Одиниця з обманом (Всеволод Нестайко)

Давайте знайомитися

Ранок.

П’ять хвилин тому почався урок. У коридорах порожньо й тихо.

Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко – у вестибюлі, потім глухіше – по коридору – дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.

Прочинились у кінці коридору двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: “Можна?”

Щось докірливо каже з класу вчителька.

Двері зачиняються.

І знову нікого.

День почався.

Порожньо й тихо в коридорах.

Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й кольорових плямах, виходить із-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридору. Він користується нагодою. Він добре знає, що коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкурнути звідси й потім усю перерву гасати по школі, уникаючи палких проявів дружби любителів природи. Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.

Усі двері однаковісінькі, лише на одних таблички з написом “1 клас”, на інших – “10 клас”. І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими – вусаті одинадцятикласники грають у “морський бій” з підмальованими одинадцятикласницями (поки хлоп’якуватий практикант-учитель із наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).

Але нас із вами не цікавлять ні ті, ні ті.

Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом “5-Б клас”. Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.

Підійшли. Прислухалися. За дверима тихо. Жодного звуку. Як то кажуть, – анічичирк!.. Може, там нікого нема? Може, клас порожній?

Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком… Є!.. Всі на місці!

Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.

Що таке?… Може, ми не туди потрапили?… Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?… Пошукаємо справжніх живих учнів?…

Та ні, стривайте!..

От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:

– Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав’янко!

“Ага! – догадуємося ми. – Контрольна!” Тепер ясно, чому такий порядок.

Ліна Митрофанівна суворо супить брови й орлиним поглядом роззирається навкруги – пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.

Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?…

От із третьої парти на підлогу падає папірець. Але з третьої парти ніхто за ним не нахиляється. За ним нахиляються з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:

– Га? Що таке?!.

– У мене календарик упав, – невинно кліпають очима з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впав папірець, – і все гаразд!..

– Мій п’ятий “Б” – неможливий! – часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” найкращий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?

Хто ж вони такі – оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами? Гарні вони чи погані?

Давайте-но ближче познайомимося з ними! З кого почнемо?

Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…

Спасокукоцький і Кукуєвицький

Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі та кирпаті.

Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка, – то Спасокукоцький.

А той, що в нього щербатий зуб, – то Кукуєвицький.

Спасокукоцького звати Лесик.

Кукуєвицького звати Стасик.

Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки “Тузик”.

Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки “Білочка”. Але, якщо нема “Тузика” й нема “Білочки”, вони гризуть усе, що є: “Золотий ключик”, “Морські камінці”, “Корівку” і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, козинаки.

Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька посадила їх за першу парту перед самісіньким своїм носом. Бо вони були найменшенькі в класі. Так сплелися їхні долі.

Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних шість років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають чотири з половиною, щонайбільше п’ять, – ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті й обстрілює жованими паперовими кульками зі скляної трубочки класну дошку… Як же ж тобі хочеться!..

Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: “Здається, він трохи менший за мене… Оно но як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я – шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!”

На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки й дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники випендрювалися біля турніка, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:

– А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровеннецьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді – шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв, нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дуже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.

Кукуєвицький закліпав очима, і козинак застряг у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:

– М-ме-е-е!..

Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.

Спасокукоцький торжествував: “Ага! З’їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!” Але на наступній перерві Кукуєвицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:

– А я… якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: “Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!” І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити.

Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:

– А мене… а я… а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і… Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі…

– А я… – скромно опустив очі Кукуєвицький. – А я… лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. І каже: “Одчиняй! Київгаз!” А я весь заціпенів і кажу: “Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть “Київгаз”, а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!” А він каже: “Дурний!” А я кажу: “Од такого чую!” Він злякався й пішов.

Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:

– А я… а мене колись велосипед переїхав… І маминого годинника я колись проковтнув… Разом із ремінцем…

Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай. Сидячи на уроці, він спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав: “Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв… А я ж усе чисто вигадав – і про шуліченят, і про пожежу…”

Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшись, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу.

Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.

І Спасокукоцький вирішив не здаватися.

Наступного дня з’ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні…

Однак з’ясувалося також, що Кукуєвицький, у свою чергу, бився зі скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою…

Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газети, з острахом читав заголовки – чи не надруковано статті про подвиг Кукуєвицького. І, слухаючи радіо, боявся почути знайоме прізвище.

Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.

Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.

Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи – мабуть, захворів.

Спасокукоцький пронудився всі п’ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана чудова пригода про його двобій з величезною гадюкою. То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.

У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.

Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:

– Ану розкрий рота!

Нічого не підозрюючи, Спасокукоцький роззявив рота.

– Ой, – скрикнула мама. – У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!

– Що?! – Спасокукоцький випустив із руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ. – Треба негайно йти до зубного лікаря! – повторила мама. – Негайно! – вона вже набирала номер телефону. – Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?… Ага. Дякую!.. – вона поклала трубку. – Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.

– Й-я… не… піду! – сказав Спасокукоцький.

– Підеш! – твердо сказала мама.

– Не піду! – ще твердіше сказав Спасокукоцький.

– Ти що – хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила – не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..

– Я не піду! – на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.

– Підеш, – спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.

– Я не можу нікуди йти. Мені погано, – скривився Спасокукоцький. – У мене болить живіт.

– Нічого в тебе не болить, – сказала мама, підмальовуючи помадою губи.

– Ой! Ой! – Спасокукоцький перехнябився і ліг щокою у прохололий борщ.

– Ти ж знаєш, що на мене це не діє, – незворушно сказала мама, фарбуючи щіточкою вії.

То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз. Полежавши трохи у борщі, Спасокукоцький підвів голову, обібрав зі щоки капусту й тяжко-тяжко зітхнув:

– Ти хочеш моєї загибелі!..

– Я хочу, щоб мій син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелі склянку зі вставною щелепою.

… За п’ять хвилин вони вже йшли до дитячої поліклініки. Мама міцно тримала Спасокукоцького за руку, а він механічно переставляв ноги і нічого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тільки у такт цоканню маминих каблуків гупало в грудях серце.

Запахло ліками – вони зайшли у поліклініку.

Біля стоматологічного кабінету не було нікого, прийом тільки-но почався – вони прийшли першими. І їх одразу запросили.

Спасокукоцький переступив поріг кабінету, і в нього похололо всередині. Під стіною стояла скляна шафа, у якій на скляних полицях лежали блискучі нікельовані інструменти для висмикування зубів – кліщі, “козячі ніжки” тощо.

А посеред кабінету, поряд із кріслом, стояла вона – бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку від завжди переляканої Талочки Дударенко.

Блакитна, обтічної форми, схожа на рубку підводного човна, бормашина дивилася на нього зеленим оком і наче підморгувала.

Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись і дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привітно всміхався і пахнув ліками високий лисий дядечко з бородавкою на носі – лікар. Усі шляхи до втечі було перекрито.

– Заходьте, заходьте, – лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло. – Будь ласка, сідайте, юначе. З обличчя бачу, що переді мною справжній мужчина.

Але Спасокукоцький не зреагував. Він чудово знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхається-усміхається, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось – і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).

Спасокукоцький не зрушив з місця.

Мама несподівано підхопила його попід пахви й, хоч він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.

Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.

– Ну-с, розтулимо рота і подивимося, що там у вас робиться, – усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.

– Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! – чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.

– Ну-с! – повторив лікар. – Е-е! – зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.

– Не розумію. Ви що – глухонімий?

– У мене не одкривається рот, – не розціплюючи зубів, процідив Спасокукоцький. – Мабуть, спазми.

– А-а, це буває,-усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис – і рот розтулився сам собою.

Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.

– Г-г-гав! – сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.

– О-у! – одсмикнув руку лікар. – Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? – І раптом сказав суворо: – Ану, розкривай рота швидше!

Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.

– Га-а-а! – закричав Спасокукоцький.

– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.

– Болить.

– Не може бути.

– Ага. Вам “не може бути”. А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.

– Ось на тобі! – сказав лікар. – І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в газету.

– Напишіть-напишіть! – сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.

– Що?! – весело вигукнув лікар. – Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.

– Га? – Спасокукоцький від подиву розтулив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.

“Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуєвицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?…”Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:

– Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..

Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.

– Ви вільні!

Спасокукоцький зліз із крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руку.

“Оце і все?… А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився зі скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині та проганяв розбійника з Київгазу… Кукуєвицький таки герой, а я… Ех-х!..”

І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.

– Отаке! – здивовано вигукнув лікар. – Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримавсь як справжній мужчина!..

“Справжній мужчина” шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:

– От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…

Спасокукоцький обернувся.

Під дверима у черзі на стільці поруч із мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…

* * *

 Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч із Надею Трав’янко сидить Шурик Бабенко.

Надя Трав’янко – видатна особа (це вона при всьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.

Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.

Шурик Бабенко

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором’язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп’ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама що називається трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей – дівчатка: Галочка, Наталочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в “дочки-матері”. Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: “Я пішла до Галочки”. Було йому тоді років три.

З буйним хлоп’ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: “Я пішла до Галочки”. І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість “ш” вимовляв “ф”, закричав, хихикнувши:

– О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!

Він умисно робив наголос на першому складі!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перші два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі – або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп’ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі й дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив, не помічаючи його, як повз порожнє місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха – то велика людина! Як кажуть хлопці – молоток! З таких виростають полководці, герої та чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучки Віри Яківни він схиляє голову й каже: “Я більше не буду”, – це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з’їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А найголовніше, – як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він – і Шевченко, і Бекхем, і Рональдо разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити бодай один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол – це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м’яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м’яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.

Щоправда, одного разу… Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз “маталися”. Було їх у дворі до двох десятків, грали вони неоднаково – хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани – Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:

– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

– Яблуко, – казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був “яблуком”, ішов до нього в команду, а “груша” котилася в команду Галушкинського.

Це називалося “мататися”. Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий вболівальник футболу, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.

Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: “А чому я! А я не хочу! А я не буду! А я все одно!”, – що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:

– Матайся он з ним!

І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: “Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!” І потяг до капітанів:

– Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?

Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові “кавун”. Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:

– Гарбуз!

Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині – наче він раптом знявся й полетів.

– Будеш захисником, – кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля.

Шурик отетеріло закліпав очима – він не знав, що має захищати захисник… Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.

– Чого став! Біжи до воріт! – гукнув йому хтось із хлопців. Шурик щодуху кинувся до воріт.

– Ти куди, ґава, то ж не наші ворота! – знов гукнули йому. Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.

– Стій тут! – шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер.

Пролунав свисток. Гра почалася.

Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м’яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де “наші”, де “не наші”. Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.

– Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресинг! – чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.

І раптом він побачив, що прямо на нього… котиться м’яч.

Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м’яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М’яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.

– Пасуй! Пасуй сюди! – почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі… повз м’яч.І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м’ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.

– Фтука-а! – не своїм голосом закричав Галушкинський.

– Ура! Штука! – закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька Галушкинських гравців підбігло й обхопило свого капітана.

Щурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м’ячем влетіло у ворота…

Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:

– Геть з поля, партачу! – і загукав Галушкинському: – Ми граємо без центрального захисника.

Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика “мататися” не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.

Цього літа, як і завжди, Шурик із батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди “Метеор”, заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й у квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені й гули як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі вболівальники називають його “Директор” – такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був захисник. Шурик уже знав, що він центральний захисник, головна особа у захисті.

Тепер хлопці грали у футбол що називається з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував – то він на тренуванні, то у від’їзді.

Але сьогодні Директор удома – це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов із поля.

Шурик сидів на балконі й дивився, як хлопці грають у футбол. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він почувався ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на Бумбарасівський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухнула раптом пожежа і на очах у всіх Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або… ще щось… Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Щоправда, одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що зі стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви… Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бумбарасову по телефону і сказав:

– Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як із відра.

Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і… Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова…

Валера Галушкинський сьогодні не грав, – він поїхав з батьками у село, в гості до родичів – другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23:5. Ігор Дмитруха гасав по полю як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор цього не бачить? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, щодзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, визирав у вікно. Не міг він не визирати.

Несподівано Монькін прорвався до Дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, щосили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, “засвітив свічку”. М’яч злетів високо вгору і впав… прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім не передбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м’яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка… – це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.

Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.

І раптом у Шурика всередині щось клацнуло – наче зламалася пломба якогось запобіжника.

Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев’яні штахети, по яких вився дикий виноград.

Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.

Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: “Диви!”, “Ухти!”, “Лізе!”

А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: “Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!”

Він майже доліз, – лишалося зовсім трішечки, – як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і… похолов! Він відчув висоту.

Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.

Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і – не крикнув, ні, голосу не було! – жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.

І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон. – Дурень! Ах ти ж дурень! – сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потиличника – одного, другого, третього…

Шурик тільки клював у такт носом і хлипав…

… Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.

Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потиличники, приказуючи: “Дурень! Ах ти ж дурень!..”

На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.

Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців. Вони стояли, розбившись на пари, – збиралися “мататися”.

Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:

– О, Фурик Бабенко суне.

Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:

– Не чіпай його! Він – молоток! Йому сам Директор по шиї давав!

І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість…

… Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці – під стіночкою біля пожежної драбини.

Але він не просто стояв.

Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м’ячу.

Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.

* * *

 За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп’ячою зачіскою.

Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчата) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна.

Макароніна

Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково, її зовсім не цікавило те, що зазвичай цікавить дівчат, її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж тільки як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого – ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп’ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.

Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп’ячих здібностей. У футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто з хлопців. Але такий уже хлопці народ: не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні привілеї.

Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м’ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява!

А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи за грою:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява!

Хоч вони їй зовсім не заважають.

Дівчаткам, певна річ, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакту неї був лише з двома дівчатками у класі – з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.

Галочка Білан і Свєточка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками – наче невагомі. Здається, тільки дмухни на них – і вони полетять.

Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки – геть у малюнках та наклейках.

Галочка й Свєточка уособлювали все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.

А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного класу “А” Гришки Гонобобеля.

Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки – вибивав у них із рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав наклейки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі Додому.

Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.

Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав з них банти і, регочучи, втік.

Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі й тихо зарюмсали.

Макароніна підскочила до них:

– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому… Ех ви, – тюті-матюті!..

Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками. На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:

– Якщо ти ще раз зачепиш Галочку й Свєточку, – я зроблю з тебе тюфтелю!..

– Що-о?!. – густо почервонів Гришка Гонобобель. – Нещастя захотіла?!. Ану йди звідси! – і штовхнув Макароніну в груди.

Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.

Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:

– Хлопці! “Ашники” наших б’ють!

І вмить як із-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.

Так уже ведеться, що відколи світ існує, “ашники” й “бешники” змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного класу “Б”. Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.

Два тижні Макароніна гордо, як хлоп’ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трішечки його підфарбовувала.

Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.

Отак доля зв’язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності й обов’язку. А Макароніну з ними – гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.

Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звісно, не могли їй відмовити.

Так було й того вересневого дня.

Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшись купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули – де хто відпочивав, що з ким траплялося.

Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік із табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. “Під самісіньким носом, а такі пригоди!” – зітхали заздро хлопці.

– А на каланчу лазив? – спитав Вітасик Дяченко.

– На яку каланчу? – вирячився Валера.

– Піжон! Був у Пущі й каланчі не знає!.. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух, здорово!.. Метрів… метрів сто! Стоїш… а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..

Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:

– Хлопці-і! А давайте… а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?… Марія Василівна якраз хвора. П’ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. З Подолу. Я знаю! Я там з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?… Що? Слабо?…

– А чого… давай!.. Чого!.. Запросто!.. – відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато: – І як я це не помітив?… Не в той бік ходили, мабуть…

– Значить, усе! їдемо! – рішуче сказав Ігор Дмитруха. – Хто поїде?

Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли. – Я… мені сьогодні… на музику, – сказав Спасокукоцький.

– А мені… з мамою… до кравчині, – сказав Кукуєвицький. Було видно, що обидва обманювали. Але обманював і Льоня Монькін:

– Я б – із радістю, але… мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б… я б!.. – він ударив себе в груди.

– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести, – опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.

– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! – презирливо скривився Ігор Дмитруха. – Ну що ж – ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.

– І я! І я! І ми!.. – вигукнула нараз Макароніна й обернулася до Галочки і Свєточки: – Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж?…

Галочка подивилася на Свєточку широко розплющеними оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розплющеними оченятами і теж розтулила ротик.

Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.

їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мами їх іще не пускають, що… Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля…

Макароніна рішуче вигукнула:

– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!

І переможно глянула на “слабаків” Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.

Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:

– Пігмеї!.. От Макароніна – молоток! Навіть Галочка й Свєточка – молотки!.. А ви – манна каша-простокваша!..

І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби. Макароніна цвіла, як троянда.

Одразу після четвертого уроку вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли в автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.

Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур’янені, якісь уже не-міські двори, садки й городи, за якими де-не-де височіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, несподівано не в’їхав у ліс. І, наче вирвавшись на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчливої пісні.

Крізь розчинені вікна вривався запах лісу – прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікнах хльоскали гілки й влітали листочки – і ще зовсім зелені, і червонясті, і жовтогарячі…

Хлопці їхали зосереджені й серйозні.

Макароніна була збуджена, очі її сяяли.

А Галочка й Свєточка сиділи бліді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно – у які хащі везе їх цей хиткий, наче п’яний, трамвай?

– Ти добре пам’ятаєш, де вилазити? – хрипко спитав Валера Вітасика.

– Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев’яна халабуда, а поряд смугастий стовп із написом, що треба берегти ліс.

Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев’яну халабуду і смугастий стовп із написом.

– Га? Що я казав? Гайда! – весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.

Двері клацнули, зачиняючись, – трамвай набрав швидкість і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.

Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.

– О! А он теж халабуда і смугастий стовп! – вигукнув Ігор Дмитруха.

Справді, і по той бік рейок стояла дерев’яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.

– То у який же бік нам іти? – спитала Макароніна.

– Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? – спитав Ігор Вітасика.

Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:

– Ні! Не переходили! Ні!

– Ну то ходімо! – скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.

И тогда наверняка

Вдруг запляшут облака, –

бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.

И кузнечик запиликает на скрипке, –

дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.

С голубого ручейка

Начинается река.

Ну, а дружба начинается с улыбки, –

дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.

– А ви чого не співаєте? – обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.

Ті лише плечима стенули.

– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! – засміялася Макароніна. – Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!

Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.

Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев’яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіанський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.

Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна – обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.

– Що це? – спитала Галочка.

– Резервація, – таємниче сказав Валера.

– Для тигрів, – ще таємничіше додав Ігор.

– І ягуарів, – не лишився осторонь Вітасик.

– А що? Думаєте, тут нема диких звірів? – сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.

– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно, – сказала Галочка.

– Мами уже там знаєте як хвилюються! – сказала Свєточка.

– Ех ви, мамусині донечки! – вигукнула Макароніна. – Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець?!

Хлопці гордо перезирнулися.

– Скільки ще до каланчі? – спитав Ігор.

– Та десь уже близько, – винувато сказав Вітасик. – Я пам’ятаю, ми хвилин п’ять ішли, не більше.

– А ми вже йдемо десять, – сказала Галочка.

– Може, ми не в той бік пішли? – сказала Свєточка.

Вітасик опустив очі.

– Треба вилізти на дерево і подивитися, – сказав Ігор. – Ти ж кажеш, що каланча здоровеннецька. То її з дерева неодмінно буде видно.

– Я! Я! Я полізу! – вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам’ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.

їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

– Ой! – зойкнули одночасно Галочка й Свєточка. Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

– Ха!.. Ха-ха!.. М’яка посадка… Хи-хи-хи… От летіла! Правда ж?

Щось у лісі репнуло,

Баба з дуба гепнула.

Так тобі, бабо, й треба,

Щоб не лазила на небо!

Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання…

– Ой! У тебе ж кров! – скрикнула Галочка.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.

– Ет! Подряпина! – махнула рукою Макароніна. – Зараз листочком заліплю – і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока – падаючи, Макароніна напоролася на сук.

– Ого-го! – сказав Валера.

– Угу-у! – промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

– Ут! Не зупиняється чогось… – зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

– Ого-го! – повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

– Угу-у – ледь чутно промимрив Вітасик.

– Треба… треба “швидку допомогу”… – якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш “швидку допомогу”? Але він мусив бодай цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну. – Не зупиняється, ти диви… – прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п’ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами двадцять хвилин. А кров тече й тече.

– Треба негайно перев’язати, – сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

– Чим? – звела брови Свєточка.

– Ану допоможи! – рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого світлого платтячка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

– Ой! Нащо?! – тихо, самими губами промовила Макароніна.

– Мовчи!.. Ану давай!.. – і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від своєї сукні. А потім іще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні… І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні…

Перев’язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши “стільчик”, і наказали:

– Сідай!

– Та ні, я сама, не треба!

– Сідай! – владно повторили вони. – Ти що, не розумієш – тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла й обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

– Ну, давайте вже ми! Давайте! Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались. Але й тоді спершу показали, як треба робити “стільчик”, пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.

І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі та благополучно домчали Макароніну додому…

… Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п’ятий день двері класу розчинились і… всі здивовано ойкнули – ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові – великий білий шовковий бант. І біла пов’язка на нозі майже не впадала у вічі.

І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна – дуже гарненька дівчинка…

* * *

 За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухкенькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках. Це – Ляля Іванова.

Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довгоносенька, зі скромними рудуватими кісками, в окулярах. Це – Туся Мороз.

Ляля Іванова і Туся Мороз

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук, професора Іванова. Перший раз у перший клас вона під’їхала до школи на імпортній чорній машині і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.

Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі.

Батьки її були геологи, весь час десь роз’їжджали, і Ляля їх майже не бачила.

А Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.

Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної організації, мама – економіст.

До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Великої Вітчизняної війни, помер три роки тому…

Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки: пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базиліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдаються десять різнобарвних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок…

На відміну від свого дідуся, Ляля до цього зоопарку абсолютно байдужа.

А от Туся…

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захвату. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базиліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам’яніла.

Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.

– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.

– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..

Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.

Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:

– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.

По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона (“Тікай!”), прогнала з крісла Базиліо (“Розсівся тут!”) і кинула диванну подушечку в Кузьму (“Ану геть!”). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.

Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.

Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.

Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.

Зрештою, Ляля помітила це й сказала:

– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.

Туся аж підскочила від радості:

– Ой! А можна?

– Ха! Питаєш!.. – пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!

– Добре-добре, Лялечко, – почулося з кухні. – їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.

– Скільки захочемо, стільки й будемо, – пхикнула Ляля й підморгнула Тусі. – Нікуди обід не втече.

Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.

Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою та щасливою, як оце зараз, ідучи поряд із Дейком і тримаючи його за поводок.

Перехожі зупинялись, обертались і ахали.

А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.

… Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базиліо звикли до Тусі й уже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базиліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.

Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його, – шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базиліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.

Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.

А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м’якій шерсті…

… Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:

– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!

Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла…

Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:

– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем… Будь ласка!

Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.

А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля незвичайну гарненьку гелеву ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:

– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?… – і, не чекаючи відповіді, кинула: – Спасибі!

Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.

І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:

– Тусько, візьми… Будь ласка!.. – Тусько, зроби… Будь ласка!..

– Тусько, принеси… Будь ласка!..

Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базиліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: “Чого це ти бігаєш, як цуценя?”, – Туся тільки червоніла й опускала очі:

– А що такого… Вона ж попросила…

Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: “Будь ласка!”

… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.

У їдальні працював святковий буфет.

Із залу лунала весела музика.

Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.

– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.

Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.

– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!

– А що такого?… Я ж попросила… Сказала “будь ласка”… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.

Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.

Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.

Уже ІгорДмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.

Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав’янко й сказала:

– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.

– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.

Ії перестріла Люба Присяжнюк:

– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..

Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:

– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…

Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…

* * *

 За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик із насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.

Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.

Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.

Кіт і Заєць

Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження, їхні батьки – друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у візочках. Потім одночасно ступили перші кроки в Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами.

Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом, до того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож програму першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.

Учителька, звісно, посадила їх за одну парту.

До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.

Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:

– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!

Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.

Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.

– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.

І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:

– Ото ще – й пожартувати не можна…

Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.

Загилять, наприклад, хлопці м’яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м’яч уже на землі.

Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!

Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб’є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:

– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..

І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:

– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.

І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.

І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.

Або чергує вона по класу, треба квіти полити.

– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.

– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.

А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.

Та Зойка й сама підштовхувала його.

– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!

Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…

Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:

– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?

Котька почервонів:

– Нічого я не приліпився… Просто…

– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.

– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.

– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в “морський бій” на уроках грати і взагалі…

Котька розгублено закліпав і знизав плечима:

– Та якось… якось…

– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – “друзі дитинства”! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – “розтелепа”…

– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.

– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у “морський бій” гратимемо і… і взагалі.

Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:

– Ага… так-так… авжеж… звичайно…

Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.

І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.

Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.

Та повертатися вже було пізно…

Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт “Не стій під стрілою!”.

Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: “Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!” І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…

Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під’їзду. І завжди чекали одне одного.

Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п’ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під’їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…

Зойка була вже в класі.

Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.

Зойка усміхнулась і кивнула йому… Минуло кілька днів.

Тепер на великій перерві й після школи Котька гасав із хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.

Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.

На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутись і не дивитися на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.

– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.

– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.

– Бемц! – сказав Валера Галушкинський.

Експедиція в джунглі – то був таки “бемц”. То було небезпечно. “Джунглями” у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадоба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні й так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.

Яка спокуса, особливо для хлопців, – залізти у ті “джунглі”!

Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до “джунглів”. А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого одинадцятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.

Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.

Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла (лишилися тільки “продльонщики” на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку біля кабінету біології були “джунглі”.

Піднявшись сходами, хлопці одразу лягли на підлогу й рушили по коридору до “джунглів” поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.

Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг. І от – “джунглі”.

Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: “Олімпіада! Тікаймо!” – і вужем вислизнув із “джунглів” (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).

Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з “джунглів”, почув, як позаду те “щось” важко гупнуло на підлогу.

“Звалив вазон!” – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.

– Ігорю! – гукнув на бігу Котька. – Стривай! Стій! Ігорю! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігорю!

– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись. Котька спинився.

Важко дихаючи, прислухався.

Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося. Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.

Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.

І…

Край “джунглів” навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.

Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до “джунглів”, і потяглася за ними.

Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися. І тут, мов із-під землі, біля Зойки з’явилася Олімпіада Самсонівна.

– А це що таке?! Ах ти ж…

Зойка розгублено усміхнулась:

– Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…

Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу… Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під’їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту…

Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

* * *

 Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…

Льоня Монькін

Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов’язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки в тролейбусі сплескували руками й ахали: “Ах, яка у вас гарненька дівчинка!” Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом із випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.

Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про М а каро ні ну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп’ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того як Надя Трав’янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб’є!..

Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери – це такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.

Коли він приніс у клас свої клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: “Ух ти!.. Ах ти!..” Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг із кишені пачку якихось надзвичайних жувальних гумок і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: “Подумаєш – марки! Велика цінність!” (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули – чи то знаючи Льодикове до них ставлення, чи то через дівчачу свою легковажність. Один тільки Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня почав збирати марки. Однак, зібравши дев’ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..

Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення – листування з дівчатками різних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі, у міжнародному дитячому таборі “Молода гвардія”, де познайомилася із зарубіжними школярами, списала цілий зошит адресами; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав’язалося жваве спілкування.

Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польща); Люба Присяжнюк – до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав’янко – до Еріки з Ейзенаха (Німеччина); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома – зі Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Хорватія).

Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.

– А Ерика мені написала…

– А я Снєжані написала…

– А мені Йованка написала…

На всіх перервах – галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувеніри різні. А то сядуть, книжками пообгороджуються (щоб хлопці не підглядали) – і пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) – тільки сопуть…

Льодикові все це було б, як то кажуть, “до ґудзика” (подумаєш, пишуть: “А я сьогодні п’ятірку одержала…”, “А я вчора таке цікаве кіно бачила”), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгасті, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять – розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).

Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:

– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!

Й інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:

– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!

Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:

– С-спас-сибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!

Ну не міг же він узяти від них – від них! – цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіноче плем’я охопили його.

“Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…” І якось сама собою виникла у Льодика думка – а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із інших країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав – і знову відповідь, і щоразу на конверті – марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?…

І раптом…

Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).

Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав’янко. “Небувале буває” Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там – лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?

Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.

І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.

А коли і я абонент, то…

Льодик розгорнув листа.

“Добрий день, Надя! Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?

Пиши. Буду відповідати. Привіт.

Еріка”.

У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!

Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в’їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата – вони всюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна – і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, “як зробити назад мир і дружба”. Мабуть, така сама, як Надька Трав’янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.

Адреса є. Раз по сусідству, – значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах – місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім’я. Може, він і на весь Ейзенах один.

Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.

“Добрий день, Гудруне! – бадьоро почав він. – Пише тобі Леонід із Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.

Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі. З міжнародним привітом Леонід Монькін”.

Льодик подумав-подумав і приписав: “Я збираю марки. А ти?”

Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте “держи хвоста бубликом”! І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.

Льодик пішов на пошту, купив спеціальний конверт для міжнародної кореспонденції та відправив листа.

А того, Трав’янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у підручник – хай думає, що сама туди поклала.

І став чекати відповідь. День чекає, два, три… Тиждень чекає…

Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: “Пишуть”.

За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.

Одного разу наснилося, що на його ім’я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.

Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі й обирали його не люди, а… чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. “Авжеж, – думав уві сні Льодик, – тепер зрозуміло, чому в нього таке ім’я. “Гудрун”, “чемодан” – навіть звучить однаково”.

І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: “Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав”, – думав уві сні Льодик. – Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь”.

Так було уві сні. А наяву – ніяких листів не було.

Минув іще тиждень. І ще три дні.

Нічого.

Крім газет, дитячого журналу та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків – анічогісінько. Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!). Нарешті він махнув рукою: “Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!”

І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.

Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під’їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:

– А-а! Пан Монькін?! Леонід?! Вам лист! – вона швидко перегорнула у сумці велику купу листів, витягла одного й подала йому.

Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під’їзду, а він лишився надворі.

У лівому куточку конверта була наклеєна синенька стрічечка, на якій білими літерами були написані іноземні слова, а у правому – аж сім різноколірних марок: на одній – дядечко в окулярах, на другій – будинки якісь, на третій – якийсь орнамент, а на чотирьох інших – по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.

“Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!”

Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.

На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще – зображенням донизу – впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис: “Леоніду від Ерики та Гудрун. На дружбу-фройндшафт”, – піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і… серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому… дві дівчинки…

Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин – Льодик не був би такий вражений. Гудрун – дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Ерика ж писала: “Мій друг Гудрун”, “Той, що живе в сусідстві…”. І раптом Льодик згадав: “Тільки один неприємність…” Та то ж вона просто… просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах й відмінках. А він, йолоп: “Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вередливі, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна…” От тобі й маєш – “один неприємність”!.. От уже сміялися, мабуть!..

З під’їзду вийшла усміхнена листоноша.

– Ну що – дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! – вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.

Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!

“Дочекався”! Справді, дочекався!

Ой! Що ж тепер буде!

Ерика й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав’янко, а та рознесе по всій школі… І… “У нас теж дівчата вередливі…” Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють – жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!

Наступного дня Льодик до школи не пішов.

Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів удома.

До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясеру. Що б там не було – не викидати ж їх!

Лежав, переглядав марки і думав.

А ті Ерика й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію – і все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів зі своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!

І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло… І температура ніби підвищилась.

А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.

Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він… заплакав.

І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: “Невже мама?!” Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу по обіді.

Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.

Відчинив двері… й закляк.

На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав’янко.

– Ти що – захворів?

– Чого ти не був у школі? – Ми принесли тобі уроки.

– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Ерики.

Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі й позадкував.

– Ой, дівчата, він таки хворий! – вигукнула Тося Рябошапка. – Дивіться, який блідий!

– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.

– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.

– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав’янко.

І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.

“Ну, зараз почнеться!” – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.

На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…

– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!

– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.

– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…

– А ми, – зітхнула Надя Трав’янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.

Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.

– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав’янко. – “Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!” І що він там таке написав?…

І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.

І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…

Але мир – усе-таки чоловічого…

* * *

 Проте хоч доброта – теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто її позбавлений.

Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…

Фігура

Коли він уперше зайшов до класу, Ігор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув:

– Ух ти! Фігура!

І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.

Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.

Звали його Юра Хитрюк.

Він мав би вже бути в шостому, але цілий рік прохворів – пролежав у лікарні.

Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.

За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м’який.

Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх “ад’ютантів” Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту в лівому ряду, і в’їдливо-чемно спитав:

– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!

– Н-ну з-зна-аю, – враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).

– Ой, сумніваюся! – похитав головою Дмитруха. – От що глаголить пункт восьмий?… Пункт восьмий правил для учнів глаголить: “Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху”. А ти? Ти нас привітав?

– Я… я… кивнув… – ще дужче червоніючи, сказав Фігура.

– Ех ти! “Кивнув”! У нас так не вітаються! У нас кажуть: “Здрастуйте, любі друзі!”

Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.

– Припинити! – гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.

– Привітайся, будь ласка! – лагідно сказав Дмитруха Фігурі. Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:

– Н-ну… зд-драстуйте… л-любі д-друзі…

– О! Це – інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!

Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:

– Здра-стуй, Фі-гу-ро!

А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! – на зразок “Фізкульт-ура!”

І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька і почався урок.

А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:

– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: “Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою”… А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!

І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: “Гоп!” – і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.

– По конях! – закричав Дмитруха.

Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучки Віри Яківни: “Зараз же припиніть!” – не обірвав їхнього галопу.

– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! – сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу. – Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!

Він вийняв із кишені та власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.

– С-спас-с-сибі! – закліпав очима й почервонів Фігура.

А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою – вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха – він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад’ютантами, але першим, найближчим “ад’ютантом його превосходительства” Дмитрухи став з цього дня Фігура. – Фігуро! За мною! Вперед! – вигукував Дмитруха і мчав по коридору.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.

– Фігуро! На перший поверх! У спортзал! – вигукував Дмитруха і дріботів сходами.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.

– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! – вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура…

– Тю! Просто як цуценя! – стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі…

Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто “Фігура”, а “мій Фігура”:

“Подивилися б ви на мого Фігуру…”, “Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..”, “Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може – я його за хлястика до спинки прив’язав. Ха-ха-ха!..”

Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:

Попросим, друзі, ми Фігуру

Зібрать за всіх макулатуру!

Стоїть Фігура, як скульптура,

– Не хлопець, а карикатура!

Ну, а Фігура… Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так занудьгував за хлоп’ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічав ні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів…

А може, помічав, але пробачав…

А може, просто такої уже м’якої, добродушної вдачі він був… І на всі Дмитрухинські “жарти” Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби. Та от одного разу…

Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.

Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав – ніхто зроду не бачив такого пістолета.

То був справжній пневматичний пістолет.

Ігореві привіз того пістолета його старший брат – спортсмен.

Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.

На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.

Щоб ніхто зі старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.

Фігура намалював на стіні сараю крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне – поціляв він добре. Влучний він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. Щоразу, як він поціляв, Фігура зі щирим захопленням вигукував:

– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..

Раптом із-за стіни сараю з’явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.

– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!

І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.

– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.

– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!

І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.

– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!

– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!

Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.

– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. “Бенгальський тигр” хрипло, майже без голосу нявкнув.

І тут сталося несподіване.

Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.

Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).

Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.

Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:

– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: “Б-бережи п-природу!” А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?

Хлопці стояли мовчки.

Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.

А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:

– Будеш? К-кажи – б-будеш?

Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.

Нарешті не витримав і попросився:

– П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!

І Фігура одразу пустив.

Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.

Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.

За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.

А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі й гірко-гірко плакав.

І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…

* * *

 За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик із кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, з початку третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.

Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.

Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:

– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…

Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити. Тому що…

Павлик Назаренко і Тимко Довганюк

Завтра – Новий рік.

Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок. Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.

Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.

Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато!..

Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.

Саме такого сніговика й ліпила вся їхня “гоп-компанія”, коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцятеро з їхнього класу “Б”).

Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.

Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.

Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.

Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.

– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.

– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.

– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.

– Авжеж, простоїть!

– Абсолютно!

– Хо-ороший сніговик!..

А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!

І раптом… раптом сталося несподіване.

З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…

– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп’яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

– Рудий!

– Ах ти ж, рудий!

– Руда кандала!

– Пожежна команда!

Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…

Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, “руда кандала”, “пожежна команда”.

От уже півроку – відколи він тут з’явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.

Скільки прикростей завдає він їм!..

У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. “Голі очі”, – сказала про них Таня Верба.

Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.

Ну, звичайно ж, він – Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!

Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум’я помсти, і незабаром “ворожий табір” уже тремтить від безсилої люті.

Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували його відлупцювати, але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.

За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почувалися щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.

А напередодні Нового року всі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…

І от сьогодні…

Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.

– Ну – все!.. Капець!.. – зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха. – Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра… підловимо й дамо йому так, щоб на все життя запам’ятав!.. Усе!..

– Правильно! – підтримує Валера Галушкинський.

– Абсолютно! – погоджується Льодик Монькін.

Отже, вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з неподобствами Рудого буде покінчено. Або він, або вони.

У гнітючому мовчанні всі розходяться додому.

… Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! Ну чого він лізе! Що хоче від них? Чого весь час робить шкоду?… Ну, стривай, буде тобі завтра!..

В уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють його, примовляючи: “Оце тобі за сніговика!.. А це за поламану шпаківню!.. А це за футбольний м’яч!..”

– Павлику, винеси сміття, – чується з кухні голос матері. Павлик одягається і спускається у двір.

Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики для сміття. Павлик спорожнив відро й повернувся іти, як раптом помітив коло паркана якусь темну постать. Постать вовтузилась у снігу на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?

Павлик хотів був гукнути, але чогось передумав. А що як злодій? Ет, дурниця! Звідки може взятися тут, у дворі, злодій? І все-таки Павлик обережно поставив відро у сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, посунув до постаті.

… Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче.

От він уже чує голос – постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І… Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі й, безсилі, не могли зрушити з місця…

Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так його здивувало, що він забув про страх.

– Ігорю, ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком… Васю, одійди – тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш… Нумо, хлопці, разом!..

Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд із ним. Рудий називав кожного на ім’я, звертався до кожного і собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма…

Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами у снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе – все марно. Він був сам-один. А одному це було не під силу…Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркана і сховав лице у зігнутий лікоть. Плечі його здригались.

Рудий плакав!

Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.

Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розуміє все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він од своєї самотності, як набридло йому з ними ворогувати, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.

І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала водієм трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.

Рудий – отой зухвалий і злий забіяка – пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: “Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою…”

Як здивувався тоді Павлик!

Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер з’ясувати, хто перший почав і хто більше винен – він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.

Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.

Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер…

Павлик рішуче підвівся, вийшов зі своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.

– Тимку! – гукнув він і не впізнав власного голосу.

Рудий здригнувся і підвів голову. – Тимку! – повторював Павлик. – Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав – зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..

Перший ранок Нового року – ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись…

У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.

А на горбочку, біля паркана, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю “гоп-компанію”. Скільки їх? Дев’ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев’ятнадцять.

І сніговик радо усміхається…

А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся в їхню школу, в їхній клас “Б”.

І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони жили раніше…

* * *

 За передостанньою партою в ряду біля вікна сидить хлопчина в синенькій з білими смугами на рукавах і на комірі спортивній блузі від тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з найкращих спортсменів не лише в п’ятому “Б”, айв усій школі, а може, навіть і в місті. Він має другий дорослий розряд з плавання і перший дорослий розряд зі стрибків у воду. Він неодноразово посідав у змаганнях призові місця. Він, так би мовити, спортивна гордість школи. А от цього року сталося так, що…

Вовка Онищенко

– По-опруо-осимо ти-ишу-у!.. Урок почався.

Але тиша прийшла не зразу – ще якусь хвилину чулося човгання ніг, переговори.

Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала, нарешті гомін ущух.

– Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руки не піднімав ніхто.

– Гаразд. Починаю опитувати.

Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас. Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спину Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло натужилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: “Невже не пронесе?! Невже не пронесе?! Не…”– Онищенко!

“Все!..”

Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?… Вчителька й без слів усе зрозуміла.

– Сідай! Одиниця “з обманом”!

Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.

Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.

Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..

Все пропало!.. Все!

Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.

Нізащо в світі!..

Його тренер Сергій Петрович – залізна людина. Та що й казати – у спортивній школі, куди ходить Вовка, – це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають. А як Вовка чекав цих змагань!..

Міські змагання зі стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання.

Краків… Міжнародні змагання… Уявляєте?…

І у Вовки були реальні шанси на призове місце. Сам Сергій Петрович сказав:

– Якщо добре відпрацюєш вхід у воду, твій стрибок “сальто з піруетом” може потягти на дев’ять балів…

Сам Сергій Петрович…

І от…

Ну звичайно, він, Вовка, винен… Звичайно… Ну, не вивчив…

Але ж учора по телевізору був хокей. Великий хокей! Хіба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрі!.. А перед цим – тренування.

А позавчора – дві серії “Фантомаса”. Що? Не можна вже й подивитися? Того “Фантомаса” показують якийсь одиннещасний раз на два роки. Всі бачили, а йому – не можна? Не можна?… Ігор Дмитруха сказав, що “Фантомаса” треба неодмінно подивитися, бо знімуть. І так в одному лише кінотеатрі йде. Поки туди доїхав, поки назад. Коли ж ті уроки робити? Уночі, чи що?… Сергій Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму.

До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка… Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні – викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?…

І що це взагалі за вчителька?!

Якась старорежимська смішнячка. Не в сучасній школі їй місце, а в пансіоні для… для шляхетних дівиць. Факт!

А оцінки які вона ставить! Це ж комедія, а не оцінки! Це ж для фейлетону в газету!.. У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І вигадала ж! Одиниця “з обманом” (одиниця, обведена буквою “О”, – це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку). Двійка – майже трійка” (2-gt;3) – це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси та мінуси!.. Трійка з двома мінусами. Четвірка з трьома мінусами. П’ятірка з плюсом.

Просто плюс без усякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).

Якісь допотопні оцінки. І куди тільки директор дивиться!..

А це незмінне на початку кожного уроку:

– По-опруо-осимо-оти-ишу-у!

Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи дудочкою. Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка! Карикатура! Сміхота!..

… На столі в Марії Василівни лежить портфель. Старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє схожа на паралелограм металева пластинка – монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. А вона досі його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися.

Вовці чомусь згадалося, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду. Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою років п’ятьох.

Дівчинка вередувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб із маслом.

– Настусю, ну з’їж хоч трішечки. Я тебе прошу, – лагідно вмовляла її Марія Василівна.

Настуся одверталася й махала своєю пухкенькою ручкою:

– Ай! Відчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, і все. Відчепись! Не приставай.

Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілісінькими днями гуляють зі своїми онуками в Ботанічному саду, – хто з шитвом, хто зі старою зачитаною книжкою, і кожна з неодмінним кошиком, з якого вистромлюється пляшка молока та загорнуті в папір бутерброди.

І, як усяка капризна внучка, білява Настуся мала над Марією Василівною необмежену владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводила в класному журналі одиниці “з обманом” та інші страхолюдні оцінки.

При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою і принизливою.

Як не любив Вовка Марію Василівну!.. Понад усіх на світі!

… У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь-яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: “Я більше не буду”, – нічого не допомогло.

Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.

– Ти що – здурів?! – кричала Макароніна. – Схопити одиницю перед самісінькими змаганнями!.. Це ж треба вміти!.. – Не міг розв’язати якоїсь нещасної задачі! – підтакувала Надя Трав’янко.

– Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! – захлинався Валера Галушкинський.

– Ми на тебе так надіялись! – мало не плакала Таня Верба. – Думали, в нас у класі буде чемпіон. А ти…

– Пігмей! – різав йому в очі Ігор Дмитруха. – Ти ж Сергія Петровича, знаєш, як підвів!.. У кишеню до нього, можна сказати, заліз. Він же на тобі, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж і гроші, і персональна пенсія на старість. Пігмей! – Ігор Дмитруха був визнаним авторитетом у спортивних справах.

Як гірко Вовці було слухати усі ці докори! І через оті докори, і через те що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки – він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. Вовка звинувачував Марію Василівну. “Все вона, все через неї!” – з безсилим відчаєм думав він.

І Вовка вирішив помститися.

Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п’ятірку з двома плюсами і скаже: “А знаєте, я ж і тоді все відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповісти. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю “з обманом”. І я промовчав – із принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви… Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..” – гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна нарешті усвідомить, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.

Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.

Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі – нікому не чутні й даремні.

Настав березень. Усюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна химерними візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо – прілий запах торішнього листя і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках із-під снігу проступали чорні лисини вологої землі. Лисини парували – немов дихали березневим повітрям.

І от надійшло Восьме березня – Міжнародний жіночий день. Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні – сьомого. Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок – валізку-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем швидкої допомоги). Але вручити її сьогодні вранці не зміг – мама спала після нічного чергування.

Тому Вовці просто не сиділося на уроках, йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся: а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?

Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.

Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його, йому було не до цього сьогодні.

Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б урешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.

Проте Марія Василівна, мабуть, цього не розуміла. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, дістаючи портфелі. Але з місць уставати не наважувались – Марія Василівна все ще стояла біля столу.

Було незрозуміло, чого вона бариться, – раніше вона ніколи не затримувалася в класі після дзвоника.

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:– От і закінчився мій останній урок… На все добре, діти…

Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу.

І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався, – якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: “Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад” – і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з’явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власноруч змайстрував його. І хоча татків подарунок – костюм – був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд з Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почувався героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться подовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.

– Куди це ти так чепуришся, красуне? – глузливим тоном спитав він.

– Як це куди? – підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка. – До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.

Вовка пхикнув – подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.

– Слухай, Вовко, – вона обернулася, – чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.

– Що-о? – від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:– Ти що – не знав?

– Та ні… Чого це… А що такого… Подумаєш…

Тепер уже Нюрка пхикнула:

– Теж іще – кадр! Ставлення називається. Все-таки на пенсію…

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив із кімнати…

… Ігоря Дмитрухи вдома не було. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло – нікого. Навіть Таня Верба – Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому – і та була десь у бібліотеці.

У Вовки голова пішла обертом. Як же це я так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: “От і закінчився мій останній урок…” І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звісно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути при цьому присутнім. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма – крім нього…

Ну й нехай!.. До речі, нещасливу одиницю “з обманом”, напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.

Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну, що було почекати ще якусь хвилинку… І тоді – разом з усіма. А так усі гуртом, а він – сам-один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато озираючись, рушив сходами на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори п’яті класи не запрошують – лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому – дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, подейкують, злодія на місце злочину.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески – мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й президію на сцені. В центрі сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене – таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: “По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!” Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.

– Дорога Маріє Василівно…

Вовка не впізнав голос Павла Павловича – мужній і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.

– Дорога Маріє Василівно… Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі… Ех, не вмію я говорити… Але знаєте, адже я через вас став учителем… Хотів бути таким, як ви… А був же просто спортсменом… І не знаю… може… А втім, що я кажу… Не те я кажу… Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя… Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкиданих по всій землі… Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім’ї, а просто, просто…

Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові та щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.

В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось – усі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марію Василівну, і знають навіть, яку “благородну” помсту придумав для неї. І такою жалюгідною і нікчемною здалася Вовці ота його “благородна” помста, побудована на нечесності та брехні!..

Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.

Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась не знайома Вовці учениця дев’ятого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким зазвичай декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі та про Марію Василівну зокрема… Але одна фраза вкарбувалася йому в пам’ять: “Ваші одиниці “з обманом” учили нас чесності та правдивості”. Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця “з обманом”!

Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Ба більше – це взагалі була остання одиниця “з обманом”, яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.

Будуть у Вовки і п’ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці “з обманом”. Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні “двійки – майже трійки”, ні четвірки з двома мінусами, ні п’ятірки з плюсом – ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова – ніколи. Його охопив розпач.

“Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую, – це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене одиниця “з обманом”?”

Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями – а саме в цей час знову залунали оплески, – він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, він рвучко обернувся.

Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець – Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом – чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.

– Чого стоїш на порозі? – просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

– Та це Вовка Онищенко. З п’ятого “Б”. Стрибун у воду, – скоромовкою прошепотів Костя. – Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити… Ну, ходімо, старий!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.

І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.

Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть ступав перед семикласниками, почуваючись наче в якомусь фантастичному сні.

І от Вовка – на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

– Слово має учень п’ятого “Б” класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?…

Усе тіло Вовчине – ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби…

Усі чекають.

Вовка мовчить.

– Говори, Онищенко, не соромся, – лагідно запрошує директор. – Ну – “Дорога Маріє Василівно…” – пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

– Дорога Маріє Василівно, – машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вихоплюються самі собою – гарячкові, безладні, нестримні…

– Я… в мене… Я нічого не хотів… Я просто… У мене… одиниця “з обманом”… остання… більше ні в кого… І я не виправив… не встиг просто… Я хотів… учив… Слово честі… Тепер усе-все знаю… Чесне…

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав. Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, досі плачучи, він сидів на дивані, а хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд із ним – Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає. Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

– Дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці “з обманом”. Ти її щойно виправив. Чуєш?… Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

… Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) – але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів…

А тепер подивимося, що вони пишуть…

І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це не звичайна контрольна. Це – твір. На вільну тему – “Ким я хочу бути”. Начебто й стара тема, але для кожного в його особистій долі вічно нова…

Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: “Буду космонавтом”. А вже потім дороги їхні розійшлися – Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький – на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.

Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю… В душі його точилася боротьба. Йому кортіло стати знаменитим хокейним воротарем. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах, – ноги його підгинались і роз’їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде програмістом. Як тато.

Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею. Вона, звісно, не від того щоб стати космонавтом, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть…

Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.

А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не замислювалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це недуже вірила.

А от Вася Дубчак вірив – бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут-таки, в контрольній, намалював свій портрет.

Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором крамниці, де продаються марки.

Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них – винахід кишенькового, на транзисторах, апарата “Гіпноз шляхетства”, який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.

А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе повсюди друзі, хочеться радіти і довго-довго жити… Зойка мріяла стати поетесою…

Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.

Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лікувати дітей, а Свєточка – хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди…

Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом (“Якщо вийде…”). Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них у класі була зустріч із дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз-таки видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові.

Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком – капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого малечку. То була правда.

А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором, і селекціонером-симиренківцем.

Зате Надя Трав’янко і Тося Рябошапка не вагаються – вони будуть ботаніками-селекціонерами – це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.

Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею – вона дуже любить шити.

А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно – він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.

Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію… Думав-думав – і нарешті написав: “Хочу бути Героєм України!”

Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха…

Схилилися над партами тринадцять хлопців і десять дівчаток.

Думають. Пишуть. Сопуть…

– Мій п’ятий “Б” – найкращий! – часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” – неможливий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п’ятий “Б” тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?…