Несподівано путівець закінчився. Він збігав вздовж пагорба, як і подобає будь-якому путівцеві, звивався поміж схилами і пустищами, кам’яними брилами та вічнозеленими дубами, все далі і далі – повз широкий, просторий і щедротний пшеничний лан, що виглядав білою вороною посеред цієї пустелі. Путівець вигулькнув нізвідки поряд із маленькою й охайною білою хатиною, до якої належали пшеничні угіддя, і так само зненацька зник, розчинившись у пісках, немовби з нього надалі не було жодної користі.
Зрештою, це вже було неважливо, оскільки бензин у машині все одно закінчився. Дрю Еріксон зупинив свою стару, як світ, автівку, і німо застиг, втупившись у свої важкі, великі і зашкарублі руки фермера.
Мовчання порушила Моллі, безживно спираючись на сидіння обіч Дрю:
– Певно, не туди звернули на роздоріжжі…
Чоловік кивнув.
Губи Моллі були майже такими самими блідими, як і її обличчя. Лише на відміну від обличчя, вони геть пересохли і видавалися крихітним острівцем посеред рясно вкритого потом обличчя. Голос звучав тихо і рівно, без жодних емоцій.
– Дрю, – сказала вона, – Дрю, а що ми тепер будемо робити?
Дрю продовжував дивитися на свої руки. Руки фермера, які вже більше не мали ферми, з-під яких голодний вітер видув останні його статки – безплідну і суху землю.
Діти, котрі спали на задньому сидінні поміж запилених перин, подушок та іншого мотлоху, саме прокинулися, повисовували голови і навперебій залементували:
– Тату, а чому ми зупинилися? Ми щось будемо їсти, тату? Га, тату? Тату, ми страшенно голодні! Чи є щось їсти?
Дрю заплющив очі. Його дратував сам вигляд його рук.
Моллі ледь торкнулася його зап’ясть, легко і ніжно.
– Дрю, може, у цьому будинку знайдеться хоч якийсь зайвий окраєць хліба для нас?
Виразна біла лінія проступила довкола його рота.
– Жебрати? – озвався він грубо. – Ніхто із нас ще ніколи не жебрав, ніхто з нас і не буде цього робити.
Пальці Моллі міцніше стиснули його зап’ястя. Він повернувся і поглянув їй в очі. Він бачив цей погляд, бачив очі Сьюзі і маленького Дрю. Вся його непохитність і твердість кудись поступово зникали, покидаючи шию і спину. Обличчя зробилося збентеженим, чи радше взагалі ніяким, безформним, ніби хтось гамселив по ньому занадто довго і занадто сильно. Він вийшов із машини і ступив на стежку, що вела до будинку. Крокував непевно і невпевнено, як тяжкохворий чи майже сліпий.
Двері до будинку були відчинені. Дрю постукав тричі. Усередині панувала пустка. Там не було нічого, окрім тиші та віконної фіранки, що плавно погойдувалася у душному і застояному повітрі.
Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.
Зайшовши у хату, проминув маленьку й охайну вітальню, вузький коридор. Він ні про що не думав. Як тварина, що дослухається лише до власного інстинкту, він шукав лише кухню.
Мимохідь Дрю зазирнув у якусь кімнату і крізь прочинені двері раптом побачив там мертвого чоловіка.
Покійник був доволі похилого віку, і лежав на вбраному у чисті і білі простирадла ліжку. Видно було, що помер нещодавно. Його обличчя ще не встигло втратити своєї умиротвореності. Мабуть, він знав напевне, що надійшла його смертна година, адже був зодягнений відповідно – старий чорний костюм, вичищений і випрасуваний, чиста біта сорочка та чорна краватка.
Біля ліжка, зіперта на стіну, стояла коса. У руках покійник міцно тримав ще досі свіже стебло пшениці. Видавалося, мовби стиглий колосок важко налитий золотом.
Дрю нечутно зайшов у спальню. Його пройняв холод. Він зняв свій поношений і запилюжений капелюх і зупинився біля ліжка, дивлячись на старого.
В узголів’ї покійника, на подушці, покоївся розкритий аркуш паперу. Вочевидь, для того, щоби його прочитали. Можливо, це було прохання поховати чи викликати родичів. Силячись прочитати написане і ворушачи при цьому своїми блідими пересохлими губами, Дрю насупився.
Тому, хто стоїть біля мого смертного одра!
Будучи при здоровому і світлому глузді, але не маючи нікого на цілому білому світі, я, Джон Бур, передаю і заповідаю цю ферму, і все, що належить до неї, тому, хто прийде сюди, незалежно від його імені і походження. Від цього дня йому належить ферма і пшениця; а також коса, і всі обов’язки, що передбачені для її власника. Хай бере він це все вільно і без жодних запитань, і хай пам’ятає, що я, Джон Бур, лише віддаю, але не прирікаю. Під цим підписуюся і ставлю печатку 3 квітня 1938 року.
[Підписано] Джон Бур. Kyrie eleison[2]!
Дрю повернувся назад через увесь будинок і відчинив двері.
– Моллі, – гукнув він, – йди-но сюди! А ви, діти, залишайтеся в машині.
Моллі ввійшла. Він завів її у спальню. Жінка поглянула на заповіт, на косу, на пшеничне поле за вікном, що похитувалося під спекотним вітром. Її обличчя посуворішало, вона прикусила губу і притулилася до чоловіка.
– Все це занадто добре, щоби бути правдою. Щось тут не те.
– Удача на нашому боці, от і все, – сказав Дрю. – Буде робота, буде їжа, буде дах над головою – прихисток від негоди.
Він взяв у руки косу. Вона зблиснула, наче місяць-молодик. На лезі були викарбувані слова: «Хто володіє мною, той володіє світом». Тоді ці слова були для нього лише словами.
– Дрю, чому, – запитала Моллі, пильно вглядаючись у стиснуті в кулак пальці старого, – чому він так міцно тримає це пшеничне стебло?
У цей час гнітюче мовчання порушила метушня дітей на ґанку. Моллі важко зітхнула.
Вони вирішили оселитися у домі. Поховали старого на пагорбі і сказали над ним кілька заупокійних слів, спустилися вниз, підмели у будинку, розвантажили машину, поїли, тому що на кухні був споживок, багато споживку. Перших три дні вони нічим не займалися, хіба що доводили до ладу будинок, оглядали поля і вилежувалися в незлецьких ліжках, а тоді з подивом витріщалися одне на одного, не в змозі повірити, що все це відбувається з ними. Вони були ситими, а Дрю ще й міг навіть потішити себе після вечері сигарою.
За будинком знаходилася стайня, а в стайні – бугай і три корови. Знайшлася на обійстю і комірчина-студениця під тінистими деревами. Всередині комірчини висіли великі півтуші – яловичина, свинина, баранина. М’яса було достатньо, аби сім’я, уп’ятеро більша за їхню, могла харчуватися ним рік чи два, а то й усі три. Були там і масничка, і рундук із сиром, і великі металеві бідони для молока.
На четвертий день Дрю Еріксон прокинувся і, лежачи в ліжку, глянув на косу. Він розумів, що пора братися до роботи, тому що на безкрайньому полі пшениця вже достигла. Він бачив це на власні очі, та й не хотів перетворитися у ледащо. Трьох днів байдикування було достатньо для чоловіка. Щойно війнуло першою світанковою прохолодою, Дрю взяв косу і, закинувши її на плече, пішов у поле. Вже у полі він міцно обхопив кісся, розмахнувся і…
Це було неосяжне пшеничне поле. Надто велике для того, щоб одна людина з ним упоралася, але ж до цього часу один чоловік якось давав йому раду.
По закінченні першого дня роботи він ішов із косою, що спокійно похитувалася в нього на плечі, проте його обличчя виглядало збентеженим. Такого пшеничного поля він ще не бачив ніколи. Воно достигало окремими пасмами, кожне саме по собі. Пшениця не повинна так рости. Він не розповів про це Моллі, як і не розповів про інші химери цього поля, наприклад, про те, що скошена пшениця відразу ж чорніла і зігнивала. Із пшеницею не повинно і такого робитися. Втім, його це не надто хвилювало. У будь-якому разі вони мали шматок хліба.
Наступного ранку зі скошених і зігнилих покосів, залишених ним напередодні на полі, проросли тендітні зелені паростки. Вп’явшись у землю крихітними корінчиками, пшениця народжувалася знову.
Дрю Еріксон пошкрябав підборіддя, роздумуючи над тим, чому, навіщо і яким побитом із цією пшеницею робляться такі чудасії і який він міг би мати зиск, якби ту пшеницю можна було продати. Кілька разів упродовж дня він підіймався на пагорб до могили старого – чи то щоби просто впевнитися, що він досі там, чи то сподіваючись, що саме там він розкриє таємницю пшеничного поля. Він дивився вниз і бачив, який безмір землі у його власності. Пшеничний лан простягався на три милі завздовжки – аж до гір і мав близько двох акрів завширшки. Одні ділянки щойно заврунилися, інші вже золотіли, ген ті ще зеленіли, а ось ті він щойно скосив. Той старий так і ні в чому не зізнався і тепер лежить під купою каміння і землі. А над ним лише сонце, вітер і тиша. Сповнений цікавості, Дрю Еріксон спустився вниз, щоби знову взятися за косу. Тепер він працював залюбки, тому що ця праця видавалася йому важливою. Він не знав, чому, але вона була дуже, дуже важливою.
Він не міг дозволити пшениці перестоювати. Щодня дозрівали нові ділянки, відтак він почав розмірковувати вголос: «Якщо я викошуватиму щойно дозрілу пшеницю наступних десять років, то швидше за все мені не доведеться двічі побувати на одному й тому самому місці. Таке велике поле, дідько би його побрав. – Він труснув головою. – Та й дозріває та пшениця якось химерно. Її завжди саме стільки, скільки я можу скосити за один день, оминаючи зелень. А наступного ранку, ладен побитися об заклад, вже готова нова ділянка».
Було безглуздо скошувати пшеницю, якщо вона зігнивала щойно упавши. Наприкінці тижня він вирішив дати їй декілька днів для росту.
Дрю полежав у ліжку довше ніж зазвичай, просто слухаючи тишу у домі, яка не була тишею смерті, а тишею помешкання, де всім живеться добре і щасливо.
Він встав, одягнувся і неспішно з’їв свій сніданок. Він не збирався виходити сьогодні у поле. Він вийшов з будинку, щоби подоїти корів. Скуривши на ґанку цигарку, потинявся якийсь час по дворі і повернувся назад у дім, щоби запитати Моллі, для чого він взагалі виходив.
– Щоби видоїти корів, – сказала вона.
– Ага, точно, – пригадав Дрю і вийшов знову.
Корови вже чекали на нього із повним вим’ям. Він їх видоїв, бідони сховав у комірчину-студеницю, але думав про інше. Про пшеницю. Про косу.
Цілий ранок Дрю просидів на задньому ґанку, крутячи цигарки. Для малюка він змайстрував іграшкового кораблика і ще одного для Сьюзі. Збив трохи масла у масничці і злив маслянку. Сонце припікало з високості, аж у голові паморочилось. Надходив обідній час, але він не був голодний. Він зачаровано дивився, як вітер нахиляє пшеницю, виколисує її і голубить. Руки Дрю мимоволі згинались, а пальці стискали уявне кісся і нили, коли він знову присів на ґанку, поклавши долоні на коліна. Він підвівся, а тоді знову присів, витерши руки до штанів. Спробував скрутити ще одну цигарку, але рознервувався і викинув усе до дідька, щось пробурмотівши собі під носа. Він почувався так, наче в нього відрізали третю руку чи він втратив дві свої справжні руки.
Він чув, як вітер шепочеться в полі.
До першої години він вештався то довкола будинку, то всередині нього. Заходив і виходив. Щось шукав то там, то сям. Навіть надумався було викопати канаву для води. Хоча насправді його голова була заклопотана лише пшеницею – яка вона стигла і як прагне бути зібраною.
– Нехай воно все западеться!
Він широким кроком зайшов у спальню, зняв косу зі стіни, де вона висіла на дерев’яних кілочках. Якусь мить непорушно постояв, стиснувши її у руках. Тепер він заспокоївся. Руки перестали свербіти. Голова перестала боліти. Третя рука повернулася. Він знову відчув себе господарем.
Це вже стало потребою. Такою ж непояснимою, як громовиця, що лише гуркотить, проте не завдає болю. Пшеницю потрібно скошувати щодня. Пшеницю потрібно скошувати. Чому? Просто її потрібно скошувати, та й по всьому. Він усміхнувся, тримаючи косу у своїх могутніх руках. Потім закинувши її на плечі і висвистуючи, пішов у поле, де достигла пшениця вже зачекалася на свого господаря. Дрю зробив те, що мусів зробити. Йому здалося, що він трохи звихнувся. Трясця його матері, це ж майже звичайне поле пшениці. Справді, хіба ні? Майже звичайне.
Дні бігли за днями, наче смиренні коні.
Тепер Дрю Еріксон ставився до своєї роботи як до затаєного болю, чи голоду, чи обов’язку. Про дещо він почав здогадуватися.
Котрогось полудня маленький Дрю і Сьюзі, поки тато обідав на кухні, добралися до коси і з хихотінням затіяли якусь гру. Почувши це, він вийшов і відібрав її. Він не сварив дітей. Він просто виглядав дуже стривожений і відтоді завжди замикав косу, якщо нею не користувався.
Він не пропустив жодного дня косьби.
Вгору, вниз, вгору, вниз і вбік. Знову – вгору, вниз і вбік. Зітнув. Вгору, вниз.
Вгору.
Думай про старого і пшеничний колосок у руках покійника.
Вниз.
Думай про цю мертву землю і безсмертну пшеницю на ній.
Вгору.
Думай про це божевілля золотих і зелених фарб, про те, як буяє пшениця!
Вниз.
Думай про…
Скошена пшениця золотою хвилею впала до його ніг. Небо потемніло. Дрю Еріксон випустив косу з рук і зігнувся, схопившись за живіт, темрява заслала очі. Світ закрутився.
– Я когось убив! – він важко дихав, хапаючи ротом повітря і схопившись за груди, а тоді впав на коліна біля леза коси. – Я убив тьму людей…
Небо крутилось і переверталось, наче карусель на канзаському ярмарку. Хіба що музики бракувало, лише дзвеніло у вухах.
Моллі сиділа за блакитним кухонним столом і чистила картоплю, коли увійшов він, спотикаючись і волочучи за собою косу.
– Моллі!
Моллі розпливалася у його засльозених очах.
Вона продовжувала сидіти, опустивши руки і покірно ждучи, коли він спроможеться сказати, що трапилося.
– Давай збирай манатки! – видушив він, дивлячись у підлогу.
– Чому?
– Ми забираємося звідси, – глухо промовив він.
– Ми забираємося звідси? – перепитала вона.
– Цей старий… Ти знаєш, що він тут робив? Ця пшениця, Моллі, і ця коса… Із кожним змахом коси на пшеничному полі вмирають тисячі людей. Ти стинаєш їх і…
Вона припіднялася, відсунула вбік ніж і картоплю, а тоді зі спокоєм і розумінням в голосі промовила:
– Ми стільки наблукалися впроголодь, аж поки не опинилися тут. Відтоді минув уже місяць, а ти щодня працював і змучився…
– Я чую голоси, сумні голоси. Там, у пшеницях, – сказав він. – Вони мене просять зупинитися. Просять мене не вбивати їх!
– Дрю!
Він її наче не чув.
– Поле росте якось по-дурному, наче божевільне. Я не казав тобі цього, але з ним щось не так.
Вона дивилася на нього. Його блакитні, а зараз безживні очі ніби оскліли.
– Знаю, ти гадаєш, що я несповна розуму, – сказав він. – Але зажди, поки я тобі не розкажу всього. Господи, Моллі, допоможи мені: я щойно вбив свою матір!
– Припини! – строго сказала Моллі.
– Я зітнув одне стебло пшениці і вбив її. Я відчув, як вона помирає. Щойно. Я відразу зрозумів, що…
– Дрю! – Її голос, тепер злий і переляканий, ніби хльоснув його по обличчі. – Замовкни!
– Моллі, о Моллі… – бурмотів він.
Коса випала із його рук і з дзенькотом вдарилася до підлоги. Все ще сердячись, Моллі поставила її у куток.
– Ось уже десять літ, відколи ми разом, – промовила вона. – Ми жили тільки пилюкою та молитвами, що злітали з наших уст. І тепер, коли нам бозна за які чесноти випало таке щастя, ти з дурної голови хочеш втікати від нього.
Вона принесла із вітальні Біблію.
Перегорнула кілька сторінок. Сторінки шелестіли так, як ото шелестить пшениця під вітерцем-легковієм.
– Сядь і послухай, – сказала вона.
Разом із сонячним світлом у кімнату увірвався галас і сміх – це діти гралися у затінку дуба, що височів позаду хати.
Вона читала, зрідка поглядаючи на те, як змінюється вираз обличчя Дрю.
Відтоді Моллі взяла собі за звичку щодня читати йому щось із Біблії. А через тиждень, у середу, Дрю вирушив у містечко, що знаходилося неподалік, аби перевірити на пошті, чи не надійшло щось йому із позначкою: «До запитання». На нього чекав лист.
Додому він повернувся постарілим років на 200.
Він простягнув Моллі листа і переказав глухим, рівним голосом його зміст:
– Мама померла. О першій годині у вівторок. Її серце…
Через якусь мить Дрю Еріксон додав:
– Сади дітей у машину і наладуй її харчами. Ми переїжджаємо у Каліфорнію.
– Дрю, – спокійно озвалася дружина, тримаючи у руках листа.
– Ти сама знаєш, – провадив він, – це безплідна земля, а поглянь, як щедро на ній родить пшениця. Я не розповідав тобі всього. Вона дозріває лише ділянками, щодня потрохи. Це недобре. Коли я скошую її, вона відразу ж зігниває! А вже наступного ранку проростає знову, ніби так і має бути. Минулого вівторка під час косьби мені здавалося, що це я себе живцем підрізую. Потім долинув чийсь крик. А сьогодні цей лист…
– Ми залишаємося тут, – промовила Моллі.
– Моллі!
– Ми залишаємося тут. Тут вдосталь харчів і є дах над головою, тут можна жити по-людськи, і жити довго. Я не буду знову морити своїх дітей голодом, ніколи!
За вікнами голубіло безхмарне небо. Сонце навскоси зазирнуло у кімнату і висвітило половину втихомиреного обличчя Моллі, від чого освітлене око збиснуло бездонною синявою. Чотири чи п’ять вилискуючих крапель поволі збігали вздовж крана, а тоді впали швидше, ніж Дрю встиг зітхнути. Його зітхання було хриплим і впокореним. Він кивнув, дивлячись в нікуди.
– Гаразд, – промовив він, – ми залишаємось.
Він втомлено підійняв косу. На її лезі гострим блиском спалахнули слова: «Хто володіє мною, той володіє світом».
– Ми залишаємось…
Наступного ранку він пішов навідати могилу старого. Якраз посередині неї тягнувся одинцем зелений пшеничний паросток. Той самий, що його покійник тримав у руках кілька тижнів тому, тільки відроджений.
Він побалакав зі старим, хоча відповіді не дочекався.
– Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер. Так це було, хіба ні? Землю ти передав мені, а коли я помру, то теж муситиму комусь її передати.
Голос Дрю благоговійно затремтів.
– Скільки це все вже триває? І ніхто навіть не здогадується про це поле і його планиду? Ніхто, крім того, у кого в руках коса?..
Зненацька він відчув себе старим як світ. Долина видалася йому непам’ятною, наче мумія, таємничою, висушеною, зловісною і могутньою. Коли індіанці танцювали у преріях, воно вже було тут, оце поле. Те саме небо, той самий вітер, та сама пшениця. А до індіанців? Мабуть, якийсь кроманьйонець, кровожерний і розпатланий, крадькома пробирався косити пшеницю із неоковирною дерев’яною косою…
Дрю взявся знову до роботи. Вгору, вниз, вгору, вниз. Він ошалів від думки, що є власником цієї коси. Саме він, а не хтось інший! Цей шал упав на нього велетенською незборимою хвилею – хвилею могуті і жаху.
– Вгору! Хто володіє мною! Вниз! Той володіє світом!
Він змирився зі своєю роботою, підійшовши до неї по-філософськи. Це ж бо тільки спосіб відробітку за надані його сім’ї харчі і дах. Після стількох років поневірянь вони заслужили на це.
Вгору і вниз. Кожен колосок – стяте під корінь чиєсь життя. А якщо він все ретельно спланує – він поглянув на пшеницю, – то чому би йому, Моллі і дітям не жити вічно!
Треба лише натрапити на колоски Моллі, Дрю і Сьюзі, щоби ненавмисно їх не зітнути.
І тоді наче щось прошелестіло йому: ось вони!
Просто перед ним.
Ще один помах коси – і він би їх втратив.
Моллі. Дрю. Сьюзі. Жодних сумнівів. Тремтячи, він клякнув і взявся розглядати колосочки. Вони аж засяяли від його дотику.
Дрю полегшено зітхнув. А якби він їх скосив, навіть про це не здогадуючись? Він перевів подих, підвівся, взяв косу, відійшов на кілька кроків назад і довго стояв, не зводячи очей з урочого місця.
Моллі не могла начудуватися, коли Дрю повернувся додому набагато раніше, та ще й без жодних на те причин поцілував її у щоку.
– Щось ти рано нині. Чи… чи пшениця і досі зігниває, коли ти її скошуєш? – поцікавилася під час обіду Моллі.
Він кивнув і доклав собі м’яса.
– Може, тобі слід написати до тих урядовців, котрі відповідають за сільське господарство? Вони би приїхали подивитися, що воно таке, – сказала вона.
– Ні, – відказав Дрю.
– Я просто запропонувала.
Його зіниці розширилися.
– Я тут залишуся до кінця свого життя. Ніхто, крім мене, не зможе дати лад цій пшениці. Їм же невтямки, де можна косити, а де ні. Може статися так, що вони скосять не ті ділянки.
– Які це – не ті ділянки?
– Ніякі, забудь, – сказав він, продовжуючи жувати.
Він спересердя брязнув виделкою до стола.
– Хтозна, що їм може спасти на думку! Ох уже мені ті урядовці! Вони можуть навіть… можуть навіть надуматися переорати все поле!
Моллі кивнула.
– А це те, що треба, – сказала вона, – щоби засіяти поле новим зерном і почати все спочатку.
Він не доїв обіду.
– Я не збираюся нікому писати, і не дозволю косити це поле жодним зайдам, і на цьому крапка, – заявив він, гучно гримнувши дверима.
Він обійшов те місце, де під сонцем росли собі життя його дружини і дітей, а почав косити на протилежній стороні поля, щоби напевне не дати маху.
Але ця робота йому тепер не подобалася. Вже через годину він знав, що вкоротив віку трьом своїм давнім добрим приятелям із Міссурі. Він прочитав їхні імена на скошених колосках і вже не зміг працювати далі.
Він замкнув косу у комірчині, а ключ заховав: досить з нього косьби, накосився вже донесхочу.
Надвечір Дрю, всівшись на передньому ґанку, розкурив люльку і взявся розповідати дітям усілякі небилиці, аби тільки їх забавити. Але вони не повелися. Вони виглядали подаленілими, втомленими і зчужілими, начебто і не були більше його дітьми.
Моллі поскаржилася на головний біль, потинялася безцільно по хаті, пішла спати рано і заснула глибоким сном. І це також було дивно. Моллі завжди полюбляла посидіти подовше і поплескати язиком побільше.
У місячному сяйві пшеничне поле хвилювалося, наче море.
Воно жадало коси. Окремі ділянки потребували її вже. Дрю Еріксон сидів, глитав слину, намагаючись не дивитись у той бік.
А що трапиться зі світом, якщо він більше ніколи не вийде у поле? Що буде з людьми, котрі вже дозріли до смерті і тільки й чекають приходу косаря?
Поживемо – побачимо.
Моллі тихо дихала, коли він задув свічку і ліг у ліжко. Сон його не брав. Він наслухав вітер у пшениці, руки томилися від безділля.
Посеред ночі Дрю отямився і побачив, що він іде по полю з косою в руках. Іде як шаленець, іде в напівсні і страху. Він не пам’ятав, як відчинив комірчину і як взяв косу – та ось він іде у місячному сяйві поміж колосся.
Серед цих колосків були старі, втомлені, спраглі довгого, тихого, безмісячного сну.
Коса запанувала над ним, прикипівши до долонь, змушуючи просуватися вперед.
Після нетривалої боротьби він якимось дивом зміг подолати її. Жбурнув косу на землю, вибіг із пшениці, а тоді зупинився і клякнув.
– Я більше не хочу вбивати, – благав він. – Якщо я коситиму надалі, мені доведеться вбити Моллі і дітей. Не змушуй мене цього робити!
І тільки зорі мерехтіли у небі.
Позад нього почувся приглушений звук удару.
Щось шугонуло з-за пагорба в небо. Здавалося, що то якась жива істота здійняла червоні ручиська, щоби дотягнутись до зірок. В обличчя дмухнув вітер, принісши з собою іскри з густим і гарячим запахом пожежі.
Дім!
Схлипуючи, він повільно і безнадійно підвівся з колін, не зводячи очей із вогняного огрому.
Між ошалілого полум’я диким криком кричали маленька біла хатина і вічнозелені дуби.
Розпечені омахи пожежі здіймалися над пагорбом, і Дрю, поспішаючи вниз, наче плив у вогні, то виринаючи, то потопаючи в ньому.
Коли він дістався дому, то замість даху, дверей, порога побачив лише всепожираючий вогонь. Повсюди сичало, тріщало і гуло.
Ніхто не кричав із середини, ніхто не плакав і не метався по дворі.
– Моллі! Сьюзі! Дрю! – ще з подвір’я закричав він.
Не озвалася жодна душа. Він підбіг до будинку так близько, що йому обпалило брови, а шкіра, здавалося, скручується від жару, як скручується палаючий папір, загинаючись вгору згорілими кутиками.
– Моллі! Сьюзі!
Вогонь жадібно і вдоволено жер усе, до чого лише міг дотягнутися. Дрю разів десять оббіг довкола будинку, намагаючись якось пробратися всередину. Потім змирився і сів де попало. Немилосердний жар обпікав його тіло, а він чекав, поки із тріском не впали стіни, здійнявши хмару іскор, поки не бухнув останній сволок, схоронивши підлогу під розплавленою штукатуркою й обвугленою дранкою. Він сидів доти, поки останні пломені вогню не задихнулись у диму, а довкола не засірів новий день. Поки не зосталося нічого, крім жевріючих головешок і їдкого смороду.
Незважаючи на ще палаючі віконні рами, Дрю забрався на згарище. Було ще доволі темно, тому важко було щось розгледіти. Червоні відсвіти мінилися на його спітнілій біля горла шкірі. Він стояв, наче чужинець на чужій землі. Ось – кухня. Обвуглені столи, крісла, піч, шафи. Ось тут був коридор. Там – вітальня, а отут – спальня, де…
… де Моллі була досі жива!
Вона спала поміж тліючих сволоків, розпечених металевих пружин і залізного пруття.
Вона спала, неначе нічого не трапилось. Її маленькі білі ручки, обсипані жаринками, витягнулися по боках, а спокій на її обличчі не могла порушити навіть тліюча дранка, що впала на щоку.
Дрю заціпенів, не в змозі повірити у побачене. Між згорених і закіптюжених руїн спальні вона безтрепетно спала на постелі з мерехкочучих вуглинок – на шкірі ні подряпинки, груди то підіймаються, то опускаються з кожним вдихом і видихом повітря.
– Моллі!
Вона вціліла і спить після пожежі, після того, як стіни обвалилися, як стеля над нею бухнула вниз і все надовкола зайнялося.
Його черевики почали диміти, поки він пробирався крізь тліюче руйновище. Але навіть якби спалахнули його ноги і вогонь охопив їх по щиколотки, він би цього не помітив.
– Моллі…
Він нахилився над нею. Вона не ворушилася, певно, не чула його, то й не озивалася. Вона не була мертвою. Але й не була живою. Вона просто собі лежала посеред вогню, що оточував її зусібіч, але не зачіпав і не шкодив. Її бавовняна нічна сорочка хоч і була вкрита попелом, але зоставалася цілою. Каштанове волосся розметалося по пломеніючій грані, немов по подушці.
Він торкнувся її щоки – щока була прохолодною… прохолодною посеред цього пекла. Її губи, осяяні лагідною посмішкою, тремтіли від ледь помітного дихання.
І діти також тут лежали. Під покровом диму він розгледів дві маленькі постаті, що вільготно спали у попелі.
Він виніс усіх трьох із дому і поклав на краю поля.
– Моллі, Моллі, прокинься!!! Діти, діти, прокиньтеся!
Вони не рухалися і продовжували спати.
– Діти, прокиньтеся! Ваша мама…
Померла? Ні, але…
Він теліпав дітьми, так ніби це вони були в усьому винні. Вони не звертали на це жодної уваги. Вони були зайняті своїми снами. Він опустив їх знову на землю і застиг, схиливши над ними вкрите зморшками обличчя.
Він знав, чому вони спали під час пожежі і продовжують спати тепер. Він знав, чому Моллі просто лежить і вже не засміється ніколи.
Могутність пшениці і коси.
Їхні життя, що мали урватися вчора, 30 травня 1938 року, не урвалися тільки тому, що він відмовився косити пшеницю, їм було призначено загинути у вогні. Ось як воно мало бути. Але оскільки він відмовився брати в руки косу, то й ніщо не могло їм зашкодити. Будинок згорів і завалився, а вони і досі існують. Застрягли на півдорозі – не мертві і не живі. В чеканні. І те ж саме із тисячами людей по цілому світі – жертвами нещасних випадків, пожеж, хвороб, самогубств. Вони сплять і чекають, як сплять і чекають Моллі з дітьми. Не в змозі померти, не в змозі жити. А все через те, що дехто злякався косити достиглу пшеницю. А все через те, що він вирішив порвати з косьбою, ніколи більше не брати цієї коси до рук.
Він поглянув на дітей. Роботу треба робити весь час. Кожного Божого дня. Без зупинок і без перерв. Треба косити щодня. І так аж до смерті, до смерті, до смерті.
«Добре, – вирішив він. – Добре, я буду косити».
Він навіть не попрощався зі своєю сім’єю. Він повернувся, відчуваючи, що закипає, взяв косу і попрямував у поле – спочатку швидким кроком, відтак перейшов на біг, а потім помчав риссю. Колосся шмагало його по ногах, а він, як шаленець, кричучи від болю, рвався в самісіньке серце пшеничного поля, щоби там нарешті дати волю рукам. І нараз зупинився.
– Моллі! – заволав він і змахнув косою, стинаючи колос. – Сьюзі! – заволав він. – Дрю! – І ще один змах.
Хтось закричав. Він не озирнувся на знищений вогнем дім.
А потім, ридаючи ридма, він знову і знову випростувався над пшеницею і стинав зліва направо, зліва направо, зліва направо. Знову, знову і знову! Він залишав за собою величезні залисини і в зеленій пшениці, і в достиглій пшениці, не перебираючи і не шкодуючи, лаючись чортом, знову і знову, проклинаючи все на світі, давлячись реготом – і лезо злітало, виблискуючи на сонці, і чи то зі співом, чи то зі свистом падало вниз! Вниз!
Бомби дощенту зруйнували Лондон, Токіо, Москву.
Коса шаленіла у власнім безумстві. Запалали печі у Бельзені і Бухенвальді. Коса голосила в кривавій росі.
Атомні гриби запалювали сліпучі сонця над Білими Пісками, Хіросімою, Бікіні, і далі, і далі – у небесах Сибіру.
Пшениця плакала, і зелені сльози стікали на землю.
Корея, Індокитай, Єгипет з Індією затремтіли: Азія захвилювалась, Африка прокинулася серед ночі…
Коса здіймалась і опускалася, сікла і стинала в нестримнім шаленстві людини, котрій вже нема що втрачати, бо втрачено стільки, що можна начхати на світ.
Всього за декілька миль від головного шосе, якщо спуститися вниз вибоїстим путівцем, що веде у нікуди, всього за декілька миль від головного шосе, напхом напханим машинами, що прямують у Каліфорнію.
Раз у надцять літ якась допотопова автівка, збившись із головного шосе, пригальмує наприкінці курного путівця якраз біля обвуглених решток того, що було колись маленькою білою хатиною; щоб напитати дорогу, гукне водій фермера, котрого нагледить он там недалеко, саме того, котрий затято і безнастанно, немов навіжений, вдень і вночі гарує у безкрайньому полі пшениці.
Але він не діждеться ні допомоги, ні відповіді. Навіть після вервиці літ фермер у полі надто заклопотаний… надто заклопотаний тим, щоби не дати пшениці дозріти.
Тож Дрю Еріксон косить і косить, осліплий від сонця і з вогнем божевілля в очах, що назавжди забули про сон, день за днем, день за днем, день за днем…
Переклад: Марта Томахів
