Серед холодних вод, аж ген од землі, ми щоночі чекали на туман, і коли він піднімався, ми змащували мідну машинерію та засвічували протитуманний ліхтар у кам’яній вежі. Ніби дві птахи в сірому небі, ми з МакДанном цілили вдалину червоним, білим і знову червоним промінням у пошуках самітних кораблів. А коли вони не бачили цих сигналів, то лунав наш Глас – глибоке ревіння Туманного горна, яке продиралося крізь клапті паволоки, сполохуючи зграї мартинів, що розліталися, немов колода карт, і збивали піну на високих хвилях.
– Тут трохи самотньо, але ж ти, мабуть, уже звик? – поцікавився МакДанн.
– Так, – відповів я. – Слава Богу, ти в нас хороший співбесідник.
– Що ж, завтра твоя черга їхати на материк, – посміхнувся він у відповідь. – Сходиш на танці, хильнеш чарку джину.
– Слухай, МакДанн, а про що ти думаєш, коли залишаєшся тут наодинці?
– Про таємниці моря, – відказав МакДанн, запалюючи люльку.
Годинник показував чверть на восьму холодного листопадового вечора, опалення було вже ввімкнуте, світляний хвіст крутився на всі румби, вгорі у вежі громоподібно дуднів Туманний горн. На сто миль навколо на узбережжі не знайшлося б жодного міста. Сама лиш одинока дорога бігла відлюдними місцями до моря. Коли-не-коли по ній проїжджали автомобілі. Дві милі по греблі серед холодних вод – і ось уже наша скеля, повз яку навіть кораблі рідко пропливають.
– Про таємниці моря, – повторив МакДанн. – Ти знаєш, що океан – це така собі велетенська сніжинка? Він міниться і переливається тисячами форм і барв, жодного разу не повторюючись. Дивно. Одної ночі багато років тому я був тут сам, коли раптом вся риба в морі спливла на поверхню. Щось її пригнало в нашу бухту і змусило тремтячу витріщатисязнизу на маяк, що водив то червоним, то білим, то червоним, то білим променем по їхніх кумедних очах. Мене пройняв холод. Складалося таке враження, що десь там під ногами розкинувся і ворушився до самої півночі велетенський павичевий хвіст. А потім ці міріади риб зникли так само безшумно, як і з’явилися. Отакої, думав я, може, вони припливли сюди за сотні миль, аби комусь там вклонитися абощо? Дивина. Зате подумай, якою в їхніх очах виглядала наша вежа. Стримить на висоті сімдесяти футів над морем, променіє довкруги Божим сяянням і заявляє про себе гласом почвари. Та риба більше ніколи не верталася, але погодься, хіба не могло їй тоді спасти на думку, що на якусь мить вона опинилася під дією Надприродного?
Мене пойняв дрож. Я визирнув на сіру морську луку, що простяглася від краю до краю, з нічого в нікуди.
– О, так! Море бездонне, – кліпнув МакДанн, нервово пахкаючи люлькою. Бентежний настрій не покидав його цілий день, але він усе одно нічого не пояснював. – Попри всі наші механізми, попри всі так звані субмарини ми ще десять тисяч століть не ступимо на справжнє дно, не потрапимо в затонулі землі, чарівне царство, що панує там, і аж тоді пізнаємо справжній жах. Тільки подумай, там унизу досі панує літо трьохсоттисячне до Різдва Христового. І поки ми тут нагорі марширували під звуки сурем, знімали одне одному голови з плечей і голів держав, ті царства існують у морі та холоді на глибині дванадцяти миль, застигши в часі старому, немов борода комети.
– Справді, це давній світ.
– Гайда. Наостанок я приберіг тобі достоту виняткову історію.
Не кваплячись та бесідуючи, ми піднялися вгору по вісімдесятьох східцях. Уже на самісінькій верхівці МакДанн вимкнув світло в приміщенні, щоби в дзеркальному склі не було жодних відображень. Велике око маяка дзижчало, легко обертаючись у змащеному механізмі. Щоп’ятнадцять секунд гудів наш Туманний горн.
– Геть наче тварина, правда? – киваючи, промовив МакДанн. – Велика самітна тварина, що горлає вночі. Ось тут на краю десяти мільярдів літ. Сидить і закликає Безодню. Я тут. Я тут. Я тут. І Безодня відповідає. Справді, відповідає. Джонні, ти вже зі мною три місяці, тому краще тебе підготувати. Десь у цю пору року, – сказав МакДанн, вглядаючись у морок і туман, – дещо приходить у гості до маяка.
– Ви про оті табунці риби?
– Ні. Це трохи інше. Я раніше мовчав, бо не хотів, щоб ти вирішив, ніби мені бракує клепки в голові. Зволікати далі не можна, і якщо я не помилився зі своїм календарем, який вів з минулого року, сьогодні та сама ніч. Просто сядь. Якщо схочеш, то збереш завтра свої речі, візьмеш моторку і гайнеш на материк, сядеш на машину, що стоїть на мисі біля пірсу для човнів, поїдеш додому у своє забуте Богом містечко подалі від океану і більше ніколи не гаситимеш поночі вогнів, то я тепер зрозумію і слова жодного не скажу. Три роки відбувається одне й те саме, але це я вперше тут не сам і зі мною є людина, котра зможе все посвідчити. Чекай і спостерігай.
За наступні півгодини ми обмінялися лиш парою фраз напошепки. А коли ми вже втомилися від чекання, МакДанн заходився ділитися своїми думками. Мав він свою теорію і про Туманний горн.
– Якось багато років тому на холодному і хмарному березі океану серед шуму його хвиль став чоловік і сказав: «Нам потрібен голос, аби докричатися до кораблів, щоб їх попереджати. І я цей голос створю. Я створю голос, подібний до постелі, що лишалася порожньою поруч із вами упродовж довгої ночі, голос, подібний до порожнього будинку, що відкривається за дверима, подібний до безлистих осінніх дерев. Щоби його звук був схожий на квиління птахів, які відлітають у вирій, щоб він був схожий на завивання пізнього осіннього вітру і шелест хвиль, що розбиваються об тверді, холодні береги. Я створю такий самотній голос, щоби він не минув жодні вуха, щоб усі, хто його чув, плакав у душі, щоб вогні у каміні здавалися теплішими і щоб усім, хто його чутиме в далеких містах, кортіло пошвидше дістатися домівок. Я сотворю цей звук і збудую машину, яку назвуть Туманним горном. Усякий, хто його почує, знатиме, що таке зажура у віках і наскільки минуще наше життя».
Заревів Туманний горн.
– Я вигадав цю історію, – пояснив МакДанн, – щоби пояснити, чому воно щороку вертається до маяка. Гадаю, це все поклик Туманного горна, і воно приходить на нього…
– Проте…
– Ц-с-с-с-с! – скомандував МакДанн. – Онде! – І він кивнув головою в бік Безодні.
До маяка по морю щось наближалося.
Я вже казав, що надворі стояла холодна ніч. Холодна вежа, блимання світла і Туманний горн, що все ревів і ревів у вируючій імлі. Видно було недалеко і видно було погано, але глибини моря-океану бунтували довкола нічного суходолу, рівного й тихого, кольору сірої землиці, а у високій башті ми лишалися самі вдвох, і ген удалині, спершу на туманному видноколі, щось забрижило, тягнучи за собою все більшу хвилю, яка здіймалася все вище і вище, надимаючись пінною бульбашкою. Аж раптом із-під холодних вод виринула голова, здоровенне таке сіре головисько з велетенськими очима. Голова піднімалася на довгій шиї, за якою показалося… ні, не тіло… з моря й надалі піднімалася довга-предовга шия! Тепер голова височіла над хвилями у добрих сорока футах, тримаючись на тонкій і прекрасній чорній шиї. І тільки потім з нуртовиння вигулькнуло тіло, ніби маленький кораловий острівець, всіяний чорними наростами та раками. Десь там за ним на мить зблиснув і хвіст, до кінчика якого, наскільки я міг зрозуміти, від голови було дев’яносто чи сто футів.
Мені щось вихопилося з вуст. Не знаю що.
– Спокійно, хлопче, спокійно, – прошепотів МакДанн.
– Неймовірно! – пробелькотів я.
– Ні, Джонні, неймовірно, – це те, що ми з тобою тут стоїмо, а воно плаває в цих водах останні десять мільйонів років. Воно неминуще. Мінливі ми, через нас мінлива земля. І це в нас неможливо повірити. В нас!
Істота наближалася звіддаля неквапом, пливучи крижаними водами у темній незворушній величі власного єства. Навколо неї клекотів туман, ховаючи обриси гостя. В одному з очей потвори мигцем відбився наш потужний промінь, червоний, білий, червоний, білий, так наче у високо піднесеному катафоті мерехтіло послання, відправлене нам якимось первісним кодом. Створіння линуло тихо, не згірш від імли, крізь яку воно наближалося до маяка.
– Та це ж ніби динозавр! – зіщулився я, вхопившись за перила на сходах.
– Звісно. Їхнього роду-племені.
– Але ж вони всі повимирали!
– Ні, просто ховалися в Безодні. Глибше від найглибших глибин Безодні. Лиш подумай, Джонні, яким справжнім тепер здається це слово, таким промовистим – Безодня. У ньому захований весь холод, вся темрява і глибина світу.
– І що нам робити?
– Робити? В нас є свої обов’язки, які не можемо облишити. Крім того, тут зараз безпечніше, ніж у будь-якому човні, якби нам раптом схотілося на материк. Адже та істота завбільшки з добрий есмінець та й швидкість має не меншу.
– Слухай, а чого ж воно пливе сюди?
І вже наступної миті я дізнався відповідь на своє запитання.
Проревів Туманний горн.
А монстр йому відповів.
З-над мільйонів літ води й туману долинув крик. Такий зболений і одинокий, що дрож сколихнув моє тіло і відлунив у голові. Монстр гукав до башти. Ревів Туманний горн. Потвора роззявила зубату пащеку, і звук, який вихопився звідти, був голосом самого Горна. Самотнім, неосяжним і далеким. Відособленим голосом пустельника в безвидному морі холодної ночі. Принаймні, так він лунав.
– А тепер ти розумієш, – прошепотів МакДанн, – чому воно припливає сюди?
Я кивнув.
– Цілісінький рік, Джонні, ця сердешна істота перебуває десь там, за тисячі миль звідси, на глибині миль двадцять… хтозна, може їй уже мільйон років? Тільки подумай, чекає на щось мільйони літ… от ти зміг би стільки чекати? Може, вона остання в своєму роді. І чогось мені здається, це таки правда. Як би там не було, от уяви, п’ять років тому сюди прийшли люди та збудували цей маяк. Установили тут свій Туманний горн, і от він реве і реве, і раптом ти його чуєш у своєму сховку в сонних глибинах моря, і до тебе вертаються морські спогади про світ, в якому жили тисячі таких, як ти, і тепер ти сам геть один у чужому для тебе довкіллі, де доводиться ховатись.
Аж ось ти вперше чуєш звук Горна, чуєш і чуєш, і ти починаєш ворушитися, борсатися в намулі бездонного океану, ти розплющуєш свої очі, схожі на двофутові фотографічні лінзи, і розправляєш плечі, так поволі-поволі, адже на них великим тисне океан. Голос Туманного горна лине з-над тисяч морських миль, слабкий і знайомий, і в тебе у нутрі розпалюється вогонь. Ти повільно-преповільно здіймаєшся. Живишся табунцями тріски та іншої дрібної риби, зграйками медуз і при цьому неквапом піднімаєшся, піднімаєшся всі осінні місяці, весь вересень, коли опустилися перші тумани, весь жовтень, коли імла стала тужавіти і ввімкнувся Туманний горн, і вже пізнього листопада, після декомпресії, що відбувалася день у день, і підйому на кілька футів щогодини, ти біля поверхні, все ще живий. Повільніше треба. Якщо виринати одним махом, то можна вибухнути. Того три місяці йде на підйом і ще пару днів – на заплив холодними водами в напрямку маяка. І ось ти вже тут – ген де – об’явився, Джонні, вночі, хай йому грець, найбільша почвара світу. До тебе волає маяк, такий собі довгошиїй, як і ти, стирчить із води з тілом, подібним до твого, і (що найважливіше) голосом достоту ти сам один. Тепер ти, Джонні, збагнув, га? Збагнув?
Заревів Туманний горн.
І монстр відповів.
Я бачив усе. Я знав усе: мільйоноліття одинокого чекання на когось, хто так ніколи і не прийшов. Мільйоноріччя всамітнення на дні моря й божевілля часу, проведеного там, за який у небі зникли птахи-рептилії, на материку висохли болота, минула доба лінивців та шаблезубів, що знайшли свій кінець у смоляних ямах, а в горах з’явилися схожі на білих мурах люди.
Заревів Туманний горн.
– Торік, – знову почав МакДанн, – істота кружляла й кружляла, кружляла й кружляла навколо цілісіньку ніч. Певно, була спантеличена, того й не наважилася на зближення. Можливо, боялася. А ще сердилася після довгого шляху сюди. Зате наступного дня, коли туман несподівано розступився і визирнуло біле сонечко в блакитному небі, монстр утік із-під його гарячого проміння та тиші і більше не вертався. Я так гадаю, він цілий рік думав та обмірковував це зусібіч.
Потвора була вже в ста ярдах від нас, постійно перекрикуючись із Туманним горном. Коли промінь маяка цілив в очі істоти, в них прозирали тільки вогонь і лід, вогонь і лід.
– От тобі урок життя, – промовив МакДанн. – Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.
Створіння чимдуж пливло на маяк.
Заревів Туманний горн.
– Подивимось-но, що станеться далі, – проказав МакДанн і вимкнув Туманний горн.
Хвилина тиші, яка запанувала по цьому, забриніла так, що ми чули гупання власних сердець у скляній маківці вежі і повільне обертання прожектора в оливі.
Чудовисько спинилося і завмерло. Кліпнули його очиська-ліхтарі. Воно роззявило пащу і здобулося на подобу клекотіння, судячи з рокоту – геть вулканічне. Істота покрутила навсібіч головою в пошуках звуку, який розчинився в тумані, а потім вирячилася на маяк. Знову рокотіння. Аж раптом в очах зайнявся вогонь. Потвора здибилася, замолотила по воді лапами і кинулася на нашу башту з поглядом, сповненим гнівної муки.
– МакДанне, – загорлав я. – Ввімкни же горн!
Мій напарник намацав рубильник. Та навіть клацнувши ним, залишалося тільки спостерігати за монстром, що став горою і вчепився велетенськими лапами у башту. Світло мерехтіло в ороговілих перетинках між пальцями. Гігантське праве око на зболеній голові зблиснуло переді мною, немов казан, у який я був готовий із криком провалитися. Маяк здригнувся. Заголосив Туманний горн, і у відповідь заголосило чудовисько. Воно обхопило вежу, і от, його зуби вже скреготіли по склу, що посипалося нам на голову.
МакДанн схопив мене за руку:
– Вниз!
Башта здригнулася, загойдалася і почала рушитися. Туманний горн ревів дуетом із потворою. Ми перечепилися і мало не полетіли сторчголов униз по східцях.
– Хутко!
Коли ми вискочили на перший поверх, башта почала рушитися. Довелося пірнути під сходовий просвіт і заховатися в маленькому кам’яному підвалі. Нагорі тисячами торохтів град із каміння. Раптом замовк Туманний горн. Чудовисько з усіх сил кинулося на вежу, і вона почала падати. Ми з МакДанном, міцно обійнявшись, гупнули навколішки, а навколо нас вибухнув світ.
Коли все скінчилося, нас оточувала сама лиш темрява і шум морського прибою на кам’яних завалах.
І ще один звук, крім цього.
– Слухай, – тихо промовив МакДанн. – Слухай.
Ми зачекали якусь хвилину. І от я почув. Спочатку свист всмоктуваного повітря, а потім голосіння, спантеличення велетенського створіння обрушилося на нас, навалилося так, що паморочний сморід чудовиська розлився повітрям за кам’яною стіною підвалу. Монстр засопів і загорлав. Вежа зникла. Зник маяк. Щезло те, що закликало істоту з відстані в мільйон років. І тепер потвора роззявляла пащеку та видавала гучноголосі заклики – заклики Туманного горна, знов і знов. А далекі кораблі в морі, загубивши світло прожектора і нічого не бачачи, минали це місце і, напевно, думали того пізнього вечора: ось він, самотній звук, голос Самітної бухти. Все гаразд. Ми обминули мис.
І так тривало до світанку.
Наступного дня, коли до нас потрапили рятівники, щоб викопати з-під кам’яних завалів, сяяло гаряче жовте сонце.
– Вона просто розвалилася, – поважно повідомив їм МакДанн. – Кілька потужних ударів дужими хвилями, і башта просто розвалилася, – щипнув він мене за руку.
Навіть не зосталось на що подивитися.
Спокійний океан, синє небо. Ідилію порушував тільки стійкий водоростевий сморід від зеленої маси, що вкривала купи каміння та узбережні скелі. Над нею дзижчали мухи. Хвилі прибою омивали порожній берег.
Наступного року на мисі з’явився новий маяк, але я вже мав нову роботу в маленькому містечку, в мене була дружина і власний теплий будиночок, що поночі восени світився жовтими вогнями, замкнувшись на всі клямки та пахкаючи димом із комина. Що стосується МакДанна, то він тепер порядкує в новому маяку, який збудували за його проектом – із залізобетону, про всякий випадок, казав він.
У листопаді нова споруда була повністю готова. Одного пізнього вечора я навідався до МакДанна, поставив машину на стоянці, глянув на сірі води, послухав ревіння нового горна, який раз, двічі, тричі, чотири рази сурмив ген удалину.
Чудовисько?
Воно так і не повернулося.
– Нема його, – прокоментував МакДанн. – Вернулося в Безодню. Засвоїло урок, що не можна ось так до безпам’ятства любити щось на цьому світі. Воно знов у найглибших глибинах чекатиме ще один мільйон років. Сердешне! Ждатиме собі, чекатиме, а людина тим часом з’являється і зникає на цій убогій планетці. Ждатиме і чекатиме.
Я сів у машину, прислухався. Мені не було видно ні маяка, ні прожектора Самітної бухти. Я чув тільки Горн, Горн і ще раз Горн. Він ніби закликав потвору.
Я сидів і шкодував, що не можу дібрати слів.
Переклад: Богдан Стасюк
