Зміст
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, в якому Бровко починає щось передчувати. “Кажуть люди, кажуть…”
І от знову сонечко визирнуло з-за Лисої гори і радісно усміхнулося нашим Гарбузянам. І змовницьки підморгнуло Бровкові, що сидів коло своєї будки, схиливши голову набік і настовбурчивши одне вухо. Бровко й сам не знав, до чого він прислухається. Ранок був звичайний собі, літній, і жодних підозрілих звуків не було чути. Але вночі Бровкові приснився химерний сон з дивовижними карколомними пригодами, що примусив його прокинутися вдосвіта у неспокійному тривожному настрої. “Ой, щось-таки сьогодні, мабуть, станеться, – подумав Бровко. – І знову з моїми хлопцями… Можна було б гавкнути їм, розбудити, попередити, але поки що не буду, хай посплять іще, сердешні… Чує моє собаче серце – клопітний буде в них сьогодні день”.
Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і, подзенькуючи ланцюгом, поліз у будку досипати.
Цей недільний ранок був напрочуд тихий і безгомінний.
Колгосп давно віджнивував, копати буряки й картоплю ще не час, і в селі було майже безлюдно. Хто подався на базар, хто до міста у всіляких справах, а чималий гурт на чолі з дідом Коцюбою та головою колгоспу Максимом Богдановичем Танасієнком поїхав на весілля дідової онуки Галочки та нового агронома Сергія Петровича аж у самісінький Київ. Серед того гурту були й батьки Марусика та Сашка Цигана. І тому хлопці, залишені під опіку Журавлевої матері й бабусі, втрьох спали сьогодні на Цигановому горищі, зарившися в духмяне сіно. І всім трьом снилися прекрасні рожеві безхмарні сни. На відміну від Бровка, хлопці нічогісінько не передчували.
Перший прокинувся Марусик. Мабуть, від незвички спати на чужому горищі. Може б, Журавель теж прокинувся з цієї причини, але, як ви вже знаєте, він дуже любив поспати, і йому було байдужісінько, де і в яких умовах він спить. Завжди і всюди йому снилися однакові захоплюючі й неймовірні сни.
Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий… Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
– Та годі спати, – поспішив усміхнутися Марусик. – Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
– А що мені сьогодні снилося, хлопці…– сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
– Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати… Давайте, хлоп’ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято – весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо, – то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.
Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення…
От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.
– Їжте, голуб’ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо… Бо тоді ж зовсім інший смак.
Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.
– Ху-у! – одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган. – Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!
– Ага, – одхитнувся й Марусик. – У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати – просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не… той… Ху!
– Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров’ячко, голуб’ята. Вам це корисно, вам рости треба. – Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.
– Ще раз дякую, – підвівся Сашко Циган. – Тепер і до діла можна.
– Яке там діло! Гуляйте, голуб’ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.
– Ага, – стулив губи Сашко Циган. – А курей нагодувати, а льосі завдати, а…
– Та йдіть уже, йдіть! – махнула рукою Журавлева мати. – Я сама.
Марусик з надією глянув на Сашка Цигана.
– Ні! – рішуче мотнув той головою. – Я батькам обіцяв, як їхали.
– Ага, – змушений був уже підтакнути Марусик. – Я теж… Треба…
– А ми швиденько, разом, – підхопився Журавель. – Спершу в Марусика, а тоді в Сашка…
– Ну, глядіть, – приголубила їх усміхненим поглядом Катерина Іванівна. – Як ви такі герої праці, то давайте.
Навіть не дуже захоплююча робота у гурті робиться весело. Весело й швидко. І незабаром з усіма хатніми господарчими клопотами було покінчено.
– “Кажуть люди, кажуть!” – підвівши догори правицю, урочисто вигукнув Сашко Циган.
І хлопці весело засміялися.
Торік у їхньому колгоспі був організований народний хор. Перший же виступ хору, перша ж виконана пісня мали величезний успіх. Учасники вийшли на сцену, де стояла довга лавка, двома шеренгами – попереду жінки (у однаковісіньких блакитних сукнях), позаду у вишиваних сорочках чоловіки.
Керівник хору, з довгим, аж до плечей, кучерявим волоссям, у жовтих черевиках на високих підборах, Арнольд Бакалина, який щойно закінчив Київське культосвітнє училище, дзвінко оголосив:
– “Кажуть люди, кажуть…” Музика і слова народні. Виконує хор села Гарбузяни.
Він скинув догори праву руку, і тут – хоп! – усі чоловіка, як один, рвучко злетіли догори над жінками, ставши позад них на лавку.
Це справило на глядачів величезне враження. Зал вибухнув оплесками. Саме виконання пісні такого враження вже не справило. Бо хористи дуже кричали – старалися. А в пісні, як відомо, головне не сила звуку, а душа.
Після того вираз “Кажуть люди, кажуть…” став у Гарбузянах крилатим. Коли хотіли когось підхвалити, але не сухо, офіційно, а з теплою усмішкою, то говорили: “Кажуть, люди, кажуть…” – і додавали: “Музика і слова народні”.
– Ну, а тепер, хлопці, треба глянути, як там у Липках, – сказав Журавель. – Ми ж обіцяли дідові…
– Авжеж, – погодився Сашко Циган.
– Нема питань, – підхопив Марусик.
Учора, коли виїжджали на весілля, дід Коцюба, прощаючись, схилився до хлопців і шепнув чи то жартома, чи то серйозно:
– Ви ж, хлопці, навідуйтеся до моєї розвалюхи, щоб, бува, чого не той… – І, підморгнувши, додав: – Я там для вас горщик меду залишив.
…Хлопці вже прямували до воріт, аж тут несподівано загавкав Бровко. Він рвався на ланцюгу, підстрибував, припадав до землі, мотав головою, метляв хвостом, скавучав і гавкав, гавкав, гавкав…
– Що з тобою? – обернувся до нього Сашко Циган. “Хлопці! Любі! Ну візьміть мене з собою! – благально гавкав Бровко. – Я вам знадоблюся. От побачите. Ви ж нічого, дурненькі, не знаєте, не передчуваєте. Повірте моєму собачому нюхові. Ну візьміть, хлопці! Я ж ніколи вас так не благав-гав, як тепер бла-гав-гаю…” Та хлопці не розуміли його мови.
– Перестань! – суворо наказав Сашко Циган. – Бачиш же, всі пороз’їжджалися. Мусить хтось лишатися на господарстві. От приїдуть, тоді погуляємо.
Сашко лагідно поплескав пса по загривку, і хлопці вийшли з двору.
Бровко зітхнув і тільки скрушно похитав головою; “Ех, люди, люди!..”
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому наших героїв чекає несподівана зустріч… Таємничий “мерседес”
Хлопці йшли безлюдним, принишклим селом. Навіть кури не сокоріли, гуси не ґелґотали й свині не рохкали, наче їх і не існувало. Мабуть, нецікаво було сокоріти, ґелґотати й рохкати, коли нема кому їх слухать.
Гарбузяни завмерли, причаїлися.
За всю дорогу до Липок хлопці побачили тільки на городі спідницю Тайфунмарусиної бабусі Параски.
– А смачний усе-таки мед у діда Коцюби, – задумливо промовив Марусик, коли за пагорбом уже показався липовий гай.
– То ти заради меду тільки й ідеш? – в’їдливо спитав Сашко Циган.
– Ти що? От скажеш! Та я так наївся, що три дні на їжу й дивитися не зможу, – спалахнув Марусик.
– Прекрасно! Нам із Журавлем більше діста… – Сашко Циган не договорив, бо враз усі троє зупинились як укопані.
Біля сусідньої з дідовою хати, вікна якої були навхрест забиті дошками, стояла автомашина. Біля машини двоє: один – зовсім уже старий, у крислатому ковбойському капелюсі, квадратних темних окулярах і яскраво-смугастій сорочці навипуск, другий – літній, лисуватий, з фотоапаратом.
Не треба було бути дуже кмітливим, щоб зрозуміти, що машина закордонна, а ті двоє – іноземці. І вигляд машини, і номер – довгастий, білий, з латинськими літерами, окрім цифр, – одразу свідчили про її нетутешність.
– “Мерседес”… Західнонімецький… – прошепотів побілілими вустами Сашко Циган. Хлопці не сперечалися. Сашко Циган, ви ж пам’ятаєте, на машинах знався, як ніхто и Гарбузянах.
Лисуватий іноземець приставив фотоапарат до ока й почав клацати. А старий “ковбой” ходив у цей час по подвір’ю, щось говорив, розмахуючи руками, і показував то в один бік, то в інший. Мабуть, щось доводив, пояснював лисуватому.
Хлопців вони не бачили, бо ті були ще далеченько та її придорожні кущі затуляли їх.
Що треба було іноземцям у глухому кутку села, серед позабиваних старих хат, у яких уже ніхто не жив? Що вони тут фотографують? Це ж не військовий об’єкт, не секретне підприємство…
І раптом блискавкою спалахнула в Марусиковій голові думка: для пропаганди! Антирадянської пропаганди! Щоб надрукувати ці знімки в західній пресі і розтрубити на весь світ: от, мовляв, у яких халупах живуть радянські колгоспники, от які в них занедбані, зарослі бур’янищем садки, городи й подвір’я. Дарма, що ніхто тут уже не живе, що не сьогодні-завтра все це знесуть. Під знімками буде підписано, що нікого вдома нема, бо всі, і старі й малі, з ранку до ночі каторжно працюють на державних ланах, не маючи ні сил, ні часу обробити власну ділянку…
Захлинаючись, пошепки Марусик виклав усе це друзям.
Хлопці якусь хвилю мовчали, вражені цілковитою імовірністю такого припущення.
– І це ж вибрали момент, коли в селі нікого нема – ні людей, ні начальства, – просичав Сашко Циган.
– А ти думав! Бач, які… супери! Це тобі не наш “диверсант” Сергій, на якого ми казна-що думали, а він… Це вже справжні…– Марусик був гордий, що саме йому стрельнуло, що саме він, а не Сашко Циган додумався до такого.
– А той старий, може, й воював на нашій землі. Щось, дуже він упевнено руками розмахує. Наче в себе вдома. Наче все тут знає,– висловив припущення Сашко Циган.
– Точно! – сказав своє слово нарешті й Журавель.
І справді, старий іноземець у ковбойському капелюсі поводився так, наче місцевість йому була добре знайома, і, розповідаючи щось лисуватому, весь час ходив по подвір’ю і щось показував. Раптом старий зупинився, рвучко зняв з голови капелюх і підніс до очей руку.
Хлопці здивовано перезирнулися. Плаче він, чи що?
Але то було всього лише мить.
Старий знову надів капелюх, підійшов до машини, одкрив багажник, і вони з лисуватим почали порпатися в багажнику, щось перекидаючи і дістаючи.
Скориставшися з того, що невідомі стояли до них спинами, хлопці один за одним, скрадаючись попід придорожніми кущами, підбігли ближче і зайняли зручний спостережний пункт – за старим парканом, неподалік від подвір’я, де були чужаки.
Придався недавній досвід – саме звідси вони стежили за Бобинцем і Бобешком.
Прибулі тим часом дістали з багажника два розкладних стільці, газову плитку з балоном, каструлю, чайник, велику білу сумку-холодильник з продуктами, разклали це все на землі і заходилися готувати сніданок.
Потім старий ще за чимось поліз у багажник і, перекладаючи в ньому речі, витяг широку гостролезу лопату з червоним держаком.
І тут…
– Ой! – стиха ойкнув Марусик і одразу затулив рукою рота. – Ой, хлопці!.. – зашепотів він схвильовано. – А може… може, вони як ота місіс Гапка… і… і Фішер?
Хлопці пороззявляли роти.
…Тут я змушений перервати свою розповідь і разом з вами перенестися у минуле, років на двадцять назад, коли ні вас, ні наших героїв ще не було на світі, а Липки ще не були безлюдні, як тепер… Тоді сталася тут пригода, про яку люблять розповідати на посиденьках наші гарбузянці і яку, звичайно, Марусик, Журавель і Сашко Циган прекрасно, в усіх подробицях знали змалку, бо чули безліч разів.
Але, оскільки ви її ще не чули, я дозволю собі вам переповісти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, в якому йдеться про справи далекі і навіть дуже далекі як у часі, так і в просторі
…По сусідству з дідом Коцюбою жила тоді родина Бойків – Петро Васильович, його дружина Катерина Семенівна та їхня дочка Люба, вісімнадцятилітня чорноброва красуня.
Петро Васильович був знатний механізатор, передовик, портрет його висів на Дошці пошани. Катерина Семенівна, доярка, змагалася з чоловіком і частенько, бувало, красувалася на Дошці пошани поряд з ним. Люба трудової слави батьків ще не досягла, але і її портрети раз у раз з’являлися на сторінках районної газети (не стільки, правда, через показники в праці, скільки через те, що фотокореспондент був у неї закоханий).
Одне слово, сім’я Бойків була відома на всі Гарбузяни.
І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.
Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.
– Міліонерша… А… Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з “Інтуриста” говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх! – казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.
І пішло, поповзло по селу: “Міліонерша… Міліонерша… Ач, рідна сестричка передовика – міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!”
– Та не рідна! Двоюрідна, – пояснювала Катерина Семенівна. – Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім’ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата… А наш Бойко вже від другої, тутешньої…
– А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.
– А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі… Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.
– То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! – підхихикував Гузь.
– Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.
– Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.
– Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички…
– Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?
– Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці…
– І тепер, бідненька, міліонерша… А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!
– Не знаю, чужих грошей не лічу…
Сам Петро Васильович на розпитування відповідав ніяково:
– Та я її усього раз у житті й бачив. Перед війною. У сороковому. Як визволили Західну, приїздили вони з дядьком Левком та тіткою Антосею у гості на два тижні. Набурмосена така була, неговірка. Яка вона зараз, і не уявляю навіть. Стільки років не озивалася. Я вже був певен, що… І раптом… “Дорогий братець! По українському радіо на закордон дізналася, що ти живий і здоровий. Дуже хотіла б тя побачити… Зустрічай… їду…” А я ще виступати не хотів, від кореспондента тікав…
– Ну й зустрічайте… Може, машину вам привезе ваша сестричка місіс Гапка… “Крайслер-Форд” або “Ягуар”.. Ги-ги-
ги! – Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.
З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру “місіс Гапка”.
Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті…
– Ідуть! їдуть! їдуть! – несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.
Під’їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.
Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.
І тоді місіс Гапка розкрила свої обійми й хитнулася назустріч Бойкові.
– Братец! Ах, братец, я є така щаслива, що тебе віднайшла. Несамовито! Прецінь, родина, видиш, то є найголовніше в життю… О, я то добре знаю… – Вона обвела поглядом навколо, і Петро Васильович поспішив кивнути на дружину і на дочку Любу, які ніяково тупцяли позад нього.
– Сестро! – вигукнула місіс Гапка й, вивільнивши одну руку, обняла нею Катерину Семенівну. Але тут же довелося вивільнити й другу руку і зовсім залишити брата, бо треба ж було обійняти і племінницю Любу. – Небого!.. Ах, я така рада, що вас віднайшла… то є щастя!
– Прошу до хати! – сказав Петро Васильович. І новоприбулі рушили у двір.
Тимофій Гузь і собі поткнувся було за ними, але секретар сільради Любомир Цимбалюк делікатно перетнув його шлях, наступивши на ногу.
– Ах, да! – схаменувся Гузь. – Такий моумент! Не будемо заважайт!
І всі цікаві залишилися за ворітьми.
Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:
– Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер, – вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову. – Мій… приятель… А то… ваш… товариш Олексієнко…
Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.
Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:
– Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче…
– Але ж… – Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком. – Ми зараз за стіл сідатимемо.
– Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося. – Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.
Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.
Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.
І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.
– То, братец, тобі… То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.
– Спасибі, але… – Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.
– То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!
– Чого це, у нас також є дуже гарні,– почала Люба, але тітка її перебила:
– То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка… А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно, – гремплін. А рівно штучні футра.
– Дякую, але…
– Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі – під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати
при собі… Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.
Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:
– С… спасибі, сестро, спасибі… Не треба. Ходімо, я тобі… я тобі краще свою пасіку покажу…
– Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! – аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна. – Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з’їли. Ще й два пуди цукру.
– Ну, що ти балакаєш? – схилив голову набік Петро Васильович. – Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?
– А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з’їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.
– Мамо! – докірливо вигукнула Люба.
– Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка, – усміхнувся Петро Васильович.
– А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.
– Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить, – обернувся до сестри Петро Васильович. – Це ж… Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя – будь ласка! Бо – хоботок!
– Дорого мені той хоботок обходиться.
Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.
– Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати, – сказала Катерина Семенівна.
Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.
Нарешті під’їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.
Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.
Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав’язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.
Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:
– Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу…
– Ну що ж… – приємно усміхнувся Олексієнко. – Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки… Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і…– він усміхнувся ще приємніше, – і Любов Петрівно… Мушу відрекомендуватися. Я – представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев’яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. – реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п’ятдесят – сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)…” Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся… Отже…
Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.
– Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка, – вів далі Олексієнко, – вона б мала право на одержання спадщини повною мірою…
– Коби ж я знала… – прохопилася Бойкова сестра.
– А так, – усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко, – за нею лишається тільки право на двадцять п’ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб… Тобто близько сорока тисяч карбованців…
– Я згодна! Я згодна! – поспішливо проказала Гапка.
…Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.
Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.
Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п’ять з-за хати вийшов старший “ковбой”, сів у машину, завів мотор і поїхав… За хвилину лише курява лишилася на дорозі.
Хлопці здивовано глянули один на одного.
– А… а де ж той… лисуватий? – прошепотів Марусик.
– Хто його зна… – прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.
– Гайда глянемо, – прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур’янами й кущами, рушили у садок за хату.
Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).
І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.
У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець…
– У-у-убив, – ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.
– А-а-га, – тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.
– Не… не захотів скарбом ділитися… Що ж… робити? – Марусик мало не плакав. – Х-хлопці!.. Що ж… Га?
– Міліцію треба, – прохрипів Сашко Циган.
– Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,– нагадав Журавель.
Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п’яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту – півдня бігти.
– Та що ж це робиться? – вихопилося в Журавля. – На що ж ті люди здатні заради…
– То не люди, а фашисти, – просичав Сашко Циган. – Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного…
– Ой! – Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.
“Убитий” іноземець поворухнувся.
– Жи… живий, – прошепотів Журавель.
– Та він просто спить у холодку, а ми… Пусти, а то синець буде!
– Тю! – Марусик розтиснув пальці.
…Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов’язаної з пошуками скарбу
– Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти… Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів – за те моє піклування. Хіба я винна?
В очах у неї стояли сльози.
Містер Фішер, не розуміючи, що вона говорить, збентежено перебігав поглядом з неї на Бойків і знову на неї.
Бойки потроху приходили до тями. Розпач змінився на подив і цікавість.
– Ну чого ти виправдовуєшся, сестро? – сказав нарешті Петро Васильович. – Я ж до тебе нічого не маю. Ходімо відкопувати твою спадщину.
Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:
– Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!
Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.
Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.
– А дідо часом жартувати не любив? – спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.
– Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.
– Нічого собі скоро! На дев’яносто четвертому році!
– Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев’ять років.
– Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи – і до Америки докопаємось, а нема нічого.
Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.
– Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? – спитала Гапка.,
– Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці…– Петро Васильович тяжко зітхнув. – За зв’язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він… І не вернувся… Лежить десь під Берліном.
– Ой! Дивіться! Дивіться! – почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.
Всі обернулися до нього.
Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.
– Що? Що таке? Що?
Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.
Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.
– Оу! Голд! Голд! – загукав він.
– Десятка! Золота! Царської чеканки! – вирвалося в Катерини Семенівни.
Містер Фішер всім показував золоту монету, але з рук не випускав.
– Ти диви!
– Справді!
– А я вже думав, що жарти!
– Значить, є-таки скарб!
– Копайте, копайте!..
З новою енергією взялися за пошуки.
Та минула година, друга…
Сонце давно зайшло.
Стемніло.
Копали вже навпомацки.
– Досить! Відкладемо до ранку. Бо отак потемки, замість того щоб знайти, ще засиплемо. Вилазьте, Павлентію. – Петро Васильович виліз сам, допоміг сусідові.
Настала ніч.
О! То була незабутня ніч!
Про ту ніч найбільше потім було різних балачок і жартів.
Саме про ту ніч найбільше любили розповідати на посиденьках гарбузянські старожили приїжджим та своїй молоді.
Почалося з того, що містер Фішер забажав ночувати на городі біля ями. Як він пояснив через Гапку і Олексіенка, у нього астматичний бронхіт, у хаті він задихається і спати може тільки па городі.
– Еге! Задихається! Від страху, щоб хтось того скарбу вночі не викопав, – пошепки хихикнула Люба матері.
Усі вже помітили, що містер Фішер більше хвилюється за скарб, ніж Гапка.
– Сестро, а хто він хоч тобі такий, вибач? – тихо спитав Петро Васильович.
Гапка знітилася:
– Приятель… Абштифікант, як у нас кажуть. Потім, потім колись розкажу… – І одвернулась, не бажаючи продовжувати розмову.
Витягли абштифіканту Фішеру розкладушку на город і поставили, за його настійливою вимогою, біля самісінької ями.
– Диви, щоб він тобі вночі в яму не беркицьнувся, – сказала Гапці Катерина Семенівна.
– Най би його шляк трафив! – махнула рукою Гапка. Така реакція Катерину Семенівну трохи здивувала, але вона не сказала нічого (які тільки стосунки не бувають навіть між найближчими людьми!).
Цю їхню розмову чув Тимофій Гузь, який давно вже крутився на городі, хоч ніхто його у поняті не запрошував і брати участь у пошуках скарбу не просив.
Коли Катерина Семенівна і Люба пішли до хати лаштуватися на ночівлю і Гапка лишилася на якусь хвилю сама, Тимофій Гузь негайно скористався з цього, підгріб до неї й почав, співчутливо зітхаючи:
– Вельмишановна пані, щиро вам співчуваю. Я бачу, у пані тонка ніжна натура. Пані не розуміють. Я бачу, як
ставиться до пані той, пробачте, її приятель, абштифікант. Йому лише скарб у голові. Лише золото, гроші… Гапка зітхнула, на очі їй навернулися сльози.
– То страшенно боляче, коли тебе не розуміють, – побачивши це, активізувався Гузь. – Ох, як я те відчуваю! Як відчуваю! Мені самому довелося в житті… Повірте…
Гапка знову зітхнула і з вдячністю подивилася на Гузя.
– Я одразу відчув до пані душевний потяг, щиру симпатію… Як до рідної, близької душі… То байдуже, що пані, може, на кілька років старша за мене…
– Прецінь, якщо років двадцять – то кілька… – усміхнулася Гапка. – Мені, прошу пана, сорок сім…
– А мені тридцять… сім… – збрехав на десять років Гузь.
– Пан дуже файно зберігся…
На тому розмова обірвалася, бо підійшов Петро Васильович, який ходив з Олексієнком та Павлентієм Кандибою купатися на річку.
Ту ніч не спав ніхто.
Спершу всі повкладалися, затихли.
Гапка крутилася-крутилася, тоді не витримала, накинула халат і навшпиньках вийшла надвір.
Ніч була місячна, чудова.
Десь у кущах солодко й закохано витьохкував соловейко. З липового гаю йому відповідав другий, третій…
Гапка зітхнула.
І раптом з кущів почувся жаркий шепіт Тимофія Гузя:
– О! Пані!.. Який я щасливий! Я знав, що пані вийде… Я недаремно чекав…
Гапка здригнулася:
– Чи пан звар’ював, чи що?!
Але дармоїда вже неможливо було зупинити:
– О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу – пані нещаслива з своїм приятелем… Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані… Я художник… Мені не потрібні гроші…
– Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі… Що пан собі дозволяє! – обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.
– О! Пані! Пані така файна… така пре… прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання, Гузь у темряві не помітив ями і – ой! – шугонув туди сторч головою.
– Вай! – підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.
З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.
Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: “Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б’ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!” – про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.
Отака-то була вікопомна ніч.
А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).
– Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? – здивовано спитав він.
– Та… – почухав потилицю Петро Васильович. – Скарб шукаємо. Діда Стефана… Виявляється…
– Ясно! – перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою. – Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.
– Як?! Хто?!
– Матка боска!.. – розпачливо притисла руки до грудей Гапка.
– Батько твій, друзяка мій Василь… – Дід Коцюба зітхнув. – У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був – звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою…
– А ви… чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? – вигукнув Петро Васильович.
– Не хотів він, щоб ти знав… – зітхнув дід Коцюба. – Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі – для фронту. І просив, щоб нікому… Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.
– То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.
– Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.
– І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?
– А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. “Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив”. Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.
– А чого дід взагалі листа прислав?
– Та захворів, сердега, боявся, що не встане. Думав одкупитися від кирпатої свашки. А тоді вичуняв.
Занепокоєний містер Фішер щось заджерґотав до Гапки. Вона не відповіла, навіть бровою не повела в його бік. Закам’яніла, втупивши очі в землю.
– Батько спершу не хотів і відкопувати. А я кажу: “То гроші нормальні, чого ти, то народні гроші… Де Стефан їх узяв? У народу наторгував. І виходить, так, наче предки наші, що несли у шинок своє горе, тепер, у скрутну годину, помагають нам. Ворога помагають вибити, село наше з руїн підняти…” Отакечки! ‘
– Прецінь, нема скарбу… – тихо вимовила нарешті Гапка. – Нема… нема… Йой! Що ж тепер?! Що?
– Вибачай, сестро! Сама бачиш, сама чула, як воно вийшло. Я тут не винен.
– Я виджу, виджу… Ніхто не винен… Певно! Тоті гроші, нагендльовані від села, правдиво повернулися до села. То є, мабуть, справедливо. Так… Але… що ж я маю робити? – В голосі її бринів відчай.
Містер Фішер знову роздратовано заджерґотав, розмахуючи руками.
– Що таке? Чого це він? – здивовано спитав Олексіенко в Гапки. – Каже, що той скарб його. Але ж заповіт на ваше ім’я.
– То є правда! Його! – Гапка скрушно похитала головою. – Прецінь, таку підписала угоду, контракт: дев’яносто відсотків йому і лише десять мені. А що я мала робити? Що?! Хіба я могла сама дістатися сюди? Могла? Як, прецінь, два роки я ніде не працюю. Но… Ви знаєте, що то є таке в Америці два роки без роботи? Два роки!
– Ой лишенько! – сплеснула руками Катерина Семенівна.
– Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета, – вона кивнула на Фішера, – най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і… У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула – не брала його всерйоз. А він, – знову кивнула на Фішера, – враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт… І на дорогу позичку документом оформив – тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала… Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі… на Україні. Тепер можна й до цюпи…
Петро Васильович з болем дивився на сестру. В очах його були сльози.
– Стій, Гапо, стій! – вигукнула враз Катерина Семенівна. – Не плач! Оддамо тому американцю його катові гроші, хай лусне! Чортова робота!
– Авжеж! Авжеж! – підхопила Люба.
– Но, то як? Як оддамо?! Прецінь, де я візьму такі гроші? Дві тисячі доларів! Ви знаєте, що то є таке?!
– Подумаєш, дві тисячі! – вигукнула Катерина Семенівна.
– То як? – розгублено подивилася на брата Гапка.
– А отак… – рішуче мовила Катерина Семенівна. – Зараз поїдемо, візьмемо і оддамо. Біжи, Петю, діставай книжку… А чергу на машину Кандибам оддамо.
– Умниця-розумниця моя! Дай я тебе поцілую!–
розчулено обійняв Бойко дружину, потім обернувся до Олексієнка. – Товаришу дорогий! Ви ж допоможете нам оформити це все офіційно. І… І щоб Гапка більше не їздила ні в яку Америку…
– Допоможемо! Допоможемо! Не хвилюйтеся! – весело і, як завжди, приємно заусміхався Олексієнко.
…Залишається тільки додати, що Гафія Лукашевич-Бойко, колишня місіс Гапка, живе в Гарбузянах і досі. Заміж за дармоїда Гузя вона, звичайно, не вийшла, бо він з Гарбузян на другий день кудись зник, та й, як ви, мабуть, догадуєтесь, заміж вона за нього не збиралася. Працює вона шеф-поваром у сільській чайній і живе в центрі села поруч із сільрадою. Колгосп допоміг їй побудувати хату. Прийняла вона в прийми удівця з Васюківки і щаслива з ним.
А от Люба, ви не повірите, вийшла заміж за представника Інюрколегії товариша Олексієнка, переїхала до Києва і, як пішли діти, забрала до себе спершу маму, а тоді й тата. Звичайно, коли вони стали вже пенсіонерами.
Отак почалося обезлюднення Липок…
…А тепер швиденько повертаймося у наш час, бо Сашко Циган, Журавель і Марусик аж заклякли у лопухах, чатуючи на іноземців. Переконавшись, що лисуватий не мертвий, а просто спить, вони вже не сумнівалися, що старий “ковбой” неодмінно повернеться.
І справді, десь годин через дві почулося чахкання “мерседеса”, під’їхала машина і з неї вийшов старий “ковбой” і ще один похилого віку дядечко зі шрамом, що навскіс перетинав ліву щоку…
Хлопці здивовано глянули на нього.
А це хто?
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, в якому хлопці роблять перерву на обід, час якої трапляється несподівана випадковість. “Оу! Дер Кнабе?!”
Лисуватий іноземець прокинувся.
Пошрамований дядечко, який тільки-но приїхав, не привітався з ним (слова “гутен морген”, “гутен таг” хлопці добре знали, бо вчили ж німецьку мову), а одразу почав, трошки затинаючись, щось розповідати.
З цього хлопці зробили висновок, що пошрамований з їхньої ж компанії. Мабуть, вони десь його залишали, а оце зараз забрали.
– Певно, перевіряв, розвідку робив, щоб переконатися, що ніхто не перешкодить, – прошепотів Марусик.
– Та цить! Дай послухати! – цикнув на нього Сашко Циган.
Але хоч як вслухалися хлопці в розмову прибулих, не могли зрозуміти анічогісінько. Те, що говорять вони німецькою мовою, було ясно – окремі слова знайомі, а от про що балачка – хоч ти вбий. От коли пошкодували хлопці, що на уроках Олени Всеволодівни ловили гав, грали в “морський бій” та обстрілювали жованими паперовими кульками Панька Цигилика. Та від цього було не легше.
– Чого ж вони не копають? – прошепотів Сашко Циган.
– Ага… Я вже їсти хочу, – прошепотів Журавель.
– Мабуть, чекають ночі. Таємно, без дозволу скарби, як правило, викопують тільки вночі,– авторитетно заявив Марусик. Він читав більше друзів, полюбляв пригодницьку літературу і мав у детективних справах неабиякий досвід.
– То що – нам до ранку тут сидіти без ріски в роті? – прошепотів з тривогою Журавель. – Мати сьогодні такий обід варить… борщ з пампушками, качка з яблуками… на третє пундики і компот.
Марусик глибоко зітхнув,
– Хлопці,– шепнув Сашко Циган. – А чого нам усім трьом тут стовбичити? Давайте по черзі на обід збігаємо. Двоє чергуватимуть, а один…
– А що матері скажемо? – шепнув Журавель. – Чому не разом?
– Ну… ну… що рибу на Голубеньці ловимо. Клює несамовито… не можемо одірватися… Ти перший, Журавель, і йди. Твоя ж мати, підготуєш її. Та й їсти ти завжди більше хочеш. Іди…
Журавель не став сперечатися. Як ви вже знаєте, сперечатися він не вмів. Та й думка про запашний борщ з пампушками, рум’яну качку з яблуками та солодкі пундики з компотом позбавляла його сил сперечатися.
За час чергування Сашка Цигана й Марусика нічого суттєвого не відбулося. Іноземці сиділи й розмовляли.
Хлопці навіть не уявляли собі, про що можна так довго балакати. Причому більше говорили старий “ковбой” і лисуватий, пошрамований слухав, часом перепитував, часом кивав головою, але сам говорив мало. Обличчя в нього було задумане й скорботне.
– Мабуть, війну згадують, – шепнув Сашко Циган.
– Ага, – погодився Марусик.
Журавель повернувся розімлілий і винуватий:
– Біжіть, хлопці, біжіть швидше! Такий борщ! А качка! Я не кажу вже про пундики і компот…
– Ну, біжи, Марусику! – самовіддано наказав Сашко Циган.
– А чого я, біжи ти, ти ж… – не дуже впевнено почав Марусик.
– Я сказав! – стиснув зуби Сашко Циган.
– Хлопці, біжіть удвох, чого там. А я почергую. А то борщ прохолоне і качка… Мати сказала, щоб…
– Правильно! Нема питань! – підхопив Марусик.
– Та ми ж домовились… – похитнувся Сашко Циган.
– Та що там домовились. Біжіть швидше, а я сам тут управлюся.
– А якщо… – почав Сашко Циган, але Журавель перебив його:
– Нічого не “якщо”! Бо як перестоїться обід, мати вам не простить.
– Ну, гаразд. Ти ж тут дивись. Ми швидко. Одна нога тут, друга там. – Сашко Циган підбадьорливо поплескав Журавля по плечу, і вони з Марусиком зникли.
Журавель лишився один.
Не будемо приховувати: одному в небезпечній ситуації завжди гірше, ніж удвох. Здавалося б, мусить бути удвічі, але воно чогось значно гірше, – вдесятеро, а то і більше… Ніхто цього не підраховував і підраховувати не зможе. Просто, коли ти один, нема перед ким приховувати свого страху, і все в тобі труситься, як у лихоманці. І це цілком природно: страх – то інструмент самозахисту, інстинкт, який попереджає про небезпеку. Не було б страху, людство давно б загинуло, на самісінькому початку свого існування. Це Марусик вичитав у якійсь книзі і дуже любить повторювати. Правильність цієї мудрої думки Журавель відчув зараз усім своїм єством.
Те, що перед ним німці, які в час війни воювали на нашій землі, не викликало жодного сумніву. І за віком, і за деякими іншими ознаками (хоча б ті ж самі шрами) вони цілком підходили під цю категорію. Хіба що лисуватий у війну був зовсім юним. Але, як відомо, наприкінці війни, під час тотальної мобілізації, в армію брали навіть п’ятнадцятирічних хлопців. Отже, всі вони колишні фашисти, а може, навіть і військові злочинці.
Гарбузяни були тоді партизанським селом, тут орудували карателі. Отже…
Приїхали вони сюди не просто так. Просто так іноземні туристи в Гарбузяни не їздять. У Гарбузянах нема ні Софії, ні Лаври, ні інших історичних пам’яток. Іноземним туристам тут оглядати нічого.
Отже…
Щось вони тут шукають. Це безперечно. Що? Мабуть, те, що залишилося з війни. А що могло залишитись? Або якісь секретні документи, які свідчать про щось важливе – чи про агентуру, навербовану з різних зрадників і залишену в нашій країні, чи про якісь військові секрети. Або ж награбовані коштовності, які вони з якихось причин не змогли тоді вивезти.
Або… хто його знає. В Журавля забракло фантазії.
У всякому разі, побачивши хлопця, який за ними слідкує, колишні фашисти панькатися з ним не стануть. По голові– бац!.. Яму викопають (лопата в багажнику!), закопають і – бувай здоровий!
Цілковита реальність такого повороту справи примушувала серце Журавля битися з шаленою швидкістю, як тільки хтось з іноземців позирав у той бік, де він ховався в кущах смородини.
Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!
І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!
Вона раптом з’явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.
– Оу! Ді катце! – вигукнув старий “ковбой”, широко усміхаючись. – Ком! Ком!
І простягуючи руку, він пішов до кицьки.
“Фашисти любили тварин більше, ніж людей… – устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.
Німець рушив за нею. Крок, ще крок і…
Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.
– Оу, Дер Кнабе! – почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і…
Але пострілів не було. Й погоні не було теж.
Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.
Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.
– Що таке?
– Що сталося?
Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.
– Ну! Ну ти даєш! – вигукнув Сашко Циган. – Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так… завалив такий спостережний пункт! І взагалі… тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От…
“Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами”, – подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.
– Я гадаю, зараз іти туди не можна, – мовив Марусик. – Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.
– Точно, – погодився Журавель. – Вони б давно вже… якби…
– Значить, підемо на ніч, – сказав Сашко Циган.
– І що – всю ніч будемо… – Марусик не закінчив.
– Якщо треба, то будемо, – відрубав Сашко Циган. – А що?
– Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і – шукай вітра в полі.– Журавель свиснув.
– їх не можна випускати. Це, по-моєму, головне, – сказав Сашко Циган. – Затримати треба, поки не повернуться наші.
– Нема питань, – підтвердив Марусик. – Це – головне. Точно!
– А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо, – серйозно сказав Журавель.
– Машину зіпсувати… Колеса попроколювати абощо… Га?
Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.
– А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна, – Сашко Циган заперечно замотав головою.
– А що, як перекопати дорогу? – примружив одне око Журавель.
– О! Це ідея! – загорівся Сашко Циган. – Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.
– А з другого боку – за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра, – підхопив Марусик.
– Молодці ми! Розумні хлопці! – весело вигукнув Сашко Циган. – Гайда по заступи. Одразу й почнемо!
І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка
Липки – всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.
Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам’ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.
Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.
Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.
Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо “мерседес” тікатиме після “операції”, то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин “мерседеса”. – Отут! – сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого – крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об’їхати було неможливо.
Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.
– Глибше, глибше копайте! – командував Сашко Циган. – І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих “мерседесів” такий мотор, що…
– Еге! Глибше! Тут хоч би як, – невдоволено буркнув Марусик.
Заступи скрипіли, хлопці хекали.
Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування, – ой, нелегка справа.
Земля була тверда, як камінь.
Аж до смерку провозилися друзі. Але шлях усе-таки перекопали. Вперті вони були хлопці.
– Не проїде! Не лише “мерседес” – всюдихід “Нива” і то не проїде! – упевнено сказав Сашко Циган.
Журавель і Марусик, що, зморені, лежали горілиць на траві край дороги, тільки мовчки хекнули у відповідь.
– Ну а тепер глянемо, що вони там роблять, і – на інший об’єкт! – скомандував Сашко Циган.
– Та зачекай! Дай одпочити трохи. Ач, завзятий! – запротестував Марусик. – У мене спина не розгинається.
– Вони чекати не будуть. їх твоя спина не цікавить. Уставайте, ну!
Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.
– Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.
Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!
Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий “ковбой”, а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.
– Дивно, – знизав плечима Сашко Циган. – По-моєму, їм давно можна було б і починати.
– Це вони хочуть збити нас з пантелику, – сказав Марусик. – Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.
Журавель промовчав.
– Може… Може, й чекають, щоб поснули, – погодився Сашко Циган. – Але не на тих напали. Ходімо!
Між подвір’ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір’ям
покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам’ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.
Кращого місця для перепони й не знайдеш.
Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.
Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.
– Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися! – закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.
– Але, хлопці…– сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю. – Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.
– То що ти пропонуєш? – скривився Сашко Циган,
– Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.
– Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,
а вже тоді…
– Нема питань! – підтримав Сашка Цигана Марусик.–
А то будемо вечеряти, а вони…
– Ну гаразд, – погодився Журавель. – Тільки давайте швидше, а то…
Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.
Журавель так старався, що держак його заступа раптом – хрусь! – і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз…
Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.
– Їсти менше треба! – прошипів Сашко Циган. – А то таку силу наїв, що все ламаєш.
Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи – звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:
– Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.
– Одійди.
– Не заважай.
Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:
– Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.
– Знаєш, біжи додому, – сказав Сашко Циган. – Справді, там уже хвилюються. А ми потім.
– Ні! – замотав головою Журавель. – Без вас не піду. Дай я покопаю.
– Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.
Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.
– Ну дайте… Ну!
Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.
– На вже. Покопай трохи.
Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.
Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.
У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.
– Ну все! Годі! – сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.
– Ну, слава богу! – сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.
Мати мовчала, поки не підійшли.
– О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи, – усміхнулася мати. – Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?
– Та ми… ми черв’яків копали, – затинаючись, сказав Журавель.
– У три заступи. І так, що аж зламали одного? – спитала бабуся.
– Та то вони, мабуть, скарб шукали… Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.
– От які ж ви! Од вас не сховаєшся, – замість Журавля відповів Сашко Циган. – Шукали. Правда. Але… – Він зітхнув і розвів руками.
– Ех ви, копачі! – лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю). – Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.
Після вечері хлопці пішли “спати” – подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір’ю, що ночуватимуть разом).
На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м’ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.
– Почекаємо, поки повкладаються, і тоді…– сказав Сашко Циган. – Тільки справді не засніть.
Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.
Злазили з горища обережно, м’яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.
Несподівано загавкав Бровко.
– Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить! – засичав на нього Сашко Циган.
Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:
“Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю… Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!”
Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:
– Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!
Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.
Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.
Став накрапати дощ.
– О! Цього ще не вистачало, – буркнув Сашко Циган.
– Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода – найкраща, – із знанням справи заперечив Марусик.
У дворі біля “мерседеса” було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.
– Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату, – сказав Сашко Циган.
І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір’ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.
Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили – заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.
– Отже ж ну! – лайнувся Сашко Циган, – А стривайте, зараз!
Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій…
І раптом…
Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули…
– Ой! – приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.
Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.
– Сашко!
– Сашко!.. Цигане!
Кволий стогін почувся у відповідь.
– Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!
Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.
– При… привалило… Нога болить дуже… А… ви… як?
– Та нас-то не зачепило. Тільки… не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.
– Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай… я ондо намацав… тягни…
Щось загрозливо заскрипіло.
– Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться, – прохрипів Сашко Циган. – Звалиться… Тоді все!
– То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо… А ти ж як? Болить дуже?
– Б-болить… Перелом, мабуть… – Сашко Циган не міг стримати стогону.
Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.
– Цигане, – тонким тремтливим голосом сказав Марусик. – Ти не мовчи, знаєш… Ти… давай с-стогни, кричи навіть, не соромся… Цигане, ти ж там ближче до… до… ти щось там бачиш? Бо ми – нічого…
– Бачу… Намет… Ох!., бачу…
– Стогни… Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю… – Марусик мало не плакав.
– Дарма… Вони не прийдуть… Вони ж… Ох! Ох!.. Якби… вони б уже…
– Вони, мабуть, подумали, що то грім, – сказав Журавель. – Вони не могли подумати, що…
– Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..
– Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що…
Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.
– Тримайся, Цигане! Тримайся, – благальним голосом раз у раз просив Марусик.
І Журавель у розпачі повторював за ним:
– Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!
Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.
То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.
Вони втратили відчуття часу. І враз…
Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.
Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив’язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?
І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч… “Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!..”
І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: “Бровко-о!”, вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося…
Але головне – він збагнув одразу, що хлопці в біді.
Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету…
Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.
– Що таке? Чого це ти? – спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.
– Вас іст лос?
Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.
І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.
– Хлопче! Ти живий? – кинувся до Сашка Цигана пошрамований.
Циган тільки простогнав у відповідь.
Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:
– Ти один чи ще хтось там є?
– Ще двоє…
Знову кілька слів німецькою, і старий “ковбой” та лисуватий кинулися до “мерседеса”. Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.
Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.
Бровко спершу мотався по подвір’ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.
Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.
Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана. Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.
Бровко тужливо завив. – Треба в лікарню. Негайно! – сказав пошрамований. Старий “ковбой” обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.
– Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня, – пошрамований уже одчиняв дверцята “мерседеса”. – Швидше!
Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу…
От зараз… зараз… зараз…
– Доннер веттер! – лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.
– Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було! – пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим “ковбоєм”, – той тримав на руках Сашка Цигана.
Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. “Мерседес” почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:
– Не треба!.. Там теж… Дайте лопату! Ми… ми… закидаємо. Ми…
Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.
Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.
Хто ж знав, що таке станеться?
По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.
Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.
Здавалося, що він плаче.
Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті…
– Досить. Проїде… І справді, “мерседес” трохи пробуксував, але проїхав.
Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.
Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев’яному диванчику і чекали.
Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.
Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.
“Звідки він знає нашу мову? – подумав Марусик і вирішив – Певне, був у полоні…” Вій не раз читав про це у книжках.
Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.
– Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи – і міг бути сепсис, тобто зараження. – Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись – Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати… Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше, – він знову спохмурнів. – Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі… Чого?
Марусик і Журавель опустили очі й мовчали…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ, заключний, в якому з’ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого “мерседеса” і чого вони приїхали. “Палата героїв”
Тоді вночі так нічого й не з’ясувалося.
Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: “Гут! Гут! Гут нахт!” А пошрамований сказав: “На добраніч!” І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.
Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір’ї.
Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи, – пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.
Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували…
Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.
Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати, – вони ледве трималися на ногах.
Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:
– А де Бровко?
Бровка не було.
Бровко зник…
З іноземцями все з’ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.
Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді…
Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.
Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі… І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.
– Ну… ну, по-перше, – почав Марусик. – По-перше, той пошрамований – зовсім не іноземець.
– Як?!
– А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.
– А яке ж він має відношення до тих іноземців?
– Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший “ковбой” то… як його… підкажи Журавель.
– Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.
– О! Я ж казав! “Мерседес”!
– Ага! А той лисуватий – то Рудольф… як його, от не запам’ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!
– Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної… З Веймара, де жив Гете, той, що написав “Ерлькьоніг” – “Лісовий король”, – ми вчили, пам’ятаєш: “Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд…”
– “…Ес іст дер фатер міт зайнем кінд…”
– Точно!
– Так вони з різних країн?
– Виходить.
– А чому ж?..
– Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається…
– Ну, розповідайте, я мовчатиму.
– Ну так от… Виявляється, батько Рудольфа Гроса…
– Гюнтер Грос.
– Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.
– Ну-у!..
– Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю… Вона була зв’язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його…
– А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.
– Чекай, Журавель, чекай, дай я… Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо… Він сам журналіст… І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії (є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю… І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.
– А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.
– От бачиш, – вражено промовив Сашко Циган. – А ми думали… Ех, незручно як! – Він трохи помовчав і додав: – Треба було б пам’ятника там поставити.
– Правління вже прийняло таке рішення, – сказав Журавель. – І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові… І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.
– Правильно, – сказав Сашко Циган.
– Нема питань! – відрубав Марусик.
– А той Пауль Беккер живе де, ви кажете? – спитав Сашко Циган.
– У Федеративній Німеччині. Та хоч живе він у капіталістичному Мюнхені, але бореться за мир, бере активну участь у антивоєнних демонстраціях і навіть у поліції за це двічі сидів…
– Ти диви…
– А що ж ви думали, хлопці! Всюди є чесні люди, які борються за мир. В усіх куточках світу, – сказав сусіда Сашка Цигана по палаті, який уважно слухав розмову друзів.
Він лежав на високому ліжку з підвішеною догори, трохи не до стелі, загіпсованою ногою. Коло ліжка сиділа дружина, симпатична кирпата молодиця, яка весь час білозубо усміхалася, дивлячись па хлопців.
їхню палату хворі вже охрестили “палатою героїв”. Палата була маленька. Лежало їх там тільки двоє. Сусідою Сашка Цигана був комбайнер з Васюківки Павло Денисович Завгородній. Про нього знав не лише увесь район, а й уся область. Про нього писали в газетах, передавали по радіо і навіть по телебаченню…
Два тижні тому він повертався з Києва додому, на станції раптом побачив, як колію перебігала дівчинка. А тут іде на швидкості товарняк. Дівчинка зупинилася па шпалах і завмерла з переляку.
Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток…. Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.
Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:
– Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.
– Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав, – білозубо усміхнулася дружина.
Павло Денисович підморгнув хлопцям:
– Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли… І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією “бій биків” влаштовували… І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і…
Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.
Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.
– Бровко! Бровко!
Перед вікном, брудний, у реп’яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.
– Бровко! – гукнув з ліжка Сашко Циган.
Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.
– Ой!
Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.
Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.
Двері палати прочинилися, і з’явилася голова медсестри у білій косинці:
– Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака – це неможливо!
Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:
– Віл мені… життя врятував.
Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.
Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.
– О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою! – весело вигукнув Максим Богданович. – От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати…
Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.
– Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!
На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.
А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.
Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:
“Як це, мабуть, страшно, коли війна… І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші – уся країна, весь народ бореться…
Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно…
Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!”
І сонце – мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, – погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору… Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.
