На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми назвемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім’я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Гонаунау*, де в. печері спочивають останки Кеаве Великого*. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як вправний моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Гамакуа, аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франциско.
Сан-Франциско – місто гарне й порт гарний, і багачів там без ліку, і є там пагорб – усе палаци та палаци. Якось Кеаве, побрязкуючи монетами в кишені, гуляв цим пагорбом і милувався будинками обабіч вулиці.
“Які мальовничі будинки! – думав Кеаве. –І які, певно, щасливі люди в них живуть без клопотів про завтрашній день!”
Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і менший від інших, але ошатний і гарний, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього 3 вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив Цього чоловіка не згірше, ніж ми бачимо рибу в калюжці, яка залишається поміж камінням у час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його Здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав, ї от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони – подумати лишень! – позаздрили один одному. [121] Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його на дверях будинку.
– Мій будинок дуже милий, – сказав чоловік, тяжко зітхнувши. – Може, хочеш оглянути покої?
І він провів Кеаве по всьому дому – від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.
– Справді, – сказав Кеаве, – це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чого б це?
– І ти теж, – сказав чоловік, – можеш мати будинок точнісінько такий, як оцей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?
– У мене є п’ятдесят доларів, – сказав Кеаве, – але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.
Чоловік поміркував.
– Шкода, що в тебе так мало грошей, – сказав він. – Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за півста доларів.
– Ці палати? – запитав Кеаве.
– Ні, не палати, – відповів чоловік, – а пляшку. Мушу тобі зізнатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем, – цей будинок і цей сад, – все виникло з пляшки, трохи більшої за пінту*. Ось юна.
І, відімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.
– Ось вона, ця пляшка, – сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: – Ти не віриш мені? То переконайся сам. Спробуй-но її розбити.
І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка відскакувала від підлоги, наче дитячий м’яч, і хоч би що.
– Дивна річ, – сказав Кеаве. – Подивитись та помацати, то здається, ніби пляшка скляна.
– Вона і є скляна, – відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік, – та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшчині живе чорт – бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, владарюватиме над чортом, і хоч би що вона віднині побажала собі, все – кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це місто, – все здобуде вона на перше своє слово. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його владарем світу, – але [122] потім продав її і втратив владу. Капітан Кук* володів цією пляшкою, і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гаваях. Бо тільки-но продаси пляшку, одразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.
– А як же ти? – запитав Кеаве. – Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.
– Я маю все, чого можу собі побажати, і до мене підкрадається старість, – відповів чоловік. – Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: подовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що в цієї пляшки є одна вада: коли власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.
– Атож, це й справді вада, і то безперечно! – вигукнув Кеаве. – Я б нізащо не став зв’язуватися з такою чортівнею. Я можу, дякувати Богу, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову – оце вже ні, я не згоден.
– Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? – мовив чоловік. – Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти Доживеш віку в спокої і гаразді.
– Але я ось що помічаю, – сказав Кеаве. – По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще – надто вже дешево продаєш цю пляшку.
– Я ж сказав тобі, чого зітхаю, – відповів чоловік. – Почуваю я, що здоров’я моє підупадає, і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, опинитися в пеклі. А от чого я так дешево продаю – тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. У прадавні часи, коли сатана вперше приніс цю пляшку на землю, вона коштувала дорого, і пресвітер Йоан*, – перший, хто її купив, – віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як на збиток собі. Коли ти продаси її за ту саму ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її од віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев’яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев’ять доларів і дев’яносто дев’ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут-таки повернеться до мене … Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят Доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге … “У, та про це згодом. Мені, власне, не конче вдаватися в усі подробиці. Але врахуй – пляшка продається тільки за ходячу монету. [123]
– А як я маю переконатись, що все це правда? – запитав Кеаве.
– Дещо ти можеш перевірити зразу ж, – відповів чоловік. – Віддай мені п’ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Коли цього не станеться, присягаюся честю, що я вважатиму угоду недійсною і поверну тобі гроші.
– А ти не дуриш мене? – запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.
– Що ж, я, либонь, ризикну, – сказав Кеаве. – Адже шкоди від цього не буде.
І він оддав чоловікові гроші, а той простяг йому пляшку.
– Ну, чорте в пляшці, – мовив Кеаве, – поверни мені мої п’ятдесят доларів.
І що ж – тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як була хвилину тому!
– Це й справді чудодійна пляшка, – сказав Кеаве.
– А тепер прощавай, друже! – сказав чоловік. – Гайда звідси, і диявол з тобою!
– Постривай, – сказав Кеаве. – Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.
– Ти заплатив за неї менше, ніж я, – зауважив чоловік, потираючи руки, – і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне; якомога швидше побачити твою спину.
З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.
Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:
“Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, встряв у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?”
Тут Кеаве найперше полічив свої гроші: рівно сорок дев’ять американських доларів і одна чилійська монета.
“Схоже, що все правда, – сказав собі Кеаве. – Ну ж бо, випробуємо її по-іншому”.
Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих – ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє і повернув за ріг, але не встиг ступити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і –подумайте! – боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.
“Схоже, що це теж правда”, – подумав Кеаве.
Що ж зробив Кеаве? Він купив у ятці коркотяг і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував [124] відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував коркотяг, його тут-таки випирало назад, а корок лишався цілий.
“Якась нова відміна корка”, – подумав Кеаве, і раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому стало страшно.
Прямуючи назад до порту, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-острів’ян, старовинні монети, давніх поганських божків, китайські та японські малюнки та інші такі речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве сяйнула нова думка. Він зайшов до крамнички і запропонував господареві купити в нього пляшку за сто доларів. Крамар засміявся і запропонував п’ять доларів; проте це й справді була цікава пляшчина – такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла в ній усередині… Одне слово, поторгувавшися, як годиться, господар дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.
“Ну от, – сказав собі Кеаве, – я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п’ятдесят, а насправді ще й дешевше, – адже один долар у мене був чилійський. Тепер перевіримо це діло ще раз”.
І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.
У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.
– Що це з тобою? – запитав Лопака. – Чого ти втупився у свою скриньку?
Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.
– Дивна історія, – сказав Лопака. – Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А коли так, то треба дістати з цієї оборудки користь. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а як вона це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну й узятися за торгівлю на островах.
– Це не для мене, – сказав Кеаве. – Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона*, де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички – одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні… І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.
– Ось що, – сказав Лопака, – Повезім її з собою на Гаваї, [125] і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.
На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу* і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.
Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.
– Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, – сказав Кеаве.
– Хіба ти нічого не знаєш? – здивувався знайомий. – Адже твій дядько … такий поважний був старий … помер, і ще твій брат у перших … такий гарний був хлопець… утопився в морі.
Кеаве дуже зажурився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але в Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:
– А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гаваях біля Каю?
– Ні, – сказав Кеаве,– біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи далі на південь від Гоокени.
– Тепер ця земля перейде до тебе? – запитав Лопака.
– Так, до мене, – відмовив Кеаве і ну знов оплакувати своїх покійних родичів.
– Стривай, – сказав Лопака. – Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.
– Ну, коли так, – вигукнув Кеаве, – гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда – будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.
– Таж будинок ще не побудований.
– Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, – сказав Кеаве. – Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки – то просто чорна лава.
– Ану ходімо до адвоката, – сказав Лопака. – Все-таки ця думка не дає мені спокою.
Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве незадовго до смерті страшенно розбагатів і залишив йому величезний спадок.
– Оце тобі й гроші побудувати будинок! – вигукнув Лопака.
– Якщо ви маєте намір побудувати будинок, – сказав адвокат, – тут у мене є візитна картка нового архітекта, його дуже хвалять. [126]
– Зовсім добре, – сказав Лопака. – Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатись пляшки.
ї вони рушили до архітекта, а в того вже й кресленики на столі розкладені.
– Ви ж хочете щось незвичайне, – сказав архітект. – А як вам сподобається оце? – І він простяг Кеаве кресленика.
А Кеаве, як тільки глянув на кресленика, не стримався і голосно охнув, бо там було зображено точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.
“Буде він мій, цей будинок, – подумав Кеаве. – Знаю, темне це діло, і не до душі юно мені, але як уже я зв’язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно”.
І він став пояснювати архітектові, чого йому хочеться і як обставити будинок – і про картини на стінах, і про дрібнички на столах, – а потім спитав навпростець, скільки це коштуватиме.
Архітект поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо й почав рахувати, і, покінчивши з обрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.
Кеаве й Лопака перезирнулися і кивнули.
“Все ясно, – подумав Кеаве. – Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки в мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там хоч що, як зв’язався з нечистою силою, то бодай не даремно”.
І він уклав з архітектом угоду, і вони обидва її підписали. А потім Кеаве й Лопака знову найнялися на корабель і попливли до Австралії, бо вже вирішили проміж себе ні в що не втручатися і надати змогу архітектові й чортові в пляшці будувати дім І опоряджати його, як їм до шмиґи.
Плавання їхнє минало щасливо, тільки Кеаве доводилося весь час стерегтися, щоб чого-небудь не побажати, бо він заприсягся не спокушатися більше на ласку диявола. Додому вони повернулися вчасно. Архітект повідомив, що будинок готовий; Кеаве з Лопакою сіли на пароплав “Ковчег” і попливли під берегом Кона, щоб подивитися на будинок, – чи схожий він на той, який ввижався Кеаве у мріях.
Будинок стояв на високому березі, і його було добре видно з суден, що пропливали повз берег. Навкруг ліси здіймалися вгору, аж до хмар; внизу потоки чорної лази застигли в Ущелинах, де спочивають у печерах останки стародавніх царів. Навколо будинку розкинувся квітник, що яскріє усіма барвами веселки, були насаджені плодові дерева: по один бік будинку – хлібні, по другий – папаї*, а просто перед ним з боку моря була встановлена корабельна щогла, і на вершечку її [127] майорів прапор. Будинок був триповерховий, з просторими покоями й широкими балконами на кожному поверсі. Шибки були прозорі, як вода, і ясні, як білий день. У покоях стояли гарні меблі. На стінах висіли картини в позолочених рамах, що зображували кораблі, і битви, і всілякі дивовижні куточки землі, а також портрети найвродливіших, які тільки є на землі, жінок, і в усьому світі не знайшлося б картин, писаних такими яскравими фарбами, як ті, що висіли в новому домі Кеаве. А незліченні дрібнички були й поготів нечувано гарні: годинники з музичним боєм, і музичні скриньки, і крихітні фігурки людей, що похитували головами, і вишукані цікаві крутиголовки, щоб заповнити дозвілля самотнього чоловіка. А оскільки кому захочеться невилазне сидіти в таких пишних хоромах – хіба що прогулятися ними й подивитися на все, – будинок був оперезаний широкими-преширокими балконами, на яких розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітерець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як “Ковчег” приблизно раз на тиждень прямує з Гукени* до горбів Пеле або шхуни, навантажені деревом, айвою й бананами, борознять прибережні води.
Оглянувши все, Кеаве і Лопака посідали на тильній терасі.
– Я просто не маю слів, – сказав Кеаве. – Це навіть краще, ніж я мріяв, і я так задоволений, аж мені наморочиться в голові.
– Мене бентежить одне, – сказав Лопака. – Все це могло статися й саме собою, і, може, чорт у пляшці тут зовсім ні до чого. Якщо я куплю пляшку, а потім виявиться, що ніхто не дає мені ніякої шхуни, то вийде, що я сунув голову в пекло зовсім задарма. Я дав тобі слово, це правда, але, по-моєму, ти повинен мені пособити: зробити для мене ще одну пробу.
– Але ж я заприсягся не приймати від пляшки більше ніяких дарунків. І так я вже загруз по шию.
– Та я думаю зовсім не про дари, – відказав Лопака. – Мені б тільки подивитись на чорта. Від цього ж тобі ніякого пожитку, отож і сумління твоє буде чисте. Просто, якщо я хоч разок на нього гляну, у мене буде більше віри в це діло. То зроби мені дружню послугу, – дай подивитись на чорта. А тоді я тут-таки куплю в тебе пляшку – бачиш, гроші в мене напоготові.
– Я тільки ось чого остерігаюся, – сказав Кеаве. – Чорт, може, аж надто страшний на вигляд, і ти як разок на нього глянеш, так і передумаєш купувати пляшку. [128]
– Моє слово тверде, – відмовив Лопака. – Дивись, я вже й гроші приготував.
_ Ну, нехай, – сказав Кеаве. – Мені й самому цікаво подивитися. Гаразд, дозвольте нам подивитися на вас один раз, пане чорте!
І тільки він це сказав, як чорт визирнув з пляшки і моторно, наче ящірка, шаснув у неї назад. А Кеаве з Лопакою так і скам’яніли. Уже споночіло, а вони все ніяк не могли отямитися й повернути собі дар мови. Та ось нарешті Лопака підсунув до приятеля гроші й узяв пляшку.
– Я людина чесна, – мовив він, – і мушу свого слова додержати, а то б я не торкнувся цієї пляшки й мізинцем ноги. Ну, гаразд, хай тільки в мене буде шхуна та трохи грошей у кишені, і я зразу ж позбудуся цього чортяки. Бо, сказати правду, дуже мені прикро стало, коли я його побачив.
– Лопако, – сказав Кеаве, – коли можеш, не думай про мене надто погано. Я знаю, що саме ніч і дорога сюди погана, і о такій пізній порі негоже їхати повз гробниці, але, їй-Богу, після того, як я побачив його гидкий писок, я не можу ні їсти, ні спати, ні молитися, поки ця пляшка тут. Я дам тобі ліхтар, дам кошик, щоб сховати в нього пляшку, і будь-яку картину, і будь-яку найгарнішу річ, що припаде тобі до вподоби в моєму домі, але тільки їдь звідси швидше й переночуй у Гукені в Кахіну.
– Кеаве, – сказав Лопака, – будь-хто на моєму місці дуже б на тебе образився. Адже я повівся з тобою, як вірний друг, – дотримав слова й купив пляшку. А тут і ніч уже надворі й темрява, а дорога повз гробниці стокрот страшніша для людини з таким гріхом на сумлінні і з такою пляшкою під пахвою. Але ж мене самого такий страх бере, що я не можу тебе винуватити. Отож іду я від тебе і молю Господа, щоб ти був щасливий У своєму домі, а мені пощастило з моєю шхуною і щоб обидва ми, дійшовши до кінця наших днів, попали в рай усупереч усім чортам і пляшкам.
І, сказавши так, Лопака почвалував з гори, а Кеаве стояв у себе на балконі, слухав, як цокотять підкови, і дивився, як миготить вогник ліхтаря під скелею, де спочиває прах стародавніх царів. Стоячи так, він тремтів, як лист, і, склавши долоні, підносив хвалу Господові за те, що той позбавив його такої страшної напасті.
Але зайнявся день, сонячний та ясний, і Кеаве, захоплюючися новим будинком, забув про свої страхи. Минали дні за днями, і Кеаве жив у новій оселі й радів безперестану. Тильна тераса будинку стала його улюбленим місцем; тут він їв, і пив, і збував увесь свій час: читав гонолулські газети і довідувався з них про різні події, а коли до нього хтось приїздив, та водив гостей по кімнатах і показував картини. І чутки про його! будинок поширилися далеко, і всі мешканці Кони стали назива-і ти його дім Ка-Гале-Нуї, що означає “Славетний дім”, а часом називали ще “Осяйний дім”, бо Кеаве тримав слугу китайця; який цілісінький день витирав порох і наводив на все блиск; і гарні дрібнички, і картини, і шибки у вікнах, і позолота – все сяяло яскраво, як вранішні промені. І Кеаве, походжаючи своїми покоями, мимохіть починав співати, так повнилося радістю його серце. А коли повз його будинок пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі,
Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а до Каїлуа* відвідати декого з друзів. Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад І гнав чимдуж коня, – так йому кортіло знову побачити свій чудовий будинок. А було це, між іншим, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів потрапити тепер до гурту мерців.
Скаче він, уже проминув Гонаунау, і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Здалося йому, що це молода гарна дівчина,– але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі промайнула біла сорочка, потім – червона спідниця-голоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла у своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися добротою. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, відразу натягнув поводи.
– Думав я, що всіх знаю в цих краях, – сказав Кеаве. – Чого ж я не знаю тебе, як це так?
– Я Кокуа, дочка Кіано, – відповіла дівчина, – і щойно вернулася додому з Оаху*. А ти хто?
– Я скажу тобі, хто я, – мовив Кеаве, скочивши з сідла, – та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статись, ти вже чула про мене. Але найперш скажи-но мені: ти заміжня?
На ці слова Кокуа голосно засміялася.
– Чи ба який! Усе хочеш знати, – відповіла вона. – А сам ти жонатий?
– Ні, Кокуа, я не жонатий, – відмовив Кеаве, – і, правду| кажучи, до цієї хвилини ніколи й гадки не мав про одруження.] Але скажу по щирості: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, [130] наче пташка з клітки. А тепер, коли я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але коли я, на твій погляд, не гірший від інших молодиків, дай мені почути це, – і я зверну зі своєї дороги і заночую у твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.
Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.
-Кокуа, – сказав Кеаве, – твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька.
І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів зо два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах стрічки від свого брилика.
Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його на ім’я, ї тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий будинок дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Цілий вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і в дівчини при батьках розв’язався язик, і юна брала на кпини Кеаве, бо мала тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.
– Кокуа, – сказав він, – ти насміхалася з мене вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: покинь мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо в мене такий гарний дім, І я боявся, що ти забагато про нього думатимеш, а про чоловіка, котрий тебе любить, – замало. Тепер тобі все відомо, і коли ти хочеш прогнати мене з очей, скажи відразу.
– Ні, – сказала Кокуа. ї цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більше не питав.
Так посватався Кеаве до Кокуа. Все це сталося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці – ще швидше, проте й та, й та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала в душі дівчини; його голос чувся їй у шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і заради Цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня гірською стежкою повз стародавні гробниці, і 3вуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І. примчавши до свого “Осяйного дому”, він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга Дивувався зі свого пана, що виспівував за вечерею. Сонме ринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високо. У березі, і звук його пісень тривожив усіх моряків на суднах, що пропливали мимо. [131]
“Я піднісся високо-високо, – казав собі Кеаве. – Краще жити, ніж тепер я, неможливо; я стою на вершині гори, звідціля немає дороги нагору – тільки вділ. Сьогодні я вперше звелю освітити всі кімнати і скупаюся в моєму гарному басейні з гарячою та холодною водою, і один ляжу на весільну постіль у своїй спочивальні”.
І він розбудив слугу-китайця, і звелів йому затопити груби, і слуга, працюючи внизу біля груб, чув, як господар весело виспівує нагорі у своїх освітлених покоях. А коли вода нагрілася, він покликав господаря, і Кеаве пішов купатися, і китаєць-слуга чув, як він співав, напускаючи воду в мармуровий. басейн, і як пісня раптом урвалася. Китаєць-слуга все дослухався і дослухався, а потім гукнув знизу до господаря і запитав, чи все в нього гаразд, і Кеаве відповів “так” і звелів йому лягати спати. Але більше не звучали співи в “Осяйному домі”, і всю ніч до світанку китаєць-слуга чув, як його господар походжав без сну по балконах.
А тепер послухайте, що сталося: коли Кеаве скинув одіж, щоб скупатися, він помітив, що в нього на тілі, наче лишайник на скелі, з’явилася пляма, і тоді він перестав співати. Бо він знав, що означає ця схожа на лишайник пляма; він зрозумів, що став жертвою “китайської напасті”, або, сказати простіше, прокази.
Зайве й мовити, що така хвороба – велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто мусить покинути гарний, зручний будинок і перебратись на північний берег острова Молокаї*, де гримотливий прибій розбивається об неприступні скелі. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, котрий тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!
Довго сидів він край басейну, а потім тужливо зойкнув, скочив і вибіг; і довго ще метався туди й сюди, туди й сюди по балкону у великому розпачі.
“Не нарікаючи на долю, покинув би я Гаваї – батьківщину моїх предків, – думав Кеаве. – Не ремствуючи, скорився б я своїй долі і залишив би свій дім, цей чудовий Загатовіконний дім на високому березі, Не занепав би я на дусі, рушаючи на Молокаї, в цю Калаупапу, загублену між бескидів та скель, щоб бідувати дні й ночі серед уражених страшною недугою, і врешті, далеко від землі батьків, заснути вічним сном. Але за які лихі діла, за які гріхи судилося мені вчора ввечері зустріти Кокуа, що виходила з моря, відсвіжена купанням? Кокуа, ти, що вкрала мою душу! Кокуа, світло моїх очей! Ніколи вже не побачу я тебе, ніколи не назву своєю, ніколи не пеститиму [132] закоханою рукою, і тільки за цим, тільки за тобою, о Кокуа, –гужу я невтішної”
Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити у своєму “Осяйному домі” ще роки й роки, і ніхто б не запідозрив, що він хворий; але навіщо йому це, коли мусив утратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить справжньому молодикові, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.
Вже звернуло з півночі, як раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам’яті той день, коли на його заклик чорт визирнув з пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.
“Страшна річ – ця пляшка, – думав Кеаве, – і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум’ї. Але як інакше можу я вилікуватись від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж, – думав він, – заради цього будинку я не побоявся злигатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити в нього допомоги, щоб з’єднатися з Кокуа?”
І тут він згадав, що наступного дня “Ковчег” якраз пропливатиме зворотним рейсом до Гонолулу.
“Ось куди мені слід негайно вирушити, – подумав Кеаве, –і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер – розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитись”.
Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшла їжа до горла; він тут-таки написав листа Кіано і ще перед прибуттям пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Періщив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні журби, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так дістався він до Гукени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд, чекаючи на пароплав. Всі розташувалися під накриттям перед крамничкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, що поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.
– Кеаве з “Осяйного дому” сьогодні не в дусі, – гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?
А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно гаоле – білих, що приїхали своїм звичаєм подивитися на вулкан*; уся середина пароплава була [133]заповнена канаками, а прова завантажена дикими биками з Гіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, прибитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з’явиться дім Кіано.; Там, біля самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика, і метушлива, як метелик, пурхала туди й сюди, туди й сюди.
– О володарко серця мого! – вигукнув Кеаве. – Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!
Скоро смерклося, в каютах засвітилися вогні, і гаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї* і Молокаї, він так само снував палубою з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.
Під вечір вони минули Діамантову Голову* й причалили в гавані Гонолулу. Кеаве разом з юрмою пасажирів зійшов на берег і зразу ж заходився розшукувати Лопаку. Але Лопака, як з’ясувалося, придбав шхуну – таку гарну, що подібної на островах годі знайти, – і вирушив кудись у далеке плавання – чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі – одне слово, шукай вітра в полі! Але цю мить Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки – адвоката, що мешкав у цьому місті (не називатиму його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово дуже розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі*.
Кеаве замислився; потім він погукав візника й поїхав до адвокатового будинку.
Будинок був новісінький, деревця в садку не товщі за ціпочок, і адвокат, що вийшов до нього, мав вигляд дуже вдоволений.
– Чим я можу стати в пригоді? – запитав адвокат Кеаве.
– Ви друг Лопаки, – відповів Кеаве, – а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.
Обличчя адвоката спохмурніло.
– Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве, – сказав він, – хоч діло це темне й непорядне. Але повірте, я нічого не знаю напевно, можу тільки здогадуватись і думаю, що коли ви попитаєте де-небудь, то, може, дещо й дізнаєтесь.
І він сказав Кеаве ім’я одної людини, яке я знову-таки волів би не розголошувати. І так повторювалося день у день, і Кеаве ходив від одної людини до другої і скрізь бачив новий одяг, і нові екіпажі, й нові гарні будинки, і дуже задоволених [134] людей; проте обличчя їхні робились темні, як чорна хмара, коли Кеаве завадив мову про діло, що привело його до них.
“Ясно, як день – я напав на слід, – думав Кеаве. – Всі ці вбрання та екіпажі – дари сатани, а задоволені обличчя цих людей свідчать про те, що вони, діставши своє, щасливо позбулися клятої пляшки. Ось коли я побачу бліде лице й почую тяжке зітхання, тоді тільки я знатиму, що наблизився до мети”.
І сталося так, що Кеаве зрештою скерували до одного білого, який мешкав на Беританія-стрит. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як сподівався, новий будинок, і молодий садок, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з’явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо побачив він юнака, блідого, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.
“Нічого сумніватися – пляшка тут”, – подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети своїх відвідин.
– Я прийшов купити пляшку, – сказав він.
Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стрит похитнувся й прихилився до стіни.
– Пляшку? – пробелькотів він. – Купити пляшку?! – Йому цю мить здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.
– Ваше здоров’я! – сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А тоді додав: – Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?
Тут юнак впустив склянку й уп’явся в Кеаве, як у привида.
– Ціна? – вигукнув він. – Ціна? Ви Що, не знаєте її ціни?
– Певно, що не знаю, коли запитую, – відказав Кеаве. – Але чого це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?
– Пляшка за цей час дуже спала з ціни, містере Кеаве, –затинаючись, пояснив молодик.
– Ну що ж, тим менше доведеться платити, – сказав Кеаве. – Скільки ви за неї дали?
Молодик став білий, як крейда.
– Два центи, – мовив він.
– Що? – вигукнув Кеаве. – Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить… – Слова завмерли в Кеаве на язиці. – Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він спустить дух, його потягнуть просто в пекло! [135]
Бідний юнак з Беританія-стрит упав перед Кеаве навколішки.
– Богом вас заклинаю, купіть її! – заблагав він. – На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку, – мене б запроторили до в’язниці.
– Ох ти, бідолаха! – сказав Кеаве. – Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту – я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі п’ятицентовик!
Кеаве казав правду: в шухляді столу в цього юнака вже лежала готова решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і тільки-но пальці Кеаве охопили вузьку шийку – він одразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся додому й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, мов у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве – йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою – думка про те, що віднині він зв’язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його од вічного полум’я та розжареного вугілля в пеклі. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.
Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатись наодинці з собою, і там, серед щасливих облич, блукав неприкаяний і слухав, як музика то гучнішає, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного полум’я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв “Гікі-ао-ао”. Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.
“Що зроблено, того вже не вернеш, – подумав Кеаве, – і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно”.
І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут-таки справив весілля з Кокуа і привіз її до свого “Осяйного дому” на вершині гори.
І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але досить йому було [136] залишитися самому – і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум’я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачивши його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п’ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходила добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, немов пташка, пурхаючи по всіх трьох поверхах “Осяйного дому”, і сама сяяла яскравіше за все інше, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила гризота.
Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз’єднані всім громаддям “Осяйного дому”. Кеаве геть поринув у розпуку і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і побиватися своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.
Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам’яні плити балкона й ридала в безпросвітному відчаї.
– Твоя правда, Кокуа, це дім сліз, – сказав Кеаве. –1 все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.
– Щаслива! – вигукнула Кокуа. – Коли ти жив сам в “Осяйному домі”, Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові; сміх і пісні були в тебе на вустах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і тільки небу відомо, чим не догодила вона тобі, – бо від цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох, – вигукнула Ко-куа, – що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива й дуже люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?
– Бідолашна Кокуа, – мовив Кеаве. Він припав біля неї а підлогу й хотів доторкнутися її руки, але вона відсмикнула [137] руку. – Бідолашна Кокуа, – повторив він. – Бідна моя дитино… Моя красуне. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він кохав тебе, якщо не злякався пекла, щоб заволодіти тобою, і як дуже й по сей день нещасний приречений чоловік тебе кохає, якщо його вуста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.
І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.
-I ти зробив це заради мене? – вигукнула Кокуа. – То чого ж мені тоді тривожитися! – І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди слізьми радості.
– О дитино! – вигукнув Кеаве. – Коли я думаю про пекельне полум’я, мені є чого тривожитись!
– Не кажи так, – мовила вона. – Не можеш ти загинути без вини за саме лише кохання до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе оцими руками або загину разом з тобою. О Кеаве! Ти так кохав мене, що занапастив свою душу, і ти думаєш – я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?
– Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів – хіба це що-небудь змінить? – вигукнув Кеаве. – Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.
– Ти нічого не розумієш, – відмовила Кокуа. – Я не проста неписьменна дівчина – я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба самі тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартинг, і вона дорівнює приблизно половиш цента. Ох, горе, горе! – вигукнула Кокуа. – Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартинг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п’ять чи шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, і поїдьмо на французькі острови. Сядемо на корабель, і вій швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна буде продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.
– Ти божий дар! – вигукнув Кеаве. – Не вірю я, щоб Господь міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом! [138]
Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і свій порятунок.
Від світання Кокуа почала лаштуватися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавбу, і найперш поклала в куток на саме дно пляшку, а згори примістила найдорожчі шати й найдивовижніші дрібнички, що були в домі.
– Адже нас повинні вважати багачами, – сказала вона, – а то хто повірить у чарівну пляшку?
Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лише часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А в Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа й перед ним блиснув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все-таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум’я і колихалися вогняні омахи.
Вони тут-таки пустили чутку, що вирушають для розваги мандрувати в Штати, і вісі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався про істину, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве й Кокуа відпливли на пароплаві “Ковчег” до Гонолулу, а звідти разом з натовпом білих пасажирів на “Юматіллі” – до Сан-Франциско і там пересіли на поштову бригантину “Птах тропіків”, яка приставила їх у Папеете – головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з супутнім пасатом вони сонячного дня прибули на місце і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті* з його високими пальмами, і шхуну, шо линула понад берегом, і білі будівлі міста, що розляглося біля самого берега в затінку зелених дерев, а за ним – високі гори й хмари Таїті – острова мудреців.
Розміркувавши, вони вирішили, що найрозумніше буде заорендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися навпроти англійського консулату, щоб одразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми та екіпажами. Все це давалося їм заіграшкн: адже в них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою за Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то й цілих сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих новоприбулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні вбрання та Дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.
Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо [139] вона, по суті, дуже схожа на гаванську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, одразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров’я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що крилися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити й тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве й Кокуа, що зв’язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши гавайців, з вереском сахалися хто куди – а для Кокуа це було наче ніж у серце, – католики при зустрічі з ними хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившись, стали їх уникати.
Вони занепали на дусі. Провівши цілий день у зажурі, сиділи вночі без сну у своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитись Богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу й цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її невиразна тінь. У такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, чує приглушений плач з темряви або ж помічає, що залишився в самоті, – бо кожне з них прагне втекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами на подвір’ї або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.
Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути, їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі, В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, ї Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами вирувала негода, високі дерева перед будинком журливо ригали під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки – жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини, – і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.
Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка й утішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди [140] намагався бути мужнім в очах дружини, тож не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому. Ця думка примусила її повернутися в дім.
“Боже праведний! – думала Кокуа. – Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпорадного створіння; бачить він тепер перед собою – о горе! – вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов’язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу “прощавай!” білим сходинкам, що ведуть до раю, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і нехай моє кохання дорівняється з його коханням! Душу за душу, і нехай гине моя, а не його!”
Кокуа була жінка вправна й моторна і вдягнулась в одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки – ті дорогоцінні сантими, які в них лежали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.
Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось бухикає.
– Діду, – спитала Кокуа, – що ти тут робиш такої негожої ночі?
Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все-таки Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.
– Чи не зробиш ти мені послуги? – запитала Кокуа. – Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гаваїв.
– А, тож ти чарівниця з восьми островів! – сказав старий. –І ти хочеш заманути у свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх лихих чарів.
– Сядьмо тут, – сказала Кокуа, – і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину. – І вона виклала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.
– І ось, – сказала вона, – я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер Робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири [141] сантими, а я перекуплю її у тебе за три, і нехай допоможе Бог мені, бідолашній!
– Якщо ти мене обдуриш, – сказав старий, – хай Господь покарає тебе смертю.
– Хай покарає! – вигукнула Кокуа. – Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: Господь цього не допустить.
– Дай мені чотири сантими і чекай мене тут, – сказав старий.
Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у верхів’ях дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум’я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї захланні руки нечистого. Якби вона мала силу, то дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.
Аж це вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.
– Я виконав твоє прохання, – сказав він. – Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.
І старий простяг Кокуа пляшку.
– Постривай! – задихаючись, промовила Кокуа. – Як уже ти зв’язався з нечистою силою, то нехай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від бухикання.
– Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, – сказав дід. – Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?
– Ні, не передумала! – вигукнула Кокуа. – Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.
Старій співчутливо глянув на Кокуа.
– Бідолашна дитина! – сказав він. – Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім …
– Дай мені її! – вигукнула нараз Кокуа. – Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.
– Хай благословить тебе Господь, дитино! – сказав старий. Кокуа сховала пляшку під голоку, попрощалася зі старим і пішла вулицею куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині – всі: вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом [142] тужливий й зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги й тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум’я, вдихала запах сірки і відчувала, як розжарене вугілля обпікає її тіло.
Тільки вдосвіта прийшла вона до тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля в колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.
“Тепер, мій чоловіче, – думала вона, – настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але бідолашній Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла – ой леле! – бідолашній Кокуа не знати більше ні сну, ні пісень, ні радості – ні на землі, ні на небесах”.
ї Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її журба, що вона тут-таки поринула в глибокий сон.
Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його як слід. Слова не йшли в неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього й слухала, наче вві сні; часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, ніби нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік белькоче всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.
А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутись додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І насміхався з діда: мовляв, ото дурний, що купив пляшку!
– Мені здалося, що це цілком достойний чоловік, – сказав Кеаве. – Проте ніколи не можна судити із зовнішнього вигляду. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?
– Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій, – смиренно заперечила Кокуа.
Але Кеаве сердито засміявся.
– Дурниці! – вигукнув він. – Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три й поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! – вигукнув він і знизав плечима. – Правда, я й сам придбав її за один цент, і [143] гадки не маючи, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою в пекло.
– Чоловіче мій! – сказала Кокуа. – Хіба це не жахіття, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б з цього сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за горопаху, якому дісталася пляшка.
Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.
– Чи ба яка! – вигукнув він. – Ну й тужи на здоров’я, коли тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружиш? Якби ти хоч трохи співчувала мені, то посоромилася б своїх слів.
І, сказавши так, він пішов з дому, а Кокуа залишилась сама.
Як їй було сподіватись продати пляшку за два сантими? Та ніяк, і вона це розуміла. І навіть якби в неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від’їздом туди, де в обігу не було монети, дрібнішої за цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.
Кокуа навіть не намагалась якось скористатися часом, що залишився в неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку і з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.
Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її слушність і соромився своєї нестримної радості.
– Ось вона, твоя відданість! – вигукнув він. – Ось воно, твоє кохання! Чоловік твій ледве уник вічних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не тішишся. У тебе віроломне серце, Кокуа!
І Кеаве, розлючений, знову вибіг з дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто й там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно гуляє, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитись.
А в компанії з ним був один старий гаоле, дуже ниций і брутальний чоловік. Колись він був за боцмана на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в’язниці. У нього був брудний язик і ница [144] душа; він любив пити й споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Невдовзі ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.
– Гей, ти! – сказав боцман. – Ти ж багач – сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.
– Атож, – сказав Кеаве. – Я багач. Зараз піду додому й візьму грошей у дружини. Вони зберігаються в неї.
– Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш, – сказав боцман. – Хто ж довіряє гроші жіноті! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока.
Слова ці запали Кеаве в душу, бо в нього, п’яного, все плуталося в голові.
“А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? – думав він. – Чого вона засмутилася, коли я врятувався? Ну, я їй покажу; зі мною не жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому”.
З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в’язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку. Кеаве завернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.
На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, заламуючи руки.
Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто сторопів і стояв як дурень, нічого не тямлячи, а потім його обійняв страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франциско; цю мить у нього підігнулися коліна й винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на світанку. Та потім йому спала на думку одна дуже дивна річ –і гаряча барва залила його щоки.
“Ану ж перевірю”, – подумав він.
Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, підступив до парадних дверей, наче оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.
– Я цілий день гуляв-бенкетував, – сказав Кеаве. – Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей – ми хочемо пити-гуляти далі.
І обличчя, й голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила. [145]
– Ти чиниш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє, – сказала юна, і голос її затремтів.
– Так, я завше чиню правильно, – сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки й дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: там її не було.
І враз кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все й порятунку немає.
“Так і є, цього я й боявся, – подумав він. – Це вона купила пляшку!”
Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти, але по обличчю в нього котилися краплі поту, рясні, як дощ, і холодні, мов кринична вода.
– Кокуа, – сказав Кеаве. – Негоже мені було так говорити з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі. – Тут він стиха засміявся і додав: – Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.
Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.
– Ох! – вигукнула вона. – Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!
– Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого, – сказав Кеаве і пішов.
А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лише кілька сантимів – з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і на думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї мусив занапастити свою. Ні про що інше він не міг думати.
Боцман чекав його на розі, біля старої в’язниці.
– Пляшкою заволоділа моя дружина, – сказав Кеаве, – і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.
– Та ти що, не в жарт сказав про пляшку?
– Підійдімо до ліхтаря, – мовив Кеаве. – Поглянь: схоже, щоб я жартував?
– Що правда, то правда, – відповів боцман. – Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.
– То слухай, – сказав Кеаве. – Ось два сантими. Піди до моєї дружини й запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона –коли я хоч щось іще тямлю – одразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком. [146]
Але дивися, не прохопися перед дружиною, що це я тебе прислав.
– А може, ти мене морочиш, голубе? – спитав боцман.
– Ну хай і так, то який тобі з цього збиток? – відказав Кеаве.
– Та й правда, голубе, – погодився боцман.
– Коли ти мені не віриш, – сказав Кеаве, – то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чогось, що тобі більше до вподоби, – і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.
– Згода, канаку! Піду спробую. Але коли ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую – кофюль-нагелем* по голові.
І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні одної миті, хоч на душі в нього було чорно з великої розпуки.
Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав боцманів голос і здивувався: коли це той устиг так нализатися?..
Нарешті в освіт вуличного ліхтаря вступив, заточуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці він тримав другу пляшку, і, підходячи ближче, раз у раз прикладався до неї.
– Я бачу, – сказав Кеаве, – ти її дістав.
– Не чіпай! – гукнув боцман, відскакуючи назад. – Підступиш ближче – всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?
– Що це ти кажеш! – здивувався Кеаве.
– Що я кажу? – повторив боцман. – Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Оце я й кажу. Як дісталася вона мені за Два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний – ти її за один сантим не купиш.
– То ти не хочеш її продавати? – видихнув із себе Кеаве.
– Ні, сер! – вигукнув боцман. – Та ковтком рому я тебе, Бог з тобою, почастую.
– Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.
– А я так і так туди попаду, – відказав моряк. – Тільки Для подорожі в пекло кращого приятеля, як ця пляшка, я й*6 не зустрічав. Ні, сер! – вигукнув він знову. – Це тепер моя “ляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу. [147]
– Та невже ти правду кажеш! – скрикнув Кеаве. – Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!
– Чхав я на твої байки, – відповів боцман. – Ти мав мене за дурня, та ба – сам тепер бачиш, що мене не обморочиш. Ну та годі, кінець. Не хочеш хильнути рому – сам вип’ю. За твоє здоров’я, голубе, і бувай!
І він подався до середмістя, а разом з ним пішла з нашого оповідання і пляшка.
А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великих гараздах проминали відтоді їхні дні в “Осяйному домі”.
Переклад: Юрій Лісняк та Олександр Терех
