– Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут – і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, – усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?
Іван Дробот, молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.
– Правду,– одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий їхній командир Петро Колодуб. – Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.
– Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.
Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.
– Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.
Всі бійці і командири, – а їх було в землянці чоловік тридцять, – раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.
– Це було на Десні, – почав знаменитий капітан, усміхнувшись.– Да… одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам’ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не мали впливу. Було таке?
– Було, – зітхнули в кутку землянки.
– Ну, так от слухайте.
Капітан Колодуб підібгав під себе ноги – це була його улюблена поза з пастушого дитинства – і, спершись руками на коліна, подивився на присутніх. У землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об’єднувало одне почуття єдиної сім’ї, те незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.
Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім – високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля.
– Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.
Колодуб примовк замислившись.
– Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.
Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.
– Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату перевізника.
– Тікаєте, бісові сини? – спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання води з човна. – Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все – перевези та перевези. Савко! – крикнув Платон до сусідньої хати. – Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.
Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.
– Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, – сказав дід Савка і хитро подивився на нас. – Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!
– Ходім уже, годі! – сказав Платон.
Пішли.
– Заспокойтеся, човен є, і чималий, – сказав я тихо нашому супутнику Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати.
– Ви думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже обережними, – стримуючи хвилювання, сказав Троянда.
– Не знаю, чого вони оце так тікають, – сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. – Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.
– Еге! – погодився Савка. – Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.
– Душа несерйозна, розбалувана, – сердився Платон.– Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак – я понімаю! А це – казна-що, не люди.
Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, – одним словом, увесь німецький фейєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім.
– Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? – звернувся до Платона Троянда.
Платон не одповів.
– Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? – стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.
– Ні, не можу, – одповів Платон. – Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.
– Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?
– А ось і річка.
Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.
Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною подією.
– Ну, сідайте, повезем. Чого стали? – сказав дід Платон, Він стояв уже біля човна з веслом. – Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! – загримав дід на когось із нас.
Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.
– У тебе готово, Савко?
– Можна.
– А хмар наперло… Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? – Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.
Савка з онуком гребонули опачинами.
Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.
Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:
– Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому.
– Еге! – почувся ззаду голос Савки.
– А це ж усе гроші!
– Еге!
– Вставай, – каже, – вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.
Платон трохи помовчав.
– А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить – вези, каже, мерщій, куркуль! Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.
– А, чорті-що.
– Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаеш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай… О, здорово гуцає. – Прислухався Платон до гарматних пострілів. – Скоро, мабуть, появиться герман.
Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.
– “Діду, перевези…” – сердився Платон.
– Еге, – підхопив Савка. – А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме… Бери вліво, бистра велика,– загрібав Савка опачиною.
– Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! –розсердився Платон і наліг на весло. – Той не одступить, ні, чорта з два!
– Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! – сказав Савка і плюнув на долоню.– А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго… Це ж усе доведеться забирать назад!
– А доведеться! – підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. – Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!
Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.
– Наша частина змушена була відступити,– сказав полковник.
– Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, – сказав Платон. – Що у військовому статуті сказано про війну – ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.
– А де ваша ненависть? – підхопив Савка.
– Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! – Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі.
Ми не знали, що одповідати.
– О, пливе щось. Наш чи німець? – сказав Платон і притяг до човна труп. – Німець. А холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди забрався! У Десну! Успів, нечистий. А ви все думаєте та все страдаєте. А страдати ніколи!
– Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, – крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.
– Значить, душа в тебе мала, – сказав Платон. – Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга – як Десна ось, третя – як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.
– Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, – образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.
–– А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, – сказав Платон. – А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і – “перевезіть, діду”. А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?
– Ну, це не всякий може, – пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.
– Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились.
– По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га… – почулося з того берега.
– О, вже розпинаються нервені душі. Накликають німця. А нема того, щоб тихо посидіти! – сказав Савка.
Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.
– Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить – “діду, перевези”!
– Еге, – промовив Савка. – Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.
– Не знаю, як ти, Савко,– сказав Платон,– а мене б з Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости господи, не при ночі згадуючи.
– Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! – виправдувався лейтенант Сокіл.
– Ну і що ж? – перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. – Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, – розгнівався дід. – Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: “Де проїхав Морозенко – кривавая річка”. О! Ото був воїн!
Я не витримав далі дідових розмов, – так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.
– А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? – простогнав я йому в самі очі.
– А що мені думати? – подивився на мене дід Платон. – Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль – це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! – сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас.
В цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний стовп.
– Ого!.. А що риби поглушить в річках! – почувся голос Савки.
– Тепер поглушить, – сказав Платон. – Позаторік і подохла од задухи, а зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все на світі. Приїхали.
Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни – і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду…
Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.
– Постійте трохи, – сказав Платон, спершись на весло. – Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?
– Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! – спробував підбадьорити діда Троянда.
Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув.
– По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! – лунало з того берега.
– Прощайте, діду, – тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.
– Ідіть собі під три чорти… Чорт вас носить, –– сказав байдужим голосом дід Савка.
Платон мовчав.
Ми пішли в лози.
Я йшов останнім і думав про діда Платона. “Спасибі йому, – думав я, – що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі… Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!”
Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.
Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.
– Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, – сказав я, задихаючись. – Ми вас, діду, ніколи…
– Іди, не крутись перед очима, – сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.
– Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, – сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.
– Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон… Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? – голос капітана зазвучав, як бойова сурма. – Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. – Капітан Колодуб усміхнувся. – А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і…
– І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? – почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.
– І поклонитися діду Платону в ноги за науку,– сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.
Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.
– Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, – зітхнув молодий танкіст.
Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.
– Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, – сказав Дробот. – Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:
– Савко, прости мене!
– Бог простить.
– У другий раз!
– Бог простить.
– Прости утретє!
– Бог простить.
– Прости і ти мене, Платоне, – сказав дід Савка.
– Бог простить.
– У другий раз!
– Бог простить.
– У третій раз!
– Бог простить.
Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло – і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.
– А хто ж ти такий? – тихо спитав капітан Колодуб.
– Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині…
– Встать! – скомандував Колодуб.
Всі встали. Цілу хвилину сім’я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.
– Готові до бою? – спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.
– Готові на будь-який огонь!!!
Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.
Південно-Західний фронт
1942 р.
