бік і навпомацки шукав люк у підлозі, бо щось усередині кричало, щоб він не здавався, а наполегливо шукав вихід, щоб тікав од чудовиська, яке пожирало його живцем.

Від смаку крові в роті вся цікавість до прелюдії полишила Мордреда. Усі бажання звелися до головного – їсти. Він ухопив Рендала Флеґґа, чи то пак Волтера О’Дима, чи то пак Волтера Падіка, в свої чіпкі лапи. Знову розляглися крики, та ненадовго. І за декілька секунд Роландового давнього ворога не стало.

Шість

Чоловік був квазі-безсмертний (хоч звучало це так само по-дурному, як і «найбільш унікальний»), тож і обід з нього вийшов розкішний. Запхавши в себе так багато їжі, Мордред відчув, що його першим бажанням (сильним, але не зовсім нездоланним) було виблювати. Але він його поборов так само, як і друге бажання: перекинутися знову на немовля й заснути солодким сном.

Якщо він хотів знайти двері, про які казав Волтер, то зараз для цього була найбільш слушна мить і подоба: як павук, він зможе доволі швидко здолати велику відстань. Тож Мордред, навіть не глянувши на спустошені рештки тіла, спритно прослизнув у люк і спустився сходами в коридор. Тут стояв міцний лужний сморід. Скидалося на те, що той прохід вирубали просто в скельній основі пустелі.

Усі знання Волтера, що їх він накопичував упродовж п’ятнадцяти століть щонайменше, бушували в Мордредовій голові.

Шлях темного чоловіка зрештою привів його до шахти ліфта. В кабіні щетиняста лапа натисла кнопку «ВГОРУ», але не сталося нічого, лише втомлене гудіння донеслося згори, та ще з-за щитка з кнопками засмерділо так, наче там горіла шкіра для взуття. Тоді Мордред по стіні кабіни піднявся до стелі, штовхнув тонкою лапою експлуатаційний люк і пропхнувся в шахту. Те, що йому довелося пропихатися, його не здивувало: він збільшився в розмірах.

Він повз по кабелю

(маленький павучок піднявся вгору водостічною ринвою)

поки не натрапив на двері, якими, як підказало йому чуття, ввійшов до ліфта і відправив його вниз, назустріч своїй смерті, Волтер. За дванадцять хвилин (досі кайфуючи від усієї тієї чудової крові; здавалося, що тієї крові він вицмулив багато галонів) він дістався місця, де шлях Волтера розділився. Це могло збити Мордреда з пантелику, адже він досі багато в чому був ще дитям, але до запаху й відчуття Волтера тут долучалися запахи інших, і Мордред пішов за ними, за Роландом та його ка-тетом, забувши про слід чарівника. Напевно, Волтер трохи пройшов за ними слідом, а потім повернув назад, щоб знайти Мордреда. А заразом і свій кінець.

Минуло ще двадцять хвилин, і малюк підійшов до дверей без жодних написів, зате з сіґулом, що його він зміг прочитати без зусиль:

Питання було в тому, відчиняти двері зараз чи зачекати. Дитинна нетерплячка підганяла зробити перше, але розважливість, що вже вступала у свої права, радила зачаїтися. Він наївся досхочу і не потребував поки що іншого харчу, а надто якщо знову перекинеться на людину. А ще на тому боці дверей він міг наштовхнутися на Роланда і його друзів. Що, як вони досі були там і витягли б зброю, забачивши його? Стрільці з них були диявольськи спритні, а заподіяти йому смерть можна було й кулями.

Він справді міг зачекати. Наразі в нього не було іншої глибинної потреби, опріч жадоби дитини, яка хоче мати все й негайно. Звісно, він не відчував тієї яскравої сили, від якої аж вирувала ненависть Волтера. Його власні почуття були складніші, з присмаком смутку й самотності, й… так, слід було це визнати… любові. Мордред хотів на якийсь час поринути в насолоду меланхолії. Він не сумнівався, що на тому боці дверей знайде собі вдосталь харчів, і їстиме. І ростиме. І спостерігатиме. Спостерігатиме за своїм батьком, і своєю матір’ю-сестрою, і своїми ка-братами – Едді та Джейком. Простежить, як вони стануть табором на нічліг, і запалять своє багаття, й посідають довкола нього. А він дивитиметься зі свого місця ззовні. Можливо, вони вчують його й тривожно озирнуться в темряву, гублячись у здогадах, хто там причаївся.

Він підійшов до дверей, зіп’явся на задні лапи й задумливо провів по них передньою. Шкода, справді, що немає «вічка». Але, ймовірно, вийти вже можна, це безпечно. Що там казав Волтер? Що Роланд і його ка-тет збиралися звільнити Руйначів, хай що то були за істоти. (У голові Волтера були про них відомості, але Мордред не завдав собі клопоту їх пошукати.)

На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна!

А може, Роланда і його дітей уже вбили на тому боці? Прикінчили із засідки? Навряд чи, бо Мордред напевно б дізнався, що це сталося. У його свідомості це викликало б відчуття, незгірші за Променетрус.

У будь-якому разі він міг трохи зачекати, перш ніж пробратися крізь двері з сіґулом у вигляді хмари й блискавки. А коли пройде в двері? Отоді він їх знайде. І підслухає їхню балачку. І дивитиметься на них, коли вони не спатимуть, і коли спатимуть, теж буде спостерігати. А найбільше уваги він приділить тому, кого Волтер назвав його Білим Батьком. Його єдиному справжньому батьку, якщо Волтер мав слушність і Багряний Король збожеволів.

А що робити доти?

А доти я можу трохи поспати.

Павук видряпався до стелі по стіні кімнати, з якої звисали різні великі предмети, й зіткав павутину. Але заснуло в ній дитя – голісіньке, воно вже мало такий вигляд, наче йому виповнився рочок. Воно спало головою донизу, високо, щоб не дістали хижаки, які могли вийти на полювання.

Розділ IV. ДВЕРІ ДО КРАЮ ГРОМУ

Один

Коли четверо мандрівників пробудилися від сну (Роланд прокинувся першим, проспавши рівно шість годин), на вкритій серветкою таці височіли стосики свіжих брутерботів, а поряд стояли напої. Проте робота-дворецького ніде не було видно.

– Гаразд, годі, – мовив Роланд, утретє марно покликавши Найджела. – Він казав, що його життя вже висить на волосині. Мабуть, волосина обірвалася, поки ми спали.

– Він робив щось таке, чого робити не хотів, – сказав Джейк. Його обличчя було блідим і підпухлим. Від міцного сну, спершу подумав Роланд, а тоді здивувався з власної глупоти. Хлопчик плакав за панотцем Каллагеном.

– Що робив? – спитав Едді, вішаючи рюкзак на одне плече й саджаючи Сюзанну собі на стегно. – Для кого? І чому?

– Я не знаю, – знизав плечима Джейк. – Він не хотів, щоб я дізнався, а я не хотів надокучати. Так, він був лише роботом, але в нього був такий приємний голос з англійським акцентом і все таке, що він здавався мені чимсь більшим, ніж машина.

– Цю делікатність тобі доведеться подолати, – сказав Роланд так м’яко, як тільки міг.

– Ну що, важка я, любчику? – грайливо запитала в Едді Сюзанна. – Чи, може, слід би краще спитати: «Чи сильно ти сумуєш за старим добрим візком? Не кажучи вже про заплічний ранець».

– Сьюз, ти ж ненавиділа той ранець від самого початку, ми з тобою це добре знаємо.

– Я питала не про це, ти ж знаєш.

Роланда завжди зачаровувало, коли він чув, як у Сюзанниному голосі проступає Детта (чи бачив – і це було ще зловісніше – як міняються риси її обличчя). Та сама вона, здавалося, навіть не здогадувалася про ці вторгнення, як зараз цього не помічав її чоловік.

– Я готовий нести тебе хоч на край землі, – сентиментально промовив Едді й поцілував її в кінчик носа. – Звісно, якщо ти не набрала зайвих десять фунтів ваги. Тоді мені доведеться покинути тебе й пошукати собі легшу жінку.

Вона штурхонула його в бік (анітрохи не панькаючись) і повернулася до Роланда.

– Це підземелля просто величезне, чорт забирай. Як ми знайдемо двері, що ведуть до Краю Грому?

Роланд похитав головою. Він не знав.

– Як щодо тебе, друже? – спитав Едді у Джейка. – Ти ж у нас найсильніший у доторку. Можеш ним скористатися, щоб знайти потрібні двері?

– Може, й зміг би, якби знав, з чого почати, – відказав Джейк. – Але я не знаю.

З цим усі троє знову подивилися на Роланда. Ні, не троє, четверо, бо навіть триклятущий пухнастик – і той витріщився. Едді б неодмінно пожартував, щоб розрядити атмосферу незручності, яку створювали йому всі ці погляди, і Роланд теж силкувався щось таке пригадати. Щось крутилося на язиці. Може, де багато очей, тісто не підходить? Ні. У тому вислові, що його він чув від Сюзанни, йшлося про кухарів і бульйон. Врешті він просто сказав:

– Ми трохи покружляємо, як роблять собаки-шукачі, коли загублять слід. Побачимо, що вдасться знайти.

– Може, ще одного візка для мене, – весело вигукнула Сюзанна. – Цей поганий хлопчисько обмацує мою непорочність!

Едді подивився на неї невинним поглядом.

– Якби це місце справді було таким непорочним, люба, у ньому б не було такої тріщини.

Два

Врешті Юк перебрав обов’язки поводиря на себе і повів їх, але це було вже після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно вешталися по ній, і Джейка це що далі, то більш тривожило, та раптом Юк загавкав його ім’я:

– Ейк! Ейк-Ейк!

Вони підійшли до пухнастика, який стояв біля прочинених дверей з написом «РІВЕНЬ С». За ними починався коридор. Юк трохи пройшов уперед, потім озирнувся на супутників. Очі в нього блищали. Побачивши, що вони не йдуть слідом, він від прикрості аж дзявкнув.

– Що скажете? – спитав Роланд. – Нам іти за ним?

– Так, – відповів Джейк.

– А на який запах він натрапив, знаєш? – поцікавився Едді.

– Мабуть, це щось із Догана, – відказав Джейк. – Справжнього Догана, що стояв на іншому березі річки Вайє. Де ми з Юком підслухали розмову тата Бенні і… ну, робота.

– Джейку? – стривожився Едді. – Ти як?

– Нормально, – сказав Джейк, хоча йому стало моторошно від згадки про те, як кричав батько Бенні. Енді, роботу-вістовому, вочевидь набридло бурчання Слайтмена, і він натиснув чи прищемив щось у чоловіковому лікті (можливо, нерв). І Слайтмен «заволав, мов та сова», як сказав би (з відтінком легкого презирства) Роланд. Але Слайтмену-молодшому вже було байдуже до цих земних справ, і саме спогад про нього, хлопчика, що колись був таким життєрадісним, а став холодним, як глина з берега річки, змусив сина Елмера затнутися. Так, смерть приходить до кожного, і Джейк сподівався, що, коли настане його пора, йому вдасться померти бодай пристойно. Зрештою, він уже мав у цьому сякий-такий досвід. Але моторошно йому ставало від думки про могилу. Про лежання в ній. Про те, що він лежатиме нерухомо й буде мертвий.

У Догані на тому боці Вайє домінував запах Енді (холодний, проте масткий і виразний), бо вони зі Слайтменом-старшим часто зустрічалися там до того набігу Вовків, який зустріли Роланд і його імпровізований збройний загін. Запах у цьому коридорі був не зовсім той самий, але водночас він привертав увагу. Безперечно, його зараз вирізнив з-поміж інших лише Юк, і йому хотілося піти за ним.

– Хвилиночку, хвилиночку! – загукав Едді. – Я бачу дещо нам потрібне.

Він спустив Сюзанну на підлогу, перетнув кухню й повернувся, котячи перед собою столика з іржостійкої сталі, найпевніше, призначеного для того, щоб перевозити стоси вимитих тарілок і більшого начиння.

– Піднімись і не сварись, – сказав Едді й посадив Сюзанну на столик.

Вона вмостилася досить зручно, взялася за краї, але на обличчя лягла тінь сумніву.

– А якщо нам трапляться сходи? Що тоді, солоденький?

– Солоденький спалить той міст, який постане в нього на шляху, – рішуче заявив Едді й викотив столика в коридор. – Вперед, Юк! Пішов, хортяко!

– Юк! Тяко! – Шалапут швидко потрюхикав уперед, час від часу схиляючи голову, щоб простежити запах, але не напружуючись. Надто свіжий і надто широкий був слід, щоб його вишуковувати. Він натрапив на слід Вовків. Через годину вони проминули ангарну браму з написом «ДО КОНЕЙ». Далі слід привів їх до дверей з написами «ЗОНА СКУПЧЕННЯ» та «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». (Про те, що якусь частину їхнього походу назирці за ними йшов Волтер О’Дим, не запідозрив ніхто, навіть Джейк, хоч він і був найсильніший у доторку, принаймні на хлопчика Волтерів «капелюшок-розумака» подіяв). Коли Волтер пересвідчився в тому, що знає, куди веде їх шалапут, то повернувся, щоб побесідувати з Мордредом – як виявилося, то була його помилка, проте втішало одне: іншої помилки він уже не припуститься).

Юк сів перед зачиненими дверима, що відчинялися в обидва боки, від себе й до себе, підібгав смішну карлючку хвоста і загавкав.

– Ейк! Ейк! Ини, Ейк!

– Добре, добре, відчиню, – сказав Джейк. – Хвилинку почекай, не квапся.

– «ЗОНА СКУПЧЕННЯ», – прочитав Едді. – Це вселяє надію.

Сюзанна досі їхала на сталевому столику, бо єдині сходи (доволі короткі), що трапилися на шляху, вони подолали без зайвих зусиль. Сюзанна спустилася першою, як завжди – на м’якому місці, а Роланд і Едді несли столика. Між нею й чоловіками йшов Джейк, поклавши довгий різьблений ствол револьвера Едді собі на ліве плече, дулом у ямку біля ключиці – в позиції «вартового».

Роланд і собі витяг револьвер, притулив його до ямки на правому плечі й штовхнув двері. Зайшов у отвір, що утворився, на напівзігнутих ногах, готовий будь-якої миті кинутися вперед чи відскочити назад, якщо цього вимагатиме ситуація.

Але ситуація не вимагала. Якби першим пішов Едді, він міг би (хоч і на одну-єдину мить) злякатися, що на нього нападають летючі Вовки, мов ті крилаті мавпи у «Чарівнику Країни Оз». Втім, Роланд на надмір уяви не скаржився, й попри те, що багато флуоресцентних світильників на стелі у велетенському, схожому на стодолу приміщенні були темні, він не марнував свого часу – й адреналіну – на те, щоб підвішені предмети помилково сприймати за щось інше, ніж те, чим вони були: поламаними роботами, що чекали ремонту.

– Заходимо, – вирішив стрілець, і слово луною повернулося до нього. Десь, високо в напівмороці, затріпотіли крила. Ластівки, а може, коморні расті, що зуміли залетіти сюди знадвору. – Я думаю, все гаразд.

Зайшовши, вони поставали мов укопані й німо та захоплено роззиралися навколо. Лише Джейків чотирилапий друг не був вражений. Юк скористався паузою, щоб вилизати собі боки, спершу лівий, потім правий. Нарешті Сюзанна, яка досі сиділа на столику з коліщатами, промовила:

– Знаєте що, скільки я вже всього перебачила, але такого не виділа ніколи.

Втім, це стосувалося всіх. Величезне приміщення було повне-повнісіньке Вовків, які наче застигли в польоті. На деяких були плащі з каптурами в стилі доктора Дума, інші висіли без одягу, видно було лише сталеві каркаси. Деякі були без голів, деякі – без рук, декільком бракувало правої чи лівої ноги. Їхні сірі металеві морди, здавалося, вищирялися чи всміхалися – залежно від того, як падало на них світло. На підлозі безладно валялися зелені плащі й зелені рукавиці. А на віддалі сорока ярдів (саме приміщення простягалося щонайменше на двісті ярдів з одного кінця в інший) лежав на спині один-єдиний сірий кінь. Його закляклі ноги стриміли вгору, голови не було. З шиї стирчали сплутані дроти з жовтою, зеленою й червоною попліткою.

Усі повільно рушили слідом за Юком, котрий швидко й безтурботно трюхикав приміщенням. Звук коліщат столика, підсилений луною, розлягався зловісним гуркотом. Сюзанна все поглядала вгору. Попервах (і лише тому, що в цьому, поза сумнівом, колись яскраво освітленому приміщенні тепер горіло так мало ламп) їй здавалося, що Вовки ширяють у повітрі, утримувані в такому положенні якимось пристроєм протидії земному тяжінню. Та коли вийшли на ділянку, де більша частина ламп ще світила, Сюзанна помітила троси, що звисали зі стелі.

– Напевно, тут їх лагодили, – здогадалася вона. – Якщо було кому це робити, звісно.

– А он там, я думаю, їх заряджали, – Едді показав кудись рукою. Уздовж дальньої стіни, яку вони тільки зараз змогли добре роздивитися, тягнувся ряд кабінок. У деяких непорушно застигли Вовки. Інші були порожні, тож добре було видно численні розетки.

Зненацька Джейк розреготався.

– Що? – здивувалася Сюзанна. – Чого ти?

– Нічого, – сказав він. – Просто… – І знову кімнатою прокотився сміх, дивовижно юний у цій темній, похмурій залі. – Просто вони схожі на пасажирів електричок на Пенн-стейшн[36], що позаймали таксофони й дзвонять додому чи в офіс.

Обміркувавши це секунду-дві, Едді й Сюзанна теж розсміялися. Отже, як зрозумів Роланд, Джейк у своєму баченні мав слушність. І після всього, що вони пережили, це анітрохи не здивувало стрільця. Але він зрадів, що хлопчик засміявся. Так, справді, Джейк міг оплакувати свого друга, панотця Каллагена. Але те, що він досі не втратив здатності сміятися, було добре. Навіть дуже.

Три

Потрібні їм двері знайшлися ліворуч від службових кабінок. Сіґул із хмарою і блискавкою всі впізнали одразу: з записки, яку «Р. Ф.» залишив їм на зворотному боці аркуша з «Дзеркала Країни Оз». Та самі двері разюче відрізнялися від бачених досі. За винятком зображення хмари й блискавки, вони були суто утилітарні. Під шаром зеленої фарби вгадувалася сталева поверхня, а не залізне дерево чи щільніше за нього дерево привидів. Сірий одвірок теж був сталевий, і обабіч з нього виходили товстелезні заізольовані кабелі, що зникали в стіні. А з-поза тієї стіни долинав різкий гуркіт, і Едді здалося, що він його впізнав.

– Роланде, – тихо покликав він. – Пам’ятаєш Портал Променя, до якого ми прийшли ще на самому початку? Ще до того, як до нас приєднався Джейк?

Роланд кивнув.

– Це там, де ми перестріляли маленьких Вартових, Шардиковий почет. Тих, що були ще живі.

Едді підтвердив це кивком.

– Я тоді приклав вухо до тих дверей і послухав. «Усе мовчить у коридорах смерті, – подумав я. – Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною».

Насправді він промовив тоді ці слова вголос, але Роланд не здивувався, що Едді нічого не пам’ятає. Він був під гіпнозом чи близько до цього.

– Тоді ми були на зовнішньому боці дверей, – вів далі Едді. – А тепер – на внутрішньому. – Він показав на двері, що вели до Краю Грому, відтак провів пальцем уздовж товстого кабелю. – Машинерія, що живить їх, уже на ладан дише. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, варто поквапитися. Бо будь-якої миті все може зламатися, і що тоді?

– Доведеться дзвонити в «Трипл-Ей-Тревел»[37], – замріяно промовила Сюзанна.

– Навряд чи. Ми опинимося… як ти про це кажеш, Роланде?

– У гарячому вівсі. «Це покої руїн». Тоді ти й таке сказав. Пригадуєш?

– Я сказав? Уголос?!

– Еге ж. – Роланд підвів їх до дверей. Торкнувся ручки й відсмикнув руку.

– Гаряча? – спитав Джейк.

Роланд похитав головою.

– Під напругою? – висловила здогад Сюзанна.

І знову стрілець похитав головою.

– Тоді до праці, – вирішив Едді. – Вперед.

Всі скупчилися позаду Роланда. Едді знову підняв Сюзанну й всадовив її собі на стегно, Джейк узяв на руки Юка. Пухнастик, як завжди, важко дихав, у веселій усмішці показуючи зуби. Його очі в золотих облямівках блищали, як відполірований онікс.

– А що нам робити… – якщо двері замкнені, хотів закінчити Джейк, але не встиг, бо Роланд повернув правою рукою ручку (в лівій він тримав свого револьвера) і потягнув двері на себе. Машинерія за стіною, неначе у відчаї, застогнала. Джейку здалося, що війнуло запахом горілого: можливо, ізоляції дротів. Та щойно він наказав собі не вигадувати зайвого, як увімкнулися вентилятори на стелі, гучні, як винищувачі з фільмів про Другу світову, коли ті злітали. Від несподіванки всі аж підскочили. А Сюзанна навіть затулила голову рукою, наче захищаючись від предметів, що могли впасти.

– Ходімо, – різко наказав Роланд. – Швидко. – І переступив через поріг, навіть не озирнувшись. На коротку мить, поки перебував між двома світами, він наче переломився навпіл. За стрільцем Джейк бачив величезне темне приміщення, значно більше за Зону скупчення. І сріблясті лінії, що перетиналися, як промені чистого світла.

– Іди, Джейку, – сказала Сюзанна. – Ти наступний.

Джейк глибоко вдихнув повітря й ступив уперед. Його не потягнуло потоком уперед, як у Печері голосів, і не задзеленчали дзвіночки. Відчуття, що він іде в тодеш, не з’явилося навіть на мить. Натомість виникло кошмарне відчуття, що його вивертає назовні, й на нього напала така сильна нудота, якої він не зазнавав за все своє життя. Його коліна підігнулися, а вже наступної миті він стояв навколішках. Юк випав з його рук на землю, та Джейк майже не звернув на це уваги. Його скрутило від покликів до блювоти. Поряд навкарачках стояв Роланд, і стрільця теж нудило. Звідкілясь долинало тихе безперервне пихкання, дзинь-дзинь-дзинь-дзинь дзвона і розлягалася луна від голосів.

Джейк повернув голову, щоб сказати Роланду, що тепер він розуміє, чому через ці кляті двері відправляли саме роботів-мародерів, але його знову знудило. Неперетравлені рештки останньої їжі потекли потрісканим бетоном.

Зненацька Сюзанна за їхніми спинами перелякано закричала «Ні! Ні!» Потім: «Постав мене на землю! Едді, постав мене, поки я не…» Її голос потонув у різких поштовхах блювоти. Едді якось спромігся поставити її на розтрісканий бетон і лише тоді повернув голову та приєднався до хору блювачів.

Юк повалився на бік, хрипко кашлянув і знову зіп’явся на лапи. Вигляд у нього був приголомшений і дезорієнтований… чи, можливо, Джейк приписував другові власні відчуття.

Нудота вже поволі відпускала, коли раптом він почув лункий тупіт ніг. До них поспішали троє чоловіків, усі вбрані в джинси, сині сорочки з «шамбре» і дивне, на вигляд наче саморобне, взуття. Двох інших трохи випереджав літній джентльмен з кучмою брудного сивого волосся. І всі троє, як один, здіймали руки догори.

– Стрільці! – вигукнув сивий. – Ви ж стрільці? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашому боці!

Роланд, який, здавалося, був не в тому стані, щоб у когось стріляти (не те щоб мені хотілося це перевірити, подумав Джейк), спробував звестися на ноги, і йому майже вдалося, але знову впав на одне коліно й здушено хакнув. Сивочолий ухопив його за зап’ястя і без зайвих церемоній смикнув угору, ставлячи на ноги.

– Нудота жахлива, – мовив старий. – Кому, як не мені, це знати? На щастя, вона швидко минеться. Ви маєте зараз же піти з нами. Я знаю, що вам зараз не до цього, але, розумієте, в кабінеті кі’-дама спрацював сигнал тривоги і…

Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.

– Боббі? – тихо, майже пошепки промовив він. – Боже мій, Боббі Ґарфілд?

Розділ V. СТІК-ТЕТЕ

Один

Супутники сивоголового чоловіка були набагато молодші за нього (один з них, наскільки міг судити Роланд, зовсім нещодавно вийшов з підліткового віку), й обидва, здавалося, тремтіли від страху. Авжеж, їм було лячно, що їх випадково підстрелять (саме тому вони й поспішили з сутінок назустріч стрільцям з піднятими руками), але не лише це викликало їхній переляк, адже на ту мить уже було ясно, що ніхто їх убивати не збирається.

Старий рвучко смикнув головою, відганяючи якісь свої думки.

– Авжеж, ти не Боббі, – пробурмотів він. – У тебе волосся іншого кольору… та й…

– Тед, час забиратися, – наполягав наймолодший з чоловіків. – І забиратися inmediatamento.[38]

– Так, – сказав старий, але погляду від Джейка не відвів. Він затулив очі рукою (Едді подумав, що так він схожий на карнавального ясновидця, що готується читати думки), та потім опустив її. – Так, авжеж. – Він глянув на Роланда. – Ти їхній дін? Роланд з Ґілеаду? Роланд з роду Ельдового?

– Так, я… – почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим – свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:

– Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.

– Це не має значення, – відказав сивий. – Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?

– Безперечно, – кивнув Роланд.

У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.

– Господи! – здушено прохарчав він. – А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус – це… це…

– Каюта першого класу на «Королеві Марії», – слабким голосом промимрила Сюзанна.

– Ходімо… хутко! – підганяв наймолодший. – Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!

– Так, – кивнув сивий. – Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.

– Показуйте дорогу, – сказав Роланд. – Ми підемо слідом.

Два

Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав:

– «Камка-А», під’їдьте до вантажної платформи номер дев’ять. «Камка-А», до вантажної платформи номер дев’ять.

Від підстрибування на стегні в Едді Сюзанну знову стало нудити, але тривожний настрій сивого старого передався їй, як застуда. Крім того, вона знала, що таке тахіни: чудовиська з людським тілами й головами птахів чи звірів. Вони нагадували їй істот на картині Босха «Сад земних насолод».

– Дорогенький, відчуваю, що мене може знову знудити, – сказала вона. – Але якщо це станеться, ти навіть не думай зупинятися.

Едді щось буркнув, і вона прийняла це за ствердну відповідь. Піт стікав його блідою шкірою, і Сюзанні стало його шкода. Адже йому було так само зле, як і їй. Тепер вона знала, що воно таке: пройти крізь створений ученими пристрій телепортації, який доживав свої останні дні. У тому, що їй бодай коли-небудь вдасться переконати себе повторити цей перехід, вона сумнівалася.

Підвівши погляд, Джейк побачив дах, зроблений з мільйона панелей різних форм і розмірів. Враження складалося таке, що він дивився на мозаїчну черепицю, пофарбовану в однаковий сірий колір. Аж раптом крізь панель пролетів птах, і Джейк збагнув, що то не черепиця, а прямокутники скла, подекуди розбиті. А темно-сіра барва – таким, певно, був світ у Краї Грому. «Неначе тут вічно триває сонячне затемнення», – подумав хлопчик і здригнувся. Поряд із ним Юк знову кілька разів поспіль хрипко закашляв, та потім, раз у раз стріпуючи головою, знову побіг уперед.

Три

Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд – генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.

Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, – подумала Сюзанна. – З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».

– Ходімо, – сказав старий з копицею сивого волосся. – Вже недалеко. Але треба поквапитися, бо, якщо попадемося тахінам з Дому розбитих сердець, вони вас уб’ють.

– Нас вони теж вб’ють, – докинув наймолодших із трьох чоловіків і відгорнув волосся з очей. – Усіх, крім Теда. Тед – єдиний з нас незамінний. Просто він надто скромний і не любить про це згадувати.

Поза «ВАНТАЖЕННЯМ/ЗАГУБЛЕНИМ БАГАЖЕМ» розташовувалася (цілком логічно, подумала Сюзанна) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивий поторсав двері. Замкнено. Але його це радше потішило, ніж засмутило.

– Дінкі? – промовив він.

Як виявилося, так звали наймолодшого з них трьох. Хлопець узявся за ручку, і Сюзанна почула, як усередині щось тріснуло. Дінкі відступив від дверей. Тед знову спробував штовхнути двері, й цього разу вони відчинилися без проблем. Їхнім очам відкрилося темне приміщення, розділене навпіл високою конторкою, табличка на якій викликала в Сюзанни легку ностальгію: ВІЗЬМІТЬ НОМЕРОК І ЧЕКАЙТЕ.

Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.

– А тепер ти їх замкнув, – у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. – Правда ж?

– Не зараз, будь ласка, – сказав сивий чоловік, Тед. – На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.

Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду – давно мертві) й три скелети.

– І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? – спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.

– Юначе, ви ж знаєте про Багряного Короля? Знаєте, авжеж, знаєте. Так от, на мою думку, колись давно він усю цю частину світу отруїв газом. Пожартував так, мабуть. А темрява, яку ви щойно бачили, – це залишковий ефект. Король божевільний, звісно. В тому-то й халепа. Сюди.

Через двері з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» він провів їх до кабінету, який колись, певно, займало велике цабе в магічному світі постачань і вантажів. На підлозі Сюзанна помітила безліч слідів, які свідчили про те, що до цього приміщення не так давно навідувалися. Можливо, якраз ці троє. Всередині стояв стіл, вкритий шестидюймовим шаром пухкого пилу, а також два стільці й канапа. За столом було вікно. Колись його затуляли жалюзі, проте вони вже давно обвалилися на підлогу, а краєвид, що відкривався з вікна, був відразливий і захопливий водночас. Земля за станцією «Край Грому» нагадала Сюзанні пустельні обшири на протилежному від Калій боці річки Вайє, хіба що суворіші й огидніші.

І, звісно, тут теж панував напівморок.

Рейки з навіки завмерлими поїздами нитками сталевого павутиння розбігалися вусібіч. А небо над ними, найтемнішої аспідно-сірої барви, висіло так низько, що, здавалося, простягни руку – й торкнешся. Повітря між небом і землею було якимось щільним: Сюзанна піймала себе на тому, що примружується, щоб усе роздивитися, хоча ні справжнього туману, ні смогу не бачила.

– Дінкі, – покликав сивий.

– Так, Тед.

– Що ти залишив для нашого друга Горностая?

– Робота-ремонтника, – відповів Дінкі. – Все матиме такий вигляд, ніби він сам знайшов дорогу через двері з Федіка, спрацювала сигналізація, а тоді він підсмажився на колії на дальньому боці сортувальної. Деякі з них досі під напругою. Там часто валяються обгорілі птахи, але на чималого расті сигналізація не купиться. А от на робота… Він повірить, я впевнений. Горностай не дурний, але там усе переконливо.

– Добре. Це дуже добре. Стрільці, а погляньте-но туди. – Тед показав на гостру скелю, що видніла на горизонті. Простеживши за його рукою, Сюзанна одразу побачила той виступ – у напівмороці всі обрії здавалися близькими. На її погляд, нічого особливого в тій скелі не було, хіба що тіні біля неї згущувалися щільніше і височіли безплідні гори поваленого каміння. – То Кан Стік-Тете.

– Маленька Голка, – сказав Роланд.

– Досконалий переклад. Саме туди ми й вирушимо.

У Сюзанни стислося серце. До гори (чи пагорба, якщо його можна було так назвати) було аж ніяк не менше восьмидесяти миль. Принаймні на межі видимості. Едді й Роланд та двоє молодших чоловіків, як вона собі гадала, не донесуть її аж так далеко. І взагалі, звідки їм було знати, що новим супутникам можна довіряти?

«А з іншого боку, – подумала вона, – хіба в нас є вибір?»

– Вас не доведеться нести, – сказав їй Тед, – але ваша допомога Стенлі не завадить. Ми візьмемося за руки, як на спіритичному сеансі. Я хочу, щоб, коли ми проходитимемо, ви всі візуалізували ту скелю. І щоб весь час прокручували в голові назву: Стік-Тете, Маленька Голка.

– Стоп-стоп-стоп, – захитав головою Едді. Вони підійшли до чергових дверей, за якими була стінна шафа. Всередині висіли металеві плічка й старезний червоний блейзер. Едді взяв Теда за плече й розвернув обличчям до себе. – Через що будемо проходити? Де? Якщо це двері типу тих, останніх…

Тед вимушений був підвести погляд, щоб подивитися на Едді, адже Едді був вищий, і Сюзанна помітила дивовижну й страшну річ: очі Теда неначе здригалися в очницях. Але відразу ж зрозуміла, що насправді це не так. Просто зіниці чоловіка розширювалися й звужувалися моторошно швидко. Неначе не могли вирішити, світло в кабінеті чи темно.

– Ми підемо не через двері, принаймні не у вашому звичному розумінні. Юначе, ви маєте мені довіряти. Прислухайтеся.

Всі замовкли, й Сюзанна почула гуркіт двигунів, що наближалися.

– Це Горностай, – сказав їм Тед. – 3 ним тахіни, щонайменше четверо, а може, і з півдюжини. Якщо вони помітять нас тут, Дінкі й Стенлі майже напевно загинуть. Їм не треба нас ловити, достатньо лише помітити. Ми ризикуємо життям заради вас. Це не гра, тож годі питань, просто йдіть за мною!

– Ми підемо, – пообіцяв Роланд. – І думатимемо про Маленьку Голку.

– Стік-Тете, – кивнула Сюзанна.

– Після цього вам не буде зле, – сказав Дінкі. – Обіцяю.

– Слава Богу, – зізнався Джейк.

– Сла-а огу, – погодився Юк.

Стенлі, третій учасник Тедового загону, як і досі, не промовив ні слова.

Чотири

То була звичайна стінна шафа, до того ж офісна – а отже, вузька і просмерділа цвіллю. На нагрудній кишені старезної червоної куртки був мідний значок з вибитими на ньому словами «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ». Стенлі ступив углиб, до голої задньої стіни. Плічка на перекладині задзеленчали. Джейку довелося дивитись під ноги, щоб ненароком не наступити на Юка. Він завжди був трохи схильний до клаустрофобії, тож тепер відчував, як пухкі пальці паніки гладять йому шию: спершу з одного боку, потім з іншого. У сумці тихо бряжчали Орізи. Семеро людей і один пухнастик-шалапут скупчилися в шафі покинутої контори. Божевілля. Джейк досі чув дирчання двигунів. Головного звали Горностаєм.

– Візьміться за руки, – наказав Тед. – І зосередьтеся.

– Стік-Тете, – повторила Сюзанна, але Джейк почув у її голосі сумнів.

– Маленька Го… – почав Едді і вражено замовк. Порожня стіна вглибині шафи зникла, а на її місці постала невеличка галявина. З одного боку виднілися валуни, а з іншого збігав донизу крутий схил, порослий чагарниками. Джейк був готовий закластися на що завгодно, що це і є Стік-Тете, і міг лише порадіти, якщо то був вихід із тісної комірчини.

Стенлі тихо застогнав, чи то від болю, чи то від напруження (або, може, від того й того водночас). Його очі були заплющені, з-під повік струменіли сльози.

– Пора, – мовив Тед. – Веди нас туди, Стенлі. – А повернувшись до інших, додав: – Допомагайте йому, якщо зможете. Допомагайте, заради ваших батьків!

Джейк щосили намагався втримати перед внутрішнім зором образ скелі, яку Тед показав з вікна кабінету. Він рушив уперед, тримаючись спереду за руку Роланда, а позаду – Сюзанни. Спітнілою шкірою відчув повів вітерцю, а наступної миті вийшов на схил Стік-Тете в Краї Грому, побіжно згадуючи містера К. С. Льюїса й чарівну шафу, через яку відкривався вихід до Нарнії.

П’ять

Але вийшли вони не в Нарнії.

На схилі було дуже зимно, і невдовзі Джейка вже били дрижаки. Озирнувшись через плече, він не побачив і натяку на портал, крізь який вони вийшли. На галявині було доволі темно і в повітрі витав якийсь гострий та не надто приємний запах, наче від розлитого гасу. З маленької печери (чи не меншої за ту шафу), розташованої в схилі пагорба, Тед приніс купу ковдр і флягу, в якій плюскотіла вода з різким лужним присмаком. Джейк і Роланд узяли по ковдрі й загорнулися. Едді взяв дві й загорнувся в них разом з Сюзанною. Джейк навіть трохи позаздрив, що вони можуть зігріти одне одного. Сам він змагався зі своїми зубами, щоб вони не цокотіли (бо, щойно це почнеться, зупинити їх він не зможе).

Дінкі також загорнувся в ковдру, а от Тед і Стенлі наче й не відчували холоду.

– Погляньте вниз, – запропонував Тед Роланду та решті, показуючи на павутиння залізничних колій. Джейк побачив величезний дах сортувальної станції та споруду з зеленим дахом збоку від неї, що, здавалося, була з півмилі завдовжки. В різні боки від неї розбігалися колії. «Станція „Край Грому“, – зачудовано подумав хлопець. – Та, де Вовки садовили викрадених дітей на потяг і відправляли їх Шляхом Променя у Федік. І туди ж їх приводили вже рунтами».

Навіть тепер, після всього, що довелося пережити, Джейкові насилу вірилося, що вони менш ніж за дві хвилини перенеслися сюди, за шість чи вісім миль від станції. Він розумів, що кожен з них відіграв свою роль у тому, щоб відкрити портал, але створив його той, кого звали Стенлі. Зараз він мав дуже блідий і змучений, мало не знесилений вигляд. Раз навіть заточився і ледь не впав, але Дінкі (дуже невдале, на Джейкову думку, дали хлопцеві прізвисько[39]) вчасно підхопив його під руку. Та Стенлі цього наче й не помітив. Поглядом, сповненим благоговіння, він дивився на Роланда.

«Це не лише благоговіння, – подумав Джейк, – і не зовсім страх. Це щось інше. Але що?»

До станції наближалися два моторизовані вози на великих надувних шинах – всюдиходи. Джейк зрозумів, що то Горностай (ким би він не був) і його друзяки-тахіни.

– Напевно, ви вже зрозуміли, – сказав Тед, – що в кабінеті начальника, або головного наглядача, якщо вам так більше до вподоби, Девар-Тої стоїть сигналізація. Вона спрацьовує щоразу, коли хтось чи щось проходить крізь двері між зоною скупчення Федіка і тією станцією…

– Здається, раніше ти його назвав інакше, – зауважив Роланд. – Не начальником і не наглядачем, а кі’-дамом.

Дінкі розсміявся.

– Це ти добре підмітив, приятелю.

– А що таке «кі’-дам»? – поцікавився Джейк, хоч уже й сам здогадувався. Люди в Кальї своєрідно називали частини тіла: головна коробка, серцева коробка, кі’-коробка. Що означало процеси мислення, емоції й функції, які виконував у людини зад. Тваринні функції, як їх назвали б деякі; сральна коробка – так теж можна було перекласти, якщо в тебе сама вульгарщина на думці.

Тед знизав плечима.

– Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?

– Здається, – кивнув Джейк. – Здогадувався.

Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.

Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.

– А тепер погляньте туди, – сказав він.

– Ого! – вигукнув Едді. – Що за чорт!

Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.

У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» – от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.

– Дінкі, наш бінокль у…

– Нижній печері?

– Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, – у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. – Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.

Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.

Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу – нормальні гуртожитки, – та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки,[40] за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!

Повернувся з біноклем Дінкі і простягнув його Роландові, але той похитав головою.

– Не ображайся на нього, – сказав Едді. – Його очі… скажімо так, це щось із чимось. А от я не відмовлюся глянути в бінокль.

– Я теж, – кивнула Сюзанна.

Едді простягнув їй бінокля.

– Дами вперед.

– Та ну, я потім…

– Припиніть! – мало не загарчав на них Тед. – Наш час спливає, а ризик росте. Не гайте першого і не збільшуйте нам другого, прошу вас.

Сюзанну це зачепило, але вона втрималася від того, щоб сказати щось різке у відповідь. Натомість мовчки взяла бінокль, піднесла до очей і відрегулювала. Побачене лише посилило її відчуття, що то маленьке університетське містечко, до якого прилягало мальовниче село. «Закладаюся, що студенти й селяни живуть мирно, – подумала вона. – Містечко в’язів та університет Руйначів разом, як арахісове масло і желе, Еббот і Костелло[41], рука й рукавичка». Коли в «Сетедей Івнінг Пост» друкували Рея Бредбері, вона завжди розгортала ту сторінку першою, бо обожнювала Бредбері. А те, що вона бачила зараз у бінокль, нагадало їй Ґрінтаун, ідеальне вигадане містечко Бредбері, що розташовувалося в Іллінойсі. Там дорослі сиділи на своїх ґанках у кріслах-гойдалках, попиваючи лимонад, а діти грали в квача з ліхтариками у літніх вечірніх сутінках, що їх коли-не-коли розсікали світлячки. А університетське містечко? Там не пиячили, а якщо й пиячили, то в межах пристойності. Жодного «драпу», коліс і рок-н-ролу. Там дівчатка цілували своїх хлопців на добраніч палко і цнотливо та радо бігли назад у гуртожиток, щоб доглядальниця не подумала про них чогось поганого. Місце, де цілий день світило сонце, по радіо співали Перрі Комо[42] й сестри Ендрюс[43], і ніхто з мешканців навіть не підозрював, що живуть вони в зруйнованому світі, який зрушив з місця.

«Хоча ні, – холодно подумала Сюзанна, – дехто здогадується. Саме тому ці троє прийшли нас зустріти».

– Це Девар-Тої, – рівним тоном сказав Роланд, і то було не питання.

– Ага, – кивнув Дінкі. – Старий добрий Девар-Тої. – Він підійшов до Роланда і показав на велику білу споруду біля гуртожитків. – Бачите? То Дім розбитих сердець, там живуть кан-тої. Тед називає їх ницими. Це покручі тахінів і людей. А вони самі називають це місце не Девар-Тої, а Алгул Сьєнто, що означає…

– Блакитний рай, – закінчив за нього Роланд, і Джейк зрозумів, звідки назва: усі будівлі, крім кам’яних вежиць, мали покрівлю з блакитної черепиці. Не Нарнія, а Блакитний Рай, де купка люду займалася підготовкою кінця світу.

Кінця всіх світів.

Шість

– На вигляд – найприємніша місцина з усіх можливих, принаймні з часів падіння Внутрішнього світу. Правда ж? – спитав Тед.

– Непогано, так, ага, – погодився Едді. У голові роїлося щонайменше тисяча запитань, і він здогадувався, що у Сьюз із Джейком на двох теж не менше тисячі набереться. Проте зараз був не час їх ставити. Він не зводив погляду з дивовижної маленької оази площею десь із сотню акрів.[44] Єдина залита сонцем зелена пляма на весь Край Грому. Єдина приємна місцина. А чом би й ні? Усе найліпше тільки для наших друзів Руйначів.

Але не втримався – одне питання таки вирвалося.

– Теде, чому Багряний Король хоче зруйнувати Вежу? Ви знаєте?

Тед зиркнув на нього, як здалося Едді, доволі прохолодним, якщо не відверто крижаним поглядом. Але одразу ж на зміну тому погляду прийшла усмішка і його обличчя засяяло, а очі перестали до моторошності уважно їх вивчати, що саме по собі теж було непогано.

– Він божевільний, – відповів Тед. – Причинний. Геть схибнутий. А хіба я вам не казав? – І перш ніж Едді встиг відповісти: – Так, місцинка гарна. Називайте як хочте: Девар-Тої, Велика Тюрма чи Алгул Сьєнто, – на вигляд дуже привабливе місце. І не лише на вигляд.

– Помешкання з усіма вигодами, – кивнув Дінкі. Навіть Стенлі дивився вниз на осяяне сонцем містечко, і на його обличчі читалося легке прагнення туди потрапити.

– Харчі там найкращі, – вів далі Тед, – і двічі на тиждень у кінотеатрі «Перлина» показують два нові фільми. А як не хочете в кіно, можна взяти напрокат якісь дівідюки.

– А це що таке? – зачудовано спитав Едді, та одразу ж схаменувся: – Не зважайте. Розказуйте далі.

Тед пересмикнув плечима, мовби говорячи: «Та наче все».

– Абсолютно космічний секс, – докинув Дінкі. – Із симуляторами, звісно, але від цього не менш неймовірний. Я робив це з Мерилін Монро і Ніколь Кідман, з обома за один тиждень. – Він промовив це з якоюсь тривожною гордістю. – Якби я захотів, то міг би їх усіх мати одночасно. Те, що вони несправжні, можна було сказати, лише коли на них дихнеш. Тоді та частина, на яку ти дмухнув… наче зникає. Це неприємно.

– Бухло? Наркота? – спитав Едді.

– Випивка в обмежених кількостях, – відповів Тед. – Якщо вас, наприклад, цікавить енологія, то щоразу під час їди ви смакуватимете дивовижні відчуття.

– А що таке енологія? – спитав Джейк.

– Наука про вина для снобів, котику, – пояснила йому Сюзанна.

– Якщо ви потрапляєте до Блакитного Раю, маючи якусь залежність, – провадив Дінкі, – вас від неї позбавлять. По-доброму. Один чи двоє хлопців виявилися особливо твердими горішками в цьому сенсі… – Його погляд на мить зустрівся з Тедовим. Той знизав плечима й кивнув. – Вони просто зникли.

– Насправді ниці люди більше не набирають Руйначів, – сказав Тед. – Для завершення своєї роботи їм вистачить і тих, що вже є.

– Скільки їх? – спитав Роланд.

– Близько трьохсот, – відповів Дінкі.

– Триста сім, – уточнив Тед. – Ми розквартировані в п’яти гуртожитках, хоча це не зовсім відповідне слово. У нас є власні помешкання, й контактувати з колегами-Руйначами ми можемо рівно стільки, скільки забажаємо.

– І ви розумієте, що ви робите? – спитала Сюзанна.

– Так. Хоча більшість не надто багато про це думає.

– Не розумію, чому вони не піднімуть повстання.

– Яке ваше «коли», мем? – спитав у неї Дінкі.

– Моє… – Та потім вона зрозуміла, про що йому йдеться. – Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий.

Він зітхнув і похитав головою.

– Тоді ви нічого не знаєте про Джима Джонса і його «Народний храм». Легше було б пояснити, якби ви знали. Цей проповідник Ісуса з Сан-Франциско заснував у Гаяні поселення для своєї релігійної секти, і там близько тисячі людей наклали на себе руки. Вони пили отруєний «кул-ейд»[45], а він стояв на ґанку і через мегафон розповідав їм історії про свою матір.

Сюзанна дивилася на нього нажаханими очима, в яких читалася недовіра: Тед же ледь приховував нетерплячку. Втім, напевно, в цій розповіді він вбачав щось важливе, бо мовчанки своєї не порушував.

– Майже тисяча, – повторив Дінкі. – Бо вони були розгублені й самотні, і думали, що Джим Джонс – їхній друг. Тому що – вдумайтеся – їм нікуди й ні до кого було повертатися. Тут те саме. Якби Руйначі об’єдналися, вони могли б своєю ментальною кувалдою засандалити Прентиса й Горностая, і всіх тахінів разом з кан-тої аж до сусідньої галактики. Натомість є лише я, Стенлі й кумир усіх, Суперруйнач, незрівнянний містер Теодор Бротіґен з Мілфорда, штат Коннектикут. Випуск Гарварду тисяча дев’ятсот двадцятого року, драмгурток, дискусійний клуб, редактор газети «Крімзон» і – авжеж! – член товариства «Фі-Бета-Гівнюків»[46].

– Ми можемо довіряти вам трьом? – запитав Роланд. Питання прозвучало оманливо недбалим тоном, мало не побіжно.

– У вас нема вибору, – сказав Тед. – Нікого іншого у вас нема. І в нас теж.

– Якби ми були на їхньому боці, – додав Дінкі, – думаєте, нам не було б що взути, крім мокасинів, зроблених з довбаних гумових шин? У Блакитному Раю тобі дають усе, крім елементарних речей. Зазвичай ти про них не думаєш, але… ну, скажімо, так: якщо в тебе на ногах лише алгулсьєнтівські капці, злиняти стає набагато важче.

– І все одно мені насилу віриться, – сказав Джейк. – Тобто в те, що всі ці люди спільними зусиллями нищать Промінь. Не ображайтесь, але…

Дінкі повернувся до Джейка. Його руки стислися в кулаки, губи зійшлися в розлюченій посмішці. І одразу ж Юк зайняв позицію перед хлопцем. Він тихо гарчав і шкірив зуби. Але Дінкі його не помітив, а може, не звернув уваги.

– Невже? А знаєш що, малий? Я таки образився. Мене, бляха, ти образив. Ти хоч знаєш, як це: жити вічним вигнанцем, коли з тебе весь час збиткуються, завжди бути, як та Керрі на випускному?

– Як хто? – збентежено перепитав Едді, але Дінкі вже так розлютився, що не звернув уваги.

– Там є люди, які не можуть ходити або розмовляти. В одної дівчини нема рук. Ще в кількох гідроцефалія, тобто голови в них, бляха, завбільшки зі штат Нью-Джерсі! – Він відставив руки від своєї голови на два фути в обидва боки, і вони всі подумали, що це явне перебільшення. Та згодом дізнаються, що це не так. – Ось наш бідолаха Стенлі – він один з тих, хто не може говорити.

Роланд глянув на Стенлі – блідого, з порослим щетиною обличчям і густими темними кучерями на голові. На вустах стрільця з’явилася слабка подоба усмішки.

– Я гадаю, він може говорити, – сказав Роланд. – Стенлі, чи ти носиш ім’я свого батька? Думаю, так.

Стенлі опустив голову, і кров шугонула йому в обличчя. Проте він усміхався. Та водночас знову розплакався. «Що, в біса, тут відбувається?» – не міг збагнути Едді.

Тед, очевидячки, теж нічого не розумів.

– Сей Дескейн, чи можу я запитати…

– Ні, ні, перепрошую, – мовив Роланд. – Ваш час спливає, так ви сказали, й ми всі це відчуваємо. А чи знають Руйначі, що їм дають їсти? Чим їх годують, аби збільшити їхню силу?

Тед рвучко сів на камінь і подивився вниз на плетиво колій.

– Це якось пов’язано з тими дітлахами, яких вони перевозять через станцію, так?

– Так.

– Вони не знають, і я теж, – так само важким тоном промовив Тед. – Насправді ні. За добу нам згодовують десятки пігулок. Уранці, опівдні й увечері. Деякі – то вітаміни. Деякі призначені для того, щоб ми були слухняні, я в цьому не сумніваюся. Мені пощастило очистити від них свій організм, а також організми Дінкі й Стенлі. Та тільки… щоб таке очищення подіяло, стрільцю, людина має сама цього прагнути. Розумієте?

Роланд кивнув.

– Я вже давно підозрював, що нам дають ще якісь… ну не знаю… підсилювачі роботи мозку… але пігулок так багато, що годі визначити, які з них які. Що саме робить нас людожерами чи вампірами, чи тими й тими водночас. – Він замовк, дивлячись на неймовірний промінь світла. Потім простягнув руки в обидва боки. Дінкі взявся за одну, Стенлі – за другу.

– Дивіться, – сказав Дінкі. – Вам сподобається.

Тед заплющив очі. Інші двоє наслідували його приклад. Якусь мить не відбувалося нічого, лише троє чоловіків стояли обличчям до темної пустелі й променя Сесіла Б. Демілля… стояли й дивилися, Роланд знав напевне. Навіть із заплющеними очима.

Промінь блимнув і згас. На дванадцять секунд Девар-Тої поринув у темряву, як і пустеля навкруги та схили Стік-Тете. Дінкі хрипко (та не без утіхи) зітхнув і зробив крок назад, відокремлюючись од Теда. Ще мить – і Тед відпустив руку Стенлі та повернувся до Роланда.

– То ви зробили? – спитав стрілець.

– Ми втрьох, разом, – відказав Тед. – Але найбільше – Стенлі. Він надзвичайно потужний передавач. Одна з небагатьох речей, які здатні налякати Прентиса, ницих людей і тахінів, – це втрата штучного світла. А це трапляється дедалі частіше, і не завше через наше втручання в роботу машинерії. Просто самі машини… – Він знизав плечима. – Непридатніють.

– Як і все навколо, – завважив Едді.

Тед повернувся до нього, без тіні усмішки на вустах.

– Але не настільки швидко, містере Дін. Це підривання позосталих двох Променів слід припинити, і якомога швидше, інакше буде пізно. Ми з Дінкі та Стенлі допоможемо вам, якщо це буде в наших силах, навіть якщо для цього потрібно буде вбити всіх Руйначів.

– Звісно, – підтвердив Дінкі, нещиро всміхнувшись. – Якщо преподобний Джим Джонс це зробив, то чим ми гірші?

Тед нагородив його несхвальним поглядом і знову повернувся до Роландового ка-тету.

– Може статися, що до цього й не дійде. Але якщо дійде… – Зненацька він підвівся й ухопив Роланда за руку. – Невже ми справді людожери? – хрипким, рипучим голосом спитав він. – Невже ми їли дітей, яких Зелені Плащі привозили з Пограниччя?

Роланд мовчав.

Тед повернувся до Едді.

– Я хочу знати.

Едді не відповідав.

– Мадам-сей? – звернувся Тед до жінки, яка сиділа в Едді на стегні. – Ми готові допомогти вам. Невже ви не допоможете нам, не відповісте на моє питання?

– А що це змінить? – спитала Сюзанна.

Декілька секунд Тед не зводив з неї очей, а потім повернувся до Джейка.

– Ви з моїм юним другом як дві краплини води схожі один на одного, – сказав він. – Розумієш, синку?

– Ні, але мене це не дивує, – відказав Джейк. – Тут завжди все так відбувається. Постійно якісь… е-е… збіги.

– Ти розкажеш мені те, про що я хочу дізнатись? Боббі розповів би.

«Щоб ти потім з’їв себе живцем? – подумав Джейк. – З’їв себе замість них?»

Він похитав головою.

– Я не Боббі, – сказав він. – Хоч би який був на нього схожий.

Зітхнувши, Тед кивнув.

– Ви горою стоїте одне за одного. І чому я не здивований? Ви ж ка-тет, врешті-решт.

– Нам час, – сказав Дінкі, звертаючись до Теда. – Ми вже й так тут задлялися. Це ж вам не просто встигнути до обходу кімнат. Нам зі Стенлі треба підрегулювати їхню довбану телеметрію, аби Прентис і Горностай, коли подивляться, сказали: «Тедді Б. був на місці. Дінкі Ерншо і Стенлі Руїс також. Ці хлопці нам не надокучали».

– Так, – погодився Тед. – Думаю, ти правий. Але ще п’ять хвилин у нас є?

Дінкі неохоче кивнув. Через великий простір, що пролягав між ними й селищем, вітер доніс слабкий відгомін сирени, і юнак широко всміхнувся від щирої втіхи.

– Вони так шугаються, коли гасне сонце, – сказав він. – Це змушує їх розплющити очі й побачити, що їх оточує насправді, – а насправді то якась збочена версія ядерної зими, от що.

Тед вклав руки до кишень, опустив погляд на свої ноги, потім знову підвів очі на Роланда.

– Пора вже завершувати цю… цю недоладну кумедію. Якщо все складеться вдало, ми втрьох повернемося завтра. А тим часом – спустіться схилом на сорок ярдів, там побачите велику печеру. Вона на протилежному боці від станції «Край Грому» і Алгул Сьєнто. Там є харчі, спальні мішки й плитка, яка працює на пропані з балона. А ще ви там знайдете карту Алгул Сьєнто, грубувату, але все-таки карту. Крім того, я лишив для вас магнітофон і чимало касет. Відповідей на всі ваші питання вони, може, й не дадуть, але багато чого пояснять. А поки що просто зрозумійте, що в Блакитному Раю не все так безхмарно, як здається. Порослі плющем вежі – сторожові. Довкола Раю тягнеться дротяна загорожа в три ряди. Якщо спробуєш порятуватися втечею зсередини, то перший ряд загорожі тебе вжалить…

– Як колючий дріт, – завважив Дінкі.

– Другий так ударить струмом, що ти знепритомнієш, – вів далі Тед. – Ну а третій…

– Ми зрозуміли, – сказала Сюзанна.

– А що з Дітьми Родерика? – запитав Роланд. – Вони теж якось пов’язані з Деваром, бо ж ми зустріли одного з них дорогою сюди, і він нам таке розповів.

Сюзанна глянула на Едді, питально здійнявши брови. Він відповів їй поглядом, що промовляв: «Пізніше поясню». То була проста й бездоганна розмова без слів, одна з тих, що їх люди, які люблять одне одного, приймають як належне.

– А, ті бовдури, – сказав Дінкі, проте в його голосі вчувалося співчуття. – Вони… як їх там називали в старих фільмах? Перевірені кадри, здається. Вони живуть у маленькому сільці десь за дві милі за станцією. Це в той бік, – він показав рукою напрям. – В Алгулі вони виконують різні господарчі роботи, троє-четверо з них навіть уміють працювати з покрівлями… латати дахи й таке інше. Не знаю, які тут шкідливі речовини витають у повітрі, але ті бідолахи надзвичайно до них чутливі. Та тільки в них це виявляється радше у вигляді променевої хвороби, ніж звичайних прищів та екземи.

– Еге ж, я в курсі, – сказав Едді, згадавши горопашного Чевіна з Чейвена: його роз’їдене виразками обличчя й просякнуте сечею лахміття.

– Це бродячі фолькен, – докинув Тед. – Бедуїни. Я думаю, вони переважно йдуть туди, куди ведуть їх рейки. Під станцією і Алгул Сьєнто є катакомби. Роди знають їх як свої п’ять пальців. Там, унизу, повно різного харчу, і двічі на тиждень вони привозять їжу в Девар на підйомниках. Оцим ми й харчуємося. Воно все, звісно, стравне, але… – Він знизав плечима.

– Усе швидко розпадається, – навдивовижу похмуро сказав Дінкі. – Проте, як уже сказав Тед, вино тут просто чудове.

– Якщо я попрошу вас завтра привести з собою одного з Дітей Родерика, – промовив Роланд, – чи виконаєте ви моє прохання?

Тед і Дінкі обмінялися враженими поглядами й обидва глянули на Стенлі. Той кивнув, знизав плечима і простягнув уперед руки, долонями донизу: «Чому, стрільцю?»

Роланд хвилину постояв, поринувши у роздуми. Потім повернувся до Теда і заходився давати вказівки.

– Приведіть мені того, що має ще в голові хоч якусь клепку. Скажіть йому: «Дан сур, дан тур, дан Роланд, дан Ґілеад». Повторіть.

Ні на мить не завагавшись, Тед повторив.

Роланд кивнув.

– Якщо він все одно не наважуватиметься, скажіть, що Чевін з Чейвена наказував йому прийти. Вони ж розуміють просту мову, чи не так?

– Авжеж, – підтвердив Дінкі. – Але, містере… не можна, щоб якийсь Род прийшов сюди, побачив вас і повернувся назад. Вони страшенні базікала.

– Приведіть одного, – сказав Роланд, – а там побачимо. Мені так підказує те, що мій ка-мей Едді називає чуйкою. Розумієте, про що я?

Тед і Дінкі кивнули.

– Як щось вийде – добре. А як ні… будьте певні, що той, кого ви приведете, нікому не розповість, що він тут бачив.

– Ви вб’єте його, якщо чуйка вас підведе? – спитав Тед.

Роланд кивнув.

Тед гірко розсміявся.

– Авжеж, уб’єте. Це нагадує мені той епізод з «Гекльбері Фінна», де Гек бачить вибух на пароплаві. З цією новиною він біжить до міс Вотсон і вдови Даглас, а коли одна з них питає, чи ніхто не загинув, Гек з апломбом відповідає: «Ні, мем, лише якийсь ніґер». У цьому випадку ми можемо сказати: «Лише якийсь Род. Стрільця чуйка підвела».

Роланд холодно й неприродно широко, на всі кутні, йому всміхнувся. Едді вже бачив цю усмішку раніше й міг лише порадіти, що призначалася вона не йому.

– Я думав, ви знаєте, які у нас ставки, сей Тед, – сказав він. – Чи я щось неправильно зрозумів?

Тед зустрівся з ним поглядом і, не витримавши, втупився в землю. Його губи беззвучно ворушилися.

Дінкі, котрий досі був зайнятий мовчазною бесідою зі Стенлі, сказав:

– Якщо вам потрібен Род, ми його приведемо. Це якраз не проблема. Проблема в тому, щоб узагалі сюди потрапити. Якщо ми не повернемось…

Роланд терпляче очікував, поки юнак договорить. Коли його слова обірвалися, не закінчившись, він спитав:

– Якщо ви не повернетесь, що порадите робити нам?

Тед стенув плечима, так досконало зімітувавши Дінкі, що це навіть було кумедно.

– Все, що зможете, – сказав він. – У нижній печері також є зброя. Дюжина електричних ядер, які називають сничами. Чимало автоматів, які ниці люди називають скорострілами. То АР-15, з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.

– Там є один променевий пістолет, наче з фантастичного фільму, – додав Дінкі. – Я думаю, що від його пострілів усе розпадається. Але чи то я занадто тупий, аби ним користуватись, чи то в ньому акумулятор сів. – Він стурбовано глянув на сивого. – П’ять хвилин уже давно спливли. Пора вшиватися, Тедстере. Помчали.

– Так. Ми повернемося завтра. Може, на той час у вас уже буде план.

– А хіба у вас його нема? – здивувався Едді.

– Мій план, юначе, полягав у тому, щоб утекти. На той час мені здавалося, що це блискуча ідея. І я спромігся дати драла аж у весну тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Але за сприяння матері мого юного друга Боббі мене впіймали й привели назад. А тепер нам справді час…

– Заждіть ще хвилинку, будь ласка, – попросив Роланд і підійшов до Стенлі. Той роздивлявся свої ноги, але його обличчя знову зашарілося. І…

«Він тремтить, – подумала Сюзанна. – Як лісова тварина, що вперше здибала людину».

На вигляд Стенлі можна було дати років із тридцять п’ять, та він цілком міг бути й старшим. Його обличчя було гладеньке, без жодної зморшки, як це зазвичай бувало у людей, що, за спостереженням Сюзанни, мали певні розумові вади. В Теда й Дінкі були прищі, а Стенлі їх не мав. Роланд узяв його за руки вище ліктя й серйозно поглянув на нього. Попервах очі стрільця бачили тільки кучму темного кучерявого волосся на похиленій голові Стенлі.

Дінкі хотів було заговорити, але Тед спинив його жестом.

– Чи не поглянеш ти мені у вічі? – спитав Роланд. Нечасто Сюзанні доводилося чути, щоб його голос лунав так ніжно й м’яко. – Чи не поглянеш, перш ніж піти, Стенлі, сину Стенлі? Той, що колись був Шимі.

Сюзанна відчула, що в неї мимохіть відвисає щелепа. І почула, як поряд охнув Едді, наче його вдарили кулаком у живіт. «Але ж Роланд старий… дуже старий! – подумала вона. – Тобто якщо це хлопчик з таверни, якого він знав у Меджисі, той з віслючком і в рожевому сомбреро… тоді йому має бути вже…»

Чоловік повільно підвів обличчя. Сльози струменіли йому з очей.

– Старий добрий Вілл Деаборн, – промовив він. Його голос був хрипкий і зривався то на високі, то на низькі ноти, як буває, коли голосові зв’язки довго лишалися бездіяльними. – Мені дуже шкода, сей. Хочеш, дістань свого револьвера і вбий мене. Я зрозумію. Я все зрозумію.

– Чому ти таке кажеш, Шимі? – так само м’яко спитав Роланд.

Сльози потекли швидше.

– Ти врятував мені життя. Артур і Річард також, але найперше ти, старий добрий Вілл Деаборн, а насправді Роланд з Ґілеаду. А я дав їй померти! Тій, яку ти любив! І я її теж любив!

Обличчя Стенлі скривилося від болю, і він спробував вирватися. Але Роланд міцно його тримав.

– Шимі, у цьому не було твоєї провини.

– Я мав померти за неї! – закричав він. – Я мав померти замість неї! Я дурень! Правильно кажуть: бовдур! – Він заходився лупцювати себе по обличчі: спершу по одній щоці, потім по другій, залишаючи червоні сліди. Перш ніж пролунав третій ляпас, Роланд перехопив його руку й змусив опустити.

– Усю шкоду зробила Рея, – сказав стрілець.

Стенлі – який цілу вічність тому називався Шимі – несміливо підвів очі, щоб зустрітися з Роландом поглядами.

– Еге ж, – кивнув Роланд, – Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.

– Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?

Роланд кивнув.

– Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.

Шимі ще якусь мить на нього дивився, і так, Сюзанна побачила в ньому того хлопчика, що колись був на побігеньках у давно зниклому шинку «Рай для подорожніх»: збирав порожні кухлі з-під пива й опускав їх у бочку для миття, що стояла під головою лося, двоголового Зірвиголови, ухиляючись від штурханів Корал Торін і ще лютіших стусанів від повії, знаної під ім’ям Петті Гуляща. Вона бачила хлопчика, якого мало не вбили за те, що розлив питво на чоботи бандита, Роя Діпейпа. Того вечора від неминучої смерті Шимі порятував Катберт… та саме Роланд, що його мешканці містечка називали Віллом Деаборном, урятував їх усіх.

Шимі поклав руки Роландові на шию й міцно його обійняв. Стрілець усміхнувся і погладив скаліченою правою рукою його кучеряву голову. Глибоке гортанне схлипування вирвалося з грудей Шимі. А в кутиках стрільцевих очей Сюзанна побачила сльози.

– Так, – ледь чутно промовив Роланд. – Я завжди знав, що ти особливий. Берт і Алан теж це знали. І ось ми знову зустрічаємося на шляху. Як добре, що ми зустрілися, Шимі, сину Стенлі. Як добре. Так.

Розділ VI. НАЧАЛЬНИК БЛАКИТНОГО РАЮ

Один

Коли в двері постукав Фінлі (знаний подекуди як Горностай), Пімлі Прентис, начальник Алгул Сьєнто, саме був у ванній. У безжальному світлі флуоресцентної лампи над раковиною Прентис якраз роздивлявся своє обличчя. У дзеркалі, що збільшувало, його шкіра була схожа на сірувату поорану кратерами рівнину, що не надто відрізнялася від поверхні пустища, яке простягалося в усі боки довкола Алгула. А чиряк, на якому він зосередився цієї миті, нагадував вулкан на межі виверження.

– Хто там по мене? – ревнув Прентис, хоч і знав наперед.

– Фінлі О’Теґо!

– Заходь, Фінлі! – Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.

Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст – більш ніж сім футів.

– Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, – як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність – найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.

– Що повернувся зі станції – це добре, – кивнув Пімлі. – І що ж ти там знайшов?

– Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…

– Стривай, – перебив його Прентис. – Зажди, зажди. Дякую.

Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…

Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!

Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.

Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.

– Хоч і не слід було б, та не можу відмовити собі в задоволенні, – сказав Фінлі. – Хіба не ви розповідали, як люди на тому боці вирішили, що їсти рідкісну яловичину шкідливо?

– Атож, – Фінлі витер паперовою хустинкою чиряк, з якого досі сочився гній із сукровицею. Тривалий час він жив у цьому світі й повертатися до того, іншого, не збирався з багатьох причин, але донедавна був у курсі всіх подій, що там відбувалися. До попереднього року (якщо це можна було назвати роком) він доволі регулярно отримував «Нью-Йорк Таймз». До «Таймзу» він мав велику слабкість, обожнював розв’язувати надруковані в ньому щоденні кросворди. То була маленька згадка про дім.

– Але їсти її не перестали.

– Атож, багато хто їсть. – Він відчинив аптечку й дістав пляшечку перекису водню «Рексол».

– Ви самі винні, що мені запропонували, – вів далі Фінлі. – Не те щоб для нас воно було шкідливе; на смак воно солодке, як мед чи ягоди. Проблема – це Край Грому. – І так, наче його бос не розумів, про що йдеться, Фінлі додав: – Того, що звідти приходить, треба стерегтися. Отрута, самі розумієте.

Прентис змочив шмат вати перекисом і обробив ранку на щоці. Він дуже добре розумів, про що йдеться Фінлі, хіба могло бути інакше? Перед тим, як з’явитися тут і взяти на себе обов’язки начальника, він понад тридцять років не мав на шкірі жодної плямки. Тепер у нього були прищі на щоках і лобі, вугрі на скронях, бридкі чорні цятки довкола носа і пухир на шиї, що його скоро видалить Ґанглі, лікар поселення. (Прентис вважав, що Ґанглі – жахливе ім’я для лікаря, щось середнє між гангліями і гангреною). Тахіни і кан-тої мали менше клопотів зі шкірою, але їхня плоть могла ні сіло ні впало тріснути, вони потерпали від носових кровотеч, і навіть незначні подряпини (від колючки чи гострих уламків скелі) могли без своєчасної обробки призвести до зараження крові й смерті. Попервах від таких інфекцій чудово рятували антибіотики, але раювання швидко скінчилося. Те саме було з фармацевтичними дивами на кшталт «аккутану». Авжеж, через довкілля. Смертоносними були самі скелі й земля, що їх оточували. Щоб побачити найгірший варіант розвитку подій, варто було лиш поглянути на Родів, пришелепуватих мутантів. Звісно, вони забрідали далеко на… південний схід чи вже щось інше? Далеко в той бік, де вночі бачили слабке червоне світіння, і подейкували, що там усе значно гірше. Пімлі не був певен, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федіком назвали Дискордією не тому, що там була курортна зона.

– Хочеш іще? – запропонував він Фінлі. – У мене пара визрілих на лобі.

– Ні, я хочу доповісти, добре перевірити касети відеонагляду і телеметрію, швиденько оглянути Читалку і на тому робочий день вважати завершеним. А після того прийму гарячу ванну і годинки зо три проведу за хорошою книжкою. Я читаю «Колекціонера».

– І тобі подобається, – здивовано констатував Прентис.

– Дуже подобається, кажу спасибі. Ця книжка нагадує мені про нашу ситуацію. Та тільки мені більше до вподоби думати, що наша мета трохи шляхетніша, а мотиви – вищі, ніж сексуальний потяг.

– Шляхетно? Так ти це називаєш?

Фінлі знизав плечима і не відповів. Детального обговорення всього, що відбувалося в Блакитному Раю, за мовчазною згодою зазвичай уникали.

Прентис повів Фінлі до власного кабінету-бібліотеки, що виходив вікнами на ту частину Блакитного Раю, яку називали Алеєю. Проходячи під люстрою, Фінлі з неусвідомленою грацією тривалої звички пригнув голову. Якось (після кількох келихів графу) Прентис йому повідав, що в НБА з нього вийшов би збіса гарний центровий.

– Перша команда тахінів, – пофантазував тоді він. – Авжеж, вас би назвали «Потворами», але що з того?

– А ці баскетболісти, вони отримують лише все найкраще? – запитав Фінлі. У нього була лиснюча голова горностая і великі чорні очі. Не виразніші за лялькові, на думку Пімлі. На собі він носив купу золотих ланцюжків – серед працівників Блакитного Раю то була нова мода, і за останні кілька років тут розрісся цілий ринок для торгівлі цяцьками. А ще йому колись за власним бажанням обрубали хвоста. Напевно, то була помилка, зізнався він Прентису одного вечора, коли вони обидва були в зюзю п’яні. Неймовірно боляче, до того ж після смерті його душа за це потрапить у Пекло темряви, якщо…

Якщо після смерті щось є. Всією душею і всім розумом Пімлі відкидав цю думку, але він був би брехуном, якби не визнав (хай навіть і перед самим собою), що вона часом тривожила його серед ночі, в найтемнішу годину. Але від таких думок рятували снодійні пігулки. І, авжеж, Бог. Він вірив у те, що все суще слугує Божій волі, навіть сама Вежа.

Хай там як, Пімлі підтвердив, що баскетболісти (принаймні американські) отримують усе тільки найкраще, та й дівки дають їм більше, ніж чортовому туалетному сидінню. З цієї останньої ремарки Фінлі реготав довго, поки з кутиків його навдивовижу невиразних очей не потекли червонясті сльози.

– А найкраще, – вів далі Пімлі, – от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…

– Якби він був тахіном, то яким? – перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.

– Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, – відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.

– Але, – провадив Пімлі, – його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?

Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.

А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?

Свою роботу, от що.

Свою хірову роботу.

Два

– Отже, – мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, – ти знайшов робота-ремонтника. Де?

– Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, – сказав Фінлі. – Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.

– Так. І ви знайшли…

– Нічого, – похитав головою Фінлі. – Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. – Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.

– Але ви з хлопцями добре все обдивилися?

– Атож. Непроханих гостей не було.

Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.

– І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?

– Через це також, – відповів Фінлі. – Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. – Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.

– Що саме тебе насторожує?

Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.

– Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.

– Сумніваєшся?

Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля – що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.

– Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.

– Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?

Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура,[47] що сказав: «Коли мої очі заплющить смерть, джентльмени, то моя остання думка буде про військо. І про військо. І про військо». Остання думка самого Пімлі, напевно, буде про Алгул Сьєнто. Бо що йому лишалося? І як казала ще одна велика американка, Марта Рівз із гурту «Марта і Ванделлас»: «Нікуди бігти, любий, і сховатись нема де». Усе вийшло з-під контролю, життя з поламаними гальмами котилося з гори, і нічого більше не лишалося, крім як розслабитись і насолоджуватися краєвидом.

– Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? – запитав Пімлі.

– А чом би й ні? – відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»

– Зачекай одну хвилину, – Пімлі підвівся.

– Молитва? – спитав Фінлі.

Пімлі зупинився в дверях.

– Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?

– Лише один. – Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. – Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

– Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?

– Ні, ні. – Фінлі недбало махнув рукою. – Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.

Три

У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.

Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, – подумав він. – Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».

– Господи, – промовив він, – дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…

І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис – не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.

А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього,[48] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:

НА РОБОТУ ПОТРІБЕН:

ДОСВІДЧЕНИЙ ТЮРЕМНИЙ НАГЛЯДАЧ

НА ВІДПОВІДАЛЬНУ ПОСАДУ

В ПРИВАТНІЙ УСТАНОВІ

Висока платня! Найкращі пільги! Готовність до відряджень!

Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі – принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності – декілька трупів.

І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.

Не те щоб він вважав себе релігійним фанатиком. Аж ніяк. Думки про Бога й рай він тримав при собі. Що стосувалося решти світу, то він був лише працівником, що сумлінно виконував завдання, сподіваючись до самого кінця добре робити свою роботу. Безперечно, він не вважав себе негідником (як і кожна по-справжньому небезпечна людина). Згадаймо Уліса Дж. Ґранта, генерала Громадянської війни, який сказав, що готовий воювати на зайнятих позиціях, навіть якщо бій триватиме все літо.

В Алгул Сьєнто літо майже скінчилося.

Чотири

Начальник мешкав у чепурному котеджі, збудованому в стилі кейп-код,[49] на краю Алеї. Називався він Шеплі-Гаузом (чому так – Пімлі гадки не мав), тому Руйначі, звісно, охрестили його поміж собою Шіт-Гаузом, тобто Сральнею. На іншому кінці Алеї розкинулася набагато більша житлова споруда – проста, але елегантна, в стилі доби королеви Анни, – яку називали (теж з невідомих причин) Дамлі-Гауз. Ця будівля чудово вписалася б в атмосферу студентського містечка університету Клемсон у штаті Південна Кароліна чи Міссісіпського університету. Руйначі називали її Домом розбитих сердець, а часом і Готелем розбитих сердець. Проти цього ніхто не заперечував. Там жили й працювали тахіни та чимало працівників з роду кан-тої. Що ж до Руйначів, на їхні маленькі жарти всі заплющували очі й навіть підохочували їхні сподівання на те, що персонал нічого про них не знає.

Пімлі Прентис і Фінлі О’Тего неквапом ішли Алеєю, зберігаючи приємну мовчанку… крім тих випадків, коли проминали Руйначів, що були не на чергуванні. Ті траплялися дорогою поодинці чи групками, і всіх їх Пімлі гречно вітав. Вони відповідали – хто привітно, а хто й бурчливо, – проте без відповіді не лишилося жодне «здрастуйте», і Пімлі вважав, що це вже перемога. Він ставився до них дбайливо. Подобалося їм це чи ні, йому було до них не байдуже. Адже з ними значно легше було мати справу, ніж з убивцями, гвалтівниками й озброєними грабіжниками.

Дехто читав старі газети й журнали. Четверо грали в «підковки», ще четверо сиділи на зеленому моріжку. Таня Лідс і Джої Растосович грали в шахи під розлогим старим в’язом, і сонячне світло гралося з тінями від листя на їхніх обличчях. Вони привіталися з ним з непідробною радістю, та чом би й ні? Таня Лідс тепер була Танею Растосович, бо Пімлі, як той капітан судна, одружив їх місяць тому. Та в певному сенсі то й був корабель: «Алгул Сьєнто», чудовий круїзний лайнер, що плавав темними морями Краю Грому, купаючись у власному сонячному світлі. Час від часу це сонце, правду кажучи, заходило, але сьогоднішній збій тривав недовго – якихось сорок три секунди.

– Як справи, Танечко? Джозефе? – Завжди тільки Джозеф і ніколи – Джої, принаймні не у вічі, бо йому це не подобалося.

Вони відповіли, що справи в них добре, й обоє причмелено від надміру трахання всміхнулися, як всміхаються лише молодята. До Растосовичів Фінлі не озвався ні словом, зате вже ближче до краю Алеї, де стояв Дамлі-Гауз, він зупинився біля юнака, що сидів під деревом на лаві з фальшивого мармуру і читав книжку.

– Сей Ерншо? – покликав тахін.

Дінкі підвів погляд, здійнявши брови дашком у чемному питанні. На його обличчі, обсипаному вугрями, застиг той самий чемно-запитальний вираз.

– Бачу, ви читаєте «Мага», – трохи сором’язливо сказав Фінлі. – А сам я зараз читаю «Колекціонера». Який збіг!

– А й справді, – відказав Дінкі. Його вираз не змінився.

– Цікаво, як вам Фаулз? Я зараз трохи зайнятий, але згодом ми могли б про це поговорити.

Не змінюючи ввічливо невиразного виразу обличчя, Дінкі Ерншо сказав:

– А може, згодом ти візьмеш свій примірник «Колекціонера»… сподіваюсь, він у палітурці… й запхаєш його собі у волохату дупу. Боком уперед.

Сповнена надії усмішка Фінлі згасла. Він вклонився, неглибоко, але цілком коректно.

– Мені шкода, що ви так до цього ставитесь, сей.

– Чеши звідси, бля, – сказав Дінкі й знову розгорнув свою книжку, демонстративно нею затулившись.

Пімлі й Фінлі О’Тего пішли далі. Впродовж короткого часу, поки обидва мовчали, начальник Алгул Сьєнто подумки випробовував різні підходи до Фінлі, щоб з’ясувати, наскільки глибоко вразив його гордість коментар того юнака. Тахін пишався своєю здатністю читати й цінувати літературу г’юмів – Пімлі добре це знав. А потім Фінлі сам позбавив його клопоту: помацавши руками з довгими пальцями (його зад насправді волохатим не був – на відміну від рук) у себе між ніг.

– Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, – сказав він, і добрий гумор, що прозвучав у цих словах начальника служби безпеки, був природний, а не силуваний, зрозумів Пімлі.

– Прикро, що так вийшло, – сказав Пімлі. – Якщо в Блакитному Раю і є хтось, хто ще не переріс підліткової озлобленості, то це сей Ерншо.

– Ви краєте мені серце! – простогнав Фінлі, а коли начальник вражено на нього подивився, широко всміхнувся, показавши ряди крихітних гострих зубів. – Це ж знамениті слова з фільму «Бунтівник без причини».[50] Дінкі Ерншо нагадує мені Джеймса Діна. – Він замислено помовчав. – Хоч він і не такий красень.

– Цікавий випадок, – зауважив Прентис. – Його завербували у програму вбивств, якою керувала філія «Позитроніки». Він убив свого начальника і втік. Звісно, ми його зловили. Особливих клопотів, принаймні нам, він ніколи не завдавав, але нерви пошарпати любить.

– Та ви відчуваєте, що він безпечний.

Пімлі скоса на нього зиркнув.

– А ти відчуваєш, що я маю про нього щось знати?

– Ні, ні. Просто я ще ніколи не бачив вас таким нервовим, як за ці кілька останніх тижнів. Чорт, називаймо речі своїми іменами – таким параноїком.

– У мого діда була одна приказка, – сказав Пімлі. – «Не бійся впустити яйця, поки не будеш на підході до хати». Так от, ми вже на підході.

І то була правда. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як остання партія Вовків прогалопувала через двері з зони скупчення «Дуги-16», їхнє обладнання в підвалі Дамлі-Гауза показало першу відчутну деформацію Променя Ведмедя-Черепахи. Відтоді переломився Промінь Орла й Лева. Невдовзі потреба в Руйначах відпаде; невдовзі розпад передостаннього Променя відбудеться з їхньою допомогою чи без неї. Неначе предмет, що балансував у хиткій рівновазі, небезпечно похилився, скоро опиниться на межі падіння і неминуче впаде. Чи ж, у випадку з Променем, щезне. Блимне і піде в небуття. А впаде Вежа. Останній Промінь, Вовка і Слона, протримається ще тиждень чи навіть місяць, але не довше.

Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.

Натомість… нічого.

Він запитав у Фінлі, що той про це думає.

Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.

– Я думаю, то міг бути вірус.

– Перепрошую?

– Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, – це просто ходячі комп’ютери, не більше. – Він помовчав. – Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.

– Хтось на зразок стрільця?

Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.

Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.

– Припини це, – сказав Пімлі.

– Припинити що, сей? – запитав Фінлі.

– Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.

Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.

– Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.

– Роди кажуть…

Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.

– Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.

Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.

– Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.

– Та хіба тільки останнім часом! – невесело розсміявся Пімлі. – Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.

Для Фінлі то була новина.

– Про що?

– Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. – Пімлі повільно кивнув. – Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.

– Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.

І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.

П’ять

Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі – і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто – стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів – і почуєш, як тріпочуть їхні крила», – могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?

Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.

У кінці коридору два кан-тої – охоронці, Бімен і Трелоні, – охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років – Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.

– Хайл, – сказав Бімен.

– Хайл, – луною озвався Трелоні.

Пімлі й Фінлі відповіли на привітання, всі приклали кулаки до лобів, і Пімлі рушив перший сходами вниз. У нижньому коридорі, проходячи повз табличку «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» і ще одну з написом «СЛАВА КАН-ТОЇ», Фінлі дуже тихо сказав:

– Вони такі дивні.

Пімлі всміхнувся і поплескав його по спині. Саме за це йому й подобався Фінлі О’Тего. Як Айк і Майк, вони міркували однаково.

Шість

Більшу частину підвалу Дамлі-Гауза займало велике приміщення, напхане технікою. Не всі прилади працювали, а деякими, хоч і робочими, вони просто не вміли користуватися (чимало було таких, в яких вони навіть розібратися не змогли), зате вони були добре обізнані з обладнанням для стеження й сенсорами телеметрії, що вимірювали дарки: одиниці витраченої екстрасенсорної енергії. За межами Читалки Руйначам було заборонено користуватися своїми екстрасенсорними здібностями, та й не всім це вдавалося. Багато хто з цих чоловіків і жінок були мов люди, які настільки привчені ходити на унітаз, що не могли відлити без візуальних стимулів того, що так, це туалет, так, тут можна помочитися. Інші, мов діти, ще не привчені до горщика, не могли стримуватися від неконтрольованих сплесків. Це могло виражатися в таких дрібницях, як викликати у когось нетривкий головний біль чи перекинути лаву в Алеї, але люди Пімлі ретельно за цим стежили, і вибрики, які розцінювалися як «зумисні», каралися: за перше порушення легко, за подальші – з наростанням суворості. І, як Пімлі любив напучувати новачків (у ті давні часи, коли новачки тут ще з’являлися): «Будьте певні, що ваш гріх викаже вас». Заповідь Фінлі була ще простіша: «Телеметрія не бреше».

Сьогодні телеметрія не показала їм нічого, крім випадкових сплесків, настільки ж безглуздих, як, наприклад, чотиригодинні записи групового пердіння чи відрижки. На відеокасетах і в журналах змін чергових теж не виявилося нічого цікавого.

– Задоволені, сей? – спитав Фінлі, і щось у його голосі змусило Пімлі рвучко розвернутися й пильно поглянути на Горностая.

– А ти?

Фінлі О’Тего зітхнув. У такі моменти Пімлі відчайдушно хотів, щоб або Фінлі був людиною, або він сам був тахіном.

Заковика була в чорних очах Фінлі – без жодного виразу, дуже схожих на очі-ґудзики ганчір’яної ляльки, і прочитати в них щось було просто неможливо. Це могло бути до кебети хіба що іншому тахіну.

– Я вже багато тижнів відчуваю, що все негаразд, – нарешті промовив Фінлі. – Забагато п’ю графу, щоб забутися сном, а потім насилу проживаю дні, лаючи людей. Частково це пояснюється тим, що ми втратили зв’язок, відколи накрився останній Промінь…

– Ти ж знаєш, що це було неминуче…

– Авжеж, я знаю. Мені йдеться про те, що я шукаю раціональні причини, щоб обгрунтувати ірраціональні відчуття, а це завжди недобрий знак.

На дальній стіні висіла фотографія Ніагарського водоспаду. Якісь охоронці з кан-тої перевернули її догори дриґом. Для ницих людей фотографія, перевернута догори ногами, взагалі була вершиною почуття гумору. Чому так, Пімлі не мав жодної гадки. Але зрештою яке йому, нахрін, до цього діло? «Я знаю, як робити свою хірову роботу, – подумав він, перевішуючи Ніагарський водоспад так, як йому належало висіти. – Я знаю, як це робиться, а все решта не має значення, скажи Богові й Людині-Ісусу спасибі».

– Ми завжди знали, що наприкінці все піде шкереберть, – сказав Фінлі, – тож я й кажу собі, що цим усе й пояснюється. Усе це… ну знаєте…

– Це відчуття, яке тебе непокоїть, – підказав колишній Пол Прентис. Відтак усміхнувся і поклав вказівний палець правої руки на коло, утворене великим і вказівним лівої. У тахінів цей жест означав: «Я кажу тобі правду». – Ірраціональне відчуття.

– Атож. Я знаю, що на півночі ще не з’явився Закривавлений Лев і сонце ще холонути не почало. Я чув оповідки про божевілля Багряного Короля і про те, що Дан-Тете прийшов посісти його місце, та все, що я можу сказати: «Повірю, коли побачу на власні очі». Те саме стосується чудової новини про те, що з заходу з’явився стрілець, щоб врятувати Вежу, як пророкують давні легенди й пісні. Маячня це все, з першого до останнього слова.

Пімлі ляснув його по плечі.

– У мене серце звеселяється, коли чую, що ти так говориш!

І то таки була правда. На посаді голови служби безпеки Фінлі О’Тего працював надзвичайно добре. За всі ті роки його підлеглі змушені були вбити з півдюжини Руйначів – ті дурні нудьгували за домівкою й намагалися втекти, ще двом зробили лоботомію. І лише Тед Бротіґен спромігся «пролізти під загорожею» (цю фразу Пімлі запозичив із фільму «Табір для військовополонених 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Всю славу кан-тої приписали собі, і шеф безпеки заплющив на це очі, але Пімлі знав правду: всю операцію, від першого до останнього ходу, провернув Фінлі.

– Але це моє відчуття… можливо, річ не лише в розхитаних нервах, – вів далі Фінлі. – Я справді вірю, що іноді в людей прокидається інтуїція. – Він розсміявся. – Хіба можна в таке не вірити, коли живеш там, де аж кишить екстрасенсами і провидцями?

– Але не телепортами, – уточнив Пімлі. – Адже так?

Телепортація була неконтрольованим даром, якого боялися всі працівники Девару, і небезпідставно. Шкоду, якої могла завдати людина з телепортаційними здібностями, годі було навіть осягнути. Наприклад, вона була здатна створити на чотирьох акрах космічний простір і викликати ураган. На щастя, існував один простий тест, що допомагав виявити цей хист (і його легко було проводити, хоча для цього потрібне було обладнання, яке лишилося від стародавнього народу, і ніхто не знав, чи довго воно ще пропрацює), і за допомогою простої процедури (яка теж дісталася в спадок від давніх) можна було замкнути небезпечні органічні контакти. Доктор Ґанглі розбирався з телепортами за лічені хвилини.

– Це настільки просто, що вазектомія в порівнянні з цим може здатися операцією на мозку, – одного разу сказав він.

– Геть ніяких хрінових телепортів, – кивнув Фінлі й підвів Прентиса до пульта керування, що напрочуд скидався на візуалізацію Догана Сюзанни Дін. Показав на два диски з карлючками древніх (такі самі знаки були на Незнайдених дверях). Стрілка кожного лежала на позначці «0» ліворуч. Коли Фінлі постукав по них волохатими пальцями, вони підстрибнули трохи, а потім знову лягли.

– Достеменно нам не відомо, що мали вимірювати ці давачі, – сказав Горностай, – але одне ми знаємо точно – потенціал телепортації вони показують. У нас були Руйначі, що намагалися приховати свій талант, але їм це не вдалося. Якби серед них був телепорт, Пімлі О’Нью-Джерсі, ці стрілочки б уже тремтіли на позначці п’ятдесят чи навіть вісімдесят.

– Отже. – Напівусміхнений, напівсерйозний, Пімлі почав загинати пальці. – Телепортів немає, Скривавлений Лев не підкрадається з півночі, стрільця теж ніде не видно. О, а Зелені Плащі стали жертвами комп’ютерного віруса. Якщо все це правда, то що ж тебе непокоїть? Що не до шмиги?

– Передчуття кінця, напевно. – Фінлі важко зітхнув. – Я планую надвечір подвоїти варту у вежах, про всяк випадок. І кількість людей біля загорожі теж.

– Бо все тобі не до шмиги-ги-ги. – Пімлі ледь усміхався.

– Не до шмиги-ги-ги, атож. – Фінлі не відповів усмішкою, гострі зубки не показувалися.

Пімлі поплескав його по плечі.

– Ходімо в Читалку. Може, тобі полегшає, коли побачиш Руйначів за роботою.

– Може, й так, – але Фінлі все одно не всміхнувся.

– Все ж добре, Фін, – м’яко сказав Пімлі.

– Та мабуть, – тахін із сумнівом подивився на прилади і перевів погляд на Бімена і Трелоні, двох ницих людей, що поштиво застигли біля дверей, чекаючи, поки великі цабе закінчать бесіду. – Напевно. – Але в душі він у це не вірив. Єдине, в чому він не сумнівався, – що в Алгул Сьєнто більше не лишилося телепортів.

Бо телеметрія не брехала.

Сім

Коридором, обшитим дубовими панелями, Бімен і Трелоні провели їх до службового ліфта, теж оздобленого дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник, і ще одна табличка нагадувала фолькен Девару, що всі мають діяти спільно, щоб створювати пожежобезпечне середовище.

Вона теж була перевернута догори дриґом.

Пімлі зустрівся поглядом з Фінлі. Начальникові здалося, що в очах шефа безпеки затанцювали веселі вогники, але, звісно, то могло бути лише його власне почуття гумору, відображене, як обличчя в дзеркалі. Без слів Фінлі зняв табличку й перевісив її як слід. Обидва промовчали про те, що механізм ліфта гучно стукотів, наче міг от-от зламатися. І про те, що кабіна здригалася в шахті. Якби вони застрягли, то вилізти через люк у стелі було б неважко, навіть для такого вгодованого (ну гаразд… надміру вгодованого) кабанця, як Прентис. Дамлі-Гауз – не хмарочос, завжди хтось міг прийти на допомогу.

Вони доїхали на третій поверх, де табличка на дверях висіла як слід. На ній було написано: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ. НЕГАЙНО СПУСКАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ ПОТРАПИЛИ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. У РАЗІ, ЯКЩО ВИ ОДРАЗУ Ж ДОПОВІСТЕ, ВАС НЕ ПОКАРАЮТЬ».

Поки витягав картку-ключ, Фінлі недбало (чи удавано недбало – чорти б узяли його непроникні чорні очі) кинув:

– А від сея Сейра нічого не чути?

– Ні, – відказав Пімлі (доволі сердито), – і почути я не сподіваюся. Ми відрізані тут від решти світу не без причини. Нас зумисне забули, як науковців проекту «Мангеттен» у 1940-х. Востаннє, коли я бачив Сейра, він сказав мені, що… може, я бачу його востаннє.

– Спокійно, – мовив Фінлі. – Я просто спитав. – Він провів ключем у пристрої читання, і двері ліфта, страхітливо заскреготавши, відчинилися.

Вісім

Читалкою називали довгу високу залу, що розташовувалася посередині Дамлі-Гауза. Стіни тут також були обшиті дубовими панелями, а їхня висота сягала трьох поверхів аж до скляного даху, крізь який лилося здобуте чималими зусиллями сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, через які увійшли Прентис і О’Тего, розташувалася дивна четвірка: тахін Джеклі з головою крука, технік кан-тої, якого звали Конрой, і два охоронці-г’юми, чиїх імен Пімлі не міг одразу згадати. Тахіни, кан-тої та г’юми на роботі так-сяк ладнали між собою, хоч їхня ввічливість один до одного часом була дуже хисткою, але ж ніхто й не розраховував на те, що вони проводитимуть разом час за межами роботи. Але на балконі, звісно, про жодне спілкування не могло бути й мови. Руйначі внизу не були ні тваринами в зоопарку, ні екзотичними рибами в акваріумі – Пімлі (як і Фінлі О’Теґо) неодноразово наголошував на цьому в розмовах з персоналом. За всі роки своєї праці тут начальникові Алгул Сьєнто довелося зробити лоботомію лише одному працівникові, повному ідіоту з роду г’юмів, охоронцю Девіду Берку, який розважався тим, що жбурляв згори чимось – чи не шкаралупою від арахісу? – в Руйначів. Коли Берк збагнув, що начальник не жартував, погрожуючи лоботомією, він став благати про другий шанс, обіцяючи, що більше ніколи не скоїть нічого настільки дурного й принизливого. Але Пімлі був глухий до його благань. Йому випала нагода влаштувати показову страту, яка на довгі роки, а може, навіть десятиліття слугуватиме пересторогою для решти, і він з неї скористався. Містер Берк, тепер уже справдешній ідіот, досі блукав Алеєю чи ошивався біля Лівої Межі, з роззявленим ротом і бентегою в очах. «Я от-от згадаю, хто я, я майже пам’ятаю, чому я таким став» – ніби промовляли вони. Він був живим прикладом того, чого категорично не можна робити в присутності Руйначів, які працювали. Але підніматися на балкон правила прямо не забороняли, і всі працівники час від часу приходили на ньому постояти.

Бо це додавало сил.

По-перше, в присутності Руйначів, які працювали, відпадала потреба в розмовах. Коли ти йшов коридором від ліфтів, що розташовувалися з обох боків, у голову вдирався «добрий розум», як його називали, і коли ти відчиняв двері на балкон, добрий розум розквітав у голові, відкриваючи ходи для всіх можливостей сприйняття. Пімлі вже не раз думав, що в Олдоса Хакслі там, нагорі, точно поїхав би дах. Іноді твої п’яти відривалися від підлоги й ніби піднімалися над нею. Все, що було в кишенях, теж піднімалося й висіло в повітрі. Всі труднощі вирішувалися ніби самі по собі, коли ти подумки до них звертався. Якщо ти щось забув: про зустріч о п’ятій, наприклад, чи друге ім’я свого зятя, то все згадувалося. Але навіть якщо забуте було важливе, тебе це не засмучувало. Фолькен залишали балкон з усмішками на устах, навіть ті, хто прийшов у найпохмурішому настрої (і взагалі, похмурий настрій був чудовою причиною відвідати балкон). Складалося таке враження, що від Руйначів унизу йшов газ щастя, який годі було побачити оком і виміряти жодними засобами телеметрії.

Пімлі та Фінлі привіталися з четвіркою і підійшли до широких билець з мореного дуба, а звідти подивилися вниз. Кімната під ними скидалася на простору читальну залу якого-небудь багатого клубу для джентльменів у Лондоні. На маленьких столиках і на стінах (авжеж, обшитих дубовими панелями) м’яко сяяли лампи, подекуди в справжніх абажурах від «Тіфані». Вишукані килими були справжніми, турецькими. На одній стіні висіла картина Матіса, на другій – Рембрандта… а на третій – «Мона Ліза». Справжня, на відміну від підробки, що знаходилася в Луврі на Наріжній Землі. Перед нею стояв, схрестивши руки на грудях, чоловік. Згори видавалося, що він уважно вивчає полотно – можливо, намагається розгадати загадку знаменитої усмішки, – та Пімлі знав, що це не так. Чоловіки й жінки тримали в руках журнали, і здавалося, що вони їх читають, але той, хто спустився б униз, побачив, що насправді вони дивляться порожніми поглядами кудись над «Макколами» і «Харперзами» чи трохи вбік. Дівчинка одинадцяти чи дванадцяти років у розкішній суконьці на бретельках, яка в бутику дитячого одягу на Родео-драйв могла б коштувати тисячу шістсот доларів, сиділа перед ляльковим будиночком біля каміна, але Пімлі знав, що вона не звертає жодної уваги на мистецьки виконану копію Дамлі-Гауза.

Там, унизу, їх було тридцять троє. Разом тридцять троє. О восьмій годині, коли вимкнеться штучне сонце, прийде нова зміна: інші тридцять три Руйначі. І лише один чолов’яга – лише один – приходив і йшов, коли йому забажається. Чолов’яга, який проліз під загорожею і не поплатився за це… крім того, що його силоміць привели назад, звісно, а для цього чоловіка то вже було достатньою карою.

Аж раптом двері в кімнату відчинилися і всередину, неначе викликаний думкою, тихо прослизнув Тед Бротіґен. На голові в нього досі була твідова кепка для верхової їзди. Даніка Ростова підвела погляд від лялькового будиночка й всміхнулася йому. Бротіґен підморгнув їй у відповідь. Пімлі легенько штурхонув Фінлі ліктем.

Фінлі: (Я його бачу)

Але вони не просто бачили. Вони відчували його. Тієї миті, коли Бротіґен зайшов у кімнату, усі, хто був на балконі (а ще важливіше – усі присутні в кімнаті), відчули, як дужчає енергія. Ніхто ще до пуття не розумів, якою силою володіє Бротіґен, і тестувальне обладнання в цьому сенсі було безсиле (у тому, що старий собака зумисне зламав декілька приладів, начальник анітрохи не сумнівався). Навіть якщо десь існували подібні до нього, то ниці люди в своїх полюваннях на таланти їх не знайшли. (Полювання вже не відбувалися, бо талантів у них тепер було якраз достатньо, щоб завершити роботу.) Та одна річ сумніву не підлягала: у Бротіґена був хист посередника, медіума, котрий не лише був сам по собі дуже сильний, але й підсилював здібності інших, просто перебуваючи поряд. Думки Фінлі, зазвичай недосяжні навіть для Руйначів, тепер горіли в голові Пімлі неоновим світлом.

Фінлі: (Він неймовірний)

Пімлі: (І наскільки нам відомо, унікальний. Ти це бачив)

Образ: очі розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Фінлі: (Так Ви не знаєте, чим це викликано)

Пімлі: (Аж ніяк Та мені однаково друже Фінлі мені однаково Той старий)

Образ: дворняга похилого віку з реп’яхами у збляклій шерсті шкандибає на трьох лапах.

(майже закінчив свою роботу вже майже час)

Образ: пістолет, «беретта» одного з охоронців-людей, приставлений до голови старого пса.

На три поверхи нижче предмет їхньої безсловесної розмови узяв газету (всі газети вже були старі, старі, як сам Бротіґен, втратили актуальність багато років тому), сів у шкіряне клубне крісло, таке велике, що наче проковтнуло його, і, здавалося, поринув у читання.

Пімлі відчув, як екстрасенсорна сила підіймається догори, проходить крізь них, до скляного даху і крізь нього теж, шугає до Променя, що пролягав якраз над Алгулом, бореться з ним, довбе його, роз’їдає і безжально вичовгує. Проїдає діри у самій магії. Терпляче працює, щоб вийняти очі у Ведмедя. Розтрощити панцир Черепахи. Переломити Промінь, який пролягав від Шардика до Матурина. І перекинути Темну вежу, що стояла між ними.

Пімлі повернувся обличчям до свого супутника і не здивувався, побачивши у розтуленому роті Горностая гострі зубки. Нарешті усмішка! А ще Пімлі геть не здивувало, що він може прочитати вираз чорних очей. Зазвичай тахін міг передавати й приймати найпростіші думки, але читати свої не дозволяв. Але тут усе було інакше. Тут…

…тут Фінлі О’Теґо відчув спокій. Його тривоги…

(не до шмиги-ги-ги)

зникли. Бодай на деякий час.

Пімлі надіслав Фінлі низку яскравих образів: пляшка шампанського, яку розбивають об корму човна; сотні чорних капелюхів-бонетів, що злітають у повітря на випускному; прапор, встановлений на горі Еверест; молодята, які, сміючись, виходять із церкви, пригинаючи голови під рисовою зливою; планета Земля, що зненацька розгоряється нестерпно сліпучим світлом.

Образи, що говорили про одне й те саме.

– Так, – відповів Фінлі, й Пімлі подивувався, як він взагалі міг вважати ті очі непроникними. – Так, справді. Успіх наприкінці дня.

Ні той, ні інший тієї миті не опускали погляду. А якби опустили, то побачили б, що Тед Бротіґен – так, старий і змучений пес, але не настільки змучений, як дехто думав, – дивиться на них знизу вгору.

А на губах у нього теж блукала примарна усмішка.

Дев’ять

В Алгул Сьєнто ніколи не дощило, принаймні за всі роки служби Пімлі жодного дощу не бачив, але іноді, в стігійській чорноті ночі, грандіозно гуркотів сухий грім. Більшість працівників Девар-Тої навчилися спати під цю канонаду, але Пімлі часто прокидався, відчуваючи, як серце відбійним молотом калатає в горлі, і в напівсонному розумі червоним колом стрічки, яка кружляла, пробігали рядки «Отче наш».

Раніше того дня в розмові з Фінлі начальник Алгул Сьєнто, сором’язливо всміхаючись, описав його страхи словами «не до шмиги-ги-ги», дитячими в своїй сутності, як «еники-беники їли вареники».

І тепер, лежачи в своєму ліжку в Шеплі-Гаузі (Сральня-Гаузі, як називали його Руйначі), на віддалі цілої Алеї від Дамлі-Гауза, Пімлі пригадав те відчуття – цілковиту впевненість, що все буде гаразд, що успіх гарантовано, і це лише питання часу. Там, на балконі, Фінлі з ним погодився, але зараз Пімлі хотів би знати, чи шеф безпеки так само лежить без сну й думає про те, як легко піддатися омані, коли перебуваєш серед Руйначів, що виконують свою роботу. Адже Руйначі розпросторювали той щасте-газ. Ті флюїди доброго розуму.

А раптом… це лише припущення, але все-таки… раптом хтось навмисне й цілеспрямовано керував тим відчуттям? Передавав його їм, наче співав колискову? Засинай, Пімлі, засинай, Фінлі, засинайте, всі добрі дітки…

Маячна думка, параноя в чистому вигляді. Проте, коли небом прокотився черговий вибух грому, народжений на південному сході, якщо той ще лишався на місці (принаймні там розташовувалися Федік і Дискордія), Пімлі сів у ліжку й увімкнув лампу на тумбочці.

Фінлі говорив, що подвоїть варту у вежах і вздовж периметра огорожі. Можливо, завтра вони її потроять. Щоб підстрахуватися, не більше. А ще тому, що повний спокій так близько до кінця – нехороша річ.

Пімлі підвівся з ліжка, високий чоловік з великим волохатим черевом, який не мав на собі нічого, крім піжамних штанів. У туалеті він помочився, потім став навколішки перед сидінням унітаза, кришку якого попередньо опустив, склав руки й молився, поки знову не стало хилити до сну. Він молився про те, щоб йому дали виконати свій обов’язок. Він молився, щоб помітити халепу раніше, ніж халепа помітить його. Молився за свою маму, так само, як Джим Джонс молився за свою, поки в нього на очах черга послідовників поволі просувалася до діжки з отруєним «кул-ейдом». Він молився, поки грім не вщух до старечого бурмотіння, а потім повернувся в ліжко. У душі в нього знову запанував спокій. Перед тим, як поринути в сон, він ще встиг подумати, що завтра вранці найперше розпорядиться потроїти варту, і з цією ж думкою прокинувся вранці в кімнаті, залитій штучним сонячним сяйвом. Бо коли ти вже на підході до хати, треба потурбуватися про яйця.

Розділ VII. КА-ШЮМ

Один

По тому, як Бротіґен і його друзі пішли, дивне й сумне відчуття закралося в душі стрільців, але попервах усі про нього мовчали. Кожен вважав, що меланхолія напала лише на нього й більше ні на кого. Навіть Роланд, який мав би впізнати те відчуття (ка-шюм, сказав би Корт), приписав його тривогам перед завтрашнім днем, а навіть більше – гнітючій атмосфері, що панувала в Краї Грому, де день був напівтемний, а ніч занурювала в морок, як сама сліпота.

На щастя, клопотів у них після відходу Бротіґена, Ерншо й Шимі Руїса, друга Роландової юності, не бракувало. (Сюзанна й Едді обоє пробували заговорити зі стрільцем про Шимі, але той лише відмахнувся. А Джейк із його потужним хистом торкатися думок навіть не пробував. Роланд поки що був не готовий говорити про ті давно минулі дні.) Униз і довкруж Стік-Тете вела стежка, і печеру, про яку розповідав старий, вони знайшли, по-хитрому замасковану камінням і запорошеними кущами. Ця печера була більша від горішньої. На штирях, забитих у скелю, висіли газові світильники. Джейк та Едді запалили по одному з обох боків, і всі вчотирьох мовчки оглянули все, що було в печері.

Перше, що помітив Роланд, – чотири спальні мішки, дбайливо викладені вздовж лівої стіни на надувних матрацах. На мішках були бирки «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США». П’ятий надувний матрац біля останнього мішка був застелений банними рушниками. «Вони очікували чотирьох людей і одну тварину, – подумав стрілець. – Передбачення чи вони якимось чином спостерігали за нами? Та й чи має це значення?»

На діжці з написом «ОБЕРЕЖНО! БОЄПРИПАСИ!» лежав якийсь предмет, загорнутий у поліетиленову плівку. Едді зняв плівку, і всі побачили магнітофон з бобінами. На одній була плівка. Роланд не зміг прочитати слово, написане спереду на говорющій машині, і спитав у Сюзанни, що воно означає.

– «Волленсак», – пояснила вона. – Це німецька компанія. Їхні магнітофони найкращі, їх ще ніхто не переплюнув.

– Е, не кажи, бджілко моя, – втрутився Едді. – У наші часи вже з’явилася «Соні», і ми казали: «Соні – це вам не якась туфта». От вони роблять касетні плеєри, які можна чіпляти на пояс. Називаються «Вокмен». А цей динозавр точно важить двадцять фунтів. З батарейками ще більше.

Слухаючи його, Сюзанна роздивлялася коробки з касетами без жодних позначок, що лежали біля «Волленсака». Їх було три.

– Не дочекаюся, коли ми їх нарешті послухаємо, – зізналася вона.

– Мабуть, коли стемніє, – сказав Роланд. – А поки що подивимося, що в нас тут ще є.

– Роланде? – покликав Джейк.

Стрілець повернувся до нього. В обличчі хлопчика завжди було щось таке, від чого суворий вираз Роландового м’якшав. Його обличчя не ставало вродливим, коли він дивився на Джейка, але проступало в ньому щось незвичне. На думку Сюзанни, то був вираз любові. І, можливо, невловний проблиск надії на майбутнє.

– Що, Джейку?

– Я знаю, що в нас попереду бій…

– «Чекаємо на вас біля екранів наступного тижня: ми покажемо вам „Повернення в О.К. Корал“[51] з Ван Гефліном і Лі Ван Кліфом у головних ролях», – промимрив Едді, ідучи в глиб печери. Там стояло щось велике, накрите чимось на зразок ватної ковдри.

– …але коли? – провадив Джейк. – Завтра?

– Можливо, – відповів Роланд. – Але ймовірніше, післязавтра.

– У мене жахливе передчуття, – сказав Джейк. – Це не зовсім страх…

– Думаєш, зайчику, вони нас подолають? – спитала Сюзанна. Вона поклала руку йому на потилицю і зазирнула у вічі. Бо навчилася довіряти його передчуттям. Іноді вона міркувала над тим, наскільки змінила його життя істота, з якою він зіткнувся, щоб потрапити сюди: істота в будинку на Датч-Гіл. І то був не робот, не стара механічна іграшка, вкрита іржею. Охоронець дверей був справдешнім залишком Приму. – Вітер доніс до тебе запах нашої поразки? Так?

– Ні, це інше, – похитав головою Джейк. – Я не знаю, що це таке. Лише раз я відчував щось подібне, якраз перед тим…

– Якраз перед чим? – допитувалася Сюзанна, але Джейк не встиг відповісти, бо завадив Едді. І Роланд був тільки радий. Якраз перед тим, як я впав у прірву. Саме так Джейк збирався закінчити. Перед тим, як Роланд дав мені впасти.

– Холєра ясна! Народ, бігом сюди! Ви маєте це побачити!

Едді зняв чохол, і під ним виявився транспортний засіб, що виглядав як гібрид всюдихода й велетенського трицикла. З широкими балонними шинами й протекторами з глибокими зигзагами. Все керування здійснювалося за допомогою ручок. А з елементарної панелі приладів стирчала гральна карта. Роланд здогадався, що на ній, ще раніше, ніж Едді взяв її двома пальцями й перевернув. Карта зображала жінку з шаллю на голові біля колеса, що оберталося. Дама тіней.

– Схоже, бджілко, наш друзяка Тед залишив тобі транспорт, – сказав Едді.

Сюзанна швидким поповзом здолала відстань, що відділяла її від Едді, й уже простягала до нього руки.

– Підсади мене! Едді, підсади!

Він виконав її прохання, і коли вона опинилася в сідлі, тримаючись за ручки замість віжок, всім здалося, що цей транспортний засіб був як для неї зроблений. Сюзанна натисла великим пальцем на червону кнопку, й двигун забурмотів, але тихо, ледь чутно. В тому, що він працює на електриці, а не на бензині, Едді не сумнівався. Як гольф-мобіль, тільки, напевно, значно швидший.

Сюзанна повернулася до них з радісною усмішкою на вустах і попестила темно-коричневий корпус триколісної машини.

– Тепер я місіс Кентавр, так мене і звіть! Все життя мріяла про такий візок, хоч і сама про це не здогадувалась.

І ніхто не помітив, як вразила ця знахідка Роланда. Щоб приховати, що він приголомшений, стрілець нахилився і підняв карту, яку Едді кинув на землю.

Так, то була вона – Дама тіней. Загорнута в шаль, вона, здавалося, водночас хитро всміхалася й плакала. Востаннє він бачив цю карту в руках у чоловіка, котрого дехто називав Волтером, а дехто – Флеґґом.

«Ти й гадки не маєш, як близько ти вже підійшов до Вежі, – сказав тоді Волтер. – Світи кружляють довкола твоєї голови».

І лише тепер він упізнав відчуття, яке ними опанувало: то була не тривога і не втома, а ка-шюм. Насправді точного перекладу для цього слова, сповненого прикрості й болю, не існувало, але приблизно воно означало передчуття втрати когось із ка-тету.

Волтер О’Дим, його стародавній заклятий ворог, був мертвий. Роланд збагнув це, щойно побачив обличчя Дами тіней. А невдовзі судилося померти й комусь із його друзів, і можливо, це станеться в прийдешній битві, яка знищить могуть Девар-Тої. І знову терези, які тимчасово переважили на їхню користь, знову прийдуть у рівновагу. І навіть ні на мить Роланду не спало на думку, що померти міг він сам.

Два

На машині, яку Едді негайно охрестив «прогулянковим трайком Сюзі», стояло три тавра: «хонда», «такуро» (як ті шалено популярні до супергрипу імпортні автівки «такуро-спірит») і «Північний центр позитроніки». А ще четвертий: «Армія США» (як на бирці про ВЛАСНІСТЬ).

Хоч як Сюзанні не хотілося злазити, та довелося. Вони лише почали оглядати печеру, й попереду чекало багато див: печера виявилася справжньою скарбницею. У найвужчій частині, біля входу, громадилися запаси провіанту (здебільшого то були сушені харчі, що навряд чи смакуватимуть, як Найджелові, але принаймні будуть поживні), вода в пляшках, напої в бляшанках (багато «кока-коли» й «нозз-а-ли», але ніякого алкоголю) і обіцяна пропанова плитка. Також стояли ящики зі зброєю. На деяких було маркування «АРМІЯ США», проте аж ніяк не на всіх.

Тепер вирвалися назовні їхні справжні здібності: істинна сутність, як сказав би Корт, – усі ті таланти й інтуїція, що могли продрімати в них до кінця життя, лише зрідка прокидаючись, щоб завести у халепу, якби Роланд їх зумисне не розбурхав… не виплекав… і не нагострив їхні зуби, зробивши смертоносними.

Ніхто не промовив ні слова, поки Роланд витягав із кошеля широкий інструмент і зривав кришки з ящиків. Сюзанна забула про «прогулянковий трайк», мрію всього свого життя; Едді забув про жарти; Роланд забув про своє передчуття біди. Всю їхню увагу полонила зброя, яку залишили для них, і одразу чи після короткого ознайомлення вони розуміли, для чого її призначено.

Там був ящик гвинтівок АР-15, стволи яких ще були у змазці, а ударно-пускові механізми пахли банановою олією. Едді відзначив про себе перемикачі режимів роботи, що дозволяли стріляти як окремими набоями, так і короткими чергами, і зазирнув у ящик поряд з АР-15. У ньому, накриті поліетиленом і також у змазці, лежали металеві магазини барабанного типу. Вони мали вигляд точнісінько як у тих дисків на автоматах Томпсона у гангстерських епопеях на кшталт «Білої спеки», але переважали їх за розмірами. Едді підняв одну гвинтівку, перевернув її й побачив те, на що й сподівався: гніздо для цих дисків, яке дозволяло перетворити гвинтівку на кулемет. Скільки пострілів з одного барабана? Сто? Сто двадцять п’ять? Достатньо, щоб скосити цілу роту солдатів, це вже точно.

В іншому ящику лежали ракети (чи схожі на них набої) з маркуванням STS. На полиці за ящиками підпирали стіну з півдюжини ручних ракетних установок. Роланд показав на знак атома на них і похитав головою. Він не хотів користуватися зброєю, що могла вивільнити смертельно небезпечну радіацію, хоч би якою потужною ця зброя була. Він був не проти вбити Руйначів, якщо це буде потрібно для того, щоб вони перестали нищити Промінь, але тільки у крайньому випадку, коли їх не вдасться зупинити іншими засобами.

По боках металевої таці, на якій була купа протигазів (Джейкові вони здалися огидними, наче відітнуті голови дивних жуків), стояли два ящики з ручною зброєю: короткоствольними пістолетами-кулеметами зі словом «КОЙОТ», вигравіюваним на руків’ях, і важкими автоматами «Кобра Старз». Джейка приваблювали обидва ці види зброї (насправді його вабило до всієї зброї), але він узяв «кобру», бо цей пістолет нагадував йому втрачений «рюгер». Обойма подавалася в руків’я й містила п’ятнадцять-шістнадцять набоїв. Щоб знати це, рахувати було не потрібно, вистачило й погляду.

– Хлопці! – гукнула Сюзанна. Вона повернулася до входу в печеру. – Ідіть подивіться. Сничі.

– Зацініть кришку ящика, – сказав Джейк, коли вони всі підійшли ближче. Сюзанна відставила її вбік, а хлопець підняв і тепер захоплено роздивлявся. На кришці було зображено усміхненого хлопчика зі шрамом у формі блискавки на чолі. На носі в нього були окуляри, а на снич він спрямовував чарівну паличку. Під малюнком стояв трафаретний напис:

ВЛАСНІСТЬ 449-ГО ЕСКАДРОНУ

24 «СНИЧІ»

МОДЕЛЬ «ГАРРІ ПОТТЕР»

СЕРІЙНИЙ № 465-17-CC NDJKR

НЕ ЗВ’ЯЗУЙТЕСЯ З 449-М!

МИ ВИБ’ЄМО З ВАС «СЛИЗЕРИН»!

У ящику було дві дюжини сничів, розкладених, як яйця, в маленькі пластикові гнізда. Ніхто з Роландового загону не мав змоги як слід роздивитися сничі у бою з Вовками, але тепер у них було чимало часу, щоб потурати своїм найприроднішим схильностям і цікавостям. Усі взяли собі по сничу. Ці штуки були завбільшки з тенісні м’ячики, але важили набагато більше. На поверхні видніла сітка, що робила їх схожими на глобуси з меридіанами й паралелями. І хоча на вигляд вони здавалися сталевими, поверхня ледь відчутно прогиналася, як дуже тверда гума.

На кожному сничі була ідентифікаційна табличка, а поряд з нею – кнопка.

– Натискаєш, і він оживає, – пробурмотів Едді, і Джейк кивнув.

На вигнутому боці були також заглибинки, що якраз пасували за розміром для пальця. Джейк натиснув на неї, анітрохи не боячись, що снич вибухне чи з нього вискочить міні-бензопила й відчикрижить йому пальці. Кнопка в заглибині відкривала доступ до програмування. Джейк не знав, звідки йому це відомо, але був певен, що так воно і є.

Частина снича з тихим звуком «умм!» від’їхала вбік. Під нею виявилися чотири крихітні лампочки-індикатори. Три з них були темні, а одна повільно пульсувала жовтим. Сім віконець показували 0 00 00 00. Під кожним була кнопка, така крихітна, що натискати її б довелося чимось тонким і гострим, на кшталт кінчика розігнутої скріпки. «Як дірка в дупі жука», – бурчав згодом Едді, поки намагався запрограмувати свого снича. Праворуч від віконець теж було по дві кнопки, позначені літерами «В» і «Ч».

Джейк показав їх Роландові.

– Одна означає «Виберіть», а друга «Чекайте». Як думаєш? По-моєму, так.

Роланд кивнув. Він ще ніколи не бачив такої зброї (принаймні не роздивлявся її зблизька), але призначення кнопок, як йому здавалося, вкупі з віконцями було очевидне. А ще він думав, що сничі будуть корисні там, де не допоможуть навіть ракетні установки з їхніми атомними набоями. ВИБЕРІТЬ і ЧЕКАЙТЕ.

ВИБЕРІТЬ… і ЧЕКАЙТЕ.

– Невже то Тед і двоє його приятелів залишили всю цю зброю тут для нас? – спитала Сюзанна.

Для Роланда не мало особливого значення, хто це все залишив, – зброя була, і цього йому вистачало, – але він кивнув.

– Як? І де вони її взяли?

Цього Роланд не знав. Розумів лишень, що ця печера – ма’сун, військова скриня. У Блакитному Раю люди воювали з Вежею, яку рід Ельда заприсягнувся охороняти. Він та його тет заскочать їх зненацька і поливатимуть вогнем, аж поки їхні вороги не поляжуть на спини і носки їхніх чобіт не дивитимуться в небо.

Або ж поки полягти не доведеться їм самим: Роланду та його ка-тету.

– Може, він пояснює це на тих касетах, які нам залишив, – припустив Джейк.

Він поставив свій новий автоматичний пістолет «кобра» на запобіжник і поклав його в сумку до своїх Оріз. Сюзанна теж зупинила свій вибір на «кобрі», прокрутивши її раз чи два довкола пальця, як це робила Енні Оуклі[52].

– Може, й так, – всміхнулася вона до Джейка. Давно вже Сюзанна не відчувала такого комфорту в усьому тілі, не почувалася такою не-вагітною. Однак її розум щось тривожило. А може, не знаходив собі спокою її дух.

Едді підняв шматок тканини, згорнутий у рурку і перев’язаний трьома шматками мотузки.

– Той Тед сказав, що залишив для нас карту в’язниці. По-моєму, це воно. Хто, крім мене, хоче глянути?

Глянути хотіли всі. Джейк допоміг Едді розгорнути карту. Бротіґен попереджав, що креслення досить приблизне, і то була правда: кружечки й квадратики, не більше. Прочитавши назву селища – Плезантвіль,[53] – Сюзанна знову згадала Рея Бредбері. Джейку впало в око грубе зображення компаса, де картограф біля літери «N», що позначала Північ, поставив знак питання.

Поки вони вивчали цей нашвидкуруч зліплений зразок картографії, у сутінках за межами печери пролунав довгий і тремкий крик. Едді, Сюзанна й Джейк нервово озирнулися, Юк підняв голову з лап і тихо загарчав, та потім знову вмостив підборіддя на лапах і начебто заснув: «Іди к бісу, поганий невідь-хто, я тут зі своїми, й мені анітрішечки не страшно».

– Що то було? – спитав Едді. – Койот? Шакал?

– Якийсь пустельний собака, – байдуже погодився Роланд. Він сидів навпочіпки (і то був знак, що біль у стегні відпустив, принаймні тимчасово), охопивши щиколотки руками. Його погляд ні на мить не відривався від нерівних кружечків і квадратиків, накреслених на тканині. – Кан-тої-тете.

– Це як дан-тете? – спитав Джейк.

Але Роланд не відповів. Він підібрав карту і, не озираючись, вийшов з нею геть з печери. Решта перезирнулися і пішли слідом, знову кутаючись у ковдри, наче в шалі.

Три

Роланд повернувся на те місце, куди переніс їх (з невеличкою допомогою своїх друзів) Шимі. Цього разу стрілець скористався біноклем: він довгим-предовгим поглядом вивчав Блакитний Рай, що лежав унизу. Десь поза їхніми спинами знову самотньо завив у темряві пустельний собака.

А темрява вже була темніша, помітив Джейк. Очі поволі призвичаювалися до сутінок, що згущувалися, а яскрава пляма сонячного світла за контрастом здавалась яскравішою, ніж удень. Джейк був певен, що з цією сонячною машиною сонце було або ввімкнене, або вимкнене, без жодних переходів. Може, його навіть залишали на всю ніч, але це якраз викликало великі сумніви. Нервова система людини була налаштована на почергову зміну періодів світла й темряви – про це розповідали на уроках природознавства. Коли світла довго немає чи воно слабке, ти ще сяк-так зможеш прожити – в арктичних країнах люди щороку таке терплять, – але це може окошитися на психічному здоров’ї. Джейк сумнівався, що тамтешнє начальство хотіло, щоб у Руйначів перехнябило стріху, якщо цього можна було уникнути. До того ж вони точно хотіли зберегти своє «сонце» якнайдовше; все в цьому світі було старим і швидко виходило з ладу.

Врешті Роланд передав бінокль Сюзанні.

– Уважніше придивися до будівель по обидва боки трав’янистого прямокутника. – Він розгорнув карту, наче актор у виставі, що збирався читати з сувою, кинув на неї погляд і сказав: – На карті їх позначено цифрами два і три.

Сюзанна ретельно їх оглянула. Цифрою 2 був позначений будинок начальника тюрми – одноповерховий дерев’яний котедж, пофарбований у колір електрик, з білою облямівкою. Такий будиночок її мати назвала б казковим через яскраву барву і пряничне піддашшя.

Дамлі-Гауз мав значно більші габарити. Поки вона дивилася у бінокль, декілька людей вийшло з нього й зайшло всередину. Деякі мали безтурботний вигляд цивільних мешканців. Решта здавалися… ну, начебто сторожкими. А двоє чи троє йшли, згинаючись під різними вантажами. Вона передала бінокль Едді й спитала в нього, чи то і є Діти Родерика.

– Думаю, так, – відповів він. – Але я не зовсім у цьому…

– Забудьте про Родів, – перебив Роланд, – поки що принаймні. Сюзанно, що ти думаєш про ці дві споруди?

– Ну, – почала вона, ретельно зважуючи, як продовжити (вона гадки не мала, чого він від неї чекає), – обидві в чудовому стані, особливо якщо порівнювати з деякими руїнами, які ми бачили під час мандрів. Особливо гарна та, яку називають Дамлі-Гаузом. У нас би сказали, що її збудовано в стилі королеви Анни. А ще…

– Як гадаєте, вони справді дерев’яні чи лише мають такий вигляд? Особливо мене цікавить Дамлі.

Сюзанна знову подивилася в бінокль і передала його Едді. Він, у свою чергу, передав бінокль Джейкові. Поки хлопець роздивлявся споруди, пролунало гучне КЛАЦ: звук, що докотився до них за багато миль… і сонячний промінь Сесіла Б. Демілля, що, мов прожектор, осявав Девар-Тої, згас, залишивши їх у густо-фіолетових сутінках, які невдовзі мали перетворитися на непроглядну пітьму.

Десь у сутіні знову завив пустельний собака, і шкіра в Джейка на руках вкрилася сиротами. Виття наростало… наростало… і раптом обірвалося на здушеній ноті. Вона прозвучала як останній крик подиву, і Джейк не мав сумніву, що собака мертвий. Щось підкралося ззаду, і коли великий промінь згас…

Там, унизу, ще горіло світло: він бачив два ряди білих ламп – напевно, то були вуличні ліхтарі у Плезантвілі, жовті кола, найпевніше, від натрієвих ламп на стежках Руйнівницького універу, як називала те місце Сюзанна… і промені ліхтариків, що своїм стрибанням викреслювали безладні візерунки в темряві.

«Ні, – подумав Джейк. – То не ліхтарики. То прожектори. Як у фільмі про в’язницю».

– Ходімо назад у печеру, – сказав він. – Там уже нічого не видно, а в цій темряві мені незатишно.

Роланд погодився. Вервечкою вони пішли за ним, Едді ніс на руках Сюзанну, Джейк з Юком замикали хід. Хлопчик усе чекав, коли ж виття першого підхопить другий пустельний собака, але все мовчало.

Чотири

– Вони дерев’яні, – сказав Джейк. Він сидів по-турецькому під газовим ліхтарем, і приємне біле світло заливало йому обличчя.

– Дерев’яні, – кивнув Едді.

Сюзанна на мить завагалася: вона розуміла, що це питання надзвичайно важливе, тому ретельно обмірковувала все побачене. Але потім теж кивнула.

– Дерево, я майже в цьому впевнена. Особливо той будинок, який називають Дамлі-Гаузом. Зводити котедж у стилі королеви Анни з каменю чи цегли, а потім маскувати його під дерево? В цьому нема сенсу.

– Якщо це введе в оману заброд, які захочуть його спалити, то сенс є, – сказав Роланд. – Ще й який.

Сюзанна замислилася. Звісно, він мав рацію, але…

– І все одно я скажу – дерево.

Роланд кивнув.

– Я також.

Він відкрив велику зелену пляшку з написом «Пер’є», яку знайшов раніше, й пересвідчився, що в ній вода. Узяв п’ять чашечок і налив порцію в кожну, а потім поставив по чашці перед Джейком, Сюзанною, Едді, Юком й собою.

– Чи визнаєш ти мене діном? – спитав він у Едді.

– Так, Роланде, ти й сам це знаєш.

– Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

– Так, якщо хочеш. – Едді перестав усміхався. На нього знову накотило те відчуття, сильне відчуття. Ка-шюм, печальне слово, якого він ще не знав.

– Пий, васале.

Едді не надто сподобалось, що його назвали васалом, але воду він випив. Роланд нахилився і поклав поцілунок на його вуста.

– Я люблю тебе, Едді, – сказав він, і за стінами печери в руїнах Краю Грому здійнявся пустельний вітер, жбурляючи жмені шорсткого отруйного піску.

– Ну… я теж тебе люблю, – здивовано промовив Едді. – А що сталося? Тільки не кажи, що нічого, бо я відчуваю.

– Нічого не сталося, – з усмішкою сказав Роланд, але Джейк ще ніколи не чув у стрільцевому голосі такого глибокого смутку. І це його настрашило. – Це лише ка-шюм. Він навідує всі ка-тети, які будь-коли існували… але зараз, поки ми одне ціле, ми розділимо воду. Розділимо кхеф. Насправді це радість.

Він подивився на Сюзанну.

– Чи визнаєш ти мене діном?

– Так, Роланде, я визнаю тебе діном. – Сюзанна була дуже бліда, але в цьому могло бути винне біле світло газових ліхтарів.

– Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

– З радістю, – сказала вона й підняла пластикову чашечку.

– Пий, жінко-васале.

Вона випила, і серйозний погляд її очей ні на мить не відривався від його обличчя. Їй згадалися голоси, які вона чула у сновидінні про тюремну камеру в Оксфорді: цей помер, і той помер, і інший теж помер; о Дискордія, і морок глибшає.

Роланд поцілував її в губи.

– Я люблю тебе, Сюзанно.

– Я теж тебе люблю.

Стрілець повернувся до Джейка.

– Чи визнаєш ти мене діном?

– Так. – Жодних сумнівів у його блідості бути не могло: навіть губи у Джейка стали попелясто-сірі. – Ка-шюм означає смерть, чи не так? Хто з нас помре?

– Цього я не знаю, – сказав Роланд, – але тінь ще може відступити від нас, бо колесо безупинно обертається. Ти не відчув ка-шюм, коли ви з Каллагеном заходили до ресторану з вампірами?

– Так.

– Ка-шюм для обох?

– Так.

– Але ти тут. Наш ка-тет міцний, він пережив багато небезпек. І цю може теж витримати.

– Але я відчуваю…

– Так. – Роландів голос звучав м’яко, але з очей не зник той жахливий погляд. Погляд, у якому був не лише смуток. Він наче промовляв, що все буде як буде, але в ньому прозирала Вежа, Темна вежа, і саме в ній він перебував уже душею і серцем, ка і кхефом. – Так, я теж це відчуваю. Як і ми всі. Саме тому ми ділимо одне з одним цю воду, котра є дружба. Ти розділиш зі мною кхеф, випивши цю воду?

– Так.

– Пий, васале.

Джейк випив. І перш ніж Роланд встиг поцілувати його, він кинув чашечку, обвив руки довкола стрільцевої шиї й гарячково прошепотів йому на вухо:

– Роланде, я люблю тебе.

– Я теж тебе люблю, – сказав стрілець і відпустив його. Надворі знову знявся вітер. Джейк чекав, що якась істота завиє, може, навіть переможно, але все мовчало.

З усмішкою Роланд повернувся до пухнастика-шалапута.

– Юку з Серединного світу, чи визнаєш ти мене діном?

– Дін! – сказав Юк.

– Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

– Кхеф! Вод!

– Пий, васале.

Юк опустив пичку в свою чашечку (що насправді було нелегко) і хлебтав, аж поки чашка не спорожніла. Він очікувально підвів очі. На вусах у нього висіли намистинки «пер’є».

– Юку, я тебе люблю, – і з цими словами Роланд нахилив обличчя до шалапута (і його гострих зубів). Юк лизнув його в щоку і знову тицьнувся носом у чашечку, перевірити, чи не лишилося там краплини-двох.

Роланд простягнув руки. За одну взявся Джейк, за другу – Сюзанна. Невдовзі вони всі поєдналися. «Як п’янички наприкінці зборів „Ал-Анону“»[54] – подумав Едді.

– Ми ка-тет, – сказав Роланд. – Ми з багатьох одне. Ми розділили спільну воду, так само, як ділимо життя і пошуки. Якщо хтось відокремиться, він чи вона не заблукає, бо ми одне ціле й не забудемо цього навіть після смерті.

Ще мить вони трималися за руки. Першим відпустив Роланд.

– Який у тебе план? – спитала Сюзанна. Любчиком чи зайчиком вона його не назвала, і надалі Джейк більше ніколи не чув, щоб вона пестливо зверталася до стрільця. – Скажеш нам?

Роланд кивнув на магнітофон «Волленсак», який досі стояв на діжці.

– Напевно, спершу слід послухати оце. План такий-сякий у мене є, але те, що хоче нам сказати Бротіґен, може прояснити деталі.

П’ять

Ніч у Краю Грому: безмісячна, беззоряна, – була втіленням самої темряви. Втім, якби ми стояли біля печери, в якій Роланд і його тет щойно розділили кхеф і тепер збираються послухати касети Теда Бротіґена, то побачили б дві червоні жарини, що у тій вітряній темряві висіли. Якби ми вибралися стежкою, що вела на Стік-Тете (небезпечна пропозиція в такій непроглядній пітьмі), то зрештою натрапили б на павука з сімома лапами, який припав до землі над якимось наче здутим трупом койота-мутанта. Цей кан-тої-тете був воістину найневдалішим творінням природи. З грудей йому випиналася куца п’ята лапа, а між задніх лап теліпався желеподібний шмат плоті, схожий на спотворене вим’я. Але його плоть живить Мордреда, а кров – довгими гарячими ковтками – солодка, як десертне вино. Насправді поживитися в цьому світі є чим. У Мордреда не було друзів, які перенесли б його на семимильних чоботах телепортації з одного місця в інше, але подорож від станції «Край Грому» до Стік-Тете анітрохи його не стомила.

Він підслухав достатньо, щоб зрозуміти: його батько замислив раптовий напад на місто, яке лежало внизу. Сили дуже нерівні, але Роландова банда стрільців прив’язана до нього, а несподіванка завжди була потужною зброєю.

А ще стрільці, як сказав би Джейк, – fou,[55] у розпал битви стають скаженими і втрачають будь-який страх. Таке шаленство – зброя, навіть потужніша за раптовість.

Здається, Мордред народився вже з певними знаннями. Наприклад, він знає, що його Червоний Батько, якби отримав таку інформацію, якою володіє зараз Мордред, негайно надіслав би гінця до начальника Девар-Тої зі звісткою про те, що прийшли стрільці. І тоді, вже сьогодні ввечері, ка-тет із Серединного світу сам би потрапив у засідку. Може, їх прикінчили б уві сні, щоб Руйначі могли безборонно продовжити роботу для Короля. Мордред не від народження знає про цю роботу, але з логікою в нього все гаразд і слух має гострий. Тож тепер він розуміє задум стрільців: вони прийшли сюди, щоб зруйнувати плани Руйначів.

Так, Мордред міг би це зупинити, але його не цікавлять плани й амбіції Червоного Батька. Він потроху відкриває для себе те, що дає йому найбільшу втіху: гірку самотність аутсайдера. Спостерігати ззовні з холодною цікавістю дитини, спостерігати за життям і смертю, війною й миром через скляну стіну мурашиної ферми на письмовому столі.

Чи дозволить він кі’-даму вбити свого Білого Батька? О, напевно, ні. Цю приємність Мордред приберігає для себе, і в нього є на те причини. Вже є причини. Що ж до решти – молодика, безногої, малого хлопця… Так, якщо кі’-дам Прентис зуміє взяти гору, може робити з ними все, що схоче, хай убиває когось одного чи їх усіх. А Мордред Дескейн спостерігатиме за грою. Дивитиметься. Слухатиме. Чутиме крики, вдихатиме запах горілої плоті і споглядатиме, як кров просочує землю. А тоді, якщо побачить, що Роланд програє свою партію, він, Мордред, вийде з тіні. Втрутиться іменем Багряного Короля, якщо на той час це буде вдала думка, але насправді для власного добра і з власної причини, дуже простої: Мордред хоче їстоньки.

А якщо Роланд і його ка-тет виграють партію? Виграють і підуть далі, до Вежі? Мордред не надто в це вірить, бо він дивним чином теж належить до їхнього ка-тету, він ділить з ними кхеф і відчуває все, що переживають вони. Він відчуває, що над ними нависла загроза втратити єдність.

«Ка-шюм!» – думає Мордред і всміхається. У пустельного собаки ще залишилося одне око. Павук проводить по ньому чорною волохатою лапою, а відтак видирає з очниці. І їсть, як виноградину. Потім знову звертає погляд до того місця, де крізь ковдру, якою Роланд завісив вхід у печеру, просочується біле світло від газових ліхтарів.

Чи може він підійти ближче? Досить близько, щоб послухати?

Мордред не бачить для цього перешкод. Особливо зараз, коли здійнявся вітер, який приглушує звуки його кроків. Захоплива думка.

Він дріботить кам’янистим схилом униз до розсіяного світла, до бурмотіння голосу з касети і думок тих, хто його слухає: його братів, його сестри-матері, улюбленця-шалапута, а понад усе – Великого Білого Ка-Таточка.

Мордред підбирається якомога ближче, наскільки стає відваги, і затихає у холодній вітряній темряві. Нещасний, він впивається своїм нещастям і снує мрії самотнього й покинутого. У печері, за ковдрою, горить світло. Нехай буде їм світло, якщо вони так хочуть, поки що нехай буде світло. Але врешті-решт він, Мордред, візьме реванш. І в темряві отримає насолоду.

Розділ VIII. ЗАПИСКИ З ПРЯНИЧНОЇ ХАТКИ

Один

Едді обвів друзів поглядом. Джейк і Роланд сиділи на спальниках, які залишив для них Тед. Юк скрутився у Джейка біля ніг. Сюзанна зручно вмостилася на сидінні свого «прогулянкового трайка». Едді задоволено кивнув і натиснув на кнопку PLAY на магнітофоні. Бобіни закрутилися… звучала тиша… крутилися далі… і знову тиша… а потім, прочистивши горло, Тед Бротіґен заговорив. Вони слухали більш ніж чотири години, Едді почергово міняв касети, які закінчилися, не дбаючи про те, щоб їх перемотати.

Ніхто не пропонував зробити перерву, а надто Роланд – той мовчки зачудовано слухав, навіть коли в стегні знову запульсував біль. Тепер стрілець розумів набагато більше і знав, що в них є реальна можливість зупинити події, що відбувалися в поселенні внизу. Але знання лякало його, бо шанси в них були дуже незначні. Відчуття ка-шюм це розпрозорило. І людина не могла повною мірою осягнути, які ставки в цій грі, поки перед очима в неї не з’явилася богиня в білому вбранні, сука-богиня, що оголювала свою гарненьку руку, коли помахом підкликала його до себе: Іди до мене, біжи до мене. Так, це можливо, ти можеш досягти своєї мети, можеш перемогти, просто біжи до мене, всім своїм серцем мені довірся. А якщо я його розіб’ю? Якщо хтось із вас не добіжить, упаде в яму коф-фа (яку ви з друзями називаєте пеклом)? Вам же гірше.

Так, якщо хтось із них упаде в коф-фа і згорить, коли до фонтанів буде зовсім близько, їм же гірше. А сука в білому вбранні? Та вона лише візьме руки в боки, закине голову назад і реготатиме до кінця світу. Отже, багато тепер залежало від чоловіка, чий змучений сухий голос заповнював печеру. Сама Темна вежа залежала від нього, бо Бротіґен володів дивовижною силою.

Та дивно було, що те саме можна було сказати про Шимі.

Два

– Перевірка, раз-раз… раз-раз… перевірка. Це Тед Стівенс Бротіґен, перевірка…

Коротка пауза. Крутилися бобіни, одна з плівкою, друга вже заповнювалася.

– Гаразд, добре. Чудово, якщо вже на те. Я не знав, чи працюватиме ця штука, особливо тут. Але, здається, все в порядку. Я підготувався до цього, намагаючись уявити, як ви вчотирьох… уп’ятьох із хлопчиковим пухнастим другом… слухаєте мене, бо візуалізація завжди здавалася мені відмінною технікою підготовки до різного роду презентацій. На жаль, у цьому випадку не подіяло. Шимі може подумки надсилати мені дуже виразні картинки, просто блискучі, але з усіх вас він бачив на власні очі лише Роланда, та й то ще в часи падіння Ґілеаду, коли вони обидва були дуже молоді. З усією повагою, друзі, але я підозрюю, що в Роланді, який прямує зараз до Краю Грому, навряд чи багато лишилося від того юнака, якого так обожнював мій друг Шимі.

…Де ти, Роланде? У штаті Мен, шукаєш письменника? Того, який у певному сенсі створив і мене? У Нью-Йорку, шукаєш жінку Едді? Хоч хтось із вас живий взагалі? Я знаю, що ваші шанси дістатися Краю Грому невеликі. Ка притягує вас до Девар-Тої, але вашому тету всіляко протистоїть дуже потужна сила, анти-ка, спрямовувана тим, кого ви називаєте Багряним Королем. Та все одно…

То Емілі Дікінсон сказала, що надія – істота в пір’ї? Я вже не пам’ятаю. Я вже дуже багато чого не можу пригадати, але як боротися, ще не забув. Може, це й на краще. Сподіваюся, що це на краще.

Леді та джентльмени, ви ще не замислювалися над тим, де я записую ці касети?

Їм це й на думку не спадало. Вони просто сиділи, загіпнотизовані сухуватим голосом Бротіґена, і передавали по колу пляшку «пер’є» і бляшанку з галетним печивом.

– Я розкажу вам, – вів далі Бротіґен. – Частково тому, що трьом із вас, вихідцям з Америки, це видасться кумедним, але ще й тому, що вам це може знадобитися, коли складатимете план знищення того, що відбувається в Алгул Сьєнто.

…Я сиджу зараз у кріслі, зробленому з суцільної брили шоколаду. Сидіння в ньому з великого блакитного суфле-маршмелоу, і скажу я вам, що ті надувні матраци, які ми збираємось вам залишити, анітрохи не зручніші. Ви б сказали, що до такого сидіння прилипнути можна, але це не так. Стіни цієї кімнати, та й кухні, яку видно крізь арку з круглого льодяника ліворуч, зроблені з зелених, жовтих і червоних льодяників. Лизнеш зелений – на смак наче лайм. Лизнеш червоний – малина. Хоча смак… в усіх значеннях цього слизького слова… дуже мало залежить від вибору Шимі, як мені здається. Просто в нього дитяча любов до соковитих кольорів.

Роланд кивнув і злегка всміхнувся.

– Хоча, зізнаюся вам, – сухо сказав голос із магнітофона, – я був би радий, аби хоч одна кімната була в стриманіших барвах. Наприклад, у синіх. А ще ліпше – в якихось темних.

До речі, про темні кольори. Сходи тут також шоколадні. Поруччя – з льодяників у формі паличок. Однак не можна сказати «сходи ведуть на другий поверх», бо другого поверху тут нема. У вікно видно машини, підозріло схожі на цукерки, а сама дорога, здається, з лакриці. Але якщо відчинити двері й ступити кілька кроків, то опиняєшся там, звідки прийшов. У місці, яке за браком кращої назви ми звемо «реальним світом».

Пряничну хатку – так ми її називаємо, бо тут усередині завжди пахне теплими пряниками щойно з духовки, – створив не лише Шимі. Чимала заслуга належить і Дінкі. Дінкі оселили в гуртожитку Корбет-Холу, і якось уночі він почув, як Шимі плаче перед сном. Багато людей у такому випадку просто проминули б від гріха подалі, і я розумію, що нема в світі людини, менше схожої на доброго самарянина, ніж Дінкі Ерншо, але замість проминути, він постукався в двері кімнати Шимі й спитав, чи можна зайти.

Зараз, якби його запитати, Дінкі відповів би, що нічого в цьому такого. «Я був новачком, я був самотнім, і мені хотілося з кимось потоваришувати, – скаже він. – А що він так голосив, то я подумав, що йому теж потрібен друг». Неначе то була найприродніша річ у світі. Можливо, в багатьох місцях це відповідає дійсності, та не в Алгул Сьєнто. І як на мене, то саме це ви маєте зрозуміти передовсім, якщо хочете зрозуміти нас. Тому вибачте, що я так багато приділяю цьому уваги.

Деякі з охоронців-г’юмів називають нас морками, як прибульця в якійсь телевізійній комедії. А морки – найегоїстичніші істоти на планеті Земля. Нетовариські? Не зовсім. Дехто з них аж занадто товариський, але рівно настільки, наскільки їм це вигідно. Серед морків дуже мало соціопатів, але більшість соціопатів – морки, якщо ви розумієте, про що я. І найвідоміший серед них (слава Богу, що ниці люди не притягли його в цей світ) – серійний убивця Тед Банді.

Якщо у вас завалялося кілька зайвих сигарет, ніхто не оточить вас такою турботою і пошаною, як морк, якому хочеться курити. Та щойно він отримає потрібне – все, шукай вітра в полі.

Більшість морків (дев’яносто вісім – дев’яносто дев’ять зі ста) почули б плач за дверима і навіть не пригальмували б. А Дінкі постукав і спитав дозволу зайти, хоч і був новачком в Алгулі, розгубленим новачком (що цілком можна було зрозуміти; він також думав, що його покарають за вбивство попереднього шефа, але це вже зовсім інша історія).

І погляньмо, як вчинив Шимі. Знову ж таки, дев’яносто вісім чи дев’яносто дев’ять морків зі ста відповіли б на таке питання криком «Забирайся» чи навіть «Пішов нахрін!» Чому? Бо ми чітко собі усвідомлюємо, що відрізняємося від більшості людей і що ця відмінність людям не до вподоби. Напевно, так неандертальці недолюблювали перших сусідів-кроманьйонців. І моркам не подобається бути заскоченими зненацька.

Пауза. Оберталася бобіна. Всі вчотирьох вони відчували, як напружено думає Бротіґен.

– Ні, це не зовсім правильно, – нарешті озвався він. – Що не подобається моркам, то це бути заскоченими в емоційно вразливому стані. Коли вони сердиті, радісні, в сльозах чи б’ються в корчах від істеричного сміху. Це те саме, що для вас потрапити в небезпечну ситуацію без револьверів.

Дуже довго я був тут самотній. Я був морком небайдужим, подобалося мені це чи ні. А потім з’явився Шимі, досить хоробрий, щоб прийняти співчуття, коли його пропонували. І Дінкі, готовий простягти руку допомоги. Більшість морків – егоїстичні інтроверти, що маскуються під суворих індивідуалістів, вони хочуть, щоб світ вбачав у них такого собі Деніела Буна[56] – і повірте мені, працівники Алгула від цього в захваті. Найлегше керувати тим суспільством, яке відкидає саму ідею суспільства. Розумієте тепер, чому мене так приваблювали Шимі й Дінкі і як мені пощастило, що я їх знайшов?

Сюзаннина долонька пробралася в руку Едді, й він ніжно її стиснув.

– Шимі боявся темряви, – розповідав Тед. – Ниці люди (я їх усіх так називаю, хоча працюють в Алгулі не лише кан-тої, а ще й г’юми з тахінами) мають тисячі хитромудрих тестів для перевірки екстрасенсорних здібностей, але все це не допомогло їм збагнути, що вони впіймали недоумка, який просто боявся темряви. Що ж, не пощастило їм.

Дінкі одразу зрозумів, у чому проблема, й розв’язав її, розповідаючи Шимі різні історії. Попервах були казки, а серед них – «Гензель і Ґретель». Прянична хатка зачарувала Шимі, й він усе допитувався в Дінкі, щоб той детально йому її описав. Тобто, розумієте, це Дінкі придумав шоколадні крісла з сидіннями з маршмелоу, льодяникові арки і поруччя. Другий поверх там справді був, хоч і недовго. Там стояли ліжка трьох ведмедів. Але ця казка не припала Шимі до душі, й він її швидко забув. А разом з нею пішов у небуття, – Тед Бротіґен тихо засміявся, – і другий поверх Casa Gingerbread.[57] Розклався під дією бактерій, можна й так сказати.

Хай там як, а я вважаю, що це місце – фістула в часі чи… – Знову пауза. Зітхання. Потім: – Послухайте, існує мільярд всесвітів і мільярд реальностей у них. Я зрозумів це за той час, що живу в Алгулі після того, як мене притягли назад з «моєї маленької відпустки в Коннектикуті», як це називає кі’-дам. Улесливий сучий син!

А в голосі Бротіґена забриніла справжня ненависть, подумав Роланд, і це добре. Ненависть – то добре. Ненависть корисна.

– Ці реальності – неначе дзеркальна кімната. Та тільки жодні два відображення не є однаковими. Згодом я, може, повернуся до цього образу, але не зараз. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли – чи просто прийняли на віру, – що реальність органічна, реальність жива. Вона чимось подібна до м’яза. А Шимі протикає в ній дірку ментальним шприцом. У нього є така голка лише тому, що він особливий…

– Тому що він морк, – промимрив Едді.

– Цить! – шикнула на нього Сюзанна.

– …використовувати її, – вів далі Бротіґен.

(Роланд подумав, що варто було б прокрутити назад, щоб розчути прогавлені слова, але потім вирішив, що вони неважливі.)

– Це місце поза межами часу, поза межами реальності. Я знаю, що ви трохи розумієтеся на тому, як функціонує Темна вежа, розумієте її об’єднувальну роль. Тому вважайте нашу пряничну хатку балконом Вежі. Коли ми сюди потрапляємо, то ніби перебуваємо за стінами Вежі, та все одно ми до неї прикріплені. Ця місцина справжня, настільки справжня, що я повертався звідси з плямами шоколаду на руках та одязі, але отримати до неї доступ може лише Шимі Руїс. І коли ми до неї потрапляємо, вона набуває того вигляду, якого хоче їй надати Шимі. Цікаво, Роланде: ти чи твої друзі підозрювали, хто такий насправді Шимі й на що він спроможний, коли зустріли його в Меджисі?

Після цих слів Роланд простягнув руку і натиснув кнопку STOP.

– Ми знали, що він… дивний, – сказав він, звертаючись до своїх друзів. – І особливий. Інколи Катберт казав: «Що такого є в цьому хлопчикові? У мене від нього мороз по шкірі!» А потім він прийшов у Гілеад. Зі своїм мулом Капиком. Сказав, що йшов за нами слідом. Ми розуміли, що це неможливо, але на той час уже стільки всього відбувалося, що нам ніколи було перейматися хлопчиком-служником із меджиської корчми.

– Він телепортувався, правда ж? – спитав Джейк.

Роланд одразу ж кивнув, хоча до того дня ніколи не чув цього слова.

– Принаймні частину відстані він подолав саме так. Інакше й бути не могло. Бо як ще він міг перейти річку Зей? Через неї був лише один міст, мотузяний, та й той Алан перерізав, коли ми його перейшли. У нас на очах він упав у воду, пролетівши тисячу футів.

– Може, він пішов в обхід, – припустив Джейк.

– Може, – кивнув Роланд, – але так він би відхилився від курсу на шість тисяч коліс.

Сюзанна аж присвиснула.

Едді зачекав, чи не скаже Роланд ще чогось. А зрозумівши, що стрілець замовк надовго, нахилився вперед і натиснув кнопку PLAY. І знову печеру наповнив голос Теда Бротіґена.

– Шимі – телепорт. А Дінкі – провидець… і не лише. На жаль, багато доріг у майбутнє для нього закриті. Якщо ви розмірковуєте над тим, чи не знає сей Ерншо, яким буде кінець усієї цієї історії, то відповідь однозначна – ні.

У кожному разі, існує ця дірка від голки шприца в живій плоті реальності… цей балкон на Темній вежі… ця прянична хатка. Справдешнє місце, хоч як важко в це повірити. Саме тут ми зберігатимемо зброю й спорядження, яке плануємо залишити вам у одній з печер на дальньому боці Стік-Тете, і саме тут я записую цю плівку. Коли я виходив зі своєї кімнати з цією старожитньою, але на диво робочою машиною під пахвою, була десята чотирнадцять ранку за СЧБР – Стандартним часом Блакитного Раю. А коли повернуся, на годиннику досі буде 10:14. Не має значення, скільки я пробуду в пряничній хатці. І це лише одна з неймовірно зручних її властивостей…

Ви маєте собі затямити… може, давній друг Шимі Роланд уже це збагнув… що ми троє – бунтівники в суспільстві, що живе за принципом «якось воно буде», навіть якщо цей принцип призведе до кінця світу… і швидше, що раніше, а не пізніше. У нас є багато надзвичайно корисних талантів, і об’єднавши їх, ми зуміли йти на крок попереду. Але якщо Прентис чи Фінлі О’Тего (він голова служби безпеки Прентиса) дізнаються, що ми робимо, Дінкі ще до настання ночі піде на харч хробакам. Найпевніше, що Шимі також. Мені, мабуть, ще якийсь час нічого не загрожуватиме, з причин, до яких я ще згодом дійду, але якщо Пімлі Прентис дізнається, що ми намагаємося привести справжнього стрільця, щоб зруйнувати його плани, – того стрільця, який, можливо, організував загибель більш ніж п’яти дюжин Зелених Плащів неподалік звідси, – тоді навіть моє життя опиниться під великим питанням. – Пауза. – Моє пусте нікчемне життя.

Настала довша пауза. Ще зовсім недавно порожня бобіна вже заповнилася наполовину.

– Слухайте, – нарешті порушив свою мовчанку Бротіґен, – і я розповім вам історію нещасливого і безталанного чоловіка. Моя розповідь може виявитися довшою, ніж час дозволятиме вам слухати. Я впевнений, що в такому випадку принаймні троє з вас знатимуть, для чого на магнітофоні кнопка «FF». Що ж до мене, то я зараз у такому місці, де годинниками ніхто не користується, а капуста броколі, поза сумнівом, заборонена законом. У моєму розпорядженні весь час світу.

І знову Едді вразило, наскільки втомлено звучав голос цієї людини.

– Я просто хочу попросити: не перемотуйте вперед, якщо не буде в цьому нагальної потреби. Як я вже казав, у моїй розповіді можуть бути якісь деталі, що допоможуть вам, хоч я й не знаю, які саме. Я просто не можу подивитися на все це стороннім поглядом. І втомився постійно тримати захист: не лише наяву, а й уві сні. Якби не змога час від часу вислизати до пряничної хатки й спати там, не виставляючи ментальний захист, кан-тої Фінлі вже давно б нас трьох розкусили. Там у кутку є канапа, також із чудового нелипкого маршмелоу. Я можу лягти на неї й спати, й бачити кошмари, потрібні мені, щоб зберегти здоровий глузд. А потім повертаюся до Девар-Тої, де моє завдання – оберігати не лише себе, але й Шимі з Дінком. Дбати про те, щоб про наші таємні справи ніхто не дізнався, щоб охоронці та їхня довбана телеметрія вважали, буцімто ми весь час були там, де нам і належало бути: в своїх кімнатах, в Читалці чи, може, дивилися фільм у «Перлині», а після сеансу пили содову з морозивом в «Аптеці Генрі Грема». А ще я маю залишатися Руйначем. Я щодня відчуваю, як Промінь, над яким ми працюємо – Ведмедя й Черепахи, – дедалі більше угинається.

Приходьте швидше, друзі. Це моє велике бажання. Приходьте якнайшвидше. Бо, знаєте, питання не в тому, що я можу проколотися. У Дінкі жахлива вдача і звичка вибухати лихослів’ям, якщо хтось наступить йому на мозолю. А в такому стані він може вибовкати щось не те. А Шимі старається, як може, але якщо раптом хтось поставить йому не те питання чи зловить за тим, що він робить, коли поряд не буде мене…

Цю думку Бротіґен не закінчив. Але це не було потрібно, бо його слухачі зрозуміли все без слів.

Три

Коли він продовжує розповідь, то каже їм, що народився в Мілфорді, штат Коннектикут, 1898 року. Усі ми чули такі вступні слова і знаємо, що вони сигналізують (на щастя чи на біду) початок автобіографії. Проте, слухаючи записаний на плівку голос, стрільці помічають ще одну подібність, навіть Юк – і той її відчуває. Попервах вони не можуть збагнути, що саме видається їм схожим, але з часом усе стає на свої місця. Історія Теда Бротіґена, Мандрівного Бухгалтера, багато в чому нагадує історію панотця Дональда Каллагена, Мандрівного Священика. Неначе вони близнюки. А шостий слухач (що причаївся у вітряній пітьмі за ковдрою, якою затулили вхід до печери) проникається співчуттям і розумінням. Та чом би й ні? У біографії Теда Бротіґена випивка не відіграє одну з головних ролей, як це було з панотцем, та все одно це оповідь про згубну звичку й ізоляцію. Це історія аутсайдера.

Чотири

У вісімнадцять років Теда Бротіґена приймають до Гарварду, університету, де вчився його дядечко Тім. І сам дядечко Тім, бездітний, радо пропонує оплатити Теду навчання. І, на думку Тімоті Етвуда, все просто і ясно, як Божий день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, небіж сяятиме в усіх належних сферах, небіж вивчиться і піде працювати на дядькову меблеву фірму з новими силами після піврічного турне повоєнною (після Першої світової) Європою.

Але дядечко Тім не знає, що перед тим, як піти навчатися в Гарвард, Тед намагається завербуватися в Американський експедиційний корпус,[58]як його згодом назвуть. «Синку, – каже йому лікар, – у тебе дуже сильні шуми в серці, та й слух нижче середнього. І ти хочеш сказати, що йшов сюди, не знаючи, що отримаєш велику червону печатку? Вибачай за нахабство, але по-моєму, тобі вистачає мізків, щоб це розуміти».

І тут Тед Бротіґен робить те, чого ніколи раніше не робив (а згодом поклянеться сам собі, що ніколи не робитиме й надалі). Він просить військового лікаря загадати число, не просто від одного до десяти, а від одного до тисячі. Задля розваги (у Гартфорді дощить, а тому ніхто не поспішає до пункту призову) лікар загадує число 748. Тед його відгадує. Потім 419… 89… і 997. Коли Тед пропонує йому загадати когось із відомих людей і каже потім, що це Ендрю Джонсон, не Джексон, а Джонсон, у дока нарешті лізуть на лоба очі. Він кличе іншого лікаря, свого друга, і Тед те саме показує і йому… за одним винятком. Другому лікареві він пропонує вибрати число від одного до мільйона, а потім каже, що лікар загадав вісімдесят сім тисяч чотириста шістнадцять.

У другого лікаря на обличчі відбивається миттєвий подив – навіть приголомшення, – та потім він маскує його нещирою широкою усмішкою. «Шкода, синку, – каже він, – ти схибив усього на сто тридцять тисяч чи десь так». Тед дивиться на нього без тіні усміху, ніяк не реагуючи на ту облудну усмішку, але йому ж лише вісімнадцять, він ще досить юний, щоб впасти в ступор від такого відвертого й безглуздого лицемірства. Тим часом фальшива усмішка Дока номер два починає в’янути сама. Док номер два повертається до Дока номер один і каже: «Подивися на його очі, Сем. Подивися, що в нього з очима».

Перший лікар хоче посвітити офтальмоскопом Теду в очі, але Тед лише роздратовано відмахується. Дзеркала для нього – не дивина, він знає, що його зіниці часом розширюються і звужуються, і навіть якщо поряд нема дзеркала, він знає, коли це відбувається, бо в очах наче щось тріпоче, але це його не цікавить, особливо тепер. Бо зараз його цікавить лише те, що Док номер два незрозуміло чому намахує його. «Запишіть цифру на листочку, – пропонує він Доку. – Запишіть її, щоб я знав, що ви не махлюєте».

Док номер два сердито відмовляється. Тед наполегливо повторює пропозицію. Док Сем витягає аркуш паперу і ручку, і другий лікар бере їх. Уже збирається записати число, та потім передумує, кидає ручку Сему на стіл і каже: «Це дешевий вуличний трюк, Сем. Якщо ти цього не бачиш, тоді ти сліпий». І гордо йде геть.

Тед пропонує лікарю Сему подумати про родича, будь-кого з родичів, а за мить каже, що лікар подумав про свого брата Ґая, який помер від апендициту в чотирнадцять років. Відтоді їхня мати називала Ґая янголом-охоронцем Сема. Після цього лікар Сем дивиться на Теда так ошелешено, наче той дав йому ляпаса. Та врешті його охоплює страх. Невідомо, що діє на нього більше: дивний рух зіниць чи буденна демонстрація телепатії, без театрального потирання скронь, без жодного «Я майже бачу… зачекайте», – але лікарю страшно. Він ставить на Тедовій заяві печатку велику червону печатку «НЕПРИДАТНИЙ» і намагається його здихатися – «наступний, хто мріє полетіти у Францію й нюхнути гірчичного газу?» – але Тед бере його за руку, обережно, але рішуче.

«Послухайте, – каже Тед Стівенс Бротіґен. – Я справжній телепат. Я з шести чи семи років про це підозрював, відколи почав розуміти, що це слово означає. А остаточно переконався в шістнадцять. Я можу бути корисний військовій розвідці, і мій поганий слух і шуми в серці на такій роботі не матимуть значення. Що ж до моїх очей… – Він витягає з нагрудної кишені сонячні окуляри й надягає їх. – Та-дам!»

Він нерішуче всміхається лікарю Сему. Але не допомагає. Біля дверей тимчасового пункту призову, розгорнутого в спортзалі середньої школи Гартфорда стоїть сержант, і медик підзиває його. «Цей хлопчина не придатний до служби у війську, і сперечатися з ним мені набридло. Відпровадьте його надвір».

Тепер уже Тед відчуває, як хапають за руку його, і нітрохи не обережно.

«Хвилиночку! – вигукує Тед. – Я маю ще дещо розказати! Це навіть важливіше! Не знаю, яким словом можна це описати, чи таке слово існує, але…»

Та не встигає він закінчити, як сержант виштовхує його з зали й швидко тягне коридором до виходу зі школи, повз хлопчиків і дівчаток майже одного з ним віку, які лише мовчки витріщаються на цю сцену. Слово існує, про це він дізнається лише багато років по тому, в Блакитному Раю. Це слово – «полегшувач». І це, на думку Пола «Пімлі» Прентиса, робить Теда Стівенса Бротіґена чи не найціннішою людиною в цілому Всесвіті.

Але того дня 1916 року все інакше. Того дня 1916 року його швидко тягнуть коридором і викидають на гранітний ґанок головного входу. Сержант із сильним акцентом каже йому: «Ти, хлопче, ту-во більш не потикай си».

Кілька хвилин Тед просто стоїть на місці там, де його залишили. Він думає: «Що треба зробити, аби переконати вас?» і «Чому ви такі сліпі?» Він повірити не може, що з ним таке сталося.

Але повірити мусить, бо ось він, тут, іззовні. Він вирушає в шестимильну прогулянку околицями Гартфорда, і вже наприкінці її до нього приходить розуміння. Вони йому ніколи не повірять. Жоден з них. Ніколи. Вони відмовляються бачити, що хлопець, здатний прочитати думки всього німецького командування, може їм трохи допомогти. Хлопець, який міг би розповісти високому командуванню союзників, коли планується наступна велика атака німців. Хлопець, здатний зробити це кілька разів – а може, вистачить і одного-двох! – може допомогти завершити війну вже до наступного Різдва! Але в нього навіть такого шансу нема, бо йому відмовили в шансі. А чому? Це якось пов’язано з другим лікарем, який змінив своє число, коли Тед його назвав, і відмовився записати ще одне на папері. Бо десь у глибині душі вони хочуть воювати, а такий, як він, може їм завадити.

Причина, напевно, в цьому.

Тоді хай ідуть нахрін. А він піде до Гарварду, вчитися за дядькові гроші.

І він іде. Гарвард – дещо Дінкі їм уже розповів: драмгурток, дискусійний клуб, газета «Гарвард Крімзон» і, авжеж, «Каппа», товариство «Фі-Бета-Гівнюків». Він навіть заощаджує дядькові кілька баксів, отримавши диплом екстерном.

Він на півдні Франції, війна давно скінчилася, і раптом отримує телеграму: «ДЯДЬКО ПОМЕР КРАПКА ПОВЕРТАЙСЯ ШВИДШЕ ДОДОМУ КРАПКА».

Ключове слово тут, здається, – КРАПКА.

Бачить Бог, то був один з переломних моментів. Він повернувся на батьківщину, так, він утішив тих, хто цього потребував, так. Але замість перебрати на себе керування меблевим бізнесом, Тед вирішує поставити КРАПКУ в своєму прямуванні до фінансового успіху і ПОЧАТИ подорож до фінансової невизначеності. За всю довгу розповідь Роланд і його ка-тет жодного разу не чули, щоб Тед Бротіґен покладав провину за свою навмисну анонімність на свої надприродні здібності чи на свій момент прозріння: це цінний талант, який нікому у світі не потрібен.

І Господи, яким же шляхом він приходить до усвідомлення! Насамперед його «неприборканий талант» (як його іноді називають жовтушні науково-популярні журнали) становить справжню фізичну загрозу, якщо обставини складаються. Чи не складаються.

В Огайо, 1935 року, цей хист робить Теда Бротіґена вбивцею.

Він не сумнівається, що декому це слово видалося б занадто суворим, та в цьому випадку, звісно, спасибі велике, але суддею може бути лише він сам. Місто Ейкрон, сині літні сутінки, на одному боці Стоссі-авеню дітлахи бавляться бляшанкою у футбол, а на іншому – в стікбол,[59] а Бротіґен стоїть на розі в легкому літньому костюмі, стоїть біля стовпа з нанесеною на нього білою смужкою, яка означає, що тут зупиняється автобус. За спиною в нього покинута цукерня, на шибі однієї вітрини видніє орел – емблема НАВ,[60] а на іншій, забіленій, – напис «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ». Тед просто стоїть, тримаючи свого старого потертого портфеля з кордовської шкіри і коричневий пакет, у якому лежить свиняча відбивна на вечерю, він купив її в м’ясній крамниці містера Дейла. Аж раптом ззаду на нього хтось налітає, і Тед врізається в телефонний стовп з білою смужкою на ньому. Першим приймає удар його ніс. Кістка ламається, в усі боки летять бризки крові. Далі він відчуває, як зуби врізаються в м’яку тканину губ, і зненацька рот наповнюється чимось солоним, на смак як нагрітий томатний сік. У поперек йому щось вдаряє, і чутно звук, з яким рветься тканина. Удар такої сили, що штани злітають з нього до половини заду і висять, перекручені, як у клоуна, і Тед бачить хлопця у футболці й габардинових штанях, лиснючих на дупі, який біжить по Стоссі-авеню до дітей, що грають у стікбол, і та річ, що тріпоче в нього в правій руці, як шкіряний коричневий язик, та річ – гаманець Теда Бротіґена. Господи, його пограбували й забрали гаманець!

Фіолетові сутінки літнього вечора згущуються до повної темряви, потім знову світлішають і знову поглиблюються. То його очі, вони роблять той фокус, який майже двадцять років тому так приголомшив другого лікаря, але Тед майже не помічає цього. Всю його увагу прикуто до чоловіка, який тікає, до сучого сина, який вкрав у нього гаманця й побіжно попсував йому лице. Ще ніколи в житті він не був такий лютий, ніколи. І хоча думка, яку він відправляє вслід утікачеві, невинна, більше схожа на м’який докір

(слухай приятелю чого ж ти не попросив я б дав тобі долар а може навіть і два)

…та її вага смертоносна, як у кинутого списа. І то справді був спис. Йому знадобиться деякий час, щоб це прийняти, але зрештою, коли настане час, він збагне, що тепер він убивця, і якщо Бог існує, то рано чи пізно Теду Бротіґену доведеться стати перед Його престолом і відповісти за те, що накоїв. Втікач наче об щось перечіпляється, хоч на тротуарі немає нічого, тільки напівстертий напис крейдою «ГАРРІ КОХАЄ БЕЛІНДУ» на потрісканому бетоні. Прикрашають вияв почуттів різні дитячі глупства – зірочки, комета, серпик місяця, – яких Тед згодом почне боятися. Йому здається, що він сам щойно прийняв списа в спину, але він принаймні ще стоїть на ногах. І він не хотів. Це правда. В душі він знає, що не хотів. Просто його… так несподівано розсердили.

Він підбирає свого гаманця й бачить, що на нього витріщаються хлопці, які доти грали в стікбол. Він націлює на них гаманця, наче револьвер з відкритим барабаном, і хлопчик з відпиляним держалном мітли в руках здригається від жаху. І не так падіння тіла, як це здригання впродовж наступного року переслідуватиме Теда в нічних кошмарах, а потім вряди-годи зринатиме протягом усього життя. Бо він любить дітей і нізащо не став би лякати когось із них навмисне. І він розуміє, яку картину вони перед собою бачать: чоловіка в майже спущених штанях, видно боксерські труси (крізь ширіньку, може, й член видно – який чарівний останній штрих), з гаманцем у руці й божевільним виразом на закривавленій мармизі.

«Ви нічого не бачили! – кричить він до них. – Чуєте мене? Чуєте? Ви нічого не бачили!»

Потім він підтягує штани. Потім повертається до кинутого портфеля й підбирає його, але відбивну залишає, хрін з нею, хай валяється, разом з переднім різцем він втратив і апетит.

Потім оглядається на тіло, що лежить на тротуарі, й переляканих дітей. Потім дає драла.

І згодом це стане для нього способом життя.

П’ять

Стрічка на другій касеті добігла кінця і з тихим шурхотом вислизнула з отвору в бобіні.

– Господи Ісусе, – промовила Сюзанна. – Господи, який же він нещасний.

– І це так давно було, – Джейк похитав головою, наче розганяючи запаморочення. Роки між його часом і часом містера Бротіґена видалися йому нездоланною прірвою.

Едді взяв коробку з третьою бобіною, показав касету, що була всередині, й, дивлячись на Роланда, питально здійняв брови. Той лише показав своїм улюбленим жестом: далі, далі.

Едді заправив плівку в механізм магнітофона. Раніше він такого не робив, але нічого мудрого в тому не було. І знову зазвучав той змучений голос з пряничної хатки, яку Дінкі Ерншо описав Шимі, справжнього будинку, витвореного чистою уявою і більше нічим. З балкона на бічній стіні Темної вежі, як назвав це місце Бротіґен.

Близько сьомої вечора він убив людину (випадково, погодились би вони всі; для них, звиклих жити за законами зброї, різниця між «випадково» і «навмисне» не потребувала обговорення). А вже о дев’ятій Бротіґен їхав на поїзді, що прямував на захід. А за три дні переглядав у газеті Де-Мойна оголошення про прийом на роботу бухгалтерів. На той час він уже дещо знав про себе, знав, яким обережним йому слід бути. Він більше не міг дозволити собі розкіш сердитися, навіть якщо гнів був справедливий. За звичних обставин він був просто собі пересічний телепат: міг сказати, що ви їли на обід, підказати жертві вуличного шулера, котра з карт – винова дама. Але в гніві він озброювався списом, тим жахливим списом…

– А до речі, неправда, – сказав голос із магнітофона. – Неправда, що я був лише пересічний телепат. Це я розумів навіть тоді, коли був ще жовторотим юнаком, який домагався, аби його взяли у військо. Я просто не знав слова, яке б точно описувало, хто я такий.

Згодом з’ясувалося, що це слово – полегшувач. І пізніше він переконався, що певні особи, мисливці на таланти, вже тоді за ним спостерігали, оцінювали його, знали, що він вирізняється навіть серед телепатів, та тільки не розуміли, чим саме. По-перше, телепати, що жили не на Наріжній Землі (як вони самі її називали), траплялися нечасто. По-друге, вже до середини 1930-х років Тед знав, що заразний. Доторкнувшись до когось у стані емоційного збудження, він передавав цій людині свої здібності й вона на короткий час теж ставала телепатом. Та одного він не знав – що справдешні телепати від його впливу ставали сильніші.

Набагато сильніші.

– Але я не забігатиму наперед, – сказав голос.

Він кочував з міста до міста, сезонний робітник, що «зайцем» їздив у пасажирських поїздах замість вантажних і в костюмі замість комбінезона, ніколи не залишаючись в одному місці досить довго, щоб пустити коріння. Та, озираючись назад у часі, він зрозумів, що вже тоді за ним стежили. То була робота інтуїції чи щось подібне до дивних явищ, які часом вловлюєш бічним зором. Зокрема, він став помічати певних людей. Здебільшого чоловіків, та траплялися серед них і жінки. Усі вони мали смак до кричущого одягу, біфштексів з кров’ю і швидких машин, пофарбованих у пістряві кольори, як і їхній одяг. Обличчя в них були якісь дивні: важкі й невиразні. У майбутньому такі обличчя асоціюватимуться в нього з ідіотами, які лягали під ніж до пластичних хірургів-шарлатанів. Упродовж тих самих двадцяти років (але знову ж таки, не свідомо, а кутиком ока розуму) він помічав, що в усіх містах, де йому доводилося бувати, виринали ті простецькі дитячі знаки – на парканах, ґанках і тротуарах. Зірки й комети, оперезані планети і місяці-серпики. Іноді – червоне око. Часто поряд були намальовані «класики» (але не завжди). Згодом, сказав Тед, усе склалося в дивну цілісну картину, але в часи його мандрів, у тридцяті, сорокові й на початку п’ятдесятих все ще було неясно. Ні, в ті часи він сам чимось нагадував першого й другого Доків, упритул не бажаючи помічати очевидного, бо воно його… непокоїло.

А тоді, акурат у той час, коли добігала кінця Корейська війна, він побачив Оголошення. Воно обіцяло «РОБОТУ ВАШОЇ МРІЇ» і «ЯКЩО ВИ НАМ ПІДХОДИТЕ», то «ЖОДНИХ ПИТАНЬ ВАМ НЕ СТАВИТИМУТЬ». Потрібні навички було перераховано, і серед них – уміння вести бухгалтерський облік. Бротіґен був певен, що це оголошення надрукували в газетах усієї країни; йому воно трапилося на очі в «Бджолі» Сакраменто.

– Чорт! – вигукнув Джейк. – Це ж та газета, в якій панотець Каллаген прочитав про свого друга Магрудера…

– Цить, – шикнув на нього Роланд. – Слухаємо.

Вони слухали далі.

Шість

Тести проводять г’юми (це слово Бротіґен почує лише за кілька тижнів – поки не переступить через поріг, що розділяє 1955 рік і позачасся Алгула). Співбесіду в Сан-Франциско також проводить г’юм. Тед дізнається (серед багатьох інших речей), що маскування, яке носять ниці люди, а надто їхні маски, залишає бажати кращого – особливо зблизька, у приватній розмові. Зблизька одразу видно істину: вони покручі, напівлюди-напівтахіни, що з релігійним фанатизмом ставляться до ідеї власного перетворення. І найнадійніший спосіб потрапити у ведмежі лапи ницого й побачити страхітливі зубиська, що шукають твою сонну артерію, щоб її перегризти, – це сказати, що перспективи перетворення в них невтішні і ставатимуть вони хіба що старішими і бридкішими. А червоні знаки на їхніх лобах – Око Короля – на американській стороні зникають (чи підсихають, тимчасово, як прищі), і маски набувають дивної органічної якості всюди, крім зони за вухами, де прозирає волохата коростява шкіра, а ще в ніздрях, де видно зарості живих рухливих війок. Але хіба це чемно: зазирати комусь у шмарклепровід?

Хай би що вони про себе думали, зблизька й у приватній розмові з ними дуже добре видно, що якісь вони не такі, навіть на американській стороні. А злякати рибку, поки не втрапила в сіті, нікому не хочеться, тому співбесіду приймають г’юми (цим слівцем кан-тої не користуються, бо воно видається їм принизливим, як «ніґер» чи «упиряка»), і тести проводять г’юми, і нікого, крім г’юмів, до претендентів не допустять ще довго, аж поки обрані не пройдуть через двері на американському боці і не опиняться в Краї Грому.

Теда тестують разом із сотнею інших претендентів у спортзалі, що нагадує йому про пункт призову в Іст-Гартфорді. Але в цій залі тягнуться ряди й ряди парт (під старомодні круглі залізні ноги парт завбачливо підстелили мати, щоб не подряпати лаковану дерев’яну підлогу), але після першого туру тестування – півторагодинної діагностики з математичними задачами й питаннями з англійської мови й словникового запасу – половина парт звільняється. Після другого туру відсіюється ще чверть пошукачів. Другий тур складається з дуже дивних питань, напрочуд суб’єктивних, і в кількох випадках Тед кривить душею, даючи відповідь, бо думає (а може, й знає), що людям, які проводять тестування, потрібна не та відповідь, яку він (та й більшість людей) за звичних обставин обрав би. От, наприклад, є така задачка:

23. Ви зупиняєтеся біля перевернутої машини на дорозі, якою рідко користуються автомобілісти. У машині застряг Юнак, який благає вас про допомогу. Ви запитуєте: «Юначе, ви поранені?», на що він відповідає: «Наче ні!» А на узбіччі лежить Сумка з Грішми. Ви:

а) врятуєте Юнака і віддасте йому ті Гроші;

б) врятуєте Юнака, але наполягатимете при цьому, що Гроші слід віднести в місцеву Поліцію;

в) підберете Гроші й поїдете собі, цілковито впевнені, що Юнака врешті-решт врятує хтось інший, хоч цією дорогою рідко користуються;

г) жодне з переліку.

Якби то був тест для вступу на роботу до поліції Сакраменто, Тед би зі спокійною душею обвів «б». Може, він і мандрівний роботяга, але його мама не дурних виховувала, і на тому спасибі. Та й за більшості обставин той вибір був би правильним – вибір бережених, безпечний вибір. А на крайній випадок є варіант «г»: «Чорт його маму знає, що воно таке, але принаймні я чесно кажу, що не тямлю, про що йдеться».

Тед обводить «в», але не тому, що він би так вчинив у тій ситуації. Сам він більше схиляється до відповіді «а», за умови, що він розпитав би в юнака, звідки грошва. І якщо тільки здобич не отримано методом тортур (а про таке він би знав, чи не так, хай би там що наплів йому «Юнак»), авжеж, ось ваші гроші, Vaya соп Dios.[61]А чому? Та тому, що Тед Бротіґен, в принципі, вважає, що власник покинутої цукерні мав рацію: «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ».

Але він обводить «в» і вже за п’ять днів опиняється у приймальні збанкрутілої танцювальної студії в Сан-Франциско (квитки на поїзд із Сакраменто йому попередньо оплатили) разом з трьома іншими чоловіками й похмурою дівчинкою-підлітком (як пізніше виявиться, то Таня Лідс із Брайса, штат Колорадо). Це краще, ніж чотириста осіб, які прийшли на тестування до спортзалу, приваблені оголошенням, що обіцяло райське життя. Здебільшого то були козли. А тут зібралося четверо овець. Один відсоток. Але навіть це, як з часом дізнається Бротіґен, надзвичайно великий улов.

Врешті-решт його проводять до кабінету з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ». У кабінеті тісно від запорошеного балетного реквізиту. На складаному стільчику сидить чоловік у коричневому костюмі, широкоплечий і з суворими рисами обличчя, у комічному оточенні тонких рожевих балетних пачок. «Ото вже жаба в чарівному саду», – думає Тед.

Спираючись руками на широчезні стегна, чоловік нахиляється вперед.

– Містере Бротіґен, – каже він, – може, я і жаба, але ця жаба може запропонувати вам роботу вашої мрії. Або попрощатися з вами, потиснувши руку й подякувавши щиро. Все залежить від вашої відповіді на одне питання. Точніше, питання на питання.

Чоловік (як виявиться, звуть його Френк Армітейдж) простягає Теду аркуш паперу. На ньому збільшеним шрифтом Питання 23, про Юнака і Сумку з Грішми.

– Ви обвели «в», – каже Френк Армітейдж. – А тепер, одразу, без найменших роздумів, скажіть, чому ви це зробили.

– Бо ви цього хотіли, – відповідає Тед одразу без найменших роздумів.

– А звідки ви знали?

– Бо я телепат, – каже Тед. – Якраз той, кого ви шукаєте. – Він намагається зберігати незворушність, і, на його думку, йому непогано це вдається, але в душі в нього все співає від радості й величезного полегшення. Через те, що він знайшов собі роботу? Ні. Бо невдовзі йому зроблять пропозицію, порівняно з якою блякнуть навіть призи в телеіграх? Ні.

Все тому, що комусь нарешті знадобився його дар.

Все тому, що нарешті він комусь потрібен.

Сім

Робота виявилася ще одним безплатним сиром, але Бротіґен був досить відвертий у своїх магнітофонних мемуарах, щоб визнати, що погодився б на неї, навіть якби знав правду.

– Бо талант не може мовчати, він просто не вміє мовчати, – сказав Тед. – Байдуже, який це хист: ламати сейфи, читати думки чи ділити десятизначні цифри в думці, – він волає, вимагаючи застосування. Він ніколи не замовкає. Він розбудить вас посеред ночі, коли ви такі змучені, що понад усе на світі хочете спати, і закричить: «Використай мене, використай, використай! Мені остогидло просто сидіти! Використай мене, мудак кінчений, використай!»

Джейк не втримався від підліткового реготу. Потім засоромився і прикрив рота долонею, але сміятися не перестав. Юк подивився на нього знизу вгору чорними очиськами з золотими обручками-обідцями, паща в нього розтяглася до вух.

Там, у кімнаті, напханій тонкими рожевими балетними пачками, у фетровому капелюсі, що сидів набакир на коротко стриженій голові, Армітейдж запитав, чи Тед чув коли-небудь про «Південноамериканських морських бджіл». Коли Тед відповів, що не чув, Армітейдж розповів йому, що 1946 року консорціум багатих бізнесменів з Південної Америки (переважно з Бразилії) найняв групу американських інженерів, будівельників і свердлярів. Загалом їх було більше сотні. Ці люди й стали «Південноамериканськими морськими бджолами». Консорціум уклав з ними угоди на чотири роки і за різними тарифами оплати праці, але платили (на превеликий подив для всіх) надзвичайно щедро. З бульдозеристом могли підписати контракт на 20 тисяч доларів річної платні, що на ті часи становило кругленьку суму. Але на цьому дива не закінчувались: була ще премія в обсягах річного заробітку. Тобто 100 тисяч доларів за чотири роки. Звісно, якщо працівник погоджувався на одну умову: він їде, працює і не повертається додому, поки не закінчаться ті чотири роки чи поки не буде зроблено роботу. Щотижня тобі належано два вихідні (як і в США), щороку – відпустка (знову ж таки як в США), але в пампасах. Ти не мав права повертатися до Північної Америки (чи навіть до Ріо), поки не спливе чотирирічний термін. Якщо в Південній Америці ти помирав, то ховали б тебе там – ніхто не збирався оплачувати перевезення тіла до Вілксбара чи ще кудись. Але п’ятдесят штук платили одразу, авансом і давали два місяці пільгового періоду, протягом яких ти міг витратити ці гроші, вкласти їх у щось чи зробити з ними що завгодно. Якщо твій вибір зупинявся на інвестиціях, то за чотири роки, коли ти повернешся з джунглів, увесь засмаглий, накачаний і з купою цікавих історій, які переповідатимеш до кінця життя, п’ятдесят тисяч могли вирости до сімдесяти п’яти. І авжеж, коли контракт закінчувався, ти отримував те, що англійські моряки любили називати «другою половиною».

У нас приблизно те саме, переконливо повідомив Армітейдж Теду. Та тільки авансом давали двісті п’ятдесят тисяч, а по закінченні угоди відвалювали півмільйона.

– Це звучало неймовірно, – розповідав Тед із «Волленсака». – Авжеж, я був шокований. І лише згодом зрозумів, як дешево нас купували, навіть за тодішніми цінами. Дуже красномовно про їхню скнарість уміє розповідати Дінкі… «вони» в цьому випадку – це всі бюрократи Короля. Він каже, що Багряний Король намагається і все суще знищити, і в бюджет при цьому вкластися. Авжеж, Дінкі правий, але я думаю, що навіть він розуміє (хоч і не визнає цього, ну аякже) – якщо людині запропонувати забагато, вона відмовиться в це вірити. Чи, залежно від її уяви… а багато телепатів і ясновидців уявою майже не наділені… просто не зможе повірити. Отже, період нашої кабали становив шість років, з можливістю поновлення контракту, й Армітейдж сказав, що вирішити я мав негайно. Леді й джентльмени, немає успішнішої техніки маніпуляції, ніж та, коли ти забиваєш жертві баки, сковуєш її жадібністю, а потім береш її тепленькою за допомогою блискавичної атаки.

Мене атакували належним чином, і я одразу ж погодився. Армітейдж пообіцяв, що мою чверть мільйона вже сьогодні ввечері перекажуть на рахунок у «Морському банку» Сан-Франциско, звідки я зможу її забрати, коли заманеться. Я спитав, чи потрібно підписувати якийсь контракт. Він простягнув мені свою руку – величезну, як окіст, – і сказав, що ось він, наш контракт. Я потім запитав, куди я поїду й що робитиму (хоч ви й погодитесь, що всі ці питання я мав би поставити перед тим, як давати згоду, але я був такий приголомшений, що мені навіть на думку не спало поцікавитись).

До того ж я чомусь був упевнений, що знаю. Я думав, що працюватиму в якомусь урядовому проекті й це буде пов’язано з «холодною війною». Телепатичний відділ ЦРУ чи ФБР, розташований на острові в Тихому океані. Пам’ятаю, як ще подумав тоді, що незлецька б вийшла радіоп’єса.

Армітейдж сказав: «Теде, ти вирушиш у далеку подорож, але разом з тим це буде те саме, що зайти в сусідні двері. Більше я поки що сказати не можу. Крім того, що ти маєш тримати рота на замку, нікому не розповідати про нашу угоду, поки не минуть вісім тижнів до твого… м-м-м… від’їзду.

Пам’ятай, що твій язик – твій ворог. Щоб не вважати себе параноїком, припускай, що за тобою завжди стежать».

І, ясна річ, за мною стежили. Пізніше… занадто пізніше, так би мовити… я прокрутив у пам’яті свої два місяці у Фриско і зрозумів, що за мною постійно ходили назирці кан-тої.

Ниці люди.

Вісім

– Армітейдж і ще двоє г’юмів зустрічали нас біля готелю «Марк Гопкінс», – вів далі магнітофонний голос. – Я дуже чітко пам’ятаю той день. То був Гелловін тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. П’ята година вечора. Я, Джейс Макґоверн, Дейв Ітевей, Дік… не пам’ятаю його прізвища, він помер десь за півроку, Гумма сказав, що від пневмонії, і решта кі’-канів його підтримали… кі’-кани, якщо вам цікаво, означає «гівнолюди», «гівнюки»… але то було самогубство, я це точно знав, навіть якщо більш ніхто й не здогадувався. А решта… пам’ятаєте Дока номер два? Так от, решта були і є такі самі, як він. «Не кажіть мені того, чого я знати не хочу, сей, не лізь у моє бачення світу». Хай там як, останньою з нас була Таня Лідс. Міцний горішок…

Пауза і клацання. Потім, посвіжішавши, Тедів голос заговорив знову. Третя касета вже добігала кінця. «Мабуть, решту історії він розповів дуже стисло», – подумав Едді, й ця думка викликала в нього розчарування. Бо, до решти талантів, Тед Бротіґен виявився чудовим оповідачем.

– Армітейдж із колегами приїхали на «форді-універсалі», який у ті прекрасні дні називали труною на колесах. Нас повезли в глиб країни, до містечка, що називалося Санта-Міра. Там була лише одна асфальтована вулиця – центральна. Решта були грунтові. Пригадую, ще було багато нафтових вишок, схожих на богомолів чи щось таке… хоча на той час уже стемніло і вони здавалися невиразними фігурами на тлі неба.

Я очікував побачити залізничне депо чи автобус із табличкою «НА ЗАМОВЛЕННЯ» на лобовому склі. Натомість ми зупинилися біля порожнього вантажного складу з вивіскою «ПОСТАЧАЛЬНА КОМПАНІЯ САНТА-МІРИ», що криво висіла на фасаді, і раптом ясно, як день, я прочитав думку Діка (як було його прізвище, не пригадую). «Нас уб’ють, – думав він. – Нас привезли сюди, щоб пограбувати й прикінчити».

Не-телепату важко уявити, як страшно може після такого стати. Як упевненість в неминучій смерті… опановує твою голову. Я побачив, як зблід Девід Ітевей. Таня Лідс не зронила ні звуку… я вам уже казав, що вона була міцним горішком… але світла в машині вистачало, щоб побачити, що в її очах стояли сльози.

Я нахилився, узяв Діка за руки й міцно їх стис, коли він спробував вирватися. Надіслав йому думку: «Нам заплатили по чверті мільйона, більша частина яких лежить на наших рахунках у „Морському банку“, не для того, щоб завезти в глушину і відібрати годинники». А Джейс подумав мені у відповідь: «Та в мене того годинника й нема. Я заклав свій у ломбард два роки тому в Альбукерке, а коли зібрався купити собі іншого – то було вчора ввечері близько опівночі – крамниці вже позачинялися, та і я був такий вгашений, що не міг злізти з барного стільця».

Це нас трохи заспокоїло, ми навіть розсміялися. Армітейдж запитав, з чого сміємося, і ми заспокоїлися остаточно, бо зрозуміли, що маємо над ними перевагу: можемо спілкуватися в спосіб, для них не доступний. Я сказав йому: «Та дурниці», – і ще раз легко стиснув Дікові руки. І це допомогло. Я… допоміг йому, полегшив муки. Отоді я зробив це вперше. Вперше перед тривалим забігом. Частково це пояснює, чому я завжди такий втомлений. Усе це полегшення дуже виснажує.

Армітейдж та решта завели нас усередину. Склад був порожній, але в дальній стіні видніли двері, на яких крейдою було написано три слова, обмальовані довкола зірочками й серпиками. «СТАНЦІЯ „КРАЙ ГРОМУ“». Але станції не було: ні колій, ні автобусів, ні дороги, крім тієї, якою ми приїхали. Обабіч дверей були вікна, а за ними нічого, крім менших споруд: порожніх сараїв, від одного лишився сам обгорілий каркас, – і низькорослих кущів, закиданих сміттям.

«Навіщо нам виходити на той бік?» – спитав Дейв Ітевей, і один із супутників Армітейджа відповів: «Побачите».

«Дами вперед», – сказав Армітейдж і відчинив двері.

На тому боці було темно, але не так, як надворі за стінами складу. Темінь там була темніша. Якщо ви бачили Край Грому вночі, то розумієте, що я маю на увазі. І звуки звідтіля долинали інші. Друзяка Дік раптом передумав і розвернувся до входу. Але один з чоловіків витяг пістолет. І я ніколи не забуду, що сказав тоді Армітейдж. Бо його голос звучав… добродушно. «Відступати вже пізно, – сказав він. – Тепер ви можете йти лише вперед».

І здається, саме тоді я зрозумів, що всі ці домовленості про шестирічний план і поновлення контракту за нашої згоди були просто пасткою для простаків, як сказали б мій друг Боббі Ґарфілд і його друг Саллі-Джон. Але прочитати це в їхніх думках ми не могли. Бо вони всі носили капелюхи. Ницого чоловіка (чи жінку) ніколи не побачиш без капелюха. Чоловічі були схожі на старі фетрові, такі капелюхи в ті часи носили всі, але то були не звичайні головні убори. То були капелюхи розумак. Хоча доречніше було б їх назвати капелюхами проти розумак. Такий капелюх глушить думки людини, яка його носить. Якщо ти спробуєш промацати того, в кого він на голові…. «промацати» – це слово Дінкі, так він називає читання думок… то почуєш лише глухе бубоніння, під яким звучить шепіт. Дуже неприємно це слухати, майже так само неприємно, як дзвіночки тодешу. Якщо ви їх чули, то розумієте, про що я. Вимагає забагато зусиль, а зусилля для телепатів у Алгулі – річ небажана. От у чому Руйначі справді зацікавлені, леді й джентльмени, то це в тому, щоб заплющувати очі, аби вижити. Катастрофа, якщо дивитися збоку. Є ще одне, чого не схвалюють більшість Руйначів. Досить часто в містечку можна почути вислів, маленький віршик, або прочитати його, написаний крейдою на стінах: «Приємного круїзу, вмикайте вентилятор, працюйте над засмагою, вам нічого втрачати». Це означає щось більше, ніж «сприймайте все простіше». Цей взірець кошмарної писанини натякає на дещо вкрай неприємне. Цікаво, чи ви це помітили.

Едді зрозумів, що бачить прихований зміст тих рядків, і подумав, що з його брата Генрі вийшов би справдешній Руйнач. Звісно, за умови, що йому дозволили б узяти з собою героїн і всі альбоми «Кріденс Клірвотер Рівайвел».

Тедова пауза затягнулася, але потім пролунав сумний сміх.

– Здається, час мені трохи підкоротити свою довгу розповідь. Вистачить і того, що ми зайшли в ті двері. Якщо ви проходили у не зовсім справні двері, то змогли на собі відчути, що це не надто приємно. Але двері між Санта-Мірою в Каліфорнії й Краєм Грому були в хорошому стані, кращому, ніж багато порталів, якими мені довелося користуватися в майбутньому.

Спочатку нас оточувала лише темрява і долинало виття тварин, яких тахіни звуть пустельними собаками. Потім спалахнуло світло, і ми побачили цих… цих істот з головами птахів, горностаїв, одного з бичачою головою, при рогах і такому іншому. Джейс закричав. Я теж. Дейв Ітевей розвернувся і хотів було тікати, але Армітейдж ухопив його й тримав міцно. Та якби навіть він цього не зробив, куди було тікати? Назад у двері? Вони вже зачинилися, та й пропускали лише в один бік, наскільки я знаю. Єдиною з нас, хто мовчав, як партизан, була Таня. Вона глянула на мене, і в її очах я прочитав полегкість. Бо тепер ми знали, розумієте. Прояснилося не все, але ми мали відповідь на два найважливіші питання. Куди ми потрапили? До іншого світу. Коли повернемося? Ніколи в житті. Наші гроші лежатимуть у «Морському банку», поки не набіжать мільйонні відсотки, але ніхто їх так і не витратить. Ми застрягли тут надовго.

Неподалік стояв автобус, за кермом якого сидів робот на ім’я Філ. «Мене звати Філ, я старий, як стіл, але найліпше – що ще не дебіл», – сказав він. Від нього пахло блискавкою, і зсередини долинало немилозвучне клацання. Старий Філ уже мертвий, його викинули на звалище для поїздів і роботів разом з багатьма іншими, лише Богу відомо, скільки їх там. Але не сумніваюся, що тим, хто все це почав, вистачило машин, щоб довести задумане до кінця.

Коли ми вийшли в Краї Грому, Дік зомлів, але на той час, коли перед нашими очима загорілися вогні поселення, вже прийшов до тями. Таня тримала його голову на колінах, і я добре пам’ятаю, як вдячно він на неї дивився. Нам часто врізаються в пам’ять якісь дивні речі, правда ж? Біля воріт нас розподілили: по гуртожитках, кімнатах, подбали про те, щоб нас нагодували… і чорт забирай, вечеря була чудова. Перша з багатьох.

Наступного дня ми пішли на роботу. І, за винятком моєї маленької «відпустки в Коннектикуті», працювали відтоді постійно.

Знову настала пауза. Потім:

– Бачить Бог, відтоді ми працювали без перерви. І хай Бог простить, більшість із нас були щасливі. Бо єдине, чого вимагає талант, – це застосування.

Дев’ять

Він розповідає їм про свої перші зміни в Читалці і про те, як він збагнув – не поступово, а майже одразу, – що жодних шпигунів вони не шукатимуть і думок російських вчених не читатимуть теж, «жодної космічної дурні», як сказав би Дінкі (до речі, коли їх привезли, Дінкі в Алгулі ще не було, хоч Шимі вже був). Ні, займаються вони тим, що руйнують щось. Це «щось» він відчуває не лише в небі над Алгул Сьєнто, а й усюди, навіть під ногами.

Втім, він задоволений. Їх смачно годують, та й потрахатись час від часу він не проти, хоч сексуальні апетити з роками і втихомирилися. Доводиться лише нагадувати собі, що секс із симуляторами – це та сама мастурбація, просто з додатковим приладдям. Але якщо вже на те, то він, як більшість чоловіків, що вели мандрівний спосіб життя, спав лише з повіями і міг би засвідчити, що секс із ними теж не надто відрізнявся від мастурбації. Ти просто засаджуєш їй якомога глибше, з тебе стікає піт, вона стогне «Так, так, так», а сама в цей час думає, чи не треба їй заправити бензобак, і намагається пригадати, в які дні діють бонуси в «Червоному і білому». Як і в більшості випадків у житті, доводиться підключати уяву, і що-що, а візуалізація – це, дякувати Богу, Тедів коник. Йому подобається мати дах над головою, подобається товариство – звісно, охоронці трохи псують враження, але він вірить їм на слово, коли кажуть, що їхня робота – стежити, щоб нічого поганого не прийшло ззовні, а не лише за тим, щоб Руйначі не втекли. Більшість «колег» йому теж подобаються, і за рік-два до нього приходить усвідомлення, що вони дивним чином його потребують. Він може їх утішити, коли їм невідь від чого стає страшно. Він здатен тихою годинною розмовою розігнати хвилю нудьги за домом. Авжеж, це добре. Можливо, все, що відбувається, – це добре, бо відчуття таке, що нічого поганого вони не роблять. Сумувати за домом – це так по-людськи, але руйнування – це щось божественне. Він намагається пояснити це Роланду та його ка-тету, але ніяк не може дібрати вдалий образ для порівняння. Найточнішим для цього відчуття йому видається такий опис: це ніби нарешті дотягтися до того недосяжного місця в себе на спині, яке свербить, ненав’язливо, але постійно, доводячи до сказу. Йому, як і решті товаришів, подобається ходити до Читалки. Його тішить відчуття, яке з’являється від перебування там, запах дорогого дерева і дорогої шкіри, пошуки… пошуки… а потім раптово – ааххх. Почалося. Ти руйнуєш, і руйнувати – це божествено.

Одного разу Дінкі сказав, що Читалка – єдине місце, де він почувається у гармонії з самим собою, і саме тому він хотів би, щоб її закрили. А ще краще – спалили. «Бо я знаю, на яку хрінь я здатен у гармонії з самим собою, – звірився він Теду. – Коли я, ну знаєш, в ударі». І Тед чудово розумів, про що йому йдеться. Бо Читалка завжди була занадто чудовою, щоб у це можна було повірити. Ти приходив, сідав, брав журнальчик, роздивлявся фотки моделей і маргарину, кінозірок і автомобілів, і раптом відчував піднесення розуму. Промінь оточував тебе, це нагадувало перебування в якомусь величезному коридорі, сповненому сили, але твій розум завжди підносився аж до даху, а там зливався зі струменем.

Може, колись, одразу після відходу Приму, коли сила Ґана ще відлунювала в покоях макровсесвіту, Промені були гладенькі й відполіровані, але ті часи давно минули. Тепер Шлях Ведмедя і Черепахи – горбкуватий і поруйнований, увесь у вибоїнах, і заглибинах, і тріщинах, і ямах, є за що зачепитися пальцями й потриматися, а іноді можна навіть потягти, а іноді – відчути, як ти сам просочуєшся крізь нього, як краплина кислоти, наділена здатністю до мислення. Усі ці відчуття надзвичайно приємні. Сексуальні.

Але для Теда в цьому є ще дещо, хоча він і не підозрює, що він єдиний, у кого це є, поки Трампас йому не розповідає. Трампас робить це ненавмисне, але, бачте, в нього жахлива екзема, і це все змінює. Важко повірити в те, що порятунок Темної вежі може залежати від паршивого скальпа, але насправді ця думка не така вже й неприродна.

Дуже навіть природна.

Десять

– В Алгулі близько ста вісімдесяти постійних працівників, – повідомив Тед. – Я не з тих, хто вказує комусь, як краще виконати роботу, але мені здається, вам варто це занотувати чи просто запам’ятати. За грубими підрахунками, шістдесят людей на восьмигодинну зміну, розподіляються по двадцятеро. У тахінів найгостріший зір, тому в сторожових вежах, як правило, сидять вони. Г’юми патрулюють зовнішній периметр огорожі. Зі зброєю, завважте це – великого калібру. Керують ними Прентис, головний наглядач, і Фінлі О’Тего, шеф служби безпеки, г’юм і тахін відповідно. Але більшість тимчасових працівників – кан-тої, ниці люди.

Більшість ницих не мирять із Руйначами. Найбільше, на що вони здатні, – натягнуті товариські стосунки. Якось Дінкі мені сказав, що вони нам заздрять, бо ми, за його словами, «дороблені люди». Як і охоронці-г’юми, кан-тої на чергуваннях носять захисні капелюхи, щоб ми не могли їх промацати. Але насправді Руйначі вже багато років не промацують нікого й нічого, крім Променя, та й цілком можливо, що їм уже не до снаги читати думки. Мозок – це теж м’яз, якщо його не тренувати, він атрофується.

Пауза. Клацання на плівці. Потім:

– Закінчити свою розповідь я не маю змоги. Звісно, я розчарований, але геть не здивований. Більше я вам нічого не розповім, друзі. Мені шкода.

Тихий звук. Сьорбання, як зрозуміла Сюзанна; Тед знову ковтнув води.

– А чи казав я вам, що тахінам не потрібні захисні капелюхи? Вони досконало володіють нашою мовою, і час від часу я відчував, що деякі з них теж наділені обмеженими телепатичними здібностями, вони можуть надсилати сигнал мозку і отримувати його – трохи можуть принаймні, – але якщо залізти їм у голови, то не почуєш нічого, крім оглушливого сичання – ментального білого шуму. Я думав, що це якийсь спосіб захисту, але Дінкі вважає, що насправді то в них так проходить процес мислення. Хай там як, це дає їм велику перевагу. Не треба щоранку згадувати, що перед виходом з дому слід натягти капелюха!

Трампас був тимчасовим працівником з кан-тої. Його часто бачили на Головній вулиці у Плезантвілі чи на лавці посеред Алеї, зазвичай із якоюсь книжкою циклу «Допоможи собі сам»: чимось на зразок «Семи кроків до позитивного мислення». А наступного дня опа – він стоїть, спираючись на стіну Дому розбитих сердець і ніжиться на сонці. Те саме відбувалося з іншими кан-тої. Якщо в їхній роботі є певна схема, то я так і не зміг її простежити. І Дінкі теж. Ми підозрюємо, що її просто нема.

Чим Трампас різнився від решти, то це цілковитою відсутністю заздрості. Він насправді приязний – чи то пак був приязний. Іноді здавалося, що він взагалі не з ницих. Та й колеги кан-тої недолюблювали його. Іронія долі, насправді, бо якщо кан-тої могли еволюціонувати до рівня людей, тоді саме Трампас був одним з тих небагатьох, яким це насправді світило. Завдяки, зокрема, простому сміху. У більшості ницих людей сміх звучить, наче в жерстяний жолоб висипали відро каміння. Аж дрижаки беруть від того сміху, як каже Таня. У Трампаса ж сміх трохи писклявий, але поза тим нормальний. Бо, я думаю, він справді сміється. Від душі. А решта лише симулюють сміх, видушують його з себе.

Одного дня я зав’язав з ним розмову. Це було на Головній вулиці, біля «Перлини». У кінотеатрі втисячне відбувалося тріумфальне повернення «Зоряних воєн». Якщо і є на світі якесь кіно, яке Руйначі готові переглядати вічно, то це «Зоряні війни».

Я спитав його, чи знає він, звідки походить його ім’я. Він відповів: так, авжеж, від голови його клану. Кожному кан-тої, коли настає час, голова клану дає ім’я. Це щось на зразок маркера зрілості. Дінкі каже, що своє ім’я вони дістають після першої вдалої мастурбації, але ж це Дінкі. Факт залишається фактом: нам не відомо, чому їх називають так, а не інакше, та й неважливо це, але деякі імена просто розкішні. Є один хлопець, схожий на Рондо Гаттона, кіноактора тридцятих років, хворого на акромегалію (він отримував ролі монстрів і психопатів), але цього звати Томас Карлайл. Ще є Беовульф і Ван Гог Баез.

Сюзанна, в минулому прихильниця фолк-музики з Блікер-стрит, сховала обличчя в долонях, щоб не захихотіти.

– Але я все одно розповів йому, що Трампас – це персонаж відомого роману-вестерну «Вірджинець», другорядний, звісно, але Трампасу належать слова, які пам’ятають усі, хто прочитав книжку: «Всміхайся, коли таке кажеш!» Нашого Трампаса це розсмішило, і я незчувся, як за кількома чашками кави з аптечного магазину переповів йому сюжет роману.

Так ми потоваришували. Я розповідав йому про все, що відбувалося в нашій маленькій громаді Руйначів, а він мені – багато всього цікавого, хоч і безневинного, зі свого боку барикад. Ще жалівся на свою екзему, від якої немилосердно свербіла голова. Він постійно піднімав свою кругленьку шапочку, дуже схожу на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб під нею почухати. Трампас стверджував, що там чухається найсильніше, гірше навіть, ніж унизу, біля дітородного органа. І мало-помалу я зметикував, що, коли шапочка підіймається, я можу читати його думки. Не лише ті, що були на поверхні, а всі, всі думки. Якщо швидко ворушити мізками – а цього я навчився, – я міг вільно обирати потрібне, точнісінько так, як обирають статті в енциклопедії, гортаючи сторінки. Але насправді це більше скидалося на те, як хтось вмикає і вимикає радіо, поки передають новини.

– Впасти і не жити, – сказав Едді і взяв ще одне галетне печиво. Йому дуже бракувало молока, щоб розмочити печиво: бо галети без молока – це те саме, що «Орео» без прошарку крему.

– Уявіть, що радіо чи телевізор вмикається на повну гучність, – рипучим утомленим голосом вів далі Тед, – а потім вимикається… таксамошвидко. – Тед навмисне промовив ці слова на одному подихові, і всі всміхнулися. Навіть Роланд. – Так вам буде легше зрозуміти. А тепер я розповім вам, що дізнався. Підозрюю, що вам це вже відомо, але я не можу ризикувати, бо раптом все-таки не знаєте. Це надто важливо.

Леді й джентльмени, існує Вежа (цього ви не можете не знати). Свого часу на ній перетиналися шість Променів. З неї вони черпали енергію (бо це джерело, потужність якого годі навіть уявити) і водночас підтримували її – як натяжні троси підтримують радіовишку. Так от, чотирьох Променів уже нема, четвертий зовсім недавно наказав довго жити. Лишилося всього два – Промінь Ведмедя, Шлях Черепахи (Промінь Шардика) і Промінь Слона, Шлях Вовка (його також називають Променем Ґана).

Не знаю, чи можете ви собі уявити весь той жах, що охопив мене, коли я дізнався, що насправді роблю в Читалці. Коли невинно дряпаю щось там угорі. Хоча я завжди знав, що роблю щось важливе, я просто це знав.

Але було ще одне, щось страшніше, про що я навіть не підозрював, те, що стосувалося лише мене. Я знав, що чимось відрізняюся від решти. Перш за все тому, що я був єдиний Руйнач, в кому лишилася крихта співчуття. Коли їм стає страшно, то приходять вони, як я вам уже казав, до мене. Таню й Джої Растосовича одружив Пімлі Прентис, головний. Він наполіг на цьому, не хотів навіть слухати заперечення, торочив, що це його привілей і обов’язок, бо він тут як капітан круїзного лайнера. І, ясна річ, вони дозволили йому це зробити. Але опісля прийшли до мене в кімнату і Таня попросила: «Теде, одружи нас ти. Тільки після цього ми будемо справді одружені».

Іноді я питаю себе: «Невже ти справді думав, що лише цим вирізняєшся? Після того, як почав спілкуватися з Трампасом і слухати його думки щоразу, коли він піднімав шапочку, щоб почухатися, ти справді думав, що трохи жалощів і трохи любові в твоїй душі були єдиним, що різнило тебе від інших? Чи ти дурив себе і щодо цього також?»

Я точно не знаю, але мені здається, що за цим пунктом звинувачення я не винний. Я справді не розумів, що мій талант сягає значно далі, ніж промацування і руйнування. Я – те саме, що мікрофон для співака чи стероїд для м’яза. Я… підсилюю їх. Скажімо, є одиниця вимірювання сили, назвімо її дарком, згода? П’ятдесят-шістдесят людей у Читалці здатні без мене видати п’ятдесят дарків за годину. А зі мною? Сила може зрости вдесятеро, до п’ятисот дарків за годину. Причому одразу.

Прослуховуючи голову Трампаса, я розвідав, що мене вважають здобиччю століття, а може, навіть усіх часів, що я справді незамінний Руйнач. Я вже допоміг їм знищити один Промінь, а тепер на кілька століть полегшував роботу над Променем Шардика. А коли зникне Промінь Шардика, леді й джентльмени, то Ґанів протримається недовго. А коли Промінь Ґана також згасне, Темна вежа впаде, всьому сущому настане кінець і саме Око існування осліпне.

Як мені вдалося не виказати свого жаху перед Трампасом, я не знаю. А я маю причини вважати, що тримати незворушне лице зумів не так добре, як думалося тоді.

Я розумів, що треба тікати. І саме тоді до мене вперше прийшов Шимі. Я думаю, він весь цей час читав мої думки, хоча навіть зараз не маю в цьому певності, та й Дінкі теж не має. Все, що я знаю, – що якось уночі він прийшов до мене в кімнату і спрямував мені подумки сигнал: «Я зроблю для тебе дірку, сей, якщо хочеш, і ти можеш піти світ за очі». Я спитав, що він має на увазі, але у відповідь він просто подивився на мене. Дивно, як багато можна сказати одним поглядом, правда? Не сумнівайся в моїх розумових здібностях. Не марнуй мого часу. І свого теж не марнуй. Всі ці думки я прочитав не в його голові. Я побачив їх у нього на обличчі.

Роланд гмикнув на знак згоди. Погляд його блискучих очей був прикутий до бобін магнітофона, що оберталися.

– Але я все-таки запитав у нього, куди приведе мене та діра. Шимі не знав – сказав, що доведеться покластися на випадок. Довго я не розмірковував. Боявся, що знайду причини залишитися. Я сказав: «Давай, Шимі, переправ мене світ за очі».

Він заплющив очі, зосередився, і раптом куток моєї кімнати зник. Я побачив машини, що проминали нас, спотворені, але справдешні американські машини. Більше я не сперечався і питань не ставив, а просто пішов уперед. Я не був певен, що зможу пройти в той, інший світ, але на той час мені вже було просто байдуже. Смерть видавалася мені найкращим виходом з ситуації. Принаймні вона вповільнить їм роботу.

Та перед тим, як я зробив вирішальний крок, Шимі передав мені думку: «Знайди мого друга Вілла Деаборна. Його справжнє ім’я – Роланд. Його друзі мертві, та сам він живий, я це знаю, бо чую його. Він стрілець і тепер має нових друзів. Приведи їх сюди, і вони змусять поганих людей перестати кривдити Промінь, так, як він зупинив Джонаса і його друзів, коли вони хотіли мене вбити». Для Шимі та думка була як ціла проповідь.

Я заплющив очі й ступив уперед. На коротку мить здалося, що мене щось перевернуло й поставило на голову, але не більше. Жодних дзвіночків, жодної нудоти. Було насправді доволі приємно, а надто якщо порівнювати з дверима в Санта-Мірі. Я вийшов, чи краще сказати – виповз на колінах і руках, біля шосе, по якому раз у раз шурхотіли машини. Неподалік у бур’яні перекидало вітром шмат газети. Підібравши його, я побачив, що опинився у квітні тисяча дев’ятсот шістдесятого року, майже через п’ять років після того, як Армітейдж і його приятелі погнали нас, як череду, через двері в Санта-Мірі. Опинився на іншому боці країни. Я тримав у руках аркуш гартфордської газети «Куранти». А шосе виявилося автомагістраллю Меріт-парквей.

– Шимі може створювати магічні двері! – вигукнув Роланд. Слухаючи Тедову розповідь, він одночасно чистив свій револьвер, але ця новина так його вразила, що він відклав зброю вбік. – От що таке телепортація! Ось що воно означає!

– Цить, Роланде, – шикнула на нього Сюзанна. – Мабуть, це його пригода в Коннектикуті. Я хочу послухати.

Одинадцять

Але почути Тедову розповідь про пригоди в Коннектикуті їм так і не вдається: він просто каже, що це «вже геть інша історія», і повідомляє, що піймали його в Бриджпорті, коли він намагався назбирати грошей, щоб зникнути назавше. Двоє ницих заштовхали його в машину і відвезли в Нью-Йорк, у ресторан «Діксі-Піґ». Звідти – у Федік, а вже з Федіка – до станції «Край Грому». Зі станції його повезли прямісінько в Девар-Тої, о Тед, як ми раді тебе бачити, ласкаво просимо назад!

Четверта касета вже на три чверті прослухана, Тед настільки захрип, що майже не може голосно говорити. Але, попри це, хоробро продовжує.

– Поки мене не було, час здійснив один зі своїх непередбачуваних стрибків уперед, хоча не так вже й довго я був відсутній. Тумму О’Теґо відкликали, напевно, через мене, його місце посів Прентис з Нью-Йорка, кі’-дам. Вони з Фінлі десятки разів допитували мене в кабінеті начальника. Фізичних тортур не було – мабуть, вони досі вважали, що я надто важливий, аби мною ризикувати, – зате був величезний дискомфорт і постійні ігри розуму. Вони також чітко дали зрозуміти, що в разі, якщо я знову втечу, моїх друзів у Коннектикуті стратять. На що я відповів: «Ви що, хлопці, дурні? Якщо я продовжуватиму роботу, їм усе одно кінець. Усім кінець, за винятком хіба що того, кого ви звете Багряним Королем».

Прентис склав пальці обох рук дашком (це його прикра звичка) і сказав: «Не знаю, так це чи ні, сей, але якщо правда, то коли нам настане, як ви кажете, „кінець“, ми не відчуємо жодного болю. А от маленький Боббі й маленька Керол… не кажучи вже про матінку Керол і друга Боббі, Саллі-Джона…» Закінчувати не було потреби. Я досі не знаю, чи вони зрозуміли тоді, що тими погрозами на адресу моїх юних друзів налякали мене до смерті. Налякали і разом з тим розлютили до сказу.

Усі їхні питання зводилися до того, що їм справді потрібно було з’ясувати: чому я втік і хто мені допоміг. Я міг би вдатися до старого перевіреного у військових способу «ім’я, звання, особистий номер», але вирішив дати трохи розгорнутішу відповідь. «Мені захотілося втекти, сказав їм я, після того як я випадково впіймав проблиск думки одного з охоронців кан-тої про те, що ми робимо насправді, і це мені не сподобалось». Що ж до того, як я вибрався… я сказав, що не знаю. Просто заснув, а прокинувся на узбіччі Меріт-парквей. Спершу вони підняли цю історію на глум, але згодом майже повірили в неї – найперше тому, що в моєму виконанні вона завжди звучала однаково, без жодних змін, хоч би скількома питаннями вони мене бомбардували. Ну, і, звісно, вони знали, якою силою я був наділений і наскільки відрізнявся від решти Руйначів.

«Тобто ви, сей, вважаєте себе підсвідомим телепортом?» – запитав у мене Фінлі.

«Звідки мені знати? – у свою чергу запитав я. Відповідати питанням на питання – хороша тактика на допиті, як на мене. Звісно, якщо він досить м’який, як це було в моєму випадку. – Я ніколи не відчував за собою таких здібностей, але хтозна, що дрімає у надрах нашої підсвідомості, еге ж?»

«Для вас же буде краще, якщо це зробили не ви, – сказав Прентис. – 3 будь-яким неприборканим хистом ми можемо змиритися. Але не з цим. Цей талант, містере Бротіґен, згубний навіть для такого цінного працівника, як ви». Тоді я не надто в це повірив, але пізніше Трампас дав мені зрозуміти, що Прентис, можливо, не жартував. Хай там як, такою була моя легенда, і я не відступав від неї ні на крок.

Слуга Прентиса, хлопець, якого звали Тасса – г’юм, якщо це має значення, – приносив печиво і бляшанки «нозз-а-ли», яку я люблю, бо на смак вона трохи нагадує рутбір,[62]і Прентис пропонував усе, що мені забажається… після того, звісно, як я розповім їм, від кого отримав інформацію і як утік з Алгул Сьєнто. Потім починався черговий раунд питань, тільки тепер Прентис і Горностай хрумтіли печивом і хлебтали «ноззі». Але рано чи пізно вони завжди пропонували мені ковток питва і трохи печива. Боюся, що, як для слідчих, їм бракувало нацистських схильностей, щоб примусити мене виказати мої секрети. Авжеж, вони намагалися мене промацати, але… ви чули ту приказку про «не дури дурисвіта»?

Едді й Сюзанна кивають. Джейк теж – він сотні разів чув цей вираз від батька, коли той обговорював програми на Каналах.

– Думаю, чули, – робить висновок Тед. – Ну, так само можна сказати «не промацуй промацувальника», принаймні того, хто кумекає більше за інших. Добре, переходжу до суті, поки голос остаточно не зрадив мене.

Одного дня, десь за три тижні після того, як ниці люди притягли мене назад, на Головній вулиці Плезантвіля до мене підійшов Трампас. На той час я вже познайомився з Дінкі, роздивився у ньому споріднену душу і за його допомогою ближче пізнав Шимі. Крім щоденних допитів у домі начальника, зі мною відбувалося чимало різного. Після повернення я навіть не думав про Трампаса, зате він думав, і не лише про мене. Як виявилося.

«Я знаю відповіді на питання, якими тебе бомбардують, – сказав він. – Єдине, чого ніяк не збагну, – чому ти не виказав мене».

Я відповів, що це мені навіть на думку не спадало – що мене з дитинства привчали не бути донощиком. Крім того, не те щоб мені запихали в задній прохід розпечену кочергу і виривали нігті, хоча якби на моєму місці опинився хтось інший, то до таких методів вони цілком могли б вдатися. Найбільші тортури, на які вони спромоглися, – змусили півтори години витріщатися на тарілку з печивом на столі у Прентиса і лише потім милостиво дозволили мені взяти одне.

«Попервах я на тебе сердився, – сказав Трампас. – Та потім неохоче, але зрозумів, що на твоєму місці зробив би те саме. Перший тиждень після твого повернення я навіть спати не міг. Все лежав у своєму ліжку в Дамлі й ждав, що по мене от-от прийдуть. Знаєш, що б вони зі мною зробили, якби дізналися, що ти втік через мене?»

Я відповів, що не знаю. На що він розповів, що його б сильно відшмагав Ґескі, заступник Фінлі, а потім, з пошматованою спиною, відправив у спустошені землі, де він міг чи померти в Дискордії, чи піти на службу до замку Багряного Короля. Але ця подорож була б важкою. На південний схід від Федіка можна підчепити смертельну ядучу хворобу (напевно, рак, але такий, що протікає дуже стрімко, дуже болючий і дуже тяжкий) або ту, від якої просто божеволіють. Діти Родерика часто страждали на обидві ці хвороби, не кажучи вже про інші. Незначні захворювання шкіри в Краї Грому – екзема, прищі й висипки, – то квіточки порівняно з халепами, що можуть спіткати в Прикінцевому світі. Але для вигнанця служба при дворі Багряного Короля – єдина надія. Бо кан-тої, такий як Трампас, не може піти до котроїсь Кальї. Звісно, вони ближче, і там світить справжнє сонце, але можна лише уявляти, що зроблять з ницим чи тахіном у селах Дуги Калій.

Члени Роландового тету дуже добре могли собі це уявити.

«Не варто аж так мене возвеличувати, – порадив йому я. – Як сказав би наш новенький, Дінкі: я не розпатякую всім навколо про свої справи. Ні, правда, все просто, і шляхетність тут ні до чого».

Попри це, він мені подякував, а потім, роззирнувшись навколо, дуже тихо сказав: «Теде, я віддячу тобі за доброту порадою: іди їм назустріч, наскільки буде змога. Я не маю на увазі, що ти повинен мене їм здати, але й не хочу, щоб у тебе було більше неприємностей, ніж зараз. Хтозна, може, не так уже вони тебе й потребують, як ти думаєш».

А зараз я прошу вас, леді й джентльмени, послухати мене дуже уважно. Бо це може бути вкрай важливо – я просто не знаю напевне. Знаю лише, що від подальших слів Трампаса мене мороз продер поза шкірою від жаху. Він сказав, що серед усіх світів іншої сторони є один унікальний. Його називають Справжнім світом. Усе, що Трампас про нього знав, – що він так само реальний, як реальним був Серединний світ, поки не почали слабнути Промені й Серединний світ зрушив з місця. На американському боці цього особливого «справжнього» світу, сказав він, час іноді рухається стрибками, але завжди лише в один бік: уперед. І в цьому світі живе чоловік, який також слугує свого роду полегшувачем. Можливо, він навіть є смертним вартовим Променя Ґана.

Дванадцять

Роланд подивився на Едді, а коли їхні погляди зустрілися, обидва одночасно самими губами промовили одне слово: Кінг.

Тринадцять

Трампас розповів, що Багряний Король уже пробував порішити цього чоловіка, але ка завжди оберігало його від смерті. «Кажуть, його пісня описала коло, – сказав Трампас, – хоча ніхто точно не знає, що це означає». Втім, тепер ка – не Багряний Король, а старе добре ка – вирішило, що ця людина, вартовий чи хай би ким він там був, має померти. Він зупинився, розумієте. Він замовк, перестав співати свою пісню і тому став вразливим. Але не для Багряного Короля. Трампас повторив це мені не раз і не два. Ні, він став вразливий для ка. «Він більше не співає, – сказав Трампас. – Його пісня, єдина, що важить, скінчилася. Він забув про троянду».

Чотирнадцять

У тиші, що панувала за межами печери, Мордред почув ці слова і відійшов убік, щоб їх обміркувати.

П’ятнадцять

«Усе це Трампас розповів мені, щоб я збагнув: незамінним я бути перестав. Авжеж, вони хочуть мене зберегти: найпевніше, для них буде велика честь зруйнувати Промінь Шардика до того, як смерть цього чоловіка спричинить падіння Променя Ґана».

Пауза.

«Чи розуміють вони, яке смертоносне божевілля криє у собі ця гонитва до межі, за якою починається повне знищення? Очевидно, ні. Якби розуміли, то не мчали б. Чи це банальний брак уяви? Ніхто й подумати не міг би, що така дрібниця може спричинитися до кінця всього сущого, але…»

Шістнадцять

Роздратований, Роланд покрутив пальцем, так, неначе старий, чий голос вони слухали, міг це побачити. Він хотів почути кожне слово з того, що охоронець кан-тої знав про Стівена Кінга, а Бротіґен натомість відійшов від теми й поринув у якісь плутані роздуми. Це можна було зрозуміти – Тед Бротіґен вочевидь страшенно змучився, – але деякі речі важили понад усе. Едді теж розумів – Роланд прочитав це з напруженого виразу його обличчя. Разом вони дивилися, як тане коричнева плівка. Тепер її залишалося не більше, ніж на одну восьму дюйма.

Сімнадцять

– …та ми, бідні невігласи-г’юми, не можемо про таке знати, найбільше, на що ми здатні, – здогадуватися…

Він втомлено, протягло зітхає. Плівка крутиться, закінчується остання бобіна, але звучить на ній лише тиша. Потім нарешті:

– Я запитав у Трампаса, як звуть цього мага, але той відповів: «Я не знаю його імені, Теде, знаю лише, що магією він більше не володіє, бо припинив робити те, що йому призначило ка. І якщо ми не втрутимося, то Ка Дев’ятнадцяти, ка його світу, і Ка Дев’яноста дев’яти нашого світу об’єднаються, щоб…»

Але далі нічого немає. На цьому запис обривається.

Вісімнадцять

Бобіна, що приймала плівку, все крутилася й крутилася, блискучий коричневий край тріпотів у повітрі, поки Едді не нахилився і не натиснув кнопку STOP.

– От бля, – промимрив він собі під носа.

– На найцікавішому місці, – сказав Джейк. – І знову ці цифри. Дев’ятнадцять… дев’яносто дев’ять. – Він помовчав, а потім вимовив їх разом: – Дев’ятнадцять-дев’яносто дев’ять. Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік. Ключовий рік у Наріжному світі. Той, куди Мія вирушила, щоб народити дитину. Де зараз Чорна Тринадцятка.

– Наріжний світ, ключовий рік, – Сюзанна зняла останню бобіну з вертушки, подивилася на неї проти світла і поклала назад у коробку. – Там час завжди плине в один бік. Так, як і має бути.

– Час створив Ґан, – озвався Роланд. – Так говорять стародавні легенди. Ґан піднявся з порожнечі… у деяких переказах – із моря, але очевидно, в обох випадках ідеться про Прим… і створив світ. Потім легенько вдарив по ньому пальцем і закрутив. Так з’явився час.

Щось назрівало в печері. Якесь відкриття. Усі це відчували. То було щось, будь-якої хвилини ладне вирватися на світ, як дитина з Міїного живота наприкінці вагітності. Дев’ятнадцять. Дев’яносто дев’ять. Ці числа повсякчас переслідували їх. Вони вигулькували скрізь. У небі, на парканах, лунали навіть у снах.

Юк дивився вгору: вуха нашорошені, очі блискучі.

Першою порушила тишу Сюзанна:

– Коли Мія пішла з нашого номера в «Плаза-Парку»… номера дев’ятнадцять-дев’ятнадцять… до «Діксі-Піґ», я впала в якийсь транс. Мені снилися сни… про тюрму… про ведучих новин, які оголошували, що той, і той, і той померли.

– Ти розповідала, – нагадав Едді.

Але вона несамовито затрясла головою.

– Не все, не все розповідала. Бо дещо здавалося безглуздим. Наприклад, коли Дейв Ґерровей оголосив, що маленький син президента Кеннеді помер – маленький Джон-Джон, який салютував, коли його проминав катафалк із тілом батька. Цього я не розповідала, бо це якесь божевілля. Джейку, Едді, молодший Джон-Джон Кеннеді помер у ваших «коли»?

Обидва похитали головою. Джейк навіть не дуже розумів, про кого Сюзанна говорить.

– Але він помер. У Наріжному світі, у далекому майбутньому стосовно наших з вами часів. Я впевнена, що це сталося у дев’яносто дев’ятому. Так помер син останнього стрільця, о Дискордія. Я так собі думаю, що тоді чула сторінку некрологів з «Тайм Тревелерз Віклі».[63] Тоді перемішалися різні часи. Джон-Джон Кеннеді, потім Стівен Кінг. Я ніколи про нього не чула, але Девід Бринклі сказав, що це він написав «Салемз-Лот». Ту книжку, в якій був отець Каллаген, так?

Едді й Роланд кивнули.

– Отець Каллаген розповідав нам свою історію.

– Так, – сказав Джейк. – Але що…

Та Сюзанна перебила його. В очах у неї застиг туманний далекий вираз. Погляд, у якому от-от прозирне розуміння.

– А потім до ка-тету Дев’ятнадцяти приходить Бротіґен і розповідає свою історію. І погляньте! Погляньте на лічильник!

Всі нахилилися вперед. У віконцях було:

1999.

– Я думаю, що Кінг написав і Тедову історію, – мовила Сюзанна. – Ніхто не хоче вгадати, якого року її надрукували чи надрукують у Наріжному світі?

– Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого, – тихо сказав Джейк. – Але в ній не буде того, про що ми слухали. Там описуватимуться пригоди Теда в Коннектикуті.

– А ви з ним зустрічалися. – Сюзанна дивилася на свого діна і свого чоловіка. – Зустрічалися зі Стівеном Кінгом.

Вони знову кивнули.

– Він створив панотця, створив Бротіґена, створив нас, – сказала вона начебто до себе і похитала головою. – Ні. «Усе суще слугує Променю». Він… він полегшив нашу появу.

– Так, – закивав Едді. – Так-так. По-моєму, так і є.

– У своєму сні я була в тюремній камері. І на мені був одяг, як тоді, коли мене заарештували. А Девід Бринклі сказав, що Стівен Кінг мертвий, горе, Дискордія – щось таке. Ще Бринклі додав, що його… – Сюзанна насупилася, згадуючи. Якби знадобилося, вона б зажадала, щоб Роланд витяг з неї всі спогади гіпнозом, але виявилось, що це не потрібно. – Бринклі сказав, що Кінга збив мінівен, коли письменник гуляв біля свого будинку в Ловеллі, що в штаті Мен.

Едді пересмикнуло. Роланд нахилився вперед, його очі палали.

– Ти нічого не плутаєш?

Сюзанна впевнено похитала головою.

– Він купив будинок на Черепаховій алеї! – закричав стрілець. Потім обома руками вхопив Едді за сорочку, але той, здавалося, навіть не помітив. – Ясна річ! Ка говорить, і вітер віє! Він просунувся трохи далі Шляхом Променя і купив будинок у тому місці, де матерія світів витончилася! Там, де ми бачили нахожих! Де балакали з Джоном Каллемом і звідки повернулися сюди! Ти сумніваєшся? Хоч на крихту сумніваєшся?!

Едді похитав головою – авжеж, він не сумнівався. У голові в нього ніби дзенькнуло, як дзенькає, коли ти на атракціонах вдаряєш дерев’яним молотком по педалі, вкладаєш в удар усю свою силу, і свинцевий брусок злітає аж до верхівки стовпа і дзвонить у дзвінок. І за це ти отримуєш приз – великого пупса К’юпі, тому що Стівен Кінг вирішив, що то має бути пупс? Бо Кінг походив зі світу, де Ґан запустив своїм священним пальцем час. Бо якщо Кінг каже – К’юпі, ми всі кажемо «К’юпі», і ми всі кажемо спасибі? А якби йому стукнуло в голову, що призом в атракціоні «Перевір свою силу» має бути лялька Клупі, то всі казали б – Клупі?

Едді в цьому не сумнівався. Не сумнівався, як і в тому, що Кооп-Сіті знаходився в Брукліні.

– Девід Бринклі сказав, що Кінгу було п’ятдесят два роки. Хлопці, ви з ним зустрічалися, тож порахувати зможете. Могло йому бути п’ятдесят два в дев’яносто дев’ятому?

– Можеш закластися на власну непорочність, – Едді кинув на Роланда похмурий, безрадісний погляд. – А оскільки нас переслідує дев’ятнадцять – Тед Стівенс Бротіґен, порахуйте букви![64] – я думаю, що нам відомий не лише рік. Дев’ятнадцяте…

– Це дата, – рішуче сказав Джейк. – Певна річ. Переломна дата переломного року в Наріжному світі. Дев’ятнадцяте якогось місяця тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Швидше за все, влітку, бо він саме був надворі, гуляв.

– Тепер там літо, – завважила Сюзанна. – Червень. Шостий місяць. Якщо шістку перевернути, отримаємо дев’ятку.

– А якщо «собаку» прочитати справа наліво, то вийде «бог»,[65] – спробував віджартуватися Едді, але в голосі вчувалася тривога.

– Я думаю, вона має рацію, – сказав Джейк. – Це станеться дев’ятнадцятого червня. Саме тоді Кінг потрапить під колеса, і не залишиться навіть найменшого шансу, що він повернеться до роботи над історією Темної вежі… нашою історією… Промінь Ґана не витримає перевантаження. Залишиться Промінь Шардика, але він уже понівечений. – Блідий, з посинілими губами, Джейк подивився на Роланда. – Він лусне, як кулька.

– Може, це вже сталося, – мовила Сюзанна.

– Ні, – похитав головою Роланд.

– Звідки така певність? – спитала вона.

Стрілець похмуро, без тіні гумору всміхнувся.

– Бо нас би вже не було.

Дев’ятнадцять

– Як нам цьому запобігти? – спитав Едді. – Той Трампас сказав Теду, що це ка.

– Може, він щось не так зрозумів, – сказав Джейк, але прозвучало це не надто переконливо. – То були чутки, а їх завжди перебріхують. А ще може бути, що в Кінга є час до липня. Чи серпня. А як щодо вересня? Може бути й вересень, хіба в це так важко повірити? Вересень же дев’ятий місяць…

Всі подивилися на Роланда – той сидів, простягнувши перед собою ногу.

– Його вдарить сюди, – сказав він, наче розмовляв з самим собою, і торкнувся правого стегна… потім ребер… потім голови збоку. – Мене мучить головний біль. Він стає дедалі гірший. Я не бачив підстави вам про це розповідати. – Він провів скаліченою правою рукою вздовж правого боку. – Сюди припаде удар. Розтрощить йому стегно. І ребра. Розкроїть череп. Мертвий, він впаде у придорожню канаву. Ка… і кінець ка. – Стрільцеві очі проясніли, і він стривожено повернуся до Сюзанни. – Коли саме ти була в Нью-Йорку? Нагадай-но мені.

– Першого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого.

Роланд кивнув і подивився на Джейка.

– А ти, Джейку? Так само?

– Так.

– Потім до Федіка… перепочинок… і до Краю Грому. – Він замислився, потім, ретельно підкреслюючи кожне слово, сказав: – Ще є час.

– Але там час плине швидше…

– І якщо він стрибне вперед…

– Ка…

Їхні слова прозвучали одночасно. Усі знову замовкли й дивилися на стрільця.

– Ми можемо змінити ка, – вів далі Роланд. – Бували випадки. Звісно, доведеться розплачуватися… напевно, ціна – це ка-шюм… але це можливо.

– Як нам туди потрапити? – спитав Едді.

– Є лише один спосіб, – відповів Роланд. – Нас має відправити Шимі.

У печері запала тиша, яку переривав лише віддалений гуркіт грому, що дав цьому темному краю його назву.

– У нас два завдання, – підсумував Едді. – Письменник і Руйначі. Хто в першу чергу?

– Письменник, – сказав Джейк. – Поки ще є час його врятувати.

Але Роланд похитав головою.

– Чому ні? – вигукнув Едді. – Чорт забирай, чому ні? Ти ж знаєш, який ковзкий там час? І рухається в один бік! Якщо прогавимо момент, то іншого шансу не буде!

– Але також нам треба убезпечити Промінь Шардика, – сказав Роланд.

– Хочеш сказати, Тед і Дінкі не дозволять Шимі допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?

– Ні. Я певен, що Шимі не відмовить мені. Але уяви: ану ж як з ним щось станеться, поки ми будемо в Наріжному світі? Ми застрягнемо в дев’яносто дев’ятому.

– На Черепаховій алеї є портал… – почав Едді.

– Едді, навіть якщо він зберігся до дев’яносто дев’ятого року, згадай, що сказав нам Тед: Промінь Шардика вже почав угинатися. – Роланд похитав головою. – Серце підказує мені, що починати треба з тієї в’язниці. Якщо хтось із вас має іншу думку, я радо вислухаю.

Всі мовчали. Надворі завивав вітер.

– Передовсім треба спитатися в Теда, а тоді вже приймати остаточне рішення, – нарешті сказала Сюзанна.

– Ні, – заперечив Джейк.

– Ні! – погодився з ним Юк. Жодних несподіванок – з точки зору пухнастика, якщо Джейк сказав «ні», то була істина в останній інстанції.

– Треба спитати в Шимі, – пояснив хлопчик. – У Шимі спитати, як, на його думку, нам треба вчинити.

Після коротких роздумів Роланд кивнув.

Розділ ІХ. СЛІДИ НА СТЕЖЦІ

Один

Усю ніч Джейка мучили кошмари, і здебільшого пов’язані вони були з «Діксі-Піґ». Коли він прокинувся, в печеру просочувалося мляве світло. У Нью-Йорку таке світло завжди навіювало йому думку прогуляти школу й цілий день провалятися на дивані: читати книжки, дивитися ігрові шоу по телевізору, а потім спати аж до вечора. Едді й Сюзанна спали, притулившись одне до одного, в одному спальнику. Юк не схотів ночувати на постелі, яку залишили для нього, і спав біля Джейка: скрутившись у клубок, поклавши пичку на ліву передню лапу. Хтось міг би подумати, що тваринка спить, але Джейк помітив проблиск золота з-поміж повік і зрозумів, що Юк за ним підглядає. Спальник стрільця був відкритий і порожній.

Хвилину-дві повагавшись, Джейк зрештою підвівся і вийшов надвір. Юк рушив слідом. Він м’яко і нечутно ступав по втоптаній землі, піднімаючись за Джейком вгору стежкою.

Два

Роланд мав змучений і нездоровий вигляд, але сидів навпочіпках, тож Джейк зрозумів: якщо стрільцеві вистачило для цього гнучкості, то, напевно, нічого страшного з ним не відбувалося. Він присів біля стрільця, звісивши руки між коліньми до землі. Роланд не промовив ні слова, тільки глянув на нього і знову перевів погляд на в’язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а самі в’язні іменували Девар-Тої. На горизонті й під ними уже помалу розвиднювалося. Сонце – електричне, атомне чи ще якесь – ще не світило.

Юк гепнувся біля Джейка і начебто заснув. Але Джейка важко було надурити.

– Хайл і веселого дня, – сказав Джейк, коли тиша стала занадто гнітючою.

Роланд кивнув.

– Весело почнеться, весело й мине. – Але вигляд у нього при цьому був такий веселий, як у похоронної процесії. Здавалося, той стрілець, що шалено танцював комалу в світлі смолоскипів у Кальї Брин Стерджис, уже тисячу років як лежав у могилі.

– Як ти, Роланде?

– Сісти навпочіпки можу.

– Еге ж, я бачу, але все-таки?

Роланд зиркнув на нього, потім сягнув рукою в кишеню і витяг кисета з тютюном.

– Почуваюся старим і повним попелу, як ти, напевно, знаєш. Куритимеш?

Джейк повагався, та потім кивнув.

– Цигарка буде коротка, – попередив Роланд. – У кошелі, який, на щастя, повернувся до мене, є чимало корисного, але тютюну небагато.

– Збережи для себе, якщо хочеш.

Роланд усміхнувся.

– Чоловік, не спроможний поділитися своєю звичкою, має од неї відмовитися. – Він розірвав навпіл якийсь листок, скрутив пару цигарок, дав одну Джейкові й запалив їх сірником, черкнувши об ніготь. Дим повис у прохолодному нерухомому повітрі Кан Стік-Тете, а потім став повільно здійматися вгору. Цигарка здалася Джейку гарячою, тютюн – міцним і залежаним, але жодного слова скарги не зірвалося з його уст. Бо йому подобалося. Він згадав, скільки разів давав собі слово не курити, як його батько, ніколи в житті не курити, – і отакої, сам започаткував звичку. За згодою, якщо й не зі схваленням, свого нового батька.

Роланд простягнув руку й торкнувся Джейкового лоба… лівої щоки… носа… підборіддя. Від останнього доторку стало трохи боляче.

– Прищі, – сказав стрілець. – Це від тутешнього повітря.

Він також підозрював, що висипка на обличчі в хлопчика пов’язана і зі сплеском негативних емоцій – через смерть панотця, – але говорити про це не став, щоб не засмутити Джейка ще більше.

– А в тебе їх нема, – завважив Джейк. – Шкіра чиста, як у немовляти. Щасливчик.

– Так, прищів нема, – кивнув Роланд і затягнувся цигаркою. Під ними в світанковій імлі лежало село. «Мирне село», – подумав Джейк. Та не так мирним воно здавалося, як просто мертвим. Він роздивився дві фігури, які звідси видавалися трохи більшими за цятки, що розміреною ходою йшли назустріч одна одній. Охоронці-г’юми патрулювали зовнішній периметр огорожі, здогадався Джейк. На якусь коротку мить вони злилися в одну цятку, і хлопчик навіть уявив собі їхню розмову, а потім знову розділилися. – Чиряки мене обминули, але стегно болить страшенно. Неначе вночі хтось його розкрив і наповнив товченим склом. Гарячим склом. Але це квіточки порівняно з оцим. – Він торкнувся голови. – Таке враження, що череп луснув.

– Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?

Замість відповісти словами Роланд склав великий палець і мізинець правої руки в коло і поклав на нього вказівний палець лівої. Той жест означав: я кажу тобі правду.

– Паскудно, – сказав Джейк. – І йому, і тобі.

– Може, так, а може, й ні. Ти сам подумай, Джейку, добре подумай. Відчувати біль можуть лише живі. Те, що я зараз переживаю, може означати, що Кінг не загине одразу. А отже, його легше буде врятувати.

Джейк подумав, що це може означати, що Кінг якийсь час пролежить на узбіччі в напівсвідомій агонії, а тоді помре, але йому не хотілося це казати. Нехай Роланд тішиться надією. Але було ще дещо, і це тривожило Джейка набагато більше, не давало йому спокою.

– Роланде, я можу поговорити з тобою дан-дін?

Стрілець кивнув.

– Якщо бажаєш.

Джейк зібрав докупи всю свою мужність.

– Чому ти зараз такий сердитий? Нащо ти сердишся? Чи на кого? – Він помовчав. – Не на мене?

Роландові брови поповзли вгору, і він розреготався.

– Не на тебе, Джейку. Анітрохи. Та ніколи в житті.

На радощах Джейк зашарівся.

– Вічно забуваю, який ти сильний у доторку. З тебе вийшов би чудовий Руйнач.

То була не відповідь, але Джейк вирішив не загострювати на цьому уваги. А від думки про те, щоб самому стати Руйначем, мало не здригнувся.

– А хіба ти сам не знаєш? – спитав Роланд. – Якщо вже ти зрозумів, що я, як сказав би Едді, злий як чорт, то хіба тобі так важко дізнатися причину?

– Я міг би, але то було б неввічливо. – То була правда, але не вся. Джейк невиразно пам’ятав біблійну історію про те, як Ной напився на ковчезі, поки перечікував із синами потоп. Один із синів прийшов і побачив, що його старий спить п’яний на ліжку, і насміявся з нього. За це Бог його прокляв. Зазирати в Роландові думки було, звісно, не те саме, що дивитися і реготати з нього п’яного, але майже.

– Ти хороший хлопець, – сказав Роланд. – Хороший і добрий. – Попри відсторонений стрільців тон, Джейк мало не помер від щастя. Аж раптом десь позаду них, угорі, прозвучало лунке КЛАЦ! і враз на Девар-Тої полилося сяйво спецефектового сонця. А за мить до них долинули слабкі звуки музики: «Гей, Джуд» в обробці для ліфтів і супермаркетів. Унизу настав час прокидатися і співати. Для Руйначів починався новий день. Хоча, як здогадувався Джейк, навіть уночі руйнування там не припинялося ні на мить.

– Пограймо з тобою в гру, – запропонував Роланд. – Ти спробуєш залізти до мене в голову і дізнатися, на кого я серджуся. А я, своєю чергою, спробую тобі завадити.

Джейк трохи змінив позу.

– Роланде, по-моєму, ця гра не така вже й весела.

– А я б усе одно зіграв проти тебе.

– Ну, якщо тобі так хочеться, то можемо.

Джейк заплющив очі й викликав у пам’яті змучене поросле щетиною обличчя Роланда. Його блискучі сині очі. Між тих очей, трохи вище, він уявив двері – маленькі, з латунною ручкою, – і спробував їх відчинити. Спершу ручка навіть трохи повернулася, але потім застигла. Джейк натиснув сильніше. І знову ручка почалася повертатися, та завмерла. Джейк розплющив очі й побачив, що на лобі в Роланда проступили дрібні краплі поту.

– Це тупо. В тебе лише сильніше розболиться голова.

– Про це не думай. Роби все, що можеш.

«Радше не можу», – подумав Джейк. Але якщо їм обов’язково було грати в цю гру, він не комизитиметься. Він знову заплющив очі й ще раз побачив між Роландових густих брів маленькі двері. Тепер він сильніше і наполегливіше взявся до справи. Відчувалося, що це трохи схоже на армрестлінг. Ще мить – і ручка повернулася, і відчинилися двері. Роланд застогнав, та потім болісно розсміявся.

– З мене годі, – сказав він. – Боги милосердні, який же ти сильний!

Але Джейк пропустив ці слова повз вуха. Він розплющив очі.

– Письменник? Кінг? На нього ти сердишся? Чому?

Роланд зітхнув і викинув недопалок цигарки, який ще димів. Джейк зі своїм вже розправився.

– Бо через нього в нас тепер дві роботи, тоді як могла б бути одна. І винен у тому, що ми змушені робити другу, сей Кінг. Він знав, що має робити, і здогадуюся, в глибині душі знав і те, що це його вбереже від смерті. Але він злякався. І втомлений був. – Роланд презирливо скривився. – Тепер нам доведеться голими руками загрібати замість нього жар. І чималим для нас коштом.

– Ти сердишся на нього, бо він боїться? Але… – Джейк насупився. – Чом би йому й не боятися? Він же лише письменник. Вигадник, а не стрілець.

– Це я розумію, – відказав Роланд. – Але сумніваюся, Джейку, що йому завадив страх, точніше, що страх був єдиною перешкодою. До всього, він ще й ледачий. Я відчув це, коли з ним познайомився. Думаю, Едді теж це зрозумів. Робота, для якої він був створений, настрашила його, отож він сказав собі: «Так, а знайду-но я собі щось простіше, приємніше і приступніше моїм здібностям. А в разі чого про мене подбають. Змушені будуть про мене подбати». От нам і клопіт на голову.

– А він тобі не сподобався.

– Так, – кивнув Роланд. – Анітрохи. І довіряти йому я не можу. Я вже зустрічався з писаками, Джейку, вони всі більш-менш з одного тіста ліплені. Бояться життя, от і вигадують різні байки.

– Ти справді так думаєш? – Ці слова засмутили Джейка, але зерно істини в них він побачив.

– Так. Але… – Він знизав плечима. «Як є, так уже є», – промовляв той жест.

«Ка-шюм», – подумав Джейк. Якщо їхній ка-тет розпадеться з вини Кінга… То що? Помститися йому? Думка, гідна стрільця. І безглузда – те саме, що мститися Богу.

– Але що вдієш, – закінчив за нього Джейк.

– Еге ж. Хоча дати гарного копняка йому під боягузливий ледачий зад я б не відмовився.

Джейк розреготався, стрілець усміхнувся і собі. Потім підвівся, кривлячись від болю і впираючись руками в праве стегно.

– Холера, – прогарчав.

– Дуже болить?

– Не зважай на мої болі й нарікання. Ходімо, я покажу тобі щось набагато цікавіше.

Трохи накульгуючи, Роланд підвів Джейка до того місця, де стежка оббігала схил маленької гори і, ймовірно, вела до верхівки. Тут стрілець спробував сісти навпочіпки, але скривився від болю і натомість став на одне коліно. Правою рукою показав на щось на землі.

– Що ти бачиш?

Джейк теж опустився на коліно. Земля тут була всипана дрібним камінням і уламками скелі. Подекуди камінці було перевернуто і в осипаній породі видніли сліди. Трохи далі від того місця, де вони пліч-о-пліч уклякли, ріс мескітовий (як здавалося Джейку) кущ, і дві його гілки було зламано. Хлопець нахилився і відчув тонкий гострий запах соку. Він знову пильно подивився на сліди. Було їх декілька, вузьких і не надто глибоких. У тому, що їх залишила не людина (і не пустельний собака), сумніватися не доводилося.

– Ти знаєш, кому вони належать? – спитав Джейк. – Якщо знаєш, просто скажи – з армрестлінгом я вже пас.

Роланд усміхнувся.

– Простеж їх трохи далі. Побачимо, який ти слідопит.

Нахилившись уперед, наче в нього болів живіт, Джейк повільно пішов уздовж слідів. Заглибини губилися за валуном. На камені лежав шар пилюки, а в ній видніли подряпини – наче щось тернулося дорогою об валун.

І залишило дві шорсткі чорні волосини.

Джейк узяв одну й одразу ж, здригнувшись від огиди, здмухнув її з пальців. Жоден його рух не уник пильного ока Роланда.

– У тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

– Це кошмар! – Джейк не зміг впоратися з тремтінням голосу. – Господи, що то було? Що за нами стежило?

– Той, кого Мія назвала Мордредом. – Голос Роланда звучав рівно, але Джейк ледве примусив себе подивитися йому у вічі – таким холодним був погляд стрільця. – Дитина, яку, за її словами, зачато від мене.

– Він був тут? Вночі?

Роланд кивнув.

– Підслуховував… – Закінчити речення Джейк не зміг.

Зате Роланд зміг.

– Підслуховував, як ми балакали й планували подальші дії. І Тедову розповідь теж чув.

– Але ти цього не знаєш напевне. Ці сліди міг залишити хто завгодно. – Та тепер, після розповіді Сюзанни, лапи монстра-павука були єдиним, що спадало Джейкові на думку при погляді на сліди.

– Пройди трохи далі, – порадив Роланд.

Джейк здійняв дашком брови, і стрілець кивнув. Віяв вітер, доносив до них музику, яку крутили в тюремному поселенні (Джейкові здалося, що зараз звучала пісня «Міст над буремними водами»),[66] а ще – далекий гуркіт грому, схожий на перекочування кісток.

– Що…

– Іди, – наказав Роланд, кивком показуючи на камінці, якими була засипана стежка на схилі.

Джейк послухався, бо зрозумів, що це черговий урок – з Роландом ти завжди був у школі. Навіть у тіні смерті можна було почерпнути якийсь урок.

З іншого боку валуна стежка якихось тридцять ярдів вела прямо, а тоді знову зникала з поля зору. І на цьому прямому відрізку сліди були дуже чіткі. З одного боку три, з іншого – чотири відбитки.

– Вона казала, що відстрелила йому одну лапу, – промовив Джейк.

– Казала.

Джейк спробував намалювати собі образ семилапого павука завбільшки з людське немовля, але не зміг. У нього виникла підозра, що йому просто не хотілося уявляти цю картину.

За наступним поворотом на стежині лежав висушений труп. Джейк не сумнівався, що йому розпороли черево, але сказати щось напевне було важко. Не було ні нутрощів, ні крові, ні мух, що кружляли б над рештками. Лише грудка чогось брудного й висхлого, що віддалено (дуже віддалено) нагадувало собаку.

Підійшов Юк. Понюхав рештки, задер лапу і помочився. Потім зайняв своє місце біля Джейкової ноги з таким виглядом, наче виконав важливу справу.

– Це була вечеря нашого гостя, – сказав Роланд.

Джейк роззирнувся навколо.

– Він і зараз на нас дивиться? Як думаєш?

– Я думаю, хлопчикам, які ростуть, потрібно відпочивати.

Джейк відчув, як щось неприємно кольнуло в душі, але він не став дошуковуватися, що то за відчуття, просто відкинув його. Ревнощі? Та яке там! Як він міг ревнувати до істоти, яка почала життя з того, що зжерла свою матір? Так, він був кревний родич Роланда – його справжній син, якщо вже бути точним, – але волею випадку, не більше.

Адже так?

Джейк усвідомив, що Роланд пильно на нього дивиться, і під цим поглядом йому стало незатишно.

– Про що задумався?

– Та пусте, – відповів Джейк. – Просто цікаво, де він міг залягти.

– Важко сказати. Лише на цьому схилі, напевно, близько сотні нір. Ходімо.

Роланд повів його зворотним шляхом за валун, на якому Джейк знайшов шорсткі чорні волосини, і заходився методично стирати ногою сліди, що їх зоставив Мордред.

– Навіщо це? – запитав Джейк, трохи різкіше, ніж йому хотілося.

– Едді й Сюзанні не треба про нього знати, – відповів стрілець. – Він хоче лише спостерігати, а не втручатися в наші справи. Принаймні поки що.

«А звідки ти знаєш?» – хотів було спитати Джейк, але знову дав про себе знати той укол (те відчуття, що аж ніяк не могло бути ревнощами), і він передумав. Нехай Роланд собі думає, що хоче. А він, Джейк, тим часом буде насторожі. І якщо Мордред буде настільки дурний, що покажеться…

– Найбільше мене непокоїть Сюзанна, – сказав Роланд. – Саме її присутність «дитятка» може вивести з рівноваги. І йому найлегше буде прочитати її думки.

– Бо вона його мати, – уточнив Джейк.

– Так, між ними є зв’язок. Я можу розраховувати на те, що ти триматимеш рота на замку?

– Авжеж.

– І спробуєш виставити захист для своїх думок? Це теж важливо.

– Я спробую, але… – Джейк стенув плечима, наче кажучи, що він не знає, як це робиться.

– Добре, – кивнув Роланд. – Я робитиму те саме.

Повіяв вітер. На зміну «Мосту над буремними водами» прийшла пісня «Бітлів» (у цьому Джейк був впевнений на всі сто), приспів якої закінчувався на «біп-біп-мм-біп-біп, йе!» Невже в цих заметених порохом напівмертвих містечках між Ґілеадом і Меджисом її знали? Невже в цих містечках були свої Шеби, які грали на своїх розладнаних піаніно «Веди мою машину», поки слабшали Промені, клей, на якому трималися світи, розтягувався, і самі світи провисали?

Він рвучко труснув головою, відганяючи від себе ці думки. Роланд все ще дивився на нього, і Джейк відчув спалах роздратування (що йому було геть не властиво).

– Я мовчатиму, Роланде, і намагатимусь тримати свої думки при собі. За мене не турбуйся.

– Я й не турбуюся, – сказав стрілець, і Джейку довелося придушити спокусу – йому кортіло зазирнути в голову свого діна і дізнатися, чи правда це. Він досі вважав, що підглядати не можна, і не лише тому, що це неввічливо. Недовіра була кислотою, що роз’їдала стосунки. Їхній ка-тет і без того був крихкий, а попереду в них було багато роботи.

– Добре, – сказав він. – Це добре.

– Обре, – погодився Юк дружнім тоном, наче казав: «Тоді вирішено», і обидва мимоволі всміхнулися.

– Ми знаємо про його присутність, – сказав Роланд, – а він, швидше за все, про нашу обізнаність не підозрює. За цих обставин кращого годі й сподіватися.

Джейк кивнув. Йому вже трохи відлягло від серця.

Коли вони підходили до печери, до входу своїм звичним швидким поповзом наблизилася Сюзанна. Понюхала повітря і скривилася. А потім помітила їх, і гримаса поступилася місцем усмішці.

– Бачу красенів-мужчин! І давно ви, хлопці, повставали?

– Зовсім недавно, – відповів Роланд.

– І як ти почуваєшся?

– Добре, – сказав стрілець. – Прокинувся з головним болем, але все минулося.

– Правда? – недовірливо подивився на нього Джейк.

Роланд кивнув і стиснув хлопчику плече.

Сюзанна спитала, чи не зголодніли вони. Роланд кивнув, і Джейк також.

– Тоді заходьте, – сказала вона. – Побачимо, що тут є пожувати.

Три

Сюзанна знайшла яєчний порошок і бляшанки консервованої яловичини. Едді розкопав відкривачку і маленький газовий гриль-хібачі. Трохи пововтузившись, він спромігся нарешті його розпалити і навіть не дуже перелякався, коли гриль до нього заговорив.

– Здрастуйте! Я на три чверті заповнений скрапленим газом «Ґемрі», який можна придбати у «Вол-Март», «Барнабіз» та інших чудових крамницях! Обираючи «Ґемрі», ви обираєте якість! Темно тут, чи не так? Чи можу я допомогти вам рецептом чи підказати час для приготування?

– Ти допоможеш мені, якщо заткнешся, – сказав Едді, і гриль більше не озивався. Едді навіть замислився, чи, бува, не образив його, потім ще глибше замислився, що слід було б укоротити собі віку й позбавити світ своєї проблемної особи.

Роланд відкрив чотири банки консервованих персиків, понюхав і схвально кивнув.

– По-моєму, нормальні, – сказав він. – Запах приємний.

Коли вони вже закінчували снідати, повітря перед печерою замерехтіло, і за мить нізвідки з’явилися Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і Шимі Руїс. За ними, скулений і дуже зляканий, у пошарпаному вицвілому комбінезоні, ховався Род, якого просив привести Роланд.

– Заходьте, поснідайте з нами, – світським тоном запросив стрілець, ніби перед ним щодня вигулькувала четвірка телепортів. – Їжі вистачить на всіх.

– Напевно, ми відмовимося, – сказав Дінкі. – У нас мало ч…

Та не встиг він закінчити, як коліна Шимі підігнулися і він упав біля входу в печеру. Його очі закотилися під лоба, на потрісканих губах з’явилася тонка плівка піни. Шимі забився в судомах, ноги безцільно молотили повітря, викреслюючи гумовими мокасинами лінії в скелі.

Розділ X. ОСТАННЯ РОЗМОВА (СОН ШИМІ)

Один

Поміркувавши трохи, Сюзанна вирішила, що подальші події навряд чи можна назвати шарварком, бо для цього потрібна дюжина людей щонайменше, а їх було лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Рода, а не рахувати його ніяк не можна було, бо найбільший гамір створював він. Побачивши Роланда, він упав на коліна, здійняв руки над головою (достоту як рефері, який сигналив про вдалий кидок, що приніс додаткові очки) і заходився швидко-швидко бити поклони – в буквальному значенні чолом, бо кожен уклін супроводжувався ударом об землю. Водночас він щось белькотів, чи то пак верещав своєю дивною мовою з багатьма голосними. І за час усієї цієї гімнастики він ні на мить не відводив очей від Роланда. Сюзанна майже не сумнівалася, що стрільцеві зараз поклоняються, наче якомусь богові.

Тед також упав навколішки, але через Шимі. Старий охопив його голову своїми руками, щоб вона не шарпалася, бо давній знайомий Роланда з часів Меджису вже встиг порізати щоку об гострий уламок скелі, й поріз цей виявився небезпечно близько до лівого ока Шимі. Тепер з його рота полилася тонка цівка крові: потекла вгору його помірно щетинистою щокою.

– Дайте мені щось закласти йому до рота! – закричав Тед. – Хто-небудь, допоможіть! Отямтеся! Він язика собі відкусить, чорт забирай!

Біля відкритого ящика зі сничами досі стояла, притулена, дерев’яна кришка. Роланд розбив її об підняте коліно (Сюзанна спостерегла, що сухий крутій у стегні йому не завадив). Жінка на льоту піймала уламок дошки й розвернулася до Шимі. Ставати навколішки їй не було потреби – вона вже й так була на колінах. Один кінець деревинки був увесь у гострих скабках. За цей край вона взялася рукою, а інший вклала Шимі до рота. Він так сильно прикусив його, що аж хруснуло.

А Род тим часом тільки те й робив, що волав пронизливо, майже фальцетом. З усього вереску вона зуміла розібрати лише кілька слів: хайл, Роланд, Ґілеад і Ельд.

– Хто-небудь, заткніть йому пельку! – закричав Дінкі, і до всезагального вереску долучився з гавкотом Юк.

– Не зважай на Рода, тримай Шимі ноги! – відрізав Тед. – Треба його знерухомити!

Дінкі теж опустився на коліна і вхопив Шимі за ноги: одна тепер була боса, на другій ще тримався сміховинний гумовий мокасин.

– Юку, цить! – шикнув Джейк, і тваринка послухалася. Але пози не змінила: лапи широко розставлені, живіт майже притискався до землі, шерсть настільки розпушилася, що Юк, здавалося, збільшився в розмірах удвічі.

Роланд припав до землі біля голови Шимі, спираючись ліктями на гостре скелля, і забурмотів йому щось на вухо. З його слів Сюзанна розчула дуже мало – заважав своїм вереском Род, але розібрала «Вілл Деаборн», і «Все добре», і начебто «Відпочивай».

Хай що сказав йому Роланд, слова, здавалося, подіяли. Вона побачила, як Дінкі трохи відпускає ноги колишнього прислужника корчми, але залишається насторожі, готовий будь-якої миті стиснути їх, якщо Шимі знову засмикається. М’язи рота Шимі теж розслабилися, і зуби розімкнулися. Шмат дерева, настромлений на його верхні різці, наче завис у повітрі. Сюзанна обережно зняла його й зачудовано подивилася на закривавлені дірки, що лишилися в м’якому дереві, деякі з них завглибшки півтора дюйма. Язик Шимі вивалився з рота і звисав набік, нагадуючи їй Юка на відпочинку, коли той спав на спині, розкинувши лапи на всі боки компаса.

Гамір влігся. Тепер лише Род бубонів швидко-швидко, як ведучий аукціону, та ще Юк тихо гарчав, стоячи в захисній позі біля Джейка й дивлячись на новоприбулого звуженими очима.

– Закрий рота і не шарпайся, – сказав Роланд Роду і додав кілька слів іншою мовою.

Род завмер на півдорозі до чергового удару лобом. Не опускаючи задертих догори рук, витріщився на Роланда. Едді помітив, що замість половини носа у нього був велетенський чиряк, червоний, наче стигла полуниця. Род затулив очі коростявими брудними долонями, неначе від стрільця линуло нестерпно сліпуче світло, і впав на бік. Підтягнув ноги до грудей і лунко при цьому перднув.

– Голос народу, – пожартував Едді, і Сюзанна розсміялася. Після цього знову запала тиша, яку переривали хіба що завивання вітру знадвору, ледь чутна мелодія з Девар-Тої та далекий гуркіт грому, те перекочування кісток.

Минуло п’ять хвилин, і Шимі розплющив очі, сів і роззирнувся навколо з приголомшеним виглядом людини, яка не розуміє, де знаходиться, як сюди потрапила і чому. Потім його погляд натрапив на Роланда, і нещасне змучене обличчя просвітліло від усмішки.

Роланд відповів усміхом і простягнув руки.

– Ти підійдеш до мене, Шимі? Якщо ні, то я сам тебе обійму.

Шимі навкарачки підповз до Роланда (темне брудне волосся спадало йому на очі) й поклав голову стрільцеві на плече. Сюзанна відчула, як очі пощипує від сліз, і відвела погляд.

Два

Невдовзі Шимі сидів, притулившись спиною до стіни печери. За подушку для голови й спини йому правив дбайливо підкладений чохол із «прогулянкового трайка Сюзі». Едді запропонував йому содову, але Тед сказав, що краще дати йому води. Першу пляшку «пер’є» Шимі вихлебтав за одним заходом і тепер посьорбував другу. Всі решта пили розчинну каву, за винятком Теда: він цмулив «нозз-а-лу» з бляшанки.

– Не знаю, як ти це п’єш, – чесно зізнався Едді.

– «У кожного свій смак», сказала стара служниця, цілуючи корову, – відповів Тед.

І лише Дитя Родерика не смакувало жодного напою. Воно так і лежало там, де впало, – біля входу до печери, затуляючи очі руками. І легенько тремтіло.

Тед оглянув Шимі між першою й другою пляшкою води: виміряв йому пульс, зазирнув до рота, помацав череп, чи нема забитих місць. Щоразу він питав, чи не боляче, і щоразу Шимі урочисто хитав головою, не зводячи очей з Роланда. Промацавши всі ребра («Лоскотно, сей, дуже», – засміявся Шимі), Тед проголосив його здоровим, як бик.

Едді, якому було добре видно обличчя й очі Шимі в світлі газового ліхтаря, подумав, що це насправді величезна брехня.

Сюзанна готувала нову порцію яєць із порошку та яловичини. (Гриль знову подав голос: «Добавка, ге?» – спитав він підбадьорливо і схвально.)

– Вийдемо на хвилинку, поки Сьюз готує хавчик? – запропонував Едді Дінкі Ерншо, зустрівшись із ним поглядом.

Дінкі зиркнув на Теда, і той кивнув. Перевів погляд на Едді.

– Ходімо, якщо хочеш. Сьогодні вранці у нас трохи більше часу, але це не означає, що його можна марнувати.

– Я розумію, – сказав Едді.

Три

Вітер зміцнів, але замість освіжити повітря, приніс ще гірший сморід. Колись, ще в школі, Едді їздив з класом на екскурсію на нафтоочисний завод у Нью-Джерсі й досі вважав, що гіршого запаху, ніж там, він не нюхав за все своє життя. Двох дівчат і трьох хлопців з його класу тоді знудило. А їхній екскурсовод лише добродушно розсміявся і сказав: «Пам’ятайте, що так пахнуть гроші. Це допомагає». Можливо, «Нафта й бензин Перта» досі очолювали його хіт-парад смердючок усіх часів, але тільки тому, що тутешній сморід ще не проявив себе на повну силу. А до речі, що в назві «Нафта й бензин Перта» видалося йому знайомим? Він не міг збагнути, та й, напевно, це не мало значення, але дивно, як усе повертається в цьому світі. Ні, «повертається» – не зовсім відповідне слово, чи не так?

– Відлунює, – пробурмотів Едді. – Оце вже точніше.

– Що, вибач? – перепитав Дінкі. Вони вийшли на стежку і дивилися вниз, на будівлі з блакитними дахами вдалині, і плутанину вагонів, і казкове маленьке село. Казкове, поки не згадаєш, що оточене воно потрійним дротом і через один виток пропущено електричний струм, який може вбити людину, яка до нього торкнеться.

– Пусте, – відмахнувся Едді. – Що це смердить, не знаєш?

Дінкі похитав головою, але показав рукою кудись за тюремне селище – у напрямку, що міг бути південним чи східним.

– Знаю лише, що там щось отруйне, – сказав він. – Якось я запитав у Фінлі, то він сказав, що там були заводи. Виробництво «Позитроніки». Знайома назва?

– Так. А хто такий Фінлі?

– Фінлі О’Теґо. Начальник безпеки. Права рука Прентиса. Його ще називають Горностаєм. Тахін. Хай би що ти планував, спершу треба погодити з ним. А вже він тобі влаштує солодке життя. Побачити, як він валяється мертвий на землі, – ото було б для мене всенародне свято. До речі, моє справжнє ім’я – Річард Ерншо. Збіса приємно познайомитися.

Едді потиснув простягнуту руку.

– Я Едді Дін. Тут, на заході від Пекоса,[67] мене знають як Едді з Нью-Йорка. Жінку звуть Сюзанна. Вона моя дружина.

Дінкі кивнув.

– Ага. А хлопець – Джейк. Теж з Нью-Йорка.

– Так, Джейк Чемберз. Слухай, Річ…

– Дякую за спробу, – всміхаючись, перебив він, – але надто довго я був Дінкі, щоб зараз щось міняти. Але могло бути й гірше. Якийсь час я працював у супермаркеті «Суперсейвер», то там був хлопець, який мав двадцять з чимось років, і його називали Джей-Джей-херовий-ді-джей. Його так називатимуть навіть тоді, коли йому стукне вісімдесят і він ходитиме з катетером.

– Ми до вісімдесяти не доживемо, – сказав Едді, – якщо не будемо хоробрими, добрими і нам не поталанить. Ні в цьому, ні в якомусь іншому світі.

Дінкі здивувався, потім спохмурнів.

– Твоя правда.

– Той хлопець, якого Роланд знає давно, має поганий вигляд, – сказав Едді. – Ти бачив його очі?

Спохмурнівши ще більше, Дінкі кивнув.

– По-моєму, ті маленькі криваві цятки в білках називаються петехії. Щось таке. – Потім, наче вибачаючись (що здалося Едді доволі дивним, зважаючи на обставини), додав: – Не знаю, чи правильно я назвав.

– Та як не назви, нічого доброго в цьому нема. І те, що його отак скрутило в корчах…

– Не надто приємні слова ти дібрав, – зауважив Дінкі.

Але Едді було посрати на слова.

– З ним таке вже траплялося?

Дінкі відвів погляд і втупився в свої ноги. Для Едді то була достатньо промовиста відповідь.

– Скільки разів? – Едді сподівався, що голос не видав усієї глибини його жаху. У білках очей Шимі було стільки кривавих цяточок, що вони мали такий вигляд, ніби хтось засипав їх паприкою. Не кажучи вже про більші крововиливи в куточках очей.

Не підводячи на нього очей, Дінкі підняв чотири пальці.

– Чотири?

– Угу. – Дінкі досі вивчав свої саморобні мокасини. – Починаючи з того дня, коли він відправив Теда в Коннектикут тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Неначе від того в нього всередині щось розірвалося. – Він подивився на Едді й спробував усміхнутися. – Але вчора, коли ми втрьох поверталися в Девар, він не зомлів.

– Виправ мене, якщо я скажу щось неправильно. У тій тюрмі внизу вам прощають усі гріхи, крім одного, смертного: телепортації.

Дінкі замислився. Для тахінів і кан-тої правила були не настільки ліберальні: їх могли відправити у вигнання чи піддати лоботомії за найрізноманітніші провинності, в тому числі недбальство, знущання з Руйначів чи за відверту жорстокість, яку вони іноді проявляли. Одного разу (як йому розповідали) Руйнача згвалтував ниций. Потім, за словами людей, він виправдовувався перед останнім начальником, що буцімто це була одна з умов його перетворення – уві сні йому явився сам Багряний Король і наказав так вчинити. За це кан-тої прирекли на смерть. Всіх Руйначів покликали на страту (один постріл у голову), що відбулася посеред Головної вулиці Плезантвіля.

Дінкі переказав Едді цю історію і додав, що так, принаймні для в’язнів телепортація була єдиним смертним гріхом. Наскільки йому було відомо.

– А Шимі – ваш телепорт, – вів далі Едді. – Ви, хлопці, допомагаєте йому… кажучи словами Тедстера, полегшуєте… і прикриваєте, якимось чином змінюючи показання приладів…

– Вони навіть не здогадуються, як легко насправді бавитися з їхньою телеметрією, – мало не сміючись, сказав Дінкі. – Уявляю, в якому б шоці вони були! Найважче – не вивести з ладу всю їхню машинерію.

Такі деталі Едді не цікавили. Метод працював – решта не мала значення. Шимі теж працював… але чи довго він протримається?

– …але він єдиний, хто це робить, – підсумував Едді. – Тобто Шимі.

– Угу.

– Єдиний, хто вміє це робити.

– Угу.

Едді подумав про два їхні завдання: звільнити Руйначів (чи повбивати їх, якщо іншого виходу не буде) і врятувати письменника від загибелі під колесами мінівена на прогулянці. Роланд вважав, що вони впораються з обома цими роботами, але принаймні двічі їм знадобляться телепортаційні здібності Шимі. До того ж після сьогоднішньої розмови їхні гості мають повернутися всередину периметра потрійної огорожі, а це означало, що Шимі муситиме їх телепортувати. Загалом три рази він має виконати свою роль.

– Він каже, що йому не боляче, – озвався Дінкі. – Якщо ти через це переймаєшся.

У печері пролунав веселий сміх. Шимі прийшов до тями й підживлювався в товаристві своїх найкращих друзів.

– Ні, не через це, – похитав головою Едді. – Те, що відбувається з Шимі під час телепортації… що Тед думає з цього приводу?

– Що в нього мозкові кровотечі, – без вагання відповів Дінкі. – Крихітні крововиливи на поверхні мозку. – Для наочності він постукав себе пальцем по черепу в різних місцях. – Диньс, диньс, диньс.

– І з кожним разом стає дедалі гірше? Адже так?

– Послухай, якщо ти думаєш, що це я змушую його перекидати нас із місця на місце, то ти помиляєшся.

Як вуличний регулювальник, Едді здійняв руку.

– Ні-ні. Я просто намагаюся з’ясувати, що відбувається.

І які в нас шанси.

– Я терпіти не можу його використовувати! – вибухнув Дінкі. Він намагався говорити тихо, щоб не почули в печері, та Едді навіть на думку не могло спасти, що він перебільшує. Дінкі був страшенно засмучений. – Він не заперечує… він охоче на це погоджується… але від цього мені ще паскудніше на душі. Він так дивиться на Теда… – Дінкі знизав плечима. – Як собака – на найкращого в світі хазяїна. Думаю, ти вже помітив, що на вашого діна він дивиться так само.

– Він робить це заради мого діна. Тож усе гаразд. Ти можеш цьому не вірити, Дінкі, але…

– Але ти віриш.

– Абсолютно. А зараз дуже важливе питання: Тед знає хоча б приблизно, скільки ще протримається Шимі? Враховуючи те, що тепер він має тут сяку-таку підтримку?

Кого ти намагаєшся підбадьорити, брателло? – зненацька заговорив у нього в голові Генрі. Як завжди, цинічний. – Його чи себе?

Дінкі подивився на Едді так, наче той несповна розуму чи щонайменше дивакуватий.

– Тед був бухгалтером. Іноді вчителював. Коли нічого кращого не підверталося, виконував поденну роботу. Але він не лікар.

Та Едді не вгавав.

– То що він усе-таки думає?

Дінкі мовчав. Віяв вітер. Долинала музика. Десь далеко бурмотів у мороці грім.

Нарешті Дінкі сказав:

– Ще три-чотири рази… але наслідки все тяжчі. Може, лише два рази. Але гарантій нема, розумієш? Він може впасти мертвим від інсульту наступного разу, коли відкриватиме нам цю діру, в яку ми проходимо.

Едді намагався придумати, що б ще спитати, але не зміг. Відповідь, яку він отримав, була доволі вичерпною, тож коли Сюзанна покликала їх у печеру, він зрадів.

Чотири

До Шимі Руїса повернувся апетит (що їм усім видалося добрим знаком), і він з ентузіазмом наминав їжу. Криваві цятки у нього в очах трохи зблякли, але їх досі було добре видно. Едді подумав, що можуть сказати охоронці в Блакитному Раю, коли їх побачать, і чи міг би Шимі носити сонцезахисні окуляри, не збуджуючи нічиїх підозр.

Роланд змусив Рода звестися на ноги і тепер розмовляв з ним у глибині печери. Ну… щось на зразок того. Насправді говорив стрілець, а Род слухав, час від часу крадькома кидаючи на Роланда захоплені погляди. Для Едді стрільцеві слова були тарабарщиною, але два слова він розібрати зумів: Чевін і Чейвен. Роланд розпитував цього Рода про того, що трапився їм дорогою до Ловелла.

– Ім’я в нього є? – спитав Едді в Дінкі та Теда, беручи другу порцію страви.

– Я зву його Чакі, – відповів Дінкі. – Бо дуже вже нагадує ляльку з одного жахастика, який я колись бачив.

Едді розплився в усмішці.

– «Дитячі ігри», ага. Я теж бачив. У твої часи, Джейку, його ще не зняли. А в твої, Сюзіелло, і поготів.

Волосся у Рода було інакшим, але повні, вкриті ластовинням щоки і сині очі один в один були як у Чакі.

– Як думаєте, він уміє зберігати таємниці? – спитав Едді.

– Якщо його не розпитують, то вміє, – сказав Тед. Відповідь, з погляду Едді, була не надто втішна.

Десь за п’ять хвилин балачки Роланд, вочевидь задоволений, приєднався до решти компанії. Він присів навпочіпки (тепер, коли суглоби вже розім’ялися, зробити це було неважко) і подивився на Теда.

– Цього хлопця звати Гейліс із Чейвена. Хтось може помітити його відсутність?

– Навряд, – відповів йому Тед. – Роди приходять до брами біля гуртожитків маленькими групками, шукаючи роботи. В основному вантажниками. Заробляють вони їжу і щось попити, така їхня платня. Якщо вони не приходять, ніхто цього не помічає.

– Добре. А скільки триває тутешня доба? Двадцять чотири години відтепер до цього самого часу завтрашнього ранку?

Здавалося, це питання зацікавило Теда, і він трохи поміркував над ним, перш ніж відповісти.

– Радше двадцять п’ять, – сказав він нарешті. – А може, й трохи довше. Бо час уповільнюється, принаймні тут. Промені слабшають, і різниця між плином часу в різних світах що далі, то все більша. Напевно, це одна з найбільших точок напруги.

Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він, подякувавши, похитав головою. За їхніми спинами, втупившись у свої ноги, босі й укриті виразками, сидів на дерев’яному ящику Род. У Едді очі поповзли на лоба від подиву, коли до Чакі (чи то пак Гейліса) наблизився Юк. Ще більший подив викликало те, що тваринка дозволила спотвореній руці погладити себе по голові.

– А вранці наступає такий час, коли там унизу виникає… не знаю, як це сказати…

– Певний хаос? – підказав Тед.

Роланд кивнув.

– Ви чули, як нещодавно прозвучала сирена? – спитав Тед. – Якраз перед тим, як ми з’явилися.

Всі похитали головами.

Здавалося, Тед не здивувався.

– Але як заграла музика, точно чули?

– Так, – кивнула Сюзанна і запропонувала Тедові ще одну бляшанку «нозз-а-ли», яку той узяв і з очевидною втіхою випив. Едді внутрішньо здригнувся.

– Дякую, мем. Отож, сирена сигналізує про початок нової зміни. Після неї вмикається музика.

– Ненавиджу ту музику, – понуро сказав Дінкі.

– Якщо і є така пора, коли контроль послаблюється, то це саме вона, – підсумував Тед.

– І о котрій годині це відбувається? – запитав стрілець.

Тед і Дінкі обмінялися непевними поглядами. Питально здіймаючи брови, Дінкі показав вісім пальців. Коли Тед одразу ж кивнув, на його обличчі відбилося полегшення.

– Так, о восьмій, – Тед розсміявся і цинічно хитнув головою. – О восьмій, якби це був світ, де та тюрма лежала б строго на сході, а не сьогодні на південному заході, а завтра на сході.

Таке місце, як Алгул Сьєнто, не могло ще навіть уві сні привидітися Теду Бротіґену, а Роланд уже жив у світі, що розпадався, тож його не надто вибивало з колії те, що незаперечні факти життя стали ненадійними.

– До цього приблизно двадцять п’ять годин, – сказав Роланд. – Чи трохи менше.

Дінкі кивнув.

– Але не варто розраховувати на те, що заскочите їх зненацька. У них уже виробився автоматизм, бо працюють давно.

– Проте це наш найліпший шанс, – сказав Роланд. Він перевів погляд на свого давнього знайомця з Меджису. І поманив його пальцем.

П’ять

Шимі одразу ж поставив тарілку, підійшов до Роланда і склав пальці в кулак.

– Хайл, Роланде, що колись був Вілл Деаборн.

Роланд відповів на привітання й повернувся до Джейка.

Хлопчик непевно на нього подивився. Стрілець кивнув, і Джейк підійшов. Тепер Джейк і Шимі стояли один навпроти одного, а Роланд сидів між ними навпочіпки, не дивлячись на жодного з них.

Джейк здійняв руку до лоба.

Шимі відповів тим самим.

Джейк подивився вниз на Роланда і спитав:

– Що ти хочеш?

Роланд не відповів. Він так само спокійно дивився на вхід до печери, неначе в тих безкраїх сутінках щось привернуло його увагу. І зненацька Джейк зрозумів, що від нього вимагається, так чітко, неначе зазирнув у Роландові думки (хоч він цього й не робив). Вони підійшли до роздоріжжя. Саме Джейк запропонував, щоб Шимі сказав, у який бік їм рухатися далі. Тоді це невідь-чому здавалося навдивовижу вдалою думкою. Але тепер, дивлячись у це просте, відкрите, дурненьке обличчя і залиті кров’ю очі, Джейк ніяк не міг збагнути двох речей: що в нього вселилося, коли він запропонував цей варіант і чому хто-небудь – наприклад, Едді, котрий попри все, що їм довелося пережити, зберігав доволі ясну голову, – не сказав йому лагідно, але твердо, що довіряти їхнє майбутнє Шимі Руїсу – це ідіотизм. Повна туфта, як сказали б колись його однокласники зі школи Пайпера. Тепер Роланд, який вважав, що навіть у смертній тіні можна отримати корисний урок, хотів, щоб Джейк поставив питання, яке сам же й запропонував, і відповідь, поза всіляким сумнівом, покаже, яким забобонним і легковажним він став. Та все одно, чом би й не спитати? Навіть якщо це те саме, що кинути монету, чом би й ні? Напевно, наприкінці свого короткого, проте беззаперечно цікавого життя Джейк відкрив для себе світ, де існували магічні двері, слуги-роботи, телепатія (до якої він і сам мав хоч і невеликі, проте здібності), вампіри й павуки-перевертні. Після всього цього чому б не доручити вибір Шимі? Врешті-решт, вони мусили обрати той чи той варіант, і він, чорт забирай, забагато пережив, щоб тепер перейматися через такі дрібниці, як виставити себе йолопом перед супутниками. «Крім того, – вирішив він. – Якщо вже тут я не в колі друзів, то кого тоді називати друзями?»

– Шимі. – Дивитися в ті криваві очі було страшнувато, але він себе примусив. – Ми шукаємо дещо. Це означає, що у нас є завдання. Ми…

– Ви повинні врятувати Вежу, – перебив Шимі. – Мій давній друг має зайти в неї, дістатися аж до самої гори і побачити, що там. Там може бути оновлення, смерть чи там може бути те й друге разом. Колись він був Вілл Деаборн, Так. Для мене він Вілл Деаборн.

Джейк зиркнув на Роланда, котрий так і сидів навпочіпки, вдивляючись у вхідний отвір печери. Але хлопцеві здалося, що його обличчя поблідло і набуло дивного виразу.

Роланд зробив свій коронний жест пальцем: продовжуй.

– Так, ми повинні врятувати Темну вежу, – підтвердив Джейк. І подумав, що тепер розуміє несамовите бажання Роланда побачити її та зайти всередину, навіть якщо це коштуватиме йому життя. Що знаходилося в центрі Всесвіту? Про що людина (хлопчик) може лише здогадуватися, щойно замислиться над цим питанням, і що може прагнути побачити?

Навіть якщо від одного погляду на це він збожеволіє.

– Але для цього нам потрібно виконати два завдання. Одне – повернутися до нашого світу і врятувати людину. Письменника, який розповідає нашу історію. А друге завдання – це те, яке ми обговорювали. Звільнити Руйначів. – Чесність змусила його додати: – Або принаймні зупинити їх. Розумієш?

Але цього разу Шимі не відповів. Він дивився туди ж, куди й Роланд: надвір, у сутінь. Здавалося, Шимі загіпнотизували – принаймні такий був у нього вираз обличчя. Дивлячись на нього, Джейк відчув неспокій, але не відступив. Врешті-решт, він впритул підійшов до свого питання, і що йому лишалося, крім як іти вперед?

– Питання в тому, яке завдання нам виконувати першим? Видається, що рятувати письменника легше, бо там у нас не буде супротивників… принаймні таких, щоб ми про них знали… але існує можливість, що… – Джейк не хотів казати: «Існує можливість, що наша телепортація тебе вб’є», – тому ніяково затнувся на півслові.

Спершу йому здалося, що Шимі відповідати не збирається і він, Джейк, постане перед важкою дилемою: повторювати питання чи ні, – але зрештою колишній хлопчик-слуга з корчми заговорив. Він так само не дивився ні на кого з присутніх, а тільки крізь вихід з печери в темряву Краю Грому.

– Мені вчора снився сон, так, – почав Шимі з Меджису, чиє життя колись урятували троє юних стрільців з Ґілеаду. – Мені снилося, що я знову в «Раю для подорожніх», тільки Корал там не було, і Стенлі, і Петті, і Шеба також не було, того, який грав на піаніно. Там не було нікого, крім мене, а я мив підлогу і співав «Безжурне кохання». А потім рипнули двері, так, вони завжди так дивно рипіли…

Джейк побачив, як кивнув Роланд. На його вустах жевріла ледь помітна усмішка.

– Я подивився вгору, – вів далі Шимі, – і побачив, що зайшов той хлопець. – Він глипнув на Джейка і знову перевів погляд на вхід. – Він був схожий на тебе, юний сей, так, майже близнюк твій. Але його лице було залляте кров’ю, а одного ока не було, і кульгав він сильно. Він був як сама смерть, так, і налякав мене дуже сильно, а що вже сумно було на нього дивитися… Я просто мив собі далі підлогу, бо думав, що так він не зверне на мене уваги чи навіть взагалі не побачить і піде геть.

Зненацька Джейк зрозумів, що знає закінчення цієї розповіді. Чи він бачив її? Чи той скривавлений хлопець був він?

– Але він подивився на тебе впритул… – пробурмотів Роланд. Все ще навпочіпки, все ще пронизуючи поглядом сутінки.

– Еге ж, Вілле Деаборн, просто на мене, так і було, і сказав: «Чому ти мусиш завдавати мені болю, коли я так тебе люблю? Коли я не можу і не хочу робити щось інше, бо любов створила мене, і підживлювала, і…»

– «І підтримувала мене в найкращі часи», – прошепотів Едді. З його ока викотилася сльоза і, впавши, залишила темну пляму на землі печери.

– «І підтримувала мене в найкращі часи. Чому ти мене різатимеш, і спотвориш мені обличчя, і наповниш моє серце скорботою? Я лише любив тебе за твою красу, як і ти колись любив мене за мою ще до того, як світ зрушив з місця. А тепер ти дряпаєш мене гвіздками і ллєш розпечену ртуть мені в ніс. Ти нацькував на мене тварин, так, і вони виїли мені м’які місця. Довкола мене збираються кан-тої, і спокою нема від їхнього сміху. Та все одно я люблю тебе і служитиму тобі, і навіть поверну магію, якщо ти мені дозволиш, бо таким було сотворено моє серце, коли я піднявся з Приму. І колись я був сильний і прекрасний, та тепер моя сила майже вичахла».

– І ти заплакав, – сказала Сюзанна. І Джейк подумав: «Звісно, заплакав». Він і сам просльозився. Плакали також і Тед, і Дінкі Ерншо. Лише в Роланда очі лишалися сухі, але стрілець був блідий, страшенно блідий.

– Він плакав, – сказав Шимі (сльози котилися в нього по щоках, поки він переповідав свій сон), – і я заплакав теж, бо бачив, що він прекрасний, як білий день. Він сказав: «Якби тортури припинилися зараз, я міг би ще відновитися… якщо не обличчя, то принаймні силу собі повернути…»

– Мій кес, – промовив Джейк, і правильно, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

– «…і мій кес. Але ще тиждень… чи, може, п’ять днів… чи навіть три… і буде запізно. Навіть якщо тортури припиняться, я помру. І ти теж помреш, бо коли любов полишає світ, серця в ньому холонуть. Розкажи їм про мою любов, і про мій біль, і про мою надію, що ще жива. Бо це все, що я маю, і все, чим я є, і все, чого прошу.» Потім хлопець розвернувся і вийшов. Двері знову дивно рипнули. Рии-ип.

Шимі нарешті подивився на Джейка і всміхнувся йому так, наче щойно прокинувся.

– Я не можу відповісти на твоє питання, сей. – Він постукав себе по лобі кісточками пальців. – У мене тут мало мізків, саме павутиння. Так Корделія Дельґадо казала. Мабуть, вона правду казала.

Джейк не озвався. Він був приголомшений. Той самий скалічений хлопець снився і йому, проте все відбувалося не в таверні, а в Ґейдж-парку, тому, де вони бачили Чарлі Чух-Чуха. Вчора вночі. Напевно, снився. Він одразу ж забув той сон і, якби не розповідь Шимі, не згадав би ніколи. А Роланд, Едді та Сюзанна теж, виходить, бачили той сон, тільки в кожного він був свій? Так. Це читалося у них на обличчях, так само ясно, як і зворушення та бентега на лицях у Теда й Дінкі.

Роланд, поморщившись, підвівся, ляснув себе по стегні й сказав:

– Дякую-сей, Шимі, ти дуже нам допоміг.

Шимі боязко всміхнувся.

– І як я це зробив?

– Не суши собі над цим голову, мій дорогий. – Роланд повернувся до Теда. – Нам з друзями потрібно ненадовго вийти. Маємо поговорити ан-тет.

– Звісно, – кивнув Тед. І стріпнув головою, неначе проганяючи туман.

– Зробіть моєму душевному спокою послугу, повертайтеся швидше, – попросив Дінкі. – Швидше за все, нас іще ніхто не шукає, але я не хочу випробовувати долю.

– Він буде вам потрібен, щоб перекинути вас назад? – спитав Едді, кивнувши на Шимі. Питання, по суті своїй, було риторичним: бо як інакше вони втрьох могли повернутися?

– Ну, так, але… – почав Дінкі.

– В такому разі ти випробуєш свою долю на повну міць. – Сказавши це, Едді вийшов разом із Сюзанною та Джейком з печери слідом за Роландом. Юк залишився сидіти біля свого нового друга, Гейліса з Чейвена. Щось у цьому стривожило Джейка. То були не ревнощі, радше страх. Неначе він бачив поганий знак, який міг би розгадати хтось мудріший од нього – наприклад, хтось із манні. Та чи хотілося йому знати розгадку?

Напевно, ні.

Шість

– Я не пам’ятала свого сну, аж поки він не почав переказувати свій, – сказала Сюзанна. – Але якби він не розповів, я, певно, ніколи б його не згадала.

– Так, – кивнув Джейк.

– Але тепер я пригадала все до найменших подробиць, – провадила вона. – Я була на станції метро, а той хлопець спустився сходами…

– А я був у Гейдж-парку… – перебив Джейк.

– А я – на гральному майданчику на Маркі-авеню, де ми з Генрі часто грали один на один, – сказав Едді. – У моєму сні малий з закривавленим лицем був у футболці з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ…»

– «НУДНО НЕ БУВАЄ», – на превеликий подив Едді, закінчив Джейк.

Здивування друга Джейк не помітив – його думки вже повернули в інший бік.

– Цікаво, чи Стівен Кінг використовує сни, коли пише свої книжки? Ну, знаєте, як дріжджі, щоб міг рости сюжет.

На це питання ні в кого не було відповіді.

– Роланде, а де ти був у цьому сні? – спитав Едді.

– У «Раю для подорожніх», де ж іще? Хіба колись давно я не бував там із Шимі? – І своїми давно мертвими друзями, – міг би додати він, але не додав. – Я сидів за столиком, за яким Елдред Джонас полюбляв грати у «Гляньте».

– Той хлопчик зі сну, то був сам Промінь, адже так? – тихо спитала Сюзанна.

Коли Роланд кивнув, Джейк зненацька усвідомив, що Шимі все-таки відповів на його питання. Поза всіляким сумнівом, він указав їм, що робити в першу чергу.

– У когось із вас є питання? – спитав Роланд.

Один по одному його супутники похитали головами.

– Ми ка-тет, – сказав Роланд, і вони хором підхопили: – Ми з багатьох одне.

Ще якусь мить Роланд зволікав: він дивився на них (навіть не так дивився, як задоволено роздивлявся їхні обличчя), а потім повів назад у печеру.

– Шимі, – покликав він.

– Так, сей! Так, Роланде, що колись був Вілл Деаборн!

– Ми врятуємо хлопця, про якого ти нам розповів. Ми не дамо поганим людям кривдити його.

Шимі всміхнувся, але збентежено – він уже не пам’ятав про хлопця зі свого сну.

– Добре, сей, це добре!

Роланд повернувся до Теда.

– Коли Шимі переправить вас назад, поклади його в ліжко. Або, якщо це привертатиме зайву увагу, просто зроби так, щоб він відпочив.

– Ми можемо сказати, що у нього нежить, і тоді йому не доведеться йти в Читалку, – погодився Тед. – У Краї Грому підхопити застуду простіше простого. Але ж він може нас повернути, а тоді… – Він клацнув пальцями в повітрі.

Сміючись, Шимі повторив його жест, тільки обома руками. Сюзанна відвела погляд, бо їй стало недобре.

– Я це знаю, – сказав Роланд. І хоч його тон не надто змінився, всі члени його ка-тету потай пораділи, що ця розмова майже добігла кінця. Роландові уривався терпець. – Бережіть його спокій, навіть якщо він почуватиметься добре. Для того, що я задумав, він нам не знадобиться. Завдяки зброї, яку ви нам залишили.

– Це хороша зброя, – кивнув Тед. – Але чи вистачить її, щоб знищити шістдесят людей, кан-тої і тахінів?

– Чи станете ви з нами, коли почнеться бій? – запитав Роланд у Теда й Дінкі.

– З величезним задоволенням, – сказав Дінкі, і його зуби вишкірилися у злостивій посмішці.

– Так, – приєднався Тед. – І, можливо, у мене є ще одна зброя. Ви дослухали мої записи?

– Дослухали, – відповів Джейк.

– Отже, знаєте історію хлопця, який поцупив у мене гаманець.

Цього разу кивнули всі.

– А як щодо тієї молодої жінки? – спитала Сюзанна. – Міцного горішка, як ти сказав. Як щодо Тані та її хлопця? Чи то пак чоловіка?

Тед і Дінкі коротко перезирнулися, і в їхніх поглядах читався сумнів. А потім одночасно похитали головою.

– Колись вона, може, й пристала б на наш бік, – мовив Тед. – Але не тепер. Тепер вона одружена і хоче лише одного – обійматися зі своїм чоловіком.

– І руйнувати, – докинув Дінкі.

– Та хіба вони не розуміють… – почала вона, але закінчити не змогла. У неї перед очима все стояв той сон: не так власний, як сон Шимі. «Ти дряпаєш мене гвіздками», – сказав Шимі хлопець зі сну. Хлопець зі сну, який колись був прекрасним.

– Вони не хочуть розуміти, – м’яко відповів їй Тед. Помітивши, як потемніло обличчя Едді, він похитав головою. – Але я не дозволю вам ненавидіти їх за це. Вам – нам – можливо, доведеться вбити декого з них, але ненавидіти їх я не дозволю. Не жадоба і не страх, а відчай змусив їх відкинути розуміння.

– А ще те, що Руйнувати – це божествено, – сказав Дінкі. Він також дивився на Едді. – Це розкішне відчуття, як упродовж півгодини після того, як ширнешся. Якщо ви розумієте, про що я.

Едді зітхнув, поклав руки в кишені й промовчав.

Здивувавши усіх, Шимі підняв пістолет-кулемет «койот» і описав ним дугу. Якби він був заряджений, то пошуки Темної вежі скінчилися б просто тут, у печері.

– Я теж буду битися! – вигукнув він. – Бах-бах-бах! Пам-пабам-пабам!

Едді й Сюзанна рвучко пригнулися, Джейк інстинктивно затулив собою Юка, Тед і Дінкі закрили обличчя руками, неначе це могло їх урятувати від сотні великокаліберних сталевих куль. А Роланд спокійно забрав у Шимі пістолет-кулемет.

– Твій час допомагати настане, – сказав він, – але після того, як ми виграємо цей перший бій. Ти бачиш Джейкового пухнастика, Шимі?

– Еге ж, він з Родом.

– Він розмовляє. Піди спитай, чи схоче він і з тобою поговорити.

Шимі слухняно пішов туди, де Чакі/Гейліс досі гладив Юкову голову, опустився на коліно і попросив Юка назвати своє ім’я. І шалапут зробив це майже одразу, до того ж напрочуд чітко. Шимі розсміявся, і Гейліс теж. Вони сміялися, як пара дітлахів із Кальї. Дітлахів-рунтів.

А Роланд тим часом повернувся до Дінкі й Теда. Губи на спохмурнілому обличчі стрільця стислися в майже невидиму білу лінію.

Сім

– Коли почнеться стрілянина, він має бути десь у безпечному місці. – Стрілець показав жестом, як ключ повертається в замковій шпарині. – Якщо ми програємо, то вже не матиме значення, що з ним буде далі. Та як переможемо, то його допомога знадобиться нам ще принаймні один раз. А може, й двічі.

– Щоб потрапити куди? – спитав Дінкі.

– В Америку Наріжного світу, – відповів Едді. – До маленького містечка Ловелл в Західному Мені. На самісінький початок червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, наскільки це дозволить подорож в один бік.

– Схоже, напади в Шимі почалися після того, як він перекинув мене в Коннектикут, – тихо сказав Тед. – Ви ж розумієте, що ваша подорож до Америки може ще більше підірвати його здоров’я? Чи навіть убити? – Він говорив рівним буденним тоном. Просто цікавлюся, панове.

– Ми розуміємо, – кивнув Роланд. – Коли настане час, я чітко поясню йому, чим він ризикує, і запитаю, чи…

– Та ну, чувак, всі ці розпитування можеш собі запхати в те місце, де завжди темно, – скривився Дінкі. Він так нагадав Едді його самого, яким він був перші кілька годин на узбережжі Західного моря: розгубленого, сердитого, спраглого героїну, – що його навідало дежа-вю. – Якщо ти скажеш йому, що хочеш, аби він себе підпалив, то єдине, що він тебе спитає, – чи є в тебе сірники. Ти для нього Ісус Христос.

Зі змішаними відчуттями страху й хворобливої цікавості Сюзанна чекала на відповідь Роланда. Але той мовчав. Лише пильно дивився на Дінкі, тримаючись великими пальцями за петлі в патронташі.

– Думаю, ви розумієте, що мертвий не зможе повернути вас із Америки сюди, – миролюбнішим тоном проговорив Тед.

– Перестрибнемо цю перепону, коли до неї підійдемо, – сказав Роланд. – А поки що й інших перепон вистачає.

– Я рада, що спершу ми візьмемося за Девар-Тої, – промовила Сюзанна. – Те, що там відбувається, – просто паскудство.

– Таак, мем, – протягнув Дінкі й підняв уявного капелюха. – Точне слівце.

Напруга в печері розвіялася. За їхніми спинами Шимі наказав Юкові перекотитися на спину, і той слухняно виконав команду. Род усміхався до вух. Сюзанні стало цікаво, чи давно Гейлісу з Чейвена випадала оказія показати цю свою усмішку, таку по-дитячому чарівну.

Вона хотіла було спитати в Теда, чи можна якось дізнатися про те, який зараз в Америці день, але передумала. Якби Стівен Кінг був мертвий, вони б уже про це знали. Так сказав Роланд, і в його правоті вона не сумнівалася. Поки що письменник був живий-здоровий, спокійнісінько марнував свій час і дорогоцінну уяву на якесь безглуздя, поки світ, що його він був народжений уявляти, і далі припадав порохом у нього в голові. Не дивно, що Роланд був злий на нього. Вона й сама трохи на нього сердилася.

– Який у вас план, Роланде? – спитав Тед.

– План базується на двох припущеннях: що ми можемо їх здивувати, а потім викликати серед них паніку. Навряд чи вони тепер сподіваються, що хтось може їм завадити. Від Пімлі Прентиса і до останнього охоронця-г’юма, який стереже огорожу ззовні, – жоден з них не має підстав думати, що їх потурбують, не кажучи вже про напад. Якщо мої припущення слушні, ми переможемо. Якщо ж програємо, то принаймні не доживемо до тієї миті, коли останній Промінь не витримає і Темна вежа впаде.

Знайшовши грубо накреслену карту Алгула, Роланд розгорнув її на землі. Усі решта зібралися довкола.

– Ці бічні колії, – сказав він, показуючи на позначку під номером 10. – Деякі зламані локомотиви і вагони стоять за двадцять ярдів від південної огорожі. Принаймні у бінокль так видно. Чи не так?

– Авжеж. – Дінкі показав на середину найближчої до огорожі лінії. – Можна й півднем його назвати, чому ні, слово не гірше за інші. На цій колії стоїть товарний вагон, дуже близько до огорожі. До нього лише десять ярдів чи десь так. На ньому напис «СОО Лайн».

Тед кивнув.

– Добре прикриття, – завважив Роланд. – Я б сказав, навіть чудове. – Він показав на територію за північним краєм селища. – А тут різноманітні сараї.

– Там раніше тримали різні матеріали, – пояснив Тед. – Але тепер більшість стоять порожні. Якийсь час там ночували Роди, але шість чи вісім місяців тому Пімлі й Горностай їх вигнали.

– Порожні вони чи ні, але місця для прикриття там більше, – сказав Роланд. – А земля позаду них і довкола, яка незахаращена і більш-менш рівна? Рівна настільки, щоб ця машина могла пересуватися вперед і назад? – Він показав великим пальцем на «прогулянковий трайк Сюзі».

Тед і Дінкі перезирнулися.

– Певна річ, – сказав Тед.

Сюзанна очікувала, що Едді протестуватиме, не одразу здогадається, що замислив Роланд. Але він промовчав. Добре. Вона вже подумки прикидала, яка зброя їй знадобиться.

Хвилину-дві Роланд сидів мовчки, роздивлявся карту, неначе розмовляв з нею без слів. Тед запропонував йому сигарету, стрілець узяв. Потім почав говорити. Двічі малював шматком крейди на бічній стінці ящика зі зброєю. Ще двічі домальовував на карті стрілки: одна вказувала на гадану північ, друга – на південь. Тед поставив одне питання, Дінкі – друге. Позаду них з Юком гралися, наче двійко дітей, Шимі та Гейліс, а шалапут дуже точно повторював їхній сміх.

Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:

– А ти чимало крові збираєшся пролити.

– Справді, збираюся. І якнайбільше.

– Для дами ризиковано, – відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.

Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.

Кров і вогонь.

– Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, – сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. – Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь, це точно. Я крутитимуся, як вугор на пательні.

– І з цього може щось путнє вийти? – різко запитав Дінкі.

Роланд невесело всміхнувся.

– Ще й як може.

– Як ви можете це стверджувати? – спитав Тед.

Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.

– Бо інакше бути не може, – відповів стрілець. – Іншого шляху я не бачу.

Розділ XI. АТАКА НА АЛГУЛ СЬЄНТО

Один

Почався наступний день. Ще трохи – і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, – якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.

Зрештою він пішов до свого туалету, а там опустив кришку унітаза і впав навколішки, щоб помолитися. І нерухомо застиг, бо відчув якесь коливання в атмосфері. Кроків він не чув, але здогадався, що хтось зайшов до нього в кабінет. Хто то міг бути, підказала логіка. Не розплющуючи очей, досі спираючись руками на закрите сидіння унітаза, він погукав:

– Фінлі? Фінлі О’Теґо? Це ти?

– Так, бос, це я.

Що він робив тут до сирени? Усі (навіть Руйначі) знали, як любив поспати Горностай Фінлі. Але на все свій час. Цієї миті Пімлі приймав у себе Господа Бога (хоча насправді він мало не задрімав навколішках, коли якийсь глибинний інстинкт попередив його, що на першому поверсі будинку начальника тюрми є ще хтось, крім нього). Такого важливого гостя, як Господь Бог, не випроваджують, тому він закінчив свою молитву – «Подаруй мені своє благословення, амінь!» – і лише тоді, кривлячись, підвівся. Триклята спина протестувала проти черева, яке змушена була піднімати.

Фінлі стояв біля вікна, роздивлявся в тьмяному світлі «миротворця», повертаючи його з боку на бік, щоб помилуватися делікатним орнаментом на руків’ї.

– Це той, що сказав «добраніч» Кемерону, чи не так? – запитав Горностай. – Ґвалтівникові Кемерону?

Пімлі кивнув.

– Обережно, синку. Він заряджений.

– Шість патронів?

– Вісім! Чи ти осліп? На Бога, ти подивися, який у нього циліндр.

Дивитися Фінлі не схотів: просто повернув револьвер Пімлі.

– Я знаю, як натискати на гачок. І мені цього цілком вистачає, коли треба мати справу зі зброєю.

– Еге ж, якщо вона заряджена. Чого ти так рано? Чому заважаєш людині прочитати ранкову молитву?

Фінлі пильно дивився на нього.

– А якби я спитав, чому застаю вас за ранковою молитвою, одягненого й зачесаного, а не в халаті й капцях з одним розплющеним оком, що б ви відповіли?

– У мене мандраж. Отак просто. Думаю, ти теж хвилюєшся.

Фінлі чарівливо всміхнувся.

– Мандраж? Це як мурашки по шкірі, коли щось насторожує?

– Еге ж, щось таке.

Усмішка Фінлі поширшала, але Пімлі здалося, що вона не зовсім щира.

– Чудово! Мені подобається! Мандраж! Мандражевий!

– Ні, – виправив Пімлі. – Просто мандраж, більше ніяк.

Усмішка зблякла, Горностай посерйознішав.

– У мене теж мандраж. І мурашки. Я насторожений.

– Знову сплески на глибинній телеметрії?

Фінлі стенув плечима й кивнув. Проблема з глибинною телеметрією полягала в тому, що ніхто насправді не знав, що саме вона вимірює. То могла бути телепатія, чи (Боже збав) телепортація, чи навіть глибинне тремтіння в тканині реальності – передвісник неминучого згасання Променя. Сказати напевне не міг ніхто. Проте за останні чотири місяці ті прилади, що раніше весь час були тихі й темні, оживали все частіше.

– А Дженкінс що каже? – запитав Пімлі. І майже несвідомо вклав револьвер у свою кобуру, наближаючи нас ще на крок до того, про що ви не схочете слухати, а я не хочу оповідати.

– Дженкінс каже все, що готовий верзти його довгий язик без кісток, – несхвально пересмикнувши плечима, відповів Фінлі. – Він же навіть не знає, що означають символи на елементах керування й екранах глибинної телеметрії. Як можна покладатися на його думку?

– Спокійно. – Пімлі поклав руку на плече своєму начальнику служби безпеки. З подивом (і легкою тривогою) він відчув, що тіло під тонкою вишуканою сорочкою від «Тернбул-і-Ассера» здригнулося. Чи, може, затремтіло. – Спокійно, приятелю! Я ж лише спитав.

– Я не можу спати, не можу читати, навіть трахатись не можу, – сказав Фінлі. – Бачить Ґан, я намагався все це робити! Ходімо зі мною до Дамлі-Гауза, будь ласка, подивитеся на ті кляті показники. Може, у вас з’являться якісь ідеї.

– Я керівник, а не технік, – м’яко нагадав Пімлі, але сам уже був на півдорозі до дверей. – Проте цікавіших занять у мене зараз немає, тому…

– Може, то просто сигнали наближення кінця, – розмірковував Фінлі, зупинившись у дверях. – Неначе таку річ можна виміряти…

– Може, й так, – погодився Пімлі, – але прогулятися й подихати вранішнім повітрям нам не зава… Гей! Гей, ти! Ти, Род! Повертайся, коли до тебе звертаються! Повернися, я сказав!

Род, худий чоловік у старезному джинсовому комбінезоні (тканина ззаду глибоко провисла й витерлася до білого), підкорився наказові. Його круглі щоки були всипані ластовинням, а очі мали чарівний відтінок небесної блакиті, хоч у них і застиг миттєвий переляк. Насправді він був би навіть симпатичний, якби не ніс: з одного боку геть-чисто роз’їдений, і одна-єдина ніздря надавала обличчю моторошно-дивного вигляду. В руках він тримав кошика. Пімлі був упевнений, що бачив цього плоскостопого недоумка і раніше, та пригадати не міг: усі Роди були для нього на одне лице.

Але це не мало значення. Встановлення особи було роботою Фінлі, і він одразу ж до неї взявся: рушив до Рода, на ходу витягаючи з-за пояса гумові рукавички. Род притисся до стіни, ще міцніше стиснув свого плетеного кошика і гучно перднув – напевно, з переляку. Пімлі довелося прикусити внутрішній бік щоки, сильно прикусити, щоб стримати усмішку.

– Ні, ні, ні! – вигукнув шеф безпеки й рукою в рукавичці ляснув Рода по обличчі. (Торкатися шкіри Дітей Родерика не можна було: надто багато хвороб вони переносили.) З Родового рота бризнула слина, з провалля в носі – кров. – Не повертайся до мене задом, сей Гейліс! Звісно, дірка у тебе в голові ненабагато краща, але принаймні вона може озватися до мене шанобливим словом. І тобі ж буде ліпше, якщо озветься.

– Хайл, Фінлі О’Теґо! – промимрив Гейліс і вгатив себе кулаком у лоба, та так сильно, що гахнувся головою об стіну – бонк! То була остання крапля: Пімлі не втримався й розреготався. І Фінлі б не сказав йому жодного слова докору на шляху до Дамлі-Гауза, бо він і сам усміхався. Хоча навряд чи Род на ім’я Гейліс міг заспокоїтись, дивлячись на цю усмішку, – забагато гострих зубів вона оголювала. – Хайл, Фінлі з Варти, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!

– Це вже краще, – милостиво кивнув Фінлі. – Ненабагато, але краще. Що, чорт забирай, ти тут робиш до сирени й сонця? І що в козубі, лайдаче?

Гейліс ще сильніше притиснув кошик до грудей. Його очі тривожно заблищали. Усмішка Фінлі враз погасла.

– Зараз же відкрий кришку й покажи мені, що в тому кошику, інакше зубів не збереш. – Слова зірвалися тихим рівним гарчанням.

Якусь мить Пімлі здавалося, що Род не підкориться, і начальник тюрми відчув новий спалах тривоги. Та потім поволі мутант підняв кришку плетеного кошика. Він був з ручками – удома у Фінлі такі називали козубами. Род неохоче простягнув його, водночас заплющуючи свої червоні, закоростявілі повіки і повертаючи голову, наче очікував запотиличника.

Фінлі зазирнув усередину. Довго мовчав, а потім і сам розреготався і запропонував Пімлі подивитися. Начальник одразу зрозумів, що всередині, але що цей вміст означав, розкумекав не одразу. Потім у голові пронісся спогад про те, як він вичавив прища й запропонував Пімлі злизати кривавий гній, неначе вишукану закуску, що лишилася після вечірки. На дні Родового кошика лежала купка використаних серветок. «Клінекс».

– Таммі Келлі наказала тобі позбирати вранці сміття? – спитав Пімлі.

Род перелякано кивнув.

– І вона сказала тобі, що ти можеш узяти собі зі сміттєвих баків все, що припаде до душі?

Він думав, що Род збреше. Якби це сталося, він наказав би Фінлі дати брехунові урок чесності – віддухопелити як слід.

Але Род – Гейліс – зажурено похитав головою.

– Гаразд, – полегшено зітхнув Пімлі. Ранній ранок якось не викликав бажання когось бити й чути плач та виття. Вони псували людині сніданок. – Можеш іти зі своїми знахідками. Але наступного разу питай дозволу, бо будеш битий. Зрозумів?

Род енергійно закивав.

– Іди. Геть з мого дому й моїх очей!

Вони провели його поглядами, недоумка з кошиком зашмарканих серветок, які, поза всіляким сумнівом, він смакуватиме, наче солодку нугу. Кожен соромив іншого, щоб той зберігав серйозний вираз обличчя, поки нещасний скалічений нічий син не пішов. І лише потім вони розреготалися.

Фінлі О’Теґо гепнувся спиною об стіну, та так сильно, що одна з картин злетіла зі свого гвіздка, і сповз на підлогу, б’ючись в істериці сміху. Пімлі сховав обличчя в долоні й сміявся до кольок у чималому череві. Сміх зняв напруження, з яким кожен з них почав день, миттєво розвіяв його.

– Небезпечний хлопак! – сказав Фінлі, коли до нього повернулася здатність говорити, і витер мокрі від сліз очі пухнастою рукою-лапою.

– Шмаркледиверсант! – погодився Пімлі. Його обличчя було буряково-червоним.

Вони перезирнулися і знову зайшлися сміхом від полегшення, і заливалися ним, аж поки не розбудили економку на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала у своєму вузькому ліжку, слухаючи тих ка-меїв, і несхвально вдивлялася в темряву. На її думку, всі чоловіки були однакові, байдуже, якого кольору в них була шкіра.

Вийшовши надвір, г’юм-начальник і тахін, шеф безпеки, пліч-о-пліч покрокували Алеєю. А Дитя Родерика тим часом, низько похиливши голову, припустило через Північну браму. Серце шалено калатало в грудях. Він був на волосину від смерті! Еге ж! Якби Горностай запитав його: «Гейлісе, ти що-небудь сховав у будинку?», він би спробував збрехати, але де вже такому, як він, обдурити такого, як Фінлі О’Теґо. Нізащо в житті він би його не обманув! Його б одразу викрили, це точно. Але його не викрили, слава Ґану. Та куля, яку йому дав стрілець, тепер лежала, схована, в дальній спальні й тихо дзижчала сама до себе. Він поклав її в кошик для сміття, як йому й наказали, та прикрив чистими серветками з коробки, що стояла на раковині (це йому теж наказували). Про те, що він може взяти викинуті серветки собі, мови не було, але він просто не зміг опиратися їхнім вологим смачним пахощам. Але ж усе добре вийшло, чи не так? Атож! Бо замість ставити йому різні питання, на які він не зміг би відповісти, вони його засміяли і відпустили. Він хотів би знову вилізти на гору й погратися з пухнастиком, але сивий старий г’юм Тед сказав йому іти геть, далеко-далеко, коли він виконає свою роботу. А якщо почує стрілянину, Гейліс має сховатися і чекати, поки вона не закінчиться. А що почує – о так, жодних сумнівів. Адже він виконав те, про що просив його Роланд з Ґілеаду? Перша з гудючих куль тепер лежала в одному з гуртожитків, феверелі, ще дві були в Дамлі-Гаузі, де працювали Руйначі і відсиплялися після зміни охоронці, а остання лежала у будинку начальника… де його мало не зловили! Гейліс не знав, та й знати не хотів, для чого були ті гудючки. Він збирався втекти, якщо вдасться, то зі своєю подругою Гармою – от тільки б знайти її. Якщо почнеться стрілянина, вони сховаються в якійсь глибокій ямі й він поділиться з нею серветками. На деяких не було нічого, крім засохлого мила для гоління, але на інших були мокрі шмарклі й великі «кози», навіть через кришку кошика він відчував їхні спокусливі пахощі. Найбільшу серветку, на якій була кров, він збереже для Ґарми, а вона йому за це дозволить себе чпок-чпок. Гейліс покрокував швидше, всміхаючись від заманливої думки про те, як він буде чпок-чпокатися з Гармою.

Два

Сюзанна сиділа в «прогулянковому трайку», схованому за порожнім сараєм на півночі поселення, і спостерігала, як віддаляється Гейліс. Вона помітила, що нещасний скалічений сей всміхається сам до себе, а отже, все в нього було гаразд. Справді добра новина. Щойно він зник з поля зору, вона зосередила всю свою увагу на довіреному їй краї Алгул Сьєнто.

Їй було видно обидві кам’яні вежі (хоча від вежі ліворуч виднілася лише верхня половина, решту приховував схил пагорба). Стіни веж поросли якимось плющем. Радше культурного сорту, ніж диким, подумала Сюзанна, бо довколишня місцевість жодною рослинністю ока не тішила. На західній вежі у великому м’якому кріслі (схожому на «Лей-Зі-Бой») зручно вмостився охоронець. Біля поруччя східної вежі стояли тахін з головою бобра і ниций (а якщо то був г’юм, подумала Сюзанна, то збіса бридкий сучий син). Ці двоє розмовляли і вочевидь чекали на сирену, яка оголосить кінець їхньої зміни й сніданок у кафетерії. Між двома сторожовими вежами вона бачила потрійний ряд огорожі. Проміжки між дротом були досить широкі, щоб вартові могли походжати між рядів, не боячись смертоносного удару струму. Але цього ранку там нікого не було. Декілька фолькен, що вешталися в поселенні, обтягнутому дротом, нікуди не поспішали. І якщо млява сцена, що розкинулася перед її очима, не була найбільшим обманом століття, то Роланд мав рацію. Вони вразливі, як стадо жирних поросят, що їдять останній у житті сніданок перед бійнею: кам-кам-комала, свині реберця одібрали. Хоч стрільцям і не вдалося знайти радіокеровану зброю, вони таки з’ясували, що три рушниці науково-фантастичного вигляду мали перемикачі з написом «ІНТЕРВАЛ». На думку Едді, ті гвинтівки були лазерні. Джейк запропонував випробувати їх десь у такому місці, яке б не могли побачити з Девар-Тої, але Роланд одразу ж відкинув цю ідею. Вона вигулькнула минулого вечора, коли ка-тет, здавалося, вже всоте проходив свій план.

– Малий, він діло каже, – погодився Едді. – Ті клоуни можуть дізнатися, що ми стріляємо з цих лазерів, навіть якщо не чутимуть нас і не бачитимуть. Ми ж не знаємо, які коливання відстежує та їхня телеметрія.

Під покровом темряви Сюзанна поставила всі три «лазери» на триноги. І слушної миті збиралась повернути інтервальні перемикачі. Гвинтівки могли спрацювати, посилили б паніку, яку вони хотіли викликати в поселенні, а могли й не спрацювати. Але свого часу вона спробує – це все, що вона могла зробити.

Серце важко калатало. Сюзанна чекала на музику. На сирену. А якщо сничі, які підкинув Род, спрацюють так, як того бажав Роланд, – то й на пожежі.

– В ідеалі було б добре, якби вони вибухнули в ті п’ять-десять хвилин, коли відбуватиметься зміна варти, – сказав Роланд. – Усі бігатимуть туди-сюди, махатимуть своїм друзям, переповідатимуть плітки. Розраховувати на такий розвиток подій ми насправді не можемо, але сподіватися ніхто не заборонить.

Так, тільки це їм і лишалося… але бажання на одну купу, а лайно – на іншу, й буде видно, яка купа сповниться першою. Хай там як, вона сама мала вирішити, коли зробити перший постріл. Після того все відбуватиметься дуже швидко.

Будь ласка, Господи, допоможи мені обрати слушну мить.

Вона чекала, притискаючи ствол «койота» до заглибники над ключицею. Коли зазвучала музика (Сюзанна вирішила, що пісня досить схожа на «Це аморе»), вона схилилася вбік на сидінні свого «ПТС» і мимоволі натисла на гачок. Якби перед тим вона не поставила пістолет-кулемет на запобіжник, то випустила б чергу в стелю сараю і цим здійняла рейвах. Але Роланд був хорошим учителем, і гачок під її пальцем не ворухнувся. Проте серце забилося вдвічі – ні, втричі – швидше, і вона відчула, як під пахвами по боках струмує піт, хоч день і видався прохолодний.

Музику ввімкнули – це добре. Але музики було замало. Вона сиділа на сидінні «ПТС» і чекала на сирену.

Три

– Діно Мартіно, – майже нечутно сказав Едді.

– Гммм? – перепитав Джейк.

Прокравшись через кладовище старих локомотивів і вагонів, вони втрьох сховалися за товарним вагоном «СОО Лайн». Обоє його дверей були відчинені, і крізь отвір їм було видно огорожу, південні сторожові вежі й село Плезантвіль з його однією-єдиною вулицею. Шестирукий робот, який раніше був на Алеї, тепер перемістився сюди, катався Головною вулицею вперед-назад, повз старовинні химерні (й зачинені) крамниці, викрикуючи щось схоже на математичні рівняння на повну… горлянку?

– Діно Мартіно, – повторив Едді. Ліворуч від Джейка сидів і дивився вгору блискучими очима Юк. Едді нахилився й попестив його по голові. – Цю пісню співав Дін Мартін.

– Точно? – не повірив Джейк.

– Точно. Тільки ми її переспівали: «Коли-и міся-яць лягає на твої губи, як великий шматок гівна, це аморе…»

– Цить, – пробурмотів Роланд.

– А хіба вже повіяло димом? – спитав Едді.

Джейк і Роланд похитали головами. Роланд тримав свого великого револьвера з сандаловим руків’ям. Джейк озброївся АР-15, але сумка з Орізами знову висіла в нього через плече, і не просто так, на удачу. Якщо все складеться вдало, вони з Роландом невдовзі ними скористаються.

Чотири

Як і більшість людей, що мають «хатню обслугу», Пімлі Прентис не вбачав у своїх працівниках істот, що мають у житті якусь мету, амбіції, почуття – інакше кажучи, не мав їх за г’юмів. Поки було кому принести опівдні склянку віскі й поставити перед ним о шостій тридцять на тарілці відбивну (з кров’ю), він про них не думав узагалі. І неабияк здивувався б, якби почув, що Таммі (його економка) і Тасса (його слуга) ненавиділи одне одного. Адже в його присутності вони спілкувалися з підкресленою – хоч і прохолодною – повагою.

Але цього ранку, коли з прихованих гучномовців Алгул Сьєнто полилася мелодія «Це аморе» (у виконанні «Мільярда лагідних струн»), Пімлі не було вдома. Начальник саме крокував Алеєю в супроводі Джеклі, тахіна-техніка з головою ворона, і шефа безпеки. Вони обговорювали глибинну телеметрію, і Пімлі навіть не думав про будинок, з якого вийшов востаннє. Авжеж, йому й уві сні не могло привидітися, що Таммі Келлі (досі в нічній сорочці) і Тасса із Сонеша (досі в шовкових піжамних шортах) от-от мали зчепитися через запаси провіанту.

– Та ти подивися на це! – кричала Таммі. Вони стояли на кухні, яка потопала в темряві. То була велика кімната, але всі три електричні лампи на стелі перегоріли. У крамниці залишалося ще кілька лампочок, проте їх берегли для Читалки.

– На що дивитися? – Понуро. Кисло. І що то в нього на капризно вигнутих губах Купідона – помада? Таммі здалося, що так.

– А ти не бачиш порожніх місць на полицях? – обурено спитала вона. – Роззуй очі! Тушкованої квасолі вже нема…

– Ти ж знаєш, він її не їсть…

– І тунець теж закінчився. Що, скажеш, і його він не їсть? Та він його їстиме, поки з вух не полізе, і ти це знаєш!

– А ти не можеш…

– Супу нема…

– Чорта з два його нема! – вереснув він. – Подивися сюди, і туди, і ту…

– І нема «Кемпбелз Таматер», які він найбільше любить, – перебила вона його, не на жарт розпаляючись і присуваючись ближче. Ще ніколи в їхніх сварках не доходило до бійки, але Тасса здогадувався, що сьогодні може бути якраз той день. Швидше б це сталося, о-о! З яким задоволенням він зацідить у пику цій старій жирній язикатій суці! – Ти бачиш десь тут «Кемпбелз Таматер», Тассо звідки-ти-там?

– А сама що, коробки консервів не донесеш? – Він і собі приступив ближче. Тепер вони стояли майже лоб у лоб, і попри те, що економка була опасиста, а юнак худий, як тростина, не схоже було, щоб начальників слуга її боявся. Таммі кліпнула, і вперше, відколи Тасса причовгав на кухню (чашку кави собі налити, і все), на її обличчі промайнув якийсь дивний вираз: не роздратування, а якась нервовість, може, навіть страх. – Така немічна стала, Таммі звідки-ти-там, що навіть коробки супових консервів з крамниці не притягнеш?

Уражена, вона випросталася на повен зріст. Її щелепа (масна й лиснюча від нічного крему) затремтіла від обурення.

– Носити харчі з крамниці – робота слуги! Ти дуже добре це знаєш!

– Але хто сказав, що ти не можеш допомогти? Я вчора підстригав його газони, сама знаєш, і бачив, як ти розвалилася в своєму улюбленому кріслі зі склянкою чаю з льодом, я все бачив.

Втративши останні краплини страху, вона спалахнула від люті.

– Я теж маю право на відпочинок! Я присіла, бо щойно вишарувала підлогу…

– А мені здалося, що це зробив Доббі, – кольнув він. Доббі був хатнім роботом, якого називали «ельфом-домовиком», старим, але доволі вправним.

Таммі розпалилася ще більше.

– Та що ти знаєш про хатню роботу, ти, гидотний малий гомик?

Зазвичай бліді щоки Тасси залила червона барва. Він би й незчувся, як руки самі стислися в кулаки, якби не вп’ялися у долоні доглянуті нігті. Йому спало на думку, що ця дріб’язкова шарпанина просто безглузда перед лицем тієї чорноти, яка вже зовсім скоро поглине їх усіх. Вони просто два ідіоти, що сваряться й лають одне одного на краю прірви, але йому було байдуже. Стара свиноматка стільки років до нього присікувалася, і причина вилізла тільки зараз. Нарешті ці слова зірвалися, і все стало на свої місця.

– То от чому я тебе так нервую, сей? – м’яко і вкрадливо спитав він. – Бо я цілую палку замість тицяти нею в дірку, і все?

Розквітлі на щоках Таммі Келлі троянди запалахкотіли, як смолоскипи. Так далеко вона заходити не хотіла, але тепер, якщо вже вона цю тему зачепила – вони зачепили, бо в сварці була і його провина, – то не відступиться. Хай їй грець, якщо відступиться.

– У Біблії начальника написано, що мужолозтво – це гріх, – обурено промовила вона. – Я сама про це читала, так. У книзі Левит, у третій главі, вірш…

– А що в книзі Левит сказано про гріх обжирання? – поцікавився він. – Що там пишуть про бабу з цицьками, як подушки, і дупою завбільшки з кухонний сті…

– Не чіпай моєї дупи, членосмоктун малий!

– Я принаймні можу знайти собі чоловіка, – недбалим тоном сказав він. – І не мушу лягати в ліжко зі щіткою для пилу…

– Не смій! – пронизливо скрикнула вона. – Стули свою брудну пельку, поки я її тобі не стулила!

– …щоб познімати павутину зі своєї поцьки, а потім…

– Я тобі зуби повибиваю, якщо ти не…

– …потицяти пальцем у свою стару змучену дірку. – Тут йому спало на думку ще образливіше слово. – Свою стару змучену брудну дірку!

Вона теж стисла руки в кулаки, великі, значно більші, ніж у нього.

– Принаймні я ніколи…

– Я тебе прошу, сей, більше нічого не кажи.

– …не дозволяла якомусь старому брудному… старому… брудному…

Вона розгублено замовкла і втягнула носом повітря. Тасса теж принюхався і зрозумів, що цей запах з’явився не щойно. Він ширився майже від самого початку їхньої суперечки, але тепер посилився.

– Ти відчуваєш… – почала Таммі.

– …дим! – закінчив він, і вони стривожено перезирнулися, забувши про сварку за п’ять секунд до того, як вона переросла в бійку. Таммі перевела погляд на старий плакат, що висів біля плити. Такі плакати було розклеєно по всьому Алгул Сьєнто, бо більшість будинків поселення були з дерева. Старого дерева. «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» – йшлося на ньому.

Десь поблизу (у задньому коридорі) голосно і лячно завила сирена одного з детекторів диму, які ще працювали. Таммі поквапилася в комору, де лежав вогнегасник.

– Візьми ще один у бібліотеці! – закричала вона, і Тасса без нарікань помчав виконувати наказ. Пожежа була єдиним, чого боялися всі.

П’ять

Ґескі О’Теґо, заступник начальника служби безпеки, стояв у вестибюлі Феверел-Холу, гуртожитку, що знаходився одразу за Дамлі-Гаузом, і розмовляв з Джеймсом Кеґні. Кеґні був рудоволосий кан-тої, котрий полюбляв сорочки в стилі вестерн і чоботи на підборах, завдяки яким він зі своїм зростом п’ять футів п’ять дюймів був вищий на три дюйми. Обидва тримали в руках планшети з затискачами для паперу й обговорювали необхідні зміни в охороні Дамлі на наступний тиждень. Шість охоронців, яких призначили на другу зміну, злягли з г’юмською хворобою, що її Ґанглі, лікар поселення, назвав «свинкою». У Краї Грому хворіли всі – через повітря, це знали всі, а ще через отруйні залишки діяльності давнього люду, – але це завжди завдавало купу неприємностей. Ґанглі казав, що їм ще пощастило уникнути справжніх епідемій, таких як Чорна смерть чи Гаряча трясучка.

За їхніми спинами на брукованому майданчику за Дамлі-Гаузом тривала вранішня гра в баскетбол: команда охоронців – тахінів і кан-тої (які мали заступити на свою зміну, щойно прозвучить сирена) – проти різнорідної команди Руйначів. Ґескі спостерігав, як Джої Растосович кинув м’яча з-за триочкової лінії і той зі свистом розсік повітря. М’яч перехопив Трампас і вивів його з меж досяжності, на мить піднявши кепку, щоб під нею почухати. Ґескі недолюблював Трампаса, бо той занадто симпатизував талановитим тваринам, яких мав охороняти. Неподалік сидів на сходах гуртожитського ґанку і спостерігав за грою Тед Бротіґен. Як завжди, цмулячи «нозз-а-лу» з бляшанки.

– Ну то й хрін з ним, – сказав Джеймс Кеґні тоном людини, яка пошвидше хоче закінчити нудну розмову. – Якщо ти не проти на день-два зняти кілька г’юмів з патрулювання периметра…

– А чому Бротіґен сьогодні так рано встав? – перебив його Ґескі. – Він же вічно вилежується до полудня. І той хлопчисько, з яким він дружить. Як його звати?

– Ерншо? – Ще Бротіґен водив дружбу з тим недоумком Руїсом, але Руїс хлопчиськом не був.

Ґескі кивнув.

– Еге ж, точно, Ерншо. Він сьогодні на чергуванні. Я вже бачив його в Читалці.

Кеґу (як називали його друзі) було глибоко начхати на те, чому Бротіґен піднявся з ранніми пташками (хоча не те щоб у світі, у Краї Грому так точно, лишилося багато пташок). Він хотів пошвидше розібратися з розкладом чергувань, щоб нарешті піти в Дамлі й з’їсти тарілку яєшні. Йому казали, що хтось із Родів десь знайшов свіжу зелену цибульку, і…

– Кегу, відчуваєш запах? – раптово спитав Ґескі О’Теґо.

Кан-тої, що величав себе Джеймсом Кеґні, хотів було спитати, чи Ґескі не перднув, але раптом йому стало не смішно. Бо він справді щось відчув. Дим?

Кеґ подумав, що так.

Шість

Тед сидів на холодних східцях Феверелу, вдихав смердюче повітря і слухав, як поливають один одного лайкою на баскетбольному майданчику тахіни і г’юми. (Але не кан-тої – ті відмовлялися опускатися до такої вульгарності.) Його серце билося важко, але не швидко. Якщо він і повинен був перейти якийсь Рубікон, то зробив це вже давно. Можливо, того вечора, коли ниці люди забрали його з Коннектикуту, але швидше за все – того дня, коли підійшов до Дінкі з пропозицією звернутися до стрільців, які, за словами Шимі Руїса, були неподалік. Зараз він відчував збудження (був заведений, як сказав би Дінкі), але чи нервувався? Ні. Нерви, подумав він, для тих, хто ще не наважився остаточно.

Він чув, як позаду один ідіот (Ґескі) питав у другого ідіота (Кеґні), чи той відчуває якийсь запах, і одразу зрозумів, що Гейліс виконав своє завдання. Гра почалася. Тед сягнув рукою в кишеню й витяг клапоть паперу. На ньому був написаний рядок: ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ.

Він зосереджено дивився на аркуш – готувався транслювати.

За його спиною, у великій кімнаті Феверелу, лунко, по-віслючому, заверещав детектор диму.

«Почалося, почалося», – подумав він і подивився на південь, туди, де, як він сподівався, засів перший стрілець – жінка.

Сім

Пройшовши три чверті шляху до Дамлі-Гауза, начальник Прентис зупинився. Обабіч нього непорушно застигли Фінлі й Джеклі. Сирена ще не прозвучала, але ззаду розлягалося пронизливе завивання. А щойно вони почали розвертатися в той бік, як з протилежного боку поселення, де були гуртожитки, донеслося таке саме виття.

– Що, в біса… – почав Пімлі.

…відбувається – так він хотів закінчити, але саме цієї миті в парадні двері будинку начальника тюрми вилетіла Таммі Келлі, а слідом за нею мчав Тасса, його слуга. Обоє відчайдушно розмахували руками.

– Пожежа! – кричала Таммі. – Пожежа!

«Пожежа? – здивувався Пімлі. – Але це неможливо. Бо якщо я чую детектор диму зі свого будинку і детектор диму з гуртожитку, тоді…»

– Мабуть, фальшива тривога, – сказав він Фінлі. – У цих детекторах диму таке трапляється, коли батарейки…

Не встиг він виголосити цю підбадьорливу думку, як з вікна будинку начальника вилетіли шибки, а слідом за ними назовні вирвався язик помаранчевого полум’я.

– О боги, – пронизливо закричав Джеклі. – Пожежа!

У Пімлі відвисла щелепа. І раптом озвався ще один детектор, його звуки були більше схожі на гучний кашель чи гикавку. Господи всемогутній, Ісусе, та це ж у Дамлі-Гаузі! Певна річ, нічого не може трапитися у…

– Бос, – Фінлі О’Теґо рішуче взяв його за лікоть. – Бос, – його голос прозвучав досить спокійно. – У нас неприємності.

Перш ніж Пімлі встиг відповісти, завила сирена, сигналізуючи початок нової зміни. І зненацька він збагнув, якими беззахисними вони будуть наступні сім хвилин. Вразливими в усіх значеннях цього слова.

Допускати слово «атака» в свої думки він відмовлявся. Принаймні поки що.

Вісім

Дінкі Ерншо сидів у великому м’якому кріслі і нетерпляче чекав, коли ж нарешті почнеться забава. Йому здавалося, що він нудиться без діла вже цілу вічність. Зазвичай перебування в Читалці додавало йому наснаги – чорт, та тут усі заряджалися енергією, то був ефект «доброго розуму», – але сьогодні він лише відчував, як дедалі тугіше натягуються дроти напруги, стискаючись у животі в клубок. Він розумів, що з балконів униз поглядають кан-тої і тахіни, які користуються хвилею розумового піднесення, але його не турбувало, що хтось із них може прочитати його думки. Від цього, принаймні він був убезпечений.

Невже нарешті пожежна сигналізація? Десь так із Феверелу?

Можливо. А може, й ні. Бо ніхто більше не озирався.

«Стоп, – подумав він. – Тед попереджав, що чекати буде важко, адже так? Принаймні Шимі в безпеці. Шимі в своїй кімнаті, а в Корбет-Холі пожежі не буде. Тож заспокойся. Розслабся».

І все-таки то була пожежна сигналізація. Дінкі був у цьому впевнений. Ну… майже впевнений.

На руках у нього лежала розгорнута книжка кросвордів. Останні п’ятнадцять хвилин він вписував у клітинки абищо, не вчитуючись у питання. Тепер же написав угорі сторінки великими темними друкованими літерами: ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ, ВИ НЕ ПОСТРА

Цієї миті десь нагорі, напевно, в західному крилі, озвалася пожежна сигналізація. Кілька Руйначів, котрих грубо вирвали з глибокої концентрації, зойкнули від тривоги та подиву. Дінкі теж зойкнув, але від полегшення. А заразом і чогось більшого. Від радості? Так, це відчуття дуже схоже було на радість. Бо, коли завила пожежна сигналізація, він відчув, що потужне дзижчання «доброго розуму» перервалося. Надприродна об’єднана сила Руйначів дала збій, як електрична проводка від перевантаження. І бодай на мить нищення Променя припинилося.

А тим часом Дінкі мав завдання. Чеканню край. Він підвівся, не звертаючи уваги на книжку кросвордів, що впала на турецький килим, і спрямував силу думки на Руйначів, які зібралися в кімнаті. Зробити це було неважко: з Тедовою допомогою він дотепер тренувався в цьому щодня. А якщо це подіє? Якщо Руйначі прочитають цю думку і передадуть ланцюжком далі, надаючи пропозиції Дінкі силу команди? Що ж, тоді вона лише зміцніє. Вона стане домінантою в новому образі доброго розуму.

Принаймні була така надія.

(НАРОД ПОЖЕЖА В БУДІВЛІ ПОЖЕЖА)

Неначе на підтвердження, десь щось вибухнуло і з вентиляційних панелей став просочуватися димок. Руйначі роззиралися навколо круглими очима, деякі вже зводилися на ноги.

І Дінкі передав:

(НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ НЕ ПАНІКУЙТЕ УСЕ ДОБРЕ ПІДНІМАЙТЕСЯ)

Він показав їм подумки ідеально чітке, відпрацьоване зображення північних сходів і додав до нього образ вервечки Руйначів. Руйначі, що підіймалися північними сходами. Руйначі, що перетинали кухню. Тріскотнява вогню, запах диму, але все це йшло з західного крила, де були спальні охоронців. І чи міг хто-небудь засумніватися у правдивості цієї телепатичної трансляції? Чи почали б з’ясовувати, хто її передає і навіщо? Тільки не зараз. Зараз вони були просто налякані. Зараз вони хотіли, щоб хтось сказав їм, що робити, і цей хтось був Дінкі Ерншо.

(ПІВНІЧНІ СХОДИ ПІДІЙМАЙТЕСЯ ПІВНІЧНИМИ СХОДАМИ І ВИХОДЬТЕ НА МОРІЖОК)

Подіяло. Вони пішли. Як вівці за бараном чи кобили за жеребцем. Деякі вже розібрали дві головні ідеї

(БЕЗ ПАНІКИ БЕЗ ПАНІКИ)

(ПІВНІЧНІ СХОДИ ПІВНІЧНІ СХОДИ)

і передавали їх далі. А ще краще було те, що Дінкі почув ці думки й згори – від кан-тої й тахінів, що спостерігали з балконів.

Ніхто не побіг і не запанікував, але вихід північними сходами почався.

Дев’ять

Сюзанна сиділа на своєму «ПТС» і визирала з вікна сараю, вже не переймаючись тим, що її можуть помітити. Завивали щонайменше три детектори диму, ще гучніше ухкала пожежна сигналізація – Сюзанна була певна, що спрацювала вона в Дамлі-Гаузі. Немовби у відповідь, з Плезантвіля донеслися пронизливі електронні гудки, до яких долучилося калатання дзвонів.

Оскільки все це відбувалося на півдні, не дивно, що жінка на півночі Девар-Тої бачила лише спини трьох охоронців у порослих плющем сторожових вежах. Троє здавалися мізерною кількістю, але то було лише п’ять відсотків від загалу. Сякий-такий початок.

Сюзанна подивилася в приціл на одного з них і подумки проказала молитву. Боже, допоможи прицілитися… і не схибити.

Скоро.

Це станеться скоро.

Десять

Фінлі ухопив начальника за лікоть, але Пімлі скинув його руку і знову рушив у бік будинку, не вірячи власним очам: з усіх вікон на лівій стіні валив дим.

– Бос! – закричав Фінлі й знову вхопив начальника за руку. – Бос, за будинок не хвилюйтесь! Руйначі – от про кого нам слід потурбуватися! Руйначі!

Те, на що не спромоглися слова, зробило лячне виття пожежної сигналізації Дамлі-Гауза: воно пробилося до свідомості Пімлі, але це зробило. Він повернувся в той бік і на мить зустрівся поглядом з маленькими пташиними очицями Джеклі. У них він не побачив нічого, крім паніки, яка, хоч як це не дивно, самого Пімлі привела в стан рівноваги. Звідусіль лунали завивання сирен і гудків. І серед них чітко виділявся один пульсуючий сигнал, якого він ніколи в житті не чув. Він долинав з боку Плезантвіля?

– Ходімо, бос! – ледве не благав Фінлі О’Теґо. – Треба перевірити, чи все гаразд із Руйначами…

– Дим! – закричав Джеклі й забив темними (і ні до чого не придатними) крильми. – Дим у Дамлі-Гаузі, дим у Феверелі!

Пімлі проігнорував його. Він витяг з кобури «миротворця», на мить подумавши, що за лихе передчуття змусило його взяти сьогодні зброю. Цього він не знав, але був радий, що револьвер приємно обтяжує руку. За спиною в нього голосили Тасса й Таммі, та на цю парочку він теж не звертав уваги. Серце ледь не вискакувало з грудей, але він знову був спокійний. Фінлі мав рацію. Найважливішими зараз були Руйначі. Слід подбати про те, щоб не втратити третину навчених екстрасенсів у пожежі від несправної проводки чи непродуманої диверсії. Він кивнув до шефа служби безпеки, й вони побігли до Дамлі-Гауза, а слідом з пронизливими вересками, лопочучи крильми, неначе втікач з якогось мультфільму «Ворнер Бразерс», мчав Джеклі. Десь угорі горлав Гескі. А потім Пімлі О’Нью-Джерсі почув звук, від якого холод пронизав його до кісток, швидке чу-чу-чу. Постріли! Якщо якийсь клоун відкрив стрільбу по його Руйначах, то бачать боги, голова цього клоуна вже ввечері теліпатиметься на палі. Те, що об’єктом нападу стали не Руйначі, а охоронці, ще не спало на думку ні йому, ні хитрішому Фінлі. Забагато подій відбувалося, і відбувалося надто швидко.

Одинадцять

На південному краю поселення Девар від синкопованого звуку сирен мало не лускалися барабанні перетинки.

– Господи, – сказав Едді й не почув себе.

Охоронці в південних вежах стояли спинами до них і дивилися на північ. Диму Едді ще не бачив. Можливо, охоронцям з їхніх високих оглядових пунктів було видно краще.

Роланд узяв Джейка за плече і жестом показав на товарний вагон «СОО Лайн». Джейк кивнув і проліз під вагоном. За ним хвостиком подався Юк. Роланд виставив обидві долоні вперед, наказуючи Едді залишатися на місці, й поліз слідом. На протилежному боці хлопчик і стрілець випросталися, стали пліч-о-пліч. Вартовим було б дуже добре їх видно, якби їхню увагу не відвернули детектори диму й пожежна сигналізація в поселенні.

Зненацька фасад будівлі «Плезантвільської компанії металовиробів» опустився в землю. З гаража, який за ним ховався, вилетіла роботокерована пожежна машина, уся яскраво-червона, блискуча, з хромованими деталями. Посередині видовженого корпусу пульсував ряд червоних лампочок, і голос із гучномовця кричав: «ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! ЇДЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ „БРАВО“! ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! ДОРОГУ КОМАНДІ ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ!»

У цій частині Девару не повинні були пролунати постріли. Поки що не повинні. Налякані мешканці Алгул Сьєнто мали вважати, що південний бік поселення безпечний: не хвилюйтеся, ось вам прихисток від сьогоднішнього несподіваного дощу з лайна.

Стрілець витяг Орізу з Джейкового запасу і кивнув, щоб хлопчик теж узяв собі тарілку. Потім показав на охоронця на вежі праворуч і знову на Джейка. Той кивнув, зайняв позицію готовності й чекав од Роланда відмашки.

Дванадцять

«Щойно почуєш сирену, яка сигналізує про початок нової зміни, – інструктував її Роланд, – починай. Завдай якомога більше шкоди, але, заради твого батька, не дозволяй їм зрозуміти, що вони мають справу лише з однією людиною!»

Можна подумати, була потреба про це нагадувати.

Вона могла зняти трьох вартових на вежі ще поки сирена вила, але чомусь вирішила зачекати. І вже за кілька секунд зраділа своєму рішенню. Задні двері котеджу в стилі королеви Анни розчахнулися так рвучко, що мало не злетіли з горішньої завіси. І звідти повалили Руйначі, у паніці чіпляючись руками за тих, хто йшов попереду («І це ті, що нищать усесвіт, – подумала Сюзанна. – Отара овець»), а серед них вона помітила півдюжини потвор з головами тварин і щонайменше чотирьох тих моторошних гуманоїдів у масках.

Першим Сюзанна застрелила охоронця на західній вежі й перевела приціл на пару в східній вежі ще до того, як труп першої жертви в битві за Алгул Сьєнто з мізками, що текли з голови йому по щоках, перевалився через поруччя і впав на землю. Пістолет-кулемет «койот», налаштований на стрільбу короткими чергами, випльовував кулі трикратними пострілами: Чу! Чу! Чу!

Тахін і ниций у східній вежі стрімко розвернулися проти годинникової стрілки обличчям один до одного, як фігури в танці. Тахін упав на вузький місток, що оперізував верхівку вежі, ницого кинуло на поруччя, він перевалився через них і полетів головою на землю. Сюзанна почула хрускіт, з яким зламалася його шия.

Двоє з отари Руйначів помітили падіння бідолахи і закричали.

– Підніміть руки! – То був Дінкі, вона впізнала голос. – Якщо ви Руйнач, підніміть руки!

Ніхто навіть не поставив під сумнів, чи потрібно це насправді. За таких обставин будь-хто впевнений у своїх діях користувався беззаперечним авторитетом. Деякі Руйначі (але поки що не всі) попідносили руки. Та Сюзанна цього не потребувала. Відрізнити овець від козлів вона могла й без піднятих рук. Її зір набув моторошної ясності.

Вона перевела важіль скорострільності з КОРОТКОЇ ЧЕРГИ на ОДИНИЧНИЙ ПОСТРІЛ і заходилася винищувати охоронців, що вийшли з Читалки разом з Руйначами. Тахін… кан-тої, в нього стріляй… жінка-г’юм, але її не чіпай, вона Руйнівниця, хоч і не тримає рук догори… не питай, звідки я це знаю, я просто знаю, і все…

Сюзанна натиснула на гашетку «койота», і голова г’юма біля жінки в яскраво-червоних слаксах розлетілася бризками крові й кісток. Руйначі заверещали, як діти, вибалушеними очима роззираючись навколо, не опускаючи рук. І тут Сюзанна знову почула Дінкі, та тільки не фізичний його голос, а ментальний, і до того ж набагато гучніший:

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

І то був сигнал для неї вийти з укриття й почати рухатись. Вона застрелила вісьмох посіпак Багряного Короля, враховуючи тих трьох, що були на вежах (хоча важко було назвати це досягненням, зважаючи на їхню паніку), і більше нікого з охоронців не бачила, принаймні поки що.

Сюзанна ввімкнула двигун «ПТС» і покотила до іншого покинутого сараю. Махина так рвонула з місця, що жінка мало не злетіла з сидіння, більше схожого на велосипедне. Намагаючись стримати сміх (втім, безуспішно), вона закричала на всю горлянку неприємним, як вереск стерв’ятника, голосом Детти:

– Пішли звідси, сучі діти! На південь! Руки вгору, щоб ми могли відрізнити вас від поганців! Усі, хто не підніме рук, отримають кулю в голову! Щоб ви мені не сумнівались!

Вона заїхала в двері іншого сараю, трицикл зачепився шиною за одвірок, але не настільки сильно, щоб перекинутись. І слава Богу, бо підняти його самотужки їй би не стало сил. У цьому сараї на тринозі стояв один з «лазерів». Вона перевела перемикач у положення «УВІМК» і не встигла замислитися, що ж їй робити з інтервальним перемикачем, як з дула зброї вирвався промінь червонувато-фіолетового світла, прорізав повітря понад потрійною огорожею і зробив діру в горішньому поверсі Дамлі-Гауза. На Сюзаннин погляд, діра не поступалася розміром отвору від артилерійського снаряду, випущеного по прямій.

«Це добре, – подумала вона. – Треба і решту пустити в дію».

Але вона не була певна, чи є для цього час. Інші Руйначі вже підхопили пропозицію Дінкі й передавали повідомлення далі:

(НА ПІВДЕНЬ! РУКИ ВГОРУ! НЕ ПОРАНЯТЬ!)

Вона перемістила важіль «койота» і для переконливості дала довгу чергу по горішньому поверсі найближчого гуртожитку. Кулі свистіли й рикошетили. Сипалося скло. Руйначі закричали й у паніці, з піднятими руками, побігли вздовж стіни Дамлі-Гауза. З-за рогу вийшов Тед. Його годі було не помітити, бо він ішов проти течії. Вони з Дінкі обійнялися, потім підняли руки й приєдналися до потоку Руйначів, що плинув на південь, Руйначів, які найближчим часом мали втратити свій статус надважливих персон і стати просто втікачами, що силкуватимуться вижити в темному отруєному краї.

Сюзанна застрелила вісьмох, але цього було не досить. Її опанував голод, той сухий голод. Її очі бачили все. Вони пульсували в очницях, і боліли, і помічали кожну дрібницю. Вона сподівалася, що з-за рогу Дамлі-Гауза вигулькнуть інші охоронці: тахіни, ниці люди чи г’юми.

Вона жадала продовження.

Тринадцять

Шимі Руїс мешкав у Корбет-Холі, гуртожитку, який Сюзанна полила вогнем зі ста куль щонайменше. Якби він лежав у ліжку, то його майже напевне чекала б смерть. Але він укляк біля підніжжя: молився за те, щоб з його друзями нічого не сталося. Коли з вікна вилетіли шибки, він навіть не підвів голови, а просто став молитися з подвійним запалом. Він чув думки Дінкі

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ)

вони пульсували у нього в голові, потім їхній потік став з’єднуватися з іншими

(ПІДНЯВШИ РУКИ)

зливаючись у річку. А потім з’явився голос Теда, і він не просто вторував іншим, він їх розширював, перетворював річку думок

(ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

на океан. Сам не усвідомлюючи, що робить, Шимі змінив слова молитви. «Отче наш» перетворилося на «Ідіть на південь, піднявши руки; вас не поранять». І промовляти їх він не перестав, навіть коли за Дамлі-Гаузом оглушливо вибухнула цистерна з пропаном.

Чотирнадцять

Ґанглі Трістум (для вас доктор Ґанглі, кажу спасибі) з багатьох поглядів був людиною, якої в Дамлі-Гаузі боялися найбільше. Кан-тої, котрий – всупереч поширеній традиції – взяв собі ім’я й прізвище тахіна, а не людини, керував лазаретом, що займав третій поверх західного крила, залізною рукою. І на роликових ковзанах.

Коли Ґанглі сидів у себе в кабінеті й працював з паперами чи був на викликах (здебільшого навідуючи шмаркатих Руйначів у гуртожитках), у лазареті всі почувалися доволі вільно й розслаблено. Та варто було йому вийти, як усі без винятку: медсестри, санітари й пацієнти, – шанобливо (й стривожено) замовкали. Новачок міг би лише посміятися, уперше побачивши присадкуватого, темношкірого недочоловіка з важкою щелепою, що повільно ковзав на роликах центральним проходом між ліжок, згорнувши руки на стетоскопі, що лежав на грудях, з краями білого халата, що майоріли позаду (один з Руйначів якось охарактеризував його таким чином: «Він виглядає, як Джон Ірвінг після невдалої підтяжки лиця»), Втім, той, кого Ґанглі піймав би за висміюванням, більше не сміявся б. У доктора Ґанглі був справді гострий язик, і ніхто не смів безкарно піднімати на глум його ковзани.

Але тепер, замість ковзати, він безладно літав проходами. Сталеві колеса (бо його ковзани було виготовлено задовго до появи роликів) гримотіли по дерев’яній підлозі.

– Усі документи! – кричав він. – Чули мене?.. Якщо я загублю хоч одну історію хвороби в цьому хріновому гармидері, одну кляту історію хвороби, я пообідаю чиїмись очима і зап’ю їх чаєм!

Пацієнтів, певна річ, уже не було. Щойно зазвучав перший детектор і перша цівка диму просочилася в лазарет, він наказав підняти їх з ліжок і відвести вниз сходами. Чимало санітарів (боягузи нещасні, він запам’ятав їх усіх поіменно і, коли настане час, збирався подати детальний звіт) втекли разом із хворими, але п’ятеро залишилися, включаючи його особистого помічника, Джека Лондона. Ґанглі пишався ними, хоча його погрозливий голос, поки він катався туди й назад проходом крізь дим, що дедалі густішав, нічим цього не виказував.

– Збирайте документи, чули? Глядіть мені усі позбирайте, клянуся всіма богами, що ходили і повзали по цій землі! Глядіть мені!

У вікно стрелив червоний промінь світла. Його випустили з якоїсь зброї, бо скляна стіна, що відділяла його кабінет від палати, розлетілася на друзки, а улюблене м’яке крісло почало тліти.

Ґанглі пірнув під лазерний промінь і, не пригальмовуючи, покотив далі.

– Твою ж! – закричав один із санітарів. То був г’юм, надзвичайно бридкий, з вибалушеними очима і блідим обличчям. – Що, в біса, то було?

– Та яка різниця! – заревів Ґанглі. – Яка різниця, що то було, сракопикий ти клоун! Документи збирай! Збирай мої довбані папери!

Звідкілясь – чи не з Алеї? – долинуло деренчання й брязкіт якоїсь рятувальної машини.

– ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! – почув Ґанглі. – ЇДЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!

Ґанглі й не підозрював, що існує така річ, як команда пожежного реагування «Браво», але вони багато чого не знали про поселення, в якому жили. Та що там, він міг користуватися заледве третиною приладів у власній операційній! Хоча байдуже, зараз важливо було…

Не встиг він закінчити думку, як на кухні вибухнули газові балони. Колосальний вибух прогримів, здавалося, просто під ними, і Ґанглі Трістума жбурнуло в повітря. Металеві колеса його роликів шалено крутилися. Інших підкинуло теж, і вся задимлена кімната зненацька сповнилася літаючих папірців. Дивлячись на них, знаючи, що папери згорять і він буде щасливчик, якщо не згорить разом з ними, доктор Ґанглі чітко усвідомив: кінець настав рано.

П’ятнадцять

Телепатична команда

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ. ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

барабанним дробом зазвучала в голові у Роланда. Час. Він кивнув Джейкові, й полетіли Орізи. Їхній моторошний свист у загальній какофонії був майже нечутний, втім, один з охоронців, напевно, щось розчув, бо почав було розвертатися, але саме цієї миті тарілка відітнула йому голову й та, здивовано тріпочучи віями, полетіла через спину вниз. Обезголовлене тіло зробило два кроки і перевалилося через поруччя, з шиї ринув струмінь крові. Інший охоронець уже лежав унизу.

Едді легко перекотився під вагоном «СОО Лайн» і стрибком звівся на ноги вже на боці поселення. З пожежної станції, схованої за фасадом магазину металовиробів, вилетіли ще дві автоматизовані пожежні машини. Коліс у них не було – здавалося, що пересувалися вони на повітряних подушках. Десь ближче до північного краю університетського містечка (бо саме з ним Едді вперто порівнював Девар-Тої) прогримів вибух. Добре. Прекрасно.

Двома тарілками з Джейкового запасу, що невпинно зменшувався, Роланд і хлопчик проробили діру в потрійній огорожі. Там, де до неї було підведено струм, зашипіло, і зашкварчало, і блимнуло синім вогнем. Потім вони ввійшли в поселення. Рухаючись швидко і не розмовляючи, пробігли вони повз сторожові вежі, на яких тепер не було вартових. Юк біг по п’ятах за Джейком. Зараз вони були в провулку між аптечним магазином Генрі Ґрема і плезантвільською книгарнею.

Біля виходу на Головну вулицю вони роззирнулися навколо і побачили, що на ній нема нікого, хоча в повітрі ще висів сильний електричний запах (наче в метро, подумав Едді) від останніх двох пожежних машин, від якого лише дужчав загальний сморід. Віддалік заливалися пожежні сигналізації і детектори диму. Тут, у Плезантвілі, Едді не міг позбутися невідчепної асоціації з Головною вулицею Діснейленду: жодного тобі сміття в канавах, жодних непристойних написів на стінах, немає навіть пилюки на дзеркальних вітринах. Саме сюди приходили Руйначі, коли в них прокидалася ностальгія за Америкою, подумалося йому. Але хіба їм не хотілося чогось реалістичнішого, ніж це пластмасово-фантастичне застигле життя? Може, коли на тротуарах і в крамницях траплялися люди, тут було веселіше, але не вірилося. Принаймні йому не вірилося. Можливо, то був шовінізм міського хлопця.

Через дорогу від них вишикувалися в ряд «Взуття Плезантвіля», «Мода веселого Парижа», «Волосся сьогодні» і кінотеатр «Перлина» (ЗАХОДЬТЕ, У НАС ПРОХОЛОДНО – обіцяла розтяжка під маркізою). Роланд махнув рукою, показуючи Едді та Джейку, що вони перейдуть на той бік. Саме там, якщо все піде так, як він сподівався (а такого не бувало майже ніколи), вони і влаштують свою засідку. Пригинаючись, вони перетнули вулицю, Юк не відставав від Джейка ні на крок. Поки що все йшло як по маслу, і це змушувало стрільця по-справжньому непокоїтись.

Шістнадцять

Будь-який загартований у боях генерал вам скаже, що навіть у невеликій битві (як-от ця) завжди настає момент, коли порушується злагодженість подій і логічна послідовність і зникає реальне відчуття того, як просувається бій. Усі ці подробиці пізніше відтворюють історики. Можливо, історія саме тому й існує, що є потреба підтримувати міф про послідовність подій.

Але зараз не про це. Розвиток подій сягнув тієї точки, коли битва за Алгул Сьєнто стала жити власним життям, і все, що я зараз можу, – вказувати то на одне, то на інше й сподіватися, що з цього всеохопного хаосу ви зможете вибудувати власний порядок.

Сімнадцять

Трампас, замучений екземою ниций, котрий так необачно розкрив Тедові велику таємницю, метнувся до вервечки Руйначів, що тікали з Дамлі-Гауза, і вхопив одного з них, сухорлявого і лисіючого колишнього теслю на ім’я Берді Маккан.

– Берді, що таке? – закричав Трампас. На ньому був захисний капелюх, що притлумлював телепатичний сигнал. – Що відбувається, ти зн…

– Стріляють! – закричав, вириваючись, Берді. – Стріляють! Вони там! – Він показав кудись назад.

– Хто? Скіль…

– Стережіться, ідіоти, вона не загальмує! – закричав Ґескі О’Теґо десь за спинами у Трампаса й Маккана.

Трампас озирнувся і нажахано побачив, як центральним проходом Алеї на повній швидкості летить пожежна машина: блимають червоні лампи, ззаду чіпляються два сталеві роботи-пожежники. Пімлі, Фінлі й Джеклі відскочили вбік. Тасса, хлопець-слуга, також. Але Таммі Келлі впала на траву обличчям униз, і довкола неї розтеклася калюжа крові. Її розчавила пожежна команда «Браво», яка понад вісімсот років не виїжджала на виклик. Так скінчилося сповнене скарг життя Таммі.

І…

– ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! – гриміла пожежна машина. Обабіч будинку начальника вигулькнули ще дві. І знову Тасса ледве встиг відскочити і врятувати свою шкуру. – ЦЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»! – З машини висунувся металевий стрижень, розійшовся навпіл, і показалася сталева вертушка, з якої у восьми різних напрямках полилася під високим тиском вода. – ДОРОГУ КОМАНДІ ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!

І…

Джеймс Кеґні – той тахін, що стояв з Ґескі у вестибюлі Феверел-Холу, коли почалася вся ця веремія, пам’ятаєте його? – побачив, що мало статися, і закричав до охоронців, які, похитуючись, виходили з західного крила Дамлі-Гауза, кашляючи й тручи червоні від диму очі. У деяких горіли штани, дехто тримав у руках – о, слава Ґану, Бессі й усім богам! – зброю.

Кеґ кричав їм, щоб забиралися з дороги, але не почув сам себе, така стояла какофонія. У нього на очах Джої Растосович відтягнув двох охоронців, ще кількох штовхнув убік Ерншо. Ще кілька втікачів, що кашляли й терли заплакані очі, помітили пожежну машину і розбіглися самі. А потім Команда пожежного реагування «Браво» на повному ходу врізалася в охоронців західного крила – несучись навпростець до Дамлі-Гауза, поливаючи все на всі сторони світу водою.

І…

– О Господи, ні, – простогнав Пімлі Прентис і затулив очі долонями. А Фінлі не міг відвести погляду. Він дивився на те, як ницого (здається, його звали Бен Александер) затягло під велетенські колеса вантажівки, як іншого збило решіткою радіатора і розчавило об стіну Дамлі-Гауза, в яку врізалася машина. Бризнули скалки шибок, полетіли уламки дерева. А потім машина провалилася у льох, частково прикритий клумбою хирлявих квітів. Колесо застрягло у колодязі з драбиною, і механічний голос прогримів:

– АВАРІЯ! ПОВІДОМТЕ НА СТАНЦІЮ! АВАРІЯ!

«Як ти здогадався, Шерлоку», – подумав Фінлі, з млосним зачудуванням дивлячись на кров на траві. Скількох його людей, цінних працівників, розчавило кляте несправне одоробало? Шістьох? Вісьмох? Дюжину, трясця його матері?

З-за Дамлі-Гауза знову розляглося те страхітливе чу-чу-чу – звук пострілів з автоматичної зброї.

На Фінлі налетів товстий Руйнач на прізвище Вейверлі. Але побігти далі не встиг – начальник служби безпеки вхопив його за барки.

– Що сталося? Хто вам сказав іти на південь?

Бо Фінлі, на відміну від Трампаса, був без захисного капелюха, і повідомлення

(ІДІТЬ НА ПІВДЕНЬ, ПІДНЯВШИ РУКИ; ВАС НЕ ПОРАНЯТЬ)

так сильно й голосно било по мізках, що годі було думати про щось інше.

Поряд з ним Пімлі силкувався зібратися з думками. Він зосередився на думці, що билася в головах, і спромігся сформулювати свою: «Це має бути Бротіґен. Він ухопив ідею і ретранслює сигнал. Це точно він, більше нікому».

І…

Ґескі схопив спершу Кега, потім Джеклі й прокричав їм зібрати всіх озброєних охоронців й дати їм завдання оточити з боків Руйначів, які поспішали на південь Алеєю і прилеглими вулицями. Кеґ і Джеклі витріщилися на нього порожніми поглядами – очима паніки, – і він ледь не закричав від насилу стримуваної люті. І тут на них з виттям сирен налетіли ще дві пожежні машини. Більша збила двох Руйначів, протягла їх по землі й переїхала. Одним з них був Джої Растосович. Машина проминула, б’ючи по траві стиснутим повітрям, яке виходило з вентиляційних отворів, а Таня впала навколішки біля свого чоловіка, що помирав, і здійняла руки до неба. Вона кричала що було сили, але Ґескі майже її не чув. Від краху надій і переляку на очі йому навернулися сльози. «Собаки брудні, – подумав він. – Брудні підступні собаки».

І…

На півночі поселення Алгул Сюзанна вийшла з прикриття і стала наближатися до потрійної огорожі. План цього не передбачав, але потреба і далі стріляти, і далі валити гадів була непереборною. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Роланд би її зрозумів. До того ж хмари диму з Дамлі-Гауза моментально затягли той край поселення, де вона перебувала. Час від часу дим прошивали промені лазера – загорялися й гасли, неначе неонові вивіски, – і Сюзанна нагадала собі не потрапити під них, щоб не заробити дірку в животі діаметром два дюйми.

Дірку в огорожі вона пробила кулями «койота» – перерізала спершу зовнішню, потім внутрішню і нарешті середню – та пірнула в густий дим, на ходу перезаряджаючись.

І…

Руйнач Вейверлі спробував звільнитися від хватки Фінлі. «Ні, ні, навіть не мрій про це», – подумав Фінлі й притягнув чоловіка (в минулому житті, до Алгула, той працював бухгалтером абощо) ближче до себе, потім двічі відважив йому ляпасів, таких сильних, що заболіла рука, а Вейверлі аж вереснув від болю й подиву.

– Хто, нахрін, за цим стоїть?! – прогорлав Фінлі. – ХТО, НАХРІН, ЦЕ ВСЕ ВИРОБЛЯЄ?

Пожежні машини, що їхали слідом за першою, зупинилися перед Дамлі-Гаузом і пустили струмені води у дим. Фінлі сумнівався, що це допоможе, але, напевно, й зайвим не буде. Принаймні кляті машини не врізалися в будівлю, яку мали рятувати, як це сталося з першою.

– Сер, я не знаю! – зарюмсав Вейверлі. З однієї ніздрі й кутика рота в нього текла кров. – Я не знаю, але тих дияволів, напевно, п’ятдесят, якщо не сотня! Нас вивів Дінкі! Благослови, Боже, Дінкі Ерншо!

Тимчасом Ґескі О’Теґо вхопив однією чималою рукою за шию Джеймса Кегні, а другою – Джеклі. Ґескі підозрював, що клятий сучий син Джеклі має намір накивати п’ятами, але зараз був не час цим перейматися. Йому потрібні були вони обидва.

І…

– Шеф! – прогорлав Фінлі. – Шеф, хапайте малого Ерншо! Щось із ним нечисто!

І…

Притиснувши голову Кеґа до однієї щоки, а голову Джеклі – до другої, Ґескі (котрий того жахливого ранку мислив так само чітко і зв’язно, як і решта мешканців поселення) нарешті домігся, щоб його почули. І повторив свою команду: розділити озброєних охоронців і приставити їх до Руйначів, що тікали на південь.

– Не намагайтеся їх спинити, просто супроводжуйте! І заради всього святого, не допускайте, щоб вони підсмажилися на дроті! Не пускайте їх до огорожі, якщо підуть через Головну вули…

Не встиг він закінчити інструктаж, як із димової завіси вилетіла якась фігура. То був Ґанглі, лікар поселення. Його білий халат горів, але ролики досі були на ногах.

І…

Кашляючи, Сюзанна Дін зайняла позицію біля лівого заднього рогу Дамлі-Гауза. Вона бачила трьох сучих потрохів – тільки не знала, що їх звати Ґескі, Джеклі й Кегні. Але прицілитися не встигла, бо їх сховала хмара диму. А коли він розвіявся, Джеклі й Кега вже не було: пішли зганяти озброєних охоронців, щоб пантрували отару і принаймні спробували захистити охоплених панікою овець, якщо вже не могли їх одразу спинити. Але Ґескі ще стояв на місці, й Сюзанна вбила його одним пострілом.

Пімлі цього не бачив. На той час йому вже стало зрозуміло, що вся ця вакханалія – поверхова. Цілком імовірно, що її здійняли навмисне. Щось підозріло швидко й підозріло організовано Руйначі вирішили знятися й піти подалі від півночі, звідки почалася атака на Алгул.

«Ерншо в цій грі пішак, – подумав він. – От з ким я справді хочу побалакати, то це з Бротіґеном».

Але перш ніж він встиг дістатися до Теда, його схопив за обидві руки наляканий Тасса. Він забелькотів, що будинок начальника горить, що він боїться, страшенно боїться, що весь одяг начальника, його книжки…

Пімлі Прентис збив його з ніг могутнім ударом кулака. Пульсування об’єднаної думки Руйначів (не доброго, а затьмареного тепер розуму) шаленіло

(З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ ВАС НЕ)

у нього в голові, загрожуючи звести нанівець усе мислення. Це зробив довбаний Бротіґен, Пімлі це точно знав, а тепер він уже був далеко попереду… хоча…

Пімлі замислено зважив у руці «миротворця», але передумав і заховав його в кобуру, що висіла під лівою пахвою. Довбаний Бротіґен був потрібен йому живий. Довбаний Бротіґен мав йому дещо пояснити. Не кажучи вже про те, що він мав довести до кінця своє кляте руйнування.

Чу-чу-чу. Довкола нього свистіли кулі. Довкола нього метушилися охоронці – г’юми, тахіни й кан-тої. Господи, та серед них лише декілька були озброєні, переважно г’юми, які патрулювали периметр огорожі. Тим, що охороняли Руйначів, зброя не була потрібна, бо здебільшого Руйначі були ручні, як папужки, а думка про напад ззовні здавалася безглуздою, аж поки…

«Аж поки це не сталося», – подумав він і цієї миті помітив Трампаса.

– Трампас! – проревів він. – Трампас! Ковбою! Хапай Ерншо і тягни його до мене! Хапай Ерншо!

Тут, посередині Алеї, було трохи не так шумно, і Трампас досить чітко почув сея Прентиса. Він припустив за Дінкі й ухопив юнака за руку.

І…

Одинадцятирічна Даніка Ростова вийшла з хмари диму, що вже щільно оповила нижню половину Дамлі-Гауза. Дівчинка тягла за собою два червоні візки. Її обличчя почервоніло й розпухло, з очей текли сльози, вона зігнулася мало не навпіл – від зусилля, з яким тягла за собою Баджа і Седжа, які у тих візочках сиділи. В обох були величезні голови й крихітні мудрі очі гідроцефалів, але у Седжа були ще й недорозвинені руки, якими він активно розмахував, тоді як Бадж їх не мав. В обох текла з рота піна, обидва хрипіли.

– Допоможіть! – спромоглася видушити з себе Дані й знову закашлялася. – Допоможіть, хто-небудь, вони задихнуться!

Побачивши її, Дінкі рвонув було до неї, але Трампас його втримав, хоча було видно, що йому це не до душі.

– Ні, Дінкі, – сказав він з нотками вибачення, проте твердо. – Нехай їм допоможе хтось інший. З тобою хоче поговорити шеф…

І тут біля них виник Бротіґен, блідий, зі стиснутими у вузьку смужку губами.

– Відпусти його, Трампасе. Ти мені подобаєшся, хлопче, тому я не раджу тобі лізти в наші справи.

– Тед? Що…

Дінкі знову зробив крок у бік дівчинки, і знову Трампас потягнув його назад. Бадж зомлів і упав з візка головою на землю. І хоч приземлився він на м’яку траву, пролунав жахливий звук, з яким розколюється череп, і Дані Ростова пронизливо закричала.

Дінкі кинувся до неї. І ще раз Трампас його зупинив, смикнувши сильно й водночас витягаючи з кобури кольт «вудсман» тридцять восьмого калібру.

Часу напоумлювати його не було. Тед Бротіґен не кидав ментального списа ще з тих часів, як 1935 року застосував його проти крадія гаманця в Ейкроні. Він не вдавався до нього навіть у Бриджпорті, штат Коннектикут, 1960 року, коли його схопили ниці люди, хоча спокуса була велика. Він пообіцяв собі, що більше ніколи ним не скористається, і найменше йому хотілося порушувати обіцянку проти

(всміхайся, коли це кажеш)

Трампаса, котрий завжди нормально до нього ставився. Але йому потрібно було дістатися південного краю, поки в поселенні не відновили порядок, і він мав твердий намір дістатися туди разом з Дінкі.

А ще він розлютився. Бідолашний маленький Бадж, у нього завжди й для кожного знаходилася тепла усмішка!

Він зосередився і відчув, як голову прорізає жахливий біль. Ментальний спис полетів. Трампас відпустив Дінкі й подивився на Бротіґена недовірливо-докірливим поглядом, що його Тед запам’ятає до кінця життя. А потім ухопився за голову, наче її роздирав найсильніший у Всесвіті головний біль, і впав мертвий на траву. Його горло розпухло, язик вивалився з рота.

– Ходімо! – крикнув Тед і вхопив Дінкі за руку. Прентис поки що, слава Богу, дивився в інший бік – його увагу відволік ще один вибух.

– Але Дані… і Седж…

– Седжа вона витягне! – Кінець думки передав ментально:

(тепер їй легше, бо не потрібно тягти ще й Баджа)

Тед і Дінкі поквапилися зникнути. У цей же час Пімлі Прентис перевів погляд у їхній бік. Очі йому полізли на лоба, коли побачив Трампаса, і він закричав навздогін утікачам, щоб вони зупинилися – зупинилися ім’ям Багряного Короля.

Фінлі О’Теґо витяг зброю, але, перш ніж встиг вистрелити, на нього налетіла Даніка Ростова, вискочила на нього, кусалася, дряпалась. Вона майже нічого не важила, але він настільки не очікував нападу з цього боку, що мало не впав разом з нею. Наступної миті він уже схопив її сильною волохатою рукою і скинув на землю, але Тед і Дінкі були вже майже за межами досяжності: вони зрізали кут до лівої стіни будинку начальника, щоб зникнути за димовою завісою.

Фінлі для надійності взяв пістолет обома руками, глибоко вдихнув і вистрелив один раз. Куля влучила старому в руку, полилася кров, він скрикнув і заточився. Але молодий цуцик підхопив старого пса, і вони щезли за рогом будинку.

– Я йду за вами! – проревів Фінлі їм навздогін. – І коли я вас упіймаю, ви пошкодуєте, що народилися на світ! – Але погроза чомусь прозвучала жахливо порожньо.

Тепер усе населення Алгул Сьєнто: Руйначі, тахіни, охоронці-г’юми, кан-тої з кривавими червоними плямами, що блищали на лобі, як третє око, – рухалося припливною хвилею, текло на південь. І Фінлі побачив те, що йому дуже не сподобалося. Руйначі (і більш ніхто, крім Руйначів) йшли туди з піднятими руками. Якщо на півдні засіли інші бандити, їм буде нескладно зрозуміти, кого відстрілювати, чи не так?

І…

У своїй кімнаті на третьому поверсі Корбет-Холу, досі навколішках біля підніжжя свого ліжка, вкритого скалками розбитого скла, на Шимі Руїса, який кашляв від диму, що заповзав у розбиті вікна, зійшло одкровення… чи він почув голос уяви, обирайте, що вам більше до вподоби. Хай там як, він скочив на ноги. Його очі, що зазвичай зберігали дружній вираз, але завжди з подивом дивилися на загадковий світ, якого він не міг до кінця збагнути, були ясні й сповнені радості.

– ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ! – закричав він у порожній кімнаті.

Він роззирнувся навколо, щасливий, як Ібензер Скрудж, котрий побачив, що зробили духи за одну ніч, і побіг до дверей. Під капцями хрускотіли уламки скла. Одна гостра скалка прохромила йому ногу (несучи на своєму вістрі смерть, хоч він цього й не знав, о горе, о Дискордія), але в ейфорії він навіть не помітив цього. Він вискочив у коридор, а звідти – сходами вниз.

На сходовому майданчику другого поверху Шимі здибав немолоду вже Руйнівницю, Беллу О’Рурк. Він ухопив її в обійми й струсонув.

– ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ! – закричав він їй в обличчя. Приголомшена, вона нічого не розуміла. – ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ ЩЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЩЕ НЕ ПІЗНО! ЯКРАЗ ВЧАСНО!

Він помчав далі, щоб ширити радісну звістку (принаймні для нього вона була радісна), і…

На Головній вулиці Роланд подивився на Едді Діна й перевів погляд на Джейка Чемберза.

– Вони йдуть, і саме тут ми їх і зустрінемо. Чекайте моєї команди, а тоді стійте й будьте непохитні.

Вісімнадцять

Першими з’явилися троє Руйначів: вони бігли щодуху з піднятими руками. Перетнули Головну вулицю, не помітивши ні Едді (котрий сховався в квитковій касі «Перлини», вибивши скло в усіх трьох віконцях сандаловим руків’ям револьвера, що колись належав Роландові), ні Джейка (який сидів у салоні старого позбавленого двигуна «форда-седану», припаркованого перед «Плезантвільською пекарнею»), ні самого Роланда (за манекеном у вітрині «Моди веселого Парижа»).

Вони перебігли з одного боку на інший і розгублено озирнулися.

«Геть, – подумки наказав їм Роланд. – Забирайтеся звідси, пірніть у провулок, тікайте, поки ще є змога».

– Сюди! – закричав один з них, і вони припустили у провулок між аптекою і книгарнею. Потім з’явився ще один Руйнач, потім ще двоє, потім перший з охоронців, г’юм з пістолетом, піднятим до рівня переляканих, широко розплющених очей. Роланд узяв його на приціл… але стріляти не став.

Бічними вуличками на Головну стікалося все більше працівників Девару. Вони розосередилися та, як і сподівався й очікував Роланд, намагалися оточити своїх підопічних, сформувати з них потік, щоб втеча відбувалася організованіше.

– Шикуйсь у два ряди! – горлав тахін з головою крука своїм дзизкучим, наче захеканим голосом. – Шикуйсь у два ряди, щоб вони були між вами!

Інший тахін, рудоголовий, розхристаний (низ сорочки виліз зі штанів), закричав:

– А як же огорожа, Джеклі? А якщо вони налетять на огорожу?

– Нічого тут не вдієш, Кеґ, просто…

Не встиг крук договорити, як повз нього з криком пробіг Руйнач. Та Джеклі дав йому такого стусана, що бідолаха розпластався посеред вулиці.

– Тримайтеся купи, хробаки! – прогарчав крук. – Хочете бігти – біжіть, але зберігайте, бля, порядок!

Неначе в такому гармидері можна було дотримуватися порядку, не без утіхи подумав Роланд. Потім той, кого звали Джеклі, прокричав рудоголовому:

– Нехай один-двоє підсмажаться, решта самі зупиняться!

Якби Едді чи Джейк розпочали тієї миті стрілянину, вона б усе ускладнила. Але жоден з них цього не зробив. Троє стрільців спостерігали зі своїх сховків, як із хаосу й паніки поставав сякий-такий порядок. Приспіли інші охоронці. Джеклі й рудий вишикували їх двома рядами, утворивши коридор, що перетинав вулицю. Поки коридор не сформувався остаточно, між них зуміли проскочити декілька Руйначів, але всього-на-всього декілька.

З’явився інший тахін, з головою горностая, і взяв керівництво на себе, підмінивши Джеклі. Він вгатив кількох Руйначів кулаком у спини, щоб вони швидше просувалися.

З південного кінця Головної вулиці долинув розпачливий зойк:

– Хтось перерізав огорожу!

І наступний:

– Вартові, здається, мертві!

Слідом за останнім криком пролунав вереск жаху, і Роланд чітко зрозумів, неначе побачив на власні очі: якийсь бідака-Руйнач натрапив на відітнуту голову вартового в траві.

Нажахане бурмотіння ще не стихло, коли з провулка між пекарнею і магазином взуття виринули Дінкі Ерншо і Тед Бротіґен, так близько біля Джейкового сховку, що він міг простягнути руку з вікна машини й торкнутися їх. Теда поранили в руку. Його правий рукав від ліктя до зап’ястя був червоний, але бігти Тед ще міг – за допомогою Дінкі, котрий підтримував його рукою. Коли вони вдвох пробігали крізь стрій охоронців, Бротіґен озирнувся і глянув просто туди, де ховався Роланд. Потім вони з Ерншо ступили в провулок і зникли з поля зору.

Таким чином вони опинилися в безпеці, принаймні поки що, і це було добре. Але де ж велике цабе? Де був Прентис, начальник цієї мерзенної тюрми? Роланд хотів розправитися з ними обома – з Прентисом і тим горностаєголовим тахіном, що зараз командував охоронцями. Відітни змії голову – і змія сконає. Але чекати довше вони не могли. Потік Руйначів уже вичахав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай чекатиме на тих, хто відставав, – він боятиметься, що його дорогоцінні підопічні проскочать крізь дірку в загорожі. Він мав розуміти, що в цій похмурій голій місцевості далеко вони не втечуть, але також розумів, що коли поселення атакували з півночі, то рятівники можуть чекати…

Але, слава богам і Ґану, сей Пімлі Прентис був неподалік – він хитався, задихався і вочевидь був шокований. Кобура з револьвером гойдалася під м’ясистою пахвою. З ніздрі й кутика ока текла кров, неначе від усієї колотнечі у нього в голові розірвалася кровоносна судина. Він пішов до Горностая, похитуючись із боку в бік (саме це п’яне погойдування Роланд звинувачуватиме пізніше в душі за результат вранішнього бою), напевно, збирався перебрати на себе командування операцією. Їхні короткі, але міцні обійми, в яких обидва шукали заспокоєння, розповіли стрільцеві все, що йому потрібно було знати про близькість їхніх взаємин.

Він націлив револьвер на потилицю Прентиса, натиснув на гашетку і побачив, як бризнула кров і полетіло волосся. Начальник Прентис розкинув руки з розчепіреними пальцями на тлі темного неба й повалився просто під ноги ошелешеному Горностаю.

І тієї ж миті спалахнуло атомне сонце, заливаючи світ сліпучим світлом.

– Хайл, стрільці, вбивайте усіх! – закричав Роланд, долонею правої руки одводячи курок свого револьвера, прадавньої машини смерті. Четверо полягло від його пострілів, перш ніж до охоронців, вишикуваних в ряд, як глиняні качечки у тирі, дійшло, що стріляють, не кажучи вже про те, щоб вони встигли належним чином зреагувати. – За Ґілеад, за Нью-Йорк, за Промінь, за ваших батьків! Слухайте мене, слухайте! Не залишайте живими нікого! ВБИВАЙТЕ ВСІХ!

І вони: стрілець з Ґілеаду, колишній наркоман з Брукліну, самотня дитина, яку місіс Ґрета Шоу колись називала Бамою, – стали вбивати. Ззаду, з півночі, розтинаючи смуги диму на своєму «ПТС» (і лише раз ухилившись від прямого курсу – щоб об’їхати розплющене тіло хатньої робітниці, тільки цю звали Таммі), їх наздоганяла четверта: та, яку колись молоді ревні чоловіки з Національної асоціації сприяння поступу кольорового населення навчали протестувати ненасильницькими методами, але яка цілковито й без жалю прийняла спосіб життя, в якому все вирішувала зброя. Сюзанна пристрелила трьох неповоротких охоронців-г’юмів і одного тахіна, який намагався втекти. У тахіна через плече було перекинуто рушницю, але скористатися нею він навіть не намагався. Натомість він підняв лиснючі волохаті руки (голова в нього чимось скидалася на ведмежу) і став благати пощади. Але Сюзанна, пам’ятаючи про те, що відбувалося в поселенні і як пюре з мізків діточок згодовували нищівникам Променів, щоб вони працювали якнайкраще, не змилостивилася над ним, хіба що вбила його швидко, не змушуючи мучитись і тремтіти від страху перед долею.

На той час, коли вона в’їхала в провулок між кінотеатром і перукарнею, стрілянина припинилася. Фінлі й Джеклі конали, Джеймс Кеґні був уже мертвий – його людська маска, наполовину зірвана, оголювала бридотну пацючу голову. Поряд з цими трьома лежали ще три дюжини, так само мертві. Придорожніми канавами Плезантвіля, що доти були бездоганно чисті, стікала тепер їхня кров.

Поза всіляким сумнівом, у поселенні були й інші охоронці, але зараз вони, напевно, переховувалися, переконані, що на них вчинили засідку сотня чи більше досвідчених бійців, наземні пірати, що прийшли сюди бозна-звідки. Більшість Руйначів Алгул Сьєнто перебували зараз на порослій травою ділянці землі між кінцем Головної вулиці і південними сторожовими вежами, збившись у купу, мов ті вівці (якими вони, безперечно, й були). Тед, забувши про закривавлену руку, вже почав робити перекличку.

А тоді з провулка біля кінотеатру виїхав увесь північний батальйон армії розбійників: у складі однієї безногої темношкірої жінки на всюдиході. Однією рукою вона кермувала, а другою втримувала на ручках трицикла «койот». Побачивши купу трупів на вулиці, вона вдоволено кивнула.

Едді вийшов з квиткової каси й обійняв її.

– Привіт, миленький, привіт, – муркотіла вона, осипаючи його шию ніжними поцілунками, від яких у нього по тілу мурашки пішли. Потім до них підійшов Джейк (блідий від убивств, але спокійний), і вона оповила його плечі рукою і підтягнула ближче до себе. Її погляд зупинився на Роланді. Той стояв на тротуарі біля трьох стрільців, котрих він видобув до Серединного світу. Револьвер погойдувався на пальці біля лівого стегна. Чи відчував стрілець той особливий вираз жаги, що відбився на його обличчі? Чи знав він узагалі про цей вираз? Сюзанна в цьому сумнівалася. І всім серцем потяглася до нього.

– Ходи сюди, Ґілеаде, – сказала вона. – Це групові обійми, а ти належиш до групи.

Спершу їй здалося, що він не зрозумів запрошення чи зробив вигляд, буцімто не розуміє. Але потім підійшов, лише на мить завагавшись – щоб опустити револьвер у кобуру та ще підняти Юка. Роланд зайняв місце між Джейком та Едді, а Юк стрибнув Сюзанні на коліна, неначе для нього це була найприродніша в світі річ. Потім стрілець обійняв однією рукою за пояс Едді, а другою – Джейка. Сюзанна припіднялася (пухнастик кумедно завовтузився, щоб зберегти рівновагу на поверхні, яка раптово стала похилою), обійняла Роланда за шию і від душі смачно поцілувала в засмагле чоло. Джейк та Едді розсміялися, а слідом за ними й сам Роланд. То була усмішка людини, щасливої від якоїсь приємної несподіванки.

Прошу вас побачити їх такими, як зараз. Прошу вас добре їх роздивитися. Згода? Вони згуртувалися довкола «прогулянкового трайка Сюзі», обіймаються після перемоги. Я прошу вас побачити їх такими не тому, що вони виграли велику битву – адже вони знають, що це не головне, кожен з них це знає, – а тому, що їхній ка-тет востаннє разом. Історія їхнього братства закінчується тут, на цій несправжній вулиці під штучним сонцем. Порівняно з усім, що відбувалося раніше, решта оповіді буде короткою і брутальною. Бо коли розпадається ка-тет, кінець завжди настає швидко.

На жаль.

Дев’ятнадцять

Крізь щілини з кіркою засохлої крові, на які перетворилися його напівмертві очі, Пімлі Прентис дивився, як молодший з двох чоловіків відділився од групи, що обіймалася, й підійшов до Фінлі О’Теґо. Молодий побачив, що Фінлі ще ворушиться, і опустився біля нього на коліно. Жінка, яку зсадили з моторизованого трицикла, й хлопчик стали оглядати решту жертв, відправляючи на той світ тих небагатьох, що ще жили. Помираючи, з кулею в голові, Пімлі, проте розумів, що це не жорстокість, а милосердя. А коли роботу буде завершено, вони, як думав Пімлі, зустрінуться з рештою таких самих підступних боягузів, як вони, й підуть перевіряти ті будинки в Алгул Сьєнто, які не зазнали пожеж. Шукатимуть охоронців, які лишилися живими, і без роздумів убиватимуть їх, коли знайдуть. «Не багато ж вам лишилося, мої боягузливі друзі, – подумав він. – Ви перебили дві третини моїх людей». А скількох нападників знищили натомість начальник Пімлі, шеф служби безпеки Фінлі та їхні підлеглі? Наскільки міг бачити Пімлі, жодного.

Але якось помститися він усе-таки міг. Його права рука почала повільну й болісну мандрівку вгору до кобури й «миротворця», що в ній лежав.

Тим часом Едді приставив дуло великого револьвера з Ґілеаду до скроні Горностайчика. Його палець уже натискав на гашетку, коли раптом побачив, що Горностайчик, поранений у груди, стікаючи кров’ю і помираючи на очах, дивиться на нього цілковито ясним поглядом. І щось таке було в тому погляді, що Едді геть не сподобалось. Зневага, як йому здалося. Він підвів погляд, побачив, що Сюзанна й Джейк перевіряють тіла на сході «поля» битви, на протилежному боці вулиці Роланд розмовляв з Дінкі й Тедом та накладав Бротіґену на руку імпровізовану пов’язку. Двоє колишніх Руйначів уважно слухали стрільця і обидва кивали, хоч на обличчях у них читався сумнів.

Едді знову звернув увагу на тахіна, що помирав.

– Ти підійшов до краю стежки, друже мій. Здається, тобі пробили насос. Нічого не хочеш сказати перед тим, як підеш на галявину?

Фінлі кивнув.

– То кажи, приятелю. Але раджу не розтягувати, якщо хочеш договорити до кінця.

– Ти й твої поплічники – зграя боягузливих шолудивих собак, – спромігся виговорити Фінлі. Напевно, куля влучила в серце (принаймні таке в нього було відчуття), але він мусив це сказати, це потрібно було сказати, і він силою волі змушував своє поранене серце битися, поки не висловить усе. А потім помре й зануриться в жадану пітьму. – Смердючі обісцяні боягузливі собаки, які вбивають людей із засідки. Це все, що я хотів сказати.

Едді всміхнувся, та його очі залишалися серйозними.

– А як щодо боягузливих собак, які використовували дітей, щоб убити весь світ із засідки? Цілий Всесвіт – із засідки?

Горностай кліпнув очима, неначе такої відповіді не сподівався. А може, він узагалі не очікував на відповідь.

– Я виконував… накази.

– Не сумніваюся, – відрізав Едді. – І виконував їх на совість. Приємного перебування у пеклі На’ару чи в що ти там віриш. – Він притиснув дуло револьвера до скроні Фінлі й вистрелив. Горностай смикнувся один раз і застиг. З гримасою Едді звівся на ноги.

Підводячись, він бічним зором помітив якийсь рух і побачив, як ще один – головний начальник – спромігся зіп’ястися на лікоть. Його «миротворець» сорокового калібру, з якого колись стратили ґвалтівника, було націлено на Едді. Едді мав швидку реакцію, та не мав часу, щоб нею скористатися. «Миротворець» прогримів один раз, із дула вирвався язик полум’я, й кров потекла з чола Едді Діна. На потилиці злетіло пасмо волосся, коли куля вийшла з того боку. Едді вдарив себе долонею по лобі, в тому місці над правим оком, де утворилася дірка, неначе людина, яка згадала щось життєво важливе, але трохи запізно.

Роланд рвучко повернувся на стесаних підборах чобіт, блискавичним, майже не помітним для ока рухом виймаючи з кобури револьвера. Джейк і Сюзанна теж озирнулися. Сюзанна побачила, що її чоловік стоїть на вулиці, притискаючи до лоба долоню.

– Едді? Котику?

Пімлі силкувався ще раз звести курок «миротворця», по-собачому вищиряючись від натуги. Роланд вистрелив йому в горло, і начальник Алгул Сьєнто упав та перекотився ліворуч. Револьвер із незведеним курком загримів з його руки на асфальт і зупинився біля трупа друга Пімлі, Горностая. Майже під ногами в Едді.

– Едді! – пронизливо закричала Сюзанна і поповзом на руках та колінах поспішила до нього. «Поранення не тяжке, – промовляла вона про себе. – Його не тяжко поранили. Господи, не допусти, щоб мого чоловіка тяжко поранили…»

Та потім побачила кров, що струменіла з-під його руки й краплями спадала на дорогу, та зрозуміла, що поранення серйозне.

– Сьюз? – спитав він. Його голос звучав напрочуд чітко і ясно. – Сюзі, де ти? Я не бачу.

Він зробив один крок, другий, третій… і впав обличчям на дорогу. Дідо Джефордс передчував, що саме так з ним усе й станеться, від самої миті, коли вперше його побачив. Бо хлопець був стрільцем, справдешнім стрільцем, і лише такого кінця він міг сподіватися.

Розділ XII. ТЕТ РОЗПАДАЄТЬСЯ

Один

Та ніч застала згорьованого Джейка Чемберза біля таверни «Конюшина», що стояла на східному кінці Головної вулиці Плезантвіля. Тіла охоронців вивезли роботи-прибиральники – хоч якесь полегшення. Юк уже більш ніж годину сидів у хлопчика на руках. Зазвичай він ніколи не залишався так близько на такий тривалий час, але зараз наче розумів: Джейк його потребує. Кілька разів хлопчик ховав обличчя в шерсті пухнастика і плакав.

Більшу частину того нескінченного дня Джейк ловив себе на тому, що думає на два різні голоси. Таке вже траплялося з ним раніше, але багато років тому. Тоді він був зовсім маленьким хлопчиком і підозрював, що в нього якийсь дивний нервовий розлад, який лишився непоміченим для невсипущого батьківського ока.

«Едді помирає, – торочив перший голос (той, котрий запевняв його, що в шафі живуть чудовиська і вже зовсім скоро вони зжеруть його живцем). – Він у кімнаті в Корбет-Холі, Сюзанна з ним, він патякає без угаву, але помирає».

«Ні, – заперечував другий голос (той, який переконував його, хоч і доволі мляво, що чудовиськ не існує). – Ні, цього не може бути. Едді, він… Едді! До того ж він член ка-тету. Він може померти, коли ми дійдемо до Темної вежі, там ми всі можемо померти, але не зараз, не тут, це божевілля».

«Едді помирає, – відповідав перший голос. Невблаганний. – У нього дірка в голові, така велика, що ти можеш запхати в неї свого кулака. Він помирає».

На це другий голос міг лише заперечувати, та й то з кожним разом дедалі менш переконливо.

Хоч Джейк і розумів, що вони, швидше за все, врятували Промінь (а Шимі в цьому навіть не сумнівався – він бігав моторошно спорожнілим кампусом Девар-Тої й викрикував новину: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ!»), але легше не ставало навіть від цього. Втратити Едді – то завелика ціна навіть для порятунку світу. А розпад ка-тету був ще більшою ціною. Щоразу, коли Джейк про це думав, йому ставало млосно, і він без слів молився Богові, Ґану, Людині-Ісусу й усім разом, щоб вони сотворили диво й врятували Едді життя.

Він навіть молився письменнику.

«Врятуй мого друга, і тоді ми врятуємо тебе, – молився хлопець Стівену Кінгу, котрого ніколи не бачив. – Врятуй Едді, й ми не допустимо, щоб тебе збив той фургон. Клянуся».

А потім знову згадував Сюзанну: як вона викрикувала ім’я Едді, як намагалася його перевернути на спину і як Роланд обійняв її за плечі й сказав: «Цього не можна робити, Сюзанно, не можна його чіпати», і як вона від нього відбивалася, як її обличчя скаженіло, як у ньому прозирали різні особистості, на мить чи дві оволодівали нею і щезали. «Я мушу йому допомогти», – схлипувала вона голосом Сюзанни, добре знайомим Джейкові, а тоді чужим, грубішим голосом кричала: «Забери свої руки, засранцю! Дай я над ним почаклую, він встане й піде, от побачиш! Згинь!» І Роланд тримав її в обіймах, тримав і заколисував, а Едді лежав на землі, та не мертвий, напевно, було б краще, якби він одразу помер (хай би навіть це означало кінець усілякої надії на диво), але Джейк бачив, як смикаються його брудні від пилу пальці, й чув, як він безладно щось бурмоче, наче уві сні.

Потім підійшов Тед, а слідом за ним – і Дінкі, і ще двоє чи троє Руйначів нерішуче наблизились та стали за їхніми спинами. Тед опустився навколішки біля жінки, що борсалася й кричала, і показав жестом, щоб Дінкі вкляк з іншого боку. Тед узяв її за руку й кивнув Дінкі, наказуючи взяти за другу. І від них заструменіло якесь тепло, глибоке й заспокійливе. Джейкові воно не призначалося, але й він відчув його крихту на собі, і серце, яке шалено рвалося з грудей, притихло. Він зазирнув в обличчя Теду Бротіґену й побачив, що його зіниці розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Сюзаннині крики стали слабшати, стишилися до ледь чутних стогонів болю. Вона подивилася вниз на Едді, й коли нахилила голову, з очей полилися сльози, лишаючи на сорочці Едді маленькі темні плями, як від краплин дощу. І саме тієї миті з провулка вигулькнув Шимі, викрикуючи радісну осанну всім, хто його чув: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЯКРАЗ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ І ЩО ТРЕБА ПОЧЕКАТИ, ВІН ЗЦІЛИТЬСЯ» – сильно накульгуючи (на це ніхто навіть уваги не звернув, ніхто навіть не помітив). Дінкі тихо пробурмотів щось до Руйначів, яких ставало дедалі більше, від натовпу відділилося кілька людей, вони підійшли до Шимі й попросили його вгамуватися. У центрі Девар-Тої не вщухали сигналізації, але дві пожежні машини вже приборкали вогонь у трьох головних будівлях (у Дамлі-Гаузі, будинку начальника і Феверел-Холі).

Наступне, що запам’ятав Джейк, – як пальці Теда неймовірно обережним рухом розсунули волосся на потилиці в Едді й відкрили велику діру, заповнену темним желе загуслої крові. В ній були маленькі білі цятки. Джейк щосили себе переконував, що ті цятки – уламки кістки. Краще так, ніж думати, що то вкраплення мозку.

Побачивши страхітливу рану в голові, Сюзанна зірвалася на ноги й знову закричала. Заметалася. Тед і Дінкі (біліший од крейди) обмінялися поглядами, міцніше стиснули її руки й знову передали

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

заспокійливий імпульс, що вилився як у слова, так і в кольори (світло-блакитний, що поволі переходить у спокійні відтінки попелясто-сірого). А Роланд тримав її за плечі.

– Ми можемо щось для нього зробити? – спитав стрілець у Теда. – Хоч що-небудь?

– Його можна покласти зручніше, – відповів Бротіґен. – Принаймні це ми можемо. – Він показав у бік Девару. – Роланде, але ж у вас ще є там незакінчена справа, хіба ні?

Якусь мить здавалося, що Роланд не до кінця зрозумів питання. Та потім подивився на трупи вбитих охоронців і кивнув.

– Так. Справа є. Джейку, допоможеш мені? Якщо ті, хто лишився в живих, знайдуть нового ватажка і перегрупуються… нам це не потрібно.

– А як же Сюзанна? – запитав Джейк.

– Сюзанна допоможе нам доправити її чоловіка туди, де йому буде легше і він помре спокійно, якщо це можливо, – сказав Тед Бротіґен. – Правда ж, люба?

Вона подивилася на нього не зовсім порожніми очима. Той погляд, у якому злилися розуміння і благання, крижаною бурулькою врізався Джейкові в серце.

– Він повинен померти? – спитала вона у Теда.

Тед підніс її руку до своїх губ і поцілував.

– Він має померти, а ти маєш це витримати.

– Тоді ти маєш дещо для мене зробити, – вона торкнулася Тедової щоки пальцями. Джейк подумав, що ті пальці холодні. Дуже холодні.

– Що, люба? Зроблю все, що зможу. – Він узяв її пальці в свої

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

долоні.

– Припини робити те, що ти робиш, доки я сама не попрошу тебе про це, – сказала вона.

Він подивився на неї здивовано. Перезирнувся з Дінкі, але той лише знизав плечима. Тед знову перевів погляд на Сюзанну.

– Не полегшуй мені горе своїм добрим розумом, – попросила вона, – бо я готова випити чашу до дна. До останньої краплі.

Хвилину-дві Тед стояв, похиливши голову. Його насуплене чоло прорізала складка. Та потім він підвів погляд і всміхнувся їй. Такої теплої усмішки Джейк не бачив ніколи.

– Добре, леді, – відповів Тед. – Зробимо так, як ти просиш. Але якщо ми тобі знадобимося… коли знадобимося…

– Я покличу, – мовила Сюзанна й знову опустилася на коліна біля чоловіка, що лежав і бурмотів на дорозі.

Два

Коли Роланд і Джейк наближалися до провулка, що мав привести їх назад до центру Девар-Тої, де вони, забувши ненадовго свою тугу за другом, розберуться з уцілілими ворогами, Шимі простягнув руку і посмикав Роланда за рукав сорочки.

– Промінь каже спасибі, колишній Вілле Деаборн. – Криками він зірвав собі голос і тепер міг лише хрипко шепотіти. – Промінь каже, все може бути добре. Добре, як новеньке. Ще й краще.

– Це чудово, – сказав Роланд, і Джейк подумки з ним погодився. Але справжньої радості не відчув, як не відчував її тепер. Джейку не йшла з голови дірка, яку відкрили обережні пальці Теда Бротіґена. Дірка, заповнена червоним желе.

Роланд обійняв Шимі за плечі, притис його на мить до себе і поцілував. Шимі від радості заусміхався.

– Я піду з вами, Роланде. Візьмеш мене, дорогенький?

– Іншим разом, – відказав Роланд.

– А чому ти плачеш? – спохмурнів Шимі. На очах у Джейка його радість розтанула, поступилася місцем стурбованості.

На Головну вулицю невеликими групками поверталися Руйначі. Вони зиркали в бік стрільця, і на їхніх обличчях Джейк бачив переляк… якусь заціпенілу цікавість… а в деяких випадках очевидну відразу. Майже ненависть. І жодного виразу вдячності, навіть проблиску вдячності. За це він сам їх зненавидів.

– Мого друга поранили, – сказав Роланд. – Я плачу за ним, Шимі. А ще мені боляче за його жінку, бо вона мій друг. Ти можеш піти до Теда й сея Дінкі й заспокоїти її, якщо вона про це попросить?

– Якщо хочеш, так! Заради тебе що завгодно!

– Дякую-сей, сину Стенлі. А ще допоможи їм там, якщо вони кудись переноситимуть мого друга.

– Твій друг Едді! Це він лежить поранений!

– Так, його звати Едді, правду кажеш. Ти допоможеш Едді?

– Так!

– І є ще одне…

– Ще одне? – спитав Шимі й одразу ж згадав. – Еге ж! Допомогти тобі помандрувати далеко, тобі й твоїм друзям! Тед казав мені. «Зроби діру, – він сказав, – таку, як робив для мене». Тільки його повернули. Поганці його повернули. Але тебе вони не повернуть, бо поганців уже нема! Променю дали спокій! – І Шимі розсміявся. Джейку в його горі було неприємно чути той сміх.

Роланду, напевно, теж, бо його усмішка згасла.

– За якийсь час, Шимі… і я думаю, Сюзанна може лишитися тут і чекати на наше повернення.

«Якщо повернемось», – подумав Джейк.

– Але я хотів попросити тебе ще про одне. Це тобі під силу. Не допомогти комусь потрапити в інший світ, але щось трохи подібне. Я розповів усе Тедові й Дінкі, а вони розкажуть тобі, коли влаштують Едді зручніше. Ти вислухаєш їх?

– Так! І допоможу, якщо зможу!

Роланд поплескав його по плечі.

– Добре!

І стрілець із Джейком вирушили в напрямку ймовірної півночі, пішли закінчувати справу, яку розпочали.

Три

За наступні три години вони розібралися ще з чотирнадцятьма охоронцями, здебільшого г’юмами. Роланд (трохи) здивував Джейка тим, що вбив лише двох: застрелив їх з-за пожежної машини, котра врізалася в будинок і застрягла колесом у отворі льоху. Решту ж відпустив, забравши зброю і сказавши їм, що всі охоронці Девар-Тої, які після вечірньої сирени ще залишатимуться в поселенні, отримають кулю в лоба.

– Але куди нам іти? – запитав тахін зі сніжно-білою півнячою головою, на якій пишався розкішний червоний гребінь (ця істота віддалено нагадувала Джейкові мультяшного півня Фоггорна Леггорна).

Роланд похитав головою.

– Мені все одно, куди ви підете, – сказав він, – головне, щоб до вечірньої сирени вас тут уже не було. Ви виконували пекельну роботу, але тутешнє пекло закрите, і я подбаю про те, щоб двері до нього більше ніколи не відчинялися.

– Що ви маєте на увазі? – спитав тахін-півень, ледь не полохливо, але Роланд пояснювати не став. Лише наказав півню передати вказівки всім, кого зустріне.

Більшість уцілілих тахінів і кан-тої залишили Алгул Сьєнто по двоє-троє, не сперечаючись і що кілька кроків нервово озираючись. Джейк подумав, що вони мають усі причини боятися: обличчя його діна, зануреного в задуму, було страшне від горя. Едді Дін лежав на смертній постелі, й Роланд з Ґілеаду не потерпів би заперечень.

– Що ти збираєшся робити з цією тюрмою? – спитав Джейк після вечірньої сирени. Вони йшли до Едді й саме проминали задимлене згарище, на яке перетворився Дамлі-Гауз (довкола якого роботи-пожежники розставили таблички з написами «НЕ НАБЛИЖАТИСЯ. ТРИВАЄ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИЧИН ПОЖЕЖІ»).

Роланд не відповів, лише похитав головою.

На Алеї Джейк угледів шістьох Руйначів, що стояли колом і трималися за руки. Збоку здавалося, що вони проводять спіритичний сеанс. Серед них були Шимі, Тед, Дані Ростова, дві жінки, молодша й старша, а також кремезний чолов’яга, на вигляд схожий на банкіра. Трохи віддалік лежали, складені в ряд, тіла п’ятдесяти охоронців, що загинули під час короткої атаки. З-під ковдр, якими вони були накриті, стирчали ноги.

– Ти знаєш, що вони роблять? – спитав Джейк, маючи на увазі учасників спіритичного сеансу. Ті, що лежали на землі, не робили нічого, просто були мертві – то була єдина робота, яка відтепер їм світила.

Роланд зиркнув у бік кола Руйначів.

– Так.

– І що?

– Не зараз, – відповів стрілець. – Зараз ми віддамо останню шану Едді. Тобі знадобиться весь спокій, на який ти будеш здатен, а для цього потрібно звільнити свій розум від думок.

Чотири

Тепер, сидячи з Юком на руках біля порожньої таверни «Конюшина» з її неоновими рекламами пива й мовчазним музичним автоматом, Джейк думав про те, наскільки правий був Роланд і наскільки він, Джейк, був йому вдячний, коли за сорок п’ять хвилин чи десь так стрілець подивився на нього, побачив, як жахливо він страждає, і сказав йому вийти з кімнати, де згасав Едді, крихта за крихтою втрачаючи життєву силу, вплітаючи відбиток своєї дивовижної сили волі в останній відрізок гобелену свого життя.

Група прибиральників тіл, яку організував Тед Бротіґен, відвела юного стрільця в Корбет-Хол, і там він ліг на ліжко в просторій спальні помешкання, яке займав на першому поверсі комендант. Прибиральники залишилися на подвір’ї гуртожитку. З наближенням вечора до них приєднувалися й інші Руйначі, аж поки не зібралися всі. Коли прийшли Роланд із Джейком, дорогу стрільцеві перегородила пухка руда жінка.

«Дамочко, на вашому місці я б цього не робив, – подумав Джейк. – Тільки не сьогодні».

Попри тривоги й хвилювання того дня, ця матрона (Джейк подумав, що схожа вона на Довічного президента клубу садівниць, членом якого була його мати) знайшла час на те, щоб нанести доволі товстий шар макіяжу: пудру, рум’яна й помаду, червонющу, як борти пожежної машини. Вона представилася як Грейс Рамблоу, родом з Олдершота, Гемпшир, Англія, і зажадала пояснень стосовно того, що з ними буде далі: куди вони підуть, що робитимуть, хто про них подбає. Іншими словами, ті самі питання, що прозвучали від півнеголового тахіна.

– Бо тут про нас дбали, – виклично сказала Ґрейс Рамблоу, наголошуючи на слові «тут», – а в нас самих, принаймні поки що, нема змоги потурбуватися про себе.

Її слова зустріли схвальними вигуками.

Роланд зміряв її поглядом з голови до ніг, і щось у його очах змусило дамочку вгамувати своє обурення.

– Геть з дороги, – мовив стрілець, – чи я примушу тебе забратися.

Вона поблідла під шаром пудри і без зайвих слів зробила так, як він сказав. У Корбет-Хол Джейк і Роланд заходили під несхвальний гомін, схожий на пташиний, але перемовлятися Руйначі стали лише тоді, коли стрілець відійшов на безпечну відстань й вони вже не боялися потрапити під страшнуватий погляд блакитних очей. Руйначі нагадали Джейку деяких його однокласників зі школи Пайпера, дурників у класі, які викрикували «контрольна тупа» чи «поцілуй мене в зад»… але тільки тоді, коли вчитель виходив за двері.

У коридорі на першому поверсі Корбет-Холу яскраво сяяли лампи денного світла й пахло димом з Дамлі-Гауза й Феверел-Холу. На складаному стільці праворуч від дверей з написом «КВАРТИРА КОМЕНДАНТА» Дінкі Ерншо курив цигарку. Коли підійшли Роланд і Джейк (Юк звично трюхикав за хлопчиком по п’ятах), він підвів погляд.

– Як він? – запитав Роланд.

– Що тут скажеш… помирає, – стенув плечима Дінкі.

– А Сюзанна?

– Сильна, тримається. Але коли його не стане… – Дінкі знову знизав плечима, неначе хотів сказати, що всяко може бути.

Роланд тихо постукав у двері.

– Хто там? – Сюзаннин голос, приглушений.

– Роланд і Джейк, – сказав стрілець. – Дозволиш нам увійти?

Пауза, що настала за дверима, здалася Джейкові дивно тривалою. Але Роланд, вочевидь, не здивувався, та й Дінкі теж.

Нарешті Сюзанна сказала:

– Увійдіть.

І вони зайшли.

П’ять

Сидячи тепер з Юком у заспокійливій темряві, чекаючи, коли покличе Роланд, Джейк обмірковував сцену, що відкрилася перед їхніми очима в затемненій кімнаті. А ще згадував ті три чверті години, що спливали нескінченно, аж поки Роланд не помітив, як йому зле, й не відпустив, сказавши, що покличе, коли настане «час».

Відколи Джейка витягли в Серединний світ, він бачив чимало смертей, мав справу зі смертю, навіть пережив власну, хоча про неї пам’ятав дуже мало. Але тепер ішлося про смерть його ка-товариша, і те, що відбувалося в спальні коменданта, здавалося безглуздим. І нескінченним. Джейк усім серцем шкодував, що не лишився зовні з Дінкі. Йому не хотілося запам’ятати свого саркастичного й запального друга таким.

Едді лежав у ліжку коменданта гуртожитку. Його рука покоїлася в Сюзанниній долоні, і він мав вигляд смертельно хворого, здавався старим і (хоч як неприємно було Джейку думати про це) дурним. А може, до його вигляду краще пасувало слово «старечий». Рот запався біля кутиків, утворилися глибокі ямки. Сюзанна вмила йому обличчя, але через щетину на щоках воно все одно здавалося брудним. Під очима залягли глибокі фіолетові кола, неначе покидьок Прентис спершу підбив йому обидва ока і лише потім вистрелив. Самі очі були заплющені, але очні яблука під повіками постійно оберталися, наче Едді щось снилося.

А ще він говорив. Без кінця щось бурмотів, слова лилися тихим потоком. Дещо з того, що він казав, Джейк міг розібрати, але не все. Деякі фрази мали бодай найменший сенс, але здебільшого то було те, що його друг Бенні називав кі’кам: суцільні нісенітниці. Час від часу Сюзанна змочувала ганчірку в мисці з водою, що стояла на тумбочці, викручувала її й зволожувала чоловікові чоло й зашерхлі губи. Один раз Роланд підвівся, взяв миску, спорожнив її у ванній, набрав свіжої холодної води й приніс назад на тумбочку. Сюзанна подякувала йому, тихим і дуже приємним тоном. Трохи пізніше воду поміняв Джейк, і так само вона подякувала йому. Неначе навіть не розуміла, що вони поряд.

«Ми йдемо заради неї, – сказав дорогою туди Роланд Джейкові. – Бо пізніше вона згадає, хто був поруч, і буде вдячна за це».

«Справді?» – розмірковував Джейк у темряві біля таверни «Конюшина». – Вона справді буде вдячна? Бо це через Роланда Едді Дін лежав зараз на смертельній постелі у свої двадцять п’ять чи двадцять шість, чи скільки йому було? З іншого ж боку, якби не Роланд, вона б ніколи не познайомилася з Едді. Усе було вкрай заплутано. Як і від думки про паралельні світи, в кожному з яких був свій Нью-Йорк, у Джейка розболілася від цих міркувань голова.

Лежачи на смертельній постелі, Едді Дін питав у свого брата Генрі, чому той вічно забуває відтісняти супротивника.

Питав у Джека Андоліні, хто його перетворив на таке бридке одоробло.

Кричав: «Обережно, Роланде, це Шнобель Джордж, він ззаду!»

І: «Сьюз, якщо ти розповіси йому про Дороті й Бляшаного Лісоруба, я візьму на себе решту».

І те, від чого в Джейка все похололо всередині: «Я стріляю не рукою, той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька».

Почувши ці останні слова, Роланд намацав у напівмороці (бо вікна були затулені) руку Едді й стиснув її.

– Еге ж, Едді, правду кажеш. Друже, розплющ очі, подивися на мене.

Проте Едді не розплющив очей. І крижаний холод ще глибше пронизав Джейка, коли він почув наступні слова молодого чоловіка, в якого на голові тепер була геть непотрібна пов’язка. Едді пробурмотів:

– Усе забуте в кам’яних коридорах мертвих. Це покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Після цього якийсь час Едді бурмотів щось нерозбірливе. Джейк знову поміняв воду в мисці, а коли повернувся з ванної, Роланд помітив, що хлопець блідий, мов крейда, і відпустив його.

– Але ж…

– Не сперечайся, дорогенький, іди, – сказала Сюзанна. – Тільки будь обережний. Можливо, хтось із ворогів ще лишився живий і схоче помститися.

– Але як я…

– Я покличу тебе, коли настане час. – Роланд торкнувся Джейкової скроні пальцем скаліченої правої руки. – Ти мене почуєш.

Джейк хотів поцілувати Едді на прощання, але йому було страшно. Він боявся не того, що підхопить смерть, як застуду – ні, він знав, що цього бути не може. Просто йому здавалося, що навіть легкого доторку його вуст може виявитися досить, щоб Едді пішов до тієї галявини, де закінчується земний шлях.

І що потім Сюзанна вважатиме його винним.

Шість

У коридорі Дінкі спитав його, як там Едді.

– Жахливо, – відповів Джейк. – У тебе є ще цигарка?

Дінкі здивовано здійняв брови, але цигарку дав. Джейк постукав нею об ніготь великого пальця (цей жест він підгледів у стрільця, той завжди так робив із самокрутками), підкурив у Дінкі й глибоко затягнувся. Дим знову обпік йому легені, але не так, як уперше. У голові запаморочилось лише трохи, і він навіть не закашлявся. «Дуже скоро це ввійде у мене в звичку, – подумав Джейк. – Якщо я колись повернуся в Нью-Йорк, може, навіть піду працювати на Канал, у відділ мого батька. „Забій“ мені вже непогано вдається».

Він підніс цигарку до очей. Маленька біла бомба, що димилася не знизу, а зверху. Під фільтром було написано «CAMEL».

– Я обіцяв собі, що ніколи цього не робитиму, – зізнався Джейк Дінкі. – Ніколи в житті. І от вам, будь ласка: стою з цигаркою в руці. – Він розсміявся, гірко, по-дорослому, і від звуку власного сміху здригнувся.

– Перед тим, як перейти сюди, я працював на одного типа, – сказав Дінкі. – Містер Шарптон, так його звали. То він казав, що «ніколи» – це слово, яке слухає Бог, коли хоче посміятися.

Джейк не відповів. Він думав про те, що Едді казав про покої руїн. Колись давно, уві сні, Джейк пішов до такого покою слідом за Мією. Тепер Мія була мертва. Каллаген був мертвий. А Едді помирав. Джейк думав про всі ті трупи, що лежали на вулиці під ковдрами, а вдалині перекочувався, як кістки, грім. Він думав про те, як чоловік, що стріляв у Едді, перекотився ліворуч, коли його прикінчила Роландова куля. Намагався згадати гулянку, яку мешканці Кальї Брин Стерджис влаштували на честь їхньої появи: музику, танці й кольорові смолоскипи, – але чітко пригадалася лише смерть ще одного друга, Бенні Слайтмена. Того вечора світ здавався зітканим зі смерті.

Та він і сам помер, а тоді повернувся: повернувся в Серединний світ, назад до Роланда. Цілий той день до вечора він намагався переконати себе, що те саме може статися і з Едді, але невідь-звідки знав, що цього не буде. Джейк тоді не зіграв свою роль в історії до кінця. А Едді зіграв. Джейк віддав би двадцять років свого життя – ні, тридцять! – щоб у це не вірити. Але він вірив. Напевно, отримав це знання в телепатичний спосіб.

Покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.

Одного павука Джейк знав. Чи спостерігав Міїн син за тим, що відбувалося? Чи тішився? А може, вболівав за ту чи іншу команду, як довбаний фанат «Янкі» на трибуні?

Він нас бачить. Я знаю, що бачить. Я його відчуваю.

– Ти як, хлопче, в порядку? – спитав Дінкі.

– Ні. Не в порядку.

Дінкі кивнув, неначе відповідь здалася йому цілком очікуваною.

«Що ж, – подумав Джейк. – Напевно, чогось такого він і сподівався. Він же телепат».

Неначе на підтвердження, Дінкі запитав, хто такий Мордред.

– Не треба тобі цього знати, – сказав Джейк. – Повір. – Він докурив сигарету до половини («Рак легенів отут, в останній чверті дюйма», – непохитно впевненим тоном розповідав йому колись батько, показуючи вказівним пальцем на свою цигарку без фільтра, як актор у телерекламі) і вийшов з Корбет-Холу через задні двері, щоб уникнути юрби стривожених Руйначів, яка піджидала їх перед парадним входом. І це йому вдалося. Зараз він був у Плезантвілі, примостився на бордюрі, як безпритульний у Нью-Йорку, і чекав, поки його покличуть. Чекав кінця.

Він подумав, чи не піти йому в таверну і націдити собі пива (якщо вже він досить дорослий, щоб курити і вбивати людей із засідки, то й пиво йому теж можна) або просто глянути, чи музичний автомат не працює без монетки. Він міг закластися на що завгодно, що в Алгул Сьєнто панували порядки, які, за твердженнями його батька, мали з часом встановитися в усій Америці: порядки суспільства, що обходилося без грошей. І той старий «Сіберг» цілком міг бути влаштований так, що ти просто натискаєш на кнопки й обираєш музику. А ще він міг закластися, що в списку пісень поряд під номером дев’ятнадцять значилася «Хтось врятував моє життя» Елтона Джона.

Та щойно Джейк звівся на ноги, як його покликали. І не лише він почув цей заклик: Юк тихо й болісно дзявкнув. Таке було враження, що Роланд стояв поряд з ними.

До мене, Джейку, швидше. Він відходить.

Сім

Джейк поспішив у один з провулків, обминув будинок начальника, над яким досі курився дим (на ганку в кілті й сорочці, охопивши голову руками, сидів Тасса, слуга Прентиса – він чи то проігнорував наказ Роланда покинути поселення, чи то йому ніхто про це не сказав), і припустив Алеєю, раз у раз тривожно зиркаючи на довжелезний ряд трупів. Маленького «спіритичного» кола, яке він бачив раніше, вже не було.

«Я не розплачуся, – суворо пообіцяв він собі. – Якщо я досить дорослий для того, щоб курити й думати про пиво, то можу й свої дурні очі якось приборкати. Я не розплачуся».

Але розумів, що, швидше за все, обіцянки не дотримає.

Вісім

Дінкі під дверима помешкання коменданта вже був не сам: до нього приєдналися Тед і Шимі. Дінкі поступився Шимі місцем. Тед мав змучений вигляд, але Шимі здався Джейкові просто-таки страшним: очі знову налиті кров’ю, довкола ніздрів і вуха кірка засохлої крові, посірілі щоки. Він зняв капця й масажував ступню, так, наче вона завдавала йому болю. Та попри це, він здавався щасливим. В екстазі навіть.

– Промінь каже, все ще може бути добре, юний Джейку, – сказав Шимі. – Промінь каже, ще не пізно. Промінь каже спасибі.

– Це добре, – кивнув Джейк і взявся за ручку дверей. Він майже не чув, що йому каже Шимі. Він намагався зосередитись на тому

(не розплачуся, щоб не засмучувати її ще більше)

щоб, коли буде в кімнаті, контролювати свої емоції. Аж раптом Шимі сказав щось таке, що змусило його хутко відпустити ручку.

– У Реальному світі теж ще не пізно, – повідав Шимі. – Ми знаємо. Ми заглядали. Бачили знак, що рухався. Правда, Тед?

– Так, зазирали. – Тед відпив «нозз-а-ли» з бляшанки, яку тримав на руках. – Коли зайдеш, Джейку, перекажи Роланду, що дев’ятнадцяте червня дев’яносто дев’ятого скоро настане, якщо вас цікавить саме цей день. Але часу лишається все менше.

– Перекажу, – кивнув Джейк.

– А ще нагадай йому, що час у тому світі інколи прослизає. Як прокручується стара коробка передач. І так триватиме ще якийсь час, незалежно від того, що Промінь відновлюється. А щойно дев’ятнадцяте пройде…

– Воно більше не повториться, – сказав Джейк. – У тому світі ні. Ми знаємо. – Він прочинив двері й прослизнув у темряву помешкання коменданта.

Дев’ять

Єдине коло жовтого світла, яке відкидала лампа на тумбочці, лежало на обличчі Едді Діна. Тінь від носа падала на ліву щоку, а заплющені очі здавалися темними проваллями. Сюзанна вклякла на підлозі, тримала його руку в своїх долонях і дивилася на нього. Її довга тінь повзла по стіні до стелі. На іншому боці ліжка сидів у густих тінях Роланд. Довгий монолог помираючого обірвався, і дихання втратило будь-яку подобу рівного. Він судомно вдихав, затримував повітря й видихав – довго, з присвистом. Його груди часом так довго лишалися нерухомими, що Сюзанна починала тривожно вдивлятися йому в обличчя. Та потім Едді знову довгим судомним вдихом втягував повітря.

Джейк сів на ліжко поряд із Роландом, подивився на Едді, подивився на Сюзанну, потім нерішуче перевів погляд на стрільця. Та в напівмороці не побачив на ньому нічого, крім страшної втоми.

– Тед просив тобі переказати, що в Америці вже майже настало дев’ятнадцяте червня. А ще – що час може трохи ковзнути вперед.

Роланд кивнув.

– Але ми дочекаємося, поки все скінчиться. Вже недовго, а це наш обов’язок перед ним.

– Скільки ще? – промимрив Джейк.

– Не знаю. Я думав, він помре ще до того, як ти прийдеш, навіть якщо прибіжиш…

– Я й побіг…

– …але, як бачиш…

– Він бореться, – сказала Сюзанна. І від того, що пишатися їй лишилось тільки цим, Джейк увесь похолов. – Мій чоловік бореться щосили. Може, він ще щось нам скаже.

Десять

І він сказав. За п’ять хвилин, що тяглися нескінченно після того, як Джейк прослизнув у спальню, Едді розплющив очі.

– Сю… – сказав він. – Сю…зі…

Вона нахилилася ближче, тримаючи його за руки, всміхаючись йому, зібравши всю свою волю в кулак. А Едді, з нелюдським, як здалося Джейку, зусиллям вивільнив руку, відвів її трохи правіше й узяв пальцями тугий локон її кучериків. Навіть якщо його рука тягла її за волосся й завдавала болю, вона цього не показувала. На її губах розквітла усмішка: радісна, привітна, може, навіть чуттєва.

– Едді! З поверненням!

– Не дури… дурисвіта, – прошепотів він. – Я відходжу, мила, не прийшов.

– Ти говориш якісь дур…

– Цить, – прошепотів він, і вона замовкла. Рука, що заплуталася в її волоссі, потягла до себе, й Сюзанна з готовністю опустила голову й поцілувала його востаннє в губи.

– Я… чекатиму…. тебе, – з величезним зусиллям видушив із себе він.

Джейк побачив, що на його шкірі проступили краплини поту – останнє послання світу живих від тіла на порозі смерті. І саме тієї миті серце хлопця нарешті зрозуміло те, що розум знав уже декілька годин. Він розплакався. Ті сльози пекли вогнем і очищували. Роланд узяв його за руку, і Джейк сильно її стиснув. Йому було страшно і сумно водночас. Якщо таке спіткало Едді, тоді це може статися з кожним. З ним самим може статися.

– Так, Едді. Я знаю, що чекатимеш, – сказала Сюзанна.

– На… – Він знову натужно, з присвистом вдихнув. Його очі блищали, як дорогоцінні камені. – На галявині. – Ще один вдих. Рука тримала її волосся. Лампа обливала їх обох містичним жовтим світлом. – На тій, що в кінці шляху.

– Так, коханий. – Голос був спокійний, але з ока на щоку Едді скотилася сльоза й повільно потекла до підборіддя. – Я почула тебе. Чекай мене там, я знайду тебе, й далі підемо разом. Я вже йтиму на своїх двох.

Едді всміхнувся їй та перевів погляд на Джейка.

– Джейк…. до мене.

«Ні. – Джейка охопила паніка. – Ні, я не зможу. Не зможу».

Але він уже нахилявся ближче, вдихаючи запах смерті. На очах у нього тонка смужка піску, що прилип до чола Едді під лінією волосся, в краплинах поту, які все виступали й виступали, перетворилася на глину.

– Мене теж чекай, – занімілими губами промовив Джейк. – Домовились, Едді? Ми всі підемо разом. Там ми знову будемо ка-тетом, як тут. – Він намагався видушити з себе усмішку, але не зміг. Надто сильно боліло серце. Він боявся, що воно не витримає і розірветься в грудях, як розриваються камені, якщо їх укинути у сильний вогонь. Про це йому розповідав його друг Бенні Слайтмен. Смерть Бенні була жахлива, але та, що відбувалася зараз у нього на очах, була страшніша в тисячу разів. А то й у мільйон.

Едді похитав головою.

– Не… поспішай, друзяко. – Він знову втягнув повітря й скривився, неначе в повітрі були невидимі голки, що їх лише він міг відчувати. А потім прошепотів (не від слабкості, як пізніше збагнув Джейк, а тому, що це мало залишитися між ними двома). – Стережися… Мордреда. Стережися… Дандело.

– Дандело? Едді, я не…

– Дандело. – Очі розширилися. Неймовірне зусилля. – Захищай… свого… діна… від Мордреда. Від Дандело. Ти… Юк. Ваше завдання. – Едді скосив погляд на Роланда і знову глянув на Джейка. – Ш-ш-ш. – Потім: – Захист.

– Я… обіцяю. Ми обіцяємо.

Едді ледь помітно кивнув і подивився на Роланда. Джейк відсунувся вбік, і стрілець нахилився, щоб почути останні слова, які волів сказати йому Едді.

Одинадцять

Ніколи, ніколи раніше Роланд не бачив таких блискучих очей, навіть тоді на Єрихонському пагорбі, коли з ним жартівливо прощався Катберт.

Едді всміхнувся.

– Ми… непогано провели час.

Роланд знову кивнув.

– Ти… ти… – Але сказати це Едді не зміг, лише підняв руку й кволо покрутив нею.

– Я танцював, – зрозумів його Роланд. – Танцював ту комалу.

– Так, – самими губами сказав Едді та знову болісно й хрипко вдихнув. Той вдих був останній. – Дякую тобі за другий шанс. Дякую… Батьку.

То був кінець. Очі Едді ще дивилися на нього, і в них ще була свідомість, але він більше не вдихав повітря на заміну тому, яке видихнув з останнім словом: «батьку». Світло лампи м’яко золотило волосинки на його оголених руках. Десь гуркотів грім. Потім очі Едді заплющилися і голова безсило похилилася набік. Його роботу було скінчено. Він дійшов до кінця стежки, ступив на галявину. Вони сиділи навколо нього, але ка-тетом більше не були.

Дванадцять

Минуло півгодини.

Роланд, Джейк, Тед і Шимі сиділи на лавці посередині Алеї. Неподалік були Дані Ростова і чолов’яга, схожий на банкіра. Сюзанна в кімнаті помешкання коменданта гуртожитку обмивала тіло свого чоловіка: готувала до похорону. Сидячи на лавці, вони чули її голос. Сюзанна співала. Усі ті пісні вони чули від Едді, він співав їх під час довгих мандрівок. Одна пісня називалася «Народжений тікати». Інша була «Рисова пісня», з Кальї Брин Стерджис.

– Нам треба вирушати, негайно, – сказав Роланд. Він опустив руку на стегно і розтирав, розтирав. Перед тим Джейк бачив, як він дістав з кошеля флакончик аспірину (Бог його знає, де він його взяв) і насуху проковтнув три пігулки. – Шимі, відправиш нас?

Шимі кивнув. Він, кульгаючи, спираючись на Дінкі, підійшов до лавки, і все одно ніхто не звернув уваги на рану в нього на нозі. Вона здавалася такою дрібницею порівняно з тим, що їх спіткало. Безперечно – якби Шимі Руїс помер тієї ночі, то причиною смерті всі б вважали відкривання порталу між Краєм Грому й Америкою. Ще один акт телепортації вимагатиме від нього величезних зусиль і може стати смертельним. Що порівняно з цим поранена нога?

– Я спробую, – відповів Шимі. – Я старатимусь, правда-правда.

– Нам допоможуть ті, хто допомагав зазирнути в Нью-Йорк, – сказав Тед.

Саме Тед додумався, як визначити поточні дату й час в Америці Наріжного світу. Він, Дінкі, Фред Вортінгтон (схожий на банкіра чоловік) і Дані Ростова бували в Нью-Йорку і змогли викликати в пам’яті чітку ментальну картинку Таймс-сквер: яскраві вогні, вир перехожих, вивіски з назвами фільмів… а найважливіше – велетенський рухомий рядок, з якого юрмиська перехожих унизу могли дізнатися останні новини. Що тридцять секунд чи десь так він оббігав повне коло через Бродвей і Сорок восьму вулицю. Дірка між світами відкрилася достатньо широко, щоб вони дізналися, що експерти ООН досліджують гадані місця масових поховань у Косово, що віце-президент Ґор, котрий балотувався на пост президента, присвятив день у Нью-Йорку своїй передвиборній кампанії, що Роджер Клеменс вивів з гри тринадцятьох «Техаських рейнджерів», але «Янкі» все одно програли напередодні матч.

Можливо, Шимі допоміг би їм утримати діру відкритою ще якийсь час (решта жадібно вдивлялися в сяйво жвавого вечора в Нью-Йорку – не Руйнуючи тепер, а Відкриваючи, Прозріваючи), але виявилося, що в цьому нема потреби. Одразу після рахунку, з яким закінчився бейсбольний матч, рухомим рядком промчали яскраві жовто-зелені літери й цифри заввишки з одноповерховий будинок: 18 червня 1999 р., 9:19 вечора.

Джейк розтулив було рота: хотів спитати, чи впевнені вони, що зазирнули в Наріжний світ, саме той, де Стівену Кінгу залишалося жити менше доби, – але промовчав. І покартав себе за нетямущість. Відповідь крилася у часі – втім, як завжди. Цифри, що складали 9:19, в сумі теж давали дев’ятнадцять.

Тринадцять

– І скільки часу минуло відтоді, як ви це побачили? – запитав Роланд.

Дінкі подумки прикинув.

– Годин зо п’ять, не менше. Я виходжу з того, коли прозвучали сирени й вимкнулося на ніч сонце.

«Тобто на іншому боці зараз пів на третю ранку, – вирахував Джейк, полічивши години на пальцях. Думати було важко. Навіть просте додавання гальмували думки про Едді, але Джейк зрозумів, що трохи зусиль – і він подужає додати. – Хоча розраховувати на те, що минуло лише п’ять годин, не можна, бо в Америці час біжить швидше. Може, ситуація зміниться, тут і там час зрівняється, адже Руйначі вже не мучать Промінь. Але поки що все як раніше. Поки що він плине швидше».

І може перескочити вперед.

Зараз, вранці дев’ятнадцятого червня, Стівен Кінг може сидіти перед друкарською машинкою в своєму кабінеті, а наступної миті… бах! Буде вечір, вісім чи двадцять годин пролетять як одна мить, і Кінг лежатиме в труні у похоронному бюро, а довкола, теж у світлі лампи, сидітиме його невтішна сім’я і вирішуватиме, яку заупокійну службу він хотів би (звісно, за умови, що цієї інформації немає в його заповіті), може, вони навіть домовлятимуться, де його поховати. А Темна вежа? Якою її уявив собі Стівен Кінг? Чи, може, якою її уявив собі Ґан. Або Прим. Вони всі згинуть навіки. А що то за звук? Напевно, то Багряний Король регоче, і регоче, і регоче, і регіт його долинає десь із надр Дискордії. А павучок Мордред, либонь, регоче разом з ним.

Вперше після того, як помер Едді, Джейк відчув, як на поверхні свідомості зринає щось, окрім горя. Щось тихо цокало, як ті сничі, коли Едді з Роландом їх запрограмували. Перед тим, як віддати Гейлісу, щоб він їх підкинув у будинки. То цокав годинник часу, і час був не на їхньому боці.

– Він має рацію, – мовив Джейк. – Нам треба йти зараз, поки ми ще можемо чимсь зарадити.

Тед на це:

– А Сюзанна…

– Ні, – відповів Роланд. – Сюзанна залишиться тут, і ви допоможете їй поховати Едді. Згода?

– Так, – кивнув Тед. – Авжеж, якщо так треба.

– Раптом ми не повернемося за… – Роланд порахував подумки, примруживши одне око, а другим вдивляючись у темряву. – Якщо ми не повернемося о цій порі післязавтра ввечері, вважайте, що ми повернулися в Прикінцевий світ через Федік.

«Так, вважайте, що через Федік, – подумав Джейк. – Авжеж. Бо який сенс робити інше, ще логічніше припущення, що ми або мертві, або загубилися між світами, навіки пішли в тодеш?»

– Знаєте Федік? – запитав Роланд.

– Це десь на півдні? – невпевнено сказав Вортінгтон, котрий підійшов до них з Дані, дівчинкою-майже-підлітком. – Тобто було на півдні. Трампас і деякі інші кан-тої говорили про це місце так, наче там водяться привиди.

– Примари там є, – похмуро кивнув Роланд. – Посадите Сюзанну на потяг до Федіка, якщо раптом ми не повернемося сюди? Наскільки я розумію, деякі поїзди ще ходять, бо…

– Ними їздили Зелені Плащі? – підказав Дінкі. – Чи то пак Вовки по-вашому. Так, поїзди лінії «Д» ще ходять. Вони автоматизовані.

– Це монопоїзди? Вони розмовляють? – спитав Джейк, згадавши Блейна.

Дінкі й Тед обмінялися непевними поглядами, і Дінкі подивився на Джейка та знизав плечима.

– Хіба я знаю? Я більше тямлю в ліфчиках розміру «Д», ніж у поїздах лінії «Д». Та зрештою, як і всі тут. Принаймні Руйначі. Може, охоронці щось знають про ті поїзди. Чи той тип. – Він тицьнув великим пальцем у бік Тасси, котрий так і сидів на ганку перед будинком начальника, охопивши голову руками.

– Хай там як, ми скажемо Сюзанні, що обережність не завадить, – пробурмотів Роланд Джейкові. Хлопець кивнув. Він розумів, що нічого іншого їм не лишається. Але в нього назріло інше питання. Він подумки зробив нотатку: нагадати собі поставити це питання Теду чи Дінкі, якщо випаде нагода це зробити, коли їх не чутиме Роланд. Йому не подобалося, що Сюзанна залишається в поселенні (проти цього волали всі його інстинкти), але він розумів, що вона відмовиться йти з ними, не поховавши Едді. Роланд теж це чудово розумів. Примусити її піти вони могли тільки в один спосіб: зв’язавши їй руки і заткнувши кляпом рота. І це б лише погіршило становище.

– Може так статися, що дехто з Руйначів матиме бажання поїхати поїздом на південь разом з Сюзанною, – сказав Тед.

Дані кивнула.

– Нас тут незлюбили за те, що ми вам допомагаємо. Найбільше дістається Тедові й Дінкі, але півгодини тому на мене плюнули, коли я йшла в свою кімнату забрати оце. – Вона показала пошарпаного і вочевидь дуже дорогого їй ведмедика Вінні-Пуха. – Поки ви тут, вони не наважаться нас чіпати, але коли ви підете… – Вона промовисто знизала плечима.

– Чорт, я не розумію, – сказав Джейк. – Вони ж вільні.

– Вільні, і що далі? – спитав Дінкі. – Ти сам подумай. Більшість із них і в Америці не вписувалися в суспільство. Були п’ятими колесами. А тут з нами носилися як з писаними торбами, ми були віп-персонами, нам діставалися самі вершки. І раптом бац – і все скінчилось. Якщо поставити себе на їхнє місце, невже важко зрозуміти?

– Важко, – грубо відказав Джейк. І подумав, що йому просто не хотілося їх розуміти.

– Вони втратили ще дещо, – тихо сказав їм Тед. – У Рея Бредбері є роман, називається «Чотириста п’ятдесят один градус за Фаренгейтом». «Палити було приємно», такими словами він починається. Так от, руйнувати теж було приємно.

Дінкі енергійно закивав. Вортінгтон і Дані Ростова теж.

Навіть Шимі – і той кивнув.

Чотирнадцять

Едді так само лежав у колі світла, але тепер його обличчя було чисте, а ковдра на ліжку коменданта гуртожитку була охайно напнута йому до середини грудей. Сюзанна вдягла його в чисту білу сорочку, яку десь знайшла (напевно, в комендантовій шафі, здогадався Джейк). Очевидно, бритву вона теж знайшла, бо щоки Едді були гладенько виголені. Джейк спробував уявити собі, як вона сидить і голить свого покійного чоловіка, співаючи: «Кама-комала, рису надбала» – і не одразу зміг. Та раптом уява намалювала йому чітку картину, настільки нестерпну, що йому знову довелося щосили стримувати себе, щоб не розридатись.

Сюзанна мовчки слухала те, що казав їй Роланд: сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, опустивши очі. Стрілець подумав, що вона схожа на сором’язливу незайману дівчину, якій освідчуються і пропонують шлюб.

Він закінчив говорити, а вона все так само мовчала.

– Сюзанно, ти зрозуміла, що я тобі сказав?

– Так, – не підводячи погляду, сказала вона. – Я поховаю чоловіка, Тед і Дінкі мені допоможуть. Хоча б тим, що стримуватимугь своїх «друзів»… – Останнє слово вона промовила з ледь вловною ноткою сарказму, і стрілець у душі зрадів, бо ж це означало, що тягар горя не розчавив її остаточно, – …аби вони не забрали в мене його тіло й не лінчували на яблуні.

– А потім?

– Ви або знайдете спосіб повернутися сюди й ми разом поїдемо у Федік, або Тед і Дінкі посадять мене на поїзд і я поїду туди сама.

Холодна відстороненість у її голосі не просто викликала у Джейка тривогу. Вона його налякала.

– Ти ж розумієш, навіщо нам в Америку? – стурбовано запитав він. – Справді розумієш?

– Щоб урятувати письменника, поки ще не пізно. – Вона взяла Едді за руку, і Джейк відзначив про себе, що нігті в нього бездоганно чисті. Чим вона вичистила з-під них бруд? Може, у коменданта були маленькі щипчики для нігтів, як ті, що їх його батько носив з собою у зв’язці ключів? – Шимі каже, що ми врятували Промінь Ведмедя і Черепахи. Ми гадаємо, що врятували троянду. Але попереду ще одна операція з порятунку. Письменник. Те ледащо. – З цими словами вона все-таки підвела погляд. Її очі горіли вогнем. Зненацька Джейк зрозумів, що воно й на краще, що Сюзанни з ними не буде, коли… якщо… вони зустрінуться з сеєм Стівеном Кінгом.

– Щоб ви мені його врятували, – сказала вона, і Роланд та Джейк почули, як у її голос закрадаються нотки старої злодійки Детти. – Після всього, що сталося сьогодні, спробуйте тільки не врятувати. І ти, Роланде, скажи йому, щоб продовжував писати. Навіть якщо пекло розверзеться під ногами, буде повінь, навіть якщо він захворіє на рак чи його член відвалиться від гангрени. Пулітцерівську премію теж нехай собі в голову не бере. Скажи йому, щоб писав далі й закінчив нарешті свою гадську історію.

– Я перекажу, – пообіцяв Роланд.

Вона кивнула.

– Ти приїдеш до нас, коли ми виконаємо це завдання. – На останньому слові Роланд трохи підвищив голос, тож прозвучало це майже як питання. – Ти приєднаєшся до нас, щоб довести нашу справу до кінця?

– Так. Не тому, що я так хочу. Я втратила весь запал. А тому, що так хотів він. – Вона ніжно, дуже ніжно поклала руку Едді туди, де вже покоїлася друга, – йому на груди. І націлила свій вказівний палець на Роланда. Палець дрібно тремтів. – Тільки не починай усю цю дурню про те, що ми ка-тет, ми з багатьох одне. Бо ті часи вже в минулому. Адже так?

– Так, – сказав Роланд. – Але Вежа ще стоїть. І чекає.

– До цього я теж втратила смак, здорованю. Правда.

Але Джейк зрозумів, що вона кривить душею. Бажання побачити Темну вежу вона втратила не більше, ніж Роланд. Не більше, ніж його втратив сам Джейк. Нехай їхній тет і розпався, але ка залишалося. І вона це відчувала незгірш за них.

П’ятнадцять

Вони поцілували Сюзанну на прощання (а Юк лизнув її в щоку).

– Джейку, будь обережний, – сказала вона. – Повертайся цілий і неушкоджений, чув? Едді сказав би тобі те саме.

– Я знаю. – І Джейк поцілував її вдруге. Він всміхнувся, бо уявив, як Едді наказує йому берегти зад, адже він і так уже тріснутий. І розплакався з тієї самої причини. Сюзанна ще мить протримала його в обіймах, потім відпустила і повернулася до чоловіка, що лежав, непорушний і холодний, у ліжку коменданта. Джейк зрозумів, що їй зараз не до Джейка Чемберза та його горя. Надто безмежним було її власне горе.

Шістнадцять

Біля дверей помешкання чекав Дінкі. Роланд уже пішов з Тедом – вони були в кінці коридору й обидва здавалися заглибленими в розмову. Джейк припустив, що йдуть вони на Алею, де Шимі (з невеличкою допомогою інших) спробує ще раз перекинути їх в Америку. Це йому дещо нагадало.

– Поїзди лінії «Д» ходять на південь, – сказав Джейк. – Тобто туди, де має бути південь. Правильно?

– Більш-менш, компаньйоне, – кивнув Дінкі. – На деяких локомотивах написані їхні назви, типу «Осяйний дощ» чи «Дух сніжної країни», але буквені й номерні позначки є у всіх.

– А «Д» означає «Дандело»? – зненацька спитав Джейк.

Дінкі здивовано насупився.

– Дандело? Що це, в біса, означає?

Джейк похитав головою. Він навіть не хотів казати Дінкі, від кого почув це слово.

– Ну, я точно не знаю, – мовив Дінкі, коли вони пішли далі. – Але я завжди думав, що «Д» означає «Дискордія», бо саме там, по ідеї, мають закінчувати своє життя всі поїзди – десь у найглибших надрах найгірших у Всесвіті Поганих Земель.

Джейк кивнув. «Д» – Дискордія. Щось у цьому було. Начебто.

– Але ти не відповів на моє питання, – не вгавав Дінкі. – Що таке Дандело?

– Просто слово. Я побачив його на стіні на станції «Край Грому». Швидше за все, воно нічого не означає.

Сімнадцять

Біля Корбет-Холу їх чекала делегація Руйначів. Похмурих і наляканих. «„Д“ – Дандело, – подумав Джейк. – „Д“ – Дискордія. „Д“ – доведені до відчаю».

Роланд вийшов уперед і склав руки на грудях.

– Хто говорить за вас? – запитав стрілець. – Якщо є той, хто говорить, нехай він вийде, бо наш час тут закінчився.

Уперед виступив сивий джентльмен (теж банкірського вигляду), у сірих костюмних штанях, білій сорочці, розстебнутій біля коміра, і сірому жилеті, також розстебнутому. Жилет висів на ньому, як мішок. Чоловік, що його носив, горбився.

– Ви вкрали у нас життя, – констатував він тоном сердитого вдоволення, неначе завжди підозрював, що до цього дійде. – Наше звичне життя. Що ви дасте нам натомість, містере Ґілеад?

Натовпом пронеслося схвальне бурмотіння. Почувши його, Джейк Чемберз зненацька розлютився так, як ніколи в житті. Його рука, неначе за власним бажанням, потяглася до руків’я «койота», погладила його, і Джейк відчув холодну втіху від його обрисів. Навіть горе ненадовго відступило на задній план. А Роланд усе зрозумів, бо, не повертаючи голови, сягнув рукою за спину і стиснув Джейкові пальці. Стискав доти, доки Джейк не відпустив зброї.

– Якщо вже питаєте, я скажу, що я вам дам, – промовив Роланд. – Це місце, де ви їли мозок беззахисних дітей, щоб знищити Всесвіт, я збирався спалити дощенту, так, до останньої тріски. Я мав намір запустити летючі кулі, яких у нас доста, щоб вони знищили вибухами все, що не піддалося вогню. Я планував показати вам шлях до річки Вайє й зелених Калій, що за нею лежать, і супроводити вас прокляттям, якого навчив мене батько: щоб ви жили довго і все життя нездужали.

Ці слова зустріли обуреним бурмотінням, але жоден Руйнач не наважився подивитися Роландові у вічі. Чоловік, що погодився виступити від їхнього імені (попри всю свою лють, Джейк віддав належне його мужності), хитався з боку в бік, неначе міг от-от зомліти й гепнутися на землю.

– Кальї лежать у тому напрямку, – показав Роланд рукою. – Якщо підете, дехто з вас, а може, й багато хто з вас загине в дорозі, бо там водяться дикі голодні звірі, а вода, якщо вона і є, то отруйна. Я не маю ні найменшого сумніву, що фолькен у Кальї зрозуміють, хто ви такі і що робили, навіть якщо ви збрешете. Бо серед них є манні, а манні багато бачать. Проте вам можуть подарувати прощення, а не смерть, бо в серцях тих людей набагато більше місця для милосердя, ніж ви можете осягнути своїм розумом. Чи я – своїм. У тому, що вас поставлять до роботи і решта вашого життя мине аж ніяк не в розкошах, до яких ви звикли, а у тяжкій праці й семи потах, я не сумніваюся. Але закликаю вас іти, хоча б для того, щоб спокутувати все, що накоїли.

– Ми не знали, що робимо, смертоносний ти чоловіче! – розлючено заверещала жінка з задніх рядів.

– ЗНАЛИ! – закричав у відповідь Джейк, та так голосно, що перед очима попливли чорні цятки, і Роландова рука знову миттєво опинилась на його руці, щоб стримати. Чи справді він був готовий полити юрбу вогнем з «койота», знову принести в це жахливе місце смерть? Він не знав. Знав лише, що його руки, руки стрільця, іноді не слухалися голосу розуму, коли в них опинялася зброя. – Не смійте казати, що не знали! Ви знали!

– От що я вам дам, – сказав Роланд. – Ми з моїми друзями… тими, хто вцілів, хоча я певен, що той, хто лежить мертвий, погодився б, тому я говорю і від його імені також… залишимо це місце, як є. Я не сумніваюся: тут стільки їжі, що вам на все життя вистачить, є роботи, які вам готуватимуть, і пратимуть одяг, і підтиратимуть сраки, якщо вам саме таке життя потрібне. Залишайтесь тут, якщо ви волієте бути в чистилищі, а не спокутувати гріхи. На вашому місці я б пішов. Уздовж залізничних колій, які виведуть із краю пітьми. Розкажіть тим людям про все, що накоїли, поки вони самі не зрозуміють, станьте навколішки, оголіть голови і благайте їхнього прощення.

– Нізащо! – категорично викрикнув хтось. Але на обличчях деяких промайнув сумнів – принаймні так здалося Джейкові.

– Як хочете, – мовив Роланд. – Своє останнє слово я сказав. Наступний, хто заперечить, замовкне навіки, бо моя подруга готує мого друга, свого чоловіка, до похорону, і мене переповнює горе та лють. Хто з вас наважиться ще щось сказати? Хто кине виклик моєму гніву? Якщо так, то ви кинете виклик цьому. – Він витяг свого револьвера й приклав його дулом до заглибини біля ключиці. Джейк виступив уперед і став з ним пліч-о-пліч, нарешті витягши свого «койота».

На мить запала мовчанка. А потім чоловік, що говорив, відвернувся.

– Не стріляйте в нас, містере, ви й так уже багатьох убили, – різко сказав хтось.

Роланд не відповів, і натовп став розсмоктуватися. Деякі Руйначі побігли, решта, мов застуду, підхопили естафету. Вони тікали мовчки, крім тих, хто схлипував від плачу, і невдовзі їх поглинула темрява.

– Ого, – тихо й шанобливо сказав Дінкі.

– Роланде, – звернувся до стрільця Тед. – У тому, що вони робили, винні не лише вони самі. Я думав, що пояснив, але, напевно, мені це не дуже добре вдалося.

Роланд сховав револьвера в кобуру.

– Тобі це чудово вдалося. Саме тому вони досі живі.

Край Алеї біля Дамлі-Гауза тепер був цілковито в їхньому розпорядженні. Шимі пришкутильгав до Роланда. Його очі були круглі й зберігали урочистий вираз.

– Дорогенький, ти покажеш мені, куди хочеш потрапити? – спитав він. – Можеш показати те місце?

Те місце. Роланд настільки зациклився на часі, що геть забув про простір, куди вони мали вирушити. А дорогу, якою вони їхали в Ловеллі, він пам’ятав дуже слабо. За кермом машини Джона Каллема сидів тоді Едді, а сам Роланд настільки глибоко поринув у задуму, міркував про те, яким чином переконає доглядача їм допомогти, що не роздивлявся навколо.

– А Тед показував тобі місце перед тим, як ти відправив його в Америку? – спитав стрілець у Шимі.

– Еге ж, показував. Тільки він не знав, що показує. То була дитяча картинка… не знаю, як пояснити… дурна голова, саме павутиння в ній! – Стиснутою в кулак рукою Шимі вгатив себе межи очі.

Другого удару він собі завдати не встиг, бо кулак перехопив Роланд і змусив Шимі розтиснути пальці. Дуже обережно і делікатно змусив.

– Ні, Шимі. Здається, я розумію. Ти знайшов думку… спогад з його дитинства.

До них підійшов Тед.

– Авжеж, так і є, – кивнув він. – Не розумію, чому я сам цього досі не розумів. Мабуть, це надто просто. Я виріс у Мілфорді, а те місце, де я вийшов тисяча дев’ятсот шістдесятого року, було, з погляду географії, на відстані плювка звідти. Напевно, Шимі знайшов спогад про поїздку на возі чи на гартфордському трамваї, коли я їздив у гості до дядька Джима й тітки Моллі у Бриджпорт. Десь глибоко в моїй підсвідомості. – Він похитав головою. – Я одразу зрозумів, що опинився в знайомому місці, тільки багато років минуло. Коли я був малий, Меріт-парквей ще не існувало.

– А ти можеш показати мені таку картинку? – з надією спитав Шимі у Роланда.

Роланд знову спробував викликати в пам’яті те місце в Ловеллі, де вони паркувалися на трасі № 7, місце, де він покликав Чевіна з Чейвена, щоб той вийшов з лісу, але спогади розпливалися. У тому місці не було нічого особливого, що вирізняло б його серед решти. Принаймні він нічого такого не запам’ятав.

Аж раптом йому сяйнула інша думка. Думка, пов’язана з Едді.

– Шимі!

– Так, Роланде, який був Вілл Деаборн!

Роланд узяв Шимі обома руками за голову по боках.

– Заплющ очі, Шимі, сину Стенлі.

Шимі підкорився наказу, та й сам простягнув руки і взявся ними за голову Роланда. Стрілець і собі заплющив очі.

– Побач те, що бачу я, Шимі. Побач те місце, куди нам потрібно піти. Роздивися його дуже добре.

І Шимі побачив.

Вісімнадцять

Поки вони так стояли – Роланд показував, а Шимі дивився, – Джейка тихо покликала Дані Ростова.

Він підійшов і став перед дівчинкою, але вона мовчала, неначе не знала, що їй сказати чи зробити. Він хотів було запитати, але вона його випередила: затулила йому рота поцілунком. Її губи були дивовижно м’які.

– Це щоб вам поталанило, – сказала вона. А побачивши його вражені очі, зрозуміла, яку силу мав її поцілунок, і посмілішала. Вона оповила руками його шию (не випускаючи з рук пошарпаного Пуха, спиною Джейк відчував його м’якість) і поцілувала ще раз. Її крихітні тверді груденята притискалися до його грудей, і це відчуття Джейк пам’ятатиме все життя. Пам’ятатиме її все життя.

– А це від мене. – І вона, опустивши очі й шаріючись, сховалася за Теда Бротіґена, не встиг Джейк і слова сказати. Хоча навряд чи йому б вдалося бодай щось із себе видушити, навіть якби від цього залежало його життя. Його горло наче хтось обценьками стискав.

На нього звернув увагу Тед.

– Перший поцілунок завжди найсолодший, – розсміявся Бротіґен. – Повір на слово, я знаю.

Але Джейк досі стояв, мов громом уражений, і не міг вимовити ні слова, неначе вона його не в губи поцілувала, а вдарила по голові.

Дев’ятнадцять

За чверть години четверо чоловіків, одна дівчинка, один пухнастик-шалапут і один до глибини душі вражений (і страшенно стомлений) підліток стояли на Алеї. Здавалося, що на порослому травою прямокутнику не було нікого, крім них. Решта Руйначів щезли. Зі свого місця Джейк бачив освітлене вікно на першому поверсі Корбет-Холу, де Сюзанна готувала чоловіка до похорону. Вдалині погримувало.

– Візьміться за руки і зосередьтеся. – Тед повторив ті самі слова, що їх він сказав у шафі на станції «Край Грому», де на червоній куртці був мідний значок «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ», ще в ті часи, коли смерть Едді здавалася немислимою.

Джейк потягнувся, щоб узяти Дані Ростову за руку, але Дінкі, злегка всміхнувшись, похитав головою.

– Може, одного дня ви й потримаєтесь за руки, герою, але сьогодні твоє місце – у колі. Як і твого діна.

– Візьміть один одного за руки, – сказав Шимі. У його голосі забриніли владні нотки, яких Джейк раніше не чув. – Це допоможе.

Джейк посадив Юка за пазуху.

– Роланде, а ти зміг показати Шимі…

– Дивися. – Роланд узяв його за руки. Всі решта оточили їх тісним колом. – Дивися і побачиш, я думаю.

У темряві розкрилася смужка яскравого світла, і за нею Джейк більше не бачив Шимі й Теда. Секунду-дві вона лише тремтіла й темнішала, і Джейк подумав було, що вона неминуче зникне. Та раптом вона знову спалахнула і розкрилася ширше. До його вух долинув дуже слабкий звук (наче все, що чуєш, під водою): гуркіт машини чи вантажівки, що промчала в тому, іншому світі. І побачив будівлю з маленьким асфальтованим паркувальним майданчиком спереду, на якому стояли три машини і пікап.

«Денне світло!» – налякано подумав Джейк. Бо якщо в Наріжному світі час ніколи не плинув у зворотний бік, це означало, що він все-таки ковзнув уперед. Якщо в щілині світла було видно Наріжний світ, тоді там була субота, дев’ятнадцяте червня, року…

– Швидко! – закричав Тед з іншого боку сліпучої дірки в реальності. – Якщо ви йдете, то пора! Він от-от знепритомніє! Якщо ви йдете…

Роланд смикнув Джейка, потягнув його за собою вперед. Його кошіль теліпався за спиною.

– Стій! – хотів закричати Джейк. – Стій, я забув свої речі!

Але було вже запізно. Груди йому неначе стиснули чиїсь велетенські руки, і все повітря зі свистом вирвалося з легень. «Зміна тиску», – подумав він. Було відчуття, що він падає вгору, а потім він покотився тротуаром на паркувальному майданчику, а за ним котилася його тінь. Він мружився і десь у найглибшому закапелку свідомості думав про те, як давно вже його очі не бачили простого природного денного світла. Десь із тих часів, коли він зайшов до Печери дверей у пошуках Сюзанни.

Дуже тихий, до нього долинув голос (напевно, тієї дівчинки, що поцілувала його), і той голос гукнув: «Хай щастить!», а потім усе зникло. Край Грому, і Девар-Тої, і пітьма. Вони опинились в Америці, на паркувальному майданчику перед місцем, на яке привела їх пам’ять Роланда і сила Шимі, зміцнена іншими чотирма Руйначами. То був універсальний магазин Іст-Стоунгема, де на Роланда й Едді напали з засідки бандити Джека Андоліні. Якщо не сталося якоїсь непоправної помилки, той напад відбувся двадцять два роки тому. А зараз було дев’ятнадцяте червня 1999 року, і годинник у вітрині (довкруг циферблата було написано «ДЛЯ М’ЯСНИХ ЗАКУСОК „БОЗ ГЕД“ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС!») показував за дев’ятнадцять хвилин четверту після полудня, їхній час майже сплив.

Частина третя. У ЦЬОМУ МАРЕВІ, ЗІТКАНОМУ З ЗЕЛЕНІ ТА ЗОЛОТА ВЕС’КА ҐАН

Розділ I. МІСІС ТАСЕНБАУМ ЇДЕ НА ПІВДЕНЬ

Один

Джейку Чемберзу ніколи не спадало на думку, що його руки вміють рухатися надприродно швидко. Вискакуючи з Девар-Тої в Америку, він побіжно відзначив, що сорочка, яка під вагою Юка напнулась у вагітному вигині, висмикнулася з джинсів. І з-за Джейкової пазухи випав пухнастик, якому в переходах між світами ніколи особливо не таланило (востаннє його мало не розчавило під колесами таксі). Будь-хто інший не зумів би зупинити це падіння (та й, швидше за все, Юк би не постраждав), але Джейк будь-ким не був. Ка настільки сильно його потребувало, що навіть знайшло спосіб обійти смерть, аби він став супутником Роланда. Його руки майнули в повітрі так блискавично, що на мить їх стало не видно. А коли з’явилися знову, одна тримала Юка за пухнасту шкірку на шиї, а друга підтримувала під короткошерстий зад. Джейк поставив свого друга на тротуар. Юк підвів на нього погляд і коротко гавкнув, неначе сказав дві речі одночасно: «дякую» і «ніколи так більше не роби».

– Ходімо, – поквапив Роланд. – Треба поспішати.

Джейк пішов за ним у магазин, а Юк звично потрюхикав за хазяїном назирці, біля лівої ноги. На дверях, прикріплена маленьким гумовим присоском, висіла табличка: «У НАС ВІДЧИНЕНО, ЗАХОДЬТЕ», – точнісінько така, як і в 1977-му. А у вітрині ліворуч від дверей висіло оголошення друкованими літерами:

ПРИХОДЬТЕ ВСІ Й КОЖЕН НА БОБОВУ ВЕЧЕРЮ В 1-Й КОНГРЕГАЦІЙНІЙ ЦЕРКВІ

У суботу, 19 червня 1999-го

Перехрестя шосе № 7 і Клатт-роуд

БУДИНОК ПАСТОРА (Заднє подвір’я)

17:00–19:30

В 1-й КОНГО

«МИ ЗАВЖДИ ТОБІ РАДІ, СУСІДЕ!»

«Вечеря почнеться десь за годину, – подумав Джейк. – Мабуть, уже столи накривають».

Але праворуч від дверей було причеплено скотчем більш шокуюче повідомлення.

1-ша Ловелл-Стоунгемська церква нахожих

А ТИ прийдеш помолитися з нами?

Недільна служба: 10:00

У четвер: 19:00

ЩОСЕРЕДИ – МОЛОДІЖНИЙ ВЕЧІР!!! З 19:00 ДО 21:00!

Ігри! Музика! Читання Біблії!

***А ЩЕ***

НОВИНИ ПРО НАХОЖИХ!

Привіт, молодь!

«Будьте з нами, інакше багато втратите»

«Ми шукаємо двері до раю – хочете шукати їх разом з нами?»

Джейк згадав Гаррігена, вуличного проповідника на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і подумав, до якої з цих двох церков той міг би пристати. Розум кликав би його у Першу Конго, але серце…

– Швидше, Джейку, – повторив Роланд і відчинив двері. Тихо теленькнув дзвіночок. Ніздрі залоскотали приємні запахи, нагадавши Джейкові (як колись Едді) про крамницю Тука на головній вулиці Кальї: війнуло кавою і м’ятними цукерками, тютюном і салямі, оливковою олією, розсолом, цукром і спеціями та іншими приємними пахощами.

Джейк зайшов за Роландом у крамницю, думаючи про те, що не все забув у Алгул-Сьєнто. З собою в нього було щонайменше дві речі: пістолет-кулемет «койот» за поясом джинсів та сумка з Орізами через плече, яка висіла ліворуч, так, що півдюжини тарілок, які лежали всередині, були в межах досяжності для його правої руки.

Два

За прилавком делікатесів стояв Вендел «Чіп» Макевой, зважував чималу кількість нарізаної індичатини з медом для місіс Тасенбаум, і до тієї миті, коли продзвенів дзвіночок на дверях, ще раз перевернувши Чіпове життя («Беркицьнутись черепахою», – казали старожили, коли чиясь машина з’їжджала в кювет), вони з нею обговорювали зростання кількості водних мотоциклів на озері Ківейдін… чи то пак місіс Тасенбаум його обговорювала.

Чіп вважав місіс Т. більш-менш типовою мешканкою літніх вілл: багата, як Крез (за багатим чоловіком, який виплив на хвилі доткомівського бізнесу), язиката, наче папуга, який нахлебтався віскі, і божевільна, як Говард Г’юз,[68] що підсів на морфій. Вона могла дозволити собі прогулянковий катер з каютою (і дві дюжини водних мотоциклів, щоб його тягли), але припливла в супермаркет аж на цей бік озера в старому пошарпаному човні з веслами і прив’язала його на тому самому місці, де прив’язував свого човна Джон Каллем, поки не настав Той День (з роками його історія ставала дедалі рафінованішою і відточенішою, плин часу шліфував її, як предмет меблів з тикового дерева, який часто полірують, і Чіп чимраз частіше підкреслював значущість тих подій, вимовляючи обидва слова з великої літери – Той День – не менш шанобливо, ніж преподобний Конвей, коли говорив про Господа Бога). Мадам Тасенбаум була балакуча, причеплива, непогана з лиця (нібито… так йому здавалося… якщо, звісно, не брати до уваги тонни макіяжу і лаку для волосся), набита грішми, як мішок, і республіканка. Зважаючи на обставини, Чіп Макевой відчував своє повне право потай натиснути великим пальцем на край вагів… цього фокусу він навчився у батька, котрий розповідав, що ти практично зобов’язаний дурити нетутешніх, якщо вони грошовиті, але в жодному разі не обманюй своїх, місцевих, навіть якщо вони такі багаті, як той письменник Кінг із Ловелла. А чому? Та тому, що піде поголос і покупців у тебе більше не буде, крім заїжджих, а спробуй проживи на таку виручку в лютому, коли обабіч траси 7 стоять снігові замети дев’ять футів заввишки. Але до лютого ще було далеко, а місіс Тасенбаум (дочка Авраамова, поза всіляким сумнівом) була не з цих країв. Ні, місіс Тасенбаум та її багатий-як-крез доткомівський чоловіченько рвонуть у Нью-Йорк, щойно побачать перший пожовклий листок. Саме тому Чіп, і оком не змигнувши, здійснив маніпуляцію великим пальцем, і шість доларів за нарізку індички перетворилися на сім доларів вісімдесят центів. Також йому не коштувало ані найменших зусиль погодитись, коли вона перескочила з теми на тему і стала патякати про те, який жахливий той Білл Клінтон, хоча сам Чіп двічі голосував за Баббу і проголосував би ще раз, якби Конституція дозволяла йому балотуватися на третій термін. Бабба був розумний, умів схилити арабів до того, що потрібно було йому, він не зовсім забув про робочий люд, і, чесне слово, дівки давали йому частіше, ніж туалетному сидінню.

– А тепер Ґор сподівається… в’їхати у Білий дім на його плечах! – заявила місіс Тасенбаум, шукаючи в сумочці чекову книжку (індичка на терезах магічним чином стала важча на дві унції, і на цьому Чіп розважливо зупинився). – Стверджує, що це він винайшов інтернет! Ха! А в мене інші дані! Я навіть знаю чоловіка, який справді винайшов інтернет! – Вона підвела погляд (Чіпового пальця вже навіть близько біля вагів не було, на такі речі в нього був нюх, чорт забирай) і хитро всміхнулась. І, стишивши голос до інтимного шепоту, сказала: – Ще б пак, я вже двадцять років сплю з ним в одному ліжку!

Чіп весело розсміявся, зняв індичку з терезів і поклав її на шмат білого паперу. Він радів, що вони облишили слизьку тему водних мотоциклів, бо й сам замовив собі такий у «Вікінг Моторз» («Іграшки для дорослих хлопчиків») з Оксфорда.

– А я знаю, з чого ви смієтесь! Цей тип Ґор, надто вже він слизький! – Місіс Тасенбаум так енергійно закивала, що Чіп вирішив накинути ще кілька десятків центів. Бачить Бог, не завадить. – От, наприклад, його волосся. Як можна довіряти чоловіку, який так намащує собі…

Отоді й теленькнув дверний дзвіночок. Чіп підвів погляд. Побачив. І застиг на місці. Чортзна-скільки води спливло з Того Дня, але чоловіка, який заварив усю ту кашу, Вендел «Чіп» Макевой упізнав одразу, щойно той переступив через поріг. Деякі обличчя просто не забуваються. І чи ж у глибині душі, десь у найглибшому її закапелку, він не підозрював, що чоловік зі страшними блакитними очима ще не закінчив тут своїх справ і повернеться?

Повернеться по нього?

Ця думка зняла з нього заціпеніння. Чіп розвернувся і побіг. Але встиг пробігти не більше трьох кроків вздовж прилавка, як у крамниці прогримів постріл (приміщення вже було більшим і соліднішим, ніж у сімдесят сьомому, – слава Богу, що батько наполіг на страхуванні), і місіс Тасенбаум пронизливо закричала. Троє-четверо покупців, що походжали проходами, вражено озирнулися, і одна жінка гепнулася на підлогу, знепритомнівши. Чіп встиг відзначити, що то була Рода Бімер, найстарша донька однієї з двох жінок, яких убили Того Дня. А тоді йому здалося, що час повернувся назад і то сама Рут лежить на підлозі, а з ослаблої руки викотилася бляшанка консервованого кукурудзяного супу. Повз Чіпове вухо просвистіла куля, наче сердита бджола продзижчала, і він різко загальмував, піднявши руки.

– Не стріляйте, містере! – почув він власний голос, тоненький і тремкий, як у старого. – Беріть усе, що є в касі, але не вбивайте мене!

– Повернися, – наказав чоловік, який беркицьнув Чіпове життя черепахою Того Дня, чоловік, через якого Чіпа мало не вбили (Господи Ісусе, він два тижні потім провалявся у лікарні в Бриджтоні) і який тепер з’явився знову, як давній монстр із дитячої шафи. – Решта – на підлогу, але ти, крамарю, розвернися й подивись на мене. Добре подивися.

Три

Крамаря хитало, і якусь мить Роланд навіть думав, що він не розвернеться до нього обличчям, а зомліє. Можливо, якась частка крамаревого розуму, налаштована на виживання, підказала йому, що, непритомний, він швидше накличе на себе смерть, бо він спромігся втриматись на ногах і повернувся обличчям до стрільця. Одяг на ньому був на диво такий самий, як і минулого разу: може, навіть та сама чорна краватка і фартух м’ясника, зав’язаний високо на поясі. Волосся в нього, як і раніше, було гладенько прилизане, але вже посивіло повністю. Роланд згадав, як з лівої скроні крамаря ринула кров, коли її зачепила куля (випущена самим Андоліні, наскільки було відомо стрільцеві). Тепер там виднів сіруватий шрам. Роланд здогадався, що крамар його не приховує, навіть навпаки – зачісує волосся так, щоб шрам було видно. Того дня йому чи то пощастило, як дурневі, чи то він врятувався милістю ка. Роланд більше схилявся до другого варіанта.

І судячи з переляканого виразу впізнавання в очах, крамар теж так думав.

– У тебе є картомобіль, вантажомобіль чи тек-сі? – спитав Роланд, цілячись із револьвера в груди власника магазину.

Джейк виступив уперед і став біля Роланда.

– Яка в тебе машина? Він це має на увазі.

– Пікап, – видушив із себе крамар. – «Інтернешнл Харвестер»! Він надворі, на стоянці! – І він так рвучко сягнув рукою під фартух, що Роланд був на волосину від того, щоб його застрелити. Але крамар (на щастя для нього) не помітив. Усі покупці вже лежали долілиць на підлозі, і жінка, що стояла біля прилавка, теж. Роланд відчував запах м’яса, яке вона купувала, і в шлунку забурчало. Він був змучений, голодний, виснажений горем, і ще стільки всього треба було обміркувати. Забагато всього. Розум просто не встигав. Джейк би сказав, що йому потрібен тайм-аут, проте жодних тайм-аутів у найближчому майбутньому не передбачалось.

Але крамар простягав низку ключів. Його пальці тремтіли, й ключі побрязкували. На них потрапили навскісні промені вечірнього сонця, що лилося крізь вікна, і «зайчики» на мить замигтіли стрільцеві в очах. Спершу чоловік поліз рукою під свій білий фартух, швидко і без дозволу, а тепер виблискує металевими предметами, неначе навмисно хоче засліпити ворога. Складалося таке враження, що він сам напрошується на смерть. Але ж у день засідки було так само, хіба ні? Крамар (тоді він був спритніший і не мав на спині горба вдівця) ходив за ним та Едді хвостом, як той кіт, що постійно плутається під ногами, і наче забув про кулі, що свистіли довкола них (тієї, що зачепила його скроню, він теж, здавалося, не помітив). Роланд пригадав, що він тоді розповів їм про свого сина, наче вони сиділи в цирульні й знічев’я вели розмову, чекаючи своєї черги сісти під ножиці. Дурник, ка-мей, одним словом, а таких небезпеки часто оминали. Принаймні доти, доки ка не набриднуть їхні витівки і воно не вирішить стерти їх з лиця землі.

– Беріть машину, беріть і їдьте! – усе повторював крамар. – Вона ваша! Я вам її дарую! Чесно!

– Якщо ти не припиниш виблискувати своїми клятими ключами мені в очі, сей, то я заберу в тебе життя, – пригрозив Роланд. За прилавком висів ще один годинник. Стрілець уже помітив, що в цьому світі було повно годинників, неначе люди, що тут жили, думали, що це допоможе їм посадити час у клітку. За десять четверта, а отже, вони пробули в Америці вже дев’ять хвилин. Час летів, просто летів. Десь неподалік Стівен Кінг уже пішов на свою пообідню прогулянку, і над ним нависла страхітлива небезпека, хоч сам він ще про це не підозрював. Чи це вже сталося? Вони (принаймні сам Роланд так точно) думали, що смерть письменника дуже боляче по них вдарить. Можливо, це буде схоже на черговий Променетрус. А може, й ні. Може, вплив його смерті проявиться поступово.

– Чи далеко звідси до Черепахової алеї? – різко запитав Роланд у крамаря.

Старий сей мовчки витріщався на нього. У широко розплющених очах стояв жах. Ще ніколи в житті Роланду так не хотілося пристрелити людину… чи хоча б врізати їй руків’ям револьвера, настільки дурний був у цього чоловіка вигляд – точнісінько як у козла, що застряг копитом у тріщині.

Але відповіла йому жінка, яка лежала перед м’ясним прилавком. Вона дивилася вгору на Роланда і Джейка, тримаючи складені руки на попереку.

– Це в Ловеллі, містере. П’ять миль звідси.

Одного погляду їй в очі (великі, карі, налякані, але без сліду паніки) Роланду вистачило, щоб зрозуміти: їм потрібна вона, а не крамар. Хоча…

Він повернувся до Джейка.

– Ти зможеш сісти за кермо його вантажівки й проїхати п’ять миль?

Роланд бачив, що Джейку хотілося сказати «так», та потім він збагнув, що не може поставити під загрозу всю їхню операцію, роблячи те, чого він, міський хлопець, ніколи в житті не робив.

– Ні, – похитав головою Джейк. – Навряд. А ти?

Роланд спостерігав, як Едді вів машину Джона Каллема.

Тоді це здавалося не таким уже й важким… але могло нагадати про себе його стегно. Роза казала, що сухий крутій поширюється швидко – як пожежа при сильному вітрі, – і він уже розумів, що вона мала на увазі. Коли вони прийшли в Калью Брин Стерджис, біль у стегні навідувався лише зрідка. Тепер же здавалося, що в суглоб хтось залив розплавлений свинець і загорнув його в колючий дріт. Біль розходився по всій правій нозі аж до кісточки. А Едді вправно натискав педалі, переставляючи ногу з тієї, що відповідала за швидкість машини, на ту, що вповільнювала рух, – і весь час у роботі була права нога. Тобто суглоб його правого стегна мусив постійно рухатись.

На таке наважитися він не міг. Не міг дати жодних гарантій, що поїздка буде безпечна.

– Думаю, ні. – Він узяв у крамаря ключі, подивився на жінку, що лежала перед м’ясним прилавком і сказав: – Підводься, сей.

Місіс Тасенбаум виконала наказ, а коли вже була на ногах, Роланд віддав їй ключі. «Мені тут постійно трапляються потрібні люди, – подумав стрілець. – Якщо від цієї буде стільки ж користі, як і від Каллема, то нам ще все може вдатися».

– Ти відвезеш нас із другом у Ловелл, – сказав Роланд.

– На Черепахову алею, – уточнила вона.

– Правду кажеш, і я дякую.

– А після того, як я вас відвезу, ви мене вб’єте?

– Ні, якщо ти нас не затримуватимеш, – відказав Роланд.

Зваживши це, вона кивнула.

– Не затримуватиму. Їдьмо.

– Щасти вам, місіс Тасенбаум, – кволо побажав їй крамар, коли вона рушила до дверей.

– Якщо я не повернуся, – сказала вона, – пам’ятайте одну річ. Інтернет винайшов мій чоловік. Він і його друзі – частково в «КелТеку», а частково – у себе в гаражах. Мій чоловік, а не Альберт Ґор.

У Роланда в шлунку знову забурчало. Він простягнув руку через прилавок (крамар сахнувся від нього, як від чумного), взяв пакунок з індичкою й одразу три шматки відправив собі до рота. Решту передав Джейкові, той з’їв два плястерки і глянув на Юка, котрий роздивлявся м’ясо з величезним зацікавленням.

– Свою частку отримаєш, коли вже будемо в пікапі, – пообіцяв Джейк.

– Апі! – сказав Юк і з більшим ентузіазмом додав: – Астку!

– Господи Ісусе милосердний, – промовив крамар.

Чотири

Акцент у крамаря-янкі був симпатичний, чого категорично не можна було сказати про його вантажівку. По-перше, в неї була механічна коробка передач, а Айрін Тасенбаум з Мангеттену не водила машину з механічною коробкою ще з тих незапам’ятних часів, коли була Айрін Канторою зі Стейтен-Айленду.[69] До того ж у ній був важіль перемикання передач, а на таких машинах вона точно ніколи не їздила.

На сидінні поряд сидів Джейк. Ноги він поставив обабіч згаданого вище важеля, на руках тримав Юка, який досі жував індичку. Роланд влаштувався на пасажирському сидінні, щосили тримаючи себе в руках, аби не застогнати від болю в нозі. Айрін забула витиснути педаль зчеплення, коли повернула ключ запалювання. «ІХ» рвонув уперед і зупинився. На щастя, він їздив дорогами Західного Мену ще з середини шістдесятих, тому його стрибок більше нагадував стрибок старої кобили, а не енергійного лошати, інакше залишився б Чіп Макевой без ще однієї (щонайменше) зі своїх дзеркальних вітрин. Юк завовтузився на колінах у Джейка, чіплявся пазурами, намагаючись зберегти рівновагу, і виплюнув індичку, що була в нього в роті (разом зі словом, якого навчився від Едді).

Айрін шоковано витріщилася на пухнастика-шалапута.

– Юначе, це створіння щойно сказало «бля»?

– Не важливо, що він сказав, – відповів Джейк. Голос у нього тремтів. Стрілки годинника у вітрині тепер показували за п’ять хвилин четверту. Подібно до Роланда, хлопчик як ніколи гостро відчував, що час їм не підвладний. – Натисніть на педаль зчеплення, і їдьмо звідси!

На щастя, на ручці важеля колись було відтиснуто малюнок з положенням важеля на тій чи іншій швидкості і він ще не зовсім стерся. Місіс Тасенбаум ногою в кросівці натисла на зчеплення (шестерні страхітливо заскреготіли) і нарешті знайшла задню передачу. Вантажівка, раз у раз смикаючись, виїхала на трасу 7 і зупинилася акурат на білій смузі. Місіс Тасенбаум повернула ключ запалювання і лише потім згадала про педаль зчеплення, що призвело до чергової низки стрибків. Роланд і Джейк уже впиралися у запилену панель приладів, до якої було приліплено вицвілу наклейку: «ЛЮБИ її ЧИ ЗАБИРАЙСЯ!» – у червоно-біло-синіх кольорах. Але цього разу стрибки стали їм у пригоді, бо тієї ж миті величезна вантажівка з колодами (Роланд не міг не згадати ту, що розбилася під час його попередніх відвідин магазину) перевалила через схил пагорба на півночі від крамниці. І якби пікап не заїхав стрибками назад на паркувальний майданчик перед універсальним магазином (врізавшись при цьому в крило припаркованої машини), сталося б зіткнення. І найімовірніше, вони б загинули. Водій вантажівки з колодами викрутив кермо і розлючено посигналив. Задні колеса здійняли хмару пилу.

Істота, що сиділа в хлопчика на колінах (місіс Тасенбаум здалося, що вона схожа на покруч єнота й собаки), знову гавкнула.

Бля. Тепер у неї майже не лишилося сумнівів.

Крамар і відвідувачі його магазину скупчилися біля вітрини, і зненацька місіс Тасенбаум зрозуміла, як почувається риба в акваріумі.

– Леді, то ви можете вести цю машину чи ні? – закричав хлопець. Через плече в нього було перекинуто якусь торбу, що нагадала їй сумку листоноші, тільки ця була шкіряна, а не полотняна, і всередині начебто лежали тарілки.

– Я можу, юначе, не хвилюйтеся. – Їй було дуже страшно, але заразом… пригода приємно лоскотала нерви? Так, їй здавалося, що вона відчуває приховану радість. Бо вперше за вісімнадцять років вона стала кимось важливішим за прикрасу великого Девіда Тасенбаума, допоміжною ланкою в ланцюзі його що не день, то знаменитішого життя, аніж жінкою, що казала: «А спробуйте-но оце», – передаючи закуски на світських вечірках. Раптом вона опинилася у вирі подій і відчувала, що події ці дуже важливі.

– Глибоко вдихни, – наказав чоловік з жорстким обпаленим сонцем обличчям. Погляд його вогненних блакитних очей був прикутий до неї, і вона раптом зрозуміла, що не може думати більше ні про що, крім цих очей. Але відчуття було приємне. «Якщо це гіпноз, – подумала вона, – то його мають навчати в школі». – Затримай дихання і видихни. А тоді вези нас, заради твого батька.

Вона глибоко вдихнула, як їй і наказували, і раптом день неначе розквітнув новими яскравими барвами – майже осяйними. Десь наче здалеку долинали до неї голоси. Спів. Дуже приємний. Може, то радіоприймач у пікапі передавав якусь програму, присвячену опері? Перевіряти, чи це справді так, не було часу. Та все одно було приємно. Заспокоювало, як і глибокий вдих.

Місіс Тасенбаум витисла педаль зчеплення і знову завела двигун. Цього разу задню передачу вона знайшла з першої спроби й майже плавно виїхала на дорогу. Щоправда, замість першої передачі ввімкнула другу і пікап мало не зупинився, коли вона стала відпускати педаль зчеплення, та потім двигун, схоже, зглянувся над нею. Під капотом застукали клапани, щось засвистіло, і вони покотили на північ, до Ловелла.

– Ти знаєш, де Черепахова алея? – запитав Роланд. Попереду, під рекламним щитом «КЕМПІНГ НА МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ» виїхав на дорогу побитий синій мінівен.

– Так, – кивнула вона.

– Впевнена? – Найменше стрільцеві хотілося гаяти дорогоцінний час, розшукуючи вулицю, на якій жив Кінг.

– Так. У нас там друзі живуть. Бекгардти.

Хвилину-дві Роланд відчайдушно намагався пригадати, де він чув це прізвище. А потім згадав. Якомусь Бекгардту належав будинок, де вони з Едді востаннє розмовляли з Джоном Каллемом. Від думки про Едді серце знову пронизав біль. Того грозового пообіддя він був таким сильним, таким сповненим життя.

– Гаразд, – промовив він. – Я тобі вірю.

Вона глянула на нього через голову хлопця, котрий сидів між ними.

– Містере, а ви страшенно кудись поспішаєте. Як білий кролик в «Алісі». На якесь важливе побачення боїтеся спізнитись?

Роланд похитав головою.

– Це не важливо, просто веди машину. – Він зиркнув на годинника на панелі приладів, але той не працював, зупинився вже дуже давно (і стрілки, ясна річ, завмерли на 9:19). – Може, ще не пізно, – сказав він. А тим часом непомічений синій мінівен попереду став поволі від них відриватися. Він перетнув розподільчу смугу траси № 7, виїхав на зустрічку, і місіс Тасенбаум хотіла було пожартувати щодо людей, які вживають алкогольні напої до п’ятої години вечора, але синій фургон повернувся на смугу, що вела на північ, виїхав на наступний пагорб і зник з поля зору, покотивши в бік міста Ловелл.

Але місіс Тасенбаум забула про нього. У неї була цікавіша пожива для роздумів. Зокрема…

– Хлопці, я у вас зараз дещо спитаю. Можете не відповідати, якщо не хочете, – сказала вона. – Мені просто цікаво. Ви нахожі?

П’ять

Останні кілька вечорів Браян Сміт (разом зі своїми ротвейлерами – близнюками з одного приплоду, яких він назвав Кулею і Пістолем) живе у «Кемпінгу на мільйон доларів» біля кордону між Ловеллом і Стоунгемом. Тут, біля ріки, кльово (місцеві називають хитку дерев’яну споруду, що з’єднує два береги, Мостом на мільйон доларів, жартома, як розуміє Браян, і Господи, який же смішний цей жарт). А ще сюди приїздить різний народ – в основному хіпі з лісів Сведена, Гаррісона і Вотерфорда, – привозить наркоту на продаж. Браян любить розслаблятися, любить ловити кайф, щоб ви знали, і цього суботнього пообіддя він під кайфом… кайф не дуже сильний, не такий, як він любить, але достатній, щоб Браяна пробило на хавчик. У центральному магазині Ловелла продають батончики «Марс». А коли пробиває на хавчик, нема нічого кращого.

Він виїжджає з кемпінгу на трасу № 7, навіть не глянувши в обидва боки, й каже: «Упс, знов забувся!» Але машин на шосе немає. Пізніше, особливо після Четвертого липня і аж до Дня праці, машин, щоб з ними змагатися, буде хоч греблю гати, навіть тут, у глушині, і Браян, швидше за все, не від’їжджатиме далеко від дому. Він знає, що водій з нього кепський, ще одна квитанція за перевищення швидкості чи зім’яте крило іншої тачки – і помахає він своїм правам ручкою на півроку. Знову.

Та цього разу пронесло. Поблизу жодних машин, крім старого пікапа, та й той плентається позаду за півмилі.

– Жери мою пилюку, ковбою! – хихоче Браян. Дивно, чому він сказав «ковбою», коли хотів сказати «підарасе», типу «жери мою пилюку, підарасе», але прозвучало нічого так. Правильно прозвучало. Він помічає, що виїхав на зустрічку, і вирівнює курс. «Знов на трасі!» – кричить він і знову хихоче. «Знов на трасі» – це хороший прикол, він завжди його використовує, коли їде з дівчиною. А ще добре покрутити кермо туди-сюди, щоб машину кидало то в один бік, то в інший, і сказати: «От блін. Видно, сиропу від кашлю перебрав!» Він багато таких приколів знає, колись навіть подумував написати книжку й назвати її «Кльові дорожні жарти». Ото був би мегахіт – Браян Сміт пише книжку, як той Кінг у Ловеллі!

Він вмикає радіо (фургон з’їжджає на ґрунтове узбіччя ліворуч, здійнявши півнячий хвіст пилюки, але дивом не опиняється в кюветі). Гурт «Стілі Ден» співає «Гей, дев’ятнадцять». Кльово! Ага, нереально круто! Швидкий ритм музики змушує його трохи додати газу. Він дивиться в дзеркало заднього огляду і бачить, що його собаки, Куля і Пістоль, дивляться сяючими очима вперед. Спершу Браян вирішує, що вони дивляться на нього, може, навіть думають, який він класний хлопець, але потім сам себе питає, як можна бути таким дурним. За сидінням водія стоїть автомобільний холодильник, а в ньому – фунт свіжого м’яса на гамбургери. Він збирається посмажити їх на вогнищі, коли повернеться в кемпінг. Так, і кілька батончиків «Марс» на десерт, клянуся волохатим старим Ісусом! Батончики «Марс» – це нереально круто.

– Пацани, холодильника не чіпайте, – наказує Браян Сміт собакам, суворо дивлячись на них у дзеркало. Цього разу мінівен, який на швидкості п’ятдесят миль за годину піднімається на схил, заносить не до узбіччя, а через розподільчу лінію на зустрічну смугу. На щастя (чи на нещастя, все залежить від вашої точки зору), назустріч ніхто не їде. Ніхто не кладе край просуванню Браяна Сміта на північ. – Забудьте про гамбургер, то буде моя вечеря. – Останнє слово він розтягує, як це зробив би Джон Каллем, але обличчя в хлопця, який дивиться у дзеркало на собак, – як у Шимі Руїса. Він майже викапаний Шимі.

Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.

Шість

Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.

Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.

Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:

– Тут усе не так, як раніше.

– А давно ви тут були? – поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», – любив повторювати Девід.

– Давно, – визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.

«Припини, – наказала вона собі. – Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».

Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.

– Едді казав, що ця вулиця іде петлею, – озвався хлопець. – Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?

Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.

– Протилежний кінець – з боку Бриджтона? – спитав він у Айрін.

– Так, авжеж.

Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.

– Ми їдемо до будинку письменника.

– «Кара Сміхотуха», – миттю озвалася вона. – Дуже гарний будинок. Я бачила його з озера, але не знаю, яка під’їзна дорога…

– Номер дев’ятнадцять, – сказав чоловік. Вони саме проїжджали дорогу під номером 27. З цього кінця Черепахової алеї номери мусили йти на спад, а не зростати.

– А що вам від нього потрібно, даруйте за нахабство?

Відповів їй хлопець.

– Нам потрібно врятувати йому життя.

Сім

Сонний положистий спуск під’їзної дороги Роланд упізнав одразу, хоч востаннє бачив його під чорним грозовим небом і увагу його відвертав блискотливий тахін, який летів. Сьогодні тут не було жодних тахінів та іншої живності. За роки, що минули, з даху будинку, що стояв унизу, зняли гонт і вкрили його міддю, а майданчик, на якому колись росли дерева, став газоном, але під’їзна дорога була та сама, з табличкою «Кара Сміхотуха» зліва і знаком з номером 19 великими цифрами праворуч. За нею виблискувало під сонячними променями озеро.

З газону долинало дзижчання косарки. Роланд подивився на Джейка, і вигляд хлопчика його збентежив. Той сидів блідий, з широко розплющеними очима, в яких стояв переляк.

– Що? Що таке?

– Роланде, його там немає. Ні його, ні когось із домашніх. Там лише чоловік, який підстригає траву.

– Дурниці, як ти можеш… – почала місіс Тасенбаум.

– Я знаю! – закричав на неї Джейк. – Я знаю, дамочко!

Роланд подивився на Джейка з неприкритою цікавістю, що межувала зі страхом… Але в своєму стані хлопчик чи то не зрозумів цього погляду, чи то не звернув на нього уваги.

«Навіщо ти обманюєш, Джейку? – подумав стрілець. Але інша думка не забарилась: – Він не обманює».

– А якщо це вже сталося? – спитав Джейк. Так, він хвилювався за Кінга, але не лише за нього. – А що, як він мертвий, а сім’ї немає вдома, бо їх викликала поліція, і…

– Цього ще не сталося, – відповів Роланд, але на цьому його впевненість закінчувалась. Що ти знаєш, Джейку, і чому не кажеш мені?

Та часу на роздуми про це не лишалося.

Вісім

Чоловік з блакитними очима говорив спокійно, але вигляд у нього при цьому був не спокійний, відзначила про себе Айрін Тасенбаум, аж ніяк не спокійний. І співочі голоси, що їх вона вперше почула біля іст-стоунгемського універсального магазину, змінилися. Їхня пісня, як і раніше, була солодкою, але чи не закралася в неї нотка відчаю? Так здалося Айрін. В ній з’явилося благання, від якого в жінки запульсував у скронях біль.

– Звідки ти знаєш? – закричав хлопчик, якого звали Джейк, на чоловіка (свого батька, за здогадом Айрін). – Звідки така впевненість, бляха-муха?

Замість відповісти на питання малого, чоловік на ймення Роланд подивився на неї. Місіс Тасенбаум відчула, як шкіра на руках і спині вкривається сиротами.

– Їдь униз, сей, будь ласка.

Вона з сумнівом подивилась на крутий узвіз під’їзної дороги до «Кари Сміхотухи».

– Якщо я це зроблю, то, мабуть, не зможу підняти цю іржаву бляшанку назад на дорогу.

– Тобі доведеться, – сказав Роланд.

Дев’ять

Роланд здогадався, що чоловік, який підстригав газон, був кріпаком Кінга (чи як ці люди називалися в тутешньому світі). Його волосся під солом’яним брилем було геть сиве, але був він міцний і спину тримав рівно, без видимих зусиль несучи тягар своїх літ. Коли до будинку крутою під’їзною доріжкою спустився пікап, чоловік припинив роботу і став, тримаючи руку на газонокосарці. А коли відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння і з машини вийшов стрілець, вимкнув косарку вимикачем. І зняв бриля (не до кінця усвідомлюючи, що робить це, подумав Роланд). А тоді його погляд зупинився на револьвері, що висів у Роланда на стегні, й очі йому полізли мало не на лоба, аж розгладилися довкола них дрібні «гусячі лапки».

– Здрастуйте, містере, – сторожко сказав він. «Він вважає мене нахожим, – подумав Роланд. – Як і вона».

Але своєрідними нахожими вони з Джейком і були; просто так сталося, що потрапили вони в час і простір, де таке явище, як прихід з іншого світу, було чимось доволі звичним.

І де час мчав учвал.

Перш ніж чоловік устиг ще щось сказати, Роланд заговорив сам.

– Де вони? Він де? Стівен Кінг? Говори, чоловіче, правду кажи!

Капелюх вислизнув з раптово ослаблих пальців старого і впав біля його ніг на свіжоскошену траву. Його карі очі невідривно дивилися в очі Роланду, заворожені: як кролик на удава.

– Сім’я на тому боці озера, в іншому своєму домі, – сказав він. – Раніше то був будинок Шиндлера. У них там якесь свято чи що. А Стів сказав, що під’їде до них після прогулянки. – І старий махнув у бік маленького чорного авта, що стояло на відрозі під’їзної доріжки. З-за рогу будинку було видно хіба що його бампер, та й то частину.

– Де він гуляє? Ти знаєш? Розкажи цій жінці!

Старий зиркнув Роланду через плече і знову подивився на стрільця.

– Простіше буде, якщо я вас сам туди відвезу.

Роланд замислився над цим, але його роздуми тривали недовго. Простіше – це з одного боку. А з іншого, де Кінга чекало одне з двох: або порятунок, або смерть – може бути й складніше. Бо на дорозі ка вони знайшли цю жінку. Хоч яку мізерну роль їй судилося зіграти, саме її вони знайшли першою на Шляху Променя. Врешті-решт усе було отак просто. Що ж до масштабу її ролі, то про такі речі не годилося судити завчасно. Хіба вони з Едді не думали про Джона Каллема, котрого зустріли в тій самій придорожній крамниці за три колеса на північ звідси, що його роль у їхній історії буде незначна? Але насправді все виявилося геть інакше.

Усі ці думки промчали в його свідомості менш ніж за секунду, то була ніби стенограма, схожа на спалах прозріння («чуйки», як називав його Едді).

– Ні, – він показав великим пальцем через плече. – Розкажи їй. І швидше.

Десять

Хлопець – Джейк – привалився спиною до спинки сидіння, його руки безвільно лежали по боках. Незвичайний собака стривожено вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик цього не бачив. Його очі були заплющені, й Айрін Тасенбаум спершу вирішила, що він знепритомнів.

– Синку… Джейк?

– Я тримаю його, – сказав хлопчик, не розплющуючи очей. – Не Стівена Кінга, його думок я сягнути не можу, іншого. Я маю змусити його загальмувати. Як примусити його загальмувати?

Місіс Тасенбаум досить часто слухала свого чоловіка за роботою (той вів довгі діалоги з самим собою), тож питання, що не потребувало відповіді, впізнала одразу. Крім того, вона гадки не мала, про кого говорить хлопчик, розуміла лише, що не про Стівена Кінга. Тобто інших варіантів у глобальному масштабі лишалося ще шість мільярдів.

Попри це, вона відповіла, бо згадала, що її саму завжди змушувало зупинятися.

– Шкода, що йому не треба в туалет, – сказала Айрін.

Одинадцять

Полуниць у штаті Мен немає, принаймні зараз, коли сезон ще тільки почався, зате є малина. Джастина Андерсон (з Мейбрука, штат Нью-Йорк) і Ельвіра Тусейкер (її ловеллська подруга) бредуть узбіччям траси 7 (котру Ельвіра й досі називає Старою фрайбурзькою дорогою) з пластмасовими відерцями і збирають малину з кущів, що тягнуться щонайменше на півмилі вздовж старої кам’яної стіни. Ту стіну збудував століття тому Герет Маккін – саме з його онуком розмовляє зараз Роланд Дескейн з Гілеаду. Ка – це колесо, ви знаєте.

Дві жінки вже годину насолоджуються прогулянкою, і не тому, що аж так люблять ту малину (Джастина взагалі думає, що своєї не їстиме: насіння неприємно застрягає між зубами). Просто прогулянка для них – чудова нагода поділитися родинними новинами і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їхня дружба ще була нова і, напевно, найважливіша з усього, що мали в житті молоді дівчата. Вони познайомилися в коледжі Вассара (здавалося, це було тисячу років тому) і на четвертому курсі разом несли гірлянду зі стокроток. Саме це вони й обговорюють, коли синій мінівен («додж-караван» 1985 року, Джастина впізнає марку й модель, бо її старший син купив собі таку, коли його роду побільшало) виїжджає з-за повороту, де стоїть німецький ресторан Мельдера і Братгауза. Його заносить то в один бік, то в інший: то на одному узбіччі збурить пилюку, то п’яно кинеться на протилежне узбіччя і там теж підніме куряву. Коли він робить це вдруге (котячи вже на них, і досить швидко, чорт забирай), Джастина думає, що зараз він з’їде в кювет («беркицьнеться черепахою», як казали в сорокові, коли вони з Ельвірою вчилися у Вассарі), але цього не стається, бо водій встигає здати назад і повернутись на дорогу.

– Дивися, п’яний той водій, чи що? – стривожено запитує Джастина. Вона тягне Ельвіру назад, але дорогу їм перекриває стара стіна, прикрита малиновими кущами. Їхні штани чіпляються за терен («Слава Богу, – пізніше подумає Джастина… коли матиме час подумати, – що того дня ми з Ельвірою не були в шортах»), і на шпичаках лишаються клаптики тканини.

Джастина думає, що треба обійняти подругу за плече й разом перевалитися через стіну, яка доходить їм до стегна, зробити сальто назад, як на гімнастиці багато років тому в коледжі, але зважитися на це не встигає – синій фургон уже біля них, але тієї миті, коли він їх проминає, він більш-менш тримається в межах дороги і не становить для них загрози.

Джастина проводжає його поглядом, чує притлумлене ревіння рок-музики. Серце важко гупає в грудях, на язиці металевий присмак якоїсь речовини, яку викинуло тіло – адреналіну, найпевніше. А на півдорозі до верхівки пагорба синій фургон знову заносить за білу лінію. Водій старається вирівняти курс… занадто старається. І знову синій фургон опиняється на правому узбіччі, здійнявши шлейф куряви, що тягнеться на п’ятдесят ярдів.

– Господи, сподіваюся, Стівен Кінг помітить цього козла, – каже Ельвіра. Вони проминули письменника за півмилі до цього місця й привіталися. Певно, на денних прогулянках його бачили всі мешканці містечка.

Водій фургона неначе чує, що Ельвіра Тусейкер обізвала його козлом, бо спалахують гальмівні вогні. Мінівен зненацька з’їжджає на узбіччя і зупиняється. Відчиняються дверцята, й до жінок долинає потужний гуркіт рок-музики. А ще вони чують, як водій – чоловік – на когось кричить (Ельвіра й Джастина дуже співчувають тій людині, яка мала нещастя опинитися в одній машині з цим типом такого прекрасного червневого дня).

– Не чіпати! – кричить він. – Це не вам, чули?

Водій сягає рукою у фургон, дістає ціпок і за його допомогою перелазить через кам’яну стіну в кущі. Мінівен торохтить мотором на узбіччі, дверцята водія відчинені, з одного кінця виходить синій вихлоп, а з іншого – рок-музика.

– Що він робить? – трохи нервово запитує Джастина.

– Думаю, хоче відлити, – відповідає її подруга. – Але якщо містер Кінг щасливчик, то цьому типу припекло по-великому. Тоді в Кінга буде час зійти з траси й повернути на Черепахову алею.

Зненацька Джастині перехотілося збирати ягоди. Вона хоче повернутися додому і випити чашку міцного чаю.

Водій швидко, хоч і накульгуючи, виходить з кущів і знову вдається до ціпка, щоб перелізти через стіну.

– Мабуть, по-великому йому не треба було, – відзначає Ельвіра. І поки жахливий водій вибирається на сидіння свого синього мінівена, дві пристаркуваті дами перезираються і, не втримавшись, хихочуть.

Дванадцять

Роланд дивився, як старий дає жінці вказівки – щось про те, щоб зрізати кут по Воррінгтон-роуд, – і тут Джейк розплющив очі. Стрільцеві хлопчик здався невимовно змученим.

– Я зміг його зупинити й відправити відлити, – сказав Джейк. – Тепер він вовтузиться з чимось за сидінням. Не знаю, що там таке, але надовго це його не затримає. Роланде, це кошмар. Ми жахливо запізнюємось. Треба їхати.

Роланд перевів погляд на жінку, сподіваючись, що не схибив, коли вирішив довірити кермо їй, а не старому.

– Ти знаєш, куди їхати? Зрозуміла?

– Так, – кивнула вона. – По Воррінгтон до траси номер сім. Я знаю цю дорогу, нею ми іноді їздимо вечеряти в ресторан «Воррінгтон».

– Я, звісно, не гарантую, що ви його перехопите, якщо так поїдете, – сказав доглядач, – але, швидше за все, так воно і буде. – Він нахилився підняти капелюха й заходився струшувати з нього пагінці скошеної трави. Та радше не струшував, а погладжував повільними рухами, наче уві сні. – Угу, мені здається, так і буде. – А тоді, досі наче людина, що снить наяву, запхав бриля під пахву, підняв до лоба кулак і вклонився незнайомцеві з великим револьвером на поясі. А чом би й ні?

Незнайомця оточувало біле світло.

Тринадцять

Коли Роланд сів назад у кабіну крамаревого пікапа (робити це ставало дедалі важче через наростаючий біль у стегні), його рука опустилася Джейку на ногу, і він одразу зрозумів, що і чому приховує від нього хлопчик. Джейк боявся, що ця інформація завадить стрільцеві зосередитись на головному. Хлопчик відчував не ка-шюм, бо Роланд би теж його відчув. Та й звідки взятися ка-шюм, коли їхній тет уже розпався? Їхня особлива міць, щось сильніше за них усіх, разом узятих, можливо, дар самого Променя, – все зникло. Тепер вони були лише трьома друзями (чотирма, рахуючи пухнастика), об’єднаними спільною метою. Та вони могли врятувати Кінга. Джейк це знав. Могли врятувати письменника і таким чином ще на крок наблизитись до Темної вежі. Але хтось із них мав загинути під час порятунку.

Це Джейк знав також.

Чотирнадцять

Старе прислів’я (якого він навчився від батька) спало тепер на думку Роландові. Якщо цього хоче ка, хай буде так. Так, гаразд. Хай буде так.

Упродовж усіх довгих років гонитви за чоловіком у чорному стрілець думав, що жодна сила у Всесвіті не змусить його відмовитися від Вежі. Хіба він ще давно, на початку свого жахливого поступу буквально не вбив свою матір? Але всі ці роки він не мав ні друзів, ні дітей, ні (йому не подобалось це визнавати, але то була правда) серця. Він перебував у полоні чарів холодної романтики, яку люди, позбавлені любові, з нею плутають. Але тепер у нього був син, йому дали другий шанс, і він змінився. Знання про те, що для порятунку письменника один з них має померти… що їх знову поменшає, і так скоро… не примусило б його відступитися. Але цього разу він подбає про те, щоб жертвою став він, Роланд з Ґілеаду, а не Джейк з Нью-Йорка.

Чи зрозумів хлопчик, що стрілець проник у його таємницю? Часу перейматися цим не було.

Роланд захряснув двері вантажомобіля і подивився на жінку.

– Тебе звати Айрін? – запитав він.

Вона кивнула.

– Їдь, Айрін. Їдь так, наче за тобою женеться сам диявол і хоче тебе зґвалтувати. На Воррінґтон-роуд, а якщо його там не буде, то на Сьому дорогу. Домовились?

– Будь певен, – сказала місіс Тасенбаум і хвацько ввімкнула першу передачу.

Двигун заревів, але пікап покотився назад, неначе так злякався завдання, яке чекало на них, що волів скінчити своє життя в озері. Та потім жінка натисла на педаль зчеплення і старий «Інтернешнл Харвестер» рвонув уперед крутим схилом під’їзної дороги, залишаючи за собою смугу сизого диму й запах паленої гуми.

Правнук Ґерета Маккіна з розкритим ротом провів їх безмежно здивованим поглядом. Він гадки не мав, що сталося щойно, але був упевнений, що багато залежало від того, що станеться далі.

Можливо, на карту було поставлено все.

П’ятнадцять

Таке сильне бажання подзюрити видалося Браяну Сміту дивним, бо він відлив перед самим виїздом з кемпінгу. А коли переліз через довбану стіну, то не зміг вичавити з себе більше, ніж кілька краплин, хоча за кермом здавалося, що сечовий міхур от-от лусне. Браян сподівається, що в нього не буде клопотів з простатою, бо тільки клопотів з цією простатою йому бракувало. У нього інших проблем донесхочу, бачить старий волохатий Ісус.

Ну, якщо вже він зупинився, то треба щось зробити з тим холодильником, бо собаки так і витріщаються на нього, аж язики повисолоплювали. Він намагається запхати його під сидіння, але холодильник не пролазить, бо мало місця. Тому Браян погрожує брудним пальцем своїм ротвейлерам і повторює, щоб не чіпали холодильника, бо те м’ясо – то його вечеря буде. Та цього разу він додумується пообіцяти їм, що як будуть хорошими хлопчиками, то він домішає трохи м’ясця до їхньої «Пуріни». Для Браяна Сміта це просто диво глибокодумності, але до того, що можна просто переставити холодильник з підлоги на вільне переднє сидіння, він додуматися не може.

– Не чіпайте! – знову наказує він собакам і застрибує за кермо. Захряскує двері, кидає погляд у дзеркало заднього огляду, бачить двох старих дамочок (раніше він їх не помітив, бо не дивився на дорогу, коли їх проминав), махає їм рукою, хоч заднє скло «каравану» таке брудне, що жінки його привітання не помітять, і знову вирулює на трасу № 7. Тепер по радіо грає «Ґанста Дрім 19» від «Оут Рей Джас», і Браян збільшує гучність. Фургон при цьому знову заносить на зустрічну смугу – Браян не належить до людей, які можуть збільшити гучність радіоприймача, не дивлячись на нього. Реп рулить! І метал рулить теж! Все, що йому тепер треба для повного щастя, – якась пісня Оззі… бажано «Скажений поїзд».

І кілька батончиків «Марс».

Шістнадцять

Місіс Тасенбаум вилетіла під’їзною дорогою на Черепахову алею на другій швидкості. Двигун старого пікапа надривно ревів (якби на панелі приладів був тахометр, то стрілка б уже, поза всіляким сумнівом, опинилася в червоній зоні). Інструменти в іржавому кузові відбивали шалену чечітку.

Роланд майже не був наділений даром доторку (а порівняно з Джейком не мав його взагалі), але він зустрічався з Кінгом і занурював його в оманливий сон гіпнозу. Після цього між ними встановився потужний зв’язок, тож стрілець навіть не дуже здивувався, коли зміг торкнутися розуму, якого не зумів сягнути Джейк. Напевно, посприяло і те, що Кінг тієї миті думав про них.

«Він часто про нас міркує на прогулянках, – подумав Роланд. – Коли лишається на самоті, то чує пісню Черепахи й розуміє, що в нього є робота, від якої він ухиляється. Ну, друже мій, відсьогодні цьому край».

Звісно, якщо їм вдасться його врятувати.

Він нахилився повз Джейка і подивився на жінку.

– Ти не можеш змусити цю прокляту богами чортопхайку їхати швидше?

– Так, – сказала вона. – Мабуть, можу. – А потім спитала в Джейка: – Синку, ти й правда вмієш читати думки чи це лише гра, в яку ви граєте зі своїм другом?

– Я не зовсім їх читаю, але я можу їх торкатися, – відповів Джейк.

– Сподіваюсь, що це правда, чорт забирай, – сказала вона, – бо Черепахова алея пагориста і місцями вузька, завширшки одну смугу. Якщо відчуєш, що хтось їде назустріч, дай мені знати.

– Дам.

– Прекрасно, – сказала Айрін Тасенбаум. І розпливлася в широкій усмішці. Сумнівів більше не лишалося: це була найкраща пригода за все її життя. Найцікавіша пригода. І тепер на додачу до співочих голосів вона стала розрізняти обличчя в листі дерев, що росли обабіч дороги, неначе за ними спостерігав натовп. Айрін відчувала, як навколо них громадиться якась величезна сила, і нею оволоділа якась дивна впевненість: якщо втиснути педаль газу старого іржавого пікапа Чіпа Макевоя в підлогу, він рвоне зі швидкістю світла і навіть швидше. Заряджений енергією, яку відчувала довкола них Айрін, він зможе перегнати сам час.

«Що ж, перевірмо», – подумала вона. Виїхала на середину Черепахової алеї, натиснула на педаль зчеплення і рвучко перевела важіль у позицію третьої передачі. Старий пікап не помчав швидше світла і часу не обігнав, але стрілка спідометра підібралася до цифри п’ятдесят… і перевалила далі. Пікап виїхав на пагорб, а коли став з’їжджати з протилежного боку вниз, то якусь частку секунди пролетів у повітрі.

Принаймні хтось у машині був щасливий. Айрін Тасенбаум аж вереснула від захвату.

Сімнадцять

Стівен Кінг зазвичай прогулюється двома маршрутами: коротким і довгим. Короткий – до перехрестя Воррінґтон-роуд і траси № 7 та назад до будинку, «Кари Сміхотухи», тим самим шляхом. Цей маршрут тягнеться на три милі. Довга прогулянка (так уже вийшло, що так називалася ще й книжка, яку він колись написав під псевдонімом Бахман, давно, ще до того, як світ зрушив з місця) веде його повз перехрестя Воррінгтон-роуд трасою № 7 аж до Слеб-Сіті-роуд, а потім назад трасою № 7 до Беррі-гіл, в обхід Воррінґтон-роуд. З цієї прогулянки (чотиримильної) він повертається додому через північний кінець Черепахової алеї. Саме цим шляхом він збирається погуляти сьогодні, але, дійшовши до перетину Сьомої і Воррінгтон, зупиняється і зважує, чи не повернутись йому коротким шляхом. Він завжди обережний: гуляє лише узбіччям дороги, хоч на трасі номер 7 навіть улітку не густо машин. Потік транспорту на ній з’являється лише о тій порі, коли у Фрайбурзі відкривається ярмарок, але до першого тижня жовтня ще далеко. Та все одно дорога добре проглядається. Поганого (чи п’яного) водія тут видно за півмилі, тому завжди встигаєш відійти подалі від дороги. Сліпий пагорб лише один – і він якраз за перехрестям Воррінгтон. Але це також аеробний пагорб, він змушує старе серце швидше розганяти кров, а хіба не для цього Кінгу всі ці дурні прогулянки? Щоб забезпечити собі те, що говорющі голови в телерекламі називають «здоров’ям серця». Він кинув пити, вживати наркотики, майже кинув палити, виконує різні вправи. Що ще треба?

Але голос, що нашіптує йому, не замовкає. «Зійди з автостради, – наполягає він. – Повертайся додому. У тебе буде ще година до того, як ти зустрінешся на вечірці з домашніми на тому боці озера. Ти можеш попрацювати. Може, почати новий том „Темної вежі“, ти ж так часто про нього думаєш».

Еге ж, думає, але в нього є інший роман, над яким треба працювати, який йому подобається. А повертатися до Вежі означає пірнути в темну воду. Або навіть втопитися в ній. Втім, стоячи тут, на перехресті, він зненацька розуміє, що як повернеться додому раніше, то почне писати. І нічого не зможе з собою вдіяти. Йому доведеться слухати те, що він подумки називає Вес’-Ка-Ґан – пісню Черепахи (а іноді також думає про неї як про пісню Сюзанни). Він покине роман, над яким тепер працює, повернеться спиною до безпечної суші й знову попливе в темні води. Він уже робив це чотири рази, але цього разу доведеться поплисти далеко, аж до протилежного берега.

Переплисти чи втопитися.

«Ні», – каже він. Говорить уголос, та й чому ні? Тут його ніхто не чує. Він неясно чує звук машини, що наближається, – чи машин дві? одна на сьомій трасі, а друга на Воррінґтон-роуд? – але навколо ні душі.

«Ні, – повторює він. – Я прогуляюся, а потім піду розважатися. Сьогодні більше ніякої писанини. Особливо такої».

Отож, залишивши позаду перехрестя, він починає підійматися на крутий схил, з якого майже не видно, що відбувається на тому боці. Простує на звук «доджа-каравану», що їде йому назустріч, на звук власної смерті. Ка раціонального світу хоче його смерті. Проте ка Приму хоче, щоб він жив далі й співав свою пісню. І так цього сонячного пообіддя в Західному Мені нестримна сила мчить до нерухомого об’єкта, і вперше з тих пір, як відступив Прим, усі світи й усе суще повертається до Темної вежі, що стоїть на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, Нічиїх червоних полів. Навіть Багряний Король – і той припиняє сердито кричати. Бо зараз усе вирішуватиме Темна вежа.

– Рішучість вимагає жертви, – каже Кінг. І попри те, що ніхто його не чує, крім пташок, а ще він гадки не має, що б це могло означати, його це не турбує. Він завжди бурмоче щось сам до себе, таке враження, що в нього в голові – Печера голосів, де сперечаються між собою блискучі (але не обов’язково розумні) міми.

Він іде, розмахуючи руками біля стегон, обтягнутих синіми джинсами, і не усвідомлює, що його серце відбиває

(не відбиває)

останні удари, що в його мозку спалахують останні

(не останні)

думки, що його голоси виголошують

(не виголошують)

останні свої дельфійські пророцтва.

– Вес’-Ка-Ґан, – промовляє він, зачудований звучанням… але водночас і смакуючи його. Він обіцяв собі не перенасичувати свої фентезі про Темну вежу словами, які важко навіть вимовити, якоюсь вигаданою (щоб не сказати галімою) мовою, бо редактор, Чак Верілл у Нью-Йорку, лише повирізає більшість із них, та й по всьому, але, незважаючи на це, у нього в голові повно таких слів і фраз: ка, ка-тет, сей, сеу, кан-тої (це слово принаймні з іншої його книги, «Безнадії»), тахіни… Виходить, він уже затьмарив Кіріт-Унгол Толкіна і великого сліпого скрипаля Ньярлатотепа Г. Ф. Лавкрафта?

Він сміється і заводить пісню, яку йому підказав один з голосів. Її він точно використає в наступній книзі про стрільця, коли нарешті знову дозволить Черепасі співати на повен голос. «Кама-комала, – співає він ідучи, – дівчина п’ятами накивала. А юнак із револьвером милу свою втратив».

Цей юнак – Едді Дін? Чи, може, Джейк Чемберз?

«Едді, – каже Кінг уголос. – Це Едді озброєний і має свою милу». Він так глибоко поринув у свої роздуми, що не помічає даху синього «доджа-каравану», коли той вигулькує на горизонті попереду, і тому не усвідомлює, що цей автомобіль їде зовсім не по шосе, а узбіччям, яким він якраз крокує. Також не чує він ревіння двигуна пікапа позаду себе.

Вісімнадцять

Навіть крізь гуркіт музики Браян чує шкряботіння по кришці холодильника, дивиться в дзеркало заднього огляду і нажахано бачить, що Куля (з двох ротвейлерів він завжди був нахабніший) виліз із багажного відсіку в задній частині фургона і вже сидить у відділенні для пасажирів. Задніми ногами Куля впирається в брудне сидіння, короткий товстий хвіст радісно виляє, а ніс занурився у Браянів холодильник.

Побачивши таке, будь-який розважливий водій звернув би на узбіччя, зупинив машину і лише тоді розбирався зі своїм неслухняним собакою. Але Браян Сміт ніколи не отримував високих оцінок за розважливість за кермом і може довести це своїм «послужним списком». Замість зупинитися, він повертається всім тулубом вправо, при цьому кермо тримає лівою рукою, а правою безуспішно відштовхує пласку голову ротвейлера від холодильника.

– Не чіпай! – кричить він на Кулю, поки його мінівен несе просто на праве узбіччя. – Куля, ти не чув, що я сказав? Ти дурний? Не лізь! – Дещо йому таки вдається: на мить собача голова показується з холодильника, але на ній нема шерсті, нема за що вхопитися пальцями, і Кулі, хоч він далеко не геній, вистачає клепки, щоб допетрати: у нього є ще один шанс ухопити те, що лежить у білому пакеті й так заворожує своїми червоними пахощами. Він пірнає під руку Браяна і хапає в зуби м’ясо в білій обгортці.

– Фу! – несамовито верещить Браян. – Ану кинь, зараз… ЖЕ!

Щоб мати змогу ще більше вигнутися на сидінні водія, Браян впирається обома ногами. І одна з них, на жаль, потрапляє на педаль газу. Фургон на неймовірній швидкості мчить до верхівки пагорба. Цієї миті Браян у такому збудженому стані, що геть-чисто забуває, де він є (на трасі № 7) і що має робити (вести фургон). Все, що його зараз турбує, – як вирвати м’ясо із зубів Кулі.

– Віддай! – кричить він і тягне пакунок. Ще сильніше метляючи хвостом (вся ця метушня тепер перетворюється для Кулі, на додачу до їжі, ще й на гру), собака тягне на себе. Лунає тріск: то рветься пакувальний папір. Мінівен уже з ‘їхав з траси і мчить на тлі старих сосен, що купаються у чарівному пообідньому світлі, у мареві, зітканому з зелені та золота. Але Браян думає лише про м’ясо. Він не збирається їсти гамбургери з собачою слиною, ото вже ні.

– Ану віддай! – гарчить він, не помічаючи на шляху свого автомобіля чоловіка, не помічаючи пікапа, що зупинився в чоловіка за спиною, не бачачи, як відчиняються дверцята пасажирського сидіння і з салону вистрибує довготелесий ковбой та як з кобури в нього на поясі випадає револьвер з великим жовтим руків’ям і падає на землю. Світ для Браяна Сміта звузився до одного дуже поганого пса і одного пакунка з м’ясом. У боротьбі за м’ясо на білому папері розквітають криваві троянди, схожі на тату.

Дев’ятнадцять

– Он він! – закричав хлопчик на ім’я Джейк, але Айрін Тасенбаум уже й сама його побачила. Стівен Кінг був убраний в джинси, просту бавовняну сорочку, на голові мав бейсболку. Він уже проминув те місце, де дорога на Воррінгтон перетиналася з трасою № 7, і подолав приблизно чверть шляху вгору схилом.

Вона витиснула зчеплення, перейшла на другу передачу, як гонщик «НАСКАР», що побачив картатий прапорець, і різко повернула ліворуч, обома руками вчепившись за кермо. Пікап Чіпа Макевоя похитнувся, але не перекинувся. Айрін побачила відблиск сонця на металі, коли машина, що їхала назустріч, досягла верхівки схилу, на який підіймався Кінг. І почула крик чоловіка, що сидів біля дверцят: «Зупинися біля нього!»

Вона виконала наказ, хоч і бачила, що фургон, який наближався, їхав не по дорозі, а узбіччям, і міг врізатися в їхній борт, не кажучи вже про те, що він міг розплющити Стівена Кінга між двома половинками металевого сандвіча.

Дверцята розчахнулися, і чоловік на ім’я Роланд наполовину викотився, наполовину вискочив з пікапа.

Далі все сталося дуже, дуже швидко.

Розділ ІІ. ВЕС’-КА-ГАН

Один

А все, що сталося далі, було фатально просто. Роланда підвело хворе стегно. Скрикнувши від люті, болю й сум’яття, він упав на коліна. Та наступної миті сонце затулила фігура Джейка: він вистрибнув з машини слідом за ним і побіг далі, навіть не загаявшись. З кабіни пікапа шалено гавкав Юк:

– Ейк! Ейк! Ейк-Ейк!

– Джейку, ні! – закричав Роланд. Він бачив усе жахливо чітко. Хлопчик обхопив письменника за талію тієї миті, коли синє авто – не вантажівка і не легкова машина, а наче гібрид їх обох – скотилося на них під оглушливе ревіння немилозвучної музики. Джейк повернув Кінга ліворуч, затуляючи своїм тілом, і удар автомобіля припав на Джейка. За спиною в стрільця, котрий стояв навколішках, впираючись закривавленими руками в землю, закричала жінка з магазину.

– ДЖЕЙКУ, НІ! – знову проревів Роланд, але було вже пізно. Хлопчик, якого він вважав своїм сином, зник під колесами синього авто. Стрілець побачив маленьку підняту руку (її він не забуде ніколи), та наступної миті щезла і вона. Кінга, в якого спершу врізався Джейк, а потім і синій фургон, відкинуло на край невеликої лісосмуги, за десять футів від точки зіткнення. Він упав на правий бік, вдарився головою об камінь, та так, що злетіла бейсболка. Потім перекотився на живіт, мабуть, намагався зіп’ястися на ноги.

Чи взагалі нічого не намагався – його очі перетворилися на два шоковані нулі.

Водій викрутив кермо, і машина пройшла зліва від Роланда, за кілька дюймів, не збивши його, а просто піднявши пилюку, яка запорошила йому очі. Фургон став скидати швидкість – певно, водій (запізно) згадав про гальма. Його борт проскреготів об кузов пікапа, і це ще більше вповільнило фургон, але не завадило йому далі чинити шкоду. Перш ніж остаточно зупинитися, він ще раз ударив Кінга, тепер уже лежачого. Роланд почув хрускіт, з яким ламалася кістка, і письменник заволав од болю. І тепер стрілець точно знав, чому боліло його власне стегно, чи не так? Сухий крутій тут був ні до чого.

Він скочив на ноги, лише краєм свідомості відзначаючи, що біль зник, цілковито. Подивився на неприродно вигнуте тіло Кінга під лівим переднім колесом синього автомобіля і злостиво подумав: «Добре. Добре! Якщо хтось і має тут померти, нехай це будеш ти! До дідька пуп Ґана, до дідька всі історії, що з нього виходять, до біса Вежу, нехай це будеш ти, а не мій хлопчик!»

Повз Роланда промчав шалапут. Він підбіг до того місця, де лежав позаду фургона Джейк. Сині вихлопи обдували йому розплющені очі. Юк не завагався: ухопив зубами сумку з Орізами, що досі була перекинута через Джейкове плече, й потягнув хлопчика від фургона, натужно, дюйм за дюймом, буксуючи сильними задніми лапами і здіймаючи куряву. З вух і кутика рота в Джейка текла кров. Підбори його шорбутсів лишали в землі й коричневому настилі сухої соснової глиці дві борозни.

Роланд нетвердою ходою побрів до Джейка й впав біля нього на коліна. Першою думкою було: з Джейком усе гаразд. Кінцівки у хлопчика, слава всім богам, лишилися неушкоджені, і слід на обличчі, що тягнувся від носа вниз гладенькою щокою, був від мастила з вкрапленнями іржі, а не кров, як спершу вирішив Роланд. Так, з вух у нього текла кров, і з рота теж, але Джейк міг просто прикусити щоку зсередини чи…

– Глянь, як там письменник, – сказав Джейк. Голос у нього був спокійний, анітрохи не здушений від болю.

Неначе вони сиділи біля маленького багаття після дня, проведеного в дорозі, й чекали на те, що Едді називав провізією, а іноді, коли йому потрапляла до рота смішинка (а бувало це часто), «проїзією».

– Письменник зачекає, – відрубав Роланд. А сам подумав: «Сталося диво. Все поєдналося: хлопчик не опирався, його тіло ще не до кінця сформувалось, а м’яка земля увігнулася під ним, коли в нього врізався вантажомобіль того гада».

– Ні, – сказав Джейк. А коли поворухнувся, спробувавши сісти, його сорочка трохи облягла верхню частину тулуба, і Роланд побачив страшну западину в хлопчика у грудях. З рота Джейкові знову полилася кров, а коли він ще раз спробував заговорити, то закашлявся. Роландове серце стислося в грудях, мов ганчірка, і миттєва думка промайнула в голові: після такого як може серце битися далі?

Юк протягло застогнав, і у цьому напіввитті зазвучало Джейкове ім’я. Роланд відчув, як поза шкірою на руках продирає мороз.

– Не намагайся говорити, – попросив стрілець. – Ти міг щось собі пошкодити. Ребро чи, може, два.

Джейк повернув голову набік. Виплюнув з рота кров – декілька краплин полилися по щоці, як жувальний тютюн у слині, – і взяв Роланда за руку. Його потиск був сильний, і голос теж; кожне слово прозвучало чітко і ясно.

– Я пошкодив собі все. Я вмираю. Кажу так, бо я вже це проходив. – Наступні його слова були повторенням того, про що думав Роланд, ще коли вони були біля «Кари Сміхотухи». – Якщо це воля ка, нехай буде так. Подбай про того, кого ми хотіли врятувати!

Опиратися наказові, що бринів у голосі й очах хлопчика, він не міг. Усе скінчено, Ка Дев’ятнадцяти відіграло свою партію. Скінчено, та, мабуть, не для Кінга. Наскільки їхні долі залежали від кінчиків його спритних, поплямованих тютюном пальців? Повністю? Частково? У цій лише частині?

Хай би якою була відповідь, Роланд ладен був задушити його голими руками: отак, одразу, затиснутого під колесом машини. І байдуже, що за кермом машини, що вбила Джейка, сидів не Кінг. Якби він виконував те, що йому призначило ка, він би ніколи не опинився тут, на цій дорозі, коли нею їхав той дурень, і на грудях у Джейка не було б цієї страшної западини. Це було занадто, нестерпно швидко після смерті Едді.

І все-таки…

– Не ворушись, – наказав він, підводячись. – Юк, не дозволяй йому ворушитись.

– Я не ворушитимусь. – І знову кожне слово чітке й упевнене. Але тепер Роланд побачив, що низ Джейкової сорочки й пах джинсів обагрює кров, розквітає, як троянди. Якось він уже помер, а потім повернувся з небуття. Але не з цього світу. В цьому світі смерть ставалася раз і назавжди.

Роланд повернувся туди, де лежав письменник.

Два

Браян Сміт спробував вилізти з-за керма свого фургона, але Айрін Тасенбаум грубо заштовхнула його назад. Собаки (може, вчули кров чи Юка, або ж те й те разом) несамовито завовтузилися за його спиною. Радіо зараз вигравало якусь нову і вкрай пекельну хеві-метал-пісню. Айрін подумала, що її голова от-от лусне, і не від шоку всіх тих подій, а від самого гуркоту. Побачивши револьвер довготелесого на землі, вона підхопила його. У маленькій частці її розуму, яка все-таки ще була здатна зв’язно мислити, промайнула вражена думка: яка ж ця річ важка… Попри це, вона націлила револьвер на водія, потім простягнула руку і кулаком ударила по кнопці живлення радіо. Оглушливі гітари затихли, і вона почула інші звуки: щебетали птахи, дві собаки гавкали, одна вила… ну, собака чи що воно там було.

– Під твоїм фургоном лежить чоловік. З’їдь з нього, тільки повільно. А якщо знову наїдеш на дитину, клянусь, я відстрелю тобі твою погану голову.

Браян Сміт витріщився на неї нестямними, налитими кров’ю очима.

– Яку дитину? – спитав він.

Три

Коли переднє колесо фургона повільно з’їхало з письменника, Роланд побачив, що нижня частина його тіла неприродно вигнута вправо і з джинсів випинається якийсь бугор. Стегнова кістка, певна річ. А на додачу, в нього був розбитий лоб від удару об камінь і права щока вся спливла кров’ю. Він виглядав гірше за Джейка, набагато гірше, але одного погляду стрільцеві вистачило, щоб зрозуміти: якщо в нього міцне серце і воно не розірвалося від шоку, то, найпевніше, він житиме. І знову він, немов наяву, побачив, як Джейк хапає письменника за пояс, затуляє його, приймаючи удар на себе, на своє маленьке тіло.

– Знову ти, – тихо промовив Кінг.

– Ти пам’ятаєш мене.

– Так. – Кінг облизнув губи. – Пити.

Води в Роланда з собою не було, та навіть якби була, він не дав би Кінгу напитися, хіба що змочив би йому губи. Бо рідина викликає в поранених блювоту, якою ті можуть вдавитися.

– Мені шкода, – сказав стрілець.

– Ні. Неправда. – Він знову облизнув губи. – Джейк?

– Там, на землі. Ти його знаєш?

Кінг спробував усміхнутися.

– Я його написав. А де той, який був з тобою раніше? Де Едді?

– Мертвий. У Девар-Тої.

Кінг наморщив чоло.

– Девар?.. Я такого не знаю.

– Авжеж. Саме тому ми тут. Тому ми були змушені прийти сюди. Один мій друг мертвий, другий, швидше за все, помирає, і тет розпався. А все через те, що один боязкий лежень перестав виконувати роботу, яку поклало на нього ка.

На дорозі жодних машин. Окрім собак, що гавкали, шалапута, що підвивав, і птахів, які щебетали, світ поринув у тишу. Неначе час для них зупинився. «А може, так і є», – подумав Роланд. Він бачив достатньо, щоб припускати таку можливість. Реальністю може стати все, що завгодно.

– Я загубив Промінь, – сказав Кінг, лежачи на килимі з соснової хвої на краю лісосмуги. Довкола нього струменіло м’яке світло початку літа, те марево, зіткане з зелені й золота.

Роланд просунув руку під спину Кінгу й допоміг йому сісти. Письменник закричав від болю в зламаному стегні, але не запротестував. Роланд показав у небо. У блакиті непорушно висіли пухкі білі хмарини, вісники ясної погоди – los ángeles,[70] як називали їх ковбої на фермі в Меджисі, – але ті, що були безпосередньо над ними, швидко пливли небом, неначе гнані вітром у вузькому коридорі.

– Он він! – розлючено прошепотів Роланд письменникові на вухо, подряпане, заквацяне брудом. – Прямо над тобою! Довкола тебе! Невже ти не відчуваєш? Очі повилазили?

– Так, – сказав Кінг. – Тепер бачу.

– Еге ж, він завжди був над тобою. Ти його не загубив, ти відвернув свої боягузливі очі. Мій друг мусив пожертвувати собою заради того, щоб ти знову його побачив.

Лівою рукою Роланд покопирсався в патронташі й дістав патрон. Попервах пальці не хотіли виконувати свій давній спритний фокус – надто вже сильно вони тремтіли. Заспокоїти їх він зміг, лише нагадавши собі: що довше він це робитиме, то більша ймовірність, що їм завадять чи що Джейк помре, поки він вовтузитиметься з цим людиноподібним нещастям.

Він підвів погляд і побачив, що жінка тримає водія фургона під прицілом його револьвера. Дуже добре. Вона молодець; чому Ґан не передав історію Вежі комусь такому, як вона? Хай там як, а інтуїція його не підвела, коли він вирішив залишити її при собі. Навіть пекельне валування собак і виття шалапута – і ті стихли. Юк злизував бруд і мастило з обличчя Джейка, а Куля й Пістоль у фургоні жерли м’ясо для гамбургера, і тепер уже хазяїн їм не заважав.

Роланд повернувся до Кінга, і патрон упевнено затанцював свій давно знайомий танець у його пальцях. Кінг майже одразу поринув у транс, як це буває з людьми, яких уже гіпнотизували. Його очі були розплющені, та тепер дивились не на стрільця, а крізь нього, кудись у далечінь.

Роландове серце волало, щоб він якнайшвидше з усім цим впорався, але розум радив не квапитись. Ти не повинен халтурити. Якщо не хочеш звести Джейкову жертву нанівець.

Жінка не зводила з нього погляду, дивився крізь відчинені дверцята фургона і водій. Сей Тасенбаум опиралася, Роланд це бачив, але Браян Сміт уже пішов слідом за Кінгом у країну снів. Стрільця це не надто здивувало. Якщо цей тип бодай трохи усвідомлював, що тут накоїв, то він мусив хапатися за будь-яку можливість утечі. Нехай навіть тимчасову.

Роланд зосередив увагу на чоловікові, що був його біографом. Почав він, як і раніше. Декілька днів тому в його власному житті. Більш ніж два десятки років у житті письменника.

– Стівене Кінг, ти мене бачиш?

– Стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

– Коли ти бачив мене востаннє?

– Коли ми жили у Бриджтоні. Коли мій тет був молодий. Коли я ще тільки вчився писати. – Він замовк, а потім дав визначення своєму часу, у той найважливіший спосіб, який у кожного свій: – Коли я ще пиячив.

– Тепер ти міцно спиш?

– Міцно.

– Тобі зараз не болить?

– Не болить, так. Я дякую тобі.

Знову завив пухнастик-шалапут, і Роланд озирнувся, страшенно боячись того, що це могло означати. Жінка підійшла до Джейка і зараз стояла біля нього навколішках. Стрілець полегшено зітхнув, побачивши, що Джейк оповив її шию рукою і підтягнув ближче до себе, щоб сказати щось на вухо. Якщо йому вистачало на це сил…

Припини! Ти бачив провалля в нього в грудях під сорочкою. Ти не можеш собі дозволити гаяти час на марні сподівання.

Жорстокий парадокс: він любив Джейка і саме тому мав полишити його, помираючого, на Юка і жінку, яку вони зустріли менше години тому.

Нехай. Його клопіт зараз – це Кінг. І якщо Джейк відійде на галявину, поки стрілець повернутий до нього спиною… якщо це воля ка, нехай буде так.

Роланд зібрав у кулак усю свою волю й здатність зосередитися. Відчуваючи, що всередині все горить від напруги, він знову повернувся до письменника.

– Ти – Ґан? – різко запитав він, сам не знаючи чому – знаючи лише, що це правильне питання.

– Ні, – одразу ж відповів Кінг. З рани на лобі йому до рота стікала кров, і він виплюнув її, навіть оком не змигнувши. – Колись я думав, що я Ґан, але то була ілюзія від бухла. А ще, мабуть, гордині. Жоден письменник, чи художник, чи скульптор, чи творець музики не є Ґаном. Ми кас-ка Ґан. Не ка-Ґан, а кас-ка Ґан. Розумієш? Ти розумієш?

– Так, – кивнув Роланд. Ґанові пророки, або співці Ґана: це слово могло означати чи одне з двох, чи те й те водночас. Зате тепер він розумів, чому запитував. – А пісня, яку ви співаєте, – це Вес’-Ка Ґан. Адже так?

– О так! – всміхнувся Кінг. – Пісня Черепахи. Вона занадто гарна для таких, як я, які ледве можуть наспівати мелодію.

– Мені байдуже. – Роланд намагався мислити швидко і чітко, наскільки дозволяв йому заціпенілий розум. – А тепер тебе поранено.

– Я паралізований?

– Не знаю. – І начхати. – Знаю лише, що ти живий, а коли знову зможеш писати, то слухатимеш пісню Черепахи, Вес’-Ка Ґан, як робив це раніше. Паралізований ти чи ні. І цього разу відспіваєш пісню до кінця.

– Гаразд.

– Ти будеш…

– І Урс-Ка Ґан, пісню Ведмедя, – перебив Кінг. І похитав головою, хоч це й завдало йому болю попри гіпнотичний стан, у якому він перебував. – Ні, Урс-А-Ка Ґан.

Крик Ведмедя? Вереск Ведмедя? Роланд не міг зрозуміти. Тепер йому доведеться сподіватись, що це не мало значення, що письменник просто грав словами.

Повз місце аварії промчав, не зупиняючись, автомобіль, що тягнув за собою будинок на колесах, потім в інший бік прогуркотіли два великі мотоцикли. І раптом Роландові спала навдивовижу переконлива думка: час не зупинився, але вони на якийсь час стали невидимі. У такий спосіб їх захищав Промінь, який тепер мав змогу бодай трохи допомогти, адже його ніхто більше не руйнував.

Чотири

Скажи йому ще раз. Непорозумінь допускати не можна. І слабкості, яку він виявляв раніше, теж.

Він нахилився до Кінга. Тепер їхні носи майже дотикалися.

– Цього разу ти доспіваєш пісню до кінця, писатимеш, доки історія не закінчиться. Ти справді розумієш?

– «Жили вони довго і щасливо та померли в один день», – замріяно промовив Кінг. – Хотів би я мати змогу написати щось таке.

– Я теж. – Понад усе на світі йому зараз цього хотілося. Попри всю глибину його горя, сліз ще не було; власні очі здавалися йому двома розпеченими каменями. Можливо, сльози прийдуть пізніше, коли він краще усвідомить усе, що сталося.

– Я зроблю, як ти наказуєш, стрільцю. Байдуже, куди поверне оповідь, коли наближатиметься до кінця. – Голос Кінга слабшав. Роланд подумав, що невдовзі він знепритомніє. – Мені дуже шкода твоїх друзів. Правда, шкода.

– Дякую, – сказав Роланд, щосили стримуючи бажання взяти письменника за шию і душити, поки той не сконає. Він почав підводитися, але раптом Кінг сказав щось таке, що змусило його заклякнути на місці.

– А ти слухав її пісню, як я тобі казав? Пісню Сюзанни?

– Я… так.

Кінг зіп’явся на лікоть, і хоч сили вочевидь полишали його, голос прозвучав сухо і чітко.

– Ти потрібен їй. А вона потрібна тобі. Залиш мене самого. Збережи свою ненависть для тих, хто більше на неї заслуговує. Ми обидва знаємо, що я створив твоє ка не більше, ніж Ґана чи світ. Облиш свою дурість – а також своє горе – і роби сам те, чого вимагаєш і від мене. – Голос Кінга переріс у крик, рука з дивовижною силою стисла Роландове зап’ястя. – Доведи свою справу до кінця!

Роланд хотів відповісти, але спершу не зміг вимовити ні слова. Йому довелося прочистити горло і почати спочатку.

– Спи, сей… спи й забудь усе, що тут було, крім чоловіка, який тебе збив.

Кінг опустив повіки.

– Я забуду все, що тут було, крім чоловіка, який мене збив.

– Ти прогулювався, а цей чоловік тебе збив.

– Прогулювався… а цей чоловік мене збив.

– Більше тут нікого не було. Ні мене, ні Джейка, ні жінки.

– Більше нікого, – погодився Кінг. – Лише я і він. А він це підтвердить?

– Атож. Дуже скоро ти міцно заснеш. Пізніше ти відчуєш біль, але зараз у тебе нічого не болить.

– Нічого не болить. Міцно засну. – Неприродно вигнуте тіло Кінга обім’якло на підстилці з соснових гілок.

– Але перш ніж заснеш, ще раз послухай, що я тобі скажу.

– Слухаю.

– Жінка може прийти до т… Стоп. Тобі ж не сниться кохання з чоловіками?

– Питаєш, чи я не гомик? Не латентний гомосексуаліст? – Голос Кінга звучав змучено, але в ньому промайнули веселі нотки.

– Не знаю. – Роланд помовчав. – Мені так здається.

– Моя відповідь – ні. Часом мені сниться кохання з жінками. Тепер уже не так часто, бо я старішаю… і, мабуть, ще довго не снитиметься. Той довбаний гад мене покалічив.

«Порівняно з тим, як він покалічив мого хлопчика, це дрібниці», – гірко подумав Роланд, але вголос цього не сказав.

– Якщо тобі сниться кохання з жінками, то до тебе може прийти жінка.

– Правду кажеш? – У голосі Кінга звучала щира цікавість.

– Так. Якщо прийде, то буде білява. Вона може заговорити з тобою про легкість і розкоші галявини. Вона може назватися Морфією, донькою Сну, чи Селеною, донькою Місяця. Може запропонувати тобі руку й пообіцяє провести тебе туди. Ти мусиш відмовитись.

– Я мушу відмовитись.

– Навіть якщо тебе спокушатимуть її очі й перса.

– Навіть тоді, – погодився Кінг.

– А чому ти відмовишся, сей?

– Бо пісню ще не доспівано.

Нарешті Роланд був задоволений. Місіс Тасенбаум уклякла біля Джейка. Стрілець не підійшов до неї й хлопчика, попрямував натомість до чоловіка, що згорбився за кермом машини, яка накоїла такого лиха. Очі в цього чоловіка були широко розплющені й порожні, рот роззявлений. Підборіддям, що поросло щетиною, стікала цівка слини.

– Сей, ти чуєш мене?

Чоловік налякано кивнув. Собаки в нього за спиною принишкли. В отвір між сидіннями спостерігали за стрільцем чотири блискучі ока.

– Як тебе звуть?

– Браян, якщо тебе це потішить… Браян Сміт.

Ні, його це не потішило анітрохи. Перед ним був ще один тип, якого хотілося задушити. Дорогою проїхала ще одна машина, і цього разу водій кілька разів натиснув на клаксон. Захисна запона, якою огорнув їх Промінь, уже витоншувалася.

– Сей Сміт, ти збив людину своєю машиною або вантажомобілем, чи як там ти його називаєш.

Браян Сміт дрібно затремтів усім тілом.

– Я завжди був хорошим водієм, ніколи навіть квитанції за неправильне паркування не отримував, – заскиглив він. – І це ж треба таке… збити найвідомішу людину в цілому штаті! У мене собаки билися…

– Твоя брехня не сердить мене, – сказав Роланд. – Мене сердить страх, що її породжує. Стули свій писок.

Браян Сміт виконав наказ. Його обличчя повільно, але впевнено кам’яніло на мармурову маску.

– Коли ти його збив, тут більше нікого не було, – сказав Роланд. – Нікого, крім тебе й вигадника. Розумієш?

– Я був сам. Містере, ви нахожий?

– Байдуже, хто я такий. Ти підійшов до нього й побачив, що він ще живий.

– Ще живий, це добре, – сказав Сміт. – Я не хотів нікого калічити, чесно.

– Він заговорив до тебе. Так ти зрозумів, що він живий.

– Так! – радісно всміхнувся Сміт. – А що він сказав?

– Ти не пам’ятаєш. Ти був схвильований і наляканий.

– Наляканий і схвильований. Схвильований і наляканий. Точно.

– Рушай. Дорогою ти прокинешся, мало-помалу. А коли доїдеш до першого будинку чи крамниці, зупинишся і розкажеш, що на дорозі лежить збитий чоловік. Чоловік, якому потрібна допомога. Повтори, тільки нічого не забудь.

– Я рушаю, – сказав Браян, гладячи руками кермо, наче він хотів якомога швидше опинитися десь подалі. Роланд розумів, що насправді так і було. – Прокинуся, мало-помалу. Коли доїду до першого будинку чи крамниці, скажу там, що Стівен Кінг лежить збитий на узбіччі, йому потрібна допомога. Я знаю, що він живий, бо він до мене заговорив. То був нещасний випадок. – Він помовчав. – Я не винен. Він ішов проїжджою частиною. – Пауза. – Мабуть.

«Яка мені різниця, на кого покладуть провину за все, що сталося?» – запитав себе Роланд. Насправді йому було байдуже. Кінг у будь-якому разі писатиме далі. Та й Роланд потай сподівався, що провина ляже на нього, бо Кінг був винен. Нічого йому було робити на цій дорозі.

– А тепер рушай, – наказав стрілець Браяну Сміту. – Я більше не хочу тебе бачити.

Сміт завів двигун, і величезне полегшення відбилося в нього на обличчі. Роланд не став проводжати його поглядом. Він підійшов до місіс Тасенбаум і опустився навколішки поруч із нею. Юк сидів біля голови Джейка, сидів мовчки, бо той, за ким він побивався, більше не чув його виття. Сталося те, чого стрілець боявся найбільше. Поки він розмовляв з двома неприємними йому людьми, хлопчик, котрого він любив більше за всіх на світі… любив так, як нікого в своєму житті, навіть Сюзен Дельґадо… покинув його вдруге. Джейк помер.

П’ять

– Він щось тобі говорив, – сказав Роланд. Він узяв Джейка в обійми й заходився ніжно колисати. У сумці дзенькали Орізи. Джейкове тіло вже холонуло.

– Так, – кивнула вона.

– Що він сказав?

– Сказав, що я маю повернутися сюди по тебе «після того, як усе закінчиться». Такі були його слова. А ще він сказав: «Передай моєму батькові, що я його люблю».

У Роланда вирвався крик, здушений і нещасний. Він згадав, як було у Федіку, після того, як вони переступили поріг дверей. «Хайл, батьку», – сказав тоді Джейк. І так само, як зараз, Роланд прийняв його в свої обійми. Та тільки тоді він відчував, як б’ється хлопчикове серце. Він би віддав усе на світі, аби знову відчути це серцебиття.

– Це не все, – сказала вона, – але не знаю, чи в нас є на це зараз час. Я ж можу й пізніше розповісти.

Роланд одразу зрозумів, про що їй ідеться. Історія, яку знали Браян Сміт і Стівен Кінг, була проста. У ній не було місця ні для худого, виснаженого від мандрів чоловіка з великим револьвером, ні для жінки, чиє волосся вже потроху сивіло, і, ясна річ, мертвого хлопчика з сумкою гострих тарілок, перекинутою через плече, та пістолетом-кулеметом за поясом.

Питання було лише в тому, чи слід жінці повертатися сюди взагалі. Вона була вже не першою людиною, яку він втягнув у вир подій і змусив робити те, чого вона зазвичай не робила, але він розумів, що її погляд на речі зміниться одразу ж, тільки-но вона опиниться подалі від нього. І виривати в неї обіцянку: «Чи клянешся ти повернутися, сей? Поклянешся захололим серцем цього хлопчика?» – не допоможе. Тут вона могла всерйоз пообіцяти йому все, що завгодно, але за першим же пагорбом змінити свою думку.

Втім, коли в нього була змога взяти з собою крамаря, котрому належав пікап, то він цього не зробив. І не проміняв цієї жінки на старого, що підстригав газон біля будинку письменника.

– Пізніше, – сказав він. – А поки що їдь. Якщо з певних причин ти вирішиш не повертатись, я тебе не звинувачуватиму.

– А сам ти куди? – спитала вона. – Куди тобі йти? Це ж не твій світ. Правда?

Роланд проігнорував питання.

– Якщо тут будуть люди, коли ти повернешся вперше… охоронці порядку, вартові, сині мундири, не знаю… проїжджай не зупиняючись. Повертайся за півгодини. Якщо ж до тих пір нічого не зміниться і вони все ще будуть тут, знову проминай. І так доти, доки вони не роз’їдуться.

– А вони не помітять, що я швендяю туди-сюди?

– Не знаю, – чесно зізнався він. – А повинні?

Айрін замислилась над питанням.

– Копи в наших краях? Навряд чи.

Він кивнув на знак того, що довіряє її думці.

– Коли відчуєш, що небезпеки немає, зупинися. Ти мене не побачиш – я побачу тебе. Я чекатиму до темряви. Якщо доти ти не з’явишся, я піду.

– Я приїду, але не на цій чортопхайці. Я вестиму «мерседес-бенц S-600». – У її голосі звучала неприхована гордість.

Роланд гадки не мав, що таке «мерседес-бенц», але про всяк випадок кивнув.

– Їдь. Поговоримо пізніше, коли повернешся.

Якщо повернешся.

– Думаю, тобі знадобиться оце. – Вона вклала револьвер йому в кобуру.

– Дякую-сей.

– Прошу.

Роланд дивився, як вона підходить до старого пікапа (йому здалося, що машина почала їй навіть подобатись, незважаючи на несхвальні слова, якими вона її нагороджувала) і сідає за кермо. І раптом зрозумів, що в пікапі може бути дещо потрібне йому.

– Стій!

Місіс Тасенбаум уже готувалася повернути ключ запалювання, але забрала руку й питально подивилась на стрільця. Роланд обережно поклав Джейка на землю, в яку хлопчик мав невдовзі лягти (саме ця думка змусила стрільця гукнути до Айрін), і звівся на ноги. Скривився і приклав руку до стегна, але вже просто за звичкою. Болю не було.

– Що? – запитала жінка, поки він ішов до неї. – Мені треба швидше звідси поїхати…

Бо інакше можна не їхати взагалі.

– Я розумію.

Він зазирнув у кузов пікапа. Серед розкиданих інструментів вгадувалося щось квадратне, накрите синім брезентом. Краї брезенту було підгорнуто таким чином, щоб він не злетів. Роланд зняв брезент, і під ним виявилося вісім чи десять коробок з твердого паперу, який Едді називав «кар-тоном». Коробки було зсунуто разом, так що вони утворювали квадрат. З картинок на кар-тоні він зрозумів, що в них пиво. Але стрільця не цікавив уміст, нехай би то була й вибухівка.

Йому потрібен був брезент.

Він відступив від пікапа і сказав:

– Тепер можеш рушати.

Айрін знову взялася за ключ, що заводив двигун, але повернула не одразу.

– Сер, – промовила вона. – Співчуваю твоїй утраті. Просто хотіла тобі це сказати. Я бачу, як багато важив для тебе цей хлопчик.

Роланд Дескейн похилив голову і промовчав.

Ще якусь мить Айрін Тасенбаум дивилась на нього, нагадуючи собі, що іноді слова немічні, потім завела двигун і зачинила дверцята. Він дивився, як вона виїжджає на дорогу (пікап більше не рухався ривками – помітно було, що Айрін потоваришувала з ручкою передач) і робить крутий поворот на північ, у бік Стоунгема.

Співчуваю твоїй утраті.

Тепер він опинився з утратою сам-на-сам. Сам із Джейком. Якусь мить Роланд розглядав невелику лісосмугу при дорозі, дивився на двох із тієї трійці, хто волею провидіння опинився в цьому місці: непритомного чоловіка і мертвого хлопчика. Очі в Роланда були сухі й гарячі, вони пульсували в очницях від болю, і на мить його опанувала впевненість, що він знову розучився плакати. І йому стало страшно. Якщо він не здатен плакати після всього, що здобув і знову втратив, то який у цьому всьому сенс? Але врешті-решт сльози ринули, і він відчув величезне полегшення. Вони потекли з очей, пригасивши їхній несамовитий синій вогонь. Змочили йому брудні щоки. Він плакав мовчки, схлипнув лише раз, але цього вистачило, щоб його почув Юк. Шалапут підвів ніс до неба, до коридору хмар, що бурхливо мчали вперед, і завив. Та одразу ж потому і замовк.

Шість

Несучи Джейка на руках, Роланд заглиблювався в ліс. По п’ятах за ним невідступно біг Юк. Те, що пухнастик теж плакав, стрільця не здивувало: він і раніше бачив сльози в тваринки на очах. І вже давно не вважав, що Юкові прояви розумності й співчуття – не більше, ніж імітація. Ідучи, Роланд згадував молитву за померлих, яку чув від Катберта під час їхньої останньої кампанії – тієї, що скінчилась на Єрихонському пагорбі. Він сумнівався, що Джейкові для переходу в потойбічний світ потрібна молитва, але він мусив чимось зайняти свої думки, бо його розум, здавалося, перебував на межі. Якщо дати йому волю, він міг не витримати.

Можливо, пізніше він дозволить собі впасти в істерію – чи піддатися гніву, шаленству, що зцілює, – але не зараз. Зараз він не зламається. Джейк віддав своє життя не для того, щоб усе зійшло нанівець.

Зелено-золотава, наповнена світлом літня імла, що живе лише в лісах (старезних лісах, як той, де бушував ведмідь Шардик), ставала глибшою. Вона просвічувала крізь дерева навскісними присмерковими променями, і через це місцина, де Роланд вирішив зупинитися, більше скидалася на храм, ніж на галявину. Він зробив близько двохсот кроків від дороги на захід. Тут поклав Джейка на землю і роззирнувся навколо. Побачив дві іржаві бляшанки від пива і декілька порожніх гільз, напевно, викинутих мисливцями. Закинув їх подалі у ліс, щоб галявинка була чиста. Потім подивився на Джейка, витираючи сльози, щоб зір хоч трохи прояснився. Обличчя у хлопчика було чисте, як та галявинка (про це подбав Юк), проте одне заплющене око надавало йому лихого вигляду, і це не можна було так залишати. Роланд пальцем опустив йому повіку, але вона знову піднялась (як уперта шторка на вікні, подумав стрілець). Він лизнув пучку великого пальця і знову опустив повіку. Цього разу вона лишилася заплющеною.

Джейкова сорочка була вся в плямах крові й пилу. Роланд зняв її, потім стягнув з себе сорочку і одягнув її на хлопчика, як вдягають ляльку. Сорочка доходила хлопчикові майже до колін, але стрілець не став її заправляти – так вона прикривала плями крові у Джейка на штанях.

За всім цим спостерігав Юк, і його золотисто-чорні очі блищали від сліз.

Роланд сподівався, що земля під товстим шаром хвої м’яка. Так і виявилось. Він уже почав руками рити Джейкові могилу, коли почув з боку дороги звук двигуна. По шосе проїжджали й інші машини, відколи він поніс Джейка в ліс, але неприємний гуркіт цього мотора він упізнав одразу. Чоловік у синьому автомобілі повернувся. Роланд не був до кінця впевнений, що він це зробить.

– Залишайся тут, – пробурмотів він пухнастику. – Охороняй хазяїна. – Ні, не так. – Будь тут і охороняй свого друга.

Роланд очікував, що Юк повторить команду (найбільше, на що він міг спромогтися, – Бу’ут!) таким самим тихим голосом, але шалапут промовчав. Просто ліг біля голови Джейка і зловив у повітрі муху, коли та хотіла сісти хлопчикові на носа. Роланд кивнув і попрямував назад до того місця, звідки прийшов.

Сім

На той час, коли Роланд уже підійшов досить близько і міг бачити все, що відбувалося на дорозі, Браян Сміт вийшов з машини. Він сидів на кам’яній стіні, тримаючи на колінах свого ціпка. (Роланд гадки не мав, для чого йому ціпок: щоб хизуватися чи для діла, – але йому було сто разів байдуже.) Кінг трохи прийшов до тями, і двоє чоловіків розмовляли.

– Прошу, скажіть, що це лише розтягнення, – слабким стурбованим голосом сказав письменник.

– Нє-а. Я б сказав, що нога у вас поламана у шести, а може, й семи місцях. – Тепер, коли в нього був час заспокоїтися і навіть вигадати легенду, голос Сміта звучав не просто спокійно, а навіть радісно.

– Краще б підбадьорили мене, – сказав Кінг. Видима половина його обличчя була дуже бліда, але кров з глибокої рани на скроні майже перестала текти. – У вас є сигарета?

– Нє-а, – так само радісно протягнув Сміт. – Я в зав’язці.

Навіть тих крихт доторку, якими володів Роланд, вистачило, щоб зрозуміти, яка це брехня. Просто у Сміта лишалося всього три сигарети, і він не хотів ділитися ними з чоловіком, який міг собі дозволити купити стільки сигарет, що ними можна було б цілий Браянів фургон забити. Крім того, Сміт вважав…

– Крім того, людині, яка потрапила в аварію, курити не можна, – сказала невинна овечка Сміт.

Кінг кивнув.

– І без того дихати важко, – погодився він.

– Мабуть, і ребро у вас поламане, а то й два. Мене звуть Браян Сміт. Це я вас збив. Вибачте. – Він простягнув руку, і – о диво дивнеє – Кінг її потиснув.

– Нічого такого зі мною раніше не траплялося, – виправдовувався Сміт. – Я навіть за неправильне паркування квитанцій ніколи не отримував.

Кінг вирішив утриматись від коментарів, навіть якщо зрозумів, що це щира брехня. Його цікавило дещо інше.

– Містере Сміт… Браяне… крім нас, тут хтось був?

Причаївшись за деревами, Роланд напружився.

Сміт замислився. Сягнув рукою в кишеню, витяг батончик «Марс» і став розгортати. Потім похитав головою.

– Тільки ви і я. Але я викликав «швидку» і рятувальників. Сказали, що їхня бригада десь недалеко. Сказали, що будуть тут з хвилини на хвилину. Не хвилюйтесь.

– Ви знаєте, хто я такий?

– Господи, та ясно, що знаю! – Сміт усміхнувся. Відкусив шмат від батончика і далі говорив з повним ротом. – Я вас зразу впізнав. Усі кіна ваші бачив. Найбільше мені сподобалось про сенбернара. Як його там звали?

– Куджо, – сказав Кінг. Це слово Роланд знав: його часом вживала Сюзен Дельґадо, коли вони лишались наодинці. У Меджисі «куджо» означало «милий».

– Ага! Ото був кльовий фільм! Страшний, як чорт! Добре, що малий залишився живий!

– У книжці він помер. – Кінг заплющив очі й просто лежав, чекаючи.

Сміт знову відхопив від батончика велетенський шмат.

– Мені ще серіал про клоуна сподобався! Такий крутий!

Кінг не відповів. Його очі не розплющувались, але Роланд бачив, що дихає він рівно і глибоко. Йому це здалося добрим знаком.

Потім до них примчав автомобіль і різко загальмував перед фургоном Сміта. Цей мотовіз був завбільшки з поховальну гарбу, але не чорний, а помаранчевий, і з ліхтарями, що блимали. Роланд не без вдоволення помітив, що зупинився він акурат на слідах від коліс крамаревого пікапа.

Роландові чомусь здавалося, що з кабіни водія зараз вискочить робот, але звідтіля вийшов чоловік і витяг із задньої частини автомобіля чорну лікарську сумку. Задоволений тим, що все складається якнайкраще, Роланд пішов назад, туди, де залишив Джейка. Рухався він зі своєю давньою неусвідомленою грацією: не наступив на жодну галузку і жодної пташки не сполохав з дерева.

Вісім

Чи здивуєтеся ви, після всього, що ми разом бачили, і всіх таємниць, які нам відкрилися, коли дізнаєтесь, що о чверть на шосту того вечора місіс Тасенбаум проїхала на старому пікапі Чіпа Макевоя під’їзною дорогою до будинку, який ми вже відвідували? Напевно, ні, бо ка – це колесо, і єдине, що воно вміє, – крутитися. Коли ми приходили сюди востаннє, 1977 року, то будинок і елінг на березі озера Ківейдін були білі з зеленою оздобою. Тасенбауми ж, придбавши будинок у 94-му, перефарбували його у приємний для ока кремовий відтінок (без жодних оздоб; Айрін Тасенбаум вважала, що оздоби – для людей, які не вміють приймати рішення). Також вони поставили щит з написом «САНСЕТ-КОТЕДЖ» на початку під’їзної дороги, і для дядечка Сема ця назва стала частиною їхньої поштової адреси. Але що стосується місцевих, то для них цей будинок на південному березі Ківейдіну завжди був і залишатиметься колишнім будинком Джона Каллема.

Айрін поставила пікап біля свого темно-червоного «бенца» і пішла всередину, подумки репетируючи, як пояснить Девіду, чому приїхала на пікапі власника місцевої крамниці. Але в «Сансет-Котеджі» бриніла та особлива тиша, що панує лише в порожніх будинках, Айрін це одразу збагнула. За всі ті роки, що минули, їй часто доводилося повертатись у порожні помешкання. Попервах то були квартири, а з плином часу – будинки, що ставали дедалі більші. Не тому, що Девід десь пиячив і волочився за спідницями, Боже збав. Ні, просто вони з друзями зависали десь по гаражах, товклися по підвальних майстернях, цмулили дешеве вино й пиво, куплене зі знижкою, та створювали інтернет, а на додачу – все програмне забезпечення, необхідне, щоб ним користуватися, і користуватися без проблем. Одним з побічних ефектів стали величезні прибутки, хоча тоді ніхто в це особливо не вірив. Іншим була тиша, що зустрічала їхніх дружин удома. За якийсь час ця гнітюча порожнеча починала діяти на нерви, доводила до сказу. Але не сьогодні. Сьогодні Айрін була рада, що будинок належав тільки їй.

А ти переспиш з «Маршалом Діллоном», якщо він тебе захоче?

Над цим питанням нічого було навіть і думати. Так, звісно, вона б з ним переспала, якби він її захотів. На боці, ззаду, по-собачому чи по-місіонерськи – як йому було б завгодно. Але ж він не захоче… навіть якби не оплакував свого молоденького

(сея? сина?)

друга, він не схотів би з нею спати. Хіба вона може його зацікавити, з її зморшками, з її волоссям, що вже сивіє біля коренів, з її жировими відкладеннями на талії, які не в змозі приховати навіть дизайнерський одяг? Про це навіть думати смішно.

Але так. Якби він її захотів, вона б віддалась.

Вона позирнула на холодильник. Там, під одним з численних магнітиків (МИ ПОЗИТРОНІКА, ПЛАТА ЗА ПЛАТОЮ БУДУЄМО МАЙБУТНЄ – було написано на цьому), видніла записка.

Рі…

Ти хотіла, щоб я розслабився, і я розслабляюся (а хай йому грець!), Тобто пішов рибалити з Сонні Емерсоном на інший берег озера, угу, угу. Повернуся до сьомої, якщо комарі не загризуть. Якщо я принесу тобі окунця, ти погодишся його посмажити й помити посуд?

Д

PS: У магазині щось відбувається, аж три патрульні машини туди з’їхалось. Може, НАХОЖІ?? 🙂 Як раптом щось почуєш, не забудь розказати.

Сьогодні вдень вона казала йому, що збирається в магазин, купити яєць і молока, яких вона, ясна річ, так і не купила, і він кивнув. Так-так, люба, так. Але в його записці не було бодай найменшого натяку на тривогу, на те, що він запам’ятав, що вона казала. Ну а чого вона хотіла? У Девіда інформація влітала у вухо А і вилітала через вухо Б. Ласкаво просимо в Світ Геніїв.

Айрін перевернула записку, дістала ручку з чашки, де їх було повно, якусь мить повагалась, а потім написала таке:

Девіде,

Дещо сталося, тому мені треба поїхати на певний час. Думаю, не менш ніж на два дні, а то й на три-чотири. Будь ласка, не хвилюйся за мене і нікому не дзвони. ОСОБЛИВО В ПОЛІЦІЮ. Річ у бездомному коті.

Чи зрозуміє він? Вона сподівалась, що зрозуміє, якщо згадає, як вони познайомились. У Санта-Моніці, в Товаристві захисту тварин, між рядів поставлених одна на одну кліток на задньому дворі: кохання розквітло під гавкіт собак. Як у Джеймса Джойса, чесне слово. Він приніс у притулок бродячого пса, якого знайшов на вулиці в передмісті, де винаймав помешкання з шістьома яйцеголовими друзями. А вона хотіла взяти кошеня, щоб звеселити своє безрадісне життя, в якому не було ні друзів, ні подруг. Тоді в нього була густа шевелюра. Що ж до неї, то вона вважала, що жінка, яка фарбує волосся, – це в принципі смішно. Час – великий крадій, і перше, що він у тебе краде, – почуття гумору.

Повагавшись, вона дописала:

Люблю тебе,

Рі

А чи була то правда? Ну, в будь-якому разі тепер нічого не вдієш. Перекреслене завжди надавало написаному чорнилом потворного вигляду. Тим самим магнітом вона причепила записку назад до холодильника.

З кошика біля вхідних дверей Айрін видобула ключі від «мерседеса» і раптом згадала про човен, прив’язаний до маленького причалу за магазином. Нічого з ним там не станеться. Але тут їй спало на думку дещо інше: про це їй казав хлопчик. Він нічого не знає про гроші.

Тож вона пішла в комірчину, де вони з чоловіком завжди тримали тонку пачку п’ятдесятидоларових банкнот (тут, у глушині, були такі місця, де навіть не чули про MasterCard, Айрін могла б у цьому заприсягтися), і взяла три. Хотіла вже йти, але повернулася і забрала три, що залишалися. А чому ні? Хто міг знати, що чекало на неї попереду?

Дорогою до виходу вона зупинилась, щоб ще раз глянути на записку. І раптом, сама не розуміючи, навіщо це робить, замінила магніт «Позитроніки» на апельсин. І тільки тоді пішла.

Майбутнє перестало щось важити. Наразі в неї були справи, яких мало з горою вистачити на те, щоб жити сьогоднішнім днем.

Дев’ять

Гарба невідкладної допомоги поїхала – повезла письменника до найближчої лікарні чи лазарету, припустив Роланд. Одразу ж по її від’їзді з’явились правоохоронці й десь із півгодини розмовляли з Браяном Смітом. Зі свого місця за першим вигином пагорба Роланд чув усю розмову. Питання в синіх мундирів були чіткі й спокійні, відповіді Браяна Сміта – тихе, ледь чутне бурмотіння. Роланд не бачив причини припиняти роботу. Якщо сині прийдуть сюди, він з ними розбереться. Просто виведе їх із ладу, якщо не буде особливих перепон з їхнього боку. Бачать боги, вбивств було вже задосить. Але він так чи інакше поховає свого мертвого.

Він поховає свого мертвого.

Приємне золотаво-зелене світло на галявині потроху згущувалося. Комарі дошкуляли страшенно, але він не переривав свого заняття навіть для того, щоб прищикнути кровопивць, просто дозволяв їм цмулити і летіти геть, обважнілими від крові. Коли вже закінчував рити могилу, почув, як заводилися двигуни: рівно загуркотіли дві машини, заторохтів фургономобіль Сміта. Стрілець чув голоси лише двох правоохоронців. Тобто, якщо з ними не було третього, який не мав що сказати, вони дозволили Сміту самому вести машину. Роланд подумав, що це якось дивно, але йому було до того байдуже, то вже було не його діло (як і те, чи паралізований Кінг). Усе, що мало для нього значення, було тут; все, що мало значення, – подбати про свого хлопчика.

Він тричі ходив збирати каміння, бо могила, вирита руками, неглибока, а тварини, навіть у такому приборканому світі, як цей, завжди голодні. Він склав камені біля узголів’я могили – шраму на чорній землі, такій родючій, що своєю барвою породжувала згадку про чорний атлас. Юк лежав біля голови Джейка, проводжав стрільця очима, коли той ішов і приходив, мовчав. Він завжди відрізнявся від тварин свого виду, якими вони стали відтоді, як світ зрушив з місця. Роланд навіть підозрював, що саме надмірна Юкова балакучість призвела до того, що його витурили, грубо вигнали з власного тету. Коли вони натрапили на нього неподалік від Річкового Перехрестя, він був страшенно худий, буквально помирав від голоду, а на одному боці мав рану від укусу, яка все ніяк не загоювалась. Пухнастик полюбив Джейка з першого погляду: «Це ж ясно, як погожий день», – сказав би Корт (або й сам батько Роланда). І саме з Джейком він найбільше розмовляв. Роланд розумів, що тепер, після смерті хлопчика, Юк може замовкнути назавше, і від цієї думки втрата видавалася реальнішою.

Він згадав, як хлопчик стояв перед мешканцями Кальї Брин Стерджис у світлі смолоскипів, яке в нього було таке юне і просвітлене обличчя. Здавалося, він житиме вічно. «Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти».

О так, звісно, так, і ось було його Дев’яносто і Дев’ять: могила викопана, чиста й готова його прийняти.

Роланд знову заплакав. Він затулив обличчя руками і розгойдувався на колінах, вдихаючи приємні пахощі глині й шкодуючи, що не відступився від своїх намірів ще тоді, коли ка, цей старий терплячий демон, не показало йому справжню ціну його пошуків. Він віддав би усе на світі, аби тільки змінити те, що сталося, що завгодно, аби закопати цю яму порожньою, але в цьому світі час плинув лише в один бік.

Десять

Знову опанувавши себе, він дбайливо загорнув Джейка в синій брезент. Довкола застиглого блідого обличчя згорнув щось на кшталт каптура. Перш ніж засипати могилу, він збирався прикрити те обличчя навіки, але до тієї миті – ні.

– Юку? Попрощаєшся?

Юк подивився на Роланда, і спершу стрільцеві здалося, що він не зрозумів. Та потім пухнастик витягнув шию і востаннє лизнув хлопчика в щоку.

– Ай, Ейк, – сказав він. Прощавай, Джейку. Ай, Джейку…

Стрілець підняв тіло Джейка (який же він був легкий, цей хлопчик, що стрибав з Бенні Слайтменом у сіно й чинив опір вампірам пліч-о-пліч з панотцем Каллагеном, який навдивовижу легкий, неначе вся вага вивітрилася з нього разом із життям) і опустив його в могилу. Грудочка землі впала йому на щоку, і Роланд стер її. Потому знову заплющив очі й замислився. А потім, нарешті – затинаючись – почав. Він розумів, що будь-який переклад мовою цього світу буде недоладний, але старався, як міг. Якщо дух Джейка був десь поряд, то цю мову він би зрозумів.

– Час летить, дзвонять поховальні дзвони, життя минає, тож почуйте мою молитву.

Народження – це лише початок відліку до смерті, тож почуйте мою молитву.

Смерть німотна, тож почуйте мою молитву.

Слова відлітали у золотисто-зелену імлу. Роланд промовляв їх, потім переходив до наступних. Він уже говорив швидше.

– Тут лежить Джейк, він добре служив своєму ка і своєму тету. Кажу правду.

Нехай всепрощаючий погляд С’мани зцілить його душу. Кажу будь ласка.

Нехай руки Ґана піднімуться з пітьми цієї землі. Кажу будь ласка.

Оточи його, Ґане, світлом.

Наповни його, Хлоє, силою.

Якщо він хоче пити, дайте йому на галявині води.

Якщо він зголодніє, дайте йому на галявині поїсти.

Нехай життя на цій землі й біль смерті будуть як минущий сон для його душі, що пробудиться, і нехай його погляду відкриється все, що було миле його серцю, нехай він віднайде своїх друзів, яких утратив тут, і нехай кожен, чиє ім’я він назве, покличе його на ім’я у відповідь.

Тут лежить Джейк, він жив добре, любив своїх близьких і помер за велінням ка.

Всі люди смертні. Тут лежить Джейк. Подаруйте йому мир.

Роланд ще трохи постояв навколішках, стискаючи руки між коліньми й думаючи про те, що досі не розумів, якою силою насправді наділена скорбота і яке болюче насправді каяття.

Я не можу його відпустити, я цього не витримаю.

Але знову нагадав про себе жорстокий парадокс: якщо він не витримає, то Джейкова жертва марна.

Роланд розплющив очі й сказав:

– Прощавай, Джейку. Я люблю тебе, мій дорогий.

Потім він прикрив синім каптуром хлопчикове обличчя від земляного дощу, який мав на нього пролитися.

Одинадцять

Коли могилу було засипано й закладено камінням, Роланд пішов назад на галявину при дорозі й заходився вивчати історію, яку розповідали різноманітні сліди, просто тому, що робити більше було нічого. А впоравшись із цим безглуздим заняттям, сів на повалену колоду. Юк залишився біля могили. Роланд підозрював, що там він і зостанеться. Він збирався покликати пухнастика, коли повернеться місіс Тасенбаум, але розумів, що Юк може не прийти. Якщо не прийде, це означатиме, що він вирішив піти за своїм другом на галявину. Тваринка просто нестиме варту біля Джейкової могили, поки не загине від голоду (чи зубів якогось хижака). Від цього Роландові стало ще важче на серці, але він готовий був змиритися з тим рішенням, яке прийме Юк.

Та минуло десять хвилин, і от пухнастик сам вийшов з лісу та сів біля лівої ноги Роланда, взутої в чобіт.

– Мій хороший. – Роланд попестив його по голові. Юк вирішив жити. Хоч якась радість.

Ще за десять хвилин по тому до того місця, де збили Кінга і загинув Джейк, майже нечутно підкотив червоний автомобіль. Зупинився. Роланд відчинив дверцята пасажирського сидіння, досі кривлячись від болю, якого не було. Юк без запросин прослизнув у нього поміж ногами, влігся калачиком і зробив вигляд, що спить.

– Ви подбали про свого хлопчика? – запитала місіс Тасенбаум, виводячи машину на дорогу.

– Так. Дякую-сей.

– Думаю, поки що я не можу повісити тут вінок на спомин про нього, – сказала вона. – Але пізніше можу посадити якісь квіти. Як ти гадаєш, щось могло б йому сподобатись?

Роланд підвів погляд і вперше після смерті Джейка всміхнувся.

– Так, – кивнув він. – Троянда.

Дванадцять

Майже двадцять хвилин вони їхали, не зронивши ні слова. Айрін зупинилася біля маленької крамниці за межею Бриджтона і заправилась бензином: МОБІЛ – цю марку Роланд упізнав, бо вже бачив її у своїх мандрах. Коли вона пішла в крамницю розплатитися, він підвів погляд на los ángeles, що мирно і рівно пливли небом. Шлях Променя, і Променя вже зміцнілого, якщо тільки то не була гра його уяви. Але навіть якщо так, це не мало значення. Промінь зміцніє – це або вже сталося, або станеться невдовзі. Їм вдалося його врятувати. От тільки радості від цього Роланд не відчував.

Коли місіс Тасенбаум вийшла з крамниці, в руках у неї була сорочка, схожа на натільну білизну, з зображенням воза-фургона – справжнього воза-фургона, – довкола якого йшли слова. Він зміг розібрати лише слово «МІСТА», і більш нічого. Запитав у неї, що означають ці слова.

– ДНІ МІСТА БРИДЖТОНА, З 27-ГО ДО З0-ГО ЛИПНЯ 1999 РОКУ, – прочитала Айрін. – Насправді не має значення, що тут написано, головне, щоб груди прикривало. Рано чи пізно нам потрібно буде десь зупинитись, а в цих краях ходить приказка: «Без сорочки й черевиків не обслуговуємо». Чоботи у тебе геть зношені, але в більшість закладів тебе в них пропустять. Але з голим торсом? Ні-ні, нізащо. Пізніше я куплю тобі кращу сорочку, з комірцем, і якісь пристойні штани. Ці джинси такі брудні, що, мабуть, стоять. – Помітно було, що в ній точилась якась коротка (але запекла) внутрішня суперечка, яка скінчилась тим, що Айрін випалила: – У тебе, як я бачу, щось із два мільярди шрамів. І це лише на відкритих частинах тіла.

Це питання Роланд залишив без відповіді.

– У тебе є гроші? – спитав він натомість.

– Я взяла триста доларів, коли їздила додому взяти машину, і ще тридцять-сорок у мене було з собою. А ще кредитні картки, але твій друг-небіжчик просив, наскільки буде змога, користуватись готівкою. Доти, поки ти не підеш далі сам, якщо це буде можливо. Він сказав, що тебе можуть шукати люди. Він їх назвав «ницими».

Роланд кивнув. Так, ниці його шукатимуть обов’язково, і після всього, що він та його ка-тет наробили, щоб зруйнувати плани їхнього господаря, вони вдвічі сильніше хотітимуть мати його голову. Бажано настромлену на палю і щоб з неї курився дим. А також голову сей Тасенбаум, якщо дізнаються про неї.

– Що ще сказав тобі Джейк? – запитав Роланд.

– Що я маю відвезти тебе у Нью-Йорк, якщо ти не будеш проти. Сказав, що там є двері, які приведуть тебе до місця, що називається Фейдег.

– Було ще щось?

– Так. Він сказав, що непогано було б тобі сходити ще в одне місце, перш ніж ти скористаєшся дверима. – Вона нерішуче глянула на нього скоса. – А що, є таке місце?

Поміркувавши над цим, Роланд кивнув.

– А ще він розмовляв з собакою. Це виглядало так, наче він віддавав собаці… накази? Вказівки давав? – Вона з сумнівом глянула на нього. – Могло таке бути?

Роланд думав, що могло. Жінку Джейк міг лише просити. Що ж до Юка… принаймні це пояснювало, чому шалапут не лишився біля могили, хоч як йому цього могло хотітися.

Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вливалася в трасу, на якій було значно більше легкових машин і вантажівок, що з великою швидкістю мчали багатьма смугами. Біля пропускного пункту жінці довелося зупинити машину і заплатити за в’їзд. Плату брав робот, у якого замість руки був кошик. Роланд подумав, що зараз засне, проте, коли заплющив очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з непотрібною пов’язкою на лобі. «Якщо я бачу їх, щойно заплющивши очі, – подумав він, – якими ж тоді будуть мої сни?»

Він розплющив повіки й спостерігав, як Айрін повела машину вниз рівним пандусом і влилася в потік транспорту. Він нахилився й подивився у небо через вікно на своєму боці. Хмари, los ángeles, пливли в той самий бік, куди прямували вони. Поки що їх вів Шлях Променя.

Тринадцять

– Містере? Роланде?

Айрін здалося, що він спить з розплющеними очима. Але він повернувся до неї у сидінні пасажира, тримаючи руки на колінах, здорова рука прикривала скалічену, приховувала її. Вона подумала, що в житті не бачила людини, яка б настільки недоречно виглядала в «мерседесі». Чи взагалі в автомобілі. А ще подумала, що ніколи не бачила людини, яка мала б настільки змучений вигляд.

Але він ще не до кінця вичерпав свої сили. Думаю, до цього ще далеко, хоч він, може, вважає інакше.

– Тварина… Юк?

– Юк, так.

Почувши своє ім’я, пухнастик підвів голову, але не повторив його, хоч іще вчора зробив би це обов’язково.

– Це собака? Ні, воно не собака, не зовсім собака, правда ж?

– Він, а не воно. Так, він не собака.

Айрін Тасенбаум розтулила було рота, та так і закрила. Це було нелегко, бо мовчати в товаристві вона не звикла. До того ж поряд із нею був чоловік, який приваблював її, попри його величезне горе і виснаження (а може, до певної міри саме завдяки їм). Хлопчик перед смертю попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і там поводити його по тих місцях, куди йому треба потрапити. Він сказав, що про Нью-Йорк його друг знає ще менше, ніж про гроші, і Айрін не сумнівалась, що так воно і є. Але також вона вважала цього чоловіка небезпечним. Їй хотілося запитати й про інші речі, але що, як він дасть відповіді? Вона розуміла: що менше вона знатиме, то більші в неї шанси, коли він піде, безболісно повернутися до того життя, яким вона жила, поки не настала за чверть четверта нинішнього дня. Влитися, як вливаються в автостраду з бічної дороги. Так буде найкраще для неї.

Вона ввімкнула радіо і знайшла станцію, що транслювала «Дивовижну благодать».[71] А за якийсь час знову кинувши погляд на свого дивного супутника, побачила, що він дивиться на небо, яке стрімко темніло, й плаче. А потім випадково глянула вниз і побачила щось набагато дивніше, щось таке, що зворушило її до глибини душі, чого з нею не траплялося вже п’ятнадцять років, відколи в неї стався викидень після першої і єдиної спроби завагітніти.

Тварина, не-собака, той Юк… він теж плакав.

Чотирнадцять

Перетнувши кордон штату Массачусетс, вона з’їхала з 95-ї та зупинилась біля діри під назвою «Мотель „Морський бриз“», де зняла їм два сусідні номери. Вона якось не подумала прихопити з дому окуляри для водіння, ті, які називала «окулярами імені мушачої сраки» («У цих окулярах я навіть у мухи сраку роздивитись можу»). Та й у будь-якому разі їй не подобалось вести машину вночі. З окулярами імені мушачої сраки чи без них, а водіння вночі діяло їй на нерви і могла розгулятись мігрень. З мігренню вона вийде з ладу і нічим не зможе допомогти своїм супутникам, а її імітрекс тихо-мирно лежав собі в аптечці в Іст-Стоунгемі.

– До того ж, – пояснила вона Роландові, – якщо та корпорація «Тет», яку ти шукаєш, розташовується у бізнес-центрі, то до понеділка нічого й мріяти потрапити всередину.

Швидше за все, вона помилялася. Перед таким чоловіком, як цей, завжди відчинялись двері, якщо він цього хотів. Ніхто б не зміг його втримати. Напевно, ще й тому він так приваблював до себе певний тип жінок.

Хай там як, а проти зупинки в мотелі він не заперечував. Ні, вечеряти з нею він іти відмовився, тож вона знайшла найближчий фаст-фуд («Смажені кури по-кентуккійськи»), де їжу давали з собою, і принесла пізню вечерю в мотель. Вони поїли в номері у Роланда. Юку Айрін теж поставила тарілку, хоч її про це й не просили. Той охайно взяв шматочок курки в лапи і відправив його до рота, потім пішов у ванну кімнату і влігся перед ванною, зробивши вигляд, що спить.

– Чому це місце назвали «Морським бризом»? – запитав Роланд. На відміну від Юка, він з’їв усього потроху, але без найменших ознак задоволення. Їв так, наче виконував роботу. – Океаном тут не пахне.

– Може, й запахло б, якби вітер віяв у правильному напрямку і з силою урагану, – сказала вона. – Ми називаємо це художньою вигадкою, Роланде.

Він кивнув, демонструючи неочікуване (як на її думку) розуміння.

– Красива брехня, – констатував.

– Так, напевно.

Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч якось відвернути його від сумних думок, і була шокована його реакцією (хоча й намагалась потім себе переконати, що її це здивувало). Коли він їй сказав, що не може цього бачити, вона розгубилась, не знаючи, як це розцінювати. Першою думкою було: то непряма інтелектуальна критика самого телебачення. Потім вона вирішила, що так він висловлює (теж у завуальованій манері) свою скорботу, свій стан жалоби. Аж поки він не сказав, що голоси чує, так, але бачить лише лінії, від яких у нього сльозяться очі, Айрін не збагнула, що він казав правду в буквальному значенні: він не бачив картинок на екрані. Ні повтору «Розанни», ні рекламного ролика тренажера «Аб-Флекс», ні ведучого місцевих новин. Вона ще подивилась сюжет про Стівена Кінга (його перевезли гелікоптером до центральної лікарні штату Мен у Льюїстоні, де вечірня операція начебто врятувала йому праву ногу – стан стабільний, попереду ще декілька операцій, шлях до одужання буде непростий і непевний) та вимкнула телевізор.

Вона прибрала сміття (після «Кентуккійських курей» його завжди було страх як багато), невпевнено побажала Роланду на добраніч (він відповів, але таким відсутнім тоном, що їй стало дуже сумно) і пішла в свій номер. Там годину переглядала старий фільм, у якому Юл Бриннер грав робота-ковбоя, що з’їхав з глузду, потім вимкнула його і пішла у ванну почистити зуби. І вже там зрозуміла, що забула – ну звісно, рибонько! – зубну щітку. Обійшлася, наскільки це було можливо, чищенням за допомогою пальця і лягла в ліжко в трусиках та ліфчику (сорочки теж не було). Годину пролежала без сну, перш ніж зрозуміти, що прислухається до звуків з-за тонкої, як картон, перегородки, і особливо до одного звуку: чи не прогримить револьвер, який він завбачливо зняв з себе перед тим, як іти в мотель, чи не пролунає один гучний постріл, який означав би, що він у найбільш безпосередній спосіб поклав край своїй скорботі.

Коли тиша за стіною стала нестерпною, Айрін підвелася, знову натягнула на себе одяг і вийшла надвір подивитись на зорі. І побачила там Роланда, який сидів на бордюрі, а поряд з ним примостився не-собака. Айрін хотіла було спитати, як це він нечутно вийшов з номера (стіни в мотелі такі тонкі, а вона так дослухалася), але не спитала. Натомість поцікавилась, що він тут робить, і раптом зрозуміла, що не була готова ні до його відповіді, ні до того, яким відкритим і беззахисним буде його обличчя, коли він до неї повернеться. Вона все очікувала, що в ньому заговорить цивілізованість і він зробить реверанс у бік люб’язностей, але цього не сталось. Його відвертість жахала.

– Я боюся спати, – сказав він. – Я боюся, що до мене прийдуть мої мертві друзі і що, уздрівши їх, я помру.

Вона пильно подивилась на нього. Світло, що падало з її номера, змішувалося з жахливим бездушним гелловінським світінням ліхтарів на автостоянці. Її серце билося так сильно, що від його биття здригалися груди. Та коли вона заговорила, її голос звучав досить спокійно:

– А тобі допоможе, якщо я ляжу з тобою?

Поміркувавши, він кивнув.

– Думаю, так.

Вона взяла його за руку і повела в номер, який для нього зняла. Анітрохи не соромлячись, він зняв з себе одяг, і вона благоговійно й нажахано побачила шрами, що вкривали всю верхню половину його тіла. Червоний слід від ножа на одному біцепсі, молочно-білий рубець від опіку на іншому, біле перехрещення від ударів батогом між лопатками і на них, три глибокі ямки, що могли бути лише давніми слідами від куль. Доповнювало картину те, що на правій руці бракувало пальців. Айрін було цікаво, де він їх втратив, але вона розуміла, що про таке не наважиться спитати ніколи.

Вона теж роздяглася, потім завагалась, але все-таки зняла бюстгальтер. Її груди відвисли, і на одній теж був шрам, тільки не від кулі, а від видалення пухлини. То й що? Навіть у пору свого розквіту вона ніколи не нагадувала фігурою модель білизни «Victoria’s Secret». Та навіть у пору молодості не вважала себе цицьками й дупою, прикріпленими до пухкого гаманця. І нікому, навіть власному чоловікові, не дозволяла помилково вважати себе такою жінкою.

Але трусики Айрін усе-таки залишила на собі. Якби перед тим підстригла свій кущик, то зняла б. Якби вона знала, встаючи вранці з ліжка, що ввечері матиме секс із дивним чоловіком у дешевому мотелі, поки в ванній кімнаті на килимку спатиме якась дивна тварина, то, певна річ, прихопила б із собою зубну щітку і пасту.

Коли він обійняв її, вона тихо охнула й напружилась, та потім розслабилась. Але дуже повільно. Він притисся стегнами до її заду, й вона відчула, що хазяйство в нього таке, як треба. Та на думці в нього вочевидь не було нічого, крім розради. Його пеніс лишався в’ялий.

Він узяв рукою її ліву грудь і провів великим пальцем по заглибині шраму від операції.

– Що це?

– Ну, – відповіла вона (вже не таким рівним голосом), – мій лікар сказав, що за п’ять років ця пухлина могла перерости в рак. Тому її вирізали, поки вона не… я точно не знаю… метастази з’являються пізніше, якщо взагалі з’являються.

– Поки вона не встигла дозріти? – спитав він.

– Так. Точно. Добре. – Її сосок був уже твердий, як камінь, і він не міг цього не відчувати. Ох, як же це все дивно.

– Чому в тебе так сильно калатає серце? – запитав він. – Ти боїшся мене?

– Я… так.

– Не бійся. З убивствами покінчено. – Довга пауза в темряві. Вони чули притлумлений гуркіт машин, що мчали автострадою. – Поки що, – додав він.

– О, – тихо сказала вона. – Добре.

Його рука на її грудях. Подих у неї на шиї. Час тягнувся нескінченно, минула, може, година, а може, всього п’ять хвилин спливло, його видихи стали довшими, і Айрін зрозуміла, що він заснув. Це втішило її й засмутило водночас. Та за кілька хвилин заснула й вона сама, і то був найліпший відпочинок за останні роки. Якщо йому й снилися погані сни про померлих друзів, її він через них не турбував. Коли вона прокинулася, була вже восьма ранку, а він стояв голий біля вікна, тримав пальцем щілину в жалюзі й визирав надвір.

– Ти спав? – спитала вона.

– Трохи. Ми вже поїдемо?

П’ятнадцять

Вони могли б бути на Мангетгені вже о третій дня, та й потрапити до міста в неділю було б значно простіше, ніж у вранішню годину пік у понеділок, але номери в готелях штату Нью-Йорк були дорогі, навіть спарений номер коштував би стільки, що без кредитної картки Айрін би не обійшлась. Тож вони зупинились у «Мотелі 6» у Гартвіку, штат Коннектикут. Айрін винайняла один номер на двох, і тієї ночі він з нею кохався. Не тому, що хотів цього сам (вона це відчувала), а тому, що розумів – цього хочеться їй. Їй це потрібно.

Секс був надзвичайний, хоча сказати, що в ньому було особливого, вона б не змогла. Попри шрами, яких торкалась її рука (деякі грубі, деякі гладенькі), відчуття було таке, що вона кохається з мрією свого життя. Тієї ночі вона бачила сни. Про трояндове поле і величезну Вежу з грифельно-чорного каменю, що стояла на дальньому його кінці. На середині вежі горіли червоні ліхтарі… та тільки не ліхтарі то були, а очі, зрозуміла вона.

Страхітливі очі.

Вона чула голоси, що співали, тисячі голосів, і збагнула, що серед них лунали й голоси його загиблих друзів. Вона прокинулася зі слізьми на щоках і відчуттям утрати, хоч він ще лежав поряд. Завтра вона вже його не побачить. Та й на краще. Та все ж вона б віддала усе на світі, аби тільки він ще раз зайнявся з нею сексом, хоч і розуміла, що кохався він насправді не з нею. Навіть входячи в неї, думками він був десь далеко, з тими голосами.

Тими втраченими голосами.

Розділ III. ЗНОВУ НЬЮ-ЙОРК (РОЛАНД ПОКАЗУЄ ПОСВІДЧЕННЯ ОСОБИ)

Один

Вранці, у понеділок, 21 червня 1999 року, сонячне світло заливало Нью-Йорк так, неначе Джейк Чемберз не покоївся у могилі в одному світі, а Едді Дін – у іншому, неначе Стівен Кінг не лежав у палаті інтенсивної терапії льюїстонської лікарні, лише на короткі проміжки часу виринаючи з непритомної пітьми в світло свідомості, неначе Сюзанна Дін не їхала, самотня і згорьована, поїздом, що мчав старезними непередбачуваними рейками через темні пустища Краю Грому до міста-привида Федіка. Дехто з Руйначів зголосився її супроводити хоча б до Федіка, але вона попросила їх залишити її саму, і вони вволили її бажання. Вона розуміла, що треба поплакати, що тоді полегшає, але поки що все, на що спромоглася, – кілька сльозинок, як зливи в пустелі, що одразу випаровувалися. Хоча її невідступно переслідувало жахливе передчуття, що насправді все навіть гірше, ніж їй здається.

«Бляха, та яке „передчуття“? – презирливо прокаркала Детта зі свого тихого закутня в глибині, поки Сюзанна роздивлялася темні кам’янисті пустища і принагідно – руїни містечок і сіл, покинутих, коли світ зрушив з місця. – Дівко, в тебе ж чистої води інтуїція! Єдине питання, на яке ти не можеш відповісти: хто зараз провідує твого чоловіка на галявині: старий, довготелесий і бридкий чи юний маса Зайчик».

– Будь ласка, ні, – пробурмотіла вона. – Будь ласка, тільки не хтось із них, Господи, я не витримаю, якщо втрачу ще одного.

Але Бог був глухий до її молитов. Джейк не воскрес, Темна вежа й далі стояла на краю Кан’-Ка Но Рей, відкидаючи тінь на мільйон вогненно-червоних троянд, а в Нью-Йорку гаряче червневе сонце однаково зігрівало праведних і грішників.

Я почую від вас «алілуя»?

Дякую-сей.

А тепер хто-небудь прокричіть мені старий добрий «амінь» Бога-Бомби.

Два

Місіс Тасенбаум поставила машину в «Гаражі сера Моторного» на Шістдесят третій вулиці (табличка на тротуарі зображала лицаря в обладунках за кермом «кадилака», з вікна водія хвацько стирчав спис), де вони з Девідом щорічно орендували два бокси. Їхня квартира була неподалік, і Айрін спитала в Роланда, чи не хоче він піти умитися і привести себе до ладу… хоча, слід було визнати, вигляд він мав зовсім непоганий. Вона купила йому нові джинси й білу сорочку на гудзиках, рукава якої він закасав до ліктів. Також вона придбала йому гребінця і пінку для волосся такої сильної фіксації, що її молекулярний склад, певно, наближався до «Суперклею». Зачесавши назад копицю його неслухняного волосся, в якому прозирала сивина, Айрін побачила, що він досить-таки симпатичний, хоч і має загострені риси обличчя. В них проглядало цікаве поєднання квакерів з індіанцями черокі, принаймні так їй здалося. Сумка з Орізами знову висіла в нього через плече. У ній також лежав револьвер, загорнутий у кобуру. Від цікавих очей він прикрив його футболкою з «Днями міста».

Роланд похитав головою.

– Дякую за пропозицію, але я б хотів швидше зробити все необхідне і вирушати туди, де мені місце. – Він безрадісно подивився на юрмища людей на тротуарі. – Якщо мені десь є місце.

– Ти міг би кілька днів пожити на квартирі, відпочити, – сказала вона. – А я б побула з тобою. – «І трахалась би з тобою до нестями, як ти не від того», – подумки закінчила вона і не змогла стримати усмішку. – Тобто я розумію, що ти не хочеш, але просто знай, що пропозиція в силі.

Він кивнув.

– Дякую, але на мене чекає жінка, якій потрібно, щоб я повернувся якнайшвидше. – Власні слова здалися йому брехнею, до того ж абсурдною. Після всього, що сталося, він підозрював, що Сюзанна Дін потребує, щоб Роланд з Ґілеаду повернувся в її життя, не більше, ніж малі діти потребують, аби їм у вечірнє молоко підсипали щурячу отруту. Втім, Айрін Тасенбаум з ним погодилась. І в душі їй насправді уже кортіло повернутись до чоловіка. Минулого вечора вона подзвонила йому (з таксофону за милю від мотелю – про всяк випадок) і зрозуміла, що їй знову вдалося привернути до себе увагу Девіда Сеймура Тасенбаума. Після зустрічі з Роландом увага Девіда здавалась другим призом, та все ж, бачить Бог, це краще, ніж нічого. Невдовзі Роланд Дескейн зникне з її життя, а вона повернеться сама в Нову Англію і спробує доладно пояснити, що ж насправді сталося. Якась частка її душі журилася через неминучу втрату, проте за останні сорок годин вона зазнала стількох пригод, що їй до кінця життя вистачить, чи не так? І буде над чим замислитися, це теж. Зокрема, над тим, що світ насправді тонший, ніж вона собі уявляла. А дійсність – набагато ширша.

– Гаразд, – сказала вона. – Спершу ти хочеш побувати на перетині Другої авеню і Сорок шостої вулиці, правильно?

– Так. – Сюзанна не мала змоги детально розповісти про свої пригоди після того, як Мія захопила в полон їхнє спільне тіло, але стрілець знав, що на місці колишнього пустища тепер стояла висока будівля (Едді, Джейк і Сюзанна називали такі будинки хмарочосами) і корпорація «Тет» неодмінно має розташовуватися всередині. – Нам треба буде взяти тек-сі?

– А ви з пухнастим другом зможете пройти сімнадцять коротких кварталів і два-три довгих? Вирішувати тобі. Що ж до мене, то я не проти розім’яти ноги.

Роланд не знав, наскільки довгим може бути довгий квартал і наскільки коротким – короткий, але тепер, коли глибинний біль у правому стегні зник, йому навіть кортіло про це довідатись. Той біль перекочував до Стівена Кінга, разом з болем у розтрощеному ребрі й правому боці розбитої голови. Роланд, звісно, розумів, що йому тепер не позаздриш, але принаймні біль повернувся до того, хто на нього заслуговував.

– Ходімо, – вирішив стрілець.

Три

За чверть години він уже стояв навпроти великої темної конструкції, що стриміла до літнього неба, і намагався втримати щелепу, щоб вона не відвисла йому аж до грудей. То була не Темна вежа, принаймні не його Темна вежа (хоча він би не здивувався, дізнавшись, що в тій хмаровежі працювали люди – і дехто з них навіть читав епопею про пригоди Роланда, – які саме так і називали будівлю «Другої Хаммаршольд-Плази»), але він не сумнівався, що вона була представницею Темної вежі в цьому Наріжному світі, так само, як троянда представляла поле троянд, поле, яке він так часто бачив уві сні.

Зі свого місця, навіть крізь гамір вуличного транспорту, він чув співочі голоси. Щоб привернути його увагу, Айрін довелося тричі гукнути його на ім’я і зрештою посмикати за рукав. Він повернувся (не вельми охоче) і побачив, що вона дивиться не на вежу (Айрін виросла в районі, звідки до Мангеттену було годину їхати, і високі будівлі не були для неї дивиною), а на скверик, розбитий на їхньому боці вулиці. На обличчі в неї читався захват.

– Правда ж, гарно там? Я сотні разів бувала на цьому розі, а не помічала. Бачиш фонтан? А скульптуру черепахи?

Тепер Роланд бачив. Хоч Сюзанна не переповідала їм цієї частини своєї історії, він зрозумів, що вона тут була, разом з Мією, нічиєю дочкою, і сиділа на лаві, найближчій до зволоженого панциря черепахи. Картинка, як вона там сидить, постала в його уяві, наче жива.

– Я б хотіла туди зайти, – нерішуче промовила вона. – Можна? У нас є час?

– Так. – І він пішов слідом за нею у маленьку залізну хвіртку.

Чотири

У скверику було спокійно, але не зовсім тихо.

– Ти чуєш цей спів? – мало не пошепки спитала місіс Тасенбаум. – Наче десь хор співає?

– Можеш поставити на це свій останній долар, – відказав Роланд і одразу ж про це пошкодував. Цей вираз він чув від Едді, й повторювати його було боляче. Стрілець підійшов до черепахи й опустився перед нею на коліно, щоб краще роздивитись. У дзьобі бракувало крихітного шматочка, наче звідти випав зуб. На панцирі були рожеві літери й подряпина у вигляді знака питання.

– Що тут написано? – запитала Айрін. – Щось про черепаху, але більше я нічого не можу розібрати.

– «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви». – Навіть не читаючи, процитував він.

– І що це означає?

Роланд підвівся.

– Забагато, щоб зараз у це заглиблюватись. Хочеш почекати мене тут, поки я сходжу туди? – Він махнув рукою в бік вежі, яка вилискувала на сонці чорними шибками.

– Так. Хочу. Я посиджу на лавці, погріюся на сонечку й почекаю на тебе. Це місце… повертає сили. Я кажу дурниці?

– Ні, – похитав головою він. – Айрін, якщо до тебе заговорить хтось підозрілий… навряд чи це можливо, бо в цьому сквері безпечно, але все може бути… зосередься, наскільки стане сил, і подумки поклич мене.

У неї округлилися очі.

– Ти екстрасенс?

Хто такий екстрасенс, Роланд не знав, але зрозумів, про що їй ідеться, і кивнув.

– І ти почуєш? Почуєш мій заклик?

Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.

– Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.

Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.

– Мені теж так здається. – На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. – Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… – Вона пересмикнула плечем. – …Навіть не попрощавшись?

– Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. – Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. – Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.

– Гаразд, – сказала вона і сіла на лавку, а біля її ніг примостився Юк. Край лави був мокрий, а на Айрін були нові штани (куплені під час того самого швидкого набігу на крамницю, коли Роланд розжився новою сорочкою і джинсами), та це її не бентежило. День був теплий, сонячний, штани швидко висохнуть, а їй хотілося сісти поближче до черепахи. Придивитися до її крихітних очей, що немов застигли у позачассі, слухати приємний хор голосів. Айрін зрозуміла, що це дуже заспокоює. Слово «заспокоює» не дуже в’язалося в її уяві з Нью-Йорком, але скверик з його тишею й умиротвореністю теж був якийсь нетутешній. Вона подумала, що незле було б привести сюди Девіда. Тут, на цій лавці, він міг би послухати про її пригоди за останні три дні й не подумати, що вона збожеволіла. Чи що її божевілля переходить будь-які допустимі межі.

Роланд легкою ходою рушив уперед. Він ішов, як людина, що могла б крокувати днями й тижнями, не вповільняючи темпу. «Не хотіла б я, щоб він ішов моїми слідами», – подумала вона і легенько здригнулась від самої думки. Роланд підійшов до залізної хвіртки, за якою був тротуар, і озирнувся на Айрін. Співучим голосом продекламував:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

На собі вона тримає світ людви.

Думи її приязнії линуть неквапливо,

І до всіх нас ставиться дуже шанобливо.

Чує всі присяги на своїй спині,

Знає голу правду, та не скаже «ні».

Бо вона не в змозі щось перемінить,

Та не забуває нас на жодну мить.

Любить світ безмежний, сушу і моря,

І такеє ось малеє дитинча, як я.

І пішов, швидко і граційно, не озираючись. Айрін сиділа на лавці й спостерігала, як він разом з іншими пішоходами чекав на перехресті, доки не загориться зелене світло, потім переходив дорогу, а шкіряна сумка, перекинута через плече, злегка підскакувала. На очах у неї він піднявся сходами «Другої Хаммаршольд-Плази» і зник усередині. Айрін відкинулась на спинку лави, заплющила очі й з головою поринула в спів. А за якийсь час зрозуміла, що серед слів пісні звучало два дуже знайомих – її ім’я та прізвище.

П’ять

У Роланда склалося враження, що в двері будівлі вливається величезний потік фолькен, але то був лише оптичний обман людини, що останні роки своїх шукань провела переважно в пустельних місцинах. Якби він прийшов не за чверть одинадцята, а за чверть дев’ята, коли люди ще тільки йшли на роботу, то бурхливий потік тіл приголомшив би його. Та тепер більшість людей, що тут працювали, сиділи по своїх кабінетах і кабінках, продукуючи документи й байти інформації.

Вікна у вестибюлі були з прозорого скла і щонайменше два (а то й три) поверхи заввишки. Завдяки цьому вестибюль заливало світло, і коли Роланд зайшов усередину, скорбота, яка не відпускала його, відколи він уклякнув біля Едді на вулиці Плезантвіля, щезла. Тут голоси звучали гучніше, зливаючись у грандіозному хорі. А ще Роланд помітив, що не лише він їх чує. Надворі люди кудись поспішали, з опущеними головами й відсторонено-зосередженими обличчями, неначе зумисне не помічаючи тендітної і нетривкої краси подарованого їм дня, але тут вони не могли не відчувати принаймні якусь частку того, що Роланд так тонко сприймав і що пив жадібно, як воду в пустелі.

Немовби уві сні, він легко ступав підлогою з рожевого мармуру, слухаючи відлуння власних кроків і ледь чутне перестукування Оріз у сумці. «Люди, які тут працюють, – подумав він, – мріють тут жити. Може, вони й самі про це не підозрюють, але так є. Люди, які тут працюють, шукають причин затриматися допізна. І житимуть вони довгим і плідним життям».

Посередині лункої зали з високою стелею коштовна мармурова підлога поступалась місцем скромному клаптю чорної землі. Довкола нього були натягнуті мотузки з оксамиту барви червоного вина, та Роланд знав, що потреби в цій огорожі немає. Ніхто не наважиться порушити кордон цього маленького садочка, навіть який-небудь самогубця з кан-тої, що відчайдушно прагнутиме зажити слави. То була священна земля. Там росло три карликові пальми, а ще рослини, яких він не бачив, відколи покинув Ґілеад: спатифілум – так, здається, їх називали, проте в цьому світі могли називати й інакше. Не бракувало також інших рослин, але тільки одна мала значення.

Посередині квадрата, сама-одна, росла троянда.

Її не пересаджували – це Роланд зрозумів одразу. Ні, вона росла на тому самому місці, де вони бачили її 1977 року, коли на тому місці, де він зараз стояв, ще було пустище, засипане сміттям і розбитою цеглою, а над усім цим височів рекламний щит, який обіцяв невдовзі появу люксових кондомініумів «Затока Черепахи» від партнерів будівельної компанії «Мілз» і «Сомбра-Нерухомість». Але натомість звели цю будівлю, стоповерхову, довкола троянди.

Саме в цьому й полягало її призначення – весь бізнес, який тут вели, був другорядним.

«Друга Хаммаршольд-Плаза» була святинею.

Шість

Хтось постукав його по плечі, і Роланд так рвучко розвернувся, що на нього стали тривожно озиратися люди. Та він і сам стривожився. Вже багато років – напевно, аж із часів його юності – ніхто не підкрадався до нього так тихо й непомітно, щоб постукати по плечі. А на цій мармуровій підлозі він напевне мав би…

Молода (і казково вродлива) жінка, яка до нього підійшла, сама здивувалась бурхливості його реакції. Та коли він спробував блискавично вхопити її за плечі, його руки лише піймали повітря, зімкнулися й тихо сплеснули долоні, й від стелі покотилося відлуння, стелі високої, як у Колисці Лада. Зеленими очима жінка сторожко роздивлялася стрільця, і він міг би заприсягтися, що в них не було жодної загрози, та все ж – спершу бути заскоченим, потім схибити…

Він кинув погляд на ноги жінки й отримав принаймні частку відповіді. На жінці були черевики, яких він ще ніколи не бачив: на товстих, наче з піни, підошвах, з якимось полотняним верхом. У таких черевиках по твердій поверхні можна пересуватись нечутно, як у мокасинах. Що ж до самої жінки…

Він дивився на неї, і поволі ним опанувала дивна впевненість: по-перше, він «бачив човна, в якому вона припливла», як іноді говорили в Кальї Брин Стерджис про чиюсь родову схожість, а по-друге, в цьому світі, в цьому особливому Наріжному світі виникала спільнота стрільців, і щойно до нього звернулася одна з них.

І чи могло бути краще місце для такої зустрічі, ніж поблизу троянди?

– У твоєму обличчі я бачу твого батька, але ніяк не збагну, як його звали, – тихо промовив Роланд. – Скажи мені, хто він такий, як ти не від того.

Жінка всміхнулася, і Роланд майже пригадав ім’я, що його намагався видобути з пам’яті, проте останньої миті, як це часто трапляється, воно вислизнуло. Пам’ять буває сором’язливою.

– Ви з ним не знайомі. Хоча я розумію, чому вам здається, ніби ви його знаєте. Пізніше я вам скажу, якщо схочете, але зараз, містере Дескейн, я маю провести вас нагору. Одна людина хоче… – на мить вона завагалась, наче думала, що той, хто давав їй розпорядження, змусив її переказати слово, за яке її піднімуть на глум. Потім у кутиках її рота з’явились ямочки, а зелені очі чарівливо примружились, немовби вона вирішила: «Ай, якщо це розіграш, нехай посміються з мене». – …людина хоче з вами побесідувати.

– Добре, – відповів стрілець.

Вона злегка торкнулась його плеча, щоб затримати його ще на мить.

– Мене просили, щоб я дала вам прочитати табличку в Саду Променя, – сказала вона. – Якщо вас це не обтяжить.

Роланд відповів спокійно, але разом з тим у голосі забриніли нотки вибачення.

– Не обтяжить. Але читати вашу писану мову мені не вдавалося ніколи, хоча розмовляю нею на цьому боці досить-таки пристойно.

– Я думаю, ви зможете прочитати. Спробуйте. – І вона знову торкнулась його плеча, делікатно розвертаючи в бік квадрата землі… землі, яку не возила в тачках бригада талановитих садівників, Роланд це знав. То була справжня земля пустища, хіба що оброблена, а в усьому іншому незмінна.

Спершу його зусилля прочитати напис на маленькій мідній табличці в садку не увінчалися успіхом, як це було з більшістю написів у вітринах і словами на обкладинках «жургнавів». Та щойно він хотів сказати про це, попросити жінку з невловно знайомим обличчям прочитати йому, як літери змінились, стали буквами Високої мови Ґілеаду. А відтак Роланд легко прочитав написане. Коли він закінчив, табличка знову перемінилась.

– Гарний фокус, – сказав він. – Табличка відгукнулась на мої думки?

Жінка всміхнулася (на губах у неї було щось карамельно-рожеве) і кивнула.

– Так. Якби ви були євреєм, то прочитали б напис на івриті. Росіянин би побачив кирилицю.

– Правду кажеш?

– Правду.

У вестибюлі знову встановився звичний ритм… хоч Роланд розумів, що ритм у цій споруді ніколи не буде таким, як в інших бізнесових будівлях. Мешканці Краю Грому все життя потерпали від дрібних болячок: чиряків та екзем, головного болю й дзвону в вухах, – а помирали від тяжкої й болючої хвороби, найпевніше раку, що швидко поширювався, роз’їдав і спалював нервові закінчення, як пожежа в сухих чагарях. А тут усе було навпаки: панували здоров’я і гармонія, щедрість і доброзичливість. Ці фолькен не чули співу троянди, але це було й непотрібно. Просто їм пощастило, і так чи інакше кожен з них про це знав… і в цьому полягало найбільше щастя. Роланд проводжав їх поглядом від дверей до підйомних боксів, які тут називались ліфтами. Вони крокували швидко, розмахуючи на ходу своїми пожитками й пакунками, своїм приладдям і своїми гунна, але від дверей до ліфтів ніхто не йшов по прямій. Декілька людей підійшло до Саду Променя, як назвала його жінка. Та навіть ті, хто не мав наміру туди заходити, трохи змінювали курс, неначе їх тягло велетенським магнітом. А якби комусь спало на думку знищити троянду? За маленьким столом біля ліфтів Роланд помітив охоронця, старого й гладкого. Але це не мало значення. Якби хтось зробив загрозливий рух, то кожен присутній у цьому вестибюлі почув би в голові крик, пронизливий і тривожний, мов той свист, який чують лише собаки. І всі кинулися б до того, хто підійшов до троянди з наміром її вбити. Помчали б без найменшої тіні думки про власну безпеку. Троянда оберігала сама себе ще в ті часи, коли росла на пустищі серед сміття й бур’янів (чи принаймні притягала до себе здатних її захистити), і це лишилося незмінним.

– Містере Дескейн? Ви готові піднятися нагору?

– Так, – мовив Роланд. – Веди мене.

Сім

Вже коло ліфтів Роланд збагнув, кого нагадує йому ця жінка, і все стало на свої місця. Можливо, вирішальну роль відіграло те, що він побачив її в профіль, а може, щось у обрисах вилиць. Він згадав, як Едді розповідав йому про свою зустріч з Кельвіном Тауером після того, як Джек Андоліні і Джордж Бйонді покинули «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Тауер розповідав про сім’ю свого нерозлучного друзяки. «Вони люблять похвалятися, що в них найбільш неповторна шапка фірмових бланків у Нью-Йорку, а може, й у цілих Штатах. На ній написано просто „ДІПНО“».

– Ти донька сея Аарона Діпно? – запитав Роланд. – Хоча ні, звісно, ні, ти надто молода для доньки. Онука?

Її усмішка згасла.

– Містере Дескейн, в Аарона не було дітей. Я онука його найстаршого брата, проте мої батьки й дідусь померли молодими. Мене виростив Арі.

– Арі? Так ти його називаєш? – Роланд не зміг приховати свого захвату.

– Називала, коли була маленька. А потім ім’я до нього якось прилипло. – Вона простягнула руку й знову всміхнулась. – Ненсі Діпно. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Трохи лячно, але приємно.

Роланд потиснув її руку, але сухо й формально – дотик, не більше. Значно більше почуття він вклав у наступний жест (бо такого ритуалу його навчили ще з дитинства): притулив кулак до чола і вклонився, відставивши ногу.

– Довгих днів і приємних ночей, Ненсі Діпно.

Її усмішка розцвіла.

– І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Роланде з Ґілеаду! Вдвічі більше тобі.

Ліфт приїхав, вони зайшли в кабіну й піднялися на дев’яносто дев’ятий поверх.

Вісім

Двері ліфта відчинились у великий круглий вестибюль. На підлозі лежало килимове покриття темно-рожевого кольору, такого самого, як пелюстки троянди. Навпроти видніли скляні двері, на яких було написано «КОРПОРАЦІЯ „ТЕТ“». За ними Роланд побачив ще один, менший вестибюль, де якась жінка за письмовим столом чомусь розмовляла сама з собою. Праворуч від дверей зовнішнього вестибюля стояли двоє чоловіків у ділових костюмах. Вони базікали, запхавши руки в кишені, й здавалися розслабленими, але Роланд бачив, що це не так. Вони мали при собі зброю. Їхні піджаки було пошито спеціально для того, щоб приховувати пістолети, але навчений шукати очима зброю зазвичай знайде її (якщо вона, звісно, є). Ці двоє могли простояти у вестибюлі годину-дві (навіть добре тренованим чоловікам важко було залишатись у повній бойовій готовності довше), починаючи нібито знічев’я базікати щоразу, коли відчинялися двері ліфта, а насправді готові діяти одразу, якщо запахне смаленим. Таку тактику Роланд схвалював.

Втім, довго розглядати охоронців не став. Розпізнавши їхню істинну сутність, він дозволив погляду гуляти довколишнім простором, бо саме цього йому хотілося найбільше, відколи розсунулись двері ліфта. На стіні ліворуч була чорно-біла картинка, фотографія насправді (те, що він раніше помилково називав фотеграффією), велика, завдовжки футів зо п’ять і зо три завширшки, без рамки. Вона так хитро повторювала вигин стіни, що здавалась отвором у якусь іншу, навіки застиглу реальність. На ній троє чоловіків у джинсах і сорочках з розстебнутим коміром сиділи на горішній перекладині паркану, заклавши ноги в чоботях за нижню перекладину. Скільки разів Роланд бачив ковбоїв і pastorillas,[72] що сиділи точнісінько так, спостерігаючи за тавруванням, зв’язуванням, каструванням чи виїжджанням диких коней. Скільки разів і сам так сидів, з одним чи кількома друзями зі свого колишнього тету: Катбертом, Аланом, Джеймі Декері, – з обох боків, як Джон Каллем і Аарон Діпно сиділи обабіч чорношкірого чоловіка з крихітними білими вусиками і в окулярах в золотій оправі? Йому стало боляче від спогадів, і то був не лише біль душевний: у животі все стислося в клубок, і серце шалено закалатало. Трійця на фотографії з чогось сміялась. То була мить, схоплена в позачассі, одна з тих рідкісних миттєвостей, коли чоловіки просто раді бути тими, ким і де вони є.

– Батьки-засновники, – сказала Ненсі. В її голосі бриніли веселощі, та водночас і смуток. – Їх сфотографували на екскурсії для керівництва тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року, в Таосі, Нью-Мексико. Три міських хлопчини в коров’ячому раю, як вам? І вигляд у них такий, наче їм ще зроду не було так добре.

– Правду кажеш, – мовив Роланд.

– Ви всіх трьох знаєте?

Роланд кивнув. Так, він знав усіх трьох, хоча з Мозесом Карвером, чоловіком посередині, ніколи не зустрічався. Партнер Дена Голмса, хрещений батько Одетти Голмс. На знімку він мав вигляд дужого і здорового сімдесятирічного дідуся, але, безперечно, 1986 року йому мало бути вже ближче до вісімдесяти. Може, вісімдесят п’ять. Авжеж, нагадав собі Роланд, тут був один непередбачуваний чинник: диво, яке він бачив у вестибюлі цієї будівлі. Троянда, звісно, не була еліксиром молодості, так само, як черепаха в скверику через дорогу не була справжнім Матурином, але чи не вважав він, що вона має корисні властивості? Певно, що вважав. А певні цілющі властивості? Так, вважав. Чи вірив він, що Аарон Діпно прожив дев’ять років життя між 1977 і 1986 роками, коли було зроблено цей знімок, лише завдяки пігулкам, що замінили Прим, і методам лікування старих? Ні, не вважав. Ці троє чоловіків – Карвер, Каллем і Діпно – зустрілися, неначе за порухом магії, на схилі років, щоб боротися за троянду. Їхня історія, вірив стрілець, сама по собі могла стати книгою, хорошою й цікавою книгою. Все було вкрай просто: троянда показала їм свою вдячність.

– Коли вони померли? – запитав він у Ненсі Діпно.

– Першим не стало Джона Каллема. Це сталося тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Загинув від вогнепального поранення. Він дванадцять годин протримався в лікарні, цього вистачило, щоб усі могли з ним попрощатись. Це сталося в Нью-Йорку, коли він приїхав на щорічну раду директорів. У поліції сказали, що то було вуличне пограбування, просто щось пішло не так. Але ми вважаємо, що його вбив агент «Сомбри» чи «Північного центру позитроніки». Імовірно, то був хтось із кан-тої. Бо були й інші замахи, та лише один виявився успішним.

– «Сомбра» і «Позитроніка» – це практично одне й те саме, – сказав Роланд. – Вони посередники Багряного Короля в цьому світі.

– Ми знаємо. – Вона показала на чоловіка зліва на знімку, на якого так сильно була схожа. – Дядечко Аарон дожив до тисяча дев’ятсот дев’яносто другого. Коли ви з ним познайомились… сімдесят сьомого?

– Так, – підтвердив Роланд.

– У сімдесят сьомому ніхто б не повірив, що він так довго проживе.

– Його теж убили ниці?

– Ні, повернувся рак, от і все. Він помер у своєму ліжку. Я була поряд із ним. Останні його слова були: «Скажи Роланду: ми зробили все, що змогли». От я й переказую.

– Дякую-сей. – У власному голосі він почув жорсткі нотки й міг лише сподіватися, що вона прийме їх за лаконічність. Багато людей робили задля нього все, що могли, чи не так? Дуже багато, починаючи з Сюзен Дельгадо цілу вічність тому.

– Ви як? – тихо співчутливо запитала Ненсі.

– Все гаразд, – сказав він. – А Мозес Карвер? Коли він помер?

Вона здивовано підняла брови і розсміялась.

– Що?

– Самі дивіться.

Вона показала на скляні двері. Через приймальню, повз жінку за столом, яка, схоже, таки розмовляла сама з собою, ішов до них сухорлявий дідусь із пухнастим волоссям, що розвіювалось довкола голови, і бровами того самого кольору, що й волосся, – сивими. Шкіра в нього була темна, а в жінки, на чию руку він спирався, – ще темніша. Дідусь був високий, напевно, шість футів три дюйми на зріст, якщо розпрямити зігнуту в дугу спину, та жінка його перегнала – у неї зріст був щонайменше шість футів шість дюймів. Її обличчя важко було назвати вродливим, та прозирала в ньому якась дика, неприборкана краса. Обличчя воїна.

Обличчя стрільця.

Дев’ять

Якби спина в Мозеса Карвера була пряма, вони з Роландом подивилися б один одному у вічі. А так Карверу довелося трохи підвести погляд: для цього він по-пташиному закинув голову. Усе свідчило про те, що він не міг зігнути шию – її знерухомив артрит. Білки його карих очей були такі тьмяні, що важко було навіть розібрати, де закінчувались райдужні оболонки. Але за окулярами в золотій оправі танцювали іскорки сміху. А ще Мозес Карвер досі носив крихітні білі вуса.

– Роланд з Ґілеаду! – вигукнув він. – Як довго я чекав на зустріч з вами, сер! По-моєму, це єдине, що тримало мене на цій землі так довго, відколи не стало Джона й Аарона. Відпусти мене на хвильку, Меріан, відпусти! Я маю дещо зробити!

Меріан Карвер відпустила його і подивилась на Роланда. Її голосу в голові він не чув, та це й не потрібно було. Те, про що вона хотіла його попросити, ясно читалося в її очах: «Підхопіть його, сей, якщо впаде».

Але чоловік, якого Сюзанна називала «тато Моз», не впав. Натомість він притулив кулака, якого ледве стиснув з вимучених артритом пальців, до лоба і зігнув праве коліно, перенісши всю вагу тіла на праву ногу, що аж тремтіла від напруги.

– Хайл, останній стрільцю, Роланде Дескейн з Гілеаду, сину Стівена та істинний нащадку Артура Ельда. Я, останній з ка-тету Троянди, як ми себе називали, вітаю тебе.

Роланд теж приклав кулак до чола, але вклонятися, виставивши ногу, не став. Натомість він опустився на коліно.

– Хайл, тату Моз, хрещений батьку Сюзанни, діне катету Троянди, всім серцем тебе вітаю.

– Дякую, – і старий чоловік розсміявся, як хлопчисько. – Як добре, що ми познайомились у Домі Троянди! Якраз на тому місці, де могла б бути Могила Троянди! Ха! Що, скажеш, не добре?

– Ні, бо це була б брехня.

– Ще б пак! – вигукнув старий і знову засміявся радісним «та-ну-тебе» сміхом. – Але я від захвату геть забувся про хороші манери, стрільцю. Оця висока красуня, яка стоїть коло мене, ти міг би подумати, що вона моя онучка, бо, коли вона народилась, мені було сімдесят – тобто тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року це було. Але насправді бува й так, що найліпше в твоєму житті може з’явитись пізно. Наприклад, діти. Це я так здалеку почав був казати, що це моя дочка, Меріан Одетта Карвер, президент корпорації «Тет», відколи я відійшов від справ у дев’яносто сьомому, у дев’яносто вісім років. Як думаєш, Роланде, у снобів із заміського клубу повідмерзали б яйця, якби вони знали, що компанією, яка коштує близько десяти мільярдів доларів, керує негритянка? – Від захвату й радості в нього дуже посилився акцент, Роланд насилу розбирав слова.

– Тату, припини, – сказала висока жінка: по-доброму, але з тону відчувалось, що вона не терпітиме жодних заперечень. – Якщо не припиниш, у тебе запищить кардіомонітор. До того ж у цього чоловіка мало часу.

– Поганяє мене, як того коняку! – обурено вигукнув старенький. Але тут же злегка схилив набік голову і невимовно хитро та з гумором підморгнув Роландові оком, якого дочці було не видно.

«Можна подумати, вона не знає твоїх витівок, старий, – подумав Роланд, звеселившись навіть попри свою скорботу. – Вона вже багато-багато, дела років тобі підігрує».

– Ми трохи поговоримо з вами, Роланде. Але спершу я хотіла б побачити одну річ.

– У цьому нема потреби! – голос старого тремтів від обурення. – Ані найменшої потреби. Я що, виховав дурепу?

– Може, він і правий, – сказала Меріан, – але перестрахуватися…

– …ніколи не завадить, – закінчив стрілець. – Хороше правило, еге ж. Що ти хочеш побачити? Що скаже тобі, що я – це я, той, за кого себе видаю, і ти мені повіриш?

– Ваш револьвер.

Зі шкіряної сумки Роланд витяг футболку «Дні міста», а з футболки – кобуру. Розгорнув пояс і видобув револьвер з руків’ями, оздобленими сандаловим деревом. Почув, як благоговійно охнула Меріан Карвер, але вирішив на це не звертати уваги. А ще помітив, що двоє охоронців у костюмах гарного крою підійшли ближче і дивляться круглими від подиву очима.

– А, бачиш! – закричав Мозес Карвер. – Еге ж, ви всі бачите! Боже! Це ж те саме, що на власні очі побачити Екскалібур, меч короля Артура! Буде про що розповісти онукам!

Роланд простягнув батьків револьвер Меріан. Він розумів, що револьвер їй потрібен, аби перевірити, чи не самозванець він, що вона мусить це зробити, перш ніж завести у святая святих корпорації «Тет» (де лиходій міг би завдати непоправної шкоди), але секунду-дві вона просто не могла виконати свій обов’язок. Та потім зібралася з духом і взяла револьвер. І очі Меріан округлилися від подиву, коли вона відчула його велику вагу. Обережно, щоб не торкнутись гачка, вона піднесла ствол до рівня очей і провела пальцем по завитку орнаменту біля дула:

– Містере Дескейн, можете сказати, що це означає?

– Так, – кивнув він. – Якщо зватимеш мене Роландом.

– Якщо ви просите, я намагатимусь.

– Це знак Артура. – Він і собі провів пальцем по орнаменту. – Єдиний знак, що є на дверях його усипальниці. Це його знак діна, й означає він «БІЛІСТЬ».

Старий простягнув тремтячі руки, мовчки, але наполегливо.

– Він заряджений? – запитала Меріан, але не встиг Роланд і слова промовити, як сама відповіла: – Авжеж, заряджений.

– Дай його батькові, – сказав Роланд.

Меріан вагалась, двоє охоронців теж дивилися з сумнівом, але Тато Моз не опускав рук, і Роланд кивнув. Жінка неохоче передала револьвер батькові. Узявши, старий потримав його в обох руках, а потім зробив щось таке, від чого на серці в стрільця водночас потепліло і стало зимно. Він поцілував ствол старечими зморшкуватими губами.

– Що відчуваєш на смак? – запитав Роланд із щирої цікавості.

– Роки, стрільцю, – відповів Мозес Карвер. – Відчуваю роки. – І з цими словами простягнув револьвер жінці руків’ям уперед.

З очевидним полегшенням Меріан віддала його Роландові, немовби рада була спекатися його смертоносної ваги, і стрілець знову поклав його в кобуру.

– Заходьте, – запросила вона. – Часу в нас небагато, але ми проведемо його настільки весело, наскільки дозволить нам ваше горе.

– Амінь! – Старий поплескав Роланда по плечі. – Вона й досі жива, моя Одетта… та, яку ти звеш Сюзанною. Отак. Я подумав, що ти зрадієш, про це почувши, сер.

Роланд справді зрадів і кивнув на знак подяки.

– Ходімо, Роланде, – сказала Меріан Карвер. – Ласкаво просимо до нашого дому, адже це і ваш дім також. Ми знаємо, може статися так, що ви більше ніколи сюди не завітаєте.

Десять

Кабінет Меріан Карвер був розташований на північно-західному розі дев’яносто дев’ятого поверху. Стіни тут були з суцільного скла, без жодної перекладини, і від краєвиду, що відкривався звідти, у стрільця перехопило подих. Він немовби завис у повітрі, а місто, що розкинулося перед його очима, було казковішим за будь-яке уявне. Втім, він уже бачив його, бо впізнав висячий міст, а також деякі високі будівлі на цьому боці мосту. Той міст він не міг не впізнати, адже в іншому світі вони мало на ньому не загинули. Джейка тоді викрав Ґешер і забрав до Цок-Цока. Роланд бачив перед собою місто Лад, яким воно було в часи розквіту.

– Ви називаєте це місто Нью-Йорком? – запитав він. – Адже так?

– Так, – відповіла Ненсі Діпно.

– А той міст як?

– Міст Джорджа Вашингтона, – сказала Меріан Карвер. – Для тутешніх просто Ем-Де-Ве.

Отже, там лежав міст, який не лише привів їх до Лада. Саме його перейшов панотець Каллаген, коли вирушив у мандри з Нью-Йорка. Це врізалося Роланду в пам’ять з його розповіді.

– Не хочете щось випити? – запропонувала Ненсі.

Він хотів було відмовитись, але, відчуваючи, що все пливе перед очима, передумав. Що-небудь, так, але суто для підбадьорення.

– Чаю, якщо у вас є, – сказав він. – Гарячого міцного чаю з цукром чи медом. Можете зробити?

– Можемо. – Меріан натиснула на кнопку в себе на столі. Вона поговорила з кимось не видимим для Роланда, і зненацька він збагнув, що робила жінка в приймальні – та, яка нібито балакала сама з собою.

Меріан замовила гарячі напої й сандвічі (брутерботи, як незмінно називав їх про себе Роланд), нахилилася над столом і пильно поглянула стрільцеві у вічі.

– Добре, що ми познайомились тут, у Нью-Йорку, Роланде, принаймні я на це сподіваюсь, але наш час тут… не життєво важливий. Я підозрюю, ви розумієте чому.

Обміркувавши це, стрілець кивнув. Обережно кивнув, але просто тому, що задовгі роки звичка бути обережним стала невід’ємною рисою його характеру. У його друзів – Алана Джонса, Джеймі Декері – обережність була в крові, але з Роландом усе було інакше: він, як правило, спершу стріляв, а потім уже ставив питання.

– Ненсі просила вас прочитати дощечку в Садку Променя, – сказала Меріан. – Ви…

– Садку Променя, хвалімо Всевишнього! – вставив Мозес Карвер. Дорогою до доччиного кабінету він витяг ціпка з підставки у вигляді слонячої ноги, що стояла в коридорі, й тепер для підкреслення вагомості цих слів постукав ним по дорогому килимі. Меріан терпляче чекала. – Кажу «Бооог-Бомба»!

– Мій батько останнім часом товаришує з преподобним Гаррігеном, який збирає своїх послідовників унизу. Не скажу, що я від цього в захваті, – зітхнула Меріан. – Але до справи. Роланде, ви прочитали дощечку?

Стрілець кивнув. Ненсі Діпно назвала цю річ якось інакше, знаком чи сіґулом, але він розумів, що це те саме.

– Літери перемінилися на букви Високої мови, і я прочитав усе до останнього слова.

– І що там було написано?

– ВІД КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ ЕДВАРДА КАНТОРА ДІНА І ДЖОНА «ДЖЕЙКА» ЧЕМБЕРЗА. – Він трохи помовчав. – А далі було: «Кам-а-ка-мал, Пріа-тої, Ґан дела», що по-вашому може означати: «БІЛІСТЬ ПОНАД ЧЕРВОНЕ, ВОЛЯ ҐАНА НЕПОРУШНА».

– А нам табличка каже: «ДОБРО ПОНАД ЗЛО, ТАКА ВОЛЯ ГОСПОДНЯ», – сказала Меріан.

– Хвалімо Всевишнього! – знову постукав ціпком Мозес Карвер. – Хай підніметься Прим!

У двері для проформи постукали, і зайшла жінка з приймальні, несучи срібну тацю. Роланд з подивом помітив у неї біля губ маленьку чорну штучку і вузький чорний каркас, що зникав десь у волоссі. Напевно, якийсь прилад для розмов на віддалі. Ненсі Діпно і Меріан Карвер допомогли їй поставити на стіл чашки з чаєм і кавою, слоїки з медом і цукром, глечик вершків. Також жінка принесла тарілку з сандвічами. У Роланда забурчало в животі. Він подумав про своїх друзів, що лежали в землі, – для них брутерботів не буде більше ніколи, – і про Айрін Тасенбаум, яка терпляче чекала на нього в маленькому парку через дорогу. Кожної з цих думок вистачило б, щоб у Роланда зник апетит, але шлунок знову став безсоромними звуками вимагати їжі. Певні частини тіла людини позбавлені свідомості – він знав це ще з дитинства. Роланд узяв брутербот, укинув у чашку ложку цукру з горою і додав для певності меду. Він хотів якнайшвидше закінчити цю зустріч і повернутись до Айрін, але поки що…

– Хай вам смакує, сер, – сказав Мозес Карвер і подмухав на свою каву. – Їжте й пийте на здоров’я!

– У нас із татом будинок на Монток-Пойнт, – сказала Меріан, наливаючи собі у каву вершки. – У минулі вихідні ми були там. Близько п’ятої п’ятнадцять вечора мені подзвонив наш тутешній охоронець. Служба охорони працює на асоціацію «Хаммаршольд», але корпорація «Тет» їм приплачує, щоб нам доповідали… скажімо так, про певні події, які нас цікавлять… одразу, як щось станеться. З наближенням дев’ятнадцятого червня ми з величезною цікавістю спостерігали за тією табличкою у вестибюлі. Ви здивуєтесь, якщо я вам скажу, що, поки не настала за чверть п’ята година того дня, на табличці було написано «ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ „ТЕТ“ НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМЕНЯ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД»?

Посьорбуючи чай (гарячий, міцний, смачний), Роланд поміркував над цим і зрештою похитав головою.

– Ні.

Меріан нахилилася вперед. Її очі блищали.

– А чому?

– Бо до суботнього вечора між четвертою і п’ятою годиною не було нічого певного. Навіть попри те, що Руйначі припинили свою роботу, не могло бути нічого певного, поки не минулася загроза для Стівена Кінга. – Він обвів поглядом усіх присутніх. – Ви ж знаєте про Руйначів?

Меріан кивнула.

– Подробиці нам не відомі, але ми знаємо, що Промінь, який вони хотіли знищити, тепер у безпеці й що він не настільки пошкоджений та зможе відновитись. – Повагавшись, вона додала: – Ми знаємо про вашу втрату. Про дві ваші втрати. Ми дуже вам співчуваємо, Роланде.

– Хлопцям тепер добре, Ісус прийняв їх у свої обійми, – вставив батько Меріан. – А якщо й ні, то вони разом на галявині.

Роландові хотілося в це вірити, тож він кивнув і подякував. А потім повернувся до Меріан.

– Письменник міг загинути. У нього важкі травми. Джейк помер, рятуючи його. Він затулив Кінга своїм тілом від фургономобіля, який міг забрати в нього життя.

– Кінг житиме, – сказала Меріан. – І знову буде писати. Ми знаємо про це з дуже надійного джерела.

– Якого?

Меріан нахилилася вперед.

– Про це трошки пізніше. Головне, Роланде, що ми в це віримо, ми в цьому впевнені, і те, що наступні кілька років Кінгу нічого не загрожуватиме, означає, що вашу працю в справі Променя завершено: Вес’-Ка Ґан.

Роланд кивнув. Пісня триватиме.

– Попереду в нас ще чимало роботи, – вела далі Меріан, – щонайменше тридцять років, за нашими підрахунками, але…

– Але це наша робота, не ваша, – закінчила Ненсі.

– Це вам теж стало відомо з того самого «дуже надійного джерела»? – спитав Роланд, посьорбуючи чай. Половина великого кухля чаю, хоч який він був гарячий, уже плюскотіла в нього в шлунку.

– Так. Ви успішно виконали своє завдання – перемогти сили Багряного Короля. Що ж до нього самого…

– Це ніколи не було завданням цього чоловіка, і ти це знаєш! – вигукнув сторічний старий, що сидів біля гарної темношкірої жінки, й знову стукнув ціпком об підлогу. – Його завдання…

– Тату, годі. – Її голос був такий твердий, що старий тільки очима закліпав.

– Ні, най говорить, – сказав Роланд, і всі подивились на нього, здивовані (й трохи налякані) сухістю його тону. – Най говорить, бо він каже правду. Якщо ми хочемо все з’ясувати, то з’ясуймо до кінця. Для мене Промені завжди були лише засобом досягнення мети. Якби вони згинули, то впала б Вежа. А якби впала Вежа, я б ніколи не дістався до неї і не піднявся на горішній поверх.

– Ви хочете сказати, що вас більше цікавила Вежа, ніж існування Всесвіту, яке опинилося під загрозою, – сказала Ненсі так, наче констатувала незаперечний факт, та поглянула на Роланда з подивом і презирством. – Існування всіх всесвітів.

– Темна вежа і є це все суще. За ті роки, що шукав її, я пожертвував багатьма друзями, і серед них був хлопчик, який називав мене батьком. Я пожертвував власною душею, віддав її в обмін на Вежу, леді-сей, тож спрямуй свій обурений погляд на когось іншого. Зроби це швидше і задля власного ж добра, прошу.

Він говорив ввічливим, але страхітливо холодним тоном. Ненсі Діпно смертельно зблідла, і чашка у неї руках так затремтіла, що Роланд простягнув руку й забрав чашку, щоб жінка не обпеклася гарячим чаєм.

– Зрозумійте мене правильно, – сказав він. – Зрозумійте мене, бо ми розмовляємо вперше і востаннє. Що зроблено, то зроблено в обох світах, добре це чи зле, з волі ка чи проти неї. Проте за межами всіх світів є багато такого, про що ви не знаєте, і багато такого, про що навіть не здогадуєтесь. У мене обмаль часу, тож перейдімо до справи.

– Гарно сказано, сер! – пробурчав Мозес Карвер і знову вгатив ціпком об підлогу.

– Якщо я вас образила, вибачте, я справді шкодую про це, – сказала Ненсі.

На це Роланд не відповів, бо ж розумів, що нітрохи вона не шкодує – просто боїться його. Запала незручна мовчанка, яку врешті-решт порушила Меріан Карвер.

– У нас немає своїх Руйначів, Роланде, проте на ранчо в Таосі у нас працюють дванадцятеро телепатів і провидців. Разом вони здатні на таке, чого нізащо не досягти окремими зусиллями. Знаєте вислів «добрий розум»?

Стрілець кивнув.

– Вони створюють щось подібне. Хоча я впевнена, що їхньому витвору не зрівнятися за величчю і могутністю з тим, що робили Руйначі в Краю Грому.

– Бо їх там були сотні, – пробурчав старий. – І там їх краще годували.

– Також тому, що слуги Короля завжди готові були викрасти тих, хто володів особливою силою, – сказала Ненсі. – Вони завжди знімали вершки. Хоча наші люди теж добре нам прислужилися.

– А кому належала ідея знайти таких людей, щоб вони на вас працювали? – запитав Роланд.

– Тебе це може здивувати, друже, – сказав Мозес, – але Келу Тауеру. Він ніколи нам особливо не допомагав… він взагалі майже нічого не робив, тільки збирав свої книжки і плутався під ногами, жадібний, бундючний, нудний сучий син…

Дочка застережно на нього зиркнула. А Роланд щосили стримувався, щоб не всміхнутись. У свої сто років Мозес Карвер влучно описав Кельвіна Тауера однією фразою.

– Але він читав про те, як використовують телепатів, у науковій фантастиці. Знаєш, що це таке?

Роланд похитав головою.

– Та це й не важливо. У більшості своїй це хрінотінь, але час від часу там проскакують непогані ідеї. Зараз я одну розкажу, а ти слухай уважно. Ти зрозумієш, про що йдеться, якщо знаєш, про що Тауер і твій друг містер Дін балакали десь так двадцять два роки тому, коли містер Дін урятував Тауера від тих двох білопиких бандитів.

– Тату, – застерегла Меріан. – Облиш свої ніґерські балачки. Ти старий, але ж не дурний.

Він подивився на дочку, і в каламутних старечих очах блимнув грайливий вогник. Перевів погляд на Роланда і знову хитро підморгнув.

– Тих двох білопиких макаронників!

– Едді розповідав про це, так, – сказав Роланд.

Раптом Карвер перестав ковтати звуки та заговорив чітко і ясно.

– Тоді ти знаєш, що вони говорили про книжку Бенджаміна Слайтмена, яка називалася «Хоґан». У назві книжки була друкарська помилка, і в імені автора теж, а старого жиртреста такі штуки збуджували.

– Так, – кивнув Роланд. Заголовок з помилкою звучав як «Доган», а це слово мало велике значення для Роланда і його тету.

– Після відвідин твого друга Кел Тауер знову зацікавився цим письменником, і виявилось, що він написав ще чотири книжки під псевдонімом Деніел Голмс. Він був білий, як простирадло ку-клукс-кланівця, цей Слайтмен, але ім’я й прізвище, щоб підписати ті свої чотири книжки, обрав таке саме, як в Одеттиного батька. І тебе це не дивує, правда ж?

– Ні, – погодився Роланд. Ще одна комбінація ка – ледь чутно клацнула поворотна ручка, от і все.

– А всі ті книжки, які він написав під прізвищем Голмс, були науково-фантастичними байками про те, як уряд наймає телепатів і провидців, щоб вони всяке різне з’ясовували. От звідти й ростуть ноги в цієї ідеї. – Він подивився на Роланда і тріумфально гупнув ціпком по підлозі. – Це ще далеко не вся історія, але мені здається, в тебе нема часу її слухати. От до чого все зводиться, правда? До часу. А в цьому світі час біжить лише в один бік. – Він задумливо подивився на Роланда. – Багато б я віддав, стрільцю, аби тільки ще раз побачити свою хрещеницю. Але я так розумію, не випадає? Зустрінемося ми з нею вже на галявині.

– Думаю, ти правду кажеш, – промовив Роланд. – Але я перекажу їй вітання і розкажу, що ти ще повен вогню…

– Кажу «Бог-Бомба»! – перебив старий і стукнув ціпком. – Скажи, братику, скажи! Неодмінно їй передай!

– Обіцяю. – Роланд допив свій чай, поставив чашку на стіл Меріан Карвер і підвівся, за звичкою притримуючи рукою праве стегно. До відсутності болю він мав ще звикати, але для цього потрібно було багато часу, мабуть, навіть більше, ніж йомубуло відміряно. – А тепер я маю вас покинути. Тут неподалік є одне місце, куди мені потрібно піти.

– Ми знаємо, куди, – сказала Меріан. – Вас там зустрінуть. Ми оберігали це місце для вас. Якщо двері там ще й досі працюють, ви пройдете.

Роланд злегка вклонився.

– Дякую-сей.

– Але посидьте ще хвильку. У нас є подарунки, Роланде. Їх не вистачить, аби віддячити вам за все, що ви для нас зробили… байдуже, входило це у ваші плани чи ні… але те, що ми подаруємо, може стати вам у пригоді. Один подарунок – це новина від наших телепатів із Таоса. Інший – від більш… – Вона завагалася. – …більш звичного плану дослідників, які працюють на нас у цій будівлі. Вони називають себе кельвіністами, але не тому, що сповідують якусь релігію. Напевно, це маленька данина поваги містерові Тауеру, який помер від серцевого нападу в своїй новій книгарні дев’ять років тому. А може, просто жарт.

– Якщо й жарт, то невдалий, – пробурчав Мозес Карвер.

– Є ще два подарунки… від нас. Від Ненсі, від мене й від мого тата і від того, кого вже з нами немає. Посидите ще трохи?

І хоч як йому не терпілося піти, Роланд зробив те, про що його просили. Бо вперше після Джейкової смерті ним оволоділо якесь відчуття, крім смутку й болю.

Цікавість.

Одинадцять

– Спершу звістка від людей з Нью-Мексико, – почала Меріан, коли Роланд знову сів. – Вони спостерігали за вами, наскільки їм дозволяли здібності. І хоч все, що відбувалося в Краї Грому, майже завжди було для них розмитим, наче в тумані, але вони вважають, що незадовго до своєї смерті Едді сказав Джейкові Чемберзу одну важливу річ. Швидше за все, коли лежав на землі, до того, як… не знаю…

– До того, як провалитися в пітьму? – підказав Роланд.

– Так, – кивнула Ненсі Діпно. – Ми так думаємо. Точніше, вони так думають. Наші своєрідні Руйначі.

Меріан зиркнула на неї трохи насуплено: очевидно, ця леді не любила, коли її перебивали. Та потім знову перевела погляд на Роланда.

– Нашим людям легше прозрівати, перебуваючи на цьому боці. Дехто з них цілком упевнений… не на сто відсотків, але менше з тим… що Джейк міг передати це повідомлення далі перед тим, як помер сам. – Вона помовчала. – Жінка, з якою ви приїхали, місіс Таненбаум…

– Тасенбаум, – виправив Роланд. Зробив це машинально, не думаючи, бо його розум був зайнятий іншим. Працював несамовито.

– Тасенбаум, – погодилася Меріан. – Не сумніваюся, вона вже частково розповіла вам те, що сказав їй перед смертю Джейк, але не все. Вона нічого не приховує, просто не надає цьому значення. Попросите її ще раз повторити все, що казав їй Джейк, перш ніж розійдетеся в різні боки?

– Так, – кивнув Роланд. Він попросить Айрін усе переповісти, але водночас… він не думав, що Джейк передав слова Едді місіс Тасенбаум. Ні, тільки не їй. Роланд усвідомив, що після того, як Айрін поставила машину на паркувальному майданчику, він так ні разу й не згадав за Юка, але, звісно, той пішов з ними. Тепер він мав лежати біля ніг Айрін, під лавкою, вигріватися на сонці й чекати на нього, Роланда.

– Гаразд, – сказав він. – Це добре. Переходимо далі.

Меріан відкрила велику центральну шухляду свого стола й витягла звідти товстий конверт для крихких поштових пересилок і маленьку дерев’яну скриньку. Конверт вона передала Ненсі Діпно. Скриньку поставила перед собою на стіл.

– Про цей подарунок розповість Ненсі. Тільки, будь ласка, Ненсі, постарайся коротше, щоб не затримувати Роланда.

– Кажи. – І знову Мозес пристукнув ціпком.

Ненсі подивилась на нього, потім на Роланда… чи десь у той бік, де він сидів. На щоках виступив рум’янець, вона помітно розхвилювалась.

– Стівен Кінг, – промовила Ненсі, потім прочистила горло і повторила те саме. А далі затнулась, не знаючи, як продовжити. Її щоки вже пашіли вогнем.

– Глибоко вдихни, – сказав Роланд, – і затримай повітря.

Вона виконала його вказівки.

– Тепер видихай.

Це теж зробила.

– А тепер розповідай, Ненсі, небого Аарона.

– Стівен Кінг написав близько сорока книжок, – сказала вона. Щоки в неї досі були червоні (Роланд здогадувався, що невдовзі він дізнається причину), але голос уже звучав набагато спокійніше. – І навдивовижу багато їх… навіть ранні романи… так чи інакше перегукуються з Темною вежею. Схоже на те, що Вежа була в його думках завжди, від самого початку.

– Те, що ти кажеш, правда, я знаю, – сказав Роланд. – І я кажу спасибі.

Здавалося, це її заспокоїло ще більше.

– Звідси й кельвіністи, – повела далі вона. – Троє чоловіків і дві жінки з науковим складом розуму, які з восьмої ранку до четвертої вечора не роблять нічого, крім як читають книги Стівена Кінга.

– І не просто читають, – вставила Меріан, – а складають класифікацію за місцем дії, за персонажами, за темами… хоч вони й відстійні… навіть за згадкою про назви популярних товарів.

– Частина їхньої роботи – шукати згадки про людей, які живуть чи жили в Наріжному світі, – сказала Ненсі. – Справжніх людей, інакше кажучи. І, авжеж, згадки про Темну вежу. – Вона простягнула йому конверт, і за кутами, що випиналися, Роланд визначив, що всередині може бути лише книга. – Якщо у Кінга є ключовий роман… окрім циклу про Темну вежу, звісно… то, на нашу думку, це він.

Клапан конверта тримався на кнопці. Роланд скоса поглянув на Меріан і Ненсі. Обидві кивнули. Стрілець відкрив клапан і витяг звідти грубезний том у червоно-білій палітурці.

Картинки на ньому не було, лише ім’я та прізвище Стівена Кінга і одне-єдине слово.

«Червоне – це Король, Білість – Артур Ельд, – подумав він. – Білість понад Червоне, воля Ґана непорушна».

А може, просто збіг.

– Що це за слово? – спитав Роланд, постукуючи нігтем по назві.

– «Безсоння», – відповіла Ненсі. – Це означає…

– Я знаю, що це означає, – перебив Роланд. – Чому ви даруєте мені книжку?

– Бо ця історія зав’язана на Темній вежі, – сказала Ненсі, – а ще тому, що там є персонаж, якого звуть Ед Діпно. Так вийшло, що він головний лиходій.

«Головний лиходій, – подумав Роланд. – Не дивно, що вона так зашарілась».

– У твоїй сім’ї був хтось із таким ім’ям? – запитав він у неї.

– Так. У Банґорі. Саме про це місто Кінг пише в цій та інших книжках, тільки називає його Деррі. Справжній Ед Діпно помер тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. Тоді ж народився Кінг. Ед працював бухгалтером і був невинний, мов те молоко з печивом. А Діпно в «Безсонні» – божевільний, що потрапляє під владу Багряного Короля. Він намагається перетворити літак на бомбу і врізатися на ньому в будівлю, щоб убити тисячі людей.

– Помолімося, щоб цього ніколи не сталося, – похмуро промовив старий, дивлячись на дахи хмарочосів Нью-Йорка. – Бачить Бог, таке може бути.

– У романі цей план провалюється, – сказала Ненсі. – Дехто, звісно, гине, проте головному герою, старому чоловікові, якого звуть Ральф Робертс, вдається запобігти найбільшій біді.

Роланд пильно дивився на небогу в других Аарона Діпно.

– У цій книзі згадується Багряний Король? Під справжнім іменем?

– Так, – кивнула вона. – Той Ед Діпно з Банґора… справжній Ед Діпно… був двоюрідним братом мого батька в четвертих чи в п’ятих. Кельвіністи могли б показати вам генеалогічне дерево, якби ви схотіли його побачити, але насправді з гілкою дядька Аарона особливого зв’язку немає. Ми думаємо, що Кінг міг використати в книжці це прізвище, щоб привернути вашу увагу… чи нашу… навіть не усвідомлюючи, що робить.

– Сигнал з підсвідомості, – задумливо сказав стрілець.

– Так, підсвідомість! – просяяла Ненсі. – Саме так ми й думаємо!

Але Роланд думав не зовсім так. Він пригадував, як 1977 року загіпнотизував Кінга, як наказав йому слухати Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Може, то підсвідомість Кінга, та частина його розуму, що завжди намагалась виконувати команду, одержану під гіпнозом, вставила частину пісні Черепахи в цю книжку? Книжку, яку поплічники Короля недогледіли, бо вона не була частиною циклу Темної вежі? Таку можливість Роланд припускав. І прізвище Діпно справді могло бути сіґулом. Але…

– Я не зможу її прочитати, – стенув плечима він. – Декілька окремих слів розберу, але всю – ні.

– Ти не зможеш, зате моя дівчинка зможе, – сказав Мозес Карвер. – Моя дівчинка Одетта, яку ти звеш Сюзанною.

Роланд повільно кивнув. І хоч раніше його вже почали обсідати сумніви, перед внутрішнім зором постала яскрава картинка: ось вони вдвох сидять близько до багаття (великого, бо ніч холодна), а між ними тулиться Юк. У скелях над ними вітер завиває гіркі ноти зими, але їм байдуже, бо шлунки в них ситі, тіла в теплі від накинутих на плечі шкур тварин, яких вони вбили власноруч, і в них є історія, що не дасть нудьгувати цілий вечір.

Роман Стівена Кінга про безсоння.

– Вона почитає тобі в мандрах, – сказав Карвер. – У ваших останніх мандрах, Боже-Боже!

«Так, – подумав Роланд. – Лишилося почути останню історію, пройти останній шлях. Той, що веде до Кан’-Ка Но Рей і Темної вежі. Принаймні хотілося б так думати».

– У романі Багряний Король використовує Еда Діпно, щоб убити дитину, – сказала Ненсі Діпно. – Хлопчика, якого звуть Патрік Денвіл. Якраз перед нападом, поки Патрік з мамою чекають, коли одна жінка штовхне промову, хлопчик малює картинку, на якій зображає вас, Роланде, і Багряного Короля, очевидно, ув’язненого на верхівці Темної вежі.

Роланд аж підскочив у кріслі.

– На верхівці? Ув’язнений на верхівці?

– Спокійно, – сказала Меріан. – Не нервуйтеся, Роланде. Кельвіністи вже багато років аналізують кінгівську писанину, кожне слово, кожну згадку, і всі результати скеровують у Нью-Мексико, творцям доброго розуму. І хоч ці дві команди ніколи не бачили одна одну, не помилюся, якщо скажу, що працюють вони разом.

– Хоч і не завжди в злагоді, – докинула Ненсі.

– Ще б пак! – вигукнула Меріан роздратовано, наче суддя, якому не раз і не двічі довелося припиняти дрібні сварки. – Але одностайні вони в одному: що відсилання до Темної вежі в Кінга майже завжди замасковані й часом не означають нічогісінько.

Роланд кивнув.

– Він пише про Вежу, бо про неї завжди думає його підсвідоме. Але часом скочується до безглуздя.

– Так, – підтвердила Ненсі.

– Але, очевидно, ви не вважаєте цю книжку хибним слідом, інакше ви б її мені не дарували.

– Не вважаємо, – погодилася Ненсі. – Проте це не обов’язково означає, що Багряного Короля ув’язнено на верхівці Вежі. Хоча, думаю, все може бути.

Роланд подумав про своє власне переконання: що Короля замкнено зовні, на своєрідному балконі. Чи була то справжня інтуїція, а чи йому просто хотілося в це вірити?

– У будь-якому разі ми думаємо, що вам слід пошукати цього Патріка Денвіла, – сказала Меріан. – Наші дві групи погодилися в тому, що він реальна особа, проте його слідів у нашому світі ми знайти не змогли. Можливо, вам це вдасться – у Краї Грому.

– Чи далі, – вставив Мозес.

Меріан кивнула.

– У тій історії, яку Кінг розповідає у «Безсонні»… побачите самі… Патрік Денвіл помирає молодим. Але цілком можливо, що це не так. Розумієте?

– Не зовсім.

– Коли ви знайдете Патріка Денвіл а… або він знайде вас… може виявитись, що він ще дитина, яку описано в цій книзі, – сказала Ненсі, – або старий, як дядечко Моз.

– Ото не пощастить бідоласі, коли так, – пирхнув від сміху старий.

Роланд підняв книжку, уважно роздивився біло-червону обкладинку, провів пальцем по опуклих літерах, які вперто не хотіли складатися для нього в слово.

– Ви впевнені, що це просто історія?

– З весни тисяча дев’ятсот сімдесятого, коли Кінг надрукував рядок: «Пустелею тікав чоловік у чорному – його переслідував стрілець», – відповіла Меріан, – він написав дуже мало «просто історій». Нехай він сам у це й не вірить, зате віримо ми.

«Проте за ті роки, що маєте справу з Багряним Королем, ви вже, напевно, сахаєтеся власної тіні», – подумав Роланд. Але вголос сказав:

– Якщо це не історії, то що?

Відповів йому Мозес Карвер.

– Ми думаємо, що послання в пляшках. Можливо. – В його манері говорити Роланд раптом побачив схожість з говіркою Сюзанни, і на серці йому защеміло. Зненацька він захотів побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд. Це бажання було таке сильне, що залишило гіркий присмак на язиці.

– …те велике море.

– Що, даруйте? – перепитав Роланд. – Я замислився.

– Я сказав, що ми вважаємо, що Стівен Кінг закидає свої пляшки в те велике море. Те море, яке ми називаємо Прим. Сподіваючись, що вони до тебе дістануться і та звістка, яка всередині, уможливить для тебе й моєї Одетти досягнення вашої мети.

– І це підводить нас до наших останніх подарунків, – сказала Меріан. – Справжніх подарунків. Перший… – Вона вручила йому скриньку.

Кришка відкривалася на петлях. Роланд уже поклав було ліву руку на кришку, щоб відкинути її, але зупинився і поглянув на своїх співрозмовників. Вони всі дивились на нього з надією і якоюсь тривожною цікавістю. Йому навіть стало якось ніяково. Шалена (проте на диво переконлива) думка стрілила йому в голову: що ці люди – насправді агенти Багряного Короля і коли він відчинить скриньку, останнім, що побачить, буде запрограмований снич і до червоного нуля в зворотному відліку залишиться всього, кілька клацань. А останніми звуками, які він почує перед тим, як світ вибухне довкола, буде їхній божевільний сміх і крик: «Хайл Багряному Королю!» Звісно, все могло бути, проте настала така мить, коли він мусив комусь довіряти, бо альтернативою було божевілля.

«Якщо це воля ка, нехай буде так», – подумав він і відкрив скриньку.

Дванадцять

Всередині, на темно-синьому оксамиті (барві королівського двору Ґілеаду – і невідомо, знали про це дарувальники чи ні) лежав годинник, оповитий ланцюжком. На золотій кришці було вигравіювано три предмети: ключ, троянду, а посередині над ними трохи вивищувалася вежа з крихітними віконцями, що спіраллю марширували вгору.

До очей Роландові підступили сльози – на його власний превеликий подив. Коли він перевів погляд на співрозмовників, двох молодих жінок і одного старого, мозковий центр корпорації «Тет», то спершу побачив шістьох, а не трьох. І кліпнув очима, щоб розігнати фантоми.

– Відкрий кришку і зазирни всередину, – сказав Мозес Карвер. – І не треба стримувати сльози в цій компанії, сину Стівена, бо ми не машини, щоб люди могли легко нас замінити, якби дати їм волю.

Роланд зрозумів, що старий каже правду, і сльози потекли його темними обвітреними щоками. Ненсі Діпно теж плакала, не стримуючись. І хоч Меріан Карвер, поза сумнівом, пишалась тим, що зліплена з міцнішого тіста, але її очі теж підозріло блищали.

Він натиснув на стрижень, що стирчав з футляра, і кришка годинника відскочила вгору. Під нею фігурні стрілки бездоганно точно показували годину й хвилину, Роланд у цьому не сумнівався. А нижче, у власному круглому віконці, секундна стрілка відміряла секунди. На кришці всередині було вигравіювано:

В руки РОЛАНДА ДЕСКЕЙНА

з рук

МОЗЕСА АЙЗЕКА КАРВЕРА,

МЕРІАН ОДЕТТИ КАРВЕР,

НЕНСІ РЕБЕКИ ДІПНО

із вдячністю

Білість понад Червоне, така воля Божа

– Дякую-сей, – хрипким тремтячим голосом промовив Роланд. – Дякую вам, і мої друзі б теж подякували, якби були зараз з нами і могли сказати це.

– Вони промовляють у наших серцях, Роланде, – сказала Меріан. – І ми дуже добре бачимо їх у вашому обличчі.

Мозес Карвер усміхався.

– У нашому світі, Роланде, якщо хтось отримує в подарунок золотого годинника, це дещо означає.

– Що саме? – поцікавився Роланд. Він підніс годинника (кращого він у житті не мав) і прислухався до точного делікатного цокання механізму.

– Що настав час йому залишити роботу й піти на спочинок, рибалити і бавитися з онуками, – пояснила Ненсі Діпно. – Але вам ми його подарували з іншої причини. Нехай він відраховує години до вашої мети й повідомить, коли ви до неї наблизитесь.

– Яким же чином він це зробить?

– У нашій команді «доброго розуму» в Нью-Мексико є один винятковий хлопець, – сказала Меріан. – Його звати Фред Таун. Він багато бачить і рідко помиляється. Цей годинник виготовила швейцарська компанія «Патек Філіп», Роланде. Він коштував дев’ятнадцять тисяч доларів, і виробник гарантує повне відшкодування, якщо годинник стане поспішати чи відставати. Підзаводити його не потрібно, бо він працює на батарейці, – і запевняю, виготовив її не «Північний центр позитроніки» чи якась його філія, – у якій заряду вистачить на сто років. Отож Фред каже, що поблизу Темної вежі годинник, незважаючи ні на що, може зупинитися.

– Або ж стрілки почнуть обертатися в зворотний бік, – додала Ненсі. – Стежте за цими ознаками.

– Думаю, він пильнуватиме. Правда? – запитав Мозес Карвер.

– Так, – кивнув Роланд. Ще раз уважно розглянувши гравіювання на золотій кришці, він поклав годинника в одну кишеню, а скриньку – в другу. – Я дуже добре пильнуватиму цей годинник.

– Є ще одна причина бути насторожі, – сказала Меріан. – Мордред.

Роланд чекав.

– Ми вважаємо, що він убив того, кого ви називали Волтером. – Вона помовчала. – Бачу, вас це не дивує. Можна поцікавитися чому?

– Волтер нарешті зник з моїх снів, так само, як біль полишив стегно і голову, – сказав Роланд. – Востаннє він з’являвся мені уві сні ще в Кальї Брин Стерджис, тієї ночі, коли стався Променетрус. – Він не став їм розповідати, які жахливі були ті сни, в яких він блукав, самотній і розгублений, вогким коридором замку, на обличчя йому налипало павутиння, а десь іззаду (чи, може, угорі) шкряботіли павучі лапи, які наступали на нього з пітьми. А перед тим, як прокинутись, бачив червоні очі, і нелюдський голос йому шепотів: «Батьку».

Вони похмуро дивились на нього. Нарешті мовчанку порушила Меріан:

– Стережіться його, Роланде. Фред Таун, про якого я говорила, сказав: «Мордред голодний». І це голод у буквальному значенні. Фред хоробрий чоловік, але навіть він боїться вашого… вашого ворога.

«Мого сина, чому б не сказати прямо?» – подумав Роланд, але причину розумів. Вона стрималася, щоб не зачепити його почуттів.

Мозес Карвер підвівся і поставив ціпка біля доччиного стола.

– У мене є для тебе ще дещо, – сказав він, – хоча ця річ завжди належала тобі. Ти понесеш її з собою і покладеш, коли дістанешся туди, куди прямуєш.

Роланд був щиро спантеличений. Ще більше він збентежився, коли старий почав повільно розстібати гудзики на сорочці, згори вниз. Меріан поривалась йому допомогти, але він владним жестом спинив її. Під сорочкою в нього виявилась стареча майка – «слінкам», як звик називати їх стрілець. А під нею вгадувалися обриси речі, яку Роланд упізнав одразу, і серце неначе завмерло в грудях. На якусь мить він перенісся думками в хижку на озері – будинок Бекгардта, Едді поруч – і почув власні слова: «Надінь тітоньчиного хрестика на шию, а коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи його. Переконати його в тому, що ти не шахрай, може бути нелегко. Але перше…»

Тепер хрестик висів на тонкому золотому ланцюжку. Мозес Карвер дістав його з-під слінкама, затримав на ньому погляд, а потім підвів очі на Роланда. На губах у нього блукала ледь помітна усмішка. Знову подивившись на хрестик, старий дмухнув на нього. Ледь-ледь чутно, здіймаючи волосся на стрільцевих руках, прозвучав Сюзаннин голос:

– Ми поховали Пімзі під яблунею…

Потім голос замовк. На кілька секунд настала тиша. Насупившись, Мозес Карвер вдихнув повітря, щоб знову дмухати. Але потреба в цьому відпала – пролунав голос Джона Каллема з протяглим акцентом янкі. Здавалося, він ішов не з хрестика, а з повітря над ним.

– Ми зробили все, що змогли, друзяко. – «Дру-узяко». – Сподіваюсь, упорались як слід. Я ніколи не забував, що цю річ мені лише позичили в користування, тому ось вона, повертається до свого власника. Ти знаєш, де вона закінчить свої дні, я… – На цьому голос, що глухнув уже після слів «ось вона», став нерозбірливим навіть для гострого слуху стрільця. Втім, почутого було цілком достатньо. Роланд узяв хрестика тітоньки Таліти, котрий обіцяв покласти біля підніжжя Темної вежі, й знову одягнув його на шию. Хрестик повернувся до нього, та хіба це дивина? Хіба ка – не колесо?

– Дякую тобі, сей Карвер, – промовив він. – Від себе, від мого ка-тету, якого вже не існує, й від імені жінки, яка подарувала мені цю річ.

– Мені не дякуй, – відказав Мозес Карвер. – Дякуй Джонові Каллему. Це він віддав мені його, коли лежав на смертельній постелі. Той чолов’яга був наче кремінь.

– Я… – почав Роланд і замовк, не в змозі вимовити більше ні слова. Його переповнювали почуття. – Дякую вам усім, – нарешті сказав він. І похилив перед ними голову, притуливши правий кулак до чола й заплющивши очі.

А коли знову розплющив очі, Мозес Карвер простягав до нього худі старечі руки.

– А тепер нам час іти своєю дорогою, а тобі – своєю, – мовив він. – Обійми мене, Роланде, і поцілуй у щоку на прощання, якщо ти не проти. І подумай зараз про мою дівчинку, бо я б і з нею попрощався, якби міг.

Роланд зробив, як його просили, а в іншому світі Сюзанна, дрімаючи на поїзді, що мчав до Федіка, приклала руку до щоки, бо їй привиділося, що тато Моз прийшов до неї і обійняв за плечі – попрощався з нею, побажав успіху і вдалої подорожі.

Тринадцять

Коли Роланд вийшов із ліфта у вестибюлі, то не здивувався, побачивши, що перед садочком з трояндою стоїть жінка в сіро-зеленому пуловері, а поряд з нею ще кілька фолькен так само застигли в шанобливій задумі. Біля лівої ноги в неї сидів не-зовсім-собака. Роланд перетнув вестибюль і взяв її за лікоть. Айрін Тасенбаум подивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.

– Ти це чуєш? – спитала вона. – Це як той спів, який ми чули у Ловеллі, тільки стократ приємніший.

– Чую. – Він нахилився і взяв Юка на руки. Під спів хору голосів зазирнув у блискучі пухнастикові очі з золотистою облямівкою. – Друже Джейка, яке послання він через тебе передав?

Юк спробував сказати, але спромігся лише на щось подібне до «Денді-о», слово, яке Роланд невиразно пам’ятав зі старої пияцької пісні.

Стрілець притулився чолом до Юкового лоба і заплющив очі. Відчув запах теплого дихання пухнастика. А ще десь у глибині густої шерсті зосталися слабкі пахощі сіна, в яке не так давно з насолодою стрибали Джейк і Бенні Слайтмен. І в голові у нього, змішуючись зі співом голосів, востаннє пролунав голос Джейка Чемберза: «Перекажи йому слова Едді: „Стережися Дандело“. Тільки не забудь!»

І Юк не забув.

Чотирнадцять

Коли вони спустилися сходами перед «Другою Хаммаршольд-Плазою», поштивий голос промовив:

– Сер? Мадам?

Голос належав чоловікові в чорному костюмі й м’якому чорному кашкеті. Він стояв біля такої довгої й чорної машини, якої Роланд у житті не бачив. Від її вигляду стрільцеві стало не по собі.

– Хто прислав по нас поховальну гарбу? – запитав він.

Айрін Тасенбаум усміхнулася. Троянда підживила її, Айрін відчувала приємне збудження й піднесення, але, поза тим, давалася взнаки втома. Крім того, їй не терпілося зв’язатися з Девідом, який, напевне, вже місця собі не знаходив від хвилювання.

– Це не катафалк, – пояснила вона, – а лімузин. Машина для особливих людей… чи людей, які вважають себе особливими. – І звернулася до водія: – Поки їхатимемо, ви не могли б зв’язатися з офісом, щоб отримали для мене інформацію про рейси літаків?

– Безперечно, мадам. Чи можу я дізнатись, якому перевізнику ви надаєте перевагу і куди бажаєте летіти?

– Летіти я хочу в Портленд, штат Мен. А перевізник – «Рабербенд Ейрлайнз», якщо є рейси сьогодні після обіду.

Вікна лімузина були з димчастими шибками, розсіяне світло в салоні йшло від кольорових світильників, розташованих кільцем. Юк застрибнув на сидіння і зацікавлено дивився, як пропливало повз вікна місто. Роланд з легким подивом помітив з одного боку видовженого салону бар, повністю укомплектований алкогольними напоями. Він подумав було, чи не випити пива, та потім вирішив, що навіть такий легкий напій затьмарить йому світло розуму. Айрін же цим не переймалася. Вона налила собі віскі з маленької пляшечки й підняла склянку, дивлячись на Роланда.

– Нехай твоя дорога в’ється лише вгору, а вітер завжди дме тільки в спину, добрий друже, – сказала вона.

Стрілець кивнув.

– Хороший тост. Дякую-сей.

– Ці три дні були найдивовижнішими в моєму житті. Я теж хочу сказати тобі «дякую-сей». За те, що обрав мене. – «І за те, що трахнув», – подумала вона, але вголос не сказала. Вони з Дейвом досі час від часу не відмовляли собі у маленьких радощах сексу, але такого, як минулої ночі, у них не було. Ніколи. А якби Роланда ще й не відволікали різні думки? Тоді б вона, дурненька, точно вибухнула, як петарда «Чорна кішка».

Роланд кивнув і знову втупився поглядом у вікно, дивлячись, як пропливають повз нього вулиці міста – своєрідного Лада, тільки молодого й сповненого сил.

– А як же твоя машина? – раптом згадав він.

– Якщо вона знадобиться нам до того, як повернемося в Нью-Йорк, то попросимо перегнати її в Мен. Але, швидше за все, нам вистачить Девідового «бумера».

– У вас є машиномобіль, який називається «бумер»?[73]

– Це сленг, – пояснила вона. – Насправді це «БМВ», розшифровується як «Баварські моторні заводи».

– А. – Роланд намагався прибрати такого вигляду, наче йому все стало зрозуміло.

– Роланде, можна в тебе дещо спитати?

Він покрутив пальцем, щоб вона продовжувала.

– Коли ми врятували письменника, то врятували також і світ? Адже так?

– Так.

– Як таке могло бути, щоб від поганенького письменника… я знаю, бо читала чотири чи п’ять його книжок… залежала доля світу? Чи навіть цілого Всесвіту?

– Якщо він поганенький, чому тоді ти не кинула його читати на першій же книжці?

Місіс Тасенбаум усміхнулася.

– Піймав. Мушу визнати, читати його можна, оповідач він хороший, але що стосується мовного чуття – тут йому ведмідь на вухо наступив. На твоє питання я відповіла, тепер ти відповідай. Знаєш, є такі письменники, які вважають, що цілий світ висить на волосині їхнього слова. Першим на думку спадає Норман Мейлер, ще Ширлі Геззард і Джон Апдайк. Але, очевидячки, в цьому випадку світ залежить від письменника в буквальному значенні. Як таке сталося?

Роланд знизав плечима.

– Він чує слушні голоси й співає правильні пісні. Інакше кажучи – ка.

Тепер настала черга Айрін Тасенбаум робити вигляд, що вона зрозуміла.

П’ятнадцять

Лімузин зупинився перед будівлею, вздовж фасаду якої тягнувся зелений навіс. Біля дверей стояв ще один чоловік у добре пошитому костюмі. Сходи, що вели до входу, було перекрито жовтою стрічкою, і на ній були якісь слова, але Роланд не міг їх прочитати.

– Там написано «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, НЕ ЗАХОДИТИ», – пояснила місіс Тасенбаум. – Але вигляд у стрічки такий, наче її вже давно натягли. Здається, зазвичай її знімають, щойно закінчать усе фотографувати, знімати відбитки. У тебе, напевно, впливові друзі.

Роланд теж бачив, що стрічка справді пробула тут якийсь час: три тижні, плюс-мінус. Відтоді, як Джейк і панотець Каллаген зайшли у «Діксі-Піґ», впевнені, що прямуюють назустріч смерті, але рішуче налаштовані не відступати. Стрілець помітив, що у склянці Айрін ще хлюпає трохи рідини, і вихилив її одним махом. Алкоголь обпік йому горло, але Роланд відчув насолоду від того, як тепло стікало в шлунок.

– Краще? – спитала вона.

– Еге ж, дякую.

Він поправив сумку з Орізами на плечі й вийшов з машини. Юк не відставав. Айрін затрималася, щоб поговорити з водієм – він начебто владнав питання з її перельотом. Роланд пірнув під стрічку, а за нею зупинився й трохи постояв, слухаючи гамір, насолоджуючись юнацькою енергією міста, що жило цього сонячного червневого дня в своєму ритмі. Іншого мегаполіса йому вже не побачити ніколи – він був майже певен. Але то, мабуть, і на краще. Порівняно з Нью-Йорком інші міста могли його тільки розчарувати.

До нього підійшов охоронець (очевидно було, що він працював на корпорацію «Тет», а не на поліцію цього міста).

– Якщо хочете зайти всередину, сер, то маєте дещо мені показати.

І знову Роланд витяг із сумки кобуру з патронташем, знову розгорнув кобуру, знову дістав револьвер свого батька. Та тільки цього разу не запропонував його взяти, і той джентльмен не просив потримати. Він лише оглянув орнамент, особливо на кінці ствола, шанобливо кивнув і зробив крок назад.

– Я відімкну двері. Але всередині ви зможете покладатися лише на власні сили. Розумієте?

Роланд, котрий усе життя покладався лише на власні сили, кивнув.

Перш ніж він зробив крок у бік дверей, Айрін узяла його за лікоть, розвернула до себе й оповила його шию руками. Нещодавно куплені туфлі на низьких підборах майже зрівняли їхній зріст, тож тепер їй довелося лише трохи закинути назад голову, щоб зазирнути йому в очі.

– Бережи себе, ковбою. – Вона швидко поцілувала його в губи (дружній поцілунок, не більше) і присіла, щоб погладити Юка. – І цього маленького ковбоя теж бережи.

– Я старатимусь, – сказав Роланд. – Ти не забудеш своєї обіцянки щодо Джейкової могили?

– Троянда, – кивнула Айрін. – Я пам’ятаю.

– Дякую. – Він затримав на ній свій погляд – звірявся зі своєю чуйкою-інтуїцією. І нарешті прийняв рішення. Із сумки з Орізами він витяг конверта, в якому лежала груба книжка… та, якої Сюзанна так і не прочитає йому в мандрах. І передав конверта в руки Айрін.

Вона дивилась на нього, насупивши брови.

– Що там? На дотик наче книжка.

– Так. Книжка Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Читала?

Вона всміхнулась.

– Не читала. А ти?

– Ні. І не прочитаю. Вона видається мені хисткою.

– Я тебе не розумію.

– Видається… тонкою. – На згадку йому спав Каньйон Петлі в Меджисі.

Айрін зважила конверт у руці.

– Як на мене, то вона збіса товста. Точно Стівена Кінга книжка. Він продає на дюйми, Америка купує на фунти.

Роланд лише похитав головою.

– Не зважай, – сказала Айрін. – Рі пускає дотепи, бо ніколи не вміла нормально прощатися. Ти хочеш, щоб я це взяла, так?

– Так.

– Гаразд. Може, коли Великого Стіва випишуть з лікарні, я попрошу її підписати. Бо, як на мене, то він мені винен щонайменше автограф.

– Чи поцілунок, – сказав Роланд і сам поцілував Айрін. Тепер, коли книжка перейшла до неї, він відчував, наскільки легше йому стало на душі. Вільніше. Безпечніше. Він пригорнув Айрін до себе й міцно обійняв. І Айрін Тасенбаум відповіла йому по-своєму міцними обіймами.

Потім Роланд її відпустив, злегка торкнувся свого чола кулаком і повернувся до дверей «Діксі-Піґ». Відчинив їх і, не озираючись, прослизнув усередину. Він давно вже для себе з’ясував, що прощатися так завжди було найлегше.

Шістнадцять

Хромований стенд, що стояв надворі того вечора, коли сюди зайшли Джейк і панотець Каллаген, занесли на схов у вестибюль. Через нього Роланд перечепився, та реакція в стрільця, як завжди, була блискавична, тож він устиг підхопити його, поки той не впав. Повільно, вимовляючи вголос кожне слово, він прочитав напис на ньому, але розібрати зумів лише одне слово: ЗАЧИНЕНО. Помаранчеві електричні світильники, що освітлювали залу, не горіли, але були ввімкнені аварійні лампи, які наповнювали простір за вестибюлем і баром тьмяним світлом. Ліворуч була арка, за якою видніла ще одна зала ресторану. Аварійних ламп у ній не було – та частина «Діксі-Піґ», як печера, потопала в темряві. Світло з головної зали пробиралося всередину на якісь чотири фути, вихоплюючи з пітьми лише край довгого столу. Гобеленів, про які розповідав Джейк, не було. Можливо, вони лежали тепер у кімнаті для речових доказів найближчого поліційного відділку, а може, їх пригріб у свою скарбницю дивних речей якийсь колекціонер. Роланд відчував запах горілого м’яса, слабкий, однак неприємний.

Два-три столики в головній залі лежали перевернуті. На червоному килимі Роланд побачив плями: декілька темних, майже напевно від крові, і одну жовтувату… від чогось іншого.

К’инь яго! Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!

І безстрашний голос панотця, що глухо відлунював у вухах у Роланда: Не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей.

Панотець. Ще один з тих, кого він залишив позаду.

У Роланда промайнула думка про черепашку зі слонової кістки, заховану в підкладці сумки, яку вони знайшли на пустищі, але він не став гаяти часу на її пошуки. Якби вона була десь тут, він би, напевно, почув її голос. Ні, той, хто привласнив гобелени з зображенням лицарів-вампірів за бенкетом, швидше за все, забрав і sköldpadda, не знаючи, що це за річ, лише розуміючи, що вона якась дивна й іншосвітня. Дуже шкода. А могла б стати в пригоді.

Стрілець рушив уперед, обходячи столики, а слідом за ним невідступно дріботів Юк.

Сімнадцять

На кухні він затримався – роззирнувся і подумав, яке ж враження вона мала справити на поліцейських Нью-Йорка. Він був певен, що подібної кухні в цьому місті чистих механізмів та яскравого електричного світла ще не бачили. На такій кухні Гекс, кухар, якого він добре пам’ятав з дитинства (під чиїми мертвими ногами вони з друзями колись розкидали хліб для птахів), почувався б як удома. Вогнища загасили кілька тижнів тому, але з кухні досі не вивітрився міцний і огидний запах смаженини – не лише тваринного походження, а й того штабу, який називають «довгою свининою» (простіше кажучи – людського м’яса). Тут також були сліди боротьби: казан у гидких патьоках валявся на зелених кахлях підлоги, на плиті пригоріла кров. Роланд уявив, як Джейк прокладав собі шлях через кухню – швидко, але спокійно, без паніки. Він навіть зупинився, щоб спитати дорогу в кухарчука.

Як тебе звуть, хлопче?

Джохабім я, син Госси.

Цю частину історії Джейк йому розповідав, проте зараз до Роланда озвалася не пам’ять. З ним говорили голоси мертвих. Він уже чув їх раніше й упізнав одразу.

Вісімнадцять

Як і востаннє, коли тут був, Юк узяв слід. Він досі відчував запах Ейка, слабкий і скорботний. Ейк уже пішов уперед, але ще не дуже далеко відійшов. Він був добрий, Ейк був добрий, Ейк дочекається його, а коли настане час – коли завдання, яке Ейк йому дав, буде виконано, Юк його наздожене і піде за ним хвостом, як і раніше. У нього був хороший нюх, і коли настане пора шукати, він знайде слід, що пахне сильніше, ніж цей. Ейк врятував його від смерті, але це й не мало значення. Ейк урятував його від самотності й ганьби після того, як Юка вигнали з тету йому подібних, – от що було насправді важливо.

Але наразі йому потрібно було виконати завдання. Він повів чоловіка Олана у комору. Потаємні двері на сходи було зачинено, але чоловік Олан терпляче обмацав полиці з бляшанками й коробками, аж поки не знайшов, як їх відчинити. За дверима все було, як і раніше, нічого не змінилося: довгі сходи, тьмяно освітлювані лампочками вгорі, вологий запах з домішками цвілі. Він відчував пацюків, які метушилися в стінах, пацюків та інших істот, серед яких були й ті жуки, що їх він убивав того разу, коли приходив сюди з Ейком. То було приємне полювання, й він би залюбки вбив ще багато таких жуків, якби йому їх дали. Юк хотів, щоб жуки знову показалися й напали на нього, але, ясна річ, вони не вийшли. Вони боялися і правильно робили, бо його рід із давніх-давен був ворогом їхнього.

Він рушив сходами вниз. Чоловік Олан не відставав.

Дев’ятнадцять

Вони проминули покинутий кіоск з пожовклими від часу табличками («СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», «ОСТАННІЙ ШАНС» І «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО»), а за чверть години (Роланд звірився зі своїм новим годинником) підійшли до місця, де запилюжена підлога коридору була всіяна скалками розбитого скла. Роланд узяв Юка на руки, щоб той не поранив лап. На стінах з обох боків видно було потрощені залишки якихось коробок з отворами, що колись були прикриті склом. Зазирнувши всередину, Роланд побачив складні механізми. Тут Джейка мало не впіймали, загнали його в якусь пастку для розуму, проте йому знову вистачило кебети прорватися. «Він пережив усе, крім зустрічі з занадто дурним і занадто недбалим чоловіком, який навіть не зумів керувати своїм возом на порожній дорозі, – гірко подумав Роланд. – А ще чоловіком, який привів його туди. З цим чоловіком теж». Раптом на нього загавкав Юк, і він усвідомив, що, розгнівавшись на Браяна Сміта (й на себе самого), занадто сильно стиснув бідолаху.

– Благаю прощення, Юк, – сказав він і поставив пухнастика на підлогу.

Не відповівши, Юк потрюхикав далі, і невдовзі по тому Роланд підійшов до розкиданих трупів мерзотників, які переслідували його хлопчика від «Діксі-Піґ». Тут, також у поросі, що вкривав підлогу цього стародавнього коридору, залишилися їхні з Едді сліди. І знову він почув відлуння голосу привида, цього разу ватажка розбійників:

Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…

Роланд перевернув труп носком чобота (г’юма на прізвище Флагерті, чий батько вселив йому страх перед драконами, хоча стрілець не знав цього, та й було йому байдуже) і подивився на його мертве обличчя, що вже вкрилося цвіллю. Поряд з ним лежав тахін з горностаєвою головою, чиї останні слова звучали так: «Тоді будь проклятий, чарі-ка».

А за кучугурою трупів цих двох та їхніх поплічників були двері, через які він мав назавжди залишити Наріжний світ.

За умови, що двері ще працювали.

Юк підбіг до них і сів, озираючись на Роланда. Пухнастик важко дихав, але більше не всміхався приязно й грайливо, як колись. Роланд підійшов до дверей і притулив долоні до дрібнозернистого дерева привидів. Глибоко всередині відчув тиху тривожну вібрацію. Двері ще працювали, проте невдовзі могли зламатися навіки.

Він заплющив очі й згадав свою матір, як вона нахилялася над ним, коли він лежав у ліжечку (чи скоро після того, як його перевели з люльки, він не знав, але часу минуло не так багато), а на її обличчі лежали різнобарвні квадрати світла, що падало крізь шибки дитячої. Ґабріела Дескейн, котра згодом помре від тих рученят, які так ніжно пестила. Донька Кандора Високого, дружина Стівена, мати Роланда, яка співала йому колискову, навіюючи сни про краї, що їх знають лише діти:

Голубочку милий мій,

Ягідки неси хутчій,

Чусит, чисит, часит,

В кошик насипати.

«Як далеко я зайшов у своїх мандрах, – подумав він, впираючись руками в двері з дерева привидів. – Як далеко зайшов і скільком завдав болю дорогою, скількох скривдив і вбив, а що не знищив, те врятував волею випадку, і цим ніколи не врятую своєї душі, якщо вона в мене є. Втім, ось підсумок: я стою на початку свого останнього шляху, і мені не треба долати його на самоті, якщо тільки Сюзанна схоче піти зі мною. Може, цього все-таки вистачить, щоб наповнити мій кошик».

– Часит, – промовив Роланд і розплющив очі, бо двері відчинилися. Юк спритно застрибнув у прохід. Стрілець почув пронизливий крик порожнечі між світами і сам переступив через поріг, зачиняючи за собою двері й навіть не озирнувшись назад.

РОЗДІЛ IV. ФЕДІК (ДВА ПОГЛЯДИ)

Один

Погляньте, як тут світло!

Коли ми приходили сюди раніше, у Федіку було хмарно і жодних тіней, але для цього була причина: то був не справжній Федік, а його тодешовий замінник, місце, яке Мія добре знала й пам’ятала (так само, як пам’ятала галерею замку, де часто бувала до того, як обставини в особі Волтера О’Дима подарували їй фізичне тіло), тому й змогла відтворити. Втім, сьогодні в покинутому місті так світло, що очам боляче (хоча ми неодмінно все роздивимося, коли наші очі призвичаяться після сутінок Краю Грому і переходу під «Діксі-Піґ»), Кожна тінь чітко окреслена, неначе її вирізали з чорної повсті й поклали на оґґан. Небо ясне й блакитне, без жодної хмарини. У повітрі витає прохолода. Довкола дахів покинутих будинків і зубчастих стін замку Дискордія завиває вітер, осінній і наче задумливий. На станції «Федік» стоїть атомний локомотив, з тих, що їх давні люди називали «хот-енж», з написом «Дух Топіки» по обидва боки кулеподібної носової частини. Маленькі вікна кабіни машиніста потьмяніли від куряви, яку пустельний вітер жбурляв у шибки, але це не має великого значення. «Дух Топіки» завершив свій останній рейс. Та навіть коли він курсував регулярно, жодного г’юма в кабіні не було. За локомотивом – лише три вагони. Коли поїзд виїжджав зі станції «Край Грому», їх було дванадцять, і стільки ж було, коли він в’їжджав до цього міста-привида, але…

Що ж, право розповісти цю історію належить Сюзанні, й ми послухаємо, як вона розповідатиме її чоловікові, якого називала діном ще в ті часи, коли існував ка-тет, що його він очолював. А ось і сама Сюзанна, сидить на тому місці, де ми її якось бачили, – перед салуном «Джин-Паппі». Біля конов’язі застиг її хромований кінь, якого Едді охрестив «прогулянковим трайком Сюзі». Їй холодно, і нема навіть светра, щоб зігрітися, але серце підказує їй, що чекання майже скінчилося. І вона дуже сподівається, що серце її не обманює, бо місцина тут моторошна. Стогони вітру видаються Сюзанні схожими на крики переляканих дітей, яких привозили сюди, щоб перетворити їхні тіла на руїни і знищити їхній мозок.

Біля іржавого квонсетського ангара, що стоїть далі по вулиці (експериментальна станція «Дуга-16», якщо ви підзабули), застигли сірі коні-кіборги. З часів наших останніх відвідин ще декілька повалилося на землю, а ще декілька без угаву сіпали головами, неначе шукали поглядами вершників, які прийдуть і відв’яжуть їх. Але цього не буде більше ніколи, бо Руйначів розпустили на всі чотири сторони і більше нема потреби забирати дітей, щоб добувати поживу для їхніх обдарованих голів.

А тепер дивіться! Нарешті настає те, чого ця жінка чекала увесь цей довгий день, і цілий день учора, і позавчора, коли Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і ще декілька людей (але не Шимі, бо він на той час уже пішов на галявину, кажу шкода) попрощалися з нею. Двері Догана відчиняються, і звідти виходить чоловік. Найперше, що вона помічає, – він більше не кульгає. Далі їй впадають у око його нові джинси й сорочка. Стильне шмаття, проте в ньому не зігрієшся: до цієї холодної погоди чоловік готовий не краще од неї. На руках новоприбулий тримає кудлату тварину з нашорошеними вухами. Це вже добре, але хлопчика, який мав би тримати тварину на руках, немає. Хлопчика немає, і її серце наповнюється смутком. Але несподіванки в цьому немає: вона вже знала, як знав би й той чоловік (той смертоносний чоловік), якби вона перейшла на галявину, де закінчується земний шлях.

Вона злазить із сидіння, допомагаючи собі руками й куксами ніг. Вибирається спершу на дощаний тротуар, а потім на дорогу. Там піднімає руку й махає над головою.

– Роланде! – кричить вона. – Гей, стрільцю! Я тут!

Він помічає її і махає у відповідь. Відтак нахиляється і ставить тваринку на землю. Мов ошалілий, Юк щодуху мчить до неї, прищуливши вуха, біжить швидко й граційно, як горностай по сніговій кірці. Коли його відділяє від неї ще сім футів (щонайменше сім), він підстрибує, і його тінь несеться над утрамбованою землею проїжджої частини. Вона ловить його, як м’яч, кинутий з розрахунку на диво. Сила стрибка забиває їй подих і перекидає на землю, але з першим же видихом з її грудей виривається сміх. Шалапут стоїть короткими передніми лапами в неї на грудях, а короткими задніми – на животі, вуха нашорошені, карлючка хвоста метляється, він облизує їй щоки, ніс, очі, а вона все сміється і сміється.

– Перестань! – кричить вона. – Припини, зайчику, бо ти мене вб’єш!

Вона чує власні слова, сказані жартома, і сміх обривається. Юк сходить з неї, сідає, піднімає пичку в порожні сині небеса і протягло виє, сказавши цим усе, що їй потрібно було знати, якби вона цього не знала. Бо в Юка є промовистіші способи говорити, ніж ті кілька слів, якими він володіє.

Вона сідає, струшує з сорочки пил, і тут її накриває тінь. Вона підводить погляд, але спершу не бачить Роланда. Його голова затуляє собою сонце, і довкола неї несамовито палає ореол. Риси його обличчя губляться в темряві.

Але він простягає руки.

Частка її єства не хоче їх приймати, і хто наважиться її осуджувати? Частина її єства воліла б закінчити все тут і відправити його в Погані Землі самого. Не має значення, чого хотів Едді. Не має значення, чого, поза сумнівом, хотів Джейк. Ця темна фігура з сонячним німбом позбавила її всіх зручностей колишнього життя (о так, у неї були свої примари і навіть один лихий демон, але в кого з нас їх нема?). Він показав їй спершу кохання, потім біль, потім жах і втрату. Інакше кажучи, все котилося під укіс. Це його згубними й талановитими руками було написано книгу її скорбот, руками цього запорошеного мандрівного лицаря, що вийшов зі старого світу в своїх старих чоботях, несучи на кожному стегні по давній машині смерті. Це мелодраматичні думки, темні образи, і колишня Одетта, заступниця голодних і холоднокровна кішечка, тільки посміялася б з них. Але вона змінилася, він змінив її, і тепер, на її думку, якщо хто й має право на мелодраматичні думки й темні образи, то це Сюзанна, дочка Денова.

Частка її єства хотіла б відринути його – не для того, щоб закінчити його пошуки чи зламати його дух (на це спроможна лише смерть), – а просто щоб згасити ті залишки світла, яке жевріло в його очах, і покарати його за безжальну нікчемну жорстокість. Але ка – це колесо, до якого ми всі прив’язані, і коли колесо повертається, ми мусимо повертатися разом з ним, хочемо ми цього чи ні: спершу головою догори, до неба, а далі знову вниз, у напрямку пекла, де нам здаватиметься, що плавиться мозок. Отож, замість відвернутися…

Два

Замість відвернутися, як хотіла частина її єства, Сюзанна взялася за простягнуті руки. Роланд допоміг їй підвестися, та не на ноги (бо ніг вона не мала, хоч ненадовго отримала була пару ніг у позику), а в свої обійми. А коли хотів поцілувати її в щоку, вона повернула обличчя й підставила йому губи. Нехай зрозуміє, що як уже я в грі, то піду до кінця. Я піду з ним до кінця, і нехай допоможе мені Бог.

Три

У крамниці «Жіночі капелюшки й жіноче вбрання» Федіка був одяг, але він розлізся від дотику – міль і роки зробили своє, не залишивши нічого придатного. У готелі Федіка («ЗАТИШНІ НОМЕРИ, М’ЯКІ ЛІЖКА») Роланд знайшов шафку з ковдрами, які могли порятувати їх принаймні від вечірньої холоднечі. Вони загорнулися (завдяки свіжому вітру запах цвілі не видавався таким нестерпним), і Сюзанна запитала про Джейка, щоб одразу позбутися затамованого болю.

– Знову той письменник, – розлючено сказала вона, втираючи сльози, коли він закінчив розповідь. – Щоб його чорти взяли.

– Мене підвело стегно… а Джейк ні на мить не завагався. – Роланд мало не назвав Джейка «хлопчиком», як привчив себе називати подумки Елмерового сина тоді, коли вони наздоганяли Волтера. Здобувши другий шанс, він обіцяв собі, що більше ніколи так його не назве.

– Ну звісно, – гірко всміхнулася вона. – Вірю, що не завагався. Хоробрості в нашого Джейка було дай Боже кожному. Ти подбав про його тіло? Поховав, як належить? Я хочу це почути.

Він розповів, не забувши згадати про обіцянку Айрін Тасенбаум посадити троянду. Сюзанна кивнула.

– Шкода, що ми не можемо те саме зробити для твого друга Шимі, – сказала вона. – Він помер у поїзді. Мені шкода, Роланде.

Роланд кивнув. Йому нестерпно захотілося скрутити цигарку, але тютюну, ясна річ, не було. Обидва револьвери знову були при ньому. Ще в їхньому арсеналі було сім тарілок-Оріз. А поза цією зброєю – майже нічого. Жодних запасів.

– Йому знову довелося застосувати своє вміння дорогою сюди? Напевно, так. Я знав, що ще одна спроба його вб’є. Сей Бротіґен теж це знав. І Дінкі.

– Ні, не через це, Роланде. Це сталося через його ногу.

Стрілець дивився на неї, не розуміючи.

– Під час битви за Блакитний Рай він порізав ногу. А тамтешнє повітря й земля отруйні! – Останнє слово виплюнула Детта, з таким сильним акцентом, що Роланд ледве його розібрав: «Труйні!» – Триклята нога набрякла… пальці були як сосиски… потім щоки й горло в нього посиніли… він забився в пропасниці… – Вона глибоко вдихнула повітря, щільніше загортаючись у дві ковдри. – Він марив, але перед кінцем його свідомість прояснилася. Він говорив про тебе і про Сюзен Дельгадо. З такою любов’ю і таким жалем… – Вона помовчала, а потім вибухнула: – Ми дійдемо до неї, Роланде! Обов’язково дійдемо! А якщо вона, твоя Вежа, не варта наших зусиль, ми зробимо її вартою!

– Дійдемо, – кивнув він. – Ми знайдемо Темну вежу, і ніщо не стане нам на заваді. А перед тим, як увійти, виголосимо їхні імена. Усіх тих, хто пішов.

– Твій список буде довший, ніж мій, – сказала Сюзанна. – Але й мій буде досить довгий.

Роланд на це не відповів, зате відповів робот-закликальник, якого, напевно, збудили з довгого сну їхні голоси.

– Дівчатка, дівчатка, дівчатка! – загукав він з-за дверей «Розважального бару й грилю». – Дівчатка різні: живі й кіборги, але яка різниця, ніхто й не відрізнить, яка різниця, вони дають, ви скажете, дівчатка скажуть, ви скажете… – Запала мовчанка, після якої робот-кликун прокричав одне останнє слово: – ЗАДОВОЛЕННЯ! – і замовк.

– О боги, яке сумне місце, – промовив Роланд. – Переночуємо тут одну ніч, і більше нам не доведеться його бачити.

– Принаймні тут сонце світить, а після Краю Грому це величезне полегшення. Але ж яка холоднеча!

Він кивнув і поцікавився, де решта друзів.

– Вони пішли, – відповіла Сюзанна. – Але була така мить, коли я думала, що ми всі скінчимо на дні тамтого провалля.

Вона показала на кінець головної вулиці Федіка, найдальший від стіни замку.

– У деяких вагонах досі працюють телеекрани, і вже на під’їзді до міста ми побачили чудесну картинку: міст, якого не було. По краях стирчали його кінці, але саме провалля було завдовжки десь із сотню ярдів. А може, й більше. Також ми бачили рейкову естакаду. Вона ще була ціла. На той момент поїзд скинув швидкість, але не настільки, щоб ми могли вистрибнути. Та й часу стрибати вже не лишалося. Стрибнувши, ми б, швидше за все, розбилися. Ми їхали зі швидкістю десь так, мабуть, п’ятдесят миль за годину. А щойно заїхали на естакаду, клятий поїзд став рипіти й стогнати. Чи розгойдуватися й квилити, як сказав би Джеймс Тербер,[74] якого ти навряд чи читав. На поїзді грала музика. Як на Блейні, пам’ятаєш?

– Так.

– Але навіть крізь музику ми чули, що естакада от-от не витримає. Потім усе навколо задрижало. У гучномовці ожив голос: «Виникли незначні ускладнення. Будь ласка, займіть свої місця». Дінкі обійняв маленьку росіянку, Дані. Тед узяв мене за руки й сказав: «Я хочу сказати вам, мадам, що спілкуватися з вами було для мене величезною приємністю». Поїзд перехнябило так сильно, що я ледве не вилетіла з сидіння… і вилетіла б, якби Тед вчасно не вхопив мене… і я подумала: «От і все, нам кінець, будь ласка, Господи, зроби так, щоб я була мертва до того, як те, що живе там, унизу, вчепиться в мене зубами». Секунду-дві ми їхали назад. Назад, Роланде! Я бачила, як цілий вагон… ми їхали в першому, тому, що відразу за локомотивом… нахиляється. Пролунав такий скрегіт, наче розривався метал. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув уперед. Кажи про давніх людей, що хочеш, я знаю, що вони накоїли чимало лиха, проте машини вони будували хоробрі.

Все сталося так швидко, що наступної миті ми вже під’їжджали до станції. І тут вмикається той самий заспокійливий голос і нагадує, щоб ми роззирнулися навколо своїх сидінь і забрали речі – наші ґунна тобто. Ніби ми на літаку «ТіДабіЕй»[75] приземлилися в «Айдлвайлді»![76] І вже на платформі ми побачили, що останні дев’ять вагонів зникли. Слава Богу, вони були порожні. – Вона зиркнула в кінець вулиці, недоброзичливо, проте злякано. – Сподіваюсь, ті тварюки на дні ними вдавляться.

І тут же її обличчя проясніло.

– Але є в цьому один плюс – розвеселий голос «Духу Топіки» сказав, що ми їхали зі швидкістю триста миль за годину, а це означає, що наш милий Хлопчик-Павучок відстав.

– Я б на це не розраховував, – похитав головою Роланд.

Сюзанна втомлено підкотила очі.

– Не кажи мені цього.

– Я кажу тобі. Але з Мордредом розберемося, коли настане час. І навряд чи це буде сьогодні.

– Добре.

– Ти знову була під Доґаном? Я так розумію, що була.

Сюзаннині очі округлилися.

– Скажи, це щось? Порівняно з тими тунелями «Гранд-Сентрал» виглядає як задрипаний полустанок якого-небудь Стіксвіля. Довго ти звідти вибирався?

– Якби я був сам, то блукати б мені там і досі, – зізнався Роланд. – Дорогу знайшов Юк. Мабуть, він ішов на твій запах.

Сюзанна замислилась.

– Мабуть, так. Але швидше все-таки на запах Джейка. Ти переходив широкий коридор з написом на стіні: «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ, СИНЯ НЕ ЧИННА»?

Роланд кивнув, хоча той напис збляклою фарбою мало про що йому говорив. Коридор, у який на початку свого рейду заходили Вовки, він упізнав за двома нерухомими сірими кіньми в глибині проходу і ще однією вищиреною маскою, що лежала на підлозі. Побачив він також і мокасин, який досить добре пам’ятав: виготовлений зі шматка гуми. Роланд вирішив, що він належав Тедові чи Дінкі. Шимі Руїса, напевно, поховали в його мокасинах.

– Отже, ви зійшли з поїзда, – сказав стрілець. – Скільки вас було?

– П’ятеро, без Шимі. Я, Тед, Дінкі, Дані Ростова і Фред Вортінґгон. Пам’ятаєш Фреда?

Роланд кивнув. Чоловік у костюмі банкіра.

– Я провела їм екскурсію Доґаном. Як зуміла. Показала ліжка, де в дітей забирали мозок і де Мія народила своє чудовисько, односкеровані двері між Федіком і «Діксі-Піґ» у Нью-Йорку, які ще досі працюють, Найджелове помешкання.

Теда і його друзів просто-таки вразила ротонда з купою дверей, особливо тими, що вели до Далласа 1963 року, де вбили президента Кеннеді. На два рівні нижче – а більшість ходів саме там, – ми знайшли ще одні двері, які ведуть у театр Форда, де 1865 року вбили президента Лінкольна. Там навіть плакат вистави висить, тієї, яку він дивився, коли його застрелив Бут. П’єса називалася «Наш американський кузен». Ну що за збоченці підуть на таке дивитися?

Роланд подумав, що охочих побачити вбивство президента набралося б чимало, але вирішив промовчати.

– Там усе дуже старе, – вела далі Сюзанна. – І дуже гаряче. І страшне до чортиків, якщо хочеш знати. Більшість машин зламалася, і скрізь стоять калюжі води, мастила і ще бозна-чого. Від деяких калюж ішло світіння, Дінкі сказав, що вони можуть бути радіоактивні. Якось не хочеться думати про те, що у мене може вирости на тілі чи коли випаде волосся. Ще були такі двері, за якими ми чули ті кошмарні дзвіночки… від яких зуби цокочуть.

– Дзвіночки тодешу.

– Угу. А за деякими – тварюки. Слизькі тварюки. Не пам’ятаю, це ти чи Мія розповідали мені, що в пітьмі тодешу водяться чудовиська?

– Напевно, я, – сказав Роланд. Боги свідки, чудовиська там ще й як водилися.

– У тому проваллі за містом теж є потвори. Мія розповідала. «Тварюки, що причаїлися, спарюються, розмножуються і снують задуми, як вирватися на волю», – так вона казала. А потім Тед, Дінкі, Дані й Фред взялися за руки. Зробили «маленький добрий розум», як назвав його Тед. Я відчувала його, хоч і не була в їхньому колі, й мене тішило те, що я відчувала, бо там, унизу, дуже страшно. – Сюзанна ще щільніше загорнулася в ковдри. – Перспектива спускатися туди ще раз мене не радує.

– Але ти вважаєш, що нам доведеться.

– Там є один тунель, що проходить глибоко під замком і виводить на той бік, у Дискордію. Тед і його друзі знайшли його, зловивши в повітрі уривки старих думок, думок-привидів, як назвав їх Тед. Фред знайшов у кишені кусень крейди й позначив для мене той коридор, але все одно знайти його ще раз буде непросто. Тунелі там, унизу, більше схожі на той лабіринт з давньогрецького міфу, де, здається, бігав бик-монстр. Напевно, знайти той коридор ми зможемо…

Нахилившись, Роланд погладив Юка.

– Знайдемо. Цей парубок піде твоїм слідом. Правда ж, Юку?

Юк поглянув на нього обведеними золотом очима, але промовчав.

– А ще, – повела далі Сюзанна, – Тед із друзями встановили контакт з розумом істот, що живуть в ущелині за містом. У них це вийшло ненароком, але вийшло. Ті створіння не дружать з Багряним Королем і не ворогують з ним. Вони самі за себе, але вони мислять. І вміють читати та передавати думки. Вони знали, що ми там, і охоче пішли на контакт. Тед і його друзі сказали, що ці тварюки вже давно копають тунель до катакомб під експериментальною станцією і дуже скоро вирвуться на волю. А щойно вирвуться на волю, то розбредуться куди забажають.

Роланд мовчки обміркував почуте, погойдуючись на стесаних підборах чобіт. Він сподівався, що, коли тварюки вийдуть на волю, вони з Сюзанною будуть уже далеко… а може, це станеться перед тим, як сюди прийде Мордред, і недолітку доведеться з ними битися, якщо він схоче наздогнати Роланда. Малюк Мордред проти стародавніх чудовиськ із надр землі – ото приємна думка.

Зрештою стрілець кивнув, щоб Сюзанна продовжувала.

– З деяких коридорів ми теж чули тодешовий передзвін. Не з-за дверей, а з самих коридорів, не закритих дверима! Ти розумієш, що це означає?

Роланд розумів. Якщо вони оберуть не той коридор чи якщо Тед із друзями помилилися у виборі коридору, який позначили крейдою, то Сюзанна, Юк і він, замість вийти на дальньому боці замку Дискордія, пропадуть назавше.

– Вони не схотіли залишати мене там, унизу, провели аж до лазарету і тільки тоді рушили далі. Ото щаслива я була – не те слово. Перспектива шукати дорогу на самоті мене не тішила, хоча, мабуть, якби схотіла, то знайшла б.

Роланд обійняв її за плечі й притис до себе.

– А самі вони збиралися скористатись дверима, через які ходили Вовки?

– Угу, тими, що в кінці коридору «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ». Вони вийдуть там само, де й Вовки, знайдуть дорогу до річки Вайє, а там через річку до Кальї Брин Стерджис. Фолькен Кальї приймуть їх, правда ж?

– Так.

– А коли вислухають розповідь до кінця, не лінчують їх абощо?

– Я певен, що ні. Хенчик зрозуміє, що вони кажуть правду, і заступиться за них, навіть якщо цього більше ніхто не зробить.

– Вони сподіваються скористатись Печерою дверей, щоб потрапити назад в Америку. – Вона зітхнула. – Хотілося б вірити, що їм це вдасться, але щось я сумніваюсь.

Роланд теж сумнівався. Проте вчотирьох вони володіли могутньою силою, а Тед справив на нього враження людини надзвичайно рішучої й винахідливої. Народ манні теж був по-своєму могутній і часто подорожував між світами. Він подумав, що рано чи пізно Тед і його друзі все-таки знайдуть дорогу назад в Америку. Хотів було сказати Сюзанні, що це станеться, як на те буде воля ка, проте передумав. Ка тепер не належало до її улюблених слів, і Роланд не міг її за це звинувачувати.

– А тепер послухай мене уважно і добре подумай, Сюзанно. Слово «Дандело» тобі про щось говорить?

У Юка загорілися очі.

Сюзанна замислилась.

– Щось таке крутиться в голові, – сказала вона, – але вхопити суть не можу. Чому?

Роланд виклав їй своє бачення: на смертельній постелі Едді мав видіння про цю річ… або місце… або людину. Щось на ім’я Дандело. Едді передав це Джейкові, Джейк – Юку, а Юк уже повідомив Роланду.

Насуплене Сюзаннине обличчя виражало сумнів.

– Може, його просто забагато передавали. У нас у дитинстві була одна гра. Називалася «зіпсований телефон». Перша дитина вигадувала слово чи фразу і шепотіла їх на вухо наступній дитині. Прослухати можна було лише раз, повторювати не дозволялося. Наступна дитина передавала те, що почула, сусідові чи сусідці, і так далі. Коли доходила черга до того, хто замикав ряд, загадане слово змінювалося до невпізнаваності, й усі добряче реготали. Але тут, якщо це помилка, навряд чи ми посміємося.

– Що ж, – сказав Роланд, – будемо пильнувати й сподіватися, що я правильно розчув те слово. Може, воно й узагалі нічого не означає. – Але промовив він це без особливої впевненості.

– А де нам узяти одяг, якщо стане ще холодніше, ніж зараз? – спитала Сюзанна.

– Все, що нам потрібно, зробимо самі. Я вмію. Сьогодні не слід про це турбуватися. От про що турбуватися слід – то це про харчі. Напевно, ми могли б відшукати комору Найджела…

– Я не хочу спускатися під Доган, поки ще не настала для цього пора, – сказала Сюзанна. – Біля лазарету має бути кухня. Мусили ж вони хоч чимось годувати нещасних дітлахів.

Поміркувавши, Роланд кивнув. Вдала думка.

– Ходімо зараз, – запропонувала Сюзанна. – Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця.

Чотири

На Черепаховій алеї, року дві тисячі другого, місяця серпня, Стівен Кінг пробуджується від сну про Федік. Набирає речення: «Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця». Слова з’являються перед ним на екрані. Це закінчення підрозділу, як він їх називає, проте це не обов’язково означає, що його денну норму роботи скінчено. Кінець денної роботи залежить від того, що він почує. Чи не почує. А слухає він Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Зараз музика, яка іноді звучить ледь чутно, а в інші дні оглушливо гучно, начебто увірвалася. Завтра вона повернеться. Принаймні досі завжди поверталася.

Він натискає клавіші Ctrl та S одночасно. Комп’ютер мелодійно теленькає, сигналізуючи, що написаний за цей день матеріал збережено. Кінг підводиться, кривлячись від болю в стегні, й підходить до вікна кабінету. Воно виходить на під’їзну дорогу, що круто підіймається до шляху, яким він тепер так рідко прогулюється. (А по шосе, трасою № 7, то й узагалі ніколи.) Цього ранку стегно болить особливо сильно, і великі м’язи печуть вогнем. Він з відсутнім виглядом потирає стегно і дивиться надвір.

«Роланд, гад, ти віддав мені біль», – думає він. Біль звивається стегном униз, як розжарена мотузка, Господи Боже, тепер він залишився сам-на-сам з цим болем. Вже три роки минуло після нещасного випадку, що мало не забрав у нього життя, а біль нікуди не подівся. Хіба що трохи послабився, адже в людському тілі є дивовижний механізм зцілення («хот-енж», – думає він і всміхається), але іноді мучить нестерпно. Поки пише, він про біль узагалі не згадує, писання – це свого роду тодеш, але після кількох годин, проведених за столом, завжди непереливки.

Він думає про Джейка. Йому збіса прикро, що Джейк помер. Він здогадується, що після виходу цієї останньої книги читачі просто-таки оскаженіють від люті. Та й чому б їм не оскаженіти? Деякі з них знали Джейка Чемберза двадцять років, майже вдвічі довше, ніж хлопчик насправді прожив. Ох, які ж вони будуть сердиті. А коли він напише, що тужить за Джейком не менш, ніж вони, що він не менше од них здивований, що так сталося, чи повірять вони йому? Ич, розмріявся, як казав колись його дід. Він згадує «Мізері» – як Енні Вілкс назвала Пола Шелдона чортовим виродком за те, що той намагався позбутися дурної, тупої Мізері Честейн. Енні, яка кричала, що Пол письменник, а письменник – Бог для своїх персонажів, варто йому лише захотіти, і всі будуть живі-здорові.

Але він – не Бог. Принаймні не в цьому випадку. Він чудово знає, чорт забирай, що Джейка Чемберза не було на дорозі у день тієї аварії, і Роланда Дескейна там теж не було, про таке навіть думати смішно, Боже милий, вони ж вигадані, але також він знає, що пісня, яку він чує, сидячи перед своєю крутою друкарською машинкою «Макінтош», певної миті стає поховальною піснею Джейка Чемберза, і затулити на це вуха означало б геть втратити контакт з Вес’-Ка Ґан, а цього він робити не повинен. Якщо хоче закінчити роботу. Ця пісня – його єдина ниточка, слід із хлібних крихт, яким він має йти, якщо хоче коли-небудь вибратися з цього густого лісу сюжету, що його він сам же й посадив, і…

А ти впевнений, що це ти його посадив?

Ну… ні. Насправді він не певен. Все, викликайте людей у білих халатах.

І ти на сто відсотків переконаний, що того дня Джейка там не було? Якщо розібратися, що з того триклятого нещасного випадку ти пам’ятаєш?

Не густо. Він пам’ятає, як побачив на обрії дах фургона Браяна Сміта і зрозумів, що той їде не по дорозі, як слід було б, а узбіччям. А після того пам’ятає, як Сміт сидів на кам’яній стіні й повідомляв йому, що нога в нього зламана щонайменше в шести, а може, і в семи місцях. Але між цими двома спогадами: про наближення і про безпосередній наслідок – плівка його пам’яті засвічена.

Чи майже засвічена.

Та іноді серед ночі, коли він пробуджується від снів, яких не може згадати…

Іноді з’являються… ну…

– Іноді з’являються голоси, – промовляє він. – Чому б тобі це не сказати?

І сміється:

– Здається, я щойно сказав.

Він чує стукіт кігтів об підлогу в коридорі, і в двері кабінету просовується довгий писок Марлоу. Він з породи вельських корґі, куцолапий, з довгими вухами, уже старенький, зі своїми болячками, не кажучи вже про око, яке йому торік видалили разом із раковою пухлиною. Ветеринар сказав, що він, найпевніше, не одужає, але він одчапав. Чудесний пес. Міцний горішок. Він підводить голову і дивиться на письменника зі своєю давньою усмішкою до вух. «Ну як воно, братику? – наче питає той погляд. – Знайшов сьогодні правильні слова? Як ти?»

– Я в порядку, – каже Кінг до Марлоу. – Тримаюся. Твої як справи?

Марлоу (іноді його називають «Пикомайстром») метляє у відповідь своїм задом, замученим від артриту.

«Знову ти». Ось що я йому сказав. А він спитав: «Пам’ятаєш мене?» А може, просто сказав… «Пам’ятаєш мене». Я сказав йому, що хочу пити. А він відповів, що в нього немає нічого попити, сказав «мені шкода», а я обізвав його брехуном. І я був правий, обізвавши його брехуном, бо йому нітрохи не було шкода. Йому було глибоко начхати на те, що я хочу пити, бо Джейк помер і він намагався повісити провину на мене, сучий син намагався повісити все на мене…

– Але насправді цього всього не було, – каже Кінг, проводжаючи поглядом Марлоу, котрий перевальцем тьопає на кухню, щоб перевірити свою миску і знову надовго залягти спати. Вдома, крім них двох, нікого немає, а за таких обставин він часто розмовляє сам із собою. – Ти ж розумієш це, правда? Що насправді цього не було?

Йому здається, що розуміє, та все одно: Джейк помер дуже дивно. Джейк присутній в усіх його нотатках, та це й не дивно, бо Джейк мав дожити до самого кінця циклу. Взагалі-то вони всі мали дожити. Звісно, письменник не може контролювати жодну свою історію, крім поганих, тих, що народжуються мертвими, проте ця настільки вийшла з-під контролю, що це вже просто безглуздо. Насправді це більше скидається на пасивний перегляд того, що відбувається перед очима (чи слухання пісні), ніж писання розтриклятої вигаданої історії.

Він вирішує зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і желе та забути про всю цю чортівню до наступного дня. Сьогодні він піде дивитися «Криваву роботу», новий фільм Клінта Іствуда з ним же в головній ролі, і радітиме з того, що може кудись піти, щось робити. Бо завтра знову за письмовий стіл, і якісь деталі фільму можуть потрапити до книги – бо ж і самого Роланда він частково списав з Клінта Іствуда, з людини-без-імені Серджіо Леоне.

До речі… про книжки…

На журнальному столику лежить книга, яку сьогодні вранці привезли кур’єрською службою з його офісу в Банґорі: «Повне зібрання поетичних творів Роберта Браунінга». Певна річ, є в ній і епічна поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», яка лягла в основу довгого (і важкого) циклу Кінга. Зненацька йому спадає одна думка, і на обличчі з’являється такий вираз, ніби він от-от розрегочеться. Неначе прочитавши його відчуття (а може, й без «неначе»: Кінг завжди підозрював, що собаки відносно недавно емігрували з того краю Емпатики, де всі чудово розуміють, як ти почуваєшся), Марлоу всміхається ще ширше.

– Одне місце для поеми, старий, – каже Кінг і кидає книгу назад на журнальний столик. Томик доволі грубий, тож і падає він з гуркотом. – Одне і лише одне місце. – Кінг зручніше вмощується в кріслі й заплющує очі. «Посиджу хвилинку-дві», – думає він, знаючи, що дурить себе, знаючи, що, швидше за все, зараз задрімає. І поринає в сон.

Частина четверта. БІЛІ ЗЕМЛІ ЕМПАТИКИ ДАНДЕЛО

Розділ I. ПОЧВАРА ПІД ЗÁМКОМ

Один

На першому поверсі експериментальної станції «Дуга-16», недалеко від лазарету, вони справді знайшли чималу кухню й комору, що до неї прилягала. І ще дещо знайшли: кабінет Річарда П. Сейра, що колись був у Багряного Короля начальником управління операцій, а тепер, завдяки спритній правій руці Сюзанни Дін, перебував на галявині наприкінці земного шляху. На письмовому столі в Сейра лежали навдивовижу повні досьє на них чотирьох. Сюзанна з Роландом знищили їх у шредері. У теках були фотографії Едді та Джейка, на які вони не могли дивитися без болю. Спогади були кращі.

На стіні кабінету висіли дві олійні картини в рамах. На одній було зображено міцного симпатичного хлопчину. Він був без сорочки, босий, зі скуйовдженим волоссям, усміхнений, зодягнений лише в джинси і з кобурою на плечах, на вигляд мав приблизно стільки ж років, скільки й Джейк. У картині було щось чуттєве, але не зовсім приємне. Сюзанна подумала, що художник, сей Сейр чи обидва належали до банди з Лавендер-Гіл (у Вілідж так іноді називали гомосексуалістів). Хлопчик був блакитноокий брюнет з червоними губами. На боці в нього виднів синюватий шрам, а на лівій п’яті була родима пляма, червона, як його губи. Перед ним лежав сніжно-білий кінь – мертвий. На вищирених зубах застигла кров. Ліва хлопчикова нога покоїлася на кінському крупі, а губи вигиналися у тріумфальній усмішці.

– Це Лламрі, кінь Артура Ельда, – сказав Роланд. – Його зображали на всіх прапорах Ґілеаду, з якими воїни йшли в бій. Він уважався сіґулом усього Серединного світу.

– Отже, якщо вірити картині, Багряний Король переможе? – запитала вона. – Чи, як не він, то його синочок, Мордред?

Роланд здійняв брови.

– Завдяки Джонові Фарсону солдати Багряного Короля вже давно завоювали землі Внутрішнього світу, – сказав він. Але одразу ж усміхнувся. Ця усмішка, така сонячна і така незвична на його зазвичай похмурому обличчі, завжди спантеличувала Сюзанну. – Але єдину битву, яка мала значення, виграли ми. На цій картині чиїсь солодкі мрії, не більше. – А потім приголомшив її: вклавши в удар кулака величезну лють, він розбив скло в рамі й висмикнув картину, порвавши її майже до половини. Та перш ніж він встиг пошматувати картину, як і збирався, Сюзанна зупинила його й показала на нижній куток. Там стояв підпис художника, маленькими літерами, проте з екстравагантною каліграфією: Патрік Денвіл.

На другій картині була Темна вежа: чорний, мов сажа, циліндр, що конусом здіймався до неба. Вона стояла на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, трояндового поля. У їхніх снах Вежа завжди видавалася вищою, ніж найвищий хмарочос Нью-Йорка (для Сюзанни це означало Емпайр-Стейт-Білдінг). А на картині не перевищувала шестисот футів, хоч це й не позбавляло її казкової величі. Спіраллю вгору йшли вузькі вікна, точнісінько як у їхніх снах. На верхівці виднілося еркерне вікно з різнобарвними шибками – і кожна (Роланд знав це напевне) відповідала барві кожної з куль Чародійської веселки. Внутрішнє коло було рожеве, як та куля, що її певний час зберігали у відьми на ім’я Рея, а центральне – мертва чорнота Чорної Тринадцятки.

– За тим вікном – кімната, куди я хочу потрапити, – Роланд постукав пальцем по склу над картиною. – Саме там закінчаться мої пошуки. – Його голос звучав тихо і благоговійно. – Цю картину намалювали не зі сну, Сюзанно. Таке відчуття, що я можу торкнутися й відчути фактуру кожної цеглини. Згодна?

– Так. – То було й усе, що вона спромоглася сказати. Від одного погляду на картину, яка висіла на стіні в покійного Річарда Сейра, їй перехопило подих. Зненацька все стало можливим. Кінець їхньої справи був у буквальному розумінні перед очима.

– Людина, яка її намалювала, мусила там бути, – задумливо промовив Роланд. – Мольберт стояв серед тих самих троянд.

– Патрік Денвіл, – прочитала вона. – Підпис той самий, що й на картині з Мордредом і мертвим конем. Бачиш?

– Бачу дуже добре.

– А бачиш стежку, що в’ється між трояндами й веде до сходинок біля підніжжя?

– Так. Сходинок дев’ятнадцять, не сумніваюся. Часит. І хмари на небі.

Їх Сюзанна теж бачила. Над Вежею вони закручувалися у вир і пливли геть, до Порталу Черепахи, на протилежний кінець Променя, вздовж якого вони досі торували собі шлях. І ще дещо вона помітила. На стіні Вежі, з проміжками п’ятдесят футів чи десь так, розташовано було балкони, оточені кованими огорожами. На другому балконі видніла червона пляма і три крихітні білі плямки: обличчя, замале, щоб його побачити, і пара піднятих догори рук.

– То Багряний Король? – показала Сюзанна жестом, не наважившись притулити кінчик пальця до скла над крихітною фігуркою, неначе та могла ожити і затягти її в картину.

– Так, – кивнув Роланд. – Ув’язнений і відрізаний від того єдиного, чого він прагнув у житті.

– То, може, ми просто піднімемося повз нього сходами й зробимо йому носа? – Побачивши спантеличений вираз обличчя Роланда, вона висолопила язика й продемонструвала, як роблять носа.

Стрілець знову всміхнувся, але цього разу ледь помітно і відсторонено.

– Думаю, це буде непросто, – сказав він.

– Я теж, – зітхнула Сюзанна.

Вони знайшли все, по що сюди прийшли (і навіть трохи більше), але все ніяк не могли наважитись вийти з Сейрового кабінету. Їх не відпускала картина. Сюзанна запитала у Роланда, чи не хотів би він узяти її з собою. Вирізати полотно з рами ножем для паперу, що лежав на столі у Сейра, і скрутити в рурку було б дуже просто. Роланд обміркував це, але зрештою похитав головою. Було в тій картині щось лиховісно живе, що могло привабити непотрібну увагу, як метеликів до світла. Та навіть якби цього не сталося, вони з Сюзанною могли забагато часу проводити, розглядаючи картину. Вона могла зробити їх неуважними чи, ще гірше, загіпнотизувати.

«Зрештою, може, це лише чергова пастка для розуму, – подумав він. – Як „Безсоння“».

– Ми залишимо її, – вирішив він. – Бо вже зовсім скоро, за декілька місяців, а може, й тижнів, побачимо саму Вежу на власні очі.

– Ти правда в це віриш? – слабким голосом спитала Сюзанна. – Роланде, ти говориш серйозно?

– Так.

– Побачимо всі втрьох? Чи нам з Юком теж доведеться померти, щоб відкрити тобі шлях до Вежі? Зрештою, починав ти на самоті, правда? Може, й закінчиш так само. Хіба не такого фіналу хотілося б будь-якому письменнику?

– Це не означає, що він його напише, – сказав Роланд. – Стівен Кінг – не вода, Сюзанно. Він лише труба, в яку ця вода тече.

– Я розумію, що ти маєш на увазі, але не до кінця в це вірю.

Роланд теж вірив не до кінця. Він думав, чи не вказати Сюзанні, що мандри його почалися з Меджису і тоді з ним були Катберт і Алан, а коли наступного разу вони виїхали з Ґілеаду, до них приєднався Джеймі Декері – так тріо стало квартетом. Але справдешні його пошуки почалися вже після битви на Єрихонському пагорбі. Авжеж, на той час він уже був сам-один.

– Я почав одинаком, але закінчу інакше, – запевнив він. Сюзанна досить легко пересувалася кабінетом у офісному кріслі на коліщатах. Він висмикнув її з крісла і посадив собі на праве стегно – те, яке більше не надокучало болем. – Ви з Юком будете поряд, коли я відчиню двері, ви будете поряд, коли я зійду сходами нагору, ви будете зі мною, коли я розквитаюся з тим червоним гобліном і коли ввійду до кімнати нагорі.

Хоч Сюзанна промовчала, але ці слова прозвучали як брехня. А насправді їм обом здалося, що вони прозвучали як брехня.

Два

Знайдені консерви, пательню, два кухлі, дві тарілки і два набори ложок-виделок вони віднесли назад до готелю «Федік». Роланд додав ліхтарика, що слабенько світив від майже розряджених батарейок, різницького ножа і зручну сокирку з гумовою ручкою. Сюзанна знайшла кілька магазинних сіток, щоб нести ці нові ґунна. А ще на верхній полиці комори, прилеглої до кухні, знайшлося три бляшанки драглеподібної речовини.

– Це «Стерно», – пояснила вона у відповідь на стрільцеве питання. – Хороша штука. Її можна запалювати. Горить повільно і дає синє полум’я, досить гаряче, щоб на ньому готувати.

– Я думав, ми розкладемо маленьке вогнище за готелем, – сказав він. – А для нього мені ця смердючка точно не потрібна. – У його голосі відчувалося легке презирство.

– Звісно, ні. Але вона може стати нам у пригоді.

– Як?

– Не знаю, але… – Вона знизала плечима.

Біля дверей, що вели надвір, вони проминули комірчину прибиральниці, напхану різним мотлохом. Сюзанна вже була по горло сита Доґаном для одного дня, і їй кортіло якнайшвидше вибратися назовні, проте Роланд вирішив зазирнути всередину. Відра, віники і швабри він проігнорував, натомість звернувши увагу на плутанину мотузок і шнурів, скиданих на кучугуру в кутку. З вигляду підлоги, на якій вони лежали, Сюзанна здогадалася, що одного разу їх використовували для зведення тимчасового риштовання. А також зрозуміла, для чого Роланду потрібні мотузки, і серце в неї упало. Неначе все повернулося до початку.

– А я думала, що поїздкам на спині кінець, – різко, з виразними Деттиними нотками в голосі сказала вона.

– Думаю, це єдиний вихід, – відказав Роланд. – І я радий, що маю тепер сили нести тебе на собі.

– А той підземний хід – це єдиний шлях? Ти в цьому впевнений?

– Мабуть, якось можна і через замок вийти… – почав Роланд, але Сюзанна рішуче захитала головою.

– Не забувай, я була там нагорі з Мією. Урвище з боку Дискордії йде вниз щонайменше на п’ятсот футів. А може, й більше. Колись давно там, може, й були сходи, але тепер їх нема.

– Тоді залишаються тунелі, – сказав він. – Може, знайдемо щось, на чому ти могла б їхати, коли вийдемо на тому боці. Ще в якому-небудь містечку чи селі.

І знову Сюзанна захитала головою.

– Роланде, я думаю, цивілізація закінчується тут, у Федіку. А ще думаю, що треба нам якнайкраще запастися сякою-такою одежиною, бо буде холодно.

Одежини, щоб нею запастися, на відміну від провіанту, було на диво мало, бо ніхто не додумався зберегти кілька светрів і теплих курток у вакуумних бляшанках. Ковдри були, але навіть у шафах вони потоншали й розповзалися за найменшої нагоди, тож користі з них майже не було.

– Начхати і розтерти, – втомлено промовила вона. – Головне – вибратися звідси.

– Виберемося, – пообіцяв Роланд.

Три

Сюзанна в Сентрал-парку, і надворі досить холодно, тому від дихання з рота вириваються хмарки пари. Небо над головою біле від обрію до обрію. Вона дивиться вниз на білого ведмедя (він викачується на своєму кам’янистому острівці, і холоднеча його не турбує, а навпаки – тішить), і раптом довкола її талії змією обвивається чиясь рука. Теплі губи цмокають її в холодну щоку. Вона розвертається і бачить Едді з Джейком. У них однакові широкі усмішки, а на головах однакові червоні плетені шапочки. От тільки на шапочці Едді написано «ВЕСЕЛОГО», а в Джейка – «РІЗДВА». Вона розтуляє рота, щоб сказати їм: «Хлопці, вас не може тут бути, бо ви померли», – та раптом розуміє, з величезним і бурхливим полегшенням, що то був лише сон. Справді, як можна було повірити, що все сталося насправді? Не існує тварин, що розмовляють і називаються пухнастиками-шалапутами, і тахінів з тілами людей і головами тварин теж, немає місцин із назвою Федік чи замок Дискордія.

А передусім не існує стрільців. Джон Кеннеді був останній – її водій Енді мав рацію.

– Я приніс тобі гарячий шоколад, – Едді простягає їй чашку. Шоколад просто чудовий, mit schlag,[77] а на них – розсипи крихт мускатного горіха. Вона відчуває пахощі, що йдуть від чашки, і, беручи її в руки, відчуває його пальці, обтягнені рукавичками. Між ними повільно падають перші сніжинки тієї зими. І вона думає, як же це чудово – бути живою в старому доброму Нью-Йорку, як чудово, що дійсність – це дійсність, що вони разом цього року…

Якого року від Різдва Христового?

Вона насуплює брови, бо це серйозне питання, чи не так? Зрештою, Едді з вісімдесятих, а вона жила в Америці лише до 1964-го (чи то був 65-й?), що ж до Джейка, Джейка Чемберза в шапочці з написом «РІЗДВА», то хіба він не з сімдесятих? А якщо вони троє вихідці з трьох десятиріч другої половини двадцятого століття, то де їхня спільна точка перетину? Який зараз рік?

– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, – промовляє голос із повітря (напевно, це голос Банґо Сканка, Великого Непроявленого Персонажа), – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ. Усі твої друзі мертві.

І з кожним словом світ потроху втрачає реальні обриси. Едді з Джейком прозорішають, вона бачить крізь них. Глянувши вниз на білого ведмедя, вона бачить, що він лежить дохлий на своєму острівці, задерши догори лапи. Приємні пахощі гарячого шоколаду слабшають, замість них проступає затхлий запах старого тиньку, давнього дерева. Запах готельного номера, де вже багато років ніхто не спав.

«Ні, – стогне її розум. – Ні, я хочу в Сентрал-парк, я хочу бути з містером ВЕСЕЛОГО і містером РІЗДВА, я хочу вдихати пахощі гарячого шоколаду і бачити перші нерішучі сніжинки грудня, годі з мене Федіка, Внутрішнього, Серединного і Прикінцевого світів. Я хочу до Свого світу. Мені начхати на Темну вежу».

Губи Едді та Джейка ворушаться в унісон, наче співають пісню, якої вона чути не може, проте це не пісня, це слова, вона встигає прочитати їх по губах за мить до того, як сон розвіюється, і ці слова

Чотири

– Стережіться Дандело.

З цими словами на вустах Сюзанна прокинулася, тремтячи у вранішньому передсвітанковому світлі. З рота йшла пара – принаймні ця частина її сну справдилася. Вона торкнулася щік і стерла з них сльози. Кригою вони на шкірі від холоду не взялися, але до цього було, чорт забирай, недалеко.

Вона роззирнулася навколо похмурого номера готелю «Федік», усім серцем шкодуючи, що прокинулася і сон про Сентрал-парк виявився лише сном. Спати їй довелося на підлозі (ліжко було іржавою скульптурою, готовою будь-якої миті розсипатися), і спина задерев’яніла. Доповнювало картину те, що ковдри, які вона підмостила собі замість матраца і якими вкривалася, розлізлися на шмаття від її борсань під час сну. У повітрі висіла пилюка їхніх волокон, вона лоскотала в носі і вкривала горло, від чого Сюзанна почувалася, наче хвора на найтяжчу в світі застуду. До того ж її били дрижаки від холоду. І хотілося пісяти – а для цього потрібно було повзти коридором у туалет на куксах ніг і занімілих від холоду руках.

Але правда ж, усі ці неприємності насправді не були проблемою для Сюзанни Одетти Голмс-Дін того ранку? Проблема полягала в тому, що їй наснився чарівний сон, а прокинутися довелося у світі

(це ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, усі твої друзі мертві)

де вона почувалася такою самотньою, що мало не божеволіла. Проблема полягала в тому, що та сторона світу, де сходило сонце, не обов’язково була сходом. Проблема полягала в тому, що Сюзанна була втомлена і засмучена, змучена горем і пригнічена, в її серці жила туга за домом і за Едді. Проблема була в тому, що о цій порі перед світанням, у цьому прикордонному музейному номері готелю, де повітря було густим від цвілого волокна ковдр, вона почувалася так, ніби з неї вичавили все, крім двох унцій безсилої лайки. Вона хотіла, щоб сон повернувся.

Вона хотіла Едді.

– Бачу, ти теж не спиш, – промовив голос у неї за спиною, і Сюзанна так рвучко обернулася на руках, що загнала під шкіру скабку.

Стрілець стояв, прихилившись до одвірка дверей, що вели в коридор. Він сплів з мотузок заплічний ранець, з яким Сюзанна, на жаль, була добре знайома. Він висів у нього на лівому плечі. На правому була шкіряна сумка зі знайденим добром і рештками Оріз. Юк сидів біля ніг Роланда й урочисто зорив на Сюзанну.

– Сей Дескейн, ви налякали мене до нестями.

– Ти плакала.

– Хіба тобі є діло до того, плакала я чи ні?

– Щойно підемо звідси, одразу стане краще. Федік – огидне місце.

Вона чудово розуміла, про що йому йдеться. Уночі здійнявся шалений вітер. Він стогнав під дахом готелю й салуну, розташованого по сусідству, і ці стогони здавалися Сюзанні криками дітей, маленьких, загублених у часі й просторі, які вже ніколи не знайдуть дороги додому.

– Гаразд. Але, Роланде, перш ніж ми перейдемо вулицю і зайдемо в Доган, пообіцяй мені одну річ.

– Якої обіцянки ти хочеш?

– Якщо на нас нападе якесь чудовисько з Чортової Дупи чи з міжсвітнього тодешу, прикінчи мене кулею в голову, поки воно мене не схопило. Щодо себе вирішуй, як знаєш, але… що? Навіщо ти його витяг?

Роланд тримав у руці один зі своїх револьверів.

– Бо я тепер лише одним годен володіти. А ще тому, що не хочу позбавляти тебе життя. Ти можеш зробити це сама…

– Роланде, мене не перестає дивувати твоя диявольська делікатність. – Вона взяла револьвер однією рукою, а другою показала на упряж. – Що ж до цієї гидоти, якщо ти думаєш, що посадиш мене на спину, поки в цьому немає потреби, то ти псих.

Слабка усмішка торкнула його вуста.

– Правда ж, удвох краще?

Сюзанна зітхнула.

– Трохи краще, але до ідеалу далеко. Ходімо, здорованю, подалі від цього місця. Мій зад перетворився на крижину, а від смороду скоро ніс відвалиться.

П’ять

У Догані Роланд посадив її в офісне крісло на коліщатах і довіз до першого сходового майданчика. Їхні ґунна і сумку з Орізами Сюзанна тримала на колінах. На сходах стрілець посадив її собі на стегно і спустив крісло вниз. Воно стрибало сходинками вниз, і обоє скривилися від гуркоту.

– От і гаплик офісному стільцеві, – сказала вона, коли відлуння нарешті стихло. – 3 таким самим успіхом ти міг би лишити його тут, нагорі, бо ні так, ні так мені з нього користі вже не буде.

– Це ми ще побачимо, – сказав Роланд, рушаючи вниз. – Може, на тебе чекає сюрприз.

– Ця штука тепер гівна варта, ми обоє це знаєм, – сказала Детта. А Юк голосно гавкнув, наче хотів підтвердити: «Точно».

Шість

Втім, це падіння крісло пережило. І наступне також. Та коли Роланд присів, щоб оглянути нещасну понівечену річ після третього (дуже довгого) прольоту, то побачив, що одне коліщатко сильно увігнулося. Це нагадало йому вигляд Сюзанниного візка, коли вони натрапили на нього після битви з Вовками на Східному шляху.

– А що я тобі казала? – гмикнула вона. – Завдавай уже цю жирну баржу на плечі і тягни!

Він уважно подивився на неї.

– Ти можеш примусити Детту піти?

Сюзанна прокрутила в пам’яті свої останні слова. І зашарілася.

– Так, – сказала вона на диво тихим голосом. – Кажу вибач, Роланде.

Він підняв її і влаштував у плетиві мотузок. І так вони рушили далі. Хоч як неприємно було під Доґаном – а точніше, хоч як моторошно було під Доґаном, – Сюзанна тішилася, що Федік лишився позаду. Бо це означало, що решту вони теж залишають за спиною: Лад, Кальї, Край Грому, Алгул Сьєнто, Нью-Йорк і Західний Мен. Попереду на них чекав замок Багряного Короля, але навряд чи цим варто було перейматися, бо ж найвідоміший його мешканець збожеволів і втік на Темну вежу.

Усе стороннє відходило на задній план. Вони наближалися до кінця своєї довгої подорожі, й приводів для неспокою лишалося дедалі менше. Це добре. А якщо їй доведеться загинути на шляху до предмета Роландової одержимості? Що ж, якщо на тому боці людського існування не було нічого, крім темряви (як вона вважала майже все своє доросле життя), тоді втрачати нічого, головне, що ця темрява – не пітьма тодешу, наповнена жахливими потвориськами.

Але стоп! Можливо, все-таки існує загробне життя, рай, реінкарнація, а може, навіть воскресіння з мертвих на галявині наприкінці земного шляху. Ця остання ідея їй подобалася, і вона бачила вже чимало див, щоб у це вірити. Імовірно, Едді з Джейком чекатимуть її там, тепло зодягнені, з першими сніжинками, що падатимуть їм на брови: містер ВЕСЕЛОГО і містер РІЗДВА простягатимуть їй гарячий шоколад. З вершками.

Гарячий шоколад у Сентрал-парку! Що таке Темна вежа порівняно з цим?

Сім

Вони проминули ротонду з дверима, що вели до всіх усюд, і згодом вийшли до широкого коридору з написом «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ, СИНЯ НЕ ЧИННА» на стіні. Трохи далі, у світлі флуоресцентної лампи з тих, які ще світили (і біля забутого гумового мокасина), вони побачили якийсь напис на стіні й завернули в коридор, щоб прочитати.

Роланде, Сюзанно:

ми пішли! Побажайте нам удачі!

Вам теж хай щастить!

Хай Бог помагає!

Ми вас ніколи не забудемо!

Під спільним посланням вони підписалися: Фред Вортінґтон, Дані Ростова, Тед Бротіґен та Дінкі Ерншо. А під іменами було ще два рядки, приписані іншою рукою. Сюзанна подумала, що Тедовою. Після прочитання їй захотілося розплакатись:

Ми йдемо шукати кращого світу.

Сподіваюсь, такий знайдете собі й ви.

– Боже, благослови їх, – хрипким голосом промовила Сюзанна. – Хай Бог подарує їм свою ласку і береже їх разом.

– Еже-азом, – пролунав тихий і доволі несміливий голос десь на рівні Роландових ніг. Вони подивилися вниз.

– Вирішив знову говорити, дорогенький? – спитала Сюзанна, але на це Юк не відповів. І мине багато тижнів, перш ніж він заговорить знову.

Вісім

Двічі вони заблукали. Одного разу Юк віднайшов дорогу крізь лабіринт тунелів і коридорів – у деяких стогнали протяги, деякі оживали ближчими і загрозливішими звуками, – а вдруге на правильний шлях вивела їх Сюзанна, помітивши обгортку від шоколадного батончика, яку кинула Дані. Цукерок в Алгулі не бракувало, і дівчинка прихопила з собою чималий запас. («І жодної зміни одягу», – похитавши головою, всміхнулася Сюзанна.) Коли проходили повз старезні двері з залізного дерева, схожі на ті, які Роланд знайшов на узбережжі, то почули неприємне цямкання. Сюзанна спробувала уявити, яка істота могла створювати такі звуки, але на думку спав лише величезний відокремлений від тіла рот, повний жовтих ікол з темними прожилками бруду. На дверях був якийсь незрозумілий знак. Від самого його вигляду їй стало незатишно.

– Ти знаєш, що тут написано? – запитала вона. Та Роланд, хоч і володів шістьома мовами, а ще з багатьма був знайомий, похитав головою. Сюзанна відчула полегшення. Знаючи, як прочитати знак на дверях, вона могла відчути непереборне бажання вимовити його вголос. А може, була б змушена його вимовити. І тоді двері б відчинилися. Чи схотілося б тобі тікати від істоти, яка пережовувала щось на тому боці? Ймовірно. Чи зміг би ти?

Може, й ні.

Невдовзі після цих дверей вони спустилися ще одними, коротшими сходами.

– Вчора, коли розповідала тобі, я геть про них забула, але тепер згадала. – Сюзанна показала на розворушений порох. – Дивися, ось наші сліди. Фред зносив мене вниз, Дінкі – піднімав нагору, коли ми поверталися. Ми майже на місці, Роланде, от побачиш.

Але в плетиві ходів, що розбігалися в різні боки унизу, вона знову розгубилася, і саме тоді їм на допомогу прийшов Юк. Він потрюхикав вузьким тьмяним коридором, де стрільцеві довелося зігнутися в три погибелі, а Сюзанні – притиснути голову до його шиї.

– Я не знаю… – почала Сюзанна, але тут Юк вивів їх у світліший коридор (порівняно світліший: половина флуоресцентних ламп на стелі не горіла, кахлі від стін у багатьох місцях повідпадали, оголивши квадрати темної вологої землі). Пухнастик сів у тому місці, де на землі безладно поперепліталися різні сліди, і подивився на них, наче питав: «Ви це шукали?»

– Так, – полегшено промовила Сюзанна. – Чудово. Дивись, як я й розповідала. – Вона показала на двері з написом «ТЕАТР ФОРДА, 1865. СТАНЬТЕ СВІДКОМ УБИВСТВА ЛІНКОЛЬНА». Поряд, під склом, висіла афіша «Нашого американського кузена», така свіжа, наче її було надруковано вчора. – Тепер до того, що нам потрібно, зовсім недалеко. Двічі наліво і один раз направо… здається. Гаразд, як побачу, то впізнаю.

Поки вони блукали лабіринтом, Роланд був з нею терплячий. Неприємною думкою, що промайнула у нього в голові, він з Сюзанною вирішив не ділитися: лабіринт проходів і коридорів у цьому підземеллі міг дрейфувати, як сторони того світу, що його він уже звикав називати про себе «надземним». Якщо так, то в них могли бути неприємності.

Тут, унизу, було жарко, і невдовзі обоє дуже спітніли. Юк важко і хрипко дихав, як маленький паровий двигун, але від стрільця не відставав ні на крок. На підлозі не було пороху, ті сліди, що їх вони бачили раніше, зникли. Проте звуки з-за дверей лунали тепер гучніше. Коли вони проминали одні двері, щось так сильно в них вгатилося, що двері затремтіли в рамі. Юк гавкнув, прищуливши вуха, Сюзанна тихо скрикнула.

– Спокійно, – сказав Роланд. – Сюди воно вирватися не може. Ніхто з них не може вирватися.

– Ти в цьому впевнений?

– Так, – твердо збрехав стрілець. Анітрохи впевнений він не був. Згадалася фраза Едді: «Гарантій жодних».

Вони обходили калюжі, обережно, щоб не торкатися рідини в тих, що світилися невідомо від чого – чи то від радіації, чи то відьминого вогню. Дорогою їм трапилася обірвана труба, з якої виривалися слабкі хмарки зеленої пари, і Сюзанна запропонувала затамувати подих доти, доки не відійдуть на безпечну відстань. Роланд був обома руками «за».

За тридцять-сорок ярдів далі вона попросила його зупинитися.

– Роланде, я не знаю… – Вона щосили намагалася приховати паніку. – Коли я побачила двері Лінкольна, то подумала, що все в ажурі, але тепер… тут… це… – Її голос затремтів, і Роланд відчув, як вона глибоко вдихнула, силкуючись опанувати себе. – Тут усе якось інакше. І звуки… як вони пробираються тобі в голову…

Він розумів, про що вона говорить. Ліворуч від них були двері без жодних написів, що криво сиділи на петлях, а з діри над ними виривався немелодійний дзвін тодешу, жахливий і чарівливий водночас. А разом з дзеленчанням звідти віяло смердючим повітрям. Роланд підозрював, що Сюзанна зараз запропонує повернутися назад, поки ще не пізно, відмовитися від задуму пройти під замком, тому сказав:

– Ходімо подивимось, що там попереду. Вже наче посвітлішало.

Коли вони наближалися до перетину тунелів, звідки проходи й обкладені кахлем коридори розбігалися на всі боки, стрілець відчув, як Сюзанна заворушилася в нього на спині, трохи припіднімаючись.

– Там! – закричала вона. – Он та кучугура сміття! Ми її обходили! Обходили, Роланде, я пам’ятаю! Пам’ятаю!

Над перехрестям обсипалася стеля, й на землі утворилася кучугура з битого кахлю, скла, уривків дротів і просто землі. Довкола її країв видніли сліди.

– Туди! – закричала вона. – Просто вперед! Тед сказав: «Здається, це той прохід, який вони назвали Головною вулицею», і Дінкі теж так думав. А Дані Ростова розповіла, що колись давно, в ті часи, коли Багряний Король ще тільки чинив те лихо, від якого потемнів Край Грому, група людей скористалася цим переходом, щоб утекти. Але після них залишилися уривки думок. Я спитала в неї, на що схоже це відчуття, і вона пояснила, що це як брудні патьоки у ванні, коли зливаєш воду. «Неприємно», – сказала вона. Фред позначив коридор, і після того ми повернулися в лазарет. Не хочу видатися самовпевненою і наврочити, але думаю, що тепер усе буде гаразд.

Так і виявилося. Принаймні певний час усе було гаразд. Пройшовши вісімдесят кроків від кучугури сміття, вони побачили арку. А за нею зі стелі, що йшла під кутом униз, звисали білі мерехтливі кулі світла. На стіні чотирма крейдяними рисками, що вже почали розпливатися, бо крізь кахлі просочувалася волога, було нашкрябано останнє послання, яке залишили їм звільнені Руйначі:

На цьому місці вони трохи відпочили й підживилися жменьками родзинок з вакуумної бляшанки. Навіть Юк – і той кілька штук згриз, хоча помітно було, що вони йому не смакували. Коли поїли, Роланд заховав бляшанку в шкіряну сумку і спитав:

– Готова йти далі?

– Так. І що швидше, то краще, поки я не з’їхала з… о Боже, Роланде, що то було?

Десь за їхніми спинами, напевно, у котромусь із проходів, що відгалужувалися від заваленого перехрестя, пролунав тихий глухий звук. Було в ньому якесь хлюпотіння, неначе велетенські гумові чоботи, налиті водою, зробили крок уперед.

– Не знаю, – сказав стрілець.

Сюзанна перелякано озирнулася через плече, але побачила лише тіні. Деякі з них рухалися, але то могла була оптична ілюзія, яку спричинило мерехтіння ламп.

Могла бути ілюзія.

– Знаєш, – сказала вона. – Думаю, непогано було б узяти ноги в руки і тікати звідси.

– Я теж так вважаю, – сказав він, стоячи на коліні і впираючись пальцями в підлогу, як бігун на старті. Коли Сюзанна вмостилася в ременях, він підвівся і рушив повз стрілку на стіні швидкою ходою, що межувала з повільним бігом.

Дев’ять

Таким майже-бігом вони пересувалися приблизно чверть години, аж поки не натрапили на кістяк у рештках зотлілої військової форми. На голові в нього досі був шмат скальпа, з якого звисав тонкий жмут чорного волосся. Щелепа шкірилася, наче гостинно запрошувала їх до підземного світу. На підлозі біля тазової кістки скелета лежав перстень, що зісковзнув із зогнилого пальця правої руки покійника. Сюзанна попросила Роланда роздивитися перстень ближче. Стрілець підняв і передав його їй. Розглядала вона недовго – рівно стільки, щоб перевірити свій здогад, – а потім викинула перстень. Він тихо теленькнув, і запала майже тиша, лише скрапувала зі стелі вода і не вгавав передзвін тодешу, вже слабший, проте невідчепний.

– Так я і думала, – сказала вона.

– І що ж ти думала? – поцікавився Роланд, рушаючи далі.

– Той небіжчик був Лосем. Мій тато мав такого самого клятого персня.

– Лосем? Я не розумію.

– Це студентське братство. Ка-тет для хлопчиків. Але що, в біса, тут міг робити Лось? Я б могла ще зрозуміти, якби то був Храмівник. – І вона трохи натягнуто розсміялася.

Лампи, що звисали зі стелі, було наповнено якимось світловим газом, який ритмічно, хоч і не зовсім рівно пульсував. Сюзанна розуміла, що в цьому має бути якась заковика, і після нетривалих роздумів збагнула, яка саме. Коли Роланд ішов швидко, ліхтарики пульсували частіше. Коли вповільнював ходу (не зупиняючись, просто заощаджуючи енергію), пульсування куль теж ставало повільнішим. Вона сумнівалася, що вони реагували на його чи її серцебиття, але частково були з ним пов’язані. (Якби вона знала термін «біоритм», то одразу б ухопилася за нього.) На п’ятдесят ярдів уперед Головна вулиця незмінно лишалася темною. Але з їхнім наближенням ліхтарики спалахували один за одним. Це видовище заворожувало. Сюзанна озирнулася (лише раз, бо не хотіла збивати Роланда з темпу) і переконалася, що на відстані п’ятдесяти ярдів позаду світильники вимикалися. Світло в них було набагато яскравішим, ніж у мерехтливих кулях на початку Головної вулиці, і це наштовхнуло Сюзанну на думку, що вони працювали на якійсь альтернативній енергії, джерело якої (як і практично все в цьому світі) вже ослабло. Раптом вона помітила, що одна з куль, до яких вони наближалися, лишається темною. А вже під нею побачила, що лампа не зовсім згасла: всередині кволо жевріла нитка розжарювання, сіпаючись у ритмі з їхніми тілами й розумами. Це нагадало Сюзанні неонові вивіски, в яких одна чи декілька літер згасли, і «Пабст» перетворювався на «Па ст», а «Смачні ковбаски» – на «Смачні овбаски». За сотню футів їм трапилася ще одна перегоріла лампа, потім ще одна, потім дві поряд.

– Якщо так і далі піде, то скоро ми опинимось у непроглядній темряві, – пробурчала вона.

– Я знаю, – відгукнувся Роланд. З голосу відчувалося, що йому вже трохи забило дух.

Повітря досі було вологе, але замість спеки в ньому вже витала прохолода. На стінах висіли плакати, здебільшого зогнилі настільки, що їх уже годі було прочитати. На сухому відрізку стіни вона побачила афішу, що зображала чоловіка на арені, який щойно програв бій із тигром. Чоловік кричав, бо великий кіт вирвав з його черева шмат кишок, а юрба на трибунах шаленіла. Внизу йшов рядок, перекладений шістьома різними мовами. «ВІДВІДАЙТЕ ЦИРК МАКСИМА! ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!»

– Господи, Роланде, – промовила Сюзанна. – Боже милий, що то були за люди?

Роланд не відповів, хоча знав відповідь: ті фолькен були божевільні.

Десять

Через кожні сто ярдів маленькі сходові марші (найдовший налічував усього десять сходинок згори донизу) заводили їх дедалі глибше у черево землі. Після того, як вони, за Сюзанниним приблизним підрахунком, пройшли чверть милі, їм трапилася зірвана з петель і розтрощена брама – схоже, по ній проїхалося щось на колесах. Тут теж лежали скелети, і було їх так багато, що Роланду довелося на них наступати, щоб пройти. Кістки не хрускотіли під ногами, але те вологе чвакання, з яким вони розпадалися, було навіть гірше за хрускіт. Від них смерділо якоюсь вологою гидотою. Більшу частину кахлів зі стін над покійниками було зірвано, а ті, які ще лишалися, були подірковані кулями. Отже, стрілянина. Сюзанна хотіла було щось про це сказати, але не встигла, бо плюскіт повторився. Цього разу їй здалося, що він пролунав трохи гучніше. І трохи ближче. Вона знову озирнулася, але нічого не побачила. Світильники, як і раніше, вимикалися по черзі на відстані п’ятдесяти ярдів.

– Роланде, не подумай, що я параноїк, але, по-моєму, за нами хтось іде.

– Я знаю.

– Хочеш, я вистрелю в темряву? Чи тарілку кину? Вона доволі лячно свистить у польоті.

– Ні.

– Чому ні?

– Можливо, поки що воно саме не знає, за ким іде. Але якщо ти вистрелиш… зрозуміє.

Реальний зміст його слів до Сюзанни дійшов не одразу: він не був упевнений, що істоту, яка їх переслідувала, можна спинити кулями чи Орізою. Або гірше: він якраз був певен, що не можна.

Вона щосили намагалася, щоб голос звучав спокійно, і, на її думку, їй це непогано вдалося.

– Як думаєш, це істота з того провалля?

– Можливо, – відповів Роланд. – Або якесь створіння прорвалося з пітьми тодешу. А тепер цить.

Стрілець рушив швидше, нарешті перейшовши на біг підтюпцем, а потім і на звичайний біг. Його здатність швидко рухатися (тепер, коли біль у стегні вже не турбував) вразила Сюзанну, але разом з тим вона чула, як важко він дихає, відчувала, як здіймається й опадає його спина – то були швидкі різкі вдихи та хрипкі видихи, більше схожі на роздратовані крики. Вона б усе віддала, аби тільки бігти зараз поряд з ним на своїх сильних ногах, які відібрав у неї Джек Морт.

Кулі під стелею пульсували швидше, і їхню пульсацію було легше роздивитися, бо ж тепер їх поменшало. На відрізках між світильниками спільна тінь Роланда і Сюзанни простягалася далеко вперед, а потім, у міру наближення до наступної лампи, помалу скорочувалася. Повітря вже було значно холодніше, керамічне покриття підлоги стало менш рівним, подекуди в ньому траплялися тріщини, й цілі шматки кераміки хтось повідкидав під стіни, залишивши пастки для необережних. Юк легко їх оминав, і поки що Роланду це теж вдавалося.

Щойно вона зібралася сказати стрільцеві, що переслідувача вже певний час не було чутно, як істота позаду зробила великий рвучкий вдих. Сюзанна відчула, як повітря довкола неї змінює напрямок руху, відчула, як її тугі кучері шалено стрибають, бо повітря всмоктувало назад. Пролунав гучний плюскіт, і Сюзанна так злякалася, що готова була закричати. Хай би що їх переслідувало, істота була велика.

Ні, не так.

Велетенська.

Одинадцять

Вони кинулися наступними короткими сходами вниз. За ними відрізок на п’ятдесят ярдів уперед освітлювали ще три кулі непевного світла, але далі панувала непроглядна темрява. Покоцані кахляні стіни коридору і нерівна підлога танули в такій глибокій чорноті, що вона здавалася дотикальною: великими паками абияк напханої повсті. Вони з розгону забіжать туди, подумала Сюзанна, і попервах їх ще нестиме вперед силою руху, але потім та матерія виштовхне їх назад, і отоді їх ухопить чудовисько. Вона встигне краєм ока його побачити, створіння настільки жахливе й чуже, що її розум не зможе його розпізнати (на щастя для неї самої). Потім почвара накинеться на них, і…

Не знижуючи темпу, Роланд забіг у темряву, і, ясна річ, їх не відкинуло назад. Спершу сяке-таке світло ще було – від тих ламп, що лишилися позаду, і тих, що мали осявати цей відрізок коридору (у декількох ще жевріли останні вогники). Його вистачило, щоб роздивитися черговий короткий марш сходів, горішній майданчик якого обабіч стерегли стародавні скелети, вбрані в кілька жалюгідних клаптів одягу. Роланд, не зупиняючись, помчав сходами (цього разу сходинок було дев’ять) униз. Юк біг поряд, прищуливши вуха, його густа шерсть хвилювала в повітряних потоках. Він, мало не пританцьовуючи, спустився сходами. А внизу на них чекала непроглядна пітьма.

– Юку, гавкай, щоб ми не налетіли один на одного! – наказав Роланд. – Гавкай!

Юк загавкав. Порахувавши до тридцяти, стрілець повторив команду, і Юк загавкав знову.

– Роланде, а що, як попереду знову будуть сходи?

– Будуть, – відповів він, і на рахунок дев’яносто вони натрапили на чергові сходи. Сюзанна відчула, як зашпортався і похилився вперед Роланд. М’язи на плечах у нього напружилися, коли він виставив для рівноваги руки вперед, але вони з Сюзанною не впали. Блискавичності його реакції вона могла лише подивуватися. Без найменшої затримки його чоботи загупали вниз сходинками. Скільки цього разу, дванадцять? Чотирнадцять? Не встигла вона як слід порахувати, як вони вже опинилися на рівній поверхні коридору. Отож тепер їй було відомо, що він здатен долати сходи навіть у темряві, навіть стрімголов біжучи. Та тільки раптом він втрапить ногою в яму? Зважаючи на жахливий стан підлоги, таке цілком могло статися. Або що, як вони налетять на загату зі скелетів? На рівній ділянці, в такому темпі, як він розвинув, це могло призвести в найкращому разі до жахливого падіння. А що, як купа кісток підстерігатиме їх на початку одного з маленьких сходових маршів? Вона спробувала відігнати уявну картину, як Роланда поглинає чорнота, як вода – пірнальника-інваліда, але це їй вдалося не одразу. Скільки своїх кісток вони собі переламають, коли приземляться внизу? «Чорт, рибко, назви довільне число, не прогадаєш», – сказав би Едді. Цей швидкісний забіг межував із божевіллям.

Та тільки вибору в них не було. Почвара вже мало не дихала їм у потилиці: Сюзанні здавалося, що вона чує не лише слиняве дихання, а й наждаковий звук, з яким щось чиркнуло об стіну. Час від часу брязкали об підлогу відірвані від стіни кахлі. З цими звуками годі було не намалювати собі уявну картину. Сюзанні став ввижатися гігантський чорний хробак, чиє желатинове тіло заповнювало собою коридор від стіни до стіни, інколи відриваючи керамічні квадрати й трощачи їх під собою. Він хутко посувався вперед, голодний, невпинно скорочуючи відстань між собою та ними.

І вже скорочував її набагато швидше. Сюзанна здогадувалася чому. Раніше вони бігли рухомим острівцем світла. Ким би не була та істота позаду, світла вона не любила. Сюзанна подумала, чи не скористатись ліхтариком, який Роланд долучив до їхніх ґунна, проте без батарейок користі з нього буде мало. За двадцять секунд після того, як вона чирконе перемикачем на його довгому корпусі, клята штука вирубається.

Хоча… секундочку.

Його корпус.

Довгий корпус!

Сюзанна сягнула рукою в шкіряну сумку, що теліпалася на плечі в Роланда, й намацала бляшанки з провіантом, але не вони були їй потрібні. Нарешті, впізнавши на дотик круглу канавку довкола кришки, вона знайшла те, що шукала. Часу розмірковувати над тим, чому ці обриси здаються такими близькими й рідними, не було. Детта мала свої таємниці, і, очевидячки, до їхнього числа належало і «Стерно». Сюзанна піднесла бляшанку до носа, щоб понюхати, й одразу ж стукнулася об неї переніссям, бо Роланд об щось перечепився: може, уламок підлоги, а може, й черговий скелет потрапив під ноги, – і був змушений щосили втримувати рівновагу. Цього разу він теж вийшов переможцем, але наступного разу їм може так не пощастити, і почвара, що повзла за ними, налетить на них до того, як він встигне зіп’ястися на ноги. Сюзанна відчула, що по обличчю тече тепла кров, і тварюка за їхніми спинами, мабуть, унюхала її, бо, голосно булькаючи, закричала. Сюзанні спав на думку велетенський алігатор на болоті у Флориді, що підводить лускату голову і виє на місяць. Уже так близько.

«Господи, дай мені часу, – благала вона. – Я не хочу помирати отак. Коли тебе застрелять, це одне, але коли їдять живцем у темряві…»

То вже геть інше.

– Швидше! – гаркнула вона на Роланда і вдарила його в боки стегнами – так вершник пришпорює втомленого коня.

І якимось чином Роланду це вдалося. Дихання виривалося в нього з грудей болісними стогонами. Так важко він не дихав навіть після того, як відтанцював комалу. Якщо так далі триватиме, серце розірветься в нього у грудях. Але…

– Швидше! Піддай жару! Трохи пізніше я покажу один фокус, але поки що зроби все, що зможеш, чорт забирай!

І в чорному підземеллі під замком Дискордія Роланд зробив те, про що вона просила.

Дванадцять

Вона опустила вільну руку в сумку і зімкнула пальці на корпусі ліхтарика. Витягла його і затисла під пахвою (знаючи, що, якщо впустить, їм точно кінець), потім смикнула за язичок на банці «Стерно». На Сюзаннине полегшення, вакуумна упаковка відкрилася, миттєво засичавши, але несподіванкою для неї це не стало: якби вакуумне ущільнення було порушено, то займиста желеподібна речовина в бляшанці вже давно випарувалась би і бляшанка важила б менше.

– Роланде! – закричала вона. – Роланде, потрібні сірники!

– Сорочка… кишеня! – видихнув він. – Витягни!

Тягнучись до кишені, вона впустила ліхтарика у прогалину між своїми стегнами і його спиною, але встигла вхопити його, поки не вислизнув на землю. Міцно затиснувши пальцями, вона занурила корпус ліхтарика в бляшанку «Стерно». Щоб узяти сірника, одночасно тримаючи бляшанку і вимащений у драглях ліхтарик, потрібна була третя рука, тому Сюзанна викинула бляшанку. В сумці лежало ще дві, але якщо її задум не спрацює, то шансу витягти бодай котрусь із них вона не матиме.

Потвора знову заревіла, і звук був такий, наче вона вже була просто за їхніми спинами. Сюзанна відчула її дихання – смердюче, як купа риби, що гниє на сонці.

Вона простягнула руку через Роландове плече й дістала з кишені одного сірника. Їй вистачить часу запалити хіба що один, але ніяк не два. Роланд і Едді вміли запалювати їх нігтем великого пальця, але Детта Волкер знала кращий фокус – вона не раз вдавалася до нього, щоб справити враження на своїх білошкірих жертв у дорожніх забігайлівках, де промишляла. Вона скривила гримасу в темряві, відкриваючи зуби, приклала головку сірника між передніми зубами вгорі. «Едді, якщо ти мене чуєш, допоможи, рідний, – допоможи не схибити».

Вона запалила сірника. Щось гаряче обпалило піднебіння, і на язиці з’явився присмак сірки. Вогник сірника на секунду засліпив її очі, що вже пристосувалися до темряви, але вона бачила достатньо, щоб прикласти його до корпуса ліхтарика, вкритого желеподібною речовиною. «Стерно» зайнялося миттєво, і корпус ліхтарика став смолоскипом. Полум’я було слабеньке, але принаймні воно було.

– Розвернися! – закричала вона.

Роланд зупинився негайно – без жодних питань та нарікань – і рвучко повернувся на підборах. На якусь мить їхнім очам відкрилася мокра голова з рожевими очима альбіноса. Під ними чорнів рот завбільшки з вентиляційний люк, у якому ворушилися мацаки. «Стерно» давало неяскраве світло, але в цій стигійській чорноті його було достатньо, щоб почвара сахнулася. І перш ніж вона щезла у пітьмі, Сюзанна побачила, як міцно заплющуються всі її очі, й подумала, які вони, либонь, чутливі, якщо навіть такий вогник, як цей, зміг…

Уздовж стін коридору лежали купи кісток. Передня частина ліхтарика в її руці вже почала нагріватися. Юк скажено гавкав у пітьму, пригнувши голову й широко розставивши лапи. Кожна шерстина в нього стояла сторч.

– Присядь, Роланде, присядь!

Він присів, і вона передала йому саморобного смолоскипа, який уже став гаснути: у жовтих язичках полум’я, що пробігали корпусом, прозирала синь. Потвора в темряві знову оглушливо заревіла, і Сюзанна роздивилася обриси тіла, що коливалося з боку в бік. Світло вичахало, істота підбиралася ближче.

«Якщо підлога тут мокра, нам, швидше за все, гаплик», – подумала Сюзанна, проте, нишпорячи у пошуках стегнової кістки, зрозуміла, що це не так. То міг бути обманний сигнал від її сповнених надії органів чуття (бо десь попереду зі стелі зривалися краплини води, Сюзанна чула їхнє крапотіння), але вона так не думала.

Вона сягнула в сумку по другу бляшанку «Стерно». Та тільки цього разу палець ніяк не міг намацати кільце кришки. Тварюка наближалася, Сюзанна вже бачила під безформною головою численні короткі ніжки. Отже, то був не хробак, а якась велетенська багатоніжка. Юк став перед нею і гавкав безперестану, вищиряючи всі зуби. Першим почвара вхопить Юка, якщо Сюзанна не…

І тут палець прослизнув у кільце, яке щільно прилягало до кришки бляшанки. Чпок-ссс – і кришка піднялася. Роланд розмахував ліхтариком, щоб хоч трохи піддати полум’я (це могло подіяти, якби вогню було чим живитися), і Сюзанна побачила їхні ледь упізнавані тіні, які шалено стрибали по занепалих кахляних стінах.

Кістка в бляшанку не влазила. Незграбно розкинувшись, наполовину вивільнившись із заплічного ранця, Сюзанна запхала в бляшанку руку, витягла жменю желе і намастила його на кістку. Якщо кістка була мокра, це могло лише на кілька секунд подовжити їхній жах. Проте якщо суха, тоді, може… може…

Тварюка підбиралася чимраз ближче. Серед мацаків, що росли з рота, видніли великі ікла. Ще мить – і вона кинеться на Юка, вхопить його блискавично, як гекон муху. Міцний сморід гнилої риби навіював нудоту. А що могло ховатися за цим створінням? Які ще мерзоти?

Думати про це часу не було.

Сюзанна торкнулася смолоскипом зі стегнової кістки до слабких язичків полум’я, що лизали корпус ліхтарика. Вогонь, що спалахнув, був сильніший, ніж вона очікувала, набагато сильніший, і тварюка знову закричала – не лише від подиву, а й від болю. Щось захлюпотіло, як грязюка, яку стискають у вініловому плащі, – істота кинулася назад.

– Давай ще кістки, – Деттиним голосом промовила Сюзанна, коли Роланд викинув ліхтарика. – Тіки щоб вони були сухі. – І розсміялася, задоволена власною дотепністю (бо ніхто більше не розсміявся), Деттиним брудним смішком.

Все ще важко дихаючи, Роланд заходився збирати кістки.

Тринадцять

Вони рушили далі коридором. Сюзанна їхала в Роланда на спині задом наперед: триматися в такому положенні було важко, але можливо. Якщо їм вдасться звідси вибратися, спина в неї ще день чи два болітиме, як проклята. «Але я насолоджуватимусь кожною секундою цього болю», – сказала вона собі.

Роланд передав їй футболку з «Днів міста Бриджтона», яку купила йому Айрін Тасенбаум. Нею вона обгорнула кістку знизу і виставила вперед, наскільки була змога втримувати в такому положенні рівновагу. Бігти Роланд не міг, бо так Сюзанна випала б з ременів, проте йшов доволі швидко, час від часу зупиняючись, щоб підібрати придатну кістку з руки чи ноги скелета. А невдовзі принцип зрозумів і Юк: почав зносити стрільцеві в пащі кістки. Попри вогонь, істота здаватися не збиралася – вона вперто повзла за ними. Час від часу Сюзанна бачила проблиски її слизької шкіри, а коли та сахалася від непевного вогню смолоскипа, вони чули те вологе тупання, наче гупав ногою велет у налитих багнюкою чоботях. Сюзанна запідозрила, що з таким звуком почвара била хвостом об підлогу. Це сповнило її душу безпричинним жахом, таким глибинним і сильним, що від нього можна було з’їхати з глузду.

«У нього є хвіст! – волав її розум. – Хвіст, яким воно робить такі звуки, наче там усередині вода чи желе, чи кров, наполовину загусла. Господи! Божечку! Боже!»

Сюзанна розуміла, що істоту стримує не лише світло. Вона боялася вогню. Напевно, тварюка валандалася десь позаду, поки вони знаходилися в тій частині коридору, де горіли кулі-світильники, і думала (якщо тільки вона була здатна мислити), що зачекає і схопить їх, коли опиняться в темряві. Якби вона знала, що в них є вогонь, то, напевно, заплющила б свої численні очиська і накинулася на них там, де кілька світильників не горіло і світло було тьмяне. Тепер же їй тимчасово не таланило, бо з кісток вийшли на диво хороші смолоскипи (Сюзанні навіть не спало на думку, що то відновлений Промінь їм допомагає). Питання було лише в тому, чи надовго їм вистачить «Стерно». Вона заощаджувала паливо, коли кістки займалися самі (окрім кількох вологих – ті довелося викинути, спершу підпаливши від їхніх майже вичахлих кінчиків наступні смолоскипи), але для цього їх треба було змащувати, а Сюзанна вже використала більше половини третьої й останньої бляшанки. Вона до глибини душі шкодувала про ту, яку довелося викинути, коли на них наступала потвора, але тієї миті їй більше нічого не лишалося. Їй також хотілося б, щоб Роланд просувався швидше, хоча навряд чи тепер це було можливо, навіть якби вона повернулася обличчям до його спини. Може, на короткий ривок його б і вистачило, але не більше. Вона відчувала, як тремтять під сорочкою його м’язи. Він був на межі.

Через п’ять хвилин, дістаючи в жмені консервованого палива, щоб змастити колінну чашечку над гомілковою кісткою, вона торкнулася пальцями дна бляшанки. У пітьмі за ними знову волого гупнуло. Їхній друг бив хвостом, наполягав її розум. Тварюка не відставала. Вичікувала, коли в них закінчиться пальне і все навкруги знову зануриться у темряву. Отоді вона нападе.

Тоді вона поїсть.

Чотирнадцять

Їм потрібен був шлях для відступу. Це вона зрозуміла, щойно пальці намацали дно бляшанки. За десять хвилин, зуживши три смолоскипи, Сюзанна підготувалася сказати стрільцю зупинитися, коли – якщо – будуть проходити через наступне велике звалище кісток. Вони могли розкласти велике багаття з ганчірок і кісток, а коли воно як слід розгориться, помчати геть, наче за ними женуться чорти. А коли – і якщо – почують, що тварюка перелізла через багаття і знову їх наздоганяє, Роланд зможе полегшити собі тягар і прискоритись, покинувши її. У цьому вона керувалася не самопожертвою, а банальною логікою – навіщо монструозній багатоніжці пожирати їх обох, якщо цього можна уникнути? І здаватися їй просто так Сюзанна не збиралася. Принаймні живою. У неї був Роландів револьвер, і вона ним скористається. П’ять куль у сей Багатоніжку, а якщо це її не зупинить, то остання куля для самої Сюзанни.

Та перш ніж вона встигла щось сказати, Роланд видушив із себе три слова, які зупинили її власний потік слів.

– Світло, – задихаючись, промовив він. – Там, попереду.

Вона повернула шию, але спочатку не побачила нічого – напевно, через сяйво смолоскипа, який тримала перед собою. Та потім помітила: слабке біле світіння.

– Знову світильники? – спитала вона. – Відрізок, на якому вони ще горять?

– Може. Навряд.

Минуло п’ять хвилин, і Сюзанна збагнула, що в світлі свого останнього смолоскипа бачить підлогу і стіни. Підлогу вкривав тонкий шар пилу й камінців, які могло лише нанести вітром. Сюзанна скинула руки над головою (в одній руці палала кістка, загорнута у футболку) і тріумфально закричала. Їхній переслідувач відповів криком. У цьому воланні злилися воєдино лють і розчарування, від якого Сюзанні полегшало на душі, хоч по шкірі й продер мороз.

– Бувай, золотко! – закричала вона. – Прощавай, недоноску банькатий!

Потворисько знову заволало й кинулося вперед. За одну мить Сюзаннин погляд вихопив його з темряви повністю: величезна кругла брила (яку язик не повернувся б назвати обличчям попри роззявлений рот), сегментоване тіло, слизьке від виділень з подряпин від шарпання об шорсткі стіни, чотири відростки, схожі на руки, по два з кожного боку. І кожен закінчувався клешнею, що клацала в повітрі. Сюзанна пронизливо закричала і тицьнула в нього смолоскипом. Тварюка з оглушливим вереском сахнулася.

– Хіба мама тебе не вчила, що тварин дражнити не можна? – запитав Роланд таким тоном, що вона не знала, сміється він з неї чи говорить серйозно.

За п’ять хвилин по тому вони вийшли з тунелю назовні.

Розділ II. НА БЕДЛЕНДС-АВЕНЮ[78]

Один

Вийшли через напівзруйновану арку біля квонсетського ангара, що за формою нагадував експериментальну станцію «Дуга-16». Дах цієї маленької будівлі вкривала іржа. Перед входом нерівним кільцем було розкидано купи кісток. Скелі навколо почорніли й подекуди були пощерблені. Один валун завбільшки з котедж, у якому мешкали Руйначі, розколовся навпіл, і всередині іскрилися вкраплення мінералів. Повітря було холодне, до Сюзанни й Роланда долинало тривожне виття вітру, але його стримували навколишні скелі. З німою вдячністю вони підвели обличчя до пронизливо-синього неба.

– Тут, мабуть, була якась битва? – запитала Сюзанна.

– Так, напевно. Велика, давно. – Судячи з голосу, Роланд геть видихався.

На землі перед напівпрочиненими дверима квонсетського ангара лежала лицевим боком униз якась табличка. Сюзанна наполягла, щоб стрілець спустив її на землю і вона могла її перевернути й прочитати. Роланд виконав прохання і сів, привалившись спиною до скелі й дивлячись на замок Дискордія, що був тепер позаду. Дві вежі здіймалися в синяву небес, одна була ще ціла, друга – зі зруйнованою верхівкою. Роланд зосередився на тому, щоб вирівняти дихання. Земля, на якій він сидів, була дуже холодна, і він уже розумів, що йти через Погані Землі їм буде непросто.

Тим часом Сюзанна підняла табличку. Тримаючи її в одній руці, стерла другою налиплий бруд століть. І від прочитаного в неї все похололо всередині:

ЦЕЙ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ ЗАКРИТО.

НАЗАВЖДИ

А внизу червоніло Око Короля, що вирячалося просто на неї.

Два

У головній залі квонсета не було нічого, крім розкиданого обладнання і декількох скелетів, що всі вже геть порозпадалися. Втім, у прилеглій коморі Сюзанна знайшла дещо приємне: полиці й полиці консервованих харчів (більше, ніж вони могли взяти з собою) та запаси «Стерно». (Вона подумала, що Роланд більше не глузуватиме з ідеї взяти з собою консервоване паливо, і не помилилася). Просто так, задля проформи, поткнула носа до задніх дверей комори, не очікуючи щось там знайти, крім хіба що кількох скелетів. І скелет справді був. Проте винагородою за цікавість виявився візок для собачої запряжки, у якому це скупчення кісток і спочивало: схожий на той, у якому вона сиділа в галереї на стіні замку, коли балакала з Мією. Тільки цей був менший і значно краще зберігся. Колеса на ньому були не дерев’яні, а металеві, вкриті тонкими оболонками якого синтетичного матеріалу. По боках стирчали ручки, і Сюзанна зрозуміла, що це насправді не собачий візок, а щось на зразок рикші.

Готуйся тягти мене на собі, білопикий.

Цілком типова для Детти думка, проте, несподівано для самої себе, Сюзанна розсміялася.

– Що такого смішного ти там знайшла? – гукнув Роланд.

– Побачиш, – вигукнула вона у відповідь, силкуючись не допустити Деттиних ноток принаймні в голос. Але це їй не дуже добре вдалося. – Скоро побачиш, авжеж.

Три

Ззаду до рикші кріпився моторчик, але Сюзанна з Роландом одразу помітили, що не запускали його вже цілу вічність. У коморі Роланд знайшов декілька інструментів, а серед них і розвідний ключ. Він застиг у розімкнутому положенні, проте кілька крапель мастила (з вельми знайомої Сюзанні червоно-чорної каністри «3 в 1») повернули його до життя. За допомогою ключа Роланд відкрутив мотор і поклав його на бік. Поки він працював, а Сюзанна, як сказав би тато Моз, активно роззиралася навколо, Юк сидів за сорок кроків від арки, через яку вони вийшли, – пильнував, чи не з’явиться істота, яка переслідувала їх у темряві.

– П’ятнадцять фунтів, не більше, – сказав Роланд, витираючи руки об джинси і дивлячись на мотор, що лежав на підлозі, – але я впевнений, що на той час, коли цей візок нам буде вже не потрібен, я буду радий, що цього баласту здихався.

– Коли підемо? – запитала вона.

– Коли завантажимо в цей «ридван» стільки консервів, скільки я зможу везти, – він важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима лежали темні кола, а від кутиків рота до лінії щелепи пролягли нові зморшки. Він був худий, як очеретина.

– Роланде, так не можна! Не так швидко! Ти виснажений!

Він махнув у бік Юка, котрий так терпляче сидів, і на темне провалля за сорок кроків від нього.

– Ти хочеш бути так близько до тієї печери, коли настане темрява?

– Ми можемо розкласти багаття…

– Там можуть водитися друзі, які вогню не бояться. У шахті те страхопудало не хотіло нами ділитися, бо не вважало за потрібне. Але воно може й передумати, а надто тепер, коли хоче помститися.

– Така істота не може мислити. Точно не може. – Повірити в це надворі, у денному світлі, було набагато легше. Проте Сюзанна знала, що, коли тіні стануть рости і згущуватися, вона може й змінити думку.

– Я думаю, ми такого ризику собі дозволити не можемо, – сказав Роланд.

Дуже неохоче, але Сюзанна з ним погодилася.

Чотири

На щастя для них, перший відрізок вузької стежини, що вела в Погані Землі, був здебільшого рівнинний, а коли трапився підйом, Роланд не став заперечувати, щоб Сюзанна злізла з Таксі Хо Фат[79] (як вона охрестила візок) і відважно повзла до верхівки схилу на руках і куксах ніг. Мало-помалу замок Дискордія віддалявся. От уже й скелі закрили від їхніх очей підірвану вежу, а Роланд усе йшов уперед. І лише коли з поля зору щезла друга вежа, показав на кам’яний навіс біля стежки.

– Тут станемо табором, – сказав він. – Якщо ти не заперечуєш.

Нічого проти Сюзанна не мала. Кісток, які вони принесли з собою, і ганчір’я з колишньої військової уніформи, вистачило, щоб розкласти багаття, але Сюзанна розуміла, що горітиме воно недовго. Шматки тканини спалахнуть, як газета, а кісток не буде ще до того, як стрілки Роландового моднячого годинника (якого він так благоговійно їй показував) зійдуться разом опівночі. А завтра ввечері, найпевніше, багаття не буде взагалі й холодні консерви вони їстимуть просто з бляшанок. Вона розуміла, що все могло бути набагато гірше: денна температура, за її відчуттями, трималася десь на позначці сорок п’ять градусів,[80] і харчі в них були, – але вона багато б віддала за светр, а ще більше – за пару теплих рейтузів.

– Може, дорогою нам трапиться ще щось для розпалу, – з надією промовила вона, коли багаття вже розгоралося (займаючись, кістки страшенно тхнули, тому Роланд з Сюзанною сіли так, щоб вітер віяв у спину). – Бур’ян… чагарники… ще кістки… може, навіть сухі дерева.

– Сумніваюся, – похитав головою стрілець. – Тільки не на цьому боці замку Багряного Короля. Тут навіть чортове зілля не росте, хоча в Серединному світі його – оберемками рви.

– Ти не можеш знати напевно. – Їй була нестерпна думка про дні й дні незмінної холоднечі, яку вони переживатимуть, зодягнені як для весняної прогулянки у Сентрал-парку.

– Я думаю, він замордував цю землю, коли зробив темним Край Грому, – задумливо промовив Роланд. – Навряд чи тут і до того буяла рослинність, а тепер ця земля безплідна і поготів. Але вважай, тобі пощастило. – Він простягнув руку й торкнувся прищика, що вискочив у неї на повній нижній губі. – Сто років тому він би почорнів, розповзся і зжер твою шкіру до кісток. Потрапив би в мозок і звів з розуму до ще того, як ти встигла б померти.

– Рак? Радіація?

Роланд знизав плечима, неначе хотів сказати, що це не має значення.

– Десь далеко від замку ми, може, й вийдемо на трав’янисту місцину, може, навіть, до лісу, але трава, швидше за все, лежатиме під снігом, бо пора року нам випала невдала. Я відчуваю це у повітрі, бачу, як швидко сутеніє.

Сюзанна хотіла комічно застогнати, проте вийшло не дуже переконливо: той стогін був сповнений страху і втоми, таких реальних, що вона злякалася сама. Аж Юк прищулив вуха й озирнувся на них.

– Роланде, чому б тобі не підбадьорити мене хоч трохи?

– Ти маєш знати правду, – відрубав він. – Ми можемо доволі довгий шлях пройти в таких умовах, Сюзанно, проте приємного буде мало. Харчів у візку вистачить на місяць або й більше, якщо розтягти… а ми розтягуватимемо. А коли прийдемо на живу землю, то, навіть якщо вона буде вкрита снігом, пошукаємо тварин. Я на це розраховую. Не тому, що ми зголодніємо за свіжим м’ясом… хоча це теж причина. Але перш за все нам потрібні шкури. Сподіваюсь, що відчайдушної потреби не буде, що до цього не дійде, але…

– Але боїшся, що буде.

– Так. Боюся, що буде. Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод… він не достатньо сильний, щоб убити, але завжди тебе супроводжує, крапля за краплею висмоктує з тебе сили, волю і жирові запаси. Боюся, на нас чекає дуже важке випробування. Сама побачиш.

Так і вийшло.

П’ять

Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод.

Удень було легше. Принаймні вони рухалися, розганяючи кров. Втім, навіть о денній порі вона стала боятися відкритих місцин, на які вони часом виходили, де багатомильними обширами розбитого каміння без жодних ознак рослинності гуляли вітри. Подекуди траплялися крутий пагорб чи столова гора, що стриміли до незмінно синього неба, як червоні пальці закопаних у землю кам’яних велетів. Коли вони з Роландом повільно брели під молочно-білими баранцями хмар, що пливли Шляхом Променя, вітер ставав ще пронизливіший. Сюзанна затуляла обличчя руками, потерпаючи ще й від того, що пальці не дерев’яніли цілком – натомість вони наполовину німіли, наполовину горіли, наче в них повтикали сотні голок. Очі наповнювалися водою, і сльози стікали по щоках. Та сліди від сліз не бралися кригою, бо морозу не було. Був лише холод, що поволі наповнював їхнє життя стражданням. За які жалюгідні крихти вона ладна була продати свою безсмертну душу в ті неприємні дні й жахливі ночі? Часом їй здавалося, що для купівлі цілком вистачило б і светра, іншим разом вона думала: «Ні, голубонько, ти надто себе поважаєш, навіть тепер. Ти хочеш провести вічність у пеклі – чи в пітьмі тодешу – заради одного-єдиного светра? Авжеж, ні».

Ну, може, й ні. Але якби диявол, що її спокушав, докинув ще й пару пухнастих навушників…

Справді-бо, щоб зігрітися, їм потрібна була отака дещиця. Сюзанна постійно про це думала. Їжа в них була, вода також, бо через кожні п’ятнадцять миль траплялися колонки, які досі працювали, випомповуючи холодну воду з присмаком мінералів з глибин Поганих Земель.

Погані Землі. Вона годинами, днями, а зрештою і тижнями обмірковувала цю назву. Що зробило ці землі поганими? Отруєна вода? Воду з глибинних джерел аж ніяк не можна було назвати приємною, проте й отруйною вона теж не була. Брак їжі? Харчі в них були – поки що. Згодом, якщо дорогою не зможуть поповнити запаси, могло стати сутужно. Але їй уже в печінках сиділа яловича тушкованка, не кажучи вже про родзинки на сніданок і родзинки на десерт. Проте то була їжа. Бензин для тіла. Що робило Погані Землі поганими, якщо в тебе були їжа і вода? Бачити, як небо на заході спершу золотавіє, потім стає рудувато-коричневим, бачити, як воно стає фіолетовим, а потім зоряно-чорним на сході. Закінчення кожного дня вона чекала з наростанням жаху: думка про чергову нескінченну ніч, про те, як вони втрьох тулитимуться одне до одного, а вітер завиватиме між скель і сердито сяятимуть у небі зорі, була нестерпна. Нескінченні обшири холодного чистилища, голки в руках і ногах, а ти думаєш: «Якби тільки мені светр і пару рукавичок, я б зігрілася. Це все, що мені потрібно, лише светр і пара рукавичок, бо насправді тут не так уже й холодно».

А наскільки холодно ставало після заходу сонця? Нижче тридцяти двох градусів за Фаренгейтом[81] температура ніколи не знижувалася – Сюзанна це знала, бо вода, яку вона ставила для Юка, ніколи не промерзала до денця. Між північчю і світанком було близько тридцяти градусів, а кілька ночей температура знижувалася до тридцяти, бо вранці Сюзанна помітила крихітні кристали льоду довкола краю каструльки, яка слугувала Юкові мискою.

Вона стала роздивлятися його шубку. Попервах переконувала себе, що це лише вправа для мозку, спосіб згаяти час – наскільки швидко відбувався обмін речовин у пухнастика і наскільки добре зігрівала його шубка (густа, розкішно густа, дивовижно густа)? Та мало-помалу розгледіла приховану причину своїх відчуттів: заздрість, що бурмотіла Деттиним голосом. Малому псиську нічо не болить після того, як сонце сяде, га? Атож, не болить. Як думаєш, вийде з тої шкури дві пари рукавичок?

Налякана й нещасна, вона відкидала ці думки, побіжно думаючи, де пролягає найнижча межа, до якої може опуститися людський дух у своєму найгіршому, розважливому, егоїстичному вияві, і не бажаючи цього знати.

День за днем, ніч за ніччю холод, наче скабка, проникав у них дедалі глибше. Вони спали, тісно притулившись одне до одного, з Юком посередині, потім поверталися на протилежний бік, щоб зігріти змерзлі від нічного холоду боки. Та хай би які зморені вони були, справжній сон, у якому організм відновлював сили, тривав недовго. Коли місяць почав рости й ночі посвітлішали, вони стали мандрувати вночі, а спати вдень. Це принесло хоч і незначне, проте полегшення.

Тварин вони не бачили жодних, лише великих чорних птахів, які або летіли на південний схід, або збиралися в зграї на столових горах. Коли вітер віяв у їхній бік, Роланд із Сюзанною чули їхню пронизливу балаканину.

– Як думаєш, ці створіння годяться на їжу? – якось запитала Сюзанна в стрільця. Місяць майже зник, тому вони знову мандрували вдень, щоб уникнути ймовірних небезпек (кілька разів стежку перерізали глибокі провалля, а одного разу вони натрапили на колодязь, що здавався бездонним).

– А ти як думаєш? – запитав Роланд.

– Мабуть, ні, але я не проти це перевірити. – Вона помовчала. – Як гадаєш, чим вони харчуються?

Роланд лише головою похитав. Їхній шлях саме пролягав через казковий скам’янілий сад гострих, мов голка, скель. А трохи віддалік сотня чи більше чорних, схожих на круків птахів розсілися колом на пласкій поверхні столової гори і на її краю та спостерігали за Роландом і Сюзанною, як суд присяжних, очима-намистинами.

– Може, нам варто зійти зі стежки? Побачимо, що за пташки.

– Якщо ми загубимо стежку, то можемо більше її не знайти, – заперечив Роланд.

– Дурниці! Юк легко…

– Сюзанно, я більше не хочу про це чути! – Такого різкого сердитого тону вона раніше від нього не чула. Ні, сердитим вона бачила Роланда багато разів. Але її стурбували дріб’язкові й бурчливі нотки, що прослизнули в його тоні. І трохи налякали.

Наступні півгодини вони йшли мовчки. Роланд штовхав Таксі Хо Фат, Сюзанна в ньому їхала. Потім вузька стежина (Бедлендс-авеню, як вона тепер називала її про себе) пішла вгору, і Сюзанна зістрибнула, порівнялася з ним і рушила далі поряд. Для таких випадків вона розірвала навпіл його футболку і обгорнула нею кисті рук. Тканина захищала шкіру від гострих камінців, але також трохи зігрівала.

Роланд зиркнув на неї і перевів погляд на стежку, що лежала попереду. Його нижня губа була трохи відкопилена, і Сюзанна подумала, що він навіть не здогадується, який свавільний у нього зараз вигляд – як у трирічної дитини, яку не взяли на пляж. Він цього не знав, а вона не збиралась йому розповідати. Можливо, згодом, коли вони озирнуться в минуле на цей кошмар і посміються з нього. Коли вже навіть не пригадуватимуть, чому така жахлива ніч, коли температура надворі – сорок один градус, а ти не можеш спати, лежиш і тремтиш на холодній землі, дивлячись, як на небі час від часу пролітає метеорит, і думаєш: «Лише светр, більше мені нічого не потрібно. Один нещасний светр – і я буду щаслива, як папужка під час годівлі». А ще думаєш, чи вистачить Юкової шкурки, щоб зробити їм обом по парі панталонів, і чи вбити його не означає зробити нещасній тваринці послугу – відколи Джейк пішов на галявину, він ходить мов у воду опущений.

– Сюзанно, – порушив мовчанку Роланд. – Я грубо з тобою розмовляв. Благаю твого прощення.

– Це не потрібно, – відмахнулася вона.

– Думаю, потрібно. Нам вистачає проблем і без того, щоб штучно їх створювати. Без того, щоб тримати одне на одного образу.

Вона мовчала. Дивилася на нього знизу вгору, а він звернув погляд на південний схід, де кружляли птахи.

– Ті граки, – мовив він.

Сюзанна мовчки чекала продовження.

– У дитинстві ми часом називали їх Чорними птахами Ґана. Я ж розповідав, як ми з другом Катбертом кришили хліб для птахів після того, як повісили кухаря?

– Так.

– Ті птахи були точнісінько як ці. Дехто називав їх замковими птахами. Але не королівськими, бо харчуються вони падлом. Ти питала, що вони тут їдять. Може, шукають трупи на подвір’ях і вулицях його замку, тепер, коли господаря нема.

– Ле Кас Рой Рюс, або Рой Руж, чи як там ви його називали.

– Еге ж. Стверджувати не беруся, та…

Роланд не договорив, але в цьому й не було потреби. Потому Сюзанна уважно стежила за птахами, і справді, вони летіли на південний схід і поверталися звідти. Птахи могли означати, що поступ у їхніх мандрах усе-таки намітився. Причина для радості була слабенька, проте достатня, щоб покращити їй настрій до кінця дня і аж до холоднющої ночі.

Шість

Наступного ранку, коли вони вкотре снідали холодною їжею у таборі вкотре без багаття (Роланд пообіцяв, що ввечері вони використають трохи «Стерно», щоб вечеря була бодай теплою), Сюзанна попросила глянути на годинника, подарованого корпорацією «Тет». Роланд доволі охоче передав їй свій подарунок. Вона довго вдивлялася в три сіґули, вигравіювані на кришці, особливо у Вежу з її спіраллю вікон. Потім відкрила кришку й зазирнула всередину. Не підводячи погляду на Роланда, попросила:

– Розкажи ще раз, що вони тобі сказали.

– Вони передали мені те, що почули від одного зі своїх хлопців «доброго розуму». Надзвичайно обдарованого, за їхніми словами, хоча як його звали, я не запам’ятав. Він сказав, що коли наближатимемось до Темної вежі, годинник може зупинитися чи стрілки стануть рухатися в протилежний бік.

– Важко уявити, щоб «Патек Філіп» показував час у зворотний бік. Якщо вірити йому, в Нью-Йорку зараз восьма шістнадцять ранку чи вечора. Тут у нас більше схоже на пів на сьому ранку, але навряд чи це має велике значення. А як ми дізнаємось, що цей годинничок поспішає чи відстає?

Роланд перестав збирати свої ґунна і замислився над питанням.

– Бачиш крихітну стрілочку внизу? Ту, яка біжить сама по собі?

– Секундну стрілку, так.

– Скажи, коли вона стане вертикально.

Сюзанна спостерігала, як секундна стрілка бігла у своєму циферблаті, а коли та показала на дванадцяту, сказала:

– Зараз.

Роланд сидів навпочіпки (тепер, коли біль у стегні більше не надокучав, ця поза давалася йому заввиграшки). Він заплющив очі й обійняв руками коліна. Кожен його видих виривався в повітря тонким пасмом туману. На це Сюзанна намагалася не дивитись, бо не могла позбутися відчуття, що ненависна холоднеча тепер настільки зміцніла, що могла являтися їм, хай навіть примарна, але видима.

– Роланде, що ти ро…

Він застережно виставив руку долонею вперед, і вона замовкла.

Секундна стрілка поспішала своїм циферблатом: от уже вона опустилася до шостої години, потім поступово підібралася до дванадцятої. А коли вже була там…

Роланд розплющив очі й сказав:

– Хвилина. Істинна хвилина, як я під Променем живу.

Сюзанна аж рота розкрила від подиву.

– Як, на Бога, ти це зробив?

Роланд похитав головою. Він сам не знав. Знав лише, що Корт навчив їх завжди тримати час у голові, бо годинники стали ненадійні, а з сонячного годинника хмарної днини (чи опівночі) користі не було жодної. Одного літа він ніч за ніччю відправляв їх у Дитячий ліс на захід від замку (там було дуже незатишно і страшно, особливо на самоті, хоча, звісно, жоден з хлопців нізащо б у цьому не зізнався), аж поки вони не зуміли вийти на подвір’я за Великою залою рівно о тій хвилині, яку загадав їм Корт. Дивно якось працював цей годинник-у-голові. Попервах не працював узагалі. Ніяк. І ще раз ніяк. Раз у раз опускалася мозоляста Кортова рука, щедро сипалися запотиличники, і Корт гарчав: «Шмаркач! Завтра ввечері повертайся в ліс! Бачу, тобі там подобається!» Та щойно годинник у голові почав цокати, то час показував завжди правильно. Потім Роланд його на тривалий час втратив, так само, як світ втратив свої сторони, але тепер годинник повернувся, і це стрільця дуже підбадьорило.

– Ти рахував секунди? – не вгавала Сюзанна. – Міссісіпі-раз, Міссісіпі-два, отак?

Він похитав головою.

– Я просто знаю. Знаю, коли хвилина чи година закінчується.

– Ясно! – пирхнула вона. – Ти вгадав!

– Якби я вгадував, то чи зміг би так точно сказати, що стрілка зробила один оберт?

– Тобі пощастило, – буркнула Детта і пильно подивилася на нього, майже заплющивши одне око. Цей вираз Роланд ненавидів. (Але ніколи про це не казав, бо так Детта стала б тільки більше його дражнити за кожної нагоди, коли показувалася.)

– Хочеш, спробуємо ще раз?

– Ні, – зітхнула Сюзанна. – Вірю на слово, що твій годинник не бреше. А це означає, що ми ще далеко від Вежі. Поки що.

– Мабуть, не досить близько, щоб це вплинуло на годинник, але ближче, ніж я будь-коли підходив, – тихо сказав Роланд. – Якщо порівнювати з минулим, то зараз ми мало не в її тіні. Повір мені, Сюзанно, я знаю…

– Але…

Над їхніми головами пролунало каркання: різке і на диво глухе водночас. «Кру-кру!» замість «кар-кар!» Підвівши погляд, Сюзанна побачила одного з тих великих птахів, що їх Роланд називав замковими граками. Він летів досить низько, так, що вони чули навіть важкі помахи його крил. З довгого кривого дзьоба звисало в’яле пасмо чогось жовтувато-зеленого. Сюзанні здалося, що то шматок мертвих водоростів. Чи то пак не зовсім мертвих.

Вона повернулася і схвильовано подивилася на Роланда.

Він кивнув.

– Чортове зілля. Мабуть, несе його, щоб вимостити подрузі гніздо. Але точно не пташенят годувати. Цією гидотою хіба що отруїти можна. Але чортове зілля завжди чіпляється за життя там, де вже нема інших рослин і починаються Загублені Землі, й завжди вигулькує першим там, де з цих земель виходиш. А ми нарешті з них виходимо. А тепер вислухай мене, Сюзанно, прошу тебе вислухати. А ще прошу запхати якомога далі цю набридливу сучку Детту. Тільки не кажи мені, що її зараз із нами нема, не марнуй на це мого часу, бо я чудово бачу, як вона танцює комалу в твоїх очах.

Сюзанна підняла брови від подиву, потім прибрала ображеного вигляду, неначе хотіла висловити незгоду. Та зрештою відвернулася, так нічого й не сказавши. А коли знову на нього подивилась, то вже не відчувала присутності тієї «набридливої сучки», як висловився про неї Роланд. Він, схоже, теж побачив, що вона зникла, бо повів далі.

– Я думаю, невдовзі у нас виникне відчуття, що ми виходимо з Поганих Земель, але ти краще не довіряй побаченому. Кілька будинків і брукована дорога ще не означатимуть, що далі на нас чекає безпека й цивілізація. А невдовзі ми прийдемо до його замку, Ле Кас Рой Рюс. Найпевніше, Багряного Короля там немає, проте він міг лишити для нас пастку. Я хочу, щоб ти придивлялась і прислухалась. Якщо доведеться з кимось розмовляти, я хочу, щоб ти довірила це мені.

– Що таке тобі відомо, чого не знаю я? – запитала вона. – Що ти приховуєш?

– Нічого, – сказав він (з рідкісною для нього щирістю). – Це просто передчуття, Сюзанно. Ми вже близько до мети, хай там що каже годинник. Близько до того, щоб стати на прямий шлях до Темної вежі. Але мій учитель, Ванней, любив повторювати, що є лише одне правило без винятків: перемозі завжди передує спокуса. І що більша перемога, то більша буде спокуса.

Здригнувшись, Сюзанна охопила себе руками.

– Усе, чого мені хочеться, – зігрітися. Якщо ніхто не запропонує великої купи дров і фланелевого комбінезона в обмін на відмову від Вежі, я думаю, зрада нам поки що не загрожує.

Роланд згадав одну з найсерйозніших максим Корта: Ніколи не вимовляй найгіршого вголос! – але промовчав, принаймні щодо цього. Він обережно сховав годинника і звівся на ноги, готовий рушати далі.

Але Сюзанна зволікала.

– Мені снився інший, – сказала вона. Потреби пояснювати, про кого їй ішлося, не було. – Три ночі поспіль. Він ішов по наших слідах. Як думаєш, він справді там?

– О, так, – кивнув Роланд. – І я думаю, в животі у нього порожньо.

– Їстоньки, Мордред так хоче їстоньки, – повторила Сюзанна слова, які чула уві сні.

І мимовільний дрож пробіг усім її тілом.

Сім

Їхня стежка поширшала, і після полудня того дня на її поверхні стали де-не-де траплятися перші миршаві шматки дорожнього покриття. Стежка дедалі ширшала, і незадовго до темряви вони підійшли до місця, де в неї вливалася інша стежка (що, поза сумнівом, колись давно була дорогою). На місці їхнього сходження стояв іржавий стовпчик, на якому, напевно, колись висів дороговказ, хоча тепер від нього не лишилося й сліду. Наступного дня вони побачили першу на цьому боці Федіка будівлю – перехняблену руїну з перекинутим покажчиком на залишках ґанку. На задньому подвір’ї видніла розвалена клуня. Зі стрільцевою допомогою Сюзанна перевернула дороговказ, і вони змогли розібрати два слова: «ПЛАТНА СТАЙНЯ». А під написом червоніло так добре їм знайоме око.

– Я думаю, шлях, яким ми йдемо, колись поєднував замок Дискордія і Ле Кас Рой Рюс. Ним їздили диліжанси, – сказав Роланд. – Тоді все збігається.

Далі будівлі й дороги стали траплятися чимраз частіше. То були околиці містечка чи села чи навіть великого міста, яке розрослося довкола замку Багряного Короля. Та, на відміну від Лада, воно майже не збереглося. Довкола решток деяких будівель росли купками кволі пагони чортового зілля, але більше нічого живого не було. І холод пригнічував гірше, ніж зазвичай. На четвертий вечір після того, як побачили граків, вони хотіли було стати на ночівлю у напівзруйнованій будівлі, але, зайшовши всередину, обоє почули шепіт в кутках, де лежали густі тіні. Роланд сказав (буденним тоном, від якого Сюзанну дрож пройняв), що то привиди-«хатники» і що зупинятися тут не варто.

– Нам вони шкоди не заподіють, але можуть скривдити малого, – Роланд погладив Юка, котрий несміливо (хоч це й було геть на нього не схоже) заліз йому на руки.

Сюзанні самій хотілося якомога швидше забратися з цього будинку. Тут панував холод, який видався їй гіршим за холод фізичний. Істоти, що шепотіли в тінях, могли бути старими, але Сюзанна думала, що вони досі голодні. Тож вони втрьох знову попритулялися одне до одного, щоб зігрітися, посеред Бедлендс-авеню, біля Таксі Хо Фат, й чекали світанку, коли температура мала підвищитися бодай на кілька градусів. Спроба розкласти багаття з дощок, знайдених на руїнах, не увінчалася успіхом. Вони лише змарнували дві жмені «Стерно». Желейна речовина слабенько погоріла на уламках стільця, який вони підклали на розпал, і згасла. Дерево просто не схотіло горіти.

– Чому? – Сюзанна дивилася, як розчиняються в повітрі останні струминки диму. – Чому?

– Ти здивована, Сюзанно з Нью-Йорка?

– Ні, але хотілося б знати чому. Дерево надто старе? Закам’яніло чи що?

– Воно не хоче горіти, бо ненавидить нас, – сказав Роланд так, ніби то була очевидна річ. – Це місце досі належить йому, хоч він тут більше не живе. Тут усе нас ненавидить. Але… слухай, Сюзанно. Раз уже ми вже вийшли на справжню дорогу, на якій більше брукованих шматків, ніж усіляких несподіванок, то, може, знову йтимемо вночі? Що скажеш?

– Авжеж, – кивнула вона. – Все краще, ніж лежати на дорозі й тремтіти, наче кошеня, яке щойно пірнуло в діжку з водою.

Так вони і вчинили – йшли цілу ту ніч до ранку, а потім ще три наступні ночі. Сюзанна все думала: «Я захворію, не може бути, щоб я так довго трималася і не звалилася з ніг». Але вона не занедужала. І Роланд теж. Був лише прищик ліворуч від її нижньої губи, який час від часу проривало і звідти витікала маленька цівка крові, а потім кров загусала і ранка трохи заростала. Єдиною їхньою хворобою була постійна холоднеча, що дедалі глибше вгризалася в їхнє єство. Місяць знову ріс, і якось уночі Сюзанна усвідомила, що невдовзі вже місяць, як вони йдуть на південний схід від Федіка.

Поволі на зміну порожньому селу прийшли казкові кам’яні сади гострих скель, що стирчали з-під землі, але Сюзанна прийняла близько до серця те, що сказав їй Роланд: вони все ще були в Поганих Землях. І хоч дорогою вони прочитали дороговказ, на якому було написано «КОРОЛІВСЬКИЙ ШЛЯХ» (звісно, з всюдисущим оком, без якого тут не обходилася жодна табличка), вона розуміла, що насправді це досі тягнеться Бедлендс-авеню.

Село було дуже дивне. Сюзанна навіть уявляти не хотіла, які химерні люди тут колись жили. Бічні вулиці були бруковані, хатини – вузькі, з крутими дахами, неширокими і неприродно високими дверима, неначе їх будували для довготелесих відображень у дзеркалах кімнати сміху. То були хати в стилі Лавкрафта,[82] в стилі Кларка Ештона Сміта,[83] хати прикордоння Вільяма Гоупа Годжсона,[84] усі скупчені під місяцем-серпиком Лі Брауна Койе,[85] перехняблені на схилах пагорбів, серед яких тепер пролягала їхня дорога. То тут, то там траплялася розвалена хата, і було в тих руїнах щось неприємно живе, неначе там лежали не стародавні дошки й бите скло, а шматки рваної гнилої плоті. Знову і знову Сюзанна помічала, що в тінях серед дощок мелькають обличчя мертвих, що неначе оберталися серед кучугур сміття і проводжали їх страхітливими очиськами зомбі. Вони навіювали думку про охоронця дверей у будинку на Датч-Гіл, і це змушувало її здригатися.

Четверта ніч на Королівському шляху привела їх до великого перехрестя, де їхня дорога криво повертала – радше на південь, ніж на схід, а отже, геть від Шляху Променя. Попереду, на відстані менш ніж однієї ночі пішки (чи на транспорті для декого, кому пощастило їхати на Таксі Хо Фат), темнів високий пагорб, у який врізався величезний чорний замок. У непевному світлі місяця Сюзанні здалося, що в ньому є щось східне. Угорі, неначе вдаючи з себе мінарети, височіли вежі. Між ними пролягали фантастичні містки, що перетиналися над подвір’ям замку. Від деяких містків лишилися самі руїни, проте більшість досі трималася. А ще Сюзанна чула якийсь тихий гуркіт. Не від машин. Вона спитала про нього Роланда.

– Вода, – коротко відповів він.

– Яка вода? Знаєш?

Він похитав головою.

– Але пити воду, яка тече поблизу того замку, я б не став, навіть якби помирав від спраги.

– Це місце погане, – пробурмотіла вона, маючи на увазі не лише замок, а й безіменне село з поруйнованими

(косо дивляться)

хатами, яке розкинулося довкола нього. – А ще, Роланде, ми тут не самі.

– Сюзанно, якщо ти відчуваєш, що в твою голову стукаються… стукаються чи вгризаються… привиди, накажи їм відчепитися.

– А це допоможе?

– Я не певен, – зізнався він. – Але чув, що такі істоти не можуть зайти, якщо їх не запросиш, і що вони домагаються дозволу хитрістю і підступами.

Вона читала «Дракулу» і чула розповідь панотця Каллагена про Джерусалемз-Лот, тому чудово розуміла, про що говорить Роланд.

Він делікатно взяв Сюзанну за плечі й повернув обличчям у протилежний від замку бік – який насправді міг бути зовсім не чорний, вирішила вона, просто потемнів від часу. У денному світлі буде видно. А поки що їхній шлях освітлював місяць у чверті, затягнутий брудною піною хмар.

Від місця їхнього привалу вело ще кілька доріг, кривих, як поламані пальці. Однак та, на яку звернув її увагу Роланд, була пряма, і Сюзанна збагнула, що то була єдина абсолютно рівна вулиця, яку вона бачила відтоді, як мертве село стало мовчки рости обабіч їхнього шляху. Покриття на ній було рівне, а не бруковане. Дорога вела на південний схід, уздовж Шляху Променя. А над нею пливли, як човники в процесії, позолочені місяцем хмари.

– Люба, ти бачиш темнувату розмиту пляму на обрії? – пробурмотів він.

– Так. Темнувату пляму і білувату смугу перед нею. Що то таке? Ти знаєш?

– Здогадуюся. Але не певен. Перепочиньмо тут. Скоро розвидниться, усе й побачимо. До того ж не хочу навіть наближатися до того замку вночі.

– Якщо Багряного Короля там більше немає, а Шлях Променя пролягає в цей бік… – Сюзанна показала жестом. – Нащо нам взагалі здався той старий чортів замок?

– По-перше, пересвідчитися, що він все-таки забрався звідти, – пояснив Роланд. – А ще це можливість заманити в пастку того, хто йде за нами. Я, звісно, сумніваюся, що це можливо… надто він хитрий… але все може бути. Бо він молодий, а молоді бувають необачними.

– Ти б зміг його вбити?

У світлі місяця вона побачила, як похмуро всміхнувся Роланд. Безжально.

– І нітрохи б не вагався, – сказав він.

Вісім

Уранці Сюзанна пробудилася від неспокійної дрімоти серед розкиданих запасів провіанту на візку і побачила, що Роланд стоїть на перехресті, і погляд його звернений на Шлях Променя. Вона дуже обережно спустилася з візка – не хотіла впасти, бо тіло заклякло від нерухомості. Власні кістки здавалися-їй холодними й крихкими, готовими будь-якої миті розбитися, як скло.

– Що ти бачиш? – спитав він. – Тепер, коли світло, що ти бачиш у тому боці?

Білуватою смугою був сніг, і це її не здивувало, зважаючи на те, що місцевість була гориста. Здивувало її (і сповнило серце радістю, на яку вона вже навіть не сподівалася) те, що за смугою снігу росли дерева. Зелені ялинки. Живі.

– Ох, Роланде, які вони гарні! – вигукнула вона. – Хоч і стоять, засипані снігом, але такі гарні! Правда ж?

– Так. – Він підняв її високо над землею і повернув обличчям у той бік, звідки вони прийшли. За огидним скупченням хат вона бачила частину Поганих Земель, що її вони перетнули, усі купи скелястих хребтів, однорідність яких зрідка порушували круті пагорби й столові гори. – Подумай, – сказав він. – Там, куди ти зараз дивишся, – Федік. За Федіком Край Грому. За Краєм Грому Кальї та ліс, що позначає кордон між Серединним і Прикінцевим світами. Далі за лісом лежить Лад, а ще далі – Річкове Перехрестя, Західне море і велика пустеля Мохейн. А десь там, за незліченні ліги звідси, загублені в часі, лежать рештки Внутрішнього світу. Баронії. Ґілеад. Місця, де навіть зараз живуть люди, які пам’ятають, що таке любов і світло.

– Так, – не розуміючи, куди він хилить, мовила вона.

– У той бік Багряний Король скерував потік своєї люті, – провадив Роланд. – Сам він, як розумієш, зібрався у протилежний бік, до Темної вежі. Однак він, хоч і божевільний, але не дурний: розумів, що не можна знищувати землі, які планував проминати сам, разом з бандою своїх посіпак. – Роланд притулив її до себе й поцілував у чоло, так ніжно, що на очі їй навернулися сльози. – Ми втрьох відвідаємо його замок і заманимо туди Мордреда, якщо фортуна буде на нашому, а не на його боці. Потім підемо далі, в живі землі. Там будуть дрова для багаття і дичина на свіжий харч, і шкури, щоб у них загорнутися. Зможеш потерпіти ще трохи, люба? Зможеш?

– Так, – сказала вона. – Дякую, Роланде.

Вона обійняла його й подивилась на червоний замок. У ранковому світлі, вже яскравішому, їй було видно, що камінь його стін, хоч і потемнів від часу, був колись кольору пролитої крові. Це навіяло їй спогад про бесіду з Мією на фортечній стіні замку Дискордія, спогад про багряне світло, яке невтомно пульсувало віддалік. Майже на тій відстані, яку вони з Роландом подолали.

«Прийди до мене зараз, Сюзанно, якщо збираєшся приходити взагалі, – сказала їй Мія. – Бо Король здатен заворожувати, навіть здаля».

Вона говорила про ту пульсацію червоного світла, але…

– Воно щезло! – вигукнула вона. – Червоне світло на замку… Кузня Короля – так вона його називала. Його нема! Ми жодного разу за весь цей час його не бачили!

– Ні. – Стрільцева усмішка потеплішала. – Я думаю, воно згасло тієї ж миті, коли ми припинили роботу Руйначів. Кузня Короля згасла, Сюзанно. Навіки, якщо боги являть милість. Це наше досягнення, хоч дорогою ціною воно нам обійшлося.

По обіді того дня вони прийшли до Ле Кас Рой Рюс, котрий виявився не зовсім порожнім.

Розділ III. ЗАМОК БАГРЯНОГО КОРОЛЯ

Один

За милю від замку, де гуркіт невидимої річки вже лунав дуже гучно, їм стали траплятися на очі святкові прикраси й плакати. Червоні, білі й сині гірлянди – у Сюзанни вони асоціювалися з парадами на День пам’яті загиблих і головними вулицями маленьких містечок у День незалежності. На фасадах тих вузьких потайливих будинків і перед крамницями, вже давно замкненими й спорожненими від підвалу до горища, такі прикраси виглядали, як рум’яна на щоках у трупа.

Обличчя на плакатах були їй добре знайомі. Річард Ніксон і Генрі Кебот Лодж[86] здіймали по два пальці в переможному жесті, а на губах у них застигли усмішки продавців машин («НІКСОН/ЛОДЖ, БО РОБОТУ НЕ СКІНЧЕНО» – було написано на цих плакатах). Джон Кеннеді та Ліндон Джонсон стояли обійнявшись і піднявши вільні руки. У них під ногами йшла смілива заява: «МИ СТОЇМО БІЛЯ НОВОГО КОРДОНУ».

– Не знаєш, хто виграв? – запитав у неї через плече Роланд. Сюзанна якраз їхала в Таксі Хо Фат, роздивляючись навколо (і мріючи про светр. Та що там светр, Господи: її влаштував би зараз навіть легкий кардиган).

– О так, – сказала вона. Їй навіть на думку не спало сумніватися, що ці плакати було розклеєно тут для неї. – Кеннеді.

– Він став вашим діном?

– Діном усіх Сполучених Штатів. А коли Кеннеді застрелили, роботу отримав Джонсон.

– Застрелили? Правду кажеш? – зацікавився Роланд.

– Еге ж. Стріляв зі сховку боягуз на прізвище Освальд.

– А ваші Сполучені Штати були найсильнішою в світі державою.

– Ну, коли ти висмикнув мене за комір у Серединний світ, нам не давала розслабитися Росія, але в принципі так.

– І народ твоєї країни сам обирає собі діна. Влада передається не спадково.

– Правильно, – сказала вона, трохи сторожко, підозрюючи, що Роланд зараз почне паплюжити демократичну систему. Чи висміювати її.

Але стрілець її здивував.

– Цитуючи Блейна Моно, звучить суперово.

– Зроби мені послугу, Роланде, – не цитуй його. Більше ніколи. Домовились?

– Як хочеш. – І без найменшої паузи, проте тихим голосом він додав: – Тримай мого револьвера напоготові, як ти не від того.

– Я не від того, – одразу ж і так само тихо погодилась вона. Вийшло «а е ід ого» – ворушити губами вона не хотіла. Бо відчувала, що з будинків, що громадилися по цей бік Королівського шляху, як крамнички й заїжджі двори в середньовічному селі (чи на знімальному майданчику кінофільму про середньовічне село) за ними стежать. Вона не знала, хто там: люди, роботи чи, може, камери спостереження, що досі працювали, – але це відчуття розпізнала одразу, ще навіть до того, як його підтвердив Роланд. І лише одного погляду на Юка, котрий повертав голову то в один бік, то в інший, як маятник старого годинника, їй вистачило, щоб зрозуміти: він теж відчуває.

– І хорошим він був діном, ваш Кеннеді? – звичайним голосом запитав Роланд. У тиші, що панувала навколо, він розлягався на далекі відстані. Сюзанна усвідомила одну доволі приємну річ: їй вперше за довгий час не було холодно, хоч до річки, що з гуркотом несла свої води, було вже близько й до холоду тепер додавалась і волога. Вона надто зосередилася на довколишньому, щоб звертати увагу на холоднечу. Принаймні поки що.

– Ну, так вважали не всі, й, безперечно, не псих, який його вбив. Але мені він подобався, – сказала вона. – Коли балотувався на президента, він обіцяв людям, що багато що змінить. Напевно, в це повірила менш ніж половина виборців, бо більшість політиків брешуть з тієї ж причини, з якої мавпа гойдається на хвості, – просто тому, що в них це добре виходить. Та щойно його обрали, він почав втілювати свої плани в життя, як і обіцяв. У країні, яка називається Куба, стався конфлікт, і Кеннеді повівся відважно, як… ну, скажімо так, тобі було б приємно воювати разом з ним. Коли дехто побачив, як серйозно він налаштований, ці мудаки найняли того психа, щоб він його застрелив.

– Оз-вальт.

Вона кивнула, навіть не виправивши його. Врешті-решт, виправляти було нічого. Оз-вальт. Оз. Усе сходилося, чи не так?

– А коли загинув Кеннеді, влада перейшла до Джонсона?

– Угу.

– А він яким себе показав?

– Коли я покинула той світ, ще було рано казати щось напевне, але він був радше з тих, хто грає за правилами. «Нікого не чіпай, і тебе не чіпатимуть». Розумієш?

– Так, справді, – сказав стрілець. – Сюзанно, здається, ми прийшли. – Роланд зупинив Таксі Хо Фат. Він стояв, стискаючи ручки візка, і дивився на Ле Кас Рой Рюс.

Два

Тут Королівський шлях закінчувався й починалося широке бруковане подвір’я, яке, напевно, колись охороняли люди Багряного Короля – не менш старанно, ніж «м’ясоїди» королеви Єлизавети несли варту в Букінгемському палаці. На бруківці темно-червоною фарбою було виведено око, що з роками лише на дещицю потьмяніло. На рівні землі можна було лише здогадуватися, що то за малюнок, проте з горішніх поверхів замку, на Сюзаннину думку, це око привертало до себе погляди всіх, хто дивився на північний захід.

«Мабуть, таке саме око, чорти б його взяли, намальоване тут з усіх сторін світу», – подумала вона.

Над зовнішнім подвір’ям висів розтягнутий між двох порожніх сторожових веж транспарант, на вигляд свіжий. На ньому трафаретом (також червоною, білою і синьою фарбами) було написано:

ЛАСКАВО ПРОСИМО, РОЛАНДЕ Й СЮЗАННО!

(І ЮК ТЕЖ!)

ВІДРИВАЙТЕСЯ У ВІЛЬНОМУ СВІТІ!

Замок за внутрішнім подвір’ям (і ріка, що виявилася замковим ровом) справді було зведено з темно-червоних кам’яних блоків, що з роками потемніли, майже почорніли. Вежі й вежечки у горішній частині замку розширювалися догори, наче заперечуючи закон земного тяжіння. Сам замок у цьому кричущому обрамленні був без жодних прикрас (за винятком того самого витрішкуватого ока, вирізьбленого на замковому камені арки над головним входом). Два повітряні містки обвалилися на подвір’я, засипавши його уламками каміння, але лишалося ще шість. Вони перетиналися на різних рівнях, нагадуючи Сюзанні перехрестя в тих місцях, де збігалося й розбігалося багато автострад. Що ж до будинків, то двері й вікна у них були на диво вузькі. З підвіконь і повітряних містків витріщалися на новоприбулих вгодовані чорні граки.

Сюзанна спустилася з рикші з Роландовим револьвером за поясом, готова будь-якої миті витягти його. Стала поряд зі стрільцем, і разом вони дивилися на головну браму зі свого боку рову. Відчинену. На інший берег річки вела дуга кам’яного мосту. Під ним через кам’яне горло завширшки сорок футів виливалася вода. Вона пахла чимось різким і неприємним, а там, де обтікала численні чорні ікла-скелі, піна була не біла, а жовта.

– Що робитимемо тепер? – запитала вона.

– Для початку послухаємо он тих хлопців, – Роланд кивнув на головний вхід до замку на дальньому боці брукованого подвір’я. Двері було прочинено, і через них саме виходили двоє чоловіків, звичайних собі чоловіків, а не довготелесих велетнів з кімнати сміху, якими Сюзанна уявляла тутешніх мешканців. Коли вони були вже на середині подвір’я, з дверей вискочив третій і побіг наздоганяти перших двох. Скидалося на те, що жоден з них не озброєний. А коли перші двоє наблизилися до мосту, Сюзанна зачудовано побачила, що вони близнюки. І той, що їх наздоганяв, мав однаковісінький з ними вигляд: білий, доволі високий, з довгим чорним волоссям. Отже, трійня: два плюс один на щастя. Вдягнені вони були в джинси й довгі куртки, на які Сюзанна одразу ж до глибини душі позаздрила. Двоє попереду тягли великі плетені кошики за обтягнені шкірою ручки.

– Їм би окуляри й бороди – виглядали б точнісінько як Стівен Кінг, яким він був тоді, коли ми з Едді зустрілися з ним вперше, – тихо сказав Роланд.

– Справді? Правду кажеш?

– Так. Пам’ятаєш, що я тобі казав?

– Мовчати, говоритимеш ти.

– А перемозі передує спокуса. Про це теж пам’ятай.

– Добре. Роланде, ти їх боїшся?

– Я думаю, тих трьох боятися не варто. Але будь готова стріляти.

– По-моєму, вони не озброєні. – Хоча, звісно, були ще ті плетені з верболозу кошики. У них могло лежати що завгодно.

– Все одно, будь готова.

– Розраховуй на це, – кивнула вона.

Три

Навіть крізь гуркіт ріки під мостом вони чули рівне «цок-цок» підборів трьох незнайомців. Двоє з кошиками пройшли півмосту й зупинилися на його найвищій точці. Тут вони позбулися своїх вантажів, поставивши їх рядком. Третій зупинився на замковому березі рову і стояв, добропристойно склавши руки перед собою. Сюзанна відчула пахощі смаженого м’яса, яке, поза сумнівом, лежало в одному з кошиків. І то була не «довга свинина». Смажена яловичина й курка змішувалися в один райський, як їй здалося, аромат. Її рот наповнився слиною.

– Хайл, Роланде з Гілеаду, – проголосив чорнявий чоловік, що стояв праворуч від них. – Хайл, Сюзанно з Нью-Йорка! Хайл, Юк з Серединного світу! Довгих днів і приємних ночей!

– Одний бридкий, а ті двоє ще гірші, – прокоментував його напарник.

– Не зважайте на нього, – сказав двійник Стівена Кінга, котрий був справа.

– «Не зважайте на нього», – перекривив інший, скривившись у такій навмисне потворній гримасі, що це було навіть кумедно.

– І вам того самого, тільки вдвічі більше, – відповів Роланд чемнішому з них двох. Виставив ногу і схилився у формальному поклоні. Сюзанна присіла в реверансі, як його робили в Кальї, піднявши уявні спідниці. Юк сидів біля Роландової лівої ноги й лише дивився на двох однакових чоловіків на мосту.

– Ми уффії, – сказав чоловік праворуч. – Знаєш, хто такі уффії, Роланде?

– Так, – кивнув він і повернув голову до Сюзанни, щоб пояснити. – Це давнє слово… стародавнє навіть. Він стверджує, що вони можуть змінювати свою форму. – І додав набагато тихіше – цього аж ніяк не могли почути на мості: – Сумніваюся, що це правда.

– Однак це правда, – доволі приязно озвався правий.

– Брехуни скрізь бачать собі подібних, – зауважив лівий і підкотив цинічне блакитне око. Лише одне. Сюзанна ще ніколи не бачила, щоб людина підкочувала лише одне око.

Той, що був позаду, не сказав нічого, просто стояв, спостерігаючи за ними зі складеними перед собою руками.

– Ми можемо перевтілитися у будь-що, – вів далі правий, – але наказ був прибрати подоби людини, яку ви впізнаєте і якій довірятимете.

– Сею Кінгу я довіряю не далі, ніж міг би жбурнути його найважчого дідуся, – зауважив Роланд. – Він ненадійний, як козел, що жує штани.

– Ми зробили все, що змогли, – сказав правий Стівен Кінг. – Ми могли б перетворитися на Едді Діна, проте подумали, що це б завдало великого болю леді.

– Ця «леді» виглядає так, наче трахнула б мотузку, якби змусила її стояти в неї між ніг, – процідив лівий Стівен Кінг і хтиво посміхнувся.

– Це вже зайве, – сказав позаду них Кінг, котрий стояв, схрестивши руки на грудях. Він говорив м’яким голосом судді змагання. Сюзанна майже очікувала, що зараз він покарає Лихослівного Кінга, на п’ять хвилин усуне його від гри. Проти цього вона б не заперечувала, бо слухати шпильки Лихослівного Кінга було боляче: вони нагадували їй про Едді.

Роланд проігнорував побічну сцену.

– Чи не могли б ви троє перевтілитися в різних людей? – запитав він у Доброслівного Кінга. Сюзанна почула, як стрілець ковтнув слину перед тим, як поставити це питання, і зрозуміла, що не лише вона бореться зі слиновиділенням від пахощів з кошиків. – Щоб, наприклад, один з вас був сеєм Кінгом, другий – сеєм Кеннеді, а третій – сеєм Ніксоном?

– Хороше питання, – сказав Доброслівний Кінг.

– Дурне питання, – заперечив Лихослівний Кінг. – Це справи не стосується. Безглуздя якесь. Хоча хіба серед героїв екшену були коли-небудь інтелектуали?

– Гамлет, принц данський, – тихо мовив Кінг-Суддя за їхніми спинами. – Але оскільки він єдиний, хто спадає на думку, то це може бути не більш ніж виняток, що підтверджує правило.

Лихослівний і Доброслівний обидва повернулися до нього. Коли ж зрозуміли, що в нього все, знову подивилися на Роланда і Сюзанну.

– Позаяк насправді ми одне ціле, – сказав Доброслівний, – і маємо в цьому плані доволі обмежені можливості, то відповідь «ні». Ми могли б усі разом стати Кеннеді чи всі разом стати Ніксоном, але…

– «Джем учора, джем завтра, але жодного джему сьогодні», – процитувала Сюзанна, гадки не маючи, чому ця фраза вигулькнула в неї в голові (а ще менше уявляючи, чому вимовила її вголос), але Кінг-Суддя вигукнув:

– Точно! – і кивнув їй, як учитель відмінниці.

– Кажи далі, заради твого батька, – сказав Лихослівний Кінг зліва. – Я не можу дивитися на цих зрадників Червоного Володаря, мене нудить від них.

– Дуже добре, – сказав його напарник. – Хоча називати їх зрадниками – це якось нечесно, принаймні якщо додати до рівняння волю ка. Оскільки імена, які ми собі дали, ви не зможете вимовити…

– Вони як у ворога Супермена, – вставив Лихослівний.

– …ви можете скористатися тими, якими називав нас Лос’. Той, кого ви звете Багряним Королем. Я, грубо кажучи, еґо, відгукуюся на ім’я Фімало. Цей хлопець біля мене – Ф’юмало. Він наше ід.

– А той, який стоїть позаду, мабуть, Файмало, – сказала Сюзанна. – Він що, у вас супереґо?

– Блискуче! – вигукнув Ф’юмало. – Ти, мабуть, навіть можеш сказати «Фройд», і прозвучить це не сороміцьки. – Він нахилився і хтиво посміхнувся їй, наче все про все знав. – Але чи знаєш ти, як це пишеться, коротконога нью-йоркська Галко?

– Не звертайте на нього уваги, – сказав Фімало. – Він завжди бачив у жінках загрозу.

– Ви ід, еґо й супереґо Стівена Кінга? – спитала Сюзанна.

– Яке хороше питання! – схвально озвався Фімало.

– Яке тупе питання! – несхвально відгукнувся Ф’юмало. – У твоїх батьків хоч якісь діти вижили, Галко?

– Тільки не починай змішувати мене з брудом, бо зараз прийде Детта Волкер і заткне тобі рота.

– Я не маю нічого спільного з сеєм Кінгом, – пояснив Кінг-Суддя, – окрім того, що привласнив ненадовго деякі його фізичні характеристики. Я так розумію, «недовго» – це весь час, який є у вашому розпорядженні. Особливої любові до вашої справи я не відчуваю і не збираюся пнутися зі шкури, щоб вам допомагати – принаймні пнутися далеко, – проте я розумію, що ви двоє доклали руку до відбуття Того. Позаяк він тримав мене в ув’язненні й ставився до мене трохи краще, ніж до придворного блазня… чи навіть своєї мавпочки… мені анітрохи не шкода, що він забрався. Я б вам допоміг, якби міг, хоч трохи, але ні, я не збираюся пнутися зі шкури, щоб допомагати. «Внесемо ясність», як сказав би ваш покійний друг Едді Дін.

Сюзанна намагалася зберігати спокійний вираз обличчя, але не змогла: скривилася від болю. Було боляче.

Як і раніше, Фімало і Ф’юмало дивилися на Файмало, коли той говорив. Тепер же вони знову повернулися обличчями до Роланда й Сюзанни.

– Найкраща політика – чесність, – з благочестивим виглядом сказав Фімало. – Сервантес.

– Брехунам добре живеться, – цинічно посміхаючись, додав Ф’юмало. – Невідомий.

– Були часи, коли Лос’ змушував нас розділятися на шестеро, – сказав Фімало. – Чи навіть на семеро. Просто для того, щоб зробити нам боляче. Та втекти звідси ми не могли, і ніхто в замку не міг, бо він провів довкруж стін зачароване коло.

– Ми вже думали, що перед відбуттям він уб’є нас усіх, – підхопив Ф’юмало. Від його викличного цинізму не лишилося й сліду. Його обличчя виражало задуму істоти, що згадує катастрофу, яка пройшла за кілька дюймів від неї, дивом не зачепивши.

Фімало: Але багатьох він таки вбив. Наказав відітнути голову своєму державному міністрові.

Ф’юмало: У якого була остання стадія сифілісу, тому він не тямив, що відбувається, як свиня на бійні, про що можна лише пошкодувати.

Фімало: Він вишикував робітників кухні й жінок-робітниць…

Ф’юмало: А всі вони були йому дуже віддані, дуже…

Фімало: І змусив їх прийняти в нього на очах отруту. Він міг би вбити їх уві сні, якби захотів…

Ф’юмало: Для цього вистачило б просто побажати їм смерті.

Фімало: Але натомість вирішив нагодувати їх отрутою. Щурячою отрутою. Вони проковтнули великі коричневі кавалки й померли в муках просто перед ним, а він сидів на своєму троні…

Ф’юмало: Зробленому з черепів, хай вам буде відомо…

Фімало: Сидів, спершись ліктем на коліно і підпираючи підборіддя кулаком, наче людина, що поринула в тривалі роздуми – наприклад, про квадратуру круга чи найбільше просте число, і дивився, як вони корчаться, і блюють, і б’ються в конвульсіях на підлозі Зали аудієнцій.

Ф’юмало (з радісними нотками, які здалися Сюзанні хтивими, а тому вкрай неприємними): Деякі, помираючи, благали води. Ця отрута викликає спрагу, еге ж! І ми думали, що ми наступні!

Після цього Фімало нарешті не витримав: у його словах промайнула тінь якщо не гніву, то обурення.

– Може, даси мені розповісти й покінчити з цим, щоб вони вже йшли далі чи повертали назад на свій розсуд?

– Вічно ти командуєш, – сказав Ф’юмало і, набурмосившись, ображено замовк. Над їхніми головами сварилися за місце замкові круки і дивилися вниз очима-намистинами. «Сподіваються порозкошувати трупами тих, хто не зможе звідси піти», – подумала Сюзанна.

– У нього було шість уцілілих магічних кристалів, – сказав Фімало. – Коли ви були в Кальї Брин Стерджис, він щось таке в них побачив, що остаточно довело його до сказу. Ми точно не знаємо, що то було, ми не бачили, але здогадуємося, що збожеволів він не лише через вашу перемогу в Кальї, а й подальшу, в Алгул Сьєнто. Якщо так, то це означало крах його планів зруйнувати Вежу здаля, знищивши Промені.

– Авжеж, причина в цьому, – тихо сказав Файмало, і знову обидва Стівени Кінги на мосту повернулися до нього. – Нічого іншого й бути не могло. На межі божевілля він опинився тому, що у нього в голові боролися два бажання: зруйнувати Вежу і дістатися туди раніше за тебе, Роланде, щоб видряпатися на верхівку. Знищити її… чи владарювати нею. Я не знаю, чи завдавав він собі клопоту замислитися, зрозуміти… він прагнув лише обскакати тебе в змаганні й вирвати перемогу в тебе з-під носа. Таким речам він приділяв дуже багато уваги.

– Жодних сумнівів, тобі приємно буде почути, що він шаленів і тижнями проклинав твоє ім’я перед тим, як потрощити свої улюблені іграшки, – додав Ф’юмало. – Як він потроху став боятися тебе, якщо він взагалі здатен боятися.

– Кому завгодно, тільки не йому, – заперечив Фімало, доволі печально, як здалося Сюзанні. – Йому це анітрохи не приємно чути. У його перемогах не більше шляхетності, ніж у поразках.

– Коли Багряний Король побачив, що падіння Алгула неминуче, він зрозумів, що робочі Промені відновляться, – повів далі Файмало. – Більше того! Згодом ті два вцілілих Промені відтворять решту Променів, сплетуть їх миля за милею, колесо за колесом. І якщо це станеться, то врешті-решт…

Роланд енергійно закивав. І в його очах Сюзанна побачила цілковито новий вираз: радісний подив. «Може, він усе-таки вміє перемагати», – подумала вона.

– Врешті-решт усе, що зрушилося, може повернутися на місця, – сказав стрілець. – Може, Серединний і Внутрішній світи. – Він помовчав. – А може, навіть Ґілеад. Світло Білості.

– Ніяких «може», – похитав головою Файмало. – Адже ка – це колесо, а якщо колесо не поламане, воно обертається завжди. Лише в тому випадку все, що було, не повернеться, якщо Багряний Король стане або Володарем Вежі, або його Величністю-Катом Усього Сущого.

– Божевілля, – зауважив Ф’юмало. – До того ж божевілля деструктивне. Але Великий Червоний завжди був схибнутим «я» Ґана. – Він бридко посміхнувся Сюзанні: – Це Фроооод, леді Галко.

– А розбивши кристали, – провадив Фімало, – і скаравши на смерть вірних слуг…

– Саме це ми хочемо до вас донести, – перебив Ф’юмало, – звісно, якщо ви не надто тупоголові, щоб зрозуміти.

– Зробивши всі ці справи, він наклав на себе руки, – сказав Файмало, і знову двоє інших повернулися до нього. Неначе просто не могли інакше.

– Він зробив це ложкою? – спитав Роланд. – Ми з друзями не раз чули в дитинстві таке пророцтво. Його було записано у поганих віршах.

– Так, справді, – підтвердив Файмало. – Я думав, він переріже собі цією ложкою горлянку, бо краї в неї були загострені, як у деяких тарілок, бо бачте, ка – це колесо, воно завжди робить оберт і повертається до початку. Але він її проковтнув. Проковтнув, ви можете собі уявити? Кров у нього з рота текла рікою. Рікою! Потім він сів на найвеличнішого сірого коня – він називає його Ніс, на честь краю сну і сновидінь, – і поїхав на південний схід у Білі Землі Емпатики, поклавши свої нечисленні ґунна на сідло перед собою. – Він осміхнувся. – Тут у замку величезні запаси харчів, але йому вони були не потрібні, як ви могли здогадатися. Лос’ більше не їсть.

– Хвилиночку, тайм-аут, – Сюзанна здійняла руки, склавши їх літерою Т (цей жест вона перейняла від Едді, хоч і не усвідомлювала цього). – Якщо він проковтнув загострену ложку й розітнув собі горло, та ще і вдавився…

– У леді Галки проясняється в голові! – зрадів Ф’юмало і здійняв руки до неба.

– …тоді як він міг хоч що-небудь робити після того?

– Лос’ не може померти, – сказав Фімало таким тоном, наче ця істина була зрозуміла навіть трирічній дитині. – Тому ви…

– Ви, дурники нещасні, – добродушно пробурчав його лихий напарник.

– Ви не можете вбити людину, яка вже мертва, – закінчив Файмало. – Раніше, Роланде, ти міг би прикінчити його зі своїх револьверів…

Роланд кивнув.

– Вони переходили від батька до сина, а їхні стволи відлиті з легендарного меча Артура Ельда, Екскалібура. Так, це теж частина пророцтва. І, авжеж, йому це було відомо.

– Але тепер вони не становлять для нього загрози. Він убезпечив себе від них. Коли повстав із мертвих.

– У нас є причини вважати, що його ув’язнено на балконі Вежі, – сказав Роланд. – Живий мрець чи ні, він ніколи не зміг би дістатися верхівки без певного сіґула Ельда. Якщо вже він знав пророцтво, то й про це мусив відати.

Файмало похмуро всміхнувся.

– Так. Але як Гораціо тримав міст в історії, яку розповіли в Сюзанниному світі, так і Лос’, Багряний Король, тепер тримає Вежу. Він знайшов спосіб проникнути всередину, але верхівки дістатися не зміг, це правда. Втім, поки він міцно тримає Вежу, ви теж не зможете.

– Схоже, у старого Багряного Короля не зовсім стріха поїхала, – зауважив Фімало.

– Та він скажений, як лисиця! – додав Ф’юмало, понуро стукаючи себе по скроні… і розреготався.

– Але якщо ви підете туди, – провадив Файмало, – то принесете йому сіґули Ельда, яких він потребує, щоб заволодіти тим, що зараз тримає його в полоні.

– Спершу йому доведеться забрати їх у мене, – сказав Роланд. – У нас. – Він говорив рівним тоном без драматичних ноток, наче про погоду.

– Це правда, – погодився Файмало, – але подумай, Роланде. Вбити його з них ти не зможеш, зате він може їх у тебе відібрати, бо розум у нього підступний, а можливості величезні. А якщо він ними заволодіє… ого! Уяви мертвого і божевільного Короля на верхівці Темної вежі з парою стародавніх револьверів! Він матиме змогу правити звідти, але з огляду на його ненормальність, вирішить зруйнувати Вежу. І це буде йому до снаги, жодні Промені не завадять.

Файмало похмуро вивчав їх зі свого місця на протилежному боці мосту.

– А тоді, – прорік він, – усе суще порине у темряву.

Чотири

Запала мовчанка, під час якої всі, хто зібрався в тому місці, обмірковували почуте. Потім її, мало не вибачаючись, порушив Фімало:

– Ціна, може, була б не така висока, якби йшлося лише про цей світ, який ми можемо назвати Наріжним світом Вежі, позаяк тут Темна вежа існує не у вигляді троянди, як у багатьох інших світах, чи прасобаки Ровера, як принаймні в одному зі світів…

– Собаки на ім’я Ровер?[87] – приголомшено перепитала Сюзанна. – Ви правду кажете?

– Леді, ну, у вас і уява – як у наполовину обгорілої головешки, – у голосі Ф’юмало звучало глибоке презирство.

Фімало не звернув уваги.

– У цьому світі Вежа є сама собою. У світі, де ти, Роланде, нещодавно побував, більшість видів розмножуються нормально і багато хто живе приємним життям. Там досі присутні енергія та надія. Чи ризикнув би ти знищити той і цей світи, а заразом і решту світів, у які сей Кінг проник завдяки своїй уяві й з яких черпав? Бо ви ж розумієте, створив їх не він. Крадькома зазирнути в пуп Ґану ще не означає стати самим Ґаном, хоча, здається, багато творчих людей так і вважають. Ти готовий на такий ризик?

– Ми лише запитуємо, а не намагаємось вас відмовити, – озвався Файмало. – Але правда невблаганна: тепер це лише твій пошук, стрільцю. Це все, більше нічого немає. Тебе ніщо не змушує йти далі. Коли ти проминеш замок і ступиш на Білі Землі, то ви з друзями опинитеся поза сферою впливу ка. Але тобі це не потрібно. Усі ті події, що ти пережив, було приведено в рух з однією метою: щоб ти врятував Промені й відтак забезпечив вічне існування Вежі, осі, на якій обертаються всі світи й усе життя. Ти це зробив. А тепер, якщо ви розвернетеся й підете, мертвий Король довіку сидітиме в своєму полоні, і все буде гаразд.

– А дулю тобі! – пирхнула Сюзанна, не поступаючись грубістю сеєві Ф’юмало.

– Байдуже, правду ти кажеш чи неправду, – сказав Роланд, – я піду далі. Бо я обіцяв.

– Та кому ти обіцяв? – вибухнув Файмало. Вперше відтоді, як зупинився на протилежному боці мосту, він розчепив складені на грудях руки й відкинув з лоба волосся. Жест був незначний, проте дуже красномовно свідчив про його розчарування. – У пророцтвах про цю обіцянку нічого не сказано, запевняю тебе!

– Так і має бути. Бо обіцянку цю я дав сам собі й збираюся її дотримати.

– Цей чоловік так само божевільний, як і Лос’ Червоний, – не без поваги відзначив Ф’юмало.

– Гаразд. – Файмало знову схрестив руки на грудях. – Я зробив усе, що міг. – Він кивнув своїм двом третинам, котрі уважно дивилися на нього, чекаючи вказівок.

Фімало і Ф’юмало опустилися кожен на одне коліно: Фімало на праве, Ф’юмало на ліве. Підняли кришки кошиків з верболозу і підняли кошики, щоб показати, що всередині. (Побіжно нагадавши Сюзанні, як моделі в телеіграх «Правильна ціна» і «Концентрація» демонстрували призи.)

В одному з кошиків лежала їжа: смажені курчата і свинина, кавалки яловичини, великі круглі рожеві шматки шинки. Сюзанна відчула, як від цього видовища її шлунок розтягується, неначе готується це все проковтнути, і лише з величезним зусиллям стримала чуттєвий стогін, що рвався з грудей. З переповненого рота витекло трохи слини, й вона крадькома стерла її рукою. Вони зрозуміють, що вона зробила, ради на то не було, але принаймні вона могла позбавити їх задоволення бачити, як голод блищить у неї на губах і підборідді. Юк загавкав, проте зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зійшов.

В другому кошику лежали великі плетені з товстої пряжі светри, зелений і червоний: різдвяних кольорів.

– А ще там є панталони, куртки, шорбутси на хутрі та рукавички, – пояснив Фімало. – Бо в Емпатиці о цій порі року страшенна холоднеча, а вам ще багато місяців іти.

– На околицях міста ми залишили для вас легкі алюмінієві санчата, – сказав Файмало. – Можете закинути їх на свій візочок, а потім, коли почнуться сніги, повезете на них даму й свої ґунна.

– Ви, певно, думаєте, чому ми все це робимо, адже ми не схвалюємо вашого походу? – спитав Фімало. – Просто ми вдячні вам за порятунок…

– Ми вже думали, що нам гаплик, – втрутився Ф’юмало. – «Квотербеку кранти», як сказав би Едді.

Ці слова також боляче різонули Сюзанну… та не настільки боляче, як вигляд усієї тієї їжі. Не настільки боляче, як уявляти, як приємно було б натягти через голову грубого светра і відпустити, щоб він вільно впав майже до колін.

– Я вирішив, що спробую відмовити вас, якщо зможу, – сказав Файмало, єдиний, хто, як зауважила Сюзанна, говорив про себе в першій особі однини. – А як не зможу, то споряджу вас усім необхідним.

– Ти не зможеш його вбити! – вибухнув Ф’юмало. – Невже ти цього не розумієш, дубоголова ти машино смерті? Усе, що ти можеш, – зіграти йому на руку своєю нетерплячістю.

– Цить, – м’яко сказав Файмало, і Ф’юмало відразу ж замовк. – Він своє рішення прийняв.

– А що ви робитимете? – запитав Роланд. – Коли ми підемо?

Усі троє, неначе дзеркальне відображення, синхронно знизали плечима. Але відповів Файмало – так зване суперего уффіїв.

– Чекатимемо тут. Побачимо, загине чи виживе матриця творіння. А тим часом спробуємо підновити Ле Кас, повернути йому хоч дещицю колишньої величі. Колись тут було дуже гарно. І все ще може стати, як раніше. А зараз нашу бесіду скінчено. Беріть свої подарунки, дякуємо вам і бажаємо всього найкращого.

– Бурчимо, але бажаємо, – і Ф’юмало всміхнувся. Усмішка вийшла сліпучою і несподіваною.

Сюзанна мало не рвонула вперед. Нею керував навіть не голод, не жадання свіжої їжі (свіжого м’яса), а пристрасне бажання мати светра і теплу білизну. Їхні запаси харчів помалу виснажувалися (і, безперечно, закінчаться ще до того, як вони проминуть землю, що її уффії називали Емпатикою), але бляшанки квасолі, тунця й тушкованки ще перекочувалися у Таксі Хо Фат і шлунки в них із Роландом поки що були повні. Холод – от що її вбивало (принаймні таке було відчуття). Холод пробирався всередину, до серця, потроху, болісно, дюйм за дюймом.

Зупинило її дві речі. По-перше, вона усвідомила, що лише один крок уперед зараз потрібен для того, щоб знищити крихітний залишок її сили волі. Вона готова вибігти на середину мосту, впасти навколішки перед тим глибоким кошиком і порпатися в ньому, як хижачки-домогосподарки на щорічному розпродажу. Та щойно вона зробить той крок, її вже не зупинити. І втрата сили волі буде не найгіршим. Вона також втратить повагу до себе, яку так важко все життя здобувала Одетта, незважаючи на підривну роботу саботажниці в своїй голові, про чиє існування і не підозрювала.

Втім, навіть не це її стримало. Стримав спогад про той день, коли вони побачили ворону з зеленою травою в дзьобі, ворону, що каркала «кру, кру!» замість «кар-кар!» Лише чортове зілля, так, та все одно зелене. Живе. Того дня Роланд наказав їй тримати язика на припоні, сказав… якже це прозвучало? Перемозі завжди передує спокуса. Вона й подумати не могла, що найбільшою спокусою всього її життя стане товстий рибальський светр, але…

Зненацька вона збагнула, що стрілець знав (якщо не з самого початку збагнув, то невдовзі після появи трьох Стівенів Кінгів): усе це – обман. Сюзанна не знала напевне, що в тих плетених кошиках, але дуже сильно сумнівалась, що там одяг і харчі.

Тож вона лишилася на місці.

– Ну? – терпляче промовив Файмало. – То ви візьмете мої подарунки? Якщо ви хочете їх мати, то мусите підійти, бо я не можу пройти далі, ніж до половини мосту. Одразу за тим місцем, де стоять Фімало і Ф’юмало, проходить зачарована лінія. Ви з жінкою можете через неї переступити. Ми – ні.

– Дякуємо за доброту, сей, – сказав Роланд, – але ми змушені відмовитися. Харчі в нас є, і одяг чекає там, попереду, хоч поки що бігає на копитах. Крім того, не так уже й холодно надворі.

– Атож, – погодилася Сюзанна, всміхаючись у три ідентичні (й однаково причмелені від подиву) обличчя. – Не так уже.

– Ми вже підемо, – Роланд знову вклонився над виставленою вперед ногою.

– Кажемо спасибі, кажемо, хай вам добре ведеться, – додала Сюзанна і знову торкнулася невидимих спідниць.

Вони з Роландом стали розвертатися. І саме цієї миті Фімало та Ф’юмало, не встаючи з колін, сягнули руками в кошики.

Команди від Роланда Сюзанна не потребувала: ні слова, ні викрику. Вона витягла з кобури револьвер і пристрелила того, хто був ліворуч від неї, – Ф’юмало, якраз коли він витягав з кошика сріблястого револьвера з довгим стволом. До нього було прив’язано щось на зразок шарфа. Блискавично, як завше, Роланд витяг свого револьвера і зробив один постріл. Над головами, налякано каркаючи, знялися в повітря круки, на мить затьмаривши своєю чорнотою блакитне небо. Фімало, також зі сріблястим револьвером у руці, повільно повалився вперед, на свій кошик із харчами. На обличчі в нього застигла гримаса подиву, а посеред лоба темніла дірка від кулі.

П’ять

Файмало залишався на своєму місці, на дальньому краї мосту. Руки він досі тримав на грудях, але на Стівена Кінга більше схожий не був. Тепер він мав довге жовте обличчя старого, який помирає повільно й тяжко. Розкішна чорна чуприна змінилася брудно-сивим жмутом волосся. Шкіра на черепі облазила від екземи. Щоки, підборіддя й лоб пузирилися прищами й відкритими виразками, деякі були підсохлі, деякі кривавили.

– Що ти таке? – запитав Роланд.

– Я людина, як і ти, – покірно відповів Файмало. – Рендо Задумливий – так мене звали в ті роки, коли я служив державним міністром у Багряного Короля. Втім, колись давно я був простим Остіном Корнвелом, з півночі штату Нью-Йорк. Не з Наріжного світу, на жаль, а з іншого. Я керував торговельним центром «Ніагара», а перед тим зробив успішну кар’єру в рекламі. Може, вам цікаво буде почути, як я розробляв рекламні кампанії для «нозз-а-ли» й «такуро-спірит».

Сюзанна не стала зважати на це дивне й несподіване резюме.

– То він усе-таки не зітнув голову своєму найвірнішому слузі, – промовила вона. – А що за чортівня з трьома Стівенами Кінгами?

– Просто навіювання, – відказав старий. – Ви мене вб’єте? Вперед. Все, про що я прошу, – зробіть усе швидко. Як бачите, я хворий.

– У тому, що ти нам розповідав, була хоч крихта правди? – запитала Сюзанна.

У водявих старечих очах промайнув подив.

– Усе щира правда. – Він ступив на міст, де лежали розкинувшись ще двоє стариганів – його колишніх помічників, у цьому Сюзанна не сумнівалася. – Усе, крім однієї брехні… і цього. – Він ударив по кошику ногою, і звідти вивалився його вміст.

Від жаху Сюзанна мимоволі скрикнула. Юк блискавкою скочив на ноги й зайняв перед нею оборонну позу – розставив коротенькі лапи й похилив голову.

– Все нормально, – заспокоїла вона шалапута, проте голос зрадницьки тремтів. – Я просто… не очікувала.

Плетений кошик, у якому, здавалося, лежали найрозмаїтіші смажені смаколики, насправді був повен людських кінцівок, що розкладалися – то таки була «довга свинина», і в жахливому стані (хоч жахливою була й сама її сутність). Плоть синьо-чорного кольору кишіла хробаками.

А в другому кошику лежав не одяг. З нього Файмало висипав блискучий клубок напівздохлих змій. Їхні очі-намистини потьмяніли, роздвоєні язики безсило висувалися й ховалися. Декілька змій уже перестали ворушитися.

– Якби ви притисли їх до своєї шкіри, вони б ожили, – у голосі Файмало бринів жаль.

– Невже ти справді сподівався, що так і станеться? – спитав Роланд.

– Не сподівався, – визнав старий. Стомлено зітхнувши, він сів на мості. Одна змія спробувала заповзти йому на коліна, і він її скинув неуважним і разом з тим нетерплячим жестом. – Але в мене був наказ, тож…

Сюзанна нажахано і заразом зацікавлено роздивлялася трупи інших двох. Фімало та Ф’юмало, що перетворилися на парочку звичайних собі старих, розкладалися надприродно швидко: пергаментна шкіра на очах облягала кістки, і з неї сочилися тонкі цівки гною. Ось уже очні яблука Фімало випнулися так, що стали схожі на два перископи, і на якусь мить труп набув такого вигляду, наче в нього шок. Довкола двох тіл звивалося декілька змій. Решта полізли в кошик з червивими кінцівками, шукаючи на дні купи тепліших місць. Під час розкладу виділялося тепло, Сюзанна подумала, що й сама не встояла б перед спокусою порозкошувати ним, поки була така змога. Тобто не встояла б, якби була змією.

– Ви вб’єте мене? – повторив питання Файмало.

– Ні, – відповів йому Роланд, – бо ти ще не виконав свого обов’язку. Невдовзі сюди прийде інший.

Файмало підвів погляд, і в його хворих старечих очах промайнула іскра цікавості.

– Твій син?

– Не лише мій, а й твого хазяїна. Ти перекажеш йому від мене кілька слів під час вашої бесіди?

– Якщо буду живий, то так.

– Скажи йому, що я старий і хитрий, а він молодий. Скажи йому, якщо він облишить нас, то ще трохи проживе, плекаючи свої мрії про помсту… хоча що я йому заподіяв, щоб заслужити помсту, я не знаю. А ще скажи: якщо він піде за нами, я вб’ю його, як збираюся вбити його Червоного Батька.

– Чи то ти слухаєш і не чуєш, чи то чуєш, але не віриш, – сказав Файмало. Тепер, коли його хитрощі викрили (нічого настільки гламурного, як уффій, там і близько не було, подумала Сюзанна; лише рекламник пенсійного віку з півночі штату Нью-Йорк), він здавався невимовно втомленим. – Не можна вбити істоту, яка вже вбила сама себе. І до Темної вежі ти зайти не зможеш, бо туди веде лише один вхід, і над ним вивищується балкон, де сидить ув’язнений Лос’. А зброї в нього предостатньо. Самі лише сничі розшукають вас і потнуть на шматки ще до того, як вийдете на середину трояндового поля.

– Це наша турбота, – відрубав Роланд, і Сюзанна подумала, що нечасто правдивіші слова зривалися з його вуст: особисто вона вже почала турбуватися. – Що ж до тебе: перекажеш моє послання Мордредові, коли побачиш його?

Файмало показав жестом, що згоден.

Роланд похитав головою.

– Не махай на мене рукою, старий, – словами кажи.

– Я передам твоє послання, – сказав Файмало і додав: – Якщо я його побачу і ми побесідуємо.

– Побачиш. Прощавайте, сер. – Роланд хотів було розвернутися, але Сюзанна взяла його за руку, і він повернувся.

– Поклянися, що всі твої слова були правдиві, – наказала вона бридкому старигану, що сидів на бруківці мосту під холодними поглядами ворон, які вже повернулися і розсідалися на своїх місцях. Вона гадки не мала, що хоче з’ясувати чи довести своїм питанням. Якщо зараз цей чоловік збреше, хіба вона це зрозуміє? Напевно, ні. Та все одно вона наполягала. – Поклянися ім’ям свого батька і його лицем.

Старий виставив праву руку долонею вперед, і Сюзанна побачила, що навіть на ній кривавили відкриті виразки.

– Клянуся іменем Ендрю Джона Корнвела, з Тіоґа-Спрінгс, штат Нью-Йорк. І його лицем також. Володар цього замку справді збожеволів і справді розбив чаклунські кристали, що потрапили колись йому до рук. Він справді примусив слуг прийняти отруту і справді дивився, як вони конали. – Він махнув рукою, якою давав клятву, на кошик відрізаних рук-ніг. – Як думаєте, де я їх набрав, леді Галко? В магазині «Органи – це ми»?[88]

Сюзанна не зрозуміла іронії й просто мовчала.

– Він справді подався до Темної вежі. Він як собака на сіні в тій старій оповідці – сам не гам і другому не дам. Я навіть не брехав вам про те, що було в кошиках. Просто показав їхній вміст, а решту вже додумали ви самі. – Цинічна радість, що проглядала в його усмішці, змусила Сюзанну замислитись над тим, чи не нагадати старому, що Роланд розкусив цей трюк. Але вона вирішила, що не варто.

– Лише в одному я вам відверто збрехав, – закінчив колишній Остін Корнвел. – Що він наказав зітнути мені голову.

– Сюзанно, ти задоволена? – спитав Роланд.

– Так. – Хоча насправді задоволення вона не відчувала. – Ходімо.

– Тоді залазь у Таксі Хо Фат, тільки не повертайся до нього спиною, бо він підступний.

– А то я не знаю, – сказала Сюзанна і вибралася на рикшу.

– Довгих днів і приємних ночей, – сидячи серед напівздохлих змій, побажав їм колишній сей Корнвел. – Хай береже вас Людина-Ісус, вас і ваших рідних. Зичу, щоб ви схаменулися, поки ще не пізно, і трималися якнайдалі від Темної вежі!

Шість

Вони повернулися до перехрестя, на якому звернули зі Шляху Променя до палацу Багряного Короля, і там Роланд зупинився на кілька хвилин перепочити. Легкий вітер ворушив патріотичні прапори на будинках. Сюзанна побачила, що вони всі вже старі й вицвілі. Фотографії Ніксона, Лоджа, Кеннеді й Джонсона спотворювали графіті, теж старезні. Увесь напускний шик – у тому його дефектному варіанті, на який здобувся Багряний Король, – розвіявся.

«Маски геть, маски геть, – втомлено подумала вона. – Свято було чудове, але воно скінчилося… і тепер над усім панує Червона Смерть».

Вона торкнулася прищика біля губи й подивилася на кінчик пальця, бо очікувала побачити кров чи гній (або і те, й те разом), але палець був чистий.

– І в що з почутого ти повірив? – спитала Сюзанна у стрільця.

– В принципі, в усе, – відповів Роланд.

– Отже, він там. На Вежі.

– Але не всередині. Він у полоні з зовнішнього боку. – Він усміхнувся. – Є велика різниця.

– Справді? І що ти з ним зробиш?

– Не знаю.

– Думаєш, якщо він заволодіє твоїми револьверами, то зможе потрапити всередину Вежі й піднятися нагору?

– Так, – відповів, не зволікаючи.

– І як ти плануєш цьому зарадити?

– Не дам йому заволодіти жодним з них, – сказав Роланд таким тоном, наче виголошував очевидну істину. Сюзанна подумала, що так воно і було. Вона весь час забувала, як, чорт забирай, буквально він усе сприймав. Усе без винятку.

– Ти ще хотів заманити Мордреда в замок, як у пастку.

– Так, – кивнув Роланд. – Але зважаючи на те, що ми там знайшли… і що нам розповіли… мені здається, краще рушати далі. Це простіше. Поглянь.

Він витяг годинника і клацнув кришкою. Обоє подивилися, як секундна стрілка самотньо біжить у своєму циферблаті. Та чи так само швидко, як і раніше? Цього Сюзанна не могла сказати напевне, але їй здавалося, що її біг уже вповільнився. Вона подивилась на Роланда, питально здійнявши брови.

– Майже весь час ця стрілка не бреше, – сказав стрілець. – Але тепер дещо змінилося. Я думаю, на кожному шостому-сьомому оберті вона губить щонайменше секунду. За цілий день набіжить десь три-шість хвилин.

– Це не дуже багато.

– Не дуже, – погодився Роланд, ховаючи годинника, – але це вже початок. Нехай Мордред робить, що хоче. Темна вежа лежить одразу за Білими Землями, і я маю намір до неї дійти.

Сюзанна розуміла його запал. Сподівалася тільки, що він не втратить пильність. Бо в такому разі молодість Мордреда Дескейна більше не матиме значення. Якщо Роланд припуститься помилки у невдалу мить, то він, вона і Юк можуть ніколи не побачити Темної вежі.

Потік її думок обірвався. Вона почула, як там, де вони щойно побували, залопотіли сотні крил. А крізь ці звуки пробився невиразний людський крик: він почався з виття і швидко переріс у пронизливий вереск. І хоч відстань притлумила той крик, жах і біль у ньому прозвучали аж занадто чітко. На щастя, невдовзі він стих.

– Державний міністр Багряного Короля ступив на галявину, – констатував Роланд.

Сюзанна озирнулася на замок. З її місця було видно чорнувато-червоні стіни й вежі, але більше нічого. А вона й рада була, що не бачить більше нічого.

«Мордред голодний», – подумала вона. Серце билося дуже швидко, і виникла думка, що ніколи в житті ще вона так не боялася – ні тоді, коли лежала поряд із Мією, коли та народжувала, ні в пітьмі під замком Дискордія.

Мордред голодний… але тепер він поїсть.

Сім

Старий, що почав життя Остіном Корнвелом, а скінчити мав як Рендо Задумливий, сидів скраю на мості ближче до замку. Круки чекали над ним: відчували, мабуть, що денні розваги ще не закінчилися. Задумливого зігрівала довга куртка, в яку він був одягнений, а ще бренді, якого хильнув перед тим, як іти зустрічати Роланда і його подругу Галку. Хоча… то була, мабуть, не зовсім правда. Мабуть, то Брас і Компсон (також відомі як Фімало і Ф’юмало) лише хильнули найкращого королівського бренді, а колишній державний міністр Лос’а видудлив до дна третину благородного напою, що лишався в пляшці.

Байдуже, яка була причина, але старий заснув, і наближення Мордреда Червоноп’ятого не розбудило його. Він сидів, звісивши підборіддя на груди, й слина стікала крізь випнуті губи, від чого старий був схожий на малюка, що задрімав на своєму високому стільчику. Птахів на парапетах і тротуарах помітно побільшало. Безперечно, з наближенням молодого принца вони вже готові були знятися на крило, проте він подивився на них угору і зробив жест: правою рукою з відкритою долонею махнув перед обличчям, потім стиснув її в кулак і рвучко опустив униз. Чекайте.

Мордред зупинився на міській частині мосту і обережно принюхався до запаху гнилого м’яса. Ці пахощі настільки його приваблювали, що він прийшов сюди, хоч і знав, що Роланд і Сюзанна пішли далі Шляхом Променя. Нехай собі зі своїм улюбленцем-шалапутом прямують далі, думав хлопчик. Зараз не час був скорочувати розрив. Може, пізніше. Пізніше його Білий Таточко втратить пильність, нехай навіть на одну мить, і тоді Мордред його схопить.

Він сподівався ним повечеряти, але на обід чи сніданок теж не відмовився б з’їсти.

Коли ми востаннє бачили цього хлопця, він був ще (голубочку милий мій, ягідки неси хутчій) немовлям. Істота ж, що стояла перед брамою замку Багряного Короля, вже була хлопчиком, який мав вигляд дев’ятирічного. Не гарненьким хлопчиком, не таким, якого б усі (крім його божевільної матері) назвали б симпатюнчиком. Та не його складна спадковість була в цьому винна. Причиною став банальний голод. Обличчя під сухою копицею чорного волосся було виснажене й занадто худе. Щоки під Мордредовими блакитними очима снайпера обвисли, втратили колір, набули фіолетового забарвлення. На шкірі квітнув розсип виразок і плям. Вони, як і прищик біля рота в Сюзанни, могли бути результатом його мандрівки отруєною землею, але до цього спричинилася й дієта, на якій вимушено сидів Мордред. Він міг би запастися консервами перед тим, як вирушати в тунель (Роланд із Сюзанною багато взяли, проте чимало й залишили), але не подумав про це. Він лише засвоював навички виживання (про що Роланд знав). Єдине, що взяв Мордред у квонсеті КПП, – напівзогнилий бушлат залізничника і пару стерпних чобіт. Щасливою знахідкою були ці чоботи, хоча дорогою майже розвалилися.

Якби Мордред був г’юмом (чи просто якимось звичайнішим перевертнем, якщо вже на те), він би не витримав, загинув у Поганих Землях, і байдуже, був у нього бушлат чи ні, були в нього чоботи чи не було. А так, зголоднівши, він підкликав до себе круків, і круки не мали вибору, крім як підкоритись. М’ясо у птахів було огидне, жуки, яких він викликав з-під висхлого (і досі трохи радіоактивного) каміння, викликали ще більшу відразу, але він усе одно змушував себе їсти. Якось він торкнувся свідомості горностая і звелів йому прийти. Істота була худюща, нещасна, сама на межі голодної смерті, але після птахів і жуків смакувала як найвишуканіший у світі біфштекс. Мордред перекинувся на павука і загріб її в свої сім лап, смоктав і жував, аж поки від горностая не лишилося нічого, крім відірваного клаптя хутра. Він би радо з’їв ще кілька дюжин таких горностаїв, але інших поблизу не було.

А тепер перед Мордредом опинився цілий кошик їдла. Трохи зіпсутого, щоправда, але яка різниця? Навіть хробаки стануть йому за поживу. Більш ніж достатню, щоб він зміг дійти до засніжених лісів на північному сході від замку, а там уже аж кишітиме дичиною.

Однак ще в нього був старий чоловік.

– Рендо, – промовив Мордред. – Рендо Задумливий.

Старий сіпнувся, щось пробурмотів і розплющив очі.

Якусь мить він дивився на худющого хлопчика, що стояв перед ним, геть нічого не розуміючи. Та потім його сльозаві очі сповнилися жаху.

– Мордред, син Лос’а, – силкуючись усміхнутися, промимрив він. – Хайл вам, майбутній королю! – Він поворухнув ногами, наче розшаркувався, та збагнув, що в сидячому положенні це зробити неможливо. Спробував зіп’ястися на ноги, але гепнувся назад на бруківку, чим розсмішив хлопця (розваг у Поганих Землях було кіт наплакав, тож Мордред не прогавив нагоди посміятися), потім знову спробував. І цього разу вже спромігся підвестися.

– Не бачу жодних трупів, крім тих двох, ще старіших од тебе і схожих на мертвих, – завважив Мордред, підкреслено роззираючись навколо. – І вже точно не бачу стрільців, ні з довгими, ні з прикороченими ногами.

– Правду кажете, і я дякую, авжеж, дякую, але я можу все пояснити, сей, це просто…

– Ой, ні, чекай! Постривай з поясненнями, хоча я не сумніваюся, що вони бездоганні! Дай-но я сам вгадаю! Невже змії покусали стрільця і його жінку, довгі гладкі змії, а тіла ти відніс он у той замок на зберігання?

– Мій володарю…

– Якщо так, – вів далі Мордред, – то в твоєму кошику має бути достобіса змій, бо багато їх, як я бачу, повилазили. І їдять мою вечерю. – Відрізані гнилі кінцівки в кошику в будь-якому разі мали стати для Мордреда вечерею (однією зі страв, так би мовити), однак хлопчик докірливо подивився на старого. – То як, прибрав ти тіла стрільців?

Вираз жаху зник з обличчя старого, а на зміну йому прийшла покірність долі. Мордреда це просто-таки розлютило. Він хотів побачити на обличчі старого сея Задумливого не страх і точно не смирення, а надію. Яку Мордред потім відбере граючись. Обриси його тіла задрижали. На мить старий побачив безформну чорноту, що за ними вгадувалася, і багато лап. Потім усе зникло, і хлопчик знову став хлопчиком. Ненадовго, принаймні.

«Нехай я помру без криків, – подумав колишній Остін Корнвел. – Хоч це мені подаруйте, боги, якщо ви є. Нехай я помру без криків у руках цього чудовиська».

– Ви знаєте, що тут сталося, юний сей. Це в моїх думках, а отже, й у ваших. Може, візьмете те місиво в кошику – зміюк теж, якщо вони вам до вподоби, – і дасте старому чоловікові дожити життя, бо йому вже так мало лишилось? На спомин про вашого батька. Я добре йому служив, навіть насамкінець. Я міг просто зачаїтися в замку і дозволити їм іти своїм шляхом. Але я цього не зробив. Я намагався.

– У тебе не було вибору, – відповів Мордред зі свого кінця мосту. Не знаючи, правда це чи ні. Не переймаючись цим. Мертва плоть лише втамовувала голод. А от живі плоть і кров, збагачені киснем від останнього подиху людини… о, то вже було щось інше. То була страва для гурмана! – Він мені щось переказував?

– Так, ви ж знаєте.

– Кажи.

– Чому б вам просто не прочитати це в моїх думках?

Повітря знову захвилювало від короткочасної зміни. Якусь мить навпроти старого стояв не зовсім хлопчик і не зовсім павук завбільшки з хлопчика. То було щось середнє. У роті у сея Задумливого пересохло, хоч на підборідді ще блищала слина, яка витекла під час дрімоти. Але хлопчикова форма Мордреда у порваному гнилому бушлаті знову ущільнилася.

– Бо мені буде приємно це почути з твого відвислого старечого гузнорота, – зізнався він Задумливому.

Старий облизнув губи.

– Гаразд. Хай буде по-вашому. Він сказав, що він хитрий, а ви молодий і у вас ані краплі підступності. Сказав, що коли ви не відступитеся і не залишитесь там, де вам місце, він відірве вам голову. Сказав, що хотів би показати її вашому Червоному Батькові, коли той стоятиме на своєму балконі, де його ув’язнено.

Задумливий трохи прикрасив Роландове послання (ми там були, знаємо), але Мордреду цього було більш ніж достатньо.

А от для Рендо Задумливого виявилось замало. Напевно, ще десять днів тому слова старого мали б бажаний ефект: хлопчик убив би його швидко. Але Мордред швидко дорослішав, тож тепер притлумив у собі перший імпульс: метнутися через міст на подвір’я замку, змінюючись на ходу, й ударом однієї колючої лапи відірвати Рендо Задумливому голову від тіла.

Натомість він подивився вгору на круків (тепер їх були сотні), а ті поглянули на нього у відповідь, уважно, як учні на вчителя. Хлопчик помахав руками, наче крилами, і показав на старого. І повітря знову завирувало від лопотіння крил. Королівський міністр розвернувся, щоб пуститися навтьоки, та не встиг і кроку зробити, як на нього чорнильною хмарою налетіли круки. Він здійняв руки, щоб затулити обличчя, а вони сідали йому на голову й плечі, обліпляли його, як опудало. Інстинктивний жест не допоміг: на підняті руки насідало ще більше ворон, поки їхня спільна вага не потягла руки вниз. Дзьоби впиналися в обличчя старого, вибиваючи крихітні криваві татуювання.

– Ні! – заволав Мордред. – Шкіру залиште мені… а очі можете виїдати.

Отоді, коли голодні круки виклювали живому Рендо Задумливому очні яблука, колишній державний міністр і випустив з грудей той протяглий вереск, що його Роланд із Сюзанною чули, коли наближалися до околиць містечка під замком. Ті птахи, що вже не мали де примоститися, нависали над старим грозовою хмарою. Вони розвернули його на підборах, що вже трохи здіймалися над землею, і понесли до перевертня, котрий уже пройшов до середини мосту і присів навпочіпки. Чоботи й гнилий бушлат залишилися наразі позаду, на міському боці мосту. Те, що чекало на сея Задумливого, стояло на задніх лапах і махало передніми у повітрі. На волохатому череві чітко вирізнялася червона пляма. То вже був Дан-Тете, Маленький Червоний Король.

Чоловік без очей під власні крики плив у повітрі назустріч своїй долі. Він виставив уперед руки і розмахував ними, захищаючись, і передня лапа павука вхопила одну з них, підтягла собі до щетинистого рота і відкусила з хрускотом, як льодяника-ціпок.

Смакота!

Вісім

Того вечора, за останньою на диво вузькою і напрочуд неприємною хатиною містечка Роланд зупинився перед обійстям, що скидалося на малу ферму. Він став перед руїнами садиби і принюхався.

– Що, Роланде? Що?

– Сюзанно, ти відчуваєш запах дерева того будинку?

Вона понюхала повітря.

– Взагалі-то так. А що?

Він повернувся до неї і всміхнувся.

– Якщо ми чуємо його запах, це означає, що його можна палити.

Так і виявилось. Попри всі Роландові похідні хитрощі й півбанки «Стерно», розгорялося багаття неохоче, але врешті-решт зайнялося. Сюзанна вмостилася якомога ближче до вогню і час від часу підставляла до багаття то один бік, то інший, щоб нагрітися рівномірно, і насолоджувалась краплинами поту, що стікали по обличчю, грудях, а потім і по спині. Вона вже встигла призабути, як приємно бути в теплі, і все підгодовувала полум’я дровами, аж поки багаття не розрослося до величезного. Тваринам, що мешкали далі на відкритих просторах, через які пролягав Шлях Променя, котрий уже зцілювався, те багаття, напевно, здалося кометою, що впала на Землю і досі палала. Біля Сюзанни сидів, прищуливши вуха, Юк і, наче зачарований, дивився на вогонь. Сюзанна все чекала, коли ж Роланд запротестує, коли скаже їй, щоб, заради свого батька, перестала розпалювати кляте багаття і дала йому просто горіти. Але Роланд мовчав. Він сидів, розклавши перед собою розібрані револьвери, і змащував деталі. Коли полум’я стало надто гарячим, він просто перемістився на кілька футів назад. Його худа тремка тінь танцювала в світлі багаття комалу.

– Ти витримаєш ще одну-дві холодні ночі?

Сюзанна кивнула.

– Якщо доведеться, то де я дінуся?

– Коли наближатимемось до засніжених земель, буде справді холодно. Пообіцяти, що лише одну ніч доведеться ночувати без багаття, я не можу, та думаю, що таких ночей буде не більше, ніж дві.

– Ти думаєш, що без багаття легше буде вполювати дичину? Правильно?

Роланд кивнув і заходився збирати револьвери.

– А вже післязавтра дичина з’явиться?

– Так.

– Звідки ти знаєш?

Він замислився над питанням.

– Точно сказати не можу… але знаю.

– Ти відчуваєш запах?

– Ні.

– Знаходиш їх доторком?

– Теж ні.

Сюзанна здалася.

– Роланде, а якщо Мордред сьогодні вночі нашле на нас птахів?

Усміхнувшись, він показав на багаття. Під полум’ям спалахував і пригасав, наче драконове дихання, розсип червоногарячих жарин.

– Так близько до твого багаття вони не підлетять.

– А завтра?

– Завтра ми вже будемо далеко від Ле Кас Рой Рюс. Навіть Мордред не зможе намовити їх летіти на таку відстань.

– А хоч це ти звідки знаєш?

Він знову похитав головою, хоча про відповідь здогадувався. Його знання надходило з Вежі. Він відчував, як у голові народжується її пульсація, подібно до того, як зелений паросток прокльовується з сухого зерна. Але говорити про це було ще зарано.

– Лягай, Сюзанно. Поспи. Я побуду на чатах до півночі, потім тебе розбуджу.

– То тепер ми по черзі стоятимемо на варті, – сказала вона.

Він кивнув.

– Він спостерігає за нами?

Роланд упевнений не був, але думав, що Мордред спостерігав. У своїй уяві він бачив худенького хлопчака (але перед ним випиналося черево, бо він добряче попоїв), голого, якщо не брати до уваги розлізлого на шмаття брудного пальта. Худенький хлопчик в одному з тих неприродно худих будинків, десь так на третьому поверсі, там, звідки відкривався хороший огляд. Він сидить на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, щоб зігрітись. Шрам у нього на боці, мабуть, болить від пронизливого холоду. Він дивиться на вогник їхнього багаття і заздрить. Заздрить ще й тому, що вони в товаристві одне одного. Його напівмати і Білий Батько сидять, повернувшись до нього спинами.

– Можливо, – сказав Роланд.

Сюзанна хотіла було лягати, але знову сіла. І торкнулася прищика біля губи.

– Роланде, це не прищ.

– Ні? – Він замовк, тільки дивився на неї.

– Одна моя подруга в коледжі теж таке мала, – сказала Сюзанна. – Воно кривавило, потім присихало, майже загоювалось, потім темнішало і кривавило трохи більше. Зрештою вона пішла до лікаря… до спеціаліста, ми називаємо їх дерматологами… а він сказав, що це ангіома. Кривава пухлина. Він зробив її укол новокаїну і вирізав цю штуку скальпелем. Сказав: добре, що вона вчасно прийшла, бо з кожним днем та пухлина проростала трохи глибше. А зрештою проросла б їй крізь піднебіння, може, аж у носові пазухи.

Роланд мовчки чекав. Фраза, яку вона вжила, відлунювала в нього у голові. Кривава пухлина. Він думав, що цими словами можна було б описати й самого Багряного Короля. А ще Мордреда.

– Новокаїну в нас голяк, красунчику, – озвалася Детта Волкер. – Це сто пудів. Але якшо прийдеться, то візьмеш ти ножа і виріжеш з мене цю херовину. Зробиш це швидше, ніж твій пухасик муху в повітрі злове. Ясно тобі? Доганяєш?

– Так, – сказав Роланд. – А тепер лягай. Відпочинь.

Сюзанна лягла. А за п’ять хвилин, коли вона вже, здавалося, спала, Детта Волкер розплющила очі й

(я за тобою стежу, білявий)

зиркнула на нього. Роланд їй кивнув, і вона знову стулила повіки. За хвилину-дві вони розклепилися знову. Тепер на нього глянула Сюзанна. Після цього її очі заплющились надовго.

Він пообіцяв розбудити її опівночі, але дав поспати на дві години довше, розуміючи, що в теплі багаття її тіло справді відпочивало – бодай одну ніч. О першій ночі за своїм чудовим новим годинником він нарешті відчув, що погляд їхнього переслідувача вже не спрямовано у їхній бік. Як і всі незліченні діти до нього, Мордред довго опирався сну, але о найтемнішій порі ночі його зморило. У своїй тимчасовій кімнаті небажана самотня дитина зараз спала, вкрившись рештками бушлата і підмостивши під щоку руки.

А чи його губки, вкриті кіркою засохлої крові сея Задумливого, надимаються і дрижать, неначе бачать уві сні пиптик, який відчували лише раз, молоко, якого так ніколи й не скуштували?

Роланд не знав. Та й не надто хотів знати. Він просто радів, що не спить глупої ночі, і підкидав час від часу шмат дерева в багаття, що вже потроху пригасало. Він подумав, що воно швидко згасне. Дерево було новіше, ніж те, з якого було збудовано будинки в містечку, та все одно старезне, майже закам’яніле.

Завтра вони побачать дерева. Перші з часів Кальї Брин Стерджис, якщо не брати до уваги ті, що росли під штучним сонцем Алгул Сьєнто, і ті, які він бачив у світі Стівена Кінга. Це буде добре. А тим часом пітьма чекала. За колом багаття, що вичахало, простогнав вітер, скуйовдив Роланду волосся і приніс з собою слабкий запах снігу. Стрілець закинув голову назад і дивився, як у чорноті небес над ним крутяться стрілки зоряного годинника.

Розділ IV. ШКУРИ

Один

Без багаття їм довелося провести не одну-дві ночі, а три. Остання була найдовша – найстражденніші дванадцять годин у Сюзанниному житті. «Невже ця ніч гірша за ту, коли помер Едді? – спитала вона себе певної миті. – Ти справді хочеш сказати, що це гірше, ніж лежати без сну в тій кімнаті гуртожитку, знаючи, що відтепер ти тільки так і лежатимеш? Гірше, ніж обмивати йому обличчя, руки й ноги? Обмивати їх для землі?»

Так. Це було гірше. Їй було дуже неприємно це усвідомлювати, і вона б нізащо не зізналася комусь іншому, але глибинний нескінченний холод тієї останньої ночі був набагато гірший. Її жахав кожен легкий подмух вітру з засніжених земель на сході й півдні. Усвідомлювати, як легко фізичний дискомфорт міг захопити владу, поширитись, як отруйний газ, аж поки не займе весь простір, загребе собі все поле для гри, було жахливо і водночас на диво впокорювало. Горе? Втрата? Які дрібниці порівняно з маршем холоду твоєю шкірою, що піднімався від пальців рук і ніг, заповзав у твій розтриклятий ніс і ворушився там. Повз до мозку, хай вам буде відомо. І до серця. У лещатах такої холоднечі горе і втрата були просто словами. Ні, навіть не так. Лише звуками. Навіть беззмістовною балаканиною, коли сидиш і тремтиш під зорями, чекаючи на ранок, а він усе не приходить і не приходить.

Погіршувало становище те, що довкола них було повно дерева для багать, бо вони вже дійшли до живої смуги, яку Роланд називав «підсніжжям». Тут низкою тяглися довгі порослі травою схили (хоч трава зараз була здебільшого мертва й укрита снігом) і неглибокі улоговини, де росли поодинокі дерева і текли струмки, тепер перепинені кригою. Раніше, вдень, Роланд показав на кілька отворів у кризі й сказав, що їх зробили олені. На кілька купок посліду теж вказав. У світлі дня ці знаки здавалися цікавими, навіть вселяли надію. Та в цій нескінченній прірві ночі, коли Сюзанна слухала постійний тихий цокіт власних зубів, вони не означали нічого. Едді нічого не означав. Джейк теж. Темна вежа нічого не означала, і велике багаття, що його вони розклали на околицях підзамкового містечка, теж. Вона пам’ятала, яке те багаття було на вигляд, проте відчуття тепла, що зігрівало шкіру, поки на ній не виступили масні краплини поту, пригадати не могла. Як людина, що на секунду-дві померла й на мить потрапила до осяйного загробного життя, вона могла лише сказати, що то було прекрасно.

Роланд сидів, оповивши її руками, час від часу сухо покашлюючи. Сюзанна подумала, що він міг застудитися. Але ця думка теж була безсила. Лише холод мав значення.

Одного разу, незадовго до того, як світанок нарешті став плямою розповзатися на сході, вона побачила помаранчеві вогники, що кружляли далеко попереду, за тим місцем, де починаєшся сніги. Вона запитала в Роланда, чи знає він, що воно таке. Насправді її це не цікавило, просто звук власного голосу переконував, що вона ще жива. Поки що принаймні.

– Я думаю, то гоби, – сказав він.

– Щ-що? – Жодного слова вона не могла вимовити, щоб не затнутись.

– Не знаю, як це пояснити. Та це й не потрібно. З часом ти їх сама побачиш. А зараз, якщо прислухаєшся, то почуєш щось ближче і цікавіше.

Спочатку вона чула лише зітхання вітру. Потім, коли вітер ущух, її вуха розрізнили сухий шелест трави, через яку щось пробиралося. Доповнював звукову картину тихий хрускіт, і Сюзанна збагнула, що то було: копита, які ступали по кірці криги, відкриваючи течію води для холодного світу над нею. Вона також зрозуміла, що за три-чотири дні, мабуть, вдягнеться в пальто зі шкури тварини, яка оце зараз прийшла на водопій, але це також не мало жодного значення. Час – беззмістовне поняття, коли сидиш у темряві без сну й безперервно мучишся від болю.

І вона думала, що раніше їй було холодно? Сміх, та й годі.

– А Мордред? – запитала вона. – Думаєш, він десь там?

– Так.

– І так само, як ми, відчуває холод?

– Цього я не знаю.

– Роланде, я вже недовго зможу це витримувати… правда, я просто не зможу.

– Тобі й не доведеться. Скоро світанок, і я сподіваюся, що завтра до сутінок у нас уже буде багаття. – Він покашляв у кулак і знову її обійняв. – Коли встанемо й підемо, тобі стане краще. А доти порадіймо, що ми разом.

Два

Мордред мерз так само, як і вони, промерзав до кісток, та поряд з ним не було нікого.

Він перебував досить близько і чув їх: не слова, а звуки їхніх голосів. Неспроможний стримати дрож, він запхнув до рота жмут сухої трави, злякавшись, що Роланд із його гострим слухом почує цокотіння його зубів. Бушлат залізничника вже не зігрівав: Мордред викинув його, коли той настільки розлізся, що вже не тримався на плечах. Рукава він забрав, коли йшов з містечка під замком, але вони теж розпалися на шмаття, починаючи від ліктів, і він роздратовано, з прокляттями, пожбурив його в низьку траву, що росла вздовж старої дороги. А чоботи він міг носити лише завдяки тому, що скрутив з довгої трави грубу мотузку і прив’язав нею рештки взуття до ніг.

Він подумував, чи не перекинутися на павука, знаючи, що тоді тіло не так потерпатиме від холоду, проте все його коротке життя затьмарювала примара голоду і він підозрював, що в глибині душі завжди його боятиметься, байдуже, скільки харчів матиме в своєму розпорядженні. Знали боги, їжі лишалося небагато: три відрізані руки, чотири ноги (дві з них частково з’їдені) і шматок торса з плетеного кошика – от і весь провіант. Якщо він перекинеться, павук пожере ці крихти ще до світання. Неподалік ходила дичина (Мордред незгірш за свого Білого Татка чув оленя), але він сумнівався, що зможе її заманити чи наздогнати.

Тож він сидів, і тремтів, і слухав звуки їхніх голосів, аж поки голоси не стихли. Може, вони заснули. Він і сам міг трохи подрімати. І єдине, що втримувало його від того, щоб начхати на все й піти геть, – ненависть до них. Бо вони були в товаристві одне одного, тоді як у нього не було нікого. Нікого-нікого.

«Мордред голодний, – тужливо подумав він. – Мордреду холодно. І в Мордреда нікого нема. Мордред сам-один».

Він притулив своє зап’ястя до рота, глибоко ввігнав зуби й став смоктати тепло, що витікало з руки. У крові відчувалися рештки життя Рендо Задумливого… але їх було так мало! І вони так швидко закінчувались! А коли закінчаться, не буде більше нічого, крім беззмістовного циклу переробки себе самого.

У темряві Мордред розплакався.

Три

За чотири години після світання, під білим небом, що обіцяло дощ або мокрий сніг (чи те й інше водночас), Сюзанна Дін лежала, тремтячи, за поваленим стовбуром і дивилася вниз у маленьку улоговину. «Ти почуєш Юка, – інструктував її стрілець. – І мене почуєш. Я зроблю, що зможу, але гнатиму їх поперед себе, а стріляти буде зручніше тобі. Постарайся, щоб кожна куля потрапила в ціль».

Погіршувало становище невідчепне відчуття, що Мордред зачаївся десь дуже близько і може спробувати напасти на неї з засідки, зі спини. Вона постійно озиралася, проте вони вибрали доволі відкриту місцину, і в траві за нею нікого не було, тільки раз пробіг підстрибом великий коричневий заєць, тягнучи по землі вуха.

Врешті з-за купи дерев зліва почувся пронизливий гавкіт Юка. А наступної миті загукав Роланд:

– Хайя! Хайя! Ану швидко біжіть! Біжіть, я кому сказав! І не зупиняйтесь! Не зупиняйтесь ні… – Слова обірвалися кашлем. Не подобався їй той кашель. Геть не подобався.

Крізь дерева вона побачила якийсь рух і покликала на поміч Детту Волкер (то був один з нечисленних випадків, відколи Роланд змусив її визнати, що в її голові криється інша особа).

Ти мені потрібна. Якщо хочеш, щоб тобі знову було тепло, то зроби так, щоб мої руки не тремтіли і я могла стріляти прямо.

І безперервне тремтіння тіла припинилося. А коли з-за дерев вискочило стадо оленів – і не маленьке, під проводом самця з розкішними рогами, – руки теж перестали труситись. У правій вона тримала Роландів револьвер з руків’ям, оздобленим сандаловим деревом.

З’явився Юк. Він вискочив з лісу за останнім оленем, що трохи відстав від стада. То була самиця-мутант, яка бігла (з дивною грацією) на чотирьох ногах різної висоти, а п’ята м’яко теліпалася під черевом, як цицька. Останнім вийшов Роланд. Він уже не біг, а радше йшов, похитуючись, уперед швидким кроком. Вона не звернула на нього уваги: прицілювалася у ватажка, поки здоровань біг у її полі обстрілу.

– Сюди, – шепнула вона. – Перебіжи правіше, миленький, ну ж бо, давай. Комала-кам-кам.

Причини робити це ватажок стада не мав жодної, проте це сталося: він повів своїх утікачів трохи в бік Сюзанни. А її саму сповнила та холодність, якої вона чекала. Все навколо набувало виразніших обрисів, зір загострювався, аж поки вона не побачила м’язи під шкурою ватажка, білі півкола білків його очей, коли він їх підкочував, давній шрам на передній нозі найближчої до нього самиці, який так і не заріс шерстю. Їй раптом схотілося, щоб з обох боків від неї лежали Едді та Джейк, відчували те, що відчувала вона, бачили те, що вона, та потім і це бажання зникло.

Я вбиваю не з револьвера: та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька.

– Я вбиваю серцем, – пробурмотіла вона й відкрила вогонь.

Перша куля втрапила оленю-ватажку в голову, і він упав на лівий бік. Решта стада побігла повз нього. Одна самиця перестрибнула через його тіло, і Сюзаннина куля наздогнала її в найвищій точці польоту. Самиця впала мертва з іншого боку, одна нога в неї незграбно вивернулась, поламана, вся грація щезла.

Сюзанна почула, як Роланд вистрелив тричі, але не озирнулась, щоб подивитись, як він упорався. У неї було своє завдання, і виконала вона його добре. Кожна з останніх чотирьох куль у барабані наздогнала по оленю, і лише один ще ворушився, коли впав. Їй не спало на думку, що то були навдивовижу вдалі постріли, а надто з револьвера. Врешті-решт, вона була стрільцем, і стрілянина була її справою.

До того ж ранок видався безвітряний.

Половина стада лежала мертва у порослій травою улоговині. Всі олені, що залишились, крім одного, повернули вліво і метнулись униз схилом до струмка. За секунду вони зникли за вербовою завісою. Останній, однолітній самець, побіг просто на Сюзанну. Вона не стала навіть перезаряджати револьвер купкою куль, що лежали поряд з нею на квадраті оленячої шкіри, просто взяла одну Орізу, машинально намацавши рукою тупе місце для пальців.

– Оріза! – пронизливо закричала вона. Тарілка полетіла над сухою травою, трохи здіймаючись у повітря й дивно постогнуючи. Вона вдарила оленя, що біг, усередину шиї. Чорні на тлі білого неба краплини крові гірляндою розлетілись довкола його голови. Сокира різника – і та б не виконала роботу охайніше. Декілька секунд олень ще біг уперед, без страху і без голови. Кров цебеніла з обрубка його шиї, поки розігнане серце робило свої останні півдюжини ударів. Потім олень упав, незграбно розставивши передні ноги, менш ніж за десять ярдів від того місця, де ховалася Сюзанна. Суха жовта трава вкрилась яскраво-червоними плямами.

Страждання довжелезної ночі було забуто. Заніміння полишило її руки й ступні. Вона більше не відчувала ні горя, ні втрати, ні страху. Хоч і недовго, але Сюзанна була якраз тією жінкою, якою зробило її ка. Запах пороху змішувався з запахом крові вбитого оленя, то була ядуча суміш, проте водночас і найприємніші пахощі в світі.

Стоячи на своїх куксах, Сюзанна розпростерла руки, стискаючи Роландів револьвер у правій, і виставила їх рогаткою до небес. І закричала. Без слів – та їх і бути не могло. Миттєвості наших найбільших тріумфів завжди безсловесні.

Чотири

Роланд наполіг на тому, щоб вони дуже ситно поснідали, і Сюзаннині протести, що холодна тушкованка на смак – наче грудкувата каша, на нього анітрохи не подіяли. Але вже близько другої години дня за його супер-пупер-годинником (приблизно о тій порі, коли невпинний холодний дощ перетворився на крижану сльоту) вона зраділа такій його завбачливості. То був день найтяжчої фізичної праці в її житті, і він ще не закінчився. Роланд весь час був поряд з нею, працював так само, як і вона, не зважаючи на кашель, що дедалі дужчав. Під час короткого, проте шалено смачного обіду (підсмажених на вогнищі біфштексів з оленини) вона мала нагоду подумати про те, який дивний він був, який надзвичайний. Після всього часу, проведеного разом, після всіх пригод вона й досі не знала, що він за людина. Навіть близько не підійшла до розгадки. Вона бачила, як він сміявся і плакав, убивав і танцював, бачила, як він спав і сидів навпочіпки за кущами, спустивши штани й нависаючи задом над тим, що він називав колодою полегшення. Вона ніколи не спала з ним, як жінка з чоловіком, але думала, що в усіх інших обставинах він їй розкрився, і… ні. Розгадки досі не було.

– Цей кашель чимраз більше нагадує запалення легенів, – завважила Сюзанна невдовзі після того, як почався дощ. Він застав їх за приготуваннями, що їх Роланд називав авен-кар: вони переносили туші убитих тварин і готувалися їх обробляти.

– За це не турбуйся, – сказав Роланд. – У мене тут є все, щоб вилікувати хворобу.

– Правду кажеш? – із сумнівом спитала вона.

– Атож. І пігулки, я їх не загубив. – Він сягнув рукою в кишеню і витяг звідти жменю таблеток аспірину. Сюзанні здалося, що його обличчя виражало справдешнє благоговіння, але чом би й ні? Можливо, він завдячував астину життям. Астину і чифлету.

Вони повантажили здобич у задню частину Таксі Хо Фат та повезли її до струмка. Загалом довелося зробити три ходки. Коли туші було складено одна на одну, Роланд обережно поклав на купу голову однолітнього самця. Голова дивилася на них скляними очима.

– Навіщо вона тобі? – спитала Сюзанна з Деттиними нотками в голосі.

– Нам знадобляться всі мізки, які зможемо витягти, – сказав Роланд і знову зайшовся сухим кашлем, затуливши рота кулаком. – Це брудний спосіб зробити те, що нам потрібно, але швидкий і дієвий.

П’ять

Коли вони поскладали туші на купу біля крижаного струмка («Добре, хоч мух нема», – сказав Роланд), стрілець став збирати сухе гілля. Сюзанна нетерпляче очікувала багаття, проте вже не відчувала в ньому такої величезної потреби, як уночі. Важка фізична праця розігріла всі м’язи, тому наразі (принаймні) їй було досить тепло. Вона силкувалася згадати глибину свого відчаю, коли холод заповзав у кістки, перетворюючи їх на скло, і не могла. Бо тіло мало властивість забувати про жахливе, а без допомоги тіла усі спогади в мозку нагадували збляклі фотознімки.

Перш ніж вирушити збирати хмиз, Роланд обстежив берег крижаного струмка і викопав камінь. Передав його Сюзанні, і вона провела великим пальцем по ніжній, відполірованій водою поверхні.

– Кварц? – спитала, але одразу ж засумнівалася. Не зовсім те.

– Сюзанно, я не знаю такого слова. У нас цей камінь називається черт. З нього роблять інструменти, примітивні, але дуже корисні: сокири, ножі, рожна, шкребки. Нам потрібні шкребки. І щонайменше один молоток.

– Я розумію, що ми будемо шкребти, але що забиватимемо молотком?

– Я покажу. Але спершу я б хотів, щоб ти до мене на хвилинку приєдналась. – Роланд став навколішки й узяв її за холодну руку. Разом вони подивились на оленячу голову.

– Ми дякуємо тобі за все, що зараз отримаємо, – сказав Роланд, і Сюзанна здригнулася. Саме такими словами її батько починав молитву перед великим обідом, таким, на який збиралася вся родина.

«Наша власна сім’я розпалася», – подумала вона, але вголос цього не сказала. Минулого не виправиш. Відповіла вона так, як її змалечку вчили відповідати:

– Отче наш, дякуємо Тобі.

– Скеруй наші руки й серця, коли ми братимемо життя у смерті, – промовив Роланд. І, здійнявши брови, подивився на Сюзанну, запитуючи без слів, чи не хоче вона щось додати.

Сюзанна відчула, що хоче.

– Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки.

– Гарна молитва.

– Так, – погодилася вона. – Я прочитала її не зовсім правильно… давно вже не молилася… та все одно це найкраща молитва. А тепер берімося до роботи, поки я ще відчуваю руки.

Роланд був тільки «за».

Шість

Стрілець узяв відрізану голову оленя-однолітка (маленькі роги полегшили йому завдання), поклав перед собою і з розмаху вдарив каменем завбільшки з кулак по черепу. Кістка глухо хруснула, від чого Сюзаннин шлунок стисся в грудку. Роланд ухопився за роги й потягнув у два боки: спершу вліво, потім вправо. Коли Сюзанна побачила, як розходиться під шкурою розбитий череп, її шлунок не просто стисся – він неначе описав усередині коло.

Роланд ударив ще двічі, чітко, як хірург – скальпелем. Потім своїм ножем вирізав у шкурі голови коло і стягнув шкуру, як кепку. Під нею відкрився розбитий череп. Стрілець втулив лезо ножа в найбільшу тріщину й скористався ножем, як важелем. Коли показався мозок оленя, він вийняв його, обережно відклав убік і глянув на Сюзанну.

– Нам знадобляться мізки усіх оленів, яких ми вбили. Ось для чого потрібен молоток.

– Ой, – здушено промовила вона. – Мізки.

– Ми змащуватимемо ними шкури для вичинки. Але від черта може бути набагато більше користі. Дивись. – Він показав, як стукати шматком об шматок, поки один чи обидва не розколються й від грудок з загостреними краями не залишаться великі, майже рівні шматки. Сюзанна знала, що так розпадається метаморфічна порода, але аспідний сланець і споріднені з ним породи були зазвичай надто м’які, щоб робити з них знаряддя. А цей камінь був твердий.

– Коли матимеш шматки, які з одного боку будуть досить товсті, щоб за них триматись, а з іншого – тонкі, – навчав Роланд, – відкладай їх. Ото й будуть наші шкребки. Якби в нас було більше часу, ми б прикріпили до них ручки, але часу нема. До ночі ми постираємо собі руки.

– Як думаєш, довго доведеться робити шкребки?

– Не дуже. Черт добре розбивається, принаймні я таке чув.

Поки Роланд перетягував сухі гілки для багаття в діброву, де росли верби й вільхи, біля краю замерзлого струмка, Сюзанна оглядала берег, шукаючи черт. На той час, коли в її арсеналі вже була дюжина великих каменів, вона також помітила гранітний валун, що ріс із-під землі, рівний, вивітрений негодою. Вона вирішила, що він чудово послужить ковадлом.

Черт справді коловся вдало – до того часу, як Роланд привіз третю велику купу гілля, в Сюзанни вже було напоготові тридцять скребків. Він склав малу купку хмизу для розпалу, і Сюзанна прикривала її руками, бо вже почався мокрий сніг, і хоча вони працювали під доволі щільною запоною дерев, їй подумалося, що невдовзі вони обоє будуть мокрі як хлющ.

Коли багаття зайнялося, Роланд відійшов на кілька кроків, знову опустився на коліна і склав руки.

– Знову молишся? – здивувалася Сюзанна.

– Те, чого ми навчилися в дитинстві, має звичку супроводжувати нас усе життя. – Він на декілька секунд заплющив очі, потім підніс складені руки до рота й поцілував їх. Єдине слово, яке Сюзанна змогла розчути, – Ґан. По тому він розплющив очі й підняв руки, красиво розкинув їх, наче птах, що летить. А коли знову заговорив, його голос звучав сухо і прозаїчно: містер Перейдімо-до-справ. – Ну що ж, дуже добре. А тепер до праці.

Сім

Як і Мордред, вони зробили з довгої трави мотузку і підвісили першого оленя (того, що вже був без голови) за задні ноги до нижньої гілляки верби. Роланд розпоров йому ножем живіт, попорпався рукою в нутрощах і витяг два червоні органи, з яких крапала кров. Сюзанна подумала, що то нирки.

– Це від температури й кашлю, – сказав він і відкусив від першої нирки, наче від яблука. Сюзанна бекнула від огиди й відвернулася, щоб порозглядати струмок, поки він не доїсть. Коли доїв, вона знову стала спостерігати, як він проводить лезом ножа кола на оленячих ногах там, де вони з’єднувалися з тілом.

– Тобі поліпшало? – стривожено запитала вона.

– Поліпшає, – відказав. – А тепер допоможи мені зняти з цього хлопця шкуру. Перша нам потрібна з хутром – щоб зробити миску для чинбарної рідини. Дивися.

Він просунув пальці під шкіру там, де вона кріпилася до тіла тонким шаром жиру та м’язів, і потягнув. Шкура легко відірвалася аж до середини оленячої туші.

– Сюзанно, тепер ти зі свого боку.

Важко було лише просунути пальці під шкуру. Цього разу вони потягнули разом, і коли шкура опустилася аж до ніг, що теліпалися в повітрі, то чимось нагадала сорочку. Роланд відрізав її ножем і став рити землю трохи віддалік од палаючого багаття, проте не виходячи з-під запони дерев. Сюзанна допомагала йому, насолоджуючись тим, як стікав з обличчя та тіла піт. Коли в землі утворилася неглибока ямка у формі миски, два фути завширшки і вісімнадцять дюймів углиб, Роланд вистелив її шкурою.

Усе пообіддя того дня вони по черзі обдирали шкури з восьми убитих оленів, що залишилися. Важливо було впоратися з цим якомога швидше, бо якби підшкірний шар жиру і м’язів підсох, то робота просувалась би важче і повільніше. Стрілець підтримував високий вогонь у багатті, час від часу залишаючи Сюзанну, щоб піти вигребти попіл на землю. Коли попіл холонув настільки, щоб не пропалити дірки у шкурі, стрілець відгрібав його до викопаної ямки. До п’ятої години в Сюзанни страшенно боліли спина й руки, але вона невпинно працювала. У Роланда все обличчя, шия й руки були кумедно вимащені попелом.

– Ти схожий на парубка з менестрельського шоу, – завважила вона. – Растуса Куна.

– А хто це?

– Ніхто, просто блазень для білих. Як гадаєш, Мордред зараз дивиться, як ми працюємо? – Цілий день вона одним оком позирала, чи не з’явиться їхній переслідувач.

– Ні. – Він припинив роботу, щоб перепочити. Відкинув волосся з лоба, і на лобі одразу ж залишився свіжий слід від попелу. Тепер стрілець нагадував Сюзанні грішника, що кається в Попільну середу. – Я думаю, він теж вирушив на полювання.

– Мордред голодний, – сказала вона. І додала: – Ти трохи можеш торкатися його думок, правда ж? Принаймні настільки, щоб знати, є він чи пішов.

Роланд замислився, а потім просто сказав:

– Я його батько.

Вісім

До настання темряви у них уже була велика купа оленячих шкур і гора обдертих безголових туш, які за теплої погоди вже неодмінно почорніли б від мух. Вечеря в них знову була багата: стейки з оленини, просто з вогню, неймовірно смачні, – й Сюзанна знову подумала про Мордреда, який десь там у темряві, напевно, їв свою вечерю сирою. Сірники він, може, й мав, але дурним не був: якби вони побачили в цій непроглядній пітьмі інше багаття, то побігли б на його вогонь. До нього. І тоді «бах-бах-бах», прощавай, Хлопчику-Павук. Сюзанна сама здивувалася, що відчуває до нього велике співчуття, і наказала собі бути обережною. Якби перевага була на його боці, він би не пожалів ні Роланда, ні її.

Коли доїли, Роланд витер жирні пальці об сорочку і сказав:

– Смачно було.

– Це вже точно.

– А тепер повиймаймо мізки. І спати.

– По одному? – спитала Сюзанна.

– Так… наскільки мені відомо, мозок видають по одному в одні руки.

Вона так здивувалася, почувши вислів Едді

(по одному в одні руки)

з Роландових вуст, що не одразу й зрозуміла, що він пожартував. Слабенько, проте по-справжньому. Потім схаменулася і видушила з себе символічний смішок.

– Дуже смішно, Роланде. Ти знаєш, що я мала на увазі.

Роланд кивнув.

– Ми спатимемо по черзі й стоятимемо на чатах, так. Я думаю, так буде найкраще.

Час і повторюваність зробили свою справу: вже надто багато кишок вона перебачила, щоб здригатися від вигляду якогось нещасного мозку. Вони розбивали голови, розколювали черепи Роландовим ножем (лезо вже затупилося) і виймали мізки вбитих оленів. Їх вони обережно відкладали вбік, і скупчення мізків нагадувало великі сірі яйця. Коли останнього оленя було позбавлено мозку, Сюзаннині пальці розпухли й так боліли, що вона ледве могла їх згинати.

– Лягай, – сказав їй Роланд. – Поспи. Я перший постою на варті.

Вона не сперечалася. Знала, що на ситий шлунок, біля теплого багаття її зморить швидко. Також знала, що завтра, коли прокинеться, матиме таку крепатуру, що навіть сидіти буде важко і боляче. Але поки що це не мало значення. Відчуття безмежного задоволення переповнювало її. Частково ним вона завдячувала гарячій їжі, та аж ніяк не цілковито. Її хороше самопочуття здебільшого пояснювалося днем важкої праці, не більше і не менше. Відчуттям, що вони не просто пливли за течією, а самі давали собі раду.

«Господи, – подумала вона. – От уже не думала, що на старості років стану республіканкою».

Потім їй спала інша думка: як тихо навкруги. Жодних звуків, лише вітер шелестів, шепотів мокрий дощ (та й той уже вщухав) і потріскувало благословенне багаття.

– Роланде?

Він подивився на неї, звівши дашком брови, зі свого місця біля багаття.

– Ти вже не кашляєш.

Він усміхнувся і кивнув. Його усмішку вона забрала з собою в сон, але снився їй Едді.

Дев’ять

У таборі біля струмка вони провели ще три дні, і за цей час Сюзанна стільки всього дізналася про виготовлення одягу зі шкур (і набагато більше, ніж хотіла б знати), що зроду не повірила б, якби раніше їй хтось про це сказав.

Розійшовшись у різні боки берегом струмка, Сюзанна і Роланд пройшли добру милю, але врешті-решт знайшли по одній колоді. А поки шукали, шкури мокли в саморобному казані, у темному супі з попелу й води. Колоди вони попритуляли під кутом до стовбурів двох верб (сусідніх, щоб працювати пліч-о-пліч) і шкребками з черта познімали зі шкур хутро. На це в них пішов один день. Коли цю частину роботи було виконано, вони вичерпали з казана рідину, перевернули шкуру, що лежала на дні, й наповнили його знову, цього разу сумішшю з води й товчених мізків. Такий спосіб обробки шкур для холодної погоди був для неї новий. У цьому місиві вони залишили шкури мокнути на ніч. Сюзанна почала робити нитки з хрящової тканини й жил, а Роланд заточив свого ножа і вирізьбив ним півдюжини кісткових голок. Коли впорався, його пальці кривавили від десятків неглибоких порізів. Він намастив руки розчином з деревного попелу й води та так і спав, наче у великих неохайних сіро-чорних рукавичках. А коли наступного дня змив їх у струмку, Сюзанна, на свій превеликий подив, побачила, що порізи вже добре позатягувалися. Вона спробувала наквецяти трохи попільнього розчину на свій чиряк біля губи, але дуже сильно защеміло, і вона швиденько змила все водою.

– Я хочу, щоб ти вирізав з мене цю трикляту штуку, – заявила вона.

Роланд похитав головою.

– Ми почекаємо ще трохи, щоб загоїлося саме.

– Чому?

– Різати болячку не варто, якщо в цьому немає нагальної потреби. Особливо тут, у глухоманці, як сказав би Джейк.

Вона погодилася (не завдавши собі клопоту виправити помилку Роланда), але перед сном її тривожили неприємні образи: ось чиряк розростається, дюйм за дюймом поїдаючи її обличчя, перетворюючи її голову на суцільну чорну, вкриту кіркою закривавлену пухлину. У темряві такі видіння вражали своєю переконливістю, та, на щастя, вона була надто втомлена, щоб довго лежати без сну.

Другого дня у Шкурному таборі (як подумки охрестила його Сюзанна) Роланд збудував велику хитку конструкцію над новим багаттям, низьким і повільним. Вони висушили шкури димом по дві й поскладали їх поряд. Пахли готові шкури навдивовижу приємно. «Шкірою пахне», – подумала вона, піднісши одну до обличчя, і розсміялася. Зрештою, то й була шкіра.

Третій день вони провели за «шитвом». І тут Сюзанна нарешті показала клас, перевершивши стрільця. Роланд робив широкі й невдалі стібки. Вона подумала, що жилетки й рейтузи, які він шив, протримаються місяць, щонайбільше два, а тоді стануть розлазитись. Вона ж у цьому ділі була значно досвідченіша. Шитво було вмінням, яке їй передавали мати й обидві бабці. Попервах кістяні голки Роланда видалися їй жахливо незручними. Довелося прив’язати до великого пальця і мізинця правої руки маленькі напальники з оленячої шкіри. Відтак робота пішла жвавіше, і вже ближче до середини дня «шитва» вона брала предмети одягу з Роландової купки й зміцнювала їх своїм швом, кращим і щільнішим. Вона думала, що він заперечуватиме (чоловіки-бо горді), але він змовчав і, напевно, мудро вчинив. Бо на всі скарги й прискіпування йому, швидше за все, відповіла б Детта.

Коли настала третя ніч їхнього перебування в Шкурному таборі, кожен з них надбав собі жилетку, пару штанів і пальто. Також у кожного було по парі рукавичок, великих і кумедних, проте рукам у них було тепло. І, якщо вже зайшлося про руки, Сюзанна знову ледве могла зігнути пальці. Вона з сумнівом подивилася на купу шкур, що залишились, і спитала в Роланда, чи завтра в них буде черговий день шитва.

Обміркувавши все як слід, він похитав головою.

– Думаю, ми повантажимо їх у Таксі Хо Фат, та ще трохи м’яса, обкладемо його шматками криги зі струмка, щоб не пропало.

– Але коли почнуться сніги, з Таксі нам доведеться розпрощатись?

– Так, – визнав він. – Але на той час ми вже зробимо з решти шкур одяг, а м’ясо з’їмо.

– Просто ти не можеш довго тут залишатися, ось у чому річ, правда ж? Ти чуєш її поклик. Темної вежі.

Роланд подивився у багаття, яке рівно потріскувало, і нічого не сказав. Та й не потрібно було.

– А як ми потягнемо далі наші ґунна, коли підійдемо до Білих Земель?

– Волоком. А дичини там буде більш ніж достатньо.

Вона кивнула і хотіла було лягти. Але він узяв її за плечі й розвернув обличчям до багаття. Наблизив своє обличчя до неї впритул, і секунду-дві їй здавалося, що він хоче поцілувати її на добраніч. Проте він довго й пильно роздивлявся присохлий чиряк у неї біля рота.

– Ну? – нарешті спитала вона. Більше сказати не змогла, бо тоді б він почув, як тремтить у неї голос.

– По-моєму, він уже трохи зменшився. А коли вийдемо з Поганих Земель, то може зажити сам по собі.

– Ти впевнений?

Стрілець одразу ж похитав головою.

– Я сказав «може». А тепер лягай. Тобі треба відпочити.

– Гаразд, але розбуди мене вчасно. Я теж хочу постояти на чатах.

– Так. Лягай.

Вона лягла і заснула ще до того, як заплющила повіки.

Десять

Вона в Сентрал-парку, надворі досить холодно і видно, як виривається з рота дихання. Небо над головою біле-біле, сніжне небо, але їй не холодно. Ні, адже вона вбрана в нове пальто з оленячої шкіри, штани, жилетку й кумедні шкіряні рукавички. На голові в неї теж якийсь убір, він прикриває її вуха, тому їм так само тепло, як всьому тілу. Зацікавившись, вона знімає шапку і бачить, що та не шкіряна, як решта одягу. То червоно-зелена плетена шапка. Спереду на ній написано «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА».

Вона вражено дивиться на шапку. Хіба можна відчути дежа-вю уві сні? Очевидячки, так. Вона роззирається навколо і бачить Едді та Джейка, з усмішками до вух. Голови в них неприкриті, і вона усвідомлює, що тримає в руках поєднання тих шапок, які були на них у якомусь іншому сні. Вона відчуває величезний приплив радості, неначе щойно розв’язала нерозв’язну, на всезагальну думку, проблему: наприклад, знайшла квадратуру кола чи найбільше просте число (на тобі, Блейне, їж, нехай твої мізки вибухнуть, божевільний ти чух-чух).

На Едді спортивна кофтина з написом «Я П’Ю НОЗЗ-А-ЛУ!»

На Джейку – з написом «Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!»

В обох у руках чашки з гарячим шоколадом, того, найкращого, mit schlag, і вершки розцятковані бризками мускатного горіха.

– Який це світ? – запитує вона і розуміє, що десь неподалік колядники співають «Що за дитя».

– Ти повинна відпустити його, нехай сам іде своїм шляхом, – каже Едді.

– Атож. І стережися Дандело, – додає Джейк.

– Не розумію, – каже Сюзанна й простягає їм свою плетену шапочку. – Хіба це не ваше? Хіба ви не носили її одну на двох?

– Вона може стати твоєю, якщо захочеш, – каже Едді й простягає їй чашку. – На, я приніс тобі гарячий шоколад.

– Більше жодних близнюків, – каже Джейк. – Є лише одна шапка, чи ж ти не бачиш?

Не встигає вона відповісти, у повітрі лунає голос, і сон починає розпливатися.

– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, – каже голос. – Це ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ.

З кожним словом світ стає що далі, то нереальніший. Едді та Джейк прозорішають, вона бачить крізь них. Добрі пахощі гарячого шоколаду зникають, поступаючись запаху попелу

(середа)

та шкіри. Вона бачить, що губи в Едді ворушаться, і думає, що він промовляє ім’я, а потім

Одинадцять

– Сюзанно, пора прокидатися, – сказав Роланд. – Твоя зміна.

Вона сіла, роззираючись навколо. Багаття вже горіло не так яскраво.

– Я чув, як він рухався десь там, – сказав Роланд, – але то було вже давно. Сюзанно, з тобою все гаразд? Наснилося щось?

– Так. У цьому сні була лише одна шапка, і вона була на мені.

– Я тебе не розумію.

Вона й сама себе не розуміла. Сон уже вивітрився з голови, як це буває зі снами. Єдине, що вона добре пам’ятала, – ім’я на вустах Едді, яке він промовив перед тим, як зникнути назавше. Патрік Денвіл.

Розділ V. ДЖО КОЛЛІНЗ ІЗ ПРОВУЛКА ДИВАКА

Один

За три тижні після сну про одну шапку три фігурки (дві великі й одна маленька) вигулькнули з лісу, що ріс на узвишші, й повільно побрели величезним відкритим полем униз до наступного лісу. Одна з більших фігурок тягла позаду себе іншу на якійсь штуці, що більше скидалася на санчата, ніж на волокушу.

Юк бігав туди й назад між Роландом і Сюзанною, неначе ніс безупинну варту. Від холодної погоди й харчування олениною його шерсть погустішала й вилискувала. О теплішій порі року земля, що її вони втрьох зараз перетинали, могла бути лукою, але тепер п’ятифутовий шар снігу укривав грунт. Тягти було легше, бо дорога тепер вела вниз. І Роланд нарешті дозволив собі сподіватись, що найгірше залишилось позаду. Іти через Білі Землі було не так уже й важко – принаймні поки що. Тут водилося багато дичини й було безліч гілок для вечірнього багаття, а чотири рази, коли погода погіршилась і почався сніговій, вони просто залягли й чекали, коли віхола дійде до лісистих гірських хребтів, що простягалися на південний схід, і там ущухне. Зрештою так і сталося, хоча найсердитіші завірюхи тривали по дві доби, тож, знову ступивши на Шлях Променя, маленький загін побачив, що снігу намело три фути. У відкритих місцинах, де бушував пронизливий північно-східний вітер, замети нагадували океанські хвилі. Деякі з них майже з верхівкою вкрили високі сосни.

Після першого дня в Білих Землях, впродовж якого Роланд стійко боровся зі снігом, тягнучи її за собою (а тоді глибина снігу була не більша за один фут), Сюзанна зрозуміла, що йти їм ще місяці й місяці через ці високі лісисті хребти, якщо в Роланда не буде пари снігоступів, і першого ж вечора вона заходилася їх виготовляти. Діяти довелося методом проб і помилок («навпомацки», сказала б Сюзанна), але третю спробу стрілець проголосив вдалою. Рамка була з м’яких березових гілок, середина – з переплетених і перев’язаних шкіряних смужок. Роланду готові снігоступи нагадали сльози.

– Звідки ти знала, як таке зробити? – спитав він, поносивши їх один день. Різниця у подоланій відстані між цим днем і попередніми була разюча, а надто після того, як він навчився ходити широкими кроками, майже плив, як корабель, щоб сніг не збирався на плетиві смужок.

– Телебачення, – сказала Сюзанна. – Малою я дивилася одну передачу, називалася вона «Сержант Престон з Юкону». У сержанта Престона не було пухнастика-шалапута, щоб склав йому компанію, зате був вірний пес на ім’я Кінг. Словом, я заплющила очі й спробувала пригадати, який вигляд мали сержантові снігоступи. – Вона показала на свій варіант, що був на ногах у Роланда. – Нічого кращого пригадати не змогла.

– Ти чудово впоралась, – визнав він, і від щирості, яку вона почула в цьому простому компліменті, в неї по шкірі забігали мурашки. Їй особливо не хотілося, щоб Роланд (чи будь-який інший чоловік) викликав у неї такі почуття, але вона нічого не могла з собою вдіяти. Відповідь на питання, то від природи чи від виховання, їй теж не дуже хотілося знати.

– Вони служитимуть, поки не розваляться, – припустила вона. Бо її перша спроба якраз тим і кінчилась: снігоступи розвалились.

– Я не відчуваю, щоб смужки слабли, – сказав він їй. – Може, натягуються трохи, але в цілому добре.

Тепер, коли вони перетинали велетенський відкритий обшир і та третя пара снігоступів досі трималася, Сюзанна відчувала, що зробила сякий-такий внесок у їхню справу, і тому дозволяла Роландові тягти її, не потерпаючи од відчуття провини. Час від часу вона згадувала про Мордреда, і якось увечері, десь за десять днів після того, як вони перетнули сніговий кордон, все-таки наважилася спитати в Роланда, що йому відомо. Підштрикнули її Роландові слова про те, що стояти на варті не потрібно, принаймні поки що; вони обоє можуть спати хоч по десять годин, якщо цього вимагатимуть їхні тіла. А в разі чого Юк їх розбудить.

Роланд зітхнув і майже цілу хвилину дивився у багаття, обійнявши коліна стиснутими руками. Сюзанна вже було вирішила, що він не відповість, аж раптом він сказав:

– Досі йде за нами, але дедалі більше відстає. Силкується знаходити їжу, силкується наздогнати, а передовсім силкується зігрітися.

– Зігрітися? – Сюзанна не повірила власним вухам. Їх зусібіч оточували дерева.

– У нього нема ні сірників, ні того «Стерно». Я думаю, що однієї ночі, тобто, напевно, на світанку, він натрапив на одне з наших багать, де під попелом ще жевріли жарини, і зумів пронести невелику їх кількість ще кілька днів по тому і ними розпалювати ввечері багаття. Мені розповідали, що так у давнину печерні люди переносили з собою вогонь.

Сюзанна кивнула. У старших класах на уроках природознавства їм розповідали майже те саме, хоча вчитель визнав, що сучасні знання про життя людей у кам’яному віці – це насправді обгрунтовані здогади, а не правдива інформація, їй стало цікаво, яка частка з того, що розповів їй Роланд, була здогадами, і вона прямо про це спитала.

– Це не здогади, але пояснити до ладу я не можу. Якщо це доторк до думок, Сюзанно, то не того штибу, яким володів Джейк. Це не видіння, і не чуття, і навіть не сни. Хоча… ти віриш, що іноді нам сняться сни, яких ми, прокинувшись, не пам’ятаємо?

– Так. – Вона хотіла було розповісти йому про швидкі порухи очей та експерименти зі швидкою фазою сну, про які читала в журналі «Look», але вирішила, що це все занадто складно. Задовольнилась вона тим, що сказала: так, вона впевнена, що люди щоночі бачать сни, яких не пам’ятають.

– Може, в них я бачу й чую його, – сказав Роланд. – Я знаю лишень, що він силкується не відставати. Він так мало знає про світ, що взагалі дивно, як він досі живий.

– Тобі його шкода?

– Ні. Я не можу собі дозволити жалощів, і ти також.

Та коли він це казав, то відвів погляд, і Сюзанна подумала, що він обманює. Можливо, йому не хотілося жаліти Мордреда, а проте він жалів (хай навіть трішки). У цьому вона була впевнена. Може, йому хотілося сподіватись, що Мордред загине в дорозі – безперечно, шансів у нього було чимало, і найголовнішу загрозу становило переохолодження, – але Сюзанна сумнівалася, що він на таке здатен. Вони могли обігнати ка, проте вона знала, що кров людська – не вода.

Але ще на них впливало щось інше, потужніше за кревний зв’язок. Сюзанна знала, бо відчувала, як воно пульсує у неї в голові, навіть коли вона спить. То була Темна вежа. Вона думала, що вони вже близько. І хоч гадки не мала, що вони робитимуть з її божевільним вартовим, проте піймала себе на тому, що їй до цього байдуже. Все, що важило цієї миті, – побачити. Думка про те, щоб увійти, ще була для неї чимось абстрактним, з чим не змогла б упоратися її уява, але побачити? Так, це вона уявити могла. І думала, що вистачить і побачити.

Два

Вони повільно спускалися широким засніженим схилом. Юк дріботів по п’ятах за Роландом, потім відставав, щоб глянути, як там Сюзанна, потім знову повертався до Роланда. Над ними часом розкривались ясно-блакитні отвори. Роланд знав, що то працює Промінь – постійно підтягає запону хмар на південний схід. Поза тим, небо від обрію до обрію було біле, повне й низько нависало над землею. От-от мав початися черговий сніговій, і стрілець здогадувався, що ця заметіль могла стати найгіршою з усіх, які їм довелося витримати. Здіймався вітер і жбурляв у лице вологою, від якої в нього німіли всі відкриті ділянки шкіри (після трьох тижнів старанного шиття відкритими лишалися тільки лоб і кінчик носа). Пориви вітру здіймали вгору білосніжно-прозорі шалі снігу, що пролітали повз них і далі вниз схилом, наче казкові балерини, які в польоті перетворюються на щось інше.

– Вони прекрасні, правда ж? – майже тужливо спитала в стрільця з-за спини Сюзанна.

Роланд з Гілеаду, невеликий поціновувач краси (крім одного випадку: в далекому Меджисі), щось буркнув. Він знав, що було б прекрасним для нього: пристойне укриття, коли на них налетить хуртовина, щось краще за густу діброву. Саме тому він і не повірив власним очам, коли вщух останній подмух вітру і влігся сніг. Він кинув шкіряне тягло, вийшов з нього, підійшов до Сюзанни (їхні гунна, яких знову побільшало, було прив’язано до санчат у неї за спиною) і опустився коло неї на коліно. З ніг до голови загорнутий у шкури, він скидався на якусь шолудиву снігову людину.

– Як думаєш, що це? – запитав він у Сюзанни.

Знову зірвався вітер, сильніший, ніж раніше, і спершу приховав те, що розгледів стрілець. Та скоро ж і вщух. У небі над ними розкрився отвір, крізь нього на мить прозирнуло сонце і на засніженому полі спалахнули мільярди діамантових іскорок. Сюзанна затулила очі рукою й подивилася вниз, на довгий схил пагорба. І побачила перевернуту літеру «Т», вирізьблену в снігу. Поперечна лінія, ближча до них (та все одно на віддалі двох миль щонайменше), була порівняно коротка, десь двісті футів у кожен бік. А поздовжня лінія, проте, була дуже довга, тяглася аж до виднокраю і за ним зникала.

– Це дороги! – вигукнула Сюзанна. – Роланде, хтось проклав там, унизу, дві дороги!

Він кивнув.

– Я теж так подумав, але хотів почути це від тебе. Але я бачу й дещо інше.

– І що ж це? В тебе гостріший, ніж у мене, зір, набагато гостріший.

– Коли підійдемо трохи ближче, сама роздивишся.

Він хотів було підвестися, але вона нетерпляче поторсала його за рукав.

– Не грайся зі мною. Що там?

– Дахи, – здався він. – Я думаю, там, унизу, хатини. Може, навіть ціле містечко.

– Люди? Хочеш сказати, там люди?!

– Ну, здається, з комина одного будинку йде дим. Але важко сказати, коли небо таке біле.

Сюзанна не знала, хоче вона зараз бачити людей чи ні. Безперечно, це б ускладнило їхнє становище.

– Роланде, ми маємо бути обережні.

– Так, – сказав він і пішов назад до тягла. Та перш ніж підняти його, поправив на собі патронташ і трохи опустив кобуру, щоб вона зручніше лежала біля лівої руки.

За годину вони підійшли до перехрестя провулка і дороги. Там починалася кучугура снігу одинадцять футів заввишки, зроблена якимось снігоочисником. Сюзанна побачила на утрамбованому снігу сліди, схожі на гусениці бульдозера. З кучугури стирчав стовпчик. Дороговказ на ньому нічим не відрізнявся від тих, які вона бачила в найрізноманітніших містах, наприклад, на перехрестях у Нью-Йорку. На табличці, що показувала на коротку вуличку, було написано:

ОДД’З-ЛЕЙН[89]

Але Сюзаннине серце тьохнуло від іншого.

ТАУЕР-РОУД[90]

значилося на ньому.

Три

Усі котеджі, крім одного, що скупчилися навколо перехрестя, стояли безлюдні, багато їх лежало в руїнах, не витримавши ваги снігу. Проте один (на відстані приблизно три чверті з лівого боку Одд’з-лейн) явно відрізнявся від решти. Дах хтось звільнив від нищівної ваги снігу, від провулка до вхідних дверей вела розчищена доріжка. Саме з димаря цього химерного обсадженого деревами котеджика йшов той пір’їсто-білий дим. В одному віконці світилося масляно-жовте світло, але Сюзанна не могла відвести погляду від диму. Для неї то був останній штрих. Єдине питання, що крутилося в неї в голові, – хто відчинить двері, коли вони постукають. Гензель чи його сестра Гретель? (Цікаво, ті двоє були двійнятами? Чи досліджував хтось це питання?) А може, то буде Червона Шапочка чи Золотоволоска з винуватою борідкою каші?

– Може, нам слід пройти повз нього, – сказала вона, розуміючи, що стишила голос мало не до шепоту, хоча вони поки що були на високій кучугурі, яку навалив снігоочисник. – Проминемо і скажемо спасибі. – Вона махнула рукою на вказівник «ТАУЕР-РОУД». – Перед нами розчищена дорога, Роланде, мабуть, варто нею скористатися.

– А якщо ми скористаємось, як думаєш, Мордред піде за нами? – спитав стрілець. – Думаєш, він просто промине й облишить людину чи людей, які тут живуть, у спокої?

Про це вона якось не подумала. Звісно, відповідь була заперечна. Якщо Мордред вирішить, що може вбити мешканців хатини, він так і вчинить. Заради їжі, якщо ті, хто там живе, їстівні, але їжа буде лише другорядною причиною. Ліси, що лишилися позаду, були багаті на всіляку дичину. Навіть якщо Мордред не міг сам собі вполювати вечерю (а в павучій формі, не сумнівалася Сюзанна, він ще й як був на це здатен), то йому мало вистачати недоїдків, які вони залишали по собі в багатьох своїх таборах. Ні, з засніжених височин він мав зійти ситий… але нещасний. Дуже нещасний. І злий на всіх, хто міг трапитися йому дорогою.

«А з іншого боку…» – подумала вона… та тільки іншого боку не було. І розмірковувати над цим усе одно було пізно. Двері котеджу відчинилися, і на ганок вийшов старий чоловік. Убраний він був у чоботи, джинси і важку куртку-«аляску» з каптуром, облямованим хутром. Таку куртку, як здалося Сюзанні, могли купити в магазині військового одягу в Грінвіч-Вілідж.

Старий був рожевощокий – втілення сільського здоров’я, набутого на свіжому повітрі, – але важко накульгував і спирався лівою рукою на товстий ціпок. З заднього подвір’я його химерного котеджика, над дахом якого звивався казковий димок, долинуло пронизливе кінське іржання.

– Так, Ліппі, звісно, я їх бачу! – вигукнув старий, повертаючись у той бік, де іржав кінь. – Одне око в мене ще, слава Богу, зряче! – Він повернувся обличчям до того місця, де стояв на кучугурі снігу Роланд з Сюзанною та Юком обабіч. Чоловік здійняв на знак вітання ціпка, радісно і без тіні страху. Роланд у відповідь підняв руку.

– Схоже, доведеться побесідувати, хочеться нам цього чи ні, – сказав стрілець.

– Та ясно, – сказала вона і поглянула на пухнастика: – Юк, поводься чемно, зрозумів?

Юк подивився спершу на неї, потім на старого і промовчав. Скидалося на те, що у справі чемності він збирався радити собі сам.

Хвора нога старого була, очевидно, дуже хвора («Геть ніяка», сказав би Тато Моз Карвер), але з ціпком він рухався досить бадьоро, кульгавим підстрибом, що здалося Сюзанні кумедним і вартим захоплення. «Жвавий, як цвіркун», також любив колись казати Тато Моз, і цей вислів краще підходив тамтому чоловікові. У сивому старому (волосся в нього було довге, тонке, мов у дитини, і звисало до плечей його анорака), що мусив спиратися на палицю, Сюзанна не відчувала загрози чи небезпеки. А коли він підійшов ближче, побачила, що одне око в нього затягло білою плівкою катаракти. Ледь помітна зіниця незрячо дивилася кудись ліворуч від них. Проте інше око зацікавлено розглядало новоприбулих, поки мешканець котеджу шкутильгав по Одд’з-лейн у їхній бік.

Кінь знову заіржав, і старий здійняв ціпка до білого неба та енергійно ним потрусив.

– Заткнися, ти, сіножерко, ти, гівнозаводчице, стара паскудна матусина доця, ти що, ніколи людей не бачила? На стайні, либонь, родилася, хе-хе? Хоча де ж іще, звісно, що на стайні, якщо ні, тоді я голубоокий бабуїн, а таких не буває!

Роланд пирхнув від непідробного сміху, і рештки Сюзанниних побоювань розтанули. Кінь у сараї за котеджем знову заіржав (назвати ту скромну споруду стайнею язик би не повернувся), і старий ще раз замахав на нього ціпком, та так завзято, що мало не гепнувсь на сніг. Незграбною, проте швидкою ходою він уже подолав майже половину відстані, що відділяла від гостей. Від падіння він зумів себе врятувати, встромивши з розмаху ціпка в сніг, потім витяг його й радісно помахав ним Роланду та Сюзанні.

– Хайл, стрільці! – загорлав старий. Здоров’ю його легенів принаймні можна було лише позаздрити. – Стрільці в поході до Темної вежі, от ви хто, бо чи ж я не бачу великі пістолі з жовтими руків’ями? І Промінь ожив, він тепер міцний, я відчуваю, і Ліппі теж! Вона жвава, як лошатко, від самого Різдва! По-моєму, то було Різдво, хоч календаря я тут не маю і Санта до мене не приходить, та я його й не жду, бо чи ж я був слухняним хлопчиком? Та ви що! Ніколи! Слухняні хлопчики попадають у рай, а всі мої друзі – в іншому місці, їдять маршмелови і попивають «ноззі» з віскариком у чорта за пазухою! Ай, та не зважайте, у мене язик – мов те помело! Хайл одному, хайл другій і хайл пухнастому малому, що з вами! Пухнастик-шалапут, щоб я був живий! Хух, який же я радий вас бачити! Джо Коллінз мене звати, Джо Коллінз із провулка Дивака, а той дивак – то я і є, одноокий і кульгавий, але до ваших послуг!

Він уже дошкутильгав до кучугури, якою закінчувалась дорога до Вежі… або ж починалася, залежно від того, з якого боку дивитися і куди мандруєш, подумала Сюзанна. Він дивився на них знизу вгору, одне око було блискуче, мов у пташки, друге з тьмяною цікавістю дивилося кудись у біле пустище.

– Довгих днів і приємних ночей, атож, так я кажу, а всіх, хто сказав би інакше, тут нема, то яка, к бісу, різниця, що б вони сказали? – 3 кишені він витяг желейну цукерку (чимось іншим то бути не могло) і підкинув у повітря. Юк схопив її на льоту: «Клац!» – була й нема.

Тепер уже розсміялися обоє: до Роланда приєдналася Сюзанна. Сміятися було незвично, але приємно – наче знайти цінну річ через довгий час після того, як ти вже втратив надію її відшукати. Навіть Юк – і той, здавалося, всміхався. Якщо кобила і непокоїла його (а поки вони дивилися на сея Коллінза зі свого снігового сідала, вона заревіла знову), то він цього не показував.

– У мене до вас мільйон питань, – сказав Коллінз, – але почну я з одного: як, трясця його мамі, ви збираєтеся злазити з цієї кучугури?

Чотири

Першою спустилася Сюзанна: з’їхала на своїй волокуші, як на санчатах. Вона обрала місце, де північно-західний край провулка Дивака зникав під снігом, бо там сніговий насип був трохи нижчий. Її спуск тривав недовго, проте без курйозів не обійшлося. Подолавши вже три чверті спуску, вона натрапила на тверду снігову брилу, злетіла з санчат і далі вже летіла шкереберть, шалено при цьому сміючись. Волокуша перевернулася – беркицьнулась черепахою, от так от, і всі їхні ґунна розлетілися на всі боки.

Роланд і Юк з’їхали вниз слідом за Сюзанною. Стрілець занепокоєно схилився над нею, і Юк стривожено обнюхав їй обличчя, але Сюзанна все сміялася. Дивакуватий стариган підсміювався теж. Тато Моз назвав би його сміх «веселим, як стрічка на капелюсі в татуся».

– Усе нормально, Роланде… я в дитинстві з санчат і то гірше падала, чесне слово.

– Добре те, що добре кінчається, – погодився Джо Коллінз. Він оглянув її здоровим оком, чи вона, бува, справді не забилася, і заходився збирати розсипане добро, крекчучи над ціпком. Сиве волосся розвіював довкола рожевого обличчя вітер.

– Ні-ні, – сказав Роланд і простягнув руку, щоб його зупинити. – Я сам, бо ти ще гепнешся на свої тидлі.

Почувши це, старий зареготав, і Роланд охоче до нього приєднався. Кобила поза хатиною знову гучно заіржала, наче заперечувала проти таких веселощів.

– «Гепнуся на свої тидлі!» Гарно! Я зеленого поняття не маю, що таке мої тидлі, але гарно! От уже! – Він обтрусив сніг із Сюзанниного довгого пальта, поки Роланд спритно позбирав розсипані запаси й поскладав їх назад на саморобні санчата. Юк допомагав: приніс кілька пакунків з м’ясом і поклав їх на сани ззаду.

– Яке розумне звірятко! – захоплено промовив Джо Коллінз.

– Він хороший супутник, – погодилася Сюзанна, дуже радіючи, що вони зупинилися – товариства цього веселого старенького вона не проміняла б на жодні світи. І простягнула йому руку в незграбно пошитій рукавичці. – Я Сюзанна Дін… Сюзанна з Нью-Йорка. Дочка Дена.

Він потиснув їй руку. Його рука була без рукавичок, і попри те, що пальці понівечив артрит, потиск його був міцний.

– Отже, Нью-Йорк! А що, я теж колись там жив. А ще в Ейкроні, штат Омаха, і Сан-Франциско. Я син Генрі та Флори, якщо вам це щось каже.

– Ви з американської сторони? – запитала Сюзанна.

– Господи, так, але то було багато-багато років тому, – сказав він. – Як ви б сказали: дела. – Його ціле око зблиснуло, а невидюще й далі споглядало з мертвою нецікавістю засніжені поля. Він повернувся до Роланда. – А ви ким будете, друже мій? Я називаю вас своїм другом, як називав би будь-кого, якщо ця людина не засвідчила мені протилежне, після чого я познайомив би її з Бессі – це я так називаю свого ціпка.

Роланд розплився в усмішці. Нічого не міг із собою вдіяти, подумала Сюзанна.

– Роланд Дескейн, з Ґілеаду. Син Стівена.

– Ґілеад! Ґілеад! – Здорове око Коллінза округлилося від подиву. – Це назва з минулого, га? Назва з книжок! Святий Петре, та ви, мабуть, старший од самого Господа Бога!

– Дехто й так міг би сказати, – погодився Роланд, тепер уже просто всміхаючись… але тепло.

– А цей малюк? – спитав Джо, нахиляючись. З нагрудної кишені він витяг ще дві цукерки, червону і зелену. Барви Різдва. Сюзанна відчула легке дежа-вю. Воно ніби крилом тернулося об її думки і щезло. – Як тебе звуть, малий? Що кричать, коли тебе кличуть додому?

– Він більше не…

«…розмовляє, хоча раніше розмовляв», – хотіла закінчити Сюзанна, та не встигла, бо пухнастик відповів:

– Юк! – твердо і голосно, як колись за Джейка.

– Хороший! – сказав Коллінз і вкинув желейні цукерки Юкові в пащу. Потім простягнув ту саму вузлувату руку, і Юк підняв лапу, щоб привітатися. Джо її потис, і так вони познайомилися на перехресті провулка Дивака і дороги до Вежі.

– А щоб мене чорти взяли, – тихо промовив Роланд.

– Усіх нас це жде насамкінець, і ніякий Промінь не поможе, – завважив Джо Коллінз, відпускаючи Юкову лапу. – Але не сьогодні. Зараз ми підемо зігріємося в теплі, в добрі й побесідуємо за чашкою кави… так-так, трохи кави я маю… і глечиком елю. А ще в мене є така штука, називається еґноґ,[91] як ви не від того. Мені він добрий, особливо якщо туди влити крапелюшечку рому, але хтозна? Насправді я вже п’ять років чи десь так не відчував смаку. Повітря з Дискордії знищило мої смакові рецептори і нюх теж. Але що скажете? – Його здорове око дивилося на них з ентузіазмом.

– Скажу, що звучить диявольськи привабливо, – промовила Сюзанна. І нечасто її голос звучав настільки щиро.

Він по-товариському поплескав її по плечі.

– Хороша жінка – мов та безцінна перлина! Не знаю, чи то Шекспір сказав, чи в Біблії написано, чи це потроху з обох… Гррр, Ліппі, чорти б узяли твої сліпі очі! Куди це ти пхаєшся? Хочеш з цими людьми познайомитися, га?

Його голос стишився до дивного бубоніння – прерогативи людей, що живуть на самоті, не рахуючи одного-двох улюбленців. Його кобила наосліп причвалала до них, і Коллінз ухопив її за шию і грубо та водночас ніжно попестив. Але Сюзанні тварина видалася найпотворнішим чотириногим, яке вона бачила в своєму житті. Від вигляду цієї істоти її добрий гумор частково випарувався. Ліппі була сліпа – і не на одне око, а на обидва, – та худа, як опудало. Коли вона йшла, кістяк під її шолудивою шкірою ходив вперед-назад настільки помітно, що Сюзанна боялася, як би кістки не прорвалися назовні. На секунду-дві їй в усіх подробицях кошмару пригадався чорний коридор під замком Дискордія: слизька почвара, що їх переслідувала, і кістки. Усі ті кістки.

Мабуть, якісь емоції відбилися в неї на обличчі й Коллінз їх помітив, бо заговорив, мало не захищаючись.

– Вона потвора, я знаю, але коли ви будете така стара, як вона, не думаю, що ви багато конкурсів краси виграєте. – Він попестив шию коняки, стерту і всю в болячках, потім міцно ухопив її за рідку гриву, неначе хотів вирвати з корінням (хоча Ліппі не показала, що їй боляче), і розвернув на дорогу, щоб вона стала мордою до котеджу. Поки він це робив, з неба стали падати перші сніжинки буревію, що насувався.

– Ходімо, Ліппі, стара ти коробка гівна, паскудниця, кандиба ти горбата, прокажена чотиринога! Що, не чуєш у повітрі запаху снігу? Та навіть я чую, а в мене нюх пропав ще сто років тому! – Він повернувся до Роланда й Сюзанни. – Сподіваюсь, вам сподобається, як я готую, бо местиме днів зо три, так я собі думаю. Еге ж, щонайменше три дні до того, як Місяць-Демон знов покаже свою пику! Але добре, що ми познайомилися, слово честі! Тільки не судіть про мою гостинність з вигляду моєї шкапи, хе-хе!

«Щиро на це сподіваюся», – подумала Сюзанна і легенько здригнулася. Старий відвернувся, проте Роланд подивився на неї здивовано. Вона всміхнулась і похитала головою, мовляв, нічого страшного… та то й були дрібниці. Вона не збиралася зізнаватися стрільцеві, що від вигляду кульгавої шкапини з катарактою на очах і ребрами назовні їй стало моторошно. Роланд ще ніколи не обзивав її дурненькою, і давати йому для цього привід вона не збиралася ні за які…

Немов прочитавши її думки, стара шкапа повернулася і вишкірила на Сюзанну свої дивом уцілілі кілька зубів. Очі в западинах кістлявої голови Ліппі були мов облямовані гноєм пробки сліпоти над огидним вищиром. Вона заіржала на Сюзанну, неначе попереджаючи: «Думай собі, що хочеш, Галко, я тут житиму ще довго після того, як ти підеш далі своєю дорогою і помреш своєю смертю». Цієї ж миті налетів вітер і жбурнув їм в обличчя снігом, прошелестів у вітті ялин, що вгиналися під снігом, і просвистів під дахом маленького будиночка Коллінза. Майже стих, та потім знову на секунду посилився й скорботно застогнав, майже як людина.

П’ять

Сарай було поділено на кілька частин: з одного боку – курник, з іншого – стійло, а під дахом – маленький сінник, набитий сіном.

– Я можу залізти й наскидати сіна вилами, – сказав Коллінз, – але щоразу, як це роблю, я ризикую життям, а все через оце своє поламане стегно. Сей Дескейн, я, звісно, не можу змусити вас допомогти старому чоловікові, але чи не могли б ви…

Роланд заліз на сінник приставленою під кутом драбиною і скидав униз сіно, поки Коллінз його не зупинив, сказавши, що цього Ліппі вистачить навіть на чотири дні завірюхи. («Бо вона ж ні чорта не жере, самі бачите, яке худобисько».) Коли стрілець спустився, Коллінз повів їх короткою задньою доріжкою до котеджу. Кучугури снігу, навалені обабіч доріжки, сягали Роланду аж до маківки.

– Ласкаво просимо до цієї скромної оселі, тощо, тощо, – сказав Джо і запросив їх на кухню.

Стіни тут було обшито сосновими панелями, але, підійшовши ближче, Сюзанна побачила, що насправді панелі пластикові. Її одразу ж огорнуло приємне тепло. На електричній плиті стояла марка «Росско», про яку вона ніколи не чула. Холодильник був марки «Амана» і спереду, над ручкою, мав маленькі дверцята. Сюзанна нахилилася ближче і прочитала слова «ЧАРІВНИЙ ЛІД».

– Ця штука робить кубики льоду? – захоплено спитала вона.

– Ну, не зовсім так, – відповів Джо. – Їх робить морозильник, красуне. А ця штука спереду просто вкидає їх тобі в склянку.

Її це розсмішило, і вона засміялася. А опустивши погляд, побачила, що Юк дивиться на неї зі своєю звичною грайливою усмішкою, і розсміялася ще сильніше. На цій кухні з її сучасними зручностями пахло ностальгією: цукром, прянощами та всім найприємнішим з давніх часів.

Роланд підвів погляд на лампи денного світла під стелею, і Коллінз кивнув.

– Так-так, у мене є ’лектрика. І камін, який подає гаряче повітря, правда ж, чудово? І рахунків мені ніхто не присилає! Генератор стоїть у сарайчику за будинком, і тихий він, як недільний ранок! Хоч на дах того сарайчика залізьте, нічого не почуєте, тільки тихе «ммммм». Каністри з пропаном міняє Заїка Білл, і ремонтує його, коли треба, теж він, хоча за весь час, поки я тут, це довелося робити хіба разів зо два. А, ні, Джої бреше, скоро на той світ почеше. Тричі. Усього разом три рази.

– А хто такий Заїка Білл? – поцікавилася Сюзанна.

– І давно ви тут живете? – одночасно спитав Роланд.

Джо Коллінз розсміявся.

– По черзі, мої любі нові друзі, по черзі! – Він поставив ціпка, щоб вибратися з куртки, але ненароком переніс вагу на хвору ногу, тихо загарчав і мало не впав. Упав би, якби Роланд не підхопив його під руку.

– Дякую, дякую, дякую, – сказав Джо. – Хоча, скажу я вам, це б я вже не вперше зарив носом у лінолеум. Та раз уже ви врятували мене від падіння, то на ваше питання я відповім першим. Живу тут я, Дивак Джо з провулка Дивака, десь років так сімнадцять. Але точно сказати не можу, бо дуже довго час тут був якийсь, чорт забирай, не такий, як треба, якщо розумієте, про що я.

– Ми розуміємо, – кивнула Сюзанна. – Ще й як розуміємо.

Коллінз заходився стягати з себе светра, під яким виявився ще один. На перший погляд Сюзанні здалося, що Джо – огрядний старий чолов’яга, ще не гладкий, але вже майже. А тепер вона побачила, що враження повноти створював одяг. Джо Коллінз був не аж такий худющий, як його стара шкапа, проте до огрядного йому було дуже далеко.

– А Заїка Білл, – вів далі старий, знімаючи другого светра, – то робот. Прибирає в хаті, обслуговує генератор… а ще, звісно, то він розчищає сніг. Коли я сюди прийшов, він заїкався лише зрідка. А тепер уже на кожному другому-третьому слові. Що я робитиму, коли він зламається, чорт його зна. – Але з того, як він це сказав, Сюзанна зрозуміла, що він анітрохи не переймався.

– А може, він очуняє, адже тепер Промінь знову працює як слід, – сказала вона.

– Хіба що протягне трохи довше, але що очуняє, дуже сумніваюся, – похитав головою Джо. – Машини не одужують так, як живі істоти. – Він нарешті розібрався до натільної сорочки, і на цьому роздягання скінчилося. І Сюзанна потайки зраділа. Їй вистачило й страхітливого вигляду кінських ребер, що випиналися з-під шкіри, вкритої короткою сивою шерстю. Споглядати ще й ребра хазяїна вона не мала жодного бажання.

– Знімайте пальта й штани, – скомандував Джо. – За пару хвилин я зроблю вам по еґногу, але спершу покажу свою вітальню, бо це предмет моїх гордощів.

Шість

Підлогу у вітальні вкривав плетений з клаптів килим – такий міг би прикрасити колись затишну оселю бабусі Голмс. Біля стола стояло велике м’яке крісло. Стіл угинався від журналів, книжок у м’яких обкладинках, ще на ньому лежали окуляри й стояла коричнева пляшечка з бозна-якими ліками. Був також телевізор, хоча Сюзанна не могла собі уявити, що старий Джо міг по ньому дивитися (Едді з Джейком одразу б примітили на поличці під ним відеомагнітофон). Але увагу Сюзанни (та й Роланда також) полонила фотографія, що висіла на стіні. Джо причепив її кнопкою – трохи нерівно й недбало (і Сюзанні це видалося мало не блюзнірством).

То був знімок Темної вежі.

Дихання покинуло її. Вона підібралася до стіни, не відчуваючи навіть горбочків і вузликів на килимі під долонями, і здійняла руки.

– Роланде, підніми мене!

Він підняв, і вона побачила, що його обличчя смертельно поблідло, лише на тонких щоках горіли дві червоні плями. Стрільцеві очі палахкотіли вогнем. Вежа стояла на тлі присмеркового неба, захід сонця забарвив пагорби за нею в помаранчевий колір, вузькі вікна здіймалися вгору своєю нескінченною спіраллю. У деяких вікнах горів тьмяний потойбічний вогонь. Через кожні два-три поверхи, побачила Сюзанна, з темних кам’яних стін випиналися балкони. Усі низькі широкі двері, що на них виходили, було зачинено. І замкнено – в цьому вона не сумнівалася. Перед Вежею слалося поле троянд, Кан’-Ка Но Рей, затемнене, проте навіть сутінь не приховувала його краси. Майже всі троянди стулили на ніч пелюстки, проте в деяких ще визирали, мов сонні очі, серединки.

– Джо… – майже прошепотіла Сюзанна. Її тіло огорнула слабкість, а до вух долинав спів голосів, далекий і тихий. – Ох, Джо! Це фото…

– Еге ж, мем. – Її реакція помітно його потішила. – Гарно, правда? Тому я й повісив його на стіну. У мене є ще декілька, але ця картка – найкраща. Зняв якраз коли сонце сідало, щоб тінь падала наче аж до самого кінця Шляху Променя. В принципі, так воно і є, думаю, це ви обоє знаєте.

Роланд важко й хрипко дихав їй на вухо, наче щойно після забігу, але Сюзанна майже цього не помічала. Бо не лише увічнене на знімку викликало в неї безмежний захват.

– Джо, та це ж «Полароїд»!

– Ну… так. – Її бурхлива реакція, здавалося, трохи його спантеличила. – Мабуть, Заїка Білл і «Кодак» би мені приніс, якби я попросив, але як би я тоді проявив плівку? А коли мені спало на думку, що непогано було б і відеокамеру мати (бо та штука під телевізором може показувати з неї ролики), я був уже застарий, щоб повернутися туди на своїх двох, а моя шкапа була застара, щоб мене довезти. Проте якби міг, то сходив би ще раз. Там дуже гарно, то місце, де живуть любі серцю привиди. Я чув голоси друзів, яких давно втратив, а ще мами й тата. Я завше…

Роланд закляк. Сюзанна відчула, як здерев’яніли його м’язи. Та потім це минулося, і він так рвучко відвернувся від фотографії, що Сюзанні запаморочилося в голові.

– Ти був там? – спитав він. – Був біля Темної вежі?

– Атож, був, – відповів старий. – А хто ще міг зробити цей знімок? Енсел Адамс,[92] хай йому грець?

– Коли ти його зробив?

– Під час свого останнього походу. Два роки тому, влітку… хоча ви ж знаєте, там низовина, якщо сніг там і буває, я його не бачив.

– Довго туди звідси йти?

Джо заплющив сліпе око і став подумки рахувати. Рахував недовго, проте Сюзанні й Роланду здалося, що минула ледь не ціла вічність. Надворі розгулявся вітер. Заіржала кобила, ніби протестуючи проти виття віхоли. Сніжинки за замерзлими шибками вже вихилялися й танцювали на вітрі.

– Що ж, – нарешті промовив Джо, – іти вам тепер схилом, і Заїка Білл розчистив дорогу аж до самого кінця; а що цій старій бляшанці ще робити зі своїм вільним часом? Звісно, вам доведеться перечекати, поки вляжеться ця північно-східна сніговійниця…

– Скільки нам іти? – перебив Роланд.

– Кортить уже туди потрапити, га? Бачу, що кортить, та воно й не дивно. Аж із самого Серединного світу сюди далеко добиратися. Аж подумати страшно, яка далечінь. Я б сказав, що з Білих Земель ви будете вибиратися днів зо шість, може, сім…

– А ви називаєте ці землі Емпатикою? – запитала Сюзанна.

Він кліпнув очима й спантеличено позирнув на неї.

– Ні, мем… ніколи не чув, щоб ці краї називали якось інакше, крім як Білі Землі.

Подив був удаваний – Сюзанна в цьому майже не сумнівалася. Старий Джо Коллінз, веселий, як Санта-Клаус, щойно їй збрехав. Розібратися, в чому річ, вона не могла, та продовжити свій допит не встигла – її різко обірвав Роланд.

– Облиш це поки що, добре? Облиш, заради твого батька.

– Так, Роланде, – несміливо промовила вона. – Авжеж.

Роланд, не опускаючи Сюзанну на підлогу, повернувся знову до Джо.

– Гадаю, дев’ять днів у вас похід забере, – чухаючи підборіддя, сказав Джо, – бо дорога може бути слизька, а надто після того, як Білл утрамбовує сніг. Але змусити його, щоб перестав це робити, і думати годі. Він якісь свої накази виконує. Своє програмування, як він каже. – Старий побачив, що Роланд хоче заговорити, й підняв руку. – Ні-ні, я патякаю не тому, що хочу вас розсердити, сер чи сей, не знаю, як вас краще називати. Просто я скучив за товариством. Отож, коли підійдете до краю сніжного царства, то попереду ще буде днів десять-двадцять пішки. Але йти геть не обов’язково, хіба що вам дуже хочеться. Там є ще один ангар «Позитроніки», а в ньому повно різного транспорту на колесах. Ці машинки схожі на гольф-мобілі. Природно, батарейки в них уже давно сіли, але там також є генератор, «Хонда», точнісінько такий, як у мене, і востаннє, коли я там був, він ще працював. Білл старається, щоб усе було на ходу. Якщо зможете зарядити котрийсь із тих автомобільчиків, то заощадите собі час, бо їхати доведеться чотири дні щонайбільше. Я так собі думаю: якщо полічити, скільки забере вся дорога, то дев’ятнадцять днів набереться. А як останній відрізок зможете проїхати на тій дзижчалці… це я їх так називаю – дзижчалки, – бо вони дзижчать, коли їдуть… то днів із десять. Чи, може, одинадцять.

У кімнаті запала тиша. Вітер шпурнув снігом об стіну котеджу, і Сюзанна знову зауважила про себе, наскільки його виття нагадує людський плач. Слуховий обман, не інакше.

– Менш ніж три тижні, навіть якщо доведеться йти пішки, – сказав Роланд. Він простягнув руку до полароїдної фотографії Вежі з темного каменю, яка височіла на тлі заходу сонця, але не торкнувся. Неначе, як здалося Сюзанні, боявся до неї доторкнутись. – Після всіх цих років і всіх пройдених миль.

«Не кажучи вже про галони пролитої крові», – подумала Сюзанна, але вголос би цього не сказала, навіть якби вони зі стрільцем були самі. Казати щось не було потреби: він і сам знав, скільки крові пролилося. Але щось тут було не так. Не так чи відверто дивно. І стрілець, здавалося, цього не помічав.

Співчуття полягало в тому, щоб поважати почуття інших. А співпереживання, емпатія, – в тому, щоб ці почуття розділяти. Навіщо людям називати якусь землю Емпатикою?

І навіщо цьому приємному старенькому про це брехати?

– Розкажи мені дещо, Джо Коллінз, – попрохав Роланд.

– Добре, стрільцю, якщо зможу.

– Ти був аж під самою Вежею? Торкався рукою до її каменю?

Старий так подивився на Роланда, наче вирішив, що той з нього глузує. А коли зрозумів, що це не так, на його обличчі з’явився непідробний вираз жаху.

– Ні, – сказав він, і вперше за весь час Сюзанна почула в його голосі суто американські нотки. – Я наважився підійти лише на відстань, з якої зробив цього знімка. Це десь так двісті-двісті п’ятдесят ярдів. Як сказав би робот, п’ятсот дуг колеса.

Роланд кивнув.

– А чому ні?

– Побоявся, що як підійду ближче – вона мене вб’є, а зупинитись я не зможу. Голоси тягнутимуть мене далі. Я тоді так подумав і зараз вважаю так само.

Сім

Після вечері (найсмачнішої відтоді, як Сюзанну викрали до цього світу, а може, й найкращої за все її життя) болячка у неї на обличчі прорвалася. Винен у цьому, в принципі, був Джо Коллінз, проте навіть згодом, коли їм уже було що закинути єдиному мешканцеві провулка Дивака, вона не образилася на нього за це. У чому-чому, а в такому він точно не хотів би бути звинуваченим.

Джо подав на стіл курку, засмажену якраз у міру й після всієї тієї оленини особливо смачну. До неї запропонував товчену картоплю з підливкою, журавлинне желе, нарізане на товсті кавалки, зелений горошок («Лише консервований, кажу вибачте», – бідкався він) і таріль з маленькою вареною цибулькою, що плавала в солодкому молоці, розчиненому з порошку. Також був еґноґ. Роланд і Сюзанна вицмулили його жадібно, як діти, хоча від «краплинки рому» відмовилися. Юк повечеряв теж: для нього Джо поставив на підлогу біля плити тарілку з курятиною і картоплею. Швиденько з усім упоравшись, пухнастик ліг біля дверей між кухнею і вітальнею, що водночас правила за їдальню. Він облизувався, щоб жодна краплина підливки з печінкою не лишилася на вусах, і, нашорошивши вуха, спостерігав за г’юмами.

– Солодке в мене вже не влізе, навіть не пропонуйте, – сказала Сюзанна, коли вдруге спустошила тарілку і вимочила залишки підливки хлібом. – Я навіть не впевнена, що зможу злізти зі стільця.

– Ну нічого, – сказав Джо, але помітно було, що засмутився, – може, згодом. У мене є шоколадний пудинг та пиріг-іриска.

Роланд підніс серветку до рота, щоб притлумити відрижку.

– А я б покуштував і того, і того.

– Ну, якщо вже так, тоді я, мабуть, теж не відмовлюся, – кивнула Сюзанна. Зрештою, скільки тисяч років минуло, відколи вона їла іриску?

Коли з пудингом було покінчено, Сюзанна запропонувала допомогти з посудом, але Джо лише відмахнувся, сказавши, що поставить каструлі й тарілки в посудомийну машину, прополоще їх, а вже згодом запустить цикл і «всім веселим кагалом» їх помиє. Коли він і Роланд носили посуд на кухню, Сюзанні здалося, що старенький пожвавішав, менше вже спирався на ціпок. Напевно, був тут якийсь зв’язок із «краплинкою рому», а може, й кількома краплинками, що до кінця вечері злилися в одну велику краплю.

Джо налив у чашки каву, і вони всі втрьох (учотирьох, рахуючи Юка) посідали у вітальні. Надворі стрімко темніло, і вітер завивав гучніше. «А Мордред десь там, зіщулився у ямці в снігу чи під деревами», – подумала Сюзанна і знову змушена була придушувати в собі жалощі. Вона воліла б не знати, що Мордред був лише дитиною, хоч і вбивцею.

– Джо, розкажи нам, як ти тут опинився, – запропонував Роланд.

Джо широко всміхнувся.

– Це історія, від якої волосся може стати сторч, – попередив він, – але якщо ви хочете її почути, то гаразд, я розповім. – Широка усмішка пом’якшилась, у погляді з’явилася задума. – Приємно, коли є з ким побалакати. Ліппі тільки слуха, а говорити нічого не говорить.

Спочатку він намагався вчителювати, почав Джо. Але дуже швидко збагнув, що таке життя не для нього. Діти йому подобались, він їх навіть любив, але ненавидів усю адміністративну хрінь і те, як система безжально підстригала всіх під одну гребінку, не допускаючи, щоб хтось вислизнув у неї з рук. Тож за три роки вчителювати він покинув і подався в шоу-бізнес.

– Співаком чи танцюристом? – поцікавився Роланд.

– Ні те, ні те, – відповів Джо. – Я був артистом розмовного жанру.

– Розмовного жанру?

– Тобто гумористом, – підказала Сюзанна. – Розважав публіку анекдотами.

– Точно! – просяяв Джо. – І дехто навіть сміявся. Звісно, таких була меншість.

Він знайшов собі агента, чиє попереднє підприємство, магазин чоловічого одягу за зниженими цінами, збанкрутувало. Одне потягло за собою інше, сказав він, за виступом ішов виступ, і зрештою він став працювати в друго- й третьосортних нічних клубах від узбережжя до узбережжя, пересуваючись на побитому, проте надійному старому пікапі «форд» і вирушаючи туди, куди відправляв його Шанц, агент. У вихідні він не працював майже ніколи: наприкінці тижня й у вихідні навіть третьосортні клуби воліли мати виступи рок-гуртів.

То було наприкінці шістдесятих – на початку сімдесятих, коли не бракувало всього, що Джо називав «поточним матеріалом»: хіппі та йіппі, палійок бюстгальтерів і Чорних Пантер, кінозірок і, як завше, політиків… але він був коміком, більш орієнтованим на традиційні жарти. Морт Заль і Джордж Карлін могли собі глузувати з поточного матеріалу, а він жартував у дусі: «До речі, про мою тещу» і «Кажуть, наші польські друзі тупі, але послухайте-но про ірландку, з якою я познайомився».

Поки він розповідав, відбулася дивна (а для Сюзанни – доволі щемка) трансформація. Акцент Джо Коллінза, притаманний мешканцям Серединного світу, перетворився на говірку, якою, за Сюзанними спостереженнями, розмовляли мудрагелі-американці. Вона все чекала, коли він заговорить так, як Едді. А ще подумала, що Джо Коллінз був один з тих міміків від природи, чий голос, гнучкий, як силіконова іграшка «Сіллі Путті», імітував місцеву говірку. У бруклінському клубі він говорив як бруклінець, у Пітсбурзі – наче був родом з Пітсбурга.

На початку розповіді Роланд його зупинив, щоб спитати, чи естрадний комік – це хтось на зразок придворного блазня, і старий від душі розсміявся.

– В яблучко. Тільки виступає він не перед королем і придворними, а перед купкою людей, що сидять у прокуреній залі й цмулять алкоголь.

Роланд кивнув, усміхаючись.

– Але в тому, щоб бути коміком, який дає по одному концерту за вечір у різних містечках Середнього Заходу, є свої переваги, – сказав Джо. – Якщо провалишся в якій-небудь глушині типу Дуб’юка, то нічого тобі не буде, хіба що відпрацюєш двадцять хвилин замість сорока п’яти й поїдеш собі далі в інше місто. У Серединному ж світі є такі місця, де могли б і голову відтяти, якщо облажаєшся.

Почувши це, стрілець розреготався. Сюзанна все ніяк не могла звикнути до його гучного сміху (хоч і сміялася сама).

– Правду кажеш, Джо.

Влітку 1972 року Джо виступав у нічному клубі «Джанґо» у Клівленді, неподалік гетто. На цьому місці Роланд знову його перебив, щоб спитати, що таке гетто.

– У випадку Гока, – відповіла Сюзанна, – це частина міста, де більшість мешканців чорношкірі й бідні, а копи мають звичку спершу бити кийками, а вже потім про щось питати.

– Точно! – вигукнув Джо і постукав себе по голові кісточками пальців. – Я б краще не сказав!

Тут з переднього подвір’я будинку знову долинуло те дивне, наче дитяче квиління, але цього разу вітру майже не було. Сюзанна зиркнула на Роланда, але стрілець, якщо й почув, то взнаки не дав.

«То був вітер, – сказала собі Сюзанна. – Вітер, а що ж іще?»

«Мордред, – прошепотіло їй у відповідь сумління. – Мордред надворі, він замерзає. Мордред гине під снігом, поки ми тут сидимо і п’ємо гарячу каву».

Але Сюзанна промовчала.

У Гоку кілька тижнів тривали заворушення, повів далі Джо, але він багато пив («накачувався під саму зав’язку», за його словами), тож на другому своєму виступі ледве усвідомлював, що глядачів поменшало разів у п’ять порівняно з першим.

– Чорт, я був тоді в гуморі, – сказав він. – Не знаю, як решта, а я відривався на повну, качався від сміху в проходах.

А потім хтось укинув у вікно клубу пляшку з коктейлем Молотова (що таке коктейль Молотова, Роланд знав), і перш ніж Джо встиг би сказати «Візьміть мою тещу… будь ласка», почалася пожежа. Джо вискочив через задні двері й уже майже був надворі, коли його вхопили троє чоловіків («усі дуже чорні, усі на зріст як баскетболісти НБА»). Двоє тримали, третій бив. А тоді хтось замахнувся пляшкою. Бум-бум, світло вимикається. Отямився він на порослому травою схилі пагорба біля покинутого містечка Стоунз-Ворп, якщо вірити табличкам на порожніх будинках, що тяглися вздовж головної вулиці. Джо Коллінзу здалося, що його оточують декорації вестерну, от тільки актори порозходилися по домівках.

Приблизно з цього моменту Сюзанна вирішила, що не надто вірить в історію сея Коллінза. Він, поза сумнівом, дуже весело й цікаво все описував, а зважаючи на те, як Джейк уперше потрапив до Серединного світу (загинув дорогою до школи під колесами машини), нічого аж настільки невірогідного в його розповіді не було. Проте вона все одно не йняла їй віри. Питання було тільки в тому, чи мало це значення.

– Раєм назвати ту місцину не можна було, бо там не було хмар і хор янголів не співав, – вів далі Джо, – але менше з тим. Я вирішив, що то загробне життя.

Він трохи поблукав околицями. Знайшов їжу, коня (Ліппі) й рушив далі. Дорогою йому траплялися різні групи кочівників, якісь були налаштовані дружньо, інші – навпаки, деякі були нормальні, деякі – мутанти. Та спілкування з ними йому вистачило, щоб перейняти трохи говірки й історії Серединного світу. Звичайно, він дізнався про Вежу й Промені. Спробував було перейти Погані Землі, та злякався й повернув назад, коли шкіра вкрилася чиряками й дивними плямами.

– У мене на дупі вискочив чиряк, – сказав Джо. – Шість чи сім років тому це було. Отоді ми з Ліппі й послали к бісовій матері всі спроби йти далі. Саме тоді я й знайшов це містечко, воно називалося Вестрінг, а потім мене знайшов Заїка Білл. Він трохи знався на медицині й вирізав мені чиряка на дупі.

Роланд запитав, чи Джо бачив на власні очі, як проїжджав Багряний Король, ця божевільна істота на своєму останньому шляху до Темної вежі. Джо відповів, що не бачив, проте півроку тому знялася страшна хуртовина («сніг аж вирував»), така сильна, що загнала його в льох. Поки він там сидів, світло згасло – мабуть, відмовив генератор. Джо зіщулився в темряві, й зненацька у нього з’явилося дивне відчуття: поблизу якась жахлива істота, й вона могла будь-якої миті торкнутися його розуму й простежити за його думками, де Джо переховувався.

– Знаєте, чим я тоді почувався? – запитав він у Роланда й Сюзанни.

Обоє похитали головами. Юк теж похитав, досконало їх імітуючи.

– Закускою, – сказав Джо. – Потенційною закускою.

«Ця частина його розповіді правдива, – подумала Сюзанна. – Може, він змінив якісь деталі, проте в сутності це правда». Просто думка про те, що Багряний Король міг подорожувати у своїй власній рухомій хуртовині, видалася їй страхітливо переконливою.

– І що ж ти зробив? – спитав Роланд.

– Заснув, – відповів Джо. – Такий у мене талант з дитинства, як і вміння пародіювати. Хоча на своїх концертах я знаменитостей не копіював, бо в глухомані такі штуки не мають успіху. Звісно, якщо ти не Річ Літл.[93] Дивно, але правда. Я можу заснути буквально за командою. Тоді, у погребі, я так і зробив. А коли прокинувся, світло знову горіло і… «не-знаю-що-то-було» зникло. Авжеж, я знаю, хто такий Багряний Король, а й досі часом зустрічаю людей, здебільшого таких блукальців, як-от ви, і вони про нього розповідають. Зазвичай складають пальці від лихого ока й спльовують між них. Думаєте, то був він? Ви думаєте, Багряний Король проминав провулок Дивака дорогою до Вежі? – І не встигли вони відповісти, як Джо сказав: – Що ж, а чом би й ні? Тауер-роуд – це головна дорога. Вона веде аж до самої Вежі.

«Ти знаєш, що то був він, – подумала Сюзанна. – Що за гру ти з нами ведеш, Джо?»

Слабкий плач-крик, породжений точно не вітром, прозвучав знову. Проте Сюзанна вже не думала, що то Мордред. Їй здалося, що плач долинає з льоху, в якому Джо переховувався від Багряного Короля… принаймні так він їм сказав. А зараз хто був там, унизу? Та людина ховалася, як колись Джо, чи була в полоні?

– Але жилося мені непогано, – розповідав Джо. – Зовсім не так, як я сподівався жити, але з цього приводу в мене є свої міркування: ті, хто проживає життя так, як сподівалися, кінчають тим, що ковтають снодійне чи вставляють дуло пістолета собі до рота і натискають на гачок.

Роланд, либонь, не встигав за розповіддю, бо сказав:

– Ти був придворним блазнем, а гості в тих заїздах – твоїм двором.

Джо всміхнувся, демонструючи повен рот білих зубів. Сюзанна насупилась. А чи бачила вона раніше його зуби? Вони багато сміялися, вона просто мусила їх бачити, але згадати не могла. Безперечно, ротом він не шамкав, як ті старенькі, в кого більшості зубів уже нема (такі люди часто зверталися до її батька, переважно з приводу протезування). Якби довелося замислитись над цим раніше, вона б сказала, що якісь зуби в нього ще лишились, але здебільшого самі пеньки, і…

І що з тобою таке, дівчинко? Ну, прибрехав він, але ж не могли в нього вирости нові зуби, відколи ви сіли вечеряти! У тебе просто розгулялася уява.

Справді? Що ж, можливо. І, може, там у підвалі ніхто не плаче, а просто вітер стогне під дахом будинку.

– Я б послухав твої жарти й оповідки, – сказав Роланд. – З тих, що ти розповідав у дорозі, як ти не від того.

Сюзанна пильно на нього подивилася, шукаючи в стрільцевому проханні прихованого мотиву, але йому, здавалося, справді було цікаво. Ще перед тим, як Роланд побачив фото Темної вежі, пришпилене до стіни вітальні (його погляд раз у раз повертався до нього, поки Джо розповідав свою історію), ним оволодів якийсь лихоманковий добрий гумор, хоч на нього це було геть не схоже. Складалося таке враження, що він захворів, балансує на межі марення.

Джо Коллінз наче здивувався, почувши прохання стрільця, але помітно було, що воно справило йому приємність.

– Боже милий, – сплеснув руками він, – та ж я не виступав тисячу років… а зважаючи на те, як тут розтягується час, може, якраз тисяча їх і минула. Навіть не знаю, з чого почати.

– А ви спробуйте, – запропонувала Сюзанна, сама себе здивувавши.

Вісім

Джо на хвилю замислився, потім підвівся, змітаючи з сорочки кілька крихт. Прошкутильгав на середину кімнати без ціпка – той лишився стояти, притулений до крісла. Юк дивився на нього: вуха нашорошені, усмішка до вух, – неначе наперед смакуючи забаву. Якусь мить Джо вагався. Потім глибоко вдихнув, видихнув і всміхнувся публіці.

– Пообіцяйте, що не закидаєте мене гнилими томатами, якщо провалюсь. Не забувайте, що я вже давно не виступав.

– Не закидаємо, ви ж нас обігріли й нагодували. Ніколи в житті, – пообіцяла Сюзанна.

А Роланд, який усе розумів буквально, додав:

– Та й томатів у нас нема.

– Гаразд, гаразд. Хоча в коморі є консервовані… Але я цього не казав!

Сюзанна всміхнулася. Роланд теж.

Підбадьорений, Джо почав:

– Добре, повернімося до того чарівного місця, яке зветься «Джанго», у тому чарівному місці, яке деякі люди називають помилкою-на-озері. Іншими словами, Клівленд, штат Огайо. Другий виступ. Той, який я так і не закінчив, але я був на підйомі, повірте на слово… Зачекайте, одну секундочку…

Він заплющив очі. Здавалося, збирався з думками. А коли знову розплющив очі, то наче на десять років помолодшав. Трансформація була дивовижна. А коли заговорив, то не лише говірка в нього стала американською – він сам став схожий на американця. Сюзанна не могла пояснити це відчуття словами, але інтуїтивно розуміла, що це правда: ось він, Джо Коллінз, зроблений у США.

– Леді й джентльмени, раді вітати вас у «Джанґо», я Джо Коллінз, а ви ні.

Роланд пирхнув, а Сюзанна всміхнулася, більше з ввічливості, бо жарт був доволі бородатий.

– Менеджер просив нагадати, що цього вечора ви за один бакс отримуєте два пива. Зрозуміло? Добре. Бо їм аби виручка, а в мене шкурний інтерес. Що більше ви п’єте, то смішніші ставатимуть мої жарти.

Сюзанна всміхнулася ширше. У комедіях був свій ритм, навіть вона це розуміла, хоча сама не змогла б витримати й п’яти хвилин на сцені перед шумною публікою в нічному клубі, навіть якби на карту було поставлено її життя. Ритм був, і після непевного початку Джо потроху намацував свій ритм. Його очі були наполовину прикриті повіками, наче перед ним ряхтіло різнобарв’я світла над сценою (таке схоже на кольори Чародійської веселки, зрозуміла Сюзанна), і вдихав він дим п’ятдесяти сигарет, які повільно жевріли. Одна рука стискає хромовану підставку мікрофона, друга вільна для жестів. Джо Коллінз виступає у «Джанґо» у вечір п’ятниці…

Ні, тільки не в п’ятницю. Він же сказав, що на вихідні й кінець тижня нічні клуби запрошували до себе рок-гурти.

– Але не зважайте на всі ці балачки про помилку-на-озері, Клівленд – гарне місто, – провадив Джо. Він уже набирав обертів («розпатякався», сказав би Едді). – Мої батьки родом з Клівленда, та коли їм обом стукнуло по сімдесят, вони переїхали у Флориду. Їм не хотілося, але хто їх там слухав – такий закон. Отак! – Джо постукав себе по голові кісточками пальців і схрестив очі на переніссі. Роланд знову пирхнув, хоч і не мав ані найменшої гадки про те, де та Флорида (чи навіть що воно таке). Сюзанна заусміхалася ще ширше.

– Флорида – збіса гарний штат, – вів далі Джо. – Збіса. Домівка для молодят і майже покійників. Мій дід, царство йому небесне, переїхав на пенсію до Флориди. Я теж хочу померти уві сні, як дідуньо Фред. А не з вереском, як пасажири машини, за кермом якої він сидів.

Цей жарт викликав у Роланда регіт, та й у Сюзанни також. Юк шкірився аж до вух.

– А бабця в мене, скажу я вам, теж була нівроку. Розказувала, що навчилася плавати, коли її взяли на річку Куягоґа і викинули з човна. А я їй кажу: бабуню, тебе ж не плавати хотіли навчити…

Роланд пирхнув, затулив носа рукою і знову пирхнув. На щоках у нього палахкотіли червоні плями. Сміх пришвидшував обмін речовин у організмі, усе згоряло миттєво – Сюзанна про це десь читала. Тож тепер і в неї, напевно, пришвидшився метаболізм, бо вона сміялася. Було таке відчуття, що весь жах, уся печаль ринули з неї, як з відкритої рани, наче…

Ну, наче кров.

Десь на задвірках свідомості задзеленчав тривожний дзвіночок, але вона не надала йому значення. Про що можна було тривожитись? Вони ж сміялися! Їм було весело!

– А можна я хвилинку побуду серйозним? Ні? То йди у сраку і кобилу, на якій приїхав, теж з собою прихопи – завтра, коли я прокинусь, то протверезію, а от ти як був потворним, таким і залишишся. І лисим теж.

(Роланд зареготав.)

– Я говоритиму серйозно, ясно? Якщо не подобається, запхай своє невдоволення собі туди, де тримаєш дрібні гроші. Моя бабця була чудова жінка. Жінки взагалі чудові, ви це знали? Але в них, як і в чоловіків, є свої вади. Якщо жінці доведеться обирати, наприклад, між тим, щоб піймати м’яч чи врятувати дитину, вона врятує життя дитині, навіть не задумуючись, скільком чоловікам зіпсує гру. Отак! – Він постукав себе кісточками пальців по голові і вибалушив очі, знову їх насмішивши. Роланд хотів було поставити каву на стіл і розлив її. Він тримався рукою за живіт. Чути, що він так гучно сміється, так віддається на волю сміху, було само по собі смішно, й Сюзанна вибухнула сміхом з новою силою.

– Чоловіки – це одне, жінки – інше. Якщо їх поєднати, вийде геть новий смак. Як у печива «орео» з прошарком. Як у кексів з арахісовим маслом. Як у торта з родзинками і соусом зі шмарклів. Покажіть мені чоловіка й жінку, і я покажу вам Особливий Інститут – не рабства, шлюбу. Але я повторююся. Отак! – Він постукав себе по черепушці. Вирячив очі. Цього разу вони неначе наполовину вилізли з орбіт

(як йому це вдається)

і Сюзанні довелося стиснути живіт, бо від сильного сміху він уже болів. І кров бухала в скронях. Було боляче, але приємно.

– Шлюб – це коли в тебе є дружина чи чоловік. Еге ж! Зазирніть у словник Вебстера! Бігамія – це коли дружин чи чоловіків забагато. Звісно, в моногамних шлюбах усе так само! Отак!

Якби Роланд засміявся сильніше, подумала Сюзанна, він би сповз із крісла просто в калюжку розлитої кави.

– А є ще розлучення, це слово походить з латини й у перекладі означає «вирвати чоловікові геніталії через гаманець».

Але я зупинився на Клівленді, пам’ятаєте? Знаєте, як було засновано Клівленд? Купка людей у Нью-Йорку сказала: «Ого, злочини й злидні – це класно, єдине, що погано, – тут жаркувато. Їдьмо на захід».

Сміх, як згодом подумає Сюзанна, схожий на ураган: щойно він сягне певної точки, як стає незалежним і сам себе підтримує. Ти смієшся не тому, що жарти смішні, а тому, що смішний сам твій стан. До цього стану Джо Коллінз їх підвів своїм наступним дотепом.

– Гей, пам’ятаєте, як у початковій школі вас учили, що у випадку пожежі ви маєте спокійно вишикуватись у ряд так, щоб на початку стояли найнижчі, а наприкінці – найвищі люди? Яка тут логіка? Що, високі люди повільніше горять?

Сюзанна вереснула від сміху і ляснула себе рукою по щоці. І зненацька її пронизав такий біль, що весь сміх умить вивітрився. Нарив коло губи в неї знову збільшувався, проте вже два чи три дні не кривавив. Вона випадково зачепила його рукою і зірвала присохлу чорнувато-червону кірку. Кров з ранки не просто потекла: вона зацебеніла.

Сюзанна не одразу збагнула, що сталося. Знала тільки, що не так уже сильно хляснула себе рукою по щоці, щоб настільки сильно заболіло. Джо, здавалося, теж нічого не помітив (бо знову наполовину затулив очі повіками), мусив не помічати, бо заторохкотів ще швидше:

– Слухайте, а як вам той рибний ресторанчик у «Морському світі»? Я з’їв половину фішбургера і замислився: а чи не їм я когось ніякого? Отак! До речі, про рибу…

І тут тривожно загавкав Юк. Сюзанна відчула, як шиєю на плече стікає вологе тепло.

– Зупинися, Джо, – попросив Роланд. Голосу нього був задиханий. Слабкий. Від сміху, розуміла Сюзанна. Ох, але ж як боліла щока, і…

Джо розплющив очі й роздратовано подивився на Роланда.

– Що таке? Ви ж самі просили, я й показую.

– Сюзанна поранилася. – Стрілець уже був на ногах і дивився на неї. Його сміх потонув у тривозі.

– Роланде, я не поранилася, просто дала собі ляпаса сильніше, ніж розрахо… – Вона перелякано замовкла, бо побачила на своїй руці рукавичку крові.

Дев’ять

Знову загавкав Юк. Роланд ухопив зі стола біля своєї перевернутої чашки серветку. Один її край був коричневий і просяк кавою, але інший – сухий. Стрілець затис ним рану, з якої струменіла кров, і Сюзанна спершу сахнулася від його доторку, а з очей бризнули сльози.

– Ні, дай я зупиню кровотечу, – пробурмотів Роланд і взяв її за голову, обережно просунувши пальці в густу шевелюру її кучерів. – Постарайся не ворушитися.

І заради нього вона спромоглася не смикатись.

Крізь пелену сліз Сюзанна побачила, що Джо сердиться, бо вона зірвала йому концерт, та ще й так раптово (не кажучи вже про неприємність ситуації), і в чомусь вона його розуміла. Він чудово виступав, а вона взяла й отак усе зіпсувала. Окрім болю, що вже трохи відпустив, вона відчувала страшенний сором. Згадала, як колись на уроці фізвиховання в школі в неї почалося місячне, цівка крові потекла по нозі й це побачив цілий світ – принаймні та його частина, з якою Одетта ходила на фізвиховання. Дехто з дівчат почав наспівувати: «Встав затичку!» – неначе то була найсмішніша річ на світі.

До спогадів домішався страх, що стосувався самого нариву. А раптом то рак? Досі їй вдавалося відкинути цю думку, поки вона остаточно не сформувалася в свідомості. Але цього разу вона не змогла. А що, як вона, дурепа, захворіла на рак, поки вони перетинали Погані Землі?

У шлунку все стислося, потім піднялося до горла. Якимось дивом вона спромоглася втримати смачну вечерю в собі, але, мабуть, ненадовго.

Зненацька їй захотілося побути на самоті. Їй потрібно було залишитися самій. Якщо вже блювати, то тільки не на очах у Роланда і цього незнайомця. Та навіть якщо нудота минеться, їй потрібен був час, щоб опанувати себе. Котедж струсонуло: повз нього промчав, ревучи, як атомний локомотив на повній швидкості, вихор. Світло блимнуло, і від хитавиці тіней на стінах Сюзанні знову болісно скрутило шлунок.

– Мені треба… в туалет, – видушила з себе вона. Світ захитався, та потім знову набув звичних сталих обрисів. У вогнищі спалахнула гілляка, сипонувши фонтаном яскраво-червоних іскор.

– Ти впевнена? – запитав Джо. Він більше не сердився (а може, їй узагалі привиділося, що він злився), проте в очах у нього читався сумнів.

– Нехай іде, – сказав Роланд. – Думаю, їй треба привести себе до ладу.

Сюзанна хотіла було обдарувати його вдячною усмішкою, та ворушити губами було боляче і знову починалася кровотеча. Вона не знала, що могло змінитися в найближчому майбутньому через цей дурнуватий чиряк, який усе ніяк не гоївся, проте точно знала, що жартів з неї досить. Якщо вона ще трохи посміється, то знадобиться переливання крові.

– Я повернуся, – сказала вона. – А ви, хлопці, глядіть не прикінчіть без мене пудинг. – Від самої думки про їжу накотила хвиля млості, проте мусила ж вона щось сказати.

– Щодо пудингу нічого обіцяти не можу, – відповів Роланд. – Якщо тобі стане зле й відчуєш запаморочення, поклич мене.

– Добре, – сказала вона. – Дякую тобі, Роланде.

Десять

Хоча Джо Коллінз жив сам, у його ванній відчувалася жіноча рука. Сюзанна завважила це ще першого разу, коли нею користувалася. Шпалери були рожеві, в зелені листочки та – а як інакше? – в троянди. Унітаз мав доволі сучасний вигляд, тільки сидіння було не пластмасове, а дерев’яне. Невже Джо сам його вирізьбив? Такої можливості Сюзанна не відкидала, хоча, найпевніше, сидіння приніс із якоїсь покинутої господарчої крамниці. Заїка Карл? Так Джо називав свого робота? Ні, Білл. Заїка Білл.

З одного боку від унітаза стояв табурет, з іншого – ванна на ніжках з душем, який нагадував їй гічкоківське «Психо» (хоча про те кляте кіно, відколи вона подивилася його в кінотеатрі на Таймс-сквер, їй тепер нагадував кожен душ). Була там також порцелянова раковина, вбудована в дерев’яний столик зі старого доброго дуба, а не залізного дерева, наскільки могла судити Сюзанна. Над раковиною висіло дзеркало, а за ним мусила ховатися шафка з аптечкою й різним причандаллям. Усе зручно, як удома.

Поморщившись і засичавши від болю, вона відняла серветку від ранки. Тканина присохла, й відривати її було боляче. Сюзанна аж злякалася, побачивши, скільки крові було в неї на щоках, губах і підборідді, не кажучи вже про шию і сорочку на плечі. Вона наказала собі не дуріти: будь-яка рана кривавить, коли з неї зривають пов’язку, от і все. Особливо якщо ця рана – на обличчі.

З вітальні долинули звуки: Джо щось сказав, Роланд відповів кількома словами й наприкінці розсміявся. «Так дивно чути його сміх, – подумала вона. – Таке враження, що він п’яний». А чи бачила вона коли-небудь Роланда п’яним? Замислилась і зрозуміла, що ні. Ніколи не бачила таким п’яним, щоб аж з ніг падав, ніколи – в чому мати народила, ніколи не ловила на сміхові… аж досі.

«Займися своїм ділом, жінко», – порадила їй Детта.

– Гаразд, – пробурмотіла вона. – Добре, добре.

П’яний. Голий. Ошалілий від сміху. Вона подумала, що всі ці речі надто пов’язані між собою.

Може навіть, це все – одна річ.

Сюзанна залізла на табуретку і відкрутила воду. З крана ринув струмінь, заглушивши собою голоси з вітальні.

Вона задовольнилася холодною: обережно побризкала собі в обличчя, потім ще обережніше обтерла мачулкою шкіру довкола болячки. Відтак тернула сам нарив. Біль був не такий сильний, як боялася Сюзанна, і це її навіть трохи підбадьорило. Закінчивши витиратися, вона виполоскала мачулку Джо, поки плями крові не в’їлися в тканину, й нахилилася ближче до дзеркала. І полегшено зітхнула від того, що там побачила. Необачно ляснувши себе по обличчі, вона зірвала з болячки вершечок, але зрештою то, може, було й на краще. Одне вона знала напевне: якщо в Джо знайдеться в аптечці пляшечка перекису водню чи який-небудь крем з антибіотиком, вона як слід промиє кляту рану, поки вона ще відкрита. І байдуже, що сильно пектиме. Потреба в такому промиванні вже давно назріла й перезріла. А коли все буде зроблено, вона накладе пов’язку й сподіватиметься на краще.

Вона повісила мачулку на раковині сушитися і взяла з пухкого стосу на полиці рожевого рушника (тієї самої барви, що й шпалери). Вже майже піднесла його до обличчя і раптом застигла. На наступному рушнику в стосі лежав аркуш паперу для нотаток. Угорі на ньому був малюнок: радісні янголи опускали на землю лавку, прикрашену квітами. А під ними йшов жирний напис друкованими літерами:

☺:-(Розслабся! Ось іде бог з машини!:-(☺

А нижче чорнильною ручкою (чорнило вже добряче вицвіло):

Odd’s Lane

Odd Lane

Переверни аркуш, коли добре над цим поміркуєш.

Насупившись, Сюзанна взяла аркуш зі стосу рушників. Хто його тут залишив? Джо? В цьому вона дуже сильно сумнівалася. Перевернула аркуш. Зі зворотного боку та сама рука написала:

Ти не міркувала!

Погане дівчисько!

Я дещо вам залишив у аптечці,

але спершу

** ПОДУМАЙ! **

(Натяк: комедія + трагедія = облуда)

Джо в сусідній кімнаті все щось говорив, і тепер уже Роланд не тихо засміявся, а відкрито розреготавсь. Сюзанні здалося, що Джо продовжив свій монолог. У чомусь вона його розуміла – йому кортіло, адже він любив виступати і вже багато років не мав змоги це робити, – але щось у цьому було таке, що їй геть не сподобалось. Те, що Джо продовжив без неї, поки вона була в туалеті, те, що Роланд його не зупинив. Він слухав і сміявся, поки вона тут змивала кров. То було нечесно, складалося враження хлопчачої змови. З Едді вона звикла до кращого поводження.

Чому б тобі ненадовго забути про хлопців і зосередитися на тому, що в тебе під носом? Що це означає?

Очевидним видавалося одне: хтось чекав, що вона прийде сюди й знайде записку. Не Роланд, не Джо. Вона. «Погане дівчисько», було написано в записці. Дівчисько.

Але хто міг знати? Хто знав напевне? За нею не водилося звички ляскати себе по обличчі (чи по грудях, чи по коліні), коли сміялася. Вона не могла згадати більше жодного такого випадку, щоб…

І пригадала. Одного разу. У кіно, коли дивилася фільм з Діном Мартіном і Джері Льюїсом. «Придурки на морі» чи якось так. Тоді вона теж сміялася так нестримно, просто тому, що сміх сягнув критичної маси й став сам себе підживлювати. Усі глядачі (в кінотеатрі «Кларк» на Таймс-сквер, якщо пам’ять їй не зраджувала) реготали так само: заходилися сміхом, розгойдувалися, пирхали й плювалися попкорном, бо їхні роти більше їм не належали. Ці роти належали (принаймні на кілька хвилин) Мартіну та Льюїсу, тим придуркам на морі. Але таке з нею було лише раз.

Комедія плюс трагедія дорівнює облуда. Але яка ж тут трагедія?

Відповіді на це питання вона не очікувала, проте отримала. Її дав холодний голос внутрішнього чуття.

Поки що ніякої, вона ще не сталася.

Зненацька Сюзанна нібито без причини подумала про Ліппі. Вишкірену страшезну Ліппі. Цікаво, чи люди в пеклі сміялися? Сюзанна чомусь була певна, що сміялися. Вони широко всміхалися, як диво-кобила Ліппі, коли Сатана починав

(візьміть мого коня… будь ласка)

свій виступ, а потім сміялися. Безпомічно. Без надії. Цілу вічність, хай вам буде неприємно.

Жінко, що з тобою, в біса, таке?

У вітальні знову засміявся Роланд, і Юк загавкав, теж наче сміючись.

Одд’з-лейн, Одд-лейн… поміркуй над цим.

Про що тут було міркувати? Перше було назвою вулиці, друге – тією самою назвою, тільки без…

– Стоп-стоп, хвилиночку, – тихо промовила вона. Майже прошепотіла, насправді, але хто міг її почути? Джо патякав, як здавалося, без угаву, а Роланд сміявся. То чиї вуха могли її підслухати? Той, хто жив у льоху (якщо там узагалі хтось жив)?

– Хвилиночку, ні, стоп.

Вона заплющила очі, і перед внутрішнім зором постали два дороговкази на стовпі: таблички, які насправді розташовувалися трохи нижче від рівня ніг мандрівників, бо Роланд, вона і Юк стояли на величезній кучугурі снігу заввишки дев’ять футів. «ДОРОГА ДО ВЕЖІ» – писалося на одному покажчику, що позначав розчищену дорогу, яка зникала ген-ген за небокраєм. Другий же вказував на короткий провулок, забудований котеджами, і на ньому стояв напис «ОДД’З ЛЕЙН», та тільки…

– Тільки там не так було, – промимрила вона, стискаючи в кулак руку, в якій не тримала записки. – Не так.

Внутрішнім зором вона чітко побачила напис: ODD’S LANE, – з домальованими від руки апострофом та S. Навіщо комусь знадобилося таке робити? Може, той, хто дописав закінчення, був пурист, одержимий чистотою мови, і не міг стерпіти…

Чого? Не міг стерпіти чого?

За дверима ванної Роланд зареготав ще гучніше. Щось упало й розбилося. «Він не звик так сміятися, – подумала Сюзанна. – Обережніше, Роланде, а то нашкодиш собі. Досмієшся до грижі в животі чи ще чогось».

«Поміркуй», – порадив її невідомий друг із листування, і вона міркувала що було сили. Може, в словах «ODD» і «LANE» було щось таке, що той «пурист» хотів приховати? Якщо так, то його побоювання були марні, бо Сюзанна точно нічого не бачила. От якби з нею був Едді. Він завжди любив усілякі загадки, жарти і… ана…

Раптом вона перестала дихати. В очах з’явилося розуміння, що межувало з подивом, і вони округлилися. Її двійник у дзеркалі набув такого самого здивованого вигляду. Олівця вона з собою не мала, а різні перестановки подумки давалися їй дуже важко, але…

Балансуючи на табуретці, Сюзанна перехилилася через раковину і похукала на дзеркало, щоб воно затуманилося. Написала друкованими літерами ODD LANE. Придивилася до напису, і в душу став заповзати страх. У сусідній кімнаті все реготав Роланд, і тепер вона розчула в його сміхові нотки, які мусила почути ще тридцять дорогоцінних секунд тому. Той сміх був не радісний. Той сміх був переривчастий і безконтрольний, сміх чоловіка, який хапає ротом повітря. Роланд сміявся так, як люди сміялися, коли комедія переростала в трагедію. Так, як сміялися в пеклі.

Під ODD LANE вона кінчиком пальця вивела DANDELO, анаграму, яку Едді розпізнав би одразу, щойно збагнув, що апостроф і S після ODD дописали, аби відвернути їхню увагу.

Сміх у вітальні затих, і його заступили інші звуки. Вони вже не веселили, а сигналізували про біду. Юк шалено гавкав, а Роланд…

Роланд задихався.

Розділ VI. ПАТРІК ДЕНВІЛ

Один

Револьвера в неї з собою не було. Коли вони повернулися після вечері у вітальню, Джо всадовив її у м’яке крісло, і вона поклала револьвер біля себе на столик, захаращений журналами, але спершу прокрутила циліндр і витягла набої. Вони лежали в неї в кишені.

Сюзанна рвонула на себе двері ванної й швидко поповзом дісталася до вітальні. Роланд лежав на підлозі між диваном і телевізором, обличчя в нього посиніло. Він роздирав собі розпухле горло і все одно сміявся. А господар оселі стояв над ним, і першим Сюзанні впало у вічі, що його волосся, те тонке, до плечей сиве волосся старої людини, тепер було майже повністю чорне. Зморшки довкола очей і рота розгладилися. Джо Коллінз помолодшав не на десять, а на двадцять, навіть тридцять років.

Сучий син.

Сучий син вампір.

На нього стрибнув Юк і вхопив зубами за ліву ногу над коліном.

– Двадцять п’ять, шістдесят чотири, дев’ятнадцять, відчепися! – радісно вигукнув Джо і щосили хвицнув ногою. Тепер він рухався легко, як Фред Астер. Юк перелетів через усю вітальню і вдарився об стіну, та так сильно, що табличка «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» упала на підлогу. А Джо повернувся до Роланда.

– Я от думаю, – сказав він, – що жінкам, щоб зайнятися сексом, потрібна причина. – Джо сперся ногою на груди Роланда – як мисливець зі здобиччю, подумала Сюзанна. – А чоловікам – лише місце! Отак! – Він вибалушив очі. – Із сексом таке діло, що Господь дає чоловікові мізки й член, але мало крові: одночасно може працювати лише од…

Він надто зосередився на своєму виступі, тож і не почув, як вона підповзла до крісла й вибралася на нього, щоб додати собі зросту. Сюзанна сплела руки в один кулак, піднесла до правого плеча, замахнулася і що було сили вдарила Джо по голові. Удар припав збоку і був такий сильний, що відштовхнув Джо вбік. Але Сюзаннині руки пронизав жахливий біль: вони вдарилися об кістку.

Джо заточився, замахав руками, щоб зберегти рівновагу, й озирнувся на неї. Його верхня губа піднялася, оголюючи зуби – цілком звичайні зуби, та чом би й ні? Цей вампір живився не кров’ю. Зрештою, не даремно тутешні землі назвали Емпатикою. А обличчя навколо цих зубів змінювалося: воно темніло, зіщулювалося, перетворювалося на щось нелюдське. Лице божевільного клоуна.

– Ти, – промовив він, але більше нічого сказати не встиг: його знову атакував Юк. Впинатися зубами потреби не було, бо гостинний господар все ще непевно стояв на ногах. Юк штовхнув його в ліву щиколотку, і Дандело просто впав на нього. Потік прокльонів різко обірвався, коли він вдарився головою. І вирубався б – якби не затишний плетений килим, що вкривав підлогу. А так Дандело майже одразу спромігся сісти й очамріло роззирнувся навколо.

Сюзанна схилилася над Роландом. Стрілець теж силкувався сісти, проте йому це ніяк не вдавалося. Вона вхопилася за револьвер у його кобурі, проте витягти не встигла: він стиснув рукою її зап’ястя. Авжеж, інстинктивно, цього й слід було чекати, але коли над ними нависла тінь Дандело, Сюзанна відчула, як на неї накочує паніка.

– Сука. Я навчу тебе, як перебивати чоловіка, коли він…

– Роланде, відпусти! – закричала вона, і стрілець відпустив її руку.

Дандело стрибнув на Сюзанну, маючи намір затиснути револьвер між нею і стрільцем, але вона випередила його на частку секунди – відкотилася вбік, і він приземлився на Роланда. Сюзанна почула змучене «Уууух!», коли зі стрільця вилетіли навіть ті краплини повітря, які він спромігся вдихнути. Сама важко дихаючи, вона зіп’ялася на руку, націлила револьвер на того, хто був зверху, того, всередині чийого одягу відбувалась якась швидка трансформація. Дандело підняв руки – порожні. Авжеж, порожні, адже вбивати він звик не руками. І одразу ж його риси стали зливатися, дедалі більше втрачати свою предметність. Тепер вони були поверховими – навіть не риси взагалі, а сліди на шкурі якоїсь тварини чи комашиному панцирі.

– Стій! – закричав він голосом, що більше скидався тепер на дзижчання цикади. – Я ще не розповів анекдота про архієпископа і хористку!

– Я його знаю, – сказала Сюзанна і вистрелила двічі, всадивши дві кулі йому в мозок якраз над тим місцем, де щойно було його праве око.

Два

Роланд, хитаючись, зіп’явся на ноги. Сплутане волосся прилипло йому до розпухлих щік. Коли Сюзанна спробувала взяти його за руку, він лише відмахнувся і побрів хиткою ходою до вхідних дверей котеджика, котрий тепер видавався Сюзанні брудним і погано освітленим. Килим був заквецяний їжею, на стіні розповзалася велика мокра пляма. І як вона раніше цього не помічала? Господи Боже, чим же тоді вони вечеряли? Сюзанна вирішила, що краще їй про це не знати, якщо тільки та їжа не викличе нудоту. Якщо тільки вона не була отруйна.

Роланд з Ґілеаду відчинив двері навстіж. Сильний вітер вирвав двері йому з рук і бахнув ними об стіну. Стрілець зробив два непевні кроки назустріч шаленій хурделиці, нахилився, вперся руками в коліна, і його знудило. Сюзанна побачила, як струмінь його блювоти відносить вітром кудись у темряву. Коли Роланд повернувся в будинок, на його сорочці й одній щоці лежав шар снігу. В котеджі стояла страшенна спека: своїм гіпнозом Дандело приховав від них не лише пошарпаний вигляд будинку. Сюзанна помітила на стіні термостат – звичайний старий «Ханівел», що не надто відрізнявся від того, який висів у неї в нью-йоркській квартирі.

Підібравшись ближче, вона уважно подивилася на нього. Температура зашкалювала за вісімдесят п’ять градусів Фаренгейта – крайній показник. Сюзанна перевела термостат на сімдесят градусів і повернулася, щоб роздивитися кімнату. Вогнище насправді було вдвічі більше, ніж їм здалося попервах, і настільки набите дровами, що вогонь ревів, наче у сталеливарній печі. Цьому вона зарадити не могла, розраховувала лише на те, що з часом він пригасне.

Мертва істота на килимі так збільшилася в розмірі, що одяг на ній луснув. Сюзанні вона здалась комахою з безформними кінцівками (майже ногами й руками), що стирчали з джинсів і рукавів сорочки. Сама сорочка ззаду розірвалася, і крізь отвір вона побачила панцир, на якому закарбувалися рудиментарні людські риси. Раніше вона б і повірити не могла, що на світі існує щось гірше за Мордреда у його павучому вигляді. Але ця почвара була гірша. Слава Богу, що мертва.

Охайний яскраво освітлений котеджик – неначе казковий, адже таким він видався їй попервах? – виявився тьмяною і закіптюженою сільською хатою. Електричні світильники все-таки були, проте старі й пошарпані, мов ті люстри у готелях-нічліжках. Плетений килим потьмянів від бруду й плям крові, подекуди вже порозлазився.

– Роланде, ти як?

Роланд поглянув на неї, а потім повільно опустився навколішки. Сюзанна злякалася, що він от-от зомліє. Та за кілька секунд, коли збагнула, що насправді відбувалося, злякалася ще більше.

– Стрільцю, мене ввели в оману, – хрипким дрижачим голосом промовив Роланд. – Обвели круг пальця, як дитину. Благаю твого прощення.

– Роланде, ні! Ану встань! – закудахкала Детта, котра, здавалося, завжди вигулькувала в моменти найбільшого стресу. «Дивно, як це я не сказала: Ану встань, біла пико!», – подумала Сюзанна і змушена була придушити в собі істеричний сміх, що рвався назовні. Роланд би цього не зрозумів.

– Спершу подаруй мені прощення, – сказав він, не підводячи на неї погляду.

Вона гарячково намагалася згадати формулу і, на своє велике полегшення, згадала. Нестерпно було бачити його таким приниженим, навколішках.

– Я від душі пробачаю тобі, стрільцю. – А помовчавши, додала: – От врятую тобі життя ще дев’ять разів, і ми трохи наблизимося до того, щоб бути квитами.

– Твоє добре серце змушує мене соромитись свого власного, – сказав він і підвівся. З його щік помалу сходила страшна фіолетова барва. Він поглянув на труп істоти, що лежав на килимі й відкидав на стіну у світлі вогнища гротескно-безформну тінь. Роззирнувся навколо тісної хатини з ЇЇ старезними речами й електричними світильниками, що блимали.

– Їжа, якою він нас годував, була нормальна, – мовив стрілець, неначе прочитавши в Сюзанниних думках найбільший її страх. – Він би не став труїти те, що збирався… з’їсти.

Вона простягнула йому револьвер, руків’ям уперед. Перш ніж опустити його в кобуру, Роланд вставив набої у два порожні гнізда барабана. Двері хатини досі стояли відчинені, й усередину намітало снігу. У крихітному проході, де висіли їхні саморобні пальта, вже утворився невеличкий білий трикутник. Тепер у кімнаті стало трохи прохолодніше, і вона вже менш нагадувала сауну.

– Як ти здогадалася? – запитав стрілець.

Сюзанні згадався готель, де Мія залишила Чорну Тринадцятку. Згодом, по тому, як вони пішли, Джейк і Каллаген змогли зайти в номер 1919, бо хтось залишив їм записку і

(дед-е-чі)

ключа. На конверті друкованими літерами і каліграфічним письмом було написано: «Джейку Чемберзу. Це правда». Сюзанна була впевнена: якби зараз їй дали змогу порівняти почерк на тому конверті й на записці, яку вона знайшла у ванній, то виявилося б, що писала їх одна й та сама рука.

За Джейковими словами, портьє в готелі «Плаза-Парк» сказав, що повідомлення залишив їм чоловік, якого звали Стівен Кінг.

– Ходімо зі мною, – сказала вона. – У ванну.

Три

Як і вся хатина, ванна кімната зменшилася в розмірах і тепер більше нагадувала тісну комірчину. Ванна була стара й іржава, на дні лежав тонкий шар бруду. Скидалося на те, що нею востаннє користувалися…

Ну, насправді Сюзанні здалося, що не користувалися нею ніколи. Насадка душа заросла іржею. Рожеві шпалери були брудні й вицвіли, а місцями повідлипали від стіни. Троянд на них не було. Дзеркало висіло на місці, та посередині зміїлася тріщина, і Сюзанна подумала, що дивом не порізала пальця, коли на ньому писала. Пара від її дихання зникла, проте слова лишилися на місці, видимі на пилюці: ODD LANE, а нижче – DANDELO.

– Це анаграмма, – пояснила Роланду Сюзанна. – Розумієш?

Він придивився до написів і похитав головою, ніби присоромлений.

– Не переймайся. Це літери нашого письма, не твого. Повір мені на слово: це анаграма. Впевнена, що Едді розгледів би її одразу. Я не знаю, чи то Дандело так пожартував, чи то існують якісь правила, яких змушені дотримуватися такі істоти, як він, але добре те, що ми вчасно його розкусили – з невеличкою допомогою Стівена Кінга.

– Ти його розкусила, – виправив Роланд. – А я тільки реготав до смерті.

– Ми б удвох усе зрозуміли, – запевнила вона. – Просто ти був трохи вразливіший, бо в тебе почуття гумору… пробач мені, Роланде, але в тебе його майже нема.

– Я знаю, – зажурено погодився він. Рвучко розвернувся і вийшов з ванної.

Сюзанні спала жахлива думка. Стрільця не було, як їй здалося, цілу вічність.

– Роланде, він там часом не…

Він злегка всміхнувся і кивнув.

– Мертвий, як і був. Твої постріли влучили в ціль, Сюзанно, але мені раптом закортіло в цьому пересвідчитись.

– Я рада, – просто відповіла вона.

– Юк пильнує. Якби щось сталося, він би нас попередив, я в цьому впевнений. – Стрілець підняв з підлоги записку і уважно розібрав те, що було написано на звороті. Єдиним словом, з яким Сюзанна йому допомогла, було «аптечка». – «Я дещо вам залишив». Ти вже знаєш, що то?

Вона похитала головою.

– Я не мала часу подивитися.

– А де ця аптечка?

Сюзанна показала на дзеркало, і стрілець потягнув його на себе. Завищали іржаві петлі. За дверцятами справді виявилися полички, та замість акуратних рядів флакончиків з пігулками і пляшечок з настоянками там стояло всього дві коричневі пляшки, на вигляд як ті, на столі біля крісла, та ще лежала коробка найстаріших у світі, як здалося Сюзанні, льодяників від кашлю зі смаком дикої вишні, виробництва фірми «Сміт Бразерс». Втім, усередині також лежав якийсь конверт, і Роланд передав його Сюзанні. На лицьовому боці упізнаваним напівдрукованим, напівкаліграфічним почерком було написано таке:

Чайльд Роланду, з Ґілеаду

Сюзанні Дін, з Нью-Йорка

Ви врятували мені життя.

Я врятував ваші.

Усі борги сплачено.

С.К.

– Чайльд? – здивувалася Сюзанна. – Тобі це про щось говорить?

Роланд кивнув.

– Цим словом називають лицаря… чи стрільця… що вирушив у похід. Це офіційна й дуже давня назва. Знаєш, між собою ми її ніколи не вживали, бо вона означає «священний, обраний ка». Ми не любили так себе возвеличувати. Я вже багато років навіть подумки не називав себе Чайльдом.

– Але ж ти Чайльд Роланд?

– Мабуть, колись ним був. Але зараз ми опинилися поза такими поняттями. Ми за межами ка.

– Але все ще на Шляху Променя.

– Так. – Він провів пальцем по останньому рядку на конверті: «Усі борги сплачено». Відкрий, Сюзанно, я хочу побачити, що всередині.

І вона розірвала конверт.

Чотири

Усередині лежала ксерокопія поеми Роберта Браунінга. Ім’я та прізвище поета Кінг написав своїм напівдрукованим почерком над назвою. Декілька драматичних монологів Браунінга Сюзанна читала в коледжі, але з цією поемою знайома не була. Зате з її предметом вона була вкрай добре знайома – називалася поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов». Була вона наративна за структурою, з римуванням баладного типу (а-б-б-а-а-б), завдовжки тридцять чотири строфи. Над кожною строфою стояла римська цифра. Хтось (швидше за все, Кінг) обвів номери строф I, II, XIII, XIV і XVI.

– Прочитай позначені строфи, – хрипким голосом попросив Роланд, – бо я сам можу розібрати лише одне-два слова, але хочу знати, що в них написано, дуже хочу знати.

– Строфа перша, – промовила Сюзанна. І мусила прокашлятися – в горлі пересохло. Надворі стогнав вітер, і гола лампочка блимала у загидженому мухами плафоні.

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім

З недобрим оком той старий каліка,

Дивився скоса і спідлоба глипав,

Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.

І ледве стримував тріумф негожий,

Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

– Коллінз, – сказав Роланд. – Той, хто це писав, говорив про Коллінза точнісінько так, як Кінг писав у своїх романах про наш ка-тет! «Брехав у слові кожнім!» Еге ж, таки брехав!

– Не Коллінз, – виправила Сюзанна. – Дандело.

Роланд кивнув.

– Дандело, правду кажеш. Продовжуй.

– Добре. Строфа друга.

Для чого ще він на дорозі піджидав?

Чим, окрім пастки, та брехня його була?

Всіх подорожніх тяг він у лабети зла,

Коли про шлях у нього хтось питав.

Гадати став я, чи диявол реготав,

Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

– Пам’ятаєш його ціпок і як він ним розмахував? – спитав Роланд.

Звісно, вона пам’ятала. А на дорозі була не курява, а сніг, проте все решта збігалося. В цілому то був опис усього, що з ними нещодавно сталося. Від цієї думки Сюзанна здригнулася.

– Ця поема походить з твого часу? – запитав Роланд. – З твого «коли»?

Вона похитала головою.

– Її навіть не в моїй країні написали. І поет помер щонайменше за шістдесят років до мого «коли».

– А проте він мусив бачити все, що тільки-но сталося. Чи бодай якусь версію цих подій.

– Так. І Стівен Кінг знав цю поему. – Зненацька її осяяло. Спалах інтуїції був такий яскравий, що міг бути лише істиною. Круглими від подиву очима Сюзанна подивилася на Роланда.

– Ця поема спонукала Кінга до роботи! З неї він черпав натхнення!

– Ти впевнена в цьому, Сюзанно?

– Так!

– А проте цей Браунінг мусив нас бачити.

Вона не знала. Все було надто заплутано – наче розгадувати, що було спочатку: курка чи яйце. Чи загубитися в кімнаті дзеркал. Голова в неї йшла обертом.

– Сюзанно, прочитай наступну позначену строфу! Ту, що ікс-і-і-і.

– Так, строфа тринадцята, – виправила вона.

Що ж до трави, була вона змарніла,

Як череп прокаженого; стриміли

Стеблини чорні, наче кров скипіла.

Одна сліпа шкапина шолудива

Пришкандибала й стала, очамріла,

Либонь, чортові в пеклі зле служила!

– А тепер читаю чотирнадцяту строфу.

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,

Світив кістками, шия в струпах прогнивала,

Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,

Почварисько було страшне, мов гріх,

Гидкішого створіння, бачить Біг,

В житті стрічать мені не випадало.

– Ліппі, – констатував стрілець і тицьнув великим пальцем собі за плече. – Миршава шкапина тієї тварюки, світила кістками, тільки вона кобила, а не кінь.

Сюзанна не відповіла, та й не мусила. Авжеж, то був опис Ліппі, сліпої й кістлявої, з шиєю, протертою до м’яса. «Вона потвора, я знаю, – сказав тоді старий… потвора, що сама була схожа на старого чоловіка. – Стара ти коробка гівна, паскудниця, прокажена чотиринога». А тут, на ксерокопіях, усе було написано чорним по білому, написано в поемі, яку створили задовго до народження сея Кінга. Можливо, за вісімдесят чи навіть сто років до його народження: «…змарніла,/ Як череп прокаженого».

– «Либонь, чортові в пеклі зле служила!» – похмуро всміхнувся Роланд. – Перш ніж піти звідси, ми подбаємо, щоб вона повернулася до господаря в пекельні стайні.

– Ні, – сказала Сюзанна. – Не подбаємо. – У горлі в неї було сухо, як у пустелі. Їй хотілося пити, але тепер вона побоювалася пити рідину, що текла з кранів у цьому жахливому будинку. Трохи згодом вона розтопить жменю снігу і тільки тоді поп’є, але не раніше.

– Чому ти так кажеш?

– Бо вона пішла. Втекла в завірюху, коли ми вбили її хазяїна.

– А звідки ти знаєш?

Сюзанна похитала головою.

– Просто знаю. – Вона перегорнула сторінку поеми, в якій було більше двохсот рядків. – Строфа шістнадцята. «О ні! Згадав тут я…»

Зненацька вона замовкла.

– Сюзанно? Чому ти… – Погляд стрільця зупинився на наступному слові, яке він зміг прочитати навіть літерами чужої мови. – Читай далі, – попросив він тихо, майже пошепки.

– Ти впевнений?

– Читай, я хочу послухати.

Вона прочистила горло.

– Строфа шістнадцята.

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний

Під золотавим водоспадом кучерів.

Коли надворі день вже догорів,

Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежна

Забрала його в мене і лишила холод у душі.

– Він пише про Меджис, – сказав Роланд. Його руки стислися в кулаки, проте Сюзанна сумнівалася, що він сам це усвідомлював. – Пише про те, як ми розсварилися через Сюзен Дельгадо, бо після того наша дружба вже ніколи не була такою, як раніше. Ми намагалися її відновити, але ні, колишньою вона більше не стала.

– Я думаю, після того, як у житті чоловіка з’являється жінка чи навпаки, все змінюється безповоротно, – сказана Сюзанна і передала йому ксерокопії. – Візьми. Я прочитала всі, які він вказав. Якщо в решті поеми є щось про прихід до Темної вежі – чи ні, – розбирайся сам. Якщо постараєшся, у тебе все вийде. Що ж до мене, то я не хочу знати.

А от Роланд, схоже, хотів. Він прогортав сторінки, шукаючи останню. Сторінки пронумеровані не були, проте він легко знайшов кінець, бо далі останньої строфи, XXXIV, вже нічого не було. Втім, перш ніж він зміг прочитати, до них знову долинув той слабкий крик. Надворі якраз панувало тимчасове затишшя, і тепер усі сумніви щодо того, де кричать, розвіялися.

– Там унизу, в льоху, хтось є, – сказав Роланд.

– Я знаю. І навіть здогадуюся хто.

Він кивнув.

Сюзанна пильно подивилася на нього.

– Усе сходиться, правда? Це як пазл, який ми склали повністю, бракує тільки останніх кількох шматочків.

І знову пролунав крик, слабкий і безнадійний. Крик людини, яка стоїть на порозі смерті. Вони вийшли з ванної, витягаючи револьвери. Проте Сюзанна подумала, що цього разу зброя їм не знадобиться.

П’ять

Жук, що прибрав подоби веселого старого жартуна Джо Коллінза, лежав там, де й раніше, але Юк на кілька кроків од нього відступив. І Сюзанна чудово його розуміла. Дандело вже підсмерджував, крізь панцир, який розкладався, просочувалися цівки білої рідини. Попри це, Роланд наказав шалапутові залишатися на місці й нести варту.

Вони прийшли на кухню і знову почули той крик, але спершу не могли знайти вхід до погреба. Сюзанна повільно просувалася потрісканим брудним лінолеумом, шукаючи приховану ляду. Хотіла було сказати стрільцеві, що її немає, аж раптом Роланд сказав:

– Тут. За холодильним ящиком.

Холодильник вже втратив вигляд першокласного приладу марки «Амана» з віконцем для льоду і перетворився на низький брудний барабан з охолоджувальним причандаллям угорі. Коли Сюзанна ще була маленькою дівчинкою, яка відгукувалась на ймення Одетта, такий холодильник був у її мами, але її мама радше померла б, ніж допустила, щоб її прилад став бодай на одну десяту таким бруднющим. Чи на одну соту.

Роланд легко відсунув його вбік, бо Дандело, те хитре чудовисько, поставив його на маленьку платформу на коліщатах. Сюзанна сумнівалася, що тут, у Прикінцевому світі, до нього часто навідувалися гості, але він добре замаскував свої таємниці на випадок, якщо хтось усе-таки зайде. Іноді фолькен з’являлися, Сюзанна була в цьому впевнена, але навряд чи хтось мав щастя вийти з хатини на провулка Дивака й простувати далі своїм шляхом.

Униз вели вузькі й круті сходи. Роланд помацав біля ляди й знайшов вимикач. Загорілися дві голі лампочки: одна на півдорозі вниз, а друга – в самому погребі. Щойно спалахнуло світло, як знову пролунав крик: сповнений болю й страху, але безсловесний. Сюзанна аж здригнулася.

– Хто б ти не був, підійди до сходів! – гукнув Роланд.

Відповіді знизу не було. Надворі шаленів і ухкав вітер, шпурляючи в стіну хатини снігом, таким твердим, що здавалося, наче то пісок.

– Вийди туди, де ми будемо тебе бачити, бо інакше залишишся тут, у льоху! – знову крикнув Роланд.

Ув’язнений не вийшов на тьмяне світло, але знову закричав, і крик той був сповнений горя, жаху і – побоювалася Сюзанна – божевілля.

Роланд подивився на неї. Кивнувши, вона прошепотіла:

– Ти йди перший. А я тебе прикрию, якщо потрібно буде.

– Обережніше на сходах, гляди не впади, – теж тихо сказав він.

Вона знову кивнула і нетерпляче покрутила рукою, достоту так, як робив це він: уперед, уперед.

Це викликало у стрільця ледь помітну усмішку. Притискаючи револьвер барабаном до западинки на плечі, він став спускатися в підвал. Якусь миттєвість він був таким подібним до Джейка Чемберза, що Сюзанна мало не розплакалась.

Шість

Підвал був захаращений коробками, діжками й якимись предметами в чохлах, що звисали зі стелі на гаках. Сюзанна не мала ані найменшого бажання дізнаватися, що теліпалося в тих саванах. Вони знову почули крик: щось середнє між схлипуванням і пронизливим вереском. Над їхніми головами, притлумлений, скаженів вітер.

Роланд повернув ліворуч і пішов зигзагоподібним проходом. Обабіч нього тяглися дерев’яні ящики, поставлені штабелями, що доходили до голови. За стрільцем ішла Сюзанна, витримуючи потрібну дистанцію й постійно озираючись через плече. Також вона прислухалася, чи не підніме Юк тривогу нагорі. На одному ящику вона побачила трафаретний напис «ТЕКСАС ІНСТРУМЕНТС», на іншому – «КИТАЙСЬКЕ ПЕЧИВО ХО ФАТ ІЗ СЮРПРИЗОМ, Ко». Вона навіть не здивувалася, прочитавши жартівливу назву їхнього давно покинутого візка. Її вже ніщо не могло здивувати.

Роланд зупинився.

– Сльози моєї матері, – промовив він тихо. Цей вираз вона чула від нього лише одного разу – коли вони натрапили на оленя, який упав з обриву й лежав з переламаними задніми ногами й однією передньою, помираючи від голоду й сліпо дивлячись на них, бо мухи виїли нещасній тварині очі.

Сюзанна заклякла на місці, аж поки він не підкликав її жестом, а потім швидко на долонях підповзла до нього й стала праворуч.

У дальньому кутку, біля кам’яної стіни Данделового підвалу (південно-східному кутку, якщо вона правильно орієнтувалася в сторонах світу), було облаштовано тюремну камеру. Двері були з перехрещених сталевих перекладин. Тут же стояв і зварювальний апарат, яким, напевно, користувався Дандело, споруджуючи міні-тюрму… але вже давно, судячи з товстого шару пилюки на балоні з ацетиленом. На гачку у вигляді літери S, вмурованому в стіну, трохи далі, ніж сягала рука ув’язненого (Сюзанна не сумнівалася, що так близько гачка причепили, щоб з нього познущатися), висів великий старовинний

(дед-е-чам дед-е-чі)

срібний ключ. Сам в’язень стояв біля ґрат своєї темниці й простягав до них брудні руки. Він був такий худий, що нагадав Сюзанні страшні фото з концентраційних таборів, які вона колись бачила, знімки тих, хто вижив у Освенцимі, Берген-Бельзені та Бухенвальді, живих (ледь живих) обвинувачень усього людства, у смугастих формах, що теліпалися на них, мов на вішаках, у потворних кепках-таблетках, і з жахливо яскравими очима, у яких читалося повне розуміння всього, що відбувалося з цими людьми. «Хоч би ми не розуміли, що з нами сталося, – промовляли ті очі, – але на жаль, ми все розуміємо».

Щось подібне було і в очах Патріка Денвіла, коли він простягав до них руки й нерозбірливо та благально скрикував. Зблизька ці зойки нагадали Сюзанні перегуки якоїсь тропічної пташки з музики до фільму: «ай-їіі», «ай-їїі», «ай-йоок», «ай-йоок»!

Роланд зняв з гака ключа і підійшов до дверей. Однією рукою Денвіл ухопив його за сорочку, і стрілець відштовхнув її, спокійно, без гніву, як здалося Сюзанні. А проте худе створіння в камері сахнулося, і його очі від жаху вилізли з орбіт. Волосся він мав довге, аж до плечей, але на щоках був лише кволий натяк на бороду. На підборідді та над верхньою губою волосся росло трохи густіше. Сюзанна подумала, що йому років із сімнадцять, але аж ніяк не більше.

– Не ображайся, Патріку, – спокійним, наче вони розмовляли, тоном промовив Роланд і вставив ключ у шпарину. – Ти ж Патрік? Патрік Денвіл?

Худа істота в брудних джинсах і завеликій сірій сорочці (яка звисала майже до колін), не відповівши, забилася в куток. Коли спина вперлася в камінь, він повільно сповз донизу біля відра, яке, як зрозуміла Сюзанна, слугувало йому парашею. Перед сорочки збрижився, а потім, коли коліна піднялися високо, майже до маківки, стік юнакові у пах, неначе вода. З обрамлення колін визирало виснажене перелякане обличчя. Коли Роланд відімкнув двері камери й прочинив їх, наскільки це було можливо (петель на дверях не було), Патрік Денвіл знову закричав по-пташиному, тільки цього разу гучніше: АЙ-ЇІІ! АЙ-ЙООК! АЙ-ЇІІІІІІ! Сюзанна аж зубами заскреготала. Роланд зробив перший крок у камеру, і підліток заверещав ще гучніше і забився головою об камені ззаду. Стрілець позадкував на крок, щоб вийти з камери. Жахливі гупання головою припинилися, але Денвіл дивився на незнайомця перелякано й недовірливо. Та знову простягнув брудні руки з довгими нігтями, немов благаючи про допомогу.

Роланд перевів погляд на Сюзанну.

Вона підібралася на руках і стала в дверях. Виснажений хлопчик у кутку вереснув і забрав жалібно простягнуті руки, схрестив їх на грудях, щоб захиститись, хоч як це жалюгідно виглядало.

– Ні, зайчику. – То була Детта Волкер, якої Сюзанна ще ніколи не чула, ба навіть не підозрювала, що Детта може бути такою. – Ні, сонечко. Я тебе не скривджу, якби я хотіла тебе скривдити, я б всадила тобі дві кулі в голову, як тому мудаку нагорі.

Щось промайнуло у нього в очах – а може, вони просто миттєво розширились, показуючи трохи більше налитих кров’ю білків. Всміхнувшись, вона кивнула.

– Отож! Маса Коллінз, він мертвий! Він більше ніколи не спуститься сюди і не… що? Що він робив з тобою, Патріку?

Крізь кам’яну стелю в них над головами вони почули притлумлений звук: у стіну вдарив вітер. Заблимали лампочки, стара хата скаржливо зарипіла й застогнала.

– Що він з тобою робив, хлопчику?

Та все було марно. Він не розумів. Та щойно вона вирішила здатися, як Патрік Денвіл підніс руки і взявся за живіт. Риси його обличчя скривилися в гримасі, що мала означати сміх.

– Він тебе смішив?

Скулений у кутку, Патрік кивнув. І ще дужче скривився. Стис руки в кулаки й підніс їх до обличчя. Потер ними щоки, очі й зиркнув на неї. Сюзанна помітила в нього на переніссі маленький шрам.

– А ще змушував тебе плакати?

Патрік знову кивнув і повторив пантоміму зі сміхом: тримався за живіт і округлював губи, потім показував плач, витираючи удавані сльози з брудних щік. Але цього разу в пантоміми була ще й третя частина: Патрік підніс складені ківшиком долоні до рота й поцямкав губами – плям-плям-плям.

– Він змушував тебе сміятися, плакати і їсти, – пролунав угорі в неї за спиною голос Роланда.

Патрік так люто затрусив головою, що вдарився об кам’яну стіну свого кутка.

– Він сам їв, – виправила Детта. – Це ти хочеш нам сказати? Дандело їв.

Патрік радісно кивнув.

– Він примушував тебе сміятися й плакати, а сам жер твої емоції. Бо він харчувався ними!

Ще раз кивнувши, Патрік розплакався. Голосив, вимовляючи щось нерозбірливе. Сюзанна повільно заповзла в камеру, спираючись на долоні, готова будь-якої миті вискочити, якщо биття головою об стіну повториться. Але Патрік сидів тихо. Коли вона вже була біля нього, він поклав голову їй на груди й усе плакав. Сюзанна озирнулася на Роланда і поглядом сказала йому, що тепер і він може зайти.

Коли Патрік підвів голову й поглянув на неї, в його очах стояло німе собаче обожнювання.

– Не хвилюйся, Патріку, – сказала йому Сюзанна. Детта вже зникла (либонь, стомилася від власної доброти). – Він більше не прийде, він мертвий, як цвях в одвірку, мертвий, як камінь у річці. А тепер я хочу, щоб ти зробив одну річ. Я хочу, щоб ти розтулив рота.

Патрік миттєво затряс головою. В його очах знову прозирнув страх, але було й дещо інше: Сюзанні це не сподобалося ще більше. Сором.

– Так, Патріку, так, розтули рота.

Він несамовито сіпнув головою, довге масне волосся злетіло в різні боки, як насадка швабри.

– Що… – почав Роланд.

– Цить, – зупинила Сюзанна. – Патріку, відкрий рота й покажи нам, що там. Потім ми заберемо тебе звідси, й ти більше ніколи не сидітимеш у цьому підвалі. Більше ніколи не будеш обідом для Дандело.

Патрік благально поглянув на неї, але Сюзанна не піддалася: вона твердо дивилася йому в вічі. Зрештою він заплющив очі й повільно розтулив рота. Всі зуби були на місці, а от язика не було. Мабуть, Дандело набрид голос ув’язненого (чи слова, які він вимовляв), і він просто вирвав йому язика.

Сім

Минуло двадцять хвилин, і Сюзанна з Роландом стояли на кухні та дивилися, як Патрік Денвіл їв з миски суп. Щонайменше половина рідини лишилася в нього на сорочці, але Сюзанна цим не переймалася. Супу вистачало, а в єдиній спальні хатини були запасні сорочки. На гачку біля дверей висіла важка куртка Джо Коллінза, яку Патрік мав одягнути, коли вони вирушать у дорогу. Що ж до решток Дандело – чи то пак Джо Коллінза, – вони загорнули їх у три ковдри й, не церемонячись, викинули надвір, у сніг.

– Дандело був вампір, який харчувався емоціями, а не кров’ю, – сказала Сюзанна. – А Патрік… Патрік був для нього коровою. З корови можна отримати лише два види харчів: молоко і м’ясо. З м’ясом заковика в тому, що ти з’їдаєш найкращі шматки, потім не найкращі, потім робиш м’ясне рагу, і все, м’яса більше нема. А молоко можна брати довго… звісно, якщо ти цю корову час від часу ще й годуватимеш.

– Як думаєш, давно він тримав його унизу? – спитав Роланд.

– Не знаю. – Але вона пам’ятала шар пилу на балоні з ацетиленом, дуже добре пам’ятала. – Думаю, доволі довго. А для Патріка то взагалі була ціла вічність.

– Болюча вічність.

– Дуже болюча. Коли Дандело виривав бідолашному хлопчику язика, боліло, мабуть, страшенно, але емоційне кровопивство було ще гіршим. Ти ж бачиш, у якому він стані.

Авжеж, Роланд бачив. Розумів також іншу проблему.

– Ми не можемо взяти його з собою в заметіль. Навіть якщо натягти на нього три шари одягу, я впевнений, він загине.

Сюзанна кивнула, теж у цьому впевнена. А також у тому, що їй не слід залишатися в цій хаті. Інакше загинути може вона.

Роланд з нею погодився.

– Ми перечекаємо заметіль у сараї. Буде холодно, але я бачу кілька позитивних моментів. До нас може прийти Мордред, і Ліппі може повернутися.

– І ти вб’єш їх обох?

– Еге ж, якщо вдасться. А ти маєш щось проти?

Обміркувавши питання, вона похитала головою.

– Гаразд. Позбираймо все, що може нам знадобитися, бо багаття не зможемо розпалити ще днів зо два. А може, й чотири.

Вісім

Як виявилося, до того, щоб буря вдавилася власною люттю і вщухла, мусило пройти три ночі й два дні. Ближче до сутінок наступного дня з суцільної запони снігу пришкандибала Ліппі, й Роланд всадив кулю в її сліпу голову. Мордред не показувався, хоча другої ночі Сюзанна відчула його близьку присутність. Напевно, Юк теж щось відчув, бо підійшов до дверей сараю й загавкав, мов навіжений, кудись у хурделицю, що невтомно намітала сніг.

За цей час Сюзанна дізналася про Патріка Денвіла значно більше, ніж сподівалася. За той проміжок часу, що його тримали в ув’язненні, він добряче поїхав розумом, але це її не здивувало. Дивовижною була його здатність одужувати, хоч і обмежена. Сама Сюзанна не знала, чи змогла б так швидко прийти до тями після такого важкого випробування. Можливо, почасти це пояснювалося його талантом. У тому, що хлопець талановитий, вона пересвідчилася на власні очі – в кабінеті у Сейра.

Дандело дуже погано годував свого в’язня, давав йому рівно стільки їжі, щоб він не сконав, а сам регулярно висмоктував з нього емоції: двічі на тиждень, а іноді тричі, й зрідка – що чотири дні. І щоразу, коли Патрік був переконаний, що наступного разу не витримає, помре, у Дандело з’являлися гості. Останнім часом Патрік був позбавлений найзгубніших нападів Дандело, бо «товариства» побільшало. Тієї ночі, коли вони вмостилися на нічліг у сіннику, Роланд сказав Сюзанні, що, на його думку, більшість гостей Дандело були втікачі з Ле Кас Рой Рюс чи з містечка під замком. Цих утікачів Сюзанна зрозуміти могла: «Короля вже нема, то забираймося звідси до дідька, поки не пізно. Зрештою, Великий Червоний може забрати собі в голову, що треба повернутися, а він же божевільний, вар’ят, у нього не всі вдома».

Кілька разів Джо являвся полоненому в справжній подобі Дандело і поглинав хлопчиків жах від побаченого. Але від своєї ув’язненої корови йому потрібно було щось набагато більше, ніж жах. Сюзанна здогадувалася, що різні емоції були подібні до розмаїття смаків: те саме, що їсти свинину сьогодні, курятину завтра, а рибу – післязавтра.

Говорити Патрік не міг, зате міг жестикулювати. Крім того, його виражальні можливості розширилися, коли Роланд показав їм дивну знахідку, на яку натрапив у коморі. На одній з найвищих полиць лежав стіс дуже великих альбомів для малювання з написом «МІКЕЛАНДЖЕЛО, ДЛЯ МАЛЮВАННЯ ВУГІЛЛЯМ» на обкладинці. Вугілля в них не було, але біля альбомів знайшлися новенькі олівці «Ебергард-Фабер № 2», перев’язані гумкою. Дивною знахідка була переважно через те, що хтось (на здогад, то був Дандело) ретельно позрізав з усіх олівців гумки. Вони лежали окремо в банці біля олівців з кількома скріпками й гострилкою для олівців, схожою на свистки, що розташовувалися знизу на тих кількох Орізах, які залишилися в них ще з Кальї Брин Стерджис. Щойно Патрік побачив альбоми, його тьмяні очі загорілися і він, нетерпляче покрикуючи, жадібно простягнув до них руки.

Роланд глянув на Сюзанну, та знизала плечима й сказала:

– Побачимо, що він уміє. Особисто я вже здогадуюся. А ти?

Як виявилося, умів Патрік Денвіл багато. Він малював просто надзвичайно. Картинки заміняли йому голос. Писав він їх швидко і з помітною втіхою; їхня жахлива чіткість, здавалося, анітрохи його не переймала. На одній картинці було зображено, як Джо Коллінз розрубує довірливому гостеві голову сокирою. На губах чудовиська грала широка задоволена усмішка. Біля місця, де сокира зустрілася з головою, хлопець написав «ЧВАК!» і «ХРЯСЬ!» великими літерами, як у коміксах. Над головою Коллінза Патрік намалював «хмарку» зі словами: «На тобі, йолопе!» На іншій картинці сам Патрік лежав на підлозі, безпорадний від сміху, змальованого з жахливою чіткістю (навіть не було потреби в «Ха! Ха! Ха!» в нього над головою), а Коллінз стояв над ним, узявши руки в боки, й дивився. Аркуш з цим малюнком Патрік перегорнув і швидко-швидко намалював ще одну картинку: на ній Коллінз стояв навколішках, запустивши пальці Патріку в волосся, і наближував зморшкуваті губи до рота Патріка, викривленого в агонії від сміху. Швидко, одним тренованим рухом, не відриваючи кінчика олівця від паперу, хлопець намалював ще одну «хмарку» над головою старого і написав дев’ять літер і два знаки оклику.

– Що тут написано? – заворожений, спитав Роланд.

– «НЯМ! Смачно!» – прочитала Сюзанна. У тихому голосі вчувалася відраза.

Та, попри сумну тему малюнків, спостерігати за тим, як малює Патрік, вона могла годинами. І спостерігала. Олівець рухався надприродно швидко, і Сюзанні з Роландом навіть ні разу не довелося подавати хлопцеві одну з відрізаних гумок, бо потреби в цьому, здавалося, не було. Наскільки могла судити Сюзанна, хлопець жодного разу не помилився чи так обігравав помилки в своїх малюнках, що вони – ну, навіщо уникати певних слів, якщо вони правдиві? – ставали маленькими виявами генія. А вже готові картинки насправді були не замальовками, а закінченими творами мистецтва. Сюзанна вже знала, які картини писатиме Патрік (цей чи інший Патрік з іншого світу на Шляху Променя) олійними фарбами, і від цього знання її кинуло в піт і водночас обдало холодом. Хто сидів зараз перед ними? Без’язикий Рембрандт? Сюзанна раптом подумала, що Патрік був другим розумово неповноцінним генієм, що трапився на їхньому шляху. Чи третім, якщо рахувати не лише Шимі, а й Юка.

Усього раз його незацікавленість у гумках привернула увагу Сюзанни, й вона списала це на рахунок самовпевненості генія. Ні їй, ні Роланду жодного разу не спало на думку, що юний Патрік Денвіл цього світу міг і не знати про існування такої речі, як гумка для стирання.

Дев’ять

Ближче до ранку третьої ночі Сюзанна прокинулася на сіннику, побачила, що Патрік спить поряд, і злізла драбиною вниз. Роланд стояв у дверях сараю, курив і дивився на подвір’я. Віхола вщухла, сніг більше не йшов. На небі сяяв пізній місяць, перетворюючи ковдру свіжого снігу на дорозі до Вежі в осяйне царство тихої краси. Повітря було нерухоме й таке холодне, що Сюзанна відчула, як замерзає волога у неї в носі. Десь віддалік гуркотів мотор. Що дужче вона прислухалася, то більше здавалось, що він наближається до них. Вона спитала у Роланда, чи є в нього якісь міркування з приводу того, що то таке і чим може для них обернутися.

– Я думаю, то робот, якого він називав Заїкою Біллом, розчищає сніг, – сказав стрілець. – Може, в нього на голові є така сама антена, як у Вовків, пам’ятаєш?

Забути таке вона не могла, про що й сказала.

– Може виявитися, що він вірний васал Дандело, – мовив Роланд. – Я, звісно, сумніваюся, але мені доводилося і не таке бачити. Будь готова метнути свою тарілку, якщо він розсердиться. А я триматиму напоготові револьвера.

– Але ж ти сумніваєшся. – Сюзанна хотіла стовідсоткової ясності.

– Так, – кивнув Роланд. – Можливо, він нас підвезе аж до самої Вежі. Чи хоча б до краю Білих Земель. Було б добре, бо хлопчик ще слабий.

У зв’язку з цим у Сюзанни виникло питання.

– Ми називаємо його хлопчиком, бо він схожий на хлопчика, – сказала вона. – А як ти думаєш, скільки йому років?

Роланд похитав головою.

– Не менш ніж шістнадцять-сімнадцять, безперечно. Але може бути й усі тридцять. Коли на Промені чинили напад, час поводився дивно, просувався дивними стрибками й викрутасами. Це я можу підтвердити.

– Його поставив на нашому шляху Стівен Кінг?

– Цього я сказати не можу. Але що Кінг знав про нього, сумніву не підлягає. – Він помовчав. – Вежа так близько! Ти відчуваєш її?

Вона відчувала, до того ж постійно, іноді близькість проявлялася в пульсуванні, іноді – в співі, а досить-таки часто про Вежу нагадувало і те, й інше. І знімок «полароїдом» досі висів у хатині Дандело. Принаймні він маною не був. Щоночі уві сні Сюзанна щонайменше один раз бачила Вежу з тієї фотографії. Вона стояла на краю трояндового поля, кіптява сіро-чорна громада з каменю на тлі грозового неба, де хмари пливли в чотири боки, вздовж двох уцілілих Променів. Вона знала, що співають голоси – комала! комала! прийди-прийди-комала! – але сумнівалася, що співають їй чи для неї. Ні, звісно, ні, аж ніяк. То була Роландова пісня, призначена лише для нього. Але в Сюзанниній душі помалу зароджувалася надія на те, що вона не обов’язково мусить померти до кінця їхнього походу.

Бо бачила вона й інші сни.

Десять

Менш ніж за годину після сходу сонця (це сталося акурат на сході, ми всі кажемо «спасибі») на обрії вигулькнув помаранчевий транспортний засіб – щось середнє між вантажівкою й бульдозером. Широко відгортаючи свіжий сніг направо, збільшуючи й без того високий сніговий насип, він повільно, але впевнено посунув до них. Сюзанна здогадувалася, що на перехресті провулка Дивака й дороги до Вежі Заїка Білл (у тому, що за кермом снігоочисника сидів саме він, сумнівів не лишалося) розверне свою махину й поїде розчищати інший бік дороги. Може, він зупинявся тут – на чашку свіжого мастила, а не кави. Ця думка викликала в Сюзанни усмішку. І не лише думка. На даху кабіни було прикріплено гучномовець, з якого лилася добре знайома їй рок-н-рольна пісня. І Сюзанна радісно засміялася.

– «Каліфорнійське сонце», гурт «Рив’єрас»! Правда ж, класна пісня?

– Якщо ти так вважаєш, то так, – погодився Роланд. – Тільки тримай тарілку напоготові.

– На це можеш розраховувати, – пообіцяла вона.

До них приєднався Патрік. Як завжди звідтоді, як Роланд знайшов їх у комірчині, з собою в нього були альбом і олівець. Він написав великими літерами одне слово й показав його Сюзанні, знаючи вже, що Роланд майже не розбирав написаного, навіть якщо Патрік писав друкованими літерами, великими-великими. Слово в нижній чверті альбомного аркуша було «БІЛЛ». Горішню частину аркуша займало дивовижне зображення Юка, над яким у «хмарці» тексту стояло «ГАВ! ГАВ!». Малюнок Патрік недбало перекреслив, щоб Сюзанна не думала, буцімто саме його він хотів показати. І цей хрест на малюнку дуже її засмутив, бо під перехрещеними лініями Юк був як живий.

Одинадцять

Снігоочисна машина зупинилася перед хатиною Дандело. Двигуна водій не заглушив, але музика стихла. З дверцят сидіння водія виліз височезний (щонайменше вісім футів) робот з блискучою головою, досить-таки схожий на Найджела з експериментальної станції «Дуга-16» та Енді з Кальї Брин Стерджис. Він підняв металеві руки й узяв їх у боки (якби Едді був з ними, він би неодмінно згадав С3РО з «Зоряних воєн»). Робот заговорив через підсилювач, і засніженими полями розлігся його гучний голос:

– АГОВ, Д-ДЖО! ЯК Ж-Ж-ЖИТТЯ-Б-Б-БУТТЯ?

Зі стійла покійної Ліппі вийшов Роланд.

– Хайл, Білл, – спокійно промовив стрілець. – Довгих днів і приємних ночей.

Робот повернувся. Його очі спалахнули яскраво-синім вогнем, Сюзанні здалося, що від подиву. Проте видимої тривоги він не виявив, і зброї в нього начебто не було. Втім, вона вже завважила антену, яка росла посеред голови робота – кружляла й кружляла в яскравому ранковому світлі, – і сумнівів, що зможе в разі чого збити її тарілкою, у неї не було. Помаленьку-потихеньку, як сказав би Едді.

– А! – вигукнув робот. – Стррр… с-с-ст… – Він підняв руку, в якій було цілих два ліктьових суглоби замість одного, і вгатив себе по голові. Усередині щось жалібно засвистіло – Уїіііп! – і робот закінчив: – Стрілець!

Сюзанна розсміялася. Просто не змогла стриматись. Вони подолали такий довжелезний шлях, щоб зустріти велетенську електронну версію Поросятка Поркі.[94] «От і в… от і в… от і все, малята!»

– До мене доходили чутки, що йде с-с-стрілець, – сказав робот, ігноруючи її сміх. – Ти Ро-Ро-Роланд з Ґілеаду?

– Так. А ти?

– Вільям, D-746541-M, робот-ремонтник і багато інших функцій. Джо Коллінз називав мене За-За-Заїкою Б-Біллом. У мене десь усередині з-з-згоріла п-п-плата. Я міг її полагодити, але він мені заборонив. А оскільки він єдина людина навкруги… чи був єдиною людиною… – Він замовк. Сюзанна чула, як поклацують у нього всередині реле, і згадався їй, звісно, не С3РО, якого вона ніколи не бачила, а робот Роббі з «Забороненої планети».[95]

А тоді Заїка Білл зворушив Сюзаннине серце. Він приклав металеву руку до лоба і вклонився. Але не їй і не Роланду.

– Хайл, Патріку Денвіл, сину Соні, – сказав він. – Радий бачити, що ти вийшов з л-л-льоху, так-так!

У голосі Заїки Білла вчувалася справжня, непідробна радість, і Сюзанна зрозуміла, що може спокійно опустити тарілку.

Дванадцять

Вони побесідували на подвір’ї. Білл був не проти зайти в хатину, бо нюховий апарат у нього був у зародковому стані. А от у г’юмів з нюхом усе було значно краще, і вони знали, що в хаті смердить і нема нічого приємного, навіть тепла, бо вогнище давно згасло. Та й бесіда тривала недовго. Вільям, робот-ремонтник (і багато інших функцій), вважав істоту, що часом називала себе Джо Коллінзом, своїм хазяїном, бо інших претендентів на цю посаду навкруги не було. Крім того, Коллінз/Дандело знав потрібні кодові слова.

– Я н-н-не міг н-н-назвати йому пароль, к-к-коли він п-п-попросив, – промовив Заїка Білл, – але моє п-п-програмування не з-з-забороняло принести йому м-м-мануали, в яких б-б-була п-п-потрібна йому і-і-інформація.

– Бюрократія – це прекрасно, – пробурчала Сюзанна.

Білл розповів, що намагався триматися від «Д-Джо» якнайдалі та якнайдовше, хоча він був змушений приїжджати, коли потрібно було розчистити дорогу до Вежі (цього теж вимагало його програмування) і привозити харчі (здебільшого консерви) зі складу, який він називав «Федеральним». Також йому подобалося бачитися з Патріком, котрий одного разу подарував Біллові чудовий портрет, на який він часто відтоді дивився (і з якого наробив багато копій). А проте, зізнався він, щоразу, коли приїжджав, боявся, що Патріка вже не буде – що його вб’ють і викинуть, як сміття, десь у лісі ближче до Поганих Земель, що їх Білл називав «П-п-поганню». А уздрівши Патріка живим-здоровим і вільним, робот дуже зрадів.

– Бо я м-м-можу відчувати н-н-найпростіші емоції, – сказав він, і Сюзанні здалося, що в голосі робота прозвучали нотки виправдання, неначе він зізнавався в поганій звичці.

– Щоб виконувати наші накази, тобі потрібні кодові слова? – запитав Роланд.

– Так, сей, – відповів Заїка Білл.

– Бляха, – пробурмотіла Сюзанна. Ті самі проблеми вони мали з Енді в Кальї Брин Стерджис.

– П-п-проте, – сказав Заїка Білл, – якщо ви н-н-наказуватимете у ф-ф-формі п-п-порад, я р-р-р… – Він підняв руку й знову хряснув себе по голові. Уііііп – знову відгукнулося в нього всередині, тепер у районі грудей, як здалося Сюзанні. – …радо підкорюся, – закінчив робот.

– Тоді ось тобі моя перша порада: полагодь своє хрінове заїкання, – сказав Роланд і, вражений, озирнувся. Патрік упав на сніг. Він тримався за живіт і нестримно, гучно реготав. Довкола нього витанцьовував і гавкав на радощах Юк, але Юк не міг йому зашкодити. Цього сміху в Патріка ніхто вкрасти не міг. Він належав йому і тільки йому. І тим щасливчикам, які його чули.

Тринадцять

У лісі за розчищеним перехрестям, з того боку, де лежали Погані Землі, Погань, як називав їх Білл, хлопчик-підліток, тремтячи в смердючих погано уроблених шкурах, спостерігав за четвіркою, що стояла перед хатиною Дандело. «Здохніть, – думав він. – Чому б вам не зробити мені ласку й просто здохнути?» Але вони були живі, й веселі звуки їхнього сміху різали його без ножа.

Згодом, коли вони всі завантажилися в таксі, на яке перетворився Біллів бульдозер, Мордред прокрався до хатини. Там він пробуде два дні: від’їдатиметься консервами з комори Дандело… і ще дечим, про що шкодуватиме до кінця свого життя. Він провів ці два дні, відновлюючи сили, бо велика заметіль мало не вбила його. Єдине, що тримало його в живих, – ненависть, лише вона і більш нічого.

А може, то була Вежа.

Бо він теж її відчував – те пульсування, ті співи. Але мажорні ноти, що їх чули Роланд, Сюзанна й Патрік, для Мордреда були мінорними. І тоді як вони чули багатоголосся, він чув лише один голос. Голос Червоного Батька, який наказував йому прийти. Наказував убити німого хлопця, і чорношкіру сучку, і особливо стрільця з Ґілеаду, байдужого Білого Татка, який покинув його. (Звісно, Червоний Татко теж його покинув, але до цього Мордред якось не додумався.)

А коли він усіх їх уб’є, обіцяв голос, вони разом знищать Темну вежу і вічно владарюватимуть над тодешем.

Отож Мордред їв, бо Мордред хотів їстоньки. І Мордред спав, бо Мордред хотів спатоньки. А коли Мордред убрався в теплу одіж Дандело й рушив розчищеною дорогою до Вежі, тягнучи за собою на санчатах туго напханий мішок із ґунна (здебільшого там були консерви), то був уже юнаком, якому на вигляд було двадцять років, високим, струнким, як тополя, і білявим, як літній світанок. На його людській подобі залишився шрам на боці, там, де його зачепила Сюзаннина куля, та ще кривава пляма на п’яті. На тій п’яті, якою він поклявся собі дуже скоро наступити Роландові на горло.

Частина п’ята. СКАРЛАТНЕ ПОЛЕ КАН’-КА НО РЕЙ

Розділ I. ЧИРЯК І ДВЕРІ (ПРОЩАВАЙ, МОЯ МИЛА)

Один

Упродовж останніх днів їхніх тривалих мандрів, після того як Білл (тепер уже просто Білл, не Заїка) висадив їх біля «Федерального» на краю Білих Земель, у Сюзанни Дін почастішали напади плачу. Передчуваючи зливу з очей, вона вибачалася перед супутниками та йшла в кущі, буцімто до вітру. А там сідала на повалений стовбур чи просто на сиру холодну землю, затуляла обличчя долонями й давала волю сльозам. Якщо Роланд і знав про це (а не помітити її червоних очей після повернення він не міг), то взнаки цього не давав. Сюзанна здогадувалася, що він знає.

Час її перебування в Серединному (і Прикінцевому) світі добігав кінця.

Два

На своїй гарній помаранчевій машині Білл довіз їх до одинокого квонсета, на фасаді якого висіла старезна табличка:

ФЕДЕРАЛЬНИЙ АВАНПОСТ 19

ОХОРОНА ВЕЖІ

ПОДАЛЬШЕ ПРОСУВАННЯ

КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО!

Сюзанна припускала, що з фактичної точки зору Федеральний аванпост 19 стояв на Білих Землях Емпатики, але повітря вже стало значно тепліше, коли дорога до Вежі пішла вниз, і сніг на землі лежав дуже тонким шаром. Попереду то тут, то там видніли діброви, але Сюзанна думала, що далі лежать відкриті простори, схожі на прерії американського Середнього Заходу. Біля аванпосту росли кущі, на яких за теплої погоди, либонь, достигали ягоди (може, навіть лаконоса), але о цій порі лише голе гілля метлялося на невпинному вітрі. На узбіччях дороги до Вежі (від її колишнього покриття лишилися хіба що поодинокі нагадування) з-під тонкої снігової ковдри росла висока трава. Вона шепотіла на вітрі, і Сюзанна знала її пісню: «Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами».

– Далі мені не можна, – сказав Білл і заглушив двигуна, обірвавши Літл Річарда на півноті. – Кажу вибачайте, як говорять у селах Прикордонної Дуги.

Їхня поїздка тривала півтора дня, й увесь цей час робот розважав їх «золотими ретро-хітами». Для Сюзанни деякі пісні були цілком сучасними: наприклад, «Цукрову хатинку» і «Теплову хвилю» постійно крутили по радіо, коли вона повернулася зі своєї маленької подорожі до Міссісіпі. Решти пісень вона не чула взагалі. Музика зберігалася не на платівках і касетах, а на красивих сріблястих дисках, що їх Білл називав «сі-ді». Він вкладав їх у гніздо на захаращеній інструментами приладовій панелі снігоочисника, і музика долинала щонайменше з восьми різних колонок. Сюзанна підозрювала, що їй сподобалась би будь-яка музика, але особливо на душу лягли дві пісні, яких вона ніколи не чула раніше. Перша, шалено щаслива композиція, називалась «Вона любить тебе».[96] Друга, сумна й меланхолійна, мала назву «Гей, Джуд». А Роланд її, схоже, знав, бо підспівував, хоча в його версії слова були інші, ніж у тій, що лилася з багатьох колонок снігоочисника. На її запитання Білл відповів, що гурт називався «Бітлз».

– Дивна назва для рок-гурту, – завважила Сюзанна.

Патрік, який сидів на крихітному задньому сидінні з Юком, постукав її по плечі. А коли вона розвернулася, простягнув їй альбом, сторінки якого одну за одною зараз заповнював. Під зображенням Роланда в профіль він друкованими літерами написав: «BEATLES», а не «Beetles».[97]

– Все одно дивна назва для рок-гурту, як її не напиши, – вперто не здавалася Сюзанна, і зненацька її осяяло. – Патріку, ти володієш доторком? – А коли художник насупився й розвів руками, мовляв, «не розумію, про що ти», перефразувала питання: – Ти можеш читати мої думки?

Всміхнувшись, він знизав плечима. «Не знаю», наче промовляв той жест. Але Сюзанна думала, що Патрік знав. І знав дуже добре.

Три

До «Федерального» вони дісталися близько полудня, і там Білл нагодував їх смачним обідом. Патрік свою порцію заковтнув і сів збоку (під ногами в нього одразу ж примостився Юк), щоб малювати решту своїх супутників за столом у колишній кімнаті відпочинку. Стіни в цій залі вкривали телеекрани – Сюзанні здалося, що їх не менш ніж триста чи навіть більше. І створювали їх, мабуть, на віки, бо деякі ще й досі працювали. Декілька показували схили пагорбів, що оточували квонсет, але на більшості екранів був лише сніг, а на одному бігли хвилясті смуги, від яких Сюзанну починало трохи нудити, якщо вона надовго затримувала на них погляд. Екрани зі снігом, пояснив їм Білл, колись демонстрували зображення з орбітальних супутників, але камери на них уже давно зламалися. А от екран з хвилястими лініями був цікавіший. Білл розповів їм, що донедавна він показував Темну вежу. А тоді якось зненацька зображення зникло, розчинилося в таких от смугах.

– Думаю, Багряному Королю не подобалося, що його показують по телевізору, – сказав Білл. – Особливо якщо він знав, що до нього скоро прийдуть гості. Хочете ще сандвічів? Запевняю вас, їх чимало. Ні? А супу? Може, ти, Патріку? Знаєш, тобі треба їсти, бо ти занадто, занадто худий.

Патрік повернув до них лицевим боком свій альбом і показав картинку: Білл уклоняється Сюзанні, тримаючи в одній металевій руці тацю з охайно нарізаними сандвічами, а в другій – карафку чаю з льодом. Як і всі картинки, що їх малював Патрік, вона перевершувала звання карикатури, але рука, що її створила, рухалася надприродно швидко. Сюзанна аж у долоні заплескала. Роланд всміхнувся і кивнув. Патрік розплився в усмішці, не розтискаючи зубів, щоб їм не довелося бачити порожнечу, що зяяла за ними. А відтак недбало перегорнув аркуш і заходився творити щось інше.

– На задньому повір’ї є парк транспортних засобів, – сказав їм Білл. – Багато з них уже повиходили з ладу, але деякі досі працюють. Я можу виділити вам вантажівку з приводом на чотири колеса, хоча запевнити вас у тому, що вона їхатиме без проблем, не можу. Втім, до Темної вежі вона вас довезе, бо до неї звідси не більше ста двадцяти коліс.

Сюзанна відчула, як у шлунку щось затріпотіло й обірвалося. Сто двадцять коліс – це ж сотня миль, а то й трішечки менше. Вони справді були близько. Так близько, що аж страшно стало.

– Не раджу вам підходити до Вежі після того, як опуститься темрява, – застеріг їх Білл. – Я принаймні не підходив би, знаючи про нового мешканця. Але що таке одна ніч у таборі на узбіччі дороги для таких великих мандрівників, як ви? Це ж дрібниці! Проте навіть враховуючи цю одну ніч у дорозі, з усіма можливими поломками машини, які затримають вас (відають боги, все може статися), завтра вранці ближче до полудня кінцева мета вашої подорожі вже з’явиться у полі вашого зору.

Роланд замислився над цим. Думав довго й ретельно. Сюзанні довелося примусити себе дихати, поки він думав, бо якась частина її єства дихати не хотіла.

«Я не готова, – думала та частина. Та була ще й глибша частина, та, що пам’ятала кожну подробицю сну, що повторювався (і розвивався), і от вона мала дещо іншу думку: – Я не повинна була дійти взагалі. Не повинна була».

Нарешті Роланд сказав:

– Білл, я дякую тобі. Ми всі кажемо спасибі, але думаю, ми відхилимо твою люб’язну пропозицію. Якщо спитаєш мене чому, я не зможу тобі відповісти. Розумію лише, що завтра – це зарано. Мені здається, ми решту дня маємо пройти пішки, так само, як долали увесь довгий шлях сюди. – Він глибоко вдихнув і видихнув. – Я ще не готовий до зустрічі з Вежею. Наразі ні.

«І ти теж! – зачудовано подумала Сюзанна. – Теж не готовий».

– Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати свій розум і серце. А може, навіть душу. – Він сягнув рукою в задню кишеню й витяг ксерокопію поеми Роберта Браунінга, яку залишили для них в аптечці Дандело. – Тут є слова про те, що слід згадати давні часи перед останньою битвою… чи останнім протистоянням. Добре сказано. І, можливо, мені потрібно якраз те, про що говорить поет, – спогад про раніші, щасливіші моменти життя. Я не знаю. Але якщо Сюзанна не заперечуватиме, я б пішов пішки.

– Сюзанна не заперечуватиме, – тихо промовила вона. – Сюзанна вважає, що це якраз те, що лікар приписав. Сюзанна лише проти того, щоб її тарганили ззаду, як відірвану вихлопну трубу.

Роланд обдарував її вдячною усмішкою (але неуважною – за ці останні кілька днів він узагалі наче віддалився від неї) й повернувся до Білла.

– Цікаво, чи є в тебе візок, який я міг би штовхати? Бо нам доведеться взяти з собою бодай частину наших гунна… а ще є Патрік, йому теж доведеться якусь частину дороги їхати.

Усім своїм виглядом Патрік показав, що обурений. Він виставив уперед руку, зібрав пальці в кулак і напружив м’язи. Але потім, засоромившись результату – крихітного гусячого яйця біцепса на руці, якою він малював, – швиденько її опустив.

Усміхнувшись, Сюзанна простягнула руку й погладила його по коліні.

– Не треба, зайчику. Ти не винен, що провів бозна-скільки часу замкнений, наче Гензель і Ґретель у відьминій хаті.

– Така річ, напевно, в мене є, – сказав Білл, – а ще візок на акумуляторах для Сюзанни. А те, чого немає, я можу зробити. Це забере щонайбільше годину-дві.

Роланд подумки підрахував.

– Якщо ми вирушимо в дорогу, коли до сутінок залишатиметься ще п’ять годин, то зможемо до заходу сонця пройти дванадцять коліс. Сюзанна б сказала: дев’ять-десять миль. А ще п’ять днів отак-от, перевальцем, – і ми прийдемо до Вежі, яку я шукав усе своє життя. Я б хотів прийти до неї, коли сонце сідатиме, бо саме такою я бачив її в своїх снах. А ти, Сюзанно?

І голос усередині, той глибинний голос, прошепотів: «Чотири ночі. Чотири ночі до мрії. Цього має вистачити. Може, навіть більш ніж досить». Звісно, могло ще втрутитися ка. Якщо вони справді залишили позаду себе сферу його впливу, то цього просто не могло статися. Але Сюзанна тепер думала, що влада ка сягає всюди, навіть Темної вежі. Можливо, сама Вежа й була втіленням ка.

– Мене влаштовує, – слабким голосом відповіла вона.

– Патріку? – запитав Роланд. – Що скажеш?

Патрік знизав плечима і махнув на них рукою, не підводячи очей від альбому. Робіть, мовляв, що хочете. Сюзанна здогадувалася, що Патрік мало що знає про Темну вежу і йому немає до неї діла. Та й чому він мав перейматися? Він звільнився з полону чудовиська, і шлунок у нього був ситий. Цього йому цілком вистачало. Він утратив язик, але міг малювати досхочу. Вона була певна, що Патрікові такий обмін видавався більш ніж рівноцінним. А проте… проте…

Йому теж не судилося дійти. Ні йому, ні Юку, ні мені. Але що ж тоді з нами буде?

Вона не знала, але, на диво, її це не переймало. Про все скаже ка. Ка та її сни.

Чотири

За годину троє г’юмів, шалапут і робот Білл скупчилися довкола невеликого візка, що здавався трохи збільшеною версією Таксі Хо Фат. Колеса були високі, але тонкі, й дуже легко крутилися. Навіть якщо цей візок добряче навантажити, подумала Сюзанна, тягти його буде легко, наче пір’їну. Принаймні поки Роланд його везтиме зі свіжими силами. Звісно, везти його вгору стрільцеві буде важкувато, але вони потроху під’їдатимуть їжу, яку везтимуть, і Хо Фат-II легшатиме… та й пагорбів на шляху навряд чи траплятиметься багато. Вони підійшли до відкритих просторів, до прерій; усі вкриті снігом лісисті гірські хребти лишилися позаду. Сюзанні Білл виділив легкий транспортний засіб, більше схожий на скутер, ніж гольф-мобіль. Ті часи, коли її тягли ззаду («як відірвану вихлопну трубу»), лишилися в минулому.

– Якщо дасте мені ще півгодини, я вирівняю це місце, – Білл провів трипалою сталевою рукою по гострому краї, де відрізав передню половину від маленького візка, що став тепер Хо Фат-II.

– Ми кажемо спасибі, але не треба, – сказав Роланд. – Накриємо його шкурами, та й по всьому.

«Йому кортить рушати, – подумала Сюзанна. – Але його можна зрозуміти, після всіх цих поневірянь. Мені вже й самій не терпиться їхати».

– Ну, раз ви так хочете, нехай буде так, – нещасним голосом промовив Білл. – Мабуть, я просто хочу відтягти мить розставання. Коли-то ще доведеться побачити г’юмів?

Ніхто з них не відповів. Бо вони не знали.

– На даху є дуже гучний гудок, – повідомив Білл, показуючи на «Федеральний». – Я не знаю, про які неприємності він мав сповіщати… може, про витік радіації чи напади якісь… але точно знаю, що його звук чутно за сотню коліс звідси. І навіть більше, якщо вітер віє в потрібний бік. Якщо раптом я побачу того хлопця, який, як ви кажете, вас переслідує чи якщо його відчують детектори руху, хоч їх і небагато лишилося в робочому стані, я просигналізую. Може, почуєте.

– Дякую, – кивнув Роланд.

– От якби ви їхали, а не йшли пішки, то легко б від нього відірвалися, – не вгавав Білл. – Швидко б дісталися Вежі й більше б ніколи його не побачили.

– Резонно, – сказав Роланд, проте з таким виглядом, що стало зрозуміло: змінювати думку він не збирається. І Сюзанна зраділа.

– А що ви робитимете з тим, кого звете його Червоним Батьком, якщо виявиться, що він справді панує над Кан’-Ка Но Рей?

Роланд похитав головою, хоча вони з Сюзанною вже обговорювали це питання. На його думку, вони зможуть обійти Вежу так, щоб Король не побачив їх зі свого балкона. А відтак прокрадуться до вхідних дверей під ним. Хоча, звісно, Роланд нічого не міг сказати напевне, поки вони не побачать Вежу й місцевість, на якій вона стоїть.

– Що ж, як на те Божа воля, вода буде, – схилив голову робот, якого колись називали Заїкою Біллом. – Принаймні так казали давні люди. А може, ми й побачимося з вами ще раз, якщо не на цьому світі, то на галявині, де закінчується земний шлях. Хоча не знаю, чи пускають туди роботів. Дуже на це сподіваюся, бо я був би радий побачити багатьох, кого знав колись.

Голос у нього був такий нещасний, що Сюзанна підійшла й простягнула вгору руки, щоб він її підняв, навіть не замислюючись над абсурдністю бажання обійняти робота. Проте він її підняв, і вона обійняла – міцно-міцно. Білл відстояв честь роботів, яку заплямував лихий робот Енді з Кальї Брин Стерджис, і лише за це заслуговував на обійми. Коли його титанові руки зімкнулися довкола неї, Сюзанні спало на думку, що цими руками він міг би переломити її навпіл, якби схотів. Але такого бажання в нього не було. Білл був лагідний.

– Білл, довгих днів і приємних ночей тобі, – побажала вона. – Нехай тобі добре ведеться – ми всі тобі цього зичимо.

– Дякую, мадам. – Він опустив Сюзанну на землю. – Я кажу спс… сепас… спас… – Уііііп! Він стукнув себе по голові, брязнувши металом об метал. – Я кажу велике спасибі. – Він помовчав. – Я усунув заїкання, кажу правду, але, як я вже вам казав, емоції мені не чужі.

П’ять

Патрік здивував їх обох – майже чотири години невтомно йшов пішки біля Сюзанниного електричного скутера і лише потім втомився та заліз на Хо Фат-II. Вони все дослухалися, чи не завиє сирена, попереджаючи їх, що Білл бачив Мордреда (чи його вчули детектори у «Федеральному»), але так і не почули… хоч вітер і віяв у їхній бік. До заходу сонця вони проминули останні ділянки засніжених земель. Місцевість ставала дедалі рівнішою, і їхні довгі тіні слалися далеко поперед них.

Коли нарешті стали на нічліг, Роланд назбирав гілок для багаття, а Патрік, котрий задрімав, прокинувся, щоб повечеряти величезною порцією віденських сосисок і тушкованої квасолі. (Спостерігаючи, як квасоля зникає у без’язикому роті Патріка, Сюзанна нагадала собі прикрити його шкурами від вітру, коли сама лягатиме спати.) Вони з Юком теж усмак наїлися, але Роланд майже не торкався їжі.

Коли з вечерею було покінчено, Патрік узяв альбом, щоб помалювати, насупився, дивлячись на олівець, і простягнув руку до Сюзанни. Розуміючи, що йому потрібно, вона витягла з сумочки з особистими речами, яка висіла в неї через плече, скляну банку. Її Сюзанна зберегла, бо гострилка для олівців у них була лише одна й вона боялася, що Патрік її загубить. Авжеж, Роланд міг би гострити «Ебергард-Фабери» ножем, але тоді б ними гірше малювалося. Вона перехилила банку і на складену ківшиком долоню висипала її вміст: витирачки, скріпки й потрібний предмет. Кількома швидкими рухами Патрік нагострив олівця, віддав гострилку й одразу ж узявся до роботи. Секунду-дві Сюзанна дивилася на рожеві витирачки й думала, навіщо Дандело завдавав собі клопоту їх відрізати. Щоб подратувати хлопця? Якщо й так, то йому це не вдалося. На пізніших етапах життя, коли тонкі зв’язки між мозком і пальцями в нього трохи ослабнуть (коли маленький, проте беззаперечно блискучий світ його таланту зрушить з місця), йому, може, й знадобляться витирачки. Але поки що помилки лише дарували йому натхнення.

Малював Патрік недовго. Коли Сюзанна помітила, що він клює носом над альбомом в помаранчевому палахкотінні заходу сонця, то забрала альбом з його обм’яклих пальців, вклала спати на візок (який для зручності обіперли об чималий валун, що стирчав із землі), вкрила шкурами і поцілувала в щоку.

У напівсні Патрік простягнув руку й торкнувся болячки під її губою. Сюзанна поморщилася, але терпляче витримала його ніжний доторк. Чиряк знову затягся, та все одно пульсував гарячим болем. Навіть усміхатися їй тепер було боляче. Рука безсило впала – Патрік заснув.

На небі з’явилися зорі. Роланд захоплено їх розглядав.

– Що ти там бачиш? – спитала вона.

– А що бачиш ти? – відповів він питанням на питання.

Сюзанна підвела погляд на небосхил, на якому сяяли яскраві цятки.

– Ну, – сказала вона, – бачу Стару Зорю й Стару Матір, але вони неначе посунулися на захід. А он там… о Боже! – Вона вхопила його долонями за колючі щоки (здавалося, справжня борода в нього не відростала ніколи, лише шорстка щетина) і розвернула обличчям до того, що хотіла показати. – А цього сузір’я не було на небі, коли ми йшли від Західного моря, я точно знаю, що не було! Роланде, воно і в нашому світі є. Ми звемо його Великою Ведмедицею!

Стрілець кивнув.

– А колись давно, якщо вірити старим книгам з бібліотеки мого батька, воно сяяло і в нашому світі. Ківш Лідії – так його називали. І воно повернулося. – Він усміхнувся Сюзанні. – Ще один знак життя й оновлення. Уявляю, як нестерпно Багряному дивитися вгору зі своєї пастки й бачити це сузір’я знову на небі!

Шість

Невдовзі по тому Сюзанна заснула. І наснився їй сон.

Сім

Вона знову в Сентрал-парку, під ясно-сірим небом, що сипле першими сніжинками; десь неподалік колядники співають не «Тиху ніч» і не «Що то за дитя», а «Рисову пісню»: «Рис зеленіє-о, доленька приспіє-о, кама-комала!» Вона знімає шапку, злякавшись, що вона якась інша, але ні, шапка та сама, з написом «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА», і

(близнюків більше немає)

вона заспокоюється.

Вона роззирається навколо, і ось вони – Едді з Джейком, стоять із широченними усмішками. Шапок на них немає – обидві їхні шапки у неї. Об’єднані в одну.

На Едді спортивна кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!»

На Джейку – така сама, тільки з написом «Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!»

Усе це вона вже бачила раніше. А от те, що за їхніми спинами, що стоїть біля дороги для карет, яка веде на П’яту авеню, бачить уперше. Це двері, заввишки десь із шість з половиною футів, на вигляд із суцільного залізного дерева. Ручка золота, а на ній вигравіювано фігурку, яку жінка-стрілець зрештою розпізнає: два перехрещені олівці. «Ебергард-Фабер № 2», поза всілякими сумнівами. Без витирачок, бо їх зрізали.

Едді простягає чашку гарячого шоколаду. Найкращого, mit schlag, і вершки розцятковані бризками мускатного горіха.

– На, – каже він, – я приніс тобі гарячий шоколад.

Вона не звертає уваги на простягнену чашку. Її увагу полонили двері.

– Вони як ті, на узбережжі, правда? – запитує вона.

– Так, – каже Едді.

– Ні, – водночас заперечує Джейк.

– Ти зрозумієш, – промовляють вони разом і, радісно всміхаючись, перезираються.

Вона йде повз них. На дверях, через які їх витяг Роланд, було написано «В’ЯЗЕНЬ», «ДАМА ТІНЕЙ» і «ШТОВХАЧ». Але на цих вирізьблено , а нижче:

ХУДОЖНИК

Вона повертається до Едді з Джейком, але вони зникли.

Сентрал-парк щез.

Перед її очима лежать руїни Лада, а далі – спустошені землі.

Холодний пронизливий вітер приносить їй шепіт. Чотири слова: «Час майже вийшов… поквапся».

Вісім

Сюзанна прокинулася, і на неї одразу ж накотила хвиля паніки. «Я маю його покинути… – думала вона, – і краще це зробити раніше, ніж на горизонті з’явиться його Темна вежа. Але куди я піду? І як можу його покинути воювати з Мордредом і Багряним Королем, коли поряд буде лише Патрік?»

Це змусило її замислитись над гіркою перспективою: якщо дійде до протистояння, з Юка стрільцеві буде набагато більше користі, ніж з Патріка. Шалапут уже не раз доводив свою відвагу і, безумовно, заслужено отримав би звання стрільця, якби мав зброю, щоб стріляти, і руку, що цю зброю тримала б. А Патрік… Патрік був… ну, його зброєю був олівець. Ним він малював швидше, ніж блискавка спалахує, але «Ебергард-Фаберами» навряд чи багатьох уб’єш, хіба що вони дуже гострі.

Сюзанна сіла. Але Роланд, котрий ніс варту, прихилившись до боку її маленького скутера, цього не помітив. Та вона й не хотіла, щоб він помічав. Це могло викликати зайві питання. Вона знову вляглася, натягла на себе шкури й згадала їхнє перше полювання. Вона пам’ятала, як олень-одноліток повернув і побіг прямо на неї та як вона своєю Орізою зітнула йому голову. Пригадала свист у холодному повітрі, який лунав щоразу, коли повітря проходило крізь маленьку штучку на дні тарілки, штучку, що була дуже схожа на Патрікову гострилку для олівців. Її розум намагався пов’язати ці дві речі між собою, але вона була надто втомлена, щоб дійти якихось висновків. А ще вона, можливо, занадто старалася. Та й зрештою, нащо їй це здалося?

Проте одне вона знала напевне ще з Кальї Брин Стерджис. Письмена на дверях означали «НЕЗНАЙДЕНІ».

Час майже вийшов. Поквапся.

І наступного дня почалися її плачі.

Дев’ять

Кущів, за якими вона могла сховатися і сходити до вітру (а також виплакати сльози, коли вже несила було їх стримувати), досі було чимало, але що далі, то рівнішою і відкритішою ставала земля. Близько полудня другого дня на цій дорозі Сюзанна побачила якісь неясні обриси й спершу прийняла їх за тінь хмари, що рухалася по землі далеко попереду. Та тільки небо від обрію до обрію було блакитне й без жодної хмарини. Аж раптом велика темна пляма змінила курс, що на поведінку хмар було нітрохи не схоже. Сюзанна перевела подих і зупинила свій маленький електричний скутер.

– Роланде! – гукнула вона. – Он там стадо буйволів, а може, й бізонів! Це напевно, як смерть і податки!

– Ти так кажеш? – запитав він, але в його голосі не вчувалося справжньої цікавості. – Колись давно ми називали їх банноками. Чимале стадо.

Патрік стояв на Хо Фат-II і шалено швидко малював. Потім затиснув олівця в долоні й заходився ретушувати малюнок. Сюзанні здалося, що з-під кінчика олівця запахло курявою, яку здійняло копитами стадо. Хоча, на її погляд, він узяв на себе сміливість перемістити стадо на п’ять чи навіть десять миль ближче, ніж насправді, якщо, звичайно, зір у нього не був кращий за її власний (що насправді було цілком можливо). Хай там як, її очі пристосувалися, і вона вже й сама краще бачила тварин. Їхні великі кудлаті голови. Навіть їхні чорні очі.

– В Америці такого величезного стада не було вже майже сто років.

– Справді? – Досі нічого, крім ввічливої цікавості. – Але тут їх у достатку. Якщо маленький тет наблизиться на відстань пострілу, підстрельмо кількох. Я не проти покуштувати свіжого м’яса, бо оленина вже набридла. А ти?

Сюзаннина усмішка була промовистіша за будь-які слова. Роланд усміхнувся у відповідь. І їй знову подумалося, що скоро вони розійдуться і вона більше ніколи його не побачить, цього чоловіка, якого вважала чи то міражем, чи то демоном, аж поки не познайомилася з ним ближче, ан-тет і дан-дін. Едді помер, Джейк помер, і невдовзі вона більше не бачитиме Роланда з Ґілеаду. Чи він теж помре? А вона?

Вона підвела погляд до сліпучого сонця, щоб він не зрозумів справжньої причини її сліз, якщо їх помітить. І вони рушили далі на південний схід тих величних порожніх земель, назустріч пульсові, що чимраз посилювався, ідучи від Вежі, яка стояла на перетині всіх світів і самого часу.

Стук-стук-стук.

Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами.

Тієї ночі вона перша стояла на варті, а відтак розбудила Роланда опівночі.

– Я думаю, він десь там. – Вона показала на північний захід. У деталях потреби не було: там міг бути лише Мордред. Більше нікого. – Пильнуй добре.

– Пильнуватиму, – пообіцяв Роланд. – А ти, якщо почуєш постріл, прокидайся. Добре? І швидко.

– На це можеш розраховувати. – Вона лягла в сухій зимовій траві за Хо Фат-II. Попервах думала, що не засне, розбурхана присутністю ворога поблизу. Але заснула.

І бачила сон.

Десять

Сон другої ночі водночас і схожий, і не схожий на сон першої. Основні складові його незмінні: Сентрал-парк, сіре небо, дрібний сніг, хор голосів (цьогоразу вони виконували пісню «Ходімо зі мною» «Дел-Вікінгів»[98]), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!») та Едді (цього разу в сорочці з написом «КЛАЦ! ЦЕ ФОТОАПАРАТ „ШИННАРО“»). Едді тримає чашку гарячого шоколаду, але їй не пропонує. Вона бачить тривогу: не лише на їхніх обличчях, а у напружених поставах тіл. Це головна відмінність цього сну – вона мала щось побачити чи щось зробити, а може, те й інше разом. Вони сподівались цього від неї, але вона нічого не зробила і тепер відстає.

Їй блискає жахлива думка: а що, як вона відстає зумисне? Може, в цьому сні є щось таке, з чим їй не хочеться стикатися? А чи можливо, що Темна вежа порушує зв’язок? Авжеж, ця думка дурна: люди перед нею – лише породження її згорьованої уяви, насправді вони померли! Едді вбило кулею, Джейка збила машина; один помер у цьому світі, другий – у Наріжному, де розвага – це розвага, а що зроблено, те зроблено (інакше й бути не може, бо час там завжди біжить лише в один бік), а Стівен Кінг – їхній увінчаний лаврами поет.

А проте вона не може заперечувати, що панічний вираз на їхніх обличчях неначе промовляє: «Сьюз, ти це маєш… маєш те, що ми хочемо тобі показати. У тебе є те, що ти маєш знати. Невже ти дозволиш цьому вислизнути? Вже пробило три чверті. Пішла четверта чверть, годинничок цокає і цокатиме далі, мусить цокати, бо тайм-аутів у тебе вже не буде. Ти маєш поквапитися… поквапся…»

Одинадцять

Зойкнувши, Сюзанна підірвалася зі сну. Вже майже світало. Вона провела рукою по лобі, й рука стала мокра від поту.

Едді, що я маю знати? Що ти хочеш мені цим сказати?

На це питання відповіді не було. Хто б їй відповів?

«Міста Дін мертвий», – подумала вона і знову лягла. Пролежала ще годину, але заснути так і не змогла.

Дванадцять

Як і в Хо Фат-I, у Хо Фат-II були ззаду ручки. Та, на відміну від тих, що в Хо Фат-I, ці ручки можна було регулювати. Коли Патрік хотів пройтися, їх можна було розтягти в боки, щоб він узявся за одну, а Роланд – за другу. Коли Патрік хотів їхати, Роланд зсував ручки, щоб везти самому.

Опівдні вони зупинилися, щоб поїсти. Після обіду Патрік заліз у візок подрімати. Роланд дочекався, поки хлопець (вони й досі так його називали подумки, незважаючи на те, скільки там йому було років) захропе, а відтак повернувся до Сюзанни.

– Що мучить тебе, Сюзанно? Я хочу, щоб ти розповіла мені дан-дін, нехай навіть нема вже більше ка-тету і я не твій дін. – Він всміхнувся. І така сумна була та усмішка, що Сюзанна не змогла більше стримувати сльози. А заразом і правду.

– Якщо я буду з тобою, Роланде, коли ми побачимо твою Вежу, все буде погано.

– Наскільки погано?

Вона похитала головою і розплакалася ще сильніше.

– Десь мають бути двері. Незнайдені двері. Але я не знаю, як їх знайти! Едді з Джейком приходять до мене уві сні й кажуть, що я маю знати, очима кажуть, але я не знаю! Не знаю, клянуся!

Стрілець обійняв її за плечі, притис до себе й поцілував у скроню. Болячка в кутику рота в Сюзанни боліла й пекла вогнем. Вона не кривавила, проте знову стала рости.

– Най буде, що буде, – повторив стрілець слова своєї матері. – Най буде, що буде, а ти принишкни й дозволь ка робити своє.

– Ти сказав, що ми вийшли з-під влади ка.

Він заходився колисати її в обіймах, колисав і колисав, і це було добре. Це заспокоювало.

– Я помилявся. Ти й сама знаєш.

Тринадцять

Третьої ночі настала Сюзаннина черга першою нести варту. Вона саме стояла й дивилася назад, на північний захід дороги до Вежі, аж раптом чиясь рука вхопила її за плече. Жах оволодів нею, вискочив з глибин, як чортик з табакерки, й вона рвучко розвернулася

(він у мене за спиною, о Боже, Мордред підкрався ззаду, це павук!)

одночасно видираючи револьвер з кобури.

Патрік відсахнувся. Його обличчя видовжилося від страху, а руки злетіли вперед. Якби він закричав, то розбудив би Роланда, і тоді все могло скінчитися інакше. Але він надто злякався, щоб закричати. Лише тихо застогнав, та й по всьому.

Сюзанна вклала револьвер назад у кобуру, показала порожні руки, а відтак узяла Патріка за плечі, обійняла й притисла до себе. Спершу він був напружений – досі від страху, – але мало-помалу розслабився.

– Що таке, дорогенький? – тихо спитала вона й, сама того не розуміючи, повторила Роландове питання: – Що мучить тебе?

Він відсторонився й показав точно на північ. Сюзанна не одразу збагнула, про що йому йдеться, та потім побачила помаранчеві вогники, що спалахували й танцювали. До них було щонайменше п’ять миль. Сюзанні аж не вірилося, що вона їх сама раніше не помітила.

Не підвищуючи голосу, щоб не прокинувся Роланд, вона заспокоїла Патріка:

– Це лише вогники, зайчику, вони тебе не скривдять. Роланд називає їх гобами. Вони – як вогні святого Ельма абощо.

Але з його здивованого погляду Сюзанна зрозуміла, що про вогні святого Ельма він не має ані найменшого поняття. Вона задовольнилася тим, що знову повторила: вони його не скривдять. І справді, вогники не наближалися. На очах у Сюзанни вони, танцюючи, віддалялися і невдовзі більшість їх щезла. Можливо, вона відігнала їх силою думки. Колись давно вона б підняла себе за таке на глум, але тепер знала, що можливо все.

Патрік потроху заспокоївся.

– Котику, може, ляжеш знову спати? Тобі потрібно відпочивати. – Їй теж це було потрібно, але вона боялася. Скоро вона розбудить Роланда і ляже спати сама, і до неї прийде той сон. Привиди Едді та Джейка дивитимуться на неї, свердлитимуть її поглядами. Вимагаючи, щоб вона збагнула те, чого не розуміла й зрозуміти не могла.

Патрік похитав головою.

– Не хочеться спати?

Він знову похитав головою.

– Ну, тоді піди трохи помалюй. – Малювання завжди його заспокоювало.

Патрік всміхнувся, кивнув і пішов до Хо Фат-II по свій альбом, перебільшено крадучись навшпиньках, щоб не розбудити Роланда. Це викликало в Сюзанни усмішку. Патрік завжди хотів малювати. Вона здогадувалася, що в льоху Данделової халупи він вижив лише тому, що час від часу старий недоносок давав йому альбом і олівець. Він був наркоманом, таким самим, як Едді в найгіршу пору залежності, та тільки Патрікові за наркотик правила вузька лінія грифеля.

Він сів і заходився малювати. Сюзанна й далі несла свою варту, але невдовзі відчула дивне поколювання по всьому тілі, неначе за нею хтось спостерігав. Вона знову подумала про Мордреда, та потім усміхнулася (стало боляче: чиряк знову наривав, і біль вона відчувала від кожного усміху). Не Мордред, а Патрік. За нею спостерігав Патрік.

Патрік її малював.

Близько двадцяти хвилин вона сиділа непорушно, та потім цікавість узяла гору. За двадцять хвилин Патрік устиг би намалювати Мону Лізу (і собор Святого Петра на задньому плані на додачу). Те поколювання було дуже дивне, відчувалося наче не розумом, а майже фізично.

Сюзанна підійшла до нього, але Патрік з незвичною для нього сором’язливістю притулив альбом до грудей. Хоча хотів, щоб вона побачила портрет – вона прочитала це в його погляді. Той погляд був майже закоханий, та вона подумала, що закохався Патрік у намальовану Сюзанну.

– Котику, ну покажи. – Вона поклала руку на альбом, але вирішила не тягти, хай навіть йому цього хотілося. Художник був він, тож нехай і рішення, показувати роботу чи ні, залишається за ним. – Будь ласка.

Якусь мить він ще тримав альбом біля грудей. А потім, сором’язливо, не підводячи на Сюзанну очей, простягнув. Взявши, вона подивилася на себе саму. І від захвату їй перехопило подих – такий гарний був той портрет. Великі очі. Високі вилиці, що їх її тато колись називав «ці самоцвіти Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. То була вона, як жива… та було в цьому портреті щось більше за неї саму. Вона б ніколи не подумала, що в малюнку олівцем могла просвічувати така неприхована любов, але на цьому аркуші була любов, о, щира правда, дуже щира; любов хлопчика до жінки, яка його врятувала, яка витягла його з темної діри, де він неодмінно б загинув. Любов до неї як до матері, любов до неї як до жінки.

– Патріку, яка краса! – у захваті промовила вона.

Він подивився на неї стурбовано. У погляді прозирав сумнів. «Справді?» – запитували його очі, й Сюзанна зрозуміла, що лише він, бідолашний убогий Патрік, котрого хист митця супроводжував усе життя, тож він і приймав його як належне, міг сумніватися в красі свого творіння. Малювання робило його щасливим – принаймні це він завжди розумів. Але що його малюнки могли ощасливити інших… до цього йому потрібно було звикати. Сюзанні все не давали спокою питання, чи довго його тримав у себе Дандело і як узагалі стара жорстока тварюка натрапила на Патріка. Напевно, відповідей на них вона не знатиме ніколи. Та поки що важливішим було підняти йому самооцінку.

– Так, – сказала вона. – Так, це просто прекрасно. Патріку, ти чудовий художник. Мені дуже приємно на себе дивитися.

Цього разу він забув, що не можна розтуляти зубів. І його усмішка, хай навіть без’язика, була настільки гарна, що Сюзанна ладна була його з’їсти. Порівняно з нею всі її страхи й тривоги здавалися маленькими й дурними.

– Можна, я візьму цього портрета собі?

Патрік радісно закивав. Однією рукою він зробив жест, наче відривав аркуш, і тицьнув у неї пальцем. Так! Відривай! Бери! Хай буде в тебе!

Сюзанна почала було відривати аркуш з альбому, але зупинилася. Його любов (і олівець) зробили її красунею. Єдине, що псувало вроду, – чорна пляма біля рота. Вона показала Патріку портрет, постукала по мальованому чиряку пальцем і торкнулася справжнього. Навіть найлегший доторк спричиняв біль.

– От тільки це гадство мені не подобається, – сказала вона.

Патрік знизав плечима й так кумедно розвів руками, що Сюзанна засміялася. Тихо, щоб не збудити Роланда, але так, стримати сміху вона не могла. На згадку їй спали слова героя якогось старого фільму: «Пишу, що бачу».

Та тільки цей малюнок був олівцем, а не фарбою, і Сюзанна подумала, що він міг би заретушувати потворну болючу бридоту в неї на обличчі. На мальованому обличчі, принаймні.

«Тоді вона буде як моя сестра-близнючка, – з любов’ю подумала жінка. – Моя краща половинка, моя вродлива бли…»

І раптом її осяяло.

Усе? Вона осягнула все?

Так, уже пізніше подумає вона. Хоч процес усвідомлення навряд чи можна було б записати рівнянням – якщо a + b = c, тоді c – b = a та c – a = b, – але так, вона збагнула все. Інтуїтивно. Не дивно, що Едді-зі-сну та Джейк-зі-сну так дратувалися на неї. Адже це було так очевидно.

Патрік її намалював.

Але видобували її вже не вперше.

Роланд видобув її в цей світ… за допомогою чарів.

Едді привабив її до себе любов’ю.

І Джейк теж.

Боже милий, невже вона так довго пробула в цьому світі, не розуміючи, що таке ка-тет, що він означає? Ка-тет – це сім’я.

Ка-тет – це любов.

Малювати означає створювати зображення олівцем чи, може, вугіллям.

Привабити – полонити, зачарувати, витягти вперед. Змусити вийти за межі свого «я».

Патрік, цей без’язикий хлопчик-геній, був ув’язнений колись у темряві й вийшов на свободу… А тепер? Що тепер?

«А тепер він стане моїм особливим», – подумала Сюзанна/Одетта/Детта й сягнула рукою в кишеню, достеменно знаючи, що зараз зробить і чому.

Коли вона віддала художникові альбом, не вирвавши аркуша зі своїм портретом, Патрік страшенно засмутився.

– Ні, ні, – мовила вона (голосом багатьох своїх «я»), – Я просто хочу, щоб ти дещо виправив, перш ніж я візьму й берегтиму цей портрет, як свій скарб, щоб знати, що я була в цьому «де» і в цьому «коли».

Вона простягла йому рожеву гумку. Тепер їй стало зрозуміло, чому Дандело їх постинав. Він мав на те свої причини.

Патрік узяв круглу штучку й, насупившись, покрутив між пальців, неначе ніколи такої не бачив. Сюзанна була певна, що бачив, але скільки років тому? Чи близько він підійшов до того, щоб позбутися свого мучителя раз і назавжди? І чому Дандело тоді просто його не вбив?

Бо, відібравши гумки, він думав, що йому більше нічого не загрожує.

Патрік дивився на неї збентежено. Його губи тремтіли.

Сюзанна сіла поряд з ним і показала на недолік її обличчя на малюнку. Відтак делікатно взяла пальцями Патріка за зап’ясток і піднесла його руку до аркуша. Спочатку він опирався, але потім дозволив потягти вперед свою руку з рожевою грудочкою.

Сюзанна згадала про тінь на землі, що була насправді стадом великих кудлатих тварин, яких Роланд називав банноками. Згадала, як відчула запах куряви, коли Патрік почав малювати куряву. А ще згадала, як Патрік намалював стадо ближче, ніж воно було насправді (свобода митця, ми всі кажемо спасибі), й воно наче наблизилося. Вона ще тоді вирішила, що її очі пристосувалися бачити далеко, і тепер дивувалася власній глупоті. Можна подумати, очі могли пристосуватися до далечіні так само, як до темряви.

Ні, це Патрік наблизив бізонів. Пересунув стадо ближче, намалювавши його ближче.

Коли рука, що тримала гумку, майже торкнулася паперу, Сюзанна забрала свою руку – була впевнена, що Патрік мав зробити все сам. Вона поводила пальцями вперед-назад, показуючи, чого від нього хоче. Та він усе ще не розумів. Сюзанна показала знову та вказала пальцем на мальований чиряк біля повної нижньої губи.

– Патріку, зроби так, щоб його не було, – попрохала вона, дивуючись, як це голос звучить так спокійно. – Він бридкий, зроби так, щоб він зник. – І ще раз показала, як рухається витирачка на папері. – Зітри його.

І до нього дійшло. Сюзанна побачила, як у нього в очах загорівся вогник розуміння. Він показав їй рожеву грудочку (недоторканно рожеву, без жодного темного сліду від графіту) і глянув на неї, немовби питаючи, чи впевнена вона.

Сюзанна кивнула.

Патрік приклав гумку до намальованого чиряка і став обережно стирати його з паперу. Та потім, побачивши, що відбувається, запрацював з подвійною силою.

Чотирнадцять

Те саме дивне поколювання Сюзанна відчувала й зараз, та коли Патрік її малював, голочки кололи все тіло. А тепер пощипувало лише в одному місці – біля рота праворуч. Щойно він навчився обходитися з витирачкою і взявся до справи, поколювання переросло в глибинну жахливу сверблячку. Сюзанні довелося вчепитися пальцями глибоко в землю, щоб не почати розчухувати чиряк, люто роздирати його нігтями, і начхати, якщо вона роздере його до м’яса і випустить собі на сорочку з оленячої шкіри пінту крові.

«Ще кілька секунд – і все скінчиться, мусить скінчитися, мусить, о Господи, будь ласка, НЕХАЙ УСЕ СКІНЧИТЬСЯ…»

А Патрік, здавалося, геть про неї забув. Його довге волосся звисало на аркуш і майже повністю його затуляло, але він і на це не зважав: дивився на свій малюнок, захопившись дивовижною новою іграшкою. Він стирав делікатно… потім натиснув трохи сильніше (сверблячка посилилася)… потім знову легенько. Сюзанні хотілося кричати. Зненацька свербіж охопив її всю. Він палав у мозку ближче до лоба, дзижчав, мов дві хмари комарів, на вологих поверхнях очей, дрижав на самісіньких кінчиках пиптиків, від чого вони безнадійно затверділи.

Я закричу, не витримаю, я маю закричати…

Вона вже набрала в легені побільше повітря для крику, як зненацька сверблячка припинилася. Біль теж зник. Сюзанна потяглася пальцями до рота, де була болячка, і завагалася.

Я не наважуся.

«Ану зараз же мені наважуйся! – обурено вигукнула Детта. – Після всього, що ти пройшла… що ми пройшли… ти мусиш найти в собі сили торкнутися своєї триклятої пики, сучко ти боягузлива!»

Сюзанна піднесла пальці до шкіри. Гладесенька. Чиряк, який дошкуляв їй від самого Краю Грому, щез без сліду. І вона знала, що в дзеркалі чи на рівній водній гладіні не побачила б навіть шраму.

П’ятнадцять

Патрік ще трохи попрацював – спершу гумкою, потім олівцем і знову гумкою, – але сверблячки Сюзанна більше не відчувала, ні найменшого поколювання. Неначе всі відчуття обірвалися, щойно Патрікова робота перевалила за якийсь критичний рубіж. Їй стало цікаво, скільки років йому було, коли Дандело постинав з олівців усі гумки. Чотири? Шість? Як не крути, він був малий. Вона була впевнена, що його збентежений вираз, коли вона показала йому витирачку, був щирий, однак, узявшись витирати намальоване, він працював зі знанням справи.

«Може, це те саме, що й на велику кататися, – подумала Сюзанна. – Раз навчившись, уже ніколи не забудеш».

Вона чекала якомога терплячіше, і за п’ять дуже довгих хвилин її терплячість було винагороджено. Усміхаючись, Патрік розвернув альбом і показав їй портрет. Він цілковито стер пляму і легенько заретушував те місце, щоб воно нічим не вирізнялося на її шкірі. Навіть усі рештки гумки дбайливо позмітав.

– Дуже гарно, – мовила вона. Доволі-таки гівняний комплімент для генія, чи не так?

Отож вона нахилилася, обійняла його й міцно поцілувала в губи.

– Патріку, це просто прекрасно!

В обличчя йому так швидко і потужно шугонула кров, що Сюзанна злякалася, як би його грець не побив, попри юний вік. Але, простягаючи їй альбом однією рукою, Патрік усміхався, а другою робив знаки, заохочуючи відірвати аркуш. Бажаючи, щоб вона його взяла. Щоб тримала у себе.

Сюзанна відірвала, дуже обережно, а в темному закутні розуму з’явилася думка: а що б сталося, якби вона порвала аркуш посередині – порвала себе саму? Побіжно вона завважила, що Патрік не виявляв жодних ознак подиву, зачудування чи страху. Болячку в неї на обличчі він не бачити не міг, бо та гидота першою впадала у вічі на її обличчі й з’явилася ще до того, як вони з Патріком познайомилися. І малював він той чиряк з усіма подробицями, майже фотографічними. А тепер нарив щез – про це сказали їй пучки пальців, – але Патрік сприйняв це без жодних емоцій. Висновок напрошувався сам. Стерши болячку з малюнка, він водночас прибрав її зі своїх спогадів.

– Патріку?

Він подивився на неї, усміхнений. Щасливий, що вона щаслива. А Сюзанна була дуже щаслива. І те, що вона також до смерті перелякалася, нітрохи не перешкоджало її щастю.

– А намалюєш для мене одну річ?

Він кивнув. Зробив позначку на альбомному аркуші й розвернув так, щоб вона могла бачити:

?

Сюзанна кілька секунд роздивлялася знак питання, потім підвела очі на Патріка. І побачила, що він дуже міцно стискає гумку для витирання, свій чарівний новий інструмент.

– Я хочу, щоб ти намалював мені річ, якої тут немає.

Він запитально схилив голову набік. Попри те, що серце в Сюзанни шалено стукотіло в грудях, вона не змогла стримати усмішки, бо такий вигляд інколи мав Юк, коли не зовсім розумів, чого від нього хочуть.

– Не хвилюйся, я тобі розповім.

І вона розповіла, детально, не оминувши жодної подробиці. Патрік слухав. Певної миті, почувши Сюзаннин голос, прокинувся Роланд. Він підійшов, поглянув на неї в тьмяно-червоному світлі багаття, що ледь жевріло, і вже відводив погляд, коли щось змусило його різко повернути голову. Його очі округлилися. Аж до тієї миті Сюзанна не знала напевне, чи Роланд помітить відсутність нариву, бо припускала, що Патрікова магія настільки сильна, що може й зі стрільцевої пам’яті стерти спогади про нього.

– Сюзанно, твоє обличчя! Що сталося з твоїм…

– Цить, Роланде, якщо ти любиш мене.

Стрілець замовк. Сюзанна знову повернулася до Патріка і продовжила розповідь, тихо, але наполегливо. Патрік слухав, і мало-помалу в його погляді зайнялося світло розуміння.

Роланд без зайвих питань підкинув дров у багаття, і невдовзі їхній маленький табір яскраво засвітився під зорями.

Патрік написав питання – ощадливо, ліворуч від знака питання, що вже був на аркуші:

Яка висота?

Сюзанна взяла Роланда під лікоть і поставила його перед Патріком. Стрілець вивищувався над землею приблизно на шість футів три дюйми.[99] Вона попросила Роланда підняти її й поставила руку десь на три дюйми вище його голови. Патрік усміхнувся й кивнув.

– І глянь, що на них має бути. – Вона витягла з купки гілляк для багаття одну гілку. Переламала об коліно, щоб кінець був гострий. Знаки вона пам’ятала, та краще було про них довго не думати. Вона відчувала, що вони мають бути абсолютно правильні, інакше двері, які Патрік мав намалювати, відчинятимуться або в не потрібне їй місце, або не відчиняться взагалі. Отож, почавши малювати на землі, змішаній з попелом багаття, вона водила паличкою так швидко, як малював сам Патрік, не зупиняючись навіть на мить, щоб глянути бодай на один-єдиний символ. Бо озирнувшись на один символ, вона б зачепилася й стала б роздивлятися решту, і обов’язково добачила б якісь негаразди, й непевність охопила б її, наче хвороба. Можна було б випустити вперед Детту, нахабну, чорнороту Детту, котра не раз рятувала її в тяжку хвилину, щоб вона закінчила те, що Сюзанна почала, але це було надто ризиковано. У глибині душі вона не дуже довіряла Детті – та могла все спаскудити у найвідповідальнішу мить, без жодної причини, крім як утнути капость. І Роланду вона теж не довіряла, бо той підсвідомо міг бажати, щоб вона залишилася, а отже, зумисне припуститися помилки.

Тому вона швидко малювала на землі й у попелі, не замислюючись і не озираючись, і ось які знаки вийшли з-під кінчика її саморобного олівця:

– Незнайдені, – видихнув Роланд. – Сюзанно, що… як…

– Цить, – повторила вона.

Патрік схилився над альбомом і став малювати.

Шістнадцять

Сюзанна все роззиралася навколо в пошуках дверей, але коло світла, яке відкидало їхнє вогнище, було дуже маленьке, навіть після того, як Роланд підкинув дров. Маленьке порівняно з неосяжною темрявою прерій. Вона не бачила нічого. Повернулася до Роланда, прочитала у нього в очах німе питання і, поки Патрік малював, показала йому свій портрет, що його намалював юнак. І вказала на те місце, де була пляма нариву. Піднісши аркуш ближче до очей, Роланд нарешті роздивився сліди від гумки. Патрік дуже хитро замаскував витерте місце, і лише пильний розгляд допоміг стрільцеві його знайти. То було те саме, що шукати старий слід після багатоденного дощу.

– Не дивно, що старий постинав усі гумки, – сказав він, повертаючи портрет.

– Я теж так подумала.

Відтак, оминаючи подробиці, Сюзанна розповіла Роландові про свій спалах прозріння: якщо Патрік міг (принаймні в цьому світі) усувати створене гумкою, тоді, можливо, він здатен і створювати, малюючи. Коли вона згадала про стадо банноків, яке загадково перемістилося ближче, Роланд потер собі лоба, наче його мучив сильний головний біль.

– Я мав би це помітити. Мав би збагнути, що це означає. Я старію, Сюзанно.

Цю репліку вона пропустила повз вуха (бо вже її чула) і розповіла йому про сни з Едді та Джейком, не оминувши написів на сорочках, хор голосів, пропозиції гарячого шоколаду і наростання паніки у них в очах, коли минали ночі, а вона ніяк не могла збагнути, до чого спонукав цей сон.

– Чому ти раніше не розповіла мені про сни? – запитав Роланд. – Чому не попросила допомогти їх витлумачити?

Вона подивилася на нього впритул, думаючи, що мала рацію, не звернувшись по допомогу. Так – попри те, якого болю це могло йому завдати.

– Ти втратив двох. Хіба тобі хотілось би втратити й третю?

Роланд почервонів, помітно було навіть у світлі багаття.

– Ти погано про мене говориш, Сюзанно, і ще гірше думаєш.

– Можливо, – кивнула вона. – Якщо так, кажу вибач. Я й сама не знала, чого хочу насправді. Знаєш, в глибині душі я хочу побачити Вежу. Дуже хочу. А навіть якщо Патрік зможе намалювати Незнайдені двері й так зробити їх реальними, і я зможу їх відчинити, за ними буде несправжній світ. Про це говорять написи на сорочках в Едді та Джейка, я в цьому впевнена.

– Не треба так думати, – застеріг Роланд. – Як на мене, то реальність дуже рідко буває чорно-білою, не завжди обмежується тим, що «є» і чого «нема», «бути» і «не бути».

Патрік заухкав, і вони обоє глянули на нього. Він тримав альбом догори, повернув лицьовим боком до них, щоб показати свій малюнок. Сюзанна подумала, що Незнайдені двері відтворено бездоганно. Напису «ХУДОЖНИК» на них не було, і перехрещених олівців на металевій дверній ручці (гладенькій і блискучій) теж, але вони були не потрібні. Сюзанна не розповідала йому про ці прикмети, бо уві сні їх показали для її розуміння, щоб вона швидше все осягнула.

«Едді з Джейком хіба що карти мені не намалювали», – подумала вона. А ще подумала, чому все мало бути таким важким, чорт забирай, таким, чорт забирай,

(загадки і головоломки)

загадковим, розуміючи, що на це питання ніколи не знайде задовільної відповіді… та й взагалі така була людська доля, чи ж не так? Важливі відповіді здобувались нелегким шляхом.

Патрік знову заухкав, цього разу з питальними нотками. Зненацька Сюзанна усвідомила, що бідний хлопчина вмирає від хвилювання. І не без причини. Він щойно виконав своє перше замовлення і страх як хотів дізнатись, що про нього думає його patrono d’arte.

– Чудово, Патріку… грандіозно.

– Так, – погодився Роланд, беручи в художника альбом. Двері виглядали як точна копія тих, на які він натрапив на узбережжі Західного моря, бредучи в лихоманці й помираючи від отруйних укусів омаромонстрів. У стрільця склалося таке враження, що це нещасне без’язике створіння зазирнуло йому в голову й побачило там справжнє зображення тих дверей – фотеграффію.

А Сюзанна тим часом у відчаї роззиралася. Від нетерплячки вона на долонях і куксах поповзла до межі світла від багаття, за якою починалася темрява, і Роланд змушений був різко її гукнути та нагадати, що десь там причаївся Мордред, а пітьма – Мордредів найліпший друг.

І Сюзанна послухалася, хоч і згоряла від нетерпіння: відповзла від межі світла, бо дуже добре пам’ятала, що сталося з Мордредовою матір’ю-породителькою і як швидко це сталося. Відступатися було боляче, майже фізично боляче. Роланд казав їй, що побачити Вежу здалеку розраховує ближче до вечора наступного дня. Якщо на той час вона ще буде з ним, якщо побачить її разом з ним, то сила Вежі може виявитись нездоланною. Сила і чари. Вона розуміла, що наразі, маючи вибір між дверима й Вежею, обере двері. Та що ближче вони підходитимуть до Вежі, то більшою ставатиме її сила, пульсація в голові стане глибшою і принаднішою, все приємніше співатиме хор голосів, і обрати двері для Сюзанни буде непросто.

– Я їх не бачу, – у відчаї промовила вона. – Може, я помилилася. Може, й нема ніяких дверей, хай їм грець. Ох, Роланде…

– Не думаю, що ти помилилася. – У голосі Роланда вчувалася нехіть, але він говорив як людина, яка мусить виконати певну роботу чи сплатити борг. Та він і справді був у боргу перед цією жінкою: чи ж не він ухопив її за барки й витяг у цей світ, де вона спізнала мистецтво вбивства, закохалася і втратила близьких? Чи ж не він викрав її в світ горя? І якщо зараз він міг щось виправити, то був зобов’язаний це зробити. Бажання лишити її при собі (з ризиком для її життя) було суто егоїстичним і не гідним стрільця.

Але ще важливішим було те, що він дуже любив і поважав її. Думка про те, щоб розпрощатися з нею, останньою з його дивного й прекрасного ка-тету, важким тягарем лежала в нього на серці (чи то пак на тому, що від нього лишилося), але якщо вона цього хотіла, потребувала цього, то він зобов’язаний був вволити її бажання. І міг це зробити, бо помітив одну деталь у малюнку юнака, що вислизнула від Сюзанниної уваги. Точніше, не так саму деталь, як її відсутність.

– Поглянь-но, – м’яко промовив Роланд, показуючи їй малюнок. – Ти бачиш, Сюзанно, як він старався тобі догодити?

– Так! – гаряче погодилася вона. – Так, звичайно, бачу, але…

– По-моєму, на цей малюнок у нього пішло десять хвилин, тоді як зазвичай він витрачає на роботу (хоч вона й чудова) три, щонайбільше чотири хвилини, правда ж?

– Я тебе не розумію! – мало не закричала на нього Сюзанна.

Патрік підтягнув Юка поближче й пригорнув його до себе, нещасними очима дивлячись то на Сюзанну, то на Роланда.

– Він так старався зобразити те, що ти хотіла, що на малюнку є лише Двері. Вони стоять самі по собі, самотні на папері. Навколо них немає… немає…

Стрілець ніяк не міг підібрати потрібне слово. Але дух Ваннея сухо прошепотів його Роландові на вухо.

– Навколо них немає середовища!

Якусь мить Сюзанна лише збентежено дивилася на нього. Та потім у її очах зайнявся вогник розуміння. Роланд не став чекати: просто поклав свою здорову ліву руку Патрікові на плече і попросив зобразити перед дверима Сюзаннин маленький електроскутер, що з її подачі став називатися Хо Фат-III.

Патрік радо виконав прохання. І насамперед тому, що намалювати Хо Фат-III перед дверима було приводом скористатися гумкою. Цього разу він працював значно швидше (майже недбало, міг би сказати сторонній спостерігач), але стрілець, котрий сидів поряд з ним, міг би засвідчити, що Патрік не пропустив жодного штриха, зображаючи маленький візок. Закінчив він переднім колесом скутера і відсвітом од багаття на ковпаку маточини. Потім поклав олівця, і щойно він це зробив, як повітря задрижало. Роланд відчув поштовх вітру в обличчя. Язики багаття, що горіло рівним полум’ям, на мить коливнулися. І враз відчуття зникло. Полум’я знову горіло рівно. Але менш ніж за десять футів від багаття, за електричним скутером, стояли двері, що їх Роланд востаннє бачив у Кальї Брин Стерджис, у Печері голосів.

Сімнадцять

Сюзанна чекала до світанку. Попервах вона вбивала час, збираючи свої ґунна, та потім відклала їх убік. Яка користь буде їй у Нью-Йорку від цих мізерних пожитків (не кажучи вже про маленьку сирицеву сумку, в якій вони лежали)? Люди її засміють. Хоча вони в будь-якому разі її засміють… а може, уздрівши її, заверещать і втечуть. Та Сюзанна Дін, яка нізвідки вигулькне в Сентрал-парку, для більшості люду виглядатиме не як випускниця коледжу чи спадкоємиця великого багатства, та навіть не як Шина, королева джунглів, на жаль. Ні, цивілізовані городяни вирішать, що вона втекла з цирку потвор. А щойно вона вийде в ці двері, чи буде в неї змога повернутись? Нізащо. Нізащо в житті.

Тож вона відклала свої ґунна і просто чекала. А коли на обрії зажевріла перша бліда смуга світла, гукнула Патріка й запитала, чи не хоче він піти з нею. Назад до того світу, з якого ти родом, чи дуже на нього схожого, сказала вона йому, хоч і знала, що він того світу не пам’ятав узагалі – чи то його забрали звідти малим, чи то травма від викрадення виявилась надто сильною і стерла йому пам’ять.

Патрік глянув на неї, потім перевів погляд на Роланда, котрий сидів навпочіпки й дивився на нього.

– Чи так, чи так, синку, – сказав стрілець. – Малювати ти зможеш у обох світах, правду тобі кажу. Але там, куди йде вона, буде більше людей, які зможуть належно тебе оцінити.

«Він хоче, щоб Патрік залишився», – розсердилася Сюзанна. Але Роланд подивився на неї й ледь помітно хитнув головою. Вона не була певна, але їй здалося, що це означало…

Ні, не здалося. Вона зрозуміла, що це означало. Роланд дав їй знати, що він приховує свої думки від Патріка. І свої бажання. Вона не раз бачила, як стрілець каже неправду (особливо віртуозно він брехав перед мешканцями Кальї Брин Стерджис на всезагальних зборах перед приходом Вовків), але їй він не брехав ніколи. Детті – можливо, але не їй. І не Едді. І також не Джейкові. Були часи, коли він не до кінця всю правду їм розповідав, але щоб відверто брехати… Ні. Вони були ка-тетом, і Роланд вів з ними відкриту гру. Слід віддати дияволу належне.

Зненацька Патрік узяв свій альбом і швидко нашкрябав щось на чистому аркуші. Потім показав їм:

Я залишаюся. Страшно ітти ще кудась.

А щоб підкреслити вагомість написаних слів, він розтулив рота й показав відсутність язика.

На обличчі Роланда відбилося полегшення, чи їй це лише здалося? Якщо так, то вона ненавиділа його за це.

– Гаразд, Патріку, – мовила вона, силкуючись не виказати голосом емоцій, що її переповнювали. Навіть потяглася й погладила його по руці. – Я тебе розумію. Але, хоч люди справді бувають жорстокі… жорстокі та злі… є на світі чимало й добрих людей. Послухай: я піду лише на світанку. Якщо доти передумаєш, пропозиція в силі.

Патрік швидко кивнув. «Радий, що я не тисну на нього, аби передумав, – сердито подумала Детта. – А старий білопикий, певно, вдячний мені!»

«Замовкни», – цитьнула на неї Сюзанна, і, о диво, Детта послухалася.

Вісімнадцять

Але коли на зміну ночі прийшло світання (і вони побачили невелике стадо банноків, що паслося милі зо дві віддалік), Сюзанна все-таки випустила Детту на волю. Ба більше: вона дозволила Детті перебрати контроль на себе. Так їй було легше – менш боляче розставатися. То Детта востаннє прогулялася довкола їхнього табору, востаннє дихала цим світом за них обох і дбайливо зберегла ці спогади у спільній пам’яті. То Детта на зашерхлих долонях обійшла двері довкола, зазирнула спершу з одного боку, тоді з іншого, і ззаду не побачила геть нічого. Патрік підійшов до неї з одного боку, Роланд з іншого. Художник ухнув від несподіванки, коли побачив, що двері зникли. Роланд промовчав. Юк підійшов до того місця, де були двері, понюхав повітря… і пройшов просто крізь них, якщо дивитися з іншого боку. «Якби ми були на тій стороні, – подумала Детта, – побачили б, як він проходить крізь двері, як у хвокусі».

Вона повернулася до Хо Фат-III, на якому вирішила в’їхати через двері до Нью-Йорка. Звісно, якщо двері відчиняться. Смішно ж буде, якщо виявиться, що вони замкнені. Роланд хотів було підсадити її на сидіння, але вона грубо відмахнулася від нього й вибралася сама. Натиснула на червону кнопку біля керма, і електричний мотор скутера тихо забурчав. Стрілка, що показувала рівень заряду акумулятора, ще коливалася в зеленій зоні. Вона повернула важіль на правій ручці і повільно покотила до зачинених дверей з ієрогліфами, що означали «НЕЗНАЙДЕНІ». Зупинилася, коли гострий ніс скутера вже мало не вперся в двері.

Повернулася до стрільця з силуваною усмішкою.

– Ну все, Роланде… тут я з тобою і розпрощаюся. Довгих днів і приємних ночей. Бажаю тобі дійти до твоєї клятої Вежі та…

– Ні, – раптом сказав він.

Сюзанна подивилася на нього. Детта подивилася на нього, її очі яскріли від гніву і водночас сміялися. Кидали йому виклик, щоб спробував вигнати її тепер, коли вона була за головну. Ану ж давай, білопикий, побачимо, як ти це зробиш.

– Що? Що ти там надумав, здорованю?

– Я не хочу прощатися з тобою отак, після всього, – сказав стрілець.

– Ти про що?

– Ти знаєш.

Вона виклично похитала головою. Нє.

– Передовсім, – сказав він, ніжно беручи її загрубілу в дорозі ліву руку в свою скалічену правицю, – є ще один, кому належить вибір: піти чи зостатися, – і це не Патрік.

Вона спантеличено дивилася на стрільця. А потім опустила погляд на певну пару очей із золотистими облямівками, певну пару нашорошених вух і зрозуміла. Вона геть забула про Юка.

– Якщо його спитає Детта, він точно залишиться, бо її він завжди недолюблював. Але якщо запитає Сюзанна… навіть не знаю.

І враз Детта зникла. Рано чи пізно вона б повернулася – Сюзанна розуміла, що ніколи до кінця не позбудеться Детти Волкер, але й не нарікала на це, бо більше не хотіла її спекатися, – та наразі щезла.

– Юку? – м’яко спитала вона. – Дорогенький, хочеш піти зі мною? Можливо, ми знайдемо там Джейка. Нехай він буде трохи інакший, та все одно…

І Юк, який мовчав усю дорогу, поки вони перетинали Погані Землі, Білі Землі Емпатики й відкриті пасовиська, раптом заговорив.

– Ейк? – спитав він, але непевно, наче ледь пам’ятав, хто то такий, і в неї обірвалося серце. Вона клялася собі, що не заплаче, Детта була її твердою гарантією, що вона не заплаче. Але тепер Детта зникла, і на очі їй навернулися сльози.

– Джейк, – сказала вона. – Ти пам’ятаєш Джейка, сонечко, я знаю, що пам’ятаєш. Джейка й Едді.

– Ейк? Ед? – Трохи впевненіше. Він справді пам’ятав.

– Ходімо зі мною, – запросила Сюзанна, і Юк смикнувся, наче хотів вистрибнути до неї на скутер. Та потім, гадки не маючи чому, вона додала: – Цей світ не єдиний, існують інші.

Щойно ці слова зірвалися з її вуст, як Юк зупинився, мов укопаний. Сів. Потім знову підвівся, й Сюзанна відчула миттєву надію: можливо, у них ще був шанс бути маленьким ка-тетом, дан-тете-тетом, у якійсь версії Нью-Йорка, де люди їздили на «такуро-спірит» і фотографувалися з пляшками «нозз-а-ли» на камери «Шиннаро».

Але Юк подріботів назад, до стрільця, і сів коло його зношеного чобота. Далеку ж відстань здолали ті чоботи, ой далеку. Милі й колеса, колеса й милі. Та вже зовсім скоро скінчиться їхнє ходіння.

– Олан, – промовив Юк, і остаточність, що прозвучала в його дивному тихому голосі, каменем лягла Сюзанні на серце. Розлючена, вона повернулася до старого чоловіка з великим пістолем на поясі.

– От тобі, маєш, – сказала вона. – У тебе свої маленькі чари, чи не так? Привабив до себе Едді, і той помер один раз, Джейка – і Джейк пережив пару смертей. Тепер Патрік, і навіть пухнастик. Що, щасливий?

– Ні, – відказав стрілець, і вона побачила, що це правда. Ще ніколи в житті їй не доводилося бачити на людському обличчі такого глибокого смутку і такої самотності. – Ніколи я не був такий далекий від щастя, Сюзанно з Нью-Йорка. Може, передумаєш і залишишся? Може, пройдеш останній відрізок зі мною? Отоді я був би щасливий.

На якусь мить їй захотілося погодитися. Просто розвернути скутер від дверей (односкерованих, без жодних гарантій) і піти з ним до Темної вежі. Ще один день – і вони будуть на місці, а сьогодні опівдні можуть стати табором, тоді до Вежі прийдуть завтра при заході сонця, як він і хотів.

Та потім вона згадала свій сон. Спів голосів. Молодого чоловіка, який простягав їй чашку гарячого шоколаду, смачного, mit schlag.

– Ні, – тихо відмовилася вона. – Я вхоплюся за соломинку і піду.

Спершу вона подумала, що він їй не перешкоджатиме – просто погодиться й відпустить. Та за мить його гнів, ні, його відчай, прорвався болісним вибухом.

– Але ж ти нічого не знаєш напевне, Сюзанно! А що, як той сон – лише омана й чари? Що, як навіть крізь відчинені двері ти побачиш лише оману й чари? Що, як ти в’їдеш прямісінько в порожнечу тодешу?

– Тоді я осяю темряву думками про тих, кого люблю.

– Це може допомогти, – згодився він, і більшої гіркоти в його голосі вона ніколи не чула. – Перші десять років… чи двадцять… чи сто. А далі? Як щодо подальшої нескінченності? Подумай про Юка! Думаєш, він забув Джейка? Та нізащо! Нізащо! Сто разів нізащо! Він відчуває, що щось не так. Сюзанно, не йди. Благаю тебе, не йди. Якщо це допоможе, я на коліна стану. – І на Сюзаннин превеликий жах, він почав опускатися на коліна.

– Це не допоможе. І якщо ми бачимо одне одного востаннє… а серце підказує мені, що це так… я не хочу запам’ятати тебе навколішках. Ти ніколи не був з тих, хто стає на коліна, Роланде, сину Стівена, і я не хочу тебе таким побачити. Я хочу запам’ятати, як ти твердо стоїш на землі, як тоді, в Кальї Брин Стерджис. Як ти стояв з друзями на Єрихонському пагорбі.

Роланд підвівся й підійшов до неї. На якусь мить їй здалося, що він хоче затримати її силоміць, і вона злякалася. Та стрілець лише на мить торкнувся долонею її руки й швидко прийняв долоню.

– Дозволь спитати тебе ще раз, Сюзанно. Ти впевнена?

Вона зазирнула собі в душу й зрозуміла, що впевнена. Розуміла вона також і ризик, на який іде, але так – вона була впевнена. А чому? Бо шлях Роланда був шляхом револьвера. Він ніс смерть усім, хто їхав верхи чи йшов пішки поряд з ним. Він уже не раз це доводив, з найперших днів свого походу… ні, ще раніше, звідтоді, як підслухав, що кухар Гекс замірявся на зраду, і цим самим підписав йому вирок – смерть у зашморгу. Все це стрілець робив в ім’я добра (в ім’я Білості, як сам казав), Сюзанна в цьому не сумнівалася, та легше від цього не ставало: Едді лежав у могилі в одному світі, Джейк – в іншому. Та сама доля чекала на Юка і нещасного Патріка: сумніватись у цьому не доводилось.

Як і в тому, що їхні смерті не забаряться.

– Я впевнена.

– Гаразд. Поцілуєш мене?

Вона взяла його за плечі, наблизила до себе і притулилася губами до його губ. А коли вдихнула, то ввібрала в себе подих тисячі років і десяти тисяч миль. І так, відчула смак смерті.

«Але не для тебе, стрільцю, – подумала вона. – Для інших, але ніколи не для тебе. Я втечу від твоїх чарів, і хай мені добре ведеться».

І першою відсторонилася.

– Можеш відчинити мені двері? – попрохала вона.

Роланд підійшов до дверей, узявся за ручку, і вона легко повернулася в його руці.

Війнуло холодним повітрям, вітерець розвіяв Патрікове довге волосся і приніс з собою кілька сніжинок. Крізь двері Сюзанна бачила зелену траву, вкриту легкою памороззю, стежину і залізну огорожу. Голоси співали «Що то за дитя», точнісінько як у її снах.

Там міг бути Сентрал-парк. Так, міг бути Сентрал-парк якогось іншого світу, не того, звідки вона була родом, та досить близького в часі, щоб вона й відрізнити не могла.

А може, як сказав стрілець, то була омана.

І на неї чекала темрява тодешу.

– Цілком імовірно, що то омана, – промовив Роланд, очевидно, прочитавши її думки.

– Життя – це омана, а кохання – чари, – відповіла вона. – Може, ще стрінемося, на галявині, де закінчується земний шлях.

– Якщо ти так кажеш, най так і буде. – Роланд виставив уперед праву ногу, вгородивши стесаний каблук у землю, і вклонився їй. Юк заплакав, але зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зрушив. – Прощавай, моя люба.

– Прощавай, Роланде. – Вона повернулася обличчям до дверей, глибоко вдихнула і натиснула на газ маленького скутера. Він легко покотив уперед.

– Зажди! – закричав Роланд, але вона не озирнулася, не глянула на нього. Скутер заїхав у двері, й вони зачинилися з рівним красномовним стукотом, що його стрілець так добре знав, що його так часто чув уві сні, охоплений гарячкою, під час довгих мандрів узбережжям Західного моря. Звуки співу стихли, лише вітер прерій самотньо завивав довкруги.

Роланд з Ґілеаду сів перед дверима, що вже здавалися старими й незначущими. Вони не відчиняться більше ніколи. Він сховав обличчя в долонях. І подумав, що якби ніколи їх усіх не любив, то зараз не почувався б таким самотнім. А проте, носячи на душі тягар багатьох жалів, навіть зараз не шкодував, що його серце знову ожило.

Дев’ятнадцять

Згодом – бо завжди буває «згодом», чи не так? – він зготував сніданок і змусив себе з’їсти свою порцію. Патрік поїв з апетитом і, поки Роланд збирався, відійшов справити нужду.

Третя тарілка стояла повна.

– Юк? – підсовуючи їжу пухнастикові, запитав Роланд. – Може, хоч трохи поїси?

Юк глянув на тарілку й зробив два тверді кроки назад. Роланд кивнув і викинув усе, що на ній було, в траву. Може, Мордред нагодиться і знайде собі щось до смаку.

Рушили, коли сонце вже підбилося високо. Роланд тягнув Хо Фат-II, а Патрік ішов поряд, опустивши голову. І невдовзі пульс Вежі знову виповнив голову стрільця. Вже дуже близько. Та рівна ритмічна сила витіснила в нього з голови всі думки про Сюзанну, і він цьому радів. Він повністю віддався цьому пульсові й дозволив йому забрати всі його думки й печалі.

Комала-кам-кам, співала Темна вежа десь близько за обрієм. Комала-кам-кам, прийди, стрільцю, не зволікай.

Комала-кам-Роланде, твоїм мандрам видно край.

Розділ II. МОРДРЕД

Один

Дан-тете спостерігав, як довговолосий хлопець, з яким вони нині мандрували, ухопив Сюзанну за плече й показав помаранчевих гобів, що танцювали віддалік. Мордред бачив, як вона круто розвернулася, витягаючи один з револьверів Білого Татка. Далекоглядні скляні очі, що їх він знайшов у хатині з провулка Дивака, миттєво затремтіли в Мордредовій руці: так сильно йому хотілося, щоб Матуся-Галка застрелила художника. Як би її після цього гризло почуття провини! Як лезо тупої пилки, от як! Могло навіть статися, що жах від скоєного змусив би її приставити дуло револьвера собі до скроні й удруге натиснути на гачок. І як би Білому Таткові сподобалося прокинутися й побачити таку картину?

Ох, усі діти – такі мрійники.

Цього не сталося, ясна річ, але менше з тим – поспостерігати там було за чим. Проте роздивитися Мордред зміг не все. Бо бінокль у нього в руках тремтів не лише від збудження. Він був тепло вдягнений (тіло прикривали шари людського одягу Дандело), та ніяк не міг зігрітися. Хоча іноді його кидало в жар. Та не зважаючи на те, холодно йому було чи жарко, він тремтів, як беззубий стариган біля коминка. І відколи він пішов з хатини Джо Коллінза, цей стан справ що далі, то погіршувався. Гарячка шаленіла у нього в кістках, як заметіль. Мордред більше не хотів їстоньки (бо Мордред більше не мав апетиту), але Мордред був хворенький, хворенький, хворий.

Насправді Мордред боявся, що помирає.

Попри це, він з великою цікавістю спостерігав за тим, що діялося в таборі у Роланда. І щойно стрілець підкинув у багаття дров, стало значно видніше. Він побачив, як нізвідки з’явилися двері, хоча знаків на них прочитати не зміг. Він розумів, що їх намалював і оприявнив Художник. Що ж за божественний талант! Мордред жадав з’їсти його – ану ж раптом цей дар передався б і йому? У цьому він, звісно, сумнівався, бо духовний бік канібалізму занадто переоцінювали, але пересвідчитися самому не завадило б.

Він спостерігав за їхньою бесідою. Бачив (і розумів також), як вона благала Художника й Цуцика піти з нею, як скиглила, вмовляючи

(ходімо зі мною, щоб мені не було там самотньо, ходімо, будь хорошим хлопчиком, обидва будьте хорошими хлопчиками, пхиньк-пхиньк)

і тішився з її прикрощів та гніву, коли хлопець і звір обидва відхилили прохання. Мордред радів навіть попри те, що це ускладнювало йому завдання. (Трішечки ускладнювало: справді-бо, чим йому зможуть завадити німий юнак і пухнастик-шалапут, коли він перекинеться на павука й нападе на них?) На мить йому навіть здалося, що від люті вона застрелить Білого Татка з його власного револьвера, а цього Мордред не хотів. Старий Білий Татко мусив дістатися йому, Мордреду. Так сказав голос із Темної вежі. Нехай він був хворий, нехай помирав, але Старий Білий Татко все одно мав стати його їжею, а не Матусі-Галки. Атож, вона б кинула м’ясце гнисти, навіть ні разу не відкусивши! Але вона його не застрелила, а поцілувала! Мордред навіть дивитися на таке не хотів, бо від цього його ще більше нудило, тож бінокля відклав. Він лежав у високій траві серед вільх, тремтів, відчував холод і жар та щосили намагався не виблювати (увесь минулий день він тільки те й робив, що срав і блював, аж поки від такого подвійного, в обидва боки одночасно, навантаження йому не розболілися м’язи живота, а з горла вже не вилітало нічого, крім густого слизу, а з заду лише рідка коричнева гнойовиця та лунке пердіння), а коли знову подивився в бінокль, то хвіст маленького електричного візка Матусі-Галки вже зникав у дверях. Довкола візка щось кружляло: може, курява, але Мордред подумав, що то сніг. Ще хтось співав, і від цього співу його нудило не менше, ніж від поцілунку між Матусею-Галкою і Старим Білим Татком-стрільцем. Потім двері за нею захряслися, співи змовкли, а стрілець просто сів і втопив обличчя в долоні, пхиньк-пхиньк, хлип-хлип. До нього підійшов шалапут і поклав йому на чобіт свою довгу пику, наче втішаючи. Як мило, як до ригачки мило. На той час уже розвиднілося, і Мордред трохи задрімав. А прокинувся від голосу Старого Білого Татка. Вітер віяв якраз у той бік, де Мордред ховався, тож і слова долинали до його вух досить-таки чітко. «Юк? Може, хоч трохи поїси?» Але шалапут не схотів, і стрілець викинув їжу, яка призначалася малому пухнастому звіру. Пізніше, коли вони пішли (Старий Білий Татко тягнув візка, якого їм зробив робот, важко плентався вибоїнами дороги до Вежі, згорбившись і похиливши голову), Мордред прокрався до місця їхнього табору. Трохи розкиданого харчу він таки з’їв (якщо Роланд хотів згодувати ту їжу шалапуту, то отруєна вона не була), але вдовольнився трьома-чотирма шматочками м’яса, знаючи, що більше їжі його кишки не приймуть і він вивергне її усю з себе через дві дірки. А цього він допустити ніяк не міг. Йому потрібно було набиратися хоч трохи сил, інакше він буде заслабкий, щоб за ними йти. А йти він мусив, мусив ще трохи протриматися ближче до них. Усе мало скінчитися сьогодні ввечері. Повинно було скінчитися, бо завтра Старий Білий Татко дійде до Темної Вежі, а там уже буде запізно. Йому це підказувало серце. Мордред теж плентався, як Роланд, але ще повільніше. Час від часу він згинався навпіл, бо живіт хапала судома, і його людським тілом пробігав дрож, а до шкіри підступала й знову відступала чорнота. Важке пальто випиналося, коли на волю намагалися прорватися додаткові ноги, і знову опадало, бо Мордред, скрегочучи зубами й стогнучи від натуги, стримував їх силою волі. Одного разу він загидив штани смердючою коричневою гнойовицею, іншого разу встиг ті штани спустити, але все одно йому було по цимбалах. Його що, на Бал Жнив запросили? Ха-ха! Якщо так, то запрошення загубилося десь на пошті. Пізніше, коли час буде напасти, він випустить маленького Багряного Короля на волю. Але якщо це станеться зараз, то майже сто відсотків, що перекинутися назад на людину він не зможе. Йому забракне для цього сили. Швидший обмін речовин у павука розжене хворобу тілом, як сильний вітер роздмухує з маленького вогнища пожежу, що пожирає ліс, і те, що досі вбивало повільно, знищить його дуже швидко. Тож Мордред боровся, і вже опівдні йому трохи полегшало. Пульс Вежі тепер відчувався сильніше, він пришвидшувався, набирав обертів. Як і голос його Червоного Татка. Він підхльоскував Мордреда, підганяв, шоб той лишався на відстані, з якої зручно буде завдати удару. Старий Білий Татко-стрілець ось уже багато тижнів спав уночі щонайбільше по чотири години, бо змушений був по черзі стояти на варті з Матусею-Галкою, яка вже відлетіла. Але Матусі-Галці не доводилося тягти візка, чи не так? Атож, вона тільки їхала на ньому, як Королева Лайна з Гівносхилу, еге ж! А це означало, що Старий Білий Татко-стрілець був страх який змучений, незважаючи навіть на Вежу, яка пульсувала й тягла його вперед. Сьогодні вночі Старому Білому Таткові доведеться або довірити першу варту Художникові й Цуцику, або стояти самому. Мордред думав, що зможе витримати ще одну ніч без сну, просто тому, що знав: до наступної ночі не доживе. Він підбереться ближче, як попередньої ночі. Стежитиме за їхнім табором через окуляри старого чудовиська, ті, що для далекого бачення. А коли вони поснуть, він востаннє перемінить подобу й кинеться на них. Хе-хе! Старий Білий Татко може так і не прокинутись, але Мордред дуже сподівався, що він прокинеться. Аж насамкінець. Рівно на стільки, щоб збагнути, що з ним відбувається. Рівно на стільки, щоб зрозуміти, що його син забирає його з собою в країну смерті, й саме тоді, коли всього-навсього кілька годин відділяли його від омріяної Вежі. Мордред стиснув руки в кулаки й побачив, що пальці почорніли. Відчув жахливий, проте приємний свербіж у боках, де намагалися прорватися павучі лапи – сім замість восьми, завдяки поганючій Матусі-Галці, що була вагітна й не-вагітна водночас, хай вона гниє під свої верески в тодеші до кінця віків (чи доти, доки її не знайде хтось із Великих, які там ховаються). Мордред щосили боровся, щоб не перетворитись, і водночас прагнув зміни. Врешті-решт гору взяла боротьба – бажання перетворитись відступило. Він переможно випустив гази, але вийшло лише підпустити довгого й смердючого шептунчика. Його дупа була тепер як поламаний акордеон, що більше не міг грати, лише зітхав. Пальці знову набули звичайного рожевувато-білого кольору, і сверблячка у боках припинилася. Перед очима все пливло і кружляло від гарячки, маленькі ручки (більше схожі на сірники) вкривалися сиротами й боліли. Голос Червоного Татка був іноді гучний, а іноді – ледь чутний, але він звучав постійно: «Іди до мене. Біжи до мене. Поквап своє подвійне єство. Прийди-комала, мій хороший сину. Разом ми повалимо Вежу, згасимо все світло і владарюватимемо над темрявою разом.

Прийди до мене.

Прийди».

Два

Безперечно, ті троє, хто залишився (четверо, враховуючи самого Мордреда), вислизнули з-під парасольки ка. Відтоді, як відступив Прим, не було такої істоти, як Мордред Дескейн: частково г’юм, частково – породження того густого й міцного бульйону. Авжеж, під владою ка подібна істота просто не могла б померти від такої банальщини, як харчове отруєння.

Роланд міг би йому сказати, що не можна їсти те, що валялося в снігу біля Данделового сараю, і Роберт Браунінг міг би, якщо вже на те. Лиха чи ні, справжня чи несправжня кобила, Ліппі (ймовірно, своє ім’я вона отримала на честь іншої, відомішої поеми Браунінга «Фра Ліппо Ліппі») була хвора, коли Роланд поклав край її життю, пустивши кулю в голову. Але Мордред, коли натрапив на істоту, що принаймні мала вигляд коня, був у павучій подобі, тож ніхто й ніщо не могло завадити йому з’їсти м’ясо. І лише знову повернувшись до людської форми, він стривожено подумав, чому на сухоребрій старій кобилі Дандело виявилося так багато м’яса, чому воно було таке м’яке й тепле, таке повне незагуслої крові. Як не крути, а труп пролежав у сніговому заметі кілька днів. Він мав би заморозитися.

Потім Мордред почав блювати. Далі його охопила лихоманка, а з нею – боротьба за те, щоб не перемінити подоби, поки він не підбереться до Старого Білого Татка досить близько, щоб роздерти його навпіл. Істота, чию появу пророцтва передбачили тисячі років тому (здебільшого їх наляканим шепотом передавали з вуст у вуста люди манні), істота, що мала вирости напівлюдиною, напівбогом, істота, яка мала уздріти кінець людства й повернення Приму… ця істота нарешті прийшла на світ – у подобі наївної лихої дитини, яка тепер помирала, обжершись отруєної конини.

Аж ніяк не могло бути до цього причетним ка.

Три

Того дня, коли їх покинула Сюзанна, Роланд і двоє його супутників пройшли небагато. Навіть якби стрілець не спланував свій шлях таким чином, щоб прийти до Вежі при заході сонця наступного дня, він не зміг би подолати значну відстань. Він був у розпачі, самотній і смертельно втомлений. Патрік теж втомився, але він принаймні міг за бажання їхати у візку, а того дня це бажання його не полишало: він то дрімав, то малював, то проходив трохи пішки й знову залазив у Хо Фат-II, щоб поспати.

Потужний пульс Вежі Роланд відчував головою і серцем, її прегарна пісня вабила до себе тисячею голосів, але навіть це не могло прогнати свинцеву втому з його кісток. Аж раптом, шукаючи тінисту місцинку, де вони могли б пополуднувати (бо вже була середина дня), він побачив щось таке, що миттєво змусило його забути про втому й печаль.

На узбіччі дороги росла дика троянда, на перший погляд – точнісінька копія тієї, з пустища. Квітнучи, вона немовби кидала виклик порі року, ранній весні, як визначив її Роланд. Її пелюстки зовні були світло-рожеві, а всередині – темні, червоногарячі. Такий колір, подумав він, має бажання серця. Він упав перед трояндою навколішки, наблизив вухо до коралового бутона й прислухався.

Троянда співала.

Втома не залишила його, як це завжди буває з утомою (принаймні на цьому боці могили), але самотність і смуток, хай навіть ненадовго, відступили. Стрілець зазирнув у бутон і побачив жовту серединку, таку яскраву, що засліплювала очі й він не міг на неї дивитися.

«Ґанова брама, – подумав він, сам не розуміючи, що має на увазі, але впевнений, що це правда. – Еге ж, Ґанова брама, от що воно таке».

Ця троянда відрізнялася від тієї, що росла на пустищі, однією суттєвою рисою: довкола неї не витало відчуття хвороби, й слабкі голоси дисгармонії зникли. Ця троянда буяла здоров’ям, була сповнена світла й любові. Вона та решта її сестер… вони… вони напевно…

Вони живлять Промінь, чи не так? Своїми піснями й пахощами. А Промінь живить їх. Це живе силове поле, що віддає й бере енергію та розходиться від Вежі. Ця троянда – лише перший передвісник. На Кан’-Ка Но Рей їх десятки тисяч, не менше.

Від думки про їхню кількість Роланд відчув такий незмірний подив, що мало не знепритомнів. Та потім прийшла інша думка і вона сповнила його гнівом та страхом. Єдиний, хто міг споглядати те величне червоне укривало, був несповна розуму. Його б воля, він би вмить, не змигнувши оком, вигубив їх усі.

Хтось нерішуче постукав його по плечі. Патрік. Під ногами в нього сидів Юк. Хлопець показав на трав’янисте узбіччя біля троянди, а відтак жестами зробив вигляд, наче їсть. Показав на троянду і зробив вигляд, що малює. Роланд їсти не хотів, але друга хлопцева думка припала йому до душі.

– Так, – кивнув він. – Ми тут перекусимо, а потім я трохи перепочину, поки ти малюватимеш троянду. Зробиш два малюнки, добре, Патріку? – Він підняв два вцілілі пальці, щоб Патрік не подумав, що почув щось не так.

Насупившись, юнак схилив голову набік – не розумів. Його волосся блискучим водоспадом падало на плече. Роланд згадав, як Сюзанна, не слухаючи бурхливих Патрікових протестів, мила йому голову в струмку. Сам стрілець би ніколи до цього не додумався, але вигляд у юнака став набагато кращий. Дивлячись тепер на це блискуче волосся, він засумував за Сюзанною, і розвіяти цей смуток не допомагала навіть пісня троянди. Сюзанна прикрашала його життя. Але зрозумів він це лише тоді, коли вона пішла назавше.

Утім, залишився Патрік, шалено талановитий, але жахливий тугодум.

Роланд показав на альбом, потім на троянду. Патрік кивнув – цю частину він зрозумів. Відтак стрілець підняв два пальці на здоровій руці й знову тицьнув у альбом. І цього разу Патрікове обличчя просвітліло. Він показав на троянду, на альбом, на Роланда і зрештою на самого себе.

– Правильно, великий хлопчику, – похвалив Роланд. – Один малюнок для тебе, другий – для мене. Гарна троянда, правда?

Патрік палко кивнув і, не гаючи часу, взявся до роботи, поки Роланд розчищав галявинку. І знову стрілець наповнив три тарілки, і знову Юк відмовився їсти. А коли Роланд зазирнув у глиб золотисто-чорних очей пухнастика, то побачив там порожнечу, втрату, і в глибині душі образився. Відмовлятися від їжі Юкові не можна було: він і так уже надто схуд. Зносився у поході, сказав би Катберт з усмішкою. Якщо так і далі піде, то його доведеться приводити до тями нашатирем і нюхальними солями. Але перед стрільцем була не манірна дама.

– Чому ти так на мене дивишся? – сердито спитав Роланд у шалапута. – Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували! Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Юк ще якусь хвилю не відводив погляду, і Роланд зрозумів, що образив малого. Безглуздо, але правда. Шалапут підвівся і побрів геть, підібгавши карлючку хвоста. Роланд хотів було гукнути його, але то було б ще безглуздіше. Що він збирався зробити? Вибачитися перед пухнастиком-шалапутом?

Стрілець сердився, йому було ніяково – до того, як витяг Едді, Сюзанну й Джейка з Америки, він ніколи такого не відчував. До них він не відчував майже нічого, і, попри всі недоліки такого збідненого життя, по-своєму то було непогано. Принаймні не доводилося гаяти час на роздуми про те, чи слід тобі вибачитися перед твариною за те, що розмовляв з нею різким тоном, о боги.

Роланд присів навпочіпки біля троянди, нахилився до потоку заспокійливої сили її пісні й палаючого світла – здорового світла – у серединці. Та потім на нього заухкав Патрік, жестами відганяючи стрільця, щоб не затуляв натурниці. Це лише посилило відчуття розгубленості й роздратування, але стрілець мовчки відійшов. Зрештою, він сам попросив Патріка намалювати троянду, хіба ні? Якби поряд була Сюзанна, подумав він, то вони б з нею перезирнулися з веселим розумінням, як батьки через вибрики малої дитини. Та, звісно, її поряд не було. Остання з їхнього ка-тету, вона теж пішла.

– Ну що, теперка ти трояндочку ліпше видиш? – пародіюючи Детту, спитав він. Хотів піддражнити Патріка, але прозвучали його слова сердито. Сердито і втомлено.

Та Патрік ніяк не відреагував на різкі нотки в голосі стрільця. «Мабуть, і не зрозумів, що я сказав», – подумав Роланд. Німий хлопчисько сидів, схрестивши ноги й поклавши на них свій альбом. Наполовину порожня тарілка стояла, забута, збоку.

– Малювати малюй, але їсти теж не забувай, – нагадав Роланд. – Дивись мені. – Винагородою за турботу для нього був ще один неуважний кивок, тож стрілець здався. – Патріку, я ляжу подрімаю. Вечір буде довгий. – «А ніч – ще довша», – додав він подумки… але втішав себе тим самим, що й Мордред: ця ніч, найпевніше, буде остання. Він не знав, що чекало на нього в Темній вежі на краю трояндового поля, але навіть якщо йому вдасться знищити Багряного Короля, це був його останній перехід – у цьому стрілець не сумнівався. Він не вірив, що зможе піти з Кан’-Ка Но Рей, та це його влаштовувало. Він дуже втомився. І сумував, незважаючи на заспокійливу силу троянди.

Роланд з Ґілеаду затулив очі рукою і миттєво поринув у сон.

Чотири

Спав він недовго: його розбурхав Патрік, бо його розпирала дитяча нетерплячка показати перший малюнок троянди. Судячи з розташування сонця, минуло не більше десяти хвилин, чверть години щонайбільше.

Як і всі Патрікові малюнки, цей таїв у собі якусь дивовижну силу. Патрік зобразив троянду як живу, хоча малював лише олівцем і більш нічим. Та все одно Роланд волів би ще годину поспати, ніж вправлятися у поціновуванні мистецтва. Проте він схвально кивнув, бо поклявся собі більше не бурчати в присутності такої прекрасної квітки, і Патрік радісно всміхнувся, задоволений навіть з такої дещиці. Він перевернув аркуш і заходився знову малювати троянду. По картинці для кожного з них, як Роланд і просив.

Стрілець міг би заснути знову, але чи був у цьому сенс? За кілька хвилин німий хлопець впорається й з другим малюнком і тільки розбудить його. Тож натомість стрілець підійшов до Юка і погладив його по густій шубці, що робив украй нечасто.

– Малий, вибач, що я з тобою грубо обійшовся, – сказав Роланд. – Не хочеш бодай словом мене насварити?

Та Юк не схотів.

За чверть години Роланд знову зібрав ті кілька речей, які виймав з візка, поплював на долоні й узявся за ручки. Візок уже був легший, мусив бути легший, але здавався важчим.

«Звісно, він важчий, – подумав стрілець. – У ньому лежить моє горе. Всюди, куди б я не йшов, тягну його за собою, отак-от».

А невдовзі у Хо Фат-II сидів ще й Патрік Денвіл. Він заліз на візок, вмостився в ньому, як у гніздечку, і майже одразу заснув. Роланд повільно брів далі, понуривши голову, і його тінь ззаду все видовжувалася. Юк ішов поряд.

«Ще одна ніч, – думав стрілець. – Ще ніч, а потім ще день, і все. Так чи інакше».

Він дозволив пульсу Вежі й співу голосів наповнити голову й полегшити ходу… бодай трохи. Тепер троянди траплялися частіше, дюжини їх росли обабіч дороги й прикрашали собою нудну місцевість. Декілька кущиків примудрилося вирости на самій дорозі, й Роланд обережно їх обминув. Навіть попри величезну втому, він не міг допустити, щоб бодай одна з них загинула, розчавлена колесом, чи бодай одна пелюстка під те колесо потрапила.

П’ять

Роланд став на нічліг, коли сонце ще було височенько над горизонтом, надто втомлений, щоб іти далі, хоча до сутінок лишалося години зо дві щонайменше. Колись на цьому місці тік струмок, але тепер він пересох і в річищі буяли прекрасні дикі троянди. Їхні пісні не зменшували його втоми, але трохи підбадьорювали. Патрікові та Юку вони теж додавали наснаги, як зрозумів стрілець, і це було добре. Коли Патрік прокинувся, то радісно роззирнувся навсібіч. Та потім його лице потемніло, і Роланд зрозумів, що хлопець згадав: Сюзанни з ними більше немає. Тоді, коли вона пішла, Патрік трохи поплакав, але зараз обійшлося без сліз.

На березі колись росли тополі (принаймні Роланду здалося, що то тополі), але вони всохли, коли зник струмок, з якого їхні корені пили воду. Тепер їхні безлисті гілки лише кістлявим сухим безладдям тяглися до неба. У їхніх силуетах він то тут, то там вирізняв число дев’ятнадцять, складене з цифр його світу й світу Сюзанни. А в одному місці гілки на тлі вечірнього неба доволі чітко складалися в слово «ЧАСИТ».

Перед тим, як розкласти багаття й зготувати вечерю – консервів з комори Дандело у них вистачало, – Роланд спустився в сухе річище і вдихав пахощі троянд, повільно прогулюючись між сухих дерев і слухаючи пісню квітів. Пахощі й звуки повертали йому сили.

Почуваючись трохи ліпше, стрілець назбирав під деревами гілок (і обламав на додачу кілька нижніх сухих віт; зі стовбурів лишилися стирчати гострі уламки, що трохи нагадували йому Патрікові олівці) й склав посередині вогнища хмиз. Відтак викресав іскру, майже несвідомо промовляючи давній катехизм: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табора прийде».

Поки чекав, щоб багаття розгорілось як слід, а потім пригасло до купи рожевих жарин, Роланд витяг годинника, якого йому подарували в Нью-Йорку. Вчора він зупинився, хоча стрільця запевняли, що батарейки вистачить на п’ятдесят років.

Тепер же, коли пізнє пообіддя помалу переходило у вечір, стрілки почали поволі обертатися в протилежний бік.

Зачарований, Роланд трохи поспостерігав за ними, відтак закрив кришку і поглянув на сіґули, на ній вирізьблені: ключ, троянду і Вежу. Від віконець, що спіраллю здіймалися догори, тепер променилося слабке потойбічне світло.

«Вони й не знали, що так буде», – подумав він і обережно поклав годинник назад у ліву нагрудну кишеню, спершу перевіривши (як робив завжди), чи нема в ній дірки, у яку годинник міг випасти. Потім приготував вечерю. Вони з Патріком усмак поїли.

Юк до їжі не доторкнувся.

Шість

Окрім тієї ночі, яку він провів у бесіді з чоловіком у чорному (тієї ночі Волтер напророчив йому безрадісну долю своїми, поза сумнівом, накрапленими картами), ці дванадцять годин у темряві біля висхлого струмка були найдовшими в житті Роланда. Його дедалі більше огортала втома, і незабаром йому стало здаватися, що вона висить на ньому кам’яним плащем. Перед його змученими очима пропливали давні обличчя й давні місця. Сюзен, яка чимдуж мчала на коні вниз Крутояром, її біляве волосся розвівалося позаду; Катберт, що майже так само збігав униз Єрихонським пагорбом, з криками й сміхом; Алан Джонс, котрий піднімав келих, промовляючи тост; Едді з Джейком, які борюкалися в траві й кричали, а Юк, гавкаючи, танцював довкола них.

Десь там, у пітьмі, зовсім близько, причаївся Мордред, але Роланда дедалі більше хилило на сон. Щоразу, коли стрілець, стрепенувшись, прокидався й ошаліло роззирався в темряві, Роланд розумів, що наближається до межі непритомності. І щоразу думав, що побачить, як на нього кидається павук з червоним знаком на череві, але не бачив нічого, лише гоби помаранчево танцювали віддалік. Лише вітер зітхав навколо.

Але він чекає. Вичікує. І якщо я засну… коли я засну… накинеться на нас.

Близько третьої ранку він зусиллям самої лише волі вирвав себе з дрімоти, що балансувала на межі міцного сну. Відчайдушно роззирнувся, тручи очі долонями, аж поки перед його зором не стали вибухати темні плями й зірочки. Багаття вже пригасло. Патрік умостився спати за двадцять футів од нього, біля покрученого стовбура тополі. З того місця, де сидів Роланд, хлопець здавався лише безформною купою, вкритою шкурами. Юка ніде не було видно. Роланд погукав шалапута, але відповіді не отримав. Стрілець уже збирався було звестися на ноги, коли побачив Джейкового давнього друзяку за краєм світлового кола від багаття. Чи то пак помітив блиск його очей із золотистими облямівками. Ці очі ще трохи подивилися на Роланда і щезли: напевно, Юк знову поклав пичку на лапи.

«Він теж змучений. – подумав Роланд. – Воно й не дивно».

Питання про те, що буде з Юком після завтрашнього дня, спробувало зринути на поверхню стурбованої втомленої свідомості стрільця, та Роланд змусив його зникнути. Він підвівся (від утоми його руки лягли на стегно, яке донедавна завдавало стільки клопоту, неначе хотіли втихомирити біль), підійшов до Патріка й розбудив його. Це йому вдалося не одразу, але зрештою хлопець розплющив очі. Та Роландові цього було мало. Він ухопив Патріка за плечі й, піднявши його, посадовив. Хлопець спробував було знову лягти, але Роланд його струсонув. Добряче струсонув. Нічого не розуміючи, художник приголомшено подивився на нього.

– Патріку, допоможи мені розпалити багаття.

Ці прості дії мали хоч трохи його розворушити. А коли вогнище знову яскраво запалахкотить, Патріку доведеться трохи постояти на варті. Роландові геть не подобався цей задум, бо він чудово усвідомлював, що доручати Патріку безпеку цієї ночі було небезпечно, але самому стояти на варті було б стократ небезпечніше. Йому потрібно було поспати. Години-двох вистачить, а стільки часу Патрік якось міг протриматися.

Патрік охоче пішов збирати гілки й попідкладав їх у багаття, проте рухався він як живий труп. А коли вогнище яскраво запалало, він гепнувся на своє спальне місце і мляво опустив руки між кістлявими коліньми, вже поринаючи в сон. Роланд подумав, що непогано було б дати йому ляпаса, щоб привести до тями, й пізніше гірко пошкодує, що цього не зробив.

– Патріку, послухай мене. – Він струсонув Патріка за плечі так сильно, що довге волосся художника злетіло в повітря й передні пасма лягли йому на очі. Роланд відгорнув їх. – Мені потрібно, щоб ти постояв на варті. Лише одну годину… лише доти… Патріку, подивися на мене! Подивися! О боги, не смій засинати! Поглянь на небо, бачиш? Найяскравіша зірка з-поміж усіх, і так близько до нас!

Роланд показував на Стару Матір, і Патрік одразу кивнув. У нього в очах загорівся вогник цікавості, й це вселило в стрільця надію. Бо в Патріка той погляд означав «я хочу малювати». А якщо він сидітиме й малюватиме Стару Матір, як вона сяяла в найбільшому розгалуженні віт сухої тополі, то можна було сподіватися, що він не засне. А якщо дуже захопиться, то не спатиме аж до світання.

– Сідай тут. – Роланд всадовив хлопця під стовбуром дерева, вузлуватим, сухим і, як сподівався стрілець, досить мульким, щоб не давати Патрікові заснути. У стрільця було таке відчуття, що все це він робить неначе під водою. О, який же він був змучений. Дуже змучений. – Звідси тобі видно зірку?

Патрік гаряче кивнув. Здавалося, що сон з нього мов рукою зняло, і стрілець подякував богам за цю ласку.

– Коли вона зайде за ту товсту гілляку й ти вже не бачитимеш її й не зможеш малювати без того, щоб підвестися… погукай мене. Розбуди мене, навіть якщо зробити це буде дуже важко. Розумієш?

Патрік одразу ж кивнув, але Роланд уже досить часу провів з ним у поході, щоб знати, що в нього цей кивок означав дуже мало чи взагалі нічого не означав. Аби лише догодити – у цьому був весь Патрік. Якби ви запитали в нього, чи дев’ять плюс дев’ять у сумі дають дев’ятнадцять, він би кивнув не менш палко й миттєво.

– Коли вже не бачитимеш її зі свого місця… – Власні слова долинали до нього наче здаля. Йому лишалося хіба що сподіватися, що Патрік розуміє. Принаймні без’язикий хлопець уже витяг свій альбом і гострого олівця.

«Я можу надіятися лише на такий захист, – проповзла в голові у Роланда думка, поки він брів до своєї купки шкур між багаттям і Хо Фат-II. – Він же не засне, поки малює, правда?»

Стрілець сподівався, що цього не станеться, але певності не мав. Та це й не мало значення, бо він, Роланд з Ґілеаду, так чи інакше лягав спати. Він зробив усе, що міг, і цього мало вистачити.

– За годину, – пробурмотів він, і власний голос у вухах прозвучав тихо й віддалено. – Розбуди мене за годину… коли зірка… коли Стара Мати зайде за…

Та закінчити Роланд не зміг. Він більше не розумів, що говорить. На нього раптом навалилося виснаження і миттю забрало з собою в міцний сон без сновидінь.

Сім

Усе це Мордред бачив у скляні очі далекого огляду. Температура в нього підскочила, і в її яскравому полум’ї десь тимчасово поділася втома. Він жадібно спостерігав, як стрілець розбудив німого – Художника – і погрозами змусив його підкладати в багаття дров. Спостерігав, палко жадаючи, щоб німий виконав завдання й знову заснув, перш ніж йому завадить стрілець. Та на жаль, цього не сталося. Вони стали табором біля сухих тополь, і Роланд повів Художника до найбільшого дерева. А там показав на небо. На небосхилі мерехтіли незліченні зірки, та Мордред здогадався, що Великий Білий Татко-стрілець показував на Стару Матір, бо та сяяла яскравіше од усіх. Не минуло й півроку, як Художник начебто допетрав (у плані мізків він був не надто сильний). Він витяг свій альбом і взявся малювати, а Великий Білий Татко поплентався трохи віддалік спати, бурмочучи на ходу вказівки, які Художнику були мов об стіну горохом. Старий Білий Татко так різко впав, що на мить Мордред злякався, що шматок висушеного м’яса, який правив тому сучому сину за серце, врешті-решт не витримав і перестав битися. Та потім Роланд поворухнувся в траві: зручніше вмощувався, – і в Мордреда, котрий лежав на горбочку за дев’яносто футів на захід від сухого річища струмка, відлягло від серця. Проте якою б страшною не була втома Старого Білого Татка-стрільця, його тренованість і давність походження, що сягало витоками самого Ельда, примусять його прокинутися і вхопитися за револьвер тієї ж миті, як Художник диявольськи гучно й без слів заверещить. Мордреда вхопили корчі, найсильніші за весь час, і він зігнувся навпіл, відчайдушно борючись, щоб зберегти людську форму, щоб не закричати, борючись, щоб не померти. Він почув, як ззаду в нього знову забулькотіло, й по ногах потекла коричнева грудкувата гидь. Але своїм надприродним нюхом Мордред учув у ній щось, окрім екскрементів. Цього разу до лайна домішалася кров. Біль, здавалося йому, не мине ніколи, він посилюватиметься, аж поки не роздере його навпіл. Але мало-помалу біль ущух. Мордред подивився на свою ліву руку й без особливого подиву побачив, що пальці на ній почорніли й зрослися. Вони більше ніколи не стануть людськими, ці пальці. Він підозрював, що змінитися йому судилося ще один-єдиний раз. Правою рукою Мордред стер з чола піт і знову підніс до очей бінокля, молячись своєму Червоному Таткові, щоб дурний німий хлопчисько заснув. Але той не спав. Він сперся спиною на стовбур тополі, зиркав на небо між гілок і малював Стару Матір. То була мить, коли Мордред Дескейн мало не впав у розпач. Як і Роланд, він думав, що малювання – єдине, що могло перешкодити тому недоумкові заснути. А отже, чому б не піддатися бажанню перекинутися на павука, поки цей останній напад лихоманки підживлював його руйнівною енергією? Чом би не скористатися шансом? Зрештою, йому потрібен був Роланд, а не хлопчисько. Певно, що він у павучій подобі зміг би налетіти на стрільця, схопити його й загребти в жадібну павучу пащу. Старий Білий Татко, мабуть, встиг би раз вистрелити, а може, навіть два рази, але одну-дві кулі Мордред витримати б зміг, якщо летючі шматочки свинцю не втраплять у білий виступ на спині павука – мозок його напівлюдського, напівпавучого тіла. «А коли я його схоплю, то не відпущу, аж поки не висмокчу все до останньої краплини, тільки висушена мумія залишіться, як від тієї першої, Мії». Він розслабився, готовий піддатися зміні, але раптом у голові в нього озвався інший голос. Голос його Червоного Татка, котрий сидів, ув’язнений, на стіні Темної вежі й потребував, щоб Мордред був живий, прожив ще хоча б день, щоб звільнив його.

«Почекай ще трохи, – порадив йому голос. – Ще зовсім трохи. У мене є ще один туз у рукаві. Зачекай… ще зовсім трохи».

І Мордред став чекати. А за секунду чи дві відчув, що пульс Темної вежі змінився.

Вісім

Зміну відчув і Патрік. Пульс тепер заколисував, і в ньому були слова, що притлумлювали його бажання малювати. Він провів ще одну лінію, зупинився, потім відклав олівця й просто підвів погляд угору, на Стару Матір, що мерехтіла неначе в унісон зі словами, які лунали у нього в голові, словами, які Роланд би впізнав. Та тільки цю пісню співав якийсь старий, тремтячим, проте приємним голосом:

Голубочку любий мій,

Ніч іде на крилах мрій,

Спи, хутчіше засинай,

Уві сні в полях блукай.

Голубочку милий мій,

Ягідки неси хутчій,

Чусит, чисит, часит,

В кошик насипати.

Патрік клюнув носом. Його очі заплющилися… розплющилися… і знову повіки стулилися.

«В кошик насипати», – подумав він і в світлі вогнища заснув.

Дев’ять

«Пора, мій добрий сину, – прошепотів холодний голос у розпашілій Мордредовій голові, у мозку, що згоряв і плавився. – Пора. Іди до нього й зроби так, щоб він більше ніколи не прокинувся. Убий його серед троянд, і ми запануємо разом».

Мордред вийшов зі сховку. Бінокль випав з його руки, що вже втратила обриси людської. Змінюючись, він відчув, як його затоплює відчуття безмежної впевненості. Ще хвилина – і все буде скінчено. Вони обидва спали, і завадити йому ніхто не міг.

Чорне жахіття на сімох лапах, він помчав до табору й людей, що спали. Його паща невтомно стулялася й розтулялася.

Десять

Десь далеко, за тисячу миль, Роланд почув гавкіт, гучний і тривожний, шалений і лютий. Його виснажений розум спробував було від нього відкараскатися, затемнити його й знову поринути в забуття. Аж раптом пролунав жахливий крик болю, що змусив стрільця блискавицею знятися на ноги. Той голос, хоч і спотворений болем, він упізнав.

– Юк! – заволав він. – Юку, де ти? До мене! До ме…

Він був там – звивався в павучих лапах. Їх обох було добре видно в світлі багаття. Позаду них, прихилившись спиною до стовбура тополі, крізь запону волосся, що падало йому на очі (і невдовзі, тепер, коли Сюзанни з ними вже не було, мало знову забруднитися), отупіло дивився поперед себе Патрік. Пухнастик несамовито борсався, намагаючись ухопити павука зубами, піна розліталася з його щелеп навсібіч, навіть коли Мордред зігнув його так, як ніколи не могла б вигнутися його спина.

«Якби він не вискочив з високої трави, – подумав Роланд, – у Мордредових лапах був би зараз я».

Юк вгризся глибоко в павучу лапу. У світлі багаття Роланд бачив заглибини завбільшки з монету на м’язах щелепи шалапута, що дедалі більшали, бо зуби чимраз глибше впиналися в почвару. Павук заверещав, і його хватка ослабла. Тієї миті Юк міг би вивільнитися, якби схотів. Але він не схотів. Замість зістрибнути й відскочити, поки Мордред приходив до тями, Юк скористався миттєвою свободою, щоб витягнути довгу шию і вхопити зубами за те місце, де одна з лап страховиська з’єднувалася з жирним тулубом. Він вгризся глибоко, і по боках його пички потекла чорнувато-червона рідина. У світлі багаття в ній зблискували помаранчеві іскри. Мордред заверещав ще гучніше. Він геть випустив Юка з уваги й тепер за це розплачувався. Осяяні вогнем багаття, дві фігури, що звивалися в колі світла, здавалися істотами з нічного кошмару.

Десь поблизу заухкав від жаху Патрік.

«Нікчемний шльондрин син таки заснув», – розлючений, подумав Роланд. Але зрештою, хто його поставив на варті?

– Відпусти його, Мордреде! – закричав стрілець. – Відпусти, і я дам тобі прожити ще один день! Клянуся іменем свого батька!

Червоні очі, налиті божевіллям і злістю, зиркали на нього понад викривленим Юковим тільцем. А над ними, високо на павучій спині, видніли блакитні оченята, крихітні, як голівки шпильок. І от вони дивилися на стрільця з достоту людською ненавистю.

«У нього мої очі», – з жахом подумав Роланд і почув страшний хрускіт. То переломився Юків хребет. Але, попри смертельну травму, Юк не послабив хватки зубів у тому місці, де Мордредова лапа з’єднувалася з тілом, хоча сталеві вусики віддерли йому майже всі щоки, оголивши зуби, які так ніжно змикалися на Джейковому зап’ястку, коли Юк тягнув його, щоб щось показати. Ейк! – дзявкав він тоді. – Ейк-Ейк!

Роланд сягнув правою рукою до кобури й зрозумів, що вона порожня. І лише тоді, вже за багато годин по тому, як Сюзанна пішла, він усвідомив, що вона забрала з собою до іншого світу один з його револьверів. «Добре, – подумав він. – Якщо на неї чекала пітьма, то п’ять куль для почвар, які в ній повзають, і одна для неї самої. Добре».

Але ця думка також була невиразна й далека. Стрілець витяг другий револьвер, коли Мордред присів на задні лапи і неушкодженою середньою лапою відірвав Юка, котрий ще гарчав, від своєї порваної скривавленої лапи. Павук змахнув пухнастим тілом, і воно злетіло в повітря по жахливій спіралі, на якусь мить затьмаривши собою яскравий дороговказ – Стару Матір. Потім Мордред жбурнув Юка геть, і Роланд пережив мить дежа-вю, зрозумів, що вже бачив це колись давно, в чаклунському кристалі. Юк описав дугу над освітленою багаттям темрявою, і його прохромило сухою гілкою тополі, від якої стрілець відламував віти на дрова. Тваринка жахливо крикнула від болю – то був крик смерті, – і повисла, обм’якнувши, над головою в Патріка.

Не вагаючись, Мордред кинувся на Роланда, проте рухався повільно й спотикався: одну лапу йому відстрелили одразу після народження, а тепер і друга безживно висіла, поламана, вістря пінцетів на її кінчику смикалися у спазмах, коли він волік їх травою. Роландів зір був чіткий, як ніколи, а холод, що огортав його в такі миті, ще ніколи не був такий глибокий. Він бачив білий наріст і сині очі – його очі. Він бачив обличчя свого єдиного сина, очі, які щойно зиркали зі спини страховиська, а наступної миті зникли, розлетілися бризками крові, коли білий виступ прошила перша куля стрільця. Павук позадкував і спробував ухопитися лапами за чорне зоряне небо. Наступні дві кулі влучили у відкрите черевце й пройшли навиліт, а за ними ринули темні фонтани рідини. Павук заточився набік, напевно, хотів урятуватися втечею, але вцілілі лапи його не втримали, і Мордред Дескейн упав у багаття, здійнявши фонтан червоних і помаранчевих іскор. Він звивався на жаринах, на череві вже зайнялася щетина, і Роланд, злостиво посміхаючись, вистрелив ще раз. Майже мертвий, павук викотився з розкиданого багаття на спину, його лапи ще трохи посмикалися, зібрані в клубок, а тоді ослабли й розпалися. Одна впала у багаття і загорілася. Сморід стояв нестерпний.

Роланд рушив уперед, щоб затоптати маленькі вогнища від розкиданих жарин у траві, та раптом у нього в голові пролунав розлючений вереск.

Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!

– То був і мій син, – відказав Роланд, дивлячись на потворище, від якого курився дим. Він був здатен подивитися правді в лице. Так, принаймні на це він був здатен.

Що ж, приходь! Приходь, синовбивце, і витріщайся на свою Вежу, але знай – ти здохнеш від старості на краю Кан’-Ка Но Рей, але не торкнешся її дверей! Я не дозволю тобі пройти! Радше тодеш піде в небуття, ніж я дозволю тобі пройти! Вбивця! Ти вбив свою матір, повбивав своїх друзів – еге ж, усіх до єдиного, бо Сюзанна лежить мертва з перерізаною горлянкою на тому боці дверей, через які ти її відправив, – а тепер ще й свого рідного сина замордував!

– А хто його до мене підіслав? – запитав Роланд у голосу в своїй голові. – Хто відправив те дитя… бо під чорною шкірою то все одно ще дитя… на смерть, ти, маро червона?

Голос мовчав, тож Роланд вклав свій револьвер назад у кобуру і загасив жарини, поки пожежа не поширилася. Він замислився над тим, що голос сказав про Сюзанну, і вирішив не вірити йому. Так, Сюзанна могла померти, еге ж, могла, проте знати про це Мордредів Червоний Батько не міг так само, як і Роланд.

Стрілець відкинув од себе цю думку і підійшов до дерева, на якому висів останній з його ка-тету, простромлений гілкою… але ще живий. Очі з золотистою облямівкою дивилися на Роланда немовби з утомленим подивом.

– Юк, – мовив Роланд, простягаючи руку, розуміючи, що пухнастик може його вкусити, але нітрохи цим не переймаючись. Якась частка стрільцевого єства (і частка не мала) хотіла, щоб його вкусили. – Юку, ми всі кажемо тобі спасибі. Я дякую тобі, Юку.

Пухнастик-шалапут не вкусив його, але промовив одне слово.

– Олан, – сказав він. Потім зітхнув, лизнув стрільцеву руку, голова його поникла, і він помер.

Одинадцять

Коли світанок вступив у свої права, Патрік несміливо підійшов до стрільця, котрий сидів у сухому річищі, серед троянд, тримаючи на колінах розпростерте, як стола,[100] Юкове тіло. Юнак тихо й питально погукав.

– Не зараз, Патріку, – відсутнім тоном сказав Роланд, гладячи Юкову шерстку, густу, але гладеньку на дотик. Він усе ніяк не міг повірити, що істота, яка її носила, померла, – попри м’язи, що вже дерев’яніли, й ті місця, де шубка злиплася від крові. Їх він, як зумів, пригладив пальцями. – Не зараз. У нас попереду цілий день, щоб туди дістатися, нічого з нами не станеться.

Так, поспішати потреби не було, жодної причини, чому він не міг спокійно оплакати останнього зі своїх мертвих. У голосі старого Короля не вчувалося ні тіні сумніву, коли він обіцяв, що Роланд швидше помре від старості, ніж торкнеться дверей Вежі. Звісно, вони з Патріком підуть, і Роланд вивчить місцевість, але вже зараз він розумів, що його ідея зайти з невидимого для старого чудовиська боку, а тоді обійти Вежу, була насправді сподіванням дурня. У голосі старого мерзотника не було ні крихти сумніву, навіть прихованого.

Але наразі все це не мало значення. Перед ним був ще один з тих, кого він убив, і єдина втіха, яку він міг з цього почерпнути, полягала в тому, що Юк був останнім. Стрілець знову лишився сам (не враховуючи Патріка, а стрілець підозрював, що Патрік мав імунітет від жахливої хвороби, яку ніс у собі Роланд, бо ж ніколи не належав до стрільцевого ка-тету).

«Я вбиваю лише рідних», – думав Роланд, гладячи мертвого пухнастика-шалапута.

А найболючіше було згадувати, як грубо він розмовляв з Юком минулого дня. Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували!

Він залишився, бо знав, що Роланд потребуватиме його? Що в найвідповідальнішу мить, коли настане час «не загубити штанів» (цей вислів теж, звісно, належав Едді), Патрік підведе?

Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Бо він знав, що то був його останній день і що смерть його буде страшною?

– Я думаю, ти знав і про те, й про те. – Роланд заплющив очі, щоб краще відчувати на дотик шубку. – Мені дуже шкода, що я так з тобою розмовляв. Я б віддав усі пальці на цілій лівій руці, аби тільки можна було забрати ті слова назад. Віддав би, усі до єдиного, правду кажу.

Але в цьому світі, як і в Наріжному, час плинув лише в одному напрямку. Зробленого було не повернути. І слів назад не забрати.

Роланд думав, що в ньому вже не залишилося гніву, що вся злість до останньої краплини перегоріла, та коли відчув на шкірі поколювання й зрозумів, що воно означало, то відчув, як у душі закипає нова хвиля люті. А ще холод прокрався в його втомлені, проте досі обдаровані руки.

Патрік його малював! Сидів під тополею, ніби нічого й не сталося, неначе хоробре маленьке створіння, варте десятьох – ні, сотні! – таких, як він, не померло на цьому самому дереві, рятуючи їх обох.

«Для нього це єдиний спосіб, – тихо і м’яко промовив Сюзаннин голос у надрах його свідомості. – Це все, що в нього лишилося, бо решту того, що він мав, у нього забрали: рідний світ, маму, навіть язик і ті мізки, що в нього були. Він теж сумує, Роланде. Він теж боїться. Просто для нього це єдиний спосіб заспокоїтися».

Поза сумнівом, усе правда. Але замість вгамувати гнів, правда його лише розпалила. Роланд поклав свій револьвер на землю (тепер він виблискував між двох троянд), бо тримати його під рукою в такому настрої нічого доброго не віщувало. Звівся на ноги, з наміром дати Патрікові прочухана, якого той запам’ятає на все життя, хоча б для того, щоб самому розрядитися. У голові вже крутилися перші слова: «Що, дурне хлопчисько, приємно тобі малювати тих, хто врятував твоє нікчемне життя? Тебе це розважає?»

Він уже розтуляв рота, коли Патрік поклав олівця на землю і взяв у руку свою нову іграшку. Витирачка вже зменшилася наполовину, а інших не було – як і Роландового револьвера, маленькі рожеві грудочки забрала з собою Сюзанна, напевно, тому, що банку вона носила в кишені, а про те, щоб віддати її, не подумала, бо думки були зайняті важливішими речами. Патрік уже заніс гумку над малюнком, та потім підвів погляд – мабуть, щоб пересвідчитися, що справді хоче стерти, – і побачив стрільця, котрий стояв у сухому річищі й похмуро дивився на нього. Що Роланд сердиться, Патрік зрозумів одразу, хоча, напевно, гадки не мав чому, і його обличчя скривилося від страху та нещастя. Роланд побачив його таким, яким Дандело, певно, бачив сотні разів, і від цієї думки весь його гнів умить випарувався. Він не допустить, щоб Патрік його боявся, якщо не заради себе самого, то заради Сюзанни він цього не допустить.

Та, як виявилося, це пішло на користь і йому самому.

«Чому б тобі його не вбити? – запитав хитрющий голос, що пульсував у голові. – Якщо вже ти так піклуєшся про нього, то вбий і поклади край його стражданням. Вони з шалапутом зможуть ступити на галявину разом. І тобі, стрільцю, місце застовплять».

Роланд похитав головою і видушив з себе усмішку.

– Ні, Патріку, сину Соні, – промовив він (бо саме так у його присутності назвав хлопця робот Білл). – Ні, я був неправий… знову… Я не сваритиму тебе. Але…

Він підійшов до Патріка. Хлопець сахнувся від нього з якоюсь наче собачою запобігливою усмішкою, яка знову викликала в Роланда напад люті, але цього разу він легко придушив у собі непотрібні емоції. Патрік теж любив Юка і, лише малюючи, міг подолати свою печаль.

Для Роланда все це не мало зараз особливого значення.

Він простягнув руку й обережно забрав гумку з хлопцевих пальців. Не розуміючи, Патрік глянув на нього знизу вгору, потім простягнув руку долонею догори, поглядом прохаючи повернути йому чудову (і корисну) нову іграшку.

– Ні, – якнайделікатніше сказав Роланд. – Бозна-скільки років ти обходився без цієї речі, навіть не знав, що таке існує, тож до вечора вже якось без неї протримаєшся. Може статися, що тобі доведеться дещо намалювати… а потім стерти… але пізніше. Розумієш, Патріку?

Патрік не зрозумів, але щойно гумка опинилася в кишені у Роланда поряд з годинником, він неначе про неї забув і знову взявся до малювання.

– Відклади ненадовго малюнок, будь ласка, – сказав стрілець.

Патрік підкорився без жодних заперечень. Він тицьнув вказівним пальцем у візок, потім на дорогу до Вежі й питально заухкав.

– Еге ж, – кивнув Роланд. – Але спершу ми подивимося, що Мордред тримав у своїх ґунна, бо раптом там є щось корисне. А тоді поховаємо нашого друга. Патріку, ти допоможеш мені покласти Юка в землю?

Патрік погодився. Поховання тривало недовго: Юкове тільце було набагато менше за серце, що в ньому колись билося. Коли ранок уже був у розпалі, вони рушили в путь – долати останні кілька миль на тому довгому шляху, що вів до Темної вежі.

Розділ III. БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ І ТЕМНА ВЕЖА

Один

І шлях, і оповідь були довгі, вам не здається? Довго тривала мандрівка, і високу ціну за неї було заплачено… та жодне велике звершення не далося легко. Довгу оповідь, як і високу Вежу, слід будувати по камінчику. Та тепер, коли неминуче наближається кінець, ви маєте як слід роздивитися он тих двох мандрівників, що йдуть нам назустріч. Старший (у нього засмагле зморшкувате обличчя, а на поясі гойдається револьвер) тягне за собою візка, який вони називають Хо Фат-II. Молодший – під пахвою в нього великий альбом для малювання, що робить його схожим на учня в давні часи, – крокує поряд. Вони сходять угору довгим положистим схилом пагорба, що не надто відрізняється від сотень інших пагорбів, якими вони підіймалися. Зарослу травою й бур’янами дорогу обабіч оточують рештки кам’яної стіни, між каміння ростуть принадними купками дикі троянди. На рівнині, то тут, то там поцяткованій кущами, що лежить за руїнами стін, видно якісь дивні кам’яні споруди. Деякі мають вигляд зруйнованих замків, інші схожі на єгипетські обеліски, декілька з них вочевидь являють собою своєрідні велемовні кружала, в яких можна викликати демонів. Одна стародавня руїна колон і цоколів дуже схожа на Стоунхендж. Здається, ще мить – і в центрі того величного кола вигулькнуть друїди у плащах з каптурами і візьмуться креслити руни. Але доглядачі цих стародавніх монументів, цих попередників Великого Пам’ятника, давно пішли у небуття. Тепер лише маленькі стада банноків пасуться там, де вони колись поклонялися богам.

Але байдуже. Ми подолали такий довгий шлях не для того, щоб роздивлятися стародавні руїни. Старий стрілець, що тягне за ручки візок, – от хто нам потрібен. Ми стоїмо на верхівці пагорба й чекаємо, поки він іде нам назустріч. Він іде. І йде. Як завжди, непохитний, чоловік, який завжди вивчає мову (бодай трохи) і звичаї того краю, в якому опиняється. Водночас він із тих, хто вирівнює картини, що криво висять у номерах чужоземних готелів. Він дуже змінився за цей час, та тільки не в цьому. Він вибирається на верхівку пагорба, він уже так близько, що ми відчуваємо кислий запах його поту. Він роззирається навколо – машинально кидає швидкий погляд спершу поперед себе, потім в обидва боки, як завжди, коли піднімається на будь-який пагорб («Завжди визначайте свої виграшні позиції» – так учив їх Корт, і останній з його учнів не забув цього правила). Він без особливої цікавості дивиться вгору, опускає погляд униз… і зупиняється. Якусь хвилю порозглядавши розбите й заросле бур’янами дорожнє покриття, він знову підводить погляд, але тепер уже повільніше. Набагато повільніше. Неначе боячись того, що, як йому здалося, побачив.

Саме тут ми маємо до нього приєднатися (проникнути в нього), хоча як нам визначити виграшні позиції Роландової душі в таку мить, як ця, коли єдина мета всього його життя нарешті з’явилася в полі зору, – це вже понад творчі сили вашого покірного слуги, цієї жалюгідної подоби оповідача. Деякі миттєвості неможливо уявити.

Два

Вибравшись на пагорб, Роланд швидко роззирнувся навколо. Не тому, що очікував неприємностей. Просто ця звичка стала вже невід’ємною частиною його самого. «Завжди визначайте свої виграшні позиції», – навчав їх Корт, втовкмачував їм у голови ще з тих часів, коли вони були зовсім малі. Стрілець озирнувся вниз на дорогу. Везти по ній візок, оминаючи троянди, щоб їх не розчавити ставало дедалі важче, але досі Роландові це вдавалося. Аж раптом до нього дійшло, що він тільки-но бачив.

«Тобі здалося, ніби ти бачив, – виправив себе подумки Роланд, усе ще не відводячи погляду від дороги. – Можливо, то одна з тих дивних руїн, які віднедавна стали траплятися нам на шляху».

Але вже тоді Роланд розумів, що це не так. Те, що він бачив, стояло не збоку від дороги до Вежі, а просто попереду.

Він знову повернув голову, чуючи, як тріщать, наче незмащені дверні петлі, у шиї суглоби, і там, за багато миль звідти, але вже на обрії, височіла верхівка Темної вежі. Те, що являлося йому в тисячі снів, тепер він бачив на власні очі. За шістдесят чи вісімдесят ярдів попереду дорога збігала на вищий пагорб. З одного боку, порослі плющем і жимолостю, осипалися руїни стародавнього велемовного кружала, з іншого боку росла діброва залізних дерев. А посеред ближнього обрію здіймалася до неба, затуляючи собою крихітний клаптик блакиті, чорна верхівка.

Патрік зупинився біля Роланда і питально заухкав.

– Бачиш її? – хрипким, надтріснутим від безмежного зачудування голосом спитав Роланд. І перш ніж Патрік встиг відповісти, показав на річ, яку хлопець ніс на шиї. З усіх Мордредових ґунна цінним виявився лише бінокль.

– Дай його мені, Пат.

Патрік з готовністю передав бінокль. Роланд підніс його до очей, покрутив коліщатко регулювання фокусної відстані, а відтак йому перехопило подих: він побачив верхівку Вежі, таку близьку, що, здавалося, простягни руку – й торкнешся. Яку частину Вежі було видно з-за обрію? На яку її частку він дивився? Двадцять футів? А може, навіть п’ятдесят? Цього він не знав, але бачив щонайменше три вузьких віконця, що спіраллю оповивали Вежу, і консольний еркер угорі: його різнобарв’я сліпучо сяяло в променях весняного сонця, а чорна середина наче на нього самого дивилася в бінокль, як саме Око Тодешу.

Патрік заухкав і простягнув руку, вимагаючи бінокль. Він хотів і собі подивитися, і Роланд не ремствуючи передав прилад. У нього йшла обертом голова, він почувався трохи не при собі. Йому спало на думку, що схоже відчуття – перебування неначе уві сні чи ширяння в невагомості місячного променя – навідало його за кілька тижнів до бою з Кортом. Тоді він відчув, що наближається якась грандіозна зміна, і тепер мав точнісінько таке саме відчуття.

«Онде вона, – подумав стрілець. – Он вона, моя доля, кінець мого життєвого шляху. Але моє серце ще б’ється (щоправда, трохи швидше, ніж раніш), кров ще тече у венах, і, поза сумнівом, коли я візьмуся за ручки цього окаянного візка, то в спині заниє і я випущу трохи газів. Геть нічого ж не змінилося».

Він очікував на розчарування, яке, без сумніву, віщувала ця думка – дійсність не справджувала мрій. Та розчарування не прийшло. Натомість він відчув дивну легку ясність, що наче підіймала його в повітря. Вона почалася в голові й незабаром перекинулася на м’язи. Вперше відтоді, як вони з Патріком зранку вирушили в останній перехід, думки про Юка і Сюзанну облишили його. Він почувався вільним.

Патрік опустив бінокль. Повернувся до Роланда, і на обличчі ясно читався захват. Він показав на виступ, що чорнів на горизонті, й заухкав.

– Так, – кивнув Роланд. – Коли-небудь у якому-небудь світі ти намалюєш її, а ще Лламрі, коня Артура Ельда. Я це знаю напевне, бо бачив доказ. А наразі туди ми з тобою і підемо.

Патрік знову заухкав і зробив «довге» обличчя. Стиснув скроні руками і страдницьки похитав головою вперед-назад, наче його мучив страшенний головний біль.

– Так, – сказав Роланд, – я теж боюся. Але тут нічим не зарадиш. Я мушу туди піти. А ти, Патріку, хочеш побути тут? Залишишся і почекаєш на мене? Якщо це твоє бажання, можеш лишатися.

Та Патрік одразу ж похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не до кінця зрозумів, німий хлопець міцно ухопив стрільця за руку. М’язи на правій, якою він колись витягав револьвера, були тверді, мов залізо.

Роланд кивнув. Навіть спробував видушити з себе усмішку.

– Так, – сказав він, – гаразд. Залишайся зі мною, скільки схочеш. Скільки тобі потрібно буде, щоб зрозуміти, що піднятися я муситиму сам.

Три

Тепер, з кожною улоговиною і кожною верхівкою пагорба, Темна вежа дедалі ближчала. Чимраз більше вузьких віконець відкривалося погляду. На верхівці Роланд бачив два сталеві стовпи. З їхніх кінчиків неначе виходили хмари, що текли Шляхами двох уцілілих Променів, перетинаючись на небі у вигляді велетенської літери X. Гучнішали голоси, і Роланд збагнув, що виспівують вони імена світу. Імена всіх світів. Звідки йому це було відомо, стрілець не знав, але попри це, був упевнений. Він дедалі більше відчував ту легкість буття, що виповнювала його. І врешті-решт, коли вони піднялися на верхівку пагорба, на якому ліворуч від них «крокували» на північ великі кам’яні боввани (рештки їхніх облич, пофарбовані в криваво-червоний колір, сердито зиркали на подорожніх), Роланд наказав Патріку залізти у візок. Хлопець здивувався і видав цілу тираду ухкань, яку Роланд витлумачив як: «Хіба ти не втомився?»

– Так, але, попри це, мені потрібен якір. Без нього я зірвуся і помчу до Вежі, хоч і знаю, що цього робити не слід. А там, якщо моє серце не розірветься від звичайнісінького виснаження, Багряний Король легко зітне мені голову котроюсь зі своїх іграшок. Залазь, Патріку.

Художник послухався. Він їхав сидячи, згорбившись і нахилившись уперед, і притискав до очей бінокля.

Чотири

За три години вони підійшли до підніжжя значно крутішого пагорба. Серце підказало стрільцеві, що цей пагорб – останній. За ним лежало поле Кан’-Ка Но Рей. На верхівці праворуч височіла невелика піраміда з каменів – чи то пак те, що від неї лишилося. Тепер вона була заввишки з тридцять футів, а довкола основи її оточували ясно-червоним кільцем троянди. Роланд узяв її собі на замітку і повільно став підніматися пагорбом, тягнучи за собою візка за ручки. Поки він вибирався на верхівку, Темна вежа показалася знову. З кожним кроком усе більша її частина з’являлася в полі зору. Роланд уже бачив балкони, обрамлені перилами по пояс. У біноклі потреби не було: повітря здавалося надприродно ясним. За стрільцевими підрахунками, до Вежі лишалося не більш ніж п’ять миль. А може, й усього три. Рівень за рівнем виростала вона віддалік, і він водночас вірив і не вірив своїм очам.

Трохи не доходячи до верхівки пагорба (напівзруйнована кам’яна піраміда височіла попереду справа, за двадцять кроків від них), Роланд зупинився і востаннє опустив ручки візка на дорогу. Кожен нерв у тілі стрільця волав про небезпеку.

– Патріку, зістрибуй.

Патрік послухався, стривожено дивлячись на стрільця і ухкаючи.

Роланд похитав головою.

– Поки що не можу сказати чому. Знаю лише, що на візку небезпечно.

Голоси співали величним хором, але повітря довкола було нерухоме. Жодна пташка не ширяла у височіні й не співала вдалині. Стада банноків залишилися на рівнинах позаду. Тільки вітер зітхав довкола і хвилювалися трави. А ще троянди кивали голівками.

Удвох вони рушили далі, і, йдучи, Роланд відчув на своїй скаліченій правій руці несміливий дотик. Він подивився на Патріка. Німий хлопчина відповів йому стривоженим поглядом і спробував усміхнутися. Роланд узяв його за руку, і так вони вийшли на верхівку пагорба.

Унизу, скільки сягало око, від обрію до обрію простиралося величезне червоне запинало. По ньому бігла дорога – запорошена біла смужка, досконало рівна, завширшки футів із двадцять. А посеред трояндового поля височіла кіптяво-сіра Вежа, достоту така, якою він бачив її у снах. Її вікна блищали на сонці. Біля підніжжя дорога розділялася, ідеально рівним колом огинала Вежу й продовжувалася на іншому боці, прямуючи, як припускав Роланд, строго на схід, а не на південний схід. Під прямим кутом від Вежі на північ і на південь (якщо стрілець не помилявся в тому, що сторони світу відновили свою непохитність) ішла ще одна дорога. Згори, напевно, Темна вежа здавалася центром криваво-червоної мішені.

– Це… – почав Роланд, але одразу ж і замовк. У потоці вітру долинув до них скажений вереск, на силу якого чомусь не вплинула відстань кількох миль. «Його доносить Промінь, – подумав Роланд. – І передають троянди».

– СТРІЛЕЦЬ! – заволав Багряний Король. – ЗАРАЗ ТИ ПОМРЕШ!

Пролунав свист, спочатку тихий, потім щораз гучніший. Він прорізав спільну пісню Вежі й троянд, як найгостріше лезо, загострене на гострильному брусі з алмазними крихтами. Патрік стояв, мов заворожений, і тупо дивився на Вежу. І якби не реакція Роланда, як завжди, блискавична, від нього лишилися б самі чоботи. Стрілець спритно потягнув німого хлопця за руку в укриття – за кучугуру каміння піраміди. У високих заростях дикого щавлю й дурману, лежали сховані від ока інші камені. Через них Роланд з Патріком перечепилися і розтягайся на траві. Один камінь боляче впнувся стрільцеві під ребра.

Свист усе наростав, перетворюючись на оглушливе завивання. Роланд побачив, як повз них майнуло щось золотисте – снич. Він ударився об візок, і той вибухнув. Їхні ґунна розлетілися на всі боки. Залишки речей упали назад на дорогу, загрюкотіли й застрибали бляшанки, деякі з них розірвалися.

До них долинув деренчливий і верескливий регіт, від якого в Роланда зуби зацокотіли, а Патрік затулив вуха руками. Божевілля в цьому реготі було майже нестерпне.

– ВИХОДЬ! – зажадав той далекий, божевільний голос-сміх. – ВИХОДЬ, ПОГРАЄМОСЯ, РОЛАНДЕ! ІДИ ДО МЕНЕ! ІДИ ДО СВОЄЇ ВЕЖІ, ЯКУ СТІЛЬКИ ДОВГИХ РОКІВ ШУКАВ!

Патрік у відчаї перелякано подивився на стрільця, притискаючи до грудей, ніби щит, свій альбом.

Роланд обережно визирнув з-за піраміди і на балконі двома рівнями вище від підніжжя Вежі побачив точнісінько таку картину, як і в кабінеті сея Сейра: червона пляма і три білі, обличчя та дві підняті руки. Але то було не мальоване полотно. Одна рука метнулася вперед, наче кидаючи щось, і повітря знову прорізав той пекельний свист, що безупинно наростав. Роланд спритно заховався за піраміду. Пауза, що настала за цим, здавалося, тривала нескінченно довго, та потім снич ударився об каміння піраміди з протилежного боку і вибухнув. Струс був такий, що їх з Патріком кинуло вперед, і вони впали на землю обличчями донизу. Патрік пронизливо закричав від жаху. Довкола градом сипалося каміння. Деякі уламки падали на дорогу, але Роланд помітив, що жодної троянди жоден уламок не торкнувся.

Хлопець зіп’явся на коліна й побіг би – напевно, по дорозі вниз, – якби Роланд не ухопив його за комір шкуратяного пальта і не вклав рвучко на землю.

– Тут ми у відносній безпеці, – пробурмотів він до Патріка. – Дивися. – Він сягнув рукою в діру в піраміді, звідки випав камінь, постукав по осердю кісточками пальців, видобувши тим самим глухий дзвін, і силувано всміхнувся на всі кутні. – Сталь! Отак! Хай хоч дюжину своїх летючих куль випускає, ця піраміда витримає. Усе, що йому вдасться, – зірвати камені, якими її обкладено, й оголити те, що всередині. Тямиш? Але я не думаю, що він отак марнуватиме свої боєприпаси. Либонь, їх у нього не так багато.

Не встиг Патрік відповісти, як Роланд визирнув з-за нерівного краю піраміди, склав руки рупором і закричав:

– СЕЙ, СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ! МИ ЩЕ ТУТ, АЛЕ ХТОЗНА, МОЖЕ, З НАСТУПНИМ КИДКОМ ТОБІ ПОЩАСТИТЬ БІЛЬШЕ!

Якусь мить панувала тиша, а відтак божевільний голос заверещав:

– І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! НЕ СМІЙ З МЕНЕ ГЛУЗУВАТИ! НЕ СМІЙ! І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!

І знову засвистів у повітрі снич. Роланд ухопив Патріка і впав на нього зверху, за пірамідою, але не дотикаючись до неї. Він боявся, що вібрація від вибуху може спричинити в них струс мозку чи перетворити їхні м’які нутрощі на драглі.

Та тільки цього разу снич не вдарився об піраміду. Він проминув її й завис у повітрі над дорогою. Роланд перекотився на спину. Його очі вирізнили золотисту пляму на тлі неба в тому місці, де куля зробила петлю, щоб повернутися до своїх мішеней. Він розстріляв її в повітрі, як глиняну тарілку. Сліпучий спалах – і снич зник.

– ОТ ХАЛЕПА, МИ ВСЕ ЩЕ ТУТ! – викрикнув Роланд, намагаючись, щоб голос його звучав насмішкувато. Але глузливо закричати на повен голос було не так уже й легко.

У відповідь – знову скажений вереск «І-І-І-І-І-І-І-І!» Роланда дивувало, як це в Багряного Короля голова ще не розвалилася від тих криків. Він вставив патрон у порожнє гніздо барабана (бо збирався якомога довше тримати револьвер повністю зарядженим) і цього разу почув подвійний свист. Патрік застогнав, перекотився на живіт і сховав обличчя в засипаній уламками каменів траві, а голову накрив руками. Роланд сперся спиною на піраміду з каменю й сталі. Довгий ствол шестизарядного револьвера лежав у нього на стегні. Стрілець розслабився й чекав. Водночас усю свою силу волі спрямував на один зі сничів, що летіли в їхній бік. Через той пронизливий свист його очі погрожували наповнитися слізьми, та він їм не дозволив. Бо настала та мить, коли йому була потрібна кожна частка його надприродно гострого зору, яким він свого часу славився.

Коли сничі блискавкою промчали над дорогою, блакитні очі стрільця були ясними. Цього разу одна куля звернула направо, інша – наліво. Обидві здійснювали обманні маневри, шалено виписуючи в повітрі зигзаги. Але це не мало значення. Роланд чекав, витягнувши розслаблені ноги. Його старі розбиті чоботи носками набік утворювали букву «V», серце билося повільно й розмірено, очі немов увібрали в себе всю чіткість і всі барви цього світу (його б зору того останнього дня ще трохи гостроти – і стрілець побачив би сам вітер). Відтак рвучко підняв револьвера і розстріляв обидва сничі, а потім (ще світлові спалахи, що пульсували в унісон із серцем, не зникли з-перед очей) знову заходився перезаряджати барабан.

Він нахилився до краю піраміди, підніс бінокль до очей, поклав його на зручний кам’яний виступ і подивився крізь нього на ворога. Багряний Король буквально вистрибнув на нього, і Роланд побачив саме те, що собі й уявляв: старого з велетенським гачкуватим восковим носом, червоні губи, що квітнули на тлі розкішної сніжно-білої бороди, сніжно-біле волосся, яке спадало Багряному Королю майже до кістлявого заду. Його залите багрянцем обличчя витріщалося в той бік, де ховалися Роланд з Патріком. Король був убраний у ясно-червону мантію, розцятковану блискавками й кабалістичними символами. Едді, Сюзанна та Джейк подумали б, що він схожий на Санта-Клауса. Роланду ж він здався тим, ким був насправді: втіленням самого пекла.

– ЯКИЙ ЖЕ ТИ НЕПОВОРОТКИЙ! – насмішкувато закричав стрілець. – СПРОБУЙ ЖБУРНУТИ ТРИ ОДНОЧАСНО, МОЖЕ, Й ПОДІЮТЬ!

Бінокль нагадував йому магічний пісочний годинник, перевернутий на бік. Роланд спостерігав, як Великий Багряний Король стрибав на своєму балконі й потрясав кулаками, що по-своєму було навіть кумедно. Роланду здалося, що під ногами у фігурки в мантії стоїть дерев’яний ящик, але цілковитої певності він не мав. Його затуляли кручені залізні опори між підлогою балкона і поруччям.

«Напевно, це його боєзапас, – подумав стрілець. Напевно. – Скільки сничів може лежати в такому ящику? Двадцять? П’ятдесят?» Але це не мало значення. Роланд був упевнений, що зможе збити всі сничі, які старий демон відправлятиме в його бік (якщо, звісно, Багряний Король не кидатиме їх по двадцять за раз). Зрештою, для цього він був створений.

На жаль, Багряний Король знав це не гірше за Роланда.

Потвора на балконі знову оглушливо й огидно заверещала (Патрік затулив брудні вуха брудними руками) та опустила руку, наче збиралася взяти нову порцію сничів. Та потім Король зупинився. Роланд спостерігав, як він підійшов до поруччя балкона… і зазирнув стрільцеві просто у вічі. Погляд був червоний і палючий. Роланд одразу ж опустив бінокль, щоб не піддатися чарам.

До нього донеслися слова Короля.

– ТОДІ ТРОХИ ЗАЧЕКАЙ… І ПОДУМАЙ ПРО ТЕ, ЩО МІГ БИ ЗДОБУТИ, РОЛАНДЕ! ПОДУМАЙ, ЯК ВОНА БЛИЗЬКО! І… СЛУХАЙ! СЛУХАЙ ПІСНЮ, ЯКУ СПІВАЄ ТВОЯ ДОРОГЕНЬКА!

Він знову замовк. Більше не було ні свисту, ні завивань, ні сничів. Натомість Роланд почув шелест вітру… і те, про що говорив Король.

Поклик Вежі.

«Роланде, прийди», – співали голоси. Вони долинали від троянд Кан’-Ка Но Рей, від зміцнілих Променів над головою, а насамперед – із самої Вежі, тієї, що він шукав усе життя, що була вже зовсім поряд… і до якої його не пускали, тепер, коли він нарешті прийшов. Якщо піде до неї, то загине на відкритому полі. Але поклик риболовецьким гачком застряг у його свідомості й тягнув до Вежі. І Багряний Король знав, що він зробить свою роботу, варто лише зачекати. Минав час, і Роланд це теж зрозумів. Поки що він міг опиратися звучанню голосів. І успішно опирався. Але що ближче до вечора хилився день, то сильнішим ставав поклик. Роланд почав розуміти (і від цього в душі в нього наростав жах), чому в своїх снах і видіннях приходив до Вежі надзахід сонця, коли заграва на західному обрії неначе віддзеркалювала трояндове поле, перетворюючи весь світ на глечик крові, що тримався на одній-єдиній опорі, яка на тлі вогненного горизонту видавалася чорною, наче глупа ніч.

Він бачив, як приходить надвечір’я, бо саме о тій порі зміцнілий поклик Вежі нарешті візьме гору над силою його волі. Він піде, і жодна сила на Землі не зможе його стримати.

Прийди… прийди… переросло в ПРИЙДИ… ПРИЙДИ… а відтак – ПРИЙДИ! ПРИЙДИ! Від цього гуку в нього боліла голова. І душа боліла, так йому хотілося піти. Знову й знову він ловив себе на тому, що зводиться на коліна, і примушував себе сісти, прихилившись спиною до піраміди.

Патрік дивився на нього зі страхом, що дедалі дужчав. На самого хлопця (і Роланд це розумів) поклик Вежі частково чи цілковито не діяв, але що відбувається, він збагнув.

П’ять

Близько години, за підрахунками Роланда, просиділи вони в схованці за пірамідою, коли Король спробував ще раз жбурнути два сничі. Цього разу вони промчали по обидва боки піраміди й повернули майже одночасно, насуваючись на стрільця по прямій, але на відстані двадцяти футів один від одного. Роланд «зняв» того, що був справа, спритно повернув зап’ястя вліво і знищив другого. Гаряча хвиля від останнього вибуху вдарила йому в обличчя, але осколків не було. Здавалося, що сничі вибухали цілком, не розриваючись на дрібні шматки.

– СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ! – закричав стрілець. У горлі в нього пересохло, голос був хрипкий, але він знав, що слова дійдуть до адресата – атмосфера цього місця була наче створена для такого спілкування. А ще знав, що кожне слово кинджалом колотиме шкіру старого вар’ята. Але в стрільця були свої неприємності. Поклик Вежі невпинно дужчав.

– ПРИЙДИ, СТРІЛЬЦЮ! – вкрадливо заговорив божевільний. – ХТОЗНА, МОЖЕ, Я ВСЕ-ТАКИ ДОЗВОЛЮ ТОБІ ПРОЙТИ! ПРИНАЙМНІ МИ МОГЛИ Б ПРО ЦЕ ПОГОВОРИТИ, ЯК ТИ ГАДАЄШ?

На його жах, Роланду здалося, що в цьому голосі він почув щирі нотки.

«Еге ж, – похмуро подумав він. – І кави вип’ємо. А може, навіть перекусимо».

Він витяг з кишені годинника й відкрив кришку. Стрілки швидко крутилися в протилежний бік. Роланд прихилився спиною до піраміди й заплющив очі, але від цього стало ще гірше. Заклик Вежі

(прийди, Роланде, прийди, стрільцю, не зволікай, твоїм мандрам видно край)

став гучнішим, наполегливішим. Він розплющив очі й підвів погляд у невблаганне синє небо, до хмар, що колонами мчали до Вежі, до краю поля троянд.

І тортури тривали.

Шість

Роланд протримався ще годину, а тіні кущів і троянд, які росли поблизу піраміди, дедалі видовжувалися. Він проти надії сподівався, що йому спаде якась блискуча рятівна ідея, яка дасть йому змогу не ввіряти своє життя й свою долю талановитому, але слабому на голову хлопчику. Та коли сонце стало опускатися західною дугою небосхилу і блакить потемніла, він зрозумів, що нічого іншого не лишається. Стрілки кишенькового годинника тепер ще швидше крутилися назад. Невдовзі закружляють, як дзига. А коли це станеться, він піде. Сничі – не сничі (а що ще міг той вар’ят тримати в запасі?), а він піде. Побіжить, петлятиме зигзагами, принишкне до землі й поповзе, якщо знадобиться, але хай би що він робив, йому шалено пощастить, якщо дістанеться бодай середини відстані до Темної вежі, перш ніж його розірве на шматки.

Він помре серед троянд.

– Патріку, – хрипко промовив він.

Патрік напружено подивився на нього, і в очах у нього стояв відчай. Роланд пильно подивився на хлопцеві руки – брудні, подряпані, але обдаровані, як і в нього самого, – і здався. Досі, зрозумів він, його стримувала гординя: він хотів убити Багряного Короля, а не відправити його в якесь небуття. А ще, звісно, не було певності, що Патрік зможе зробити з Королем те саме, що й з Сюзанниним чиряком на обличчі. Проте скоро поклик Вежі стане невідпорним, і в нього просто не лишалося вибору.

– Патріку, поміняймося місцями.

Патрік обережно переліз через Роланда. Тепер він сидів біля краю піраміди, ближче до дороги.

– Подивися через інструмент далекого бачення. Поклади його в ту зазубрину… так, саме ту… і подивися.

Патрік припав до бінокля і дивився – цілу вічність, як здалося Роландові. А голос Вежі співав, і дзвенів, і запрошував. Нарешті Патрік перевів погляд на стрільця.

– Патріку, візьми свій альбом. Намалюй того чоловіка. – Не те, щоб «той» був чоловіком, але принаймні скидався на нього.

Попервах Патрік лише дивився Роландові у вічі, закусивши губу. Потім нарешті простягнув руки, взяв стрільця за голову з обох боків і притягнув до себе, поки вони не доторкнулись лобами.

«Дуже важко, – прошепотів у надрах свідомості стрільця голос. Голос дорослого чоловіка, а не молоденького хлопця. І чоловіка могутнього. – Він не зовсім там. Він мерхне. Він тьмяниться».

Де Роланд міг чути ці слова?

Часу на те, щоб згадувати, не було.

– Ти хочеш сказати, що не можеш? – запитав Роланд, надавши (не без зусиль) своєму голосу розчаровано-недовірливого звучання. – Ти не можеш? Патрік – і раптом не може? Художник – і не може?

Патрікові очі змінилися. У них промайнув миттєвий вираз, який з часом міг укорінитися, якби Патрік подорослішав і став чоловіком… а картини в офісі у Сейра свідчили про те, що він таки подорослішає, бодай на якомусь відрізку часу, в якомусь світі. Принаймні подорослішає настільки, щоб перенести на полотно все, що бачив того дня. Той вираз виказував би погорду, якби він став старим чоловіком і мав би трохи мудрості до пари своєму таланту. Та тепер у погляді Патріка була лише пиха. Погляд малого, який знає, що малює швидше, ніж блискавка влучає, що він найкращий і його більш ніщо не обходить. Той погляд був стрільцеві добре знайомий: чи ж не він сам бачив його в сотнях дзеркал і дзеркальних поверхнях водойм, коли був ще зовсім юний, як оце Патрік Денвіл?

«Я можу, – промовив голос у Роланда в голові. – Просто кажу, що це буде нелегко. І потрібна буде гумка».

Роланд одразу ж похитав головою. Рука в кишені зімкнулася на залишкові рожевого циліндрика і міцно його стиснула.

– Ні, – сказав він. – Патріку, ти маєш малювати без виправлень. Кожна лінія мусить бути правильна. Стиратимеш потім.

На мить пиха в погляді поблякла, та лише на мить. А коли повернулася, то з нею разом прийшов ще один вираз, який стрільцеві дуже сподобався і трохи його заспокоїв. То було гарячкове захоплення. Такого вигляду завжди набувають талановиті, коли після багатьох років поневірянь від однієї нудної роботи до іншої нарешті знаходять собі справу, яка цілковито відповідає їхнім здібностям, дозволить використати їх до краю. А може, й через край.

Патрік знову підкотився до бінокля, якого притулив до піраміди під щербиною. І довго дивився, а голоси чимраз наполегливіше виспівували у Роланда в голові свою пісню.

Нарешті Патрік облишив бінокля, взяв альбом і заходився малювати найважливішу в своєму житті картину.

Сім

Порівняно зі звичайним методом Патріка (швидкими штрихами, з яких за лічені хвилини поставав цілісний і прекрасний малюнок), робота просувалася повільно. Знову і знову Роланд змушував себе стримуватись, щоб не закричати на хлопця: «Швидше! Заради всіх богів, поквапся! Невже ти не бачиш, як я страждаю?»

Але Патрік не бачив, та й у будь-якому разі йому було б байдуже. Його повністю поглинула робота, захопила її сліпа жадоба, і зупинявся він лише для того, щоб час від часу повивчати в бінокль свого «натурника» в червоній мантії. Часом заштриховував олівцем і розтирав пальцем, щоб створити тінь. Іноді підкочував очі так, що було видно лише восковий полиск білків. Складалося таке враження, що він вивчав ту версію Багряного Короля, яка закарбувалася й палахкотіла тепер перед його внутрішнім зором. А й справді, як Роланд міг знати, що це неможливо?

«Мені байдуже, чому він підкочує очі. Нехай просто закінчує, поки я не збожеволів і не помчав до „своєї дорогенької“, як слушно назвав її Старий Багряний Король».

Так минуло півгодини, довгих, як три дні. Раз Багряний Король ще вкрадливіше, ніж досі, запросив Роланда до Вежі, щоб вони могли побесідувати. Можливо, сказав він, якби Роланд випустив його з балконної тюрми, вони б закопали сокиру війни і разом, по-дружньому, видерлися б на верхівку Вежі. Зрештою, нічого нереального в цьому не було. Коли надворі шкварить дощ, із ким тільки не поділиш ліжко на заїжджому дворі – хіба Роланд ніколи не чув такого прислів’я?

Стрілець таке прислів’я знав добре. А ще знав, що пропозиція Багряного була так само облудна, як і перед тим, тільки цього разу вбрана в сурдут і краватку. І цього разу Роланд почув у голосі старого чудовиська прихований страх. Він вирішив не марнувати сил на відповідь.

Збагнувши, що вкрадливі замовляння не подіяли, Багряний Король запустив ще одного снича. Цей пролетів над пірамідою так високо, що здалося, ніби іскра сяйнула, а тоді помчав на них з височини, ревучи, ніби бомба. Роланд знищив його одним пострілом і вставив у порожнє гніздо патрон, котрих у нього було хоч греблю гати. Насправді він навіть бажав, щоб Король жбурнув у нього йде кілька летючих гранат, бо вони відвертали його увагу від страхітливого поклику Вежі.

«Вона чекала на мене, – з острахом подумав він. – От чому мені так важко опиратися… вона звертається до мене осібно. Не до самого Роланда, а до роду Ельдового… а з них усіх тільки я й лишився».

Вісім

Нарешті, коли сонце стало вбиратися в перші помаранчеві відтінки того вечора й Роланд уже думав, що більше не витримає, Патрік відклав олівця й, насупившись, простягнув стрільцеві альбом. Від його погляду Роланду стало страшно. Такого виразу на обличчі німого хлопчини він ще не бачив. Від колишньої пихи не лишилося й сліду.

Утім, альбом Роланд узяв. І побачене так його вразило, що він відвів погляд, неначе боявся, що очі на Патріковому малюнку мають силу загіпнотизувати його, можуть змусити його прикласти дуло револьвера до скроні й прострелити собі зболені мізки – настільки вдалий був малюнок. Жадібне довгасте обличчя, на якому наче застигла маска запитання, на щоках і лобі пролягли зморшки, такі глибокі, наче бездонні. Губи у пінній бороді були повні, з жорстоким вигином. То був рот чоловіка, який замість поцілувати вкусить, якщо так йому продиктує його дух (а диктував він часто).

– ЩО ТИ ТАМ ВИГАДУЄШ? – заверещав божевільний голос. – ВСЕ ОДНО В ТЕБЕ НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ!Я ТРИМАЮ ВЕЖУ– І-І-І-І-І-І-І! – Я СОБАКА НА СІНІ, РОЛАНДЕ! ВОНА МОЯ, ХОЧ Я Й НЕ МОЖУ ПОТРАПИТИ НАГОРУ! А ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І! ПРАВДУ ТОБІ КАЖУ! ПЕРШ НІЖ ТІНЬ ВЕЖІ ТОРКНЕТЬСЯ ТВОГО НІКЧЕМНОГО СХОВКУ, ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І!

Патрік, кривлячись, затулив вуха. Тепер, коли малюнок було закінчено, він знову став чути ті жахливі крики.

Роланд не мав ані найменшого сумніву, що то була найкраща робота всього Патрікового життя. Хлопець не просто перевершив самого себе – він злетів над самим собою і створив геніальну картину. Портрет Багряного Короля вийшов настільки чіткий і виразний, що врізався у пам’ять. «Інструментом далекого бачення цього не поясниш, а якщо й поясниш, то не до кінця, – подумав Роланд. – Таке враження, що в нього є третє око, яке визирає з його уяви й бачить усе. Саме цим оком він дивиться, коли підкочує очі під лоба. Володіти таким величезним даром… і виражати його таким мізерним засобом, як олівець… О боги!»

Стрілець очікував, що от-от на скронях у старигана (де кількома делікатними, як пір’їнка, доторками олівця Патрік позначив темні павутинки судин) запульсують вени. У кутику повних чуттєвих губ стрілець помітив зблиск гострого

(бивня)

зуба і подумав, що під його поглядом губи на малюнку можуть розтулитися й показати повен рот іклів: так один-єдиний білий проблиск (просто цятка незамальованого паперу, зрештою) дав поштовх, щоб уява домалювала решту й навіть дала відчути сморід м’яса, що з кожним видихом виривався назовні. Патрік бездоганно відтворив пучок кучерявих волосин в одній ніздрі в Короля і крихітну нитку шраму, що зміїлася над і під правою бровою, як уламок стріли. Робота була дивовижна, набагато краща навіть за портрет Сюзанни. І авжеж, якщо Патрік зміг стерти з того малюнка чиряк, то зможе стерти й Багряного Короля, щоб не залишилось нічого, крім поруччя перед ним і зачинених дверей до Вежі позаду. Роланду здавалося, що Багряний Король на малюнку зараз оживе, почне дихати й рухатися; авжеж, Патрік міг його стерти! Безперечно…

Але ні. Щось не так, і не слід було видавати бажане за дійсне. Навіть відчайдушно бажане.

«Річ у його очах, – подумав Роланд. Вони були великі й страшні, очі дракона в людській подобі. Дуже добре намальовані очі, але щось з ними було не те. Роландом опанувала якась відчайдушна впевненість, і дрож пройняв його від маківки до ніг. – Вони не зовсім та…»

Патрік узяв його за лікоть. Стрілець так пильно зосередився на малюнку, що від несподіванки мало не скрикнув. Підвів погляд. Патрік кивнув і торкнувся пальцями кутиків своїх очей.

Так. Його очі. Я знаю! Але що з ними не так?

Патрік усе ще притискав пучки пальців до кутиків очей. Над їхніми головами, у небі, що невдовзі мало з синього стати фіолетовим, пролетіла зграя расті, розтинаючи повітря своїми різкими криками, від яких і пішла їхня назва. У бік Вежі летіли вони; Роланд підвівся, щоб іти слідом за ними, щоб їм не дісталося те, чого він мати не міг.

Патрік ухопив його за шкіряне пальто й потягнув назад. Він несамовито затряс головою і тицьнув пальцем – цього разу на дорогу.

– Я ВСЕ БАЧИВ, РОЛАНДЕ! – закричав голос. – ДУМАЄШ, ЩО МОЖНА ПТАХАМ, ТЕ МОЖНА Й ТОБІ, ГЕ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! АЛЕ ЦЕ ПРАВДА, ІСТИННА ПРАВДА, ЯК ТЕ, ЩО ЦУКОР СОЛОДКИЙ, СІЛЬ СОЛОНА, А В СКАРБНИЦІ КОРОЛЯ ДАНДО ПОВНО РУБІНІВ – І-І-І-І-І-І-І-І! Я МІГ БИ ПІДІРВАТИ ТЕБЕ ПРОСТО ЗАРАЗ, АЛЕ КУДИ ПОСПІШАТИ? Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ, ЯК ТИ ЙДЕШ, ВЕСЬ У СЛЬОЗАХ І ШМАРКЛЯХ, НЕСПРОМОЖНИЙ СТРИМАТИСЯ!

«Так і буде, – подумав Роланд. – Я не зможу нічого з собою вдіяти. Хвилин із десять я ще тут протримаюся… може, навіть двадцять, але зрештою…»

Потік його думок перервав Патрік: він наполегливо тицяв пальцем на дорогу. Назад, туди, звідки вони прийшли.

Роланд змучено похитав головою.

– Навіть якби я міг опиратися притягальній силі Вежі… а я не можу, все, на що я здатен, – чекати тут… відступити не вдасться. Щойно ми вийдемо з укриття, він застосує іншу свою зброю. Я певен, що вона в нього є, і здогадуюся, що проти неї кулі мого револьвера безсилі.

Патрік так люто затряс головою, що довге волосся злетіло в повітря. Пальці, які стискали руку Роланда, так сильно в неї вп’ялися, що нігті хлопця навіть через три шари оленячої шкіри врізалися в стрільцеву плоть. Його очі, такі лагідні й зазвичай спантеличені, тепер від люті мало не вергали блискавки. Він знову показав вільною рукою – три рази наполегливо тицьнув у щось брудним пальцем. Але не на дорогу.

Патрік показував на троянди.

– Що троянди? – спитав, не розуміючи, Роланд. – Патріку, що?

Цього разу Патрік показав спершу на троянди, потім на очі мальованого Короля.

І тепер уже Роланд збагнув.

Дев’ять

Зривати їх Патрік не хотів. Коли Роланд жестом показав йому: йди, – хлопець одразу ж широко розплющив очі й енергійно захитав головою, знову стріпуючи волосся. Він присвиснув, на диво добре відтворюючи свист снича.

– Я розстріляю всі сничі, які він у тебе жбурне, – запевнив його Роланд. – Ти ж бачив, як я це раніше робив. Якби троянди росли поблизу, я б сам зірвав. Але поблизу їх немає. Тому ти маєш зірвати троянду, а я тебе прикрию.

Та Патрік лише зіщулився, тулячись до піраміди. Патрік не хотів. Нехай його страх і не був такий великий, як його талант, але майже до нього дорівнявся. Роланд прикинув відстань до найближчої троянди. Вона росла за межами їхнього маленького укриття, проте, мабуть, не набагато далі. Він подивився на свою скалічену праву руку, якою мав зірвати квітку, і задався питанням, наскільки важко буде це зробити. Та причина була в тім, що він, авжеж, не міг цього знати. То були не звичайні троянди. Хтозна, а раптом шпичаки на зелених стеблах виділяли отруту, від якої він, паралізований, упаде у високу траву і стане легкою мішенню?

А Патрік не хотів. Патрік знав, що колись Роланд мав друзів, і тепер усі ті друзі були мертві, тому Патрік не хотів. Якби у стрільця було дві години (або навіть одна), щоб переконати хлопця, то він, можливо, пробив би захисну броню Патрікового страху. Але стільки часу в нього не було. Наближався захід сонця.

«Троянди недалеко. Я зможу дотягтися… мушу дотягтися».

Погода стояла тепла, тож потреби в незграбних шкіряних рукавицях, що їх пошила Сюзанна, не було, проте ще вранці Роланд їх надягав, і тепер вони висіли в нього за поясом. Узявши одну з них, він зрізав край, щоб ніщо не заважало пальцям. Залишок рукавиці мав принаймні долоню захистити від колючок. Він надягнув її, сперся на коліно, тримаючи револьвер у лівій руці, й подивився на найближчу троянду. Чи вистачить однієї? Вирішив, що мусить вистачити. До іншої було аж шість футів.

Патрік ухопився рукою за його плече. Він несамовито тряс головою.

– Я мушу, – відповів йому Роланд. Авжеж, він мусив. То була його робота, не Патрікова. Даремно він намовляв хлопця виконати її замість нього. Якщо в нього все вийде – що ж, чудово. Якщо не вийде і снич розірве його на шматки тут, на краю Кан’-Ка Но Рей, – то принаймні те жахливе тяжіння припиниться.

Стрілець глибоко вдихнув і вистрибнув з укриття до троянди. Тієї ж миті Патрік знову вхопився за нього, щоб втримати. Він шарпонув за полу Роландового пальта, і той втратив рівновагу та незграбно впав на бік. Револьвер вилетів з руки й шелеснув у високу траву. Багряний Король закричав (у тому крику стрільцеві вчувся тріумф навпіл із люттю), і тут же засвистів новий снич. Роланд зімкнув праву руку в рукавиці довкола стебла троянди. Наче тоненьку павутинку, шпичаки прошили тверду оленячу шкіру. Вп’ялися в його руку. Біль був жахливий, але приємна пісня троянди його втамовувала. Глибоко в бутоні він бачив жовтий вогник, як сяйво сонця. Чи мільйонів сонць. Тепла кров стікала в долоню й далі, між уцілілих пальців. Вона просочила оленячу шкіру, і на пошарпаній коричневій поверхні розквітла інша троянда. Просто на стрільця летів снич, який мав його вбити. Своїм свистом він заглушив пісню троянди, наповнив голову Роланда й погрожував розколоти череп навпіл.

Стебло так і не зламалося. Зрештою троянда просто з корінням вирвалася з землі. Роланд перекотився ліворуч, ухопив револьвер і вистрелив, навіть не дивлячись. Серце підказало йому, що подивитися він не встигне. Повітря здригнулося від вибуху, і в обличчя вдарила хвиля теплого, немов ураганного, повітря.

Майже. Цього разу майже.

Багряний Король розчаровано заверещав – «І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!» – і знову засвистіли, наближаючись, сничі. Патрік притискався до піраміди, мало не втискався в неї обличчям. Тримаючи троянду в скривавленій правій руці, Роланд перекотився на спину, підняв револьвер і чекав, коли сничі розвернуться. Відтак перестріляв їх по черзі: перший, другий і третій.

– А Я ЩЕ ТУТ! – закричав він до Старого Багряного Короля. – ЩЕ ТУТ, СТАРИЙ ЧЛЕНОСОСЕ, ЩОБ ТИ ТАК І ЗНАВ!

Багряний Король знову завив од люті, але сничами кидатися перестав.

– ТО ТЕПЕР У ТЕБЕ Є ТРОЯНДА! – заверещав він. – СЛУХАЙ ЇЇ, РОЛАНДЕ! ДОБРЕ СЛУХАЙ, БО ВОНА СПІВАЄ ТУ САМУ ПІСНЮ! СЛУХАЙ І КОМАЛА-ПРИХОДЬ-ПРИХОДЬ!

Пісня, що звучала в Роланда у голові, звучала вже майже як наказ, запалювала всі нервові закінчення. Він ухопив Патріка і розвернув його обличчям до себе.

– Зараз. Заради мого життя, Патріку. Заради життів кожного чоловіка й кожної жінки, що загинули, аби я міг простувати своїм шляхом.

«І дитини», – подумав стрілець, бо перед оком його пам’яті стояв Джейк. Джейк, котрий спершу зависнув над пітьмою прірви, а потім у неї полетів.

Він подивився просто у вічі наляканому німому хлопцеві.

– Закінчуй малюнок! Покажи, на що здатен.

Десять

На очах у Роланда сталося диво: коли Патрік узяв троянду, то шпичаки не вп’ялися йому в руку. Він навіть не подряпався. Стрілець зубами стягнув зі своєї покаліченої руки рукавицю і побачив не просто глибокі порізи на долоні: один з його вцілілих колись пальців теліпався на кривавій ниточці сухожилля, висів так утомлено, наче хотів спати. Але Патрік не порізався. Колючки його не чіпали. І в його очах більше не стояв жах. Він переводив погляд з троянди на свій малюнок і назад, щось обережно обраховуючи.

– РОЛАНДЕ, ЩО ТИ ТАМ РОБИШ? ПРИХОДЬ, СТРІЛЬЦЮ, ВЖЕ БЛИЗЬКО ЗАХІД СОНЦЯ!

І він прийде. Так чи інакше. Збагнувши це, він трохи заспокоївся, принаймні міг сидіти в укритті й не тремтіти так сильно. Права рука до зап’ястка віднялася, і Роланд підозрював, що більше ніколи її не відчуватиме. Але дарма – все одно відтоді, як до неї дісталися омаромонстри, особливої користі з неї не було.

А троянда співала: «Так, Роланде, так – рука до тебе повернеться. Ти знову будеш цілий. Оновлення настане. Лишень прийди».

Патрік вирвав з троянди пелюстку, прицінився, відтак висмикнув другу. Обидві пелюстки він поклав собі до рота. І одразу ж його обличчя розслабилося в особливому екстазі.

Роланду навіть стало цікаво, які ті пелюстки були на смак. Небо над головою темніло. Тінь піраміди, раніше схована за каменями, тепер простягалася майже до дороги. Коли кінчик її тіні торкнеться шляху, що привів його сюди, Роланд встане й піде, незважаючи на те, триматиме Багряний Король підступи до Вежі чи ні.

– ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І-І! ЯКІ ДИЯВОЛЬСЬКІ ПЛАНИ ПЛЕТЕШ ТИ У ГОЛОВІ Й СЕРЦІ?

«Хто б казав про диявольські плани», – подумав Роланд. Витяг годинника й підняв кришку. Стрілки під склом поспішали назад: від п’ятої години до четвертої, від четвертої до третьої, від третьої до другої, від другої до першої, а від першої – до півночі.

– Патріку, швидше. Якнайшвидше, благаю, бо мій час майже вичерпався.

Патрік підставив складену ківшиком долоню до рота і виплюнув червоне місиво барви щойно пролитої крові. Такого кольору була мантія в Багряного Короля. І точнісінько такого кольору були його божевільні очі.

У кар’єрі Патріка-художника насувався переломний момент: він мав уперше в житті застосувати фарбу. Він хотів було вмочити у червінь кінчик вказівного пальця, та потім завагався. Тієї ж миті Роландом опанувала дивна впевненість: шпичаки тих троянд кололися лише тоді, коли їхнє коріння ще міцно поєднувалося з Мім, Матір’ю-Землею. Якби він наполіг на своєму й Патрік зірвав троянду, ті талановиті руки були б зараз покраяні до кісток і цілковито безпорадні.

«Отже, ка, – подумав стрілець. – Навіть тут, у Прикінцевому св…»

Та не встиг він додумати до кінця, як Патрік узяв його за праву руку й уп’явся в неї поглядом ворожки. Зачерпнув трохи крові, що квітнула на долоні, й змішав її зі своєю трояндовою фарбою. І лише тоді обережно підчепив краплину суміші другим пальцем правої руки. Опустив палець до малюнка… повагався… глянув на Роланда. Той кивнув, і Патрік відповів кивком, серйозно, як хірург, що збирається зробити перший розріз у небезпечній операції, а тоді приклав палець до малюнка. Кінчик торкнувся паперу делікатно, як дзьобик колібрі опускається в квітку. Забарвив ліве око Багряного Короля й піднявся. Патрік схилив голову набік, дивлячись на справу рук своїх із захватом, якого Роланд ще ніколи за все своє довге мандрівне життя не бачив на жодному обличчі. Здавалося, що хлопець – пророк із клану манні, котрий за двадцять років очікування в пустелі нарешті удостоївся честі побачити мигцем обличчя Ґана.

А потім розплився в широчезній сонячній усмішці.

І одразу ж надійшла відповідь з Темної вежі, дуже приємна – для Роланда принаймні. Стариган, ув’язнений на балконі, заволав від болю.

– ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! ПРИПИНИ! ПЕЧЕ! ПЕЧЕЕЕЕ! І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!

– Закінчуй друге око, – звелів Роланд. – Швидко! Заради твого життя і мого!

Тим самим делікатним доторком пальця Патрік забарвив друге око. Тепер на чорно-білому малюнку червоніли два блискучі ока, намальовані фарбою, що постала з трояндової олії й крові Ельда. Очі, що горіли пекельним вогнем.

Портрет був готовий.

Нарешті Роланд витяг гумку і простягнув її Патрікові.

– Зітри його. Зроби так, щоб той лихий гоб зник із цього та решти світів. Зроби так, щоб він щез назавше.

Одинадцять

Сумнівів у тому, чи вийде щось із цього задуму, не лишалося. З тієї самої миті, як Патрік уперше торкнувся гумкою свого малюнка (так вийшло, що до завитка волосся в носі), Багряний Король закричав зі свого балконного редуту від болі й жаху. І розуміння.

Патрік вагався і глянув на Роланда, шукаючи підтвердження. Стрілець кивнув.

– Так, Патріку. Його час настав, і ти станеш його катом. Починай.

Старий Король шпурнув ще чотири сничі, а Роланд спокійно та методично зняв їх у повітрі. Після того Червоний вже більше нічого не кидав – бо не мав рук, щоб ними жбурляти. Його верески переросли в белькотливе завивання, яке завжди стоятиме у Роланда у вухах.

Німий хлопчина стер повний чуттєвий рот з пінної бороди, і крики спершу стали притлумленими, а потім врешті затихли. Врешті-решт Патріку вдалося стерти все, крім очей: їх гумка не брала. Патрік тер їх, аж поки від шматочка рожевої гуми (що колись була насадкою на олівці з упаковки, купленої в Норвічі, штат Коннектикут у «Вулворті» на шкільному базарі в серпні 1958 року) не залишилася крихта, яку хлопець навіть не міг втримати довгими брудними нігтями. Тож, викинувши її, Патрік показав стрільцеві, що залишилося: дві лихі налиті кров’ю сфери, що плавали на папері за чверть аркуша від горішнього краю.

Решта тіла зникла.

Дванадцять

Кінчик тіні піраміди торкнувся дороги. Небо на заході змінилося: відтінок помаранчевого жнив’яного багаття поступився барві крові, яку Роланд з дитинства бачив у своїх снах.

І коли це сталося, поклик Вежі посилився вдвічі, а потім утричі. Роланд відчув, як вона простягає до нього невидимі руки й захоплює його. Година його призначення пробила.

Утім, був ще хлопець. Цей самотній хлопчина без друзів. Роланд не міг покинути його помирати тут, у Прикінцевому світі, якщо міг цьому зарадити. Спокута гріхів його не цікавила, проте порятунок Патріка міг би стати непоганою спокутою за всі ті вбивства й зради, які зрештою таки привели його до Темної вежі. Сім’я Роланда спочивала в могилах, його позашлюбний син був останнім. А тепер рід Ельда і Вежа поєднаються.

Але спершу (чи то пак востаннє) ця справа.

– Патріку, послухай мене. – Він узяв хлопця за плечі цілою лівою рукою і скаліченою правою. – Якщо хочеш дожити до того часу, коли напишеш усі ті картини, що їх ка приберегло для твого майбутнього, не перебивай мене: жодних питань і прохань повторити.

Хлопець дивився на нього великими очима, притихлий у червоному призахідному світлі. А пісня Вежі напливала на них звідусіль потужним криком, у якому не було жодних слів, крім «комала».

– Повертайся на дорогу. Збери всі цілі бляшанки. Цього має вистачити, щоб ти не голодував. Іди назад тим шляхом, яким ми сюди прийшли. З дороги не сходь. Ти не пропадеш.

Патрік кивнув, показуючи, що чудово все зрозумів. Роланд побачив, що він вірить, і це було добре. Віра захистить його ліпше од револьвера, навіть того, що з сандаловим руків’ям.

– Повертайся до «Федерального». Знайди робота, Заїку Білла. Попроси його відвести тебе до дверей, що відкриваються на американську сторону. Якщо двері не схочуть відчинятися, коли ти повернеш ручку, намалюй їх відчиненими, олівцем намалюй. Розумієш?

Патрік знову кивнув. Авжеж, він розумів.

– Якщо ка коли-небудь приведе тебе до Сюзанни, не важливо, в якому «де» й «коли», перекажи їй, що Роланд її любить, усім серцем. – Він притягнув німого хлопчика ближче до себе й поцілував у губи. – І це їй передай. Розумієш?

Патрік кивнув.

– Гаразд. Я пішов. Довгих днів і приємних ночей. Най ми зустрінемося на тій галявині, де закінчується земний шлях, коли настане кінець усіх світів.

Та навіть тоді Роланд знав, що цього не буде, бо кінець усіх світів не настане ніколи, тільки не тепер, і для нього не буде галявини. Для Роланда Дескейна з Ґілеаду, останнього з роду Ельдового, шлях закінчувався у Темній вежі. І його це влаштовувало.

Стрілець звівся на ноги. Хлопець дивився на нього широко розплющеними зачудованими очима, стискаючи свій альбом. Роланд розвернувся. Набрав у легені побільше повітря і видихнув його великим криком.

– РОЛАНД З ҐІЛЕАДУ ЙДЕ ДО ТЕМНОЇ ВЕЖІ! Я БУВ НЕПОХИТНИЙ, І РЕВОЛЬВЕР МОГО БАТЬКА ДОСІ У МЕНЕ! І ТИ ВІДЧИНИШСЯ ПЕРЕДІ МНОЮ!

Патрік дивився, як стрілець широкими кроками підійшов до краю дороги, чорна фігура на тлі криваво-вогненного неба. Дивився, як Роланд ішов поміж троянд, і сів, тремтячи у присмерку, на землю, коли Роланд став вигукувати імена своїх друзів, коханих і ка-товаришів. Ті імена далеко розносилися в тому дивному повітрі, неначе прагнули відлунювати вічно.

– Я йду іменем Стівена Дескейна, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ґабріели Дескейн, котра з Ґілеаду!

Я йду іменем Кортланда Андруса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Алана Джонса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Джеймі Декері, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ваннея Мудрого, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем сокола Давида, котрий з Ґілеаду і з небес!

Я йду іменем Сюзен Дельґадо, котра з Меджису!

Я йду іменем Шимі Руїса, котрий з Меджису!

Я йду іменем отця Каллагена, котрий з Джерусалемз-Лота і доріг!

Я йду іменем Теда Бротіґена, котрий з Америки!

Я йду іменем Дінкі Ерншо, котрий з Америки!

Я йду іменем тітоньки Таліти, котра з Річкового Перехрестя, і покладу її хрестика там, як і обіцяв!

Я йду іменем Стівена Кінга, котрий з Мену!

Я йду іменем Юка, хороброго, котрий з Серединного світу!

Я йду іменем Едді Діна, котрий з Нью-Йорка!

Я йду іменем Сюзанни Дін, котра з Нью-Йорка!

Я йду іменем Джейка Чемберза, котрий з Нью-Йорка і кого я зву своїм єдиним сином!

Я Роланд з Ґілеаду і йду під своїм іменем; ти відчинишся переді мною.

По тому розляглося сурмлення в ріг, від якого в Патріка кров захолола у венах і водночас дивне збудження охопило його. Відлуння згасло, і запанувала тиша. А потім, за хвилину, полем рознеслася луна від великого удару: двері зачинилися навіки.

А відтак настала тиша.

Тринадцять

Патрік сидів, тремтячи, під пірамідою, поки на небі не зійшли Стара Зоря й Стара Мати. Пісня троянд і Вежі не змовкла, проте стала тихішою і сонною, майже бурмотінням.

Врешті-решт він вийшов на дорогу, позбирав, скільки зміг, цілих бляшанок (зважаючи на силу вибуху, який розніс візок, таких бляшанок було навдивовижу багато) і склав їх у торбу з оленячої шкіри. Зрозумівши, що забув свого олівця, повернувся по нього.

Біля олівця у сяйві зірок поблискував Роландів годинник.

Хлопець підняв його, тихо (і нервово) ухнувши, та поклав собі в кишеню. Потім повернувся на дорогу і перекинув свою маленьку сумку з гунна через плече.

Я можу сказати вам, що йшов він майже до півночі й що перед сном подивився на годинник. Можу сказати, що годинник зупинився. Ще можу сказати, що з настанням полудня наступного дня він ще раз глянув на циферблат і побачив, що стрілки знову пішли, тепер уже в звичний бік, але дуже повільно. Але про Патріка я вам більше нічого не скажу: ні про те, чи дістався він «Федерального», ні про те, чи знайшов Заїку Білла, ні чи потрапив знову на американську сторону. Нічого з цього я вам розповісти не можу, вибачайте. У цьому місці темрява змикається за спиною в Патріка, ховаючи його від моїх очей оповідача, і далі він мусить простувати сам.

Епілог

СЮЗАННА В НЬЮ-ЙОРКУ

СЮЗАННА В НЬЮ-ЙОРКУ

(ЕПІЛОГ)

Ніхто не б’є на сполох, коли маленький електричний візок виринає нізвідки – дюйм за дюймом, аж поки не оприявнюється в Сентрал-парку повністю; ніхто його не бачить, крім нас. Більшість присутніх тут дивляться у біле небо, на перші сніжинки, з яких незабаром постане велика передріздвяна хуртовина. Велика Хурделиця’87, як назвуть її в газетах. Ті відвідувачі парку, яким нема ніякого діла до сніжинок, спостерігають за колядниками, учнями середньої школи з околиць міста. Хлопці й дівчата вдягнені по-різному: на хлопцях темно-червоні блейзери, на дівчатках – темно-червоні джемпери. Це гарлемський шкільний хор. У газеті «Пост» та її конкуренті-таблоїді «Нью-Йорк Сан» їх часом називають «Трояндами Гарлему». Співають вони давній гімн у прекрасній гармонії стилю ду-воп,[101] приклацуючи пальцями на кожній строфі, і гімн звучить, наче щось із репертуару ранніх «Сперс», «Коустерз» чи «Дарк Даймондз».[102] Вони стоять неподалік вольєра, де живуть своїм міським життям білі ведмеді, й співають «Що то за дитя».

А один з тих, хто дивиться вгору на сніг, – чоловік, якого Сюзанна добре знає, і від його вигляду серце в неї злітає аж до небес. У лівій руці він тримає велику паперову чашку, і вона певна, що всередині – гарячий шоколад, добрий, mіt schlag.

Секунду-дві вона відчуває свою неспроможність керувати маленьким візком, що приїхав з іншого світу. Думки про Роланда й Патріка випарувалися в неї з голови. Єдиний, про кого вона здатна думати, – Едді, той Едді, що стоїть зараз перед нею, Едді, знову живий. Хай навіть це не Наріжний світ, не зовсім він – то й що з того? Хай навіть Кооп-Сіті розташовується в Брукліні, а Едді їздить на «такуро-спірит», а не на «б’юїку-електрі», що їй до того? Це не має значення. Вагу має лише одна річ, і саме вона заважає Сюзанні підняти руку до керма й поїхати до нього.

А що, як він її не впізнає?

Що, як він повернеться й побачить у ній лише безпритульну жінку на електричному «скутері», в якого скоро здохне акумулятор, чорношкіру без грошей, одягу й адреси (у цьому «де» й цьому «коли», кажу дякую-сей) і без ніг? Бездомну чорну дамочку, з якою його ніщо не пов’язує? Або раптом він її впізнає, десь у найглибших закапелках свідомості, але зречеться її, як Петро зрікся Ісуса, бо згадувати буде надто боляче?

А ще гірше: що, як він повернеться до Сюзанни обличчям, і вона побачить випалені, хворі, порожні очі наркомана зі стажем? Що-як, що-як, що-як, а тут падає сніг, який невдовзі білим простирадлом накриє світ.

«Годі вже пхинькати, їдь до нього, – чує вона в голові голос Роланда. – Не для того ти боролася з Блейном, тахінами Блакитного Раю і почварою під замком Дискордія, щоб зараз підібгати хвоста і втекти, хіба не так? Я певен, що в тобі на мойт більше хоробрості».

Зате вона в цьому не впевнена – аж поки не бачить, як її власна рука піднімається до керма. Та перш ніж натиснути на газ, до неї знову озивається стрілець, і цього разу голос звучить втомлено, проте в ньому вчуваються веселі нотки.

«Сюзанно, а ти не хочеш спершу дечого позбутися?»

Вона опускає погляд і бачить, що за пояс у неї заткнуто Роландову зброю – достоту як мексиканський bandido’s pistola[103] чи піратську шаблюку. Вона виймає револьвер і дивується, як приємно насправді його тримати… яке це брутальне задоволення. Розставатися з ним, думає вона, те саме, що розлучатися з коханцем. Але хіба їй обов’язково це робити? Питання лише в тому, кого чи що вона любить більше. Чоловіка чи револьвер? Решта можливостей вибору випливатимуть з цього.

За велінням імпульсу вона прокручує циліндр і бачить, що патрони в гніздах старі, а їхні гільзи потьмяніли.

«Вони вже ніколи не вистрелять, – журиться вона… і не знаючи, чому чи що це означає, подумки додає: – Вони намокли».

Вона дивиться крізь ствол на небо і засмучено (проте без подиву) бачить, що він не пропускає світла. Він забитий. І судячи з усього, забитий уже десятки років. Цей револьвер більше ніколи не вистрелить. Обирати, зрештою, нема з чого. Цьому револьверу кінець.

Сюзанна, тримаючи за руків’я з сандалового дерева револьвер в одній руці, другою рукою натискає на газ. Маленький електричний візок, що його вона охрестила Хо Фат-III (хоча цей спогад уже якось побляк у її пам’яті), беззвучно котить уперед. Проминає зелену урну для сміття з написом «СМІТТЯ ЗАЛИШАЙТЕ В СМІТНИКУ!» У цю урну Сюзанна й викидає револьвер. Це боляче й прикро, але вона це робить без вагань. Важкий револьвер каменем іде на дно, у зібгані обгортки з-під фаст-фуду, рекламні листівки й викинуті газети. Сюзанна ще досить стрілець у душі, щоб гірко шкодувати, що така давня зброя летить у смітник (навіть попри те, що подорож між світами безповоротно її зіпсувала), але вона вже на півдорозі до того, щоб стати жінкою, яка чекає на неї в майбутньому, тож дивиться тільки вперед і не озирається на вже зроблене.

Не встигає вона доїхати до чоловіка з паперовою чашкою, як він сам розвертається їй назустріч. На ньому справді кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!», але Сюзанна цього не помічає. Це він: от що вона помічає. Едвард Кантор Дін. Та потім навіть це відступає на другий план, бо в його очах вона бачить якраз те, чого боялася. Повне збентеження. Він її не знає.

Проте наступної ж миті він невпевнено всміхається, і його усмішка – та сама, яку вона пам’ятає, яку так любить. А ще він «чистий», це зрозуміло з першого погляду. Вона бачить це у нього на обличчі. Найперше – в очах. Під спів гарлемських колядників він простягає їй чашку шоколаду.

– Слава Богу, – каже він. – А то я вже було подумав, що доведеться самому пити. Що ті голоси помилялися, а я таки збожеволів. Що… ну… – Він замовкає, бентежачись ще більше. – Слухай, ти ж до мене прийшла, правда? Будь ласка, скажи мені, що я не виставляю себе зараз повним ідіотом. Бо нервуюсь я, наче довгохвостий кіт у кімнаті, де повно крісел-гойдалок.

– Не виставляєш, – заспокоює вона – Тобто повним ідіотом себе не виставляєш. – Їй згадується, як Джейк розповідав про голоси, що сперечалися у нього в голові. Один кричав, що він, Джейк, мертвий, другий стверджував, що живий. І обидва звучали вкрай переконливо. Вона має принаймні деяке уявлення про те, як це жахливо, бо трохи знає про інші голоси. Дивні голоси.

– Ну слава Богу, – каже він. – Тебе звати Сюзанна?

– Так, – мовить вона. – Мене звати Сюзанна.

У горлі вона відчуває жахливу сухість, але слова якимось дивом не застрягають. Вона бере в Едді з рук чашку і відсьорбує ковток шоколаду крізь вершки. Він солодкий і приємний, смак цього світу. Клаксони таксівок (водії сигналять, бо хочуть отримати денний виторг, поки їм не завадила віхола) теж приємні. Широко всміхаючись, Едді простягає руку і стирає крихту вершків з кінчика її носа. Його дотик немовби струмом б’є, і вона бачить, що він це теж відчуває, їй спадає на думку, що у них ще все попереду: він уперше її поцілує і вперше з нею кохатиметься, і закохається з нею теж уперше. Можливо, він про це знає, бо йому сказали голоси, але в Сюзанни вагоміша причина це знати: бо все це вже сталося. Ка – це колесо, як казав Роланд, і лише тепер вона розуміє, наскільки правдиві ті слова. Що далі, то невиразнішими стають її спогади про

(Серединний світ)

стрільцеве «де» і «коли», але, як їй здається, вона запам’ятає рівно стільки, щоб знати, що все це вже сталося з ними раніше, і в цьому є щось неймовірно сумне.

Але водночас це приємно.

Чортове диво – от воно що таке.

– Тобі холодно? – запитує він.

– Ні, нормально. А що?

– Ти здригнулася.

– Це тому, що вершки такі солодкі. – Не відводячи погляду від Едді, вона висовує кінчик язика і злизує пінку з горіховими крихтами.

– Може, зараз тобі й не холодно, але скоро буде, – авторитетно заявляє Едді. – Синоптики прогнозують, що температура знизиться на двадцять градусів. Тому я тобі дешо прикупив. – З кишені він витягає плетену шапочку, з тих, що натягають на вуха. Сюзанна бачить, що спереду на ній іде напис: «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА». – У «Брендіоз» купив, на П’ятій авеню.

Про таку крамницю, як «Брендіоз», Сюзанна ніколи не чула. Може, «Брентаноз», хоча то книгарня, а про «Брендіоз» – ні. Але зрештою в Америці, де вона виросла, ніхто не чув і про такий напій, як «нозз-а-ла», і про такі авто, як «такуро-спірит».

– Це голоси тобі підказали купити? – трохи піддражнює вона його.

Він густо червоніє.

– Ну, типу так. Поміряй.

Шапку наче на неї плели.

– Скажи мені одну річ, – просить вона. – Хто тепер президент? Тільки не кажи, що Рональд Рейган.

Едді недовірливо глипає на неї, потім усміхається.

– Що? Той старий актор, який вів «Дні Долини Смерті»? Ти знущаєшся?

– Ні. Я завжди думала, що то, Едді, ти знущався з мене, коли казав про Ронні Рейгана.

– Не розумію, про що ти.

– Та пусте. Просто скажи, хто президент.

– Ґері Гарт, – промовляє він таким тоном, наче дитині пояснює. – З Колорадо. Тисяча дев’ятсот вісімдесятого року він мало не вибув із перегонів, але я думаю, ти це знаєш, через ту аферу з шахрайством. А тоді сказав: «Та хай ідуть нахрін, як жартів не розуміють», – і залишився. А потім переміг з величезним відривом.

Він пильно дивиться на неї, і його усмішка трохи пригасає.

– То ти не жартувала?

– А ти жартував про голоси? Ті, які чув у голові? Ті, що будять о другій ранку?

Едді шокований.

– А ти звідки знаєш?

– Це довга історія. Може, як-небудь розповім. – «Якщо сама доти пам’ятатиму», – думає вона.

– Річ не лише в голосах.

– Ні?

– Ні. Ти мені снилася, постійно. От уже кілька місяців. Я тебе чекав. Слухай, ми ж не знаємо одне одного… це божевілля… але тобі є де жити? Немає, я правильно розумію?

Вона хитає головою. І каже, старанно і доволі справно імітуючи Джона Вейна (а може, Блейна):

– Я чужинка тут у Доджі, мандрівнику.

Серце важко й повільно гупає у грудях, але вона відчуває все більшу радість. Усе буде гаразд. Як таке може бути, вона не знає, але так, усе буде в повному порядку. Цього разу ка до неї прихильне, а сила ка – величезна. Про це вона дізналася на власній шкурі.

– Якби я спитав, звідки я тебе знаю… чи звідки ти прийшла… – Він робить паузу, спокійно дивиться на неї, а потім договорює: – Чи як таке може бути, що я вже тебе кохаю…

Вона всміхається. Всміхатися приємно і вже не боляче, бо того, що було в неї коло рота (може, шрам якийсь, вона вже й не пригадує), вже нема.

– Котику, – каже вона йому, – я ж кажу: довга історія. Але з часом я розкажу… те, що сама пам’ятаю. До речі, можливо, в нас буде робота. Для компанії, яка називається «Корпорація „Тет“». Який зараз рік?

– 1987-й, – відповідає він.

– А ти живеш у Брукліні? Чи в Бронксі?

Юнак, мрії й сварливі голоси в голові якого привели сюди, з чашкою шоколаду в руках і шапкою «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА» в кишені, вибухає реготом.

– О Боже, та ні! Я з Вайт-Плейнз![104] А сюди приїхав на поїзді з братом. Він он там. Хотів поближче роздивитися білих ведмедів.

Брат. Генрі. Великий мудрець і видатний наркаш. У неї все обривається всередині.

– Зараз я вас познайомлю, – каже він.

– Ні, знаєш, я…

– Гей, якщо хочеш зі мною дружити, то маєш дружити й з моїм братиком. Ми нерозлийвода. Джейку! Гей, Джейку!

Хлопчика, котрий стояв унизу біля поруччя, що відділяло вольєр білих ведмедів, вона не помітила, але ось він повертається на братів голос, і серце в неї на радощах мало не випорхує з грудей. Джейк махає рукою і легким кроком іде до них.

– Джейку ти теж снилася, – каже їй Едді. – Це єдине, що переконувало мене, що в мене ще не поїхав дах. Тобто не поїхав далі, ніж для мене нормальний стан.

Вона бере Едді за руку – таку знайому, таку рідну. А коли його пальці стискають її руку, вона думає, що зараз помре від щастя. У неї буде до нього багато питань (як і в них – до неї), але наразі лише одне має значення. І коли сніг починає сипати сильніше, лягаючи йому на волосся, на плечі, застрягаючи на віях, вона запитує:

– У вас із Джейком… яке прізвище?

– Торен, – відповідає він. – Воно німецьке.

Перш ніж хтось із них встигає сказати щось іще, до них підходить Джейк. І чи скажу я вам, що жили вони довго й щасливо? Ні, не скажу, бо так не буває. Але щастя в них було.

І вони справді жили.

Під струменистим потоком чарів Променя, що поєднує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурин, вони справді жили (й часом навіть бачили чарівне).

От і все.

Цього вистачить.

Кажу спасибі.

Кода

ЗНАЙДЕНІ

Один

Я розповів свою історію до кінця і задоволений. Вона з розряду тих історій (б’юся об заклад на що завгодно), які добрий Бог притримує наостанок, сповнена чудовиськ, чудес і мандрівок. Тепер я можу зупинитися, відкласти ручку і дати відпочинок натомленим рукам (хоч, певно, не назавжди – рука, що розповідає історії, живе власним розумом і має звичку втрачати спокій). Я можу заплющити очі на Серединний світ і на всі світи, що лежать за його кордонами. Втім, деякі з вас, хто був слухачем (а без слухачів жодна історія і дня б не прожила), навряд чи мене схвалять. Це ви ті невблаганні, орієнтовані на мету, які не повірять, що насолода від подорожі – в самій подорожі, а не в пункті призначення, хоч вам це доводили вже безліч разів. Ви ті нещасні, які досі не розуміють, що кохатися і випускати нікчемну цівку наприкінці – не одне й те саме (оргазм, зрештою, – це повідомлення від Бога проте, що ми закінчили, принаймні поки що, і пора спати). Ви ті жорстокі, яких не влаштовує Срібляста Гавань, куди втомлені герої пливуть відпочити. Ви кажете, що хочете знати, чим усе закінчилося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом у Вежу, кажете, що за це ви платили гроші, за шоу, яке прийшли подивитися.

Я сподіваюся, що більшість із вас розумієтеся на цьому краще. Що прагнете чогось кращого. Сподіваюсь, що ви прийшли послухати розповідь, а не просто пережувати все, щоб швидше настала розв’язка. Той, кому кортить дізнатися, що в кінці, може просто відкрити останню сторінку і прочитати. Але кінцівки бездушні. Кінцівка – це зачинені двері, що їх не під силу відімкнути жодній людині (навіть з роду манні). Я понаписував їх чимало, але здебільшого з тієї ж причини, чому вранці я натягаю штани і тільки тоді виходжу зі спальні – бо в країні так прийнято.

Отож, мій любий Постійний Читачу, скажу тобі так. Ти можеш зупинитися тут. Тоді твій останній спогад буде про те, як ти бачив Едді, Сюзанну й Джейка в Сентрал-парку, знову вперше разом, як вони слухають дитячий хор, що співає «Що то за дитя». Ти можеш задовольнитися здогадами про те, що рано чи пізно Юк (напевно, то буде собака з довгою шиєю, дивними облямованими золотом очима і гавкотом, що іноді непоясненно нагадує людську мову) також вигулькне на картині. Гарна картина, чи не так? По-моєму, так. І доволі близька до «жили вони довго і щасливо». Доволі близька до держзамовлення, як сказав би Едді.

А якщо читатимеш далі, то, швидше за все, розчаруєшся, а може, навіть засмутишся до глибини душі. У мене на поясі лишився один ключ, але підходить він лише до останніх дверей, тих, що з написом . Від того, що за ними, твоє особисте життя не стане щасливішим, на лисині не виросте волосся і на п’ять років ти не помолодшаєш (та що там років, навіть на п’ять хвилин). Бо немає такої речі, як щасливий фінал. Жодна кінцівка, рівнозначна «Колись давно», мені ще не траплялася.

Кінцівки бездушні.

Кінцівка – це просто інша назва прощання.

Два

І все одно ти не здаєшся?

Що ж, гаразд, ходімо. (Чуєш, як я зітхаю?) Ось вона, Темна вежа, що стоїть на краю Прикінцевого світу. Подивись на неї, прошу.

Дуже добре подивись.

Ось Темна вежа на тлі призахідного неба.

Три

До Вежі він підходив із дивним відчуттям, ніби вже тут бував (дежа-вю – так називали це відчуття Сюзанна й Едді).

Троянди поля Кан’-Ка Но Рей розступалися перед ним, даючи прохід до Темної вежі, жовті сонечка всередині їхніх бутонів проводжали його поглядами, як очі. Крокуючи до сіро-чорної колони, Роланд відчув, що вислизає з добре знайомого світу. Він назвав імена своїх друзів і коханих, як сам собі поклявся, проголосив їх у сутінках і на повну силу, бо більше не було потреби берегти сили, щоб змагатися з тяжінням Вежі. Нарешті він міг здатися – і то була найбільша полегкість у його житті.

Він проголошував імена своїх compadres i amoras,[105] та хоча кожне ім’я йшло з глибин його серця, всі вони, здавалося, більше нічого в ньому не зачіпали. Ім’я за ім’ям його голос котився до темного обрію. Він назвав Едді й Сюзанну, назвав Джейка і насамкінець назвав себе самого. Коли звук його імені стих, засурмив велетенський ріг, і не з самої Вежі. То був голос троянд, що килимом розстелялися довкола і вітали його величним сурмленням.

«Уві сні той ріг завжди у мене, – подумав він. – Я мав би здогадатися, бо ж мій ріг залишився на Єрихонському пагорбі, з Катбертом».

Десь у нього над головою зашепотів голос: «Нахилитися й підняти його було справою трьох секунд. Навіть у диму й за крок від смерті. Три секунди. Час, Роланде – от до чого все зводиться».

То був, подумав він, голос Променя, того, котрий вони врятували. Якщо він заговорив із вдячності, то міг би й помовчати, бо яка користь йому тепер була з цих слів? На згадку спав рядок з поеми Браунінга: «Я попрохав ковток щасливіших часів».

Але в його випадку спогади завжди приносили з собою лише смуток. Вони живили поетів і дурнів, ці солодощі спогадів, що залишали в роті й у горлі гіркий присмак.

За десять кроків до дверей з дерева привидів, що вели до Вежі, Роланд зупинився, дожидаючись, коли відлуння голосу троянд, тих вітальних сурм, стихне вдалині. Його досі не полишало відчуття дежа-вю, сильне, немовби він усе-таки тут бував. Хоча, звісно, бував: у десятках тисяч сновидінь. Він підвів погляд до балкона, на якому стояв Багряний Король, кидаючи ка виклик тим, що заважав Роланду пройти. Там, на висоті шести футів над коробками, в яких лежало декілька позосталих сничів (скидалося на те, що іншої зброї в старого вар’ята таки не було), він побачив два червоні ока, що плавали в сутінках і знавісніло, з безмежною ненавистю витріщалися на нього. Ззаду з них виходили тонкі сріблясті ниточки зорових нервів (призахідне сонце забарвило їх в червоно-помаранчеві відтінки) й закінчувалися в повітрі. Він здогадувався, що очі Багряного Короля тепер вічно визиратимуть з балкона на Кан’-Ка Но Рей, тоді як самого їхнього власника перекинуло в той світ, куди відправили його Патрікова гумка і чаклунське око Художника. Чи, швидше за все, у пітьму між світами.

Роланд підійшов до оббитих сталлю чорних дверей з дерева привидів, біля яких закінчувалася стежка. На них на рівні очей було викарбувано добре знайомий стрільцеві сіґул:

Тут він поклав дві речі, останні з його ґунна: хрестик тітоньки Таліти і свій шестизарядний револьвер. А вже підвівшись, помітив, що перші два ієрогліфи щезли:

НЕЗНАЙДЕНІ стали ЗНАЙДЕНИМИ.

Він підніс руку, неначе щоб постукати, але не встиг торкнутися дверей, як вони розчинилися самі, відкриваючи нижні сходинки стародавніх гвинтових сходів. Голос-зітхання промовив: Ласкаво просимо, Роланде, з роду Ельдового. То був голос Вежі. Ця споруда була аж ніяк не з каменю, хоч і здавалася кам’яною, вона була жива, можливо, втілення самого Ґана, а пульс, що його Роланд відчував глибоко в голові навіть за тисячі миль звідси, завжди був биттям життєвої сили Ґана.

Комала, стрільцю. Комала-прийди-прийди.

В обличчя вдарив лужний запах, їдкий, наче сльози. Запах… чого? Чого саме? Перш ніж він зміг визначити, запах зник, і Роланду нічого не залишалося, крім як припустити, що йому привиділося.

Він ступив усередину, і Пісня Вежі, яку він чув завжди, навіть у Ґілеаді, де вона бриніла в голосі матері, коли та співала йому колискових, нарешті стихла. Голос знову зітхнув. Двері, бахнувши, зачинилися, але в непроглядній пітьмі він не опинився. Сяяли вузькі віконця, їхнє світло змішувалося з призахідним.

Нагору вели кам’яні сходи завширшки якраз для однієї людини.

– Ось іде Роланд! – гукнув він, і слова немовби стали спіраллю підніматися в нескінченність. – Ти, хто нагорі, почуй і прийми мене добре, якщо схочеш. А якщо ти мій ворог, знай, що я прийшов без зброї і без лихих намірів.

І він почав сходити нагору.

Дев’ятнадцять сходинок привели його до першого сходового майданчика (і надалі до кожного майданчика було по дев’ятнадцять сходинок). Тут стояли прочинені двері, за якими виднілася маленька кругла зала. На каменях її стіни було вирізьблено тисячі облич, що накладалися одне на одне. Багато їх Роланд упізнав (одне обличчя було Кельвіна Тауера, котрий хитро зиркав з-понад розгорнутої книжки). Обличчя дивилися на нього, він чув, як вони бурмотіли.

Ласкаво просимо, Роланде, котрий пройшов багато миль і звідав багато світів. Ласкаво просимо, нащадку Ельда, останній з Ґілеаду.

У дальній стіні зали були двері, обабіч яких звисали червоні з золотом гірлянди. На висоті шести футів (якраз на рівні його очей) було маленьке кругле віконце, трохи більше за вічко в дверях тюремної камери. У повітрі війнуло чимось приємним, і вже цей запах він упізнав: так пахтів мішечок з глицею, що його Роландова мати клала йому в люльку, а пізніше, коли він підріс, – у перше справжнє ліжко. Із собою, як це властиво запахам, він приніс чітку згадку про ті дні. Якщо вже якесь чуття й може слугувати нам машиною часу, то це нюх.

А потім, як і ядучий сморід лугу, запах зник.

Меблів у залі не було, та на підлозі лежав один предмет. Підійшовши, Роланд його підняв. То був маленький кедровий затискач, з прив’язаною до нього блакитною шовковою стрічечкою. Такі речі він бачив у Ґілеаді, та й сам, напевно, колись таку носив. Коли повитуха перерізала пуповину новонародженого, відділяючи дитя від матері, такого затискача чіпляли над немовлячим пупком, де він мав залишатися, аж доки рештки пуповини не відпадуть, а разом з ними – й затискач. (Сам пупок називали «тет-ка кан Ґан».) Барва стрічечки підказувала, що ця річ належала хлопчикові. До дівчачого затискача прив’язали б рожеву.

«Колись він був моїм», – подумав він. Ще якусь мить роздивлявся, зачудований, потім обережно поклав річ на підлогу. На місце. А коли знову підвівся, то побачив обличчя немовляти

(Невже це моє маленьке дитятко? Якщо ти так кажеш, то хай так і буде!)

серед розмаїття лиць на стіні. Спотворене личко, наче перший ковток повітря, уже забруднений смертю, немовляті був не до смаку. От-от воно проголосить свою думку про нове середовище гучним вереском, що розляжеться в покоях Стівена й Ґабріели, і друзі та слуги, котрі його почують, полегшено заусміхаються. (Лише Мартен Бродклоук сердито насупить брови.) Породілля розродилася живим немовлям, скажімо Ґанові й усім богам спасибі. Рід Ельда продовжено, а отже, ще жевріла іскорка надії, що руйнування світу можна зупинити.

З тієї зали Роланд вийшов з іще сильнішим відчуттям дежа-вю. Не менш потужним було відчуття, що він потрапив до тіла самого Ґана.

Він повернув до сходів і продовжив своє сходження.

Чотири

Ще дев’ятнадцять сходинок привели його до другого майданчика й другої зали – круглої. Тут на підлозі було розкидано шматки тканини. У Роланда навіть жодних питань не виникло: він знав, що то були пелюшки, подерті на клапті одним капосним непроханим гостем, котрий опісля вийшов на балкон глянути на трояндове поле й опинився у неволі. Він був безмежно хитрим, сповненим підступної мудрості створінням… але врешті-решт навіть він послизнувся, за що віднині розплачуватиметься довіку.

Якщо він хотів лише одним оком глянути на троянди, то навіщо брав із собою на балкон боєприпаси?

«Бо то були його єдині ґунна в заплічному мішку», – прошепотіло одне з облич, викарбуваних у вигині стіни. Обличчя Мордреда. У ньому Роланд не побачив ані краплини ненависті, лише одинокий смуток покинутої дитини. Те обличчя було самотнє, як гудок паротяга безмісячної ночі. У Мордреда не було затискача для пупка, коли він прийшов у цей світ, була лише мати, яку він з’їв на свій перший обід. Жодного затискача, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не належав до Ґанового тету. Ні, тільки не він.

«Мій Червоний Батько ніколи б не прийшов беззбройний, – шепотів кам’яний хлопчик. – Адже він виїхав за межі свого замку. Він був божевільний, але не настільки, щоб не мати зброї».

З цієї зали повіяло тальком, яким посипала його мама, коли він лежав голенький на рушнику, щойно після купелі, й грався зі своїми нововідкритими іграшками. Тальком вона посипала його шкіру від подразнень, а пестячи його, наспівувала: «Голубочку милий мій, ягідки неси хутчій».

Але й цей запах щез так само швидко, як і з’явився.

Наступаючи на шмаття від пелюшок, Роланд підійшов до віконця й визирнув на балкон. Відокремлені від тіла очі вчули стрільця й ривком розвернулися, щоб подивитися на нього. Їхній погляд був просякнутий отрутою від люті й утрати.

Роланде, виходь! Виходь, битимемося сам на сам! Відкрито й чесно! Око за око, отак-от!

– Навряд, – сказав Роланд, – бо в мене ще є робота. Маю ще одну невеличку справу, навіть зараз.

То були останні слова, що їх він промовив до Багряного Короля. Божевільний ще верещав йому щось у думках навздогін, але Роланд не озирався. Попереду, дорогою нагору, в нього було ще багато сходинок і багато зал, щоб їх оглянути.

П’ять

На третьому майданчику Роланд зазирнув у двері й побачив вельветове вбрання, яке, поза всіляким сумнівом, носив, коли йому був лише рочок. Серед облич на стіні він упізнав свого батька, тільки молодого. Згодом його обличчя стало жорстоким – події й обов’язки наклали на нього свій відбиток. Але не тут. Тут у Стівена Дескейна був мрійливий погляд, наче він дивився на щось безмежно дороге його серцю. Тут Роланд відчув солодкі й міцні пахощі батькового мила для гоління. Примарний голос прошепотів: «Дивися, Ґабі, поглянь-но! Він усміхається! Всміхається мені! І в нього виріс новий зубчик!»

На підлозі четвертої зали лежав нашийник його першого пса. Рінг-А-Левіо – так його звали. А скорочено – Рінго. Він здох, коли Роланду пішов четвертий рік, що, власне, було навіть на краще. Трирічному хлопчикові ще дозволялося плакати за втраченим улюбленцем, навіть хлопчикові, у чиїх венах текла кров Ельда. Тут до ніздрів колишнього стрільця долинув ще один аромат, чудовий, проте назви йому не було, бо то були пахощі сонця Повної Землі, що їх він вдихав, занурившись обличчям у шубку Рінго.

Десь на дві дюжини поверхів вище Зали Рінго на підлозі було розкидано хлібні крихти й лежав жмут пір’я, що колись належало соколу на ймення Давид – не домашнім улюбленцем він був, але певно, що другом. Перша з численних Роландових жертв у ім’я Вежі. На стіні Роланд побачив Давида, викарбуваного в польоті. Його міцні крила розпростерлися над зібранням придворних Ґілеаду (і чаклун Мартен посідав серед них не останнє місце). А ліворуч, біля дверей, що вели на балкон, ще одну фігурку Давида було вирізьблено на камені. Тут уже він склав крила і впав на Корта, наче сліпа куля, не помічаючи здійнятої палиці.

Давні часи.

Давні часи й давні злочини.

Неподалік від Корта виднілося лице повії, з якою хлопчик розважався тієї ночі. У Залі Давида пахло її парфумами, дешевими й солодкими. Вдихаючи їх, стрілець згадав, як торкався завитків на шльондриному лобку, і вражено збагнув, що пам’ятає, про що подумав тоді, ковзаючи пальцями у слизьку жадану щілину: про те, як мама витягала його з дитячої купелі й торкалася його руками.

Відчувши, як твердне пеніс, Роланд перестрашено втік з тієї зали.

Шість

Червінь сонця більше не освітлювала йому шлях нагору. Лишилося тільки потойбічне синє світіння вікон (живих скляних очей, що роздивлялися беззбройного непроханого гостя). Троянди Кан’-Ка Но Рей згорнулися до ранку наступного дня. Якась частка Роландового єства ніяк не могла повірити, що він таки дійшов, що одну по одній подолав усі перепони на своєму шляху, ні на йоту від нього не відступаючи. «Я наче той робот давніх людей, – подумав він. – Або виконаю завдання, або вб’юся, намагаючись його виконати».

Але інша його частка не відчувала ні найменшого подиву. Ця частка снила про те, про що, напевно, снили й Промені, і ця темна частина єства знову подумала про ріг, який випав з пальців Катберта, того Катберта, котрий прийняв смерть сміючись. І про ріг, що міг досі лежати там, де впав, – на кам’янистому схилі Єрихонського пагорба.

Ну звісно, я бачив ці кімнати раніше! Зрештою, вони оповідають історію мого життя.

Саме так і було. Поверх за поверхом, історія за історією (не кажучи вже про смерть за смертю) зали детально описували життя й похід Роланда з Ґілеаду. І в кожній жила власна неповторність, згадка про аромат. Не раз на один рік припадало більше однієї зали, але щонайменше одна зала на рік була завжди. Після тридцять восьмої зали (а це дев’ятнадцять помножити на два, хай вам буде зрозуміло) йому розхотілося бачити наступні. Та зала містила в собі згорілий стовп, до якого прив’язали Сюзен Дельґадо. Всередину він не заходив, але на обличчя, що було на стіні, подивився. Принаймні цей обов’язок перед нею він мав виконати. «Роланде, я кохаю тебе!» – закричала Сюзен Дельгадо, і він розумів, що то правда, бо лише кохання робило її риси впізнаваними. Але кохання не врятувало її від загибелі у вогні.

«Це місце смерті, – подумав він. – І не лише ця зала. Всі вони. На кожному поверсі».

«Так, стрільцю, – прошепотів голос Вежі. – Та лише тому, що до цього призвело твоє життя».

Після тридцять восьмого поверху Роланд став підійматися швидше.

Сім

Знадвору висота Темної вежі, як здавалося Роланду, приблизно дорівнювала шестистам футам. Але, зазирнувши до сотої зали, а відтак і двохсотої, він упевнився, що здолав уже шість разів по шістсот футів. Невдовзі він підніметься на висоту, що її друзі Роланда з американської сторони називали милею. Стількох поверхів просто бути не могло – жодна Вежа не могла тягтися аж на милю вгору! – та все одно він підіймався і підіймався, вже майже біг сходами вгору, але втоми не відчував. Одного разу йому сяйнула думка, що до верхівки йому не дістатися, що Темна вежа нескінченно тягнеться вгору в просторі, так само, як вічна вона в часі. Та, мить над цим поміркувавши, він відкинув острах, бо Вежа оповідала його життя, а воно, хоч і довге було, та аж ніяк не вічне. Як мало воно початок (ознаменований кедровим затискачем і шматочком блакитної шовкової стрічечки), так і матиме свій кінець.

І, найімовірніше, близький.

Світло, яке він відчував радше внутрішнім боком очей, тепер розгорялося яскравіше і вже не здавалося синім. Він проминув залу, в якій був Золтан, птах із землянки травоїдника. Проминув залу, де стояла атомна водяна колонка з Придорожньої станції. Знову сходами вгору, постояв біля зали з дохлим омаромонстром, і на ту мить світло, яке він відчував, було вже значно яскравішим і точно не синім.

Воно було…

Він був певен, що воно було…

Сонячним. Нехай надворі вже давно посутеніло, нехай Стара Зоря і Стара Мати сяяли над Темною вежею, але Роланд точно знав, що бачить – чи то пак відчуває – сонячне світло.

Він став підійматися, більше не зазираючи до жодних кімнат, не завдаючи собі клопоту вдихати запахи минулого. Сходи звузилися настільки, що його плечі тепер майже торкалися вигнутих кам’яних стін. Усі пісні стихли, якщо тільки не вважати за спів зітхання вітру, що долинало звідкілясь.

Він пройшов повз останні відчинені двері. За ними, на підлозі крихітної кімнатки, лежав альбом з портретом, якому стерли обличчя. Два злющі червоні ока – от і все, що лишилося.

Я дістався теперішнього. Я дійшов до «зараз».

Так, і було там світло, комала-сонячне-світло всередині очей, і воно чекало на нього. Він шкірою відчував, яке воно гаряче й суворе. Завивання вітру гучнішало, і воно теж звучало суворо. Невблаганно. Роланд подивився вгору, на сходи, що звивалися дедалі вище. Тепер він точно зачіпатиме плечима стіни сходового колодязя, бо прохід був не ширший за домовину. Ще дев’ятнадцять сходинок – і кімната на верхівці Вежі відкриється перед ним.

– Я йду! – закричав він. – Якщо чуєш мене, то слухай! Я йду!

Випроставши спину й гордо піднявши голову, він крок за кроком долав сходинки. Інші зали були відкриті оку. Остання ж стояла зачинена: прохід йому перепиняли двері з дерева привидів, на яких було вирізьблено одне-єдине слово:

РОЛАНД

Він узявся за ручку. На ній було гравіювання: дика троянда обвилася довкола револьвера, одного з тих великих старих револьверів, що дісталися йому від батька, та тепер були втрачені навіки.

«А проте вони знову будуть твоїми», – прошепотів голос Вежі та голос троянд – тепер вони злилися воєдино.

Тобто як це?

Відповіді не було, але ручка повернулася в його руці – можливо, в цьому й полягала відповідь. І Роланд відчинив двері до кімнати на верхівці Темної вежі.

Він усе побачив і збагнув водночас. Знання ударом молота приголомшило його, гаряче, мов сонце пустелі, що була апофеозом усіх пустель. Скільки разів він підіймався цими сходами лише для того, щоб його знову і знову відринули, відкинули, не прийняли? Відкинули не на сам початок (коли все ще можна було змінити, зняти прокляття часу), але до тієї миті в пустелі Мохейн, де він нарешті збагнув, що його бездумні вперті пошуки зрештою увінчаються успіхом? Скільки разів він проходив цей цикл, мандрував петлею, як та, на затискачі, що колись затискав його пупок, його власний тет-ка кан Ґан? І скільки ще йому так мандрувати?

– О ні! – пронизливо закричав він. – Будь ласка, тільки не це знову! Змилуйся! Будь милосердний!

Байдужі руки штовхнули його вперед. Руки Вежі не знали жалю.

То були руки Ґана, руки ка, і їм не було відомо, що таке милосердя.

Він відчув лужний запах, їдкий, мов сльози. Пустеля за дверима була біла, сліпуча, безводна, без жодних характерних ознак, окрім хіба що гір, які вгадувалися на горизонті. А до лужного запаху домішувався ще один: чортового зілля, що спричиняє солодкі сновидіння, кошмари, смерть.

Але не для тебе, стрільцю. Для тебе – ніколи. Ти мерхнеш. Ти тьмянишся. І дозволь, я буду брутально відверта. Ти йдеш далі.

І з початком кожного нового походу забуватимеш попередній. Для тебе кожен раз буде першим.

Він востаннє спробував відступити назад: марно. Ка було сильнішим.

Роланд з Ґілеаду зайшов у останні двері, ті, що їх завжди шукав і завжди знаходив. І вони тихо причинилися в нього за спиною.

Вісім

Стрілець хвилю постояв, нетвердо тримаючись на ногах. Йому здавалося, він мало не знепритомнів. Через спеку, звісно, трикляту спеку. Вітер, що віяв тут, у пустелі, був сухий і полегшення не приносив. Він підняв бурдюк, зважив його в руці, щоб визначити, скільки води лишилося всередині, й зрозумів, що пити не можна – не час був пити, – та все одно зробив ковток.

На якусь мить його навідало дивне відчуття, наче він звідкілясь сюди перенісся. Може, навіть із самої Вежі. Проте, звісно, пустеля була підступна, сповнена міражів. Від Темної вежі його ще відділяли тисячі й тисячі коліс. Те відчуття, що він зійшов багатьма сходинками і зазирав у безліч кімнат, де на нього дивилися тисячі облич, уже помалу стиралося.

«Я дійду до неї, – подумав він, мружачись на сонце. – Іменем свого батька клянуся, що дійду».

«А може, цього разу, якщо ти до неї дістанешся, все буде інакше», – прошепотів голос, але Роланд не сумнівався, що то шепіт пустельної омани, бо про який інший раз могло йтися? Він був сам собою і на своєму місці, не більше. Без почуття гумору, з бідною уявою, проте він був стійкий. Він був стрілець. І глибоко в душі досі відчував гірку романтику походу.

«Ти той, хто ніколи не змінюється, – сказав йому якось Корт, і в його голосі (Роланд міг би в цьому заприсягтися) прозвучав потаємний страх… хоча чому Корт мав боятися його, хлопчиська, Роланд не розумів. – І це, хлопче, стане твоїм прокляттям. Ти зносиш сотні пар чобіт на своєму шляху до пекла».

І Ванней: «Ті, що не черпають уроків з минулого, приречені на його повторення».

І його мати: «Роланде, чому ти завжди такий серйозний? Чому не можеш дати собі спочинок?»

Утім, голос прошепотів знову

(інакше цього разу може бути інакше)

і Роландові на мить здалося, що він справді вчув якийсь інший запах – не лужний і не чортового зілля. Він подумав, що то могли бути квіти.

Він подумав, що то могли бути троянди.

Він перевісив свої ґунна з одного плеча на друге й торкнувся рога, що висів на поясі біля правого револьвера.

У той стародавній мідний ріг колись сурмив сам Артур Ельд (принаймні так оповідали легенди). Роланд віддав його Катбертові Олґуду на Єрихонському пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видмухати куряву смерті з його стародавньої горлянки.

«Це твій сіґул», – прошепотів наче здаля голос, що приніс із собою присмеркові пахощі троянд, запах домівки літнього вечора (О, втрачені!), камінь, троянду, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері.

Це твоя обіцянка, що все буде інакше, Роланде. Що спочинок можливий. Можливий навіть порятунок.

Пауза, а тоді:

Якщо триматимешся. Якщо будеш непохитний.

Він потрусив головою, щоб розігнати ману, подумав, чи не зробити ще ковток води, але вирішив, що не варто. Увечері. Коли розкладе своє багаття на рештках Волтерового. Отоді й ковтне води. Але поки що…

Поки що він піде далі. Десь там, попереду, стояла Темна вежа. Проте ближче, набагато ближче був чоловік (а чи був він чоловіком? чи був насправді?), який міг йому сказати, як до Вежі дістатися. Роланд неодмінно піймає його, а коли це станеться, чоловік заговорить. Еге ж, так, атож, кажу це на горі так, як ти почуєш у долині: Волтера буде піймано, і Волтер заговорить.

Роланд знову торкнувся рога, і його справжність на диво заспокоювала, неначе він ніколи не дотикався до нього раніше.

Час вирушати.

Пустелею тікав чоловік у чорному – його переслідував стрілець.

19 червня 1970 – 7 квітня 2004 р.

Кажу Богові спасибі.

ДОДАТОК

Роберт Браунінг

«ЧАЙЛЬД РОЛАНД ДО ВЕЖІ ТЕМНОЇ ПРИЙШОВ»

I

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім

З недобрим оком той старий каліка,

Дивився скоса і спідлоба глипав,

Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.

І ледве стримував тріумф негожий,

Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

II

Для чого ще він на дорозі піджидав?

Чим, окрім пастки, та брехня його була?

Всіх подорожніх тяг він у лабети зла.

Коли про шлях у нього хтось питав.

Гадати став я, чи диявол реготав,

Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

III

Бо мовив він – я далі не пройду,

Звертати мушу на зловісний тракт,

Що Вежу Темную таїть в своїх далях,

Слухняно повернув я; мов на біду,

Не ожила надія й гордість, лиш мій страх

Перед кінцем, добаченим в стежках.

IV

Надії полум’я в душі моїй примарне

Вже роки мандрів більш не підживляють.

Мета близька, та втіха пригасає

І серце болем повниться, печальне,

Марнота сподівань безкарна

Й розпука – от і все, що там мене чекає.

V

Я – мов старий і хворий чоловік,

Що, непорушний, мертвим видається,

Та серце кров’ю обливається і б’ється,

Бо чує: друзі плачуть, і виходять за поріг,

І дихають вільніше

(«От і все, – хтось обізветься, –

Короткий непоправно у людини вік»),

VI

«А чи на цвинтарі ще вільне місце є?»

«Коли Проведемо обряд?»

Хустки, стрічки і дроги –

Земні турботи їх все переймають до знемоги,

А живий чує й прагне без ганьби

Скінчити шлях свій, за любов тої юрби

Оддячити любов’ю без тривоги.

VII

Так я тривалий час горів в поході цім,

Пророцтва чув про нездійсненність

Тих мрій від лицарів, для кого одкровенням

Була лиш Вежа Темная… І з тим

Я ледь не розміняв сих мрій на дим,

У шалі сумнівів насилу не спалив натхнення.

VIII

Тож тихий, мов печаль, я повернув

Од лиховісного каліки на стежину,

Що показав він. Сумовитую рівнину

Неначе день той кволий оком озирнув,

Червоним поглядом востаннє обманув,

І впали сутінки, й поглинули людину.

IX

Я озирнувся кроків через два,

Востаннє шлях назад собі означить,

Та що ж моє зрадливе око бачить?

Ні стежки, ні каліки – лиш трава

Сіра до обрію все шелестить. Овва!

Вперед дорога та біжить, і обрій лиш маячить.

X

Отож ізнову в путь. Ніде на світі

Природи споловілішої не довелося

Набачити. Сухі лиш будяки, неначе осінь

Там вічно панувала замість літа,

І множилася, не боялась вітру

Та їхняя рідня, що нешляхетна зовсім.

XI

Ні! Злидні та печаль – безперестанний

Талан у цього краю. «Тож уздри

Чи очі затуляй! – природа мовить без журби. –

Я не розправлю крил, лиш невблаганне

Страшного суду полум’я захланне

Зцілить тутешній гріх і землю спопелить».

XII

Будяк напівзів’ялий піднятися хотів

Понад старою висхлою ріднею,

Та враз дістав удар від неї

За те, що вище він стримів.

Зазеленіти? О гіркий наспів

Брутальної природи епопея.

XIII

Що ж до трави, була вона змарніла,

Як череп прокаженого; стриміли

Стеблини чорні, наче кров скипіла.

Одна сліпа шкапина шолудива

Пришкандибала й стала, очамріла,

Либонь, чортові в пеклі зле служила!

XIV

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,

Світив кістками, шия в струпах прогнивала,

Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,

Почварисько було страшне, мов гріх,

Гидкішого створіння, бачить Біг,

В житті стрічать мені не випадало.

XV

І погляд свій до серця я звернув.

Як той, хто перед боєм вина собі просив.

Я попрохав ковток щасливіших часів,

Щоб віднайти все те, що я забув,

Згадай і бийся – приповістка вояків,

Один лише ковток, щоб сили я відчув.

XVI

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний

Під золотавим водоспадом кучерів.

Коли надворі день вже догорів,

Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежна

Забрала його в мене і лишила холод у душі.

XVII

І Джайлз явивсь мені. Ось він стоїть,

Хто чистим полум’ям горів, але розплата

Прийшла з руками зрадників і ката,

Той лик перед очима вогнем тремтить,

Коли читали йому вирок друзі в одну мить

І помсту не вчинив ніхто за брата.

XVIII

Та ліпше нинішнє, ніж бурі крижані,

Що за плечима лишились. Переді мною

Дорога тінь свою плете, нема мені спокою.

Невже ця ніч не явить ані сов, ні кажанів,

Щоб розбудили тишу? Раптом вдалині

Спинили відблиски води думок сваволю.

XIX

Зненацька непомітная ріка

Підкралася і шлях мій перекрито,

Не квола – піниста, щоб чорт в ній мив копита,

Перепочити, ставши біля берега.

Мчить чорний водогін, плюється, наріка

І лють свою вихлюпує сердито.

XX

Мала злостивиця! Вздовж берегів

Низькі сухі дерева похилились,

Вільхи та верби-самогубиці журились

В німому відчаї невідданих боргів

Природі, та ріка, чий лютий гнів

Занапастив їх, котила води та пінилась.

XXI

Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,

Що на мерця ступлю, що прохромлю,

Топкую твань його волосся зачеплю,

Тим списом, на який спиравсь.

Я, певно, проштрикнув щура, та пролунав

Крик немовляти, бридко так озвавсь.

XXII

Я радий був, що річку перебрів

В надії, що побачу ліпший край.

Та марно все! Знайшов я там не рай,

А навпаки – болото я уздрів

Розтоптане після тривких боїв.

Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,

XXIII

Та битва в цій місцині відбулась,

Та що звело їх тут на лютий розрахунок?

Нема слідів. Либонь, шалений трунок

Їм вдарив в голови, й збулась

Та мрія рабів галерних про грабунок

Турків. Проти євреїв виступ християн.

XXIV

А понад те – там віддалік, о ні!

Чий безум ту машину в хід пускав?

Велику борону. Тіла людські стинав

І різав на стрічки, мов шовк. Сумні

Стирчали зуби ті сталеві, а мені

Їх вигляд про Тофет геєни нагадав.

XXV

А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,

І драговина, далі голая земля

Суха й змертвіла без надії. А здаля

Лиш видно глину, камені, пісок,

Неначе дурень тут погрався і пішов,

Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.

XXVI

Тут – барви поплямовані, де мох,

Що проступив з безпліддя земляного.

Поїв усе коростою й іржею віковою.

А там – вінець усіх знемог:

У ляку передсмертнім від тривог

Сухий той дуб роззявив рота зляканого.

XXVII

І до кінця шляху ще сотні верств!

Не відстані, а ночі, що скувала

Мої кроки вперед; немов призвала

Чорного птаха, що майнув повз мене й щез.

Драконячим крилом черкнувши теж.

Небес знамення чи диявола забава?

XXVIII

Певно, що з неба, – бо побачив я,

Поглянувши угору, що рівнину

Вже обступали доокола гори сині,

Губилася в камінних брилах та земля,

Що несподівано скінчилась. І моя

Дорога з нею разом. О лиха година!

XXIX

В омани пастку втрапив я, напевно,

Та тільки де? Либонь, у злому сні,

Коли, Бог зна, ввижалося мені,

Що на шляху не пропаду даремно.

Аж раптом на відчаю межі буремній

Щось клацнуло, як пастка, – я в огні.

XXX

Спалах прозріння душу запалив:

На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,

Припали до землі, у куряві віків

Зчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!

Який же дурень я! Хто засліпив

Ці очі, що не знали невлучних пострілів?

XXXI

Що ж усередині, не Вежа там сама?

Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,

Брунатний камінь той не має в світі рівних.

Все як у бурю: так глумливий ельф

Показує, що капітан веде на шельф

Своє суденце, та запізно: судно гине.

XXXII

Не бачив? Не розгледів в сутіні?

Дивись: вертається призахідне багаття,

Спалахує вогнем на схилах гір сум’яття

Дня, що згорів, з вервечки днів.

А пагорби, мов леви, зачаїлися в тіні

Й мене, звірину, видивляються в завзятті.

XXXIII

Не чув? Таж розлягався шум

І гомін, наче подзвін по душах згублених,

По тих мандрівниках, ровесниках моїх,

Що з них той був міцний, а той – володар дум,

Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.

«Утрачені!» – то плакав дзвін по них.

XXXIV

Та жоден їхній дух спокою не знайшов,

Усі прийшли поглянути на поступ мій,

Останнє полотно у рамі тій живій!

В червонім полум’ї палає кожен, хто дійшов.

Я їх впізнав. Без страху ріг до губ приклав І засурмив:

«Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».

ВІД АВТОРА

Іноді в мене складається таке враження, що про книги «Темної вежі» я написав більше, ніж про саму Темну вежу. Серед іншого, мені йдеться про дедалі пухкіший синопсис (також відомий як «Зміст попередніх романів») на початку кожних п’яти томів і післямови (здебільшого геть непотрібні, а якщо озирнутися назад, то за них навіть соромно стає). Майкл Вілан, екстраординарний художник, який ілюстрував перший том і цей, виявився також класним літературним критиком, коли, прочитавши чернетку Сьомого Тому, сказав (і що приємно – не добираючи виразів), що та доволі легковажна післямова, яку я втулив наприкінці, дратує і геть не в тему. Я придивився до неї і зрозумів, що це справді так.

Першу половину того написаного з добрими намірами, проте недоречного есе можна знайти у вступі до перших чотирьох томів циклу; він називається «Коли тобі дев’ятнадцять». Я подумував залишити сьомий том без післямови взагалі, щоб Роландове відкриття на верхівці його Вежі було моїм останнім словом. Та потім збагнув, що маю сказати ще одну річ, що мені насправді потрібно її сказати. Це стосується моєї присутності в моєму власному романі.

Є такий слизький літературознавчий термін – металітература. Ненавиджу його. Ненавиджу його претензійність. Я опинився у книзі лише тому, що вже давно розумів (свідомо – після того, як написав «Безсоння» 1995 року, а несвідомо – після того, як тимчасово втратив слід отця Дональда Каллагена ближче до кінця «Салемз-Лота»), що багато моїх книжок пов’язані зі світом та історією Роланда. І позаяк саме я їх написав, то мені здавалося логічним, що я – частина стрільцевого ка. Мій задум полягав у тому, щоб романи «Темної вежі» стали своєрідним підсумком, поєднанням якнайбільшої кількості моїх попередніх історій під склепінням надісторії. Я не хотів, щоб це мало претензійний вигляд (і надіюся, що так воно і є), просто мав намір показати, як життя впливає на мистецтво (і навпаки). Я думаю, якщо ви читали ці останні три томи «Темної вежі», то зрозумієте, чому мої балачки про вихід на пенсію в цьому контексті обростають змістом. У певному сенсі, мені більше нічого сказати тепер, коли Роланд досягнув своєї мети… і я сподіваюся, читач зрозуміє, що ріг Ельда опинився в стрільця як натяк на те, що він нарешті, можливо, став на шлях до розв’язання своєї проблеми. А може, навіть до спокути. Розумієте, усе було зав’язано на тому, щоб дійти до Вежі (мені – до моєї, Роланду – до Роландової), і врешті-решт це сталося. Вам може не подобатися те, що Роланд знайшов на верхівці, але це вже інша річ. І не пишіть мені розлючених листів, бо я на них не відповідатиму. На цю тему мені більше сказати нічого. Як хочете правду, то мене й самого не надто порадувала кінцівка, але вона була така як слід. Єдино можлива, насправді. Не забувайте, що я не зовсім вигадую всі ці речі, я просто записую те, що бачу.

Читачі розмірковуватимуть над тим, наскільки «реальний» той Стівен Кінг, який з’являється на сторінках роману. Відповідь – «не дуже», хоча той, кого Роланд і Едді зустрічають у Бриджтоні («Пісня Сюзанни»), доволі близький до Стівена Кінга, якого я пам’ятаю з тих часів. Що ж до Стівена Кінга, який з’являється в останньому томі… що ж, скажімо так: дружина попросила, щоб я був такий ласкавий і не давав фанатам серії точних вказівок щодо того, де ми живемо і хто ми є насправді. З цим я погодився. Не тому, що мені так хотілося, – «двигуном» цієї історії частково є відчуття того, як світ літератури проривається в реальний світ, – а тому, що це життя не лише моє, а й моєї дружини, і вона не заслуговує на покарання за те, що любить мене і зі мною живе. Тому я до великої міри «олітературив» географію Західного Мену, сподіваючись на те, що читачі зрозуміють художній задум і те, чому я так витлумачив власну в ньому роль. А якщо вам закортить заїхати в гості й сказати «здрастуйте», то, будь ласка, сядьте і подумайте, перш ніж це робити. Ми з сім’єю вже й так частково позбавлені приватності, тож я не маю ані найменшого бажання втрачати її ще більше, хай вам буде відомо. Мої книжки – це спосіб познайомитися з вами. Нехай же й вони будуть для вас способом познайомитися зі мною. Цього достатньо. Від імені Роланда та всього його ка-тету (тепер розкиданого по світах, вибачайте) дякую вам за те, що подорожували разом зі мною. Це був найважливіший проект усього мого життя, і тепер я знаю (та, на жаль, запізно), що не все в ньому мені добре вдалося. Та й хіба існують літературні твори, у яких письменникові все добре вдалося? І попри все це, я не шкодую про жодну хвилину того часу, який прожив у «де» й «коли» Роланда. Ті дні в Серединному й Прикінцевому світах – то було щось надзвичайне. У ті дні моя уява була така чітка, що я відчував запах куряви й чув, як порипує шкіра.

21 серпня 2003 року

Примітки

1. Sköldpadda – черепаха (швед.).
2. Кенар із мультфільмів «Ворнер Бразерс».
3. «Благодійне й заступницьке товариство Лосів» (часто відомі під назвою «Лосі») – організація і соціальний клуб, засновані 1868 року.
4. На здоров’я! (нім.)
5. Раса гуманоїдів у всесвіті «Зоряного шляху».
6. Oiseau – птах (фр.).
7. За в’їзд на платні автодороги.
8. Великий сандвіч із цілої булки з м’ясом, сиром та помідорами.
9. Poor boy (англ., букв. «бідний хлопчик») – різновид великого сандвіча.
10. Поширена в Новій Англії назва штату Мен, історично пов’язана з тим, що кораблі, які пливли з Бостона в порти Мену, вирушали на північний схід з ходовим вітром.
11. Гра слів, заснована на подібності звучання двох слів англійською: «car» – машина і «ка» – ка.
12. Книга протестантського проповідника Піла Нормана.
13. Популярний у 60–80-х рр. XX ст. актор і співак.
14. Джек Бенні (1894–1974) – американський комік і актор. Радіо-й телевізійні передачі за його участі, популярні в 1930–1960-х рр., мали великий вплив на розвиток жанру ситкому.
15. Чамлі – очевидно, йдеться про персонажа мультфільму «Tennessee Tuxedo», тупуватого моржа. У сучасному сленгу це слово означає приятеля-недоумка.
16. Алан Фрід (1921–1965) – американський диск-жокей, який сприяв просуванню рок-н-ролу.
17. Сценічний псевдонім одного з найвідоміших співаків рок-н-ролу Річарда Пеннімена (нар. 1932 р.).
18. Перефразована цитата з вірша англійського поета Ділана Томаса «Папоротневий пагорб» («Fern Hill»).
19. Біографічний кіномюзикл 1942 р., присвячений Джорджеві М. Когану (про якого йдеться вище), актору, співакові, танцюристові, сценаристу, режисеру, власникові театру, хореографу, відомому як «Людина, що володіє Бродвеєм».
20. Чоловічий гурт виконавців пісень у стилі ду-воп із Брукліну, Нью-Йорк. Найбільш відомі за синглом 1961 р. «Лев сьогодні спить», що тривалий час очолював хіт-паради.
21. Перший рядок вірша Вільяма Блейка.
22. Рядок вірша Емілі Дікінсон.
23. Au Pair (від фр. Sejouraupair, читається «о пер») – програма культурного обміну, яка дає молоді можливість подорожувати та жити в іншій країні, мешкаючи в іншій родині. В обмін на особисте місце проживання, харчування та кишенькові гроші учасник (учасниця) програми доглядає за дітьми та виконує легку хатню роботу. Термін перебування у родині, як правило, становить один рік.
24. Салат із сиру, консервованих ананасів і горіхів.
25. Бек-Бей (Back Bay) – один з найпрестижніших районів Бостона.
26. Художник-мультиплікатор та ілюстратор.
27. Стілець з високою спинкою.
28. Раз, два, три! (фр.)
29. Раз, два, три! (нім.)
30. Раз, два, три! Мінні – миша моєї мрії! (фр.)
31. Назва жартівливої ірландської пісеньки.
32. Героїня мультсеріалу «Правильний Дадлі» (Dudley Do-Right). 1999 року вийшов повнометражний фільм з Бренданом Фрейзером і Сарою Джесікою Паркер у головних ролях.
33. Дуже (фр.).
34. Алджернон Чарлз Свінберн (1837–1909) – плідний англійський поет.
35. Англ. «Waterships Down» – роман-казка британського письменника Річарда Адамса, написаний у жанрі героїчного фентезі.
36. Залізничний вокзал Нью-Йорка.
37. Туристична агенція при Асоціації автомобілістів Америки (ААА).
38. Негайно, зараз же (ісп.).
39. Дінк – в американській англійській жаргонне «дурень, тупак».
40. Таку назву мають головні вулиці більшості містечок і сіл Америки.
41. Відомий американський комедійний дует. Бад Еббот (1895–1974) і Лу Костелло (1908–1959) почали зніматися в кіно в 1930-х роках, багато виступали на радіо й телебаченні в 1940–1950-х роках. Їхня програма «Еббот і Костелло» – одна з найпопулярніших і довговічних програм; багато телекомпаній і нині її показують. Дует розпався 1957 року.
42. Перрі Комо (1912–2001) – легендарний американський співак і телезірка 1940–1950-х рр., що здобув велику популярність завдяки своєму м’якому баритону.
43. Американське вокальне тріо, що складалося з трьох сестер: Лаверн Софі Ендрюс (1911–1967), Максин Анджеліни Ендрюс (1916–1996) та Патриції Марі Ендрюс (1918).
44. 1 акр = 0,4 га, 4047 кв. м.
45. Фруктовий напій у порошку.
46. Гра слів: Phi Beta Kapper – член наукового товариства «Фі-Бета-Каппа», Phi Beta Crapper – дослівно «Фі-Бета-Гівнюк».
47. Даґлас Макартур (1880–1964) – американський воєначальник, володар найвищого звання – генерал армії (18 грудня 1944 р.), фельдмаршал Філіппін (1937), кавалер багатьох орденів і медалей.
48. Нью-Йоркська в’язниця особливого режиму, відкрита в 1930-ті роки. Розрахована на 1200 в’язнів. Сюди відправляють засуджених за особливо тяжкі злочини й на довічне ув’язнення. 9 вересня 1971 року в’язні, озброєні металевими трубами, ланцюгами й бейсбольними битками, захопили 42 заручники з охорони й відвідувачів та висунули вимогу покращити їм умови утримування. За наказом губернатора штату, яким і був у той час Нельсон Рокфелер, тюрму було взято штурмом. Внаслідок бунту й штурму загинуло 33 арештанти й 11 заручників. Повстання було тричі екранізовано в Голлівуді: «Аттика» (1983), «Впираючись у стіну» (1994) і «Вбивче подвір’я» (2001).
49. Архітектурний стиль, що зародився на початку XVIII сторіччя. За взірець для будівництва ранні поселенці в США брали стиль англійських будинків. Характеризується стиль слуховими вікнами, крутими дахами з бічними фронтонами й навісами. Зовні будинки оздоблено вагонкою, двері розташовуються посередині, вікна двостулкові, з багатьох секцій, мають віконниці.
50. «Бунтівник без причини» – романтична драма 1955 р. з Джеймсом Діном у головній ролі. У фільмі змальовується моральний занепад американської молоді, критикуються методи виховання й унаочнюється різниця між поколіннями.
51. Ідеться про фільм «Стрілянина в О. К. Коралі», 1957 р., в якому змальовано одну з найвідоміших стрілянин за всю історію Дикого Заходу.
52. Енні Оуклі (1860–1926) – американська циркова артистка-снайпер.
53. У перекладі «Місто радості».
54. Скорочено від «Анонімні алкоголіки».
55. Шалений (фр.).
56. Деніел Бун (1734–1820) – легендарний американський мисливець-першопрохідник.
57. Пряничний будинок (ісп. – англ.).
58. Військові сили США, що брали участь у Другій світовій війні в Європі.
59. Спрощена форма вуличного бейсболу.
60. Національна адміністрація відновлення (NRA) – спеціально створений за законом від 1933 р. державний орган, що стежив за відновленням промисловості часів виходу з Великої депресії згідно з політикою «нового курсу» Франкліна Д. Рузвельта.
61. Ідіть з Богом! (ісп.)
62. Напій з коренеплодів, цукру, спецій. Процес приготування схожий на виготовлення справжнього пива.
63. Тижневик мандрівника у часі (англ.).
64. В англійській мові імена та прізвище «Тед Стівенс Бротіґен» містять разом дев’ятнадцять літер.
65. Гра слів: dog – god (англ.).
66. Пісня з однойменного альбому дуету Пола Саймона й Арта Ґарфункеля.
67. Пекос – містечко в штаті Техас, розташоване в долині річки Пекос, неподалік від кордону з Мексикою. Асоціюється з Диким Заходом. Саме в Пекосі відбувається дія багатьох ковбойських фільмів.
68. Говард Г’юз (1905–1976) – промисловець, інженер, піонер і новатор американської авіації, перший у світі мільярдер.
69. Один із районів Нью-Йорка, розташований на однойменному острові, п’ятий за чисельністю населення серед округів міста.
70. Янголи (ісп.)
71. Християнський гімн, написаний англійським поетом і священиком Джоном Ньютоном (1725–1807) і опублікований 1779 р. Одна з найвідоміших пісень в англомовному світі.
72. Pastorilla – пастух (непр. ісп.).
73. В англійській мові сленгова назва «БМВ» може, серед іншого, вказувати на приналежність до Променя («Beamer»).
74. ДжеймсТербер (1894–1961) – американський письменник і художник, автор гумористичних оповідань і книжок для дітей.
75. Авіакомпанія «Транс-Ворлд Ейрлайнз», велика компанія, що працювала з 1930 року, поки 2001 року її не поглинула «Америкен Ейрлайнз».
76. Перша назва міжнародного аеропорту Дж. Ф. Кеннеді в Нью-Йорку.
77. Зі збитими вершками (нім.).
78. Badlands – погані землі (англ.).
79. Очевидно, іронічний натяк на китайську їжу.
80. Вісім градусів тепла за Цельсіем.
81. Нуль градусів за Цельсієм.
82. Лавкрафт Говард Філіпс (1890–1937) – американський письменник, поет і журналіст, що писав у жанрах жаху, містики й фентезі. Родоначальник «темного» фентезі.
83. Кларк Ештон Сміт (1893–1961) – американський поет і письменник, художник, скульптор. Здебільшого відомі його оповідання в жанрі фантастики й фентезі.
84. Вільям Гоуп Годжсон (1877–1918) – американський письменник, писав у жанрі фентезі й містики.
85. Лі Браун Койе (1907–1981) – американський художник, ілюстратор фентезі й фантастики. Місяць-серпик був його фірмовим знаком на картинах та ілюстраціях.
86. Генрі Кебот Лодж (1850–1924) – американський політик, виражав інтереси консервативного крила Республіканської партії.
87. Персонаж «чорної» пародії на пісню «Я дивлюся на конюшину-чотирилисник» («I’m looking over a four-leaf clover»), популярну в 1940-х рр. у США. Чотирилисник традиційно символізує щастя для того, хто його знайде. У пісні ж про Ровера детально описуються травми, від яких загинув собака після того, як його переїхали машиною (чи в деяких варіантах – газонокосаркою). Пісню про собаку Ровера співають наприкінці змагань фани спортивних команд університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі.
88. Саркастичне обігрування назви фірми «Іграшки – це ми» (Toys «R» Us).
89. Провулок Дивака (англ.).
90. Дорога до Вежі (англ.).
91. Яєчний коктейль: вино, коньяк чи ром зі збитими жовтками, цукром
92. Енсел Адамс (1902–1984) – американський фотограф, який найбільше уславився чорно-білими знімками американського Заходу.
93. Канадсько-американський актор і пародист (нар. 1938 р.).
94. Поросятко Поркі, персонаж мультфільмів «Ворнер Бразерс».
95. Фільм 1956 р., шедевр американської кінофантастики.
96. «She Loves You».
97. «Бітли», а не «Жуки». Останнє слово в англійській мові означає жуків, тоді як перше асоціюється з ритмом музики.
98. Музичний гурт, створений 1955 р., один з небагатьох расово змішаних гуртів, що досяг успіху в 1950-ті рр. Пісня, що тут згадується, була одним з хітів тих років.
99. 1 м 92 см.
100. Елемент літургійного облачення католицького (і лютеранського) священика; шовкова стрічка з нашитими на кінцях і в середині хрестами.
101. Популярний у 1950–1960-х рр. вокальний піджанр ритм-енд-блюзу, що зародився в 1940-х рр. в Америці. Великий вплив на нього справила традиція церковного хорового співу (ґоспел).
102. З трьох названих гуртів лише «Коустерз» (американський ритм-енд-блюзовий гурт кінця 1950-х рр.) існували в знайомому нам світі.
103. Бандитський пістолет (ісп.).
104. Передмістя Нью-Йорка.
105. Друзів і коханих (ісп.).

Коментарі

1. Тринадцять років не з літа 1977, а станом на літо 1977.
2. Помилка в перекладі – має бути 1999 року.

Переклад: Олена Любенко