Зелена миля (Стівен Кінг)

🖤 Додати в список читання

Частина перша. Дві мертві дівчинки

Розділ 1

Сталося це 1932-го, коли в’язниця штату все ще займала приміщення у «Холодній Горі»[1]. Певна річ, там само перебував й електричний стілець.

З приводу останнього ув’язнені постійно жартували (у той спосіб, як люди завжди намагаються глузувати з речей, що їх лякають, але від яких неможливо втекти) – вони називали його Старим Іскрунцем або ж Троном-Електроном і повсякчас сипали дотепами з приводу рахунків за електрику, а також про те, в який саме спосіб начальник в’язниці Мурс готуватиме свій обід на честь Дня подяки[2] тієї осені, враховуючи, що його дружина, Мелінда, надто хвора для куховарства.

Але в тих, кому належало всістися на той стілець вже найближчого часу, усі жарти похапцем випаровувалися. За роки роботи у «Холодній Горі» я був відповідальним виконавцем на сімдесяти вісьмох стратах (число, яке я ніколи не плутаю і пам’ятатиму навіть на своєму смертному ложі), тож маю всі підстави вважати, що для більшості з тих людей правда про те, що відбувається, ставала сповна очевидною лише в момент, коли їхні щиколотки фіксували у затискачах міцних дубових ніжок Старого Іскрунця. От тоді, власне кажучи, до них і приходило усвідомлення того, що їх власні ноги завершили свій життєвий шлях, – це було видно по тому, як воно пробуджувалося у їхніх очах, набуваючи у підсумку усіх рис крижаного переляку. Певна річ, серце все ще помпувало по них кров, а їх м’язи, як і раніше, були міцними і пружними, проте все одно з ними було покінчено, – вже більше ніколи вони не йтимуть новою довгою стежиною і не витанцьовуватимуть з дівчиною під час толоки. Тож саме починаючи з власних щиколоток клієнти Старого Іскрунця й усвідомлювали наближення своєї смерті. А ще був чорний шовковий мішок, що його, немов каптур, натягували їм на голови після того, як вони сказали свої безладні та здебільшого нерозбірливі останні слова. Вважалося, що ця шовкова торбина передбачалася для смертників, але я завжди був упевнений, що насправді вона була призначена нам – безпосереднім виконавцям страти, – щоб позбавити нас можливості спостерігати жахаючий приплив страху в їхніх вибалушених очах, коли засуджені остаточно розуміли: за якусь мить вони помруть, а їхнім ногам так вже ніколи й не випростатися.

У «Холодній Горі» тюремні блоки для звичайних злочинців не передбачали окремих секцій з камерами смертників. Натомість для останніх було відведено блок «Д», що стояв окремо від інших чотирьох, будучи порівняно з ними майже вчетверо меншим за розмірами, цегляним, а не дерев’яним, і з жахливою пласкою металевою покрівлею, яка під літнім сонцем виблискувала так, що чимось нагадувала очне яблуко божевільного. Усередині того блоку було шість камер – по три з кожного боку широкого центрального проходу, і кожна з них була десь так удвічі просторішою за будь-яку з камер решти чотирьох блоків. До того ж – усі одиночні. Пристойні апартаменти, як для в’язниці (особливо у ті тридцяті), але мешканці в них залюбки б махнулися на будь-яку з камер інших блоків. Можете повірити мені на слово, вони б це зробили вельми й вельми охоче.

За всі ті роки, що мені довелося пропрацювати наглядачем блоку «Д», ніколи усі шість камер не були зайняті одночасно, – Боже, прийми подяку навіть за ці маленькі радощі. Щонайбільше – чотири, в яких утримувалися білі й чорні (сегрегації серед ходячих мерців «Холодної Гори» не було), й однаково то було як на невеликій ділянці у пеклі. Якось в одній з камер блоку сиділа жіночка на ім’я Беверлі Маккол. Вона була чорною, наче антрацитова вуглинка, а вродливою, що той гріх, який вам ніколи не стане зухвальства скоїти. Так ось, упродовж шести років вона терпляче зносила побої від свого благовірного, але й одного дня не стерпіла його звивань навколо іншої кралі. Увечері, одразу потому як дізналася про чоловікову зраду, вона залишилася чатувати на бідолаху Лестера Маккола, – відомого своїм корешам (і, цілком можливо, – тій його надкороткостроковій пасії) під прізвиськом Різьбяр, – на верхньому майданчику сходів, що вели до помешкання над його перукарнею. Вона терпляче почекала, поки він наполовину зніме своє пальто, а коли вже зробила задумане – дочекалася ще й поки він випустить нутрощі свого зрадницького черева собі ж на двоколірні черевики. Цікаво, що для такого ось подружнього реваншу жінка скористалася однією з бритв, що були у власному арсеналі Різьбяра. Вже згодом, за дві ночі до того, коли Беверлі мала всістися на Старого Іскрунця, вона покликала мене до своєї камери й переповіла про те, як уві сні її навідав дух африканського праотця, звелівши відмовитися від рабського прізвища Маккол і вмерти натомість під прізвищем вільної людини – Матуомі. Саме через це вона притьмом вимагала, щоб смертний вирок для неї був зачитаний як для засудженої Беверлі Матуомі. Я й досі, до речі, гадаюся, чому цей дух не наказав їй змінити на додачу ще й ім’я? Хай там як, можливо, вона змогла розібрати лише прізвище. Тож я відповів: «так, нема проблем, добре». Однією з якостей, набутих мною за ті роки, що я проробив головним тюремним попкарем[3], було ніколи не відмовляти засудженим – звичайно ж, за винятком дійсно неможливого. Стосовно ж того прохання новоспеченої Беверлі Матуомі, в усякому випадку, жодних труднощів взагалі не виникло: близько третьої наступного дня зателефонували з офісу губернатора і, як з’ясувалося, останній пом’як­шив її вирок довічним ув’язненням у «Трав’янистій Долині» – жіночому виправному закладі («довкруж лише тюряжниці і нікого з яйцями» – так ми примовляли тоді). Кажу вам, коли Бев підійшла до столу чергового, я був неабияк втішений побачити, як за мить її кругленький задок рушив ліворуч, а не праворуч.

Згодом, років через тридцять п’ять або десь так, – принаймні, повинно було минути не менше тридцяти п’яти, – переглядаючи якусь газету, на сторінці некрологів я несподівано натрапив на знайоме ім’я, розміщене під фото худорлявої на вигляд жінки, чорношкірої, з хмарою сивого волосся та в окулярах зі стразами у кутках оправи. То була Беверлі. Останні десять років свого життя, як повідомлялося у тому некролозі, вона прожила на волі і майже одноосібно тримала на плаву бібліотеку містечка Рейнс Фолз. А ще вона викладала у тамтешній Недільній школі і її у тій малій і тихій заводі дуже любили. «БІБЛІОТЕКАРКА ПОМЕРЛА ВІД СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ», – так інформував заголовок, а нижче, вже меншим шрифтом, наче авторові трохи пізніше спало на думку: «Відсиділа понад двадцять років у в’язниці за вбивство». І тільки очі тієї леді, широко розплющені, яскраво палаючі за скельцями прикрашених штучними камінцями окулярів, були такими, як і колись. То були очі жінки, яка навіть у свої сімдесят з чимось там років, якщо матиме на те нагальне бажання, не вагаючись витягне з блакитної склянки з дезінфектантом бритву і пустить її у хід. Убивць завжди можна розпізнати, ба навіть якщо вони вріжуть дуба під виглядом старих бібліотекарок у дюжині маленьких містечок. Або ж, принаймні, їх можна навчитися розпізнавати, якщо провести стільки часу, доглядаючи за людьми подібного штибу, скільки довелося мені. Усього лише раз я замислився про сенс своєї роботи – і саме це, вважаю, зрештою й спонукало мене до того, що тепер я пишу ці рядки.

Широкий прохід по центру блоку «Д» був застелений лінолеумом кольору попсутих старих лаймів і з цієї причини те, що в інших в’язницях зазвичай називали Останньою Милею, у «Холодній Горі» було відомим як Зелена Миля. Ця миля тягнулася приблизно на шістдесят широких кроків з півдня на північ. На її початку знаходився ізолятор (гамівна кімната), завершувалася ж вона Т‑подібним перехрестям. Поворот ліворуч на цьому «роздоріжжі» означав життя – якщо можна назвати життям прогулянки на висушеному сонцем тюремному дворі. А багато хто з арештантів саме так і вважав: вони ж бо роками жили в таких умовах без видимих згубних для себе наслідків. Жиґани, підпалювачі, ґвалтівники – й усі ведуть свої розмови, ходять на свої прогулянки, роблять свої маленькі справи…

А ось поворот праворуч – то вже, як то кажуть, «відчуйте різницю». Спочатку ви потрапляєте у мій робочий кабінет (килим на долівці в якому, до речі, також зеленого кольору – та річ, яку я все збирався змінити, але так і не викроїв на це часу) і крокуєте через нього повз мій стіл, за яким стояло два прапори: ліворуч – державний, праворуч – штату. У дальньому кінці кабінету було двоє дверей: за однією ховалася невеличка вбиральня, якою користався я та інші охоронці блоку «Д» (а час від часу – навіть наш шеф Мурс), за іншою – щось типу складського приміщення, яке й було б вашою кінцевою зупинкою у прогулянці Зеленою Милею.

Ці другі двері були такими малими, що проходячи у них я кожного разу пригинав голову, а Джон Коффі взагалі змушений був пробиратися туди навприсідки. Двері виходили на невеликий поміст, з якого на дощану підлогу спускалися три цементні сходинки. То була вкрай непоказна кімната, без опалення та все з тією ж металевою покрівлею – така сама, як і приміщення блоку, до якого вона примикала. Узимку в ній було настільки морозисто, що видихи присутніх перетворювалися на хмарки пари, а влітку можна було запросто дати дуба від задухи. Пригадую, як під час страти Елмера Менфреда – то було чи то в липні, чи то пак у серпні тридцятого, – у нас одразу дев’ятеро свідків втратили свідомість.

У лівій частині приміщення (знов-таки – лівій!) вирувало життя: різноманітні інструменти (усі зачинені у шафах, хрест-навхрест оперезаних ланцюгами, – наче всередині були не заступи з мотиками, а якісь карабіни), текстиль на ганчірки, мішки з насінням для весняних насаджень на городах при в’язниці, ящики з туалетним папером, саморобні піддони, безладно заповнені болванками для тюремної майстерні… навіть лантухи з вапном для розмічування бейсбольного майданчика і футбольного поля – тюряжники грали на території, знаної як Пасовище, і пообідні години восени – це було тим чи не єдиним, чого у «Холодній Горі» очікували з нетерпінням.

У правій частині (і ще раз – знов-таки) була смерть. Друзяка Іскрунець, власною персоною, встановлений на дерев’яній платформі у південно-східному кутку складу: міцні дубові ніжки й широкі, дубові ж таки бильця, що всотали у себе піт від викликаного ним страху у безлічі людей протягом тих декількох хвилин, що були останніми у житті кожної з них; а також металевий шолом, який зазвичай недбало звисав, почеплений на спинку стільця, – схожий на каску малого роботеня, що з коміксів про Бака Роджерса[4]. З того шолома виходив кабель, який через ущільнююче кільце зникав в отворі шлакоблокової стіни одразу за електричним стільцем. Осторонь стільця стояло оцинковане відро. Якщо в нього зазирнути, можна було побачити кружальце губки, вирізаної точнісінько за розміром металевого шолома. Безпосередньо перед виконанням вироку губку змочували у соляному розчині – для кращого пропускання електричного заряду постійного струму, що тік по кабелю крізь неї просто у мозок засудженого померти.

imgF6AC.jpg

Розділ 2

1932-й був роком Джона Коффі. Подробиці тієї справи свого часу широко висвітлювалися у газетах, тож будь-хто, хто відчуває у цьому потребу й у кого залишилося більше енергії, ніж у древнього старого, що проводить поступово згасаючу решту свого життя у притулку для людей похилого віку в Джорджії, може спробувати їх пошукати.

На дворі стояла спекотна осінь – я добре це пам’ятаю. Справді, дуже спекотна – за погодою календарний жовтень майже не поступався серпню. Тоді ще Мелінду, дружину нашого шефа, через загострення її хвороби поклали до лікарні в Індіанолі[5]. І тієї ж таки осені я підхопив найпадлючішу за все моє життя інфекцію сечовивідних шляхів – не настільки кепську, щоб примусити себе лягти у лікарню, але достатньо паршиву, щоб я бажав померти кожного разу, як справа доходила до того, щоб «поміняти рибкам воду». Також то була й осінь Делакруа на прізвисько «Француз» – невисокого, вже наполовину полисілого чоловічка з ручним мишеням. Він осів у нас влітку і часто показував дотепну штуку з котушкою. І все ж таки, головним чином, то була осінь, коли до блоку «Д» посадили Джона Коффі, засудженого до страти за вбивство із зґвалтуванням двох маленьких двійняток з родини Деттеріків.

Кожної зміни варту у блоці несли чотири чи п’ять наглядачів, але більшість з них не були постійними працівниками. Дін Стентон, Гаррі Тервілліґер і Брутус Гауелл (якого люди звали «Брутальником», але то був такий жарт – він і мухи не скривдив би, не дивлячись на свої досить огрядні габарити) – усіх цих людей вже нема в живих. Як нема і Персі Ветмора. Ось той як раз і був брутальним… не кажучи вже про те, що й тупуватим. Персі аж ніяк не підходив для нашої роботи у блоці «Д», в якій задирливий норов був шкідливим, а іноді й небезпечним. Але він був родичем губернаторової дружини і тому на його витівки закривали очі.

Саме Персі Ветмор був тим, хто оголосив про оселення Коффі у блоці – з традиційним для такого випадку, як він сам вважав, кличем: «Мертвяк іде! Сюди йде мертвяк!».

Хоча на дворі й був жовтень, стояла така жарінь, що ми почувалися як грішне м’ясце на пекельному мангалі. Двері, що вели на вигульний дворик, відчинилися, впустивши до приміщення потік сліпучого світла, а з ним – і найздоровезнішого чолов’ягу, що я, бува, бачив колись у своєму житті. Ну, може, за винятком деяких хлопців з баскетболу, що його інколи показують по телеку у «кімнаті розваг» цього притулку для примхливих маразматиків, у компанії яких я наразі очікую вічного спочинку. На руках і навхрест бочкуватих грудей велетня були надіті ланцюги, а його щиколотки були у кайданах, з’єднаних ще одним ланцюгом, що волочився долівкою і весь час, поки той пересувався зеленим проходом між камерами, видавав звуки, схожі на передзвін розсипаної жмені монет. По один бік від засудженого йшов Персі Ветмор, по інший – доволі сухорлявий Гаррі Тервілліґер, і обидва здавалися дітьми, що вигулюють впійманого ведмедя. Та навіть Брутус Гауелл супроти Коффі виглядав дитиною, а в Брутальника було більш як шість футів[6] зросту та й тіло нівроку, – що не кажи, а колишній футбольний блокуючий півзахисник[7], який свого часу виступав за Університет штату Луїзіана[8]… до того, як його відрахували за неуспішність і він повернувся до батьківської домівки.

Джон Коффі був чорношкірим, як, зрештою, і більшість тих, хто на певний час робив останню зупинку у блоці «Д» перед тим, як померти на колінах у Старого Іскрунця. Маючи зріст шість футів вісім дюймів[9], він ані трохи не був таким же гнучким, як баскетболісти по телебаченню. Проте він був плечистим, з чималою грудною кліткою і весь наче обплетений м’язами. Йому видали найбільші джинсові штани, що змогли знайти на складі, та все одно їхні холоші доходили лише до половини його мускулястих, у рубцях литок. Верхня частина сорочки не сходилася на його грудях, а її рукави ледь прикривали лікті. Свій картуз Коффі тримав в одній із здоровезних рук, але то було й на краще, бо надітий на його лису, відтінку махагонієвого дерева[10] кулясту голову, він нагадував би головний убір мавпочки катеринщика, ось тільки замість червоного той був блакитного кольору. Мимохіть здавалося, що здоровань цілком здатен розірвати утримуючі його ланцюги з тією ж легкістю, як ви, бува, зриваєте стрічки з різдвяного подарунка. Утім, лише раз поглянувши на його обличчя, ви б зрозуміли – він і не подумував робити нічого подібного. Воно не було лицем дурноголового – хоча саме такий висновок і зробив Персі, який незабаром став величати його ідіотом, – натомість виглядало розгубленим. Чоловік постійно роззирався навколо, так, ніби не міг збагнути – куди ж то він наразі потрапив. А можливо й навіть – ким він оце є. Перше, що мені спало на думку, було: він виглядає так, як міг би виглядати Самсон, якщо б той був чорношкірим… щоправда, вже після того, як Даліла оббрила його наголо своєю зрадливою маленькою ручкою, враз позбавивши всіх радощів життя.

– Мертвяк іде! – все горлав Персі, тягнучи цього здоровила за кайданки на його зап’ястках, – наче він справді вірив у те, що зміг би зрушити Коффі з місця, якщо б той раптом вирішив не йти далі.

Гаррі промовчав, але вигляд у нього був збентеженим.

– Мертвяк…

– Досить вже цього балагану, – обірвав я Ветмора.

Я сидів на нарах камери, призначеної для Коффі. Певна річ, мені було відомо про його переведення у наш блок, тож я прийшов його зустріти і проконтролювати дотримання всіх належних процедур. Але я й гадки не мав щодо приголомшливої комплекції цієї людини, поки не побачив його на власні очі. Персі кинув на мене красномовний погляд, мовляв: «ми й так знаємо, що ти мудень (окрім, звісно, цього гігантського опудала, усі знання якого обмежуються лише ґвалтуванням і вбивством маленьких дівчаток)». Але все ж таки він примусив себе змовчати.

Усі троє зупинилися навпроти дверей камери, що, відчиняючись, від’їхали убік по спрямовуючих рейках.

– Шефе, ви впевнені, що хочете залишитися з ним тут наодинці? – спитав мене Гаррі.

Я кивнув. Нечасто мені доводилося чути тривожні нотки в голосі Гаррі Тервілліґера. Адже саме він був поряд зі мною тут, під час бунтів ув’язнених шість чи сім років до цього, і витримка не зрадила йому навіть тоді, коли до нас дійшли чутки, що дехто з заколотників примудрився обзавестися стволами. І ось тепер голос його був схвильованим.

– То ж як, великий хлопчику, чи можу я бути впевненим, що з тобою не виникне жодних ускладнень? – спитав я, все ще сидячи на нарах і намагаючись ані виглядом, ані інтонацією не видати того, наскільки кепсько себе почував. Сечова інфекція, про яку я вже згадував раніше, ще не була на тій нестерпній стадії, до якої у підсумку звелася, але вже й тоді жодного дня не минало без катувань з її боку.

Коффі покрутив головою: вона в нього спочатку повільно рушила праворуч, потім, так само повільно, – ліворуч, і, зрештою, завмерла посередині. І щойно лише його вирла сфокусувалися на мені, він вже не відводив від мене погляду.

Гаррі тримав у руці планшетку з затиснутими в ній супроводжувальними документами на Коффі.

– Передай ці папери йому, – промовив я до Гаррі. – Вклади їх йому у руку.

Гаррі зробив, як я просив, – здоровенний незграба взяв планшет мов якийсь сновида.

– А тепер, друже, неси це мені, – звернувся я до Коффі, і той, брязкаючи та гримаючи ланцюгами, поніс папери до мене. Щоб пройти до камери йому довелося пригнути голову.

Я зміряв його поглядом, здебільшого для того, щоб переконатися: його зріст – це не оптична ілюзія, а щонайоб’єктивніша реальність. Жодних сумнівів: 6 футів 8 дюймів. Хоча у документах зазначалося, що його вага становить двісті вісімдесят фунтів[11], гадаю що цей запис зробили навмання. Мені принаймні здалося, що у ньому було триста двадцять, а можливо – й усі триста п’ятдесят фунтів[12]. У графі «Шрами та особливі прикмети» значилося одне-єдине слово, що його старанно вивів друкованими літерами Маґнуссон – старий в’язень, якому за зразкову поведінку дозволили працювати у Реєстраційному бюро в’язниці: “Численні”.

Я відірвав погляд від паперів. Коффі трохи зсунувся з місця, на якому стояв дотепер, тож я міг бачити Гаррі, який чекав на протилежній стороні проходу, перед камерою Делакруа – до прибуття Коффі Француз був єдиним «квартирантом» у нашому блоці. Дел, як його називали, був миршавим, лисіючим чоловічком з повсякчас занепокоєним виразом обличчя – як у бухгалтера, який побоюється, що невдовзі його шахрайські фінансові маніпуляції спливуть на поверхню. Його ручне мишеня сиділо у нього на плечі.

Персі Ветмор підпирав одвірок входу у камеру, яка щойно відійшла Джону Коффі. Він витяг із зробленого власноруч чохла-кобури свій гікорієвий[13] кийок, і нетерпляче постукував ним по долоні з виглядом людини, якій несила терпіти, щоб пустити в хід свою іграшку. Раптом я відчув, що не можу витримати його перебування тут. Можливо, то через спеку, що неочікувано на нас звалилася, а можливо – через інфекцію, що вирувала в моїй пахвині, роблячи сверблячку від доторку фланелевого[14] спіднього майже нестерпною, а може – через усвідомлення, що штат прислав мені на страту чорношкірого, який є неосудним, бо вочевидь є ідіотом, а Персі відкрито дає зрозуміти, що не проти швиденько вигуляти на ньому свого «гуманізатора». Цілком може бути, – що всі ті причини одразу. Щоб там не було, на деякий час я вирішив забути про його політичні зв’язки́.

– Персі, – сказав я, – там сьогодні лазарет облаштовується на новому місці…

– То й що? За це відповідальний Білл Додж.

– Я в курсі. Просто піди й допоможи йому.

– То не мої обов’язки, – гнув своє Персі. – Моє завдання на сьогодні – ось цей одороблох. Дотеп «одороблох», як квінтесенцію одоробла й лоха, Персі вживав по відношенню до будь-яких габаритних людей. Від таких він впадав у шал. Хоча він і не був настільки худорлявим, як Гаррі Тервілліґер, але зріст його був набагато меншим. Такий собі агресивний вишкребок, з породи тих, хто завжди провокує бійку, а особливо, – коли всі козирі в їхніх руках. А ще він дуже хизувався своєю шевелюрою – й хвилини не минало без того, щоб його руки її не торкалися.

– У такому разі тут твоя робота завершена, – відрубав я. – А тому йди і допоможи з лазаретом.

Персі вип’ятив нижню губу. Білл Додж зі своїми хлопцями тягали картонові шабатури і стоси простирадл, ба навіть ліжка, – лазарет повністю переїжджав у новий корпус, будівля якого знаходилася у західній частині в’язниці. За спеки надворі – ще те пекельне дільце. І, вочевидь, Персі Ветморові зовсім не всміхалося брати в цьому участь.

– У Білла й без мене вдосталь людей, – комизився він.

– Ну то якраз йди туди і допоможи йому ними керувати, – втративши терпець, я підвищив голос. Я встиг побачити, як на ці слова Гаррі зморщився, наче від болю, але зупинятися було вже запізно. Та й, зрештою, якщо губернатор і накаже начальникові Мурсу звільнити мене через те, що я скуйовдив пір’ячко не тому півнику, кого ж тоді Гел Мурс зможе поставити на моє місце? Персі? Оце була б штука! – Мені глибоко до сраки, Персі, у чому, після вже зробленого, тобі заманеться проявити свої численні таланти, лишень би ти забрався звідси хоча б на якийсь час, і так далеко, як тільки зможеш!

Якусь мить мені здавалося, що він опиратиметься і зчинить бучу, – та ще й при цьому Коффі, що весь цей час стояв – як стояв, не поворухнувшись і нагадуючи собою механізм найбільшого у світі годинника, що зупинився. Але кінець кінцем Персі з силою увігнав кийок назад у саморобний чохол – безглуздий й піжоністий аксесуар, як на мене, – і повагом рушив проходом до виходу з блоку. Я вже не пам’ятаю, хто саме з охоронців сидів в той день за столом чергового, – гадаю, що хтось з тимчасових, – але схоже, що Персі не сподобалося те, як він на нього подивився, бо, йдучи повз бідолаху, він прогарчав:

– Мерщій зітри цю пиндючу посмішку зі свого сракодзьобої будки або за тебе це зроблю я!

Забрязкали ключі, на якусь мить у бараці гаряче спалахнуло сонячне світло з вигульного дворика, і нарешті Персі Ветмор хоча б на деякий час позбавив нас своєї присутності.

Французове мишеня ганяло туди й сюди по плечах цього хирлявого нащадка галлів, кумедно сіпаючи своїми тендітними вусиками.

– Заспокойся, Пане Брязкотун, – звернувся до нього Делакруа, і гризун завмер на його лівому плечі, немов і справді розуміючи людську мову. – Просто замри і нічичирк. – Усі слова Делакруа промовляв із співучим кажунським[15] акцентом, тому оте його «нічичирк» прозвучало м’яко, як щось екзотичне й нетутешнє: «нєшиширх».

– Тобі краще теж прилягти, Дел, – наказав я йому. – Відпочинь. Ця ж бо справа тебе й поготів не стосується.

Він зробив так, як я просив. Колись Делакруа зґвалтував і вбив дівчину, потім кинув її тіло на задньому подвір’ї жилого будинку, де в неї була квартира, добряче зросив труп фотогеном[16] і підпалив, сподіваючись у такий дивний спосіб приховати докази свого злочину. Але щодо цього вогонь мав власну думку, на додачу охопивши і спаливши вщент сам будинок, – у полум’ї загинуло ще шестеро людей, двоє з яких були усього лишень дітьми. У цілому, то був перший і останній злочин, який Делакруа встиг скоїти, – і тепер, очікуючи своєї страти, це була покірлива людинка з постійно стурбованим обличчям, полисілою маківкою та довгими пасмами волосся на потилиці, що безладно спадали на комірець його сорочки. Незабаром мало відбутися його побачення з Іскрунцем, на якому й обірветься лінія його життя… але чим би воно не було – те «щось», що дійсно скоїло ту жахливу річ, – воно вже полишило тіло Делакруа, який зараз лежав на своїх нарах, дозволивши своєму маленькому, час від часу попискуючому компаньйонові бігати по своїх руках. У певному сенсі, саме це й було найгіршим: Старий Іскрунець ніколи не встигав перетворювати на попіл те, що колись, зачаївшись всередині, керувало вчинками таких людей, – навіть ті ін’єкції, що тепер почали їм вводити, не в змозі приспати це зло. Воно просто звільняє одну людину, захоплює якусь іншу, а нам дозволяє вбивати тілесні оболонки, які, по суті, вже не такі й живі.

Я повернувся до гіганта:

– Якщо я дозволю Гаррі зняти з тебе це залізяччя, ти ж поводитимеш себе добре, чи не так?

Він кивнув мені головою – так само повільно, як до цього нею хитав: спочатку вниз, потім вгору і повернення до вихідної точки. Його дивні очі дивилися на мене, випромінюючи щось на зразок спокою, – але я б збрехав, коли б сказав, що довірився йому беззастережно. Я поглянув на свого напарника і покрутив у повітрі пальцями руки так, наче відмикаю замо́к. Гаррі зайшов до камери і познімав з Коффі кайдани. Тервілліґер вже не виказував колишнього хвилювання, – навіть коли опустився навколішки між стовбуристих ніг Коффі, щоб відімкнути кайдани ланцюга, що з’єднував його щиколотки, – і це мене трохи заспокоїло. Отже, як я й відчув на початку, то присутність Персі змушувала мого товариша нервуватися, – а на інстинкти Гаррі можна було покластися. Власне, я вірив інтуїції будь-кого з постійних співробітників блоку «Д», за винятком Персі.

Для випадку розміщення у блоці новеньких у мене була заздалегідь складена промова, але я вагався, чи варто оголошувати її перед Коффі, – він виглядав настільки нетипово, і не лише через свої габарити.

Коли Гаррі відступив назад (протягом всієї процедури повернення свободи його рухам Коффі залишався нерухомим, наче кінь першеронської породи[17]), я знову перевів погляд на нашого нового утриманця і, заклавши великим пальцем сторінку у планшетці, спитав його:

– Здорованю, а ти часом не німий?

– Ні, пане начальнику, я можу говорити, – відповів він. Його голос був низьким і заспокійливо-гуркотливим, нагадавши мені звук роботи нещодавно перебраного тракторного двигуна. У нього не було тієї протяжної вимови, що вирізняє справжнього південця, – все ж таки він вимовив «ні» замість «нєа», – але згодом я часто відмічав у його говірці оті мовні сполучення, що їх відносять до суто південних. Тож, якщо він і прибув з півдня, то, принаймні, не виріс там. Своєю манерою говорити він не скидався на неука, але й на людину з освітою він також не був схожий. У всьому цьому, а також у багатьох інших речах Коффі був суцільною загадкою. Особливо мене бентежили його очища – вони були якимись заспокійливо відчуженими, наче думками він перебував десь якнайдалі звідси.

– Тут написано, що тебе звуть Джон Коффі.

– Так, пане начальнику, – як напій, тілько букви трохи інакші[18].

– Тож, якщо я тебе попрошу вимовити якесь слово по літерах, ти впораєшся? І ти вмієш читати й писати?

– Лише свої ім’я та прізвище, пане начальнику, – щиро зізнався він.

Зітхнувши я проголосив перед ним стислу версію своєї промови, – на той момент мені здалося, що зайвого клопоту цей хлопець не створюватиме. Як з’ясувалося згодом, щодо цього я був правий і помилявся одночасно.

– Моє повне ім’я – Пол Еджкум, – розпочав я. – У блоці «Д» я комендант, що означає – головний наглядач. Якщо тобі буде щось потрібно від мене, маєш назвати черговому моє ім’я. Якщо мене у блоці немає, тоді проси покликати цього чоловіка, – його ім’я Гаррі Тервілліґер. Також ти можеш звертатися до пана Стентона або пана Гауелла. Запам’ятав?

Коффі кивнув головою.

– Тільки не очікуй отримати бажаного, допоки ми не вирішимо, що це тобі дійсно потрібно, – тут в’язниця, а не готель. Ти ж розумієш, про що я?

Знову кивок.

– У нас тут тихо, здорованю. Особливо у порівнянні з іншими блоками в’язниці. А вас лише двоє на весь блок – ти і Делакруа. До щоденних робіт тебе не залучатимуть, тож переважно весь час ти просто сидітимеш у своїй камері. Сприймай це як слушний шанс все добряче обміркувати. – Забагато вільного часу для більшості таких, як він, але вголос я цього не сказав. – Іноді, якщо ви не порушуєте режим, ми вмикаємо радіо. Ти ж любиш слухати радіо?

Він кивнув, але цього разу – якось нерішуче, так, наче він не був достеменно впевнений, що собою являє те «радіо». Пізніше я з’ясував, що, у певному сенсі, так воно і було: Коффі впізнавав речі, якщо стикався з ними повторно, але у проміжках між цим він про них забував. Приміром, він знав персонажів у «Наше дівча Санді»[19], але всі події, що трапилися з ними у попередніх випусках, для нього були покриті суцільною імлою.

– Поводитимешся як слід – вчасно отримуватимеш їжу, не відчуватимеш на собі усі принади ізолятора, що в дальньому кінці проходу, і, звісно ж, на тебе не одягатимуть одну з тих парусинових гамівних сорочок із застібками на спині. Також ти матимеш дві години на день, з четвертої по шосту, для прогулянки тюремним двориком – за виключенням суботи, коли ув’язнені з інших блоків ганятимуть у свій флаг-футбол[20]. На той випадок, якщо в тебе є хтось, хто забажає тебе провідати, – візити дозволені по неділях у другій половині дня. Коффі, у тебе є такі люди?

Він заперечливо похитав головою.

– Жодного, начальнику.

– Ну а як же твій адвокат?

– Здається, він покинув мою справу, – відповів Коффі. – Мені його призначили лише на час суду. Не думаю, що він знайшов би шлях сюди, у таку далечінь.

Я пильно на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи не глузує він з мене. Але той виглядав розважливим. Правду кажучи, з його боку дійсно годі було й очікувати на щось інше. Для таких, як Джон Коффі, не передбачалися апеляційні оскарження, принаймні у ті часи. Так, вони мали свій день у суді, але потім суспільство забувало про них, – аж допоки не натрапляло в газеті на коротеньку, похапцем додану саркастичну замітку про те, що близько опівночі якийсь бідолаха спожив дещицю електрики. Але людину, у якої є дружина, діти або ж друзі, і яка з нетерпінням очікує тих післяполудневих годин побачень у неділю, легше контролювати – якщо той контроль узагалі стає потрібним у таких випадках. Щодо Коффі проблем через це начебто не передбачалося і це було на добре, бо ж він був таким страшенно велетенським.

Я трохи посовався на нарах і зрештою вирішив, що нижнім органам мого тіла трохи полегшає, якщо я підведуся на рівні, що я й зробив. Коффі ввічливо посунувся від мене і зчепив руки перед собою.

– Твоє перебування тут може виявитися як спокійним, так і сповненим труднощів, здорованю. Усе залежатиме від тебе. Додам лише, що цілком у твоїх силах позбавити ускладнень усіх нас, оскільки, так чи інакше, а кінець завжди один і той самий. Зі свого боку ми ставитимемося до тебе саме так, як ти на це заслуговуватимеш. Може ти маєш якість питання?

– А ви залишаєте світло після відбою? – одразу спитав він, наче тільки й очікував на шанс вирішити для себе цю квестію.

Я втупився в нього, не розуміючи. Звичайно, мені доводилося чути безліч чудернацьких питань від новачків блоку «Д» (якось мене навіть спитали про те, якого розміру перси у моєї дружини), але проблема світла не цікавила жодного з них.

Коффі дещо ніяково усміхався, немов розуміючи, що ми ось-ось сприймемо його за навіженого, а він не в змозі цьому зарадити.

– Усе тому, що у темряві іноді я трохи лякаюся, – спробував пояснити він. – Особливо у незнайомих місцях.

Я поглянув на нього, – вже вкотре відмічаючи його промовисті габарити, – почуваючись при цьому навдивовижу зворушеним. Що й не кажіть, а подеколи вони таки здатні пройняти до глибини душі; ви ж бо не бачили їх з найгіршого боку – у ті часи, коли вони завзято роздмухували жахіття своїх вчинків, наче демони – пекельне горнило.

– Так, упродовж всієї ночі освітлення тут вистачає, – відповів я Коффі. – З дев’ятої вечора до п’ятої години кожного ранку уздовж Милі горить половина ламп. – Раптом я усвідомив, що той не має щонайменшого уявлення про яку ще милю я веду мову. Йому однаково, що Зелена Миля, що твань у Міссісіпі[21]. Тож я пояснив, вказавши на прохід між камерами: – У коридорі.

Коффі з явним полегшенням кивнув. Я навіть не впевнений, чи було йому відомо, що таке «коридор», проте він на власні очі міг бачити 200-ватні електричні лампи у захищених металевою сіткою плафонах.

І потім я зробив те, чого ніколи раніше не дозволяв собі з ув’язненими: я простягнув Джонові Коффі свою руку. Навіть зараз я не в змозі зрозуміти, що ж саме мене на це спонукало. Цілком може бути, – що й те його питання про світло. Мій раптовий потяг змусив Гаррі Тервілліґера аж зіщулитися, їй-бо. Але все минулося – Коффі потиснув мою правицю навдивовижу лагідно, хоча при цьому вона й щезла повністю у його долоні. Ось так у моїй морилці[22] опинився черговий метелик. На цьому наша перша зустріч добігла кінця.

Я вийшов з камери, а Гаррі потягнув, зачиняючи, двері по їхніх рейках і повернув ключі в обох замках. Коффі, наче не знаючи, що його робити далі, постояв декілька секунд на тому самому місці, де я його полишив. Зрештою він сів на нари, затиснув свої величезні руки між колін і похилив голову, ставши схожим на людину, яка за чимось побивається або ж про щось молиться. Трохи згодом він промовив щось отим своїм дивним, схожим на південний діалект голосом. Я почув його цілком виразно і, незважаючи на те, що на той момент мені ще не було достатньо відомо про його злочин (а навіщо роззнаватися про вчинки в’язня, якщо вам тільки що й належить, як годувати і доглядати за ним, допоки для нього не настане час відплати за скоєне), згадка про це зараз, як і раніше, кидає мене в дрож.

– Я нічим не міг зарадити, начальнику, – промовив він. – Я намагався прибрати це з них, але вже було надто пізно!

Розділ 3

– Через Персі у тебе можуть виникнути неабиякі неприємності, – зауважив Гаррі, поки ми йшли, повертаючись коридором до мого кабінету.

Дін Стентон, за повноваженнями – щось на зразок мого третього заступника (ми насправді не мали потреби у подібній дурні, але поява Персі Ветмора швидко змусила нас переглянути наше ставлення до субординації), сидів за моїм робочим столом, оновлюючи заведені на ув’язнених справи, – та робота, на яку я ніколи не міг викроїти достатньо часу, щоб остаточно з нею покінчити. Коли ми зайшли, він ледь підвів на нас очі, трохи посунув свої маленькі окулярці п’ястям великого пальця і знов занурився у свою паперову роботу.

– Я маю неприємності через цього бидлячого вилупка ще з того дня, як він тут з’явився, – відрубав я, обережно відтягуючи свої штани від промежини, що одразу змусило мене поморщитися від болю. – Ти чув, що він вигукував, поки супроводжував цього здоровила?

– Звичайно, що чув. Гіршого лайна й вигадати важко, – відповів Гаррі. – Якщо ти не забув, я теж там знаходився.

– Ти ще питаєш! Я навіть у хезнику добре його чув, – озвався Дін. Він підніс аркуш паперу поближче до своїх очей, тримаючи його проти світла (я й зі свого місця розгледів, що на додачу до якогось друкованого тексту там було ще й кружальце від кавової чашки), а потім зім’яв його і жбурнув у кошик для сміття. – «Мертвяк іде». Мабуть, вичитав цю дурню в одному із своїх журналів, що їх він так полюбляє.

І Дін, імовірно, мав рацію. Персі Ветмор був відомий своєю любов’ю до такого чтива як «Караван», «Самець» чи, наприклад, «Чоловіча пригода»[23]. Якщо не помиляюся, мало не в кожному подібному номері була хоча б одна розповідь, події в якій так чи інакше крутилися навколо в’язниці, і Персі читав їх із таким заповзяттям, наче людина, що проводить дослідження. Скидалося на те, що він намагався дізнатися, як діяти у тюремних реаліях, і вважав, що знайде відповідь у тих часописах. З’явившись у нас невдовзі після страти Ентоні Рея, найманого вбивці, Персі ще жодного разу не брав безпосередньої участі у виконанні вироку, хоча якось спостерігав за однією із страт з комірки, відведеної під електрощитову.

– Ветмор знає потрібних людей, – зауважив Гаррі. – До того ж, зважай і на його родинні зв’язки́. Гадаю, що тобі доведеться-таки тримати відповідь за те, що відіслав його геть з блоку. А ще більш грандіозної прочуханки ти дістанеш за спробу змусити його виконувати справжню роботу.

– Якось-то та обійдеться. – промовив я, хоча сам і не йняв у це віри… але все ж таки сподівався. Позаяк Білл Додж не того штибу людина, щоб дозволити комусь байдикувати та ще й при цьому прискіпливо спостерігати. –

Наразі мене більш цікавить цей наш здоровань. Чи не виникнуть у нас з ним якісь складнощі?

Гаррі заперечливо покрутив головою.

– Під час судового процесу в окрузі Трапінґус[24] він був спокійним, як теє ягнятко, – повідомив Дін. Знявши свої маленькі, позбавлені оправи окуляри, він заходився протирати їх низом жилетки. – Звичайно ж, ланцюгів на нього понавішували більше, ніж Скрудж бачив на привиді Марлі[25], але, якби тільки захотів, він цілком міг би натовкти пику навіть чортові. Отакий ось каламбур, синку[26].

– Та я второпав, – озвався я, хоча насправді так і не збагнув, де ж там була гра слів. Просто я ненавидів, коли Дін Стентон хоча б у чомусь брав наді мною гору.

– Хлоп’яга він здоровий, що й не кажи, – продовжив Дін.

– Еге ж, – підтвердив я. – збіса велетенський.

– Либонь, доведеться Старого Іскрунця перевести у режим «Супер шкварки», аби дійсно таки підсмажити його дупу.

– За Іскрунця можеш не хвилюватися, – відсторонено відповів я. – Він, як і завжди, зробить великого дещо меншим.

Дін потер перенісся у місці, де його окуляри залишили двійко яскраво-червоних плям, і кивнув, погоджуючись.

– Авжеж, в якійсь мірі ти маєш рацію.

Тоді я поцікавився:

– А чи комусь з вас відомо, звідки він узагалі прибув, перш ніж опинитися у цьому, як там, пак, його… Тефтоні? Те містечко, в якому відбулися усі ті події, зветься ж Тефтон, вірно?

– Угу… Тефтон, – підтвердив Дін. – Це десь в окрузі Трапінґус. Але звідки він там з’явився, перед тим, як скоїти те, що скоїв – цього ніхто не знає. Гадаю, що швендяв десь навколо. Якщо ж тебе це так зачепило, можеш спробувати пошукати щось більш суттєвіше у газетах тюремної бібліотеки. Тим паче що вони, ймовірніше за все, перебиратимуться на нове місце не раніше наступного тижня. – Повідомивши це він вишкірився від вуха до вуха: – Там так спекотно, що на додачу до всього тобі, як хазяїнові, можливо, ще й доведеться вислухати усі оті скиглення і скарги від свого маленького приятеля.

– Як би там не вийшло, а спробувати не завадить, – відповів я і пізніше, під вечір навідався до нашої читальні.

Бібліотека «Холодної Гори» знаходилася у віддаленій частині будівлі, в якій, принаймні за існуючим тоді планом, збиралися облаштувати авто­майстерню. Уже тоді мені було зрозуміло, що для когось то лише привід покласти жирний шмат пирогу на ймення «Урядові гроші» до своєї тарілки. Утім, на дворі все ще тривала Велика Депресія[27], тож власні опінії з цього приводу я тримав при собі, – з тієї ж причини мені краще було б зробити те саме й стосовно Персі, але вам же відомо, як ото воно буває – часом людина просто не у змозі тримати рота на замку. Всупереч усталеній думці, здебільшого саме рот, а не прутень, створює чоловікові переважну кількість неприємностей. Щодо автомайстерні – обзавестися нею «Холодній Горі» так і не судилося, та й все одно вже наступної весни в’язниця перебралася на шістдесят миль[28] ближче у бік Брайтона[29]. А це, припускаю, ще більше прихованих від сторонніх очей оборудок і, звичайно ж, – нові шматки фінансового пирога. Ну а я ж від усіх тих справ просто тримався осторонь.

Адміністрація вже переселилася до нового корпусу у східній частині території в’язниці. Лазарет наразі ще переїжджав (питання ж – за меткою задумкою якого селюка шпиталь був розміщений саме на другому поверсі, так і лишилося просто черговою загадкою буття). Власне ж бібліотека почасти ще працювала – не те щоб там було багато чого перевозити, – але вже виглядала спустошеною. Стара адмінбудівля являла собою розжарену на сонці, обшиту дошками труноподібну коробку, втиснуту між блоками «А» і «Б». Вбиральні останніх виходили точнісінько на неї, тож по всіх поверхах її корпусу завжди ширяв примарний душок сечі. І це, мабуть, було єдиною ненадуманою підставою для переїзду. Г-подібне приміщення бібліотеки за площею навряд чи було набагато більшим за мій кабінет. Я пошукав очами вентилятор, але усі вони були вже перевезені. У кімнаті мало бути десь під сотню градусів[30] і присівши, я одразу відчув, як гаряче пульсує біль у паху. За відчуттям – наче біль в інфікованому зубі. Розумію, що таке порівняння виглядає безглуздим, з огляду на частину тіла, про яку йде мова, але наразі це єдине, що спадає мені на думку. У ті дні найгірше за все я себе почував під час того, як відливав, або одразу потому. Так склалося, що саме вбиральню я й відвідав перед тим, як прийти до бібліотеки.

І все ж, попри спеку, крім мене у бібліотеці була ще одна жива душа – кощавий старий в’язень на прізвище Ґіббонс, який своєю зразковою поведінкою заслужив подібного роду привілеї. Зсунувши на очі свого капелюха він куняв у віддаленому кутку з розкритим на колінах ковбойським романом. Задушлива спека, вочевидь, його аніскільки не турбувала, так само, як і не заважали йому бурмотіння, глухий стукіт та епізодична лайка, що лунали на верхньому поверсі у з дня на день колишньому лазареті (за моїм припущенням там мало бути щонайменше на десять градусів[31] спекотніше і я сподівався, що Персі Ветмор цілковито цим насолоджується). Я також не став турбувати Ґіббонса, одразу пройшовши до коротшої зі стін, утворюючих літеру Г, де мали стояти стелажі з газетами. Мені спало на думку, що усупереч припущенню Діна періодику також вже могли вивезти слідом за вентиляторами, проте ці побоювання виявились марними й примірники з історією двійняток Деттерік я знайшов майже одразу: про це писали на перших шпальтах, починаючи з дня здійснення злочину у червні і протягом усього часу розгляду справи у суді наприкінці серпня-вересні.

Невдовзі я вже не звертав уваги ані на жарінь, ані на звуки, що лунали нагорі, ані на задишкувате похропування стариганя Ґіббонса. Думки про тих тендітних дев’ятирічних дівчаток, – з їхніми голівками, прикрашеними чарівними усмішками двійнят Боббсі[32], і білявим, м’яким на позір закучерявленим волоссячком – яким протиставлялася домінуюча чорнота Джона Коффі, мали вкрай гидкий присмак, але ігнорувати їх було неможливо. Зважаючи на габарити Коффі, в уяві легко спливала картинка, на якій той, наче якийсь казковий гігант, харчується дитячими тільцями. Але те, що, судячи з усього, зробив він, було набагато гіршим, і йому невимовно пощастило, що його відразу не лінчували ще на річковому узбережжі. Якщо, звичайно, вважати везінням очікування на прогулянку Зеленою Милею, що неминуче має завершитися сидінням на колінах у Стариганя Іскрунця.

Розділ 4

Король Бавовник[33] був скинутий з трону Півдня за сімдесят років до усіх описуваних тут подій і нового шансу посісти монарше місце їй більше не випадало, хоча протягом тих тридцятих у її виробництві й простежувалося певне пожвавлення. Усі бавовняні плантації пощезнули, натомість у південній частині нашого штату було десь сорок чи п’ятдесят доволі процвітаючих бавовняних ферм. Власником однієї з них був Клаус Деттерік. За стандартами 1950‑х він вважався би мабуть що лише на щаблину вищим за цілковитого безштанька, але у тридцяті він належав до верстви заможних американців, бо ж як по завершенню більшості місяців був здатен сплатити готівкою свої рахунки у крамниці, а також міг сміливо дивитися в очі Голові банку, якщо ставалася така приємна несподіванка, як випадкова зустріч з ним десь посеред вулиці. Його фермерська оселя була охайною і просторою, а на додачу до Короля-Бавовника у господарстві малося ще декілька «к»: кури-курчата і декілька корівок. У самого ж Деттеріка з його дружиною Марджері було трійко діточок: Говард – хлопча років дванадцяти чи десь так, а також молодшенькі дівчатка-двійнятка Кора і Кеті.

Однієї з теплих червневих ночей того року малі бешкетниці спитали й отримали дозвіл спати на захищеній сіткою від комах частині ґанку, що тягнувся вздовж будинку. У їхні рочки це здавалося великим шиком. Близько дев’ятої, коли останні промені сонця сховалися за обрієм, мати, поцілувавши дівчаток, побажала їм доброї ночі. Це було востаннє, коли вона бачила кожну з них живою, бо наступного разу вона вже дивилася на них у труночках, після того, як у похоронному бюро зробили все можливе, щоб приховати їхні страшні ушкодження.

У ті часи сільські мешканці почивати вкладалися рано (моя власна матінка, бува, казала: «щойно лиш темніло під столом») і спали міцно. Нема причин сумніватися, що й у ніч викрадення двійняток Клаус, Марджері і Гові Деттеріки спали так само безпробудно. Хоча Клаус, як і годиться, майже неодмінно би прокинувся, почувши гавкіт Бідона – великого старого колі-напівкровки. Але Бідон мовчав. Як тієї ночі, так і будь-коли у подальшому.

Глава сім’ї прокинувся з першими променями сонця[34], щоб подоїти корів. А оскільки хлівець по відношенню до ґанку був з протилежного боку будинку, тож Клаусові навіть і на думку не запало піти й подивитися – як там дівчатка. Той факт, що Бідон не приплентався до свого хазяїна, також не викликало в останнього жодної стурбованості. Пес однаково глибоко зневажав що корів, що курей і здебільшого відлежувався у своїй будці позаду хліва весь той час, поки люди поралися по господарству, аж допоки ті його не кликали… і до того ж робили це наполегливо.

Марджері спустилася униз десь так хвилин через п’ятнадцять потому, як її чоловік натягнув у сінях чоботи і пошурував до хліва. Вона поставила заварюватися каву й заходилася смажити бекон. Спокусливий букет сніданкових пахощів посприяв появі на кухні Гові, який спустився зі своєї кімнатки, що була під самим дахом будинку. Але дівчатка з ґанку ознак своєї присутності не виявляли. Мати наказала Гові вийти за ними надвір й покликати снідати, у той час як сама розбивала у масний бекон яйця. Зазвичай, щойно лише сніданок добігав кінця, Клаус відправляв малечу до курника – вибирати свіжі. Але того ранку родині Деттеріків снідати так і не довелося. Гові повернувся з ґанку з побілілим від жаху обличчям. Його очі, які ще кілька хвилин тому були припухлими після сну, тепер були широко розплющеними.

– Вони зникли, – лише й промовив він. Марджері вийшла на ґанок, скоріш роздратована, аніж стривожена. Вже згодом вбита горем мати пригадувала, що спочатку їй спало на думку (якщо тоді вона взагалі про щось думала), що двійнятка змовилися між собою піти помилуватися ранковою зорею, а під час прогулянки затрималися, щоб назбирати квіточок. Або ж вчинили ще якісь дитячі пустощі. Але достатньо було лише одного погляду, щоб вона зрозуміла, що ж змусило Гові збліднути наче крейда.

Вона закричала, під сам кінець перейшовши на пронизливий вереск, кличучи Клауса, і той чимдуж кинувся до неї, у робочих чоботах, побілілих від перекинутого на них піввідра молока. Побачене ним на ґанку власної оселі перетворило б на желе ноги найхоробрішого з батьків: вовняні ковдри, якими дівчатка планували вкритися, якщо б із плином ночі стало прохолодніше, судячи з усього, були пожбурені ними у якогось непроханого незнайомця, дверцята з сіткою від комах було зірвано з верхньої петлі й тепер вони перекошено стирчали у палісадник, а найгірше за все – на дошках як ґанкової долівки, так і східців ззовні, за понівеченими дверима виблискували червоним бризки крові.

Марджері благала чоловіка не вирушати на пошуки дівчаток наодинці або ж, якщо вже він настільки впевнений, що не можна гаяти часу і треба якнайшвидше розпочати переслідування викрадачів, то хоча б не брати з собою сина. Але то було марною справою – вона лише даремно зірвала голос. Клаус озброївся дробовою рушницею, що її він зберігав на підвищенні у сінях – подалі від маленьких дитячих ручок, а Гові ж вручив карабін калібру «.22»[35], який вони з дружиною збиралися йому подарувати на день народження наступного місяця. Жодної секунди більше не барячись і не звертаючи навіть щонайменшої уваги на сльозливі лементування жінки, яка бажала дізнатися про їхні дії у випадку зустрічі з бандою мандрівних волоцюг чи, борони Боже, групою тих мерзенних чорномазих, що втекли з виправних робіт на Ладуковій фермі, батько з сином рушили навздогін за злодіями. У світлі усіх тих подій, знаєш, я впевнений, що вони вчинили вірно. Кров, хоча й вже встигла тоді загуснути, але все ж таки лишалася доволі липкою, маючи відтінок усе ще ближчий до яскраво-червоного, а не темно-бордового, як це неодмінно сталося б після підсихання. Отже, часу від викрадення минуло не так вже й багато. Клаус, можливо, припускав, що шанс врятувати його дівчаток доволі високий, тож природно, що він поспішав ним скористатися.

Нажаль, ані батько, ані тим паче син не могли похизуватися здібностями у відстежуванні слідів – ба навіть сукупний їхній хист у цій справі не вартував і ламаного гроша. А як інакше – вони ж бо були не мисливцями, а збирачами – того кшталту людьми, які, якщо й заглиблюються у лісові хащі, щоб вислідити єнота чи оленя у їхні сезони, то роблять це переважно не за власним бажанням, а через очікування з боку оточуючих. Зважаючи ж на те, що палісадник навколо будинку являв собою геть занепалий клапоть багнюки, де безліч слідів перетиналися під такими кутами, що й годі собі уявити, то завдання, яке постало перед Деттеріками, ускладнилося неймовірно. Коли Клаус з Гові оббігли хлів, вони майже одразу зрозуміли, чому Бідон – поганий кусака, але вельми вправний гавкун – не здійняв тривогу. Старий пес лежав, наполовину вивалившись з конури, зробленої з обрізків дощок, що колись залишилися після зведення хліву (на фасаді будки, над криво випиляною дірою-лазом висіла табличка з охайним написом друкованими літерами – «Бідон» – я бачив в одній з газет таку фотографію). Голову колі було майже повністю викручено назад. «Лише людина з неабиякою силою була б спроможна зробити це з твариною такого розміру», – так пізніше заявив обвинувач перед судом присяжних у справі Джона Коффі, зупинивши при цьому свій багатозначний погляд на масивній фігурі підсудного, який з опущеними долу очима сидів за столом захисту, вдягнений у новісінький, придбаний за кошти штату комбінезон, що само по собі вже виглядало як засудження до оголошення вироку. Поруч із собакою Клаус і Гові знайшли залишки від зв’язки варених сосисок. За версією обвинувачення, у логічності якої я не бачив підстав сумніватися, Коффі спочатку пригодував пса смаколиками, а потім, коли вже Бідон тільки-но підступився до поглинання останньої сосиски, протягнув руки і одним могутнім рухом своїх зап’ястків скрутив тому шию.

Позаду хліва тягнулося північне пасовище Деттеріків, але того дня жодних корів на нього не виганяли. Тож трава була рясно встелена сльозами ранкової роси і за збитими краплинами можна було легко простежити доріжку людських слідів, що тягнулася через поле по діагоналі у північно-західному напрямку.

Навіть у своєму майже істеричному стані Клаус Деттерік попервах завагався, чи йти йому по тих слідах. Але то не був острах перед людиною чи людьми, що викрали його донечок. Натомість він побоювався, що ті сліди приведуть його туди, звідки викрадач або викрадачі з’явилися… і замість того, щоб наздоганяти їх, він йтиме у зворотному напрямку, втрачаючи дорогоцінні секунди, кожна з яких мала вагу життя.

За батька цю дилему розв’язав Гові, коли зірвав невеличкий клаптик жовтої бавовняної тканини з куща, що зростав одразу за прибудинковим подвір’ям. Наступного разу той самий клаптичок Клаусові показали, вже коли він сидів у суді, даючи свідчення. І він, ридаючи, упізнав у ньому матерію, з якої було скроєно піжамні шортики його любої доці Кеті. За двадцять ярдів[36] далі, на виступаючій гілці чагарникового ялівцю вони знайшли вже шматочок блідо-зеленої тканини, що відповідала нічній сорочечці, у яку була вдягнута Кора, коли в останнє цілувала своїх маму й татка, бажаючи їм добраніч.

Деттеріки, батько й син, чи не бігцем, зі зброєю перед собою, наче солдати, що перетинають оскаржувану ділянку під щільним вогнем ворога, рушили мокрим ланцюжком слідів. Якщо я й здивований подіями того дня, то лише тим, що хлопчик, відчайдушно намагаючись не відстати від батька (а багато разів для нього таки існувала небезпека залишитися далеко позаду), жодного разу не перечепився і не пальнув, падаючи, старшому Деттерікові у спину…

Фермерський будинок був під’єднаний до комутатора на центральній телефонній станції, – ще одна ознака для сусідів, що Деттеріки у ті тяжкі часи жили не те щоб процвітаючи, але аж ніяк не злидарюючи, – і Марджері, скориставшись послугами телефоністки Центральної, обдзвонила стільки своїх сусідів, які також були на комутаторі, скільки лишень змогла, повідомивши їм про тяжке лихо, що неочікувано, наче грім з ясного неба, спіткало її родину. Її розрахунок був простий: кожен зроблений дзвінок – це ще декілька звісток, переданих далі, наче брижі на воді, що накладаються одна на одну, поширюючись від місць, де торкнулася спокійної до цього поверхні водойми швидко кинута вздовж неї плоска галька. Потім вона зняла слухавку востаннє і промовила слова, що виступали майже паролем для старих телефонних систем тих часів, принаймні у сільських місцевостях Півдня:

– Альо, Центральна, ви на лінії?[37]

Центральна була на зв’язку, просто на якийсь час телефоністці геть відібрало мову – поважна жінка була надміру занепокоєною. Урешті-решт вона впоралася з хвилюванням і змогла відповісти:

– Так, мадам, пані Деттерік, я дуже… О, милий-любий-благословенний-Ісусе! Я просто-таки зараз молюся Господу нашому, благаючи, щоб з вашими маленькими донечками нічого не трапилося!..

– Я вдячна вам за це, – зупинила її Марджері. – Але чи не могли б ви попросити Всевишнього почекати, поки будете зв’язувати мене з офісом старшого шерифа у Тефтоні, гаразд?

Старший шериф округу Трапінґус був стариганем з шишкоподібним, вкритим сіткою червоних вузлів (вочевидь, через надмірну любов до віскі) носом. Його черево було настільки великим, що скидалося на корито для прання, а сивоволоса короткострижена голова вельми нагадувала йоржик для чищення труб. Я його добре знав – він частенько навідувався до «Холодної Гори», щоб провести, як він називав їх, «своїх хлопчиків» в останню путь до загробного життя. Свідки проведення страти в нас сиділи на розкладних стільцях, що на них і вам, можливо, доводилося інколи сидіти під час панахид, церковних благодійних вечерь чи то, зрештою, у клубі, граючи в бінго (до речі, у ті добрі часи свої стільці ми позичали у клубі фермерської асоціації, що мав назву «Таємничий вузол № 44»[38]). І кожного разу, коли шериф Гомер Крібас вмощувався на одному з них, я очікував почути сухий тріск, що супроводжуватиме неминуче падіння вбраного у форму сальцесона на п’яту точку. Передчуття, що, зрештою, такий день настане, вселяло у мене благоговійний острах і, водночас (хто б міг подумати), – велику надію. Але то був день, який так ніколи й не трапився. Невдовзі потому (якщо не помиляюся, десь за рік-півтора після дня викрадення Деттерікових дочок) з ним трапився серцевий напад – просто посеред його офісу. Подейкували, що інфаркт стався саме коли він що було духу натягував свою сімнадцятирічну чорношкіру коханку на ім’я Дафні Шуртлефф. Ту історію із задоволенням смакували потім безліч разів, бо ж до того, щойно лиш наставав час виборів, шериф гордовито виставляв напоказ свою дружину та шістьох синів. І цілком природно, що певний час по смерті Гомера Крібаса за наявності у вас бажання обратися на якусь більш-менш годящу посаду достатньо було лише частіше примовляти «Та щоб мені околіти, якщо не буду баптистом». Люди ж бо, як це не дивно прозвучить, люблять фарисейство – вони несвідомо впізнають у цьому себе, адже так приємно почуватися благочестивим, коли із спущеними штаньми і войовничо піднятим прутнем упіймали не вас, а когось іншого.

Але лицемірство було не єдиною вадою шерифа. На додачу до цього він був ще й жахливо некомпетентним – з породи тих, хто, дай йому лише волю, навіть сам сфотографує, як він пестить урятовану кицьку якоїсь леді, тоді як навсправжки лише декілька хвилин тому аби зняти Пані Кицюню й ризикуючи при цьому зламати собі щонайменше ключицю на дерево видирався хтось інший, наприклад заступник шерифа Роб Маꥳ.

Так сталося, що саме той Маꥳ упродовж хвилини-двох вислуховував невиразні белькотіння Марджері Деттерік, а потім обірвав її на півслові, задавши чотири чи п’ять питань – швидких і влучних, наче серія джебів[39] боксера-профі по обличчю суперника – той вид ударів, що спочатку помилково сприймаються останнім аж занадто дріб’язковими і не вартими уваги, але завдяки цій пристрілці кров починає проступати ще до того, як з’являється відчуття болю. Отримавши відповіді на все, що на даний момент його цікавило, й у тому ж таки небагатослівному стилі заступник кинув у трубку:

– Я подзвоню Бобо Марчантові. У нього є собаки. Будьте на телефоні, паніє Деттерік. Якщо ваш чоловік і хлоп’я повернуться, нехай також залишаються вдома. У всякому разі, спробуйте їх у цьому переконати.

А тим часом її чоловік разом з сином рухалися слідом викрадача, просунувшись вже три милі[40] у північно-західному напрямку, але щойно ці сліди з відкритого простору пасовищ звернули до соснового лісу, вони їх загубили. І хоч, як я вже казав, вони були не мисливцями, а фермерами, до того часу навіть це не завадило їм дійти спільного висновку: вони переслідують не людину, а справжнього звіра. На своєму шляху вони знайшли жовту кофтинку від піжами Кеті, а також ще один клаптик від нічної сорочки Кори. Обидві речі були наскрізь просочені кров’ю, і тепер ані Клаус, ані Гові вже не неслися у тому божевільному темпі, який вони було взяли на початку. Скидалося на те, що незаперечна, рясно приправлена загусаючою кров’ю холодна реальність, спершу усвідомлена мозком, поступово згасила й так ледь жевріючі надії у їхніх серцях, змусивши їх все більше і більше уповільнюватися – у той самий спосіб, як це робить крижана вода, опускаючись на дно лише тому, що вона є важчою за теплу.

У пошуках втрачених слідів вони зайшли до лісу в одному місці, не знайшовши нічого, вартого уваги, спробували в іншому – все те було марним. Третя ж спроба була, здавалося, вдалою – вони натрапили на бризки крові, що наче віялом розлетілися по голках ладанної сосни[41]. Батько й син рушили у напрямку, в якому, як їм вбачалося, стелилася ледь примітна стежинка, яку, проте, вони майже одразу й загубили. І процес гарячкових пошуків розпочався наново. Між тим вже було біля дев’ятої ранку, коли позаду себе вони почули перегукування людей і гавкіт собак. То був Роб Маꥳ зі своїм нашвидкуруч зібраним пошуковим загоном (якщо б тією операцією керував шериф Крібас, то на той час пошук перебував би на стадії вицмулення ним першої чашки кави, добряче підсолодженої бренді). Вже через чверть години Маꥳ з його людьми наздогнали Клауса і Гові Деттеріків, що досі робили відчайдушні спроби знайти ознаки слідів, метушливо ганяючи по узліссю. Незабаром чоловіки рушили далі – у напрямку, який їм вказувала зграя собак, приведених Бобо. Коли Деттеріки мовчки приєдналися до загону, заступник шерифа не заперечував – вони ж бо все одно не повернули б назад, навіть якби це був наказ. Але з його досвідом у подібних справах неважко було помітити, наскільки ті страшаться можливих наслідків переслідування, тож Маꥳ обмежився тим, що, на його думку, у такій ситуації було більш доцільним – він змусив їх розрядити їхню зброю:

– Інші зробили те саме, – пояснив він.

А от про що заступник шерифа промовчав (як, до речі, не сказав і будь-хто інший), так це про те, що старший і молодший Деттеріки були єдиними у загоні, від кого він зажадав, щоб ті віддали свої набої йому. Майже збожеволілі від горя, бажаючі лише дійти до кінця цього моторошного жаху і покінчити з ним раз і назавжди, вони не сперечалися. Цілком імовірно, що коли Роб Маꥳ змусив Деттеріків розрядити зброю і передати йому всі набої, він, сповна й сам того не усвідомлюючи, подарував Джонові Коффі життя, продовживши його на декілька мізерних, сповнених спокутою місяців.

З незгасаючими ні на мить гавкотінням і повискуванням собаки ще зо дві милі[42] тягнули їх за собою через чагарники приземкуватих молодих сосен, тримаючись, орієнтовно, все того ж північно-західного курсу. Зрештою вони вийшли на узбережжя Трапінґус Рівер[43], яка, будучи у цьому місці доволі-таки широкою, неквапно несла свої води на південний схід, через невисокі лісисті пагорби, в околишніх місцинах яких родини Креїв, Робінеттів, Дюплесі (та бозна які ще) й дотепер виготовляють свої мандоліни і часто-густо випльовують власні зогнилі зуби під час оранки. То був непрохідний закутень того типу, де недільного ранку чоловіки не відмовляли собі у задоволенні побавитися із зміями і того ж вечора чуттєво обіймали своїх дочок, вкладаючись з ними до ліжка. Я знав подібні родини, адже більшість з них час від часу давали нашому Іскрунцеві ситний поживок. На протилежному березі Трапінґус Рівер учасники загону змогли бачити, як у променях червневого сонця виблискують сталеві рейки залізничної гілки Великої Південної[44], яка, перетинаючи річку нижче за течією по перекинутому через неї естакадному мосту, що був майже в милі[45] від них праворуч, прямувала до вугільних родовищ Вест Ґрін[46].

Там само, на узбережжі, посеред трави й корчастого чагарнику вони натрапили на добряче витоптану галявину – настільки закривавлену, що багато хто з чоловіків похапцем рвонули назад до підліску і вже там звільнили свої шлунки від сніданкового гніту. Там само, у моторошному замісі з трави, ґрунту і крові були знайдені рештки від нічної сорочки Кори. І Гові, який мужньо тримався весь цей час, не витримав, хитнувся до батька і мало не знепритомнів.

І там-таки у собак Бобо Марчанта трапився перший і єдиний у той день випадок, коли вони не змогли погодити між собою подальший напрямок погоні. Загалом тих псин було шестеро: два бладгаунди[47], два крапчасто-блакитних кунгаунди[48] і пара тер’єрів-напів­кровок, що їх південці свого часу прозвали мисливцями на чорнопиких або просто – негроловами[49]. І ось напівкровки підривалися на північний захід, вгору за течією вздовж Трапінґус Рівер, а інші ж наполегливо тягнули у протилежний, південно-східний бік. Як наслідок – усі вони позаплутувалися у своїх повідцях і, хоча в газетах про цю частину гонитви не було жодного слова, я цілком і повністю можу собі уявити усю закрутистість і пікантність тієї лайки, якою Бобо мав нагородити своїх гончаків, коли голіруч (певне, найбільш культурними органами свого тіла) кинувся розмотувати вузли, наводячи лад у їхній ватазі. Свого часу мені довелося знавати декількох мисливців-собачників, тож з власного досвіду можу сказати, що вони – це окремий сорт людей, представники якого навдивовижу подібні один одному.

Бобо, притягнувши до себе повідки, знов зібрав докупи свою зграю і тицьнув під їхні морди роздерту сорочечку Кори Деттерік – наче нагадуючи їм про мету їхнього промислу цього спекотного дня, коли температура під полудень вже сягнула майже дев’яносто п’яти градусів[50], а навколо спітнілих голів пошуковців почала хмарами кружляти дрібна, але не менш від того кусюча комашня. Негролови, з сопінням обнюхавши річ ще раз, все ж вирішили підтримати більшість, і вся зграя гончаків, нарешті дійшовши згоди, з гавкотом помчала вниз за течією.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловіки зупинилися, раптово зрозумівши, що крізь гавкання собак вони чують чийсь інший голос, що був схожим радше на виття чи ревіння якоїсь істоти, аніж на гавкіт собаки, навіть якби та перебувала у передсмертній агонії. То був звук, подібного до якого жодному з них ще не доводилося чути, але незважаючи на це, було щось у тому завиванні, що змусило їх усіх інтуїтивно здогадатися – його джерелом була людина. Так вони, принаймні, стверджували згодом, і я їм повірив. Гадаю, що я теж зміг би його впізнати. Бо ж припускаю, що саме так волають засуджені до страти, коли їх ведуть на електричний стілець. Утім, не всі з них, – більшість при цьому просто занурювалися в себе і йшли або взагалі мовчки, або ж сиплючи безглуздими дотепами, наче то якась шкільна прогулянка. Але інколи траплялися й істерики – зазвичай з тими нечисленними бідолахами, хто дійсно вірить у пекло і знає, на що має очікувати по той бік Зеленої Милі.

Бобо не роздумуючи вкоротив повідки ще раз – собаки вартували багато, і в нього не було й найменшого бажання втратити їх через бозна-якогось там психопата, що скиглить і бурмоче десь поблизу. Решта чоловіків (крім Деттеріків, ясна річ) перезарядили свою зброю, усі як один клацнувши затворами[51]. Теє виття наче крижаними пальцями пройшлося по їхніх хребтах. Піт, що був виступив до того у них під пахвами і на спині, вмить охолов і його краплі, стікаючи донизу студеними цівками, змусили їхні закляклі тіла вкритися сиротами. Коли чоловіки впадають у подібного роду заціпеніння, вони, якщо бажають продовжити розпочате, звичайно ж потребують лідера. Для них таким ватажком виявився заступник шерифа Роб Маꥳ. Він вийшов уперед і жваво попрямував (хоча я впевнений, що почувався він й зблизька не так бадьоро, як хотів це продемонструвати) до вільшняку, що притулився до лісу по правий бік від них. Решта їхньої команди нервово рушила за ним, тримаючись, проте, майже у п’яти кроках позаду. Зупинився Маꥳ лише раз – щоб просигналізувати Семові Голлісові, найкремезнішому серед усіх них, пильнувати Клауса Деттеріка.

Зразу ж за заростями вільхи їх очам відкрилася ще одна галявина, правий край якої губився у лісі, а лівий поволі переходив у довгий положистий схил річкового узбережжя. Усі, немов за командою, зупинилися, приголомшені. На мою думку, будь-хто з них відав би останнє, аби взагалі ніколи не бачити тієї жахливої картини, що відкрилася перед ними, і жоден з них до самої смерті так і не спромігся позбутися згадок про неї. То було як нічне страхіття, позбавлене покриву лаштунків здорового глузду. Жах, що майже випаровується на сонячному світлі, але ховається за оздобу й буденність милого серцю і такого звичного життя – церковні вечері, прогулянки сільськими стежинками, сродна праця, цілунки-кохання у ліжку. Череп у своїй будові має кожна людина, але для мене ця загальновідома аксіома набула іншого змісту: у житті кожної людини є череп, за пустими очницями якого ховається Смерть. І того дня вона вийшла з тіні – ті хлопці з загону Маꥳ дивилися на те, що може приховуватися за зубами, вищиреними у посмертній усмішці черепа.

На березі ріки, у вицвілому, заплямованому кров’ю робочому комбінезоні сидів найздоровезніший чолов’яга з тих, що будь-кому з членів загону довелося бачити у своєму житті, – то був Джон Коффі. Його надзвичайно великі, клишаві ноги були босі. На голові, пов’язана на той манер, як це роблять із своїми хустками сільські жінки, йдучи до церкви, у нього була надіта бандана, блідо-рожевий колір якої вказував на те, що ген-ген давно та могла бути й червоною, але час і сонце зробили свою справу. Навколо незнайомця чорною хмарою роїлися комахи. У кожній його руці зіщулено лежали оголені тільця дівчаток. Їхнє біляве волоссячко, колись кучеряве й легесеньке наче пух ваточника[52], тепер прилипло до голівок, а окремі його прядки були геть-чисто червоними від крові. Тримаючи їх отак, чоловік сидів і волав просто у небо – немов якесь збожеволіле теля. Його темно-коричневі щоки аж блищали від сліз, а обличчя було спотворене гримасою страшенного горя. Він судомно вдихав повітря – при цьому його грудна клітка поступово збільшувалася й збільшувалася, аж допоки кнопки, що тримали лямки його комбінезона, не починали загрозливо деформуватися, – а потім дозволяв тій величезній кількості накопиченого повітря злетіти у самісіньке небо у новій порції того гнітючого завивання. Доволі часто у пресі можна натрапити на такі штампи, як ото «вбивця не виказував жодних докорів сумління» абощо, але у тому конкретному випадку це виглядало б суцільною брехнею. Джон Коффі неабияк шматував свої серце і душу за тим, що він накоїв… однак залишився жити. А дівчатка – ні. Бо ж їх тіла було пошматовано на більш фундаментальному рівні.

Жоден так і не спромігся згадати потім, як довго вони ось так стояли, спостерігаючи за плачем людини – незнайомця, що сидів, заглиблений у свою тугу, втупивши погляд у щось, що було далі за широку, застиглу наче скло поверхню ріки, ба навіть набагато далі за поїзд на протилежному березі, що стрімко мчав колією у напрямку естакади, перекинутої через водну гладінь. Їм здавалося, що час, протягом якого вони дивилися на того чималого хлопця, однаково міг бути як годиною, так і вічністю, тоді як поїзд узагалі перестав просуватися вперед, крутячи колесами на місці, наче дитина, що ось-ось скипить у нападі роздратування. Вони не звернули уваги й на те, як сонце сховалося за хмарою, а краєвид від цього наче оповило серпанком. Перед їхніми очима було інше, але не менш реальне – наче шрам від укусу пса, якого вже давно пристрелили. Чорношкірий чоловік розгойдувався взад і вперед, а Кора з Кеті хиталися з ним у такт, схожі на ляльок, що якимсь дивом потрапили до лап велетня. М’язи заляпаних кров’ю гігантських, оголених до плечей рук чоловіка повсякчас напружувалися і розслаблялися, напружувалися і розслаблялися, напружувалися і розслаблялися.

Першим, хто надав цій німій сцені звукового забарвлення, став Клаус Деттерік. Із відчайдушним криком він кинувся на монстра, який зґвалтував і вбив його донечок. Сем Голліс, згадавши про покладені на нього Маꥳ обов’язки, спробував був перехопити його, але зазнав фіаско. Незважаючи на те, що він був дюймів на шість[53] вищим за Клауса і важчим, щонайменше, фунтів на сімдесят[54], старший Деттерік самим лише порухом плечей скинув з себе Семові руки, якими той був спробував його охопити. Клаус в одному стрибку подолав відстань, що відділяла його від Джона Коффі, і в кінці льоту з усього маху ногою вдарив того у голову. І хоча Клаусів чобіт, покритий кіркою вже скислого у тій спеці молока, поцілив Коффі точнісінько у ліву скроню, той, схоже, зовсім не відчув сили удару. Він так і залишився сидіти – голосячи й розхитуючись, вдивляючись ген далі за крайнебо на тому березі річки. У моїй уяві усе це могло б постати у вигляді такої собі картини проповіді п’ятидесятників[55], що вийшли з якогось соснового лісу, а один з найбільш відданих християн настільки сповнився релігійним екстазом, що вже почав вишукувати очами оті благословенні землі Ґошен[56]. Могло б… якби не ті два дитячі трупики.

Знадобилося четверо чоловіків, щоб відтягнути знавіснілого від люті і розпачу фермера від Джона Коффі. Тож іще до того, як це їм, зрештою, вдалося, Клаус устиг завдати йому бозна-скільки нових добрячих стусанів. Утім здавалося, що ці тички привернули увагу Коффі не більше, аніж той перший удар – він так і дивився кудись за річку, продовжуючи голосити. Що ж до Деттеріка, то щойно лише хлопцям вдалося відтягнути його, весь бойовий заряд, який був у ньому ще мить тому, зник – це виглядало так, ніби тілом чорношкірого гіганта струменів якийсь дивний, стимулюючий до дій струм (даруйте мені за цю інженерію – стільки років спливло, а я все ніяк не позбудуся звички мислити електричними метафорами), але коли контакт Деттеріка з тим незвичайним джерелом живлення було остаточно розірвано, він відійшов, наче вщент сп’янілий, або як людина, яку віджбурнуло від оголеного кабелю під напругою. Впавши біля річки ниць, широко розвівши коліна, Клаус Деттерік закрив обличчя долонями і заридав. Гові не роздумуючи метнувся до батька і потому, міцно обійнявши один одного, вони так і стояли навколішках, торкаючись своїми чолами.

Двоє з пошукового загону залишилися біля батька й сина – про всяк випадок. Решта ж чоловіків утворили щось на зразок наїжаченого гвинтівками кільця навколо чорношкірого незнайомця, що все розгойдувався і схлипував. Здавалося, що той навіть не усвідомлює присутності інших людей навколо. Роб Маꥳ зробив декілька кроків до нього, вагаючись, якусь мить потупцював з ноги на ногу і, нарешті зважившись, сів навпочіпки біля велета.

– Чоловіче, – стиха промовив він, і Коффі одразу замовк. Маꥳ зазирнув до його налитих кров’ю від тривалого плачу очей. З них все ще текли сльози, як ніби хтось всередині забув перекрити вентиль. І хоча ті очиська були просто-таки переповнені слізьми, заступникові шерифа вони видалися немов збайдужілими… чужими і незворушними. Я також упіймав себе на думці, що то найдивніші очі, які мені доводилося бачити у своєму житті, тож повністю розумів, що відчував у той момент Маꥳ. «Схожі на очі тварини, якій до того не доводилося стикатися із живою людиною», – так він пояснив репортерові на прізвище Гаммерсміт вже перед початком судового слухання.

– Агов, чоловіче, ти чуєш мене? – запитав Маꥳ.

Коффі повільно кивнув головою. Його ручиська все ще обвивали своїх моторошних ляльок, підборіддячки яких були притиснуті до їхніх грудей, приховуючи личка, – чи не єдина ласка, яку Господь зглянувся подарувати їм того дня.

– У тебе ж є якесь ім’я? – розпитував далі Маꥳ.

– Джон Коффі, – відповів той глухим і тремтячим від сліз голосом. – Коффі – як напій, ось тілько пишеться по-інакшому.

Маꥳ кивнув у підтвердження того, що зрозумів. А потім вказав пальцем на нагрудну кишеню комбінезона Коффі, що підозріло випиналася. На думку заступника, у ній цілком могла ховатися якась зброя, ба навіть вогнепальна, – хоча Коффі й не скидався на людину, якій, при її габаритах, потрібне ще щось окрім власного тіла, щоб нанести серйозні ушкодження, якщо їй спаде на думку дати драла.

– Що там у тебе в кишені, Джон Коффі? Чи то часом не волина? Пістолет?

– Аж ніяк ні, пане, – відповів низьким голосом Коффі, ні на мить не відводячи від Роба Маꥳ тих своїх химерних очей, які на поверхні аж скипали сльозами і стражданням, а в глибині здавалися холодними і таємничими, нібито справжній Джон Коффі перебував десь-інде, бачачи перед собою зовсім інший пейзаж, в якому не було місця для тіл закатованих до смерті дівчаток.

– Це всього лише щоб трохи попоїсти вдень.

– О, так оце твій маленький перекусон? – здивовано перепитав Маꥳ.

– Саме так, пане, – кивнув у підтвердження своїх слів Коффі, не звертаючи й найменшої уваги ані на сльози, що текли в нього по щоках, ані на прозорі шмарклі, що звисали з кінчика його носа.

– І де ж це, Джоне Коффі, отакі як ти отримують свій маленький поживок? – Маꥳ щосили намагався зберігати спокій, хоча вже відчував той сморід, що почав ширитися від тіл двійняток, й уздрів мух, які, відблискуючи своїми волохатими зелено-синіми тільцями, вже розпочали свою моторошну дегустацію з рясно просочених кров’ю ділянок. Але що було найгіршим, – як він згадував потім, – так це волосся дівчаток. Із зрозумілих причин, подробиці подібного ґатунку у жодних газетних статтях, що стосувалися цієї історії, не висвітлювалися, адже резонно вважалися занадто брутальними як для сімейного читання. Тож і я дізнався про це не з друкованої преси, а від репортера, який був автором однієї з подібних статей, пана Гаммерсміта. Я відшукав його вже згодом, коли Джон Коффі став для мене свого роду нав’язливою ідеєю. За свідченням Гаммерсміта, Роб Маꥳ якось обмовився йому, що біляве волосся двійняток насправді тоді вже не було білим. Вони були рудувато-коричневими від крові, що стікала ними донизу, забруднюючи щічки, здаля нагадуючи результат абияк виконаного фарбування. І не треба було мати кваліфікацію лікаря, щоб зрозуміти – тендітні черепки малеч було розколото один об інший силою тих могутніх рук, що їх тримали. Можливо, дівчатка надто голосно кричали. І ймовірно, він просто захотів змусити їх замовкнути. Якщо сестричкам пощастило, це трапилося перед зґвалтуванням.

Спостерігаючи весь той жах, зібратися з думками було вкрай важко – навіть такій, сповненій непохитної рішучості довести свою роботу до кінця, людині, яким був заступник шерифа Роб Маꥳ. Найменша втрата концентрації могла призвести до помилок, можливо, навіть, до ще більшого кровопролиття. Тож заступник зробив глибокий вдих і опанував свої почуття. У будь-якому випадку, спробував це зробити.

– Їй-бо, пане, я не зовсім добре пам’ятаю – щоб мені собакою околіти, якщо брешу! – заявив Коффі, все ще давлячись від схлипувань. – Але це маленький поживок, ваша правда. Там є бутиброди і ще, здається, смачнючий маринований огірок…

– Щоб ти там не розповідав, я маю сам у цьому переконатися, – перервав того Маꥳ. – Отож, Джоне Коффі не рухайся. Не роби ані найменшого поруху, хлопче, бо, як бачиш, у нас тут достатньо зброї, націленої на тебе. Тож смикнеш лише пальцем, і вище за дупу матимеш ще одну велику дірку.

Коффі знов перевів погляд у далеч за річку і не рухався, поки Маꥳ обережно потягнувся до нагрудної кишені того монструозного комбінезона і так само неквапно витягнув звідти щось, загорнуте до газетного паперу і перев’язане шворкою для м’яса. Заступник без вагань розірвав мотузку і розгорнув газету, хоча вже й так був майже впевнений, що побачить там саме те, про що розповідав Коффі – його «трохи попоїсти». Усередині був бутерброд з шинкою і помідорами, а також рулет з желейною начинкою. Був там і згадуваний маринований огірок, додатково загорнутий в окремий шматок газети з ребусами, які, вочевидь, Джонові Коффі так і не судилося розгадати. Але ось сосисок там не було. Можна було припустити, що того ранку ковбаски з маленького поживку Джона Коффі дісталися Бідонові.

Не відводячи очей від Коффі, Роб Маꥳ через плече передав пакунок з їжею одному з людей позаду себе. Сидячи ось так, навпочіпки, він був небезпечно близько від імовірного вбивці, щоб дозволити собі відволіктися навіть на якусь секунду. Перекус, наново загорнутий і туго перев’язаний мотузкою, у підсумку опинився у Бобо Марчанта, який поклав його до свого заплічного мішку, в якому зберігав їдло-смаколики для собак (і я не здивувався б, якби там знайшлася ще й блешня[57] на сяку-таку рибину). Той сніданок не було представлено на суді в якості доказів – хоча справедливість у цій частині світу чинилася навдивовижу швидко, утім не настільки, щоб випередити час псування шинко-томатного бутерброду. А ось фотографії того перекусу присяжним надали…

– Що тут сталося, Джоне Коффі? – запитав Маꥳ своїм низьким голосом, що враз позбавляв оточуючих щонайменшого бажання жартувати. – Ти хочеш розповісти мені про це?

І Коффі повідав заступникові шерифа й іншим присутнім майже те саме, про що згодом розповів і мені. Також то були й останні слова, якими обвинувач звершив свою промову перед судом присяжних у справі Коффі.

– Я нічим не міг зарадити, – промовив Джон Коффі, все ще тримаючи у руках оголені тіла замордованих і зґвалтованих дівчат-двійняток. Сльози знов заструменіли по його щокам. – Я дуже старався прибрати це з них, але вже було надто пізно!

– Чоловіче, тебе заарештовано за вбивство, – сказав на це Маꥳ і по цьому харкнув Коффі в обличчя.

Присяжні радилися за дверима дорадчої кімнати сорок п’ять хвилин. Часу цілком вдосталь, щоб перекусити своїми маленькими поживками. Але я б здивувався, якщо у них було хоч якесь бажання попоїсти.

Розділ 5

Сподіваюся, вам не складно було збагнути, що про все це я довідався не з одного візиту до ось-ось-зниклої-безвісти тюремної бібліотеки по обіді того спекотного жовтневого дня і, тим паче, – не з того єдиного залишеного стосу старих газет, вже завбачливо спакованих до пари коробів з-під помонівських апельсинів[58], очікуючи свого переїзду. Утім, навіть того мізерного, що я дізнався у свій перший день знайомства з Джоном Коффі, виявилося достатнім, щоб позбавити мене сну найближчої ночі. Коли моя дружина раптом прокинулася о другій по півночі, то знайшла мене не в нашому подружньому ліжку, а на кухні, де я сидів, цмулячи маслянку[59] і попихкуючи власноруч скрученим Сурмачем[60]. На її питання, чи не трапилося чогось, про що їй варто знати, я без жодної прихованої думки збрехав, – що, до речі, робив під час нашого довгого подружнього життя вкрай рідко, не більше декількох разів. Я відповів, що у мене трапилася чергова сутичка з Персі Ветмором. То не було вигадкою, якщо вже на те пішло, але й не було тією правдою, яка насправді подарувала мені безсоння тієї ночі: зазвичай усі свої думки з приводу Персі я лишав на службі.

– Та викинь ти цього чмурка з голови і повертайся у ліжко, – порадила вона мені, посміхаючись. – У мене є дещо, що допоможе тобі заснути. І тобі дозволяється отримати це у необмеженій кількості.

– Ого! Звучить аж страшенно як спокусливо, але мені, мабуть, доведеться відмовитися, – безрадісно відповів я. – Щось негоже з моєю водонапірною вежею, і я не хотів би тебе цим обдарувати.

Дружина вигнула брівку у напускному обуренні.

– Людоньки, ну ви чули таке?! Він каже, щось негаразд з його водонапірною вежею! – артистично заголосила вона, перетворивши мою спробу провести невинну аналогію в уїдливий дотеп. – Кажу ж тобі – останнього разу, що ти їздив до Батон-Руж[61], ти зняв попсуту мандрьоху.

То був черговий жарт з її боку – ми обоє знали, що мені ніколи не доводилося бути у Батон-Руж і тим більше – вовтузитися з панельними кралями (як у тому місті, так і деінде).

– Ой, та облиш уже! Це усього-на-всього звичайна інфекція сечовивідних шляхів, – вже вкотре пояснив я. – Моя мати, бува, казала, що хлопчики обов’язково її підхоплять, якщо пісятимуть, коли дме північний вітер.

– Та твоя мамця навіть з дому боялася вийти, якщо, не доведи Господи, їй випадав фарт розсипати сіль, – парирувала дружина. – Доктор Седлер…

– А оце вже ні, – перервав я її, змахнувши у роздратуванні рукою. – Той ліпило пропише мені оті новомодні сульфа-пігулки[62] і вже до кінця тижня по кожному приході на роботу я бігцем бігтиму до нужника, щоб проблюватися. Хай вже якось воно саме пройде, а тим часом, краще буде, якщо у наших тицявках-забавках ми візьмемо невеличку паузу.

Вона поцілувала мене у чоло, ледь-ледь вище лівої брови, і це, як завжди, спонукало моїх мурашок до невеличкої пробіжки шкірою… про що Дженіс – так звали мою дружину – було надто добре відомо.

– Нещасний ти мій хлопчику. Наче тобі не було достатньо проблем з цим примороженим Персі Ветмором. І все ж, не барися довго, а потому – одразу спатоньки, добре?

На довго я й не затримався, але до того, як повертатися в ліжко, вирішив вийти на наш задній ґанок, аби злити баки (попередньо не забувши наслинити великого пальця і перевірити напрямок вітру – хай там як, але далеко не все те, чому батьки навчали нас, поки ми були ще малими, варто ігнорувати у дорослому житті… наскільки б безглуздим щось з того і не здавалося). Дзюрити на вулиці, скажу вам, – це одна із справжніх насолод сільського життя, яку майстри слова, на моє глибоке переконання, несправедливо обділили своєю увагою. Хоча, коли вже на правду йде, саме в ту ніч жодної насолоди я не відчував – рідина, що виходила з мене, була настільки гарячою, що здавалося, ніби ще трішки, і я почну відливати підпаленим гасом. Разом з тим, мені здалося, що я почуваюся на дещицю ліпше, ніж коли мене скрутило по обіді у бібліотеці, і вже точно був певен – краще порівняно з тим, як мені велося два чи три дні до того. Тож надія на те, що недуга з дня на день перейде у фазу одужання, зажевріла з новою силою. Але, як вже зовсім скоро з’ясувалося, ніколи ще та надія не була настільки мізерно обґрунтованою. Бо ж нікому було мене застерегти, що часом та клята зараза, яка причаїлася всередині того місця, де одразу й тепло, й вогко, може взяти спочин на день чи два, щоб опісля, з подвоєним завзяттям поновити свій штурм. Я був би вельми здивований, дізнавшись про це тоді. І той подив сягнув би й ще більш запаморочливого рівня, якби у ті часи мені хтось сказав, що за якихось наступних п’ятнадцять чи двадцять років буде винайдено пігулки, які виліковуватимуть подібні інфекції в рекордно короткі терміни… і хоч інколи вони також змушували вас почуватися дещо хворими, спричиняючи легку нудоту чи діарею, це один біс було над усяке порівняння з тим, як вивертало з усіх дірок нутрощі після прописаних доктором Седлером сульфа-якихось-там препаратів. Що ж до 1932-го – тоді чи не єдиним, що вам залишалося (окрім тих сучих седлерівських таблеток), було терпляче чекати і намагатися не звертати увагу на відчуття, ніби ваш сечовивідний механізм хтось задля розваги заправив гасом, а вважаючи зробленого недостатнім – для більшого ефекту ще й люб’язно підніс запаленого сірника.

Досмаливши хабарика, що залишився від самокрутки, я повернувся до спальні і нарешті провалився у сон. Тієї ночі мені наснилися двійко дівчаток, що сором’язливо мені усміхалися, а їхнім волоссячком та скрапувала долу кров.

Розділ 6

Наступного ранку на робочому столі на мене вже очікував рожевий бланк службової записки, в якій мою скромну персону запрошували зайти до кабінету начальника в’язниці: «щойно лише з’явиться для цього можливість». Узагалі-то, я не можу сказати, що це стало для мене цілковитою несподіванкою – позаяк у нашій в’язниці, як і в будь-якому іншому закладі схожого устрою, існували деякі неписані, але надважливі правила гри у корпоративну етику, які минулого дня я на деякий час порушив. Поспішати з візитом до начальника я, певна річ, не став, натомість відтягуючи його як тільки міг. І це було вельми схожим на ситуацію з моїм повсякчас відкладеним відвідуванням лікаря стосовно тих негараздів через інфекцію нирок. Бо ж як сам завжди вважав – принцип «не відкладати на безвік» є надміру переоціненим.

Хай там що, але йти до кабінету начальника Мурса я не квапився. Замість цього я скинув свій вовняний формений кітель, розвісив його на спинці стільця, а потім увімкнув вентилятор у кутку кабінету – починався ще один день, який віщував бути спекотним. Відтак я вмостився за столом і взявся переглядати рапорт Брутуса Гауелла, що його він залишив після нічного чергування. У звіті не було нічого такого, про що б варто було непокоїтися. Делакруа після відбою ненадовго пустив сльозу (абияка насправді новина, бо він робив це майже щоночі, і я більш ніж певен – переважно з жалю до себе, аніж до тих душ, кого підсмажив живцем), а потім випустив побігати свого мишеня – Пана Брязкотуна, діставши його з сигарної коробки, у якій той спав вдень. Розвага з мишеням трохи розрадила і заспокоїла Дела, і вже невдовзі він заснув, проспавши решту ночі, мов дитина після маківки. Весь цей час Пан Брязкотун найімовірніше провів, сидячи на животі в Делакруа, обгорнувши хвоста навколо лапок і взагалі не кліпаючи своїми очками-намистинками. Це справляло таке враження, наче у милості Своїй наш Творець вирішив, що Французу не завадить обзавестися власним янголом-охоронцем, одначе ж у мудрості Своїй велівши, щоб для такого пацюка (яким, без сумніву, і був за своєю природою наш смертоносний друже з Луїзіани) цим вартовим виступало мале мишеня. Звичайно ж, подібних цим міркувань не було у доповіді Брутальника, але я провів достатньо нічних чергувань у блоці, щоб навчитися читати між рядків. Персоні ж Коффі у своєму звіті Гауелл присвятив єдиний коротенький абзац: «Лежав без сну, поводився переважно тихо, хоча, можливо, що іноді й плакав. Я спробував був його трохи розговорити, але зрештою махнув рукою, бо ж у відповідь діставав самі лише мурмотіння. Може, Пóлові чи Гаррі пощастить більше».

Далебі, оті «спроби розговорити» були чи не найголовнішим завданням у нашій роботі. Тоді я цього не розумів, але тепер, озираючись назад з запаморочливої висоти оглядового майданчика своєї навдивовижу глибокої старості (припускаю, що усі без винятку довголіття здаються незвично дивними для рідні, що змушена цю старечу терпіти), я бачу, чим насправді ті потуги були для всіх нас, і чому я не збагнув цього тоді – вони ж бо були настільки важливим стрижнем нашої професії, що сприймалися як щось інстинктивне чи то, пак, рефлективне, – як ото потреба у звичайнісінькому диханні існує усього лише для того, щоб продовжувати жити. Добрі навички у «спробах розговорити» не входили до переліку вимог, що в обов’язковому порядку висувалися до кандидатів у тимчасові наглядачі. Але для мене, так само як і для Гаррі, Брутальника чи Діна ці навички, без перебільшення, можна було сміливо назвати життєво важливими і чи не провідними у роботі… Також вони (а точніше – їх повна відсутність) були й однією з причин, чому Персі Ветмор став для нас таким випробуванням. Його ненавиділи геть усі острожники. Кожен на свій лад, але також без жодного винятку, – його ненавиділи й охоронці… Та що там перераховувати – гадаю, що його ненавиділи всі, за виключенням невеличкого кола людей з його політичних зв’язків, самого Персі, звісно, а також, не відкидатимемо й таку можливість (але тільки можливість), – його матері. Ветмор наче уособлював собою дрібку білого миш’яку, якою притрусили весільний торт, – мені здається, що вже з першого дня його роботи у нас я зрозумів, які корчі від нього нас очікуватимуть незабаром. Він був наче ходяча бомба, у якої пошкоджено механізм детонатора, і тому оточуючі достеменно не знали: коли, хто чи що остаточно зірве той химерний запобіжник у його голові і трапиться руйнівний у всіх сенсах вибух. Що ж стосується решти з нас, то ми, ймовірно, на глузи взяли б того відчайдуха, який би ляпнув, що ми більш корисні саме як психіатри засуджених, а не як їхні охоронці, – якась дещиця мене навіть сьогодні все ще охоче посміялася над такою теорією. Але й дійсно – у мистецтві під назвою «спроба розговорити» ми таки щось шурупали… бо ж як без таких ось щирих бесід люди в очікуванні неминучого побачення зі Стариганем Іскрунцем зазвичай мали неприємну тенденцію втрачати глузд.

На вільному місці, що ще лишалося унизу сторінки рапорту Брутальника, я зробив для себе нотатку, аби не забути поговорити з Джоном Коффі, – чи то спробувати, принаймні, – і перейшов до записки від Кертіса Андерсона, чільного помічника начальника в’яз­ниці. У ній повідомлялося, що він, Андерсон, розраховує найближчим часом отримати ордер на ДВВ для Едварда Делакруї (тут помічник налажав двічі, бо за офіційними документами того кажуна звали Едуар Делакруа). Під ДВВ ми розуміли дату виконання вироку, а з того, що я прочитав далі, виходило, що Кертіс з добре поінформованих джерел дізнався, коли плюгавий кажун матиме свою прогулянку Зеленою Милею, – незадовго до Геловіна[63], – а якщо мене цікавить, що підказує йому його інтуїція, то, ймовірно, все відбудеться 27 жовтня[64] (що, в принципі, вже можна було вважати за точну дату, оскільки прогнози від Кертіса Андерсона збувалися аж занадто частенько). До цієї страти, однак, ми можемо очікувати на прибуття нового мешканця – людини на ім’я Вільям Вартон. «Він з того типу, що ти був якось влучно назвав “проблемним дитям”, – писав мені Кертіс своїм заваленим вліво почерком, який своєю надмірною увагою до деталей і дивним нахилом викликав відчуття, що автором записки був не чоловік, а якась манірна дівуля. – Але це дитятко схиблене на всю голову і неабияк цим пишається. За ним ганялися протягом останнього року чи близько того, поки він швендяв мало не по всьому штату. Зрештою він таки влаштував собі неабиякий провід до блоку смертників: під час збройного пограбування вбив трьох людей, серед яких – вагітну жіночку, а намагаючись втекти, пристрелив ще й патрульного, який спробував був його перехопити. Тож для повного комплекту йому не стало фарту вколошкати хіба що сліпого і незайману черницю! – читаючи останні рядки я дозволив собі злегка всміхнутися. – Цьому Вартонові 19 років, а ще він має татуху “Малюк Біллі”[65] на лівому передпліччі, ближче до згину ліктя. І будь готовий раз чи двічі зацідити йому по пиці, бо доведеться – це я тобі обіцяю. Але коли робитимеш це, будь обережний – бо ж цьому чуваку нема чого втрачати». Це своє застереження Андерсон підкреслив двічі, а потім закінчив: «До того ж, як я зрозумів, до нас на відпочинок він надовго – не втомлюється одну за одною шкрябати оті свої апеляції, ну й на додачу до всього він ще й неповно­літній[66]».

Неповнолітній «малюк» з нестійкою психікою, який цілими днями тільки те й робить, що пописує апеляції, завдяки чому цілком здатний продовжити свій термін перебування у блоці «Д» на невизначений час – оце так радісна, збіса, новина, потрібна мені зараз, як до дупи дверці. Раптом день здався більш спекотнішим, ніж абиколи, тож поки не трапилося ще чогось, я вирішив, що з візитацією до шефа зволікати не варто.

Загалом кажучи, у «Холодній Горі» мені довелося працювати під керівництвом аж трьох начальників в’язниці – Гел Мурс був з них останнім але, без сумніву, найкращим. Стверджую це без жодного підлабузництва. Щирий і чесний, він був позбавлений навіть зародків дотепності Кертіса Андерсона. У політичному ж сенсі Мурс був доволі гнучким і дипломатичним, що й, зрештою, дозволяло йому тривалий час зберігати за собою посаду у ті похмурі роки… і достатньо порядним, щоб зуміти не заплямувати свою репутацію й утриматися від усіх спокус тих закулісних ігрищ. Він навряд чи зміг би піднятися ще вище по службі, але схоже було, що це його аніскільки не турбувало. На той час йому виповнилося чи то п’ятдесят вісім, чи п’ятдесят дев’ять. Гелове обличчя, геть повністю вкрите довгими, глибокими зморшками, одразу ж викликало думки, що його власник чимось нагадує бладгаунда (навіть тільки завдяки цьому Бобо Марчант охоче б з ним затоваришував, гадаю). І хоча волосся шефа вже повністю посивіло, а руки раз по раз тремтіли через якогось роду параліч, він все ще залишався доволі міцним дядьком. Якось, пригадую, за рік до описуваних подій, на прогулянковому подвір’ї на Мурса кинувся в’язень, озброєний дерев’яною заточкою, випиляною зі шпону пакувального кошика. Так Гел, навіть кроку не зробивши з місця, де він до того стояв, перехопив зап’ясток того конячого жмиха і крутонув його с такою силою, що в руці того вилупка аж кістки зламалися – із тріскотом, наче ото до вогнища підкинули сухого гілляччя. Бичара, одразу забувши про всі свої претензії, впав на коліна акурат у багнюку, що була під ногами, і почав що є сили гукати на поміч свою матір.

– Та не мамця я тобі, – відповів Мурс з тією своєю говіркою, що викривала у ньому безнадійного південця. – Але навіть якби й нагодилася така чудасія, то я б якнайвище підтягнув би усі оті свої спідниці та й обісцяв би тебе з тієї самої шахни, звідки ти вилупнувся на цей світ.

Коли я увійшов до кабінету начальника, шеф почав був вставати мені на зустріч, та я зупинив його заперечним жестом руки. Улаштувавшись на стільці, що стояв навпроти його столу, я розпочав нашу розмову з питань про його дружину (принаймні, так ми робимо у нашенських краях, тож цілком може так статися, що деінде вчиняють ген інакше).

– Як там живеться-здоровиться твоїй кралечці? – спитав я, наче його Мелінді було усього лише сімнадцять, а не шістдесят два чи три роки. Моя турбота була щирою: Гелова дружина була тією жінкою, у яку я цілком міг закохатися і навіть узяти з нею шлюб, якщо б лінії наших доль перетнулися у часі. Але так, певною мірою у такий чемний спосіб я намагався й хоча б трохи відтермінувати той момент, коли ми перейдемо до суті розмови, з якої він мене запросив.

Мурс глибоко й тяжко зітхнув.

– Не так добре, як того б нам хотілося, Поле. Ба навіть зовсім не добре.

– У неї знов ті головні болі?

– Цього тижня напад був тільки одного разу, але за весь час, що вона хворіє, то був, мабуть, чи не найгірший з них – позавчора вона майже не підводилася з ліжка, так і пролежала навзнаки цілий день. А тепер в неї почала проявлятися ще й ця клята слабкість у правій руці… – додав Гел, простягнувши над столом власну, геть поцятковану старечим ластовинням правицю. Якусь мить ми просто мовчки спостерігали, як вона тремтить над його Журналом реєстрацій, зрештою він опустив руку на стільницю. Я відчув, що він усе б віддав, аби лише не розповідати те, про що я тільки-но довідався, та й сам я теж зробив би усе можливе, аби тільки цього не почути. Головні болі у Мелінди розпочалися навесні того року і протягом усього літа лікар авторитетно запевняв її, що їх причиною є «звичайнісінькі мігрені через нервові переживання», які, на його думку, були наслідком стресу через наближення виходу на пенсію її чоловіка. Усе, начебто, простіше простого – не нервуйтеся й усе минеться. Ось тільки поза увагою залишився той факт, що жоден з їхнього подружжя тими днями взагалі не переймався майбутнім Гела у статусі пенсіонера. Моя ж власна дружина якось сказала мені, що мігрень аж ніяк не є недугом таких підстарків, як ото Мурси, і страждає на неї лише молоде покоління, представники якого, досягши поважного віку Мелінди Мурс, зазвичай почуваються не гірше, а навпаки, – краще, ніж замолоду. Тепер же, за словами Гела, з’явилася ще й слабкість у руці… Як на мене, це вже зовсім не було схоже на результат рядового нервового перенапруження, а скоріше – на провіщення удару, хай йому грець.

– Доктор Гаверстром наполягає на її госпіталізації до лікарні в Індіанолі, – продовжив ділитися новинами Мурс. – Типу, нехай поздає там аналізи, зробить рентгенівські знімки голови, та бозна що ще. Мелінду усе це до смерті налякало. – Він на мить зупинився, а потім додав: – Правду кажучи, й мене теж.

– Ще б пак. Але ти обов’язково маєш вмовити її погодитися на обстеження, – порадив я. – Не думаю, що в такій ситуації варто зволікати. Бо ж якщо вони побачать щось таке, що вони там вміють розбирати на тих рентгенах, то, ймовірніше за все, це щось вони і вміють лікувати.

– Гаразд, – погодився зі мною Гел, і потому, лише на коротку мить (наскільки зараз пригадую – перший і єдиний раз за всю першу частину тієї бесіди) наші очі зустрілися у нетривалому, проте навдивовижу інформативному контакті – ніби позбавленому рамок ввічливості досконалому розумінні, яке не потребувало жодних слів. Так, головні болі і кволість кінцівок могли бути нічим іншим, як першими проявами інсульту. Але їх могла б викликати і ракова пухлина, що поступово жерла її мозок, натомість зростаючи сама. І якщо останнє виявиться вірним, то шанси на те, що лікарі в Індіанолі зможуть хоча б чимось зарадити, спливали практично до нуля. Пам’ятаймо, на дворі добігав кінця 1932 рік – старомодні часи, коли лікування навіть такої відносно неважкої хвороби, як ниркова інфекція сечовивідних шляхів, передбачало лише дві методики: або ковтати сульфа-пігулки і при цьому безперестану хезати-блювати, або ж смиренно страждати, зціпивши зуби в очікуванні одужання самопливом.

– Я вдячний тобі за турботу, Поле. Вельми вдячний. А зараз давай поговоримо про твої стосунки з Персі Ветмором.

Я застогнав і картинно підкотив під лоба очі.

– Сьогодні вранці мені подзвонили зі столиці штату, – неквапно вів далі начальник. – І мій співрозмовник на тому боці лінії справляв враження вкрай роздратованої людини, як ти собі, маю надію, уявляєш. Поле! Наш губернатор жонатий на жінці, до суджень якої дослухається з такою послужливістю, що подеколи навіть і не знаєш, хто ж з них насправді займає цю посаду, – ти ж не мале дитя і розумієш, про що я. У його любої дружини є брат – батько єдиної, зауваж, дитини. І так сталося, що цією дитиною є саме Персі Ветмор. Учора ввечері Персі подзвонив своєму таткові, а той, одразу по завершенню розмови, набрав номер своєї сестри – чи пак тітки Персі. Чи бажаєш, щоб я простежив за тебе решту ланок з цього ланцюжку?

– Аж ніяк, – відповів йому я. – Персі стуконув, ото й усе. Такий собі шкільний балясник-слимачок, який доповідає вчительці, що нібито випадково бачив, як Джек та Джилл лизалися у вбиральні.

– Нехай, – погодився Мурс. – Почасти так це і виглядає.

– Чи відомо тобі, що за лайно відбулося між Персі та Делакруа, коли останнього тільки-но до нас перевели? – запитав я. – Що він зробив тим своїм, курва-мати, гікорієвим дрючком?

– Я знаю, але…

– І ти, звісно ж, в курсі й стосовно іншої забавки Персі – час від часу, чисто заради сміху, проводити тим кийком по ґратам, коли він проходить повз камери. Він настільки тупий і підступний, що навіть не уявляю, як довго мені ще вдаватиметься утримуватися від спокуси натовкти йому пику. Вибачай, але кажу як є!

Тієї осені наше з Гелом Мурсом знайомство тривало вже близько п’яти років. Що б там не казали, а для людей, які наловчилися непогано ладнати один з одним (особливо в умовах, коли їхні професійні обов’язки, крім усього іншого, вряди-годи передбачають й мінянку життя на смерть) – це можна вважати достатньо солідним терміном. Тож, гадаю, не варто в якийсь інший спосіб доводити, що Гел прекрасно зрозумів мене у тій ситуації: я не збирався так просто взяти і звільнитися… принаймні не з Депресією, що ніби та небезпечна злодійка, яка чатує на свої жертви за стінами в’язниці і яку, на противагу нашій тюремній пастві, все ніяк не вдавалося загнати до клітки. Люди й геть кращі за мене перетворювалися на таких собі безробітних пілігримів, які пішки або ж відсиджуючись зайцями у вагонах товарняків тинялися шляхами пригніченої країни. У мене ж були усі підстави вважати себе щасливцем: діти вже повиростали, та й заставу за будинок протягом минулих двох років було зрештою сплачено (після останнього внеску я почувався так, ніби з моїх грудей прийняли двохсотфунтову[67] мармурову брилу). Одначе ж чоловік має щось їсти, а разом з тим – й утримувати свою дружину. До того ж, коли у нас із Дженіс з’являлося трохи зайвих грошенят (а часом навіть і тоді, коли тієї зайвини і взагалі не було, але листи від Джейн бачилися нам особливо розпачливими) ми надсилали доньці та зятеві двадцять баксів[68]. Чоловік нашої Джейн був безробітним вчителем середніх класів, і якщо у такому факті не вбачати явної ознаки безвиході тих днів, то я навіть і не знаю, які ще слова тут матимуть значення. Тож – ні, людина при здоровому глузді не піде на такий вкрай невиважений крок, як кинути постійну, непогано оплачувану роботу, подібну до тієї, що була у мене… проте моя витримка згаданої осені зазнавала неабияких випробувань. Як на пору року, про яку наважувалися нагадувати лише календар з пресою, надворі стояли аномально спекотні дні, плюс усередині мене вирувала інфекція, що додатково підкручувала регулятор термостата мого тіла на все вищу і вищу позначку. А коли чоловік перебуває у подібного роду обставинах, цілком може статися й так, що його кулак вилетить у ціль за власним бажанням, у дупі бачивши всю оту розважливість і стриманість. І якщо ти вже приклався раз чи двічі до фізії такої людини зі зв’язка́ми як Персі Ветмор, то можеш і не зупинятися взагалі, гамселячи його щодуху, адже все одно шляху назад вже не буде.

– Я викликав тебе сюди, щоб застерегти: припни свого язика і, тим паче, не давай волю рукам, бо наробиш лиха тоді, коли досить було лише трохи почекати, – наче й зовсім не зважаючи на мою розбурханість спокійно продовжував далі Мурс. – Якщо вже в нас пішла така відверта розмова, доводжу до твого відома, що та поважна особа, яка дзвонила мені сьогоднішнього ранку, на додачу до іншого ще й вельми прозоро натякнула, що Персі не збирається довго тішити нас своїм товариством, – бо ж як він подав заяву на працевлаштування до «Шипшини» і, як ти й сам, сподіваюся, розумієш, нема жодних причин думати, що йому у цьому відмовлять.

– Он воно як! До «Шипшини», – здивовано пробурмотів я. «Шипшина» або, якщо більш точно, «Шипшинний Кряж» була тоді однією з двох психіатричних лікарень, що фінансувалися з державного бюджету. – Якого біса цей курвець задумав? Може, у нього турне по всіх подібних установах у штаті?

– Йому там світить якась адміністративна орудка, наскільки мені відомо. А ще – більша платня за нескладну роботу із папірцями замість пхання лікарняних ліжок у цю спеку. – На якусь мить обличчя Мурса торкнулася єхидна посмішка. – Знаєш, Поле, а ти міг би вже давно позбутися своєї халепи, якщо б під час прогулянки Милею Вождя не запроторив Персі спостерігати за роботою Ван Гея в електрощитовій.

Те, що він ото сказав, на якусь мить здалося мені настільки чудернацьким, що я не мав і щонайменшої тямки, до чого ж він веде. А може бути й так, що це я сам не бажав нічого розуміти.

– А куди ж іще, скажи, я мав його подіти? – здивовано запитав я. – Господи милосердний! Та він навряд чи взагалі усвідомлює, що він робить у блоці! Якщо ж вчинити таку дурню як ввести його до складу бригади безпосередніх виконавців… – безпорадно розвівши руками я зупинився, розуміючи усю безперспективність такої витівки. Закінчити ту думку годі було й намагатися, позаяк перелік потенційних ризиків, як на мене, виглядав нескінченним.

– І тим не менш, гадаю, ти б вчинив далекоглядно, задіявши його у прийдешній страті Делакруа на одній з ключових позицій. Якщо, звичайно, ти дійсно хочеш коли-небудь позбавити свій блок його присутності.

Я витріщився на Мурса з відвислою від щирого подиву щелепою. Зрештою, більш-менш опанувавши себе і перевівши до безпечнішої зони ризики продовжити день у відділі травматології з вивихом нижньощелепного суглоба, я повернув собі здатність розмовляти:

– Ти хочеш мені сказати, що єдина заповітна мрія для Персі – це опинитися якомога ближче до засудженого, де він зможе унюхати запах добряче просмажених мізків тієї наволочі?

Мурс знизав плечима. Його очі, що немов аж світилися ніжністю при згадуванні його дружини, тепер, коли наша розмова перейшла на геть інші рейки, перетворилися на два безжальних твердих кремінці.

– Мізки Делакруа збираються підсмажити незалежно від того, чи стоятиме з ним поруч Персі Ветмор, чи будь-хто інший, – зауважив мій начальник. – Я ж правий?

– Так, звичайно. Але ж він може утнути якусь чортівню і вся страта від того піде шкереберть. Ну насправді, Геле, я майже певен, що саме так і станеться, – він неодмінно облажається. І це перед тридцятьма чи близько того свідками… та ще й репортерами, що понаїдуть чи не з усієї Луїзіани.

– Ви з Брутусом Гауеллом маєте простежити, щоб нічого такого не трапилося, – запропонував вихід Мурс. – А якщо Ветмор таки десь та й схибить… Ну що ж, це все відіб’ється у його обліковій справі, де й залишатиметься навіть потому, як усі зв’язки́, що їх він зараз має в офісі губернатора штату, вичерпають свій ресурс. Уторопав?

Я справді второпав. І хоч це змусило мене почуватися хворим і наляканим, але так, я зрозумів геть усе.

– Персі може захотіти залишитися ще й на страту Коффі, – додав трохи згодом Мурс, – але якщо нам пощастить, він отримає все, на що очікував у своїх бажаннях, вже від Делакруа. Твоїм завданням буде лише подбати про те, щоб цього разу він опинився поближче до Іскрунця.

Я ж бо раніше збирався засунути цього гонористого нетямуха кудись якнайдалі з-перед мої очей: наприклад, знову до електрощитової, а потім, коли основне дійство скінчиться, – супроводжувати каталку, якою тіло Делакруа мало бути доставлене тунелем (його свого часу проклали попід в’язницею, сполучивши в такий безпечніший спосіб складське приміщення з зовнішнім світом) до труповозки, яку за протоколом паркували через дорогу від в’яз­ниці. Але водночас викинув усі ті плани зі своєї голови, побачивши, наскільки недолугими вони виглядали у світлі новоявлених перспектив. І погоджуючись з задумом начальника, кивнув. Звичайно ж я усвідомлював, до якої авантюри дозволяю себе втягнути, але тоді мені було на це начхати – аби позбутися Персі Ветмора я ладен був навіть крокодила за хвіст вхопити. Безпосередню участь Персі у страті можна було б обмежити фіксацією на голові Делакруа шолома, погляданням у заґратоване віконце і командою для Ван Гея перевести важіль у положення під номером два. І нехай потім вдосталь любується тим, як малий Француз мчить верхи на блискавці, що її, наче джина з пляшки, випустив не хто інший, як він – Персі, матері його ковінька, Ветмор. Хай вже отримає своє нице маленьке збудження, якщо санкціоноване владою штату вбивство – це єдине, що його в нас утримувало. Лише б потому він не барився з тим переведенням у «Шипшинний Кряж», де матиме власний кабінет з вентилятором (не інакше як для охолодження своїх паскудних потягів). А коли так станеться, що на наступних виборах чоловік його тітки просере свою посаду, можна буде й сподіватися, що Персі на власній шкурі доведеться відчути, як воно – дійсно працювати у цьому жорсткому, старому й висушеному сонцем світі, в якому навіть і зблизька не всі погані хлопці є надійно замкнутими за ґратами, а час від часу вас ще й пригощають добрячою прочуханкою (що для цього чванливого вилупка, проте, мало б піти лише на користь).

– Гаразд, – відповів я, поволі підводячись. – Гадаю, що зможу відвести для Персі роль прими в день страти Делакруа, а весь час до неї триматиму себе в руках, намагаючись не дрочити його самолюбство понад міру.

– Ідеальний варіант, як на мене, – полегшено зітхнув Мурс і теж підвівся з-за столу. – Між іншим, забув спитати, як твої справи з отим? – Гел тактовно вказав в область моєї промежини.

– Та неначе вже трохи попустило.

– Оце так гарна новина! – Він провів мене до дверей. – Іще одне. Цей Коффі – як він тобі? Чи не виникнуть з ним якісь складнощі?

– Гадаю, що не повинні, – подумавши, відповів я. – Поки що він був смирний, хоч у вухо бгай. Так, він дивакуватий, особливо ті його чудернацькі очиська, але спокійний. Але ми, звичайно ж, пильнуватимемо за ним, тож стосовно цього можеш не турбуватися.

– Добре. Бо ти ж знаєш, за що він тут, чи не так?

– Авжеж, знаю.

Між тим, залишивши з Гелом Мурсом його кабінет ми вже майже перетнули і його приймальню, де стара панна Ганна (яка, ймовірно, працювала секретаркою ще з часів, як скресла крига останнього льодовикового періоду) заповзято гамселила по клавішах своєї «Андервуд»[69]. Я йшов з легким серцем – позаяк мене не полишало відчуття, що я ще дешево відбувся. А крім того, було й надзвичайно приємно усвідомлювати, що в мене з’явився неабиякий шанс пережити Персі.

– Переказуй Мелінді цілий кошик моїх найкращих побажань, – сказав я, потискаючи Гелові руку. – Але дивись, залиш деінде отого коша з турботами, що тебе обсіли. Усе обов’язково минеться і той її недуг, як з’ясується, був спричиненим нічим іншим, як простою мігренню.

– Дуже на це сподіваюся, – відповів він. І обличчя під його хворими на зневіру очима повільно розтягнулося у невеселій усмішці, набувши у підсумку огидно-жаского вигляду.

Що ж стосується мене, то я повернувся до блоку «Д», щоб розпочати, нарешті, свій новий робочий день (який, наче скопійований під трафарет, був рутиною безлічі попередніх днів): ознайомлення з надісланими і складання нових документів, миття підлоги, постачання харчів з їдальні, узгодження графіку чергувань на наступний тиждень та ще сотня подібних справ, жодна з яких не могла обійти мене стороною. Але найбільший шмат серед усього того клопоту займало очікування. І хоча у в’язниці цього добра ніколи не бракувало, у ті дні його надмірність стала занадто обтяжливою. Я очікував на прогулянку Зеленою Милею Едуара Делакруа, очікував на прибуття Вільяма Вартона, з його покривленими в глузливій посмішці губами і татухою «Малюк Біллі» на передпліччі, а найбільше за все я очікував на той благословенний день, коли Персі Ветмор щезне з мого життя.

Розділ 7

Делакруасове мишеня для мене завжди було одним з проявів Божого Провидіння. До того літа я не бачив жодної миші у блоці «Д», так само як ніколи їх там не бачив і після тієї осені, коли однієї спекотної і грозової жовтневої ночі Делакруа залишив нашу компанію, сконавши у настільки мерзенний спосіб, що я насилу змушую себе пригадати хід тих подій. Так ось, той кажун уперто стверджував, що вищезгаданого мишеня (який на початку свого перебування серед нас дістав ім’я Пароплавчик Віллі[70]) видресирував саме він, але, правду кажучи, усе було з точністю до навпаки. Тієї ж думки були і Дін Стентон з Брутальником. Вони ж бо обидва чергували тієї праведної ночі, коли мишеня вперше виказало нам свою присутність. А сам Брутальник, пригадую, якось сказав: «Щось буцімто воно вже наполовину ручне і здається вдвічі кмітливішим за того кажуна, який наївно вважає себе його господарем».

Одного вечора Дін і я сиділи у моєму кабінеті й сумлінно переглядали минулорічні стенограми, збираючись писати планові листи-анкети свідкам п’яти страт, що відбулися за останній рік, а також повторні опитування вже проанкетованим свідкам тих шести покарань вищої міри, які у нас мали місце, починаючи з 1929-го. Уся купа питань тих анкет, по суті, зводилася до одного: чи були свідки задоволені виконанням вироку і наданим їм обслуговуванням? Я знаю, наскільки абсурдно це звучить, але то була доволі важлива частина нашої роботи. Адже, як платники податків ті люди були нашими клієнтами, хоча й доволі специфічного ґатунку. Чоловік або жінка, що не полінуються опівночі прийти й на власні очі засвідчити смерть іншої людини, повинні мати для цього неабияку і вкрай нагальну підставу – особливу потребу, якщо можна її так назвати. І якщо сприймати страту саме як тріумф справедливості, то й очікування на належний рівень задоволення її споглядання не повинні вбачатися як щось менш праведне. Весь жах від злочинів засуджених до страти більшість свідків відчула на собі – просто, на відміну від решти жертв, їм поталанило залишитися в живих. Споглядання ж за здійсненням вироку мало довести їм, що усі страхіття лишаються у минулому, немов страшний сон після пробудження. Можливо, десь так воно і спрацьовує. Хоча б іноді.

– Агов! – раптом почули ми з-за дверей голос Брутальника, де той сидів за столом на початку проходу. – Агов, ви двоє! Мерщій сюди!

Дін і я витріщилися один на одного з однаковісінькими виразами тривоги на своїх обличчях: чи не напрокудив, бува, чогось індіанець з Оклахоми[71] (той проходив у нас під ім’ям Арлен Біттербак[72], але ми його називали чи то просто Вождем, чи то, як у випадку Гаррі Тервілліґера, – Вождем – Козячим Сиром, – оскільки саме так, на думку все того ж Гаррі, тхнуло від індіанця) або, можливо, отой хлоп’яга на прізвисько Президент. На наше полегшення Брутальник майже одразу й розсміявся, тож ми кинулися геть з кабінету аби подивитися, що ж там його так потішило. Сміх у блоці «Д» здавався майже так само недоречним, як він би сприймався, якщо б пролунав у храмі.

Старигань Гудун-Свистун, що у ті часи мав привілей катати харчовий візок, розвозячи по камерах їдло, як видно, встиг побувати у нашому блоці зі своїм священноколісним возиком вечірніх смаколиків, бо в Брутальника на столі в очікуванні довгої ночі чергування вже громадився солідний провіант: три бутерброди, дві шипучки і декілька «місячних тортиків»[73]. Крім того – ще й порція картопляного салату[74], яку, без сумніву, Гудун-Свистун поцупив з тюремної кухні, доступ до якої, гіпотетично, йому був заборонений. І під усією тією пишнотою у Брутуса лежав розкритим журнал чергувань – і залишалося лише дивуватися, як це він ще не примудрився на нього щось пролити чи розсипати. Хоча, він тільки починав свій нічний перекус, тож, можливо, усе було ще попереду.

– Що? – запитав у нього Дін. – У чому справа?

– Схоже, цього року законодавці штату, зрештою, дослухалися до наших благань і виділили зі свого капшука[75] зайву ко­пійчину, щоб найняти нам додаткового наглядача, – не припиняючи шкіритися відповів нам Брутальник. – Ондечки, глядіть! – тицьнув він пальцем у напрямку коридору.

І тоді ми вперше побачили те мишеня. Я також не зміг втриматися від сміху, а за мить до мене приєднався і Дін. Насправжки ж, залишатися серйозним за всієї комічності картини, що нам відкрилася, було вкрай важко. Кумедний гризун усіма своїми діями вельми нагадував наглядача, який здійснює свій що чверть годинний обхід: крихітний, пухнастий охоронець, що перевіряє, чи не задумав, бува, хтось накивати п’ятами або ж накласти на себе руки. Він підтюпцем робив невеличкий забіг уздовж Зеленої Милі у наш бік, потім зупинявся і поводив писком з боку в бік, немовбито перевіряючи камери, а впевнившись, що там все добре, повторював свій мишачий спурт до зупинки між наступною парою дверей, поступово наближаючись до нас. А той факт, що незважаючи на весь гамір і регіт, який ми здійняли, обидва наші тогочасні мешканці спокійнісінько продовжували хропти на своїх нарах, робило ситуацію, що розгорталася на наших очах, ще більш потішною.

Так поглянути – звичайнісінький собі гризун з бурою шерстю, але його винятковістю було те, наскільки уважно й осмислено він зазирав до камер. До однієї чи двох з них мишеня навіть забігло, моторно пролазячи між нижнім пруттям ґрат. Тоді я одразу собі уявив, наскільки б такій майстерності мала позаздрити більшість з наших минулих і тодішніх в’язнів. Щоправда за власною волею ті кримінальники навіть і не подумали б зайти усередину – вони марили лише про те, як з них вислизнути.

Цікаво, що наш новий напарник не зайшов до жодної зайнятої камери, натомість обравши для візиту лише деякі з тих, що стояли пустими. Коли, зрештою, його «обхід» завершився, мишеня майже впритул наблизилося до місця, звідки ми за ним спостерігали. Я очікував, що побачивши нас він розвернеться і чкурне туди, звідки з’явився, але цього не відбулося. Він узагалі не виявляв перед нами жодного остраху.

– Це абсолютно ненормально, коли миші вкрай нахабніють і настільки наближаються до людей, – дещо нервово озвався Дін. – Може, цей їхній екземпляр якийсь скажений?

– Та Христос з тобою, не мели дурні, – промимрив Брутальник, старанно жуючи бутерброд із солонинкою. – Теж мені знаменитий фахівець по мишам знайшовся! Не інакше, як дератизатор[76] якийсь. То що, дератизаторе, ти бачиш, як у нашого гостя з пельки скрапує піна?

– Та я взагалі не бачу, де там у нього та клята пелька, – буркнув у відповідь Дін, чим викликав у нас новий напад іржання.

Я теж, до речі, не бачив рота того гризунця, але я добре розгледів ті чорняві маленькі намистинки, що правили йому за оченята, і в них я не помітив ані ознак скаженості, ані жодного іншого шаленства. Вони справляли враження зацікавлених і кмітливих. Мені доводилося виконувати страти людей, – людей, які (як то нам стверджує більшість церков) наділені безсмертною душею, – і вони виглядали дурнішими за цього мишенятка.

Тваринка шуснула ще трохи Зеленою Милею і була вже менш ніж у трьох футах[77] від столу чергового. Між іншим, той стіл аж ніяк не являв собою диво-винахід пенітенціарної системи, як хтось, можливо, міг подумати, скоріше, навпаки – звичайнісінький казенний стіл, що нічим не відрізнявся від подібного роду меблів, за якими сидять вчителі середніх шкіл округу. Не підходячи ближче, мишеня зупинилося і неквапно обгорнуло свій хвостик навколо лапок, виконавши це з такою манірністю, неначе ото якась перестаркувата пані, бува, заходжується розправляти свої спідниці.

Раптом мені зовсім розхотілося сміятися, ледь стерпне відчуття холоднечі знерухомило усю мою плоть, прокладаючи собі шлях до кісток. Тут можна було б сказати, що я навіть і не здогадуюся, що саме тоді зі мною відбулося, – та й хто ж був би не проти приховати якусь дещицю оповідки, що, бува, спливши на поверхню, неодмінно виглядатиме або звучатиме маячнею людини, яка трохи несповна розуму, – але звісно ж я знаю, що то було. І якщо вже я зібрався розкрити істину про решту усіх тих подій, припускаю, що мені доведеться-таки розповісти правду і про це. На якусь мить я ніби перенісся у тіло того мишеня, але не охоронцем-наглядачем, а усього лише одним з тих злочинців, що їх так багато вивела до останніх у житті посиденьок Зелена Миля. Злочинцем, якого визнали винним і засудили до страти, але він все одно спроможний сміливо дивитися вгору, на стіл-скелю, аніскільки не переймаючись тим, що той щонайменше на декілька миль вищий (так само великим, без сумніву, видасться для нас одного дня і Трон Господа нашого), а за ним сидять-проживають одягнуті у синє велетні з громоподібними голосами. Велетні, що задля розваги стріляли в його родичів з пневматичних рушниць, порішали їх за допомогою мітовок[78] або ж розставляли на них пастки-мишоловки, які вмить перебивали тваринкам хребти, поки ті оглядисто підкрадалися над словом Переможець[79], аби поласувати сиром, що апетитно пахтів на маленькій мідній пластинці.

Мітовки поблизу стола не було, однак поруч стояло оснащене коліщатками відро для миття підлоги, у віджимній секції якого спочивала швабра. Того дня була моя черга мити у блоці підлогу, тож, незадовго до того, як ми з Діном вмостилися вивчати стенограми, я пройшовся тією шваброю по зеленому лінолеуму, а разом вимив і підлоги в усіх шістьох камерах. Я бачив, як Стентон повільно, щоб не сполохати гризуна, потягнувся до цієї годящої проти мишей зброї, але коли він вже був стиснув пальцями її тонку дерев’яну ручку, я торкнувся його зап’ястку:

– Облиш це.

Дін знизав плечима, проте руку від швабри охоче прибрав. Як мені здалося, він не більше за мене бажав завдати шкоди тій малій животині.

Брутальник відщипнув шматочок від свого бутерброду з солонинкою і звісившись через стіл, простягнув його вперед, обережно тримаючи двома пальцями, наче пінцетом. Мишеня дивилося вгору з не менш жвавим інтересом, так, ніби воно точно знало, що йому пропонують. Ймовірно, саме так і було – я бачив, як у передчутті частування засмикалися його вусики, а писок кумедно заворушився, наче знімаючи пробу з пахощів.

– Ні, Брутальнику, тільки не це! – скрикнув з острахом Дін, а потім кинув погляд на мене. – Поле! Не дозволяй йому цього робити! Якщо він розпочне годувати цього клятого приблуду – це все одно, що одразу при вході розстелити килимок з написом «Ласкаво просимо усіх, в кого є чотири лапи!»…

– Я всього лише хочу поглянути, що цей малий відчайдух робитиме. Сприймай це як жертву в інтересах науки, – парирував Гауелл, але шматок поживку вирішив поки що не відпускати.

Натомість він подивився на мене, оцінюючи мою реакцію, – адже для них, навіть у таких незначних відхиленнях від рутинного плину справ, я залишався начальником, що й мусить приймати остаточні рішення, чого б вони не стосувалися. Я на мить замислився про можливі наслідки, але зрештою, так і не дійшовши остаточного висновку, потиснув плечима, ніби промовляючи: більш як півкопи лиха не буде. Та й, справді-бо, мені теж хотілося дізнатися, як поведеться той гризун.

Ну що ж, частуванням мишеня не погребувало, це так (та й чи зробило б воно інакше, коли Депресія на дворі була у самому розквіті?). Але спосіб, в який воно розправилося із своїм бутербродиком, викликав в усіх нас радісний захват. Хитрун наблизився до кинутого йому смаковидла, неквапно обнюхав його навколо, а потім присів перед ним, як ото робить собака, показуючи якийсь трюк. Швидко схопивши лапками дармове їдло, мишеня вправно відкинуло убік хлібні скоринки, одразу приступивши до м’яса. Воно вчинило це настільки свідомо і зважено, наче людина, яка, замовивши обід у своєму улюбленому ресторані, не гаючись починає розправлятися зі смачним ростбіфом. До того випадку мені ніколи не доводилося бачити, щоб тварина, тим паче, настільки маленька, їла у спосіб, якому не навчиш навіть хатнього цуцика. І весь той час, поки мишеня харчувалося, його оченята жодної миті не припиняли за нами спостерігати.

– Ця миша або достобіса розумна, або ж зголодніла як стонадцять чортів, – до нашої компанії додався новий голос. То був Біттербак. Він прокинувся і тепер, у самих лише обвислих на дупі трусах-боксерках, стояв біля ґрат своєї камери. Між нижніми фалангами вказівного і середнього пальців його правиці стирчала самокрутка, а його розділене на дві масні кіски волосся (колір якого можна було б назвати сіро-сталевим) спадало йому на плечі, що замолоду, ймовірно, були м’язистими, але на той час вже почали хирявіти.

– Нумо, Вождю, а чи є якась індіанська мудрість про мишей? – звернувся до нього Брутальник, не відволікаючись, водночас, і від спостереження за частуванням мишенятка. Усі ми були неабияк вражені тією елегантністю, з якою воно тримало у передніх лапках шматочок яловичого м’ясця, час від часу його обертаючи, або ж мигцем кидаючи на нього вдоволений і схвальний погляд своїх оченят.

– Нєа, – позіхаючи відповів Біттербак. – Знав я колись одного воїна, з наших. Так ось він стверджував, що його рукавички зроблені з мишачих шкурок. Але я на це не повівся! – Вождь заіржав, як ніби все, що ото він нам розповів, було нічим іншим, як звичайнісіньким жартом, і відійшов від ґрат. Невдовзі потому ми почули, як зайшлися скрипом нари, – індіанець вирішив знову прилягти.

Мишеня ж, вочевидь, розцінило те скрипіння за сигнал, що візит таки добіг свого кінця. Воно похапцем прикінчило те, що тримало у лапках. Чмихнуло, понюхавши рештки від частування (в основному – хліб, добряче просочений жовтою гірчицею). А потім ще раз поглянуло на нас, немовби хотіло запам’ятати наші обличчя на той випадок, якщо доведеться знов зустрітися. Потому гризун розвернувся і поспіхом почимчикував у зворотному напрямі, не заглядаючи цього разу до жодної з камер. Така його поквапливість навела мене на думку про Білого Кролика у «Пригодах Аліси у Дивокраї»[80] і я мимоволі розплився в усмішці. Добігши до дверей гамівної кімнати, мишеня навіть і не подумало зупинятися, – воно просто шмигонуло десь попід їхнім сподом і зникло. Внутрішні стіни карцера були оббиті брезентом зверх м’якої і звукопоглинаючої повсті, що ніби натякало – кімнату призначено для людей, мізки в яких, подібно стінам ізолятора, стали дещо тванистими, випускаючи назовні лише слабке відлуння раціональних думок і дій. Коли «гамівник» не використовувався за своїм прямим призначенням, ми тримали в ньому інвентар для прибирання, а також трішки чтива (в основному то були вестерни Кларенса Малфорда[81], але траплялися й такі родзинки, як ото екземпляр вельми наочної та рясно ілюстрованої оповідки про те, як Лупоокий, Довбень і навіть гамбургеровий дойда Нудьгар по черзі шпилять Олівію Маселко[82], який, звісно ж, видавався на руки лише в особливих випадках). Також там можна було знайти й залишки всілякого іншого добра для дозвілля, зокрема кольорові олівчики вощаної пастелі, яким згодом знайде гарне застосування Делакруа. Але тоді Француз ще не був нашою проблемою – бо ж, нагадаю, він прибув до нашого блоку вже після «першого пришестя» мишеня. Звісно ж в ізоляторі зберігалася і гамівна сорочка, яку ніхто не мав бажання носити. То була біла рубатка[83], зшита з подвійного шару парусини і з винесеними на спину усіма тими кнопками, застібками і пряжками. Будь-хто з нас знав, як хутко, на раз-два запакувати в неї тих нещасних, хто почав створювати проблеми. Щоправда, у шал ті загублені душі впадали не часто, а коли вже якесь буйство й траплялося, то… Друзі, на нашому місті ви й самі б не ризикнули очікувати, допоки воно минеться самопливом.

Відкинувшись трохи назад і висунувши зі столу надколінну шухляду, Брутальник достав з неї чималу реєстраційну книгу, по всій ширині шкіряної оправи якої золотим тисненням йшов напис великими літерами: «ВІДВІДУВАЧІ». Як правило, та книга місяцями лишалася у шухляді, бо коли траплялося так, що до ув’яз­неного ті відвідувачі все ж приходили, і вони не підпадали під категорію адвокатів чи священиків, то щасливця відводили до кімнати поблизу їдальні, яку було організовано саме для подібних цілей. Те приміщення ми всі називали не інакше як «Аркадою», але хто і з якої причини вперше вигадав таку дивну назву, мені не відомо.

– І що ж оце ти, чоловіче, в Ім’я Господа нашого, надумав зробити? – нервово запитав Дін Стентон. Зсунувши на кінчик носа свої окуляри він, дивлячись поверх них, з подивом витріщався на те, як Брутус, проігнорувавши його питання, відкрив книгу і урочисто прогорнув сторінки з даними про відвідувачів вже ген мертвих людей за минулі роки.

– Дотримуюся пункту номер 19 Інструкції, – відповів урешті-решт Брутальник, знайшовши поточну для заповнення сторінку. Він взяв олівець, послинив його кінчик (огидна звичка, якої він усе ніяк не міг позбутися[84]) і, схилившись над столом, приготувався писати. Той пункт номер 19 звучав лаконічно: «Кожен відвідувач блоку “Д” в обов’язковому порядку має пред’явити жовту перепустку, видану Адміністрацією в’язниці, і бути занесеним до Книги реєстрації відвідувачів».

– Та він геть здурів! – Дін повернувся до мене, шукаючи підтримки.

– Перепустки він нам не показав, але на перший раз я йому це пробачу, – вів своє Брутальник. Він вдруге, щоб вже напевно, добряче обслинив графітовий кінчик олівця, а потім у стовпчику «ЧАС ПРИ­БУТТЯ У БЛОК» вписав: 21:49.

– Чому ж би й ні? Адже такі великі боси, як ото ми, можуть дозволити собі зробити виключення для мишей, – пожартував я.

– Звичайно ж можуть, – погодився Гауелл. – З причини відсутності в них кишень.

Він обернувся, аби поглянути на настінний годинник, що висів за його спиною, позаду стола. І невдовзі у графі «ЧАС ВИБУТТЯ З БЛОКУ» з’явився запис: 22:01. Значно ширший стовпчик між цими двома, вже заповненими, називався «ПРІЗВИЩЕ ТА ІМ’Я ВІД­ВІДУВАЧА». Після хвилини напружених роздумів (присвяченої, ймовірно, збиранню докупи своїх обмежених знань з орфографії, бо ж як сама та ідея, наскільки мені здалося, виникла у нього в голові раніше) Брутус Гауелл старанно написав: ПАРОПЛАВЧИКВІЛЛІ – прізвисько, під яким більшість людей у ті часи знали Мишеня Міккі. І все завдяки першому звуковому мультику, в якому той чудно закочував очі, вихляв стегнами і, стоячи на містку стернової рубки пароплава, смикав за шворку парового свистка.

– Ось так, – задоволено сказав він, з лясканням затріснувши книгу і повертаючи її назад до шухляди. – Тепер процедуру витримано у повній мірі і безпеці «Холодної Гори» ніщо не загрожує.

Я вже вкотре розсміявся, але Дін, який, пригадується, ніколи не полишав бути серйозним, – навіть якщо жарт був настільки очевидним, як той, – заходився енергійно протирати скельця свої окулярів, несхвально насупивши брови.

– Якщо кому-небудь заманеться зазирнути до книги і цей хтось побачить, що ото ти там зараз написав, ти матимеш неабиякі неприємності, – сердито промимрив він. А потім, трохи повагавшись, додав: – Побачить хтось, кому й не треба давати для цього зайвого приводу. – Дін ще трохи помовчав, ніби зважуючись до більш конкретного натяку, і, підсліпувато озирнувшись навколо, ніби в очікуванні, що у стін повиростали вуха, зрештою додав: – Наприклад, Персі Поцілуй-Мене-у-Дупу-і-Стягай-Штани[85] Ветмор власною персоною.

– Ха! – зневажливо пирхнув Брутальник. – Якщо настане такий день, коли Персі Ветмор вирішить вмостити свою кощаву сраку за цей стіл, то я звільнюся за власним бажанням.

– Ти навіть не встигнеш і подумати про те, щоб виконати свою обіцянку, – пригамував його Дін, – як вони тебе звільнять за використання Книги реєстрації відвідувачів задля жартів… звісно, коли Персі вирішить, що не зайвим буде натякнути про це кому треба. А він таки може це зробити. Та що я тобі кажу, ти й сам це чудово розумієш!

Гауелл сердито зиркнув на нього, але промовчав. Про себе ж я подумав, що Брутус вирішив, коли залишиться пізніше вночі наодинці, все-таки стерти той запис під три чорти. Якщо ж ні, то за нього мусив би зробити це я.

Наступного вечора, одразу після того, як ми доправили спочатку Біттербака, а потім і Президента до блоку «Г» (де після того, як звичайних в’язнів було розведено по їхніх камерах, час від часу «нашим» арештантам надавалася можливість прийняти душ), Брутальник спитав мене, а чи не пошукати нам Пароплавчика Віллі у карцері.

– Давай. Бо ж, думаю, ми все одно матимемо колись це зробити, – погодився я.

Хоча попереднього вечора ми й насміялися вдосталь з того мишенятка, я розумів, що коли ми з Брутальником знайдемо його у гамівній кімнаті (особливо, якщо при цьому з’ясується, що, облаштовуючи собі кубельце, та дрібна паскуда погризла оббиті повстю і брезентом стіни), нам доведеться його вбити. Краще вже вколошкати одного мишачого пластуна, яким би забавним і кмітливим той не був, аніж потім жити у сусідстві з цілою колонією гризунів-прочан. Крім того, і мені анітрохи не соромно про це заявити, жоден з нас тоді не відчував навіть щонайменших докорів сумління стосовно можливого вбивства малого мишеня. Зрештою, вбивство пацюків було саме тим, за що нам платив штат.

Того вечора, однак, ми не знайшли ані самого Пароплавчика Віллі (який пізніше став для нас ніким іншим, як Паном Брязкотуном), ані ймовірно зробленого ним у стінах кубла, ба, навіть, мишачого посліду у тому мотлоху, що його ми повитягали з «гамівника» до коридору у ході тієї пошукової операції. Барахла ж того, до речі, було достобіса й більше – я навіть і не очікував, що його назбиралося аж настільки багато. І все через те, що гамівна кімната вже протягом тривалого часу не знаходила у нас свого прямого застосування. Цю прогалину було швидко надолужено з появою у нас Вільяма Вартона, про якого на той момент ми не мали бодай і здогадки, звичайно ж, будучи ощасливленими долею, але навіть і не підозрюючи про це.

– Куди ж він оце подівся? – Брутальник озвучив питання, що турбувало нас обох. Ми щойно витягнули на прохід останню шабатуру[86] з речами, і Гауелл стояв, витираючи величезною синьою хустиною піт на своїй шиї. – Ані нірки, ані шпаринки… Нічогісінько. Є, щоправда, оцей зливник… – він невпевнено указав на каналізаційний отвір у підлозі посеред ізолятора. Причину його нерішучості зрозуміти було легко – попід решіткою, дірки в якій цілком дозволяли пролізти в них малому мишеняті, знаходилася додаткова металева сітка з настільки щільно розміщеними дротинами, що крізь її вічка не пролізла б навіть і муха. – Як би воно змогло крізь оте пролізти? Та хоч в один, хоч в інший бік?

– Навіть і не здогадуюся, – щиро зізнався я.

– Але ж він таки пробрався у цю кімнату, чи не так? Тобто я маю на увазі – кожен з нас трьох на власні очі бачив цього гризуна!

– Вірно! Пропхався десь під самісінькими дверима. Звичайно, йому там мало бути трохи затісно, але він таки проліз.

– Царю Небесний, – зачудовано промовив Брутус (і така набожність звучала дивно з вуст настільки здоровенного чоловіка), – нам неабияк пощастило, що наші тюряжники не вміють ставати настільки ж маленькими, правда?

– Ще б пак! – погодився я, в останнє пробігаючи очима по спученій набивкою брезентовій поверхні стін, сподіваючись знайти на ній непомічену раніше дірку мишачого лазу або хоча б якусь щілину, будь-що. Але там не було нічого. – Нумо закруглятися. Позакидаємо весь цей непотріб назад і гайда звідси.

Пароплавчик Віллі об’явився знову лише за три ночі потому, коли обов’язки чергового по блоку виконував Гаррі Тервілліґер. Так сталося, що у парі з ним чергував і Персі. Жодної секунди не зволікаючи, Ветмор озброївся мачулистою шваброю, що нею ледь не скористався раніше Дін, і погнався по Зеленій Милі за тим мишеням. Утім, дрібний гризун виявився спритнішим. Він, завиграшки ухилившись від декількох недолугих спроб Персі його замокрушити, добігши до ізолятора, одразу ковзнув у рятівну щілину у споді дверей, ставши, таким чином, беззаперечним переможцем у тому забігу. Ні на мить не перестаючи клясти на всі заставки весь мишачий рід, Персі відімкнув двері «гамівника» і, як ото кілька днів перед тим вчинили ми Гауеллом, самотужки повитягав звідти геть усе те лайно, що там зберігалося, безладно поскидавши його у проході. За словами Гаррі, несамовите Ветморове заповзяття виглядало сміховинним, але й водночас і моторошним. Персі клявся і божився, що неодмінно добереться до тієї бісової миші, а зробивши це негайно відірве її маленьку, злоїбучу довбешку. Мабуть, немає потреби розповідати, що ті розшуки також закінчилися нічим й усі погрози Персі виявилися марними, – мишеня наче випарувалося. Десь через півгодини він зрештою здався і геть спітнілий, з розпатланим волоссям і форменою сорочкою, що, вилізши на спині з-під ременя штанів, теліпалася позаду наче той хвіст, повернувся на пост чергового. Граційно відкинувши нависле на очі волосся, ніби зовсім не він ото щойно облажався, Персі поділився з Гаррі (який більшу частину того гармидеру просидів за столом, незворушно почитуючи книгу) ідеєю, що він надумав засунути у зазор між нижньою частиною дверей і поріжком шматок звукоізоляційної гуми, раз і назавжди вирішивши в такий спосіб проблему зі шкідниками.

– Роби як вважаєш за найкраще, Персі, – промовив Гаррі, перегортаючи чергову сторінку вестерну. Він вже тоді подумав, що той довбак не скумекає перекрити заразом і щілину у споді тих дверей, і він таки мав рацію.

Розділ 8

Наприкінці тієї зими, що настала потому, як упродовж декількох місяців у той або інший спосіб обірвалися майже всі нитки описуваних подій, до мого кабінету зайшов Брутальник. То був якийсь з пізніх вечорів у часи, коли на весь блок «Д» нас лишилося тільки двоє – камери блоку стояли пустими (що вряди-годи таки траплялося), тож решту охоронців було перерозподілено між іншими блоками в’язниці. Персі ж, як і планував, перебрався до «Шипшинного Кряжа».

– Пішли-но зі мною, – промовив з порогу Брутус. Його голос при цьому прозвучав настільки дивно, ба навіть замогильно, що змусив мене занепокоєно придивитися до свого напарника. Я ж, власне, тоді щойно лише зайшов з вулиці і Брутальник заскочив мене саме за обтрушуванням намоклих плечей пальта, перш ніж повісити його на вішак (та ніч, пригадую, видалася доволі холодною і сльотавою).

– Щось сталося? – спитав я, занепокоєно застигши на півдорозі до гардероба.

– Та ні, – заспокоїв мене Гауелл. – Але я, нарешті, викрив схованку Пана Брязкотуна. Себто, у ті часи, коли він тільки-но у нас об’явився, ще до того, як Делакруа взяв його під своє піклування. То ж як, хочеш подивитися?

Звісно ж, я хотів, ще б пак. Я рушив за ним слідом – Зеленою Милею до гамівної кімнати. Весь непотріб, що ми, як завжди, в ній зберігали, наразі був складений у коридорі – схоже, Брутальник вирішив скористатися перевагами тимчасового затишшя у постачанні до нас Іскрунцевих клієнтів і заходився наводити у блоці сякий-такий лад. Двері до кімнати були прочинені навстіж, і я побачив, що в одному з кутків «гамівника» стоїть те саме відро на коліщатках з зануреною в нього шваброю. На підлозі того ж відтінку попсутих лаймів, що й Зелена Миля, вже підсихали видовжені калюжки води, які зосталися після нещодавнього миття. А посеред карцера височіла драбина, що зазвичай зберігалася на складі, – приміщенні, якому доводилося також виступати й кінцевою зупинкою для в’язнів, засуджених штатом до смертної кари. Ближче до вершини драбини, з одного її боку випиналася поличка, типу тієї, на якій робітник міг розкласти набір своїх інструментів, а маляр – примостити відро з фарбою. Брутальник же залишив був на ній ліхтарик, який тепер протягував мені.

– Вилазь на драбину. Ти нижчий за мене, тож доведеться забратися майже на самісіньку її верхівку. Але не хвилюйся – я триматиму тебе за ноги.

– Я там надміру чутливий до лоскоту, – спробував пожартувати я, починаючи невпевнено видиратися нагору. – Особливо в районі колін!

– Я зважатиму на це, не зупиняйся.

– Це добре, – пробурмотів я, – оскільки розтрощене стегно, як на мене, є занадто високою ціною за відкриття того місця, де ховалося одне-єдине мишеня.

– Про що ти там ото патякаєш?

– Та не зважай. – На той час моя голова вже опинилася майже поруч з захищеним металевою сіткою плафоном у центрі стелі, і я відчував, як під моєю вагою драбина стала злегка погойдуватися. Ззовні доносилися скиглення й ревіння зимового вітру. – Просто тримай мене міцніше.

– Не хвилюйся, як будеш падати – я тебе упіймаю! – спробував додати мені рішучості Брутальник, одначе все ж стиснув мої литки міцніше. Я піднявся ще на одну сходинку. Тепер маківка моєї голови була лише в якомусь футі[87] чи навіть менше від стелі і я міг бачити, як у тих місцях, де кроквяні ригелі[88] збиралися докупи, декілька заповзятих павуків повипрядали своє хитросплетене павутиння. Але посвітивши навколо ліхтариком я так і не побачив нічого такого, що б виправдовувало ризики тієї висотної авантюри.

– Ні, Поле! – крикнув мені знизу Гауелл. – Ти видивляєшся занадто далеко. Поглянь ліворуч від себе. Там, де сходяться оті дві ригельні балки. Ти побачив їх? Одна ще трохи наче вицвіла.

– Так, я їх бачу!

– Спрямуй світло на місце, де вони з’єднуються!

Я зробив так, як підказав мені напарник, і майже одразу угледів те, що він хотів мені показати. Дві балки з’єднувалися одна з одною за допомогою нагелів[89], яких мало бути рівно півдюжини, але один з них колись випав, залишивши по собі западину, що чорніла на поверхні деревини смолистим круглим отвором величиною з четвертак[90]. Якийсь час я уважно роздивлявся ту діру і, зрештою, нерішуче озирнувся вниз на Брутальника:

– Я, звичайно ж, у курсі, що те мишеня було малим, але ж не настільки? Тож вибачай, чоловіче, але я гадаю, що ти помиляєшся.

– Що б ти собі не думав, саме через той отвір він і тікав, – не здавався Брутус. – У цьому я абсолютно впевнений.

– Не знаю, що тебе так переконало…

– А спробуй-но присунутися до тієї балки поближче… Та не трусися ти так! Я ж обіцяв тебе страхувати!.. І принюхайся.

Вже вкотре довірившись своєму напарникові, я з острахом почав поволі переміщувати тіло ліворуч. Трохи впевненіше я себе відчув лише тоді, як лівицею намацав один з тих ригелів й обперся об нього. Раптом дах будівлі струсонув новий потужний шквал вітру і з отвору прямісінько мені в обличчя дмухнуло струменем холодного повітря. Я відчув ні з чим не зрівняний подих зимової ночі на крайньому Півдні… а також щось окрім того… дещо, до болі знайоме.

Аромат перцевої м’яти – ось що то було!

«Пильнуйте лише, щоб з Паном Брязкотуном нічого не трапилося», – я ніби знову почув голос Делакруа, який, як і колись, тремтів від усвідомлення того, що на нього очікує у найближчі півгодини. Разом з тим я пригадав і пульсуюче тепло Пана Брязкотуна, якого Француз простягнув тоді до моїх рук: звичайного собі мишеня, кмітливішого за більшість представників свого виду, без сумніву, але тим не менш і хоч там як – усього лише гризуна. «Не дозволяйте тому шевлюзі скривдити мого друга», – попросив наостанок Едуар. І я дав йому слово – так само, як і завжди до того обіцяв усім їм у подібні моменти, коли прогулянка Зеленою Милею переставала бути міфом, гіпотетичною можливістю чи ще якоюсь там перспективою, а натомість вмить перетворювалася на швидкий фатальний кінець. «Відправите цього листа моєму братові, якого я двадцять років і в очі не бачив?». «Так, обіцяю»… «А прочитаєте п’ятнадцять разів “Богородице Діво” за спасіння моєї душі?». «Даю тобі слово»… «Чи не організуєте ви мені дозвіл померти під своїм духовним ім’ям? І простежте, будь ласка, щоб його не забули вибити на моїй надгробній плиті». «Зроблю все, що в моїх силах»… Лише завдяки подібним обіцянкам тих нещасних можна було змусити йти Зеленою Милею з власної волі і поводитися на ній більш-менш спокійно. І тільки в такий спосіб наприкінці Милі можна було очікувати, що вони зберігали при собі хоча б рештки здорового глузду, вмощуючись на нашому Троні-Електроні. Певна річ, далеко не всі з тих обіцянок я виконував згодом, а про деякі з них я взагалі забував одразу по страті. Але слóва, даного свого часу Делакруа, я дотримав. Що ж стосується Француза, то його страта стала пекельним випробуванням для всіх нас: «той шевлюга», через ненависть якого до мишеня так непокоївся кажун, незабаром скривдив його самого, та ще й неабияк. Звичайно ж, мені відомо, за які такі вчинки американського нащадка галлів було засуджено до смертної кари… Ось тільки, припускаю, що жоден з нелюдів навіть подібного кодла не заслуговує вмерти так, як це вийшло з Едуаром Делакруа, коли він опинився у безжальних обіймах Старого Іскрунця.

Пахощі перцевої м’яти…

Але й не тільки м’яти. Було щось й інше – дещо усередині того сховку.

Не перестаючи триматися лівою рукою за ригель, вже навіть і на дещицю не переймаючись ненавмисним лоскотанням моїх чутливих до дотиків колін через Брутальникові руки, своєю правицею я витягнув з нагрудної кишені ручку. Так само, однією рукою згвинтив з неї ковпачок і, просунувши нехитре знаряддя пером уперед до нори, виколупнув з неї щось назовні. Тим «щось» виявилася крихітна дерев’яна скалка, помальована у яскраво-жовтий колір. І вже вкотре того дня мені учувся голос Делакруа, настільки виразний, нібито привид старого кажуна весь час підстерігав нас у тій кімнаті – тому самому «гамівнику», в якому Вільям Вартон провів силу-силенну часу від свого перебування у блоці «Д».

«Агов, хлопці! – цього разу то був сповнений веселощів і щирого зачудування голос людини, яка, хоч би й на певний час, але забула, де вона знаходиться і що на неї очікує у майбутньому. – Йдіть-но мерщій сюди і погляньте, що вміє витворяти Пан Брязкотун!»

– Боже правий! – прошепотів я, почуваючись так, ніби усе повітря в моїх легенях заразом перетворилося на вітер, що продовжував стогнати надворі.

– Ти що, знайшов ще одну з тих скіпочок? – увірвався до моїх спогадів голос Брутальника. – Бо я перед цим витягнув звідти три або ж, навіть, чотири штуки.

Спустившись з драбини я посвітив ліхтариком на чималу долоню Гауелла, яку той, розкривши, простягнув у мій бік. На ній, безладно розкидані, лежали декілька дерев’яних скалочок, що могли б бути цяцьками ельфів, якби останні, звісно, існували. Дві з них були жовті, як і щойно знайдена мною. Одна мала зелений колір, а ще одна, остання – червоний. Усі ті трісочки не були пофарбовані у звичайному розумінні цього слова, натомість їх було дбайливо розмальовано вощаними олівцями «Крайола»[91].

– Боже-світе! – прошепотів я, коли здатність говорити, хоч і поволі, але стала повертатися до мене. Мій голос тремтів. – Світе ж мій, Христе Боже! Це ж друзочки від тієї котушки, хіба ні? Але чому? Що змусило його перетягнути їх аж туди, нагору?

– У дитинстві я навіть і зблизька не виділявся зростом серед однолітків, не те що зараз, – незрозуміло до чого відповів раптом Брутус. – Більшість з того, що ти зараз перед собою бачиш, з’явилося ген аж між моїм п’ятнадцяти і сімнадцятиліттям. А до того я був малою нікчемою. І коли я вперше пішов до школи, мені здавалося, що я настільки манюній, як ото… та грець із ним, чом би й ні, – ти маєш мене зрозуміти – крихітним, як і теє мишеня. Я був наляканий до всирачки. То знаєш, що я тоді зробив?

Я заперечно похитав головою. На стіни блоку налетів шквал вітру, ніби тому відповідь на питання була відомою. Павутиння, що звисало у кутах між ригелями і кроквами, затремтіло у численних протягах, ставши схожим на мереживо, зогниле від часу. Ніколи до того мені не доводилося бувати у місці, яке б настільки очевидно сприймалося заселеним привидами з минулого. І саме тоді, коли ми отак стояли й роздивлялися жалюгідні рештки від котушки, яка свого часу була джерелом стількох хвилювань, мій розум раптом усвідомив те, про що серце підказувало вже давно – з тих самих пір, як Зеленою Милею пройшов Джон Коффі: тут працювати я вже більше не зможу. Депресія чи ще якась напасть, але я був просто не в змозі подивитися бодай ще раз на когось з наступних людей, які проходитимуть через мій кабінет на шляху до своїх смертей. Мені здалося (і, гадаю, так воно і було б), що одна-єдина страта переллє чашу мого терпіння через вінця.

– Я випросив у своєї матері один з її носовичків, – розкрив свій секрет Брутальник. – І кожного разу, коли мені на очі наверталися сльози і я почувався надміру малим, я нишком витягав ту хустинку з кишені, вдихав запах маминих парфумів, і мені наче трохи легшало на душі.

– То ти вважаєш, що теє мишеня потроху згризало ту барвисту котушку, тільки щоб згадати Делакруа? Ти справді у це віриш?! То ж усього лише гризун…

Брутальник підвів очі до стелі. На якусь мить мені навіть здалося, що я побачив в них сльози, але, може бути й так, що стосовно цього я помилився.

– Я нічого не стверджую напевне, Поле. Але я знайшов їх там, нагорі, вловивши перед тим і отой легкий запах м’яти, що його, знаю, ти теж пригадав… Адже ж ти також відчув його – і не кажи мені, що я все вигадую! Я більше не можу і не хочу цього робити. Тепер ні. Мені здається, що якщо я хоча б раз побачу ще одну людину на тому стільці, це майже напевне мене вб’є. У понеділок подам рапорт про переведення до Виправної колонії для підлітків. Добре буде, якщо його задовольнять до наступної страти. В іншому ж випадку просто звільнюся, повернуся на ферму і спробую себе у землеробстві.

– Хіба там щось виросте, окрім каміння?

– Це не має значення.

– Та я знаю, що не має, – примирливо сказав я. – І до того ж, гадаю, що вчиню так само, як ти…

Брутус уважно поглянув на мене, переконуючись, чи, бува, не кепкую я з нього, і кивнув головою, так, наче справу було вирішено. Новий шквал вітру, цього разу більш потужний за попередні, налетів на блок – дерев’яна конструкція даху загрозливо заскрипіла, але вже за декілька секунд навколо знов панувала тиша. Гауелл і я з тривогою озирнулися серед звукопоглинаючих стін ізолятора. На якусь мить мені навіть здалося, ніби я чую голос Вільяма Вартона. Однак не Малюка Біллі, ні, а Скаженого Білла, яким він став для нас з першого ж дня свого перебування у блоці. Той псих майже весь час верещав і реготав, а у перервах того буйства запевняв нас, що ми й самі не відаємо, наскільки радими будемо звільнитися від його присутності, а разом з тим гарантував, що забути його нам не вдасться ніколи. Що ж, як показав час, в усіх тих пророцтвах він виявився правим.

А що ж стосується того, про що ми з Брутальником домовилися тієї ночі у гамівній кімнаті, то так все й відбулося – позаяк та домовленість, фактично, й була нічим іншим, як урочистою клятвою над тими крихітними шматочками забарвленої олівцями деревини. Жоден з нас більше не брав участі у стратах. Тож Джон Коффі був останнім.

Частина друга. Мишеня на Зеленій Милі

Розділ 1

Притулок для людей похилого віку, де ото я зараз дошкрябую риски у своїй останній череді «є» і розтицькую крапки у своїй же заключній мішанині з «і» та «ї», носить назву «Болотяні сосни Джорджії»[92]. Цей заклад розташований майже в шістдесяти милях[93] від Атланти[94] і щонайменше у двох сотнях світлових років від життя, яким живе більшість людей – живих душ, вік яких ще не перекотився за, скажімо, вісімдесят. Будь-кому, хто наразі читає ці рядки, раджу стерегтися, щоб не втрапити до подібного місця у майбутньому. Я зовсім не хочу сказати, що цей притулок такий вже й безжальний до старих шкап на кшталт мене. Переважно – ні. Тут є кабельне ТБ і годящі харчі (хоча лише нікчемна дещиця серед нас все ще по-справжньому може прожовувати ті страви). Але разом з тим, у якомусь сенсі це та ж сама морилка для комах, якою колись був у «Холодній Горі» і блок «Д».

Тут навіть є хлопчина, який чимось нагадує мені Персі Ветмора, який був отримав свою посаду на Зеленій Милі лише завдяки родинному зв’язку з дружиною губернатора штату. Що ж стосується тутешнього «Персі» – я був би здивований дізнатися, що той доводиться родичем хоча б якомусь з цабе, хоча поводиться він саме так. Звати його Бред Долан. Він постійно причісує і поправляє своє волосся, як це робив і Персі. Так само, як і Персі, він завжди тягає з собою щось почитати: але якщо Ветмор надавав перевагу таким журналам як «Караван» чи «Чоловіча пригода», то Бред вподобав для себе більш скромний формат – невеличкі брошурки на кшталт «Сороміцьких жартів», «Схиблених дотепів» і їм подібних, які знайшли місце у задній кишені його штанів. Через це він полюбляє морочити людям голови тупими питаннями про те, навіщо француз перейшов вулицю, скільки поляків знадобиться, аби вкрутити лампочку, або ж скільки людей несуть труну у поховальному почті в Гарлемі[95],[96]. Подібно до Персі, Бред також належить до тих жалюгідних йолопів, які істинно вірять у те, що чим тупішим й огидливішим є жарт, тим він смішніший.

Далебі, нещодавно я таки почув від нього те, що привернуло мою увагу як щось дійсно розумне, але загалом це не змінило моєї думки про цього баляндрасника. Адже, як каже нам відомий афоризм: навіть якщо годинник зламано, він двічі на добу показує точний час. «Знаєш, Полі, тобі неабияк пощастило, що тебе оминула хвороба Альцгаймера[97]!» – ось що мені сказав той дотепник. Я ненавиджу, коли він називає мені Полі, але він все одно продовжує це робити. Після численних безрезультатних спроб виправити його я, зрештою, здався і вирішив просто не звертати на цю нахабність уваги. Для цього випадку є декілька афоризмів, які, можливо, й не дотягують до того, щоб назвати їх широковідомими, але щодо Бреда Долана вони цілком відповідають ситуації. Ось, наприклад: «Як дуба поллєш, але не нахилиш, так і дурневі скажеш, але не перевчиш». Або ще: «Дурня навчати, що мертвого лікувати». Бо ж як за своєю тупістю і воістину ослячою впертістю Бред ані на йоту не поступався Персі Ветморові.

Коли Долан поділився своєю радістю за мою непоступливість Альцгаймерові, він саме драїв підлогу солярію[98], де я проглядав списані раніше сторінки. З останніх накопичився вже величенький стос, і мені інколи здається – все йде до того, що перш ніж я закінчу, той перетвориться на справжнісіньку вежу.

– Та Альцгаймерова хирячка, ти ж знаєш – що воно насправді таке?

– Ні, – відповів я. – Але щось мені підказує, що ти, Бреде, у цьому мене зараз просвітиш.

– Це СНІД для стариганів, – охоче пояснив той і розреготався: – гик-гик-гик-ги!, – як це він завжди ото робить над своїми дурнуватими жартами.

Я ж на це навіть і не всміхнувся – те, що він вважав неабияким дотепом, торкнувшись в мені якогось нерву, винесло на поверхню спогадів зовсім інші почуття. Альцгаймер мене таки оминув, хоча тут, у чарівній місцині «Болотяних сосен» його вдосталь. Мені ж бо особисто докучають хіба що звичайнісінькі, як для такого перестаркуватого діда, яким я, по суті, і є, проблеми з пам’яттю. Ці мої квестії, здається, мають більше спільного з коли, аніж із що. Продивляючись те, що я вже наразі написав, мені спало на думку, наскільки ж добре я пам’ятаю все те, що відбулося ген у далекому 1932-му. Але порядок тих подій, на превеликий жаль, іноді плутається в моїй голові. Проте, якщо я не поспішатиму і не втрачатиму пильність, сподіваюся, мені таки вдасться їх впорядкувати належним чином. Хоча б у загальних рисах.

Джон Коффі з’явився на Зеленій Милі блоку «Д» у жовтні вищезгаданого року – засуджений за вбивство дев’ятирічних двійняток з сім’ї Деттеріків. Таким є мій головний орієнтир у тих сумних спогадах, і якби мені лишень вдалося не втрачати його з поля зору, гадаю, що й з рештою я впорався б якнайліпше. Отже, Вільям «Скажений Білл» Вартон осів у блоці майже одразу після появи Коффі, а Едуар Делакруа – навпаки, дещо раніше. Так само раніше дало про себе знати й мишеня, що його Брутус Гауелл (для друзів – просто Брутальник) заради жарту спробував був наректи Пароплавчиком Віллі, але з прибуттям Делакруа-Дела за ним остаточно закріпилося ім’я Пан Брязкотун.

Та хай там як звали теє мишеня, у будь-якому випадку він з’явився раніше за більшість наших тюряжників, і точно вже перед тим, як до нас помістили Дела: бо ж, коли ми вперше його побачили, надворі ще стояло літо, а на Зеленій Милі у нас було двоє смертників: Арлен Біттербак (він же Вождь) і Артур Фландерз (на прізвисько Президент або, скорочено, Презик).

Оте мишеня… оте чортове ж, курва мама, мишеня. Делакруа знаходив у ньому єдину свою втіху, а ось для Персі Ветмора той гризун був наче кісткою в горлі – він зненавидів Пана Брязкотуна від самого початку.

Розділ 2

Після того, як Персі вперше програв мишеняті у квача на Зеленій Милі, гризун з’явився на очі тільки десь доби через три або щось біля того. Дін Стентон і Білл Додж саме обговорювали політику, – що у ті часи означало розводити теревені про Рузвельта з Гувером (того, який Герберт, а не Дж. Едгар, звичайно ж)[99]. Із заразною періодичністю вони перемежовували свої репліки спокусливим хрускотом крекерами «Шик»[100], коробку яких Дін придбав близько години тому у стариганя Свистуна. Персі ж стирчав у прочинених навстіж дверях до кабінету, дослухаючись до їхньої дискусії і принагідно практикуючись у швидкості витягування свого улюбленого кийка. Він виймав його з тієї своєї безглуздої, роздобутої хтозна де саморобної кобури, потім робив ним декілька обертальних рухів (або, принаймні, намагався їх повторити, бо в більшості випадків кийок вже після першого ж оберту випадав з руки, і не хряпався на підлогу лише завдяки сиром’ятному зашморгу, що надійно утримував ту нехитру зброю на Ветморовому зап’яст­ку), повертав назад у чохол і вперто розпочинав наступну спробу. І хоча тієї ночі мене у блоці не було (за графіком я мав вихідний), усі деталі того чергування вже наступного вечора лежали на моєму столі у звіті, що його підготував для мене Дін.

Знову, наче й нізвідки, з’явившись на Зеленій Милі, мишеня поводилося на ній точнісінько так само, як і у той прем’єрний раз своєї появи: гризун, рухаючись підтюпцем вздовж проходу, швидко долав відстань між пустими камерами, зупиняючись чітко навпроти їхніх дверей, і, ніби виконуючи черговий обхід з інспекцією, водив туди-сюди своїм писком. Після дотримання такої ось процедури роздивляння, животинка, не виявляючи навіть щонайменших ознак тривоги чи нетерпіння знов підхоплювалася і продовжувала своє пересування коридором, поводячись так, ніби заздалегідь знала все, що могла зустріти на шляху свого обходу, яким би тривалим той не виявився.

Серед двох наших смертників того разу не спав Президент – він розважав себе тим, що безцільно стояв за ґратами дверей своєї камери, спостерігаючи за буденністю Зеленої Милі. Будучи ще тим дженджиком, він примудрявся виглядати вишукано навіть у синій робі арештанта. Вже з того, як він виглядав, ми знали – якщо цьому хлопцю й уготовано долею вмостити свою вишукано вдягнену дупу у якесь з крісел, то, вочевидь, ним стане не наш Старий Іскрунець. І, як невдовзі з’ясувалося, ми таки мали рацію: і тижня не минуло після другої гонитви Персі за мишеням, як Презикові пом’якшили смертний вирок на довічне ув’язнення і він залишив блок «Д», приєднавшись до звичайних арештантів «Холодної Гори».

– А бодай вас підняло і гепнуло! – загорлав він. – Виявляється, у вас тут ще й миші водяться! Агов, хлопці, як ви гадаєте – у якому це закладі ви працюєте?

Роблячи те зауваження він щось типу посміхався, але Дін у рапорті зауважив, що в голосі Президента бриніли нотки обурення: ніби усвідомлення можливості смертного вироку навіть й на дещицю не позбавило його замашок справжнього ківаніанця[101]. Артур Фландерз свого часу був головою регіонального відділення компанії під назвою «Середньо-Південні[102] Рієлторські Партнери» і вважав себе неабияким розумником, аби дешево відбутися потому, як з прицілом на отримання подвійної виплати за полісом страхування на випадок смерті виштовхнув з вікна третього поверху свого підстаркуватого батька. Хоча у цьому, як засвідчило його переведення до «Холодної Гори», він і помилився, але цілком можливо, що сам він свою справу остаточно програною не вважав.

– Стули пельку, одороблох! – гаркнув Персі, зробивши це, на диво, без особливого завзяття, наче на автоматі. Уся увага Ветмора була прикутою до мишеня. За хвилину до того він повернув свого дрючка до чохла і, збираючись натомість розважити себе чтивом, взявся був за один із журналів. Однак тепер, жбурнувши його на стіл чергового, Персі знов озброївся кийком і стояв, неуважно постукуючи ним по кісточках лівиці.

– Ти бач, яка падлюка, – обурився таким нахабством гризуна Білл Додж. – Дивно, але я ніколи раніше не помічав, щоб тут водилися миші.

– Пхе, то ти ще не бачив, наскільки це мишеня кмітливе, – похвалився Дін. – Крім того, воно взагалі не боїться людей.

– І звідки б це було тобі відомо?

– Та воно вже приходило сюди декілька змін тому. Потім його також і Персі застукав. А Брутальник, до твого відома, навіть й ім’я йому дав – Пароплавчик Віллі.

Почувши це, Ветмор презирливо усміхнувся, але про себе все ж вирішив, що за краще буде промовчати. Разом з тим, кийок вистукував його лівою долонею все швидше й швидше.

– Уяви собі, – продовжував похвалятися Дін, – минулого разу воно пробігло вздовж всього проходу ажень до цього ось столу. І я не здивуюся, якщо й цього разу воно вчинить так само.

Стентонові очікування мишеня виправдало на всі сто. Спочатку, біжучи коридором, воно по широкій дузі оминуло камеру Презика – як ніби йому не сподобався запах, що йшов від нашого батьковбивці. Потім гризун зазирнув до двох вільних камер, а в одній з них навіть видерся на голі, без матрацу нари, щось там собі винюхуючи. Але хай там що, мишеня неодмінно верталося на Зелену Милю, поволі просуваючись у напрямку столу. Весь той час Персі так і простовбичив, без перестану барабанячи й барабанячи кийком по руці, ані пари з вуст (що вже було на нього несхоже) і з чи не єдиним, напевно, бажанням – змусити теє кляте мишеня пошкодувати про своє повернення. Він прагнув дати йому добрячої науки.

– А таки добре, хлопці, що вам не треба саджати його на Іскрунця, – порушив тишу Білл, який, всупереч своєму попередньому обуренню, спостерігав за розгортанням подій все із зростаючою зацікавленістю. – Бо ви б вкінець одуріли, мудруючи над фіксацією його лапок у затискачах і надяганням шолома.

Персі й тут промовчав, однак дуже повільно перехопив кийок, затиснувши його між пальцями, у той спосіб, як людина зазвичай тримає велику сигару.

Мишеня, як і першого разу, зупинилося не більш як у трьох футах від столу, в очікуванні поглядаючи вгору на Діна, точнісінько як арештант з-за невидимих оку ґрат. На якусь мить, щоправда, воно кинуло оком й на Білла, але, ніби не знайшовши у ньому нічого вартого уваги, зрештою знову переключилося на Стентона. Персі Ветмора мишеня наче й узагалі не помічало.

– Мушу визнати, що він таки збіса сміливий, цей дрібний вишкребок, – зачудовано пробурмотів Білл. А потім, трохи підвищивши голос, звернувся до гризуна: – Агов! Агооов! Пароплавчику Віллі!

Тваринка, нашорошивши свої вушка, трохи здригнулася, але не втекла, ба навіть не виказала щодо цього жодного наміру.

– А тепер дивися, – у передчутті, що мишеня може повторити номер з віртуозного поїдання кинутого йому Брутальником бутербродика з солониною, голос Діна тремтів, – я не впевнений, чи зробить воно це знову, але…

З цими словами він відламав шматочок від кружальця крекеру «Шик» і кинув його точно перед гризуном. Секунду чи дві кмітливі чорні оченята дивилися на харч жовтогарячого кольору, неначе оцінюючи усі можливі ризики. Ниткоподібні вусики нервово посмикувалися у зосередженому принюхуванні. Урешті-решт зважившись, мишеня наблизилося до крекеру, схопило його передніми лапками, присіло на задні й почало вечеряти.

– А щоб мені всратися, як маленький був! – вигукнув у захваті Білл. – Воно уминає так елегантськи, наче священик під час парафіяльної вечері у суботу ввечері!

– А як на мене, то воно більш скидається на чорнопикого, що ото обгризає скибку кавуна, – поділився своїм враженням Персі, але жоден з інших двох охоронців не звернули на нього й щонайменшої уваги. Та й Вождь з Презиком, якщо вже на те пішло, також пустили той дотеп повз вуха. Мишеня прикінчило крекер, але продовжувало сидіти, на позір – наче балансуючи на згорнутому кільцем хвостику, поглядаючи з долівки вгору, на гігантів у темно-синьому.

– Дозволь-но й мені спробувати! – Білл відломив ще один шматок крекеру і, перехилившись через стіл, прицільно кинув його звіркові. Той принюхався, але чіпати гостинця не став.

– Овва! – голос Білла звучав засмучено. – Видко, воно вже наїлося.

– Нєа, – вирішив трохи покепкувати з товариша Дін. – Просто він знає, що ти тут людина тимчасова, ото й усе.

– Це ти мене називаєш тимчасовим? Дурний тебе піп хрестив! Я ж працюю тут майже так само довго, як і Гаррі Тервілліґер! А може навіть і ще довше!

– Та заспокойся ти, ветеране! Охолонь! – примирливо всміхнувся Стентон. – Зараз я тобі все доведу. Ось дивися!

Майстерно підбивши пальцем залишок крекеру, Дін скинув його зі стільниці. Пролетівши по параболі, наче маленька бомбочка, той приземлився перед тваринкою. І дійсно, ігноруючи попередню подачку від Білла Доджа, мишеня вправно підхопило шматочок, який прилетів від Діна, і заходилося було його їсти. Але перш ніж воно встигло зняти першу чи другу пробу, Персі, наче той метальник списа, запустив у нього свого дрючка.

Хоча мишеня й було дрібною мішенню, треба віддати належне і його супротивнику – кидок Персі був збіса влучним і неминуче розтрощив би нашому Віллі голову, якби не фантастично швидкі рефлекси останнього. Тваринка зіщулилася – ген точнісінько так само, як це за подібних обставин зробила б і людина, – впустивши при цьому крекер зі своїх лапок. А важкий гікорієвий кийок, пролетівши настільки близько від голови і хребта гризуна, що навіть розкуйовдив йому хутрячко на зашийку (так, принаймні, стверджував пізніше Дін, і я не став надміру загострювати на цих деталях увагу, хоча навіть зараз не впевнений, чи сповна цьому вірю), вгатив по зеленому лінолеуму і відскочив у бік ґрат вільної камери. Мишеня не стало затримуватися, щоб з’ясувати, чи не випустили, бува, той снаряд помилково; немов згадавши про невідкладні справи деінде, воно похапцем розвернулося і щодуху помчало коридором до рятівних дверей карцера.

Від розчарування Персі аж загарчав – він же бо знав, наскільки щойно був близьким до успіху, – і знов погнався за гризуном. Скоріше інстинктивно, аніж свідомо, Білл Додж намагався був перехопити його за руку, але Персі спритно вирвався. Тим не менш, за словами Діна, саме та невдала спроба, ймовірно, і врятувала життя Пароплавчикові Віллі, адже смертельна небезпека в особі Ветмора була надзвичайно близькою. Скидалося на те, що Персі не просто хотів вбити мишеня, він норовив розчавити його всією своєю вагою, і тому, наче той олень, мчав широкими стрибками, які за інших обставин здалися б оточуючим вельми комічними, гучно тупотячи підошвами своїх важких чорних черевиків. Від двох його останніх стрибків тваринка насилу встигла ухилитися, в обох випадках роблячи зиґзаґоподібні фінти, різко змінюючи напрямок свого бігу. І зрештою, у відчайдушному ривку все ж таки зникла під дверима гамівної кімнати, махнувши на прощання своїм довгим рожевим хвостиком, – мовляв, бувай, незнайомцю!

– Холєра! – прокричав Персі, щосили ляснувши по дверям долонею. Без зайвих роздумів він заходився перебирати свої ключі, маючи намір потрапити до гамівника і продовжити полювання.

Услід за Персі коридором рушив і Дін, але на відміну від Ветмора, Стентон примушував себе крокувати повільно, аби опанувати свої емоції. Згодом він якось зізнався мені, що певна його частина бажала усього лише посміятися з Персі, утім інша спонукала до зовсім іншого: схопити того недоумка за плечі, враз крутонути його обличчям до себе, міцно притиснувши до тих клятих дверей, та й віддухопелити чи не до смерті. Більшість свідків того дійства, певна річ, були шоковані тим, що відбувалося на їхніх очах. Одне з чи не найголовніших наших завдань у блоці «Д» полягало у зведенні до мінімуму можливості виникнення різного роду гармидерів, однак частенько складалося враження, що для Персі Ветмора день був усуціль змарнованим, якщо тільки йому не вдавалося стати причиною якогось рейваху. Працювати з ним було як намагатися зняти зривник з бомби у той час, коли у вас за спиною стоїть якесь дурило з мідними тарілками у руках і раз по раз з брязкотом ударяє їх одну об іншу. Коротше кажучи, він дістав усіх. Так ось, Дін стверджував, що очі Арлена Біттербака були аж переповнені смутком, так само, як і очі Президента, хоча того незворушного, немов той камінь, панича таки важко було чимось пройняти.

Гадаю, що насправді причина Стентонової роздвоєності була глибшою і крилася не лише у цьому. Якоюсь часткою свого розуму Дін вже почав сприймати те мишеня як… ну, можливо, й не зовсім як товариша чи, радше, напарника, але як невід’ємний атрибут життя у блоці, то це вже точно. З цієї точки зору, те, що вже вчинив і вперто продовжував робити Персі, було неприйнятним. І не важливо, що в ролі його жертви виступав звичайнісінький собі гризун. Просто той факт, що Ветмор ніколи не міг усвідомити темний бік своїх вчинків, був чи не найкращим свідченням того, чому він аж ніяк не підходив для виконання роботи, з якою, як йому здавалося, він справляється.

Тим часом, дійшовши до кінця коридору Дін заспокоївся і зметикував, як саме він має поводити себе з Персі, аби більш-менш владнати цю справу. Чи не єдиною річчю, якої Ветмор страшився за будь-яких обставин, було виглядати йолопом в очах оточуючих. Звичайно ж ми усі про це знали.

– От же ж псячі ноги! Знов не поталанило! – почав картинно побиватися Дін, не завдаючи собі й щонайменшого клопоту приховати під тією журбою глузливу посмішку, і тим самим відкрито провокуючи Персі.

Ветмор кинув на нього роздратований погляд і рвучким рухом руки прибрав з чола надміру звисаючі пасма своєї шевелюри:

– Стули пельку, Чотириокий! Я й так не на жарт який розлючений, тож, аби не було лиха, раджу мене зайвий раз не роздрочувати!

– Наскільки я розумію, сьогодні нас очікує ще один день пересовування речей? – незворушно вів далі Дін, зберігаючи показну серйозність обличчя, окрім, хіба що, очей, які неприховано насміхалися з опонента. – Ну й добре, але цього разу, як повитягаєш з гамівника весь той мотлох, то не забудь вже вимити там підлогу!

Персі поглянув на двері ізолятора. Потім перевів погляд на ключі. Уявив собі чергові тривалі, кропіткі й, цілком можливо, знов безплідні пошуки у тій м’яко­стінній кімнаті, тоді як усі вони, навіть Вождь з Презиком, стовбичитимуть навколо нього і спостерігатимуть…

– Бодай мені шляк трафив, якщо я розумію, що тут такого кумедного, – зрештою промимрив він. – Нам у блоці тільки мишей ще бракувало. Тут і без гризунів вистачає всіляких паразитів.

– Нічого собі, Персі, і звідки лишень вони тут беруться? – з сарказмом підхопив Дін, скинувши до гори руки.

Саме в той момент, як він зізнався мені під час наступного нічного чергування, у нього з’явилося побоювання, що Персі ось-ось кинеться на нього з кулаками. Але саме тоді до них прогулянковим кроком підійшов Білл Додж і дещо розрядив атмосферу:

– Гадаю, цю іграшку зронив ти, – сказав він, простягаючи Персі кийок. – Ще якийсь дюйм[103] нижче, і ти б перебив тому малому дурбелику хребта.

Сприйнявши це за похвалу, Персі гордовито випнув груди, весь аж наче роздувшись.

– О так, це й справді був непоганий кидок, – охоче погодився він, з надмірною обережністю повертаючи свого гікорієвого «демократизатора» до його абсурдного чохла. – У шкільні роки я був пітчером[104] і навіть провів дві гри, в яких наші суперники не змогли зробити й жодного хіта[105]!

– Та невже? Ви тільки послухайте! – сповненим шаною голосом протягнув Білл, надавши своєму обличчю якнайбільш святобливого виразу. І цього виявилося цілком достатнім, щоб остаточно загасити конфлікт (хоча варто було Персі лише відвернутися, як Додж одразу безжурно підморгнув Дінові).

– Авжеж! – продовжив вихвалятися Персі, так і не второпавши лукаве єство Біллового захвату. – Якось у Ноксвіллі[106] я влаштував справжній фурор. Ті міські хлопці й гадки не мали, що на них очікує, тож довелося їм вдовольнитися лише двома воками[107]. Могла б вийти цілком пристойна гра, якби суддя не поводився як справжнісінький одороблох.

На цьому б Дінові слід було поставити крапку, але за посадою він стояв вище Персі, а одним з обов’язків старшого по службі було напоумляти свого підлеглого на добрі справи. На той час – себто до появи у блоці Делакруа, і навіть до появи Коффі, – він щиро вірив у те, що Персі таки можна чогось навчити. Отож Стентон потягнувся і міцно стиснув зап’ясток свого молодшого і тому, як йому гадалося, недосвідченого колеги:

– Ти маєш добряче поміркувати над тим, що ото зараз був накоїв.

Дін, як він пізніше зауважив, усіма силами намагався, щоб його нотація сприймалася серйозною і вимогливою, але аж ніяк не такою, що виражала осуд. Хай там що, він спробував зробити її хоча б трохи менш несхвальною. Утім, у випадку Ветмора Дінові прагнення виявилися марними. Той урок, як і численну решту інших Персі так і не зміг засвоїти… але зрештою та наука була не зайвою й для нас.

– Послухай-но мене, Чотириокий, те, що я роблю, мені відомо краще за тебе. Я ж бо спробував вколошкати того гризуна! Чи може ти вже геть осліп?!

– Та ти ж до всирачки налякав Білла і мене, а також не забувай про них, – Дін зробив рух рукою у напрямку камер Біттербака і Фландерза.

– Ну то й що з цього?! – з викликом в очах відказав Персі, щосили намагаючись випростатися більше, ніж дозволяв йому його маленький зріст. – Якщо, бува, ти не в курсі або ж підзабув, нагадую – вони не ясельна група і в нас тут вже точно не дитячий садочок. Ви ж, начебто, усі – дорослі дядьки, а панькаєтеся з ними чи не у половині випадків!

– Хай навіть і так, але не думай, що мені подобається почуватися переляканим, – невдоволено прогримів Білл. – Якщо ж, Ветморе, це ти не в курсі чи, може, підзабув, – я теж тут працюю. І я не один з тих твоїх «одороблохів».

Персі скоса зиркнув на Доджа, вагаючись, – чи слід з ним заїдатися. Тим часом, скориставшись тією мовчанкою Ветмора, Дін продовжив його вичитувати, все ще тримаючи себе в руках і навіть не підвищуючи голос:

– І не забувай, Персі, без зайвої на те потреби ми не повинні наганяти страху на засуджених – вони й без цього перебувають під значним тиском прийдешніх страт. А люди під надмірним напруженням можуть зірватися. Завдати шкоди собі. Шкоди оточуючим. І ось тоді вже хлопці на зразок нас з тобою матимуть неабиякі проблеми.

Під кінець останньої фрази Стентона кутики губ Персі нервово смикнулися. Бо ж як словосполучення «неабиякі проблеми» було саме тим первинним поняттям, що мало над ним особливу владу. Девіз «створи проблеми оточуючим» у Ветмора виступав за життєве кредо. Але накликати проблеми на себе – то вже зовсім інша річ, цього він боявся так само як і перспективи виставити себе дурнем.

– Наша робота з ув’язненими має будуватися на розмовах і аж ніяк не на крику з лайкою, – напоумляв його Дін. – Людина, що дозволяє собі без необхідності підвищувати голос на арештантів, може забути про те, щоб контролювати і їх, і себе.

Персі знав, хто був справжнім автором тих основоположних тезисів, – я. Його бос. А Персі Ветмор з Полом Еджкумом відчували один до одного стійку неприязнь. І це, нагадаю, ще тоді, коли на дворі буяло літо і до зриву справжньої шурі-бурі у блоці «Д» було ген як далеко.

– Повір мені, тобі ж на користь, якщо ти думатимеш про це місце, як про щось на зразок лікарняного відділення інтенсивної терапії, – не полишав спроб достукатися до здорового глузду Ветмора Дін. – Найкраще, що у цьому випадку можна зробити – так це зберігати спокій!..

– У моїй уяві це місце постає не інакше, як заповнена до країв параша, у якій топлять пацюків, – перервав його Персі. – А тепер пусти мене.

Він висмикнув свою руку з лещат Стентона, протиснувся між ним і Біллом Доджем і, опустивши голову, широким кроком рушив коридором у бік кабінету. При цьому він настільки втратив самоконтроль, що занадто близько пройшов повз камеру Президента, – на відстані, цілком достатній, щоб Фландерз міг до нього дотягнутися і схопити, а згодом, можливо, й начистити йому пику його ж власним безцінним гікорієвим кийком (якби, звичайно ж, Артур Фландерз був людиною такого штибу). Утім, вочевидь, останній під таку категорію не потрапляв, тож для Персі тоді все минулося. А от якби Ветморів шлях пролягав ближче до камери Вождя – хтозна, чим би все скінчилося. Індіанець, випавши йому такий шанс, напевно що вчинив би щось подібне просто задля того, щоб провчити Персі. Те, що сказав мені з цього приводу Дін Стентон, коли був переповідав усі ті події під час найближчого після них нічного чергування, назавжди застрягло у моїй пам’яті, бо ж як стало свого роду пророцтвом:

– Ветмор ніяк не хоче збагнути – він не має жодної влади над будь-ким з них. Що б він не зробив – це не погіршить їхнього становища ані на йоту, оскільки, хай там як, а на електричному стільці за життя можна спектися тільки один раз. І допоки він сам цього не второпає, він наражатиме себе і будь-кого з цього блоку на велику небезпеку.

Персі зайшов у мій кабінет і грюкнув за собою дверима.

– От тобі й на! – похитав головою Білл Додж. – Скидається на те, що в хлопця чи то опухло, чи взагалі геть інфіковане яєчко.

– То ти навіть і половини усього не знаєш, – з сумом відповів Дін.

– Ой, та не скигли ти! Поглянь на це з оптимізмом! – порадив йому Білл. Останнє він пропонував усім і з будь-якого приводу. І кожного разу, коли слово «оптимізм» вилітало з його вуст, у його співрозмовника виникало непереборне бажання зацідити йому по пиці. – Принаймні, твій хитросракий гризун таки врятувався.

– Еге ж, але, здається мені, більше мишеня ми не побачимо, – зітхнув Дін. – Як на мене, то цього разу цей пришлепень Персі Ветмор налякав його назавше.

Розділ 3

Логіка у Дінових судженнях, звісно ж, простежувалася, але того разу він таки помилився. Вже найближчого вечора мишеня повернулося – і, між іншим, то був перший з двох робочих днів, вільних для Персі Ветмора від нічних чергувань, після чого той вишкребок знову переходив на нічну зміну.

Коли Пароплавчик Віллі порадував нас своєю появою, на годиннику було близько сьомої. Окрім мене і Діна ще одним свідком його повернення у блок «Д» став Гаррі Тервілліґер, на якого за графіком було покладено обов’язки нічного чергового. Моє ж денне чергування формально на той час вже скінчилося, однак я затримався, аби провести зайву годину у компанії з Вождем, чия прогулянка Зеленою Милею підкрадалася з невблаганною безжалісністю. І хоча на позір здавалося, що наближення дня своєї страти Біттербак зносить мужньо і навіть якось збайдужіло, – у кращих традиціях свого племені, – неабиякий досвід у подібних справах давав мені можливість ясно бачити, як страх близького кінця, наче плід якоїсь отруйної квітки, поволі визріває в його очах. Тож, аби трохи його розрадити, ми розмовляли. Звичайно ж, подібні бесіди із засудженими, страта яких мала ось-ось відбутися, можна було проводити і протягом дня, але, як на мене, денний час був непідходящим: заважають і відволікають усі оті постійні крики й уривки балачок з прогулянкового майданчика (не кажучи вже про звуки бійок, які вряди-годи там спалахували з першого-ліпшого приводу), грюкіт і бахкання штампувальних пресів у тюремних майстернях з обробки металу, поодинокі вигуки і накази вартових, щоб якийсь з арештантів чи негайно відклав убік теє-то кайло, чи, навпаки, взяв до рук оцю ось мотику, чи то, узагалі, щось на зразок: «анумо, Гарві, тягни свою шолудиву дупу сюди!». Трохи спокійніше ставало лише десь по четвертій, але нанівець зовнішній шум згасав тільки по шостій. Отож для відвертих балачок оптимальним часом були вечірні години з шостої до восьмої. Пізніше, ближче до відбою ставало очевидним, що думки про найближче майбутнє знов заволодівали їхнім розумом – це було помітно по їх очах, на які наче спадали вечірні сутінки, – і тоді за краще було зупинитися. Позаяк інакше вони, начебто, й чули усе, що ви їм казали, але сенс вашої промови до них вже не доходив. По восьмій вечора найближчі клієнти Іскрунця мимоволі починали готуватися до нічних годин, коли лежачи без сну уявлятимуть собі, як відчуватиметься металевий шолом, коли його зафіксують на маківці їхньої голови, або ж чим пахнутиме повітря усередині чорної торби, у якій зникне їхнє спітніле обличчя.

Хай там що, але момент для розмови з Вождем я обрав вдалий. Він повідав мені про свою першу дружину і про те, як вони разом побудували вігвам у Монтані[108]. Ті дні, зізнався Вождь, були найщасливішими у його житті. Вода була чистою, як та сльоза, і настільки холодною, що від кожного її ковтка зводило зуби і здавалося, ніби у мозок вганяли цілий жмуток крижаних гвіздків.

– Оце хочу, начальнику Еджкуме, вас дещо спитати, – перервав свої спогади Біттербак. – Як ви гадаєте, якщо людина щиро розкаюється у тому недоброму, що вона, було, накоїла, чи може вона розраховувати повернутися після смерті у часи, які були для неї найбільш безтурботними і щасливими, і залишитися там назавжди? Чи могло б це вважатися тим, що усі називають раєм?

– Десь так, приблизно, я собі це й уявляю, Арлене. Та моя відповідь була безсоромною брехнею, про яку, одначе, я у жодній мірі не жалкую. Одним з того, що я дізнався про сутність вічності, будучи ще малюком, який зручно вмостився на колінах своєї матері, і у що вірю й дотепер, є присвячені вбивцям слова зі Святого Письма, згідно з якими на вічне життя після смерті не міг розраховувати жоден з них. На мою думку, вони потрапляють прямісінько до пекла, де й горітимуть у постійних муках, аж допоки Господь схвально не кивне Архангелові Гавриїлові на знак того, аби той, нарешті, подув у свою Сурму Правосуддя, проголошуючи Судний день. І щойно лише він просурмить, усі грішники пощезають… і дуже ймовірно, що вони радітимуть тому зникненню, щоб це для них не означало. Проте, я навіть і натяку ніколи не давав на оті свої погляди ані Біттербакові, ані будь-кому іншому з йому подібних. Разом з тим, у мене є впевненість, що десь у нетрях своїх душ вони й самі про все здогадувалися. «Де твій брат, кров якого волає до мене з-під землі?» – запитав Господь у Каїна, і я й зблизька не певний, що ті Його слова стали несподіванкою для біблійного проблемного дитяти. Більше за те, я твердо переконаний, що з кожним своїм кроком він також чув квиління Авелевої крові, що лунало з-під його стоп.

Коли я залишав Вождя із своїми думками, він усміхався, згадуючи, можливо, отой свій вігвам у Монтані і дружину, яка, купаючись у теплі вогнища, з оголеними грудьми чекала на нього у ліжку. Незабаром індіанець мав згинути у більш гарячішому полум’ї, щодо цього у мене не було жодних сумнівів.

Вийшовши з камери у коридор я одразу зіткнувся з Діном, який переповів мені події минулої ночі і передусім – про свою сутичку з Персі. Я розумів –причина, з якої він вирішив мене дочекатися, не могла бути другорядною, – тож слухав уважно. Бо коли розмова стосувалася Персі Ветмора, уважність ніколи не була зайвою: якщо у чомусь наші зі Стентоном погляди й збігалися на усі сто відсотків, так це у тому, що самозакоханий блазень на ім’я Персі відносився до сорту людей, які з нічого можуть накликати стос неприємностей як на себе, так і на оточуючих.

Щойно лише Дін підійшов до завершення своєї розповіді, як старий Гудун-Свистун прикотив до блоку перекус у своєму червоному возику, геть вкритому нашкрябаними від руки біблійними цитатами (як ото «Бо РОЗ­СУДИТЬ ГОСПОДЬ Свій народ» Повт. Зак. 32:36, «А тільки Я буду жадати вашу КРОВ із душ ваших» Бут. 9:5[109] та іншими подібними вельми обнадійливими й підбадьорливими максимами), і продав нам декілька бутербродів з шипучками.

Дін саме виловлював у своїй кишені дріб’язок і з сумом скаржився, що через дурноголового Персі Ветмора, який добряче налякав Пароплавчика Віллі, останнього ми більше ніколи вже не побачимо, як раптом старигань Гудун-Свистун запитав:

– А ото у ваш шо жа один?

Ми обоє, наче за командою, розвернули голови у напрямку, куди він показував, і побачили там мишеня, яке у вже звичний для себе час підтюпки бігло серединою Зеленої Милі. Воно пробігло ще трохи, потім зупинилося, обдивилося навколо своїми маленькими й блискучими, схожими на краплинки нафти оченятками і рушило далі по проходу.

– Агей, мишенятко! – притишено, аби не сполохати, покликав гризуна Вождь. Подивившись на Біттербака мишеня завмерло, лише безперестану посмикуючи своїми вусиками. Їй бо, це виглядало так, ніби тому навдивовижу дрібному створінню було відомо, що кличуть саме його.

– Може ти і є не ким іншим, як провідником душі? – запитав Вождь і кинув йому маленький шматочок сиру зі своєї вечері. Хоча кидок в індіанця вийшов неабияким і харч приземлився прямісінько перед писком мишеняти, Пароплавчик Віллі ледь на нього поглянув, натомість знов взявшись бігти вздовж Зеленої Милі, уважно зазираючи на своєму шляху до вільних від засуджених камер.

– Босе Еджкуме! – звернувся до мене Президент. – А чи не здається вам, що цей маленький хитрун добре обізнаний про те, що у Ветмора наразі вихідний? Бо особисто я саме так і вважаю, Богом клянуся!

Дійсно, аналогічні думки виникли і в мене… але зізнаватися у цьому перед Фландерзом мені якось не хотілося.

Тут до нас приєднався й Гаррі. Виходячи з кабінету він находу підтягував на собі штани – у той спосіб, як він це завжди робив після того, коли був провів декілька «освіжаючих» хвилин у нужнику. Але угледівши Пароплавчика Віллі він так і закляк у прочинених дверях, витріщивши очі. Вибалушив свої старечі баньки й Гудун-Свистун. Його дурнувате обличчя застигло у гидкій запалій посмішці, через яку проглядалися ясна беззубих щелеп.

Мишеня зупинилося на своєму звичному місці, обгорнуло хвостиком задні лапки і втупилося на нас своїми розумними очками. І знов у моїй голові зринули замальовки з судових засідань, на яких було зображено суддів, що виносили вирок безталанним підсудним… а втім, чи відомий узагалі історії арештант, який би був настільки малим і безстрашним, як ото цей? Не те, щоб мишеня дійсно було арештантом, ясна річ; все ж таки воно могло приходити і йти, коли лишень заманеться (якщо, звісно ж, не відчувало для себе загрози). І тим не менш та думка не давала мені спокою. Я знову замислився над тим, що ж більшість з нас відчуватиме, коли наше земне життя добіжить свого кінця і ми, наче та дрібнота, постанемо перед судовим престолом Христовим. Достоту, ген далеко не всі з нас змогли б виглядати настільки ж хоробрими.

– А бодай мені пір’я в горлі порошло і баньки повилажили! – заприсягався тим часом старий шкарбун. – Він ото так наджвичайно важнечки й бежтурботно рожшівшя, наче жібравшя шобі подрочити!

– Годі тобі, Свистуне, дійсно надзвичайного ти все одно ще не бачив, – втрутився Гаррі. – Заціни-но ось це.

По цих словах Тервілліґер вийняв з нагрудної кишені невеличкий згорток з вощеного паперу, в якому виявилася присипана корицею скибка в’яленого яб­лука. Відірвавши дещицю з одного окрайця, Гаррі кинув її на підлогу. Мені здалося, що висушений й стверділий шматочок зрикошетить від лінолеуму і пролетить повз мишеня, але те простягнуло передню лапку і недбалим на позір рухом, наче людина, що ото шльопає комаху, аби згаяти час, ефектно притисло поживу до підлоги. Від захвату і здивування ми усі розреготалися. Той раптовий вибух шуму мав би неабияк наполохати мишеня, але воно лише трохи сіпнулося, так і не зрушивши зі свого місця. Підхопивши лапками шматочок сушеного яблука малий гурман декілька разів його лизнув, але потім впустив їжу на долівку і подивився на нас, наче промовляючи: «Початок доволі непоганий, а що ще ви можете запропонувати?»

Гудун-Свистун підкреслено статечно відкрив свій візок, витяг з нього бутерброд і, звільнивши його з одного краю від обгортки, відірвав маленький клаптик болонської копченої ковбаски.

– Можеш навіть і не намагатися, – застеріг його Дін.

– Про шо че ви? – здивовано звів догори брови старий кримінальник. – Невже миша при ждоровому глужді відмовитьшя від жапашної ковбашки, якшо бачить, шо може отримати її жадарма? Тоді ви, хлопче, геть нешповна рожуму!

Але я знав, що Дін мав рацію. І судячи з виразу обличчя Гаррі, він також поділяв думку Стентона. Ми втрьох, а ще й відсутній Брутус були, так би мовити, гравцями основи, решта ж охоронців піднімала свої дупи з лави запасних лишень вряди-годи, за крайньої на те необхідності. Тож скидалося на те, що мишеня якимось чином відчувало різницю. Знаю, що це схоже на безумство, але факти – річ уперта.

Старигань Свистун усе одно кинув вже відірваний шматок м’ясця на долівку, але звичайно ж мишеня навіть і не торкнулося того презенту – раз було нюхнувши, воно відступило на крок назад.

– Та шоб мене чорти вдрали! – ображено промовив старий.

– Нумо, дай його мені, – сказав я, простягаючи руку.

– Шо шаме? Очей ошьо бутик?

– Еге ж. Та не жмися ти – я за нього розрахуюся.

Гудун-Свистун передав мені початий бутерброд. Відклавши вбік верхній шмат хліба, я підчепив нове м’ясне кружальце і відщипнувши від нього невеличку пайку кинув її на підлогу перед столом чергового. Мишеня хутко метнулося вперед, підхопило ковбаску лапками і заходилося ласувати. Болонська копчена зникла, не встигли ми й оком змигнути.

– А вдери ж менедідько! – розпачливо вигукнув Гудун-Свистун. – Ну шо жа лиха мати?! Анумо ше раж!

Він рвучко висмикнув бутерброд з моїх рук і більше не завдаючи собі клопоту зглянутися на розміри гризуна, підхопив цілісіньке м’ясне кружальце і кинув його якомога ближче до Пароплавчика Віллі, мало не потрапивши тому у голову і не обдарувавши його в такий спосіб копченим капелюхом. Мишеня знов відстрибнуло назад, принюхалося (впевнений, жодній миші під час Депресії не випадав такий джекпот, – принаймні, у нашому штаті) і подивилося на нас.

– Жери, ну ж бо! Дошить на мене витріщатися! – спробував наказати йому Гудун-Свистун, виглядаючи при цьому наче скривджене маля. – Отже ж бішове штворіння, шо тобі не так?!

Бутерброд (точніше те, що від нього ще залишалося) взяв Дін. Відщипнувши від ковбаси шматочок м’ясця він кинув його на лінолеум – на той момент уся та чудасія з частуванням вже скидалася на свого роду мишаче Причастя. Пароплавчик Віллі швидкома підхопив їстівний дарунок і не менш блискавично його заковтнув. Одразу потому він розвернувся й побіг коридором в бік гамівної кімнати, зупиняючись по дорозі лише для того, аби зазирнути до двох порожніх камер і повністю проінспектувати внутрішній стан третьої. Думка, що він таки когось вишукує, вже вкотре знирнула у моїй голові. І того разу відігнати її від себе було набагато важче.

– Я нікому про це не розповідатиму, – сказав Гаррі, за виразом обличчя якого було не зрозуміло, чи то він так жартує, чи дає урочисту обіцянку. – По-перше, більшості на подібне начхати. А по-друге, навіть якщо комусь і небайдуже, мені ніхто не повірить.

– Хлопчі, виходить, шо мишеня їшть тільки ж ваших рук, – нарешті дійшло до Свистуна. Старий похитав головою, наче й сам не ймучи віри у те, що якусь хвилину тому бачив на власні очі. Трохи перегодом він насилу нахилився вперед, підібрав шматок ковбаси, яким погребувала тваринка, і швидко всунувши його до тієї беззубої дуплини, що слугувала йому за рота, заходився покірливо товкти її яснами. – Але ж шому він так робить?

– Овва! У мене ж питаннячко набагато цікавіше, – заявив Гаррі. – Звідки йому відомо, що у Персі сьогодні вихідний?

– Та не звідки, гадаю, – відповів я. – Поява мишеня саме цього вечора – усього лише звичайнісінький збіг, та й потому.

Але, як то кажуть, не так сталося, як гадалося. Минали дні, а з ними все швидше згасала й моя віра у випадковий збіг обставин, – мишеня дійсно з’являло­ся у блоці лише у тоді, коли Персі був відсутній, маючи за графіком іншу зміну або ж просто вештаючись у власних справах десь в віддаленій частині в’язниці. Тож усі ми (тут я маю на увазі себе, Гаррі і Діна з Брутальником) дійшли висновку, що гризун впізнає́ Ветмора чи то за голосом, чи то пак за його запахом.

Не зговорюючись, ми старанно уникали зайвих розмов про Пароплавчика Віллі, хоча він вже тоді став для нас набагато більшим, ніж просто кумедною тваринкою. Здавалося, що навіть не висловлюючи вголос власних ідей, ми однаково дійшли спільного висновку: будь-які обговорення могли тільки посприяти руйнуванню чогось, що завдяки своїй незвичності й загадковості здавалося нам настільки ж унікальним і прекрасним. Було зрозуміло, що Віллі обрав саме нас, хоча на питання, як же він це зробив, однозначної відповіді я не можу знайти й досі. І цілком можливо, що Гаррі мав таки рацію, застерігаючи нас від розповідей про мишеня іншим людям, бо ж як від цього не слід було очікувати нічого доброго. Але не стільки через те, що вони не віритимуть почутому, як тому, що їм до цього буде байдуже.

Розділ 4

Незабаром настав час страти Арлена Біттербака, який насправді був ніяким не вождем, а першим старійшиною свого племені у резервації Вошіта[110], і, крім того, – членом Зібрання Черокі[111]. Якось, будучи добряче напідпитку, він порішив чолов’ягу, який, насправді, навряд чи був суттєво тверезішим від нього. Наш Вождь розтрощив бідоласі голову бетонною брилою… і все через якусь пару черевиків. Ці обставини, у підсумку, й змусили зібрання старійшин уже мого племені призначити страту індіанця на сімнадцяте липня[112] того дощового літа.

Для більшості ув’язнених «Холодної Гори» графік годин відвідувань за своєю жорсткістю не поступався сталевому пруттю в’язничних ґрат. Для більшості, але не для всіх – виключенням з загальних правил були наші хлопці з блоку «Д». Завдячуючи останньому, на шістнадцяте липня Біттербакові було виписано дозвіл пройти до «Аркади» – довгої кімнати приміщення для побачень, що ділилася навпіл сіткою із вплетеними до неї пасмами колючого дроту і межувала з тюремною їдальнею. Там Вождь мав зустрітися зі своєю другою дружиною і тими із своїх дітей, хто все ще підтримував з ним стосунки. Настав час для прощань.

До «Аркади» Біттербака супроводжували Білл Додж і ще двоє тимчасових наглядачів. У решти з нас і без цього було справ по вуха – протягом години, що мало тривати те побачення, ми мали встигнути прогнати хоча б дві репетиції страти. Або й три, якщо не ловитимемо гав.

Коли Персі з’ясував, що під час страти Біттербака на електричному стільці місце його скромної персони буде в електрощитовій, допомагати Джеку Ван Гею, він, на диво, особливо не заперечував; тоді Ветмор був ще занадто зеленим, аби зрозуміти – добре чи погане місце йому дісталося. Єдине, про що йому було відомо, так це те, що у нього буде можливість спостерігати за екзекуцією через забране металевою сіткою прямокутне віконце, і хоча він, імовірно, бажав би стояти безпосередньо перед Іскрунцем, замість перебування за його спинкою, проте він все одно буде достатньо близько, аби насолодитися виглядом іскрин, що розлітатимуться навколо стільця.

Одразу біля віконця на стіні висів чорний телефонний апарат, у якого не було ані заводної ручки, ані дискового номеронабирача. Той телефон міг лише приймати виклики, та й то лише з одного місця – з офісу губернатора. Протягом свого життя у мене була можливість побачити чимало фільмів, події в яких так чи інакше стосувалися особливостей тюремного побуту. І майже в кожному з них, якщо справа йшла про страту, подібний «високопосадовий телефон» дзвонив акурат перед тим, як руки виконавців вже тягнулися до важеля, аби позбавити життя якусь бідну й невинну людину. Утім, за всі ті роки, що я був проробив у блоці «Д», наш телефон не дзвонив жодного разу. Це тільки у кіно порятунок дається легко. Так само, як, до речі, й доведення своєї невинуватості. Тож сплативши четвертака за квиток, годі й очікувати, що ваш обрій життєвих істин розшириться на більшу суму. Правда реального життя коштує суттєво дорожче, та й більшість відповідей у ньому виявляються зовсім іншими.

Під час репетиції, в якості мертвого тіла, що його по завершенні страти мали везти тунелем до труповозки, ми використовували кравецький манекен, а для решти процедур у нас був Старий Свистун. Протягом багатьох років той дід став традиційним дублером засуджених, свого роду – освяченою часом гускою на різдвяному столі[113] (незалежно від того, шанувальники ви гусячого м’яса чи ні). Більшості тюремників Гудун-Свистун подобався – їх тішив його забавний акцент (теж французький, між іншим, але замість кажунського, який був у Делакруа, – канадський), що за численні роки тюремного ув’язнення на Півдні набув особливої пом’якшеності. Ба навіть Брутальник вважав Старого Гудуна потішним дідком. Однак я – ні. Для мене він був, свого роду, старішою і ще більш тупішою версією Персі Ветмора – людиною, занадто вразливою і гидливою, аби власноруч вбити здобич і приготувати з неї страву, і разом з тим такою, що ген нетямиться від пахощів підсмаженого м’ясця.

На репетицію тоді зібралися усі ті, хто наступного дня братиме участь у головному дійстві. Брутус Гауелл був, як ми казали, «розвідним». До його обов’язків входило: фіксація шолома на голові засудженого, пильнування за сигналом від губернаторської телефонної лінії, прийняття рішення стосовно потреби у запрошенні лікаря з його звичного місця біля стіни і, власне, своєчасне віддавання фактичного наказу перевести важіль у друге положення. Якщо страта миналася гладко-рівно, ми не очікували навіть і схвального слівця. Коли ж якась оказія таки траплялася, то саме Брутальника свідки звинувачували у першу чергу. Утім, оскільки начальник в’язниці був більш обізнаний у нашій субординації, невдовзі на горіхи перепадало й мені. Жоден з нас з цього приводу не жалівся, бо ж пуття з тих скарг все одно не було б. Світ обертається незалежно від наших з вами забаганок, ото й усе. Ви можете або скоритися вищим законам і продовжувати крутитися разом з ним, або ж спробувати на знак протесту зупинитися на місці і тоді вас неминуче зіб’є з ніг.

Після того як Білл із своїми підлеглими вивели Біттербака з блоку, аби конвоювати його до «Аркади», не минуло й трьох хвилин, як Дін, Гаррі Тервілліґер і я зайшли до камери Вождя, розпочинаючи нашу першу репетицію. Двері камери Білл залишив відчиненими, а на нарах Вождя вже сидів, очікуючи на нас, Старий Свистун. Тонке й сиве волосся на його голові було геть розкуйовджене, надаючи йому схожості з кульбабою.

– Че проштирадло геть повніштю жавафляне його шпушкачкою, – зауважив Гудун-Свистун, щойно ли­ше ми увійшли. – Шхоже на те, шо Вождь добряче таки упрів, намагаючиш врятувати хоча б швою малаф’ю від випаровування, перш ніж ви, хлопчі, віжметешя його підшмажувати.

Вважаючи це неабияким жартом, старий щасливо захихотів.

– Стули свого жувальника, – не оцінив дотеп Дін. – Давай цього разу обійдемося без жартів. Часу в нас обмаль, а справа серйозна.

– Шлухаюшя, пане начальнику! – скорився Гудун-Свистун і зсунувши докупи брови враз напустив на своє обличчя виразу лиховісної урочистості. Проте глузливий вогник в його очах нікуди не подівся. Як це не парадоксально, але Старигань Гудун ніколи не виглядав більшим живчиком, аніж коли грав роль без п’ятьох хвилин мерця під час отих наших репетицій.

Я ступив уперед:

– Арлене Біттербак, як судовий і державний виконавець і все таке інше, ставлю вас до відома, що згідно наявного у мене судового рішення стосовно такого-то й такого-то, приведення вироку до виконання має відбутися цієї ночі о першій хвилині по дванадцятій, шляхом таким-то й таким-то. Підведіться з нар і зробіть крок уперед, будь ласка!

Гудун-Свистун важко підвівся на рівні ноги.

– Я роблю крок уперед, я роблю крок уперед, я роблю крок уперед, – замугикав він.

– Поверніться, – наказав Дін, і коли старий вчинив, як від нього вимагалося, Стентон уважно оглянув вкриту лупою маківку його голови. Щолопок Вождя мав бути поголений наступного вечора, тож в обов’яз­ки Діна входило засвідчення чистоти гоління і відсутності потреб у його повторі, оскільки щетина чи, приміром, залишки волосся могли погіршити електропровідність і спричинити зайві ускладнення. А наші ж бо репетиції, зрештою, і призначалися для того, аби уникнути всіх подібних труднощів під час самої страти.

– Гаразд, Арлене, ходімо, – промовив я до Свистуна і один за одним ми вийшли з камери.

– Я крокую коридором, я крокую коридором, я крокую коридором, – безперестану мурмотів Гудун протягом усього того часу, що ми йшли проходом між камерами.

Дін супроводжував старого по правий бік, я – по лівий, а Гаррі йшов одразу за дідом. У кінці коридору ми повернули праворуч, подалі від життя, яким би без­змістовним воно не здавалося на тому майданчику для прогулянок, натомість рушивши назустріч смерті, яка терпляче чатувала у складському приміщенні на свій поживок. Але спочатку, звісно ж, ми потрапили до мого кабінету, де Гудун-Свистун, не чекаючи команди, гепнувся на коліна. Той сценарій і свою роль у ньому він вивчив добре і, без сумніву, вже напевно краще за нас. Адже, і Бог тому свідок, він провів у тюрмі довше, ніж будь-хто з нас в ній пропрацював.

– Я молюшя, я молюшя, я молюшя, – заторохтів Гудун, скинувши догори свої покручені артритом руки у жесті, який нагадав мені одну відому гравюру, що її ви, можливо, теж якось бачили. – Гошподь – мій паштир! І таке інше, й тому подібне.

– А хто знає, якого віросповідання наш Біттербак? – запитав Гаррі. – Сподіваюся, не доведеться запрошувати якогось черокського шамана, аби той трусив тут перед нами своїм пуцюром?

– Як це не див…

– Молюшя далі, молюшя далі, линучи швоїми помишлами до шамого Ішуша, – обірвав мене на півслові Гудун-Свистун.

– Так, старе опудало, ти замовкнеш нарешті чи ні?! – гаркнув на нього Дін.

– Я маю помолитишя як шлід!

– То молися про себе!

– Гей, хлопці, ну де ви там оце позастрягали?! – роздратовано гукнув до нас Брутальник зі складу, який вже встигли звільнити від зайвого мотлоху, підготувавши до репетицій і самої страти. Стосовно того, що ми вступаємо на територію умертвіння, не лишалося жодних сумнівів, – позаяк навіть повітря там, здавалося, геть просякло запахом усіх минулих смертей.

– Ти цей… диви тілько не обмочися там від метушіння, бо пісюна ошпариш! – прогорлав у відповідь Гаррі. – Май, збіса, хоча б крихту терпіння!

– Молюшя, – одразу підхопив своє Гудун-Свистун, скрививши губи у бридкій, немов натягнутій на беззубі ясна посмішці. – Молюшя жа пошлання ушім нам терпеливошті, Гошподи! Лише трохи того шкурвого терпіння!

– Як це не дивно, але Біттербак, за його ж словами, є християнином, – урешті-решт просвітив я усіх новиною, більше не звертаючи уваги на блюзнірські молитви вочевидь пришелепуватого старого. – І буде безтямно щасливим, якщо до нього навідається отой чоловічок-баптист на прізвище Шустер. Востаннє він був у нас, коли Милею йшов Тіллман Кларк. Мені, до речі, він теж сподобався – надміру не розводився про спокутування й інші принади загробного життя, і натомість вкрай дієво втримував їх від усіляких нервових вибриків… Підводься, Свистуне. Гадаю, досить вже молитов, як для одного дня.

– Крокую, – наново завівся старий. – Жнов крокую, жнов крокую. Так, пане начальнику, я жнов крокую Желеною Милею.

Наскільки він був малим на зріст, але й йому, аби пройти крізь двері у дальньому кінці кабінету, довелося трохи нахилити вперед голову. Решті з нас для цього довелося зігнутися чи не вполовину свого зросту – у випадку із справжнім ув’язненим, якому нема чого втрачати, окрім свого життя, то був один з найбільш уразливих і небезпечних моментів. Тому я задоволено кивнув, побачивши, що Брутальник не відійшов від протоколу навіть під час репетиції і, стоячи біля платформи зі Старим Іскрунцем, тримав напоготові револьвер. Те що треба.

Гудун-Свистун спустився сходинками і зупинився, з цікавістю роззираючись навколо. Близько сорока розкладних дерев’яних стільців вже були розставлені по своїх місцях. Біттербака мали провести до платформи з того боку, що знаходився якнайдалі від сидячої аудиторії, і все одно, – для унеможливлення будь-яких ексцесів під час справжньої страти, по всьому шляху ходи конвою буде розміщено ще з півдюжини охоронців. За них відповідатиме Білл Додж. Попри очевидну примітивність забезпечуваних заходів, на той час у нас не було жодного випадку нападу засудженого на свідків. І це було тим, що я збирався залишити без змін.

– Ну шо, хлопчі, ви готові? – запитав нас Гудун-Свистун, коли ми зайняли вихідні позиції навколо нього, стоячи біля підніжжя сходів, що спускалися з мого офісу. Я ствердно кивнув і ми рушили до помосту. Мені частенько спливало на думку, що у той момент ми найбільше скидалися на почесну варту навколо прапороносця, який, втім, десь загубив свій стяг.

– А мені що робити? – подав голос Персі з-за металевої сітки віконця у стіні, що відділяла кімнатку електрощитової від складського приміщення.

– Спостерігай і мотай на вуса, – відповів я, намагаючись, аби мій голос не звучав роздратовано.

– А ще, не забудь тримати руки подалі від своєї сосиски, – порадив тихенько Гаррі.

Будучи усього лише на крок попереду Тервілліґера, Гудун-Свистун почув це і вкотре зайшовся у своєму недоладному гигиканні. Ми супроводили недоречно сміхотливого дідугана на платформу і той, без нагадувань з нашого боку, повернувся спиною до стільця – старий бувалець добре знав свою справу.

– Вшідаюшя, – проінформував він оточуючих. – Вшідаюшя, вшідаюшя. Вмошуюшя на колінах у Штарого Ішкрунчя.

Я опустився на праве коліно біля правої ноги Старого Свистуна, а Стентон – на ліве, поряд з його лівою ногою. Саме на цьому етапі ми обоє були як ніколи вразливими до можливого нападу з боку смертника, якщо той раптом знавісніє… що час від часу таки й траплялося. Передбачаючи такий розвиток подій, ми з Діном нахилили ті коліна, на які не спиралися, у внутрішній бік, аби захистити область промежини. Крім того, свої підборіддя ми притисли до грудей, щоби убезпечити горлянки. І, звичайно ж, ми мали поспішати, як тільки могли, аби якнайшвидше зафіксувати щиколотки й усунути небезпеку. Щоправда, на своїй останній прогулянці Вождь буде взутий у капці, однак навряд чи хто заперечуватиме, що думка «могло бути й гірше» є дещо заслабкою втіхою для людини з розірваною гортанню. Чи, як вже на те пішлося, для того хлопця, який корчитиметься на підлозі, притисши руками розпухлі яйця, що за розміром стали наче два пивних кухля, – і це перед майже сорока свідками (більшість з яких, між іншим, – представники преси), які спостерігатимуть за цим, сидячи на тих розкладних стільцях, що їх ми позичали у фермерському клубі.

Ми швидко й надійно закріпили старечі щиколотки на ніжках стільця. З боку Діна фіксатор був трохи більшим, бо через нього проходив другий контакт – до пари тому, що закріплювався шоломом на голові. Коли наступної ночі Біттербак займе місце на Іскрунці, окрім маківки у нього вже буде поголеною й ліва литка (хоча тіло в індіанців, зазвичай, не дуже й волосисте, так зайва пересторога позбавляла нас усіх можливих ризиків).

Поки я і Дін морочилися зі щиколотками Свистуна, Брутальник закріпляв його правий зап’ясток, а Гаррі, спритно пройшовши вперед, робив те саме з лівим. Коли з фіксацією кінцівок було покінчено, Тервілліґер кивнув Гауеллу і той дав команду Ван Геєві:

– Важіль у перше!

Я почув, як Персі спитав у Джека Ван Гея, що це означає (було важко повірити у те, наскільки мало він знав і майже нічому не навчився за весь час своєї роботи у блоці «Д»), а також приглушене бурчання Джека у спробі пояснити. Під час репетиції команда «важіль у перше!» не значила нічого, але вже за добу все зміниться, і коли Персі почує її наступної ночі, Ван Гей візьметься за руків’я важеля й переведе його у згадану позицію, тим самим вводячи до системи електроживлення в’язниці додатковий генератор, розташований позаду блоку «Б». Свідки відчують роботу того малюка за монотонним низьким гулом і за тим, наскільки яскравіше почнуть світити ліхтарі по всій в’яз­ниці. Побачивши те надяскраве світло, ув’язнені в інших блоках помилково вирішать, що все вже скінчилося, але насправді то було лише передвісником головного дійства.

Брутальник обійшов навколо стільця, ставши так, аби Гудун-Свистун міг його бачити:

– Арлене Біттербак, згідно вироку, одностайно схваленому колегією присяжних рівного з вами соціального статусу і остаточно затвердженому рішенням високоповажного судді цього штату, вас засуджено до смертної кари на електричному стільці. Змилуйся, Господи, і вбережи народ цього штату. Чи бажаєте ви щось сказати перед тим, як вирок буде приведений до виконання?

– Еге ж, – безжурно відповів Гудун. Його кліпала аж виблискували від радощів, а губи глузливо покрутилися у беззубій усмішці. – Спершу я бажаю, шоб на обід мені подали шмаженого курча ж картоплею, добряче политою підливкою. Потім я бажаю нашерти ушим чим у твій кашкет. Ну й на оштанок я хочу, аби Мей Вешт[114] шіла швоєю пиждою прямо мені на рило, бо я, хай мені вшячина, одуренно жбуджений трахальник.

Як не намагався Брутальник зберегти обличчя незворушним, то виявилося йому не під силу. Більш того, відкинувши назад голову він залився диким реготом. Одночасно з ним, зігнувшись навпіл і майже торкаючись головою колін, наче його підстрелили у живіт, Дін зісковзнув з краю помосту і заходився вити, наче той койот, раз по раз ляскаючи себе по лобу, ніби намагаючись втримати свої мізки там, де їм і належало бути. Гаррі, б’ючись головою об стіну, узагалі був здатний лише гигикати, наче вдавившись зайвим шматком їжі. Ба навіть Джек Ван Гей не залишився осторонь від того безумства – чоловік, у якого, здавалося, взагалі не було почуття гумору, схвально усміхався. Я ж, далебі, теж оцінив той дотеп, але усіма силами себе стримував: позаяк вже наступної ночі тут усе буде по-справжньому, і на тому стільці, ніжки й підлокітники якого наразі міцно тримають старого блазня, невдовзі у жаских муках конатиме людина.

– Годі зуби лупити, Брутусе! – перервав я веселощі. – Дін і Гаррі, вас це теж стосується. А щодо тебе, старий бовдуре, затям – утнеш бодай ще один вибрик на зразок цього, і для тебе ця репетиція закінчиться на тому, що я скомандую Ван Геєві перевести важіль у друге положення насправжки.

Гудун-Свистун обдарував мене своєю фірмовою посмішкою, яка немов промовляла: «Але ж, начальнику Еджкуме, – це був збіса гарний жарт! Ну дійсно ж гарний!» Утім, та посмішка швидко зів’яла, коли він зрозумів, що мені геть не до жартів.

– Шо вже не так? – все ж наважився спитати він.

– Це геть анітрохи не смішно – ось що не так! – почав я скипати. – І якщо в твоїй голові лишилася бодай дещиця тямки, аби це второпати, раджу тримати свою беззубу шамкалку щільно стуленою.

Про себе ж я визнав, що та його витівка й справді була доволі кумедною, – і саме те усвідомлення, гадаю, роздратувало мене тоді ще більше.

Збуджено озираючись навколо, я побачив, як Брутальник, все ще злегка посміхаючись, пильним поглядом широко розкритих очей подає мені сигнал заспокоїтися.

– Лайно собаче, – пробуркотів я. – Застарий, мабуть, вже я для цієї роботи.

Гауелл спробував відволікти мене від сумних думок:

– Нєа, Поле. Конкретно зараз ти перебуваєш у повному розквіті своїх, так би мовити, сил.

Одначе, що б там Брутальник не казав, ані він, ані я вже давно не були у формі, годящій, принаймні, для тієї нашої роботи, і ми обоє це добре знали. Хай там як, але напад сміху минувся, і то було найголовніше – менш за все мені б хотілося, аби під час справжньої страти хтось з хлопців пригадав розв’язний виступ Старого Свистуна й заходився у недоречному хихотінні. Звичайно, першим, про що подумалося б мені на вашому місці, було: «Як може так статися, що конвой, супроводжуючи засудженого до електричного стільця, та ще й у присутності численних свідків, рватиме від сміху свої дупи? Ні, це вже точно якась брехня!» Проте, сумною правдою є те, що коли люди перебувають у стані стресу, трапитися може усе, і неможливими при цьому є хіба що винятки. І варто лише відбутися чомусь поза рамками протоколу, – свідки тієї події пліткуватимуть про неї ще років із двадцять.

– То як? Чи можна сподіватися, що надалі ти не викинеш ще якого з отих своїх дурнуватих коників? – вже трохи заспокоївшись спитав я у Свистуна.

– Можна, – пообіцяв він, відвернувшись убік і закопиливши губу наче найстаріша у світі скривджена дитина.

Полегшено зітхнувши, я дав Брутальникові сигнал продовжувати репетицію. Той підійшов до Іскрунця, зняв з латунного гачка на його спинці згорнуту у бублик маску-мішок і поклавши її на голову притихлого діда розгорнув по його обличчю, закріпивши краї під підборіддям. У результаті, круглий отвір у споді мішка виявився точно на маківці голови. Потому Гауелл перегнувся через стілець, вийняв з відра вологе кружальце губки і, попередньо натиснувши на неї пальцем, облизав свою зволожену пучку, переконуючись, що розчин у відрі таки дійсно солоний. Зробивши це, Брутус вкинув губку назад до відра. Наступної ночі він вчинить геть інакше – під час страти він вкладе той пористий диск до шолома, що до того безжурно звисав зі спинки стільця. Але під час репетиції мочити старечу довбешку Свистуна було зайвим.

Шолом був сталевим і мав два шкіряних ремінці, що звисали з обох боків, роблячи його вельми схожим на каску солдата-піхотинця. Брутальник насунув шолом на макітру ста­рого, слідкуючи, аби контакт всередині нього співпав зі щолопковим отвором у чорному мішку.

– Мені надягають шолом, мені надягають шолом, мені надягають шолом, – забубонів Гудун. Тепер його голос звучав здавлено й приглушено. Ремінці, заведені під нижню щелепу, заважали йому нормально відкривати рот, і я підозрював, що Брутус навмисно затягнув їх дещо сильніше, ніж це зазвичай робилося на репетиціях.

Відступивши на декілька кроків від Іскрунця, Гауелл розвернувся обличчям до порожніх стільців для свідків і урочисто промовив:

– Арлене Біттербак, згідно законодавства штату, просто зараз через ваше тіло почнуть пропускати електричний струм, допоки ви не помрете. І нехай Господь змилується над вашою душею.

Після цього він розвернувся до забраного сіткою віконця електрощитової:

– Важіль у друге!

Гудун-Свистун, бажаючи, ймовірно, повторити свій попередній успіх або ж вирішивши, що той день якнайліпше підходить, аби надати нам творчий звіт про весь арсенал свого таланту коміка, почав весь трястися, смикатися й викручуватися, чого майже ніколи не траплялося із справжніми клієнтами Старого Іскрунця.

– Отож я підшмажуюшя! – зарепетував він. – Печушя! Пропіка-а-а-аюшя! О-о-о, та-а-а-ак! Я індик ж хрушткою шкоринкою на рожпеченій жаровні!

Я поглянув на Гаррі з Діном, побоюючись, що вони знов заб’ються в істеричному реготі. Але вони навіть і не дивилися в бік того клоуна. А натомість порозвертали свої голови геть в інший від Іскрунця бік, спрямувавши погляди через порожнє наразі приміщення складу на двері, що вели з нього до мого кабінету.

– Всертись і не жить, – захоплено пробурмотів Гаррі. – Здається, один зі свідків вирішив прийти на день раніше.

У дверному прорізі, чепуристо обгорнувши хвостик навколо своїх лапок і споглядаючи за нами чорними очками-намистинками, сиділо мишеня.

Розділ 5

Страта пройшла досить таки добре… тобто я хочу сказати, що якщо у світі й існувала хоч будь-коли така річ, як «непогана страта» (у чому я особисто дуже сумніваюся), то умертвіння Арлена Біттербака, повноважного представника від резервації Вошіта серед ста­рійшин Зібрання Черокі, було саме таким.

Вождь не зміг впоратися із заплітанням своїх індіанських кісок – бо ж як для цієї нехитрої на позір справи аж занадто сильно тремтіли у нього руки. Тож його найстаршій дочці, жінці тридцяти з лишком років, дозволили перезаплести їх по-людськи, зробивши бездоганно однаковими. Жінка хотіла також вплести у кінчики кісок Вождя пір’я яструба – птаха, який був тотемом його племені, – але дати на це дозвіл я не міг. Під час страти було достатньо й однієї іскрини, аби те пір’я спалахнуло і, не доведи Господи, спричинило пожежу. Із зрозумілих причин, я не став їй усього того пояснювати, а просто послався на інструкції. Вона ж не стала сперечатися, лишень схилила голову й притисла пальці до скронь – проявляючи в такий спосіб своє розчарування й несхвалення. Загалом, та жінка трималася із суто індіанською гідністю. І, певною мірою, це вселяло в мене надію, що так само поводитиметься і її батько.

Коли настав час, Вождь вийшов зі своєї камери без жодних протестів і зволікань. І це було добре, бо часом нам навіть доводилося застосовувати силу, аби відірвати пальці смертників від ґрат, – свого часу я особисто зламав декілька, тож ніколи не забуду той раптовий звук приглушеного хрускоту, яким це супроводжувалося. Але, дякувати Богові, Вождя було зліплено з іншої глини. Він впевнено пройшов Зеленою Милею до мого кабінету і там, схиливши коліна, помолився разом із своїм братом у Христі – Шустером, який задля цього притарабанився на своїй колимазі з баптистської церкви «Небесне Світло». Панотець прочитав Вождю декілька псалмів, а коли дійшов до того, в якому йдеться про спочинок біля тихих вод[115], індіанець навіть зронив сльозу. Утім, той плач не був передвісником істерії або ще чогось подібного, у жодному разі. Я був майже впевнений, що в його уяві ті тихі води поставали чистими, як та сльоза, і настільки холодними, що від кожного ковтка зводило зуби і здавалося, ніби у мозок вганяли цілий жмуток крижаних гвіздків…

Відверто кажучи, коли мені доводилося бачити, що безпосередньо перед своєю стратою смертники плачуть, я відчував неабияку втіху. А ось коли вони цього не робили, – отоді вже я починав по-справжньому хвилюватися.

Після молитов багато хто з тих людей навіть з колін не могли підвестися без сторонньої допомоги. Але й тут Вождь проявив себе гідно. Щоправда, спочатку його трішки хитнуло вбік, як ніби йому запаморочилося у голові, – Дін навіть простягнув був руку, аби його підтримати, – однак Арлен Біттербак сам швидко відновив рівновагу і ми рушили до його кінцевої зупинки на Зеленій Милі.

У залі для свідків вільних стільців майже не було. Люди, що прийшли тієї ночі спостерігати за стратою, стиха перешіптувалися між собою, наче як ото роблять знайомі чи родичі, коли очікують на початок весільної церемонії чи панахиди. І то був єдиний момент тієї ночі, коли витримка таки зрадила Біттербака. Мені достеменно не відомо, хто чи що порушило його врівноваженість. Можливо, то був хтось із свідків або навіть усі вони разом. Хтозна. Але я почув, як раптом з горлянки Вождя пролунав утробний стогін, а рука, за яку я його тримав, почала чинити спротив, якого не відчувалося раніше. Тоді ж краєм ока я встиг помітити, як до нас проштовхується Гаррі Тервілліґер, готуючись відрізати Вождю шлях до відступу, якщо той несподівано вирішить ускладнити й без того непросту процедуру.

Посиливши хватку на лікті Біттербака, я декілька разів постукав пальцем по згину його руки і, майже не ворушачи губами, прошепотів:

– Зберися, Вождю. Більшість з цих людей пам’я­татиме про тебе тільки те, як тобі вмиралося. Тож дай їм щось дійсно надзвичайне – покажи їм, що справжні індіанці Вошіта геть не страшаться померти.

Біттербак подивився скоса на мене і ледь помітно кивнув. Потім взяв до рук одну з кісок, заплетених його дочкою, і поцілував її. Я поглянув на Брутальника, який урочисто стояв позаду електричного стільця, у всій красі свого найкращого темно-синього однострою: усі ґудзики кітеля відполіровані до блиску, а кашкет насунуто на його велику макітру під тим ідеальний кутом, що властивий тільки законослухняним громадянам. Побачивши, що я легенько кивнув йому, Гауелл, одразу зрозумівши, що від нього вимагається, хитнув головою у відповідь і вийшов з-за стільця, аби допомогти Біттербакові зійти на платформу, якщо в того виникне потреба у сторонній допомозі. Але допомога індіанцеві не знадобилася.

Вождь сів на електричний стілець і не минуло й хвилини, як фіксатори з шоломом були закріплені, належні слова сказані, а Брутальник через плече тихо скомандував:

– Ва­жіль у друге!

Одразу потому світло у приміщенні вкотре трохи потьмянішало, але вже за мить знов стало яскравішим – пересічна людина навіть й уваги не звернула б на цей факт, якби саме в той момент зумисне не пильнувала за освітленням. Перепад напруги в електромережі означав, що в щитовій Ван Гей, як йому і належало, перемістив важіль у положення, яке поверх двійки невідомий дотепник позначив написом: «СУШАРКА НАВІЖЕНОЇ МЕЙБЛ[116]». З-під шолома пролунало низьке дзижчання і Біттербак випнувся вперед, ніби намагаючись розтягнути фіксатори на своїх кінцівках і шкіряний ремінь, що оперізував його груди. За муками Вождя незворушно спостерігав тюремний лікар, який стояв на своєму звичному місці одразу біля стіни, міцно стуливши свої губи, через що його рот виглядав суцільним білим швом. Не було ані посмикувань, ані викручувань, що їх на репетиції зображував перед нами Старий Свистун, – лише один-єдиний, потужний і рвучкий рух уперед, схожий на те, як ото чоловік зчаста робить свій заключний ривок стегнами, притискаючись до коханої жінки непереборною силою яскравого оргазму. Синя сорочка індіанця небезпечно напнулася на грудях, явивши між своїми застібками ділянки оголеного тіла, які, здавалося, зловісно посміхалися свідкам страти.

І, як завжди на тому етапі, з’явився припах. Сам по собі він був аж ніяк не найгіршим з того, що взагалі відбувалося під час страти, але навіював неприємні асоціації. Ба навіть зараз, коли мені випадає гостювати у будинку моєї онуки, я жодного разу не можу себе примусити спуститися до підвалу, хоча саме там їхнє хлопча розмістило свою іграшкову залізницю «Лайонел»[117], яку, в спалаху дитячої любові, повсякчас поривається продемонструвати своєму прадідові. Звісно ж, ті іграшкові паровозики непокоять мене в останню чергу, – переконаний, ви й самі про це здогадалися, – а ось що я ненавиджу, так це трансформатор. Особливо те, як він гуде. І те, як він починає тхнути, коли прогріється. Навіть після стількох років, той запах і досі нагадує мені про усі ті події у «Холодній Горі».

Зачекавши тридцять секунд, Ван Гей вимкнув живлення. Одразу потому до справи взявся лікар, що вже встиг полишити своє місце і, підступивши до Біттербака, прикладав стетоскоп до його грудей. От тоді вже всі як один свідки сиділи мовчки, пожадливо спостерігаючи. Випроставшись, медик обернувся до сітки віконця електрощитової:

– Нерегулярне серцебиття.

Повідомивши це, він покрутив у повітрі трохи зігнутим пальцем, наче переклацуючи невидимий тумблер. Найімовірніше, оті почуті лікарем декілька безладних ударів серця у грудях Біттербака були настільки ж несумісними із життям, як і ті остаточні смикання, що їх видає інколи обезголовлена курка, але про всяк випадок він вирішив перестрахуватися. І дійсно, кому б хотілося, аби посеред тунелю, на півшляху до труповозки оголошений мертвим чолов’яга раптом підвівся з каталки і зарепетував від болю по всьому тілі, що ніби заживо спалюють у вогні крематорію.

Ван Гей перевів важіль на третю позначку, і тіло Вождя знов вигнулося вперед, злегка похитуючись з боку в бік у міцних обіймах електричного струму. Послухавши після цього серце індіанця ще раз, медик схвально кивнув. Справу було зроблено. Укотре нам вдалося знищити те, до створення чого ми не мали навіть і щонайменшого відношення. Деякі з присутніх глядачів знов почали стиха перемовлятися, однак більшість з них сиділи, поопускавши свої голови і втупивши долу незрячі погляди, приголомшені. А може, і присоромлені.

Гаррі з Діном принесли мари[118]. Насправді, з ними Тервілліґеру мав пособити Персі, але з якоїсь причини той щодо цього не мав ані найменшого уявлення, а жоден з нас не хотів завдавати собі зайвого клопоту йому це пояснювати. Брутальник і я, звільнивши тіло Вождя від утримуючих його ременів, але навіть і не намагаючись чіпати просякнутий водою, потом, слиною і бозна чим ще шовковий каптур, перемістили труп на ноші. Потому, взявшись за них учотирьох, кожен зі свого кута, ми щодуху, майже бігцем кинулися до дверей, які вели до тунелю. Щільна й задушлива кіптява, наче щупальця, тягнулася з отвору у верхній частині чорного мішка, поширюючи навколо жахливий сморід.

– Оце так холєра! – зойкнув Персі тремтячим голосом. – Гей, люди, звідки цей сморід?!

– Ветморе, геть звідси до бісової матері! І зроби так, аби твоя мармиза не муляла мені очі якнайдовше! – сердито прогарчав Брутальник, проштовхуючись повз нього до стіни, на якій було прикріплено вогнегасник. Останній являв собою хімічний блок раритетного зразка, що працював абияк, та й то лишень після того, як був добряче напомпованим.

Тим часом Дін обережно стягнув з голови небіжчика мішок і ми побачили, що все було не так вже й погано – тільки ліва кіска Вождя ще повільно жевріла, випускаючи цівки диму, наче тліюча купа вологого листя восени.

– Гадаю, тут краще обійтися без вогнегасника, – зупинив я Гауелла. Бо інакше, перш ніж завантажити померлого до задньої частини труповозки, нам довелося б відмивати його обличчя ще й від хімічної лайно-піни, а роботи в нас вистачало й без того. Тож я просто поплескав декілька разів зачіску Вождя долонею, допоки волосся не перестало тліти. Персі ж, пустивши повз вуха «дружню» пораду Брутальника, стояв, мов зачарований, вибалушивши на мене очі.

Після того, як джерело смердоти й диму було остаточно ліквідоване, ми знесли мерця в тунель, обережно спускаючись дванадцятьма дерев’яними сходинками. Підземний прохід, наче темниця за часів середньовіччя, зустрів нас вогким і прохолодним повітрям, а єдиним стороннім звуком у ньому були приглушені відлуння сплесків важких крапель води, які подеколи десь скрапували зі склепіння на долівку. Весь шлях тією цегляною трубою, що на тридцять футів[119] тягнулася за межі в’язниці й ген на протилежний бік шосе, освітлювали звисаючі зі стелі електричні лампи, оздоблені пом’ятими жерстяними плафонами, що їх клепали у тюремній майстерні. І хоча світло від них дехто міг би назвати тьмяним, його навіть вистачало, аби побачити усю нерівність стелі, виблискуючої від надмірної вологи. Кожного разу, коли мені доводилося туди спускатися, я почувався героєм з оповідки Едґара Аллана По[120].

У тунелі на нас вже очікувала каталка. Ми переклали на неї тіло Біттербака і я востаннє перевірив, чи не тліє, бува, його волосся. Від лівої кіски не лишилося майже нічого і мені шкода було побачити, що майстерно вплетена раніше стрічка з того боку голови Вождя повністю обвуглилася, ставши схожою на химерну пухлину.

Усюдисущий Персі поплескав небіжчика по щоці. Той невиразний цмокаючий звук його долоні змусив усіх нас аж підстрибнути від несподіванки. Ветмор же переможно роззирався навколо, немов закликаючи нас у свідки свого тріумфу. Його масні оченятка аж блищали від збудження, а губи розпливлися у напускній зухвалій посмішці. Зрештою, він знов повернувся поглядом до Біттербака:

– Адьос, Вождю! Сподіваюся, у пеклі для тебе знайдеться пательня погарячіше.

– Облиш це! – Голос Брутальника посеред стікаючого водою тунелю звучав водночас потойбічно й урочисто. – Він вже сповна заплатив за те, що був скоїв, і за законом нікому, тим паче тобі, нічого не винен. Тож тримай свої граблі при собі.

– Та байде! У дупі я бачив ті твої поради! – відмахнувся від Гауелла Персі, але одразу ж незграбно позадкував, коли Брутальник рушив у його напрямку, супроводжуваний тінню, що, химерно коливаючись, зростала на стіні позад нього – наче обрис того орангутана в оповіданні про вулицю Морг[121].

Утім, замість того, аби спробувати схопити й віддухопелити Персі, Брутус взявся за ручки каталки і помалу рушив до дальнього кінця підземного проходу, штовхаючи її поперед себе, – на ґрунтовому узбіччі шосе біля виходу з тунелю вже було припарковано автомобіль труповозки, що очікував на останню подорож Арлена Біттербака. Обертаючись, ебонітові коліщатка каталки натужно стогнали й рипіли по насланій дошками підлозі, а тінь ліжка невідступно пливла поруч по кривій від сирості цегляній стіні, періодично то збільшуючись, то зменшуючись. Дін з Гаррі швидкома наздогнали Гауелла і ухопивши, кожен зі свого боку, край простирадла в ногах Вождя, мовчки натягнули його на обличчя померлого, яке, судячи з воскової блідості, вже почало стигнути. Усі мертві обличчя у цьому сенсі поводять себе однаково – не залежно від того, чи померли їх власники безгрішними, або ж геть обтяжені почуттями провини.

Розділ 6

Коли мені було вісімнадцять, мій дядько на ім’я Пол (на честь якого мене, власне, й назвали при народженні) помер від серцевого нападу. Зібравшись з того сумного приводу до Чикаго, мої батьки взяли на похорон і мене, аби я теж зміг віддати дядькові останню шану, а заразом – й відвідав наших численних родичів по лінії батька, далебі багатьох з яких я й в очі до того не бачив. Отож гостини розтягнулися майже на місяць. У дечому ту поїздку можна було б вважати й приємною, насиченою корисними і хвилюючими моментами. Але інший її бік я пригадую лишень як сповнений жахливих душевних мук. Річ у тім, що я тоді до нестями закохався у дівчину, якій згодом (за два тижні потому, як мені сповнилося дев’ят­надцять) судилося стати моєю дружиною. Й однієї з тих ночей, коли пристрасть до любки, що оселилася у моєму, ще вісімнадцятилітньому, серці (ну, добре, звісно ж, що і в моїх яйцях також – куди ж без цього), спалахнула з новою силою всепоглинаючого й непідконтрольного розумові вогню, я заходився писати їй листа, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Викладаючи на папері усю гаму своїх почуттів, я навіть і не намагався читати написане, оскільки побоювався, що надмірна малодушність примусить мене зупинитися. Дописавши, попри всі острахи, ту формену епістолу[122], я загальмував лише раз, коли внутрішній голос спробував був застерегти мене, що надсилання подібного щиросердного зізнання було б таким самим божевіллям, як і просто дати тій дівчині потримати в руці своє беззахисно тріпотливе серце. Але невдовзі, пославши під три чорти усі перестороги, я вже вкидав листа у поштову скриньку, почуваючись при цьому безтурботним дитям, яке, затамувавши подих, очікує на можливі наслідки свого вчинку. Пізніше, вже живучи разом, я часто, було, загадувався: а чи зберегла Дженіс той опус закоханого по вуха хлопця? Утім, прямо спитати її про це мені не ставало сміливості. Наразі ж єдине, у чому я цілком впевнений, – серед особистих речей дружини, які довелося переглядати після її смерті, лист мені не траплявся (проте, сам по собі цей факт, звичайно ж, нічого не доводить). А не запитував я її про нього, гадаю, лише з однієї причини: через побоювання дізнатися, що те палке послання важило для неї набагато менше, аніж для мене.

Освідчуючись у своєму коханні, я дощенту списав цілих чотири сторінки того листа. На той час здавалося, що у подальшому житті написати щось довше мені вже точно не поталанить, і ось тепер поглянь-но лишень на цю оповідь. Купу сторінок вже списано, а тій історії й кінця-краю не видно. Якби знав, що спогади виявляться настільки детальними і писати доведеться таки багацько, можливо, ще й тричі подумав би, перш ніж братися за це діло. Я ж бо, навіть, й уявити собі не міг ту силу-силенну дверей і дверцят своєї пам’яті, що відімкнуться самим лише процесом писання, – ніби стара батькова авторучка – це аж ніяк не чорнильне приладдя для письма, а якийсь чудернацький різновид відмички. Найкращим прикладом того, про що я оце намагаюся сказати, є, напевно, мишеня: Пароплавчик Віллі, Пан Брязкотун, мишенятко на Зеленій Милі. Попервах, перед тим як почати робити записи, я взагалі не усвідомлював, наскільки важливу роль він (саме так – він) відіграв у всій тій історії. Взяти хоча б те, як гризун почав видивлятися Делакруа ще до того, як Француз ущасливив нас своїм прибуттям у блок, – мені навіть на думку таке не спадало (принаймні, при здоровому глузді), аж допоки я не затіяв оцю писанину, а з нею – не почав пригадувати.

Річ у тім, що тільки лишень взявшись за ручку, аби розповісти вам про Джона Коффі, я й гадки не мав, наскільки глибоко для цього мені доведеться зануритися у минуле, або ж як надовго у своїй розповіді я змушений буду полишити його у камері, – чоло­в’ягу настільки дебелого, що коли він лежав на нарах, його ноги, не вміщуючись на лежаку, не просто з нього звисали, а повністю торкалися ступнями підлоги. Ви ж бо, сподіваюся, ще пам’ятаєте, хто він – той Коффі, – і звідкіля взявся? Адже мені було б прикро, якщо це не так. Я хочу, аби пригадуючи, ви уявили собі, як він, змучений невимовним відчаєм, скоцюрбився на закоротких нарах одиночної камери і мовчки ковтає сльози, втупившись спустошеним поглядом у стелю чи то притисши здоровецькі долоні до свого змокрілого обличчя. Також спробуйте ще й почути того велета – усі ті його тремтячі зітхання, що більш скидалися на схлипування, або ж епізодичні стогони від задушливих сліз, що ніби лещатами стискали йому горло. Побивання Джона Коффі були геть абсолютно не схожими на звуки страждань і каяття, що їх подеколи можна було почути у блоці «Д» і більшість з яких були всього лише пронизливими криками розпачу, приправленими дещицею докорів сумління. Подібно сльозавим, але водночас і порожнім очам, тужіння Коффі були якимось дивним чином віддаленими від тих повсякденних проявів болю, з якими ми звикли мати справу. У певному сенсі… – що й казати, звичайно ж я розумію, наскільки божевільно наразі це прозвучить (ще б пак – чи мені цього не знати), але з мого боку було б не меншою дурістю списати стільки сторінок, аби зараз не дослухатися до веління свого серця і змовчати про те, на що ж насправді усе те було схожим… – тож, хай там як, але до якоїсь міри мені здавалося, що Джон Коффі горював ген за цілим світом – чимось настільки великим і пропащим, що для тієї його туги зійти нанівець навіть у віддаленому майбутньому не вбачалося жодних шансів. Іноді я знаходив час, аби зайти посидіти до нього у камеру і мимохідь розрадити його бесідою, – так само я робив і з рештою смертників, оскільки (і в мене, здається, вже була нагода це пояснити) подібного роду намагання їх розговорити були чи не найвідповідальнішою і вже точно однією з найбільш важливих складових нашої роботи. Не певен, далебі, чи мені взагалі вдалося хоч раз його заспокоїти, позаяк у глибині душі я таки тішився, що він страждає. Ба більше того: я вірив у те, що страждання Джона Коффі цілком заслужені. Часом у моїй голові навіть зринала думка: а чи не зателефонувати губернаторові (або ж якось вже намовити зробити це Персі – бо ж, як не крути, а той старий цап, чорти б його об’їздили, не мій, а його дядько) з пропозицією відтермінувати страту? «Нам краще зачекати з підсмажуванням цього здоровила, – сказав би я. – Спокута за заподіяне зло все ще змушує його неабияк мучитися, все глибше роз’ят­рює йому серце й душу, обертаючись у нутрощах як добряче заточений мисливський ніж. Тож давайте дамо йому ще з дев’яносто днів, як буде на те згода вашої високоповажності, пане губернаторе! І нехай він продовжуватиме заподіювати самому собі біль, з яким не зрівняється жодна кара з нашого боку».

Ось таку, вельми побіжну замальовку Джона Коффі, сподіваюся, ви й зберігатимете до слушного часу в якомусь із закутків своєї пам’яті, натомість давши мені ще трохи часу наздогнати події, з яких я був розпочав свою розповідь: про того Джона Коффі, що, як міг, протягся на куцих нарах, про Джона Коффі, який страшиться темряви і, можливо, має на це вагомі підстави, – бо ж де ще інакше, як не там, у мороці, на нього мали б чатувати дві примарні фігури з білявими завихреннями довгих кучерів – і то вже не дві маленькі дівчинки, а справдешні мстиві гарпії? Про Джона Коффі, з очей якого повсякчас струменіли сльози, немовбито кров із ран, що ніяк не можуть загоїтися.

Розділ 7

Отож, смертельно пропечений на електричному стільці Вождь відійшов у небуття, тоді як Президент, врятований від подібної участі переглянутим вироком, перебрався до місць, не настільки далеких, – усього лише до однієї з камер блоку «В», що у «Холодній Горі» правив за рідну домівку більш як ста п’ятдесятьом засудженим до довічного. Утім, за дванадцять років Артур Фландерз таки пішов слідом за індіанцем, – у 1944 році він потонув у тюремній пральні. Остання, проте, належала вже іншій в’язниці, бо «Холодна Гора» припинила своє існування ще у 1933-му. Але навряд чи ця обставина важила бодай щось для більшості ув’язнених – адже, як то вони подеколи кажуть, стіни будь-де лишаються стінами. Переконаний, що й Старий Іскрунець у власній кам’яній келії камери смерті нової в’язниці залишався настільки ж убивчим, як і перед тим на орендованому клаптику складського приміщення «Холодної Гори».

Повертаючись до передчасного скону Презика – мені відомо, що за нез’ясованих до кінця обставин хтось запхнув його обличчям до чану з концентратом хімічного розчинника та силою притримав у такому положенні, допоки він не опрігся. На той час, коли охоронці натрапили на невпізнане тіло, нижня частина якого незграбно стирчала з баку, і спільними зусиллями зрештою витягнули його з тієї пастки, від обличчя Фландерза вже майже нічого не лишилося – його особу змогли ідентифікувати лише за відбитками пальців. Зважаючи на такий кінець, краще б йому було померти на Старому Іскрунцеві… щоправда, тоді б у нього не було тих зайвих дванадцяти років, – а хто ж від такого б відмовився? Однак сумніваюся, що в свою передсмертну мить, тривалість якої залежала лише від ковтка повітря, що його Президент встиг вхопити востаннє, він багато над цим розмірковував, поки, конвульсійно сіпаючись, намагався змусити свої легені дихати мийним засобом на основі «Гекслайту»[123] і лугу.

Наскільки мені відомо, адміністрація в’язниці так і не спромоглася відшукати того або тих, хто був у цьому повинен. І хоча на ту пору я вже полишив роботу у виправних закладах, про згаданий випадок у своєму листі мені детально розповів Гаррі Тервілліґер. «Зрозуміло, що пом’якшення вироку Фландерз отримав здебільшого завдячуючи білому кольору своєї шкіри, – підсумовував він, – але втекти від долі йому не судилося: зрештою він все одно отримав те, на що давно заслуговував. Я ж бо сприймаю це, як свого роду затяжне відтермінування покарання, на виконання якого, зрештою, таки було знайдено час».

Після переводу Презика блок «Д» спорожнів і у нас настав час вимушеного затишшя. Гаррі з Діном тимчасово перейшли на роботу в інший блок, і протягом декількох днів на Зеленій Милі були лишень я, Брутальник і Персі. Щоправда, у дійсності це означало, що обо­в’язки по блоку виконували ми з Гауеллом удвох, бо Ветмор переважно тинявся деінде, вирішуючи якісь власні справи. Їй-бо, той шмаркач був справжнім генієм з питань імітації бурхливої діяльності аби насправжки нічого не робити. Час від часу (але тільки тоді, коли Персі десь вештався) до блоку навідувалися інші хлопці – аби, як полюбляв називав це Гаррі, «по-людськи побазікати». У ході тих посиденьок неодноразово компанію нам складав і Пароплавчик Віллі. Звісно ж ми його при цьому підгодовували, а він піднімав нам настрій своєю кумедною манерою сидіти під час поглинання їжі – настільки сповненою власної гідності, наче перед нами був сам Цар Соломон. І повсякчас він уважно за нами спостерігав тими блискучими намистинками, що правили йому за очка.

То були вельми непогані декілька тижнів у нашому житті, спокій і необтяжливість яких не могла зіпсувати навіть непомірно зро́сла уїдливість Персі. Але все добре колись та й закінчується – так сталося і тоді. Дощового понеділка наприкінці липня[124] (якщо мені не зраджує пам’ять, я вже згадував, наскільки дощовим було те літо, що своєю сирістю, здавалося, пробирало ген до самісіньких кісток) я сидів на нарах відчиненої камери в очікуванні на прибуття Едуара Делакруа.

Поява останнього, пригадую, супроводжувалася не­жданою бучею. Двері, що вели до прогулянкового подвір’я, з гучним ляскотом розчахнулися, дозволивши денному світлу ззовні дещо розігнати напівморок у приміщенні блоку. На додачу до світла у блок увірвалася й какофонія зі звуків літнього дощу і тюремного життя-буття, серед якої, однак, я зміг розчути безладне брязкання ланцюгів нашого гостя і його ж перелякане белькотіння на чудній суміші з англійської та кажунського діалекту французької (тієї місцевої говірки, яку високоосвічені ув’язнені «Холодної Гори» зневажливо величали гугнявим суржиком або ж просто – гугняриком). І вся ця краса супроводжувалася обуреними криками Брутальника:

– Агов! Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу?! Годі вимахуватися! Та Христа ж ради, відчепися ти від нього! Нуж-бо, Персі, вгомонися!!

Треба зазначити, що на той момент я вже почав було клювати носом, зручно вмостившись собі на нарах, які протягом найближчих декількох місяців мали стати місцем спочинку для новоприбулого Делакруа. Тож, коли, почувши ґвалт, я хутко підхопився на рівні, серце у моїх грудях загупало настільки важко, що мені аж позакладало вуха і потемнішало в очах. До появи Ветмора гармидери траплялися у блоці «Д» вкрай рідко. Але із входженням Персі до нашого штату усім нам стало очевидним – подібного штибу витівки тягнуться за ним, наче сморід за лайном.

– Ворушися, ти, розтрахане франкосраке педрило! – донеслося знадвору горлання Персі, який, вочевидь, анітрохи не турбувався щодо зауважень Брутальника. А вже за мить він і сам з’явився у прорізі дверей блоку, однією рукою тягнучи за собою чоловічка, який на позір здавався не набагато більшим за кеглю у боулінгу. В іншій руці Персі тримав свій нерозлучний кийок. Від затрачуваних зусиль зуби Ветмора вишкірилися у напруженій гримасі, а саме обличчя налилося кров’ю, ставши червоним, що той буряк. І тим не менш він навіть і зблизька не виглядав нещасним. Дрібний же бідолаха (який не міг бути ніким іншим, окрім як Едуаром Делакруа) щосили намагався йти в ногу із своїм нетерплячим конвоїром, але тим його прагненням вельми заважали кайданки на щиколотках – останні зводили майже нанівець пристойну, як для такого курдупеля, швидкість, з якою він переставляв ноги, – та й Персі, наче у божевільному запалі, тягнув його все швидше й швидше. Здавалося, ще трохи – і новоприбулий арештант впаде. Так, імовірно, й сталося б, але я вискочив з камери саме вчасно, аби встигнути притримати засудженого до страти чоловічка, – у такий ось сумбурний спосіб і відбулося наше побіжне знайомство з Делакруа, скорочено – Делом або ж узагалі – Французом, як ми частенько згодом його називали для зручності.

Ветмор розвернувся, незадоволений, і миттю кинувся на кажуна, замахнувшись своїм гікорієвим дрючком, – вкотре мені довелося проявити дива спритності: я ледве встиг перехопити його за руку. На той момент до нас вже приєднався Брутальник, відсапуючись, наче після пробіжки, і виглядаючи настільки ж здивованим і збентеженим від побаченого, наскільки почувався і я.

– M’sieu[125], не дозволяйте йому знову бити мене, – пробелькотів Делакруа. – S’il vous plait, s’il vous plait![126]

– Анумо пусти мене! Дай-но я йому зараз всиплю! – завзято вигукнув Персі і вирвавшись, кинувся вперед, почавши щодуху гамселити кийком по плечах Француза. Миршавий дядько у відчайдушному благанні скинув до гори руки, і цим знов не догодив Ветморові, який, розцінивши це як зухвалість і непокору, змістив акценти і ще більш активно заходився гепати ціпком по рукавах його блакитної арештантської сорочки. Пригадую, як згодом, увечері того ж дня я випадково побачив Дела з оголеним торсом, – через усі ті синці і садна на ньому здавалося, що на тілі чоловіка взагалі не залишилося живого місця. Від такого видовища мені навіть стало зле. Ясна річ, він був душогубом, і ніхто не збирався гладити його за це по голівці, але побої й зблизька не були тим підходом, з яким ми намагалися вирішувати справи у блоці «Д». Або, принаймні, так було, допоки серед нас не з’явився Персі Ветмор.

– Годі! Досить!! – рикнув я. – Облиш його! Що це ти, дозволь спитати, взагалі собі дозволяєш?!

Я спробував був втиснутися між Делакруа і Ветмором, однак зиску від того не отримав: Персі так і продовжував вимахувати своєю палицею то з одного, то з іншого боку від мене. Ставало зрозуміло – не цим, так якимось з наступних ударів він обов’язково схибить, і замість своєї беззахисної мішені угріє дрючком по мені. Тільки ось безкарно це б йому вже точно не минулося – все більше дратуючись через ідіотизм того неширокого лобом зачепи, я був ладен начхати на його родинні зв’язки́, давши йому добрячої наминачки просто-таки посеред проходу між камерами. А якщо б забракло сил з ним впоратися, впевнений – мені б охоче у цьому допоміг Брутальник. Що й казати, у деякому сенсі мені шкода, що справа до того так і не дійшла. Адже цілком можливо, що тоді усе б склалося геть інакше…

– Ах ти ж злоїбуче педрило! Чуєш мене, вошивий очкочпокере?! Я зараз навчу тебе тримати свої руки подалі від мене!

Трах! Бах! Бебех! З вуха пронизливо волаючого Делакруа вже зацебеніла юшка. Полишивши вочевидь невдалі намагання затулити чоловіка собою, я схопив його за плече і силою вштовхнув до камери, де той одразу ж впав на нари, незграбно зіщулившись від болю і страху. При цьому, метнувшись стрілою повз мене, Ветмор ухитрився дати йому ще й добрячого копняка під дупу – так би мовити, наостанок. Але кінець кінцем його – я, звісно ж, маю на увазі Персі, – перехопив Брутальник і за плечі відтягнув подалі у коридор.

Скориставшись тією паузою, я хутко схопився за двері камери і потягнув їх по спрямовуючих рейках, зачиняючи. Зробивши це я рвучко розвернувся до Персі. Потрясіння і розгубленість боролися в мені з шаленою люттю. На той час губернаторів «майже племінник» прослужив у блоці замалим не декілька місяців – часу цілком достатньо, аби всі ми встигли відчути, наскільки він нам не до вподоби. Але саме інцидент під час поселення Делакруа змусив мене остаточно переконатися, наскільки непередбачуваною і безконтрольною людиною був Персі Ветмор.

Тож той покидьок просто стояв і зухвало на мене дивився. Але не сказати, щоб узагалі без остраху, – позаяк, і я ніколи не мав щодо цього навіть щонайменших сумнівів, у глибині душі Персі був і залишався звичайнісіньким боягузом, зухвальство якого підтримувалося тільки завдяки безмежній впевненості у тому, що зв’язки́ і знайомства у високих колах зможуть убезпечити його від будь-яких неприємностей. І щодо цього він мав таки рацію. Припускаю, що обов’язково знайдуться невіри, які не збагнуть, як таке можливе, – навіть після того, що я оце тут розповів, – але напевне то будуть люди, для яких Велика Депресія – це лишень двійко порожніх слів з підручника історії. А от якби ж то вам довелося жити в її розпал, – отоді вже напевно той термін і зблизька не здавався б вам сухим книжковим визначенням: маючи постійну роботу, любі мої, ви б трималися її руками й ногами.

Потроху обличчя Персі набуло свого звичного кольору, але щоки все ще палали. Волосся ж, зазвичай чепуристо зачесане назад і яскраво виблискуюче у променях світла від надмірної кількості брильянтину[127], збилося, спереду взагалі перекинулося на лоба і тепер звисало на очі.

– Якого, прости Господи, дідька ти щойно оце витворяв?! – вкотре запитав я. – Ніколи – ти чуєш мене? – ніколи раніше у моєму блоці не били ув’яз­неного!

– Цей куций підармон намагався вхопити мене за хазяйство, коли я виводив його з фургона, – почав виправдовуватися Ветмор. – Отож він сам напросився. А якщо спробує втнути це ще раз – нехай начувається!

Я поглянув на Персі – від зачудування такою відвертою ахінеєю у мене навіть на мить відібрало мову. Моя уява відмовлялася змалювати переді мною дивовиддя, в якому бодай найбільш завзятущий з усіх поціновувачів чоловічих причандалів, що тільки є у цьому Божому світі, спокусився б скоїти те, про що оце він розповів. Зазвичай, приготування до переводу у заґратовані апартаменти Зеленої Милі навіть найбільших збоченців геть-чисто позбавляє будь-яких хтивих настроїв.

У тих своїх роздумах я перевів погляд на Делакруа – той, зіщулившись, так і лежав на нарах, з досі скинутими до обличчя руками, у майже мимовільному прагненні захистити хоча б його. Одразу впадали в очі кайданки на його зап’ястках і щиколотках, а також ланцюг, що з’єднував все це добро між собою. Зіставивши одне з іншим, я розвернувся до Ветмора:

– Наразі геть звідси! Але пізніше на тебе чекатиме серйозна розмова.

– Овва! Ти ще скаргу про це начальникові надряпай! – уїдливо запропонував Персі. – Тільки май на увазі: якщо ти це зробиш, я зі свого боку теж можу дещо написати, – сподіваюся, ти доганяєш, про що я.

Із зрозумілих, сподіваюся, причин, жодної скарги чи пак рапорту мені писати не хотілося. Єдиним, чого я бажав на той момент, було те, аби він забрався геть з-перед моїх очей. І хоча про це я вже йому казав, не зайвим було внести деякі уточнення:

– Досить з мене порожніх дискусій. Розмову завершено, – безапеляційно заявив я і, ігноруючи несхвальний погляд Брутальника, додав:

– Тож ти миттю прибереш звідси свою дупу, підеш до адмінблоку і переповіси їм, що я наказав тобі продивитися листи і допомогти у сортувальні.

– Авжеж. – До Ветмора вже встигло повернутися самовладання, що в його випадку скоріш означало перебування у стані набундюченої самовпевненості. Він прибрав волосся з чола, відкинувши його назад і манірно пригладивши долонями – настільки ніжними, молочно-білими і витонченими, що радше пасували б якійсь юнці, що ледве увійшла у вік менархе[128], – і розвалькувато підійшов до камери, що на невизначений час розжилася новим пожильцем. Побачивши його біля самісіньких ґрат, Делакруа на нарах зіщулився ще дужче, перейшовши на швидку і геть невиразну тарабарщину з суміші англійської та ламаної французької.

– Не думай, що я з тобою закінчив, франкопике хуйло, – прошипів до нього Персі… і раптом підскочив, коли одна з лапищ Брутальника болісно стисла його плече.

– На твій превеликий жаль, таки закінчив, – похмуро сповістив Гауелл. – А тепер махай до адмінблоку. Заразом і макітру свою провітриш!

– Сам знаєш, тобі не вдасться мене залякати, – буркнув у відповідь Персі. – Аніскілечки. – Потім його погляд зупинився на мені і він зважився додати: – Усі ви, хлопці, аж занадто нікчемні як для цього.

Утім, ми добре бачили, що він таки наляканий – то було видно по його очах, які читалися, наче відкрита книжка. І це, водночас, робило його ще більш небезпечним. Бо відморожені вилупки на кшталт Ветмора ніколи не відають, як вони діятимуть протягом наступних декількох хвилин чи то, навіть, секунд.

Змірявши наостанок нас поглядом, Персі розвернувся і неквапно, з гордо піднятою головою рушив коридором до виходу – і того дня то було єдине вірне рішення з його боку. Кожен крок зухвальця був сповнений зарозумілості і зневаги до оточуючих. А чом би, збіса, й ні? Хто ж, як не він, щойно оце показав цілому світові, що чекатиме на миршавого й голомозого жабника, якщо той, бува, спробує помацати його Ветморівського бобика. Їй-бо, він чухрав з блоку, наче той переможець, що великодушно полишає поле бою, не бачачи для себе гідних суперників.

Проводивши Ветмора очима, я повернувся до Француза й оголосив перед ним свою рутинну промову – все, як завжди: умови ввімкнення радіопередач (усіх отих «Уявний танцзал»[129] і «Наше дівча Санді»), залежність нашого до нього ставлення від того, наскільки пристойно він себе поводитиме відносно нас, і тощо, тощо, тощо. Правду кажучи, мої настанови того разу навряд чи можна було б записати в актив. Адже протягом усієї проповіді Делакруа тільки те й робив, що плакав і гучно схлипував, скрутившись калачиком на самісінькому узніжжі своїх нар – у намаганні відсунутися від мене якнайдалі він замалим не вдавлювався у куток камери. І кожного разу, коли я робив навіть незначний порух, чоловічок зіщулювався в остраху дістати нових стусанів. Тож добре, вважаю, якщо він уторопав хоча б одне слово з кожних шести, що я промовляв. І це – у кращому випадку. Як би то не було, я взагалі не впевнений, що та конкретна промова мала для нього хоча б якийсь сенс.

Закінчивши з новоприбулим (впоравшись з рештою формальностей приблизно за чверть години), я повернувся до столу чергового, за яким з шокованим виглядом сидів Брутус Гауелл, нервово слинячи кінчик олівця, що його ми тримали для записів у Книзі реєстрації відвідувачів.

– Христом-богом молю, Брутусе, припини облизувати цю гидоту, поки не отруївся! – роздратовано кинув я, підходячи.

– Ісусе Вседержителю, – простогнав Брутальник, відкладаючи олівець. – Не доведи Господи стати свідком бодай ще одного подібного ґвалту під час наступних заселень до нашого блоку.

– Марні сподіванки. Мій татусь завжди примовляв: за бідою йде біда, а за нею й третя, – повчально відповів я.

– Ти ба! Лишається плекати надію, що відносно цього твій старий був повним невігласом, – безжурно озвався на те Гауелл.

Утім, як показали подальші події, стосовно рівня батькової обізнаності він таки помилився: друга буча здійнялася під час переведення до блоку Джона Коффі, а справжній ураган розігрався, коли чергу до Іскрунця зайняв Скажений Білл. Виглядає дещо чудернацьки і підозріло, але схоже, що навіть у нещастях Бог надає перевагу трійці. Детально про наше знайомство зі Скаженим Біллом Вартоном, і про те, як він, щойно лише ступивши на Милю, намагався скоїти вбивство, я повідаю незабаром. Наразі ж сприйміть це за, свого роду, завчасне попередження.

– А що то за історія з мацанням прутня? – поцікавився я.

Брутальник весело пирхнув:

– Коли привезли Делакруа, його щиколотки були закутими у кайданки, а наш нетерплячий друг Персі просто занадто швидко потягнув його, ото й усе. Ще сяк-так вийшовши з фургона, дядько у підсумку все одно оступився і почав валитися з ніг. Як і будь-хто на його місці у такому випадку, він інстинктивно виставив вперед руки, аби хоч якось пом’якшити своє падіння, і одна з них злегка чиркнула по ширіньці Ветморівських штанів. То була справжнісінька випадковість і більше нічого!

– А тобі не здається, що Персі про це добре відомо? – задав я питання, яке мене муляло більше за інші. – Чи не могло статися так, що він тільки й очікував на слушний привід, аби відлупцювати Делакруа? Щоб, так би мовити, наочно продемонструвати – хто тут найбільше цабе?

Уважно поглянувши мені в очі, Брутальник повільно кивнув:

– Твоя правда. Гадаю, що десь так воно все й відбулося.

– У такому випадку ми маємо за ним добре пильнувати. – Я розгублено провів долонею по волоссю. Хай йому грець – у нас і без стеження за Персі вистачало клопоту. – Боже ж ти мій, як я ненавиджу все це… ненавиджу його!

– Я теж, Поле. Я теж. І знаєш, що у цьому найпаскудніше? Я геть не можу второпати його вчинки. Хлопець із зв’язка́ми у владних ешелонах – таке у наш час трапляється, куди не подайся, і це ще можна якось зрозуміти. А ось що взагалі в голові не вкладається, так це чому він використав їх для того, аби отримати роботу на Зеленій, бляха-муха, Милі? І, якщо вже на те пішло, – чому саме у нашій в’язниці? Чому він не влаштувався якимось там дрібним службовцем у сенаті штату або ж, наприклад, хлопцем, що організовує усі оті зустрічі для віце-губернатора? Переконаний, що якби він про це попросив, його родичі були б цілком спроможними підібрати для нього щось набагато краще… Тож чому сюди?

У роздумах я похитав головою – схожі питання турбували й мене, але відповідей на них я не знав. Далебі, існувало чимало речей, сутність яких тоді була поза моєю компетенцією. І цілком можливо, що пояснення більшості з них ховалися від мене за браком життєвого досвіду і наївністю.

Розділ 8

Після усіх тих подій життя в блоці знов повернулося до звичайного ритму… принаймні на деякий час. У нижньому окружному центрі[130] завзято готувалися до судового розгляду у справі Джона Коффі, тоді як шериф округу Трапінґус Гомер Крібас, вправно жонглюючи почуттями своїх виборців, тишком-нишком роздмухував ідею, що невеличка група свідомих громадян може посприяти тріумфу правосуддя через здійснення акту самосуду. Проте, жодна з тих справ безпосередньо нас не стосувалася, а в блоці «Д» ніхто особливо й не цікавився подіями, що відбувалися поза межами в’язниці. Буття на Зеленій Милі у певному сенсі нагадувало життя у звукоізольованій кімнаті: час від часу ви наче й чули якісь віддалені грюкання, що, ймовірно, були блідими відлуннями вибухів у зовнішньому світі, та й потому. Із Джоном Коффі можновладці не поспішали; однак, звичайнісінька бюрократична неквапливість для недосвідчених громадян підносилася як прагнення бути достобіса впевненими у його винуватості.

Декілька разів Персі заходився був задирати Делакруа, але вже під час другої такої каверзи я відтягнув його убік, наказавши зайти пізніше до мого кабінету. То була далеко не перша моя з ним розмова з приводу його поведінки, і навіть зблизька не остання, але саме вона остаточно укріпила мене в думці, наскільки ж гнилуватим виявився фрукт на ім’я Персі Ветмор. Той покидьок мав серце розбещеного і бездушного хлопчиська, який відвідує зоопарк не для того, аби поспостерігати за поведінкою тварин у неволі, а з єдиною хворою метою – жбурнути у них каміння і сповна насолодитися завданим болем, будучи при цьому впевненим у своїй безкарності завдяки надійній перепоні – клітці.

– Відтепер ти триматимешся від нього подалі! Втяв? – промовив я до Ветмора, ледь стримуючи гнів. – Повторюю востаннє, тож затям добре: аж допоки я не дам тобі конкретний наказ, просто тримайся від Делакруа якнайдалі!

Персі показово неквапно зачесав назад своє волосся і так само повагом пригладив його своїми м’якеньки­ми дівчачими долоньками – дуже вже він полюбляв теє діло, немов від отих постійних доторків отримував відому лише йому одному насолоду.

– Я не зробив йому нічого такого, – зрештою озвався він. – Лишень тільки поцікавився, як він почувається, знаючи, що спалив живцем двох діточок. Ото й усе. – Персі подарував мені погляд своїх широко розплющених, осоружно цнотливих очисьок.

– Слухай сюди! Або ти даси йому кінець кінцем спокій, або я змушений буду подати на тебе рапорт. – Цілком усвідомлюючи, що голою сракою того зухвалого їжака не налякати, я мав бодай спробувати.

Персі розсміявся мені в обличчя:

– Подавай рапорт, який лишень тобі заманеться. У цьому випадку я докладу дещицю зусиль і напишу власний звіт – як вже, до речі, попереджав тебе, коли цього жабника тільки-тільки до нас перевели. Тоді й подивимося, якому з двох папірців повірять більше.

Я трохи подався вперед, склавши руки на своєму робочому столі, і заговорив з ним тоном, який, як я сподівався, звучав, наче добра порада приятелеві.

– Ось і Брутусу Гауеллу ти не дуже подобаєшся, – почав я здалеку. – А коли хтось не впадає Брутальникові до смаку, він, як відомо, складає свій власний рапорт. Нажаль, він не є прихильником постійного струшування ручкою[131], а звичка лизькати олівця, якої він досі не позбудеться, аж ніяк не покращує його каліграфічний хист. Отож, напевне, що він відрапортує кулаками. Якщо ти, звісно, розумієш, що я маю на увазі…

Самовдоволена куца посмішка Персі трохи згасла.

– На що оце ти намагаєшся мені натякнути?

– Натякнути? Абсолютно ні на що. Позаяк я вже сказав, що хотів. А якщо надумаєш розповісти про цю нашу з тобою дискусію комусь із своїх… друзів… я стверджуватиму, що ти все вигадав. – Промовляючи це, я не зводив з нього щирого погляду, немов підтверджуючи усю серйозність своїх намірів. – Крім того, Персі, я намагаюся бути твоїм другом. Недарма ж розумні люди кажуть: мудрій голові і двох слів досить! Тож добре собі поміркуй, чи вартий цей Делакруа того, аби ускочити через нього в халепу? На мою думку – ні.

І на якийсь час те спрацювало. У нашому блоці запанував мир і спокій. Декілька разів я навіть наважився поставити Персі у пару до Діна чи Гаррі, коли графік підказував мені, що для Делакруа наставав час відвідувати душову у блоці «Г». А вечорами ми на повну вмикали репродуктор й усі разом слухати якусь з радіовистав. Француз хоч і поволі, але звикав до особливостей режиму блоку «Д». І ніщо навколо не віщувало біди.

А потім, під час одного з нічних чергувань, я почув, як наш єдиний ув’язнений заливається сміхом.

Незабаром до його хихотіння долучився й Гаррі Тервілліґер, який того разу мав сидіти за столом чергового. Отож я вийшов зі свого кабінету і теж підійшов до камери Делакруа, аби на власні очі побачити, що ж його настільки потішило.

– Командире, дивіться! – вигукнув Француз, угледівши мене біля ґрат. – Мені вдалося приручити мишеня!

То був Пароплавчик Віллі. І він знаходився у камері, яку займав Делакруа. Більш того – він сидів на плечі кажуна, спокійнісінько поглядаючи на нас із Гаррі через пруття ґрат своїми манюніми оченятками-краплинками. Свій хвостик Віллі невимушено обгорнув навколо лапок і здавався цілком задоволеним життям. Що ж стосується самого Делакруа, то, друзі, ви навіть і не впізнали б у ньому того чоловіка, який ще менш як тиждень тому боязко зіщулився і тремтів на узніжжі своїх нар. Натомість він виглядав точнісінько так само щасливим, як і моя доця, коли Різдвяного ранку спустилася сходами до вітальні й угледіла під ялинкою купу подарунків.

– А зара’ пильнуйте, – урочисто попередив нас Француз.

Мишеня продовжувало сидіти на його правому плечі. Але щойно лише Делакруа підняв свою лівицю і відвів її вбік, як Пароплавчик миттю виліз на плішиву маківку його довбешки, вправно чіпляючись лапками за волосся (пасма якого принаймні на потилиці залишалися ще досить-таки густими), а тоді в той самий віртуозний спосіб спустився на ліве плече. Коли при цьому мишачий хвостик пройшовся лоскотом по шкірі шиї, Делакруа задоволено загиготів. Не зупиняючись, гризун пробіг по всій руці аж до самісінького зап’я­стка, потім розвернувся і подріботів у напрямку плеча, де знов вмостився, так само дбайливо згорнувши хвостика навколо задніх лапок.

– Бодай мені яйця спухли, якщо я ще десь бачив подібне! – Гаррі був приголомшений.

– Це я видресирував його робити таку витівку, – з гордістю заявив Делакруа (а я собі подумав: «Цьому мишеняті потрібне було твоє дресирування – що сраці карі очі!», – проте обачно вирішив змовчати) і додав: – Його ім’я – Пан Брязкотун.

– Сапай вазони, дядю! – заперечив миролюбно Гаррі. – Це Пароплавчик Віллі, як ото в мультику. Таке ім’я, якщо ти не в курсі, дав йому Найбрутальніший Бос Гауелл.

– А я вам кажу, що його звати Паном Брязкотуном! – правив своє Делакруа. У будь-якому іншому випадку він радо б погодився з усім, що від нього вимагалося, навіть лайно назвав би ваксою, але коли зайшлося про те, яке ж ім’я має носити гризун, він став упертим, що той віслюк. – Я знаю це, бо він прошепотів мені це на вушко. Капітане, а чи можна мені завести для нього якусь невеличку коробочку? Мені ж дозволять мати у камері коробочку, в якій би цей миш спочивав побіля мене? – У його голосі почали бриніти улесливі нотки, які я вже чув раніше з тисячу разів. – Я поставлю її під свої нари, тож він нікому не завдаватиме навіть щонайменшого клопоту.

– Овва! А твоя англійська стає достобіса набагато кращою, коли тобі стає щось потрібним, – зауважив я, намагаючись виграти час.

– От тобі й маєш! – промимрив Гаррі, підштовхуючи мене ліктем. – Ондечки вже той клопіт… не забарився.

Але Персі, який тоді саме йшов коридором, не здався мені людиною, через присутність якої слід чекати неприємностей, – принаймні не тієї ночі. Він не поправляв зачіску і не бавився своїм кийком. Ба навіть верхній ґудзик його форменої сорочки був розстібнутим, а це взагалі траплялося з ним вкрай рідко. Тоді я вперше побачив Ветмора у такому поблажливому стані: дивина та й годі, наскільки багато насправді може означати зміна таких, несуттєвих на перший погляд, речей. Але що мене найбільше вразило, так це вираз його обличчя. Воно було сповненим дивного спокою, який, проте, аж ніяк не скидався на доброзичливість чи безтурботність – далебі, я взагалі не впевнений, що такі жилки узагалі коли-небудь були притаманні вдачі Персі Ветмора. То був спокій людини, яка зробила для себе несподіване відкриття: аби отримати бажане, варто лишень просто запастися терпінням і дочекатися слушного моменту. Він разюче відрізнявся від того розперезаного шмаркача, якому я погрожував кулацюгами Брутуса Гауелла якихось декілька днів тому.

Одначе для Делакруа усі ті зміни залишилися поза увагою: тремтячи від страху, він зіскулився попід дальньою стінкою камери, притиснувши коліна до своїх курчачих грудей. Його баньки вирячилися і здавалося, що вони займають мало не половину обличчя. Віллі-Брязкотун натомість знов утнув карколомний альпіністський трюк із підкорення голови, але спускатися з іншого боку вже не став, а всівся акурат на плішині Француза і завмер в очікуванні. Не впевнений, чи був він здатний пам’я­тати, що теж має вагомі підстави не довіряти Персі, але принаймні з його поведінки здавалося, що так воно і є. А можливо, він просто зреагував на запах страху, що наче так і сочився з миршавого кажуна.

– Оце так так! – показово приязно проворкотів Персі. – Схоже, ти завів собі друзяку, Едді!

Делакруа спробував був зухвало відповісти щось путнє – можливо, про те, що чекатиме на Персі, якщо той намагатиметься зробити боляче його новому приятелеві, – але зрештою не промовив й жодного слова. Його нижня губа трохи затіпалася – і то було все, на що він спромігся. На противагу кажунові, на щолопку голови якого він продовжував перебувати, Пан Брязкотун не трусився від страху. Навпаки, він геть завмер, вчепившись своїми задніми ногами у потиличне волосся Делакруа, а передні розчепіривши на його голомозому черепі, і незмигно дивився на Персі, немов оцінюючи його дошкульні місця. То був погляд, яким зазвичай приглядаються до свого давнього ворога.

Персі глипнув на мене:

– Хіба це не те саме мишеня, за яким я ганявся? Те, що влаштувало собі кубло десь в «гамівнику»?

Мені спало на думку, що Ветмор не бачив новонареченого Пана Брязкотуна ген з часів останньої за ним погоні, коли намагався розчавити його черевиком, – наразі ж він не подавав жодних ознак того, що збирається ті спроби повторити. І я ствердно кивнув:

– Твоя правда – це він. Тільки ось Делакруа кличе його Паном Брязкотуном, а не Пароплавчиком Віллі, – стверджує, що той сам так відрекомендувався, прошепотівши йому на вухо.

– Он як? – збайдужіло промовив Персі. – Дива таки інколи трапляються, хіба ні?

Я був майже певен, що по цих словах він витягне з чохла свого кийка і почне вистукувати ним по ґратах – просто задля того, аби показати Делакруа, хто насправді тут велике цабе. Але він так і залишився стояти – взявшись у боки і пильно вдивляючись до камери.

І раптом, з якоїсь незбагненної причини, я взяв, та й ляпнув:

– А ще, Персі, він випрошує для мишеняти якусь коробку. Либонь, усерйоз розраховує на те, що та дрібнота в ній спатиме, ставши йому за ручного улюбленця. – Я щосили намагався, аби мій голос звучав скептично, і зрозумів, що досяг у тому неабиякого успіху, коли відчув на собі здивований погляд Гаррі. А ти що на це скажеш?

– Скажу, що якоїсь ночі, коли він спатиме, воно насере йому на знак вдячності під ніс, а потім втече, – незворушним, як і раніше, тоном повідомив нам свою думку Персі. – Разом з тим, як не крути, то вже напевно буде клопотом вашого французького друга, а не моїм. До речі, під час свого попереднього чергування я бачив у візку нашого Свистуна досить таки лепську коробку з-під сигар. Однак не впевнений, що він ще не встиг її комусь втюхати. Якщо ж вона й досі в нього, будьте готові розпрощатися з нікелем[132], а можливо, що і з даймом[133].

Коли я ризикнув крадькома глянути в бік Гаррі, побачив, що той аж рота роззявив від щирого подиву. І було від чого: хоча метаморфози, які відбулися з Персі, були дещо іншого плану, порівняно зі змінами, що ото їх зазнав Ебенезер Скрудж[134] Різдвяного ранку, після своїх подорожей з духами, але за сутністю своєю майже нічим від них не відрізнялися.

Тим часом Ветмор нахилився поближче до Делакруа, протиснувши обличчя між пруттям ґрат. Кажун від жаху спробував забитися ще далі – богом клянуся, він навіть крізь ту кляту стіну поза своєю спиною просочився б, якби був здатний на таке диво.

– Чуєш, одороблох! Ти маєш хоча б нікеля аби розрахуватися за сигарну коробку? Чи, може, ти взагалі у нас багатій, і в тебе набереться на цілий дайм? – запитав його Персі.

– У мене є гроші – цілих чотири пенні[135], – з надією в голосі відповів Ветморові Делакруа. – І я охоче віддам їх за коробку, якщо вона, звісно, підійде. S’il est bon[136].

– Ну, так от що я тобі скажу, – продовжив всіх нас чудувати Персі, – якщо з якогось переляку той беззубий старий збоченець згодиться продати тобі ту коробку з-під «корон»[137] за чотири центи – я, мабуть-таки, поцуплю з медпункту декілька ватно-марлевих прокладок, аби зробити з них підстилку. Тож, поки чекатимемо на твою страту, ти зможеш облаштувати для нього справжнісінький «Мишачий Хілтон[138]». – Ветмор перевів погляд на мене: – А я оце зібрався написати звіт про роботу в електрощитовій під час страти Біттербака. Поле, сподіваюся у твоєму кабінеті можна розжитися ручкою?

– Звичайно ж! – дозволив я. – І бланками теж – вони у верхній лівій шухляді.

– Це просто чудово, – неуважно мовив Персі у відповідь і бундючною ходою рушив коридором у бік кабінету.

Ми з Гаррі зачудовано перезирнулися.

– Як ти гадаєш, може він захворів абощо? – порушив мовчанку Тервілліґер. – Сходив, приміром, до свого лікаря, а той йому взяв, та й відвів не більше трьох місяців житухи?

Я відповів, що не маю щодо цього навіть щонайменшого уявлення. То не було брехнею – ані тоді, ані протягом декількох наступних років справжня причина такої разючої зміни у поведінці Персі Ветмора так і лишалася для мене загадкою. Лише згодом, після вельми пізнавальної бесіди, що супроводжувала нашу з Гелом Мурсом вечерю, полуду наївності було таки скинуто з моїх очей. На той час ми вже цілком могли розмовляти без остраху за свої посади у «Холодній Горі», позаяк мій колишній начальник встиг вийти на пенсію, а я перевівся до Виправної колонії для підлітків. У підсумку та вечеря звелася до того роду посиденьок, коли людина старанно налягає на випивачку, натомість майже не торкаючись поданих до столу харчів, і позбавлена через те бар’єрів обачності відпускає свого язика помолоти трохи зайвого. Тож Гел і розповів мені, як колись до нього ввалився Ветмор і почав скаржитися на порядки, що панували на Зеленій Милі, але здебільшого – на мене. Звісна річ, це сталося одразу після того, як до блоку перевели Делакруа, а ми з Брутальником завадили Персі забити його до півсмерті. Найбільше ж того скурвого сина обурило те, що я наказав йому забратися геть з-перед моїх очей – Персі ж бо щиро вважав, що він, як близький родич губернатора, аж ніяк не повинен миритися з нахабством на зразок такого. Зі слів Мурса, він, як міг, силувався залагодити ту справу і заспокоїти Персі, але кінець кінцем здався, коли зрозумів, що той все одно намагатиметься посмикати за кількоро своїх мотузок, аби на Пола Еджкума наклали дисциплінарне стягнення і перевели до іншого блоку в’язниці – і це у кращому для мене випадку. Тоді Гел не видумав нічого ліпшого, як викликати Персі до себе в кабінет й урочисто запевнити його, що якщо той припинить розгойдувати човен, то зі свого боку він, як начальник в’язниці, особисто гарантуватиме участь Персі Ветмора в якості одного з головних виконавців під час страти Едуара Делакруа. Іншими словами, замість того, аби спостерігати за дійством через віконце щитової, він стоятиме у безпосередній близькості до електричного стільця. І хоча відповідальним за належне дотримання усіх процедур залишався б, як і зазвичай, я, проте свідки екзекуції не звернуть на це увагу – для них все виглядатиме так, начебто диригентом тієї свистопляски є ніхто інший, як вельмишановний пан Персі Ветмор. Гел Мурс не пообіцяв нічого більшого за те, що ми вже встигли з ним обговорити, і на що я дав свою згоду, але Персі про це звісно ж не мав ані найменшого поняття[139]. Він погодився припинити будь-які свої погрози стосовно мого переведення і атмосфера у блоці «Д» одразу стала менш напруженою. До того ж Персі змирився і з тим, що Делакруа приручив його найзапеклішого ворога. Просто неймовірно, як деякі люди можуть змінитися, коли мають до цього належний стимул, – у випадку Персі Ветмора усього тільки й треба було, аби начальник в’язниці Мурс надав йому можливість забрати життя у полисілого й непоказного Француза.

Розділ 9

Гудун-Свистун не зрадив собі, заявивши, що чотири центи за коробку з-під першокласних сигар розміру «корона» є вкрай замало. І щодо цього, вочевидь, таки мав рацію, позаяк попит серед мешканців в’язниці на пусті сигарні коробки був просто шаленим: в них можна було зберігати з тисячу різноманітних дрібничок і вони збіса гарно пахли. Крім того, не останньою їх перевагою було й те, що вони постійно нагадували нашим мешканцям, як воно – бути вільною людиною. Мабуть тому, що внутрішніми правилами «Холодної Гори» арештантам дозволялося курити хіба що цигарки, тож затятим курцям не залишалося нічого кращого, як згадувати про викурені на волі сигари, вдихаючи аромат їхніх коробок.

Дін Стентон, який на той час вже повернувся до блоку, додав до жменьки Делакруасових чотирьох ще один пенні. Таку саму монетку Француз отримав і від мене. Коли ж Гудун все ще комизився, до справи взявся Брутальник. Спочатку він просто спробував був присоромити старого скнару, сказавши, що не гоже бути настільки вже дріб’язковою людиною, як ото він. А відтак вдався до більш зрозумілих останньому матерій, пообіцявши, що він, Брутус Гауелл, особисто передасть Свистунові згаданий предмет торгівлі не пізніше наступного дня після страти Делакруа.

– Якщо поглянути на це, як на звичайнісіньку купівлю-продаж сигарної коробки, то цілком можливо, старий, що ти таки правий, і шість центів – то є дійсно замало. А можливо, й ні. Тут ми з тобою можемо сперечатися, скільки лишень душа забажає, – наводив свої доводи Брутальник. – Але навіть такий скупердяга, як ти, мав би визнати, що це є достатньою ціною за її оренду. Француз піде Зеленою Милею за місяць, у найгіршому випадку – за шість тижнів. Запевняю тебе, ця клята коробка повернеться на полицю твоєї тарадайки ще до того, як ти взагалі дізнаєшся про його смерть.

– Мо’ йому пофартить отримати м’якошердого шуддю, який дашть йому відштрочку, і хлопеч надовго тут жашидитьшя, раж на рік шпіваючи нам пішню: «Не жабуваєтьшя повік, шо шерче пам’ята…»[140]. – Гудун-Свистун вперто стояв на своєму, хоча насправді розумів, що такому ніколи не бувати, і нам з Брутальником про це було добре відомо: мотаючи строк у «Холодній Горі», той старигань штовхав свого геть списаного цитатами з Біблії триклятого возика ще з часів появи й занепаду «Поні Експрес»[141], тож інформаторів у нього накопичилося – хоч греблю гати, завдяки чому з багатьох питань тюремного життя він часто виявлявся раніше і більш обізнаним, аніж ми. І звичайно ж йому було відомо, що Делакруа годі було й сподіватися на суддівську ласку – єдиною його надією залишався губернатор, а той, як правило, не пом’якшував вироки для чуваків, які виявили необережність спалити живцем півдюжини його виборців.

– Навіть якшо відтермінування вироку йому й не швітить, миша шратиме у мою коробку ген аж до жовтня, ба навіть до Дня подяки, – не здавався Гудун-Свистун, але Брутус помітив, що спротив шамкаючого діда поволі слабшає. – А хто, шкажіть мені, хтітиме купувати коробку, яка жамішть аромату шигар буде тхнути лайном божна-якої миші?

– Йсусе-матусе! – застогнав Брутальник. – Гудуне, це найдурніший аргумент з тих, що мені доводилося від тебе чути. Ти сам себе перевершив, їй-бо. По-перше, Делакруа так ревно піклуватиметься про твою коробку, що згодом ти навіть не погребуєш з’їсти з неї недільний обід у церкві. Француз настільки закоханий у те мишенятко, що вилиже її так, наче щойно лишень її позичив.

– Гей, полегше, бо мене жара жнудить, – перебив його Свистун, зморщивши носа.

– По-друге, – Гауелл, не звертаючи на це жодної уваги, вів далі: – хай там що, а мишачий послід – не така вже й смертельна штука. Усього лишень тверді маленькі грудочки – манюні, наче ті мисливські дробинки на птахів. Витрусиш їх з коробки, та й по всьому!

Старий пройда був занадто кмітливим, аби продовжувати сперечатися; топчучи зону майже все своє життя, він цінував можливість бувати на свіжому повітрі і добре знав, коли можна дозволити собі підставити обличчя під подмух легкого вітерцю, а коли за краще – скоритися волі урагану. І хоча до найгіршого справа могла і не дійти, для Свистуна було цілком очевидно: його начальству мишеня припало до серця і воно (себто ми) не відступиться від реалізації ідеї, аби те знайшло собі прихисток у камері Делакруа. Іншими словами, те, що на початку «торгу» починалося як слабкий бриз, вже посилилося принаймні до рівня бурі. Отож, Француз нарешті отримав свою омріяну коробку. А за два дні потому з’ясувалося, що Персі таки не пускав слова на вітер, – долівку майбутнього будиночку було вислано м’якою підкладкою з вати, якою він розжився у медпункті. Ветмор вирішив передати її особисто, і коли Делакруа потягнувся за дарунком крізь ґрати, на обличчі кажуна читалися страх упереміш із недовірою. Він побоювався, що то лише черговий злий підступ з боку минулого кривдника, і той неодмінно схопить його за руку, зламавши при цьому деякі (чи навіть усі) пальці. Якщо по правді, я теж трохи щодо цього переймався, але зрештою нічого подібного не трапилося. Саме тоді я майже повірив у щирість намірів того виродка – його виказав лише блиск холодного розрахунку в очах, який, утім, важко було не помітити. Тож кінцевий підсумок облаштування мишачої хатинки ви­мальовувався для мене скоріше тьмяними тонами: у Делакруа з’явилася пухнаста жива іграшка, у Персі – також, але голомоза. Француз міг годувати, пестити і любити свою забавку хоч цілими днями – Ветморові ж не лишалося нічого, окрім терплячого очікування (у всякому разі – настільки терплячого, наскільки така збочена людина, як він, могла собі дозволити) на той єдиний і благословенний день, коли він зрештою живцем підсмажить свою.

– «Мишачий Хілтон» оголошується відкритим! – пожартував Гаррі. – Але так само відкритим залишається й питаннячко, чи забажає наш дрібний хитрун у ньому мешкати?

Відповідь ми отримали миттєво, щойно лише Делакруа підхопив Пана Брязкотуна рукою і обережно опу­стив його на м’яке дно скриньки. Мишеня миттю зарилося у білу вату, зробивши це з таким неприхованим задоволенням, наче то була стьобана ковдра тітоньки Бі[142]. Від того моменту коробка правила йому за рідне кубельце аж допоки… ну що ж, наразі, гадаю, не вельми слушний час, аби повідати вам закінчення історії Пана Брязкотуна, але я неодмінно зроблю це якось згодом.

Стосовно ж побоювань Старого Гудуна, що сигарна коробка перетвориться на шабатурку, геть заповнену мишачим лайном, то усі вони виявилися абсолютно безпідставними. Я жодного разу не помічав там бодай якихось залишків від того діла. До речі, й Делакруа, як вже на те пішлося, теж стверджував, що він ніколи не натрапляв на послід (у межах своєї камери, ясна річ). І лише набагато пізніше – незабаром після того, як Брутальник показав мені у балці попід дахом блоку заглибину від нагеля, що невідомо коли звідти випав, а покопирсавшись в ній, ми надибали дещицю розмальованих олівцями скалочок, – пересунувши з якоїсь причини стільця, який стояв у східному кутку ізолятора, на підлозі за ним я натрапив очима на невеличку купку мишачих екскрементів. По всьому виходило, що у «серйозних справах» Пане Брязкотун постійно навідувався в одне й те саме місце, яке, разом з тим, було настільки подалі від нас, наскільки він міг стримувати свої природні позиви. І ще одне: я ніколи не бачив, щоб те мишеня пісяло, хоча зазвичай миші геть не здатні тримати свої краники закритими протягом бодай двох хвилин, особливо, коли щось собі хрумають. А я ж бо казав вам – той гризун був не інакше як одним з дивних проявів Божого Провидіння.

За тиждень чи десь так після того, як Пан Брязкотун оселився у сигарній коробці, Делакруа покликав мене з Брутальником до своєї камери – поглянути на щось цікаве. Він робив так настільки часто, що це вже стало неабияк нас дратувати: у більшості випадків ми заставали Пана Брязкотуна перекинутим на спину з завислими у повітрі лапками, але на думку низькорослого кажуна, то був найчарівніший трюк в усьому Божому світі. Однак того разу викрутаси мишенятка і справді були з розряду потішних.

Доречно буде сказати, що після визнання Делакруа винним за всіма пунктами обвинувачення, від нього відвернувся майже весь світ. Винятком стала лише його родичка – стара незайманиця, яка доводилася йому, якщо не помиляюся, тіткою. Раз на тиждень жінка писала йому листа. Одного дня разом з листом надійшла і чималенька торбина м’ят­них цукерок. Ті смаколики за своїм виглядом нагадували великі рожеві пігулки – то­го сорту, пакетики з якими сьогодні продаються у крамницях під маркою «Канадські м’ятні»[143]. Звичайно ж, ми не віддавали Французові весь пакунок солодощів заразом – той тягнув фунтів на п’ять[144], а знаючи Делакруа, годі було й мріяти, що він не зжере їх усі за один присід і не опиниться у підсумку на лікарняному ліжку з розладом шлунку. Майже як і в кожного з тих душогубів, що абиколи проходили Зеленою Милею, у куценького ґвалтівника і підпалювача було геть відсутнім будь-яке почуття міри. Через те ми видавали йому тільки з півдюжини кружалець за раз, та й те лишень у випадку, якщо він згадував про них запитати.

Коли ми з Гауеллом неохоче підійшли до камери, Пан Брязкотун сидів на нарах поруч із Делакруа і тримаючи у передніх лапках одну з тих рожевих цукерок, з великою втіхою точив її своїми зубками. Від захоплення кажун мало не втрачав свідомість, нагадуючи мені уславленого піаніста, який спостерігає, як його п’ятирічний синок виконує свої перші кульгаві гами. І прошу, зрозумійте мене правильно: то було дуже кумедно, по-справжньому смішно. Навіть надгризеною, та таблетка була всього тільки вдвічі меншою за Пана Брязкотуна, а біле хутрячко його животика вже загрозливо випиналося від з’їденого.

– Едді, забери вже у нього той недоїдок, – тривожно зойкнув Брутальник, не в змозі, проте, припинити либитися. – Ісусе Вседержителю! Таке враження, що він жертиме, аж допоки не лусне. До мене навіть сюди доноситься м’ятний запах. Скільки ти їх йому вже встиг згодувати?

– Ця для нього вже друга, – відповів Дел, дещо стурбовано поглядаючи на черевце Пана Брязкотуна. – Ви справді думаєте, що він… як це… надігве собі пупа?

– Надірве? Цілком може статися, що й так, – ствердно кивнув Брутус.

Для Делакруа опінія Брутальника здалася переконливою і він рішуче потягнувся до вже наполовину згризеної рожевої цукром’ятки. Я очікував, що мишеня вхопить кажуна за пальця, але Пан Брязкотун послабив хватку і зрештою смиренно відпустив солодке кружальце (а точніше, те, що від нього залишилося) із своїх лапок. Не знаходячи слів від подиву, я поглянув на реакцію Брутальника – той недовірливо похитував головою, немов примовляючи щось на зразок: «друже, повір, я теж в одурі!». Потому Пан Брязкотун незграбно плюхнувся на дно своєї хатинки і вмостився на боку з таким виснаженим від праведних трудів виглядом, що ми всі троє розреготалися. Після того випадку нам частенько випадало помічати, як мишеня сидить поруч із Делакруа, статечно смакуючи своїм цукерковим гостинцем, – ну геть-чисто стара панна під час післяполудневого чаювання. І обох оповивали стійкі пахощі, що ото їх згодом я також унюшив з нірки у піддашковій балці, – гіркувато-солодкий аромат цукерок зі смаком перцевої м’яти…

Є ще одна історія, пов’язана з Паном Брязкотуном, яку я доконче маю викласти перед тим, як перейду до розповіді про прибуття Вільяма Вартона, коли на блок «Д» обрушився справдешній циклон. Після випадку з м’ятними цукерками (себто після того, як ми з Брутальником неабияк посприяли Французові визначитися, чи збирається він загодувати свого улюбленця до смерті) минув приблизно тиждень, коли кажун у чергове підкликав мене до своєї камери. Я тоді саме лишився єдиним охоронцем на весь блок (Брутальник в якихось своїх справах подався на продовольчий склад), а згідно інструкцій, наближатися до ув’язненого за подібних обставин нам було заборонено. Однак, зважаючи, що гарної днини я завиграшки міг звалити того коротуна з ніг самим тільки мізинцем, мені спало на думку начхати на усі правила і я підійшов з’ясувати, що ж він від мене хотів.

– Дивіться, шефе Еджкуме, – збуджено прошепотів Француз. – Зара ви побачите, що вміє Пан Брязкотун!

По цих словах його рука урочисто потяглася за «Мишачий Хілтон» попід нарами і незабаром я мав можливість споглядати невеличку дерев’я­ну котушку, що покоїлася посеред долоні щасливого, в очікуванні забавки, куцана.

– Звідки вона в тебе? – зрештою спитав я, хоча й здогадувався, що відповідь мені відома. У «Холодній Горі» була лише одна людина, від якої він міг її отримати.

– Її дав мені Старий Гудун, – підтвердив Дел мою здогадку. – Дивіться ж.

Його спонукання було зайвим – я й так вже давно спостерігав за Паном Брязкотуном у його імпровізованій хатинці: він піднявся на задні лапки, обпершись передніми на край коробки й не відривав погляду чорних оченят від котушки, яку кажун затис між великим і вказівним пальцями правиці. То виглядало настільки фантастично, що моєю спиною пробігли лоскітливі дрижаки. Раніше мені жодного разу не доводилося бачити, щоб звичайнісінька миша пильнувала за чимось з такою зосередженістю, ба навіть кмітливістю. Скажу відверто: я не вірю, що Пан Брязкотун був якоюсь там надприродною чи позаземною істотою, тож перепрошую, якщо з моєю розповіді у вас встигла скластися геть інша думка. Однак, я ніколи не сумнівався у тому, що серед мишачого племені він точно був генієм.

Делакруа нахилився вперед, поклав позбавлену ниток котушку на підлогу і змусив її повільно котитися до протилежної стіни камери. Прямуючи у заданому напрямку, та дерев’яна штукенція оберталася настільки плавно й легко, що більше нагадувала собою зменшену копію пари коліс, з’єднаних між собою спільною віссю. Не минуло й секунди, як мишеня, блискавично вискочивши зі своєї коробки, наче грайливий барбос у гонитві за палицею, вже мчало підлогою навздогін за котушкою. Побачивши таке диво, я приголомшено зойкнув. Француз же задоволено скалив зуби.

Стукнувшись об стіну, котушка відкотилася трохи назад і зупинилася. Пан Брязкотун хутко оббіг навколо і почав штовхати її назад до нар, перестрибуючи при цьому від одного боку котушки до іншого кожного разу, коли йому здавалося, що вона починає відхилятися від курсу. Зупинився він лише тоді, коли дере­в’яний трофей вперся у ногу Делакруа. Якийсь час гризун, підвівши свою мордочку, пильно вдивлявся в обличчя Француза, ніби бажаючи пересвідчитися, що той, наразі, не має для нього інших невідкладних завдань (можливо, декілька алгебраїчних рівнянь для розв’язку чи то уривок тексту латиною для граматичного розбору). Потім, напевно, переконавшись, що нових доручень найближчим часом очікувати не доводиться, Пан Брязкотун повернувся до своєї сигарної коробки і, хвацько залізши всередину, влаштувався там на м’якій підстилці.

– Ти навчив його цьому, – скоріше стверджуючи, аніж запитуючи, сказав я.

– Так точно, шефе Еджкуме, – відповів мені Дел, все ще всміхаючись, але вже нібито трохи вимушено. – Він щоразу прикочує її назад. Достобіса розумний курвець, хіба ж ні?

– А котушка? Едді, як ти тільки й здогадався, що він захоче з нею бавитися?

– Він просто прошепотів мені на вушко, що хотів би її отримати, – розважливо, наче то була звичайна у світі річ, відповів Француз. – Так само, як коли він назвав мені пошепки своє ім’я.

Згодом кажун давав виставу з новим трюком свого мишенятка перед будь-ким з наглядачів блоку… за виключенням хіба що Персі. І для нього не мало значення, що саме Персі запропонував використати в якості мишачої хатинки коробку з-під сигар, і саме він посприяв з ватою, якою потім вислали її дно. У цьому Делакруа був схожий на деяких собак: отримавши від людини копняка, ті назавжди перестають їй довіряти, і геть не має значення, наскільки доброзичливо вона ставитиметься до них згодом.

Мені й досі інколи вчувається, як Делакруа гукає до нас: «Агов, хлопці!Йдіть-но мерщій сюди і погляньте, що вміє витворяти Пан Брязкотун!». І ті хлопці, усі як один тягнуться такою собі синьо-форменою групкою до його камери: Брутальник, Гаррі, Дін, ба навіть Білл Додж. Після чергового трюку усі вони виглядали неабияк приголомшеними – і я не був виключенням.

За три або, може, чотири дні після того, як Пан Брязкотун вперше виконав свій карколомний номер з котушкою, Гаррі Тервілліґер, копирсаючись серед усього того декоративно-ужиткового мотлоху, що його ми тримали у гамівній кімнаті, натрапив на вощані олівці «Крайола» і дещо зніяковіло всміхаючись вручив їх Делакруа:

– Гадаю, ти міг би обмалювати ту свою котушку у різні кольори. І тоді твій маленький приятель стане справжнісіньким цирковим мишеням, або ж принаймні схожим на нього.

– Циркове мишеня! – зачудовано повторив, ніби смакуючи нове, але багатообіцяюче сполучення, Дел, і його обличчя засяяло безмежним, екзальтованим щастям. Маю припущення, що настільки блаженно він почувався чи не вперше за все своє нікчемне життя. – Та дійсно ж! Це саме те, кім він і є насправді! Циркове мишеня! Коли я звідсіль відкинуся, завдяки сій цирковій виставі він зробе мене багатим! Ось побачите.

Якщо б на місті Гаррі був Персі Ветмор, той хнюра обо­в’язково нагадав би Делакруа, що він покидатиме «Холодну Гору» лише в один спосіб – їдучи у санітарній кареті, в якій, проте, не буде ввімкнуто ані блимавку, ані сирену. Але Тервілліґер був геть не настільки дурноголовим – він усього тільки й зробив, що запропонував Французові розмалювати котушку настільки барвисто, наскільки лишень той собі забажає, але вкластися при цьому у найкоротші терміни, позаяк по обіді він повернеться і забере олівці назад.

Дел виклався на повну. Коли він закінчив, один з котушкових торців став жовтого кольору, інший –зеленого, а циліндрична секція між ними палахкотіла інтенсивним яскраво-червоним кольором (яким ото зазвичай фарбують пожежні машини). Тож незабаром нам довелося звикати до пишномовних Делових оголошень: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque presentement le mous’ amusant et amazeant!»[145] І хоча вони й не були достеменно такими самими, але це має дати вам непогане уявлення про те, яким чудернацьким вінеґретом була французька того «дресирувальника». Проголосивши виступ, Делакруа видавав з горлянки переривчасті утробні звуки (які, на мою опінію, треба було розцінювати за барабанний дріб) і пускав різнокольорову котушку підлогою. Пан Брязкотун чимдуж мчав за нею, а наздогнавши – прикочував забавку назад, або штовхаючи її мордочкою, або перебираючи передніми лапками. Гадаю, що саме останній спосіб і був дійсно тим, за який би ви точно не пошкодували сплачених за виставу грошей, побачивши його у цирку. Француз зі своїм мишеням і яскравою котушкою були основною і чи не єдиною розрадою на Зеленій Милі на той час, коли під нашою турботою й опікою опинився Джон Коффі. І так залишалося ще протягом деякого часу опісля. Та потім до мене повернулася інфекція сечовивідних шляхів, що було ненадовго зачаїлася, до блоку прибув Вільям Вартон, і все пішло шкереберть…

Розділ 10

Дати подій повсякчас намагаються вислизнути у мене з голови. Мабуть, я таки міг би попросити мою онучку, Даніель, аби вона пошукала деякі з них у підшивках старих газет, але який у тому сенс? Адже очевидно, що найбільш важливі з них, як, наприклад, отой день, коли ми підійшли до камери Делакруа і побачили, що у нього на плечі безтурботно сидить мишеня, або ж Богом проклята днина, коли у блоці з’явився Вільям Вартон і одразу мало не вколошкав Діна Стентона, у газетних шпальтах не знайти. Тож краще вже я продовжуватиму й надалі обходитися без дат; зрештою вони важать не настільки вже й багато, коли ви пам’ятаєте обставини подій, свідками яких були, і можете розставити їх у належному порядку.

Подеколи час може почати котитися трохи швидше, підсуваючи події поближче одна до одної, – знаю це з власного досвіду. Коли папери щодо ДВВ Едуара Делакруа нарешті перекочували з кабінету Кертіса Андерсона на мій стіл, я з подивом відзначив, що проставлена в них дата зустрічі нашого кажунського друга із Старим Іскрунцем не співпадає з тією, на яку ми орієнтувалися у свої приготуваннях, спираючись на обізнаність все того ж Андерсона, – нечувана річ, особливо за мірками тих часів, коли не треба було докладати якихось надмірних зусиль, аби покарати людину смертю саме конкретного дня. Мова йшла, якщо не помиляюся, усього-на-всього про два дні: страта переносилася з двадцять сьомого жовтня на двадцять п’я­те[146]. І знов-таки, через проблеми з пам’яттю, я не впевнений у точності названих дат, але якщо таки помиляюся, то не більш як на декілька днів, – пригадую, як мені ще подумалося тоді, що Гудун-Свистун зможе забрати свою коробку з-під «корон» трохи раніше, аніж він собі планував.

Вартон, між тим, прибув до нас із запізненням. З одного боку, судовий процес над ним тривав дещо довше, аніж могли собі припустити зазвичай пунктуальні у подібних питаннях «джерела» в оточенні Андерсона (коли справа стосувалася Скаженого Білла, геть ніщо – і ми мали змогу незабаром впевнитися в тому на власному досвіді, – не могло вважатися надійним – навіть наші, перевірені роками і зазвичай дієві методи з контролю ув’язнених). А з іншого – після визнання Вартона все ж таки винним (тут, принаймні, все відбувалося за передбаченим «джерелами» сценарієм), його було відправлено на психіатричний огляд до Центральної лікарні Індіаноли. Ще під час слухань з тим малим сталися декілька начебто «нападів», два з яких здавалися доволі серйозними – він валився на підлогу, і там, смикаючись та звиваючись усім тілом, несамовито тарабанив ногами по дерев’яному настилу. Призначений судом адвокат Вартона одразу ж заявив, що його підзахисний страждає на «епілептичні напади», а відтак скоїв свої злочини, перебуваючи у стані тяжкого психічного розладу. Натомість обвинувач у тих припадках угледів чистісіньку симуляцію, що мала на меті ввести суд в оману і допомогти доведеному до відчаю боягузу врятувати своє нікчемне життя. Після неодноразових можливостей спостерігання за оти­ми «епілептичними нападами» на власні очі, присяжні стали на бік обвинувачення й ухвалили, що підсудний таки прикидається. Суддя з рішенням останніх погодився, але до винесення остаточного вироку призначив провести серію додаткових психіатричних експертиз. Якими мотивами він при цьому керувався – Бог його знає; цілком можливо, що він вчинив так виключно з цікавості.

Справжня ж чудасія виходила з тим, що маючи неабиякий досвід за плечима, Вільям Вартон не примудрився хоча б спробувати накивати п’ятами з лікарні (а іронія того, що в тій самій лікарні й у той самий час проходила курс лікування дружина нашого начальника, Мелінда Мурс, не приховалася від жодного з нас). У будь-якому разі, він не втік. Звичайно ж, тут можна припустити, що весь час, скільки тягнувся огляд, Вартон перебував під пильним конвоєм. Крім того, могло статися й так, що він усе ще плекав надію, що йому знов усміхнеться фарт і якась з тих комісій таки виявить у нього падучу, визнавши у підсумку непідсудним.

Але фортуна йому зрадила. Жодних патологій (при­наймні фізіологічних) у його мозку лікарями знай­дено не було, а відтак Біллі «Малюк» Вартон нарешті був доправлений у «Холодну Гору». Це сталося десь між шістнадцятим і вісімнадцятим жовтня; пригадую лише, що він прибув приблизно через два тижні після Джона Коффі, але за сім-десять днів до прогулянки Зеленою Милею Делакруа.

День, коли наш новий психопат з’явився у нашому блоці, став для мене вельми багатим на події. Усе почалося з того, що о четвертій ранку мене підкинув з ліжка нестерпний пульсуючий біль у паху – здавалося, що мій прутень горить і ось-ось вибухне тією заразою, від якої він весь набряк. Отож, ще навіть не звісивши ноги з ліжка, я вже знав, що, попри усі мої сподівання і самозаспокоювання, інфекція нікуди не поділася. А те, що в останні дні я помилково сприймав за симптоми одужання, було лишень звичайнісіньким тимчасовим полегшенням проявів тієї клятої болячки, і воно, судячи з усього, скінчилося.

Знемагаючи від убивчого бажання відлити, я якомога хутчіш пошкандибав до відходку, що тулився у дальньому кінці нашого подвір’я (позаяк перший туалет у домі ми змогли дозволити собі облаштувати не раніше як за три роки потому). Утім, не встигши проминути й штабелю дров на розі будинку, я зрозумів, що далі вже терпіти не сила. І щойно лишень піжамні штани були спущені, як з мене ринув потік сечі, супроводжуваний найнестерпнішим за все життя болем. Якось у 1956-му з мене вийшов жовчний камінь, що багато хто вважає чи не найгіршим випадком людських страждань. Але порівняно з насиллям над своєю гідністю, яке я відчував жовтневого ранку 1932-го, зрошуючи у пекельних стражданнях клаптик землі на задньому дворику, той камінь можна було сміливо сприйняти за буденний напад печії.

Раптом мої коліна підігнулися і я важко опустився навколішки, ще й розірвавши при цьому у промежині свої бідолашні штани, коли намагався якнайширше розвести ноги, аби зберегти рівновагу і не плюхнутися обличчям у калюжу власних сцяк. І я обов’язково б відчув на собі усі радощі подібного фінального акорду, якби не спромігся дивом ухопитися лівою рукою за одну з дровин у стосі. Та будь-які подібні перспективи хвилювали мене на той момент не більше за події десь в Австралії чи навіть на іншій планеті. Єдине, через що я дійсно переймався, так це через біль, що наче живцем спалював мене зсередини; у нижній частині живота нестерпуче пекло́, а мій пеніс – частина тіла, на яку я, здебільшого, навіть і уваги особливої не звертав, за виключенням випадків, коли він приносив мені найприємнішу тілесну насолоду, яку лишень здатен відчути чоловік, – наразі почувався проштрикнутою шампуром і стікаючою масними сльозами сосискою, залишеною томитися над розпеченим вугіллям. Звівши погляд униз, в очікуванні побачити кров, що так і юшить з мого кінця, я натомість узрів доволі звичний на позір потік сечі.

Спершись однією рукою на складені у стіс дрова, іншою я затулив собі рота, щосили намагаючись не закричати від неймовірних страждань, що відчував, і не перелякати цим дружину, яка ще спала. Здавалося, я дзюритиму вічно, але кінець кінцем потік таки вичерпався. На той час біль встиг поширитися на весь живіт і яйця, вгризаючись у мене, наче іржаві зубці якогось катівського приладдя. Тож, щонайменше хвилину я так і просидів навколішках, будучи геть не здатним знайти у собі сили, аби бодай підвестися. Та зрештою, біль почав поволі відступати, і я насилу звівся на рівні ноги. Поглянувши на залишки власної сечі, яка майже повністю вже встигла всотатися у ґрунт, мені на думку спливло безглузде питання: якщо Бог такий милосердний, то з якої на те причини він створив світ, у якому за можливість відлити мізерну дещицю рідини треба розплачуватися настільки немилосердним болем?

Мабуть, подумалося ще мені, треба подзвонити на роботу – повідомити, що захворів. Та навідатися, нарешті, до доктора Седлера. Ковтати смердючі й нудотливі сульфа-пігулки місцевого світоча новітніх досягнень медицини хотілося мені, м’яко кажучи, не дуже. Але ж, як не крути, то було все одно набагато краще за сороміцьке колінкування поблизу дровітні й стримування бажання заволати від тієї жахливої болісті, про яку на повну сигналить хазяйство, переконуючи власника, що його дружка́ добряче скроплено гасом і підпалено.

Але згодом, закидаючись на нашій кухні аспірином і паралельно дослухаючись до легкого посопування Джен у сусідній спальні, я з сумом пригадав, що саме на сьогодні було заплановане переведення до блоку Вільяма Вартона і, що найприкріше, розраховувати у цій справі на допомогу Брутальника не доведеться – по останній рознарядці він знаходитиметься геть в іншій частині в’язниці, маючи допомогти з переїздом залишків бібліотечного фонду і деякого лазаретного обладнання до нового корпусу. А чого б мені хотілося найменше, навіть незважаючи на загрозу нових нападів болю, так це полишити Вартона тільки на Діна з Гаррі. Вони хлопці тямущі – що є, то є. Але ж і у записці Кертіса Андерсона недарма натякалося на те, що новенький, скорше за все, стане для нас суцільним гемороєм: «Цьому чуваку нема чого втрачати», – писав він, для переконливості підкресливши свою засторогу аж двічі.

Біль помалу слабшав і до мене почала повертатися здатність мислити. Найліпше, що, як мені здавалося, можна було зробити у даній ситуації, так це виїхати найближчим часом у в’язницю. Я цілком міг би опинитися там о шостій – звичному для начальника Мурса часі початку свого робочого дня. Він навряд чи відмовив би у дозволі на переведення Брутуса Гауелла назад до блоку «Д» – принаймні на час оформлення Вартона. А знаючи, що та процедура буде у надійних руках, я із спокійним сумлінням відпросився б на цілий день і здійснив, нарешті, давно назрілу поїздку до лікаря. Отож мій шлях стелився у «Холодну Гору».

Відстань у двадцять миль[147] до пенітенціарного закладу я подолав із двома зупинками, спричиненими все тим же раптовим і диким бажанням відлити. Обидва рази мені вдавалося встигнути з’їхати на узбіччя і виконати звичні для цього діла рухи, аби впоратися з проблемою без будь-яких для себе ускладнень (насамперед завдяки тому, що рух на сільських путівцях та ще й настільки ранньої години був майже відсутнім). І хоча жодне з тих двох «спорожнень баків» не було настільки болючим, як те, що збило мене з ніг посеред доріжки до нужника, – кожного разу, аби не впасти, мені доводилося чимдуж хапатися за ручку дверцят з пасажирського боку мого бувалого у бувальцях форда-купе[148], і я відчував, як моїм розпашілим від напруження обличчям стікав піт. Я був хворим. Серйозно хворим, якщо вже казати правду.

Кінець кінцем мені таки вдалося добратися до «Холодної Гори». Заїхавши на територію в’язниці через південні ворота я припаркувався на своєму звичному місці і, не витрачаючи марно час, одразу рушив до кабінету начальника. Коли я увійшов до приймальні, було лише декілька хвилин по шостій. Робоче місце панни Ганни, секретарки начальника, очікувано було порожнім (наскільки мені було відомо, вона ніколи не з’являлася раніше сьомої), але у Мурсовому кабінеті світло горіло – мені було видно це через матове скло. Стукнувши для годиться у двері, я, не чекаючи відповіді, увійшов до кімнати. Гел Мурс підвів погляд, здивований зустрітися з кимось такої ранньої години, і в той момент я радо б віддав останнє, аби лишень не спостерігати його у стані, що ясно читався з абсолютно беззахисного й уразливого виразу обличчя. Гелове сиве волосся, зазвичай охайно причесане, наразі було геть скуйовдженим і жмутками стирчало у різні боки. Коли я саме заходив, він смикав його руками, ніби намагаючись взагалі повискубувати з голови. Його очі були мокрими від сліз, повіки почервоніли, а мішки під очима набрякли і виділялися на знекровленому обличчі темними півколами. А оте паралічне тремтіння рук стало гіршим, ніж я коли-небудь за ним помічав. Мій товариш і начальник скидався на людину, яка щойно повернулася з тривалої нічної прогулянки під час лютого холоду.

– Вибач, Геле, я зайду пізніше!.. – почав було я.

– Ні, Поле. Залишися, прошу тебе! Заходь і причини двері. За все своє життя я ніколи не потребував чиєїсь присутності так, як оце зараз. Тож зачиняй двері і проходь.

Досі приголомшений, я зробив так, як він просив, вмить позабувши про свою власну проблему – чи не вперше від моменту пробудження того ранку.

– У неї пухлина головного мозку, – стомлено повідомив Мурс. – Лікарі зробили декілька рентгенограм, і як це не дивно, лишилися цими знімками дуже задоволені. Один з них навіть похвалився, що вони виявилися кращими за зображення, одержувані будь-ким раніше… принаймні досі. І сказав, що вони збираються опублікувати їх у якомусь провідному в Новій Англії[149] медичному журналі. Ще вони сказали, що та пухлина розміром з лимон, і залягає настільки глибоко, що операція є неможливою у принципі. За їхніми ж прогнозами, вона помре ще до Різдва[150]. Я не зміг їй сказати. І навіть не уявляю собі, як це зробити… Хоч ти мене вбий – не уявляю.

За цим він почав ридати, захлинаючись сльозами і задихаючись від конвульсійних схлипувань, що сповнило мене не лише співчуттям до нього, але і свого роду жахом: коли доросла людина, яку ви звикли вважати холоднокровною і стриманою, – а саме таким я тільки і бачив до того дня Гела Мурса, – геть втрачає над собою контроль, то на це й справді страшно дивитися. На якусь мить я застиг, не знаючи, як краще у такій ситуації вчинити, та потім підійшов до крісла, у якому він сидів, і обійняв його за плечі. Гел ухопився за мене обома руками, наче потопаючий посеред океану – за кинутий йому рятувальний круг, і не роблячи навіть щонайменших спроб стриматися, заходився схлипувати з новою силою, вткнувшись обличчям мені у живіт. Дещо пізніше, знайшовши-таки у собі сили хоч якось приборкати власні почуття, Мурс переді мною вибачився. Але зробив це, уникаючи дивитися мені в очі, – немов людина, яка відчуває, що повелася геть неналежним чином… можливо, настільки погано, що не зможе змиритися з цим ніколи в житті. Та що там казати – хтось, у кінцевому підсумку, може й узагалі зненавидіти мимовільного свідка, якому трапилося нещастя запопасти його у подібному стані. І хоча я вірив, що Гел Мурс вище цього, мені навіть і на думку не спало турбувати його тоді зі справ, у яких, власне, я й прийшов до нього. Отож, залишивши кабінет начальника і вийшовши з будівлі адміністрації надвір, я, замість того, аби повертатися до свого авто і їхати, нарешті, до лікаря, не роздумуючи вирушив у бік блоку «Д». На той час аспірин вже почав діяти, і біль в нижній частині живота майже вщух, вряди-годи нагадуючи про себе лише слабкими пульсаціями. Протягнути таким чином зміну мені видавалося цілком до снаги, тому я вирішив проконтролювати влаштування Вартона у підготовленій для нього камері, а по обіді – ще раз зазирнути до Гела Мурса і взяти відгул по хворобі на весь завтрашній день. Я був майже упевнений, що все погане, що мало трапитися того дня, в значній мірі залишилося позаду, – навіть і не підозрюючи про те, що дійсно жахлива халепа ще навіть і не розпочалася.

Розділ 11

– Ми гадали, що він усе ще накачаний отими препаратами, що їх йому давали під час обстеження, – виправдовувався Дін, коли ближче до вечора того ж злощасного дня усі ми зібралися разом у моєму кабінеті.

Його голос був слабким і захриплим, більше схо­жим на натужний гавкіт якогось втомленого собаки, а на шиї поволі проступали фіолетово-чорні синці. Я бачив, наскільки тяжко йому давалося кожне слово, і навіть подумував запропонувати йому продовжити ін­шим разом, – але ж часом людині болить іще дужче, коли вона тримає все у собі, чи не так? Отож, розуміючи, що наразі є свідком саме одного з подібних випадків, я вирішив не втручатися.

– Ми ж бо усі думали, що він на заспокійливих, правда ж? – повторив Стентон, шукаючи очима підтримки у своїх горе-напарників.

Гаррі Тервілліґер кивнув. Ба навіть Персі, який сидів на самоті від часу повернення у блок (якщо не зважати на скромне товариство його власних невеселих думок), – і той ствердно хитнув головою.

Брутальник кинув оком на мене, і на якусь мить наші погляди зустрілися. За великим рахунком, про те, що трапилося, ми думали однаково: крокує собі людина по життю, дотримується загальноприйнятих правил, аж раптом робить одну-єдину, але від того не менш дурну помилку і – бац! – все летить шкереберть. Ось їм, бачте, здалося, що той хлопець був причмеленим, – і з їхнього боку, певна річ, то було доволі резонне припущення. Але ж ніхто з них навіть не поцікавився: а чи дійсно так було насправді? Також – принаймні так мені здалося, – в очах Брутальника промайнуло й щось інше: упевненість у тому, що Гаррі з Діном обов’язково зроблять висновки із своїх хибних дій. Головним чином – Дін, позаяк саме він того дня міг запросто повернутися додому, до своєї родини покійником. Лише Персі, як і завжди, не робитиме для себе жодних висновків. Та й навряд чи він на таке був здатний хоча б колись. Єдине, що у нього добре виходило, так це сидіти з похмурим виглядом у кутку і дутися на весь білий світ, – аякже, він-бо вкотре прорахувався: хотів лише перднути, а обісрався.

До Індіаноли, щоб конвоювати звідти у «Холодну Гору» Скаженого Білла Вартона, виїхало семеро наших людей: Гаррі, Дін, Персі, а також двоє інших охоронців (я геть забув вже їхні прізвища та навіть імена, хоча я переконаний, що колись-таки їх знав) займали місця у кузові, плюс ще двоє – у кабіні. Для подібних цілей у в’язниці мався так званий «автозак» – фордівський автофургон[151] з додатково армованим сталлю кузовом і начебто куленепробивними вікнами. Виглядав той монстр, як щось середнє між молоковозом і армійським броньовиком.

Формально, відповідальним за перевезення був Гаррі Тервілліґер. Відразу по прибутті до Центральної лікарні Індіаноли він передав наявні у нього супровідні документи шерифові округу (не Гомерові Крібасу, ясна річ, але припускаю, що він мало чим відрізнявся від того ледачого селюка, якого вибрав собі за шерифа округ Трапінґус), а той, натомість, ввірив їхнім турботам пана Вільяма Вартона – екстраординарного баламута, як міг би охарактеризувати його Делакруа. Тут на наших хлопців чекав неприємний сюрприз, бо незважаючи на те, що традиційну для «Холодної Гори» тюремну робу правоохоронцям Індіаноли було передано заздалегідь, ані шериф, ані будь-хто з його помічників не завдали собі клопоту перевдягнути в неї Вартона, залишивши цю неналежну як для їхнього статусу роботу на приїжджих. Тож коли останні, піднявшись сходами на другий поверх лікарні, вперше побачили нового «клієнта» Іскрунця, перед ними постав одягнутий у бавовняну лікарняну сорочку (ту, що із зав’яз­ками на спині) і дешеві повстяні тапочки сухорлявий хлопчина з вузькою прищавою пикою, що ледь прозирала крізь завісу довгого і геть скуйовдженого білявого волосся. Його дупа, так само кощава і так само ж обсипана роздряпаними струпами прищів, безсоромно визирала між полами єдиного його одягу. Цю частину тіла попервах й уздріли Гаррі разом з напарниками, оскільки Вартон, притримуючи однією рукою фіранки, стояв обличчям до вікна і цілковито ігноруючи нових відвідувачів у своїй палаті продовжував щось собі видивлявся на парковці біля лікарні – мовчазний і нерухомий, наче той манекен на вітрині. Він не обернувся навіть тоді, коли Тервілліґер добряче вишпетив шерифа щодо його некомпетентності, лінощів чи відкритого небажання запхати Вартона у тюремний однострій, а той, у свою чергу, заходився читати Гаррі цілу лекцію, – здається, що кожен окружний посадовець (з-поміж тих, принаймні, з якими мені доводилося перетинатися у службових справах) неодмінно ставив собі подібне за обов’язок, – про те, що входить до кола його обов’язків, а що – ні.

Коли Гаррі втомився від менторських просторікувань шерифа (сумніваюся, що його терпцю вистачило надовго), він наказав Вартонові розвернутися. Той під­корився. Виходячи зі схожої на хрипке гавкання розповіді Діна, яку ще й раз по раз переривали напади задушливого кашлю, Вільям Вартон виглядав як і будь-хто з тієї чи не тисячі переселенців, які, тікаючи разом з іншими з відсталих сільських районів у пошуках кращого життя, тимчасово або й довічно осідали у «Холодній Горі» під час нашої там роботи. Під потупленим ниць поглядом вони приховували шаленство, а єдине, чого від них можна було добитися, – це тупість, добряче приправлена підлістю. Іноді, щоправда, люди подібного ґатунку таки пригинають хвоста, особливо коли їх притиснуто до стінки. Але набагато частіше їхня поведінка не виражає нічого, окрім агресивного спротиву і підступності, на зміну яким може прийти лише ще більша агресія і ще більша підлота. Звичайно ж, знаходяться люди, які вбачають у вчинках чуваків типу Біллі Вартона щось на зразок шляхетності, але я до таких аж ніяк не належу. Бо упевнений: пацюк, коли його загнано у глухий кут, боротиметься до останнього. Крім того, за словами того ж таки Діна, обличчя поціновувача життєвого шляху Малюка Біллі характеризувало особистість свого власника не більше, аніж всипаний вуграми його ж таки зад: з кутика безвольно відкритого рота Вартона тяглася тоненька цівка слини, погляд очей був відсутнім, плечі розслаблено опущені, а руки мляво звисали по боках. Усі ознаки неабияк причмеленого морфіном – ген точнісінько такого самого, як і оті вгамовані ін’єкцією заспокійливого психи, що їх будь-хто з команди Тервілліґера удосталь бачив раніше.

У цьому місці Дінової оповідки Персі знов похмуро кивнув.

– Одягни це, – наказав Вартонові Гаррі, показуючи пальцем на блакитну робу, що лежала складеною в узніжжі ліжка. Хтось з шерифового оточення таки витягнув її з обгорткового паперу, в якому пакунок був доставлений у лікарню, але в усьому іншому вона так і лишилася у тому ж вигляді, в якому надійшла з тюремної пральні: з одного рукава сорочки стирчали білі бавовняні труси-боксерки, а з іншого – пара білих шкарпеток.

Вартон начебто й не заперечував, але без сторонньої допомоги одягтися не зміг. Ще так-сяк впоравшись із трусами, він геть зашився, коли справа дійшла до штанів, – постійно намагаючись всунути обидві ноги в одну й ту саму холошу. Зрештою йому у цьому допоміг Дін: спочатку він просунув його циби туди, куди їм належало, потім підтягнув ногавиці вгору, а на останок ще й застебнув ширінку і заклацнув штани у поясі. Второпавши, що дядько в кумедних окулярах усе зробить за нього, Вартон взагалі полишив будь-які спроби одягтися самостійно, навіть і не намагаючись допомогти. Він байдуже дивився просто перед собою, худі руки звисали, наче мотуззя, і жодному з повноважних стражів правопорядку не спадало на думку, що той хлопець майстерно прикидається. Не те, щоб він дійсно покладався на те, що зможе в такий спосіб втекти (мені, принаймні, в це якось мало віриться), але неодмінно чатуючи на слушний момент, аби заподіяти всім навколо якнайбільше проблем.

Коли усі потрібні папери були нарешті підписані, Вільям Вартон, який з часу свого арешту перебував у власності округу, офіційно перейшов у власність штату. І щойно це сталося, в оточенні кількох охоронців у темно-синій формі його повели на вихід, обравши за маршрут службові сходи і кухню. Він ішов, опустивши голову, а його руки з напрочуд довгими пальцями вільно гойдалися у такт до кроків. Коли виданий новачку «Холодної Гори» формений картуз впав на долівку вперше, Дін підняв і одягнув його тому на голову. Але коли це трапилося вдруге, він просто засунув його до задньої кишені своїх штанів.

Другий шанс вчинити безлад Вартонові випав у кузові нашого «автозака», коли його заковували в кайданки. Однак такою можливістю він теж не скористався. Якщо він міркував логічно (а я навіть сьогодні не дуже впевнений, що він на таке був здатний, і якщо все ж таки був, то в якій мірі), то неодмінно мав прийти до висновку, що для належного втілення його задуму у кузові фургона не вистачає простору, а конвойників поруч, навпаки, забагато. Тож спротиву він не чинив і їхав до в’язниці, скований ланцюгами: один з них з’єднував між собою щиколотки, а інший – як згодом з’ясувалося, він виявився занадто довгим, – зап’ястки.

Дорога до «Холодної Гори» забрала в них близько години. Протягом усього цього часу Вартон сидів на лаві, що тягнулася уздовж лівого борту кузова, безпосередньо біля кабіни. Голова його була опущена, а закуті у кайданки руки вільно звисали між колін. Як пригадав Гаррі, час від часу той курвий син щось стиха мугикав собі під ніс, а Персі, який вже встиг дещо очуняти від переляку, додав, що з відвислої нижньої губи того одороблоха безперервно скрапувала слина, і до того часу, як вони дісталися в’язниці, між його розставленими у боки стопами на підлозі фургону утворилася ціла калюжа. Вартон був схожим на взятого на ланцюг собаку, який висолопив кінчик свого язика, рятуючись від задухи спекотної літньої днини.

Діставшись в’язниці, вони в’їхали на територію через південні ворота і, треба думати, проїхали повз мою машину. Черговий на південному контрольно-пропускному пункті відкотив убік величезні ворота, що відокремлювали адміністративну частину «Холодної Гори» від прогулянкового майданчика для в’язнів, і фургон повільно рушив далі. На той час подвір’я було майже пустим, а з тих нечисленних арештантів, яких таки можна було побачити, більшість мляво копирсалася у городі або мотижили землю, – здається, був саме сезон збору гарбузів. Прокотившись прямісінько до блоку «Д», автомобіль зупинився. Водій відчинив дверцята кузова і повідомив Гаррі, що наразі збирається відігнати «автозак» у гараж, аби змінити мастило. Отримавши на це дозвіл і подякувавши наостанок за приємну співпрацю, він розвернув фургон і виїхав з двору. З ним поїхали і додатково залучені на час конвоювання охоронці: двоє з них так і залишилися сидіти у кузові, поїдаючи стиглі, соковиті яблука і зовсім не звертаючи уваги на розчинені стулки дверцят, що раз по раз хлопали на ходу.

Отож, наодинці із закутим у кайдани в’язнем залишилися тільки Дін, Гаррі і, звісно ж, Персі. Але й трьох охоронців мало б вистачити для такого випадку, та й обов’язково вистачило б, якби отой, худий як тріска селюк, що безпорадно стояв у пилюці, похнюпивши голову і зрідка побрязкуючи ланцюгами на щиколотках і зап’ястках, не приспав таким своїм виглядом їхню пильність. Вишикувавшись навколо Вартона у порядку, в якому ми зазвичай супроводжуємо ув’язне­них під час останньої прогулянки Зеленою Милею, вони пройшли з ним десь із дюжину кроків до дверей, що вели у блок «Д»: Гаррі йшов ліворуч від нього, праворуч був Дін, а замикав процесію Персі, тримаючи свого кийка напоготові. Стосовно останнього, то мені ніхто про це не казав, але знаючи схиблену пристрасть Ветмора до свого гікорієвого дружка, я достобіса впевнений, що він таки витяг його з чохла. Сам я вже сидів у камері, яка мала правити Вільямові Вартону за рідну домівку аж допоки йому не прийде час зареєструватися у значно спекотнішому місці, – першій праворуч, якщо рухатися коридором у бік гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку з документами на новачка, але думав лише про те, щоб якнайшвидше і якомога стисліше виголосити свою заздалегідь складену промову і вшитися звідти до бісової матері. Біль у паху знов посилювався, тож чи не єдине, чого мені на той момент хотілося, так це повернутися до свого кабінету і перечекати, поки він хоча б трохи не ущухне.

Ступивши крок уперед, аби відчинити двері у блок, Дін обрав на низці свого ременя потрібний ключ і просунув його у замкову щілину. І щойно лишень Стентон повернув ключ і потягнув за дверну ручку, як Вартон несподівано для всіх ожив. Він видав пронизливий і невиразний вереск – свого роду бойовий клич, – який на якусь мить паралізував Гаррі, а Персі Ветмора взагалі вивів з гри аж до кінця тієї бучі. Почувши репет через напівпрочинені двері, я спочатку взагалі не здогадався, що той звук хоча б якоюсь мірою пов’язаний з людською істотою. Мені здалося, що якимось чином на дворик для прогулянок забіг собака і тепер скавучить від болю, бо якийсь із сповнених злостивості в’язнів добряче пригостив її мотикою.

Руки, які ще секунду тому безсильно звисали під вагою кайданів, Вартон рвучко скинув догори, перекинувши ланцюг, що бовтався між зап’ястками, через голову Діна, і почав стискати ним його шию. Стентон видав придушений зойк і непевною ходою рушив вперед, під спокійне електричне світло нашого маленького світу. Утім, раптово оскаженілий дурбелик радо на це погодився і рушив слідом за Діном (ба навіть прискоривши його копняком), супроводжуючи це тваринним вищанням, тарабарщиною і диким сміхом. Він зігнув свої руки в ліктях, тримаючи кулаки трохи вище за Дінові вуха, і щосили смикав туди-сюди ланцюг, наче то була якась пилка.

Оговтавшись від такої нежданої метаморфози, Гаррі скочив на спину Вільяма Вартона, і хутко обмотавши одну руку у засалене біляве волосся нашого новенького, іншою, стиснувши її в кулак, чимдуж заходився бити його по обличчю. І хоча на його ремені теж був і кийок, і навіть табельний револьвер, від надмірного хвилювання він зовсім про них забув. Можете бути певні, проблеми з в’язнями у нас траплялися і раніше, але нікому з них не вдавалося заскочити нас зненацька у спосіб, в який це спромігся зробити Вільям Вартон. Кмітливість, хитрощі і лукавість цієї людини були поза межами нашого досвіду. І хвалити Бога, що з подібним лицедіями мені не доводилося стикатися ані до, ані після того блазня.

Виявилося, що той сучий син мав неабияку силу. Усю його мляву розслабленість наче вітром звіяло. Пізніше Гаррі пригадував, що то було схожим на стрибок у кубло стиснутих до слушного часу сталевих пружин, що з якогось дива раптом ожили. Коли щільним паровозиком на чолі з Діном вони встигли просунутися коридором майже до посту чергового, Вартон несподівано крутнувся ліворуч і Гаррі відлетів з його спини наче лялька, вдарившись об крайку стільниці і незграбно розвалившись на підлозі.

– Ого-го, хлопці! – залився реготом наш новак. – Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?

Продовжуючи кричати і хихотіти, Вартон знов почав стискати горлянку Діна ланцюгом. А чом би й ні? Йому ж бо, певна річ, не гірше за нас було відомо – хай там що, а підсмажити його зможуть лише один раз.

– Гати його, Персі! Та не стій ти, наче той баран, – уперіщ його своїм клятим дрючком! – вигукнув Гаррі, з неймовірними зусиллями піднімаючись з колін.

Але Персі немов паралізувало – він стояв, не в змозі зрушити з місця, стиснувши в руці гікорієвого кийка і витріщивши від жаху балухи, що поставали ген точнісінько як ті цибулі. Хтось може зауважити: «От лайно! Бовдуру нарешті випав шанс, на який він так довго очікував, – пречудова нагода застосувати той свій фалоімітатор за призначенням, а він її бездарно просрав». І буде цілком правий. Ветмор був настільки наляканий і збентежений, що не поворухнув би й пальцем, а що вже казати про дрючка. Перед ним стояв не якийсь нажаханий власною тінню нікчемний Француз або чорношкірий велетень, який, здавалося, був гостем у власному тілі. Натомість йому пропонувалося віддухопелити чи не самого диявола.

Відкинувши вбік планшетку з паперами, я вибіг з камери Вартона, на ходу висмикуючи з кобури свій 38-й[152]. Уже вдруге того дня я повністю забув про інфекцію, що випалювала мої нутрощі. Сумніватися у щирості розповідей інших, коли вони описували Вільяма Вартона, як персону з відсутнім виразом обличчя і каламутним поглядом очей, у мене не було жодних підстав, але той Вартон, яким його побачив я, був геть іншим. Переді мною постав звірячий вишкір хижака – тільки ось в очах тієї тварини не було навіть і натяку на розум чи то пак тямущість, натомість вони були сповнені хитрощів… підлості… задоволення. Саме так. Здавалося, його було створено лише для подібних речей, а місце і обставини при цьому відступали на задній план. Інше, на що я не міг не звернути уваги, було червоне, набрякле обличчя Діна Стентона. Він помирав просто перед моїми очима. Уздрівши пушку, Вартон миттю розвернув Діна в її бік, прикриваючись ним, наче щитом. Отож, стріляючи в злочинця, я майже напевно зачепив би і свого напарника. Але палаюче бісовим вогнем блакитне око з-за Дінового плеча немов закликало мене: ну ж бо, попкаре, шмаляй!

Частина третя. Долоні Джона Коффі

Розділ 1

Перечитуючи вже написане, я бачу, що назвав «Болотяні сосни Джорджії», де зараз мешкаю, притулком для людей похилого віку. Почувши це, кенти, що тут усім заправляють, навряд чи були б у захваті! Бо згідно численних рекламних брошур і буклетів, які вони тримають у вестибюлі або ж надсилають своїм потенційним клієнтам, – це «ультрасучасний пансіонат для літніх людей». У ньому – принаймні, так стверджується в одній з тих брошур, – є навіть Центр дозвілля. Але народ, який живе тут разом зі мною (усіх нас брошури ввічливо називають саме «жителями», уникаючи надміру офіціозного «мешканці», – утім, як ви могли вже помітити, останнє я таки вряди-годи використовую), згадує про нього не інакше як про кімнату з телеком.

Більшість тутешніх вважають мене чваньком, бо вдень я майже не спускаюся дивитися разом з усіма телевізор. Але я так роблю не через свою зарозумілість перед пожильцями притулку – просто не виношу програми, які вони обирають для перегляду. Опра, Рікі Лейк, Керні Вілсон, Ролонда…[153] – світ навколо кожного з нас вже хитається, погрожуючи ось-ось звестися до тісного і темного простору труни, а усіх цих людей цікавлять лише розмови між самицями, що аж сочаться сексом у своїх закоротких спідницях, і агресивними самцями у розхристаних сорочках про те, хто кого і в який спосіб трахнув. Утім, досить проповідей! Як вчить нас Біблія: «Не судіть, щоб і вас не судили…»[154], тож не перетворюватиму ці сторінки на імпровізовану кафедру поборника моралі. Крім того, якби я хотів проводити час у товаристві необтяжених проблемами «чого б оце подивитися по телеку» голодранців, мені достатньо було б усього лишень проїхати декілька миль до найближчого трейлерного парку, що носить красномовну назву «Мотель для автотуристів “Щасливі баранки”» і чи не єдиною визначною подією в околицях якого є поліцейські рейди по п’ятничних і суботніх вечорах, які виттям сирен і миготінням синіх проблискових маячків своїх автівок немов дають сигнал тамтешнім аборигенам: «щотижневе реаліті-шоу починається!». Моя місцева приятелька, Елейн Коннеллі, відчуває те саме, що і я. І хоча їй вже вісімдесят, вона може похвалитися відмінним виглядом: прямі плечі і струнка постава її чудової в усіх сенсах фігури доповнюються проникливим поглядом очей, що й досі дають собі раду без допомоги окулярів, випромінюючи кмітливість і витонченість своєї власниці. А ось ходить вона дуже повільно – якісь проблеми з тазостегновими і колінними суглобами. Також іноді я помічаю, яких невимовних страждань їй заподіює артрит рук. Зате у неї прекрасна, майже лебедина довга шия і розкішне, аж до самісінької талії, волосся, яке чарівно спадає їй на плечі, коли вона його розпускає.

Мало не забув про чи не найголовніше – Елейн навіть і зблизька не сприймає мене за чергового пихатого дивака або ж відлюдника. З нею разом ми проводимо силу-силенну часу. Припускаю, що якби не мій фантастичний, як для пересічної людини, вік, то я цілком міг би відрекомендувати її перед усіма як свою кохану жінку. Проте, навіть та щира подруга, якою вона для мене залишається, – це не настільки вже й погано (а в деякому сенсі – то навіть і на краще): більшість проблем і душевних страждань, що зазвичай виникають між коханими людьми, для нас просто не існують. Відкрию вам одну життєву мудрість (хоча і впевнений, що ті з вас, хто має вік, скажімо, десь так до п’ятдесяти, не йнятиме цьому віри): іноді самі лишень жаринки, що ледь жевріють у затишку комину, можуть дати більше тепла, аніж багаття під відкритим небом. Це збіса як дивно, але хто сказав, що правда не може бути дивовижною?

Отож, протягом дня я телевізор не дивлюся. Подеколи, коли погода сприяє, виходжу на прогулянку. Іноді занурююсь у читання. Але майже весь останній місяць я здебільшого записую оці ось свої спогади, оточений декоративними рослинами, що прикрашають солярій. Здається, що завдяки останнім у цій кімнаті якось більше кисню і це допомагає мені освіжити старі спогади. А мені таки є що пригадати – Херальдо Рівера[155] після цього нервово палитиме сірники і шкодуватиме, що у тій, відомій усім епічній бійці відбувся лише зламаним носом, можу вас у цьому запевнити.

Коли ж настає ніч, а я ніяк не можу заснути, то іноді крадькома спускаюся вниз і вмикаю телепередачу, яку не гидко дивитися. «Болотяні сосни Джорджії» не підключено ані до каналу «Домашній кінотеатр»[156], ані до чогось на кшталт цього – тут треба визнати, що фінансові можливості пансіонату трохи замалі для подібних забавок у нашому Центрі дозвілля. Одначе, основні канали кабельного телебачення у нас таки є, а серед них – і «Канал американського кіно»[157]. Це той телеканал (пояснюю на той випадок, якщо ви не підключені навіть до базових послуг кабельного мовлення), на якому більшість кінофільмів є чорно-білими, а жодна жінка в них не оголює свого тіла. Для такого старого пердуна, як оце ваш покірний слуга, – це щось на зразок заспокійливого. Я провів чимало приємних ночей перед екраном, плавно поринаючи у сон на потворному зеленому дивані, у той час як Мовлящий мул Френсіс[158] укотре витягував дупу героя Дональда О’Коннора[159] з-під вогню японців, або Джон Вейн[160] вибивав з «Додж-Сіті» в’єтконгівців[161], або Джіммі Кеґні[162] обзивав когось мерзенним пацюком і наставляв на двері витягнутий з кишені револьвер[163]. І хоча деякі з тих фільмів раніше я дивився разом зі своєю дружиною Дженіс (яка була не лише найбільшим коханням мого життя, але водночас і найкращим другом, що у мене коли-небудь був), вони теж чимало мене розраджують. Одяг, у який одягнуто героїв кінострічок, те, як вони поводяться і спілкуються, ба навіть музичний супровід звукових доріжок – усі ті речі розвіюють мою тугу. Гадаю, річ у тому, що вони нагадують мені про часи, коли я був ще тим чоловіком, який впевнено крокував на своїх двох різноманітними стежинами цього світу, а не перетворився на побитий міллю релікт минулої епохи, що розсипається на порох у притулку, в оточенні так само древніх стариганів, більшість з яких доживає свій вік у підгузках і гумових трусах.

Однак у тому, що мені довелося побачити сьогоднішнього ранку, не було нічого втішливого. Геть нічого.

Вряди-годи до моїх телепосиденьок долучається Елейн і ми дивимося «Канал американського кіно» разом. Зазвичай вона спускається десь о четвертій ранку, коли на каналі починається так званий «Концерт для ранніх пташок», і тихо сидить поруч, лише зрідка коментуючи якісь події на екрані. Хоча вона ніколи не скаржиться на самопочуття, я кожного разу помічаю, що артрит неабияк отруює їй життя, а ті ліки, що їх їй прописують і прописують, вже майже не допомагають.

Коли сьогодні, незвично для себе рано Елейн спустилася до загальної кімнати (ступаючи настільки плавно, що завдяки білому махровому халату її можна було сприйняти за примару, яка повертається з нічного чатування), то знайшла мене сидячого на продавленому дивані перед вимкнутим телевізором – я схилився над тонкими паличками, що бозна-коли правили мені за ноги, і обхопивши коліна намагався приборкати лихоманку, що трясла мене, наче північний вітрюган – гілляччя обмерзлого дерева. Я відчував холоднечу майже усім своїм тілом – винятком залишалася хіба що промежина, яка, здавалося, навпаки, аж палала від збудженого пам’яттю фантому інфекції сечовивідних шляхів, що вельми дошкуляла мені восени 1932‑го, – осені Джона Коффі, Персі Ветмора, а також Пана Брязкотуна – дресированого мишенятка.

Певна річ, то була й осінь Вільяма Вартона…

– Поле! – скрикнула Елейн і швиденько (настільки, наскільки їй дозволили це зробити набиті заіржавілими гвіздками і битим склом суглоби її стегон) підбігла до мене. – Що трапилося, Поле?!

– Це незабаром минеться, – відповів я насилу, що навіть і зблизька не прозвучало переконливо, бо кожне слово мені доводилося проштовхувати крізь зуби, які, натомість, бажали лише клацати від холоду. – Просто дай мені декілька хвилин, і я буду у повному порядку.

Вона присіла поруч зі мною і обійняла мене за плечі:

– У цьому, Поле, я не сумніваюся. Але ж що сталося? Заради всього святого, ти виглядаєш так, ніби побачив привиду.

– Так воно і було, – подумалося мені. І тільки коли помітив її великі очі під здивовано піднятими бровами, то зрозумів, що промовив це вголос.

– У переносному сенсі, – одразу додав я і якомога ніжніше й обережніше, аби ненароком не причинити біль, погладив її руку. – І лише на мить. Їй-бо, Елейн!

– Той привид… Він був з тих часів, коли ти працював охоронцем у в’язниці? – запитала вона. – З твого минулого, про яке оце ти пишеш у солярії?

Мені не лишалося нічого, як ствердно кивнути:

– Я працював у щось на зразок блоку смертників…

– Мені це відомо…

– Тільки ми називали його Зеленою Милею. Через колір лінолеуму на підлозі. Восени 1932-го у нас з’я­вився новенький… За своїми вибриками – абсолютно навіжений дикун… на ім’я Вільям Вартон. Йому подобалося думати про себе, як про ще одного Малюка Біллі, – він навіть набив собі на лівиці татуювання з цим прізвиськом. По суті, він і був дитиною, але вкрай небезпечною. Я й досі пам’ятаю, що саме писав про нього Кертіс Андерсон, – він був тоді чільним помічником начальника нашої в’язниці: «Це дитятко схиблене на всю голову і неабияк цим пишається. Вартонові дев’ятнадцять років, але цьому чуваку нема чого втрачати», – останні слова Кертіс навіть підкреслив.

Рукою, що до цього обвивала мої плечі, Елейн почала розтирати мені спину. Поволі я почав заспокоюватися. У той момент я відчув, що протягом усього часу нашого з нею знайомства я кохав Елейн Коннеллі, – і вже напевне розцілував би їй все обличчя, якби лишень зізнався у цьому. Можливо, так і слід було вчинити… Бути на самоті та ще й у полоні власних страхів – це жахливо у будь-якому віці, але, і кажу це з власного досвіду, коли ви старі, то усе набуває геть набагато гірших обрисів. Однак, тоді в моїй голові панували зовсім інші думки, спричинені тягарем старої і досі незавершеної справи.

– Так чи інакше, – погодився я, – твоя правда… У тій своїй писанині я саме зупинився на тому, як Вартон вперше з’явився у нашому блоці і одразу мало не вбив Діна Стентона – одного з тих хлопців, що тоді працювали пліч-о-пліч зі мною.

– Як це могло статися? – поцікавилася Елейн.

– Завдяки підлості і легковажності, – похмуро відповів я, а потім, бачачи, що вона не до кінця розуміє, пояснив: – З боку Вартона вчинити будь-яку підлоту було чи не звичною справою… але й недбалість хлопців з його конвою, далебі, теж неабияк посприяла тому інциденту. Головним упущенням був ланцюг, що з’єднував кайданки на зап’ястках того покруча, – він виявився задовгим. Крім того, коли Дін відмикав двері до блоку «Д», Вартон стояв одразу за ним. Звісно ж, по обидва боки від в’язня стояло по конвоїру, але й Андерсон мав рацію: на такі дрібниці Скаженому Біллу було начхати з високої гори – він перекинув міжзап’ясткового ланцюга через голову Стентона і почав ним його душити.

Помітивши, що від останніх слів Елейн уся аж здригнулася, я вирішив, що обтяжувати її зайвими подробицями не слід.

– Хай там як, а я настільки занурився у спогади про всі ті події, що ніяк не міг заснути, тож вирішив спуститися сюди. Увімкнув було «Американське кіно», плекаючи надію, що й ти приєднаєшся до мене і ми влаштуємо собі невеличке побачення…

Почувши такі недолугі залицяння, вона розсміялася і цьомкнула мене у чоло, прямісінько над бровою. Колись, здається це було ген-ген давно, після подібних поцілунків від Дженіс по всьому моєму тілу розбігалися юрби мурах задоволення. І те саме відбулося цієї світанкової пори, після поцілунку Елейн. Воістину, деякі речі у цьому світі таки не змінюються.

– …а виявилося, що там крутять стародавній, знятий ще у сорокових чорно-білий ґанґстерський фільм. Називається «Поцілунок смерті»[164]. – Я відчував, що в мене починається черговий напад чортової трясучки, тож відчайдушно намагався загамувати його розмовою. – У ньому ще грає Річард Відмарк[165]. Якщо не помиляюся, то його перша велика роль. Ми з Джен не ходили на нього у кіно – і взагалі намагалися уникати будь-яких фільмів про розбірки між копами і бандитами, – але пригадую, як десь читав про те, що дебютна гра Відмарком покидька була визнана неперевершеною. І жодних сумнівів – так воно і є. Ця його блідість… а ще хода, що більше скидається на плавні й неквапливі рухи хижака перед вирішальним стрибком… звичка називати людей «нікчемами»… і повсякчас – ти уявляєш собі? – повсякчас торочить про те, наскільки він ненавидить донощиків і скигліїв!..

Всупереч усім своїм зусиллям, я знов почав тремтіти і нічого з цим не міг зробити. Мій голос зійшов на шепіт:

– І біляве волосся! Пряме, зализане назад біляве волосся. Я додивився до того моменту, коли Удо при­в’язує ту стару жінку до інвалідного візка і штовхає її зі сходів[166], а потім вимкнув.

– Він нагадав тобі Вартона?

– Ти не розумієш – він і був Вартоном! Наче той піднявся з могили!

– Поле!.. – почала було Елейн і враз замовкла. Вона перевела погляд очей на згаслий екран телевізора (декодер, що стояв на телеку, залишався ввімкненим, і червоні цифри його табло так і показували «10» – номер «Каналу американського кіно»), а потім знову подивилася на мене.

– Що, Елейн? Кажи вже, що хотіла, – підбадьорив я її. А в самого у голові зблиснула думка: «Напевно, вона збирається сказати, що я негайно маю кинути писати про це, а вже списані аркуші – порозривати на дрібне шмаття і нарешті дати собі душевний спокій».

Але те, що вона мені відповіла, було геть іншим:

– Не дай цьому себе зупинити!

Я здивовано витріщився на неї.

– Поле, якщо ти прожогом не закриєш свого рота, то обов’язково впіймаєш у нього муху.

– Вибач. Просто це якось… ну…

– Може ти думав, що я, навпаки, почну тебе відмовляти?

– Вгадала.

Елейн оповила своїми долонями мої, зробивши це напрочуд лагідно (ох, які ж у неї довгі і тендітні пальці!) і дуже повільно (ой, леле! наскільки ж кепсько виглядають ці їхні набряклі кісточки!). А потім несподівано нахилилася вперед, пильно вдивляючись своїми карими очима (ліве з яких було менш яскравим через ледь помітний серпанок прогресуючої катаракти) у мої блакитні:

– Може я й застара і вже потроху розвалююся, але на моїй здатності логічно мислити все це, дякувати Богові, не позначилося. От скажи, чого варті декілька безсонних ночей у нашому з тобою віці? Або, якщо вже на те пішло, ну й що з того, що ти угледів по телевізору привид з минулого? Ти ж не переконуватимеш мене, що він був першим і єдиним з коли-небудь бачених тобою у житті?

Я пригадав начальника Мурса, і Гаррі Тервілліґера, і Брутуса Гауелла; згадав свою матінку, і свою кохану дружину Джен, яка померла посеред автомагістралі Алабами[167]. Усе гаразд – з примарами минулого я був мало не за панібрата.

– Аж ніяк, – погодився я. – І дійсно, цей привид був далеко не першим, що завітав до мене. Але прошу тебе, Елейн, зрозуміти, – сьогоднішній виявився для мене цілковитою несподіванкою. Бо переді мною з’явився не будь-чий привид, а саме Скаженого Біллі Вартона.

На це моя подружниця, Елейн Коннеллі, подарувала мені другий за ранок поцілунок у чоло, а потому обережно, скривившись від болю, почала повільно підводитися на рівні, притискаючи до стегон руки, ніби побоюючись, що якщо не поводитиметься з ними вельми обачно, то їхні суглоби повилазять крізь шкіру.

– Я, мабуть, не дивитимуся сьогодні той телеконцерт, – повідомила вона мені, коли спромоглася нарешті підвестися з дивану. – У мене десь завалялася зайва пігулка, яку я відклала про чорний день… або ніч. Гадаю, що прийму її і повернуся до ліжка. Можливо і тобі не завадить взяти з мене приклад.

Намагаючись приховати розчарування, що мене охопило, я змусив себе всміхнутися:

– Слухаюся, пані патронесо!

Якоїсь безумної миті мені раптом подумалося: а чи не запропонувати Елейн лягти у ліжко разом? Але потім побачив тупий біль, що вже навіть не ховався в її очах, і нараз отямився – якщо б вона і погодилася, то зробила б це виключно, аби не образити мене. І та її згода стала б гіршою за відмову.

Телекімнату (сподіваюсь, ви розумієте, що називаючи так наш Центр дозвілля, я не маю жодного наміру, ба навіть жартома, його вихваляти) ми залишали пліч-о-пліч, і йдучи, я ввічливо прилаштовував свої кроки до її дуже повільної і болюче обережної й непевної ходи. У будівлі притулку панувала майже повна тиша – виключенням став хіба що чийсь безпорадний стогін у чіпких лапах кошмару, який лунав з-за однієї з зачинених дверей.

– Як гадаєш, ти зможеш заснути? – поцікавилася Елейн.

– Сподіваюся, що так.

І хоча я надав своєму голосу якнайбільшої певності, звичайно ж я знав – відсипатися цього ранку мені не судилося. Поки я в очікуванні сходу сонця лежав без сну, усі мої думки крутилися навколо «Поцілунку смерті». Мені ввижався Річард Відмарк, що божевільно хихикаючи прив’язує немічну стареньку відірваним від торшера проводом до її інвалідного крісла, а потому, так само шкірячись, зіштовхує її в ньому вниз по сходах, промовляючи: «Ось така наша дяка донощикам!». Аж раптом його обличчя набуло рис Вільяма Вартона, ставши геть точнісінько таким, як той виглядав у день свого переведення до блоку «Д» і зробив свій перший крок по Зеленій Милі. І ожилий після стількох років Вартон засміявся до мене у манері Відмарка і заволав: «Ну, скажи, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?».

Оскільки в такій ситуації турбуватися через сніданок з мого боку було б вельми необачно, я вирішив дослухатися до поради Елейн і попрямував до солярію, аби продовжити писати свою історію.

Привиди, кажете? Аякже!

Ми з ними за панібрата.

Розділ 2

– Ого-го, хлопці! – залився реготом Вартон. – Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?

Продовжуючи кричати і хихотіти, він знов почав стискати горлянку Діна ланцюгом. А чом би й ні? Йому ж бо, певна річ, не гірше за Діна, Гаррі або ж мого друга Брутуса Гауелла було відомо – хай там що, а підсмажити людину можна лише один раз.

– Гати його, Персі! – вигукнув Гаррі Тервілліґер. Ще мить тому він навіть був вчепився у Вартона, намагаючись хоч якось запобігти тій катастрофі, що насувалася на всіх нас. Але Вартон скинув його, наче пір’їнку, і наразі Гаррі докладав неабияких зусиль, аби лише зіп’ястися на ноги.

– Ну ж бо! Уперіщ його своїм клятим дрючком!

Але Персі немов параліч розбив – він стояв, не в змозі зрушити з місця, стиснувши в руці гікорієвого кийка і вибалушивши від жаху очі, що поставали ген точнісінько як ті блюдця. Знаючи, наскільки часто він тішив свою хвору уяву тим, як завзято гамселитиме любим кийком котрогось з тих одороблохів, хтось з вас міг би справедливо обуритися: «От дідько! Цьому кретинові нарешті випав шанс, про який він мріяв ще з тих часів, коли лишень об’явився у “Холодній Горі”… а діставши зрештою таку нагоду, він тільки того й спромігся, що мало не до всирачки перелякатися». І мали б щодо цього рацію. Перед ним стояв не якийсь там нікчемний кажун на зразок Едуара Делакруа, що вжахався власної тіні, і вже точно не чорношкіра махина на кшталт Джона Коффі, який, судячи з усього, почувався гостем у власному тілі. Натомість йому на повному серйозі про­понувалося задати перцю справдешньому дияволові у людській подобі.

Відкинувши вбік планшетку з паперами, я вибіг з камери Вартона, на ходу висмикуючи з кобури свій 38-й. Уже вдруге того дня я геть забув думати про інфекцію, що випалювала мої нутрощі. У мене не було жодних підстав сумніватися у щирості розповідей тих, хто після цього буремного інциденту заходився навперебивки описувати Вільяма Вартона, як персону з відсутнім виразом обличчя і каламутним поглядом очей. Але той Вартон, яким його побачив я, був геть іншим. Переді мною постав хижий вишкір звіра – тільки ось в очах тієї дикої животини не було навіть і натяку на розум чи то пак тямущість, натомість вони були сповнені хитрощів… підлості… задоволення. Саме так. Здавалося, його було створено лише для подібних речей, а місце і обставини при цьому відступали на задній план. Інше, на що я не міг не звернути своєї уваги, було червоне, набрякле обличчя Діна Стентона. Він помирав просто перед моїми очима. Уздрівши пушку, Вартон миттю розвернув Діна в її бік, прикриваючись ним, наче щитом. Отож, стріляючи в злочинця, я майже напевно зачепив би і свого напарника. Але палаюче бісовим вогнем блакитне око з-за плеча Діна немов закликало мене: ну ж бо, попкаре, шмаляй! Інше око Вартона губилося десь за шевелюрою Стентона. Позаду них я помітив і Персі, який нерішуче стовбичив у проході з ледь піднятим кийком у руці. І ось тоді сталося справжнє диво, що заповнило собою весь дверний проріз і позбавило світло з вигульного дворика бодай найменшого шансу проникнути у приміщення блоку, – Брутус Гауелл власною персоною. Хлопці впоралися з перенесенням решток лазаретного устаткування, тож він зайшов спитати, чи зго́диться хтось із нас зробити перерву на каву.

Брутальник діяв, не вагаючись жодної секунди, – відштовхнувши Ветмора геть зі свого шляху самим лише лівим ручищем (від того поштовху Персі вдарився об стіну так, що аж зуби цокнули), не менш жилавим правим він витягнув власного кийка з петлі, що тримала його на поясі, і з усієї сили вгатив ним по потилиці Вартона. Почулося приглушене «вок!» – той звук видався мені таким порожнистим, наче під тім’ям Скаженого Білла взагалі не було мізків, – і ланцюг, що оповивав був шию Діна, на полегшення останнього ослабнув. Вартон, наче лантух з борошном, повалився на підлогу, а Дін, вирячивши налиті кров’ю очі, надсадно кашляючи і тримаючись однією рукою за горлянку, іншою допомагав собі повзти – все одно куди, аби лише якнайдалі від того, хто мало не став щойно його душогубцем.

Коли я підбігши, опустився на коліна поруч зі Стентоном, той поривчасто похитав головою:

– Усе в порядку, – його скрипучий голос різав вухо. – Займіться… ним! – кивнув він на Вартона. – Замкніть!.. Камеру!

Дідько! Признатися, я був цілком упевнений, що після такого ефектного удару, яким Брутальник збив його з ніг, тій наволочі буде потрібна не камера, а дерев’яний макінтош. Та де там! Вільям Вартон відрубився, але до небіжчика йому було ще далеко. Він лежав на боці, розтягнувшись у незграбній позі, а кінчики пальців обвислої з тулуба руки торкалися лінолеуму Зеленої Милі. Очі в нього були закриті, а дихання було повільним, проте регулярним. На його обличчі можна було помітити навіть тінь умиротвореної усмішки – ну геть-чисто малеє дитя, що поринуло у сон під мелодію своєї улюбленої колискової. Руйнувала ту оманливу ідилію лише тоненька темно-червона цівка крові, що сочилася пасмом його волосся, живлячи зростаючу пляму на комірці його нової тюремної сорочки, – ото й усе.

– Персі, – погукав я, – допоможи мені з новеньким!

Але той навіть не подивився у мій бік – стояв собі попід стіною, глипаючи, мов підрізаний баран, своїми широко розплющеними, очманілими від страху очима. Не впевнений, що він взагалі розумів, де наразі перебував.

– Персі Ветмор, трясця твоїй мамці, ану швидко хапай його за ноги!

Нарешті він хоча б почав рухатися – то було вже щось. Коли Гаррі допоміг йому остаточно прийти до тями, ми втрьох так-сяк відтягнули непритомного пана Вартона до його нового помешкання. А тим часом, Брутальник пособив Дінові зіпнутися на ноги і обережно, наче аж по-материнськи, підстраховував його, поки той, згинаючись навпіл і кашляючи, намагався прочистити свої легені свіжим повітрям…

Наше новоприбуле проблемне дитя не могло очапатися упродовж майже трьох годин, але коли він, нарешті, таки оклигав, то не виказував жодних згубних для свого здоров’я наслідків, до яких міг і мав би призвести лютий удар Брутальника. Вартон прокинувся у тій самій манері, як і рухався, – швидко: ще мить тому він лежав на нарах, не подаючи жодних ознак життя, а наступної – вже стояв біля ґрат (підкравшись до них безшумно, наче той кіт) і пильно спостерігав за тим, як я, сидячи за столом чергового, складав рапорт про спричинений ним інцидент. Коли далебі я відчув на собі чийсь погляд і, відірвавшись від писанини, кинув оком навколо, то від несподіванки побачити його у такому раптово поліпшеному стані аж підстрибнув на своєму стільці. Коли наші погляди зустрілися, на обличчі Вільяма Вартона заграв задоволений вишкір, оголивши переді мною почорнілі зуби свого хазяїна – точніше, те, що від них лишилося, бо більшість «зубів» являла собою догниваючі корені, а на згадку ж про інші взагалі позоставалися тільки заповнені слиною провалля. І хоча я намагався не виказувати, наскільки сильно він мене налякав, гадаю, що Вартон все одно це знав.

– Агов, невдахо! – гукнув він до мене. – Радій – наступним я обрав тебе. І коли це станеться, можеш навіть не сподіватися, що я вагатимуся, як оце ти сьогодні.

– Здоров був, Вільяме! – якомога збайдужілим тоном відповів я. – За тих обставин, що склалися, вважаю, ми обійдемося без вітальної промови та інших подібних нісенітниць для новоприбулих, як ти гадаєш?

Його моторошна посмішка трохи зів’яла. То була не та відповідь, на яку він очікував (і цілком імовірно, що за інших обставин вона дійсно виявилася б іншою). Але поки Вільям Вартон лежав у відключці, дещо трапилося. І я так підозрюю, що те «дещо» є одним з ключових мотивів, які спонукали мене до списання усіх цих сторінок призначеної для вас розповіді. Отож, не ходитиму околясом, – давайте просто подивимося, чи повірите ви у це.

Розділ 3

Коли усі хвилювання, спричинені вибриком Вартона, вщухли, Персі на якийсь час притихнув, лише одного разу трохи нагримавши на Делакруа. Скоріш за все, така його поведінка була наслідком шоку, аніж свого роду намаганням бути поштивим (на мій погляд, про звичайнісіньку ввічливість Персі Ветмору було відомо рівно стільки ж, скільки мені – про племена диких аборигенів незвіданої Африки), проте, все одно, нас це неабияк влаштовувало. А якщо б він тільки надумав плакатися своїм покровителям про те, як Брутальник нахабно штовхнув його – майже племінника самого губернатора, – об стіну, або ж почав би скиглити, що його ніхто не попереджав щодо імовірної появи у блоці «Д» настільки загрозливого для життя контингенту, як отой Скажений Білл Вартон, то мені здається, що ми б його за це вбили… А опісля, один за одним знов пройшли б Зеленою Милею, щоправда – геть в іншій ролі. Якщо замислитися, то це було у деякому сенсі навіть кумедно: маючи чудовий шанс вчинити з Персі те, що зробив з охоронцями в’язниці герой Джеймса Кеґні у «Білому розжаренні»[168], не знайти вагомих причин ним скористатися.

Та досить вже про Ветмора. Коли ми переконалися, що Дін може дихати самостійно і немає жодного натяку на те, що він збирається зіграти в жмурика, Гаррі з Брутальником повели його до лазарету. Натомість Делакруа, якого протягом всієї тієї катавасії взагалі не було ані видно, ані чутно (у в’язниці він встиг провести достатньо часу, аби нутром чути, коли розумніше потримати свій писок міцно стуленим, а коли не вважатиметься за гріх і побазікати), помітивши, як Тервілліґер з Гауеллом проводять Стентона повз його камеру, допомагаючи тому вийти надвір, зчинив неймовірний галас. Як одразу з’ясувалося, він, бачте, просто вимагав пояснень, на якій підставі було вчинено весь цей гармидер. Обурення Француза видавалося настільки праведним, що не знаючи його краще, можна було подумати, ніби хтось і дійсно порушив його конституційні права.

– Ану замовкни, нікчемний підармоне! – рикнув у відповідь Персі. По поверхні його шиї повипиналися вени і сам він аж пашів від неприхованої люті і ненависті. Коли у прагненні заспокоїти Ветмора я торкнувся його руки, то відчув, як сильно він тремтить під своєю сорочкою. Звичайно ж, частково це можна було списати на залишкову реакцію на переляк (я неодноразово мав нагадувати собі, що джерелом усіх проблем Персі певною мірою виступав його замалий, як для охоронця у закладі такого рівня, вік – йому виповнилося лише двадцять один, отож він був не набагато старшим за Вільяма Вартона), але я впевнений – він трусився в основному від лютощів. Персі ненавидів Делакруа. Я не знаю чому, але так воно і було.

– Піди поглянь, чи ще на місці начальник Мурс, – наказав я Ветмору. – Якщо так, то в усіх подробицях повідом йому про те, що тут сталося. Також скажи, що у письмовому вигляді мій повний звіт він матиме на своєму столі завтра, – це якщо я встигну його закінчити, даючи пояснення усім нашим діям і промахам.

Від гордощів за доручення йому настільки відповідальної місії Персі аж наче підріс і погладшав у щоках; на якусь жахливу мить мені навіть здалося, що він візьме під козирок, клацне закаблуками і промовить: «Слухаюся, пане! Буде зроблено!».

– Коли почнеш доповідати, неодмінно наголоси на тому, що ситуацію з новим арештантом взято під контроль і наразі блок «Д» працює у звичному режимі. Врахуй, що ти звітуватимеш перед начальником, а не робитимеш заяву для преси. Отож, якщо вже намалював у своїй уяві, як роздмухаєш усю цю історію до рівня пригодницького роману, то, повір, Мурс цього точно не оцінить.

– Я й не збирався.

– Гаразд. Тоді марш звідси!

Персі пішов було до дверей, але потім повернувся. Це мене не здивувало – норовлива упертість була чи не єдиною річчю, яку від нього можна було очікувати за кожних обставин. У моїй же промежині вкотре розгорався пекельний вогонь і я відчайдушно хотів, аби Ветмор забрався з блоку якнайшвидше. А тепер ось виявилося, що він, схоже, має ще якісь невирішені питання.

– Поле, а з тобою все гаразд? – несподівано запитав він мене. – У тебе, часом, не лихоманка? Чи, може, підхопив десь грип? Тільки поглянь на себе – обличчя аж спливає потом.

– Може, таки дійсно щось підхопив, але почуваюся більш-менш нормально, – відповів я, загадуючись, чим же насправді викликана така турбота з його боку. – Не гай часу, Персі. Треба терміново доповісти про все начальникові.

Він кивнув і нарешті попрямував до адмінблоку – хвалити Бога за цю невеличку милість. Щойно лише за Ветмором зачинилися двері, я прожогом кинувся до себе у кабінет. Згідно інструкцій, певна річ, залишати пост чергового без нагляду нам суворо заборонялося. Але на той момент дотримання усіляких приписів і настанов мене турбувало в найостаннішу чергу – біль став настільки ж нестерпним, як і до того вранці.

Якимось дивом мені вдалося добігти до невеличкої вбиральні, що тулилася у кінці кабінету за дверима, яким передував стенд з пам’ятками і вже згадуваними інструкціями, і навіть витягнути дружка із штанів до того, як з нього потоком полилася сеча. Але я був на волосинку від того, аби злити баки у спосіб, яким скористався під час свого вранішнього дзюрення: від гострого болю, що прохопив мою промежину щойно лише я почав відливати, мені довелося кинути напризволяще своє хазяйство і однією рукою затулити собі рота, намагаючись хоч якось заглушити крик, а іншою – навпомацки ухопитися за край умивальника (це вдома я міг дозволити собі впасти на подвір’ї навколішки і зробити калюжу прямісінько поруч зі штабелем дров; якби ж провернув такий фінт на роботі, то на додачу до всіх своїх проблем отримав би ще й сечу, що розтеклася по всій підлозі).

Встояти на рівних ногах і не зірватися на крик коштувало мені мало не останніх сил. Здавалося, моя сеча сповнена крихітних осколків битого скла. А сморід, що піднімався від унітазу, тхнув багнюкою і взагалі був вельми гидким. На довершення до всього мені в очі кинулися декілька білих згустків – напевно, гною, – що розпливалися поверхнею води.

Я зірвав зі стрижня сушарки рушник і витер ним своє змокріле обличчя. Піт лився з мене струмками, заливаючи і щипаючи очі, – у цьому, принаймні, Персі не збрехав. Поглянувши у засиджену мухами поверхню металевого дзеркала, я скривився – звідти на мене позирала недужа на лихоманку людина з геть розчервонілим через очевидну гарячку обличчям. Сто три градуси? Або усі сто чотири?[169]

Мабуть, краще навіть і не знати. Розвісивши рушник на поіржавілій сушарці, я злив з бачка унітаза воду, вийшов з вбиральні і дуже повільно покрокував кабінетом до дверей, що вели до проходу між камерами. Я побоювався, що Білл Додж або хтось інший, навідавшись зненацька до блоку, побачить там лише трьох залишених без нагляду в’язнів і жодного наглядача. Але, як виявилося, крім мене і арештантів у блоці нікого не було. Вартон все ще лежав без свідомості на своїх нарах, Делакруа нарешті принишк, а Джон Коффі, як до мене раптом дійшло, протягом останнього часу взагалі не видав ані звуку. Він навіть не визирнув з-за ґрат своєї камери, аби хоча б подивитися, чим же спричинений галас у блоці. І це змусило мене насторожитися.

Пришвидшивши крок, я пройшов Милею у напрямку камери Коффі і з похололим серцем зазирнув усередину. На той момент я вже майже переконав себе, що знайду чорношкірого гіганта наклавшим на себе руки, скориставшись для цього одним з двох найпопулярніших у блоці смертників способів: або повісився на власних штанях, або ж перегриз у себе на зап’яст­ках вени. Але нічого подібного, на щастя, мені побачити не довелося. Джон Коффі – воістину найвелетенська людина, яку мені довелося коли-небудь бачити у своєму житті, – просто сидів скраєчку нар, склавши руки на колінах, і дивився на мене своїми дивними, вологими від сліз очима.

– Командире! – раптом озвався він до мене.

– Чого тобі, здорованю?

– Я маю вас роздивитися.

– Джоне, а хіба прямо зараз ти не дивишся на мене?

Нічого на це не відповівши, той продовжував пильно вдивлятися у мене дивовижним і проникним поглядом своїх очей.

З моїх грудей вирвалося зітхання:

– Гаразд, друже, тільки зажди хвилинку.

Залишивши його наодинці, я пішов поглянути, як справи в Едуара Делакруа. Француз стояв біля ґрат своєї камери, а Пан Брязкотун, якого він вважав своїм ручним мишеням (Дел не втомлювався нагадувати, що це саме він навчив його усім трюкам і витівкам, але ми, хлопці, що працювали на Зеленій Милі охоронцями, майже одностайно зійшлися на думці, що гризун навчився тим штукенціям самотужки), тривожно перебігав з однієї витягнутої вбік руки кажуна на іншу, дещо нагадуючи цим акробата, який виконує стрибки між двома трапеціями, розміщеними під куполом цирку. Оченятка Пана Брязкотуна були широко розплющені, а його вушка – заведені назад і щільно притиснуті до лискучої коричневої голівки. У мене не було жодних сумнівів, що в такий, кумедний на позір спосіб мишеня реагувало на нервове збудження Делакруа. На моїх очах гризун спустився по холоші Делових штанів на підлогу і чкурнув до дальньої стіни камери, де лежала яскраво розмальована котушка з-під ниток. Прикотивши її до ноги Француза, мишеня в нетерплячому очікуванні підвело вгору писок, закликаючи того до спільної забавки. Утім, маленький кажун, принаймні на той момент, не звертав на свого друга жодної уваги.

– Шефе, що відбувається? – Делакруа не полишав надії задовольнити свою цікавість. – Когось поранено?

– Усе нормально, – відповів я. – Просто наш новенький вирішив погратися у лева, але тепер став покірним, як та овечка. У будь-якому випадку – добре те, що добре закінчується.

– А як на мене, то нічого ще не закінчилося… – Сказавши це, Делакруа промовисто скосив очі вздовж Милі у напрямку камери, де відтепер утримувався Вартон: – L’homme mauvais, c’est vrai![170].

– Та досить тобі, Деле! – спробував я його заспокоїти. – Тобі чого хвилюватися? Ніхто ж не змушуватиме тебе стрибати з ним на майданчику через скакалку.

Позаду мене щось рипнуло: то Джон Коффі підвівся зі своїх нар.

– Начальнику Еджкуме! – знов покликав він. Однак цього разу його голос звучав дуже і дуже наполегливо. – Мені треба з вами переговорити!

Я розвернувся до нього, міркуючи про себе: «А чому б, власне, й ні? Зрештою, вести із засудженими розмови – це один з моїх безпосередніх обов’язків». При цьому я з усіх сил намагався не тремтіти, оскільки, як це частенько буває у таких випадках, мій лихоманковий жар змінився остудою (за виключенням, знову ж таки, промежини – здавалося, якийсь невідомий екзекутор зробив у ній проріз, напхав у нього цеберко розпеченого жару-вугілля, а потім зашив все, ніби так і було).

– Ну, що ж, Джоне Коффі, давай поговоримо, – втомлено промовив я, силуючись говорити спокійно і невимушено.

Чи не вперше від часу своєї появи у блоці «Д» Коффі виглядав і поводився так, наче почав, нарешті, усвідомлювати реалії навколо себе, став по-справж­ньому перебувати серед нас. Струмочки сліз, що до цього майже безупинно текли з кутиків очей велетня, принаймні на деякий час підсохли і, мабуть, уперше з часів свого з ним знайомства я був упевненим – Джон Коффі бачить перед собою не якесь видиме лише йому одному місце, куди він прагнув повернутися, аби виправити скоєні там жахливі речі, а дивиться саме на Пола Еджкума, головного попкаря тюремного блоку «Д».

– Ні. – Коффі, як завжди, повільно похитав головою: – Ви маєте зайти сюди.

– Зараз, до твого відома, правила забороняють мені так вчинити, – заперечив я у відповідь, все ще успішно змушуючи свій голос звучати рівно. – Принаймні на даний момент. Як ти міг помітити, на деякий час я залишився єдиним наглядачем у блоці, а моя вага проти твоєї – це все одно, що порівнювати велик з вантажівкою. Крім того, сьогодні у нас вже відбулася одна надзвичайна подія і ще однієї нам аж ніяк не треба. Отож, давай зараз побалакаємо прямо через ґрати – якщо, звісна річ, для тебе це не дуже принципово, – а вже згодом…

– Будь ласка! – Здоровань з такою силою вчепився у пруття ґрат, що з темно-коричневих кісточки його пальців стали геть сірими, а нігті й узагалі побіліли. Від неабияких страждань, що, як здавалося, переповнювали душу в’язня, лице у нього витягнулося, а ті його дивовижні очиська наче аж волали про щось таке, чого, нажаль, я ніяк не міг збагнути. Пригадую, як тоді ще подумав, що якби ж то не клята хвороба, чого доброго, і зміг би второпати все належним чином, угледів би дієвий спосіб допомогти йому позбутися усіх тих мук. Коли ви здатні розібратися у суті потреб якоїсь людини, то майже напевно ви зрозумієте і саму ту людину. – Начальнику Еджкуме, благаю вас! Ви повинні зайти!

«Видко, це буде найбожевільнішим з того, що мені коли-небудь доводилося чути, – спливло у моїй свідомості, та потім несподівано для себе я усвідомив дещо, що було набагато більш божевільнішим: – Я дійсно збираюся це зробити». Відчепивши зв’язку ключів від свого ременя, я почав перебирати їх, шукаючи той, що був від камери Джона Коффі. Дивакуватий здоров’як міг завиграшки підхопити мене на руки і наче тріску переломити об своє вражаюче розмірами коліно навіть тоді, коли я був здоровим і почувався нівроку. Але наразі, і я це чудово розумів, був навіть і зблизька не один з таких днів. Але у будь-якому випадку зупинятися я не збирався. Перебуваючи сам-один в межах блоку (і це тоді, коли після наочної демонстрації наслідків безглуздого і необачного поводження з засудженими до страти убивцями не минуло навіть і півгодини) я збирався відімкнути двері камери чорношкірого гіганта, зайти всередину і присісти поруч з ним на його нарах. Якщо б таке кричуще порушення інструкцій з мого боку хтось застукав, я вмить вилетів би з роботи – навіть якщо Коффі не заподіє мені шкоди або ж не встругне якоїсь іншої божевільної штуки. І все одно я мав намір це зробити.

«Зупинися, – промовив я собі подумки. – Зупинися зараз, Поле, доки ще не пізно!» Але голосу здорового глузду я не дослухався. Натомість одним з ключів відімкнув верхній замо́к, іншим – нижній, а зробивши це, по спрямовуючих рейках відсунув убік двері.

– Чуєте, шефе, можливо, це не така вже й слушна думка? – Сповнений манірності голос Делакруа був настільки схвильованим і наляканим, що за інших обставин я, ймовірно, підняв би його на сміх.

Утім, на той момент вагатися було вже запізно, тож я не знайшов нічого кращого, як поставити кажуна на місце:

– Деле, займися-но своїми власними справами, а у вирішенні своїх я вже якось переб’юся без твоїх дорогоцінних порад. – Промовляючи це, я навіть не розвернувся в бік Француза – усю мою увагу було зосереджено на очах Джона Коффі, ба навіть більше – здавалося, що наші погляди прикуті один до одного незримим ланцюгом, розірвати який годі було й намагатися. Усе це, далебі, скидалося на сеанс якогось гіпнозу, бо мій власний голос звучав для мене так, нібито був лише породженням тривкої луни десь у глибокому гірському каньйоні. Та й дідько його відає – можливо, мене і справді було загіпнотизовано. – А якщо тобі нема чого робити, то просто приляж відпочити.

– О Господи, тутешня в’язниця – суцільна божевільня! – тремтячим голосом почав бідкатися Делакруа. – Пане Брязкотун, ти чуєш? Я вже навіть починаю навсправжки бажати, аби вони якнайшвидше мене підсмажили, щоб заразом покінчити з усім цим безладом!

Уже навіть і не дослухаючись до бурчання ображеного чоловічка, я пройшов у камеру втримуючого мене своїм поглядом велетня. По мірі того, як я просувався затісним для нас двох приміщенням, Джон Коффі потроху відступав назад, допоки не вперся литками у поміст своїх нар (ось, до речі, ще один приклад того, наскільки височезним він був). Відчувши це, він всівся на них і поплескав рукою по матрацу, запрошуючи мене сісти поруч із собою. Протягом усього того часу його очі жодного разу не відпустили мої, міцно втримуючи невидимий зв’язок. Коли, повагавшись, я таки присів поруч, здоровань обережно мене обійняв, поклавши своє ручище на мої плечі, наче ми дивилися якесь кіно, а я був його дівчиною.

– То що ж тобі потрібно, Джоне? – Задаючи питання, я так і дивився в його химерні очиська, які, здавалося, стали ще більш сумними і пронизливими.

– Усього лишень можливість допомогти. – При цьому Коффі тужливо зітхнув, як це робить людина, коли стикається з необхідністю виконати обтяжливу з тих чи інших причин роботу, а потім зненацька поклав іншу свою руку мені на промежину – той кістковий виступ, що знаходиться десь так на фут[171] нижче пупка.

– Агов! – закричав я, враз скидаючи з себе усю млявість навіювання. – Ану, миттю прибрав свою бісову руку…

І тієї ж секунди я здригнувся від чогось, дуже схожого на потужний розряд. І хоча той був абсолютно безболісним, він змусив мене смикнутися на ліжку, прогнувши дугою спину, а також видобув на поверхню моєї пам’яті спогад про Старого Свистуна, який заходився лементом про те, як він пропікається і підсмажується, наче той індик у жаровні. У мене не було ані відчуття жару, ані наелектризованості тіла, але на коротку мить звичні для ока кольори оточуючих предметів пощезли, немовбито якась могутня сила змусила світ вичавити їх із себе або ж приховати під дрібними крапельками конденсату. Разом з тим, я міг розрізнити кожну пору на обличчі свого співрозмовника, кожну налиту кров’ю судинку в його чіпких очах, навіть крихітну подряпину на його підборідді, що почала вже загоюватися. Також я відчував, як мої пальці відчайдушно намагаються вхопитися за повітря, що враз стало ніби розрідженим, а безпорадні ноги відбивають ошалілий барабанний дріб об підлогу камери Джона Коффі.

Усе скінчилося так само несподівано, як і розпочалося. А з цим минулася і моя сечова інфекція. Де й поділася та лихоманка із своїм виснажливим чергуванням гарячки з ознобом. Пройшов і кепський пульсуючий біль у промежині. І хоча я все ще відчував, як шкірою повільно і лоскотно скочуються тугі краплі поту, а сам я був геть від нього просмерділий, жодних сумнівів не лишалося – я одужав.

– Що там у вас відбувається? – почувся пронизливий крик Делакруа. Спочатку мені здавалося, що його репетування долинає з якогось іншого, ген далекого світу, але коли Джон Коффі нахилився вперед, обірвавши у підсумку незриму нитку нашого з ним зорового контакту, голос миршавого кажуна раптово став набагато чіткішим. Це було так, наче хтось повиймав з моїх вух ватяні кульки або ж пару затичок на кшталт тих, що обізнані люди використовують на стрільбищах. – Що він з вами робить?

Я не мав ані бажання, ані змоги відповісти. Залишаючись сидіти на нарах, Коффі подався вперед, зігнувшись таким чином майже навпіл, притиснувшись грудьми до власних колін. М’язи його обличчя безладно посмикувалися, очі викотилися з орбіт, а шия роздулася так, що здавалося, ще трохи – і здоровило або задихнеться, або ж лусне. Усією своєю поведінкою Джон Коффі нагадував людину, яка щойно вдавилася курячою кісткою.

– Джоне! – стурбовано озвався я до нього і достеменно не знаючи, що в таких випадках слід робити, кілька разів постукав його по спині, бо це було єдине, що спало мені на думку і здалося більш-менш слушним. – Що сталося, Джоне?

Відсахнувшись від моєї руки, Коффі видав гидкий утробний звук, як наче ось-ось почне блювати, і розтулив губи, як це подеколи роблять об’їжджені, але норовливі коні, даючи можливість себе загнуздати, – вельми неохоче, вищиривши зуби у моторошній і разом з тим глумливій посмішці. Услід за тим він широко розвів свої щелепи і видихнув з рота рій дрібної чорної комашні, що були схожі на комарів чи ще якусь подібну мошву. Ті комахи, або ж чим би насправді вони не були, почали кружляти у несамовитому вихорі між колін Джона, поступово змінюючи свій колір на білий, а потім узагалі щезли, ніби розтанувши у повітрі.

Раптом я відчув, як навіть та незначна міць, що в мене ще залишалася, почала покидати моє грішне тіло. Почуваючись так, ніби усі мої м’язи перетворилися на драглистий кисіль, мені, аби не звалитися з нар, з останніх сил вдалося притулитися спиною до кам’яної стіни казні. Пригадую, як весь час тоді згадував ім’я Всевишнього: «Господи Боже, Ісусе! Господи Боже, Ісусе! Господи Боже, Ісусе!» – знову і знову, як оце зараз. А ще, пригадую, як у голові мені майнула думка: «Лихоманка зробила тебе геть несповна розуму, Поле Еджкуме». Ото й усе.

Вже згодом, коли я трохи прийшов до тями, то усвідомив, що Делакруа несамовито кличе на допомогу, сповіщаючи чи не всю планету і точно вже на всю потужність своїх легень про те, що Джон Коффі незабаром загонить мене на той світ. Здоров’яга і дійсно нахилився до мене, але тільки для того, щоб пересвідчитися, чи все зі мною гаразд.

– Та замовкни вже нарешті, Деле! – наказав я Французові, повільно встаючи з нар на ноги, кожної миті очікуючи, як біль почне шматувати і різати мої нутрощі… але нічого такого не відбулося. Натомість я почувався набагато ліпше. Насправді. Лише на мить у мене трохи запаморочилося в голові, але все минулося ще до того, як я простягнув руку, аби відновити рівновагу, вхопившись за пруття ґрат відсунутих убік дверей. – Зі мною все добре.

– Негайно виходьте звідти! – наполегливо порадив мені кажун, чимось нагадуючи стару роздратовану жіночку, що нервово розмахуючи руками сварить якогось нахабного шпінґалета, переконуючи того прожогом злізти з ранньої яблуні і забиратися геть з її садка. – Мені відомо, що наглядачам суворо забороняється заходити до камери з арештантом, якшо інших охоронців у блоці немає.

Я кинув погляд на Джона Коффі, який сидів на нарах, поклавши величезні руки на коліна, що нагадували собою чималі дерев’яні колоди. Той, натомість, подивився на мене (навіть коли я стояв прямо навпроти нього, аби зробити це, йому довелося лише зовсім трошки підвести свою голову).

– Що оце щойно було, здорованю? – стиха спитав я його. – Що таке ти зі мною зробив?

– Допоміг. Я ж допоміг вам з тим, чи не так?

– Еге ж, гадаю, що допоміг. Але як? Як ти це зробив?

Коффі повільно покрутив головою: спочатку вона рушила у нього в правий бік, потім – у лівий, і зрештою, завмерла, повернувшись до вихідного положення рівно посередині. Він не розумів, чим і як саме зміг мені допомогти (називаючи ж речі своїми іменами – як зцілив мене від інфекції), а безтурботний вираз його обличчя наводив на думку, що якщо у своїх розмислах він коли і цікавився подібного штибу питаннями чи навіть пошуком відповідей на них, то вочевидь робив це з тією ж заповзятістю, з якою я поринав у проблеми механіки бігу, очоливши двомильний[172] забіг з нагоди Четвертого липня[173], коли до фінішу лишилося якихось п’ятдесят ярдів[174]. На мить я загадався, а чи не розпитати його про ще щось – й у першу чергу про те, звідки він дізнався про моє нездужання? Але не став, бо, напевно ж, отримав би у відповідь вже знайоме мені вертіння головою. Є один вираз, що, будучи десь мною прочитаним, назавжди закарбувався у моїй пам’яті: «загадка, оповита таємницею». Так от, щось подібне і являв собою Джон Коффі. Я навіть упевнений – єдина причина, чому його не мучило по ночах безсоння, полягала у тому, що Джон абсолютно не переймався природою своїх здібностей. Персі прозвав його ідіотом, що було жорстоко і безсердечно, але не таке вже й далеке від істини. Наш здоровило знав власне ім’я і був у курсі, що його прізвище, хоча і схоже за звучанням на напій, складається з дещо інших літер,

але на тому багаж його знань про навколишній світ і своє місце у ньому практично вичерпувався.

І немовбито для того, аби зайвий раз мене у цьому переконати, Коффі знову покрутив головою у тому своєму неквапливому стилі, а потім узагалі влігся на нари, розвернувшись обличчям до стіни і поклавши складені долоня до долоні руки собі під ліву щоку, наче подушку. Ноги велетня, починаючи від гомілок і нижче, вільно звисали з помосту нар, але схоже було, що їхнього господаря ця незручність аніскільки не турбує. Поки Джон отак собі вмощувався, куца (як для такого велета) сорочка в нього на спині ще більше задерлася, відкривши моїм очам численні шрами, що навхрест оперізували його темно-коричневу шкіру.

Вийшовши з камери Коффі й посунувши на місце її двері, я позамикав обидва замки́ і розвернувся до келії Делакруа, що знаходилася якраз навпроти, через прохід. Той стояв, вчепившись руками у пруття сталевих ґрат своєї тимчасової домівки, і з хвилюванням (до якого, можливо, додавалося ще й побоювання) вдивлявся у мою фізіономію. Пан Брязкотун сидів у нього на плечі і жмутки його тоненьких вусиків-волосинок тремтіли, наче від вітру.

– Шо отой чорношкірий вам зробив? – вкотре почав допитуватися Француз. – То шо таке було? Мо’, якийсь чаклунський амулет? Чи, мо’, він торкався вас мішечком ґрі-ґрі[175]? – Втративши від хвилювання контроль над своїм кажунським акцентом, Делакруа вимовив «ґрі-ґрі» настільки незвично, що воно на диво точно зримувалося з «пі-пі».

– Не розумію, Деле, про що ти оце мені зараз торочиш?

– Дідька лисого ви не розумієте! Погляньте-но лише на себе! Ви стали геть іншим! Їй-бо, шефе, навіть хода у вас і та змінилася!

Щодо останнього, ймовірно, той нікчемний кажун таки мав рацію – після воістину надприродного сеансу мануальної терапії від Джона Коффі крокувалося мені тепер напрочуд легко. Замість пекельного жару у моїй промежині панувало настільки приємне відчуття прохолоди і спокою, що я перебував у стані, який межував з екстазом. Будь-хто, хто хоч раз у житті страждав на різкі і виснажливі болі, а з одужанням їх позбувся, напевне ж зрозуміє, що саме я маю на увазі.

Хай там що, але я продовжував гнути своє:

– Зі мною дійсно усе гаразд, Деле. Джонові Коффі привидівся поганий сон – тільки й усього.

– Він точно якийсь шаман! – не вщухав Делакруа. Очі в нього гарячково палали, а верхня губа виблискувала краплинками поту. Певна річ, Француз не міг бачити все, але й того, що він таки угледів поміж перемежованого пруття своєї і Джонової камери (не забуваймо і про додаткову перешкоду у вигляді відсунутих убік дверей), налякало його мало не до смерті. – Чи, не приведи Господи, служитель культу гуду[176]!

– І що ж тебе у цьому переконало?

Делакруа мовчки потягнувся до плеча, обережно підхопив мишеня у долоню, склавши ту чашечкою, і підніс тваринку до своєї мармизи. Іншою рукою він витягнув з кишені рожеву грудку м’ятної цукерки – однієї з тих, що свого часу йому надіслала тітка, – і простягнув її своєму вихованцеві. Таке улюблене раніше частування Пан Брязкотун спочатку повністю проігнорував, потягнувшись натомість писком до чоловіка, вдихаючи його запах так, як хтось із нас міг би тішити себе ароматними пахощами букету квітів. Його чорні оченятка-намистинки перетворилися на щілинки, надавши мордочці гризуна виразу цілковитого бла­женства. Француз поцілував його у носик, з чим мишеня покірно примирилося. Ба навіть більше – воно вхопило лапками запропонований шматочок смаколика і заходилося його гризти. Якийсь час Делакруа просто милувався цією картиною, а потім поглянув на мене. І раптом до мене дійшло:

– Так сказало тобі це мишенятко. Я правий?

– Oui[177].

– Так само, гадаю, як до цього прошепотіло тобі своє ім’я?

– Oui, прошепотіло це прямісінько у вушко.

– Приляж, Деле, бо тобі таки треба відпочити. Я бачу, що усі ці нескінченні нашіптування тебе неабияк втомили.

Кажун казав щось іще – дорікаючи, мабуть, мені за те, що я йому не вірю. Проте його голос знов став ледь чутним, долунаючи до мене ніби звідкись здаля. Крім того, коли вже повертався до столу чергового, у мене з’явилося стійке відчуття, що я при цьому навіть і не йду, – переміщення Милею сприймалося мною наче заплив у басейні, або, радше, як стовбичення на місці у той час, коли самі заґратовані камери прокочуються повз мене обабіч коридору, ніби бутафорські кінодекорації на прихованих коліщатках.

Обійшовши навколо столу, я заходився було за нього сідати, перебуваючи все ще у прострації і навіть не замислюючись над своїми рухами – діючи, що зветься, «на автоматі». Але вже на півшляху до наміченого мої коліна раптом затремтіли й підкосилися і я, незграбно намагаючись вхопитися за стільницю, плюхнувся дупою на примощену на сидінні стільця синю (за часів, коли вона була новою) подушечку, що її роком раніше притяг з дому Гаррі. Якщо б той благословенний стілець стояв трохи далі, то я, без сумніву, гепнувся б прямісінько на підлогу, не встигши навіть подумки перехреститися.

Умостившись зручніше, деякий час я просидів, просто дослухаючись до своїх відчуттів, – у тому місці, де ще менш як десять хвилин тому вирувала й скаженіла справжня лісова пожежа, тепер панувала цілковита порожнеча. «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?» – згадалися мені слова Джона Коффі. І це виявилося правдою – мої тіло і плоть почувалися абсолютно здоровими. Чого аж ніяк не можна було сказати про мій душевний спокій. У цьому він мені взагалі не допоміг.

Погляд моїх очей зупинився на стосі бланків, що їх ми тримали в кутку стільниці, придавивши від протягів олов’яною попільничкою. Згори кожного бланку був надрукований заголовок «РАПОРТ ПО БЛОКУ», після якого приблизно пів сторінки займав стандартний шаблон для заповнення, а нижче нього – порожнє місце, озаглавлене як «Повідомлення про всі надзвичайні події». Саме там, складаючи вечірній рапорт я маю зробити запис про яскраве і вельми насичене подіями прибуття у блок Вільяма Вартона. Але як бути з тим сеансом «терапії» у камері Коффі? Як щодо того, аби повідомити також і про нього? Я вже уявив собі, як беруся за олівець – той, кінчик якого так полюбляв облизувати Брутальник, – і великими літерами виводжу одне-єдине слово, яким міг би описати той непересічний епізод: «ДИВО».

Комусь із вас це може здатися доволі забавним, але замість того, аби хоча б усміхнутися, мені зненацька захотілося плакати. У прагненні заглушити ридання, що от-от мали зірватися, я навіть підніс свої (далебі не такі цілющі, як у Коффі) руки до обличчя, затуливши долонями рота, – хай там якими були мої почуття, але знов лякати Делакруа, який наче почав вже потроху заспокоюватися, не входило в мої наміри, – але жодних ридань, бодай навіть схлипувань не послідувало. Мої очі залишалися сухими. Посидівши отак декілька секунд, я прибрав руки від лиця і поклав їх на стільницю, молитовно переплівши пальці. Думки в моїй голові переплуталися, і чи не єдиною ясною з них залишалася одна: «Прошу тебе, Господи, зроби так, аби я встиг повернути собі хоча б дещицю самовладання ще до того, як у блок повернеться хтось з моїх напарників». Я побоювався, що з виразу мого обличчя вони прочитають щось таке, що я ніяк не зможу їм пояснити.

Потягнувшись до краю столу і піднявши попільничку, я взяв один з тих бланків для рапортів і поклав його перед собою. Певна річ, я мав ще хоча б трохи заспокоїтися, перш ніж починати викладати на папері весь той бедлам, який наробило останнє проблемне дитя, передане на моє піклування, коли у підсумку майже задушило Діна Стентона. Проте, заповнити стандартні графи різноманітними шаблонними дурницями я був цілком здатним вже зараз. Щоправда, у мене не було впевненості стосовно почерку, який міг вийти геть незрозумілим через очікуване мною тремтіння руки, але почавши виводити літери, якоїсь суттєвої відмінності від своєї звичної манери письма я не помітив.

Хвилин через п’ять бюрократичної тяганини, я відклав олівця і рушив відлити до вбиральні, що, як ви, мабуть, пам’ятаєте, ховалася за однією з дверей у моєму кабінеті. І не те, щоб мені настільки вже кортіло злити баки, ні. Натомість мені неабияк муляло бажання в такий спосіб укотре пересвідчитися у своєму дивовижному одужанні. Однак, стоячи над унітазом в очікуванні, коли з мене, нарешті, почне дзюркотіти жовта водичка, я був майже упевнений – ось-ось повториться ранкова екзекуція, під час якої мені здавалося, ніби з мого члена разом із сечею виходить купа дрібних і гострих скляних скалок; а те, що провернув зі мною Коффі, у кінцевому підсумку виявиться звичайнісінькою оманою, спричиненою дією гіпнозу. Утім, я зовсім не збрешу, коли скажу, що повернення болю у промежині стало б для моєї душі неабияким полегшенням.

Морально підготувавшись, я навіть здивувався, коли не відчув жодних хворобливих симптомів на зразок болю, а надзюрене в унітазі було прозорим і без жодних ознак гною. Застібнувши на ґудзики ширінку, я потягнув за ланцюжок змивання, повернувся до письмового столу чергового і продовжив заповнювати той осоружний бланк.

Я знав, що сталося; і припускаю, що знав це навіть тоді, коли намагався переконати себе у тому, що став жертвою гіпнозу. Мені випала рідкісна у наші часи можливість пізнати на собі цілющу силу істинно божого провидіння, хвала Ісусу, Господу нашому Всемогутньому. Ще будучи малим хлопчам, що дорослішав у часи, коли моя мати зі своїми сестрами протягом довільного місяця могли по декілька разів і без жодної на це поважної причини змінити свої вподобання у відвідуванні служб на користь чи то Баптистської церкви, чи то Церкви п’ятидесятників, але незмінно тягаючи мене із собою як до першої, так і до другої, я вдосталь наслухався усіляких дивовижних історій про чудесні зцілення самим лише іменем Ісуса, Господа Всемогутнього. Далеко не всім з тих оповідок я вірив, але й було достатньо людей, у щирості розповідей яких мені сумніватися не доводилося. Одним з таких був і чоловік на ім’я Рой Делфайнз – коли мені було щось близько шести років, він із своєю родиною мешкали у будинку, що стояв від нашого милі зо дві[178] далі по дорозі. Так ось, одного разу той Делфайнз примудрився відтяти сокирою мізинця своєму синові. Нещасний випадок стався на задньому подвір’ї їхньої оселі, коли хлопчик неочікувано пересунув свою руку під хід сокири чурбаком, який мав просто втримувати на колоді для рубання, допомагаючи своєму таткові. Потім Рой Делфайнз стверджував, що ревно молячись усю осінь і зиму, своїми коліньми він мало не протер діру у килимі. І батьківські благання були почуті, бо коли я побачив його сина весною, то на обох його руках нарахував по п’ять пальців. А коли мені показали, який з двох мізинців став проявом Божої ласки, я зачудувався ще більше, бо навіть ніготь на ньому – і той відріс. Побачивши все на власні очі, у мене не було жодних підстав сумніватися у щирості Роя Делфайнза, коли той урочисто свідчив про це під час радіння у Страсну ніч[179]. Він стояв, глибоко засунувши руки у кишені свого комбінезону, і в тому, що він розповідав, відчувалася настільки проста і непідробна чесність, що не повірити їй було неможливо. «Коли палець почав рости, він трохи свербів, через що малий не висипався по ночах, – ділився подробицями Делфайнз. – Але він знав, що та сверблячка була послана йому Господом нашим, і сприймав її без нарікань». Тож славімо Ісуса, Господа нашого Всемогутнього!

Та історія Роя Делфайнза стала лише однією з багатьох, які я знав і яким вірив, зростаючи прямо посеред численних притч від очевидців і безпосередніх героїв дивовижних зцілень і Божественних провидінь. Разом з тим, я виріс і з вірою у «ґрі-ґрі» (тільки там, серед пагористої місцевості, де проходило моє дитинство, назву тих амулетів ми промовляли як «ґріс-ґріс», римуючи її з «виніс-вніс») та усілякі народні поради на кшталт того, що найдієвішим засобом від бородавок є сік капустяного качанця, або ж для того, щоб загоїти душевну рану від втраченої любові, досить покласти під свою подушку жмуток болотяного моху. Звичайно ж, не останнє місце серед усіх тих забобонів займала й упевненість в існуванні того, що ми називали заблудлими душами. І все одно, не зважаючи на такий багатий життєвий досвід, я не міг повірити у те, що Джон Коффі був шаманом вуду, гуду чи ще хтозна якого облуду. Бо на відміну від Делакруа, я мав змогу зазирнути йому прямісінько у вічі і, що найважливіше, – відчути дотики його рук. І ті його торкання сприймалися мною не інакше як маніпуляції якогось чудного, але заразом і чудового цілителя.

«Я ж допоміг вам з тим, чи не так?»

Ті слова турботи все крутилися і крутилися у моїй голові, ніби надокучливий куплет з популярної пісеньки, від якого ніяк неможливо здихатися, або ж наче словесна формула, що цілком могла б бути і закляттям у якомусь обряді.

«Я ж допоміг вам з тим, чи не так?»

Усе вірно, за виключенням того, що насправді то була не його заслуга. Мені допоміг сам Господь. Утім, той факт, що Джон Коффі сказав «я» замість «Він», навряд чи можна вважати ознакою його самолюбства і зарозумілості – з його боку то радше було звичайним невіглаством, позаяк з тієї купи історій про дивовижні зцілення, які мені довелося чути, сидячи на соснових лавах у перших рядах (що їх так полюбляла найбільш ревна частина парафіян, до якої, зокрема, належали і моя двадцятидворічна мати з тітками) під час служб в усіх тих церквах Ісуса-Спасителя, Господа Всемогутнього, я знав (або, щонайменше, вірив у це): процес одужання є непідвладним ані бажанню хворого, ані майстерності цілителя, і цілком залежить тільки від Божої на те волі. Радість, яку хтось відчуває, оклигавши після хвороби, є природною і доволі очікуваною річчю. Але по одужанні цей хтось обов’язково повинен спитати себе – чому? Має поринути у смиренні роздуми про істинні причини прояву Божої ласки, а також про несповідимість шляхів, що їх мав вдатися Господь, аби явити йому Свою волю.

Але чого ж у такому випадку хоче Бог від мене? Чим моя непоказна персона є настільки важливою, що заради неї Він наділив лабети дітовбивці здібністю зцілювати? Чи було це заради того, аби я залишався у блоці, замість того, щоб лежати у себе вдома, півпритомним від трясучки і знесилення, бо самий лише огидний запах тих проклятущих сульфа-пігулок, який, здається, аж сочиться з кожної моєї пори, вивертає вміст мого шлунку в обидва боки? Цілком імовірно. А може, я маю бути тут, а не у себе в ліжку, на той випадок, якщо Скажений Біллі Вартон надумає викинути ще чортзна-яких коників, або ж приглянути, щоб Персі Ветмор у чергове не нашурубурив якоїсь безглуздої і потенційно небезпечної хуйні? Ну що ж. По тому й бути. Як кажуть розумні люди: менше говори (а про своє дивовижне зцілення я не збирався патякати й поготів), більше підмічай!

Раптове покращення мого самопочуття хоча й не залишилося без уваги, але нікого не здивувало. Усім і вся я казав, що почуваюся значно краще і певний час навіть сам у це сумлінно вірив. Про те, що мої справи пішли на краще, я навіть похвалився начальникові Мурсу. Певна річ, за способом, в який було подолано мою болячку, мав можливість спостерігати Делакруа, але я сподівався, що він так само не стане базікати (хоча у випадку Француза, ймовірною засторогою плескати язиком мав стати острах, що інакше Джон Коффі промовить якесь закляття і його буде зурочено, пороблено або навіть зведено на той світ). Що ж стосується Коффі, то він, скоріш за все, і сам встиг забути, виконавцем якого дива йому довелося бути. Зрештою, він був лише посередником або, якщо хочете, каналом. А жоден риштак у світі не в змозі надовго втримати воду, що вільно текла ним під час зливи, коли остання вщухла, а дощові хмари повисушувало сонце. Вирішивши тримати рота на замку, я навіть і гадки не мав, як скоро і, тим паче, для кого мені забажається повідати історію про цілющі руки Джона Коффі.

Чи не єдиним, що тоді було мені відомо напевне, була моя зацікавленість в особистості нашого чорношкірого здорованя, – і я не бачу жодного сенсу це заперечувати. Бо після того, що відбулося зі мною в його камері, моя цікавість лише зросла.

Розділ 4

Того ж таки вечора, по завершенні моєї зміни я домовився з Брутальником прикрити мене наступного дня, якщо я трохи спізнюся, а сам зранку вирушив до Тефтона – невеличкого містечка, що притулилося у центрі округу Трапінґус.

– Я не впевнена, що схвалюю твою надмірну турботу долею цього Коффі, – проказала моя дружина, простягаючи мені пакет з передобіднім перекусом (моя кохана Дженіс ніколи не довіряла гамбургерам у придорожніх забігайлівках – вона частенько напоумлювала мене, що після відвідувань будь-якої з них на необачних дурників чекають неабиякі кишкові розлади). – Це так не схоже на тебе, Поле.

– Та не турбуюся я про нього. Просто мені трохи цікаво, ото й усе.

– Досвід мені підказує, що з надмірної допитливості й розпочинаються усі проблеми, – уїдливо зауважила Дженіс і напрочуд солодко поцілувала мене в губи. – Ну, треба принаймні визнати, що ти хоча б виглядаєш краще. А то я вже почала було за тебе хвилюватися. Як там, до речі, почувається твоя водонапірна вежа?

– Так, наче мені знов дев’ятнадцять! – підморгнув я і рушив моріжком до свого форда-купе.

Перебуваючи у доброму гуморі, дорогою до Тефтона я навіть дозволив собі розважитися піснями у власному виконанні: «Гайда, Джозефіна, до мене у кабіну»[180] і «Усе навколо нас – грошва!»[181].

Діставшись пункту призначення, я першим ділом навідався до редакції «Інформатора» – місцевої газетки пліток і чуток, в якій мені повідомили, що Берт Гаммерсміт – хлопець, якого я шукав, – найімовірніше подався до будівлі окружного суду. Однак там мені вдалося дізнатися лише те, що Гаммерсміт дійсно до них зазирав, але одразу й пішов, бо у головному на той день судовому провадженні (присвяченому розглядові справи про спробу зґвалтування – злочину, що на сторінках «Інформатора» згадувався б не інакше як «напад на жінку», бо саме в такому щадному стилі називалися подібні речі у часи, коли в інформаційному медіапросторі ще не з’явилися усі ті Рікі Лейк, Керні Вілсон, Опра Вінфрі та інші) довелося оголосити перерву, оскільки десь у приміщенні суду прорвало водопровідну трубу. Обізнані люди, натомість, порадили мені спробувати пошукати Гаммерсміта у нього вдома. Отож, отримавши більш-менш чіткі інструкції з пошуку його домівки, я виїхав на ґрунтову дорогу. Остання, до речі, виявилася настільки поритою коліями і вузькою, що ледь не змусила мене розвернути старенького форда назад. Але зрештою мої потуги таки було винагороджено і я зустрівся з тим, кого шукав. Берт Гаммерсміт був автором більшості нарисів і заміток, присвячених ходу слідства і судового розгляду у справі Джона Коффі, і саме від нього я дізнався ключові подробиці нетривалого переслідування, в результаті якого чорношкірого велетня-дітовбивцю було спіймано на місці злочину. Я, звичайно ж, маю на увазі ті подробиці, які редакція «Інформатора» визнала занадто жахливими і кривавими, аби друкувати їх на своїх шпальтах.

Пані Гаммерсміт виявилася молодицею із втомленим, проте доволі приємним обличчям і руками, що розчервонілися від нещодавнього прання у лужному милі. Навіть не цікавлячись, в якій справі я прибув, вона провела мене через невеличкий, просякнутий спокусливими пахощами свіжої випічки будиночок до тераси, що виходила на заднє подвір’я. Там я й знайшов її чоловіка – він сидів, тримаючи в одній руці пляшку шипучки, а іншою притримуючи на коліні нерозкритий примірник тижневика «Свобода»[182]. Ділянка, що слугувала родині Гаммерсмітів за присадибну, була вкрай малою і, на додачу, ще й добряче похиленою. У віддаленому її кінці, що правив за підніжжя тому пагорбу, на якому тулився будинок, двійко діточок бавилися на гойдалці, сварячись і сміючись через свої витівки. З ґанку достеменно визначити їхню стать було неможливо, але я здогадувався, що то були хлопчик і дівчинка. Можливо, навіть двійнята. І якщо так, то цей, доволі цікавий сам по собі факт надав би участі їхнього батька у висвітленні судового процесу над Коффі вельми специфічного забарвлення. Ближче до будинку, наче острів посеред позбавленого навіть миршавенької рослинності, зате рясно усіяного кізяками і пташиним послідом клаптя виснаженої землі, стояла собача будка. Разом з тим, жодних ознак місцевого барбоса, які можна було б очікувати при появі незнайомця в моїй особі, я не помітив. Однак, то був черговий не по-осінньому спекотний день, тож єдине, що з цього приводу прийшло тоді мені в голову – собака, імовірно, куняє всередині конури.

– Берте, стрічай гостя! – проказала пані Гаммерсміт, щойно лише ми з нею опинилися на терасі.

– Невже? – тільки й промовив той. Лише мигцем глянувши на мене і так само швидко кинувши оком на дружину, він майже одразу повернувся до споглядання своїх дітей, з якими, вочевидь, наразі й перебував думками.

Берт Гаммерсміт був сухорлявою, я б навіть сказав, хворобливо худющою людиною, яка ніби тільки зараз, та й то поволі почала оклигувати після якоїсь тяжкої недуги. Волосся на його голові почало помітно рідшати. Жінка нерішуче поклала на плече свого чоловіка червону, набряклу від прання долоню. Але той навіть і не поглянув в її бік, не кажучи вже про те, щоб спробувати торкнутися її навзаєм. Отож, постоявши так ще декілька секунд, пані Гаммерсміт прибрала руку і сховала її за спиною. Раптом мені спливло на думку, що стоячи ось так, поруч, вони більше схожі на брата з сестрою, аніж на чоловіка з дружиною: він успадкував від батьків інтелект, вона – привабливу зовнішність, але жодному з них не вдалося уникнути в своїх рисах певної основоположної схожості – тієї фамільної спадщини, заперечувати яку неможливо. І тільки пізніше, повертаючись додому, я усвідомив – один на одного вони не схожі анітрохи. Єдине ж, що робило їх подібними у моїх очах, – це наслідки пережитого стресу і страждання, що, здавалося, назавжди оселилося в їхній родині. Зостається лишень дивуватися, наскільки вправно горе таврує наші обличчя, роблячи будь-кого з нас схожими між собою, як близькі родичі.

– Чи не бажаєте випити чогось холодненького, пане…? – зрештою запитала у мене господиня.

– Еджкум, – підказав я. – Пол Еджкум. І красно дякую вам, паніє, – щось прохолодне у цю жарінь було б вельми доречним.

Жінка повернулася до будинку. Я ж простягнув руку Бертові Гаммерсміту і той відповів коротким потиском своєї м’якої і неочікувано холодної долоні. Погляд його очей при цьому так і залишався прикутим до дітей, що розважалися у дальньому кінці подвір’я.

– Пане Гаммерсміт, я працюю у в’язниці штату «Холодна Гора» головним наглядачем блоку «Д». Це…

– Мені добре відомо, що це за блок, – відповів репортер, глянувши на мене вже з дещо більшою цікавістю. – Отже, на задньому ґанку мого будинку стоїть головний попкар Зеленої Милі власною персоною. Дозвольте ж тоді поцікавитися, що змусило вас проїхати п’ятдесят миль[183], аби шукати зустрічі з єдиним штатним репортером місцевого оплоту побрехеньок.

– Джон Коффі, – була моя відповідь.

Зізнаюся, я очікував на більш бурхливу реакцію (цілком можливо, що на підсвідомому рівні мене до цього спонукали діти, які могли виявитися двійнятами, а ще та собача будка – бо, як писалося у газетах, у Деттеріків теж був пес), але Берт Гаммерсміт лише здивовано скинув брови, відсьорбнув трохи зі своєї пляшки і, покуштувавши напій, ствердно спитав:

– Якщо не помиляюся, то цей Коффі тепер суто ваша проблема?

– Ну, він не така вже й велика проблема. Дійсно, він боїться темряви і майже весь час аж заливається слізьми, але крім цього – жодних нарікань. У нашій справі траплялися речі й набагато гірші.

– Кажете, заливається слізьми? – перепитав Гаммерсміт. – Ну, що ж, гадаю, у нього вдосталь причин, аби взагалі втопитися у своїх сльозах… зважаючи на те, що він скоїв. То що конкретно вас цікавить?

– Будь-що, що ви зможете пригадати і матимете ласку мені розповісти. Я, звісно ж, прочитав ваші газетні дописи, тож розраховую почути те, що не потрапило до друку.

Репортер зміряв мене пильним поглядом своїх очей, в яких почала прозирати ледь стримувана лють:

– Наприклад, як виглядали маленькі дівчатка після його знущань? Чи, може, щосаме він з ними зробив? Про такого роду подробиці ви воліли б дізнатися, пане Еджкуме?

– Аж ніяк. – Я намагався, аби мій голос звучав лагідно, хоча й був ображений такими його підозрами. – Двійнятка Деттеріків мене, пане, анітрохи не цікавлять. Бідолашні манюні вже мертві. А ось Джон Коффі – ні… ще ні, принаймні. І саме його персона мене цікавить наразі.

– Гаразд, пане Еджкуме. Підсуньте собі стільця і присядьте. Прошу вибачення за оцей ось надміру різкий тон, але в своїй професії мені неодноразово доводилося стикатися з ласими на сенсації стерв’ятниками. Дідько, та мене самого у цьому частенько звинувачували. Я просто хотів переконатися щодо вас.

– Ну, і як? Переконалися?

– Вважатимемо, що так, – відповів він майже відчужено.

Історія, яку мені повідав Берт Гаммерсміт, значною мірою збігалася з тим, що я вже переповів вам стосовно цього раніше: як пані Марджері Деттерік знайшла спорожнілий ґанок, дверцята від комах на якому було зірвано з верхньої петлі, вовняні ковдри лежали закинутими у куток, а на підлозі і східцях рясно виблискували краплі крові; як її син Гові і чоловік Клаус кинулися навздогін за викрадачем дівчаток; як сформований заступником шерифа Робом Маꥳ загін спочатку наздогнав хлопця з його батьком, а трохи згодом – і Джона Коффі. Працівник газети не оминув подробицями і те, як надсадно голосив босоногий велетень у заплямованому кров’ю комбінезоні, сидячи на бе́резі річки й тримаючи зіщулені дівчачі тільця у своїх кремезних ручищах, наче то були усього лише дві великі ляльки. Худий, як тріска, репортер, одягнутий у сірі, скроєні по міській моді штани і білу сорочку з розстібнутим комірцем, говорив про все це тихим, збайдужілим голосом. І протягом усієї розповіді його очі жодної миті не полишали пильнувати двох своїх дітей і те, як вони удавано сваряться, щиро сміються і знай собі злітають по черзі на гойдалці біля підніжжя схилу у тіні пагорба. Десь посередині тієї оповідки з будинку повернулася пані Гаммерсміт, тримаючи в руках пляшку домашнього кореневого пива, яке виявилося напрочуд прохолодним, міцним і дуже приємним на смак. Жінка на якийсь час затрималася, аби послухати, про що розповідає її чоловік, та потім досить надовго його перервала, бо почала гукати захоплених розвагами дітей, аби вони полишили свої забавки і негайно бігли на кухню, бо ж вона ось-ось витягатиме з духовки печиво. «Ми вже йдемо, матусю!» – відповів дзвінкий голос дівчинки і жінка вкотре зникла у будинку.

Коли Гаммерсміт закінчив розповідати, то спитав:

– То у чому ж насправді полягає ваша цікавість до цієї справи? Позаяк до сьогодні у мене не було жодного відвідувача на зразок тюремного наглядача з зони – ви будете першим.

– Як я вам вже казав, це…

– Звичайна допитливість, авжеж. Суспільство буквально хворе на надмірну цікавість – кому вже знати, як не мені. Утім, я навіть вдячний Богові за цю пошесть, бо інакше довелося б покинути роботу писакою і, аби прогодувати свою родину, взятися до справжнього заробітку. Але вам не здається, що п’ятдесят миль – це доволі довгий шлях, як для простого задоволення своєї цікавості, особливо коли останні двадцять[184] треба проїхати розбитими вщент путівцями? Еджкуме, чому б вам, зрештою, не сказати всієї правди? Адже, сподіваюся, мені вдалося задовольнити вашу цікавість, і тепер ваша черга ублажити мою.

«Ну, що ж! То є цілком справедливе побажання, – міг би відповісти на це я. – Річ у тому, що я страждав на певного роду інфекцію сечовивідних шляхів, і Джон Коффі зцілив мене, поклавши долоню на мою промежину. Чоловік, що зґвалтував і вбив тих двох маленьких двійняток, якимось дивовижним чином вилікував мене від хвороби. Певна річ, що після такого мене, як і будь-кого на моєму місці, почало муляти питання: ким же він є насправді? Більше того, останнім часом я все частіше розмірковую над тим, а чи не могло так статися, що шериф Гомером Крібасом і його заступник Роб Маꥳ затримали і передали під суд невинну людину? Сумніви у винуватості Коффі виникають у мене навіть всупереч усім наявним проти нього доказам. Оскільки вкрай важко змусити себе вірити у те, що людина, чиї долоні наділені таким надзвичайним хистом, є тією ж самою людиною, що ґвалтує, а потім убиває дітей».

Але щось мені підказувало, що ділитися з репортером особистими переживаннями буде вкрай необачно. Отож, я вирішив пояснити свою допитливість по-простецьки:

– Є дві речі, про які мені хотілося б дізнатися. По-перше, чи вчиняв він щось подібне коли-небудь раніше?

Навіть не давши мені можливість поставити друге питання, Берт Гаммерсміт зненацька облишив своє спостерігання за малечею і повернувся обличчям у мій бік – і цього разу (що теж стало доволі неочікуваним для мене) в його проникливих очах палахкотів неприхований інтерес. Я зрозумів, наскільки в дійсності він є кмітливою людиною. Імовірно, навіть, що під маскою неговіркого хлопця приховується талант з талантів цієї глибинки.

– Навіщо вам це? – одразу почав сипати він питаннями. – Що вам відомо, Еджкуме? Чи він щось вам розповів?

– Нічого, що кинуло б хоч якесь світло на всю цю історію. Просто мені здається, що людина, яка вчиняє подібні моторошні речі, зазвичай робила їх й у минулому. Тобто я хочу сказати, що такого штибу покидьки наче розласуються від своїх дій.

– Авжеж, так і є. – Гаммерсміт ствердно кивнув. – Вони входять у смак. Ваша правда, Еджкуме, саме це вони і роблять.

– Отож, мені спало на думку, що було б досить легко простежити минувшину Джона Коффі і нарешті все про нього з’ясувати. Чоловік його комплекції, та ще й, на додачу до всього, негр – комусь таки він мав впасти в око.

– Ой, леле! То ви так думаєте. Але змушений вас засмутити: принаймні у випадку Коффі вам це анічогісінько не дасть. Повірте мені – я знаю, про що кажу!

– Хочете сказати, що теж намагалися дізнатися про нього більше?

– Було таке, але результати мого розслідування навряд чи вас потішать. Судіть самі. Було двоє залізничників, які за два дні до вбивства дівчаток Деттеріків начебто бачили його, крокуючим вздовж станційних колій неподалік Ноксвілла[185]. Гадаю, тут нема нічого дивного; коли його схопили на гарячому, він був прямо навпроти того місця Трапінґус Рівер, де її перетинають колії Великої Південної[186], і я, напевно, не помилюся, якщо скажу, що він прибув сюди з Теннессі[187]. Також я отримав листа від чоловіка, який стверджує, що найняв лисого чорношкірого велетня, аби той тягав для нього пакувальні кошики зі скринями – це було у Кентуккі ще на початку весни цього року. Я вислав йому одну з замальовок Коффі, зроблених під час суду, і той ділок упізнав в ній нашого з вами громила. Але окрім цього… – Гаммерсміт знизав плечима і похитав головою.

– Хіба це не здалося вам дещо дивним?

– Ну, звичайно ж, пане Еджкуме, це викликало у мене подив, та ще й який! Здавалося, що той Коффі звалився просто з неба. Та й сприяння розслідуванню від нього – як з цапа вовни: він же навіть не пригадає, що робив минулого тижня, якщо сьогодні його про це спитати.

– Так і є, не пригадає, – погодився я. – Даруйте мені мою надмірну допитливість, але як би ви пояснили таку обмеженість відомостей про нього?

– Ми живемо у часи Депресії – ось вам моє пояснення. По всій країні народ тільки те й робить, що тиняється туди-сюди у пошуках роботи. Оклахомці[188] вирушають збирати персики до Каліфорнії[189], білі голодранці, які лише вчора м’яли на Півдні льон, раптом вирішують, що впораються із складанням автівок у Детройті[190], чорні хлопці з Міссісіпі спрямовують свої погляди у напрямку Нової Англії[191], сподіваючись вла­штуватися десь на взуттєвих фабриках або ж ткацьких комбінатах. І кожен з тих людей, байдуже якого кольору й відтінку він має шкіру – чорного чи білого, – гадає, шо на новому місці йому житеметься краще. Це так, хай би йому сім чортів, по-американськи. Навіть на такого велетня, як Джон Коффі, де б він не з’явився, можуть взагалі не звертати уваги… допоки він, розуміється, не вирішить вбити двійко маленьких дівчаток. Маленьких білих дівчаток.

– І ви у це справді вірите? – спитав я, бо мені самому таке пояснення здалося не вельми переконливим.

Берт Гаммерсміт кинув на мене поблажливий погляд хворобливо виблискуючих на виснаженому обличчі очей:

– Подеколи доводиться вірити і не в таке.

Тут його дружина, наче той машиніст з кабіни локомотива, висунулася з вікна кухні і закричала:

– Ді-і-ти-и! Печиво вже готове! – Потім вона повернула голову у мій бік: – А ви, пане Еджкуме, часом не бажаєте трохи підживитися вівсяним печивом із родзинками?

– Я впевнений, що вони неперевершені на смак, паніє, але краще утримаюся. Може, якось іншим разом!

– Домовилися! – усміхнулася вона мені і її голова сховалася за фіранками.

– Ви бачили шрами у нього на тілі? – раптом запитав мене репортер. Він знов стежив за своїми дітлахами, які, схоже, ніяк не могли примусити себе відмовитися від задоволення злітати на гойдалці ген до самого неба і падати майже до землі – навіть заради матусиного вівсяного печива із родзинками.

– Доводилося, – ствердно кивнув я, здивований, проте, що ті рубці бачив і він.

Помітивши моє збентеження, Гаммерсміт розсміявся:

– Чи не єдиним більш-менш суттєвим успіхом адвоката захисту під час слухань стало те, що суд дозволив Коффі зняти сорочку і показати журі присяжних своє сполосоване тіло. Прокурор штату, Джордж Петерсон, аж слиною пирскав, так на те заперечував, але головуючому судді, вочевидь, і самому було цікаво. Хай там як, але старина Джордж міг так і не мордуватися: присяжні у цих краях не ведуться на все це психологічне лайно типу того, що люди, яким довелося зазнати брутальних знущань у минулому, інколи просто не в змозі контролювати свої вчинки. Натомість вони ревно вірують у те, що кожна людина повинна і може допомогти собі самотужки. У дечому я теж поділяю таку точку зору, але разом з тим маю визнати, що ті шрами дійсно виглядали жахливо. Ви ж помітили щось особливе у тих рубцях, пане Еджкуме, хіба ні?

Згідно тюремних інструкцій, крім усього іншого наглядач мав спостерігати й за тим, як арештанти приймають душ. Тож мені доводилося бачити Джона Коффі, коли той був голяка, і я розумів, що саме має на увазі примітливий газетяр:

– Усі рубці виглядали дуже й дуже давніми. І фактично накладалися один на одний, утворюючи на шкірі немовбито сітку.

– Еге ж. А чи здогадуєтеся ви, про що це говорить?

– Хтось добряче його віддухопелив, коли він ще був малим, – висловив я вголос очевидне. – Себто перед тим, як він набув теперішніх форм.

– Усе вірно, Еджкуме, за одним зауваженням – це так і не допомогло їм вигнати з нього мольфара, чи яке там чортовиння уярмило його душу. Тож чи не здається вам, що замість того, аби відшмагати юного Коффі різками, краще б вони його втопили у якійсь річці, наче бездомне кошеня?

Якусь мить я вагався: чи не було б у цьому випадку доцільніше і простіше погодитися з думкою мого співрозмовника, а за тим забратися звідти геть. Але щось інше не дозволяло мені так вчинити. Я теж бачив Джона Коффі. І навіть більше: я відчув на собі його силу, відчув цілющий дотик його долонь.

– Він трохи… дивакуватий, – обережно відповів я. – Але ознаки, які б дійсно підтверджували його схильність до фізичного насильства, начебто й відсутні. Я обізнаний стосовно обставин, за яких його було затримано, але це не узгоджується з тим, що з дня у день я спостерігаю за ним у блоці. А повірте, пане Гаммерсміт, мені добре відомо, як поводять себе люди, для яких насильство стало нормою поведінки. – Говорячи це, я, звичайно ж, у першу чергу подумав про Вільяма Вартона і про те, як він стискає ланцюгом від кайданок горлянку Діна Стентона, а на усю потужність своєї реве: «Ого-го, хлопці! Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?!».

Тепер репортер дивився на мене уважно і разом з тим усміхався, ледь відтягнувши догори кутики свого рота. Посмішка у нього вийшла доволі скептичною, але на той момент великого значення цьому я не надав.

– Ви, як бачу, приїхали сюди зовсім не для того, щоб скласти власну думку з приводу того, чи міг Коффі вбити деінде ще якихось дівчаток, – безапеляційно заявив він. – Вашою метою було дізнатися, чи впевнений я у тому, що він взагалі вбивав тих двійняток. Може, досить вже гратися в кота й мишки? Ну ж бо, Еджкуме, зізнавайтеся!

Одним ковтком я допив своє холодне пиво, поставив пляшку на столик і на підтвердження його кмітливості запитав:

– Ну, то як ви гадаєте, це він скоїв чи ні?

– Діти! – гукнув Гаммерсміт через все подвір’я, нахилившись трохи вперед у своєму кріслі. – Нумо зараз же обоє пішли на кухню і з’їли своє печиво!

Потім він знов відкинувся на спинку крісла і подивився на мене. Ледь помітна посмішка – та, на яку раніше я не звернув уваги, – знов блукала його обличчям.

– Розповім вам одну історію, – промовив він. – І раджу слухати вкрай уважно, оскільки вона може виявитися саме тим, заради чого ви й приїхали.

– Я весь – суцільна увага.

– У нашої родини був пес на прізвисько Сер Ґалахад[192], – розпочав свою притчу Берт Гаммерсміт і вказав пальцем на собачу будку. – Гарний пес. Не те щоб якийсь породистий, але все одно – слухняний і дуже лагідний… не норовистий. З тих, що завжди раді лизнути вам руку і зганяти за палицею. Таких дворняг можна зустріти де завгодно, ви ж згодні?

Не знаючи, до чого він ото веде, я знизав плечима і про всяк випадок кивнув.

– Так ось, з багатьох поглядів гарний пес-напівкровка нагадує вашого негра, – вів далі Гаммерсміт. – Ви до нього звикаєте, а часто-густо ще й починаєте любити. Користі від нього – як кіт наплакав, але ви вперто тримаєте його поблизу, бо вірите, що і вдячна тварина вас теж любить. Якщо ви, пане Еджкуме, щасливець, то про те, що це зовсім не так, ніколи навіть і не дізнаєтеся. А ось нам із Синтією не пощастило. – Чоловік зітхнув, видавши протяжний і в якійсь мірі худющий, як і він сам, звук, схожий на осінній вітерець, що обережно нишпорить в опалому листі.

Деякий час Гаммерсміт мовчав, щось, вочевидь, собі пригадуючи, а потім знов наставив пальця у напрямку конури (придивившись уважніше до тієї звичної для більшості заміських господарств споруди, я здивувався, як це раніше міг не помітити очевидної її спорожнілості або того факту, що купки лайна, які колись залишив по собі її мешканець, вже давно побіліли, а вершечки деяких з них навіть встигли розсипатися на порох):

– Колись я прибирав за ним, а вряди-годи, якщо була у цьому потреба, лагодив дах його будки, аби той не протікав під час дощу. У цьому сенсі Сер Ґалахад також нагадував вашого негроїдного південця, який навряд чи робитиме подібні речі задля себе. Тепер я навіть не підходжу туди – оминаю цю кляту конуру з тих пір, як стався нещасний випадок… якщо, звісно, так можна назвати горе, що нагло спіткало нашу родину. Коли це трапилося, я підійшов до пса з рушницею і, не вагаючись, його пристрелив. З того ось дня ноги моєї там не було – ніяк не можу себе примусити. Сподіваюся, що з часом, може, якось і вдасться відшукати у собі сили це зробити… Позмітаю усе те дриставиння та зрівняю псячу халабуду із землею.

Аж тут до ґанку підбігла малеча господаря, і я несподівано відчув, як мене опанувало непереборне бажання, аби вони не дослухалися до погрозливих ноток у голосі свого батька і продовжували якнайдовше розважатися на гойдалці. Бути свідком їхньої слухняності і отримати можливість роздивитися дитячі личка стало для мене чи не останньою річчю у світі, якої б я свідомо прагнув, маючи на те вибір. Дівчинка була цілком нормальною, а ось хлопчик…

Дітваки, старанно тупочучи, злетіли дерев’яними східцями на веранду, поглянули у мій бік, захихикали один до одного і кинулися було до кухонних дверей.

– Кейлебе[193], – гукнув сина Гаммерсміт. – А йди-но на секунду сюди.

Смішлива дівчинка похапцем щезла на кухні, але це не завадило мені упевнитися у тому, що вона з братиком таки були двійнятами (бо у такому малому віці, як ото у їхньому випадку, різниця навіть в один рік була б помітною навіть на просте око). Хлопча ж, не наважуючись відірвати від долівки погляд, невпевнено ступило до свого татка. Малюк знав, наскільки потворним має здаватися оточуючим його обличчя. Йому, як на мене, було не більше чотирьох рочків, але й цього віку виявилося достатнім, аби він встиг усвідомити усі вади своєї зовнішності. Приклавши два пальці до хлопчикового підборіддя, Берт Гаммерсміт спробував був підняти обличчя свого сина. Попервах малий уперто пручався, але коли почув сповнене доброти, ніжності й любові батькове прохання: «Прошу, синку», – поступився.

Величезний, схожий на кільце рубець охоплював у Кейлеба мало не пів личка: починаючись біля лінії волосся він йшов донизу, перетинаючи лобик, а заразом – й одне незряче, збайдужіло заведене вгору око, пожадливо спускаючись далі до кутика рота, назавше покрученого від цього у масну і глузливу водночас посмішку затятого картяра або ж сутенера. Одна щічка так і лишилася гладенькою і по-дитячому пухкенькою, іншу ж було понівечено і зібрано у зморшки так, наче то була не шкіра дитини, а кора старезного дерева. Я здогадувався, що коли ту рану тільки було нанесено, в обличчі маля зяяла діра величиною з кулак, а той шрам став свого роду кінцевим результатом її метаморфози – перетворення, яке будь-хто з лікарів, напевне ж, назвав би загоєнням.

– Тепер у нього залишилося тільки одне око, – сказав Гаммерсміт, пестливими рухами люблячого батька погладжуючи пучками пальців спотворену щічку сина. – Гадаю, йому неабияк пощастило залишитися зрячим. І ми щодня стаємо навколішки і дякуємо Богові за цю милість. Еге ж, Кейлебе?

– Так, панотче, – соромливо відповів той. Вже усвідомлюючи свою потворність, малюк, проте, поки що навіть і не здогадувався, що зовсім скоро стане хлопчиком, якого протягом усіх безрадісних років навчання нещадно лупцюватимуть десь у закутку шкільного подвір’я місцеві розбишаки, презирливо кепкуючи і сміючись з його каліцтва; юнаком, якого повік-віків не запрошуватимуть грати у безневинні поцілункові забавки на зразок пляшечки або листоноші; парубком, який з пробудженням потреб, зумовлених чоловічою зрілістю, навряд чи спатиме з жінкою, попередньо не купивши її на це згоду якимось годящим подарунком або ж не сплативши встановленої такси її мамці (та ще й накинувши трохи «зверху» – за незручності); чоловіком, якому протягом усього життя годі й намагатися відшукати щирого товариства у теплому і привітному колі друзів; людиною, яка протягом наступних п’ятдесятьох, шістдесятьох або сімдесятьох років життя позираючи на себе у дзеркало думатиме лише про одне: виродок, виродок, виродок.

– Ну, добре. Іди вже, посмакуй маминим печивом, – дозволив синові батько і, потягнувшись вперед, поцілував його у кутик глумливо покривлених губ.

– Так, панотче, – тільки й промовив Кейлеб і прожогом зник за дверима кухні.

Гаммерсміт витягнув із задньої кишені штанів носовичка і завченим рухом витер ним свої очі – в них не було навіть натяку на сльози, але, припускаю, чоловік на це й не зважав, бо з часів трагедії із сином встиг звикнути до того, що став тонкосльозим.

– Пес вже був у нас, коли народилися двійнятка, – повернувся репортер до своєї розповіді. – Коли Синтія повернулася з ними з пологового, я завів собаку до будинку, аби він їх обнюхав. Сер Ґалахад навіть лизнув їхні рученьки… їхні маненькі тендітні рученятка. – Чоловік непевно кивнув, буцімто і сам не ймучи віри сказаному, тож мав зайвий раз себе у цьому переконувати: – Він грав з ними, частенько слинячи личко Арден, аж допоки та від лоскоту не заходилася у хихотінні. Кейлеб полюбляв тягати його за вуха, а коли почав робити свої перші спроби ходити, то попервах жваво марширував подвір’ям, тримаючись за хвіст Сера Ґалахада. І пес жодного раз навіть не загарчав на нього. На будь-кого з дітей.

Ось тоді з’явилися вже справжні сльози – Берт Гаммерсміт витер мокре обличчя завченим до автоматизму рухом, як людина, що має у цьому неабиякий досвід.

– Усе сталося знічев’я, – продовжив він, коли трохи заспокоївся. – Кейлеб не зробив йому боляче і навіть не сварив його. Нічого подібного! Я знаходився неподалік, тож впевнений у цьому на всі сто. Як і у тому, що якби мене не було поруч, то мій хлопчик майже напевне загинув би. Тому́, що трапилося, пане Еджкуме, немає жодних логічних пояснень, окрім того, що в якийсь момент чергових розваг обличчя малюка опинилося прямісінько перед мордою пса і Серові Ґалахаду спало на думку (якщо, звісно, той прадавній інстинкт, що прокинувся у собачій голові, можна описати через призму розумових процесів) кинутися на безпорадне маля і розірвати його на шматки… вбити його, якщо вже на те пішло. Все просто: здобич була перед ним, як на тарілці, залишалося лише її загризти. Певен, що те саме сталося і з Коффі: мандруючи штатом у пошуках роботи, він опинився на подвір’ї Деттеріків, помітив двох дівчаток на веранді, упіймав їх, зґвалтував і вбив. Ви стверджуєте, що мають бути хоча б якісь натяки на те, що він робив це і раніше, і я добре розумію, що ви маєте на увазі. Але ж, погодьтеся, так само великою лишається й імовірність того, що цей випадок мав стати для нього лише першим з низки багатьох наступних – адже до Кейлеба мій пес також не покусав жодної людини. Певна річ, цілком можливо, що Коффі, коли вже його відпустити на волю, довіку не повторив би подібного. Так само, як і Сер Ґалахад, якщо б залишався живим, не зробив би і спроби бодай когось хапнути. Але, як бачите, я не збирався випробувати долю ще раз – натомість сходив за рушницею, схопив облудного псявіра за нашийник і виніс йому мізки.

Гаммерсміт тяжко дихав.

– Я, пане Еджкуме, освічений не гірше за інших: свого часу навчався у коледжі Боулінґ-Ґрін[194], де на додачу до історії і журналістики мав змогу покопирсатися ще й у філософських вченнях. Тож я звик вважати себе досить обізнаною людиною. І хоча не певен, що чванливі Північани погодилися б з цим, мені подобається сприймати себе більш-менш тямущим у принципах, покладених в основу існування успішного суспільства. Я виступатиму проти повернення рабства, навіть якщо мені пропонуватимуть за це усі скарби світу. Позаяк упевнений – у наших прагненнях остаточного вирішення расової проблеми усі ми маємо бути гуманними і поблажливими. Разом з тим, нам з вами не слід забувати і про таке: щойно тільки випаде на те слушна можливість, ваш негр обов’язково завдасть підступного удару, – так само, як за першої-ліпшої нагоди, ведений лише тваринним інстинктом намагатиметься вкусити і будь-який дворовий гавкун, який решту часу лащиться і махає хвостом. Ви, як я бачу, хочете дізнатися, чи дійсно зробив це з крихітками Деттеріків саме ваш плаксивий і геть оперезаний шрамами пан Коффі?

Я ствердно кивнув.

– О, так, – відповів Гаммерсміт. – То його рук діло, будьте певні! А з огляду на це, дозволю собі дати вам одну пораду: ніколи не повертайтесь до нього спи­ною. Вам може пощастити як один, так і сто разів… ба навіть тисячу… але фінал все одно лишатиметься незмінним… – Чоловік витягнув вперед руку, піднявши її на рівень моїх очей, і раптом швидко звів докупи пальці долоні, вдаривши чотирма з них по великому, через що його п’ятірня на мить перетворилася на хижу пащеку. – Напевне ж розумієте, який?

І знов-таки я мовчки кивнув.

– Він поглумився над ними, а потім позбавив життя. І після цього почав шкодувати про скоєне. Та чого те варте, якщо манюні так і лишилися зґвалтованими, а їхні осквернені тендітні тільця так і позоставалися мертвими? Але ж ви, Еджкуме, попіклуєтеся, щоб той кат дістав по заслузі, хіба ні? Сподіваюся, що за кілька тижнів ви зробите все належне, аби він ніколи більше не зміг вчинити чогось подібного. – Берт Гаммерсміт підвівся з крісла, підійшов до ґанкових перил і кинув неуважний погляд на собачу будку, що доживала віку у центрі клаптика землі, добряче витоптаного Сером Ґалахадом за усі роки своєї служби і рясно всіяного його ж таки старіючими екскрементами. – Даруйте, що не можу приділити вам більше часу, – промовив він після тривалого мовчання. – Але оскільки цього дня мені вже не треба бути у суді, я сподівався провести його залишок у родинному колі, зі своєю малечею і дружиною. Самі, допевне, знаєте – з цією роботою не встигнеш й оком змигнути, як твої діти вже подорослішали.

– Що ж, тоді не смію вас затримувати! – Заціпенілі від постійного прикушування губи рухалися неохоче і слова давалися мені важко. – Вельми вдячний вам за пізнавальну бесіду, пане Гаммерсміт, і перепрошую за витрачений на мене час.

– Пусте! – коротко кинув він мені і ми швидко на тому попрощалися.

З будинку Гаммерсмітів я виїхав одразу до «Холодної Гори». І хоча шлях попереду був довгим, цього разу я не був налаштований скоротати його за кургиканням пісеньок. Здавалося, що слова усіх пісень повилітали з моєї голови, звільнивши місце (принаймні на деякий час) для невеселих роздумів. Перед моїми очима так і стояло те спотворене личко бідолашного малюка. А ще – простягнута вперед рука Берта Гаммерсміта, пальці якої то розкривалися, то змикалися, буцімто химерні щелепи у театрі тіней.

Розділ 5

Скажений Білл Вартон отримав нагоду ознайомитися з нашим карцером наступного ж дня після свого прибуття у блок. Починаючи з пробудження вранці і до самого вечора він залишався смирним і тихим, наче був ягням самої Діви Марії. Це лише згодом ми зрозуміли – той безтурботний стан суперечив його природі і віщував купу проблем. А того вечора, близько опів на восьму, Гаррі Тервілліґер відчув, як щось тепле дзюркотить акурат на закоти його формених штанів, що їх саме в той день він вперше вдягнув після чищення. Як з’ясувалося, то була сеча: Вільям Вартон стояв впритул до ґрат своєї камери і шкірячи гнилі зуби у вдоволеній посмішці відливав на штани і черевики наглядача, який лише на хвилинку втратив пильність.

– Цей обквацаний лайном уйобок, здається, терпів з тієї самої хвилини, щойно лише прокинувся! – жалівся нам потім Гаррі, ніяк не в змозі відійти від такої огидної і брутальної поведінки з боку новачка.

Ну, що ж, наглядачів теж не пальцем роблено. Прийшов час показати Вартонові, хто насправді верховодить у блоці «Д». Гаррі сповістив про інцидент Брутальника і мене, а я, у свою чергу, ввів до складу нашого невеличкого загону поборників порядку ще й Діна з Персі, які того дня також знаходилися у блоці. Як ви, мабуть, пам’ятаєте, на той момент у блоці утримувалося троє смертників, а це змусило нас перевести графік чергувань у стан, який ми поміж себе називали «повним перестраховуванням»: моя група тягнула восьмигодинну лямку з сьомої вечора до третьої ранку (саме той час, коли, як правило, і траплялися усілякі негаразди), решту доби порівну ділили між собою дві інші бригади, що складалися переважно з тимчасово найнятих чи то переведених з інших блоків охоронців на чолі з Біллом Доджем або ще кимось, хто мав для цього достатньо досвіду. То був непоганий спосіб тримати геть-чисто все під контролем, і мене це цілком влаштовувало. Єдине, що могло зробити моє життя ще краще у цьому плані, так це переведення Персі у денну зміну. Однак займатися паперовою роботою з обґрунтування доцільності і переваг подібного кроку я не мав ані вільного часу, ані, правду кажучи, бажання. Тож тепер інколи лише загадуюся: а чи змінилося б щось у перебігу подальших подій, якби мені таки вдалося спекатися Ветмора?

Як би то не було, у лівій частині складського приміщення нашого блоку (протилежній тій, яку займав Старий Іскрунець) за різноманітним приладдям та іншим, потрібним вряди-годи мотлохом ховався потужний гідрант[195]. Дін разом з Персі пристикували до нього рукав брезентового пожежного шлангу і залишилися чекати поруч, аби потім, коли хтось із нас скомандує, спільними зусиллями відкрутити затугий, як для однієї людини, вентиль.

Ми ж із Брутальником, не гаючи часу, почухрали до камери Вартона. Картина, що відкрилася нашим очам, майже повністю збігалася з розповіддю Гаррі: Скажений Білл так і стояв біля ґрат, і все так же втішено зубоскалив. Щоправда, потік сечі у нього вже вичерпався, але той недоумок навіть не вважав за потрібне сховати назад своє причандалля – воно так і залишалося стирчати з його штанів. По завершенні вчорашнього свого чергування, перед тим, як вирушати додому відсипатися, я вирішив, що не зайвим буде зазирнути до ізолятора. Там, покопирсавшись хвилинку-другу у непотребі, що «либонь колись» міг знадобитися, я витяг на світ Божий гамівну сорочку, яку й закинув на полицю у своєму кабінеті, інтуїтивно здогадуючись, що з огляду на дебютну поведінку нашого новака вона невдовзі може стати нам у нагоді. Так, зрештою, і вийшло – тепер я ніс ту приборкувальну хламиду на плечі, намотавши на вказівного пальця одну з численних парусинових зав’язок. Гаррі йшов позаду нас, тягнучи за латунний ствол змію пожежного рукава, що звивалася моїм кабінетом і східцями у напрямку складу, оповиваючи собою циліндричну бобіну, яку чимдуж розмотували Дін з Персі.

– Салю-ю-ют, хлопці! Як ся маєте? – загорлав, побачивши нас, Скажений Білл. Він реготав, наче дитя на ярмаркових атракціонах, і то так завзято, що ледве міг говорити, а по його щоках скочувалися рясні сльози. – Ви так хвацько пришурували, шо, ма’ть, чекаєте на яки’сь почастунок. А я оце саме зараз готую для вас сюрприз – декілька свіженьких гімняних ковбасок. І всі як одна м’якенькі та ду-у-же апетитні. Тільки краще приходьте завтра – я вас так пригощу, на всіх вистачить…

Тут він побачив, що я пораюся із замка́ми дверей його камери, і недовірливо звузив очі. Коли ж до поля зору Вартона потрапив Брутальник, який в одній руці тримав націлений на нього револьвер, а в іншій – поважчений кийок з нашого арсеналу, то його зеньки взагалі стали наче дві вузькі щілини.

– Єй-єй, якщо ви і зайдете сюди на своїх двох, то винесуть вас звідси вже точно тільки на ношах! Не будь я Малюк Біллі! – погрозливо застеріг він нас. Потім його балухи знов сфокусувалися на мені: – А якщо ти, трухляве хуйлище, сподіваєшся вдягнути мене у цю льолю для цофнутих, то прикро у цьому помиляєшся!

– Ти у цьому блоці далеко не перший, хто намагається нав’язати нам свої правила гри, – стримано відповів я. – І мав би про це знати. Однак мені здається, що ти надміру туполобий, аби навчитися чомусь самостійно, тож ми дамо тобі невеличкий, але вельми повчальний урок.

Вийнявши ключа з останнього замка, я відсунув убік двері камери. Вартон, не чекаючи, поки ми з Гауеллом зайдемо і скрутимо його, спритно відскочив від ґрат до нар (його пуцюрок при цьому кумедно підстрибнув, так і залишившись звисати з розстібнутої ширінки), простягнув руки у мій бік, долонями догори, і поманив мене пальцями:

– Ну ж бо, косорилий виродку, ходь сюди! Я так розумію, у когось в охоті мене провчити аж пердак рве? Га, старі шкарбани?! Але ми ще подивимося, хто з нас кого і чому навчить! – Пильнуючи краєм ока за мною, Скажений Білл перевів погляд на Брутальника і подарував тому скривлену гнилозубу посмішку: – Ану, давай спершу ти, бугаю! Бачиш, цього разу тобі не пофортунить підступно підкрастися до мене ззаду. І прибери на хрін ту свою пукавку – ми ж обоє знаємо, що ти не збираєшся з неї стріляти, хіба ні? Бийся по-чесному, як справжній чоловік. Отоді й подивимося, хто з нас більш кру…

У цей момент Брутальник зайшов до камери, але замість того, аби стати на пропозицію Вартона, він ступив від дверей на декілька кроків ліворуч. Ще секунду тому зневажливо примружені, очі Скаженого Білла геть повилізали з орбіт, позаяк єдине, що тепер привертало їхню увагу, було гирло націленого на нього ствола пожежного шлангу в руках Гаррі.

– Ой-йой, налякали їжака голою сракою! – заприндився він з ледь помітним острахом на обличчі. – Та все одно ви цього не зро…

– Діне, дава-а-ай! – щосили загорлав я. – На повну!

Вартон стрибнув вперед, але Брутальник зупинив його ефектним і виваженим ударом (переконаний, саме такому стилю нанесення максимальної шкоди при мінімумі зусиль безрезультатно намагався навчитися Персі), приклавшись своїм кийком йому по лобі, трохи вище брів. Парубок, який, здається, ще хвильку тому свято вірив у те, що до нашого з ним знайомства у «Холодній Горі» ми тільки те й робили, що горобцям дулі давали, а про еліту злочинного світу, як ото він, могли тільки зрідка щось чути, важко опустився навколішки, вип’яливши заслані поволокою напівпритомності здивовані оченята. Аж тут приспіла і вода. Під її натиском Гаррі похитнувся, відступивши на крок назад, але одразу відновив рівновагу і ще міцніше вчепився у пожежний ствол, тримаючи його в руках на кшталт дробовика. Потужний струмінь поцілив Скаженому Біллові Вартону прямо у груди, водномить розгорнувши його боком, а незабаром самовпевнений йолоп взагалі був збитий з колін і загнаний потоком води під свої нари. Нижче по коридору, нетерпляче перестрибуючи з ноги на ногу пронизливо зубоскалив і на всі заставки лаяв Джона Коффі Француз, вимагаючи від того, щоб він переповів йому усі подробиці бучі, хто наразі перемагає і як цьому новенькому gran’ fou[196] подобаються лікувальні водні процедури, що так рекомендуються китайозами. Але Джон, здавалося, навіть не чув його прокльонів і питань – одягнений лише у занадто короткі штани і в тюремних капцях на босу ногу він просто стояв посеред своєї камери і мовчки за нами спостерігав. Я встиг кинути на нього лише один швидкий погляд, утім і цього виявилося достатнім, аби відзначити такий знайомий мені вираз його обличчя – засмучений і водночас відчужений. Скидалося на те, наче він вже мав змогу бачити все це раніше – і не один раз чи двічі, а тисячу разів.

– Гей, там! Перекривайте воду! – кинув Брутальника через плече і не чекаючи відповіді метнувся у напрямку нар. Ухопивши все ще перебуваючого у прострації Вартона обома руками під пахви, він витяг його з-під ліжка. Мокрий, як хлюща, хлопець лише надсадно кашляв і видавав булькаючі звуки. Розсічена шкіра над його бровами – там, де влучив кийок того «бугая», – тепер перетворилася на набряклу лінію, кров з якої, змішуючись з краплинками води, тоненькими цівками стікала на оповиті туманом очі.

Процедуру надягання на ув’язненого гамівної сорочки ми з Брутусом Гауеллом перетворили на цілу науку, в якій значилися за академіків. Ми практикувалися у тому мистецтві сповивання з такою наполегливістю, що цілком могли зійти за пару професійних танцюристів вар’єте, які розучують новий танець у своїй програмі. Час від часу ті наші репетиції ставали нам у нагоді. Ось як у випадку із Скаженим Біллом, наприклад. Брутальник вправно підхопив лежачого на мокрій долівці Вартона і посадив його обличчям до мене, притримуючи однією рукою, аби він не завалився. Іншою рукою Брутус випростав навдивовижу покірливі верхні кінцівки юнака в моєму напрямку – точно в такий самий спосіб малеча інколи витягує руки ляльок, на зразок Ганчір’яних Енн та Енді[197], щоб надати їм більшої жвавості у своїх забавках. По перших проблисках притомності в очах Вартона було видно, що він поволі став усвідомлювати: якщо не почне боротися прямо зараз, за мить вже стане занадто пізно. Але нервові зв’язки́ між його мозком і м’язами все ще залишалися розірваними, і, перш ніж він встиг хоча б частково їх відновити, я спритно натягнув рукави гамівнички на його мляві руки, а Брутальник почав швидко затягувати її у нього на спині, защібуючи згори вниз численні пряжки. Поки ж Брутус порався ззаду, я, не гаючи часу, взявся за тасьми, що йшли від манжетів рукавів, завів руки Вартона йому ж за спину, перекинувши їх хрест-навхрест, і міцно стягнув його зап’ястки один до одного. Тепер наш бешкетник виглядав так, наче змерз від вечірнього душу і, аби зігрітися, – сам себе обіймає.

– А хай же тобі всячина, яйцеголовий штурпаче! Шо вони тама з ним витівають? Мо’, нарешті, вже скажеш?! – напосідався на Коффі роздрочений його мовчанкою Делакруа. До його галасу долучалося ще й попискування Пана Брязкотуна, як ніби йому теж нетерпілося про це дізнатися.

Коли ми з Брутальником завершили накручувати свої па навколо Вільяма Вартона, зі складу повернувся Персі. Обличчя у нього пашіло від хвилювання і збудженості, тож він навіть не переймався через таку дрібницю, як ото прилипла до тіла формена сорочка, яка після завзятого протистояння з гідрантом виглядала настільки мокрою, що навряд чи мала в собі бодай одну суху нитку. Одразу за ним з’явився і Дін. У порівнянні з Ветмором він мав набагато більш стриманий вигляд, і це не дивлячись на те, що саме його горлянку було прикрашено подарованим Вартоном намистом з фіолетових синців.

– Ну що, Скажений Білле, – звернувся я до надійно сповитого парубка, заодно з цим ривком ставлячи його на рівні, – схоже, настав час для невеличкої прогулянки. Отож, давай – топай ніжками.

– Ніколи, чуєш, ніколи не смій мене так називати! – злостиво, з піною на вустах заноровився Вартон, і, здається, саме тоді ми вперше побачили вияв його справжніх почуттів, а не просто захисне забарвлення спритного до маскування звіра. – Скажений Білл Гікок[198] насправді був паскудним стрільцем! І, звичайно ж, він ніколи не вбивав ту ведмедиху мисливським ножем – це все байки! Натомість, він тільки того що й був усього лише черговим сраним представником закону у Богом забутій глухомані! Ви тільки уявіть собі! Тупий нікчема всівся спиною до дверей і його вколошкав чмошний, як і він сам, алконавт!

– От же ж, йож твоя нога! Мій мозок зара’, мабуть, вибухне – цьому кретину замало того, що він вже наробив, так він ще й урок історії вирішив нам дати! – картинно пустивши собі під лоба очі, роздратований і водночас щиро здивований Брутальник нарешті виштовхнув Вільяма Вартона з камери. – З іншого боку, ніколи не знаєш, на кого перетвориться очманілий від манії власної величі дурбило, допоки не вмажеш йому добряче по хавальнику – бо тільки так і можна змусити його поводитися пристойно. Але, чуєш, Вартоне, з такою кількістю порядних людей навколо, і яким, сподіваюся, тепер став і ти, така точка зору є доволі слушною, хіба ні? І знаєш, що мене найбільш за все тішить, Скажений Білле? Ти й оком не встигнеш змигнути, як і сам станеш історією. А поки ми всі цього з нетерпінням чекатимемо – сраку в жменю і кроком руш праворуч по коридору! Там на тебе чекає спеціально приготована світлиця – щось типу кімнатки для провітрювання мізків і випускання пари.

Вартон видав розлютований і важкий для осмислення бойовий клич, а потім, не зважаючи на те, що був належним чином запакованим у гамівну сорочку, і своїми руками міг хіба що вщипнути самого себе за лопатки на спині, кинувся на Брутальника. Персі вхопився вже було за свій гікорієвий дрючок – «панацею Ветмора», що зараджує при розв’язанні всіх життєвих негараздів, – але вже за мить на його зап’ясток застережливо опустилася рука Діна Стентона. Спантеличений і злегка обурений погляд, яким Ветмор зміряв Діна, промовляв краще за будь-які слова: «Після того, як цей Вартон з тобою обійшовся, ти мав би стати найостаннішою людиною у світі, яка б хотіла завадити мені навчити цього одороблоха поваги».

Брутальник, ніби граючись, легко відштовхнув Вартона від себе і той відлетів до мене. Я відпасував кокон з ніжками у напрямку Гаррі, а той вже стусанами і копняками погнав його Зеленою Милею повз камери з голосно радіючим Делакруа і флегматичним Коффі. І Скажений Білл вже навіть не йшов, як його просили раніше, а біг, бо у тій ситуації це залишалося єдиним, що втримувало його від того, аби зорати своєю кирпою долівку. Одначе, на всьому шляху до ізолятора він ні на мить не забував посилати нам усім прокльони і випльовувати черги хитросплетеного лихослів’я, що сипало з нього, наче іскри від електрода зварювальника. Поки Дін, Гаррі і навіть Персі (який чи не вперше на моїй пам’яті забув про те, щоб скаржитися на усю несправедливість понаднормової роботи стосовно себе коханого) поспіхом виносили мотлох з гамівної кімнати, ми з Брутусом тимчасово затягли покараного на усамітнення і часткове знерухомлення смертника до останньої камери по правому боці проходу. Таким чином, у мене з’явилася сприятлива нагода провести з Вільямом Вартоном ще одну стислу бесіду:

– Ти, синку, вважаєш себе крутим перцем і, можливо, так воно і було… на волі. Але у цих стінах крутість не важить анічогісінько. Тому закарбуй у себе на… лобі – відведені для твоїх безумств дні скінчилися. Якщо не будеш комизитися і зчиняти бучу, ми ставитимемося до тебе з належною твоєму статусу повагою. В іншому ж випадку зважай на таке: у підсумку ти все одно маєш померти, тож ніщо не забороняє нам перед цим сточити тебе до стану недогризку від олівця. І ти рахуватимеш дні до того, коли, нарешті, зможеш примостити свою кощаву дупу на нашому Троні-Електроні.

– Помиляєшся, мудацюго! Це ти зітхнеш з полегшенням, коли побачиш, що я склеїв ласти. – В охриплому від нещодавнього крику голосі Вартона забриніли нові погрозливі нотки. Він все ще не полишав відчайдушних спроб звільнитися з парусинового полону сорочки, хоча і мав би вже зрозуміти – це марна справа. Від надмірних зусиль вуграсте обличчя хлопця наче налилося буряковим квасом. – Але поки я залишатимуся живим, про безтурботну житуху можете навіть і не мріяти! – по останніх словах дев’ятнадця­тилітній парубок вищирив на мене зуби, наче оскаженілий бабуїн.

– Якщо все, чого ти прагнеш, – перетворити наші життя на пекло, то можеш сміливо викреслювати це зі списку своїх бажань – ми працюємо у ньому ще з тих часів, коли ти пішки під стіл ходив, – втрутився Брутальник. – Однак твій, Вартоне, час перебування на Зеленій Милі тільки-тільки розпочався, і, повір, ми вже точно не побиватимемося через те, що геть усі останні дні свого паршивого життя ти проведеш у цій ось кімнатці з м’якенькими стінами. А коли перспектива бути постійно сповитим у цю вельми некомфортну, як ти вже й сам міг відзначити, сорочку для психів тебе не відлякує, що ж, ти матимеш змогу насолоджуватися нею… але недовго – допоки через нестачу кровообігу твоїми руками не пошириться гангрена і ті самі не повідпадають, позбавивши нас потреби у затягуванні ремінців цієї бісової одежини. – Гауелл ненадовго зупинився, вичікуючи, поки Скажений Білл повністю усвідомить усі принади змальованої перед ним картини, а потім додав: – Як ти, мабуть, здогадуєшся, сюди рідко хто навідується з власної волі. Отож, якщо плекаєш надію, що комусь таки буде ненасрати на те, як тобі у нас ведеться, маю тебе розчарувати – потрапивши сюди, для всього світу зовні ти вже помер. Тому перед тим, як зробити якийсь нерозважний крок, скористайся моєю порадою: гарненько обмізкуй, чи буде він цього вартий.

Якийсь час Вартон уважно вивчав Брутальникове обличчя, і, поки він це робив, його власна фізіономія поволі набувала більш звичного забарвлення.

– Зніміть її з мене, – несподівано попросив він з догідливістю у голосі – занадто правильному і розважливому, аби покладатися на нього. – Я буду слухняним, наче маля. Слово честі!

У дверях камери з’явився Гаррі Тервілліґер. Кінець коридору перед карцером нагадував собою якщо не міське звалище, то вже барахолку точно. Але мене це аніскільки не турбувало – за потреби ми б доволі швидко позакидали все назад, бо роблячи так навіть і зблизька не вперше, давно постирали на цьому зуби.

– Усе готово, – повідомив він.

Брутальник ухопив парусиновий сповиток у тому місці, де випинався правий лікоть Вартона, і загонистим ривком поставив парубка на ноги.

– Ворушися, Скажений Білле! Сприймай це за дармовий урок. Ти матимеш щонайменше двадцять чотири години, щоб затямити ніколи не сідати спиною до дверей, коли на руках маєш самі лише чорні тузи з вісімками.

– Розв’яжіть мене! – заскімлив Вартон, переводячи погляд то на Гаррі, то на мене з Брутальником. Багрянець знову розповзався його пикою. – Я буду смиренним, наче той ісусик… будьте певні, я засвоїв науку… Я… я… ум-ммм-м-а-г-ггггг!..

Несподівано він впав на долівку – так що нижня частина його тулуба залишилася у камері, а верхня опинилася на збитому і заяложеному лінолеумі Зеленої Милі, – і почав дриґати ногами та звиватися у корчах.

– Святий Боже, та у нього ж один з тих нападів! – прошепотів Персі.

– Аякже! А моя сестра – вавилонська блудниця, – хмикнув Брутальник. – І щосуботнього вечора вона голяка, у самій лише довгій напівпрозорій вуалі виконує танець живота і крутить перед Мойсеєм своїм передком. – По цих словах він нахилився і просунув руку під одну з пахв блазня. Я проробив те саме з іншою. Тепер Вартон борсався і смикався між нами, наче щойно спіймана на гачок рибина. Але ті декілька секунд, що ми тягнули до «гамівника» його норовисте тіло (яке, скажу вам, шарпалося так, наче вже відчуло на собі електричний дотик Старого Іскрунця), вимушено слухаючи брудну лайку з однієї його дірки та гучний пердіж з іншої, можна сміливо вважати одним з найнеприємніших моментів мого життя.

В якийсь з моментів, поки ми волокли Скаженого Біла, я підвів очі і зустрівся з поглядом почервонілих очей Джона Коффі. Його темно-коричневі щоки блищали від вологи. Він знову лив сльози. Мені вкотре пригадалася рука Берта Гаммерсміта, що рвучко простягається в моєму напрямку, хапаючи пальцями повітря у намаганні розжитися чимось поживнішим, і моєю спиною пробіг неприємний морозець. Я повів плечима і примусив себе сфокусуватися на Вартонові.

Закинувши його до ізолятора, наче звичайнісінький лантух з картоплею, ми, відсапуючись, хвильку-другу поспостерігали за тим, як опинившись на підлозі поруч з каналізаційним отвором – в якому одного разу ми думали знайти кубельце мишенятка, що розпочало своє життя-буття у блоці «Д» як Пароплавчик Віллі, – туго стягнутий прищавопикий юнак з усіх сил борсався у марній спробі звільнитися від нехитрого і на диво надійного винаходу для фіксації рухів.

– Я, зрозуміло, не побиватимуся, якщо цей фраєр проковтне свого чорного язика чи, наприклад, захлинеться власним блювотинням і двине коней, – заявив рипучим і аж ріжучим слух голосом Дін. – Але ж, хлопці, ви тільки замисліться на хвилинку, що за паперова тягомотина нас усіх чекатиме, якщо, не дай Боже, таке дійсно трапиться. Їй не буде ні кінця, ні краю.

– Та байдуже до тієї писанини, якщо б тільки нею все обмежилося! Через таку оказію керівництво штату обов’язково ініціює службове розслідування, – додав з похмурим виглядом Гаррі. – А коли невдовзі все з’ясується, усім нам дадуть добрячого копняка під сраку і ми втратимо навіть таку скурву роботу, хай їй грець! Пошуки ж нової, з огляду на те, що коїться у країні, завершаться для нас тим, що відправимося збирати боби вздовж Міссісіпі. А ви знаєте, що означає «Міссісіпі»[199], чи не так? Таким словом пращури теперішніх індіанців позначили те, що освічені люди зара’ називають як «повний пиздець».

– Та не кіпішуйте ви так з Діном. Як на мене, то ґиґнути він точно не збирається. Як, зрештою, і проковтнути свого язицюру, – запевнив їх Брутальник. – Зуб даю, мужики, коли завтра відкриємо ці двері, з ним все буде гаразд.

Сталося саме так, як Гауелл нам і передрікав: хлопець, якого о дев’ятій годині наступного вечора ми перепровадили назад до його камери, був мовчазним, мертвотно-блідим і на вигляд скидався більш-менш приборканим. Він ішов Милею, дивлячись собі під ноги, а коли з нього почали знімати гамівну сорочку – не робив жодних спроб на когось накинутися. Під час моєї усної перестороги, що у кожному наступному випадку неадекватних дій його знов чекатиме ізолятор, тож він має просто спитати себе, як довго він хоче там пролежати в обісцяних штанах і харчуючись дитячим їдлом з ложечки, Скажений Білл тільки того й зробив, що підвів голову і втупився у мене апатичним поглядом своїх балухів.

– Я буду слухняним, начальнику. Ваш урок став для мене повчальним, – прошепотів він смиренним і ледь чутним голосом, коли я вже замикав двері його камери. Брутальник, що стояв насторожі поруч, кинув на мене переможний погляд і підморгнув.

По обіді наступного дня Вільям Вартон, який сам вважав себе другим пришестям Малюка Біллі і скреготав зубами, коли його називали Скаженим Біллом (гадаючи, що жалюгідний представник закону Скажений Білл Гікок за свого життя не був вартим і плювка), придбав у нашого Старого Гудуна-Свистуна «місячний тортик»[200]. Здійснювати будь-що, пов’язане з торгівлею, Вартонові, певна річ, було суворо заборонено. Проте в другій половині дня команда наглядачів складалася з самих лише з тимчасово найнятих (здається, я вже згадував про це), тож оборудка пройшла успішно. Жодних сумнівів, що і Свистун добре знав про накладене на Скаженого Білла покарання. Але для беззубого шкарбана його возик з перекусоном завжди був чимось на зразок: «нікель – одвіку нікель, а дайм – рік за роком дайм; я б заспівав ще і приспів, але маю продати крам»[201].

Тієї ж ночі, коли Брутальник робив свій черговий обхід блоку, Вартон причаївся біля дверей своєї камери. Він дочекався, поки Гауелл підійде поближче і подивиться у його бік, а потім ляснув долонями по своїм надутим щокам, вистреливши тому в обличчя густим і навдивовижу довгим потоком шоколадно-слинявої рідоти. Аби зробити це, хлопець, мабуть що, запхав до свого хавальника гамузом усе печиво з упаковки, потримав його там, допоки від слини те не розм’якло, а опісля, в очікуванні своєї жертви, старанно пережвакував утворену масу гнилими пеньками зубів, наче то був звичайнісінький собі жувальний тютюн.

Неабияк задоволений результатами своєї витівки, Скажений Білл з перемазаною коричневою сумішшю цапиною борідкою завалився на ліжко і, дриґаючи ногами, заходився в істеричному реготі, тицяючи пальцем у бік Брутальника, на фізії якого гидотної мішанини з шоколаду, крекеру і начиння зі слиною було набагато більше.

– Начальнику, ви тепер – викапаний Крихітка Чорнявий Сембо[202]! Їй-бо! Ну, здоров будь, Сембо! – Од сміху Вартон вхопився за живіт. – О Господи, якби ж це було лайно! Я так через це шкодую! От якби мені вдалося вичавити з себе хоча б трохи…

– Та ти сам – лайно, – прогарчав Брутальник. – Сподіваюся, ти вже спакував валізи, бо негайно повертаєшся до свого улюбленого хезальника.

І невдовзі ми знову сповили Вільяма Вартона у гамівничку, після чого вдруге закинули його до кімнати з м’якими стінами. Але цього разу – вже на дві доби. Часом звідти до нас долинали звуки його шаленства і добірної лайки, подеколи ми чули обіцянки стати слухняним (буцімто він, дякувати Всевишньому, схаменувся і надалі буде поштивим хлопчиком), а інколи ми могли розібрати і благання привести до нього лікаря, бо він, здається, ось-ось відкине копита. Однак здебільшого Вартон мовчав. Він був тихим і тоді, коли за два дні ми прийшли випустити його з ізолятора… навіть занадто тихим. Повертаючись до своєї камери він не відривав погляду згаслих очей від лінолеуму, а коли Гаррі звернувся до нього з черговою порцією банальщини: «Пам’ятай, як у народі кажуть: усяк собі долю сам кує!», наше боже телятко не зреагувало на це бодай хоча б єдиним порухом, що можна було б сприйняти за ознаку тямки. Ми розуміли – якийсь час він дійсно поводитиметься так, як від нього вимагається, але потім неодмінно викине чергового коника. Певна річ, він навряд чи утнув би щось таке, що з нашим досвідом стало б нам у дивовижу (ну, добре, за виключенням витівки з «місячним тортиком», оригінальність якої визнав навіть Брутальник), але його наполегливість у цьому неабияк непокоїла і насторожувала. Я побоювався, що кінець кінцем хтось із нас втратить пильність і от тоді вже точно справдяться найгірші передрікання Діна і Гаррі й усі ми опинимося по вуха у лайні. І, що найгірше, така ситуація могла зберігатися як завгодно довго, оскільки Вартону в бозна-який спосіб пощастило заручитися підтримкою адвоката, який із шкіри геть пнувся – строчив супліки, намагаючись переконати усіх і кожного у можновладних верхах наскільки «…недалекоглядно було б стратити хлопчину, у якого, образно кажучи, ще й молоко на губах не обсохло… і який, до всього іншого, за білістю своєї шкіри не поступається старому друзяці Джеффу Девісу[203], упокій Господь його бунтівну душу…». З боку в’язниці скаржитися на таке зволікання було марною справою, позаяк вберегти Вартона від електричного стільця було прямим адвокатським обо­в’язком. Натомість наша роль зводилася до благополучного тушкування того сучого сина у стінах «Холодної Гори» протягом усього часу, поки його правник відстоюватиме свою правду. І що б там не робив адвокат, які б нові доводи не наводив, ми були майже певні – рано чи пізно, але Скажений Білл обов’язково стане черговим клієнтом Старого Іскрунця.

Розділ 6

Того ж таки тижня з клініки в Індіанолі повернулася додому Мелінда Мурс – дружина начальника нашої в’язниці. Тамтешнім лікарям вона була вже не потрібна: вони отримали багатообіцяючі новомодні рентгенівські знімки злоякісної пухлини, що розросталася в її голові, записали в історію хвороби скарги на кволість у руці та паралізуючі болі, що на той час мучили жінку майже безперестанку, а далі лише розвели руками – на превеликий жаль, на більше тодішня медицина виявилася нездатною. Щоправда, ескулапи видали її чоловікові повну жменю пігулок на основі морфію і милостиво відпустили Мелінду додому… помирати. У Гела Мурса накопичилося декілька днів відпустки по хворобі – не дуже багато, позаяк у часи Депресії з цим було доволі сутужно, але він взяв їх усі, аби тільки хоч якось допомогти Мелінді з тим лихом, що на них звалилося.

Ми з дружиною зібралися провідати Мурсів за три або чотири дні після того, як Мелінда повернулася з лікарні. Але перед цим я про всяк випадок подзвонив їм на домашній. Слухавку, ясна річ, взяв Гел. Почувши про наш візит, він не став заперечувати – Мелінда, за його словами, зранку почувалася непогано і була б щасливою нас побачити.

– Ненавиджу такі ось візити, – зізнався я Дженіс, коли ми вже під’їжджали до невеличкого будиночку, в якому Мурси прожили більшу частину свого шлюбу.

– А хто, скажи, був би від них у захваті, любий? – дружина заспокійливо поплескала мене по руці. – Але ми повинні хоч якось підбадьорити її, спробувати відволікти від похмурих думок.

– Дуже сподіваюся, що нам з тобою це вдасться.

Коли ми приїхали, Мелінда сиділа біля вікна вітальні, насолоджуючись сліпучими косими променями аномально теплого жовтневого сонця. І першим, що неабияк мене шокувало, стало враження, що вона схудла фунтів на дев’яносто[204]. Звісно, це не могло бути правдою: якщо б вона дійсно втратила таку вагу, від неї взагалі нічогісінько б не залишилося. Але саме такою була первинна реакція мого мозку на те, про що йому звітували очі. Її лице змарніло, під пожовклою, наче старий пергамент, шкірою вимальовувалися загострені контури черепа, а під очима залягли темні кола. То було вперше, коли я побачив Мелінду в її улюбленому кріслі-гойдалці з геть порожнім подолом, – сидячи ось так раніше, вона завжди чимось була зайнята: починаючи від шиття з в’язанням і завершуючи плетінням пледів чи навіть килимів з ганчірок. Тепер же вона просто сиділа, нагадуючи собою людину, що очікує на прибуття поїзду.

– Меліндо! – сердечно привіталася з нею моя дружина. Але від мене не приховалося, що вигляд подруги шокував Дженіс не менше за мене – а можливо, навіть і більше. Утім, вона з дивовижною майстерністю, так властивою деяким жінкам, вправно це приховала, підійшла до дружини Гела Мурса і, опустившись на одне коліно поруч з кріслом-гойдалкою, у якому та сиділа, взяла її за руку. Коли вона це зробила, мій погляд натрапив на блакитний килимок перед каміном, і я подумав, що за цих обставин він мав би бути відтінку порчених старих лаймів, адже напевне, що тепер ця кімната стала для родини Мурсів домашньою версією Зеленої Милі «Холодної Гори».

– Я прихопила для тебе трохи свого фірмового чаю, – м’яко промовила Дженіс. – Він складений за моїм власним рецептом і добре допомагає при безсонні. Обов’язково спробуй – я залишила пакунок у вас на кухні.

– Красненько дякую тобі, люба, – прошепотіла Мелінда. Її втомлений голос видавався старим і вицвілим.

– Як ти наразі почуваєшся, дорогенька? – спитала моя благовірна, приховуючи за легкою усмішкою стривоженість власного голосу.

– Краще, – трохи повагавшись, відповіла Мелінда. І знову мене вразив звук її скрипучого, буцімто навіть заіржавілого голосу. – Не так добре, нажаль, щоб мені хотілося танцювати від радощів, але принаймні сьогодні мені не дошкуляє біль. Лікарі виписали мені якісь пігулки від головних болів. І часом вони таки діють.

– Ну, це вже непогано, хіба ні?

– Не зовсім. Мої пальці мене геть не слухаються. З моєю рукою коїться щось… незбагненне. – Мелінда підняла правицю, подивилася на неї так, ніби ніколи до цього не бачила, а потім знов поклала її собі на коліна. – Я відчуваю, як щось незрозуміле відбувається… з усім моїм тілом. – По цих словах Гелова дружина зайшлася у беззвучному плачі, що змусило мене згадати про Джона Коффі. У моїй голові знову і знову прокручувалися ті слова, що він колись був мені сказав: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так? Я ж допоміг вам з тим, чи не так?» – наче причепливий уривок з пісні, від якого неможливо спекатися.

У той момент до кімнати зайшов Гел і, вибачившись, вкрав мене у наших дам, повівши на кухню. Вам доведеться повірити мені на слово, але від того втручання з його боку я відчув лише величезне полегшення. На правах господаря Мурс налив нам обом на півпальця першорозрядного і хльосткого самогону, що він розжився ним в одній з підпільних фермерських ґуралень[205]. Ми мовчки почаркувалися і випили. П’янкий дурман обпік горлянку, проклав вогняний струмок до шлунку і буквально одразу моїм тілом розлилося блаженне тепло. І все ж, коли Гел легесенько постукав нігтем по скляній банці, безсловесно запитуючи, чи не хильнути нам іще по одній, я заперечливо похитав головою і щоб не спокушати зайвий раз долю, відставив свою чарку подалі. У блоці «Д» Скажений Білл Вартон наразі вийшов з карцера – певна річ, тимчасово, – і було б вкрай необачно з мого боку наближатися до нього з головою, затьмареною алкоголем. Навіть зважаючи на сталеві ґрати, що нас розділятимуть.

– Я не знаю, Поле, скільки ще зможу це витримувати, – порушив мовчання Гел. Аби нашу розмову не почули жінки в сусідній кімнаті, мій начальник говорив ледь чутним шепотом: – Звісно, є дівчина, яка щоранку приходить мені допомогти з нею, але лікарі кажуть, що незабаром Мелінда може втратити здатність контролювати свою травну систему, і тоді… тоді…

Мурс замовкнув і тільки борлак на його тонкій шиї продовжував соватися вгору-вниз – вдруге проливати переді мною сльози Гел не бажав.

– Найкраще, що ти можеш зробити, друже, – це змиритися з долею, – промовив я, аби хоча б щось відповісти і якось його розрадити. Потім я потягнувся через стіл і коротко потис його тремтячу, поцятковану

старцівською пігментацією руку. – Роби так день-у-день, а решту залиш Богові, бо тільки він може повернути все на краще. Ти ж зробив все, що було в твоїх силах, хіба не так?

– Мабуть, що так. Але якби ж то тільки це так не виснажувало, Поле! Я молюся, аби тобі ніколи не довелося пізнати на собі, наскільки дійсно тяжкою є ця ноша.

Гел Мурс видав протяжне зітхання, роблячи титанічні зусилля, аби вгомонити своє стомлене серце.

– Гаразд, а тепер розкажи мені новини з блоку. Що там з Вільямом Вартоном? І як ти порозумівся з Персі Ветмором?

Протягом якогось часу ми ще погомоніли з начальником про службові справи і на тому наш з Дженіс візит до Мурсів добіг кінця. Згодом, коли ми з дружиною вже їхали додому, а вона зі сповненими сльозами очима і здебільшого мовчки сиділа на пасажирському сидінні поруч, занурена у власні невеселі думки, слова Коффі пурхали туди-сюди в моїй голові, наче Пан Брязкотун камерою Делакруа: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?».

– Це настільки жахливо, – в якийсь момент промовила Дженіс, наче звертаючись до самої себе. – А ще гірше те, що немає нікого, хто б міг їй зарадити.

Я кивнув на знак згоди, а про себе, вже вкотре за день, воскресив у пам’яті докучливе: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?». Та замисел, що після слів Дженіс замерехтів був на обрії моєї уяви, майже одразу видався мені справжнісіньким божевіллям – тільки-тільки зібравшись його осягнути, я вже відчайдушно силувався викинути його геть зі своєї голови.

Удруге дружина заговорила зі мною, вже коли я розгортав форд-купе у бік нашого будинку. Але цього разу розмова не стосувалася її давньої приятельки Мелінди. Несподівано предметом для обговорення було обрано мою сечову інфекцію – Дженіс цікавилася, чи дійсно вона минулася.

– Минулася без вороття, – запевнив я її.

– Як же це здорово, коханий! – Личко моєї дорожчої половини нарешті осяяв промінчик щастя і вона поцілувала мене прямісінько над бровою, як завжди змусивши мене аж затремтіти від насолоди. – Може, з такої нагоди нам не завадить пірнути, ну, знаєш, у невеличкі пустощі? Якщо, звісно, у мого заклопотаного охоронця знайдеться дещиця часу і бажання на свою кралечку.

Останнього у мене було навіть з лишком, та й щодо першого начебто можна було не перейматися. Отож, взявши Дженіс за руку, легенько стиснувши при цьому її пальчики, я повів кохану до спальні у задній частині будинку. І поки знімав з неї одяг, щосили примушуючи себе не поспішати, вона ніжно пестила моє жаріюче знаряддя, яке, здригаючись і пульсуючи (з причин, аніскільки не пов’язаних з болем), розбухало і тягнулося в її напрямку. Та коли я вже рухався у її солодкій розкішниці, плавно пірнаючи і так само повільно виринаючи – у той спосіб, що неодмінно зривав задоволені зойки та охкання з її вуст (та й з моїх, далебі, також), – перед моїми очима знову постало обличчя Джона Коффі, а у голові мухою билася лише одна думка: «Він же допоміг з тим! Він допоміг тобі з тим, хіба ж ні?!». Ну геть-чисто прилипистий рядок з якоїсь рекламної пісеньки, що не відчепиться від вас доти, допоки конкретно не заколупає.

Пізніше, дорогою до «Холодної Гори» я згадав, що вже зовсім скоро нам доведеться розпочати репетиції страти Едуара Делакруа. Та думка потягнула за собою іншу: цього разу роль відповідального виконавця під час екзекуції була обіцяна Персі. І саме тільки розмірковування про усі перспективи такого кроку змусило мене здригнутися від занепокоєння. Певна річ, я переконував себе змиритися: «усього одна страта і ми, цілком можливо, назавжди спекаємося Персі Ветмора…», але хвилювання і передчуття чогось поганого не миналися – буцімто інфекція, на яку я страждав ще декілька днів тому, навіть і не подумувала зникати. Просто замість того, аби спалювати живцем промежину, вона перебралася поверхом вище і вчепилася в мій хребет, активно перетворюючи кров у венах на кришталики льоду.

Розділ 7

– Ув’язнений Делакруа, на вихід! – сповістив Француза Брутальник, коли наступного вечора зупинився перед дверима його камери. А потім більш м’яко додав: – На мене з тобою і Паном Брязкотуном чекає невеличка прогулянка.

Делакруа подивився на нього сповненими сумнівів очима, та все ж потягнувся до коробки з-під сигар і взяв мишенятка до рук, склавши долоню човником. Недовірливо звузивши очі, якусь мить він уважно вивчав Гауеллове обличчя. Зрештою, так нічого з нього і не прочитавши, він запитав:

– Про шо це ти ото торочиш?

– Це визначальний вечір у вашій з Паном Брязкотуном кар’єрі циркачів, – відповів за Гауелла Дін, який разом з Гаррі на той момент встигли приєднатися до Брутуса. Намисто з синців на його шиї вже встигло набути неприємного жовтувато-зеленого кольору, однак, принаймні, він знову міг говорити, а не видавати звуки, що більше скидалися на собачий гавкіт. Стентон запитально поглянув на Брутальника: – Як гадаєш, Брутусе, нам обов’язково надягати на нього кайданки?

На лице Брутальника зійшов вираз задумливості. Нарешті він визначився:

– Нєа. Він буде слухняним хлопчиком. Еге ж, Деле? Це, до речі, стосується і твого мишеня. Позаяк саме цього вечора ви обидва матимете чудовий шанс проявити себе перед великими цабе цього світу.

Ми з Персі мали можливість спостерігати за тією розмовою, стоячи біля столу чергового: Ветмор схрестив руки на грудях, а його губи кривилися у ледь помітній презирливій посмішці. Трохи згодом він витяг з кишені свій улюблений роговий гребінець і заходився дбайливо розчісувати ним волосся. З-за ґрат своєї камери спостерігав за Делакруа і мовчазний Джон Коффі. Вільям Вартон розвалився на нарах, витріщившись у стелю, і не було схоже на те, що вистава з Французом бодай хоч якось його цікавила. Того дня він все ще «залишався слухняним», але те, що крилося за словом слухняний у його розумінні, лікарі «Шипшинного Кряжа» воліли називати кататонічним ступором[206]. Окрім вже згаданих, у блоці також була присутньою ще одна людина. Ми розмістили її у моєму кабінеті – подалі від знаттєлюбних очей, – але присутність тієї особи все одно можна було помітити за невиразною тінню, що тягнулася від неї Зеленою Милею через прочинені двері.

– Як це все розуміти? На шо це ви, gran’ fou[207], натякаєте? – Дел починав дратуватися. Коли Брутальник почав відмикати замки його камери, він забився якнайдалі на ліжку, підтягнув коліна до підборіддя і обхопив їх руками, з кожним обертом ключів зіщулюючись все сильніше. Щойно ж лишень двері від’ї­хали вбік, очі Француза метушливо забігали по фізіономіях трьох наглядачів.

– Гаразд, якщо для тебе це настільки важливо, то я розповім, – поблажливо відповів Брутальник. – Начальник нашої в’язниці пан Мурс наразі перебуває у відпустці по догляду за своєю дружиною – вона, як ти, можливо, міг чути, однією ногою вже на Божій дорозі. Тим часом, виконуючим його обов’язки було призначено пана Андерсона. Пана Кертіса Андерсона, якщо вже повністю.

– Справді? І яким боком це стосується мене?

– Розумієш, Деле, – незворушно продовжив за свого напарника Гаррі, – шеф Андерсон дізнався звідкись про твого мишеня і тепер хоче побачити його трюки на власні очі. Він, а заразом з ним і ще шість-сім інших дядьків, наразі чекають на початок твого шоу в адміністрації. І ти маєш знати, що це не просто якісь там охоронці. Подейкують, що серед них є дуже впливові тузи – далебі про це тобі і казав Брутальник. Мені довелося мигцем побачити одного з них і, здається, я впізнав у ньому відомого політика з самої столиці штату!

Почувши такі слова Делакруа помітно підбадьорився – як не старався, я не помітив навіть і тіні сумніву на його обличчі. Звичайно ж, вони бажають подивитися на Пана Брязкотуна! Та й хто б при здоровому глузді відмовився від такого?!

Дел заметушився по камері у гарячкових пошуках: спочатку він з головою зазирнув під ліжко, а вже за мить підвівшись на рівні, відкинув геть з нього свою подушку. Підсумковим здобутком маленького кажуна стали одна з тих великих рожевих цукерок зі смаком перцевої м’яти, а також строкато розмальована дерев’яна котушка. Тримаючи у кожній руці по трофею, він запитливо подивився на Брутальника. Той схвально кивнув:

– Авжеж. І хоча тим номером, який вони так хочуть побачити, що аж кипнем сцяли переді мною, є витівки мишеня з котушкою, гадаю, що й те, як малий пустун трощить м’ятну карамелю, буде для них також забавною штукою. І не забудь прихопити сигарну коробку. Ти ж маєш у чомусь його нести, правильно?

Делакруа не заперечував. Він взяв коробку і опустив до неї невигадливий реквізит Пана Брязкотуна, проте гризуна влаштував у себе на плечі, де той надійно вчепився лапками в арештантську сорочку свого господаря. Потому пристаркуватий кажун, гордо випнувши груди, вийшов з казні і подивився на Діна з Гаррі:

– А ви, хлопці, підете зі мною?

– Та нє, – відповів за двох Дін. – Нажаль, у нас зависло декілька важливих справ. Але ти, Деле, задай їм там перцю – покажи, що буває, коли простий хлопець з Луїзіани не сидить, склавши руки, а всього себе присвячує затребуваній справі дресирувальника.

– За це можете не хвилюватися – від зачудування у них очі повилазять, – запевнив його Делакруа і його миршаве зазвичай лице осяяла щаслива усмішка. Вона була настільки неочікуваною і щирою, що навіть попри скоєні Французом жахливі злочини мені трохи стало його шкода. Боже, в якому ж ми оце живемо світі… в якому жорстокому, хай йому грець, світі!

Опинившись біля камери Джона Коффі, з яким у Дела встановилися непевні дружні відносини (що, наскільки мені було відомо, не надто вже й сильно відрізнялися від братання смертників на своїх Останніх Милях у сотнях інших подібних закладах), чоловічок повернув до нього свою усміхнену мармизу.

– Задай їм там перцю, Деле! – серйозно і глибокодумно промовив чорношкірий велетень. – Покажи їм усі його витівки.

Делакруа кивнув і статечно підніс долоню руки до свого плеча. Пан Брязкотун не вагаючись ступив на неї, наче то була звичайнісінька платформа для висадки пасажирів, і долоня одразу рушила у бік ґрат, за якими стояв Коффі. Побачивши це, Джон вистромив з-за пруття свого велетенського пальця і будь я тричі проклятий, якщо на власні очі не спостерігав, як мишенятко витягнуло свою шийку і, висолопивши, наче добрий пес, маленького язичка, лизнуло його пучку.

– Ходімо вже, Деле, годі зволікати! – поквапив його Брутальник. – На цих чуваків вдома чекає гарячий обід, а вони, натомість, сидять в адмінблоці і чекають на тебе – і все, зауваж собі, заради того, аби мати можливість поспоглядати за каверзами і викрутасами твого мишеня.

Звичайно ж, то була неправда: Андерсон щодня за­лишався на роботі до восьмої години вечора, а в охоронців, яких він втягнув у спектакль під назвою «перегляд шоу Делакруа», зміни добігали кінця об одинадцятій або ж, навіть, і взагалі опівночі. «Відомий столичний політик», скоріш за все, був звичайним офісним прибиральником, якому просто хтось позичив свою краватку. Але, як ви розумієте, у Делакруа не було жодної можливості про все це дізнатися.

– Я готовий, – без претензій на оригінальність відповів Француз тоном непересічної знаменитості, яка лише дивом ушанувала своєю увагою сірих та злиденних. – Ведіть мене. – Але поки Брутальник супроводжував Делакруа і Пана Брязкотуна (який знову сидів на кволому плечі останнього) вздовж Зеленої Милі, малорослий «конферансьє» сурмив в удаваний ріжок і розсипався у пишномовних декламаціях:

– Messieurs et mesdames! Bienvenue au cirque de mousie![208]

А втім, навіть з головою пірнувши у світ своїх власних фантазій, коли процесія наблизилася до столу чергового, Дел не став зайвий раз спокушати долю і, взявши ліворуч, оминув Персі на якомога безпечнішій відстані, ще й кинувши на того підозріливий погляд.

Гаррі ж із Діном немов за командою зупинилися перед порожньою камерою навпроти казні Вартона (той добродій, до речі, так майже і не ворушився) і мовчки простежили за тим, як Брутальник відмикає двері на прогулянковий майданчик – де на нього вже заждалися двоє інших охоронців, – і виводить назовні Делакруа – щасливого у передчуванні схваленого «згори» виступу перед поважним і впливовим керівництвом «Холодної Гори» і запрошеним зі столиці представником чиновництва. Ми дочекалися, поки за ними не закриються двері блоку, і тільки після цього я дозволив собі повести очима у напрямку свого кабінету. Загадкова людська тінь і досі вимальовувалася на підлозі – її обриси були настільки розмитими і видовженими, що складалося стійке враження, ніби її джерелом слугувала людина, яка чимало місяців потерпала від лютого голоду. Я дуже радів, що сторожкий зазвичай Делакруа був занадто схвильований майбутньою виставою, аби звернути на неї свою увагу.

– Виходь вже, – покликав я людину, що переховувалася у кабінеті. Далі, навіть не чекаючи на її появу, я звернувся до своїх підлеглих: – І, народе, спробуйте ворушитися жвавіше. Я хочу, щоб ми встигли прогнати дві репетиції, а часу в нас обмаль.

У дверях кабінету з’явився Старий Гудун-Свистун. Бадьоро на нас поглянувши, як завжди енергійний і сповнений життєвих сил дідок прочалапав до камери Делакруа і, пройшовши крізь залишені відчиненими двері, неквапно вмостився на кажуновому ліжку.

– Шиджу, – завчено повідомив він нас. – Я шиджу, я шиджу, я шиджу.

Оце і є справжній цирк, подумав я, прикривши на хвильку очі. Гастролі стопроцентного шапіто проходять не в адміністрації, як гадає Француз, а саме тут – у блоці «Д». І на відміну від Делакруа, у нашій виставі задіяно цілу зграю дресированих мишей. З розплющуванням повік та думка геть вивітрилася з моєї голови і ми заходилися репетирувати прийдешню страту.

Розділ 8

Перша спроба пройшла непогано, як, в принципі, і друга. Персі справлявся зі своїми обов’язками краще, ніж я міг собі уявляти у найсміливіших мріях. Це, звісно, аж ніяк не убезпечувало нас від проблем, що могли проявитися під час реальної прогулянки Милею миршавого кажуна, але я мав визнати – великий крок у правильному напрямку Ветмор таки зробив. Раптом мені майнула думка, що все йшло добре тільки тому, що Персі просто займався справою, про яку мріяв від самого початку роботи у «Холодній Горі». Зрозумівши це, я відчув неабиякий сплеск презирства до того вихватька, але кінець кінцем приборкав свої емоції. Бо що б це насправді змінило? Хай вже Ветмор надіне на Делакруа той чортів шолом і скомандує ввімкнути струм. А потому вони обидва щезнуть з мого життя. Якщо вже це не щасливий кінець, то я навіть не здогадувався, яким би він мав тоді бути. І, як правильно зауважив було Гел Мурс, мізки Делакруа все одно підсмажать, незалежно від того, хто під час його страти виконуватиме роль відповідального виконавця.

Отож, як би там не було, а у новій для себе ролі Персі проявив себе з найкращого боку – здавалося, він і сам це чудово розумів. Помітили це й інші. Що ж до мене, то вряди-годи відійшовши у репетиції на другий план, я, нарешті, міг дозволити собі розслабитися і руйнувати це блаженне почуття неприязністю до Ветмора не помишляв. Здавалося, що все йде, як по маслу. Мені було приємно відзначити, що на додачу до всього Персі дійсно дослуховувався до наших порад з того чи іншого приводу, які, на нашу думку, мали допомогти йому виконати покладені на нього обов’язки ще краще або ж, як мінімум, виключити можливість виникнення позаштатних ситуацій. Якщо хочете знати правду, щодо Ветмора ми були сповнені неабиякого оптимізму: навіть Дін, який зазвичай намагався триматися від нього подалі… як в буквальному сенсі, так і подумки. Нічого дивного, гадаю, у цьому не було: що може бути більш улесливішим для самолюбства будь-кого з представників старшого покоління, як не жовторотий салага, який, о диво, дослухається до порад. І ми в цьому плані не стали винятком. Отож, коли Скажений Білл Вартон перестав колупати очима стелю, жоден з нас навіть не звернув на це увагу. Включно зі мною… хоча тепер у моїй уяві так і вимальовується картина, як він принишк за ґратами своєї камери і уважно спостерігає за базікалами, що поставали навколо столу чергового, наввипередки напоумляючи свого недосвідченого колегу. Ми, наче зграйка ідіотів, наставляли на розум Персі, а той нездара робив вигляд, що йому цікаво і він уважно слухає! Аж сміх розбирає, зважаючи на те, чим невдовзі все обернулося!

Брязкіт ключа у замку́ дверей, що вели на вигульний дворик «Холодної Гори», поклав край нашому невеличкому післярепетиційному «розбору польотів». Дін послав Персі застережливий погляд.

– Дивись мені, ані пари з вуст чи будь-якого іншого натяку про те, чим ми тут щойно займалися! – прошепотів він. – Нам не потрібно, щоб він почав бодай підозрювати щось неладне. Для них це завжди погано, бо завчасно засмучує і виводить з душевної рівноваги. А нам через це – тільки зайвий клопіт.

Ветмор кивнув і приклав указівного пальця собі до губ: «нічичирк!». То́му блазню, мабуть, здавалося, що це виглядає неабияк комічно, але в тій ситуації нам було геть не до жартів. Коли двері було відчинено, першим до блоку зайшов Делакруа. Одразу за ним, тримаючи в руках коробку з-під «корон», всередині якої гучно перекочувалася розмальована котушка, сту­пав Брутальник. Гауелл був схожим на асистента ілюзіоніста, до обов’язків якого входило прибирання зі сцени реквізиту, поки саме світило циркового мистецтва після свого естрадного номера повагом зникає за лаштунками. Пан Брязкотун урочисто вмостився на плечі Француза. А що ж, спитаєте, Делакруа? Скажу вам так: Ліллі Ленґтрі[209] після відвідин Білого дому[210] не сяяла так від щастя, як наш кажун по своєму поверненні з тюремної адміністрації.

– Усі були у захваті від Пана Брязкотуна! – проголосив Делакруа, щойно переступивши поріг. – Вони сміялися, аплодували і навіть викликали його на біс!

– Це збіса гарна новина для всіх нас – перервав його Персі. Його поблажливий і запанібратський тон анітрохи не нагадував колишнього Ветмора. – А тепер, дідуню, махай до своєї камери.

Коли ж Делакруа, не ймучи віри почутому, потішно витріщив на нього свої здивовані баньки, зненацька повернувся старий Персі. Він вишкірив зуби, скорчивши якомога лютішу міну, і простягнув до Француза руки, вдаючи, ніби хоче його упіймати. То, без сумніву, був такий жарт з його боку, бо почуваючись на сьомому небі від щастя, Ветмор навряд чи був налаштований заподіяти комусь бодай найменшої шкоди. Але ж звідки про це було знати Делові? Наляканий до всирачки кажун прудко смикнувся було назад, але відразу перечепився через чималеньку ногу Брутальника і беркицьнувся на лінолеум, гучно гепнувши по ньому своїм гамаликом. Пан Брязкотун виявився більш спритним: рятуючись від неминучої смерті, він встиг відскочити убік, і обурено попискуючи, дременув коридором до камери свого хазяїна.

З кректанням зіп’явшись на рівні, сердитий Делакруа обпік сповненим ненависті поглядом справляючого хихи-чмихи Персі і заквапився за своїм ручним мишеням, вигукуючи його ім’я і обережно обмацуючи свою постраждалу потилицю. Брутальник, якому не було відомо про ті захоплюючі дива компетентності, які, мабуть, що заради різноманітності показав під час репетиції Ветмор, лише глянув на нього з неприхованим презирством і, побрязкуючи ключами, неспішно рушив за Делом.

Гадаю, те, що відбулося услід за цим, сталося через бажання Персі вибачитися за свою дурну витівку. Мені й самому у це важко повірити, але того дня він перебував у вельми піднесеному настрої. І якщо я таки правий, то це лише зайвий раз підтверджує цинічність старої, як світ, приказки (вже навіть і не пригадую, від кого вперше її почув): з добрих намірів поміст у пеклі зложений. Пригадуєте, я розповідав вам про те, як під час однієї з двох ігор з Пароплавчиком Віллі у наздоганялки (це було ще до появи у блоці Делакруа), Персі, завзято шпарячи за мишеням у напрямку гамівної кімнати, опинився на вкрай малій відстані від камери Презика (себто Артура Фландерза)? З його боку поводитися так було надзвичайно небезпечно, бо саме з цієї причини Зелену Милю, як, до речі, і проходи між будь-якими іншими тюремними камерами, зроблено настільки широкими: коли ви йдете центром такого проходу, навіть якщо смертник повністю висуне з-за ґрат руку, бажаючи вас ухопити чи заподіяти якусь шкоду, єдине, що він упіймає, так це облизня. Тоді Презик вибачив Ветмора за таку необачність, але я добре пам’ятаю, як подумав: «якби ж тільки Персі підійшов поближче до камери Вождя, то Арлен Біттербак міг і не подарувати йому такої глупоти – просто заради того, аби показати, де раки зимують».

Звичайно, ані Презика, ані тим паче Вождя тоді вже не було у блоці. Натомість їхнє місце зайняв Скажений Білл Вартон, який за своєю вдачею був у достобіса разів гіршим за перших двох, та ще й разом узятих, і саме він уважно стежив за перебігом нашої п’єски, стійко чигаючи на власний шанс вийти на сцену. І ось тепер, завдячуючи ласці Персі Ветмора, його терпець був винагороджений сторицею.

– Агов, Деле! – сміючись, гукнув Персі та пустився навздогін за Брутальником і Делакруа. Геть втративши при цьому обережність і рухаючись Зеленою Милею навскіс, він навіть і не помітив, наскільки близько до казні Вартона пролягатиме його маршрут. – Агей, недоторкане вайло, я не хотів тебе налякати! Як там твоя голомоза довбе…

Цієї миті Вартон прожогом підхопився з нар і блискавкою метнувся у напрямку ґрат – за весь час, що я проробив охоронцем, мені не доводилося бачити, аби хтось рухався настільки швидко (і це беручи до уваги тих вправних, як в’юни, підлітків, з якими нам з Брутальником доводилося мати справу згодом, коли ми вже працювали у Виправній колонії). Скажений Білл, наче той спрут, викинув через решітку свої руки і, вхопивши Персі спочатку за плечі форменого кітеля, а одразу потому – за горло, рвучко смикнув, притягуючи свою жертву поближче до себе. Притиснутий спиною до металевого пруття дверей його камери, Персі верещав, як різане порося, і по його очах я бачив, що він вже розпрощався з життям.

– Який же ти солоденький, – прошепотів Вартон. Утримуючи горлянку Персі однією рукою, іншою він скуйовдив йому волосся. – М’якесеньке! – констатував він, мало не глузуючи. – На дотик, наче аж дівчаче. Підозрюю, медовий ти мій, що я б охоче трахнув твою тугеньку попку, аніж кицьку твоєї сестрички, – і на підтвердження своїх слів, парубок пристрасно цмокнув Ветмора у вухо.

У мене склалося враження, що Персі – який, нагадаю вам, відрепіжив новоприбулого у блок Едуара Делакруа тільки за те, що той ненавмисно торкнувся його цнотливої промежини, – повністю усвідомлював, що за сцена розігрувалася. Не впевнений, далебі, що йому конче хотілося це знати, але ж який у нього був вибір? Від страху уся кров відійшла з його вмить сполотнілого обличчя – через що пігментні плями і рубці, залишені на щоках підлітковими вуграми, поставали схожими на родимки, – широко розплющені очища затуманилися слізьми, а з кутика тремтячого рота потяглася тоненька цівка слини. Все це сталося навдивовижу швидко: мені навіть здалося, що від того моменту, як Вільям Вартон зіскочив зі свого ліжка, минуло не більше десяти секунд.

Гаррі і я зробили декілька кроків вперед, піднявши свої кийки. Дін витягнув з кобури револьвер. Але перш ніж ми встигли хоча б ще щось зробити, Скажений Білл відпустив Персі і відійшов у глиб камери. Ледь підвівши руки, так що долоні опинилися на рівні плечей, він моторошно шкірився до нас гнилозубою посмішкою:

– Я пустив йово. Мені просто закортілося тро’ розважитися, але я вже пустив йово. Зі знадливої голівки цьово пацанчика не впала жодна волосинка, тож у вас нема причин знов кидати мене до тієї бісової м’яко­стінної кімнати!

Персі Ветмор метнувся через Зелену Милю до порожньої казні навпроти тієї, що займав Вартон, і зіщулився біля її ґратчастих дверей. Його дихання було настільки прискореним і оглушливим, що за звучанням більше скидалося на схлипування. Що ж, нарешті він дістав переконливу науку триматися по центру Зеленої Милі і подалі від загребущих рук тюряжників, які, на додачу до всього, мають ще й зуби, що можуть ой як боляче вкусити, і давно нестрижені нігті, якими так легко розтяти горлянку у місці, де тріпотить синя жилка. Я був переконаний – такий життєвий урок Персі пам’я­татиме незрівнянно краще, аніж усі ті поради і зауваження, що чув від нас після репетиції прийдешньої страти.

На фізіономії Ветмора застиг вираз цілковитого жаху, а старанно укладена зазвичай зачіска чи не вперше з часів мого з ним знайомства була геть розкучманою і сплутані пасма волосся стирчали на всі боки, наче їжакові шпички. Гонористий молокосос виглядав наразі як людина, яка лише дивом не стала жертвою зґвалтування.

На якусь мить усі присутні немов заціпеніли на місці й у блоці запанувала майже абсолютна тиша, єдиним звуком в якій були схлипуючі присвистування, що виривалися з горлянки переляканого Персі. Могильну мовчанку порушив зловтішний регіт, який був настільки неочікуваним і позбавленим бодай крихти здорового глузду, що, гадаю, не в мене одного тоді тьохнуло серце й забігала хребтом мурашва. Попервах я подумав, що то продовжує дуріти Вартон, але помилився. Сміхуном виявився Делакруа: стоячи у відчинених дверях своєї камери, Француз, зігнувшись в істериці майже навпіл, вказував пальцем у напрямку Персі. Мишеня вже встигло повернутися на його плече, і тепер Дел був схожим на дрібного, але від того не менш злостивого чаклуна у супроводі власного бісеня.

– Ви тілько подивіться на нього, він аж штани обісцяв зі страху! – не вгавав кажун. – Гляньте, гляньте лише, шо наробила ця ваша держиморда! Ич, який! Такий хвацький смільчак, коли вирішує пригостити когось своїм дрючком, а насправжки – mais oui mauvais homme[211], який, варто лише комусь його зачепити, тілько того, шо й здатен напудити собі у штанці – прям як мале дитятко!

Не полишаючи тицяти в бік Персі пальцем, Делакруа вже мало не качався від сміху над своїм кривдником, і у тому знущальному реготанні він ніби вихлюпував на нього накопичені у собі власні страхи і ненависть. Ветмор же тільки й міг, що не зводити з Француза знавіснілого погляду очей, бо, здавалося, що поворухнутися чи, бодай, сказати тому зухвальцеві щось у відповідь він був не в змозі. Зацікавлений Вартон повернувся до ґрат, і коли теж запримітив темну пляму, що розповзалася спереду штанів Персі, – хоча остання була ще доволі малою, не помітити її було важко, як, в принципі, і здогадатися про причину її появи, – то задоволено вишкірився:

– Здається, хтось таки має купити цьому відважному хлопчині підгузка, – промовив він і, пирскаючи від сміху, повернувся на нари.

Брутальник знову рушив у напрямку камери Делакруа, але перш ніж він встиг опинитися поряд з її дверима, кажун моторно пірнув усередину і одразу завалився на ліжко.

Я нахилився до Ветмора і заспокійливо стиснув його плече.

– Персі,.. – почав було я, але жодна, годяща за таких неординарних обставин утішлива сентенція, як на те, все ніяк не спадала мені на думку. Утім, і цього виявилося цілком вдосталь: парубчина вмить ожив і навіть знайшов у собі сили скинути з себе мою руку. Кинувши оком на матню своїх штанів і побачивши там пляму, яка продовжувала поволі розпливатися піддатливою для цього діла тканиною, Персі зашарівся так, що його щоки вкрив бордовий, я б навіть сказав – вогненно-червоний рум’я­нець. Ще раз пильно подивившись на мене, Ветмор переключив свою увагу на Гаррі і Діна. Пригадую, як тоді подумки подякував усім святим за те, що Старий Гудун-Свистун пішов з блоку раніше, аніж закрутилася уся та катавасія. Якби ж він залишився з нами, то вже протягом дня ця історія облетіла б усю «Холодну Гору». А зважаючи на прізвище Персі (що у контексті того, як він осоромився, набувало особливо курйозного змісту[212]), вона неминуче стала б тією тюремною билицею, яку з насолодою переповідали і не менш радо слухали протягом багатьох наступних років.

– Розповісте про це бодай одній душі, і максимум за тиждень усі як один стоятимете у черзі за халявним хавчиком, бо з цієї роботи вам дадуть копняка під сраки! – роз’яріло прошипів він нам. За інших обставин, подібні безпідставні погрози з боку Ветмора майже напевне закінчилися б для нього тим, що я або хтось інший забив би йому ті слова назад у пельку. Однак у тих умовах я міг лише поспівчувати бідоласі. Припускаю, що він відчув ту жалість, але через це став почуватися ще гірше – як ніби до відкритої рани якийсь горе-лікар приклав йому листя кропиви.

– Те, що відбувається у цих стінах, у них же і залишається, – примирливо відповів Дін. – Щодо цього можеш навіть не турбуватися.

Персі озирнувся через плече в бік казні Делакруа. Брутальник вже замикав двері, але зсередини до нас продовжували долинали нещадно чіткі хихикання небажаючого вгамуватися Француза. На лице Ветмора немов зійшла чорна хмара. Я розмірковував, чи не нагадати йому, що у цьому житті як дбатимеш, таке і матимеш, але потім вирішив, що для подібного моралізування, мабуть-таки, аж ніяк не слушний час.

– Стосовно ж нього… – почав було Персі, але замість того, аби закінчити свою чергову погрозу, він опустив голову і пішов на склад – пошукати суху пару штанів.

– Він такий красунчик, – мрійливо промурмотів Вартон з нар. На що Гаррі наказав йому стулити хавло, бо інакше миттю опиниться у карцері – хоча б навіть через свій довгий язик. Перти на рожен Скажений Білл не став, натомість схрестив руки на грудях, склепив очі і удав, ніби дрімає.

Розділ 9

Ніч напередодні страти Делакруа видалася спекотнішою і задушливішою, ніж будь-коли того жовтня. Коли о шостій вечора я зайшов відмітитися до Адміністрації, стовпчик термометра за вікном кімнати чергового підпирав позначку «вісімдесят один»[213]. Ні, ви лишень вдумайтеся: вісімдесят один, курва, градус наприкінці жовтня! До того ж, десь з-за обрію на заході долинав гуркіт грому – ну геть-чисто, ніби на дворі стояв липень! Пригадую, як вдень, будучи у якихось пообідніх справах у місті, я зустрів одного з вірян парафії, до якої належав і сам. Так ось, він абсолютно серйозно поцікавився у мене, чи не вбачаю я у такій надзвичайно спекотній, як для жовтня, погоді знамення прийдешнього Кінця часів[214]. «Переконаний, брате мій, що ні», – запевнив я його, але на думку майже одразу спало, що для в’язня «Холодної Гори» в особі Едуара Делакруа його власний Кінець часів таки дійсно наближається. Воістину так і було.

На порозі блоку «Д» з боку дворику для прогулянок ліниво підпирав одвірок Білл Додж. Повільно сьорбаючи з горнятка каву, він, так само неспішно, покурював «козячу ніжку».

– Ого-го, ви тільки погляньте-но, хто прийшов! – вигукнув він, з цікавістю мене роздивляючись. – Пол Еджкум, власною, хоч і дещо кепсько виглядаючою, персоною!

– Як минувся день, Білле?

– Нічогенько.

– А що там Делакруа?

– Нормальок. Здається, він начебто і розуміє, що завтра на нього чекатиме, а разом з тим поводиться так, наче щонайменше планує зустрічати з нами Різдво. Та чи мені тобі оце розповідати, як більшість з них починають себе поводити, коли кирпата свашка вже стоїть за плечима і починає трясти своєю косою.

Я кивнув.

– Вартон?

Білл голосно розсміявся:

– Цей веселун? Та сам Джек Бенні[215] порівняно з ним здаватиметься затятим пуританином, їй-бо! Уявляєш, він «зізнався» Рольфові Веттермарку, що злизував полуничний джем з печерки його жінки.

– І що на це відповів Рольф?

– Що він нежонатий. Але той курвець не розгубився – припустив, що у такому випадку то, напевне, була Рольфова мамуня.

Почувши це, я заіржав, наче кінь. Той безсоромний жарт, як це не дивно, і справді видався мені дотепним. А ще, скажу вам, рвати кишки від реготу і не перейматися, що в будь-який момент хтось розпочне запалювати внизу живота сірники, було неабияк збіса приємно. Білл понадривав пупа разом зі мною, а коли заспокоївся, вихлюпнув залишки кави на землю. На той час подвір’ям повільно, ледь-ледь тягнучи ноги, тинялися лише декілька старих привілейованих арештантів, переважна більшість з яких мотали строк у «Холодній Горі», мабуть, що з тисячу років, не менше.

Почорніле на заході небо знову осяяв відблиск далекої блискавки, а за півхвилини чи навіть більше до нас докотилися і тривожні луни погрозливого гуркоту громовиці. Враз припинивши сміятися, Білл з тривогою поглянув на небо.

– Ось що я тобі скажу, Поле, – без тіні усмішки промовив він. – Занадто вже не подобається мені ця погода. Таке відчуття, наче щось має статися. І це щось буде ой як жахливо паскудним.

Нажаль, щодо цього Білл Додж таки мав рацію. Паскудство сталося тієї ж ночі, коли на годиннику було за чверть до десятої. Саме тоді Персі Ветмор і вбив Пана Брязкотуна.

Розділ 10

Спочатку все йшло добре і здавалося, що, всупереч спеці, нас чекатиме доволі спокійна ніч: Джон Коффі перебував у звичному для себе спокійному стані, що межував з цілковитою флегматичністю до подій навколо, а Скажений Білл вкотре вдавав із себе Білла Благенького. Трохи дивував хіба що гарний настрій Делакруа – як для людини, у якої дещо більше ніж за двадцять чотири години мало відбутися фатальне побачення зі Старим Іскрунцем, кажун був у вкрай доброму гуморі.

Звичайно ж він усвідомлював, що невдовзі на нього очікує, – принаймні, на елементарному рівні. На свою останню у житті трапезу Француз замовив мексиканського їдла, добряче приправленого соусом чилі. Він навіть напоумлював мене щодо інструкцій, які я мав дати тюремним кашоварам: «Обов’язково накажіть їм, шоб не пожлобилися заправить все отим, знаєте, гострим соусом. Передайте – він має буть таким, шо аж сам стрибає тобі у горлянку і каже при цьому: ге-е-еп! І окрім чилі хай вкинуть у нього побільше зелені, тілько не такої, шо жується, наче трава-травою. Якшо вони постараються як слід, то ця задьориста хрінь пробере мене аж до пердальника так, шо наступного дня я навіть і з очка не злазив би… Але цього разу, гадаю, мені нема чого через це хвилюватися, n’est-ce pas?[216]»

Із наближенням дня страти, більшість засуджених з маніакальним бузувірством починають турбуватися про безсмертність своїх душ, але Делакруа, тільки-но почувши, як я околясом і манівцями намагаюся з’ясу­вати, чого б йому бажалося у плані духовної розради в свої останні години, одразу ж поклав край моїм стражданням у вирішенні такої делікатної справи. Міркування Дела були доволі невигадливими: якщо «отой чувак» Шустер виявився достатньо пристойним для Великого Вождя Біттербака, то вже для Едуара Делакруа хоч якось та й згодиться. Єдине, що насправді його непокоїло – упевнений, що ви і самі вже про це здогадалися, – так це доля Пана Брязкотуна, коли він попрощається з цим світом. Мені довелося провести чимало довгих годин зі смертниками за ніч до їхньої останньої прогулянки, але то було вперше, коли ті години минулися у роздумах про долю гризуна.

Розмірковуючи над можливим розвитком подій, Дел відкидав сценарій за сценарієм, терпляче і наполегливо проганяючи усі їхні варіанти через свій затьмарений розум. І протягом усього часу, що Француз сушив голову над своїми прожектами (описуючи вголос переваги і недоліки кожного з них настільки завзято, що у бажанні забезпечити своєму улюбленцю краще майбутнє скидався на надміру турботливого батька, первістку якого прийшов час підібрати путній коледж), він кидав і кидав розмальовану олівцями котушку до дальньої стіни камери. Кожного разу, коли він так робив, Пан Брязкотун мчав слідом за нею, а коли знаходив – прикочував назад до ноги Дела. Кінець кінцем, через деякий час це стало діяти мені на нерви: як звук удару котушки об кам’яну стіну, так і надокучливе дріботіння мишачих лапок, що неодмінно за цим слідувало. Хоча то був один з моїх найулюбленіших трюків Пана Брязкотуна, але за півтори години він в’ївся мені мало не в печінки. А невтомному мишеняті, здавалося, та забавка не набридне ніколи. Час від часу гризун брав невеличкий перепочинок, аби освіжитися водичкою з кавового блюдця, яке Делакруа тримав саме для цієї мети, або ж відновити сили за допомогою рожевої грудочки м’ятної цукерки, але не­одмінно повертався до того, на чому був зупинився. Кілька разів мені так і кортіло наказати Делакруа дати тваринці відпочинок, але кожного разу я нагадував собі, що для розваг з Паном Брязкотуном у нього й без того лишилося обмаль часу: тільки ця ніч і завтрашній день. І все ж, коли наша зустріч добігала кінця, через ті остобісілі звуки мені стало все важче дослухатися до голосу розуму… не мені вам розповідати, як воно думається, коли якийсь шум повторюється знову і знову, наче заїжджена платівка, – рано чи пізно, але ви все одно починаєте скипати від гніву. І ось, коли чергові потуги стриматися виявилися марними і я, нарешті, наважився зробити Делакруа зауваження – навіть набрав для цього повні груди повітря і вже відкрив було рота, – якась невідома сила змусила мене зупинитися і, озирнувшись, кинути погляд через відчинені двері камери Француза. Біля дверей камери, що знаходилася через прохід навпроти, стояв Джон Коффі. Зустрівшись зі мною поглядом, він повільно похитав своєю лисою, як коліно, головою: спочатку вона рушила праворуч, потім ліворуч і повернулася до вихідного стану. Велетень наче прочитав мої думки і тепер просто пропонував мені ще раз ретельно усе зважити.

Особисто мені подобався варіант, при якому Пан Брязкотун відправляється жити до незаміжньої тітки Делакруа (тієї, яка надіслала йому велику торбу м’ят­них карамельок), про що я і сказав кажунові. Також при мишеняті залишилася б і його розмальована котушка, і навіть «будиночок» – ми могли б скинутися, хто скільки може, і простежили б, щоб старий Гудун відмовився від своїх претензій на колишню коробку з-під сигар.

– Нє, – забракував мою ідею Делакруа після певних роздумів (протягом цього часу він встиг щонайменше п’ять разів кинути котушку Панові Брязкотуну, а мишеня – стільки ж разів повернути її назад, штовхаючи своїм писком або перебираючи передніми лапками), – це нам аж ніяк не підходить. Тітка Герміона вже занадто стара і не зможе оцінити грайливої натури Пана Брязкотуна. А якшо припустити, шо він її переживе? Шо у цьому випадку з ним станеться? Нє, нє і ше раз нє! Варіант з тіткою Герміоною точно не годиться.

– У такому випадку, – відповів я, пробуючи підійти з іншого боку, – як щодо того, щоб мишеня забрав один з нас? Я маю на увазі охоронців. Ми б тримали його прямісінько тут, у блоці «Д».

– Оцьому вже точно не бути, – стояв на своєму Француз. – Я, certainement[217], сердечно вдячний вам за вашу турботу, але Пан Брязкотун є тим мишеням, для якого здобуття свободи є мрією усього життя.

Після цього кажун навів свій головний, а тому і незаперечний аргумент: мовляв, йому, Едуарові Делакруа, це добре відомо, оскільки Пан Брязкотун – як ви вже самі здогадалися, – прошепотів свою мрію на його вушко.

– Гаразд, Деле, – погодився я, – хтось із нас забере тваринку до себе додому. Наприклад, Дін Стентон. У нього підростає малий, який, напевне ж, лише зрадіє ручному мишеняткові.

Бідолаха Делакруа аж посірів від жаху при одній лише думці щодо можливості такої непринадної участі для його улюбленця:

– Ви хочете, аби я припоручив одного з найгеніальніших представників серед гризунів, яким, беззаперечно, є Пан Брязкотун, турботам якоїсь пустоголової дрібноти?! Як, в ім’я le bon Dieu[218], можна сподіватися, шо мале дитя забезпечить належну регулярність його тренувань, не кажучи вже про те, шоб навчити його нових трюків? А якшо той недоліток втратить цікавість і забудеться його погодувати протягом двох чи трьох днів поспіль, га?

І Делакруа, який у спробі приховати сліди свого попереднього злочину підсмажив живцем шість душ, аж навіть здригнувся – зробивши це з такою витонченою огидою на обличчі, як начебто змалку був стійким противником вівісекції[219].

– Ну, добре, – відповів я, зітхаючи і мало не з останніх сил змушуючи себе бути розсудливим, – тоді він житиме у мене вдома. – Пригадуєте: головне, що такий хлопець, як я, мав робити протягом останніх сорока восьми годин життя смертників, так це не соромлячись годувати їх обіцянками чого завгодно. – Як тобі такий варіант, Деле?

– Нє, шефе Еджкуме, – відповів той з перепрошуючими нотками у голосі, і знову кинув свою бісову котушку. Та влучила у стіну, відскочила і закрутилася на підлозі. За мить, наче притягуваний магнітом, біля неї вже був Пан Брязкотун і штовхав своїм носиком у напрямку Делакруа. – Це дуже люб’язно з вашого боку, і за це вам, звісно ж, merci beaucoup[220]… але ж ви самі якось казали, шо ваш будинок стоїть посеред лісу, а Пан Брязкотун неабияк боїться жити dans la foret[221]. Мені це добре відомо, оскільки…

– Можеш далі навіть і не продовжувати, Деле, – я здогадуюся, звідки у тебе така інформація.

Делакруа всміхнувся і задоволено кивнув:

– Але ми обов’язково шось придумаємо. Ось побачите! – І знову те кляте стонадцяте кидання котушки з наступним дріботінням за нею Пана Брязкотуна. Я щосили зціпив зуби.

Кінець кінцем, людиною, яка врятувала становище, став Брутальник. Коли я тільки починав свою розмову з Французом, він стояв біля столу чергового, спостерігаючи за грою Діна і Гаррі у крибідж[222]. Там же стирчав і Персі Ветмор, з яким Гауелл безрезультатно намагався завести розмову, дістаючи у відповідь самі лише сердиті бурчання. Зрештою Брутусу це набридло, і він вирішив трохи розім’яти кінцівки, зробивши обхід камер. Дійшовши до місця, де я сидів на табуретці перед дверима зачиненої казні Делакруа, він зупинився і, склавши руки на грудях, вже якийсь час вслухався до нашої з кажуном балаканини.

– А ви не думали про «Мишенаріум»? – втрутився у нашу розмову Брутальник під час паузи, що виникла після того, як Дел забракував мій старий і сповнений привидів будинок у лісових хащах. За невимушеним тоном Гауелла здавалося, що спитав він це ніби між іншим – просто з пустої цікавості.

– «Мишенаріум»? – перепитав одразу пожвавілий Делакруа, кидаючи на Брутальника здивований, але заразом і зацікавлений погляд. – Шо за «Мишенаріум»?

– Невже ніколи не чув? Це ж відомий атракціон для туристів у Флориді, – відповів Брутус. – Якщо не помиляюся, то він знаходиться у самому Таллагассі[223]. Я ж нічого не наплутав, Поле? У Таллагассі?

– Авжеж, – озвався я, ані секунди не вагаючись. А про себе подумав: «Дай, Боже, здоров’я Брутусові Гауеллу!» – Де б йому ще бути, як не в столиці штату? Коли їдеш у центр, то він буде одразу за кінологічним університетом. – На таку нісенітницю з мого боку Брутальникові губи смикнулися, борючись з усмішкою, і на якусь мить я злякався, що він ось-ось підкладе мені жирнючу свиню своїм сміхом. Але він швидко себе опанував і лише ствердно кивнув. До речі, пізніше мені навіть доводилося щось чути про подібні університети. Якщо, звісно, я нічого не плутаю.

Цього разу дерев’яна котушка залишилася в руках Дела. І це незважаючи на те, що Пан Брязкотун вже був напоготові, – видершись кажунові на його ка́пець і скинувши догори передні лапки, гризун нетерпляче очікував на стонадцятий шанс уполювати свою іграшкову здобич. Тим часом Француз перевів недовірливий погляд з Брутальника на мене, та потім знову повернувся до Брутуса:

– І шо вони там роблять у тому вашому «Мишенаріумі»?

– Як гадаєш, Поле, вони могли б прийняти до себе Пана Брязкотуна? – звернувся до мене Брутальник, повністю ігноруючи питання Дела і разом з тим неабияк розпалюючи його цікавість. – Бо мене турбує, чи є у нього необхідні для цього здібності?

Я зробив якомога задумливіший вираз обличчя.

– Знаєш, Брутусе, – нарешті відповів я, – чим більше я про це думаю, тим геніальнішою видається мені ця ідея.

Кутиком ока я помітив, що Персі, який, вочевидь, теж втратив цікавість до крибіджу, тепер перемістився поближче до нас, не забуваючи при цьому триматися якнайдалі від камери Скаженого Білла. Він стояв, недбало спершись плечем до ґрат вільної казні навпроти, і з ледь помітною презирливою посмішкою поглядав у наш бік, дослухаючись до розмови.

– То шо ж це за «Мишенаріум» такий? – нетерпляче перепитав Дел, аж підстрибуючи на своїх нарах від цікавості.

– Атракціон для туристів, я ж тобі вже казав, – наче не вельми охоче відповів Гауелл. – У них там цих мишей… ох, я навіть вже і не пам’ятаю… десь із сотню. Ти часом не в курсі, Поле?

– Останнє, що я чув, – їхня кількість перевалила за сто п’ятдесят, – із знанням справи відповів я. – Їхній успіх просто вражає! Я так розумію, вони розглядають варіант відкриття ще одного подібного закладу – десь на Каліфорнійському узбережжі. А коли відкриють, то назвуть «Західним Мишенаріумом». Го­ді вже й казати – цей бізнес, мабуть, на підйомі. А чому? Хтозна. Може, дресирована мишва входить у моду у вишуканому товаристві… Та байдуже! Такому тюремному охоронцю, як оце я, цього все одно ніколи не зрозуміти.

Дел стиснув розмальовану котушку в руці і завмер, не зводячи з нас очей. На деякий час власна гірка доля відійшла для нього на задній план.

– У них дуже суворі правила відбору, – попередив Француза Брутальник. – По-перше, туди приймаються лише найрозумніші миші, які вміють робити різні трюки. А ще вони відмовляються брати білих мишей, бо їх і без того можна купити мало не в будь-якій зоокрамниці.

– Аякже! Тьху на цих куплених гризунів! По всьому видно – хлопці з «Мишенаріуму» знають, шо роблять! – гарячково підтвердив Делакруа, схвально киваючи полисілою головою. – Ух, як же я ненавиджу цих проклятих білих мишей!

Брутальник, майже не звертаючи уваги на Делові зойки, злегка прикрив свої очі – вочевидь, для натхнення, – і продовжував імпровізувати далі:

– Крім того, у них є такий спеціальний намет, куди пускають людей…

– Ага, ага… Це ж як у цирку! А чи тре’ там платити за вхід?

– От сральня, ну що за дурне питання?! Звісно, аби ввійти, потрібно буде купити квитка: дорослий – за дайм, а дитячий – усього за два центи. Але, повір, це того варте: під тим шатром створено щось на зразок цілого мишачого містечка, домики в якому зроблено з бакелітових[224] скриньок і рулонів туалетного паперу, а віконця в них – із шматочків лосняку[225], тож глядачі можуть легко спостерігати, як ті малі клопітливі пронози метушаться у своїх справах…

– Авжеж! Звичайно! – в екстазі вигукував Делакруа на кожну деталь мишачого атракціону з вуст Гауелла. Але раптом, зупинивши бурхливий прояв своїх емоцій, Француз обернувся до мене: – А шо за лозняк такий?

– Ну, це як наче прозоре вічко у дверцятах печі, через яке ти можеш спостерігати за процесом усередині, – як міг, пояснив я.

– Піди ж ти! Ні хріна собі, понавигадували! – і рукою, в якій тримав котушку, кажун нетерпляче помахав Брутальникові, бажаючи, аби той продовжував розповідати. Маленькі оченятка-намистинки Пана Брязкотуна мало не повипадали з орбіт, коли тваринка спробувала була не впустити свою іграшку з поля зору. І то було надзвичайно кумедно.

Персі підійшов трохи ближче, ніби хотів краще нас роздивитися, і я встиг помітити, наскільки несхвально на нього поглянув при цьому Джон Коффі. Однак, так само як і Делакруа, я теж потрапив до тенет фантазії Брутальника і тому решта подій у блоці сприймалася мною як щось другорядне або й узагалі неважливе. Бог мені свідок, Брутус Гауелл підніс мистецтво розмови з арештантом-смертником до таких запаморочливих висот, що я просто не міг не захоплюватися його талантом.

– Що ж, – тим часом вів далі Брутальник, – ось таким воно і є, те мишаче містечко. Але що малечі подобається найбільше, так це «Цирк усіх зірок “Мишенаріуму”». Яких тільки мишей там не побачиш: є такі, що вправно розгойдуються на трапеціях, або такі, що потішно перекочують ареною іграшкові барильця, є навіть мишки, що вміють сортувати монетки…

– О так, це саме те, що треба! Осьо воно, годяще для Пана Брязкотуна місце! – впевнено заявив нам Делакруа. Замріяні очі пристаркуватого чоловічка сяяли, на щоках наче порозквітали маки. (От, їй же бо, була б на це моя воля, то канонізував би Брутуса Гауелла до числа святих!) – Чуєш, Пане Брязкотун, ти все ж таки виступатимеш у цирку! Житимеш у Флориді, де є ціле містечко для таких, як ти! А в усіх будиночках – лознякові віконця! Ура-а-а!

На радощах кажун з усієї сили жбурнув котушку. Дерев’яна колодка влучила у стіну майже біля самої підлоги і після неймовірного рикошету викотилася між пруттям ґрат на прохід між камерами. Одразу ж зірвався з місця і чкурнув за своєю цяцянкою Пан Брязкотун. Усе майже як і завжди… ось тільки цього разу шанс уполювати здобич випав і Персі Ветмору.

– Ні-і, дурню! Сті-і-ій! – дико закричав Брутальник, але Персі його наче й не чув. Тільки-но спритне мишеня наздогнало котушку – занадто зосереджене на забавці, щоб усвідомити, наскільки ж близько наразі перебуває від свого запеклого ворога, – як Ветмор наступив на нього підошвою свого масивного чорного черевика. Почувся хряскіт умить зламаного хребетика і з ротика Пана Брязкотуна чвиркнула кров. Його крихітні чорні очки повипиналися у своїх западинах, і в їхньому згасаючому погляді я прочитав тільки щирий і аж занадто людський подив настільки наглій агонії.

Приголомшений Делакруа видав невимовний крик відчаю і горя. Підбігши до дверей, чоловік впав біля них навколішки і, мало не вдавлюючи себе у сталеве пруття, щосили став тягнутися руками до тільця загиблого мишенятка, знову і знову вигукуючи його ім’я і захлинаючись рясними сльозами.

Усміхнений Персі Ветмор обернувся до Француза, чи то пак до нас трьох:

– Ось так! Я знав, що рано чи пізно, але впіймаю цього гризуна. Правду кажучи, це було лише справою часу.

Ще хвильку поспостерігавши за нашою реакцією, він розвернувся і неквапом рушив Зеленою Милею в бік Гаррі і Діна, залишивши розчавленого Пана Брязкотуна на лінолеумі у калюжці власної крові.

Частина четверта. Страшна смерть Едуара Делакруа

Розділ 1

На додачу до цих записів, з моменту свого оселення у «Болотяних соснах Джорджії» я веду ще й невеличкий щоденник – так, нічого особливого, просто один-два абзаци на день, переважно про погоду. І вчора ввечері я трохи його погортав – хотів був з’ясувати, скільки ж часу минуло з тих пір, як мої онуки, Крістофер і Даніель, мало не силоміць упекли мене до цього притулку. «Це задля твого ж власного добра, діду», – запевняли вони мене. Та й що інше можна було сподіватися від них почути? Хіба ж це не те саме, що люди зазвичай говорять, коли зрештою усвідомлюють, як здихатися проблеми, яка весь час топчеться під ногами, а подеколи вважає себе обізнанішою за інших, даючи поради з власного досвіду, та ще й скаржиться на сучасне життя?

Як виявилося, спливло вже трохи більше двох років. Та найдивніше у цьому те, що навіть маючи власноруч складене документальне підтвердження, у мене так і не з’явилася відчуття, що моє життя у притулку тягнеться саме ці два з гаком роки: в однаковій мірі воно сприймається і як понадміру затяжне, і як моторошно швидкоплинне. Здається, що моє власне відчуття часу тане, немов виліплена дітьми снігова баба під час січневої відлиги. І від цього я почуваюся так, ніби звичні змалечку способи відліку тривалості буття – Північноамериканський східний час[226], Літній час[227], робочий час тощо, – з якихось незрозумілих причин перестали спрацьовувати. Натомість тут залишився лише один час – Час болотяних сосен, також відомий місцевим аборигенам як Час стариганів, Час старушенцій або ж Час обісцяних простирадл, – заразом грузький, наче трясовиння, і швидкозгоряючий, як смоляниста деревина. Усе інше щезло… як і не було.

Я мешкаю у з біса небезпечному місці! Щоправда, тільки-но тут оселившись, про це навіть і не підозрюєш – здається, що хоча пансіонат і є понадміру нудним, але небезпеки в ньому не більше, аніж у дитячому садку під час тихої години. Однак у цьому й криється фатальна помилка – за зовнішньою безтурботністю «Болотяні сосни» не приховують у собі нічого, окрім зла. За ці два роки мені безліч разів доводилося ставати мимовільним свідком того, як люди вже саме тут починали порохнявіти або ж сповзати у маразм. Подеколи цей процес відбувався більш-менш повільно, наче якось і непомітно, але вряди-годи хтось згасав з тією страхітливою швидкістю, з якою підбитий підводний човен каменюкою йде на дно. І це дивно, бо переважна більшість тих, хто лише нещодавно опинився у притулку, мали цілком ясний розум і доволі пристойно почувалися: звичайно, когось із них турбував зір, хтось не міг пересуватися без допомоги ціпка, а для декого єдиною проблемою був заслабкий сечовий міхур, але в усьому іншому вони нічим не відрізнялися від себе колишніх ’надцять років тому. Але потрапивши сюди, з ними усіма відбувалося щось незрозуміле. Уже за місяць вони цілими днями сидять у кімнаті з телеком, і, немов загіпнотизовані, з відпалими щелепами туплять очі у чергове шоу Опри Вінфрі, геть забувши про свої склянки апельсинового соку, що трясуться і переливаються в їхніх руках, які чомусь втратили колишню силу. Минає ще один місяць, і ви маєте нагадувати їм, як звати їхніх дітей та онуків, якщо ті, звісно ж, навідуються з візитом. А ще через місяць старе шкарбоття перестає відгукуватися навіть на власні, чорти б їх побрали, імена. Я впевнений, така раптова метаморфоза може мати лише одне пояснення: їх затягує у вихорі Часу болотяних сосен. Останній – наче та каніфоль[228], – за належних умов спочатку витравлює з пам’яті будь-які спогади про минуле, а коли всі зв’яз­ки́ з реальністю зруйновано – роз’їдає в людини і бажання продовжувати жити.

Із цим можна і треба боротися. Саме це я постійно кажу й Елейн Коннеллі, моїй особливій і єдиній подрузі у «Болотяних соснах». Мені, наприклад, значно покращало, відколи я почав писати про події, що трапилися зі мною у далекому 1932‑му, коли у чергу пройтися Зеленою Милею став Джон Коффі. І хоча деякі з тих спогадів є вельми жахливими, я відчуваю, як вони загострюють мій розум і свідомість, наче гостре лезо ножа – олівця, а така гра на виживання точно варта свічок. Утім, моя боротьба із Часом не обмежується лише щоденною писаниною і поринанням у спогади. Я маю ще й тіло – виснажене і зморщене настільки, наскільки лишень може бути, з огляду на мій вік, – яке теж намагаюся тримати у тонусі, використовуючи для цього усі доступні в моєму становищі способи. Попервах це було доволі важко – такі трухляві пеньки, як я, доволі скептично ставляться до будь-яких фізичних навантажень заради самих навантажень. Але тепер, коли у моїх прогулянок з’явилася певна мета, мені не треба себе примушувати.

Майже кожного дня, щойно лише зійде сонце, я виходжу на свій перший моціон і проходжаюся територією аж допоки у пансіонаті не настає час сніданку. З самого ранку сьогодні йшов дощ і від надмірної вологості у мене почали нити суглоби, але, незважаючи на це, я поцупив з вішалки біля кухонних дверей пончо[229] і вийшов надвір. Коли у людини є певний розпорядок, вона має його дотримуватися за будь-яких обставин, а якщо їй при цьому сильно болить… що ж, шкода. Крім того, такий режим має і свої переваги. Найголовніша з яких для мене – підтримка зв’язку з Істинним плином часу, на противагу до Часу джорджійського болота, в якому доводиться жити. А ще мені дуже подобається дощ – ниють від цього суглоби чи ні. Особливо на світанку, коли день тільки-тільки зароджується і є сповненим безлічі безмежних можливостей навіть для такої старої і нікому не потрібної шкапи, як оце я.

Початок прогулянки видався непоганим: вже йдучи кухнею, мені вдалося розжитися двома невеличкими скибками грінок – виклянчив їх в одного із заспаних кухарів. Надворі я якомога хутчіш перетнув майданчик для гри у крокет, потім – дещо зарослу бур’яном галявинку для гри у гольф, і, зрештою, опинився у невеличкому ліску, де до пари покинутих напризволяще сарайчиків, що вже поволі почали руйнуватися, тягнулася вузька і ледь помітна стежинка. Нею я і пішов, повільно переставляючи ноги, старанно пережовуючи на ходу шматок грінки тими нечисленними зубами, що в мене ще залишилися, і уважно прислухаючись до вкрадливого і загадкового шуму дощу у соснових кронах. Мої ноги боліли, але той біль був не таким сильним, як інколи зі мною траплялося, і його можна було терпіти. Тож переважно я почувався нівроку. Вдихнувши на повні груди сирого і аж наче сірого у світанкових сутінках повітря, мені здалося, ніби я проковтнув цілющого напою.

Коли я дістався нарешті другого з тих занедбаних сараїв, то на деякий час зайшов усередину – аби перепочити і, заразом, провернути там одне дільце.

Згодом, коли через двадцять хвилин я повертався стежкою назад, то відчував, що черв’ячок голоду вже прокинувся і почав нетерпляче про себе нагадувати. Хотілося з’їсти щось більш поживніше за нещасну грінку – тарілку вівсянки, а можливо, навіть і яєчню-бовтушку з сосискою на додачу. Я люблю сосиски, завжди любив, але тепер, якщо з’їм більше однієї, то одержую у винагороду розлад шлунку. Разом з тим, одна маленька сосиска залишається для мене доволі безпечною. Потім, коли мій живіт буде повним, хробачок – причмеленим, а вогке свіже повітря ще не встигне вивітритися з моєї голови (принаймні, я на це сподіваюся), я планував піднятися до солярію і кінець кінцем написати про страту Едуара Делакруа. Останнє я хотів зробити настільки швидко, наскільки це було б лише можливим – аби не розгубити ті крихти хоробрості, які в мені ще лишалися.

Перетинаючи на зворотному шляху поле для крокету, прямуючи до дверей, що вели на кухню «Болотяних сосен», я згадував Пана Брязкотуна – як Персі Ветмор своїм черевиком припечатав його до лінолеуму Зеленої Милі, зламавши мишеняті хребта, і, звичайно ж, як несамовито волав Делакруа, коли усвідомив, який жахливий спосіб обрав для помсти його найлютіший ворог, – і тому не помічав наполовину прихованого сміттєвим контейнером Бреда Долана, аж допоки той сучий син не вхопив мене за руку.

– Що, Полі, вийшов трохи прогулятися? – запитав він, змикаючи клішню навколо мого зап’ястка.

Від переляку я відсахнувся і якимось дивом навіть зумів звільнити з хватки молодика свою руку. Почасти мій страх пояснювався звичайною несподіванкою того, що відбулося: будь-хто може здригнутися, якщо його заскочити зненацька. Але та причина була не єдиною. Як я казав уже, мої думки крутилися навколо вбивства Ветмором дресированого мишенятка, а Персі був саме тим привидом з мого минулого, якого тепер нагадував мені Бред Долан. У цих хлопців було багато спільного: зокрема, Бред завжди і повсюди тягав у кишені якесь дешеве чтиво (якщо Ветмор надавав перевагу пригодницьким журналам для чоловіків, то Долан мав пристрасть до збірок анекдотів і жартів, які, здавалося, могли розважити хіба що дурних, тупих і ницих представників суспільства), крім того, кожен з них поводився так, наче був пупом Всесвіту (навіть не усвідомлюючи, що їхній «Всесвіт» – лише купка таких саме мерзотних покидьків, як і вони самі), але найбільшим чином їх споріднювали невичерпна підлість і нездоровий потяг до заподіяння комусь болю.

Наскільки я встиг звернути увагу, Бред лише щойно заступив на чергування: навіть не встиг переодягтися у білий спецодяг санітара і поки що був одягнений у вицвілі джинси та позбавлену будь-якого смаку кричущу ковбойку[230]. У руці парубок тримав недоїдок датської слойки[231], яку, напевно, потягнув з кухні, а щоб не потрапити на очі кухареві і водночас не мокнути під дощем, підснідував нею, сховавшись під навісом. Головною ж причиною, що змусила його вийти надвір і залишатися на ґанку, була зайва можливість простежити за моїми походеньками – тепер я цілком у цьому впевнений. Також у мене відсутні сумніви і стосовно іншого: з вельмишановним паном Бредом Доланом я завжди маю бути на осторозі. Цей перець мене, м’яко кажучи, не долюблює. Що послужило цьому причиною, я навіть і не здогадуюся… але ж, з іншого боку, я ніколи не розумів і справжніх мотивів неприязні Персі Ветмора до Делакруа. Хоча неприязнь – занадто м’яке слово для опису почуттів, які Персі дійсно відчував до кажуна. Він щиро зненавидів непоказного Француза з найпершої секунди його появи на Зеленій Милі…

– І що це на тобі за пончо? – запитав Долан, постукавши пальцем по комірцю змокрілого дощовика. – Воно ж явно не твоє, Полі!

– Я взяв його в кухонному передсінку, – стримано відповів я. Терпіти не можу, коли цей шмаркач кличе мене «Полі», і здогадуюся, що йому про це добре відомо. Та побий мене грім, якщо я коли-небудь зроблю приємність йому це побачити. – Ними ж бо завішаний там весь вішак. Чи ти гадаєш, що надівши його на себе, я його чимось зіпсував? Якщо вдуматися, то ця одежина і створена саме для того, щоб захищати від опадів, як оце сьогодні.

– Але ж, Полі, ці пончо зовсім не призначені для таких, як ти, – менторським тоном прорік він і знову клацнув пальцем об мій комірець. – І саме в цьому твоя проблема. Дощовики передбачено для потреб обслуговуючого персоналу нашого пансіонату, а не для задоволення забаганок його геть здитинілих мешканців.

– І все ж таки я не розумію – кому і яка шкода від того, що я ненадовго позичив одне з них?

Тонкі губи юнака розтягнулися у нещирій посмішці:

– Наразі мова не йде про шкоду. Я тобі товкмачу про правила. Яким би було наше життя, якби в нас не існувало правил? Ох, Полі, Полі, Полі… – Бред похитав головою, наче один лише погляд на мене змушував його неабияк шкодувати про те, що він не вмер при народженні. – Ти, мабуть, упевнений, що такий старий пердун, як Полі Еджкум, може більше не обтяжувати себе дотриманням правил, але це навіть зблизька не так.

Він дивився мені просто в очі і посміхався. В усіх його вчинках стосовно мене читалася неприхована антипатія. Можливо, він навіть ненавидів мене. Але за що? Цього я не знаю. Подеколи причин для ненависті може навіть і не існувати. І саме це лякає мене найбільше.

– Гаразд, мені шкода, що я порушив правила пансіонату, – вибачився я. Моє перепрошення прозвучало жалісно і навіть трохи пискляво – через що я одразу себе зненавидів. Але я був старим, а літніх людей довести до сліз дуже і дуже легко. Так само, як і налякати.

Бред задоволено кивнув:

– Твоє вибачення приймається. А тепер йди і повісь його там, де взяв. До речі, Полі, ти не повинен гуляти на вулиці в дощ. Тим паче у лісі. А раптом ти послизнешся, гепнешся на сраку і до лихої мамці зламаєш собі стегнову кістку? Га? Як гадаєш, кому випаде честь гнути свого хребта під твоєю доісторичною дупою, поки цурпелитиме тебе сюди на пагорб?

– Не знаю, – відповів я. Єдине, чого мені тоді хотілося понад усе, – забратися від нього якнайдалі. Бо чим довше я слухав Бреда Долана, тим більше його голос ставав схожим на голос Персі Ветмора. Одного разу Вільям Вартон (наче з-за рогу мішком прибитий психопат, який з’явився на Зеленій Милі восени 1932‑го) вхопив його і перелякав так, що Персі навіть штани собі обмочив. «Розповісте про це бодай одній душі, – застеріг нас Ветмор, коли трохи оговтався від прикрого інциденту, – і максимум за тиждень усі як один стоятимете у черзі за халявним хавчиком, бо з цієї роботи вам дадуть копняка під сраки!». І ось сьогодні, коли вже стільки років минуло, я фактично чув ті самі слова, промовлені тим самим тоном, але вже з вуст Бреда Долана! Це сприймалося так, буцімто я, розпочавши занотовувати перебіг подій тих давно про­житих днів, сам того не бажаючи, прочинив якісь таємничі двері, що сполучають між собою сьогодення з минувшиною: Персі Ветмора – з Бредом Доланом, Дженіс Еджкум – з Елейн Коннеллі, в’язницю «Холодна Гора» – з останнім притулком старих трухляків «Болотяні сосни Джорджії». І тепер мені залишається лише сподіватися, що роздуми про це не подарують мені тортур чергових нічниць.

Я ступив було крок у напрямку дверей, що вели на кухню, але Бред вдруге схопив мене за зап’ястя. І якщо на початку нашої з ним несподіваної здибанки це не ви́кликало у мене нічого, окрім збентеження і переляку, цього разу він навмисно стискав пальці так, щоб зробити мені якомога болючіше. При цьому стерво не забував проявляти обережність і роззирався мало не на всі боки – чи не має, бува, о цій ранній і дощовій порі когось поруч і чи не бачить цей хтось, як молодий санітар-дотепник знущається над одним із стариганів, про яких він мав би, навпаки, піклуватися.

– Що в тебе за справи у цьому ліску? – почав допитуватися Долан. – Напевне ж, ти не топчеш туди стежку, щоб у затишку поганяти лисого, позаяк я впевнений – ті дні для тебе вже далеко-далеко позаду. Так чим же ти там тоді займаєшся?

– Нічим таким, що могло б тебе зацікавити, – відповів я, наказуючи собі зберігати незворушним своє обличчя і не дати покидьку приємність побачити, наскільки ж боляче він мені робить; залишатися спокійним і пам’ятати, що Бред згадав лише про ліс і стежинку, тож про сарай, вочевидь, йому нічого не відомо. – Я просто гуляв. Хотів подихати свіжим повітрям, провітрити мізки…

– Запізно ж ти схаменувся, Полі, – твоєму впалому у маразм розуму вже ніщо не допоможе!

Рука в картатій ковбойці стисла мій сухорлявий і аж наче просвічуваний проти світла, як коштовна порцеляна, старечий зап’ясток ще сильніше – здавалося, хлопець не заспокоїться, поки не перетворить його крихкі кістки на порох. Очі мого мучителя так і металися з боку в бік, аби зайвий раз пересвідчитися у безпечності скоюваного. Порушувати правила самому для Бреда було далеко не вперше; єдине, чого він боявся, – що під час одного з таких лиходійств його хтось застукає. І в цьому, до речі, він теж схожий на Персі Ветмора, який в таких випадках ніколи не втомлювався нагадувати, що він доводиться племінником дружині губернатора штату.

– Ти такий старезний, Полі, що я взагалі дивуюся, як тобі вдається і досі пам’ятати своє ім’я. Мабуть, на твою долю чорти на тім світі вже давно пайок получають… І це ж капець як ненормально – навіть для музею під назвою «Болотяні сосни». Мене, бляха, аж дрижаки проймають, як оце подумаю про твій вік!

– Пусти мене, – сказав я, намагаючись, аби мій голос не був схожим на скиглення. І то було не через почуття власної гідності. Аж ніяк. Просто я побоювався, що варто лишень Бреду почути від мене плаксиві нотки, і від цього він тільки ще більше роздрочиться. Благання з мого боку могли спровокувати його, як запах поту – дратівливого собаку: за інших обставин той лише б погарчав, та й по всьому, але унюхавши піт, майже напевне вкусить. Таке порівняння змусило мене пригадати Берта Гаммерсміта – репортера, який висвітлював процес над Джоном Коффі. Газетяр і сім’янин був дійсно моторошною людиною – передусім через те, що навіть і не підозрював, наскільки жахливим він є.

Замість того, щоб дати мені нарешті спокій, Долан стиснув мою руку ще міцніше. Від нестерпного болю з моїх вуст зірвався приглушений стогін. Нажаль, скільки б я не вірив, що зможу стерпіти те знущання, навіть не змигнувши оком, але опанувати біль, що простромив моє тіло аж до щиколоток, мені виявилося не під силу.

– То що ти там робиш, Полі? Зізнайся.

– Нічого! – майже прокричав я, з жахом усвідомлюючи, що якщо негідник і далі продовжуватиме у тому ж дусі, то на додачу до всього я ще й розридаюся. – Їй-бо, нічого! Я й справді гуляв! Мені подобаються прогулянки на самоті. Облиш мене!!!

Бред зробив, як я просив, але тільки для того, щоб відразу вхопити мене за іншу руку. Ту, яка була стиснута у кулак.

– Покажи, що там у тебе, – скомандував він. – Дозволь таткові подивитися.

І я дозволив. Від побаченого зухвалець розчаровано хрюкнув і скривив мармизу: у долоні не було нічого, окрім залишків моєї другої скибки від грінки. Коли Долан заходився стискати зап’ясток моєї лівої руки, я, щоб компенсувати біль, стис той поживок у кулаку правиці, і тепер на її пальцях виблискувало масло (гаразд, гаразд – звичайно ж, то був маргарин, бо витрачати справжнє вершкове масло на порослих мохом старих пеньків «Болотяних сосен» ніхто навіть і не помишляв).

– Іди мерщій усередину і вимий свої чортові руки! – гаркнув він, даючи мені пройти і на ходу відкушуючи добрячий шматок від своєї слойки. – Господи Ісусе!

Я почав підніматися по сходах. Мої ноги тремтіли і підломлювалися, серце ж своїм калатанням нагадувало роботу двигуна, клапани усіх циліндрів в якому підтікають, а самі поршні вже геть старі і розхитані. Щойно лише я вхопився за набалдашник, що слугував ручкою від рятівних для мене кухонних дверей, як позаду себе почув голос Долана:

– І, Полі, якщо надумаєш бодай комусь жалітися, що Бред Долан здавлював твою бідолашну стару руцю, то я стверджуватиму, що в тебе пішли галюни. Щось на зразок манії переслідування або ж, можливо, початок старечого слабоумства. Тобі добре відомо, кому з нас двох вони повірять. І навіть не сподівайся надати в якості доказів синці – все одно усі подумають, що ти сам їх собі поставив.

Так. Речі, про які він казав, повністю відповідали дійсності. І знов-таки, свого часу щось подібне міг з легкістю сказати Персі Ветмор. Той Персі, що і тепер з якогось дива залишився молодим, тоді як я одряхлів і зробився немічним та безпорадним.

– Я не збираюся нічого нікому розповідати, – втомлено пробурмотів я. – Бо про що тут скажеш?

– Вірно кумекаєш, дідулю. – Голос Бреда був поблажливим і глузливим – голосом одороблоха (даруйте за термінологію Персі), який впевнений, що лишатиметься молодим вічно. – І я неодмінно з’ясую, чим оце ти займаєшся у лісі. Докладу всіх зусиль. Чуєш мене?!

Звичайно ж, я чув (бо ж знаходився усього за декілька кроків від нього), але почуття власної гідності не дозволяло мені відповісти тому мерзотнику ще й на ці погрози. Тож я мовчки зайшов до будинку, пройшов через кухню (де в ніс мені вдарив запах смажениці із сосисками, але колишнього апетиту це в мене вже не викликало) і повернув нещасливе пончо на вішак. Відразу потому я пішов нагору до своєї кімнати – відпочиваючи після кожного кроку і даючи серцю час сповільнити своє гупання у моїй голові, – і прихопив там усе необхідне для писання приладдя і стос чистого паперу.

Спустившись до солярію, я вже сідав за маленький столик біля вікна, коли двері на терасу прочинилися і в утвореній шпарині з’явилася голова моєї подруги Елейн. Обличчя в неї виглядало втомленим і, наскільки я міг здогадуватися, хворим. І хоча вона вже розчесала після сну своє надзвичайне волосся, але переодягтися не встигла – на ній все ще була нічна сорочка. Така стара гвардія, як ми, не має потреб у дотриманні усіх умовностей етикету; головним чином тому, що просто не можемо собі це дозволити.

– Вибач, я не хотіла тобі заважати, – сказала Елейн. – Бачу, ти знову збираєшся писати…

– Та не мели дурниць, – перебив я її. – Часу в мене більше, аніж у Картера тих печінкових пігулок[232]. Проходь.

Вона так і зробила, але зупинилася відразу біля дверей, невпевнено дивлячись на мене перепрошуючим поглядом своїх очей:

– Просто мені не спалося – знову, уявляєш? І так трапилося, що я трошки раніше підвелася з ліжка… подивилася крізь вікно, як там надворі з погодою… і…

– І ти побачила мене з паном Доланом, що вирішили трошки розрадити себе невимушеною бесідою, – завершив я за неї, сподіваючись, що Елейн могла лише спостерігати за нами; що її вікно цього ранку було зачиненим, і вона не могла чути, як я плаксиво благав Берта мене відпустити.

– Даруй, але ця ваша розмова не здалася мені ані невимушеною, ані, тим паче, дружньою. Забула тобі сказати, Поле, що нещодавно цей пан Долан цікавився тут твоєю особою. Декілька питань він задавав і мені – це було ще минулого тижня. Тоді я не звернула на це уваги – лишень подумала, що він пхає свого капосного довгого носа до справ інших людей. Але тепер я страшенно нервуюся.

– Бред Долан запитував про мене? – Я дуже сподівався, що мій голос не викаже того збентеження, що мене охопило. – А ти не пам’ятаєш, про що саме?

– Насамперед його цікавило те, куди ти постійно ходиш. І взагалі, навіщо тобі ті прогулянки.

Я вимушено розсміявся і спробував перевести все на жарт:

– Що ж, жодних сумнівів – цей хлопець не вірить у користь фізичних вправ.

– Він вважає, що ти маєш якийсь секрет… – Вона затнулася, ніби на щось наважуючись. – Так само здається і мені.

Я відкрив було рота, навіть не здогадуючись, що в цьому випадку сказати. Однак, перш ніж потрібні слова прийшли мені на думку і я видав бодай звук, Елейн підвела одну з своїх покривлених і вкритих вузлами, але все одно – чарівно прекрасних рук:

– Якщо у тебе, Поле, дійсно є таємниці, я не хочу про них навіть чути. Твої власні справи мене не цікавлять. Кожен має право на приватність – нажаль, не всі поділяють цю думку, але саме так мене виховували з дитинства. Тільки, заради Бога, будь обережним! Оце і все, що я спустилася тобі сказати. Наразі ж залишу тебе у спокої, щоб ти мав змогу попрацювати.

Завжди сповнена тактовності Елейн Коннеллі розвернулася і пішла з солярію, але ще до того, як вона вийшла за двері, я покликав її на ім’я. Обернувшись, Елейн кинула на мене запитальний погляд.

– Коли я закінчу писати… – почав було я, але зупинився і похитав головою: не так. – Якщо я коли-небудь закінчу писати те, за що взявся, чи не погодишся ти це прочитати?

На якусь мить вона задумалася, а потім подарувала мені таку чарівну і заразом юну усмішку, від якої будь-хто з чоловіків нестямно б у неї закохався – навіть якщо той чоловік виявиться таким саме старпером, яким став я:

– То буде найвища честь для мене, Поле.

– З висновками про честь, гадаю, тобі все ж краще почекати – допоки, принаймні, не перегорнеш останню сторінку моєї писанини, – попередив я, повертаючись думками до страшної смерті Делакруа.

– Як і про що б ти не написав, я все одно прочитаю. Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш поставити останню крапку.

Сказавши це, вона вийшла, залишивши мене наодинці з пустими аркушами. Однак перш ніж я спромігся написати на них хоча б слово, пройшло доволі багато часу. Протягом майже години я просто сидів і, барабанячи ручкою по стільниці, вдивлявся у численні вікна навколо, спостерігаючи, як поволі яснішає сіра днина, думаючи про Бреда Долана, який називав мене «Полі» і ніколи не втомлювався від жартів про китайоз, жидів, мексикашек, макаронників тощо, і розмірковуючи над словами Елейн Коннеллі: «Він вважає, що ти маєш якийсь секрет… Так само здається і мені».

Цілком може бути, що так воно і є. Можливо, мої справи у лісі і дійсно слід вважати секретом. І, звичайно ж, Бредові Долану кортить його дізнатися. Але аж ніяк не тому, що прискіпливий санітар вважає його чимось корисним і надважливим для себе (якщо сутність того секрету такою і є, до речі, то хіба що лише для мене). Усе значно простіше і буденніше – на переконання Бреда, у старезних чуваків на кшталт мене не має залишатися жодних секретів. Ми не повинні чіпати пончо, що висять біля кухонних дверей, і, певна річ, не повинні мати таємниць. Нам не годиться навіть думки припускати, що геть обсілі літами ми все одно залишаємося людьми. Якщо ж запитати його: «А чому ж, власне, така думка є крамолою, Бреде?», – відповіддю буде лише промовисте знизування плечима. Йому цього знати не треба. У цьому він теж є викапаним Персі.

Ось так, поволі, потроху мої думки, наче звивиста річка, що робить крутий закрут, у підсумку повернулися до того самого місця, на якому їх було перервано неочікуваною появою Бреда Долана, коли той потягнувся з-під навісу біля кухні і вхопив мене за зап’яс­ток: до Персі, ницого Персі Ветмора і того, як він помстився чоловічку, що мав необережність з нього глузувати. Едуар Делакруа вкотре кинув свою розмальовану олівцями котушку – іграшку, що її мав зловити і прикотити назад Пан Брязкотун, – але у щасливому запалі не розрахував своїх сил, і та, відскочивши далеко вбік, через ґрати камери викотилася у коридор. На превеликий жаль, цього виявилося цілком достатнім для того, аби Персі угледів свій шанс на реванш.

Розділ 2

– Ні-і, дурню! Сті-і-ій! – дико закричав Брутальник, але Персі його наче й не чув. Тільки-но спритне мишеня наздогнало котушку – занадто зосереджене на забавці, щоб усвідомити, наскільки ж близько наразі перебуває від свого запеклого ворога, – як Ветмор наступив на нього підошвою свого масивного чорного черевика. Почувся хряскіт умить зламаного хребетика і з ротика Пана Брязкотуна чвиркнула кров. Його крихітні чорні очки повипиналися у своїх западинах, і в їхньому згасаючому погляді я прочитав тільки щирий і аж занадто людський подив настільки наглій агонії.

Приголомшений Делакруа видав невимовний крик відчаю і горя. Підбігши до дверей, чоловік впав біля них навколішки і, мало не вдавлюючи себе у сталеве пруття ґрат, щосили став тягнутися руками до тільця загиблого мишенятка, знову і знову вигукуючи його ім’я і захлинаючись рясними сльозами.

Усміхнений Персі Ветмор обернувся до Француза, чи то пак до нього і мене з Брутальником:

– Ось так! Я знав, що рано чи пізно, але впіймаю цього гризуна. Правду кажучи, це було лише справою часу.

Ще хвильку поспостерігавши за нашою реакцією, він розвернувся і рушив Зеленою Милею в бік посту чергового, залишивши розчавленого Пана Брязкотуна у червоній калюжці власної крові на зеленому, як попсуті лайми, лінолеумі.

Дін підхопився з-за столу, вдарившись при цьому коліном об його бічний пруг і збивши дошку для крибіджу на підлогу. Кілочки повипадали зі своїх отворів і порозкочувалися в різні боки, але ані Дін, ані Гаррі (який, між іншим, майже програв) не звернули навіть щонайменшої уваги на таке неочікуване завершення своєї гри.

– Що ти вже наробив цього разу?! – накинувся Стентон на Персі. – Що, в біса, ти накоїв тепер, безмозкий ти дурбецилище?!

Але Ветмор не відповідав. Він мовчки пройшов повз стіл, переступив через дошку і, пригладжуючи на ходу волосся, рушив у мій кабінет, а звідти – до скла­ду. Замість Персі несподівано обізвався Вільям Вартон:

– Начальнику Діне? Мені здається, начальник Персі показав відомому вам кажунові, який ось-ось перетвориться на картоплю з м’ясцем по-французьки, наскільки нерозважливо той вчинив, коли наважився над ним насміхатися. – І недоумкуватий юнак розреготався. То був сміх від щирого серця, розгонистий, бадьорий і нестримний водночас. Протягом того періоду свого життя я коли-не-коли перетинався з людьми (головним чином – надзвичайно моторошними за своєю вдачею), які здавалися більш-менш нормальними лише тоді, коли сміялися. Так ось, одним з них був Скажений Білл Вартон.

Я, приголомшений, знову повернувся поглядом до мишеня. Воно все ще дихало, але дрібні крапельки крові на кінчиках його вусиків вже починали темнішати, а колись яскраві мачинки чорних оченят поволі вкривала смертна поволока. Брутальник підняв з підлоги розмальовану котушку і, втупившись у неї відстороненим поглядом, якийсь час мовчки прокручував її у своїх пальцях. Зрештою він подивився на мене – в очах мого напарника читалася ті самі шок і розгубленість, що їх відчував і я. Позаду ж нас продовжував голосити сповнений розпачу й муки Делакруа. Звичайно, він тужив не лише за ручним улюбленцем – своїм вчинком Персі начисто зніс усі захисні бар’єри в ментальній обороні кажуна, і тепер з тим криком назовні виливалися страхи, що накопичилися в його душі протягом довгих ночей очікування неминучої прогулянки Зеленою Милею. Але, так чи інакше, у фокусі усіх раніше стримуваних переживань перебував Пан Брязкотун, і через це чути ті завивання Француза було куди важчим.

– О, ні! – знову і знову скиглив Дел, чергуючи свої лементування плутаними молитвами на кажунській і благаннями до Всевишнього. – О, ні! О, ні-ні-ні, бідолашний мій Пане Брязкотун! Дорогенький мій нещасний Пане Брязкотун! О, ні-і-і!

– Дайте йово мені, – пролунав раптом низький голос.

Спантеличений, я підвів погляд