Нескінченна історія (Міхаель Енде)

Так було написано на скляних дверях невеличкої букіністич­ної крамнички, але цей напис виглядав так, ясна річ, тільки якщо дивитися зсередини темнуватого приміщення крізь віконну шибку назовні, на вулицю.

Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебігаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що можна було розгледіти крізь цю шибку, – стіна, ціла у дощових патьоках, на протилежному боці вулиці.

Зненацька двері розчахнулися – та так рвучко, що невеличке гроно мосяжних* (* мідних) дзвіночків над ними стривожено забаламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер неви­сокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно– брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапувала вода, на ремінці через плече теліпав­ся шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на противагу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупинившись у відчинених дверях.

Хлопчина побачив перед собою довге вузьке приміщення. Глибша його частіша губилася десь у сутіні. Попід стінами стояли стелажі, вони сягали аж до стелі, згори донизу вщерть напхані книжками найрізноманітніших форм і розмірів. На підлозі грома­дилися стоси велетенських фоліантів, на декотрих столиках висо­чіли гори менших, оправлених у шкіру книжечок, що золотаво виблискували обрізами. Із-за книжкової загати, що здіймалася на протилежному кінці приміщення і була заввишки з дорослу люди­ну, ледве мріло слабке світло лампи. У цьому світлі раз-по-раз зринали угору кільця диму; вони розпливалися, а тоді зникали в темряві під стелею. Це нагадувало спосіб, в який індіанці посила­ють з гори на гору новини. Вочевидь, там хтось сидів. І дійсно, хлопець почув, як чийсь голос з-за тієї стіни книжок доволі непривітно мовив:

– Або дивіться собі знадвору, або тут, тільки зачиняйте двері. Протяг.

Хлопець послухався і тихенько причинив двері. А тоді набли­зився до стіни книжок і обережно зазирнув за неї. Там, у високому фотелі з потертої шкіри, з бильцями, що нагадували бакенбарди, сидів огрядний, присадкуватий чоловічок. Одягнений він був у пожмаканий чорний костюм, який виглядав доволі поношеним і якимось дуже запилюженим. Квітчаста камізелька не давала його череву остаточно розповзтися. Чоловічок був голомозий, тільки над вухами стирчало клоччя сивого волосся. Лице його було баг­ряне і нагадувало морду кусючого бульдога. На носі-картоплині сиділи невеличкі окуляри в золотій оправі.

Окрім того, чоловік курив вигнуту люльку; вона звисала йому з кутика вуст, відтягуючи їх донизу так, що він здавався косоротим. На колінах він тримав грубезну книжку, яку оце власне читав. Закриваючи її, чоловічок встромив товстий вказівний палець лівої руки поміж сторінки – замість закладки, так би мовити.

Правою рукою він зняв окуляри – і заходився свердлити пог­лядом опецькуватого хлопчину, який стояв перед ним. З пальта хлопчини скрапувала дощова вода. Очиці чоловічка звузилися і стали як щілини, і від цього враження кусючості ще посилилося. Він пробурчав:

– Ох ти ж, небораче!

А тоді знову розгорнув книжку і став собі читати далі.

Хлопець ніяк не міг второпати, що йому робити, а тому просто стояв і дивився на чудернацького чоловічка широко розплюще­ними очима. Нарешті той знову закрив книжку (як і до того, закла­вши пальця між сторінки) і сказав украй неприємним голосом:

– Послухай-но, хлопче, я не терплю дітей. Нині, правда, така мода, що весь світ довкола вас скаче, – але тільки не я! Я не маю прихильності до дітей ані на гріш. Для мене діти – не більше ніж верескливі вередуни, мучії, які псують усе, що лиш угледять, які обшмульгують книжки мармеладом, рвуть сторінки й анітрохи не переймаються тим, що дорослі, можливо, також мають свої пот­реби і гризоти. Це я кажу тобі лише для того, аби ти знав, із ким маєш справу. До того ж, у мене нема книжок для дітей, а інших я тобі продавати навіть не збираюся. Сподіваюся, ми порозуміли­ся?!

Усе де чоловічок проговорив, не виймаючи з рота люльки.

А тоді знову розкрив книжку і читав далі.

Хлопчина мовчки кивнув – і вже збирався йти геть, але нараз йому здалося, що не слід годитися з цією промовою аж так безза­перечно, без жодного слова, а тому ще раз обернувся і тихо про­казав:

– Але ж не всі.

Чоловічок повільно підвів погляд від книжки і знову зняв оку­ляри.

– Як, ти ще тут? Підкажи, що я повинен зробити, аби позбу­тися врешті-решт когось такого, як ти, га? Що ти там збирався сказати такого важливого?

– Важливого – нічого, – відповів хлопець іще тихіше. – А тільки знайте: не всі діти такі, як ви кажете.

– Ах, он воно як! – Чоловічок з робленим подивом звів бро­ви. – Ну, тоді ти, мабуть, і є тим великим винятком, чи не так?

Опецькуватий хлопчак не знайшовся, що відповісти.

Він тільки ледь знизав плечима – і знову намірився був іти.

– А манери? – почув він за собою буркотіння. – Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.

– Я називаюся Бастіян* (* Насправді ім’я хлопчика Бастіан (Bastian), даних про його вірменське похо­дження нема), – сказав хлопець, – Бастіян Бальта­зар Букс.

– Доволі-таки химерне ім’я, – забуркотів чоловічок, – із цим потрійним «Б». Що ж, у цьому ти не винен, бо ж не ти давав собі ім’я. А я називаюся Карл Конрад Кореандер.

– А це – потрійне «К», – поважно мовив хлопець.

– Гм-м, – буркнув старий, – твоя правда.

Він пахкнув люлькою, випустивши ще кілька хмарок.

– Утім, воно ніби й усе одно, як ми називаємося, адже так чи інакше, я сподіваюся, ми ніколи більше не зустрінемося. А тепер мені кортить довідатися ще тільки одне, а саме: чому ти ввірвався до моєї крамнички, зчинивши такий безбожний рейвах? Скида­ється на те, що ти від когось утікав. Так чи не так?

Бастіян кивнув. Здавалося, його кругле лице ні з того ні з сьо­го ще більше зблідло, а очі аж побільшали.

– Мабуть, ти пограбував касу в якійсь крамниці? – висловив здогад пан Кореандер. – Або уколошкав якусь бабцю? Чи які ви там ще нині безчинства виправляєте? За тобою, дитинко, що – поліція женеться?

Бастіян заперечливо похитав головою.

– Гаразд, тоді кажи, не мовчи, – провадив далі пан Кореан­дер, – від кого це ти втікав?

– Від них.

– Від яких таких «них»?

– Від хлопців із мого класу.

– Чому?

– Вони… Вони не дають мені спокою.

– І що ж вони роблять?

– Вони підстерігають мене перед школою.

– А тоді?..

– А тоді кричать усяку всячину. Штовхають і беруть мене на сміх.

– І ти їм дозволяєш?..

Пан Кореандер якусь мить несхвально поглядав на хлопця, а тоді запитав:

– А чом би тобі просто не врізати їм по носі?

Бастіян витріщився на нього:

– Ні, такого я не люблю. До того ж боксер з мене кепський.

– А з боротьбою в тебе як? – допитувався пан Кореандер. – А з бігом, плаванням, футболом, гімнастикою? Що, невже ти нічо­го не вмієш?

Хлопець похитав головою.

– Іншими словами, – підсумував пан Кореандер, – ти сла­бак, чи що?

Бастіян стенув плечима.

– Ну, але ж розмовляти ти принаймні не розівчився, – висло­вив припущення пан Кореандер. – Чому ж ти не відповідаєш на їхні кпини?

– Якось я був спробував…

– І?..

– І вони вкинули мене до сміттєвого баку і зав’язали накрив­ку* (* Доречніше було б «закривку», але кого обходять ці тонкощі) шнурком. Я дві години кричав, заки мене почули.

– Гм-м, – буркнув пан Кореандер, – і після цього ти вже бі­льше не наважуєшся?..

Бастіян кивнув.

– Отож, – вирішив пан Кореандер, – до всього, ти ще й боя­гуз.

Бастіян похнюпився.

– А може, ти вискочка, га? Відмінничок – весь такий круглий, самі п’ятірки, мазунчик учителів, так чи не так?

– Та ні, – відказав Бастіян, похнюпившись, не відриваючи погляду від землі. – Минулого року мене навіть не перевели до наступного класу.

– Господи милосердний! – зойкнув пан Кореандер. – Одне слово, з якого боку не глянь – суцільний нікчема.

Бастіян нічого не сказав. Просто стояв. Його руки безвільно звисали, а з плаща скрапувала вода.

– І що ж вони вигукують, коли їм заманеться поглузувати з тебе? – випитував далі пан Кореандер.

– Та, всяке таке…

– Наприклад?

– Вамбо, вамбо, сів на почамбо, почамбо проломився, гру– бас провалився…** (** Замість того, щоб передати зміст німецького сленгу, Прохасько тупо його транслітерує (проффесіонал!), не забуваючи пхати галицизми (грубас). В оригіналі приблизно: «Дурне здоровило на горщик присіло, його зламало і заволало: «Як я багато важити стало».)

– Не дуже смішно, – вирішив пан Кореандер. – А ще як?

– Вар’ят, недоумок, брехло, дурисвіт…

– Вар’ят? А це ще чому?

– Іноді я балакаю сам із собою.

– І про що ж ти там балакаєш?

– Я вигадую різні історії, винаходжу імена і слова, яких іще нема, – ну, і таке подібне.

– І розповідаєш їх сам собі? Навіщо?

– Ну, бо більше нема кому.

Пан Кореандер на мить замислився і замовк.

– А що на це кажуть твої батьки?

Бастіян відповів не відразу. І лише за якусь мить промимрив:

– Тато – нічого не каже. Він ніколи нічого не каже. Йому до всього байдуже.

– А мама?

– А вона – пішла… її вже нема.

– Твої батьки розлучені?

– Ні, – сказав Бастіян, – вона померла.

У цей момент задзеленчав телефон. Пан Кореандер натужно підвівся зі свого фотеля і поплентався у невеличкий кабінетик, розташований углибині крамнички. Він підніс слухавку – і Бастіян невиразно розчув, як пан Кореандер назвав своє ім’я. Але далі той зачінив двері кабінету, і тепер уже Бастіянові не було чути ні­чого, крім притишеного мурмотіння.

Бастіян же і далі стояв. Він ніяк не міг втямити, що з ним, чому він усе про себе розповів і так відверто в усьому зізнався. Адже він ненавидів, коли його отак випитували. І раптом його як окро­пом ошпарила думка, що він, либонь, уже запізнився до школи, ну звісно, слід було поквапитися, треба було бігти, але він навіть не зрушив з місця: все ніяк не міг наважитися. Щось його стримува­ло, і він не знав що.

З кабінету все ще долинав приглушений голос. То була довга телефонна розмова.

Нараз Бастіян усвідомив, що вже довший час не може відвес­ти погляду від книжки, яку пан Кореандер перед тим тримав у ру­ках і яка тепер лежала на шкіряному фотелі. Хлопець достоту прикипів до неї поглядом. Йому здавалося, наче якась сила не­стримно притягує його до неї як магнітом. Він наблизився до фо­теля, повільно простягнув руку, торкнувся оправи книжки – і тої ж миті щось у ньому, всередині, зробило «клац!» – так, ніби за– хряснулася пастка. У Бастіяна з’явилося невиразне відчуття, що разом із цим дотиком до фоліанта з ним почало відбуватися щось незворотне – і ось воно вже діє.

Він підняв книжку і зусібіч її роздивився. Оправа була з шовку кольору міді, вона ряхтіла і відблискувала, коли хлопець крутив її в руках. Побіжно погортавши сторінки. Бастіян зауважив, що їх надруковано двома різними кольорами. Малюнків у книзі, здаєть­ся, не було взагалі, зате були чудові, великі ініціали. Придивив­шись ще раз уважніше до оправи, він помітив на ній двох гадюк, світлу і темну, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю бу­ло виведено заголовок:

«НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ»

Загадкова це річ – людські пристрасті, й дітям ведеться із пристрастями так само, як і дорослим. Ті, кого вони опановують, не можуть їх пояснити, а ті, хто ніколи не зазнавав нічого подібно­го, не здатні їх зрозуміти. Є люди, ладні поставити на карту життя, аби лише здобути якусь неприступну вершину. І нікому, навіть самим собі, не можуть по-справжньому пояснити, чому це для них так важливо. Інші віддають геть усе, щоб завоювати серце люди­ни, яка про них і чути не хоче. Знову ж таки, ще інші готові загнати себе в тюрму чи в домовину, бо не можуть опиратися насолодам, що їх дарують вишукані страви або ж напої. Декотрі можуть про­циндрити все майно, до останньої нитки, аби тільки виграти в аза­ртній грі, або ж офірують усе, що мають, заради якоїсь настирли­вої ідеї, що їй ніколи не судилося здійснитися. Дехто гадає, що зможе стати щасливим, тільки опинившись деінде, аби тільки не тут, і всеньке життя блукає світами. А є такі, що ніяк не вгамують­ся, доки не допадуть влади і могутності… Одне слово, пристрас­тей є рівно стільки ж, скільки й людей.

Пристрастю Бастіяна Бальтазара Букса були книжки. Той, хто ніколи не просиджував цілі пополудні над книжкою – з палаючи­ми вухами і розкошланим волоссям, коли тільки те й робиш, що читаєш, читаєш, читаєш, забуваючи про світ навколо себе, не по­мічаючи ні голоду ні холоду, той, хто ніколи не читав під ковдрою – потай, при тьмяному світлі кишенькового ліхтарика, бо тато, мама чи ще хтось вимкнули світло з якнайкращими намірами, мо­вляв, уже час спати, бо завтра дуже рано вставати; той, хто ніколи не проливав крадькома ревних сліз, тому що закінчилася чудесна історія – і ось уже треба прощатися з персонажами, з якими спі­льно пережито стільки пригод, з героями, яких любиш і якими захоплюєшся, за яких непокоїшся, на яких покладаєш надії, без чийого товариства життя здається порожнім і безглуздим, – що ж, той, хто не знає про все це з власного досвіду, той, імовірно, так ніколи і не збагне, що діялося тієї миті з Бастіяном.

А він витріщився на заголовок книжки, і його кидало то в жар, то в холод. Ось воно, саме те, про що він завжди мріяв і чого зав­жди для себе бажав – відтоді, як його охопила ця пристрасть, – ось вона, історія, яка ніколи не закінчується! Книга книг!

Він просто мусить мати цю книжку, мусить – і край, за будь– яку ціну!

За будь-яку ціну? Легко сказати! Навіть якби в нього й було більше, ніж ті три марки* (‘Німецька марка (нім. Deutsche Mark) – вільноконвертована валюта Федера­тивної Республіки Німеччина до введення евро в 2002 році. 1 марка ділилась на 100 пфенігів.) і п’ятдесят пфенігів кишенькових гро­шей, що їх він мав при собі, – цей непривітний бурмило, цей пан Кореандер аж надто промовисто дав зрозуміти, що не продасть йому жодної-жоднісінької книжки. І тим паче – не подарує. Спра­ва була безнадійною.

І все ж Бастіян знав, що без цієї книжки він звідси не піде. Те­пер він зрозумів, що взагалі прийшов сюди тільки задля цієї книж­ки, вона загадковим чином його покликала, бо хотіла до нього, бо, власне кажучи, завжди йому належала, завжди була його кни­гою!

Бастіян прислухався до мурмотіння, яке все ще долинало з кабінету. А тоді не встиг схаменутися, як застромив книжку собі під плащ і притис обома руками до грудей. Задкуючи, тишком– нишком, він рушив до виходу, боязко зиркаючи на двері кабінету. Обережно натиснув клямку. Йому хотілося відчинити двері так, аби не задзеленчали мосяжні дзвіночки, а тому він прочинив їх лише настільки, щоби якось могти в них прошмигнути. Потім тихо і дуже обережно зачинив двері ЗЗОВНІ.

І лише тоді дременув.

Зошити, підручники і пенал калатали і тупали у такт його кро­кам. Він відчув кольки в боці, проте мчав далі.

Дощові краплини струменіли обличчям, затікали за комір. Холод і мокрява проникали крізь плащ, проте Бастіян нічого не відчував. Йому було гаряче, але не від самого тільки бігу.

Його сумління, яке оце щойно в книгарні ніскілечки не коми­зилося, зненацька прокинулось і завовтузилось. Усі причини, які досі виглядали такими переконливими, нараз видалися цілковито невірогідними, вони танули, наче сніговики перед пащею вогне­дишного дракона.

Він украв. Він злодій!

Те, що він скоїв, було навіть гіршим від звичайної крадіжки. Ця книжка, поза всяким сумнівом, була неповторна і незамінна. Вочевидь, вона була найбільшим скарбом пана Кореандера. Украсти в скрипаля його скрипку або ж у короля його корону – це таки щось цілком інше, ніж поцупити гроші з каси.

Отак утікаючи, на бігу він щосили притискав до грудей книж­ку, заховану під плащем. Він не мав права її загубити, хай би як дорого це йому коштувало. Ця книга – все, що він має на світі.

Бо ж додому тепер, звісно, зась.

Він спробував уявити собі тата, як той сидить у своїй великій кімнаті, облаштованій під лабораторію, і працює. Довкола – не один тузінь* (* дюжина) гіпсових відливків людських зубів: його тато був зуб­ний технік. Бастіян ніколи не замислювався, чи любить тато свою працю. Таке спало йому на думку вперше, але тепер він уже, ма­буть, ніколи не зможе запитати його про це.

Якщо він зараз піде додому, тато вийде з лабораторії у своє­му білому халаті, можливо, навіть з гіпсовими зубами в руці, і за­питає:

– Уже повернувся?

– Так, – відповість Бастіян.

– Що, сьогодні немає уроків?

У Бастіяна перед очима стояло тихе, сумовите татове лице – і він зрозумів, що не зможе йому збрехати.

Проте сказати правду він тим паче не зміг би. Ні, єдине, що залишається зробити, – це втікати кудись далеко, геть, ген-ген, світ за очі. Треба, щоби тато ніколи не довідався, що його син став злодієм. А можливо, він узагалі не помітить, що Бастіяна не­має. У цій думці була навіть якась розрада.

Бастіян перестав бігти. Тепер він ішов поволі, захекано, аж нараз уприкінці вулиці побачив будинок школи. Сам того не помі­чаючи, він помчав своєю звичною дорогою, якою щоранку ходив на уроки. Вулиця видалася йому якоюсь просто-таки безлюдною – незважаючи на перехожих. Однак для когось, хто дуже сильно запізнюється, простір навколо школи завжди виглядає так, ніби вимер. З кожним наступним кроком Бастіян усе дужче відчував, як у ньому наростає страх. Він і так боявся школи, цього місця своїх щоденних поразок і невдач, боявся вчителів, котрі зі щонайліп­шими намірами вмовляли його отямитися або ж зганяли на ньому злість, боявся інших дітей, які з нього збиткувалися, не минаючи жодної нагоди показати, який він незграбний і слабкий. Так чи інак, школа вже давно здавалася тому тюрмою з невизначено до­вгим терміном ув’язнення, яке триватиме, аж доки він не виросте, темницею, в якій йому доведеться німо і покірливо відсидіти весь строк до кінця.

І ось тепер, коли він ішов лунким коридором, де пахло масти­лом для підлоги і мокрими пальтами; коли йому раптом заклало вуха від приголомшливої тиші – так, наче він щойно виринув із води; коли він врешті-решт опинився перед дверима свого класу, пофарбованими такою ж фарбою шпинатового кольору, що й стіни довкола, – щойно тепер він збагнув, що і в своєму класі він нічого не загубив, що йому там нічого робити. Бо все одно дове­деться втікати. Тож, у такому разі, він може йти звідси негайно, вже.

Втікати… Але куди?

У своїх книжках Бастіян читав історії про хлопців, які прокра­далися на корабель, причаївшись, наймалися юнгами – і вируша­ли в навколосвітнє плавання, шукаючи щастя.

Декотрі ставали піратами, інші – героями, ще інші через бага­то років поверталися на батьківщину багатіями, і ніхто їх не впіз­навав.

Але Бастіян не сподівався від себе чогось подібного. Він уза­галі не міг собі уявити, щоби хтось захотів узяти його юнгою на корабель.

До того ж, він не мав ані найменшого уявлення, як дістатися в хоч який-небудь порт, де стояли б судна, придатні для втілення такого відважного наміру.

Отже, куди?

І тут раптом йому пригадалося відповідне місце – єдине міс­це, де його, принаймні наразі, ніхто не шукатиме і ніхто не знайде.

Горище було велике і темне. Тут гостро пахло пилюкою і наф­таліном. Сюди не долинав жоден звук, опріч тихенького дудніння дощових краплин по величезному, критому бляхою даху. Почор­нілі від часу масивні балки через рівномірні проміжки опиралися на перекриття і зустрічалися з кроквами, що губилися десь у мо­році. Тут і там згори звисало павутиння, велике, немов гамаки, воно колихалося на протязі. Ще вище, там, де був засклений люк, який виводив на дах, скрадався молочно-білий промінь світла.

Єдиною живою істотою в цьому місці, де, здавалося, зупинив­ся час, була маленька мишка, вона перестрибувала з балки на балку, залишаючи на пилюці слідочки крихітних лапок. Там, де вона опускала свій хвостик, поміж відбитками лапок тягнулася тоненька риска. Раптом мишка підвелася на задні лапки і приниш­кла. А тоді – шусть! – зникла в нірці між балками.

Почувся звук обертання ключа у великому замку. Двері на горище повільно і зі скреготом відчинилися, на мить у приміщення впала довга смуга світла. Бастіян прослизнув досередини, тоді двері знову заскреготіли і зачинилися. Хлопець застромив ключ у замок зсередини і перекрутив. Потім замкнув двері ще й на засув­ку – і тільки тоді з полегкістю відітхнув. Ось тепер уже його ніколи і нікому не знайти. Нікому не спаде на думку шукати саме тут. У комірчину на горищі заходили вкрай рідко – це він знав напевне. Та навіть якщо випадок розпорядиться так, що якраз сьогодні чи завтра комусь заманеться сюди зазирнути, то той хтось застане двері замкненими. А ключа ж то на місці нема! І навіть якщо той хтось зуміє-таки якось відчинити двері, Бастіян все одно матиме досить часу, аби заховатися десь серед цього вереття.

Його очі поступово звикали до тьмяного світла. Він знав це місце. Півроку тому шкільний розпорядник звелів йому допомогти занести сюди великий білизняний кіш, повний старих формулярів і звітів. Тоді Бастіян і запримітив, де зберігається ключ від горища: в настінній шафці, яка висіла під найвищою сходинкою. Відтоді він ніколи про це не думав. Однак тепер згадав.

Бастіян почав мерзнути, бо його плащ промок, а тут, нагорі, було дуже холодно. Передусім треба знайти місце, де він міг би влаштувати собі кубельце. Адже йому доведеться пробути тут чи­мало часу. Скільки саме – над цим він наразі навіть не замислю­вався, як не думав і про те, що вже незабаром відчує голод і спра­гу.

Він трохи походив і порозглядався.

Тут лежав і стояв усілякий мотлох: негодящі полиці, повні якихось папок з давно вже нікому не потрібними документами; нагромаджені одна на одну парти із закаляними чорнилом стіль­ницями; вішак, на якому висіло кільканадцять старих географіч­них мап; декілька класних дощок, з яких облущилася чорна фар­ба; заіржавілі чавунні печі; непридатне гімнастичне знаряддя, як– от кінь, чия шкіряна оббивка так розтріскалася, що звідти стирча­ло клоччя, розірвані набивні м’ячі, стос старих поплямлених ма­тів; трохи далі – кілька опудал тварин, уже побиті міллю, і серед них – велика сова, беркут і лисиця; крім того, всілякі хімічні рето­рти і скляні колби з носиками, електростатична машина, людсь­ким скелет, який звисав із чогось на кшталт вішака для одягу, і безліч пачок і коробок зі старими учнівськими зошитами і підруч­никами.

Врешті-решт Бастіян вирішив обрати собі за прихисток старі гімнастичні мати. Якщо на них розлягтися, витягнувшись на повен зріст, відчуття буде майже таке, як удома на канапі. Він перетяг­нув мати під люк у даху, туди, де найсвітліше. Неподалік, поскла­дені у кілька шарів, лежали старі військові коци – щоправда, вкрай запорошені й порвані, але ще цілком придатні. Бастіян узяв і їх. Він скинув мокрий плащ і повісив його на вішак – поряд зі скелетом. Кістяк захилитався туди-сюди, але Бастіян його не боя­вся. Можливо, тому, що вдома звик до чогось подібного. Стягнув він і свої перемоклі черевики. У самих шкарпетках вмостився по– турецьки на матах і, немов індіанець, натягнув на плечі сірі коци. Коло нього лежав його шкільний ранець – і книжка з оправою мідяного кольору.

Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.

Бастіян поглянув на книжку.

– Хотів би я знати, – мовив він сам до себе, – що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надру­ковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там – люди, яких я іще не знаю, там – найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрап­ляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,

– це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?

Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.

Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці

– і почав читати

НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ

І. ФАНТАЗІЯ В БІДІ

Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.

Була північ, у верховіттях велетенських віковічних де­рев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.

Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, по­линуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галуз­ку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна ку­лька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пере­суваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкала­ся землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.

Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляєть­ся доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.

Посеред світляної кульки можна було розгледіти мале­ньку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.

Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світ­лоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змі­нювати напрям руху навіть у польоті. Звідти – таке зигза­гоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли зале­тів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.

Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі – аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже де­сять стіп* (* Галицька (львівська) стопа – 29,77 см, хоча в оригіналі був фут – 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суціль­ної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на во­гонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігант­ськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу– биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вель­ми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька мі­сяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони насе­ляли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережа­ний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори ста­ли називатися Прогризеними Горами.

Утім, скелегризи не лише живилися каміняччям; вони робили я каміння все, що потрібно: меблі, капелюхи, взут­тя, реманент, і навіть годинники з зозульками. Тож не див­но, що позаду цього скелегриза стояв велосипед, цілий ви­готовлений саме з цього матеріалу, з двома колесами, які нагадували два велетенські млинові жорна. Загалом, такий велосипед більше скидався на кам’яну толочку для асфаль­ту з педалями.

Друга істота, яка сиділа біля вогнища справа, була маленьким нічним альбом* (* ельфом). Альб був від сили вдвічі більший за світлоблука і скидався на чорну як смола волохату гу­сінь, яка чомусь опинилася на землі. Розмовляючи, альб жваво розмахував двома крихітними рожевими лапками, а там, де під чорним хутром мусило би бути його личко, бли­щали двійко кругленьких місяцеподібних оченят.

Нічні альби щонайрізноманітніших форм і розмірів во­дилися скрізь у Фантазії, і з першого погляду не можна бу­ло вгадати, чи цей альб – місцевий, чи звідкись здалеку. Втім, вочевидь, то був власне мандрівник, бо тварина, на якій нічні альби їздять верхи, великий лилик* (* кажан), звисав униз головою на гілці позаду альба, обгорнувшись крила­ми, наче закрита парасолька.

Натомість третю постать, зліва від багаття, світлоблук помітив допіру за якийсь час, бо вона була зовсім маленька, майже непомітна звіддалік. Істота ця належала до різнови­ду мацьопиків* (* крихіток). То був украй дрібненький парубійко в строкатому вбранні та червоному циліндрику.

Про мацьопиків світлоблук майже нічого не знав. Тіль­ки раз колись чув, нібито цей крихітний народець зводить на гілках дерев цілі міста, в яких будиночки пов’язані між собою всілякими східцями, підвісними кладочками і пере­ходами. Проте ці люденята мешкали в зовсім іншій частині Фантазії – неозорого фантастичного цісарства* (* Тяжкий австро-угорський спадок? Адже країною править «Дитин­на Царівна» (див. текст далі)), набага­то-набагато далі звідсіля, ніж навіть скелегризи. Тим диво­вижніше, що твариною, на якій приїхав верхи присутній тут мацьопик, був ніхто інший, як слимак, котрий, власне, куняв дещо віддалік. На його рожевій хатці мерехтіло сріб­не сідельце. Упряж і вуздечка, прикріплені до слимакових ріжок, теж сріблясто виблискували.

Світлоблук був трохи здивований, що три аж такі різні істоти так мирно сидять тут коло спільного вогнища, бо за­звичай Фантазія і близько не була тим краєм, де різні види створінь жили у мирі та злагоді. Часто траплялися битви або й війни, тисячоліттями тривала ворожнеча між різни­ми племенами, до того ж Фантазію населяли не тільки чес­ні і добрі створіння, але й хижі, зловмисні й страхітливі істоти. Адже й сам світлоблук належав до роду, якому – з огляду на їхню вельми сумнівну вірогідність і надійність, – таки чимало можна закинути.

За якийсь час, поспостерігавши трохи за сценкою при світлі ватри, світлоблук помітив, що кожна з трьох істот має при собі або білий прапорець, або білу стрічку, пов’язану навскоси на грудях. Отже, вони також посланці чи перемовники, і це, звісно ж, пояснює, чому вони так люб’язно поводяться один з одним.

А якщо виявиться, що вони вирушили в дорогу в тій самій справі, що й він?

Здалеку не було чутно, про що вони розмовляють: пе­решкоджав сильний пронизливий вітер, який завивав у верховітті. Та оскільки вони ставляться одне до одного з повагою, трактуючи одне одного як посланців, то, може, визнають посланцем і світлоблука та не заподіють йому ні­якої кривди? Зрештою, мусить же він розпитати в когось дорогу. Ліпшої нагоди тут, серед лісу, та ще й уночі, либо­нь, не випаде. Отож він зібрав усю свою відвагу, вибрався зі схованки, замахав білим прапорцем і, тремтячи, завис у повітрі.

Першим його вгледів скелегриз, що лежав, обернув­шись до нього обличчям.

– Незлецький рух цієї ночі, – проказав він скреготли­вим голосом. – Ось іще один.

– Гу-гу, та це ж світлоблук! – прошелестів нічний альб, і його круглі, як повня, очиці засвітилися що ясніше. – Ду­же приємно, дуже приємно!

Мацьопик підвівся, ступив кілька кроків назустріч но– воприбульцю і пропищав:

– Я бачу, що і ви тут – у ролі посланця?

– Так, – підтвердив світлоблук.

Мацьопик скинув червоний циліндрик, легенько вкло­нився і процвірінькав:

– Ой, та підходьте ближче, прошу, прошу. Ми ж бо та­кож посланці. Долучайтеся, будь ласка, до нашого товарис­тва.

І, махнувши рукою з циліндром, він вказав на вільне місце біля багаття.

– Красно дякую, – відповів світлоблук, несміливо на­ближаючись.

– Я надзвичайно втішений. Дозвольте відрекомендува­тися: я називаюся Блюбб.

– Дуже приємно, – відказав мацьопик. – А я Укук.

Нічний альб уклонився сидячи.

– Я-Вушвузуль.

– Вельми радий знайомству! – кракнув скелегриз. – Моє ім’я – Пйорнрахцарх.

Усі троє спрямували погляди на світлоблука, так що той, знітившись, аж відвернувся. Бо ж відомо: для світлоб– луків нема нічого прикрішого, ніж коли їх отак розгляда­ють – відверто і зблизька.

– Чи не хочете й собі сісти, любий Блюббе? – запитав мацьопик.

– Власне кажучи, – відповів світлоблук, – я неймовірно поспішаю і хотів лише запитати дорогу. Чи не підказали б ви мені, як дістатися звідси до Вежі Зі Слонової Кості.

– Гу-гу! – вигукнув альб. – То й вам треба до Дитинної Царівни?

– Саме так, – сказав світлоблук, – я несу їй важливу звістку.

– І що то за звістка? – заскреготів скелегриз.

– Як би вам сказати… – світлоблук перемішався з ноги на ногу, світіння його дрижало. – Властиво, це таємна звіс­тка.

– У нас, в усіх трьох, та сама мета, що й у тебе – гу-гу, – мовив йому на те нічний альб Вушвузуль. – Ми всі тут то­вариші. Ти – серед своїх.

– Та й звістка в нас, можливо, однакова, – зметикував крихітка Укук.

– Сідай і кажи, – захрустів Пйорнрахцарк.

Світлоблук слухняно вмостився на вільному місці.

– Моя вітчизна, – почав він, ненадовго задумавшись, – розташована доволі далеко звідси. Не знаю, чи хтось із при­сутніх про неї чув. Вона називається Гнилі Багна.

– Гу-у-у! – замріяно зітхнув нічний альб. – Гадаю, це чарівна місцинка!

Світлоблук ледь усміхнувся.

– Справді…

– І що, оце й усе? – закректав Пйорнрахцарк. – А чому тоді ти вирушив у дорогу, Блюббе?

– У нас, у Гнилих Багнах, – провадив, затинаючись, світлоблук, – щось сталося, щось незбагненне, – тобто воно діється і далі; це важко описати. Одне слово, усе почалося з того, що на сході нашого краю є озеро, – чи, точніше кажу­чи, було озеро, воно називалося Клекобульк. Отож, усе по­чалося з того, що одного дня озера Клекобульк просто не стало. Зникло – і нема, розумієте?

– Іншими словами, – встряв Укук, – висохло, чи що?

– Ні, – відказав світлоблук. – Тоді, власне, залишилося б висохле озеро, а так не лишилося просто нічого. Взагалі нічого. Ні-чо-гі-сінь-ко! Розумієте?

– Дірка, чи що? – клацнув щелепами скелегриз.

– Та ні, і не дірка, – світлоблук виглядав надзвичайно розгубленим. – Дірка – це щось. А там – нічого. Там – Ніщо.

Решта троє посланців перезирнулися.

– І як же воно виглядає – гу-гу – оте Ніщо? – поцікавив­ся нічний альб.

– Ото ж бо воно і є – те, що так важко описати, – з гірко­тою в голосі відповів світлоблук. – Бо воно ніяк не вигля­дає. Воно – ніби… Ах, на це проста нема відповідного слова.

– Це так, – втрутився мацьопик, – що коли дивишся на це місце, то ти ніби сліпнеш. Десь так? Схоже?

Світлоблук вирячив очі й відкрив рота.

– Ось воно, досконало вдале визначення! – скрикнув він. – Але ж як, тобто звідки, ви про це знаєте?

– Хвилиночку, – рипнув скелегриз. – Скажи-но, все обійшлося тільки цим одним місцем?

– Спочатку – так, – взявся пояснювати світлоблук. – Але поступово воно стало збільшуватися, весь час розрос­талося. Бракувало дедалі більше місцевості. Зненацька ще­зла Прапранка Прак* (* Черговий халтура Прохаська, мова йде про Олотну Пражабу (die Ur– Unke Umpf). 1) die Unke – вид жаб; 2) der Sumpf – болото (натяк на вік + вид + місце проживання істоти)), яка жила в Клекобульку разом зі своїм народцем. Інші мешканці – ті, хто не щез, – звідтіля просто чкурнули. Згодом таке почало діятися і в інших міс­цевостях Гнилих Багн. Спершу – напочатку – Ніщо було геть маленьке, завбільшки з яйце водяної куріпки. Але це місце має здатність поширюватися. У тих, хто ненароком ступав у нього, зникала нога або рука. Тобто зникає все, що туди потрапило. До речі, це нітрохи не болить: просто в то­го, кого це Ніщо спіткає, починає бракувати шматочка тіла. Декотрі навіть зумисне кидалися в Ніщо – це якщо вони наближалися до того Ніщо занадто близько. Бо воно має непереборну притягальну силу, яка тим сильніша, чим бі­льше Ніщо. Нікому з нас так і не вдалося збагнути, що то за таємнича штука така, звідкіля вона взялася, ще з цим можна вдіяти. А позаяк Ніщо не зникло, а навпаки, все по­ширюється і поширюється, до того ж дедалі дужче, ми вре­шті-решт постановили відрядити до Дитинної Царівни пос­ланця, щоби попросити у неї поради і допомоги. Наш пос­ланець-я.

Решта троє вислухали його мовчки, втупившись у мо­рок.

– Гу-гу! – почувся за якусь мить неймовірно жалібний голосок нічного альба, – там, звідки прийшов я, діється то­чнісінько те саме. І я вирушив у дорогу з докладно тією ж, що й ви, метою – гу-гу!

Мацьопик поверкув личко до світлоблука.

– Усі ми, – запищав він, – походимо з різних земель Фантазії. Ми зустрілися тут випадково. Але всі ми несемо Дитинній Царівні одну і ту ж невтішну новину.

– А це означає, – прохрипів скелегриз, – що вся Фанта­зія – у небезпеці.

Світлоблук, до смерті переляканий, переводив погляд з одного на іншого.

– Ну, тоді, – вигукнув він і зірвався на рівні ноги, – ми не сміємо марнувати ані миті!

– Ми й так уже хотіли рушати далі, – пояснив мацьо­пик. – Ми сіли тут перепочити тільки тому, що зараз усе у Совиному Лісі огорнула темрява, хоч в око стрель. Але те­пер, коли з нами є ви, Блюббе, ви могли би нам присвітити.

– Це неможливо! – вигукнув світлоблук. – Мені дуже прикро, але я не можу чекати на когось, хто їде верхи на слимаку!

– Але ж це слимак-гончак! – сказав мацьопик ледь об­ражено.

– Не хоче – не треба. Гу-гу! – прошепотів нічний альб своїм таємничим голосом, – Але тоді ми не підкажемо пра­вильного шляху!

– Цікаво, з ким ви оце розмовляєте? – буркнув скеле– гриз.

І справді, світлоблук не почув їхніх останніх слів: він уже помчав лісом довжелезними стрибками-зигзагами.

– Що ж, – озвався мацьопик Укук, зсуваючи свій чер­воний циліндрик аж на потилицю. – Хіба ж можна в дале­кій дорозі покладати надії на світлоблука? Та й вогник із нього, мабуть, був би кепський.

Сказавши це, він скочив у сідло – верхи на свого слима– ка-гончака.

– Я, до речі, теж за те, – докинув нічний альб, підклика­вши свого лилика тихеньким «гу-гу», – аби кожен із нас добирався до Вежі Зі Слонової Кості поодинці. Ну добре, я полетів!

Шусть – і зник.

Скелегриз загасив ватру, просто кілька разів гепнувши по ній п’ятірнею.

– І я – за те, – почувся в темряві його скрегіт. – Тоді мені не доведеться постійно остерігатися, щоби, бува, не розча­вити якогось мацьопика.

З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стов­бур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.

Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:

– Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!

І прицмокнув язиком.

А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійс­ності.

Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійс­ністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому – впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю – пе­реповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів яки­хось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмо­вити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.

А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо віді­рватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.

Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по– справжньому вмів) – вмів уявляти собі щось так виразно і яскра­во, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книж­ка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.

Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавст­ва, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схован­ці, і читає. Ця книжка – саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!

За тиждень Вушвузуль, маленький нічний альб, пер­шим дістався до мети. Чи, радше, був переконаний, що діс­тався першим, адже він летів.

Була призахідна пора, і хмарки на вечірньому небі на­гадували рідке золото, коли він зненацька зрозумів, ще йо­го лилик вже ширяє над Лабіринтом. Так називалася не­озора – від небокраю до небокраю – рівнина, що була нічим іншим, як велетенським суцільним квітником, який пере­повнювали бентежні та запаморочливі пахощі й казкові, неймовірні барви. Поміж куртинами, живоплотами, галя­винами і клумбами з найдивовижнішими і найрідкісніши– ми квітами бігли, звиваючись, широкі доріжки і вузенькі стежечки; при цьому вони творили такі кунштовні* (* вишукані, мистецькі) й хит­ромудрі розгалужені візерунки, що вся ця безмежна, бага­тобарвна рівнина перетворювалась у безконечний, розло­гий лабіринт. Ясна річ, цей квітник-лабіринт створили ли­ше для забави і потіхи, а не на те, щоби по-справжньому заманити когось у пастку чи збити зі сліду зловмисників. Для цього він не годився, та й Дитинна Царівна зовсім не потребувала такого захисту. Адже в цілому безмежному цісарстві Фантазія не було нікого, кого вона мала би бояти­ся. І на те була своя причина, що її ми незабаром довідаємо­ся.

Шугаючи отак – геть безшелесно – на своєму лилику понад квітниковим Лабіринтом, нічний альб мав нагоду поспостерігати за всілякою дивовижною звіриною. На ма­ленькій галявинці поміж бузком і якоюсь рослиною із золо­тистими квітами бавився і пустував у промінні призахідно­го сонця невеличкий гурт молодих єдинорогів, а раз альбові навіть здалося, ніби під велетенським дзвіночком він угле­дів славнозвісного птаха Фенікса, який визирав із гнізда, – хоча Вушвузуль не був до кінця впевнений. Та йому не хотілося повертатись, аби переконатися остаточно, – щоби не гаяти часу. Адже у самісінькому центрі Лабіринту, виблис­куючи чарівною білістю, притаманною хіба що феям, уже виднілася Вежа Зі Слонової Кості – саме осереддя Фантазії, місце, де жила Дитинна Царівна.

У когось, хто ніколи не бував у цих місцях, слово «ве­жа» могло б викликати хибне уявлення – образ, скажімо, дзвіниці чи замкової баніти. Але Вежа Зі Слонової Кості була велетенська, наче ціле місто. Здалеку вона нагадувала високий і стрімкий гірський шпиль, закручений спіраллю, як слимакова хатка, виготовлений з величезної цукрової брили, а її вершечок губився десь у хмарах. І тільки набли­зившись, у цьому велетенському цукровому конусі вдава­лося розгледіти незліченні башти і башточки, бані, дахи, еркери, тераси, арки, сходи і балюстради, вигадливо поєд­нані між собою. Усі вони були вирізьблені з найбільшої фа­нтазійної слонової кості, причому кожна, навіть найменша, деталь була зроблена з так майстерно, що навіть зблизька здавалося, ніби це – найвигадливіше з мережив.

В усіх цих спорудах розмістився імператорський двір Дитинної Царівни: камердинери і фрейліни, віщунки і зві­здарі, маги і блазні, герольди, кухарі й акробати, танцівни­ці на канаті та мудрі оповідачі історій, посли, садівники, сторожа, кравці, шевці й алхіміки. А ген-ген, угорі, на са­місінькому вершечку цієї велетенської вежі, в мініатюрно­му павільйоні у формі пуп’янка магнолії мешкала сама Ди­тинна Царівна.

Зрідка випадали ночі, коли місяць сяяв у зоряному небі особливо розкішно, і тоді пелюстки, філігранно виточені зі слонової кості, розкривалися, розпускалися, пуп’янок ста­вав величною квіткою, а в її осерді сиділа Дитинна Царів­на.

Маленький нічний альб приземлився на своєму лилику на одній із нижніх терас, там, де містилися стайні для різ­номанітних істот, на яких їздили верхи. Вочевидь, хтось уже встиг попередити про його прибуття, бо на нього чека­ли п’ятеро створінь з цісарської варти, які допомогли йому спішитися, шанобливо вклонилися і мовчки подали кубок зі слонової кості з церемоніальним привітальним напоєм. Вушвузуль поквапливо пригубив напій із кубка, щоби тіль­ки дотримати формальності, й віддав його вартовим. Кожен з-поміж них теж надпив по ковтку вітального напою, а тоді всі вони ще раз вклонилися і завели лилика до стайні. Усе це відбувалося в цілковитій мовчанці.

Опинившись у відведеному для нього місці, лилик – від виснаження – навіть не торкнувся до їжі й питва, а негайно склав крила, наче парасольку, зависнув на кігтиках униз головою і поринув у глибокий сон. Того, ще він зробив за кілька останніх днів, виявилося трохи забагато навіть для нього. Відтак стайничі дали йому спокій і навшпиньки ви­йшли зі стайні.

До речі, в тій стайні було чимало розмаїтих тварин для їзди верхи: слони кольору ружі та блавату; велетенський птах грифон, у якого передня частина тіла була як в орла, а задня – як у лева; білосніжний крилатий кінь, назва якого була колись знаною навіть далеко за межами Фантазії, але тепер геть забулася; кілька летючих псів, а також декілька лиликів і навіть бабки і метелики – для особливо маленьких верхівців.

В інших стайнях утримували тварин, що не літали, а стрибали, повзали, лазили і плавали. І до кожної– кожнісінької з них був приставлений стайничий – щоби дбати про них, охороняти їх і доглядати за ними.

Зазвичай тут панувало неймовірне і розмаїте багатого­лосся – гарчання, ревіння, цвірінькання, пищання, ква­кання і ґелґотання. Але тепер стайні дзвеніли цілковитою тишею.

Маленький нічний альб усе ще стояв там, де його зали­шили стайничі. Зненацька вій почувся пригніченим і зне­віреним, не знаючи до пуття чому. До того ж, він, як і ли– лик, був украй виснажений довгою-предовгою подорожжю. І навіть та обставина, що він дістався сюди найпершим, йо­го анітрохи не бадьорила.

– Вітаю щиро! – почув він раптом чийсь писклявий го­лосочок. – А чи це, бува, не наш приятель Вушвузуль? Як чудово, що й ви нарешті тут.

Нічний альб озирнувся – і його схожі на місяць очиська від здивування засяяли ще ясніше: на одній із балюстрад, недбало спершись на вазон із квітами, стояв мацьопик Укук і махав своїм червоним циліндриком.

– Гу-гу! – ошелешено пробелькотів нічний альб – і тіль­ки на те й спромігся.

Лише по якійсь часині він заговорив знову:

– Гу-гу!

Йому просто не спало на гадку нічого мудрішого.

– А тих двох, – радісно пояснював йому мацьопик, – ще досі нема. Я ж тут з учорашнього ранку.

– Але ж як – гу-гу! – як же це Вам вдалося? – поцікави­вся нічний альб.

– А так, – відказав мацьопик, усміхнувшись лише трішечки зверхньо. – Я ж вам казав, що в мене – слимак– гончак.

Нічний альб почухав малесенькою рожевою лапкою свою чорну волохату голову.

– Мені негайно потрібно до Дитинної Царівни, – про­скиглив він.

Мацьопик задумливо на нього подивився.

– Гм, – сказав він. – То щоб ви знали: я, скажімо, поп­росив про аудієнцію ще вчора.

– Попросив про аудієнцію? – перепитав нічний альб. – А що, до Дитинної Царівни не можна потрапити відразу?

– Боюся, що ні, – пропищав мацьопик. – Доведеться довго чекати. Тут – як би то краще висловитися? – тут дієть­ся якесь неймовірне стовпотворіння. До того ж, усі до єди­ного – посланці

– Гу-гу, – промимрив нічний альб. – А це ще чому?

– Найкраще буде, – прощебетав мацьопик, – коли ви самі все побачите. Так би мовити, на власні очі. Ходіть, лю­бий Вушвузулю, ходіть!

І вони пішли удвох. Головна вулиця, яка спіраллю, що весь час звужувалася, стрімко спиналася нагору Вежі Зі Слонової Кості, вирувала. Тут безнастанно переміщався щільний натовп предивовижних створінь. Велетні-джини в тюрбанах, крихітні кобольди, триголові тролі, бородаті гноми, світлосяйні феї, цапоногі фавни, дикі лісові німфи, порослі густим, кучерявим золотистим хутром, мерехтливі снігодухи і безліч інших істот сновигали вулицею туди– сюди, збиралися групками і тихо перемовлялися або ж про­сто мовчки сиділи навпочіпки, понуро втупивши погляд невідомо куди.

Коли Вушвузуль побачив де видовище, то аж вкляк.

– Гу-гу! – тільки й мовив він. – А тут що діється? Чому? Що вони всі тут роблять?

– Усе це – посланці, – тихенько пояснив йому Укук. – Посланці із різних країв Фантазії, з усіх усюд. І всі вони мають одне і те ж послання – таке ж, як і в нас. Я вже роз­мовляв із багатьма. Здається, скрізь – та сама небезпека.

З грудей нічного альба вирвалося довге, жалібне зіт­хання.

– Але чи відомо, що це і звідкіля воно береться? – запи­тав він.

– Боюсь, що ні. Ніхто нічого не знає.

– А сама Дитинна Царівна?

– Дитинна Царівна, – тихенько відказав мацьопик, – хвора, дуже-дуже хвора. Можливо, саме в цьому і криється причина незбагненного лиха, яке спіткало Фантазію. Та досі жодному з п’ятисот лікарів, котрі саме зібралися на консиліум нагорі, в Магнолієвому Павільйоні, не вдалося з’ясувати, що в Царівни за хвороба та як цьому можна за­радити. Нікому не відомі і ліки від цієї хвороби.

– Та це ж просто… – глухо мовив нічний альб, – гу-гу! – …це просто катастрофа!

– Так, – погодився мацьопик. – Це – катастрофа.

Зваживши на обставини, Вушвузуль наразі передумав

негайно звертатися до Дитинної Царівни з проханням про аудієнцію.

До речі, через два дні до столиці Фантазії прибув і світ– лоблук Блюбб. Звичайно, спершу він пострибав у хибному напрямку, через те йому довелося зробити велетенський гак.

І нарешті – ще через три дні – до Вежі Зі Слонової Кості дошкандибав і скелегриз Пйорнрахцарк. Йому довелося дибати пішки, бо дорогою його раптом допав такий лютий голод, що скелегриз мусив ум’яти свій кам’яний велосипед – такий-от собі дорожній харч.

Доки минали довгі години і дні чекання, всі четверо посланців, хоч і були надзвичайно різні, щиро заприязни­лися, тож потім уже трималися разом.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

II. АТРЕЮВЕ ПОКЛИКАННЯ

Наради, на яких говорили про всі радості і печалі ці­лої Фантазії, зазвичай відбувалися у Великій Тронній Залі, розташованій під власне палацовою частиною Вежі Зі Сло­нової Кості, кількома поверхами нижче Магнолієвого Паві­льйону.

Тепер у цьому просторому, круглому, наче циркулем накресленому приміщенні аж гуділо від притишених голо­сів. Тут зібралися чотириста дев’яносто дев’ять найкращих лікарів з усього цісарства Фантазія. Вони пошепки розмов­ляли між собою, розділившись на більші чи менші гуртки. Кожен із них уже відвідав Дитинну Царівну (декотрі – як­ийсь час тому, декотрі – зовсім недавно), і кожен намагався зцілити її за допомогою свого мистецтва. Та жодному з лі­карів це не вдалося. Ніхто не зумів розпізнати недугу Царі­вни та назвати її причину, ніхто не мав поняття, як лікува­ти цю хворобу. П’ятисотий – найславетніший з усіх цілите­лів Фантазії, про якого ходили легенди, нібито немає тако­го лікувального зілля, таких чарів і таких таємниць приро­ди, яких би він не відав, – отож п’ятисотий лікар уже багато годин поспіль не виходив від пацієнтки, і решта з нетерпін­ням очікували результатів його обстеження. Щоправда, не треба уявляти собі таке зібрання лікарів як звичайний лі­карський конгрес чи консиліум. Звичайно, Фантазію насе­ляло чимало істот, які зовні більше чи менше нагадували людей, однак, крім них, там жило принаймні стільки само істот, які скидалися на звірину, – або були створені взагалі якось геть інакше. Товариство лікарів у цій залі відзнача­лося такою ж багатоманітністю, що й юрба посланців зовні, перед Межею Зі Слонової Кості. Серед лікарів тут були гноми-краснолюдки – горбані з білими бородами, були ліки рки-феї, що ряхтіли волошково-срібними шатами та іскри­стими зорями, вплетеними у волосся, були товсті водяни– ки-черевані – з поморщеною від води шкірою на перетинча­стих пальцях рук і ніг (для них замість крісел спеціально встановили сидячі ванни). Однак були тут і білі змії– мудреці, що лежали, згорнувшись кільцями, на довгому столі посеред Великої Тронної Мили, були бджолоельфи, ба навіть відьмаки, вампіри і примари, чий вплив на здоров’я і самопочуття, взагалі-то, переважно не вважається ані надто сприятливим, ні, тим паче, оздоровчим.

Та щоби все ж таки зрозуміти причину присутності цих останніх, конче треба знати ось що.

Дитинна Царівна, хоча її (як свідчить от хоч би й сам титул) і вважали володаркою і правителькою всіх незлічен­них земель і країв безмежного цісарства Фантазія, наспра­вді була кимсь незмірно більшим – чи, краще сказати, кимсь зовсім іншим, – аніж звичайна повелителька.

Вона не панувала, як то звичайно панують володарі; вона ніколи не вдавалася до сили і ніколи не користала зі своєї влади й могутності; вона нікому нічого не наказувала і нікого не судила; вона ніколи ні в що не втручалася; їй ніколи не доводилося оборонятися від зловмисників, бо ні­кому б і на думку не спало повстати проти неї чи заподіяти їй якесь лихо. Перед нею всі були рівні.

Вона просто існувала, була – але була в особливий спо­сіб: Дитинна Царівна сама по собі становила серцевину і центр усього життя Фантазії.

Відтак усі створіння та істоти: злі чи добрі, гарні чи огидні, веселі чи поважні, дурні чи розумні – всі-всі-всі у Фантазії заіснували тільки тому, що існувала Дитинна Ца­рівна. Без неї вони би просто не жили – так само, як не мо­же жити людина, позбавлена серця.

Нікому не вдалося розгадати цю таємницю до кінця, але всі знали, що це так. А тому істоти цього цісарства всі однаково її шанували – і всі однаково журилися з її нездо­ров’я і тремтіли за її життя. Адже смерть Дитинної Царів­ни, безумовно, означала б кінець для них усіх, означала б загибель безмежного і безкрайого цісарства Фантазія.

Тут Бастіян знову відірвався від книжки.

Несподівано для себе він дуже виразно пригадав довгий ліка­рняний коридор у лікарні, де оперували його маму. Вони з татом багато довгих годин просиділи біля дверей операційної зали, че­каючи. Лікарі та медсестри бігали повз них то туди, то сюди. Коли тато запитував про маму, ті уникали відповіді. Здавалося, ніхто до пуття не знав, як вона і що з нею. А тоді з операційної вийшов го­ломозий лікар у білому халаті, він виглядав втомленим і сумним. Лікар сказав, що всі зусилля виявилися марними і що йому дуже прикро. Він потис татові та Бастіяну руки і пробурмотів:

– Щиро Вам співчуваю.

І після цього між татом і Бастіяном усе змінилося.

Щоправда, не зовні. Бастіян мав усе, чого тільки міг зажада­ти. Він мав велосипед на три швидкості, електричну залізницю, цілу купу вітамінів, п’ятдесят гри книжки, золотистого хом’ячка, акваріум з екзотичними рибками, невеличкий фотоапарат, шість фірмових складаних ножиків-цезориків* (* Тавтологія, бо «цезорик» – це і є складаний ніж у львіській говірці. Треба чи «шість фірмових складаних ножиків», чи «шість цезориків») і багато чого іще… Та насправді це анітрохи його не тішило.

Бастіян пригадував, що колись тато залюбки пустував з ним. Іноді навіть читав йому або ж розповідав різні історії. Але відтоді все змінилося. Він уже не міг навіть розмовляти з татом. Довкола тата немовби виросла невидна стіна, що відгороджувала його від решти світу. І крізь цю стіну неможливо було пробитися. Тепер тато ніколи не лаяв його, але ніколи і не хвалив. Навіть тоді, коли Бастіяна залишили на другий рік у тому самому класі, тато нічого не сказав. Він лише глянув на нього отим своїм відсутнім та зажу­реним поглядом – і в Бастіяна з’явилося відчуття, що насправді тата більше немає. Це відчуття стосовно тата в нього взагалі пере­важало. Коли вони вечорами сиділи удвох перед телевізором, Бастіян помічав, що тато зовсім і не дивиться, що він зі всіма свої­ми думками – десь далеко-далеко, і там він для Бастіяна уже не­досяжний. А часом, коли вони читали – кожен свою книжку, Бас­тіян бачив, що насправді тато не читає, тому що він, не гортаючи, годинами втуплювався в ту саму сторінку.

Бастіян чудово розумів, що тато тужить. Він і сам був пропла­кав багато ночей поспіль. Він плакав так, що іноді від схлипувань аж зводило живіт і починало нудити, та з часом це минулося. Але ж у тата ще є він, Бастіян, – осьдечки він, отут. Чому ж тато ніколи з ним не розмовляє? Чому не говорить із ним про маму, про всі інші важливі речі, чому звертається до нього всього-на-всього кількома словами, щоб сказати лишень про найнеобхідніше?

– Якби ж то тільки знаття, – говорив цибатий і кістля­вий вогнедух із бородою з червоного полум’я, – в чому вза­галі полягає Царівнина хвороба. Гарячки нема, набряків теж нема, ані висипки, ані запалення. Скидається на те, що вона повільно згасає, – і невідомо чому.

Коли він говорив, після кожного речення у нього з уст здіймалася маленька хмарка диму, і цей дим витворював різні фігури. Тепер то був знак запитання.

Старий обскубаний крук, схожий на велику картопли­ну, в яку хтось недбало повстромляв кілька чорних пір’їн, – він був фахівцем із застуд – кракнув у відповідь:

– Вона не кашляє, в неї нема нежитю, це взагалі не хвороба – в медичному розумінні.

Він поправив великі окуляри на дзьобі й виклично зир­кнув на присутніх.

– Та одне, як на мене, очевидно, – прогудів скарабей (цього жука іноді ще називають гнойовиком), – між її хво­робою і тими жахливими речами, про які сповіщають пос­ланці з усієї Фантазії, існує якийсь таємничий зв’язок.

– Ет, що вже там, – глузливо перебив його чоловічок– чорнилко, – ви скрізь тільки те й бачите, що таємничі зв’язки!

– А ви не бачите нічого поза вінцями свого каламаря! – розгнівано дзумкнув скарабей.

– Ну ж бо, колеги, колеги! – схлипнув привид із запа– лими щоками, весь вбраний у біле, – ми ж зібралися тут не на те, аби починати пусті, безсенсовні суперечки і перехо­дити на особисте. А передусім – нумо говорити тихіше!

Приблизно такі розмови точилися повсюдно у Великій Тронній Залі. Комусь може здатися дивним, що такі різні істоти взагалі спроможні порозумітися. Але у Фантазії майже всі істоти – в тому числі й тварини – володіли що­найменше двома мовами: власного, якою розмовляли зі собі подібними і яку не розуміли всі решта створінь, і спільною, яку називали ще літературною мовою Фантазії або просто Великою Мовою. Великою Мовою володіли всі, хоча декот­рі послуговувалися нею рідко, і були такі, що вимовляли слова у дещо своєрідний спосіб.

Нараз у залі запала глибока тиша, й очі всіх присутніх звернулися до великих двостулкових дверей, які власне ро­зчинилися. Звідти вийшов Кайрон – славетний лікар і опо­витий легендами цілитель.

Він був із тих, кого в давні часи називали центаврами. Аж до стегон він мав людську подобу, решта ж його тіла була як у коня.

Проте Кайрон був із роду так званих чорних центаврів. Він прибув із дуже далекої місцевості, яка лежала ген-ген на півдні. Його людська половина була кольору ебенового дерева, а волосся на голові і борода – білі й дрібно закуче­рявлені, натомість кінська частина тіла – смугаста, як у зе­бри. На ньому був химерний головний убір, сплетений з очерету, а на шиї, на ланцюжку, висів чималенький золо­тий амулет – дві блискучі гадюки, світла і темна, які вп’ялися одна одній у хвіст, витворюючи овал.

Бастіян, вражений, зупинився. Він закрив книжку, не забувши перед тим дбайливо закласти палець між сторінки, – і ще раз уважно розглянув оправу. Вони і тут, ці дві гадюки, які кусають одна одну за хвіст, творячи овал! Що ж означає цей дивний знак?

Натомість у Фантазії кожен знав, що значить цей меда­льйон: то був знак того, хто виконує доручення Дитинної

Царівни і вповноважений діяти від її імені – так, наче діє вона сама.

Подейкували, що медальйон Дитинної Царівни дає то­му, хто його носить, велику таємну силу, хоча ніхто і не знав достеменно, як саме він діє. Зате ім’я медальйона зна­ли всі: Аурин.

Та багато хто не наважувався вимовляти це ім’я, нази­ваючи знак Клейнодом* (* Використання німецької кальки (Kleinod) перекладачем відразу ви­кликає в уяві відзнаки, атрибути й символи військової та цивільної влади в Україні у 15-18 століттях, які тут зовсім ні до чого), або Знаком Всевладдя, або навіть просто Сяйвом.

Отже, і ця книжка теж має на собі знак Дитинної Царівни!

Залою прошелестів шепіт, пролунали вигуки зачуду­вання. Давно вже не бувало такого, щоби Дитинна Царівна ввіряла комусь Клейнод.

Кайрон кілька разів ударив копитом об підлогу, щоби всі замовкли, а коли сум’яття вляглося, проказав низьким голосом:

– Друзі, не дивуйтеся надміру, я носитиму Аурин лише дуже недовго. Я уповноважений його передати. Незабаром я вручу Сяйво достойнішому.

У залі запала лунка тиша.

– Я навіть не намагатимусь загладити крах наших зу­силь пишномовними словесами, – вів далі Кайрон. – Усі ми безпорадні перед хворобою Дитинної Царівни. Усім нам зрозуміло тільки те, що знищення Фантазії почалося одно­часно з цією хворобою. Але більше ми нічого не знаємо. Не знаємо навіть, чи взагалі існує таке мистецтво зцілення, яке могло би врятувати Дитинну Царівну. Та, ймовірно, – і я сподіваюся, що ніхто з вас не образиться, коли я відверто про це скажу, – ймовірно, що всі ми, тут присутні, просто не володіємо усіма знаннями, усією премудрістю. Ба біль­ше: моя остання надія – якраз на те, що десь у безмежному цісарстві Фантазія є істота, мудріша за нас, і що вона змог­ла би нам щось порадити, зуміла би нам допомогти. І хоч би в чому полягала можливість нашого порятунку, я певний одного: на пошуки цього порятунку повинен піти хтось, спроможний відкривати дороги в незнане, ступати нехо– дженими стежками, хтось, кого не змусить відступити жо­дна небезпека, який не пошкодує зусиль, долаючи переш­коди на своєму шляху, – словом, герой. Дитинна Царівна назвала мені навіть ім’я героя, якому вона ввіряє свою і нашу долю. Цей герой називається Атрею, а живе він у Мо­рі Трав, що за Срібногір’ям. Саме йому я повинен вручити Аурин, саме він отримає благословення, вирушаючи на Ве­ликі Пошуки. Ну ось, тепер ви знаєте все.

І з цими словами старий центавр вийшов із Тронної За­ли, поцокуючи копитами по мармуровій долівці.

Усі присутні спантеличено перезиралися.

– Як-як-як ім’я того героя? – запитав хтось.

– Атрею, щось таке, – відповів інший.

– Уперше чую! – рішуче промовив третій.

І всі чотириста дев’яносто дев’ять лікарів скрушно за­хитали головами.

Бежеві дзиґарі вибили десяту. Бастіян неабияк здивувався, як швидко минає час. На уроках кожна година переважно здавалася йому вічністю. Там, унизу, його однокласники мали зараз історію у пана Треня* (* адаптація прізвища Dröhn, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «гриміти»)) – худющого чоловіка, зазвичай у кепському гуморі. Він страшенно любив брати Бастіяна на глум перед іншими діть­ми, тому що хлопець ну просто ніяк не міг запам’ятати дати різних битв, а також роки народження і правління всяких історичних постатей.

Море Трав, розташоване за Срібногір’ям, було віддале­не від Вежі Зі Слонової Кості багатьма-багатьма днями по­дорожі. То була рівнинна прерія – широка, розлога і без­края, як море. Соковита трава тут сягала людського зросту, і коли раптом здіймався вітер, її поверхнею, наче поверх­нею океану, котилися хвилі – з голосним шумом, немов прибій.

Народ, який населяв ці місця, називався травинами або зеленошкірами. У них було довге чорне, з синюватим від­ливом, волосся, яке і чоловіки, і жінки носили заплетеним у коси, а шкіра оливково-зеленого кольору ледь-ледь відли­вала брунатним. їхнє життя було надзвичайно ощадливим, суворим і важким, а дітей своїх, і хлопчиків, і дівчаток, во­ни виховували хоробрими, великодушними, шляхетними і гордими, їм доводилося вчитися зносити спеку, холод і ве­ликі нестатки, а також бути сильними і мужніми. Це було необхідно, адже зеленошкіри були народом мисливців. Усе потрібне їм для життя вони або виготовляли з цупкої, воло­книстої трави прерій, або ж добували, полюючи на пурпу­рових буйволів, які незліченними стадами кочували Морем Трав.

Ці пурпурові буйволи були приблизно вдвічі більші від звичайних биків та корів, мали довге, із шовковистим по­лиском пурпурове хутро і велетенські роги – гострі й тверді, наче кинджали. Це були доволі мирні істоти, однак, зачув­ши небезпеку, або якщо на них нападали, буйволи ставали страшними, наче розбурхана стихія. Ніхто, крім зеленош– кірів, не наважувався на них полювати; а полювали відва­жні жителі прерій за допомогою самих лише луків і стріл. Вони надавали перевагу лицарському поєдинку, тож часто траплялося, що на полі бою гинули не буйволи, а мисливці. Зеленошкіри ставилися до пурпурових буйволів з повагою, навіть благоговійно; вони вважали, що право вбивати цих тварин має тільки той, хто готовий віддати життя у рівному двобої.

До Моря Трав іще не дійшла звістка про хворобу Ди­тинної Царівни та про лиху долю, яка поставила під загро­зу існування Фантазії. Давно вже жоден мандрівець не про­їздив повз шатра зеленошкірів. До того ж, цьогоріч трава виросла соковитіша, ніж будь-коли досі, дні стояли погідні, а ночі – зоряні. Здавалося, все гаразд.

Та одного дня поміж шатрами з’явився сивоволосий і сивобородий старий чорний центавр. Його шкіра блищала від поту, він здавався смертельно виснаженим, а його вто­млене обличчя було худе і змарніле. На голові центавр мав химерний капелюх, сплетений з очерету, а на шиї – ланцю­жок, на якому висів великий золотий амулет. Отже, це був Кайрон.

Він зупинився посеред майдану, зусібіч оточеного шат­рами, – власне там, де збиралися на ради старійшини і де у святкові дні травини танцювали і співали стародавніх пі­сень. Центавр якийсь час чекав, роззираючись довкола, од­нак на майдані збиралися самі лише старі-престарі жінки і чоловіки та геть уже малі діти. Усі вони зацікавлено витрі­щалися на нього. Кайрон нетерпляче вдарив підковами.

– А де ваші мисливці – чоловіки і жінки? – запитав він, а тоді скинув капелюх і стер рукою піт із чола.

Якась сивоволоса жінка з немовлям на руках відповіла:

– Усі на полюванні. Повернуться допіру за три або чо­тири дні.

– Атрею теж із ними?

– Так, чужинцю, але звідки ти його знаєш?

– Я його не знаю. Пошліть по нього!

– Чужинцю, – відповів якийсь старезний чоловік, який опирався на милиці, – він не буде в захваті від того, що ти по нього посилаєш, бо сьогодні – його полювання. Воно по­чнеться із заходом сонця. Ти знаєш, що це означає?

Кайрон трусонув гривою і знову тупнув копитом.

– Не знаю, але це не має значення, бо тепер йому нале­жить зробити щось надзвичайно важливе. Ви ж бо знаєте, що за знак у мене на грудях? Отож, пошліть по нього!

– Ми бачимо Клейнод, – сказало якесь дівча, – це зна­чить, що ти прийшов від Дитинної Царівни. Але хто ти?

– Я називаюся Кайрон, – пробурчав центавр, – лікар Кайрон, якщо це вам про щось каже.

Якась згорблена жінка протиснулася наперед і вигук­нула:

– Так, це правда. Я впізнала його. Я вже колись його бачила. Тоді він був іще молодий. Це найславетніший і найбільший цілитель в усій Фантазії!

Центавр кивнув їй.

– Дякую тобі, жінко, – сказав він. – А тепер, сподіваю­ся, хтось із вас буде такий ласкавий і приведе нарешті сюди того Атрею. Справа пильна. На карту поставлено життя Дитинної Царівни.

– Я це зроблю! – вигукнула маленька дівчинка п’яти– шести років.

Вона побігла, а вже через декілька секунд її можна було побачити між шатрами: вона мчала учвал на неосідланому огирі.

– Ну, нарешті, – пробурчав Кайрон, а тоді йому підла­малися ноги – і він у знемозі повалився на землю.

Опритомнівши, Кайрон спершу не міг втямити, де він, бо навкруги було темно, хоч в око стрель. Поступово він став розрізняти, що лежить у просторому шатрі на м’якому хутрі. Здавалося, була ніч, крізь шпарку в завісі пробива­лися колихкі відблиски вогнища.

– О, пресвятий* (* Дивний термін, як для країни, де відсутнє християнство) цвяху підкови! – пробурмотів він, на­магаючись підвестися. – Як довго я вже тут лежу?

Всередину зазирнула чиясь голова, тоді зникла, і чийсь голос промовив:

– Здається, він не спить.

Потім завіса шатра відхилилась – і ввійшов якийсь (ли­бонь десятилітній) хлопчина. На ньому були довгі штани і взуття зі сиром’ятної буйволячої шкіри. Торс його був ого­лений, та з плеча аж до долівки спадав пурпурово-червоний плащ, вочевидь, зітканий з буйволячої вовни. Його довге синьо-чорне волосся на потилиці було зібране і зв’язане шкіряними шворками. На оливково-зеленій шкірі чола і щік біліли кілька нескладних візерунків, намальованих якоюсь фарбою. Темні очі гнівно зблиснули на прибулого, та, за винятком цього, риси лиця хлопчини залишалися незворушними.

– Чого ти від мене хочеш, чужинцю? – запитав він. – Чому ти прийшов до мого шатра? І чому забрав у мене моє полювання? Якби я сьогодні вбив великого буйвола – а моя стріла вже лежала на тятиві, коли мене покликали до тебе,

– завтра мене оголосили б мисливцем. А тепер я повинен чекати ще цілий рік. Чому?

Старий центавр ошелешено на нього поглянув.

– Чи твої слова мали би означати, що ти і є той Атрею?

– промовив він нарешті.

– Так, чужинцю.

– А може, серед вас є ще хтось із таким іменем – дорослий чоловік, досвідчений мисливець?

– Ні, Атрею – це тільки я, і ніхто інший.

Старий Кайрон опустився на своє ложе і хрипко проше­потів:

– Дітвак! Хлопчисько! Воістину, рішення Дитинної Царівни незбагненні.

Атрею мовчки і незворушно чекав.

– Пробач мені, Атрею, – сказав Кайрон, насилу стри­муючи хвилювання, – я не хотів тебе образити, але все це для мене надто несподівано. Щиро кажучи, я вражений! Просто не знаю, що й думати! Я дійсно сумніваюся, чи Ди­тинна Царівна справді усвідомлювала, що робить, обираю­чи на героя дитину, тобто тебе. Та це ж чистісіньке боже­вілля! Якщо вона зробила це свідомо і навмисно, тоді… То­ді…

І кентавр щосили трусонув головою, а тоді мало не кри­кнув:

– О, ні! Ні! Якби ж то я тільки знав, до кого вона мене посилає, я просто відмовився би переказати тобі її доручен­ня. Відмовився б – та й годі!

– Яке доручення? – запитав Атрею.

– Це просто шаленство якесь! – вигукнув Кайрон, весь у полоні найгірших передчуттів. – Навіть для великого і досвідченого героя це могло б виявитися непосильним за­вданням, а для тебе… Вона ж посилає тебе в невідоме, на пошуки того, чого ще ніхто не знає. Ніхто не зможе тобі до­помогти, ніхто не зможе тобі порадити, ніхто не здатний передбачити, з чим ти зустрінешся і що тебе спіткає. Але при цьому ти мусиш прийняти рішення негайно, цієї ж ми­ті, не сходячи з місця. Ти повинен сказати, чи згоден вико­нати це доручення, чи ні. Не можна гаяти ні хвилини. Де­сять днів і десять ночей я мчав – майже без перепочинку, – щоби дістатися до тебе, щоби тебе знайти. Однак тепер – о, тепер я думаю, було би краще, якби я згинув десь у дорозі, якби я ніколи сюди не дістався. Я вже дуже старий, сили мої – на межі. Дай-но мені ковтнути води, прошу тебе!

Атрею приніс йому глек свіжої джерельної води. Цен– тавр пив, не відриваючись, а напившись, витер бороду і мо­вив уже трохи спокійніше:

– О, дякую, добра вода! Мені вже ліпше. Послухай-но, Атрею, ти не мусиш годитися виконувати це доручення. Дитинна Царівна залишає остаточне рішення за тобою. Во­на нічого тобі не наказує. Я все їй поясню – і вона підшукає когось іншого. Не може бути, щоби вона знала, що ти – ма­лий хлопець. Вона тебе із кимсь переплутала – це єдине можливе пояснення.

– А в чому ж полягає це доручення? – наполягав Ат­рею.

– Треба знайти ліки для Дитинної Царівни, – відказав старий центавр, – і врятувати Фантазію.

– Як, Царівна хвора? – здивовано запитав Атрею.

І тоді Кайрон заходився розповідати, що трапилося з Дитинною Царівною і про що сповіщають посланці з усіх усюд Фантазії. Атрею все розпитував і розпитував, а цен– тавр відповідав як умів. Це перетворилося на довгу нічну розмову. І чим більше Атрею усвідомлював весь огром* (* громаддя) страхітливого фатуму, який навис над Фантазією, тим бі­льше на його щойно такому відстороненому обличчі вима­льовувалося неприховане спантеличення і розгубленість.

– А я про все це, – проговорив він нарешті зненацька поблідлими устами, – навіть і не здогадувався.

Кайрон поважно і стурбовано поглянув на хлопця з-під кошлатих сивих брів.

– Ну ось, тепер ти знаєш, як воно все є, – і, можливо, розумієш, чому я був такий вражений, побачивши тебе. Та все ж Дитинна Царівна назвала саме твоє ім’я. «Йди і роз­шукай Атрею, – сказала вона. – Запитай, чи погодиться він – заради мене і всій Фантазії – вирушити у ці Великі Пошу­ки». Ось що вона мені сказала. Не знаю, чому її вибір упав саме на тебе. Можливо, тільки такий малий хлопець, як ти, може виконати це неймовірне завдання. Не знаю, а тому й не можу нічого тобі порадити.

Атрею сидів із похиленою головою і мовчав. Він розу­мів, що оце якраз йому випадає випробування, яке за скла­дністю в багато-багато разів перевершує полювання. Із ним могли би не впоратись навіть великий мисливець та най­кращий слідопит, для нього ж воно було, по суті, непосиль­ним.

– То що? – помовчавши, тихо запитав старий центавр.

– Ти готовий?

Атрею підвів голову і подивився на нього.

– Готовий, – твердо сказав він.

Кайрон повільно кивнув, а тоді зняв золотий амулет і почепив його на шию Атрею.

– Аурин дасть тобі велику владу, – сказав він урочисто, – але тобі не вільно її застосовувати. Бо й Дитинна Царівна ніколи не вдається до своєї влади. Аурин захищатиме і про­вадитиме тебе, але сам ти не смієш втручатися, хоч що би ти побачив, бо з цієї миті твоя власна воля уже не має жод­ного значення. Тому ти повинен вирушити в дорогу без­збройним. Ти мусиш беззастережно приймати все, що від­буватиметься. Ти мусиш, не втручаючись, дати діятися до­бру і злу, гарному й огидному, немудрому і мудрому – вони відтепер для тебе рівні, так само як рівні вони перед Ди­тинною Царівною. Тобі дозволено лише шукати і запитува­ти, але ти не маєш права судити. Не забувай цього ніколи, Атрею!

– Аурин! – благоговійно прошепотів Атрею. – Я хочу виявитися гідним Клейнода. Коли мені вирушати?

– Уже, негайно, – відповів Кайрон. – Ніхто не знає, скі­льки часу потривають твої Великі Пошуки. Можливо, вже навіть зараз вирішальною є кожна година. А тому попро­щайся з батьками, братами і сестрами – і в дорогу!

– У мене нікого немає, – відказав Атрею. – Моїх батьків убив буйвол невдовзі після того, як я з’явився на світ.

– Хто ж тебе виховував?

– Усі жінки і чоловіки нашого народу, всі разом. Тому– то й назвали вони мене Атрею, бо в перекладі на Велику Мову це ім’я означає «Син Усіх».

Ніхто краще за Бастіяна не розумів, що це значить. Щоправ­да, батько Бастіяна, як-не-як, жив. А в Атрею не було ні батька, ні матері. Зате Атрею виховували всі чоловіки і жінки його племені, всі разом. Атрею був Сином Усіх, а в нього, в Бастіяна, по суті, не було нікого; Бастіян був Нічиїм Сином. Однак Бастіян зрадів, що – бодай завдяки цьому – в нього є щось спільне з Атрею, бо в усьому іншому подібності між ними, на жаль, не було: Бастіян не мав ані відваги Атрею, ані його рішучості, та й зовнішність у них була зовсім підмінна. Але тепер і він, Бастіян, зробив перший крок у Великих Пошуках, не знаючи, куди вони його заведуть і чим за­кінчаться.

– Ну що ж, – вирішив старий центавр. – Тоді краще, щоби ти їхав не попрощавшись. Я залишуся і все їм пояс­ню.

Обличчя Атрею витягнулося і стало ще суворішим.

– Де я повинен розпочати Великі Пошуки? – запитав

він.

– Усюди і ніде, – відповів Кайрон. – Починаючи з цієї миті ти – сам. Відтепер ніхто не може тобі радити, що і як робити. І так буде аж до завершення Великих Пошуків. Хай би чим вони закінчилися.

Атрею кивнув.

– Прощавай, Кайроне!

– Бувай здоров. Атрею. І – щасти тобі!

Юнак повернувся і вже збирався вийти з шатра, та цен– тавр його окликнув. Коли вони стали один перед одним, центавр поклав обидві свої руки на плечі Атрею, подивився на нього сповненим поваги поглядом, усміхнувся і повіль­но промовив:

– Здається, я починаю розуміти, чому вибір Дитинної Царівни впав саме на тебе, Атрею.

Хлопець злегка нахилив голову, а тоді швидко вийшов.

Надворі, перед шатром, стояв Артакс, його огир, – весь у яблуках, невеличкий, наче дикий кінь, з короткими коре­настими ногами. Проте це був найпрудкіший і найвитрива– ліший скакун, найкращий з-поміж усіх тутешніх коней. Артакс був усе ще осідланий і в збруї – таким його залишив Атрею, повернувшись із полювання.

– Артаксе, – прошепотів Атрею і поплескав коня по шиї. – Ми мусимо вирушати. Нас чекає далека, дуже далека дорога. Ніхто не знає, коли ми повернемось і чи поверне­мось взагалі.

Кінь кивнув йому і тихенько форкнув.

– Гаразд, пане, – мовив Артакс. – Але що буде з твоїм полюванням?

– Нас чекає незрівнянно більше і важливіше полюван­ня, – відказав Атрею і застрибнув у сідло.

– Стій-но, пане! форкнув кінь. – Ти забув свою зброю. Невже ти збираєшся в дорогу без лука і стріл?

– Так, Артаксе, – відповів Атрею. – Відтепер я ношу на шиї Сяйво, а отже повинен бути беззбройним.

– Гей-го! – заіржав кінь. – Куди ж ти зібрався?

– Куди завгодно, Артаксе, – відповів Атрею. – Адже з цієї миті ми – у Великих Пошуках.

Почувши це, кінь рвонув з місця, і їх відразу ж погли­нула нічна пітьма.

У цей-таки час у зовсім іншому місці Фантазії коїлося щось, чого ніхто не бачив і про що не здогадувалися ні Ат­рею, ні Артакс, ні навіть Кайрон.

Це діялося на одній вельми віддаленій пустизні. Зне­нацька нічний морок ще більше потемнів і зібрався у згус­ток, що своїми обрисами нагадував тінь. Невдовзі ця тінь стала ще щільнішою і перетворилася на велетенську, чор– ну-пречорну постать.

Чорнота цієї постаті виявилася такою густою, що навіть на тлі темної, хоч в око стрель, ночі посеред тої пустизни її було добре помітно.

Отож, імлиста постать здавалася велетенським тілом, кошлатим створінням із чорноти. Його обриси були все ще невиразні, але воно вже стояло на чотирьох могутніх лапах, а в його очах на величезній голові спалахували зеленкаві вогники.

Раптом чудовисько задерло голову – і застигло, приню­хуючись.

Воно простояло так доволі довго. Далі, очевидно, вирі­знило запах, який шукало, тому що з його грудей вирвався глибокий, тріумфальний клекіт.

Нараз воно кинулося бігти. Довгими безгучними стри­бками страхітливе створіння мчало, безшелесне, неначе тінь, крізь непроглядну беззоряну ніч.

Бежеві дзиґарі вибили одинадцяту. Почалася велика перерва. Унизу, в коридорах, залунали крики дітей, що вибігали на шкільне подвір’я.

У Бастіяна, що я далі сидів по-турецькому на гімнастичних матах, затерпнули ноги. Він-бо таки не індіанець! Хлопець підвів­ся, витягнув з ранця канапку і яблуко і трохи походив по комірчині вперед і назад. Ноги все ще трохи поколювало, але неприємне відчуття поволі миналось.

Тоді він заскочив на гімнастичного коня і примостився верхи. Бастіян уявив собі, що він – Атрею, що то він мчить на Артаксі, долаючи нічну пітьму. На якусь мить хлопчина немовби припав до шиї коня.

– Вйо! – закричав він. – Гайда. Артаксе, н-но!

Та раптом він аж закляк з переляку. Було вкрай необачно кричати так голосно. А що, коли хтось почує?

Бастіян завмер і прислухався. Проте кріль зачинені двері до цього долинав тільки багатоголосий гамір зі шкільного подвір’я. Дещо присоромлений, Бастіян зліз із коня. Дійсно, він поводить­ся, як мала дитина!

Хлопчина розгорнув папір, у який було запаковано канапку, і потер яблуко об штани – до полиску. Та зупинив себе, не встиг­нувши відкусити ані шматочка.

– Ні, – промовив він уголос, звертаючись сам до себе, – я мушу ощадливо розподіляти їжу. Хтозна, на скільки днів мені має цього вистачити.

З важким серцем він загорнув кавалку в папір і разом з яблу­ком поклав її назад у ранець. А тоді, скрушно зітхнувши, знову вмостився на мати і заходився читати.

III. ПРАДАВНЯ МОРЛА

Кайрон, старий чорний центавр, почувши, як відда­ляється тупіт копит Атреювого огира, знесилено впав на своє ложе, встелене м’яким хутром. Це зусилля вичерпало рештки його сил. Жінки, які назавтра знайшли його в шат­рі Атрею, боялися за його життя. І навіть коли через кілька днів у селище повернулися мисливці, центаврові було не набагато краще. Щоправда, він таки спромігся розповісти зеленошкірам, чому Атрею поїхав від них аж так поквапно. І, звичайно, центавр пояснив, що Атрею ще дуже нескоро повернеться назад. А позаяк травини любили хлопця, то всі нараз споважніли і стривожилися. Але водночас вони пи­шалися, що Дитинна Царівна довірила Великі Пошуки їх­ньому Синові Всіх, хоча мисливці народу травинів так і не збагнули до кінця, чому вона вибрала саме Атрею.

До речі, старий Кайрон так і не повернувся у Вежу Зі Слонової Кості. Він не помер, і він не залишився у Морі Трав із зеленошкірами. Доля повела його цілком іншим, украй несподіваним шляхом. Утім, це вже зовсім інша істо­рія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Ще тієї-таки ночі Атрею доїхав до підніжжя Сріб– ногір’я. Уже почало світати, коли нони з Артаксом зупини­лися перепочити. Кінь трохи попасся і напився води з гір­ського потічка. Атрею загорнувся у свій пурпурово– червоний плащ і проспав кілька годин. Однак коли зійшло сонце, вони вже знов були в дорозі.

Ще першого дня вони здолали перевал. У Срібногір’ї обидва – і хлопчик, і кінь – знали кожен камінь і кожну стежинку, а тому швидко просувалися вперед.

Зголоднівши, хлопець з’їв шматок в’яленого буйволя­чого м’яса і два невеличкі сухі коржі з подрібненого насін­ня трави – їх він мав у мішку, притороченому до сідла; вла­сне кажучи, він брав їх із собою на полювання.

– Отож-бо і воно! – сказав Бастіян. – Треба ж людині бодай час від часу та щось перехопити!

Він дістав із ранця свою канапку, розпакував, обережно роз­ламав навпіл, тоді знову загорнув у папір одну половинку і захо­вав назад. Другу половинку канапки Бастіян тут же з’їв.

Перерва закінчилася. Бастіян почав згадувати, який зараз буде урок. 0, точно, географія у пані Скуппе* (* адаптація прізвища Karge, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова(нім. «скупа»)). На її уроках дово­дилося перелічувати всі річки і притоки, міста і кількість їхніх меш­канців, корисні копалини і центри виробництва. Бастіян знизав плечима і знову аіявся до читання.

Коли зайшло сонце, Срібногір’я було вже позаду, і вони знову спинилися перепочити. Тієї ночі Атрею наснилися пурпурові буйволи. Він бачив їх здалеку, бачив, як вели­кими стадами вони сунуть Морем Трав, і спробував під’їха­ти до них на коні. Але дарма. Буйволи не наближалися ані на п’ядь, скільки б він не підганяв огира.

Наступного дня вони дісталися землі Співучих Дерев. Кожне з цих дерев мало інакші обриси, інакше листя, ін­акшу кору. А місцевість ця називалася так тому, що тут усюди можна було чути, як ці дерева ростуть. Від кожного долинала лагідна мелодія, і ця чарівлива музика звучала здалеку й зблизька, гармонійно зливаючись, творячи єдине ціле. У всьому цісарстві Фантазія ніщо не могло зрівнятися з нею за красою і силою. Земля Співучих Дерев вважалася доволі небезпечною для мандрівників; не одного подорож­нього співи дерев зачарували настільки, що він, забувши про все на світі, так навіки і залишався у цих краях. Атрею теж відчув на собі могутній вплив цього дивовижного зву­чання, проте він не дозволив собі підпасти під спокусу та чари і прямував далі, ні на мить не зупиняючись.

Наступної ночі йому знову приснилися пурпурові буй­воли. Цього разу він ішов пішки, а велетенське стадо буй­волів рухалося повз нього. Але тварини були надто далеко, далі, ніж могла сягнути стріла, пущена з його лука, а коли він спробував підкрастися ближче, то помітив, що його но­ги приросли до землі, що він не може і кроку ступити. Ці­ною неймовірного зусилля Атрею спробував вивільнитися – і прокинувся. Крайнебо ще навіть не починало жевріти, але він негайно вирушив у дорогу.

Третього дня він побачив скляні вежі міста Ерібо. Ме­шканці цього міста за допомогою веж ловили і накопичува­ли зоряне світло. З сяйва далеких зір вони виготовляли всі­лякі рідкісні дивовижі – витончені, вигадливо прикрашені та неймовірно гарні речі. Але ніхто в цілій Фантазії не знав, для чого, власне, їх зроблено. Про це було відомо тільки самим майстрам.

Атрею навіть трапилися кілька цих людей. їхні мале­нькі постаті, здавалося, й самі були видуті зі скла. Вони неймовірно приязно до нього поставилися, навіть подбали про їжу і питво для Атрею та його огира, одначе на питан­ня, чи відомо їм щось про хворобу Дитинної Царівни, пону­ро опустили голови і поринули у мовчання – глибоке і без­порадне.

У ніч, яка настала після цього дня, Атрею знову снило­ся, що повз нього суне стадо пурпурових буйволів. Він ба­чив, як одна з тварин, більший, ніж інші, показний бик відділився від решти і рушив просто на нього: поволі, без жодних ознак страху чи люті. Як і всі справжні мисливці, Атрею був наділений даром миттю розпізнавати в кожній істоті те найвразливіше місце, куди треба влучити, щоби вбити її відразу. А цей пурпуровий буйвол навіть повернув­ся так, що місце, в яке мав би цілитися Атрею, опинилося перед ним як на долоні. Атрею поклав стрілу на тятиву і щосили натягнув тугий лук, але так і не зміг вистрелити. Його пальці немовби приросли до тятиви – і не відпускали стріли.

Так чи приблизно так велося йому в снах і в усі наступ­ні ночі. Він дедалі ближче підходив до пурпурового буйвола (до речі, то був той самий буйвол, якого Атрею збирався вполювати у дійсності, він упізнав його за білою цяткою на чолі), але чомусь йому ніяк не вдавалося вистрелити із лу­ка.

Тимчасом минали дні, він їхав верхи все далі й далі, не знаючи куди, та так і не зустрівши нікого, хто міг би хоч щось йому підказати. Золотий амулет, що його Атрею но­сив на шиї, впізнавали всі істоти, яких хлопець стрічав на своєму шляху, і вони виявляли йому повагу, але відповіді на його питання не знав ніхто.

Якось він іще здалеку вздрів полум’яні вулиці міста Броуш, де мешкали істоти з вогненними тілами, проте ви­рішив усе ж таки туди не заїздити. Він перетнув широку рівнину, населену сасафранами, котрі народжувалися ста­рими, а помирали, перетворившись на немовлят. Побував він і в храмі Муамат. Цей храм стояв углибині древнього прапрапралісу. Всередині святині вільно ширяла велика колона – вся із місячного сяйва. Атрею навіть розмовляв із трьома ченцями, які там жили. Але й тут мусив рушати да­лі, так нічого і не довідавшись.

Майже тиждень він поневірявся, без шляху і дороги. А коли настали сьомий день і сьома ніч, трапилися дві події, які все для нього змінили.

Розповіді старого Кайрона про страшне лихо, яке спіт­кало Фантазію, про несамовиті жахіття в різних частинах цього неозорого цісарства, хоч і не залишили Атрею байду­жим, проте досі були для нього не більше ніж розповідями. Однак на сьомий день йому судилося побачити ці жахіття на власні очі.

Уже майже опівночі* (* В оригіналі полудень (Mittagszeit)) вій на своєму коні продирався крізь густу, темну хащу, де росли велетенські дерева з вуз­луватими стовбурами. То був Совиний Ліс, саме тут якийсь час тому зустрілися четверо посланців. Атрею знав, що в цій місцевості водяться дуботролі. То були, як йому казали, велетенські створіння – так би мовити, парубки і дівчата, – які виглядали наче кремезні стовбури дубів. Коли вони, своїм звичаєм, стояли непорушно, і справді можна було по­думати, що це дерева, та так і проминути їх, ні про що не здогадуючись. І тільки коли вони починали рухатися, було видно їхні сучкуваті ручиська-гілляччя і покручені ножи­ська-коріняччя. Але дуботролі – хоч надзвичай дужі – все ж не становлять небезпеки для подорожніх. Щоправда, іноді вони можуть пожартувати собі над спантеличеними манд­рівцями, а надто якщо ті зіб’ються зі шляху.

Атрею власне підшукав собі лісову галявину, по якій, звиваючись, біг невеличкий струмок, і спішився, щоби Ар­таке міг напитися води і трохи попастися.

Раптом хлопець почув позаду, в лісових заростях, жах­ливий тріск і хрускіт. Він озирнувся.

З лісу просто на нього сунули три дуботролі, і коли Ат­рек» їх уздрів, спиною йому побігли мурашки. Першому бракувало ніг і нижньої половини тулуба, так що йому до­водилося переміщатися за допомогою рук. У другого в гру­дях зяяла величезна наскрізна діра. Третій дуботроль стри­бав на одній правій нозі, бо в нього не було цілої лівої поло­вини тіла – його ніби розчахнули навпіл. Побачивши Клей– нод на грудях Атрею, вони перезирнулися, кивнули йому і повільно наблизилися.

– Не бійся нас! – мовив той, який пересувався на руках, і голос його був таким, як рипіння дерева, – ми, ясна річ, виглядаємо не надто привабливо, однак у цій частині Сови­ного Лісу немає нікого, хто міг би попередити тебе про не­безпеку. Тому ми і прийшли.

– Попередити про небезпеку? – перепитав Атрею. – Яку небезпеку?

– Ми чули про тебе, – прокректав дуботроль із наскріз­ною дірою в грудях. – Нам казали, що ти вирушив у дорогу. І ми знаємо, з якою метою. Але тобі не варто їхати далі, бо як ні – ти пропав.

– Бо інакше з тобою трапиться те саме, що й з нами, – зітхнув переполовинений дуботроль. – Подивися на нас! Невже ти цього хочеш?

– Та що ж із вами сталося? – запитав Атрею.

– Ніщо поширюється все далі й далі, – застогнав пер­ший. – Воно росте і росте, його щодня прибуває – це якщо про Ніщо взагалі можна сказати, що його дедалі більшає. Решта істот вчасно втекли із Совиного Лісу, проте ми не захотіли покидати батьківщину. І тоді Ніщо напіткало* (* вжити більш поширену форму «спіткало» Прохасько посоромився) нас уві сні, вчинивши із нами те, що ти, власне, бачиш перед собою.

– Це дуже болить? – запитав Атрею.

– Ні, – відповів другий дуботроль з діркою в грудях. – Ніщо невідчутне. Просто раптом у когось починає чогось бракувати. А коли Ніщо не на жарт напосідається, того, ко­го воно зачепило, з кожним днем бракує дедалі більше і бі­льше. Скоро від нас взагалі нічого не лишиться. Тоді нас не стане…

– А де ж те місце в лісі, – допитував Атрею, – де виник­ло Ніщо? Де те місце, звідки все почалося?

– Хочеш його побачити? – третій троль, від якого ли­шилася половина, запитально поглянув на своїх товаришів. А коли вони йому кивнули, продовжив:

– Ми підведемо тебе на таку відстань, звідки ти змо­жеш побачити Ніщо на власні очі, але мусиш пообіцяти, що не намагатимешся підійти ближче. Інакше Ніщо притягне тебе з силою, якій ти не зможеш опиратися.

– Гаразд, – сказав Атрею. – Обіцяю.

Троє дуботролів повернулися і рушили в бік узлісся. Атрею взяв Артакса за вуздечку і пішов за ними. Якийсь час вони блукали поміж велетенськими деревами, а тоді зупинилися перед товстелезним стовбуром, що його, мож­ливо, не змогли б обхопити і п’ятеро дорослих чоловіків.

– Вилізь так високо, як тільки зможеш, – звернувся до Атрею безногий троль, – а тоді подивися на схід. Там ти по­бачиш оте Ніщо – чи, радше, не побачиш.

Атрею почав спинатися стовбуром угору, чіпляючись за сучки і нарости на корі. Ось уже сягнув найнижчих гілок. Він підтягався до наступних, видирався все вище і вище – так високо, що вже не міг розгледіти нічого з того, що дія­лося внизу. Та Атрею і далі піднімався. Стовбур почав тон­шати, гілля погустішало, так що підніматися ставало дедя– лі легше. Опинившись нарешті на вершечку крони, Атрею подивився на схід – і ось що він там побачив:

Крони дерев, які росли зовсім неподалік, були ще ціл­ком зелені, проте листя дерев, розташованих трохи далі, здавалося, втратило яскравість барви і посіріло. А ще далі все здавалося якимось химерним, напівпрозорим, імлис­тим чи, докладніше кажучи, майже нереальним. А ще далі не було нічого, геть нічого, нічогісінько. Ніщо не було по­рожнім місцем, не було темінню, не було плямою світла; це було щось нестерпне для ока, щось, що викликало в того, хто на нього дивився, відчуття сліпоти. Бо ніяке око не мо­гло витримати погляду в Ніщо. Атрею заслонив рукою очі та ледь не впав зі своєї гілки. Вія щосили вчепився в дерево і мерщій почав злізати. Йому вистачило цього одного пог­ляду. Лише тепер він усвідомив, яке неймовірне лихо нави­сло над Фантазією.

Опинившись знову біля підніжжя велетенського дере­ва, Атрею виявив, що дуботролів уже нема. Він ускочив у сідло і чвалом погнав коня в бік, протилежний Ніщо, яке повільно, але невпинно розросталося.

І допіру коли вже геть стемніло, а Совиний Ліс опинив­ся далеко позаду, він зупинився.

Тієї ночі на нього чекало друге потрясіння, якому суди­лося змінити напрям його Великих Пошуків.

Бо він знову – і цього разу навіть набагато виразніше, ніж завжди, – снив про великого пурпурового буйвола, яко­го хотів уполювати. Та цього разу він опинився із ним віч– на-віч, без лука і стріл.

Атрею почував себе просто-таки крихітним, тоді як го­лова тварини, що стояла перед ним, заступила собою ціле небо. І Атрею почув, як буйвол промовляє до нього. Хло­пець зрозумів далеко не все, але той сказав приблизно таке:

– Якби ти мене вбив, то був би тепер мисливцем. Але ти відмовився від цього, отож тепер, Атрею, я можу тобі допо­могти. Слухай! У Фантазії є одна істота, набагато старша за решту Істот. Далеко-далеко звідси, на півночі, лежать Бо­лота Смутку. Посеред цих боліт стримить Кістяна Гора. Там живе Прадавня Морла. Шукай Прадавню Морлу!

На цьому Атрею прокинувся.

Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту. Незабаром Бастіянові од­нокласники підуть у спортзал на останній урок. Можливо, сьогодні вони гратимуть у пана-вибивана великим, важким набиваним м’ячем, з яким Бастіян завжди обходився якось особливо незуга­рно, через те жодна команда не хотіла його приймати. Та іноді вони гради у квача, кидаючи маленький і твердий як камінь мета­льний м’ячик, удари якого, коли ним влучити, страшенно боліли. А в незграбного Бастіяна влучали завжди, до того ж завжди з усієї сили, тому що він був украй піддатливою мішенню. А може, сьо­годні черга лазити по линві? Цю вправу Бастіян ненавидів особли­во. У той час, як усі решта були вже на самісінькому вершечку, він (на превелику втіху та під радісне галайкання цілого класу), за­звичай – червоний як рак, усе ще теліпався, наче лантух борош­на, на нижньому кінці линви, і ніяк не міг просунутися вгору навіть на півметра. Ну, а вчитель фізкультури, пан Массе* (* адаптація прізвища Menge, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «кількість», тут натяк на часті дорікання головному герою)), не скупився на жарти – Бастіяновим коштом. Бастіян багато віддав би, щоби бути таким, як Атрею. Отоді б він показав їм усім!

Він глибоко зітхнув.

Атрею мчав на північ, увесь час на північ. Він дозволяв собі та своєму коневі лише найнеобхідніші перерви – на їжу та сон. Він мчав удень і вночі, у спеку і в дощ, крізь бурю й негоду. Він уже ні на що не зважав і нікого ні про що не ро­зпитував.

Що далі на північ він просувався, то темніше ставало навколо. Зранку до вечора тривали свинцево-сірі сутінки, які ніколи не змінювалися. Ночами на небокраї вигравало північне сяйво.

Одного ранку, коли час у цих каламутних напів– сутінках, здавалося, зупинився, він нарешті з якогось па­горба вгледів Болота Смутку. Над ним проносилися щільні.

пасма імли, подекуди виднілися скупі переліски, де стов­бури дерев унизу розділялися на чотири-п’ять скоцюрбле– них лап, тож самі дерева виглядали немов велетенські чле­нистоногі, по коліно в чорній каламутній воді. Скрізь зви­сало буре листя і повітряне коріння, що скидалося на непо­рушні мацаки. Майже неможливо було розрізнити, в яких місцях поміж трясовиною – твердий ґрунт, а де – лише пок­риття з плавучих рослин.

Артакс від страху тихесенько форкнув.

– Нам конче туди, пане?

– Так, – відповів Атрею, – ми повинні знайти Кістяну Гору, розташовану посеред цих боліт.

Атрею понукнув Артакеа, і кінь скорився. Крок за кро­ком пробував він копитами, чи надійний ґрунт, чи ні, й че­рез те вони просувалися вкрай поволі. Зрештою Атрею зіс­кочив на землю і повів Артакеа за повіддя. Кілька разів кінь провалювався у баговиння, та йому щоразу вдавалося вибратися. Проте що далі вони заходили у Болота Смутку, то натужнішими ставали його рухи. Він понурив голову і насилу плентався за Атрею.

– Артаксе, – сказав хлопець, – що тобі?

– Не знаю, пане, – відповів кінь. – Але, здається, нам треба повертатися. Усе це не має сенсу. Ми женемося за чимось, що тобі лише наснилося. Але ж ми нічого не знай­демо. А ще, можливо, вже запізно щось робити. Може, Ди­тинна Царівна померла, і все, що ми робимо, позбавлене будь-якої мети. Повертаймося, пане!

– Так ти ще ніколи не говорив, Артаксе, – здивувався Атрею. – Що тобі? Ти хворий?

– Можливо, – відказав Артакс. – Із кожним нашим кро­ком смутку в моєму серці більшає. Я вже втратив надію, пане. І моє тіло стало таким важким, таким важким!.. Зда­ється, я більше не витримаю цього смутку.

– Але ми мусимо йти далі! – вигукнув Атрею. – Ну ж бо, Артаксе!

Він смикнув за повіддя, але Артакс не поворухнувся. Кінь уже занурився в трясовину по черево. І навіть не про­бував вивільнитися.

– Артаксе! – закричав Атрею. – Ти не смієш піддавати­ся своєму смутку! Ну ж бо! Вилазь, а то загрузнеш!

– Облиш мене, пане! – відказав кінь. – Я більше не мо­жу. Йди далі сам! І не думай про мене! Я не годен далі зно­сити цей смуток. Я хочу вмерти.

У відчаї Атрею потягнув за повід, та огир загрузав у болото все глибше і глибше. І Атрею нічого не міг із цим вдіяти. Ось уже з чорної каламутної води стирчить сама лише кінська голова.

Хлопець обняв її обома руками.

– Я тримаю тебе, Артаксе, – прошепотів він. – Я не дам тобі потонути.

Кінь знову тихесенько заіржав.

– Ти вже нічим не допоможеш мені, пане. Мені кінець. Ані ти, ні я не знали, що нас тут чекає. А тепер ми знаємо, чому Болота Смутку називаються саме так. Це смуток став для мене таким тягарем, де він затягує мене у трясовину, в якій я тону. Звідси мені нема вороття.

– Але ж я також тут, – сказав Атрею, – але я нічого та­кого не відчуваю.

– Ти носиш Сяйво, пане, – відповів Артакс. – Боно тебе захищає.

Тоді я передам Клейнод тобі, – крикнув Атрею. – Можливо, він і тебе врятує.

І він заходився знімати з шиї ланцюжок.

– Ні, – форкнув кінь, – не вільно, пане. Знак Всевладдя дали саме тобі, і тобі не дозволено передавати його кому заманеться. Ти мусиш продовжити Великі Пошуки, без ме­не.

Атрею припав обличчям до щоки Артакеа.

– Артаксе… – прошепотів він. – О, мій Артаксе!

– Ти виконаєш моє останнє бажання, пане? – запитав кінь.

Атрею мовчки кивнув.

– Тоді прошу тебе, йди. Я не хочу, щоб ти бачив мене у хвилину смерті. Можеш зробити це для мене?

Атрею повільно підвівся. Голова огира вже наполовину занурилася в чорну болотяну твань.

– Прощавай, Атрею, мій пане! – сказав він. -1 дякую!

Атрею стиснув уста. Він був нездатний щось сказати.

Хлопець востаннє кивнув Артаксові, а тоді повернувся і пішов.

Бастіян схлипнув. Просто не зміг затамувати плач. Очі напов­нилися слізьми, і він не міг читати далі. Довелося витягнути хусто­чку і висякатися. Відтак Бастіян знову поринув у читання.

Атрею не знав, як довго брів далі – весь час навпрос­тець, все далі й далі… Він наче осліп і оглух. З кожним кроком імла густішала, і нараз в Атрею з’явилося відчуття, що він ось уже кілька годин ходить колом. Тепер він уже не зважав на те, куди ставити ногу, однак ніколи не провалю­вався глибше, ніж по коліно. Якимось незбагненним для нього чином Клейнод Дитинної Царівни провадив його, вказуючи дорогу.

Нараз він опинився перед високим і доволі стрімким схилом. Атрею почав видряпуватися нагору, чіпляючись за виступи й тріщини в скелястій поверхні, аж доки не вибра­вся на округлий вершечок. Спершу він не збагнув, що то за скеля. І щойно діставшись на самісінький верх і оглянувши звідти цілу гору, Атрею побачив, що це не каміння, а веле­тенські кістяні пластини, а в тріщинах і заглибинах між ними густо росте мох.

Отже, він таки знайшов Кістяну Гору!

Утім, це відкриття не принесло йому жодної втіхи. Піс­ля загибелі вірного коня Атрею відчував збайдужіння до всього. Отож він нітрохи не зрадів. До того ж, Атрею тепер іще належало довідатися, хто така ця Прадавня Морла та де саме вона живе.

Міркуючи, він раптом відчув, як горою перебігло леге­ньке дрижання, а далі до нього долинуло ні з чим не зрів– нянне сопіння і шамотіння, і тоді ще й голос, який, здава­лося, зазвучав з бездонних надр землі:

– Подивись-но, стара, там по нас із тобою щось лазить. Атрею поспішив до краю кістяного урвища – власне туди, звідки долинав отой голос. При цьому він послизнувся на моху і почав сповзати стрімким схилом додолу. Йому ніяк не вдалося втриматися, він зсувався дедалі швидше, а тоді нарешті зірвався і полетів сторчголов. На щастя, упав він на крону одного з дерев, які росли внизу. Гілки підхопили його, тож він не забився.

Просто перед собою Атрею побачив у Кістяній Горі ве­летенську заглибину, в якій плюскотіла і вирувала чорна вода; там, усередині, щось ворушилося, виповзаючи звідти. Виглядало це «щось» як уламок скелі завбільшки з буди­нок. І тільки коли воно з’явилося повністю, Атрею зрозу­мів, що це голова, насаджена на довгу зморшкувату шию, – голова черепахи. Її очі були великі і глибокі, як чорториї. З морди стікали намул і водорості. Тобто ціла ця Кістяна Го­ра – Атрею зрозумів це тільки тепер була однією-єдиною фантастичною твариною, велетенською болотяною черепа­хою. Кістяна Гора якраз і була Прадавня Морла! А тоді до хлопця знову долинув клекіткий, булькітливий голос:

– А що це ти там робиш, малий?

Атрею вхопився руками за Клейнод на грудях і підняв його, тримаючи так, щоби великі і глибокі, як чорториї, очі черепахи неодмінно його розгледіли.

– Ти впізнаєш цей Знак, Морло?

Минуло кілька хвилин, пери ніж Морла відповіла:

– Диви-но, стара, Аурин! Давно ж ми його не бачили – Клейнода Дитинної Царівни, ой же давно.

– Дитинна Царівна хвора, – сказав Атрею. – Ти про це знаєш?

– А нам байдуже, чи не так, стара? – мовила Морла. Вона розмовляла в доволі незвичний спосіб. Вочевидь,

вона говорила сама до себе тому, що не мала інших спів­розмовників уже бозна-відколи.

– Якщо ми її не врятуємо, вона помре, – сказав Атрею вже наполегливіше.

– От і добре, – відповіла Морла.

– Але ж разом із нею загине ціла Фантазія, – скрикнув Атрею. – Ніщо поширюється повсюдно. Я сам бачив.

Морла витріщила на нього свої велетенські безтямні

очі.

– А нам усе одно, чи не так, стара? – пробулькотіло у відповідь.

– Тоді ми всі загинемо. – закричав Атрею. – Ми всі!

– Малий, послухай-но. Нас це нітрохи не обходить, – відповіла Морла. – Для нас уже немає нічого важливого. Все байдуже. Геть усе.

– Але Ніщо поглине і тебе, Морло! – розгнівано кричав Атрею. – І тебе також! Чи, може, ти собі думаєш, що раз ти така стара, то переживеш і Фантазію?

Послухай-но, малий, – клекочучи, проговорила Мор­ла, – ми вже дуже старі, малий, дуже-дуже старі. Ми вже досить пожили на світі. Багато побачили. Для того, хто знає стільки, скільки знаємо ми, ніщо вже не має значення. Усе вічно, безнастанно повторюється: день і ніч, літо і зима. Світ пустий і позбавлений сенсу. Все рухається по колу. Те, що виникає, колись мусить зникнути; те, що народжується, мусить вмерти. Усе зрівноважене: добре і зле, дурне і муд­ре, гарне й огидне. Все минуще. Все пусте. Немає нічого істинного, нічого важливого.

Атрею не знав, що й казати. Погляд темних і глибоких, як вир, безтямних очей Прадавньої Морли паралізував його здатність мислити. За якийсь час він почув, як вона знову заговорила:

– Ти ще зовсім молодий, малий. А ми вже дуже старі. Якби ти був таким старим, як ми, ти б знав, що немає нічо­го, крім смутку. Послухай-но, малий. Чому б нам оце не вмерти – тобі, мені, Дитинній Царівні і всім-всім-всім? Адже однаково все на світі – позірне, це лише гра в ніщо, тільки мана. Усе однаково, все байдуже. Дай нам спокій, малий. Іди собі геть.

Атрею зібрав усю свою волю, щоби не піддатися заціпе­нінню, яке охоплювало його, коли він відчував на собі її погляд.

– Але якщо ти знаєш аж так багато, то, мабуть, знаєш і те, що за хвороба у Дитинної Царівни та чи є від неї ліки? – сказав він.

– Ми знаємо, знаємо, чи не так, стара? Ми все знаємо, – прохрипіла Морла, – але нам однаково, чи видужає Царів­на, чи ні. То навіщо нам казати?

– Якщо тобі дійсно однаково, – наполягав Атрею, – то могла б і сказати.

– Ми могли б і сказати йому, стара, чи не так? – булькнула Морла. – Але нам не хочеться.

– Ну тоді, – закричав Атрею, – тоді тобі не все одно! То­ді ти й сама не віриш у те, що кажеш!

Запала тривала мовчанка, а тоді почувся гучний урив­частий клекіт і сопіння. Мабуть, це було щось на кшталт сміху, – за умови, що Прадавня Морла взагалі ще хоч трохи пам’ятала, що це таке – сміятися.

У кожному разі, вона сказала:

– А ти хитрий, малий. Ти диви! Послухай-но, малий, ти дуже хитрий! Ми вже давно так не тішилися, правда, стара? Дійсно: раз нам однаково, то могли б і сказати. Тому що нам однаково. Сказати йому, стара?

Знову надовго запала тиша.

Атрею напружено чекав на відповідь Морли, однак мо­вчав.

Він не наважувався перебивати запитаннями її непово­роткі, оповиті смутком думи.

Нарешті Морла заговорила:

– Ти живеш дуже недовго, малий. А от ми живемо дов­го. Вже аж занадто довго. Але всі ми живемо в часі. Ти – дуже недовго. Ми – довго. А Дитинна Царівна була ще до того, як з’явилася я. Проте вона не стара. Вона вічно юна. Послухай-но, малий, лиху його ковінька! Її тривання вимі­рюється не часом, а іменем. Вона потребує нового імені – завжди, знову і знову, щоразу нового імені. Чи тобі відоме її ім’я, га, малий?

– Ні, – зізнався Атрею. – Я ніколи його не чув. Дитин­ну Царівну всі звуть Дитинною Царівною.

– Ну, ти і не міг чути її імені, – вдоволено мовила Мор­ла. – Навіть ми не змогли би його пригадати. Проте Дитин­на Царівна вже мала безліч імен. Але всі її імена забуті. Все йде, все минає. Лиху його ковінька! Та Царівна не може жити без імені. Усе, що їй зараз потрібне, – це тільки нове ім’я; нове ім’я Дитинної Царівни. І тоді вона відразу оду­жає. Але насправді, чи одужає вона, чи ні, це нічого не змі­нить.

Морла заплющила свої очі-чорториї і почала повільно втягувати голову в панцир.

– Зачекай! – крикнув Атрею. – Звідки береться це нове ім’я? Хто може дати їй це ім’я? Де я його знайду?

– Ніхто з нас, – почув він булькання і клекіт Морли, – жодна істота в цісарстві Фантазія не може дати Дитинній

Царівні нового імені. Тому все це не має сенсу. Ні на що не сподівайся, малий. Усе це не має значення.

– Але хто може це зробити? – несамовито закричав Ат– рею. – Хто може дати Царівні ім’я, яке врятує її і всіх нас?

– Та не репетуй так! – знову промовила до нього Морла. – Дай нам спокій і йди собі геть. Ми теж не знаємо, хто мо­же це зробити.

– Якщо ти цього не знаєш, – кричав Атрею, вже майже надриваючись, – то хто міг би це знати?

Морла ще раз відкрила очі.

– Якби ти не носив Сяйво, – просичала вона, – ми би проковтнули тебе – тільки задля того, щоби ти нарешті за­мовк. Лиху його ковінька!

– Хто? – не відступався Атрею. – Скажи, хто міг би це знати, і я нарешті замовкну і дам тобі спокій!

– Але ж однаково, хто, – відповіла вона. – Можливо, Уюляля в Південному Оракулі. Може, вона. Та нас це не обходитьі

– А як мені туди дійти?

– Туди взагалі неможливо дійти, малий. Лиху його ко­вінька! Навіть за десять тисяч днів. Твоє життя занадто ко­ротке. Ти вмреш, перш ніж зможеш туди дійти. Тому що це надзвичайно далеко. Далеко на півдні. Ой як далеко, а тому все це не має значення. Тому твоє питання не має сенсу. Ми ж тобі відразу про це сказали, чи не так, стара? А тому об­лиш усе це! Дай собі спокій, мялтгй. А передусім – дай спо­кій нам!

Мовивши це, черепаха остаточно заплющила свої підс­ліпуваті очі та втягнула голову у велетенську заглибину в Кістяній Горі. Атрею зрозумів, що більше вона йому нічого не скаже.

У цей же час істота, ціла як згусток темної тіні, яка зро­дилася зі щільного мороку нічної віддаленої пустизни, взя­ла Атреїв слід і рушила в бік Боліт Смутку. Нічому і нікому в Фантазії вже не вдасться збити її з цього сліду.

Бастіян підпер рукою голову і задумливо дивився поперед себе.

– Дивно, – сказав він уголос, – що ніхто у Фантазії не може дати Дитинній Царівні нове ім’я.

Якби йшлося лише про те, аби вигадати Царівні нове ім’я. Бастіян легко міг би допомогти. Адже він був мастак вигадувати. Та, на жаль, хлопець був далеко не у Фантазії, де його здібності могли б придатися і навіть, можливо, принесли б йому визнання і прихильність. З іншого ж боку, в душі він вельми радів, що пере­буває не там, а тут, бо в таку місцинку, як оті Болота Смутку, він не наважився би піти нізащо в світі. А там ж іще та моторошна тінис­та істота, що переслідує Атрею, а той навіть і не здогадується! Ба– стіянові страшенно хотілося перестерегти Атрею, та це було не­можливо. Тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як споді­ватися. І читати далі.

IV. ЙҐРАМУЛЬ-БЕЗЛІЧ

Спрага і голод мучили Атрею. Уже два дні минули відтоді, як він залишив позаду Болота Смутку – і відтоді блукав кам’янистою пустелею, де не було нічого живого. Та дещиця їжі, яка ще лишалася від його мисливського прові­анту, канула в чорні тванисті води разом із Артаксом. І ма­рно Атрею колупав землю і порпався поміж камінням, на­мацуючи руками хоч якийсь корінець: тут не ріс навіть мох, не було навіть лишайників.

Попервах Атрею радів, що тепер принаймні має твер­дий ґрунт під ногами, однак поступово йому довелося ви­знати, що становище радше погіршилося. Він заблукав. Те­пер йому вже не вдавалося визначити сторони світу, тож

Атрею не знав, куди, в який бік рухається. Імлисті сутінки були однаковісінькими всюди, куди не глянь, вони не дава­ли йому розпізнати на небі ані найменшого натяку на зорі. Між шпичастими скелями, котрі зусібіч громадилися до­вкола нього, віяв холодний вітер.

Атрею видряпувався на гірські хребти, піднімався на вершечки скель, видирався ваверх, а тоді знову спускався вниз, та перед його зором відкривалися тільки все дальші і дальші гори, за якими тяглися все нові і нові гірські хреб­ти, і так аж до обрію, на всі боки, куди тільки сягало око. Він йшов і йшов, та краєвид ніяк не змінювався. І ніде не було нічого живого: ні жучка, ні мурашечки, ані навіть грифів, які зазвичай терпляче переслідують блукальців, аж доки ті не сконають, – ніде нічогісінько.

Сумнівів не лишалося: край, де він оце заблукав, – Мертві Гори. Небагато кому довелося їх побачити, і вже та­ки дійсно майже ніхто не повертався звідси живим. Та в старовинних піснях Атреювого народу була згадка про ці гори. Він пригадав собі строфу однієї такої прадавньої піс­ні:

Для мисливця краща доля

В болотах густих пропасти.

Бо у Мертвих Гір країні

Є ота страшна безодня,

Йґрамуль там живе, ця безліч,

Наижахливіша потвора../

Навіть якби Атрею знав, у який бік йому треба йти, що­би повернутися, тепер це було б уже неможливо. Він зай­шов надто далеко, відтак мусив рухатися тільки вперед – і це все, що йому залишалося.

Якби йшлося лише про нього, він, може, сів би собі у котрійсь із гірських печер – їх було багато у скелях – і не­зворушно чекав би смерті, як це робили в таких випадках мисливці його племені. Але ж він був у Великих Пошуках. Тут ішлося про життя Дитинної Царівни і про долю цілої Фантазії. Він не сміє здаватися.

Тож він рухався далі, то вгору, то вниз, і з часом почав розуміти, що вже довго йде, немов сновида, а його дух ви­тає деінде і повертається до нього вкрай неохоче.

Бастіян здригнувся. Бежеві дзиґарі вибили першу. На сьогод­ні уроки закінчилися.

Бастіян дослухався до галасу і вигуків дітей, які вибігали з класів у коридори. Чув тупотіння безлічі ніг по сходах. Ще якусь часину крики і тупіт долинали вже з вулиці. А тоді нарешті в шкі­льному будинку запала цілковита тиша.

Ця тиша налягла Бастіянові на серце, наче задушлива, важка ковдра, вона не давала йому дихати, ніби аж душила. Відтепер він сам як перст у цьому великому шкільному будинку – сам на всю решту дня і на цілісіньку ніч, і ще бозна на скільки. Відтепер спра­ва ставала надзвичайно серйозною.

Інші пішли собі додому обідати. Бастіянові теж хотілося їсти, він мерз – попри те, що накинув на себе військові коци. Нараз він втратив усю свою відвагу, а увесь план видався йому геть безглу­здим і божевільним. Захотілося піти додому – вже, негайно, не зволікаючи! Власне, ще можна. Аж до цієї миті тато не міг ні про що здогадуватися. Бастіянові навіть не доведеться розповідати йому, що він сьогодні прогуляв школу. Колись воно, звісно, вилізе на яв, але доки це станеться, мине чимало часу. А як воно буде з украденою книжкою? Так. І в цьому теж доведеться колись зізна­тися. Тато врешті-решт муситиме з цим змиритися – так само, як мириться з усіма розчаруваннями, що їх йому готує Бастіян. Тож наразі у Бастіяна нема підстав боятися тата. Ймовірно, тато прос­то, ні про що не розводячись, піде до пана Кореандера – і все владнає.

Бастіян уже схопив книжку в оправі з шовку мідяного кольо­ру, щоби покласти її у ранець, та зненацька спинився.

– Ні, – промовив він раптом у тишу горища, – Атрею так лег­ко не здався би – після перших-ліпших труднощів і випробувань. Я мушу довести почате до кінця. Тепер я вже задалеко зайшов, щоб повертатися, хай що з цього вийде.

Він почувся дуже самотнім, та все ж у цьому відчутті вгадува­лося щось схоже на гордість, гордість від того, що залишився не­похитним і не піддався спокусі.

Він таки ледь-ледь подібний до Атрею!

Настала така мить, коли Атрею дійсно не міг іти далі. Перед ним зяяла Велика Безодня.

Величне жахіття цього видовища неможливо описати словами. Навскоси через край Мертвих Гір розверзлася тріщина – приблизно на півмилі завширшки. Глибина ж цієї тріщини була незмірна.

Атрею лежав на виступі скелі й невідривно дивився вниз, у пітьму, яка, здавалося, сягала самого нутра землі. Він узяв камінь, з людську голову завбільшки, що лежав на відстані витягнутої руки, і пожбурив його якомога далі. Камінь усе падав, і падав, і падав, аж доки його не погли­нув морок. Атрею вслухався, але звуку падіння так і не до­чекався, – а чекав довго.

І тоді Атрею зробив єдине, що йому ще лишилося: пі­шов понад краєм Великої Безодні. Йдучи отак, він щомиті був готовий зустрітися зі страшною потворою, найжахли– вішою з потвор, про яку розповідала давня пісня. Він не знав, що то за істота, знав лише, що їй на ім’я – Йґрамуль.

Велика Безодня перебігала через гірську пустелю зла– мистою лінією. Звісно, на самому її краю не було жодної стежки, тут здіймалося скелясте громаддя, що його Атрею доводилося долати, до того ж, декотрі каменюки часом ду­же непевно хиталися під ногами. А іноді шлях йому пере­городжували велетенські валуни, і доводилося через силу їх обходити, або ж відкривалися схили, порослі жерепом, або ковзкі осипи жорстви, на якій ноги самі сповзали в бік про­валля. Не раз від смерті Атрею відділяв крок – не більше.

Якби він знав, що слідом за ним іде переслідувач, який із кожною годиною наближається, він, можливо, й припус­тився б якоїсь необачності, помилки, за яку пізніше дове­лося би заплатити, та ще й дорого. Створінням, що його пе­реслідувало, відколи він вирушив у дорогу, було те кошлате чудовисько з тіні і чорноти. За цей час імлиста постать чу­довиська загусла настільки, що його обриси стали цілком чіткими і виразними, відтак істоту можна було добре розг­ледіти. Це був вовк, чорний як смола, з вишкіреними стра­хітливими іклами. Свіжість сліду вказувала на те, що від жертви його відділяють усього лише кілька миль. І ця відс­тань невблаганно скорочувалася.

Та Атрею і не здогадувався про свого переслідувача, а тому вибирав собі шлях повільно і обережно.

Опинившись у вузькій печері, яка ніби звивистим ту­нелем вела крізь щільне громаддя скель, він зненацька по­чув якесь рокотіння, що його ніяк не міг собі пояснити, бо це рокотіння анітрохи не нагадувало жоден із відомих йому звуків. Це було якесь шкварчання, ревіння і бряжчання – усе водночас; і тої ж миті Атрею відчув, як задрижала гора, вглибині якої він був, і почув, як зі страшним грюкотом і тріском зі схилів цієї гори покотилися каменюки. Він поче­кав якийсь час, сподіваючись, що землетрус – чи що воно там – вгамується, та побачивши, що рокотіння триває далі, поповз уперед. Нарешті Атрею дістався до виходу і обереж­но визирнув.

І ось що він там побачив: над чорнотою Великої Безо­дні, натягнена від краю до краю, висіла страхітлива веле­тенська павутина. А в липких сітях цієї павутини, грубих і міцних, наче линви, бився, намагаючись вивільнитися, ве­ликий білий щастедракон. Він щосили бив лапами і хвоє– том, з кожним рухом дедалі безнадійніше заплутуючись у тенетах.

Щастедракони належать до найрідкісніших істот Фан­тазії. Вони не схожі на звичайних драконів чи зміїв, які, подібно до велетенських огидних гадів, оселяються у гли­боких норах, де панує нестерпний сморід, і бережуть якісь чи то справжні, чи то гадані скарби. Такі дракони – виплод­ки Хаосу – мають здебільшого злісливий або ж гнівливий характер, а їхні крила з перетинчастої шкіри нагадують крила лиликів, і за допомогою цих крил дракони з голос­ним шумом і доволі незґрабно підіймаються у повітря, плюючись вогнем і кіптявою. Натомість щастедракони – породження леготу, сонячного повітря і тепла, витвори не­погамовної радості. А тому, незважаючи на те, що щасте­дракони насправді таки чималенькі, ба навіть дуже великі, вони легенькі, як літні хмаринки. Тому їм не потрібно крил, щоб літати. Щастедракони ширяють у небесах, пла­вають у повітрі, як риби у воді. Коли дивитися на них із землі, вони нагадують сповільнені блискавки. Проте най– дивовижніше в них – це спів. їхні голоси здаються відзву­ками малинового передзвону і бринять, немов золотий го­мін, а коли щастедракони говорять зовсім тихо, здається, ніби чуєш цей подзвін дуже здалеку. Той, хто хоч раз почує цей спів, не зможе забути його до самої смерті і розказува­тиме про нього своїм онукам.

Та щастедракон, що його саме бачив Атрею, аж ніяк не був у становищі, коли може хотітися співати. Довге, шов­ковисте тіло щастедракона – ціле у перламутровій лусці, яка вилискувала рожевим і білим, – скорчене і знерухомле– не висіло, скуте тенетами несамовитої павутини. Довгі пе­ристі пасма на щоках тварини, пишна грива, китиці розкі­шного хвоста і навіть перистий пух на лапах позаплутува­лися в липкому павутинні так, що щастедракон ледве міг поворухнутися. І лише круглі очі на його лев’ячій морді палахкотіли рубіново-червоним вогнем, засвідчуючи, що він іще живий.

Численні рани цієї прекрасної тварини кривавили, але було там і ще щось – щось велетенське; воно раз у раз, блис­кавично, мов чорна хмара, яка весь час змінювала свої об­риси, накидалося на біле тіло щастедракона, безупинно йо­го терзаючи. Це створіння скидалося то на страхітливо ве­ликого павука з довжелезними ногами, чиє товсте тіло, вкрите чимось на кшталт чорної, цупкої, скуйовдженої ше­рсті, зблискувало безліччю очей, то перетворювалося на одну-єдину велику руку з довгими пазурами, яка намагала­ся розчавити дракона, а вже наступної миті воно ставало гігантським чорним скорпіоном, який встромляв у нещасну жертву своє отруйне жало.

Боротьба між цими двома могутніми істотами була за­пеклою, несамовитою і жахливою. ІЦастедракон іще нама­гався боронитися, видихаючи блакитне полум’я, і цей во­гонь обпалював заріст потворного створіння, яке нападало на нього. Дим клубочився серед скель. Сморід майже душив Атрею. Щастедрайонові якось вдалося відкусити потвор­ному створінню одну з його довгих ніг. Але відкушена час­тина тіла не впала у глибочінь Великої Безодні: якусь мить вона несамохіть ворушилася в повітрі, а тоді повернулася на попереднє місце і з’єдналася з темною хмарою страхіт­ливої потвори. Так ставалося знов і знов; здавалося, щасте– дракон кусає порожнечу; і він нічого не міг вдіяти, навіть коли йому вдавалося досягнути до потвори зубами.

Тільки зараз Атрею побачив те, чого досі не помічав: ціле це страхітливе створіння не мало одного якось окрес­леного тіла, а складалося з безлічі сталево-блакитних ко­мах, які гуділи, немов розлючені шершні, а їхній щільний рій витворював усе нові і нові фігури.

Це, власне, і був Йґрамуль, і тепер Атрею зрозумів, чо­му його називають Безліччю.

Він вистрибнув зі свого сховку, схопився за Клейнод на грудях і щосили закричав:

– Спинись! Іменем Дитинної Царівни велю тобі: спи­нись!

Але його голос розчинився у ревищі та клекоті сутички. Навіть Атрею сам насилу його розчув.

І тоді, не роздумуючи, він побіг до них сам – побіг по клейких линвах павутини. Павутиння затремтіло під його ногами. Зненацька він втратив рівновагу, провалився крізь діру в сітях, повис на самих руках над мороком провалля, підтягнувся, прилип до тенет, але вивільнився і рушив да­лі.

Йґрамуль раптом відчув, що до нього щось наближаєть­ся. Тої ж миті він обернувся і перелетів ближче, прибравши якнайстрахітливішу подобу. Вигляд його був воістину страшний: тепер він став велетенським суцільним сталево– синім лицем з одним-єдиним оком над переніссям, і це око своєю величезною вертикальною зіницею, сповненою не­вимовної люті, витріщилося на Атрею.

Із грудей Бастіяна вирвався зойк, сповнений жаху.

Сповнений жаху зойк відлунював у проваллі, І відлун­ня різко металося туди-сюдп. Йґрамуль повернув око спе­ршу наліво, а потім направо, щоби подивитися, чи немає там ще якогось прибульця, бо цей хлопець, який стояв пе­ред ним, заклякнувши від жаху, просто не міг так закрича­ти. Але більше нікого не було.

– Невже Йґрамуль почув мій крик? – подумав Бастіян, не­ймовірно стривожений. – Але ж це взагалі неможливо!

І ось Атрею почув голос Йґрамуля. У нього був дуже високий і дещо хрипкуватий голос, і цей голос зовсім не пасував до велетенського обличчя. Та й уста, коли Йґра– муль говорив, не ворушилися. Його мова була наче дзиж­чання велетенського рою роз’юшених шершнів, яке укла­далося у слова:

– А, двоногий! – почув Атрею. – Після такого тривалого голодування – відразу два смаколики! Що за щасливий день для Йґрамуля!

Щоб відповісти, Атрею довелося зібрати всі сили. Вів підніс Сяйво до єдиного ока потвори і запитав:

– Знаєш цей Знак?

– Підійди-но ближче, двоногий! – продзижчав багато­голосий хор. – Йґрамуль дуже зле бачить.

Атрею ще на крок наблизився до лиця. Обличчя Йґра­муля розверзло рот. Замість язика в ньому було безліч па­лахкотливих мацаків, клешень і шпичаків.

– Ще ближче! – продзижчав рій.

Атрею підступився ще на крок, опинившись так близь­ко перед лицем потвори, що тепер виразно бачив безліч ста­лево-синіх істот, які дико роїлися і кишіли. Попри це, страхітливе обличчя Йґрамуля залишалося загалом непо­рушним.

– Я – Атрею, – сказав він, – і я виконую доручення Ди­тинної Царівни.

– Ти прийшов дуже невчасно, – помовчавши якусь мить, відповіла потвора дзижчанням, сповненим гніву. – Чого тобі треба від Йґрамуля? Він дуже зайнятийі Ти що, не бачиш?

– Я хочу цього щастедракона, – відповів Атрею. – Віддай його мені!

– Навіщо він тобі, двоногий Атрею?

– На Болотах Смутку я втратив коня. Мені треба діста­тися до Південного Оракула, бо лише Уюляля здатна сказа­ти, хто може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Якщо вона його не отримає, то помре, а разом із нею загине ціла Фан­тазія, у тому числі й ти, Йґрамуле, що звешся Безліччю.

– А… – протяжно продзижчало страхітливе обличчя. – То ось у цьому причина появи місць, які раптом перетво­рюються на Ніщо?

– Так, – відказав Атрею. – Отож і ти про це знаєш, Йґрамуле. Проте Південний Оракул надто далеко, щоби я зміг дістатися до нього, на це мені не вистачило б життя. Тому я кажу, що мені потрібний цей щастедракон. Якщо він помчить мене в піднебессі, то, можливо, мені потала­нить досягти мети.

Із рою, який творив страхітливе обличчя Йґрамуля, почулося щось багатоголосе, схоже на хихотіння.

– Помиляєшся, двоногий Атрею. Нам нічого не відомо ні про Південний Оракул, ані про Уюлялю, але ми знаємо, що щастедракон уже не зможе тебе понести. Бо навіть якби він не був поранений, ваша подорож усе одно потривала б так довго, що за той час хвороба встигла б здолати Дитинну Царівну. Бо ці Пошуки, двоногий Атрею, тобі треба міряти не твоїм життям, а її.

Погляд ока з велетенською вертикальною зіницею було майже неможливо витримати, й Атрею похилив голову.

– Це правда, – сказав він тихо.

– До того ж, – промовило обличчя, – у тілі щасте– дракона вже є Йґрамулева отрута. Відтак жити йому зали­шилося всього лише приблизно годину.

– Отож, – прошепотів Атрею, – надії не залишилося: ані для нього, ані для мене, ані для тебе, Йґрамуле.

– Що ж, – продзижчав голос, – Йґрамуль принаймні ще один раз як слід попоїсть. Та й хто сказав, що це справді остання Йґрамулева пожива? Йґрамуль знає спосіб – та ще й який! – блискавично перенести тебе до Південного Ораку­ла. Ось тільки чи сподобається він тобі, двоногий Атрею?..

– Про що ви говорите?

– Це таємниця Йґрамуля. Тому що творіння Безодні теж мають свої таємниці, двоногий Атрею. Досі Йґрамуль ніколи цю таємницю не зраджував. І тобі теж доведеться заприсягнути, що ніколи її не зрадиш. Бо це би страшенно нашкодило Йґрамулеві, ой, дуже нашкодило б!

– Присягаю. Кажи!

– Ти мусиш дозволити Йґрамулеві вжалити тебе.

Атрею з жахом відсахнувся.

– Йґрамулева трутизна, – продовжував голос, – вбиває впродовж години, зате дає тому, хто носить її в собі, владу опинитися в будь-якому місці Фантазії – де тільки забажає. Подумай-но лишень, що було б, якби про це стало відомо! Усім жертвам вдавалося б вислизати Йґрамулеві з-під носа!

– Година? – скрикнув Атрею. – Та що я зможу за цю годину зробити?

– Що ж, – продзижчав рій, – усе ж, мабуть, більше, ніж за всі ті години, які ще залишатимуться у тебе, коли зали­шишся тут. Вирішуй сам!

Атрею боровся зі собою.

– А ти відпустиш щастедракона, якщо я попрошу про це іменем Дитинної Царівни? – запитав він урешті.

– Ні, – відповіло обличчя. – Ти не маєш права просити про це Йґрамуля, навіть якщо носиш Аурин-Сяйво. Дитин­на Царівна дозволяє нам бути тими, ким ми є. Тому Йґра­муль теж кориться її Знаку Всевладдя. І ти це чудово зна­єш.

Атрею все ще стояв із похиленою головою. Те, що ска­зав Йґрамуль, – правда. Отож, йому не вдасться врятувати білого щастедракона. Його власні бажання нічого не ва­жать. Він підвівся і мовив:

– Зроби те, що запропонував!

Блискавично налетіла на нього сталево-сіра хмара, ото­чивши його зусібіч. Він відчув нестерпний біль у лівому плечі – і встиг іще подумати: «До Південного Оракула!» А тоді йому почорніло в очах.

Коли вовк невдовзі дістався до цього місця, то побачив велетенську павутину – і більш нічого. Слід, по якому він досі йшов, раптово вривався, і, попри всі вовкові зусилля, йому так і не вдалося його віднайти.

Бастіян зупинився. Він почувався геть кепсько – так, ніби і в його тілі опинилася Иґрамулева отрута.

– Дяка Богу, – сказав він подумки, – що я не у Фантазії. На щастя, у дійсності таких страховиськ не буває. Усе це тільки вига­дка.

Та чи справді все це лише вигадка? Як же тоді так сталося, що до Йґрамуля – а може і до Атрею – долинув сповнений жаху Бас– тіянів зойк?

Ця книга поступово починала ставати моторошною.

V. ДВОСЕЛЕНЦІ*

(* неоковирний неологізм Прохаська, насправді «Двоє поселенців»)

На якусь моторошно довгу мить Атрею здолав сумнів, чи, бува, Йґрамуль усе-таки не ошукав його, бо, отямив­шись, побачив, що і далі перебуває в скелястій пустелі.

Він натужно підвівся. І лише тепер помітив, що хоч і перебуває в гірській пустелі, але вона якась геть інакша. Тут земля виглядала складеною з іржаво-червоних скеляс­тих брил, нагромаджених і насунутих одна на одну так, що скрізь, куди не глянь, витворювали дивовижні вежі і піра­міди. Поміж ними землю вкривали низенькі кущі й зарості трави. Нависала пекельна спека. Краєвид був увесь зали­тий сліпучим, ба навіть нестерпним сонячним світлом, що немилосердно разило очі.

Атрею обмацав рукою обличчя. На віддалі десь із милю звідси він зауважив скелясту браму неправильної форми, арку якої утворювали горизонтально викладені незугарні подовгасті кам’яні плити. Заввишки брама могла мати десь зо сто стіл.

Невже це вхід до Південного Оракула? За брамою дале­ко (наскільки сягало око Атрею) простягалася безконечна порожня рівнина: жодної споруди, жодного храму, жодного гаю – нічогісінько, що бодай віддалено могло нагадувати Оракул.

Він усе ще міркував, що робити, коли зненацька почув глибокий гулкий голос, який відлунював стугонінням, на­че з бронзи:

– Атрею!

А тоді знову:

– Атрею!

Він озирнувся і побачив, що з-за однієї з іржаво– червоних кам’яних веж до нього бреде білий щастедракон. Із його ран струменіла кров, і він був такий кволий, що на­силу доплентався до Атрею.

Попри те, лукаво підморгнув своїм рубіново-червоним оком і сказав:

– Не дивуйся аж так, що я теж опинився тут, Атрею. Висячи в павутині, я, хоч і був наче паралізований, але чув усе, що казав тобі Йґрамуль. То й подумав собі: він же і ме­не вже вкусив, чом би, в такому разі, й мені не скористати­ся таємницею, яку він тобі зрадив* (* Зраджують когось, а таємницю довіряють)? Ось я і втік.

Атрею втішився.

– Мені нелегко було полишати тебе на поталу Йґраму– леві, – сказав він. – Але що я міг зробити?

– Нічого, – відповів щастедракон. – Та все-таки ти вря­тував мені життя, хоч і не без моєї участі.

І знову підморгнув, тепер уже другим оком.

– Врятував життя, – повторив Атрею. – Одначе тільки на годину, більше часу в нас нема. Я відчуваю, як із кож­ною хвилиною Йґрамулева трутизна діє все дужче і дужче.

– На кожну отруту знайдеться протиотрута, – відказав щастедракон. – Ось побачиш, усе закінчиться добре.

– Хотів би я знати як, – зітхнув Атрею.

– І я теж, – відказав щастедракон. – Але ж якраз оце і чудово! Відтепер тобі таланитиме в усьому. Врешті-решт, я таки не будь-хто, а щастедракон. Навіть висячи в павутині, я не втрачав надії – і, як бачиш, не даремно сподівався.

Атрею всміхнувся.

– Скажи-но, чому ти перенісся саме сюди, а не в якесь інше, ліпше місце, де тобі, можливо, вдалося б знайти про­тиотруту?

– Бо відтепер моє життя належить тобі, – сказав щасте­дракон. – Якщо тільки ти захочеш його прийняти. Я собі подумав, що Атрею знадобиться хтось, щоби швидко їздити в цих Великих Пошуках. Ось побачиш, одна справа – шкан­дибати на своїх двох, ба навіть гарцювати на гожому огирі, і зовсім інша – ширяти у піднебессі на спині у щастедрако– на. То що, згода?

– Згода.

– До речі, – додав дракон, – я називаюся Фухур.

– Чудово, Фухуре, – сказав Атрею. – Але поки ми тут балакаємо, спливає та дрібка часу, яка нам іще залишила­ся. Мені треба щось робити. Але що?

– Покладатися на щастя, – відповів Фухур, – що ж іще?

Та Атрею його вже не чув.

Він упав і лежав непорушно, огорнений м’якими виги­нами драконового тіла.

Йґрамулева отрута діяла.

Коли Атрею – хтозна за який час – знову розплющив очі, то спершу не побачив нічого, крім неймовірного, дуже дивного лиця, що схилилося над його обличчям. То було найпоораніше зморшками лице, яке йому коли-небудь до­водилося бачити, та й завбільшки воно було як кулак. А ще воно було темно-брунатне, мов печене яблуко, а очка на ньому жевріли, наче зорі. Волосся над личком прикривало щось, що нагадувало очіпок із зів’ялого листя.

Тої ж миті Атрею відчув, що йому до вуст піднесли як­есь горня.

– Добрий лік* (* ліки (Прохаська не обходить, що найперше діти подумають про лічбу)), лепський лік! – промурмотіли малесе­нькі губенята, теж зморшкуваті на цьому всуціль поморще­ному личку. – Пий, дитинко, пий. Воно помічне!

Атрею пригубив. Смакував напій незвично: ледь солод­каво і трохи терпко.

– Що зі щастедраконом? – через силу видушив він.

– Усе гаразд, – відповів шепелявий голосочок, – не жу­рися, хлопчику. Він одужає. Найгірше вже позаду. Пий-но, пий!

Атрею відпив іще ковток і негайно поринув у сон, однак цього разу то був глибокий, цілющий сон.

Бежеві дзиґарі вибили другу.

Бастіян уже не міг далі стримуватися: йому негайно треба бу­ло в туалет. Хотілося вже давніше, але він усе ніяк не міг відірва­тися від читання. До того ж, він трохи боявся спускатися вниз, у приміщення школи. Він говорив собі, що це побоювання цілком безпідставне, адже там нікого нема, отож ніхто його не побачить. І все одно боявся – так, ніби сама будівля школи була якоюсь істотою, яка за ним стежить.

Але тут нічого не вдієш: треба – то треба!

Бастіян поклав книжку розгорнутими сторінками вниз на край стосу матів, підвівся і підійшов до дверей комірчини. Якусь часин­ку прислухався. Його серце голосно калатало. Ніде ані шелесне. Він відчинив засувку і поволі перекрутив у замку велетенський ключ. Коли натиснув на клямку, двері відчинилися, голосно зари­півши.

У самих шкарпетках він помчав униз, не замикаючи за собою дверей, щоби зайвий раз не зчиняти шуму. А тоді прокрався схо­дами на перший поверх. Перед ним відкрився довгий коридор із помальованими в шпинатовий колір дверима класних кімнат. Уч­нівський туалет був у протилежному кінці. Хлопця вже не на жарт притисло, і він побіг що мав сили. Він домчав до рятівної місцинки таки дійсно в останню мить.

Сидячи на унітазі, Бастіян розмірковував, чому, власне кажу­чи, герої книжкових історій ніколи не мають таких клопотів. Одно­го разу – тоді він був набагато менший – Бастіян навіть запитав на уроці релігії, чи наш Господь Ісус теж мав людські потреби, адже він їв і пив, як звичайна людина. Клас аж зайшовся реготом, а вчитель релігії зробив йому запис у щоденнику про «антисоціа­льну поведінку». Відповіді на це питання Бастіян так ніколи й не дочекався. А він же зовсім не мав наміру поводитися антисоціаль­но.

– Очевидно, – сказав собі Бастіян, – ці речі – надто побічні та неістотні, щоби згадувати про них у таких історіях.

Хоча якраз для нього ці речі іноді могли набувати надзвичай­ної ваги, часом ставлячи його в незручне – ба навіть просто-таки відчайдушне – становище.

Упоравшись, він потягнув за ланцюжок, щоби злити воду, і тільки-но збирався вийти, як нараз почув у коридорі кроки. Хтось відчиняв і знову зачиняв класні двері – по черзі, одні за одними. Кроки наближалися.

У Бастіяна мало серце не вистрибнуло з грудей. Де схова­тись? Він стояв, заціпенівши.

Двері до туалету відчинялися – на щастя, відчинилися так, що прикрили собою Бастіяна. Увійшов шкільний сторож. Він зазирав у кожну кабінку. Дійшовши до тієї, де ще стікала вода і похитував­ся ланцюжок, він на мить вражено застиг. Тоді щось буркнув. Од­наче, зауваживши, що вода перестала текти, знизав плечима і ви­йшов. Його кроки завмерли на сходах.

Увесь цей час Бастіян не наважувався навіть дихнути, але тепер глибоко відітхнув. Уже виходячи, помітив, як трусяться ко­ліна. Тишком-нишком, але прожогом Бастіян промчав коридором із помальованими у шпинатовий колір дверима класних кімнат, тоді – сходами нагору і прошмигнув у комірчину. І тільки коли знову зачинив двері на ключ і на засувку, відітхнув з полегкістю. Перевівши дух, він знов умостився на своєму лежаку з гімнастич­них матів, загорнувся у військові коци і взявся до читання.

Прокинувшись, Атрею почувався цілком здоровим і сповненим сил. Тому відразу сів.

Була ніч, та місяць світив дуже ясно. Атрею побачив, що лежить на тому самому місці, де свого часу впав коло щасте дракона. Фухур – тут же, біля нього, – дихав спокійно і глибоко. Здавалося, щасте дракон спить. Усі його рани загоїлися.

Атрею помітив, що його власним плечем теж хтось зао­пікувався. Його перев’язали, хоч сама пов’язка була не з тканини, а з зілля, з волокон і стебел рослин.

За кілька кроків від них у скелі виднілася маленька пе­черка. Вхід у печерку мерехтів тьмяним світлом.

Намагаючись не ворушити лівою рукою, Атрею обере­жно підвівся і підійшов до низенького входу. Нахилився – і побачив усередині приміщення, що виглядало наче кухня алхіміка, але в мініатюрі. Вглибині печерки у відкритому каміні потріскував веселий вогонь. Скрізь лежали і стояли тиглі та казанки, а також пляшки та колби якихось химер­них форм. На полиці стосами були поскладані торбинки з різноманітним сухим зіллям. І столик, який стояв посере­дині, і решту меблів, вочевидь, було зроблено з кореневищ і пеньків. Загалом, це житло справляло враження надзви­чайно затишного.

Допіру зачувши, як хтось кахикає, Атрею помітив, що у фотелі перед каміном сидить якийсь крихітний чоловічок. На голові він мав щось на кшталт капелюха з корінців, який нагадував вивернуту чашку люльки. Личко чоловічка теж було темно-брунатне і зморшкувате, точнісінько як те, що його він побачив над собою, отямившись уперше. Втім, у чоловічкя на носі сиділи великі окуляри, і, можливо, са­ме тому риси його обличчя тепер видовжилися і виглядали стривоженими. Чоловічок читав якусь велику книжку, ідо лежала в нього на колінах. Але тоді з іншої кімнати, яка містилася десь углибині печери, придибцяла друга малесе­нька постать, і Атрею відразу впізнав, що то якраз вона так ним опікувалася. Щойно тепер він розгледів, що це жіноч­ка. Крім очіпка із зів’ялого листя, вона – так само, як і чо­ловічок у фотелі перед каміном, – мала на собі щось подібне до чернечої ряси, очевидно, теж зробленої з листя і трави. Вона щось вдоволено мугикала собі під ніс і потирала руче­нята, а тоді заходилася поратись коло казанка, який висів над вогнищем. Обидві людинки були ледве чи вищі за ногу Атрею від стопи до коліна. Було очевидно, що тут ідеться про представників широко розгалуженого сімейства гномів, хоч оці двоє і були доволі незвичайні на вигляд.

– Жінко, – заговорив чоловічок сварливим тонем, – не заступай мені світла! Ти перешкоджаєш мені в науці!

– Та хай тобі грець із твоєю наукою! – відрубала жіноч­ка. – Кому вона здалася? Зараз важливо приготувати мій цілющий еліксир. Тим двом, котрі там, надворі, ще потріб­но його пити.

– Тим двом надворі, – роздратовано заперечив чолові­чок, – набагато потрібніші моя порада і моя допомога.

– Та про мене, – відказала жіночка. – Але тільки коли вони оклигають. Ану, відступися, старий!

Чоловічок, буркочучи, трохи посунувся на своєму фо­телі.

Атрею кашлянув, щоби звернути на себе увагу. Двоє гномів повернули голови в його бік.

– Він уже одужав, – сказав чоловічок. – Тепер моя чер­га!

– Нічого подібного! – визвірилася на нього жіночка. – Я вирішую, хто тут здоровий, а хто ні. Твоя черга настане то­ді, коли я скажу, що настала твоя черга!

Тоді вона звернулася до Атрею:

– Ми радо запросили би тебе увійти. Але для тебе тут трохи затісно. Ще хвильку! Я вже до тебе виходжу.

Вона ще щось розтовкла в малесенькій ступці, висипала її вміст до казанка. Потім помила руки і витерла їх об фар­тушок, примовляючи при цьому до чоловіка:

– А ти сиди тут камінчиком, Енгівуку, доки я тебе не покличу, зрозумів?

– Добре, добре, Урґль, – промурмотів чоловічок.

Урґль вийшла надвір. Вона прискіпливо оглянула

Атрею своїми примруженими оченятами, дивлячись на нього знизу догори.

– Ну, що? Здається, тобі вже ліпше, га?

Атрею кивнув.

– Не болить уже? – допитувалася вона.

– Ет, про це навіть згадувати не варто, – відповів Ат­рею.

– Ну, то як, – напосідала на нього жіночка з оченя– тами-жаринами, – болить чи ні?

– Ще ледь поболює, – пояснив Атрею, – та це вже дріб­ниці…

– Але не для мене! – засопіла Урґль. – Не терплю, коли пацієнти вказують лікареві, що – дрібниці, а що -ні! Що ти у цьому тямиш, ти, пташа жовтодзьобе! Власне, воно ще мусить трохи боліти, перш ніж загоїтися остаточно. Бо як­би тебе не боліло, це означало би, що рука відмерла.

– Вибачте! – мовив Атрею, якому здалося, що він – як мала дитина і що його оце бештають. – Я хотів лише сказа­ти… Тобто-я хотів подякувати.

– Та що вже там! – обірвала його Урґль. – Цілителька чи ні? Я лише виконую фахові обов’язки. А коли Енгівук, мій старий, побачив Сяйво, що висить у тебе на шиї, тут і думати було нічого.

– А Фухур? – запитав Атрею. – Як він там?

– А це ще хто такий?

– Та ж білий щастедракон.

– А-а-а! Ще не знаю. Йому перепало трохи більше, ніж тобі. Та мав би оклигати. Я майже певна, що він одужає. Зараз йому потрібен спокій. Де ж це ви нахапалися тієї от­рути, га? І хто ви взагалі такі?

Тим часом Енгівук теж вибрався з печерки і прислухав­ся до розмови Урґль з Атрею. А коли йому увірвався тер­пець чекати, ступив крок наперед і вигукнув:

– Ану тихо, стара! Тепер моя черга!

Після цього він обернувся до Атрею, скинув свого лю– лькоподібного капелюха, пошкріб лису маківку і промовив:

– То як тебе, кажеш, звати?

– Атрею.

– Не зважай на її тон, Атрею. Стара Урґль іноді буває трохи зарізка, але насправді вона не зла. Моє ім’я – Ен­гівук. Та нас іще називають двоселенцями. Може, чув ко­лись?

– Ні, – зізнався Атрею.

Здавалося, Енгівук навіть трохи образився.

– Що ж, – вирішив він. – Ти, либонь, не обертаєшся в наукових колах, бо інакше тобі сказали б, що якщо хочеш потрапити до Уюлялі в Південний Оракул, то ліпшого по­радника, ніж я, не знайти. Отож, ти звернувся за відповід­ною адресою, хлопче!

– Та годі вже! Не дмися, бо луснеш! – урвала його стара Урґль.

Вона злізла з каменюки, на якій сиділа, і зникла, щось бурмочучи, у печері. Енгівук вдав, що недочув, і далі пра­вив своє.

– Я тобі все поясню, – мовив гном. – За ціле своє життя я вивчив цю штуку вздовж і впоперек. Навіть облаштував обсерваторію – спеціально з цією метою. Невдовзі планую видати велику наукову працю про Південний Оракул. Її заголовок буде такий: «Загадка Уюлялі: розгадка професо­ра Енгівука». Звучить некепсько, га? На жаль, щоб її заве­ршити, бракує кількох дрібничок. І ти, хлопче, міг би мені в цьому допомогти.

– Обсерваторію? – раптом перепитав Атрею, який не знав цього слова.

Енгівук ствердно кивнув, його оченята засяяли з гор­дощів. Жестом руки він запросив Атрею йти за ним.

Між величезними кам’яними брилами вгору спиналася вузенька, звивиста стежечка. Де-не-де – там, де вона здій­малася особливо стрімко, – було вибито мініатюрні східці. Для Атрею, ясна річ, східці були замалі, тож хлопець прос­то переступав через них. Та все одно він ледве встигав за гномом, який хутко дріботів попереду.

– Ніч сьогодні – місячна, ясна, – долинув до нього голос Енгівука, – тож ти все розгледиш як слід.

– Що – все? – допитувався Атрею. – Уюлялю?

Та Енгівук лише нетерпляче відмахнувся і подибав да­лі.

Нарешті вони дісталися на вершечок скелястої гори. Тут поверхня у них під ногами була зовсім рівна, і тільки з одного боку здіймалося щось на кшталт природного насипу, оточеного бар’єром із кам’яних плит. Посередині однієї з цих плит був отвір, вочевидь, просвердлений якимось ін­струментом. Перед отвором стояв маленький телескоп, за­кріплений на штативі, виготовленому а кореня.

Енгівук зиркнув крізь отвір, щось там відрегулював, легенько покрутивши кілька гвинтиків, а тоді вдоволено кивнув і підкликав Атрею, аби той подивився.

Атрею послухався, але, щоби скористатися з запрошен­ня, йому довелося лягти на кам’яну долівку обсерваторії. Спершись на лікті, він зазирнув у телескоп.

Телескоп був спрямований на велику скелясту браму і на­лаштований так, що в поле зору потрапляла тільки нижня частина правої опори. І тут Атрею побачив, що коло цієї опори, випроставшись, високий і геть непорушний, сидить велетенський сфінкс, весь осяяний місячним світлом. Його передні лапи були як у лева, задня частина тіла – як у бика, на спині він мав гігантські орлині крила, а обличчя сфінкса було лицем жінки, тобто людським, – принаймні за фор­мою, тому що вираз цього обличчя аж ніяк не був людсь­ким. Неможливо було сказати, чи це обличчя всміхається, чи виражає безмірний сум, чи, радше, цілковиту байду­жість.

Атрею розглядав його досить довго і врешті-решт вирі­шив, що воно сповнене безмірної жорстокості; втім, тут– таки змінив думку: тепер він не бачив у цьому обличчі ні­чого, крім безмежної радості.

– Та годі вже, годі! – почув він над вухом голос гнома. – Ти ж однаково не розгадаєш таємниці сфінксового обличчя. Це з кожним отак. І зі мною – теж. Усе життя дивлюся, а таїни так і не збагнув. Ану, дивись-но тепер сюди – на дру­гого!

Він щось покрутив, зображення посунулося мимо скле­піння брами, за яким простягалася лише неосяжна пусте­ля, а потім у полі зору опинилася ліва опора, біля якої у такій самій позі сидів другий сфінкс.

Його велетенське тіло у сяйві місяця блідо світилося якимсь дивним матовим блиском, так, наче було з рідкого срібла. Здавалося, своїм відстороненим, відсутнім погля­дом він дивиться на першого сфінкса, тоді як той – таким самим поглядом – дивиться в бік другого.

– Це статуї? – запитав тихо Атрею. що ніяк не міг віді­рвати від них очей.

– О ні! – відказав Енгівук і захихотів. – Це справжні, живі сфінкси. Ходімо вниз! Як на перший раз, ти побачив цілком досить. Я все тобі поясню.

І він затулив телескоп долонею, тож Атрею більше ні­чого не було видно.

Поверталися вони мовчки.

VI. ТРИ МАГІЧНІ БРАМИ

Фухур іще міцно спав, коли Енгівук з Атрею повер­нулися до печерки гномів.

Тимчасом старенька Урґль винесла столик надвір і на­крила його, понаставлявши всіляких солодощів і загуще­них соків з ягід і зел.

Крім того, на столику стояли дзбаночок запашного га­рячого чаю з зілля та кілька питних мисочок* (* Нове слово у харчуванні, виявляється, миски можна пити). Цей натюр­морт доповнювали дві крихітні олійні лампадки.

– Сідайте! – наказала Урґль. – Атрею насамперед му­сить щось з’їсти і напитися, щоби набратися сили. Самих лише ліків не досить.

– Дякую, – сказав Атрею. – Я почуваюся дуже добре.

– Не переч! – фиркнула Урґль. – Доки ти тут, робити­меш, що тобі кажуть, так собі й затям! Отрута в твоєму тілі нейтралізована. Значить, нема чого поспішати, хлопчику. Часу в тебе – скільки завгодно, тож користай із цього.

– Але ж ідеться не про мене, – заперечив Атрею. – Дитинна Царівна – при смерті. Можливо, тут уже важить кожна година.

– Фіґлі-міґлі! – промурмотіла маленька бабця. – Кому спішно, з того смішно. Поспіхом нічого не досягнеш. Сідай-но! їж! Пий! Ну ж бо! І не переч!

– Ліпше скорися, – прошепотів Енгівук. – Хто-хто, а я таки трошки знаю цю жіночку. Коли вона вб’є собі щось у голову, то хоч кіл на тій голові теши. До того ж, нам і так треба побалакати – нам із тобою.

Отож Атрею, підібгавши ноги, примостився за крихіт­ним столиком і почав призволятися. Він їв і пив – і йому й справді здавалося, що з кожним шматочком і з кожним ко­вточком в його жили і м’язи вливається золота, тепла жит­тєва сила. Щойно тепер Атрею усвідомив, який він висна­жений.

Бастіянові аж слинка потекла. Йому навіть здалося, що до нього долинули запахи страв, які стояли перед гномами. Він аж принюхався, та це він просто собі уроїв* (* уявив). У нього в животі голос­но забурчало. Терпіти таку муку було несила. Він вийняв із ранця решту канапки та яблуко і з’їв. Від цього трохи полегшало, хоча він аж ніяк не наситився.

А тоді до нього дійшло, що більше у нього нема ані крихти і що він оце поїв востаннє. Від цього слова Бастіянові стало страш­но. І він спробував більше про це не думати.

– А де ти береш усі ці ласощі? – поцікавився Атрею, звертаючись до Урґль.

– Гай-гай, хлопчику, – відповіла вона. – Треба добре набігатися, ой як далеко набігатися, щоби знайти потрібні зела і рослини. Але цей упертюх Енгівук затявся: він хоче жити саме тут – і більше ніде, а все через ті свої пусті нау­кові дослідження! Бо вони, бач, важливі. А те, звідки у ньо­го на столі береться їжа, його нітрохи не обходить!

– Жінко, – мовив Енгівук сповненим скривдженої гід­ності голосом, – та хіба ти щось тямиш у тому, що важливе, а що ні? Іди і роби своє. І дай нам поговорити!

Урґль ображено зникла в печерці, а невдовзі звідти до­линув брязкіт усілякого начиння.

– Та нехай собі там!.. – довірливо нахилився до нього Енгівук. – Насправді моя стара – добра і м’яка, але часом їй треба трохи понарікати. Послухай-но, Атрею! Зараз я роз­повім тобі дещо про Південний Оракул. Це тобі конче пот­рібно знати. Дістатися до Уюлялі зовсім непросто. Ба на­віть досить важко. Втім, я не хотів би виголошувати перед тобою вчену доповідь. Можливо, буде краще, коли ти сам ставитимеш запитання. Розумієш, я трохи схильний відво­лікатися на несуттєві подробиці, на другорядне. Отож за­питуй!

– Гаразд, – сказав Атрею. – Ким або чим є ота Уюляля?

– Прокляття! – аж рикнув Енгівук, сердито зблиснув­ши на нього оченятами. – Ти, як і моя стара, б’єш питанням просто в лоб. Що, не міг почати з чогось іншого?

Атрею замислився, а тоді спитав:

– А ота велика кам’яна брама зі сфінксами, яку ти мені показував, – це вхід?

– О, вже краще! – задоволено озвався Енгівук. – Так у нас діло піде. Так, ця брама – вхід, але після неї є ще дві брами, і щойно за третьою мешкає Уюляля – якщо про неї взагалі можна сказати, що вона «мешкає».

– А сам ти вже колись бував у неї?

– Та як ти собі це уявляєш?! – знову вибухнув Енгівук, дуже роздратований. – Врешті-решт, я ж науковець, я дос­ліджую це питання. Збираю дані, звіти тих, хто там побу­вав. Тобто тих, котрі повернулися, ясна річ. Це вкрай важ­лива праця! Я не можу собі дозволити особисто наражатися на ризик. Це могло би згубно позначитися на моїй праці.

– Розумію, – сказав Атрею. – А що то за три брами?

Енгівук підвівся, склав руки за спиною і, походжаючи

туди-сюди, заходився пояснювати:

– Перша – Брама Великої Таїни. Друга – Брама Чарів­ного Дзеркала. А третя… Що ж, третя брама – це Брама Без Ключа…

– Дуже дивно, перебив його Атрею. – Наскільки я по­бачив, за тією кам’яною брамою немає нічого, крім безмір­ної, пустої і дикої площини. А де ж решта брам?

– Спокійно! – прикрикнув Енгівук. – Якщо ти весь час мене перебиватимеш, я не зможу нічого тобі пояснити. Усе це надзвичайно складно! Заковика ось у чому: друга брама з’являється щойно тоді, коли проминаєш першу. А третя – коли опиняєшся за другою. А Уюлялю можна зустріти, тільки пройшовши через третю браму. А до того цих брам немає. Не так воно все просто, га?

Атрею кивнув, але волів промовчати, щоби не дратува­ти гнома.

– Першу, Браму Великої Таїни, ти бачив крізь мій те­лескоп. Крім того, ти бачив коло неї двох сфінксів. Ця бра­ма завжди відчинена – воно й зрозуміло: на ній немає сту­лок. І все ж таки ніхто не може пройти через цю браму. Хіба що, – тут Енгівук значущо підняв крихітний вказівний па­льчик, – хіба що коли сфінкси заплющать очі. А знаєш чо­му? Тому що погляд сфінксів цілковито відрізняється від того, як дивляться решта істот. Усі ми – ти і я, і всі решта – дивлячись, щось бачимо. Бачимо світ. А сфінкси не бачать нічого. У певному сенсі вони незрячі. Зате їхні очі дещо ви­промінюють. І знаєш, що випромінюють їхні очі? Усі таїни світу. Тому сфінкси невідривно дивляться один на одного. Бо погляд сфінкса здатний витримати тільки інший сфінкс. А тепер уяви собі, що станеться з тим, хто наважиться на­разити себе на погляди цих двох сфінксів! Він завмре, заці­пеніє і не зможе зрушитися з місця, доки не розгадає всі таємниці цього світу. Що ж, дійшовши туди, ти і сам поба­чиш тлінні рештки цих бідолашних.

– Але хіба ти не казав, – не втримався Атрею, – що іноді сфінкси все ж заплющують очі? Хіба їм бодай час від часу не треба поспати?

– Поспати? – Енгівук аж захихотів. – Ой, тримайте, тримайте мене! Сфінкс – і спання?! Та ніколи в житті! Ти таки справді не маєш про це зеленого поняття. Однак твоє питання не позбавлене глузду. Ба більше: це саме те питан­ня, якому присвячена моя наукова розвідка. Іноді буває – коли приходять декотрі відвідувачі, – що сфінкси заплю­щують очі і пропускають їх. Тож питання, на яке досі ніхто не дістав відповіді, звучить так: чому одних сфінкси пропу­скають, а інших – ні? Бо ж у дійсності воно є далеко не так, що пропускають мудрих, хоробрих і добрих, а дурних, боя­гузливих і злих – ні. Дзуськи! Я на власні очі бачив – до то­го ж не раз і не два, – як вони дозволяли пройти якомусь нещасному пришелепкові чи підступному негідникові, в той час як найдостойніші та найрозумніші іноді місяцями чекали, а тоді так і поверталися ні з чим. Здається, не має ані найменшого значення також і те, чи когось привели до Оракула біда і потреба, чи він хоче потрапити туди просто задля втіхи.

– А як же твої дослідження? – запитав Атрею. – Вони хоч якось це пояснюють?

Енгівукові оченята тут-таки гнівно запалали.

– Та ти слухаєш мене чи ні? Я ж тільки-но сказав, що досі ніхто не знайшов відповіді. Звісно, з часом, після бага­тьох років досліджень, я висунув кілька теорій. Спершу припустив, що вирішальним чинником для сфінксів є певні зовнішні прикмети, тілесні якості пошуковця: зріст, врода, сила тощо. Та вже невдовзі від цього припущення довелося відмовитися. Тоді я спробував простежити, чи існують як­ісь числові закономірності: скажімо, що завжди не прохо­дять троє з п’яти, або що тут мають значення якісь іще складніші послідовності чисел: наприклад, тільки прості числа; або числа, кратні якомусь числу. І це навіть трохи спрацьовувало, але тільки щодо минулого, бо для прогнос­тики ці мої гіпотези абсолютно не справдилися. Врешті– решт я дійшов висновку, що рішення сфінксів цілком випа­дкові, що в цьому немає ні якогось сенсу, ані системи. Але моя стара переконана, що така точка зору – блюзнірська, до того ж геть позбавлена фантазії, що вона не має нічого спі­льного з високою наукою і що мені бракує уяви.

– А, то ти вже знову взявся за своє? – із печерки гномів почувся сповнений докору голос Урґль. – І не соромно тобі? Тільки тому, що та дрібка мозку, яка була в тебе у голові, остаточно зсохлася, ти, старий телепню, вважаєш, ніби можеш отак просто заперечувати найбільші таємниці світу, га?

– О, чуєш? – зітхнув Енгівук. – І найприкріше, що вона таки має рацію.

– А Клейнод Дитинної Царівни? – спитав Атрею. – Думаєш, сфінкси не зважатимуть на нього? Зрештою, вони ж, також створіння Фантазії.

– Це правда, – проказав Енгівук, покивавши голо-вою завбільшки з печене яблуко. – Але ж для цього вони повин­ні побачити Клейнод. А вони нічого не бачить. Та їхній по­гляд тебе вразить. До того ж, я не певний, що сфінкси під­коряються Дитинній Царівні. Можливо, вони значніші від неї. Не знаю, не знаю… Так чи сяк, усе це вельми сумнівна справа.

– І що ти мені порадиш? – Атрею вирішив запитати ру­ба.

– Ти приречений робити те саме, що й інші, – відповів гном. – Тобі слід дочекатися рішення сфінксів, – не розумі­ючи, чому вони так вирішили.

Атрею в задумі кивнув.

Із печерки вийшла маленька Урґль. В одній руці вона несла відерце з якоюсь рідиною, що густо парувала, а дру­гою рукою притримувала оберемок сухих рослин. Щось му­рмочучи собі під ніс, вона попрямувала до дракона, який ще й досі непорушно спав. Жіночка вилізла на нього і захо­дилася міняти йому оклади і пов’язки на ранах. Велетенсь­кий пацієнт тільки раз вдоволено зітхнув і випростався: здавалося, він нічого й не помітив.

– Ліпше б ти зробив щось корисне, – сказала вона Ен– гівукові, повертаючись до печерки, – замість того, щоб си­діти тут і патякати всілякі небилиці.

– Я роблю дуже корисну справу, – гукнув чоловічок їй навздогін. – Можливо, набагато кориснішу, ніж ти, але цього тобі ніколи не збагнути, простачко!

І, повернувшись до Атрею, додав:

– Вона вміє думати лише про практичні речі. Для висо­ких думок їй бракує кебети.

Бежеві дзиґарі вибили третю.

Якщо досі тато міг з тої чи іншої причини не зауважувати Бас– тіянової відсутності, то тепер уже він просто-таки не міг не поміти­ти, що його син не прийшов додому.

Але чи тато взагалі стривожиться? Може, піде його шукати? Можливо, він уже сповістив поліцію? Закінчиться тим, що вісті про його зникнення і особливі прикмети передаватимуть по радіо. Ба– стіян відчув, як його щось кольнуло в животі.

Але якщо так, то де вони його шукатимуть? У школі? А може, навіть тут, на горищі?

А чи зачинив він двері, повертаючись із туалету? Цього Басті– ян уже не пригадував, а тому підвівся і пересвідчився. Так, двері, що вели на горище, зачинені на ключ і замкнені на засувку.

Надворі вже поволі починало сутеніти. Світло, що проникало крізь засклений люк на даху, дедалі слабшало.

Щоби хоч якось розвіяти тривогу, Бастіян трохи походив ко­мірчиною. При цьому він виявив чимало речей, які насправді нічо­го спільного зі школою не мали. Скажімо, старий, погнутий гра­мофон із голосником (трубою – прим. НепїаіИипїег) – хтозна, як він сюди потрапив. В одному кутку було складено кілька картин у химерних позолочених рамах з пооббиваною ліпниною, на яких уже майже нічого не можна було розгледіти, хіба що чиїсь суворі обличчя ще ледь-ледь проступали на темному тлі. Був тут і колись посріблений, а нині поїдений іржею семираменний підсвічник* (* Можна було просто написати «семисвічник», але це не для Прохаська), в якому ще стирчали недогарки товстих воскових свічок, що оплив­ли довгими бородами.

Нараз Бастіян неабияк злякався, бо в одному з темних закут­ків комірчини раптом ворухнулася якась постать. Тільки вдивив­шись уважніше, він зрозумів, що там стоїть велике напівсліпе дзе­ркало; у ньому Бастіян розпізнав своє невиразне відображення. Він підійшов ближче і якусь хвилю розглядав себе. Що ж, як не крути, а гарним Бастіяна таки не назвеш, а надто з його товстою, опецькуватою фігурою. А ця клишоногість! А розпливчасте об­личчя!.. Він поволі похитав головою і голосно промовив:

– Ні!

А тоді повернувся на свій лежак із матів. Тепер, щоби читати, йому доводилося підносити книжку до самих очей.

– То на чому ми зупинилися? – запитав Енгівук.

– На Брамі Великої Таїни, – нагадав йому Атрею.

– Ага, справді! Уявімо собі: тобі таки поталанило прой­ти через неї. Отож тоді – допіру тоді! – з’явиться друга бра­ма. Брама Чарівного Дзеркала. Я вже сказав, що не можу нічого розповісти тобі про неї з власного досвіду чи на підс­таві власних спостережень. Я знаю про цю браму тільки те, що зібрано у звітах. Ця друга брама одночасно і відчинена, і зачинена. Звучить божевільно, чи не так? Може, ліпше сказати: вона ні не зачинена, ні не відчинена? Хоча і це звучить не менш божевільно. Одне слово: йдеться про вели­ке дзеркало або щось подібне, хоча та штука – не зі скла і не з металу. Але із чого вона – цього ніхто ніколи так і не зміг мені сказати. Так чи інак, поставши перед ним, ти бачиш самого себе, але бачиш себе не таким, як у звичайному дзе­ркалі. Ти бачиш не свою зовнішність, а своє істинне єство, правдиву глибинну сутність; бачиш себе таким, яким ти насправді є. Отож той, хто хоче пройти крізь це дзеркало, мусить, так би мовити, заглибитися в самого себе.

– У кожному разі, – припустив Атрею, – через Браму Чарівного Дзеркала пройти, мабуть, легше, ніж через пер­шу.

– А от і помиляєшся! – вигукнув Енгівук і знову захо­дився збуджено походжати туди-сюди. – Дуже-дуже поми­ляєшся, юначе! Мені вже доводилося бачити, як власне ті відвідувачі, котрі мали себе за бездоганних, з лементом уті­кали від потвори, що вишкірялася на них із дзеркала. Де­котрих нам потім доводилося лікувати по кілька тижнів, щоби вони могли повернутися додому.

– Нам! – буркнула Урґль, яка саме проходила повз них з іще одним відерцем. – Тільки те й чую, що «нам» та «нам». Цікаво, кого ж це ти вилікував?

Енгівук лиш відмахнувся.

– Були і такі, – продовжував він свою оповідь, – котрі, вочевидь, теж побачили в дзеркалі щось неймовірно жах­ливе, та їм не забракло відваги: вони пройшли крізь дзер­кало і пішли далі. Ще для когось відображення в Чарівному Дзеркалі було, загалом, не таким уже й страшним, але ко­жному доводилося долати внутрішній спротив, так би мо­вити, переступаючи через себе. Не можу, однак, сказати, що тут важить найбільше. Мабуть, для кожного інакше.

– Ну, гаразд, – сказав Атрею. – Але чи крізь це Чарівне Дзеркало можна пройти?

– Можна, – ствердно мовив гном. – Певно що можна, інакше воно не було би брамою. Логічно, чи не так?

– Але ж його можна і зовні обійти, – висловив здогад Атрею. – Правда?

– Правда, – повторив Енгівук, – ще й як можна! Ось тільки тоді за ним нічого не буде. Третя брама з’являється, якщо проходиш через другу браму, – лише так і не інакше. Скільки іще повторювати?

– А в чому полягає особливість третьої брами?

– О, тут справа надзвичайно ускладнюється! Бо ж Бра­ма Без Ключа – зачинена. Просто зачинена. Зачинена – і квит! Там немає ні клямки, ні дірки від замка – нічогісінь­ко! За моєю теорією, єдина рухома стулка цієї брами (а ру­хається вона не на завісах) виготовлена з фантастичного матеріалу – селену. Можливо, тобі відомо, що на світі немає нічого такого, що могло би розбити, зігнути або розчинити селен. Із ним нічого не можна вдіяти. Він незнищенний!

– Тобто через цю браму взагалі неможливо пройти?

– Стривай-но лишень, хлопче, стривай! Адже ж були люди, котрі крізь неї проходили і говорили з Уюлялею, так чи не так? Значить, і цю браму можна відчинити.

– Але як?

– Послухай мене: фантастичний селен реагує на нашу волю. Саме наша воля робить його таким непіддатливим і міцним. Відтак що більше хтось прагне увійти, то міцніше замикаються двері. Та якщо комусь вдається забути про будь-який намір і не хотіти нічого, розумієш? – взагалі ні­чого! – перед ним двері відчиняються самі.

Атрею опустив очі й тихо промовив:

– Якщо це правда, то як же тоді я зможу пройти? Як же мені не хотіти?

Енгівук, зітхаючи, кивнув.

– Я ж бо й казав: Брама Без Ключа – найважча.

– Але якщо мені все-таки вдасться пройти навіть і крізь Браму Без Ключа, – продовжував Атрею, – то я опи­нюся у Південному Оракулі?

– Так, – відповів гном.

– І зможу поговорити з Уюлялею?

– Так, – відповів гном.

– А ким або чим є ота Уюляля?

– Не маю зеленого поняття, – відповів гном, і його оче­нята знову гнівно запалали. – Жоден із тих, які побували в неї, не схотів мені цього сказати. Як же мені завершити на­укову працю, коли тут усі нараз поринають у загадкову мо­вчанку, га? Хоч сядь та й плач, хоч рви собі на голові у від­чаї волосся – ну, це якщо в когось воно ще залишилося! Скажи, Атрею, коли ти дійдеш до неї, то розповіси мені? Розповіси? Я просто вмираю з цікавості, але ніхто-ніхто– ніхто не може мені допомогти. Прошу, пообіцяй, що розка­жеш!

Атрею підвівся і подивився у бік Брами Великої Таїни, осяяної місячним світлом.

– Енгівуку, я не можу тобі цього пообіцяти, – промовив він тихо, – хоч щиро хотів би віддячити тобі за все. Але як­що ніхто ніколи нічого про це не каже, то на те мусять бути свої причини. І доки я їх не знаю, то не можу вирішувати, чи можна розповідати про Уюлялю комусь, хто сам там не побував.

– Ну, тоді забирайся звідси! – зарепетував гном, а з йо­го оченят сипонули іскри. – Чорна невдячність! Всеньке життя намагаєшся розгадати надзвичайно важливу таєм­ницю, істотну для всіх. Та коли просиш допомогу – дзуськи! І взагалі, даремно я витратив на тебе стільки часу!

Із цими словами він побіг до печерки. За мить десь углибині грюкнули двері.

Урґль, яка саме проходила повз Атрею, захихотіла і сказала:

– То він тільки так говорить, старий пеньок. Знову страшенно розчарований! А все через оті свої сміховинні дослідження! Дуже вже хочеться йому розгадати велику таємницю Південного Оракула і загадку Уюлялі. Подумати тільки – наукове світило, знаменитий гном Енгівук. Та не бери собі того близько до серця! Не ображайся.

– Я не ображаюся, – мовив Атрею. – Але ти перекажи йому, будь ласка, що я від щирого серця дякую за все, що він для мене зробив. І тобі також дякую. Якщо мені буде дозволено, я йому про все розповім – нехай тільки поверну­ся.

– Ти що, уже покидаєш нас? – запитала старенька Урґ– ль.

– Мушу, – відказав Атрею. – Не вільно гаяти часу. Те­пер я вирушаю до Південного Оракула. Прощавай! І, будь ласка, доглянь тим часом Фухура, мого щастедракона!

З цими словами він обернувся і пішов – пішов до Брами Великої Таїни.

Урґль якусь хвилю дивилася, як струнка постать Атрею і плащ, що розвівався за його плечима, зникають між скель. А тоді побігла за ним, гукаючи:

– Щасти тобі, Атрею!

Але вона не знала, чи почув він, чи ні. Дибцяючи назад до печерки, вона мурмотіла собі під ніс:

– Гай-гай, щастя йому таки знадобиться, ой як знадо­биться.

Атрею вже майже наблизився до кам’яної брами. До неї ще залишилося якихось п’ятдесят кроків. Брама Великої Таїни була набагато більшою, ніж йому здавалося здалеку. За нею простяглася рівнина – така пустельна, що око не мало на чому зупинитися, тож погляд углибав у тій пустці: складалося враження, наче дивишся в цілковиту порожне­чу. Перед Брамою Великої Таїни, а надто між двома опора­ми, Атрею побачив безліч черепів і кістяків. То були тлінні рештки найрізноманітніших жителів Фантазії, котрі нама­галися пройти крізь браму, однак навіки заклякли, заціпе­ніли під поглядами сфінксів.

Утім, не це змусило Атрею зупинитися. Зупинитися його змусив вигляд сфінксів.

Відколи тривали Великі Пошуки, Атрею довелося чи­мало спізнати і пережити. На своєму шляху він уже стрічав і прекрасне, і жаске, та досі навіть не здогадувався, що пе­рше та друге можуть становити єдину цілість, що краса мо­же лякати, що вона здатна викликати жах.

Місячне сяйво заливало обидві велетенські постаті. Ат­рею поволі наближався до них – і йому здавалося, сфінкси весь час збільшуються, розростаючись у нескінченність. Головами вони немовби сягали місяця, а вираз облич, із яким вони вдивлялися одне в одного, безнастанно мінявся. По їхніх стрімко випростаних тілах, але передусім по їхніх людських (і водночас нелюдських) лицях перебігали імпу­льси жахної, незбагненної сили: так, наче сфінкси не прос­то стояли, як стоять, скажімо, мармурові статуї; так, наче вони щомиті збиралися зникнути – і водночас заново вит­ворювали себе зі себе самих. І саме тому були набагато реа­льнішими за будь-які моноліти.

Атрею відчув страх.

Однак це не був страх перед небезпекою, яка йому за­грожувала, ні; це був зовсім інший страх, що брався звід­кись зосередини, з нього самого. Він майже не думав про те, що коли на нього впаде погляд сфінкса, він навіки знеру­хоміє і заклякне на місці. Натомість його охопив страх пе­ред незбагненним, перед чимось неймовірно величним, пе­ред реальністю ірреального, що є чимось більшим та істин­нішим, аніж зриме; і цей страх наліг на нього нестерпним тягарем, а ноги немовби налилися холодним, важким сви­нцем, і йому несила було ступити й кроку.

Та він усе одно йшов далі. Атрею намагався не дивити­ся ані вгору, ані вперед; він просто йшов. Опустивши голо­ву, він дуже повільно просувався у напрямку до кам’яної брами. Тягар страху, який, здавалося, причавлював його до землі, робився дедалі нестерпнішим. Але він усе йшов: крок за кроком, і знов: крок за кроком… Атрею не замис­лювався над тим, чи заплющили сфінкси очі, чи ні. У нього просто не було на це часу. Він також зовсім не думав про те, чи дозволять сфінкси йому пройти через браму, чи, може, власне тут і саме тепер його Великим Пошукам буде покла­дено край…

І якраз тої миті, коли Атрею відчув, що йому не виста­чить сили волі навіть на те, щоби бодай ворухнути ногою, до нього долинуло відлуння власних кроків уже під скле­пінням брами. Водночас його відпустив увесь його страх; він покинув його так цілковито й остаточно, що Атрею на­раз доглибно усвідомив: відтепер він, хоч би там що, більше ніколи не боятиметься.

Тут він підняв голову – і побачив, що Брама Великої Таїни опинилась позаду. Сфінкси його пропустили.

А перед ним, на відстані десь двадцяти кроків, там, де досі була лише безмежна порожня рівнина, виникла Брама Чарівного Дзеркала. Велика й округла, наче ще один осяй­ний диск місяця (справжній місяць і досі висів високо в не­бі – просто над головою), брама матово світилася, як щире срібло. Важко було повірити, що проходити доведеться са­ме крізь цю гладеньку сріблясту металеву поверхню, та Ат­рею не вагався ні миті.

Він розраховував на те, що коли наблизиться до дзер­кала, як це описував Енгівук, назустріч йому вирине якась моторошна з’ява – котрась із його потаємних личин. Утім, тепер, позаяк він позбувся всього свого страху, це не мало для нього жодного значення. Однак замість того, щоб угле­діти в дзеркалі на місці свого відображення страхітливу по­твору, він побачив у ньому щось, до чого анітрохи не був готовий і чого ніяк не міг збагнути. Отож, у дзеркалі він побачив опецькуватог • хлопчика з блідим обличчям, при­близно його віку, який, підібгавши ноги, сидів на лежаку з матів і читав книжку. Він був закутаний у порваний сірий коц. У цього хлопчика були великі й надзвичайно сумні очі. У напівтемряві за ним Атрею вдалося розгледіти кількох нерухомих тварин – орла, сову, лисицю; ще далі виднілося щось схоже на білий кістяк. Однак Атрею не зміг добре роз­дивитися, що це.

Бастіян аж зіщулився, коли до нього дійшло, що власне про­читав. Та це ж він сам! Опис збігався в усіх подробицях. Книжка затремтіла в його руках. Ну, це вже занадто! Тому що геть немож­ливо, щоби в друкованій книжці було написано щось, що стосува­лося б тільки його, до того ж тільки в цю мить. Будь-хто інший у цьому місці, звичайно, прочитав би те саме. Очевидно, це якась божевільна випадковість. Хоча, без сумніву, ця випадковість є надзвичайно дивною.

– Бастіяне, – сказав він сам до себе, – ну й вигадник із тебе! Вигадник і фантазер! Будь ласка, негайно візьми себе в руки!

Він спробував вимовити ці слова якомога суворіше, але його голос усе одно трохи тремтів, тому що насправді Бастіян не був аж настільки певен, що це всього лише збіг і випадок.

«А якщо уявити собі, – подумав він, – що ті, котрі є там, у Фантазії, справді про мене знають? Це ж було би просто фантас­тично!»

Проте він не наважився сказати це вголос.

Коли Атрею проходив крізь своє відображення в дзер­калі, на його устах лежала здивована усмішка: він був тро­хи ошелешений тим, що так легко зміг пройти випробуван­ня, яке для інших виявлялося або вкрай важким, або навіть нездоланним. Треба сказати, що, проходячи крізь Чарівне Дзеркало, Атрею відчув якусь дивну внутрішню напругу, колючий дрож. Але тої миті він іще не розумів, що саме з ним сталося.

Зрештою, опинившись по той бік Брами Чарівного Дзе­ркала, Атрею забув геть усе про себе: всі свої спогади, всі свої цілі та наміри – ціле своє дотеперішнє життя. Він нічо­го не пам’ятав про Великі Пошуки, які привели його сюди, не пригадував навіть свого власного імені. Тої миті Атрею був наче новонароджений.

Перед собою, на відстані лише декількох кроків, він по­бачив Браму Без Ключа. Однак Атрею не пам’ятав ані цієї назви, ні того, що збирався через браму пройти, щоби пот­рапити до Південного Оракула. Він не знав про себе взагалі нічого: ані чого він хоче, ані що йому робити. Ані чому опинився тут. Він почувався надзвичайно легко, і йому бу­ло дуже радісно на душі, тож він сміявся – без усякої при­чини, з самої лише радості.

Брама, що її він побачив перед собою, була невеличка і низенька, мов звичайнісінька хвіртка. Вона самотньо стоя­ла посеред пустельної рівнини. Хвіртка, чи то пак Брама Без Ключа, була зачинена.

Якийсь час Атрею знічев’я розглядав цю хвіртку. Її бу­ло зроблено з матеріалу, який відсвічував мідяно-чер­воним. Це виглядало доволі гарно, але, досхочу її порозди– влявшись, Атрею невдовзі страшенно знудився. Він обій­шов хвіртку, оглянув її з протилежного боку, та виявилось, що там вона така самісінька. Там теж не було ні клямки, ні сліду замка. Вочевидь, ця хвіртка не була призначена для відкривання. Та й навіщо? Мабуть, вона нікуди не вела: просто стояла собі та й стояла. За хвірткою розлягалася широка, розлога і геть порожня рівнина – і більше нічого.

Атрею захотілося піти звідсіля, і то негайно. Він повер­нувся, підійшов до Брами Чарівного Дзеркала і якийсь час дивився на неї зі зворотного боку, не розуміючи, що це. Він подумав, що йому тут більше нічого робити, що звідси треба йти,

– Ні, ні, тільки не це! – голосно сказав Бастіян. – Повертай­ся, Атрею. Ти ж повинен пройти крізь Браму Без Ключа!

але потім усе-таки повернувся до Брами Без Ключа. Йому чомусь захотілося ще раз побачити мідяно-червоний полиск її поверхні. Отож він знову стояв перед нею, похи­туючись то вліво, то вправо, і радів. А тоді ніжно погладив дивовижний матеріал. На дотик він був теплий, наче жи­вий. Тої ж миті дверцята хвіртки ледь прочинилися.

Атрею просунув голову – і аж тепер побачив те, чого спершу, коли він обходив хвіртку, видно не було. Тоді за­брав голову, відступив на крок і роззирнувся: тепер за хвір­ткою була тільки пустельна рівнина.

Він знову просунув голову в ледь прочинені дверця та і знову побачив довгий коридор із численними колонами. За ними виднілися сходи, інші колони, тераси, а тоді знову сходи, і знову цілий ліс колон. Над цими колонами не було даху. Над ними було тільки нічне небо.

Атрею ступив крок – і пройшов через браму. Зупинив­ся, сповнений подиву, роззирнувся. Двері за ним зачини­лися.

Бежеві дзиґарі вибили четверту.

Тьмяного світла, яке потрапляло в комірчину крізь засклений люк у даху, вже майже не стало. Надто темно щоб читати. На останній сторінці Бастіян вже ледь розрізняв слова. Він відклав книжку.

Що ж робити?

Звичайно, тут десь мусив бути вмикач світла. Майже навпо­мацки Бастіян пробрався до дверей і обмацав стіну біля одвірка. Жодного вмикача. І з другого боку – жодного.

Бастіян витягнув з кишені коробку сірників (він завжди носив при собі сірники, бо йому подобалося їх запалювати, а тоді диви­тися, як вони горять), але ті відвологли, а тому спалахнув допіру четвертий. Бастіян спробував відшукати вмикач при цьому слаб­кому мерехтливому світлі, але марно.

Такого він не сподівався. Уявивши собі, що просидить тут цілісінький вечір і ніч у кромішній темряві, він аж похолов з пере­ляку. Звичайно, він уже не мала дитина; вдома чи в якомусь іншо­му знайомому місці Бастіян анітрохи не боявся темряви, але тут, на цьому величезному горищі, серед усіх, цих дивних предметів він не міг не відчувати страху.

Сірник обпік йому пальці, і він його кинув.

Якусь мить Бастіян постояв, прислухаючись. Дощ майже вщух, і тепер тільки легенько стукотів по великому критому бляхою даху.

Раптом Бастіян згадав про заіржавілий семираменний підсві­чник, що лежав десь серед мотлоху. Він пробрався до того місця, навпомацки знайшов підсвічник і повернувся з ним до своїх гімна­стичних матів.

Хлопець запалив ґноти товстих воскових недогарків – усі сім. Довкола розлилося золотаве світло. Полум’я свічок тихенько пот­ріскувало і вряди-годи похитувалося від несильного протягу.

Бастіян полегшено зітхнув і знову взявся за книжку.

VII. ГОЛОС ТИШІ

Щасливо всміхаючись, Атрею заглибився в ліс ко­лон, які в ясному світлі місяця відкидали густі чорні сіні. Його огортала тиша – така глибока, що він майже не чув навіть кроків власних босих ніг. Він не знав, хто він, як йо­го звати, не тямив, як сюди потрапив і чого тут шукає. Його переповнювало німе зачудування, він був радісний і геть безтурботний.

Долівку між колонами вкривала мозаїка з усуціль пе­реплетеним таємничим орнаментом, на якому подекуди виникали загадкові образки та дивовижні сценки.

Атрею пройшов мозаїчною підлогою, піднявся широ­кими сходами, вийшов на розлогі тераси, знову спустився сходами вниз, а тоді пішов поміж колонами – чи, радше, рушив у мандри довгими алеями колон.

Він розглядав їх, одну за одною, радіючи, що кожна прикрашена інакше, ніж інші: оздоба та знаки на кожній з колон відрізнялись від решти.

Таким чином Атрею дедалі більше віддалявся від Бра­ми Без Ключа.

Пройшовши так-бозна скільки, він нарешті почув як­ийсь далекий заблукалий звук. Здавалося, цей звук витав у повітрі. Атрею зупинився, прислухаючись. Звук наближав­ся, то був немовби чийсь голос: чарівний, мелодійний, чис­тий і дзвінкий; високий, як у дитини; цей голос наче спі­вав, але звучав він безмежно сумно; іноді у мелодії його співу Атрею вчувався схлип або затамоване ридання.

Цей тужливий спів перелітав між колонами рвійно, на­че повів вітру, а тоді нараз зупинявся, ніби аж застигав на місці; він злітав і опадав, наближався і знову віддалявся; здавалося, він літав довкола Атрею, креслячи то більші, то менші кола.

Атрею зупинився і став чекати.

Поступово ці кола ставали дедалі вужчими, тепер уже можна було розчути вплетені у мелодію слова:

– Що стаеться – стається лиш раз один,

І той раз відбутись повинен.

Через ріки, поля, далеч гір, долин

Я промайну, пролину…

Атрею обернувся на звук голосу, який безупинно ши­ряв від колони до колони, однак ніде нікого не побачив.

– Хто ти? – крикнув він.

І йому озвалося луною:

– Хто ти?

Атрею замислився.

– Хто я? – промурмотів він. – Не можу сказати, хто я. Здається, колись давно я знав. Та хіба зараз це має якесь значення?

Співочий голос відповів:

– Маєш на мислі щось потайне – Віршем, у римах, запитуй мене.

Хто б недоладно мову повів –

Не вчую тих слів, не вчую тих слів…

Атрею був не надто вправний у римуванні та віршуван­ні, тож йому здалося, що ця розмова виявиться нелегкою – судячи з того, що голос розумів тільки те, що римувалося. Тому він мусив якусь хвилину добряче помізкувати, перш ніж сказав:

– Якщо навпрямець мені зволено йти-

То насамперед я спитаю, хто ти.

І голос тут-таки відповів:

– Ото – інший спів:

Розумію з двох слів.

І заспівав, уже з іншого боку:

Щира дяка тобі: е добром твоя воля,

Ти бажаний гість, ти мій друг,

А я – голос Тиші, я – Уюляля

В Палаці, де Тайна довкруг.

Атрею зауважив, що голос звучить то гучніше, то тих­ше, однак ніколи не змовкає повністю.

Навіть коли Голос Тиші не виспівував слів, або коли до Голосу Тиші промовляв Атрею, у повітрі безупинно брині­ло якесь звучання. Оскільки Голос Тиші почав віддалятися, Атрею кинувся за ним і гукнув:

– Чи ймеш, Уюлялю, плин моїх слів?

Тебе я не бачу, а дуже б хотів…

Голос шугонув повз нього:

– А хто мене бачив?..

Не бачиш і ти,

Я побіч, одначе, –

Рукою сягти.

– Отже, Уюлялю, ти невидна? – запитав Атрею. Однак, не одержавши відповіді, нагадав собі, що мусить запитува­ти у віршами, а тому промовив:

– Безтілесна ти чи лиш

Себе зріти не даєш?

Почулося тихеньке дзеленчання, яке могло бути сміхом або схлипом, а тоді голос проспівав:

– Так і ні. Скажу лишень:

Йдеш не до мети –

Я невидна в білий день,

Як от видний ти.

Звук і тон – то плоть моя,

Вухо її йме.

Голос мій – то власне я,

То – єство саме.

Атрею занімів у зачудуванні, а тоді пішов услід за голо­сом, кружляючи між колонами. Минуло трохи часу, перш ніж йому заримувалося наступне питання:

– Чи тебе я добре втямив?

Твоя постать – це тільки звучання?

Ну, а що коли стихне співання?

Чи й тебе тоді не стане?..

Голос відразу ж озвався у відповідь, і то десь зовсім близько:

– Коли пісня моя відлунає, спливе –

Така ж мене доля чекає,

Що й усяке на світі створіння живе,

Як лише його тіло минає.

Усе в цьому світі плинне:

Живу, поки спів не згине,

Тож недовго уже протриваю.

Знову почулося оте схлипування, і Атрею, який не ро­зумів, чому плаче Уюляля, поспішив запитати:

– Та чому ти так тужиш, скажи до пуття,

Ще ж ти юна й співаєш, мовби дитя?

І знову озвалося відлуння:

Я розвіюсь ось-ось,

Бо я лише голос печалі…

Але слухай, запитуй-но щось, –

Хвилина ж ген одлітае, –

Що хочеш почути далі.

Голос завмер десь між колонами, і Атрею, який раптом перестав його чути, прислухаючись, повертав голову то в один, то в інший бік.

На якийсь час стало зовсім тихо, а тоді знову звідкись здалеку стрімко надлетів спів, однак тепер він затупав майже нетерпляче:

– Уюляля – це відповідь. Маєш питати.

Не питаєш – то що вона може сказати?

І Атрею крикнув:

– Уюлялю, скажи, я б хотів те збагнути,

Чом так хутко ти маєш пройти, промайнути?

І Голос промовив:

– Дитинна Царівна йде із життя,

І царство казкове – їй вслід.

Це я нині, те місце, – в Ніщо, в забуття

Піде скоро – й мені змеркне світ.

Ми канемо всі у Ніщо і Ніде,

Немов й не було нас на світі.

Імення нове коли хтось їй знайде –

Здоров’я їй знову засвітить.

Атрею швиденько, поки голос не почав зникати, запи­тав:

– А хто б то спромігся її врятувати –

Імення нове тій Царівні обрати?

Голос Тиші відповів:

– Слухай, слухай мої слова,

Хай ти зараз їх не розумієш –

Десь у пам’яті глибоко їх заховай,

Поки звідси ти підеш,

Щоб міг перегодом, у кращу годину

Слова ті підняти, як сонце – днину,

Порушивши спогад на моря дні, –

Той мій голос, що ось він звучить,

Усе стало на тім, чи тобі пощастить,

А чи ні…

Проспівавши це, Голос раптом став ледве чутним, і як­усь мить бриніло тільки якесь тужне квиління без слів, а тоді Голос нараз заговорив зовсім поруч з Атрею, гак наче нашіптував йому на вухо:

– Хто зможе Дитинній Царівні ім’я

Нове якесь подарувати?

Ні ельфи, ні джин, ні ти, ані я –

їй нікому руку подати.

Від закляття ніхто їй не рятівник,

Ані від недуги: ми – тіні,

Безтілесні постаті, жителі книг.

Сповняємо те, що повинні.

Ми – мрії, малюнки, ми – гейби сни

В тій книзі, такі ми – й кінець,

Не здатні творити ми новизни –

Ні дитя, ні король, ні мудрець.

По той бік Фантазії царство є все ж,

Те Царство – Зовнішній Світ,

І селяться там – багаті, авжеж,

Та до них – уже інший підхід.

Синами Адама по праву їх звуть,

Обивателів місця земного,

Єви доньками; це – земнородний люд,

Кровні браття Правдивого Слова.

Одвічним наділені даром вони –

Давати ймена прерізні,

Вони ж і життя в усі часи

Дитинній несли Царівні.

Ймена їй чудові, нові дарували,

Та стільки спливло уже літ,

Як тут, у Фантазії, люди бували –

Уже й застиг по них слід!

Для них ми – ніщо, ми пішли в забуття,

Як ото забувається вірш.

Якби ж хоч одненьке людське дитя

Загостило – не треба більш!

Якби ж мало віру хоча б те одне

Й готове було нас почути!

їм близько до нас, а відсіль не сягне

З нас ніхто у той світ, межи люди.

Бо ж по той бік Фантазії – світ речей,

І туди, кажу, не сягти.

Ти чуєш, мій юний герою? Ачей

Що кажу, те затямиш ти?

– Так, так, – отетеріло промовив Атрею. Він намагався закарбувати в пам’яті все почуте, але не знав, навіщо йому це, а відтак не дуже розумів, що має на увазі Голос Тиші. Він тільки відчував, що йдеться про щось дуже-дуже важ­ливе, однак це виспівування і безконечне римування стра­шенно його втомили. Його хилило на сон. Уже западаючи в дрімоту, він промурмотів:

– Аякже! Це тямитиму й уві сні,

Але що з цим, повідай, робити мені?

І Голос озвався:

– Ти сам те маєш знати –

Я все тобі повіла.

Тікає час крилатий –

Розстання мить наспіла.

Уже майже засинаючи, Атрею запитав:

– Відходиш ти?

Але ж куди?..

Але тепер у Голосі знову виразно почулося схлипуван­ня, а сам Голос, співаючи, віддалявся все більше і більше:

– Ніщо – уже біля мене,

Уже й Оракул мовчить.

Тепер ані згук не злине,

Що вгору-вниз летить.

З усіх, хто сюди приходив

У ліс колон кам’яних,

Щоб чути мій голос-подих, –

Можливо, тобі це удасться,

Чого жоден не міг сягнуть,

Та щоб усміхнулось щастя –

Що співала тобі – не забудь!

А тоді, вже зовсім здалеку, до Атрею долинули слова:

– Через ріки, поля, далеч гір, долин –

Я промайну, пролину…

Що стаеться – стаеться лиш раз один,

І той раз відбутись повинен…

Це було останнє, що почув Атрею.

Він опустився під одною з колон, опершись на неї пле­чима, подивився в нічне небо і замислився над почутим. Тиша огортала його, немов м’який, щільний плащ, і він заснув.

Коли Атрею прокинувся, уже настав прохолодний сві­танок. Він лежав на спині й дивився в небо. Останні зорі зовсім зблідли. Йому все ще вчувався голос. І зненацька пригадалося все пережите до цієї миті. Він раптом згадав про мету Великих Пошуків.

Отепер він напевно знав, що треба зробити. Лише люд­ська дитина, дитина, яка живе у світі за межами Фантазії, може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Отже, треба знайти людську дитину і привести її до Царівни! Він притьмом пі­дхопився.

– Ох, – подумав Бастіян, – як я хочу допомогти Дитинній Царівні; їй і Атрею. Я придумав би для неї якесь особливо гарне ім’я. Якби тільки знав, як дістатися до Атрею! То пішов би туди негайно, цієї-таки миті. О, як би він здивувався, якби я раптом опинився поруч із ним! Та, на жаль, це неможливо, хіба ні? А що, якщо?

Відтак Бастіян тихенько мовив:

– Якщо тільки існує хоч якийсь шлях, який провадить до вас, скажи мені. Я прийду, я напевно прийду, Атрею! Ось побачиш.

Коли Атрею обернувся, то побачив, що ліс колон з усіма його переходами, аркадами і терасами – зник. Довкола про­стягалася лише пустельна рівнина – та сама, що й за кож­ною з трьох магічних брам. Але тепер на цій рівнині вже не було ні Брами Без Ключа, ні Брами Чарівного Дзеркала.

Він підвівся, роззирнувся навкруги. І несподівано ви­явив, що посеред рівнини, зовсім недалеко від нього утво­рилося таке ж місце, як і те, що його Атрею бачив у Сови­ному Лісі. Утім, тепер це місце було набагато ближче. Він відвернувся і прожогом кинувся у протилежний бік.

Минуло чимало часу, а Атрею все біг і біг, аж доки не вгледів, що ген далеко, на обрії, височить якесь неве-іике нагромадження каменів. Можливо, це був саме той – уже бачений – пустельний краєвид, де на тлі безладно розкида­них іржаво-червоних скелястих брил височіла Брама Вели­кої Таїни?

Атрею помчав туди, але бігти довелося ще доволі довго, перш ніж він наблизився достатньо, щоби мати змогу добре все розгледіти. А тоді його охопили сумніви.

Що ж, там таки справді було щось, що нагадувало на­громадження скелястих брил, але жодної брами він чомусь так і не помітив. Та й самі ці брили були вже не іржаво– червоні, а сірі та безбарвні.

Він знову побіг у той бік. Тільки за якийсь час йому вдалося розгледіти поміж скелями щось, що віддалено на­гадувало нижню частину брами, однак арки над нею не бу­ло. Що ж трапилось?

Відповідь на це запитання він отримав лише через бага­то годин, допіру тоді, коли нарешті добіг до місця, де рані­ше стояла Брама Великої Таїни.

Велетенська кам’яна брама завалилася, а сфінкси зни­кли!

Атрею насилу пробрався крізь руїни і виліз на піраміду з кам’яних плит і скелястих брил. Із цього підвищення він заходився роззиратися на всі боки, шукаючи місця, де на нього мали б чекати Двоселенці та щастедракон. Але, може, їм теж довелося втікати від Ніщо?

Але тут Атрею помітив, що з-за одної зі скелястих брил – там, де була огорожа Енгівукової обсерваторії, – хтось ви­махує малесеньким прапорцем.

Атрею і собі замахав руками, а тоді закричав, склавши долоні, рупором:

– Еге-гей! Ви ще там?

Не встиг іще відлунати його голос, як із заглибини в скелях, де знаходилася печерка гномів-Двоселенців, у пові­тря здійнявся світлосяйно-перламутровий щастедракон Фухур.

Рухаючись по-зміїному звинно і плавно – це були пре­гарні, повільні рухи, – Фухур линув у повітрі; на радощах час від часу перевертався на спину або робив кілька блис­кавичних сальто, скидаючись на палахкотливий язик біло­го полум’я, а тоді приземлився на ту саму піраміду зі ске­лястих брил, де стояв Атрею. Щастедракон вмостився коло нього, опершись на випростані передні лапи. Він був такий великий, що його голова на вигнутій дугою шиї опинилася високо над Атрею, тим-то щастедраконові довелося дивити­ся на нього зверху вниз. Він поводив з боку в бік своїми очима, схожими на дві рубіново-червоні кулі, а тоді з насо­лодою роззявив пащу, висолопив язика і загримів голосом, що відлунював бронзовим гулом:

– О, Атрею, мій друже і повелителю! Як добре, що ти нарешті повернувся! Ми вже майже втратили надію тебе дочекатися – тобто надію втратили двоселенці, а не я!

– Я теж дуже радий тебе бачити, – відповів Атрею. – Але що такого сталося за цю одну ніч?

– За одну ніч? – крикнув Фухур. – Гадаєш, це була всього лише одна ніч? О, тоді ти дуже здивуєшся! Залазь мені на спину, я понесу тебе!

Атрею вибрався на спину велетенського звіра. Йому вперше доводилося летіти на щастедраконі. І хоча він не раз об’їжджав диких огирів, до того ж і сам був не з лякли­вих, однак першої миті йому аж перехопило дух. Крім того, він майже втратив здатність бачити і чути. Це був справді блискавичний політ. Він вчепився за Фухурову гриву, що тріпотіла на вітрі, а той гулко засміявся і гукнув:

– Відтепер тобі доведеться до цього звикати, Атрею!

– Так чи інак, – закричав Атрею у відповідь, хапаючи ротом повітря. – Ти, здається, вже цілком одужав!

– Майже, – відповів щастедракон, – але ще не цілком!

І вони приземлилися перед печеркою Двоселенців. Ен– гівук і Урґль стояли коло входу і чекали.

– Ну, то що там було? – в ту ж мить кинувся розпитува­ти Енгівук. – Ти мусиш усе мені розповісти! У чому полягає таємниця брам? Чи правильні мої теорії? Ким або чим є Уюляля?

– Стривай-но, стривай, – перебила його старенька Урґ­ль. – Хай спершу поїсть і нап’ється. Бо для кого ж я тут на– варила-напекла? На твою непогамовну цікавість буде час!

Атрею зіскочив зі щастедраконової спини і привітався з гномами. А тоді всі троє сіли до столика, накритого до обіду і заставленого всілякими смаколиками; на ньому парував чайничок з гарячим напоєм із цілющого зілля.

Бежеві дзиґарі вибили п’яту. Бастіян скрушно подумав про дві плитки шоколаду з горіхами. Він зберігав їх удома, в шафці коло ліжка, – на той випадок, якби серед ночі раптом зголоднів. Якби він знав, що ніколи більше не повернеться додому, то взяв би їх із собою, це був би його недоторканний запас. Але тепер про це не варто було навіть згадувати.

Фухур вмостився у маленькій заглибинці поміж скеля­ми, тож його велетенська голова опинилася біля Атрею, і він все чув.

– Ви тільки подумайте, – вигукнув він, – моєму другові та повелителю здається, що його не було з нами всього ли­ше одну ніч!

– А хіба ні? – запитав Атрею.

– Тебе не було сім днів і сім ночей! – мовив Фухур. Ди­вися, мої рани вже майже загоїлися!

Щойно тепер Атрею помітив, що його рани теж загоїли­ся, а пов’язки з зілля повідпадали.

– Як же так? – здивувався він. – Я пройшов через три чарівні брами, я розмовляв з Уюлялею, а потім заснув – але ж не міг я так довго спати!

– Мабуть, простір і час, – мовив Енгівук, – там цілком інші, ніж тут. До того ж, ти пробув в Оракулі чи не найдов­ше з усіх. Що там відбувалося? Кажи вже нарешті!

– Спершу я хотів би довідатися, що відбувалося тут, – сказав Атрею.

– Та ти ж і сам бачиш, – сказав Енгівук. – Усі барви зникають, усе поступово стає нереальним і примарним. Брама Великої Таїни впала. Скидається на те, що хвиля руйнації докотилася вже аж сюди.

– А сфінкси? – поцікавився Атрею. – Куди вони поді­лися? Полетіли собі геть? Ви їх бачили?

– Нічого ми не бачили, – буркнув Енгівук, – я споді– нався, ти зможеш нам хоч щось про це сказати. Кам’яне склепіння брами зненацька чомусь завалилося, та ніхто з нас нічого не почув, ніхто нічого не зауважив. Я навіть на­вмисне пішов туди і дослідив руїни. І знаєш, що я побачив? Ці руїни старі як світ, порослі мохом, ніби вони отак ле­жать уже сотні років, ніби Брами Великої Таїни ніколи і не було.

– Та ні, була, – тихо проказав Атрею. – Я сам через неї проходив, і через Браму Чарівного Дзеркала, і через Браму Без Ключа.

Відтак Атрею заходився розповідати про все, що з ним там діялося. Він легко, без найменших зусиль пригадав усе до подробиць, і навіть слова Оракула.

Енгівук, який спершу засипав Атрею різними додатко­вими запитаннями, вимагаючи якомога докладніших опи­сів, ставав щораз мовчазнішим.

Коли ж Атрею нарешті мало не дослівно повторив усе, що сказала йому Уюляля, Енгівук і взагалі притих. На його крихітному зморшкуватому личку з’явилася гримаса не­ймовірної скорботи.

– Ну що ж, тепер ти знаєш таємницю, – підсумував Ат­рею свою розповідь. – Тобі ж конче хотілося її знати, прав­да? Уюляля – це істота, яка складається з самого лишень голосу. Її можна хіба що почути. Вона там, де лунає її піс­ня.

Енгівук ще мить помовчав, а тоді хрипко видушив зі себе:

– Ти хочеш сказати – вона там була.

– Так, – відповів Атрею. – Якщо вірити її словам, я останній, до кого вона промовляла.

Зморшкуватими щоками Енгівука покотилися дві ма­лесенькі сльозинки.

– Усе дарма! – прохрипів він. – Усе моє життя прожите надарма, мої дослідження, мої багаторічні спостереження . все марно! Нарешті я роздобув останній камінь, якого бра­кувало для завершення моєї наукової споруди, нарешті я міг би її завершити, міг би написати останній розділ своєї праці – і ось на тобі! Власне тепер з’ясовується, що все це нічого не варте, цілком зайве, нікому не потрібне, що за все це ніхто не дасть навіть ламаною гроша. Тепер це вже ніко­го не цікавить і дідька лисого обходить, бо того, про що йде­ться в моєму дослідженні, просто нема! По всьому, кінець, приїхали!

Він почав судомно схлипувати – так, що здавалося, ніби його душить кашель.

Старенька Урґль співчутливо подивилася на нього, по­гладила по лисій голові й тихо сказала:

– Бідолашний старий Енгівук! Ой, який бідолашний старий Енгівук! Ну, не треба так, не треба! Не побивайся так страшно! Знайдеш собі якесь інше заняття.

– Жінко! – накинувся на неї Енгівук, а його оченята спалахнули гнівом. – Той, кого ти бачиш отут перед собою, – це не бідолашний старий Енгівук, а трагічний герой!

І, як то вже бувало раніше, він кинувся в печерку. За мить звідти почувся звук удару: Енгівук гримнув дверима. Урґль зітхнула, похитала головою і буркнула:

– Насправді він зовсім не такий, він старий добрий чо­ловік, ось тільки, на жаль, трішечки схиблений. Ну що ж, треба йти пакувати речі.

– Ви що, збираєтеся звідси піти? – запитав Атрею.

Урґль понуро кивнула.

– У нас нема вибору. Там, де лютує Ніщо, ніщо не рос­те. Та й старий мій уже не має причин тут залишатися. А як там буде далі – побачимо. Якось та й буде. Ну, а ви? Що збираєтеся робити ви?

– Я мушу зробити те, про що мені казала Уюляля, – підказав Атрею. – Мушу знайти людську дитину, хлопця, і привести його до Дитинної Царівни, щоби він дав їй нове ім’я.

– Де ж ти збираєшся її шукати, оту людську дитину? – поцікавилася Урґль.

– Ще не знаю, – мовив Атрею. – Мабуть, десь за межами Фантазії.

– Якось дамо собі раду, – почувся гулкий, як відлуння дзвону, голос Фухура. – Я понесу тебе на своїй спині. Ось побачиш, нам пощастить, адже я – щастедракон!

– Що ж, – буркнула Урґль. – Тоді на все добре! І не гай­те часу!

– Може, і вас кудись підкинути? – запропонував Ат­рею.

– Цього мені ще бракувало! Бовтати ногами в повітрі! Та ніколи в житті! Порядні гноми завжди твердо стоять на своєму і ходять по твердій землі. До того ж, вам не варто затримуватися через нас. У вас тепер значно важливіші справи; мусите поспішати – заради нас усіх.

– Але я так хотів би хоч якось вам віддячити, – сказав Атрею.

– Найкраще віддячиш, – забурчала Урґль, – якщо не гаятимеш часу на нікому не потрібне патякання, а негайно вирушиш у дорогу!

– Це правда, – докинув Фухур. – Рушаймо!

Атрею вибрався щастедраконові на спину. Ще раз обе­рнувся до маленької старої Урґль і крикнув:

– До побачення!

Та вона вже заходилася пакувати речі в печерці.

Коли через кілька годин вони з Енгівуком вийшли з печерки, кожен ніс на плечах ущерть напакований кошик. При цьому вони, як і завжди, затято сперечалися і свари­лися. Гноми дибали і дибали на своїх крихітних кривень­ких ніжках, та жодного разу так і не озирнулись.

До речі, трохи згодом Енгівук усе-таки став надзвичай­но знаменитим, ба навіть найвідомішим гномом свого роду – щоправда, його прославили аж ніяк не наукові дослі­дження.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розію вісти якось іншим разом.

На той час, коли Двоселенці вирушили в дорогу, Атрею на Фухуровій спині був уже далеко-далеко, ширяючи у ви­соких небесах Фантазії.

Бастіян мимоволі подивився вгору, на люк у даху; він уявив собі, як би воно було, якби у небі, тепер уже майже чорному, зне­нацька спалахнув білий, зміїстозвинний язичок полум’я – якби щастедракон і Атрею прилетіли сюди, по нього!

– Ах, – зітхнув він, – яке б це було щастя!

Він міг би їм допомогти, а вони допомогли б йому. І це було би для всіх порятунком.

VIII. В КРАЇНІ ПОТОЛОЧІ*

(* Потолоч тут Прохасько. В оригіналі «ОеІісШегІапсІ» (Країна Пітьми))

Атрею верхи на щастедраконі летів у височині. За спиною у хлопця лопотів пурпурово-червоний плащ, а його вороново-чорне волосся, зібране ззаду і перев’язане шкіря­ним шнурком, тріпотіло на вітрі. Фухур, білий щастедра­кон, плавно, рівномірно рухаючись, наче риба у воді, ли­нув, пронизуючи піднебесну імлу і клапті хмар.

Вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…

Як довго вони були у дорозі? Дні, ночі, і знову дні Ат­рею вже втратив лік часу. Щастедракон міг летіти навіть уві сні, він мчав далі, все далі й далі; іноді Атрею також ку­няв, міцно вчепившись у білу гриву. Та це була тривожна, неглибока, неспокійна дрімота. А відтак як для Атрею теж стала поступово перетворюватися на сон, тож навіть коли він не спав, усе довкола здавалося трохи примарним.

Далеко внизу під ними, наче хмари, проносилися гори і провалля, моря і острови, ріки і рівнини… Та Атрею вже не звертав на них уваги і не підганяв Фухура, як то було на початку, коли вони ще тільки вирушили від Південного Оракула. Попервах Атрею нетерпеливився: він-бо вважав, що на спині у щасте-дракона йому буде зовсім не важко до­сягнути меж Фантазії, а за її межами – Зовнішнього Царст­ва, світу, де живуть людські діти.

Але він не знав, якою великою є Фантазія.

Тепер Атрею боровся з неймовірною втомою, що запо­взялася його здолати. Його темні очі, зазвичай гострі, яку молодого орла, вже майже нічого не розрізняли на віддалі. Час від часу він збирав усю свою волю, випростовувався і роззирався довкола, однак незабаром знову впадав у заці­пеніння і не зводив погляду з довгого, шовковистого щасте– драконового тіла, чия перламутрова луска вигравала роже­вими і білими зблисками. Та й Фухур виснажився. Навіть його сили – здавалося б, безмежні, – поступово вичерпува­лися.

Не раз і не два під час цього довгого перельоту, дивля­чись униз, вони бачили місця, де поширювалося Ніщо, – на Ніщо неможливо було дивитися без відчуття, що ти осліп. Із такої височіні місця, які заполонило Ніщо, здавалися відносно невеликими, одначе подекуди вже траплялися й інші – завбільшки як цілі країни, вони простягалися дале­ко, аж до обрію. Коли щастедракон і його вершник побачи­ли безмір Ніщо уперше, їх пойняв жах, вони стрімко розве­рнулися і полетіли н інший бік, подалі від цього страхіття. Та дивна річ: страшне, якщо воно постійно повторюється, перестає викликати страх. А позаяк місця всеохопного знищення не рідшали, а навпаки, їх усе прибувало, Фухур і Атрею поступово до них призвичаїлися – чи радше, їх огор­нула якась байдужість. Тому обидва вже майже перестали зважати на це Ніщо. Якийсь час вони летіли зовсім мовчки. Аж раптом почувся гулкий, як бронза, голос Фухура:

– Атрею, мій маленький пане, ти спиш?

– Ні, – відповів Атрею, вихоплюючись із тривожного сну. – Що тобі, Фухуре?

– Я запитую себе, чи не розумніше було б повернутися.

– Повернутися? Куди?

– До Вежі Зі Слонової Кості. До Дитинної Царівни.

– Ти маєш на увазі, нам треба повернутися, не викона­вши завдання?

– Ну, я би так цього не називав, Атрею. Ти ж пам’ятаєш, у чому полягало твоє завдання?

– Я мав з’ясувати, у чому причина хвороби, яка підто­чує Дитинну Царівну, і який на цю хворобу лік.

– Власне так. Тобто ніхто тобі не казав, що ти той лік мусиш іще й роздобути, – відказав Фухур.

– Що ти маєш на гадці?

– Можливо, ми робимо велику помилку, намагаючись досягти меж Фантазії, щоби розшукати у Зовнішньому Сві­ті людську дитину, яка дасть Дитинній Царівні ім’я.

– Не розумію, до чого ти хилиш, Фухуре. Поясни-но докладніше.

– Дитинна Царівна смертельно хвора, – мовив щасте– дракон. – Але вона одужає, якщо їй дати нове ім’я. Про це тобі сказала Прадавня Морла. Дати нове ім’я Дитинній Ца­рівні може тільки людська дитина із Зовнішнього Світу. Це відкрила тобі Уюляля. Відтак ти виконав своє завдання, і тобі варто було б сповістити все це Дитинній Царівні.

– Але що з того, – закричав Атрею, – що я їй усе це спо­віщу, коли не приведу людської дитини, яка її врятує?

– Якраз оцього ти знати не можеш, – відповів Фухур. – Дитинна Царівна набагато могутніша, ніж ти або я. Може, вона завиграшки прикличе до себе людську дитину. Може, їй відомі шляхи і засоби, яких не знаємо ні ти, ані я, ані жодна інша істота у Фантазії. Та для цього їй треба сповіс­тити те, що ти тепер знаєш. Якщо так, то було б геть безглу­здо намагатися, покладаючись тільки на власні сили, шу­кати і приводити до Царівни людську дитину. Не виключе­но навіть, що, поки ми шукатимемо рятівника для Дитин­ної Царівни, вона помре, а вчасно повернувшись, ми змог­ли б її врятувати.

Атрею розгублено мовчав. Щастедракон, звичайно ж, багато в чому мав рацію. Могло бути і так. Та могло бути й інакше. Цілком можливо, що тепер, коли він повернеться зі своєю новиною, Дитинна Царівна скаже йому: «Що мені з усього того? Якби ти привів мені рятівника, я б одужала. Але тепер надто пізно посилати тебе вдруге».

Отож хлопець не знав, що робити. Він втомився, він надто втомився, щоби приймати якесь рішення.

– Знаєш що, Фухуре, – проказав він тихо, але щасте­дракон добре його почув, – може, ти й маєш рацію, але мо­жливо, й ні. Ну ж бо, полетімо ще трішечки. Якщо й тоді не долетимо до меж Фантазії, повернемо назад.

– А що ти називаєш «трішечки»? – поцікавився щасте­дракон.

– Кілька годин, – промурмотів Атрею. – Та де там, одну годину.

– Гаразд, – відповів Фухур. – Година то й година. Але не більше.

Та навіть ця година виявилася зайвою.

Ні один, ані другий не звернули уваги на те, що небо на півночі зненацька почорніло. На заході, там, де сідало сон­це, небокрай аж палав і багряно-червоні пасмуги світла, віщуючи лихо, нависали над обрієм, наче густі криваві во­дорості. Зі сходу свинцево-сірою заслоною насувалася буря; рвані краї хмар розтікалися врізнобіч, немов розлите тем­но-синє чорнило. А з півдня наповзала сірчано-жовта імла, яку пронизували гострі спалахи блискавок.

– Здається, – мовив Фухур, – зараз тут дуже зіпсується погода.

Атрею роззирнувся на всі боки.

– Так, – сказав він, – усе це виглядає вельми підозріло. Та ми все одно мусимо летіти далі.

– Розумніше було б, – пробурчав Фухур, – пошукати якогось прихистку. Якщо це те, що я думаю, то тут уже не до жартів.

– А що ти думаєш?

– Що цю бурю влаштували Чотири Вітряні Велетні, які оце знову збираються розпочати одну зі свої славнозвісних бійок, – пояснив Фухур. – Вони постійно сперечаються, хто з них найсильніший, а відтак хто пануватиме над трьома іншими. Для них це всього лише така забава, адже самі собі вони шкоди не заподіють. Та лихо тому, хто ненароком опиниться в місці їхнього герцю. Здебільшого від такого нещасного не зостається навіть мокрого місця.

– А хіба ти не можеш летіти вище? – поцікавився Ат­рею.

– Ти маєш на увазі, так високо, щоби вони до нас не дістали? Ні, так високо мені не злетіти. А під нами, наскі­льки я бачу, сама лише вода, якесь безкрає море. Не знаю, де ми могли би сховатися.

– Тоді нам не залишається нічого іншого, як просто їх дочекатися. Так чи інакше, я маю до них запитання.

– Що-що ти до них маєш? – ошелешено перепитав щас– тедракон, який з переляку аж підскочив у повітрі.

– Якщо це Чотири Вітряні Велетні, – пояснив Лтрею, – то вони повинні знати всі чотири сторони світу Фантазії. Ніхто краще за них не розкаже нам, де її межі.

– О небо! – крикнув щастедракон. – Та з чого ти взяв, що з ними можна отак собі стати і любесенько побалакати?

– Ти тільки скажи мені їхні імена, – не вгавав Атрею.

– Північний Велетень називається Лір, східний – Баурео, південний – Ширк, а західний – Маєрстріль, – від­повів Фухур. – Але чого тобі треба, Атрею? Хто ти такий, що нічого не боїшся, – малий хлопець чи шматок заліза?

– Коли я проходив крізь браму, яку охороняли Сфінк­си, – відповів йому Атрею, – то позбувся всякого страху. До того ж, я ношу Клейнод Дитинної Царівни. Усі істоти, які населяють Фантазію, шанують цей знак. Невже Чотири Ві­тряні Велетні – виняток? Хіба вони не шанують Сяйво?

– О, вони, мабуть, справді шанують Сяйво! – вигукнув Фухур. – Але вони страшенно дурні, вони неодмінно влаш­тують бійку між собою, тобі не вдасться їх втримати чи втихомирити. І допіру тоді побачиш, що це означає!

Тим часом грозових хмар довкола хлопчика і щастедра– кона стало так багато, що Атрею помітив довкола себе щось, що нагадувало лійку страхітливих розміри і або ж кратер вулкана, стінки якого оберталися дедалі швидше і швидше, так що сірчасто-жовтий, свинцево сірий, багряно-червоний і синьо-чорний вихори не просто не зливалися, а немовби аж підсилювали один одного. Самого Атрею разом зі щас– тедраконом буря за крутила, наче дві соломинки у вихорі. І тоді вони побачили Велетнів.

Власне кажучи, постаті Велетнів складалися зі самих лише облич, бо руки і ноги у них були надзвичайно мінли­вими (то довгі, то короткі, то сто, то жодної, то виразно окреслені, то наче зіткані з туману), а крім того, вони диво­вижним чином перепліталися в страхітливому чи то поєди­нку, чи то хороводі, чи то аркані, відтак було просто-таки неможливо збагнути, як Чотири Вітряні Велетні вигляда­ють насправді. Зрештою, лиця Велетнів також безупинно мінялися: вони то грубшали і надималися, то розтягували­ся і розпливалися – у висоту, в ширину; однак при цьому весь час залишалися обличчями, які можна було легко роз­різнити. У розпалі сутички Велетні весь час роззявляли ро­ти; звертаючись один до одного, вони і кричали, і вереща­ли, і завивали, і реготали. Щастедракона Фухура і його ве­ршника Чотири Вітряні Велетні, здавалося, навіть не помі­чали – може, тому, що порівняно з ними ті були, як кома­рики, нікчемно малі.

Атрею підвівся на Фухуровій спині якомога вище і ни– простався. Правою рукою він узявся за золотий Клейнод у себе на грудях і закричав що мав сили:

– Іменем Дитинної Царівни, замовкніть і вислухайте мене!

І тут сталося неймовірне!

Наче уражені раптовою німотою, Велетні – всі разом – замовкли. їхні роти закрилися, а чотири пари величезних очей витріщилися на Аурин. Буря ущухла. Зненацька за­пала мертва тиша.

– Дайте мені відповідь на моє запитання, – крикнув Атрею. – Де межі Фантазії? Ти знаєш, Ліре?

– На півночі їх немає, – відповіло чорне Обличчя– Хмара.

– А ти, Баурео?

– І на сході їх немає, – відказало свинцево-сіре Облич– чя-Хмара.

– А тепер кажи ти, Шірку!

– І на півдні меж Фантазії також нема, – промовило сір– часто-жовте Обличчя-Хмара.

– А може, ти знаєш, Маєрстрілю?

– Та й на заході меж Фантазії немає, – сказало багряно– червоне Обличчя-Хмара.

А тоді всі разом вони запитали в Атрею:

– А ти сам хто такий? Носиш знак Дитинної Царівни, а не знаєш, що Фантазія безмежна?

Атрею пригнічено мовчав. Чого-чого, а того, що меж у Фантазії взагалі немає, – цього він навіть і подумати не міг. Отже, все дарма! Він майже не відчув, коли Вітряні Велетні знову заходилися битися. Тепер йому геть усе збайдужіло. Він міцно вчепився за Фухурову гриву – і тої ж миті самого щастедракона раптом підкинуло догори. Оточені блискави­цями, вони мчали по спіралі, захлинаючись зливою, бо пе­ріщило наче з водоспаду. Потім їх зненацька пожбурило в просто-таки неймовірну спеку, і вони заледве не згоріли в ній, далі Атрею і Фухура мало не спопелив удар блискавки, та вже відразу по тому вони потрапили під град, але не з горошинок льоду, а зі справжнісіньких крижаних буру­льок, що були наче списи завдовжки. Під ударами цих крижин Фухур почав втрачати висоту, але все ж таки знайшов у собі сили і якось вирівняв лет. Та невдовзі їх знову жбурнуло вниз, тоді підкинуло вгору, і далі переки­дало, і раз у раз жбурляло туди-сюди: це Вітряні Велетні билися, змагаючись за першість.

– Тримайся міцніше! – закричав Фухур, коли порив вітру повалив його на спину.

Одначе було вже запізно. Атрею не втримався на його спині й полетів у безодню. Він падав і падав, падав і падав, аж доки не знепритомнів.

Отямившись, він виявив, що лежить на м’якому піску. Було чутно, як плюскочуть, набігаючи, хвилі. Піднявши голову, Атрею зрозумів, що його викинуло на морський бе­рег.

Був сірий, туманний безвітряний день. Море здавалося спокійним, і ніщо не вказувало на те, що ще недавно тут відбувалася бійка Чотирьох Вітряних Велетнів. Чи, може, він потрапив у якесь зовсім інше місце, може, недавня буря шаленіла не тут, а десь далеко звідси? Узбережжя здавало­ся бездоганно рівним, ніде ані скелі, ані пагорбка, лише декілька перехняблених деревець стриміли з густої імли, немов чиїсь великі лапи з пазурами.

Атрею сів. За кілька кроків він помітив свій пурпурово– червоний плащ, зітканий з буйволячої вовни. Він підповз і загорнувся у нього. Його надзвичайно здивувало, що плащ тільки ледь вологий. Отже, він пролежав тут уже доволі до­вго.

Як він сюди потрапив? І чому не втопився?

Якісь невиразні спогади зринули у його пам’яті – про чиїсь руки, що несли його, чиїсь дивні, чудні голоси, які співали: «Бідний хлопчик, гарний хлопчик! Тримайте йо­го, не дайте йому потонути!»

Можливо, то було всього лише шумування хвиль.

А може, морські русалки або водяники?

Очевидно, вони побачили у нього на шиї Сяйво і саме тому врятували.

Мимоволі його рука потяглася до амулета – але він зник! Зник і ланцюжок із шиї. Він загубив Клейнод!

– Фухуре! – закричав Атрею з усієї сили. Він підхопив­ся, заметався туди-сюди, він щосили гукав і кликав: «Фу­хуре! Фухуре! Де ти?»

Відповіді не було. Лише рівномірне, неквапне шуму­вання хвиль, що накочувалися на берег.

Хтозна, як далеко віддули білого щастедракона Вітряні Велетні! А якщо Фухур також шукає свого малого пана – але не тут, а деінде, за горами, за долами? А якщо він уже не живе?

Отже, відтепер Атрею більше не був вершником, який мчав у піднебессі на щастедраконі, не був він і посланцем Дитинної Царівни. Тепер він був просто малим хлопцем. Малим і зовсім-зовсім самотнім.

Бежеві дзиґарі вибили шосту.

Надворі вже стемніло. Дощ спинився. Стало зовсім тихо. Бас– тіян незмигно вдивлявся у полум’я свічки.

А тоді нараз аж здригнувся, бо дощана підлога раптом рип­нула.

Йому здалося, він чує чиєсь дихання. Бастіян затамував по­дих і почав наслухати. Поза маленьким кружалом світла, що його поширювала свічка, горище тонуло в темряві.

Звідкись зі сходів долинули якісь звуки – так, ніби чиїсь приг­лушені кроки, так, ніби там, на сходах, хтось скрадався. О, зда­ється, здригнулася клямка на дверях, що ведуть на горище…

Знову рипнула дощана підлога.

А що, коли тут водяться примари?

– Та ні, – мовив Бастіян упівголоса. – Ніяких примар нема. Усі це кажуть.

Але чому ж тоді про них розповідають так багато історій?

Може, всі, хто запевняє, ніби примар нема, просто бояться визнати, що ті існують?

Атрею щільно загорнувся у свій пурпурово-червоний плащ, бо йому раптом стало холодно, і рушив углиб суходо­лу. Краєвид – тобто те, що хлопцеві вдавалося розгледіти крізь туман, – майже не мінявся. Він був рівнинний і одно­манітний, тільки де-не-де поміж покручених дерев вряди– годи траплялися не менш покручені кущі. Чагарі, які росли між деревами, чимось нагадували поржавілу бляху і на до­торк були такі ж тверді та жорсткі. Можна було легко пора­нитися, якщо не вважати.

Десь за годину Атрею дійшов до якоїсь дороги, вимо­щеної нерівно тесаними, горбатими кам’яними плитами, до всього ще й неоднаковими за розміром. Він вирішив і далі рухатися цією дорогою – адже мусила вона кудись його привести, однак йому здалося, що зручніше буде ступати запорошеним узбіччям, а не цією нерівно мощеною, криво кладеною бруківкою. Дорога чомусь зміїлася, в’юнилася, несподівано повертала то ліворуч, то праворуч – без жодної на те причини, бо ніде не було ані нерівностей рельєфу, ані річки. Атрею почало здаватися, що тут, у цій місцевості, все трохи викривлене.

Минуло зовсім небагато часу, коли Атрею розчув якісь далекі, химерні, притлумлені звуки, схожі на стугоніння копит. Вони наближалися. Насправді то було глухе гудіння велетенського бубна, до цих ударів долучався верескливий свист маленьких сопілок і дзеленькання дзвіночків. Атрею причаївся за чагарями на узбіччі дороги і вичікував.

Дивачна музика поволі наближалася, нарешті з туману виринули перші постаті. Мабуть, вони танцювали, одначе цей танок не був ані веселий і радісний, ані гарний. Постаті по-чудернацькому вистрибували, перекочувалися по землі, потворно кривлялися і смикалися, повзли навкарачки, а потім зненацька підхоплювалися – загалом, поводилися, як божевільні, як шаленці. Однак єдиним, що при цьому чув Атрею, було оте глухе, повільне биття в бубон, пронизли­вий свист і зойкіт сопілок, а також уривчастий стогін, скім­лення та хекання, які виривалися із численних горлянок.

Постатей усе прибувало, то була ціла процесія; здава­лося, вона не має кінця. Нарешті Атрею зміг розгледіти лиця танечників – сірі, як попіл; з них рясно струменів піт, очі палали диким, гарячковим блиском. Декотрі учасники процесії шмагали себе гарапниками.

«Вони божевільні», – подумав Атрею, і холод перебіг його спиною.

Допіру тепер він зауважив, що більшість істот у цій ко­лоні були нічні альби, кобольди і примари. Було серед них і трохи вампірів, а також чимало відьом – старих, із велики­ми горбами та цапиними борідками, було й декілька юних, вродливих, але надзвичайно злих на вигляд. Вочевидь, Ат­рею потрапив у котрийсь із країв Фантазії, населений пере­важно істотами темряви. Якби він іще мав Сяйво, то, не ва­гаючись, вийшов би їм назустріч, щоби запитати, що тут діється. А так Атрею волів перечекати у своєму сховку, до­ки ця біснувата процесія не пройде повз нього, доки навіть найостанніші з примар, накульгуючи і плентаючись, не зникнуть в імлі.

Тільки тоді знову наважився вийти на дорогу. Дивля­чись услід цій колоні причинних, він вагався: іти за ними чи ні? І взагалі, Атрею вже не знав, що робити – і чи виста­чить йому на це сил.

Це вперше він так виразно відчув, як страшенно бракує йому амулета Дитинної Царівни, наскільки він без нього безпомічний. Насправді вирішальним був навіть не захист, що його давав Клейнод, бо однаково доводилося докладати чимало зусиль, поневірятися, долати труднощі та незгоди, страх і самотність, – так чи так, а в цьому Атрею мусив ціл­ком покладатися на власні сили. Та доки він носив Знак, то ніколи не вагався, що робити. Наче таємничий компас, спрямовував той його волю, його вибір у правильне русло. А тепер усе змінилося, тепер тієї таємничої сили, яка його вела, раптом не стало.

Тож тільки задля того, щоби не стояти заклякло посе­ред дороги, він наказав собі рушити за примарною процесі­єю (її приглушений ритм усе ще долинав звідкись із тума­ну).

Пробираючись крізь густу імлу, весь час пильно стежа­чи за тим, щоби залишатися на достатній відстані від тих, котрі пленталися у хвості колони, Атрею намагався якось осмислити своє становище.

Чому ж, ох, чому ж він не дослухався до слів Фухура, коли той радив йому негайно повертатися до Дитинної Ца­рівни? Він переказав би їй Уюлялине послання і повернув би Сяйво. А без Аурина і без Фухура у нього немає ані най­меншого шансу дістатися до Дитинної Царівни. Вона чека­тиме на нього до останньої миті життя, сподіваючись, що

Атрею таки прийде, у надії, що він таки принесе порятунок їй і цілій Фантазії, – але намарно!

Це вже само собою було недобре, однак іще гіршим ви­давалося те, що він довідався від Вітряних Велетнів. Вони сказали, що меж Фантазії нема. А раз неможливо вибрати­ся за межі Фантазії, то й неможливо покликати на допомо­гу людську дитину із Зовнішнього Світу. Виходить, саме через те, що Фантазія безконечна, вона приречена, її кінець неминучий!

Він поволі брів крізь туман, пробираючись нерівно мо­щеною дорогою крізь клапті імли та іноді спотикаючись. Отак ідучи, він поринув у спогади – і раптом мовби почув ніжний голос Уюлялі. Зненацька в його серці заяріло мале­сеньке зеренце надії.

Колись люди часто приходили у світ Фантазії, і саме вони давали Дитинній Царівні нові, прекрасні імена – адже так співала Уюляля. А це означає, шлях із одного світу в інший таки існує!

По той бік Фантазії царство є все ж,

Те Царство – Зовнішній Світ,

І селяться там – багаті, авжеж,

Та до них – уже інший підхід.

Синами Адама по праву їх звуть,

Обивателів місця земного,

Єви доньками; це – земнородний люд,

Кровні браття Правдивого Слова.

Одвічним наділені даром вони –

Давати ймена прерізні,

Вони ж і життя в усі часи

Дитинній несли Царівні.

Ймена їй чудові, нові дарували…

Так, саме такими були слова Уюлялі:

Одвічним наділені даром вони –

Давати ймена прерізні…

Ось тільки людські діти забули шлях у світ Фантазії. Але, можливо, хтось один, принаймні якась одна-єдина ди­тина зуміє її згадати?

Те, що і для нього самого вже майже не залишилося жодної надії, Атрею не надто бентежило. Треба лише, щоби хоч одна людська дитина почула поклик Фантазії і прийш­ла на цей поклик – так, як це діялося в усі часи. А може, як­ась дитина вже почула цей поклик і саме лаштується в до­рогу?!

– Так! Так! – вигукнув Бастіян. Він крикнув так голосно, що аж злякався власного голосу, і вже зовсім тихо додав:

– Я цієї-таки миті прийшов би вам на допомогу, якби тільки знав як! Але я не знаю шляху, Атрею. Справді не знаю!

Глухі удари бубна і верескливі зойки сопілок за­мовкли. Атрею і не помітив, що наблизився до процесії на­стільки, що мало не наскочив на останніх – тих, які плента­лись у хвості. Він був босий, отож його кроки видавалися цілком беззвучними, але примари та інші істоти темряви не зауважували його не через це. Він преспокійно міг би гупа­ти підкутими залізом чобітьми – і навіть тоді ніхто не звер­нув би на нього жоднісінької уваги.

Тепер почвари уже не стояли в колоні, а розійшлися навсібіч по болотистому лугу, густо порослому сірою тра­вою і подекуди вкритому багнюкою. При цьому одні злегка похитувалися туди-сюди, інші заціпеніло стояли або ж не­порушно сиділи навпочіпки. Але очі всіх цих істот, неви­дющі очі, які, однак, палахкотіли гарячковим блиском, бу­ли звернені в один бік.

Тепер і Атрею побачив те, на що вони витріщалися у моторошному онімінні та зачудуванні: по той бік заболоче­ного лугу лежало Ніщо.

І було воно саме таким, яким Атрею вже доводилося бачити його раніше, – наприклад, після зустрічі з дубо– тролями, коли він вдивлявся у Ніщо з вершечка дерева, чи на рівнині, де раніше стояла магічна Брама Південного Оракула, або ж високо в небі, коли він сидів на Фухуровій спині. Але досі він бачив Ніщо лише здалеку. Натомість тепер воно несподівано опинилося просто перед ним, на­впроти нього, простягалося від краю до краю, заполонивши собою весь виднокрай, воно було потворно велике і дуже поволі, одначе невблаганно наближалося.

Атрею спостерігав, як постаті-примари на лузі перед ним засіпалися і засмикалися, їхні кінцівки викривилися, наче в корчах, а роти розверзлися, ніби вони збиралися за­ридати або ж зареготати, проте над лугом і далі нависала мертва тиша. А тоді – як зів’яле листя під подувом вітру – всі ці істоти одночасно кинулися туди, де лежало Ніщо; во­ни падали в Ніщо, скочувались або ж стрибали у нього…

Не встигла ще остання істота з цього примарного на­товпу тихо і безслідно канути в Ніщо, як Атрею з жахом усвідомив, що якась незбагненна сила в глибині його тіла дрібно-дрібно і часто-часто, як нервовий трем, ліс дрож, підштовхує його назустріч Ніщо. Його охопило непереборне бажання приєднатися до процесії, піти в небуття вслід за всіма цими істотами. Могутнім зусиллям волі він ледве зміг подолати цей нестерпний потяг. Спершу, напружив­шись, Атрею змусив себе зупинитися. Повільно, дуже пові­льно йому вдалося повернутися до Ніщо спиною – і крок за кроком, немовби рухаючись проти невидимої могутньої те­чії, прямувати в протилежний бік. Сила, з якою притягува­ло Ніщо, засмоктуючи в себе, як болото, поглинаючи, наче вир, ледь ослабла, і тоді Атрею кинувся бігти. Він щодуху помчав нерівно мощеною, горбатою бруківкою. Він перечі­пався і падав, знову підхоплювався і біг далі, не зупиняю­чись і навіть не замислюючись над тим, куди заведе його ця дорога, що потопає в густому тумані.

Він слухняно корився всім її безглуздим звивинам, не наважуючись навіть зійти на узбіччя. Атрею зупинився тільки тоді, коли з туману виступили високі, чорні як смо­ла, міські мури. Над ними в сіре небо здіймалися кілька скособочених веж. Товстелезні дерев’яні стулки міської брами геть струхлявіли і прогнили, перехнябилися на ви­кривлених і заіржавілих завісах.

Атрею ввійшов у місто.

На горищі ставало дедалі холодніше. Бастіян так змерз, що його аж затрусило.

А якщо він захворіє – що тоді? Він може, скажімо, підхопити запалення легень, як Віллі, хлопець із його класу. І ніхто не прий­де йому на допомогу. Нікому й на гадку не спаде піднятися сюди.

Тепер він би дуже зрадів, якби тато знайшов і порятував його.

Але самому піти додому – ні, цього він зробити не може. Краще вмерти!

Він узяв решту армійських коців і загорнувся в них, ще й об­клався ними з усіх боків.

Поступово він трохи зігрівся.

IX. МІСТО-ПРИМАРА

У піднебессі, понад клекотом морської безодні, лунав Фухурів голос, потужний, гулкий, наче відлуння мідного дзвону:

– Атрею! Де ти? Атрею!

Чотири Вітряні Велетні вже давно облишили мою бійку і рвійно розлетілися врізнобіч. Вони знову стрінуться – або тут-таки, або деінде, – щоби затіяти нову сутичку; так у них повелося ще з незапам’ятних віків. Вони вже й забули, чо­му і за що б’ються та хто переміг, вони ніколи нічого не за­пам’ятовують і нічого не знають, окрім своєї непогамовної сили. Отож і білий щастедракон із його малим вершником давно вже стерся з їхньої пам’яті.

Коли Атрею зірвався в безодню, Фухур стрілою кинув­ся навперейми, він намагався наздогнати його, підхопити нальоту.

Але порив шквального вітру підкинув щастедракона вгору, а тоді жбурнув кудись далеко-далеко вбік. Коли Фу­хур повернувся, Вітряні Велетні бушували вже в з • всім іншому місці, далеко над морем. Фухур відчайдушно нама­гався відшукати Атрею, який мусив упасти у воду власне десь тут, та навіть для щастедракона майже неможливим є відшукати у клекіткому шумуванні збуреного моря крихіт­ну зеленкувату цяточку – Атрею чи, тим паче, його зелено– шкіре тіло на морському дні, якщо він потонув.

І все ж Фухур не відступався. Він шугав у височінь, що­би краще все розгледіти, а тоді знову пірнав під хмари і кружляв над морем, і кола, які він робив, шукаючи Атрею, раз за разом ширшали. Фухур безперестанку гукав Атрею – в надії, що рано чи пізно розгледить поміж шумовиння і бризок його лице.

Адже ж він був не звичайний собі дракон, а щастедра­кон, тож ніщо не могло похитнути його впевненості у тому, що врешті-решт усе матиме щасливий кінець. Хай би що трапилося, та Фухур ніколи не здавався.

– Атрею! – сурмив його потужний голос, прориваючись крізь ревіння хвиль. – Атрею, де ти? Атрею!

Тим часом Атрею блукав тихими, неначе вимерлими, вуличками спорожнілого міста. Виглядало воно гнітюче і моторошно. Здавалося, тут не було жодної споруди, яка са­мим уже своїм виглядом не справляла б грізного і водночас прикрого – враження, і таким було ціле це місто, яке скла­далося зі самих лише примарних палациків та будинків, населених привидами. У цьому розтриклятому місті не бу­ло вулиці чи завулка – викривлених і покручених, як і все у цій місцевості – де згори не нависали б гірлянди павутиння і де з пивниць і з порожніх криниць не здіймався б задуш­ливий, лиховісний сморід.

Спочатку Атрею ще намагався якось скрадатися, пере­бігаючи від одного рогу вулиці до іншого, від одного дому до другого, щоби його ніхто не помітив, але невдовзі відмо­вився від цих намарних зусиль. Площі й вулиці лежали пе­ред ним зовсім порожні, у вікнах кам’яниць не ворухнулася жодна фіранка. А заходячи-таки у декотрі з цих будинків, він натрапляв там хіба цо на поперевертані меблі, пошма­товані покривала і фіранки, потрощене начиння і скло. Це були ознаки спустошення, але аж ніяк не погрому. І ніде не було жодного мешканця. В одному з будинків на столі ще навіть стояла їжа – либонь, чиясь вечеря, до того ж, здаєть­ся, неторкана: тарілка з якоюсь темною юшкою і кількома липкими шматками чогось, що дуже віддалено нагадувало хліб. Він трохи того від’їв. їжа була огидна на смак, проте він страшенно зголоднів. У певному сенсі Атрею здавалося цілком закономірним і природним те, що він потрапив саме сюди. Це місто і все в ньому надзвичайно відповідало тому, хто втратив останню надію.

Нараз Бастіян відчув, що геть ослаб від голоду.

Бозна-чому саме тепер, украй недоречно, йому пригадався яблучний струдель панни Анни. То був найліпший яблучний стру– дель на світі.

Панна Анна приходила тричі на тиждень. Вона допомагала татові у справах канцелярії і прибирала в кімнатах. Зазвичай вона ще й щось варила і пекла. Ця пухкенька невисока жіночка безжу­рно сміялася і голосно балакала. Батько був увічливий з нею, та водночас, здавалося, майже не помічав її присутності. Украй рідко йому вдавалося вичавити на своєму похмурому, заклопотаному обличчі бліду посмішку. Одначе як тільки панна Анна приходила, в їхньому помешканні трохи яснішало.

Панна Анна, хоч і не була одружена, мала маленьку донечку. Ця її донечка називалася Кріста і була на три роки молодша від Бастіяна. Вона мала пречудове біляве волосся. Раніше панна Ан­на майже завжди приводила свою донечку Крісту з собою. Кріста була дуже несмілива. Коли Бастіян годинами розповідав їй усілякі історії, вона сиділа, принишкнувши, і слухала, не відриваючи від нього своїх широко розкритих великих очей. Вона захоплювалася ним, та й він дуже її любив.

Та рік тому панна Анна віддала донечку до дитячого притул– ку-інтернату* (* тавтологія), кудись на село. І тепер вони майже ніколи не бачи­лися. Цього Бастіян ніяк не міг пробачити панні Анні, і хоч як вона намагалася розтлумачити, що Крісті там живеться краще, ніж удома, це його анітрохи не переконувало.

Та хоч Бастіян і сердився на панну Анну, перед її струделем він ніколи не міг встояти.

Але тепер він занепокоєно замислився, скільки часу людина може протриматися без їжі. Три дні? Два? Можливо, вже за два­дцять чотири години людина починає марити і впадає у гарячкову маячню? Відколи він тут, минуло вже десять годин, чи навіть трохи більше. От якби він приберіг на потім трішки канапки чи принайм­ні яблуко!

У мерехтливому світлі свічок скляні очі опудал лиса, сови і велетенського беркута виглядали як живі. На стіні ворушилися велетенські тіні.

Бежеві дзиґарі вибили сьому.

Атрею знову вийшов надвір і подався у місто – блукати без жодної мети. Воно здавалося йому дуже великим. Він минав дільниці, де всі будинки були одноповерхові, до того ж такі низькі, що він рукою міг дотягнутися до ринв, тоді як в інших кварталах височіли багатоповерхові палаци з розкішними фасадами, прикрашеними барельєфами і ску­льптурами. Проте всі ці фігури зображали ребра мерців або ж мармизи лютих демонів, які вишкірялися на самотнього мандрівника.

Раптом він зупинився наче вкопаний.

Десь зовсім близько пролунало грубе, хрипке виття, і було воно таке відчайдушне, таке безнадійне, що в Атрею защеміло серце. У цьому завиванні йому вчувалася вся на– призволящість, уся запроклятість істот Темряви. Завиван­ня тривало, воно повторювалося, як схлипування, воно не переставало, луною відбиваючись від стін щораз то даль­ших будинків. Врешті-решт воно почало нагадувати виття зграї велетенських голодних вовків; здавалося, ці вовки безладно порозбігалися по всій околиці.

Атрею пішов на цей звук, що раптом почав стихати, до­ки не розчинився у хрипкому схлипі, а тоді й зовсім зник. Атрею не відразу здогадався, куди йому йти, тож довелося добряче пошукати, звідки долинав цей голос. Відтак він увійшов у якусь браму, минув вузьке, темне подвір’я, далі – ще через якісь ворітця, і аж тоді нарешті опинився на за­двірках, біля смітника; тут було вогко і брудно. Перед ним, біля діри в стіні, прикутий ланцюгом, лежав велетенський, напівмертвий від голоду вовкулака. Він таки справді вми­рав. Ребра вовкулаки, порослі запаршивілим хутром, мож­на було перерахувати всі до єдиного, а хребет випинався, наче зубці пили. Вовкулака лежав, майже не дихаючи, з його напіввідкритої страхітливої пащі висолопився довже­лезний язик.

Атрею тихо наблизився до покруча. Зачувши його, вов­кулака різко підвів масивну голову. У його потьмянілих очах спалахнув зеленавий вогник.

Якийсь час вони мовчки розглядали один одного. Це тривало доволі довго. Нарешті прозвучало гарчання вовку­лаки – тихе, одначе грізне:

– Іди собі геть! Дай мені спокійно вмерти!

Атрею не поворухнувся. А тоді так само тихо відповів:

– Я почув, як ти кликав, і тому прийшов.

Голова вовкулаки знову безсило повисла.

– Я нікого не кликав, – гаркнув він. – Це було моє ри­дання.

– Хто ти? – запитав Атрею і наблизився до покруча ще на крок.

– Я Ґморк, вовкулака.

– Чому ти прикутий ланцюгом?

– Ідучи, вони забули про мене.

– Хто – вони?

– Ті, хто прикував мене тут.

– А куди вони пішли?

Та Ґморк не відповів. Вичікувально і довго дивився він на Атрею своїми напівзаплющеними очима. Минуло трохи часу, перш ніж він запитав:

– Ти нетутешній, малий чужинцю, ти не з цього міста. І навіть не з цієї країни. Що ти тут шукаєш?

Атрею спохмурнів.

– Мені невідомо, як я сюди потрапив. Як називається це місто?

– Це столиця найзнаменитішого краю в цілій Фантазії, – відказав Ґморк. – Про жоден інший край, про жодне інше місто не розповідають так багато казок. Та й тобі, мабуть, доводилося дещо чувати про Місто-Примару в Країні Пото­лочі, чи не так?

Атрею поволі кивнув.

Ґморк не зводив з хлопця свого тяжкого погляду. Його вражало, що цей зеленошкірий хлопчина так спокійно, без жодного страху дивиться на нього своїми чорними очима.

– А ти? Хто ти такий? – запитав він.

Атрею на мить замислився, перш ніж відповісти:

– Я-Ніхто.

– Що це означає?

– Це означає, що колись у мене було ім’я. Але його не варто більше вимовляти. Тому я – Ніхто.

Вовкулака злегка вишкірився, оголивши свої страхіт­ливі зубиська: це мало означати, що він сміється. Він над­звичайно добре знався на найпотаємніших, найтемніших глибинах душі, отож вовкулака відчув, що, розмовляючи з хлопцем, має справу з цілком достойним противником.

– Якщо це так, – проказав він хрипко, – значить, Ніхто мене почув. Ніхто до мене прийшов. І тепер Ніхто промов­ляє до мене в мою останню годину.

І знову Атрею кивнув. А тоді поцікавився:

– А що, Ніхто не може звільнити тебе від ланцюга?

Зеленавий вогник в очах вовкулаки спалахнув із новою

силою. Він облизнувся.

– Невже ти дійсно це зробиш? – видушив із себе Ґморк. – Ти готовий звільнити голодного вовкулаку? Невже ти не знаєш, що це означає? Ніхто не може бути впевненим у ме­ні!

– Так, – сказав Атрею, – але я ж якраз і є отой Ніхто. А коли так, то чого я би мав тебе боятися?

Він хотів наблизитися до Ґморка, але той знову сильно і страшно загарчав. Хлопець відсахнувся.

– Може, ти не хочеш, щоби я тебе звільнив? – запитав

він.

Здавалося, вовкулака нараз відчув страхітливу втому.

– Але ж ти і не зможеш цього зробити. Бо як тільки ти, хлопче, підійдеш до мене достатньо близько, я хоч-не-хоч роздеру тебе на шматки. Це тільки трохи віддалить мою смерть, десь на годину чи дві. А тому краще тримайся від мене подалі та дай мені спокійно вмерти.

Атрею розмірковував.

– Можливо, – проказав він нарешті, – я зміг би знайти для тебе трохи якоїсь їжі. Мені треба було би піти до міста, на пошуки.

Ґморк знову поволі розплющив очі й тяжко зиркнув на хлопця. Зелений вогник у його очах згас.

– Забирайся під три чорти, малий недоумку! Ти що, хо­чеш тримати мене при житті, аж доки сюди не прийде Ні­що?

– Я подумав, – знітився Атрею, – якби я приніс тобі їжу і якби ти наситився, то, може, я зміг би до тебе наблизити­ся, щоби звільнити тебе від ланцюга…

Ґморк заскреготав зубами.

– Якби це був звичайний ланцюг, я б його давно вже перекусив. Хіба ти цього не розумієш?

Ніби на доказ цих слів він ухопив зубами ланцюг, його страхітливі щелепи голосно клацнули. Далі вовкулака пос­микав ланцюг, пошарпав його, а тоді відпустив.

– Це заклятий ланцюг. Тому мене може звільнити ли­ше той, хто наклав на мене ці пута і це закляття. Але цього ніколи не буде.

– Чому – ніколи? Хто ж їх наклав?

Ґморк заскавулів, заскімлив, ніби побитий пес. Щойно за якийсь час заспокоївся настільки, що зміг відповісти:

– Це була Ґая, Княгиня Темряви.

– І куди ж вона поділася?

– Канула в Ніщо – як і решта.

Атрею пригадалася божевільна процесія потолочі, що її він бачив за містом, бредучи у тумані.

– Чому ж тоді, – пробурмотів він, – чому вони не втек­ли, чому віддали себе на поталу Ніщо?

– Усі вони втратили надію. Таких, як ви, це позбавляє сили. Ніщо притягує вас, і жоден з вас не може йому довго опиратися, ніхто з-поміж вас не здатний протистояти Ніщо.

Говорячи це Ґморк зайшовся недобрим, нутряним смі­хом.

– А ти? Хто ти? – допитувався Атрею. Ти розповідаєш про це так, ніби сказане тебе не стосується.

Ґморк знову зиркнув на нього тим своїм причаєним по­глядом.

– Бо я не один із вас.

– То хто ж та тоді?

– Хіба тобі не відомо, хто такі вовкулаки?

Атрею мовчки похитав головою.

– Ти тільки й знаєш, що Фантазію, – мовив Ґморк. – Однак є ще й інші світи. Світ людських дітей, наприклад. А є і такі істоти, котрі не мають власного світу. Зате їм дано бувати у різних світах, переходити з одного світу в інший. Я належу саме до таких. У людському світі я перевтілююся в людину, хоч я не людина. У світі Фантазії я набуваю по­доби фантазянина, але я не один із вас.

Атрею повільно присів навпочіпки і подивився на вми­раючого вовкулаку своїми великими темними очима.

– То ти бував у Світі людських дітей?

– Я багато разів переходив зі Світу людських дітей у світ Фантазії – і навпаки.

– Ґморку, – тихо прошепотів Атрею, якому раптом за­тремтіли губи, та так, що він не зміг цього приховати, – а ти не міг би мені сказати, як можна потрапити у Світ людсь­ких дітей?

У Ґморкових очах знову зблиснули зелені іскри. Здава­лося, ніби він щосили намагається затамувати регіт.

– Для тебе і для таких, як ти, шлях у Світ людських ді­тей надзвичайно простий. У всьому цьому є тільки одна за­ковика: потрапивши туди, ви вже ніколи не зможете повер­нутися назад, у Фантазію. Такі, як ти, залишаються там назавжди. Ти цього хочеш?

– Що я повинен зробити? – запитав Атрею рішуче.

– Те ж саме, хлопче, що зробили тут усі інші – просто на твоїх очах. Тобі лише треба кинутися в Ніщо. Та можеш не поспішати: однаково, раніше чи пізніше, тобі доведеться так вчинити, адже невдовзі Ніщо поглине всю Фантазію – всю, дощенту.

Атрею підвівся.

Ґморк помітив, що хлопець затремтів усім тілом. Але оскільки вовкулака не знав справжньої причини страху Ат­рею, то, щоби заспокоїти його, сказав:

– Не бійся, це зовсім не боляче.

– Я тремчу не від страху, – відповів Атрею. – Ніколи б не подумав, що саме тут і завдяки тобі до мене повернеться надія.

Ґморкові очі звузилися і зажевріли, немов два зелені місяці.

– Не знаю, що саме ти замислив, але для надії у тебе немає жодних підстав. У людському світі ти вже не будеш тим, ким є тут. Якраз у цьому і полягає ота таємниця, якої ніхто у Фантазії не знає і знати не може.

Почувши це, Атрею завмер, руки йому безвладно опус­тилися.

– Ким я там буду? – благально запитав він. – Відкрий мені таємницю!

Ґморк довго мовчав. Він лежав і не ворушився.

Атрею вже почав боятися, що ніколи не дістане відпові­ді нй це своє запитання, але нарешті вовкулака важко зі­тхнув, а тоді заговорив хрипким голосом:

– За кого ти мене, хлопче, маєш? Невже за свого прия­теля? Стережися! Балакаючи з тобою, я убиваю час. Одначе ти вже не в змозі від мене піти. Я втримую тебе коло себе надією. Але поки я говорю, Ніщо насуваєтеся на Місто– Примару, облягаючи його з усіх боків. Незабаром піти звід­си буде вже неможливо. Тоді тобі кінець. Що ж, раз ти так довго мене слухаєш, то вже прийняв якесь рішення. Але ж іще не пізно втекти!

Безжальний вищир Ґморкової пащеки став іще безжа­льнішим. Атрею тільки мить повагався, а тоді прошепотів:

– Відкрий мені таємницю! Ким я там буду?

І знову Ґморк довго не відповідав. Його дихання зроби­лося клекітким і переривчастим. Зненацька він звівся. Те­пер перевертень сидів, опираючись на передні лапи, тож Атрею, щоби розмовляти з ним, довелося високо задирати голову. Лише тепер хлопець побачив, який надзвичайно великий і неймовірно страшний його співрозмовник. Коли вовкулака заговорив знову, його голос прозвучав дуже хри­пко.

– Ти бачив Ніщо, хлопче?

– Так, і не раз.

– І як воно виглядає?

– Ніяк. Тобто так, ніби ти раптом перестав бачити.

– Ну, гаразд. Отож коли вас, фантазян, торкається Ні­що, ви, потрапляючи у світ людей, самі стаєте переносни­ками заразної недуги. Від цієї хвороби люди немовби сліп­нуть, так що перестають розрізняти явне і уявне. І знаєш, як тоді вони вас називають?

– Ні, – прошепотів Атрею.

– Брехнями! – гаркнув Ґморк.

Атрею похитав головою. Він страшенно зблід.

– Не може бути!

Спостерігаючи за тим, як налякався Атрею, Ґморк роз­кошував. Ця розмова бавила його. Тож він продовжив:

– Ким ти там будеш, питаєш? А ким ти є тут? Хто ви такі – ви, істоти Фантазії? Ви – суцільна вигадка, сниво, маячня в царині поезії, персонажі нескінченної історії. Не­вже ти думаєш, що ти реальний, хлопче? Ну гаразд, тут, у твоєму світі, у Фантазії, ти справді існуєш. Але коли прой­деш крізь Ніщо, то перестанеш існувати. Перестанеш бути собою. Змінишся до невпізнання. Опинишся в іншому сві­ті. Там такі, як ти, вже не подібні на себе, анітрохи не поді­бні. У світ людей ви приносите ілюзію і оману. Ану, спро– буй-но лише вгадати, хлопче, що станеться з мешканцями Міста-Примари, які кинулися в Ніщо?

– Не знаю, – промимрив Атрею.

– Вони перетворяться на божевільні, настирливі ідеї у головах людей, на лихі думки, на страх – там, де насправді нема чого боятися, на непереборне, хворобливе жадання речей, на відчай там, де для відчаю нема жодних підстав.

– І так буде з усіма нами? – вжахнувся Атрею.

– Ні, – відказав Ґморк, – адже існує багато різновидів божевілля і засліплення. Усе залежить від того, якими ви є тут. А відтак там ви станете привабливими чи огидними, дурними чи розумними брехнями.

– А я? – ще наполегливіше допитувався Атрею. – Ким стану я?

Ґморк вишкірився.

– Оцього я тобі не скажу, хлопче. Сам побачиш. Чи, радше, не побачиш, тому що тоді вже не будеш собою.

Атрею замовк, і тільки дивився на вовкулаку широко розкритими очима.

Ґморк правив своєї:

– Тому-то люди вас так ненавидять, так бояться. їх ля­кає Фантазія і все, що звідти походить. Вони хочуть позбу­тися Фантазії. Та при цьому вони не усвідомлюють, що цим лише примножують лавину брехні, яка невпинно вилива­ється у світ людей. Потік істот, які народилися і жили у Фантазії, а тепер змінилися до невпізнання, змушені про­вадити фальшиве існування, неначе живі трупи, отруюючи людські душі смородом гниття, трутизною розпаду, – цей потік весь час тільки збільшується. Та люди цього не усві­домлюють. Хіба ж це не смішно?

– Невже не залишилося нікого, – тихо запитав Атрею, – хто б нас не ненавидів і не боявся?

– Принаймні я таких людей не знаю, – сказав Ґморк, – що, зрештою, зовсім не дивно, бо ж це ви самі, опиняючись там, робите все можливе для того, аби люди повірили, бу­цімто Фантазії не існує.

– Буцімто Фантазії не існує? – ошелешено повторив Атрею.

– Певне що так, хлопче. – відповів Ґморк. – І, по суті, якраз це найважливіше. Ти здивований? Адже доки люди думають, що Фантазії не існує, їм і на гадку не спадає наві­датися до вас. І цим усе сказано. Бо коли люди не можуть бачити вас у вашій істинній, справжній подобі – тому що самими собою ви є тільки тут, у Фантазії, а не у Зовніш­ньому Світі, – вони підпадають під владу своїх страхів та ілюзій, і тоді з людством можна робити все, що завгодно.

– Як то – все, що завгодно?

– Геть усе. Ви ж бо маєте над людьми велику владу. І таку ж велику владу над людьми має брехня. Тому що лю­ди, хлопче, живуть уявленнями, які самі ж витворюють. А уявленнями можна керувати і крутити. Отож ця брехня, джерело влади над людьми, – єдине, що має значення. Саме тому я завжди стояв на боці влади, я служив їй, намагався бути до неї причетним, щоби й самому мати її хоч трішеч­ки, – навіть якщо це не зовсім та влада, яку маєш ти і тобі подібні.

– Але я не хочу її! – випалив Атрею.

– Тихо, тихо, маленький дурнику, – гаркнув вовкула­ка. – Як тільки надійде твоя черга стрибати в Ніщо, ти теж перетворишся на безвольного, безликого, безіменного і сі­рого прислужника влади. І ще невідомо, як ця влада тебе використає. Можливо, з твоєю допомогою людей змушува­тимуть купувати зовсім непотрібні їм речі, або ненавидіти те, чого вони не знають, або ж вірити в те, що робитиме їх піддатливими, або сумніватися в тому, що могло б їх уряту­вати. За допомогою таких, як ти, маленький фантазійцю, у світі людей обертають великі оборудки, розпалюють війни, засновують царства та імперії…

Ґморк іще якийсь час поспостерігав за хлопцем, дивля­чись на нього крізь напівприкриті повіки, а тоді додав:

– А ще там, у тому другому світі, є ціла купа бідо­лашних телепнів хоч, звісно, самі вони мають себе за вели­ких мудрагелів, а ще вірять, що служать істині, – отож ці телепні пнуться зі шкіри, навіть найменших дітей переко­нуючи в тому, що Фантазії немає. Можливо, якраз ти над­звичайно їм знадобишся.

Атрею стояв похнюплений.

Тепер він знав, чому люди більше не навідуються у світ Фантазії, чому вони вже ніколи не прийдуть сюди, щоби дати Дитинній Царівні нове ім’я. Що більше Фантазію за­полонювало Ніщо, то потужнішим ставав потік брехні у людському світі. Тобто ставала дедалі меншою сама імовір­ність того, що хтось із людських дітей усе ж таки прийде колись у цісарство Фантазії і врятує Дитинну Царівну. Це якесь зачароване коло, з якого нема виходу. Тепер Атрею це знав.

Та насправді тепер про це знав іще хтось. Бастіян Бальтазар Букс несподівано для себе збагнув, що хвора не лише Фантазія, а й світ людей.

Він зрозумів, що одне нерозривно пов’язане з іншим. Щиро кажучи, він уже давно це якось відчував – невисловлено, невира­зно, однак йому не вдавалося як слід пояснити собі, чому так є. А ще він не хотів змиритися з тим, що життя довкола нього таке сіре й одноманітно-буденне, без таємниць, без чудасій, без дива. Хоча всі ті люди, які знай торочили: «Таке життя!» – постійно намага­лися переконати його у тому, що саме таке життя єдино правиль­но і єдино можливе.

Однак тепер Бастіян знав іще одну важливу річ: для того, що­би зцілити обидва світи, треба негайно потрапити у Фантазію.

Люди забули туди дорогу, тому що у їхніх головах запанували брехня і хибні уявлення, що, своєю чергою, були наслідком руй­нування і поступової загибелі Фантазії; тієї брехні та хибних уяв­лень з часом накопичилося так багато, що вони почали засліплю­вати геть усіх.

З жахом і соромом Бастіян подумав про те, що сам також не раз говорив неправду. Про вигадані історії, які він розповідав, фантазуючи, тут не йдеться. Адже брехня – це щось цілком інше. Але ж багато разів він цілком свідомо і навмисне брехав: іноді зі страху, часом – аби домогтися чогось, чого йому неодмінно хоті­лося, а бувало і так, що брехав тільки задля того, аби покорчити з себе велике цабе.

Яких же істот Фантазії він знищив, знівечив у такий спосіб, довірою скількох фантазійців зловжив? Він спробував уявити, якими вони були до того, у своїй істинній подобі, та це йому не вдалося. Може, саме тому, що він брехав?

Хоч там як, в одному Бастіян нітрохи не сумнівався: він теж неабияк причетний до того, що справи Фантазії аж такі кепські.

І тепер мав твердий намір зробити хоч би щось для того, аби це становище виправити. Насправді це він мав борг перед Атрею, готовим на все, щоб тільки привести його у світ Фантазії. Він не міг (та й не хотів!) розчаровувати Атрею. Він просто-таки мусить знайти цей шлях!

Бежеві дзиґарі вибили восьму.

Вовкулака не зводив з Атрею погляду.

– Ну, тепер ти знаєш, як потрапити у світ людей, – сказав він. – Невже тобі й далі цього хочеться, хлопче?

Атрею похитав головою,

– Я не можу стати брехнею, – промимрив він.

– А доведеться, хоч-не-хоч, – відказав Ґморк, мало не сміючись.

– А ти? – спитав Атрею. – Чому ти опинився тут?

– Я мав виконати завдання, – мовив Ґморк радше не­охоче.

-1 ти також?

Атрею подивився на вовкулаку дуже уважно і майже співчутливо.

– Ти його виконав?

– Та ні ж бо, – рикнув Ґморк, – інакше я напевне не ле­жав би підвішений на цьому ланцюгу. Тим більше, що спе­ршу події розвивалися не так уже й погано, – аж доки я не дістався до цього міста. Княгиня Темряви, тутешня воло­дарка, наказала прийняти мене з усіма почестями. Вона запрошувала мене до свого палацу, влаштовувала для мене розкішні частування, розмовляла зі мною – і взагалі, вда­вала, ніби вона цілком на моєму боці. Що ж, мешканці Міс– та-Примари були мені доволі приємні, і я почувався тут, скажу тобі відверто, як удома. До того ж, Княгиня Темряви була по-своєму дуже гарна жінка – принаймні як на мій смак. Вона гладила мене і лагідно теребила мене за вухом, і я їй усе це дозволяв, тому що коли вона це робила, я відчу­вав невимовну насолоду. Ще ніхто і ніколи не гладив мене так ніжно, ніхто не теребив мене за вухами. Словом, я втра­тив голову і вдарився у балачки, а тим часом вона вдавала, ніби захоплюється мною. Нарешті я не витримав і розповів їй про своє завдання. Ну, і, мабуть, вона мене таки приспа­ла, тому що зазвичай у мене неглибокий сон. Прокинув­шись, я побачив, що лежу, прикутий ланцюгом.

Княгиня Темряви стояла переді мною. І ось що вона мені сказала:

– Ти забув, Ґморку, що і я – одна з істот Фантазії. Отже, якщо ти борешся з Фантазією, ти борешся зі мною. Тобто ти мій ворог. І як ворога я тебе перехитрила. Звільнити тебе від цих пут можу тільки я. Одначе я зі своїми слугами і служницями вирушаю в Ніщо. І ніколи не повернуся.

Мовивши це, вона обернулася і пішла. Але не всі вчи­нили так, як вона. Лише коли Ніщо вже справді підступило під стіни міста, дедалі більше мешканців стали відчувати на собі його притягальну силу і не змогли йому опиратися. А сьогодні, якщо не помиляюся, піддалися останні. Так, я попався у пастку, хлопче, я надто довго слухав цю жінку. Але й ти, хлопче, опинився у пастці, бо надто довго слухав мене. Що ж, саме в цю мить Ніщо зусібіч оточило місто. Тобто ти попався – і пропав.

– То загинемо разом, – мовив Атрею.

– Що правда, то правда, – відповів Ґморк, – ми загине­мо разом, але ж не однаково, мій маленький наївний хлоп­че. Бо я помру раніше – іще до того, як сюди добереться Ніщо, тебе ж воно поглине. А це дуже різні речі. Бо якщо хтось помирає раніше, його історія тої ж миті добігає кінця, натомість твоя історія ще довго триватиме, але вже як бре­хня. Чуєш? Ти станеш брехнею.

– Чому ти такий злий? – запитав Атрею.

– Ви мали свій світ, – похмуро відказав Ґморк, – а я ні.

– Яке в тебе було завдання?

Ґморк, який до цієї миті все ще намагався сидіти пря­мо, раптом сповз і розпластався на землі. Було видно, як вичерпуються його останні сили. Тепер його голос нагаду­вав ядушне хрипіння.

– Ті, кому я служу, ті, які вирішили знищити Фанта­зію, виявили, що їхній план опинився під загрозою зриву. Вони довідалися, що Дитинна Царівна вислала гінця, ве­ликого героя, – і скидалося на те, що він таки дійсно зуміє привести у світ Фантазії людську дитину. Цього героя тре­ба було своєчасно вбити. Тож ті, кому я служу, послали ме­не йому навздогін. Колись я чимало находився Фантазією і непогано її знав, тому відразу натрапив на слід цього героя; я йшов за ним день і ніч, поволі його наздоганяючи; я йшов за ним через край Сасафраніїв, проминувши храм у пралісі

Муамату, через Совиний Ліс, через Болота Смутку, через Мертві Гори, але в якийсь момент – це сталося коло Великої Безодні, недалеко від Йґрамулевої павутини – я збився зі сліду: героя наче вітром здуло. Що ж, я й далі його шукав, бо десь же він мусив бути, але – ніде нічого. Дотепер я так і не знаю, куди він тоді зник. Ось так я і опинився у цьому місті. Шкода, що я не зміг виконати своє завдання. Одначе і він не виконав своє. Дивися, Фантазія гине! До речі, цього героя звали Атрею.

Ґморк підняв голову. Хлопець зробив крок назад і ви­простався.

– Це я, – мовив він. – Атрею – це я.

Виснаженим, худим тілом вовкулаки струснула страш­на судома, що повторювалася і ставала дедалі сильнішою. А тоді з пащі перевертня вирвався напівхрип, напівкашель. За мить він зробився ще голоснішим і хрипкішим і нарешті перейшов у болісне гарчання, що дріботно відлунювало, відбиваючись від стін спорожнілих кам’яниць. Перевер­тень реготав!

То був страхітливий, незрівнянно жаский звук.

Ні до, ані після того Атрею ніколи не чув нічого подіб­ного.

А тоді зненацька все закінчилося. Ґморк сконав.

Атрею довго стояв у якомусь заціпенінні. Врешті-решт підійшов до мертвого вовкулаки та, сам не знаючи чому, схилився над ним і торкнувся рукою настовбурченої чорної шерсті. Тої ж таки миті блискавичним, як думка, рухом Ґморкові щелепи зімкнулися: він вгризся зубами в ногу Атрею. Навіть після смерті зло жило в ньому і було могут­нім.

Атрею відчайдушно намагався якось вивільнитися з вовкулакової пащеки. Усе дарма. Велетенські зубиська пе­ревертня засіли в тілі Атрею, ніби гігантські сталеві цвяхи.

Хлопець упав на брудну долівку біля вже мертвого покру– ча.

А тим часом нестримно і безшелесно, легко долаючи високі чорні мури, які оточували місто, зусібіч насувалося Ніщо.

X. ПОЛІТ ДО ВЕЖІ ЗІ СЛОНОВОЇ КОСТІ

Гої ж таки миті, коли Атрею проминув струхлявілу міську браму і ввійшов у Місто-Примару, власне тоді, коли він зробив свої перші кроки кривими міськими вуличками в мандрівці, що так фатально закінчилася на брудному зад­ньому подвір’ї, – отож, якраз у цю хвилину щастедракон Фухур запримітив щось вкрай дивне.

Весь цей час він не покидав шукати свого маленького друга і пана. Щоби краще бачити, Фухур піднявся дуже високо, аж понад хмари, і крізь прогалини в імлі уважно вдивлявся в місцевість. Куди не глянь, скрізь було тільки безкрає море; воно поступово вгамовувалося після несамо­витої бурі, що збурила його до найглибших глибин. Знена­цька Фухур побачив удалині щось геть незрозуміле: здава­лося, золотий промінь світла пронизував морські води – і то спалахував, то пригасав, то спалахував, то пригасав. Але найбільше вражало Фухура те, що промінь цей, здавалося, спрямований просто на нього, на Фухура. Він помчав у той бік. Одначе долетівши до місця, де палахкотів промінь, щастедракон побачив, що промінь цей виходить із найгли­бших глибин, а може, навіть із морського дна.

Щастедракони. як відомо, – створіння стихій повітря і вогню. Вода є для них стихією не тільки ворожою, а й небе­зпечною… У воді щастедракон може просто-напросто згас­нути, як вогник, або задихнутися, тому що ці істоти вдиха­ють повітря усім своїм тілом, тобто шкірою – стома тисяча­ми перламутрових лусочок. Та й поживою для щастедрако– нів є тільки повітря і тепло, ніякої іншої їм не треба. Однак без повітря і тепла вони жити не можуть.

Отож Фухур розгубився. Він не знав, що там, у глибині, так дивно світиться і зблискує і чи має воно хоч якийсь сто­сунок до Атрею.

Усе ж таки він не став гаяти час на вагання і роздуми. А тому злетів так високо, як тільки міг, притис лапи до тулу­ба, виструнчився і сторчголов кинувся у воду. Здійнялися височезні бризки, вода шугонула вгору і розсипалася фон­таном. Від страхітливого зудару з водою Фухур мало не знепритомнів, та все ж примусив себе розплющити свої ру­біново-червоні очі. Тепер блискучий предмет, що випромі­нював світло, був уже зовсім близько, але все ще занадто глибоко, приблизно на відстані подвійної довжини його ті­ла. Вода обтікала щастедракона, його тіло було всуціль вкрите, неначе перлинами, пухирцями повітря; приблизно такі ж пухирці повітря можна побачити у посудині з водою за мить до того, як вона закипить. Але сам щастедракон скрижанів і страшенно знесилів. Зібравши останні сили, він пірнув ще глибше – і тільки тепер побачив, звідки вихо­дить промінь. Річ ця нарешті опинилася зовсім поруч, так що він зміг до неї дотягнутися. То було Сяйво! За якимсь неймовірно щасливим збігом обставин Клейнод зачепився за гілку корала, що виріс на підводній скелі. Бо якби не це, Сяйво поглинула б морська безодня.

Фухур відчепив Сяйво і одягнув його собі на шию, що­би, бува, не загубити, бо відчував, що ось-ось знепритомніє. А коли щастедракон нарешті прийшов до тями, то спершу ніяк не міг зрозуміти, що сталося. Він побачив, що знову летить у піднебессі над морем, і страшенно здивувався. І ще більше здивувався, коли зрозумів, що летить у цілком пев­ному напрямку і з дивовижною швидкістю: так швидко він ще ніколи в житті не літав. Він спробував сповільнити лет, але виявилося, що тіло йому не підвладне. Його опанувала інша, значно могутніша воля, і тепер саме вона його скеро­вувала. Джерелом цієї волі був Клейнод, який висів у нього на шиї.

І тільки ближче до вечора, коли в повітрі запахло смер­ком, Фухур побачив якийсь далекий берег. Щоправда, роз­дивитися прибережний краєвид щастедракон не зміг: берег потопав у тумані. Але коли Фухур підлетів ще ближче і придивився ще уважніше, то побачив, що більшість сухо­долу тут заполонило Ніщо, і зрозумів, що дивитися в той бік він не може: щастедраконові здавалося, що він сліпне, і від цього дуже боліли очі.

Якби на те його воля, він негайно повернув би назад. Але таємнича сила Амулета змушувала його летіти далі. І незабаром він зрозумів, у чому річ: посеред цього безкрайо­го Ніщо він раптом помітив маленький острівець – похмуре нагромадження будинків з гострими дахами і перехнябле– ними вежами. Фухур уже почав здогадуватися, кого він там знайде, тож тепер його підганяла не тільки могутня влада Амулета, але і його власна воля.

У тісному закапелку, де Атрею лежав біля мертвого вовкулаки, було вже зовсім темно. Сірого примарного світ­ла, яке ледь просочувалося поміж стінами щільно притис­нутих один до одного будинків, було так мало, що Фухур насилу розгледів зеленошкіре тіло хлопчака біля мертвого чудовиська, зарослого чорним хутром. І чим темніше ста­вало, тим сильніше вони зливалися в єдине ціле.

Атрею давно облишив спроби визволити ногу, затис– яуту між сталевими щелепами вовкулаки. Він перебував у напівмаренні, йому весь час ввижалися море трави і пур­пуровий буйвол – той, у якого він так і не пустив стрілу. Атрею кликав своїх однолітків і товаришів з полювання (всі вони, напевно, уже стали справжніми мисливцями), але ніхто його не почув, ніхто не відгукнувся. Тільки величез­ний буйвол нерухомо стояв перед ним і свердлив його пог­лядом. Тоді Атрею почав кликати Артакса, свого коня. Але й той не прибіг на поклик, і до Атрею так і не долинуло його іржання. Тоді Атрею став кликати Дитинну Царівну, але дарма. Та й що він міг би їй сказати? Він не мисливець, ані її посланець, він ніхто.

Атрею скорився.

І раптом ній відчув Ніщо! Воно, видно, підступило вже зовсім близько. Так, Атрею знову відчув нездоланну силу, з якою воно його притягувало. Ц|я тяга чимось нагадувала запаморочення. Він підвівся і, стогнучи, спробував вивіль­нити ногу. Але щелепи, що міцно її тримали, не піддалися. Насправді це було щастям. Бо якби Атрею не втримали на місці зуби Ґморка, Фухур прилетів би занадто пізно.

Минула ще хвилина – і раптом Атрею почув мідний гул, То був голос щастедракона, і він звучав угорі, просто над ним:

– Атрею! Ти тут? Атрею!

– Фухур! – крикнув Атрею.

А тоді склав долоні рупором і закричав, піднявши голо­ву до неба:

– Я тут! Фухуре! Фухуре! Допоможи! Я тут!

Він кричав і кричав, аж доки не побачив біле, звивне щастедраконове тіло. Фухур блискавкою розтяв темне небо. Спершу світло – щастедракон і Сяйво – блиснуло вдалині, на великій висоті, потім – трохи нижче. Атрею вигукував, а щастедракон відповідав йому своїм гучним і гулким, наче бронзовий дзвін, голосом. Нарешті Фухур з височини розг­ледів Атрею – той лежав на землі. Хлопець здавався згори не більшим від маленького жучка, що принишк у темній ямці.

Фухур спробував приземлитися, але там було затісно, до того ж уже геть стемніло. Через де він, знижуючись, за­чепився за виступ фронтону одного будинку. Тої ж миті зі страхітливим гуркотом – здавалося, що вдарив грім, – зава­лилися балки, які підпирали дах. Фухур відчув пекучий біль: щось устромилося йому в спину, завдавши глибокої рани. Замість того, щоб елегантно і вишукано, красиво і плавно опуститися на землю, щастедракон просто-напросто впав, хляпнувшись у багно біля Атрею і мертвого Ґморка.

Фухур обтрусився, як пес, що виходить із води, пчих­нув і прогудів:

– Ну, нарешті! Ось де ти пропадаєш! Я нагодився саме вчасно!

Атрею нічого не відповів. Він тільки обхопив руками шию Фухура й притулився обличчям до його сріблясто– білої гриви.

– Давай-но, вилазь мені на спину! Не вільно зволікати!

На ці слова Атрею тільки похитав головою. Лише тоді

Фухур побачив, що вовкулака намертво вчепився зубами в ногу Атрею.

– Із цим ми зараз дамо собі раду, – заспокоїв він Атрею, обертаючи рубіновими очима. – Не журися!

Він узявся за голову перевертня обома лапами і спробу­вав розтиснути його щелепи, проте не зміг.

Фухур сопів і кректав, але всі його зусилля були дарем­ні. І він нізащо не врятував би свого маленького друга, якби не щасливий випадок. З іншого боку, щастедраконам зав­жди всміхається щастя, а заодно воно усміхається і тим, кому усміхаються щастедракони.

Коли Фухур, украй знесилівши, нахилився, щоби збли­зька краще роздивитися, чи можна якось розійняти Ґмор– кові щелепи, Клейнод, який висів у нього на шиї, випадко­во торкнувся чола перевертня. І тої ж миті пащека потвори сама розціпилася, звільнивши ногу Атрею.

– Ой! – вигукнув Фухур, – Ти бачиш?

Та Атрею йому не відповів.

– Що сталося? – запитав Фухур. – Де ти?

Він став шукати свого друга, намагаючись намацати його в непроглядній темряві, але той таки дійсно зник. Але доки Фухур намагався хоч щось побачити у нічному моро­ці, вдивляючись у глибоку чорноту своїми рубіново– червоними очима, він і сам почув той поклик, який так си­льно подіяв на Атрею, щойно він звільнився від вовкулако– вих зубів, – силі, з якою притягувало Ніщо, було вже майже годі протистояти. Але Клейнод надійно захищав Фухура.

А от Атрею, хоч і пручався як міг, хоч напружував що­сили свою волю, був приречений. Він щосили намагався чинити спротив, упирався руками і ногами, щоби не зру­шитися з місця, але його руки і ноги корились уже не йому, а поклику Ніщо. Ще кілька кроків – і його б не стало.

Але в найостаннішу мить над ним, ніби спалах блиска­вки, шугонув Фухур. Він схопив його за пояс, висмикнув угору і помчав із ним вдалеч, розтинаючи світлом пітьму нічного неба.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Ні Фухур, ані Атрею не могли пізніше згадати, як довго летіли в цій непроглядній темряві, чи справді це була всьо­го лише одна ніч. Може, час для них тоді зупинився, і вони нерухомо повисли у чорному безмірі. Так чи інак, але це була найдовша ніч у житті не тільки Атрею, але й Фухура. Хоча щастедракон і був набагато старший від хлопчика.

Однак навіть найдовша і найтемніша ніч рано чи пізно закінчується. І коли на обрії раптом замріло бліде вранішнє світло, вони побачили вдалині, якраз на лінії обрію, Вежу Зі Слонової Кості.

Тут нам доведеться трохи відхилитися від нашої розпо­віді, щоби пояснити, в чому полягає особливість фантазій­ної географи. Країни і моря, гори і ріки розташовані там зовсім інакше, ніж у Світі людей, і намалювати карту Фан-

тазії було б неможливо, бо ніхто не зміг би твердо сказати, які країни межують між собою. Навіть захід і схід, північ і південь там непостійні: все залежить від того, де перебува­єш, а літо і зима, день і ніч у різних місцях чергуються по– різному. Зі спекотної розжареної пустелі, наприклад, подо­рожній може відразу потрапити на засніжені арктичні про­стори. У Фантазії немає відстаней, які можна виміряти, тому слова «близько» і «далеко» набувають там зовсім ін­шого значення, аніж те, до якого звикли ми. Усе залежить від настрою і бажання того, хто вирушає в дорогу. Оскільки Фантазія не має меж і не знає кордонів, її серединою можна вважати будь-яку точку – залежно від того, хто туди йде. І там, у самому осерді Фантазії, стоїть Вежа Зі Слонової Кос­ті.

Атрею страшенно здивувався, коли раптом зрозумів, що летить у піднебессі верхи на щастедраконі, бо ніяк не міг згадати, як він тут опинився. Останнє, що він пам’ятав, було те, як щастедракон підхопив його і метнувся вгору. Атрею стало холодно, він загорнувся у плащ, який тріпотів на вітрі, – і раптом помітив, що його плащ геть посірів. Тоді він побачив, що його шкіра і волосся також втратили колір. А коли зовсім розвидніло, зауважив, що й Фухур надзви­чайно змінився. Щастедракон став тепер схожим на сіру смугу туману і здавався настільки ж примарним. Та воно й не дивно, адже вони побували на самісінькому краю Ніщо.

– Атрею, мій маленький пане, – тихо заговорив до ньо­го щастедракон, – скажи мені, чи твоя рана дуже болить?

– Ні, – відповів Атрею, – я не відчуваю жодного болю.

– Тебе лихоманить?

– Ні, здається, ні. Чому ти питаєш?

– Я відчуваю, як ти тремтиш, – відповів Фухур. – А що може змусити Атрею тремтіти?

Атрею трохи помовчав і тільки згодом відповів:

– Незабаром ми будемо на місці. І тоді мені доведеться сказати Дитинній Царівні, що рятунку нема. З усього, що мені довелося зробити, це, здається, найтяжче.

– Так, – сказав Фухур ще тихіше, – це правда.

Вони мовчки полетіли далі – до Вежі Зі Слонової

Кості.

Ще за якийсь час щастедракон запитав:

– Ти її коли-небудь бачив?

– Кого?

– Дитинну Царівну, чи, точніше, Золотооку Повелите­льку Бажань, – бо саме так до неї треба звертатися в розмові

– Ні, я ніколи її не бачив.

– А я бачив. Дуже давно. Твій прадід тоді був іще зо­всім маленьким хлопчиком. А я був юним щастедраконом. Усі мене звали Стриб-Скоком, і в голові мені були самі ли­ше дурні витівки. Якось мені заманулося зняти з неба Мі­сяць. Великий і круглий, він сяяв високо вгорі, і його недо­сяжність мене страшенно роз’юшила* (* розлютила). Кажу ж тобі, я був легкодухим телепнем. Я піднявся як тільки міг високо – і лише тоді зрозумів, який з мене бевзь. Тоді я, так би мови­ти, і в прямому, і в переносному значенні, упав з неба на землю. Падаючи, я пролітав біля Вежі. Пелюстки Павіль­йону Магнолії були у ту ніч розкриті, і в серцевині квітки сиділа Дитинна Царівна. Вона подивилася на мене, це був тільки один короткий погляд, один-єдиний, але… Не знаю, як тобі це пояснити, та після тієї ночі я страшенно змінив­ся, став цілком іншим, ніж був до того.

– А як вона виглядає?

– Як маленька дівчинка. Але вона старша від най– древніших створінь Фантазії. Правильніше було б сказати, в неї немає віку.

– Але ж зараз вона смертельно хвора, – сказав Атрею. – Як ти гадаєш, якими словами краще обережно підготувати її до того, що жодної надії не залишилося?

Фухур похитав головою.

– Та де там! Вона відразу помітить усяку фальш і на­віть найменшу нещирість. Ти мусиш сказати їй звичайну правду.

– Наміть якщо вона від цього вмре? – запитав Атрею.

– Не думаю, що це станеться, – мовив Фухур.

– Я знаю, ти щастедракон, значить, ти правий.

І вони знову якийсь час летіли мовчки. Цього разу три­валу мовчанку перервав Атрею.

– Я маю іще одне запитання.

– Питай!

– Хто вона?

– Що ти маєш на увазі?

– Сяйво має владу над усіма мешканцями Фантазії, незалежно від того, чи вони створіння Світла, чи створіння Пітьми. І наді мною теж. Та все-таки Дитинна Царівна ні­коли не користає зі своєї влади. Її немовби взагалі нема, і все-таки вона присутня в усьому. Вона – така ж, як і ми?

– Ні, – сказав Фухур, – вона не така, як ми. Вона не є створінням Фантазії. Усі ми існуємо тільки тому, що існує Дитинна Царівна. Але її природа – цілком інша.

– Що ж, тоді вона… – Атрею збентежився, не наважу­ючись поставити своє питання. – Невже вона така ж, як людські діти?

– Ні, – відповів Фухур, – вона не зі Світу людських ді­тей.

– Тоді хто вона? – не вгавав Атрею.

Фухур відповів не відразу.

– Ніхто у Фантазії цього не знає, ніхто у Фантазії не може цього знати. Це найпотаємніша з таємниць нашого Світу. Я чув, як один із мудреців казав, що той, хто збагне цю таїну до кінця, сам задме свічку свого життя. Не знаю, щоправда, який саме зміст вкладав він у ці слова. Більше мені нічого тобі сказати.

– А тепер згасне свічка її життя і свічка життя всіх нас, хоч нам і не відкрилася її таємниця.

Фухур промовчав, але на його лев’ячій морді промай­нула легка усмішка, так ніби він хотів заперечити: цього не буде.

Після цього вони більше не розмовляли.

За кілька хвилин вони вже ширяли понад Лабіринтом, який широкою смугою оточував Вежу Зі Слонової Кості, – над квітучою рівниною, вкритою складним переплетенням доріжок і стежин, котрі відокремлювали одну від одної клумби і галявини. Те, що вони побачили, вжахнуло їх: на­віть сюди вже проникло Ніщо.

Щоправда, наразі воно захопило лише невеликі ділян­ки Лабіринту, проте яскраві клумби і кущі, які квітували поблизу, повсихали і заниділи. Тоненькі деревця пнулися своїми кривуватими голими гілками до неба, до щастедра– кона і вершника, який сидів у нього на спині, ніби благаю­чи про допомогу. Колись зелені, всуціль вкриті барвистими квітами галявини зблякли, зачахли, від них піднімався за­пах гнилизни і цвілі. Яскраво-червоними були тільки гри­би з величезними капелюшками і якісь звироднілі рослини ядучо-отруйного кольору.

В такий спосіб жива природа Фантазії, тобто те, що від неї ще залишилося, хоч і безсило, безнадійно і судомно, та все ж відчайдушно опиралася цілковитому й остаточному знищенню, яке насувалося на неї з усіх боків.

Однак у центрі Лабіринту і далі сяяла казковою білістю незрівнянно прекрасна Вежа Зі Слонової Кості: руйнування її не зачепило.

Фухур спочатку збирався опуститися на одну з нижніх терас, де належало приземлятися всім летючим посланцям. Та нараз відчув, що ні в нього, ні в Атрею не вистачить си– ли піднятися спершу по довжелезній спіралі Головної ву­лиці, а потім – сходами, на самісінький вершечок Вежі. А ще йому здавалося, що в цьому випадку можна взагалі зне­хтувати всіма розпорядженнями і правилами, встановле­ними етикетом. Вів вирішив летіти далі, а потім здійснити вимушену посадку.

Отож Фухур промчав над безліччю критих балконів, переходів і балюстрад – і в самісінькому кінці Головної ву­лиці, просто перед палацом, гепнувся додолу, щоправда, дещо з розгону; тому легенько ковзнув уперед, переверну­вшись при цьому кілька разів із живота на спину і зі спини на живіт, а тоді нарешті зупинився – хвостом уперед.

Атрею, який під час цього складного маневру щосили притискався до щастедракона, обхопивши руками його шию, щоби не звалитися, тепер випрямився й роззирнувся на всі боки.

Він очікував, що його урочисто зустрінуть або принай­мні що до нього збіжаться слуги – йому здавалося, їх тут мало би бути надзвичайно багато, – запитати, хто він такий і що йому тут треба, але так нікого і не побачив. Світлосяй– ний сніжно-білий палац, здавалося, вимер.

«Невже вони всі повтікали? – промайнуло у нього у го­лові. Невже вони покинули Дитинну Царівну? А може, во­на…»

– Атрею, – шепнув йому Фухур. – ти мусиш повернути їй Сяйво.

Він зняв із шиї золотий ланцюжок, проте той вислизнув йому з лап і впав на землю.

Атрею, забувши про рану, прожогом кинувся підібрати Аурин, але заточився і впав.

Але він таки підняв його і повісив ланцюжок із Клей– нодом собі на груди. Потім насилу підвівся, спираючись на щастедраконову лапу.

Але той не відповів, не ворухнувся. Здавалося, Фухур вмер.

Головна вулиця закінчувалася біля високої білої стіни, яка оточувала палац, вона впиралася в кунштовно вирізьб­лену браму; вона стояла розчинена. Атрею насилу дошкан­дибав до неї, увійшов, тримаючись за портал, а тоді поба­чив широкі сліпучо-білі сходи; здавалося, вони вели просто в небо. Він почав підніматися сходами, ледве переступаючи зі сходинки на сходинку. Його рана кривавила. Іноді він зупинявся, щоб перепочити.

Коли він нарешті здолав ці нескінченні сходи, то поба­чив перед собою довгу галерею. Він рушив далі, від колони до колони, спираючись на них, щоб не впасти. Галерея при­вела його в двір із безліччю водограїв. Жваво дзюркотіла вода, під променями сонця виблискували численні водой­ми. Проте Атрею вже нічого не бачив довкола себе, він ішов, як сновида, кожен крок давався йому ціною неймові­рних зусиль. Та ось він опинився перед іще одною брамою, значно меншою, ніж попередня; потім йому знову довелося підніматися сходами, але ці сходи були зовсім вузькі. Так він опинився в саду, де все – і дерева, і квіти, і звірі – було вирізьблене з білосніжної слонової кості. Він більше не міг стояти, а тому поповз. Подолавши таким чином кілька ар­кових містків без поруччя, Атрею побачив третю браму, геть малесеньку. Коли ж він проповз іще й через цю браму, його очам відкрився відполірований, як дзеркало, стрілча­стий конус зі слонової кістки, на вістрі якого сяяв білий– пребілий Магнолієвий Павільйон. І не було ані сходів, ні доріжки, які б туди вели.

Атрею затулив обличчя руками.

Ніхто з тих, кому хоч раз у житті судилося побувати в цьому Павільйоні, не зміг би сказати, як він подолав цей останній відрізок шляху: це дається як благодать.

Атрею відвів руки від лиця і побачив, що стоїть перед дверима, які ведуть у Павільйон. Він увійшов усередину і опинився сам на сам із Золотоокою Повелителькою Ба­жань.

Вона сиділа на горі подушок, на високому круглому си­дінні в самісінькій серцевині квітки магнолії і дивилася на нього. Зненацька він усвідомив: в усьому світі немає нічого вразливішого і важливішого, нічого тендітнішого і дорого­ціннішого від неї.

Що Дитинна Царівна тяжко хвора, вгадувалося з її змарнілого і блідого личка, яке здавалося зовсім прозорим. Її мигдалеподібні очі відсвічували темним золоти. У цих очах не було ні заклопотаності, ні тривоги. Вона всміхала­ся. Маленька і тоненька, Царівна була зодягнена в широкі шовкові шати, такі сліпучо-білі, що поряд з нею тьмяніли навіть магнолієві пелюстки.

Виглядала вона як десятирічна дівчинка – дитина не­вимовної краси, проте її пряме довге волосся, що спадало на плечі, було біле як сніг.

Бастіян злякався.

Тої миті з ним сталося щось таке, чого він не переживав іще ніколи в житті.

Дотепер, читаючи «Нескінченну історію», він чудово уявляв собі все, про що в ній мовилося. Звичайно, у цій книзі відбувалися дуже дивні речі, що правда, то правда, але їх, мабуть, якось мож­на пояснити. Він напружував уяву – і бачив, як Атрею летить вер­хи на щастедраконі. бачив Лабіринт і Вежу Зі Слонової Кості. Але насправді то були всього лише образи, що оживали в його голові. Коли ж він дочитав книгу до місця, де мова зайшла про Дитинну Царівну, то на якусь коротесеньку мить – так, наче все довкола осяяв спалах блискавки, – і справді побачив її обличчя. Не в уяві, ні; він побачив її на власні очі! І достеменно знав, що це не уроєн– ня. Він навіть зауважив деякі подробиці, яких не було в книжці.

От, наприклад, брови – чорні, наче намальовані тушшю, дві дуги над її золотавими очима. Або ж малесенькі вушка з ледь видовже­ними мочками, і ніжна шийка, і голівка, ледь нахилена набік. Бас– тіян твердо знав, що ніколи в житті не бачив нічого прекраснішо­го, ніж це обличчя.

А ще він чомусь знав, як її звуть, – Місяцівна. Він нітрохи не сумнівався, що це її ім’я.

І Місяцівна також подивилася на нього – на нього, Бастіяна Бальтазара Букса!

Вона подивилася на нього так, що вираз її обличчя він не зміг би передати жодними словами. Може, вона також здивувалася, побачивши його. Що було в її погляді? Благання? Туга? А може… щось іще?

Він намагався пригадати, як виглядали її очі, однак це йому ніяк не вдавалося.

Проте одну річ він знав напевне: цей погляд пронизав його наскрізь, як рентгенівський промінь* (* в оригіналі жодного рентгену, поетичні метафори не для Прохаська), і запав просто в серце. Бас– тіян навіть зараз відчував, як опік, весь шлях її погляду. А ще він відчував, що після того, як Місяцівна зазирнула йому в серце, її погляд залишився в ньому, і тепер він випромінює світло, немов самоцвіт* (* в оригіналі “geheimnisvoller Schatz” (таємничий скарб)). Це було і боляче, і солодко водночас.

Та навіть якби Бастіян захотів позбутися того, що з ним ста­лося, він уже не міг би цього зробити. Та він і не хотів, ні, ніколи в житті! Нізащо на світі він не віддав би тепер цей скарб, який напо­внив світлом його серце.

Він хотів тільки одного: читати, читати, читати, щоби знов опинитися в павільйоні Місяцівни, щоби знов її побачити.

Він і не здогадувався, що таким чином прирікає себе на не­ймовірні, небезпечні пригоди.

Але навіть знаючи про це, нізащо не закрив би книгу з «Не­скінченною історією», не відклав би набік, щоб ніколи більше не взяти її до рук.

Перегорнувши тремтячими пальцями кілька сторінок, він знайшов ту, на якій перервав читання, і знову заглибився в книгу.

Бежеві дзигарі вибили десяту.

XI. ДИТИННА ЦАРІВНА

Неспроможнии вимовити ані слова, Атрею стояв і ди­вився на Дитинну Царівну. Він не знав, що казати, не знав, як повестися. Подумки він не раз малював собі цю мить, добирав слова, але тепер чомусь геть усі вони повилітали йому з голови.

Вона усміхнулася йому і промовила голосом, що звучав тихо і ніжно, як голос співочої пташки:

– Ти вже повернувся зі своїх Великих Пошуків, Атрею?

– Так, – ледве видушив із себе Атрею й опустив голову.

– Твій червоний плащ геть збляк, – сказала вона, помо­вчавши. – Посіріло і твоє волосся, а шкіра – зашкарубла, наче камінь. Але зараз усе знову буде як перше, і навіть іще гарніше. Ось побачиш.

Атрею не міг вимовити ані слова, так, наче йому відіб­рало мову. Він тільки ледь помітно похитав головою. І знов зазвучав ніжний голос:

– Ти виконав моє завдання…

Атрею ніяк не міг втямити, чи то запитання, чи ствер­дження. Він не наважувався підвести очі – так боявся про­читати відповідь на її обличчі. Хлопець поволі підніс руку до ланцюжка з золотим Сяйвом, зняв його і простягнув Ди­тинній Царівні – як і раніше, намагаючись уникати її пог­ляду. Він спробував опуститися на одне коліно (Атрею знав, що так роблять усі посланці, про це розповідали пісні і легенди, які він чув у себе на батьківщині), одначе його зрадила поранена нога, і він упав, та так і лежав перед Ди­тинною Царівною, обличчям до підлоги.

Вона нагнулася, підняла Сяйво і, перебираючи ланцю­жок своїми білими пальчиками, сказала:

– Ти добре відбув Пошуки. Я тобою дуже задоволена.

– Ні! Все марно! Порятунку нема!..

Запала мовчанка. Атрею притиснув долоні до лиця. Вів боявся, що зараз із вуст Царівни зірветься крик розпачу, що вона почне жорстоко йому докоряти або що у гніві про­жене його геть з очей. Щоправда, він і сам не знав, чого че­кав, на що сподівався. Але Дитинна Царівна таки по– справжньому його вразила: вона засміялася. Засміялася тихо і радісно. Атрею спершу розгубився, він навіть поду­мав: можливо, вона збожеволіла. Але ні, це не був безтям­ний сміх людини несповна розуму.

Минуло ще трохи часу, перш ніж вона сказала:

– Але ти ж привів його із собою.

Атрею підняв голову:

– Кого?

– Нашого рятівника.

Він зазирнув їй в очі з німим запитанням, однак не прочитав там нічого, крім світлої радості. А вона засміяла­ся знову:

– Ти виконав завдання. Я дякую за все, що ти зробив. Атрею похитав головою.

– О, Золотоока Повелителько Бажань, – почав він, за­тинаючись, уперше звертаючись до неї саме таким чином – вживаючи її офіційний титул, який йому підказав Фухур, – я… Та ні, я справді не розумію, що ти маєш на увазі.

– Я бачу, – мовила вона. – Але незалежно від того, чи розумієш ти, чи ні, завдання своє ти виконав. Добре вико­нав, і це головне, чи не так?

Атрею мовчав, вирячивши очі та відкривши рота від здивування. Він привів у Фантазію рятівника, але не мав поняття, як саме це зробив, і не знав, як йому запитати про це Дитинну Царівну.

– Я його бачила, – продовжувала вона. – І він також мене побачив.

– Коли це було?

– Щойно, коли ти ввійшов. Ти привів його із собою.

Атрею мимоволі роззирнувся.

– Де ж він? Тут нікого нема, тільки ти, Повелителько Бажань. І я.

– О, тут є ще багато такого, чого ти не бачиш, – сказала вона, – повір. Правда, наш рятівник ще не з’явився в моєму світі, він іще у своєму. Та наші світи так зблизилися, що коли тонка перетинка між ними стає на мить цілковито прозорою, ми бачимо одне одного. Незабаром цей хлопчик прийде до нас і назве мене новим іменем, тому що тільки він – лише він один – може мені його дати. Тоді я видужаю, і Фантазія теж.

Поки Дитинна Царівна говорила, Атрею натужно звів­ся на ноги. Вона вже сиділа у своєму високому круглому фотелі, а тому він підняв голову, щоби ще раз подивитися на неї. І коли хлопець заговорив, його голос зазвучав над­звичайно хрипко.

– Я не можу повірити: ти вже знала ту звістку, яку я мусив тобі сповістити? Те, що мені сказала Прадавня Мор– ла на Болотах Смутку, те, що я дізнався від Уюлялі біля Південного Оракула, – усе це було тобі відомо?

– Так, – сказала вона, – я знала це ще задовго до того, як послала тебе у Великі Пошуки.

В Атрею стислося горло.

– Знала? – перепитав він нарешті, через силу вимов– лнючи слова. – Тоді чому ж ти послала мене у Пошуки? Чо­го ти чекала від мене?

– Тільки того, що ти зробив.

– Що я зробив… – повільно повторив Атрею, а тоді гні­вно звузив очі. – Але це значить, що все, що я зробив, не мало жодного сенсу. Ти без жодної потреби вирядила мене у Великі Пошуки. Мені не раз доводилося чути про те, що твої рішення часом бувають украй незбагненні. Мабуть, це справді так. І все-таки після всього, що мені довелося пе­режити, важко змиритися з тим, що то був усього лише жарт.

Очі Дитинної Царівни потемніли.

– Я аж ніяк не жартувала з тобою, Атрею, – сказала во­на дуже поважно. – Мені чудово відомо, чим я тобі завдя­чую. Все, що ти зробив, надзвичайно потрібне. Я вирядила тебе у Великі Пошуки не заради звістки, яку ти намагався мені принести, а через те, що це був єдиний спосіб поклика­ти і принести сюди нашого рятівника. Адже він став свід­ком усього, що тобі судилося пережити, весь цей нелегкий шлях він пройшов разом з тобою. Ти чув його наляканий зойк, коли стояв над чорнотою Великої Безодні й розмов­ляв з Йґрамулем, ти бачив його, проходячи через Браму Чарівного Дзеркала. Ти ввійшов у його образ і захопив його із собою, і він пішов за тобою, тому що побачив себе твоїми очима. І зараз він також чує кожне наше слово. І знає, що ми говоримо про нього, чекаємо на нього і покладаємо на нього всі свої сподівання. І тепер, можливо, вів розуміє, що всі труднощі й небезпеки, всі випробування, які тобі випа­ли, ти прийняв також і задля нього, заради того, щоби він прийшов до нас, бо його кличе вся Фантазія.

Атрею все ще стояв насуплений, але гнів його вже ми­нав.

– Звідки ти про все де знаєш? – запитав він нарешті. – І про зойк над безоднею, і про відображення у Чарівному Дзеркалі? Невже усе це також було тобі відомо наперед?

Дитинна Царівна, яка до цієї миті стискала Сяйво у ру­ці, повісила Аурин собі на шию і сказала:

– Хіба ти не носив весь час мій Знак Влади? Хіба ти не знаєш, що доки ти його носив, я весь час була з тобою?

– Не весь час, – заперечив Атрею. – Тому що я його за­губив.

– Так, тоді ти справді залишився сам-один, – мовила вона. – Розкажи мені, що сталося за той час?

Атрею оповів їй про все, що йому довелося пережити.

– Тепер я знаю, чому ти посірів. – сказала Дитинна Ца­рівна. – Ти занадто наблизився до Ніщо.

– Ґморк переконував мене, начебто фантазяни стають брехнями, коли їх поглинає Ніщо. Невже це дійсно так? – запитав Атрею.

– Так, це правда, – відповіла Дитинна Царівна, і її зо­лотаві очі потемніли. – Усі хибні думки, всі ілюзії та омани, які живуть нині у світі людей, були колись створіннями Фантазії. Неправда за своєю природою дуже подібна до фа­нтазії, але, стаючи брехнею, вона втрачає свою істинну сут­ність. На перший погляд вони майже не різняться. І все– таки Ґморк сказав тобі тільки частку правди; від такої лу­кавої істоти, як він, нічого іншого і не варто було сподіва­тися.

Щоби подолати кордон між Фантазією і Світом людей, є тільки два шляхи. Один – істинний, а інший – хибний. Си­ломіць проштовхувати створіння Фантазії у Світ людей – це помилковий шлях. А правильний – це коли людські діти самі приходять у наш світ. Дитина, побувавши у світі Фан­тазії, дізнається про щось таке, чого не можна довідатись у жоден інший спосіб. Отож ці діти повертаються у свій світ не такими, які були перед тим. Побачивши нас, фантазян, у нашому справжньому вигляді, люди немовби прозрівають; побувавши у світі Фантазії, вони і на свій – реальний – світ, і на всіх інших людей починають дивитися цілком іншими очима. І в тому, що перше здавалося понурою повсякденні­стю, їм раптом відкриваються чудеса і дивовижні таємниці. Ось чому вони завжди так охоче відкривали для себе Фан­тазію. Отож знай: чим багатшим, чим квітучішим є наш світ, тим менше неправди накопичується у світі людей, тим він кращий. Іноді наші світи руйнують один одного, але ж вони можуть один одного розвивати, робити прекрасніши­ми.

Атрею замислився.

– А як усе це почалося? – запитав Атрею, помовчавши.

– Біда навалилася на обидва світи одночасно; зненаць­ка все почало перетворюватися на свою протилежність, – відповіла Дитинна Царівна. – Тому те, що раніше давало прозріння, тепер засліплює, а те, що народжувало і вело до оновлення, несе руйнацію і знищення. Врятувати наші сві­ти можуть тільки людські діти. Для цього сюди, у Фанта­зію, повинна прийти дитина – бодай одна, одна-єдина, і ця дитина мусить дати мені нове ім’я. Я знаю, що ця дитина прийде. Я вже бачила цього хлопчика. І ти його вже бачив.

Атрею мовчав.

– Тепер ти розумієш, Атрею, чому тобі довелося звер­шити все те, що ти звершив? – запитала Дитинна Царівна. – Тільки довга історія, сповнена пригод, див і небезпек, дала тобі змогу привести до мене нашого рятівника. То була твоя історія.

Атрею сидів, поринувши у свої думки. Нарешті він ки­внув:

– Тепер я все зрозумів, Золотоока Повелителько Ба­жань. Дякую тобі за те, що ти вибрала саме мене. Пробач мені мій гнів.

– Сам ти не зміг би цього збагнути, лагідно сказала во­на. -Але тепер знаєш.

Атрею знову кивнув і, ще трохи помовчавши, зізнався:

– Я дуже втомився.

– Ти виконав усе, що мав виконати. Хочеш відпочити?

– Не тепер. Спершу я хотів би пересвідчитися, Що моя історія дійсно має щасливий кінець. Якщо все справді так, як ти сказала, якщо я виконав завдання, то чому Рятівник Фантазії досі не прийшов? На що він ще чекає?

Бастіян відчув, що від хвилювання в нього аж спітніли долоні.

– Я не можу, – сказав він, – бо не знаю, що мені зробити. Та й ім’я для Дитинної Царівни, яке спало мені на гадку, можливо, зовсім не те.

– Дозволь про щось тебе запитати, – звернувся Атрею до Дитинної Царівни.

Вона всміхнулася і кивнула.

– Чому ти видужаєш тільки тоді, коли тобі дадуть нове ім’я?

– Істинні імена додають усім істотам і всім предметам справжності, – сказала вона. – А неістинні роблять їх не­справжніми, фальшивими. І тоді множаться брехні.

– Але, може. Рятівник іще не знає твого істинного іме­ні?

– Ні, знає, – відповіла вона.

І Атрею та Дитинна Царівна знову замовкли.

– Так, – вимовив уголос Бастіян, – я також. Воно спало мені на думку, як тільки я тебе побачив. Але я не знаю, що мені зроби­ти.

Атрею подивився на Дитинну Царівну.

– Здається, Рятівник хоче прийти, але не знає, як.

– Робити нічого не треба, – відповіла вона. – Він пови­нен вимовити моє нове ім’я, відоме лише йому. Ось і все.

Бастіянове серце закалатало швидко-прешвидко. Може, спробувати? А як не вдасться? Ану ж він помиляється? А якщо вони розмовляють зовсім не про нього, а про когось іншого? Звідки йому знати, чи дійсно вони мають на увазі саме його?

– Невже, – знову заговорив Атрею, – він усе ще не ро­зуміє, що ми говоримо про нього, а не про когось іншого?

– Ні, – сказала Дитинна Царівна, – він не може бути таким нетямущим. Адже на свідчення цього він уже отри­мав від нас дуже багато знаків.

«Зараз спробую», – подумки вирішив Бастіян. Але так і не зміг вимовити ім’я Дитинної Царівни.

А що, коли йому вдасться – і він якимось чином опиниться у Фантазії? Не виключено, що він при цьому якось перевтілиться. Яким вів тоді стане? А раптом буде боляче? Або, може, він втра­тить усю свою силу? І ще одне. Хіба йому аж так кортить потрапи­ти у Фантазію? Так, він хотів би опинитися в одному світі з Атрею і Дитинною Царівною, але при цьому аж ніяк не бажає опинитися сам на сам із чудовиськами і потворами, якими там аж кишить.

– Мабуть, йому бракує відваги?

– Відваги? Хіба потрібно відваги на те, аби вимовити моє ім’я?

– Тоді я бачу лише одну причину, котра, можливо, його втримує.

– І що це за причина?

Атрею не відразу наважився відповісти:

– Він просто не хоче. Його не хвилюють ані твоя доля, ані доля Фантазії. Йому до нас байдуже.

– Ні, неправда! – крикнув Бастіян. – Ви помиляєтеся! Не треба так про мене думати, прошу вас! Ви мене чуєте? Атрею, це зовсім не так!

– Він обіцяв мені прийти, – сказала Дитинна Царівна. – Я прочитала це в його очах.

– Так, я пообіцяв! – крикнув Бастіян. – Я зараз прийду, мені тільки треба ще раз усе добре обдумати. А це не так просто.

Атрею опустив голову, вони з Царівною мовчки стояли, чекаючи. Чекали вони довго, але Рятівник усе не з’являвся, і ніщо не свідчило про те, що він готовий потра­пити у світ Фантазії.

А Бастіян уявив собі, як воно буде. Ось він раптом з’являється перед ними – опецькуватий хлопець із кривими нога­ми і з повним блідим обличчям. Вів надзвичайно чітко побачив вираз розчарування на обличчі Дитинної Царівни, він аж наче по­чув, як вона презирливо йому кидає:

– Чого тобі тут треба?

Ну, а Атрею, мабуть, навіть засміється. І від цих думок, від спричиненого ними палючого сорому Бастіян почервонів як рак. Дитинна Царівна, звичайно, чекає появи героя-рятівника – кня­жича або когось такого. А він – ну а він просто не має права пот­рапити їм на очі. Вони не сміють його побачити. Це неможливо. Він готовий стерпіти все, що завгодно, тільки то це!

Коли Дитинна Царівна відірвала нарешті погляд від підлоги, вираз її обличчя був уже зовсім іншим. Атрею на­віть злякався – таким поважним і суворим став її погляд. Хлопець відразу згадав, де він уже бачив такий вираз об­личчя. У сфінксів!

– У нас залишається останній засіб, – промовила вона, – але мені не хотілося б до нього вдаватися. Я сподівалася, мені не доведеться цього робити.

– Який засіб? – чомусь зовсім пошепки запитав Атрею.

– Втямив він це чи ні, та він уже потрапив у «Нескін­ченну історію». Тепер він не може з неї вийти, він не має на це права. Він дав мені обіцянку прийти сюдо – відтак пови­нен дотримати слова. Але сама-одна я з цим не пораджу.

– Хіба хтось у Фантазії здатний зробити те, чого не мо­жеш ти?! – вигукнув Атрею.

– Такий є тільки один, – відповіла вона, – та й то, лише якщо сам цього захоче. Я говорю про Старця Із Мандрівної Гори.

Атрею вражено подивився на Дитинну Царівну.

– Старець Із Мандрівної Гори? – перепитав він. – Ти хочеш сказати, він насправді існує?

– А ти у цьому сумнівався?

– Старі люди у мене на батьківщині розповідають про нього маленьким дітям, коли ті нечемно поводяться і ніко­го не слухають. Кажуть, він записує у свою велику книгу всі вчинки, думки і почуття кожного з нас – і ці його записи залишаються на віки вічні. Це гарні або недобрі історії – залежно від того, хто на що заслуговує. Коли я був зовсім маленьким, я теж у це вірив, але потім вирішив, що то не більше ніж байка – лякати дітей.

– З байками зазвичай не все так просто, – всміхнулася вона.

– Невже ти його знаєш? – допитувався Атрею. – Ти його бачила?

Вона похитала головою.

– Якщо ми колись зустрінемося, це буде наша перша зустріч.

– У нас іще говорять, – продовжив Атрею, – що ніхто не знає, де розташована Гора Старця: він з’являється зненаць­ка то в одному місці, то в іншому, і зустріти його можна тільки з примхи випадку або за велінням долі.

– Так, – сказала Дитинна Царівна. – Старця Із Мандрі­вної Гори шукати не можна. Його можна тільки знайти.

– І ти також не можеш його шукати?

-1 я теж.

– А якщо ти його так і не знайдеш?

– Якщо він існує, я його знайду, – сказала вона, загад­ково всміхаючись. – А якщо я його знайду, значить, він іс­нує.

Атрею не зрозумів її відповіді. А тому нерішуче запи­тав:

– Він що, такий, як ти?

– Він такий, як я, – підтвердила вона, – тому що він у всьому є моєю протилежністю.

Атрею зрозумів, що більше вона нічого йому не скаже. До того ж, його турбувало й інше.

– Ти смертельно хвора, Золотоока Повелителько Ба­жань, – звернувся він до неї майже суворо. – І сама далеко не зайдеш. Бачу, твої слуги покинули тебе напризволяще. Фухур і я радо підемо за тобою, куди лише забажаєш, хоча, відверто кажучи, не знаю, чи матиме Фухур сили на ще од­ну подорож. Та ще й моя рана… Ти й сама переконалася, що я стою на ногах не надто твердо.

– Спасибі, Атрею, – відповіла вона. – Дякую тобі за пропозицію. Ти відважний і вірний. Але я й на гадці не ма­ла вирушати у путь разом із вами. Старця Із Мандрівної Горн можна зустріти тільки сам на сам. А Фухур зараз зо­всім не там, де ти його залишив. Він у такому місці, де рани миттю починають гоїтися, де хворий відразу ж відчуває приплив сил. І ти, Атрею, теж невдовзі там опинишся.

Дитинна Царівна стискала в руці Клейнод.

– Що це за місце?

– А ось цього тобі поки що знати не вільно. Тебе туди переправлять уві сні. Настане день, коли ти про все довіда­єшся.

– Та хіба ж я тепер зможу спати, – вирвалося в Атрею (йому було так прикро, що він аж забув про етикет і пошти­вість), – знаючи, що ти можеш умерти – будь-якої хвилини!

Дитинна Царівна знову тихо засміялася.

– Я не настільки всіма покинута, як тобі здається. Я ж бо казала, що ти просто не бачиш безлічі речей. Мої Сім Сил завжди зі мною, мене не можна позбавити цих Сил – так само, як у тебе не можна відібрати твої спогади, твою муж­ність, твої думки. Ти мої Сім Сил не бачиш і не зауважуєш, але й тепер вони всі при мені. Три з них я залишу для тебе і Фухура, щоби вони вас захищали. Чотири Сили я візьму з собою, вони мене супроводжуватимуть. А ти, Атрею, мо­жеш собі спокійно поспати.

Щойно Дитинна Царівна промовила ці слова, як уся втома, яка накопичувалася в Атрею упродовж його Вели­ких Пошуків, огорнула його, наче темний серпанок. Але це була не важка, ніби камінь, втома знемоги, а нездоланна потреба глибокого, тривалого сну. Йому хотілося розпитати Золотооку Повелительку Бажань ще про дуже багато речей, але останніми своїми словами вона ніби змусила завмерти усі його бажання і прагнення, залишивши одне-єдине – ба­жання спати. Очі його заплющилися, і він, не змінюючи пози, як сидів, провалився в пітьму.

Бежеві дзиґарі вибили одинадцяту.

Немовби здалеку до нього долинув голос Дитинної Ца­рівни: вона тихо віддала якийсь наказ, а тоді він відчув, як чиїсь міцні руки піднімають його і кудись несуть.

Скільки часу він пробув у темряві та теплі, він не знав, та, мабуть, довго. Потім, через багато годин, він у напівсні відчув смак вологи на своїх пересохлих губах – йому в рот тоненьким струмком тік бадьоркий напій. Атрею майже не вдавалося нічого роздивитися, але перебував він, либонь, у якійсь печері, а стіни в ній були зі щирого золота.

Щастедракон лежав поруч. І ще він чи то побачив, чи, радше, здогадався, що на середині печери б’є джерело, а над самим ключем води звиваються дві змії, які вп’ялись одна одній у хвіст: одна – світла, друга -темна…

Нараз невидима рука торкнулася його повік. Йому ста­ло невимовно добре, і він знову поринув у глибокий сон без сновидінь.

У цей час Дитинна Царівна залишила Вежу Зі Сло­нової Кості.

Вона лежала на м’яких шовкових подушках у кришта­левому паланкіні, а несли його четверо її невидимих слуг – здавалося, паланкін повільно лине над алеєю.

Вони пройшли Лабіринтом, себто тим, що від нього ще залишилося, і часто їм доводилося йти в обхід – адже чима­ло доріжок впиралися тепер у Ніщо.

Вийшовши на рівнину, невидимі слуги зупинилися. Видно, чекали наказу.

Дитинна Царівна звелася на подушках і подивилася назад, на Вежу Зі Слонової Кості.

– Йдіть далі! Йдіть, куди очі дивляться, – ідіть кудись! – сказала вона, знову відкинувшись на подушки.

Від пориву вітру високо зметнулося її довге білосніжне волосся. Воно розвівалося, наче стяг.

XII. СТАРЕЦЬ ІЗ МАНДРІВНОЇ ГОРИ

Грімкі лавини сходили зі стрімких, порізаних про­валлями скель, сніговії бушували між високими гребенями гір, закутих у крижані лати; завиваючи, вони то вривалися в печери й ущелини, то знову виборсувалися з них – і тоді люто ширяли понад неозорими плоскогір’ями льодовиків. Для цієї місцевості така погода не була чимось незвичай­ним, бо Гори Долі – а саме так зовуться ці гори – найвищі і найвеличніші в цілій Фантазії: їхні вершини, без перебіль­шення, майже торкаються неба.

У цей край вічної криги зазвичай не наважуються наві­дуватися навіть найсміливіші з-поміж мандрівників. А від­коли останньому з них усе-таки вдалося підкорити найго­ловнішу вершину Гір Долі, минуло так багато часу, що всі про це вже забули; пам’ять про героя встигла канути в не­буття. Це – один із найнезбагненніших законів Фантазії (зрештою, таких законів у фантастичному світі ніколи не бракувало): той, хто прагне піднятися на самісінький вер­шечок однієї з Гір Долі, може сподіватися на успіх лише тоді, коли геть чисто забудуть героя – його попередника, коли про того, кому вдалося звершити цей подвиг раніше, вже не свідчать ані жоден напис, ані пам’ятник – ні у каме­ні, ні в металі. Відтак кожен, кому вдавалося підкорити ко­трусь із вершин Гір Долі, був – у певному сенсі – першим, хто її підкорив.

На такій висоті, серед льодовиків, не змогла б існувати ані одна жива істота, за винятком хіба велетенських сніго– виків і крижаників – це якщо їх узагалі можна вважати жи­вими істотами, тому що пересуваються вони неймовірно повільно: один-єдиний крок триває у них багато років, а невеличка прогулянка розтягується на декілька століть. Тому спілкуватися їм вдається тільки зі собі подібними, а про існування решти фантастичного світу ці створіння не мають ані найменшого поняття. Тож і не дивно, що вони вважають себе єдиними живими істотами у Всесвіті.

Але тепер вони ошелешено витріщалися на крихітну цятку, яка невблаганно наближалася, піднімаючись усе вище і вище, долаючи майже непрохідні виступи скель, проминаючи аж блискучі від криги прямовисні стіни, пере­бираючись через гострі як бритва гірські гребені та хребти, через глибочезні провалля й урвища, прямуючи до верши­ни.

То був кришталевий паланкін, у якому напівлежала Дитинна Царівна. Паланкін несли четверо її невидимих слуг – Сили Дитинної Царівни, і він майже не вирізнявся на тлі льодовиків, бо кришталь паланкіна вельми нагадував прозорий кристал криги, а сліпучо-білі шати і біле волосся Дитинної Царівни майже неможливо було відрізнити від снігу, що лежав навкруги.

Царівна перебувала в дорозі вже давно, багато днів і ночей. Незважаючи на дощ і спеку, крізь густий морок і при ясному місячному світлі несли її чотири Сили, все далі й далі, як вона їм і наказала, все далі й далі – кудись, світ за очі. Вона не робила різниці між тим, що можна було стерпі­ти, і тим, що було геть нестерпним, – так само, як і колись, коли, правлячи у своєму царстві* (* Прохасько зрозумів, що «царство» краще за «цісарство», але пізно), вона давала рівне право на існування і світлому, і темному, і прекрасному, і потво­рному. Дитинна Царівна приготувалася до всього, до будь– яких випробувань, бо Старця Із Мандрівної Гори можна знайти або де завгодно – або ж ніде.

І все ж таки шлях, що ним ішли чотири невидимі Сили Царівни, не був цілком випадковий, а їхній вибір дороги не був по-справжньому довільний. Дедалі частіше Ніщо, яке вже поглинуло величезні простори Фантазії, залишало їм як єдино можливий прохід яку-небудь вузесеньку стежеч­ку. Часом то були міст або брама, печера чи тіснина в горах, і Дитинна Царівна у своєму паланкіні ледве встигала прой­ти по них (або через них), достоту в останню мить, а тоді вони раптом зникали, охоплені Ніщо; часом паланкін руха­вся по гладіні озера, затоки чи лиману: невидимі Сили проносили смертельно хвору Царівну, майже не торкаю­чись хвиль, тому що для цих носіїв не існувало різниці між земною твердю і поверхнею води.

Отак вони піднялися врешті-решт аж до закутих у кри­гу найвищих відрогів Гір Долі, одначе не зупинилися там, а далі рухалися все вище і вище, безупинно і невтомно. І оскільки Дитинна Царівна не дала їм ніякого іншого нака­зу, вони і далі піднімалися вгору, весь час угору. А вона нерухомо лежала у своєму паланкіні, на подушках і з за­плющеними очима. Вона лежала так уже дуже довго. Останні слова, мовлені нею, були ті, які вона проказала, прощаючись із Вежею Зі Слонової Кості: «Ідіть кудись!»; таким і був її наказ.

Тепер паланкін рухався глибокою ущелиною, в тіснині, немовби прорізаній поміж двома суцільними стінами скель, причому цей прохід був лише трішечки більший від ширини паланкіна. Тіснину вкривав м’який і пухнастий шар снігу, може, навіть метрової товщини, але невидимі носії не провалювалися в нього і навіть не залишали на ньому слідів. На дні ущелини панувала сутінь: денне світло вкрай вузенькою смужкою насилу пробивалося сюди звід­кись зверху. Стежка непомітно піднімалася догори, і що далі просувався по ній паланкін, то ширшою і ближчою ставала смута денного світла. Аж раптом, геть несподівано, стрімкі скелясті стіни ущелини зовсім розступилися, відк­ривши неозору панораму – безкраю рівніну. Ціла залита сліпучо-білим сяйвом, вона то спалахувала, то дрібно рях– тіла. Це і було найвище місце Гір Долі. На відміну від бі­льшості інших гір. Гори Долі увінчувала не вершина, а гі­гантське плоскогір’я, завбільшки як ціла країна.

А посеред цього плоскогір’я височіла вкрай незвичайна на вигляд невеличка гора. Вона чимось нагадувала Вежу Зі Слонової Кості; по суті, то був вузький і високий конус, але яскраво-синього кольору. Зблизька ставали помітними чи­сленні химерної форми зубці, які стирчали в небо, ніби бу­рульки, перевернуті догори гостряками. Приблизно на по­ловині висоти цієї невеличкої гори, на вістрях трьох таких «бурульок»-зубців лежало яйце, як дім завбільшки.

Це велетенське яйце півколом оточували численні зубці– «бурульки» синього кольору, схожі на труби велетенського органа, саме вони й утворювали верхівку конуса. Яйце ма­ло круглий отвір – очевидно, двері або вікно. І саме у цьому отворі зненацька з’явилося чиєсь обличчя; той, кому нале­жало це обличчя, уважно розглядав паланкін.

Ніби відчувши цей погляд, Дитинна Царівна розплю­щила очі.

– Стійте! – тихо сказала вона.

Чотири невидимі Сили зупинилися.

Дитинна Царівна підвелася.

– Це він, – мовила вона. – Останній відрізок шляху до нього я мушу здолати сама. Чекайте на мене тут, хоч що би діялося.

Лице в круглому отворі яйця зникло.

Дитинна Царівна висіла з паланкіна і, як була, босо­ніж, пішла сніговою рівниною. їй було дуже боляче йти по снігу, який де-не-де взявся тонесенькою льодяною кіркою і ранив ноги. Крижаний вітер розвівав білосніжне волосся і шати Дитинної Царівни.

Нарешті вона дійшла до яскраво-синьої гори і зупини­лася перед нею.

Із круглого, темного отвору в яйці висунулася довга драбина – така довга, що було аж дивно, як це вона змогла там поміститися. Нарешті драбина досягла підніжжя яск­раво-синьої гори. Узявшись за ної руками. Дитинна Царів– ня побачила, що геть уся вона складається із взаємопов’я­заних літер, а кожна сходинка – то рядок. Дитинна Царівна почала підніматися і, долаючи щабель за щаблем, прочиту­вала такі слова:

ВЕРТАЙСЬ ВЕРТАЙСЬ ГЕТЬ ГЕТЬ ІДИ

НІКОЛИ ВЖЕ І ВЖЕ НІДЕ

НЕ СТРІТИСЬ НАМ НІ ВНІЧ НІ ВДЕНЬ

БО ЛИНІ ТОБІ ТОБІ ЛИШЕНЬ

ЗАКРИТИ Я МУШУ ДОРОГУ

ТО ЗВАЖ НА МОЮ ОСТОРОГУ

ЯКЩО ТИ СТАРЦЮ ЙДЕШ НАВСТРІЧ

ТО НЕПОПРАВНУ ЗВЕРШИШ РІЧ

ДВІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ Б ЗІЙШЛИСЬ

КІНЕЦЬ З ПОЧАТКОМ ПОВЕРНИСЬ

А НІ ТО В НЕЗРІВНЯННУ

ВПЛЕТЕНІ СЕБЕ ОМАНУ

Вона зупинилася, щоби зібратися з силами, і подивила­ся вгору. До кінця було ще дуже далеко. Вона не здолала навіть половини шляху.

– Я звертаюся до тебе, о Старцю Із Мандрівної Гори, – проказала вона голосно. – Якби ти не хотів, щоби ми зу­стрілися, ти не опустив би мені цієї драбини. Саме твоя за­борона спонукає мене йти до тебе.

І вона підіймалася далі.

УСЕ ЩО ТИ ТВОРИШ КИМ ти є

ТОМУ СТОРОЖ ПЕРО моє

У ЛІТЕРУ ВВІЙДЕ ЗАТЯМ

УСЕ ЩО СВІТИЛОСЬ ЖИТТЯМ

ОТОЖ ЯК МЕНЕ ШУКАЄШ

САМ СОБІ Ж БІДИ НАПИТАЄШ

ТУТ КІНЕЦЬ ТА ПОЧАТОК ЖИТТЯ

ТЕБЕ СТАРІСТЬ НЕ СТРІНЕ ЦАРІВНО-ДИТЯ

Я СТАРИЙ НЕ БУВАВ У ДИТИННІМ КРАЮ

ЩО ЗБУРЮЄШ ТИ ТОМУ СПОКІЙ ДАЮ

ЖИТТЮ НЕ МОЖНА СМІТИ

СЕБЕ У МЕРТВІМ ЗРІТИ

І знову їй довелося зупинитися, щоби перевести дух. Тепер вона була вже дуже високо, а завірюха розхитувала драбину, наче тонку лозину. Але Дитинна Царівна продов­жувала підніматися вгору, мідно хапаючись за обледенілі щаблі з літер. Так вона здолала останній відрізок драбини.

ЯКЩО ТЕБЕ ВМОВЛЯТЬ ДАРМА

Й ТАКЕ ВЖЕ ПРАГНЕННЯ ДІЙМА

ЧОГО НІКОЛИ ЩЕ Й НІДЕ

НЕ СМІЛО БУТЬ – ПІТИ НА ТЕ

СПИНИТЬ НЕ МАЮ ЗМОГИ

ТОЖ ЛАСКИ ЖДИ Б СТАРОГО

Здолавши останні щаблі, Дитинна Царівна тихо зі­тхнула – і подивилася вниз. Її широкі білі шати були пош­матовані: клапті одежі звисали з численних рисочок, гаче­чків і гострячків драбини з літер. Те, що літери налаштова­ні проти неї, не надто її здивувало. Бо ця неприхильність була взаємною.

Просто перед собою вона побачила яйце і круглий отвір: драбина закінчувалася саме тут. Вона трохи постояла при вході, а тоді увійшла. Отвір, чи то пак люк, тут-таки зачи­нився за нею. Непорушно стояла вона в цілковитій темряві, чекаючи, що буде далі.

Але доволі довго не діялося нічого.

– Я вже тут, – сказала вона нарешті тихо кудись у тем­ряву. Її голос розбудив відлуння, наче у великій порожній залі. Але, може, то був інший, набагато нижчий голос, який відповів їй тими самими словами?

Поступово вона почала розрізняти в темряві слабке че­рвонувате світло. Його випромінювала якась книжка, що зависла в повітрі посередині яйцеподібного приміщення. Вона була розташована трохи навскоси, так що вдавалося розгледіти палітурку. Книга була в шовковій оправі мідя­ного кольору, що ряхтіла і відблискувала, і так само, як і на Клейноді, який Дитинна Царівна носила на шиї, на оправі книги виднілися дві гадюки, світла і темна, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю був виведений заго­ловок:

НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ

У Бастіяна в голові все остаточно переплуталося. Адже це саме та книжка, яку він якраз читає! Він іще раз її роздивився. Так, тут не може бути жодного сумніву, це та сама книжка, яку він три­має в руках, і якраз про неї тут ідеться. Одначе невже книжка мо­же опинитися всередині себе самої? Як?

Дитинна Царівна наблизилася до книжки, що ніби ви­тала в повітрі, й побачила з того боку, за книгою, якраз на­впроти себе, обличчя старця. На його лице світло падало знизу, з розкритих сторінок: блакитно-зелені літери в кни­жці сяяли і мерехтіли.

Обличчя старця було таке пооране зморшками, що на­гадувало кору прадавнього дерева. Його борода була біла і довга, а очі – глибоко запалі, тож їх майже неможливо було розгледіти. Він був одягнений у синю чернечу рясу з капту­ром, накинутим на голову, а в руці тримав олівець, яким весь час писав щось у книжці, не підводячи погляду.

Дитинна Царівна довго стояла мовчки і дивилася на нього, спостерігаючи. Те, що він робив, не було звичайним писанням: олівець поволі ковзав над порожньою сторінкою, а літери і слова виникали немовби самі собою: здавалося, вони виринають із порожнечі.

Дитинна Царівна прочитала, що там було написано, і виявилося, що це саме те, що діялося якраз у цю мить, а саме: «Дитинна Царівна прочитала, що там було написа­но …»

– Усе, що відбувається, – мовила вона, – ти записуєш.

– Усе, що я записую, відбувається, – почула вона у від­повідь. І знову цей низький, глибокий, приглушений голос, який спершу здався їй відлунням її власного.

Дивним було те, що Старець Із Мандрівної Гори не роз­туляв уст. Він записав її і свої слова, і вона їх почула, одна­че так, ніби вона тільки пригадала, що він щойно їх вимо­вив.

– Ти і я, і вся Фантазія – усе записано в цій книзі? – по­цікавилася вона.

Він написав, а Дитинна Царівна водночас немовби по­чута його відповідь.

– Не так. Ця книга якраз і є ціла Фантазія, і ти, і я.

– І де ж ця книга?

– Ця книга у книзі, – була відповідь, яку він написав.

– Це значить, що вона всього лише відображення відо­браження? – запитала вона.

І він написав, а вона почула, як він сказав:

– Що показує дзеркало, яке відбивається в дзеркалі? Ти знаєш відповідь на це питання, Золотоока Повелителько Бажань?

Дитинна Царівна якусь мить мовчала, і Старець тут– таки написав, що вона мовчить.

Тоді вона тихо промовила:

– Я потребую твоєї допомоги.

– Я знаю, – відповів – і одночасно написав – він.

– Так, – відказала вона, – мабуть, так воно і повинно бути. Ти – пам’ять Фантазії і знаєш усе, що діялося аж до цієї миті. Але чи не міг би ти перегорнути кілька сторінок – і подивитися, що буде діятися далі?

– Там тільки порожні сторінки! – почулася відповідь. – Я можу говорити тільки про те, що вже трапилося. Я дізна­вся про це, прочитавши, а прочитав – пишучи. І знаю, бо прочитав. Бо написав, а отже, це сталося. Так Нескінченна Історія пише – творить – сама себе моєю рукою.

– То ти не знаєш, чому я до тебе прийшла?

– Ні, – почула вона його низький, глибокий, приглу­шений голос, а тим часом він писав, – і волів би, щоби цього не було. Через мене все стає остаточним і безповоротним, це стосується і тебе, Золотоока Повелителько Бажань. Це яйце – твоя гробниця і твоя домовина. Ти назавжди увійшла у пам’ять Фантазії. Навіки. Ти ніколи не зможеш звідси вий­ти.

– Кожне яйце, – відповіла вона, – є початком нового життя.

– Це правда, – написав і проказав Старець, – але тільки тоді, коли шкаралуща трісне.

– Ти можеш відкрити для мене вихід, – вигукнула Ди­тинна Царівна, – адже ти впустив мене.

Старець похитав головою – і водночас записав це.

– Ні, ти увійшла сюди тому, що була наділена великою силою, але тепер, коли ти вже тут, сили у тебе нема. Ми в цьому яйці зачинені навіки. Воістину, тобі не слід було приходити! Це кінець Нескінченної Історії.

Дитинна Царівна всміхнулася, здавалося, ці слова ніт­рохи її не збентежили.

– Ти і я, – відказала вона, – оскільки ми тут, неспромо­жні діяти там. Але є хтось, хто може.

– Тільки людська дитина, – написав Старець, – здатна дати новий початок усьому.

– Так, – відповіла Дитинна Царівна, – людська дитина.

І коли вона це сказала, Старець Із Мандрівної Гори повіль­но відірвав очі від книги і вперше подивився на Дитинну Царівну. Він глянув на неї неначе з іншого краю Всесвіту – з невимовної далечіні, з непроглядної пітьми. Але Золотоо– ка Повелителька Бажань витримала цей його погляд, не опустивши очей, і відповіла на нього своїм спокійним пог­лядом. То був мовчазний поєдинок. На якусь мить Старець Із Мандрівної Гори і Дитинна Царівна непорушно застиг­ли.

Нарешті Старець знову схилився над книжкою і напи­сав:

– Не виходь за межі того, що є і твоєю межею!

– Так я і роблю, – відповіла вона, – але той, про кого я кажу і на кого я чекаю, вже давно її перейшов. Він читає книжку, яку ти пишеш, і чує кожне слово, яке ми промов­ляємо. Отже, він уже з нами.

– Так, – почула вона голос Старця Із Мандрівної Гори, тоді як той писав, – він також уже безповоротно належить Нескінченній Історії, яка неуникненно стала його власного історією.

– Розкажи мені її! – наказала Дитинна Царівна. – Ти, що є пам’яттю Фантазії, розкажи мені Нескінченну історію – від самого початку, слово за словом, так, як ти її записав!

Рука, що писала, раптом здригнулася і затремтіла.

– Якщо я це зроблю, мені доведеться і писати все зано­во. А все, що я заново запишу, заново діятиметься.

– Хай буде так! – мовила Дитинна Царівна.

Бастіянові зробилося якось надзвичайно тривожно на душі. Що вона замислила? Якимось чином це стосувалося і його. Та якщо навіть у Старця Із Мандрівної Гори затремтіла рука…

Старець написав і проказав:

– Коли ця повість безупинна

Візьме себе в обвід –

То піде світ

В цій книжці до загину!

А Дитинна Царівна відповіла:

– Якщо ж герой до нас

Пристане в добрий час –

Нове життя дасть пагін,

Тож хай вдихне він зваги!

– Воістину, ти жахлива, – сказав і написав Старець. – Те, про що ти кажеш, означає кінець без кінця. Таким чи­ном ми вступимо в коло вічного повторення того самого. І вже ніколи не зможемо вирватися за межі цього кола. Вий­ти з нього буде просто неможливо.

– Так, ми – не зможемо, – відказала вона, і голос її з лагідного перемінився на твердий, наче криця, – але й він також не зможе. У нього тепер є тільки один-єдиний вихід – порятувати нас усіх.

– Невже ти збираєшся віддати долю всієї Фантазії у руки людської дитини?

– Саме так.

А тоді додала, тільки зовсім тихо:

– Чи, може, ти знаєш якусь іншу раду?

Запала тиша, а тоді у ній прозвучав глухий голос Стар­ця:

– Не знаю.

Він стояв, низько нахиливши голову над книжкою, в якій писав. Його обличчя повністю сховалося під каптуром, його вже не було видно.

– То зроби те, про що я прошу!

Старець Із Мандрівної Гори скорився волі Дитинної Царівни і почав розповідати їй Нескінченну Історію від са­мого початку.

Тої ж миті сяйво, яке струменіло зі сторінок книги, змінило колір. Воно стало червонуватим, як і літери, які виникали тепер, коли Старець проводив над сторінкою кни­ги своїм олівцем. Його чернеча ряса з каптуром теж набули кольору міді. Він писав – і одночасно звучав його голос.

Бастіян теж чув цей голос цілком виразно.

І все ж таки перших слів, які проказав Старець, він не зрозу­мів. Вони пролунали приблизно так:

яннадив інравкитнА

реднаероК дарноК лраК – кинсалВ

«Дивно, – подумав Бастіян, – чому Старець раптом загово­рив чужою мовою? Чи, може, це якась магічна формула?»

Та Старець промовляв далі, тож Бастіян мусив прислухатися.

Так було написано на скляних дверях невеличкої букі­ністичної крамнички, але цей напис виглядав так, ясна річ, тільки якщо дивитися зсередини темнуватого приміщення крізь віконну шибку назовні, на вулицю.

Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебі­гаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що мо­жна було розгледіти крізь цю шибку, – стіна, ціла у дощо­вих патьоках, на протилежному боці вулиці.

«Цієї історії я не знаю, – подумав Бастіян ледь розчаровано, – в книжці, яку оце читаю, її нема. Ну от, виявляється, я весь час помилявся. А то вже був подумав, що Старець і справді почав ро­зповідати Нескінченну Історію від самісінького початку».

Зненацька двері розчахнулися – та так рвучко, що неве­личке гроно мосяжних дзвіночків над ними стривожено за– баламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер невисокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно-брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапува­ла вода, на ремінці через плече теліпався шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на протива­гу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупини­вшись у відчинених дверях.

Бастіянові, який читав ці слова, водночас чуючи низький го­лос Старця Із Мандрівної Гори, задзвеніло у вухах і потемніло в

очах.

Те, про що тут ішлося, було його власного історією! І ця його історія була записана у «Нескінченній історії»! А він, Бастіян, був персонажем цієї книги, хоча досі мав себе тільки за її читача! І хтозна, може, саме в цю хвилину її читає іще якийсь – якийсь ін­ший – читач, думаючи, що він лише читач цієї книги, – і так далі, аж до нескінченності!

Тепер Бастіяна по-справжньому пойняв страх. Йому раптом забракло повітря.

Він почував себе наче в невидимій в’язниці. Йому захотілося закрити цю книгу, він не бажав читати далі,

та низький голос Старця Із Мандрівної Гори продовжу­вав розповідь,

і він нічого не міг вдіяти. Він навіть спробував затулити вуха, але це не допомагало, тому що голос лунав десь усередині.

Бастіян усе ще намагався переконати себе у тому, що цей неймовірний збіг історії, прочитаної ним у книзі, з його власною історією є якоюсь божевільною випадковістю (хоч насправді він уже давно переконався, що це не так),

проте глухуватий голос Старця невблаганно правив своєї –

і Бастіян цілком виразно почув, як той каже:

– А манери? – почув він за собою буркотіння. – Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.

– Я називаюся Бастіян, – сказав хлопець, – Бастіян Ба­льтазар Букс.

У що мить Бастіян зробив неабияке і дуже важливе відкриття: можна бути цілком переконаним у тому, що чогось хочеш – мож­ливо навіть роками, – доки переконаний, що це бажання нездійс­ненне. Та коли зненацька опиняєшся перед можливістю того, що це бажання збудеться, втілиться у життя, здійсниться, то почина­єш думати лише одне: ліпше було б ніколи цього не бажати.

Принаймні так воно було з Бастіяном.

Тепер, коли все раптом стало таким невідворотно реальним, він волів би просто-напросто втекти. Ось тільки, здається, втікати нема куди. А тому він повівся, як жук, що прикидається мертвим і завмирає догори лапками. Він вдав, ніби його нема, принишк, за­чаївся, спробував зробитися якомога меншим, – щоправда, це вже не могло йому допомогти.

Старець Із Мандрівної Гори продовжував розповідь, водночас записуючи все заново, про те, як Бастіян поцупив книжку, як він сховався на шкільному горищі й почав там її читати. Відтак знову почалися Великі Пошуки Атрею, який знову прийшов до Прадавньої Морли, знову знайшов Фухура в Йґрамулевій павутині понад Великою Безоднею, і знову Атрею почув, як Бастіян налякано зойкнув. Знову його вилікувала старенька Урґль, і знову його повчав Ен– гівук. Він знову пройшов через Браму Великої Таїни і зро­бив крок у Бастіянове відображення в Брамі Чарівного Дзе­ркала. А тоді знову були Вітряні Велетні та Місто– Примара, і Ґморк, і чудесний порятунок Атрею, і повер­нення до Вежі Зі Слонової Кості. А поміж цими подіями діялося все те, що пережив сам Бастіян: він знову запалив свічки, знову побачив Дитинну Царівну, і знову вона марно чекала, що він прийде. А потім вона знову вирушила в до­рогу в пошуках Старця Із Мандрівної Гори, і знову підняла­ся східцями з літер, і знову ввійшла у яйце, і знову відбула­ся ціла їхня розмова, слово до слова, яка закінчилася тим, що Старець Із Мандрівної Гори знов почав писати і розпові­дати Нескінченну Історію…

…і так триватиме віки вічні, бо ж неможливо, щоби в перебігу того, що вже сталося, настали якісь зміни. Тільки він, Бастіян, міг утрутитися. Тільки він міг розімкнути це замкнуте коло подій. І він мусить це зробити, якщо не хоче і сам опинитися в цьому безко­нечному кругообігу. Йому здавалося, що ця історія вже повторю­валася тисячі разів, і тепер у ній вже не було ні «раніше», ні «піз­ніше», все ставалося нараз, одночасно. Тільки зараз він зрозумів, чому затремтіла рука Старця. Замкнуте коло вічного повторення одного і того ж було кінцем без кінця!

Бастіян не відчув, як його обличчям потекли сльози. Уже майже втрачаючи свідомість, він раптом закричав:

– Місяцівно! Я йду!

І в ту ж таки мить одночасно сталося дуже багато речей.

Шкаралупа великого яйця під дією якоїсь несамовитої сили репнула і розпалася на частини, прокотився гуркіт, ударив грім, звідкілясь здалеку налетів страшний буревій

і увірвався на горище зі сторінок книжки, що її Бастіян тримав на колінах, тож вони голосно зашелестіли. Бастіян відчув могутній порив вітру: він розвіював його волосся і дув просто в лице – так сильно, що йому аж забило дух; полум’я свічок на семираменно– му свічнику затанцювало і лягло майже плазом, а тоді другий, ще несамовитіший порив вітру вирвався з книжки і погасив усі свічки.

Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту.

XIII. ПЕРЕЛИН, НІЧНИЙ ЛІС

– Фісяцівно, я йду! – ще раз тихо проказав Бастіян,

опинившись у цілковитій темряві. Він відчував, що з цього імені струменить невимовно солодка, прекрасна, чарівли­во-п’янка сила; коли він вимовляв це ім’я, його перепов­нювала радість. Тому він іще кілька разів проказав його – тихо-тихо, майже подумки:

– Місяцівно! Я йду, Місяцівно! Я вже тут.

Але де – тут?

Він не міг угледіти ані найменшого промінчика світла, одначе те, що його огортало, вже не було холодною пітьмою горища; це була оксамитова, затишна, тепла темрява, і в ній він почувався у безпеці. Він був щасливий. Весь його страх, уся скутість десь поділися. Щоправда, він усе ще пам’ятав про них, але тільки як про щось давно минуле. На душі в нього було так легко і радісно, що він навіть тихесе­нько засміявся.

– Місяцівно, де я? – запитав він.

Він майже не відчував ваги свого тіла. Бастіян пониш­порив руками довкола себе і зрозумів, що витає в повітрі. Під ногами у нього не стало ні матраців, ані підлоги. Його охопило дивовижне, чудове, незнане досі відчуття безмеж­ної свободи – він ніби відірвався від усього і від усього від­мовився. Ніщо з того, що хоч колись обтяжувало його, об­межувало чи лякало, не годне його тут досягнути.

А може, він оце зараз летить десь у безмежжі Всесвіту? Але у Всесвіті – міріади зір, а тут Бастіян зір не бачив. Його оточувала тільки ця оксамитна темрява, і йому було так добре, так добре, як іще ніколи а житті. Може, він помер?

– Місяцівно, де ти?

Враз він почув голос, ніжний, як у співочої пташки, який відповідав йому – і, напевне, вже не вперше відпові­дав, але до того Бастіян його не чув. Цей голос пролунав тепер десь зовсім поруч, та все одно хлопець не зміг би з пе­вністю сказати, з якого боку він звучить.

– Я тут, мій Бастіяне.

– Місяцівно, це ти?

Вона засміялася – якось дивовижно, надзвичайно мело­дійно.

– Я, а хто ж іще? Ти щойно дав мені це пречудове ім’я. І я дякую тобі за нього. Ласкаво запрошую, мій рятівнику і герою.

– Де ми, Місяцівно?

– Я – в тебе, а ти – в мене.

Це була розмова, наче вві сні, та все ж Бастіян був ціл­ком певен, що не спить і не снить, що йому не мариться.

– Місяцівно, – прошепотів він, – скажи мені, це – кінець?

– Ні, – відповіла вона. – Це початок.

– А де Фантазія, Місяцівно? До всі? Де Атрею і Фухур? Невже все щезло? А Старець Із Мандрівної Гори? А його книга? Невже цього всього більше нема?

– Фантазія відродиться, вона знову постане з твоїх ба­жань, мій Бастіяне. А я зроблю так, щоби вони здійснилися – і вони стануть дійсністю.

– Із моїх бажань? – зачудовано повторив Бастіян.

– Ти ж бо знаєш, – почув він її солодкий, милозвучний голос, – що я – Золотоока Повелителька Бажань. То чого ти бажаєш?

Бастіян замислився, а тоді обережно запитав:

– А скільки я можу загадати бажань?

– Скільки захочеш – і чим більше, тим ліпше, мій Бас­тіяне. Чим більше бажань, тим багатшою і різноманітні­шою стає Фантазія.

Бастіяна це здивувало і приголомшило. Але власне че­рез те, що йому пообіцяли виконати нескінченну кількість бажань, на гадку не спадало жодне.

– Я не знаю, – відказав він нарешті.

Якусь мить тривала тиша, а тоді він почув її ніжний, як у пташки, голос:

– Це дуже погано.

– Чому?

– Тому що тоді не буде Фантазії.

Бастіян спантеличено мовчав.

Він розгубився. Йому заважало відчуття нічим не обмеже­ної свободи, а також те, що зараз усе залежало тільки від нього.

– Чому тут так темно, Місяцівно? – запитав він.

– Спочатку завжди буває темно, мій Бастіяне.

– Мені б дужо хотілося побачити тебе знову, Міся­цівно, знаєш, як тоді, коли ти подивилася на мене.

І знову почувся тихеніький, мелодійний сміх.

– Чому ти смієшся?

– Бо радію.

– Чому?

– Ти щойно висловив своє перше бажання.

– І ти його виконаєш?

– Так. Подай-но мені руку!

Так він і зробив – і відчув, що Місяцівна вклала щось у його простягнуту до неї долоню. Це «щось» було крихітне, але на диво важке, надзвичайно холодне, а ще – тверде і не­мовби мертве.

– Що це, Місяцівно?

– Піщинка, – відповіла вона. – Все, що залишилося від мого безмежного світу Фантазії. Я дарую її тобі.

– Дякую, – сказав розгублений і вражений Бастіян. Він дійсно не знав, що йому робити з цим подарунком. Ось якби отримати від неї щось живе!

Та доки Бастіян розмірковував над тим, чого сподіва­ється від нього Місяцівна і що йому треба зробити, аби не розчарувати її, раптом відчув, що у його руці щось вору­шиться, – дивне відчуття, схоже на лоскіт чи ніжне по­шкрябування. Було темно хоч в око стрель, та все ж Бастіян глянув на свою долоню.

– Дивись-но, Місяцівно! – прошепотів він, – піщинка починає ряхтіти і мерехтіти! А зараз – бачиш?! – у ній запа­лало крихітне полум’я. Ні, це паросток! Місяцівно, це ні­яка не піщинка! Це світляне зернятко, і воно проростає!

– Добра робота! – пролунав її голос. – Бачиш, як легко тобі це дається!

Цяточка на Бастіяновій долоні зажевріла ледь поміт­ним світлом, воно дедалі яскравішало, минуло ще трохи часу і світло вихопило з оксамитної темряви два дуже не­схожі дитячі личка, що схилилися над чудесним вогником, як над дивом.

Бастіян поволі відняв руку – і осяйна цяточка зависла між ними в повітрі, ніби маленька зірочка.

Зеренце проростало надзвичайно швидко, це було видно неозброєним оком. Ось із зернятка вихопився перший па­гін, з якого, своєю чергою, почали розвиватися бруньки, листочки і пагінці, а набубнявілі пуп’янки стали вибухати дивовижними, чудовими, різнобарвними квітами, які сві­тилися у пітьмі кольоровими вогниками.

З цих квітів одразу формувалися і дозрівали невеличкі плоди; щойно достигнувши, вони вистрілювали, немов крихітні ракети, обсипаючи все навколо, ніби конфетті, пі­стрявими іскристими зливами химерного, дивовижного насіння.

З нових зерен знову проростали рослини, але вже зо­всім інші, подібні на папороті, на маленькі пальми, на ку­лясті кактуси, на хвощі, на деревця із розлогами кронами. І кожна рослина сяяла і ряхтіла – кожна іншою барвою.

Незабаром простір навколо Бастіяна і Місяцівни – простір над і під ними, всю оксамитну темряву біля них – наповнили рослини, які світилися, множилися і пишно бу­яли. З маленької піщини, з зеренця виріс (і тепер нестрим­но розростався) новий світлосяйний Світ, тепер він нагаду­вав мерехтливу кулю, різнобарвний м’яч, який летів крізь порожнечу, випромінюючи врізнобіч кольорові промені. Він ріс і ріс, ріс нестримно і безнастанно, а в самій його се­рцевині сиділи Бастіян і Місяцівна. Узявшись за руки, во­ни широко розплющеними очима зачудовано споглядали це неймовірне, дивовижне видовище.

Здавалося, рослини невичерпні у своєму буянні, в по­родженні все нових і нових форм і кольорів. Розпускалися дедалі більші бруньки і пуп’янки, розкривалися дедалі ро­зкішніші квіти і суцвіття. І все це буяння відбувалося в ці­лковитій тиші.

Уже незабаром декотрі з розквітлих рослин досягли ро­змірів великого соняха, інші стали завбільшки як фруктові деревця. Там були рослини з листям, що нагадувало здоро­венні опахала, або грона, або китиці, були квіти, наче па­вичеві хвости, з разками барвистих «очок», які мінилися, переливаючись усіма відтінками веселки. Ще інші рослини були подібні на пагоди або розкриті одна понад одною пара­сольки з пурпурового і бузкового шовку. Де-не-де стояли дерева, їхні товсті стовбури утворювалися з переплетених численних тоненьких лозинок; вони чимось нагадували ту­го заплетені дівочі коси. Але позаяк були прозорі, то здава­лися зробленими із рожевого скла, підсвіченого зсередини. Були там і розкішні китиці квітів, схожі на грона блават­них і жовтих лампіонів. Міріадні суцвіття тисяч і тисяч маленьких айстрочок срібно виблискували, ніби казкові водоспади; масивними темно-золотими гірляндами з віття дерев тяжко звисали переплетення дзвіночків із довгими, навдивовижу пухнастими тичинками. І всі ці незвичайні рослини сяяли, пишно і густо розросталися, розкошували і шаленіли, витворюючи незрівнянне фантастичне плетиво нетутешнього, м’якого кольорового світла.

– Ти мусиш дати йому ім’я! – прошепотіла Місяцівна.

Бастіян кивнув.

– Перелин, Нічний Ліс, – сказав він.

Він поглянув Дитинній Царівні в очі. І знову сталося те, що вже було колись сталося – тоді, коли вони вперше зустрітися поглядами. Він сидів, немов зачарований, див­лячись на неї, і не годен був відвести очей. Тоді, коли він її побачив уперше, вона була смертельно хворою, а тепер зда­лася йому ще прекраснішою. її порвані, роздерті шовкові шати знову стали як нові. На її сніжно-білому шовковому вбранні, на її сліпучо-білому довгому волоссі веселково ви­гравали відблиски різнобарвного, лагідного світла. Його мрія збулася.

– Місяцівно, – приголомшено прошепотів Бастіян. – Тепер ти знову здорова?

Вона всміхнулася.

– Невже ти не бачиш, мій Бастіяне?

– Хочу, щоби все навіки залишалося таким, як у цю мить, – мовив вів.

– Мить вічна, – відказала вона.

Бастіян мовчав. Він не зрозумів її відповіді, та йому і не хотілося замислюватися. Єдине, чого він прагнув, – си­діти перед нею і дивитися. Милуватися нею.

Розкішні парості, які випромінювали світло, поступово почали витворювати довкола Місяцівни і Бастіяна щось схоже на сіті, на павутину, на пишнобарвну тканину, що огортала їх, утворюючи суцільну завісу. Невдовзі ця завіса стала нагадувати велике кругле шатро із казкових килимів. Та Бастіян не зважав на те, що діється назовні. Він не знав, що Перелин розростається все далі й далі, що рослини збі­льшуються. Світлосяйним дощем, як мерехтливі іскорки, раз у раз падали, тут же проростаючи, насінини, із них без­настанно розвивалися все нові та нові пагони.

Бастіян сидів, цілковито поринувши у споглядання Мі­сяцівни.

Він не зміг би сказати, як довго так просидів, скільки часу минуло, багато чи мало, аж раптом вона прикрила йо­му очі своєю долонею.

– Чому ти змусив мене так довго на тебе чекати? – долинуло до нього її питання. – Чому змусив йти до Старця Із Мандрівної Гори? Чому не прийшов, коли я тебе покли­кала?

Бастіян ковтнув слину.

– Усе тому, що… – видушив він збентежено, – тому, що я думав… Це було все, що завгодно, і страх – у тому числі… Та насправді я просто соромився постати перед тобою, Мі– сяцівно.

– Соромився? Чому ж?

– Як тобі сказати, – ще дужче знітився Бастіян, – я… Ти ж, ясна річ, чекала когось іншого, когось, хто був би тебе вартий.

– А ти? – запитала вона. – Хіба ти не вартий?

– Тобто не зовсім так, – затнувся Бастіян і відчув, як буряковіє. Я хотів сказати, що ти, напевно, чекала когось достойного – відважного, сильного і гарного, княжича або­що; у кожному разі, когось не такого, як я.

Він опустив очі – і почув, що вона знову засміялася, ти­хенько і мелодійно.

– Ось бачиш, – сказав він. – Тепер ти з мене смієшся.

Запала тривала мовчанка, а коли Бастіян нарешті на­важився підвести очі, то побачив, що вона нахилилася до нього.

Її обличчя опинилося тепер близько-близько, воно дуже поважне.

– Хочу тобі щось показати, мій Бастіяне, – мовила во­на. – Подивися-но мені в очі!

І Бастіян поглянув, хоча від цього погляду йому трохи наморочилося в голові.

У золотому свічаді її очей він побачив якусь постать, спершу маленьку і невиразну, ніби на віддалі, однак вона дедалі більшала й виразнішала. То був хлопець, приблизно його віку, одначе стрункий і дуже вродливий. Його постава була горда і пряма, а обличчя – шляхетне, подовгасте і над­звичайно мужнє. Він виглядав як юний принц з котроїсь із країн Сходу. Його тюрбан був із блакитного шовку, з такого ж блакитного шовку був пошитий і гаптований сріблом ка­птан, що сягав йому до колін. Узутий він був у високі чер­воні сап’янці з задертими догори носаками. З плечей до са­мої землі спадав, виблискуючи сріблом, плащ із високо пі­днятим коміром. Але найгарнішими в цьому юнакові були його руки – витончено-красиві, шляхетні, але водночас не­ймовірно сильні.

Бастіян із захватом вдивлявся у це відображення. І ніяк не міг надивитися.

Хотів запитати, хто цей королевич, хто цей прегарний юнак, як тут його, наче блискавкою, прошив здогад: та це ж він сам!

Це було його власне відображення в очах Місяцівни! Він відбивався у них, як у дзеркалі.

Те, що діялося з ним у мить, коли він це усвідомив, не­можливо описати словами. То був захват, такий сильний, що хлопець мало не знепритомнів. Охоплений щастям, Бас­тіян іще якусь мить повитав у хмарах, а коли трохи оговта­вся, то остаточно переконався, що він і є той вродливий юнак, чиє відображення йому щойно довелося побачити в очах Повелительки Бажань.

Він іще раз окинув себе поглядом згори донизу. Все бу­ло таке, як тоді, коли він побачив себе в очах Місяцівни: м’які червоні сап’янці, блакитний, гаптований сріблом ка­птан, розкішний тюрбан, довгий плащ, що виблискував срібним шитвом, струнка постать, а також – він відчував, що це так, – благородне і мужнє обличчя. Бастіян зачудова­но подивився на свої руки.

А тоді обернувся до Місяцівни.

Однак її вже не було!

Він залишився сам у цьому круглому шатрі, витворе­ному мерехтливими хащами.

– Місяцівно! – загукав він, повертаючи голову на всі боки. – Місяцівно!

Відповіді не було.

Розгублений і безпорадний, він сів. Що робити? Чому вона покинула його, чому залишила на самоті? Куди тепер іти? І взагалі, як звідси вийти, адже він зачинений у цьому шатрі серед густих хагців, як птах у клітці?

Отак він сидів, ламаючи голову над тим, що ж такого надумала Місяцівна, чому лишила його – без жодних пояс­нень, не попрощавшись, і мимохіть крутив у пальцях золо­тий амулет, який на золотому-таки ланцюжку висів у нього на шиї. Бастіян уважніше придивився до нього – і вражено скрикнув.

То був Аурин, Клейнод, Сяйво – знак Дитинної Царів­ни, який перетворював того, хто його носив, на уповнова­женого представника Повелительки Бажань! Місяцівна за­лишила йому Клейнод, а отже, владу над усіма істотами і речами Фантазії. І доки він носитиме цей знак, усе буде так, ніби Дитинна Царівна поруч.

Бастіян довго розглядав на Клейноді зображення двох гадюк, світлої і темної, які кусали одна одну за хвіст, вит­ворюючи таким чином овал. А тоді обернув Аурин – і, на свій превеликий подив, побачив на зворотному боці напис. Це були три короткі слова, виведені навдивовижу вигадли­во закрученими літерами:

РОБИ ЩО ХОЧЕШЬ

Ніколи раніше у «Нескінченній історії» про це не йшлося. А може, Атрею просто не помітив напису?

Утім, тепер це не мало значення. Значення мало те, що ці слова містять дозвіл (ба навіть закликають його) робити все, що заманеться.

Бастіян наблизився до стіни із різнобарвних мерехтли­вих заростей, щоби подивитися, чи зможе він якось звідси вибратися, і дуже зрадів, виявивши, що ці зарості легко, наче завіса, відхиляються набік рукою – без найменшого зусилля. А тоді вийшов із шатра.

Поступовий, нечутний, але водночас нестримний ріст нічних рослин весь цей час тривав далі, отож Перелин роз­рісся настільки, що став виглядати наче якийсь первоздан­ний праліс – хащі, де ще ніколи не ступала людська нога; пуща, якої – до Бастіяна – ще ніколи не бачило людське око. Масивні стовбури дерев уже стали такі, як дзвіниці, – і за­ввишки, і завтовшки; одначе вони безперестанку росли собі далі. Подекуди ці велетенські мерехтливі колони, які ви­промінювали молочно-матове світло, стояли одна коло од­ної так близько, що прослизнути між ними було вже майже неможливо. Але насінини все одно падали і падали – оси­палися рясним іскристим дощем.

Проходячи попід осяйним склепінням цього лісу, Бас– тіян спершу намагався не наступати на паростки і пагони юних рослин, які світилися і жевріли біля його ніг, та неза­баром виявилося, що це йому не вдасться, адже не залиши­лося жодної п’яді землі, звідки б хоч щось та й не пророста­ло. Відтак він пішов собі далі, не турбуючись долею проро­слих зерняток і стеблин, на які йому таки доводилось на­ступати, насилу продираючись поміж деревами.

А ще Бастіян ішов – і насолоджувався своєю вродою. Те, що тут не було нікого, хто міг би помилуватися його зо­внішністю, ніскілечки його не бентежило. Навпаки, він на­віть тішився, що може порадіти на самоті. Тепер йому ніт­рохи не хотілося, щоби ті, хто досі над ним насміхався, змі­нили своє ставлення; він уже не бажав, аби вони захоплю­валися ним. Тепер уже ні. Він думав про них мало не зі співчуттям.

У цьому лісі, що не знав зміни пір року, де не було ані дня, ані ночі, плин часу відрізнявся від того, до якого звик Бастіян, та й час як такий був цілком іншим. Тож хлопець не мав поняття, як довго триває ця його прогулянка. Пос­тупово Бастіянова радість від того, що вів став таким врод­ливим, трохи змінилася, зробилася трохи іншою, не такою, як на початку. Ні, він не став менш щасливим, просто йому почало здаватися, що так і повинно бути. Що він завжди був красенем: так було завжди, нічого іншого він ніколи і не знав.

На це була своя причина, про яку Бастіянові судилося довідатися лише набагато пізніше, а зараз він про неї навіть ве догадувався. Отримавши в дарунок вроду, він почав пос­тупово забувати, що колись був опецькуватим і клишоно­гим.

Та навіть якби він постійно пам’ятав про свою колись незугарну зовнішність, зараз це вже не мало майже ніякого значення. Крім усього іншого, забування минулого відбу­валося геть непомітно. І коли Бастіянові неприємні спогади остаточно розвіялися, на їхнє місце прийшла упевненість, що він усе своє життя був красивим – таким, як тепер. Від­так він перестав думати про те, що хотів би бути вродли­вим, адже навіщо прагнути того, що у тебе вже й так є.

Одначе усвідомииши, що він красивий, Бастіян відчув у глибині душі якесь невдоволення, в ньому прокинулося нове бажання. Бути всього лише гарним – ні, це не так важ­ливо, це не може бути метою! Він захотів бути дужим, си­льнішим від усіх. Найдужчим!

Отак він ішов і йшов собі лісом Перелином – усе далі й далі, аж доки не зголоднів. Відчувши голод, Бастіян зірвав – спершу тільки з одного дерева, але потім і з другого, і з третього – плоди дивовижної форми, до всього, вони ще й світилися. Не знаючи, чи їстівні вони, хлопець обережно покуштував. Зайве казати, як страшенно зрадів Бастіян, коли виявилося, що вони не просто їстівні, а й невимовно смачні: декотрі – терпкуваті, інші – медвяно-солодкі, ще інші – ледь гіркаві, він їв – і йому хотілося ласувати ще і ще. Ідучи, він зривав плід за плодом, насолоджувався, сма­куючи їх, і водночас відчував, як у його тіло вливається ди­вна, чудесна сила.

Тим часом мерехтливий підлісок довкола нього став густим та непролазним і оточив Бастіяна щільною стіною. До того ж, із дерев звисали якісь різноманітні ліани, якесь повітряне коріння, вони переплітались із заростями трав і кущів. Бастіян прорубував собі шлях ребром долоні, і хащі розступалися, наче від ударів мачете. Та щойно він прохо­див, вузенька просіка за ним відразу ж змикалася – так, ніби її ніколи і не було. Хлопцеві вдалося пройти ще трохи, як нараз шлях йому загородила ще одна стіна. Цього разу то були дерева-велетні; вони росли одне коло одного зовсім впритул, між ними не було видно ні щілини, ані шпарки.

Що тут лишалося робити Бастіянові? Він простягнув руки і розхилив два могутні стовбури, але щойно він про­брався крізь цю щілину, стовбури дерев безгучно зімкнули­ся!

У Бастіяна вирвався крик тріумфу.

Він побачив, що має владу над пралісом!

Якийсь час вів розважав себе тим, що йшов напролом крізь зарості, наче той слон, який відгукнувся на поклик. Сили у нього не меншало, він не мусив зупинятися, щоби перевести дух, йому не кололо в боці, не калатало серце, він навіть не впрів.

Нарешті відчув, що вже досить. Йому захотілося пог­лянути на Перелин, на свої володіння, згори, щоби з’ясувати, як задалеко розлігся цей праліс.

Отож Бастіян подивився вгору, поплював собі на руки, схопився за першу-ліпшу ліану і почав підніматися по ній, без жодного зусилля, як циркачі-акробати, навіть не допо­магаючи собі ногами. На якусь мить йому невиразно при­гадалися шкільні уроки фізкультури, коли він – на преве­лику втіху всього класу – лантухом повисав на линві чи те­ліпався в самісінькому низу. Згадавши ці давно минулі ча­си, він усміхнувся. От заціпило би однокласників, якби во­ни побачили його тепер! Вони заздрили б йому і пишалися б ним, а він би на них не зважав.

Ані разу не спинившись, щоби перепочити, він нарешті дістався до гілляки, з якої звисала ліана, вибрався на неї і вмостився верхи. Гілляка була грубезна, як бочка, зсереди­ни вона світилася червонуватим світлом. Бастіян обережно звівся на ноги і, балансуючи руками, рушив по ній у бік стовбура. Тут, на цій гілляці, як і на землі, дорогу йому за­ступали густі хащі тонших ліан та інших витких рослин, але він легко зумів пройти.

Навіть тут, нагорі, стовбур був такий товстий, що й п’ятеро чоловіків не змогли б обхопити його руками. Гілка, яка стирчала зі стовбура трохи вище, простягаючись в ін­ший бік, звідси здавалася недосяжною. Отож Бастіянові довелося підстрибнути, вчепитися за повітряний корінь, розгойдатися на ньому, і тільки тоді, потужним стрибком, хлопець зміг дістатися горішньої гілляки. З неї перебрався на ще вищу. Тепер він опинився ген у міжвітті, в кроні, від землі його відділяли щонайменше сто метрів, але мерехт­ливе листя, ліани і гілки не дозволяли побачити, що там унизу.

Допіру коли Бастіян піднявся ще вище, то в одному мі­сці, то в іншому серед листя почали відкриватися просвітки і прогалини, які давали змогу бодай трохи роззирнутися. Проте незабаром йому довелося зупинитися: видряпува­тись на самісінький вершечок дерева стало по-справжньому важко, тому що гілок поменшало. Врешті-решт, коли він уже майже досягнув верхівки, йому довелося зупинитися, бо тут не було нічого, за що б вхопитися, лише голий, глад­кий стовбур. Незважаючи на таку висоту, завтовшки він був як телеграфний стовп.

Бастіян подивився вверх – і побачив, що цей стовбур-стебло закінчується велетенською темно-червоною квіткою: вона яскраво світилася на відстані приблизно ще двадцяти мет­рів. Тоді він глянув вниз – і зрозумів, що не знає, як тепер звідси злізти. Відтак вирішив і далі дертися догори, бо тут, де він тепер увяз, залишатися не хотілося. Отож він обхо­пив стовбур руками й ногами – і поліз по ньому, як акробат. Стовбур-стебло похитувався з боку на бік і вгинався, наче билина на вітрі.

Нарешті Бастіян опинився безпосередньо під квіткою, яка нагадувала величезний тюльпан. Йому вдалося проп­хати руку поміж пелюстками і трохи їх розсунути. Таким чином він дістав точку опори. Далі він ще більше розсунув пелюстки, підтягнувся – і опинився всередині квітки.

Якусь мить Бастіян лежав непорушно, відсапуючись, проте тут-таки підвівся і визирнув понад краї пелюсток, розглядаючись навсібіч, наче марсовий із «воронячого гні­зда» на корабельній щоглі.

Те, що він звідти побачив, неможливо описати ніякими словами!

Рослина, в чиїй квітці він стояв, була однією з найви­щих у цілих джунглях, отож його погляд сягав дуже дале­ко. Над Бастіяном усе ще розлягалася оксамитова пітьма нічного неба. Це було небо без зірок, зате під ним – аж у безконечність – простягся Перелин, весь у такій мерехтли­вій грі барв, що хлопець не годен був відірвати від нього очей.

Бастіян простояв так доволі довго, вбираючи в себе, всотуючи це фантастичне видовище. То було його право! Йому вдалося! Він зміг! Він створив Перелин – і запанував над Перелином.

І знову його переможний крик пронісся над світло– сяйними джунглями.

А тим часом нічні рослини і далі розросталися і буяли: безшелесно, потаємно і нестримно.

XIV. ҐОАБ, ПУСТЕЛЯ БАРВ

Бастіян, який був поринув у глибокий тривалий сон у велетенській червоній квітці, нарешті виспався і розплю­щив очі. Він знову побачив над собою оксамитово-чорне ні­чне небо. Потягнувшись, хлопець задоволено відчув, що в його тілі струменить чудесна, дивовижна сила.

І знову, цілком непомітно для нього, в ньому відбулася зміна. Його заповітна мрія – стати сильним – нарешті здій­снилася.

Підвівшись і визирнувши понад пруг велетенської кві­тки, він виявив, що Перелин, вочевидь, поступово перестає рости. Доки він спав, Нічний Ліс майже не змінився. Бас– тіян не знав, що навіть і це пов’язано зі сповненням його бажання; отож, він став сильним, тобто мрія збулася, і вод­ночас затерлися його спогади про колишні слабкість і нез– ґрабність. Він став вродливим і дужим, але цього йому те­пер було замало. Йому здалося, Що це – недостатньо муж­ньо. Бути наділеним силою і красою – це якось надто мані­рно, надто вибагливо; воно чогось варте тільки тоді, коли ти ще й загартований і витривалий, наче спартанець. Як Атрею.

Однак у ньому розкішному різнобарвному лісі, серед квітів, які світяться кольоровими вогниками, де для того аби насититися, треба всього лише простягти руку і зірвати плід, стати спартанцем майже неможливо.

На сході, над виднокраєм Перелину, зажевріли перші промені світанку; вони були ніжно-перламутроаі. І що бі­льше розвиднювалося, то стрімкіше блякнуло мерехтіння нічних рослин.

– От і добре, – сказав Бастіян, звертаючись сам до себе, – бо я вже подумав, що тут узагалі ніколи не настає день.

Він сидів у чашечці квітки і розмірковував, що тепер робити. Чого йому хочеться? Злізти вниз і знову йти далі? Звісно, він володар Перелину, отож може прокладати собі шляхи, як заманеться. Він міг би ходити тут днями, міся­цями, ба навіть роками. Джунглі неозоро великі, він міг би блукати ними до кінця життя, та так ніколи з них і не виб­ратися. Нічні рослини Перелину невимовно прекрасні, але Бастіян знав, що йому потрібне зовсім не це. Ось якби він зумів перебрести пустелю – то була б зовсім інша річ. Та ще якби це була найбільша пустеля Фантазії! Ось чим дійсно можна було б пишатися!

Тої ж таки миті він відчув, як цілою велетенською рос­линою струсонуло. Стовбур-стебло різко нахилився, пролу­нали якісь дивні хрускіт і тріск. Бастіянові довелося міцно триматися, щоби не викотитися з квітки, яка перехилялася все більше і більше, а тоді завмерла. Бастіян знову подиви­вся на Перелин – і вжахнувся. Нічний Ліс неймовірно змі­нився.

Зійшло сонце й освітило картину страхітливого спус­тошення і суцільної руйнації. Від велетенських нічних рос­лин мало що залишилося. Швидко, набагато швидше, ніж виросли, під палючим промінням сонця вони блискавично трухлявіли, перетворюючись на порох, на дрібнесенький кольоровий пил. Подекуди ще стирчали пеньки окремих велетнів-дерев, але і вони розпадалися, осідаючи та осипа­ючись, немов башточки і вежі замків із піску, коли ті виси­хають на сонці. Усе це діялося майже блискавично. Остан­ньою вцілілою була рослина, що в її квітці сидів Бастіян. Та коли він, щоби не випасти, спробував ухопитися за одну з пелюсток, вона розсипалася під його руками і розвіялася на вітрі хмаркою пороху. Щойно тепер, коли вже ніщо не пе­решкоджало дивитися на землю, Бастіян зрозумів, на якій запаморочливій висоті опинився. Хлопець не мав бажання сторчголов полетіти вниз – упасти, ризикуючи скрутити собі в’язи, отож вирішив, що треба спробувати злізти.

Обережно, уникаючи кожного зайвого поруху, він виб­рався із квітки й обережно сів верхи на стебло, яке тепер було вигнуте дугою, наче вудилище. Та щойно він перебра­вся на стебло, квітка опала – і, вже у падінні, перетворила­ся на хмарку червоного піску.

Надзвичайно обережно просувався Бастіян стовбуром рослини додолу. Хтось, може, й не витримав би, побачив­ши, що це за висота, і, охоплений панікою, зірвався б униз, але Бастіян тепер уже не знав, що таке паніка і запаморо­чення, в нього були залізні нерви. З іншого боку, він розу­мів, що від найменшого необережного руху рослина може зламатися. Небезпека змусили його цілковито з • середи– тися, відтак просувався він надзвичайно повільно.

Нарешті Бастіян дістався до місця, де стовбур спершу став випрямлятися, а потім і зовсім вирівнявся. Він обхо­пив його руками і почав неквапно зісковзувати вниз. Кіль­ка разів його обсипало різнобарвним пилом і піском. Біч­них гілок уже не було, навіть найменші сучки негайно роз­валювалися, тільки-но Бастіян пробував скористатися ни­ми як опорою. Що далі вниз, то стовбур товщав, і незабаром його вже неможливо було обхопити. Але Бастіян усе ще був дуже високо над землею – так високо, немов на дзвіниці. Він зупинився, щоби подумати, як же злазити далі.

Однак розмірковувати вже не було сенсу. Велетенський стовбур раптом здригнувся. Те, що ще залишалося від стов­бура, переламалося, утворивши шпичастий стрімчак, з якого Бастіян скотився – сторчголов, кілька разів крутону­вшись у повітрі, аж доки врешті-решт не опинився внизу. Хмара кольорового пилу й піску, що полетіла вслід, почала його засипати, але він якось виборсався на волю, витрусив пісок із вух та з одягу і кілька разів сплюнув пилюку, що набилася в рот. А тоді розгледівся довкола.

Те, що відкрилося його очам, не могло не вразити: пі­сок, що оточував його зусібіч, постійно переміщався, пере­буваючи у повільному безупинному русі. Він то крутився у дивовижному вихорі, то перетікав, то ніби повзав туди– сюди, збираючись у дюни різної висоти – часом більші, а часом менші. Особливістю цих дюн було те, що вони могли утворюватися яких завгодно розмірів, але незмінно однієї барви. Блакитний пісок збирався в блакитні горби, зелений – у зелені, а фіолетовий – у фіолетові. Перелин зник, перет­ворившись на пустелю, але яку пустелю!

Бастіян видряпався на пурпурову дюну і глянув навк­руги. Скрізь, куди сягав зір, виднілися самі лише піщані пагорби, а за тими пагорбами – ще і ще, і ці піщані пагорби були всіх кольорів, які тільки можна собі уявити, і кожна дюна мала свій власний неповторний відтінок, який більше ніде не повторювався. Біля пурпурової дюни знаходилася кобальтово-синя, друга була шафраново-жовта, позаду яск­ріла карміново-червона, ще далі – індигова, яблучно– зелена, небесно-голуба і блаватна, помаранчева, персиково– рожева; була дюна кольору суданської мальви, а за нею – бірюзово-блакитна, бузкова, кольору зеленого моху, рубі­ново-червона, шоколадно-брунатна, теракотово-червона, кольору охри і морської води. І так – тисячобарвно – далі й далі, від обрію до обрію, доки сягало око. Струмки золотого і срібного піску текли поміж пагорбами, розмежовуючи ба­рви.

– Це, – проказав Бастіян голосно, – Ґоаб, Пустеля Барв! Сонце піднімалося все вище і вище, і спека ставала просто– таки вбивчою. Повітря над різнобарвними дюнами почало дрижати, Бастіянові зарябіло в очах, і раптом він зрозумів, що його становище справді поважне* (* серйозне).

В цій пустелі залишатися не вільно, це очевидно. Якщо він не зуміє вибратися звідси, і то чимшвидше, йому кінець.

Мимоволі він охопився за Знак Дитинної Царівни у се­бе на грудях, сподіваючись, що той стане йому дороговка­зом. А тоді вирушив у дорогу – рішуче і сміливо.

Він ішов то піднімаючись, то спускаючись, перебирався з дюни на дюну, – годину, дві, три… Він поволі просувався уперед, тільки уперед, не бачачи нічого, крім дюн, а за ни­ми – наступних дюн, а далі були ще дюни, знову і знову, ще і ще… Весь час мінялися тільки барви. Серед цих піщаних пагорбів Бастіянова чудесна сила не могла йому ані допо­могти, ані чимось зарадити, адже величезні відстані у пус­телі не здолати самою лише міццю. Розжарений, нестерпно гарячий пісок струменів на нього пекельним жаром, яким вже майже неможливо було дихати. Язик прилипав до під­небіння, з обличчя градом стікав піт.

Сонце перетворилося на вогненну кулю посеред неба. Воно стояло в самісінькому зеніті вже доволі довго і начеб­то непорушно. Цей день у пустелі тривав так само довго, як і ніч у Перелині.

Бастіян ішов далі й далі – безперестанку, без перепочи­нку. Очі йому пекли, а в роті так пересохло, що язик, зда­валося, перетворився на шматок зашкарублої шкіри. Але хлопець не здавався. Його тіло страшенно зневоднилося і вихудло, а кров у жилах так загусла, що насилу текла. Та все ж Бастіян рухався уперед, поволі й уперто, крок за кро­ком, без поспіху, але й не зупиняючись, як досвідчені кочі­вники – жителі пустель. Він не зважав на спрагу, від якої знемагало його тіло. У ньому прокинулася така залізна во­ля, внутрішня сила такого гарту, що відтепер хлопця не могли злякати ані найтяжча втома, ні найстрашніші поне­віряння.

Він думав про те, як швидко колись до нього приходила зневіра. Як він розпочинав сотні справ – а тоді кидав їх, зі­ткнувшись із першими-ліпшими труднощами. Раніше він постійно переймався своїм харчуванням, страшенно боявся захворіти, боявся відчути біль. Але тепер це залишилося далеко позаду.

Перетнути з кінця в кінець Ґоаб – Пустелю Барв, прой­ти шляхом, що його оце зараз долав Бастіян, до нього не наважувався ніхто, та й після нього ніхто і ніколи на це не наважиться.

І водночас, можливо, ніхто і ніколи так і не довідається про його подвиг.

Ця остання думка ледь засмутила Бастіяна. До того ж, її ніяк не вдавалося спекатися. Все вказувало на те, що Пу­стеля Барв така неймовірно велика, що йому до кінця жит­тя не вдасться дістатися до її краю, Але думка про те, що йому, попри всю його витривалість, рано чи пізно доведеть­ся тут-таки і сконати, не викликала в Бастіяна жодного страху. Він прийме смерть спокійно і з гідністю – так, як умирають мисливці з племені Атрею. Та позаяк ніхто і ні­коли не наважиться заглибитися в цю пустелю, то ніхто й не розповість про загибель Бастіяна. І про це не знатимуть ні у Фантазії, ні у світі людей. Удома його вважатимуть зниклим безвісти – так, ніби він ніколи не бував ні у Фанта­зії, ні в пустелі Ґоаб.

Та поки він, отак собі ідучи, розмірковував про всяку всячину, йому зненацька спала на думку ще одна вельми цікава річ. «Але ж, – сказав він собі, – але ж ціла Фантазія описана в книжці, яку написав (і далі пише) Старець Із Ма­ндрівної Гори, – у «Нескінченній історії». А ця книжка як­раз і є «Нескінченною історією» – він же сам читав її на го­рищі. Значить, можливо, все, що він пережив, у цю мить уже також написано в цій книжці. І цілком може статися, що одного чудового дня «Нескінченну історію» візьме до рук іще хтось, хтось інший. Може навіть, отой «хтось ін­ший» вже, в оцю ось мить, читає «Нескінченну історію».

Значить, треба дати тому «комусь іншому» знак. Цікаво, чи існує така можливість?

Піщаний горб, на якому, власне, стояв Бастіян, був ультрамариново-синього кольору. Позаду, відокремлена всього лише маленькою улоговинкою, лежала вогненно– червона дюна. Бастіян пішов туди, набрав повні пригорш– ні червоного піску і поніс його до синьої дюни. Насипав на бічному схилі довгу лінію – і повернувся назад, зачерпнув червоного піску, пішов, насипав – і знову повернувся, і зно­ву, і знову. Минуло трохи часу – і на синьому тлі виразно окреслилися три великі червоні літери:

БББ

Бастіян задоволено розглядав своє творіння. Той, хто читатиме «Нескінченну історію», не зможе не помітити цього знака. Тепер, хай що з ним станеться, усі знатимуть, де він подівся і куди зник.

Він сів на вершечку вогненно-червоної дюни трохи пе­репочити. Три літери під сліпучим сонцем пустелі яскраво сяяли.

Тої ж миті потьмянів чи навіть і зовсім зник іще один із його спогадів про того, колишнього Бастіяна зі світу людей. Тепер він уже не пам’ятав, що колись давно був надто враз­ливим, надто чисто ображався, болісно сприймав слова і вчинки ровесників і дорослих, а вони вважали його слаба­ком і плаксієм. Бастіян знав, що тепер він сильний і витри­валий, і це наповнювало його гордістю. Відтак у нього на­родилося нове бажання.

– Так, я начебто і справді не боюся, – сказав він, за звичкою звертаючись сам до себе, – але мені бракує справ­жньої відваги. Уміти зносити найтяжчі випробування і не­згоди – чудова річ. Та сміливість і відвага – аж ніяк не те саме. От якби мені трапилася справжня пригода, яка вима­гала б від мене великої, може, навіть неймовірної відваги. Але тут, у цій пустелі, немає нікого страшного. Я хотів би зустрітися з якоюсь страхітливою істотою, щоби тільки во­на була не така огидна, як Йґрамуль, зате нехай становить набагато більшу загрозу. Нехай би ця істота була прекрасна – і водночас найнебезпечніша в усій Фантазії. Нехай би між нами почався поєдинок. Тоді я ступив би їй назустріч і…

Бастіян не встиг додумати цю фразу до кінця, бо тої ж таки миті відчув, як земля задвигтіла у нього під ногами. Над пісками розлігся грім – такий приглушений, що його можна було радше відчути, аніж почути.

Бастіян озирнувся – і далеко-далеко, майже на виднок­раю пустелі побачив щось, чого спершу ніяк не міг поясни­ти. Щось мчало, летіло, наче вогняна куля. З неймовірною швидкістю куля описала широке коло навкруг того місця, до сидів Бастіян, а тоді зненацька рвонула прямісінько на нього. У розпеченому мареві, яке нависало над дюнами, всі обриси трепетали, наче язики полум’я, я сама ця істота ви­глядала як вогненний демон.

І тут Бастіяна охопив такий страх, що, перш ніж отя­мився, він уже встиг опинитися в улоговині між червоною і синьою дюнами, рятуючись у такий спосіб від наближення вогненної істоти. Однак, опинившись там, він засоромився свого страху і зумів його здолати.

Він схопився рукою за Аурин і відчув, як велика відва­га, що він її оце щойно так сильно запрагнув, вливається в його серце і по вінця його наповнює.

А тоді знову почув отой глухий грім, від якого стряса­лася пустеля, цього разу вже зовсім близько. А тоді підвів очі.

На вершечку вогненно-червоної дюни стояв велетенсь­кий лев. Вів стояв просто проти сонця, тож його величезна грива палахкотіла довкола голови, мов полум’яний вінок. І грива, і шерсть цього лева були не жовті, як воно завжди буває у левів, а такі ж вогненно-червоні, як і пісок дюни, на якій він стояв.

Здавалося, лев не помічає хлопця, що завмер, такий крихітний порівняно з ним, в улоговині поміж двома дю­нами; він дивився на червоні літери, що яскріли на схилі синього піщаного пагорба. А тоді пролунав його могутній, громовий рик:

– Хто це зр-р-робив?

– Я, – сказав Бастіян.

– Що це означає?

– Це моє ім’я, – відповів Бастіян. – Я називаюся Басті­ян Бальтазар Букс.

Щойно тепер лев по-справжньому пильно поглянув на Бастіяна, і в хлопця з’явилося відчуття, ніби його накриває багряно-червоний плащ – хвиля полум’я, яке його вмить спопелить. Утім, це відчуття відразу ж минулося, і він ви­тримав погляд вогненного лева.

– А я, – мовив велетенський звір, – я Ґраоґраман, Во­лодар Пустелі Барв. Мене називають Строкатою Смертю.

Вони усе ще дивилися один на одного, і Бастіян відчу­вав смертоносну силу, що струменіла а очей Ґраоґрамана.

Насправді то був поєдинок. Нарешті лев опустив очі. Повільно, велично він зійшов з дюни. Та щойно звір ступив на ультрамариновий пісок, його власне забарвлення зміни­лося: і шерсть, і грива посиніли. Величезний звір завмер перед Бастіяном, якусь мить постояв так, а тоді низько осилив перед хлопцем голову.

– Повелителю, – сказав він, – я твій слуга і чекаю твоїх наказів!

– Я хочу вибратися з цієї пустелі, – мовив Бастіян. – Можеш мене звідси вивести?

Ґраоґраман стріпнув гривою.

– Цього, мій повелителю, я зробити не можу.

– Чому?

– Тому що я ношу пустелю в собі.

Бастіян не зрозумів, що має на увазі лев, а відтак знову запитав:

– А чи нема тут якоїсь іншої істоти, яка могла б вивести мене звідси?

– Це, повелителю, взагалі неможливо, – відказав Ґрао– ґраман. – Там, де є я, там навіть і близько не може бути жо­дної іншої живої істоти. Самої моєї присутності досить, що­би перетворити на купку попелу навіть найбільших і найст­рашніших мешканців Фантазії на відстані тисячі миль. Са­ме тому мене і називають Строкатою Смертю і Володарем Пустелі Барв.

– Помиляєшся, – відповів йому Бастіян. – У своїх воло­діннях ти спопеляєш не всіх. Як бачиш, я цілком витримую твою присутність.

– Це тому, повелителю, що ти носиш Сяйво. Аурин оберігає тебе від усякого лиха, і навіть від мене – най– смертоноснішої істоти в усій Фантазії.

– Невже ти хочеш сказати, що якби не Клейнод, я пере­творився б на купку попелу?

– Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому піз­ніше довелося про це шкодувати. Насправді ти – перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.

Бастіян взяв у руку Знак.

– Дякую, Місяцівно! – тихо промовив він.

Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна зго­ри вниз.

– Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Мо­жливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.

Бастіян кивнув.

– Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.

– Корюсь, бо я – твій слуга, – відповів Ґраоґраман. – Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрі­бно.

Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики по­лум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.

– Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бі­гун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, – обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!

– Обіцяю, – сказав Бастіян.

Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі – плавно і вели­чно, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від за­чудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному но­вому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали за­барвлення – воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенсь­кими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові заме­рехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що мі­ниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напру­жуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія– нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик ри­ком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єди­ним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли по­чув, як Ґраоґраман мовив:

– Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?

Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед со­бою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору – хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які ле­жали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всу­ціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфу­вали краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.

– Це, повелителю, – долинув до Бастіяна голос лева, – мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе – першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.

Сонце вже помалу втрачало свою палючу силу, велике і блідо-жовте, вово нависало над обрієм.

Вочевидь, їхня дорога сюди потривала довше, ніж зда­лося Бастіяну. Рештки колон, а може, стрімчасті скелі – Бастіян так і не збагнув, що це таке, – відкидали довгі тіні. Вечоріло.

Коли Бастіян рушив слідом за левом через темне скле­піння проходу, який вів углиб Ґраоґраманового палацу, йому здалося, що хода звіра вже не така могутня, як досі; лев ступав тяжко і втомлено, якось аж навіть через силу.

Темним коридором, а тоді численними сходами, які ве­ли то вниз, то знову вгору, вони дійшли до великих дверей, їх стулки, здавалося, були витесані з суцільної чорної ске­лястої брили. Коли Ґраоґраман наблизився до них, вони самі собою розкрилися, а коли лев і Бастіян увійшли, самі за ними зачинилися.

Вони стояли посеред просторої зали, чи, радше кажучи, посеред печери, освітленої сотнями світильників. Відблис­ки вогню в цих світильниках нагадували різнобарвну гру світла на Ґраоґрамановому хутрі.

На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно– кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підійма­лася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.

– Ось і прийшла моя година, повелителю, – проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. – У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся – просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.

Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.

– Увійди туди, повелителю, там для тебе все пригото­вано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.

Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчи­нити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб – і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:

– Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.

Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.

Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і роз­кішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золо­том килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрі­мкі колони, що підтримували склепіння, зблискували ко­льоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відби­вали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і пала­ли всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* (* Галицизм, насправді це звичайний диван) з м’якими покривалами і щонайрізнома­нітнішими подушками, над нею напинався балдахін із ла­зурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста ріди­на. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд – золотий келих з рубіново-червоним трунком і зо­лота піала.

Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій – терпкий і мі­цний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво* (* В оригіналі просто «паштет» (Pasteten)), стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та каву­ни, але на смак були зовсім інакші – гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся доне­схочу.

Тоді роздягнувся – не зняв лише Сяйво і пірнув у ку­піль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудерна­цькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бас­тіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води – кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло жи­вицею і гіркуватим зіллям.

Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушни­ками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт – так, ніби розкололася гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.

Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захище­ний Сяйвом, йому не треба хвилюватися.

Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідати­ся, що там сталося!

Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світи­льники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповіль­нене серцебиття. Лев і далі лежав – у тій самій позі – на чо­рному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас– тіяна.

– Граоґрамане! – тихо покликав Бастіян. – Що тут ді­ється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?

Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але ко­ли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним по­тьмянілими очима.

Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, зля­кано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід – така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і мо­рда та лапи Ґраоґрамана.

Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як по­волі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись схо­дами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому ви­ходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґрао­ґрамана.

Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!

У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру– ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!

Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’янін­ня якось із цим пов’язане.

Він повернувся до печери.

Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голо­ви.

Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими – застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.

Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.

XV. ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ

– О, повелителю, – почувся громоподібний левиний рик, – невже ти провів тут цілісіньку ніч?

Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.

– Ах, – пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, – я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.

– Так воно і було, – відповів лев. – Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і проки­даюся.

– Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, – спробував пояснити йому Бастіян.

– Воно завжди так і є – я щоразу вмираю назавжди, – загадково відказав Ґраоґраман.

Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися пече­рою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях пі­длоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,

– Невже ти через мене плакав?

Бастіян мовчки кивнув.

– Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, – мовив лев. – Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Стро­катої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.

Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою – з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:

– Ти завжди сам?

Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:

– Завжди сам… Сам…

Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.

– Пустеля моє царство; пустеля – моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворю­ється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертонос­ного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж без­настанна самотність?

Бастіян мовчав.

– Ти, володарю, – продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливи­ми очима. – Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли на­дходить ніч?

– Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, – сказав Бастіян.

– Перелин? – перепитав лев. – А що це таке?

Відтак Бастіян почав розповідати леву про диво– джунглі, про казковий ліс із живого світла. Ґраоґраман принишк і зачаровано слухав, а хлопець докладно змальо­вував йому багатоманітність і неймовірну красу розкішних мерехтливих і фосфоресцентних рослин, що буяли і мно­жилися, про їхнє нестримне беззвучне зростання, про їхню небачену красу, про їхні велетенські розміри. Ця розповідь захопила навіть його; що вже казати про Ґраоґрамана: очі лева палали дедалі яскравішим вогнем.

– Однак усе це диво може існувати тільки тоді, коли ти застигаєш в закам’янінні. З іншого боку, Перелин усе пог­линув би, він захлинувся би сам собою, якби йому не дово­дилося щоразу помирати і розсипатися на порох, тільки-но ти прокидаєшся, а тоді заново відроджуватися. Ґраоґрама– не, ви – Перелин і ти – є нерозривними частинами одного цілого, – завершив Бастіян.

Ґраоґраман довго мовчав.

– Повелителю, – сказав він нарешті, – тепер я бачу, що моя смерть несе життя, а моє життя несе смерть, і що одне і друге є благом. Тепер я розумію, в чому сенс мого існуван­ня. Дякую тобі.

Поволі й урочисто лев пішов у найтемніший закуток печери.

Що він там робив, Бастіян не бачив, але до нього доли­нав якийсь металевий брязкіт.

Повернувшись, Ґраоґраман щось приніс у пащі.

І це «щось» він, низько вклонившись, поклав Бастіяно– ві до ніг.

То був меч.

Щоправда, цей меч виглядав доволі вбого. Залізні піх­ви, в яких він лежав, заіржавіли, а ефес нагадував руків’я дитячої шабельки, принагідно вистругане з першого– ліпшого негодящого бруска дерева.

– Ти міг би дати йому ім’я? – поцікавився лев.

Бастіян замислено розглядав меч.

– Сіканда! – сказав він нарешті.

Тої ж таки миті меч, зі свистом розтинаючи повітря, вилетів із піхов і сам встрибнув йому в руку. Тільки тепер хлопець побачив, що лезо меча виблискує так яскраво, ніби його зроблено з текучого світла, воно сяяло так, що на нього ледве можна було дивитися. Меч виявився двосічним, він здався Бастіянові легким мов пір’їна.

– Цей меч, – мовив Ґраоґраман, – споконвіку твій; із незапам’ятних часів, від самого початку від був призначе­ний для тебе. Бо без шкоди для себе до нього може доторк­нутися лише той, хто їхав верхи на моїй спині, хто їв і пив моє полум’я, хто купався в моєму вогні. Але навіть і цього ще не досить. Він твій тому і тільки тому, що ти зміг назва­ти його справжнім іменем. Ти назвав його – отож тепер він належить той.

– Сіканда! – прошепотів Бастіян, захоплено спостері­гаючи за променистим світлом і поволі виписуючи у повітрі кола двосічним клинком. – Це чарівний меч, чи не так?

– Чи то сталь, чи то скеля, – відповів йому на те Ґрао­ґраман, – у Фантазії немає нічого, чого він не міг би розтя­ти. Проте ти не смієш чинити над ним насилля, не можеш ні до чого його змушувати. Лише коли вів сам встрибне тобі в руку, як оце щойно, ти зможеш ним орудувати, – хай що тобі загрожуватиме. Він сам водитиме твоєю рукою і на власний розсуд робитиме все, що треба. Та якби ти вийняв його з піхов свавільно, сам, знай: цим ти накличеш велике лихо і на себе, і на цілу Фантазію. Ніколи про це не забу­вай.

– Не забуду, – пообіцяв Бастіян.

Меч знову вклався в піхви – і знову став старим і нікче­мним на вигляд. Бастіян закріпив шкіряну перев’язь і під­перезався поясом, на якому висіли піхви з мечем.

– А тепер, повелителю, якщо тобі таке до вподоби, да– вай-но разом погасаємо пустелею, – запропонував Ґраоґра– ман. – Застрибуй-но мені на спину: я вже мушу виходити!

Бастіян вибрався йому на спину, і лев вибіг надвір– Вранішнє сонце сходило над обрієм. Нічний Ліс уже давно знову перетворився на кольоровий пісок, на барвистий по­рох. Хлопчик і лев мчали понад дюнами, наче у вогняному танку, вони були як розжарений, палючий вихор. Бастія– нові здавалося, ніби він летить верхи на палахкотливій ко­меті – лине крізь розсипи світла і барв. І знову його охопило якесь дике сп’яніння.

Ближче до полудня Ґраоґраман зненацька зупинився.

– Ось те місце, повелителю, де ми вчора зустрілися.

Бастіян був усе ще трохи приголомшений цим шаленим

бігом. Він роззирнувся, але ніде не побачив знайомих йому дюн – ні ультрамаринової, ні вогненно-червоної. Зникли й літери. Тепер найближчі до них піщані пагорби були олив­ково-зеленого і рожевого кольору.

– Але ж тут усе інакше, – сказав він.

– Так, повелителю, – відповів лев. – І так воно завжди: кожного разу все цілком інакше. Досі я не міг збагнути, чо­му. Але тепер, після того, як ти розповів мені, що Перелин проростає з піску, я зрозумів і це.

– Але за якими прикметами ти впізнаєш, що якраз це і є оте вчорашнє місце?

– Я це відчуваю, так само, як відчуваю те чи інше місце на своєму тілі. Пустеля – це я, і це місце – частина мене.

Бастіян зістрибнув із Ґраоґраманової спини і вмостився на вершині оливково-зеленої дюни.

Лев розташувався поряд, тепер він також був оливково– зеленим.

Бастіян опер голову на руки і замислено вдивлявся в лінію обрію, у виднокрай.

– Чи можу я тебе про щось запитати, Ґраоґрамане? – звернувся він нарешті до лева.

– Твій слуга тебе слухає, – відповів лев,

– Ти дійсно завжди тут був?

– Відколи існує світ, – підтвердив Ґраоґраман.

– А пустеля Ґоаб, вона також існувала завжди?

– Так, і пустеля теж. А чому ти про це питаєш?

Бастіян на мить задумався.

– Не розумію, – зізнався він нарешті, – я готовий був побитися об заклад, що пустеля виникла допіру вчора зран­ку.

– Що ти маєш на увазі, о повелителю?

І тоді Бастіян розповів левові все, що сталося з ним піс­ля того, як він зустрівся з Місяцівною.

– Усе це надзвичайно дивно, – сказав він, завершуючи свою розповідь. – До мене приходить якесь бажання – і від­разу стається те, що йому відповідає, таким чином це ба­жання збувається; часом навіть здається, ніби змінюються декорації. Я нічого не вигадую, розумієш? Та й не зміг би нічого такого зробити. Нізащо у світі я не зумів би понави­гадувати всі ті розмаїті нічні рослини в Перелині. Мені просто забракло б уяви. Я не зміг би нафантазувати навіть барви пустелі Ґоаб. Та й тебе я нізащо не придумав би! Усе, що я тут побачив, набагато прекрасніше і справжніше, ніж здатна створити моя уява. Однак усе це з’являється допіру тоді, коли я чого-небудь забажаю.

– Це тому, що ти носиш Аурин, Сяйво, – промовив

лев.

– Нехай і так. Але я не розумію іншого, намагався ви­тлумачити Бастіян. – Скажи мені, чи все це з’являється внаслідок того, що в мене виникло відповідне бажання, чи воно вже існувало задовго до того, а я просто якось усе це вгадав?

– І те, і те одночасно, – сказав Ґраоґраман.

– Але як таке може бути? – вигукнув Бастіян майже нетерпляче. Ти вже бозна-відколи в цій пустелі. Кімната у твоєму палаці чекала на мене споконвіку. Меч Сіканда був призначений мені з незапам’ятних часів – ти сам це сказав!

– Так і є, повелителю.

– Але ж я – я у Фантазії щойно від учорашньої ночі! Отже, все це існує вже дуже давно, а не від учора, не відко­ли я тут!

– Повелителю, – спокійно відказав лев, – невже тобі не відомо, що Фантазія – це світ історій? Історія може розпові­дати про прадавні часи, але бути новою. Минуле постає з цієї історії, воно виникає разом із нею.

– У такому разі, Перелин мусив існувати завжди, – розгублено проказав Бастіян,

– Від тої хвилини, коли ти дав йому ім’я, повелителю, – відповів на те Ґраоґраман, – він існує споконвіків.

– Невже ти хочеш сказати, що це я його створив?

Лев трохи помовчав, а тоді відповів:

– Це може сказати тобі тільки Дитинна Царівна. Усе. що є, і все, чим є те, що є, ти отримав від неї.

Ґраоґраман підвівся.

– Час, повелителю, повертатися до мого палацу. Сонце вже почало хилитися до заходу, а шлях неблизький.

Цього вечора Бастіян залишився з Ґраоґраманом. Лев знову влігся на чорний кам’яний куб. Розмовляли вони не­багато.

Бастіян приніс їжу і питво зі своєї кімнати, де низень­кий столик, наче чарівна скатерть-самобранка, знову стояв накритий. Він спожив вечерю, сидячи на сходах, що вели до куба.

Коли вогонь світильників, як завжди, пригас і, як зав­жди, почяв пульсувати, мов сповільнене серцебиття, він підвівся і мовчки обхопив руками левову шию. Грива Ґрао– ґрамана вже затвердла, стала подібною на застилку лаву. І знову пролунав страшний, моторошний звук, але тепер Ба– стіян його не злякався. Однак хлопець мало не заплакав від думки про незмінність і неуникненність Ґраоґраманового страждання.

Глибокої ночі Бастіян навпомацки пробрався із печери назовні і довго споглядав беззвучне буяння світляних ніч­них рослин. А тоді повернувся до печери і вклався спати поміж закам’янілими лапами лева.

Багато днів і ночей прогостював він у Строкатої Смерті вони заприятелювали. Годинами віддавалися диким заба­вам у пустелі. Бастіян ховався за піщаними дюнами, однак Ґраоґраман неодмінно його знаходив. Вони бігали навви­передки, та лев був у тисячу разів прудкіший. Вони – задля жарту – змагалися: боролися і борюкалися; і бодай тут Бас­тіян ні в чому не поступався леву. Хоча це, звісно, була всього лише гра, Ґраоґрамавові доводилося докладати всіх зусиль, щоби не піддатися Бастіянові.

Якось, після того, як вони досхочу отак позабавлялися, Бастіян, трохи захеканий, сів, відсапався, а тоді запитав:

– А чи не міг би я залишитися в тебе назавжди?

Лев стріпнув своєю гривою.

– Ні, повелителю.

– Чому ні?

– Тут є лише життя і смерть, лише Перелин і Ґоаб, тут немає історії. А ти мусиш прожити власну Історію. Тобі не вільно тут залишатися.

– Але ж я не можу звідси вийти, – мовив Бастіян. – Ця пустеля надто велика, щоби хтось колись зміг звідси вибра­тися. А ти не можеш винести мене з цих пісків, бо ти несеш пустелю в собі.

– Дорогу у Фантазії ти зможеш знайти тільки за своїми бажаннями, – сказав Ґраоґраман. – А йти повинен від одно­го бажання до іншого. Те, чого не прагнеш, тобі недоступне. Слова «близько» і «далеко» означають у Фантазії тільки це. Замало лише захотіти піти звідкись. Ти мусиш запрагнути кудись потрапити. Тож нехай тебе провадять твої бажання.

– Але я нікуди не хочу від тебе йти, – відповів Бастіян.

– Отож тобі доведеться пошукати наступне бажання, – чомусь дуже суворо промовив Ґраоґраман.

– Та якщо навіть я якось його знайду, як мені вибрати­ся звідси? – спитав Бастіян. – Невже це можливо?

– Послухай мене, повелителю, – тихо заговорив Ґрао­ґраман, – у Фантазії є таке місце, з якого можна дістатися куди завгодно і куди можна потрапити звідусіль. Це місце називають Храмом Тисяч Дверей. Ніхто і ніколи не бачив його зовні, бо цього «зовні» в нього просто нема. Зате все­редині Храму Тисяч Дверей міститься лабіринт – сотні ти­сяч дверей, незліченна кількість проходів. Хто хоче дізна­тися, що це, той мусить наважитися увійти досередини.

– Але як? Ти ж кажеш, що до Храму Тисяч Дверей не можна наблизитися зовні!

– Кожні двері, – вів далі лев, – кожні двері у Фантазії є дверима у Фантазію, навіть найпростіші двері до кухні чи до стайні, ба навіть дверцята шафи на якусь коротку, май­же невловну мить можуть стати входом до Храму Тисяч Дверей. Тільки-но ця мить проминає, вони знову стають тим, чим були до того. Тому ніхто і ніколи не може двічі увійти в одні й ті самі двері. І жодні з тисяч дверей не ве­дуть назад – туди, звідки ти прийшов. Тому що шляху назад нема. Немає вороття.

– Але, потрапивши туди, у Храм Тисяч Дверей, – далі допитувався Бастіян, – я зможу звідти кудись вийти?

– Так, – відповів лев, – але й це далеко не так просто, як у звичайних будівлях. Тому що через лабіринт тисяч дверей ти зможеш пройти, тільки якщо в тебе є справжнє бажання. Той, хто не має такого бажання, змушений блукати доти, доки не зрозуміє, чого він насправді хоче. Іноді це триває надзвичайно довго.

– Та як же знайти оті двері, через які можна буде увій­ти у храм?

– Цього треба запрагнути.

Бастіян надовго замислився, а тоді мовив:

– Дивно якось, що не можна просто отак собі взяти – і забажати що хочеш. І взагалі, звідки беруться наші бажан­ня? І що це таке – бажання?

Ґраоґраман уважно подивився на хлопця, однак нічого не відповів.

Через кілька днів між ними відбулася ще одна надзви­чайно важлива розмова. Бастіян показав леву напис на зво­ротному боці Сяйва.

– «Роби що хочеш» – про що тут ідеться? – запитав він. – Адже це означає, що я маю право робити все, що зама­неться, хіба ж ні?

Ґраоґраманова морда раптом страшенно споважніла, а його очі запалахкотіли.

– Ні, – відказав він, і то був глибокий, громовий рик. Це означає, що ти повинен іти за своїм Істинним Прагнен­ням і здійснювати його. Знай, що на світі немає нічого важ­чого.

– Моє Істинне Прагнення? – перепитав вражений Бас­тіян. – Не розумію. Що це таке?

– Це твоя власна сокровенна таємниця, від тебе прихо­вана.

– Як же мені її довідатися?

– Ідучи шляхом бажань: від одного до другого. І так аж до останнього. Саме воно приведе тебе до твого Істинного Прагнення – до того, чого ти хочеш насправді.

– Мені не здається, що це аж так складно, – зауважив Бастіян.

– З усіх шляхів цей – найнебезпечніший, – мовив

лев.

– Чому? – запитав Бастіян. – Я нітрохи не боюся.

– Йдеться не про те, чи ти боїшся, – прогримів Ґрао– ґраман. – Просто цей шлях вимагає щонайвищої правдиво­сті та уваги, бо іншої такої дороги, де настільки легко за­блукати, нема.

– Ти маєш на увазі, що в нас, очевидно, не завжди добрі бажання? – не відступався Бастіян.

Лев ударив хвостом по піску, на якому лежав.

Він притис вуха до голови і наморщив ніс, із його очей посипалися іскри. Бастіян мимоволі аж втиснув голову в плечі, коли Ґраоґраман прорік голосом, від якого задвигті­ла земля:

– Що ти знаєш про те, що таке Бажання! Що ти знаєш про те, що таке добре!

Згодом Бастіян багато розмірковував про ці слова. Та є речі, які не збагнеш, лише розмірковуючи: їх треба спізна­ти на власному досвіді. Отож сталося так, що – вже набагато пізніше, багато чого переживши, – Бастіян пригадав Ґрао– ґраманові слова і почав їх розуміти.

Тим часом із Бастіяном знову відбулися певні зміни. До всіх дарів, які він прийняв після зустрічі з Місяцівною, те­пер додалися ще й відвага і мужність. І, як завжди, нато­мість щось зникло. Отож Бастіян забув, як він раніше усьо­го лякався.

І оскільки тепер уже не було нічого, чого б він боявся, в ньому – спершу невиразно, а потім дедалі виразніше – почало визрівати нове бажання. Він більше не хотів бути сам. Бо навіть коли він був зі Строкатою Смертю, вів у пев­ному сенсі залишався сам. Йому захотілося виявити свої здібності перед іншими, захотілося, щоби ним захоплюва­лися. Бастіян запрагнув зажити слави.

Якось уночі, вже вкотре спостерігаючи, як проростає, а тоді росте і буяє Перелин, він зненацька відчув, що це, ли­бонь, востаннє, що саме у цю хвилину вія прощається зі сві­тляним Нічним Лісом. Він почув свій внутрішній голос, і цей голос покликав його у дорогу.

Бастіян востаннє поглянув на мерехтливе буяння барв, а тоді зійшов униз, до печери-гробниці Ґраоґрамана і вмос­тився на східцях. Хлопець не зміг би сказати, на що чекає, але знав, що цієї ночі йому не вільно лягати спати.

Але, мабуть, сидячи, він усе-таки задрімав, бо зненаць­ка підхопився – так, наче хтось покликав його на ім’я.

Двері, що вели до його кімнати, розчахнулися. Зі щіли­ни у темінь печери впала довга смуга червонуватого світла.

Бастіян підвівся. Невже це таки сталося? Невже саме цієї миті саме ці двері перетворилися на вхід до Храму Ти­сяч Дверей? Він нерішуче підійшов до щілини і спробував якось туди зазирнути. Але нічого не вдавалося розгледіти. А тим часом двері почали поволі зачинятися. Зараз він про­ґавить єдину можливість звідси вийти!

Він іще раз озирнувся на Ґраоґрамана, який непоруш­но, з мертвими кам’яними очима, сидів на своєму постаме­нті. Світляна смуга із напіввідчинених дверей падала прос­то на нього.

– Прощавай, Ґраоґрамане, і дякую тобі за все, – тихо проказав Бастіян. – Я повернуся, я ще обов’язково поверну­ся.

А тоді прослизнув у двері, й ті негайно за ним зачини­лися. Бастіян не знав, що йому не судилося дотримати сло­ва. І лише згодом, через багато-багато часу, від нього до Ґраоґрамана прийде посланець – таким чином обіцянку бу­де виконано.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

XVI. СРІБНЕ МІСТО АМАРҐАНТ

Багряне світло повільними хвилями накочувалося на підлогу і стіни приміщення. Це була велика шестигранна кімната, яка вельми нагадувала чарунку бджолиного стіль­ника. У трьох стінах – через одну – були двері, а решта три були прикрашені дивовижними стінописами. Це були фан­тастичні, немовби побачені уві сні, краєвиди, а також каз­кові створіння – не знати навіть, чи то рослини, чи тварини. Бастіян увійшов в одні з цих дверей, ще двоє дверей були справа і зліва від нього. Ці двері були однаковісінькі, тіль­ки ліві були чорні, а праві – білі. Бастіян вибрав білі.

Наступна кімната, освітлена жовтавим світлом, за фо­рмою виявилася такою ж, як і перша. Але стінописи тут зображували чи то реманент, чи спорядження, що його призначення Бастіян ніяк не міг зрозуміти. Може, то були музичні інструменти, а може, зброя? Двоє дверей, які вели наліво і направо, були однакового кольору – жовті, тільки ліві – високі й вузькі, а праві – низькі й широкі. Бастіян увійшов у ліві двері.

Кімната, в яку він потрапив цього разу, була, як і попе­редні, шестикутна, але освітлена синюватим світлом. Зо­браження на стінописах здавалися переплетенням химер­них візерунків – або, може, письменами якоїсь не знаної Бастіянові абетки. Двері тут, хоч і однакової форми, були зроблені з різного матеріалу. Одні – дерев’яні, а другі – ме­талеві.

Бастіян підійшов до дерев’яних.

Неможливо описати всі двері і кімнати, що крізь них пройшов Бастіян, блукаючи Храмом Тисяч Дверей.

Тут були двері, які за формою нагадували велетенську замкову щілину, були такі, як вхід до печери, були двері золоті – і двері, всуціль вкриті іржею, були двері, оббиті шкірою і обтягнуті тканиною; були двері ковані, були тонко інкрустовані, були з грубо забитими цвяхами, були тонень­кі, як папір, і масивні – такі, як ті, що ведуть до скарбниці, були навіть двері, що нагадували роззявлений рот велетня, інші виглядали як підйомний міст; ще інші доводилося відчиняти, як заслінку, ще одні вельми скидалися на вухо, були двері з пряника-медяника, двері на кшталт пічних дверцят і двері, що защіпалися на ґудзики. Кожного разу праві та ліві двері, які вели з однієї кімнати, мали щось спільне – форму, матеріал, розмір, колір, та при цьому що­разу існувала якась істотна відмінність.

Бастіян уже дуже багато разів переходив з однієї шес­тикутної кімнати в іншу. Кожне рішення, що його він приймав, вибираючи ті чи інші двері, ставило його перед наступним, новим рішенням, а те, своєю чергою, тягло за собою інше. Втім, усі ці рішення ні до чого не вели, тобто насправді нічого не змінювалося: він і досі перебував у Храмі Тисяч Дверей, блукав, переходячи із кімнати в кім­нату і вже навіть почав думати, що блукатиме так іще цілу вічність. Але потім, ідучи все далі і далі, став запитувати себе, чому воно так стається і від чого це залежить. Сили бажання дійсно вистачило на те, щоби привести його в ла­біринт, проте, очевидно це прагнення було недостатнім, може, замало окресленим, щоби він зміг вийти. Його вто­мила самотність, йому захотілося якогось товариства. Ли­ше зараз Бастіян усвідомив, що насправді дотепер він не мав на гадці нічого певного. А відтак було однаковісінько, чи обрати, скажімо, скляні двері, чи двері, сплетені з лози. Досі він вирішував, куди йти, просто так, навмання, навіть не замислюючись над цим. Власне кажучи, щоразу із таким самим успіхом Бастіян міг відчинити і другі двері Але раз так, то він ніколи не зможе звідси видатися.

Він саме стояв у кімнаті, залитій зеленавим світлом. На трьох стінах із шести були намальовані хмари. Двері зліва були з білого перламутру, а справа – з чорного ебенового дерева. І раптом Бастіян зрозумів, чого він насправді хоче: зустрітися з Атрею!

Перламутрові двері нагадали Бастіянові гцастедракона Фухура, його білу перламутрову луску, тож саме їх він і відчинив.

У наступній кімнаті також було двоє дверей: одні – сплетені з трави, другі – з залізних прутів. Бастіян вибрав ті, що з трави, бо вони нагадували про Море Трав, вітчизну Атрею.

Увійшовши в них, хлопець опинився в новому шестиг­ранному приміщенні. Двері тут різнилися тільки тим, що одні були оббиті шкірою, а другі – сукном. Зрозуміло, що Бастіян вибрав двері, оббиті шкірою.

І знову стояв він перед двома дверима, але тут йому до­велося добряче замислитися. Одні були пурпурово-червоні, а другі – оливково-зелені. Сам Атрею був зелено-шкірий, зате плащ він носив із шерсті пурпурових буйволів. На оли­вково-зелених дверях білою фарбою були виведені якісь знаки – мабуть, такі ж, як і на чолі та щоках Атрею в день, коли до нього прийшов старий Кайрон. Такі самі знаки бу­ли і на червоних дверях, одначе про те, що на пурпурово– червоному плащі Атрею були якісь знаки, Бастіян щось не пригадував. Значить, тут ідеться про шлях, який привів би його деінде, а не до Атрею.

Тому Бастіян відчинив оливково-зелені двері – й опи­нився на волі!

Одначе, на свій превеликий подив, він опинився не десь посеред Моря Трав, а в весняному лісі, яскраво осяяному сонцем. Проміння пробивалося крізь молоді листочки, сві­тлотіні мерехтіли на розкішному килимі моху. Пахло про­грітою землею і грибами, повітря повнилося дзвінким пта­шиним цвіріньканням.

Бастіян обернувся і побачив, що він щойно вийшов із маленької лісової каплички. Тобто в цю мить саме ці двері були виходом із Храму Тисяч Дверей. Бастіян відчинив їх іще раз, але побачив за ними тільки вкрай маленьке і тісне приміщення каплички. Від її даху залишилися всього лише декілька струхлявілих балок, які тепер стирчали навсібіч, а долівка і стіни густо поросли мохом.

Бастіян відразу ж пішов уперед – радше навмання, але ні на хвилину не сумніваючись у тому, що рано чи пізно він зустрінеться з Атрею. Відтак – у передчутті цієї зустрічі – його переповнювала радість. Він підсвистував до пташок, і ті йому відповідали, а ще він голосно і натхненно наспіву­вав усі пісні, які тільки міг пригадати.

Минуло зовсім небагато часу – і він побачив якесь неве­лике товариство, групу з кількох людей, які розташувалися на галявині, щоби перепочити. Підійшовши трохи ближче, Бастіян розгледів кількох чоловіків у розкішних лицарсь­ких обладунках, а також прекрасну даму. Вона сиділа прос­то на землі й тихо тренькала на цитрі. Позаду паслося кіль­ка коней – теж у коштовній збруї. Перед чоловіками, що розмовляли, прилігши на траву, була розстелена біла ска­тертина, вщерть заставлена всілякими наїдками і напоями в чашах.

Бастіян рушив до них, спершу, щоправда, сховавши під сорочку Клейнод Дитинної Царівни: йому хотілося позна­йомитися з цими людьми, не будячи зайвої уваги, – при­наймні наразі.

Помітивши його наближення, лицарі підвелися і приві­тали його ввічливими поклонами. Вочевидь, вони виріши­ли, що він – син якогось східного правителя, а отже, і сам царевич. Прекрасна дама, усміхаючись, також легенько нахилила голову, однак продовжувала тихо бренькати.

Один із чоловіків дуже вирізнявся на тлі решти своїм високим зростом і дорогоцінним вбранням. Він був іще зо­всім молодий, біляве волосся пишно спадало йому на плечі.

– Я Герой Гінрек, – сказав він, – а ця дама – Оґламар, донька короля країни Люнн. Ці мужі – мої друзі лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн. А як Вам на ім’я, юний друже?

– Мені поки що не вільно називати своє ім’я, – відповів Бастіян.

– Обітниця? – ледь глузливо поцікавилася принцеса Оґламар. – Такий юний – і вже обітниця?

– Ви, вочевидь, прибули здалеку? – запитав його лицар Гінрек.

– Так, дуже здалеку, – відказав Бастіян.

– Ви принц? – принцеса розглядала його вельми при­хильно.

– Цього я вам також не скажу, – відповів Бастіян.

– Ну, що ж, хай там як – вітаємо за нашим столом! – вигукнув лицар Гінрек. – Чи не зробите нам ласку, зайняв­ши місце порад із нами і розділивши з нами трапезу, юний друже?

Бастіян із вдячністю прийняв запрошення, сів і почав досхочу призволитися.

З розмови, яку вели дама і четверо молодих лицарів, він довідався, що зовсім недалеко звідси лежить велике і величне Срібне Місто Амарґант. Невдовзі там мав відбути­ся турнір. Відтак і з далеких країв, і з околиць туди сходи­лися найхоробріші герої, найкращі мисливці, найвідваж– ніші воїни, а також різні шукачі пригод і пройдисвіти. Усім хотілося позмагатися на турнірі.

Лише троє найсміливіших і найдужчих – переможці турніру – будуть удостоєні високої честі й зможуть узяти участь у небезпечній виправі. То мало бути щось на кшталт пошукової експедиції. Наскільки зрозумів Бастіян, ішлося, вочевидь, про тривалу і надзвичайно складну подорож, ме­та якої – пошуки невідомого героя, що його лицарі – Басті– янові співрозмовники – називали Рятівником Фантазії. Річ у тім, що ніхто не знав навіть його імені; відомо було тіль­ки, що шукати його треба десь у світі Фантазії. Так чи інак, але саме йому, своєму Рятівникові, Фантазія завдячувала тим, що усе ще – або ж знову – існує. Виявляється, колись, у прадавні часи, над Фантазією була нависла страхітлива загроза – катастрофа, нещастя, лихо; Фантазія тоді заледве не загинула. Саме він, Рятівник, чи не в останню мить від­вернув цю загрозу: він прийшов і дав Дитинній Царівні ім’я – Місяцівна. Нині всі – тобто кожен, хто живе у Фанта­зії, – знають Дитинну Царівну саме під цим іменем. А Ряті­вник, нерозпізнаний, нікому не знаний і всіма забутий, за­губився десь у безмежній Фантазії. Отож його треба знайти, а тоді, так би мовити, супроводжувати з ескортом, аби з ним нічого не трапилося. Завдання пошукової експедиції якраз у цьому і полягатиме; треба буде знайти Рятівника. Але оскільки на учасників виправи можуть чекати неймо­вірні пригоди і важкі випробування, для експедиції треба відібрати найдужчих і найхоробріших мужів: хтозна, що їм доведеться пережити. Саме тому і влаштували цей турнір.

Турнір, під час якого мали визначитися переможці, скликав Срібний Старець Кверквобад (в Амарґанті завжди правили найстарший чоловік або найстарша жінка, а Кверквобадові власне виповнилося сто сім років). Однак визначати переможців довірили не йому, а юному мислив­цеві з племені зеленошкірів на ім’я Атрею, який саме гос­тював у Кверквобада. Цей Атрею пізніше мав очолити по­шуки. Він був єдиний, хто зміг би впізнати Рятівника, бо одного разу бачив його обличчя у відображенні Брами Ча­рівного Дзеркала.

Бастіян мовчки слухав. Це виявилося дуже непросто – мовчати і слухати, тому що Бастіян майже відразу здогада­вся, що Рятівником Фантазії, про якого, власне, йдеться, є він сам. А коли, до всього, прозвучало ще й ім’я Атрею, йо­го серце аж тьохнуло від щастя, отож Бастіянові було вель­ми важко не зрадити себе: він насилу зумів приховати ра­дість. Та все ж хлопець твердо вирішив, що наразі краще залишатися невпізнаним.

До речі, лицареві Гінреку в цілій цій затії йшлося не так про небезпечну виправу і пошуки Рятівника, як про те, щоби завоювати серце королівни Оґламар. Бастіян відразу помітив, що лицар Гінрек по самі вуха закоханий у цю мо­лоду даму. Він раз за разом зітхав – навіть тоді, коли не бу­ло ніякісінької причини зітхати, і, знай, кидав на свою об­раницю тужні та зажурені погляди. А вона, знай, вдавала, ніби нічого не помічає. Правда, невдовзі з’ясувалося, що якийсь час тому вона дала обітницю віддати свою руку і се­рце тільки найбільшому героєві, найуславленішому з– поміж усіх лицарів на світі – звитяжцю, здатному здолати будь-якого супротивника. На менше вона не погоджувала­ся.

Саме це і турбувало Героя Гінрека. Він не знав, як дове­сти королівні Оґламар, що найбільший герой і найуславле– ніший лицар – це він. Бо й справді: не міг же він отак прос­то взяти і вбити когось, хто не заподіяв йому нічого злого? А воєн уже давно не було. Він залюбки став би на прю із якимись чудовиськами або демонами, він – якби на те його воля – був ладен щоранку приносити принцесі до сніданку щойно відрубаний і ще закривавлений драконячий хвіст, але, на превеликий жаль, ніде поблизу не водилися ані де­мони, ні дракони, ані жодні інші чудовиська. Тому коли до нього прийшов посланець від Кверквобада і запрошенням на турнір, він одразу ж радо погодився А королівна Оґла– мар наполягла на тому, що поїде разом із ним: вона хотіла на власні очі побачити, на ще він здатний.

– Розповідям самих героїв, – сказала вона, посміхаю­чись Бастіянові, – як відомо, довіряти не можна. Всі герої, розповідаючи про свої перемоги, схильні перебільшувати.

– Чи перебільшую я, чи ні, – однаково я стократ кра­щий, ніж отой Рятівник, про якого розповідають стільки легенд, – запально вигукнув Гінрек.

– Звідки ви знаєте? – запитав Бастіян.

– А отак і знаю, – заходився пояснювати Герой Гінрек.

– Бо якби в того парубійка була б хоч половина моєї сили, він не потребував би ескорту – охорони, що пильнуватиме його і леліятиме, як те немовля. Він видається мені доволі– таки жалюгідним слабаком – отой ваш Рятівник Фантазії.

– Як можна таке казати! – обурено крикнула королівна Оґламар. – Врешті-решт, це ж саме він урятував Фантазію від загибелі!

– Хай навіть і так! – зневажливо відказав лицар Гінрек.

– Мабуть, для цього йому не знадобилася якась особлива відвага.

Бастіян подумки вирішив провчити його за таке зухва­льство, і то при першій же оказії.

Решта троє лицарів зустрілися з лицарем Гінреком та королівною Оґламар випадково і приєдналися до них тому, що їм усім було по дорозі. Гікріон, який з гордістю носив свої настовбурчені чорні вуса, запевняв, нібито він най­кращий рубака в цілій Фантазії. Рудий Гісбальд, радше те­ндітний порівняно з іншими, стверджував, що ніхто не зрі­вняється з ним у поєдинку на шпагах. І нарешті, Гідорн був переконаний, що йому немає рівних у стійкості та витрива­лості. Його вигляд, здавалося, лише підтверджував це: він був довготелесий і кощавий, самі жили і кості.

Поївши, всі стали збиратися в дорогу. Посуд, скатерть і все, що залишилося з їжі, склали до дорожніх сумок і в’юків, а тоді приторочили їх до сідла одного з мулів. Коро­лівна Оґламар застрибнула на свого білосніжного румака і помчала учвал, навіть не озирнувшись. Лицар Гінрек сів на свого вороного огира і кинувся услід за нею. Решта троє ли­царів запропонували Бастіянові їхати на нав’юченому му­лі, що віз на собі всі припаси. Він якось-то вмостився у сід­лі, панове лицарі також позаскакували на своїх коней у ро­зкішній збруї і клусом – Бастіян їхав останнім – рушили через ліс. Тварина, на якій він сидів, – як виявилося, стара мулиця, – відставала все більше і більше, отож Бастіян про­бував її легенько підігнати. Однак замість того, щоби побіг­ти швидше, мулиця взагалі зупинилася, повернула до ньо­го голову і сказала:

– Не підганяй мене, пане, тому що я відстала навмис­не.

– Чому? – здивувався Бастіян.

– Тому що я знаю, хто ти, пане.

– Звідки ти знаєш?

– Якщо бути лише наполовину віслюком, як от я, а не цілковитим ослом, як дехто, такі речі просто відчуваєш. Навіть коні – і ті щось зауважили. Нічого не кажи мені, па­не. Я була б щасливою, якби могла розповісти своїм дітям і внукам, що везла на своїй спині Рятівника Фантазії і що найпершою його привітала. Але, на жаль, у мулів не буває дітей.

– Як тебе звати? – запитав Бастіян.

– їха, пане.

– Послухай-но, їхо, зроби таку ласку і не псуй мені приємності: наразі не розповідай нікому того, що ти про мене знаєш. Гаразд?

– Залюбки, пане.

І мулиця побігла швидше, щоби наздогнати решту по­дорожніх.

Тим часом товариство зупинилося на узліссі: вони че­кали на Бастіяна. Всі зачаровано дивилися на Срібне Місто Амарґант, яке палахкотіло внизу, осяяне соням ним про­мінням. Узлісся було на невеличкій височині і з цього міс­ця відкривався чудовий краєвид: велике озеро, з водою майже бузкового кольору, зусібіч оточені кручами, порос­лими лісом. А посеред того озера розкинулося Срібне Місто Амарґант. Усі великі будинки у цьому місті стояли на ко­раблях, житла трохи менші – на барках і човнах, а палаци – на широких баржах. І до того ж усі будівлі й усі кораблі бу­ли зі щирого срібла, тонкої роботи, вишукано і коштовно оздоблені. Вікна і двері палаців, філігранні башточки і бал­кони – все вражало розмаїттям і такою чарівливою красою, що це місто не мало собі рівних у цілій Фантазії. На озері туди-сюди сновигали невеликі суденця, які перевозили лю­дей і берега до міста – і навпаки. Отож, і Герой Гінрек з усім своїм товариством поквапився до причалу, де на них уже чекав срібний човен із дивовижно вигнутим носом. У цей човен умістилося ціле їхнє товариство, і навіть коні й му­лиця.

Доки човен плив через озеро, Бастіян довідався від пе­ревізника, до речі, вбраного в одяг зі срібної парчі, що буз­ково-синя вода озера така солона і гірка, що роз’їдає будь– які матеріали, – усе, крім срібла. Озеро називалося Мургу, або ж Озером Сліз. Ще за незапам’ятних часів місто Амар­ґант розташували посеред озера, щоби захистити його від напасників. Кожен, хто захотів би дістатися до міста на де­рев’яних чи залізних кораблях або човнах, був приречений на загибель, тому що бузково-синя вода озера миттю роз’їдала корпус судна, і вороги гинули. Але тепер Срібне Місто Амарґант залишалося на воді ще й з іншої причини. Річ у тім, що його мешканцям подобалося час від часу мі­няти місцями будинки і палаци, пересувати площі, заново прокладати вулиці. Якщо, скажімо, заприятелювали або ж породичалися дві сім’ї, що мешкали на різних кінцях міс­та, вони могли поставити свої срібні кораблі один коло од­ного – і в такий спосіб стати найближчими сусідами. При­нагідно також зауважимо, що тутешнє срібло було металом особливого ґатунку: воно відрізнялось від будь-якого іншо­го срібла у Фантазії не тільки надзвичайною міцністю, але й тим, що було неймовірно гнучким і пластичним, а відтак чудово піддавалося обробці.

Бастіян залюбки слухав би перевізника далі, але човен причалив, і йому та його супутникам довелося висідати.

Спочатку вони заходилися шукати місце для нічлігу, собі та своїм тваринам. Виявилося, що це не так-то й легко, бо Амарґант просто-таки окупували подорожні які звіду­сіль зійшлися і з’їхалися сюди на турнір. Врешті-решт Бас­тіян та його нові знайомі знайшли кімнати в якійсь господі.

Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:

– Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову по­бачимося.

їха кивнула.

Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бу­ти настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам – пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.

Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товари­ство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.

Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточ­ками і трапами – подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші – широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і ви­гнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагаду­вало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.

Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлу­ми* (* юрби) гостей – такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар– ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срі­бне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу – Озера Сліз. На­томість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могу­тні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблуч­ка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахаб­ні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни– ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затя­мити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і ма­хлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле– гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов – і сріб­ний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Басті­ян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.

Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою, як виявилося, він уже давно почався. На великій круглій площі, що нагадувала циркову арену, сотні учасників змагань мірялися силою, показую­чи, хто і на що здатний. Глядач обступили супротивників широким колом і підбадьорювали їх вигуками. У вікнах, на балконах, на галереях палаців юрмилися тисячі цікавих, були й такі, кому вдалося видряпатися навіть на прикра­шені філігранями срібні дахи.

Проте Бастіяна цікавило аж ніяк не видовище. Він хо­тів розшукати Атрею, адже мусив же той звідкись спостері­гати за перебігом турніру. Хоч і не відразу, та все ж Бастіян зауважив, що публіка раз за разом очікувально позирає в бік одного з палаців, – і передусім тоді, коли котромусь із суперників раптом щастило здобути хоч маленьку, але явну перемогу. Одначе для того, аби побачити цей палац, що притягував погляди натовпу, Бастіянові довелося протов­питися крізь юрбу, пройти по одному з містків, а тоді ще й видертися на ліхтарний стовп.

На широкому балконі палацу стояли два великі срібні м’які фотелі. На одному сидів якийсь надзвичайні старий чоловік. Його срібна хвиляста борода і таке саме срібне хвилясте волосся спадали аж до пояса. Мабуть, це і був Кверквобад, Срібний Старець. Поряд і ним сидів хлопець – приблизно Бастіянового віку. На ньому були штани з м’якої шкіри, але торс він мав оголений, і в око відразу впадав оливково-зелений колір його тіла. Вираз хлопцевого вузького обличчя був поважний, майже суворий. Довге чо­рне волосся – зібране на потилиці шкіряним ремінцем. Із плечей спадав пурпурово-червоний плащ. Хлопець дивився вниз, на арену, спокійно, але водночас якось дуже напру­жено. Здавалося, його погляд ловить абсолютно все. Атрею!

В цю хвилину в напіввідчинених балконних дверях за спиною Атрею з’явилася ще одна постать – звір із дуже ве­ликою головою, схожою на лев’ячу, ось тільки замість шер­сті цю істоту вкривала перламутрова луска. Очі звіра були кулясті й рубіново-червоні, вони осяли і мерехтіли, а коли його голова піднялася понад Атрею, стало видно довгу, гнучку шию, також вкриту перламутровою лускою, з неї білим полум’ям опадала розкішна грива. Це був Фухур, щастедракон. Бастіянові навіть здалося, ніби той щось ска­зав на вухо Атрею, бо хлопець кивнув.

Бастіян сидів на ліхтарному стовпі, але тепер вирішив спуститись униз. Він побачив усе, що хотів, а відтак йому стало цікаво поспостерігати за турніром.

Дуже скоро Бастіян зрозумів, що те, що відбувалося на площі, було не так боротьбою, як цирковою виставою – зма­ганням і видовищем водночас. Якраз у цю мить почали бо­ротися два велетні, їхні тіла сплелися в єдиний величезний клубок, і цей клубок перекочувався від одного краю площі до другого. Крім велетнів, тут змагалися ще декілька пар; ці переважно однакові, хоч іноді й цілком різні істоти міря­лися силами в мистецтві фехтування, в бою на мечах, у во­лодінні булавою чи списом. Звичайно, це не були справжні поєдинки – битви не на життя, а на смерть. За правилами турніру, його учасники мали продемонструвати не тільки військову вправність, але й те, яким шляхетним може бути боєць чи розвинене у нього самовладання. Якби хтось – охоплений люттю або ж із честолюбства – поранив свого суперника, його змусили би покинути поле бою і зарахува­ли б йому не перемогу, а поразку. Відтак більшість змагу– нів доводили вправність у стрільбі з лука, демонстрували силу, піднімаючи несамовиті тягарі, показували свою спритність у карколомних акробатичних номерах або ж ви­конували трюки, які вимагали незаперечної відваги. А оскільки всі учасники турніру були надзвичайно різні, те, що вони представляли на волю суддів і глядачів, було та­ким же розмаїтим, як і вони самі.

Переможені поступалися на площі місцем переможцям, а тому учасників турніру, а отже претендентів на перемогу, меншало. Нараз Бастіян побачив, що на арену вийшли Гікріон Сильний, Гісбальд Спритний і Гідорн Витривалий.

Лицаря Гінрека і дами його серця, принцеси Оґламар, із ними не було.

На той час на площі залишалося ще десь близько сотні тих, хто змагався за перемогу. Позаяк це вже були найкра­щі з-поміж найкращих, Гікріонові, Гісбальдові та Гідорнові не вдалося подолати суперників аж так легко, як вони собі гадали. Минуло майже півдня, перш ніж виявилося, що Гікріон – найсильніший між сильними, Гісбальд – найсп– ритніший серед спритних, а Гідорн – найвитриваліший се­ред витривалих. Публіка шаленіла і нестямно аплодувала, а троє переможців уклонилися в бік балкона, де сиділи Срі­бний Старець Кверквобад і Атрею. Хлопець саме підвівся, аби щось сказати, та раптом на площу вийшов іще один претендент. Це був лицар Гінрек. Запала доволі напружена тиша, й Атрею знову сів. Його мали супроводжувати троє воїнів, отож там, унизу, був один зайвий. Значить, комусь із цих чотирьох доведеться вибути.

– Панове лицарі! – крикнув Герой Гінрек голосно – так, щоби його усі почули. – Я не хотів би думати, що ця неве­личка демонстрація здібностей якось підточила ваші сили. І все ж таки з мого боку, з огляду на цю обставину, було б не надто шляхетно викликати вас на бій по одному. Позаяк серед учасників цього турніру я так і не побачив жодного гідного суперника, досі я не брав участі у змаганнях. Тому зараз я свіжий і сповнений сил. Якщо хтось із вас почува­ється надто виснаженим, хай добровільно залишить поле бою. Але якщо ніхто з вас не бажає відступати, я готовий стати на герць із вами трьома – з усіма одночасно. Чи є за­перечення?

– Ні, – відповіли всі троє як один.

І тоді розпочався поєдинок на мечах – такий, що аж іск­ри посипалися. Гікріонові удари анітрохи не втратили своєї колишньої сили, але Гінрек був сильніший. Гісбальд блис­кавкою налітав на нього зусібіч, одначе Гінрек був меткі­ший. Гідорн спробував зробити так, щоби його суперник якнайшвидше виснажився, проте Гінрек був витривалі­ший. Ціла ця сутичка не протривала навіть і десяти хви­лин: поступово Гінрек обеззброїв усіх трьох своїх супротив­ників. Відтак воїн визнали свою поразку і перемогу Героя Гінрека. Тим часом той гордо озирався довкола, явно очі­куючи захопленого погляду своєї дами серця (очевидно, та стояла десь неподалік, у натовпі).

А понад площею ураганом пронеслися вигуки та овації глядачів. Здійнявся такий галас, що його, либонь, було чу­тно навіть на найдальшому березі Озер Сліз.

Коли крики і оплески стихли, Срібний Старець Кверквобад підвівся і голосно запитав:

– Чи є серед вас хтось, хто наважиться стати на двобій проти лицаря Героя Гінрека?

І раптом у цілковитій тиші прозвучав дзвінкій хлоп’ячий голос:

– Так! Я!

Це був Бастіян.

Усі обличчя повернулися в його бік. Натовп розступив­ся, звільняючи вузький прохід, і Бастіян вийшов на площу. Залунали вигуки, сповнені подиву і тривоги: «Ні тільки погляньте, який красень!»; «Шкода його!»; «Не можна, щоби він загинув!»…

– Хто ти? – запитав Срібний Старець Кверквобпд

– Я назву своє ім’я пізніше, – відповів Бастіян.

Він побачив, що очі Атрею звузилися. Той дивився на нього із німим запитанням, але водночас невпевнено.

– Юний друже, – звернувся до нього лицар Гінрек, ми розділили з тобою трапезу й питво. Невже ти бажаєш, щоби я привселюдно тебе знеславив? Прошу тебе, візьми назад своє слово і йди собі з миром.

– Ні, – відказав Бастіян. – Я наполягаю на своєму слові й на нашому двобої.

Лицар Гінрек на мить завагався. А тоді заговорив зно­ву:

– З мого боку було б дуже недобре стати з тобою на герць. Давай-но спершу подивимося, хто з нас вище пус­тить стрілу.

Кожному принесли тугий лук і стрілу. Гінрек натягнув тятиву і вистрелив угору. Стріла полетіла високо-високо, так високо, що її вже не могли розгледіти навіть найзіркіші з-поміж присутніх.

Майже тієї ж миті Бастіян також напнув лук, по­силаючи свою стрілу їй навздогін.

Минуло трохи часу, перш ніж обидві стріли повернули­ся назад. Вони впали на землю поміж стрільцями. І тут ви­явилося, що Бастіянова стріла – стріла з червоним оперен­ням – десь у високості наздогнала стрілу лицаря Гінрека, та ще й із такою силою, що розщепила її ззаду.

Лицар Гінрек витріщився на зчеплені стріли. Він зблід, а на його щоках з’явилися червоні плями.

– Це сталося випадково, – промимрив він. – Побачимо, хто з нас краще фехтує.

Відтак звелів принести дві шпаги і дві колоди карт. Ко­ли їх принесли, він старанно перетасував обидві колоди. Підкинувши одну з них високо вгору, він блискавично ви­хопив шпагу з піхов – і, здавалося, вколов повітря. Тільки коли решта карт попадали на землю, всі побачили, що ли­цар Гінрек прохромив червового туза, до того ж – у самісі­ньке серце. Він знову роззирнувся, шукаючи схвалення в очах своєї дами серця і показуючи всім клинок із настром­леною на нього картою.

Тепер настала черга Бастіяна. Він підкинув угору другу колоду – і його шпага замиготіла у повітрі. Жодна з карт не впала на землю. Він настромив на лезо всі тридцять дві ка­рти колоди, до того ж прохромив кожну з них точнісінько посередині, та ще й у правильній послідовності, і це при тому, що лицар Гінрек перетасував їх надзвичайно ретель­но.

Лицар Гінрек почав усвідомлювати свою поразку. Цьо­го разу він нічого не сказав, але його губи здригнулися і затремтіли.

– Зате ти не зможеш зрівнятися зі мною в силі, – вити­снув він нарешті зненацька захриплим голосом.

Гінрек схопив найтяжчу з гир, які й досі лежали на площі, і поволі її підніс.

Та не встиг її опустити, як Бастіян обхопив разом його, і гирю – і підняв їх догори.

Вираз Гінрекового обличчя зробився таким спантели­ченим, що декотрі з глядачів не змогли втриматися від смі­ху.

– Дотепер, – звернувся до нього Бастіян, – Ви вирішу­вали, в чому нам мірятися силою. Тепер, якщо не заперечу­єте, я також хотів би дещо запропонувати.

Лицар Гінрек мовчки кивнув.

– Це випробування на мужність, – вів далі Бастіян.

Лицар Гінрек спробував опанувати себе.

– Моя відвага не боїться ніяких випробувань!

– Ну, тоді, – відказав Бастіян, – я пропоную переплив­ти Озеро Сліз. Наввипередки. Хто першим допливе берега, того і перемога.

Над площею зависла мертва тиша.

Лицар Гінрек спершу зблід, а тоді почервонів.

– Це не випробування на хоробрість, – видушив він зі себе. – Це божевілля!

– Я, – відповів Бастіян, – готовий. Ходімо!

І тут лицар Гінрек втратив самовладання.

– Ні! – зарепетував він і тупнув ногою. – Всім чудово відомо, що вода Мургу розчиняє абсолютно все. Увійти в цю воду – значить, приректи себе на загибель.

– Але я не боюся, – спокійно відказав Бастіян. – Я пройшов через Пустелю Барв, я їв і пив вогонь Строкатої Смерті, я купався у цьому вогні. Я не боюся води Озера Сліз.

– Брехня! – заревів лицар Гінрек, весь червоний від но­ті. – Ніхто у Фантазії не зміг би вціліти, зустрівшись зі Строкатою Смертю, це знає кожна дитина!

– Лицарю Гінрек, – поволі проказав Бастіян, – замість того, щоби звинувачувати мене в брехні, краще зізнайтеся, що Ви просто боїтеся.

Оцього вже лицар Гінрек стерпіти не міг. Не тямлячись від люті, він вихопив свій великий меч і кинувся на Бастія– на.

Той ухилився від удару, зробивши крок назад, і хотів було попередити лицаря про небезпеку, але Гінрек не дав йому цього зробити. Він замахнувся, ударив мечем – і всі зрозуміли, що жарти закінчилися. У ту ж мить меч Сікан– да, наче блискавка, вилетів зі своїх заіржавілих піхов, сам заскочив Бастіянові в руку і затанцював у ній.

Те, що сталося потім, було таким небаченим і нечува– ним, що жоден із глядачів не забуде цього до кінця свого життя.

Бастіян не міг розтиснути пальці, щоби відпусти ру­ків’я меча, отож йому доводилося повторювати кожен по­рух Сіканди. Спершу Сіканда розсік на дрібнесенькі шма­точки Гінреків меч, а тоді порубав його розкішний обладу– нок. Шматки металу розлетілися на всі боки, однак шкіри Гінрека Бастіянів меч навіть не зачепив. Лицар Гінрек від­чайдушно відбивався, махав, як навіжений, обрубком меча, але Сіканда літав навколо нього, як вогняний смерч, як блискавка, засліплюючі очі та стримуючи випади, так що жоден із ударів лицаря Гінрека не досяг мети. Ще мить – і лицар Гінрек залишився у самій білизні, але навіть тепер він не перестав вимахувати обрубком меча у бік Бастіяна.

Відтак Сіканда порубав те, що ще залишалося від Гинреко– вого меча, на тонесенькі скибочки, до того ж – із неймовір­ною швидкістю, по суті, блискавично, тому обрубок клинка ще якусь мить повисів у повітрі, а тоді упав на землю, дзе– ленькнувши, ніби жменька дрібних монет. Лицар Гінрек витріщився на тепер уже непотрібне руків’я, що його він усе ще стискав у руці, а тоді раптом, розпачливо жбурнув його під ноги і завмер, опустивши голову. А Сіканда повер­нувся у свої заіржавілі піхви – і тільки тепер Бастіян зміг розтиснути руку.

Натовп відгукнувся на це тисячоголосим крики захвату і зачудування. Глядачі кинулися на площу, підхопили Бас– тіяна, підняли його і на руках понесли по колу.

Радісні вигуки не вщухали. Це був справжній великий тріумф.

З висоти Бастіян роззирався за лицарем Гінреком. Йому хотілося сказати Гінреку щось примирливе, бо, щиро ка­жучи, він не хотів осоромити бідолашного лицаря, і йому було шкода, що так сталося. Та лицаря Гінрека ніде не було видно.

А тоді раптом знову запала тиша. Натовп розступився, звільнивши прохід.

На площі – арені, де відбувалися всі ці поєдинки, стояв Атрею і з усміхом дивився на Бастіяна. Усміхався і Басті­ян. Його опустили на землю, і тепер двоє хлопців стояли один перед одним. Вони довго мовчки вдивлялися: той – в того, а той – у того.

Врешті Атрею порушив мовчанку.

– Якби мені все ще був потрібен супутник для пошуків Рятівника Фантазії, то я обмежився б самим лише Героєм Гінреком, бо він один вартує більше, ніж сто інших, разом узятих. Але мені більше не потрібен супутник, тому що по­шукова експедиція не відбудеться.

Почулися вигуки здивування, розчарування і рем­ствування.

– Рятівник Фантазії не потребує нашого захисту, – продовжував Атрею, підвищивши голос, – бо він сам здат­ний захистити себе ліпше, ніж усі ми разом. До того ж, нам не треба його шукати: він сам нас знайшов. Я не відразу впізнав його, бо коли побачив його у Брамі Чарівного Дзер­кала, він виглядав інакше – це правда, цілком інакше. Але я не забув погляду його очей. Це той самий погляд, який спрямований на мене тепер. Я не можу помилятися.

Бастіян, усміхаючись, похитав головою і сказав:

– А ти і не помиляєшся, Атрею. Ти привів мене до Ди­тинної Царівни, щоб я дав їй нове ім’я. І я дякую тобі за це. Благоговійний шепіт, наче подув вітру, пронісся в натовпі глядачів.

– Ти пообіцяв, – відказав Атрею, – назвати нам своє ім’я. Його ще не знає ніхто у Фантазії, крім Золотоокої По­велительки Бажань. То як, тепер ти назвешся?

– Я – Бастіян Бальтазар Букс.

Тепер уже глядачі не змогли стримати своїх почуттів. Натовп просто-таки вибухнув радістю. То тут, то там загу­кали «Слава!» і «Многая літа!» Були і такі, хто на радощах аж затанцював, так що і кладки, і містки, і навіть ціла площа – все раптом захиталося під ногами, заходило ходо­ром і задрижало.

Усміхнений Атрею простягнув руку, і Бастіян потиснув її. Так – пліч-о-пліч – вони пішли до палацу. А в палаці, чи, власне, на сходах перед входом у палац, на них уже чекали Срібний Старець Кверквобад і щастедракон Фухур.

Того вечора місто Амарґант відсвяткувало своє найпре– красніше свято. Усі, хто тільки мав ноги – короткі чи довгі, криві чи рівні, танцювали, а всі, хто тільки мав голос – гар­ний чи неприємний, високий чи низький, співали і сміяли­ся.

Коли стемніло, мешканці Амарґанта засвітили у своїх срібних кораблях і палацах тисячі різнобарвних вогнів. А опівночі влаштували такий феєрверк, якого навіть у Фан­тазії ще ніколи не бувало.

Бастіян з Атрею, Фухур і Срібний Старець Кверквобад стояли на балконі й дивилися, як строкаті снопи вогню в небі й тисячі кольорових вогників, засвічених у Срібному Місті, відбиваються в темних водах Мургу– Озера Сліз.

XVII. ДРАКОН ДЛЯ ГЕРОЯ ГІНРЕКА

Срібний Старець Кверквобад задрімав у своєму висо­кому срібному фотелі: вже була пізня ніч. Тож він пропус­тив щось, що сталося вперше за ціле його стосемирічне життя. Подібна доля спіткала більшість мешканців Амар­ґанта, а також більшість гостей міста, які, втомившись від свята, повкладалися спати. І лише поодинокі з-поміж них– ті, які ще не встигли заснути, – почули таке, що своєю кра­сою перевершувало все, чуте ними до цього часу, а може і в майбутньому.

Фухур, білий щастедракон, співав.

Високо в нічному небі кружляв він над Срібним Містом і Озером Сліз. Він співав – і його голос звучав, наче ніжний малиновий дзвін. То була пісня без слів – велична і проста водночас мелодія чистого щастя. І в кожного, хто її чув, трепетало серце, і всім ставало легко і радісно на душі.

Так було і з Бастіяном та Атрею, які сиділи поряд на широкому балконі палацу Срібного Старця Кверквобада. І один, і другий чули спів щастедракона вперш. Самі того не помічаючи, вони взялися за руки і в німим захваті вслуха­лися у цю мелодію – натхненну і світлу.

І кожен із них знав, що його товариш відчуває те саме, цо й він: щастя знайти друга. І вони не наважувалися заго­ворити, щоби не сполохати оте щастя словами.

Але все колись закінчується, отож проминула і ця Ве­лика Мить; Фухурів спів лунав дедалі тихіше – і нарешті остаточно стих.

Коли все стихло, Кверквобад раптом прокинувся, встав з крісла і сказав, ніби виправдовуючись:

– Срібні Старці, такі, як я, не можуть обійтися без сну. У вас, молодих, усе інакше. Не ображайтеся, але мені час спати.

Вони побажали йому на добраніч, і Кверквобад пішов.

І знову двоє друзів довго сиділи мовчки, вдивляючись у нічне небо, де все ще кружляв щастедракон; він рухався повільно і плавно. Час від часу він, немов біла хмаринка, пропливав над диском місяця.

– А Фухур не хоче спати? – спитав нарешті Бастіян.

– Він уже спить, – тихо відказав Атрею.

– У повітрі?

– Так. Він не любить перебувати в приміщеннях, і на­віть таких просторих, як зали Кверквобадового палацу. Йому там затісно, відтак він намагається поводитись яко­мога обережніше, щоби нічого не перевернути і не розбити, і через те почуває себе, як у неволі. Тому він здебільшого спить у повітрі.

– Як ти думаєш, він дозволить мені колись політати на ньому?

– Думаю, що так, – переконано мовив Атрею, – проте це дуже непросто. Потрібно звикнути.

– Я ж їздив верхи на Ґраоґрамані, – нагадав Бастіян. Атрею кивнув і подивився на нього з повагою,

– Ти це казав лицареві Гінреку. Але як тобі вдалося приборкати Строкату Смерть?

– Я ношу Сяйво, – сказав Бастіян.

– Он як? – здивувався Атрею. Здавалося, що це його страшенно вразило, проте він змовчав.

Бастіян витягнув з-під сорочки знак Дитинної Царівни і показав його Атрею. Той якусь мить уважно його порозг– лядав, а тоді зовсім тихо промовив:

– Значить, тепер ти носиш Сяйво.

Вираз його обличчя здався Бастіянові дещо відсутнім, отож він поспішив запитати:

– Хочеш надягнути його знову?

І почав уже знімати ланцюжок.

– Ні!

Голос Атрею пролунав майже різко, і Бастіян ошелеше­но завмер. Але Атрею всміхнувся і повторив, тепер уже зо­всім лагідно і м’яко:

– Ні, Бастіяне, я доволі його носив.

– Як хочеш, – відказав Бастіян.

А тоді обернув Клейнод другим боком:

– Поглянь! Ти бачив цей напис?

– Бачити-то бачив, але не знаю, що там написано, зні­тився Атрею.

– Як же так?

– Ми, народ зеленошкірів, уміємо читати сліди, але не літери.

Тепер настала Бастіянова черга знітитися:

– Он як!

– А що там написано? – запитав Атрею.

– РОБИ ЩО ХОЧЕШ, – уголос прочитав Бастіян.

Атрею невідривно вдивлявся в знак.

– То ось що це означає! – пробурмотів він.

Його обличчя не зраджувало жодного душевного пору­ху, тож Бастіян не міг відгадати, про що він думає. А тому запитав:

– А якби ти знав, що це означає, чи це щось би для тебе змінило?

– Ні, – відповів Атрею. – Адже я і робив те, що хотів.

– Твоя правда, – кивнув Бастіян.

І знову вони трохи помовчали.

– Атрею, я мушу тебе спитати про ще одну річ, – знову заговорив Бастіян. – Ти сказав, що тоді, коли ти побачив мене в Брамі Чарівного Дзеркала, я виглядав інакше.

– Так, цілком інакше.

– А як саме?

– Ти був опецькуватий і блідий, і на тобі був зовсім ін­ший одяг.

– Опецькуватий і блідий? – перепитав Бастіян, недо­вірливо посміхаючись. – Ти певен, що то був я?

– А хіба ні?

Бастіян замислився.

– Ти мене бачив, я знаю це напевне. Але я завжди був такий, як тепер.

– Справді?

– Я мусив би пам’ятати, якби це було інакше! – вигук­нув Бастіян.

– Так, – сказав Атрею і замислено подивився на нього, – мусив би пам’ятати.

– А може, те дзеркало було криве?

Атрею похитав головою.

– Не думаю.

– То як тоді пояснити, що ти побачив мене саме таким, іншим, ніж тепер?

– Поняття не маю, – зізнався Атрею. – Знаю лише, що не помилився.

Вони знову надовго замовкли і врешті-решт пішли спа­ти.

Бастіян лежав у ліжку, зробленому, ясна річ, з філіг­ранного срібла, і все думав і думав про свою розмову з Ат­рею. Йому чомусь здавалося, що ані перемога над Героєм Гінреком, ні навіть його перебування в Ґраоґрамана не справили на Атрею належного враження, і надто відколи довідався, що Бастіян носить Сяйво. Може, він гадає, що за таких обставин усі його перемоги не були чимось особли­вим? Та Бастіянові дуже хотілося щоб Атрею його поважав і захоплювався ним!

Він довго думав, що потрібно зробити, аби цього досяг­нути, як йому заслужити повагу Атрею. Це мусило б бути щось таке, чого не зміг би зробити ніхто у Фантазії, навіть той, хто носить Сяйво. Щось, на що був би здатний лише він, Бастіян.

І нарешті він придумав: вигадувати історії!

Раз за разом усі повторювали, нібито у світі Фантазії це просто неможливо. Мовляв, у світі Фантазії немає нічого нового, а отже, ніхто не зміг би створити цілком нову істо­рію. Про це казав йому навіть голос Уюлялі. Одначе він, Бастіян, великий мастак вигадувати, найліпше знався саме на придумуванні історій.

Нехай Атрею побачить, який він, Бастіян, великий ви­гадник і придумувані

Він страшенно захотів, щоби йому якомога швидше ви­пала нагода довести це Атрею. Може, навіть і завтра. На­приклад, в Амарґанті могло б відбутися свято поетів та оповідачів історій, і тоді Бастіян оповів би такі історії, що всіх би перевершив!

Або навіть так: нехай би все, про що він розповідатиме, тут же відбувалося насправді! Бо хіба ж не казав Ґраоґра– ман, що Фантазія – то світ історій, а тому давно забуте може виникнути тут знову, якщо його згадати в якійсь історії.

Як же здивується Атрею!

Так він і заснув, уявляючи собі подив і захват друга.

А вранці, коли вони сиділи в парадній залі палацу за розкішним сніданком, Срібний Старець Кверквобад сказав:

– Ми вирішили влаштувати сьогодні для нашого гостя, Рятівника Фантазії, і для його друга, який привів його до нас, цілком особливе свято. Можливо, ти, Бастіяне Бальта­заре Букс, і не знаєш, що, за прадавньою традицією, ми, жителі Амарґанта, славимося у Фантазії як поети, співці та оповідачі історій. Ми змалку навчаємо цього мистецтва наших дітей. Вони багато років мандрують світом як співці та оповідачі історій, виконуючи своє покликання і призна­чення, на радість і на користь усім, хто їх слухає. Тому-то нас скрізь приймають зі щирою повагою. Але біда в тому, що наш запас пісень та історій, відверто кажучи, не надто великий. Відтак нам доводиться розподіляти ці пісні і опо­віді поміж усіма нами. Однак ширяться чутки знаю, прав­диві чи ні, – що у твоєму світі ти прославився як фантазер і вигадник. Це дійсно так?

– Так, – сказав Бастіян, – з мене через це навіть кпили.

Кверквобад здивовано підняв брови.

– Кпили? Через те, що ти вмієш вигадувати історії, яких ще ніхто і ніколи не чув? Бути цього не може! Ніхто з нас не вміє цього робити, тож усі ми – я і мої співгромадяни – були б тобі невимовно вдячні, якби ти захотів подарувати нам кілька нових історій. Допоможеш нам?

– Залюбки! – відповів Бастіян.

Після сніданку вони вийшли на сходи Кверквобадового палацу. Там на них уже чекав Фухур.

На площі тим часом зібралася чимала юрма, та цього разу в ній виявилося лише трохи гостей, які прибули до міста заради турніру. Більшість присутніх були мешканці міста – чоловіки, жінки і діти; усі стрункі й синьоокі, всі у срібних шатах. Більшість тримали в руках срібні струнні інструменти: арфи, ліри, мандоліни, гітари і цитри, на яких вони збирались акомпанувати собі під час виступу, – кожен сподівався, що матиме нагоду продемонструвати своє мистецтво перед Бастіяном та Атрею.

На балкон знову винесли срібні крісла. Бастіян сидів посередині між Кверквобадом і Атрею. Фухур налаштував­ся за ними.

Тоді Кверквобад сплеснув у долоні, а коли всі затихли, промовив:

– Великий співець і оповідач погодився виконати наше прохання. Він подарує нам нові фантастичні історії. А тому докладіть усіх зусиль, друзі: ми повинні його надихнути!

Амаґрантяни, які стояли на площі, низько і мовчки вклонилися. А тоді наперед виступив перший із них і мело­дійним речитативом почав свою оповідь.

Після нього виступали інші – багато-багато інших. У всіх були гарні милозвучні голоси, всі були чудовими ви­конавцями.

їхні історії, вірші та пісні були захопливі й цікаві, весе­лі або сумні, але переповідати їх тут немає змоги. Це краще зробити якось іншим разом. Загалом пролунало близько ста різних виступів. А потім вони почали повторюватися. Ама­ґрантяни, що виступали наприкінці, не могли вигадати ні­чого нового, вони змушені були повторювати історії і пісні, які прозвучали до того.

Бастіян дедалі більше хвилювався: він чекав, коли на­дійде його черга. Його бажання – те, чого він захотів учора перед сном, – сповнилося до найменших подробиць. Отож він нетерпеливився, чекаючи, що збудеться і все решта. Він крадькома позирав на Атрею, але той сидів і слухав з не­зворушним виразом обличчя. На його лиці неможливо було прочитати жодного душевного поруху.

Врешті Срібний Старець Кверквобад наказав своїм спів­громадянам припинити виступи. Зітхнувши, він обернувся до Бастіяна:

– Я ж казав тобі, Бастіяне Бальтазаре Букс, що наш запас історій, на жаль, дуже малий. І не наша вина, що в нас більше немає історій. Як бачиш, ми робимо все, що мо­жемо. Але, сподіваюся, ти подаруєш нам котрусь із твоїх?

– Я подарую вам усі історії, які тільки придумав, вели­кодушно сказав Бастіян, – адже я можу понавигадувати безліч інших. Чимало з них я розповідав свого часу мале­нькій дівчинці на ім’я Кріс-Та, але більшість лише самому собі. Тож їх ніхто, крім мене, не знає. Але для того, щоби розповісти вам їх усі, знадобилось би багато тижнів чи на­віть місяців. Аж так надовго ми залишитися тут, у вас, не можемо. Тому я розповім їй лише одну історію, доволі ко­ротку, проте вона вміщає всі інші. Називається вона «Істо­рія бібліотеки міста Амарґант».

Він замислився, а тоді почав розповідати, імпровізую­чи, те, що в ту мить спадало йому на гадку.

«Колись, дуже-дуже давно, в Амарґанті жила Срібна Старчиня на ім’я Квана, і вона правила цим містом. У ті давно минулі дні не було ще Озера Сліз Мургу, та навіть і сам Амарґант іще не був такий, як нині, весь із того особ­ливого срібла, непідвладного водам Озера Сліз. Це було геть звичайне собі місто з кам’яними дерев’яними будівля­ми. І лежало воно в долині поміж порослими лісом пагор­бами.

Був у Квани син на ім’я Квін, і був він велим і мисли­вець. Одного дня Квін побачив у лісі Єдинорога; на вістрі свого рога звір носив самоцвіт. Квін убив звіра, а камінь приніс додому. Але цим він накликав на місто Амарґант страшне лихо. У місті почало народжуватися дедалі менше і менше дітей. Люди зрозуміли, що якщо вони не знайдуть якогось порятунку, то будуть приречені на вимирання. Але оживити Єдинорога було неможливо, і ніхто не знав, як за­радити лиху.

Тоді Срібна Старчиня Квана вислала посланця до Пів­денного Оракула, щоби Уюляля порадила, що їм робити. Та

Південний Оракул був дуже-дуже далеко. Посланець виру­шив юнаком, а повернувся глибоким старцем. Срібна Стар– чиня Квана давно померла, її місце заступив Квін, її син. Та й він, звичайно, був уже зовсім старий, так само, як і решта мешканців Амарґанта. Залишилися тільки двійко останніх дітей – хлопчик і дівчинка. Хлопчик називався Аквіл, а дівчинка – Муква.

Повернувшись, посланець, не зволікаючи, розповів про те, що відкрив йому голос Уюлялі: Амарґант існуватиме і далі тільки тоді, якщо стане найпрекраснішим містом Фан­тазії. Таким чином можна спокутувати злочин, вчинений Квіном. Та жителі Амарґанта зможуть зробити це лише за допомогою ахараїв, найбридкіших істот Фантазії. їх іще називають сльозолиями, бо, побиваючись над своєю огид­ністю, вони безперестанку ллють сльози. І якраз ці потоки сліз вимивають із надр землі особливе срібло, і ахараї умі­ють надзвичайно філігранно його обробляти.

Відтак амарґантяни вирушили на пошуки ахараїв, про­те їм так і не вдалося їх знайти, бо ахараї-сльозолиї живуть дуже глибоко під землею. Врешті-решт з усіх мешканців міста живими залишилися тільки Аквіл і Муква. Усі інші люди повмирали, а вони тим часом виросли. І саме їм вда­лося розшукати-таки ахараїв і переконати їх перетворити Амарґант на найпрекрасніше місто Фантазії.

Насамперед ахараї побудували срібний човен, на ньому – невеличкий філігранний палацик, а тоді поставили його на головній площі вимерлого міста. Далі вони спрямували потік своїх сліз під землею так, щоби він почав бити джере­лом у долині поміж заліснених пагорбів. Долину заповнили гіркі води, і так на її місці виникло Озеро Сліз Мургу, на якому плавав перший срібний палац. У ньому замешкали Аквіл і Муква.

Щоправда, ахараї поставили молодій парі одну умову, а саме: всі їхні нащадки повинні присвятити себе співанню пісень і переповіданню історій. І доки вони це робитимуть, ахараї будуть їм допомагати, бо таким чином вони теж ста­нуть якось причетними до краси, і їхня бридкість послу­жить створенню чогось прекрасного.

Отож Аквіл і Муква заснували бібліотеку – славно­звісну бібліотеку Амарґанта, де зібрано всі історії, які я склав. Розпочали вони з власне оцієї, яку ви чуєте від мене в цю мить, але поступово до неї додалися і всі решта, які я коли-небудь розповідав, і врешті-решт іх стало так багато, що ні Аквіл і Муква, ні їхні численні нащадки, які нині на­селяють Амарґант, ніколи не змогли би ані перечитати усіх їх, ані переповісти: їм немає кінця.

А що Амарґант став найпрекраснішим містом Фантазії та ще й досі існує, усі ми завдячуємо тому, що ахараї та амарґантяни взаємно виконали свої обіцянки, хоча самі давно забули одні про одних. І тільки назва Озера Сліз Мур– гу ще нагадує про події тієї сивої давнини».

Коли Бастіян замовк, Срібний Старець Кверквобад по­вільно підвівся з високого престолу. Його обличчя осяяла усмішка радості.

– Бастіяне Бальтазаре Букс, – мовив він, – ти подарував нам щось більше, ніж розповідь чи історію, і набагато біль­ше, ніж безліч розповідей чи зібрання історій. Ти подару­вав нам наше власне походження. Тепер ми знаємо, звідкі­ля взялися Мургу і срібні кораблі та палаци, які на ньому стоять. Тепер ми знаємо, чому ми з давніх-давен є народом співців і оповідачів історій. Але найголовніше – тепер ми знаємо, що то за велика, кругла будівля височить посеред нашого міста. Туди це ніколи не заходив жоден із нас, бо вона споконвіків зачинена. Там зберігається найбільший наш скарб – там міститься бібліотека Амарґанта. А ми цьо­го досі не знали!

Бастіян і сам був глибоко схвильований і навіть трохи ошелешений тим, що все, що він щойно розповів, здійсни­лося (а може, завжди було дійсністю? Граоґраман, мабуть, сказав би: «І те, і те водночас»!). Одначе Бастіян захотів пе­ресвідчитися в цьому на власні очі.

– А де ж та будівля? – запитав він.

– Я покажу тобі, – сказав Кверквобад.

А тоді вигукнув, обернувшись до натовпу:

– Ходімо всі! Можливо, на нас сьогодні чекає ще багато див і дивовиж!

Довга процесія, на чолі якої йшов Срібний Старець у супроводі Атрею і Бастіяна, пересувалася кладками, що з’єднували срібні кораблі, і нарешті зупинилися перед якоюсь велетенською будівлею, яка стояла на круглому– круглісінькому судні, та й сама чимось нагадувала велетен­ську бляшанку. Зовнішні стіни будівлі гладенькі та зовсім без прикрас – не мали вікон, а одні-єдині двері були зачи­нені.

Рівно посередині цих важких срібних дверей містився камінь у круглій оправі, вельми схожий на уламок прозо­рого скла. А над ним прочитувався напис:

Взятий з рогу Єдинорога, згас я.

Тримаю закритими двері,

доки не зродить той моє світло,

хто назве мене на ім’я.

Йому я світитиму сотню років,

Провадячи крізь темні глибини

Йорового Мінроуда.

Якщо ж він вимовить моє ім’я вдруге,

з кінця до початку,

спалахну я столітнім сяйвом

в одну мить.

– Нікому з нас, – мовив Кверквобад, – так і не вдалося розтлумачити цей напис. Ніхто не знає, що означають слова «глибини Йорового Мінроуда». Ніхто досі так і не відкрив імені каменя, хоча кожен із нас не раз пробував це зробити. Але нам доступні лише ті імена, які вже існують у Фантазії. Однак є імена інших речей і предметів, які існують поза нею! Отож ми називали щонайрізноманітніші імена, та ні­кому не вдалося зробити так, щоби камінь засяяв, щоби двері відчинилися. Чи міг би ти, Бастіяне Бальтазаре Букс, знайти ім’я для цього каменя?

Запала глибока, аж лунка від напруженого очікування тиша. Усі амарґантяни і неамарґантяни затамували дихан­ня.

– Аль Джагір! – вигукнув Бастіян.

І в ту ж таки мить камінь яскраво спалахнув, а тоді за­світився трохи м’якшим світлом і вистрибнув зі своєї опра­ви просто в руку Бастіянові. Двері відчинилися.

У цілого багатотисячного натовпу вирвався крик здиву­вання.

Бастіян – зі світлосяйним каменем у руці – увійшов досередини, за ним – Атрею і Кверквобад. А вже за ними – уся юрма.

У величезному круглому приміщенні було темно, і Бас­тіян підніс камінь над головою. Його світла, хоча самоцвіт палахкотів набагато яскравіше, аніж свічка, все одно не ви­стачало, щоби освітити приміщення повністю. Було видно лише, що вздовж стін, на височезних, на багато-багато по­верхів угору, стелажах стоять книжки, книжки, книжки – тисячі книг.

Невдовзі принесли лампи, і ціле велике приміщення освітилося. Тепер усі побачили, що нібито суцільна, як на перший погляд, стіна книжок не є аж такою суцільною; книги на стелажах були впорядковані, поділені на відділи з табличками-вказівниками на кшталт: «Смішні історії», «Цікаві історії». Або, скажімо, «Дотепні вигадки» чи «За­хопливі пригоди», «Поважні історії», «Придумки» і «Над­звичайно короткі історії», і так далі, і так далі.

Посеред круглої зали, на підлозі, великими літерами був викарбуваний напис (не помітити його було просто не­можливо):

БІБЛІОТЕКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

БАСТІЯНА БАЛЬТАЗАРА БУКСА

Атрею стояв і дивився на все великими від здивування очима. Його так захопило і вразило все тут побачене, що зачудування і захват легко прочитували на його обличчі.

Це дуже втішило Бастіяна.

Він був справді щасливий.

– І все це, – запитав Атрею, показуючи пальцем на ти­сячі книг, – усе це історії, які ти придумав?

– Так, – відповів Бастіян, і поклав Аль Джагір до ки­шені.

Атрею подивився на нього з виразом безмежного поди­ву.

– Це, – визнав він, – перевершує моє розуміння.

Тим часом амарґантяни, звичайно, давно вже із запа­лом кинулися до книжок. Вони гортали їх, читали одне од­ному вголос якісь уривки, а декотрі посідали просто на під­логу і заходилися тут же вивчати окремі місця напам’ять.

Звістка про велику подію облетіла ціле Срібне Місто зі швидкістю лісової пожежі, про неї дізналися місцеві меш­канці, і гості міста.

Як тільки Бастіян і Атрею вийшли з бібліотеки, на– • устріч їм поспішили панове лицарі Гікріон, Гісбальд і Гі– дорн.

– Пане Бастіяне, – поштиво звернувся до хлопця рудо­волосий Гісбальд, який, вочевидь, краще за інших орудував не лише клинком, але й язиком. – Ми вже наслухані про те, якими незвичайними здібностями Ви обдаровані, а тому хочемо просити вас узяти нас до себе на службу і дозволити нам – лицарям Гікріону, Гісбальдові та Гідорну – супрово­джувати Вас у Ваших подальших мандрах. Кожен із нас мріє про власну історію, а тому хоча Ви, поза всяким сум­нівом, нітрохи не потребуєте нашого захисту, все ж, мож­ливо, у далеких мандрах Вам якось прислужаться у дорозі троє вірних і мужніх лицарів. Візьмете нас із собою?

– Дуже радо візьму, – відповів Бастіян. – Такими супу­тниками, як ви, кожен би пишався.

Тут же троє лицарів забажали відразу ж, на місці, при­сягнути Бастіянові на вірність на його мечі, одначе він їх зупинив.

– Сіканда – це чарівний меч, – пояснив він. – Ніхто по сміє доторкатися до нього, крім мене, тому що тільки я пив і їв вогонь Строкатої Смерті і тільки я купався у ньому. Ви не можете торкатися Сіканди, якщо не хочете наразити своє життя на смертельну небезпеку.

Тож лицарям довелося вдовольнитися дружнім потис­ком рук.

– А що сталося з лицарем Гінреком? – поцікавився Бас­тіян.

– Він геть підупав на дусі, – сказав Гікріон.

– А все через ту даму, – додав Гідорн.

– Треба було б піти подивитися, що з ним, – мовив Гіс– бальд.

І вони – тепер уже вп’ятьох – подалися до господи, де на початку, коли товариство ще тільки прибуло і місто, для них знайшлися вільні кімнати і де Бастіян залишив у ко­нюшні стареньку мулицю їху.

Увійшовши до світлиці, вони надибали там одного– єдиного гостя. Він сидів, низько похилившись над столом і куйовдячи пальцями біляве волосся. Це був лицар Гінрек.

Вочевидь, десь серед клунків чи в одному з численних дорожніх тюків він мав запасний обладунок; отож і тепер на ньому знов були лати, щоправда, не такі розкішні, як ті, що їх напередодні, у поєдинку Героя Гінрека з Бастіяном, по­рубав на шматки меч Сіканда

Коли Бастіян побажав Гінрекові доброго дня, той аж підстрибнув з несподіванки і витріщився на хлопців. Його очі помітно почервоніли.

Бастіян запитав, чи можна їм досісти, але Гінрек на те тільки стенув плечима, кивнув і знову важко гепнувся на своє місце. На столі перед ним лежав аркуш паперу, що ви­глядав так, ніби його багато разів м’яли і знову розправля­ли.

– Я хотів довідатися про Ваше самопочуття, – почав Бастіян. – Мені вельми прикро, якщо я Вас образив.

Лицар Гінрек похитав головою.

– Мені кінець, – прохрипів він нарешті. – Ось, читайте самі!

Він підсунув Бастіянові листа, і Бастіян прочитав:

«Я хочу най-найбільшого героя, а Ви таким не є. Тому прощавайте!»

– Це від принцеси Оґламар? – поцікавився Бастіян. Лицар Гінрек підтвердив.

– Відразу ж після нашого поєдинку вона звеліла відве­сти її на берег – разом з конем. Хтозна, де вона тепер? Я бі­льше ніколи її не побачу. Як же мені тепер, після всього цього, жити на світі?!

– Хіба Вам важко її наздогнати?

– А навіщо?

– Щоби спробувати переконати її.

З грудей лицаря Гінрека вирвався гіркий сміх.

– Ви не знаєте принцеси Оґламар. Я понад десять років вправлявся, щоби навчитися всього, що вмію. Я відмовляв­ся від усього, що могло хоч якось зашкодити моєму самопо­чуттю, що могло би погіршити мою фізичну форму. Я до­тримувався залізної дисципліни, я вчився у найкращих майстрів фехтування, у найсильніших борців усіх видів бо­ротьби, аж доки не переміг усіх їх. Я можу в бігу перегнати коня, стрибаю вище за оленя, я найкращий в усьому – чи, точніше, був найкращим до вчорашнього дня. Колись вона не удостоювала мене навіть поглядом, але з часом, посту­пово, її цікавість до мене і моїх здібностей зростала. Я вже навіть почав сподіватися, що саме мене вона зробить своїм обранцем. А тепер виявилося, що все марно. Як же мені жити без надії?

– Можливо, – припустив Бастіян, – Вашою помилкою є те, що світ клином зійшовся на принцесі Оґламар. Я пере­конаний, що є й інші принцеси, які Вам сподобаються не менше.

– Ні, – відповів лицар Гінрек, – принцеса Оґламар по­добається мені саме тому, що зробить своїм обраним тільки най-найбільшого героя.

– Он як, – проказав Бастіян уже майже безпорадно. – Тоді цьому, звісно, важко зарадити. Що ж ту і вдієш? А якщо спробувати підійти до справи якось по-іншому? Взяти принцесу Оґламар за живе співом, наприклад, або ж поезі­єю?

– Моє покликання – бути героєм, – відказав Гінрек тро­хи роздратовано. – Я не вмію – та й не хочу – нічок і іншого. Я є такий, як є.

– Так, – мовив Бастіян. – Це справді так.

Усі замовкли. Лицарі Гікріон, Гісбальд та Гідорн раз у раз кидали на лицаря Гінрека співчутливі погляди Вони як ніхто розуміли, що з ним відбувається. Врешті-решт Гіс­бальд кашлянув і дуже тихо звернувся до Бастіяна:

– Власне кажучи, пане Бастіяне, Ви могли би допомог­ти Героєві Гінреку. Вам це зробити зовсім не важко.

Бастіян поглянув на Атрею, але в того було цілком не­зворушне лице.

– Для такого героя, як лицар Гінрек, – докинув Гідорн, – є воістину великим нещастям, коли ніде поблизу немає жоднісінького чудовиська. Ви мене розумієте?

Але Бастіян поки що нічого не розумів.

– Бо чудовиська, – підхопив Гікріон, крутячи свій роз­кішний чорний вус, – геть необхідні, щоби герой міг бути героєм.

По цих словах він підморгнув Бастіянові.

Аж тепер до Бастіяна нарешті дійшло.

– Послухайте-но, Герою Гінреку, – сказав він, – коли я запропонував Вам спробувати заслужити прихильність ін­шої дами, то просто випробовував Вашу відданість і вір­ність. Тому що насправді принцеса Оґламар уже тепер пот­ребує Вашої допомоги, і ніхто, крім Вас, не зможе її вряту­вати.

Лицар Гінрек стрепенувся.

– Ви не жартуєте, пане Бастіяне?

– Я говорю цілком поважно, і зараз ви в цьому пере­свідчитеся. Річ у тім, що кілька хвилин тому на принцесу Оґламар напали. Її викрадено.

– І хто ж її викрав?

– Страхітлива потвора, одна з найстрашніших у Фан­тазії, – дракон Смерґ. Принцеса саме їхала по узліссі, коли її уздріло це страховисько. Дракон кинувся на неї з високо­сті, підхопив зі спини румака і поніс.

Гінрек тут-таки підхопився на рівні ноги. Його очі за­блищали, а щоки запалали рум’янцем. На радощах він аж заплескав у долоні. А тоді весь цей його запал раптом згас, і він знову сів на стілець.

– На жаль, це просто неможливо, – промовив він дуже сумно. – Усім відомо, що тут не залишилося ніяких драко­нів.

– Ви забуваєте, лицарю Гінрек, – пояснив йому Басті– ян, – що я прийшов дуже здалеку, настільки здалеку, що це навіть важко збагнути.

– Це правда, – підтвердив Атрею, вперше втрутившись у розмову.

– То її справді викрало чудовисько? – аж скрикнув ли­цар Гінрек.

А тоді притиснув обидві долоні до серця і зітхнув:

– О, незрівнянна моя Оґламар, як же ти, мабуть страж­даєш! Та не бійся, не журися, твій лицар іде тобі на поряту­нок, він вже у дорозі, він уже близько! О скажіть же, що ме­ні робити? Куди їхати? Де її шукати? Про що взагалі йдеть­ся?

– Далеко-далеко звідси, – повів свою розповідь Басті– ян, – є край, і називається він Морґул, або ж Край Холодно­го Вогню, тому що полум’я там холодніше за кригу. Як знайти цей край, я Вам сказати не можу, Ви мусите відшу­кати його самотужки. Посеред того краю чорніє скам’янілий ліс Водґабай. А посеред того ліг височіє свин­цевий замок Рагар. Він оточений трьома ровами. У першо­му з них – рідка зелена отрута, в другому – клекітка сірчана кислота, а в третьому аж кишить від скорпіонів завбільшки як людська нога. Над тими ровами нема ні мостів, ані кла­док, бо господарем що панує в тому свинцевому замку Ра­гар, якраз і є той дракон – крилате чудовисько на ім’я Сме– рґ. Крила в нього мають розмах тридцять два метри і пок­риті слизом, а коли він не літає, то стоїть, нагадуючи веле­тенського кенгуру. Його тіло вкрите шерстю, як у паршиво­го щура, а хвіст у нього скорпіонячий, і навіть найменший доторк до його отруйного шпичака означає певну загибель. Задні лапи в нього – як ноги величезного саранчука, зате передні, маленькі й криві, виглядають зовсім слабкими, наче рученята немовляти Але не вільно дати ввести себе в оману, бо саме в них затаєна невимовна сила. Свою довгу шию він втягує в плечі, як слимак, а на кінчику цієї шиї сидять три голови. Одна велика і схожа на крокодилячу. Її пащека видихає крижане полум’я. Але там, де у крокодила очі, у чудовиська видніються два нарости, які насправді є ще двома головами. Права схожа на голову древнього діду­гана. Саме ця голова все чує і все бачить. Проте для гово­ріння в дракона є ліва голова, достоту як вкрите зморшка­ми лице старезної баби.

Від цього опису лицар Гінрек легесенько зблід.

– Як-як, Ви сказали, він називається?

– Смерґ, – повторив Бастіян. – Він коїть свої безчин­ства вже тисячу років, і саме таким є його вік. Раз за разом викрадає він прекрасну юну діву, і та змушена потім вести господарство в його замку аж до кінця своїх днів. А коли вона помирає, він викрадає нову.

– Чому ж тоді я ніколи про нього не чув?

– Смерґ літає неймовірно швидко й надзвичайно дале­ко. Досі він спустошував інші краї Фантазії. До того ж, він з’являється лише раз на півстоліття.

– І нікому досі не вдавалося звільнити полонянку?

– Ні, тому що цей подвиг може здійснити тільки найбі­льший герой.

Коли Герой Гінрек почув ці слова, він знову за– рум’янівся.

– А в цього Смерґа є хоч якесь вразливе місце? – спитав він із уже геть професійною цікавістю.

– Ой! – відказав Бастіян. – Та ж я мало не забув сказати про найголовніше. У найглибшій темниці замку Рагар ле­жить свинцева сокира. І Ви зрозумієте, чому Смерґ береже її як зіницю ока, коли я скажу, що це єдина зброя, якою йо­го можна вбити. Цією сокирою треба відрубати йому обидві маленькі голови.

– Але звідки Вам усе це відомо? – здивувався лицар Гі­нрек.

Бастіян не встиг відповісти на це запитання, бо в цю мить надворі залунали крики охоплених жахом людей:

– Дракон!

– Чудовисько!

– Ви тільки подивіться – там, у небі!

– Жах! Він наближається до міста!

– Рятуйся хто може!

– О, ні, ні! Він уже впіймав якусь жертву!

Лицар Гінрек кинувся надвір, за ним – усі решта, останніми бігли Атрею і Бастіян.

У небі тріпотіло щось подібне на велетенського лилика. Коли дракон наблизився, на ціле Срібне Місто лягла велика холодна тінь.

Це був Смерґ, і виглядав він точнісінько так, як його за мить до того вигадав Бастіян. Двома жалюгідним на ви­гляд, але від того не менш небезпечними і могутніми руче­нятами він тримав юну даму, яка щосили пручалася і кри­чала.

– Гінреку! – її голос долинав уже зовсім здалеку. Вря­туй мене, Гінреку! Порятуй мене, мій Герою!

А тоді дракон раптом щез із очей.

Гінрек уже вивів із конюшні свого вороного коня і тепер стояв із ним на одному зі срібних поромів, який мав плисти до берега.

– Швидше! – кричав він до перевізника. – Дам тобі все, що тільки схочеш, але пливи швидше!

Бастіян подивився йому вслід і пробурмотів:

– Сподіваюся, я не надто ускладнив йому завдання.

Атрею поглянув на нього трохи скоса. А тоді тихо ка­зав:

– Мабуть, і нам час вирушати в дорогу.

– Куди?

– Я допоміг тобі прийти у світ Фантазії, – відказав Ат­рею, – отож, гадаю, що саме я мусив би допомогти знайти дорогу назад. Ти ж хочеш колись знову повернутися у свій світ, чи не так?

– Гм, про це я досі якось навіть і не замислювався. Але твоя правда, Атрею. Так, звісно, твоя правда, – мовив Бас– тіян.

– Ти врятував Фантазію, – продовжував Атрею, і, ду­маю, чимало за це отримав – багато чого дізнався і зрозу­мів. І тепер, як мені здається, хотів би повернутися у свій світ, щоби поділитися всім набутим тут, щоби передати це іншим і таким чином хоча б трохи зцілити світ, з якого ти прийшов у Фантазію. Чи, може, тут є щось, що тебе затри­мує?

І Бастіян, який забув, що він не завжди був вродливим, відважним, мужнім і всемогутнім, відповів:

– Ні, здається, нічого такого немає.

Атрею в задумі знову поглянув на свого друга.

– Можливо, це буде дуже довгий і важкий шлях. Хто– зна…

– Так, хтозна… – погодився Бастіян. – Якщо хочеш, ни рушаймо негайно.

Потім іще відбулася недовга і дружня суперечка між трьома лицарями, вони ніяк не могли дійти згоди кому з них випаде честь дати Бастіянові свого коня; кожен пропо­нував свого. Втім, Бастіян поклав цьому край, попросивши подарувати йому стару мулицю їху. Спершу лицарі відмов­лялися, бо вважали, що мулиця – тварина, недостойна ге­роя, що вона принизить Бастіянову гідність, та позаяк той наполягав, нарешті погодилися.

Потім панове лицарі зайнялися приготуваннями до від’їзду, а тим часом Бастіян з Атрею вирушили до Кверквобадового палацу, щоби подякувати Срібному Стар­цеві за гостинність і попрощатися.

Щастедракон Фухур уже чекав на Атрею перед пала­цом. Він страшенно зрадів, коли почув, що вони збирають­ся у дорогу. Фухурові не подобалося жити місті, навіть та­кому прекрасному, як Амарґант.

Срібний Старець Кверквобад сидів, поринувши у чи­тання якоїсь книжки, позиченої з книгозбірні Бастіяна Ба­льтазара Букса.

– Я був би щасливий, якби Ви погостювали у нас як­найдовше, – проказав він трохи розсіяно, насилу відриваю­чись від читання, – адже не щодня випадає честь приймати у себе такого великого вигадника і оповідача історій. Одна­че, на щастя, тепер у нас залишаються усі його твори.

Хлопці попрощалися зі Старцем Кверквобадом і вийш­ли з палацу.

Уже вмостившись на Фухурі, Атрею запитав Бастіяна:

– А ти не хотів би політати на щастедраконі?

– Колись іншим разом, – відказав Бастіян. – Тепер на мене чекає їха, я їй обіцяв.

– Ну, тоді зустрінемося на березі, – гукнув Атрею.

Щастедракон здійнявся в повітря і відразу ж зник з

очей.

Коли Бастіян повернувся до заїзду, троє лицарів уже чекали на поромі, готові до випробувань, з кіньми і мули­цею. Вони зняли з їхи в’ючне сідло, замінивши його пишно оздобленим сідлом для верхівця. Про те, навіщо вони це зробили, вона довідалася тільки тоді, коли Бастіян підій­шов до неї і прошепотів їй на вухо:

– Тепер ти моя, їхо.

І доки пором відчалював і віддалявся від Срібного Міс­та, над гіркими водами Озера Сліз Мургу довго лунало ра­дісне іржання старої мулиці.

Що ж до лицаря Героя Гінрека, то йому дійсно вдалося дістатися до Морґулу – в Край Холодного Вогню. Він про­брався у закам’янілий ліс Водґабай і подолав усі три рови, які оточували замок Рагар. Він розшукав свинцеву сокиру і переміг дракона Смерґа. Далі Герой Гінрек відвіз Оґламар до її батька, хоча тепер вона була зовсім не від того, щоби одружитися з Гінреком. Але зараз уже він не хотів. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

XVIII. АХАРАЇ

Із темних хмар, що неслися низько, майже над голо­вами вершників, періщив густий і важкий дощ. А невдовзі почав сипати такий же густий і важкий, а до того ж липу­чий лапатий сніг. Властиво, сніг і дощ злилися в одне, па­даючи впереміж. Ураганний вітер був такий сильний, що збивав з ніг навіть коней, тож їм увесь час доводилося дола­ти його опір. Плащі вершників, набряклі від дощу і снігу, ляскали тварин по спинах.

Вони були в дорозі вже дуже багато днів, а три останні дні їхали цією височиною. Вітер ставав усе дошкульнішим, погода дедалі більше псувалася, а земля перетворилася на жахливе місиво з багнюки і гостри уламків каміння. Це ро­било просування вперед не просто надзвичайно важким, а й, по суті, неможливим. То тут, то там бовваніли купки за­ростей або ж невеликі покручені вітром дерева і чагарники, попри те, краєвид був незмінний і одноманітний.

Бастіянові, який їхав верхи на їсі, велося ще відносно непогано. Виявилося, що його срібний плащ, на вигляд легкий і начебто тоненький, чудово зігріває, до того ж во­донепроникний. Тим часом присадкувата постать Гікріона Сильного майже зникла під важкою синьою вовняною по­поною, в яку він загорнувся, щоби хоч трохи зігрітися. Те­ндітний Гісбальд по самі очі натягнув на свою руду чупри­ну великий каптур щільної брунатної повстяної киреї. А мокра як хлющ накидка лицаря Гідорна раз за разом при­липала до його кощавого тіла.

Незважаючи на все це, троє лицарів були у пречу– доному гуморі. Вони ж бо і не сподівалися, що подорож із паном Бастіяном виявиться чимось на кшталт приємної недільної прогулянки. Час від часу, перекрикуючи зави­вання вітру, вони затягали гучну пісню – часом поодинці, а іноді всі разом. І, мабуть, їхньою найулюбленішою була та, що починалася словами:

– Коли я був хлоп’ям малим,

Гей-га чи вітер, чи дощ…

Якщо вірити лицарям, цю пісеньку склав колись давно

– а точніше, дуже-дуже давно – якийсь знаменитий Мандрі­вник Фантазією, котрий називався чи то Шукаспір, чи якось дуже подібно.

Одначе єдиним з-поміж них, кому, здавалося, анітрохи не дошкуляли ні холоднеча, ні дощ, ані сніг, був Атрею.

Як і зазвичай, тобто як і від самого початку подорожі, він їхав на спині у Фухура, невтомно шугаючи понад кучу­гурами хмар; часом він залітав далеко вперед, щоби розві­дати місцевість, а тоді вертався, аби розповісти про все, що побачив.

Усі вони, і навіть щастедракон, були переконані, що шукають дорогу, яка виведе Бастіяна назад у його світ. Ві­рив у це і сам Бастіян. Він ще так і не збагнув, що погодив­ся з пропозицією Атрею, хоч і з найкращим намірами, та, власне кажучи, тільки з почуття дружби, тому що насправ­ді зичив собі аж ніяк не цього. Поки що Бастіян не усвідом­лював, що насправді повертатися йому анітрохи не хочеть­ся. Та, як відомо, географію Фантазії визначають бажання

– незалежно від того, усвідомлені вони чи ні. А оскільки то власне Бастіян вирішував, у який бік їм іти, сталося так, що вони просувалися все далі й далі углиб Фантазії, а отже, до місця, яке було серцем Фантазії, до її серцевини, себто туди, де стояла Вежа Зі Слонової Кості. Що це значило для Бастіяна? Що ж, про це йому судилося дізнатися тільки згодом. А наразі ні він, ані жоден із його супутників не ма­ли про це навіть найменшого поняття.

До того ж, Бастіянові думки були тепер зайняті чимось зовсім іншим.

На другий же день подорожі у лісах, які зусібіч оточу­вали Озеро Сліз Мургу, вони натрапили на явні сліди дра­кона Смерґа. Частина дерев, які тут росли, скам’яніли. Во­чевидь, чудовисько, перш ніж приземлитися, дихнуло на дерева крижаним вогнем зі своєї пащеки. В око впадали також виразні відбитки його велетенських лаписьок. Ат– рею, який добре умів читати сліди, знайшов тут ще одні відбитки – сліди підків Гінрекового коня. Отож, герой пере­слідував дракона.

– Не можу сказати, що маю від цього якусь приємність, – напівжартома мовив Фухур, обертаючи своїми рубіново– червоними очима. – Бо ж Смерґ – чи потвора він, чи ні – як– не-як мій родич, хай навіть і дуже далекий.

Вони не пішли за слідом Героя Гінрека, а вирушили в інший бік, адже їхньою метою були пошуки шляху, який виведе Бастіяна додому.

Але відтоді Бастіяна обсіли думки про те, що він наро­бив, вигадуючи дракона для лицаря Гінрека. Так, безумов­но, лицар Гінрек потребував чогось, у чому він міг би себе проявити і показати, когось, із ким він міг би позмагатися. Але ж ніхто не сказав, що Герой Гінрек неодмінно перемо­же. А що, коли Смерґ його вб’є? До того ж, тепер і принцеса Оґламар опинилась у просто-таки жахливому становищі. Це правда, іноді вона бувала занадто зверхня, та невже це давало Бастіянові право насилати на неї таке неймовірне лихо? І найголовніше – хтозна, що іще накоїть Смерґ у світі Фантазії? Сам того не бажаючи, не довго думаючи і ні про що не здогадуючись, Бастіян створив страхітливу загрозу, яка існуватиме далі, без нього, без його відома і, можливо, накличе нещастя на нечувану кількість невинних істот. Мі– сяцівна – він це чудово знав – у своєму світі не робить різ­ниці між добрим і лихим, між прекрасним і потворним. Кожна істота Фантазії для неї однаково важлива і має таке ж, як і всі інші, право на існування. Але він, Бастіян, – чи можна йому поводитися так само, як і їй? А також – або, може, насамперед, – чи бажає він цього?

«Ні, – сказав сам собі Бастіян, – я аж ніяк не хочу ввій­ти в історію Фантазії як творець потвор і чудовиськ. Наба­гато краще було б прославитися добротою, безкорисливістю та самозреченням, стати для всіх прикладом (скажімо, та­ким, як ті, кого називають Свічами Добра і Справедливос­ті), щоби люди знали і поважали мене як великого благо­дійника. Ось чого я насправді хочу».

Місцевість тим часом стала скелястою, і Атрею, повер­нувшись верхи на Фухурі з розвідувального польоту, пові­домив, що за кілька миль звідсіля є ущелина, добре захи­щена зусібіч горами, вочевидь, там можна сховатися від ураганного вітру. Якщо він добре розгледів, у її котловині мало би бути кілька печер; вони врятують мандрівників від дощу і снігу.

Уже настало пізнє пообіддя, відтак прийшов час шука­ти пристановище, придатне для ночівлі. Отож усі вельми втішилися зі звістки Атрею і заходилися підганяти коней. Дорога їхня пролягала дном ущелини, оточеної високими скелями. Може, тут протікала якась нині висхла річка? Десь за дві години вони дісталися до котловини – і справді побачили у прямовисних стінах стрімчаків багато печер. Подорожні вподобали собі найбільшу і, ставши табором, облаштувалися там, наскільки то було можливо. Троє ли­царів назбирали сухого хмизу, і вже незабаром у печері за­палахкотіло вміло розкладене вогнище. Мокрі плащі поро­звішували сушитися, коней і мулицю завели до печери і розсідлали, і навіть Фухур, який переважно волів ночувати просто неба, згорнувся калачиком у глибині печери. По су­ті, це було дуже затишне місце.

Доки Гідорн Витривалий намагався засмажити на мечі великий шмат м’яса зі взятого з собою провіанту, а всі спо­стерігали, чекаючи, коли м’ясо буде готове, Атрею повер­нувся до Бастіяна і попросив:

– Розкажи нам трохи більше про Кріс-Ту.

– Про кого-кого? – перепитав Бастіян, не розуміючи, про що йдеться.

– Про твою приятельку Кріс-Ту. Про ту маленьку дів­чинку, якій ти розповідав свої історії.

– Я не знаю ніякої маленької дівчинки, яка би так на­мивалася, – відповів Бастіян. – І чому ти вирішив, нібито я розповідав цій дівчинці якісь історії?

Атрею уважно спостерігав за ним своїм замисленим по­глядом.

– У твоєму світі, – проказав він поволі, – ти розповідав безліч історій – і цій дівчинці, і сам собі.

– Звідкіля ти це взяв, Атрею?

– Ти сам про це розповів. Ти говорив про це в Амар– ґанті. А ще ти сказав, що тебе через твої історії часто брали на кпини.

Бастіян невідривно дивився у вогонь:

– Дійсно, – промурмотів він. – Я це казав. Але не знаю, чому так було. Вже не пригадую.

Йому і самому це здалося дуже дивним.

Атрею перезирнувся з Фухуром і дуже поважно кивнув йому, немовби на підтвердження чогось, що вони вже ко­лись раніше обговорювали. Але нічого більше не сказав. Мабуть, не хотів про це говорити у присутності трьох лица­рів.

– М’ясо готове, – оголосив Гідорн.

Він відрізав по шматку для кожного, і всі взялися їсти. Щоправда, м’ясо виявилося недопеченим, і що воно начеб­то готове, не можна було твердити навіть за найбільшого бажання: зверху воно припеклося і навіть трохи присмали­лося, зате всередині залишалося зовсім сире, але за цих об­ставин якось не випадало бути надто перебірливим.

Якийсь час усі зосереджено жували, а тоді Атрею знову попросив Бастіяна:

– Розкажи, як ти потрапив до нас!

– Ти й сам чудово знаєш, – відказав Бастіян, – адже це ти привів мене до Дитинної Царівни.

– Я маю на увазі, ще перед тим, – не відступань Атрею, – у твоєму світі, тобто там, де ти жив, – розкажи як усе ста­лося? Як тобі це вдалося?

І тоді Бастіян розповів, як він украв у пана Кореандера книжку, як утік із нею на шкільне горище, як він заховався там і як зачитався книгою. Коли у своїй розповіді він дій­шов до того місця, де йшлося про Великі Пошуки Атрею, той зупинив його, замахавши руками. Здавалося, його ніт­рохи не цікавить, що там Бастин про нього прочитав. Нато­мість його до найменших подробиць зацікавили всі обста­вини Бастіянових відвідин крамнички Кореандера (коли, та як, та чому) і його втечі, на шкільне горище.

Бастіян напружено намагався пригадувати, він нишпо­рив у пам’яті, але більше нічого там не знаходив. Усе, що було пов’язано з відвідинами крамнички: те, що він боявся; те, що він був опецькуватим, слабким і надзвичайно враз­ливим хлопцем, – усе це він забув. Його спогади стали те­пер украй розірваними, до того ж ці клапті здавалися йому такими далекими і невиразними, ніби йшлося не про нього, а про когось іншого.

Атрею випитував і про інші речі з його світу – світу лю­дей, отож Бастіян розповідав про часи, коли ще жила його мама, про тата, про їхній дім, про школу, про їхнє місто – словом, він розказував Атрею все, що збереглось у його пам’яті.

Троє лицарів давно вже солодко спали, а Бастіян усе розповідав і розповідав. Його дуже дивувало, чому це Ат­рею так цікавиться власне найбуденнішими подробицями.

Та оскільки Атрею слухав Бастіяна не просто уважно, а затамувавши подих, то й самому Бастіянові найзвичніші та найповсякденніші речі поступово почали здаватися не та­кими вже й буденними, так ніби вони приховували якусь таємницю, що її він ніколи досі чомусь не зауважував.

Врешті-решт він вичерпав усі свої спогади: не лишило­ся нічого, про що б він уже не розповів, і на думку не спада­ло нічого нового.

Була вже пізня ніч, вогонь догорів.

Троє лицарів тихенько посопували.

Атрею сидів із незворушним лицем, здавалося, він по­ринув у роздуми.

Бастіян потягнувся, загорнувся у свій срібний плащ і вже майже задрімав, коли Атрею тихо промовив:

– Це все через Аурин.

Бастіян підпер голову рукою і подивився на приятеля заспаними очима.

– Що ти маєш на увазі?

– Сяйво, – продовжував Атрею так, ніби розмовляв сам зі собою, – впливає на нас інакше, ніж на людських дітей.

– Чому ти так вирішив?

– Знак дає тобі велику владу, він сповнює всі твої ба­жання, але водночас щось від тебе відбирає; і так ти втрача­єш спогади про свій світ.

Бастіян замислився. Він не відчував, щоби йому чогось бракувало.

– Ґраоґраман сказав, що мені треба йти шляхом ба­жань, якщо я хочу знайти своє Істинне Прагнення. Та й на­пис на Аурині говорить те саме. Однак для цьои мені треба рухатися від одного бажання до іншого. Я не можу оминути жодного. Бо інакше мені не вдасться просунутись у Фанта­зії нікуди далі, попередив Ґраоґраман. І саме для цього ме­ні потрібен Клейнод.

– Так, – відказав Атрею, – він дає тобі дорогу, але вод­ночас і позбавляє мети.

– Та ні ж бо, – легковажно заперечив Бастіян. Адже Мі– сяцівна знала, що робить, вручаючи мені Знак. Ти береш собі дурне до голови, Атрею. Я певен, що Аурин – не паст­ка.

– Ні, – промимрив Атрею, – я теж так не думаю.

І, трохи помовчавши, додав:

– Але добре, що ми вже почали шукати шлях до твого світу, чи не так?

– Так-так, – відповів Бастіян, уже в напівсні.

Серед ночі він прокинувся від дуже дивного звуку. Бас­тіян ніяк не міг зрозуміти, що це. Вогонь згас, його огорта­ла цілковита пітьма.

Але тут він відчув на своєму плечі руку Атрею і почув, як той прошепотів:

– Що це?

– Не знаю, – відповів він, також пошепки.

Вони поповзли до виходу з печери – туди, звідки доли­нав звук, і прислухалися.

Звук нагадував приглушене, затамовуване схлипуван­ня, плач якихось незчисленних істот. У цьому плачі не було нічого людського, але він не був схожий і на жалібне скім­лення чи стогін тварин. То було щось таке, як глибокий ба­гатоголосий гамір і шурхіт водночас; як хвиля прибою, що накочується, а потім знову відступає, аби за якийсь час усе знову повторилося. Цей гамір, який починався як сплеск невиразного гомону, далі загусав у тяжке зітхання, опада­ючи, наче хвиля, звучав як ридання, сповнене такого без-

межного відчаю, що Бастіян подумав, що ніколи в житті ще не чув жалібнішого звуку.

– Якби ж то хоч щось можна було розгледіти! – прошепотів Атрею.

– Стривай! У мене ж є Аль Джагір, – раптом згадав Бас­тіян.

Він витягнув з кишені камінь, який випромінював м’яке рівномірне світло, і підняв його над головою. Це сві­тло було приблизно таким, як від свічки, а тому тільки ледь-ледь освітлювало видолинку. Втім, друзям вистачило навіть цього, щоби побачити видовище, від якого в них мо­роз пішов поза шкірою.

Ціла видолинка каньйону була заповнена якимись бри­дкими, безформними хробаками, завдовжки як рука люди­ни. Шкіра цих істот виглядала так, ніби вони були загорну­ті в брудне, рване лахміття і дрантя. З-поміж складок цього дрантя виступало щось на кшталт вкритих слизом кінцівок, схожих на мацаки поліпів. На одному кінці їхніх тіл з-під наростів шкіри глипали двійко очиць – очей без повік, з яких безупинно лилися сльози. І самі ці істоти, і ціла видо­линка довкола них були геть мокрі від сліз.

Коли на них зненацька упало світло Аль Джагіра, вони заклякли на місці, отож стало видно, чим ці хробаки зайня­ті. Якраз посередині скупчення бридких червоподібних іс­тот здіймалася вежа зі щирого срібла витончено– філігранна, прекрасніша і коштовніша від усіх будівель, бачених Бастіяном в Амарґанті. Декотрі з цих червоподіб­них істот якраз у цю мить спиналися на вежу, складаючи її з окремих частинок і допасовуючи їх. Одначе тепер вони непорушно застигли і отетеріло витріщалися на світло Аль Джагіра.

– Ах, лихо! Лишенько! – пронісся над котловиніи. на­жаханий шепіт. – Наша потворність вийшла на яв! Лихо! Лихо! Ах, чиї ж то очі нас уздріли? Біда! Біда! Горе нам, тому що ми побачили самі себе! Ким би ти не був, жорсто­кий прибульцю, змилосердься над нами! Змилуйся, забери від нас геть оце світло!

Бастіян підвівся.

– Я – Бастіян Бальтазар Букс, – мовив він. – А ви хто такі?

– Ах! Ми – ахараї, – пролунало у відповідь. – Ми ахараї, ахараї! Найнещасніші зі створінь – ось хто ми такі!

Бастіян мовчав і, вражений, подивився на Атрею; той теж підвівся і став коло нього.

– Отже, це саме ви збудували Амарґант – найпре– красніше місто Фантазії? – запитав Бастіян.

– Це правда, ах, – застогнали істоти. – Але забери від нас це світло і не дивися на нас. Ах, змилосердься!

– І це саме ви наплакали Озеро Сліз Мургу?

– Ах, пане, пане, – схлипнули ахараї. – Усе так, як ти кажеш. Але ми помремо від сорому і огиди, з ненависті до самих себе, якщо ти і далі змушуватимеш нас стояти у світ­лі твого каменя. Чому ти так жорстоко примножуєш наші страждання? Ах, ми ж не зробили тбі нічого лихого! Ми ні­кого не скривдили, хіба що – нашим виглядом.

Бастіян заховав камінь Аль Джагір до кишені, і знову все оповила глибока темрява.

– Дякуємо! – почувся стогін у відповідь. – Ах, пане! Ми дякуємо тобі за твою ласку і милосердя!

– Я хотів би поговорити з вами, – сказав Бастіян, – я хотів би вам допомогти.

Його мало не нудило від огиди, та водночас і охопило палке співчуття до цих безмежно бридких і нещасних істот. Він не сумнівався, що це ті самі створіння, про яких він ро­зповідав у своїй історії виникнення Амарґанта, проте за­раз, як і багато разів до того, не знав, чи ахараї існували задовго до того, чи виникли тому, що він їх вигадав. Бо як­що ахараї з’явилися на світ унаслідок його розповіді, то він якоюсь мірою відповідальний за їхнє страждання. Хай там як, але він був сповнений рішучості якось усе це змінити.

– Ах, – скиглили плаксиві голоси, – хто ж нам може допомогти?

– Я, – крикнув Бастіян, – тому що я ношу Сяйво.

Щойно він це сказав, запала мертва тиша.

Плач стих.

– Звідкіля ви узялися? – запитав Бастіян у темряву.

– Ми живемо в найтемніших глибинах землі, – проже­бонів у відповідь багатоголосий хор, – ми ховаємося від со­нячного світла. Ми безнастанно оплакуємо свою лиху долю і вимиваємо слізьми з пракаменя щире незнищенне срібло. З цього щирого срібла ми випрядаємо філігрань, яку ти міг бачити у Срібному Місті. Тільки в найбезсвітляніші, най– чорніші з ночей ми наважуємося виходити на поверхню, і ці печери – виходи з наших нір. Сюди, нагору, ми приноси­мо те, що виготували в надра землі, саме тут ми складаємо свої філіграні. Сьогоднішня ніч здавалася нам достатньо темною, ми вирішили, що не побачимо одне одного, а отже, не завдамо одне одному болю. Тому ми прийшли сюди. На­шою працею ми намагаємося бодай якось спокутувати свою потворність – робота дає нам розраду, хоч і невелику.

– Але ж ви не винні, що саме такі! – спробував потіши­ти їх Бастіян.

– Ах, є різні провини, – відповіли ахараї, – провина вчинком, провина наміром, провина думкою, провина не­бажанням замислитися. Наша провина – це провина існу­вання.

– Як же мені вам допомогти? – запитав Бастіян мало не плачучи від співчуття.

Ах, великий доброчинцю, – заголосили ахараї. – Бастіяне, ти носиш Аурин і наділений владою врятувати нас; та ми просимо тільки одного: дай нам іншу подобу!

– Так я і зроблю, не журіться, нещасні черви! – мовив Бастіян. – Я бажаю, щоби зараз ви поснули лялечками, а прокинувшись завтра вранці, ви повилазите зі своїх старих оболонок і станете метеликами. Ви будете барвисті та весе­лі, ви знатимете лише сміх і розваги! Від завтра ви звати­метеся вже не ахараї, тобто «вічно заплакані», а шлямуфи– « вічно розсміяні»!

Бастіян прислухався, але з темряви більше не долинало ні звуку.

– Вони вже поснули, – прошепотів Атрею.

Приятелі повернулися до печери. Панове Гісбальд, Гі-

дорн і Гікріон усе ще тихенько посопували, тож так нічого і не дізналися про події цієї ночі.

Бастіян вклався спати.

Він був надзвичайно задоволений собою.

Скоро ціла Фантазія довідається про добру справу, яку він оце щойно звершив. І його добра справа була по– справжньому безкорисливою, бо ж ніхто не посміє ствер­джувати, буцімто він при цьому побажав чогось і для себе. Слава про його доброту сяятиме яскравим світлом.

– Що ти на це скажеш, Атрею? – прошепотів він.

Атрею якусь мить помовчав, перш ніж відповісти:

– Хотів би я знати, яку ціну ти за це заплатив.

Тільки згодом, коли Атрею вже спав, Бастіян зрозумів, що його друг мав на увазі пам’ять і забування, а не, так би мо­вити, Бастіянову безкорисливість. Бастіян не міг знати, що зникло із його пам’яті цієї ночі. Та зрештою, він перестав думати про це і заснув із ради ним передчуттям.

Наступного ранку він прокинувся від голосних криків трьох лицарів, які таким чином виявляли свої бурхливі по­чуття:

– Подивіться-но лишень!

– Присягаюся честю, від цього розрегочеться навіть моя стара шкапа!

Бастіян побачив, що всі вони стовпилися біля виходу з печери, Атрею стояв коло них. Він був єдиний, хто не смія­вся. Бастіян підвівся і підійшов до товариства.

У повітрі над котловиною аж кишіло від найдивовиж– ніших маленьких створіннячок. Він іще ніколи не бачив нічого подібного. Ці створіннячка пурхали і метушилися, від них аж рябіло в очах. У всіх на плечах були строкаті крильця, як у метеликів, усі вони були вдягнені в розмаїте картате, смугасте, у кружальця і в горошок (і так далі, і то­му подібне) кумедне і недоладне вбрання, до того ж усе воно було або затісним, або зашироким, або задовгим, або зако­ротким, одне слово, зшитим аби як, абияк допасованим, латаним-перелатаним, ба, латки виднілися навіть на кри­льцях. Жодне створіннячко не нагадувало іншого, їхні ли­чка були розмальовані, як у паяців, вони мали великі круг­лі червоні носи, кумедні вуха та надміру великі роти. Деко­трі носили на головах різнобарвні циліндри, інші – гостро­верхі шапочки, у декотрих на голові красувалися вогнисто– руді пасма, годі як інші мали лискучі лисини. Більшість створіннячок сиділи або висіли на вишуканій вежі із кош­товного філігранного срібла; вони вовтузилися, підстрибу­вали, переверталися, підтягувалися на ній. Було видно, що створіннячка намагаються її поламати. Здавалося, їм ну просто страшенно хочеться її знищити.

Бастіян вибіг надвір.

– Гей, ви! – закричав він. – Негайно припиніть! Як ви можете таке виробляти?!

Створіннячка на мить завмерли – і всі як одне подиви­лися на нього згори вниз.

Те, котре сиділо на самісінькому вершку вежі, поціка­вилося:

– Що він сказав, отамтой?

А інше гукнуло знизу:

– Отамтой каже, як ми можемо таке виробляти.

– А чому отамтой каже, як ми можемо таке виробляти? – поцікавився третій метелик-клоун.

– Бо ви не смієте цього робити! – закричав Бастіян. – Не можете ж ви отак просто все руйнувати!

– Тамтой каже, ми не можемо отак просто все руйнува­ти, – сповістив перший метелик-клоун решті.

– Ще й як можемо, – відповів інший і відламав від вежі добрячий шматок.

Перший знову крикнув униз Бастіянові, крутнувшись вихором і підстрибуючи, немов навіжений:

– Ще й як можемо!

Вежа захиталася і підозріло хруснула.

– Що ви робите?! – заверещав Бастіян. Він був розлю­чений і трохи наляканий, але не знав, як поводитися, бо створіннячка і справді були вкрай дивні.

– Отамтой, – знову звернувся перший метелик-клоун до решти, – питає, що ми робимо.

– А що ми, власне, робимо? – поцікавився інший.

– Ми забавляємося, – пояснив третій.

У відповідь на ці слова метелики-клоуни вибухнули не­самовитим хихотінням і пирсканням.

– Ми забавляємося! – крикнув перший метелик-клоун Бастіянові, мало не захлинаючись від сміху.

– Але ж вежа завалиться, якщо ви не припините! – закричав Бастіян.

– Отамтой, – сповістив решті перший метелик-клоун, – думає, що вежа завалиться.

– Ну то й що? – відказав інший.

А перший гукнув униз:

– Ну то й що?

Бастіянові відняло мову, його достоту заціпило, і перш ніж він знайшов достойну відповідь, метелики-клоуни, які висіли на вежі, раптом затанцювали щось схоже на аркан у повітрі – тримаючись, щоправда, не тільки за руки, а й за ноги, а часом і за коміри, а деяікі ще й позависали догори ногами, і всі верещали від захвату і реготали.

Те, що виробляли ці крилаті створіннячка, виглядало так дивовижно і кумедно, що Бастіян мимоволі теж засмія­вся.

– Але ж цього робити не вільно! – крикнув він. Це ж витвір ахараїв!

– Отамтой, – знову звернувся перший метелик-клоун до своїх товаришів, – каже, що цього робити не вільно.

– Нам вільно все, – заверещав інший, перекрутитись у повітрі. – Нам вільно все, що не заборонено. А хто нам за­боронить? Адже ми – шлямуфи!

– Я! – відповів Бастіян.

– Отамтой, – пояснив перший метелик-клоун іншим, – каже, що я.

– Як це – ти? – спитали інші. – Ти нам нічого такого сказати не можеш.

– Та ж не я! – спробував витлумачити перший. – Отам­той каже, що «я» – це «він».

– А чому отамтой каже, що «я» – це «він»? – допиту– налися всі решта. -1, як на те, про кого він це каже?

– Про кого ти кажеш, що «я» – це «він»? – крикнув пе­рший метелик-клоун.

– Я не казав, що «я» – це «він», – крикнув Бастіян уже майже розлючено, але при цьому насилу стримуючи регіт. – Я кажу, що це я забороняю вам руйнувати вежу.

– Він забороняє нам руйнувати вежу, – пояснив решті метелик-клоун, який сидів на вежі найвище.

– Хто забороняє? Хто? Хто? Хто? – перепитав один із метеликів-клоунів, які тільки-но надлетіли, а за ним загу­кали й усі інші новоприбулі.

– Отамтой, – відповіли їм.

Але новоприбулий сказав:

– Я не знаю Отамтого. Хто він узагалі такий?

Перший крикнув:

– Гей, Отамтой, хто ти взагалі такий?

– Ніякий я вам не Отамтой! – закричав Бастіян, тепер уже по-справжньому лютий. – Я Бастіян Бальтазар Букс, і це я перетворив вас на шлямуфів, щоби ви більше ніколи не плакали і не нарікали на долю. Ще сьогодні вночі ви були нещасними ахараями. Отож не завадило б вам розмовляти з вашим благодійником з більшою повагою!

І тут усі як один метелики-клоуни перестали вистрибу­вати та витанцьовувати і втупили погляди у Бастіяна. Рап­том стало надзвичайно тихо.

– Що-що-що сказав Отамтой? – прошепотів метелик– клоун, котрий сидів трохи віддалік, але сусід так вальнув його по капелюху, що той насунувся цікавому по самі вуха. Всі решта зашипіли:

– Чш-ш-ш-ш!

– Чи міг би ти повторити це ще раз, але повільно вира­зно? – попросив верхній метелик-клоун підкреслено ввіч­ливо.

– Я ваш благодійник! – вигукнув Бастіян.

У відповідь на це серед метеликів-клоунів вибухнуло дуже кумедне і вкрай безладне пожвавлення, один перека­зував Бастіянові слова іншому, а той – далі, а тоді ще далі, аж доки врешті-решт усі незліченні маленькі постаті, роз­порошені по цілій видолинці, не зібралися, збившись в один чи то клубок, чи то вихор коло Бастіяна. Вони мигота­ли і тлумилися довкола нього, вигукуючи один до одного:

– Ви чули? Ви зрозуміли? Це наш дійоблагник!

– Він називається Настібан Бутерброде!

– Ні, ні! Це Буксіян Блоходар!

– Дурниці, його звуть Пастіян Ваксожер!

– Та ні, Балдіян Пупс!

– Гікс! Фікс!

– Базікай Балдабукс! Пуке! Бакс! Кекс!

– Хе-хе-хе!

– Ха-ха!

– Хі-хі-хі!

Блазнеметелики від захвату аж шаленіли. Вони по­тискали одне одному руки, підкидали угору шапочки, ци­ліндрики і капелюхи, щосили ляскали себе по плечах і по животах, здіймаючи великі хмарки пилку.

– Як же нам невимовно пощастило! – кричали вони. – Хай живе наш Бевзіян Занзібар Бальзамін!

І, не перестаючи верещати і реготати, велетенський рій знявся у повітря і відлетів. Удалині поступово завмерли галас і шум.

Бастіян стояв геть розгублений. Він уже і сам не знав, як називається.

До того ж, вже не був такий певний, що й справді зро­бив добру справу.

XIX. СУПУТНИКИ

Коли наступного ранку вони вирушили в дорогу, скі­сне сонячне проміння насилу пробивалося крізь темну заві­су хмар. Злива і ураган нарешті вщухли, і хоча ще двічі чи тричі вершники таки потрапляли під дощ, до обіду погода помітно покращилася. Істотно потеплішало.

Настрій у трьох лицарів був пречудовий, можім навіть сказати, грайливий: вони жартували, сміялися і розважа­лися дрібними витівками. Однак Бастіян їхав на своїй му­лиці мовчки, поринувши у роздуми. А троє лицарів, звісно ж, надто поважали його, відтак не наважувалися потурбу­вати.

Вони все ще їхали тією ж таки скелястою височиною, яка, здавалося, не мала кінця. Ось тільки дерева ставали дедалі густіші та вищі.

Атрею, який, за своею звичкою, раз у раз залітав на Фухурі далеко вперед, розвідуючи місцевість, зауважив Бастіянів пригнічений настрій ще коли вони знімалися із привалу. Він запитав щастедракона, чи можна щось зроби­ти, аби якось розрадити друга. Фухур пообертав своїми ру­біново-червоними очима, а тоді сказав:

– Це дуже просто: він уже давно мріяв політати на ме­ні. Бастіян не раз про це згадував.

Коли невеличке товариство – Бастіян і троє мандрівних лицарів – невдовзі по тому обігнуло виступ скелі, за ним на хлопця уже чекали Атрею зі щастедраконом. Обоє зручно примостилися на сонечку і знічев’я спостерігали, як на­ближаються всі інші.

Бастіян зупинився і придивився до них уважніше.

– Ви що – втомилися? – запитав він.

– Анітрішечки, – відповів Атрею. – Я просто хотів на­питати, чи ти не дозволиш мені трохи поїхати на їсі? Я ще ніколи не їздив верхи на мулі. Це мусить бути справді чу­дово, раз тобі не набридає. Ти, Бастіяне, мав би хоч іноді ділитися цією приємністю. А я позичу тобі мого старенько­го Фухура.

Бастіянові щоки аж зарум’янілися від утіхи.

– Невже це правда, Фухуре? – спитав він. – Ти пого­джуєшся, щоби я на тобі політав? Ти повозиш мене на собі?

– Залюбки, ясновельможний султане! – прогримів у відповідь щастедракон і підморгнув йому одним оком. – Вилазь на мене і гарненько тримайся!

Бастіян зіскочив з мулиці й одним махом застрибнув Фухурові на спину. Він вчепився в його сріблясто-білу гри­ву, і щастедракон здійнявся у повітря.

Бастіян ще й досі чудово пам’ятав їзду Пустелею Барв на Ґраоґрамані. Але літати верхи на білому щастедраконі – це ж зовсім інша річ!

У той час як гасання пустелею на велетенському вогня­ному леві було як сп’яніння, наче тріумфальний крик, то політ на гцастедраконі – з плавним погойдуванням то вгору, то вниз, з повільним похитуванням боку на бік – скидався на пісню: то ніжну і лагідну, і величну і переможну. І коли вряди-годи Фухур блискавично робив свої неймовірні петлі та віражі, від яких його пишна грива, довгі перисті пасма на щоках – вуса і борода, а також китиці розкішного хвоста і навіть ікристий пух на лапах звивалися язиками біло– перламутрового полум’я, його лет нагадував музику небес­них сфер. А Бастіянів срібний плащ, що, розвіяний вітром тріпотів у нього за плечима, спалахував у променях сонця міріадами іскор.

Близько полудня вони приземлилися коло решти подо­рожніх, які тим часом розбили табір на освітленому сонцем невеличкому скелястому узгір’ї; десь неподалії дзюрчав струмочок. На вогні вже парував казан з юшкою, до неї бу­ли паляниці. Коні та мулиця паслися поблизу, на галявині.

Після обіду троє лицарів вирішили піти на полювання. Припаси їжі вичерпувалися, зокрема м’ясо. Дорогою лица­рі чули, як у лісі кричать фазани. Здається, тут водилися і зайці.

Вони спитали Атрею, чи не хотів би той піти з ними, бо ж він, зеленошкір, вочевидь, неабиякий мисливець. Та Ат­рею, подякувавши, відхилив запрошення.

Отож троє панів узяли свої тугі луки, повісили за спину сагайдаки зі стрілами і подалися в найближчий лісок.

Атрею, Фухур і Бастіян залишилися самі.

По недовгій мовчанці Атрею запропонував:

– Може, Бастіяне, ти знову розповів би нам трохи про свій світ?

– А що саме вас цікавить? – спитав Бастіян.

– Що нас цікавить, як ти гадаєш, Фухуре? – звернувся Атрею до щастедракона.

– Я радо послухав би щось про дітей із твоєї школи, – відповів той.

– Про яких іще дітей? – безмежно здивувався Бастіян.

– Тих, які брали тебе на кпини, – пояснив Фухур.

– Про дітей, які брали мене на кпини? – повторив Бас­тіян іще здивованіше. – Не знаю я ніяких таких дітей. І, поза сумнівом, ніхто не наважився б із мене кпити.

– Але те, що ти ходив до школи, – втрутився Атрею, – принаймні це ти ще пам’ятаєш?

– Так, – задумливо відповів Бастіян, – я пригадую як­усь школу, це правда.

Атрею і Фухур перезирнулися.

– Саме цього я й боявся, – пробурмотів Атрею.

– Чого?

– Ти знову втратив частину спогадів, – засмучено від­казав Атрею. – Цього разу це пов’язано з перетворенням ахараїв на шлямуфів. Не слід було тобі цього робити.

– Бастіяне Бальтазаре Букс! – голос щастедракона про­лунав майже врочисто. – Якщо ти цінуєш мої поради, то дослухайся до цієї: не користай більше з влади, яку дає тобі Аурин. Бо інакше ти ризикуєш втратити навіть рештки спогадів про свій світ. А якщо ти все забудеш, тобі не вда­сться повернутися туди, звідкіля ти прийшов.

– Власне кажучи, – зізнався Бастіян, трохи подумав­ши, – я зовсім не бажаю туди повертатися.

– Але ж ти мусиш! – злякано вигукнув Атрею. – Ти му­сиш повернутися і спробувати виправити твій світ, ти по­винен змінити його так, щоби люди знову почали приходи­ти до нас, у світ Фантазії. Бо інакше Фантазія – раніше чи пізніше – загине, і всі наші зусилля виявляться даремними!

– Хоч-не-хоч, але я іще тут, – ледь ображено мовив Бас­тіян. – Я дав Місяцівні нове ім’я, до того ж зовсім недавно.

Атрею промовчав.

– У кожному разі, – втрутився в їхню розмову Фухур, – тепер зрозуміло, чому ми досі не зустріли ані найменшого натяку на те, як Бастіян міг би повернутися назад. Бо він сам цього не бажає…

– Бастіяне, – заговорив Атрею з гіркотою в голосі, – невже у твоєму світі немає нічого, що би кликало тебе на­зад? Нікого, кого ти любиш? Нічого, що тобі подобається? Невже ти зовсім не думаєш про батька, який, я в цьому не сумніваюся, чекає на тебе, турбується і журиться?

Бастіян похитав головою.

– Не думаю. Можливо, він навіть радий мене позбути­ся.

Не вірячи своїм вухам, Атрею ошелешено витріщився на приятеля.

– А тепер, отак-от слухаючи вас, – вів далі Бастіян, я маю відчуття, що й ви хочете мене спекатися.

– Що ти маєш на увазі? – хрипко спитав Атрею.

– Ну, – відповів Бастіян, – мені здається, ви думаєте лише про одне – щоби я чимшвидше забрався геть із Фанта­зії.

Атрею подивився на Бастіяна і повільно похитав тло– вою. Доволі довго жоден із них не промовив ані слона. Бас­тіян почав уже шкодувати, що так несправедливо звинува­тив Атрею і Фухура. Він чудово знав, що насправді це зо­всім не так.

– Мені здавалося, – тихо мовив Атрею, порушуючи мажку мовчанку, – що ми друзі.

– Так! – вигукнув Бастіян. – Звичайно, ми – друзі, і завжди будемо друзями. Вибачте. Я наговорив багато дур­ниць.

Атрею всміхнувся.

– Вибач і ти нам, якщо ми тебе образили. Бо це ненав­мисне.

– А ще я дослухаюся до вашої поради, – примирливо сказав Бастіян.

Незабаром повернулися троє лицарів. Вони вполювали кілька куріпок, фазана і зайця. Табір згорнули і знову ру­шили у дорогу. Бастіян верхи на їсі знову їхав попереду.

Після обіду вони в’їхали в ліс, де були тільки глицеві дерева з прямими, дуже високими стовбурами. Крони цих дерев аж ген угорі витворювали щільне зелене шатро; крізь нього майже не пробивалося сонячне проміння. Мабуть, саме тому на землі під цими деревами нічого не росло. Було дуже приємно їхати верхи по цій м’якій, гладенькій землі. І навіть Фухур якось прилаштувався йти пішки разом із ре­штою товариства, адже якби він летів з Атрею понад дере­вами, вони неодмінно втратили би з ока решту.

Ціле пообіддя мандрівники просувалися вперед між високими стовбурами, огорнуті темно-зеленими сутінками. А вже майже надвечір натрапили на невеличкий пагорб із руїнами якогось замку. Там, посеред численних напівроз– валених башт і стін, зал і склепінь, вони знайшли ще доволі добре збережену кімнату. У ній розташувалися на нічліг. Цього вечора куховарити мав рудий Гісбальд, і виявилося, що він знається на цій справі значно краще. Фазан, якого він спік на вогні, усім дуже засмакував.

Наступного ранку вони продовжили мандрівку. Цілісі­нький день подорожні їхали лісом. І щойно надвечір помі­тили, що, вочевидь, зробили за день велике коло, тому що знову прийшли до тих руїн, звідки вирушили сьогодні вра­нці. Тільки цього разу наблизилися до них з іншого боку.

– Такого зі мною ще ніколи не бувало! – сказав Гікріон, крутячи свій чорний вус.

– Очам своїм не вірю! – промовив Гісбальд, похитуючи рудою головою.

– Це просто неможливо! – пробурмотів Гідорн, дибаю­чи через руїни на своїх цибатих ногах.

Але було саме так, і про це свідчили рештки їхньої вчо­рашньої вечері.

Атрею з Фухуром також не знали, як можна було аж так помилитися. Проте обидва змовчали.

За вечерею – цього разу це був печений заєць, що його Гікріон приготував більш-менш стерпно, – троє лицарів по­цікавилися, чи не хотів би Бастіян поділитися з ними свої­ми безцінними спогадами про світ, з якого він прийшов. Та Бастіян відмовився, покликавшись на біль горла. Позаяк він цілий день мовчав, лицарі повірили його відмовці. Вони навіть дали йому кілька добрих порад, як можна зарадити болю та чим краще лікуватися, і повкладалися спати.

І лише Атрею та Фухур здогадувалися, що відбувається з Бастіяном.

Рано-вранці вони знову вирушили в дорогу і цілий день їхали лісом, весь час пильнуючи, щоби триматися одного напряму, але коли надійшов вечір, виявилося, що вони знову стоять перед тими ж таки руїнами замку.

– Хай йому грець! – прогримів Пкріон.

– Це якесь божевілля! – простогнав Гісбальд.

– Друзі, – сухо проказав Гідорн, – нам треба зректися свого покликання. Як мандрівні лицарі ми вже нічого не варті.

Бастіян іще першого ж вечора був знайшов у цих руїнах особливий закапелочок для їхи, яка любила іноді побути на самоті та віддатися своїм думкам. Товариство коней, які розмовляли між собою тільки про своє шляхетне похо­дження й давні родоводи і ні про що інше, було для неї об­тяжливим.

Коли Бастіян того вечора вів її на місце, вона сказала:

– Пане, я знаю, чому ми ходимо колом і ніяк не може­мо просунутися вперед.

– Звідки, їхо, ти можеш про таке знати?

– Бо ти на мені їдеш, пане. Мул – тільки наполовину осел, тож я просто відчуваю дуже багато всілякого.

– І в чому ж, на твою думку, причина оцього нашого кружляння?

– Ти перестав хотіти, пане. Ти перестав прагнути. Те­пер ти взагалі нічого не хочеш.

Бастіян здивовано подивився на неї.

– Ти дійсно мудра тварина, їхо!

Мулиця поворушила своїми довгими вухами.

– А чи знаєш ти, пане, в якому напрямку ми рухалися досі?

– Ні, – сказав Бастіян. – А ти знаєш?

їха кивнула.

– Досі ми весь час рухались углиб Фантазії, до її серце­вини. Це і був наш напрямок.

– Тобто в бік Вежі Зі Слонової Кості?

– Так, пане. І доки ми туди йшли, то просувалися до­волі успішно.

– Не може бути, – із сумнівом у голосі промовим Басті­ян. – Атрею помітив би, та й Фухур теж. Але вони чомусь нічого не зауважили.

– Ми, мули, – сказала їха, – істоти цілком звичайні, тож, звісно, не можемо зрівнятися зі щастедраконами. Од­нак є деякі речі, пане, які ми відчуваємо дуже добре. На­приклад, завжди знаємо, в якому напрямку йдемо. Це в нас вроджене. І в цьому ми ніколи не помиляємося. А тому я не сумнівалася, що ти прагнеш дістатися до Дитинної Царів­ни.

– До Місяцівни… – промурмотів Бастіян. – Так, я хотів би побачити її знову. Вона скаже, що мені робити.

Тоді він погладив м’яку морду мулиці і прошепотів:

– Дякую тобі, їхо, дякую!

Наступного ранку Атрею відвів Бастіяна набік.

– Послухай-но, Бастіяне, Фухур і я, ми хотіли просити у тебе пробачення. Порада, яку ми тобі дали, була хоч і від щирого серця, але нерозумна. Відколи ти на це пристав, наша подорож зайшла у безвихідь. Ми з Фухуром довго ро­змовляли про це вночі. Ми вже не рухаємося уперед. Ти ні­коли не вийдеш із цього глухого кута, і ми разом з тобою, якщо ти знову чогось не запрагнеш. Правда, тоді ти неми­нуче забудеш іще більше про світ, із якого ти потрапив у Фантазію, але іншого виходу просто немає. Що ж, будемо сподіватися, що ти все-таки знайдеш дорогу назад і що це станеться не занадто пізно. Бо якщо ми і далі залишатиме­мося тут, це лиху не зарадить. Тобі треба знайти наступне бажання і скористатися владою Аурина.

– Гаразд, – сказав Бастіян. – їха сказала мені те саме. І я вже його знаю – я знаю своє наступне бажання. Ходи зі мною, я хочу, щоби його почули всі.

Вони повернулися до решти.

– Друзі, – сказав Бастіян, – досі ми даремно шукали шляху, який міг би вивести мене назад, у мій світ. І я бою­ся, що якщо ми і далі робитимемо те саме, то так ніколи йо­го і не знайдемо. Через те я вирішив знайти єдину особу, яка зможе дати мені пораду і допомогти у цій скруті. Це Дитинна Царівна. Відтепер метою нашої подорожі є Вежа Зі Слонової Кості.

– Ур-ра-а-а! – в один голос закричали троє лицарів.

Та їхній крик перекрив гулкий голос Фухура:

– Облиш це, Бастіяне Бальтазаре Букс! Ти запри немо­жливого! Хіба ти не знаєш, що із Золотоокою Повелитель­кою Бажань можна зустрітися тільки один-єдиний раз? Ти більше ніколи її не побачиш!

Бастіян рвучко випростався.

– Місяцівна дуже багато мені завдячує! – промовив він трохи роздратовано. – Я навіть не можу собі уявити, що во­на відмовиться мене прийняти.

– Ти ще матимеш нагоду пересвідчитися, – відказав Фухур, – що її рішення іноді воістину незбагненні.

– Ви з Атрею, – мовив Бастіян – і відразу ж відчув, як його з головою накриває хвиля гніву, – чомусь постійно да­єте мені поради. Однак ви і самі бачите, до чого приводить, коли до них дослухатися. Тепер я сам буду вирішувати, що робити. До речі, я вже вирішив, тож так воно і буде.

Він глибоко вдихнув, а тоді повів уже спокійніше:

– До того ж, ви думаєте згідно з вашими уявленнями і все міряєте своєю міркою. Та ви – створіння Фантазії, а я – людина. Звідки ж тоді ви можете знати, чи й для мене добре те саме, що є найкращим для вас? Коли Атрею носив Ау– рин, той впливав на нього інакше, ніж на мене. І хто, як не я, мав би повернути Місяцівні її Сяйво? Кажеш, із нею не­можливо зустрітися двічі? Але я вже двічі зустрічався з нею. Вперше ми побачилися тільки на коротку мить, тоді, коли до неї прийшов Атрею, а вдруге – коли вибухнуло яй­це, дім Старця Із Мандрівної Гори, де опинилася і Золотоо– ка Повелителька Бажань. Це значить, що для мене тут усе зовсім інакше, ніж для вас. І я побачу її втретє.

Усі мовчали. Панове лицарі – бо не розуміли, про що, власне, в цій суперечці йдеться, а Атрею і Фухур – бо вони дійсно засумнівалися.

– Гаразд, – нарешті тихо промовив Атрею. – Можливо, це справді так, як ти кажеш, Бастіяне. Ми не можемо зна­ти, як поведеться Дитинна Царівна стосовно тебе.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, і вже за кі­лька годин, іще перед полуднем, вийшли на край лісу.

Перед ними лежав широкий, ледь пагористий, по­рослий різнотрав’ям луг, ним, звиваючись, текла невелика річка. Вони під’їхали до неї і рушили за течією.

Атрею знову, як і раніше, летів на Фухурі попереду всіх, виписуючи у високості великі кола, щоби якнайкраще розвідати шлях.

Та і хлопець, і щастедракон були стривожені, і тому їх­ній літ уже не був такий радісний і невимушений, як досі.

Одного разу, залетівши дуже-дуже далеко наперед і ви­соко піднявшись, вони побачили, що ген вдалечині хтось наче обрізав землю: там було неймовірно глибоке скелясте урвище. Далеко внизу, під стрімкою скелею, розлягалася рівнина, густо поросла – наскільки можна було розгледіти – лісом. У цьому місці був велетенський водоспад: води річ­ки, яка до того текла по рівнині, прямовисно спадали додо­лу могутнім гуркітливим потоком. Одначе ця прірва була ще дуже далеко: вершники змогли би дістатися до цього місця не раніше, аніж наступного дня.

Щастедракон повернув назад.

– Як ти гадаєш, Фухуре, – спитав Атрею, – Дитинній Царівні дійсно байдуже, що станеться з Бастіяном?

– Хтозна, – відповів Фухур. – Адже вона не робить різ­ниці…

– Але в такому разі, – вів далі Атрею, – вона просто– таки…

– Не кажи цього! – перебив його Фухур. – Я знаю, що ти маєш на увазі, але не вимовляй цих слів!

Атрею трохи помовчав, а тоді заговорив знову:

– Він мій друг, Фухуре. Ми повинні йому допомогти. Навіть коли це буде проти волі Дитинної Царівни, якщо доведеться. Але як це зробити?

– Нам треба віддатися на волю щасливого випадку, – відповів щастедракон, одначе вперше його голос прозвучав так, ніби в гулкому бронзовому дзвоні з’явилася тріщина.

Того вечора подорожні обрали для ночівлі порожню де­рев’яну хатину, що стояла на березі річки. Для Фухура во­на була затісна, тож він волів, як і зазвичай спати в повітрі, ширяючи у височині. Коні та їха теж залишилися ночувати надворі.

За вечерею Атрею розповів про водоспад і дивну долину – по суті, глибоку западину, що їх вони з Фухуром угледі­ли, коли літали розвідувати місцевість. А тоді сказав, наче між іншим:

– До речі, переслідувачі напали на наш слід.

Троє лицарів перезирнулися.

– Ти ба! – гукнув Гікріон, жваво крутячи свій чорний вус. – І скільки їх?

– Я нарахував сім, – відповів Атрею, – але до завтраш­нього ранку вони сюди не дістануться, навіть якби йшли цілу ніч.

– Вони озброєні? – поцікавився Гісбальд.

– Цього мені розгледіти не вдалося, – сказав Атрею, – але зусібіч надходять ще й інші переслідувачі, і їх набагато більше. Шістьох я помітив на заході, дев’ятьох – на сході, а дванадцятеро чи тринадцятеро рухаються нам назустріч.

– Треба почекати, дізнатися, чого вони хочуть, – за­пропонував Гідорн. – Тридцять п’ять ворогів навіть і для нас трьох не становлять небезпеки, що вже казати про панів Бастіяна і Атрею.

Тієї ночі Бастіян не відпинав меча Сіканду, як це робив завжди досі. Заснув, міцно стискаючи руків’я. Уві сні він побачив перед собою обличчя Місяцівни. Її усміх загадково надив і щось обіцяв. Прокинувшись, він більше нічого не зміг пригадати, але цей сон ще більше утвердив його в пра­гненні зустріти її знову.

Визирнувши з хатини, він розгледів у вранішньому ту­мані, який піднімався від річки, сім невиразних постатей. Двоє з них були піші, решта – верхи на різних тваринах. Бастіян тихенько розбудив своїх супутників.

Панове лицарі квапливо почепили мечі, а тоді всі разом вийшли з хатини назустріч прибульцям. Однак побачивши Бастіяна, новоприбулі вершники зіскочили на землю, а то­ді всі семеро одночасно віддали йому лицарський поклін, ставши на ліве коліно і низько схиливши голови. Усі разом загукали:

– Честь і слава Рятівникові Фантазії Бастіянові Баль– тазарові Буксу!

Треба сказати, що прибульці виглядали доволі-таки химерно. В одного з двох піших була надзвичайно довга шия, її увінчувала голова з чотирма обличчями – по одному на кожну сторону світу.

Перше лице було веселе, друге – сердите, третє – сумне, а четверте – напівсонне. І хоча кожне з облич було застигле і незмінне, як маска, однак довгошиїй прибулець міг пове­ртатися до співрозмовника саме ти обличчям, яке в цю мить найбільше відповідало йог настрою. То був Троль Чо­тири Чверті, або ж, інакше Темпераментник.

Другий піший належав до істот, яких у Фантазії нази­вають Кефалоподами, або ж Головоногами, і він мав лише голову, що трималася на двох довжелезних тонких ногах, тобто тулуба і рук у нього не було. Головоноги постійно у русі, завжди в дорозі, вони не мають жител. Здебільшого вони пересуваються величезними зграями по багато сот осіб, та зрідка їх можна зустріти і поодинці. Живляться вони травою. Той, котрий уклонився Бастіянові, був черво­нощокий і здавані ще зовсім юним.

Решта троє, які сиділи верхи на конях (щоправда, ті коні були завбільшки з козу), були: гном, шельмотінь і ди– кішка.

Гном носив на голові масивний золотий обруч і, мабуть, був у гномів князем або й королем. Розгледіти шельмотінь було надзвичайно важко, бо, власне кажучи, ця істота складалася з самої лише тіні, яка існувала сама собою. Ди– кішка мала котяче личко і довге золотисте волосся, що спа­дало додолу, наче розкішний плащ. Тіло дикішки зверху донизу було вкрите таким же золотистим хутром. Вона була не більшою за п’ятирічну дитину.

Четвертий з вершників (він їхав верхи на буйволі) по­ходив із краю сасафраніїв, які народжуються зовсім стари­ми і помирають, коли стають немовлятами. У нього була довга сива борода, лисина і зморшкувате лице, а це означа­ло – за сасафранськими мірками, – що він був іще дуже юний, може, десь Бастіянового віку.

Синій джин приїхав на верблюді. Він був худий, висо­кий і носив велетенський тюрбан. Постать у нього була ціл­ком людська, проте могутній оголений торс здавався виго­товленим із яскраво-синього блискучого металу. Замість носа і рота джин мав масивний і кривий орлиний дзьоб.

– Хто ви такі, і чого вам треба? – виклично і непривітно запитав Гікріон. Здавалося, церемонне і надзвичайно ша­нобливе привітання нітрохи не переконало його в добрих намірах цих відвідувачів; він був єдиний, хто і далі не від­пускав руків’я свого меча.

Троль Чотири Чверті, який досі демонстрував своє сон­не обличчя, тепер повернувся веселим лицем до Бастіяна і заговорив, звертаючись тільки до нього і не звертаючи на Гікріона ніякісінької уваги:

– Пане, всі ми правителі з надзвичайно різних країв Фантазії, і кожен із нас вирушив у дорогу, щоби привітати тебе, а також щоби благати Рятівника Фантазії про допомо­гу. Звістка про тебе, про те, що ти тут, облетіла Фантазію з краю в край, тож тепер вітер і хмари промовляють твоє ім’я, морські хвилі шумом прибої проголошують твою сла­ву, І кожне джерельце є свідченням твоєї влади і могутнос­ті.

Бастіян кинув погляд на Атрею, але той дивився на троля поважно і навіть трохи суворо. На його устах не про­майнуло навіть тіні усмішки.

– Ми знаємо, – тепер уже заговорив синій джин, і його голос звучав, наче пронизливий орлиний клекіт, – що ти створив Нічний Ліс Перелин і Пустелю Барв Ґоаб. Нам ві­домо, що ти їв і пив вогонь Строкатої Смерті, ти купався у цьому вогні. Ми знаємо, що ти знайшов вихід із Храму Ти­сяч Дверей, і знаємо, що відбулося в Амарґанті – Срібному Місті. Нам відомо, пане, що ти можеш усе. Варто тобі про­мовити слово – і стається все, що ти захочеш. Тому всі ми просимо тебе: відвідай наші землі, бо тільки ти можеш об­дарувати фантазян найвищим благословенням – зробити нас героями наших власних історій. Ніхто з нас наразі істо­рії ще не має.

Бастіян трохи подумав, а тоді заперечливо хитнув голо­вою.

– Того, що ви від мене сподіваєтесь, я поки що зробити не можу. Трохи згодом я допоможу всім вам. Але спершу мені треба зустрітися з Дитинною Царівною. А тому допо­можіть мені знайти Вежу Зі Слонової Кості!

Почувши це, прибулі істоти анітрохи не розчарувалися. Порадившись, вони заявили, що їм дуже подобається Бас– тіянова пропозиція супроводжувати його та що вони вдячні за запрошення.

Незабаром, коли Бастіян і його супутники вирушили в дорогу, ця різномаста процесія чимось дуже нагадувала не­величкий караван.

Цілісінький день до них приєднувалися все нові і нові істоти. Тут були вже не тільки ті посланці з усієї Фантазії, про яких попереджав Атрею, істот, які захотіли приєднати­ся до Атрею, тепер вельми побільшало. Серед них вирізня­лися цапоногі фавни і велетенські нічні альби, примари і кобольди, жуки-жокеї і триноги, Півень У Чоботях завбі­льшки як людина, і Олень Із Золотими Рогами – фантасти­чна істота на двох ногах, вбрана у щось дуже схоже на фрак. Але серед новоприбулих було і чимало створінь, анітрохи не схожих на людей. Скажімо, мідні мурахи в шоломах, на­вдивовижу вигадливі мандрівні скелясті уламки, сопілкові звірі, що грали-вигравали на своїх довгих дзьобах, і навіть три так звані калабанники, які пересувалися в абсолютно дивовижний спосіб, а саме: розтікаючись при кожному кроці на калюжку (якщо тільки можна так сказати), а тоді знову зливаючись у постать. Та найдивовижнішим з усіх новоприбулих створінь був, либонь, таки Двозвір, чиї пе­редня і задня частини могли бігати незалежно одна від од­ної. Він віддалено нагадував бегемота, тільки Двозвір був у червоно-білу смужку.

Загалом цих створінь зібралося вже коло сотні. І всі прийшли, щоби привітати Бастіяна, Рятівника Фантазії, і кожна з істот просила його про історію для себе. Одначе пе­рші семеро пояснили тим, які пристали пізніше, що спершу доведеться дістатися до Вежі Зі Слонової Кості, і всі з пре­великою радістю виявили готовність узяти участь у цьому поході.

Гікріон, Гісбальд і Гідорн, які їхали поряд із Бастіяном, цілком несподівано для себе опинилися на чолі вже доволі довгої процесії.

До водоспаду вони дісталися аж надвечір. Уже в прис­мерку супутники Бастіяна зійшли з плоскогір’я і почали спускатися крутою гірською стежкою, аж доки нарешті не опинилися в лісі з величезних орхідей – кожна як дерево заввишки. Ці рослини мали такі ж гігантські, плямисті, як шкура гепарда, квітки, досить моторошні на вигляд. Тому, розбиваючи табір, подорожні вирішили про всяк випадок виставити на ніч варту.

Бастіян і Атрею понаносили моху, який щедро ріс на­вкруги, і намостили собі з нього м’які ложа. Фухур згорну­вся довкола друзів кільцем, головою досередини, так що вони опинилися у власному товаристві, до того ж захищені тілом щастедракона, ніби фортечними мурами.

Повітря було тепле, і в ньому струменіли якісь незвичні пахощі – запах орхідей. Однак ці пахощі були не надто при­ємні: у цьому ароматі була якась причаєна загроза, щось, що віщувало лихо і біду.

XX. ВИДЮЩА РУКА

Коли в перших променях вранішнього сонця на квітах і листі орхідей спалахнули краплі роси, караван знову ви­рушив у дорогу. Вночі не трапилося нічого особливого, хіба що до Бастіянових супутників долучилися нові групи пос­ланців із різних країв Фантазії, тож тепер процесія налічу­вала вже понад триста осіб. Було надзвичайно цікаво спос­терігати за походом цих найрізноманітніших істот – о, то було воістину видовище, варте уваги.

Що далі заглиблювалися вони в ліс орхідей, то неймо– вірніших форм і барв набували квіти, які їх оточували. Зо­всім скоро панове Гікріон, Гісбальд і Гідорн з’ясували, що тривога, занепокоєння і невиразне передчутої загрози, які спонукали подорожніх виставити на ніч сторожу, були не­безпідставні. Чимало з цих рослин виявилися м’ясоїдами, до того ж декотрі були достатньо великі, аби зжерти ціле теля. Щоправда, переміщатися самі вони не могли, і в цьо­му сенсі сторожа була непотрібна, зате, якщо до них дотор­кнутися, їхні пелюстки змикалися, як залізна пастка, або намагалися хапнути необережного, наче клешні. Кілька разів панам лицарям довелося орудувати мечами, щоби ви­вільнити руку чи ногу когось із супутників або котроїсь із тварин. Тоді їм лишалося тільки одне: узяти і порубати ці­лу квітку на дрібні шматки. Бастіяна, який їхав верхи на їсі, весь час щільно оточував натовп найрізноманітніших фантазійних істот, які домагалися, щоби він звернув на них увагу, або щоби Рятівник Фантазії принаймні кивнув на них один-єдиний побіжний погляд. Та Бастіяи їхав мовчки, з відсутнім виразом обличчя. У ньому прокинулось якесь нове бажання, і вперше воно було таким, що, думаючи про нього, Бастіян навіть сам собі здавався похмурим і непри­ступним.

Те, що його найбільше дратувало в поведінці Атрею і Фухура, незважаючи на їхнє примирення, була та незапе­речна обставина, що вони обходилися з ним, як із малою безпомічною дитиною, яку довірено їхній опіці, за яку вони відповідають, з якою їм доводиться панькатися і якій вони раз у раз вказують, що робити. Зрештою, якщо добре поду­мати, так було вже від найпершого дня їхньої спільної по­дорожі. Але, власне кажучи, чому? Хто їм дав на це право? Хто їх про це просив? Вочевидь, з якихось причин, навіть маючи найкращі наміри, вони все ж таки відчували свою вищість над ним – тому що вони сильніші, тому що вони розумніші. Він не сумнівався у тому, що Атрею і Фухур ма­ли його за малого наївного хлопчиська, який потребує за­хисту і безнастанної опіки. І якрім це йому не подобалося, ще й як не подобалося! Він не наївна мала дитина! І вони ще у цьому пересвідчаться! Йому захотілося бути могутнім, захотілося, щоби його боялися, щоби перед ним трепетали. Щоби перед ним усі схилялися. Усі – і навіть Фухур з Ат­рею.

Синій джин – до речі, він називався Іллюан – пропхався крізь тисняву навколо Бастіяна і низько вклонився, схрес­тивши руки на грудях.

Бастіян зупинився.

– У чому річ, Іллюане? Кажи!

– Повелителю, – проклекотів Іллюан своїм орлиним голосом, який цього разу звучав дуже стривожено, – я тут трохи поприслухався, про що говорять наші нові супутни­ки, ті, які приєдналися вночі. Декотрі з них твердять, ніби­то знають цю місцевість, а також – що знають, до чого ми власне зараз наближаємося. І всі вони, повелителю, трем­тять від страху.

– Чому? І що це за місцевість?

– Цей ліс із м’ясоїдних орхідей, повелителю, назива­ється Садом Оґлаї, і він оточує зачаклований Замок Горок, що його іще звуть Видющою Рукою. А в тому замку живе наймогутніша і найпідступніша зла чарівниця Фантазії. Ім’я її – Ксаїда.

– Що ж, – мовив Бастіян, – скажи боягузам, щоби не боялися. Я з ними.

Іллюан іще раз низько вклонився і зник у юрмі послан­ців.

Опівдні, коли караван-процесія зупинився на перепо­чинок, Фухур і Атрею, які до того летіли далеко попереду, приземлилися коло Бастіяна.

– Не знаю, що й думати, – почав Атрею. – Там, попере­ду, – за три або чотири години ходи звідси – ми побачили посеред лісу орхідей якусь споруду, що виглядає, наче ве­лика рука, яка стримить із землі. Це справляє доволі-таки моторошне враження. Якщо ми і далі будемо йти у тому ж напрямку, то вийдемо просто на неї.

Тоді Бастіян розповів їм усе, про що довідався від Іллюана.

– У такому разі, – мовив Атрею, – гадаю, що було б ро­зумніше обійти цей зачаклований замок. А ти так не дума­єш?

– Ні, – з притиском сказав Бастіян.

– Але ж немає жодної причини, яка б змушували нас зустрічатися із Ксаїдою. Тому було б краще, якби ми уник­ли…

– Одначе причина зустрітися із Ксаїдою є, – перебив його Бастіян.

– Яка?

– Бо я так хочу, – сказав Бастіян.

Атрею нічого не відповів, він тільки вражено подивився на свого друга. І оскільки довкола Рятівника Фантазії знову стовпилися численні посланці з різних земель, які прагну­ли бодай краєчком ока поглянути на нього, продовжувати розмову стало просто неможливо.

Але після обіду Атрею знову підійшов до Бастіяна і звернувся до нього підкреслено безтурботним тоном:

– Чи не хотів би ти разом зі мною політати на Фухурі? Бастіян зрозумів, що Атрею хоче щось йому сказати, і по­бачив, що його щось гнітить. Хлопці вилізли на спину щас– тедракона (Атрею – спереду, а Бастіян – за ним) і здійняли­ся у повітря.

Вперше вони летіли разом, утрьох.

Тільки-но вони піднялися на висоту, достатню, щоби ніхто не зміг їх почути, Атрею сказав:

– Останнім часом стало дуже складно поговорити і со­бою сам на сам, але нам конче треба побалакати, Бастіяне.

– Я так і подумав. Що сталося?

– Те, куди ми потрапили, – Атрею вирішив почати зда­леку, – і те, куди ми рухаємося, – це якось пов’язано із тво­їм новим бажанням?

– Можливо, – прохолодно відповів Бастіян.

– Добре. Ми з Фухуром так і подумали, – вів далі Ат­рею. -1 що це за бажання?

Бастіян промовчав.

– Зрозумій мене правильно, – додав Атрею. – Йдеться не про те, що ми когось чи чогось боїмося. Але ми твої друзі і тому непокоїмося за тебе.

– А ось це вже цілком зайве, – відказав Бастіян ще про­холодніше.

Атрею замовк. Надовго.

Нарешті Фухур повернув до них голову і сказав:

– Атрею має дуже розумну пропозицію. Дослухайся до неї, Бастіяне Бальтазаре Букс.

– Ага, це значить, що ви знову маєте для мене якусь чергову добру пораду? – запитав Бастіян, глузливо посмі­хаючись.

– Ні, не пораду, Бастіяне, – відповів Атрею. – Це про­позиція, яка тобі на перший погляд, можливо, і не сподоба­ється. Та перш ніж її відхиляти, гарненько подумай. Ми з Фухуром весь цей час ламали собі голову над тим, як тобі допомогти. Все зводиться до того, як на тебе впливає Знак Дитинної Царівни. Без влади Аурина ти не зможеш мати того, що маєш тепер, тобто здійснення всіх твоїх бажань, але користаючи з сили і влади Клейнода, ти втрачаєш себе, ти все менше і менше тямиш, куди йдеш і де врешті-решт маєш намір опинитися. Якщо ми нічого не зробимо, то не­минучі настане мить, коли ти остаточно про все забудеш.

– Про це ми вже говорили, – відрубав Бастіян. – Що

ще?

– Коли я носив Клейнод, – продовжував Атрею, то все було інакше. Мене він вів, але при цьому нічого в мене не забирав. Можливо, тому, що я не людина, і отже, не маю спогадів про людський світ, які міг би втратити. Тобто я хочу сказати, мені він не шкодив, якраз навпаки. Тому я хотів запропонувати, щоби ти передав Аурин мені і щоб са­ме мені довірив керувати нашим походом. Я буду шукати для тебе шлях. Що ти на це? Згода?

– Виключено! – холодно відказав Бастіян.

Фухур знову повернув голову.

– Невже ти навіть подумати про це не хочеш?

– Ні, – відповів Бастіян. – Навіщо?

Тут Атрею вперше розсердився.

– Бастіяне, схаменися! Так далі бути не може, погодь­ся! Невже ти не бачиш, що цілком змінився? Що в тобі від тебе колишнього вже майже нічого не залишилося? А що буде далі?

– Красно вам дякую, – різко відказав Бастіян. – Дякую, що ви постійно турбуєтеся про мене і про мої справи! Але мені, відверто кажучи, було б набагато приємніше, якби ви нарешті дали мені спокій. Я хотів би тім нагадати (у разі, якщо ви раптом про це забули), що це я – той, хто врятував Фантазію, я – той, кому Місяцівна довірила Знак своєї вла­ди. І вона, мабуть, знала, що робить, бо інакше залишила б Аурин тобі, Атрею. Однак чомусь відібрала Клейнод у тебе і дала його мені! Кажеш, що я змінився? Так, дорогий дру­же, любий мій Атрею, ось тут ти цілком правий! Я вже не той наївний, довірливий простак, якого ви й досі хотіли б у мені бачити! Сказати, чому ти насправді хочеш забрати під мене Аурин? Бо ти заздриш, ти просто-напросто мені зазд­риш. Ви ще мене не знаєте! Але якщо й далі продовжувати­мете в цьому ж дусі – кажу ще раз, по-доброму, – тоді я вам покажу, який я!

Атрею знову нічого не відповів. Але Фухурів лет рап­том втратив усю свою міць. Щастедракон насилу летів, на­че підстрелений птах, опускаючись усе нижче і нижче.

– Бастіяне, – нарешті через силу видушив із себе Ат­рею, – ти ж насправді не думаєш того, про що оце щойно казав. Забудьмо це. Ти цього ніколи не говорив.

– Ну, гаразд, – відповів Бастіян. – Як собі знаєш. Не я цю розмову почав. Мені якось байдуже, але якщо ти так хо­чеш, забудьмо.

Якийсь час вони летіли мовчки.

Удалині, серед лісу орхідей, забовванів замок Горок, Він і справді виглядав як велетенська рука із п’ятьма роз­чепіреними пальцями.

– Але одну річ я все-таки хотів би з’ясувати раз і наза­вжди, – зненацька сказав Бастіян. – Я вирішив не поверта­тися назад. Узагалі ніколи. Я назавжди залишуся у Фанта­зії. Мені тут дуже навіть подобається. Тому я радо відмов­люся від усіх своїх спогадів. А що стосується Фантазії і її майбутнього, то я готовий для Дитинній Царівні тисячі но­вих імен. Нам більше не треба людського світу!

Раптом Фухур різко розвернувся і полетів назад.

– Гей! – крикнув Бастіян. – Що ти виробляєш? Лети да­лі! Я хочу розгледіти Замок Горок зблизька!

– Я більше не можу, – відповів Фухур надтріснутим голосом. – Я справді більше не можу.

Приземлившись біля каравану, вони застали своїх су­путників страшенно стривоженими. Виявилося, що на них напали. То була банда – приблизно п’ятдесят напіввелет– нів, вбраних у чорні обладунки, які нагадували хітинові панцери комах. Чимало посланців порозбігалися, рятую­чись від небезпеки, а тепер поверталися поодинці або ж гу­ртками. Інші відважно билися, намагаючись чинити спро­тив, але так і не змогли нічогісінько вдіяти. Велетні в обла– дунках перемогли їх так легко, ніби йшлося про дитячі за­бавки. Троє лицарів – Гікріон, Гісбальд і Гідорн – героїчно стали на прю, проте не змогли здолати жодного супротив­ника. їх побили, роззброїли закували в ланцюги і кудись поволокли. Але перш ніж нападники пішли, один із чорних напіввелетнів прокричав якимось дивним, металевим голо­сом:

– Це послання від Ксаїди, володарки Замку Горок для Бастіяна Бальтазара Букса. Вона вимагає, щоби Рятівник Фантазії здався на її ласку, підкорився їй і заприсягся усім, чим він є, що він має, що вміє і чим володіє, служити їй як вірний раб. Коли ж він до цього не готовий, якщо він замислив якийсь підступ, щоби протиставити його волі Ксаїди, троє його друзів – лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн – сконають під тортурами ганебною, повільною, страшною і жорстокою смертю. Тож нехай він не зволікає, бо час для лицарів спливе завтра рано, зі сходом сонця. Це послання від Ксаїди, володарки замку Горок, для Бастіяна Бальтаза­ра Букса. Послання переказане.

Бастіян до болю закусив губу. Атрею і Фухур заціпені­ло дивилися перед собою. Вони мовчали, однак Бастіян прекрасно знав, про що вони думають. І те, що вони нама­галися не виявляти своїх почуттів, ще дужче його розлюти­ло. Однак зараз був не той момент, аби з’ясовувати стосун­ки. Нагода ще трапиться. Згодом.

– Я в жодному разі не піддамся на Ксаїдин шантаж, це, мені здається, зрозуміло, – голосно звернувся він до посла­нців, що згромадилися довкола нього. – Ми мусимо негайно виробити план, як чимшвидше визволити трьох в’язнів.

– Це буде нелегко, – висловив здогад Іллюан, джин з орлиним дзьобом. – Навіть усі разом ми не дамо ради з ти­ми чорними напіввелетнями, у цьому ми вже переконали­ся. І навіть якби ти, повелителю, і Атрею, і його щастедра– кон – якби ви утрьох повели нас у бій, а тоді билися з нами, все одно ми не змогли би взяти приступом замок Горок або здобули б його дуже нескоро. А життя трьох лицарів – в ру­ках у Ксаїди, і як тільки вона помітить, що ми на неї напа­даємо, то негайно їх уб’є. Я в цьому не сумніваюся.

– У такому разі, треба робити так, щоби вона нічого не помітила, – сказав Бастіян. – Ми мусимо напасти на неї зненацька.

– Але як? – запитав Троль Чотири Чверті, повернув­шись до Бастіяна своїм сердитим лицем, яке, треба визна­ти, виглядало доволі страшно. – Ксаїда напрочуд хитра, вона розгадає будь-який підступ і підготується до будь-якої несподіванки.

– Боюся, що саме так воно і буде, – сказав князь гномів. – Нас надто багато, коли ми вирушимо на Горок, вона не зможе нас не помітити. Такого наступу не приховаєш, на­віть уночі. До того ж вона мабуть, виставила чатових.

– Значить, – трохи подумавши, сказав Бастіян, нам треба використати це, щоби ввести її в оману.

– Що ти маєш на увазі, пане?

– Ви цілим караваном підете в інший бік, так, щоби виглядало, наче ви втікаєте, ніби відмовилися від спроб звільнити бранців і покинули їх.

– А як же бранці?

– Це ми з Атрею і Фухуром візьмемо на себе.

– Лише ви троє?

– Так, – сказав Бастіян. – Звісно, за умови, що Атрею і Фухур мене підтримають. Бо інакше я зроблю це сам.

Усі з захватом подивилися на Бастіяна. Ті, котрі стояли ближче до нього, пошепки переказували почуте тим, які стояли віддалік.

– Цей подвиг, повелителю, – вигукнув синій джин, – увійде в історію Фантазії, і не має значення, переможеш ти чи ні.

– Ви підете зі мною? – звернувся Бастіян до Атрею і Фухура. – Чи, може, у вас знову є якісь пропозиції?

– Ні, – тихо проказав Атрею. – Ми підемо з тобою.

– Тоді, – скомандував Бастіян, – хай караван готується вирушати зараз же, поки ще ясно. Караван відходитиме назад. Вам треба вдавати, ніби ви втікаєте. І покваптесь! Ми ж дочекаємося тут темряви. А завтра на світанку вас наздоженемо – всі разом, звільнивши трьох лицарів. Або не не повернемося взагалі. А тепер ідіть!

Супутники мовчки вклонилися Бастіянові. За мить ка­раван рушив у дорогу. Бастіян, Атрею і Фухур заховалися в заростях орхідей, зачаїлися в них – і почали чекати там но­чі.

Коли сутінки вже зовсім загусли, хлопці і щастедракон раптом почули тихе побрязкування, а тоді побачили, що на галявину, де ще зовсім недавно розташовувалися табором супутники Бастіяна, вийшли п’ятеро чорних напіввелет– нів. Пересувалися вони якось дивно: їхні рухи були цілком механічні, як у машин, і однаковісінькі. Здавалося, вони з голови до ніг зроблені з якогось чорного металу, і навіть лиця напіввелетнів були як залізні маски. Вони – всі одно­часно – зупинилися, одночасно повернулися туди, де зник караван, і, не промовивши ані слова, розміреним кроком подалися за ним услід. А тоді знову стало зовсім тихо.

– Здається, план спрацьовує, – прошепотів Бастіян.

– їх було тільки п’ятеро, – відказав Атрею. – А де ж ре­шта?

– Я думаю, ті п’ятеро, якщо буде треба, якось їх закли­чуть, – висловив припущення Бастіян.

Коли нарешті остаточно стемніло, вони обережно виб­ралися зі свого сховку, і Фухур разом із двома вершниками безшелесно знявся в повітря. Він намагався летіти якомога нижче, над самісінькими верхівками орхідей, щоби їх не помітили і не викрили. Спершу напрямок був зрозумілий, отож вони попрямували туди ж, де вже були сьогодні перед полуднем. Та коли десь за півгодини опинилися там, пос­тало питання, як їм відшукати замок Горок. Темрява стоя­ла хоч в око стрель. Проте незабаром він раптом сам вири­нув із пітьми, поставши перед ними в усій красі. Тисячі йо­го вікон були яскраво освітлені.

Здавалося, Ксаїда страшенно хоче, щоби її замок було добре видно здалеку. Щоправда, це дуже легко пояснюва­лося, адже вона чекала, що Бастіян до неї прийде, це ви­пливало з її послання до нього.

Про всяк випадок Фухур приземлився, прослизнувши поміж орхідеями: його перламутрова луска зблискувала і відбивала світло, а треба було, щоби їх ніхто не зауважив.

Захищені від чужого ока велетенськими квітами орхі­дей, вони наблизилися до замку. Перед великою в’їзною брамою стояли на чатах десятеро напіввелетнів, закутих у лати. І по одному напіввелетню було в кожному з ясно осві­тлених вікон; вартові стояли чорні і непорушні, мов тіні.

Замок Горок стояв на невеличкому узвишші, вільному від хащів. Формою він і справді нагадував велетенську ру­ку, що стриміла з землі. Чотири «пальці» були вежами, а великий «палець» був прикрашений еркером, над яким ви­сочіла п’ята вежа. Понад те, кожна «фаланга» кожного з «пальців» становила окремий поверх, а вікна замку, що яс­краво світилися, були як очі, що дивляться на всі боки, прозираючи далеко вперед. Отож не дарма цей замок нази­вали Видющою Рукою.

– Треба розвідати, – зашепотів Бастіян на вухо Атрею, – де вона тримає бранців.

Атрею кивнув і зробив знак Бастіянові мовчати і зали­шатися коло Фухура. А тоді, тихо-претихо, поповз до зам­ку.

Атрею не повертався доволі довго, а коли нарешті з’явився, то пошепки сповістив:

– Я обповз довкола замку. Вхід – лише цей один. Але його надто добре охороняють. Тільки дуже високо, нагорі середнього пальця, мені вдалося розгледіти слухове вікно, де, здається, нікого немає. Та якщо ми підлетимо туди на Фухурі, вони неминуче нас помітять. Бранці, мабуть, у те­мниці, принаймні один раз я почув протяжний болісний крик звідкись із підземелля.

Бастіян напружено розмірковував. А тоді зашепотів:

– Я спробую дістатися до того слухового вікна. Ви з Фухуром відволікайте варту. Робіть що завгодно, аби тіль­ки вони повірили, ніби ми штурмуємо в’їзну браму. Вам треба всіх їх приманити до брами. Але тільки приманити, розумієте? У жодному разі не дайте втягнути їх у бійку! Тим часом я спробую видертися на Руку по стіні, а тоді пробратися в замок. Затримуйте їх, скільки зможете. Але не наражайтеся на небезпеку! Дайте мені кілька хвилин фори, а тоді починайте.

Атрею кивнув і потис йому руку. Тоді Бастіян скинув срібний плащ і зник у темряві. Він прокрадався до замку, огинаючи його на чималенькій віддалі, а щойно дістався до протилежного муру, почув, як Атрею голосно загукав:

– Агов! Чи знаєте ви про Бастіяна Бальтазара Букса, Рятівника Фантазії? Він прийшов, але не для того, щоби запобігати ласки у Ксаїди, а щоби дати їй останній шанс добровільно звільнити бранців. Тільки тоді я подарую Кса– їді її нікчемне життя!

Бастіян блискавично перебіг від заростей орхідеї і до стіни замку і краєм ока встиг зауважити, що Атрею одягнув його срібний плащ, а своє густе і довге чорне-пречорне во­лосся скрутив, як тюрбан. Для всіх, хто знав їх з Атрею не надто добре, подібність була і справді разюча.

Здавалося, чорні напіввелетні в латах на мить розгуби­лися. Але тільки на мить. А тоді всі посунули на Атрею, тяжко і розмірено гупаючи своїми закутими у метал нога­ми. Тепер заворушилися і постаті коло вікон, вони позали­шали свої сторожові пости, аби подивитися, що діється. Відтак чорні напіввелетні стовпилися коле в’їзної брами. Одначе коли перші вже майже добралися до Атрею, той ви­слизнув від них – спритно, як білка, і вже наступної миті злетів над їхніми головами верхи на Фухурі. Залога замку шаленіла, велетні підстрибували і нестямно вимахували мечами, та хлопчик верхи на щастедраконі був уже занадто високо.

Бастіян почав спинатися вгору. Іноді на допомогу йому приходили підвіконня і карнизи, та частіше він мусив втримуватися, чіпляючись за стіну самими лише кінчика­ми пальців. Він дерся усе вище і вище. Одного разу під його ногами відколовся уламок каменя, та так, що він на якусь мить повис на одній руці, одначе Бастіян підтягнувся, на­мацав опору для другої руки і поліз далі. Досягнувши рівня веж, він почав просуватися швидше, бо відстань між цими вежами була така незначна, що він ледве зміг протиснутися між ними і поліз уверх, впираючись в одну з них спиною, а в другу – ногами.

Нарешті він дістався до слухового вікна і прослизнув у нього. І справді, в цій кімнаті не було вартового. Цікаво чому? Він відчинив двері – і побачив перед собою вузькі та круті гвинтові сходи. Хлопець став прокрадатися вниз, на­магаючись ступати дуже тихо. Спустившись на один по­верх, він зауважив біля одного з вікон двох чорних варто­вих, які мовчки спостерігали за тим, що діється біля брами. Йому вдалося прошмигнути повз них непоміченим.

Бастіян спускався далі, до підземель. Він проходив че­рез численні двері, прошмигував якимись коридорами і переходами. Та в одному він уже не сумнівався: можливо, у битві ці напіввелетні дійсно нездоланні, зате як вартові до нічого.

Нарешті він дістався до сходів, які провадили до тем­ниць. Він про це здогадався, бо звідти війнуло затхлим по­вітрям із запахом цвілі та холодом. На щастя, всі вартові, очевидно, побігли нагору – ловити нібито Бастіяна Бальта­зара. Букса, у ролі якого виступив Атрею. Так чи інакше, але наразі Бастіян не натрапив на жодного з них. На стінах кріпилися смолоскипи, вони освітлювали йому дорогу. Сходи вели дедалі глибше і глибше, йому навіть почало здаватися, що підземних поверхів у цьому замку не менше, аніж надземних. Та ось він досягнув найнижчого рівня пі­дземелля. Саме тут і містилася темниця, в якій були ув’язнені лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн.

Те, що Бастіян побачив, навіювало жах.

В’язнів уже катували. Підвішені за закуті у кайдани зап’ястя, вони висіли на довгих залізних ланцюгах над ямою, яка здавалася чорною, бездонною дірою. Ланцюги кріпилися на стелі темниці й приводилися у рух за допомо­гою корби, але корбу блокувала велика залізна колодка, тож якось зрушити цей механізм було годі. Бастіян безпо­радно зупинився.

Очі у в’язнів були заплющені, а тому здавалося, що ли­царі знепритомніли, але Гідорн Витривалий раптом відк­рив ліве око, а тоді пробурмотів своїми пересохли ми губа­ми:

– Гей, друзі, погляньте-но, хто прийшов!

Решта двоє і собі розплющили очі, і коли уздріли Басті– яна, на їхніх устах промайнув ледь вловимий усміх.

– Ми знали, що Ви, пане, не покинете нас напризволя­ще, – прохрипів Гікріон.

– Як мені вас опустити? – спитав Бастіян. – Корбу за­блоковано.

– Скористайтеся своїм мечем, – насилу промовив Гіс– бальд, – і просто перерубайте ланцюги.

– Щоби ми полетіли в провалля? – втрутився Гікріон. – Це не надто вдалий план.

– Та я й не можу витягнути його з піхов, – сказав Бас­тіян. – Сіканда повинен сам стрибнути мені у руку.

– Гм, – буркнув Гідорн. – Саме за це я і не люблю чарів­них мечів. Коли їх найбільше треба, вони починають коми­зитися.

– Гей! – раптом вигукнув Гісбальд. – Але ж тут був ключ від колодки, яка тримає корбу. Куди вони його поді­ли?

– Десь там є одна розхитана кам’яна плита, пригадав Гікріон. – Я не зміг добре роздивитися, котра саме, бо вони підтягнули мене дуже високо.

Бастіян як міг напружив зір. Світло, яке давав смолос­кип, було тьмяне і нерівне, тож було важко що-небудь розг­ледіти, та обійшовши темницю кілька разів, хлопець все– таки вирізнив на підлозі плиту, яка злегка видавалася над рештою.

Бастіян обережно підняв її – і побачив ключ.

Тепер він зміг відчинити велику колодку на корбі та зняти її. Але коли заходився поволі обертати корбу, вона заскрипіла і заскреготала так голосно, що цей звук, мабуть, було чути в усіх підземних коридорах. Якщо тільки напів– велетні не глухі як пень, то цей скрегіт мав би прозвучати для них як сигнал тривоги. А отже, треба було поспішати. Бастіян обертав корбу далі, аж доки троє лицарів не опини­лися над краєм ями. Відтак вони почали розгойдуватися на ланцюгах туди сюди, намагаючись торкнутися ногами твердої землі, і коли їм це нарешті вдалося, коли вони зу­міли дістати ногами вже не краю ями, а таки підлоги, Бас­тіян від пустив корбу до кінця. Знесилені і виснажені, вони залишилися лежати там, де впали. Проте на зап’ястях у них усе ще висіли важезні кайдани.

У Бастіяна не залишалося часу на роздуми, бо до нього вже долинав тупіт залізних ніг по кам’яних сходах, що вели у підземелля. Цей тупіт весь час на ближався і ставав деда­лі гулкішим. Спочатку, судячи зі звуків, сходами бігли лише кілька напіввелетнів, але поступово їх стало дуже ба­гато. Вартові наближалися, їхні лати виблискували у світлі смолоскипів, неначе панцирі велетенських комах. Вони по­вихоплювали мечі з піхов – усі як один одним і тим самим рухом, і кинулися на Бастіяна, що стояв біля вузького вхо­ду в темницю.

І в цю мить Сіканда нарешті вискочив зі своїх заржаві­лих піхов і сам ліг йому в руку. Блискавкою упав світло– сяйний клинок на голову першого велетня, і перш ніж Бас­тіян встиг отямитися, порубав його на шматки. Таким чи­ном, власне, і відкрилася таємниця цих силачів: всередині вони були порожні; залога замку складалася із самих тіль­ки панцерів, які рухалися самочинно, тому що під обладу– нком не було взагалі нічого, лише порожнеча. Бастіян, як виявилося, вибрав над звичайно вдалу позицію, бо крізь вузькі двері темниці напіввелетні могли підступатися до нього лише по черзі, і коли вони це робили, меч Сіканда – по черзі ж таки – один за одним сік їх на дрібні шматочки. Незабаром порубані вартові великою купою лежали на під­лозі, наче чорна шкаралуща з яєць якихось гігантських птахів. Після того, як лиха доля спіткала приблизно два­дцятьох з-поміж них, решта, видно, задумали змінити так­тику. Вони відступили – мабуть, для того, щоби виманити Бастіяна на зручніше для них місце.

Бастіян скористався цією нагодою і блискавично розру­бав клинком Сіканди ланцюги і кайдани на руках у всіх трьох лицарів. Гікріон і Гідорн через силу підвелися з під­логи і спробували витягнути власні мечі – у них їх, з яко­гось доброго дива, не відібрали, мабуть тому, що просто за­були. Лицарям хотілося підтримати Бастіяна, але їхні руки стерпли, заніміли і зовсім не слухалися. А Гісбальд, найте– ндітніший із трьох, ще й досі не міг встояти на ногах, і поб­ратимам довелося його підтримувати.

– Не турбуйтеся, – сказав Бастіян, – Сіканді не потріб­на підмога. Тримайтеся позаду мене і не заважайте, нама­гаючись допомогти.

Вони вибралися з темниці; повільно підіймаючись схо­дами, дійшли до великого, схожого на залу приміщення, аж тут раптом згасли всі смолоскипи. Світився тільки Сіка­нда, освітлюючи все довкола.

І знову вони почули грюкіт металевих кроків. Цей звук свідчив про те, що до них наближаються напіввелетні у за­лізних латах. І що їх чимало.

– Мерщій! – скрикнув Бастіян. – Назад, на сходи. А я захищатимусь тут!

Він уже не мав часу, щоби переконатися, чи під кори­лися троє лицарів його наказу: меч Сіканда знону затанцю­вав у його руці. А різке біле світло, яке струменіло з клин­ка, освітлювало залу так яскраво, що стало ясно, наче вдень.

І хоча нападники трохи потіснили його від входу і об­ступили з усіх боків, так що тепер могли напосідати на ньо­го зусібіч, усе ж Бастіяна не зачепив жоден із їхніх могут­ніх ударів.

Сіканда рубав направо і наліво так швидко, що аж ми­готало. Здавалося, це не один, а сотня мечів.

Минуло небагато часу – і Бастіян залишився посеред поля бою сам-один, а біля його ніг лежала гора розтроще­них чорних обладунків. А ще стало зовсім тихо.

– Ходімо! – гукнув Бастіян своїм супутникам.

Троє лицарів вийшли за ним на сходи. Вони були неви­мовно вражені.

– Нічого подібного, – сказав Гікріон, і його вуса здриг нудися, – я ще в житті не бачив, трясця його матері!

– Я буду розповідати про це своїм внукам, – промурмо­тів Гісбальд, затинаючись.

– Але найгірше, що вони тобі не повірять, – з жалем докинув Гідорн.

Бастіян нерішуче зупинився, з мечем у руці, але в ту ж мить Сіканда повернувся у піхви.

– Здається, небезпека минула, – сказав він.

– Принаймні та, якій можна протистояти з мечем, – висловив здогад Гідорн. – А що ми будемо робити тепер?

– Тепер, – відповів Бастіян, – я хотів би особисто поз­найомитися з Ксаїдою. Треба перекинутися з нею слівцем.

Учотирьох вони рушили сходами вгору – і йшли, аж до­ки не досягли поверху, який був на рівні землі. Тут, у при­міщенні на кшталт вестибюлю, на них уже чекали Атрею і Фухур.

– Добра робота, а ви двоє – молодці! – сказав Бастіян, плескаючи Атрею по плечу.

– А що з тими велетнями у панцерах? – поцікавився Атрею.

– Порожні горіхи! – відповів Бастіян ніби між іншим. – Де Ксаїда?

– Нагорі, у своїй Магічній Залі, – відказав Атрею.

– Ходіть зі мною! – вирішив Бастіян.

Він знову накинув свій срібний плащ – його йому віддав Атрею. А тоді вони всі разом піднялися широкими парад­ними сходами, що вели на горішні поверхи замку. Фухур пішов із ними.

Коли Бастіян у супроводі свого почту увійшов до вели­кої Магічної Зали, Ксаїда підвелася зі свого трону, зробле­ного з червоних коралів. Вона була набагато вища від Бас– тіяна і надзвичайно гарна. На ній була довга сукня з фіоле­тового єдвабу, вогненно-руде волосся укладалося в дивови­жну і вибагливу високу зачіску з більших і менших кіс, що вежею увінчувала голову чарівниці. Обличчя в Ксаїди було мармурово-біле, і такими ж білими були її гарні тонкі руки з видовженими пальцями. Її погляд вражав і бентежив, змушував ніяковіти. Бастіян навіть не відразу зрозумів, чому це так, і тільки потім розгледів, що в неї різні очі: од­не зелене, а друге червоне. Здавалося, вона боїться Бастія– на, тому що вся аж тремтіла. Бастіян витримав її погляд, і вона опустила очі, прикривши їх довгими віями.

Магічну Залу заповнювали найхимерніші і вкрай диво­вижні предмети, чиє призначення було геть незрозуміле: великі глобуси із якимись чудернацькими зображеннями, зоряний годинник із маятником, що звисав зі стелі. По ці­лій залі стояли коштовні ку