Колись, дуже давно, в одному перському місті жили два брати – Касим і Алі-Баба. Коли помер їхній батько, вони поділили гроші, що залишилися їм у спадок, і Касим став торгувати на базарі дорогими шовковими тканинами і халатами. Він умів розхвалювати свій товар і зазивати покупців, і в його крамниці завжди було багато люду. Касим все більше і більше багатів і, коли накопичив багато грошей, одружився на дочці головного судді, яку звали Фатіма.

А Алі-Баба не вмів торгувати і наживати гроші, і одружений він був на бідній дівчині на ім’я Зейнаб. Вони швидко витратили майже все, що в них було, і одного разу Зейнаб сказала:
– Слухай, Алі-Баба, нам скоро не буде чого їсти. Треба тобі щось придумати, бо ми помремо з голоду.
– Добре, – відповів Алі-Баба, – я подумаю, що нам робити.
Він вийшов у сад, сів під дерево і став думати. Довго думав Алі-Баба і нарешті придумав. Він узяв останні гроші, які ще залишилися в них, пішов на базар і купив двох віслюків, сокиру і мотузку.
А наступного ранку він вирушив за місто, на високу гору, що поросла густим лісом, і цілий день рубав дрова. Увечері Алі-Баба зв’язав дрова у в’язанки, поклав їх на своїх віслюків і повернувся до міста. Він продав дрова на базарі й купив хліба, м’яса і зелені.
З того часу Алі-Баба щоранку їхав на гору та до самого вечора рубав дрова, а потім продавав їх на базарі і купував хліб та м’ясо для себе і для Зейнаб.
І от якось він стояв під високим деревом, збираючись його зрубати, і раптом помітив, що на дорозі знялася курява до неба. А коли пил розвіявся, Алі-Баба побачив, що прямо на нього мчить загін вершників, одягнених в панцири та кольчуги. До сідел були прив’язані списи, а на поясах блищали довгі гострі мечі. Попереду скакав на високому білому коні одноокий чоловік з чорною бородою.
Алі-Баба дуже злякався. Він швидко видерся на вершину дерева і сховався в його гіллі. А вершники під’їхали до того місця, де він щойно стояв, і зійшли на землю. Кожен з них зняв з сідла важкий мішок і взяв його собі на плечі; потім вони вишукалися в ряд, очікуючи, що накаже одноокий – їхній отаман.

“Що це за люди і що у них в мішках? – подумав Алі-Баба. – Напевно, це злодії і розбійники”.
Він полічив людей, і виявилося, що їх рівно сорок, окрім отамана. Отаман став попереду своїх людей і повів їх до високої скелі, в якій були маленькі залізні двері, вони так заросли травою і колючками, що були майже непомітні.
Отаман зупинився перед дверима і голосно крикнув:
– Симсим, відкрий двері!
І раптом двері в скелі відчинилися, отаман увійшов, а за ним увійшли його люди, і двері знову зачинилися за ними.

“От диво! – подумав Алі-Баба. – Адже симсим – це маленька рослина. Я знаю, що з неї вичавлюють олію, але я не знав, що вона може відкривати двері!”
Алі-Бабі дуже хотілося подивитися ближче на чарівні двері, але він так боявся розбійників, що не наважився злізти з дерева.
Минуло небагато часу, і раптом двері знову відчинилися, і сорок розбійників вийшли з порожніми мішками. Як і раніше, одноокий отаман йшов попереду. Розбійники прив’язали до сідел порожні мішки, скочили на коней і поскакали.
Тоді Алі-Баба, який вже втомився сидіти на дереві, швидко спустився на землю і підбіг до скелі.
“А що буде, якщо я теж скажу: “Симсим, відкрий двері”? – подумав він. – Відкриються двері чи ні? Спробую!”
Він вдихнув побільше повітря і на весь голос крикнув:
– Симсим, відкрий двері!
І тієї ж миті двері відчинилися перед ним, і відкрився вхід до великої печери.
Алі-Баба увійшов до печери, і, щойно він переступив поріг, двері знову зачинилися за ним. Алі-Бабі стало трохи моторошно: а раптом двері більше не відкриються, і він не зможе вийти? Але він все ж таки пішов уперед, з подивом роздивляючись на всі боки.
Він побачив, що знаходиться у великій кімнаті, а біля стін стоїть безліч столиків, заставлених золотими блюдами під срібними кришками. Алі-Баба відчув смачний запах страв і згадав, що з ранку нічого не їв. Він підійшов до одного столика, зняв кришки зі страв, і у нього потекли слинки, – на тарелях лежали всі страви, яких тільки можна побажати: смажені курки, рисовий плов, млинці з варенням, халва, яблука і ще багато інших смачних наїдків.
Алі-Баба схопив курку і миттю обгриз її. Потім прийнявся за плов, а покінчивши з ним, запустив руки в халву, але вже не міг з’їсти ані шматочка – до того він був ситий.

Відпочивши трохи, він озирнувся і побачив вхід в іншу кімнату. Алі-Баба увійшов туди – і заплющив очі. Кімната вся виблискувала й блищала – так багато було в ній золота і коштовностей. Золоті динари і срібні дирхеми купами лежали просто на землі, наче каміння на морському березі. Дорогоцінний посуд, кубки, таці, оздоблені коштовним камінням, – стояли по всіх кутках. Стоси шовку і тканин – китайських, індійських, сирійських, єгипетських – лежали посеред кімнати, по стінах висіли гострі мечі й довгі списи, яких вистачило б на ціле військо.
В Алі-Баби розбіглися очі, і він не знав, за що йому взятися: він то приміряв червоний шовковий халат, то схопив золоту тацю і дивився в неї, наче в дзеркало, то набирав жменю золотих монет і перекладав їх.
Нарешті він трохи заспокоївся і сказав собі:
– Ці гроші і коштовності, напевно, крадені, і поклали їх сюди розбійники, які нещодавно тут були. Ці багатства не належать їм, і якщо я візьму собі трошки золота, в цьому не буде нічого поганого. Адже його тут стільки, що не можна й порахувати. Алі-Баба задер поли халата і, ставши навколішки, почав підбирати золото. Він знайшов у печері два порожніх мішки, наповнив їх динарами, притягнув до дверей і гукнув:
– Симсим, відкрий двері!
Двері одразу ж відчинилися. Густі кущі та гілки переплелися і приховали двері від очей. Віслюки Алі-Баби паслися на галявині. Алі-Баба поклав на них мішки з золотом, прикрив їх зверху дровами і поїхав додому.
Коли він повернувся, вже була ніч і стривожена Зейнаб чекала його біля воріт.
– Що ти робив у лісі так довго? – спитала вона. – Я думала, що тебе розірвали вовки чи гієни. Чому ти привіз дрова додому, а не продав їх?
– Зараз про все дізнаєшся, Зейнаб, – сказав Алі-Баба. – Допоможи-но мені внести до будинку ці мішки, і не галасуй, щоб нас не почули сусіди.
Зейнаб мовчки взяла один з мішків собі на спину, і вони з Алі-Бабою увійшли до будинку. Зейнаб щільно причинила за собою двері, запалила світильник і розв’язала мішок. Побачивши золото, вона зблідла від страху і крикнула:
– Що ти наробив, Алі-Баба? Кого ти пограбував?
– Не тривожся, Зейнаб, – сказав Алі-Баба. – Я нікого не пограбував і зараз розповім тобі, що зі мною сьогодні сталося.
Він розповів їй про розбійників і печеру і, закінчивши свою розповідь, сказав:
– Дивись, Зейнаб, заховай це золото і не говори про нього нікому. Люди подумають, що ми й справді когось пограбували, і донесуть на нас султанові, і тоді він відніме у нас все золото і посадить нас до темниці. Давай викопаємо яму і сховаємо туди золото.
Вони вийшли в сад, викопали при світлі місяця яму, поклали туди все золото, а потім знову закидали яму землею.

Покінчивши з цією справою, Алі-Баба ліг спати. Зейнаб теж лягла, але вона ще довго крутилася з боку на бік і думала:
“Скільки ж золота привіз Алі-Баба? Щойно розвидниться, я порахую всі монетки до останньої!”
Наступного ранку, коли Алі-Баба, як завжди, поїхав на гору, Зейнаб побігла до ями, розкопала її і почала перераховувати динари.
Але їх було так багато, що Зейнаб не могла порахувати. Вона не дуже добре рахувала і весь час збивалася. Нарешті це їй набридло, і вона сказала собі:
– Краще я візьму мірку і переміряю золото. От тільки шкода – у мене немає мірки. Доведеться попросити у Фатіми.
А Касим з Фатімою жили в сусідньому будинку. Зейнаб одразу ж побігла до них. Увійшла в передпокій і сказала Фатімі:
– Зроби милість, позич мені ненадовго мірку. Я сьогодні ж поверну її тобі.
– Добре, – відповіла Фатіма, – але моя зараз у сусідки. Зараз я піду по неї і дам її тобі. Зачекай тут у передпокої, у тебе ноги брудні, а я щойно настелила чисті циновки.
Все це Фатіма вигадала. І мірка, якою міряли крупу, висіла на своєму місці – в кухні, над вогнищем, і циновок вона не змінювала вже днів десять. Насправді їй просто дуже хотілося дізнатися, для чого Зейнаб раптом знадобилася мірка, – адже Фатіма добре знала, що в будинку Алі-Баби давно вже немає ніякої крупи. А питати Зейнаб вона не хотіла: нехай Зейнаб не думає, що Фатіму цікавлять її справи. І вона придумала спосіб дізнатися, нічого не питаючи. Вона вимазала дно мірки медом, а потім винесла її Зейнаб і сказала:
– На, візьми. Тільки дивись, не забудь повернути її в цілості і не пізніше ніж до заходу сонця. Мені самій треба міряти сочевицю.
– Дякую тобі, Фатіма, – сказала Зейнаб і побігла додому. Вона вигребла з ями все золото і почала квапливо його міряти, весь час озираючись на всі боки.
Золота виявилося десять мірок і ще половина мірки. Зейнаб повернула мірку Фатімі, подякувала їй і пішла. Фатіма одразу ж схопила мірку і зазирнула всередину. І раптом вона побачила: на дно мірки прилип якийсь маленький світлий кружечок. Це був новенький золотий динар.
Фатіма не вірила своїм очам. Вона покрутила монету між пальцями і навіть спробувала її на зуб: чи бува не фальшива? Але динар був справжнісінький, з чистого золота.
– То ось що це за крупа! – закричала Фатіма. – Вони такі заможні, що Зейнаб навіть міряє золото міркою! Напевно, вони когось пограбували, а самі прикидаються бідняками. Швидше б Касим повернувся з крамниці! Я неодмінно все розповім йому. Нехай піде до Алі-Баби і пригрозить йому гарненько! Алі-Баба повинен поділитися з ним.
Фатіма весь день просиділа біля воріт, очікуючи Касима. Коли почало смеркати, Касим повернувся з крамниці, і Фатіма, не давши йому навіть зняти тюрбана, закричала:
– Слухай, Касим, яка у мене новина! Твій брат Алі-Баба прикидається бідним, а він, виявляється, багатший за нас з тобою!
– Що ти вигадала! – розсердився Касим. – Багатшого за мене немає нікого ані на нашій вулиці, ані в усьому кварталі. Недарма мене вибрали старшиною базару.
– Ти мені не віриш? – образилася Фатіма. – Ну, так скажи, як ти рахуєш гроші, коли підраховуєш увечорі виручку?
– Звичайно рахую, – відповів Касим. – Складаю в купки динари та дирхеми і перераховую. А як нарахую сотню, загинаю палець, щоб не помилитися. Та що ти такі дурниці питаєш?
– Ні, не дурниці! – закричала Фатіма. – От ти рахуєш динари на десятки і сотні, а Зейнаб, дружина твого брата, рахує міркою. Ось що вона залишила в моїй мірці.
І Фатіма показала йому динар, який прилип до дна мірки.

Касим оглянув його з усіх боків і сказав:
– Нехай мене не кличуть Касимом, якщо я не довідаюсь, звідки в Алі-Баби взялися гроші. Хитрістю чи силою, але я заберу їх у нього!
І він одразу ж вирушив до свого брата. Алі-Баба щойно повернувся з гори і відпочивав на кам’яній лавці перед будинком. Він дуже зрадів Касиму і сказав:
– Ласкаво просимо, Касиме! Ти не часто буваєш у мене. Що привело тебе до мене сьогодні, та ще й в такий пізній час?
– Добрий вечір, брате мій, – поважно сказав Касим. – Мене привела до тебе велика образа.
Образа? – здивувався Алі-Баба. – Чим же міг я, бідний лісоруб, образити старшину базару?
– Ти тепер багатший за мене, – сказав Касим. – Ти міряєш золото мірками. Ось що моя дружина знайшла на дні мірки, яку вона позичила твоїй дружині Зейнаб. Не обманюй мене: я все знаю! Чому ти приховав від мене, що забагатів? Напевно, ти когось пограбував?
Алі-Баба зрозумів, що Касим провідав його таємницю, і вирішив у всьому зізнатися.
– О, брате мій, – сказав він, – я зовсім не хотів тебе обманювати. Я тільки тому нічого тобі не розповів, що боявся злодіїв і розбійників, які можуть тебе вбити.
І він розповів Касиму про печеру і про розбійників. Потім простягнув братові руку і сказав:
– О, брате мій, ми з тобою обидва – сини одного батька і однієї матері. Давай же ділити навпіл усе, що я привезу з печери. Я знаю, як туди увійти і як уберегтися від розбійників. Візьми собі половину грошей і скарбів – цього вистачить тобі на все життя.

– Не хочу половину, хочу всі гроші! – закричав Касим і відштовхнув руку Алі-Баби. – Кажи швидше, як увійти до печери, а якщо не скажеш, то я донесу на тебе султанові, і він накаже відрубати тобі голову.
– Навіщо ти погрожуєш мені султаном? – сказав Алі-Баба. – Їдь, коли хочеш, до печери, але тільки тобі все одно не вивезти всіх грошей і скарбів. Навіть якби ти цілий рік возив з печери золото і срібло, не відпочиваючи ані вдень, ані вночі, – і тоді б ти не вивіз і половини того, що там є!
Він розповів Касиму, як знайти печеру, і наказав йому добре запам’ятати слова: “Симсим, відкрий двері!”
– Не забуду, – сказав Касим. – Симсим… симсим… Це, здається, рослина, щось ніби конопель. Буду пам’ятати.
Наступного ранку Касим осідлав десять мулів, поклав на кожного мула по дві великі скрині і вирушив до лісу. Він пустив своїх мулів пастися на галявині лісу, відшукав двері в скелі і, ставши перед ними, закричав щосили:
– Гей, Симсим, відкрий двері!
Двері відчинилися. Касим увійшов, і двері знову зачинилися за ним. Касим побачив печеру, повну скарбів, і зовсім втратив голову від радості. Він затанцював на місці, потім кинувся вперед і став хапати все, що потрапляло під руку, – оберемки дорогих тканин, шматки золота, глечики та миски, потім кидав їх і зривав зі стін золоті мечі й щити, хапав пригорщами гроші і пхав їх за пазуху. Так він метався по печері цілу годину, але ніяк не міг забрати все, що там було. Нарешті він подумав: “У мене багато часу. Буду виносити звідси мішок за мішком, поки не навантажу всіх мулів, а потім приїду ще раз. Я буду їздити сюди кожного дня поки не заберу все, до останньої монетки!”

Він схопив мішок з грошима і потяг його до дверей. Двері були замкнені. Касим хотів вимовити чарівні слова, які відкривали двері, але раптом виявилося, що він забув їх. Він пам’ятав тільки, що треба сказати назву якоїсь рослини. І він крикнув:
– Горох, відкрий двері!
Але двері не відчинилися. Касим трохи злякався. Він подумав і крикнув знову:
– Пшениця, відкрий двері!
Двері навіть не ворухнулися. Касим від страху вже нічого не міг згадати і кричав назви всіх рослин, які знав:
– Овес, відкрий двері!
– Коноплі, відкрий двері!
– Ячмінь, відкрий двері!
Але двері не відчинялися. Касим зрозумів, що йому ніколи не вибратися з печери. Він сів на мішок із золотом і заплакав.
У цей час розбійники пограбували багатих купців, відібрали у них багато золота і дорогих товарів. Вони вирішили все це заховати у печері. Під’їжджаючи до лісу, отаман помітив на узліссі мулів, які мирно скубли траву.
– Що це за мули? – сказав отаман. – До їх сідел прив’язані скрині. Напевно, хтось довідався про нашу печеру і хоче нас пограбувати!
Він наказав розбійникам не шуміти і, підійшовши до дверей, тихо промовив:
– Симсим, відкрий двері!
Двері відчинилися, і розбійники побачили Касима, що намагався сховатися за мішком з грошима. Отаман кинувся вперед, змахнув мечем і відрубав Касимові голову.

Розбійники залишили тіло Касима в печері, а самі переловили мулів і, погнавши їх перед собою, поскакали.
А Фатіма весь день просиділа біля вікна – все чекала, коли з’являться мули зі скринями, повними золота. Але час минав, а Касима все не було. Фатіма прочекала день, прочекала ніч, а вранці з плачем побігла до Алі-Баби.
Алі-Баба сказав:
– Не турбуйся, Фатіма. Я зараз сам поїду на гору і дізнаюся, що сталося з Касимом.
Він одразу ж сів на віслюка і поїхав до лісу, прямо до печери. І щойно увійшов до печери, побачив, що брат лежить мертвий на мішках з грошима.
Алі-Баба виніс тіло Касима з печери, поклав його в мішок і сумний поїхав додому, думаючи про себе:
“Ось до чого довела Касима жадібність! Якби він погодився розділити зі мною гроші і не захотів забрати собі все, він і зараз був би живий”.

Алі-Баба влаштував Касиму пишний похорон, але нікому не сказав, як загинув його брат. Фатіма говорила всім, хто проводжав Касима на цвинтарі, що її чоловіка пошматували в лісі дикі звірі.
Коли Касима поховали, Алі-Баба сказав Фатімі:
– Знаєш що, Фатіма, продай мені твій дім, і будемо жити разом. Тоді мені не доведеться будувати новий будинок, і тобі не так страшно буде жити самій. Добре?
– О, Алі-Баба, – сказала Фатіма, – мій дім – твій дім, і все, що у мене є, належить тобі. Дозволь мені жити з вами – більше мені нічого не треба.
– Ну, от і добре, – сказав Алі-Баба, і вони з Зейнаб і Фатімою зажили разом.
Алі-Баба ще кілька разів їздив до печери і вивіз звідти багато золота, дорогоцінного одягу, килимів і посуду. Кожного дня у нього на кухні готувалася їжа не тільки для нього самого, Зейнаб і Фатіми, але і для всіх його бідних сусідів, яким нічого було їсти. А коли сусіди дякували йому, він говорив:
– Приходьте завтра і приводьте з собою всіх бідняків. А дякувати нема за що. Я пригощаю вас на гроші мого брата Касима, якого з’їли на горі вовки. Він був багатою людиною.
Скоро всі бідняки і жебраки стали приходити до будинку Алі-Баби на обід та вечерю, і жителі міста дуже його полюбили.
Що ж до розбійників, то вони через кілька днів знову приїхали до печери і побачили, що тіло їхнього ворога зникло, а мішки з грошима розкидані по землі.
– До нашої печери знову хтось заходив! – закричав отаман. – Нещодавно я вбив одного ворога, але, виявляється, їх декілька! Нехай не буду я Хасан Одноокий, якщо я не вб’ю кожного, хто хоче поживитися нашою здобиччю. Хоробрі розбійники! Чи знайдеться серед вас сміливець, який не побоїться вирушити до міста і розшукати нашого кривдника? Нехай не береться за цю справу боягуз або слабкий! Тільки хитрий і спритний може це зробити.

– О, отамане, – сказав один з розбійників, – ніхто, крім мене, не піде до міста і не вистежить нашого ворога. Недарма звуть мене Ахмед Зірви-голова. А якщо я не знайду його, роби зі мною що хочеш.
– Добре, Ахмед, – сказав отаман. – Даю тобі один день. Якщо ти знайдеш нашого ворога, я призначу тебе своїм помічником, а якщо не знайдеш – краще не вертайся. Я відрубаю тобі голову.
– Будь спокійний, отамане, не пройде дня, як ти дізнаєшся, де знайти свого ворога, – сказав Ахмед. – Чекайте на мене сьогодні до вечора тут у лісі.
Він скинув з себе розбійницький одяг, одягнув синій шовковий халат, червоні сап’янові чоботи і тюбетейку і пішов до міста.

Було дуже рано. Базар був порожній, і всі крамниці були зачинені, тільки старий чоботар сидів під навісом, розклавши інструменти, і чекав на замовників.
Ахмед Зірви-голова підійшов до нього і, вклонившись, сказав:
– Доброго ранку, дядечко. Як ти рано вийшов на роботу! Якби я не побачив тебе, мені довелося б ще довго чекати, поки відкриється базар.
– А що тобі треба? – запитав старий чоботар, якого звали Мустафа.
– Я чужий у вашому місті, – відповів Ахмед. – Тільки сьогодні вночі я прийшов сюди і чекав до світанку, поки не відкрили міські ворота. У цьому місті жив мій брат, багатий купець. Я прийшов до нього з далеких країн, щоб побачити його, і, підходячи до міста, почув, що його знайшли мертвим у лісі. Тепер я не знаю, як відшукати його рідних, щоб оплакати його разом із ними.
– Ти кажеш, що твій брат був багатий купець? – запитав чоботар. – У нашому місті нещодавно ховали одного купця, і я був на похороні. Дружина купця казала, що його розірвали вовки, але я чув від однієї людини, що це неправда, і що цього купця насправді знайшли вбитим у лісі, без голови, і потайки привезли додому в мішку.
Ахмед Зірви-голова дуже зрадів. Він зрозумів, що цей багатий купець і є той чоловік, якого вбив отаман.
– Ти можеш мене провести до його дому? – запитав Ахмед чоботаря.
– Можу, – відповів чоботар. – Але тільки як же мені бути з роботою? Раптом хтось прийде на базар і захоче замовити мені черевики, а мене не буде на місці?
– Ось тобі динар, – сказав Ахмед. – Візьми його за збитки, а коли ти покажеш мені будинок мого брата, я дам тобі ще динар.
– Дякую тобі за твою щедрість! – вигукнув зраділий Мустафа. – Щоб заробити цей динар, мені треба цілий місяць латати старі черевики. Підемо!

І чоботар привів Ахмеда до будинку, де жив Касим.
– Ось будинок, де жив убитий купець. Тут оселився тепер його брат, – сказав Мустафа.
“Отже його мені й треба!” – подумав Ахмед. Він дав Мустафі динар, і Мустафа пішов, кланяючись і дякуючи. Усі будинки в цьому місті були обнесені високими стінами, так що на вулицю виходили тільки ворота. Запам’ятати незнайомий будинок було нелегко.
– Треба позначити цей будинок, – говорив Ахмед сам до себе, – щоб потім упізнати його.
Він витягнув з кишені шматок крейди і поставив хрестик на воротах будинку. А потім пішов назад і радісно говорив собі:
– Тепер я запам’ятаю цей будинок і приведу до нього завтра моїх товаришів. Бути мені помічником отамана!

Тільки Ахмед встиг піти, як з будинку вийшла служниця Алі-Баби на і’мя Марджана, дівчина розумна й хоробра. Вона зібралася йти на базар, щоб купити хліба і м’яса до обіду. Закриваючи хвіртку, вона обернулася і раптом побачила на воротах хрестик, намальований крейдою.
“Хто це надумав бруднити наші ворота? – подумала вона. – Напевно, вуличні хлопчаки. Ні, хрест намальований занадто високо! Його намалювала доросла людина, і ця людина задумала проти нас злу справу. Хтось хотів позначити наш будинок, щоб нас убити чи пограбувати. Треба мені збити його з пантелику”.
Марджана повернулася додому, винесла шматок крейди і поставила хрести на всіх сусідніх будинках. А потім пішла по своїх справах.
А розбійник прибіг до печери і крикнув:
– Слухай, отамане! Слухайте всі! Я знайшов будинок нашого ворога і позначив його хрестом. Завтра я вам покажу його.
– Молодець, Ахмед Зірви-голова! – сказав отаман. – Завтра до ранку будьте всі готові. Ми сховаємо під халати гострі ножі і підемо з Ахмедом до будинку нашого ворога.
– Слухаємо і підкоряємося тобі, отамане, – сказали розбійники, і всі стали вітати Ахмеда з удачею.
А Ахмед Зірви-голова ходив гордий і говорив:
– Ось побачите, я буду помічником отамана.
Він усю ніч не спав, чекаючи ранку, і, щойно розвиднілося, схопився і збудив розбійників.
Вони вдягли широкі бухарські халати, білі чалми і черевики із загнутими носками, сховали під халатами ножі і пішли до міста. І всі, хто їх бачив, говорили:
– Це бухарці. Вони прийшли до нашого міста і оглядають його.

Попереду всіх ішов Ахмед з отаманом. Довго водив Ахмед своїх товаришів по місту і нарешті відшукав потрібну вулицю.
– Дивіться, – сказав він, – ось цей будинок. Бачите, на воротах хрест.
– А ось ще хрест, – сказав інший розбійник. – В якому ж будинку живе наш ворог?
– Так он і на тому будинку хрест! І на цьому! І тут хрест! Та тут на всіх будинках хрести! – раптом закричали інші розбійники.
Отаман розсердився і сказав:
– Що це значить? Хтось перехитрив тебе, Ахмеде! Ти не виконав доручення, і не доведеться тобі більше з нами грабувати. Я сам відрубаю тобі голову!
І коли вони повернулися до лісу, жорстокий отаман відрубав голову Ахмедові. А потім сказав:
– Хто ще візьметься відшукати дім нашого ворога? У кого вистачить хоробрості? Нехай не пробує це зробити ледачий або слабкий!
– Дозволь мені спробувати, о отамане, – сказав один з розбійників, Мухаммед Плішивий. – Я – стара людина, і мене так легко не проведеш. А якщо я не виконаю доручення, страть мене так само, як ти стратив Ахмеда.
– Іди, Мухаммеде, – сказав отаман. – Буду на тебе чекати до завтрашнього вечора. Але дивись: якщо ти не знайдеш і не покажеш мені дім нашого ворога, тобі не буде пощади.
Наступного ранку Мухаммед Плішивий пішов до міста. Ахмед розповідав розбійникам про Мустафу, і Мухаммед прямо пішов на базар до старого чоботаря. Він повів з ним таку ж розмову, як і Ахмед, і пообіцяв йому два динари, якщо Мустафа покаже йому будинок вбитого купця. І Мустафа, зраділий, довів його до самих воріт. “Доведеться і мені якось позначити будинок”, – подумав Мухаммед. Він узяв шматок цегли, що валявся на дорозі, і намалював на воротах маленький хрестик у правому верхньому куті.
“Тут його ніхто не побачить, крім мене, – подумав він. – Побіжу мерщій за отаманом і приведу його сюди”.
І він швидко пішов назад до своїх товаришів. А Марджана якраз поверталася з базару. Побачивши, що від воріт їхнього будинку крадькома відійшов якийсь чоловік і побіг по дорозі, вона збагнула, що тут щось негаразд.

Марджана підійшла до воріт, уважно оглянула їх і побачила в правому верхньому кутку маленький червоний хрестик.
“То он хто ставить хрести на наших воротах, – подумала Марджана. – Почекай-но, я тебе обдурю”.
Вона підняла з землі шматок цегли і поставила такі ж хрести на воротах усіх будинків їхньої вулиці.
– Ану, спробуй тепер знайти наш дім! – вигукнула вона. – Тобі це не вдасться, як учора!
А Мухаммед Плішивий всю дорогу біг, не зупиняючись, і нарешті увійшов до печери, ледве переводячи дух.
– Ходімо швидше! – крикнув він. – Я так позначив цей будинок, що вже тепер нашому ворогові не сховатися. Збирайтеся швидше, не баріться!
Розбійники завернулися в плащі й пішли слідом за Мухаммедом. Вони дуже поспішали, щоб дійти до міста поки не стемніло, і прийшли туди перед самим заходом сонця. Знайшовши знайому вулицю, Мухаммед Плішивий підвів отамана до найбільших і гарних воріт і вказав йому пальцем на маленький червоний хрестик у правому верхньому куті.
– Бачиш, – сказав він, – ось моя позначка.
– А це чия? – запитав один з розбійників, який зупинився біля сусідніх воріт. – Тут теж намальований хрестик.
– Який хрестик? – закричав Мухаммед.
– Червоний, – відповів розбійник. – І на тих воротах такий самий. І навпроти – теж. Поки ти показував отаману свій хрестик, я оглянув усі сусідні ворота.
– Що ж, Мухаммеде, – сказав отаман, – і тебе, значить, перехитрили? Хоч ти і добрий розбійник, а доручення не виконав. Пощади тобі не буде!
І Мухаммед загинув так само, як і Ахмед. І стало в банді отамана не сорок, а тридцять вісім розбійників.
“Треба мені самому взятися за цю важку справу, – подумав отаман. – Мої люди добре б’ються, крадуть і грабують, але вони не годяться для хитрощів і обману”.
І ось наступного ранку Хасан Одноокий, отаман розбійників, пішов до міста сам. Він знайшов Мустафу-чоботаря і, присівши поруч з ним, сказав:
– О, дядечку, чому це ти такий сумний? Роботи, напевно, мало?
– Роботи в мене вже давно немає, – відповів чоботар. – Я б, напевно, помер з голоду, якби доля не послала мені допомогу. Позавчора рано вранці прийшов до мене один щедрий чоловік і розповів, що він шукає рідних свого брата. А я знав, де будинок його брата, і показав йому дорогу, і чужинець подарував мені цілих два динари. Вчора до мене прийшов інший чужинець і знову запитав мене, чи не знаю я його брата, який нещодавно помер, і я привів його до того ж самого будинку і знову отримав два динари. А сьогодні – ось вже опівдні, але ніхто до мене не прийшов. Видно, у небіжчика немає більше братів.
Почувши слова Мустафи, отаман гірко заплакав і сказав:
– Яке щастя, що я зустрів тебе! Я третій брат цього вбитого. Я прийшов з Далекого Заходу і тільки вчора дізнався, що мого дорогого брата вбили. Нас було четверо братів, і ми всі жили в різних країнах, і ось тепер ми зійшлися у вашому місті, але тільки для того, щоб знайти нашого брата мертвим. Відведи мене до його дому, і я дам тобі стільки ж, скільки дали мої брати.
– Добре, – радісно сказав старий. – А більше у нього немає братів?
– Ні, – відповів отаман, важко зітхаючи. – Нас було четверо, а тепер стало тільки троє.
– Шкода, що вас так мало, – сказав старий Мустафа і теж зітхнув. – Йдемо.
Він довів отамана до будинку Касима, отримав свою платню і пішов. А отаман порахував і добре запам’ятав, скільки воріт від кута вулиці до воріт будинку, тож йому не треба було позначати ворота. Потім він повернувся до своїх товаришів і сказав:
– О, розбійники, я придумав одну хитрість. Якщо вона вдасться, ми вб’ємо нашого ворога і відберемо всі багатства, які він вивіз із печери. Слухайте ж мене, і виконуйте все, що я накажу.
І він наказав одному з розбійників піти до міста та купити двадцять сильних мулів і сорок глеків для олії. А коли розбійник привів мулів, навантажених глеками, отаман наказав розбійникам влізти до глеків. Він сам прикрив глеки пальмовим листям, і обв’язав травою, а зверху проткнув дірочки для повітря, щоб розбійники не задихнулися. А в останні два глека налив оливкової олії і вимазав нею інші глеки, щоб люди думали, що в усіх глеках налита олія.

Сам отаман одягнув сукню багатого купця і погнав мулів до міста. Настав вечір, вже темніло.
Отаман подався просто до будинку Касима і побачив, що біля воріт сидить людина, весела і привітна. Це був Алі-Баба. Отаман підійшов до нього.
– Добрий вечір, шановний купцю, – сказав він. – Я чужинець, з далекої країни. Я привіз запас коштовної олії і сподівався продати її у вашому місті. Але мої мули втомилися від довгого шляху і йшли повільно. Коли я увійшов до міста, вже настав вечір і всі крамниці закрилися. Я обійшов усе місто, щоб переночувати, але ніхто не хотів пустити до себе чужинця. І ось я пройшов повз тебе, і побачив, що ти людина привітна і добра. Чи не дозволиш ти мені провести у тебе одну ніч? Я складу свої глеки на дворі, а завтра рано вранці заберу їх на базар і продам. А потім я поїду назад до моєї країни і буду всім розповідати про твою доброту.
– Заходь, чужоземцю, – сказав Алі-Баба. – У мене багато місця. Розсідлай мулів і дай їм корму, а потім ми повечеряємо. Гей, Марджано, посади собак на ланцюг, щоб вони не покусали нашого гостя!
– Дякую тобі, о шановний купцю! – сказав отаман розбійників. – Нехай здійсняться твої бажання, як ти виконав моє прохання.
Він завів своїх мулів у двір і розвантажив їх біля стіни будинку, обережно знімаючи глеки, щоб не пошкодити розбійників. А потім нахилився до глеків і прошепотів:
– Сидіть тихо і не рухайтеся. Вночі я вийду до вас і сам проведу вас до будинку.
І розбійники пошепки відповіли з глеків:
– Слухаємо і підкоряємося, отамане!
Отаман увійшов до будинку і піднявся до кімнати, де вже був приготований стіл для вечері. Алі-Баба чекав на нього, сидячи на низенькій лаві, вкритій килимом. Побачивши гостя, він крикнув Марджані:
– Гей, Марджано, накажи засмажити курку і приготувати побільше млинців з медом. Я хочу, щоб мій гість був задоволений нашим частуванням.
– Слухаю, – сказала Марджана. – Я приготую все це сама, своїми руками.
Вона побігла до кухні, жваво замісила тісто і щойно зібралася смажити, як раптом побачила, що олія вся вийшла і смажити немає на чому.
– От біда! – закричала Марджана. – Що ж робити? Вже ніч, олії ніде не купити. І в сусідів не дістанеш, всі давно сплять. Оце біда!
Раптом вона ляснула себе по лобі і сказала:
– Я дурна! Горюю, що немає олії, а тут, під вікном, стоять сорок глеків, з олією. Я візьму трохи в нашого гостя, а завтра вдосвіта куплю олії на базарі і доллю в глек.
Вона запалила світильник і вийшла у двір. Ніч була темна, похмура. Все було тихо, тільки мули біля колодязів пирхали і дзвеніли вуздечками.
Марджана високо підняла світильника над головою і підійшла до глеків.
І якраз трапилося так, що найближчий глек був з олією. Марджана відкрила його і стала переливати олію до свого глечика.
А розбійникам вже дуже набридло сидіти в глеках скрючившись. У них так боліли кістки, що вони не могли більше терпіти. Почувши кроки Марджани, вони подумали, що це отаман прийшов за ними, і один з них сказав:
– Нарешті ти прийшов, отамане! Скоріше дозволь нам вийти з цих проклятих глеків і дай розправитися з господарем цього будинку, нашим ворогом.
Марджана, почувши голос з глека, мало не впала від страху і не впустила світильник. Але вона була розумна і хоробра дівчина і відразу зрозуміла, що торговець олією – злодій і розбійник, а в глеках сидять його люди, і що Алі-Бабі загрожує люта смерть.
Марджана підійшла до того глека, з якого почувся голос, і сказала:
– Скоро прийде час. Мовчи, а то тебе почують собаки. Їх на ніч спустили з ланцюга.
Потім вона підійшла до іншого глека і запитала:
– Хто тут?
– Я, Хасан, – відповів голос з глека.
– Будь готовий, Хасан, скоро я звільню тебе.
Так вона обійшла всі глеки і дізналася, що в тридцяти восьми глеках сидять розбійники і тільки в два глеки налито олію.
Марджана схопила глечик з олією, побігла до кухні і нагріла її на вогні так, що вона закипіла.

Тоді вона виплеснула киплячу олію в глек, де сидів розбійник. Той не встиг і крикнути – одразу помер. Покінчивши з одним ворогом, Марджана взялася за інших. Вона кип’ятила олію на вогні і обливала нею розбійників, поки не вбила всіх. А потім взяла вона сковорідку і насмажила багато рум’яних млинців, гарно виклала їх на срібне блюдо, облила олією і понесла нагору до кімнати, де сиділи Алі-Баба і його гість. Алі-Баба не переставав пригощати отамана розбійників, і скоро той так наївся, що ледве міг рухатися. Він лежав на подушках, склавши руки на животі, і важко дихав.
Алі-Баба побачив, що гість ситий, і захотів розвеселити його. Він крикнув Марджані:
– Гей, Марджано, станцюй для нашого гостя кращий з твоїх танців.
– Слухаю, пане, – відповіла Марджана з укліном. – Дозволь мені піти і взяти покривало, тому що я буду танцювати з покривалом.
– Йди та повертайся, – сказав Алі-Баба.
Марджана побігла до себе в кімнату, загорнулася у гаптоване покривало і сховала під ним гострий кинджал.
А потім вона повернулася і почала танцювати.
Алі-Баба і отаман розбійників дивилися на неї і хитали головами від задоволення.
Марджана посеред танцю почала все ближче підходити до отамана. І раптом вона, як кішка, стрибнула на нього і, змахнувши кинджалом, встромила його в серце разбійника.

Алі-Баба остовпів від жаху. Він подумав, що Марджана збожеволіла.
– Горе мені! – закричав він. – Що ти наробила, божевільна? В моєму будинку убитий чужинець! Сором і ганьба на мою голову!
Марджана впала навколішки і сказала:
– Вислухай мене, пане, а потім роби зі мною, що захочеш. Якщо я винна – убий мене, як я вбила його.
І вона розповіла Алі-Бабі, як вона дізналася про розбійників і як погубила їх усіх. Алі-Баба відразу зрозумів, що це ті самі розбійники, які приїжджали до печери і які вбили Касима.
Він підняв Марджану з колін і голосно закричав:
– Вставай, Зейнаб, і розбуди Фатіму! Нам загрожувала страшна смерть, а ця смілива і розумна дівчина врятувала всіх нас!
Зейнаб і Фатіма одразу ж прибігли і міцно обійняли Марджану, а Алі-Баба сказав:
– Ти не будеш більше служницею, Марджано. З цього дня ти будеш жити разом з нами, як наша рідна сестра.
І з того часу вони жили спокійно і щасливо.

Ілюстрації: Ольшанський Борис Михайлович
Переклад українською: Валерія Воробйова