У хаті край села, де вишні старі гіллям у вікна стукають, жила маленька Оленка. Була вона дівчинка слухняна, вдень щебетала, як пташка, а от як ніч надходила – біда та й годі. Тільки-но матуся покладе її в ліжко, поцілує в чоло і дмухне на свічку, як сон від Оленки тікає, наче сполоханий заєць.
Крутиться дівчинка, вертиться. То їй ковдра кусається, то подушка муляє, то пити хочеться, то страшно стає. А здавалося їй, що хтось у кутку зітхає, наче сухе листя перегортає.
– Спи, доню, – казала мама крізь сон. – То вітер у комині гуде.
Але Оленка знала: то не вітер.
Однієї ночі, коли повний місяць залив кімнату срібним молоком, побачила Оленка дивну гостю. З темного кутка, де висіли пучечки сухого звіробою, випливла тінь. Була вона схожа на маленьку жінку, сіру, як попіл у печі, з довгим волоссям, що плуталося, мов павутиння. Очі в неї були великі, сумні й безсонні.
Це була Нічниця.
Підкралася вона до ліжка, нечутно ступаючи босими ногами, і почала над Оленкою руками водити.
– Не спи, не дрімай, – шепотіла вона скрипучим голосом. – Крутись, вертись, думки думай, очі витріщай…
Хотіла Оленка заплакати, як раніше, але раптом цікавість пересилила страх. Придивилася вона і помітила, що Нічниця сама ледве на ногах тримається від утоми, а очі в неї червоні, наче вона вік не спала.
– Тітонько Нічнице, – тихо запитала Оленка, підвівши голову. – А навіщо ви мій сон крадете?
Здригнулася Нічниця, аж назад відсахнулася. Ніхто ніколи з нею не говорив, усі тільки плакали або гнали її геть.
– Краду, бо свого не маю, – зітхнула вона, і по хаті пронісся холодний протяг. – Я – дух неспокою. У мене немає ні теплої ковдри, ні м’якої подушки. Ніхто мені казок не розказує, ніхто пісень не співає. От я і ходжу, шукаю чужі сни, щоб хоч краєчком ока подрімати. Але чужі сни мені не пасують, вони від мене тікають.
Стало Оленці шкода сірої гості. Зрозуміла вона, що Нічниця не зла, а просто дуже самотня і втомлена.
– Бідна тітонько, – прошепотіла дівчинка, посунувшись на край ліжка. – Хочете, я вам свою подушку дам? Вона м’яка, пухова.
Нічниця недовірливо підійшла ближче.
– А ти не проженеш мене? Не будеш кричати?
– Не буду, – усміхнулася Оленка. – А щоб вам краще спалося, я заспіваю ту пісню, яку мені мама співає.
Сіла Нічниця скраєчку, згорнувшись у сірий клубочок, підібгала під себе ноги. А Оленка почала тихо-тихо співати:
“Ой, люлі, люлі, налетіли гулі,
Сіли на воротях в червоних чоботях…
Спи, Нічнице, спи, дрімоту знайди…”
Лилася пісня, наче теплий мед. І диво дивне почало діятися. Сіра, колюча Нічниця почала змінюватися. Її розпатлане волосся стало м’яким шовком, гострі риси обличчя розгладилися, а сірий колір змінився на сріблястий, сяючий.
Позіхнула Нічниця солодко-солодко, закрила свої великі очі й уперше за тисячу років заснула. І тільки-но вона заснула, як перетворилася на маленького пухнастого нічного метелика.
Оленка подивилася на метелика, що мирно дрімав на краєчку ковдри, усміхнулася і сама заплющила очі.
Вранці, коли сонце залоскотало щоки, метелика вже не було – він випурхнув у вікно, полетівши у високі трави досипати солодкі сни.
З того часу Оленка спала спокійно. А якщо іноді й прокидалася вночі від шурхоту, то знала: це Нічниця прилітала послухати колискову. Тоді дівчинка тихенько мугикала пісню і знову провалювалася в м’який, глибокий сон, знаючи, що навіть неспокійним духам потрібна краплинка тепла.
