Зміст
Присвячую Джейн, чудовому другу і пречудовій учительці, без якої ця книга не могла би з’явитися.
Нова вчителька
Запала довга-предовга тиша, упродовж якої містер Шрапнель тупо дивився на телефонну трубку в лівій руці, замість того, щоби покласти її на місце. Він поволі підводив погляд, доки не зустрівся очима з місіс Штурх, шкільною секретаркою. Вона, вже занепокоєна, притулила тонку руку до рота.
– Ой, містере Шрапнель, що сталося? Хто це телефонував?
Здавалося, директор школи тільки тепер зауважив пристрій, який приніс йому погану новину. Він обережно поклав трубку назад на апарат і знову підняв очі на місіс Штурх, уп’явшись в неї сталево-сірим поглядом.
– Це був містер Дейвід, місіс Штурх. Сьогодні вночі він ходив уві сні, впав зі сходів і зламав собі руку і два ребра.
– Ой, який бідолашний! Бідний-бідний містер Дейвід, – розплакалася місіс Штурх.
Вона не помічала, що директор зціпив щелепи, що, здавалося, він скреготів зубами з тихою люттю. Місіс Штурх склала руки, як для молитви:
– Бідолашний, як же йому, мабуть, боляче! У нього ж і так хвора спина.
Для містера Шрапнеля це було вже занадто. Він скочив на ноги і вибіг з-за столу.
– Мене не цікавить, скільки там у нього зламаних ніг чи хворих спин, місіс Штурх! Мене не обходило б навіть, якби його схопили канібали-гурмани з джунглів Борнео, перепиляли навпіл, нафарширували зеленим перцем, а тоді зжерли. Мене це не цікавить, мені все це абсолютно байдуже, якщо тільки він приходить щодня о десять на дев’яту і веде уроки для свого класу – для тридцяти двох дев’ятирічних хлопчиків і дівчаток. Це його робота, місіс Штурх. Ви можете це збагнути?
Секретарка вже аж тремтіла. У такі моменти вона замислювалася, чому вона все ще працює з містером Шрапнелем. Його вибухи люті були непередбачувані. Це нагадувало прогулянки з зав’язаними очима по мінному полю. Саме в такі хвилини їй пригадувалися діти з розбитими колінами, обдертими ліктями і подряпинами в найнесподіваніших місцях. Вона згадувала про синці та ґулі, які їй доводилося загоювати, і про сльози, які мусила витирати, – і тільки після цього вона врешті-решт могла собі пояснити, чому й досі працює в Далендонській початковій школі.
Містер Шрапнель нахилився до неї. Куточок його правого ока почав сіпатися. Він глянув через її плече на стіну позаду неї і тицьнув туди грубим пальцем.
– Ви бачите це, місіс Штурх? Це шкільний розклад. Той, за яким працює школа.
Дивіться, дивіться! Понеділок, третє травня. Ось тут, бачите? Ось!
Секретарка поспішно кивнула, бо містер Шрапнель мало не ткнув її носом у розклад.
– І дивіться сюди, ось уроки містера Дейвіда у понеділок, третього травня. Математика, англійська, історія, а тоді, – директор понизив голос до замогильного шепоту, – природничі науки, місіс Штурх, природничі науки.
На якусь мить він збився з думки, а тоді знову повернувся до секретарки.
– А тепер скажіть мені, місіс Штурх, хто вестиме уроки для класу містера Дейвіда сьогодні? А завтра? А післязавтра? Його не буде у школі щонайменше тиждень. Це катастрофа!
Директор здригнувся від думки про такий егоїзм з боку покаліченого містера Дейвіда.
Секретарка заспокоїлася.
– Я зараз же зроблю кілька дзвінків, містере Шрапнель. Я впевнена, нам вдасться знайти заміну бідолашному містерові Дейвіду.
– І перестаньте називати його бідолашним! – заволав директор, втікаючи у свій кабінет. – Він зруйнує мені весь шкільний устрій! Вдосконалення цього розкладу зайняло мені не один місяць!
Вона почула, як грюкнули двері, і полегшено відкинулась у своєму кріслі.
– Коли-небудь, – пообіцяла вона собі, – я скажу містерові Шрапнелеві все, що я про нього думаю. Гаразд, спробуймо зателефонувати до місіс Перкінс. Вона раніше вже вела в нас уроки на підміні.
Але у місіс Перкінс, як на зло, ніхто не брав трубки.
– Добре, а міс Джуніпер?
Цього разу трубку взяли, але коли міс Джуніпер почула, що Далендонській початковій школі потрібен учитель на підміну, телефон мало не розірвало:
– Скажіть містеру Шрапнелю, хай кинеться з моста у воду, – сказала вона місіс Штурх. – Я більше ніколи не працюватиму з цим старим самодуром!
– Як я вас розумію, – пробурмотіла собі під ніс місіс Штурх, набираючи номер містера Данвуді. Але з’ясувалося, що містер Данвуді покинув учителювання. Місіс Штурх дзвонила до інших учителів, які працювали на підміну, але всі вони або знаходили відмовки, або ж їх не було на місці. Місіс Штурх почало здаватися, що ніхто не хоче навіть наближатися до їхньої школи, а тим часом вона уже підійшла до кінця свого списку.
Двері раптом різко розчинилися, і в них з’явилася люта голова містера Шрапнеля:
– Ну що, місіс Штурх, ви вже когось знайшли? Через десять хвилин починаються уроки.
– Боюся, місіс Перкінс не зможе прийти, міс Джуніпер… е-е-е… зайнята в іншому місці, містер Данвуді…
– Шановна, мені не потрібні жалюгідні відмовки. Знайдіть мені вчителя для класу містера Дейвіда.
Двері так само різко зачинилися, змівши подмухом зі столу місіс Штурх купу паперів і розкидавши їх по підлозі.
Секретарка стала навкарачки і почала шукати список учителів на підміну.
Врешті-решт список знайшовся, він лежав під заявкою прибиральниці на шість тонн рідини для чищення унітазів. Місіс Штурх зітхнула:
– Якби ж то наша прибиральниця та й вивчила нарешті одиниці вимірювання!
Зітхнувши, вона виправила тонни на літри.
– Думаю, шести тонн нам би вистачило на сто років. Ну, хто там у нас залишився? Місіс Грін і міс Гармидер.
Секретарка знову взялася за трубку. Номер місіс Грін не відповідав.
Таким чином, залишилася тільки міс Гармидер.
У трубці почувся тільки один гудок, перш ніж на тому кінці взяли трубку і відповіли – дуже-дуже схвильованим голосом.
– Не турбуйтеся, – прощебетала міс Гармидер. – Я буду за хвильку. Та яке там, навіть швидше – за мить! Я тільки візьму сумку і скочу нагору намалюватися… Та ні, не буду, я встигну це зробити у машині, по дорозі. О Боже, уроки починаються через п’ять хвилин! Я мушу рухатися.
– Міс Гармидер, – почала місіс Штурх. – Ви знаєте…
– Так-так, Дандербанківська школа, – вигукнула міс Гармидер у трубку на тому боці. Її голос звучав дуже дивно, бо, мабуть, саме в цей момент вона стрибала на одній нозі, натягуючи на другу ногу колготки.
– У вас там нічого не сталося? – стурбовано запитала місіс Штурх після громового удару, що прокотився по телефонній лінії і влетів у її праве вухо.
– Нічого, нічого! Усе гаразд! – тепер голос міс Гармидер чувся якось наче звіддалік. Мабуть, це було тому, що вона впала, тимчасом як телефон полетів у протилежний бік. – Не переживайте, я вже виїжджаю, – повідомила міс Гармидер, і в трубці почулися гудки, перш ніж місіс Штурх встигла сказати їй, що їхня школа називається Далендонська, а не Дандербанківська.
Місіс Штурх злегка потрясла головою, ніби намагаючись отямитись. Вона встала з крісла, щоб піти і сказати директорові, однак зупинилася. На її тонких губах з’явилася легенька усмішка. У неї виникло передчуття стосовно міс Гармидер, передчуття, від якого вона почувалася знервованою, але водночас їй хотілося хихикати. Невідомо, що було причиною цього почуття. Можливо, думка про те, як містер Шрапнель зустрінеться з новою вчителькою.
Як би там не було, директор був задоволений новиною. Він глянув на годинник.
– Залишилося чотири, ні, три хвилини до свистка на початок уроків. Ви молодець, місіс Штурх. Сподіваймося, вона встигне. Що ми про неї знаємо?
Місіс Штурх подивилася у свій список учителів на підміну.
– Вона пише, що може навчати кого завгодно і чому завгодно.
Директор потер руки:
– Справді? Добре, добре. Сподіваюся, вона вже їде сюди. Я мушу йти дати свисток.
Він схопив свисток, який висів коло дверей, з його боку, і розмашисто пішов через хол у шкільний двір.
Діти кричали, верещали і гасали навсібіч, мов кульки у фліпері. Але що таке діти для містера Шрапнеля?! Він командував школою, немов своєю власною приватною армією. Тут було місце для всього – і все мало своє місце. Тут був час для всього і на все… Він не зводив очей з годинника. Десять секунд, дев’ять, вісім – свисток уже був напоготові.
Пронизливий свист – і вся біганина, шум і гам припинилися. Усі діти завмерли нерухомо, кожен на тому місці, де його застав свисток.
– Фрейзер! Ти ворухнув ногою. Стій і не рухайся, хлопче. Дівчинка отам, так, ти, перестань чухатися!
Містер Шрапнель глянув на автостоянку. Міс Гармидер ніяк не давала про себе знати. Десь далеко почулося завивання сирени. «Мабуть, пожежники», – подумки відзначив він. Директор почав перекличку. Діти рівненькими рядами тихесенько заходили в школу. Звук сирени наблизився. Декотрі з дітей оберталися, щоби подивитися, чи машина з сиреною проїде перед воротами школи. Цікаво, це пожежники чи поліція?
На розі вулиці звискнули колеса автомобіля – і з-за повороту виринула швидка допомога з увімкненими маячками і сиреною, яка ревіла голосом, що доводив до шалу. Усі зачаровано дивилися, як вона промчала повз школу. Навіть містер Шрапнель не втримався від того, щоби простежити, куди ж вона поїде.
Раптом швидка допомога зупинилася, верескнувши гальмами, і на ній загорілися ліхтарі заднього ходу. Сирена і далі завивала. На боці водія опустилося віконце, у віконце висунулася рука, показуючи правий поворот. Тоді заревів мотор, зі скреготом увімкнулася передача, швидка допомога рвонула у в’їзну браму школи і, черговий раз звискнувши гальмами і шинами, зупинилася на автостоянці. З машини вискочила невисока постать, тягнучи за собою шість різнокаліберних торб, сумок і пакетів, причому половина їх вмісту висипалася на асфальт. Вона швиденько озирнулася, а тоді провела рукою по зачісці, яка нагадувала вороняче гніздо. Губна помада піднімалася до половини одної з її щік, а тіні для очей були розмазані по більшій частині носа. Жінка люб’язно посміхнулася містерові Шрапнелю й пішла до нього через майданчик, похитуючись під вагою сумок.
– Доброго ранку! – закричала вона ще звіддаля. – Який прекрасний ранок! Лілія Гармидер. Як ся маєте?
– А… а… – почав містер Шрапнель. – Ця швидка допомога…
– Надзвичайна, правда? Я купила її торік на розпродажу. І знаєте, досі все чудово працює: сирена, маячки…
– Я чув, – пробурчав містер Шрапнель.
– Ну що, пішли? Не будемо гаяти часу, – сказала міс Гармидер. – «Веди, Макдаф!», ну, це з Шекспіра.
Містер Шрапнель стиха зітхнув і поплентався за міс Гармидер у школу, підбираючи за нею все, що вивалювалося по дорозі з її сумок.
Велике літакове змагання
– Це третій клас, – сказав містер Шрапнель.
Тридцять двоє дітей сиділи тихо і сумирно, вони подивилися спочатку на нову вчительку, а тоді на містера Шрапнеля, але врешті-решт їхні погляди знову звернулися до нової вчительки.
– Третій клас, це міс Гармидер.
Лілія Гармидер широко усміхнулася класу і виронила ще дві сумки.
– Доброго ранку, діти! – проспівала вона і миттю зникла під столом, щоби позбирати свої манатки.
– Доб-ро-го ран-ку міс Гар-ми-дер! – хором привіталися третьокласники, попри те, що міс Гармидер зникла з їхнього поля зору.
– Містер Дейвід нездужає, – пробурчав містер Шрапнель. – Тим не менше, я впевнений, що у міс Гармидер ви будете в добрих руках. Ага, до речі, міс Гармидер, розклад висить на стіні ось тут. Перший урок – математика.
– Що це? – звідкись з-під столу долинув здушений голос. – О, я знайшла гумку, схожу на слона. Хтось із вас загубив слона?
Над столом з’явилася рука, яка розмахувала червоною гумкою.
– Хто загубив слона?
Містер Шрапнель заціпеніло дивився на руку зі слоном. Йому ніколи не доводилося чути нічого подібного.
Щодо третьокласників, то вони були ошелешені не менше за нього. Вони, затамувавши подих, чекали, що містер Шрапнель ось-ось вибухне.
Проте він так і не вибухнув. Він тільки дивився на тонку руку, що вимахувала гумовим слоном.
Тоді над столом з’явилося й обличчя, і міс Гармидер звелася на ноги.
– Ну ж бо, він же чийсь, – радісно сказала вона. – Бідний бездомний слоник!
У задніх рядах тихенько хихикнули. Містер Шрапнель крутнувся на каблуку і вп’явся поглядом у глибину класу. Він різко вдихнув:
– Я змушений залишити вас, міс Гармидер, і не забувайте – математика!
Містер Шрапнель розмашистими кроками зник за дверима. По класу пронеслося полегшене зітхання, діти відкинулися на спинки парт. Лілія Гармидер уважно дивилася на дітей. Діти похмуро дивилися на неї. Троє з них вже порпалися у своїх партах.
– Що ви робите? – запитала міс Гармидер.
– Дістаємо підручники з математики, міс.
– А хто що сказав про математику? – лагідно запитала вона.
Усі троє підняли голови з-над парт і уважно спостерігали за нею.
– Ми завжди займаємося математикою по понеділках, – сказала Ребекка.
– Розумію, що ж, ми не повинні змінювати розклад, чи не так? Це він? – міс Гармидер примружилася, щоби прочитати величезний аркуш паперу, вкритий блакитними написами. Багато з-поміж них були підкреслені червоним.
– Цікаво, цікаво, – сказала вона. – Отже, математика. Ну, давай ти, як тебе звати?
– Пітер, міс.
– Добре, Пітере, скільки буде два плюс два?
Пітер втомлено зітхнув.
– Чотири, міс.
– Дуже добре. А тебе як звати?
– Емі, міс.
– Скажи-но, Емі, скільки буде шістсот дев’яносто два плюс п’ять тисяч двісті шістдесят, поділити на вісім?
Настала черга Емі зітхати. Годі було й надіятися, що їй вдасться підрахувати це в умі.
– Я не знаю, міс, – прошепотіла вона, очікуючи, що вчителька почне на неї кричати.
– І я так само, – усміхнулася міс Гармидер. – Але, мабуть, страшенно багато. Добре, математику ми на сьогодні відробили. Що в нас далі?
– У розкладі далі англійська, міс, – повідомила Ембер.
– У такому разі, будь ласка, напиши на дошці слово «кіт».
Ембер написала.
– Прекрасно, – сказала міс Гармидер. – Англійську ми теж відробили. Наступний урок, наскільки пам’ятаю, історія. Ентоні, коли в тебе день народження?
– Двадцять восьмого жовтня, міс.
Міс Гармидер подивилася на годинник.
– Ще тільки пів на десяту, а ми вже закінчили всі уроки!
– У нас ще залишилися природничі науки, – зітхнув Люк.
– Ми завжди займаємося природничими науками, – простогнав Вейн.
Двері класу рвучко відчинилися, і містер Шрапнель виставив з-за одвірка свою велику голову.
– Усе гаразд, міс Гармидер? – уривчасто запитав він. – Математика?
– Ми займаємося нею, містере Шрапнель, – бадьоро сказала міс Гармидер.
Якийсь час обоє дорослих дивилися одне на одного. Це виглядало так, ніби містер Шрапнель їй не повірив, а вона чекала, що він скаже ще щось. Тим часом вона просто спокійно дивилася на нього своїми ясними сірими очима. Містер Шрапнель відчув, що цей погляд його дратує. Він коротко кивнув, тихо зачинив двері й пішов далі.
Міс Гармидер знову повернулися лицем до класу:
– Скажи мені, чим ви вже займалися у цій чверті з природничих наук, Марк?
– Ми проходили птахів, міс.
– Он як? Це добре.
– Ми встигли пройти співочих птахів, качок і чайок, – досить байдуже додав Марк.
Міс Гармидер з головою пірнула у свої пакунки.
– Якщо ви й далі займатиметеся в такому темпі, – з глибини сумки донісся її приглушений голос, – то покінчите з цілим пташиним царством за якихось два роки. Ага, ось за чим я шукала. Пол, роздай усім по аркушу цього паперу. А тепер – хто може мені сказати, що таке «орігамі»?
– Це поп-зірка, міс? – запитала Керрі.
– Блискуча ідея! Прекрасне ім’я для поп-зірки! Насправді «орігамі» – це японське слово, яке означає мистецтво складання паперу. Пол тільки що роздав вам папір для орігамі, і я хочу, щоб ви склали його трикутником, як я.
Усі зосереджено склали свої аркуші.
Двері різко відчинилися:
– Математика? – запитав містер Шрапнель, кидаючи підозріливі погляди.
– Підніміть ваші фігури, – наказала міс Гармидер. – Які це фігури?
– Трикутники! – вигукнув клас.
Містер Шрапнель нахмурився, буркнув щось під ніс, зачинив двері й пішов геть. Діти перезирнулися і почали усміхатися. Це було чудово.
– А тепер зігніть отут. Загніть цей кінчик ось так. Добре, а тепер розгладьте квадратну частину, переверніть і загніть під ось таким кутом тут і тут – і маєте птаха. Це легко, правда?
Коли третьокласники зрозуміли, що вони тільки що зробили, по класу пронісся схвильований шепіт.
Але міс Гармидер ще не закінчила:
– А тепер візьміть за лапки, які звисають донизу, і легенько потягніть – ось так!
– Ой! – вигукнула Карен. – Він махає крилами! Якщо потягти за лапки, він махає крилами!
Тридцять двоє паперових птахів махали крилами над партами. Класна кімната почала наповнюватися дедалі гучнішими голосами птахів. Міс Гармидер з ентузіазмом приєдналася до них, вилізла на вчительський стіл і запустила свого птаха вниз.
– Я чайка, – вигукнула вона. – Киги! Киги-и-и! Дивися, Джоне, ти тільки що зніс яйце!
Джон усміхнувся:
– А ви трошки, ну, божевільна, правда, міс?
Лілія випросталася, трошки подумала, а тоді зіскочила зі столу.
– Дуже може бути, – відповіла вона.
Він знову усміхнувся.
– Я так і знав, – сказав він щасливим тоном.
– Гаразд, опустіть на якийсь час ваших птахів, – звернулася міс Гармидер до учнів. – Хто скаже мені, чому птахи літають?
– Хтось смикає їх за ноги! – вигукнув Вейн.
– Не думаю, – розсміялася вона. Вона знову зарилася в свою торбу і витягла звідти ще паперу для орігамі. – Зробіть такі паперові літачки, які би могли летіти якомога далі.
Лі стурбовано завовтузився.
– Нам заборонено робити паперові літачки.
– А чи вам хто-небудь забороняв робити паперові літальні апарати?
– Тільки літачки, міс, – вишкірилася Джекі й квапливо почала складати зі свого аркуша паперу фантастичний надшвидкісний гіперзвуковий літальний апарат.
Через кілька хвилин, коли по всьому класу вже шугали літачки, міс Гармидер закликала всіх зупинитися.
Вона вивела клас у хол, де було більше місця, щоби запускати літачки, але й це не задовольнило міс Гармидер.
– Нам потрібна більша висота. Підтягніть сюди ці шведські стінки. Морські птахи стартують зі скель, тож ці шведські стінки будуть нашими скелями. Ось так, просто неймовірно! Ну, давайте!
Міс Гармидер вилізла на шведську стінку, а вслід за нею повилазили дітлахи, стискаючи в руках свої літачки.
– Коли я була маленька, то завжди хотіла бути морським птахом, – сказала Лілія. – Я хотіла бути альбатросом. От якби я народилася альбатросом!
– Справді, міс? – Тереза запитально подивилася на міс Гармидер.
Вчителька справляла враження дуже дивної, проте водночас із нею було якось напрочуд легко і приємно. Відтак Тереза наважилася сказати річ, яку вона ніколи раніше нікому не говорила:
– А я завжди хотіла бути кроликом, – прошепотіла вона.
– О, як чудово! Так, добре, всі вже тут. А тепер один по одному запускайте свої літачки.
Діти почали один по одному кидати свої літачки. Деякі з них одразу ввійшли в круте піке до самої підлоги. Деякі на високій швидкості задирали носи, робили петлю, а тоді повільними спіралями спускалися додолу. Тільки двом-трьом літачкам вдалося пролетіти більш-менш значну відстань. Після кожного запуску відстань, яку пролетів літачок, акуратно відмірювалася довгою рулеткою.
Міс Гармидер і собі зробила літачок. Він шугнув назад над її плечем і врізався в стіну в неї за спиною.
– Ой, а мій летить задом наперед!
Третьокласники розсміялися.
– Міс Гармидер!
– Це що за гармидер? – у кінці холу стояв містер Шрапнель, сердито дивлячись на підлогу, встелену паперовими літачками найрізноманітніших розмірів. – Що тут відбувається? Діти, ви ж знаєте, літачки заборонені.
Міс Гармидер схопила канат, який звисав поруч із нею, і з’їхала по ньому просто до роздратованого директора.
– Містере Шрапнель, ми займаємося серйозним дослідженням: вивчаємо природу польоту. Як ми можемо працювати над темою «Птахи», не розуміючи принципів польоту? Погляньте на мій. Він літає задом наперед.
Вона передала свій літачок містерові Шрапнелю.
– Ну, ви можете мені сказати, чому він літає задом наперед? Дивіться.
Вона розмахнулася, кинула літачок – і він знову зник з очей у неї за плечем.
– Бачите? Я ж вам казала.
Містер Шрапнель підняв літачок. Він почав розгладжувати одне з його крил:
– Думаю, це тому що… – він раптом замовк і сердито нахмурився. – Міс Гармидер, цього немає в розкладі, і я не думаю, що ви повинні заохочувати дітей…
– Це ж природничі науки, чи не так? – перебила його Лілія, дивлячись на директора своїми ясними сірими очима. – Мені здається, літачок Джулі пролетів найдалі, так що вона перемогла. Зараз ми повернемося до класу і подивимося, чи нам вдасться з’ясувати, чому її літачок показав найкращий результат. Ви не підете допомогти нам у цьому, містере Шрапнель?
Директор з жахом відсахнувся і похмуро пробурчав щось про роботу, якої в нього надто багато. Міс Гармидер усміхнулася й повела дітей назад до класу. По дорозі Ребекка прошепотіла іншим дітям:
– Як би я хотіла, щоби міс Гармидер залишилася у нас назавжди. Вона просто надзвичайна!
Але Гленн дивився на речі більш тверезо:
– Вона не залишиться надовго. Ти ж бачила, як на неї дивився наш Шафанель. Він захоче чимшвидше позбутися її, а тоді буде так само нудно, як і раніше. Почекай-но лишень трохи, і сама переконаєшся.
Літати, як птахи, майже як птахи
– Міс Гармидер, – почав містер Шрапнель, походжаючи туди і назад за своїм столом. – Ви повинні усвідомлювати, наскільки важливо дотримуватися правил.
Діти повинні робити те, що ви їм кажете.
Лілія усміхнулася:
– Саме тому я така задоволена, містере Шрапнель. Це прекрасні діти, і вони точно виконували те, про що я їх просила.
Містер Шрапнель перестав походжати, подивився на стелю таким поглядом, ніби почув звідти щось дуже негарне, а тоді повернувся до нової вчительки:
– Вибачте, міс Гармидер?
– Називайте мене на ім’я. Мене назвали Лілією, як квітку. Моя мама чомусь вважала, що я ніжна, тендітна і скромна, як лілія, правда, особисто я схильна вважати, що за духом мені ближча кульбабка, хоча це, звичайно, не звучало би, ви тільки уявіть – Куль бабка Гармидер!
– Міс Кульмидер! – заволав директор. – Вислухайте мене уважно, будь ласка. То ви мені говорите, що справді наказали дітям зробити паперові літачки, вилізти на шведську стінку і запускати їх у холі?
– Так, звичайно!
– Але в розкладі не написано, що в цей час повинен використовуватися хол. Ви мали займатися англійською.
Міс Гармидер кинула на директора зацікавлений погляд. «Який же він, мабуть, дивак, якщо дозволяє правилам аж так керувати життям?» – подумала вона.
– Ви мали займатися англійською. А ви замість цього наказали дітям навмисне порушити шкільні правила і запускати по всьому холу паперові літачки!
– У класі було замало місця, – пояснила міс Гармидер.
– Ви наказали їм робити паперові літачки! Ви з таким же успіхом могли задати їм робити вертольоти або щось не менш ідіотичне.
Міс Гармидер скочила на ноги.
– Вертольоти! Містере Шрапнель, ви геній! Я отут сиджу перед вами і думаю, що ж ви за старий дурень, раз торочите мені про паперові літачки, ніби це має якесь значення, і так само про той дурний архаїчний розклад. А ви, виявляється, весь цей час думали про те, навіщо марнувати час на паперові літачки, якщо можна відразу взятися за вертольоти!
– Але, міс… – почав містер Шрапнель.
Та міс Гармидер уже було не спинити.
– Звичайно, це буде важко. Зробити несучі гвинти буде нелегко, велике значення матиме кут лопатей. Містере Шрапнель, ви відкрили мені очі! Навіщо нам морочитися з дурними старими літачками, якщо ми можемо по-справжньому літати? Ми можемо по-справжньому літати! – повторила вона і мало не вибігла з кабінету директора.
Містер Шрапнель важко опустився на стілець. Він не міг зрозуміти, як їй вдалося викрутитися. Щоразу, коли він вказував їй на те, що вона робила не так, усе якось виверталося навиворіт, поки він не збивався з пантелику. І що вона затіває тепер? Він важко зітхнув і сховав обличчя в долонях.
Місіс Штурх, секретарка, у своєму кабінеті почула це зітхання. Так само вона чула і всю попередню розмову. Тепер вона сиділа перед друкарською машинкою й усміхалася сама до себе. Її передчуття щодо міс Гармидер справдилися, і тепер місіс Штурх насолоджувалася кожною хвилиною.
Коли діти повернулися до класу після обіду, вони застали міс Гармидер, яка виглядала дуже збудженою, по коліна в купі мотлоху. Її оточували шматочки легкого бальзового дерева і тонкі сталеві стержні. Тут були коліщатка, зубчатки, дротики, батарейки і лампочки. Були грубі палички і тонкі палички, а ще було повно мотузок і липкої стрічки.
Клас містера Дейвіда дивився на цей непотріб і перешіптувався. Міс Гармидер раптом перестала говорити сама до себе і вперше помітила свій клас:
– О, то ви вже прийшли! Добрий день!
– Доб-рий день, міс Гар-ми…
– Називайте мене Супержінкою, – розсміялася міс Гармидер.
– Супержінкою? – хихикнула Керолайн.
– Авжеж, Супержінкою, бо сьогодні після обіду ми будемо літати!
– ЛІТАТИ! – хором вигукнули третьокласники.
– Саме так. А тепер скажіть мені, хто з вас має у школі велосипеди?
Піднялося кілька рук. Лілія рахувала й одночасно кивала головою.
– Прекрасно. Добре, ті, хто має велосипеди, візьміть і поставте їх попід стіною під класними вікнами.
Черіл потупила очі й промимрила, що велосипеди повинні весь час залишатися на велосипедній стоянці.
Міс Гармидер провела рукою по воронячому гнізду в себе на голові і подивилася на Черіл своїми сірими очима, в яких вигравали іскорки:
– Люба, не хвилюйся. Ваш директор тільки що особисто сказав мені, що діти повинні точно виконувати те, що їм накажуть. Так що, будь ласка, поставте ваші велосипеди під стіною. Ідіть.
Двічі повторювати не довелося, і невдовзі під стіною стояли дев’ять велосипедів.
Діти дивилися на них серйозними поглядами.
Керрі заговорила першою.
– Скажіть, будь ласка, міс, якщо ми маємо літати, то навіщо нам велосипеди?
– Дуже хороше запитання, Керрі, – похвалила міс Гармидер. – А тепер я поставлю вам запитання. Як людина піднімається в повітря?
– Вона скаче! – вигукнув Люк.
– Не зовсім та відповідь, якої я чекала, але, справді, вона може підскочити. Однак як їй вдається при потребі залишатися в повітрі?
– Вона летить у літаку, – відповів Джон.
– Або в ракеті, або на повітряній кулі, – додала Келлі.
– Або у вертольоті, – пробурмотів Пол.
– Саме так, – кивнула міс Гармидер.
– Тобто зазвичай вона не користується для цього велосипедами, – зауважила Ребекка.
– А ось тут ви помиляєтеся. Ми зробимо з цих велосипедів вертольоти. Ви підніметеся на борт, почнете швидко обертати педалі, вертолітний гвинт почне обертатися, і ви підніметеся в повітря, – міс Гармидер говорила з такою впевненістю, що могла би переконати навіть джмеля у тому, що він може долетіти до Марса.
Якийсь час усі мовчали. Діти дивилися у вікно на свої звичайнісінькі буденні велосипеди, вишикувані рядочком під стіною. Усі одночасно видали вигук захвату і з головою поринули в купу частин і деталей під ногами у міс Гармидер, а вона давала цінні поради.
У класі зазвучали молотки і пилки. Деякі з дітей взяли великі аркуші паперу й почали вимальовувати дивовижні креслення своїх літальних апаратів. Міс Гармидер була настільки зайнята відповідями на запитання, що їй не вдалося просто сидіти і спостерігати. Невдовзі вона вже повзала по підлозі раптом з усіма, допомагаючи одній із конструкторських груп вирішити складну проблему, пов’язану з задньою велосипедною зірочкою і ланцюгом.
Мало-помалу літальні апарати почали набирати форму, і діти вийшли на вулицю, щоби причепити гвинти. Тут довелося вирішувати багато складних проблем, знадобилося море клею і купи липкої стрічки. Було неможливо ступити ногою так, щоби до неї що-небудь не приліпилося і не залишалося приліпленим іще найближчі десять хвилин.
П’ятеро дітей чомусь виявилися з голови до ніг обв’язаними мотузками. Це було особливо дивно, якщо зважити, що всі вузли були в них за спиною, куди вони аж ніяк не могли би дотягтися самі.
– Це все Вейн, – закричала Емі. – Він це навмисне!
– Від них не було ніякої користі, вони тільки весь час плуталися під ногами. Мені довелося їх позв’язувати, щоби не заважали.
– Думаю, тепер ти вже можеш їх розв’язати, – запропонувала міс Гармидер. – Ну ось, гадаю, ми закінчили. Час починати випробування.
Новозібрані велосипеди справляли дивне враження. Кожен із конструкторів по-своєму вирішив питання, як закріпити гвинт над головою пілота. Дехто скористався для цього грубими паличками. Інші використали металеві стержні та мотузки. Тепер пілоти обережно виводили свої вертопеди на стартові позиції на шкільному майданчику, довгі лопаті гвинтів звисали донизу і легенько погойдувалися. Решта класу спостерігала, чи їхнім літальним апаратам вдасться піднятися в повітря. Навіть міс Гармидер затамувала подих.
Пілоти вилізли на сидіння. Один за одним, дуже повільно й обережно вони почали їздити навколо майданчика. Лопаті гвинтів повільно оберталися в них над головами, з тихим шурхотом розтинаючи повітря. Пілоти понагиналися над кермами, щоб набрати швидкість.
Крутити педалі виявилося важкою роботою. Тепер їм доводилося приводити в рух не тільки заднє колесо велосипеда, а й гвинти.
– Давайте! – гукала міс Гармидер. – Давайте швидше!
Її слова заохотили решту класу так само підбадьорливо гукати:
– Швидше! Рухайся! Давай, «Конкорд», швидше, швидше!
Бідолашні пілоти хекали і сапали. Вони з усіх сил налягали на педалі. «Шух, шух», – оберталися гвинти. Вертопеди робили одне коло за одним.
– Обережно! – гукнула міс Гармидер. – Не допустіть, щоби гвинти зіткнулися!
На майданчику було дев’ять розчервонілих облич. Один з вертопедів уже майже піднявся в повітря. Його переднє колесо раз у раз відривалося від землі, так, ніби він ось-ось хотів злетіти, але ніяк не міг. На жаль, колесо, яке майже не торкалося землі, дуже ускладнило керування, і невдовзі один з вертопедів занадто наблизився до іншого.
Лопаті зіткнулися. Почувся різкий тріск, і великий шматок гвинта пронісся над майданчиком і врізався в стіну школи. Велосипеди попадали і збили ще два апарати. Решта вертопедів різко звернула вбік, щоб уникнути аварії – і зіткнулися лоб у лоб. За кілька секунд майданчик перетворився на місце катастрофи.
– Ой-ой, – промимрила міс Гармидер, тривожно озираючи купу розбитих літальних апаратів. – Нікому нічого не сталося?
– Ух ти! – видихнув один із пілотів. – Це було круто!
Над майданчиком пролунав гучний голос, змусивши всіх (звичайно, за винятком міс Гармидер) завмерти на місці:
– Міс Гармидер! Що тут відбувається?
– Ми робили вертольоти, містере Шрапнель.
– Вертольоти? Вертольоти! Що за вкрай сміховинна ідея!
Лілія Гармидер обернулася і зупинила на містерові Шрапнелеві свої невинні сірі очі:
– Але ж, містере Шрапнель, хіба ви забули? Це ж була ваша ідея!
Директорові відпала щелепа. Його знову заціпило.
Пиріг Дружби
Коли місіс Штурх наступного ранку йшла до кабінету директора, вона вже не відчувала приступу страху. Вона не дуже розуміла чому, але вона це помітила, і це викликало в неї у глибині душі тепле відчуття.
Вона знала, що містер Шрапнель злий. Вона усвідомлювала, що кожної миті може статися один із його вулканічних вибухів, але якимось чудом місіс Штурх більше не переживала з цього приводу. Вона спокійно чекала, коли директор заговорить. І він заговорив:
– Це просто жахливо, місіс Штурх. Я переконаний у тому, що ви можете знайти когось на заміну міс Гармидер. Вона створює хаос.
– Я спробую, містере Шрапнель. До речі, як там бідолашний містер Дейвід?
– Я вам уже казав: не називайте його бідолашним. Наскільки я розумію, він лежить у ліжку, задерши ноги. Йому має бути соромно за себе. А тепер, місіс Штурх, чи не були б ви такі ласкаві взяти телефон і спробувати знайти когось спокійного і розважливого на місце цієї божевільної з третього класу, перш ніж наша школа обвалиться нам на голови? Ми повинні позбутися її якомога швидше.
Місіс Штурх закусила губу, щоб стримати усмішку, яка готова була з’явитися в неї на обличчі.
– Я постараюся.
Заливчастий звук сирени наближався. Невдовзі швидка допомога пронеслася по під’їзній доріжці та з вищанням зупинилася на стоянці. Двері водія відчинилися, і на асфальт висипалася купа пластикових слоїчків, мисок, ложок і ножів. За ними з’явилася і сама міс Гармидер. Цього разу її зачіска скидалася вже навіть не на вороняче гніздо, а на цілу колонію чаплиних гнізд. Вона помітила, що містер Шрапнель з кам’яним виразом обличчя дивиться на неї з вікна, енергійно помахала йому рукою і збила дзеркальце на своїй швидкій допомозі.
Містер Шрапнель вбіг до кабінету секретарки.
– Сподіваюся, ви вже знайшли заміну, місіс Штурх?
Секретарка прикрила телефонну трубку рукою, так ніби вона саме із кимсь розмовляла, і похитала головою:
– На жаль, містере Шрапнель, наразі нічого.
Директор тяжко зітхнув і повернувся до свого кабінету. Місіс Штурх поклала трубку і хихикнула. Вона взагалі не збиралася нікому дзвонити. На її думку, поява міс Гармидер була найкращою подією, яка сталася у Далендонській початковій школі за багато років, і вона не збиралася припиняти цю подію. їй хотілося, щоби ця подія тривала якомога довше.
– Що ми будемо робити сьогодні, міс? – запитав Вейн.
– Спочатку допоможіть мені розвантажити мою швидку допомогу. Ходіть усі.
До фургона міс Гармидер рушила довжелезна процесія. Усі бажали допомогти його розвантажувати. Діти вирішили, що це напрочуд цікаво. Лілія дозволила кожному особисто увімкнути маячки і сирену. Тоді Ребекка випробувала ноші. Вейн знайшов бинти і вже ладнався було забинтувати Ребекку, але міс Гармидер сказала, що, на її думку, вчора було вже досить обв’язування.
Черіл взяла кілька мисок і допомогла віднести їх до класу.
– Міс, а це правда, що ви хотіли бути альбатросом?
– Звичайно. А ти?
Але образ вчительки у вигляді велетенського морського птаха – це було трохи занадто, як для Черіл, тому вона не відповіла.
Розвантаження швидкої допомоги і перенесення всіх коробочок у класну кімнату зайняло трохи часу. Дітям страшенно кортіло дізнатися, що ж там у тих слоїчках. Таємниця розкрилася дуже швидко.
– Сьогодні ми займатимемося куховарством, – оголосила міс Гармидер.
Частина дітей зустріла цю новину стогоном.
– А ми не могли б сьогодні знову займатися вертопедами?
– Думаю, вчорашніх польотів було більше ніж досить. Куховарство стане хорошою переміною.
– А що ми будемо готувати? – запитала Керолайн. – Може, морозиво?
Міс Гармидер замислилася:
– Я якось про це не подумала. Це було би чудово, але сьогодні я не взяла необхідних продуктів. А як щодо того, щоби спекти Пиріг Дружби?
– Пиріг Дружби? А що це таке?
– Його роблять у Німеччині, а ще, здається, в Канаді. Ми спечемо особливий пиріг – з використанням дріжджів, борошна, цукру, молока і води, а тоді поділимося ним з усіма у школі. Саме тому його називають «Пирогом Дружби». Це дуже гарно – ділитися чим-небудь з друзями.
Вейн замислився.
– Одного разу я поділився зі своїм другом синцем, – сказав він.
– Як це тобі вдалося? – здивувалася міс Гармидер.
– Спочатку він поставив синець під оком мені, а тоді я поставив йому.
Коли діти перестали сміятися, міс Гармидер роздала кожному по великій пластиковій мисці. Тоді вона дістала кілька пачок борошна, кілька пляшок молока, кілька великих ложок для розмішування і врешті- решт – великий брикет кремового кольору. Клас вирячився на нього.
– Що це? – запитала Тереза.
– Дріжджі. Дуже цікава річ. Насправді вони живі.
Люк штурхнув брикет:
– Воно не рухається, – поскаржився він.
– І навіть не дихає, – додала Карен.
– Думаю, цей брикет треба віднести до ветеринара, міс, – запропонувала Ребекка.
– Воно ж навіть не має очей або ніг. Як воно може бути живе?
Міс Гармидер взяла брикет у руки і почала відщипувати від нього великі шматки і роздавати всьому класу.
– Дріжджі, діти, – це такий грибок, як цвіль… – тут її голос потонув у хоральному «Фу!» усього класу. Діти брали дріжджі, нюхали їх і незадоволено відвертали носи.
– Та ні, цей грибок не шкідливий, – розсміялася міс Гармидер. – Кожна скибка хліба починається з дріжджів. Завдяки дріжджам тісто росте. Візьміть свої миски і насипте в них трохи борошна.
Минуло зовсім небагато часу, як більша частина парт, а також підлога, були покриті борошном. Діти мали білі плями на личках, на руках до середини ліктів, а також на штанцях, спідничках і джемперах – там, де вони витирали об них руки.
Джон умудрився чхнути у свою миску, і білосніжна хмара борошна розлетілася по всьо-му класу.
– Ой-ой-ой! – заверещала Сара. – Не їжте цього. Джон готує не пиріг Дружби, а Чхальний Пиріг!
– Саро, чи тобі конче треба бути аж настільки гидливою? – запитала міс Гармидер. – Просто вимішуй борошно, молоко і воду, ось так.
Клас узявся до вимішування. Дехто вимішував повільно й обережно. Було видно, що їм уже доводилося займатися цим раніше. Інші крутили ложками в мисках із запаморочливою швидкістю, а тоді вражено виявляли, що половина вмісту мисок вихлюпнулася над стінками і розбризкалася по всьому килиму.
– Ой, вибачте, – промимрила Ембер, коли її миска вирвалася в неї з рук, пронеслася в повітрі і впала на землю, оббризкавши півдюжини дітей мокрим борошном. Але всі були занадто зайняті вимішуванням, тож на це не звернули особливої уваги.
– А тепер – чарівний інгредієнт, – оголосила міс Гармидер. – За діло беруться дріжджі.
– Скільки їх треба класти? – запитала Керрі.
– Ну, не думаю, що це має значення. Коли зробите, додайте багато цукру. Дріжджам потрібен цукор, вони ним живляться. Тепер ще раз усе перемішайте, прикрийте зверху тканиною, а тоді ми поставимо тісто на нагрівач, щоби краще бродило. Дріжджі люблять, аби було тепло, тоді тісто краще росте.
Усі діти принесли по великій мисці з тістом, і ці миски було розставлено біля класного обігрівача. Міс Гармидер з кількома дітьми пішли поставити миски в інших класах. «Врешті-решт, – пояснила вона, – ми ж робимо це для того, щоби ділитися з іншими». Невдовзі кожен клас у школі мав миску, або й дві чи три, з Пирогом Дружби – на превелике своє задоволення і цікавість.
Міс Гармидер навіть передала по одній мисці для містера Шрапнеля і місіс Штурх. Директор подивився на свою миску і відсунув її на самісінький край столу. Місіс Штурх вирішила, що це для неї честь. Коли вони повернулися в класну кімнату, в ній було чути сильний запах дріжджів і борошна.
– Гм, – принюхалася міс Гармидер. – Як у справжній пекарні. А ви – справжні пекарі, – гордовито додала вона.
У відповідь третьокласники щасливо заусміхалися.
Усі були вкриті борошном і тістом з ніг до голови. Учні розкрили зошити і почали записувати, що вони наразі зробили, чекаючи, коли дріжджі також зроблять свою роботу.
– Вона справді чудова, – прошептала Карен до Джекі.
– Шрапнель хоче її позбутися, – похмуро застеріг Гленн. – Як би там не було, у неї не всі вдома. Вона хоче бути альбатросом.
– Ну і що? Я хочу бути танком, – шикнув на нього Вейн. – Так що сиди і дивися.
Перша ознака успіху з’явилася через півгодини, коли Марк помітив, що тканина над його мискою піднялася булькою. Він заглянув досередини і зі здивуванням зазначив, що суміш геть-уся спінилася. На її поверхні з’являлися малесенькі бульбашки, а сама вона піднялася до країв миски.
– Ось що роблять дріжджі! – схвильовано вигукнула міс Гармидер. – Завдяки їм тісто росте.
– І в мене так само! – закричала Джулі.
– І в мене!
Вигуки лунали по всьому класу: одне за одним діти виявляли, що робиться з їхнім пирогом. Кімната наповнилася сильним запахом бродіння. На жаль, дріжджі не перестали бродити, досягнувши верху мисок. Вони булькотіли далі і далі. Річ у тому, що діти поклали у тісто занадто багато дріжджів, не кажучи вже про цукор, якого теж було набагато більше, ніж треба.
Невеличкі шматки тканини, якими були прикриті миски, піднімалися все вище і вище, аж доки під ними не показалася бліда булькочуча маса. Це нагадувало ряд лисих голів, накритих хустками.
А тоді миски почали переповнюватися. Тісто вивалювалося через вінця і вихлюпувалося на килим. Але опинившись на килимі, воно не зупинилося і росло далі, при цьому на його поверхні весь час з’являлися бульбашки, з яких виділявся їдкий газ. Діти почали відсовувати свої парти подалі від нагрівача – в міру того, як на них повільно наповзала смердюча хвиля борошна, молока і води.
– Ой-ой, – забідкалася міс Гармидер. – Думаю, ми дали забагато дріжджів і цукру.
Те саме відбувалося і в інших класах. Пиріг став дуже, ну просто неймовірно Пирогом Дружби; він почав розповзатися по всій школі. Діти покидали свої класні кімнати і шукали притулку в холі.
У кабінеті містера Шрапнеля його пиріг виступив у похід. Він захопив весь стіл. Зараз він стікав по всіх чотирьох ніжках, при-
хопивши із собою кілька важливих документів, не кажучи вже про п’ять різнокольорових кулькових ручок, степлер та фотографію з власноручним підписом міністра освіти.
– Місіс Штурх! – проревів директор. – Місіс Штурх! Ви вже знайшли заміну?
– На жаль, містере Шрапнель, – крикнула у відповідь секретарка. – Боюся, міс Гармидер працюватиме і далі.
Вона подивилася, як Пиріг Дружби на її столі забирає зі собою телефон, відкинулася у кріслі й зареготала. Місіс Штурх реготала доти, доки в неї на очах не виступили сльози і доки їй не довелося схопитися за живіт.
Виявляється, не такої вже й дружби
– Не турбуйтеся, – звернулася міс Гармидер до директора. – Ми вчинили невеличкий розгардіяш, але…
– Невеличкий розгардіяш? – ревонув містер Шрапнель. – А чи бачили ви, що діється в коридорах? По цілій школі розповзлося шість тонн вівсяної каші. Вона геть усюди!
Він спробував відірвати руки від липучої мазі, яка вкривала весь його стіл. Вона клеїлася до пальців, як жуйка, і витягувалася у довгі пасма.
– Це не вівсянка, – підкреслила міс Гармидер. – Це Пиріг Дружби. Я хотіла сказати, що я розумію, що ми вчинили невеличкий розгардіяш, і що тепер ми повинні його ліквідувати. Не турбуйтеся, містере Шрапнель. Скоро цілий цей будинок буде як новенький.
Містер Шрапнель, вочевидь, не ризикнув би відкинути цю вельми ґречну пропозицію допомогти, хоча щось у глибині душі підказувало йому, що це неминуче призведе до нових клопотів. Але він почував себе надто змученим і не уявляв, де взяти сили, аби далі сперечатися з цією жахливою жінкою. Крім того, упродовж деякого часу він був занадто поглинутий намаганнями відліпити себе від столу.
Міс Гармидер обережно пробралася назад у класну кімнату. При кожному її кроці Пиріг Дружби голосно чвакав під туфлями.
Діти збилися в купку, вони були надзвичайно стривожені й налякані успіхом їхньої дріжджової закваски.
Не треба було мати аж надто багатої уяви, щоби зрозуміти, що собі думає містер Шрапнель.
– Мені здається, – почала міс Гармидер, – що наш Пиріг Дружби трішечки занадто дружній. Це цілком моя вина, і я вже все пояснила містерові Шрапнелю. Вам не треба переживати.
Люк хрипко прошепотів:
– Нас посадять у тюрму, міс? – очевидно, він думав, що кожен, хто доводить до шалу містера Шрапнеля, опиняється в тюрмі.
– Ні, звичайно ж, ні. За таке не садять. Тим не менше, ми вчинили розгардіяш, і тепер повинні все повичищати.
– Але ж це займе не один тиждень! – вигукнула Ембер. – Ми залишимося тут назавжди!
– Не хвилюйся. Нам знадобиться багато теплої води і мильна стружка. А ще нам треба буде взяти якомога більше відер, швабр і ганчірок; ну, і пилосос. Отже, загін прибиральників, – увага!
Увесь клас став струнко, чекаючи розпоряджень. Одну групу послали за швабрами, іншу – за відрами і водою. Ще інші шукали ганчірки і мильну стружку. Троє учнів отримали бойове завдання захопити пилосос, і їм вдалося успішно доставити його на базу. Це була вельми небезпечна місія. На всьому шляху дітям доводилося долати страхітливий повзучий пиріг, який і далі повільно поширювався по школі.
А потім почалася важка робота. Проти пирога, який здіймався, наче хвилі прибою, виливалася гаряча вода – відро за відром. У білий водоспад сипалася мильна стружка. Похапавши щітки і швабри, діти кинулися у бій із тістом.
На передовій почав утворюватися грубезний шар мильної піни. Від цієї піни відривалися величезні бульбашки. Вони повільно пливли по коридору і лускали на стінах. Піна піднімалася все вище й вище – аж доки мало не досягла стелі.
Черіл і Керолайн загорлали бойовий клич і кинулися прямісінько в скупчення бульбашок. Вони виринули з нього, з голови до п’ят вкриті піною, яка виблискувала всіма кольорами веселки, і затанцювали. Невдовзі всі кинулися наслідувати їхній приклад. Діти походжали туди-сюди, хизуючись одне перед одним, аж доки раптом не зіткнулися ніс у ніс із містером Шрапнелем.
На якусь мить директор припустив, що школу захопили прибульці з далекої галактики. Містер Шрапнель уже хотів було розвертатися і втікати. Але якимось чудом він устиг розпізнати сховане за блискучими бульками кругле обличчя Вейна.
– Що це означає? – прошипів директор.
– Ой, вибачте, сер, – тремтячим голосом промовив Вейн, за кожним словом випускаючи з рота мильні бульки. – Ми просто намагалися тут поприбирати.
– Це, мабуть, була ідея міс Гармидер? Я позбудуся її, навіть якщо це виявиться остання річ, яку я зроблю в своєму житті, – його очі звузилися, перетворившись на тонкі небезпечні щілини. – Де вона? Відповідай!
Вейн мовчав. Він втупився в носаки своїх черевиків, хоч і не міг їх бачити під товстезним шаром піни. Він просто дивився туди, де, на його думку, вони мали би бути з найбільшою імовірністю. Містер Шрапнель скреготнув зубами, з голосним чваканням розвернувся на каблуку і кинувся на пошуки міс Гармидер.
Діти знову почали дихати. Вони стривожено перезиралися.
– Бідолашна міс Гармидер. Він хоче її впіймати, – пробурмотіла Тереза.
Пітер кивнув.
– Якщо вона піде… – почав він, але так і не зміг закінчити. Решта дітей знали, що він мав на увазі, але й вони не змогли би передати словами того відчаю, який стис їхні серця.
– Давайте ж бо! – вигукнув Ентоні. – Ми ж можемо принаймні поприбирати це заради неї!
Він схопив швабру і знову взявся до праці. Решта дітей прожогом приєдналися до нього. Об’єднавши зусилля проти пирога-монстра, вони помалу, крок за кроком, почали відбивати в нього територію.
Тим часом містер Шрапнель з боєм пробирався по будинку в пошуках міс Гармидер, твердо вирішивши, якщо доведеться, особисто заштовхати цю міс до її сміховинної швидкої допомоги і відправити на всі чотири сторони. Нараз він почув якесь віддалене завивання і вирушив з’ясувати, що ж воно таке, але по дорозі вляпався у кучугуру мильної піни, яка здіймалася аж до самої стелі. Він занурився в неї, майже нічого не бачачи, а тоді виринув з протилежного боку, повністю вкритий бульбашками. Крізь них він побачив Лілію Гармидер з пилососом у руці, яка намагалася відчистити килим від розлізлих решток Пирога Дружби.
– Міс Гармидер! – заверещав він. – Що відбувається? Що це ви виробляєте з моєю чудовою школою?
– Ой, якби ви тільки себе побачили, містере Шрапнель! – сказала міс Гармидер. – Ви весь у бульках. Одначе не хвилюйтеся. Зараз я вас гарненько відчищу. їх можна здмухати пилососом. Стійте рівненько, не ворушіться…
Міс Гармидер перевела перемикач пилососа на видування. Пристрій загудів, засвистів, чхнув – і раптом виплюнув величезні згустки Пирога Дружби. Вони попробивали бульки і врізалися просто в груди містера Шрапнеля. Той відступав назад, доки не вперся в стіну, а тоді повільно сповз по ній на підлогу.
Міс Гармидер вимкнула пилосос.
– Ой-ой! Боюся, в трубі залишалися шматки пирога, містере Шрапнель. Вибачте, будь ласка.
Вона взяла ганчірку і почала відтирати нею директорський костюм.
– Ось, бачите – відчищається. Нічого, якщо ваш піджак залишиться піджаком у смужку? Адже ж це зовсім не погано – бути не таким, як усі! Знаєте, містере Шрапнель, я думаю, ми виграємо цю битву.
– Битву? – простогнав містер Шрапнель. – Битву?
Адже це таки справді була битва. Він боровся проти міс Гармидер від тієї миті, коли вона переступила поріг школи.
– Так, нашу битву проти пирога, – міс Гармидер швиденько витерла йому носа і допомогла підвестися на ноги. – А тепер давайте підемо подивимося, чим займається третій клас.
Містер Шрапнель позадкував:
– Ні, я думаю, не треба, не треба; ні, я цього більше не витримаю. Я хочу додому – і спати.
Але Лілія Гармидер міцно вхопила його за лікоть і повела по коридору.
Кілька неприкаяних бульбашок усе ще залишалися на стінах. У повітрі стояв сильний запах мокрого килимового покриття, під ногами чвакало, але Пирога Дружби вже не було. Діти вперто випихали його, доки не випхали весь за поріг школи. Саме там їх і застали містер Шрапнель і міс Гармидер. Учні саме лили з відер воду на останні плями брудної липучої маси, змиваючи її в каналізаційні стоки.
– Ну от, усе зроблено. Ви всі молодці, а тепер ходімо назад до класу.
Діти усміхнулися їй і поспішили в клас, а міс Гармидер тимчасом провела директора до його кабінету. Той і далі щось бурчав на тему того, що він більше нічого не розуміє. Відтак міс Гармидер покликала місіс Штурх і попросила її зробити для містера Шрапнеля горнятко міцного гарячого чаю.
– Він дещо шокований, – сказала вона.
Опинившись у своєму кабінеті, містер
Шрапнель став потрохи оговтуватися. Тепер, коли він сидів у своєму старому кріслі, вже чистому, хоча все ще вогкому, в його голові почало прояснюватися. За спиною міс Гармидер він помітив шкільний розклад, той усе ще надійно висів на стіні. Шкільний розклад! У ньому зосереджувалася вся сила містера Шрапнеля. Він відчув, як завдяки розкладу повертається до життя.
Він встав на ноги, протиснувся повз міс Гармидер і надзвичайно уважно пробіг його очима.
– Я так і знав! Я так і знав, міс Гармидер. Тут нічого не сказано про куховарство. Клас містера Дейвіда взагалі не мав займатися куховарством!
Лілія Гармидер підійшла і подивилася на розклад. Містер Шрапнель розписав усе, чим мав займатися протягом цілого тижня третій клас, а також інші класи школи. Тут був навіть щоденний розклад для самого містера Шрапнеля. Міс Гармидер уважно його прочитала.
– Ось, дивіться! Куховарства нема! – повторив директор.
– Але як вам це вдається, містере Шрапнель?
– Що? Ви про що?
– Оцей ваш розклад – це ж для вас, мабуть, просто жахливо, – міс Гармидер подивилася на містера Шрапнеля з воістину дитинним здивуванням. – Весь ваш день розписаний від початку і до кінця, але при тому вам не дозволено ні разу відлучитися в туалет. Тоді звідки ви знаєте, коли вам туди іти? А коли треба висякатися? Як вам це вдається?
Містер Шрапнель вирячився на неї. Тоді вирячився на розклад. Він перечитав його ще раз, і ще. Тоді знову подивився в її сірі очі з грайливими іскорками. Раптом він шурнув рукою по стіні, здер свій прекрасний витвір, зіжмакав його, порвав на клапті, розтовк кулаками, скинув на підлогу, розтоптав і з люттю розкопав по всіх кутках.
Він стояв, важко дихаючи, і ошаліло дивився на міс Гармидер. А тоді відкрив рота:
– А-а-а-а-а-а-а-а-р-р-р-р-р-р!
Маленькі штучки – великі проблеми
– Перепрошую, вам телефонують, містере Шрапнель, – покликала директора місіс Штурх. – Я перемикаю на вас.
Директор підняв трубку і слухав. Кров відлила від його лиця, і воно сполотніло. Праве око почало сіпатися.
– Завтра? Завтра після обіду? Так, добре, звичайно, нема проблем. Ми будемо чекати на вас, місіс Донован.
Він повільно поклав трубку.
Ось вона – ця остання крапля. Місіс Донован була дуже важливим шкільним інспектором, і завтра після обіду вона збиралася відвідати Далендонську початкову школу. Це мало б означати кінець усьому. Місіс Донован тільки гляне на міс Гармидер – і закриє всю школу. Його звільнять, викинуть на вулицю – і це після десяти років бездоганного директорського стажу. Він безцільно зайшов до кабінету місіс Штурх.
– Місіс Штурх, здається, міс Гармидер сьогодні тут?
– А хіба ви не чули сирени, містере Шрапнель?
– Так, так, хоч я дуже намагався не чути. Я припускаю, що від містера Дейвіда нема ніяких звісток? Завтра його не буде?
– Боюся, що ні. Лікар сказав, що він не зможе вийти на роботу ще принаймні зо два тижні.
Містер Шрапнель пригнічено кивнув.
– Два тижні, – пробурмотів він. – Гармидер ще два тижні.
– Щось сталося, містере Шрапнель? – поцікавилася місіс Штурх.
– Та ні, абсолютно нічого не сталося. Просто завтра після обіду до нас прийде місіс Донован, от і все.
– Чи вона, бува, не інспектор?
– Так, вона інспектор. Інспектор, місіс Штурх, але прошу, хай це вас не турбує. Я можу піти додому, засунути голову в духовку і покінчити з усім цим раз і назавжди.
Він розвернувся і поплентався назад до свого столу.
Місіс Штурх з цікавістю спостерігала за ним.
У третьому класі міс Гармидер саме поставила на свій стіл стару бляшанку з-під печива.
– А що там? – запитав клас, прекрасно знаючи, що там може бути що завгодно, крім печива. Бо міс Гармидер могла носити печиво в кишенях піджака або на дні рюкзака, але в жодному разі не в такому банальному місці, як бляшанка з-під печива.
– Це миші, – пояснила класу міс Гармидер. – Розумієте, мій кіт дуже ледачий – його звуть Диван, бо він весь день спить, – і не ловить мишей. Але якось я почула, що в мене в кухні шкребуться миші, й поставила кілька пасток.
– Фу, але там же не мертві миші, правда? – буркнула Сара.
– Ні, я поставила такі пастки, які ловлять мишей живими, щоб їх можна було потім випустити на волю – десь на природі. Пастки стояли чотири ночі, а коли я перевірила їх сьогодні зранку, то знайшла в них двох мишок, їх я і принесла сюди, щоби показати вам. Стюарте, здається, я бачила в коридорі біля умивальника стару клітку для хом’яка. Піди подивися, чи вона там є.
Стюарт вийшов – і через хвилину повернувся з досить-таки іржавою кліткою. Всередині в ній залишалося маленьке бігове колесо. Міс Гармидер відкинула кришку клітки і взяла бляшанку з-під печива.
– Це досить непроста річ, – попередила вона. – Миші дуже збуджені, тому залишається сподіватися, що вони не вискочать. Не хотілося б, аби вони шастали по всьому класу.
Вона почала піднімати кришку бляшанки, водночас тримаючи її над кліткою. Далі вона струснула бляшанкою, і дві мишки зісковзнули в клітку. Стюарт моментально закрив кришку і зробив крок назад.
– Добра робота! Тепер вони будуть у безпеці.
– Ой, які вони гарненькі, – прошепотів хтось із хлопчиків.
– Дивіться на її ніс, – сказав Марк. – Вона нюхає. І морщить носа.
– Це того, що від тебе тхне, – пробурчала Келлі.
– Я й не знала, що вони такі маленькі, – пробурмотіла Джекі.
Одна з мишок вискочила на колесо, яке почало зі скрипом обертатися. Мишка налякано зіскочила, так ніби колесо її вкусило. Тоді вона повернулася, старанно обнюхала колесо і спробувала ще раз. Діти зачаровано спостерігали. Міс Гармидер зняла клітку зі свого столу.
– Я поставлю її отут на поличку, щоб вам усім було добре… Ой, ні! Ой-ой!
Ручка обірвалася, і клітка впала на підлогу. Дверцята від удару відчинилися, і миші опинилися на волі. Вони прожогом чкурнули з клітки. Половина класу тут же кинулася за ними, а друга половина повискакувала на парти і розверещалася:
– Вони повтікали! Вони повтікали!
– Нічого страшного, не хвилюйтеся! – вигукнула міс Гармидер. – Зараз ми їх зловимо. Де вони? Сюди, Керрі!
Ось вони! За ними, Емі, хутчій!
Миші шмигали по всьому класу, різко повертаючи вбік, як тільки до них наближався хтось із учнів. Одна з них зробила карколомний стрибок і вискочила спочатку на стілець, а далі побігла по кришках парт. Це викликало ще більший переполох, і ті діти, які стояли на партах, почали пританцьовувати, немов на розжареному вугіллі.
Друга мишка виявила, що дверцята шафи відчинені, коротко пискнула і забігла всередину. Четверо дітей протиснулися за нею і почали нишпорити поміж книжками, коробками, лінійками, олівцями, вимірювальними рулетками, головоломками та іншим шкільним причандаллям. Усе це добро полетіло на підлогу, а діти тим часом намагалися знайти маленьку тваринку.
Дуже скоро шафа стала цілком порожньою. Весь її вміст лежав позаду них, звалений на купу.
– Ось вона, на верхній поличці! Попалася! – заверещала Сара. Дівчинка підстрибнула, вхопилася за поличку – і тут же вся шафа повалилася на учнів.
Двері з грюкотом відчинилися, і в клас увірвався містер Шрапнель. Його зустріли зливою вигуків: «Сюди! Сюди! Ходіть-но сюди!»
Перш ніж він встиг відкрити рота, за нього вчепилася міс Гармидер:
– Ходіть-но сюди, містере Шрапнель. У нас у класі миші вирвалися на волю.
Містер Шрапнель відступив, побачивши, як велика шафа сама по собі піднімається з підлоги і починає насуватися на нього:
– Що тут, заради всього святого…
– Не турбуйтеся, це Гленн і Ребекка, – пояснила міс Гармидер. – Швидше! Думаю, миша побігла сюди. Дивіться, тут! Над книжками.
Містер Шрапнель обернувся саме вчасно, щоби угледіти, як маленька бурувато-сіра грудка прошмигнула по книжках і сховалася за ними.
– Я її побачив! – тріумфуюче вигукнув він і кинувся за звірятком.
Частина дітей підбадьорливо загукала. Містер Шрапнель почав витягувати книгу за книгою, зазираючи за кожну з них.
– Я впевнений, що вона десь тут, – промимрив він до Лілії, яка приєдналася до нього.
Вона помітила мишу, яка зачаїлася за атласом, обережно склала долоні «човником» і потяглася до неї. Однак миша виявилася набагато прудкішою. Вона плигнула – і потрапила прямісінько в рукав піджака містера Шрапнеля. Але той нічого не помітив і далі нишпорив між книжками.
– Ой, містере Шрапнель, – сказала Лілія. – Мені здається, миша у вас у рукаві.
– Цього не може бути. Я би відчув.
– Вона там. Я вже майже була її зловила, коли вона скочила. І прямо вам у рукав.
Містер Шрапнель випростався. Подивився на рукав. Простягнув руки, але так і не зміг нічого побачити або відчути.
– Вона не могла цього зробити, – повторив він.
– Вона там! Вона там! – закричали Ліндсей і Черіл.
– А ви зніміть піджак, – запропонувала міс Гармидер і зразу ж узялася допомагати директорові його стягувати.
Вона потрусила піджаком, але миша не з’явилася.
– Ви впевнені, що…
– Онде вона, у вас під джемпером! – вигукнув Джон.
Унизу одного з рукавів ворушився маленький горбик. Містер Шрапнель зігнув руку, побачив рухому випуклість – і кинувся в дикий танок «у-мене-в-рукаві-миша».
– Ай-ай! Вона мене вкусить! Геть, геть, забирайся геть, маленька тварюко!
Він шалено вимахував рукавом, і за мить із нього таки вискочила миша. За щасливим збігом, вона впала прямісінько в бляшанку з-під печива. Вейн миттю прикрив її кришкою, перш ніж миша встигла отямитися.
– Молодець, Вейне! – вигукнув містер Шрапнель.
– Тричі «ура» містерові Шрапнелю! – крикнула Лі. – Містер Шрапнель упіймав мишу! Ну, і Вейн, звичайно.
Містер Шрапнель радісно усміхався у відповідь на вигуки захвату. Тим часом діти помітили і другу мишу, яка налякано причаїлася за дошкою. Містер Шрапнель закатав рукави і приклав палець до вуст. Діти притихли. Окрилений своїм недавнім успіхом, директор обережно наблизився до миші. Він підкрадався все ближче і ближче. Мишка трохи підбігла вперед. Тоді містер Шрапнель став заходити під іншим кутом. Миша обернулася, а тоді дременула. Вона бігла, доки не опинилася в кутку.
Клас затамував подих, спостерігаючи, як містер Шрапнель веде наступ. Тепер він підібрався настільки близько, що міг розрізнити кожну волосинку на спині миші. Він почав повільно простягати до тваринки праву руку. А тоді блискавичним рухом схопив мишу, вкинув її у бляшанку з-під печива і закрив кришку.
Третьокласники видихнули і радісно загукали. Містер Шрапнель поправив краватку й обвів клас задоволеним поглядом.
Міс Гармидер стояла позаду нього, усміхалася і плескала в долоні. Директор підняв руку, і гамір ущух.
– Діти, думаю, ви тут наробили трохи розгардіяшу. Треба все поприбирати. Міс Гармидер, чи не могли б ви зайти на хвильку до мого кабінету?
На третьокласників накотилася хвиля страху, і вони обернулися, щоби поглянути на свою нову вчительку. Усі знали, що зараз буде. Усі хотіли бодай чимось їй допомогти. Усі відчували себе вкрай малими і безпорадними.
Міс Гармидер широко усміхнулася:
– Звичайно, містере Шрапнель. Уже іду. А ви, діти, усе тут гарненько поприбирайте. Я скоро буду.
Директор відчинив перед нею двері й пропустив уперед. На виході він глипнув на дітей, і ті спішно кинулися наводити порядок у класі. Двері зачинилися, директор з учителькою пішли, залишивши дітей сам на сам з їхніми найгіршими передчуттями.
– Вона вже ніколи до нас не повернеться, – сумно вимовила Ембер.
Дзвінок інспектора
– Я знаю, що ви збираєтеся сказати, містере Шрапнель. У розкладі нема мишей.
Міс Гармидер подивилася директору просто у вічі. Він різко кивнув.
– Абсолютно правильно, міс Гармидер. Але ви, мабуть, пам’ятаєте, що мій розклад учора після обіду був знищений, особисто мною, після дуже і дуже важкого дня.
Лілії Гармидер довелося відвести погляд. Вона виявила, що вираз обличчя директора змушує її трішечки нервувати. Ну а він вів далі:
– Звичайно, у школі є й інші примірники розкладу. Проте за ті кілька днів, що ви тут, я помітив, що діти надзвичайно схвильовані. Якщо забути на мить про ті збитки і неприємності, що мали місце, то мушу сказати, що ваш клас… ну, отримує задоволення. А сьогодні після обіду… – містер Шрапнель набрав у груди повітря, – я теж.
Містер Шрапнель і міс Гармидер уважно дивилися одне на одного. На обличчі вчительки з’явилася усмішка, і вона засміялася. Містер Шрапнель теж почав усміхатися. Раптом ні з того ні з сього міс Гармидер обвила директора руками навколо шиї і розцілувала його в обидві щоки.
– Ой, містере Шрапнель! – зітхнула вона.
Директор силкувався видертися з міцних обіймів міс Гармидер. Тим часом поруч проходила місіс Штурх. Шкільна секретарка поспостерігала за сценою в кабінеті директора, приклала долоню до губів, щоби не хихикнути, і втекла у свою кімнату.
Містер Шрапнель нарешті вирвався з обіймів Лілії.
– Міс Гармидер! Я одружений чоловік!
– Я знаю, містере Шрапнель, але чому б то часом і не обняти когось, коли ти щасливий? Я завжди обнімаю людей, коли я щаслива. А знаєте, іноді, коли мене переповнює радість, під рукою нікого не виявляється, і тоді я змушена обнімати дерево або поштову скриньку.
– Охоче вірю, – промимрив містер Шрапнель. – Але я ще не закінчив. Сьогодні я згадав, що це значить – по-справжньому отримувати задоволення від того, що ходиш до школи. Я впевнений, що третій клас чимало навчився за останні кілька днів, але тепер перед нами постала велика проблема. Завтра після обіду до нас прибуває місіс Донован, шкільний інспектор. Думаю, вам не треба пояснювати, що це означає.
– Загальну паніку? – радісно спробувала вгадати міс Гармидер.
– Так. Ці слова цілком адекватно передають суть справи. Наскільки я знаю, завтра після обіду клас містера Донована має плавання – я говорю це на випадок, якби ви раптом вирішили один раз дотриматися розкладу. Сподіваюся, тут мало що може піти не так.
Лілія кивнула на знак згоди:
– Не турбуйтеся, містере Шрапнель. Завтра після обіду ми будемо зразково-показовою школою. І я справді збираюся скористатися з плавального басейну.
Вона вийшла з кабінету, перш ніж директор устиг сказати ще хоч слово. І тепер він ламав собі голову, чи вона справді вимовила останні слова не зовсім серйозним тоном, немовби щось замишляючи, чи це йому тільки причулося.
– Між іншим, – сказала міс Гармидер, несподівано просунувши голову в двері, – вам би не сподобався мій папуга, правда? Норман дуже милий, але він весь час намагається влаштувати собі гніздо у мене на голові, не знаю чому. Він зовсім ручний і вміє наслідувати звук сирени швидкої допомоги. Я віддам вам його задурно.
Містер Шрапнель втомлено заплющив очі й скрушно похитав головою. Останньою річчю, якої він міг би хотіти, був папуга, який умів імітувати сирену швидкої допомоги. Ця жінка божевільна на сто відсотків!
Третій клас був вражений, побачивши міс Гармидер наступного дня у школі.
– Як вам вдалося втекти? – запитав Вейн.
Міс Гармидер розреготалася і сказала, що вона їх учитиме, аж поки не одужає містер Дейвід.
– Як добре! – закричали діти. – А що ми будемо робити сьогодні?
– Сьогодні після обіду ми будемо плавати.
Обличчя дітей витягнулися.
– Ми на плаванні просто ходимо туди і назад на мілкому, та й усе, – поскаржилася Джулі. – Нам не дозволяють ні пірнати, ні нічого такого. А що, міс Гармидер, ми могли би зайнятися чимось цікавішим?
Лілія Гармидер уважно подивилася на насуплені обличчя, благальні обличчя і знуджені обличчя дітей, які стояли навпроти неї. Вона злегка усміхнулася.
– Гаразд, я б хотіла, щоб у басейні ви розділилися на чотири групи і знайшли спосіб перетнути басейн від берега до берега, залишаючись сухими.
– Залишаючись сухими! – вигукнув Стюарт. – Це ж неможливо.
Вейн скочив на ноги:
– Зовсім ні, ти ж можеш побудувати човен.
– Можна побудувати міст, – запропонувала Сара.
– Ми могли би перекинути канат з берега на берег і переповзти по ньому, – пояснила Керолайн. – Моя Тарзан! – додала вона, б’ючи себе кулаком у груди. – Давай, Чіта, – звернулася вона до Черіл. – Берімося за роботу.
На момент закінчення ранкових уроків було знайдено чотири різні розв’язання басейнової проблеми. Група номер один вирішила побудувати човен, скориставшись для цього старою залізною ванною. Вони хотіли підняти вітрило, але воно не бажало діяти як слід, тому діти зробили весла зі шматків дерева.
Група номер два притягла зі спортзалу пару гімнастичних коней. Вони планували перекинути над басейном канат і проповзти по ньому.
Третя також використала гімнастичне спорядження. Вони сподівалися побудувати міст із довгих дощок. Остання група весь ранок мала купу роботи: вони робили водоступи з великих шматків пінопласту, знайденого десь неподалік. Суть полягала в тому, щоби надягти їх на ноги і пройти по воді, як по сухому.
Одразу після обіду учні схопили свої купальні костюми і потягнули все спорядження у басейн.
Міс Гармидер сказала, що було б непогано переодягтися, просто на всякий випадок.
Вона зникла в одній із кабінок, а тоді вийшла – вдягнена у старомодний смугастий повністю закритий купальний костюм у вікторіанському стилі.
Вона намагалася вдягнути ще й капелюшок, але на її чудернацькій зачісці ніяк не хотів триматися жоден головний убір.
Усі групи почали готуватися. Біля бортика басейну були звалені мотузки, дерево, дошки, коні та металева ванна. Діти почали зв’язувати дошки докупи і відмірювати канат. Вони вже майже закінчили, коли у басейні з’явився містер Шрапнель разом із місіс Донован, шкільним інспектором.
Місіс Донован була огрядною добродійкою з червоним лицем, гучним голосом і крикливим макіяжем. Вона остовпіло вирячилася на купу мотлоху коло басейну. Від несподіванки її очі широко розкрилися. Вона кілька разів кліпнула, а тоді повернулася до містера Шрапнеля, який цієї миті понад усе прагнув провалитися під землю. Ну невже міс Гармидер хоч раз не могла зробити щось як треба?
– Що тут відбувається? – прогуділа місіс Донован.
Перш ніж до директора повернувся дар мови, міс Гармидер пояснила:
– Ми досліджуємо проблему, яким способом можна перетнути басейн, не намочившись, – просто сказала вона.
Інспектор підняла намальовані дітьми схеми й оглянула спорядження.
– Як захоплююче, – пробурмотіла вона й обернулася до Джулі. – Як ти збираєшся перебратися на той бік по канату, коли він уже буде на місці?
– Я збираюся повиснути під ним, – відповіла Джулі.
– Ага, як мавпа! Яка дотепна ідея! Я б навіть сказала, що це цікаво. А це що? Як воно діє?
– Оці міні-човноходи треба прив’язати до ніг, – сказала Ребекка. – А тоді можна буде йти… Я сподіваюся.
– Як багато хороших ідей! – сказала місіс Донован. Вона серйозно подивилася на дітей. – А що, якби я випробувала один із цих винаходів? Вони виглядають так спокусливо. Я б хотіла випробувати човен.
Ребекка і Пітер хихикнули і сказали, що, звичайно, вона може спробувати. Місіс Донован відклала свою сумочку і почала залазити у ванну.
– А ви не спробуєте, містере Шрапнель? – гукнула вона до директора.
У містера Шрапнеля відпала щелепа. Міс Гармидер легенько штурхнула його ліктем, і тільки тоді він отямився:
– А, так-так, звичайно. Я буду мавпою, – заявив він, на превелике задоволення Вейнової групи. Вейн дуже люб’язно запропонував директорові бути першим.
– Дуже дякую, – відповів містер Шрапнель, аж ніяк не впевнений, що він аж так хотів би бути першим.
Тим часом ванна вже шалено розгойдувалася у басейні.
Усе проходило цілком успішно. Місіс Донован з’ясувала, що керувати ванною доволі важко, та найважливіше було те, що ідея спрацювала.
– Це просто чудово! – гукнула вона на «берег» басейну, описуючи ванною невеличкі кола.
Містер Шрапнель скинув піджак і повис на канаті. Той натягнувся під його вагою. Це було справжнє випробування. Він знав, що весь клас дивиться на нього. Директор відштовхнувся ногами і перекинув їх над канатом, а тоді почав посуватися над водою.
– Давайте, сер, давайте! – кричали хлопчики. – Ви можете випередити її!
Містер Шрапнель зціпив зуби і почав підтягуватися з іще більшою силою.
І тут раптом один із коней не витримав навантаження.
Він зісковзнув просто в басейн, тож директор несподівано для себе виявив, що безпомічно борсається у воді.
– Рятуйте! – загорлав директор, виринаючи у фонтані бризок на поверхню. У відчаї він схопився за перше, що трапилося йому під руку. Це виявилася ванна, яка спокійно пливла по басейну.
На жаль, містер Шрапнель схопився за неї з такою силою, що «човен» перевернувся – і шкільний інспектор місіс Донован вивалилася за борт.
– Ой! – здивовано булькаючи, закричала місіс Донован. – Ой! Тут мокро! – і обоє сховалися під водою.
Половина третьокласників кинулася у басейн рятувати обох дорослих. Міс Гармидер кинулася до своєї швидкої допомоги й увімкнула сирену і маячки. Коли вона повернулася, двоє дорослих у надзвичайно забрудненому вбранні сиділи над басейном, їхній одяг намок і липнув до тіла.
– З вами нічого не сталося? – запитала Лілія.
Містер Шрапнель кашлянув, сплюнув і попросив її зробити таку ласку і вимкнути це страхітливе виття.
Шкільний інспектор викрутила рукави і повернулася до нього.
– Містере Шрапнель, я вже дуже давно не мала такого задоволення від візиту до вашої школи. Мушу сказати, мене тішить зміна, яка сталася у Далендонській школі. Раніше мені страшенно не подобалося сюди приходити. Тут завжди було так нудно – і все через оті ваші гидотні розклади. Звичайно, розклади – річ корисна і необхідна, але ви надто вже перегинали палку. Щодо цього класу, то він робить честь вашій школі. Можу вас запевнити, що я збираюся написати вельми сприятливий відгук. А зараз мені треба піти і посушитися.
І місіс Донован почалапала в переодягальню. Містер Шрапнель дивився їй услід. А тоді він почав реготати. І діти почали реготати. І міс Гармидер також почала реготати. Містер Шрапнель піднявся на ноги. Він обережно всівся у ванну і взяв весло.
– Чи не прокатаєтеся зі мною навколо басейну, Ліліє? – запитав він.
– Із задоволенням, директоре, – усміхнулася міс Гармидер.
Вона сіла у ванну, і вони почали рівномірно гребти веслами під захоплені вигуки учнів; декотрі з них вимахували руками.
І навіть коли ванна почала просідати все нижче і нижче під їхньою вагою, вони не звертали на це уваги. Невдовзі, сміючись, міс Гармидер і містер Шрапнель поволі сховалися під хвилями.
Переклад: Андрій Поритко, 2007 р
Ілюстрації: Максим Паленко
Обкладинка: Видавництво Старого Лева, 2020 р.
