Граф Монте Крісто (Александр Дюма)

🖤 Додати в список читання

Зміст

Частина перша

I. Марсель. Прибуття

Двадцять четвертого лютого 1815 року чатовий Нотр-Дам-де-ля-Гард сповістив про наближення трищоглового корабля “Фараон”, що йшов зі Смирни, Трієста й Неаполя.

Як водиться, портовий лоцман одразу ж вирушив із гавані, поминув замок Іф і пристав до корабля поміж мисом Моржіон та островом Ріон.

Відразу, теж-таки як водиться, майданчик форту Сен-Жан наповнився роззявами, бо в Марселі прибуття судна – завжди неабияка подія, надто ж якщо це судно, як ото “Фараон”, що збудоване, обладнане, навантажене на корабельнях давньої Фокеї та належить місцевому судновласникові.

Тим часом корабель наближався; він щасливо пройшов протоку, яку вулканічний струс колись витворив між островами Каласарень і Жарос, обігнув Помеґ і наближався під трьома марселями, клівером та контрбізанню, проте так помалу і скорботно, що допитливі, мимохіть відчувши лихо, гадали собі, що ж це могло з ним скоїтися.

Утім, знавці бачили: як щось і сталося, то не із самим кораблем. Адже йшов він, як і належить добре керованому судну: якір наготували кинути, ватербакштаги віддали, а поруч із лоцманом, що готувався попровадити “Фараона” вузьким входом до марсельської гавані, стояв юнак, меткий і кмітливий, він наглядав за кожним порухом корабля і повторював кожну лоцманову команду.

Невиразна тривога, що висіла над юрмою, особливо охопила одного з глядачів, тож він не став чекати, поки корабель увійде в порт – він плигнув у човен і звелів гребти назустріч “Фараонові”, із яким і порівнявся навпроти бухти Резерв.

Угледівши того чоловіка, молодий моряк відійшов од лоцмана і, скинувши капелюха, став біля облавка.

То був парубок років вісімнадцяти чи двадцяти, високий, стрункий, із гарними темними очима і чубом, чорним, як вороняче крило; весь його вигляд променів спокоєм і рішучістю, що притаманні людям, котрі змалку звикли боротися з небезпекою.

– Ох, це ви, Дантесе! – гукнув чоловік у човні. – Що сталося? Чому так похмуро у вас на судні?

– Велике лихо, пане Моррелю, – відказав юнак, – велике лихо, надто ж для мене: біля Чівіта-Веккії ми втратили нашого бравого капітана Леклера.

– А вантаж? – хутко запитав господар судна.

– Цілісінький, пане Моррелю, тож, гадаю, тут ви будете задоволені… Але сердешний капітан Леклер…

– Що ж із ним сталося? – полегшено запитав господар. – Що скоїлося з нашим бравим капітаном?

– Він помер.

– Упав за борт?

– Ні, вмер від мозкової лихоманки, у страшенних муках, – відказав Дантес.

І, обернувшись до екіпажу, гукнув:

– Гей! Стояти на місцях! На якір ставати!

Залога послухалася. Відразу ж вісім чи десять матросів, із яких вона складалася, кинулися котрий до шкотів, котрий до брасів, котрий до фалів, котрий до клівер-ніралів, а котрий до гітовів.

Молодий моряк озирнув їх мимохідь і, побачивши, що команда виконується, знову повернувся до співрозмовника.

– А як же скоїлося це лихо? – запитав господар, провадячи обірвану розмову.

– Дуже несподівано. Після довгої розмови з комендантом порту капітан Леклер страшенно збуджений покинув Неаполь; за добу в нього почалася лихоманка; за три дні він був уже мертвий… Ми поховали його як слід, і тепер він покоїться, загорнутий у парусину з ядром коло ніг і ядром у головах, біля острова Джильйо. Ми привезли вдові хрест і шпагу. Треба ж було, – докинув юнак із ненавмисною усмішкою, – треба ж було десять років воювати з англійцями, щоб померти, як усі, в ліжку!

– Нічого не вдієш, Едмоне! – сказав господар судна, що вочевидь дедалі більше заспокоювався. – Усі ми смертні, і треба, щоб старі поступалися місцями молоді, а то все зупинилося б. А оскільки ви кажете, що вантаж…

– Цілісінький, пане Моррелю, головою ручаюся. І, гадаю, ви дешево візьмете, якщо задовольнитеся зиском у двадцять п’ять тисяч франків.

І угледівши, що “Фараон” уже поминув круглу вежу, він гукнув:

– На марси-гітови! Клівер-нірал! На бізань-шкот! Якір до віддачі наготувати!

Наказ виконали майже так само хутко, як на військовому кораблі.

– Шкоти віддати! Вітрила на гітови!

Ледь пролунала остання команда, як вітрила впали, і корабель полинув собі далі, рухаючись лише за інерцією.

– А тепер чи не зволите ви піднятися, пане Моррелю, – сказав Дантес, побачивши нетерплячку судновласника. – Ось і пан Данґляр, ваш рахівник, виходить із каюти. Він сповістить вам усі відомості, яких тільки забажаєте. А мені треба стати на якір і потурбуватися про траурні знаки.

Двічі просити не треба було. Господар судна вчепився за линву, яку кинув йому Дантес, і, виказуючи спритність бувалого моряка, видерся по клямрах, забитих у випуклий борт корабля, а Дантес повернувся на своє колишнє місце, поступаючись розмовою тому, кого він назвав Данґляром, який, вийшовши з каюти, справді прямував назустріч Моррелеві.

То був чолов’яга років двадцяти п’яти чи двадцяти шести, досить похмурий на взір, запобігливий із панами і нестерпний із підлеглими. За це, ще дужче, ніж за титул рахівника, його завжди ненавиділи матроси, залога його настільки ж не любила, наскільки любила Дантеса.

– Отож, пане Моррелю, – сказав Данґляр, – ви вже знаєте про наше лихо?

– Авжеж! Авжеж! Сердешний капітан Леклер! То був добрий і чесний чоловік!

– А головне, пречудовий моряк, що постарів поміж небом і водою, як і належить людині, котрій довірили інтереси такої великої фірми, як “Моррель і син”, – відказав Данґляр.

– Мені здається, – сказав судновласник, стежачи поглядом за Дантесом, який обирав місце для стоянки, – не треба бути таким старим моряком, як ви оце кажете, щоб знати свою справу. Ось наш друг Едмон так гарно порається, що йому, як на мене, і не треба нічиїх порад.

– Так, – відказав Данґляр, скоса зиркнувши на Дантеса очима, у яких заяріла ненависть, – так, молодість і самовпевненість. Не встигли у капітана й ноги захолонути, як він узяв на себе оруду, ні з ким не порадившись, і змусив згаяти нас півтора дня біля острова Ельба, замість того, щоб іти просто на Марсель.

– Узявши на себе оруду, – відказав господар судна, – він виконав свій обов’язок як помічник капітана, але втрачати півтора дня біля острова Ельба було недобре, хіба що корабель потребував направи.

– Корабель був цілий і неушкоджений, пане Моррелю, а ті півтора дні згаяв він із чистісінької примхи, задля задоволення зійти на берег, та й годі.

– Дантесе, – сказав господар судна, обернувшись до юнака, – а йдіть-но сюди!

– Вибачте, добродію, – відказав той, – за хвилю я буду до послуг вашої милості.

І, обернувшись до залоги, звелів:

– Опустити якір!

Якір одразу ж опустили, і ланцюг із бряжчанням почав розмотуватися. Дантес залишався на своєму посту, попри присутність лоцмана, поки виконали й цей остатній маневр.

Потім він гукнув:

– Вимпел опустити до половини, стяг зав’язати вузлом, реї перехрестити!

– Ось бачите, – озвався Данґляр, – він уже корчить із себе капітана, слово честі!

– Та він і є капітан, – відказав судновласник.

– Так, але ж його не затвердили ні ви, ні ваш компаньйон, пане Моррелю.

– А чом би це нам не лишити його капітаном? – сказав судновласник. – Щоправда, він замолодий, але начебто відданий справі й дуже досвідчений.

Данґлярове обличчя спохмурніло.

– Перепрошую, пане Моррелю, – сказав Дантес, підходячи, – якір опустили, і я до ваших послуг. Ви начебто гукали мене?

Данґляр відступив на крок.

– Я хотів вас запитати, чому ви заходили на острів Ельба?

– Сам не знаю. Я виконував останню волю капітана Леклера. Перед смертю він звелів мені доправити пакет маршалові Бертрану.

– То ви його бачили, Едмоне?

– Кого?

– Маршала.

– Авжеж.

Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік.

– А як імператор? – жваво запитав він.

– Здоровий, наскільки можу я судити.

– То ви і його бачили?

– Він зайшов до маршала, коли я в нього був.

– І ви балакали з ним?

– Та то він зі мною балакав, – усміхнувшись, відказав Дантес.

– І що він вам казав?

– Запитував про корабель, про час відбуття до Марселя, про наш курс, про вантаж. Гадаю, якби корабель був порожній і належав мені, то він ладен був би придбати його; та я сказав, що лише тримаю місце капітана і що корабель належить торговому дому “Моррель і син”. “А, знаю, – сказав імператор, – Моррелі – судновласники з роду в рід, і один Моррель служив у тому самому полку, що і я, коли ми стояли у Валянсі”.

– Правда! – з утіхою вигукнув господар судна. – То був Полікар Моррель, мій дядько, що дослужився до капітана. Дантесе, ви скажете моєму дядькові, що імператор згадував про нього, і ви побачите, як старий буркотун заплаче. Ох, – провадив судновласник, приязно ляскаючи молодого моряка по плечу, – ви добре вчинили, Дантесе, що вволили останню волю капітана Леклера й зупинилися біля Ельби; хоч, якщо дізнаються, що ви доправили пакет маршалові й розмовляли з імператором, то вам це може зашкодити.

– А як же це воно може зашкодити мені? – запитав Дантес. – Я навіть не знаю, що було в пакеті, а імператор ставив мені запитання, які поставив би першому-ліпшому зустрічному. Та дозвольте, ось уже прибули карантинні й митні чиновники…

– Ідіть, ідіть, любий мій!

Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр.

– То як? – запитав він. – Пояснив вам Дантес, чому заходив до Порто-Феррайо?

– Авжеж, любий Данґляре.

– Ага, тим ліпше! – відказав той. – Прикро бачити, коли товариш не виконує свого обов’язку.

– Дантес виконав свій обов’язок, і йому нема чого закинути, – заперечив господар судна. – Це капітан Леклер звелів йому зупинитися коло Ельби.

– До речі, про капітана Леклера… він віддав вам його листа?

– Хто?

– Дантес.

– Мені? Ні. Хіба у нього був лист?

– Мені здалося, що, крім пакета, капітан дав йому ще й листа.

– Про який пакет ви кажете, Данґляре?

– Про того, що його Дантес одвіз до Порто-Феррайо.

– А звідки ви знаєте, що Дантес одвозив пакет до Порто-Феррайо?

Данґляр зашарівся.

– Я проходив повз капітанову каюту і бачив, як він оддав Дантесу пакет і листа.

– Він мені нічого не казав, та якщо в нього є лист, то його мені передасть.

Данґляр замислився.

– Якщо так, пане Моррелю, то прошу вас, не кажіть про це Дантесові. Я, либонь, помилився.

Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов.

– То що, любий Дантесе, ви вже вільні? – запитав судновласник.

– Так, пане Моррелю.

– Хутко ж ви закінчили всі справи!

– Авжеж, я вручив митникам списки наших товарів, а з порту надіслали з лоцманом чоловіка, якому я й передав ваші папери.

– То вам тут уже нема чого робити?

Дантес швидко роззирнувся навкруги.

– Нічого, все гаразд, – сказав він.

– То гайда обідати до нас.

– Перепрошую, пане Моррелю, та передовсім я мушу побачитися з батьком. Дякую вам за честь…

– Правильно, Дантесе, правильно. Знаю, що ви добрий син.

– А мій батько, – нерішуче спитав Дантес, – він здоровий, ви не знаєте?

– Гадаю, здоровий, любий Едмоне, хоч я його й не бачив.

– Так, він весь час сидить у своїй кімнатці.

– Це свідчить принаймні, що він без вас ні в чому не мав потреби.

Дантес усміхнувся.

– Батько мій гордий, і якби він у чомусь і мав потребу, то ні в кого на світі, крім Бога, не попросив би допомоги.

– Отож, відвідавши батька, ви, сподіваюся, прийдете до нас?

– Ще раз перепрошую, пане Моррелю, та в мене є ще один обов’язок, який для мене так само дорогий.

– Ох, я й забув, що в Каталянах дехто чекає на вас так само нетерпляче, як і ваш батько, – красуня Мерседес.

Дантес усміхнувся.

– Он воно що! – провадив господар судна. – Тепер я розумію, чому вона тричі приходила допитуватися, чи скоро прибуде “Фараон”. А нехай йому, Едмоне, ви щасливі, подруга у вас хоч куди!

– Не подруга вона мені, – поважно сказав моряк, – а моя наречена.

– Деколи це те саме! – зареготав судновласник.

– Не для нас, – відтяв Дантес.

– Гаразд, Едмоне, я вас не тримаю. Ви так добре облаштували мої справи, що я мушу дати вам час на улаштування ваших. Може, вам треба грошей?

– Ні, не треба. У мене лишилася вся платня, яку я одержав під час плавання, тобто майже за три місяці.

– Ви ретельний чоловік, Едмоне.

– Не забувайте, пане Моррелю, що батько мій убогий.

– Так, так, я знаю, щоб ви добрий син. Ідіть до батька. У мене теж є син, і я дуже розгнівався б на того, хто після тримісячної розлуки завадив би йому побачитися зі мною.

– То ви дозволите? – уклонившись, запитав юнак.

– Ідіть, якщо вам більше нічого мені сказати.

– Та нічого.

– Капітан Леклер перед смертю не давав вам листа для мене?

– Він не міг писати; та ваше запитання нагадало мені, що я мушу попросити у вас відпустки на два тижні.

– Для весілля?

– І для весілля, і для мандрівки до Парижа.

– Будь ласка! Ми будемо розвантажуватися тижнів із шість і вийдемо в море не раніше, ніж місяці за три. Та за три місяці ви повинні бути тут, – провадив судновласник, ляскаючи молодого моряка по плечі. – “Фараон” не може йти в плавання без свого капітана.

– Без капітана! – вигукнув Дантес, і очі його радісно засяяли. – Обережніше кажіть це, пане Моррелю, бо зараз ви відповіли на найбільш потаємні надії моєї душі. Ви хочете призначити мене капітаном “Фараона”?

– Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: “Домовилися!” Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів’я: “Chi ha compagno ha padrone”[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий – то вже моє діло.

– О пане Моррелю! – вигукнув юнак зі сльозами на очах, потискаючи його долоні. – Дякую, дякую вам від імені батька і Мерседес.

– Добре, Едмоне, має ж бути для чесних людей Бог на небі! Ідіть до батька, ідіть до Мерседес, а потім приходьте до мене.

– Може, завезти вас на берег?

– Та ні, дякую. Я залишуся тут і прогляну рахунки з Данґляром. Ви задоволені були ним під час плавання?

– І задоволений, і ні. Як товаришем – ні. Мені здається, він незлюбив мене відтоді, як одного разу, посварившись із ним, я з дурного розуму запропонував йому зупинитися хвилин на десять біля острова Монте-Крісто і вирішити нашу суперечку; мені, звісно, не слід було такого казати, і він дуже розумно вчинив, що відмовився. Як про рахівника про нього нічого не можна сказати недоброго, і ви, либонь, будете задоволені ним.

– Але скажіть, Дантесе, – запитав господар судна, – якби ви були капітаном “Фараона”, то лишили б із власної волі на ньому Данґляра?

– Чи капітаном я буду, чи помічником, пане Моррелю, я завжди буду з цілковитою повагою ставитися до всіх тих осіб, що користуються довірою моїх господарів.

– Правда ваша, Дантесе. Ви добрий хлопчина. А тепер ідіть, а то, бачу, ви наче на голках.

– То я у відпустці?

– Ідіть, кажу вам.

– Ви дозволите взяти вашого човна?

– Беріть.

– Бувайте, пане Моррелю. Незмірно вдячний вам.

– Бувайте, Едмоне. Нехай щастить!

Молодий моряк плигнув у човна, сів коло стерна і звелів гребти на вулицю Каннеб’єр. Два матроси навалилися на весла, і човен полинув так хутко, як лиш дозволяла сила-силенна інших човнів, що захаращували вузьке війстя, яке поміж двома рядами кораблів вело від входу в порт до Орлеанської набережної.

Судновласник із усмішкою стежив за ним до самісінького берега, бачив, як він стрибнув на бруківку і зник у строкатій юрмі, що від п’ятої години ранку до дев’ятої вечора наповнювала славетну вулицю Каннеб’єр, якою сучасні фокейці так пишаються, що цілком серйозно кажуть, зі своїм характерним акцентом: “Якби в Парижі була вулиця Каннеб’єр, то Париж був би маленьким Марселем”.

Озирнувшись, судновласник побачив за своєю спиною Данґляра, що начебто чекав на його розпорядження, а насправді, як і він, проводжав поглядом молодого моряка.

Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною.

II. Батько і син

Поки переповнений ненавистю Данґляр намагається кинути підозру на свого товариша, нашіптуючи судновласникові різну гидоту про нього, підемо за Дантесом, який, пройшовши всю вулицю Каннеб’єр, поминув вулицю Ноай, увійшов у невеличку кам’яницю на лівому боці Меянських алей, прудко піднявся темними східцями на п’ятий поверх і, тримаючись однією рукою за бильця, а другу притуляючи до серця, що аж калатало від хвилювання, зупинився перед прохиленими дверима, крізь які можна було побачити всю комірчину.

У тій комірці жив його батько.

Звістка про прибуття “Фараона” ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос:

– Тату! Любий мій тату!

Старий скрикнув і обернувся. Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий.

– Що з тобою, тату? – занепокоєно запитав юнак. – Ти нездужаєш?

– Ні, ні, любий Едмоне, сину мій, дитино моя, ні! Та я не чекав тебе… Ти застав мене раптово… це від радості. Боже мій! Мені здається, що я помру!

– Заспокойся, тату, це ж я. Усі кажуть, що радість не може зашкодити, тому-то я так просто й увійшов до тебе. Усміхнися, не дивися на мене такими очима. Я повернувся додому, і все буде гаразд.

– Тим ліпше, дитино моя, – відказав старий, – та як це буде все гаразд? Хіба ми більше не розлучатимемось? Розкажи ж мені про своє щастя!

– Нехай простить мені Господь, що я радію щастю, яке будується на горі цілої родини, та, Бог свідок, я не бажав цього щастя. Воно прийшло саме, і в мене немає сили сумувати. Капітан Леклер віддав Богові душу, і цілком можливо, завдяки заступництву пана Морреля, я здобуду його місце. Розумієш, тату? У двадцять років я буду капітаном! Сто луїдорів платні й частка з прибутків! Хіба міг я, убогий матрос, чекати цього?

– Так, сину мій, ти правду кажеш, – відказав старий, – це велике щастя.

– І я хочу, щоб із першої ж платні ти завів собі будиночок із садком для твоїх ломиносів, настурцій і жасмину… Та що з тобою, тату? Тобі недобре?

Сили покинули старого, і він похилився назад.

– Зараз, тату! Випий склянку вина, це додасть тобі снаги. Де в тебе вино?

– Ні, дякую, не треба, – сказав старий, намагаючись перепинити сина.

– Як не треба!.. Скажи, де вино?

Він почав нишпорити у шафі.

– Не шукай… – сказав старий. – Вина немає…

– Як немає? – вигукнув Дантес. Він перелякано дивився то на бліді запалі щоки старого, то на порожні полиці. – Як немає вина? Тобі не вистачило грошей, тату?

– У мене всього доста, коли ти зі мною, – відказав старий.

– Проте, – прошепотів Дантес, витираючи спітніле обличчя, – я залишив тобі двісті франків три місяці тому, коли вирушав у мандрівку…

– Авжеж, авжеж, Едмоне, але ти забув повернути борг сусідові Кадрусу; він про це нагадав мені і сказав, що як я не заплачу за тебе, то він піде до пана Морреля. Я злякався, що це зашкодить тобі…

– Та й що?

– То я й заплатив.

– Але ж я винен був Кадрусові сто сорок франків! – вигукнув Дантес.

– Так, – пробурмотів старий.

– І ти їх заплатив із тих двохсот франків, які я залишив?

Старий кивнув.

– І три місяці жив на шістдесят франків?

– Хіба ж багато мені треба, – відказав старий.

– Господи! – застогнав Едмон, падаючи навколішки перед батьком.

– Що з тобою?

– Ніколи собі цього не прощу.

– Облиш, – усміхнувшись, сказав старий, – ти повернувся, і все забулося. Адже тепер усе добре.

– Авжеж, я повернувся, – сказав юнак, – повернувся з найліпшими надіями і деякими грошенятами… Ось, тату. Бери, бери і пошли когось, щоб купив тобі попоїсти!

І він висипав на стіл із десяток золотих, п’ять чи шість п’ятифранкових монет і дрібняки.

Обличчя старого Дантеса засяяло.

– Чиї вони? – запитав він.

– Та мої ж бо… твої, наші! Бери, накупи харчів, не шкодуй грошенят, завтра я ще принесу.

– Зачекай, зачекай, – сказав старий, усміхаючись. – Із твого дозволу я буду тратити гроші потроху; якщо я відразу багацько накуплю, то люди ще подумають, ніби задля цього мені довелося чекати твого повернення.

– Роби, як хочеш, та передовсім найми служницю. Я не хочу, щоб ти жив сам. У мене у трюмі заховано контрабандну каву і тютюн; завтра ти їх отримаєш. Цить! Хтось іде.

– Це, либонь, Кадрус. Дізнався про твій приїзд і йде привітати тебе зі щасливим поверненням.

– Ось вуста, що кажуть одне, а серце тим часом думає інше, – прошепотів Едмон, – та все одно, він наш сусіда і зробив нам колись послугу! Зустрінемо його лагідно.

Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з’явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов’яга років двадцяти п’яти – двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.

– А! Прибув, Едмоне! – сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.

– Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, – відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.

– Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому… – (Дантес здригнувся). – Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.

– Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, – відказав Дантес. – Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.

– Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.

“Невже ти в Марселі?” – кажу я йому.

“Так, як бачиш”.

“А я гадав, ти у Смирні”.

“Міг би бути й там, бо я просто звідти”.

“А де ж наш Едмон?”

“Та, либонь, у батька”, – відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, – провадив Кадрус, – щоб привітатися з другом.

– Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, – озвався батько, – він так нас любить!

– Авжеж, люб­лю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються… Але ти, здається, розбагатів, друже? – провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.

Юнак помітив, як в очах сусіди блиснула іскра захланності.

– Та це не мої грошенята, – недбало відказав він. – Я сказав батькові, що боявся застати його в нестатках, а він, щоб заспокоїти мене, висипав на стіл усе, що було у нього в капшуці. Сховайте гроші, тату, якщо тільки сусідові вони не потрібні.

– Ні, друже мій, – сказав Кадрус, – мені нічого не треба, та й, слава Богу, ремесло годує майстра. Бережи грошенята. Зайвих ніколи не буває. При всьому цьому я тобі вдячний за твою пропозицію не менше, ніж якби й скористався нею.

– Я запропонував від щирого серця, – сказав Дантес.

– Не сумніваюся. То ти в добрих стосунках із Моррелем, хитрунчику?

– Пан Моррель завжди був дуже добрий до мене, – відказав Дантес.

– Що ж, тоді ти дарма відмовився від обіду.

– Як відмовився від обіду? – запитав старий Дантес. – Невже він гукав тебе на обід?

– Так, тату, – відказав Дантес і всміхнувся, помітивши, як вразила старого незвичайна честь, яку виявили його синові.

– А чому ж ти відмовився, Едмоне? – запитав старий.

– Щоб хутчій прийти до тебе, тату, – відказав юнак. – Мені кортіло побачитися з тобою.

– Моррель, напевне, образився, – вкинув Кадрус, – а як збираєшся стати капітаном, то не слід суперечити судновласникові.

– Я пояснив йому причину відмови, і він зрозумів мене, сподіваюся.

– Щоб стати капітаном, треба трохи підлеститися до господарів.

– Я сподіваюся стати капітаном і без цього, – відказав Дантес.

– Тим ліпше, тим ліпше! Це потішить усіх твоїх давніх друзів. А там, за цитаделлю Сен-Ніколя, я знаю декого, хто буде особливо задоволений.

– Мерседес? – запитав старий.

– Так, тату, – сказав Дантес. – І тепер, коли я тебе побачив, коли знаю, що ти здоровий і що в тебе є все, що тобі треба, я попрошу твого дозволу вирушити в Каталяни.

– Іди, сину мій, іди, – відказав старий Дантес, – і нехай благословить тебе Господь дружиною, як благословив мене сином.

– Дружиною! – устряв Кадрус. – Бачу, ви надто вже квапитеся; ще ж вона й не дружина йому ніби!

– Ні ще, та, либонь, незабаром стане, – відказав Едмон.

– Хоч як там воно буде, – сказав Кадрус, – ти добре вчинив, що поспішив із прибуттям.

– Чому?

– Таж Мерседес – красуня, а в красунь не бракує залицяльників; у цієї – аж надто, бо вони черідками ходять за нею.

– Справді? – сказав Дантес із усмішкою, у якій помітна була тінь неспокою.

– Так, так, – закивав Кадрус, – і непогані люди трапляються; та, сам розумієш, ти незабаром станеш капітаном, то тобі не відмовлять, либонь.

– Це означає, – підхопив Дантес із усмішкою, що насилу ховала його неспокій, – це означає, що якби я не став капітаном…

– Гм! Гм! – пробурмотів Кадрус.

– Ну, – сказав юнак, – я ліпшої думки, ніж ви, про жінок узагалі і про Мерседес зокрема, і я певен, що, буду я капітаном чи ні, вона залишиться мені вірна.

– Тим ліпше, – сказав Кадрус, – тим ліпше! Коли одружуєшся, треба вміти вірити; та все одно, друже, я тобі кажу: не гай часу, іди, заяви їй про своє прибуття і поділися надіями.

– Іду, – відказав Дантес.

Він поцілував батька, кивнув Кадрусові й вийшов.

Кадрус посидів у старого ще трохи, потім, попрощавшись, теж вийшов надвір і повернувся до Данґляра, що чекав його на розі вулиці Сенак.

– То що? – поспитав Данґляр. – Ти його бачив?

– Бачив, – відказав Кадрус.

– І він казав тобі про свої надії на капітанство?

– Казав про це так, наче він уже капітан.

– Ти ба! – сказав Данґляр. – Надто вже поспішає!

– Та Моррель, вочевидь, обіцяв йому…

– То він дуже веселий?

– Аж загонистий; він уже пропонував мені свої послуги, наче пан якийсь; пропонував мені грошей, наче банкір.

– І ти відмовився?

– Відмовився. А міг би позичити у нього, бо ж не хто інший, як я, позичив йому перші грошенята, які він бачив у своєму житті. Та тепер пан Дантес нікого не потребує: небавом він капітаном буде!

– Ні, він ще не капітан!

– Як по правді, добре було б, якби він ним і не став, – провадив своєї Кадрус, – а то з ним і балакати не можна буде.

– Якщо ми захочемо, – сказав Данґляр, – він буде тим самим, що й зараз, а, може, ще й меншим.

– Що ти кажеш?

– Нічого, я сам до себе балакаю. І він ще й досі закоханий у гожу каталянку?

– Шалено; уже й побіг туди. Та чи я дуже помиляюся, чи з цього боку на нього чекають прикрощі.

– А ясніше?

– Нащо?

– Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш собі. Ти ж не любиш Дантеса?

– Не люб­лю гордіїв.

– То скажи мені все, що знаєш про каталянку.

– Не знаю нічого напевно, та бачив таке, що, гадаю, аби лиш у майбутнього капітана не сталося халепи на зворотному шляху коло Старого Шпиталю.

– Що ж ти бачив? Ану ж бо кажи!

– Бачив, як щоразу, коли Мерседес приходить до міста, її супроводжує височенний паруб’яга, каталянець, темноокий, червонолиций, із чорною чуприною, лютий мов звір. Вона його називає двоюрідним братом.

– Справді? І ти гадаєш, той братик упадає коло неї?

– Припускаю, бо хіба ж може бути інакше поміж двадцятирічним лобуром і сімнадцятирічною красулею?

– І, кажеш, Дантес подався до Каталянів?

– При мені пішов.

– Якщо ми підемо туди, то можемо зупинитися в “Резерві” й за келихом мальзького винця зачекати новин.

– А хто їх нам сповістить?

– Ми будемо на його шляху і з Дантесового лиця побачимо, що сталося.

– Гайда, – сказав Кадрус, – але платиш ти.

– Авжеж, – відказав Данґляр.

І обидва прудкою ходою попрямували до визначеної місцини. Прийшовши до корчми, вони звеліли принести їм плящину вина і два келихи.

Від старого Памфіля вони дізналися, що хвилин із десять тому Дантес поминув корчму.

Упевнившись, що Дантес у Каталянах, вони посідали під молодим листям платанів та сікомор, де у гіллі цілий пташиний рій оспівував один із перших ясних днів весни.

III. Каталянці

За сто кроків од того місця, де два приятелі, наставивши вуха і поглядаючи на шлях, попивали іскристе мальзьке вино, за лисим узгір’ям, що було обсмалене сонцем і обшарпане містралями, лежало село Каталяни.

Одного разу з Іспанії виїхали якісь таємничі переселенці та й пристали до того клаптя землі, де вони живуть і досі. Вони з’явилися бозна-звідки і розмовляли незнайомою мовою. Один із їхніх ватажків, що розумів провансальську говірку, попросив у міста Марселя дозволу заволодіти пустельним рогом, на який вони, як давні мореплавці, витягнули свої судна. Прохання їхнє вволили, і за три місяці по тому довкола десятка суден, які привезли цих морських циганів, виросло невеличке село. У цьому своєрідному і мальовничому поселенні – напівмавританському, напівіспанському – і досі живуть нащадки цих людей, які розмовляють мовою своїх пращурів. Упродовж трьох чи чотирьох століть вони лишилися вірні своєму мисові, куди опустилися, наче зграя морських птахів, вони нітрохи не перемішалися з марсельськими мешканцями, беруть шлюби лише поміж собою і зберігають звичаї та вбрання своєї батьківщини так само, як зберегли її мову.

Ми запрошуємо читача піти за нами єдиною вулицею села і зайти в один будиночок, сонце знадвору помалювало його стіни барвою опалого листя, однаковою для всіх стародавніх споруд цього краю, а всередині малярська щітка надала їм білини, що була єдиною оздобою іспанських роsadas[2].

Гожа молода дівчина, із чорними, ніби вороняче крило, косами, з оксамитовими, мов у газелі, очима, стояла, притулившись до стіни, і в тонких, наче виточених античним скульптором, пальцях бгала ні в чому не винну галузку вересу, що її обскубані квіти і листки вже валялися на долівці; руки її, оголені по лікті, укриті засмагою й наче скопійовані з рук Венери Арльської, тремтіли від хвилювання, а легенькою ніжкою з високим підйомом вона нетерпляче тупала в землю, аж можна було бачити її стрункі, зграбні литки, обтиснуті червоними панчохами із сірими та блакитними стрілочками.

За три кроки від неї, погойдуючись на стільці і спершись ліктем на стару шафу, із неспокоєм і увагою дивився на неї поставний парубок років двадцяти–двадцяти двох; у його очах було запитання, та твердий і впертий погляд дівчини приборкував співрозмовника.

– Послухай, Мерседес, – казав парубок, – незабаром Великдень, якраз до речі справити весілля. Скажи ж мені!

– Я тобі вже сто разів казала, Фернане, і ти сам собі ворог, якщо питаєш мене знову.

– То повтори ще раз, благаю тебе. Повтори ще, щоб я міг повірити. Скажи мені всоте, що відкидаєш моє кохання, яке благословила твоя матінка; змусь мене збагнути, що ти граєшся моїм щастям, що моє життя чи моя смерть для тебе ніщо! Боже ж мій! Десять років мріяти про те, щоб стати твоїм чоловіком, Мерседес, і втратити цю надію, що була єдиною метою мого життя!

– Принаймні я не підтримувала в тобі цю надію, – відказала Мерседес. – Ти не можеш поставити мені на карб, що я колись тебе зваблювала. Я завжди казала тобі, що люб­лю тебе як брата, та ніколи не вимагай від мене нічого, крім цієї братньої приязні, бо серце моє належить іншому. Хіба ж я не казала тобі цього, Фернане?

–Так, знаю я це, Мерседес, – відказав молодик, – ти завжди ставилася до мене з жорстокою щирістю; та хіба ти забула, що в каталонців є священний закон – брати шлюб поміж собою?

– Помиляєшся, Фернане, це не закон, а просто звичай, та й годі, – і повір мені, тобі не варто посилатися на нього. Ти витягнув жереб, Фернане. Якщо ти ще на волі, то це просто випадок, сьогодні або взавтра тебе можуть забрати до війська. А коли станеш вояком, то що вдієш ти із бідолашною сиротою, горопахою, без грошей, у якої нема нічого, крім розваленої хатини, де висять старі неводи, – жалюгідна спадщина, яку лишив мій батько матінці, а матінка – мені? Ось уже рік, як вона померла, і подумай, Фернане, адже я живу майже на жебраному хлібі!

Часом ти вдаєш, наче я тобі допомагаю, і це задля того, щоб мати право поділити зі мною улов; і я приймаю це, Фернане, бо твій батько був братом мого батька, тому що ми виросли разом і надто ж тому, що відмова моя дуже засмутила б тебе. Та я почуваю, що гроші, які я вторговую за твою рибу і на які купую собі льон для прядіння, – просто милостиня.

– Та чи не все одно, Мерседес! Убога і самотня, ти мені дорожча, ніж донька найпишнішого судновласника чи найбагатшого банкіра в Марселі! Що треба нам, біднякам? Чесну дружину і добру господиню. Де я знайду ліпшу від тебе?

– Фернане, – відказала Мерседес, похитавши головою, – можна стати кепською господинею, і не можна присягатися, що будеш чесною дружиною, якщо кохаєш не того чоловіка, а іншого. Будь задоволений моєю дружбою, тому що, кажу ж тобі, це все, що можу я тобі обіцяти, а я обіцяю тільки те, що можу виконати напевно.

– Розумію, – сказав Фернан, – ти терпиш своє убозтво, та боїшся мого. То знай, Мерседес, якщо ти мене покохаєш, я пошукаю щастя. Ти принесеш мені талан, і я забагатію. Я не буду рибалкою; я зможу найнятися в контору, можу й сам торгувати.

– Нічого ти цього не можеш, Фернане; ти вояк, і якщо ти зараз у Каталянах, то лише тому, що немає війни. Залишайся рибалкою, не будуй повітряних замків, після яких дійсність здаватиметься тобі ще злиденнішою, і задовольняйся моєю дружбою. Нічого іншого я тобі дати не можу.

– Що ж, правду кажеш, Мерседес, я буду моряком; вберу замість дідівського одягу, який ти зневажаєш, лакованого кашкета, смугасту майку і блакитного кітеля з якорями на ґудзиках. Адже так має бути вбраний чоловік, який зможе тобі сподобатися?

– Що ти хочеш сказати? – поспитала Мерседес, із гордим викликом зиркнувши на нього. – Що ти хочеш цим сказати? Не розумію тебе.

– Я хочу сказати, Мерседес, що ти така сувора і жорстока зі мною лише тому, що чекаєш чоловіка, який убраний так, як я оце змалював. А що, як той, кого ти чекаєш, непостійний, а якщо не він, то непостійне море?

– Фернане, – вигукнула Мерседес, – я гадала, ти добрий, та помилилася. Ти злий, якщо на поміч своїй ревності закликаєш Божий гнів! Так, не приховую: я чекаю і кохаю того, про кого ти кажеш, і якщо він не повернеться, я не буду докоряти йому за непостійність, а скажу, що він помер, кохаючи мене.

Каталянець люто зціпив кулаки.

– Я тебе зрозуміла, Фернане. Ти хочеш помститися йому за те, що я не люб­лю тебе. Ти хочеш схрестити свого каталянського ножа з його кинджалом! І що ж? Ти позбудешся моєї дружби, якщо він тебе переможе; а якщо переможеш ти, то моя дружба обернеться ненавистю. Повір мені, шукати сварки з чоловіком – недобрий спосіб сподобатися жінці, яка цього чоловіка любить. Ні, Фернане, ти не потрапиш під владу недобрих думок. Якщо я не буду твоєю дружиною, ти звикнеш дивитися на мене як на друга, як на сестру. Та ще й не спіши, Фернане, – докинула вона з вологими від сліз очима, – ти сам сказав, що море підступне, і ось уже чотири місяці, як він поїхав, а за цей час я налічила чимало бур!

Фернан лишився незворушний; він не намагався втерти сльози, що котилися по щоках Мерседес; а тим часом за кожну сльозу він віддав би склянку своєї крові. Та ллялися ці сльози через іншого!

Він підвівся, пройшов хатиною і зупинився перед Мерседес; очі його яріли, кулаки були зціплені.

– Послухай, Мерседес, – сказав він, – відповідай ще раз: це вирішено?

– Я люб­лю Едмона Дантеса, – спокійно відказала вона, – і, крім нього, ніхто не буде моїм чоловіком.

– І ти завжди будеш кохати його?

– До самої смерті.

Фернан зі стогоном опустив голову на груди, як людина, що втратила останню надію; потім раптом звів голову і, зціпивши зуби , запитав:

– А якщо він помер?

– То і я помру.

– А якщо він тебе забув?

– Мерседес! – почувся веселий голос за дверми. – Мерседес!

– Ох! – вигукнула дівчина, не тямлячись від щастя і кохання. – Ось бачиш, він не забув мене, він тут!

Вона кинулася до дверей і відчинила їх, гукаючи:

– Сюди, Едмоне! Я тут!

Фернан, збліднувши й тремтячи, позадкував, наче мандрівець, що побачив гадюку, і, наткнувшись на свого стільця, безсило опустився на нього.

Едмон і Мерседес кинулися одне одному в обійми. Палюче марсельське сонце, струмуючи крізь відчинені двері, обливало їх потоками світла. Спершу вони не бачили нічого довкруги. Незмірне щастя відокремлювало їх від світу, й вони промовляли незв’язними словами, що передають пориви такої гострої втіхи, аж стають схожі на вирази болю.

Раптом Едмон помітив понуре обличчя Фернана, що виступало з напівмороку, бліде і погрозливе; несамохіть молодий каталянець тримав руку на колодці ножа, що висів у нього на поясі.

– Перепрошую, – сказав Дантес, насупившись, – і не помітив, що нас тут троє.

І, звертаючись до Мерседес, запитав:

– Хто цей пан?

– Цей пан буде вашим найліпшим другом, Дантесе, тому що це мій друг, мій брат Фернан, той, кого я після вас, Едмоне, люб­лю понад усіх на світі. Хіба ви не впізнали його?

– Авжеж, упізнав, – сказав Едмон і, не випускаючи руки Мерседес, щиро простягнув другу руку каталянцеві.

Та Фернан, не відповідаючи на цей дружній порух, залишався німий і непорушний, мов статуя.

Тоді Едмон допитливо зиркнув на тремтливу Мерседес і на похмурого і грізного Фернана.

Один погляд пояснив йому все. Він спалахнув гнівом.

– Не знав я, коли квапився до тебе, Мерседес, що знайду тут ворога!

– Ворога! – вигукнула Мерседес, із гнівом поглянувши на двоюрідного брата. – Знайти ворога у мене в домі! Якби так я думала, то взяла б тебе під руку і подалася до Марселя, покинувши цей дім назавжди.

Очі Фернана зблиснули.

– І якби з тобою сталося лихо, мій Едмоне, – провадила вона з невблаганним спокоєм, який показував Фернанові, що Мерседес промкнулася в глибину його похмурих дум, – то вийшла б на ріг Моржіон і кинулася зі скелі вниз головою.

Фернан зблід, наче смерть.

– Та ти помилився, Едмоне, – додала вона, – тут у тебе немає ворогів, тут лише мій брат Фернан, і зараз він потисне тобі руку, як відданому другові.

І дівчина спрямувала владний погляд на каталянця, що, наче зачарований, помалу підступився до Едмона і простягнув йому руку.

Ненависть його, неначе хвиля, шалена, та безсила, розбилася об нездоланну владу, яку мала над ним та дівчина.

Та насилу він доторкнувся до Едмонової руки, аж відчув, що вчинив усе, що міг, і кинувся геть із хати.

– Лихо моє! – стогнав він, у відчаї заламуючи руки. – Хто позбавить мене від цього чоловіка! Лихо моє!

– Гей, каталянцю! Гей, Фернане! Куди ти? – погукав його чийсь голос.

Фернан круто зупинився, озираючись навкруги, і вгледів Кадруса, що сидів із Данґляром за столом під деревами.

– Чого ж ти не йдеш до нас? – поспитав Кадрус. – Чи так поспішаєш, що тобі нема коли поздоровкатись із друзями?

– Надто ж як перед ними ще майже повна плящина! – докинув Данґляр.

Фернан безтямно глянув на них і не сказав ні слова.

– Він геть здурів, – сказав Данґляр, пхаючи Кадруса ногою. – А що, як ми помилилися і, всупереч нашим очікуванням, Дантес оце святкує перемогу?

– Зараз дізнаємося, – відказав Кадрус і, обернувшись до парубка, сказав:

– То що, каталянцю, ти зважився чи ні?

Фернан утер піт з обличчя й увійшов до альтанки; її затінок трохи наче заспокоїв його хвилювання, а прохолода освіжила втомлене тіло.

– Добридень, – сказав він, – ви, здається, гукали мене?

І безсило опустився на один зі стільців, що стояли довкола столу.

– Я погукав тебе, бо ти мчав, як навіжений, і я боявся, що ти, не дай Боже, кинешся в море! – регочучи, сказав Кадрус. – А цур тобі та пек! Друзів не лише вином пригощають, а деколи ще й не дають їм води наковтатися.

Фернан чи то зітхнув, чи то схлипнув і опустив голову на руки.

– Знаєш, що я скажу тобі, Фернане, – провадив Кадрус, розпочинаючи балачку з грубою відвертістю простих людей, котрі від цікавості забувають про будь-яку пристойність. – Знаєш, ти схожий на залицяльника, якому дали одкоша!

І він гучно зареготав.

– Та ні, – вбовтнувся в річ Данґляр, – такий паруб’яга не для того створений, щоб бути нещасним у коханні. Ти жартуєш, Кадрусе!

– Нітрохи я не жартую. Ти ліпше послухай, як він зітхає. Ну ж бо, Фернане, підніми носа й розкажи нам про все. Нечемно не відповідати друзям, коли вони питають про здоров’я.

– Та здоровий я, – сказав Фернан, стискаючи кулаки, та не зводячи голови.

– А! Бачиш, Данґляре, – сказав Кадрус, моргнувши приятелеві, – річ ось у чому: Фернан, якого ти тут бачиш, добрий і чесний каталянець, один із найліпших марсельських рибалок, закоханий у красуню на ймення Мерседес. Та, як на лихо, вона, зі свого боку, либонь, закохана в помічника капітана “Фараона”, а оскільки “Фараон” сьогодні повернувся в порт, то… розумієш?

– Ні, не розумію, – відказав Данґляр.

– Неборака Фернан заробив дулю під носа, – сказав Кадрус.

– Ну то й що? – сказав Фернан, звівши голову і поглядаючи на Кадруса, як людина, що шукає, на кому б зігнати досаду. – Мерседес ні від кого не залежить, правда ж? І може кохати, кого захоче.

– Якщо ти так на це дивишся, то це інша річ! – сказав Кадрус. – А я думав, що ти каталянець; а мені розповідали, що каталянці не з тих людей, у яких можна відбивати коханих; при цьому навіть додавали, що Фернан дуже страшний у помсті.

Фернан зневажливо посміхнувся.

– Закоханий ніколи не страшний, – сказав він.

– Сіромаха! – підхопив Данґляр, удаючи, ніби жаліє його від щирого серця. – Що ж удіяти? Він не очікував, що Дантес повернеться так хутко. Він гадав, що Дантес, може, вмер чи зрадив – хто там знає? Такі удари тим тяжчі, що настають завжди раптово.

– Еге ж, і я ладен закластися, що це скінчиться для нього недобре.

– Проте, – провадив Кадрус, наливаючи Фернанові вина й уже вкотре наповнюючи свого келиха, тим часом як Данґляр ледь пригубив своє вино, – проте він бере шлюб із красунею Мерседес; принаймні він задля цього повернувся.

Увесь цей час Данґляр уважно дивився на Фернана і бачив, що Кадрусові слова падають йому на серце, немов розтоплене оливо.

– А коли ж весілля? – запитав Данґляр.

– О! До весілля ще діло не дійшло! – прошепотів Фернан.

– Так, але дійде, – сказав Кадрус. – Це така сама правда, як і те, що Дантес буде капітаном “Фараона”. Еге ж, Данґляре?

Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп’яніння.

– Отож, – сказав він, наповнюючи келихи, – вип’ємо за капітана Едмона Дантеса, чоловіка гожої каталянки!

Кадрус незграбною рукою підніс келиха до своїх вуст і одним духом вихилив його. Фернан ухопив свого келиха і розбив ущент.

– Зачекайте! – сказав Кадрус. – Що там таке на узгір’ї, на шляху з Каталян? Поглянь-но, Фернане, у тебе очі ліпші. У мене вже в очах двоїться. Ти знаєш, вино – зрадливець. Еге ж, двоє закоханих ідуть попідруки. Ох, Боже ж ти мій! Вони не підозрюють, що ми їх бачимо, і цілуються!

Данґляр стежив за кожним Фернановим порухом, а в того лице аж пересмикнулося

– Знаєте ви їх, Фернане? – поспитав він.

– Авжеж, – глухо відказав той, – це Едмон і Мерседес.

– А! Он воно що! – сказав Кадрус. – А я й не впізнав їх. Гей, Дантесе! Гей, красуне! А йдіть-но сюди і скажіть нам, чи скоро весілля. Фернан такий упертюх, що не хоче нам сказати.

– Та змовкнеш ти нарешті? – урвав його Данґляр, удаючи, ніби зупиняє Кадруса, який із упертістю пияка висовувався з альтанки.

– Тримайся міцніше на ногах і дай закоханим спокій. Бери он приклад із Фернана, він принаймні розважливий.

Може, Фернан і дійшов би до краю, розлючений Данґляровими кпинами, наче бугай гострими шпичками бандерильєрів, бо він уже підвівся і, здавалося, ось-ось кинеться на суперника, та Мерседес, усміхнена і невимушена, звела чарівну голівку й окинула всіх світлим поглядом. Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, – і безсило опустився на стілець.

Данґляр глянув на співрозмовників – на отупілого від вина і на безтямного від кохання.

– Від цих йолопів я нічого не доможуся, – прошепотів він, – боюся, що я маю справу з пияком і боягузом. Ось заздрісник, що жлуктить вино, хоча йому слід було б упиватися жовчю, ось бевзень, у якого з-перед носа забирають кохану, а він тільки скімлить та скаржиться, немов дитина. А тим часом очі у нього яріють, як ув іспанців, сицилійців і калабрійців, які такі мастаки помститися за себе; у нього такі кулачиська, що розтрощать голову бугаю, немов обух. Їй-богу, щастя усміхається Едмонові; цей хлопчина одружується з красунею, буде капітаном і посміється з нас, хіба що, – похмура посмішка скривила вуста Данґляра, – хіба що я тут устряну…

– Гей! – волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. – Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?

– Ні, любий Кадрусе, – відказав Дантес, – не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.

– Отак! – сказав Кадрус. – Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!

Мерседес поштиво вклонилася.

– Мене ще так не називають, – сказала вона. – У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім’ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.

– Сусіда Кадрус не дуже й винен, – сказав Дантес, – не набагато він і помилився!

– То, значить, весілля буде незабаром? – спитав Данґляр, уклонившись молодятам.

– Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у “Резерві”. Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.

– А Фернан? – запитав Кадрус, вибухнувши п’яним реготом. – Фернан теж буде?

– Брат моєї дружини – мій брат, – відказав Едмон, – і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.

Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.

– Сьогодні оглядини… завтра чи післязавтра заручини… а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!

– Данґляре, – усміхнувшись, сказав Едмон, – я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.

– Прошу вибачення, – відказав Данґляр. – Я лише сказав, що ви надто поспішаєте. Адже часу в нас доста: “Фараон” вийде в море не раніше, ніж за три місяці.

– Завжди квапишся бути щасливим, пане Данґляре, – хто довго страждав, той ледве вірить своєму щастю. Та це не лише себелюбство – я мушу їхати до Парижа.

– Ти ба! До Парижа! І ви їдете туди вперше?

– Авжеж.

– У вас там справи?

– Не мої: треба виконати останню волю бідолашного нашого капітана Леклера. Ви ж розумієте, Данґляре, це святе діло. Утім, заспокойтеся, я тільки поїду і повернуся.

– Так, так, я розумію… – сказав уголос Данґляр.

І додав подумки: “До Парижа, доправити листа, якого дав йому маршал. А нехай йому! Цей лист наводить мене на думку. Ох, Дантесе, любий ти мій! Ти ще стоїш під номером першим у реєстрі “Фараона”!”

І він гукнув Едмонові, що вже віддалявся:

– Щасливої дороги!

– Дякую, – відказав Едмон, озираючись через плече і приязно киваючи головою.

І закохані пішли собі, спокійні та щасливі, немов двійко обранців неба.

IV. Змова

Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків.

Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус мугикав слова якоїсь застільної пісні.

– Мені здається, – сказав Данґляр Фернанові, – це весілля не всім принесе щастя.

– У мене воно викликає відчай! – відтяв Фернан.

– Ви кохаєте Мерседес?

– Я обожнюю її.

– Давно?

– Відтоді, як ми знаємо одне одного; я все життя кохав її.

– І ви сидите тут і скубете на собі чуприну, замість того щоб зарадити лихові! А нехай вам дідько! Мені здавалося, не так заведено поміж каталянцями.

– Що ж, на вашу думку, мені вдіяти? – запитав Фернан.

– Звідки я знаю? Хіба це моє діло? Адже, здається, не я закоханий у панну Мерседес, а ви стукайте – і вам відчинять, як сказано в Євангелії.

– Та я вже знайшов було…

– Що саме?

– Хотів ударити його кинджалом, та вона сказала, що як з ним скоїться щось, то вона віка собі збавить.

– Облиште! Таке кажуть, та не роб­лять.

– Ви не знаєте Мерседес. Якщо вона погрожує, то таки виконує.

– Йолоп! – прошепотів Данґляр. – Нехай збавляє собі віку, мені що до того, аби лиш Дантес не був капітаном.

– А перш аніж помре Мерседес, – провадив Фернан із твердою рішучістю, – я піду з життя.

– Оце кохання! – п’яним голосом вигукнув Кадрус. – Оце кохання так кохання, або ж я нічогісінько в цьому не тямлю!

– Послухайте, – сказав Данґляр, – ви, здається мені, непоганий хлопчина, і я хотів би, дідько б мене вхопив, зарадити вашому горю, але…

– Так, – підхопив Кадрус, – кажи!

– Любий друже, – урвав його Данґляр, – ти майже п’яний: допий плящину, і ти будеш готовий. Пий і не пхай носа до наших справ. Для них треба мати свіжу голову.

– Я п’яний? – заволав Кадрус. – Оце сказав! Я можу випити ще чотири такі пляшки: це ж слоїчки з-під одеколону! Дядечку Памфілю, вина!

І Кадрус ударив келихом по столі.

– То ви кажете… – озвався Фернан до Данґляра, жадібно очікуючи закінчення обірваної фрази.

– Я вже не пам’ятаю, що казав. Цей пияк переплутав усі мої думки.

– То й нехай пияк! Тим гірше для тих, що бояться вина. У них, либонь, недобрі помисли, і вони бояться, щоб вино не вивело їх на чис­ту воду.

І Кадрус завів пісеньку, що була на ту пору у великій моді:

Всі негідники п’ють воду,

Що доведено потопом…

– Ви казали, – провадив Фернан, – що хотіли б зарадити моєму горю, але, докинули ви…

– Авжеж. Та щоб зарадити йому, треба завадити Дантесові одружитися з тією, яку ви кохаєте, бо весілля, як на мене, легко може не відбутися і без Дантесової смерті.

– Лише смерть може розлучити їх, – сказав Фернан.

– Ви міркуєте, мов креветка, друже мій, – урвав його Кадрус, – а Данґляр у нас розумник, хитрун, грамотій, він доведе вам, що ви помиляєтеся. Доведи, Данґляре. Я поручився за тебе. Доведи, що Дантесові не треба вмирати, та й шкода буде, якщо він помре. Він добрий хлопчина, я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

Фернан із досадою махнув рукою і підвівся з-за столу.

– Та нехай, – сказав Данґляр, утримуючи каталянця, – він хоч і п’яний, та не дуже далекий від істини. Розлука ділить незгірше, ніж смерть; уявіть собі, що поміж Дантесом і Мерседес виріс тюремний мур; він розлучить їх так само, як і могильний камінь.

– Так, але з в’язниці виходять, – озвався Кадрус, який, напружуючи рештки глузду, чіплявся за розмову, – а як людина виходить із буцегарні й зветься Едмон Дантес, то вона мститься.

– Нехай! – прошепотів Фернан.

– До того ж, – провадив Кадрус, – за що садити Дантеса до в’язниці? Він не вкрав, не вбив, не зарізав…

– Замовкни! – урвав його Данґляр.

– Не хочу мовчати! – сказав Кадрус. – Хочу, щоб мені сказали, за що садити Дантеса до буцегарні. Я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

І він вихилив іще келих вина.

Данґляр глянув ув очі кравця, що вже геть посоловіли, потім обернувся до Фернана і сказав:

– Тепер ви розумієте, що немає потреби вбивати його?

– Звісно ж, не треба, якщо тільки, як ви оце кажете, існує спосіб запроторити його до в’язниці. Але що ж це за спосіб?

– Якщо добре пошукати, то знайдеться, – сказав Данґляр. – Утім, – похопився він, – навіщо я оце встряю до цієї справи? Адже вона мене геть не стосується!

– Не знаю, чи стосується вона вас, – вигукнув Фернан, хапаючи його за руку, – та знаю, що у вас є причини ненавидіти Дантеса. Хто сам ненавидить, той не помиляється і в чужому почутті.

– У мене є причини ненавидіти Дантеса? Жодних, присягаюся! Я бачив, що ви нещасні, і ваше горе збудило в мені співчуття, та й годі. Та якщо ви гадаєте, що я стараюся для себе, тоді прощавайте, любий мій друже, виплутуйтеся з халепи, як завгодно.

І Данґляр удав, ніби хоче підвестися.

– Ні, залиштеся! – сказав Фернан, перепиняючи його, – хіба не все одно мені врешті, чи ненавидите ви Дантеса, чи ні. Я його ненавиджу і не приховую цього. Знайдіть спосіб, і я все виконаю; тільки не смерть, бо Мерседес заявила, що вона помре, якщо його уб’ють.

Кадрус похнюпив було голову на стіл, та звів її і глянув тяжким і безтямним поглядом на Фернана з Данґляром.

– Уб’ють Дантеса! – сказав він. – Хто збирається убити Дантеса? Не хочу, щоб його вбивали. Він мій друг, ще сьогодні вранці він пропонував поділитися зі мною грошенятами, як ото поділився з ним я. Не хочу, щоб убивали Дантеса!

– Та хто тобі каже, що його хочуть убити, телепню! – урвав Данґляр. – Ми просто жартуємо. Випий за його здоров’я, – провадив він, наповнюючи Кадрусову склянку, – і дай нам спокій.

– Так, так, за здоров’я Дантеса! – сказав Кадрус, перехиляючи келих. – За його здоров’я! За його здоров’я!.. Отак!

– Але… засіб? Засіб?.. – вигукнув Фернан.

– То ви ще не знайшли його?

– Ні, але ж ви самі заходилися…

– Правда ваша, – сказав Данґляр. – Французи перед іспанцями мають ту перевагу, що іспанці обдумують, а французи придумують.

– Ну то придумайте! – нетерпляче вигукнув Фернан.

– Слуго! – гукнув Данґляр. – Ручку, чорнила і паперу!

– Ручку, чорнила і паперу? – пробурмотів Фернан.

– Авжеж, я рахівник: ручка, чорнило і папір – мої знаряддя, без них я нічого не можу вдіяти.

– Он там на столі, – відказав слуга, показуючи пальцем.

– То несіть сюди.

Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки.

– Як подумаєш, – сказав Кадрус, ляскаючи долонею по аркушеві паперу, – що цим надійніше можна забити людину, аніж тоді, як підловиш її на узліссі! Недарма я ручки, чорнила і паперу завжди остерігався дужче, ніж шпаги чи пістолета.

– Цей блазень ще не такий п’яний, як здається, – сказав Данґляр. – Налийте йому ще, Фернане.

Фернан наповнив келих Кадруса і той, як щирий пияк, прибрав долоню з паперу і простягнув її до вина.

Каталянець зачекав, поки Кадрус, майже уражений цією новою порцією вина, упустив келих на стіл.

– Отож? – спитав каталянець, побачивши, що в тому келисі потонули рештки Кадрусового глузду.

– Отож, – провадив Данґляр, – якби, наприклад, після такого плавання, яке здійснив Дантес, що заходив до Неаполя й на острів Ельба, хтось доніс на нього королівському прокуророві, що він бонапартистський агент…

– Я донесу! – хутко вигукнув каталянець.

– Так, але вам доведеться підписати донос, вас приведуть на очну ставку з тим, на кого ви донесли. Я, звісно, надам вам усе необхідне, щоб підтримати звинувачення, та Дантес не вічно буде у в’язниці. Колись він вийде звідти, і тоді лихо тому, хто його туди запроторив!

– Мені тільки й треба, щоб він звів зі мною сварку!

– А Мерседес? Мерседес, яка буде ненавидіти вас, якщо ви бодай пальцем зачепите її коханого Едмона!

– Правда ваша, – буркнув Фернан.

– Ні, ні, – провадив Данґляр, – якщо вже зважуватися на такий учинок, то ліпше вже взяти ручку, отак, умочити її в чорнило й написати лівою рукою, щоб не впізнали почерку, маленький виказ отакого змісту…

І Данґляр, доповнюючи пораду прикладом, написав лівою рукою скісними літерами, що не мали нічого спільного з його звичайним почерком, наступний папір, який і передав Фернанові.

Той прочитав упівголоса:

– “Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні””.

– Ну ось, – сказав Данґляр, – це скидається на діло, бо такий виказ ніяк не міг би обернутися проти вас самих, а все саме пішло б. Залишалося б тільки згорнути листа ось так і надписати: “Панові королівському прокуророві”. І всьому був би край.

І Данґляр, посміхаючись, написав адресу.

– Авжеж, усьому був би край, – вигукнув Кадрус, який, зібравши рештки глузду, стежив за читанням листа й інстинктивно відчув, які страшні наслідки міг мати такий виказ, – авжеж, усьому був би край, та це було б підло!

І він простягнув руку, щоб узяти листа.

– Тим-то, – відказав Данґляр, відсовуючи від нього листа, – усе, що я кажу, й усе, що я роб­лю, це тільки жарт, і я перший засмутився б, якби щось сталося з нашим бравим Дантесом. Поглянь!

Він узяв листа, зібгав його і жбурнув у куток альтанки.

– Оце діло! – сказав Кадрус. – Дантес – мій друг, і я не хочу, щоб йому шкодили.

– Та хто ж думає йому шкодити! Уже ж не я і не Фернан! – сказав Данґляр, підводячись і зиркаючи на каталянця, який скоса поглядав на кинутий у куток папір.

– Тоді, – провадив Кадрус, – ще вина! Я хочу випити за здоров’я Дантеса і красуні Мерседес!

– Ти й так забагато видудлив, пияко, – сказав Данґляр, – і якщо ще вип’єш, то тобі доведеться заночувати тут, бо ти не зможеш і на ногах утриматися.

– Я? – із п’яною хвалькуватістю сказав Кадрус, підводячись. – Я не можу триматися на ногах? Закладаюся, що залізу на Аккульську дзвіницю й навіть не похитнуся.

– Добре, – урвав Данґляр, – закладемося, але завтра. А сьогодні пора додому. Дай мені руку й підемо.

– Гайда, – відказав Кадрус, – та мені не треба твоєї руки. А ти йдеш, Фернане? Ідеш із нами до Марселя?

– Ні, – сказав Фернан, – я піду додому, у Каталяни.

– Дарма… гайда з нами до Марселя, гайда!

– Нічого мені йти до Марселя, не хочу я туди.

– Як ти сказав? Не хочеш?.. Ну, гаразд, як хочеш! Вільному воля… Ходімо, Данґляре, а цей добродій нехай іде до Каталян, якщо йому так хочеться.

Данґляр скористався поступливістю Кадруса і попровадив його марсельським шляхом. Та тільки, щоб дати Фернанові коротший і зручніший шлях, пішов не вздовж набережної Рів-Нев, а до брами Сен-Віктор. Кадрус, заточуючись, плентав поруч, повиснувши в нього на руці.

Пройшовши кроків із двадцять, Данґляр обернувся і побачив, як Фернан кинувся до пожмаканого листа, ухопив його і, вискочивши з альтанки, побіг до міста.

– Що то він робить? – поспитав Кадрус, – Він набрехав: сказав, піде до Каталян, а сам іде до міста. Гей, Фернане! Ти не туди йдеш, друже!

– То в тебе полуда на очах, – урвав Данґляр, – він іде просто до Старого Шпиталю.

– Правда? – спитав Кадрус. – А я поклявся б, що він звернув праворуч… Правду кажуть, що вино – зрадливець.

– Шито-крито!.. – прошепотів Данґляр. – Тепер усе саме піде.

V. Заручини

Наступного дня ранок видався теплий і ясний. Сонце зійшло яскраве і сяйливе, і його перші шарлатові промені помалювали рубінами піняві гребені хвиль.

Бенкет був улаштований на другому поверсі того самого “Резерву”, що з його альтанкою ми вже знайомі. То була велика зала, на п’ять чи шість вікон, і над кожним вікном, бозна й чому, було написано ім’я одного з найбільших міст Франції.

Уздовж тих вікон ішла галерея, дерев’яна, як і вся будівля.

Хоч обід призначили тільки опівдні, проте вже від одинадцятої години галереєю гуляли нетерплячі гості. То були моряки з “Фараона” і декілька вояків, Дантесових приятелів. Усі з поваги до молодят повбиралися у святковий одяг.

Поміж гостей полинули чутки, що святковий бенкет ушанують своєю присутністю господарі “Фараона”, та це була така честь для Дантеса, що ніхто не зважився цьому повірити.

Проте Данґляр, який прийшов разом із Кадрусом, і собі підтвердив ту звістку. Уранці він сам бачив пана Морреля, і пан Моррель сказав йому, що буде обідати у “Резерві”.

І справді, за декілька хвилин до зали ввійшов Моррель. Матроси привітали його дружними оплесками. Присутність судновласника була для них підтвердженням тих поширених уже чуток, що Дантеса призначать капітаном. Вони дуже любили Дантеса і висловлювали вдячність господареві за те, що бодай раз його вибір збігся з їхніми бажаннями. Тільки пан Моррель увійшов, як, за одностайною вимогою, Данґляра і Кадруса послали до молодого з дорученням сповістити його про прибуття судновласника, поява якого викликала загальну радість, і сказати йому, щоб той поквапився.

Данґляр і Кадрус побігли бігцем, та не пробігли і ста кроків, як зустріли молодят.

Чотири каталянки, подруги Мерседес, проводжали наречену; Едмон вів її попід руку. Поруч із нареченою ішов старий Дантес, а позаду – Фернан. Люта посмішка кривила його вуста.

Ні Мерседес, ані Едмон не помічали тієї посмішки. Вони були такі щасливі, що бачили тільки себе і безхмарне небо, що, здавалося, благословляло їх.

Данґляр і Кадрус виконали своє доручення; потім, приязно і міцно потиснувши руку Едмонові, зайняли свої місця – Данґляр поруч із Фернаном, а Кадрус коло старого Дантеса, що був об’єктом загальної уваги.

Старий убрав свій шовковий каптан із гранчастими сталевими ґудзиками.

Його худі, але мускулясті ноги красувалися у прегарних панчохах із мушками, що за версту відгонили англійською контрабандою. На трикутному капелюсі висів пучок білих і блакитних стрічок. Він спирався на кручений ціпок, загнутий зверху, як антична патериця. Одне слово, він нічим не відрізнявся від модників 1796 року, що походжали у знову відкритих садах Люксембурзького і Тюїльрійського палаців.

До нього, як ми вже сказали, долучився Кадрус, якого надія на добрячий обід остаточно помирила з Дантесами, Кадрус, у якого в пам’яті лишився невиразний спогад про те, що коїлося напередодні, як ото буває, коли, прокинувшись, зберігаєш у пам’яті тінь сну, який примарився вночі.

Підійшовши до Фернана, Данґляр пильно глянув на ображеного залицяльника. Простуючи за майбутнім подружжям, Фернан, про якого геть забулася Мерседес, що в полоні юного кохання нічогісінько не бачила, крім свого Едмона, то блід, то червонів. Уряди-годи він поглядав у бік Марселя і при цьому щоразу здригався. Здавалося, Фернан очікував чи принаймні передбачав якусь важливу подію.

Дантес був одягнений просто. Оскільки він служив у торговому флоті, то носив однострій, що заразом скидався і на військовий мундир, і на цивільне вбрання, і його відкрите, осяяне втіхою лице було дуже гарне.

Мерседес була гожа, немов кіпрська чи хіоська гречанка, із темними очима і кораловими вустами. Вона йшла вільною і невимушеною ходою, як ото ходять арлезіанки й андалузки. Міська дівчина, може, намагалася б приховати свою радість під вуаллю чи принаймні за оксамитом вій, та Мерседес усміхалася і дивилася на всіх, хто був довкруги, і її усмішка й погляд промовляли так само щиро, як могли б сказати вуста: “Якщо ви друзі мені, то радійте зі мною, бо я таки дуже щаслива!”

Коли молодята із супроводом підійшли до “Резерву”, пан Моррель пішов їм назустріч, оточений матросами і вояками, яким він повторив обіцянку, котру дав Дантесові, що він буде призначений капітаном замість небіжчика Леклера. Побачивши його, Дантес випустив руку Мерседес і поступився місцем панові Моррелю. Судновласник і наречена, подаючи приклад гостям, піднялися східцями до їдальні, і ще хвилин із п’ять дерев’яні східці рипіли під тяжкими кроками гостей.

– Тату, – сказала Мерседес, зупинившись коло середини столу, – сідайте по праву руку від мене, будь ласка, а по ліву руку я посаджу того, хто заступив мені брата, – додала вона лагідно, і та лагідність, немов кинджал, вразила Фернана простісінько в серце. Вуста його посиніли, і видно було, як під засмаглою шкірою, припливаючи до серця, відринула від обличчя вся кров.

Дантес коло себе посадив пана Морреля і Данґляра: першого праворуч, другого ліворуч; потім подав знак рукою, запрошуючи решту сідати там, де їм буде зручно.

Уже мандрували довкола столу рум’яні й запахущі арльські ковбаси, лангусти в сліпучих латах, венерки з рожевою мушлею, морські їжаки, що скидалися на каштани з їхньою колючою обслоною, кловці, що з успіхом заступали південним гурманам північні креветки – одне слово, усі ті вишукані ласощі, що їх виносить хвилею на піщаний берег, а вдячні рибалки називають їх загальним іменем “морські плоди”.

– Така тиша! – сказав старий Дантес, попиваючи золотаве, немов топаз, вино, яке приніс і поставив перед Мерседес шинкар. – І хто сказав би, що тут тридцять душ, які тільки й чекають нагоди, щоб побалакати?

– Наречений не завжди буває веселий, – сказав Кадрус.

– Авжеж, – потакнув Едмон, – надто вже я щасливий, щоб бути веселим. Якщо ви це хотіли сказати, сусідо, то це щира правда. Радість деколи справляє чудернацький вплив, вона гнітить, мов журба.

Данґляр зиркнув на Фернана, на лиці якого відбивався кожен порух його душі.

– Годі вже вам! Чи ви боїтеся чогось? – запитав він. – Мені, навпаки, здається, що всі ваші бажання виконуються.

– Це й лякає мене, – відказав Дантес. – Мені здається, людина не створена для такого легкого щастя! Щастя схоже на казкові палаци, двері яких стережуть дракони. Треба боротися, щоб оволодіти ними, а я, слово честі, не знаю, чим я заслужив щастя бути чоловіком Мерседес.

– Чоловіком!.. – зареготав Кадрус. – Чоловіком! Ще ні, капітане, спробуйте зіграти чоловіка, то побачите, як вас зустрінуть.

Мерседес зашарілася.

Фернан совався на стільці, здригаючись від щонайменшого гамору, і весь час утирав піт, що виступав у нього на чолі, наче перші краплини буремної зливи.

– Не варто сперечатися через дрібниці, сусідо, – відказав Едмон Кадрусові. – Мерседес ще не дружина мені, це так…

Він зиркнув на годинника.

– … але за півтори години вона нею стане!

Усі скрикнули від подиву, окрім старого Дантеса, який широко усміхнувся, показуючи ще міцні зуби. Мерседес усміхнулася, та вже не почервоніла. Фернан конвульсивно вхопився за руків’я свого ножа.

– За півтори години! – повторив Данґляр, теж побілівши. – Як це так?

– Авжеж, друзі мої, – відказав Дантес, – завдяки сприянню пана Морреля, якому, після мого батька, я зобов’язаний усім на світі, усі завади усунуті. Ми зробили грошовий внесок, щоб обійтися без оголошення, й о пів на третю марсельський мер чекає нас у ратуші. А оскільки вибило вже чверть на другу, то не буде помилкою сказати, за годину і тридцять хвилин Мерседес буде зватися панею Дантес.

Фернан заплющив очі: вогненна імла обпалила йому повіки; він сперся на стіл, щоб не впасти, і, попри всі ті зусилля, не міг утриматися від стогону, що потонув у реготі й галасі гостей.

– Оце діло, як ви гадаєте? – сказав старий Дантес. – Оце називається не гаяти часу! Учора вранці прибув. Сьогодні о третій жонатий! Тільки моряки так уміють!

– А всякі формальності, – нерішуче укинув Данґляр, – контракт, папери?..

– Контракт! – засміявся Дантес. – Контракт готовий. У Мерседес нічого нема, у мене теж! У нас усе спільне… Це недовго було написати, та й коштує воно недорого.

Той дотеп викликав новий вибух реготу й оплесків.

– То ми присутні не на заручинах, – сказав Данґляр, – а на весіллі!

– Ні, – відказав Едмон, – ви нічого не втратите, заспокойтеся. Завтра вранці я їду до Парижа. Чотири дні туди, чотири назад, один день на виконання доручення, яке мені дали, і дев’ятого березня я буду тут, а десятого буде справжній весільний бенкет.

Надія на нове бенкетування подвоїла загальні веселощі, тож старий Дантес, що на початку обіду скаржився на тишу, тепер у тому гаморі марно намагався запропонувати тост за щастя майбутнього подружжя.

Дантес угадав батькову думку і всміхнувся йому. Мерседес глянула на стінного дзигаря і кивнула Едмонові.

За столом панували оті галасливі й невимушені веселощі, які завжди настають наприкінці обіду у простих людей. Незадоволені своїми місцями повставали з-за столу і підсіли до інших, приємніших співрозмовників. Усі розмовляли заразом, ніхто не відповідав на запитання, кожен переймався тільки своїми думками.

Данґляр був майже так само блідий, як і Фернан; що ж до останнього, то він ледве дихав і здавався злочинцем, якого занурили в огненне озеро. Він один із перших підвівся і тепер походжав залою, напружуючи слух поміж голосами і брязкотом келихів.

Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав.

– Що правда, то правда, – сказав Кадрус, у якому Едмонова гостинність і добряче вино дядечка Памфіля остаточно погамували заздрість, що зародилася в його душі, коли він побачив, яке то щастя випало Дантесові. – Дантес – непоганий хлопчина; оце дивлюся я на нього, як він сидить зі своєю нареченою, та й думаю: недобре було б утнути з ним оту капосну штуку, яку ви учора вигадали.

– Та ти ж сам бачив, що ми не дали їй ходу, – сказав Данґляр. – Сердешний Фернан був у такому відчаї, що спершу мені стало його шкода; та якщо він змирився зі своїм горем, навіть погодився бути боярином у свого суперника, то тут і балакати нема чого.

Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець.

– Жертва, звісно, велика, бо наречена і справді красуня, – сказав Данґляр. – А нехай йому! Мій майбутній капітан – щасливець! Хотів би я зватися Дантесом бодай на однісіньку днину.

– Може, ходімо? – пролунав ніжний голос Мерседес. – Уже другу вибило, а нас очікують о чверть на третю.

– Так, так, ходімо! – хутко підводячись, відказав Дантес.

– Ходімо! – хором підхопили гості.

Тієї ж миті Данґляр, який пильно стежив за Фернаном, що сидів на підвіконні, побачив, що той несамовито вирячив очі, схопився і знову сів на підвіконня. Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання.

Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися.

– Іменем закону! – пролунав гучний голос; ніхто не відповів.

Двері тут-таки відчинилися, і до зали увійшов підперезаний шарфом поліційний комісар у супроводі чотирьох озброєних вояків і капрала. Тривогу заступив жах.

– У чому річ? – запитав судновласник, підходячи до комісара, із яким він був знайомий. – Це, либонь, непорозуміння.

– Якщо це непорозуміння, пане Моррелю, то, будьте певні, воно незабаром з’ясується, а поки що в мене є наказ про арешт, і хоч я з жалем виконую його, та все ж таки мушу його виконати. Хто з-поміж вас, панове, Едмон Дантес?

Усі погляди звернулися до Едмона, який у великому хвилюванні, та зберігаючи гідність, вийшов уперед і мовив:

– Я. Що вам потрібно?

– Едмоне Дантесе, – виголосив комісар, – іменем закону я вас арештовую!

– Арештовуєте? – трохи збліднувши, перепитав Едмон. – За що ви мене арештовуєте?

– Не знаю, але на першому допиті ви про все дізнаєтеся.

Моррель збагнув, що нічого тут не вдієш: комісар, підперезаний шарфом, – не людина; це статуя, що втілює собою закон, холодна, глуха і безмовна.

Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям.

– Заспокойтеся, добродію! – сказав він. – Може, ваш син не виконав якихось карантинних чи митних формальностей, і як надасть усі потрібні пояснення, його, напевне, відразу ж звільнять.

– Що це означає? – насупившись, запитав Кадрус у Данґляра, який удавав здивованого.

– А я хіба знаю! – відказав Данґляр. – Як і ти, я бачу, що тут коїться, нічого не тямлю й дивуюся.

Кадрус шукав очима Фернана, але той зник.

Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам’ять учорашнє сп’яніння.

– А це часом не наслідки того жарту, що про нього казали ви вчора? – запитав він хрипко. – Якщо так, то лихо тому, хто його утнув, – тут веселого небагато.

– Та ні ж бо! – вигукнув Данґляр. – Ти ж знаєш, що я подер записку.

– Не подер ти її, – відказав Кадрус, – а жбурнув у куток, та й годі.

– Мовчи, ти нічого не бачив, ти був п’яний.

– Де Фернан? – поспитав Кадрус.

– А я хіба знаю? – відказав Данґляр. – Либонь, пішов у своїх справах… Та нема чого дурниці верзти, гайда ліпше старому допоможемо.

Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків.

– Заспокойтеся, помилка з’ясується, і, певне, я навіть до в’язниці не дійду, – сказав він.

– Авжеж, я ладен заприсягтися! – підхопив Данґляр, який допіру підійшов.

Дантес спустився східцями. Попереду йшов комісар, обабіч – вояки. Ридван із відчиненими дверцятами чекав біля порога. Дантес сів, із ним сів комісар із двома вояками. Дверцята зачинилися, і ридван покотив до Марселя.

– Прощавай, Дантесе! Прощавай, Едмоне! – вигукнула Мерседес, вибігаючи на галерею.

В’язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: “До побачення, Мерседес!” – і зник за рогом форту Сен-Ніколя.

– Зачекайте мене тут, – сказав судновласник, – я сяду до першого-ліпшого ридвана, що трапиться мені, поїду до Марселя і повернуся до вас зі звістками.

– Їдьте, – заволали всі разом, – їдьте і повертайтеся хутчій!

Після цього подвійного від’їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба.

Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися. Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми.

Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець.

Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес.

Фернан мимохіть відсунув свого стільця.

– Це він! – сказав Данґлярові Кадрус, що не зводив очей із каталянця.

– Та навряд, – сказав Данґляр, – надто вже він дурний; принаймні гріх на тому, хто це вчинив.

– Ти забуваєш про того, хто йому нараяв, – сказав Кадрус.

– Ох, знаєш! – відказав Данґляр. – Якби довелося відповідати за все, що кажеш на вітер!

– Повинен відповідати, якщо те, що кажеш на вітер, падає іншому на голову!

Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт.

– А ви, Данґляре, – поспитався чийсь голос, – що гадаєте про це?

– Гадаю я, – відказав Данґляр, – чи не провіз він якихось заборонених товарів?

– Але ж ви, Данґляре, рахівник і мали б знати про це.

– Авжеж, але рахівник знає тільки те, що йому показують. Я знаю, що ми привезли бавовняний папір, та й годі; що ми взяли вантаж в Александрії у пана Пастре й у Смирні у Паскаля; більше мене ні про що не питайте.

– О! Тепер я пригадав, – прошепотів сердешний батько, хапаючись за останню надію. – Він казав мені вчора, що привіз для мене скриньку кави і скриньку тютюну.

– От бачите, – сказав Данґляр, – так і є! За нашої відсутності митники обшукали “Фараон” і знайшли контрабанду.

Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями.

– Годі вже, годі! Будемо сподіватися, – сказав старий, сам не тямлячи, що каже.

– Будемо сподіватися! – повторив Данґляр.

“Будемо сподіватися!” – хотів було сказати Фернан, та слова застряли у нього в горлі, лише губи безгучно ворушилися.

– Панове! – закричав хтось із гостей, що стояв на галереї. – Панове, ридван! Моррель! Він, либонь, везе нам добрі звістки!

Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий.

– То що? – поспитали вони в один голос.

– Друзі мої! – відказав судновласник, хитаючи головою. – Справа виявилася набагато серйозніша, ніж ми гадали.

– О, пане Моррелю! – вигукнула Мерседес. – Він же не винен!

– Я певен цього, – відказав Моррель, – та його звинувачують…

– У чому ж? –запитав старий Дантес.

– У тому, що він бонапартистський агент.

Ті з-поміж читачів, що жили в епоху, якої стосується моя розповідь, пам’ятають, яке то було страшне звинувачення.

Мерседес зойкнула; старий упав на стілець.

– Усе-таки, – прошепотів Кадрус, – ви мене ошукали, Данґляре, й утнули той жарт; та я не хочу, щоб сердешний батько і наречена померли від горя, тож зараз розкажу все.

– Мовчи, небораче! – вигукнув Данґляр, хапаючи його за руку. – Мовчи, якщо тобі дороге життя. Хто тобі сказав, що Дантес невинен? Корабель заходив на острів Ельба, Дантес виходив на берег, пробув цілий день у Порто-Феррайо. А якщо в нього знайдуть якогось листа? Тоді всіх, хто за нього заступиться, звинуватять у підсобництві.

Із притаманним егоїзмові чуттям Кадрус відразу збагнув усю вагу цих доказів, тож він розгублено зиркнув на Данґляра і замість того, щоб ступнути крок уперед, відскочив на два кроки назад.

– Якщо так, то зачекаємо, – прошепотів він.

– Так, зачекаємо,– сказав Данґляр. – Якщо він не винен, його випустять, а якщо винен, то не варто наражатися на небезпеку заради змовника.

– То ходімо, бо я не можу вже залишатися тут.

– Мабуть, таки ходімо, – сказав Данґляр, зрадівши, що є з ким піти. – Гайда, і нехай вони роб­лять, що захочуть…

Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька.

Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту.

– Хто б міг подумати, Данґляре? – сказав Моррель, наздогнавши свого рахівника і Кадруса. Він поспішав у місто по новини про Дантеса, сподіваючись на своє знайомство з помічником королівського прокурора, паном де Вільфором. – Хто б міг подумати?

– Що ви хочете, добродію, – відказав Данґляр. – Я ж вам казав, що Дантес без будь-якої причини зупинявся біля острова Ельба, і та зупинка видалася мені підозрілою.

– А ви розповідали про ваші підозри ще комусь, окрім мене?

– Та що ви! – тихо вигукнув Данґляр. – Ви ж самі знаєте, що через вашого дядька, пана Полікара Морреля, який служив у Наполеона і не приховує своїх думок, і вас підозрюють у симпатіях до нього… Я остерігався б нашкодити Едмонові, та й вам теж. Існують речі, які підлеглий мусить сповістити своєму панові й суворо зберігати в таємниці від усіх інших.

– Правильно, Данґляре, ви порядний чоловік! Зате я потурбувався би про вас на той випадок, якби цей бідолаха Дантес посів місце капітана на “Фараоні”.

– Як це?

– Та так, я заздалегідь поспитав Дантеса, що він гадає про вас і чи згоден лишити вас на давньому місці, бо, хтозна й чому, мені здавалося, що поміж вами трохи недобре.

– І що ж він вам сказав?

– Відказав, що був такий випадок, – правда, не сказав, який саме, – коли він справді в чомусь завинив перед вами, проте він завжди ладен довіряти тому, кому довіряє його господар.

– Облудник! – прошепотів Данґляр.

– Сердешний Дантес! – сказав Кадрус. – Такий він був добрий хлопчина!

– Авжеж, але поки що “Фараон” без капітана, – сказав Моррель.

– Якщо ми вийдемо в море не раніше, ніж за три місяці, – сказав Данґляр, – то можна сподіватися, що за цей час Дантеса випустять.

– Авжеж, але до тієї пори?

– А до тієї пори, пане Моррелю, я до ваших послуг, – сказав Данґляр. – Ви знаєте, що я умію орудувати кораблем не гірше, ніж будь-який капітан далекого плавання, тож вам буде вигідно взяти мене, бо як Едмон вийде з в’язниці, вам не буде кому й дякувати. Він посяде своє місце, а я своє, та й годі.

– Дякую вам, Данґляре, – сказав судновласник, – це справді непоганий вихід. Отож, беріть на себе оруду, я надаю вам усі повноваження, і спостерігайте за розвантаженням, справа не повинна потерпати, хоч яке лихо спіткало б окремих людей.

– Будьте певні, пане Моррелю; та чи не можна буде бодай одвідати сердегу Едмона?

– Я зараз дізнаюся про це, спробую побачитися з паном де Вільфором і закинути йому слово за нашого в’язня. Знаю, він запеклий рояліст, та хоч і рояліст, і королівський прокурор, проте все ж таки людина, та ще й, здається, не зла.

– Ні, не зла, зате, я чув, честолюбна, а це майже те саме.

– Одне слово, побачимо, – зітхнувши, сказав Моррель. – Ідіть на корабель, я незабаром буду.

І він попрямував до будинку суду.

– Бачиш, як обернулося діло? – сказав Данґляр Кадрусові. – Тобі й досі кортить заступатися за Дантеса?

– Звісно, ні, та все-таки жахливо, що жарт міг мати такі наслідки.

– Хто жартував? Не ти й не я, а Фернан. Ти ж знаєш, що я жбурнув записку, навіть, здається, подер її.

– Ні, ні! – вигукнув Кадрус. – Як зараз бачу її в кутку альтанки, пожмакану, зібгану, і дуже хотів би, щоб вона була там, де я її бачу!

– Нічого не вдієш! Певне, Фернан узяв її, переписав або звелів переписати, а, може, і того не зробив… Боже мій! А що, як він надіслав мою записку? Добре, що я змінив почерк.

– То ви знали, що Дантес змовник?

– Та нічого я не знав. Я тобі вже казав, що хотів пожартувати, та й годі. Либонь, я, мов той блазень, жартома сказав щиру правду.

– Усе одно, – буркнув Кадрус, – я багато віддав би, щоб усього цього не було чи принаймні щоб я в це діло не був замішаний. Ти побачиш, воно завдасть нам лиха, Данґляре.

– Якщо воно повинне завдати комусь лиха, то тільки справжньому винуватцеві, а справжній винуватець таки Фернан, а не ми. Яке лихо може скоїтися з нами? Нам треба тільки сидіти спокійно, ні слова не казати, і буря минеться без грому.

– Амінь! – сказав Кадрус, кивнувши Данґлярові, і попрямував до Меянських алей, хитаючи головою і бурмочучи собі під носа, як роб­лять дуже стурбовані люди.

“Так, – подумав Данґляр, – справа обертається так, як я й передбачав; ось я капітан, поки що тимчасово, а якщо цей дурень Кадрус зуміє мовчати, то й назавжди. Залишається тільки той випадок, якщо правосуддя випустить Дантеса зі своїх пазурів… Та правосуддя є правосуддя, – усміхнувся він, – на нього цілком можна покластися”.

Він стрибнув у човна і звелів гребти до “Фараона”, де судновласник, як ми пам’ятаємо, призначив йому побачення.

VI. Помічник королівського прокурора

Того ж таки дня, о тій же порі, на вулиці Ґран-Кур, навпроти фонтана Медуз, у одній із давніх аристократичних кам’яниць, споруджених архітектором Пюже, теж святкували заручини.

Та герої цього святкування були не прості люди, не матроси і вояки, – вони належали до найвищих марсельських кіл. То були давні можновладці, які вийшли у відставку при узурпаторі, військовики, що втекли з французького війська до армії Конде, юнаки, що їхні батьки, – і досі не певні їхньої безпеки, хоч уже найняли за них по чотири чи по п’ять рекрутів, – виховали їх у ненависті до того, кого п’ять років вигнання мали обернути мучеником, а п’ятнадцять років Реставрації перетворити на бога.

Усі сиділи за столом, і розмова кипіла всіма пристрастями тієї пори, причому аж надто шаленими й несамовитими пристрастями, тому що на півдні Франції вже п’ятсот років політична ворожнеча посилювалася ворожнечею релігійною.

Імператор, що став королем острова Ельба після того, як був володарем цілого материка, і тепер правив населенням у п’ять чи шість тисяч душ, після того, як сто двадцять мільйонів підданців на десяти мовах волали йому: “Слава Наполеону!” – усім учасникам бенкету здавався людиною, що була назавжди втрачена для Франції та престолу. Вельможі згадували його політичні помилки, військовики міркували про Москву та Ляйпціг, жінки – про його розлучення із Жозефіною. Цьому роялістському збіговиську, що тішилося – не падінню людини, а знищенню принципу, – здавалося, що для них розпочинається нове життя, що вони оговталися від болісного марення.

Поставний дідуган, із орденом Святого Людовика на грудях, підвівся і запропонував гостям випити за короля Людовика XVIII. То був маркіз де Сен-Меран.

Цей тост на честь гартвельського вигнанця і короля-миротворця Франції всі зустріли гучними вигуками, за англійським звичаєм, підняли келихи, жінки відкололи свої букети і покидали їх на скатертину. У тому єдиному пориванні була поезія.

– Вони визнали б, – сказала маркіза де Сен-Меран, жінка з шорстким поглядом, тонкими вустами, шляхетними манерами, ще зграбна, попри свої п’ятдесят років, – визнали б, якби були вони тут, усі ці революціонери, які нас вигнали і яким ми даємо змогу спокійнісінько помишляти проти нас у наших стародавніх замках, куплених ними за шмат хліба під час Терору, – вони визнали б, що справжня самовідданість була на нашому боці, тому що ми лишилися вірні зруйнованій монархії, а вони, навпаки, привітали сонце, що сходило, і наживали маєтки, тоді як ми розорялися. Вони визнали б, що наш король був справді Людовик Улюблений, а їхній узурпатор завжди залишався Наполеоном Проклятим; правда, де Вільфоре?

– Що кажете, маркізо?.. Перепрошую, я не стежив за бесідою.

– Облиште дітей, маркізо, – сказав старий, що запропонував тост. – Сьогодні їхні заручини, і їм, звісно ж, не до політики.

– Вибачте, матінко, – сказала молода і гожа дівчина, білява, з оксамитовими очима, оповитими вологою, – це я захопила пана де Вільфора. Пане де Вільфоре, матінка хоче поговорити з вами.

– Я ладен відповідати маркізі, якщо вона зволить повторити запитання, котрого я не розчув, – відказав пан де Вільфор.

– Я прощаю тобі, Рене, – сказала маркіза з ніжною усмішкою, яку дивно було бачити на цьому холодному обличчі; та жіноче серце так уже створене, що, хоч було б воно висушене забобонами і вимогами етикету, у ньому завжди залишається плідний і живий закуток. – Я казала, Вільфоре, що в бонапартистів немає ні нашої віри, ні нашої відданості, ні нашої самозреченості.

– Пані, у них є одна риса, що заступає всі наші, – фанатизм. Наполеон – Магомет Заходу; для всіх цих людей ницого походження, та надзвичайно честолюбних, він не лише законодавець і володар, а ще й символ – символ рівності.

– Рівності! – вигукнула маркіза. – Наполеон – символ рівності? А що ж тоді пан Робесп’єр? Мені здається, ви крадете його місце і віддаєте корсиканцеві, наче мало й одної узурпації.

– Ні, добродійко, – заперечив Вільфор, – я залишаю кожного на його постаменті: Робесп’єра – на майдані Людовика XV на шибениці; Наполеона – на Вандомській площі, на його колоні. Та тільки один запроваджував рівність, яка принижує, а другий – рівність, яка підносить; один звів королів до рівня гільйотини, а інший підніс народ до трону. Це не заважає тому, – регочучи, докинув Вільфор, – що обидва – мерзенні революціонери і що дев’яте термідора і четверте квітня тисяча вісімсот чотирнадцятого року – два щасливі дні для Франції, які однаково повинні святкувати друзі ладу і монархії; та цим пояснюється також і те, чому Наполеон, навіть повалений, – і, сподіваюся, назавжди, – зберіг ревних прибічників. Що ви хочете, маркізо? Кромвель був тільки половиною Наполеона, а навіть він мав їх!

– Знаєте, Вільфоре, усе це за милю тхне революцією. Та я вам прощаю, – адже не можна бути сином жирондиста і не зберегти революційного духу.

Обличчя Вільфора зашарілося.

– Мій батько був жирондист, це правда; та мій батько не голосував за смерть короля; його переслідували в день Терору, як і вас, і він мало не склав голову на тій-таки шибениці, де покотилася голова й вашого батька.

– Так, – відказала маркіза, на обличчі якої геть не відбився кривавий спогад, – тільки вони піднялися б на шибеницю задля діаметрально протилежних принципів, і ось вам докази: уся наша родина зберегла вірність вигнанцям Бурбонам, а ваш батько відразу ж пристав до нового уряду; громадянин Нуартьє був жирондистом, а граф Нуартьє став сенатором.

– Матінко, – сказала Рене, – ви пам’ятаєте нашу умову: ніколи не повертатися до цих похмурих спогадів.

– Мосьпані, – сказав де Вільфор, – я приєднуюся до панни де Сен-Меран і разом із нею покірно прошу вас забути про минуле. Нащо засуджувати те, перед чим навіть Божа воля безсила? Бог владен змінити будучину; у минулому він нічого не може змінити. Ми можемо якщо не зректися минулого, то бодай накинути на нього укривало. Я, наприклад, відмовився не лише від переконань мого батька, а навіть від його імені. Батько мій був і, можливо, ще й тепер бонапартист і зветься Нуартьє; я рояліст і звуся де Вільфор. Нехай висихають у старому дубові революційні соки; ви дивитеся лише на гілку, що відокремилася від нього й не може, та й, либонь, не хоче відірватися від нього назавжди.

– Пречудово, Вільфоре! – вигукнув маркіз. – Пречудово! Добре сказано! Я теж завжди запевняв маркізу забути про минуле, та марно; сподіваюся, ви будете щасливі.

– Гаразд, – сказала маркіза, – забудемо про минуле, я сама цього хочу, та Вільфор має бути непохитний у майбутньому. Не забудьте, Вільфоре, що ми поручилися за вас перед його величністю, що його величність погодився забути, за нашою порукою, – (вона простягнула йому руку), – як і я забуваю, на ваше прохання. Та якщо вам трапиться до рук якийсь змовник, пам’ятайте: за вами дуже суворо пильнують, оскільки ви належите до родини, яка, можливо, сама перебуває у стосунках зі змовниками.

– Ох, пані, – відказав Вільфор, – моя посада, надто ж за цього часу, в якому ми живемо, зобов’язує мене бути суворим. І я буду суворий. Мені вже декілька разів доводилося підтримувати звинувачення за політичними справами, і в цьому стосунку я добре себе показав. На жаль, це ще не край.

– Ви так гадаєте? – запитала маркіза.

– Я цього боюся. Острів Ельба заблизько до Франції. Присутність Наполеона майже на відстані простягнутої руки підтримує надію в його прибічників. Марсель кишить військовими, що отримують половину платні; вони весь час шукають сварок із роялістами. Звідси дуелі поміж світськими людьми, а поміж простацтвом різанина.

– Авжеж, – сказав граф де Сальв’є, давній друг маркіза де Сен-Мерана і камергер графа Д’Артуа, – але хіба ви не знаєте, що Священний Союз хоче переселити його?

– Так, про це була розмова, коли ми їхали з Парижа, – відказав маркіз.

– А куди ж його пошлють?

– На Святу Єлену.

– На Святу Єлену! Що воно таке? – запитала маркіза.

– Острів, за дві тисячі миль звідціля, потойбіч екватора, – відказав граф.

– Щасливої дороги! Вільфор має рацію, це безум – залишати такого чоловіка поміж Корсикою, де він народився, Неаполем, де ще владарює його зять, та Італією, з якої він хотів учинити королівство для свого сина.

– На жаль, – сказав Вільфор, – є угоди 1814 року, і не можна зачепити Наполеона, не порушивши їх.

– То їх порушать! – сказав граф де Сальв’є. – Він не дуже був перебірливий, коли звелів розстріляти бідолашного герцога Енгієнського.

– Чудово, – сказала маркіза, – вирішено: Священний Союз позбавить Європу Наполеона, а Вільфор позбавить Марсель його прибічників. Або король владарює, або ні; якщо він владарює, його панування має бути сильне і його виконавці непохитні; тільки в такий спосіб можна відвернути його.

– На жаль, пані, – усміхнувшись, сказав Вільфор, – помічник королівського прокурора завжди бачить зло, коли воно вже здійснилося.

– Тоді він має його поправити.

– Я міг би сказати, пані, що ми не поправляємо зло, а лише помщаємося за нього, та й годі.

– Ох, пане де Вільфоре, – сказала гарненька юна панна, донька графа де Сальв’є, подруга панни де Сен-Меран, – постарайтеся влаштувати якийсь цікавий процес, поки ми ще в Марселі. Я ніколи не бачила суду присяжних, а це, кажуть, дуже цікаво.

– Авжеж, справді дуже цікаво, – відказав помічник королівського прокурора. – Це вже не штучна трагедія, а достеменна драма, не вдавані страждання, а справжні муки. Людина, яку ви бачите, після закінчення вистави йде не додому, вечеряти зі своєю родиною і спокійно вкластися до ліжка, щоб завтра почати спочатку, а до в’язниці, де на неї чекає кат. Тож для нервових осіб, що шукають сильних відчуттів, ліпшого видовиська й бути не може. Не турбуйтеся, якщо така нагода випаде, я скористаюся нею.

– Від його слів у мене аж мороз по спині йде, а він регоче! – збліднувши, сказала Рене.

– А що тут удієш? Це поєдинок. Я вже п’ять чи шість разів вимагав кари на горло для підсудних, політичних та інших… Хтозна, скільки зараз у пітьмі точиться кинджалів чи скільки їх уже націлено на мене!

– Боже мій! – вигукнула Рене. – Невже ви кажете серйозно, пане де Вільфоре?

– Цілком серйозно, – відказав Вільфор з усмішкою на вустах. – І від цих цікавих процесів, яких графиня прагне з допитливості, а я – від честолюбства, небезпека для мене лише зростає. Хіба наполеонівські вояки, що звикли сліпо йти на ворога, міркують, коли треба випустити кулю чи штрикнути багнетом? Невже в них здригнеться рука вбити людину, яку вони вважають своїм особистим ворогом, коли вони, не замислюючись, убивають росіянина, австрійця чи угорця, якого ніколи не бачили? До того ж, небезпека необхідна, а то наше ремесло не мало б виправдання. Я й сам запалююся, коли бачу в очах звинуваченого спалах шалу; це додає мені снаги. Тут уже не судове засідання, а битва; я борюся з ним, він борониться, я завдаю нового удару, і битва закінчується, як і будь-яка битва, перемогою або поразкою. Ось що значить виступати в суді! Небезпека породжує красномовність. Якби звинувачуваний усміхнувся мені після моєї промови, то я вирішив би, що промовляв кепсько, що слова мої були бліді, кволі й невиразні. Уявіть собі, яка гордість наповнює душу прокурора, певного у винності підсудного, коли він бачить, як злочинець блідне і схиляє голову під тягарем доказів і під разючими ударами його красномовності! Голова злочинця хилиться і падає!

Рене тихо зойкнула.

– Оце промовляє! – сказав хтось із гостей.

– Такі люди й потрібні за нашої пори, – сказав другий.

– У останньому процесі, – підхопив третій, – ви були пречудові, Вільфоре. Пам’ятаєте, мерзотник, що зарізав рідного батька? Ви просто-таки вбили його, перш аніж до нього доторкнувся кат.

– О, батьковбивць мені не жаль! Для таких людей нема достатньо тяжкої кари, – сказала Рене. – Та нещасні політичні злочинці…

– Вони ще гірші, Рене, бо король – батько народу, і хотіти скинути чи вбити короля означає хотіти убити батька тридцяти двох мільйонів людей.

– Усе одно, пане де Вільфоре, – сказала Рене. – Обіцяйте мені, що буде поблажливі до тих, за кого я буду прохати вас…

– Не турбуйтеся, – із чарівливою усмішкою відказав Вільфор, – ми будемо писати звинувачувальні вироки разом.

– Люба моя, – сказала маркіза, – переймайтеся своїми колібрі, цуциками й сукнями і дайте своєму майбутньому чоловікові робити своє діло. Зброя тепер відпочиває, і тога в пошані; про це є й гарна латинська приказка.

– Cedant arma togae[3], – вкинув Вільфор.

– Я не зважилася вимовити це латиною, – відказала маркіза.

– Мені здається, що мені було б приємніше бачити вас лікарем, – провадила Рене. – Янгол, що карає, хоч він і янгол, завжди лякав мене.

– Добра моя Рене! – прошепотів Вільфор, кинувши на дівчину переповнений коханням погляд.

– Пан де Вільфор, – устряв маркіз, – буде моральним і політичним лікарем нашої провінції; повір мені, дочко, це почесна роль.

– І це допоможе забути роль, яку грав його батько, – вкинула непоправна маркіза.

– Пані, – відказав де Вільфор із сумною усмішкою, – я вже мав честь доповісти вам, що батько мій, як я принаймні сподіваюся, зрікся своїх колишніх помилок, що він став ревним другом порядку й релігії, навіть ліпшим роялістом, ніж я, бо він рояліст за каяттям, а я лише за пристрастю.

І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку.

– Правда ваша, Вільфоре, – сказав граф де Сальв’є, – ці ж таки слова я сказав позавчора в Тюїльрі міністрові двору, який висловив подив із приводу шлюбу поміж сином жирондиста і дочкою офіцера, що служив у війську Конде, і міністр пречудово зрозумів мене. Сам король держить в опіці цей спосіб об’єднання. Ми й не підозрювали, що він слухає нас, аж він утрутився до розмови та й каже: “Вільфор (завважте, король не сказав Нуартьє, а підкреслив ім’я Вільфор), Вільфор, – сказав король, – піде далеко: це вже цілком сформований юнак і належить моєму світові. Я із задоволенням дізнався, що маркіз і маркіза де Сен-Меран видають за нього свою доньку, і я сам порадив би їм цей шлюб, якби вони перші не з’явилися до мене просити мого дозволу”.

– Король це сказав, графе? – захоплено вигукнув Вільфор.

– Передаю вам його слова; і якщо маркіз захоче бути відвертим, то зізнається, що ці ж таки слова король сказав і йому самому, коли він, півроку тому, сповістив королю про свій намір віддати за вас дочку.

– Це правда, – підтвердив маркіз.

– То, значить, я всім зобов’язаний королю! Та я все зроб­лю, щоб послужити йому!

– Таким ви мені подобаєтеся, – сказала маркіза. – Нехай тепер з’явиться змовник, ласкаво просимо!

– А я, мамо, – сказала Рене, благаю Бога, щоб він вас не почув і щоб посилав панові де Вільфору лише дрібних злодюжок, безпомічних банкрутів і несміливих шахраїв – тоді я буду спати спокійно.

– Це все одно, що бажати лікареві самих мігреней, веснянок, осиних укусів і подібних речей, – регочучи, сказав Вільфор. – Якщо ви хочете бачити мене королівським прокурором, побажайте мені, навпаки, страшних недуг, що їхнє зцілення робить честь лікареві.

Цієї миті, наче доля тільки й чекала на побажання Вільфора, увійшов лакей і прошепотів декілька слів йому на вухо.

Вільфор уклонився, вийшов із-за столу, а за декілька хвилин повернувся із задоволеною усмішкою на вустах.

Рене глянула на свого нареченого із захватом: його блакитні очі сяяли на блідому обличчі, облямованому чорними бакенбардами; цієї миті він був і справді дуже гарний. Вона нетерпляче чекала, щоб він пояснив причину свого раптового зникнення.

– Щойно ви казали, що хотіли б мати за чоловіка лікаря, – сказав він. – Отож, у мене з учнями Ескулапа, – (так ще казали в 1815 році), – є певна схожість: я не можу розпоряджатися своїм часом. Мене знайшли навіть тут, біля вас, у день наших заручин.

– А чому вас викликали? – запитала дівчина занепокоєно.

– Ох, через хворого, який, коли вірити тому, що мені сповістили, геть недужий. Випадок поважний, і недуга може скінчитися шибеницею.

– Боже! – збліднувши, вигукнула Рене.

– Що ви кажете! – хором заволали гості.

– Либонь, ідеться щонайменше про бонапартистську змову.

– Невже! – вигукнула маркіза.

– Ось що написано у виказі. – І Вільфор прочитав: – “Прибічник престолу й віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни з заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора має листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні””.

– Дозвольте, – сказала Рене, – цей лист не підписаний, і спрямований він не вам, а королівському прокуророві.

– Авжеж, але королівський прокурор відсутній; листа принесли його секретареві, якому доручено відкривати листи; він відкрив цього листа, послав по мене і, не заставши мене вдома, сам віддав наказ про арешт.

– То винуватця заарештували? – запитала маркіза.

– Звинувачуваного, – поправила Рене.

– Авжеж, заарештували, – відказав Вільфор, – і, як я вже й казав, панно Рене, якщо у нього знайдуть листа, то мій пацієнт небезпечно хворий.

– А де ж цей сердега? – запитала Рене.

– Чекає в мене.

– Ідіть, друже мій, – сказала маркіза, – не нехтуйте своїми обов’язками. Королівська служба вимагає вашої особистої присутності, тож рушайте туди, куди закликає вас королівська служба.

– Ох, пане де Вільфоре! – вигукнула Рене, благально склавши руки. – Будьте поблажливі, адже сьогодні день ваших заручин!

Вільфор обігнув стіл і, спершись на спинку стільця, де сиділа його наречена, сказав:

– Заради вашого спокою обіцяю зробити все, що можна. Та якщо докази незаперечні, якщо звинувачення справедливе, доведеться витнути під корінь цей бонапартистський бур’ян.

Рене здригнулася від слова “витнути”, адже в того бур’яну, як висловився Вільфор, була голова.

– Не слухайте її, Вільфоре, – сказала маркіза, – це дитяче белькотіння, вона звикне.

І маркіза простягнула Вільфорові свою суху руку, яку він поцілував, дивлячись на Рене; очі його казали: “Я цілую вашу руку чи принаймні хотів би її поцілувати”.

– Сумна прикмета! – прошепотіла Рене.

– Облиш, Рене, – сказала маркіза. – Ти виводиш мене з терпіння своїми дитячими витівками. Хотіла б я знати, що важливіше – доля держави чи твої чутливі фантазії?

– Ох, матінко! – зітхнула Рене.

– Вибачте, маркізо, вашій недобрій роялістці, – сказав де Вільфор. – Обіцяю вам, що виконаю обов’язок помічника королівського прокурора з усім старанням, тобто буду нещадний.

Але в той час, коли помічник прокурора казав ці слова маркізі, наречений потайці зиркав на свою обраницю, і погляд той казав: “Не турбуйтеся, Рене, заради вас я буду поблажливий”.

Рене ніжно всміхалася йому, і Вільфор пішов, переповнений утіхою.

VII. Допит

Вийшовши з їдальні, Вільфор одразу ж скинув із себе маску веселощів і прибрав урочистого вигляду, як і належить чоловікові, якому завдали найвищий обов’язок – вирішувати долю свого ближнього. Та попри жвавість свого обличчя, якій він часто, як ото досвідчений актор, навчався перед люстром, цього разу йому нелегко було насупити брови і нахмурити чоло. І справді, якщо не брати до уваги політичного минулого його батька, яке могло зашкодити його кар’єрі, якщо від нього рішуче не відмежуєшся, Жерар де Вільфор тієї хвилі був такий щасливий, як може бути щаслива людина; він володів добрячим маєтком і в двадцять сім років посідав чільне місце у судовому світі; він був нареченим молодої й гожої дівчини, яку кохав не палко, а розсудливо, як може покохати помічник королівського прокурора. Панна де Сен-Меран була не лише гарна, а ще й належала до родини, що була у великій милості при дворі. Крім зв’язків своїх батьків, які, не маючи інших дітей, могли цілком скористатися ними в інтересах свого зятя, наречена приносила йому п’ятдесят тисяч екю посагу, до якого, з огляду на сподівання (жахливе слово, яке вигадали свахи), могла згодом додатися півмільйонна спадщина. Усе воно вкупі й становило підсумок утіхи, причому такий осяйний, що Вільфор знаходив навіть плями на сонці, якщо перед тим довго дивився у свою душу внутрішнім зором.

Коло дверей на нього чекав поліційний комісар. Вигляд цієї похмурої постаті змусив його спуститися з висоти сьомого неба на марну землю, якою ми ходимо; він надав своєму обличчю належного виразу й підійшов до поліцая.

– Я готовий! – сказав він. – Я прочитав листа, ви добре вчинили, що заарештували цього чоловіка; тепер викладіть мені про нього і про змову всі відомості, що їх ви встигли зібрати.

– Про змову ми нічого не знаємо; усі папери, що були з ним, зв’язані в один жмут і лежать у вас на столі. Що ж до самого звинувачуваного, то його зовуть, як ви могли бачити із самого доносу, Едмон Дантес, він служить помічником капітана на трищогловому кораблі “Фараон”, який возить бавовну з Александрії та Смирни і належить торговому дому “Моррель і син”.

– До вступу на торгове судно він служив у флоті?

– О ні! Це молодик.

– Скільки йому років?

– Дев’ятнадцять або двадцять, не більше.

Коли Вільфор, пройшовши вулицю Ґранрю, уже підходив до свого дому, аж на розі вулиці Консей до нього підійшов чоловік, що вочевидь його чекав. То був пан Моррель.

– Пане де Вільфоре, – вигукнув він, – добре, що я застав вас! Подумайте, сталася страшенна помилка, заарештували мого помічника капітана, Едмона Дантеса.

– Знаю, – сказав Вільфор, – я саме йду допитувати його.

– Пане де Вільфоре, – палко провадив Моррель, – ви не знаєте його, а я знаю. Уявіть собі чоловіка, найбільш тихого, чесного і, ладен я сказати, найліпшого знавця своєї справи у всьому торговому флоті… Пане де Вільфоре! Прошу вас за нього від щирого серця.

Як ми вже бачили, Вільфор належав до аристократичного табору, а Моррель – до плебейського; перший був скрайній рояліст, другого підозрювали в таємному бонапартизмі. Вільфор із погордою глянув на Морреля і холодно відказав:

– Ви знаєте, пане, що можна бути тихим у хатньому колі, чесним у торгових стосунках і знавцем своєї справи, проте бути злочинцем у політичному сенсі. Ви це знаєте, правда ж, добродію?

Вільфор наголосив на останніх словах, немовби натякаючи на самого Морреля; його допитливий погляд намагався просягнути у самісіньке серце цього чоловіка, що зважився прохати за іншого, хоча він не міг не знати, що сам потребує поблажливості.

Моррель зашарівся, тому що сумління його було не зовсім чисте в тому, що стосувалося політичних переконань, та ще й таємниця, яку довірив йому Дантес про побачення з маршалом і про ті слова, що сказав йому імператор, бентежила його. Проте він зі щирим співчуттям сказав:

– Благаю вас, пане де Вільфоре, будьте справедливі, які ви й маєте бути, і добрі, які ви завжди буваєте, і хутчій поверніть нам сердешного Дантеса!

У цьому “поверніть нам” вухові помічника королівського прокурора вчулася революційна нотка.

“Еге! – подумав він собі. – Поверніть нам… Та чи не належить цей Дантес до якоїсь секти карбонаріїв, якщо його покровитель так необережно говорить у множині? Пам’ятаю, комісар сказав, що його взяли у корчмі, та ще й у людному товаристві – це, певне, якась таємна ложа…”

Уголос він сказав:

– Ви можете не турбуватися, добродію, і ви недарма просите справедливості, якщо звинувачуваний не винен; якщо ж, навпаки, він винен, ми живемо тяжкої пори, і безкарність може послужити згубним прикладом. Тож я муситиму виконати мій обов’язок.

Він уклонився з крижаною поштивістю і велично увійшов до свого дому, що прилягав до будинку суду, а бідолашний судновласник, наче закам’янівши, так і лишився стояти на вулиці.

У передпокої було повнісінько жандармів і поліцаїв; поміж ними, оточений палючими від ненависті поглядами, спокійно і непорушно стояв арештант.

Проходячи передпокоєм, Вільфор скоса глянув на Дантеса і, узявши з рук поліцая жмут паперів, зник за дверми, кинувши мимохідь:

– Запровадьте арештанта.

Хоч як побіжно зиркнув Вільфор на арештанта, він усе ж таки встиг скласти собі думку про чоловіка, якого йому треба було допитати. Він прочитав розум на його широкому і відкритому чолі, мужність у його впертому погляді й насуплених бровах і прямодушність у його повних, трохи розтулених вустах, за якими блищали два ряди зубів, білих, мов слонова кістка.

Перше враження було сприятливе для Дантеса; та Вільфорові часто казали, що політична мудрість велить не улягати першому пориву, бо це завжди голос серця; і він застосував це правило до першого враження, забувши про різницю поміж враженням і поривом.

Він погамував добрі почуття, що намагалися промкнутися в його серце, щоб звідти заволодіти його розумом, прибрав перед люстром урочистого вигляду і вмостився, похмурий і грізний, за своїм письмовим столом.

За хвилю увійшов Дантес.

Він був так само блідий, та спокійний і привітний; із невимушеною поштивістю він уклонився своєму судді, потім пошукав очима стільця, наче перебував у вітальні судновласника Морреля.

І лише тоді зустрів він тьмяний погляд Вільфора – погляд, що притаманний усім охоронцям правосуддя, які не хочуть, щоб хтось читав їхні думки, тож обертають свої очі матовим склом. Цей погляд дав на здогад Дантесові, що він стоїть перед судом.

– Хто ви і яке ваше ім’я? – запитав Вільфор, порпаючись у паперах, які дали йому в передпокої; за годину справа вже встигла вирости в досить грубеньку теку; так швидко виразка шпигунства роз’їдає нещасне тіло, що зветься звинувачуваним.

– Мене звати Едмон Дантес, – рівним і дзвінким голосом відказав юнак, – я помічник капітана на кораблі “Фараон”, що належить компанії “Моррель і син”.

– Скільки вам років? – знову запитав Вільфор.

– Дев’ятнадцять, – відказав Дантес.

– Що ви робили, коли вас заарештували?

– Я святкував із друзями мої заручини, – відказав Дантес, голос його затремтів, такий болісний був контраст поміж тим радісним святом і похмурою церемонією, яка відбувалася цієї хвилі, поміж похмурим обличчям Вільфора і променистим личком Мерседес.

– Святкували ваші заручини? – несамохіть здригнувшись, перепитав помічник прокурора.

– Так, я беру шлюб із дівчиною, яку кохаю вже три роки.

Усупереч своїй звичній безпристрасності, Вільфор був усе ж таки вражений таким збігом, і схвильований голос юнака збудив співчутливий відгук у його душі, адже й він кохав свою наречену, теж був щасливий, і ось його радості завадили, для того щоб він зруйнував щастя чоловіка, що, як і він сам, був близький до неземної втіхи. “Таке філософське порівняння, – подумалося йому, – буде мати великий успіх у вітальні маркіза де Сен-Мерана”, тож поки Дантес очікував подальших запитань, він почав обирати подумки антитези, з яких промовці будують блискучі фрази, розраховані на аплодисменти, фрази, які часом вважають за справжню красномовність.

Склавши подумки вишукану промову, Вільфор усміхнувся і сказав:

– Продовжуйте.

– Що продовжувати?

– Розкажіть усе правосуддю.

– Нехай правосуддя скаже мені, що воно бажає почути, і я скажу йому все, що знаю. Тільки, – докинув він, усміхнувшись, – попереджую, що знаю я мало.

– Ви служили в узурпатора?

– Мене повинні були зарахувати на флот, коли він зазнав поразки.

– Кажуть, ви маєте скрайні політичні переконання… – сказав Вільфор, якому ніхто нічого такого не казав, та він вирішив про всяк випадок запропонувати це запитання у вигляді звинувачення.

– Мої політичні переконання!.. Ох, мені соромно зізнатися, але у мене ніколи не було того, що називається переконаннями, мені лише дев’ятнадцять років, як я вже мав честь доповісти вам; я нічого не знаю, ніякого значного становища я посісти не можу; усім, що я є і чим я стану, якщо мені дадуть місце, про яке я мрію, я буду зобов’язаний лише панові Моррелю. Тож мої всі переконання, та й то не політичні, а приватні, зводяться до трьох почуттів: я люб­лю свого батька, поважаю пана Морреля і обожнюю Мерседес. Ось, милостивий пане, усе, що можу я сповістити правосуддю; як бачите, цікавого тут для нього небагато.

Поки Дантес промовляв, Вільфор дивився на його чесне, відкрите лице і несамохіть згадував слова Рене, яка, не знаючи звинувачуваного, просила поблажливості до нього. Звикнувши мати діло зі злочинами і злочинцями, помічник прокурора в кожному слові Дантеса бачив новий доказ його невинності. Справді, цей юнак, майже хлопчина, простодушний, щирий, промовистий тією красномовністю серця, що ніколи не вдається, коли її шукаєш, переповнений любов’ю до всього, тому що був щасливий, а щастя і найлютіших обертає добрими, – навіть на суддю виливав ту ніжність і доброту, що наповнювали його єство. Вільфор був із ним суворий і шорсткий, а в Едмона ув очах, у голосі, у порухах не було нічого, окрім приязні й зичливості до того, хто його допитував.

“Їй-богу, – подумав собі Вільфор, – ось гарний юнак, і, сподіваюся, мені неважко буде догодити Рене, виконавши перше її прохання; цим я заслужу щирий потиск руки при всіх, а десь у куточку, потайці – ніжний поцілунок”.

Від цієї солодкої надії Вільфорове обличчя поясніло, тож коли, отямившись від своїх думок, він перевів погляд на Дантеса, той, що стежив за всіма змінами його обличчя, теж усміхнувся.

– У вас є вороги? – запитав Вільфор.

– Вороги? – перепитав Дантес. – Слава Богу, я ще так мало означаю, що не встиг нажити їх. Може, я трохи запальний, та я завжди намагався гамувати себе у стосунках із підлеглими. У мене під орудою душ із десять чи дванадцять матросів. Запитайте їх, ваша милість, і вони вам скажуть, що люблять і поважають мене не як батька, – я ще замолодий для цього, – а як старшого брата.

– Якщо у вас нема ворогів, то, може, є заздрісники. Вам лише дев’ятнадцять років, а вас призначили капітаном, це велика посада у вашому званні; ви берете шлюб із гарною дівчиною, а це рідкісне щастя у всіх званнях світу. Ось дві причини, щоб мати заздрісників.

– Так, ви маєте рацію. Певне, ви ліпше, ніж я, знаєте людей, а може, воно й так. Та якщо ці заздрісники з-поміж моїх друзів, то я волію їх не знати, щоб не довелося мені їх ненавидіти.

– Це хибна думка. Завжди треба, наскільки це можна, ясно бачити оточення. І, якщо по правді, ви мені здаєтеся таким гідним юнаком, що задля вас я зважуся відступити від звичних правил і допомогти вам відкрити істину… Ось виказ, який завдає вам звинувачення. Упізнаєте почерк?

Вільфор дістав із кишені листа і простягнув його Дантесові. Той глянув, прочитав, насупився і мовив:

– Ні, я не знаю цієї руки; почерк спотворений, але досить твердий. Принаймні це писала вміла рука. Я дуже щасливий, – докинув він, дивлячись на Вільфора із вдячністю, – що маю справу з такою людиною, як ви, тому що справді цей заздрісник справжній ворог!

І в очах його сяйнула така блискавка, що Вільфор утямив, скільки душевної сили криється під його смиренною зовнішністю.

– А тепер, – сказав Вільфор, – скажіть мені відверто, не як звинувачуваний судді, а як людина, що потрапила в халепу, відповідає чоловікові, що співчуває їй: чи є правда в цьому безіменному доносі?

І Вільфор з огидою кинув на стіл листа, якого повернув йому Дантес.

– Усе правда, та водночас жодного слова правди; а ось щира правда, клянуся честю моряка, клянуся моїм коханням до Мерседес, клянуся життям мого батька!

– Кажіть! – звелів Вільфор.

І докинув подумки: “Якби Рене могла мене бачити, сподіваюся, вона була б задоволена мною й не називала б мене катом”.

– Так ось: коли ми вийшли з Неаполя, капітан Леклер занедужав на мозкову лихоманку; на кораблі не було лікаря, а він не хотів приставати до берега, бо дуже квапився на острів Ельба, тож стан його настільки погіршав, що третього дня, відчувши наближення смерті, він погукав мене до себе.

“Дантесе, – сказав він, – покляніться мені честю, що виконаєте доручення, яке я вам дам; справа надзвичайно важлива”.

“Клянуся, капітане”, – сказав я.

“Оскільки після моєї смерті командування переходить до вас, як помічника капітана, ви візьмете на себе оруду, звернете до острова Ельба, зупинитеся в Порто-Феррайо, підете до маршала й віддасте йому цього листа; може, там вам дадуть іншого листа чи ще якесь доручення. Це доручення мав отримати я; ви, Дантесе, виконаєте його замість мене, і вся заслуга буде ваша”.

“Виконаю, капітане, та, може, до маршала добитися буде не так просто?”

“Ось перстень, якого ви попросите йому передати, – сказав капітан, – він усуне всі перешкоди”.

І, сказавши це, він дав мені персня. За дві години він втратив тяму, а наступного дня оддав Богу душу.

– Та й що ж ви вчинили?

– Те, що й мусив учинити, те, що будь-хто інший учинив би на моєму місці. Прохання людини при смерті завжди священне; та в нас, моряків, прохання начальника – наказ, якого не можна не виконати. Отож, я взяв курс на Ельбу і прибув туди наступного дня; я всіх лишив на борту і сам зійшов на берег. Як я і сподівався, мене не хотіли допустити до маршала; та я послав йому персня, який мав послужити умовним знаком, і переді мною відчинилися всі двері. Маршал прийняв мене, розпитав про смерть сердешного Леклера і, як той і казав, дав мені листа, звелівши особисто доправити його до Парижа. Я пообіцяв це зробити, бо це належало до виконання останньої волі мого капітана. Прибувши сюди, я уладнав усі справи на судні й побіг до моєї нареченої, що здалася мені ще вродливішою і чарівнішою, ніж завжди. Завдяки панові Моррелю ми владнали всі церковні формальності; і ось, як я вже казав вам, я сидів за обідом, готувався за годину взяти шлюб і гадав уже завтра їхати до Парижа, аж за цим виказом, який ви, здається, тепер так само зневажаєте, як і я, мене заарештували.

– Так, так, – мовив Вільфор, – усе це здається мені правдою, і якщо ви й винні в чомусь, то лише в необережності, та й необережність ваша виправдовується наказами капітана. Віддайте нам листа, якого ви взяли на острові Ельба, дайте чесне слово, що з’явитеся на першу вимогу, і повертайтеся до ваших друзів.

– То я вільний! – вигукнув Дантес, не тямлячись на радощах.

– Так, тільки віддайте мені листа.

– Він має бути у вас, його забрали в мене разом з іншими вашими паперами, і я впізнаю декотрі у цій пачці.

– Зачекайте, – сказав Вільфор Дантесові, коли той узявся було за капелюха і рукавички, – зачекайте! Кому адресовано листа?

– Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, у Парижі.

Якби грім упав на Вільфора, то не вразив би його таким швидким і раптовим ударом; він повалився у фотель, із якого підвівся, щоб узяти жмут паперів, що їх загарбали в Дантеса, і, гарячково понишпоривши в них, дістав фатального листа й утупився в нього поглядом, у якому було повно невимовного жаху.

– Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять… – прошепотів він, ще дужче збліднувши.

– Достоту так, – відказав приголомшений Дантес. – Хіба ви його знаєте?

– Ні, – хутко відтяв Вільфор, – вірний королівський слуга не водиться зі змовниками.

– То йдеться про змову, еге? – запитав Дантес, який, після того як уже вважав себе вільним, побачив, що справа обертається іншим боком. – Принаймні я сказав вам, що нічого не знаю про зміст цього листа.

– Авжеж, – глухо мовив Вільфор, – та ви знаєте ім’я того, кому він адресований!

– Щоб віддати листа особисто йому, я мусив знати те ім’я.

– І ви нікому його не показували? – запитав Вільфор, читаючи листа і дедалі дужче бліднучи.

– Нікому, клянуся честю!

– Ніхто не знає, що ви везли листа з острова Ельба до пана Нуартьє?

– Ніхто, крім того, хто вручив його мені.

– І це ще багато, занадто багато! – прошепотів Вільфор.

Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття.

– Що з вами, пане? – зважився запитати Дантес.

Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа.

– І ви запевняєте, що нічого не знали про зміст цього послання? – поспитався Вільфор.

– Повторюю і клянуся честю, що не знаю нічого! Але що з вами? Вам недобре? Може, мені подзвонити? Погукати когось?

– Ні, – хутко підводячись, відтяв Вільфор, – стійте на місці й мовчіть; тут я орудую, а не ви.

– Перепрошую, – ображено сказав Дантес, – я лише хотів допомогти.

– Нічого мені не треба. На хвилю недобре зробилося, та й годі. Думайте про себе, а не про мене. Відповідайте!

Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа.

“Якщо він знає, що тут написано, і якщо колись дізнається, що Нуартьє – батько Вільфора, то я пропав, пропав безповоротно!”.

І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста.

– Нема чого й думати! – вигукнув він раптом.

– Заради Бога, – сказав сердешний юнак, – якщо ви сумніваєтеся в мені, якщо підозрюєте мене, то допитуйте. Я ладен відповідати вам.

Вільфор звів дух і голосом, якому постарався надати певності, сказав:

– Унаслідок ваших свідчень на вас лягають найтяжчі звинувачення, тож я не владний відразу ж відпустити вас, як сподівався. Перш аніж зважитися на такий крок, я мушу зв’язатися зі слідчим. А поки що ви бачили, як я поставився до вас.

– О так, і я дякую вам! – вигукнув Дантес, – ви повелися зі мною не як суддя, а як друг.

– Так отож, я затримаю вас ще на якусь часину, сподіваюся, ненадовго, головний доказ проти вас – це лист, і ви бачите…

Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум’я і зачекав, аж він згорить.

– Як бачите, – сказав він, – я знищив його.

– Ви більше, ніж правосуддя, – вигукнув Дантес, – ви саме милосердя!

– Але вислухайте мене, – провадив Вільфор. – Після такого вчинку ви, звісно ж, розумієте, що можете довіритися мені.

– Наказуйте, я виконаю ваші веління.

– Ні, – сказав Вільфор, підходячи до Дантеса, – ні, я не збираюся вам наказувати; я хочу тільки дати вам пораду, розумієте?

– Кажіть, я виконаю вашу пораду, як наказ.

– Я залишу вас тут, у будинку суду, до вечора. Може, хтось інший буде вас допитувати. Кажіть усе, що ви мені розповідали, та ні слова про листа!

– Обіцяю, пане.

Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю.

– Ви розумієте, – провадив Вільфор, зиркаючи скоса на попіл, що ще зберігав форму листа, – тепер листа знищено. Лише ви та я знаємо, що він існував; його вам не пред’являть; якщо вам будуть казати про нього, заперечуйте, сміливо заперечуйте, і ви врятовані.

– Я заперечуватиму, не сумнівайтеся, – відказав Дантес.

– Гаразд, – сказав Вільфор і сягнув по дзвоника; потім повагався трохи і запитав: – У вас був лише цей лист?

– Лише цей.

– Присягніться!

Дантес звів руку.

– Присягаюся! – виголосив він.

Вільфор подзвонив.

Увійшов поліційний комісар.

Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув.

– Ідіть із комісаром, – сказав Вільфор Дантесові.

Дантес уклонився, ще раз вдячно зиркнув на Вільфора і вийшов.

Тільки двері зачинилися, як сили покинули Вільфора, і він майже безтямно повалився у фотель.

За хвилю він прошепотів:

– Боже мій! Від чого деколи залежить життя і щастя! Якби в Марселі перебував королівський прокурор, якби замість мене викликали слідчого, я пропав би… І цей лист, цей клятий лист призвів би мене до загибелі! Ох, тату, тату! Невже ти завжди будеш заважати моєму щастю на землі? Невже я мушу вічно боротися з твоїм минулим?

Та його раптом наче осяяло: на викривлених вустах з’явилася усмішка, а його блудний погляд неначе зупинився на якійсь думці.

– Так, так, – вигукнув він, – цей лист, що мав погубити мене, може стати джерелом мого щастя. Що ж, Вільфоре, до діла!

І, упевнившись, що звинуваченого вже немає в передпокої, помічник королівського прокурора теж вийшов і швидкою ходою попрямував до кам’яниці своєї нареченої.

VIII. Замок Іф

Вийшовши до передпокою, поліційний комісар зробив знак двом жандармам.

Один став по праву руку Дантеса, другий – по ліву. Відчинилися двері, що виходили в будинок суду, і заарештованого попровадили одним із тих довгих і похмурих коридорів, де трепет охоплює навіть тих, у кого немає жодних причин тремтіти.

Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в’язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею.

Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений.

Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в’язниці.

Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням.

Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. Усе це відбувалося, як ми вже й казали, першого березня, тож арештант незабаром опинився у пітьмі.

Відразу ж слух його загострився удвічі. Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін.

Аж годині о десятій вечора, коли Дантес почав було вже губити надію, почувся новий гамір, який цього разу наближався до його камери. Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів.

У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів.

– Ви по мене? – запитав Дантес.

– Так, – відказав хтось із жандармів.

– За наказом помічника королівського прокурора?

– Авжеж.

– Гаразд, – сказав Дантес, – я готовий іти з вами.

Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і сам зайняв місце поміж тими жандармами.

Коло дверей в’язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером – пристав.

– Це ридван для мене? – поспитав Дантес.

– Так, – відказав один із жандармів, – сідайте.

Дантес хотів було заперечити, та дверцята відчинилися, і його запхали до ридвана. Він не міг, та й не хотів опиратися, за однісіньку мить він опинився на задньому сидінні, поміж двома жандармами; ще двоє сіли навпроти, і тяжкий ридван зі зловісним гуркотом покотився бруківкою.

В’язень зиркнув на вікна; на них були залізні ґрати. Він тільки змінив в’язницю; нова в’язниця була на колесах і котилася до невідомої мети. Крізь густі перекладини, поміж якими ледь можна було просунути руку, Дантес усе ж таки розгледів, що його повезли вулицею Кессрі, а потім вулицями Сен-Лоран і Тараміс, а далі спустилися до набережної.

Трохи згодом крізь ґрати і крізь огорожу пам’ятника, повз який вони їхали, він угледів вогні портової управи.

Ридван зупинився, пристав зліз із передка і підійшов до кордеґардії[4]; звідти вийшли з десяток вояків і стали у дві лави. Рушниці їхні блищали у світлі ліхтарів, що світилися на набережній. “Невже все це заради мене?” – подумав собі Едмон.

Відімкнувши дверцята ключем, пристав мовчки відповів на те запитання, бо Дантес побачив вузький прохід від ридвана до набережної.

Два жандарми, що сиділи на передньому сидінні, вийшли з ридвана перші, за ними вийшов він, а за ними і решта двоє, що сиділи обабіч нього. Усі попрямували до човна, якого митний службовець тримав за ланцюг. Вояки дивилися на Дантеса з тупою допитливістю. Його відразу ж посадили до стерна, поміж чотирма жандармами, а пристав умостився на носі.

Потужний поштовх відокремив човна від берега; чотири веслярі заходилися хутко гребти у напрямку Пілона. Із човна гукнули, і ланцюг, що перекривав вхід до порту, опустився, і Дантес опинився в так званому Фріулі, тобто поза межами порту.

Першим відчуттям арештанта, коли він вибрався на свіже повітря, була втіха. Повітря – це майже воля. Він на повні груди вдихав живодайний вітер, що ніс на своїх крилах таємничі пахощі ночі й моря.

Проте незабаром він гірко зітхнув: човен пропливав повз “Резерв”, де він такий був щасливий ще вранці, за хвилю до арешту; крізь яскраво освітлені вікна до нього долинали веселі звуки танців.

Дантес згорнув руки, звів очі до неба і почав молитися.

Човен плив далі; він поминув Мертву Голову, порівнявся з бухтою Фаро і почав огинати батарею; Дантес нічогісінько не тямив.

– Куди мене оце везуть? – запитав він одного з жандармів.

– Зараз дізнаєтеся.

– Але ж…

– Нам заборонили розмовляти з вами.

Дантес був наполовину вояк; розпитувати жандармів, яким заборонили відповідати, видалося йому безглуздим, то він замовк.

І тоді найхимерніші гадки зароїлися в його голові; у хисткому човні не можна було далеко заїхати, довкола не було жодного корабля на якорі; він подумав собі, що його довезуть до віддаленої місцини на березі й там скажуть, що він вільний. Його не зв’язали, не закували в кайдани; усе це здавалося йому доброю прикметою; та й хіба не сказав йому помічник прокурора, такий добрий і лагідний, що як він не промовить фатального імені Нуартьє, то йому нема чого боятися? Адже на його очах Вільфор спалив небезпечного листа, єдиний доказ, який був проти нього.

Він мовчки чекав, чим усе воно скінчиться, намагаючись досвідченим оком моряка, що звикло оцінювати відстань у пітьмі, роздивитися довкруги.

Острів Ратонно, де горів маяк, лишився праворуч, і човен, тримаючись близько біля берега, підплив до Каталянської бухти. Погляд арештанта став ще пильніший: тут була Мерседес, і йому щохвилини здавалося, що на темному березі вимальовується невиразний жіночий силует.

І як це не підказало передчуття Мерседес, що її коханий за триста кроків од неї?

У всіх Каталянах світилося лише в одному вікні. Придивившись, Дантес упевнився, що то кімната його нареченої. Лише Мерседес не спала в усьому селі. Якби він гучно заволав, голос його долинув би до її слуху. Облудний сором утримав його. Що сказали б жандарми, якби він заходився репетувати, мов несамовитий? Тож він не розтулив рота і проплив мимо, не відриваючи очей від того вогника.

Тим часом човен плив уперед; та арештант не думав про нього, він думав про Мерседес. Як ось освітлене вікно сховалося за виступом бескида.

Дантес обернувся і побачив, що човен віддаляється від берега.

Поки він поринув у думи, весла замінили вітрилами, і човен ішов за вітром.

Хоча Дантесові не хотілося знову розпитувати жандарма, проте він присунувся до нього і, взявши його за руку, сказав:

– Друзі мої! Іменем совісті вашої й вашим вояцьким званням заклинаю: змилуйтеся і дайте мені відповідь. Я капітан Дантес, добрий і чесний француз, хоч мене і звинувачують у якійсь зраді. Куди ви мене провадите? Скажіть, я даю вам чесне слово моряка, що виконаю свій обов’язок і скорюся долі.

Жандарм почухав потилицю і зиркнув на свого товариша. Той кивнув, що мало означати: “Тепер уже, здається, можна сказати”, і жандарм обернувся до Дантеса.

– Ви уродилися в Марселі, ви моряк – і ви ще й питаєте, куди ми прямуємо?

– Авжеж, честю запевняю, що не знаю.

– І не здогадуєтеся?

– Ні.

– Не може бути.

– Клянуся всім святим на світі! Скажіть, заради Бога!

– А наказ?

– Наказ не забороняє вам сказати те, що я все одно дізнаюся за десять хвилин, за півгодини чи, може, за годину. Ви лише позбавите мене цілої вічності сумнівів. Прошу вас, як друга. Погляньте, я не збираюся ні чинити опору, ні тікати. Та це й неможливо. Куди ми прямуємо?

– Або ви осліпли, або ж ніколи не виходили з марсельського порту, бо ви не можете вгадати, куди вас доправлять.

– Не можу.

– То киньте оком довкруги.

Дантес підвівся, глянув у той бік, куди прямував човен, і вгледів сажнів за сто перед собою прямовисну темну гору, де височів похмурий замок Іф.

Цей химерний вигляд, ця в’язниця, що викликає такий безмежний жах, ця фортеця, що вже триста літ живить Марсель своїми страшезними легендами, поставши раптово перед Дантесом, що й не думав про неї, справила на нього такий самий вплив, як ото шибениця справляє на засудженого до кари на горло.

– Боже мій! – вигукнув він. – Замок Іф? Навіщо ми туди пливемо?

Жандарм посміхнувся.

– Але ж не можуть мене запроторити туди! – казав Дантес. – Замок Іф – державна в’язниця, що призначена лише для важливих політичних злочинців. Я ніякого злочину не вкоїв. Хіба в замку Іф є якісь слідчі, якісь судді?

– Як я знаю, – відказав жандарм, – там є лише комендант, тюремники, слідчі, гарнізон та грубі мури. Годі, годі, вже, чоловіче, не вдавайте із себе здивованого, а то я, їй-богу, подумаю, що ви платите кпинами за мою доброту.

Дантес так стиснув руку жандарма, що мало не переламав її.

– То ви кажете, що мене везуть до замку Іф і там покинуть?

– Напевно, – сказав жандарм, – принаймні, нема чого так тиснути мені руку.

– Без будь-якого слідства? Без будь-яких формальностей?

– Усі формальності вже виконали, слідство скінчилося.

– І це попри обіцяння пана де Вільфора?

– Не знаю, що вам пообіцяв пан де Вільфор, – сказав жандарм, – знаю тільки, що ми пливемо до замку Іф. Ого! Що це ви робите? До мене, хлопці! Тримайте його!

Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища.

Він повалився в човен, волаючи з люті.

– Еге, хлопче! – сказав жандарм, впираючись йому коліном у груди. – Отаке твоє чесне слово моряка! Не можна вірити тишкові! А тепер, любий мій, тільки ворухнися, і я всаджу тобі кулю в лоба! Я порушив перший пункт наказу, та не турбуйся, другий виконаю старанно!

І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною.

Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку.

Човен хитнувся від дужого поштовху. Хтось із веслярів плигнув на стрімчак, об який легке суденце вдарилося носом, зарипіла линва, розмотуючись із корби, і Дантес утямив, що вони причалюють.

Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом.

Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. У нього паморочилася голова, і він заточувався, мов п’яний. Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір’ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в’язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його.

Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги.

Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували.

Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. Певне, чекали наказів; врешті надійшла і пора наказу.

– Де арештант?

– Тут, – відказали жандарми.

– Нехай іде за мною, я запроваджу його до камери.

– Гайда! – сказали жандарми, підштовхуючи Дантеса.

Він подався за провідником, який справді привів його до напівпідземної камери; із голих і вогких мурів, здавалося, просякали сльози. Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов’яга із грубим лицем, – либонь, із найнижчих служників тієї в’язниці.

– Оце вам камера на цю ніч, – сказав він. – Тепер уже пізно, і пан комендант уклався спочивати. Завтра, коли він устане і прочитає розпорядження, що їх прислали щодо вас, то призначить вам іншу. А ось поки що вам хліб; тут, у кварті, вода, там, у кутку, солома. Це все, чого може побажати арештант. На добраніч.

І перш аніж Дантес устиг відповісти йому, перш аніж він помітив, куди тюремник поклав хліб, перш аніж поглянув, де стоїть кварта з водою, перш ніж обернувся до того закутка, де лежала солома, – його майбутня постіль, – тюремник узяв каганця і, зачинивши двері, позбавив арештанта й того тьмяного світла, яке показало йому, наче у блиску зірниці, вогкі стіни його в’язниці.

Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі.

Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці.

Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл.

Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей.

Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив.

Він торкнув його за плече. Дантес здригнувся і похитав головою.

– Ви не спали? – запитав тюремник.

– Не знаю, – відказав Дантес.

Тюремник здивовано глянув на нього.

– Ви не голодні? – провадив він.

– Не знаю, – відказав Дантес.

– Вам нічого не треба?

– Я хочу бачити коменданта.

Тюремник стенув плечима і вийшов.

Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися.

І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару.

Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. Він то сидів, поринувши в думки, то кружляв попід мурами, наче дикий звір у залізній клітці.

Одна думка особливо кидала його в шал: під час переїзду, коли він, не знаючи, куди його везуть, сидів так спокійно і безпечно, він міг би десять разів кинутись у воду і, майстерно уміючи плавати і пірнати, як ніхто інший у Марселі, міг би щезнути у воді, обманути варту, добитися до берега, утекти, сховатися в якійсь пустельній бухті, дочекатися генуезького чи каталонського судна, перебратися до Італії чи Іспанії і звідти написати Мерседес, щоб вона приїхала до нього. Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в’язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Було від чого зсунутися з глузду, і Дантес несамовито качався на свіжій соломі, яку приніс тюремник.

Другого дня о тій самій порі з’явився наглядач.

– То що, – поспитався він, – порозумнішали трохи?

Дантес не відповів.

– Та годі вже нам сумувати! Скажіть, що вам хотілося б. Кажіть-бо!

– Я хочу побачити коменданта.

– Я вже сказав вам, що це неможливо, – з досадою відказав тюремник.

– Чому неможливо?

– Бо за в’язничним статутом арештантам заборонено до нього звертатися.

– А що ж тут дозволяється? – запитав Дантес.

– Трохи ліпша їжа – за гроші, прогулянки, часом книжки.

– Книжки мені не потрібні; гуляти я не хочу, а їжею я задоволений. Я хочу лише одного – побачити коменданта.

– Якщо ви будете чіплятися до мене з таким проханням, я перестану приносити вам їжу.

– То й що? – відтяв Дантес. – Якщо ти перестанеш носити мені їжу, я помру від голоду, та й годі!

Вираз, із яким Дантес промовив ті слова, показав наглядачеві, що його в’язень радий був би померти; а оскільки кожен арештант приносить тюремникові десять су прибутку щодня, то Дантесів наглядач відразу ж полічив збитки від його смерті і вже лагідніше мовив:

– Послухайте, усе те, про що ви прохаєте, неможливе, то й не просіть більше; не було ще такого, щоб комендант на прохання арештанта прийшов до нього в камеру; поводьтеся сумирно, то вам дозволять гуляти, а на прогулянці, може, ви якось зустрінете коменданта. Тоді й звернетеся до нього, і якщо він захоче розмовляти з вами, то це вже його діло.

– А довго доведеться мені чекати цієї зустрічі?

– Хтозна, – сказав тюремник. – Місяць, три місяці, півроку, може, й рік.

– Це надто довго, – урвав його Дантес, – я хочу бачити його негайно!

– Не затинайтеся на одному бажанні, яке неможливо виконати, а то за два тижні ви здурієте.

– Ти так гадаєш? – запитав Дантес.

– Авжеж, здурієте; божевілля завжди так розпочинається. У нас уже є такий випадок: тут до вас жив священик, який весь час пропонував коменданту мільйон за своє звільнення і на цьому зсунувся із глузду.

– А довго він тут не живе?

– Два роки.

– Його випустили на волю?

– Ні, посадили до холодної.

– Послухай, – сказав Дантес, – я не священик і не шаленець; може, я і зсунуся з глузду, та поки що, на жаль, я ще при здоровому глузді; я пропоную тобі інше.

– І що?

– Не буду пропонувати тобі мільйона, бо в мене його нема, та запропоную сто екю, якщо ти погодишся, коли поїдеш до Марселя, заглянути до Каталян і передати листа дівчині, яку звуть Мерседес… навіть не листа, а два рядки.

– Якщо я передам ці два рядки і мене зловлять, я втрачу місце, де отримую тисячу ліврів щороку, не рахуючи прибутку і стола; самі бачите, я був би дурником, якби захотів ризикувати тисячею ліврів, щоб здобути триста.

– Гаразд! – сказав Дантес. – То слухай і добре затям собі: якщо ти не занесеш записки Мерседес чи принаймні не даси їй знати, що я тут, то я підстережу тебе за дверми і, коли ти ввійдеш, розтрощу тобі довбешку ослоном!

– А, то ви ще й погрожуєте! – вигукнув наглядач, задкуючи і готуючись боронитися. – Бачу, у вас у голові рейвах; священик теж почав було, як ви, і за три дні ви будете шаленіти, як і він; добре, що в замку Іф є холодні.

Дантес підняв ослона і крутонув ним над головою.

– Добре, добре, – сказав тюремник, – якщо ви вже так хочете, то я скажу комендантові.

– Так отож! – відказав Дантес, ставлячи ослона долі й сідаючи на ньому, із похнюпленою головою і блудним поглядом, наче він справді почав з’їжджати з глузду.

Наглядач вийшов і за декілька хвилин повернувся з чотирма вояками і капралом.

– За наказом коменданта, – сказав він. – переведіть в’язня на долішній поверх.

– До темниці, значить, – сказав капрал.

– До темниці; божевільні мають сидіти з божевільними.

Четверо вояків схопили Дантеса, який поринув у якесь забуття і пішов з ними без будь-якого спротиву.

Вони спустилися на п’ятнадцять сходинок; відчинилися двері темної камери, в яку він увійшов, бурмочучи:

– Він правду каже, божевільні мають сидіти з божевільними.

Двері зачинилися, і Дантес пішов уперед, простягнувши руки, аж сягнув стіни; тоді він сів у кутку і довго сидів нерухомо, аж очі його, потроху звикнувши до пітьми, почали розрізняти речі.

Наглядач не помилився: Дантес був за крок від божевілля.

IX. Вечір дня заручин

Вільфор, як ми вже казали, подався знову на вулицю Ґран-Кур і, ввійшовши в дім пані де Сен-Меран, застав гостей уже не в їдальні, а у вітальні, за філіжанками кави. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками.

– Ну, зарізяко, опоро держави, роялістський Бруте! – гукнув один із гостей. – Що сталося? Кажи!

– Чи не готується часом новий Терор? – запитав другий.

– Чи не виліз зі свого барлогу корсиканський людожер? – поспитався третій.

– Маркізо, – сказав Вільфор, підходячи до своєї майбутньої тещі, – перепрошую, але я мушу прохати у вас дозволу піти… Маркізе, ви дозволите сказати вам декілька слів наодинці?

– То це і справді поважна справа? – запитала маркіза, побачивши похмуре Вільфорове лице.

– Дуже поважна, і я мушу на декілька днів покинути вас. Із цього ви можете судити, – докинув Вільфор, звертаючись до Рене, – наскільки це важливо.

– Ви їдете? – не приховуючи своєї прикрості, вигукнула Рене,

– На жаль, це так, люба панно! – відказав Вільфор. – Це необхідно.

– А куди? – запитала маркіза.

– Це судова таємниця. Проте як у когось є доручення в Париж, то один мій приятель їде туди сьогодні, і він охоче візьме їх на себе.

Усі перезирнулися.

– Ви хотіли поговорити зі мною? – запитав маркіз.

– Так, якщо ви дозволите, ходімо до вашого кабінету.

Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли.

– Що сталося? – спитався маркіз, заходячи туди. – Кажіть-бо!

– Дещо дуже важливе, що потребує мого негайного від’їзду до Парижа. А тепер, пане маркізе, перепрошую за нескромне і нетактовне запитання: у вас є державні облігації?

– У них увесь мій статок; на шістсот чи на сімсот тисяч франків.

– То продайте їх, пане маркізе, негайно продайте, а то на вас чекає руїна.

– Як можу я їх продати звідси?

– У вас є маклер у Парижі?

– Є.

– Дайте мені листа до нього: нехай продає, не гаючи ні хвилини: можливо, я навіть приїду запізно.

– А нехай йому! – вигукнув маркіз. – Не будемо гаяти часу!

Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною.

– Один лист є, – сказав Вільфор, старанно ховаючи його до гамана, – тепер мені потрібен ще один.

– До кого?

– До короля.

– До короля?

– Так.

– Але ж я не можу просто писати до його величності!

– Та я й не прошу листа у вас, а лише хочу, щоб ви попросили його у графа де Сальв’є. Щоб не гаяти часу, мені потрібен такий лист, із яким я міг би з’явитися просто до короля, поминувши всі формальності, пов’язані з отриманням аудієнції.

– А міністр юстиції? Він же має право ходити до Тюїльрі, і через нього ви будь-коли можете здобути доступ до короля.

– Авжеж, але нащо мені ділитися з іншими тією важливою новиною, яку я везу. Розумієте? Міністр юстиції, звісно ж, відсуне мене на задній план і вкраде мою заслугу. Скажу вам одне, пане маркізе, якщо я перший заявлюся до Тюїльрі, кар’єра моя забезпечена, бо я зроб­лю королю таку послугу, якої він ніколи не забуде.

– Якщо так, друже мій, то збирайтеся в мандрівку; я погукаю Сальв’є, і він напише листа, який буде вашою перепусткою.

– Гаразд, але не гайте часу, за чверть години я маю сидіти в поштовому ридвані.

– Звеліть зупинитися біля нашого дому.

– Ви, звісно, перепросите маркізу і панну де Сен-Меран, з якою я розлучаюся такої днини з превеликим жалем.

– Вони будуть чекати в моєму кабінеті, то ви попрощаєтеся з ними.

– Дуже дякую. То заготуйте листа.

Маркіз подзвонив.

Увійшов лакей.

– Запросіть сюди графа де Сальв’є… А ви йдіть, – сказав маркіз Вільфорові.

– Я зараз же повернуся назад.

І Вільфор квапливо вийшов; та у дверях він вирішив, що вигляд помічника королівського прокурора, що кудись стрімко простує, може збурити спокій цілого міста, тож він пішов своєю звичною поважною ходою.

Дійшовши до свого дому, він помітив у темряві якусь білу примару, що непорушно чекала на нього.

То була Мерседес, що, не здобувши звісток про Едмона, вирішила сама дізнатися, чому заарештували її нареченого.

Угледівши Вільфора, вона відійшла від муру і стала в нього на шляху.

Дантес казав Вільфору про його наречену, і Мерседес не потрібно було називатися себе, Вільфор і без цього впізнав її. Його вразила врода і шляхетна постава дівчини, і коли вона запитала про свого нареченого, то йому здалося, що звинувачуваний – він, а вона – суддя.

– Той, про кого ви кажете, тяжкий злочинець, – відказав Вільфор, – і я нічого не можу для нього зробити.

Мерседес заридала; Вільфор хотів поминути її, та вона перепинила його.

– Скажіть принаймні, де він, – мовила вона, щоб я могла дізнатися, живий він чи помер?

– Хтозна. Він більше не в моєму розпорядженні, – відказав Вільфор.

Її проникливий погляд і благальні жести обтяжували його; він відштовхнув Мерседес, увійшов у дім і хутко зачинив за собою двері, ніби хотів одгородитися від горя цієї дівчини.

Та горе нелегко відігнати. Уражений ним несе його із собою, немов смертельну стрілу, про яку каже Вергілій. Вільфор замкнув двері, піднявся до вітальні, та тут ноги його підігнулися; із його грудей вирвалося зітхання, що скидалося на ридання, і він упав у фотель.

І тоді в цій хворій душі проклюнулися перші паростки смертельної недуги. Той, кого він приніс на вівтар свого честолюбства, невинний юнак, що потерпів за провину його батька, постав перед ним, блідий і грізний, під руку зі своєю нареченою, так само блідою, несучи йому докори сумління, – не ті докори, від яких недужий схоплюється, наче його переслідує стародавній фатум, а те глухе, болісне постукування, що вряди-годи терзає серце спогадом про скоєне і до самої смерті дедалі глибше ятрить сумління.

Вільфор зазнав ще одної, останньої, хвилини вагання. Уже не раз, не почуваючи нічого, крім хвилювання боротьби, він вимагав кари на горло для підсудних; і ці страти, що здійснювалися завдяки його громовому красномовству, що захопило присяжних чи суддів, нітрохи не захмарювали його чоло, бо ті підсудні були винні чи принаймні Вільфор їх вважав за таких.

Та цього разу було зовсім інше: він засудив на довічне ув’язнення невинного – невинного, якого чекало щастя, і він забрав у нього не лише волю, а й щастя; цього разу він був уже не суддя, а кат.

І, думаючи про це, він відчув ті глухі болісні удари, яких досі не зазнавав; вони відлунювали в його грудях і наповнювали серце несвідомим жахом. Отак нестерпний біль застерігає пораненого, і він ніколи без здригання не доторкнеться пальцем до відкритої кривавої рани, поки вона не загоїлася.

Та Вільфорова рана була з тих, що не гояться чи гояться лише для того, щоб знову відкритися, завдаючи ще дужчої муки, ніж до того.

Якби цієї хвилини пролунав ніжний голос Рене, благаючи в нього пощади, якби чарівна Мерседес увійшла і сказала йому: “Іменем Бога, який нас бачить і судить, заклинаю вас, віддайте мені мого нареченого”, Вільфор, якого вже майже перемогла неухильність, остаточно скорився б їй і холодною рукою, попри все, чим це йому загрожувало, либонь, підписав би наказ про звільнення Дантеса; та нічий голос не пролунав у тиші, і двері відчинилися лише для покойового слуги, який прийшов доповісти Вільфору, що поштові коні запряжені в дорожню колясу.

Вільфор підвівся, чи радше схопився, на ноги, як людина, що вийшла переможцем із внутрішньої боротьби, підбіг до бюрка, запхнув до кишені все золото, яке зберігалося в шухляді, ще трохи покружляв кімнатою, неуважно потираючи долонею чоло і бурмочучи невиразні слова, аж, відчувши, що камердинер накинув йому на плечі плаща, вийшов, заліз до коляси й уривчасто звелів братися на вулицю Ґран-Кур, до маркіза де Сен-Мерана.

Бідолаху Дантеса засудили безповоротно.

Як обіцяв маркіз де Сен-Меран, Вільфор застав у кабінеті його дружину і доньку. Угледівши Рене, молодик здригнувся; він боявся, що вона знову буде просити за Дантеса. Овва! Шкода, але слід зізнатися, на превеликий сором нашому егоїзму, що дівчина заклопотана була тільки одним – від’їздом свого нареченого.

Вона кохала Вільфора; він вирушав напередодні їхнього весілля; він і сам не знав, коли повернеться, і Рене, замість того щоб жаліти Дантеса, проклинала людину, що її злочин розлучав її з нареченим.

А як же було Мерседес!

На розі вулиці Лож її чекав Фернан, що вийшов за нею вслід; вона повернулася до Каталян і, напівмертва, у відчаї впала на ліжко. Фернан став навколішки перед тим ліжком і, узявши холодну руку, якої Мерседес і не забирала, укривав її палкими поцілунками, та вона й не відчувала їх.

Отак минула ніч. Коли вся олія вигоріла, каганець погас, та вона й не помітила темряви, як не помічала світла; і коли почало дніти, вона того й не завважила.

Горе полудою заступило їй очі, і вона бачила тільки Едмона.

– Ти тут! – сказала вона врешті, обертаючись до Фернана.

– Відучора не відходив я від тебе, – болісно зітхнувши, відказав Фернан.

Моррель не вважав себе переможеним. Він знав, що після допиту Дантеса попровадили до в’язниці; тоді він оббігав усіх своїх друзів, побував у всіх, що могли мати вплив, та скрізь уже розійшлися чутки, що Дантес заарештований як бонапартистський агент, а оскільки за тої пори навіть сміливці вважали навіженством будь-яку Наполеонову спробу повернути собі престол, то Моррель зустрічав тільки байдужність, страх або відмову. Він повернувся додому у відчаї, усвідомлюючи в душі, що справи кепські й допомогти ніхто не зможе.

Кадрус теж був дуже занепокоєний. Замість того, щоб гасати містом, як ото Моррель, і намагатися чимось допомогти Дантесу, що, утім, ні до чого не призвело б, він сів у хаті з двома пляшками вина, намагаючись утопити в ній свою тривогу. Та для того, щоб задурити його збурений розум, двох пляшок було замало. Тож він лишився сидіти, зіпершись на хисткий стіл поміж двома порожніми пляшками, не маючи сил ні вийти з хати по вино, ні забути про те, що сталося, і дивився, як у світлі чадної свічки перед ним кружляли і витанцьовували всі примари, що їх Гофман чорним фантастичним пилом розсіяв по своїх вогких від пуншу сторінках.

І тільки Данґляр не турбувався і не мордувався. Він навіть радів; він помстився ворогові і забезпечив собі на “Фараоні” посаду, якої боявся позбутися. Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити.

Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре.

Отримавши від графа де Сальв’є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса.

Приголомшений горем старий Дантес млів од смертельної тривоги.

А що сталося з Едмоном, уже нам відомо.

X. Малий покій у Тюїльрі

Покинемо Вільфора на шляху до Парижа, де він утроє платив за ридвани і мчав щодуху, і, поминувши дві чи три вітальні, заглянемо до малого тюїльрійського покою, із напівциркульним вікном, уславленого тим, що то був улюблений кабінет Наполеона й Людовика XVIII, а потім і Луї-Філіппа.

У тому кабінеті, сидячи за столом із горіхового дерева, який він вивіз із Гартвела і який, унаслідок одної з примх, що притаманні видатним особистостям, він особливо любив, король Людовик XVIII неуважно слухав чоловіка років п’ятдесяти, із сивим чубом, зі шляхетним обличчям, вишукано вбраного. Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень.

– То ви кажете, добродію… – мовив король.

– Що я надзвичайно занепокоєний, ваша величносте.

– Справді? Чи не наснилося вам часом сім гладких корів і сім худих?

– Ні, ваша величносте. Це означало б тільки те, що на нас чекає сім щедрих років і сім голодних; а з таким передбачливим державцем, як ваша величність, голоду нема чого боятися.

– То що ж вас непокоїть, любий мій Блякасе?

– Ваша величносте, мені здається, існують усі підстави гадати, що на півдні збирається буря.

– У цьому випадку, любий герцогу, – відказав Людовик XVIII, – мені здається, вам сповістили хибні відомості, бо я, навпаки, знаю, що там пречудова погода.

Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи.

– Ваша величносте, – сказав де Блякас, – бодай задля того, щоб заспокоїти вірного слугу, пошліть до Ланґедока, до Провансу та в Дофіне надійних людей, що принесли б точні відомості про настрої в тих трьох провінціях.

– Canimus surdis[5], – відказав король, роблячи собі помітки на полях Горація.

– Ваша величносте, – провадив вельможа, усміхнувшись, щоб показати, що він уторопав рядки того співця Венери, – може, ви й геть маєте рацію, сподіваючись на відданість Франції; та, гадаю, я роб­лю слушно, остерігаючись якоїсь відчайдушної спроби…

– Із чийого боку?

– Із боку Бонапарта чи бодай його прихильників.

– Любий Блякасе, – сказав король, – ваш страх не дає мені працювати.

– А ваш спокій не дає мені спати.

– Зачекайте, любий мій, мені спало на думку пречудове зауваження щодо “Pastor quum traheret”[6]; зачекайте, потім скажете.

Запало мовчання, і король написав дрібнісіньким почерком декілька рядків на полях Горація.

–Продовжуйте, любий герцогу, – сказав він, самовдоволено зводячи голову, як ото людина, яка вважає, що сама наштовхнулася на думку, коли тлумачила думку іншої. – Кажіть, вас слухаю.

– Ваша величносте, – почав Блякас, що спершу сподівався сам скористатися Вільфоровими звістками, – мушу сповістити вам, що не порожні чутки і голослівні застереження непокоять мене. Добромисний чоловік, що заслуговує на мою цілковиту довіру й має від мене доручення спостерігати за півднем Франції – (герцог трохи затнувся, вимовляючи ці слова), – примчав до мене поштовими, щоб сказати: страшенна небезпека загрожує королю. Тим-то я й поквапився до вашої величності.

– Mala ducis avi domum[7], – провадив король, роблячи помітки.

– Може, вашій величності хочеться, щоб я облишив цю тему?

– Ні, ні, любий герцогу, та простягніть руку…

– Яку?

– Яку захочеться вам; он там, ліворуч…

– Тут, ваша величносте?

– Я кажу ліворуч, а ви шукаєте праворуч; я хочу сказати – по ліву руку від мене; там повинне бути донесення міністра поліції від учорашнього числа… Та ось і сам Дандре… Ви ж сказали: пан Дандре? – провадив король, звертаючись до камердинера, який увійшов доповісти про прибуття міністра поліції.

– Так, ваша величносте, барон Дандре, – відказав камердинер.

– Так, бароне, – сказав Людовик XVIII, насилу всміхаючись, – увійдіть, бароне, і розкажіть герцогові всі останні новини про пана Бонапарта. Не приховуйте нічого, хоч яке серйозне було б становище. Чи правда, що острів Ельба – вулкан, і він вивергає війну, наїжачену і вогненну: bella, horrida bella?[8]

Елегантно спираючись на спинку стільця, Дандре відказав:

– Чи зволила ваша величність заглянути до мого вчорашнього донесення?

– Читав я його, читав; та розкажіть самі герцогові, який ніяк не може його знайти, що там написано; розкажіть детально, що робить узурпатор на своєму острові.

– Усі вірні слуги його величності, – обернувся барон до герцога, – мусять радіти останнім новинам, що їх одержали з острова Ельба. Бонапарт…

Дандре зиркнув на Людовика, який, захопившись примітками, і голови не звів.

– Бонапарт, – провадив барон, – смертельно скучає; цілими днями він споглядає роботи саперів у Порто-Лонґоне.

– І чухається задля розваги, – докинув король.

– Чухається? – перепитав герцог. – Що ви хочете сказати цим, ваша величносте?

– А ви забули, що цей великий чоловік, цей герой, цей напівбог потерпає від нашкірної недуги?

– Ще й надто, герцогу, – провадив поліційний міністр, – ми майже певні, що найближчим часом узурпатор зсунеться з глузду.

– Зсунеться з глузду?

– Авжеж; розум його збурений, він то плаче гіркими сльозами, то регоче на всю горлянку; часом він цілі години сидить на березі й кидає камінці у воду, і якщо камінь зробить п’ять чи шість рикошетів, то він тішиться, наче знову виграв битву під Маренго чи Аустерліцом. Погодьтеся, це очевидні прикмети божевілля.

– Або мудрості, пане бароне, – регочучи, сказав Людовик XVIII, – великі полководці давнини на дозвіллі бавилися тим, що жбурляли камінці у воду; он розгорніть Плутарха та загляньте у життя Сципіона Африканського.

Де Блякас замислився, побачивши таку безпечність і міністра, і короля.

Вільфор не зрадив йому всієї своєї таємниці, щоб інший не скористався нею, та все ж таки сказав достатньо, щоб поселити в ньому чималі остороги.

– Продовжуйте, Дандре, – сказав король. – Блякас ще не певен, розкажіть йому, як узурпатор повернувся на шлях істинний.

Поліційний міністр уклонився.

– На шлях істинний… – прошепотів герцог, дивлячись на короля і Дандре, що промовляли по черзі, наче вергіліївські пастухи. – Узурпатор став на шлях істинний?

– Авжеж, любий герцогу.

– На який же?

– На шлях добра. Поясніть, бароне.

– Річ у тому, герцогу, – цілком серйозно почав міністр, – що недавно Наполеон робив перегляд своїм поплічникам, і два чи три старі буркотуни, як він ото їх прозиває, виявили бажання повернутися до Франції; він їх відпустив, настійно порадивши їм послужити доброму королю; це його власні слова, герцогу, запевняю вас.

– І що, Блякасе? Що ви про це скажете? – із переможним виглядом спитав король, відриваючись від величезної книги, що була розгорнута перед ним.

– Скажу, ваша величносте, що один із нас помиляється, – або пан міністр поліції, або ж я; та оскільки неможливо, щоб помилявся пан поліційний міністр, бо він охороняє добробут і честь вашої величності, то, либонь, помиляюся я. Проте, на місці вашої величності, я все ж таки розпитав би ту особу, про яку я мав честь доповідати; я навіть наполягаю, щоб ваша величність виявили йому таку честь.

– Будь ласка, герцогу; за вашою вказівкою я прийму кого завгодно, та я хочу прийняти його зі зброєю в руках. Пане міністре, чи не маєте ви свіжішого донесення? На цьому стоїть двадцяте лютого, а сьогодні вже третє березня.

– Ні, ваша величносте, але я чекаю нового донесення з хвилини на хвилину. Я вибрався з дому зранку, то, може, його без мене отримали.

– Їдьте до префектури, і якщо його ще не одержали, то… – Людовик зареготав, – …то складіть самі; адже так воно робиться, еге?

– Слава Богу, ваша величносте, нам не треба нічого вигадувати, – відказав міністр, – нас щодня закидають найдетальнішими доносами; їх пишуть різні бідолахи, сподіваючись одержати бодай що-небудь за послуги, яких вони не надають, та хотіли б надати. Вони розраховують на щасливу нагоду і сподіваються, що якась неждана подія виправдає їхні передбачення.

– Добре, йдіть, – сказав король, – і не забудьте, що я чекаю на вас.

– Ваша величносте, за десять хвилин я буду тут…

– А я, ваша величносте, – сказав де Блякас, – піду приведу мого вістуна.

– Зачекайте, зачекайте, – сказав король. – Знаєте, Блякасе, мені доведеться змінити ваш герб: я дам вам орла з розгорнутими крилами, що тримає в пазурах здобич, яка марно намагається вирватися, і з гаслом: Nenax[9].

– Слухаю вас, ваша величносте, – відказав герцог, кусаючи нігті від нетерплячки.

– Я хотів порадитися з вами про цей рядок: “Moli fugiens anhalitu…” Послухайте, ідеться ж про оленя, за яким женеться вовк. Ви ж мисливець і обер-єгермейстер; як вам воно подобається – Moli anhelitu?

– Пречудово, ваша величносте. Але мій вістун схожий на того оленя, що про нього ви кажете, бо він проїхав двісті двадцять льє[10] на поштових, та ще й менше, ніж за три дні.

– Це зайва праця і клопіт, адже у нас є телеграф, який зробив би те саме за три чи чотири години, та ще й не захекався б.

– Ваша величносте, ви недостатньо винагороджуєте порив бідолашного юнака, що приїхав здалеку, аби застерегти вашу величність. Бодай заради графа Сальв’є, який мені його рекомендує, прийміть його, коли ваша ласка, прошу вас.

– Граф Сальв’є? Камергер мого брата?

– Еге ж.

– Так, так, адже він у Марселі.

– То це він сповіщає про змову?

– Ні, але він рекомендує пана де Вільфора і доручає мені представити його вашій величності.

– Вільфор! – вигукнув король. – То його звуть Вільфор?

– Так, ваша величносте.

– І це він прибув із Марселя?

– Він.

– Чому ж ви відразу не назвали мені його імені? – запитав король, і на обличчі його з’явилася легенька тінь неспокою.

– Ваша величносте, я гадав, що його ім’я вам невідоме.

– Ні, ні, Блякасе; це чоловік тямущий, шляхетного способу мислення, головне – честолюбний. Та ви ж знаєте його батька, бодай на ім’я…

– Його батька?

– Авжеж, Нуартьє.

– Жирондиста? Сенатора?

– Еге ж.

– І ваша величність довірили державну посаду сину такого чоловіка?

– Блякасе, друже мій, ви нічого не розумієте; я вам сказав, що Вільфор честолюбний; щоб вислужитися, він пожертвує всім, навіть рідним батьком.

– То ви накажете привести його?

– Негайно; де він?

– Чекає внизу, у моєму ридвані.

– Ідіть по нього.

– Біжу.

І герцог помчав прудко, мов парубок; його щирий роялістський запал надавав йому снаги двадцятирічного юнака.

Лишившись на самоті, Людовик XVIII знову втупився в розгорнутого Горація і прошепотів: “Justum et tenacem propositi virum…”[11]

Де Блякас повернувся так само поспішно, як і вийшов, та у приймальні йому довелося послатися на волю короля: запорошене Вільфорове вбрання, його одяг, що геть не улягав придворному етикетові, викликали невдоволення маркіза де Брезе, що був приголомшений зухвалістю молодика, який у такому вигляді зважився заявитися до короля. Та герцог одним словом: “За велінням його величності”, усунув усі перепони, і, попри заперечення, які задля годиться знай бурмотів церемоніймейстер, Вільфор увійшов до покою.

Король сидів на тому самому місці, де його лишив герцог. Відчинивши двері, Вільфор опинився напроти нього; юнак несамохіть зупинився.

– Увійдіть, пане де Вільфоре, – сказав король, – увійдіть!

Вільфор уклонився і ступнув декілька кроків, чекаючи, аж король запитає його.

– Пане де Вільфоре, – почав Людовик XVIII, – герцог Блякас каже, що ви маєте сповістити нам щось важливе.

– Ваша величносте, герцог каже правду, і я сподіваюся, що й ваша милість зволить погодитися з ним.

– Передовсім чи така велика небезпека, як мене хочуть запевнити?

– Ваша величносте, я вважаю її серйозною; та завдяки моїй поспішності її, сподіваюся, можна буде відвернути.

– Кажіть детально, не соромтеся, – сказав король, починаючи й сам перейматися хвилюванням, яке відбивалося на обличчі герцога й у голосі Вільфора, – кажіть, та почніть спочатку, бо я у всьому полюбляю лад.

– Я надам вашій величності детальний звіт, але прошу вибачити, якщо моє збентеження трохи затьмарить зміст моїх слів.

Погляд, що його кинув Вільфор після цього вкрадливого вступу, сказав юнакові, що найясніший співрозмовник слухає його прихильно, тож він провадив:

– Ваша величносте, я приїхав з усією квапливістю до Парижа, щоб сповістити вашу милість про те, що зі службової повинності я відкрив не якесь пересічне й порожнє спільництво, які щодня зав’язуються в найнижчих прошарках населення і війська, а достотну змову, що загрожує престолові вашої величності. Ваша милість, узурпатор споряджає три кораблі; він затіває якусь справу, може, і шалену, а проте грізну, попри всю її дурість. Цієї хвилини він уже, либонь, покинув острів Ельба й подався… куди? – не знаю. Звісно ж, він намагатиметься висадитися або в Неаполі, або на берегах Тоскани, а може, навіть і у Франції. Вашій милості, мабуть, відомо, що владар острова Ельба зберіг стосунки і з Італією, і з Францією.

– Авжеж, – дуже схвильовано відказав король, – нещодавно ми дізналися, що бонапартисти збираються на вулиці Сен-Жак; та продовжуйте, прошу вас; як ви добилися всіх цих відомостей?

– Ваша величносте, усе це я дізнався з допиту, якого вчинив одному марсельському морякові. Я давно вже стежив за ним і в день мого від’їзду видав наказ про його затримання. Цей чоловік, запеклий бонапартист, потайці їздив на острів Ельба; там він зустрічався з маршалом, і той дав йому усне доручення до одного паризького бонапартиста, імені якого я так і не домігся від нього; та доручення полягало в тому, щоб підготувати людей до повернення (прошу пам’ятати, ваша величносте, що я передаю слова підсудного), до повернення, яке має статися найближчим часом.

– А де цей чоловік? – поспитався король.

– У в’язниці, ваша величносте.

– І справа видалася вам поважною?

– Настільки поважною, що, дізнавшись про неї на родинному святі, у самісінький день моїх заручин, я відразу ж покинув усе: і наречену, і друзів – усе відклав до іншого часу, і з’явився припасти до ніг вашої величності, щоб скласти до них і мої застереження, і запевнення в моїй відданості.

– Так, – сказав Людовик, – ви ж повинні були одружитися з панною де Сен-Меран.

– Із донькою одного з ваших відданих слуг.

– Так, так… та повернімося до того спільництва, пане де Вільфоре.

– Ваша величносте, боюся, це не спільництво, а справжнісінька змова.

– За нашого часу, – усміхаючись, відказав Людовик, – легко завести змову, та нелегко втілити її, тому що ми, нещодавно повернувшись на престол наших пращурів, звертаємо погляд одночасно на минуле, на теперішність і на майбутнє. Ось уже десять місяців мої міністри пильно стежать за тим, щоб береги Середземного моря ретельно охоронялися. Якщо Бонапарт висадиться в Неаполі, уся коаліція повстане на нього, перш аніж він устигне дійти до Пйомбіно; якщо він висадиться в Тоскані, то ступить на ворожу землю; якщо він висадиться у Франції, то тільки зі жменькою людей, і ми легко впораємося з ним, бо населення ненавидить його. Тож заспокойтеся, та будьте все ж таки певні нашої королівської вдячності.

– Ага! Ось пан Дандре, – вигукнув герцог Блякас.

На порозі кабінету стояв міністр поліції, він був блідий і тремтів; погляд його метався, наче свідомість покидала його. Вільфор хотів було піти, та Блякас утримав його за руку.

XI. Корсиканський людожер

Угледівши переповнене відчаєм обличчя міністра поліції, Людовик XVIII із силою пхнув стола, за яким сидів.

– Що з вами, бароне? – вигукнув він. – Чому ви в такому сум’ятті? Невже це через здогади герцога Блякаса, що їх підтверджує пан де Вільфор?

Герцог теж хутко підійшов до барона, та страх придворного подолав зловтіху державного діяча: справді, становище було таке, що незрівнянно ліпше було самому вкритися ганьбою, ніж бачити ганьбу міністра поліції.

– Ваша величносте… – пробурмотів барон.

– Кажіть! – звелів король.

Тоді міністр поліції, поступаючись відчаю, упав навколішки перед Людовиком XVIII, що відступився назад і насупив брови.

– Будете ви говорити чи ні? – запитав він.

– Ох, ваша величносте! Що за лихо! Що мені вдіяти? Немає мені втіхи!

– Мосьпане, – сказав Людовик, – наказую вам говорити!

– Ваша величносте, узурпатор покинув острів Ельба двадцять восьмого лютого і пристав до берега першого березня.

– Де? – швидко запитав король.

– У Франції, ваша величносте, у маленькій гавані біля Антібу, у затоці Жуан.

– Першого березня узурпатор висадився у Франції біля Антібу, у затоці Жуан, за двісті п’ятдесят льє від Парижа, а ви дізналися про це тільки зараз, третього березня… Ні, мосьпане, цього не може бути: або вас обманули, або ви з глузду з’їхали!

– Ох, ваша величносте, це щира правда!

Людовик XVIII затремтів од гніву та страху і рвучко схопився, наче раптовий удар поцілив йому простісінько в серце.

– У Франції! – заволав він. – Узурпатор у Франції! Значить, за ним не стежили? Чи, може, заодно з ним були?

– Ваша милосте, – вигукнув герцог Блякас, – таку людину, як барон Дандре, не можна звинувачувати у зраді! Ваша величносте, усі ми були сліпі, і міністр поліції зазнав загального засліплення, та й годі!

– Проте… – почав було Вільфор, та раптом затнувся. – Вибачте, ваша милосте, – уклонившись, сказав він. – Моє старання захопило мене; прошу вашу величність вибачити мені.

– Кажіть, пане, кажіть сміливо, – мовив король. – Тільки ви попередили нас про лихо; допоможіть знайти спосіб відбити його.

– Ваша величносте, узурпатора на півдні ненавидять; гадаю, якщо він зважиться йти через південь, то на нього легко можна буде підняти Прованс і Ланґедок.

– Правда ваша, – сказав міністр, – та він іде через Ґап і Сістерон.

– Іде! – урвав його король. – Значить, він іде на Париж?

Міністр поліції промовчав, що дорівнювало зізнанню.

– А Дофіне? – запитав король, звертаючись до Вільфора. – Як ви гадаєте, чи можна й цю провінцію підняти, як Прованс?

– Мені сумно казати вашій величності гірку правду, та настрій у Дофіне набагато гірший, ніж у Провансі й Ланґедоці. Горяни – бонапартисти, ваша величносте.

– Він був добре обізнаний… – прошепотів король. – А скільки у нього війська?

– Не знаю, ваша величносте, – відказав міністр поліції.

– Як не знаєте? Ви забули запитати про це? Щоправда, це не так і важливо! – з нищівною посмішкою докинув король.

– Ваша величносте, я не міг про це запитати – донесення сповіщає тільки про висадження узурпатора і про шлях, яким він прямує.

– А як ви отримали донесення? – запитав король.

Міністр понурив голову й почервонів, мов буряк.

– Телеграфом, ваша величносте.

Людовик XVIII ступнув уперед і згорнув руки на грудях, як Наполеон.

– Отож, – сказав він, збліднувши від гніву, – сім союзних армій скинули цього чоловіка; дивом повернувся я на трон моїх предків після двадцятип’ятирічного вигнання; усі ці двадцять п’ять років я вивчав, думав, пізнавав людей і справи тієї Франції, що була мені обіцяна, – і нащо? Для того, щоб тієї хвилини, коли я сягнув мети моїх бажань, сила, яку я тримав у руках, вибухнула, мов грім, і поцілила в мене!

– Ваша величносте, це доля… – пробурмотів міністр, почуваючи, що такий тягар, невагомий для долі, достатній, щоб розчавити людину.

– Значить, те, що казали про нас наші вороги, правда: ми нічому не навчилися, нічого не забули! Якби мене зрадили, як його, я міг би ще втішитися. Та бути поміж людей, яких я обдарував почестями, людей, що мали б мене берегти більше, ніж самих себе, тому що моє щастя – їхнє щастя, адже до мене вони були ніщо – і пропасти через їхню безпомічність, їхню дурість! Так, мосьпане, правда ваша, це доля!

Не зважуючись звести голову, міністр слухав цю грізну відповідь. Блякас утирав піт із чола; Вільфор подумки всміхався, почуваючи, що значення його зростає.

– Упасти, – провадив Людовик XVIII, що з першого ж погляду зміряв глибину безодні, яка розверзлася перед монархією, – упасти й дізнатися про своє падіння телеграфом! Мені було б легше піднятися на шибеницю, як ото вчинив брат мій, Людовик XVI, аніж спускатися східцями Тюїльрі під градом кпин… Ви не знаєте, мосьпане, що означає у Франції стати посміховиськом, а, до речі, вам слід було б це знати.

– Ваша величносте, – пробурмотів міністр, – помилуйте!..

– Підійдіть, пане де Вільфоре, – провадив король, звертаючись до молодика, який непорушно стояв оддалік, прислухаючись до розмови, що стосувалася долі цілої держави, – підійдіть і скажіть йому, що можна було знати наперед усе те, чого він не знав.

– Ваша величносте, фізично неможливо було вгадати задуми, які узурпатор приховував геть від усіх.

– Фізично неможливо! Оце вагомий доказ! На жаль, вагомі докази – те саме, що й люди з вагою: я знаю їм ціну. Міністру, що мав під своєю орудою ціле управління, департаменти, агентів, детективів, нишпорок і секретний фонд у півтора мільйона франків, неможливо дізнатися, що коїться за шістдесят миль від берегів Франції? Ось чоловік, який не мав жодного з цих засобів, і він, простий суддівський чиновник, знав більше, ніж ви з усією вашою поліцією, і він порятував би мою корону, якби мав право розпоряджатися телеграфом, як ви оце!

Погляд поліційного міністра з виразом глибокої досади звернувся до Вільфора, який схилив голову зі скромністю переможця.

– Про вас я не кажу, Блякасе, – провадив король, – якщо ви нічого й не викрили, то принаймні були настільки кмітливі, що наполягали на своїх підозрах; інший, може, поставився б до повідомлення пана де Вільфора, як до дрібниць, чи подумав би, що воно зумовлене корисливим честолюбством.

То був натяк на ті слова, що їх із такою певністю виголосив міністр поліції годину тому.

Вільфор збагнув гру короля. Інший, може, захоплений успіхом, дозволив би піддатися похвалі; та він боявся здобути смертельного ворога в поліційному міністрові, хоч і почував, що той безповоротно пропав. Проте міністр, який, навіть володіючи уією повнотою влади, не зумів угадати Наполеонові задуми, міг, у корчах своєї агонії, просягнути у Вільфорову таємницю, і задля цього йому варто було тільки допитати Дантеса. І тому, замість того, щоб добити міністра, він прийшов йому на допомогу.

– Ваша величносте, – сказав Вільфор, – стрімкість подій свідчить, що тільки Господь, наславши бурю, міг зупинити їх. Те, що ваша величність милостиво вважає плодом моєї проникливості, лише випадковість; я тільки скористався тією випадковістю, як вірний слуга. Не цінуйте мене вище, ніж я заслуговую, ваша милосте, щоб потім не розчаровуватися у вашому першому враженні.

Міністр поліції подякував Вільфорові промовистим поглядом, і той зрозумів, що намір його виявився успішним і, не втративши вдячності короля, здобув друга, на якого можна буде здатися, як зайде потреба.

– Нехай буде так, – сказав король. – А тепер, панове, – провадив він, звертаючись до де Блякаса і міністра поліції, – ви мені вже не потрібні, можете йти… Те, що тепер залишається робити, стосується завідування військового міністра.

– На щастя, – сказав герцог, – ми можемо покладатися на військо: вашій величності відомо, що всі донесення свідчать про його відданість вашій короні.

– Не кажіть мені про донесення; тепер я знаю, яка їм віра. До речі, про рапорти, бароне: які новини про вулицю Сен-Жак?

– Про вулицю Сен-Жак! – несамохіть вигукнув Вільфор, та відразу ж похопився. – Перепрошую, ваша милість, відданість вашій величності весь час змушує мене забувати, – не про мою повагу, надто вже глибоко закарбована вона у моєму серці, – а про правила етикету.

– Прошу вас, – відказав король, – сьогодні ви здобули право запитувати.

– Ваша милість, – почав міністр поліції, – я саме хотів доповісти сьогодні вашій величності про нові відомості, що їх зібрали з цього приводу, та увага вашої величності відволіклася на грізні події в затоці Жуан; тепер ці відомості вже не можуть становити для вашої величності жодного інтересу.

– Навпаки, – відказав король, – усе це має, на мою думку, прямий зв’язок із тим, що зараз нас турбує, і смерть генерала Кенеля, може, наведе нас на слід більшої внутрішньої змови.

Почувши ім’я Кенеля, Вільфор здригнувся.

– Так, ваша величносте, – провадив міністр поліції, – як видно з усього, це не самогубство, як вважали спершу, а вбивство. Здається, генерал Кенель зник після виходу з бонапартистського клубу. Якийсь незнайомець приходив до нього того ранку і призначив йому побачення на вулиці Сен-Жак. На жаль, камердинер, що зачісував генерала, коли незнайомця запровадили до кабінету, і чув, як він призначив побачення на вулиці Сен-Жак, не запам’ятав номер будинку.

Поки міністр поліції сповіщав королю ті відомості, Вільфор ловив кожне слово й то червонів, то блід.

Король обернувся до нього.

– Чи не гадаєте ви, пане де Вільфоре, що генерал Кенель, якого вважали прибічником узурпатора, хоча він був цілком мені відданий, міг загинути від рук бонапартистів?

– Це можливо, ваша величносте, та хіба нічого більше не відомо?

– Уже натрапили на слід чоловіка, що призначив те побачення.

– Натрапили на слід? – повторив Вільфор.

– Авжеж, камердинер сповістив його прикмети: це чоловік віком п’ятдесяти років чи п’ятдесяти двох, чорнявий, очі темні, брови густі, з вусами, носить синій сурдут, застебнутий догори; у петлиці – орден Почесного легіону. Учора стежили за чоловіком, що точнісінько улягає цим прикметам, та він зник на розі вулиць Жюсьєн і Кок-Ерон.

Із перших слів міністра Вільфор сперся на спинку фотеля, ноги його підточувалися, та коли він почув, що незнайомець вислизнув од поліції, він полегшено зітхнув.

– Знайдіть цього чоловіка, – сказав король поліційному міністрові, – бо якщо генерал Кенель, що був би нам так зараз потрібен, загинув од руки вбивць, хоч бонапартистів, хоч кого завгодно, я хочу, щоб його вбивці були суворо покарані.

Вільфорові знадобилася вся його витримка, щоб не виказати жаху, який охопив його від останніх слів короля.

– Дивна річ! – із досадою провадив король. – Поліція вважає, що все сказано, коли вона каже: здійснилося вбивство, і що все зроблено, коли вона додає: натрапили на слід винуватця.

– Гадаю, у цьому випадку ваша величність буде задоволена.

– Гаразд, побачимо; не затримую вас, бароне. Пане де Вільфоре, ви зморилися після довгої мандрівки, ідіть і відпочиньте. Ви, певне, зупинилися у вашого батька?

Вільфорові потьмарилося увіччю.

– Ні, ваша величносте, я зупинився на вулиці Турнон, у готелі “Мадрид”.

– Але ви бачили його?

– Ваша величносте, я поїхав просто до герцога Блякаса.

– Але ви побачитеся з ним?

– Не думаю, ваша величносте.

– Ох, справді, – сказав король, із усмішки його було видно, що всі ті запитання він поставив недарма. – Я й забув, що ви не дружите з паном Нуартьє і що це жертва, яку ви принесли моєму престолові, за що я повинен вас винагородити.

– Ласка до мене вашої величності – це винагорода, яка настільки перевершує всі мої бажання, що мені більше нема чого просити в короля.

– Усе одно ми вас не забудемо, не турбуйтеся; а поки що – король зняв із грудей хрест Почесного легіону, який завжди носив на своєму блакитному фраці біля хреста Святого Людовика, над зіркою Кармельської Матері Божої і Святого Лазаря, і подав Вільфорові, – поки що візьміть цього хреста.

– Ви помиляєтеся, ваша величносте, – сказав Вільфор, – це офіцерський хрест.

– Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.

На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.

– Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? – запитав Вільфор.

– Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.

– Ваша величносте, – уклоняючись, відказав Вільфор, – за годину я покину Париж.

– Ідіть, – сказав король, – і якщо я вас забуду (у королів коротка пам’ять), то не бійтеся нагадати про себе… Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.

– Так, мосьпане, – сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, – ви не помилилися дверми, і кар’єра ваша забезпечена.

– Та чи надовго? – прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар’єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.

Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.

За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.

Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім’я.

“Хто може знати, що я в Парижі?” – подумав собі помічник королівського прокурора.

Повернувся слуга.

– Що там сталося? – поспитався Вільфор. – Хто дзвонив? Хто до мене добивається?

– Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.

– Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?

– Він хоче побалакати з вами.

– Зі мною?

– Так.

– А який він із себе?

– Чоловік років п’ятдесяти.

– Низький? Високий?

– Як оце ви, на зріст.

– Чорнявий чи білявий?

– Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.

– А вбраний? – хутко запитав Вільфор. – Як він убраний?

– У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.

– Це він! – збліднувши, прошепотів Вільфор.

– А нехай йому! – з’явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. – Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?

– Батьку! – вигукнув Вільфор. – То я не помилився… Так я і думав, що це ви…

– А якщо ти думав, що це я, – провадив гість, ставляючи в куток ціпка і кидаючи капелюха на стілець, – то дозволь тобі сказати, любий Жераре, що з твого боку не дуже ґречно змушувати мене чекати.

– Ідіть, Жермене, – сказав Вільфор.

Слуга пішов із виразом подиву на обличчі.

XII. Батько і син

Пан Нуартьє, – бо то був таки він, – стежив очима за слугою, аж за ним зачинилися двері; потім, остерігаючись, либонь, щоб слуга не підслуховував із передпокою, знову прохилив двері; та осторога виявилася слушною, і проворність, із якою Жермен відскочив, не залишала сумнівів у тому, що й він не позбавлений лихої звички, яка погубила наших пращурів. Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього.

– Знаєш, Жераре, – сказав він синові з усмішкою, справжній сенс якої визначити було нелегко, – не можна сказати, щоб ти був у захваті від зустрічі зі мною.

– Що ви, батьку, я страшенно радий; та, зізнатися, я так мало розраховував на ваші відвідини, що вони мене трохи збентежили.

– Але ж, друже мій, – провадив пан Нуартьє, сідаючи у фотель, – я міг би сказати вам те саме. Як? Ви пишете мені, що ваші заручини призначені в Марселі на двадцять восьме лютого, а третього березня ви в Парижі?

– Так, тут, – відказав Жерар, присуваючись до пана Нуартьє, – та ви на мене не нарікайте; я приїхав сюди заради вас, і, може, мій приїзд порятує вас.

– Он як! – сказав Нуартьє, лінькувато розсівшись у фотелі. – Що ж, розкажіть мені, пане прокуроре, у чім річ, це дуже цікаво…

– Чули ви про бонапартистський клуб на вулиці Сен-Жак?

– У п’ятдесят третьому будинку? Авжеж, я його голова.

– Батьку, ваша незворушність мене жахає!

– Що ти хочеш, любий! Чоловік, якому ухвалили смертний вирок монтаньяри[12], який утік із Парижа у возі із сіном, ховався в бордоських степах від Робесп’єрових нишпорок, – такий чоловік багато до чого звик. Отож, гайда далі. Що ж сталося в тому клубі на вулиці Сен-Жак?

– Сталося те, що туди запросили генерала Кенеля і що цього генерала, після того як він вийшов із дому о дев’ятій вечора, через два дні знайшли в Сені.

– І хто ж розповів вам про цей цікавенький випадок?

– Сам король.

– А ось я, – сказав Нуартьє, – у відповідь можу сповістити вам новину.

– Здається мені, я її вже знаю.

– То ви знаєте про висадження його величності імператора?

– Мовчіть, батьку, благаю вас; по-перше, заради вас самих, а далі й заради мене. Авжеж, знав я цю новину, і знав навіть раніше, ніж ви, бо три дні мчав із Марселя до Парижа і скуб на собі чуприну, бо не міг перекинути через двісті льє ту думку, що пече мене вогнем.

– Три дні тому? Та ви з глузду зсунулися! Три дні тому імператор ще не висаджувався.

– Так, але я вже знав про його наміри.

– Яким це чином?

– Із листа з острова Ельба, який був адресований вам.

– Мені?

– Авжеж, вам; я перехопив його в гінця. Якби той лист потрапив до рук іншого, може, вас уже й розстріляли б.

Вільфорів батько зареготав.

– Либонь, – сказав він, – Бурбони навчилися в імператора діяти негайно… Розстріляли! Друже мій, ви так поспішаєте! А де той лист? Знаючи вас, я певен, що ви його добряче заховали.

– Я спалив його дощенту, бо цей лист – ваш смертний вирок.

– І край вашій кар’єрі, – зимно мовив Нуартьє. – Еге ж, правда ваша, та мені немає чого боятися, якщо ви взяли мене під своє крило.

– Ще й надто, я вас рятую!

– Он як? Цікаво! Поясніть.

– Повернімося до клубу на вулиці Сен-Жак.

– Бачу, цей клуб не на жарт хвилює панів поліцаїв. Чому ж так недбало шукають вони його? Давно знайшли б!

– Не знайшли, та на слід натрапили.

– Це сакраментальні слова, знаю; коли поліція безсила, вона каже, що натрапила на слід, і уряд спокійно чекає, аж вона з’явиться з винуватим виглядом і доповість, що слід той згубила.

– Так, але знайшли труп; генерал Кенель мертвий, а у всіх країнах світу це зветься вбивством.

– Убивством? Та ж немає ніяких доказів того, що генерала забили. У Сені щодня знаходять людей, що кинулись у воду з відчаю чи втопилися, бо не вміли плавати.

– Ви пречудово знаєте, що генерал не втопився з відчаю і що в січні у Сені не купаються. Ні, ні, не дуріть себе, цю смерть прозивають убивством.

– А хто її так називає?

– Сам король.

– Король? Я гадав, він філософ і розуміє, що в політиці немає убивств. У політиці, любий мій, – вам це відомо, як і мені, – нема людей, а є ідеї, нема почуттів, а є інтереси. Хочете знати, як це сталося? Я розкажу вам. Ми гадали, на генерала Кенеля можна покластися, нам рекомендували його з острова Ельба. Один із нас пішов до нього і запросив на зібрання на вулицю Сен-Жак; він приходить, йому відчиняють, йому викладають увесь план, від’їзд із острова Ельба і висадження на французький берег; потім, вислухавши оте все, він заявляє, що він рояліст; усі перезираються; із нього беруть клятву, він її дає, але так неохоче, що ліпше вже він не спокушав би Господа Бога; і все-таки генералові дали спокійно піти. Додому він не повернувся. Що ж ви хочете? Напевне, заблукав, як вийшов од нас, та й годі. Убивство! Дивуєте ви мене, Вільфоре; помічник королівського прокурора хоче побудувати звинувачення на таких хистких доказах. Хіба мені спаде на думку сказати вам, що коли ви як вірний рояліст відправляєте в засвіти одного з наших: “Сину мій, ти вчинив убивство!” Ні, я скажу: “Чудово, мосьпане, ви взяли гору, тепер наша черга”.

– Бережіться, батьку: як настане наша черга, ми будемо нещадні.

– Я вас не розумію.

– Ви розраховуєте на повернення узурпатора?

– Таж певно.

– Помиляєтеся, він не пройде і десяти льє у глибину Франції; його вистежать, доженуть і зацькують, наче вовка.

– Любий друже, імператор зараз на шляху до Ґренобля, десятого чи дванадцятого він буде в Ліоні, а двадцятого чи двадцять п’ятого в Парижі.

– Населення повстане…

– Щоб вітати його.

– У нього жменька людей, а проти нього вишлють цілі війська.

– Які із захопленими вигуками проведуть його до столиці; повірте мені, Жераре, ви ще дитина; вам здається, наче ви все знаєте, коли телеграф, за три дні після висадження, сповіщає вам: “Узурпатор висадився в Каннах зі жменькою людей, нам послали погоню”. Але де він? Що він робить? Ви нічогісінько не знаєте. Знаєте тільки, що послали погоню. І отак за ним будуть гнатися до самого Парижа без жодного пострілу.

– Ґренобль та Ліон – роялістські міста, вони загородять йому шлях.

– Ґренобль із радістю відчинить ворота перед ним; весь Ліон вийде йому назустріч. Повірте мені, ми обізнані не гірше од вас, і наша поліція варта вашої. Ось вам доказ: ви хотіли приховати від мене ваш приїзд, а я дізнався про нього за півгодини по тому, як ви проїхали заставу. Ви дали свою адресу лише кучерові поштового ридвана, а мені вона відома, як випливає з того, що я заявився до вас тієї хвилі, коли ви сідали за стіл. Тож подзвоніть і попросіть ще один куверт[13]; пообідаємо разом.

– Справді, – відказав Вільфор, з подивом дивлячись на батька, – у вас найдостеменніші відомості.

– Та це все дуже просто; ви, владоможці, маєте у своєму вжитку лише ті засоби, які можна купити за гроші; а ми, ті, що чекають влади, володіємо всіма засобами, які надає нам до рук відданість, засоби, які дарує нам самозречення.

– Відданість? – усміхнувшись, повторив Вільфор.

– Авжеж, відданість; так задля пристойності називають честолюбство, що плекає мрії на майбутнє.

І Вільфорів батько, побачивши, що син не гукає слуги, сам простягнув руку до дзвінка.

Вільфор перепинив його.

– Зачекайте, батьку, ще одне слово.

– Кажіть.

– Хоч яка кепська ваша поліція, усе ж таки вона знає одну страшну таємницю.

– І яку це?

– Прикмети чоловіка, що приходив до генерала Кенеля того дня, коли той зник.

– Он як! Вона їх знає? Та невже? І які ж ті прикмети?

– Смаглява шкіра, чуприна, бакенбарди й очі темні, блакитний сурдут, застебнутий на всі ґудзики, стрічка Почесного легіону в петлиці, капелюх із широкими полями й бамбуковий ціпок.

– Ти ба! Поліція це знає? – сказав Нуартьє. – Чому ж вона не затримала цього чолов’яги?

– Бо він вислизнув од неї вчора чи позавчора на розі вулиці Кок-Ерон.

– Недарма казав я вам, що ваша поліція – дурепа!

– Так, але будь-якої хвилі вона може знайти його.

– Авжеж, – сказав Нуартьє, безтурботно роззираючись навкруги. – Якщо цього чолов’ягу не попередять, але ж його попередили… А тому, – всміхнувшись, докинув він, – цей чоловік поміняє обличчя і вбрання.

Сказавши те, він підвівся, скинув сурдута і краватку, підійшов до столу, де лежали речі з дорожньої валізки Вільфора, узяв бритву, намилив щоки і несхитною рукою зголив баки, що зрадили б його, бо мали таке велике значення для поліції.

Вільфор дивився на нього з жахом і подивом.

Зголивши бакенбарди, Нуартьє змінив і зачіску; замість чорної краватки зав’язав кольорову, узявши її з відкритої валізи; скинув свого блакитного двобортного сурдута й убрав брунатного однобортного сурдута Вільфора; приміряв перед люстром його капелюха із загнутими полями і, певне, лишився задоволений; свого ціпка він лишив за коминком, а замість нього в його руці свиснув тонкий бамбуковий ціпочок, що надавав ході зграбного помічника королівського прокурора тієї невимушеності, що була головною його перевагою.

– І що? – поспитався він, обертаючись до приголомшеного Вільфора. – Як ти гадаєш, упізнає тепер мене поліція?

– Ні, батьку, – промимрив Вільфор, – принаймні сподіваюся.

– Що до цих речей, які я залишаю під твоєю опікою, то здаюся на твою обачність. Ти зумієш заховати їх.

– Авжеж! – відказав Вільфор.

– І, скажу тобі, може, ти й маєш рацію; може, ти і справді врятував мені життя, та не турбуйся, незабаром ми поквитаємося.

Вільфор похитав головою.

– Не віриш?

– Принаймні сподіваюся, що ви помиляєтеся.

– Ти ще побачиш короля?

– Можливо.

– Хочеш бути у нього пророком?

– Лихих пророків недобре вітають при дворі.

– Так, але раніше чи пізніше їм віддають належне; припустимо, що буде ще одна реставрація; тоді ти станеш великою людиною.

– Що ж я повинен сказати королю?

– А ось що: “Ваша величносте, вас обманюють щодо стану Франції, настрою міст, духу війська; той, кого ви в Парижі прозиваєте корсиканським людожером, кого ще прозивають узурпатором у Невері, зветься вже Бонапартом у Ліоні й імператором у Ґреноблі. Ви вважаєте, що його переслідують, женуть, що він тікає; а він летить, немов орел, якого він вам повертає. Ви вважаєте, що його військо помирає від голоду, виснажене походом, ладне розбігтися, а воно росте, наче снігова куля. Ваша величносте, їдьте звідси, покиньте Францію її справжньому володареві, тому, хто не купив її, а завоював; їдьте собі, не тому, що вам загрожує небезпека: ваш противник достатньо могутній, щоб виявити ласку, а тому що нащадкові Людовика Святого принизливо бути зобов’язаному життям переможцеві під Арколе, Маренго й Аустерліцом”. Скажи все це королю, Жераре, чи ліпше не кажи йому нічого, приховай від усіх, що ти був у Парижі, не кажи, нащо сюди їздив і що тут робив; найми коней, і якщо сюди ти мчав, то назад лети; повернися до Марселя вночі; увійди у свій дім заднім ґанком і сиди там, тихо, скромно, нікуди не вилазячи, а головне, сиди смирно, бо цього разу, клянуся тобі, ми будемо діяти, як сильні люди, що знають свого ворога. Їдьте, сину мій, їдьте, і здобудете винагороду за те, що послухали батьківського веління, чи радше за повагу до дружньої поради, – ми збережемо за вами вашу посаду. Це дасть вам змогу, – докинув Нуартьє, усміхаючись, – врятувати мене ще раз, якщо колись на політичній гойдалці ви опинитеся нагорі, а я внизу. Прощавайте, Жераре; наступного приїзду зупиняйтеся в мене.

І Нуартьє вийшов із тим спокоєм, що ніколи не покидав його й на мить упродовж усієї цієї нелегкої розмови.

Блідий і стривожений Вільфор підбіг до вікна і, розсунувши штори, побачив, як його батько незворушно пройшов повз двох чи трьох підозрілих чоловіків, що стояли на вулиці, либонь, задля того, щоб затримати чоловіка з чорними бакенбардами, у блакитному сурдуті й у широкополому капелюсі.

Тремтячи увесь, Вільфор не відходив од вікна, аж поки його батько зник за рогом. Потім ухопив речі, які той покинув, запхав на дно валізи чорну краватку і блакитного сурдута, зіжмакав капелюха і кинув його в долішню шухляду шафи, потрощив ціпка і жбурнув до коминка, надів дорожного картуза, погукав слугу, поглядом перепинив усі запитання, розрахувався, сів до ридвана, що чекав на нього, дізнався в Ліоні, що Бонапарт уже ввійшов до Ґренобля, і в сум’ятті, що панувало упродовж усього шляху, прибув до Марселя, мордуючись усіма тими муками, що просягають у серце людини разом із честолюбством і першими успіхами.

XIII. Сто днів

Нуартьє виявився незлецьким пророком, і все сталося так, як він і передбачав. Усім відоме повернення з острова Ельба, чудернацьке, дивовижне, без прикладу в минулому і, либонь, без повторення в майбутньому.

Людовик XVIII зробив лише одну кволу спробу відбити нищівний удар; не довіряючи людям, він не довіряв і подіям. Допіру відновлена ним королівська, чи радше монархічна, влада захиталася у своїх ще незміцнілих устроях, і на перший помах імператора завалилася вся будівля, недоладна суміш забобонів і нових ідей. Тож нагорода, яку здобув Вільфор од свого короля, була не лише марна, а й небезпечна, і він нікому не показав свого ордена Почесного легіону, хоча герцог Блякас, виконуючи волю короля, і потурбувався, щоб вислати йому грамоту.

Наполеон неодмінно дав би відставку Вільфорові, якби не заступництво Нуартьє, що став усемогутнім при імператорському дворі – таку винагороду здобув він за ті злигодні, яких він зазнав, і за ті послуги, які надав. Жирон­дист 1793-го і сенатор 1806-го року дотримався свого слова і допоміг тому, хто допоміг йому напередодні.

Усю свою владу під час відновлення Імперії, що її падіння, утім, легко було передбачити, Вільфор використав для приховання таємниці, яку мало не оприлюднив Дантес.

А королівського прокурора відставили за підозрою в недостатній відданості бонапартизму.

Щойно імператорська влада усталилася, тобто тільки Наполеон поселився в Тюїльрійському палаці, який щойно покинув Людовик XVIII, і почав розсилати свої численні й розмаїті накази з того самого кабінету, куди ми вслід за Вільфором запровадили наших читачів і де на столі з горіхового дерева імператор знайшов ще відчинену і майже повну табакерку Людовика, як у Марселі, усупереч зусиллям місцевого начальства почала палахкотіти міжусобна ворожнеча, що завжди тліла на Півдні; справа загрожувала не обмежитися галасом, яким оточували роялістів, що відсиджувалися вдома, і прилюдними образами тих, що зважувалися вийти на вулицю.

Унаслідок зміни обставин статечний судновласник, що належав до плебейського табору, якщо й не став усемогутнім, – бо ж пан Моррель був чоловік обережний і трохи несміливий, як і всі, хто пройшов повільну і тяжку комерційну кар’єру, – то все ж таки, хоч його й обганяли запопадливі бонапартисти, що докоряли йому за поміркованість, набув достатньої ваги, щоб зняти голос і подати скаргу.

Скарга та, як легко можна здогадатися, стосувалася Дантеса.

Вільфор вистояв, попри падіння свого начальника. Весілля його хоч і не розладналося, усе ж таки його відклали до ліпшої пори.

Якби імператор утримався на престолі, Жерарові довелося б шукати іншої партії, і Нуартьє знайшов би йому наречену; якби Людовик XVIII повернувся вдруге, вплив маркіза де Сен-Мерана подвоївся б, як і вплив самого Вільфора, і той шлюб став би особливо доречний.

Отак помічник королівського прокурора посідав перше місце в марсельському судовому світі, аж якось уранці йому доповіли про прихід пана Морреля.

Інший поквапився б назустріч панові арматору і в такий спосіб показав би свою слабкість, та Вільфор був розумний чоловік і відзначався якщо не досвідом, то пречудовим чуттям. Він змусив Морреля чекати в передпокої, як учинив би під час Реставрації, не тому, що був заклопотаний чимось, а просто тому, що треба, щоб помічник прокурора змушував чекати в передпокої. За чверть години, проглянувши декілька газет різних напрямків, він звелів погукати пана Морреля.

Моррель гадав, що побачить Вільфора пригніченим, а виявив, що він точнісінько такий, яким був і півтора місяця тому, тобто спокійний, твердий і переповнений холодною поштивістю, а вона ж є найбільш неподоланна з-поміж усіх перепон, що відокремлюють людину зі становищем від простака. Він ішов до кабінету Вільфора з певністю, що той затремтить, угледівши його, а замість того сам збентежився і затремтів, уздрівши помічника прокурора, що чекав його, сидячи за письмовим столом.

Моррель зупинився на порозі. Вільфор глянув на нього, наче не впізнавав. Аж після мовчання, під час якого статечний судновласник крутив у руках капелюха, він мовив:

– Пан Моррель, якщо не помиляюся?

– Так, мосьпане, це я, – відказав судновласник.

– Увійдіть, прошу вас, – сказав Вільфор з поблажливим жестом, – і скажіть, чому я зобов’язаний, що ви вшанували мене вашим візитом?

– Хіба ви не здогадуєтеся? – запитав Моррель.

– Ні, геть не здогадуюся, проте ладний був вам бути корисним, якщо це від мене залежить.

– Воно цілком від вас залежить, – сказав Моррель.

– То поясніть, у чому річ.

– Мосьпане, – почав Моррель, потроху заспокоюючись і черпаючи твердість у справедливості свого прохання і ясності свого становища, – ви пам’ятаєте, що за кілька днів до того, як стало відомо про повернення його величності імператора, я приходив до вас просити, щоб ви зглянулися над одним юнаком, моряком, помічником капітана на моєму судні; його звинувачували, як ви пам’ятаєте, у стосунках із островом Ельба; такі стосунки, що вважалися натоді злочином, зараз дають право на винагороду. Тоді ви служили Людовику XVIII й не помилували винуватця; то був ваш обов’язок. Тепер ви служите Наполеонові і зобов’язані захистити невинного – це теж ваш обов’язок. Тому я прийшов запитати вас, що з ним сталося.

Вільфор зробив над собою величезне зусилля.

– Як його на ім’я? – запитав він. – Назвіть, будь ласка, його ім’я.

– Едмон Дантес.

Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло під пістоль противника на дуелі на відстані двадцять п’яти кроків, аніж почути це ім’я, що кинули йому в лице; проте він і бровою не звів.

“Ніхто не може звинуватити мене в тому, що я заарештував цього молодика з особистих міркувань”, – подумав він.

– Дантес, – повторив він. – Ви кажете, Едмон Дантес.

– Так, пане.

Вільфор розгорнув величезний реєстр, що був на бюркові поруч, потім пішов до іншого столу, від стола перейшов до полиць із теками справ і, обернувшись до судновласника, поспитав найприроднішим голосом:

– А ви не помиляєтеся, мосьпане?

Якби Моррель був здогадливіший чи ліпше обізнаний із обставинами цієї справи, то йому здалося б дивним, що помічник прокурора відповідає йому в справі, яка геть його не стосується; він поспитався б: а чому Вільфор не посилає його до списків арештантів, до начальників в’язниць, до префекта департаменту? Проте Моррель, що марно шукав ознак страху, убачав у його поведінці лише прихильність: Вільфор правильно все облічив.

– Ні, – відказав Моррель, – не помиляюся; я знаю сердегу десять років, а служив він у мене чотири роки. Півтора місяця тому – пам’ятаєте? – я прохав вас бути великодушним, як оце зараз прошу бути справедливим; ви зустріли мене дуже немилостиво й відповідали з невдоволенням. Натоді роялісти були дуже неласкаві з бонапартистами!

– Мосьпане, – відказав Вільфор, відбиваючи удар із притаманною йому зимною кров’ю і проворністю, – я був роялістом, коли гадав, що Бурбони не лише законні спадкоємці престолу, а й народні обранці; та чудесне повернення, що його свідками були ми з вами, довело мені, що я помилявся. Геній Наполеона взяв гору; лише улюблений монарх – законний монарх.

– Слава Богу! – вигукнув Моррель з грубуватою відвертістю. – Приємно слухати, як ви таке кажете, і я бачу в цьому добру прикмету для сердешного Едмона.

– Зачекайте, – сказав Вільфор, гортаючи ще один реєстр, – я пригадую… моряк, еге ж? Він ще збирався побратися з каталянкою? Так, так, тепер я пригадую: то була дуже серйозна справа.

– Та невже?

– Ви ж знаєте, що від мене його попровадили простісінько до в’язниці в будинку суду.

– Так, а потім?

– Потім я надіслав донесення до Парижа і додав папери, які знайшли у нього. Я повинен був це вчинити. За тиждень його забрали.

– Забрали? – вигукнув Моррель. – Що ж зробили із бідолашним хлопчиною?

– Не бійтеся! Його, либонь, відправили до Фенестреля, Піньєроля чи на острів Святої Маргарити, одне слово, вислали; і одної пречудової днини він повернеться до вас і візьме оруду на вашому кораблі.

– Нехай повертається коли завгодно: місце його. Та чому ж він досі не повернувся? Здавалося б, наполеонівська юстиція передовсім повинна звільнити тих, кого запроторила до в’язниці роялістська юстиція.

– Не кваптеся пояснювати, пане Моррелю, – відказав Вільфор, – у всякому ділі потрібна законність. Розпорядження про ув’язнення надійшло від найвищого начальства; треба від того ж таки начальства здобути й наказ про звільнення. Наполеон повернувся всього два тижні тому; приписання про звільнення в’язнів тільки ще пишуться.

– Та ж хіба не можна, – поспитався Моррель, – прискорити всі ті формальності? Адже ми перемогли. У мене є друзі, є зв’язки; я зумію домогтися скасування вироку.

– Вироку не було.

– То постанову про арешт.

– У політичних справах немає арештантських списків; часом уряд зацікавлений у тому, щоб людина щезла без сліду; списки могли б допомогти в пошуках.

– Може, так було за Бурбонів, але тепер…

– Так буває завжди, любий пане Моррелю. Уряди міняють один одного і схожі мов дві краплі води; каральна машина, яку завели за Людовика XIV, діє й до сьогодні; немає лише Бастилії. У дотриманні в’язничного статуту імператор завжди був суворіший, ніж навіть Людовик XIV, і кількість в’язнів, яких не занесли до списків, і полічити неможливо.

Та прихильна відвертість обеззброїла б хоч яку певність, а в Морреля не було ж навіть підозр.

– Але скажіть, пане де Вільфоре, що ви мені порадите вчинити, щоб прискорити повернення бідолашного Дантеса?

– Можу порадити одне: подайте прохання міністрові юстиції.

– Ох, пане де Вільфоре! Ми ж знаємо, що означають прохання: міністр юстиції отримує їх по двісті щодня і не прочитує й чотирьох.

– Так, – сказав Вільфор, – але він прочитає прохання, яке надішлю я, прохання, де буде моя приписка, те, що походитиме безпосередньо від мене.

– І ви візьметеся передати йому це прохання?

– Із величезним задоволенням. Дантес раніше міг бути винен, але тепер він не винен; і я зобов’язаний повернути йому свободу, так само, як зобов’язаний був запроторити його до в’язниці.

У такий спосіб Вільфор відвертав небезпечне для нього слідство, малоймовірне, але таки можливе, – слідство, що погубило б його безповоротно.

– А як потрібно писати міністрові?

– Сідайте сюди, пане Моррелю, – сказав Вільфор, поступаючись йому місцем. – Я вам продиктую.

– Ви будете такі ласкаві?

– А певно! Не будемо гаяти часу, його й так уже втрачено забагато.

– Так, так! Згадаймо, що сердега чекає, страждає, може, й у відчаї.

Вільфор здригнувся від думки про в’язня, що проклинає його у тиші й мороці; та він зайшов надто далеко й відступати не можна було: Дантес мав бути розчавлений у жорнах його амбіцій.

– Я готовий, – сказав Моррель, опустившись у Вільфорів фотель і взявши ручку.

І Вільфор продиктував прохання, де, звісно ж, із щонайліпшими намірами, перебільшив Дантесів патріотизм і послуги, які той надав справі бонапартистів. У тому проханні Дантес поставав як один із найбільш активних помагачів поверненню Наполеона. Певно ж, як міністр прочитає той папір, то відразу ж мусить відновити справедливість, якщо цього ще не зробили.

Коли прохання було написане, Вільфор прочитав його вголос.

– Гаразд, – сказав він, – тепер звіртеся на мене.

– А коли ви відправите його?

– Сьогодні.

– Із вашою припискою?

– Найліпшою припискою буде, якщо я засвідчу, що все сказане в проханні, цілковита правда.

Вільфор сів у фотель і вчинив потрібний запис у куті паперу.

– Що ж мені далі робити? – запитав Моррель.

– Чекати, – відказав Вільфор. – Я все беру на себе.

Така упевненість повернула Моррелеві надію; він пішов у захваті від помічника королівського прокурора і подався сказати старому Дантесові, що той незабаром побачить сина.

Тим часом Вільфор замість того, щоб надіслати прохання до Парижа, дбайливо зберіг його в себе; рятівне для Дантеса за тої пори, воно могло стати для нього згубним пізніш, якби сталося те, чого можна було вже чекати з огляду на становище в Європі й того повороту, якого набували події, – тобто друга реставрація.

Отож Дантес лишився в’язнем, забутий і загублений у пітьмі свого підземелля, він не чув гучного падіння Людовика XVIII і ще гучнішого гуркоту, з яким завалилася Імперія.

А Вільфор пильно стежив за всім і уважно до всього прислухався.

Двічі за час короткого повернення Наполеона, що зветься Сто Днів, Моррель знову відновлював атаку, наполягаючи за звільненні Дантеса, і обидва рази Вільфор заспокоював його обіцянками і надіями. Аж настало Ватерлоо. Моррель більше не приходив до Вільфора: він учинив для свого юного друга все, що було в людських силах; нові спроби, під час другої реставрації, могли тільки зашкодити йому.

Людовик XVIII повернувся на престол. Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі.

Тим-то Дантес під час Ста Днів і після Ватерлоо залишався у в’язниці, забутий якщо не людьми, то принаймні Богом.

Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг “волею долі”.

Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з’явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. Тоді він сповістив панові Моррелю про своє бажання покинути морську службу і попросив рекомендувати його одному іспанському комерсантові, до якого й пішов рахівником наприкінці березня, тобто за десять чи дванадцять днів після повернення Наполеона в Тюїльрі; він подався до Мадрида, і більше про нього ніхто й не чув.

Фернан нічого не знав. Дантеса не було, а то було все, чого він і хотів. Що сталося з Дантесом? Він навіть не намагався дізнатися про це.

Усі його зусилля спрямовувалися на те, щоб обманювати Мерседес вигаданими причинами неповернення її нареченого або ж обдумуванням плану, як поїхати звідтіля і забрати її; часом він сідав на вершині рогу Фаро, звідки видно і Марсель, і Каталяни, і понуро, непорушним зором хижого птаха дивився на обидва шляхи, чи не з’явиться вдалині красень-моряк, що має принести із собою сувору помсту. Фернан твердо вирішив застрелити Дантеса, а потім і себе, щоб виправдати вбивство. Та він обманювався, – ніколи не збавив би він собі віку, бо й досі сподівався.

Тим часом у всіх цих лихих душевних сум’яттях імператор гучним голосом закликав до лав останній розряд рекрутів, і всі, хто міг тримати рушницю, виступили за межі Франції.

Разом із ними вирушив у похід і Фернан, покинувши свою хатину й Мерседес і мордуючись думками, що за його відсутності, може, повернеться суперник і візьме шлюб із тією, кого він кохає.

Якби Фернан здатен був до самогубства, він застрелився б у хвилину розлуки з Мерседес.

Його співчуття до Мерседес, удавана спочутливість її горю, завзяття, з яким він угадував найменші її бажання, справила свій вплив, який завжди справляє відданість на великодушні серця; Мерседес завжди любила Фернана як друга; та дружба посилилася завдяки почуттю вдячності.

– Брате мій, – сказала вона, припинаючи торбу до плечей каталянця, – друже мій єдиний, бережи себе, не покидай мене саму на цьому світі, де я проливаю гіркі сльози і де в мене нікого немає, крім тебе.

Ті слова, що їх вона мовила у хвилину розлуки, оживили Фернанові надії.

Якщо Дантес не повернеться, то, може, настане той день, і Мерседес буде його дружиною.

Мерседес лишилася сама, на голій скелі, яка ніколи ще не здавалася їй такою безплідною, перед безмежною морською далиною. Уся в сльозах, немов причинна, що про її гірку долю розповідають у цім краю, вона безперестану блукала довкруг Каталян; часом зупинялася під палючим південним сонцем, непорушна, мов статуя, і дивилася на Марсель; часом сиділа на березі й слухала шемрання хвиль, вічне, мов її горе, і питалася: чи не ліпше було б нахилитися вперед, упасти, повалитися в морську глибінь, аніж терпіти жорстокі муки безнадійного чекання? Не страх утримав її від самогубства, – вона знайшла втіху в релігії, і це порятувало її.

Кадруса теж, як і Фернана, призвали до війська, та він був на вісім років старший від каталянця та ще й одружений, тож його лишили у третьому розряді, для охорони узбережжя.

Старий Дантес, що жив тільки надією, із падінням імператора втратив останні її проблиски.

За п’ять місяців після розлуки із сином, майже тієї ж години, коли арештували Едмона, він помер на руках Мерседес.

Моррель улаштував похорон і заплатив дрібні борги, які зробив старий під час недуги.

То був не лише гуманний, а й сміливий учинок. Увесь Південь палав у вогні усобиць, і допомогти, навіть на смертному ложі, батькові такого небезпечного бонапартиста, як Дантес, було злочином.

XIV. В’язень божевільний і в’язень шалений

Десь за рік після повернення Людовика XVIII головний інспектор в’язниць провадив ревізію.

Дантес у своїй підземній камері чув стукіт і рипіння, що нагорі були дуже гучні, а внизу розрізняло їх тільки вухо в’язня, який звик підслуховувати в нічній тиші павука, що пряде своє павутиння, та монотонне цяпання водяної краплі, якій потрібна ціла година, щоб зібратися на стелі підземелля.

Він збагнув, що у живих щось відбувається; він так довго жив у мішку, що мав право вважати себе небіжчиком.

Інспектор відвідував по черзі кімнати, камери, каземати. Декотрих в’язнів навіть розпитуваннями вшановував: вони належали до тих, котрі, зі скромності чи з дурості, заслужили прихильність начальства.

Інспектор запитував, чи добре їх годують і чи немає у них якихось прохань. Усі як один відповідали, що годують їх кепсько і що вони прохають волі. Тоді інспектор запитав, чи не скажуть вони ще чогось. Вони хитали головами. Чого можуть прохати в’язні, окрім волі?

Інспектор усміхнувся і, обернувшись до коменданта, сказав:

– Не розумію, кому потрібні ці даремні ревізії… Хто бачив одну в’язницю, той бачив сто; хто вислухав одного в’язня, вислухав і тисячу; скрізь те саме: їх кепсько годують, і вони невинні. Інших у вас нема?

– Є ще небезпечні й божевільні, яких ми утримуємо в підземеллях.

– Що ж, – сказав інспектор із виглядом глибокої втоми, – виконаємо наш обов’язок до краю – спустимося в підземелля.

– Дозвольте, – сказав комендант, – потрібно взяти із собою бодай двох вояків; часом в’язні зважуються на відчайдушні вчинки, бодай тому що почувають відразу до життя і хочуть, щоб їх скарали на горло. Ви можете стати жертвою замаху.

– То вжийте запобіжних заходів, – сказав інспектор.

Прийшли двоє вояків, і всі почали братися такими смердючими, брудними і вогкими східцями, що навіть спуск ними гнітив усі п’ять чуттів.

– А нехай йому всячина! – зупиняючись, сказав інспектор. – Хто ж тут може жити?

– Надзвичайно небезпечний змовник, – нас попередили, що він ладен на все.

– Він сам?

– Авжеж.

– Давно він тут?

– Десь понад рік.

– І його відразу посадили до підземелля?

– Ні, по тому, як він намагався забити сторожа, що приносив йому їжу.

– Він хотів забити сторожа?

– Еге ж, того самого, який оце нам світить. Правда ж, Антуане? – запитав комендант.

– Та ж певно, хотів закатрупити мене, – відказав сторож.

– Божевільний якийсь!

– Гірше, – відказав сторож, – достеменний чортяка!

– Якщо хочете, можна поскаржитися на нього, – сказав інспектор комендантові.

– Не варто; він і так зазнав кари; до того ж він ось-ось ума рішиться, і з досвіду ми знаємо, що за рік геть уже глузд утратить.

– Тим ліпше для нього, – сказав інспектор, – коли він зсунеться з розуму, то менше потерпатиме.

Як бачите, інспектор був дуже людяний і цілком відповідав тій філантропічній посаді.

– Маєте рацію, – відказав комендант, – і ваші слова свідчать про те, що ви добре знаєте в’язнів. У нас тут, теж у підземній камері, куди провадять інші східці, сидить старий абат, колишній голова якоїсь партії в Італії; він тут із 1811 року й утратив глузд у 1813 році; відтоді його й не впізнати; то він знай плакав, а тепер регоче; раніше марнів, а тепер гладшає. Чи не хочете глянути на нього замість того? Божевілля його кумедне і нітрохи не засмутить вас.

– Гляну й на того, і на того, – відказав інспектор, – треба сумлінно виконувати службовий обов’язок.

Той інспектор уперше оглядав в’язниці й хотів, щоб начальство лишилося задоволене ним.

– Ходімо спершу до цього, – докинув він.

– Будь ласка, – відказав комендант і кивнув сторожеві.

Сторож відімкнув двері.

Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову.

Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки.

Вояки відразу ж схрестили багнети, подумавши, що в’язень кинувся до інспектора з недобрими намірами.

Інспектор мимохіть позадкував.

Дантес зрозумів, що його зрозуміли за небезпечну людину.

Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача.

Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта.

– Він скінчить благочестям, – сказав він тихо, – він і зараз уже схиляється до лагідності й упокорення. Бачите, страх йому знайомий; він відступив, угледівши багнети, а шаленець ні перед чим не відступає. Із цього приводу я мав дуже цікаві спостереження в Шарантоні.

Потім він глянув на в’язня.

– Одне слово, що ви просите?

– Я прошу сказати, у чому мій переступ: прошу суду, прошу слідства, прошу врешті, щоб мене скарали на горло, якщо я винен, або випустили на волю, якщо не винен.

– Вас добре годують? – запитав інспектор.

– Так. Напевно. Хтозна. Та це несуттєво. Важливо, і не лише для мене, бідолашного в’язня, а й для влади, що здійснює правосуддя, і для короля, що править нами, щоб невинний не став жертвою підлого виказу і не вмирав у в’язниці, проклинаючи своїх катів.

– Ви сьогодні дуже смирні, – сказав комендант, – а ви не завжди були такі. Ви казали зовсім інше, коли хотіли забити сторожа.

– Правда ваша, – відказав Дантес, – і від щирого серця прошу вибачення в цього чоловіка, що був такий добрий зі мною… Та що ви хочете? Я був тоді шалений, скажений.

– А зараз ні?

– О ні, в’язниця зламала мене, знівечила. Я тут уже так давно!

– Так давно?.. Коли ж вас заарештували? – спитав інспектор.

– Двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, о другій після півдня.

Інспектор заходився лічити.

– Сьогодні у нас тридцяте липня тисяча вісімсот шістнадцятого року. Що ж ви оце кажете? Ви сидите у в’язниці лише сімнадцять місяців.

– Лише сімнадцять місяців! – повторив Дантес. – Ви не знаєте, що таке сімнадцять місяців буцегарні – це сімнадцять років, сімнадцять століть! Надто ж для того, хто так близький до щастя, я готувався взяти шлюб із коханою дівчиною, бачив перед собою почесне поле діяльності – і позбувся всього: осяйну гожу днину заступила нічна пітьма, будучність моя зійшла унівеч, я не знаю, чи кохає мене та, що я її кохав, не знаю, чи живий мій старий батько! Сімнадцять місяців у кам’яному мішку для того, хто звик до морського повітря, до вільного простору, до неозорості, до безкрайності! Сімнадцять місяців у в’язниці! Це забагато навіть за ті злочини, що їх людський інстинкт називає наймерзеннішими найменнями. То змилуйтеся наді мною і випросіть для мене – не ласки, а суворості, не милості, а суду; суддів я прошу, суддів – у цьому не можна відмовляти звинуваченому.

– Гаразд, – відказав інспектор, – побачимо.

І, обернувшись до коменданта, сказав:

– Мені і справді шкода цього лишегу. Як повернемося нагору, покажіть мені його справу.

– Авжеж, – відказав комендант, – але, боюся, ви там знайдете дуже несприятливі відомості про нього.

– Знаю, – сказав Дантес, – знаю, ви не можете звільнити мене своєю владою, але ви можете передати моє прохання вищому начальству, можете провести розслідування, можете зрештою віддати мене до суду. Суд! Ось і все, що я прошу; нехай мені скажуть, який злочин я вчинив і яку покару мені ухвалили. Адже невідомість гірша, ніж будь-які тортури!

– Я дізнаюся, – відказав інспектор.

– Із голосу вашого чую, що ви зворушені! – вигукнув Дантес. – Скажіть мені, що я можу сподіватися!

– Не можу я цього сказати вам, – відказав інспектор, – можу тільки пообіцяти, що розгляну вашу справу.

– Тоді я вільний, я порятований!

– Хто звелів заарештувати вас? – запитав інспектор.

– Пан де Вільфор, – відказав Дантес. – Зв’яжіться з ним.

– Пана де Вільфора вже немає в Марселі, він уже рік у Тулузі.

– Тоді й дивуватися нема чого, – прошепотів Дантес. – Мого єдиного заступника тут нема!

– Чи не мав пан де Вільфор якихось причин, щоб ненавидіти вас? – запитав інспектор.

– Ніяких; навпаки, він був дуже милостивий зі мною.

– То я можу довіряти відомостям, які він дав про вас чи які він сповістить мені?

– Цілком.

– Добре. Чекайте.

Дантес упав на коліна, звів руки до неба і почав шепотіти молитву, у якій благав Бога за цього чоловіка, що спустився до нього в буцегарню, немов Спаситель, що прийшов випровадити душі з пекла.

Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері.

– Може, зволите зараз проглянути списки в’язнів? – запитав комендант. – Чи бажаєте зазирнути до абата?

– Спершу закінчимо огляд, – відказав інспектор. – Якщо я піднімуся нагору, то в мене, либонь, уже не вистачить духу ще раз сюди спуститися.

– О, панотець не схожий на цього, його божевілля веселе, не те, що глузд його сусіди.

– А на чому він згубив розум?

– На дуже химерній думці: він уявив себе володарем незліченних багатств. Першого року він запропонував урядові мільйон, якщо його випустять, другого – два мільйони, третього – три тощо. Тепер він уже п’ять років у в’язниці; він попросить дозволу побалакати з вами наодинці й запропонує п’ять мільйонів.

– Цікаво так, ти ба! – сказав інспектор. – А як звуть цього мільйонера?

– Панотець Фаріа.

– Номер двадцять сьомий! – сказав інспектор.

– Так, він тут. Відімкніть, Антуане.

Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери “божевільного абата”, як прозивали всі цього в’язня. Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік – одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв’язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум’я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери.

Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з’явитися у пристойнішому вигляді перед гостями.

– Що ви просите? – спитав інспектор, не міняючи свого звичного формулювання.

– Що я прошу? – з подивом поспитав абат. – Нічого я не прошу.

– Ви не зрозуміли, – провадив інспектор, – мене прислав уряд, щоб я оглянув в’язниці й вислухав скарги в’язнів.

– Ага! Це інша річ, – жваво вигукнув абат. – Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

– Ось бачите, – сказав комендант, – починається так, як я вам і казав.

– Мосьпане, – провадив в’язень, – я абат Фаріа, народився в Римі, двадцять років був секретарем кардинала Роспільйозі; мене заарештували бозна за що на початку 1811 року, і відтоді я марно вимагаю звільнення від італійського і французького урядів.

– Чому від французького? – запитав комендант.

– Тому що мене загарбали в Пйомбіно, і гадаю, що Пйомбіно, як і Мілан та Флоренція, стало головним містом якогось французького департаменту.

Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися.

– Ох, любий мій, – зауважив інспектор, – ваші відомості про Італію не відзначаються свіжістю.

– Вони стосуються того дня, коли мене заарештували, – відказав абат Фаріа, – й оскільки натоді його величність імператор створив Римське королівство для подарованого йому небом сина, то я вважав, що, продовжуючи пожинати лаври перемоги, він утілив мрію Мак’явеллі й Чезаре Борджіа, об’єднавши всю Італію в єдину неподільну державу.

– Слава Богу, – сказав інспектор, – доля трохи змінила цей грандіозний план, якому, бачу, ви так палко співчуваєте.

– Це єдиний спосіб учинити Італію сильною, незалежною і щасливою державою, – відказав панотець.

– Може, і так, – сказав інспектор, – але я прийшов сюди не для того, щоб розглядати з вами курс італійської політики, а для того, щоб запитати у вас, що я і вчинив, чи задоволені ви приміщенням і їжею.

– Їжа тут така сама, як і у всіх в’язницях, тобто дуже погана, – відказав абат, – а приміщення, як бачите, вогке й нездорове, та загалом досить пристойне для підземної в’язниці. Річ не в тому, а в надзвичайно важливій таємниці, яку я маю сповістити урядові.

– Починається, – сказав комендант на вухо інспекторові.

– Тим-то я й радий бачити вас, – провадив абат, – хоч ви і завадили мені в дуже важливому обрахунку, який, якщо виявиться успішним, можливо, змінить усю Ньютонову систему. Можу я попросити у вас дозволу побалакати з вами наодинці?

– А що я вам казав? – прошепотів комендант інспекторові.

– Ви добре знаєте своїх в’язнів, – відказав інспектор, усміхаючись, а потім обернувся до абата. – Я не можу вволити вашого прохання.

– А якби йшлося про те, щоб надати урядові можливість змогу здобути величезну суму, п’ять мільйонів, наприклад?

– Дивовижно, – сказав інспектор, звертаючись до коменданта, – ви навіть суму передбачили!

– Гаразд, – провадив абат, утямивши, що інспектор хоче піти, – ми можемо балакати й не наодинці, пан комендант може бути присутній під час нашої розмови.

– Любий мій, – урвав його комендант, – на жаль, ми наперед і напам’ять знаємо все, що ви нам скажете. Ідеться про ваші скарби, еге ж?

Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов’язково вгледів би тверезий глузд і щире серце.

– Таж певно, – сказав він, – про що ж іще можу я казати?

– Пане інспекторе, – провадив комендант, – я можу розповісти вам цю історію, не гірше від абата; ось уже п’ять років я її чую.

– Це свідчить, пане коменданте, – мовив священик, – що ви належите до тих людей, про яких у Святому Письмі сказано, що вони мають очі й не бачать, мають вуха й не чують.

– Мосьпане, – сказав інспектор, – держава багата і, слава Богу, не потребує ваших грошей; збережіть їх до того часу, коли вас випустять із в’язниці.

Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку.

– А якщо я не вийду із в’язниці, – сказав він, – якщо мене, усупереч справедливості, залишать у цьому підземеллі, якщо я помру тут, не заповівши нікому моєї таємниці, – значить, ці скарби пропадуть намарне? Чи не ліпше було б, якби ними скористався уряд і я разом із ним? Я згоден на шість мільйонів; авжеж, я поступлюся шістьма мільйонами і здобрію рештою, якщо мене випустять на волю.

– Слово честі, – сказав тихо інспектор, – якби не знав, що це божевільний, то можна подумати, що все воно правда, із такою певністю він промовляє.

– Не божевільний я і кажу щиру правду, – відказав Фаріа, у якого був тонкий слух, як і в усіх в’язнів, тож він чув усе, що сказав інспектор. – Скарб, що про нього я кажу, справді існує, і я пропоную вам укласти зі мною угоду, згідно з якою ви повезете мене на місце, яке я вкажу, у нашій присутності здійснять розкопи, і якщо я збрехав, якщо там нічого не знайдуть, якщо я божевільний, як ви оце кажете, тоді завезете мене знову сюди, у це підземелля, і я залишуся тут назавжди і тут помру, не набридаючи ні вам, ні комусь іншому моїми проханнями.

Комендант зареготав.

– А далеко звідси ваш скарб? – поспитався він.

– Десь миль за сто, – відказав Фаріа.

– Незлецько вигадано, – сказав комендант. – Якби всі в’язні надумали турбувати тюремників прогулянкою за сто миль і якби тюремники погодилися на це, то для в’язнів не було б нічого легшого, ніж дременути за першої ж нагоди. А під час такої довгої прогулянки нагода таки трапиться.

– Та це відомий спосіб, – сказав інспектор, – і панотець не може навіть похвалитися, що він його винайшов.

Потім, звертаючись до абата, сказав:

– Я питався, чи добре вас годують?

– Мосьпане, – відказав Фаріа, – покляніться Ісусом Христом, що ви звільните мене, якщо я сказав правду, і я покажу вам те місце, де закопано скарб.

– Вас добре годують? – повторив інспектор.

– За такої умови нема ніякого ризику; і ви бачите, що я не шукаю нагоди, щоб утекти; я залишуся у в’язниці, поки будуть шукати скарб.

– Ви не відповідаєте на моє запитання, – урвав інспектор нетерпляче.

– А ви на моє прохання! – вигукнув абат. – Будьте ж прокляті, як і всі ті шаленці, що не хотіли мені вірити! Ви не хочете мого золота, воно залишиться в мене; не хочете дати мені волю, її пошле мені Господь. Ідіть, мені більше нема чого вам сказати.

І абат, скинувши ковдру із плечей, узяв шмат вапна, сів знову в коло і заходився біля своїх креслень та обрахунків.

– Що це він робить? – виходячи, запитав інспектор.

– Лічить свої скарби, – відказав комендант.

Фаріа на ті кпини відповів поглядом, що повен був найвищого презирства.

– Може, у нього і справді були якісь скарби, – сказав інспектор, піднімаючись східцями.

– Або він бачив їх уві сні, – підхопив комендант, – і вранці прокинувся божевільним.

– Правда ваша, – сказав інспектор зі простодушністю хабарника, – якби він справді був заможний, то не потрапив би до в’язниці!

На цьому все для панотця Фаріа і скінчилося. Він лишився у в’язниці, і після тих відвідин слава про його кумедне божевілля ще дужче зміцнилася.

Калігула або Нерон, великі шукачі скарбів, що мріяли про незбутне, прислухалися б до слів цього бідолашного чоловіка і подарували б йому повітря, якого він прохав, простір, який він так любив, і волю, за яку він пропонував таку високу заплату. Та володарі нашої пори, обмежені границями ймовірного, згубили волю до дерзань, вони бояться вуха, що вислуховує їхні накази, ока, що стежить за їхніми діями; вони вже не почувають вищості своєї божистої природи, вони короновані люди, та й квит. Колись вони вважали чи принаймні називали себе синами Юпітера і дечим скидалися на свого безсмертного батька; нелегко перевірити, що там коїться за хмарами; земні володарі зараз досяжні. Та оскільки деспотичний уряд завжди остерігається показувати при світлі білого дня наслідки в’язниці й тортур, оскільки дуже рідко трапляється, щоб жертва будь-якої інквізиції могла показати світові свої потрощені кістки і криваві рани, то й божевілля, ця виразка, що постала у в’язниці з душевних мук, завжди дбайливо ховається там, де вона зародилася, а якщо воно й виходить відтіля, то його ховають у якомусь похмурому шпиталі, де лікарі марно шукають людської подоби і людської думки і в тих понівечених останках, що їх передають їм тюремники.

Згубивши глузд у в’язниці, панотець Фаріа самісіньким своїм божевіллям прирік себе на довічне ув’язнення.

Що ж до Дантеса, то інспектор дотримався слова, що дав йому в камері. Повернувшись до комендантового кабінету, він попросив списки в’язнів. Нотатка про Дантеса була такого змісту:

Едмон Дантес

Запеклий бонапартист; брав діяльну участь у поверненні узурпатора з острова Ельба.

Дотримуватися суворої таємниці, тримати під неослабним наглядом.

Замітка була написана не тим почерком і не тим чорнилом, що решта списку; це свідчило, що її додали після запроторення Дантеса до в’язниці.

Звинувачення було таке категоричне, що з ним не можна було сперечатися, тож інспектор дописав:

“Нічого не можна вдіяти”.

Інспекторові одвідини оживили Дантеса. Відтоді, як його вкинули до в’язниці, він утратив лік дням, та інспектор сказав йому число і місяць, і Дантес не забув їх. Шматком вапна, що впав зі стелі, він написав на стіні: 30 липня 1816 року, і відтоді щодня робив позначку, щоб не згубити лік часу.

Минали дні, тижні, місяці. Дантес чекав; спершу він визначив собі двотижневий термін. Навіть якби інспектор виявив до його справи тільки половину тієї уваги, яку він, здається, виказав, то і в цьому випадку двох тижнів було б достатньо. Коли ті два тижні минули, Дантес сказав собі, що марно було б гадати, що інспектор візьметься до його справи раніше, ніж повернеться до Парижа, а повернеться він туди тільки після закінчення ревізії, а ревізія ця може тривати і місяць, і два. Тож він призначив новий термін – три місяці замість двох тижнів. Коли ті три місяці спливли, йому прийшли на поміч нові міркування, і він дав собі півроку терміну; а як минули й ті півроку, виявилося, що він чекає вже дев’ять з половиною місяців.

За ті місяці не сталося ніяких змін у його становищі; він не здобув жодної позитивної звістки: тюремник був, як і раніше, німий. Дантес перестав довіряти своїм почуттям і почав гадати, що взяв гру уяви за свідчення пам’яті і що янгол-утішник, який з’явився до його камери, злетів сюди на крилах марення.

За рік коменданта замінили; йому доручили форт Ам; він забрав із собою й декотрих підлеглих, зокрема, і Дантесового тюремника.

Приїхав новий комендант; йому здалося нудним запам’ятовувати в’язнів на імення; він звелів подавати собі тільки їхні номери. Той страшний готель складався з п’ятдесяти кімнат; в’язнів почали позначати номерами, і нещасний хлопець позбувся імені Едмон і прізвища Дантес – він став номером тридцять четвертим.

XV. Номер 34 і номер 27

Дантес пройшов крізь усі муки, яких зазнають в’язні, що їх забули у в’язниці.

Він почав із гордості, яку породжує надія й усвідомлення своєї невинності; потім він почав сумніватися у своїй невинності, що до певної міри підтверджувало комендантову теорію про божевілля; урешті він упав із висоти своєї гордоти, він почав благати – не Бога, а людей; Бог – останній притулок. Людина в горі мала б передовсім звертатися до Бога, та вона робить це лише тоді, як утратить усі інші надії.

Дантес прохав, щоб його перевели до іншої камери, нехай іще темнішої та більш вогкої. Хоч і гірше буде, та все-таки зміна ця бодай на декілька днів розважила б його. Він прохав, щоб йому дозволили гуляти, просив повітря, книг, знарядь. Йому нічого не дали, та він просив і далі. Він привчився балакати зі своїм тюремником, хоч новий був, якщо таке можливо, ще німіший від попереднього; та все ж таки було відрадою побалакати з людиною, навіть із німою. Дантес розмовляв, щоб почути свій голос; він пробував балакати на самоті, але тоді йому ставало страшно.

Часто у дні свободи його уява малювала йому страшні камери, де волоцюги, розбишаки та вбивці в мерзенних веселощах святкують страшну дружбу і справляють дикі оргії. Тепер він радий був би потрапити до одного з таких вертепів. Щоб побачити бодай чиєсь лице, крім безпристрасного, безмовного обличчя тюремника; він шкодував, що не став каторжником у ганебному однострої, із ланцюгом на ногах і тавром на плечі. Каторжники бодай живуть у товаристві таких, як самі, дихають повітрям, бачать небо, вони щасливі.

Він почав благати тюремника, щоб йому дали товариша, хоч ким би він там був, бодай того божевільного абата, що про нього він чув. Під зовнішньою суворістю тюремника, навіть найгрубішою, завжди криються рештки людяності. Дантесів наглядач, хоч і не давав знати того, часто в душі жалів бідолашного хлопчину, що так тяжко терпів своє ув’язнення; він передав комендантові прохання номера 34; та комендант, із обережністю, що гідна була політичного діяча, подумавши, що Дантес хоче збурити в’язнів або знайти собі товариша для втечі, відмовив.

Дантес вичерпав усі людські засоби. Тож він звернувся до Бога.

І всі благочестиві думи, якими живуть нещасливці, що їх покарала доля, оживили його душу; він згадав молитви, яких навчала його матінка, і знайшов у них сенс, що досі був йому невідомий; адже для щасливців молитва залишається одноманітним і порожнім набором слів, аж лихо вкладе глибокий сенс у проникливі слова, якими нещасні промовляють до Бога. Не старанно молився він, а несамовито, молився вголос і не жахався свого голосу; він поринав у якусь нестяму з кожним словом, яке промовляв, він бачив Бога; усі події свого смиренного й погубленого життя він визнавав за волею могутнього Бога, учився на них, накладав на себе покути і всі молитви закінчував корисливими словами, з якими людина частіше звертається до людей, аніж до Бога: “…і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим”.

Попри палкі молитви, Дантес лишився у в’язниці.

Тоді дух його потьмарився, і наче імла запнула його зір. Він був чоловік простий, неосвічений; наука не відхилила для нього завіси, що приховує минувшину. Не міг він у в’язничному усамітненні й у пустельній думці відтворити минулі століття, воскресити запропащі народи, відродити стародавні міста, що їх уява наділяє величчю і поезією і які пропливають перед внутрішнім зором, осяяні небесним полум’ям, наче вавилонські картини Мартіна. У Дантеса було тільки коротке минуле, невдала теперішність і невідома будучина; дев’ятнадцять світлих літ, про які йому належало міркувати, може, у безмежній пітьмі! Тим-то він нічим не міг розважитися – його завзятий розум, що з такою радістю спрямував би свій політ крізь століття, був ув’язнений у тісних межах, наче орел у клітці. І тоді він хапався за одну думку, за думку про своє щастя, що було зруйноване без причини, за фатальним збігом обставин; над тією думкою він бився, вивертав її й так, і сяк і, якщо можна так сказати, вгризався в неї зубами, як ото в дантівському пеклі безжальний Уґоліно гризе череп архієпископа Руджієрі. У Дантеса була тільки минуща віра, що ґрунтувалася на думці про всемогутність; незабаром він утратив її, як інші її втрачають, коли дочекаються успіху. Та лише він успіху не дочекався.

Побожність змінилася навіженством. Він вигукував блюзнірства, від яких наглядач перелякано задкував; він буцався головою об мури від найменшого неспокою, якого завдавала йому якась порошинка, соломинка чи подих повітря. Донос, якого він бачив, якого показував йому Вільфор, весь час йому згадувався; кожен рядок палахтів вогненними літерами на стіні, як “мене, текел, фарес”. Він казав собі, що людська ненависть, а не Божа кара, жбурнула його у цю прірву; він застосував до тих невідомих йому людей усі страти, які лиш могла винайти його полум’яна уява, і знаходив їх надто вже милосердними, а головне, недостатньо тривалими, адже після страти настає смерть, а смерть приносить як не спокій, то принаймні нечулість, що скидається на спокій.

Думаючи весь час про своїх ворогів і повторюючи, що смерть – це спокій, і що задля жорстокої покари треба карати не смертю, він поринув у понуре заціпеніння, що настає тоді, коли думаєш про самогубство. Лихо тому, хто на шляху скорботи застрягне на цих похмурих думках! Це мертве море, схоже на блакить прозорого плеса, та плавець у ньому відчуває, як ноги його в’язнуть у смолистому намулі, що затягує його, засмоктує і хоронить. Якщо небо не надає йому допомоги, усьому край, кожне зусилля до порятунку тільки ще глибше занурює його у смерть. І все ж таки ця моральна агонія не така страшна, як муки, що передують їй, і як покара, що, може, настане за нею; у ній є п’янлива втіха, вона показує зяючу прірву, та на дні прірви – небуття. Едмон знайшов розраду в цій думці; усі його жалощі, усі його страждання, уся низка примар, яку вони провадили за собою, здавалося, відлетіли з того в’язничного закутка, куди янгол смерті готувався увійти своєю легкою ходою. Дантес глянув на своє минуле життя спокійно, на будучину – із жахом, і обрав те, що здавалося йому притулком.

– Під час далеких плавань, – казав він собі, – коли я був ще людиною і коли ця людина, вільна й могутня, давала іншим людям накази, що відразу ж виконувалися, мені траплялося бачити, як небо затягують хмари, хвилі здіймаються і бурхають, покрай неба виникає буря і, наче велетенський орел, махає крильми над обидом, тоді я почував, що мій корабель – непевний притулок, бо він трепетав і хилитався, наче пір’їна на долоні велета; під грізний гуркіт бурунів дивився я на гострі бекиди, що віщували мені загибель, і смерть лякала мене, і я чимдуж намагався відбити її й, зібравши всю могуть людини і вміння моряка, я вступав у двобій із Богом!.. Але тоді я був щасливий; тоді повернутися до життя означало повернутися до щастя; та смерть була невідомою смертю, і я не обирав її; я не хотів навіки заснути на ложі з водоростей і каміння і з обуренням думав про те, що я, створений за образом і подобою Божою, послужу харчем яструбам і чайкам. Інша справа тепер: я позбувся всього, що прив’язувало мене до життя; тепер смерть усміхається мені, наче матінка, що заколисує дитину; тепер я помираю самохіть, засинаю зморений і розбитий, як засинав після нападів сказу і відчаю, коли робив по три тисячі кіл у цьому підземеллі, – тридцять тисяч кроків, понад десять льє!

Коли ця думка запала в Дантесову душу, він став спокійніший, веселіший; легше мирився із твердим ліжком і чорним хлібом; їв мало, геть не спав і знаходив цілком стерпним це життя, яке щохвилини міг скинути із себе, як ото скидають поношений одяг.

Було два способи померти; один був вельми простий: прив’язати носову хустинку до ґрат на вікні й повіситися; другий полягав у тому, щоб тільки вдавати, ніби їси, і померти від голоду. До першого способу Дантес почував відразу; його виховали в ненависті до піратів, яких вішають на щоглі; тож петля здавалася йому ганьбою, і він відкинув її. Він зважився на другий спосіб і тієї ж днини заходився втілювати його.

Поки Дантес зазнавав усіх тих злигоднів, минуло десь чотири роки. Наприкінці другого року Дантес перестав робити позначки на стіні і знову, як і до відвідин інспектора, утратив лік дням.

Він сказав собі: “Я хочу померти”, і сам обрав той вид смерті. Тоді він ретельно все обдумав і, щоб не відмовитися від того наміру, дав собі клятву померти від голоду. “Коли мені будуть приносити обід чи вечерю, – вирішив він, – я буду викидати їжу крізь вікно; думатимуть, ніби я все з’їв”.

Так він і робив. Двічі за день крізь заґратований отвір, де він бачив тільки клаптик неба, викидав він їжу, що йому приносили, спершу весело, потім замислено, урешті з жалем; тільки спогад про клятву давав йому снагу для цього страшного задуму. Ту саму їжу, що передніше викликала в нього відразу, зубатий голод малював йому звабливою на взір, смаковитою і запахущою; часом він цілу годину тримав у руках тарілку і жадібно дивився на гнилу яловичину чи смердючу рибу і шмат чорного пліснявого хліба. І останні проблиски життя інстинктивно опиралися в ньому і часом брали гору над його рішучістю. Тоді в’язниця здавалася йому вже не такою похмурою, доля його – не такою й гіркою; він ще молодий, йому, либонь, немає ще й двадцяти п’яти чи двадцяти шести років, жити йому лишилося ще років із п’ятдесят, а отже, удвічі більше, ніж він прожив. За той нескінченний термін будь-які події могли зірвати двері в’язниці, розтрощити мури замку Іф і випустити його на волю. Тоді він підносив до рота їжу, у якій відмовляв собі, наче добровільний Тантал; та відразу ж згадував свою клятву й, остерігаючись втратити до себе повагу, збирав усю свою мужність і тримався. Непохитно й безжально гасив він у собі всі іскри життя, аж настала днина, коли йому вже забракло сили звестися й викинути їжу крізь вікно.

Наступного дня він нічого не бачив, насилу чув. Наглядач подумав, що він тяжко занедужав. Едмон сподівався на швидку смерть.

Так минув день. Едмон відчував, що його охоплює якесь невиразне заціпеніння, утім, досить приємне. Біль у шлунку майже пропав, спрага перестала дошкуляти; коли він заплющував очі, перед ним кружляв рій сяйливих цяток, що скидалися на вогники, які блукають уночі над мочарищами, – то зоряла та недовідома країна, яку прозивали смертю.

Раптом увечері, годині о дев’ятій, він почув глухий гамір за муром, біля якого стояло його ліжко.

Стільки мерзенних створінь вешталося в цій в’язниці, що Едмон потроху звик спати, не переймаючись тими дрібницями; та цього разу, може, тому що почуття його загострені голодом, а, може, тому що гамір той був гучніший, аніж зазвичай, чи, може, урешті тому що в останні хвилини життя все набуває ваги, Едмон звів голову і прислухався.

То було рівномірне шкрябання по камінню, що здійснювалося чи то величезною пазурякою, чи то могутнім іклом, чи то якимось знаряддям.

Думка, що ніколи не покидає в’язнів, – свобода! – умить пронизала затьмарений Дантесів глузд.

Той звук долинув до нього тієї миті, коли всі звуки мали замовкнути для нього назавше, і він несамохіть подумав, що Бог нарешті змилувався над його муками і посилає йому цей гамір, щоб зупинити його на краю могили, де він уже стояв однією ногою. Хтозна, може, хтось із його друзів, хтось із тих любих його серцю, що про них він думав до знесилення, зараз клопочеться за нього і намагається зменшити відстань, що їх розділяє.

Бути того не може; либонь, це йому здалося, і це просто марення, що зустрічає його на порозі смерті.

Та Едмон усе ж таки прислухався й далі. Шкрябання тривало години зо три. Потім він почув, як щось посипалося, і все ущухло.

За кілька годин звук пролунав гучніше і ближче. Едмон подумки брав участь у тій праці, і більш не почувався таким самотнім; аж увійшов тюремник.

Минув тиждень відтоді, як Дантес вирішив померти, уже чотири дні він нічого не їв; за той час він жодного разу не балакав із наглядачем, не відповідав, коли той запитував, на що він хворіє, і відвертався до стіни, коли той надто вже пильно дивився на нього. Та тепер усе змінилося: тюремник міг почути глухий гамір, насторожитися, припинити його і зруйнувати останній проблиск невиразної надії, що навіть думка про неї повернула до життя Дантеса, який уже був на порозі смерті.

Наглядач приніс сніданок.

Дантес звівся на ліжку і, знявши голос, почав казати про що завгодно – про недобру їжу, про вогкість, він докоряв і сварився, щоб мати нагоду волати на всю горлянку, на превелику тюремникову досаду, який допіру випросив для недужого тарілку бульйону і свіжий хліб. На щастя, він подумав, що Дантес марить, поставив, як завжди, сніданок на хисткий стіл і вийшов. Едмон звів дух і з радістю заходився наслухати.

Гамір зробився такий виразний, що він уже чув його, не напружуючи слуху.

– Немає сумніву, – сказав він собі. – якщо цей гамір триває і вдень, то це, певне, якийсь сердега-в’язень, як я оце, працює задля свого звільнення. Ох, як допомагав би я йому, якби був із ним!

Аж раптовий здогад чорною хмарою затьмарив світло надії; розум, що звик до лиха, насилу вірив людській радості. Він майже не сумнівався, що це стукають робітники, яких комендант послав для направи у сусідню камеру.

Упевнитися в цьому було неважко, але як зважитися на запитання?

Звісно, найпростіше було б зачекати наглядача, звернути його увагу на той гамір і подивитися, з яким виразом він буде його слухати; та чи не означало це, що задля порожнього задоволення цікавості він, може, ризикуватиме порятунком?

Едмонова голова ішла обертом; він так охляв, що думки його розпливалися, наче туман, і він не міг зосередити їх на одному предметові. Едмон бачив тільки один спосіб повернути ясність своєму глуздові: він звернув погляд на сніданок, що ще не встиг захолонути, звівся, заточуючись, дістався до нього, узяв кухля, підніс до вуст і випив бульйон із почуттям невимовної втіхи.

Йому вистачило твердості цим і задовольнитися; він чув, як моряки, котрих виловили у морі після кораблетрощі, жадібно кидаються на їжу і вмирають від того. Едмон поклав на стіл хліб, який уже поніс було до рота, і знову ліг. Йому вже не хотілося вмирати.

Незабаром він відчув, що глузд його яснішає, думки його, невиразні, майже несвідомі, знову почали вишиковуватися в лад на тій шахівниці, де одна зайва клітина, може, визначає перевагу людини над тваринами. Він уже міг мислити і посилювати свою думку логікою.

Отож, він собі сказав:

– Треба спробувати дізнатися, нікого не виказавши. Якщо той, хто там порпається, просто робітник, то мені варто тільки постукати у стіну, і він відразу ж припинить працю і почне міркувати, хто це гупає і нащо. Та оскільки працю йому не лише дозволили, а й загадали, то знову візьметься до неї. Якщо ж, навпаки, це в’язень, то моє гупання злякає його; він остерігається, що його застукають на гарячому, тож покине довбати і візьметься до діла аж увечері, коли, на його думку, усі вляжуться спати.

І Едмон звівся з ліжка. Ноги вже не підгиналися, в очах не мерехтіло. Він подався у куток камери, вийняв з муру камінь, підточений вологою, і вдарив ним у стіну, на тому самому місці, де стукіт чутно було найвиразніше.

Після першого ж удару стукіт припинився, наче за помахом чарівної палички.

Едмон почав прислухатися. Минула година, минула й друга – ні шереху. Його удар спричинився за муром до мертвого мовчання.

Окрилений надією, Едмон трохи попоїв хліба, випив ковток води і завдяки могутньому здоров’ю, яким нагородила його природа, майже відновив снагу.

День минув, мовчання не уривалося.

Настала ніч, та шемрання не відновлювалося.

“Це в’язень”, – подумав Едмон з неймовірною втіхою. Він уже не почував апатії; життя прокинулося в ньому з новою силою, стало діяльне.

Ніч минула в цілковитій тиші.

Цілу ту ніч Едмон і повік не звів.

Настав ранок; тюремник приніс сніданок. Дантес уже з’їв рештки вчорашнього обіду і жадібно накинувся на їжу. Він напружено прислухався, чи не розпочнеться шкрябання і стукіт, тремтів від думки, що, може, вони припиняться назавжди, робив по десять, по дванадцять льє своєю камерою, годинами тряс залізні ґрати вікна, намагався давно забутими вправами повернути пругкість і силу своїм м’язам, щоб бути готовому для смертельного поєдинку з долею; отак борець, виходячи на арену, намащується олією і розминає руки. Деколи він зупинявся і слухав, чи не пролунає стукіт, картаючи обережність в’язня, який не здогадувався, що його працю урвав такий самий сердега, що страшенно прагнув звільнення.

Минули три дні, сімдесят дві смертельні години, відлічені хвилина за хвилиною!

Аж якось увечері, після того, як наглядач пішов собі, коли Дантес усоте притуляв вухо до стіни, йому здалося, наче в голові його, що припала до безмовного каменя, відлунює насилу помітний струс.

Дантес відхилився, щоб повернути рівновагу своїм збуреним мізкам, обійшов кілька разів камеру і знову притулив вухо до колишнього місця.

Не було сумніву: за муром щось коїлося; напевне, в’язень збагнув, що передніший спосіб небезпечний, і обрав інший; щоб спокійніше продовжувати працю, він, либонь, замінив долото важелем.

Підбадьорившись від того відкриття, Едмон вирішив допомогти невтомному трудівнику.

Він відсунув своє ліжко, бо саме за ним, як йому здавалося, здійснювалася справа визволення, і почав шукати очима, чим би його роздовбати мур, відколоти вогкий тиньк і витягти камінь.

Та в нього нічого не було, ні ножа, ні гострого знаряддя; було залізне пруття ґрат; та він так часто впевнювався в їхній міцності, що не варто було й намагатися розхитати їх.

Уся обстановка його камери складалася з ліжка, стільця, стола, відра і глечика.

У ліжка були залізні клямри, та вони були прикручені до дерева прогоничами. Щоб одгвинтити їх і зняти клямри, потрібна була викрутка.

У стола і стільця – нічого, у відра була дужка, але й ту зняли.

Дантесові залишалося одне: розбити глечика і довбати мур шпичастими черепками.

Він жбурнув глека на долівку – той розлетівся на друзки.

Дантес вибрав два чи три гострі черепки, сховав їх у матрац, а решту лишив долі. Розбитий глечик – звичайна річ, він не міг викликати підозри.

Едмон міг би працювати цілу ніч; та в пітьмі справа просувалася кепсько; діяти доводилося навпомацки і незабаром він помітив, що його жалюгідне знаряддя затупилося об твердий камінь. Він знову посунув ліжко до стіни і вирішив дочекатися дня. Разом із надією до нього повернулося і терпіння.

Цілу ніч він прислухався до підземної праці, що точилася за муром, не припиняючись до самісінького ранку.

Настав ранок; коли прийшов наглядач, Дантес йому сказав, що увечері захотів напитися, і глечик випав у нього з рук і розбився. Тюремник вилаявся і пішов по нового глека, не позбиравши навіть черепків. Незабаром він повернувся, порадив бути обережнішим і вийшов.

Із величезною радістю Дантес почув брязкіт замка; а передніше від того звуку в нього щоразу стискалося серце. Насилу ущухли тюремникові кроки, як він кинувся до ліжка, відсунув його й у світлі блідого сонячного променя, що просягав до його камери, побачив, що марно гарував півночі: він довбав камінь, а треба було шкребти довкола нього.

Вогкість розквасила вапно.

Дантесове серце радісно закалатало, коли він побачив, що тиньк поступається; щоправда, він одпадав кусниками не більшими від піщинки, та все ж таки за чверть години Дантес відбив цілу жменю. Математик міг би сказати йому, що в такий спосіб за два роки, якщо не натрапиш на скелю, можна прокопати хідник у два квадратні фути і завдовжки у двадцять футів.

І Дантес гірко пошкодував, що не використав на ту працю нескінченні минулі години, що їх він марно згаяв на порожні надії, молитви і відчай.

За ті шість років, що їх довелося просидіти у тій камері, хіба не міг він завершити будь-яку, навіть найретельнішу, працю!

Та думка подвоїла його завзяття.

За три дні, працюючи з неймовірною осторогою, він зумів одбити весь тиньк і оголити камінь. Мур був складений із дикого каміння, поміж яким подекуди, задля більшої міцності, вставили камінні плити. Одну таку плиту він і оголив, і тепер треба було її розхитати.

Дантес спробував застосувати нігті, та виявилося, що це марно.

Коли він заганяв у шпарини черепки і намагався діяти ними як важелями, вони ламалися.

Даремно промордувавшись цілу годину, Дантес у відчаї покинув працю.

Невже йому доведеться відмовитися від усіх спроб і без діла чекати, аж сусіда сам скінчить працю?

Раптом йому спало на думку ще одне; він підвівся й усміхнувся, утираючи спітніле чоло.

Щодня тюремник приносив йому юшку в бляшаній каструлі. У тій каструлі, напевне, носили юшку й іншому в’язневі: Дантес помітив, що вона бувала або повна, або наполовину порожня, залежно від того, чи розпочинав наглядач роздачу їжі з нього чи з його сусіди.

У каструлі був залізний держак; отой держак і потрібен був Дантесові, і він із радістю віддав би за нього десять років життя.

Як завжди, тюремник вилляв юшку в Дантесову тарілку.

Ту тарілку Дантес і мив сам щодня, коли виїдав із неї юшку дерев’яною ложкою.

Увечері Дантес поставив тарілку долі, на півдорозі від дверей до столу; ввійшовши до камери, наглядач наступив на неї й роздушив.

Цього разу Дантесові не було чого закинути; він дарма лишив тарілку долі, це правда, але й тюремник винен, бо не дивився собі під ноги.

Він тільки лайнувся; потім пошукав, куди б його вилляти юшку, та весь Дантесів посуд складався лише з одної тарілки.

– Залиште каструлю, – сказав Дантес, – заберете її взавтра, як принесете мені сніданок.

Така порада припала до вподоби наглядачеві; це позбавляло необхідності підійматися нагору, спускатися і знову підніматися.

Він покинув каструлю.

Дантес аж затремтів на радощах.

Він хутко з’їв юшку і яловичину, яку, за в’язничним звичаєм, клали просто в юшку. Потім, зачекавши цілу годину, щоб упевнитися, чи наглядач не передумав, він одсунув ліжко, узяв каструлю, загнав кінець держака у шпару, продовбану ним у тинькові, поміж плитою і сусідніми камінцями, і почав орудувати нею як важелем. Легке двигтіння муру засвідчило йому, що діло посувається як слід. І справді, за годину він вийняв каменюку; у стіні лишилася виямка фута півтора в діаметрі.

Дантес старанно зібрав кусні тиньку, заніс їх у куток, черепком од глека нашкріб сірої землі й засипав нею вапно.

Потім, щоб не гаяти жодної хвилини з тієї ночі, під час якої завдяки випадкові чи радше своїй винахідливості він міг скористатися тим знаряддям, він запекло працював далі.

Насилу почало благословлятися на світ, він заклав каменюку назад, посунув ліжко до муру і вклався спати.

Сніданок складався зі шматка хліба. Наглядач увійшов і поклав його на стіл.

– Ви не принесли мені іншої тарілки? – поспитався Дантес.

– Ні, не приніс, – відказав тюремник. – Ви все трощите; ви розбили глека, з вашої вини я роздушив вашу тарілку; якби всі в’язні стільки нівечили, то уряд не міг би їх утримувати. Вам залишать каструлю і будуть виливати в неї юшку; може, тоді ви перестанете бити посуд.

Дантес звів очі до неба і молитовно склав руки під ковдрою.

Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя.

І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно.

Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви.

Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в’язнів три рази за тиждень змушували постувати. Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні.

Тюремник вилляв юшку і вийшов.

Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати.

Він почав слухати.

Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася.

Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його.

Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону.

Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні.

Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву.

Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив.

Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви.

Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада.

– Боже мій, Боже мій! – вигукнув він. – Я так благав тебе, так сподівався, що ти почуєш мою молитву! Боже, ти забрав у мене волю мого життя, позбавив мене супокою смерті, закликав мене до існування, то змилуйся наді мною, Боже, не дай мені померти у відчаї!

– Хто це так ревно промовляє там про Бога і про відчай? – озвався голос, що долинав наче з-під землі; заглушений грубелецькими мурами він прозвучав у вухах в’язня, наче поклик із могили.

Едмон відчув, що у нього чуб стає диба; не підводячись із колін, він порачкував од муру.

– Я чую людський голос! – прошепотів він.

Упродовж чотирьох чи п’яти років Едмон чув тільки голос тюремника, а для в’язня він не людина: це живі двері на додачу до дубових дверей, живі ґрати на додачу до залізних ґрат.

– Заради Бога, – вигукнув Дантес, – кажіть, кажіть ще. Хоч голос ваш і злякав мене. Хто ви?

– А ви хто?

– Бідолашний в’язень, – не замислюючись, відказав Дантес.

– Хто ви за національністю?

– Француз.

– Ваше наймення?

– Едмон Дантес.

– Ваше звання?

– Моряк.

– Відколи ви тут?

– З 28 лютого 1815 року.

– За що?

– Я не винен.

– Але в чому вас звинувачують?

– В участі у змові з метою повернення імператора.

– Ти ба! Повернення імператора? Хіба імператор більше не на престолі?

– Він зрікся престолу в Фонтенбло в 1814 році, після чого його відправили на острів Ельба. А ви самі… відколи ви тут, що не знаєте цього?

– З 1811 року.

Дантес здригнувся. Той чоловік перебував у в’язниці на чотири роки довше, ніж він.

– Гаразд, облиште довбати, – квапливо провадив голос. – Та скажіть мені тільки, як високо діра, яку ви пробили?

– Нарівні з землею.

– Чим вона затулена?

– Моїм ліжком.

– Пересували ваше ліжко, відколи ви у в’язниці?

– Жодного разу.

– Куди виходить ваша камера?

– У коридор.

– А коридор?

– У двір.

– Лихо мені! – вигукнув голос.

– Боже мій! Що сталося? – запитав Дантес.

– Я помилився; недосконалість мого плану ввела мене в оману; відсутність циркуля мене погубила; помилка в одну лінію на плані склала на ділі п’ятнадцять футів; я взяв вашу стіну за зовнішню стіну фортеці!

– Але ж ви докопалися б до моря?

– Цього я й хотів.

– І якби вам поталанило…

– Я кинувся б у море, доплив би до одного з островів, що оточують замок Іф, до острова Дом чи до Тібулена, чи й до берега, і врятувався б.

– Хіба ви перепливли б такий простір?

– Господь дав би мені снаги. А тепер усе пропало.

– Усе?

– Усе. Якомога обережніше засипте діру, не довбайте більше, нічого не робіть і чекайте від мене звістки.

– А хто ви? Скажіть принаймні, хто ви?

– Я… я номер двадцять сьомий.

– Ви не довіряєте мені? – запитав Дантес.

Гіркий сміх почувся у відповідь.

– Я добрий християнин! – вигукнув Едмон, інстинктивно відчувши, що невідомий співрозмовник хоче покинути його. – І клянуся Богом, я радше піду на смерть, аніж відкрию бодай тінь правди вашим і моїм катам. Та заради самого неба не позбавляйте мене вашої присутності, вашого голосу, а то, клянуся вам, я розтрощу собі голову об мур, бо сили мої вичерпуються, і смерть моя ляже на ваше сумління.

– Скільки вам років? Із голосу чути, що ви молодий.

– Не знаю, скільки мені років, бо я втратив лік часу. Знаю лишень, що як мене заарештували, двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, мені ще не було дев’ятнадцять.

– То вам ще немає й двадцяти шести років, – сказав голос. – У такому віці ще не можна бути зрадником.

– Ні, ні! Клянуся вам! – повторив Дантес. – Я вже сказав вам і ще раз скажу, що мене радше на шматки потнуть, аніж я зраджу вас.

– Ви добре зробили, що побалакали зі мною, добре, що ви попросили мене, а то я вже збирався скласти інший план і хотів віддалитися від вас. Та ваш вік мене заспокоює, я прийду до вас, чекайте мене.

– Коли?

– Це треба вирахувати; я подам знак.

– Але ж ви не покинете мене, ви ж не покинете мене самого, прийдете до мене чи дозволите мені прийти до вас? Ми разом утечемо, а якщо не можна втекти, будемо розмовляти: ви про тих, кого любите, я – про тих, кого я люб­лю. Ви ж любите когось?

– Я сам на світі.

– То мене полюбите: якщо ви молодий, я буду вашим другом; якщо ви старий, буду вам сином. У мене є батько, якому зараз сімдесят років, якщо він живий; я любив лише його і дівчину, що звалася Мерседес. Батько не забув мене, я певен цього; а ось вона… хто знає, чи згадує вона про мене! Я любитиму вас, як любив батька.

– Добре, – сказав в’язень, – бувайте.

Ці слова прозвучали так, що Дантес відразу їм повірив; більше й не треба було нічого; він підвівся, заховав, як завжди, видовбане з муру сміття і посунув ліжко до стіни.

А потім увесь поринув у своє щастя. Тепер він таки не буде сам; а, може, й утекти поталанить. Якщо він залишиться у в’язниці, у нього все ж таки буде друг; поділене ув’язнення – то вже половина ув’язнення. Скарги, що їх виголошують разом, – майже молитви, а молитви, які промовляють удвох, – майже благодать.

Цілий день Дантес ходив туди-сюди своєю камерою. Радість не давала йому спокою. Часом він сідав на ліжку, притуляючи долоню до грудей. Від найменшого гамору в коридорі він підбігав до дверей. Весь час його охоплював страх, щоб його не розлучили з тим чоловіком, якого він не знав, та вже любив, як друга. І він вирішив: якщо тюремник відсуне ліжко і нахилиться, щоб роздивитися діру, він розтрощить йому голову камінцем, що на ньому стоїть глечик із водою.

Йому ухвалили смертний вирок, він це знав; та хіба не вмирав він од туги й відчаю тієї миті, коли почув той чарівний стукіт, що повернув його до життя?

Увечері прийшов наглядач. Дантес лежав на ліжку; йому здавалося, ніби отак він ліпше охороняє недороблену діру. Либонь, він якось химерно зиркнув на тюремника, бо той кинув йому:

– Що, знову з глузду з’їхали?

Дантес не відповів – боявся, що його зрадить тремтіння в голосі. Наглядач вийшов, похитуючи головою.

Як настала ніч, Дантес почав сподіватися, що його сусіда скористається цим, та він помилився: ніч минула, жодним шерехом не заспокоївши його гарячкового очікування. Проте вранці, після відвідин тюремника, відсунувши ліжко від стіни, він почув три розмірені удари; він упав навколішки.

– Це ви? – запитав він. – Я тут.

– Наглядач пішов? – запитав голос.

– Пішов, – відказав Дантес, – і прийде аж увечері; у нас є дванадцять годин.

– То можна діяти? – запитав голос.

– Авжеж, хутчій, негайно, благаю вас!

І тієї ж миті земля, що на неї спирався обома долонями Дантес, провалилася під ним; він відскочив, і купа землі та камінців посипалася в яму, що зазяяла під отвором, якого він видовбав. Тоді з темної ями, глибини якої він не міг виміряти оком, з’явилася голова, плечі й нарешті вся людина, що досить спритно вилізла з пролому.

XVI. Італійський учений

Дантес обнявся з цим новим другом, що його він так давно і нетерпляче очікував, і попровадив до вікна, щоб кволе світло, яке промикалося до камери, могло осяяти його всього.

То був невисокий чоловік, із чубом, що посивів не так від старості, як від горя, із проникливими очима, що ховалися під густими шпакуватими бровами, і з чорною ще бородою, що сягала до середини грудей; худорба його лиця, поораного глибокими бганками, сміливі й виразні риси виказували в нім людину, що звикла застосовувати радше свою духовну снагу, ніж фізичну силу. Його чолом котився піт. Що ж до його вбрання, то не було ніякої змоги вгадати його первісний крій – від нього лишилося тільки рам’я.

На вигляд йому здавалося не менше шістдесяти п’яти років, порухи його були ще досить енергійні, щоб припустити, що причина його кволості не вік, що, може, він не такий старий і тільки зморений довгим ув’язненням.

Мабуть, йому приємна була захоплена радість юнака; здавалося, його мертва душа на мить зігрілася й відтанула, зустрівшись із полум’яною душею Дантеса. Він тепло подякував йому за щиру зустріч, хоч і страшенно був розчарований, бо знайшов тільки ще одну в’язницю там, де хотів знайти волю.

– Спершу, – сказав він, – гляньмо, чи не можна приховати від наших сторожів сліди мого підкопу. Весь майбутній наш спокій залежить від цього.

Він нагнувся до отвору, підняв камінь і без особливих зусиль, попри його вагу, вставив на колишнє місце.

– Ви дістали цей камінь досить неохайно, – похитавши головою, зауважив він. – Хіба у вас немає знаряддя?

– А у вас є? – зачудовано спитався Дантес.

– Я дещо змайстрував собі. Крім терпуга, у мене є все, що треба: долото, кліщі, лом.

– Хотів би я поглянути на ці плоди вашого терпіння і мистецтва, – сказав Дантес.

– Прошу вас, ось долото.

І він показав залізну стягу, міцну і гостру, із буковим держаком.

– З чого ви її зробили? – поспитався Дантес.

– Із клямри мого ліжка. Цим знаряддям я прокопав собі шлях, яким прийшов сюди, майже п’ятдесят футів.

– П’ятдесят футів! – із жахом вигукнув Дантес.

– Тихіше, юначе, тихіше; під дверима у в’язнів часто підслуховують.

– Таж вони знають, що я сам.

– Усе одно.

– І ви кажете, прокопали собі лаз у п’ятдесят футів?

– Еге ж, десь така відстань відокремлює мою камеру від вашої; тільки я хибно вирахував криву, бо не було геометричних приладів, щоб встановити масштаб; замість сорока футів за еліпсом виявилося п’ятдесят. Я гадав, як уже й казав вам, дістатися до зовнішнього муру, пробити його і кинутися в море. Я довбав нарівні з коридором, куди виходить ваша камера, замість того, щоб пройти під ним; усе пропало марно, бо коридор провадить у двір, де повно вартових.

– Це правда, – сказав Дантес, – та коридор іде тільки уздовж одного боку моєї камери, а в неї чотири боки.

– Авжеж, але оцю стіну утворює скеля; десять гірників з усіма необхідними знаряддями проб’ють цю стіну насилу за десять років; та стіна впирається в підмурок комендантового приміщення; через неї ми потрапимо до льоху, що замикається на ключ, і нас зловлять; а ця стіна виходить… Зачекайте, куди ж вона виходить?

У тій стіні була пробита бійниця, крізь яку промикалося світло; звужуючись, вона ішла крізь товщу стіни; у неї не пролізла б і дитина, проте її захищали ряди залізних штаб, тож найпідозріливіший наглядач не міг остерігатися втечі. Поставивши запитання, гість підсунув стола до вікна.

– Вилазьте на стіл, – сказав він Дантесові.

Дантес послухався, заліз на стіл і, вгадавши намір друга, уперся спиною в мур і підставив обидві долоні.

Тоді той дідуган, що прозивав себе номером своєї камери й достеменного імені якого Дантес ще не знав, меткіше, ніж від нього можна було сподіватися, зі спритністю кота чи ящірки заліз спершу на стіл, потім зі стола на Дантесові долоні, а звідти на його плечі; зігнувшись, бо низьке склепіння заважало йому випростатися, він просунув голову поміж штабами і глянув униз.

– Ого! – сказав він.– Я так і думав.

І спустився з Дантесових пліч на стіл, а зі столу плигнув на долівку.

– Що там? – занепокоєно спитав Дантес, плигнувши додолу вслід за ним.

Дідуган замислився.

– Авжеж, – сказав він. – Так воно і є; четверта стіна вашої камери виходить на зовнішню галерею, щось на кшталт кружного хідника, де ходять патрулі і стоять чатові.

– Ви певні цього?

– Я бачив ківер вояка і кінчик його рушниці; тим-то я і відхилився, щоб він мене не помітив.

– І що ж? – запитав Дантес.

– Ви самі бачите, через вашу камеру втекти неможливо.

– То що ж тоді? – провадив Дантес.

– Тоді, – сказав дідуган, – дійся воля Божа!

І вираз глибокої покірності ліг на його чоло.

Дантес із захватом глянув на чоловіка, що так спокійно відмовлявся від надії, яку він плекав стільки літ.

– Тепер скажіть мені, хто ви? – запитав Дантес.

– Що ж, нехай буде так, якщо ви ще хочете цього тепер, коли я нічим не можу бути вам корисний.

– Ви можете розрадити мене і підтримати, бо ви здаєтеся мені надзвичайно сильною людиною.

В’язень гірко всміхнувся.

– Я абат Фаріа, – сказав він, – і сиджу в замку Іф, як ви знаєте, з 1811 року, та передніше я збув три роки у Фенестрельській фортеці. У 1811 році мене перевели з П’ємонта до Франції. Тут я дізнався, що доля, тоді, здавалося б, покірна імператорові Наполеону, послала йому сина і що того сина ще в колисці назвали римським королем. Тоді я не передбачав того, що дізнався від вас, не уявляв, що за чотири роки цього велетня повалять. Хто ж тепер владарює у Франції? Наполеон ІІ?

– Ні, Людовік ХVІІІ.

– Людовік ХVІІІ, брат Людовіка ХVІ! Недовідомі шляхи промислу Божого. Із якою метою понизив він того, кого сам-таки звеличив, і звеличив того, кого понизив?

Дантес очей не зводив із чоловіка, який, забувши про свою лиху долю, міркував над світовою долею.

– Так, так, – провадив той, – як і в Англії: після Карла І Кромвель; після Кромвеля – Карл ІІ, і, може, після Якова ІІ – якийсь свояк чи інший родич, якийсь принц Оранський; колишній штатгальтер стане королем, і тоді знову – поступки народові, конституція, воля! Ви це ще побачите, юначе, – сказав він, обертаючись до Дантеса і дивлячись на нього натхненним поглядом палаючих очей, які бували, мабуть, лише у пророків. – Ви ще молодий, ви це побачите!

– Еге ж, якщо вийду звідси.

– Правда ваша, – відказав абат Фаріа. – Ми в ув’язненні, бувають хвилини, коли я про це забуваю і думаю, що вільний, тому що погляд мій просягає крізь в’язничні мури.

– Але за що ж вас запроторили сюди?

– Мене? За те, що я в 1807 році мріяв про те, що хотів здійснити Наполеон у 1811 році; за те, що я, мов той Мак’явеллі, замість дрібних князівств, що існують в Італії, тих, що ними орудують слабкі деспоти, хотів бачити єдину велику державу, цілісну і могутню; за те, що мені здалося, ніби я знайшов свого Чезаре Борджіа в коронованому йолопові, який удавав, ніби згоден зі мною, щоб легше зрадити мене. То був задум Александра VI і Климентія VII; він приречений на невдачу, вони марно бралися до його втілення, і навіть Наполеон не міг завершити його; справді, якесь прокляття висить над Італією!

Він похилив голову на груди.

Дантесові було невтямки, як може людина ризикувати життям із таких спонук; щоправда, хоч він і знав Наполеона, тому що бачив його і балакав з ним, то про Климентія VII і Александра VI і поняття не мав.

– А ви, – запитав Дантес, починаючи поділяти загальну думку в замку Іф, – ви часом не той священик, якого вважають… хворим?

– Божевільним, хочете сказати?

– Я не зважився на це слово, – усміхнувшись, сказав Дантес.

– Авжеж, – із гірким сміхом відказав Фаріа, – авжеж, мене тримають за божевільного, і я давно вже слугую посміховиськом для мешканців цього замку і тішив би дітлахів, якби в цьому падолі сліз та горя були діти.

Дантес непорушно стояв і мовчав.

– То ви відмовляєтеся від утечі? – поспитався він.

– Я упевнився, що втекти неможливо, а братися до неможливого – значить, повставати проти Бога.

– Нащо піддаватися відчаю? Прагнути неодмінного успіху – теж означає вимагати забагато від долі. Хіба не можна розпочати підкоп в іншому напрямку?

– А ви знаєте, чого мені вартий був цей підкоп? Знаєте, що я чотири роки змарнував тільки на знаряддя? Знаєте, що я два роки довбав землю, тверду, мов граніт? Знаєте, що я діставав каменюки, яких передніше не міг і з місця зрушити, що я цілі дні збував у цій клятій праці, що деколи, увечері, я вважав за щастя, якщо мені щастило відколоти квадратний дюйм вапна, що затвердло, немов камінь? Знаєте, що для того, щоб ховати землю і камінці, які я викопував, мені довелося проламати мур і скидати все це під східці й що тепер там геть усе заповнене, тож мені немає куди подіти навіть жменю пилу? Знаєте, що я вже думав, що сягнув мети моєї праці, відчував, снаги моєї вистачить лише на те, щоб скінчити її, і раптом Бог не лише відсунув цю мету, а й переніс її хтозна-куди? Ні! Я сказав вам і ще раз скажу: відтепер я пальцем не поворухну, бо Господь хоче, щоб я навіки був позбавлений волі!

Едмон понурив голову, щоб не показати, що радість мати його своїм другом заважає йому повною мірою співчувати горю в’язня, якому не поталанило втекти.

Абат Фаріа сів на ліжко.

Едмон ніколи не помишляв про втечу. Декотрі почини здаються настільки нездійсненними, що навіть на думку не спадає братися до них; якийсь інстинкт змушує уникати їх. Продовбати п’ятдесят футів під землею. Присвятити цій праці три роки, щоб докопатися, як пощастить, до прямовисного урвиська над морем; кинутися з висоти п’ятдесят, шістдесят чи сто футів, щоб розтрощити собі голову об скелі, якщо раніше не заб’є тебе куля чатового, а якщо поталанить уникнути всіх цих небезпек, пропливти цілу милю – цього було більше ніж доста, щоб скоритися непоправному, і ми упевнилися, що та покірність привела Дантеса на поріг смерті.

Та угледівши дідугана, що хапався за життя з такою енергією і подавав приклад відчайдушної рішучості, Дантес почав міркувати й оцінювати свою мужність. Інший спробував сказати те, про що він навіть не мріяв; інший, не такий молодий, не такий дужий, не такий спритний, як він, працею і терпінням роздобув собі все знаряддя, необхідне для цього велетенського задуму, що не вдався лише через помилку в розрахунках; інший зробив усе це, то, виходить, і для нього немає нічого неможливого. Фаріа продовбав п’ятдесят футів, він продовбає сто; п’ятдесятирічний Фаріа гарував три роки, він удвічі молодший од Фаріа і працюватиме шість років; Фаріа, абат, учений, священик, зважився пропливти від замку Іф до острова Дом, Ратонно чи Лемер; а він, Дантес, моряк, сміливий водолаз, що так часто пірнав на дно по коралову гілку, невже не пропливе одної милі? Скільки треба часу, щоб пропливти милю? Годину? То хіба не бувало так, що цілі години гойдався у хвилях, не виходячи на берег? Ні, ні, йому потрібен тільки підбадьорливий приклад. Усе, що зробив чи міг зробити інший, зробить і Дантес.

Він замислився і сказав:

– Я знайшов те, що ви шукали.

Фаріа здригнувся.

– Ви? – спитався він, звівши голову, і видно було: якщо Дантес сказав правду, то відчай його товариша триватиме недовго. – І що ж ви знайшли?

– Коридор, який ви перетнули, тягнеться в тому ж напрямку, що й зовнішня галерея?

– Так.

– Поміж ними має бути кроків п’ятнадцять.

– Щонайбільш.

– Так ось: від середини коридору ми продовжимо шлях під прямим кутом. Цього разу ви зробите розрахунок ретельніше. Ми виліземо на зовнішню галерею, уб’ємо чатового і втечемо. Для цього потрібна лише мужність, вона у вас є, і сила, якої в мене доста. Не кажу про терпіння: ви вже засвідчили своє, а я постараюся довести своє.

– Зачекайте, – сказав священик, – ви не знаєте, яка моя мужність і до чого можу я прикласти мою силу. Терпіння в мене, мабуть, достатньо; щоранку брався я до нічної праці і щоночі до денної. Але тоді мені здавалося, – вслухайтеся в мої слова, юначе, – що я слугую Богові, намагаючись звільнити одне з його створінь, що невинне і не мало бути засуджене.

– А зараз хіба не так само? – запитав Дантес. – Чи відтоді, як ми зустрілися, ви вже визнали себе винним?

– Ні, я не хочу стати ним. Досі я мав справу лише з речами, а ви пропонуєте мені мати її з людьми. Я міг проламати мур і знищити східці, але я не стану пробивати груди і знищувати людське життя.

Дантес із подивом глянув на нього.

– Як? – вигукнув він. – Якби ви могли врятуватися, такі міркування утримали б вас?

– А ви самі, – запитав Фаріа, – чому не вбили тюремника ніжкою від стола, не перебралися в його одяг і не намагалися втекти?

– Тому що таке не спало мені на думку, – відказав Дантес.

– Тому що природа заклала у вас відразу до вбивства, – таку відразу, що ви навіть про це не подумали, – провадив священик. – У простих і дозволених справах наші спонуки провадять нас прямим шляхом. Тигрові, що народився для розливу крові, бо це його справа, його призначення, потрібне лиш одне: щоб нюх дав йому знати про наближення здобичі. Він відразу ж кидається на неї й роздирає на кавалки. Це його інстинкт, і він йому скоряється. Та людині, навпаки, кров огидна; не закони суспільства забороняють нам убивати, а закони природи.

Дантес збентежився. Слова абата пояснили йому те, що несвідомо відбувалося в його голові чи радше в його душі, бо декотрі думки народжуються в мізках, а декотрі у серці.

– Крім того, – провадив Фаріа, – просидівши у в’язниці дванадцять років, я подумки перебрав усі славетні втечі. І побачив, що дуже рідко зазнавали вони успіху. Щасливі втечі, які закінчували цілковитим успіхом, це ті, що про них довго міркували, ті, що поволі готувалися. Так герцог Бофор утік із Венсенського замку, абат Дюбуа з Фор-Левека, а Лятюд із Бастилії. Є іще випадкові втечі, і вони найліпші, повірте мені, зачекаймо сприятливої нагоди і, якщо вона трапиться, скористаймося нею.

– Ви могли чекати, – зітхнувши, сказав Дантес, – ви щохвилини переймалися вашою довгою працею, а коли вона не розважала, то вас тішила надія.

– Я переймався не тільки цим, – сказав абат.

– Що ж ви робили?

– Писав або навчався.

– То вам дають папір, пера і чорнило?

– Ні, – сказав панотець, – та я роб­лю їх сам.

– Ви робите папір, пера і чорнило? – перепитав Дантес.

– Авжеж.

Дантес глянув на старого абата із захватом; та він ще не дуже вірив його словам. Фаріа помітив, що він сумнівається.

– Коли ви прийдете до мене, – сказав він, – я покажу вам цілий твір, плід усіх думок, пошуків і роздумів мого життя, я обдумував цей твір у затінку Колізею в Римі, біля підніжжя колони святого Марка у Венеції, на берегах Арно у Флоренції, не підозрюючи, що мої тюремники нададуть мені доста вільного часу написати його в камері замку Іф. Це “Трактат про можливість єдиної монархії в Італії”. Він помістився у грубому томі ін-кварто.

– І ви написали його?

– На двох сорочках. Я винайшов речовину, що робить полотно гладеньким і щільним, як пергамент.

– То ви хімік?

– Трохи. Я знав Лавуазьє і дружив з Кабанісом.

– Але ж для такої праці вам потрібні були історичні матеріали. У вас були книги?

– У Римі в мене була бібліотека, п’ять тисяч книг. Читаючи й перечитуючи їх, я упевнився, що сто п’ятдесят добре вибраних праць можуть дати якщо не цілковитий підсумок людського знання, то принаймні все, що корисно знати людині. Я присвятив три роки життя вивченню цих ста п’ятдесяти книжок і знав їх майже напам’ять, коли мене заарештували. У в’язниці, трохи напруживши пам’ять, я їх усі попригадував. Я міг би вам прочитати на пам’ять Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Тита Лівія, Тацита, Страду, Йорнанда, Данте, Монтеня, Шекспіра, Спінозу, Мак’явеллі й Боссюе. Я вам називаю тільки чільних.

– Ви знаєте декілька мов?

– Я розмовляю п’ятьма живими мовами – німецькою, французькою, італійською, англійською й іспанською; за допомогою давньогрецької розумію сучасну грецьку мову; щоправда, я ще не дуже розмовляю нею, та я її вивчаю.

– Ви вивчаєте грецьку мову? – запитав Дантес.

– Авжеж, я склав лексикон відомих мені слів; я їх розмістив усіма можливими способами так, щоб їх було достатньо для виразу моїх думок. Я знаю понад тисячу слів, більше мені й не треба, хоч у словниках їх мало не сто тисяч є. Промовистим я не буду, та розумітимуть мене цілком, а цього мені доста.

Едмон дедалі дужче дивувався: здібності цього дивного чоловіка здавалися йому надприродними. Йому кортіло зловити його на чомусь, тож він запитав:

– Та якщо вам не давали пер, то чим же ви написали цю книжку?

– Я зробив собі пречудові пера (їм надали б перевагу перед гусячими, якби дізналися про них) із головних хрящів тих здоровецьких мерланів, що їх деколи дають нам у пісні дні. І я дуже люб­лю середу, п’ятницю і суботу, бо ці дні примножують запас моїх пер, а історичні дослідження, зізнаюся, улюблене моє діло. Занурюючись у минуле, я не думаю про теперішність; вільно і незалежно гуляючи історією, я забуваю, що я у в’язниці.

– А чорнило? – запитав Дантес. – Із чого ви зробили чорнило?

– Передніше в моїй камері був коминок, – відказав Фаріа. – Його димар замурували незадовго до того, як я там поселився, та довгі роки його топили, і стіни обросли сажею. Я розчинив ту сажу вином, яке мені дають у неділю, і в такий спосіб роб­лю пречудове чорнило. Декотрі нотатки, що повинні впадати в око, я пишу кров’ю з проколотого пальця.

– А коли мені можна побачити все це? – запитав Дантес.

– Коли захочете, – відказав Фаріа.

– Тоді негайно!

– Що ж, прямуйте за мною, – сказав абат.

Він заліз у підземний хід і зник; Дантес подався за ним.

XVII. Абатова камера

Іти було досить легко, хоч і нагинці, тож Дантес урешті сягнув того кінця лазу, де він вужчав і там насилу можна було проповзти. Долівка в абатовій камері була мощена плитами; піднявши одну, що була у найтемнішому кутку, він і почав ту тяжку працю, що її край тепер бачив Дантес.

Промкнувшись до камери і звівшись на ноги, Едмон із цікавістю почав роззиратися навсібіч. На перший погляд, у тій камері не було нічого незвичайного.

– Ага, – сказав абат, – зараз тільки чверть на першу, і в нас ще є декілька годин.

Дантес озирнувся, шукаючи годинника, за яким абат визначав час із такою точністю.

– Гляньте, – сказав панотець, – на сонячний промінь, що просягає у моє вікно, і на ці лінії, що їх я накреслив на мурі. За ними я визначаю час точніше, ніж за годинником, якби він у мене був, бо годинник може вийти з ладу, а сонце і земля завжди функціонують добре.

Дантес нічого не второпав із того пояснення; він бачив, що сонце встає з-за гір і сідає в Середземне море, тож гадав, що рухається сонце, а не земля. Непомітний для нього подвійний рух земної кулі, де він жив, здавався йому неправдоподібним; у кожному слові співрозмовника йому ввижалися таємниці науки, так само чарівні, як і золоті та самоцвітні копальні, що їх він бачив ще дитиною від час мандрівки до Гузерату[14] і Голконди[15].

– Кортить мені, – сказав він абатові, – хутчій побачити ваші скарби.

Священик підійшов до коминка і за допомогою долота, що його він не випускав із рук, вийняв камінь, що служив колись подом і затуляв просторе заглиблення; у тім заглибленні зберігалися речі, що про них він казав Дантесові.

– Що ж показати вам передовсім? – запитав він.

– Покажіть вашу працю про монархію в Італії.

Фаріа дістав зі схованки чотири сувої, що згорнуті були, як листки папірусу. Сувої складалися з полотняних клаптів завширшки чотири дюйми і завдовжки дюймів із вісімнадцять. Клапті мали номери, і Дантес легко прочитав декілька рядків. Праця була написана рідною мовою абата, тобто італійською, а Дантес народився в Провансі, тож пречудово розумів ту мову.

– Бачите, тут усе; тиждень тому я написав “кінець” на шістдесят восьмій смужці. Дві сорочки і всі мої носові хустинки пішли на це; якщо я колись вийду на волю і якщо в Італії знайдеться друкарня, що зважиться опублікувати мою книжку, я уславлюся.

– Авжеж, – відказав Дантес, – бачу. А тепер, коли ваша ласка, покажіть мені пера, якими написана ця книга.

– Ось гляньте, – сказав Фаріа.

І він показав Дантесові паличку дюймів із шість завдовжки, до якої прив’язаний був забруднений чорнилом хрящик од риби; він був гострий і розщеплений, як і звичайне перо.

Дантес розглянув перо і почав шукати очима знаряддя, яким його так добре загострили.

– Ви шукаєте ножика? – запитав Фаріа. – Це моя гордість. Я зробив і його, і того великого ножа зі старого залізного підсвічника.

Ножик різав мов бритва, а в ножа була ще та перевага, що міг бути й ножем, і кинджалом.

Дантес розглядав усі ті речі з такою самою допитливістю, із якою часом розглядав у марсельських крамничках дивовижні знаряддя, зроблені дикунами і привезені з південних островів капітанами далекого плавання.

– Що ж до чорнила, – сказав Фаріа, – то ви знаєте, з чого я його робив; я виготовляю його, як настане потреба.

– Дивує мене лиш одне, – сказав Дантес, – як вам вистачило часу на цю працю.

– Та я й уночі працював, – сказав Фаріа.

– Уночі? Ви що, бачите в пітьмі, мов той кіт?

– Ні, та Бог дав людині розум, що заступає недосконалість органів чуття; я створив собі освітлення.

– Як?

– Із яловичини, яку мені дають, я зрізую сало, розтоплюю й видобуваю смалець; ось мій світильник.

І він показав Дантесові каганця, який скидався на ті, що ними освітлюють вулиці в урочисті дні.

– А вогонь?

– Ось два кремені й трут, я зробив його з клаптя сорочки.

– А сірники?

– Я сказав, що в мене нашкірна хвороба, і попросив сірки; її мені дали.

Дантес поклав усі ті речі на стіл і опустив голову, приголомшений упертістю й силою цього розуму.

– Це ще не все, – сказав Фаріа, – адже не слід ховати всі свої скарби в одному місці.

Вони поклали камінь на місце; абат посипав його попелом і розтер його ногою, щоб не видно було, що камінь виймали; потім підійшов до ліжка й відсунув його.

За узголів’ям був отвір, майже герметично затулений каменем; у тій дірі лежала мотузяна драбина футів тридцять завдовжки. Дантес посмикав її; вона могла витримати хоч яку вагу.

– Де ви дістали мотузка для цієї пречудової драбини? – запитав він.

– Я сплів її з моїх сорочок, а потім із простирадл, які я розсотував три роки, поки сидів у Фенестрелі. Коли мене переводили сюди, я примудрився прихопити із собою заготовлений матеріал; тут я працював далі над ним.

– І ніхто не помітив, що ваші простирадла не підшиті?

– Я їх зашивав.

– Чим?

– Ось цією голкою.

І священик дістав з-під свого лахміття довгу й гостру риб’ячу кістку з просиленою в неї ниткою.

– Річ у тому, – сказав він, – що спершу я хотів розпиляти ґрати і тікати вікном, воно трохи ширше, ніж ваше, як бачите; я його ще розширив би перед втечею; та я помітив, що воно виходить на внутрішній двір, і відмовився від цього наміру. Проте я зберіг драбину на той випадок, якби, як я вже казав, мені трапилася нагода непередбаченої втечі.

Та Дантес розглядав драбину і думав зовсім про інше. У голові його промайнула нова думка. Може, цей чоловік, такий розумний, винахідливий, учений, розбереться в його лихові, що завжди було для нього огорнуте пітьмою.

– Про що ви думаєте? – запитав абат, що взяв Дантесову замисленість за найвищий ступінь захвату.

– По-перше, яку величезну силу розуму витратили ви, щоб сягнути мети. А що здійснили б ви на свободі!

– Може, і нічого. Розтринькав би свій розум на дрібниці. Тільки лихо розкриває таємні скарби людського розуму; для того, щоб порох вибухнув, його треба стиснути. В’язниця зосередила всі мої здібності, розсіяні в різних напрямах; вони зіткнулися у тісному просторі, – а ви знаєте, що від зіткнення тут народжується електрика, з електрики блискавка, із блискавки світло.

– Та де там, нічого я не знаю! – відказав Дантес, пригніченим своїм невіглаством. – Декотрі ваші слова позбавлені для мене будь-якого глузду. Яке щастя бути таким ученим, як ви оце!

Абат усміхнувся.

– Але ви ще про щось подумали?

– Так.

– Про одне ви мені сказали, а про друге?

– Друге ось що: ви розповіли мені про своє життя, а мого не знаєте.

– Ваше життя ще таке коротке, що не може містити в собі важливих подій.

– Воно містить величезне лихо, – відказав Дантес. – Лихо, якого я нічим не заслужив. І я хотів би, щоб ніколи більше не блюзнити на Бога, упевнитися в тому, що в моєму лихові винні люди.

– То ви вважаєте себе невинним у тому злочині, який за вами визнають?

– Я не винен, клянуся життям тих, хто найдорожчий мені на світі, – життям свого батька і Мерседес.

– Гаразд, – сказав абат, затуляючи схованку і пересуваючи ліжко на місце. – Розкажіть мені вашу історію.

І Дантес розповів те, що абат назвав його історією; вона обмежувалася мандрівкою до Індії і двома чи трьома мандрівками на Схід, розповів про свій останній рейс, про смерть капітана Леклера, доручення до маршала, побачення з ним, його лист до пана Нуартьє, розповів про повернення до Марселя, побачення, про своє кохання до Мерседес, про заручини, арешт, допит, тимчасове ув’язнення в будинку суду й урешті про остаточне ув’язнення в замку Іф. Більше він нічого не знав; не знав навіть, скільки часу перебуває у в’язниці.

Вислухавши його розповідь, абат глибоко замислився.

– У правовій науці, – помовчавши, сказав він, – є мудра аксіома, про яку я вже вам казав, крім тих випадків, коли недобрі думки породжені зіпсованою натурою: людина уникає злочину. Та цивілізація привчила нас до штучних потреб, пороків і бажань, що часом гамують у нас добру первину і призводять до зла. Звідси випливає таке правило: якщо хочете знайти злочинця, шукайте того, кому той злочин міг завдати зиску. Кому могло бути корисне ваше зникнення?

– Та нікому. Я так мало важив!

– Не відповідайте, не розваживши: у вашій відповіді немає ні логіки, ні філософії. На світі все відносно, любий друже, починаючи з короля, який заважає своєму наступникові, до канцеляриста, який заважає позаштатному писареві. Коли помирає король, його наступник успадковує корону; коли помирає канцелярист, писар успадковує тисячу двісті ліврів платні. Та тисяча двісті ліврів – його цивільний лист; вони йому так само необхідні, як ото королю дванадцять мільйонів. Кожна людина вгорі й унизу суспільної ієрархії утворює довкола себе світ інтересів, де існують свої завихрення і свої гачкуваті атоми, як у Декартових світах. Що ближче до горішнього щабля, то більші ті світи. Це перевернута спіраль, що тримається на вістрі, завдяки еквілібристиці довкола точки рівноваги. Отож, повернемося до нашого світу. Вас хотіли призначити капітаном “Фараона”?

– Так.

– Ви хотіли одружитися з гарною дівчиною?

– Так.

– Чи треба було комусь, щоб вас не призначили капітаном “Фараона”? Чи треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес? Спершу дайте відповідь на перше запитання: послідовність – ключ до всіх загадок. Чи треба комусь, щоб вас не призначили капітаном “Фараона”?

– Нікому, мене дуже любили на кораблі. Якби матросам дозволили обирати начальника, то вони, певен, обрали б мене. Тільки один чоловік мав причину не любити мене: я посварився з ним, пропонував йому дуель, та він відмовився.

– Та ба! Як його звали?

– Данґляр.

– Ким він був на кораблі?

– Рахівником.

– Посівши місце капітана, ви лишили б його на колишній посаді?

– Ні, якби це від мене залежало: я помітив у його розрахунках певні хиби.

– Добре. Чи був хтось присутній під час вашої останньої розмови з капітаном Леклером?

– Ні, ми були самі.

– Міг хтось чути вашу розмову?

– Так, двері були відчинені… і навіть… зачекайте… так, так, Данґляр проходив повз них тієї хвилі, коли капітан Леклер передавав мені пакет для маршала.

– Чудово, ми натрапили на слід. Брали ви когось із собою, коли ступили на острів Ельба?

– Нікого.

– Там вручили вам листа?

– Авжеж, маршал вручив.

– Що ви з ним учинили?

– Поклав до теки.

– То у вас була із собою тека? У який спосіб тека з офіційним листом могла поміститися в кишені моряка?

– Правда ваша, тека лежала у мене в каюті.

– То, виходить, ви лише в каюті поклали того листа до теки?

– Так.

– Від Порто-Феррайо до корабля де був лист?

– У мене в руках.

– Коли ви підіймалися на “Фараон”, усі могли бачити, що у вас у руках лист?

– Так.

– І Данґляр міг бачити?

– Так, і він міг бачити.

– Тепер слухайте уважно і напружте свою пам’ять: чи пам’ятаєте ви, як був написаний донос?

– Авжеж, я прочитав його три рази.

– Повторіть його мені.

Дантес замислився.

– Ось він, слово у слово: “Прибічник престолу й віри сповіщає панові королівському прокуророві, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, який прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя й Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні””.

Абат стенув плечима.

– Ясно як білий день, – сказав він, – і треба ж бути таким простодушним, щоб відразу не здогадатися.

– То ви гадаєте?.. – вигукнув Дантес. – Ох і підлота!

– Який почерк був у Данґляра?

– Дуже гарний і виразний, із нахилом праворуч.

– А яким почерком написаний був той виказ?

– Із нахилом ліворуч.

Абат усміхнувся.

– Зміненим!

– Почерк настільки твердий, що навряд чи він був змінений.

– Зачекайте, – сказав абат.

Він узяв перо чи радше те, що прозивав пером, умочив у чорнило й написав лівою рукою, на полотні, що заступало папір, перші рядки доносу.

Дантес перелякано сахнувся і з острахом глянув на абата.

– Неймовірно! – вигукнув він. – Цей почерк так скидається на той!

– Донос написано лівою рукою. А я зробив цікаве відкриття, – провадив абат.

– Яке?

– Усі почерки правої руки різні, а почерки лівої всі схожі.

– Ви все вивчили!.. Усе ви знаєте!

– Продовжуємо?

– Так, так!

– Переходимо до другого запитання.

– Слухаю вас.

– Треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес?

– Так, одному хлопцеві, що кохав її.

– Його ім’я?

– Фернан.

– Ім’я іспанське.

– Він каталянець.

– Вважаєте, він міг написати виказ?

– Ні, він ударив би мене ножем, та й годі.

– Так, це в іспанському дусі: убивство, та не підлість.

– Та він і не знав подробиць, змальованих у доносі.

– Ви нікому про них не розповідали?

– Нікому.

– Навіть нареченій?

– Навіть їй.

– То це Данґляр.

– Тепер я певен цього.

– Зачекайте… Знайомий був Данґляр із Фернаном?

– Ні… так… Згадав!

– Що?

– За день до мого весілля вони сиділи за одним столом у шинку татуся Памфіля. Данґляр був приязний і веселий, а Фернан блідий і збентежений.

– Їх було тільки двоє?

– Ні, з ними сидів третій, мій добрий приятель! Либонь, він і познайомив їх… кравець Кадрус. Та він був уже добряче напідпитку… Зачекайте… зачекайте… І як не згадав я цього раніш! На столі, за яким вони пиячили, стояла чорнильниця, лежав папір і пера… – Дантес провів долонею по чолу. – Ох, падлюки, падлюки!

– Хочете дізнатися ще щось? – усміхнувшись, запитав абат.

– Так, так, ви все так розбираєте, так ясно все бачите! Я хочу знати, чому мене допитували тільки два рази, чому мене звинуватили без суду?

– Це вже складніше, – відказав абат. – Шляхи правосуддя темні й загадкові, у них тяжко розібратися. Простежити поведінку обох ваших ворогів було дитячою грою, а тепер вам доведеться давати мені найточніші покази.

– Будь ласка, запитуйте. Ви знаєте моє життя ліпше, ніж я сам.

– Хто вас допитував? Королівський прокурор, його помічник чи слідчий?

– Помічник.

– Молодий чи старий?

– Молодий, років двадцять сім.

– Ага, ще не зіпсований, та вже амбітний, – сказав абат. – Як він із вами поводився?

– Радше лагідно, ніж суворо.

– Ви все йому розповіли?

– Усе.

– Поведінка його мінялася під час допиту?

– На одну мить, коли він прочитав листа, що був доказом проти мене, він, здавалося, був приголомшений моїм лихом.

– Вашим лихом?

– Так.

– І ви певні, що він побивався саме над вашим лихом?

– Принаймні він дав очевидний доказ свого співчуття.

– Який саме?

– Він спалив єдиний доказ, що міг мені зашкодити.

– Який? Донос?

– Ні, листа.

– Ви певні цього?

– Це сталося на моїх очах.

– Тут щось не те. Здається, цей помічник прокурора ще гірший негідник, ніж можна припустити.

– Їй-богу, мене аж дрижаки беруть! – сказав Дантес. – Невже світ населений тільки тиграми і крокодилами?

– Так, але двоногі тигри й крокодили набагато небезпечніші, ніж ті.

– Будь ласка, продовжуйте!

– Що ж, як хочете… То, кажете, він спалив листа?

– Так, і додав: “Бачте, проти вас є тільки цей доказ, і я знищив його”.

– Надто вже шляхетний цей учинок, а тому неприродний.

– Ви так гадаєте?

– Я певен. Кому був той лист?

– Панові Нуартьє, у Парижі, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять.

– А ви не гадаєте, що помічник прокурора міг бути зацікавлений у тому, щоб той лист зник?

– Може, і так. Він декілька разів змушував мене пообіцяти, наче для моєї ж користі, не казати нікому про того листа і взяв із мене клятву, що я ніколи не промовлю імені, що написане на конверті.

– Нуартьє! – повторив абат. – Нуартьє! Я знав одного Нуартьє при дворі колишньої королеви Етрурії, знав Нуартьє, що був жирондистом під час революції. А як звали вашого помічника прокурора?

– Де Вільфор.

Абат зареготав.

Дантес зачудовано зиркнув на нього.

– Що з вами? – запитав він.

– Бачите оцей сонячний промінь? – запитав абат.

– Бачу.

– Так ось: тепер ваша справа ясніша для мене, ніж оцей промінь. Бідолашний хлопчина! І він був добрий до вас?

– Так.

– І цей достойний чоловік спалив, знищив листа?

– Так.

– Шляхетний постачальник катові змусив вас заприсягнутися, що ви ніколи не вимовите імені Нуартьє?

– Так.

– А цей Нуартьє, сліпцю ви нещасний, чи знаєте ви, хто такий цей Нуартьє? Цей Нуартьє – його батько!

Якби блискавка ударила коло ніг Дантеса і розчахнула перед ним прірву, на дні якої він побачив би пекло, то не вразила б вона його так раптово і приголомшливо, як абатові слова. Він схопився на ноги і взявся за голову.

– Його батько! Його батько! – вигукнув він.

– Авжеж, його батько, якого звуть Нуартьє де Вільфор, – відказав абат.

І тоді сліпуче світло осяяло Дантесові думки, і все, що передніше здавалося йому темним, раптом засяяло в яскравому промінні. Мінлива Вільфорова поведінка під час допиту, знищення листа, вимагання клятви, прохальний голос судді, який не погрожував, а, здавалося, благав, – усе спало йому на думку. Він заволав, захитався, мов п’яний, і кинувся до підземного лазу, що провадив з абатової камери до його в’язниці.

– Мені треба побути самому! – вигукнув він. – Я мушу обміркувати все це!

І діставшися своєї камери, упав на ліжко. Увечері, коли прийшов наглядач, Дантес сидів на ліжку з непорушним поглядом і перехнябленим обличчям, недвижний і безмовний, ніби статуя.

У ті довгі години роздумів, що промайнули, наче секунди, він ухвалив грізне рішення і заприсягнувся страшною клятвою.

Дантеса збудив із задуми людський голос, голос абата Фаріа, що після того, як пішов тюремник, прийшов запросити Едмона повечеряти з ним. Звання божевільця, та ще й кумедного божевільця, давало старому в’язневі деякі привілеї – білий хліб і карафку вина по неділях. Була якраз неділя, і абат прийшов погукати свого молодого приятеля розділити з ним хліб і вино.

Дантес пішов із ним. Обличчя його пояснішало і прибрало колишнього виразу, та в очах була жорстокість і твердість, які свідчили про те, що в ньому визріло якесь рішення. Священик пильно глянув на нього.

– Шкодую я, що допоміг вам у ваших пошуках правди, і шкодую за ті слова, що сказав ото.

– Чому? – запитав Дантес.

– Тому що я поселив у вашій душі почуття, якого там не було, – жагу помсти.

Дантес усміхнувся.

– Побалакаймо про інше, – сказав він.

Абат іще раз глянув на нього і сумно похитав головою. Та, поступаючись Дантесовому проханню, заговорив про інше. Розмова з абатом, як і з будь-яким співрозмовником, що багато зазнав у житті, багато страждав, була повчальна і завжди цікава, та в ній не було егоїзму, цей страждалець ніколи не казав про свої страждання.

Дантес із захватом ловив кожне його слово; декотрі слова відповідали вже знайомим йому думкам і його моряцьким знанням; інші стосувалися невідомих йому предметів і, немов північне сяйво, що світить мореплавцям у північних широтах, відкривали йому нові простори, осяяні фантастичними спалахами. Він збагнув, яке щастя для освіченої людини бути супутником цьому високому розумові на висотах моральних, філософських і суспільних ідей, де він звик витати.

– Навчіть мене чогось із того, що ви знаєте, – попросив Дантес. – Навчіть бодай задля того, щоб не скучати зі мною. Боюся, ви волієте бути самому, ніж у товаристві такого неосвіченого і нікчемного товариша, як я оце. Якщо ви погодитеся, я обіцяю не заводити мову про втечу.

Панотець усміхнувся.

– Ох, дитино моя, – сказав він, – знання людське вельми обмежене, і коли навчу вас математики, фізики, історії і трьох чи чотирьох живих мов, якими я володію, ви будете знати те, що знаю і я; і всі ці знання я передам вам за якісь два роки.

– Два роки! Гадаєте, я зможу вивчити всі ці науки за два роки?

– У їхньому застосуванні – ні; у їхніх засадах – так. Навчитися не означає знати; є знавці, а є вчені, – перші завдячують пам’яті, другі – філософії.

– А хіба філософії не можна навчитися?

– Філософії не вчаться; філософія – це поєднання набутих знань і високого розуму, що їх застосовує; філософія – це осяйна хмара, що на неї ступив Христос, коли вознісся на небо.

– Чому ж ви будете навчати мене спершу? – запитав Дантес. – Мені кортить хутчій розпочати, я прагну знання.

– Усьому! – відказав абат.

Того ж вечора бранці склали навчальний план і наступного дня почали виконувати його. У Дантеса була дивовижна пам’ять, і він був дуже тямущий; математичний лад його розуму допомагав йому засвоювати все шляхом обчислення, а моряцький романтизм пом’якшував надмірну прозаїчність доведень, що зводилися до сухих чисел і простих ліній; крім того, він уже знав італійську і почасти новогрецьку, якої навчився під час своїх мандрівок на Схід. За допомогою цих двох мов він незабаром збагнув устрій решти і за півроку почав уже розмовляти іспанською, англійською й німецькою.

Може, тому, що наука була для нього розвагою, яка заступала свободу, може, тому, що він, як ми упевнилися, умів дотримуватися свого слова, принаймні він, як і пообіцяв абатові, не балакав більше про втечу, і дні пливли для нього швидко і змістовно. За рік це вже була інша людина.

Що ж до абата Фаріа, то, попри розвагу, якою було для нього Дантесове товариство, він ставав дедалі похмурішим. Здавалося, якась невідступна думка переслідувала його: то він поринав у глибоку задуму, тяжко зітхав, то раптом схоплювався на ноги і, згорнувши руки на грудях, годинами ходив камерою.

Якось він раптом зупинився і вигукнув:

– Якби ж не вартовий!

– Буде він чи ні, це залежить від вас, – відказав Дантес, що читав абатові думки, наче його череп був зі скла.

– Я вже сказав вам, що вбивство мені огидне!

– Та це вбивство, якщо воно здійсниться, буде вчинене з інстинкту само–збереження, для самозахисту.

– Усе одно не можу.

– Проте ви думаєте про це?

– Весь час, – прошепотів панотець.

– І ви знайшли спосіб?

– Знайшов, якби на галерею поставили чатового, що був би сліпий і глухий.

– Він буде і сліпий, і глухий, – відказав Едмон із твердістю, що злякала абата.

– Ні, ні, – вигукнув він, – це неможливо!

Дантес хотів провадити далі ту розмову, та абат похитав головою і не відповів.

Минули три місяці.

– Ви дужий? – запитав якось Дантеса абат.

Дантес замість відповіді взяв долото, зігнув його підковою і знову випростав.

– Дасте слово честі, що заб’єте чатового лише зі скрайньої необхідності?

– Даю.

– Тоді ми можемо виконати ваш намір, – сказав священик.

– А скільки потрібно буде часу, щоб його виконати?

– Понад рік.

– І можна братися до праці?

– Хоч і зараз.

– Ось бачте, ми згаяли цілий рік! – вигукнув Дантес.

– Згаяли, кажете?

– Ох, вибачте мені, заради Бога! – зашарівшись, вигукнув Дантес.

– Та годі вже, – сказав абат. – Людина завжди лише людина, а ви ще й одна з найліпших, яких я знав. То слухайте, ось мій план.

І абат показав Дантесові креслення, яке він зробив; то був план його камери, Дантесової буцергарні й лазу, що з’єднував їх. Посередині того лазу відгалужувався бічний хід, як ті, що прокладаються в копальнях. Цей бічний хід закінчувався під галереєю, де ходив чатовий; тут слід було зробити широку виямку, підриваючи і розхитуючи одну з плит, що утворювали долівку галереї: потрібної хвилини плита осяде під вагою вояка, він провалиться у виямку; приголомшений падінням, він не зможе боронитися, і тієї миті Дантес накинеться на нього, скрутить, заткне йому пельку, і обидва бранці вилізуть через вікно галереї, спустяться зовнішнім муром за допомогою мотузяної драбини й утечуть.

Дантес заплескав долонями, і очі його засяяли радістю; план був такий простий, що неодмінно мав удатися.

Того ж таки дня наші копачі взялися до праці; трудилися вони запопадливо, адже та праця настала після довгого відпочинку і, либонь, улягала заповітному бажанню кожного з них.

Вони невтомно копали, кидаючи працю лише о тій порі, коли мусили повертатися до своїх камер і чекати на повернення тюремника. Утім, вони вже здалеку навчилися розрізняти його ходу, і жодного з них ні разу не застукали на гарячому. Щоб земля, яку вони вийняли з нового підкопу, не завалила їхній лаз, вони викидали її потроху і з неймовірною обачністю крізь вікно Дантесової чи абатової камери; її ретельно розтирали на порох, і нічний вітер її розвіював дощенту.

Понад рік збули вони за тією працею, яку виконували долотом, ножем і дерев’яним ломом; упродовж того року священик навчав Дантеса, розмовляв із ним то тією, то тією мовою, розповідав йому історію народів і тих великих постатей, що вряди-годи залишають по собі блискучий слід, який називають славою. До того ж, абат, як світська людина, що належала до найвищих кіл, у поведінці своїй зберігав якусь сумовиту величавість; завдяки вродженій перейнятливості Дантес зумів засвоїти вишукану чемність, якої йому бракувало, і шляхетні манери, яких набувають зазвичай лише у спілкуванні з найвищими класами або в товаристві освічених людей.

За п’ятнадцять місяців лаз було викопано; під галереєю вони зробили виямку; можна було чути кроки чатового, що ходив туди і сюди; і бранці, що задля успіху втечі мусили чекати темної й безмісячної ночі, боялися лише одного: що земля не витримає і передчасно провалиться під ногами вояка. Щоб відвернути ту загрозу, вони поставили підпору, яку знайшли у підмурку.

Дантес якраз порався коло неї, аж почув, що абат Фаріа, який лишився у його камері, де обточував цвяха, що призначався для зміцнення мотузяної драбини, гукає його переляканим голосом. Дантес побіг до нього і побачив, що панотець стоїть посеред камері, блідий, спітнілий, з конвульсивно зціпленими руками.

– Боже мій! – вигукнув Дантес. – Що таке? Що з вами?

– Хутчій, хутчій! – сказав абат. – Слухайте!

Дантес глянув на посіріле абатове обличчя, на його очі, облямовані синіми кружалами, на бліді губи, на розпатланого чуба і перелякано впустив із рук долото.

– Що сталося? – вигукнув він.

– Погибель моя! – відказав священик. – Слухайте. Мене змагає страшна, може, смертельна недуга; напад розпочинається, я відчуваю; я вже зазнав такого за рік до ув’язнення. Є тільки один засіб на цю хворобу, я назву вам його; біжіть до мене, підійміть ніжку ліжка, вона порожня, у ній ви знайдете пляшечку з червоною рідиною. Принесіть її сюди… або ні, ні, зачекайте! Мене можуть застукати тут; допоможіть мені дістатися до моєї камери, поки у мене ще сила є. Хтозна, що може статися і як довго триватиме напад.

Дантес не розгубився, попри страшенне лихо, що спіткало його; він спустився в лаз, тягнучи за собою сердешного абата; із неймовірним зусиллями він довів недужого до камери і поклав до ліжка.

– Дякую, – сказав абат, здригаючись усеньким тілом, наче допіру виліз із крижаної води. – Напад зараз розпочнеться, я буду в каталепсії[16]; може, буду лежати без руху, без жодного стогону, а може, на губах виступить піна, я буду корчитися і кричати. Зробіть так, щоб не чутно було мого галасу, це найважливіше; а то мене ще переведуть до іншої камери, і нас розлучать навіки. Як побачите, що я заціп, задубів, одне слово, став як мрець, тоді – лише тоді, чуєте? – розціпте мені зуби ножем і влийте до рота десять крапель настою; і, може, я отямлюся.

– Може? – сумно вигукнув Дантес.

– На поміч! На поміч! – заволав абат. – Я… я уми…

Напад розпочався з такою швидкістю і силою, що нещасний в’язень навіть не встиг закінчити розпочате слово. Чолом його промайнула швидка і похмура тінь, що була наче морська буря; очі розплющилися, щоки почервоніли, рот перехнябився; він борсався, гарчав, на вустах закипіла піна. Виконуючи його наказ, Дантес затиснув йому рота ковдрою. Так тривало дві години. Аж безтямний, мов камінь, холодний і блідий, мов той мармур, безпомічний, немов розтоптана билина, він забився в останніх корчах, потім витягся на ліжку і завмер.

Едмон чекав, аж поки ця гадана смерть заволодіє всеньким тілом і кригою огорне самісіньке серце. Тоді він узяв ножа, просунув його поміж зубами, на превелику силу розціпив стиснуті щелепи, залляв одну за одною десять крапель червоної рідини і заходився чекати.

Минула година, абат не ворушився. Дантес перелякався, що чекає задовго, і дивився на нього із жахом, узявшись за голову. Коли ж це щоки потроху зашарілися; в очах, що весь час залишалися розплющені й порожні, промайнула свідомість; легке зітхання війнуло з його вуст; абат поворухнувся.

– Порятований! Порятований! – вигукнув Дантес.

Хворий ще не міг балакати, та з очевидною тривогою простягнув руку до дверей. Дантес насторожився і почув кроки тюремника. Була вже сьома година, а Дантесові було не до того, щоб стежити за часом.

Едмон кинувся в підземний лаз, отвір затулив каменем і опинився у своїй камері.

За кілька хвиль двері відчинилися, і наглядач, як завше, побачив бранця, що сидів на ліжку.

Щойно встиг він вийти, ледве затихли його кроки, як стривожений Дантес, забувши про обід, поквапився назад і, піднявши камінь, повернувся до абатової камери.

Той уже отямився, та лежав непорушно, бо геть знесилився.

– Я вже гадав, що більше не побачу вас, – сказав він Едмонові.

– Чому? – запитав той. – Хіба ви боялися померти?

– Ні, але все готово для втечі, і я думав, що ви втечете.

Від обурення Дантес аж почервонів.

– Без вас! – вигукнув він. – Невже ви і справді подумали, що я здатний до такого?

– Тепер бачу, що помилявся, – відказав недужий. – Ох, який я кволий, розбитий, знищений!

– Не піддавайтеся відчаю, сили відновляться, – сказав Дантес, сідаючи біля абатового ліжка і беручи його за руки.

Панотець похитав головою.

– Востаннє, – сказав він, – напад тривав півгодини, а потім мені закортіло їсти, і я звівся на ноги без сторонньої допомоги, а сьогодні не можу поворухнути ні ногою, ні рукою; голова тяжка, що свідчить про крововилив у мозок. Як буде третій напад, мене вразить параліч або ж я помру.

– Ні, ні, заспокойтеся, ви не помрете; третій напад, якщо і буде, застане вас на волі. Там ми вас вилікуємо, як цього разу, а навіть ліпше, адже у нас буде все необхідне.

– Друже мій, – відказав абат, – не обманюйте себе, цей напад засудив мене на вічне ув’язнення: для втечі треба вміти ходити…

– То й що? Ми зачекаємо тиждень, місяць, два місяці, якщо потрібно; тим часом сили до вас повернуться; ми можемо самі обрати день і годину. Щойно ви відчуєте, що можете плавати, ми відразу ж утікаємо.

– Мені вже не плавати, – відказав Фаріа, – ця рука паралізована, і не на один день, а назавжди. Зведіть її, і ви побачите, яка вона тяжка.

Дантес підняв руку недужого, і вона впала, мов камінь. Він зітхнув.

– Упевнилися, Едмоне? – запитав Фаріа. – Повірте мені, я ж бо знаю, що кажу. Від першого нападу моєї недуги я не переставав думати про неї. Я чекав її, бо вона спадкова у мене – батько мій помер від третього нападу, дід теж. Лікар, що дав мені рецепт настою, а це не хто інший, як сам славетний Кабаніс, напророкував мені таку саму долю.

– Лікар помиляється, – вигукнув Дантес, – а параліч ваш не завадить нам: я завдам вас на плечі й попливу разом із вами.

– Дитино, – сказав абат, – ви моряк, ви досвідчений плавець, то ви мусите знати, що людина з таким тягарем недалеко запливе у морі. Облиште тішитися порожніми надіями, яким не вірить навіть ваше добре серце. Я залишуся тут, аж виб’є годину мого звільнення, смертну годину. А ви рятуйтеся, утікайте! Ви молодий, спритний і дужий; не дивіться на мене, я повертаю вам ваше слово честі.

– Гаразд, – сказав Дантес. – Тоді я залишаюся.

Він підвівся і врочисто простягнув руку над абатом.

– Кров’ю Христовою присягаюся, що не покину вас до самісінької вашої смерті.

Фаріа поглянув на юнака, такого шляхетного, великодушного і безпосереднього, і на обличчі його, одухотвореному найчистішою відданістю, прочитав щирість його любові і щиросердість його клятви.

– Добре, – сказав він, – я приймаю вашу жертву. Дякую.

І простягнув Едмонові руку.

– Може, ваша безкорисна відданість здобуде винагороду, – сказав він, – та оскільки я не можу, а ви не хочете піти звідси, то нам треба загорнути лаз під галереєю. Чатовий може звернути увагу на дудоніння й погукати наглядачів; тоді все відкриється, і нас розлучать. Ідіть і візьміться до цього діла, в якому, на жаль, я вже не можу вам допомогти. Використайте на це всеньку ніч, якщо треба, і повертайтеся завтра вранці після обходу. Мені треба сказати вам одну дуже важливу річ.

Дантес потиснув долоню абата, який заспокоїв його усмішкою, і слухняно та шанобливо покинув свого давнього друга.

XVIII. Скарби панотця Фаріа

Увійшовши вранці до камери свого товариша по ув’язненню, Дантес побачив, що абат сидить на ліжку. Обличчя його було спокійне; сонячний промінь, що просягав крізь вузьке вікно, падав на клапоть паперу, що його він тримав у лівій руці, бо правою, як пам’ятає читач, він не міг і поворухнути; папір той довго зберігався у вигляді туго згорнутої рурки і, певне, тому погано розкручувався.

Священик мовчки показав Дантесові на папір.

– Що це таке? – запитав Дантес.

– Придивіться добре, – усміхнувшись, відказав абат.

– Та я добре дивлюся, – сказав Дантес, – і бачу тільки обгорілу цидулку, де якимось чудернацьким чорнилом накреслені готичні літери.

– Ця цидулка, друже мій, – сказав Фаріа, – тепер я можу все вам відкрити, бо випробував вас, – цей папірець – мій скарб, половина якого від цієї хвилі належить вам.

Холодний піт виступив на Дантесовому чолі. Досі він не старався розмовляти з абатом про той скарб, що через нього нещасного дідугана прозвали божевільцем; із природженого такту Едмон ніколи не торкався цього незручного питання, сам Фаріа теж мовчав; це мовчання Едмон брав за повернення глузду. І ось тепер слова, що вирвалися у старого священика після тяжкого нападу, здавалося, свідчили про новий напад душевної хвороби.

– Ваш скарб? – прошепотів Дантес.

Фаріа усміхнувся.

– Так, – відказав він, – у вас шляхетна душа, Едмоне, і з вашої блідості, із вашого трепету я розумію, що з вами коїться. Заспокойтеся, не божевільний я. Цей скарб існує, Дантесе, і якщо мені не дано було ним володіти, то ви ним володітимете. Ніхто не хотів ані слухати мене, ні вірити мені, бо всі вважали мене божевільцем, але ж ви знаєте, що я при цілковитому розумі; то вислухайте мене, а потім хоч вірте, хоч ні – як вам захочеться.

“Оце лихо! – подумав собі Дантес. – Він знову зсунувся з глузду; тільки цього бракувало!”.

І докинув уголос:

– Друже мій, напад ослабив вас; чи не ліпше було б вам спочити? Завтра, як захочете, я вислухаю вашу розповідь, а сьогодні мені хочеться просто доглянути вас; до того ж, – додав він, усміхаючись, – не така це вже й нагальна справа, той скарб!

– Дуже нагальна, Едмоне! – відказав старий священик. – Хтозна, може, завтра чи післязавтра станеться третій напад. І тоді всьому буде край! Щоправда, я часто з гіркою втіхою думав про ці багатства, які могли б стати щастям для десяти родин; вони втрачені для тих, хто мене переслідував. Думка та була помстою, і я тішився нею в мороці в’язниці. Та тепер, коли я простив світові заради любові до вас, коли я бачу у вас молодість і будучину, я боюся запізнитися, боюся позбавити такого гідного власника, як ви, володіння цим закопаним багатством.

Едмон зітхнув і відвернувся.

– Ви й далі не вірите, Едмоне, – провадив Фаріа, – слова мої не переконали вас. Бачу, вам потрібні докази. Що ж, прошу. Прочитайте ці рядки, яких я ніколи нікому не показував.

– Завтра, друже мій, – відказав Едмон, не в змозі потурати його божевіллю, – ми ж домовилися побалакати про це завтра.

– Балакати будемо завтра, а цидулку прочитайте сьогодні.

“Не треба гнівати його”, – подумав собі Дантес.

Він узяв той наполовину спалений клапоть паперу і прочитав:

у цих печерах: скарб закопано у найдаль

цей скарб заповідаю йому і віддаю в ко

єдиному моєму спадкоємцеві

25 квітня 149

Чез

– І що? – запитав Фаріа, коли Дантес закінчив читати.

– Тут тільки початки рядків, – сказав Дантес, – слова без ладу; половина згоріла, і зміст незрозумілий.

– Для вас, бо ви читаєте вперше, та не для мене, бо я просидів над цим клаптем багато ночей, відтворив кожну фразу і кожнісіньку думку.

– І, гадаєте, ви відтворили втрачений зміст?

– Певен я цього; самі судіть; та спершу вислухайте історію документа.

– Тихіше! – вигукнув Дантес. – Кроки!.. Я іду!.. Прощавайте!

І, радіючи, що може ухилитися від розповіді й пояснення, що тільки підтвердили б йому божевілля його друга, ковзнув, наче змія, у підземний лаз, а Фаріа, зібравши рештки сил, пхнув ногою плиту і накрив її мішковиною, щоб не помітили шпарин, які він не встиг засипати землею.

Увійшов комендант; дізнавшись від сторожа про абатову недугу, він захотів сам поглянути на нього.

Фаріа зустрів його навсидячки, уникаючи будь-якого незграбного поруху, тож йому пощастило приховати від коменданта, що правий бік його тіла паралізувало. Він боявся, що комендант зі співчуття загадає перевести його до іншої, ліпшої камери і такий спосіб розлучить його з молодим товаришем. Та, слава Богу, того не сталося, і комендант пішов собі переконаний, що в бідолашного навіженця, до якого він у глибині душі почував якусь приязнь, просто легке нездужання.

Тим часом Едмон сидів на ліжку й, опустивши голову на руки, намагався зібратися з думками. За роки свого знайомства з абатом він бачив стільки доказів світлого розуму, глибокої розсудливості та логічної послідовності, що не міг зрозуміти, яким чином мудрість може виявлятися у всьому і лише стосовно одного предмета поступається місцем божевіллю. Хто помиляється: Фаріа, який каже про свій скарб, чи всі, що вважають його несповна розуму?

Дантес просидів у своїй камері цілий день, не зважуючись повернутися до свого друга. Він намагався якомога віддалити ту страшну хвилину, коли упевниться, що Фаріа – навіженець.

Увечері, після звичного обходу, не дочекавшись Едмона, Фаріа сам спробував подолати відстань, що їх поділяла. Едмон почув шерех і здригнувся, уявивши собі ті болісні зусилля, із якими повз розбитий паралічем старий священик. Едмон мусив затягнути його до себе, тому що абат ніяк не здужав пролізти у вузький отвір, що провадив до Дантесової камери.

– Бачите, як запекло я вас переслідую, – лагідно всміхаючись, сказав Фаріа. – Ви хотіли ухилитися від моєї щедрості, та це вам не вдасться. Отож, слухайте.

Побачивши, що іншого виходу немає, Едмон посадив старого священика на своє ліжко, а сам сів коло нього на ослоні.

– Вам відомо, – розпочав абат, – що я був секретарем, довіреним другом кардинала Спади, останнього представника давнього роду. Цьому вельмишановному можновладцеві я зобов’язаний усім щастям, якого я зазнав у житті. Він не був заможний, хоч багатство його роду було у всіх на язиці, тож мені частенько доводилося чути: “Заможний, мов Спада”. І він, і поговір жили за рахунок цих горезвісних багатств. Його палац був для мене раєм. Я навчав його небожів, які потім відійшли у засвіти, і коли він лишився сам на світі, то я відплатив йому безоглядною відданістю за все, що він для мене зробив упродовж десяти років.

У домі кардинала для мене не було таємниць; не раз бачив я, як він старанно гортає старовинні книги і нетерпляче порпається в поросі родинних рукописів.

Якось я покартав його за даремні безсонні ночі, після яких його охоплювала болісна зневіра, і він поглянув на мене з гіркою усмішкою, а потім розгорнув переді мною історію міста Рима. У цій книзі, у двадцятому розділі життєпису папи Александра VI, я прочитав оці рядки, що назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

Походи в Романії скінчилися; припинивши свої завоювання, Чезаре Борджіа потребував грошей, щоб купити всю Італію. Папі теж потрібні були гроші, щоб покінчити із французьким королем Людовиком XII, який ще загрожував йому, хоч і зазнав чимало поразок. Необхідно було задумати вигідну справу, що стало непросто у сплюндрованій Італії.

Його святості спала на думку щаслива ідея. Він вирішив призначити двох кардиналів.

Вибір двох римських можновладців, причому неодмінно багатих, давав пресвятому панотцеві такий зиск: по-перше, він міг продати прибуткові місця й високі посади, що їх посідали обидва майбутні кардинали; по-друге, він міг сподіватися на щедру оплату двох кардинальських шапок.

Лишився третій бік справи, про який ми незабаром дізнаємося.

Папа і Чезаре Борджіа нагледіли двох кардиналів: Джованні Роспільйозі, що посідав чотири найважливіші посади при святому престолі, і Чезаре Спаду, одного з найшляхетніших і найбагатших можновладців Рима. Обидва дорого цінували папську ласку. Обидва були амбітні. Потім Чезаре Борджіа знайшов покупців на їхні посади.

У такий спосіб Роспільйозі та Спада заплатили за кардинальство, а ще вісім душ заплатили за посади, що їх передніше мали два нові кардинали. У капшуках спритних гендлярів задзеленчало вісімсот тисяч екю.

Переходимо до третьої частини оборудки. Виявивши ласку до Роспільйозі і Спади, поклавши на них знаки кардинальського звання і знаючи, що для сплати досить відчутного боргу вдячності і для переїзду до Рима вони мусили обернути свої маєтки в готівку, пресвятий панотець разом із Чезаре Борджіа запросив обох кардиналів до себе на обід.

Із цього приводу поміж батьком і сином виникла суперечка. Чезаре вважав, що досить застосувати один із тих засобів, які він завжди тримав напоготові для найближчих друзів, а саме горезвісний ключ, яким то того, то того просили відімкнути шафу. На ключі був крихітний залізний шип – слюсар не догледів. Кожен, хто моцувався над тугим замком, проколював собі пальця і наступного дня помирав. Був іще перстень із лев’ячою головою, якого Чезаре надівав, коли хотів потиснути долоню комусь. Лев урізувався у шкіру тих обраних долонь, і за добу наставала смерть.

Тож Чезаре запропонував батькові або послати обох кардиналів одімкнути шафу, або дружньо потиснути руку обом. Та Александр VI відказав на те:

“Давай не пошкодуємо на обід задля високоповажних кардиналів Роспільйозі і Спади. Здається мені, ми повернемо видатки. І ти забуваєш, Чезаре, що нестравлення шлункове діє відразу, а укол чи укус дається взнаки тільки за день чи два”.

Чезаре погодився з таким міркуванням. Тим-то обох кардиналів запросили пообідати.

Столи накрили в папських виноградниках біля Сен-П’єтро-ін-Вінколі, у прегарній місцині, про яку вже багато чули кардинали.

Розпільйозі був у захваті від свого нового звання і, наперед смакуючи бенкет, з’явився веселий і радісний. Спада, чоловік обережний, любив свого небожа, молодого офіцера, що подавав блискучі надії, тож узяв аркуш паперу, перо і написав свій заповіт. Потім послав до небожа людину, щоб той чекав його біля виноградників; та посланець, здається, не застав його вдома.

Спада знав, що означає запрошення на обід. Відтоді, як християнство – глибоко цивілізаційна потуга – перемогло у Римі, уже не центуріон приходив оголосити від імені тирана: “Цезар хоче, щоб ти помер”, а чемний легат з усмішкою казав від імені пресвятого панотця: “Його святість бажає, щоб ви з ним пообідали”.

О другій годині дня Спада вирушив на виноградники Сан-П’єтро-ін-Вінколі; папа вже чекав на нього. Перший, кого він там побачив, був його небіж, гарно вбраний і веселий; Чезаре Борджіа був дуже ласкавий із ним. Спада зблід, а Чезаре кинув на нього насмішкуватий погляд, давши на здогад, що він усе передбачив і влаштував пастку.

Сіли обідати. Спада тільки устиг запитати небожа: “Ти бачив мого посланця?” Небіж відказав, що ні, пречудово зрозумівши значення того запитання. Та було вже запізно; він устиг випити келих добрячого вина, якого налляв йому папський чашник. Тієї ж миті подали ще пляшку, з якої щедро пригостили кардинала Спаду. За годину лікар заявив, що обидва отруїлися грибами. Спада помер біля входу до виноградника, а небіж віддав Богові душу біля свого дому, намагаючись щось сказати дружині, та вона не зрозуміла його.

Чезаре із пресвятим панотцем загарбали спадщину під тим приводом, що треба розглянути папери небіжчиків. Та вся спадщина складалася з аркуша паперу, де Спада написав: “Заповідаю улюбленому моєму небожеві мої скрині й книги, поміж якими мій молитовник із золотими ріжками, щоб він зберігав його на згадку про люблячого дядька”.

Спадкоємці все обшукали, помилувалися молитовником, заволоділи меблями, дивуючись із того, що багатій Спада виявився насправді найбіднішим із-поміж дядьків.

Від скарбів і сліду не було, якщо не брати до уваги скарбів знання, що містилися в бібліотеці та лабораторіях.

Більше не знайшлося нічого. Чезаре із батьком шукали, порпалися, винюхували, та нашкребли мізерію – золотих і срібних речей на тисячу екю та стільки ж готівки; проте небіж устиг сказати жінці, повернувшись додому: “Шукайте в дядькових паперах, там повинен бути достеменний заповіт”.

Рідня небіжчикова заходилася шукати, може, ще старанніше, ніж державні спадкоємці. Марно: їй перепали два палаци та виноградники за Палатином. За тієї пори нерухомість була дешева – обидва палаци й виноградник лишилися у власності небіжчикової родини, як надто вже мізерні для захланності папи та його сина.

Минули місяці й роки. Александр VI помер, як відомо, від отрути, яку дали йому помилково; Чезаре, який отруївся разом із ним, відбувся тим, що, немов гадюка, скинув шкуру і набув нової, що на ній трутизна лишила плями, схожі на тигрові; зрештою він мусив покинути Рим і безславно загинув у якійсь нічній сутичці, майже забутий історією.

Після смерті пресвятого панотця, після вигнання його сина всі чекали, що родина Спади знову житиме по-князівському, як жила за часів кардинала Спади.

А дзуськи! Спади жили дуже скромно, вічна таємниця висіла над цією темною справою. Поговір вирішив, що Чезаре, який хитріший од батька, украв у нього спадок обох кардиналів; кажу обох, бо Роспільйозі, який не вжив ніяких заходів безпеки, обдерли до нитки.

– Досі, – сказав Фаріа з усмішкою, уриваючи свою оповідь, – ви не почули нічого особливо безглуздого, правда?

– Навпаки, – відказав Дантес, – мені здається, наче я читаю якийсь цікавий літопис. Продовжуйте, прошу вас.

– Продовжую.

Спади звикли до невідомості. Минули роки. Поміж їхніх нащадків були вояки, дипломати; декотрі набули духовного сану, декотрі стали банкірами; одні розбагатіли, інші геть розорилися. Сягаю останнього в тому роді, графа Спади, у якого я служив секретарем.

Він часто скаржився на невідповідність свого маєтку з його становищем; я порадив йому обернути те невелике майно, що в нього лишилося, у довічну ренту; він послухався тієї поради і подвоїв свої прибутки.

Славетний молитовник лишився в родині й тепер належав графові Спаді; він переходив од батька до сина, обернувшись, завдяки загадковій статті єдиного виявленого заповіту, на своєрідні святощі, що зберігалися із забобонною побожністю. То була книга з пречудовими готичними мініатюрами і настільки обтяжена золотом, що в урочисті дні її ніс перед кардиналом слуга.

Побачивши різного роду документи, акти, угоди, пергаменти, що лишилися після отруєного кардинала і зберігалися в родинному архіві, я теж почав розбирати ці величезні паки паперів, як їх розбирали до мене двадцять слуг, двадцять управителів, двадцять секретарів. Попри терплячі й ретельні пошуки, я геть нічого не знайшов. А я ж багато читав, навіть написав детальну, мало не за днями, історію роду Борджіа, лише задля того, щоб дізнатися, чи не примножилися їхні скарби зі смертю мого Чезаре Спади, і виявив, що поповнилися вони лише майном кардинала Роспільйозі, його товариша в нещасті.

Я був майже певен, що спадщина кардинала не дісталася ні його родині, ані Борджіа, і перебуває без власника, як ото скарби арабських казок, що лежать у землі під охороною духа. Я вивчав, підраховував, перевіряв тисячу разів прибутки і видатки родини Спада за останні триста років; усе було даремно; я залишався у невіданні, а граф Спада в убозтві.

Мій покровитель помер. Обернувши майно в довічну ренту, він лишив по собі тільки родинний архів, бібліотеку на п’ять тисяч томів і той славетний молитовник. Усе це він заповів мені та ще тисячу римських екю готівкою, за умовою, щоб я щороку служив панахиду по ньому і склав родовідне дерево й історію його фамілії, що я точнісінько й виконав…

Терпіння, любий Едмоне, ми наближаємося до краю.

У 1807 році, за місяць до мого арешту і за два тижні після графової смерті, двадцять п’ятого грудня (ви зараз зрозумієте, чому це число лишилося в моїй пам’яті), я втисячне рахував папери, яким давав лад. Палац продали, і я збирався переселитися з Рима до Флоренції з усім моїм майном, що складалося з дванадцяти тисяч ліврів, бібліотеки і славетного молитовника. Зморений запопадливою працею й почуваючи якусь млявість після надміру щедрого обіду, я опустив голову на руки й заснув. Була третя пополудні.

Коли я прокинувся, дзиґар вибив шосту.

Я звів голову; довкруги було темно. Я подзвонив, щоб принесли світло, та ніхто не відгукнувся. Тоді я вирішив допомогти ділу сам. До того ж мені слід було звикати до способу життя філософа. Однією рукою я взяв сірника, а другою, оскільки сірників у коробці не виявилося, почав шукати якогось папірця, щоб запалити його в коминку, де ще танцював пломінець, я боявся взяти в пітьмі якийсь цінний документ замість непотрібного клаптика паперу, аж згадав, що у славетному молитовнику, що був тут-таки на столі, замість закладинки лежить пожовклий аркуш, що його старанно зберегли спадкоємці. Я намацав того непотрібного папірця, зіжмакав його і підніс до полум’я.

І раптом, наче за помахом чарівної палички, у міру того, як розгорявся вогонь, на білому папері почали проступати жовтуваті літери; мені стало страшно: я стиснув папір у долонях, погасив полум’я, запалив свічку просто в коминку, із невимовним хвилюванням розгорнув пожмаканого аркуша і впевнився, що ті літери накреслені симпатичним чорнилом, яке виступає тільки тоді, коли його нагріють. Вогонь знищив понад третину цидулки; це та сама, яку ви читали сьогодні вранці. Перечитайте ще раз, Дантесе, а як перечитаєте, я поповню пробіли у словах і у змісті.

І Фаріа переможно подав аркуш Дантесові, який цього разу жадібно прочитав такі слова, написані рудим чорнилом, схожим на іржу:

25 квітня 1498 року, ви

 Александром VI і остерігаючись, що він, не

 побажає стати моїм спадкоємцем і го

 і Бентівольйо, що померли від отрути,

 єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак

 бо він відвідував його зі мною, а саме в

 ва Монте-Крісто, всі мої зол

 ння, самоцвіти й коштовності; що тільки я

 Цінністю до двох міль

 знайде його під двадцятою ске

 малої східної затоки по прямій лінії. Два отв

 в цих печерах; скарб закопано в найдаль

 той скарб заповідаю йому й віддаю в ціл

 єдиному моєму спадкоємцеві.

 25 квітня 149

 Чез

– А тепер, – сказав абат, – прочитайте ось іще це.

І він простягнув Дантесові другий аркуш. Дантес узяв його і прочитав:

явившись запрошеним на обід його святістю

 задовольнившись платою за кардинальську шапку,

 тує мені долю кардиналів Капрара

 оголошую небожеві моєму Ґвідо Спаді,

 опав у місці, що йому відоме,

 печерах остро

 оті зливки, монети, камі

 знаю про існування цього скарбу,

 йонів римських екю, і що він

 лею, якщо йти від

 ори викопані

 шому кутку другого отвору;

 виту власність, як

 8 року

 аре Спада

Фаріа стежив за ним палаючим поглядом.

– Тепер, – сказав він, побачивши, що Дантес сягнув останнього рядка, – складіть обидва клапті і судіть самі.

Дантес послухався; зі стулених клаптів ось що вийшло:

 “25 квітня 1498 року, ви… явившись запрошеним на обід його святістю Александром VI і остерігаючись, що він, не… задовольнившись платою за кардинальську шапку, захоче стати моїм спадкоємцем і го… тує мені долю кардиналів Капрара і Бентівольйо, що померли від отрути… оголошую небожеві моєму Ґвідо Спаді, єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак…опав у місці, яке йому відоме, бо він відвідував його зі мною, а саме в… печерах на острові Монте-Крісто, всі мої зол…оті зливки, монети, каміння, самоцвіти і коштовності, що тільки я… знаю про існування цього скарбу цінністю до двох міль…йонів римських екю, і що він знайде його під двадцятою ске…лею, якщо йти від малої східної затоки по прямій лінії. Два от…вори викопані в цих печерах: скарб закопано в найдальшому кутку другого отвору; той скарб заповідаю йому і віддаю у цілко…виту власність, як єдиному моєму спадкоємцеві.

 25 квітня 149…8 року

 Чез…аре Спада”.

– Тепер ви розумієте? – запитав абат Фаріа.

– Це заява кардинала Спади і заповіт, що його так довго шукали? – запитав Едмон, що ще не зовсім упевнився.

– Так, тисячу разів так.

– Хто ж відновив його?

– Я. За вцілілим уривком я розгадав решту, зіставляючи довжину рядків із шириною паперу, просягаючи у прихований зміст за змістом видимого, як ото знаходиш шлях до підземелля за кволим світлом, що падає згори.

– І що ж ви вчинили, коли вже не лишилося сумнівів?

– Я відразу ж вирушив у дорогу, прихопивши із собою, розпочатий мною великий твір про єдине італійське королівство, та імператорська поліція вже давно стежила за мною; натоді Наполеон тяжів до роз’єднання провінцій, на противагу тому, що він захотів потім, коли у нього народився син. Мій квапливий від’їзд, що його причин ніхто не знав, викликав підозру, і тієї хвилі, коли я сідав на корабель у Пйомбіно, мене заарештували.

– Тепер, – провадив Фаріа, глянувши на Дантеса з майже батьківською ніжністю, – тепер, друже мій, ви знаєте стільки ж, скільки і я. Якщо колись ми втечемо разом, половина мого скарбу належатиме вам; якщо я помру тут і ви порятуєтеся сам, він належить вам цілком.

– Проте, – сказав Дантес нерішуче, – чи немає у цього скарбу більш законного власника, ніж ми?

– Ні, ні, заспокойтеся, уся родина вимерла; до того ж остатній граф Спада призначив мене своїм спадкоємцем; заповівши мені цей славетний молитовник, він тим самим заповів мені все, що в ньому міститься. Якщо цей скарб дістанеться нам, ми можемо користуватися ним зі спокійним сумлінням.

– І, кажете, цей скарб оцінюється в…

– Два мільйони римських ескудо, десь понад тринадцять мільйонів на наші гроші.

– Не може бути! – вигукнув Дантес, переляканий тією величезною сумою.

– Чому ж не може бути? – запитав старий священик. – Рід Спада був один із найдавніших і наймогутніших у п’ятнадцятому столітті. Та й за тієї пори, коли не було ні великих грошових угод, ні промисловості, такі нагромадження золота і коштовностей не були якимось дивом; і зараз у Римі ще є родини, які вмирають від голоду, володіючи мільйонами у самоцвітах і коштовностях, що становлять спадковий майорат, якого вони й торкнутися не сміють.

Едмонові здавалося, наче він марить; він вагався поміж невірою і радістю.

– Я довго беріг од вас цю таємницю, – провадив Фаріа, – бо, по-перше, хотів вас випробувати, а по-друге, хотів приголомшити вас. Якби ми втекли до цього нападу, то я попровадив би вас на Монте-Крісто. Тепер, – докинув він, зітхнувши, – ви попровадите мене. То чому ж ви не дякуєте мені, Дантесе?

– Цей скарб належить вам, друже мій, – сказав Дантес, – тільки вам, і я не маю права на нього; я не ваш родич.

– Ви мій син, Дантесе, – вигукнув старий священик. – Ви дитина моєї неволі! Мій сан засудив мене на безшлюбність; Бог послав мені вас, щоб розрадити чоловіка, що не міг стати батьком, і в’язня, що не міг стати вільним.

І Фаріа простягнув Едмонові здорову руку; той зі слізьми обняв старого священика.

XIX. Третій напад

Тепер, коли той скарб, що так довго був предметом роздумів абата Фаріа, міг ощасливити того, кого він полюбив, як рідного сина, він став удвічі дорожчий його серцю; щодня розмовляв він про те незліченне багатство, змальовував Дантесові, скільки добра у сучасному світі можна вчинити друзям, володіючи статком у тринадцять чи чотирнадцять мільйонів; тоді Дантесове обличчя насуплювалося; він згадував про страшну клятву, якою поклявся сам собі, і думав, скільки у сучасному світі, маючи тринадцять чи чотирнадцять мільйонів, можна зробити своїм ворогам.

Панотець не знав острова Монте-Крісто, зате Дантес його знав добре; він часто пропливав повз той острів, що лежав за двадцять п’ять миль від П’янози, поміж Корсикою й Ельбою, і якось навіть зупинявся там. Острів Монте-Крісто завжди був, та й зараз іще залишається пустельний і безлюдний; цей майже конічний бескид, що, мабуть, виринув із морської безодні на поверхню завдяки вулканічному струсові. Дантес креслив абатові план острова, і Фаріа давав йому поради, як розшукати скарб.

Проте Дантес був не так захоплений, як старий священик, а головне, нітрохи не поділяв його певності. Звичайно, тепер він знав, що Фаріа не божевільний, і винахідливість, завдяки якій абат зробив відкриття, що уславило його як навіженця, тільки побільшувала Дантесів захват; та заразом йому не вірилося, що цей скарб, навіть якщо він і справді колись існував, лишився й досі; якщо він не вважав його вигаданим, то принаймні вважав запропащим.

Тим часом наче сама доля захотіла позбавити в’язнів остатньої надії, дати їм на здогад, що їх засудили на довічне ув’язнення; їх спіткало нове лихо: зовнішню галерею, що давно вже мала завалитися, перебудували; полагодили підмурок і заклали величезними брилами отвір, що його вже наполовину засипав Дантес. Якби він не вжив тієї застороги, яку, як ми пам’ятаємо, порадив йому абат, їх спіткало б іще більше лихо: їхні приготування до втечі викрили б і їх, звісно ж, розлучили б.

Отож за ними зачинилися нові двері, ще міцніші й невблаганніші, ніж раніш.

– Ось бачите, – журливо казав Дантес абатові, – Бог хоче, щоб навіть у моїй вірності вам не було моєї заслуги. Я обіцяв вам назавжди лишитися з вами і тепер мимоволі мушу дотримати свого слова. Скарб не дістанеться ні мені, ні вам, і ми ніколи звідси не вийдемо. Утім, справжній скарб, любий друже, не той, що чекав на мене під темними бескидами Монте-Крісто, а це ваша присутність, це наше спілкування по п’ять, по шість годин за день, усупереч нашим тюремникам, це те світло знання, яким ви осяяли мій розум, це чужі мови, що їх ви впоїли в мою пам’ять і що розростаються в ній усіма своїми філологічними розгалуженнями; це науки, що стали для мене такими доступними завдяки глибині моїх знань і ясності принципів, до яких ви їх звели. Ось мій скарб, друже мій, ось як дали ви мені й багатство, і щастя. Повірте мені й утіштеся, це більше на добро мені, аніж барила із золотом і скрині із самоцвітами, навіть якби вони не були примарні, немов ті хмари, що вдосвіта линуть над поверхнею моря і здаються твердим суходолом, та вивітрюються і зникають, коли наближаєшся до них. Бути коло вас якомога довше, слухати ваш проникливий голос, осявати світлом знання свій розум, готуватися до звершення великих і грізних справ, – якщо мені судилося колись вирватися на волю, – назавжди покінчити з відчаєм, якому я піддавався до знайомства з вами, – ось мій скарб; він не примарний; цим достеменним скарбом я зобов’язаний вам, і всі володарі на світі, хоч були б вони й Чезаре Борджіа, не заберуть його в мене.

Отож, час поплив для двох бідолашних бранців якщо і не щасливо, то принаймні досить хутко. Фаріа так довго мовчав про свій скарб, що тепер не переставав балакати про нього. Як він і передбачав, його права рука й нога залишалися паралізовані, і він майже згубив надію самому скористатися скарбом; та він, як і раніше, мріяв, що його молодший товариш вийде із в’язниці або зуміє втекти, і радів за нього.

Остерігаючись, щоб записка якось не згубилася чи не пропала, він змусив Дантеса вивчити її напам’ять, тож юнак знав її від першого до останнього слова. Тоді він знищив другу половину цидулки, бо певен був, що як першу половину і знайдуть, то змісту її ніхто не збагне. Часом Фаріа цілі години напучував Дантеса, даючи йому поради, що могли бути йому корисні, якби він звільнився; від першого ж дня, від першої години, від першої миті свободи Дантес має керуватися однісінькою думкою – за будь-яку ціну дістатися до острова Монте-Крісто, не викликаючи підозри, лишитися там самому під якимось приводом, постаратися відшукати чарівні печери і копати у вказаному місці. А тим місцем, як ми пам’ятаємо, був найдальший куток другого отвору.

Час для них спливав не те щоб непомітно, та принаймні стерпно. Як ми вже казали, Фаріа хоч і був скутий паралічем, знову набув колишньої ясності розуму і потроху навчив свого молодого товариша, крім абстрактних наук, тому терплячому і високому мистецтву в’язня, що полягає в тому, щоб зробити щось із нічого. Вони постійно були чимось заклопотані. Фаріа – тому що боявся старості, Дантес – щоб не згадувати про своє минуле, що майже згасло і мерехтіло у глибині його пам’яті лиш далеким, загубленим у темряві пломінцем. І життя їхнє скидалося на життя людей, що вистояли перед лихом, воно спокійно і розмірено пливло під оком провидіння.

Та під цим зовнішнім спокоєм у серці юнака чаїлися силоміць стримувані душевні пориви; може, погамований стогін виривався з їхніх грудей, коли Фаріа залишався сам і Едмон повертався до своєї камери.

Якось уночі Едмон раптом прокинувся; йому здалося, наче хтось гукає його. Напруживши зір, він спробував просягнути крізь нічний морок.

Він почув своє ім’я чи радше жалібний голос, що намагався погукати його.

Він звівся на ліжку й, похоловши з жаху, почав прислухатися. Не було сумніву: стогін долинав із абатової камери.

– Боже милий! – прошепотів Дантес. – Невже?..

Він одсунув ліжко, вийняв камінь, кинувся в лаз і доповз до протилежного кінця: плита була відтулена.

У тьмавому світлі саморобного каганця, що про нього ми вже казали, Едмон побачив старого священика: він був блідий наче мрець, насилу тримався на ногах, ухопившись за ліжко. Риси його лиця були спотворені тими зловісними ознаками, що вже були знайомі Дантесові і так налякали його, коли він побачив їх уперше.

– Ви розумієте, друже мій, – коротко мовив Фаріа. – Мені не треба вам пояснювати.

Едмон зойкнув і, у нестямі від горя, кинувся до дверей, гукаючи:

– На поміч! На поміч!

Фаріа ще вистачило сили втримати його за руку.

– Мовчіть! – сказав він. – А то пропадете. Будемо думати лише про вас, друже мій, про те, як учинити стерпним ваше ув’язнення чи можливою вашу втечу. Вам потрібні будуть роки, щоб учинити наново те, що я тут зробив і що відразу ж буде знищене, ледь наглядачі дізнаються про наше спілкування. Та й не тривожтеся, друже мій; камера, яку я покидаю, недовго буде порожня; інший бідолаха заступить моє місце. І ви з’явитеся йому, мов янгол-рятівник. Може, він буде молодий, дужий і терплячий, як ви, допоможе вам утекти, бо я тільки заважав вам. Ви вже не будете прикуті до живого мерця, що паралізував усі ваші порухи. Та Господь нарешті згадав про вас; він дасть вам більше, ніж забирає, і мені давно пора померти.

У відповідь Едмон тільки згорнув руки і вигукнув:

– Друже мій, замовкніть, прошу вас!

Потім, отямившись від раптового удару і повернувшись до твердості духу, якої позбавили його слова старого священика, вигукнув:

– Першого разу порятував я вас, то порятую і вдруге!

Він підняв ніжку ліжка і дістав звідти пляшечку, що на третину ще наповнена була червоним плином.

– Гляньте, – сказав він, – ось рятівний напій! Хутчій, хутчій, скажіть мені, що треба робити. Дайте мені вказівки. Кажіть, друже мій, я слухаю!

– Надії нема, – відказав Фаріа, хитаючи головою, – та все одно: Господь хоче, щоб людина, яку він створив і в серце якої вклав таку гарячу любов до життя, робила все можливе задля збереження цього існування, часом дуже болісного, та завжди такого дорогого.

– Так, так, – вигукнув Дантес, – я вас порятую!

– Нехай буде так! Я вже холону, я почуваю, що кров припливає до голови; ці дрижаки, од яких у мене цокотять зуби і ломить кістки, усенького мене охоплює: за п’ять хвилин розпочнеться напад, за чверть години я стану трупом.

– Господе! – вигукнув Дантес зі страшенною мукою.

– Зробіть, як і першого разу, та довго не чекайте. Уся моя снага вже вичерпана, і смерті, – провадив він, показуючи на руку і ногу, що були вражені паралічем, – залишається тільки половина праці. Улийте мені до рота дванадцять крапель цієї рідини замість десяти, і якщо побачите, що я не вертаюся до тями, улийте решту. А тепер допоможіть мені лягти, бо я вже не можу триматися на ногах.

Едмон узяв абата на руки і поклав на ліжко.

– Друже мій, – сказав Фаріа, – ви єдина розрада мого погубленого життя, розрада, яку послало мені небо, хоч і запізно, та все ж таки послало, і я дякую йому за цей неоціненний дарунок, і, розлучаючись із вами, бажаю вам усього того щастя і добробуту, яких ви гідні. Благословляю тебе, сину мій!

Дантес упав на коліна і припав головою до ліжка.

– Та спершу вислухайте уважно, що я вам скажу в ці остатні хвилини: скарб кардинала Спади існує. Милістю Божою для мене вже немає ні відстаней, ні завад. Я бачу його звідси у глибині другої печери, зір мій просягає крізь землю і бачить незліченне багатство. Якщо вам поталанить утекти, то пам’ятайте, що бідолашний абат, якого всі вважали божевільним, мав світлий розум. Поспішайте на Монте-Крісто, заволодійте нашим багатством, утіштеся ним, ви доста натерпілися.

Корчі урвали його мову. Дантес звів голову і побачив, що абатові очі наливаються кров’ю. Здавалося, кривава річка ринула від грудей до голови.

– Прощавайте! Прощавайте! – прошепотів старий священик, ухопивши Едмона за руку. – Прощавайте!

– Ні! Ні! – вигукнув той. – Не покинь нас, Боже, порятуй його!.. На поміч, на поміч!

– Тихше, тихше! – пробелькотів умираючий. – Мовчіть, а то нас розлучать, якщо ви мене порятуєте!

– Правда ваша. Не бійтеся, я порятую вас! Хоч ви й потерпаєте, та, здається, менше, ніж першого разу!

– Помиляєтеся; менше я потерпаю, бо в мене менше лишилося сили для страждання. У вашому віці вірять у життя, вірити і сподіватися – привілей молодості. Але старість ясніше бачить смерть. Ось вона!.. Зближається! Край!.. Ув очах тьмариться!.. Втрачаю притомність! Вашу руку, Дантесе! Прощавайте! Прощавайте!..

І, зібравши рештки сил, панотець звівся на ліжку востаннє.

– Монте-Крісто! – прошепотів він. – Пам’ятайте, Монте-Крісто!

І впав на ліжко.

Напад був страшний: покорчені конвульсіями руки й ноги, набряклі повіки, кривава піна, безтямне тіло – ось що лишилося на тому ложі страждань від розумної істоти, що лежала за хвилю до того.

Дантес узяв каганця і поставив його біля узголів’я на камінь, що стирчав зі стіни; мерехтливе світло кидало химерний відблиск на спотворене обличчя і неживе, задубіле тіло, що лежало перед ним.

Утупившись у нього непорушним поглядом, Дантес безтрепетно чекав тієї хвилини, коли треба буде застосувати рятівний плин.

Урешті він узяв ножа, розціпив зуби, що подавалися легше, ніж минулого разу, відлічив дванадцять крапель і почав чекати; у пляшечці залишалося ще майже удвічі більше від того, що він улив.

Він очікував десять хвилин, чверть години, півгодини – Фаріа й не поворухнувся. Здригаючись усім тілом і відчуваючи, як чуб його став диба, Дантес лічив секунди за калатанням свого серця.

Тоді він вирішив, настала пора випробувати останній засіб: він притулив пляшечку до посинілих абатових вуст і влив у роззявленого рота решту настою.

Трунок справив гальванічну дію: старий священик страшенно сіпнувся, очі його розплющилися, він зітхнув, наче зойкнув, а потім трепетне тіло потроху знову завмерло.

І тільки очі лишилися розплющені.

Минуло півгодини, година, півтори години. Упродовж отих болісних півтори години Едмон, схилившись над своїм другом і притуливши долоню до його серця, відчував, як тіло абата холоне і калатання серця завмирає, стає глухіше і невиразніше.

Аж усе скінчилося; серце здригнулося востаннє, обличчя посиніло; очі лишилися розплющені, та погляд потьмянів.

Була шоста ранку, світало, і бліде сонячне проміння, просягаючи до камери, боролося із тьмяним світлом каганця. Відблиски світла ковзали обличчям небіжчика і деколи здавалося, наче воно живе. Поки тривала ця боротьба світла з пітьмою, Дантес міг ще сумніватися, та коли взяло гору світло, він збагнув, що перед ним лежить мрець.

І тоді нездоланний жах охопив його; він не наважувався потиснути цю мертву долоню, що звисала з ліжка, не наважувався поглянути в ці білі й непорушні очі, що їх він марно силкувався заплющити. Він погасив каганця, ретельно заховав його і хутко побіг звідти, якомога щільніше затуливши плиту у себе над головою.

Та й не можна було вже баритися: незабаром повинен був прийти наглядач.

Цього разу він почав із Дантеса; від нього він збирався йти до абата, якому ніс сніданок і білизну.

Утім, не видно було, що він знає про те, що сталося. Він вийшов.

Тоді Дантес відчув нездоланне бажання дізнатися, що відбудеться в камері його бідолашного друга; він знову закрався до підземного лазу і почув вигуки тюремника, що гукав на ґвалт.

Незабаром поприходили інші наглядачі; потім почулися тяжкі й розмірені кроки, якими ходять вояки, навіть якщо вони не в шерензі.

Разом із ними увійшов і комендант.

Едмон чув рипіння ліжка, де перевертали тіло. Він чув, як комендант звелів бризнути водою на мерця і, побачивши, що в’язень не приходить до тями, звелів погукати лікаря.

Комендант вийшов, і до Едмона долинули слова співчуття разом із кпинами та реготом.

– Що ж, – казав хтось, – навіженець подався до своїх скарбів, щасливої дороги!

– Із усіма тими мільйонами йому не буде на що купити саван, – сказав другий.

– Савани в замку Іф недорого коштують, – озвався третій.

– Може, задля нього трохи і втратяться, – усе-таки священик!

– Тоді його вшанують лантухом.

Едмон слухав, не пропускаючи жодного слова, та второпав із усього того небагато.

Незабаром голоси замовкли і йому здалося, наче всі вийшли з камери.

Проте він не зважився увійти – там могли поставити наглядача, щоб стеріг мертве тіло.

Тож він лишився на місці й, затамувавши подих і не рухаючись, далі прислухався.

За годину знову пролунав гамір.

До камери повернувся комендант у супроводі лікаря та кількох офіцерів.

На хвилю все замовкло. Напевне, лікар підійшов до ліжка й оглядав тіло.

Потім почалися розпитування.

Оглянувши в’язня, лікар заявив, що він мертвий.

У запитаннях та відповідях звучала недбалість, яка обурила Дантеса. Йому здавалося, що всі мають почувати до бідолашного абата бодай частку тієї сердечної приязні, якої він сам до нього мав.

– Ох і засмучений я, – сказав комендант у відповідь на заяву лікаря, що абат помер, – це був сумирний і добрий в’язень, що бавив усіх своїм божевіллям, а головне, за ним легко було наглядати.

– За ним і геть зовсім не треба було наглядати, – укинув тюремник, – він просидів би тут п’ятдесят років і, голову даю, жодного разу не спробував би тікати.

– Проте, – сказав комендант, – мені здається, що попри ваші запевнення, – не тому що я сумніваюся у вашій обізнаності, а щоб не відповідати потім, – треба упевнитися, що в’язень таки віддав Богові душу.

Запала тиша; Дантес вирішив, що лікар ще раз оглядає й обмацує тіло.

– Заспокойтеся, – сказав урешті лікар, – він мертвий, слово даю.

– Але ж ви знаєте, – знову озвався комендант, – що в таких випадках ми не задовольняємося тільки оглядом; тож, попри видимі ознаки, виконайте, будь ласка, формальності, які передбачає закон.

– Що ж, розжарте залізо, – сказав лікар, – але, кажу вам, це зайва осторога.

Почувши про те залізо, Дантес здригнувся.

Пролунали квапливі кроки, рипіння дверей, знову кроки, і за декілька хвилин наглядач сказав:

– Ось жарівниця і залізо.

Знову запала тиша; потім пролунало шкварчання припаленого тіла, і тяжкий, відразливий сопух промкнувся навіть крізь мур, що за ним принишк Дантес. Відчувши дух смаленого людського тіла, Едмон укрився циганським потом, і йому здалося, наче він зомліє зараз.

– Тепер ви бачите, що він мертвий, – казав лікар. – Припалювання п’яти – найпевніший доказ. Бідолашний божевілець вилікувався від навіженства і вийшов із в’язниці.

– Його звали Фаріа? – поспитав якийсь офіцер, що супроводжував коменданта.

– Так, і він казав, що це стародавній рід. Утім, це був дуже вчений і доволі розумний у всьому чоловік, що не стосувалося його скарбу. Та в цьому пункті, треба сказати, він був нестерпний.

– Це хвороба, яку ми прозиваємо мономанією, – сказав лікар.

– Ви ніколи не скаржилися на нього? – запитав комендант у наглядача, який носив абатові їжу.

– Ніколи, пане коменданте, – відказав той, – геть ніколи; навпаки, спершу він дуже веселив мене, розповідаючи різні історії, а коли моя дружина занедужала, він навіть призначив їй ліки й вилікував її.

– Ти ба! – сказав лікар. – Я й не знав, що маю до діла з колегою. Сподіваюся, пане коменданте, – казав він, регочучи, – ви пошануєте його.

– Авжеж, не турбуйтеся, він буде з усіма почестями зашитий у найновіший лантух, що знайдеться у нас. Ви задоволені?

– Накажете вчинити це у вашій присутності, пане коменданте? – запитав тюремник.

– Авжеж. Та тільки хутчій, не стояти ж мені цілий день у камері!

Знову почали ходити туди й сюди; незабаром Дантес почув шурхотіння мішковини, ліжко зарипіло, пролунала тяжка хода чоловіка, що підіймав тягар, потім ліжко знову зарипіло.

– До вечора, – сказав комендант.

– Панахида буде? – запитав хтось із офіцерів.

– Це неможливо, – відказав комендант. – Наш священик відпросився у мене вчора до Єра. Я на цей час поручився йому за своїх в’язнів. Якби бідолашний абат не поспішав так, то по ньому справили б панахиду, як слід.

– Дарма, – сказав лікар із притаманним людям його звання вільнодумством, – він особа духовна; Господь візьме до уваги його сан і не принесе пеклові задоволення загарбати священика.

Гучний регіт пролунав у відповідь на цей дурнуватий дотеп.

Тим часом тіло запихали до лантуха.

– До вечора! – повторив комендант, коли все скінчилося.

– О котрій годині? – запитав наглядач.

– Годині о десятій чи об одинадцятій.

– Залишити вартового біля тіла?

– Навіщо? Замкніть його, як живого, та й годі.

Потім кроки віддалилися, голоси стали глухіші, пролунало гучне рипіння замкнених дверей і скрегіт засувів; похмура тиша, уже не самотності, а смерті, охопила все, сягнувши й закрижанілої душі Едмона.

Тоді він помалу підняв плиту головою і кинув до камери обережний погляд.

Вона була порожня. Дантес виліз назовні.

XX. Цвинтар замку Іф

На ліжку, в убогому світлі імлистого ранку, що цідилося у вікно в’язниці, лежав лантух із грубої мішковини, під його бганками невиразно вгадувалися контури довгого непорушного тіла: то і був абатів саван, що, як нахвалялися наглядачі, так дешево коштував. Отож, усьому настав край. Дантес уже був фізично розлучений зі своїм давнім другом. Він уже не міг поглянути йому в очі, що так і заклякли розплющені, немов для того, щоб дивитися потойбіч смерті, ні потиснути його невтомну долоню, що підняла перед ним завісу, яка приховувала таємниці світу. Чулий, досвідчений товариш Фаріа, до якого він так прив’язався, існував тільки в його уяві. Тоді він сів коло узголів’я того страшного ложа і поринув у гірку, невтішну журбу.

Сам! Знову сам! Знову оточений безгомінням, знову віч-на-віч із небуттям!

Сам! Уже не побачити, не почути єдиної людини, що прив’язувала його до життя! Чи не ліпше було б, як ото Фаріа, попросити у Бога відгадку життя, навіть якби задля цього довелося б пройти крізь страшні двері страждання?

Думка про самогубство, яку нагнав друг, яку відхиляла його присутність, неначе та примара, знову постала біля абатового тіла.

– Якби я міг померти, – сказав Дантес, – то пішов би за ним і, звісно, побачив би його. Як умерти? Та це легко, – провадив він, посміхнувшись. – Лишитися тут, кинутися на першого, хто ввійде, задушити його, і мене стратять.

Та в сильному горі, як і в сильній бурі, прірва лежить поміж двома гребенями бурунів; Дантеса жахнула ганебна смерть, і він перейшов од відчаю до спраглого бажання життя і волі.

– Померти? Ні! – вигукнув він. – Не варто було стільки жити, стільки страждати, щоб оце вмерти! Умерти! Я міг би це вчинити передніше, багато років тому, коли зважився-таки; тепер я не хочу улягати моїй нещасливій долі. Ні, я хочу жити; хочу боротися до краю; хочу відвоювати щастя, яке в мене забрали! Перш аніж умерти, я мушу покарати моїх катів і, може, – хтозна? – віддячити друзям. Та мене забули тут, у цій в’язниці, і вийду я звідси лише, як Фаріа.

Сказавши те, він завмер, дивлячись просто перед собою, немов людина, яку осяяла раптова думка – страшна думка! Він схопився на ноги, притулив долоню до чола, наче в нього пішла обертом голова, пройшов камерою і знову став коло ліжка.

– Хто підказав мені цю думку? – прошепотів він. – Це ти, Боже? Якщо лише мерці виходять звідси, то займу я місце небіжчика!

І, намагаючись не думати, квапливо, щоб глузд не завадив нерозсудливості відчаю, він нахилився, розпоров абатовим ножем страшного лантуха, витягнув труп із мішка, переніс його до своєї камери, поклав на ліжко, обмотав йому голову шматою, якою завжди обмотувався, укрив його своєю ковдрою, востаннє поцілував холодне чоло, спробував заплющити вперті очі, що, як і раніше, дивилися страшним, бездумним поглядом, обернув небіжчика лицем до стіни, щоб тюремник, як принесе вечерю, подумав, що в’язень уклався спати; потім спустився в підземний лаз, присунув ліжко до стіни, повернувся до абатової камери, дістав зі схованки голку з ниткою, зняв із себе рам’я, щоб під мішковиною відчувалося голе тіло, заліз до розпанаханого лантуха, прибрав у ньому тієї ж пози, у якій перебував і труп, і зашив його зсередини.

Якби, не дай Боже, хтось увійшов тієї хвилі, то калатання серця зрадило б Дантеса.

Він міг би зачекати і зробити все після вечірнього обходу. Та він боявся, що комендант передумає і звелить винести тіло раніше від призначеного терміну. Тоді пропала б остатня його надія.

Так чи так, він уже вирішив.

План його був ось який.

Якщо дорогою на цвинтар могильники здогадаються, що несуть живу людину, Дантес не дасть їм отямитися, сильним ударом ножа розпанахає лантух згори донизу, скористається їхнім сум’яттям і втече. Якщо вони захочуть схопити його, він скористається ножем.

Якщо його віднесуть на цвинтар і опустять у могилу, він дасть закидати себе землею; це буде вночі, то він розгребе сипку землю і втече. Він сподівався, що вага землі не буде аж така велика, щоб він не міг підняти її. Якщо ж виявиться, що він помилився, якщо земля буде заважка, то він задихнеться, і тим ліпше: усьому буде край.

Дантес не їв із учорашнього дня, але вранці він не почував голоду, та й зараз про нього не думав. Становище його було таке небезпечне, що в нього не було часу зосередитися на чомусь іншому.

Перша небезпека, що йому загрожувала, полягала в тому, що тюремник, увійшовши о сьомій з вечерею, помітить підміну. Слава Богу, уже не раз Дантес чи то від журби, чи з утоми чекав на вечерю навлежачки; у таких випадках тюремник зазвичай ставив юшку і хліб на столі й ішов собі, не кажучи і слова.

Та цього разу він міг поміняти свою звичку, забалакати до Дантеса і, побачивши, що той не відповідає, підійти до ліжка й виявити обман.

Що ближче до сьомої години, то дужчим ставав його страх. Притуливши долоню до серця, він намагався погамувати його калатання, а другою втирав піт, що рясно котився обличчям. Часом дрож охоплював його тіло, і серце стискалося, як у крижаних обценьках. Йому здавалося, наче він умирає. Та час потроху спливав, у замку було тихо, і Дантес збагнув, що перша небезпека минулася. Це була добра прикмета. Аж о призначеній комендантом порі на сходах почулися кроки. Едмон збагнув, що настала очікувана мить; він зібрав усю свою мужність і затамував подих; він гірко шкодував, що не може погамувати стрімке калатання свого серця, як ото погамував подих.

Кроки зупинилися коло дверей. Дантес чув подвійний тупіт і збагнув, що по нього прийшли два могильники. Той здогад обернувся певністю, коли він почув стукіт поставлених на долівку нош.

Двері відчинилися, крізь мішковину Дантес побачив дві тіні, що підійшли до ліжка. Третя зупинилася коло дверей, тримаючи в руках ліхтаря. Могильники взялися за лантух, кожен зі свого краю.

– Такий худий дідок, а не легкий, – сказав один, підіймаючи Дантеса за голову.

– Кажуть, кожного року в кістках додається півфунта ваги, – докинув другий, узявши його за ноги.

– Вузол наготував? – спитався перший.

– Нащо нести зайвий тягар? – відказав другий. – Там зроб­лю.

– А й правда; гайда!

“Що то за вузол?” – подумав собі Дантес.

Гаданого небіжчика зняли з ліжка і понесли до нош. Едмон напнув м’язи, щоб більше скидатися на задубіле тіло. Його поклали на ноші, і вся процесія у сяєві ліхтаря почала підійматися східцями.

Зненацька свіже і терпке нічне повітря обвіяло Дантеса; він упізнав містраль. Це раптове відчуття було наповнене втіхою і болісною тривогою.

Носії пройшли кроків із двадцять, потім зупинилися і поставили ноші долі.

Один відійшов убік, і Дантес почув гупання його черевиків по плитах.

“Де я?” – подумалося йому.

– Знаєш, важкенький він чомусь, – озвався могильник, що лишився коло Дантеса, і сів на краю нош.

Першою думкою Дантеса було вивільнитися з лантуха, та він, слава Богу, утримався.

– Та присвіти ж мені, бевзю, – сказав носій, що відійшов убік, – а то я ніколи тут не знайду, що мені треба.

Чоловік із ліхтарем послухався, хоч той наказ був досить грубий.

“Що він там шукає? – подумав Дантес. – Заступа, либонь”.

Радісний вигук сповістив, що могильник знайшов те, що шукав.

– Нарешті, – сказав другий, – насилу!

– Що ж, – відказав перший, – йому поспішати немає куди.

Сказавши те, він підійшов до Едмона і поклав коло нього якийсь тяжкий і гучний предмет. Тієї ж миті йому боляче скрутили ноги мотузком.

– То що, прив’язав? – спитався другий могильник.

– Авжеж! – відказав другий. – Як слід.

– Тоді гайда!

І, піднявши ноші, вони рушили далі.

Пройшовши кроків із п’ятдесят, вони зупинилися, відімкнули якусь браму і попрямували далі. Гуркіт хвиль, що розбиваються об скелі, де височів замок, дедалі виразніше долинав до Дантеса, поки могильники рухалися вперед.

– А погода кепська! – сказав якийсь із носіїв. – Не хотів би я бути в морі такої ночі!

– Еге ж! Щоб наш панотець не намок часом! – відказав другий.

І обоє зареготали.

Дантес не збагнув жарту, та чуб у нього став диба.

– Ось і прийшли, – сказав перший.

– Далі, далі, – сказав другий. – Забув, як минулого разу він не долетів до місця і розбився об каміння, та ще й комендант назвав нас наступного дня ледарями.

Вони пройшли ще п’ять чи шість кроків, підіймаючись дедалі вище; потім Дантес відчув, що його беруть за голову, за ноги і розгойдують.

– Раз! – сказав могильник.

– Два!

– Три!

І тієї миті Дантес відчув, що його жбурляють у незмірну порожнечу, що він розтинає повітря, немов поранений птах, і падає, падає з жахом, що кригою холодить самісіньке серце. Хоч додолу його тягнув якийсь тягар, прискорюючи швидкість польоту, йому здавалося, ніби він падає цілу вічність. Аж із оглушливим шубовсканням він, мов стріла, урізався у крижану воду і скрикнув було, та відразу ж захлинувся.

Дантеса вкинули в море, і прив’язане до ніг тридцятишестифунтове ядро потягнуло його на дно.

Цвинтарем замку Іф було море.

XXI. Острів Тібулен

Приголомшений і майже задушений Дантес усе ж таки здогадався затамувати подих; ножа він тримав у правій руці, то хутко розпанахав лантуха, вистромив руку, потім голову; та попри всі його зусилля підняти ядро, воно й далі тягнуло його на дно; тоді він зігнувся, намацав мотузка, яким були скручені його ноги, й, учинивши остатнє зусилля, перерізав його тієї миті, коли почав уже задихатися; відштовхнувшись ногами, він виринув на поверхню, а ядро потягнуло в морську безодню грубу мішковину, що мало не стала його саваном.

Дантес тільки один раз звів дух і знову пірнув, тому що боявся, щоб його не помітили.

Коли він виринув удруге, то був уже щонайменше за п’ятдесят футів від місця падіння; він побачив над головою чорне грозове небо, яким швидко мчали хмари, відкриваючи деколи невеличкий клаптик блакиті з мерехтливою зорею; перед ним лежала похмура і бурхлива далечінь, де, віщуючи грозу, починали скипати буруни, а позаду, чорніше од моря, темніше від неба, неначе грізна примара, височіло гранітне громаддя, і його темний шпиль здавався рукою, що простяглася за здобиччю, яка втікала від неї; на найвищому бескиді мигтіло світло ліхтаря, осяваючи дві тіні.

Дантесові здавалося, ніби дві тіні занепокоєно нахиляються до моря.

Ті своєрідні могильники, либонь, почули його зойк, як він ото падав. Тож Дантес знову пірнув і поплив під водою. Той прийом був йому колись добре знаний і збирав довкола нього, у бухті Фаро, численних шанувальників, що не раз проголошували його найліпшим плавцем у Марселі.

Коли він виринув на поверхню, ліхтар зник. Він почав роззиратися. З-поміж островів, що оточували замок Іф, найближче були Ратонно й Помеґ, але вони були населені, та й маленький острів Дом теж був заселений, тож найбільш надійними були острови Тібулен і Лемер; обидва вони були розташовані за милю від замку Іф.

Проте Дантес вирішив допливти до одного з цих островів. Але як знайти їх у нічній пітьмі, адже з кожною хвилиною дедалі дужче смеркало?

Тієї миті він угледів маяк Планьє, що сяяв, наче зоря.

Прямуючи простісінько на маяк, він залишав острів Тібулен трохи по ліву руку. Отож збочивши лівіше, він мав зустріти цей острів на своєму шляху.

Та, як ми вже казали, від замку Іф до цього острова була принаймні ціла миля.

Не раз у в’язниці Фаріа казав Едмонові, побачивши, що той поринає у безнадію та лінощі: “Дантесе, бійтеся безділля, ви втопитеся, намагаючись порятуватися, якщо не будете вправлятися”.

Тепер, почуваючи на собі смертоносний тягар води, Едмон згадав пораду старого священика; він хутко виринув на поверхню і почав пливти, щоб перевірити, чи не втратив колишню силу; він із радістю упевнився, що вимушене безділля нітрохи не позбавило його витривалості і спритності, і відчув, що, як і раніше, володіє стихією, до якої звик ізмалку.

Та й страх, цей невідступний переслідувач, подвоював Дантесові сили.

Пливучи у хвилях, він наслухав, чи не пролунає підозрілий гамір.

Щоразу, коли його виносило на гребінь, він хутко озирав обрій, намагаючись просягнути крізь густий морок. Кожна хвиля, що здіймалася вище від інших, здавалася йому човном, якого вислали у погоню за ним, і тоді він плив швидше, що, звісно, скорочувало його шлях, та заразом і вичерпувало його снагу.

Проте він плив і плив, і грізний замок потроху зливався з нічною імлою. Він уже не розрізняв його, та ще відчував.

Так минула ціла година, упродовж якої Дантес, якого надихнуло живодайне почуття свободи, знай розтинав хвилі в потрібному йому напрямку.

“Уже годину пливу я, – думав собі він, – та вітер віє в обличчя, і я, либонь, утратив чверть моєї швидкості. Усе ж таки, якщо я не збився зі шляху, то, певне, уже неподалік від Тібулена. Але якщо збився!..”

І він затремтів. Хотів було відпочити, уклавшись горізнач на воді, та море бурхало дедалі дужче, і незабаром він збагнув, що перепочинок, якого він так сподівався, неможливий.

– Що ж, – сказав він сам собі, – пливтиму, поки змога моя, поки руки не стомляться, поки не вхоплять мене корчі, а там піду на дно!

І він поплив далі із силою і впертістю відчаю.

Раптом йому здалося, наче небо, що й так було вже темне, ще дужче потьмарилося, що густа, тяжка, щільна хмара нависла над ним; тієї ж миті він відчув сильний біль у коліні. Уява миттю підказала йому, що це удар кулі й що зараз він почує звук пострілу; та пострілу не було. Дантес простягнув руку і намацав щось тверде. Від підкорчив ноги і торкнувся землі. Тоді він втямив, що то була за хмара.

За двадцять кроків од нього височіла купа химерних скель, що скидалася на величезне багаття, яке раптом закам’яніло, коли запалахтіло найдужче. То був острів Тібулен. Дантес підвівся, ступнув декілька кроків і, подякувавши Богові, уклався на гранітній скелі, що тієї хвилі здалася йому м’якшою від найм’якшого ліжка.

Потім, попри вітер, бурю, дощ, який саме пустився, він заснув солодким сном людини, тіло якої заціпло, та душа тішиться усвідомленням несподіваного щастя.

За годину оглушливий гуркіт грому збудив Едмона. Буря розбушувалася й у своєму стрімкому леті била крилами по морю й по небу.

Блискавка яріла, немов огненна гадюка, осяваючи хвилі і хмари, що котилися, обганяючи одне одного, наче буруни безмежного хаосу.

Досвідчене око моряка не схибило. Дантес прибився до першого з двох островів – то був острів Тібулен. Дантес знав, що це голий бескид, відкритий зусібіч, що там немає ніякого притулку. Та він сподівався, як буря ущухне, знову кинутися в море і допливти до острова Лемер, так само дикого, та просторішого, а отже, й гостиннішого.

Нависла скеля дала Дантесові тимчасовий притулок; він сховався під неї, і тієї ж миті буря немов із ланцюга зірвалася.

Едмон відчував, як двигтить скеля, що під нею він заховався.

Бризки від хвиль, що розбивалися об підніжжя тієї величезної брили, долітали до нього. Хоч він був і в безпеці, та від страшенного дудоніння, від сліпучих спалахів у нього пішла обертом голова; йому здавалося, наче острів тремтить у нього під ногами й ось-ось, наче той корабель, зірветься з якоря й понесе його в цю страшенну заворіть.

Тут він згадав, що вже добу і ріски в роті не мав; його терзав голод, йому дошкуляла спрага.

Дантес витягнув руки й голову і напився дощової води з виямки у скелі.

Тієї миті, коли він зводив голову, блискавиця, що, здавалося, розпанахала небо до самісінького підніжжя божого престолу, осяяла морський простір; у світлі тієї блискавки поміж островом Лемер і рогом Круазій, за чверть милі від Дантеса, наче примара, виникло маленьке рибальське судно, гнане вітром і хвилями. За мить ця примара, наближаючись зі страшенною швидкістю, з’явилася на гребені другого буруна. Дантес хотів крикнути, хотів знайти якусь ганчірку, щоб подати їм знак, що вони ідуть назустріч своїй загибелі, та вони самі це знали; коли зблиснула нова блискавиця, Едмон побачив чотирьох моряків, що вхопилися за щогли й штаги, а п’ятий стояв коло розтрощеного стерна. Ці люди, напевне, теж побачили його, бо відчайдушні зойки, які глушило квиління вітру, долинули до його слуху. Над щоглою, що гнулася, немов очеретина, лопотіло подерте на клапті вітрило; зненацька снасті, що на них воно трималося, луснули, вітер підхопив його, і воно зникло у темній безодні неба, наче величезний білий птах, що промайнув у темних хмарах.

Тієї ж миті пролунав оглушливий хряскіт, і Дантес почув крики потопельників. Притулившись, наче той сфінкс, до своєї скелі, Дантес дивився в морську безодню і, коли знову сяйнула блискавка, побачив розтрощене судно і поміж уламками – відчайдушні обличчя і руки, що простяглися до неба.

Потім усе щезло в нічному мороці; страшне видовисько тривало не довше від спалаху блискавиці.

Дантес кинувся вниз ковзкими скелями, щохвилини ризикуючи впасти у море. Він дивився, услухався, та нічого не почув, ані побачив, ні зойків, ні людей; тільки буря знай казилася разом із вітром і пінилася разом із бурунами.

Потроху вітер ущух; небом гнало на захід великі сірі хмари, що наче поблякли від грози; знову заясніла блакить із ще яскравішими зорями. Незабаром на сході широка червоняста смуга прокреслила червоно-синій овид; хвилі, здіймаючись, заяріли раптовим світлом, і їхні піняві гребені стали золотими гривами.

Дніло.

Дантес непорушно і безмовно дивився на це величне видовище, наче бачив його вперше; і справді, відколи він прибув до замку Іф, то вже встиг і забути, як сходить сонце. Він обернувся до фортеці й довгим поглядом озирнув море і суходіл.

Понура озіяка – чатовий і владар – здіймалася поміж хвилями у грізній величі.

Була п’ята година ранку; море потроху затихло.

“За дві чи три години, – сказав собі Едмон, – тюремник увійде до моєї камери, побачить труп мого бідолашного друга, упізнає його, здійме ґвалт і буде марно мене шукати; тоді знайдуть діру, підземний лаз; запитають людей, що вкинули мене у море і, либонь, чули мій зойк. Відразу ж човни із озброєними вояками кинуться у погоню за нещасним утікачем, що вочевидь не міг зайти далекою. Гарматні постріли сповістять усьому узбережжю, що не можна давати притулок голодному і роздягненому волоцюзі. Отримає звістку марсельська поліція й оточить берег, а комендант замку Іф почне шукати у морі. І що тоді? Оточений на воді, зацькований на суходолі, куди я подінуся? Я голодний, змерз, навіть того рятівного ножа покинув, бо він заважав мені пливти; я під владою першого зустрічного, що захоче заробити двадцять франків, передавши мене до рук влади. Немає в мене більше ні сили, ні думок, ні рішучості! Боже, Боже! Ти бачиш мої муки, допоможи мені, бо я сам не в змозі собі допомогти!”

Тієї хвилини, коли Едмон у напівмаренні від виснаження, згубивши здатність думати, шепотів цю полум’яну молитву, зі страхом озираючись на замок Іф, він побачив біля острова Помеґ маленьке судно, що, мов чайка, летіло над самісінькою водою; тільки око моряка могло впізнати в тому судні на ще напівтемній смузі моря генуезьку тартану[17]. Вона йшла з марсельського порту в море, і сяйлива піна розступалася перед вузьким носом, поступаючись дорогою її округлим бокам.

– За півгодини, – вигукнув Едмон, – я міг би наздогнати це судно, якби не боявся, що мене почнуть розпитувати, здогадаються, хто я, і доправлять назад до Марселя! Що робити? Що їм сказати? Яку байку вигадати, щоб обманути їх? Цю люди – перемитники, напівкорсари. Наче гендлюють про людське око, а насправді займаються розбійництвом, тож радше продадуть мене, ніж зважаться учинити безкорисну, добру справу. Зачекаємо…

Та чекати неможливо; я умираю від голоду, за декілька годин останні сили покинуть мене; та й наближається пора обходу; ґвалту ще не здійняли, може, мене й не запідозрять; я можу назватися матросом із цього судна, що розбилося вночі; це буде правдоподібно, і спростувати мене нікому, вони всі потонули. Отож, гайда!..

Дантес поглянув у той бік, де розбилося маленьке судно, і здригнувся. На бескиді, зачепившись за виступ, висів фригійський ковпак одного з матросів-потопельників, а поблизу плавали уламки, тяжкі колоди, що гойдалися на хвилях, ударяючи у підніжжя острова, неначе безсилі тарани.

– Тепер я порятований, – прошепотів він.

Та певність повернула йому сили.

Незабаром він побачив тартану, що, ідучи майже проти вітру, маневрувала поміж замком Іф і вежею Кланьє. Дантес трохи боявся, що, замість того, щоб триматися коло берега, тартана піде у море, як мусила б вона вчинити, якби йшла на Корсику чи Сардинію; та незабаром за її курсом він упевнився, що вона готується пройти, як ото роб­лять зазвичай судна, що йдуть до Італії, поміж островами Жарос та Каласарень.

Тим часом тартана і плавець непомітно наближалися одне до одного; за одного свого галсу вона навіть опинилася за якусь чверть милі від Дантеса. Він звівся і замахав ковпаком, подавши звістку про лихо; та його ніхто не помітив; тартана обернула стерно і лягла на рівний галс.

Дантес хотів було погукати, та, змірявши оком відстань, збагнув, що голос його віднесе вітром і заглушить шумом бурунів, тож він не сягне тартани.

Тоді він зрозумів, яке то було щастя, що він прихопив колоду. Він був настільки виснажений, що насилу чи втримався б на воді без неї до зустрічі з тартаною, а якби тартана, що легко могло статися, минула б його, не помітивши, він таки напевно не дістався б до берега.

Хоча Дантес був майже певен у напрямку, якого дотримується тартана, він усе ж таки не без тривоги стежив за нею, аж побачив, що вона знову повернула і йде до нього.

Він поплив їй наперестріч, та перш ніж вони зійшлися, тартана знову почала лягати на інший галс.

Тоді Дантес, зібравши усі свої сили, звівся над водою і, вимахуючи ковпаком, заволав тим жалібним зойком потопельників, що звучить, наче крик морського духа.

Цього разу його побачили і почули. Тартана змінила курс і повернула в його бік; тоді ж таки він угледів, що готуються опускати шлюпку. За хвилю шлюпка з двома веслярами попрямувала до нього. Тоді Дантес випустив колоду з рук, вважаючи, що в ній більше нема потреби, і хутко поплив назустріч веслярам, щоб скоротити їм шлях. Та плавець не розрахував своїх вичерпаних сил і гірко пошкодував, що розлучився зі шматком дерева, який уже лінькувато гойдався на хвилях за сто кроків од нього.

Руки його заклякли, ноги втратили гнучкість, порухи стали незграбні й поривчасті, подих забивало у грудях.

Він заволав удруге; веслярі подвоїли зусилля, і один гукнув йому італійською:

– Тримайся!

Те слово долинуло до нього тієї миті, коли хвиля, на яку він уже не мав снаги піднятися, затопила його і вкрила піною. Він ще раз виринув, безсило і відчайдушно борсаючись у воді, утретє зойкнув і відчув, що занурюється у море, наче до його ніг припнули тяжке ядро.

Вода накрила його, і крізь неї він побачив бліде небо з темними плямами.

Він зробив ще одне надлюдське зусилля і ще раз виплив на поверхню. Йому здалося, наче його хапають за чуба; потім він уже нічого не бачив, нічого й не чув; свідомість покинула його.

Отямившись і розплющивши очі, Дантес побачив себе на палубі тартани, що пливла собі далі. Перше, що він зробив, це глянув, яким курсом вона іде; вона віддалялася від замку Іф.

Дантес так охляв, що його радісний вигук прозвучав, як стогін.

Отож він лежав на палубі; один матрос розтирав його вовняною ковдрою, другий, у якому він упізнав того, що гукнув йому “Тримайся!”, тицяв йому до рота шийку баклажки; третій, старий моряк, що був заразом і шкіпером, і судновласником, дивився на нього з егоїстичним співчуттям, якого зазвичай зазнають люди, що бачать лихо, яке вчора поминуло їх, та може спіткати завтра.

Декілька крапель рому з баклажки підкріпили Дантеса, а розтирання, яке старанно здійснював матрос, що стояв коло нього навколішки, повернуло гнучкість його закляклим ногам і рукам.

– Хто ви такий? – ламаною французькою запитав господар тартани.

– Я мальтійський матрос, – відказав Дантес ламаною італійською, – ми йшли з Сіракузів із вантажем вина й полотна. Учорашня буря застала нас коло рогу Моржіон, і ми розбилися об ті скелі.

– Звідки ви припливли?

– Мені поталанило вхопитися за стрімчак, а наш сердешний капітан розтовк собі голову. Решта троє потопилися. Либонь, я сам лишився живий; побачив вашу тартану і, злякавшись, що довго залишатимуся на цьому пустельному й безлюдному острові, вирішив допливти до вас на уламку нашого судна. Дякую вам, – провадив Дантес, – ви порятували мені життя: я вже тонув, коли один із ваших матросів ухопив мене за чуба.

– Це я, – сказав матрос із відкритим і привітним обличчя, облямованим чорними бакенбардами, – та й пора була: ви пішли на дно.

– Так, – сказав Дантес, простягаючи йому руку, – так, друже мій, ще раз дякую вам.

– Зізнаюся, уже я й засумнівався було, – провадив матрос, – ви так заросли, що я взяв вас за розбійника.

Дантес згадав, що за час свого перебування в замку Іф жодного разу не стриг чуприну і голив бороду.

– Еге ж, – сказав він, – у хвилину небезпеки я пообіцяв Матінці Божій П’є-де-ла-Ґротта десять років не стригти чуприну і не голити бороду. Сьогодні спливає край моєї обітниці, а я мало не втопився цієї річниці.

– А тепер що нам з вами робити? – поспитався господар.

– Ох, – відказав Дантес, – та що завгодно: фелука[18], якою я плавав, розбилася, капітан утопився. Як бачите, я вцілів, та лишився голісінький. Слава Богу, я добрий моряк, висадите мене в першому порту, куди зайдете, і я знайду роботу на будь-якому торговому судні.

– Ви знаєте Середземне море?

– Та я тут змалку плаваю.

– Знаєте добрі стоянки?

– Небагато знайдеться портів, навіть найтяжчих, де я не міг би зайти і вийти із заплющеними очима.

– Що ж, господарю, – устряв матрос, котрий ото гукнув Дантесові “Тримайся!”, – якщо чоловік правду каже, то чому б йому не лишитися з нами?

– Еге ж, якщо правду каже… – відказав господар із недовірою.

– Я зроб­лю більше, ніж обіцяв, – сказав Дантес.

– Ого! – зареготав господар. – Подивимося.

– Як скажете, – підводячись, мовив Дантес. – Куди ви йдете?

– До Ліворно.

– То чом би вам не піти просто за вітром, замість того, щоб маневрувати і гаяти час?

– Бо тоді ми натрапимо на Ріон.

– Ні, ви залишите його метрів за сорок від себе.

– Ану ставайте до стерна, – звелів господар, – подивимося, як ви впораєтеся.

Едмон сів коло румпеля, натиснув на нього й перевірив, чи добре слухається судно стерна, і, побачивши, що воно не дуже справне, та все ж таки улягає керуванню, звелів:

– На браси й буліні!

Чотири матроси корабельної залоги кинулися по місцях, а господар стежив за ними.

– Напинайте! – звелів Дантес.

Матроси досить хутко виконали команду.

– А тепер припніть!

Виконали і ту команду, як обидві попередні, і тартана, не маневруючи більше, рушила до острова Ріона, повз якого і пройшла, як ото сказав Дантес, лишивши його метрів за сорок по праву руку.

– Браво! – сказав господар.

– Браво! – повторили матроси.

І всі з подивом глянули на цього чоловіка, у погляді якого прокинувся розум, а в тілі – сила, що про неї вони й не здогадувалися.

– Ось бачите, – кидаючи стерно, сказав Дантес, – я буду корисний вам бодай під час цього рейсу. Якщо в Ліворно я вам більше не потрібен буду, кинете мене там, а я з першої платні відшкодую вам за харчі й одяг, який ви мені дасте.

– Гаразд, – сказав господар, – якось домовимося, якщо ви не попросите зайвого.

– Один матрос вартий іншого, – відказав Дантес. – Що платите товаришам, те й мені заплатите.

– Це несправедливо, – заперечив матрос, що витягнув Дантеса з води, – ви вмієте більше, ніж ми.

– А тобі яке діло, Джакопо? – кинув господар. – Кожен воліє найматися за таку платню, яка йому подобається.

– Правда ваша, – відказав Джакопо, – це я просто так сказав.

– Ти ліпше позичив би йому куртку і штани, якщо в тебе зайві є.

– Куртки нема, – сказав Джакопо, – а штани й сорочка є.

– Цього мені вистачить, – відказав Дантес. – Дякую, друже.

Джакопо заліз до люка і за хвилю повернувся з одягом, якого Дантес нап’яв на себе із невимовною втіхою.

– Може, вам ще щось треба? – поспитався капітан.

– Кусень хліба і ще ковток вашого добрячого рому, що його я вже куштував; я давно нічого не їв.

Він і справді не їв уже дві доби.

Дантесові принесли скибку хліба, а Джакопо дав йому баклажку.

– Ліворуч кермо! – гукнув капітан стерникові.

Дантес притулив було баклажку до вуст, та рука його зупинилася.

– Погляньте, – сказав капітан, – що воно ото коїться у замку Іф?

Над визубнями південного бастіону замку Іф з’явилася біла хмарка.

За мить до тартани долинув гук далекого гарматного пострілу.

Матроси звели голови і перезирнулися.

– Що це означає? – запитав капітан.

– Певне, якийсь в’язень чкурнув цієї ночі, – сказав Дантес, – ото вони і ґвалт зняли.

Господар пильно поглянув на чоловіка, що, мовивши те, притулив баклагу до вуст. Та Дантес цмулив ром із таким незворушним спокоєм, що як господар і запідозрив щось, то та підозра тільки промайнула в його свідомості й відразу щезла.

– Ох і кріпенний ром! – сказав Дантес, утираючи рукавом сорочки піт, що котився його чолом.

– Якщо навіть це він, – буркнув господар, зиркаючи на нього, – то воно й добре: мені дістався меткий хлопчина.

Дантес попросив дозволу сісти біля стерна. Стерник зрадів, що є заміна, глянув на господаря, який кивнув, що він може передати румпель своєму новому товаришеві.

Сидячи коло стерна, Дантес міг, не викликаючи підозри, дивитися у бік Марселя.

– Яке у нас сьогодні число? – запитав Дантес у Джакопо, коли замок Іф щез із поля зору.

– Двадцять восьме лютого, – відказав той.

– А рік який? – поспитався Дантес.

– Як це – рік? Ви допитуєтеся, який рік?

– Авжеж, – відказав Дантес, – я питаю, який рік зараз.

– То ви забулися, в якому році ми живемо?

– Нічого не вдієш! – зареготав Дантес. – Я так перелякався сьогодні вночі, що мало не здурів, і мені геть пам’ять відбило; то я й питаю: якого року сьогодні в нас двадцять восьме лютого?

– Тисяча вісімсот двадцять дев’ятого року, – відказав Джакопо.

Минуло рівнісінько чотирнадцять років, одколи Дантес потрапив до в’язниці. Він переступив поріг замку Іф, коли йому було дев’ятнадцять, а вийшов у тридцять три роки.

Гірка посмішка промайнула на його вустах; він подумав, що сталося за цей час із Мерседес, яка, либонь, уже вважала його небіжчиком.

Потім полум’я ненависті спалахнуло в його очах – він згадав про трьох негідників, яким зобов’язаний був довгим болісним ув’язненням.

І знову, як ото колись у камері, він поклявся страшною клятвою – нещадно відплатити Данґлярові, Фернанові й Вільфорові.

І тепер ця клятва не була пустою погрозою, бо навіть найпрудкіший вітрильник не здогнав би маленької тартани, що на всіх вітрилах мчала до Ліворно.

Частина друга

I. Перемитники

Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. Хоч статечний господар “Юної Амелії” (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, – від арабської аж до провансальської. Це позбавляло його тлумачів, людей завжди морочливих, а деколи й нескромних, і полегшувало спілкування із зустрічними кораблями, із дрібними прибережними суднами і, врешті, з тими людьми без імені, без батьківщини, без певної професії, тих, що завжди вештаються в морських портах і живуть на якісь загадкові кошти, що посилає їм, либонь, самісіньке провидіння, бо якихось джерел до існування, які можна побачити неозброєним оком, у них нема. Читач здогадується, що Дантес потрапив до контрабандистів.

Не дивно, що господар узяв Дантеса на борт із певним острахом: він був дуже відомий митній береговій сторожі, а оскільки й він, і ці панове вдавалися до різних вивертів, щоб обманути одне одного, то він спершу подумав, що Дантес просто митний наглядач, що скористався цим дотепним способом, щоб просягнути у таємниці його ремесла. Та коли Дантес, узявши круто до вітру, блискуче пройшов випробування, він цілком заспокоївся. Потім, коли він побачив хмарку диму, що султаном звелася над вежею замку Іф, і почув далекий гук пострілу, у нього промайнула думка, чи не підібрав він одного з тих людей, яких, немов ото короля під час входу і виходу, ушановують гарматними пострілами; як по правді, це тривожило його менше, ніж якби його гість був митним наглядачем; але й та друга підозра розвіялася, як і перша, коли він побачив, як незворушно і спокійно тримається Дантес.

Отож, Едмон мав ту перевагу, що знав, хто в нього господар, а тому невідомо було, хто його новий матрос. Хоч як розпитував його старий моряк із товаришами, Дантес не здавався і не зізнавався ні в чому; він детально розповідав про Неаполь і про Мальту, що їх він знав, як і Марсель, і повторював свою первісну байку із твердістю, що робила честь його пам’яті. Тож хоч який хитрий був генуезець, він усе-таки спасував перед Едмоном, на боці якого була сумирність, моряцький досвід, а головне, уміння не зраджувати себе.

Та, може, і генуезець, як чоловік розумний, волів знати лише те, що слід було йому знати, і вірити лише тому, чому вигідно вірити.

Так було, коли вони прибули до Ліворно.

Тут Едмонові треба було зазнати нового випробування – перевірити, чи впізнає він самого себе після чотирнадцятирічного ув’язнення. Він досить ясно пам’ятав, яким був замолоду; тепер він побачить, яким став у зрілому віці. Він уже разів двадцять бував у Ліворно і знав там одного цирульника, на вулиці Сан-Фернандо; він пішов до нього і звелів постригти чуба і поголити бороду.

Цирульник здивовано глянув на цього чубая з густою чорною бородою, що скидався на тиціанівський портрет. Натоді ще не носили довгих кіс і борід, зараз цирульник здивувався б лише з того, що чоловік, обдарований від природи такою пречудовою оздобою, відмовляється від неї.

Ліворнський цирульник без зайвих балачок узявся до праці.

Коли він скінчив її і Едмон відчув, що підборіддя його гладенько виголене, а коси підстрижені до звичної довжини, він попросив люстро.

Як ми вже казали, йому тепер було тридцять три роки; чотирнадцятирічне ув’язнення наклало глибокі зміни на вираз його обличчя.

Дантес увійшов до замку Іф із круглим, веселим і квітучим лицем щасливого парубка, якому перші кроки в житті даються легко і який сподівається на майбутнє, як на природне продовження минулого. Від усього того не лишилося і сліду.

Овал обличчя видовжився, усміхнений рот прибрав твердого і рішучого виразу, брови зігнулися; чоло перетнула сувора, проста зморшка, в очах зачаїлася глибока журба, і часом вони блискали похмурим вогнем ненависті, шкіра обличчя, що так довго не знала денного світла та сонячного проміння, набула матового відтінку, що надає шляхетності обличчям північан, якщо вони облямовані чорними кісьми, до того ж, набуті знання наклали на його риси відбиток розуму та певності; хоча зроду він був досить високого зросту, постать його стала кремезною – то був наслідок постійного нагромадження сил.

Зграбність нервової й тендітної статури заступила міцність круглястих і м’язистих кшталтів. Що до голосу, то благання, ридання і прокльони геть змінили його, і він звучав то надзвичайно ніжно, то гостро і навіть хрипко.

Крім того, перебуваючи весь час то в напівтемряві, то в цілковитій пітьмі, очі набули дивовижної здатності розрізняти предмети вночі, як ото очі гієни чи вовка.

Едмон усміхнувся, побачивши себе; найліпший друг, якби в нього ще лишилися друзі на світі, не пізнав би його; він сам себе не впізнавав.

Господареві “Юної Амелії” дуже кортіло лишити в себе такого матроса, як Едмон, тож він запропонував йому трохи грошенят за рахунок його частки з майбутнього зиску, і Едмон погодився. Вийшовши від цирульника, що вчинив у ньому першу зміну, він спершу подався до крамниці і придбав собі матроський костюм. Той костюм, як відомо, дуже простий і складається зі світлих штанів, смугастої сорочки і фрігійського ковпака.

У тому вбранні, віддавши Джакопо сорочку і штани, які той позичив йому, Едмон і з’явився до капітана “Юної Амелії” і мусив повторити йому свою історію. Капітан не впізнавав у цьому гарному і дженджуристому матросові чоловіка з густою бородою, із чуприною, повною водоростей, вимоченого у морській воді, якого він узяв голого й умираючого на борт своєї тартани.

Зачарований його приємною зовнішністю, він повторив Дантесові пропозицію піти до нього на службу, та Дантес, який мав інші наміри, погодився найнятися до нього не більше, ніж на три місяці.

Екіпаж “Юної Амелії” складався з діяльних людей, і орудував ними капітан, що не звик гаяти часу. Не минуло і тижня, як просторий трюм тартани наповнився кольоровим мусліном, забороненими до ввезення тканинами, англійським порохом і паками тютюну, що на них акцизне управління забулося поставити свою печатку. Усе це треба було вивезти з Ліворно і розвантажити на берегах Корсики, звідки якісь гендлярі бралися доправити вантаж до Франції.

Отож, тартана вирушила в дорогу. Едмон знову розтинав лазурне море, колиску його юності, яке так часто марилося йому в камері. Він лишив Горгону по праву руку, П’янозу – по ліву, і тримав курс на батьківщину Паолі й Наполеона.

Наступного дня, як звичайно, вийшовши на палубу удосвіта, капітан застав Дантеса, що, спершись на борт, дивився з чудернацьким виразом обличчя на купу камінних бескидів, що рожевіли у промінні вранішнього сонця; то був острів Монте-Крісто.

“Юна Амелія” лишила його праворуч за три чверті милі і пливла собі далі до Корсики.

Проходячи повз острів, ім’я якого так солодко для нього звучало, Дантес подумав про те, що варто йому лише плигнути в море, і за півгодини він буде на землі обітованій. Та що він зможе вчинити, не маючи ні знаряддя для відкопування скарбу, ні зброї, щоб його захистити? І що скажуть матроси? Що подумає капітан? Доводилося чекати.

На щастя, Дантес умів чекати; він чекав свободи чотирнадцять років; тепер, коли він був на волі, йому неважко було зачекати багатства півроку чи рік.

Хіба не взяв би він свободи без багатства, якби йому запропонували її?

Та й це багатство – чи не примара воно? Чи не зникло воно разом з абатом Фаріа, народившись у його хворій голові?

Щоправда, лист кардинала Спади був навдивовижу точний.

І Дантес подумки повторював того листа, якого він пам’ятав до останнього слова.

Настав вечір. Едмон бачив, як острів потроху губиться у сутінках, що дедалі густішали, і незабаром він для всіх геть зник у пітьмі; та Едмон, звикнувши до мороку своєї камери, либонь, і досі бачив його, бо залишався на палубі найдовше.

Світанок застав їх біля Алерії. Цілий день вони маневрували, а ввечері на березі спалахнули вогні; мабуть, розташування тих вогнів свідчило про те, що можна розвантажувати товар, бо на гафелі підняли сигнальний вогонь замість прапора і підійшли до берега на рушничний постріл.

Дантес помітив, що капітан, либонь, із огляду на ці врочисті обставини, поставив на палубі “Юної Амелії” дві невеликі кулеврини, які без особливого шуму могли випустити на тисячу кроків по добрячій чотирифунтовій кулі.

Та цього разу та осторога виявилася зайвою; усе обійшлося тихо і пристойно. Чотири шлюпки безгучно підпливли до “Амелії”, що, певне, із чемності, спустила на воду і свою шлюпку; ті п’ять шлюпок працювали досить моторно, і о другій годині ночі весь вантаж із “Юної Амелії” перевезли на суходіл.

Капітан “Юної Амелії” так полюбляв лад, що тієї ж ночі поділив прибуток поміж екіпажем; кожен матрос отримав по сто тосканських ліврів, тобто десь по вісімдесят франків.

Та на цьому експедиція не скінчилася – вони попрямували до Сардинії. Треба було знову навантажити розвантажене судно.

Друга операція відбулася так само вдало, як і перша: “Юній Амелії”, вочевидь, таланило.

Новий вантаж призначався для герцогства Луккського. Майже весь він складався з гаванських сигар, хересу і малаги.

Тут сталося непорозуміння з митницею, цим одвічним ворогом капітана “Юної Амелії”. Один сторож лишився на місці, двох матросів поранили. Один із цих матросів був Дантес. Куля поцілила йому у праве плече, та не зачепила кістки.

Дантес був задоволений тією сутичкою і майже тішився раною; цей суворий урок показав йому, що він уміє дивитися в обличчя небезпеці й терпіти страждання. Загрозу він зустрів з усмішкою, а отримавши рану, сказав, як ото грецький філософ: “Болю, ти не лихо”.

Та й смертельно пораненого сторожа він бачив, і, може, тому, що він розпалився під час тієї сутички, а може, тому, що почуття його притупилися, та те видовисько не збентежило його. Дантес уже став на той шлях, яким хотів прямувати, і йшов до поставленої мети – серце його стало мов камінь.

Побачивши, що Дантес повалився додолу, Джакопо кинувся до нього, звів на ноги і потім старанно доглядав його.

Отож, якщо світ не такий добрий, як гадав доктор Панглос, то й не такий злий він, як здавалося Дантесові, коли цей матрос, який нічого не міг чекати від товариша, крім частки прибутку на випадок його смерті, так засмутився, як подумав, що він загинув.

Слава Богу, як ми вже сказали, Едмона тільки поранили. За допомогою цілющих трав, що їх збирали сардинські бабці в таємничі, лише їм відомі дні та години, і потім продавали контрабандистам, рана незабаром загоїлася. Тоді Едмон вирішив випробувати Джакопо. Він запропонував йому віддячити часткою свого прибутку; та Джакопо відкинув ту пропозицію з обуренням.

Повага і відданість, якими пройнявся Джакопо від першого ж погляду на Едмона, призвели до того, що й Едмон відчув до Джакопо якусь приязнь. Та той більшого й не вимагав; він інстинктивно почував, що Едмон створений для вищого становища, ніж те, що посідав, хоч Едмон і намагався не показувати своєї переваги. І добрий хлопчина цілком задовольнявся тим, що Едмон спускався до нього.

У довгі години плавання, коли “Амелія” спокійно линула блакитним морем і завдяки попутному вітру, що напинав її вітрила, не потребувала нікого, крім стерничого, Едмон із морською мапою в руках ставав наставником у Джакопо, як ото бідолашний абат Фаріа був його вчителем. Він показував йому розташування берегів, пояснював поділки компаса, учив його читати велику книгу, розгорнуту понад нашими головами, ту, що називається небом, книгу, де Бог пише по блакиті сяйливими літерами.

І коли Джакопо запитував:

– А варто навчати убогого матроса всьому цьому?

Едмон казав:

– Хто там знає? Може, ти станеш колись капітаном корабля, адже твій земляк Бонапарт став імператором!

Ми забули сказати, що Джакопо був корсиканцем.

Минули вже два з половиною місяці безперервного плавання. Едмон зробився тепер таким самим вправним береговим промисловцем, як передніше був хоробрим моряком; він зазнайомився з усіма прибережними перемитниками; вивчив усі масонські знаки, завдяки яким ці напівкорсари впізнають один одного.

Двадцять разів пропливав він повз острів Монте-Крісто, та жодного разу не мав нагоди там побувати.

Тому він вирішив учинити ось що.

Тільки скінчиться термін його служби на “Юній Амелії”, він найме своїм коштом невеликого човна (Дантес міг це зробити, бо упродовж кількох місяців плавання накопичив із сотню піастрів) і під яким-небудь приводом вирушить на острів Монте-Крісто.

Там на волі він розпочне пошуки.

Звісно, не зовсім на волі, – адже за ним, либонь, стежитимуть ті, що його туди доправлять.

Та в житті часом доводиться ризикувати.

В’язниця навчила Едмона обережності, і він волів би обійтися без ризику.

Та хоч як нишпорив він у своїй багатющій уяві, усе ж таки не знаходив іншого способу потрапити на бажаний острів. Дантес іще вагався, аж якось увечері його капітан, що почував до нього велику довіру і дуже хотів лишити його у себе на службі, узяв його під руку і попровадив із собою до шинку на віа Ольйо, де зазвичай збиралися верхи ліворнських перемитників. Там, як водиться, і укладалися торгові оборудки. Дантес уже два чи три рази побував на цій морській біржі; і, дивлячись на відчайдушних паливод, що позбиралися з усенького узбережжя у дві тисячі льє завдовжки, він думав про те, яким могутнім був би чоловік, якому поталанило б підпорядкувати своїй волі всі ці поєднані чи розрізнені зв’язки.

Цього разу йшлося про велику справу: треба було в безпечному місці розвантажити корабель із турецькими килимами, східними тканинами і кашміром, а потім перекинути ці товари на французький берег.

Якби діло те вдалося, всім обіцяли величезну винагороду – від п’ятдесяти до шістдесяти піастрів кожному.

Господар “Юної Амелії” запропонував обрати місцем розвантаження острів Монте-Крісто, що був безлюдний і не мав вояцької сторожі та митної служби, тож ніби навмисне за часів язичницького Олімпу був поставлений посеред моря Меркурієм, богом гендлярів і злодіїв, двох станів, що їх ми зараз поділяємо, якщо і не завжди розрізняємо, хоч за давнини їх, либонь, зараховували до тієї самої категорії.

Почувши назву острова, Дантес аж здригнувся від радості; щоб приховати своє хвилювання, він підвівся і пройшов закуреним шинком, де всі говірки світу розчинилися у франкській мові.

Коли він знову підійшов до співрозмовників, то вже вирішили, що пристануть до Монте-Крісто, а вирушать узавтра вночі.

Коли запитали Едмонової думки, він відказав, що острів той цілком безпечне місце і що великі почини треба втілювати негайно.

Отож план лишився без змін. Домовилися знятися з якоря увечері наступного дня і з огляду на гарну погоду і попутний вітер постаратися за добу пристати до безлюдного острова.

II. Острів Монте-Крісто

Нарешті Дантес, завдяки несподіваній нагоді, що випадає тим, кого впродовж тривалого часу гнітила гірка доля, міг сягнути своєї мети простим і природним чином і ступити на острів, не викликаючи нічиєї підозри.

Однісінька ніч відокремлювала його від мандрівки, якої він так довго чекав.

Та ніч була одна із найнеспокійніших, які випадали коли-небудь Дантесові. Упродовж тієї ночі йому навпереміну ввижалися всі успіхи та невдачі, що з ними він міг зіткнутися: коли він заплющував очі, то бачив лист кардинала Спади, накреслений вогненними літерами на стіні; коли він на хвилину поринав у сон, найшаленіші видива вихором кружеляли у його мозку; йому ввижалося, що він заходить до печери зі смарагдовою долівкою, рубіновими стінами і самоцвітовими сталактитами. Перлини падали крапля за краплею, як ото просякають підземні води.

Захоплений, зачарований, Едмон напихав кишені шляхетним камінням; коли ж він виходив надвір, те коштовне каміння оберталося звичайнісінькими камінцями. Тоді він хотів було повернутися до чарівних печер, які бачив тільки мимохідь; та шлях раптом починав звиватися нескінченними спіралями, і входу він не знаходив. Марно шукав він у своїй втомленій пам’яті магічне слово, що відмикало арабському рибалці прегарні печери Алі-Баби. Усе було дарма; запропащий скарб знову ставав набутком духів землі, у яких Дантес однієї миті намагався викрасти його.

Настав ранок, майже такий гарячковий, як і ніч; та на поміч уяві прийшла логіка, і Дантес розробив план, що досі невиразно мрів у його мозку.

Настав вечір, а разом із ним і приготування до відплиття. Це дало Дантесові змогу приховати своє збудження. Потроху він зумів набути влади над своїми товаришами й орудував ними, мов капітан. А оскільки накази його були завжди ясні, точні й легко виконувалися, то приятелі корилися йому не лише хутко, а й охоче.

Старий моряк не заважав йому; він теж визнав перевагу Дантеса над рештою матросів і над самим собою; він розглядав молодого моряка як свого природного наступника і шкодував, що в нього немає доньки, щоб такою блискучою партією ще дужче прив’язати до себе Дантеса.

О сьомій вечора все було готове; у десять хвилин на восьму судно вже огинало маяк, тієї хвилини, як на нім спалахнуло світло.

Море було спокійне, віяв свіжий південно-східний вітер. Вони пливли під блакитним небом, де Бог теж запалював свої маяки, кожен з-поміж яких був цілим світом. Дантес заявив, що всі можуть лягати спати й що він залишиться коло стерна.

Коли Мальтієць (так прозивали Дантеса) робив таку заяву, ніхто не сперечався й усі спокійнісінько вкладалися спати.

Так бувало не раз. Дантес, що з самотності повернувся раптом у світ, часом почував непереборне бажання лишитися на самоті. А де може бути така безмежна і поетична самотність, як не на кораблі, що лине морською пустелею, у нічному мороці, у безгомінні нескінченності, під оком усевишнього?

Але й тієї ночі самоту наповнювали Дантесові гадки, пітьму осявали його мрії, безгоміння оживляли його надії.

Коли капітан прокинувся, “Амелія” ішла під усіма вітрилами. Не було жодного клаптя полотна, який би не напинався вітром. Корабель робив понад два з половиною вузли за годину.

Острів Монте-Крісто здіймався на обрії.

Едмон передав вахту капітанові й подався й собі прилягти.

Та, попри безсонну ніч, він і на хвилю не склепив очей.

За дві години він знову вийшов на палубу. “Амелія” огинала острів Ельба і перебувала напроти Мареч’яни, а поодаль виднів плаский зелений острів П’яноза; у лазурове небо здіймалася полум’яна вершина острова Монте-Крісто.

Дантес звелів стерникові узяти трохи праворуч, щоб лишити П’янозу по праву руку. Він розраховував, що той маневр скоротить шлях на два чи три вузли.

О п’ятій вечора весь острів уже було видно мов на долоні. У прозорому вечірньому повітрі, пронизаному промінням вечірнього сонця, можна було розгледіти найменші подробиці.

Едмон поїдав очима скелясте громаддя, що мерехтіло всіма вечірніми барвами, від яскраво-рожевої до темно-блакитної. Часом кров припливала до його обличчя, чоло шарілося, і багрова хмара затьмарювала очі.

Жоден гравець, що поставив на кін увесь свій маєток, не відчував такого хвилювання, як ото Едмон у пароксизмі шалених надій.

Настала ніч. О десятій вечора пристали до берега. “Юна Амелія” прийшла першою туди, де й домовлялися.

Попри все своє звичне самовладання, Дантес не зміг витерпіти і перший стрибнув на берег. Якби він наважився, то, як той Брут, поцілував би землю.

Ніч була темна. Та об одинадцятій годині над морем зійшов місяць і посріблив його трепетну поверхню; у міру того, як він сходив, його проміння заливало потоками білого світла нагромадження скель цього другого Пеліону.

Острів Монте-Крісто був знайомий екіпажу “Юної Амелії”; то була одна зі звичних його стоянок. Дантес бачив його здаля щоразу, як ходив на схід, та ніколи не приставав до нього.

Він звернувся до Джакопо.

– Де ми перебудемо ніч?

– А на тартані, – відказав той.

– А в печерах не ліпше нам буде?

– У яких печерах?

– У печерах на острові.

– Не бачив там я ніяких печер, – відказав Джакопо.

Холодний піт виступив на Дантесовому чолі.

– Хіба на острові Монте-Крісто нема печер? – поспитався він.

– Ні.

Джакопова відповідь наче громом вразила Дантеса; потім він подумав собі, що ті печери можуть бути засипані випадковим обвалом чи й навмисне замуровані з обачності самим кардиналом Спадою.

У цьому випадку все зводилося до того, щоб знайти запропащий отвір. Марно було б шукати його вночі, тож Дантес відклав пошуки до наступного дня. До того ж сигнал із моря, який підняли за півмилі від берега і на який “Юна Амелія” відразу ж відповіла таким самим сигналом, сповістив про те, що пора братися до праці.

Запізніле судно, заспокоївшись од сигналу, який означав, що шлях вільний, незабаром наблизилося, біле і безмовне, мов примара, і кинуло якір за кабельтов[19] од берега.

Відразу ж розпочалося перевантаження.

За тією роботою Дантес думав про радісні вигуки, які єдиним словом він міг викликати поміж тими людьми, якби він висловив уголос невідступну гадку, що весь час гупала у нього в голові; та він не лише не відкрив своєї таємниці, а ще й остерігався, що й так уже забагато сказав і міг викликати підозри своєю поведінкою, своїми розпитуваннями, вигляданням, своєю стурбованістю. На щастя для нього, принаймні у цім випадку, тяжке минуле наклало на його обличчя непозбутній відбиток смутку, і рідкісні проблиски веселості здавалися спалахами блискавиці, що осявають буремну хмару.

Отож ніхто не помітив у ньому нічого незвичайного, і коли вранці Дантес узяв рушницю, пороху і дробу і заявив, що хоче постріляти диких кіз, яких сила-силенна плигала скелями, то в цім побачили тільки пристрасть до полювання чи любов до усамітнення. Тільки Джакопо захотів піти з ним; Дантес не сперечався, остерігаючись збудити в ньому підозри. Проте ледве вони пройшли декілька кроків, як Дантес забив козеня і попросив Джакопо повернутися до товаришів, засмажити здобич, і як обід буде готовий, подати йому сигнал пострілом із рушниці, щоб він прийшов по свою частку; сушина і сулія монтепульчанського вина доповнять бенкет.

Дантес ішов собі далі, вряди-годи озираючись назад. Видряпавшись на вершину скелі, він за тисячу футів під собою побачив своїх товаришів, до яких долучився Джакопо, – усі вони ретельно готували обід.

Із хвилину дивився він на них із сумною і лагідною усмішкою людини, що усвідомлює свою перевагу.

– За дві години, – сказав він собі, – ці люди з п’ятдесятьма піастрами в кишені попрямують далі, щоб, ризикуючи життям, заробити ще по п’ятдесят; потім, накопичивши по шістсот ліврів, вони прогуляють їх у якомусь місті, пихаті, немов султани, і безтурботні, мов набоби. Сьогодні я живу надією і зневажаю їхнє багатство, що здається мені глибокою бідністю; завтра мене, може, спіткає розчарування, і я вважатиму цю бідність величезним щастям. Ні, – вигукнув Едмон, – цього не буде; мудрий, непогрішний Фаріа не міг помилитися! Дай ліпше померти, ніж провадити отаке жалюгідне, безпросвітне життя!

Отож Дантес, який ще три місяці тому жадав тільки свободи, уже не задовольнявся свободою і жадав багатства. Винен у цім був не Дантес, а Бог, який, обмеживши людську могутність, наділив людину безмежними бажаннями. Прямуючи поміж двома скельними стінами, виритою потоком стежиною, яку, напевне, ніколи ще не топтала людська нога, Дантес наблизився до того місця, де, за його припущеннями, мали бути печери. Простуючи вздовж берега і з глибокою увагою вдивляючись у найдрібніші предмети, він помітив на деяких скелях карби, які зробила, мабуть, людська рука.

Час, що огортає всі речі мохом, як ото духовність огортає він забуттям, здавалося, пощадив ці знаки, що вказували певний напрямок і, либонь, призначалися для того, щоб указувати шлях. Утім, деколи ті карби пропадали, бо їх затуляв миртовий кущ або лишайник. Тоді Едмон розсував гілля чи піднімав мох, щоб знайти провідні знаки, які, окрилюючи його надією, провадили цим новим лабіринтом. Хтозна, чи не сам кардинал, який не передбачав усієї повноти лиха, що спіткало родину Спада, накреслив їх, щоб вони послужили віхами його небожеві? Ця пустельна місцина якраз і годилася для того, щоб закопати тут скарб. Та тільки чи не привабили вже ці нескромні знаки інші погляди, не ті, що для них вони призначалися, і чи зберіг цей острів, наповнений похмурими дивами, свою чудесну таємницю?

Кроків за п’ятдесят від гавані Едмон, ще й досі закритий скелями від товаришів, упевнився, що карби припинилися; та вони не припровадили до печери. Перед Едмоном була велика кругла скеля, що стояла на могутній основі. Він подумав, що, може, дійшов не до краю, а, навпаки, до початку карбів; тож він повернув назад і попрямував тим самим шляхом.

Тим часом товариші його клопоталися приготуванням обіду: ходили по воду до річечки, переносили хліб і фрукти на берег і пекли козеня. Знімаючи печеню із саморобного рожна, вони угледіли Едмона, що зі спритністю і хоробрістю сарни плигав із бескида на бескид; вони вистрілили з рушниці, щоб подати йому сигнал. Він відразу ж обернувся і щосили поквапився до них. Вони стежили за його хоробрими стрибками, докоряючи йому за нерозсудливість, аж немовби задля того, щоб виправдати їхні побоювання, Едмон спіткнувся на вершині бескида; він заточився, зойкнув і зник з очей. Усі схопилися на ноги, бо всі любили Едмона, попри те, що почували його перевагу над ними. Проте перший підбіг до нього Джакопо.

Едмон лежав геть закривавлений і майже непритомний. Напевне, він гепнув із висоти в дванадцять чи й п’ятнадцять футів. Йому влили до рота декілька крапель рому, і ті ліки, що вже якось так йому допомогли, і цього разу виявилися помічні.

Едмон розплющив очі й поскаржився на сильний біль у коліні, на тягар у голові й нестерпний біль у крижах. Його хотіли перенести на берег. Та коли його почали піднімати, хоч цим орудував Джакопо, він застогнав і заявив, що не в змозі витерпіти перенесення.

Звісно, Дантесові було не до козеняти; та він сказав, щоб решта, що не мала, як він ото, причин дотримуватися посту, поверталася на берег. Сам він, за його словами, потребував тільки відпочинку і пообіцяв, що як вони повернуться, то йому, може, стане легше.

Матроси не змусили себе довго припрошувати; вони були голодні, до них долинав дух печеної козятини, а морські вовки не церемоняться поміж собою.

За годину вони повернулися. Усе, що міг учинити Едмон за той час, це проповзти декілька кроків і притулитися до замшілої скелі.

Та біль його не лише не ущух, а, либонь, ще й посилився. Старий капітан, якому необхідно було вирушити того ж таки ранку, щоб розвантажити товари на кордоні П’ємонту і Франції, поміж Ніццою і Фрежюсом, наполягав, щоб Дантес надався встати. Із нелюдськими зусиллями Дантес виконав його бажання, та з кожною спробою він знову падав, блідий і змордований.

– У нього поламані ребра, – пошепки сказав капітан. – Та дарма, він добрий товариш, і не можна його кидати, спробуємо перенести його на тартану.

Але Дантес заявив, що радше він помре на місці, ніж погодиться терпіти муки, яких йому завдавав найменший порух.

– Що ж, – сказав капітан, – що буде, те й буде. Нехай не кажуть, що ми покинули напризволяще такого доброго хлопчину, як ти оце. Ми піднімемо якір аж увечері.

Та пропозиція дуже здивувала матросів, хоч жоден із них анітрохи не заперечував. Капітана знали як чоловіка суворого і точного, і не було такого випадку, щоб він відмовився від свого наміру чи бодай відклав його виконання.

Тому Дантес відмовився, щоб заради нього сталося таке нечуване порушення усталеного на борту ладу.

– Ні, – сказав він капітанові, – я сам винен і маю зазнати покарання за свою незграбність: лишіть мені невеликий запас сухарів, рушницю, пороху й куль, – щоб стріляти кіз, а, може, і для самозахисту, і кайло, щоб я міг побудувати собі житло, якщо ви, не дай Боже, затримаєтеся.

– Але ж ти помреш від голоду, – сказав капітан.

– Волію я померти, – сказав Едмон, – ніж зазнавати нестерпних страждань.

Капітан зиркнув у бік маленької гавані, де “Амелія” гойдалася на хвилях, ладнаючись вийти в море.

– Що ж нам оце вдіяти з тобою, Мальтійцю? – поспитався капітан. – Ми не можемо покинути тебе, але й залишатися тут нам не можна.

– Вирушайте! – сказав Дантес.

– Нас не буде понад тиждень, – відказав капітан, – і нам ще доведеться звернути зі шляху, щоб зайти по тебе.

– Послухайте, – сказав Дантес, – якщо за два-три дні ви зустрінете рибальського чи будь-якого іншого човна, що йде в цей бік, то скажіть, щоб вони зайшли по мене, я заплачу двадцять п’ять піастрів за переїзд до Ліворно. Якщо нікого не зустрінете, повертайтеся самі.

Капітан похитав головою.

– Знаєте, капітане Бальді, є спосіб усе владнати, – устряв Джакопо. – Вирушайте, а я залишуся з пораненим і буду доглядати його.

– І ти відмовився б від своєї частки у поділі, – запитав Дантес, – щоб лишитися зі мною?

– Авжеж, – відказав Джакопо, – і не шкодуватиму.

– Ти добрий хлопчина, Джакопо, – сказав Дантес, – і Бог віддячить тобі за твій добрий намір; спасибі тобі, та мені не треба нічого. Відпочину кілька днів, одужаю трохи, а поміж цих бескидів я сподіваюся знайти помічне зілля – пречудовий лік від забиття.

І загадкова усмішка промайнула на Дантесових устах; він міцно потиснув Джакопову долоню, та був непохитний у своєму рішенні лишитися на острові, та ще й самому.

Перемитники лишили Едмонові все, що він просив, і пішли, часто озираючись назад і приязно прощаючись із ним, а Едмон тільки одну руку зводив, наче він і поворухнутися не міг.

Коли вони геть щезли з овиду, Дантес засміявся.

– Дивно, – прошепотів він, – що саме поміж такими людьми знаходиш відданість і дружбу!

Потім обережно заповз на вершину скелі, що затуляла від нього море, і побачив звідтіля тартану, що скінчила свої приготування, підняла якір, гойднулася, ніби чайка, що розгортає крила, і рушила з місця.

За годину вона зникла, – принаймні з того місця, де лежав поранений, її не було видно.

Тоді Едмон схопився на ноги, меткіше і легше, аніж дика сарна, що плигає цими бескидами поміж миртових і мастикових дерев, схопив одною рукою рушницю, другою – кайло, і побіг до тої скелі, біля якої закінчувалися карби, які він помітив на бескидах.

– А тепер, – вигукнув він, згадавши казку про арабського рибалку, яку розповідав йому Фаріа, – тепер, Сезаме, відчиняйся!

III. Чарівний блиск

Сонце пройшло вже сливе третину свого шляху, і його травневе проміння, гаряче і живодайне, падало на скелі, що, здавалося, відчували його тепло; тисячі коників, що ховалися у вереску, наповнювали повітря одноманітним і безперервним тріском; листя миртів та олив лопотіло з майже металевим шумом; кожен Едмонів крок нагрітим сонцем гранітом полохав зелених, немов смарагд, ящірок; удалині, на узгір’ях, видніли прудкі сарни, що так ваб­лять мисливців; одне слово, острів здавався населеним, повним життя, і, попри це, Едмон почував, що він сам, під Божою опікою.

Його охопило дивне почуття, що скидалося на страх; причиною того було яскраве денне світло, за якого нам навіть у пустелі здається, ніби за нами стежить чиєсь пильне око.

Те почуття було таке навальне, що, перш аніж узятися до діла, він поклав кайло, знову взяв до рук рушницю, ще раз виліз на найвищу вершину й уважно кинув оком навкруги.

Та треба зізнатися, що увагу його привернула не поетична Корсика, де він розрізняв навіть будинки, ні майже невідома йому Сардинія, ні Ельба, що будила у пам’яті знаменні події, ні ледь помітна риса на овиді, що для досвідченого ока моряка означала пишну Геную і торговий Ліворно; ні, погляд його шукав бригантину, що вирушила удосвіта, і тартану, що допіру вийшла у море.

Перша вже зникла в Боніфацієвій протоці; друга, прямуючи протилежним шляхом, ішла уздовж берегів Корсики, ладнаючись обігнути її.

Це заспокоїло Едмона.

Тоді він звернув свій погляд на ближчі предмети. Він побачив, що стоїть на найвищій точці шпичастого острова, немов делікатна статуя на величезному підмурку; під ним нікого; довкруги – жодного човна; нічого, крім лазурового моря, що бурхає біля підніжжя бескидів і залишає сріблясту крайку на прибережному граніті.

Тоді він квапливо, та заразом і обережно, почав спускатися; він дуже остерігався, щоб його і справді не спіткала лиха пригода, яку він так спритно і вдало розіграв.

Як ми вже сказали, Дантес пішов назад за карбами, щоб були пороблені на бескидах, і побачив, що сліди провадять до маленької бухти, затишної, немов купальня античної німфи. Вхід до цієї бухти був досить широкий, і вона була досить глибока, щоб невеличке судно на кшталт сперонари[20] могло увійти в неї й там сховатися. Тоді, простуючи за тією ниткою, що в руках абата Фаріа так добре провадила розум лабіринтом імовірностей, він вирішив, що кардинал Спада, бажаючи лишитися непоміченим, увійшов до цієї бухти, заховав там своє маленьке судно, пішов у напрямку, який позначали карби, і там, де вони закінчуються, закопав свій скарб. Це припущення і привело Дантеса знову до круглого каменя.

Тільки одне міркування турбувало Едмона і ставило з ніг на голову всі його уявлення про динаміку: у який спосіб можна було без непосильної праці висадити цю каменюку, що важила, напевно, п’ять чи шість тисяч фунтів, на ту основу, де вона лежала?

Раптом несподівана думка сяйнула йому в голові.

– Може, її не піднімали, – сказав він самому собі, – а просто скотили згори додолу.

І він хутко виліз вище каменя, щоб відшукати його передніше місцезнаходження.

Він і справді побачив, що на горі була невелика похилість, якою камінь міг сповзти. Другий уламок скелі, менший, послужив йому підпорою і зупинив його. Довкола нього було нагорнуто дрібної жорстви і камінців, і вся ця кладка засипана родючою землею, що поросла травою, породила миртові й мастикові памолодки, і тепер величезний камінь був невіддільний від скелі.

Дантес обережно розкопав землю і розгадав чи вирішив, що розгадав, цей хитрий маневр.

Тоді він заходився розбивати кайлом цю проміжну стіну, яку зміцнив час.

За десять хвилин праці стіна подалася, і в ній з’явився отвір, куди можна було пропхнути руку.

Дантес повалив найгрубше оливкове дерево, яке тільки міг знайти, обрубав гілляки, просунув його в отвір і заходився орудувати ним, як важелем.

Та камінь був такий важучий і так добряче підпертий долішнім каменем, що жоден чоловік, хоч би він володів геркулесовою могуттю, не подужав би і з місця його зрушити.

Тоді Дантес вирішив, що передовсім потрібно усунути підпору.

Але як?

Він збентежено і неуважно роззирнувся окіл, аж погляд його впав на баранячий ріг із порохом, що залишив йому Джакопо.

Він усміхнувся: пекельний винахід стане йому у пригоді.

За допомогою кайла Дантес видовбав поміж горішнім каменем і долішнім нору для міни, як ото роб­лять гірники, щоб уникнути довгої й тяжкої праці; напхав туди пороху, потім роздер свою хусточку і за допомогою селітри зробив з нього ґнота.

Потім запалив ґнота і відійшов убік.

Вибух не змусив себе чекати. Горішній камінь підняло незмірною силою пороху, долішній розлетівся на друзки. Із маленького отвору, що його зробив Дантес, ринули цілі хмари переляканих комах, величезний вужака, сторож цього таємничого лазу, розгорнув свої зеленкуваті кільця і зник.

Дантес підійшов; горішній камінь лишився без опори і висів над прірвою. Безстрашний шукач обійшов його кругом, обрав найхисткіше місце і, немов Сізіф, чимдуж навалився на важіль.

Камінь, що його вже порушив струс, похитнувся; Дантес подвоїв зусилля; він скидався на титана, що вириває скелю, щоб поборотися з повелителем богів. Урешті камінь піддався, покотився, підстрибнув, помчав униз і зник у морській безодні.

Під ним виявився круглий майданчик, посередині якого видніло залізне кільце, закріплене у квадратній плиті.

Дантес аж скрикнув від радості й подиву – таким успіхом скінчилася його перша спроба!

Він хотів було продовжити пошуки, та ноги його так тремтіли, серце так гамселило, очі затьмарила така гаряча імла, що він мусив зупинитися.

Проте ця затримка тривала одну мить. Едмон просунув свій важіль у кільце, щосили навалився на нього, і плита піднялася; під нею відкрилося щось на кшталт східців, що круто спускалися у морок печери, який дедалі густішав.

Інший на його місці кинувся б туди, заволав би від радості. Дантес пополотнів і замислено зупинився.

– Зачекай! – сказав він сам собі. – Треба бути чоловіком. Я звик до лиха, і розчарування не зламає мене; хіба нічому не навчили мене страждання? Серце розбивається, коли, надміру розширившись під теплим подихом надії, воно раптом стискається від холоду дійсності! Фаріа марив; кардинал Спада нічого не закопував у цій печері, може, і не був тут ніколи; а якщо й був, то Чезаре Борджіа, безстрашний пройдисвіт, невтомний і похмурий зарізяка, прийшов услід за ним, знайшов усе, пішов тими самими карбами, що і я оце, підняв цей камінь і, спустившись переді мною, нічого мені не лишив.

Він простояв із хвилину непорушно, задивившись у похмуру і глибоку діру.

– Авжеж, такій пригоді знайшлося б місце у житті цього владаря-зарізяки, де перемішані світло і тіні, у плетиві незвичайних подій, що становлять строкату тканину його долі. Ця казкова пригода була необхідною ланкою в низці його пригод; авжеж, Борджіа побував тут, зі смолоскипом ув одній руці і мечем у другій, а за двадцять кроків, може, біля цієї самісінької скелі, стояли два чатові, понурі та зловісні, вони пильно озирали землю, повітря і море, а їхній владар заходив до печери, як збираюся це зробити я, розтинаючи морок грізною полум’яною рукою.

“Так, але що вчинив Борджіа з цими чатовими, яким він довірив свою таємницю?” – запитав сам себе Дантес.

“Те, що вчинили з могильниками Аларіха, яких закопали разом із похованим”, – відказав він собі, усміхаючись.

“Та якби Борджіа тут побував, – провадив Дантес, – він знайшов би скарб і забрав його; Борджіа – чоловік, що порівняв Італію з артишоком і обскубував листочок за листочком, – Борджіа добре знав ціну часові й не став би гаяти його, висаджуючи камінь на колишнє місце.

Отож, спускаємося до печери”.

І він ступнув на східці, з недовірливою усмішкою на вустах, шепочучи останнє слово людської мудрості: “А може…”

Та замість мороку, що його він очікував тут знайти, замість душного, затхлого повітря Дантес побачив м’яку блакитну напівтемряву; повітря і світло просягали не лише в отвір, що його він зробив, а й у непомітні ззовні шпарини у скелях, і крізь них видно було синє небо, зелений візерунок дубового листя і колючі батоги повзучого терня.

Побувши трохи в печері, де повітря – не вогке і не затхле, а радше тепле і духмяне, – було настільки м’якше від зовнішнього повітря, як блакитна сутінь м’якша була від яскравого сонця. Дантес володів здатністю бачити в сутінках, то вже встиг оглянути найвіддаленіші кутки; стіни печери були з граніту, і його дрібні блищики сяяли немов самоцвіти.

– Так отож! – усміхнувшись, мовив Едмон. – Ось, либонь, і всі скарби, які лишив кардинал, а добрий абат, побачивши уві сні сяйливі стіни, захопився великими надіями.

Та Дантес згадав слова заповіту, які він знав на пам’ять: “У найвіддаленішому кутку другої печери”, – казали вони.

Він був тільки в першій печері; треба було знайти вхід до другої.

Дантес роззирнувся довкруги. Друга печера могла йти тільки углиб острова. Він оглянув кам’яні плити і почав стукати в ту стіну печери, де, як він гадав собі, мала знайтися діра, яку, либонь, замурували задля більшої обережності.

Декілька хвилин лунали гучні удари кайла об граніт, що був такий твердий, аж Дантесове чоло вкрилося потом; коли ж це невтомному гірнякові здалося, ніби в одному місці гранітна скеля відлунює глухим і низьким звуком на його поклики; він уп’явся палючим зором у стіну і чуттям в’язня збагнув те, чого не второпав би, може, ніхто інший: у цьому місці мав бути отвір.

Та щоб не працювати дарма, Дантес, що як той Чезаре Борджіа, цінував час, випробував кайлом інші стіни печери, постукав у землю прикладом рушниці, розкопав пісок у підозрілих місцях і, не виявивши нічого, повернувся до скелі, що відлунювала обнадійливим звуком.

Він гупнув знову, ще дужче.

Коли ж це, на превеликий подив, він помітив, що під ударами кайла від стіни відколюється щось таке, як тиньк, на кшталт отого, що його наносять під фрески, і відпадає клаптями, відкриваючи білястий і м’який камінь, схожий на звичайну будівельну цеглу. Отвір у скелі замурували цією будівельною цеглою, потім її затинькували, а тинькові надали колір і зерно граніту.

Тоді Дантес ударив гострим краєм кайла, а він на дюйм загнався у стіну.

Ось де треба було шукати.

Згідно з чудернацькою властивістю людської натури, що більше доказів знаходив Дантес, що Фаріа таки не помилився, то дужче гризли його сумніви, то ближчий він був до відчаю. Це нове відкриття, що, здавалося, мало надати мужності йому, навпаки, забрало у нього остатні сили. Кайло ковзнуло по стіні, мало не випавши з рук, він поклав його долі, утер чоло і вийшов із печери, кажучи самому собі, що хоче поглянути, чи не стежить хто за ним, а насправді для того, щоб удихнути свіжого повітря; він відчував, що ось-ось зомліє.

Острів був безлюдний, і сонце, що вже таки височенько підбилося у небі, заливало його своїм палючим промінням. Удалині рибальські човни розкинули свої крила над туркусово-блакитним морем.

Дантес із самого ранку нічого не їв, та йому було не до їжі; він покріпився ковтком рому і повернувся до печери.

Кайло, що здавалося йому таким тяжким, знову стало легке; він узяв його, немов пір’їну, і бадьоро заходився працювати.

Після кількох ударів він помітив, що цегла нічим не скріплена поміж собою, а просто лежить одна на одній і замащена тиньком, що про нього ми вже казали. Загнавши в одну зі шпарин кінець кайла, Едмон навалився на держака – і камінь упав до його ніг!

Після цього Дантесові лишилося тільки вивертати цеглу кінцем кайла, і вся вона, одна за одною, впала поруч із першою.

Дантес давно міг би увійти у пробитий ним лаз, та ще й досі зволікав, щоб віддалити певність і зберегти надію.

Нарешті, подолавши вагання, він переліз із першої печери до другої.

Друга печера була нижча, темніша і похмуріша, ніж перша; повітря, що просягало туди через допіру пробитий лаз, було затхле і холодне, чого, на превеликий його подив, не було в першій печері.

Дантес зачекав, аж зовнішнє повітря трохи освіжило ту мертву атмосферу, й увійшов.

Ліворуч від лазу був глибокий і темний куток.

Та, як ми вже казали, для Дантеса не існувало пітьми.

Він озирнув печеру. Вона була порожня, як і перша.

Якщо скарб існував, то закопали його в цьому темному кутку.

Настала болісна хвилина. Футів зо два землі – ось і все, що відокремлювало Дантеса від найбільшого щастя чи від найглибшого відчаю.

Він пішов у куток і, немов би охоплений раптовою рішучістю, заходився сміливо розкопувати землю. Після п’ятого чи шостого удару кайло брязнуло об залізо.

Ніколи похоронне подзвіння, ніколи дзвоніння на ґвалт не справляли такого враження на тих, що їх чули.

Якби Дантес нічого не знайшов, то не пополотнів би так страшенно.

Він ударив кайлом у другому місці, поруч, і зустрів той самий опір, та звук був інший.

– Це дерев’яна скриня, окута крицею, – сказав він сам собі.

Цієї миті, затуливши світло, майнула якась прудка тінь.

Дантес випустив з рук кайло, ухопив рушницю і вибіг із печери.

Дика коза проскочила повз вхід до печери і скубла траву за декілька кроків од нього.

То була зручна нагода забезпечити собі обід; та Дантес боявся, що постріл приверне чиюсь увагу.

Він трохи подумав, потім зрубав смолисте дерево, запалив його від багаття перемитників, де вони пекли козеня, – багаття й досі курілося, – і повернувся з цим смолоскипом до печери.

Він не хотів пропустити жодної дрібниці з того, що йому доведеться побачити. Він посвітив смолоскипом у викопану ним ямку і збагнув, що не помилився: кайло і справді било то в залізо, то в дерево.

Він застромив того смолоскипа в землю і знову взявся до праці. За декілька хвилин Дантес розкопав простір у три фути завдовж і два завшир і побачив скриню з дубового дерева, оббиту карбованим залізом. На віку блищала срібна бляха, що не потьмяніла під землею, на ній був герб роду Спада – прямовисно поставлений меч на овальному італійському щиті, увінчаному кардинальською шапкою.

Дантес упізнав той герб – стільки разів абат Фаріа малював його!

Тепер уже не залишалося сумнівів. Скарб був тут; ніхто не став би з такою ретельністю ховати порожню скриню.

За однісіньку хвилю Дантес розкопав землю довкола скрині. Спершу з’явилася горішня клямка, потім два навісні замки, потім держаки на бічних стінах. Усе це було виточено з майстерністю, якою відзначалася доба, коли мистецтво ошляхетнювало грубий метал.

Дантес ухопив скриню за держаки і спробував підняти її, та марно.

Тоді він вирішив одчинити скриню, але й клямка, і замки були міцно замкнуті. Ці вірні сторожі, здавалося, не хотіли віддавати дорученого їм скарбу.

Дантес загнав гострий кінець кайла поміж стінками скрині й віком, навалився на держак, і віко, завищавши, репнуло; широкий пролом ослабив крицеві штаби, вони злетіли, ще й досі стискаючи своїми чіпкими пазурями пошкоджені дошки, – і скриня відчинилася.

Гарячковий дрож охопив Дантеса. Він узяв рушницю, звів курок і поклав її коло себе. Спершу він заплющив очі, як ото роб­лять діти, щоб побачити в сяйливій ночі своєї уяви більше зір, аніж вони можуть налічити у ще світлому небі, потім розплющив їх і завмер у засліпленні.

У скрині були три відділи.

У першому сяяли червонястим відблиском золоті дукати.

У другому були рівненько складені необроблені зливки, що відзначалися тільки вагою і цінністю золота.

І нарешті у третьому відділі, що був наповнений до половини, Едмон занурив руки в купу самоцвітів, перлин, рубінів, що, падаючи одне на одного сяйливим водоспадом, цокотіли, немов град, що б’є в шибки. Натішившись тим видовиськом і декілька разів зануривши тремтливі руки в золото і шляхетне каміння, Едмон схопився на ноги й у нестямі побіг із печери, як ото людина, що ось-ось ізсунеться з глузду. Він вибіг на кручу, з якої видно було море, і не побачив нікого. Він був сам-самісінький із цим незліченним, нечуваним і казковим багатством, що належало тільки йому. Та сон це чи таки дійсність? Примарилося йому минуще видіння чи він таки стискає в руках достеменну дійсність?

Його вабило знову побачити своє золото, а заразом він відчував, що не витерпів би цього видовища. Він ухопився обіруч за голову, ніби силкуючись утримати глузд, що ладен був покинути його, а потім кинувся бігти островом, не лише не обираючи шляху, бо шляхів на острові Монте-Крісто не було, а навіть і без певного напрямку, лякаючи своїм галасом і шаленими порухами диких кіз і морських птахів. Потім кружним шляхом він повернувся назад і, досі не довіряючи самому собі, кинувся до першої печери, звідти побіг до другої і знову побачив перед собою оту копальню золота і самоцвітів.

Цього разу він упав навколішки, конвульсивно притуляючи руки до трепетного серця і шепочучи молитву, яку чув тільки сам Господь.

Згодом він трохи заспокоївся і став трохи щасливіший; лише тепер він повірив у своє щастя й заходився лічити своє багатство. У скрині виявилася тисяча золотих зливків, кожен вагою від двох до трьох фунтів; потім він налічив двадцять п’ять тисяч золотих дукатів, кожен вартістю біля вісімдесяти франків на теперішні гроші, усі із зображенням пресвятого панотця Александра VI і його попередників, та ще й упевнився при цьому, що тільки наполовину вичерпав відсік; урешті він обома руками набрав десять жмень перел, самоцвітів та іншого коштовного каміння, причому багато з-поміж них мало оправу від щонайліпших тогочасних майстрів і становило мистецьку цінність, що набагато перевищувала навіть їхню грошову вартість.

Уже вечоріло. Дантес помітив, що наближаються сутінки. Він боявся, що його застануть у печері, тож вийшов надвір, прихопивши із собою рушницю. Кусень сухаря і декілька ковтків вина трохи покріпили його, заступивши вечерю. Потім він поклав плиту на передніше місце, ліг на неї і проспав декілька годин, затуляючи вхід до печери своїм тілом.

Та ніч була одною з тих солодких і страшних ночей, які вже кілька разів випадали цьому збуреному пристрастями чоловікові.

IV. Незнайомець

Почало благословлятися на світ. Дантес давно вже чекав світанку, лежачи з розплющеними очима. Коли над обрієм промкнулися перші сонячні промені, він підвівся і, як ото напередодні, виліз на найвищий бескид острова, щоб озирнути все доокруж. Скрізь було безлюддя, як і вчора.

Едмон спустився, підійшов до печери і, відсунувши брилу, заліз досередини; потім напхав у кишені коштовного каміння, якомога щільніше зачинив віко скрині, затоптав землю, посипав її піском. Щоб приховати покопане місце, вийшов із печери, поклав брилу на місце, накидав на неї купу каміння, позасипав прогалини поміж ними землею, посадив там миртові дерева і верес, і полляв їх водою, щоб вони прижилися і здавалися такими, що вже давненько тут ростуть, позатирав сліди своїх ніг і нетерпляче почав чекати повернення корабля. Тепер уже не треба було гаяти час на споглядання золота і самоцвітів і сидіти на острові, наче дракон, що стереже свої скарби. Тепер треба було повертатися до життя, до людей, і домогтися становища, впливу і влади, що даються на світі завдяки багатству, найпершій і найбільшій потузі, якою може володіти людина.

Перемитники повернулися шостого дня. Дантес іще здаля за виглядом і ходою впізнав “Юну Амелію”; він насилу дочвалав до пристані, немов поранений Філоктет, і коли його приятелі вийшли на берег, сказав їм, що йому набагато ліпше, хоч болить ще й досі. Потім вислухав їхні розповіді про пригоди. Їм щастило, та ледве вони скінчили розвантажували товар, як дізналися, що з Тулона вийшов сторожовий бриг, який попрямував у їхній бік. Тоді вони поквапом ушилися відтіля, шкодуючи, що з ними немає Дантеса, який мастак був прискорювати хід “Амелії”. Незабаром вони побачили бриг, що гнався за ними, та, скориставшись сутінками, вони встигли обігнути ріг Корс і щасливо втекти від погоні.

Отож плавання було вдале, і всі вони, надто ж Джакопо, шкодували, що Дантес не брав у нім участі й не отримав своєї частки від прибутку, що обчислювалась у п’ятдесят піастрів.

Едмон був незворушний; він навіть не всміхнувся, коли почув про зиск, що його він міг би здобути, якби міг покинути острів; а що “Юна Амелія” прийшла на Монте-Крісто тільки по нього, то він того ж таки вечора перебрався на судно і поплив разом із усіма до Ліворно.

Прибувши туди, він подався до єврея-міняйла і продав йому чотири найдрібніші камінці по п’ять тисяч франків кожен. Той міг би поспитатися, звідки таке багатство у простого моряка, та промовчав, бо на кожному камінці здобув тисячу франків зиску.

Наступного дня Дантес придбав нового рибальського човна і подарував його Джакопо, докинувши йому до того дарунку сто піастрів, щоб найняти залогу, за однією лишень умовою: Джакопо мусить податися до Марселя і привезти йому звістки про старого чоловіка на ймення Луї Дантес, що мешкає в Меянських алеях, і дівчину на ймення Мерседес, що мешкає в селі Каталяни.

Тут уже Джакопо собі подумав, що це воно йому мариться, та Едмон сказав йому, що він пішов у моряки зозла, бо рідня не давала йому грошей, та, прибувши до Ліворно, здобув спадщину від дядька, який увесь свій маєток відписав йому в заповіті. Неабияка освіченість Дантеса надавала переконливості цій розповіді, то Джакопо й на мить не сумнівався в тім, що нещодавній приятель сказав йому правду.

Термін його служби на “Юній Амелії” уже сплив, тож Дантес попрощався з господарем, який хотів було утримати його, та, дізнавшись про спадщину, відмовився від надії умовити свого колишнього матроса лишитися на кораблі.

Наступного дня Джакопо відбув до Марселя. Він домовився з Дантесом, що вони зустрінуться на острові Монте-Крісто.

Того ж таки дня подався відтіля і Дантес, не сказавши нікому, куди він їде, та подарувавши щедру винагороду залозі “Юної Амелії” й пообіцявши капітанові, що колись іще обізветься. Поплив Дантес до Генуї.

Тут, у гавані, саме випробовували невеличку яхту, яку замовив один англієць, який, почувши, що генуезці найліпші корабельники у Середземному морі, захотів здобути яхту генуезької роботи. Англієць замовив її за сорок тисяч франків; Дантес запропонував за неї шістдесят тисяч, аби лиш її віддали йому того ж таки дня. Поки яхта будувалася, англієць подався в мандри Швейцарією. Чекали його аж за місяць, корабельний майстер подумав, що встигне за той час збудувати ще одне таке судно. Дантес припровадив майстра до єврейської крамниці, вони пішли до комірки, і єврей відлічив майстрові шістдесят тисяч франків.

Майстер запропонував Дантесові, що найме йому залогу. Проте Дантес подякував йому, сказавши, що звик плавати сам, і попросив його тільки зробили в каюті, біля узголів’я ліжка, шафу із секретним замком, у якій мали бути три шухляди, теж із таємними замками. Він вказав розміри тих шухляд, і все зробили наступного дня.

За дві години по тому Дантес вирушав із генуезького порту, і на те відплиття зібралася ціла юрма роззяв, бо кожному кортіло поглянути на іспанського багатія, що мав звичку плавати сам.

Дантес пречудово впорався: за допомогою тільки керма він змушував яхту виконувати всі маневри, тож вона здавалася розумною істотою, що улягала щонайменшому порухові, і Дантес мусив погодитися з тим, що генуезці таки недарма уславилися найліпшими корабельними майстрами на світі.

Юрма дивилася на яхту, аж геть згубила її з очей, і тоді люд почав балакати про те, куди вона попливе: одні казали – на Корсику, другі – на Ельбу, ті закладалися, що йде вона до Іспанії, ті казали, що до Африки, та нікому й на думку не спало назвати острів Монте-Крісто.

А Дантес якраз туди й подався.

До острова він причалив наприкінці другого дня. Яхта йшла пречудово і ту відстань здолала за тридцять п’ять годин. Дантес добре вивчив берегову лінію, тож, не заходячи до гавані, кинув якір у маленькій бухті.

Острів був безлюдний, певне, ніхто не ступав на нього, відколи його покинув Дантес. Він зазирнув до печери і знайшов скарб у такому самому стані, у якому його і лишив там.

Наступного дня незліченні Дантесові скарби перекочували на яхту і лягли у три шухляди потаємної шафи.

Дантес зачекав іще тиждень. Увесь той тиждень він плавав на яхті довкола острова, об’їжджаючи її, як ото берейтор[21] об’їжджає жеребця. За ті дні він пізнав усі її переваги і всі хиби. Дантес вирішив посилити перші й поправити останні.

Восьмого дня він побачив човна, що під усіма вітрилами йшов до острова, і впізнав судно Джакопо; він подав гасло, що на нього Джакопо відразу ж відповів, і за дві години човен підійшов до яхти.

Едмона чекала сумна відповідь на обидва його запитання.

Старий Дантес помер. Мерседес зникла.

Едмон спокійнісінько вислухав ті звістки, та відразу ж зійшов на берег, заборонивши іти за собою.

За дві години він повернувся; два матроси із човна Джакопового перебралися на його яхту, щоб орудувати вітрилами; він звелів прямувати до Марселя.

Батькову смерть він передбачав; але що сталося з Мерседес?

Жодному посланцеві не міг дати Едмон детальних указівок, не відкривши своєї таємниці; та й кортіло йому здобути ще й інші відомості, які міг дістати тільки він сам. У Ліворно люстро у перукарні засвідчило йому, що нема чого остерігатися, що його впізнають. Крім того, він мав тепер усі засоби для того, щоб змінити свій вигляд. І ось одного ранку Дантесова яхта у супроводі рибальської барки сміливо увійшла до марсельського порту і зупинилася напроти того місця, де колись, фатального вечора, його посадили до шлюпки, щоб доправити до замка Іф.

Дантес не без остраху побачив жандарма, що підплив до нього в карантинному човні. Та з набутою спокійною певністю він подав йому англійський паспорт, якого придбав у Ліворно, і за допомогою тієї чужоземної перепустки, яку у Франції поважають набагато дужче, ніж самі французькі паспорти, без перешкод ступив на берег.

Перший, кого здибав Дантес на вулиці Каннеб’єр, був матрос із “Фараона”. Той чолов’яга колись служив під його орудою і, наче навмисне, перебував тут, щоб Дантес міг упевнитися в тих змінах, що його спіткали. Він спокійнісінько підійшов до матроса і поставив йому декілька запитань, і той відповів на них так, як балакають із людиною, яку бачать уперше в житті.

Дантес дав йому монету із вдячності за відомості, які той йому сповістив; за хвилю по тому він почув, що чолов’яга біжить за ним услід.

Дантес обернувся.

– Перепрошую, пане, – сказав матрос, – та ви, либонь, помилилися; певне, ви хотіли дати мені монету за два франки, а натомість дали подвійний наполеондор.

– Правда твоя, друже, я таки помилився, – відказав Дантес, – та твоя чесність заслуговує на винагороду, тож прошу взяти від мене ще один і хильнути з друзями по чарчині за моє здоров’ячко.

Матрос так здивувався, що навіть не подякував Едмонові; він глянув йому вслід і сказав:

– Певне, якийсь багатій з Індії…

Дантес прямував далі; із кожним кроком серце його завмирало дедалі дужче; дитячі спогади, незатерті думки, що ніколи не покидають нас, поставали перед ним на кожному розі, на кожнісінькому середохресті. Сягнувши краю вулиці Ноай і вгледівши Меянські алеї, він відчув, що ноги його підгинаються, і мало не потрапив під колеса ридвана, що проїздив вулицею. Потім він підійшов до будинку, де колись мешкав його батько. Ломиноси й настурції зникли з мансардного вікна, де старий колись так старанно доглядав їх.

Дантес притулився до дерева і замислено дивився на горішні поверхи старої кам’яниці, далі підійшов до дверей, переступив поріг, спитав, чи нема вільного помешкання і, хоч кімнати на шостому поверсі були заселені, так довго наполягав, щоб оглянути їх, що доглядальник піднявся нагору і попросив у мешканців дозволу показати чужинцеві приміщення.

У тім помешканні, що складалося з двох кімнат, жили двоє молодят, що тільки тиждень як обвінчалися. Побачивши те молоде подружжя, Дантес гірко зітхнув.

Утім, ніщо вже не нагадувало там йому батькової оселі; шпалери були інші; усі старі речі, друзі його дитинства, що їх він пам’ятав до щонайменших подробиць, зникли. І тільки стіни були ті самі.

Дантес поглянув на ліжко, що стояло на тому самому місці, що й ліжко його батька. Очі його несамохіть наповнилися слізьми: тут старий віддав Богу душу, гукаючи свого сина.

Молодята здивовано дивилися на цього суворого чоловіка, непорушним обличчям якого котилися сльози. Та будь-яке горе святе, тож вони нічого не питали в нього. Вони тільки відійшли, щоб не заважати йому, а як він почав прощатися, то провели його, запевняючи, що може приходити коли завгодно і що вони завжди раді будуть бачити його у своєму скромному помешканні.

Спустившись на поверх нижче, Едмон зупинився перед іншими дверми і запитав, чи ще мешкає тут кравець Кадрус. Та доглядач сказав йому, що чоловік, про якого він допитується, зубожів і тепер має корчму на шляху з Бельґарда в Бокер.

Дантес вийшов, довідався, яка адреса господаря будинку, пішов до нього, звелів доповісти про себе під іменем лорда Вілмора (так він записаний був у паспорті) і придбав у нього дім за двадцять п’ять тисяч франків. Якби господар захотів навіть півмільйона, він заплатив би без торгу.

Того ж таки дня нотаріус, що оформив купівлю кам’яниці, сповістив молодятам, які мешкали на шостому поверсі, що новий господар надає їм на вибір будь-яке помешкання в домі за ту саму оплату, якщо вони звільнять йому ті дві кімнати.

Та чудернацька подія на цілісінький тиждень збурила всіх мешканців Меянських алей і породила тисячі здогадів, із-поміж яких жоден і близько не був до правди.

Та ще дужче збентежила всіх і збила з пантелику та обставина, що той-таки чужинець, який удень побував у кам’яниці на Меянських алеях, увечері ходив каталянським селом і заглядав до вбогої рибальської хатини, де перебував понад годину, розпитуючи про різних людей, що повмирали або зникли вже років із п’ятнадцять тому.

Наступного дня рибалки, до яких він заходив, щоб ото розпитати, отримали в подарунок нового човна з двома неводами і тралом.

Рибалки дуже хотіли подякувати щедрому відвідувачеві, та дізналися, що, побалакавши з якимось матросом, він сів на коня і виїхав із Марселя Екською брамою.

V. Шинок “Ґарський міст”

Кожен, що, як я ото, мандрував пішки південною Францією, либонь, бачив поміж Бельґардом і Бокером, десь на півдорозі поміж селом і містом, та все ж таки ближче до Бокера, ніж до Бельґарда, невелику корчму, де на підвішеній бляшаній вивісці, що деренчить від щонайменшого вітру, дуже кумедно виписано “Ґарський міст”. Та корчма, якщо прямувати за течією Рони, стоїть по ліву руку від битого шляху, задньою стіною до річки. Коло неї є те, що в Ланґедоці прозивається садком, тобто обгороджена ділянка землі на задвірках, де скніє декілька миршавих олив і диких фіг із посрібленим курявою листям, а поміж тими деревами росте городина, переважно часник, червоний стручковий перець і цибуля; урешті в кутку, наче забутий чатовий, висока пінія самотньо стриміла в небо своїм верховіттям, що потріскувало на тридцятиградусному сонці.

Усі ті дерева, великі й малі, від природи криві й хиляться в той бік, у який віє містраль, одне з трьох лих Провансу, бо двома іншими, як відомо, чи, може, й невідомо, вважалися Дюранса[22] і парламент.

Довкола, на рівнині, що скидалася на величезне озеро куряви, то тут, то там росте рідке пшеничне колосся, яке місцеві садівники, либонь, вирощують із цікавості і яке править за сідало для цикад, що переслідують своїм пронизливим і одноманітним свистом мандрівників, котрі потрапляють до цієї пустелі.

Уже сім років та корчма належала подружжю, усю прислугу якого становила наймичка на ймення Трінетта і конюх, що прозивався Пако, утім, двох слуг було цілком достатньо, бо відтоді як поміж Бокером і Еґ-Мортом викопали канал, барки переможно замінили поштові запряжки, а пасажирські судна – диліжанси.

Той канал, на превелике горе корчмареві, проходив поміж Роною, що наповнювала його, і битим шляхом, що його він поглинав, кроків за сто від корчми, яку ми коротко, але достеменно допіру змалювали.

Господар тієї убогої корчми був чолов’яга років сорока п’яти, справжнісінький південець – високий, худорлявий і жилястий, із блискучими, глибоко посадженими очима, орлиним носом і білими, мов у хижака, зубами. Чуприна його, що, певне, і не збиралася сивіти, попри перші застороги старості, була, як і його кругла борода, густа і кучерява і тільки де-не-де почала сивіти. Обличчя його, від природи смагляве, стало майже чорне внаслідок його звички від ранку до вечора стовбичити у дверях і зирити, чи не з’явиться який-небудь гість, пішки чи верхи на коні, та чекав він зазвичай марно, і ніщо не захищало його обличчя від нестерпної спеки, крім червоної хустини, якою він обв’язував голову, наче іспанський погонич. То був наш давній знайомий, Ґаспар Кадрус.

Дружина його, що дівкою звалася Мадлен Радель, була бліда, кощава і марна, вона вродилася біля Арля і зберегла сліди колишньої вроди, якою уславилися жінки в тім краю, та обличчя її зблякло від нападів прихованої лихоманки, яка поширена була поміж людом, що мешкає біля еґмортських озер і камарзьких боліт. Тому вона ніколи не виходила з кімнати на другому поверсі й день при дні трусилася від тієї лихоманки, розлігшись у фотелі чи в ліжку, тоді як її чоловік зазвичай стояв на чатах біля порога, дуже неохоче покидаючи свій пост, бо щоразу, як він повертався до своєї сварливої половини, вона дошкуляла йому нескінченними скаргами на гірку долю, на що чоловік, як водилося, відповідав по-філософському:

– Замовкни, Карконто! Певне, так Богу треба було.

Прізвисько Карконта походило від того, що Мадлен Радель народилася в селі Карконта, поміж Салоном і Лямбеском; а що в тім краю людей майже завжди прозивають не на ймення, а на прізвисько, то й чоловік її замінив тим прізвиськом ім’я Мадлен, що було, певне, занадто ніжне і мелодійне для його грубої балачки.

Проте, попри таку вдавану покірність волі провидіння, не треба гадати, ніби наш корчмар не нарікав на те злиденне становище, у яке поставив його клятий Бокерський канал, і байдуже терпів безнастанні жінчині скарги. Як і всі південці, був він чоловік дуже стриманий і невибагливий, зате дуже амбітний у всьому, що стосувалося зовнішнього лоску; за тієї пори, коли йому ще велося ліпше, він не пропускав жодного свята, жодної ходи з тераском і врочисто приходив туди зі своєю Карконтою: він у мальовничому вбранні південця, вона у прегарних арлезіанських шатах, що наче запозичені були в греків та маврів. Та потроху ланцюжки до годинників, намиста, гаптовані корсажі, оксамитові куртки, шовкові панчохи з витонченими стрілочками, пістряві гетри, черевики зі срібними пряжками зникли, а Ґаспар Кадрус, позбувшись нагоди виходити на люди у своїй колишній пишноті, відмовився разом із дружиною від участі у святах, і тепер тільки веселе відлуння тих розваг, терзаючи його серце, доли­нало до його вбогої корчми, яку він і далі утримував не стільки задля зиску, скільки задля того, щоб мати бодай якесь діло.

Як водилося, Кадрус уже половину ранку стовбичив перед дверима корчми, поглядаючи то на невеличкий моріжок, де вешталися кури, то на два скрайні пункти пустельного шляху, який одним краєм губився на півдні, а другим на півночі, аж верескливий жінчин голос змусив його покинути той пост. Він, лаючись, увійшов до корчми і побрався на другий поверх, лишивши, проте, двері відчиненими навсітж, немовби припрошуючи подорожан заглянути до нього.

Тієї хвилі, коли Кадрус заходив до корчми, битий шлях, що про нього ми казали і що його він так розглядав, був порожній і безлюдний, мов пустеля опівдні. Він тягнувся нескінченною білою смугою поміж двома рядами заниділих дерев, і зрозуміло було, що жоден мандрівець зі своєї волі не попрямує о такій порі цією розпеченою Сахарою.

Тим часом, попри будь-яку імовірність, якби Кадрус лишився на місці, то він побачив би, що від Бельґарда наближається вершник, тією поштивою і спокійною ходою, що свідчить про найліпші стосунки поміж вершником і конем; кінь був добрячий іноходець і йшов клуса; вершник був священик, у чорній рясі й трикутному капелюсі, попри палючу спеку південного сонця, що вже стало на обіді.

Біля дверей корчми священик зупинився; хтозна, чи то кінь зупинив вершника, чи то вершник спинив коня; та хоч як воно там було, священик зліз додолу і, взявши коня за повід, припнув його до защіпки трухлявої віконниці, що трималася на одній завісі; потім, підійшовши до дверей і втираючи червоною хустиною піт, що рясно спливав його лицем, тричі гупнув об поріг кутим кінцем ціпка, якого тримав у руці.

Великий чорний пес відразу ж підвівся і ступнув декілька кроків, вибухнувши гавкотом і вишкіривши гострі білі ікла, – удвічі ворожа поведінка, яка свідчила про те, що він не звик бачити чужих.

Дерев’яні східці, що пролягали до стіни, відразу ж затріщали під тяжкою ходою господаря тієї вбогої оселі; зігнувшись увесь, він задки спускався до священика, що стояв у дверях.

– Іду, іду, – казав вельми здивований Кадрус. – Та замовкни врешті, Марґотене! Не бійтеся, добродію, він хоч і гавкає, та не кусається. Хочете вина, еге ж? Спека ж страшенна… Ох, перепрошую, – провадив Кадрус, побачивши, з ким балакає, – перепрошую, не розгледів я, кого маю честь вітати в себе… Що бажаєте? Я до ваших послуг, пане абате.

Священик декілька секунд дуже уважно дивився на Кадруса; здавалося, він навіть намагався звернути на себе увагу. Та оскільки на обличчі корчмаревому не було нічого, крім подиву, бо відвідувач не відповідав, він вирішив покласти край тій сцені й озвався із прикрою італійською вимовою:

– Ви пан Кадрус?

– Так, добродію, – відказав господар, що, либонь, ще дужче здивувався тому запитанню, ніж мовчанню, – це я і є; Ґаспар Кадрус, ваш слуга.

– Ґаспар Кадрус?… Ага… здається, так і є. Ви мешкали колись на Меянських алеях, на четвертому поверсі?

– Авжеж.

– І були кравцем?

– Так, але з тим ділом не склалося в мене. У тому клятому Марселі так гаряче, що, гадаю, там незабаром і геть перестануть убиратися. До речі, про спеку; чи не хочете трохи освіжитися, пане абате?

– Мабуть. Принесіть плящину найліпшого вашого вина, і ми попровадимо нашу розмову далі.

– Як скажете, пане абате, – відказав Кадрус.

І щоб не проґавити нагоди продати одну зі своїх останніх пляшок кагору, Кадрус хутенько відчинив ляду в долівці кімнати, яка була заразом і залою, і кухнею.

Коли за п’ять хвилин по тому він знову з’явився, священик уже сидів на ослоні, спершись ліктем на стіл, а Марґотен, що, певне, поміняв гнів на милість, почувши, як дивний мандрівець попросив вина, поклав йому на коліна свою худу шию і дивився на нього лагідними очима.

– Ви самі тут мешкаєте? – запитав священик господаря, коли той поставив перед ним склянки і плящину.

– Так, сам, чи майже сам, пане абате, бо жінка мені не помагає; вона весь час нездужає, сердешна моя Карконта.

– То ви одружені! – сказав священик із відтінком спочутливості, роззирнувшись довкруги, наче оцінював убоге майно бідного подружжя.

– Ви вважаєте, що я небагатий, еге ж, пане абате? – зітхнувши, спитався Кадрус. – Нічого не вдієш: мало бути чесною людиною, щоб гарно жити на цім світі.

Абат кинув на нього пронизливий погляд.

– Авжеж, чесною людиною; цим я можу похвалитися, пане абате, – сказав господар, дивлячись панотцеві просто у вічі і приклавши долоню до грудей, – а за нашого часу не кожен може це сказати.

– Тим ліпше, якщо те, чим ви пишаєтеся, правда, – сказав священик. – Я твердо вірю, що раніше чи пізніше кожна добра людина матиме винагороду, а недобру покарають.

– Вам за саном належить казати це, панотче, – гірко відказав Кадрус, – а кожен має право вірити чи не вірити вашим словам.

– Дарма ви кажете таке, добродію, – мовив абат, – може, я сам доведу вам справедливість моїх слів.

– Як це так? – здивовано запитав Кадрус.

– А ось як: передовсім мені треба упевнитися, що ви таки та людина яка мені потрібна.

– Які ж докази вам треба?

– Ви знали в 1814 чи 1815 році моряка, якого звали Дантес?

– Дантес!.. Чи знав я сердегу Едмона! Ще б пак, то був мій найліпший друг! – зашарівшись, вигукнув Кадрус, і ясні, спокійні священикові очі немов би розширилися, щоб однісіньким поглядом охопити співрозмовника.

– Так, здається, він звався Едмоном.

– Авжеж, він звався Едмоном! Певно ж! Так само певно, як те, що мене звати Ґаспар Кадрус. А що із ним сталося, панотче, із бідолахою Едмоном? – провадив корчмар. – Ви його знали? Живий він ще? Вільний він? Щасливий?

– Він сконав у в’язниці в ще більш відчайдушному і нещасному становищі, аніж каторжники, що тягають ядро на тулонській каторзі.

Смертельна блідість заступила рум’янець, що розіллявся було Кадрусовим обличчям. Він одвернувся, і священик побачив, що він утирає сльози краєчком червоної хустини, якою була обв’язана його голова.

– Бідолаха! – пробурмотів Кадрус. – Ось вам іще один доказ на підтвердження моїх слів, пане абате, що Господь милостивий тільки з недобрими людьми. Так, – провадив він, – світ стає дедалі гірший. Нехай би небо послало на землю спершу сірчану зливу, а потім вогненну – та й по всьому!

– Ви, певне, щиро любили того хлопчину, – сказав священик.

– Авжеж, я його любив, – сказав Кадрус, – хоч мушу покаятися, що якось позаздрив його щастю, та потім, клянуся, гірко пошкодував за його лихою долею.

На мить запало мовчання, упродовж якого священик не зводив пильного погляду з виразного обличчя корчмаря.

– То ви знали сердегу? – запитав Кадрус.

– Мене погукали до нього перед смертю, і я втішив його у смертну годину, – відказав панотець.

– А від чого він помер? – здушеним голосом запитав Кадрус.

– Від чого помирають у в’язниці на тридцять першому році життя, як не від самої ж таки в’язниці?

Кадрус утер піт, що спливав його лицем.

– Найдивніше те, – провадив священик, – що перед смертю Дантес поклявся мені на розп’ятті, яке він цілував, що йому не відома достеменна причина його ув’язнення.

– Правда, правда, – прошепотів Кадрус, – він не міг її знати. Авжеж, пане абате, бідолашний хлопчина сказав правду.

– Тим-то й доручив він мені знайти причину його лиха і відновити честь його імені, якщо воно було чимось заплямоване.

І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп’явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло.

– Один заможний англієць, – казав панотець далі, – його товариш у нещасті, якого випустили за другої реставрації, мав дуже дорогий самоцвіт. Покидаючи в’язницю, він подарував той самоцвіт Дантесові, щоб подякувати за те, що під час його недуги той доглядав його, як рідного брата. Дантес, замість того, щоб підкупити наглядачів, що, втім, могли б узяти винагороду, а потім зрадити його, тримав камінь при собі на той випадок, якщо його звільнять; якби він вийшов із в’язниці, то відразу став би багатієм, продавши той камінь.

– То ви кажете, – запитав Кадрус, очі в якого аж спалахнули, – що то був дорогий самоцвіт?

– Усе на світі відносне, – відказав панотець. – Для Едмона то був цілий маєток; його оцінювали на п’ятдесят тисяч франків.

– П’ятдесят тисяч франків! – вигукнув Кадрус. – То він був завбільшки з волоський горіх, еге?

– Та ні, менший, – відказав священик, – проте ви самі можете про це судити, тому що він зі мною.

Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь.

Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи.

– І це варте п’ятдесят тисяч франків?

– Без персня, що сам собою теж досить коштовний, – відказав панотець.

Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві.

– Та ж як цей камінь потрапив до ваших рук, пане абате? – запитав Кадрус. – Невже Едмон призначив вас його спадкоємцем?

– Не спадкоємцем, а заповітним виконавцем. “Було в мене троє добрих друзів і наречена, – сказав він мені, – і я певен, що всі гірко тужать за мною; один із них звався Кадрус”.

Кадрус здригнувся.

– “Другого, – провадив священик, удавши, ніби не помічає Кадрусового хвилювання, – звали Данґляром; третій, – докинув він, – хоч і був моїм суперником, але теж любив мене”.

Диявольська посмішка з’явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця.

– Зачекайте, – сказав священик, – я закінчу, і якщо ви маєте що сказати мені, то скажете потім. “Третій, хоч і був моїм суперником, але теж любив мене, і звали його Фернан; а моя наречена звалася…” Забув я ім’я нареченої, – сказав священик.

– Мерседес, – озвався Кадрус.

– Авжеж, саме так, – зітхнувши, сказав панотець, – Мерседес.

– Та й що ж далі? – запитав Кадрус.

– Дайте мені карафу з водою, – попросив священик.

Кадрус швиденько вволив його бажання.

Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків.

– На чім ми зупинилися? – запитав він, поставивши склянку на столі.

– Наречену звали Мерседес.

– Ага… “Ви попрямуєте до Марселя…” Це все Дантес мені казав, розумієте?

– Авжеж.

– “Продасте цей самоцвіт і поділите гроші, які здобудете за нього, поміж моїми п’ятьма друзями, єдиними людьми, що любили мене на світі”.

– Поміж п’ятьма? – запитав Кадрус. – Таж ви назвали мені чотирьох.

– Бо п’ятий помер, як мені сказали… П’ятий був Дантесів батько.

– Так, це правда, – сказав Кадрус, якого посіли суперечливі почуття, – бідолашний дідусь помер.

– Я дізнався про це в Марселі, – відказав панотець, намагаючись здаватися байдужим, – та смерть сталася так давно, що я не міг дізнатися про подробиці… Може, ви щось знаєте про його смерть?

– Хто ж і знає про це, як не я! – вигукнув Кадрус. – Я був його сусідою. О Боже, ще й року не минуло після зникнення його сина, як сердешний дідуган помер!

– А від чого він помер?

– Лікарі називали його недугу…. здається, запаленням шлунку, люди, що знали його, казали, ніби він помер од горя… а я, що бачив, як він умирав, я кажу, що помер він…

Кадрус затнувся.

– Від чого? – тривожно запитав панотець.

– Від голоду він помер!

– Від голоду? – схопившись на ноги, заволав священик. – Від голоду! Найостанніша худобина не вмирає від голоду. Пес, що вештається вулицями, знаходить милостивця, який жбурне йому кусень хліба, а людина, християнин, помирає від голоду поміж людьми, що прозиваються християнами! Неможливо! Це неможливо!

– Кажу вам правду, – сказав Кадрус.

– І дарма, – пролунав голос зі східців. – Чого ти пхаєшся не у своє діло?

Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки.

– А ти, жінко, чого сама пхаєш носа не у своє діло? – спитався Кадрус. – Панотець просить, щоб я розповів усе, то я й розповідаю з поваги до нього.

– А з обачності ліпше мовчати. Хіба ти знаєш, із якими намірами тебе розпитують, дурнику?

– Із найліпшими, пані, – сказав священик, – присягаюся. Вашому чоловікові нема чого остерігатися, аби тільки щиро про все розповів.

– Знаю я це… Розпочинають усілякими обіцянками, потім просять не боятися нічого, потім ушиваються, не виконавши тих обіцянок, аж якогось ранку тебе спіткає лихо, що береться бозна-звідки.

– Заспокойтеся, – відказав панотець, – запевняю вас, через мене вам не буде ніякого лиха.

Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї.

Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся.

– Невже, – знову озвався він, – того нещасного дідка всі так покинули, що він умер голодною смертю?

– Та ні, – відказав Кадрус, – каталянка Мерседес і пан Моррель не покинули його напризволяще; та бідолашний дідуган раптом зненавидів Фернана, того самого, – докинув Кадрус із глумливою посмішкою, – якого Дантес назвав вам своїм другом.

– А хіба він не був йому другом? – запитав священик.

– Ґаспаре, Ґаспаре! – озвалася жінка зі сходинок. – Подумай спершу, а тоді кажи!

Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці.

– Хіба можна бути другом чоловікові, у якого хочеш відбити дівчину? – відказав він панотцеві. – Дантес із доброти своєї всіх прозивав друзями… Сердега Едмон! Утім, добре, що він ні про що не дізнався, йому нелегко було б простити їм у смертну годину. І хоч що там казали б, – провадив Кадрус, що не цурався своєрідної грубуватої поезії, – я все ж таки дужче боюся прокляття небіжчиків, аніж ненависті живих.

– Телепень! – вигукнула Карконта.

– А ви знаєте, – спитався панотець, – що він укоїв, той Фернан?

– Чи знаю я? Авжеж, знаю!

– То кажіть.

– Твоя воля, Ґаспаре, – знову впала у річ Карконта, – роби, як хочеш, та ліпше було б тобі промовчати.

– Цього разу, либонь, ти таки правду кажеш, – сказав Кадрус.

– То ви не хочете казати? – спитався священик.

– А нащо? – відказав Кадрус. – Якби сердега Едмон був живий і прийшов до мене дізнатися раз і назавжди, хто його друг, а хто ворог, тоді це була б інша справа; та ви кажете, що він на тім світі; він уже не може ненавидіти, не може помщатися, тож облишмо все це.

– То ви хочете, – сказав панотець, – щоб цим людям, яких ви вважаєте віроломними і облудними друзями, перепала винагорода за вірну дружбу?

– Правда ваша, панотче, – відказав Кадрус. – Та й що для них той Едмоновий спадок? Крапля в морі!

– Не кажучи вже про те, що ті люди можуть роздушити тебе однісіньким пальцем, – устряла жінка.

– Ти ба! Невже ці люди такі могутні й заможні?

– То ви нічого про них не знаєте?

– Ні. Розкажіть мені.

Кадрус замислився.

– Ні, знаєте, це було б задовго.

– Як хочете, друже мій, можете нічого не казати, – відповів священик, удаючи байдужого, – я поважаю ваші вагання. Ви чините, як мусить учинити кожна добра людина; про це не будемо більш балакати. Що мені доручили? Уволити останню волю вмирущого. Отож, я продам цей самоцвіт.

І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима.

– Ось іди, жінко, та поглянь на сеє диво, – хрипко озвався він.

– Самоцвіт? – підводячись, поспиталася Карконта. Потім досить твердою ходою побралася униз. – Що за самоцвіт?

– А ти хіба не чула? – поспитався Кадрус. – Цей самоцвіт Едмон заповів нам: по-перше, своєму батькові, по-друге, трьом друзям: – Фернанові, Данґлярові, мені і своїй нареченій Мерседес. Самоцвіт коштує п’ятдесят тисяч франків.

– Ох, що за чудовний камінь! – вигукнула Карконта.

– То п’ята частка цієї суми належить нам? – запитав Кадрус.

– Авжеж, – відказав панотець, – із додаванням на рахунок частки Дантесового батька, котру, як я гадаю, маю право я поділити поміж вами чотирма.

– А чому ж поміж чотирма? – запитала Карконта.

– Бо ви четверо Едмонові друзі.

– Зрадники – не друзі! – глухо буркнула Карконта.

– Оце я казав, – мовив Кадрус. – Винагороджувати зраду чи й переступ – це гріх, навіть блюзнірство.

– Ви самі хочете цього. – спокійно відказав панотець, знову ховаючи самоцвіт до кишені своєї ряси. – Дайте тепер мені адреси Едмонових друзів, щоб я міг уволити останню його волю.

Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. Кадрус і його дружина дивилися одне на одного з незрозумілим виразом.

– Самоцвіт міг би перепасти тільки нам, – сказав Кадрус.

– Ти так гадаєш?

– Панотець не буде нас обманювати.

– Роби, як хочеш, – відказала Карконта, – я вмиваю руки.

І вона знову піднялася східцями, тремтячи від лихоманки. Хоч була спека, зуби її цокотіли.

На останній сходинці вона зупинилася.

– Подумай добре, Ґаспаре, – сказала вона.

– Я вже вирішив, – відказав Ґаспар.

Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася.

– То що ви там вирішили? – запитав панотець.

– Розповісти вам усе, – відказав корчмар.

– Як по правді, то це найліпше, що ви можете вчинити, – сказав панотець. – Не тому, що мені кортить дізнатися те, що ви воліли б приховати від мене, а тому, що буде ліпше, якщо ви допоможете мені поділити спадок згідно з волею спадкодавця.

– Сподіваюся, що так, – відказав Кадрус, у якого щоки аж шарілися від надії й захланності.

– Я слухаю вас, – мовив священик.

– Зачекайте, – сказав Кадрус, – нас можуть не до речі урвати, і це буде прикро. Та й іншим нема чого знати, що ви були тут.

Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати.

Кадрус посунув ослона і сів напроти нього.

– Пам’ятай, не я тебе змусила! – пролунав тремтливий голос Карконти, наче вона бачила крізь мостини, що коїться унизу.

– Добре, добре, – сказав Кадрус, – доста; беру все на себе.

І він почав розповідати.

VI. Кадрусова розповідь

– Передовсім, – сказав Кадрус, – мушу попросити вас, панотче, щоб ви дещо пообіцяли мені.

– І що ж саме? – спитався панотець.

– Якщо ви колись скористаєтеся тими відомостями, що їх я вам подам зараз, то ніхто не повинен знати, що ви здобули їх від мене, адже люди, про яких я буду оповідати, заможні й могутні, і якщо вони хоч пальцем мене зачеплять, то роздушать, мов скло.

– Заспокойтеся, друже мій, – відказав панотець, – я священик, і всі таємниці помирають у моїм серці; пам’ятайте, що у нас немає іншої мети, як тільки належно виконати останню волю нашого друга. Кажіть і не щадіть нікого, але без ненависті, кажіть правду, самісіньку щиру правду. Не знаю я і, либонь, уже ніколи не знатиму тих людей, що про них ви мені розповісте. Крім того, я італієць, а не француз, належу Богові, а не людям; повернуся я до мого монастиря, що з нього вийшов тільки для того, щоб уволити останню волю вмирущого.

Ті переконливі докази, здавалося, додали Кадрусові трохи певності.

– То я хочу чи навіть мушу вивести вас із омани щодо тієї дружби, яку сердега Едмон вважав такою щирою і непохитною.

– Будьте ласкаві, почніть із його батька, – попросив панотець. – Едмон багато розповідав мені про батька, він так любив його.

– Це сумна історія, – сказав Кадрус, хитаючи головою, – початок, ви, мабуть, знаєте.

– Авжеж, – відказав абат. – Едмон розповів мені все, що було, до тієї миті, коли його заарештували в маленькому шинку на марсельській околиці.

– У “Резерві”! Як зараз усе я бачу.

– Адже то були чи не заручини?

– Так, і обід, що весело розпочався, скінчився сумно: увійшов поліційний комісар із чотирма вояками й заарештував Дантеса.

– На цьому закінчується те, що я знаю, – сказав священик. – Дантес знав лише те, що стосувалося його особисто, тому що він уже ніколи більше не бачив нікого з тих, кого я вам назвав, і нічогісінько про них не чув.

– Так ось, коли Дантеса заарештували, пан Моррель подався до Марселя, щоб дізнатися, у чім річ, і здобув дуже невеселі відомості. Старий батько повернувся додому сам, плачучи, скинув із себе святкове вбрання, цілісінький день ходив туди-сюди кімнатою і так і не лягав спати. Я мешкав тоді під ним і чув, як він цілу ніч ходив по хаті, бо, мушу зізнатися, я й сам не спав: горе сердешного батька страшенно мучило мене, і кожен крок його рвав моє серце, наче він і справді наступав мені на груди.

Наступного дня Мерседес прийшла до Марселя прохати пана де Вільфора про заступництво; вона нічого не домоглася, та заразом зайшла одвідати старого; побачивши його таким похмурим і смутним і дізнавшись, що він не спав усеньку ніч і нічого не їв з учора, вона хотіла було забрати його із собою, щоб потурбуватися про нього. Проте старий нізащо не погоджувався.

“Ні, – казав він, – я не покину моєї домівки. Мій бідолашний син любить мене понад усіх на світі, то ж якщо його випустять із в’язниці, він прибіжить передовсім до мене. Що він скаже, якщо не знайде мене вдома?”.

Я чув усе те, стоячи на сходовому майданчику, бо дуже хотів, щоб Мерседес умовила його піти з нею. Його неспокійні кроки, що цілісіньку днину лунали в мене над головою, не давали мені спокою.

– А хіба ви самі не заходили до нього, щоб утішити? – запитав священик.

– Ох, панотче! – відказав Кадрус. – втішати можна того, хто шукає втіхи; а він її не шукав. Та ще й, хтозна й чому, але мені здалося, ніби він не хоче бачити мене. Утім, якось уночі, почувши його ридання, я не втерпів і подався нагору: та коли я підійшов до дверей, він уже не плакав, а молився. Такі промовисті слова він знаходив, такі жалісні вислови, я вам і передати цього не можу, панотче; то було більше, ніж молитва, більше, ніж скорбота; оскільки я не богун і не люб­лю єзуїтів, то я сказав собі: “Слава Богу, я сам і Господь не дав мені дітей; якби я був батьком і почував такий смуток, то, не знаходячи в пам’яті і в серці всього того, що він каже Богові, я пішов би і кинувся у море, щоб позбутися цих мук”.

– Сердешний батько! – прошепотів священик.

– Із кожним днем він дедалі дужче усамітнювався; пан Моррель і Мерседес частенько приходили одвідати його, та двері його були замкнені; я знав, що він удома, та він їм не відповідав. Якось, коли він таки впустив Мерседес і бідолашна дівчина, сама у цілковитому відчаї, намагалася підбадьорити його, він сказав:

“Повір мені, дочко, він помер; не нам його чекати, а він чекає нас; мені добре, бо я набагато старший од тебе і, звісно ж, перший зустрінуся з ним”.

Хоч яка добра була б людина, та вона перестає відвідувати людей, на котрих тяжко дивитися. Скінчилося тим, що старий Дантес лишився геть самотній. Не бачив я більше, щоб хтось підіймався до нього, крім якихось невідомих людей, що вряди-годи заходили до нього і потім потихеньку спускалися з клунками. Незабаром я здогадався, що було в тих клумаках: він потроху продавав усе, що мав, аби якось прожити на світі. Урешті позбувся він і остатніх лахів. Він заборгував за помешкання; господар погрожував його витурити з хати; він попросив зачекати ще тиждень, і той погодився; знаю це від самого господаря, бо він зайшов до мене, коли покинув старого.

По тому я ще три дні чув, як він знай ходить по хаті, а четвертого дня вже нічого не чув. Я вирішив зайти до нього; двері були замкнені. У замкову шпарину я побачив, що він блідий і виснажений, то думав собі, що він занедужав; я сповістив Моррелеві й Мерседес. Обоє відразу ж поприходили. Пан Моррель привів із собою лікаря; той знайшов у недужого шлунково-кишковий розлад і прописав йому дієту. Я був при цім, панотче, і ніколи не забуду, як посміхнувся старий, почувши той припис. Відтоді він уже не замикався: у нього була законна підстава не їсти, адже лікар призначив йому дієту.

Священик насилу здушив у собі стогін.

– Вам цікаво те, що я оце розповідаю, панотче? – запитав Кадрус.

– Так, – відказав священик, – це дуже зворушує.

– Мерседес прийшла вдруге; вона побачила, що він так змінився, як ото і першого разу, то хотіла було взяти його до себе. Пан Моррель був тієї ж думки і хотів перевезти його силоміць. Але старий так почав кричати, що вони полякалися. Мерседес лишилася коло його ліжка, а пан Моррель пішов, давши їй на здогад, що лишає гаманця з грішми на коминку. Проте старий, киваючи на лікарів припис, нічогісінько і в рота не брав. Аж після дев’ятиденного посту він помер, проклинаючи тих, що були причиною його лиха. Він сказав Мерседес: “Якщо колись побачите Едмона, скажіть йому, що я помер, благословляючи його”.

Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки.

– І ви вважаєте, що він помер…

– Від голоду, пане абате, від голоду! – відказав Кадрус. – Я так само певен цього, як і того, що ми з вами християни.

Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце.

– Погодьтеся, що це велике лихо… – глухо промовив він.

– Тим паче що не Бог, а люди вкоїли його.

– Що ж, перейдемо до цих людей… – сказав панотець. – Та пам’ятайте, – майже погрозливо додав він, – що ви зобов’язалися розповісти мені все. Хто ж ті люди, що сина спровадили на той світ відчаєм, а батька голодом?

– Два його заздрісники: один через кохання, другий із амбітності – Фернан і Данґляр.

– До чого призвела та їхня заздрість? Кажіть!

– Вони донесли на Едмона, що він бонапартистський агент.

– Але хто доніс на нього? Хто справжній винуватець?

– Обидва, пане абате; один написав листа, другий одніс його на пошту.

– А де було написано того листа?

– У самому “Резерві”, напередодні весілля.

– Так і є! – прошепотів священик. – О Фаріа, Фаріа! Як знав ти людей і їхні діла!

– Що ви кажете? – поспитав Кадрус.

– Нічого, – відказав панотець, – кажіть далі.

– Данґляр написав виказ лівою рукою, щоб не впізнали його почерку, а Фернан одніс його на пошту.

– Але ж і ви були при цім! – вигукнув панотець.

– Я? – запитав здивовано Кадрус. – Хто вам сказав, що я був при тім?

Священик побачив, що зайшов задалеко.

– Ніхто не казав, – мовив він, – та щоб знати такі подробиці, треба було бути при тім.

– Правда ваша, – глухо сказав Кадрус, – був я при тім.

– І ви не запротестувати проти такої мерзоти? – запитав панотець. – То ви їхній спільник.

– Пане абате, – відказав Кадрус, – вони так напоїли мене, що я майже глузд утратив. Усе я бачив наче в імлі. Я казав їм усе, що може верзти людина в такому стані, та вони відповідали мені, що це лише жарт і той жарт не матиме ніяких наслідків.

– Та наступного дня, пане, наступного дня ви таки упевнилися, що той жарт мав наслідки. Проте ви промовчали, хоч і були при тім, як заарештували Дантеса.

– Так, пане абате, я був при цім і хотів говорити; хотів я про все розповісти, та мене втримав Данґляр.

“Якщо виявиться, – сказав він мені, – що він таки винен, що і справді був на Ельбі й дістав доручення передати листа бонапартистському комітетові в Парижі, якщо листа в нього знайдуть. То на його заступників будуть дивитися як на його спільників”.

Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин.

– Розумію, ви просто умили руки, та й годі.

– Так, панотче, – відказав Кадрус, – і сумління мучить мене за це вдень і вночі. Присягаюся вам, я часто благаю Бога, щоб він простив мені, тим паче що цей гріх, єдиний у моєму житті, у якому я поважно звинувачую себе, є причиною всього мого лиха. Я розплачуюся за хвилину слабості; тим-то завжди й кажу я Карконті, коли вона скаржиться на лиху долю: “Мовчи, жінко, певне, так Бог хоче”.

І Кадрус із щирим каяттям понурив голову.

– Ваше щиросерде зізнання заслуговує на похвалу, – сказав панотець. – хто так оце кається, той гідний прощення.

– Як на лихо, – урвав його Кадрус, – Едмон помер, не простивши мені.

– Він нічого не знав… – сказав священик.

– Але тепер, либонь, знає-таки, – заперечив Кадрус, – бо, кажуть, мерці все знають.

Запало мовчання. Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів.

– Ви вже декілька разів називали мені якогось пана Морреля, – сказав він. – Хто він такий?

– Власник “Фараона”, Дантесів господар.

– А яку роль відіграв цей чоловік у всій цій сумній справі? – запитав панотець.

– Роль чесної людини, мужньої й співчутливої. Разів із двадцять клопотався він за Дантеса. Коли повернувся імператор, він писав, благав, погрожував, аж за другої реставрації його самого дуже переслідували за бонапартизм. Десять разів, як я вже вам казав, приходив він до Дантесового батька, щоб забрати його до себе, а напередодні його смерті чи днів за два до неї, як я теж вам уже казав, він лишив на коминку гаманець із грішми; із тих коштів заплатили борги старого і на них-таки його поховали, тож сердега міг принаймні померти так само, як і жив, нікому не ставши тягарем. У мене й досі зберігається цей гаманець, великий червоний капшук, плетений.

– Цей пан Моррель живий?

– Живий, – відказав Кадрус.

– І, мабуть, небо благословило його – він заможний, щасливий?

Кадрус гірко посміхнувся.

– Такий щасливий, як я оце, – відказав він.

– Що? Невже пан Моррель нещасливий? – вигукнув священик.

– Він на краю бідності, панотче, і навіть гірше – йому загрожує ганьба.

– Чому?

– Річ у тім, – сказав Кадрус, – що після двадцятип’ятирічної праці, посівши найпочесніше місце поміж марсельськими купцями, пан Моррель геть розорився. За два роки він утратив п’ять кораблів, став жертвою трьох банкрутств, і тепер уся його надія на той-таки “Фараон”, яким орудував сердега Дантес; незабаром він має повернутися з Індії з вантажем кошенілі й індиго. Якщо цей корабель потоне, як ото інші, пан Моррель пропаде.

– А чи є в цього нещасливця дружина і діти?

– Авжеж, є в нього жінка, що все терпить, немов свята; у нього є й донька, що хотіла вийти заміж за коханого хлопця, та тепер батьки не дозволяють йому одружитися з дівчиною, що раптом зубожіла. Крім того, є в нього і син, офіцер; та ви ж розумієте, що все це тільки загострює горе бідолахи, а не втішає його. Якби він був сам, то всадив би собі кулю в голову, та й годі.

– Жах! – прошепотів панотець.

– Отак Господь винагороджує чесноту, панотче, – сказав Кадрус. – Погляньте на мене: я не вчинив ніякого лиха, крім того, у чому я вам покаявся, і докотився до злиднів. Мені судилося побачити, як моя сердешна дружина помре від лихоманки, і я не зможу їй нічим допомогти, а сам я помру від голоду, як помер старий Дантес, тоді як Фернан і Данґляр купаються у грошві.

– Як же це сталося?

– Бо їм поталанило, а чесним людям ніколи не щастить.

– Що ж сталося з Данґляром, головним винуватцем? Адже він підбурив на все те, еге?

– Що з ним сталося? Він подався з Марселя, і за рекомендацією пана Морреля, який нічого не знав про його злочин, найнявся до одного іспанського банкіра. Під час іспанської війни він опікувався постачанням французького війська і розбагатів; потім почав грати на біржі й у такий спосіб потроїв свій капітал, а втративши дружину, доньку свого банкіра, одружився з удовою, панею де Нарґон, донькою камергера теперішнього короля, пана де Серв’є, який зараз у великій милості. Він став мільйонером, його зробили бароном, тож він тепер барон Данґляр; у нього кам’яниця на вулиці Монблан, десять коней у стайні, шестеро лакеїв у передпокої і хтозна-стільки мільйонів у скрині.

– Ти ба! – з чудернацькою інтонацією сказав абат. – Та й що, він щасливий?

– Чи він щасливий? Хтозна. Щастя чи нещастя, про це знають стіни; у стін є вуха, та нема язика. Якщо багатство становить щастя, то Данґляр щасливий.

– А Фернан?

– О, тому ще ліпше поталанило.

– Та як же ж міг забагатіти і вийти в люди вбогий каталянський рибалка, без коштів, без освіти? Зізнаюся, це дивує мене.

– Це всіх дивує; либонь, у його житті є якась таємниця, якої ніхто не знає.

– Але якими видимими шляхами доскочив він великого маєтку чи високого становища?

– І того, і того доскочив він, пане абате, і маєтку чималенького, і високого становища.

– Таке тільки в казках буває!

– Справді, це схоже на казку, але послухайте, і ви все збагнете.

За декілька днів до повернення імператора Фернана мали взяти до війська. Бурбони не встигли призвати його, та повернувся Наполеон, видав указ про надзвичайний призов, і Фернанові довелося іти служити. Я теж пішов; та оскільки я був старший від Фернана і допіру одружився з моєю сердешною дружиною, то мене послали охороняти узбережжя. А Фернан потрапив до дійсного війська, подався з полком на кордон і брав участь у битві коло Ліньї.

Уночі після битви він був ординарцем в одного генерала, що мав таємні стосунки з ворогом. Тієї ночі генерал мав перейти до англійців; він запропонував Фернанові супроводжувати його. Фернан погодився, покинув пост і подався за генералом.

Якби Наполеон лишився на престолі, за той учинок Фернана віддали б до суду, та за Бурбонів це визнали заслугою. Він повернувся до Франції з еполетами молодшого лйтенанта, і оскільки той генерал, що тішився великою ласкою в короля, опікувався ним і далі, то йому дали звання капітана в 1823 році, під час іспанської війни, тобто за тієї пори, коли Данґляр узявся до своїх перших комерційних спекуляцій. Фернан зроду був іспанцем, тож його послали до Мадрида, щоб він дізнався, яким духом там дихають. Там він зустрівся з Данґляром, змовився з ним, пообіцяв своєму генералові сприяння роялістів у столиці й у провінції, заручився від нього обіцяннями, узяв на себе, зі свого боку, декотрі зобов’язання, провів свій полк тільки йому самому відомими ущелинами, що їх охороняли роялісти, – одне слово, надав у тому недовгому поході такі послуги, що після взяття Трокадеро його підвищили до полковника і нагородили офіцерським хрестом Почесного легіону і титулом графа.

– О доле, доле! – прошепотів панотець.

– Авжеж; але послухайте, це ще не все. Іспанська війна скінчилася, і тривалий мир, що мав запанувати в Європі, міг зашкодити Фернановій кар’єрі. Лише Греція повстала проти Туреччини і розпочала війну за незалежність; уся увага звернулася до Афін. Тоді було модно жаліти й підтримувати греків. Французький уряд хоч і не опікувався ними відкрито, дозволяв, як ви знаєте, надавати їм приватну поміч. Фернан попросив дозволу податися до Греції, перебуваючи заразом у війську.

Згодом стало відомо, що граф де Морсер, – він носив це ім’я, – вступив на службу до Алі-паші у званні генерала-інструктора. Як вам відомо, Алі-пашу вбили; та перед смертю він дав Фернанові щедру винагороду; Фернан повернувся до Франції, і там його затвердили у званні генерал-лейтенанта.

– І тепер?.. – запитав священик.

– І тепер, – провадив Кадрус, – він мешкає у пречудовій кам’яниці в Парижі, на вулиці Ельдер, номер двадцять сім.

Панотець хотів було щось сказати, та нерішуче затнувся; аж зібрався на дусі й запитав:

– А Мерседес? Я чув, що вона зникла?

– Зникла! – вигукнув Кадрус. – Авжеж, як ото сонце зникає, щоб уранці зійти ще кращим.

– Чи ж не усміхнулося щастя і їй? – іронічно посміхаючись, запитав панотець.

– Мерседес зараз одна з перших пань у паризьких світських колах, – відказав Кадрус.

– Кажіть далі, – мовив священик, – мені здається, наче я слухаю про якийсь сон. Та й сам я бачив стільки незвичайного, що ваша розповідь не дуже мене дивує.

– Спершу Мерседес була у відчаї від того лиха, що розлучило її з Едмоном. Я вже казав вам про те, як вона благала пана де Вільфора і як віддано опікувалася старим Дантесом. А тут ще й нове лихо – Фернана забрали до війська; вона не знала про його злочин і любила його як брата.

Фернан поїхав, вона лишилася сама.

Три місяці перевела вона у сльозах; ніяких звісток ні від Едмона, ні про Фернана; нікого, крім дідугана, що вмирав із горя.

Якось, просидівши, як вона звикла, на середохресті двох шляхів, що провадять із Марселя до Каталян, Мерседес повернулася додому ввечері у ще дужчій розпуці, ніж будь-коли; ні її коханий, ні її друг не повернулися до неї жодним із тих шляхів, і вона не здобула звістки ні про того, ні про того.

Раптом вона почула знайомі кроки. Вона схвильовано озирнулася, двері відчинилися, і перед нею постав Фернан у мундирі молодшого лейтенанта.

Хоч тужила вона і побивалася не за ним, проте їй здалося, наче частка її колишнього життя повернулася до неї. Мерседес ухопила Фернана за руки з такою радістю, що він узяв її за кохання; та то була тільки втіха від думки, що вона не сама на світі й що нарешті після довгих днів самоти вона бачить перед собою друга. Та й слід зауважити ще, що Фернан ніколи не викликав у неї відрази, просто в неї не було до нього кохання, та й годі.

Серце Мерседес належало іншому, і той інший був далеко… зник… може, й помер. Від тієї думки вона ридала й у відчаї заламувала руки. Та ця думка, яку вона передніше відкидала, коли хтось підказував її, тепер сама напрошувалася. Та й старий Дантес знай повторював їй: “Наш Едмон помер, якби він був живий, то повернувся б до нас”.

Старий помер, як я вам уже казав. Якби він жив на світі, то, може, Мерседес ніколи не вийшла б за іншого. Старий почав би докоряти їй за невірність. Фернан це розумів. Дізнавшись про смерть старого, він повернувся. Цього разу він з’явився у званні лейтенанта. Під час першого свого повернення він не сказав Мерседес ні слова про кохання; під час другого нагадав, що кохає її. Мерседес попросила в нього ще півроку, щоб чекати Едмона і побиватися за ним.

– Та й правда, – сказав панотець із гіркою посмішкою, – адже разом усе це становило аж півтора року! Чого ще може вимагати чоловік, навіть якщо його палко кохають? – І тихо додав слова англійського поета: – “Frailty, thy name is woman!”[23]

– За півроку, – провадив Кадрус, – вони повінчалися в Аккульській церкві.

– Це та сама церква, де вона мала вінчатися з Едмоном, – прошепотів священик, – вона тільки нареченого поміняла, та й годі.

– Отож, Мерседес вийшла заміж, – провадив Кадрус. – Хоч вона і намагалася здаватися спокійною, усе ж таки вона зомліла, проходячи повз “Резерв”, де півтора року тому святкували її заручини з тим, кого вона й досі кохала у глибині свого серця.

Фернан здобув щастя, та не здобув спокою; я бачив його за тої пори; він весь час боявся повернення Едмона. Тим-то він і поквапився якомога далі завезти дружину й самому хутчій ушитися. У Каталянах було забагато небезпек і забагато спогадів.

За тиждень після весілля вони виїхали.

– А ви ще коли-небудь стрічали Мерседес? – запитав панотець.

– Авжеж, я бачив її після іспанської війни, в Перпіньяні, де лишив її Фернан; вона тоді виховувала сина.

Священик здригнувся.

– Сина? – перепитав він.

– Так, – відказав Кадрус, – малого Альбера.

– Та якщо вона навчала сина, – провадив панотець, – то, виходить, вона й сама здобула освіту? Пам’ятаю, Едмон казав мені, що то була донька простого рибалки, вродлива, та геть неосвічена.

– Невже він так погано знав свою наречену? – вигукнув Кадрус. – Мерседес могла стати королевою, панотче, якби корона завжди вінчала найпрекрасніші й найрозумніші голови. Доля високо піднесла її, і вона сама ставала вища й вища. Вона вчилася малювати, усьому вчилася. Утім, якщо казати поміж нами, здається мені, вона клопоталася всім цим, лише для того щоб не думати, щоб забутися. Вона забивала собі мізки, щоб не чути того, що переповнювало її серце. Але тепер цьому, либонь, уже край, – провадив Кадрус, – багатство і пошана, мабуть, утішили її. Вона заможна, шляхетна, а тим часом…

Кадрус затнувся.

– Що? – поспитав абат.

– Та певен я, що вона нещасна, – сказав Кадрус.

– Чому ви так гадаєте?

– А ось чому: коли я опинився у скруті, то подумав, чи не допоможуть мені бодай чимось колишні друзі. Пішов я до Данґляра, та він навіть не прийняв мене. Потім я був у Фернана: він передав мені через лакея сто франків.

– То ви не бачили ні того, ні того?

– Ні; але графиня де Морсер мене бачила.

– Як?

– Коли я виходив, до моїх ніг упав капшук; у нім було двадцять п’ять луїдорів. Я хутко звів голову й побачив Мерседес: вона зачиняла вікно.

– А пан де Вільфор?

– Він ніколи не був моїм другом, я геть не знав його, то й просити ні про що не міг.

– А ви не знаєте, що з ним сталося і в чому полягала його участь у тому лихові, що спіткало Едмона?

– Ні; знаю лишень, що згодом по тому, як він заарештував Едмона, він одружився з панною де Сен-Меран і незабаром поїхав із Марселя. Певне, щастя всміхнулося йому так само, як і всім іншим; либонь, він багатий, як ото Данґляр, і посідає таке високе становище, як Фернан; як бачите, тільки я лишився бідний і упосліджений, та й Бог мене забув.

– Помиляєтеся, друже мій, – сказав абат. – Нам здається, що Бог забув про нас, коли його правосуддя зволікає; та раніше чи пізніше він згадує про нас, і ось доказ цього.

Сказавши те, панотець дістав самоцвіт із кишені і простягнув його Кадрусові.

– Ось, друже мій, – сказав він, – візьміть цей камінь, він вам належить.

– Як! Лише мені? – вигукнув Кадрус. – Та що ви, пане абате! Ви що, кеп­куєте з мене?

– Цей самоцвіт треба було поділити поміж Едмоновими друзями. У Едмона був лиш один друг, то про поділ і балачки нема. Візьміть цей камінь і продайте його; як я вам уже сказав, він коштує п’ятдесят тисяч франків, і ці гроші, сподіваюся, порятують вас від убозтва.

– Пане абате, – сказав Кадрус, ніяково простягаючи руку, а другою втираючи піт, – панотче, не жартуйте зі щастям і відчаєм людським!

– Мені знайомі й щастя, і відчай, і я ніколи не став би жартувати з цими почуттями. Беріть-бо, але за це…

Кадрус уже було торкнувся каменя, та враз відсахнувся.

Абат усміхнувся.

– …за це, – провадив він, – дайте мені гаманця, якого пан Моррель лишив на коминку у старого Дантеса; ви сказали, що він і досі у вас.

Дедалі дуже дивуючись, Кадрус підійшов до великої дубової шафи, відчинив її і подав священикові довгого капшука з бляклого червоного шовку, зашморгнутого двома мідними кільцями, з яких уже злізла позолота.

Панотець узяв гаманця і віддав Кадрусові самоцвіт.

– Ви справді свята людина, панотче! – вигукнув Кадрус. – Адже жодна душа не знала, що Едмон віддав вам цей камінь, і ви могли спокійнісінько лишити його собі.

“Еге, – подумав собі панотець, – бачу, сам ти так і вчинив би!”.

Священик підвівся, узяв капелюха і рукавички.

– Чекайте-но! – раптом сказав він. – Чи ж усе, що ви мені розповіли, щира правда? Я можу цілком вам вірити?

– Пане абате, – відказав Кадрус, – ось у кутку висить святе розп’яття; там, на шафі, лежить Євангеліє моєї дружини. Розгорніть цю книжку, і я присягнуся вам на ній, перед розп’яттям, спасінням душі моєї присягнуся, моєю вірою у Спасителя, що сказав вам усе, як і було, достеменно так, як янгол-охоронець скаже про це на вухо Господові Богу в день Страшного суду!

– Гаразд, – сказав панотець, якого щирість, що звучала в Кадрусовому голосі, запевнила в тому, що він каже правду. – Бажаю, щоб ці грошенята пішли вам на користь! Прощавайте. Я знову іду від людей, що завдають одне одному так багато зла.

І панотець, насилу відкараскавшись від палких Кадрусових подяк, сам одсунув засув на дверях, вийшов, сів на коня, уклонився ще раз корчмареві, що розливався медоточивими прощальними речами, і помчав тим самим шляхом, яким і приїхав.

Обернувшись, Кадрус угледів дружину, що стояла позад нього; вона була ще блідіша і тремтіла ще дужче, ніж звичайно.

– Чи добре я почула? – запитала вона.

– Що? Що він віддав самоцвіт лише нам? – запитав Кадрус, що аж не тямився на радощах.

– Так.

– Щира правда, самоцвіт у мене.

Дружина зиркнула на нього, потім глухо сказала:

– А якщо він фальшивий?

Кадрус зблід і похитнувся.

– Фальшивий? – прошепотів він. – Фальшивий… А задля чого він став давати фальшивий самоцвіт?

– Щоб випитати у тебе все, бевзю!

Уражений таким припущенням, Кадрус так і завмер. За мить він ухопив капелюха і нап’яв його поверх червоної хустини, якою була обв’язана його голова.

– Ми зараз про це дізнаємося, – сказав він.

– Як?

– У Бокері ярмарок; там приїхали ювеліри з Парижа; піду та покажу їм самоцвіт. А ти стережи хату; за дві години я повернуся.

І Кадрус вибіг на шлях і помчав у протилежний бік від того, яким попрямував незнайомець.

– П’ятдесят тисяч франків! – буркнула Карконта, лишившись сама. – Це, звісно, гроші… але не багатство.

VII. В’язничний реєстр

Наступного дня по тому, як на шляху поміж Бельґардом і Бокером відбулася змальована нами розмова, чолов’яга років тридцяти чи й тридцяти двох, у блакитному фраці, нанкових панталонах і білій камізельці, за поставою і вимовою щирий англієць, завітав до марсельського мера.

– Мосьпане, – сказав він, – я старший агент римського банкового дому “Томсон і Френч”; ми вже десять років маємо стосунки з марсельським торговим домом “Моррель і син”. У нас із цією компанією в обігу сто тисяч франків, і ось, почувши, що їй загрожує банкрутство, ми занепокоїлися. Тож я навмисне приїхав із Рима, щоб дістати од вас відомості про цей торговий дім.

– Мосьпане, – відказав мер, – мені справді відомо, що упродовж останніх років пана Морреля немовби переслідує лихо: він утратив один за одним чотири чи п’ять кораблів і зазнав величезних збитків од кількох банкрутств. Та хоч він і мені винен десять тисяч франків, я все ж таки не вважаю за можливе давати вам якісь відомості про його фінансове становище. Якщо ви запитаєте мене як мера, якої я думки про пана Морреля, я вам скажу, це винятково чесний чоловік, який виконував досі всі свої зобов’язання з надзвичайною точністю. Ось і все, що можу я сказати про нього. Якщо вам цього не досить, зверніться до пана де Бовіля, інспектора в’язниць, вулиця Ноай, дім номер п’ятнадцять. Він уклав у ту компанію, якщо не помиляюся, двісті тисяч франків, і якщо і справді існують підстави для якихось побоювань, то, оскільки та сума набагато більша від моєї, ви, либонь, отримаєте від нього з цього питання набагато ґрунтовніші відомості.

Англієць, напевне, оцінив мерову делікатність, уклонився, вийшов і ходою достеменного британця попрямував на вулицю, яку йому назвали.

Пан де Бовіль сидів у себе в кабінеті. Угледівши його, англієць зробив здивований порух, наче не вперше зустрічався з інспектором. Та пан де Бовіль був у такому відчаї, що всі його розумові здібності вочевидь поглинала однісінька думка, що ні його пам’яті, ні уяві не дозволяла блукати в минулому. Англієць із притаманною для його нації флегматичністю поставив йому слово у слово те саме запитання, що й марсельському мерові.

– Ох, добродію! – вигукнув пан де Бовіль. – Як на лихо, ваші побоювання цілком обґрунтовані, і ви бачите перед собою людину, що дійшла до відчаю. У пана Морреля перебуває в обігу двісті тисяч франків моїх коштів; ті двісті тисяч становлять посаг моєї доньки, яку я хочу віддати заміж за два тижні. Ті двісті тисяч він повинен був заплатити мені у два терміни: п’ятнадцятого числа цього місяця і п’ятнадцятого числа наступного. Я сповістив панові Моррелю, що бажаю неодмінно отримати ці гроші у призначений термін, і ось, уявіть собі, не довше ніж півгодини тому він приходив до мене, щоб сказати, що як його корабель “Фараон” не прийде до п’ятнадцятого числа, то він буде позбавлений можливості заплатити мені гроші.

– Це дуже схоже на відстрочення виплати, – сказав англієць.

– Ліпше скажіть, що це схоже на банкрутство! – вигукнув пан Бовіль, хапаючись за голову.

Англієць подумав, потім сказав:

– То що, ці боргові зобов’язання викликають у вас певні побоювання?

– Та я вважаю їх уже безнадійними.

– Я купую їх у вас.

– Ви?

– Так, я.

– Але, мабуть, із величезною знижкою?

– Ні, за двісті тисяч франків; наш торговий дім, – сміючись, докинув англієць, – такими оборудками не клопочеться.

– І ви заплатите мені…

– Готівкою.

І англієць дістав із кишені жмут банкнот, де було, мабуть, удвічі більше грошви, ніж та сума, що її так боявся втратити пан де Бовіль.

Радість осяяла лице пана де Бовіля, проте він опанував себе і сказав:

– Мосьпане, мушу попередити вас, що, напевно, ви не отримаєте і шести відсотків од цієї суми.

– Це не моє діло, – відказав англієць, – це клопіт банкового дому “Томсон і Френч”, від імені якого я дію. Може, у його інтересах прискорити руйнування конкурента. Хоч як воно там є, я можу відлічити вам негайно цю суму під ваш уступний напис; але я волів би отримати від вас маклерський зиск.

– Авжеж, звісно! Цілком справедливе бажання! – вигукнув пан де Бовіль. – Маклерський зиск становить зазвичай півтора відсотка; може, хочете два відсотки? Може, більше? П’ять?

– Мосьпане, – регочучи, сказав англієць, – я так само, як моя фірма, не роб­лю таких справ; мені хотілося б отримати той зиск іншим способом.

– То кажіть, я слухаю.

– Ви в’язничний інспектор?

– Уже п’ятнадцять років.

– У вас є в’язничні реєстри?

– Авжеж.

– У тих реєстрах, либонь, є помітки, що стосуються в’язнів?

– На кожного в’язня існує окрема справа.

– Так ось, мосьпане, у Римі у мене був вихователь, один панотець, що раптом зник. Згодом я дізнався, що його тримали в замку Іф, і я хотів би здобути якісь відомості про його смерть.

– Як його звали?

– Абат Фаріа.

– Ох, пам’ятаю я його добре, – вигукнув пан де Бовіль, – він був несповна розуму.

– Еге ж, я чув про це.

– Він таки був несповна розуму.

– Може, й так; а в чому це виявлялося?

– Він казав, що знає про якийсь скарб, про величезне багатство, і пропонував урядові величезні суми за свою свободу.

– Сердега! Він помер?

– Авжеж, півроку тому, у лютому місяці.

– У вас чудова пам’ять.

– Пам’ятаю це, тому що абатова смерть супроводжувалася дуже дивними обставинами.

– Можу я дізнатися, що це за обставини? – запитав англієць із допитливим виразом, що його вдумливий спостерігач з подивом помітив би на його безпристрасному обличчі.

– Будь ласка; абатова камера була за сорок п’ять чи п’ятдесят кроків од іншої, де тримали колишнього бонапартистського агента, одного з тих, що найбільше сприяли поверненню узурпатора в 1815 році, й був той агент чоловік рішучий і надзвичайно небезпечний.

– Справді? – запитав англієць.

– Так, – відказав пан де Бовіль, – у мене була нагода особисто бачити цього чоловіка в 1816 чи 1817 році; до його камери заходили не інакше, як у супроводі вояцької чоти; той чолов’яга справив на мене дуже сильне враження; ніколи не забуду я його обличчя.

На вустах англійця промайнула посмішка.

– То ви кажете, – мовив він, – що ті дві камери…

– Поміж ними був простір у п’ятдесят футів. Та, напевне, той Едмон Дантес…

– То цього небезпечного чолов’ягу звали…

– Едмон Дантес. Так, мосьпане, либонь, той Едмон Дантес роздобув знаряддя чи сам його зробив, тому що виявили підземний лаз, через який в’язні спілкувалися один із одним.

– Той лаз викопали, мабуть, задля того, щоб утекти?

– Авжеж; та, на їхнє лихо, панотця Фаріа спіткав каталептичний напад, і він помер.

– Ага, розумію; і це зробило втечу неможливою.

– Для небіжчика – так, – відказав пан де Бовіль. – Та не для живого. Навпаки, Дантес побачив у цім спосіб прискорити свою втечу. Він, либонь, гадав собі, що в’язнів, котрі помирають у замку Іф, ховають на звичайнісінькому цвинтарі; він переніс небіжчика до своєї камери, заліз замість нього в лантух, у який того зашили, і почав чекати, аж його поховають.

– То було сміливе діло, що засвідчує певну хоробрість, – зауважив англієць.

– Я вже казав вам, що то був дуже небезпечний чоловік; слава Богу, він сам позбавив уряд клопоту за нього.

– Як?

– А ви хіба не розумієте?

– Ні.

– У замку Іф нема цвинтаря; мерців кидають простісінько в море, прив’язавши їм до ніг тридцятишестифунтове ядро.

– Та й що ж? – дурнувато поспитався англієць.

– Ото йому припнули до ніг те ядро та й жбурнули в море.

– Та невже!

– Авжеж, мосьпане, – потвердив інспектор. – Можете собі уявити, як здивувався втікач, коли він відчув, що його жбурляють із скелі. Хотів би я бачити його лице тієї хвилі.

– Це було б нелегко.

– Усе одно, – сказав пан де Бовіль, якому певність, що він таки поверне свої двісті тисяч франків, додала доброго гумору, – усе одно, уявляю я це собі!

І він гучно зареготав.

– І я теж, – сказав англієць.

І теж почав реготати, самими кутиками вуст, як ото вміють англійці.

– Отож, – сказав англієць, який споважнів перший, – отож, утікач пішов на дно.

– Мов той ключ.

– І комендант замку Іф позбувся заразом і божевільного, і скаженого?

– Атож.

– Та про ту подію, либонь, і акта склали? – запитав англієць.

– Авжеж, свідоцтво про смерть. Ви ж розумієте, Дантесова рідня, якщо вона в нього є, може бути зацікавлена в тому, щоб упевнитися, живий він чи помер.

– То тепер вона може бути спокійна, якщо чекає по ньому спадщини. Він таки загинув?

– Ще б пак! І їм видадуть свідоцтво на першу вимогу.

– Нехай спочиває, – сказав англієць, – та повернімося до реєстрів.

– Правда ваша. Моя розповідь вас відвернула. Перепрошую.

– За що ж? За розповідь? Що ви, мені вона була дуже цікава.

– Вона і справді дуже цікава. Отож, ви хочете бачити все, що стосується вашого сердешного панотця; він був дуже сумирний.

– Буду вам дуже зобов’язаний.

– Ходімо до мого бюро, я все вам покажу.

І вони подалися до бюро де Бовіля.

Інспектор казав правду: в паперах був зразковий лад; кожна відомість мала свій номер; кожна справа лежала на своєму місці. Інспектор посадив англійця у свій фотель і подав йому теку, що стосувалася замку Іф, надавши йому змогу порпатися в ній, а сам сів у кутку і почав читати газету.

Англієць легко відшукав папери, що стосувалися абата Фаріа; та, певне, випадок, що про нього розповів ото пан де Бовіль, зацікавив його; пробігши очима ті папери, він далі гортав справу, аж дійшов до паперів про Едмона Дантеса. Тут він знайшов усе на місці: донос, протокол допиту, клопотання Морреля з відміткою де Вільфора.

Він крадькома згорнув донос, заховав його до кишені, прочитав протокол допиту й побачив, що ім’я Нуартьє там не згадувалося; пробіг клопотання від 10 квітня 1815 року, у якому Моррель, за порадою помічника королівського прокурора, із щонайліпшими намірами, – адже за тієї пори на престолі був Наполеон, – перебільшував послуги, що їх надав Дантес справі Імперії, що підтверджувалося Вільфоровим підписом. І тоді він збагнув усе. Це клопотання на ім’я Наполеона, яке зберіг Вільфор, під час другої реставрації стало грізною зброєю в руках королівського прокурора. Тож він не здивувався, побачивши у списку таку примітку:

“ЕДМОН ДАНТЕС

Запеклий бонапартист, брав активну участь у поверненні узурпа­тора з острова Ельба.

Дотримуватися суворої таємниці; тримати під неослабним наглядом”.

Під тими рядками було дописано іншою рукою:

“З огляду на цю засторогу, не можна нічого вдіяти”.

Порівнявши почерк примітки з почерком напису на Моррелевому клопотанні, він упевнився, що примітку написали тією самою рукою, що й напис на клопотанні, тобто рукою Вільфора.

Що ж до останнього допису, який супроводжував примітку, то англієць збагнув, що його зробив в’язничний інспектор, який таки виявив співчуття до Дантеса, та з огляду на ту примітку не мав змоги хоч якось полегшити його долю.

Пан де Бовіль, як ми вже сказали, із поштивості і щоб не заважати вихованцеві абата Фаріа в його пошуках, сидів собі в кутку і читав “Біле знамено”. Тож він не помітив, як англієць згорнув і сховав до кишені донос, що його написав Данґляр в альтанці “Резерву”, донос із штемпелем марсельської пошти, який засвідчував, що його дістали зі скриньки 24 лютого о шостій годині вечора.

Та хоч би й помітив, то не показав би того, бо невеликої ваги надавав тому папірцеві і завеликого значення отим своїм двомстам тисячам франків, щоб завадити англійцеві, хоч його учинок і порушував усі правила.

– Дякую вам, – сказав англієць, ляснувши палітуркою теки. – Я знайшов усе, що мені потрібно. Тепер моя черга виконати обіцянку; просто зробіть уступний запис, засвідчіть у нім, що отримали повну суму, і я відразу ж вам її відлічу.

І він поступився місцем за письмовим столом де Бовілеві, який сів без церемоній і квапливо зробив потрібний напис, тим часом як англієць на краю стола відлічував грошенята.

VIII. Торговий дім Моррель

Якби хтось із тих, що знали торговий дім Моррель, на декілька років поїхав із Марселя і повернувся о тій порі, яку ми оце змальовуємо, то побачив би, що все дуже змінилося.

Замість пожвавлення, задоволення і щастя, які, сказати б, випромінює успішний торговий дім; замість веселих облич, що знай пропливають за віконними фіранками; замість заклопотаних рахівників, що гасають коридорами, заклавши за вухо перо; замість двориська, захаращеного різними паками, де лунає регіт і галас носіїв, – він застав би атмосферу занедбаності та безлюддя. З-поміж численних службовців, що колись працювали в конторі, у пустельних коридорах і в порожньому двориську лишилося тільки двоє: двадцятитрирічний парубок на ймення Емманюель Раймон, що був закоханий у доньку пана Морреля і, попри наполягання батьків, не покинув фірму, і колишній помічник скарбника, сліпий на одне око, за що його прозвали Коклесом[24]; те прізвисько дала йому молодь, якою колись аж кишіло в тому величезному, галасливому вулику, що тепер став майже безлюдним, причім воно так міцно замінило його справжнє ім’я, що він, либонь, і не озирнувся б, якби хтось погукав його на імення.

Коклес лишився на службі в пана Морреля, й у становищі цього чесного чоловіка сталася своєрідна зміна; він заразом здобув звання скарбника і опустився до становища слуги.

Та попри все він залишився тим самим Коклесом – добрим, старанним, відданим, та непохитним у всьому, що стосувалося арифметики, єдиного питання, у якому він ладен був повстати проти всього світу, навіть проти самого пана Морреля; він вірив тільки таблиці множення, яку знав напам’ять, хоч як її спотворювали і хоч як намагалися його збити з пантелику.

У загальному занепаді, що в нього поринув дім Морреля, тільки Коклес лишився незворушний. Та не слід гадати, що та незворушність випливала з браку прив’язаності; навпаки, вона була наслідком непохитної довіри. Як ото щурі заздалегідь тікають із приреченого корабля, поки він ще не знявся з якоря, так і всенька тичба службовців і конторників, що їхнє земне благополуччя залежало від фірми судновласника, потроху, як ми вже казали, покинула контору і комори; та Коклес хоч і бачив ту загальну втечу, навіть не замислився над тим, що ж її спричинило; для нього все зводилося до чисел, а що за свою двадцятирічну службу в Моррелевій фірмі він звик бачити, що виплати здійснюються з незмінною точністю, то навіть не припускав, що цьому може настати край і що ті виплати можуть припинитися, наче той мірошник, що його млин крутиться силою течії великої річки, не може собі уявити, що та річка може раптом зупинитися. Та й справді, досі ніщо ще не похитнуло його певності. Остання місячна виплата здійснилася з непогрішною точністю. Коклес знайшов помилку в сімдесят сантимів, яку собі на збиток зробив пан Моррель, і того ж таки дня приніс йому ті переплачені чотирнадцять су. Пан Моррель із сумною усмішкою взяв їх і поклав у майже порожню скриньку каси.

– Добре, Коклесе; ви найліпший скарбник на світі.

І Коклес пішов собі, страшенно задоволений, бо похвала пана Морреля, найчеснішого чоловіка в Марселі, була для нього приємніша від винагороди у п’ятдесят екю.

Та після цієї останньої виплати, яку так добре здійснили, для пана Морреля настали прикрі дні; щоб розрахуватися з кредиторами, він зібрав усі свої кошти й, остерігаючись, щоб у Марселі не поповзли чутки про його розорення, якби помітили, що він удається до таких крайнощів, він сам особисто подався на Бокерський ярмарок, де продав деякі коштовності, що належали дружині й доньці, і частину свого столового срібла. За допомогою тієї жертви цього разу все обійшлося добре для Моррелевої компанії; зате каса геть спорожніла. Зляканий чутками кредит одвернувся від нього з притаманним йому егоїзмом; і щоб виплатити панові де Бовілеві п’ятнадцятого числа поточного місяця сто тисяч франків, а наступного місяця ще сто тисяч, пан Моррель міг розраховувати тільки на повернення “Фараона”, що про його вихід у море йому сповістило судно, що разом із ним підняло якір і вже щасливо прибуло до марсельського порту.

Проте судно, що, як і “Фараон”, вирушило з Калькутти, прийшло вже тижнів зо два тому, а від “Фараона” не було ніяких звісток.

Отакі були справи у компанії пана Морреля, коли наступного дня після своїх відвідин пана де Бовіля до неї завітав порученець римського банкового дому “Томсон і Френч”.

Його прийняв Емманюель. Молодик, якого лякала будь-яка нова людина, бо вона означала нового кредитора, що стривожився від чуток і прийшов довідатися до голови компанії, хотів позбавити свого зверхника прикрої розмови; він заходився розпитувати відвідувача; але той заявив, що не має чого сказати Емманюелеві й хоче побалакати особисто з паном Моррелем.

Емманюель гірко зітхнув і погукав Коклеса. Прийшов Коклес, і юнак звелів одвести незнайомця до пана Морреля.

Коклес пішов попереду; незнайомець попрямував з