Містер Мерседес (Стівен Кінг)

З думками про Джеймса М. Кейна
Вони мене скинули з сіновоза десь опівдні…[1]

Сірий «мерседес»

9–10 квітня 2009

Оґі Оденкьорк мав 1997 року випуску «датсуна»[2], який попри великий пробіг їздив усе ще добре, але пальне коштувало дорого, особливо для людини, що сидить без роботи, а Міський Центр містився на дальньому кінці міста, тому того вечора він вирішив скористатися останнім автобусом. Він вийшов із нього з наплічником на спині та спальним мішком під пахвою, коли вже було двадцять хвилин по одинадцятій. Оґі подумав про те, як він тішитиметься цьому простьобаному, пуховому спальнику о третій ранку. Вечір був туманним і зимним.

– Щасти тобі, чоловіче, – промовив водій, коли Оґі спускався сходинками. – Тобі щось напевне мусить дістатися, хоча б тільки за те, що ти опинився там першим.

Тільки першим він не був. Досягши вершини широкого й крутого під’їзного шляху, який вів до великої громадської аудиторії, Оґі побачив щонайменше пару дюжин людей, які вже чекали купкою перед рядом дверей – дехто з них стояв, більшість сиділи. Встановлені там стовпчики з натягнутою між ними жовтою стрічкою «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» створювали доволі складний прохід, який завивався назад уздовж самого себе на кшталт лабіринту. Оґі знав таке з кінотеатрів і з того банку, в якому він наразі перевищив свій кредитний ліміт, і він розумів мету – втиснути якомога більше людей у якомога менший простір.

Підходячи до кінця того, що невдовзі стане «анакондою» з шукачів роботи, Оґі побачив, що крайня в цій черзі жінка тримає в рюкзачку-кенгуру спляче немовля, й відчув одночасно здивування та відразу. Щічки в дитини пашіли від застуди; кожен її віддих виходив зі слабеньким хрипом.

Жінка дочула трохи захекане наближення Оґі й обернулась. Молода й доволі миловида – навіть із темними колами під очима. Біля ніг у неї стояла маленька стьобана дорожня сумка. Оґі вирішив, що там система життєзабезпечення немовляти.

– Привіт, – промовила вона. – Вітаю в Клубі Ранніх Пташок.

– Тільки й надії, що вхопимо якогось черв’ячка, – відбрив він, а тоді подумав: та що за чорт, і простягнув руку. – Оґаст Оденкьорк. Оґі. Мене недавно скоротили. Це так тепер, у двадцять першому столітті, кажуть, коли витурюють з роботи.

Вона потисла йому руку. Потиск мала добрий, міцний і анітрішечки не ніяковий.

– Я Дженіс Крей, а мою сповиту радість звуть Патті. Можна сказати, що мене теж скоротили. Я була хатньою робітницею в гарній родині, у Цукрових Пригірках. Хазяїн, гм-м, володіє автосалоном.

Оґі кліпнув очима.

Дженіс кивнула:

– Я розумію. Він сказав, що йому дуже шкода мене відпускати, але вони мусять затягнути паски.

– Багато такого коїться навкруги, – сказав Оґі, сам собі думаючи: «Ти не могла знайти нікого, щоб посидів з дитиною? Зовсім нікогісінько?»

– Я мусила принести її сюди. – Він припустив, що від Дженіс Крей не вимагалося бути видатною читачкою думок, щоб здогадатися, що йому подумалося. – У нас нікого більше нема. Буквально нікого. Дівчина з нашої вулиці не змогла б залишитися на всю ніч, навіть якби я їй заплатила, та я на це й неспроможна. Якщо я не отримаю роботи, навіть не знаю, що ми будемо робити.

– А твої батьки не могли її взяти? – запитав Оґі.

– Вони живуть у Вермонті. Якби я мала бодай половину мозку, я б узяла Патті й поїхала туди. Отак-от гарненько. Тільки в них є власні проблеми. Тато каже, що їхній дім підтопило. Не буквально, вони не опинилися в річці, нічого подібного, там щось таке фінансове.

Оґі кивнув. Такого теж багато коїться навкруги.

Крутим узвозом угору з Марлборо-стрит, де Оґі був зійшов з автобуса, над’їжджали нечисленні автомобілі. Вони завертали ліворуч, до величезного порожнього поля парковки, яка поза всякими сумнівами буде вщерть заповненою ще перед світанком завтрашнього дня… задовго до відкриття дверей на Перший Щорічний Міський Ярмарок Робочих Місць. Жодна з машин не скидалася на нову. Водії паркувалися, і з більшості автівок вигулькували по три-чотири шукачі роботи, прямуючи потім до дверей аудиторії. Оґі не був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.

– Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для дитини, – промовила вона. – Але цю ніч мені доведеться якось перекантуватися з Патті.

Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.

«Дітям виживати важче», – ніяково сказав собі подумки Оґі. Йому подумалося про Пиловий казан[3], про ту Велику депресію. Ну, теперішня для нього особисто також виявилася доволі великою. Два роки тому все було нормально. Жив-поживав він не те щоб зовсім у розкошах у себе на районі, але кінці з кінцями таки зводив, та й у кінці майже кожного місяця щось залишалося. Тепер усе обернулося на лайно. Щось таке вони поробили з грошима. Він цього не розумів; він працював простим офісним щуром у постачальному відділі компанії «Чикаго Лейкс Транспорт», розумівся на накладних та на тому, як користатися комп’ютером, щоб спрямовувати вантажі, де треба, судном, потягом або літаком.

– Люди побачать мене з немовлям і вирішать, що я безвідповідальна особа, – не вгавала Дженіс Крей. – Я знаю, я вже бачу це у них на обличчях, я побачила це й на твоєму. Але що інакше я могла зробити? Навіть аби та дівчина з нашої вулиці змогла залишитися на ніч, це коштувало б мені вісімдесят чотири долари. Вісімдесят чотири! Мені довелося відкласти на квартплату за наступний місяць і після цього я вже залишилася без копійчини. – Вона усміхнулась, і в світлі високих дугових натрієвих ліхтарів з парковки Оґі побачив на її віях бусинки сліз. – Отаке я базікало.

– Не треба вибачатися, якщо саме це ти зараз робиш.

Черга вже завернула за перший закрут і повернулася до того місця, де стояв Оґі. А дівчина таки мала рацію. Він побачив, як багато людей витріщаються на сплячу в рюкзачку дитину.

– Ну, так воно й є, гаразд. Я самотня, незаміжня мати, яка не має роботи. Я хочу вибачатися перед кожним – за геть усе.

Вона відвернулась і подивилася на повішений понад рядом дверей банер. На ньому було написано: 1000 робчих місць Гарантовано! А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста!» – МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР.

– Інколи мені кортить вибачитися за «Коламбін»[4], за одинадцяте вересня 2001, за те, що Беррі Бондс[5] приймав стероїди. – Вона видала напівістеричний смішок. – Інколи мені навіть кортить вибачитися за вибух космічного човника[6], хоча, коли те трапилося, я ще тільки вчилась ходити.

– Не журися, – сказав їй Оґі, – з тобою все буде добре. – То були просто стандартні слова, які промовляються в таких випадках.

– Мені хотілося б, аби було не так сиро, от і все. Я її укутала на той випадок, якщо стане сильно холодно, а зараз сиро… – Вона похитала головою. – Та ми впораємося, авжеж, хіба не так, Патті? – вона подарувала Оґі безпорадну посмішку. – Аби тільки не почався дощ.

* * * * *

Дощ не почався, але сирість посилювалася, аж врешті-решт вони побачили, як у світлі дугових натрієвих ліхтарів зависли крихітні крапельки. У якийсь момент Оґі зрозумів, що Дженіс Крей заснула стоячи. Вона перехнябилася на одне стегно, плечі в неї поникли, волосся вологими крилами висіло по боках обличчя, а підборіддя майже вперлося в груднину. Він поглянув собі на годинник і побачив, що вже за чверть третя.

Через десять хвилин прокинулась і почала плакати Патті Крей. Її мати («її мама-сама-дитя» – подумав Оґі) стрепенулася, якось по-конячому пирхнула, підвела голову і спробувала витягти доньку з рюкзачка. Дитина спершу не виходила, у неї застрягли ноги. Долучився Оґі, тримаючи краї стропів. Коли Патті, тепер уже волаючи, вигулькнула, він побачив, що по всій її крихітній рожевій курточці й шапочці того ж кольору блищать краплі води.

– Вона зголодніла, – промовила Дженіс. – Я можу дати їй грудь, але дитина до того ж ще й мокра. Я відчуваю це просто крізь її штанці. Господи, я не можу її перевдягати на такому… тільки поглянь, як туманом береться!

Оґі зачудувався, що ж то за таке кумедне божество налаштувало все так, щоб він опинився наступним за нею в цій черзі. Також він чудувався, як збіса ця жінка збирається пробиватись надалі крізь решту свого життя – всього життя, а не лише наступних вісімнадцяти чи скількох там років, поки вона нестиме відповідальність за дитину. Вийти в таку ніч без нічого іншого, крім торбочки пелюшок! Виявитися такою безпорадною!

Він був поклав свій спальний мішок біля сумки з пелюшками Патті. Тепер він присів навпочіпки, потягнув зав’язки, розкатав мішок і розстебнув на ньому зіпер.

– Пірнай сюди. Грійся, і її зігрій. А я подам потім причандали, які тобі потрібні.

Тримаючи на руках розборсану, дитину, яка плакала, вона витріщилася на нього.

– Ти жонатий, Оґі?

– Розлучений.

– Діти?

Він похитав головою.

– Чому ти такий ласкавий до нас?

– Тому що ми тут, – відповів він, знизуючи плечима.

Вона затримала на ньому погляд трохи довше, зважуючи, а потім передала йому немовля. Оґі тримав дитину на простягнутих руках, причарований червоним, розлюченим личком, краплиною сопельки на крихітному кирпатому носі, ніжками у фланелевих повзунках, що «накручували велосипедні педалі». Дженіс змійкою сковзнула у спальник, а потім підняла руки:

– Подай її, будь ласка, мені.

Оґі віддав дитину, і жінка зарилася в глиб спального мішка. Збоку, там, де черга робила перший поворот назад, на них задивилися двоє молодиків.

– Пильнуйте власні справи, хлопці, – промовив Оґі, і вони відвели погляди.

– Ти не подаси мені переміну? – попрохала Дженіс. – Перш ніж годувати, мені треба її перевдягти.

Він присів, впершись одним коліном у мокрий асфальт, і розстебнув зіпер на стьобаній сумочці. На мить він здивувався, побачивши там замість памперсів ганчір’яні підгузки, а потім зрозумів. Ганчір’яні можна використовувати знову і знову. Можливо, ця жінка не така вже й конче безпорадна.

– Я тут бачу ще пляшечку «Бейбі меджик»[7]. Тобі вона треба?

Зсередини спального мішка, звідки тепер стирчало тільки пасмо її рудуватого волосся, долинуло:

– Так, будь ласка.

Він подав їй пелюшки і лосьйон. Спальник почав смикатися й спучуватися. Спершу плач подужчав. Трохи знизу, від одного із закрутів їхньої черги, хтось загублений у гуснучому тумані промовив:

– Ти що там, не можеш заткнути дитину?

Інший голос додав:

– Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби.

Оґі чекав, дивлячись на спальний мішок. Нарешті той перестав ворушитися і звідти вистромилася рука з підгузком.

– Ти не покладеш це до сумки? Там є пластиковий пакет для брудних. – Вона поглянула на нього, визирнувши, наче якийсь кротик із нори. – Не бійся, воно не закаляне, тільки запісяне.

Оґі взяв підгузок, поклав його до пластикового пакета (збоку на ньому був напис COSTCO[8]), а потім засмикнув на сумці зіпер. Плач усередині спального мішка («так багато торб», – подумав він) тривав ще хвилину чи дві, а потім раптово обірвався, це Патті почала годуватися на парковці Міського Центру. З-понад ряду дверей, які відкриються лише через шість годин, один раз апатично сплеснувся банер. 1000 робочих місць Гарантовано!

«Звісно, – подумав Оґі. – А ще ти гарантовано не підчепиш СНІДу, якщо нажиратимешся вітаміном С».

Проминуло двадцять хвилин. Ще кілька машин виїхали вгору з Марлборо-стрит. Ще кілька людей приєдналися до черги. На думку Оґі, їх тут уже мусило чекати сотні чотири. З такими темпами на той час, коли о дев’ятій годині відчинять двері, тут, за найпоміркованішими прогнозами, стоятиме вже тисячі дві претендентів.

«Якщо хтось запропонує мені роботу кухарчуком в «МакДоналдсі», чи я погоджуся?»

Мабуть.

«А якщо дверником у “Волмарті” [9]?»

О, ще б пак. Величезна посмішка і «як вам сьогодні ведеться?» Оґі подумав, що роботу дверника він зміг би зразу виконувати віртуозно.

«Я комунікабельна персона», – подумав він. І розсміявся.

Зі спальника:

– Щось кумедне?

– Нічого, – відповів він. – Обнімай дитину.

– Я це й роблю, – з посмішкою в голосі.

* * * * *

О третій тридцять він присів на коліна, підняв клапан спальника і зазирнув досередини. Дженіс Крей міцно спала, згорнувшись калачиком, пригортаючи дитину собі до грудей. Це навело його на згадку про «Грона гніву». Як там звали ту дівчину? Ту, яка наприкінці годує груддю того чоловіка[10]. Якесь квіткове ім’я, пригадувалося йому. Лілі? Ні. Вероніка? Абсолютно ні. Він подумав, чи не прикласти долоні сурмою собі до рота і, підвищивши голос, запитати в натовпу: «ХТО ТУТ ЧИТАВ “ГРОНА ГНІВУ”?»

Коли він уже підводився (посміхаючись такій абсурдній думці), йому набігло те ім’я. Роза. Так звали ту дівчину в «Гронах гніву». Але не просто Роза, а Роза Шарона[11]. Схоже було на якесь біблійне ім’я, втім, із цілковитою певністю він цього стверджувати не міг; він ніколи не був ревним читачем Біблії.

Він поглянув униз, на спальний мішок, у якому був сподівався провести передсвітанкові години цієї ночі, і згадав, як Дженіс Крей казала, що їй хочеться вибачатися за Коламбін, і за дев’яте вересня, і за Беррі Бондса. Може, вона б заразом взялася й за глобальне потепління. Можливо, коли все це закінчиться і вони вже отримають гарантовані робочі місця – або ні; «ні» мало такий самий рівень імовірності – він пригостить її сніданком. Не якесь там залицяння, нічого такого подібного, просто яєчня з шинкою. А після того вони вже ніколи не бачитимуться знову.

Люди ще надходили. Вони зупинялися перед кінцем серпантину стрічок із зарозумілим написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ». Щойно по тому, як цей серпантин заповнився, черга почала подовжуватися на саму парковку. Що дивувало Оґі – і тривожило його – це те, якими були тут усі тихими. Так, ніби всі вони розуміли, що їх мета безнадійна, і чекають вони лише, щоб отримати цьому офіційне підтвердження.

Банер знову мляво шарпнувся.

Туман продовжував густішати.

* * * * *

Незадовго перед п’ятою годиною ранку Оґі стрепенувся з напівдрімоти, потоптався, щоб розбудити собі ноги, і звернув увагу на якесь неприємне, залізисте світло, що вповзало в повітря. Воно якнайдалі в світі відпадало від того рожевоперстого світанку, що його оспівували поети і старовинні кінофільми формату техніколор[12]; це був якийсь анти-світанок, сирий і блідий, як щока денної давнини трупа.

Оґі бачив, як у всій своїй позбавленій смаку архітектурній пишноті зразка тисяча дев’ятсот сімдесятих повільно проявляється будівля Міського Центру. Він подивився на дві дюжини закрутів гірського серпантину з терпляче очікуючих людей, а потім на решту черги, хвіст якої ховався в тумані. Тепер уже де-не-де стиха зазвучали балачки, а коли по той бік дверей крізь вестибюль пройшов одягнений у сіре робоче вбрання сторож, здійнялися невеличкі глузливі веселощі.

– Відкрито життя на інших планетах! – вигукнув один із тих молодиків, що були витріщалися на Дженіс Крей – то був Кріс Фріас, якому невдовзі цілком відірве руку геть.

На цю репліку відгукнулися помірним сміхом і люди почали теревенити. Ніч скінчилася. Сльозливе світло не вельми надихало, але при ньому було бодай трохи краще, ніж у ті передсвітанкові години, які щойно минули.

Оґі знову присів біля свого спальника, прислухаючись одним вухом. Почуте ним тихеньке мірне сопіння змусило його посміхнутися. Можливо, його переживання за неї було даремним. Він припускав, що трапляються люди, які долають життя – ба, може, навіть успішно – завдяки доброті незнайомців. Ця молода жінка, що оце зараз придрімнула зі своєю дитиною в його спальнім мішку, може бути однією з таких.

Йому подумалося, що вони з Дженіс Крей могли б представлятися в різних заявочних анкетах як пара. Якби вони так зробили, присутність немовляти не здавалася б безвідповідальністю, а радше ознакою спільної самовідданості. Напевне він сказати не міг, багато чого в людській природі залишалося для нього таємницею, але він вважав таке ймовірним. Оґі вирішив, що, коли прокинеться Дженіс, він спробує викласти цю ідею їй. Подивиться, що вона на це скаже. Подружню пару вони з себе зображати не зможуть; на ній нема обручки, а свою він зняв назавжди ще три роки тому, але вони могли б назватися… як це тепер люди кажуть? Партнерами.

З Марлборо-стрит на крутий узвіз регулярно, як цокотіння годинника, продовжували виїжджати автомашини. Невдовзі з’являться також піші люди, щойно з першого ранкового автобуса. Оґі був майже певен, що о шостій вони почнуть сюди просто набігати. Через цей густий туман приїжджі машини проявляли себе лише фарами з неясними обрисами-тінями, прихованими за лобовим склом. Деякі з водіїв, побачивши величезний натовп із тих, що вже чекають, розвертались назад, зневірені, але більшість трималися свого, прямуючи до тих небагатьох парковочних місць, які ще залишалися вільними, убували їхні задні вогні.

А потім Оґі помітив силует автомобіля, який не розвернувся і не продовжив шлях на дальній край парковки. По боках його незвичайно яскравих фар світили ще й жовті, протитуманні.

«Потужні фари, – подумав Оґі. – Певне, якийсь «Мерседес-Бенц». Що робить «бенц» на ярмарку робочих місць?»

Він припустив, що це може бути сам мер Кінслер – з’явився оголосити промову перед Клубом Ранніх Пташок. Щоб підтримати їхню заповзятливість, їхнє старе, добірне американське кредо «хто рано встає, той своє бере». Якщо так, подумав Оґі, приїжджати зараз сюди в «мерседесі», навіть якщо той і старий, це несмак.

Якийсь літній парубок у черзі попереду Оґі (Вейн Велланд, наразі в останні миті свого земного існування) промовив: «Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби “бенц”».

Оґі вже відкрив рота сказати, що звісно, так і є, потужні передні фари «мерседеса» неможливо з чимсь сплутати, але раптом водій іншої машини просто позаду цього неясного силуету натиснув на клаксон – довгий, нетерплячий гудок. Потужні фари зблиснули ще яскравіше, прорізавши блискучі конуси крізь підвішений крапельками туман, і машина, немов її підгарячив той нетерплячий сигнал, стрибнула вперед.

– Гей! – вигукнув Вейн Велланд здивовано. І то було його останнє слово.

Машина набрала швидкість прямо на тому місці, де юрма шукачів роботи була напакована найщільніше, і оповилася стрічками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ». Дехто намагався втікати, проте вирватися на волю могли тільки ті, що перебували в задній частині натовпу. Хто стояли ближче до дверей – справжні Ранні Пташки – не мали жодних шансів. Вони натикалися на стовпчики, перекидаючи їх, вони заплутувалися у стрічках, вони наштовхувалися одне на одного. Натовп хитався туди-сюди збудженими хвилями. Старіші й менші на зріст попадали й були затоптані.

Оґі різко кинуло вліво, він спіткнувся, утримався на ногах, його попхнуло вперед. Майнув чийсь лікоть, бахнувши йому в вилицю прямо під правим оком, і той бік його поля зору спалахнув яскравими іскрами Четвертого липня[13]. Іншим оком він побачив, як цей «мерседес» не просто виник з туману, а немов сам себе з нього сотворив. Великий сірий седан, мабуть, SL500[14], той, що з дванадцятьма циліндрами, і саме зараз усі дванадцять гугоніли.

Оґі штовхнуло на коліна поряд з його спальним мішком, силуючись знову підвестись, він отримував безперервні удари: по руці, по плечах, по шиї. Люди кричали. Він почув, як залементувала якась жінка: «Обережно, обережно, він не зупиняється!»

Він побачив, як висунула голову зі спальника Дженіс Крей, очі її кліпали в збентеженні. Знову вона нагадала йому несміливого кротика, що визирає з нірки. Пані-кротик з жахливо розкуйовдженим зі сну волоссям.

Оґі подряпався вперед навкарачки і ліг на спальний мішок з цією жінкою і її дитиною всередині, немов таким чином він міг успішно прикрити їх від двотонного витвору німецької інженерії. Він чув, як волали люди, їхні крики майже поглинуло ревіння двигуна великого седана, що наближався. Від когось він отримав страшенний удар по потилиці, та ледве його відчув.

Вистачило часу подумати: «Я збирався пригостити Розу Шарона сніданком».

Вистачило часу подумати: «Може, він відверне».

Це здавалося для них найкращим шансом, можливо, їхнім єдиним шансом. Він почав підводити голову, щоб побачити, чи так воно, але тут величезне чорне колесо зжерло його поле зору. Оґі відчув, як рука цієї жінки стиснула його передпліччя. Йому вистачило часу на надію, що дитина все ще спить. А потім час збіг.

Дет-Пенс

– 1 –

Ходжес виходить із кухні з бляшанкою пива в руці, сідає у крісло «Лей-Зі-Бой»[15] і ставить бляшанку на маленький столик ліворуч від себе, поряд з пістолетом. То револьвер «Smith & Wesson M & P» калібру .38 – «M & P» означає «військовий і поліцейський». Ходжес його неуважно погладжує, як от ви погладжували б старого собаку, потім підбирає телевізійний пульт і вмикає «Сьомий канал». Він трохи запізнився, і аудиторія в студії вже аплодує.

Він думає про моду, нетривалу й зловісну, яка охопила його місто наприкінці вісімдесятих. Хоча, можливо, слово, якого він насправді потребує – заразила, бо то було, немов перехідна лихоманка. Три міські газети друкували про все те передовиці цілісіньке літо. Тепер дві з тих газет зникли, а третя існує на реанімаційному забезпеченні.

Махаючи рукою аудиторії, на подіум широкими кроками сходить ведучий у стильному костюмі. Відтоді, як він пішов у відставку з поліції, Ходжес дивиться це шоу майже кожного будня, і вважає, що цей чоловік занадто меткий для такої роботи – роботи, що трохи схожа на занурення в каналізацію з аквалангом, але без гідрокостюма. Він вважає, що ведучий – чоловік того типу, який одного дня скоїть самогубство, а потім усі його друзі та близькі родичі казатимуть, що жодного уявлення не мали, ніби з ним щось не так; вони гомонітимуть, яким він був життєрадісним, коли вони бачили його востаннє.

На цій думці Ходжес знов неуважно погладжує револьвер. Це модель «Вікторі»[16]. Старий, але годящий. Коли Ходжес ще служив, його власним пістолетом був «Глок .40»[17]. Куплений ним особисто – від офіцерів у цьому місті очікується, щоб вони самі купували собі службову зброю – тепер він лежить у сейфі в спальні. У сейфі, а отже, в безпеці. Ходжес його розрядив і поклав туди після своєї відставної церемонії й відтоді на нього не дивився. Нецікаво. Хоча цей .38-й йому подобається. Він має до нього якусь сентиментальну прив’язаність, але є дещо й поза цим. Револьвери ніколи не заклинює.

А ось і перша гостя, молода жінка в короткій блакитній сукні. Обличчя в неї глупувате, аж порожнє, але тіло вона має чумове. Ходжес знає, що десь під сукнею в неї мусить бути оте татуювання, що його тепер називають «блядьським штампом»[18]. А може, їх там два або й три. Чоловіки в аудиторії свистять і тупотять ногами. Жінки в аудиторії аплодують спокійніше. Деякі пускають під лоба очі. Ця жінка того кшталту, що їм не сподобалося б, аби на неї потай задивлялися їхні чоловіки.

Ця жінка мочить відразу зі старту. Вона розповідає ведучому, що її бойфренд має дитину з іншою і повсякчас їздить до них на відвідини. «Я його все ще кохаю, – каже вона, – але ненавиджу ту…»

Пару наступних слів запікано, але Ходжес вміє читати по губах: «йобану курву». Аудиторія голосно радіє. Ходжес сьорбає своє пиво. Він знає, що буде далі. Це шоу характерне повною передбачуваністю мильної опери з тих, що показують після полудня щоп’ятниці.

Ведучий дозволяє їй ще трохи нести своє, а потім оголошує… ТУ САМУ ІНШУ ЖІНКУ! У неї також чумовий станок і кілька ярдів пишного білявого волосся. У цієї «блядьський штамп» на щиколотці. Вона підходить до першої й каже: «Я розумію, що ти відчуваєш, але я його теж кохаю».

У неї є ще щось на думці, але їй вдається промовити тільки це, перш ніж Чумове Тіло № 1 розпочинає бійку. Хтось за лаштунками бемкає в гонг, наче це початок якогось призового бою професійних боксерів. Ходжес гадає, що так воно й є, оскільки всі гості цього шоу мусять якось винагороджуватися; інакше навіщо б їм таке робити? Дві жінки кілька секунд обмінюються ударами і дряпають одна одну, а потім їх розтягує пара качків у майках з написом СЕК’ЮРИТІ, які спостерігали з глибини сцени.

Деякий час, поки ведучий поблажливо дивиться, вони кричать одна на одну – повний і щирий обмін думками (більшість слів запікано), а тоді бійку ініціює Чумове Тіло № 2, даючи навідліг такого ляпаса, що голова Чумового Тіла № 1 відскакує назад. Знову бемкає гонг. Жінки падають на сцену, брижаться вгору їх сукні, жінки дряпаються і скубуться. Аудиторія шаленіє. Качки-охоронці їх роз’єднують, ведучий стає між жінками, примовляючи на позір заспокійливим, але на підбурюючій підкладці тоном. Обидві жінки репетують про глибину свого кохання, плюючи одна одній в обличчя. Ведучий оголошує, що невдовзі вони повернуться, а поки що якась актриса категорії С рекламує дієтичні пігулки.

Ходжес знов відсьорбує пива, розуміючи що не прикінчить навіть половини бляшанки. Кумедно це, бо коли ще ходив у копах, він був збіса майже алкоголіком. Коли пияцтво зруйнувало його шлюб, він погодився з тим, що дійсно є алкоголіком. Тоді він зібрав усю силу волі й припинив це, пообіцявши собі, що питиме стільки, скільки йому збіса хотітиметься, щойно відтрубить сорок років у… доволі-таки виняткова цифра, коли п’ятдесят відсотків міських копів йдуть у відставку після двадцяти п’яти років, а сімдесят відсотків після тридцяти. От лише тепер, коли сорок років його служби позаду, алкоголь не вельми цікавить Ходжеса. Він був присилував себе напитися кілька разів, просто аби побачити, чи він ще на це здатен, але перебування в п’яному стані виявилося не цікавішим за перебування в тверезому. Насправді воно виявилося трохи гіршим.

Шоу повертається. Ведучий каже, що має ще одного гостя, і Ходжес знає, хто ним буде. Аудиторія це також знає, галасом смакуючи наперед. Ходжес бере батьківський револьвер, зазирає йому в дуло, а потім кладе його знову на «ДірекТіВі Гід»[19].

Чоловік, через якого Чумове Тіло № 1 і Чумове Тіло № 2 перебувають у такому напруженому конфлікті, вигулькує з правого боку сцени. Вам відомо, як він виглядає навіть ще до його пиндючного явлення, атож, це саме той парубок – оператор бензоколонки або совач картонних коробок на складі «Таргет»[20], або, може, той, що діагностував (погано) вашу машину в «Містері Спіді»[21]. Він худосочний і блідий, з чорним волоссям, яке кучмою нависає над його лобом. На ньому штани чіно і божевільна, зелена з жовтим краватка, яка передавлює цьому парубку горло одразу під його видатним адамовим яблуком. З-під холош штанів стирчать гострі носаки замшевих чобіт. Ви знали, що в його жінок є «блядьські штампи», і знаєте, що в цього чоловіка, як у коня, і сперма з нього вистрілює потужніше за локомотив і швидше за кулемет; незаймана дівиця, яка сяде на унітаз після того, як там був подрочив цей парубок, підніметься звідти вже вагітною. І ймовірно, що двійнею. На обличчі в нього грає хитросрака посмішка кульного чувака в розслабленому настрої[22]. Омріяне заняття: довічна непрацездатність. Скоро брязне гонг і жінки накинуться одна на одну знову. Пізніше, після того як уже достатньо наслухаються його кпинів, вони перезирнуться, злегка кивнуть і разом нападуть на нього. Цього разу качки-охоронці вичікуватимуть трохи довше, тому що ця, фінальна баталія і є саме тим, що насправді бажає побачити аудиторія – як студійна, так і та, що сидить по домівках: як курки ганяють півня.

Та нетривала й зловісна мода кінця вісімдесятих – та пошесть – називалася «злидарські бої». Якогось того чи іншого слизького генія пробила ідея, а коли вона виявилася прибутковою, тоді ще троє чи четверо антрепренерів пристали, щоб удосконалити цю справу. Треба було лише заплатити парочці якихось п’яндилиг по тридцять баксів, щоб вони напали один на одного в означений час в означеному місці. Одним із таких місць, яке Ходжес пам’ятав найкраще, був службовий майданчик позаду одного зачучверілого мандавошками стрип-клубу, що називався «Бам Ла Бам», там, на східному кінці міста. Тільки-но дату бою було узгоджено, розпочиналося його рекламування (із уст в уста в ті часи, коли поширене використання Інтернету все ще перебувало за горизонтом) і збір з глядачів платні – по двадцять баксів із голови. Під час одного з таких заходів, на який проводили рейд Ходжес з його напарником Пітом Гантлі, було далебі більш за дві сотні осіб, більшість із них закладалися на переможця і криком перебивали одне одного, мов оскаженілі мазефакери. Там були присутні й жінки, деякі у вечірніх сукнях, обвішані коштовностями, котрі також дивилися, як ті двоє бродяг із пропитими до водянистості мізками молотять одне одного руками й ногами, як вони падають і підводяться, незв’язно белькочучи.

Це шоу точно таке ж, тільки тут дію перебивають виробники дієтичних пігулок і страхові компанії, а отже, Ходжес припускає, що конкурсанти (саме ними вони й є, хоч ведучий і називає їх «гостями») повертаються додому трохи більше, ніж з тридцятьма баксами та пляшкою «Нічного потяга»[23]. І не знайдеться копів, щоби це прикрити, бо все це тепер легальне, як лотерейні квитки.

Коли шоу закінчиться, з’явиться вбрана у покрови своєї фірмової нетерпимої праведності пані суддя типу «полонених не беремо», щоби з ледь задавленою люттю вислуховувати низькосраких прохачів, які представатимуть перед нею. Наступний у черзі товстий сімейний психолог, який примушує своїх гостей плакати (називаючи це «проривом крізь стіну відмовлення») і запрошує їх іти геть, якщо хтось із них наважиться виказати сумнів щодо його методів. Ходжес підозрює, що цей товстий сімейний психолог оволодів цими методами зі старих навчальних відео КДБ.

Ходжес споживає цю страву з повнокольорового лайна після полудня кожного буденного дня тижня, сидячи в кріслі «Лей-Зі-Бой» з батьківським револьвером – тим, який носив його тато, коли був патрульним копом, – на столику поряд себе. Він завжди кілька разів бере його в руку і зазирає в дуло. Перевіряє ту круглу темряву. Пару разів він встромляв його собі між губи, просто щоб відчути, як воно – коли в тебе на язику лежить заряджений револьвер, націлений у піднебіння. «Призвичаююсь», – думає він.

«Якби я міг напиватися як слід, я б його сховав, – думає він. – Я заховав би його щонайменше на рік. А якби зміг заховати на пару років, цей потяг, може, й минувся б. Я міг би зацікавитися садівництвом, або спостеріганням за пташками, чи навіть малюванням картин. Тім Квіглі зайнявся малярством, там, на півдні, у Флориді. У пенсіонерському поселенні, напакованому старими копами. Судячи з усього, Квіглі насправді отримував від цього насолоду і навіть продав кілька своїх робіт на Венеційському Арт-фестивалі[24]. До того, як його розбив інсульт, тобто. Після інсульту він провів вісім чи дев’ять місяців у ліжку, з цілком паралізованою правою стороною. Для Тіма Квіглі було покінчено з малюванням. А потім він помер. Отак-от».

Бемкає гонг до бою, і звісно ж, обидві жінки нападають на кощавого парубка в божевільній краватці, зблискують лаковані нігті, метляється пишне волосся. Ходжес знову тягнеться по револьвер, але встигає його тільки торкнутись, коли чує клацання прорізу в передніх дверях і ляпання пошти, яка впала на підлогу сіней.

У ці дні електронних листів і Фейсбука нічого важливого не вкидають у поштовий проріз, але він все одно підводиться. Краще вже перегляне пошту, полишивши батьківський «M & P .38» на інший день.

– 2 –

Коли Ходжес із невеличким стосом пошти повертається в своє крісло, ведучий бійцівського шоу якраз каже «до побачення», обіцяючи своїй аудиторії на «ТіВі Ленд»[25], що завтра будуть карлики. Фізичного чи розумового ґатунку, він не уточнює.

Біля «Лей-Зі-Боя» стоять два невеличких пластикових контейнери для непотребу, один для пляшок, які можна здати, інший для сміття. До сміття йде рекламний буклет з «Волмарту», який обіцяє ВІДКОТ ЦІН; адресована НАШОМУ УЛЮБЛЕНОМУ СУСІДУ пропозиція страхування для фінансового забезпечення похорону; оголошення про те, що всі DVD тільки один тиждень продаватимуться в «Дискаунт Електронікс» на 50 % дешевше; розміром як поштова листівка прохання «вашого важливого голосу» від парубка, який змагається за вакантне місце в міській раді. Є там і фотографія цього кандидата, Ходжесу він нагадує доктора Оберліна, дантиста, який жахав його в дитинстві. Є там також і буклет від супермаркету «Албертсонс»[26]. Його Ходжес відкладає вбік (тимчасово накриваючи ним батьківський револьвер), бо він нашпигований купонами.

Останнім у пошті йде справжній лист – відчувається, що доволі товстий, – у конверті ділового розміру. Він адресований: #Дет. К. Вільяму Ходжесу (пенс.), Харпер-ровд № 63#. Зворотної адреси на ньому нема. У лівому верхньому куті, де вона зазвичай міститься, він бачить друге у своїй сьогоднішній пошті усміхнене обличчя. Тільки тут воно не таке, як те, що підморгувало йому з буклета «Волмарта» про ВІДКОТ ЦІН, а радше емоційна іконка, яку використовують в електронній пошті – смайлик у темних окулярах і з оскаленими зубами.

Це розворушує одну згадку, і то не вельми приємну.

«Ні, – думає він. – Ні».

Але конверт він розриває так швидко і різко, що звідти випадають чотири друкованих аркуші – не насправді друкованих, не на друкарській машинці, а просто комп’ютерним шрифтом, який схожий на старий машинний.

«Шановний Детективе Ходжес» – починається лист.

Не дивлячись, він тягнеться рукою і відкидає на підлогу рекламний буклет «Албертсонс», сам не помічаючи, як його пальці блукають по револьверу, і підбирає телевізійний пульт. Натискає кнопку вимкнення, затикаючи пані суддю «полонених не беремо» посеред якоїсь сварливої тиради, і всю свою увагу обертає до листа.

– 3 –

#Шановний Детективе Ходжес!

Я сподіваюся, ви не проти того, що я використовую це ваше звання, хоча ви вже 6 місяців як на пенсії. Я вважаю, що, якщо некомпетентні судді, продажні політики і тупі військові командири можуть після відставки зберігати за собою свої звання, те саме мусить стосуватися і одного з найвизначніших офіцерів поліції в історії міста.

Отже, так і має бути, Детективе Ходжес!

Сер (ще один титул, на який ви заслуговуєте, оскільки належите до справжніх Лицарів Значка і Пістолета), я пишу вам з багатьох причин, але мушу розпочати з повіншування вас з роками вашої служби – 27 років детективом із загальних 40 у поліції. Я бачив по телевізору деякі фрагменти з вашої Пенсійної Церемонії («Другий публічний канал»[27] – ресурс, який багато хто недооцінює) і випадком знаю, що наступного вечора у закладі «Рейнтрі Інн» поблизу аеропорту відбулася прощальна вечірка.

Можу закластися, саме там і була справжня Пенсійна Церемонія!

Звичайно, я ніколи особисто не відвідував таких «оргій», але часто дивлюся поліцейські серіали і, попри мою впевненість у тому, що багато з них являють вельми уявну картину «полісменської долі», у декількох показували такі пенсійні вечірки («Полісмени Нью-Йорка», «Відділ убивств», «Дроти» тощо тощо[28]), і я схильний думати, що вони є ТОЧНИМИ зображеннями того, як Лицарі Значка і Пістолета висловлюють «прощавай» одному зі своїх компатріотів. Я гадаю, так мусить бути, тому що я також читав сцени «прощальних пенсійних вечірок» у щонайменш двох книжках Джозефа Вомбо[29] і вони там подібні. Він мусить знати, бо сам, як і ви, є Дет-Пенсом.

Я собі уявляю ті повітряні кульки, що звисають зі стелі, багато питва, багато безсоромних балачок і купу спогадів про Старі Дні й старі справи. Також, мабуть, багато гучної й веселої музики, ймовірно, стриптизерка, а то й парочка їх, що «трясуть підхвістями». Там, мабуть, лунали промови набагато забавніші та правдивіші за ті, що були на «церемонії крохмальних сорочок».

Як вам мої припущення?#

«Непогано, – думає Ходжес. – Цілком непогано».

#Згідно з моїми дослідженнями, протягом вашої роботи детективом ви розкрили буквально сотні справ, багато з них журналісти (яких Тед Вільямс називав Лицарями Клавіатури[30]) охрестили «резонансними». Ви ловили Вбивць і Банди Грабіжників, і Підпалювачів, і Ґвалтівників. В одній статті (опублікованій у зв’язку з вашою Пенсійною Церемонією) ваш багаторічний напарник (Детектив 1-го класу Пітер Гантлі) описує вас як «комбінацію прискіпливості й видатної інтуїції».

Гарний комплімент!

Якщо це правда, а я гадаю, що це так, ви зараз уже вирахували, що я один із тих небагатьох, кого ви не впіймали. Я, фактично, та людина, яку в пресі називають:

a) Джокер.

b) Клоун.

або

c) Мерседес-Кілер

Мені до вподоби останнє ім’я!

Я впевнений, що ви «силувалися якнайкраще», але, на жаль (ваш, а не мій), ви зазнали поразки. Я так собі уявляю, Детективе Ходжес, що, якщо колись існував хтось такий «крутий», кого ви особливо хотіли впіймати, то це був саме той, який минулого року демонстративно в’їхав у натовп на Ярмарку Робочих Місць проти Міського Центру, убивши вісьмох осіб і покалічивши набагато більше. (Мушу сказати, що я перевершив найсміливіші власні очікування.) Чи думалося вам про мене, коли на Офіційній Пенсійній Церемонії вам вручали персональну пам’ятну табличку? Чи думалося вам про мене, коли ваші колеги Лицарі Значка і Пістолета переповідали історії (тут лише здогади) про впійманих буквально зі спущеними штанами кримінальників або як хтось утнув забавний розіграш у старій добрій загальній залі відділку?

Можу закластися, ви згадували мене!

Мушу розповісти вам, яке величезне я тоді отримав задоволення. (Тут усе по-чесному.) Коли я «утопив педаль в метал» і скерував «мерседес» бідної місіс Олівії Трелоні у той людський натовп, у мене стався найдужчий у житті стояк! А чи билося в мене серце зі швидкістю 200 ударів за хвилину? «Та ще б пак!»#

Тут ще один містер Смайлик у темних окулярах.

#Я розповім вам дещо таке, що є справжнім «приватним інфозливом», і якщо вам захочеться посміятись, нумо вперед, бо це доволі кумедно (хоча, я гадаю, це також просто показує, наскільки акуратно я діяв). Я був у кондомі! У «гумці»! Бо я боявся Спонтанної Еякуляції, що могло б призвести до слідів ДНК! Авжеж, цього не трапилось, але відтоді я мастурбував багато разів, згадуючи, як вони намагалися втікати і не могли (їх там було напаковано, як сардин) і якими вони виглядали переляканими (це було так кумедно), і як мене смикнуло вперед, коли машина «вплужилася» в них. Так сильно, що аж ремінь безпеки заклинило. Бігме, то було хвилююче.

Правду сказати, я не знав, що може з цього вийти. Я думав, шансів мається 50 на 50, що мене схоплять. Але я «шалапутний» оптиміст, і я готувався скоріше до Успіху, аніж до Невдачі. Кондом, то «приватний інфозлив», але можу закластися, що ваш Криміналістичний Відділ (я також дивлюся «CSI: Місце злочину»[31]) був збіса доволі розчарованим, коли вони не змогли добути жодної ДНК зсередини тієї клоунської маски. Вони, мабуть, казали: «Чорт! Цей кмітливий крутий, либонь, був під нею ще й у сіточці для волосся!»

Авжеж, я в ній і був! А ще я вимив її дезінфектантом!

Я й досі переживаю в пам’яті те гупання, коли їх збивав, і ту хрускотню, і те, як машина колихалася на ресорах, коли переїжджала їхні тіла. Кожного разу, заради потужності й керованості, давайте мені 12-циліндровий «мерседес»! Коли я побачив у якійсь газеті, що одною з моїх жертв було немовля, мені це подарувало насолоду! Загасити таке юне життя! Думати про все те, що втратила та дитина, еге ж? Патріша Крей, Спочивай З МИРОМ! І матусю її дістав також! Суничний джем у спальному мішку! Як же то захопливо, еге ж? Також я насолоджуюся думками про чоловіка, який втратив руку, а ще більше про тих двох, яких паралізувало. Чоловіка тільки від пояса до низу, але та Мартіна Стовер тепер показова «голова на патичку»! Вони тоді залишились живими, але, мабуть, їм хотілося б, аби сталося навпаки! Як щодо цього, Детективе Ходжес?

Зараз ви, певне, думаєте: «Що це ще за Збоченець нам дістався?» Насправді ганити я вас не можу, але ми могли б про це посперечатися! Я вважаю, що дуже багато людей самі з насолодою зробили б те, що зробив я, і саме тому вони насолоджуються книжками і кінофільмами (а в наші дні також і телесеріалами), в яких є Тортури і Розчленування і все таке тому подібне. Єдина різниця та, що я це зробив насправді. Проте не тому, що я божевільний (у будь-якому сенсі цього слова). Просто тому, що я не знав точно, на що буде схожим такий досвід, а тільки те, що він буде абсолютно хвилюючим, зі спогадами, «які збережуться на все життя», як то кажуть. Більшість людей ще зовсім малими дітьми взувають у Свинцеві Чоботи, і вони мусять носити їх все життя. Ці Свинцеві Чоботи називають СОВІСТЮ. Я цих чобіт не маю, а отже, можу парити над головами Натовпу Нормальних. А якби вони мене схопили? Ну, якби це сталося прямо там, якби «мерседес» місіс Трелоні заглух або ще щось таке (малі шанси на таке, оскільки він був добре доглянутим), я гадаю, натовп розірвав би мене на шматки, я розумів, що така можливість існує, і це ще більше збуджувало. Але я не думав, що вони дійсно на таке здатні, тому що більшість людей – вівці, а вівці не їдять м’яса. (Я припускаю, що мене могли б трохи побити, але побиття я можу витримати.) Мабуть, мене б заарештували і віддали під суд, де б я зголосився психічно хворим. Можливо, я дійсно психічно хворий (ця думка, звичайно, відвідувала мій розум), але така психічна хвороба свого роду привілей. Тим не менше, монета випала орлом і я вислизнув.

Допоміг туман!

А тепер про дещо інше, що я бачив, на цей раз про фільм (назви я не пам’ятаю). Там був Серійний Вбивця, який був дуже розумним, і спершу копи (один із них Брюс Вілліс, тоді ще він мав трохи волосся) не могли його зловити. І от Брюс Вілліс сказав: «Він зробить це знову, бо не зможе від цього втриматися, і рано чи пізно він зробить помилку і ми його впіймаємо».

Що вони і зробили.

У моєму випадку це неправда, Детективе Ходжес, тому що я абсолютно не прагну робити такого знову. У моєму випадку досить означає досить. У мене є мої спогади, і вони ясні, як дзвіночок. І звичайно, я пам’ятаю, який тоді був переляк серед людей, тому що всі були впевнені, що я зроблю це знову. Пам’ятаєте ті публічні заходи, які скасовували? Задоволення від того не було аж таким великим, та все ж таки це було «tres amusant»[32].

Отже, як бачите, ми з вами обидва «Відставники».

До речі кажучи, одне, чого мені шкода, це те, що я не міг відвідати вашу Пенсійну Вечірку в «Рейнтрі Інн» і підняти тост на вашу честь, мій добрий Сер Детективе. Ви доклали до цієї справи абсолютно всіх своїх сил. Детектив Гантлі також, але якщо повідомлення в пресі та Інтернеті про ваші з ним кар’єри правдиві, ви були у Вищій лізі, а він був і завжди буде у «Потрійній А»[33]. Я певен, що ця справа все ще залишається Не Закритою і що він раз у раз дістає і вивчає ті старі рапорти, але ні до чого він не дійде. Гадаю, ми з вами обидва це розуміємо.

Можна мені завершити це Висловленням Занепокоєння?

У якомусь із тих серіалів (а також, здається, в одній із книг Вомбо, хоча це міг бути і Джеймс Паттерсон[34]) після бучної вечірки з повітряними кульками і випивкою йде фінальна сцена. Детектив повертається додому і розуміє, що без Значка і Пістолета його життя втратило сенс. І це я цілком можу зрозуміти. Якщо подумати, що може бути сумнішим за Старого Лицаря Пенсіонера? Як там не було, але той Детектив кінець-кінцем стріляється (зі свого Службового Револьвера). Я подивився в Інтернеті й переконався, що такого роду випадки не просто вигадки. Таке насправді трапляється!

Серед відставних поліцейських надзвичайно високий рівень самогубств!

У більшості випадків копи, що вчиняють цю печальну дію, не мають близьких членів сім’ї, які могли б помітити Тривожні Ознаки. Багато хто з таких копів, як от і ви, розлучені. У багатьох уже дорослі діти, які живуть далеко від рідного дому. Я гадаю, ви зовсім самотній у вашому будинку на Харпер-ровд, Детективе Ходжес, і мене це непокоїть. Хіба це життя тепер у вас, коли «мисливський азарт» уже позаду? Чи багато ви дивитеся телевізор? Мабуть. Чи більше ви стали пити? Ймовірно. Чи повільніше минають години, бо ваше життя стало тепер таким порожнім? Чи страждаєте ви від безсоння? Бороньбо, я сподіваюся, що ні.

Але я побоююся, що всяке може бути.

Вам, мабуть, варто знайти собі Хобі, щоб ви могли думати про щось, окрім як про «того, який вислизнув», і як вам ніколи мене не впіймати. Погано було б, якби ви почали думати, що вся ваша кар’єра була згаяним часом, тому що парубок, який убив усіх тих Невинних Людей, «прослизнув вам крізь пальці».

Я не хотів би, щоб ви почали думати про свій пістолет.

Але ж ви дійсно думаєте про нього, хіба не так?

Я хотів би завершити однією фінальною думкою «того, який вислизнув». Ця думка є такою:

ХЕР З ТОБОЮ, НЕВДАХО.

Просто жартую!

Щиро, щиро ваш,

МЕРСЕДЕС-КІЛЕР.#

Під цим ще один смайлик. А під ним:

#PS! Вибачаюся щодо місіс Трелоні, але коли ви передаватимете цього листа Детективу Гантлі, скажіть йому, щоб не завдавав собі клопоту, переглядаючи будь-які фотографії, які, як я певен, поліція зняла на її похороні. Я там був, але тільки у власній уяві. (Уява в мене дуже потужна.)

PPS: Бажаєте зв’язатися зі мною? Дати мені свою «відповідь»? Спробуйте зробити це «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Я навіть уже приготував там для вас ім’я користувача: «kermitfrog19». Я можу і не відповісти, але «агов, хтозна».

PPPS: Сподіваюсь, цей лист вас підбадьорив!#

– 4 –

Ходжес сидить, де сидів, дві хвилини, чотири хвилини, шість, вісім. Абсолютно бездвижно. Він тримає в руці лист, дивлячись на репродукцію Ендрю Ваєта[35] на стіні. Нарешті він кладе аркуші на столик поряд зі своїм кріслом і бере конверт. Поштовий штемпель тутешній, міський, що його не дивує. Відправник хоче, аби Ходжес знав, що він поряд. Це додає глуму. Як сказав би сам його відправник…

Це частина забави!

Нові хімікати і технології комп’ютерного сканування можуть витягти з паперу чудові відбитки пальців, але Ходжес розуміє, що, якщо він передасть цей лист криміналістам, жодних відбитків на ньому вони не знайдуть, окрім його власних. Цей парубок божевільний, але його самооцінка – кмітливий крутій – абсолютно коректна. Тільки він написав не крутій, а крутий, і написав так двічі. Також…

Хвилиночку, хвилиночку.

Ходжес підводиться, іде з листом у руці до вікна і дивиться на Харпер-ровд. Дівчинка Гаррісів катається на своєму мопеді. Насправді вона занадто юна, щоб володіти такою річчю, і не має значення, що в такому випадку дозволяє закон, але вона принаймні в шоломі. Проторохтів фургон Містера Смаколика; у теплу погоду він опрацьовує східний район міста від часу закінчення занять у школі аж до смерку. Вулицею котиться якийсь мініатюрний чорний легковик. Сивіюче волосся жінки за його кермом забране в бігуді. А чи то жінка? То міг бути й чоловік у перуці й сукні. Бігуді могли бути ідеальною деталлю для створення образу, хіба не так?

Саме це він і хоче, щоби ти думав.

Але ні. Не зовсім.

Не саме це. А щоб ти думав таким чином, хоче цей самоназваний Мерседес-Кілер (утім, він правий, то газети і телебачення присвоїли йому таке ім’я).

Це морозивник!

Ні, це одягнений, як жінка, чоловік у мініатюрному легковику!

Еге-ге, це той парубок за кермом цистерни зі скрапленим пропаном, або отой, що знімає покази лічильників!

Як розпалити таку параною? Цьому допомагає побіжно кинутий натяк, що ти знаєш дещо більше, ніж просто адресу колишнього детектива. Ти знаєш, що він розлучений і принаймні припускаєш, що він має десь дитину або дітей.

Дивиться тепер на траву, помічаючи, що та потребує стрижки. «Я мушу зателефонувати Джерому, якщо він сам скоро не прийде», – думає Ходжес.

«Дитина чи діти? Не дури сам себе. Він знає про мою колишню, Коріну, і те, що в нас з нею є одна доросла дитина – дочка на ім’я Елісон. Він знає, що Еллі тридцять років і вона живе в Сан-Франциско. Ймовірно, навіть знає, що на зріст вона п’ять футів, шість дюймів[36] і грає в теніс. Усе це цілком доступне в мережі. У ці дні геть усе доступне в інтернеті».

Наступним його кроком мусить бути – передати цей лист Піту і Пітовій новій напарниці, Ізабель Джейнз. Вони успадкували справу того «Мерседеса», разом із кількома іншими висяками, коли Ходжес пішов. Деякі справи – наче невимкнуті комп’ютери; вони засинають. Цей лист умить розбудить справу «Мерседеса».

Він послідовно перебирає подумки рух листа.

Від щілини для пошти до підлоги у сінях. Від підлоги в сінях до «Лей-Зі-Боя». Від «Лей-Зі-Боя» сюди, до вікна, де він зараз бачить, як по своєму маршруту повертається назад поштова машина – Енді Фенстер закінчив денний курс. Звідси на кухню, де цей лист піде до абсолютно зайвого пакета «Ґлед»[37], того типу, що з зіпером нагорі, тому що старі звички – звички міцні. Потім до Піта з Ізабель. Від Піта до криміналістів на повне вичищення й вишкрібання, де зайвість пакета «Ґлед» буде остаточно доведена: жодних відбитків пальців, жодних волосинок, жодних слідів ДНК будь-якого роду, папір доступний тоннами в кожному «Стейплзі» чи «Офіс Депо»[38] в місті й – останнє, хоч і не зайве – стандартний лазерний друк. Вони, можливо, зуміють сказати, якої моделі було використано комп’ютер для створення цього листа (щодо цього він не може бути певним; на комп’ютерах він розуміється мало і, коли в нього виникають якісь негаразди зі своїм, він звертається до Джерома, який зручно живе неподалік), і якщо так, той виявиться або «Маком», або якимсь ПК. Велике ого!

Від криміналістів цей лист перестрибне назад до Піта й Ізабель, які, поза всякими сумнівами, зберуть ідіотський коп-колоквіум типу тих, що їх можна побачити на «Бі-Бі-Сі» в детективних серіалах на кшталт «Лютера» чи «Головного підозрюваного»[39] (які, либонь, полюбляє твій кореспондент-психопат). На тому колоквіумі обов’язково буде демонстраційна маркерна дошка і збільшені фото цього листа, можливо, навіть лазерна указка. Ходжес і сам дивиться деякі з тих британських серіалів, при тім вважаючи, що Скотленд-Ярд чомусь забув старе прислів’я: де велика рада, там рідкий борщ.

Той коп-колоквіум може дати єдине, і Ходжес вважає, що саме цього бажає псих: за присутності десятка, а то й дюжини детективів звістка про існування цього листа неуникно просочиться в пресу. Псих, мабуть, не каже правди, коли пише, що він нібито не прагне повторити свій злочин, але щодо одного Ходжес не має сумнівів: йому не вистачає власної присутності в новинах.

На моріжку рясно сходять кульбаби. Вочевидь, уже час кликати Джерома. Моріжок окремо, просто Ходжесу не вистачає бачити поряд обличчя цього хлопця. Класний юнак.

І ще дещо. Навіть якщо цей псих дійсно каже правду, ніби він не прагне вчинити ще одного масового вбивства (малоймовірно, хоча не поза питанням), він усе ще неймовірно зацікавлений у смерті. Підтекст самого листа не міг би бути яснішим. «Кінчай з собою. Ти вже про це думаєш, то зроби наступний крок. Який також виявиться фінальним кроком».

Чи він бачив мене, як я граюся з батьковим револьвером?

Бачив, як я встромляю дуло собі до рота?

Ходжес змушений визнати, що це можливе; він ніколи навіть не задумувався про те, щоб засмикнути штори. Почуваючись ідіотськи безпечним у своїй вітальні, коли будь-хто може мати бінокля. Або Джером міг бачити. Джером, який, пританцьовуючи, підходить по доріжці, щоб запитати, яка є робота: «діля для курваля», як йому самому це подобається називати.

Тільки, якби Джером побачив, як він грається з тим старим «Сміт-енд-Вессоном», він перелякався б на смерть. Він щось сказав би.

Чи й справді містер Мерседес мастурбує, коли думає про те, як він подавив тих людей?

За свої роки роботи в поліції Ходжес бачив речі, про які він ніколи ні з ким не балакатиме, окрім тих, хто сам таке також бачив. Ці токсичні спогади підводять його до висновку, що його кореспондент міг казати правду про мастурбацію, точно так, як він безумовно каже правду про те, що не має совісті. Ходжес читав, що в Ісландії є колодязі такі глибокі, що туди можна кинути камінь і не почути сплеску. Він гадає, що існують точно такі ж людські душі. Речі на кшталт «злидарських боїв» лежать на півдорозі до таких колодязів.

Він повертається до свого «Лей-Зі-Боя», висовує шухлядку зі столу й дістає звідти мобільний телефон. На його місце кладе револьвер і засовує шухлядку. Швидкісним набором він дзвонить у поліцейський відділок, але, коли чергова питає, куди спрямувати його виклик, Ходжес каже: «Ох, чорт. Я просто натиснув не ту кнопку на телефоні. Вибачте, що потурбував».

– Нічого страшного, сер, – відповідає вона з усмішкою в голосі.

Ніяких дзвінків, поки що не варто. Ніяких дій жодного роду. Йому про це треба подумати.

Йому дуже, дуже добре треба про це подумати.

Ходжес сидить, дивлячись на телевізор, який уперше за багато місяців вимкнений удень посеред тижня.

– 5 –

Надвечір він їде до «Ньюмаркет-Плази», де вечеряє у тайському ресторані. Його обслуговує особисто містер Бурамук.

– Давненько вас не бачив, офіцере Ходжес, – у нього це виходить, як «офіса Хатчес».

– Відтоді як пішов у відставку, готував собі сам.

– Дозвольте готувати мені. Набагато краще.

Тільки знову покуштувавши приготовлений містером Бурамуком «Том-Ям-Гань»[40], Ходжес усвідомлює, як йому набрид недосмажений фарш і спагеті з соусом «Власний Ньюмена»[41]. А Сань-Кая-Фуг-Тонь[42] змушує його усвідомити, як він втомився від кокосового кексу «Пеперідж Фарм»[43]. «Якщо я ніколи більше не з’їм ані шматочка кокосового кексу, – думає він, – я проживу ще стільки ж і помру таким же щасливим, як зараз». Під час їди він випиває дві бляшанки «Сінгха»[44] і це найкраще пиво з усіх, що він пив після своєї пенсійної вечірки у «Рейнтрі Інн», яка проходила майже точнісінько так, як це описав містер Мерседес; там була навіть стриперка, «трусила своїм підхвостям». Заразом з усім іншим.

Чи міг містер Мерседес ховатися десь у дальнім кутку зали? Як полюбляв приказувати у мультику той опосум: «Усе можливе, Маскі, все можливе»[45].

Знову вдома, Ходжес сідає в крісло і бере до рук листа. Він знає, яким мусить бути наступний крок – тобто якщо він не збирається передавати цей лист Піту Гантлі, – але ще краще він знає, чого не варто робити після пари пива. Тому він кладе лист до шухляди поверх револьвера (не завдаючи собі клопоту з жодним пакетом «Ґлед») і знову береться до пива. Те, що з його холодильника, звичайне – «Айворі спешел» місцевий сорт, але смакує воно йому достоту так само добре, як і «Сінгха».

Допивши пиво, Ходжес вмикає комп’ютер, відкриває «Фаєрфокс» і набирає в пошуковику: Під Блакитною Парасолькою Деббі. Визначення під ним вельми знакове: «громадський сайт, де цікаві люди обмінюються цікавими думками». Він зважує, чи не піти йому далі, та потім вимикає комп’ютер. І цього робити не варто. Не цього вечора.

Він зазвичай лягає пізно, бо це забезпечує менше годин, проведених у вовтузенні й перекиданні з боку на бік, перебираючи в пам’яті старі справи і старі помилки, але цього вечора він іде до ліжка рано і знає, що засне майже відразу. Це таке чудове відчуття.

Перед тим як поринути в сон, його остання думка про те, чим закінчується цей лист анонімного Містера Мерседеса. Містер Мерседес бажає, щоб він скоїв самогубство. Ходжес загадується, що б той подумав, якби дізнався, що натомість він подарував цьому екс-Лицареві Значка й Пістолета сенс жити далі. Принаймні якийсь час.

Його забирає сон. Він спить спокійно цілих шість годин, перш ніж його підіймає поклик сечового міхура. Навпомацки він іде до ванної, сповна мочиться і повертається назад до ліжка, де спить іще три години. Коли він прокидається, у вікна косо б’є сонячне світло і цвірінькають пташки. Він прямує до кухні, де готує собі повний сніданок. Зсовуючи на вже навантажену шинкою й тостами тарілку парочку круто підсмажених яєць, Ходжес стривожено ціпеніє.

Хтось тут наспівує.

Це він.

– 6 –

Щойно посуд опиняється в мийці, він іде до кабінету, щоб попатрати листа. Це те, що він робив і раніше щонайменше десятки зо два разів, але ще ніколи сам-один; коли він ще працював детективом, йому допомагав Піт Гантлі, а до Піта два попередні напарники. Більшість тих листів були погрозливими посланнями від колишніх чоловіків (а один чи два від колишніх дружин). Невелике діло. Деякі з них були написані шантажистами з метою здирництва. Один був від кіднепера, який вимагав жалюгідно невигадливий викуп. А три чи чотири – включно з цим, що від Містера Мерседеса – були одкровеннями від убивць. Два з них були чистими фантазіями. Один міг бути (або й не міг) від серійного вбивці, якого вони називали Шляховим Джо.

А як щодо цього листа? Правдивий він чи фальшивий? Реальний чи сфантазований?

Ходжес відкриває в столі шухляду, виймає жовтий блокнот[46] і вириває з нього верхній аркуш із тижневої давнини списком того, що потрібно було купити в бакалії. Потім він дістає зі стакана поряд із комп’ютером одну з авторучок «Юні-Бол»[47]. Спершу він міркує про ту деталь, де йдеться про кондом. Якщо той дійсно був на парубку, він забрав його з собою… але ж це має сенс, хіба не так? Окрім сперми, кондоми можуть зберігати також відбитки пальців. Ходжес розмірковує про інші деталі: як заклинило ремінь безпеки, коли цей парубок увігнався в натовп, як колихався «мерседес», коли переїжджав людські тіла. Деталі, яких не могло бути в жодній з газет, але які той міг вигадати сам. Він навіть написав…

Ходжес пробігає очима лист, так, ось воно: «Уява у мене дуже потужна».

Проте є там дві деталі, які він вигадати не міг. Дві деталі, які вони тоді залишили невідомими для журналістів.

Під заголовком ЧИ ЦЕ СПРАВЖНЄ? Ходжес пише в своєму блокноті: СІТОЧКА ДЛЯ ВОЛОССЯ. ДЕЗІНФЕКТАНТ.

Містер Мерседес забрав сіточку для волосся з собою, так само як забрав і кондом (імовірно, все ще звисаючий у нього з прутня – це якщо припустити, що він його взагалі одягав), але Ґібсон з криміналістичної лабораторії був упевнений, що дезінфектант було застосовано, бо клоунську маску Містер Мерседес залишив, проте в ній не знайшлося жодної прилиплої до гуми волосини. А сумнівів щодо якогось убивчого для ДНК розчину не залишав запах плавального басейну. Парубок мусив щедро ним скористатися.

Але не тільки ці подробиці – тут усе таке. Оця його самовпевненість. У листі нема нічого уявного.

Ходжес вагається, потім пише: ЦЕ САМЕ ТОЙ ПАРУБОК.

Знову вагається. Закреслює ПАРУБОК і вписує: ГАД.

– 7 –

Минув уже якийсь час відтоді, як він мислив, як коп, і ще більше часу, як він займався такого роду роботою – особливого роду криміналістикою, яка не потребує камер, мікроскопів чи спеціальних хімікатів, – але щойно він серйозно взявся до цього діла, щойно розігрівся, як справа пішла швидше. Він започатковує серію заголовків.

АБЗАЦИ З ОДНОГО РЕЧЕННЯ.

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ З ВЕЛИКИХ ЛІТЕР.

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ, ЗАБРАНІ В ЛАПКИ.

ДИВНІ ФРАЗИ.

НЕЗВИЧНІ СЛОВА.

ЗНАКИ ОКЛИКУ.

Тут він зупиняється, постукуючи авторучкою собі по нижній губі й знову перечитуючи лист від: #«Шановний Детективе Ходжес»# до «#Сподіваюсь, цей лист вас підбадьорив».# Після цього він додає ще два заголовки, і на його аркуші стає тісно.

ВИКОРИСТОВУЄ БЕЙСБОЛЬНУ МЕТАФОРУ, МОЖЛИВО, ВБОЛІВАЛЬНИК.

ЗНАЄТЬСЯ НА КОМП’ЮТЕРАХ (МОЛОДШИЙ ЗА 50?)

Він далебі не певен щодо двох останніх. Спортивні метафори стали загальними, особливо серед політичних гуру, а в теперішні часи й вісімдесятилітніх старих знайдеш на «Фейсбуку» і «Твітері». Сам Ходжес зі свого «Мака» виклацує хіба що якихось дванадцять відсотків (так запевняє Джером), але це не робить його частиною більшості. Як там не є, а з чогось мусиш починати і, крім того, цей лист вчувався молодіжним.

Ходжес завжди мав хист до такого роду роботи, і набагато більше за дванадцять відсотків цього хисту становила інтуїція.

Під заголовком НЕЗВИЧНІ СЛОВА він перелічив понад дві дюжини прикладів і тепер обкреслює два з них: «компатріоти» і «Спонтанна Еякуляція». Поряд із ними додає прізвище Вомбо. Містер Мерседес гівнюк, але кмітливий, той, що читає книжки, гівнюк. Він має добрий словниковий запас і не робить граматичних помилок. Ходжес може собі уявити, як Джером Робінсон каже: «Чоловіче, то компутерна програма перевірки правопису. Точно-точно, шонеяно?»

Звичайно, звісно, такі зараз часи, що будь-хто з електронним редактором може виглядати чемпіоном правопису, але Містер Мерседес написав Wambaugh, а не Wombough, і навіть не Wombow, як воно насправді звучить. Сам той факт, що він не забув поставити в кінці оте німе «gh» дозволяє припустити доволі високий розумовий рівень. Може, літературний стиль Містера Мерседеса й не належить до найвищого ґатунку, але його письмо набагато краще за ті діалоги, які звучать у серіалах «Морська поліція: Спецвідділ» або «Кістки»[48].

Домашня освіта, загальна шкільна чи самоук? А чи це важливо? Імовірно, ні, але можливо, й так.

Ходжесу не віриться, що самоук, ні. Стиль занадто… який?

– Експансивний, – промовляє він до порожньої кімнати, але є в ньому ще щось понад те. «Хизування». Цей парубок пише й хизується. Він навчався разом з іншими. І писав для інших.

Хисткий умовивід, але на його користь кажуть певні кучерявості – оті ДИВНІ ФРАЗИ. Він записує: «мушу розпочати з повіншування вас». Він записує: «буквально сотні справ». І ще двічі: «Чи думалося вам про мене». Сам Ходжес отримував у старших класах «А» з англійської мови, а коледж закінчив з оцінкою «B», тож він пам’ятає, що така річ називається «прирощуваним повторенням». Чи не уявляв собі Містер Мерседес, що його лист буде опубліковано в газеті, поширено в інтернеті, цитовано (з деякою вимушеною повагою) на «Четвертому каналі» в «Програмі новин о шостій»?

– Звісно, ти про це мріяв, – мовить Ходжес. – Колись ти читав уголос свої твори перед шкільним класом. Тобі це також подобалося. Подобалося перебувати в центрі уваги. А чи не так? Коли я тебе знайду – якщо я тебе знайду – я дізнаюся, що ти був успішним учнем з англійської мови й літератури, так само як і я.

Либонь, навіть кращим. Ходжес не може пригадати, щоб він бодай колись сам уживав «прирощуване повторення», хіба що випадково.

От тільки в місті є чотири державних школи й бозна-скільки приватних. Не кажучи вже про підготовчі академії[49], коледжі з дворічним терміном навчання, повний Міський коледж та Католицький університет Святого Юди[50]. Забагато тут сінників, де могла б ховатись отруйна голка. Якщо він взагалі саме тут ходив до школи, а не десь у Маямі чи Фініксі[51].

Плюс до того ж він хитрий пес. Лист переповнений фальшивими відбитками пальців – фрази з великих літер, як от «Свинцеві Чоботи» чи «Висловлення Занепокоєння», фрази у лапках, екстравагантне використання знаків оклику, оті напористі абзаци з одного речення. Якби йому запропонувати написати текстовий зразок, Містер Мерседес не включив би до нього жодного з цих стилістичних засобів. Ходжес знає це так само точно, як знає власне невдале перше ім’я: Керміт, використане в тому логіні kermitfrog19[52].

Проте.

Цей гівнюк не аж такий розумний, як він про себе думає. У його листі майже напевне міститься два справжні відбитки пальців, один змазаний, а інший кришталево чистий.

Змазаний відбиток – це його постійне написання чисел цифрами замість слів: 27, а не двадцять сім; замість сорок – 40; замість Детектив першого класу – Детектив 1-го класу. Є кілька винятків (він написав «одне, чого мені шкода» замість «1, чого мені шкода»), але Ходжес вважає, що такі винятки тільки підкріплюють загальне правило. Цифри можуть бути лише додатковим маскуванням, це він розуміє, але існують серйозні шанси на те, що Містер Мерседес дійсно робить це несвідомо.

А якби я міг посадити його в Кімнаті для Допитів № 4 і наказати написати: «Сорок злодіїв украли вісімдесят обручок…»?

От тільки К. Вільям Ходжес ніколи не потрапить більше ні до якої кімнати для допитів, включно з КД № 4, що була його улюбленою – його щасливою КД, якою вона завжди йому вважалася. Тобто якщо лише його не підловлять на тому, що він дуркує з цим лайном, але тоді він опиниться не на тім боці металевого стола.

Ну й нехай. У КД № 4 цього парубка отримає собі Піт. Піт, або Ізабель, або обоє разом. Хай вони накажуть йому написати «40 злодіїв украли 80 обручок…». І що тоді?

Тоді вони можуть попрохати його написати: «Той крутій, який ховався у провулку, був схоплений копами». Тільки слово «крутій» їм треба буде вимовити невиразно. Тому що, попри всі свої літературні таланти, Містер Мерседес вважає, що слово, яке означає злочинця-шахрая, пишеться «крутий». Можливо, він також вважає, що й президентів збанкрутілих фінансових компаній називають «крутими».

Ходжеса б це не здивувало. До коледжу він сам думав, що слова, що ними означається людина, яка кидає м’яч у бейсболі, той посуд, з якого наливаєш воду, і обрамлене зображення, яке вішаєш на стіну, щоб прикрасити своє житло, пишуться однаково. Йому траплялося слово «picture» у різноманітних книжках, але мозок якимсь чином відмовлявся його зафіксувати. Мати йому могла сказати: «поправ pitcher, Керме, вона перекосилася», батько інколи давав йому гроші, щоб сходив на «pitcher», і так воно й застрягло йому в голові[53].

«Я упізнаю тебе, медяничку, коли тебе знайду», – думає Ходжес. Він пише належне слово і, обмальовуючи його знову й знову, забирає те слово в коло. Ти виявишся тим гівнюком, який називає крутія крутим.

– 8 –

Аби провітрити голову, він виходить прогулятися по своєму кварталу, вітаючись із людьми, з якими вже давненько не вітався. У деяких випадках уже багато тижнів. У садочку порається місіс Мельбурн, побачивши Ходжеса, вона запрошує його скуштувати її кавового торта.

– Я за вас непокоїлася, – каже місіс Мельбурн, коли вони сідають у кухні. У неї ясний, допитливий погляд ґави, яка скидає оком на свіжопереїханого бурундука.

– Нелегко було звикнути до пенсійного стану.

Він сьорбає її каву. Кава паршива, зате страшенно гаряча.

– Деякі люди так ніколи до цього й не звикають, – каже вона, міряючи його тими своїми яскравими очицями. («От вона б некепсько виглядала у КД № 4», – думає Ходжес.) – Особливо ті, що мали напружену роботу.

– Я дещо був розгубився попервах, але тепер уже оговтався.

– Рада це чути. А той приємний негритянський хлопчик усе ще працює у вас?

– Джером? Так.

Ходжес усміхається, загадуючись, як зреагував би сам Джером, якби дізнався, що хтось із тутешніх сусідів вважає його «тим приємним негритянським хлопчиком». Імовірно, він ощирив би в усмішці зуби з вигуком: «Свісно, моя такий!» Ох, Джером і його «діля для курваля». Уже націлений оком на Гарвард. Чи на Принстон, як запасний варіант.

– Щось він розслабився, – каже вона, – моріжок у вас доволі забур’янілий. Ще кави?

Ходжес з усмішкою відмовляється. Погана кава не стає кращою від того, що гаряча.

– 9 –

Знову вдома. Ноги гудуть, голова переповнена свіжим повітрям, у роті смак газети з пташиної клітки, але мозок бринить від кофеїну.

Він заходить на сайт міської газети і відкриває кілька репортажів про побоїще перед Міським Центром. Того, що йому треба, нема в опублікованому під лячним заголовком одинадцятого квітня 2009 року першому повідомленні, немає і в набагато розлогішому репортажі, який вийшов у недільному випуску дванадцятого квітня. Воно знаходиться у понеділковому числі газети: фотографія кермового колеса покинутого автомобіля-вбивці. З обурливим надписом: ВІН ДУМАВ, ЩО ЦЕ ЗАБАВНО. У центрі керма – приліплений поверх емблеми «мерседеса» жовтий смайлик. Того типу, що в темних окулярах і з оскаленими зубами.

У поліції дуже лютувалися через це фото, тому що відповідальні за справу детективи – Ходжес і Гантлі – прохали газетників не демонструвати цю іконку-усмішку. Редактор потім, пригадує Ходжес, улесливо вибачався. Непорозуміння вийшло, казав він. Такого більше не повториться. Обіцяю. Чесне скаутське.

– Помилково, щоб мені всратися, – пам’ятає він, як клекотав Піт. – Зняли фото, яке додасть лише дещицю стероїдів до їхнього вислосракого накладу, і таки надрукували його, мудаки.

Ходжес збільшує цей кадр, аж поки та оскалена усмішка не заповнює весь екран його комп’ютера. «Отакий-от знак звіра, – думає він. – У стилі двадцять першого століття».

Цього разу номер, по якому він телефонує швидкісним набором, належить не приймальні Департаменту поліції, а мобільному Піта. Старий напарник відповідає вже на другому гудку:

– Йо, це ти, старий-терпкий напарнику. Як там з тобою поводиться пенсійне життя?

Голос у нього зраділий, і це змушує Ходжеса посміхнутись. І заодно відчути себе винним, хоча думка про те, щоб увімкнути задню, зовсім не спливає йому до голови.

– Я в порядку, – відповідає він, – але скучив за твоїм жирним, гіпертонічним обличчям.

– Авжеж, твоя правда, – каже той. – А ще ми перемогли в Іраку.

– Богом присягаюся, Піте. Як щодо разом пообідати, потеревенити. Ти вибираєш місце, я плачу.

– Звучить заманливо, але я сьогодні вже поїв. Як щодо завтра?

– У мене щільний графік, приїде Обама питатися моєї поради по бюджету, але, гадаю, я зможу перепризначити деякі зі справ. Залежить, як у тебе виходитиме.

– Та ну тебе нахер, Керміте.

– Такі вирази тобі личать набагато краще?

Ці підначки – стара пісня з простими словами.

– Як щодо «ДеМазіо»? Тобі завше подобалося це місце.

– «ДеМазіо» годиться. Опівдні?

– Домовилися.

– А ти певен, що маєш зайвий час для такого старого курваля, як я?

– Біллі, тобі навіть не треба питатися. Хочеш, я приведу Ізабель?

Він не хоче, але каже:

– Якщо тобі хочеться.

Дещо зі старої телепатії, мабуть, іще працює, бо після короткої паузи Піт каже:

– Либонь, ми влаштуємо чисто парубоцьку гулянку цього разу.

– Як тобі завгодно, – каже Ходжес з полегшенням. – Чекаю з нетерпінням.

– Я теж. Приємно було почути твій голос, Білле.

Ходжес вимикає зв’язок і ще якийсь час дивиться на оскалене в усмішці лице. Воно заповнює весь екран його комп’ютера.

– 10 –

Того вечора він сидить у кріслі «Лей-Зі-Бой», дивиться випуск новин об одинадцятій. Схожий у своїй білій піжамі на якогось переобтяженого вагою привида. Крізь поріділе волосся м’яко блищить його скальп. Головна новина – про бурову платформу «Глибоководний горизонт», яка розлила нафту в Мексиканській затоці й нафта все ще фонтанує[54]. Ведучий передачі каже, що під загрозою поголів’я блакитного тунця, що в штаті Луїзіана на ціле покоління може бути зруйнована вся індустрія з видобутку й переробки морепродуктів. Збурений в Ісландії вулкан (з назвою, яку ведучий переіначує на «Іджа-філ-кул») і досі перешкоджає трансатлантичним авіасполученням[55]. У Каліфорнії поліцейські повідомляють, що, можливо, в них є зрушення у справі серійного вбивці на прізвисько Зловісний Соня. Жодних імен, але підозрюваний («крутий» – думає Ходжес) описується як «акуратний, привітний афроамериканець»[56].

Ходжес думає: «От якби хтось тепер упакував і Шляхового Джо. Не кажучи вже про Усаму бен Ладена».

Дедалі розпогоджується. Дівчина, яка веде прогноз погоди, обіцяє тепло і сонячне небо. Час діставати купальні костюми.

– Хотілось би мені побачити тебе в купальному костюмі, милочко, – промовляє Ходжес і вимикає пультом телевізор.

Він дістає з шухляди батьківський «Сміт & Вессон», дорогою до спальні розряджає його і ховає в сейф поряд із «Глоком». Протягом останніх двох-трьох місяців він провів багато годин зацикленим на цьому «Вікторі .38», але сьогодні, замикаючи у сейфі револьвер, він це робить майже несвідомо. Зараз він думає про Шляхового Джо, хоча й не зовсім про нього; тепер Джо чиясь інша проблема. Як і той Зловісний Соня, привітний афроамериканець.

А чи не афроамериканець також і Містер Мерседес? Технічно це припустимо – ніхто нічого не бачив, окрім натягнутої на голову клоунської маски, сорочки з довгими рукавами і жовтих рукавичок на кермовому колесі – але Ходжес вважає, що це не так. Знає Бог, у цьому місті повно чорношкірих, здатних на вбивство, але наразі треба брати до уваги зброю. Той район, де живе мати місіс Трелоні, там здебільшого живуть заможні й переважно білі. На чорного, який би крутився побіля припаркованого «Мерседеса SL500», мусили звернути увагу.

Авжеж. Імовірно. Люди можуть бути такими приголомшливо мимоглядними. Проте досвід привів Ходжеса до висновку, що багаті люди зазвичай трішки пильніші, ніж загалом американці, особливо, коли йдеться про їхні дорогі іграшки. Він не назвав би їх параноїками, але…

Та з-хера там вони нє. Багаті люди можуть бути щедрими, навіть оті, з політичними поглядами, від яких кров крижаніє, можуть бути щедрими, але більшість із них припускають щедрість тільки на своїх власних умовах і під сподом (не так уже й глибоко, по правді) вони завжди бояться, що хтось вкраде їхні дарунки і з’їсть їхній іменинний пиріг.

А як тоді щодо акуратного й ввічливого?

Так, вирішує Ходжес. Твердих доказів нема, але цей лист підказує, що його автор саме такий. Містер Мерседес може носити костюми і працювати в якомусь офісі, а може ходити в джинсах і сорочках «Кархарт»[57], займаючись балансуванням коліс десь у гаражі, але він не задрипанець. Він може бути не дуже балакучим – такі істоти обережні у всіх проявах свого життя, що включає також стихійні теревені, – але коли він говорить, то, либонь, робить це правильно й чітко. Якщо ви загубились і питаєтеся дороги, він порадить вам добрий напрямок.

Чистячи зуби, Ходжес думає: «ДеМазіо». Піт хоче пообідати в «ДеМазіо».

Це зручно Пітові, який усе ще при значку і пістолеті, і це здавалося зручним і Ходжесу, коли вони балакали по телефону, бо в той момент Ходжес мислив як коп, а не як пенсіонер, що набрав тридцять фунтів зайвої ваги. Можливо, воно й буде зручно – яскраве денне світло і все таке, – але «ДеМазіо» стоїть на межі Лоутавна, району аж ніяк не курортного. За квартал на захід від цього ресторану, поза віадуком, по якому тягнеться далі платна автомагістраль, місто перетворюється на пустище, де манячать незабудовані ділянки та покинуті житла. Там відкрито продаються наркотики на вуличних перехрестях, квітне торгівля нелегальною зброєю, а підпали – улюблений вид спорту місцевої громади. Якщо Лоутавн узагалі можна назвати громадою. Сам же ресторан – дійсно пречудовий італійський заклад – попри все, безпечне місце. Хазяїн має відповідні зв’язки, а отже, там, як на «Безплатній парковці» у грі «Монополія».

Ходжес споліскує рота, повертається назад до спальні і, все ще думаючи про «ДеМазіо», з сумнівом дивиться на стінну шафу, де поза висячими штанами, сорочками і піджаками спортивного крою, яких він більше не носить (занадто він завеликий став для більшості з них, окрім хіба що пари якихось), ховається його сейф.

Узяти «Глок»? Чи, може, «Вікторі»? «Вікторі» менший.

Ні, ні того, ні іншого. Його ліцензія на приховане носіння зброї все ще цілком дійсна, але не хочеться з’являтися в збруї на обід зі своїм старим напарником. Від цього він почуватиметься соромливо, а йому вже й так соромно через те, що він намірився сам розкопувати. Натомість він підходить до комода, піднімає складену там спідню білизну і зазирає під неї. Веселий Ляпанець так там і лежить, як він поклав його туди після своєї пенсійної вечірки, так той і лежить.

От Ляпанець годиться. Бодай якась страховка в небезпечному районі міста.

Задоволений, він іде до ліжка і вимикає світло. Ховає долоні в прохолодну містичну кишеню під подушкою і думає про Шляхового Джо. Джо поки що щастить, але врешті-решт його впіймають. І не просто тому, що він продовжує свої напади у відпочинкових зонах вздовж автомагістралей, а тому, що він не може перестати вбивати. Він думає про фразу з листа Містера Мерседеса: «У моєму випадку це неправда, тому що я абсолютно не прагну робити такого знову».

Каже він правду чи бреше, як то він бреше отими своїми НАДМІРНИМИ ЗНАКАМИ ОКЛИКУ, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМИ З ВЕЛИКИХ ЛІТЕР, АБЗАЦАМИ З ОДНОГО РЕЧЕННЯ?

Ходжес гадає, що він бреше – можливо, й собі так само, як і К. Вільяму Ходжесу, Дет-Пенсу. – але наразі, коли Ходжес лежить тут і на нього находить сон, це його не турбує. Головне, що той парубок вважає себе в цілковитій безпеці. Він зарозуміло в цьому впевнений. Схоже на те, що він не усвідомлює, як він підставився, написавши листа чоловіку, який до свого виходу на пенсію був провідним детективом у справі Міського Центру.

Ти відчуваєш потребу про це говорити, хіба не так? Авжеж, відчуваєш, медяничку, не треба брехати своєму старому дядечку Біллі. І якщо той сайт «Блакитна Парасолька Деббі» не черговий відволікаючий маневр, як ті твої слова в лапках, ти відкрив підземний хід у власне життя. Тобі хочеться побалакати. Ти маєш потребу балакати. І якщо ти ще й зумієш збісити мене чимсь, це буде для тебе, як вишенька на пломбірі, хіба не так?

У темряві Ходжес мовить: «Я охоче тебе вислухаю. У мене повно часу. Я ж на пенсії, врешті-решт».

Він засинає з усмішкою.

– 11 –

Наступного ранку Фредді Лінклаттер сидить на краю вантажної платформи і курить «Марлборо». Поряд лежить її акуратно складена куртка «Дискаунт Електронікс», поверх якої покладено її ж сітчасту бейсболку також із логотипом «ДЕ». Вона теревенить про якогось Ісусового стрибуна, котрий її діставав. Її завжди дістають якісь люди і під час перекурів вона про все це розповідає Брейді. Розповідає вона докладно, в усіх подробицях, бо Брейді добрий слухач.

– Отож він мені каже, значить, він каже таке: «Усі гомосексуалісти потрапляють до пекла, і в цій брошурі все про це пояснюється». Ну, я її й беру, правильно? Там картинка, на обкладинці, там на ній двійко в сраку переляканих парубків, ґеї – у кримпленових костюмах, Богом клянуся – отже, вони тримаються за руки і дивляться в печеру, заповнену полум’ям. Плюс сам диявол! З вилами! Я тебе не дурю. І все-таки я намагаюся з ним про це подискутувати. У мене таке враження, ніби він потребує діалогу. Отож я кажу, я йому кажу, значить: «Тобі треба бодай на якийсь час витягти свого носа з отого «ЛяВітта», чи як там його, і почитати дещо з наукових досліджень. Ґеї народжуються ґеями, ось що я хочу сказати, альо?» А він своє: «Це просто неправда. Гомосексуальність – це нав’язана поведінка і від цього можна відучитись». Отже, я такому не можу повірити, гаразд? Я собі думаю: «Насправді ти, либонь, вирішив з мене поглузувати, от лайно». Але я цього не кажу. А що я кажу, так оце: «Поглянь на мене, хлопчино, нумо, добре роздивися. Не соромся, від маківки до дупи. Що ти бачиш?» І перш ніж він встигає почати штовхати мені своє лайно далі, я продовжую: «Ти бачиш хлопця, ось що ти бачиш. Тільки Бог відволікся, коли мусив причепити мені члена, і перейшов до наступного в черзі». А він мені тоді…

Брейді прислухається до її розповіді – більш-менш, – поки вона не доходить до «ЛяВітта» (вона має на увазі Книгу Левита[58], але Брейді ліньки її поправляти), а потім назагал втрачає канву, слідкуючи лиш достатньо для того, щоби вряди-годи вставити угу-угу. Його зовсім не дратує цей монолог. Він заспокійливий, як музика «Ел-Сі-Ді Саундсистем»[59], яку він інколи слухає на своєму «ай-Поді», перед тим як заснути. Фредді Лінклаттер задуже висока як для дівчини, зі своїм зростом шість футів плюс два чи три дюйми[60] вона буквально нависає над Брейді, і те, що вона говорить, є правдою: вона схожа на дівчину приблизно так само, як Брейді Хартсфілд схожий на Віна Дизеля[61]. На ній прямі джинси «Лівайз 501»[62], мотоциклетні берці й проста біла сорочка, що висить абсолютно пласко, без жодної ознаки цицьок. Її тьмяно-біляве волосся підстрижене до чвертьдюймової довжини[63]. Вона не носить сережок, не користується косметикою. Вона можливо, вважає, що Макс Фактор[64] – це означення того, що якийсь хлопець робить з якоюсь дівчиною поза старою татовою стодолою.

Він промовляє свої «йо» та «угу-угу», не перестаючи загадуватись, що той старий коп зробив з його листом і чи спробує той старий коп сконтактуватися з ним на «Блакитній Парасольці». Він розуміє, що посилати листа було ризиковою справою, але не аж так щоб занадто. Він написав його в такому літературному стилі, який цілком відрізняється від його власного. Шанси на те, що старий коп видобуде з того листа бодай щось корисне, такі скупі, що їх майже не існує.

«Блакитна Парасолька Деббі» – річ трохи ризиковіша, але якщо той старий коп гадає, ніби зможе його через неї відстежити, на нього чекає великий сюрприз. Сервери «Деббі» містяться у Східній Європі, а в Східній Європі комп’ютерна приватність – як чистота в Америці: стоїть на другому місці за набожністю.

– Тож він веде своє, клянуся, це правда, він веде своє: «У нашій церкві є чимало молодих християнок, які могли б тобі показати, як привести себе до ладу, а якщо ти відростиш собі волосся, ти виглядатимеш доволі гарненькою». Ти можеш у таке повірити? Отож я йому й кажу: «Наклади собі пудрі-памади, і сам виглядатимеш збіса гарненьким. Одягнеш шкіряну куртку та собачий нашийник, і тобі може пощастить зняти собі гарячу штучку в клубі «Кораль». Сциконеш вперше спермою в груповусі “Вежа Влади”». Отже, це його заводить не на жарт, і він мені править: «Якщо ти вже переходиш на особистості…»

Та й узагалі, якщо старому копу захочеться відстежити комп’ютерний слід, він мусить передати листа повноважним копам, у їхній технічний відділ, а Брейді не вірить, що той це зробить. Не відразу принаймні. Він там знудився, сидячи перед телевізором, не маючи нікого поряд для компанії. І той револьвер, звичайно, отой, що він тримає його біля себе разом з пивом та журналами. Не може забути про револьвер. Брейді насправді ніколи не бачив, щоб він встромляв його дуло собі до рота, але кілька разів бачив, як старий коп тримав револьвер в руці. Щасливі, осяйні люди ніколи таким чином не кладуть собі зброю на коліна.

– Отож я йому кажу, кажу йому, значить: «Не психуй. Тільки-но хтось відпихується від ваших дорогоцінних ідей, як ви, хлопці, завжди починаєте психувати». Ти помічав таке за христосиками?

Брейді не помічав, але каже, що так.

– Тільки цей почав слухати. Насправді почав. І ми закінчили тим, що пішли з ним до пекарні Хоссені на каву. Де, я розумію, в це важко повірити, ми наблизилися до того, що можна назвати діалогом. Я не покладаю великих надій на людську расу, але вряди-годи…

Брейді майже цілком упевнений, що його лист роздрочить старого копа, принаймні попервах. Свої нагороди той отримав не за те, що був дурнем, тож крізь усі замасковані натяки він побачить, що йому слід покінчити самогубством, як це зробила місіс Трелоні. Замасковані? Не дуже-то. Там все викладено доволі прямолінійно. Брейді вважає, що в старому копі розпалиться войовничість, принаймні на якийсь час. Але коли йому не вдасться нікуди сягнути, провал на нього подіє ще приголомшливіше. От тоді, припускаючи, що старий коп заковтне наживку «Блакитної Парасольки», Брейді й візьметься по-справжньому до роботи.

Старий коп думає: «Якщо я зможу завести з тобою розмову, я зможу тебе випатрати».

Тільки Брейді може закластися, що старий коп ніколи не читав Ніцше; Брейді може закластися, що старий коп здебільшого читає таких, як Джон Грішем[65]. Якщо він узагалі бодай щось читає. «Коли ти вдивляєшся в безодню, – писав Ніцше, – безодня також вдивляється в тебе».

Я ця безодня, старий. Саме я.

Звичайно, цей старий коп твердіший горішок за бідну, пригнічену комплексом провини Олівію Трелоні… але доводити її – то було просто хітова пісня для нервової системи, і Брейді не терпиться спробувати такого знову. У деяких аспектах підштовхування Ніжної Лівві до краю прірви подарувало збудження більше, ніж тоді, коли він був сотворив криваву косовицю серед юрмища тих довбнів, шукачів роботи, перед Міським Центром. Тому що таке потребувало роботи мозку. Потребувало планування. І невеличка допомога з боку копів не завадила також. Чи здогадувалися вони, що, завдяки своїм хибним висновкам, вони також почасти винні у самогубстві Ніжної Лівві? Напевне не Гантлі, думка про таку ймовірність ніколи б не впливла до його трударської голови. А от Ходжес. У цього могли бути деякі сумніви. Декілька маленьких мишок, що точать дроти десь вглибині мозку цього поліцейського-розумаки. Брейді на це сподівається. А якщо ні, йому може надатися шанс розповісти про це копу. На «Блакитній Парасольці».

Втім, здебільшого саме завдяки йому, Брейді Хартсфілду. Його заслуга належить йому. Міський Центр – то був паровий молот. Над Олівією Трелоні він працював скальпелем.

– Ти мене слухаєш? – питає Фредді.

Він усміхається:

– Мабуть, я десь на хвилинку трішки кудись відволікся.

Ніколи не бреши, якщо можеш сказати правду. Правда не завжди найбезпечніший вибір, але в більшості випадків так. Знічев’я він загадується, що б сказала Фредді, якби він їй повідомив: «Я той самий Мерседес-Кілер». Або якби він сказав: «Фредді, у мене в коморі в підвалі лежить дев’ять фунтів саморобної пластикової вибухівки».

Вона дивиться на нього так, ніби вміє читати його думки, і Брейді на мить стає тривожно. Потім вона каже:

– Це твоя праця на двох роботах. Це тебе виснажить.

– Так. Але я б хотів знову повернутися до коледжу, а ніхто за нього не заплатить, окрім самого мене. А на мені ж іще й мати.

– З винцем.

Він усміхається:

– Моя мати здебільша полюбляє горілочку.

– Запроси мене додому, – каже Фредді зловісно, – я її витягну нахер кудись на збори АА[66].

– Не допоможе. Пам’ятаєш, як сказала Дороті Паркер[67], авжеж? Можна підтягнути шльондру до культури, але неможливо примусити її думати.

Фредді на якусь мить задумливо застигає, а потім, закинувши назад голову, вибухає хриплим Марлборо-реготом.

– Я не знаю, хто така Дороті Паркер, але цю фразу я заберу собі, – і продовжує далі розважливо: – Серйозно, чому б тобі просто не попросити у Фробішера додаткових годин? Та твоя інша робота – то ж натуральний відстій.

– Я тобі поясню, чому він не попросить у Фробішера додаткових годин, – каже, виступаючи на вантажну платформу, Фробішер. Ентоні Фробішер молодий і, як годиться комп-фанату, в окулярах. Цим він схожий на більшість працівників «Дискаунт Електронікс». Брейді також молодий, але на вигляд приємніший за Тоунза Фробішера. Не те щоб вродливий. І це якраз добре. Брейді воліє залишатися непоказним.

– То виклади нам, чому так, – каже Фредді, затоптуючи свою сигарету. Навпроти вантажного двору поза гіпермаркетом, що посідає південний край торговельного кварталу «Березовий Пагорб», стоять машини працівників (переважно старі колимаги) та три яскраво-зелені «Фольксвагени-Жуки». Ці завжди в ідеально чистенькому стані, і сонце пізньої весни виблискує на їхніх лобових шибках. На бортах у них написи синьою фарбою: КОМП’ЮТЕРНІ ПРОБЛЕМИ? ВИКЛИКАЙТЕ КІБЕР-ПАТРУЛЬ «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС»!

– «Сьоркіт Сіті» накрилися і «Бест Бай»[68] хитається, – каже Фробішер тоном шкільного вчителя. – Завдяки комп’ютерній революції «Дискаунт Електронікс» також хитається – разом із кількома іншими бізнесами, які ще якось тримаються на мінімальному життєзабезпеченні: газети, книжкові видавництва, магазини грамплатівок і Поштова Служба Сполучених Штатів. Це далебі неповний перелік.

– Магазини грамплатівок? – перепитує Фредді, підкурюючи чергову сигарету. – Що таке магазини грамплатівок?

– Не вийобуйся, – каже Фробішер. – У мене є друг, який запевняє, ніби лесбі не мають почуття гумору, але…

– У тебе є друзі? – питає Фредді. – Вау. Хто б міг подумати!

– … але ти вочевидь є доказом того, що він неправий. Ви, друзі, не можете отримати додаткових годин тому, що наша компанія зараз виживає на самих лише комп’ютерах. Здебільшого дешевих, зібраних в Китаї й на Філіппінах. Величезній більшості наших покупців не потрібне більше оте все інше лайно, яким ми торгуємо.

Брейді гадає, що тільки Тоунз Фробішер може таким чином казати: «Величезна більшість». – Почасти це відбувається через технологічну революцію, але також тому, що…

Разом Брейді й Фредді скандують: «…Барак Обама – найбільша помилка з усіх, які бодай колись робила наша країна!»

Фробішер якусь мить кисло роздивляється на них, а потім мовить:

– Принаймні ви слухаєте. Брейді, ти закінчуєш о другій, правильно?

– Так. О третій у мене починається інший виступ.

Щоб показати, що він думає про іншу роботу Брейді, Фробішер морщить обличчя разом зі своїм перерослим шнобелем.

– Чи мені не почулося, ніби ти казав, що збираєшся повернутися до коледжу?

Брейді на це не відповідає, бо що б він не сказав, усе може виявитись хибним. Ентоні «Тоунз» Фробішер не мусить знати, що Брейді його не любить. Та де там нахер, він його просто ненавидить. Брейді ненавидить усіх, включно зі своєю п’яницею-матір’ю, але все має бути, як співається в тій старій кантрі-пісні: «Ніхто не мусить знати про це зараз»[69].

– Брейді, тобі двадцять вісім років. Достатньо дорослий, щоб не покладатися тільки на гівняну обов’язкову автоцивілку – що є добре, – але трішечки занадто дорослий, щоб навчатися, розраховуючи на кар’єру інженера-електронщика. Чи комп’ютерного програміста, до речі.

– Сам не будь гівнюком, – каже Фредді. – Не будь Тоунзом Гівнюком.

– Якщо, коли людина каже правду, це робить її гівнюком, нехай тоді я буду гівнюком.

– Йо, – каже Фредді. – Ти ввійдеш в історію. Як Тоунз Правдолюбний Гівнюк. Про тебе діти вивчатимуть у школах.

– Я не проти почути трохи правди, – мирно каже Брейді.

– Добре. Тоді ти також можеш бути не проти того, щоб присвятити свій час каталогізуванню й наклеюванню наліпок на DVD. Починай зараз же.

Брейді благодушно киває, підводиться і обтрушує на собі ззаду штани. Наступного тижня в «Дискаунт Елетронікс» розпочинається п’ятдесятивідсотковий розпродаж; їхній менеджмент у Нью-Джерсі поставив вимогу, щоб «ДЕ» до січня 2011 року вийшли з пов’язаного з цифровими відеодисками бізнесу. Цей колись вигідний товар задушили «Нетфлікс» та «Редбокс»[70]. Невдовзі в їхній крамниці не залишиться нічого, крім домашніх комп’ютерів (зібраних у Китаї й на Філіппінах) та телевізорів із пласкими екранами, які мало хто може собі дозволити купувати в часи глибокої економічного рецесії.

– А ти, – каже Фробішер, повертаючись до Фредді, – маєш їхати на виклик. – Він вручає їй рожевий інвойс-бланк. – У старенької леді завис екран. Принаймні це те, що вона сказала.

– Слухаюсь, mon capitan. Рада служити.

Вона підхоплюється, салютує і забирає простягнуту ним накладну.

– Заправ сорочку. Надінь кашкет, не обов’язково викликати в клієнтки огиду твоєю дикою стрижкою. Не жени надто швидко. Отримаєш чергову штрафну квитанцію і з твоїм життям у ролі кібер-патрульної буде покінчено. А ще, перед тим як піти, не забудь позбирати свої кляті недопалки.

Перш ніж вона встигає відбити його подачу, Фробішер зникає всередині крамниці.

– Липучки на диски тобі, а старенька леді з, либонь, забитим крихтами від Греємівських крекерів[71] центральним процесором мені, – каже Фредді, зістрибуючи з платформи і надягаючи кашкет. Вона на манір косяка скручує накладну і вирушає в бік «фольксвагенів», навіть погляду не кинувши на свої недопалки. Зупинившись на хвильку, щоб озирнутись на Брейді, вона впирається долонями собі в неіснуючі стегна:

– Це не те життя, яке я собі уявляла, коли навчалася в п’ятому класі.

– У мене так само, – мирно відгукується Брейді.

Він дивиться, як вона рве з місця, вирушаючи в рятівну місію до старенької леді, котра, либонь, божеволіє від того, що не може знайти в інтернеті рецепт свого улюбленого псевдояблучного пирога[72]. Цього разу він загадується, що сказала б Фредді, якби він розповів їй, яким життя було для нього, коли він був ще малим. Коли він убив свого брата. А його мати все те покрила.

А чом би їй було цього не робити?

Врешті-решт, то була почасти її ідея.

– 12 –

У той час як Брейді клеїть жовті наліпки «знижка 50 %» на старі фільми Квентіна Тарантіно, а Фредді у Вест-Сайді рятує стареньку місіс Віру Вілкінз (як виявляється, крихтами в неї забито клавіатуру), Білл Ходжес завертає з Лоубраяр – чотирисмужного шосе, що прорізає все місто і ділиться частиною своєї назви з районом Лоутавн – на парковку біля італійського рісторанте «ДеМазіо». Йому не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб здогадатися, що Піт прибув сюди першим. Ходжес паркується поряд з безхитрісно сірим седаном «шевроле» з чисто-чорними колесами[73], який буквально кричить про свою приналежність міській поліції, і вилазить зі своєї старої «тойоти», машини, котра просто кричить, що належить якомусь старигану пенсіонеру. Він торкається капота «шевроле». Теплий. Піт не набагато його випередив.

На мить він застигає, насолоджуючись цим передполудневим часом з його яскравим сонячним світлом і різкими тінями, дивлячись на віадук за квартал звідси. Той по саме нікуди вважався місцем кучкування бандоти і, хоча там зараз порожньо (полудень – це ранок для юних насельників Лоутавна), Ходжес знає, що, якщо зайде під нього, він відчує кислий сморід дешевого вина і віскі. А під підошвами в нього рипітимуть скалки розбитих пляшок. І в риштаках валятимуться пляшечки. Маленькі, коричневого кольору.

Це більше не його проблема. Крім того, темрява під віадуком порожня, а його чекає Піт. Ходжес заходить до ресторану, радіючи тому, що Елейн за стійкою адміністраторки посміхається й вітає його на ім’я, хоча він не з’являвся тут уже чимало місяців. Можливо, навіть цілий рік. Звичайно, в одній із кабінок сидить Піт, він уже підняв руку, також його вітаючи, якраз Піт і міг, як то кажуть адвокати, «освіжити її пам’ять».

Ходжес піднімає навзаєм долоню і, коли він підходить до кабінки, Піт уже підвівся й стоїть, розкинувши руки, щоб ухопити його у ведмежі обійми. Вони поплескують одне одного по спинах потрібну кількість разів, і Піт каже Ходжесу, що той має чудовий вигляд.

– Ти ж знаєш про три чоловічі віки, авжеж? – питає Ходжес.

Посміхаючись, Піт хитає головою.

– Юність, середній вік та «ти, скурвий сину, пречудово виглядаєш».

Піт гуркоче реготом і питається в Ходжеса, чи той знає, що сказала білявка, коли відкрила коробку «Чіріоз»[74]. Ходжес відповідає, що не знає. Піт робить великі здивовані очі й каже:

– О! Ви тільки подивіться, які гарнюні маленькі насінини пончиків!

Ходжес видає власний обов’язковий гуркіт реготу (хоча не вважає це особливо дотепним зразком творчості в жанрі «Про Блондинок»), і так, обмінявшись люб’язностями, вони нарешті сідають. Підходить офіціант – у «ДеМазіо» нема жодних офіціанток, тільки літні чоловіки у фартухах без жодної плямочки, зав’язаних високо на їхніх курчачих грудях – і Піт замовляє глек пива. «Бад лайт»[75], не «Айворі спешел». Коли пиво приносять, він піднімає свій кухоль.

– За тебе, Біллі, за життя після роботи.

– Дякую.

Вони цокаються і п’ють. Піт питає про Еллі, а Ходжес питається про Пітових сина й дочку. Їхні дружини – обидві в статусі колишніх – згадуються побіжно (немов кожен доводить одне одному – і самому собі, – що не боїться говорити про них), а потім цілком випадають із розмови. Замовлено їжу. Коли її приносять, вони вже покінчили з двома онуками Ходжеса і проаналізували шанси «Індіанців Клівленда»[76], яким випало бути найближчою до їх міста командою вищої ліги. Піт замовив собі равіолі, а Ходжес спагеті з часником і олією – те саме, що він завжди замовляв тут.

На півдорозі через ці начинені калоріями бомби, Піт дістає з нагрудної кишені якийсь складений папірець і опускає його, дещо церемоніально, поряд зі своєю тарілкою.

– Що це? – питає Ходжес.

– Доказ того, що мій детективний нюх заточений так само тонко, як це було завжди. Я з тобою не бачився відтоді, як відбулося те шоу жахів у «Рейнтрі Інні» – до речі, похмілля в мене тривало три дні, – а балакав з тобою… скільки, двічі? Три рази? А ж раптом бах – ти дзвониш і запрошуєш мене на ланч. Чи здивований я? Ні. Чи унюхав я якийсь прихований мотив? Так. Тож, нумо, подивимось, чи я правий.

Ходжес знизує плечима:

– Я – як той цікавий кіт. Знаєш, як то кажуть – цікавість його оживила.

Піт Гантлі широко усміхається, а коли Ходжес тягнеться рукою по складений папірець, Піт накриває його долонею.

– Ні, ні, ні, ні. Ти сам мусиш це сказати. Не ухиляйся, Керміте.

Ходжес зітхає і на пальцях перераховує чотири теми. Коли він закінчує, Піт підштовхує по столу до нього той папірець.

1. Дейвіс

2. Парковий ґвалтівник

3. Ломбарди

4. Мерседес-Кілер

Ходжес прикидається збентеженим:

– Ти мене підловив, шерифе. Не кажи нічого, якщо не бажаєш.

Піт серйознішає:

– Господи, я був би розчарований, якби тебе не цікавили справи, що були вогненно гарячими, коли ти назавжди повісив на кілок формені труси нашої команди. Я вже трохи був… за тебе непокоївся.

– Я не хочу нахабно сунути носа чи щось подібне.

Ходжес сам трішечки лякається, як гладесенько з нього лине така зухвала брехня.

– У тебе ніс вже росте, Піноккіо.

– Та ні, серйозно. Мені лише цікаво, які там новини взагалі.

– Радий услужити. Тож розпочнемо з Доналда Дейвіса. Сценарій ти знаєш. Він пустив на пси всі бізнеси, до яких лишень докладав руку, найсвіжіша історія з «Дейвіс Класик Карз». Парубок так глибоко в боргах, що міг би змінити собі ім’я на капітан Немо. Плюс дві чи три гарненьких кицюні-коханки.

– Було три, коли я пішов, – каже Ходжес, заповзятливо повертаючись до своїх макаронів. Він тут не заради Доналда Дейвіса чи ґвалтівника з Міського парку і не заради того парубка, який впродовж останніх чотирьох років грабує ломбарди та алкогольні крамниці; вони для нього лише камуфляж. Але попри все йому цікаво.

– Дружина втомилася і від боргів, і від кицьок. Вона якраз готувала документи для розлучення, коли зникла. Найстаріша історія в світі. Він повідомляє про її зникнення і в той самий день оголошує про своє банкрутство. Роздає інтерв’ю телевізійникам і відрами розбризкує сльози. Ми знаємо, що убив її він, але, не маючи трупа… – Він знизує плечима. – Ти ж іще працював, коли була та зустріч з Даяною Довбнею, – він має на увазі районну прокурорку.

– Так і не переконали її висунути йому обвинувачення?

– Нема смачненького предметного доказу, нема обвинувачення. От копи в Модесто знали, що Скотт Пітерсон винен, як сам гріх, а все одно не могли висунути йому обвинувачення, поки не знайшли тіла його дружини й дитини[77]. Та ти й сам це знаєш.

Ходжес знає. Вони з Пітом часто згадували про Скотта і Лейсі Пітерсон під час розслідування зникнення Шейли Дейвіс.

– Але здогадайся, що знайшлося? Кров знайшлася в їхньому літньому будиночку на озері. – Задля ефекту Піт робить паузу, а потім викидає й наступного козиря. – І то її кров.

Ходжес нахиляється вперед, тимчасово забуваючи про їжу.

– Коли це було?

– Минулого місяця.

– І ти мені не сказав?

– Я зараз тобі кажу. Бо зараз ти мене питаєш. Пошуки там довкола все ще тривають. Працюють копи округу Віктор.

– А хто-небудь бачив його в тому районі перед зникненням Шейли?

– О, так. Двоє хлопчаків. Дейвіс пояснив це тим, що збирав гриби. Йобаний Юелл Ґіббонс[78], розумієш? Коли знайдеться тіло – якщо його знайдуть, – друзяка Донні Дейвіс може звільнитися від семирічного очікування, зможе подати петицію на визнання її мертвою і отримає страховку. – Піт дико усміхається. – Подумай тільки, скільки часу він зекономить.

– А як там із Парковим ґвалтівником?

– Там насправді лише справа часу. Ми знаємо, що він білий, ми знаємо, що йому до двадцяти або трохи за двадцять, і ми знаємо, що він ненаситний до добре доглянутих піхов жінок поважного віку.

– Ви запускаєте приманки, авжеж? Бо він же любить теплу погоду.

– Ми це робимо, і ми його схопимо.

– Добре було б, аби ви його схопили раніш, аніж він зґвалтує чергову п’ятдесяти-з-чимось жінку, коли вона повертатиметься з роботи.

– Ми робимо все, що можемо. – Піт трохи роздратований і, коли з запитанням, чи не треба їм ще чогось, з’являється їхній офіціант, він помахом руки відсилає його геть.

– Я розумію, – каже Ходжес. Заспокійливо. – А ломбардний грабіжник?

Піт розпливається в широчезній усмішці:

– Янг Аарон Джеферсон.

– Невже?

– Це його справжнє ім’я, хоча, коли він грав за футбольну команду міської середньої школи, він називав себе ВайЕй. Ну, як ВайЕй Титл[79], розумієш. Хоча його дівчина, а також мати його трирічної дитини, каже нам, що сам він зве себе ВайЕй Цицьки. Коли я спитав у неї, чи то він так жартує, чи серйозно, вона відповіла, що не має жодного уявлення.

Чергова історія, добре відома Ходжесу, така стара історія, що могла б походити з старозавітних казань… і, мабуть, у Біблії й є десь якась із її версій.

– Дозволь, я вгадаю. Він нарубав з десяток справ…

– Наразі вже чотирнадцять. Розмахуючи обрізом, як той Омар у «Дротах»[80].

– …і завжди вислизає, бо удачливий, як той чорт. Але потім він зраджує матусю своєї дитини. Вона скаженіє і здає його.

Піт пістолетом наставляє палець на свого старого напарника.

– Точно в десятку. І наступного разу, коли Янг Аарон зі своїм обрізом на пузі збереться в ломбард або якусь лавку, де міняють чеки на готівку, ми знатимемо про це заздалегідь, а там вже й «янголе, янголе, ми падаємо»[81]…

– Навіщо чекати?

– Знову райпрокуратура, – каже Піт. – Принеси Даяні Довбні шматок м’яса, вона скаже: «Підсмаж, а якщо буде недорум’янений, я відішлю його геть».

– Але ж ви його вже пришпилили.

– Я куплю тобі нові колеса з білими боковинами, якщо ВайЕй Цицьки ще до Четвертого липня не опиниться в окружній, а у в’язниці штату раніше, ніж настане Різдво. Дейвіс і Парковий ґвалтівник можуть забрати трохи більше часу, але ми їх впіймаємо. Хочеш десерт?

– Ні. Так. – Офіціанту він каже: – У вас є ще той ромовий торт? З чорним шоколадом?

Офіціант виглядає ображеним:

– Так, сер. Завжди.

– Мені порцію, будь ласка. І каву. Піте?

– Я вдовольнюся рештою пива. – Кажучи це, він наливає собі з глека. – Ти впевнений щодо того ромового пирога, Біллі? Ти, схоже, набрав кілька фунтів відтоді, як я тебе востаннє бачив.

Це правда. Ходжес їсть на пенсії залюбки, але тільки в останні пару днів йому дійсно почала смакувати їжа.

– Я зважую, чи не стати «Хранителем ваги»[82].

Піт киває.

– Йо? Я зважую, чи не стати священиком.

– Та ну тебе нахер. А як там щодо Мерседес-Кілера?

– Ми все ще опитуємо мешканців того району, де жила Трелоні – фактично, саме там і перебуває зараз Ізабель, – але мене б дуже вразило, якби вона чи хтось інший натрапив на живий слід. Іззі не стукається в жодні двері, в які ми по півдесятка разів уже не стукалися раніше. Той парубок украв шикарну бричку Трелоні, виїхав з туману, зробив свою справу і знов заїхав у туман, кинув машину, а далі… нічого. Не кажи навіть про ВайЕй Цицьки, насправді це цей Мереседесівець удачливий, як той чорт. Якби він спробував утнути цей свій трюк бодай на годину пізніше, там уже перебували б копи. Для контролювання натовпу.

– Знаю.

– Ти гадаєш, що й він це знав, Біллі?

Ходжес похитує туди-сюди долонею, показуючи, що тут важко щось сказати. Можливо, якби він вв’язався з Містером Мерседесом в розмову на тому вебсайті «Блакитна Парасолька», то запитав би.

Цей смертоносний мудак міг втратити керування машиною, коли почав збивати й давити людей, але цього не трапилося. Німецька інженерія – найкраща в світі, так каже Ізабель. Хтось міг би вискочити на капот і заблокувати йому бачення, але ніхто цього не зробив. Під машину міг залетіти й застрягти там якийсь зі стовпчиків, що тримали стрічку «НЕ ПЕРЕТИНАТИ», але й цього не трапилось. А ще хтось міг його побачити, коли він поставив машину за тим складом і вже без маски вилазив з неї, але й там його не бачив ніхто.

– Тоді було п’ята двадцять ранку, – нагадує Ходжес, – та навіть й опівдні у тому місці майже так само пусто.

– Бо зараз рецесія, – мовить задумливо Піт Гантлі. – Йо, авжеж. Можливо, половина людей, які раніше працювали у тих складах, стояли перед Міським Центром, чекаючи початку того проклятого ярмарку робочих місць. Не сахайся іронії, це корисно для кров’яного тиску.

– Отже, ви нічого не маєте.

– Справа мертвіша мертвого.

Приносять Ходжесів торт. Пахне він гарно, а смакує ще краще.

Коли офіціант відходить, Піт нахиляється через стіл:

– Я собі, як кошмар, уявляю, що він зробить таке саме знову. Що з озера напливе черговий туман і він зробить таке саме знову.

«Він запевняє, що не робитиме, – думає Ходжес, доправляючи виделкою собі до рота черговий шматочок казкового торта. – Він запевняє, що “абсолютно не прагне” цього. Він каже, що “досить означає досить”».

– Те саме або щось інше, – каже Ходжес.

– У мене сталася страшенна сутичка з дочкою в березні, – каже Піт. – Жахлива сутичка. У квітні вже ні разу з нею не бачився. Вона пропустила всі обумовлені вікенди.

– Йо?

– Угу. Вона хотіла піти подивитися конкурс чірлідерок. «Збуди фанк» – так він, здається, називався. Практично кожна школа штату брала в ньому участь. Ти ж пам’ятаєш, як Кенді завжди скажено захоплювалася чірлідерками?

– Йо, – каже Ходжес. Він цього не пам’ятає.

– Ще коли їй було рочків чотири чи шість, вона собі зажадала маленьку плісовану спідничку, так ми її потім з неї зняти не могли. Дві матері сказали, що поведуть туди своїх дівчат. А я сказав Кенді – ні. Ти розумієш чому?

Звісно, Ходжес розумів.

– Бо той конкурс проводився в Міському Центрі, ось чому. Я собі в уяві буквально побачив, як з тисяча твінібоперок[83] разом зі своїми матусями товчуться перед будівлею, чекаючи, коли відкриються двері, замість світанку сутінки, але ж ти знаєш, увечері туман теж наповзає від озера. Я буквально побачив, як той членосмок летить на них черговим вкраденим «мерседесом» – або якимсь йобаним «гамером» цього разу, – а діти і їхні матусі просто так там і стоять, задивились на фари, наче ті оленята. Тому я сказав «ні». Біллі, чув би ти, як вона на мене кричала, але я все одно сказав «ні». Вона не розмовляла зі мною весь цей місяць і далі б не розмовляла, якби Морін її туди не повела. Я казав Мо: «Ні в якому разі, навіть не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій». Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.

Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.

– Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо. Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що він розсварив мене з дочкою.

– То чому сподіваєшся на багато людей?

Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:

– Тут ти маєш рацію.

– Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? – питається Ходжес ніби між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене». З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе. Восьмеро загиблих людей – не кажучи вже про набагато більше покалічених – то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.

– Думаєш про неї й зараз? – питається Піт.

– Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.

Піт здіймає брови.

– Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.

Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», – здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.

Просто якийсь собака.

– Просто загадуюся, от і все, – каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не настирливим.

– Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і переглянути ті фото.

– Припустимо.

З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус»[84] звучать перші такти «Ночі на Лисій горі»[85]. Він виловлює звідти телефон, дивиться на нього й каже:

– Я мушу прийняти цей дзвінок.

Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».

– Алло? – Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так швидко, що мало не валиться його стілець. – Що?

Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з цікавістю.

– Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.

Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.

– Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.

– Що? – сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й жалюгідна: «Він же мусив належати мені».

– Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.

Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.

Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.

– Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?

– Так.

– Тоді катай.

– Окей. Дякую за ланч.

– Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?

– Він належить поліції штату, – каже Піт. – А тепер ще й фебеерівцям. Усі їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.

Він кидає погляд собі на годинник.

– Іди, іди.

Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в лоб.

– Чудово було побачитись з тобою, серце моє.

– Геть звідси, – каже йому Ходжес. – Люди подумають, що ми коханці.

Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи любили себе називати: Небесними Гончаками[86].

І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.

– 13 –

Повертається офіціант запитати, чи потрібно що-небудь ще. Ходжес було відкриває рота, щоб сказати «ні», а тоді замовляє чергову чашку кави. Йому просто хочеться ще посидіти тут якийсь час, смакуючи подвійну удачу: це виявився не Містер Мерседес, але це виявився Донні Дейвіс, самозакоханий членосмок, який убив власну дружину, а потім наказав своєму адвокату встановити нагороду за інформацію, яка приведе до її місцеперебування. Тому що, о Боже-Ісусе, він так сильно її кохає і все, чого він хоче, це щоб вона повернулась додому і вони могли розпочати все наново.

Йому також хочеться подумати про Олівію Трелоні й украдений «мерседес» Олівії Трелоні. У тому, що його дійсно було вкрадено, ніхто не сумнівається. Але, попри всі її заперечення у зворотному, ніхто не сумнівається, що саме вона полегшила крадієві його справу.

Ходжес пам’ятає ту справу, про яку їм розповідала тоді тільки-но прибула із Сан-Дієго Ізабель Джейнз, яку вони швиденько підключили до з’ясування мимовільної ролі місіс Трелоні в побоїщі перед Міським Центром. В історії Ізабель ішлося про вогнепальну зброю. Вона розповідала, як її з напарником викликали до однієї сім’ї, де дев’ятирічний хлопчик на смерть застрелив свою чотирирічну сестричку. Діти гралися з автоматичним пістолетом, що його в себе на бюро залишив їхній батько.

– Батьку обвинувачення не висунули, але він нестиме в собі цей тягар все життя, – сказала вона. – Тут буде така сама історія, ось почекаймо й побачимо.

Це було за місяць чи, може, менше до того, як та Трелоні наковталась пігулок, але всім, хто були зайняті в справі Мерседес-Кілера, на це виявилося начхати. Для них – і нього – місіс Т. була всього лиш багатою пані, що жаліла тільки саму себе, відмовляючись визнати власну роль у тому, що трапилось.

Той «Мерседес SL» було вкрадено з центру міста, де він тоді стояв, хоча місіс Трелоні, вдова свого заможного чоловіка, що помер від раку, жила в Цукрових Пригірках – передмісті, такому ж солодкому, як його назва, де чимало перекритих брамами під’їзних алей вели до претензійних чотирнадцяти-двадцятикімнатних «палаців». Ходжес виріс в Атланті, і кожного разу, коли він проїжджав машиною через Цукрові Пригірки, йому згадувався той шикарний район Атланти, який зветься Бакхед[87].

Елізабет Вортон, стара мати місіс Трелоні, жила в квартирі – дуже гарній квартирі, з кімнатами великими, як обіцянки кандидата-політика, що містилася у кварталі кондомініумів вищого класу на Озерній авеню. У тій хатці було достатньо місця, щоб там постійно жила доморядниця, і тричі на тиждень туди приходила приватна сиділка. Місіс Вортон мала прогресуючий сколіоз, і саме прописаний їй оксиконтин[88] поцупила з домашньої аптечки її дочка, коли вирішила відійти.

Самогубство доводить вину. Ходжес пам’ятає, як це сказав лейтенант Моріссі, але сам Ходжес завжди мав щодо цього сумніви, а останнім часом ці сумніви стали дужчими, ніж будь-коли. Що він знає тепер, так це те, що вина – не єдина причина, через яку люди вчиняють самогубство.

Інколи тебе просто нудить від денних телепередач.

– 14 –

Двоє копів у патрульному автомобілі знайшли той «мерседес» приблизно за годину після бійні. Він стояв поза одним із тих складів, що громадилися вздовж берега озера.

Величезний асфальтований двір заповнювали іржаві контейнери, вони стирчали довкола, немов моноліти острова Пасхи. Між двома такими контейнерами й стояв безжурно той сірий «мерседес». Коли туди прибули Ходжес з Гантлі, у дворі складу вже перебувало п’ять поліцейських машин, дві з них поставлені ніс до носа за заднім бампером «мерседеса» – немов копи побоювалися, що цей великий сірий седан сам собою заведеться, як той «Плімут» у старому фільмі жахів, і втече[89]. Густий туман тоді вже перетворився на дрібний дощ. Дахові блимавки патрульних машин висвітлювали його крапельки конфліктуючими спалахами синього світла.

Ходжес із Гантлі вирушили до купки патрульних. Піт Гантлі говорив з тими двома, які знайшли машину, а Ходжес тим часом її обдивлявся. Передок у «SL500» було лише злегка пом’ято – ота уславлена німецька інженерія, – але капот і лобове скло були заляпані загуслою кров’ю. У радіаторі застряг, тепер уже задубілий від крові, рукав чиєїсь сорочки. Пізніше з’ясується, що він належав одному з постраждалих на ім’я Оґаст Оденкьорк. Було там також ще дещо. Щось, що блищало навіть у цьому бляклому вранішньому світлі. Щоб краще роздивитися, Ходжес присів на одне коліно. Він так і перебував у цій позі, коли до нього приєднався Гантлі.

– Що там збіса таке? – спитав Піт.

– Здається, шлюбна обручка, – відповів Ходжес.

Так воно й виявилось. Те просте золоте колечко належало Френсін Різ, тридцятидев’ятирічній жінці з вулиці Біляча Гряда, пізніше його повернули її родині. Її довелося ховати з цією обручкою на підмізинному пальці правої руки, бо крайні три пальці її лівої було відірвано. Поліцейський патологоанатом висловив припущення, що це сталося тому, що, коли на неї стрибнув «мерседес», вона підняла руку в інстинктивному захисному жесті. Два з тих трьох пальців було знайдено на місці злочину незадовго перед полуднем десятого квітня. Вказівний палець так ніколи й не знайшовся. Ходжес гадав, що то якийсь мартин – один з тих важних розбишак, що по-хазяйськи патрулюють узбережжя озера – вхопив його і відніс кудись геть. Ця думка йому подобалась більше за альтернативну їй, огидну: що хтось з уцілілих біля Міського Центру забрав його собі як сувенір.

Ходжес підводиться і жестом підкликає до себе одного з патрульних копів.

– Треба його чимсь накрити, поки дощ не позмивав усі…

– Брезент уже везуть, – каже коп і киває великим пальцем на Піта. – Це перше, що він нам наказав.

– Ну, хіба ти не чудо? – мовить Ходжес непогано робленим голосом типової церковної леді, але напарник відповідає йому усмішкою бляклою, як цей день. Піт саме дивиться на тупе, забризкане кров’ю рило «мерседеса» і на застряглу в його хромованому радіаторі обручку.

Підійшов інший коп, тримаючи в руці блокнот, відкриту сторінку якого вже почало брижити від вологи. Ідентифікаційний жетон підказав його ім’я: Ф. Шеммінгтон.

– Машина зареєстрована на місіс Олівію Енн Трелоні, адреса Бузковий проїзд № 729. Це в Цукрових Пригірках.

– Там, куди їдуть спати всі добрі «мерседеси», коли кінчається їхній довгий робочий день, – промовив Ходжес. – Офіцере Шеммінгтон, з’ясуйте, чи вдома вона. Якщо її там нема, спробуйте розшукати. Ви можете це зробити?

– Так, сер, цілком можу.

– Звичайна рутина, так? Розслідування обставин викрадення машини.

– Ви праві.

Ходжес обертається до Піта:

– Перед кабіни. Звернув увагу?

– Подушки безпеки не розкрилися. Він їх відключив. Говорить про умисність.

– А також говорить про те, що він знає, як це робиться. Які твої висновки щодо маски?

Піт, не торкаючись самого скла, задивився крізь дощові краплини у вікно з водійського боку. На шкіряному водійському сидінні лежала гумова маска – того типу, що її натягують на голову. Жмути дуркуватого помаранчевого волосся стирчали в неї над скронями, наче роги. Червона гумова бульба замість носа. Без голови, яка б розтягувала її зсередини, червоногуба усмішка перетворилася на глумливу гримасу.

– Огидна, наче з самого пекла. Ти коли-небудь бачив той телефільм про клоуна в каналізації?

Ходжес хитає головою. Пізніше – тільки за кілька тижнів перед своїм виходом на пенсію – він купив DVD з цим фільмом, і Піт виявився правим[90]. Та маска була дуже близькою до обличчя Пеннівайза, клоуна з того фільму.

Вони вдвох знову обійшли машину довкола, цього разу відзначаючи кров на колесах і поріжках. Більшу частину її буде змито ще до того, як приїдуть техніки й привезуть брезент; тоді все ще лишалося сорок хвилин до сьомої ранку.

– Офіцери! – погукав Ходжес. А коли зібрався весь гурт: – Хто з вас має мобільний телефон із фотокамерою?

Вони всі мали. Ходжес розставив їх колом навкруг того, що подумки вже називав смертевозом – одним словом, смертевіз, саме так, – і вони почали знімати.

Офіцер Шеммінгтон стояв трохи подалі, балакаючи по мобільному. Піт підкликав його до себе кивком голови.

– Є у вас якась інформація про вік цієї жінки, Трелоні?

Шеммінгтон звірився зі своїм блокнотом:

– Дата народження в її водійських правах третє лютого 1957 року. Таким чином, їй мусить бути… еее…

– П’ятдесят два, – сказав Ходжес. Вони з Пітом пропрацювали разом понад дюжину років і тепер уже багато речей їм не потрібно промовляти вголос. Олівія Трелоні мала стать і вік, якраз підходящі для Паркового ґвалтівника, але сама аж ніяк не підходила на роль масового вбивці. Вони знали, що траплялися випадки, коли водії втрачали контроль над своїми машинами і ненавмисне в’їжджали в гурт людей – тільки п’ять років тому, в цьому ж самому місті, водій віком за вісімдесят і на межі маразму проорав своїм «Б’юїком Електра» вуличне кафе, убивши одну людину й поранивши з півдесятка інших, – але Олівія Трелоні не вкладалася і в цю категорію також. Занадто молода.

Плюс, там була та маска.

Проте…

Проте.

– 15 –

На срібній таці приносять рахунок. Ходжес кладе поверх нього свою картку і, чекаючи, поки її принесуть назад, сьорбає каву. Він наївся сповна і вдоволений, а такий стан посеред дня зазвичай залишає його готовим до двогодинного сну. Але не цього пополудня. Цього пополудня він бадьорий, як ніколи.

Те «проте» було таким очевидним, що нікому з них не було потреби промовляти його вголос – ні для патрульних (яких весь час прибувало туди дедалі більше, хоча той чортів брезент привезли тільки о чверть по сьомій), ні самим собі. Двері «SL500» були замкнені, а замок запалювання порожнім. Не малося й ознак вламування, які могли помітити обидва детективі, а пізніше того ж дня це підтвердив головний механік міського автосалону «Мерседес».

– Наскільки важко було б комусь відтиснути вікно? – спитав того механіка Ходжес. – Відкрити таким способом замок?

– Абсолютно неможливо, – відповів механік. – Ці «мерси» збудовані, як слід. Якби комусь вдалося таке зробити, залишилися б сліди. – Він посунув на потилицю свій картуз. – Трапилася явно проста річ, офіцери. Вона залишила ключ у замку запалювання, а коли вийшла, проігнорувала застережний сигнал. Мабуть, перебувала думками деінде. Злодій побачив ключ у замку і вкрав машину. Я маю на увазі, що він мусив мати ключ. Як інакше він зміг би замкнути машину, коли її полишав?

– Ви весь час говорите «вона», – сказав Піт. Вони не повідомляли механіку ім’я хазяйки.

– Ха, нумо вгадаймо, – тепер механік уже трішки заусміхався. – Це «мерседес» місіс Трелоні. Олівії Трелоні. Вона купила його в нашому салоні, і ми його обслуговуємо кожні чотири місяці, безперебійно. У нас на обслуговуванні лише кілька дванадцятициліндрових, і я знаю їх усі, – а потім, говорячи не що інше, як категорично жахливу правду. – Цей бейбі сущий танк.

Кілер завів цей «Бенц» між двох контейнерів, заглушив двигун, стягнув із себе маску, промив її дезінфектантом і покинув машину (заховавши рукавички і сіточку для волосся, мабуть, до внутрішніх кишень куртки). Але перед тим, як загубитися в тумані, він показав останнє «фак-ю»: замкнув машину рідним майстер-ключем Олівії Енн Трелоні.

Саме це й було отим «проте».

– 16 –

Вона попередила нас, щоб ми поводились тихо, бо її мати спить, згадує Ходжес. Потім вона подала нам каву і печиво. Сидячи в «ДеМазіо», він допиває залишок із сьогоднішньої чашки, чекаючи, поки йому повернуть його кредитну картку. Він думає про вітальню в тій велетенській квартирі, з її ошелешливим видом на озеро.

Разом із кавою й печивом вона подарувала їм погляд широко розчахнутих очей «звісно-зі-мною-такого-не-могло-бути», той погляд, що є ексклюзивною власністю солідних громадян, які ніколи не мали неприємностей з поліцією. Які навіть уявити собі такого не можуть. Вона промовила це навіть уголос, коли Піт запитав її, чи не могла вона забути ключ запалювання в машині, коли припаркувала її на Озерній авеню всього лиш за кілька під’їздів від дому її матері.

– Звісно, зі мною такого не могло бути.

Ці слова прозвучали крізь напружену посмішечку, яка промовляла: «Ця ваша ідея видається мені дурною, а понад те образливою».

Нарешті повертається офіціант. Він ставить маленьку срібну тацю і, перш ніж той встигає випростатися, Ходжес тицяє йому в руку десятку і п’ятірку. Офіціанти в «ДеМазіо» ділять чайові між собою і Ходжес вперто не схвалює таку практику. Якщо це видає в ньому старомодність, то й нехай.

– Дякую вам, сер, і buon pomeriggio[91].

– Вам того самого, – відповідає Ходжес. Він ховає рахунок і свою картку «Амекс», але підводиться не відразу. На десертній тарілці в нього залишилося трохи крихт і, користуючись виделкою, він їх виловлює, точно, як він робив це з пирогами своєї матері, коли був маленьким хлопчиком. Для нього ці останні рештки, повільно висмоктувані на язик з-поміж зубців виделки, завжди здавалися найсолодшими частинками скибки.

– 17 –

Те ключове перше опитування в перші години після злочину. Кава і печиво в той час, коли все ще тривала ідентифікація покручених тіл загиблих. Коли, рвучи на собі одяг, десь ридали родичі.

Місіс Трелоні йде до передпокою квартири, де на журнальному столику лежить її сумка. Назад вона повертається, риючись у сумці, починає хмуритись, не перестаючи щось у ній шукати, вже трохи занепокоєна. Потім усміхається:

– Ось він, – оголошує вона, простягаючи знайдене.

Детективи дивилися на майстер-ключ, і Ходжес подумав, який ординарний той має вигляд для речі, призначеної для такої дорогої машини. Просто якийсь чорний пластиковий цурупалок з потовщенням на кінці. З одного боку того потовщення мався логотип «мерседес». На іншому боці три кнопки. На одній було зображення висячого замка з опущеною дужкою. На кнопці поряд з цією – замок із відкритою дужкою. Третя кнопка позначена словом PANIC. Певне, вона для того, щоб, якщо під час відмикання машини на власника нападе грабіжник, він міг натиснути цю кнопку і машина почала волати про допомогу.

– Бачу, чому вам не відразу вдалося розшукати його у себе в сумці, – зауважив Піт з найкращою зі своїх інтонацій «мимохідь-між-іншим». – Більшість людей чіпляють до своїх ключів якийсь брелок. У моєї дружини ключі причеплені до великої пластмасової ромашки. – Він ласкаво посміхнувся, немов Морін усе ще була його дружиною, й немов її, ту елегантну модницю наче з журнальної обкладинки, бодай колись хтось міг побачити з брелоком у вигляді пластикової ромашки.

– Це дуже мило з її боку, – сказала місіс Трелоні. – Коли я можу отримати назад свою машину?

– Це не залежить від нас, мем, – відповів Ходжес.

Вона зітхнула й поправила той викот човником у себе на сукні. То був перший випадок із десятків наступних, коли вони бачитимуть, як вона це робить.

– Звісно, я буду змушена її продати. Я ніколи більше не зможу нею кермувати після такого. Це так незатишно. Думати, що моя машина… – Оскільки сумку місіс Трелоні все ще тримала в руці, вона сягнула до неї і видобула звідти пачку ніжно-блакитного кольору серветок «Клінекс». – Це вельми незатишно.

– Я хотів би, щоб ви нам усе ще раз переповіли, – сказав Піт.

Вона пустила під лоба налиті кров’ю, з почервонілими повіками очі.

– Це дійсно так необхідно? Я буквально виснажена. Я не спала майже всю ніч біля матері. Вона не могла заснути до четвертої ранку. У неї такі болі. Я хотіла б здрімнути, поки не прийде місіс Ґрін. Це сиділка.

Ходжес подумав: «Вашу машину щойно було використано для вбивства восьми людей, тобто восьми, це якщо всі інші залишаться живими, а ви хочете здрімнути». Пізніше він не був певен, чи саме тоді зародилася його неприязнь до місіс Трелоні, але, мабуть, так воно й було. Коли деякі люди переживають горе, їх хочеться обняти і, примовляючи годі-годі, поплескувати по спині. Є й такі, яких хочеться ляснути по пиці зі словами «поводься, як чоловік». Чи у випадку місіс Трелоні: «поводьтесь, як жінка».

– Ми постараємося зробити це якомога швидше, – пообіцяв Піт. Він не сказав їй, що це тільки перший із багатьох майбутніх допитів. На той час, коли вони з нею нарешті завершили, місіс Трелоні мусила б чути, як вона про все розповідає, навіть уві сні.

– Ах, тоді дуже добре. Я прибула сюди, до моєї матері, в четвер увечері, невдовзі після сьомої…

Вона розповіла, що відвідує матір щонайменше чотири рази на тиждень, а четвер – це її черга залишатися на ніч. Вона завжди заїжджає до «Багаї»[92], вельми гарного вегетаріанського ресторану, розташованого в торговельному центрі «Березовий Пагорб», де купує вечерю на двох, яку потім розігріває в духовці. («Хоча мама їсть тепер дуже мало, звичайно. Через біль».) Вона розповіла їм, що завжди сплановує свою поїздку в четвер так, щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.

– Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.

– А як щодо гаража в сусідньому кварталі? – спитав Ходжес.

Вона подивилася на нього так, немов він сказився.

– Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину можна ставити безкоштовно.

Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що вони заберуть його з собою.

– Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас з матір’ю у… – він зазирнув до свого записника. – У «Багаї».

– Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було куку сабзі для матері – це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою – і ґейме для мене. Ґейме – це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами. Дуже легке для шлунка. – Вона поправила на собі викот. – У мене жахлива кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.

– Я гадаю, ваше замовлення було… – почав Ходжес.

– І ще шоле зард на десерт, – додала вона. – Це рисовий пудинг з корицею. І шафраном. – Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. – Саме шафран і робить цю страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.

– Звучить смачно, – сказав Ходжес. – А ваше замовлення було вже в коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?

– Так.

– Одна була коробка?

– О ні, три.

– У пакеті?

– Ні, просто коробки.

– Мабуть, мусило бути нелегко – діставати все це з машини, – промовив Піт. – Три коробки з їжею, вашу сумку…

– І ключ, – вставив Ходжес. – Не забувай про це, Піте.

– Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, – додав Піт. – Від холодної їжі мало радості.

– Я бачу, до чого ви ведете, – сказала місіс Трелоні, – і я вас запевняю… – невеличка пауза, – ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… – щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів[93], – і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. – Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». – Бачите?

– Так, мем, бачимо, – сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

– А щодо «якомога швидше» – ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. – Вона на мить замовкла. – Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. – Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром – таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.

– Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, – сказав Ходжес. – Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.

– Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.

– Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?

– Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.

– Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…

– Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.

– Правильно, стос. І що далі?

Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.

– Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс – доморядниця, ви знаєте, – мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.

Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.

Піт спитав:

– Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?

– Знову? Навіщо б мені…

Він підняв ключ, демонструючи наочно:

– Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.

– Звичайно, що замкнула.

Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.

– Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.

– Звісно, я знаю. – Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.

– Ви точно все це пам’ятаєте?

На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.

– Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає машину.

– Ви так упевнені? – мовив Піт.

– Так.

Вона дійсно була в цьому впевнена і такою й залишиться. Вони обоє це розуміли. Такою ж, як той солідний громадянин, що когось збив і втік, який, коли його нарешті відстежили, каже, що звісно, там була собака, він собаку збив.

Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.

– Ще одне запитання, – промовив Ходжес по дорозі до виходу.

Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.

– Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.

Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного вагання не було. Вона відповіла:

– У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді – так я називаю мою машину – вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить зараз у кишені вашого напарника.

– 18 –

Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.

Місіс Т. збрехала. Вона мусила збрехати. Або так, або визнати той факт, що єдина мить забудькуватості призвела до жахливих наслідків.

Утім, припустимо – просто теоретично поміркуємо, – що вона сказала правду.

Гаразд, нумо припустимо. Але якщо ми помилялися в тому, що вона залишила свій «мерседес» незамкненим, із ключем у замку запалювання, де ховається наша помилка? І що там насправді сталося?

Він сидить, дивлячись у вікно, згадуючи, не помічаючи, що дехто з офіціантів почав кидати на нього тривожні погляди – обважнілий пенсіонер сидить, розплившись на стільці, наче робот зі спрацьованим акумулятором.

– 19 –

Той смертевіз, так само замкнений, було транспортовано на поліцейську спецстоянку евакуатором. Ходжес із Гантлі отримали це повідомлення, коли вже сідали в свою машину. Туди якраз прибув головний механік із «Росс Мерседес»[94], який запевняв, що зможе відімкнути ту чортову тачку. Врешті-решт.

– Передайте йому, щоб не переймався, – сказав Ходжес. – У нас є ключ.

На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:

– Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…

– Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?

– Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не плакати хочеться», – це те, що я чув.

– Йому було б варто пролити пару крапель сліз по загиблих людях, – сказав Піт. Він кермував. Очисники совалися туди-сюди по лобовому склу. Дощ сильнішав. – Без образ.

– Скажіть йому, щоб він зв’язався з автосалоном і дещо з’ясував, – сказав Ходжес. – І потім нехай подзвонить мені на мобільний.

Дорожньому руху в центрі міста заважало багато заторів, почасти через дощ, почасти тому, що перед Міським Центром було перекрито Марлборо-стрит. Вони проїхали лише чотири квартали, коли озвався Ходжесів мобільний. Дзвонив Говард Мак-Ґрорі, механік.

– Ви знайшли когось у салоні, щоб з’ясувати те, чим я цікавився? – запитав у нього Ходжес.

– Нема потреби, – сказав Мак-Ґрорі. – Я працюю у Росса з 1987 року. Відтоді провів, либонь, з тисячу «мерсів» на виїзд із воріт, і можу вам сказати, що всі вони від’їжджали з двома ключами.

– Дякую, – сказав Ходжес. – Ми скоро будемо. Маємо ще декілька питань до вас.

– Я буду тут. Це жахливо. Жахливо.

Ходжес завершив розмову і переповів почуте від Мак-Ґрорі.

– Тебе це дивує? – спитав Піт. Попереду висів знак ОБ’ЇЗД, який спрямовував їх кругаля поза Міським Центром… Тобто можна було засвітити свої значки, але обом цього не схотілося робити. Зараз їм хотілося побалакати.

– Аж ніяк, – відповів Ходжес. – Це стандартна технічна процедура. Як то кажуть британці: наступник і другий у черзі спадкоємець. Коли купуєш нову машину, тобі дають два ключі…

– …як кажуть, щоб один із них ти поклав у безпечне місце, звідки можеш його взяти, якщо загубиш той, який завжди носиш з собою. Дехто, якщо їм раптом знадобився запасний ключ через рік або два, не можуть пригадати, куди його поклали. Жінки, які носять великі сумки, як ота скриня, що в цієї Трелоні, незрідка кидають туди обидва ключі, геть забуваючи про існування запасного. Якщо вона каже правду про те, що на брелок ключа не вішала, то, можливо, вона користувалася обома поперемінно.

– Йо, – погодився Ходжес. – Вона приїздить до своєї матері, вся зайнята думками про те, як проведе чергову ніч, заопікуючись матусею з її болем, підхоплює коробки й сумку…

– І залишає ключ у замку запалювання. Їй не хочеться цього визнавати, ні перед нами, ні перед собою, але саме так з нею і трапилося.

– Хоча той застережний сигнал… – з сумнівом промовив Ходжес.

– Можливо, коли вона вилазила, повз неї проїжджав якийсь великий ваговоз, і вона не почула сигналу. Або поліцейська машина з увімкнутою сиреною. А може, вона була так глибоко занурена у власні думки, що проігнорувала його.

Це було схожим на правду тоді, і тим більше стало схожим пізніше, коли Мак-Ґрорі сказав їм, що ніхто не зламував той смертевіз, щоб у нього залізти, і ніхто в ньому не «прикурював контакти», щоб його завести. Що непокоїло Ходжеса – насправді то було єдине, що його непокоїло – це те, як сильно йому хотілося, щоб це було правдою. Їм обом не подобалася місіс Трелоні у тих її блузках з викотом човником, з її ідеально вищипаними бровами і писклявим пирсканням удовички-сміхунки. Місіс Трелоні, яка не питалася про загиблих чи покалічених, навіть не заїкнулась про них ні разу. Вона не була вбивцею – в жодному разі не була, – але було б добре довести її часткову вину. Нехай би отримала ще дещо для роздумів, окрім як про вегетар’янські обіди з «Багаї».

– Не переускладнюй простого, – повторював його напарник. Корок на дорозі розчистився, і він утопив педаль. – Їй видали два ключі. Вона заявляє, що має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.

Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.

– 20 –

Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто міцно спить. І Ходжес усвідомлює – він дійсно майже заснув. Або загіпнотизував себе спогадами.

Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.

– Детективе Ходжес? З вами все гаразд?

– Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.

Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн – старим дідом, який надовго засидівся тут після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто вдивлявся крізь вікно.

«Вони загадуються, чи не від’їжджаю я до королівства Деменції на Альцгаймер-експресі», – думає він.

Він дарує усмішку Елейн – свою найкозирнішу, широку і чарівливу:

– Ми з Пітом теревенили про старі справи. Я тут розмірковував про одну з них. Типу відтворював її подумки. Перепрошую. Я вже вимітаюсь.

Але коли він підводиться, його хитає, він б’ється об стіл, звалюючи напівповну склянку з водою. Елейн хапає його за плече, щоб утримати, стривожена ще дужче, ніж перед тим.

– Детективе… містере Ходжес, ви спроможні повести машину?

– Звісно, – каже він, але занадто палко. Шпильки і голки роблять спринтерські спурти від щиколоток йому до промежини, а потім знову назад до щиколоток. – Випив всього дві склянки пива. Решту допив Піт. У мене трохи затерпли ноги, ото й усе.

– О. А зараз вам уже покращало?

– Нормально, – каже він, і ногам дійсно стає краще. Слава Богу. Він пригадує, що десь читав, що літнім людям, особливо літнім людям із зайвою вагою, не можна довго сидіти. Під коліном може утворитися тромб. Встаєш, а той тромб робить свій смертельний спурт вгору, просто в серце, а там уже й «янголе, янголе, ми падаємо».

Вона йде разом із ним до дверей. Ходжес усвідомлює, що він зараз думає про ту приватну сиділку, чиєю роботою було наглядати за матір’ю місіс Т. Як там було в неї прізвище? Гарріс? Ні, Гарріс – то доморядниця. У сиділки прізвище було Ґрін. Коли місіс Вортон бажалося пройти до вітальні або відвідати сортир, чи ескортувала її місіс Ґрін отаким чином, як оце зараз його ескортує Елейн? Звісно, саме так вона й робила.

– Елейн, зі мною все гаразд, – каже він. – Правда. Розум тверезий. Тіло в балансі. – Він простягає руки, щоб це показати.

– Добре, – мовить вона. – Приходьте до нас знову й не змушуйте нас надто довго чекати наступного разу.

– Моя обіцянка.

Виступаючи на яскраве сонячне світло, він дивиться собі на годинник. Уже по другій. Він пропустив свої пополудневі телепередачі, і це його не хвилює ані на дрібку. Хай та пані суддя і нацист-психолог їбуть самі себе. Або одне одного.

– 21 –

Він повільно заходить на парковку, де, окрім його власного, залишилися хіба що автомобілі працівників ресторану. Він дістає ключі й підкидає їх на долоні. Несхоже на ключ місіс Т. Ключ від його «Тойоти» висить на колечку. І, о так, при ньому мається і брелок – пластиковий прямокутник із вставленою в нього фотографією його дочки. Усміхнена Еллі, в уніформі гравчині команди Міської середньої школи з лакросу[95].

У питанні щодо ключа від «мерседеса» місіс Трелоні ніколи не відступалася від свого. Упродовж усіх співбесід вона продовжувала наполягати, що мала тільки один ключ. Навіть після того як Піт Гантлі показав їй накладну з написом ПЕРВИННІ КЛЮЧІ (2) у списку того, що йшло разом з автомобілем, володаркою якого вона стала у 2004 році, вона продовжувала наполягати на тому самому. Вона казала, що в накладній помилка. Ходжес пам’ятає залізну впевненість у її голосі.

Піт сказав би, що вона зізналася лише в самому кінці. Прощальної записки не знадобилося; самогубство є зізнанням по самій своїй природі. Стіна її заперечень врешті-решт розсипалася. Як у того парубка, який збив когось на дорозі та втік, спадає тягар з душі: «Так, гаразд, там була дитина, а не собака. Там була дитина, а я в той момент глянув на свій мобільний, щоб подивитися, чий дзвінок пропустив, і я її вбив».

Ходжес пам’ятає, як їхні наступні співбесіди з місіс Т. створювали химерний ефект підсилювання. Що більше вона заперечувала, то дужче їм не подобалася. Не тільки Ходжесу й Гантлі, а й усьому підрозділу. І що дужче вона їм не подобалася, то ще впертіше вона заперечувала. Тому що знала, що вони відчувають до неї. О так, вона була егоцентричною, проте не дур…

Ходжес зупиняється, одною рукою тримаючись за дверну ручку своєї машини, а іншою прикриваючи собі очі від сонця. Він вдивляється в затінок під віадуком, що є подовженням платної автомагістралі. Уже глибоко після полудня, і насельники Лоутавна почали повставати зі своїх усипалень. У тому затінку таких четверо. Троє великих підтумків і один малий підтумок. Схоже, що великі підтумки перештовхуються з малим підтумком. На малому підтумку рюкзак і, поки Ходжес дивиться, один із великих підтумків зриває його в того зі спини. Це викликає вибух суто тролячого реготу.

Ходжес прогулянковим кроком вирушає до того мосту. Він ні про що не думає і не поспішає. Він засовує руки в кишені свого спортивного крою піджака. По автостраді з гудінням проносяться легковики і ваговози, відкидаючи вниз, на вулицю, свої обриси серіями тінявих віконниць. Він чує, як один із тролів питається у малого хлопця, скільки в того грошей.

– Ніскільки в мене нема, – каже малюк. – ’блиште мене в спокої.

– Вивертай кишені, а ми подивимось, – каже Троль 2.

Натомість малий намагається втекти. Троль 3 ззаду обхоплює руками малюка за вутлі груди. Троль 1 мацає і стискає кишені малого.

– Гай, гай, я чую згорнуті грошенята, – каже він і обличчя малюка кривиться, він силується не заплакати.

– Мій брат дізнається, хто ви такі, і порве вам кулями срааки, – каже він.

– Ой, як жаско, – каже Троль 1. – Я вже мало не напудив собі…

Та тут він бачить Ходжеса, той звільна вступає до них у притінок, несучи поперед себе своє черево. Руки глибоко засунуті в кишені його старого, безформного піджака з твіду «гусячі лапки», того, що з латками на ліктях, того, від якого він не в силах відмовитись, хоча й розуміє, що той уже зношений геть на лайно.

– Шотобітре’а? – запитує Троль 3. Він усе ще обнімає малого ззаду.

Ходжес гадає, чи не видати щось тягуче в манері Джона Вейна, але вирішує, що не варто. Єдиний Вейн, якого знають ці поганці, це Ліл Вейн[96].

– Мені треба, щоб ви облишили в спокої цього малого, – каже він. – Забирайтесь звідси. Зараз же.

Троль 1 відпускає кишені малого підтумка. Він у кофті з каптуром і обов’язковому кашкеті «Янкі»[97]. Схиливши голову набік, він впирає долоні собі в худі стегна, вигляд у нього веселий.

– Від’їбися, жирний.

Ходжес не гає часу. Їх тут, врешті-решт, аж троє. Він дістає з правої кишені піджака Веселого Ляпанця, отримуючи задоволення від його ваги. Ляпанець – це шкарпетка з узором ромбиком. Стопа її заповнена підшипниковими кульками. На щиколотці в неї надійний вузол, щоб сталеві кульки трималися купи. Він змахує шкарпеткою по різкій, горизонтальній дузі, б’ючи збоку в шию Тролю 1 так, щоб не поцілити в адамове яблуко; вдар хлопця туди – і майже напевне його уб’єш, а тоді тобі світить тяганина з бюрократією.

Звучить металеве «чвак». Троль 1 перехняблюється набік, його веселий вигляд змінюється болісним здивуванням. Він робить спотикливий крок із бровки і падає на дорогу. Там він перекидається на спину, хапаючись руками за горло, давиться повітрям, з очима, впертими в дно віадука.

Уперед вирушає Троль 3:

– Йобаний… – починає він, і тоді Ходжес піднімає ногу (шпильки й голки пішли геть, слава Богові) і миттю б’є його в пах. Він чує, як рипнули штани в нього на заду, і думає: «Ох ти ж старий пердун». Троль 3 виє від болю. Тут, з легковиками і ваговозами, що проносяться над головою, цей звук дивно плаский. Троля переламує навпіл.

Ліву руку Ходжес так і не витягав. Він випрямляє на ній вказівний палець, щоб той випирався з кишені, наставляючи його на Троля 2.

– Агов, сракорилий, нема сенсу чекати на більшого брата цього малого. Я сам порву тобі кулею сраку. Мене бісить, коли троє на одного.

– Ні, чоловіче, ні! – Троль 2 високий, добре збудований, років, либонь, п’ятнадцяти, але переляк його змалює заледве до дванадцятирічного. – Прошу, дядьку, ми пр’сто гралися!

– Тоді тікай, ігрунчику, – каже Ходжес. – Мерщій.

Троль 2 біжить.

Тим часом Троль 1 підвівся на коліна:

– Ти пошкодуєш про це, жирний му…

Ходжес робить крок у його бік, піднімаючи Ляпанця. Троль 1 це бачить, видає дівчачий скрик і прикриває собі шию.

– Тобі краще теж утікати, – каже Ходжес, – бо інакше цей жирний дядько збирається обробити тобі пику. Коли твоя матуся прибуде до пункту невідкладної допомоги, вона пройде повз тебе, не впізнавши.

Цієї миті, з адреналіновим напором і тиском, мабуть, понад двісті, він дійсно на таке абсолютно готовий.

Троль 1 підводиться на рівні. Ходжес робить фальшивий випад у його бік, і Троль 1 винятково слухняно сахається назад.

– Забирай з собою свого дружка і поклади йому льоду на яйця, – каже Ходжес. – Вони розпухнуть.

Троль 1 обхоплює рукою Троля 3, і вони шкандибають до Лоутавнського боку віадука. Коли Тролю 1 здається, що він уже в безпеці, він обертається і гукає:

– Я з тобою ще зустрінуся знову, жирний.

– Моли Бога, щоб цього не сталося, сракоголовий, – каже Ходжес.

Він підбирає рюкзак і вручає його малому, який дивиться на нього вибалушеними, повними недовіри очима. Йому, мабуть, років із десять. Ходжес опускає Ляпанця назад собі до кишені.

– Чому ти не в школі, малий чоловіче?

– У мене мама захворіла. Я іду по ліки для неї.

Ця брехня настільки нахабна, що змушує Ходжеса вищиритися.

– Та ні, аж ніяк, ти просто прогулюєш уроки, – каже він.

Хлопчик не каже нічого. Це полісмен, ніхто інший не виступив би так, як цей дядько. Ніхто інший не тримав би зарядженої шкарпетки у себе в кишені також. Безпечніше грати німого.

– Іди, прогулюй уроки деінде, де безпечніше, – каже Ходжес. – Там є ігровий майданчик, на Восьмій авеню, спробуй туди.

– Там торгують коксом, на тому майданчику, – каже хлопчик.

– Я знаю, – каже Ходжес, майже добродушно, – але ж ти не мусиш собі купувати.

Він міг додати: «Ти не мусиш також ставати перенощиком наркоти», але це звучало б уже наївно. Там, у Лоутавні, більшість такої дрібноти якраз і займаються переноскою. Можна заарештувати такого за володіння наркотиком, але спробуй зліпити справу.

Він вирушає знову на парковку, по безпечний бік віадука. Озирнувшись назад, він бачить, що хлопчик так і стоїть на місці, дивиться на нього. Рюкзак звисає з одної руки.

– Маленький чоловіче, – каже Ходжес.

Хлопчик дивиться на нього мовчки.

Ходжес піднімає руку, наставляючи на нього.

– Щойно я був зробив тобі добро. Я хочу, щоб ти передав його далі, перш ніж сьогодні ввечері сяде сонце.

Тепер вираз обличчя малого виказує цілковите нерозуміння, немов Ходжес бовкнув щось іноземною мовою, але з цим гаразд. Інколи воно просочується вглиб, особливо у юних.

«Люди б здивувалися, – думає Ходжес. – Вони були б дуже здивовані».

– 22 –

Брейді Хартсфілд перевдягається в свою іншу уніформу – білу – і перевіряє фургон, швидко зазираючи до списку, саме так, як це подобається містеру Льобу. Все на місці. Він потикає голову в кабінет, щоб привітатися з Ширлі Ортон. Ширлі жирна свиня, завелика любителька продуктів компанії, але йому хочеться залишатися приємним для неї. Брейді хоче бути приємним для всіх. Так набагато безпечніше. Вона западає на нього, і це зручно.

– Ширлі, ти гарнюня дівчинка! – гукає він голосно, і вона вся спалахує аж до лінії волосся на її прищавому лобі. «Мала льоха, паць-паць-паць, – думає Брейді. – Ти така жирна, що, коли ти сідаєш, в тебе, мабуть, піхва вивертається назовні».

– Привіт, Брейді. Знову на Вест Сайд?

– Весь тиждень, люба. Ти в порядку?

– Нормально. – Червоніє ще дужче, ніж перед тим.

– Добре. Просто хотів спитати, як справи.

Потім він від’їжджає, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості, хоча, щоб дістатися своєї території, така повільна їзда забирає нахер у нього цілих сорок хвилин. Але це мусить бути саме таким чином. Упіймають за перевищення на фургоні компанії в той час, як у школах закінчились останні уроки, – і тебе звільнено. І не просися. Але коли він приїжджає у Вест Сайд – це гарна частина роботи, – він опиняється в районі, де живе Ходжес, і то з повним правом там перебувати. Ховайся на видноті, як каже старе прислів’я, і, на впевнену думку Брейді, це дійсно мудро.

Він завертає з Ялинкової вулиці й повільно їде по Харпер-ровд, просто повз будинок Дет-Пенса. «О, лишень подивіться, – думає він. – На передньому дворі цей негритосик, оголений до пояса (так, що всі матінки, які вдома, можуть, поза всякими сумнівами, добре роздивитися наолієні потом кубики м’язів його преса), штовхає “Газонного Хлопчика”»[98].

«Майже вчасно ти за це взявся, – думає Брейді. – Галявина мала вже доволі кошлатий вигляд. Та, мабуть, старий Дет-Пенс навряд чи звертав на це велику увагу. Старий Дет-Пенс занадто заклопотаний тим, що дивиться телевізор, їсть «поп-тарти»[99] і мацає револьвер, який лежить на столику поряд із його кріслом».

Негритосик чує, як він під’їжджає, і розвертається подивитися. «Я знаю твоє ім’я, негритосику, – думає Брейді. – Тебе звуть Джером Робінсон. Я знаю майже все про старого Дет-Пенса. Я не знаю, чи він шпокає тебе, але мене б це не здивувало. Саме через це він може й тримати тебе біля себе».

Брейді махає рукою понад кермом свого маленького, розмальованого дитячими сюжетами фургона «Містер Смаколик», який ще й весело дзеленчить аудіозаписом дзвіночків. Негритосик махає у відповідь і посміхається. Насправді посміхається.

Кожному подобається продавець морозива.

Під Блакитною Парасолькою Деббі

– 1 –

Брейді Хартфілд курсує плетивом вуличок Вест Сайда до сьомої тридцяти, коли пізні сутінки починають зціджувати блакить із весняного неба. Перша хвиля його покупців, від третьої дня до шостої вечора, складається зі школярів після уроків, з наплічниками, які розмахують пожмаканими доларовими банкнотами. Більшість на нього навіть не дивиться. Вони надто заклопотані, теревенячи зі своїми приятелями або говорячи у мобільні телефони, які сприймаються ними не як додаткові прилади, а як життєво необхідні речі, такі як їжа або повітря. Нечисленні з них кажуть «дякую», але більшість не переймається. Брейді на це начхати. Він не хоче, щоб на нього дивилися, не хоче, щоб його запам’ятовували. Для цих мазунчиків він усього лише штовхач солодощів у білій уніформі, і саме таким йому подобається залишатися.

Від шостої до сьомої – мертвий період, поки малі тварюки ховаються по своїх домах на вечерю. Хіба що дехто з них – ті, що кажуть йому «дякую», – навіть балакають там з батьками. Більшість, мабуть, відразу ж переходять до тицяння в кнопки своїх айфонів, поки матінки з татками базікають одне з одними про свої роботи або дивляться вечірні новини, щоби дізнатися про все, що діється у великому зовнішньому світі, де вельможні й значні наразі творять актуальне лайно.

В останні півгодини його зміни торгівля знову оживає. Тепер уже й діти, і батьки підходять до брязкітливого фургона Містера Смаколика, купують крижані ласощі, які поїдатимуть з гузнами (здебільша товстими), зручно вмощеними в шезлонги у себе на задніх подвір’ях. Це все люди обмеженої уяви, тупі, як мурахи, що повзають довкола своїх мурашників. Ось, масовий вбивця подає їм морозиво, а вони й поняття не мають.

Час від часу Брейді загадувався, чи важко було б отруїти цілий фургон солодощів: ванільне й шоколадне морозиво, «Беррі Ґуд», «Смак дня», «Смачні крижинки», «Бравні ділайт», навіть «Морожені палички» та «Свистки»[100]. Він зайшов аж так далеко, що навіть провів пошук щодо цього в інтернеті. Зробив те, що його бос у «Дискаунт Електронікс» Ентоні «Тоунз» Фробішер, мабуть, назвав би «дослідженням технічних можливостей», і зробив висновок, що, хоча таке й можливо вчинити, але вчиняти це було б тупістю. Не в тому справа, ніби він був несхильним до ризику; він вислизнув після Мерседесової Бійні, коли шанси на те, що його впіймають були набагато вищими, ніж на те, що він безслідно щезне. Але він не бажав виявитися впійманим зараз. Він мусить робити свою справу. Його справа наприкінці цієї весни і початку літа – цей жирний екс-коп К. Вільям Ходжес.

Брейді може виїхати на свій маршрут по Вест Сайду з повним фургоном отруєного морозива вже після того, як колишній коп утомиться гратися з тим револьвером, що він його тримає біля свого крісла у вітальні, і скористається ним за призначенням. Але не раніше. Цей жирний екс-коп бісить Брейді Хартсфілда. Дуже, дуже бісить. Ходжес вийшов на пенсію з усіма почестями, вони йому навіть вечірку влаштували, а хіба це справедливо, коли він не спромігся впіймати найзліше уславленого вбивцю з усіх, яких тільки бачило це місто?

– 2 –

Завершуючи зміну цього дня, він їде повз будинок на Тіберрі-лейн[101], де зі своїми матір’ю, батьком і сестрою мешкає найманий хлопець Ходжеса, Джером Робінсон. Джером Робінсон також бісить Брейді. Робінсон симпатичний на вигляд, він працює на екс-копа, і ще він кожного вікенда гуляє з новою дівчиною. І кожна дівчина в нього гарна. Деякі з них навіть білі. Це неправильно. Це протиприродно.

– Гей! – гукає Робінсон. – Містере морозивник! Зачекайте!

Він легко біжить через галявину разом зі своїм собакою, великим ірландським сетером, який мчить за ним по п’ятах. А поза ними біжить і приблизно дев’ятирічна Джеромова сестричка.

– Купи мені якогось шоколадного, Джеррі! – кричить вона. – Будь лааасочка!

У нього навіть ім’я білого хлопця. Джером. Джеррі. Це образливо. Чому б йому не бути Треймором? Або Девоном? Або Лероєм? Чому він не якийсь там йобаний Кунта Кінте[102]?

Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».

Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.

– Як настрій, чоловіче?! – питається Джером.

Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:

– Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий настрій.

– У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає шоколадного.

Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.

– Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.

Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.

– Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!

Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.

– Оделл, сидіти! – наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим виглядом.

– А як щодо вас? – питає Брейді в Джерома. – Що-небудь вам?

– Мені ванільне, м’яке, будь ласка.

– «Ванільним тобі самому хотілося б бути», – думає Брейді та вручає їм їхні замовлення[103].

Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному «его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та «я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.

Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї кощавої суки.

– Ось, тримайте, – промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-катастрофа!

Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче печиво.

– Для Оделла, – каже він.

– Дякую, містере! – каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. – Смачнюще!

– Насолоджуйся, серденько.

Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики «фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього літа – це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме – зробити так, щоб детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.

Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він дотримується обмежень швидкості.

Хто про безпеку дбає, біда того обминає.

– 3 –

Після того, як він залишив «ДеМазіо» – відволікшись тільки на те, щоб розібратися з баламутами під віадуком платної автомагістралі, – Ходжес просто кермує своєю «Тойотою», спрямовуючи її по міських вулицях, не маючи на думці жодного конкретного пункту призначення. Чи так він думає, аж поки не усвідомлює, що опинився на Бузковому проїзді, неподалік озерного узбережжя, у гламурному районі Цукрові Пригірки. Тут він зупиняється на протилежному боці вулиці від під’їзної алеї, що перекрита воротами, на одному з кам’яних стовпів яких висить табличка з номером 729.

Будинок покійної Олівії Трелоні височіє наприкінці асфальтованої дороги, майже такої ж широкої, як та вулиця, на яку дивиться його фасад. Оголошення ПРОДАЄТЬСЯ на воротах запрошує Правомочних Покупців телефонувати до фірми МАЙКЛ ЗАФРОН – НЕРОУХОМІСТЬ І ГАРНІ БУДИНКИ. Ходжес гадає, що, зважаючи на стан ринку житла в цей Рік Господа Нашого 2010-й, це оголошення висить тут уже якийсь довший час. Проте хтось доглядає за моріжком, трава підстрижена, а, зважаючи на розмір галявини, той хтось мусить використовувати косарку набагато більшу за Ходжесового «Газонного Хлопчика».

Хто платить за догляд? Мусить існувати правонаступник місіс Т. Вона безперечно купалася в грошах. Здається, йому пригадується, що в затвердженому заповіті цифра сусідила десь з сімома мільйонами доларів. Вперше після свого виходу на пенсію, коли він передав нерозкриту справу Бійні при Міському Центрі Піту Гантлі й Ізабель Джейнз, Ходжес загадується, чи жива ще мати місіс Т. Він пам’ятає, що сколіоз був зігнув ту бідну стару леді майже пополам, наділивши її жахливими болями… але сколіоз не обов’язково смертельна хвороба. І ще, хіба не було в Олівії Трелоні якоїсь сестри, що жила десь на заході?

Він риється в пам’яті, нашукуючи ім’я тієї сестри, але не знаходить. Що він точно пам’ятає, це те, що Піт заповзявся називати місіс Трелоні місіс Смикавкою, бо вона безупинно поправляла на собі одяг і причісувала зав’язане в тугий вузлик волосся, яке не потребувало причісування, і не давала спокою золотому браслету годинника «Пате Філіп»[105], обертаючи й обертаючи його на своєму кощавому зап’ястку. Ходжесу вона не подобалася; Піт її мало не ненавидів. Що робило накидання на неї деякої вини за вчинене біля Міського Центру лиходійство доволі задовільним. Врешті-решт, вона посприяла тому парубку; які тут ще могли бути сумніви? Коли вона купувала «мерседес», їй було вручено два ключі, але пред’явила вона тільки один.

А тоді, незадовго перед Днем Подяки[106], те самогубство.

Ходжес ясно пам’ятає, що сказав Піт, коли вони отримали цю новину: «Якщо по той бік вона побачиться з тими людьми – особливо з тією дівчиною Крей і її дочкою – їй доведеться відповідати на серйозні запитання». Для Піта це стало кінцевим підтвердженням: десь у душі місіс Т. весь час знала, що вона залишила ключ у замку запалювання своєї машини, яку вона називала Сірою Леді.

Ходжес також так вважав. Питання в тому, чи вважає він так само й досі? Чи анонімне послання від того, хто сам себе охрестив Мерседес-Кілером, перемінило його думку?

Можливо, ні, але той лист ставить різні питання. Якщо припустити, що Містер Мерседес був написав подібне послання місіс Трелоні? Місіс Трелоні з усіма її сіпаннями і непевністю під тоненькою кіркою викличного поводження? Хіба таке неможливе? Містер Мерседес напевне мусив знати про злість і презирство, які виливалися на неї з боку публіки після бійні; для цього йому всього лиш треба було читати розділ «Листи до редакції» в місцевій газеті.

А чи можливе…

Але тут його думки перервалися, позаду нього під’їхала і зупинилася якась машина, і то так близько, що ледве не ткнулася в задній бампер його «Тойоти». Веселих вогників на даху в неї нема, хоча це блідо-блакитна «Корона Вік»[107] останньої моделі. Чоловік, який вилазить з-за її керма, кремезний і коротко, по-армійському, стрижений, під його спортивним піджаком у підпахвеній кобурі безсумнівно ховається пістолет. Якби це був якийсь міський детектив, Ходжес розуміє, що там мусив би бути «Глок .40», точно такий, як той, що лежить у сейфі в нього вдома. Але він не міський детектив. Ходжес знає їх усіх.

Він опускає вікно.

– Доброодня, сер, – вітається по-армійському стрижений. – Можу я вас спитати, що ви тут робите? Бо ви стоїте тут уже доволі довгенько.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що це правда. Уже майже четверта тридцять. З тим, що в центрі міста година пік, йому пощастить, якщо він дістанеться додому вчасно, щоб подивитися Скотта Пеллі у «Вечірніх новинах Сі-Бі-Ес»[108]. Раніше він дивився «Ен-Бі-Сі», поки не вирішив, що Браян Вільямс[109] просто благодушний тупак, занадто закоханий у відеокліпи з «Ютьюбу»[110]. Не такого ведучого програми новин йому хочеться бачити, коли схоже на те, що весь світ розривається на шма…

– Сер? Я щиро сподіваюся на вашу відповідь.

Стрижений нахиляється. Широко відтуляється борт його піджака. Ні, не «Глок», а «Ругер»[111]. Ніби як радше ковбойська зброя, на думку Ходжеса.

– А я, – промовляє Ходжес, – щиро сподіваюся, що ви маєте право про це питати.

Лоб його співбесідника наморщується:

– Перепрошую?

– Я гадаю, ви з приватної охорони, – терпляче каже Ходжес, – але я хочу побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою дозвіл на її приховане носіння». Отже, нумо подивимося ваші папери.

Нахмуреність стриженого поглиблюється.

– То ви коп?

– На пенсії, – каже Ходжес, – але це не означає, що я забув власні права чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…

– Ви збіса праві, не мушу.

– …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї присутності тут, у Бузковому проїзді.

Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті – як і в більшості, гадає Ходжес – працівники приватних охоронних служб ставляться до копів пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-пенсіонери мають повно друзів, які справді на дійсній службі та які можуть вельми ускладнити життя, якщо їм на це підкинуть якісь підстави. Парубок виявляється Редні Піпелзом, а картка його компанії ідентифікує його як працівника «Невсипущої охоронної служби». Також він показує Ходжесу дозвіл на приховане носіння зброї, дійсне до червня 2012 року.

– Редні, не Родні, – каже Ходжес. – Як Редні Фостер, той кантрі-співак[112].

Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:

– Саме так.

– Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.

– Місіс Трелоні, – каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. – То це невеличка подорож у країну спогадів, детективе?

– Я тепер просто містер, – простягає йому руку Ходжес. Піпелз її потискає. – А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.

– Сумно то було, – промовив Піпелз. – Ви знаєте, що діти обкидали яйцями її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку зграю ми впіймали, але інші… – Він похитав головою. – Плюс туалетний папір.

– Йо, вони таке люблять.

– А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви знаєте, що там було?

Ходжес хитає головою.

Піпелз притишує голос:

– ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано – величезними, спливаючими літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?

– Не я, це напевне, – каже Ходжес.

– Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.

«Коли рак на горі свисне», – думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):

– Вам вона подобалася?

Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.

Наразі відбувається ухиляння.

– Ну, – починає він, – вона правильно ставилася до нас на Різдво. Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? – Він фиркає. – Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк»[113], ото було й усе, що ми отримували від того скупердяя, поки він ще був у сідлі.

– На кого саме працюють «Невсипущі»?

– Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб усі на районі відповідали певним… гм, стандартам – мабуть, так це можна назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.

Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися з потенційних антагоністів на колег – принаймні майже, – а чому? Тому що Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки його власного дару залишаються в доброму робочому стані.

– Пригадується мені, у неї була сестра, – каже він. – У місіс Трелоні, я маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.

– Джанель Паттерсон, – миттю підказує Піпелз.

– Ви таки з нею знайомі, я гадаю.

– Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але молодша і виглядом гарніша. – Його руки описують в повітрі форми піскового годинника. – Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?

Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:

– Справа мертвіша мертвого.

Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:

– Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його – це якщо він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?

«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», – думає собі Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння – це завжди добре.

– Місіс Т. залишила великий спадок, – каже Ходжес, – і я маю на увазі не лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.

– О, авжеж, – відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. – Я можу з вами розраховувати на конфіденційність?

– Так.

Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою. Без уточнень.

– Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте. Пігулки.

Ходжес киває.

– Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. – Піпелз киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. – І прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту. Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640. Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.

Це могло означати будь-що – від спільного кавування до післяполудневого сексу.

– Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?

– Елізабет Вортон, – каже Ходжес. – Цікаво, чи вона ще жива.

– Я цілком певен, що жива.

– Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. – Ходжес згорблено проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось дарувати.

– Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен – місіс Вілкокс – каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця. А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо[114]. Міз Паттерсон сама переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості показував дім.

Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від Редні Піпелза.

– Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми спочатку трохи були не порозумілися.

– Та нічого страшного, – каже Піпелз, двічі коротко потискаючи простягнуту Ходжесом руку. – Ви повелися як справжній профі. Тільки не забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а отже, залишається клієнткою.

– Я жодного слова від вас не чув, – запевняє Ходжес, залізаючи до своєї машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно таке відбувається; це могло б означати кінець договору «Невсипущої охоронної служби» з мешканцями Цукрових Пригірків. Самого Піпелза за таким фактом буде прибрано моментально. Щодо цього не може бути жодних сумнівів.

«Можливо, вона просто вибігає до його машини зі свіжоспеченими коржиками, – думає Ходжес, від’їжджаючи звідти. – Ти занадто передивився нацистської психотерапії для шлюбних пар по телевізору».

Не те щоб для нього мало якесь значення любовне життя Редні Піпелза. Що має значення для Ходжеса, коли він спрямовує машину до себе, до свого набагато скромнішого дому у Вест Сайді, це те, що Джанель Паттерсон успадкувала добро своєї сестри, що Джанель Паттерсон живе прямо тут, у місті (принаймні поки що), і те, що Джанель Паттерсон мусила вже бодай щось робити з тим, що належало покійній Олівії Трелоні. Включно з її паперами, серед яких може матися і певний лист – можливо, навіть не один – від того виродка, який дістався вже й до Ходжеса. Якщо така кореспонденція існує, він залюбки б її переглянув.

Звісно, це справа поліції, а К. Вільям Ходжес більше не полісмен. Займаючись цим, він вислизає за межі правових рамок, сам чудово це розуміючи – почати з того, що він приховує певний доказ, – але в нього немає наміру зупинитися, поки ще ні. Нахабна розв’язність листа того виродка його роздрочила. Але, визнає він, вона роздрочила його в добрий бік. Вона подарувала йому сенс і мету, а після останніх кількох місяців це, схоже, просто чудовезна річ.

«Якщо мені пощастить трохи просунутись у цій справі, я все передам Піту».

Коли ця думка набігає йому в голову, Ходжес не дивиться в люстерко заднього огляду, але якби він це зробив, то побачив би, як його очі блимнули на мить угору і вліво.

– 4 –

Ходжес зупиняє «Тойоту» ліворуч від свого будинку під навісом, який слугує йому за гараж, і, переш ніж підійти до дверей, затримується, щоб порадіти свіжопокошеному моріжку. У дверях він знаходить записку, що стирчить зі щілини для пошти. Перша його думка – «Містер Мерседес», але це було б надто зухвалим навіть для такого парубка.

Записка від Джерома. Його акуратний почерк дико контрастує з його стьобним дуркуванням в самому посланні.

#Дорогий маса Ходжес,

Моя покосив ваш траву і поставив косарьку до по-вітки. Моя надієця ви не переїхав її, сар! Якшо в вас є іше якихсь тутечки діля для сього чорного хлопа, брязніть мені на гудок. Моя будь радий з вами побалакат якшо не буде по ділях з якойсь з моїх курвальок. Як ви знаєш їм тре багато робить і часом дістават прочухану, бо вони можут буть угурні, особіно ті шо троха не білі метиски! Моя завше слухає вас, сар!#

Ходжес утомлено хитає головою, але не може втриматись від посмішки. Його найманий хлопець отримує суцільні «А» з просунутої математики, він уміє ставити на місце відпалі ринви, він лагодить Ходжесові електронну пошту, коли вона збивається на манівці (що трапляється часто, переважно через його власне недбальство), він знається на основах сантехнічних робіт, він досить добре вміє розмовляти французькою, а якщо спитати в нього, що він читає, він півгодини може тебе морити розповідями про клятий символізм Д. Г. Лоренса[115]. Він зовсім не хотів би бути білим, але оскільки він чорношкірий син родини вищого середнього класу, це, за його словами, ставить перед ним «виклики ідентичності». Каже він це жартома, але Ходжесу не віриться, що він жартує. Аж ніяк.

Професор у коледжі, татусь Джерома і його матінка, сертифікована аудиторка найвищої кваліфікації (на думку Ходжеса, обоє зі зниженим рівнем почуття гумору), вжахнулися б від цього листування. Вони могли б навіть вирішити, що їхній син потребує консультації у психолога. Але від Ходжеса їм нічого не дізнатися.

– Джероме, Джероме, Джероме, – примовляє він, заходячи до будинку. Джером і його «діля для курваля». Джером, який не може вирішити, принаймні поки що, в якому з коледжів Ліги Плюща[116] йому хочеться далі вчитися; те, що будь-який з тих поважних закладів його прийме – передрішено. Він єдина людина в кварталі, про кого Ходжес думає як про друга, і насправді єдиного, якого він потребує. Ходжес вважає, що дружбу переоцінюють, і в цьому сенсі, якщо ні в якому іншому, він схожий із Брейді Хартсфілдом.

Він устиг на більшу частину вечірніх новин, але покладає собі їх не дивитися. Там знов буде те саме нестерпне про розлиття нафти в Мексиканській затоці та про політиків-чаювальників[117]. Натомість він вмикає комп’ютер, запускає «Фаєрфокс» і набирає в полі пошуку: «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Знаходяться тільки шість ланок, дуже незначний улов у безбережному рибному морі інтернету, і тільки один із результатів точно відповідає введеній фразі. Ходжес клікає на ньому і з’являється картинка.

Під заповненим загрозливими хмарами небом пагористий сільський краєвид. Анімаційний дощ – на його око, просто повторюваний цикл – періщить срібними струменями. Але двійко людей, що сидять під великою блакитною парасолькою – юнак і юна жінка, – сухі та в безпеці. Вони не цілуються, але близько прихилилися головами. На вигляд, між ними точиться глибока розмова.

Під цією картинкою короткий опис raison d’etre[118] «Блакитної Парасольки».

На відміну від таких сайтів, як Фейсбук чи ЛінкдІн[119], «Під Блакитною Парасолькою Деббі» – це розмовний ресурс, де можуть зустрітися старі друзі й познайомитися між собою нові в ГАРАНТОВАНО ТОТАЛЬНІЙ АНОНІМНОСТІ. Жодних картинок, жодного порно, жодних 140-знакових твітів[120], а всього лиш ДОБРА СТАРОМОДНА БЕСІДА.

Під усім цим кнопка, позначена написом: ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес наводить мишкою на неї курсор, та потім вагається. Місяців шість тому Джерому довелося ліквідувати його електронну адресу і зробити йому нову, бо всі, хто були в адресній книжці Ходжеса, отримали послання, в якому повідомлялося, що він застряг у Нью-Йорку, хтось вкрав у нього портмоне з усіма кредитними картками і йому потрібні гроші, щоб дістатися додому. Чи не був би такий ласкавий отримувач цього листа надіслати п’ятдесят доларів – або більше, якщо він чи вона можуть собі це дозволити – у Трайбеку[121] на «Мейл Боксиз тощо»[122]. «Я поверну вам гроші відразу ж, щойно залагоджу ці неприємності», – так закінчувалося те послання.

Ходжес опинився в глибокому замішанні, бо це прохання про гроші пішло до його колишньої, його брата в Толідо та понад чотирьох десятків копів, з якими він працював усі ті роки. І ще до його дочки. Він очікував, що його телефони – і дротовий, і мобільний – впродовж наступних щонайменше сорока восьми годин дзвонитимуть, як скажені, але зателефонувало дуже мало людей, і, схоже, насправді занепокоєною виявилася тільки Елісон. Це його не здивувало. Еллі – Журлива Ґас[123] за вдачею – очікувала, що її батько зразу ж почне все к-бісам губити, щойно йому виповниться п’ятдесят п’ять.

Ходжес тоді подзвонив Джерому, попрохавши того допомогти, і Джером йому пояснив, що він став жертвою фішингу.

– Здебільшого люди, які виловлюють вашу адресу, просто потім намагаються продати вам «Віагру» або підробки коштовних речей, але й з такого типу фокусами я був зустрічався. Подібне трапилося з моїм викладачем екології, і йому потім довелося сплатити різним людям майже тисячу доларів. Звісно, це було в старі часи, до того, як люди додумалися…

– «Старі часи» – це коли саме, Джероме?

Джером знизав плечима:

– Роки два-три тому. Зараз новий світ надворі, містере Ходжес. Ви ще радійте, що той фішермен не запустив вам якогось вірусу, котрий зжер би всі ваші файли і застосунки.

– Небагато б я втратив, – сказав тоді Ходжес. – Я здебільшого лише ковзаю у мережі. Хоча за комп’ютерним пасьянсом я б дійсно шкодував. Коли я виграю, там звучить «Знов повертаються щасливі дні»[124].

Джером подарував йому свій патентований погляд «я-надто-делікатний-щоб-назвати-вас-довбнем»:

– А як щодо ваших податкових декларацій? Минулого року я допомагав вам їх заповнювати в мережі. Ви бажаєте, щоб хтось дізнався, скільки ви платите Цукровому Татусеві[125]? Окрім мене, я маю на увазі.

Ходжес визнав, що цього йому б не хотілося.

Таким же дивним (і чомусь доволі чарівливим) педагогічним голосом, який, здається, завжди набирають розумні юнаки, коли намагаються напоумлювати розгублених старих, Джером продовжив:

– Ваш комп’ютер – це не просто новий різновид телевізора. Викиньте таке уявлення собі з голови. Кожного разу, як ви його вмикаєте, ви відчиняєте вікно у ваше життя. Якщо хтось захоче в нього зазирнути, то варто про це знати.

Усе це пропливає в його голові, поки він дивиться на цю блакитну парасольку і дощ, що безкінечно падає. І дещо інше пропливає також, дещо з його копівської частини розуму, яка було спала, але зараз цілком пробудилася.

Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.

Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!, Ходжес виходить з цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто містерові Діля Для Курваля.

Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом «ебоніки»[126], Ходжес каже:

– Геле, земельо, ти строїш тамки оті сучьки? Они заробляют? Ти атвічаїш?

– О, привіт, містере Ходжес. Так, у мене все гаразд.

– Браза, тобі в натурі не по кайфу шо я говору так тобі в гудок, нє?

– Ну…

Джером у щирому замішанні, і Ходжес вирішує змилуватись над ним:

– Галявина має чудовезний вигляд.

– Ох. Господи. Дякую. Можу я ще щось для вас зробити?

– Мабуть, що так. Мені цікаво, чи не міг би ти завітати завтра після занять? Справа в комп’ютері.

– Звичайно. А що там тепер за проблема?

– Мені б не хотілося обговорювати це по телефону, – каже Ходжес, – але тебе це може зацікавити. О четвертій годині, гаразд?

– Годиться.

– Добре. Зроби мені ласку, залиш удома Тайрона Екстазного Кайфа з його наркожаргоном[127].

– Гаразд, містере Ходжес, буде зроблено.

– Коли ти вже зберешся попуститися, щоб звертатися до мене просто Білл? Від «містера Ходжеса» я почуваюся твоїм викладачем історії Америки.

– Може, коли закінчу середню школу, – відповідає Джером, і то дуже серйозно.

– Ну, ти ж чудово знаєш, що можеш це зробити в будь-який час, коли тобі схочеться.

Джером регоче. У цього хлопця щедрий, щирий сміх. У Ходжеса завжди піднімається настрій, коли він його чує.

Він сидить перед комп’ютерним столом у комірчині, що слугує йому кабінетом, барабанить пальцями, думає. Йому доходить, що він майже не буває у цій кімнатці вечорами. Якщо він прокидається о другій ночі й не в змозі знову заснути, тоді так. Він іде сюди і, перш ніж повернутися назад до ліжка, десь з годину грає в пасьянс. Проте найбільше часу він проводить, сидячи у кріслі «Лей-Зі-Бой» між сьомою вечора і північчю, дивиться старі кінофільми по «Ей-Ем-Сі» або «Ті-Ем-Сі»[128], напихаючи собі пику цукрами та жирами.

Він знову хапає телефон, набирає Довідкову службу і питається в робота на іншому кінці, чи мають вони номер Джанель Паттерсон. Він не покладає на це великих надій; тепер, коли вона стала Жінкою, Що Коштує Сім Мільйонів Доларів, а на додаток ще й недавно розлучена, сестра місіс Трелоні, либонь, має номер, який не зафіксовано в загальнодоступному реєстрі.

Проте робот викашлює номер. Ходжес так сильно здивований, що йому доводиться шукати олівець, а потім натискати 2 для повтору. Він знову барабанить пальцями, міркуючи, яким чином краще до неї звернутися. Це, ймовірно, нічого не дасть, але таким би був його наступний крок, якби він усе ще перебував у копах. Оскільки ж він більше не коп, це потребує деякої додаткової поліровки.

Його самого дивує, з яким завзяттям він реагує на отриманий виклик.

– 5 –

Дорогою додому Брейді заздалегідь телефонує до піцерії «У Семмі» і забирає там маленький пиріг із грибами й пепероні[129]. Якби він вірив, що його мати з’їсть бодай маленький шматочок, то взяв би більший, але він знає, як це буде.

Можливо, якби воно було з пепероні й «Поповим»[130], думає він. Якби в них продавалася така піца, він мусив би, проминаючи середній розмір, відразу брати найбільшу.

У північному районі міста Норт Сайді стоять типові доми. Побудовано їх між Кореєю та В’єтнамом[131], що означає – вони однаковісінькі й уже сходять на лайно. Перед більшістю з них все ще видно пластмасові іграшки на забур’янених моріжках, хоча зараз уже майже повна темрява. Хартсфілдам належить будинок № 49 на В’язовій вулиці, де не ростуть в’язи, та, мабуть, ніколи й не росли. Просто всі вулиці в цьому районі міста, цілком заслужено відомому як Нортфілд[132], мають назви різних дерев.

Брейді зупиняє свою машину поза матусиною іржавою виваркою «Хонда», якій потрібна нова вихлопна система, нові контакти, нові свічки запалювання. Не кажучи вже про наліпку-техталон.

«Нехай сама з цим розбирається», – думає Брейді, але ж вона не буде. Доведеться йому. Він мусить. Так само, як він розбирається з усім.

«Так, як він колись розібрався з Френкі, – думає він. – Давно, коли підвал був ще просто підвалом, а не моїм командно-контрольним центром».

Брейді й Дебора Енн Хартфілд не балакають про Френкі.

Двері замкнені. Він її привчив принаймні до цього, хоча знає Бог, це було нелегко. Вона того типу особа, яка вважає, що «окей» вирішує всі життєві проблеми. Скажеш їй: «Постав, після того як скористаєшся, напіввершки[133] в холодильник», – і вона відповість «окей». А потім приходиш додому, а воно стоїть на кухонній стійці, скисає. Попросиш: «Будь ласка, попери мою уніформу, щоби я завтра їздив у чистій морозивним фургоном», – і вона відповість «окей». А коли зазирнеш до пральної кімнати, там все так і лежить у кошику.

Його вітає кудкудакання телевізора. Щось про суперництво імунітетів, отже, це «Виживання»[134]. Він намагався їй пояснювати, що все це не насправді, що це постановка. Вона каже: так, окей, вона це розуміє, але все одно ніколи його не пропускає.

– Ма, я вдома!

– Привіт, любий!

Тільки трохи язик заплітається, що вже добре для цієї години вечора. «Якби я був її печінкою, – думає Брейді, – якоїсь ночі я б вистрибнув у неї з рота, коли вона хропе, і втік би нахер геть».

І тим не менше, входячи до вітальні, він відчуває той маленький спалах очікування, той спалах, який він ненавидить. Вона сидить на дивані у білому шовковому халаті, який він подарував їй на Різдво, і йому видно ще більшу білість там, де халат розчахнутий високо в неї на стегнах. Її білизна. Він відмовляється думати слово «трусики» в зв’язку зі своєю матір’ю, воно занадто сексуальне, але все одно воно ховається в глибині його мозку; як змія в кущі отруйного сумаху. А ще йому видно маленькі круглі тіні її пипок. Це недобре, що такі речі його збуджують – їй уже недовго до п’ятдесяти, вона починає набиратися жирку на талії, вона його мати, помилуй Боже… але…

Але.

– Я приніс піцу, – каже він, показуючи коробку і думаючи: «Я вже їла».

– Я вже їла, – каже вона. Можливо, й їла. Кілька листків салату і крихітна баночка йогурту. Це так вона зберігає те, що ще залишилося від її фігури.

– Це твоя улюблена, – каже він, думаючи: «Хай тобі буде смачно, хлопчику мій медовий».

– Хай тобі буде смачно, солоденький, – каже вона. Мати піднімає склянку і по-панському делікатно відсьорбує. Жлуктити вона почне пізніше, після того як він піде в ліжко, і вона вважатиме, що він спить. – Візьми собі «коли» й посидь біля мене.

Вона поплескує по дивану. Халат на ній розчахується ще трішки. Білий халат, білі трусики.

«Білизна, – нагадує він собі. – Це просто білизна, от і все, вона моя мати, вона Ма, а коли це твоя ма, там просто білизна».

Вона бачить, куди він дивиться, і посміхається. Вона не поправляє халат.

– Цього року виживають на Фіджі, – хмуриться вона. – Здається мені, що на Фіджі. У всякому разі, на якомусь з тих островів. Ходи-но, подивися зі мною.

– Нє, я мабуть, спущуся вниз, трохи попрацюю.

– Який тепер у тебе проект, медовий мій?

– Новий тип роутера.

Вона не відрізнить роутера від гроутера[135], тому така відповідь достатньо безпечна.

– Настане той день, коли ти зробиш винахід, який зробить нас багатими, – каже вона. – Я знаю, ти зробиш. І тоді прощавай крамниця електроніки. І прощавай, той фургон із морозивом.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, лише трішечки водянистими від горілки. Він не знає, скільки вона випиває протягом звичайного дня, і рахування порожніх пляшок не допомагає, бо вона їх невідомо де викидає, але він знає, що кількість їх хитається.

– Дякую, – каже він. Відчуваючи втіху, попри власний спротив. Відчуваючи й дещо інше також. Вельми попри власний спротив.

– Нумо, подаруй своїй мамі поцілунок, медовий мій.

Він підходить до дивана, обережно уникаючи глянути вниз, туди, де в неї розчахнутий халатик, і намагаючись ігнорувати те повзуче відчуття в себе зразу нижче пряжки ременя. Вона підставляє йому щоку, але, коли він нахиляється її поцілувати, вона повертає голову і притискається своїми напіввідкритими, вологими губами до його губ. Він відчуває смак пійла і запах парфуму, яким вона завжди трішки позначає в себе за вухами. Вона позначає ним також і в інших місцях.

Вона кладе долоню йому на потилицю і куйовдить пучками пальців волосся, приводячи в трепет його спину згори донизу, аж до крижів. Вона торкається його верхньої губи кінчиком свого язика, лише на крихітну мить, раз і нема, потім відсторонюється і дарує йому наївний погляд юної кінозірки.

– Мій медовий хлопчику, – видихає вона, немов героїня якоїсь романтичної мелодрами – того типу, де чоловіки розмахують мечами, а жінки носять сукні з глибокими вирізами, і їхні пироги випирають угору ряхтливими ядрами.

Він поспішливо відсахується. Вона йому усміхається, потім переводить погляд на телевізор, де гарної зовнішності молоді люди в купальних костюмах біжать вздовж пляжу. Він відкриває коробку з піцою трохи тремтливими руками, бере скибку і кладе в її салатницю.

– З’їж, – каже він, – це всотає алкоголь. Якусь його частку.

– Не поводься негідно з матусею, – каже вона, але без злості і, звісно, без образи. Вона запинає на собі халат, роблячи це неуважно, вже знову загублена в світі виживальників, зосереджена на тому, щоб вгадати, проти кого саме цього тижня проголосують на вигнання з острова. – І не забудь про мою машину, Брейді. Їй потрібен техталон.

– Їй потрібно набагато більше, ніж тільки це, – каже він і йде у кухню. Вихвативши з холодильника «колу», він відкриває двері до підвалу. Якусь мить він стоїть там у темряві, а потім промовляє єдине слово: «Контроль». Під ним спалахує флуоресцентне світло (він встановив його власноруч, так само, як і власноруч колись був переобладнав підвал).

Спустившись до підніжжя сходів, він думає про Френкі. Він майже завжди про нього думає, коли стоїть на тому місці, де помер Френкі. Єдине, коли він не думав про Френкі, це було, коли він займався підготовкою до свого наїзду на Міський Центр. У ті тижні все інше полишило його голову, і яке ж то було полегшення.

«Брейді», – промовив Френкі. Його останнє слово на планеті Земля. Булькотіння й схлипи не рахуються.

Колу і піцу він ставить на робочий стіл посеред кімнати, потім іде до туалету, що завбільшки як стінна шафа, і спускає штани. Він не в змозі ні їсти, ні працювати над своїм новим проектом (який, безсумнівно, не має стосунку до роутерів), він не може думати, поки не залагодить певну термінову справу.

У своєму листі до того жирного екс-копа він заявив, що отримав таке сексуальне збудження, коли врізався в шукачів роботи проти Міського Центру, що мав на собі кондом. Далі він стверджував, що мастурбує, коли подумки переживає ту подію. Якби все це було правдою, це надало б абсолютно нового значення терміну «автоеротизм»[136], але це неправда. Він чимало написав брехні в тому листі, кожна з тих вигадок була прорахована, щоб завести Ходжеса ще трішки дужче, і його фальшиві сексуальні фантазії не були з них найбільшою.

Насправді його не вельми цікавлять дівчата, і дівчата це відчувають. Можливо, саме через це він так добре ладить із кібер-залежною лесбійкою Фредді Лінклаттер, своєю колегою по «Дискаунт Електронікс». Хтозна, але Брейді думає, що вона може вважати його ґеєм. Але він зовсім не ґей. Він загалом є загадкою для самого себе – щось на кшталт фронту оклюзії[137], – але одну річ він знає напевне: він не асексуальний. Вони з матір’ю поділяють таємницю рівня «готичної веселки»[138]; річ, про яку не вільно навіть думати, хіба що лише тоді, коли це абсолютно необхідно. Коли це стає необхідним, воно мусить бути зроблено і знову забуто.

«Ма, я бачу твої трусики», – думає він, і якомога швидше залагоджує свою справу. У тутешній аптечній шафці мається вазелін, але він його не використовує. Він хоче, щоб йому пекло.

– 6 –

Повернувшись до просторого робочого приміщення підвалу, Брейді промовляє наступне слово. Це слово: Хаос.

У дальнім кінці його командно-контрольного центру на висоті три фути над підлогою простягнулася довга полиця. На ній рядком стоять сім комп’ютерів-ноутбуків з відкритими темними екранами. Є там також крісло на роликах, отже, він може швидко пересуватися від одного до іншого. Коли Брейді вимовляє своє магічне слово, всі сім комп’ютерів оживають. На кожному екрані з’являється число 20, потім 19, за ним 18. Якщо він дозволить цьому відліку досягти нуля, вступить в дію самовбивча програма, яка дочиста вишкребе його жорсткі диски і завантажить на них всякий мотлох.

– Пітьма, – вимовляє він, і великі цифри на екранах зникають, замість них з’являються зображення комп’ютерних робочих столів – сцени з «Дикої зграї»[139], його улюбленого фільму.

Він пробував і «Апокаліпсис», і «Армагеддон» – на його погляд, набагато кращі стартові слова, сповнені остаточної фатальності, – але програма розпізнавання звуків має з ними проблеми, а останнє, чого йому хочеться, це щоб усі його файли було замінено через якийсь ідіотський глюк. Двоскладові слова безпечніші. Не те щоб на шести комп’ютерах із семи було чогось багато. З них тільки на Номері Три мається те, що жирний екс-коп назвав би «інкримінуючою інформацією», але Брейді подобається дивитися на шикування цієї комп’ютерної армади, як вона отак уся вмикається. Від цього підвальна кімната ніби дійсно стає якимсь командно-контрольним центром.

Брейді вважає себе не тільки руйнівником, але й творцем, хоча він пам’ятає про те, що поки що йому не вдалося створити нічого такого, що буквально б запалило цей світ, і його переслідує імовірність того, що ніколи й не вдасться. Що, в найкращому випадку, в нього розум другорядного творчого ґатунку.

Узяти, наприклад «Роллу». Ця ідея прийшла йому одного вечора спалахом осяяння, коли він чистив пилосмоком вітальню (як і порання біля пральної машини, ця робота нижче гідності його матері). Він тоді накидав рисунок пристрою, який скидався на ослінчик на коліщатках, з мотором і коротким патрубком під дном. Брейді розраховував, що, застосувавши просту комп’ютерну програму, можна сконструювати апарат, який сам їздитиме по кімнаті та всмоктуватиме пил. Якщо він наштовхуватиметься на якусь перешкоду – скажімо, на стілець або на стіну – він сам розвернеться і поїде в іншому напрямку.

Він уже почав будувати справжній прототип, а потім у вітрині крамниці дорогих електроприладів у центрі міста побачив, як діловито катається варіант його «Ролли». Навіть назва була похожою – «Румба»[140]. Хтось випередив його з цією ідеєю. І той хтось, мабуть, заробляє мільйони. Це було несправедливо, але що з того? Життя – це лайно-ярмарок з гівняними призами.

Він зробив перепрошивку телевізорам у їхній хаті, і тепер Брейді з матір’ю задарма приймають не лише базові канали, а й усі передплатні (включно з кількома екзотичними, на кшталт «Аль-Джазіри»), і нема жодного збіса способу, щоб «Тайм Ворнер», «Комкаст» чи «ЕКСФІНІТІ» могли цьому завадити[141]. Він хакнув DVD-плеєр, і той тепер грає не тільки американські диски, а й диски з будь-якого регіону світу. Це легко – три-чотири швидких операції з дистанційним пультом плюс шестизначний розпізнавальний код. Класно в теорії, але чи все це знадобилося? Ні, в будинку № 49 на В’язовій вулиці аж ніяк. Ма не дивитиметься нічого, якщо воно не подається їй з ложечки чотирма найбільшими телемережами, а сам Брейді майже весь час або працює на якійсь зі своїх двох робіт, або перебуває тут, у командно-контрольному центрі, де й займається своєю справжньою роботою.

Перепрошивка – це чудова справа, але ж водночас і нелегальна. Наскільки йому відомо, хакати DVD також незаконно. Не кажучи вже про його хакерство «Редбоксів» і «Нетфліксів». Усі його найкращі ідеї протизаконні. Узяти хоч Річ Першу та Річ Другу.

Річ Перша лежала на пасажирському сидінні «мерседеса» місіс Трелоні, коли він тим туманним ранком у минулому квітні їхав від Міського Центру – з кров’ю, що заштрихувала лобове скло й стікала з погнутого радіатора. Ця ідея прийшла йому в похмурий період три роки тому, після того як він врешті вирішив убити цілу купу людей – про той час він думав, як про свою терористичну фазу – але раніше, ніж він вирішив, як саме, коли і де це зробити. Весь переповнений різними ідеями, він тоді був нервовим, мало спав. У ті дні він почувався так, ніби заковтнув цілий термос чорної кави, присмаченої амфетамінами.

Річ Перша була модифікованим дистанційним пультом для телевізора з мікрочипом, що слугував їй мозком, і блоком живлення для збільшення радіусу дії… хоча дальність усе ще залишалася доволі невеличкою. Якщо навести її на світлофор з відстані ярдів двадцять-тридцять[142], червоне світло можна змінити на жовте одним натиском кнопки, червоне на блимаюче жовте двома натисками, а червоне на зелене – трьома.

Брейді був у захваті від цього приладу й кілька разів його випробував (завжди сидячи в своєму старому припаркованому «Субару»; морозивний фургон набагато дужче впадав у вічі) на перехрестях з інтенсивним рухом. Після кількох промахів йому вдалося таки викликати справжню аварію. Лише удар бамперами, але все одно весело було спостерігати суперечку двох чоловіків, які з’ясовували, чия в цьому вина. Якийсь час здавалося, що вони ось-ось перейдуть до кулаків.

Річ Друга народилася невдовзі по тому, але саме Річ Перша визначила для Брейді вибір цілі, бо вона радикально підвищувала шанси на успішну втечу. Відстань між Міським Центром і занехаяним складом, який він вибрав тим місцем, де йому треба буде покинути сірий «мерседес» місіс Трелоні, становила точно 1,9 милі[143]. Уздовж запланованого ним маршруту втечі працювали вісім світлофорів, але з його прекрасним гаджетом він не мусив непокоїтися щодо жодного з них. Але того ранку – Ісусе Христе, хіба ти цього не знав? – усі вони горіли зеленим. Брейді зрозумів, що якусь роль у цьому грало те, що був ранній ранок, але все одно це його збісило.

«Якби в мене не було мого гаджету, – думає він, ідучи до комірчини в дальнім кінці підвалу, – щонайменше чотири з тих світлофорів, горіли б червоним. Саме таким чином відбувається все в моєму житті».

Річ Друга виявилася єдиним його творінням, яке насправді приносило гроші. Невеликі гроші, але, як кожний знає, гроші – це не все. Крім того, без Другої Речі не було б і «мерседеса». А без «мерседеса» і Бійні біля Міського Центру.

Добра, мила Річ Друга.

На петлях при дверях комори висить великий єльський замок[144]. Брейді відмикає його одним з ключів, що висять у нього на низці. Світло всередині – також влаштоване ним флуоресцентне – уже горить. Комора маленька, а завдяки широким, простим дерев’яним полицям здається ще меншою. На одній із полиць стоять дев’ять коробок від взуття. Усередині кожної коробки лежить фунт саморобної пластикової вибухівки. Брейді випробував трохи цього продукту в далекій сільській місцевості в покинутому гравійному кар’єрі, і діє він просто чудово.

«Якби я жив десь там, в Афганістані, – думає він, – носив чалму і отой химерний халат, я міг би зробити собі непогану кар’єру, підриваючи бронетранспортери».

На іншій полиці у ще одній взуттєвій коробці лежать п’ять мобільних телефонів. Це одноразові апарати з тих, що їх наркоторговці у Лоутавні називають «пальниками». Ці телефони, які продаються в нормальних аптеках і цілодобових крамничках, і є проектом Брейді цього вечора. Їх треба модифікувати так, щоб після набору одного номера всі вони задзвонили разом, створивши імпульс, достатній для одночасної детонації того вибухового пластиліну, що лежить у решті коробок. Він ще не вирішив остаточно, чи використовуватиме пластит, але в душі йому цього хочеться. Так, дійсно. Він написав тому жирному екс-копу, що не прагне повторити свій шедевр, але це теж було черговою брехнею. Багато чого залежить від самого жирного екс-копа. Якщо той зробить те, чого бажає Брейді – як місіс Трелоні зробила те, чого бажав від неї Брейді, він упевнений, тоді це прагнення втихомириться, принаймні на якийсь час.

Якщо ж ні… ну…

Він хапає коробку з телефонами, робить крок до дверей комори, потім застигає і кидає погляд назад. На одній з інших полиць лежить лісорубський стьобаний жилет «Л. Л. Бін»[145]. Якби Брейді дійсно збирався ходити в ліс, йому б згодився жилет середнього розміру – він худенький, – але цей має розмір XL. На грудях у нього наліпка-посмішка, того типу, що в темних окулярах і з вискаленими зубами. У жилеті лежать ще чотири фунтових блоки пластикової вибухівки, два в зовнішніх кишенях, два у внутрішніх, прорізних. Поверхня жилета бугриста, бо він заповнений підшипниковими кульками (точно такими, як у Ходжесовому Веселому Ляпанці). Брейді довелося розпороти підкладку, щоби їх туди засипати. Йому потім навіть майнуло в голові, чи не попросити Ма, щоб вона зашила розпороті місця, і він щиро реготав з такої думки, поки заклеював прорізи липкою стрічкою.

«Мій особистий самогубчий жилет», – думає він з любов’ю.

Він його не використовуватиме… ймовірно, не використовуватиме… але ця ідея також має свою привабливість. Це поклало б кінець усьому. Більше жодного «Дискаунт Електронікс», жодних поїздок на виклики кібер-патрульним, щоб виколупувати арахісове масло або крихти печива з центрального процесора якогось ідіота, жодного фургона з морозивом. А також жодних змій, які ворушаться на задвірках його мозку. Або під пряжкою ременя.

Він уявляє собі, як робить це на рок-концерті; він знає, що у червні на Приозерній арені мусить виступати Спрингстін[146]. А як щодо святкового параду Четвертого липня на Озерній вулиці, головній торговельній вулиці міста? Чи, може, краще відкриття Літнього вуличного ярмарку і фестивалю тротуарних малюнків, який відбувається щороку в першу суботу серпня. Це було б класно, але чи не матиме він смішний вигляд у стьобаному жилеті посеред спекотного серпневого дня?

«І то правда, але творчий розум завжди може розрішити такі проблеми», – думає він, розклавши на своєму робочому столі одноразові телефони й починаючи витягати з них SIM-картки. Крім того, самогубчий жилет – це, як-там-воно-називається, ага, сценарій судного дня. До його використання, либонь, ніколи не дійде. Хоча приємно мати його напохваті.

Перед тим як підніматись нагору, він сідає перед комп’ютером Номер три, заходить в інтернет і перевіряє «Блакитну Парасольку». Нічого нема від жирного екс-копа.

Поки що.

– 7 –

Коли о десятій наступного ранку Ходжес на Озерній авеню дзвонить у домофон кондомініуму місіс Вортон, він одягнений у костюм – відтоді, як вийшов на пенсію, таке з ним всього лише другий чи третій раз. Він гарно почувається в костюмі, хоча піджак тіснуватий у талії і під пахвами. Людина в костюмі почувається людиною на роботі.

З динаміка лунає жіночий голос:

– Хто там?

– Це Білл Ходжес, мем. Ми з вами розмовляли минулого вечора, пам’ятаєте?

– Так, розмовляли, і ви з’явились точно в домовлений час. Квартира 19-С, детективе Ходжес.

Ходжес було зібрався пояснювати їй, що він більше не детектив, але двері вже задзижчали, тож він не переймається. Крім того, він сказав їй, що вже на пенсії, коли вони розмовляли по телефону.

Джанель Паттерсон чекає його в дверях, точно, як її сестра в день Бійні біля Міського Центру, коли Ходжес з Пітом Гантлі прийшли її опитувати вперше. Схожість між цими двома жінками достатня для того, щоби Ходжес відчув потужне дежавю. Але долаючи короткий коридор між ліфтом і квартирою (намагаючись іти прямо, а не перевальцем), він бачить, що різниця переважує схожість. У Паттерсон ті самі світло-сині очі й високі вилиці, але якщо в Олівії Трелоні губи були тонкі та щільно стиснуті, часто побілілі від одночасної напруженості й роздратування, схоже, губи Джанель Паттерсон, навіть у жалобі, готові усміхнутися. Або подарувати цілунок. Губи її сяють вологим на вигляд блиском; такі гарні, що їх хочеться з’їсти. І ніяких блузок з викотом човником у цієї леді. На ній з високим коміром облягаючий светр, під яким ховається в затишку пара перфектно круглих грудей. Вони не великі, ті груди, але, як любив приказувати дорогий старий батько Ходжеса: «Більше за жменю – то перебір». Бачить він ефективність дорогого бюстгальтера чи результат підвищення тонусу після розлучення? Підвищення тонусу здається Ходжесу більш імовірним. Завдяки її сестрі вона може дозволити собі будь-які вправи, які лишень забажає.

Вона простягає руку і зустрічає його долоню добрим, безманірним потиском.

– Дякую, що прийшли.

Ніби це на її прохання.

– Радий, що ви змогли мене прийняти, – відповідає він, заходячи вслід за нею до квартири.

Той самий ошелешливий вид озера буквально б’є йому в очі. Він добре його пам’ятає, хоча тут вони мали бесіду з місіс Трелоні тільки один раз; усі інші були або у її великому будинку в Цукрових Пригірках, або в поліцейській управі. Вона впала в істерику під час одного з тих її візитів до управління, пригадує він. «Усі мене звинувачують», – сказала вона. Самогубство трапилось доволі незабаром після того, всього лиш за кілька тижнів.

– Бажаєте кави, детективе? Є ямайська. Дуже смачна, я гадаю.

Ходжес привчив себе не пити каву в першій половині дня, бо зазвичай від неї, попри прийнятий «Зантак»[147], у нього буває потім дико кислотна відрижка. Але він погоджується.

Він сідає в один із шезлонгів біля широкого вікна вітальні, чекаючи, поки вона повернеться з кухні. День теплий і ясний; на озері рухаються зигзагами, перехиляючись, наче ковзанярі, вітрильні човни. Коли вона повертається, він підводиться, щоб прийняти принесену нею срібну тацю, але Джанель посміхається, хитає головою «ні» і, граційно присівши, ставить її на низенький кавовий столик. Майже куртуазно.

Ходжес обдумав кожен можливий поворот і ухил, по якому може потекти їхня розмова, але його напереддумання виявляється наразі непридатним. Це схоже на те, як аби після ретельно розпланованого зваблення об’єкт його бажань зустріла його в дверях у коротенькій нічній сорочці й туфлях типу «трахни-мене».

– Я хочу дізнатися, хто довів мою сестру до самогубства, – каже вона, наливаючи каву до грубих порцелянових кухлів, – але я не знала, яким чином мені діяти. Ваш дзвінок був наче послання від Бога. Після нашої розмови, я гадаю, ви саме та людина, яка потрібна для цієї роботи.

Ходжес надто ошелешений, щоб щось сказати.

Вона подає йому кухоль:

– Якщо бажаєте вершків, мусите налити собі самі. Коли доходить до додатків, я не беру на себе відповідальності.

– Чорна якраз добре.

Вона усміхається. Зуби в неї або перфектні, або перфектно взяті в коронки.

– Оце чоловік, який мені до душі.

Він сьорбає, загалом, щоб виграти час, але кава чудова. Кашлянувши, він каже:

– Як я вам сказав, коли ми вчора балакали, місіс Паттерсон, я більше не поліцейський детектив. Двадцятого листопада минулого року я став звичайною приватною особою. Нам потрібно це визначити наперед.

Вона дивиться на нього поверх берегів своєї чашки. Ходжес загадується, чи залишає відбитки той вологий блиск, що в неї на губах, чи технологія виробництва помади відсунула такий ефект у минувшину. Це божевілля, про таке загадуватися, але вона миловидна пані. Ну й ще, він тепер так рідко з кимсь бачиться.

– Як мені здається, – мовить Джанель Паттерсон, – у сказаному вами значення мають тільки два слова, перше приватний, а друге – детектив. Я бажаю дізнатися, хто втручався в її життя, хто грався з нею, допоки вона себе не вбила, а ніхто в департаменті поліції цим не переймається. Їм хотілося б упіймати людину, яка використала її машину для вбивства усіх тих людей, о, це так, але на мою сестру – можна я буду вульгарною? – їм насрати.

Нехай Ходжес уже й пенсіонер, але він все одно залишається лояльним:

– Це не є безумовною правдою.

– Я розумію, чому ви так кажете, детективе…

– Містер, прошу вас. Просто містер Ходжес. Або Білл, якщо ваша ласка.

– Тоді Білл. Але це правда. Існує зв’язок між тими вбивствами й самогубством моєї сестри, тому що людина, яка скористалася її машиною, це та сама людина, яка написала того листа. І всі ті інші речі. Ті речі на «Блакитній Парасольці».

«Легше, – стримує себе Ходжес, – не напартач».

– Про який лист ми говоримо, місіс Паттерсон?

– Джейні. Якщо ви Білл, тоді я Джейні. Почекайте тут. Я вам покажу.

Вона підводиться і виходить з кімнати. Серце в Ходжеса важко б’ється – набагато дужче, ніж тоді, коли він схопився з тролями під віадуком, – але все одно він здатен оцінити те, що Джейні Паттерсон, яка відходить, виглядає не менш гарно, ніж спереду.

«Легше, хлопчику», – знов каже він собі й відпиває ще кави. Філіп Марлоу з тебе ніякий[148]. Його кухоль вже наполовину порожній, і жодної кислотності. Ані сліду. «Чудесна кава», – думає він.

Вона повертається, тримаючи за краї два аркуші паперу, і з виразом відрази на обличчі.

– Я знайшла це, коли переглядала папери в столі Олівії. Зі мною був її адвокат, містер Шрон – вона призначила його виконавцем її заповіту, тож він мусив там бути, – але він якраз перебував у кухні, пішов випити води. Він цього так і не побачив. Я його сховала. – Вона каже це байдуже, не соромлячись і не виправдовуючись. – Я відразу ж зрозуміла, що це таке. Через оце. Той парубок залишив таке саме на кермовому колесі її машини. Гадаю, ви могли б назвати це його візитною карткою.

Вона тицяє в усміхнене личко в окулярах майже посередині першого аркуша. Ходжес собі його вже відзначив. Він також упізнав шрифт цього листа, який він завдяки програмі текстового процесора у своєму комп’ютері вже ідентифікував як «американська друкарська машинка»[149].

– Коли ви це знайшли?

Вона задумується, вираховуючи, скільки минуло часу.

– Я приїхала на похорон, він відбувався під кінець листопада. А коли зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. – Вона впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них грають іскорки. – Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм чоловіком, який був – можу я знову побути вульгарною? – блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.

Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.

– Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?

– Так.

– І тоді знайшли цього листа?

– Так.

– Поліція його бачила?

Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання треба поставити.

– Ні.

– Чому ні?

– Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!

Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.

– 8 –

Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно чудова. От би йому до неї ще парочку печив…

#Шановна Олівіє Трелоні

Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш «мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.

Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.

Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.#

Тут містився Містер Смайлик.

#Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше за все, було правдою).

Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти не знаєш!»

Я дуже погано ріс і був дуже худеньким, бо був надто нервовим, щоб достатньо їсти, а коли їв, то часто все вибльовував (булімія). Тим самим і через це з мене знущалися в школі. У мене також розвинулась низка невро-тичних тиків, таких як поправляння на собі одягу і смикання себе за волосся (іноді я його виривав жмутами). Через це з мене насміхалися, і не тільки інші школяри, але також і вчителі.#

Повернулася Джейні Паттерсон, і ось вона знову сидить навпроти нього, п’є свою каву, але якусь мить Ходжес її ледве зауважує. Він подумки повертається до тих чотирьох чи п’яти допитів, які він з Пітом проводив з місіс Т. Він згадує, як вона повсякчас поправляла на собі блузку з викотом човником. Або осмикувала спідницю. Або торкалася кутиків стиснутого рота, немов щоб прибирати крихту помади. Або намотувала на палець завиток волосся і смикала за нього. І таке також.

Він знову повертається до листа.

#Я ніколи не був злим хлопчиком, місіс Трелоні. Я вам присягаюся. Я не мучив тварин і не бив дітей, які були ще меншими за мене. Я був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство так, щоб з мене не насміхалися й не знущалися, але успіху в цьому не досяг.

Я хотів вступити до коледжу, але так і не зміг. Розумієте, все кінчилося тим, що я доглядаю людину, яка вчиняла мені насильство! Це майже кумедно, правда ж? У Ма трапився інсульт, можливо, через її пияцтво. Так, вона ще й алкоголічка, чи то була, поки могла дістатися до крамниці, купувати собі пляшки. Вона вже потроху ходить, але насправді не дуже. Я мушу допомагати їй дійти до туалету і підтирати, після того як вона «зробить свої справи». Весь день я працюю на низькооплачуваній роботі (я розумію, мабуть, це щастя – взагалі мати якусь роботу за такого економічного стану), а потім приходжу додому і доглядаю її, тому що єдине, що я можу собі дозволити, це щоб в робочі дні тижня на кілька годин приходила одна жінка. Отаке погане й дурне життя. Я не маю друзів і жодної можливості підвищення там, де я працюю. Якщо Суспільство щось на кшталт вулика, тоді я просто звичайний трутень.

Врешті-решт мене це почало бісити. Мені почало хотітися, щоб хтось поплатився. Мені хотілося від-дячити ударом цьому світу, щоб змусити світ дізнатися, що я живий. Ви можете це зрозуміти? У вас коли-небудь траплялися такі почуття? Скоріше за все, ні, оскільки ви багата і, мабуть, маєте найкращих друзів, яких тільки можна купити за гроші.#

Після цієї репліки знову одне з тих усміхнених личок в темних окулярах, немов щоб сказати: то був просто жарт.

#Одного дня це стало вже просто нестерпним і я зробив те, що зробив. Я нічого заздалегідь не планував…#

«Сучий ти потрух… не планував», – думає Ходжес.

#… і гадав, що шанси на те, що мене впіймають, приблизно 50х50. Але не переймався. І ЗВІСНО, я не уявляв собі, як це мене потім буде мучити. Я все ще переживаю відчуття тих ударів, коли я їх збивав, я все ще чую їхні крики. А потім, коли я подивився новини і побачив, що я убив навіть немовля, мені нарешті стало цілком зрозуміло, яку жахливу річ я зробив. Я не знаю, як мені з цим жити далі.

Місіс Трелоні, чому, о чому, о чому ви залишили свій ключ у замку запалювання? Якби, гуляючи одного раннього ранку, оскільки не міг спати, я його не побачив, нічого цього не трапилося б. Якби ви не залишили ключ у замку запалювання, та маленька дитина і її мати й зараз були б живими. Я вас не виню, я певен, що у вас в голові повно власних проблем і тривог, але мені хотілося б, аби все повернулося інакше, і якби ви не забули витягти той ключ, все й обернулося б інакше. Я не горів би зараз у пекельному вогні вини і каяття.

Імовірно, ви також переживаєте почуття вини й каяття, і мені вас жаль, бо дуже скоро ви побачите, якими злостивими можуть бути люди. У теленовинах і в газетах почнуть обговорювати, як ваша безтурботність зробила можливим те, що я вдіяв. Ваші друзі перестануть балакати з вами. Вас почне цькувати поліція. Коли ви зайдете до супермаркету, люди на вас дивитимуться, а потім починатимуть перешіптуватися між собою. Декому буде мало перешіптування, і вони «скажуть вам все просто в обличчя». Мене б не здивувало, якби почалися акти вандалізму проти вашого дому, тому скажіть людям з вашої служби безпеки (я певен, що вона у вас мається), аби вони «були насторожі».

Я не сподіваюсь на те, що ви захочете зі мною поспілкуватися, чи, може, я помиляюсь? О, я не маю на увазі лицем до лиця, але існує одне безпечне місце, безпечне для нас обох, де ми могли б побалакати за допомогою наших комп’ютерів. Воно називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Якщо ви захочете так зробити, я вже навіть приготував там для вас ім’я користувача. Це ім’я: «otrelaw19».

Я розумію, що зробила б пересічна людина. Пересічна людина відразу віднесла б цього листа в поліцію, але дозвольте мені поставити запитання. Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами? Хоча ось ще яка думка, якщо ви бажаєте моєї смерті, віддати цей лист в поліцію – гарний спосіб цього досягти, такий само надійний, як приставити мені до скроні пістолет і натиснути гачок, тому що я сам себе вб’ю.

Яким не божевільним це може здаватися, але ви – єдина особа, яка утримує мене серед живих. Тому що ви єдина, з ким я можу говорити. Єдина, хто розуміє, що воно таке – перебувати в Пеклі.

Тепер я буду чекати.

Місіс Трелоні, мені так, так, так ЖАЛЬ.#

Ходжес кладе лист назад на кавовий столик і каже:

– Свята срака.

Джейні Паттерсон киває:

– Точно така реакція була і в мене.

– Він запросив її з ним поспілкуватися…

Джейні кидає на нього скептичний погляд:

– Запросив? Виберіть інший вираз, він шантажував її. «Погоджуйся, бо інакше я себе вб’ю».

– Тобто ви маєте на увазі, що вона прийняла його пропозицію. Ви бачили якісь приклади їхнього спілкування? Можливо, разом із цим листом були якісь роздруківки?

Вона хитає головою.

– Оллі казала нашій матері, що вона спілкується з одним, як вона це назвала «дуже неприкаяним чоловіком», намагаючись переконати його звернутися по допомогу, бо він скоїв якусь жахливу річ. Мати тоді стривожилась. Вона вирішила, ніби Оллі спілкується з тим дуже неприкаянним чоловіком лицем до лиця, наприклад, десь у парку, в кав’ярні чи тому подібне. Ви мусите пам’ятати, їй уже під дев’яносто. Про комп’ютери вона знає, але мало собі уявляє, як вони використовуються практично. Оллі їй пояснювала, що таке чат-руми – чи то намагалася, – але я не певна, що з цього насправді зрозуміла мама. Що вона пам’ятає, це те, що Оллі казала, що вона балакає з тим дуже неприкаянним чоловіком під якоюсь блакитною парасолькою.

– А чи ваша мати пов’язувала того чоловіка з украденим «мерседесом» і вбивствами біля Міського Центру?

– Вона ні разу не сказала чогось такого, що змусило б мене так вважати. Короткотермінова пам’ять у неї тепер уже дуже каламутна. Якщо в неї спитати про бомбардування японцями Перл-Харбора, вона вам точно розкаже, коли саме почула цю новину по радіо і, можливо, який саме диктор її читав[150]. Спитайте в неї, що вона їла на сніданок, чи навіть де саме вона зараз перебуває… – Джейні знизала плечима. – Інколи вона може вам відповісти, а інколи й ні.

– А де саме вона зараз?

– У закладі, який називається «Сонячні акри», миль за тридцять звідси. – Джейні сміється, безрадісним, без жодної нотки гумору сміхом. – Кожного разу, як чую цю назву, мені спливають до голови оті старі мелодрами, які можна побачити на каналі «Тернер Класик Мувіз»[151], де героїню оголошують несповна розуму і відправляють до якоїсь повної протягів божевільні.

Вона відвертається, щоб подивитись на озеро. Її обличчя набрало того виразу, який здається Ходжесу цікавим: трішки меланхолійного і трішки неспокійного. Що більше він на неї дивиться, то більше вона йому подобається. Тоненькі зморшки в неї навкруг очей підказують, що це жінка, яка любить сміятися.

– Я знаю, ким би я була в якомусь з тих кінофільмів, – каже вона, так само дивлячись на яхти, що грайливо ковзають по воді. – Отією умисливою сестрою, що разом з цілою купою грошей успадковує догляд за кимсь зі своїх старих батьків. Жорстокою сестрою, яка залишає при собі гроші, але відправляє свою Стару Матір до якоїсь жаскої садиби, де на вечерю старих годують «Алпо»[152] і залишають їх на всю ніч лежати у власній сечі. Але в «Сонячних» зовсім не так. Там насправді дуже гарно. Хоча й недешево, звісно. І мама сама попросилась туди.

– Йо?

– Йо, – передражнює його Джейні, трохи при цьому морщачи носа. – А ви часом не пам’ятаєте її сиділку, місіс Ґрін? Алтею Ґрін?

Ходжес ловить себе на тому, що лізе до кишені, щоб уточнити в заведеному для цієї справи записнику, якого там більше немає. Але після кількасекундного розмислу він пригадує сиділку й без нього. Висока статечна жінка в білому, яка, здавалося, не ходить, а пливе. З масою кучерявого сивіючого волосся, через яке вона скидалася на Ельзу Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[153]. Вони з Пітом у неї ще питалися, чи помітила вона припаркований біля бровки «мерседес» місіс Трелоні, коли йшла звідси ввечері того четверга. Вона відповіла, що цілком певна, що той там стояв, що для дуету Ходжеса й Гантлі означало, що вона в цьому зовсім не впевнена.

– Йо, я її пам’ятаю.

– Вона оголосила, що йде у відставку майже відразу по тому, як я приїхала сюди з Лос-Анджелеса. Сказала, що у шістдесят чотири вже не впевнена в тому, що здатна компетентно поратися біля пацієнтки, яка страждає на такий серйозний розлад, і трималася свого рішення навіть після того, як я запропонувала найняти їй на допомогу ще одну сиділку – двох, якщо вона побажає. Гадаю, її вжахнув той публічний резонанс, який викликала Бійня при Міському Центрі, але якби там було тільки це, вона, можливо, залишилась би.

– Самогубство вашої сестри стало останньою соломинкою?

– Я майже цілком впевнена, що саме так і було. Я не можу сказати, ніби Алтея з Оллі були задушевними подружками чи щось на кшталт того, але вони були в добрій злагоді й доглядали маму, як зіницю ока. Тепер для неї найкраще місце «Сонячні», і мама там відчуває полегшення. Принаймні в найкращі її дні. Я також. Перш за все, вони там краще тамують її біль.

– Якби я поїхав туди з нею побалакати…

– Вона могла б пригадати трішки чогось або й зовсім нічого. – Джейн відвертається від озера і дивиться на нього прямо. – Ви беретеся за цю роботу? Я продивилася ставки приватних детективів у мережі й готова віддячити значно краще. П’ять тисяч доларів за тиждень, плюс витрати. Мінімум вісім тижнів.

«Сорок тисяч за вісім тижнів роботи», – чудується Ходжес. Може, він і зміг би стати Філіпом Марло, врешті-решт. Він уявляє себе в зачуханому двокімнатному офісі, до якого веде коридор дешевої офісної будівлі. Найняв собі запаморочливу секретарку з ім’ям на кшталт Лола або Велма. Звісно, брутально красномовну блондинку. У дощові дні ходив би в плащі й коричневій федорі[154], насунувши капелюх на одну брову.

Анекдот. І не це його приваблює. Привабливість полягає в тому, щоб сидіти у «Лей-Зі-Бої», дивлячись на пані суддю й напихаючись перекусками. Йому також подобається перебувати у звичному строї. Але понад те. Він пішов з Департаменту поліції, полишивши не зав’язані ниточки. Піт ідентифікував озброєного грабіжника ломбардів і ще схоже на те, що невдовзі він разом з Ізабель Джейнз може заарештувати Доналда Дейвіса, цього тупака, що вбив власну дружину, а потім вийшов на телебачення, сяючи своєю славною усмішкою. Хай щастить Піту й Іззі, проте ні Дейвіс, ані любитель вламуватися з дробовиком до ломбардів не є найбільшим виграшем у цьому казино.

«Авжеж, – думає він, – краще б цей Містер Мерседес мене не чіпав. І місіс Т. також. Краще б він і її також не чіпав».

– Білле? – Джейні клацає пальцями, ніби артист-гіпнотизер, що виводить з трансу свого пацієнта. – Біллі, ви тут?

Він повертається увагою до неї, жінки на половині її четвертого десятка, яка не боїться сидіти в яскравому сонячному світлі.

– Якщо я відповім «так», вам треба буде найняти мене як вашого консультанта з безпеки.

У неї зачудований вигляд.

– Це як ті люди, що працюють у «Невсипущій охоронній службі» там, у Підгірках?

– Ні, не як вони. По-перше, вони ліцензовані. А я ні. – «Я ніколи не мав у цьому потреби», – думає він. – Я буду просто приватним охоронцем, типу як оті парубки, що працюють у центрових нічних клубах. Боюся, з витрат на це ви нічого не зможете списати у вашій декларації про прибутки.

Зачудування переростає у посмішку і знову, як перед тим, у неї морщиться ніс. Доволі захопливе видовище, на думку Ходжеса.

– Не переймайтесь, на той випадок, якщо ви не знаєте, я буквально купаюся в грошві.

– Чого я намагаюся досягнути, Джейні, так це повної відвертості. У мене нема ліцензії приватного детектива, що не завадить мені ставити запитання, але як я зможу діяти без поліцейського значка або посвідчення приватного дознавача, залишається ще побачити. Це як попросити сліпого прогулятися містом без його собаки-поводиря.

– Напевне ж існує зв’язок між старими приятелями по Деператменту поліції?

– Існує, але якби я намагався ним скористатися, я поставив би в негарну позицію і старих приятелів, і самого себе.

Те, що він уже встиг це зробити, покачавши з Піта інформацію, не та новина, якою він буде з нею ділитися по такому короткому знайомству.

Він піднімає лист, який йому показала Джейні.

– По-перше, якщо я погоджуся залишити це між нами двома, я винен у приховуванні речового доказу. – Те, що він уже приховує ідентичний лист, також інформація, якої їй не варто знати. – Принаймні в технічному сенсі. А приховування – це злочинна дія.

На ній відбивається замішання:

– О Боже мій, я ніколи про це не думала.

– З іншого боку, я сумніваюся, щоб у цьому малося щось поживне для криміналістів. Будь-який лист, що упав до поштової скриньки хоч на Марлборо-стрит, хоч на Лоубраяр-авеню, є чи не найбільш анонімною у світі річчю. Були колись часи – я добре їх пам’ятаю, – коли можна було порівняти літери в листі зі шрифтом машинки, на якій його було надруковано. Тобто, якщо ти спромігся знайти саму машинку. То була річ надійна, як відбитки пальців.

– Але цей лист не друкований.

– Атож. Лазерний принтер. Що означає – ніяких слабких відбитків «А» або кривуватих літер «Т». Отже, не так багато я й приховуватиму.

Звичайно, приховування залишається приховуванням.

– Я готовий взятися за цю роботу, Джейні, але п’ять тисяч на тиждень – це сміховинно. Я прийму чек на дві, якщо ви бажаєте його виписати. І виставлю вам рахунок по видатках.

– Це й зблизька не здається достатнім.

– Якщо я до чогось доберуся, ми зможемо поговорити про бонус.

Але він не думає, що прийме якийсь бонус, якщо навіть зможе загнати Містера Мерседеса в глухий кут. Не після того, як він прийшов сюди уже цілком налаштований на пошуки цього сучого сина, щоб солодкими теревенями вмовити її йому допомогти.

– Гаразд. Домовилися. І дякую вам.

– Нема за що. А тепер розкажіть мені про ваші стосунки з Олівією. Усе, що я знаю, це те, що вам звично називати її Оллі, а мені потрібно більше.

– Це забере якийсь час. Хочете ще чашку кави? І трохи печива до неї? У мене є лимонні коржики.

Ходжес погоджується на перше і на друге.

– 9 –

– Оллі.

Джейні промовляє це, а потім замовкає на час настільки довгий, що Ходжес встигає відпити кави з нової чашки і з’їсти коржик. Потім, схрестивши ноги, вона знову відвертається до вікна і вітрильних човнів, і питається, не дивлячись на нього:

– Ви коли-небудь любили людину, яка вам не подобалася?

Ходжес думає про Коріну та ті бурхливі півтора року, що передували остаточному розриву.

– Так.

– Тоді ви зрозумієте. Оллі була моєю старшою сестрою, старшою на вісім років. Я її любила, але коли вона поїхала вчитися в коледжі, я була найщасливішою дівчинкою в усій Америці. А коли через три місяці вона звідти вилетіла і мерщій повернулась додому, я почувалася, як та втомлена дівчинка, якій доводиться завдавати знову собі на плечі великий клунок із цеглою, після того як їй було дозволено його на якийсь час опустити. Вона не ставилася до мене зле, ніколи мене не обзивала, не смикала за коси, не знущалася з мене, коли я поверталася додому з молодшої школи, тримаючись за руки з Маркі Саллівеном, але коли вона була вдома, ми завжди перебували в Жовтому Стані[155]. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Ходжес не зовсім щодо цього впевнений, але все одно киває.

– Від їжі їй нудило в шлунку. У неї з’являлися висипи, коли вона будь від чого нервувалася; співбесіди з роботодавцями – то було найгірше, хоча врешті-решт вона отримала місце секретарки. Вона мала добру кваліфікацію і була дуже миловидною. Ви це знали?

Ходжес видає якийсь ухильний звук. Якби йому випало відповідати чесно, він міг би сказати: «Я можу в це повірити, тому що бачу це в вас».

– Одного разу вона погодилася повести мене на концерт. Виступали «Ю Ту»[156], і я дико хотіла їх побачити. Оллі вони також подобалися, а надвечір перед концертом вона почала блювати. Їй було так погано, що батьки кінець-кінцем повезли її до клініки невідкладної допомоги, а мені довелося залишитися вдома, дивитися телевізор, замість того щоб танцювати поґо й верещати перед Боно[157]. Оллі божилася, що то було харчове отруєння, але ми всі тоді їли однакову їжу, але нікому іншому не стало погано. То був стрес, ось що то було. Чистісінький стрес. Хтось розказуватиме мені про іпохондрію? З моєю сестрою, для котрої кожний головний біль означав пухлину мозку, а кожний прищик – рак шкіри. Якось у неї трапився кон’юктивіт і цілий тиждень вона провела у впевненості, що ось-ось осліпне. Менструації в неї… то були просто фестивалі фільмів жахів. Вона ставала лежачою хворою, поки вони не закінчувалися.

– І все одно вона не втрачала роботу?

Відповідь Джейні суха, як Долина Смерті[158]:

– Менструації в Оллі зазвичай тривали точно сорок вісім годин, і завжди припадали на вікенд. То було чудо дивне.

– О, – Ходжесу несила було придумати якусь іншу реакцію у відповідь.

Джейні кілька разів пучкою пальця крутить на кавовому столику лист, а потім піднімає на Ходжеса оті свої світло-сині очі.

– Він тут використовує одну фразу – щось про невротичні тики. Ви це помітили?

– Так.

Ходжес помітив дуже багато й інших деталей у цьому листі, здебільшого, як у багатьох моментах, він скидається на негативний відбиток того листа, який отримав він.

– У моєї сестри також вистачало власних. Ви могли помітити деякі з них.

Ходжес смикає на собі краватку в один бік, а потім в інший.

Джейні вишкіряється:

– Так, це один з них. Було ще чимало й інших. Мацати вмикачі світла, щоб перевірити, чи вони вимкнуті. Після сніданку вимикати з розетки тостер. Перед тим, як кудись вийти, вона завжди промовляла «хліб-з-маслом», бо вважається, якщо так зробиш, то пригадаєш усе, про що забув. Я пам’ятаю, одного дня вона мусила відвезти мене машиною до школи, бо я запізнилася на автобус. Мама з татом тоді вже пішли на роботу. Ми проїхали уже півдороги туди, і раптом її охопила впевненість, що вдома залишилася ввімкнутою духовка. Ми мусили розвернутися, поїхати назад і перевірити. Нічого неможливо було вдіяти. Духовка, звісно, була вимкнута. Я потрапила в школу тільки на другий урок і отримала свою першу й єдину заборону виходити на перерву. Я тоді страшенно розізлилася. Я часто злилася на неї, але й любила її також. Мама, тато, ми всі її любили. То було ніби вродженим почуттям. Але повірте, вона була іще той мішок із цеглою.

– Надто нервова, щоб виходити між люди, а проте це їй не завадило не просто вийти заміж, а вийти за великі гроші.

– Насправді вона вийшла за рано лисіючого клерка з тієї інвестиційної компанії, в якій сама працювала. Кент Трелоні. Сущий фрік – я використовую це слово ласкаво – закоханий у відеоігри. Він почав вкладатися в деякі з компаній, що створювали ті ігри, і ті інвестиції йому відплатилися. Моя мати казала, що він має чарівний доторк, а тато казав, що він тупо удачливий, але справа була не в тому і не в іншому. Він знав цю тему, ото й усе, а те, чого не знав, він вивчав, наче роботу робив. Коли під кінець сімдесятих вони побралися, вони були всього лиш заможними. А потім Кент відкрив для себе «Майкрософт».

Вона відкидає назад голову і розряджається щирим реготом, лякаючи його.

– Вибачте, – каже вона. – Просто подумалось про суто американську іронію в усьому цьому. Я була миловидною, а також добре пристосованою і компанійською. Якби я взяла участь у якому із конкурсів краси – які, якщо бажаєте знати, я називаю м’ясними шоу для чоловіків, але навряд чи ви бажаєте, – я б завиграшки отримала титул Міс Конгеніальність. Багато подружок, багато друзів, багато телефонних дзвінків і багато побачень. У старшому класі Католицької середньої школи я керувала орієнтацією новачків і чудово робила цю роботу, якщо наважитися так казати про себе[159]. Загоювала чимало чужих нервів. Моя сестра була такою ж гарненькою, але вона була невротичкою. З обсесивно-компульсивним розладом. Якби вона бодай колись узяла участь у конкурсі краси, вона б обригала собі весь купальний костюм.

Джейні знову коротко регоче. І знову чергова слізка стікає їй по щоці. Вона витирає її сподом долоні.

– Отут-то й полягає та іронія. Міс Конгеніальність зв’язується з нанюханим коксом гівноїдом, а Міс Нервозність підчеплює собі в чоловіки доброго парубка, грошоробця, який ніколи її не надурить. Ви це втямлюєте?

– Йо, – каже Ходжес. – Атож.

– Олівія Вортон і Кент Трелоні. Залицяння майже з такими ж шансами на успіх, як народження здоровою шестимісячної дитини. Кент постійно запрошував її на побачення, а вона постійно йому відмовляла. Нарешті вона погодилася з ним повечеряти – просто, щоб він припинив її турбувати, сказала тоді вона – і коли вони приїхали в ресторан, вона заціпеніла. Не могла вийти з машини. Трусилася, як той листочок. Деякі хлопці на тому б і здалися, але не Кент. Він повіз її в «МакДоналдс» і купив у віконечку, не виходячи з машини, найдешевші страви. Вони з’їли їх на парковці. Гадаю, вони робили так багато разів. Вона ходила з ним у кіно, але завжди мусила сідати біля проходу. Казала, що, сидячи всередині, вона задихається.

– Леді з усіма можливими дзвіночками й свисточками.

– Мої мама з татом роками намагалися вмовити її показатися психотерапевту. Там, де вони зазнали невдачі, успіху досяг Кент. Психотерапевт посадив її на пігулки, і їй стало краще. У неї відбувся один із тих її патентованих нападів тривожності в день весілля – я була тією, хто тримав фату, поки вона блювала в церковному туалеті, – але вона пройшла крізь це. – Джейні мрійливо усміхається й додає: – Вона була красивою нареченою.

Ходжес сидить тихо, причарований образом Олівії Трелоні до того, як вона стала Пресвятою Дівою Блузок З Викотом Човником.

– Після того, як вона вийшла заміж, ми віддалилися. Як то інколи буває з сестрами. Ми бачилися з нею з півдюжини разів на рік, поки не помер наш батько, а після того навіть менше.

– День Подяки, Різдво та Четверте липня?

– Загалом так. Я помітила, як повертається дещо з того її старого лайна, а коли помер Кент – там був інфаркт, – все воно повернулося назад. Вона схудла на цілу тонну. Знову повернулася до того жахливого одягу, який вона носила ще в старших класах і коли працювала в офісі. Дещо з того я бачила, коли приїздила відвідати її й маму, дещо, коли ми говорили по «Скайпу»[160].

Він розуміюче киває:

– У мене є друг, який повсякчас намагається мене до цього привернути.

Вона з усмішкою позирає на нього:

– Ви традиціоналіст, чи не так? Я маю на увазі насправді.

Усмішка її вицвітає.

– Останній раз, коли я бачилася з Оллі, це було в травні минулого року, невдовзі після тієї події біля Міського Центру. – Джейні вагається, і потім називає її справжнім ім’ям. – Тієї бійні. Вона була в жахливому стані. Сказала, що копи її цькують. Це правда?

– Ні, але вона вважала, що ми саме це робимо. Це правда, що ми її неодноразово допитували, тому що вона продовжувала наполягати, що витягла ключ і замкнула «мерседес». Це створювало для нас певну проблему, бо в машину не вламувалися і її не заводили замиканням контактів. Що ми нарешті вирішили… – Ходжес зупиняється, думаючи про того товстого сімейного психолога, який виходить на сцену о четвертій кожного буденного дня. Того, який спеціалізується на проривах крізь стіну відмовлення.

– Ви вирішили нарешті що?

– Що їй нестерпно подивитися правді в лице. Це схоже на сестру, разом з якою ви виросли?

– Так, – Джейні показує на лист. – Ви припускаєте, що вона кінець-кінцем сказала правду цьому парубку? На тій «Блакитній Парасольці Деббі»? Ви вважаєте, саме тому вона взяла мамині пігулки?

– Не існує способу, упевнитися.

Але Ходжес думає, що саме так і сталося.

– Вона покинула приймати свої антидепресанти. – Джейні знову дивиться крізь вікно на озеро. – Вона не призналася, коли я її спитала, але я знала. Вона їх ніколи не любила, казала, що від них у неї голова стає ватною. Вона приймала їх заради Кента, а як Кента не стало, вона приймала їх заради нашої матері, але після Міського Центру… – вона хитає головою, глибоко зітхає. – Я достатньо вам розказала про її ментальний стан, Білле? Бо є ще багато всякого, якщо воно вам потрібне.

– Гадаю, я вже отримав картину.

Вона хитає головою в безпорадному зачудуванні:

– Таке враження, ніби той парубок її знав.

Ходжес не каже те, що здається йому очевидним, головним чином тому, що має власного листа для порівняння: саме так. Якимсь чином той знав.

– Ви сказали, що в неї був обсесивно-компульсивний розлад. До такого ступеня, що вона розверталася і їхала назад, щоб перевірити, чи не ввімкнута духовка.

– Так.

– Чи здається вам імовірним, щоб така жінка забула ключ у замку запалювання?

Джейні довго не відповідає. Нарешті вона промовляє:

– Взагалі-то, ні.

Ходжесу теж у таке не віриться. Для всього надходить перший раз, звичайно… проте… а чи вони з Пітом бодай коли обговорювали цей аспект справи? Він не певен, але гадає, що, можливо, обговорювали. Тільки вони не знали всієї глибини ментальних проблем місіс Т. Звідки їм було?

Він питає:

– А самі коли-небудь пробували зайти на той сайт, на «Блакитну Парасольку»? Скориставшись тим ім’ям, яке він їй дав?

Вона дивиться на нього, ошелешена.

– Мені таке ніколи навіть на думку не спадало, а якби навіть так, мені було б надто лячно від того, що я там можу знайти. Гадаю, саме тому ви тут детектив, а я клієнтка. А ви спробуєте це зробити?

– Я не знаю ще, що я спробую. Мені треба про це подумати, а ще треба проконсультуватися з одним хлопцем, який знає про комп’ютери більше за мене.

– Не забудьте занотувати його гонорар.

Ходжес каже, що не забуде, думаючи, що бодай Джерому Робінсону буде з цього щось добре, не важить, які там випадуть карти. А чом би й ні? Восьмеро людей загинули біля Міського Центру, ще троє стали довічними каліками, але Джером все одно мусить вчитися в коледжі. Ходжесу пригадується стара примовка: «Навіть у найпохмуріший день сонце світить котромусь собаці в гузно».

– Що далі?

Ходжес підбирає лист і підводиться.

– Далі я віднесу це до найближчого місця, де його можна скопіювати. А потім поверну вам оригінал.

– У цьому нема потреби. Я зісканую лист в комп’ютер і принтером надрукую вам копію. Давайте сюди.

– Справді? Ви вмієте це робити?

Очі в неї усе ще червоні після плачу, але погляд, який вона йому дарує, веселий.

– Дуже добре, що у вас є якийсь комп’ютерний експерт за викликом, – мовить вона. – Я зараз же повернуся. А ви тим часом з’їжте іще коржик.

Ходжес з’їдає три.

– 10 –

Коли вона повертається з копією листа, він складає папір і ховає собі до внутрішньої кишені піджака.

– Оригіналу варто лежати в сейфі, якщо такий тут мається.

– Є один сейф у Цукрових Пригірках – так годиться?

Мабуть, що так, але Ходжеса не приваблює така ідея. Занадто багато потенційних покупців топчуться там туди-сюди. Можливо, це й дурня, але вже так, як є.

– Ви маєте приватний депозитний сейф?

– Ні, але я могла б собі орендувати. Я користуюся «Банк оф Америка», це лише за два квартали звідси.

– Це мені сподобалося б більше, – каже Ходжес, ідучи до дверей.

– Дякую вам за все, – промовляє вона, простягаючи обидві руки. Немов він щойно запросив її на танок. – Ви не уявляєте, яке це полегшення.

Він бере запропоновані руки, легенько їх потискає, і відпускає, хоча радий був би тримати їх довше.

– Іще два питання. Перше: ваша мати. Як часто ви її відвідуєте?

– Через день, чи десь так. Інколи я привожу їй їжу з одного іранського ресторану, який подобався їй з Оллі – на кухні «Сонячних акрів» те все залюбки розігрівають, – а інколи я привожу їй один-два DVD диски. Вона любить старі кіна, типу як з Фредом Астером і Джинджер Роджерз[161]. Я завжди їй щось привожу, і вона завжди рада побачити мене. У її гарні дні вона бачить мене. У погані вона часто називає мене Олівією. Або Шарлоттою. Це моя тітка. Також у мене є ще дядько.

– Наступного разу, коли в неї буде гарний день, вам треба зателефонувати мені, тоді я зможу поїхати туди, побачитися з нею.

– Гаразд. Я поїду з вами. А яке інше питання?

– Той адвокат, якого ви згадували. Шрон. Він на вас справив враження компетентного?

– Найгостріший ніж у шухляді, таке моє враження.

– Якщо я таки щось з’ясую, можливо, навіть визначу ім’я цього парубка, нам буде потрібен хтось саме такий. Ми підемо до нього, ми передамо йому листи…

– Листи? Я знайшла тільки цей один.

Ходжес думає: «От лайно». Потім перегруповується:

– Я маю на увазі цей лист і копію.

– О, авжеж.

– Якщо я знайду цього парубка, далі вже робота поліції – арештовувати його і висувати обвинувачення. Робота Шрона – подбати, щоб не заарештували нас за те, що перейшли межі, розслідуючи цю справу самостійно.

– Це ж мусить бути кримінальне законодавство, правда? Я не впевнена, що він займається такими справами.

– Імовірно, ні, але якщо він добрий фахівець, він знає когось, хто цим займається. Когось такого, хто не гірший за нього. Ми на цьому узгодилися? Треба, щоб ми дійшли згоди. Я готовий понишпорити там і там, але якщо справа обернеться годною для поліції, ми її передаємо їм.

– Мене це влаштовує, – каже Джейні. Потім вона зводиться навшпиньки, кладе долоні на плечі його занадто тісного піджака і відтискає йому на щоці поцілунок. – Я думаю, ви добрий чоловік, Білле. І правильний для цієї справи.

Він відчуває той поцілунок всю дорогу до ліфта. Гарна маленька тепла плямка. Він радий, що завдав собі клопоту поголитися перед тим, як іти з дому.

– 11 –

Безкінечно падає срібний дощ, але молода пара – коханці? друзі? – в безпеці й сухості під блакитною парасолькою, яка комусь належить, радше за все, комусь вигаданому на ім’я Деббі. Цього разу Ходжес помічає, що, схоже, там промовляє щось хлопець, а очі дівчини розширені, наче у здивуванні. Може, він якраз робить їй пропозицію вийти за нього?

Джером пробиває цю романтичну думку, наче надуту кульку.

– Скидається на порносайт, авжеж?

– Цікаво, що такий юний кандидат на Лігу Плюща, як ти, знає про порносайти?

Вони сидять поруч один одного в кабінеті Ходжеса, дивлячись на стартову сторінку «Блакитної Парасольки». Оделл, ірландський сетер Джерома, лежить позаду них на спині, розчепіривши задні лапи, язик звисає набік з рота, в доброму гуморі й задумі він дивиться на стелю. Джером привів його на шворці, але тільки тому, що такий закон у межах міста. Оделл достатньо вихований, щоб триматися подалі від проїжджої частини і безпечний для перехожих, наскільки це можливо для собаки.

– Я знаю те, що й ви знаєте, і що знає кожен, хто має комп’ютера, – відповідає Джером. У своїх слаксах-хакі, сорочці Ліги Плюща з ґудзиками до самого низу й коротко підстриженою шапочкою кучерявого волосся він здається Ходжесу схожим на молодого Барака Обаму, тільки вищий. Джером має зріст шість-і-п’ять[162]. І довкола нього легенький, приємно ностальгійний аромат лосьйону після гоління «Олд Спайс»[163]. – Порносайтів густіше, ніж мух на переїханій тварині на дорозі. Сновигаючи в неті, ти на них неуникно натикаєшся. І ті, що мають найневинніші назви, зазвичай найбільше навернені.

– Навернені чим?

– Того типу картинками, які можуть призвести до вашого арешту.

– Дитяче порно, ти маєш на увазі?

– Або порно з тортурами. Дев’яносто дев’ять відсотків отого, де батоги та ланцюги, то постановки. Але залишається один відсоток… – Джером знизує плечима.

– І ти звідки це знаєш?

Джером дарує йому погляд – прямий, щирий, відкритий. Він не роблений, він такий, яким є насправді, і це те, що найбільше подобається Ходжесу в цьому хлопці. Його мати й батько такі самі. Навіть його маленька сестричка.

– Містере Ходжес, геть усі це знають. Хто молодший тридцяти, тобто.

– Колись, у минулі дні, люди казали: «Не довіряй нікому старшому тридцяти».

Джером усміхається.

– Я їм довіряю, але, коли заходиться про комп’ютери, жахливо багато з них стають безпомічними. Вони б’ють свої апарати, а потім очікують, що ті будуть працювати. Вони стрімголов відкривають файли, причеплені до електронних листів. Вони заходять на такі, як ось цей, веб-сайти, а потім раптом їхній комп’ютер перетворюється на «Hal 9000» і починає завантажувати картинки з підлітками-ескортерками або відео терористів, де показано, як людям відрубують голови.

У Ходжеса на кінчику язика вертілося запитання, хто такий «Hal 9000»[164] – для нього це звучить, як поганяло якогось гангстера, – але згадка про терористичні відео його відволікає.

– Таке насправді трапляється?

– Відомі випадки. А потім… – Джером стискає руку в кулак і щиколотками пальців стукає себе по тімені. – Тук-тук-тук, національна безпека в тебе під дверима. – Він розкриває кулак, щоб показати пальцем на парочку під блакитною парасолькою. – Але з іншого боку, це може бути лише тим, чим воно себе представляє, розмовним сайтом, де сором’язливі люди можуть стати друзями з електронного листування. Ну, знаєте, клуби самотніх сердець. Чимало людей таким чином шукають любові, чоловіче. Нумо, подивимося.

Він простягає руку до мишки, але Ходжес хапає його за зап’ясток. Джером запитально дивиться на нього.

– Не дивися на моєму комп’ютері, – каже Ходжес. – Подивися на своєму.

– Якби ви попросили мене принести мій ноутбук…

– Зроби це сьогодні ввечері, і буде гаразд. А якщо тобі трапиться вчепити якийсь вірус, що цілком пожере твій комп’ютер, я виставлю стільки грошей, скільки тобі буде потрібно для нової цифродробарки.

Джером позирає на нього поглядом, повним зверхнього подиву:

– Містере Ходжес. Я маю найкращу програму з виявлення й усування вірусів, яку лишень тільки можна купити за гроші, і другу за надійністю, яка дублює першу. Будь-яку заразу, що спробує пробратися в мій комп’ютер, буде вмент прибито.

– Воно може туди лізти не для того, щоб з’їсти, – мовить Ходжес. Він пам’ятає, як сказала сестра місіс Трелоні: «Таке враження, ніби той парубок її знав». Воно може залізти, щоб спостерігати.

Джером не виглядає занепокоєним, вигляд у нього азартний.

– Як ви натрапили на цей сайт, містере Ходжес? Ви полишили бути пенсіонером? Ви, типу, у якійсь справі?

Ніколи Ходжес не шкодував про відсутність Піта Гантлі так гостро, як тепер: партнер по тенісу, з яким блискавично перекидаєшся, тільки не зеленими пухнастими м’ячиками, а ідеями і припущеннями. Він не має сумнівів, що Джером міг би виконувати цю функцію, у нього добрий розум, він уже продемонстрував талант у дедуктивному заповненні прогалин… але йому ще рік до права голосувати, і чотири роки до легальної купівлі собі алкогольної випивка, а отже, це може бути небезпечним.

– Просто зазирни на цей сайт для мене, – каже Ходжес. – Але перш ніж це робити, понишпори в інтернеті. Подивися, що ти зможеш знайти про нього. Що мені хотілося б дізнатись найбільше, це…

– Чи є в нього фактична історія, – перериває його Джером, знову демонструючи той свій чудовий дар дедукції. Чи як то воно зветься – передісторія. Ви хочете з’ясувати, чи це не солом’яне опудало, поставлене тільки для вас одного.

– Знаєш, – мовить Ходжес, – тобі варто покинути виконувати «діля» для мене, а знайти собі роботу в якійсь з отих комп’ютерно-лікувальних компаній. Ти, мабуть, заробляв би набагато більше грошви. У зв’язку з чим я згадав, що ти мусиш назвати мені ціну цієї роботи.

Джером ображений, але не пропозицією гонорару.

– Ті компанії, то для фріків із поганими соціальними навичками. – Він тягнеться рукою собі за спину і чухає темно-руде хутро Оделла. Оделл вдячно стукотить хвостом. Хоча, ймовірно, йому більше до вподоби був би сендвіч із біфштексом. Є тут фактично одна така зграя, вони ще їздять на «фольксвагенах-жуках». Більших фріків за них іще пошукати. «Дискаунт Електронікс»… ви їх знаєте?

– Звичайно, – відповідає Ходжес, думаючи про той рекламний проспект, який він отримав у пошті разом з гадючим анонімним листом.

– Їм би могла сподобатися така ідея, бо вони якраз тримають такий бізнес, тільки в них це називається «Кібер-Патруль», і «фольксвагени» в них не чорного, а зеленого кольору. Плюс, існує багацько незалежних. Подивіться в мережі, тільки в нашому місті їх знайдеться сотні дві. Моя дума, краще робить для вас діля, маса Ходжес.

Джером клікає мишкою, закриваючи сайт «Під Блакитною Парасолькою Деббі», і повертається до екранної заставки Ходжеса, роль якої в нього виконує фотографія Еллі, тієї Еллі, якою вона була в п’ять рочків, коли все ще думала, ніби її батько – Бог.

– Але оскільки вас це тривожить, я вдамся до запобіжного заходу. У шафі в мене стоїть древній «айМак», на якому нема нічого, окрім дечого з «Атарі» та ще якоїсь іншої пліснявої старовизни[165]. Я скористаюся ним, щоб перевірити цей сайт.

– Гарна ідея.

– Що-небудь ще я можу для вас зробити сьогодні?

Ходжес уже відкрив було рота, щоб промовити «ні», але вкрадений «мерседес» місіс Т. все ще дражнить його. Щось у тому є вельми неправильне. Він відчував це тоді й відчуває ще дужче зараз – так сильно, що майже його бачить. Проте з майже ніколи не можна було виграти ляльки-пупсика на сільському ярмарку. Та неправильність – це той м’ячик, по якому він хоче вдарити, і мати когось, хто відбив би його йому назад.

– Ти міг би вислухати одну історію, – каже він. Подумки він уже зліпив вигаданий сюжет, який торкнеться усіх основних точок. Хтозна, можливо Джером свіжим оком помітить щось таке, що недобачив він. Малоймовірно, але не неймовірно. – Хочеш її почути?

– Звичайно.

– Тоді візьми Оделла на швору. Ми прогуляємося до «Великих ласунів». Я вже готовий вимазати собі обличчя в полуничному.

– Може, раніше, ніж туди дістанемося, ми побачимо фургон Містера Смаколика? – каже Джером. – Той парубок весь останній тиждень їздив по району, і в нього є страшенно смачні штуки.

– Було б ще краще, – погоджується, підводячись, Ходжес. – Ходімо.

– 12 –

Вони йдуть униз пагорбом до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит з Оделлом, що м’яко ступає між ними на послабленій шворці. За дві милі звідси їм видно будівлі центральної частини, Міський Центр і Арт-культурний комплекс Середнього Заходу домінують серед скупчення хмародерів. На думку Ходжеса, АКС не належить до найгарніших творінь Ю. М. Пея[166]. Не те щоб хтось бодай колись рахувався з його думкою з цього питання.

– То, що там за історія-траторія? – питає Джером.

– Ну, – мовить Ходжес, – скажімо, є такий парубок з давньою пані-подругою, яка живе у центрі міста. Сам він живе у Парсонвілі.

То муніципальний округ відразу за Цукровими Пригірками, не такий шикарний, але далебі не нетрища.

– Дехто з моїх друзів називають той Парсонвіл Вайтвілем, – зауважує Джером. – Я чув, так одного разу сказав мій батько, і мама наказала йому замовкнути з расистськими теревенями.

– Угу.

Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з топографією він не помилився.

Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.

– Ну, як там не є, – продовжує Ходжес, – та його давня пані-подружка має квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк – це Віланд-авеню, Бренсон-стрит, Озерна авеню, та частина міста.

– Теж гарно.

– Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на ніч. Коли так робить, він залишає машину – добру машину, «бімер»[167] – на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.

– Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не думав би про безкоштовну парковку, – каже Джером і знову тягне за шворку. – Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.

Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи: «Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».

– Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, – мовить Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.

– Якщо ви так кажете.

Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу новобудов північніше Харпер-ровд.

– Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно – щойно закінчився діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, – і замикає машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…

– Його «бімер» сказав бувай-бувай.

Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши голову собі на лапи.

– Ні, – каже Ходжес, – машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. – Але носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.

У Джерома злітають вгору брови.

– Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї. Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де його ключ, і гоп – той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його забирай, трапилося, Джероме?

– Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки[168].

На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це розуміюча посмішка.

Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм – то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом «Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.

– Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.

– Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.

– Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.

– Окей, – тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. – Тіки ви тута Шерлок! Моя є докта Вацсон!

– 13 –

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

– Ти сам ніколи отакого не пробував? – питається Ходжес, киваючи на шибайголів.

– Ні, сар! – Джером відповідає йому диким поглядом. – Моя ж чорний. Моя проводить час – закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

– Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець Оделлу, який живо його очищає.

– Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! – оголошує Джером. І після того Тайрон пропадає, як і не було. – Нема ніякого того парубка, ні його пані нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.

Ось тобі й навигадував.

– Припустімо, що так.

– Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?

Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою попередню фразу:

– Припустімо, що так.

На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з «асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками» проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД! СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він Хлопчак Сміхун.

– Варвари, – бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. – Якщо ви бажаєте про це поговорити…

У замішанні Ходжес каже:

– Не думаю, щоб на цьому етапі…

– Розумію, – каже Джером. – Але я справді поміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.

– Так?

– Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?

Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного ріжка, і злизує її.

– Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.

– Як та жінка, якій належав той «мерседес».

– Так. Саме так, як це було тоді.

– Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що розізлилася на тата, коли той назвав Парсонвіл Вайтвілем?

– Йо.

– Хочете почути, як якось мій тато розізлився на маму? Єдиний раз, коли я почув від нього: «Це суто по-бабському»?

– Якщо це в’яжеться з моєю маленькою проблемою, то вперед.

– У мами «Шеві Малібу»[169]. Кольору карамельно-червоний металік. Ви бачили його в нас на під’їзній алеї.

– Звичайно.

– Він купив цю машину новенькою три року тому і подарував їй на день народження, наслухавшись купи радісних висків.

«Так, – думає Ходжес, – Екстазний Тайрон явно відвалив погуляти».

– Водить вона її рік. Без проблем. Потім надходить час перереєстрації. Тато сказав, що сам за неї це зробить по дорозі з роботи додому. Він виходить, щоб взяти її папери, а потім повертається до хати з ключем у руці. Він не скаженіє, але роздратований. Він каже їй, що, якщо вона залишає свій запасний ключ у машині, хтось його там може знайти й відігнати машину геть. Вона питається, де той лежав. Він каже, що в пластиковому пакеті на зіпері, разом з її реєстраційними документами, страховкою й інструкцією з експлуатації, якої вона ніколи не відкривала. Усе ще опечатаною паперовою стрічкою з написом: «Дякуємо за придбання вашої нової машини в «лейк шевроле».

Стікає нова цівочка по морозиву Ходжеса. Цього разу він її не помічає, навіть коли вона досягає його руки і розливається там.

– У…

– Так, у бардачку. Тато сказав, що це безвідповідально, а мама йому… – Джером нахиляється вперед, його карі очі вчепилися в сірі очі Ходжеса. – Вона сказала йому, що навіть не знала, що ключ лежить там. От тоді він і сказав: «Це суто по-бабському». Від чого радості їй не додалося.

– Закластися можна, що ні.

У голові Ходжеса одна за одну чіпляються усілякі трибки і шестерні.

– Тато їй каже: «Любонько, мила, тобі достатньо було б одного разу забути й залишити машину незамкненою». Іде повз неї, скажімо, якийсь крековий нарик, бачить – кнопки стирчать угору, і вирішує поритися всередині на випадок, чи нема там чогось вартого вкрасти. Він лізе до бардачка пошукати грошей, бачить ключ у пластиковому пакеті й відразу ж мчить геть – пошукати, чи не купить хтось «Малібу» з малим пробігом за живу готівку.

– І що на це відповіла твоя мати?

Джером вищиряється:

– По-перше, вона все заперечила. Ніхто не вміє робити цього краще за мою маму. Вона йому каже: «Це ти купував машину, і ти привів її додому. Ти мусив мені розказати». Я їм сніданок, поки вони отак трохи дискутують, і думаю, чи не сказати: «Мам, якби ти бодай раз зазирнула до інструкції користувача, хоча б щоб принаймні дізнатися, що означають усі ті вогники, які блимають на приладовій панелі». Але я тримаю рота на замку. Мої мама з татом нечасто отак заводяться, але коли таке трапляється, мудра людина тримається подалі. Навіть Барбстер це розуміє, а їй всього лиш дев’ять.

Ходжесу доходить, що коли він ще жив у шлюбі з Коріною, це було те, що також розуміла Елісон.

– А інше, що вона сказала, це те, що вона ніколи не забуває замикати свою машину. Що, наскільки я знаю, дійсно є правдою. Ну, у всякому разі, той ключ тепер висить на гачку в кухні. У безпеці, на оці й готовий до діла, якщо основний колись загубиться.

Ходжес сидить, дивлячись на скейтбордистів, але не бачачи їх. Він думає, що мати Джерома мала рацію, коли сказала, що її чоловік мусив або вручити їй запасний ключ, або принаймні розповісти їй про нього. Просто не треба покладатися на те, що люди самі переглядатимуть наявне і власноруч знаходитимуть такі речі. Але справа Олівії Трелоні від цього випадку відрізняється. Вона особисто купувала машину, тож мусила знати.

От тільки, ймовірно, продавець перевантажив її інформацією про її нову дорогу покупку; вони вміють це робити. Коли міняти мастило, як користуватися круїз-контролем, як користуватися GPS, не забудьте покласти запасний ключ в безпечне місце, отут ви можете підключати свій мобільний телефон, ось номер для виклику дорожньої допомоги, якщо у вас виникне потреба, для переведення в режим присмерку клацніть вмикачем передніх фар до кінця вліво.

Ходжес ще пам’ятає, як купував свою першу нову машину, і дозволив післяпродажному клерку затопити себе такими інструкціями – угу-угу, так, авжеж, второпав – а самому не терпиться вивести своє новеньке придбання на дорогу, прикайфувати від їзди без торохтіння, вдихаючи той незрівнянний запах нового автомобіля, який для покупця є ароматом гарно витрачених грошей. Але місіс Т. мала обсесивно-компульсивний розлад. Він міг би повірити, що вона прогледіла запасний ключ і залишила його в бардачку, але якщо вона дійсно забрала з собою основний ключ ввечері того четверга, то чи замкнула вона ним двері машини? Вона казала, що замкнула, наполягала на цьому до самого кінця, і справді, якщо про це подумати…

– Містере Ходжес?

– З новими рідними ключами це простий процес на три дії, хіба не так? – мовить він. – Перша дія: вимкнути двигун. Друга дія: витягти ключ із замка запалювання. Якщо ти задумався про щось інше і забув про другу дію, тобі про це нагадає сигнал. Дія третя: зачинити двері й натиснути кнопку з іконкою у вигляді висячого замка. Як таке можна забути, тримаючи ключ у руці? Система проти крадіїв для тупаків.

– ’бсолютна правда, містере Х. Але деякі тупаки однаково забувають, еге ж?

Ходжес занадто глибоко загруз у своїх думках, щоб змовчати.

– Вона не була тупоумною. Нервовою, смиканою, але не тупою. Якщо вона забрала ключ із собою, я майже схильний повірити, що вона замкнула машину. Але в машину не вламувались. А отже, якщо навіть вона дійсно залишила запасний ключ у бардачку, як той парубок до нього дістався?

– Таким чином тут, замість загадки замкненої кімнати, загадка замкненої машини[170]. Тобто прублема вже на штири люльки!

Ходжес не відповідає. Він знов і знов прокручує все собі в голові. Те, що запасний дійсно міг лежати в бардачку, здається тепер очевидним, але чи він або Піт коли-небудь розглядали таку можливість? Він цілком певен, що ні. Тому що вони мислили як чоловіки? Чи тому, що злилися на недбайливість місіс Т. і радо звинувачували її? І вона заслуговувала на звинувачення, хіба не так?

«Ні, якщо вона дійсно замкнула машину», – думає він.

– Містере Ходжес, який стосунок має цей сайт, «Блакитна Парасолька», до Мерседес-Кілера?

Ходжес повертається назад зсередини своєї голови. Він перебував глибоко, і це доволі довгий і важкий шлях.

– Поки що я не бажаю про це говорити, Джероме.

– Але, може, я зможу допомогти!

Чи він бачив коли-небудь Джерома таким збудженим? Можливо, тільки раз, коли дискусійна команда, яку він очолював у передостанньому класі, виграла загальноміський чемпіонат.

– Дізнайся все про той веб-сайт, і ти вже допоможеш, – каже Ходжес.

– Ви не хочете мені розповідати, тому що я ще не дорослий. Так же, хіба ні?

Почасти причина в цьому, але Ходжес не має наміру це визнавати. А попутно виходить так, що там мається й дещо інше.

– Усе складніше, ніж просто це. Я більше не коп, і розслідування того, що трапилося біля Міського Центру – це зісковзання до самого краю законності. Якщо я щось з’ясую і не розповім моєму старому напарнику, який зараз веде справу Мерседес-Кілера, я перейду за край. Перед тобою лежить яскраве майбутнє, включно з майже будь-яким коледжем чи університетом, який ти вирішиш вшанувати власною присутністю. Що я скажу твоїй матері й батькові, якщо тебе втягнуть до розслідування моїх дій, можливо, як співучасника?

Джером сидить тихо, переварюючи почуте. Потім віддає залишок свого морозива Оделлу, який завзято його приймає.

– Я втямив.

– Чи справді?

– Йо.

Джером підводиться, Ходжес робить те саме.

– Усе ще друзі?

– Звісно. Але якщо ви вирішите, що я можу вам допомогти, пообіцяйте, що ви до мене звернетеся. Знаєте ж, як то кажуть, дві голови краще за одну.

– Домовилися.

Вони вирушають назад, угору пагорбом. Оделл спершу йде між ними, як перед тим, потім починає тягнути вперед, бо Ходжес гальмує. Йому також не вистачає дихання.

– Мені треба скинути вагу, – каже він Джерому. – Знаєш що? Недавно в мене лопнули на заду абсолютно цілі штани.

– Мабуть, ви могли б пожертвувати десятком[171], – відгукується Джером дипломатично.

– Подвій цю цифру, то буде набагато ближче.

– Хочете – зупинимося, перепочинемо хвилину?

– Ні.

Це звучить по-дитячому навіть для самого Ходжеса. Тим не менше, щодо ваги він налаштований цілком серйозно; щойно він повернеться додому, всі до одного чортові перекуски з шафи й холодильника полетять до кошика на сміття. Потім він думає: «Винесеш їх у надвірний контейнер. Надто легко попуститися й виловити щось із кошика».

– Джероме, було б найкраще, аби про моє розслідування ти нікому. Можу я покластися на твою розсудливість?

Джером відповідає без затримки:

– Абсолютно. Ані слова.

– Добре.

За квартал попереду, перетинаючи Харпер-ровд по Вінсон-лейн, дзеленчить фургон Містера Смаколика. Джером змахує привітно рукою. Ходжес не бачить, чи махнув йому у відповідь морозивник.

– Нарешті ми його побачили, – мовив Ходжес.

Джером обертається до нього з посмішкою:

– Морозивник – як коп.

– Га?

– Його ніколи нема поруч, коли він потрібен.

– 14 –

Брейді їде, дотримуючись усіх обмежень швидкості (двадцять миль за годину тут, на Вінсон-лейн), майже не чуючи дзвіночків і бренькання «Дівчат із Баффало»[172] з динаміків над собою. Під білою курткою Містера Смаколика на ньому одягнений светр, бо вантаж позаду нього холодний.

«Як мій розум, – думає він. – Тільки морозиво просто холодне. А розум у мене аналітичний. Він – машина. «Мак», заряджений гігами аж до гуголплексу[173]».

Він обробляє розумом те, що щойно був побачив: пагорбом угору по Харпер-ровд йде жирний коп із Джеромом Робінсоном та ірландським сетером, у якого негритянське ім’я. Джером йому махнув і Брейді махнув у відповідь, тому що таким чином ти вписуєшся в довкілля. Це так само, як слухати безкінечні розпатякування Фредді Лінклаттер про те, як важко бути ґей-жінкою в традиційному світі.

Керміт Вільям «хотілося б мені бути молодим» Ходжес та Джером «хотілося б мені бути білим» Робінсон. Про що ця Химерна Парочка могла розмовляти? Це належить до того, що Брейді Хартсфілду хотілося б знати. Можливо, він і дізнається, якщо коп заковтне наживку і поведеться на розмову на «Блакитній Парасольці Деббі». Це прекрасно спрацювало з тією багатою сукою; щойно вона почала балакати, вже ніщо не могло її зупинити.

Дет-Пенс і його темненький служка.

А ще Оделл. Не забуваймо про Оделла. Джером і його маленька сестричка люблять цього собаку. Їх би дуже це вдарило, якби з ним щось трапилося. Мабуть, нічого не трапиться, але, може, коли він повернеться ввечері додому, йому варто пошукати в інтернеті ще про якісь отрути.

Такі думки завжди пурхають у Брейді в голові – вони кажани, що живуть у його дзвіниці. Цього ранку в «ДЕ», коли він інвентаризував чергову дозу здешевлених на лайно DVD-дисків (чому надходять нові в той самий час, коли вони намагаються скинути геть їх старі запаси – це таємниця, якої ніколи не буде розгадано), йому дійшло, що він міг би скористатися своїм самогубчим жилетом і вбити президента, містера Барака «хотілося б мені бути білим» Обаму. Відійти геть у спалаху слави. Барак часто приїздить до нашого штату, бо штат відіграє важливу роль у його стратегії переобрання. А коли він приїздить до штату, то приїздить і до нашого міста. Виступає на мітингу. Говорить про надію. Говорить про зміни. Ра-ра-ра, бла-бла-бла. Брейді міркував, як уникнути металодетекторів і вибіркових перевірок, коли йому дзеленькнув Тоунз Фробішер і повідомив, що він має сервісний виклик. На той час, коли він уже був у дорозі в одному із зелених «фольксвагенів» «Кібер-Патруля», він думав уже про дещо інше. Про Бреда Піта, якщо бути точним. Йобаного бабського ідола.

Утім, подеколи його ідеї заклинює.

Малий опецькуватий хлопчик біжить по тротуару, махаючи грішми. Брейді зупиняється біля бровки.

– Я хочу чоооклатне! – валує малий. – І хочу, щоб з опсииипкою!

«Зараз отримаєш, жирнозадий паразите, – думає Брейді, посміхаючись найширшою, найчарівливішою зі своїх усмішок. – Зажерися холестерином досхочу, я тобі даю віку років до сорока, а там хтозна, може, ти переживеш перший інфаркт. Але це тебе не зупинить, аж ніяк. Ніяк, коли світ повний пива, і «Вопперів»[174], і шоколадного морозива».

– Одну хвилиночку, мій юний друже. Зараз отримаєш своє шоколадне з обсипкою. Як справи в школі? Отримав якісь «А»?

– 15 –

Цього вечора телевізор ні разу не вмикається в домі № 63 на Харпер-ровд, навіть заради «Вечірніх новин». І комп’ютер також. Натомість Ходжес видобуває свій вірний блокнот. Джанель Паттерсон назвала його традиціоналістом. Ним він і є, і не збирається за це вибачатися. Саме таким чином він працював завжди, найзручнішим для себе чином.

Сидячи в гарній безтелевізійній тиші, він читає той лист, який йому надіслав Містер Мерседес. Потім читає лист, який отримала місіс Т. Так він перечитує їх знову і знову цілу годину чи й більше, досліджуючи листи рядок за рядком. Оскільки лист місіс Т. – це копія, він не вагаючись ставить позначки на його берегах і обкреслює певні слова.

Цю частину своєї процедури він завершує, читаючи обидва листи вголос. Читає двома різними голосами, оскільки Містер Мерседес писав їх під двома різними личинами. Лист, який отримав Ходжес, злорадний і самовпевнений. «Ха-ха-ха, ти бракований старий дурень, – промовляє він. – У тебе не залишилося нічого, заради чого варто жити, і ти сам це знаєш, то чому ти просто сам себе не вб’єш?» Тон листа Олівії Трелоні раболіпний і меланхолійний, сповнений каяття і казок про насильства в дитинстві, але тут також міститься ідея самогубства, цього разу викладена в співчутливих термінах: «Я розумію. Я все цілком розумію, бо відчуваю те саме».

Нарешті він кладе обидва листи до теки з виведеним на її ярлику написом МЕРСЕДЕС-КІЛЕР. У ній більше нічого нема, що означає, що вона тоненька, але якщо він усе ще щось тямить у своїй роботі, дедалі вона аркуш за аркушем товщатиме від його власних нотаток.

П’ятнадцять хвилин він сидить, склавши руки на своєму занадто великому череві, наче медитуючий Будда. Потім підсовує до себе блокнот і починає писати.

«Гадаю, я був правий щодо більшості стилістичних відволікаючих маневрів. У листі місіс Т. він не використовує знаки оклику, фрази зі словами з великих літер чи абзаців з одного речення (ті, що наприкінці, то для драматичного ефекту). Я був неправий щодо лапок, він їх любить. Також він любитель підкреслювати фрази. Він може бути й немолодим, врешті-решт, я міг помилятися й щодо цього…»

Але він думає про Джерома, який забув уже про комп’ютери більше, ніж сам Ходжес здатен коли-небудь вивчити. І про Джейні Паттерсон, котра знала, як скануванням зробити копію з отриманого її сестрою листа, і котра користується «Скайпом». Джейні Паттерсон, котра мусить бути майже на двадцять років молодшою за нього.

Він знову береться за ручку.

«…але не думаю, що це так. Імовірно, не підліток (хоча відхилити таку версію не можу), але, скажімо, в межах 20–35 років. Він кмітливий. Добрий словниковий запас, здатний вибудувати фразу, приточивши певне слівце».

Він знову вкотре перечитує листи й виписує деякі з тих фраз: «Був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство». «Більшість людей – вівці, а вівці не їдять м’яса».

Нічого такого, що змусило б людей забути Філіпа Рота, але Ходжес вважає, що такі рядки демонструють певний рівень таланту. Він знаходить іще одну і записує її під іншими: «Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами?»

Він постукує кінчиком ручки над цими словами, утворюючи сузір’я з крихітних синіх цяток. Він гадає, що більшість людей написали б «окрім як подарували вам ночі без сну» або «окрім як довели вас до безсонних ночей», але таке неодостатньо добре для Містера Мерседеса, бо він той садівник, що саджає насіння сумнівів і параної. Вони цькують вас, місіс Т., і вони мають підстави, хіба не так? Тому що ви дійсно залишили ключ. Так кажуть копи; я так кажу, а я був там. Як ми усі можемо бути неправими?

Він записує ці свої думки, обводить їх рамкою, потім перегортає сторінку на свіжу.

«Найкращою точкою для ідентифікації залишається крутий замість крутій , слово, яке він використовує в обох листах, але також варто відзначити ДЕФІСИ в листі Трелоні. “Невротичні”, замість “невротичні”, “від-дячити”, замість “віддячити”. Якщо мені вдасться ідентифікувати цього парубка й отримати від нього зразок письма, я його прицвяхую».

Такі стилістичні відбитки пальців не будуть достатніми для висунення обвинувачення, але для самого Ходжеса? Абсолютно.

Він знову відкидається на спинку стільця, голова похилена, очі дивляться в нікуди. Він не помічає збігання часу; для Ходжеса час, що був так важко висів над ним відтоді, як він вийшов на пенсію, скасовано. Потім він різко нахиляється вперед, звискує непочутим протестом його кабінетний стілець, і пише великими літерами: ЧИ СТЕЖИВ МІСТЕР МЕРСЕДЕС?

Ходжес вважає майже напевним, що таки стежив. Це його Modus Operandi[175].

Він слідкував, як поливають місіс Трелоні брудом у газетах, він бачив два чи три сюжети з нею в телевізійних програмах новин (небагатослівні й недоброзичливі, ті сюжети опустили її вже й без того низький рівень підтримки зовсім у підвал). Він також міг проїжджатися повз її дім. Ходжесу треба знову побалакати з Редні Піпелзом і з’ясувати, чи не помічав Піпелз або хтось інший із працівників «Невсипущих» незвичних машин, які б каталися в районі кварталу місіс Трелоні в Цукрових Пригірках у тижні перед тим, як вона взяла квиток на рейс без вороття. І хтось же намалював той напис на одній з її ворітниць ПИЗДА ВБИВЦЯ. Скільки часу минуло від його появи до її самогубства? Може, Містер Мерседес сам це зробив? І звичайно, він міг взнати її краще, набагато-багато краще, якщо вона купилася на його запрошення зустрітися під «Блакитною Парасолькою».

«Також є ще я», – думає він і дивиться, як закінчується присланий йому лист: «Я не хотів би, щоб ви почали думати про свій пістолет», і зразу по тому: «Але ж ви дійсно думаєте про нього, хіба не так?» Чи Містер Мерседес розводиться про його теоретичний службовий пістолет, чи він бачив саме той «Сміт & Вессон», яким інколи бавиться Ходжес? Важко сказати, проте…

Проте, я гадаю, він бачив. Він знає, де я живу, до моєї кімнати можна зазирнути просто з вулиці, і, я гадаю, він його таки бачив.

Думка про те, що за ним стежили, наповнює Ходжеса збудженням замість замішання. Якби він міг порівняти автомобілі, що їх помічали «Невсипущі», з тими, які проводять зайву кількість часу на Харпер-ровд…

Й отутечки дзвонить телефон.

– 16 –

– Привіт, містере Х.

– Щось трапилось, Джероме?

– Я під Парасолькою.

Ходжес відкладає свій блокнот. Перші чотири сторінки тепер заповнені невпорядкованими нотатками, наступні три містять написані щільним почерком загальні обставини справи, точно як у старі дні. Він похитується разом зі своїм стільцем.

– І він не зжер твого комп’ютера, я так розумію?

– Та ні. Жодних черваків, жодних вірусів. І я вже отримав чотири пропозиції побалакати з новими друзями. Одна з них з Абіліна[176] в Техасі. Каже, що її ім’я Берніес, але я називаю її Берні. З одним і в кінці. Вона пише пекельно путні речі, і я не можу сказати, ніби мене це не вабить, але вона може бути й охочим до перевдягання в жіноче вбрання продавцем взуття з Бостона, який живе в домі своєї матері. Чоловіче, інтернет – це скринька чудес.

Ходжес шкіриться.

– По-перше, історія, яку я почасти нашкріб, шарячись по тому ж інтернету, і здебільшого від парочки комп’ютерних маніяків з університету. Ви готові?

Ходжес знову хапається за свій блокнот і перегортає його на свіжу сторінку.

– Нумо, вразь мене, – саме такими словами він зустрічав Піта Гантлі, коли той з’являвся зі свіжою інформацією по якійсь справі.

– Окей, але спершу… ви знаєте, що є найкоштовнішим інтренет-товаром?

– Авжеж, ні. – І, думаючи про Джейні Паттерсон, додає: – Я ж традиціоналіст.

Джером регоче:

– Саме так, містере Ходжес. Це частина вашої привабливості.

Сухо:

– Дякую тобі, Джероме.

– Найкоштовніший товар – це приватність, і це є саме те, чим забезпечує «Блакитна Парасолька Деббі» й подібні сайти. Порівняно з ними, Фейсбук схожий на телефон у російській комунальній квартирі 1950-х. Сотні сайтів, що забезпечують приватність, вигулькнули після 11 вересня 2001. Саме тоді уряди різних країн першого світу почали ставати занадто доскіпливими. Влада боїться інтернету, і, чоловіче, вони мають рацію, боячись його. Між іншим, більшість тих ЕП сайтів – ЕП наразі означає «екстремальну приватність» – діють з Центральної Європи. Вони для інтренет-чатів те саме, що Швейцарія для банківських рахунків. Ви ще зі мною?

– Йо.

– Сервери «Блакитної Парасольки» містяться в Олово[177], такому собі боснійському містечку, яке здебільшого уславилося боями биків у 2005-му чи десь тоді. Шифровані сервери. Мова йде про якість на рівні НАСА, це зрозуміло? Відстеження неможливе, якщо тільки Агенція національної безпеки або Кан Шен[178] – це китайська версія АНБ – не розробили якихось суперсекретних комп’ютерних програм, про які ніхто й гадки не має.

«Та якщо й розробили, – думає Ходжес, – вони ніколи не застосовуватимуть їх у таких випадках, як справа Мерседес-Кілера».

– Тут є ще одна фішка, особливо зручна в епоху секстингу[179] і пов’язаних з цим скандалів, містере Ходжес, ви стикалися коли-небудь в неті з таким, що хочете щось роздрукувати – скажімо якусь статтю або зображення в газеті – і не можете?

– Атож, було кілька разів. Клацаєш «друк», а у вікні попереднього перегляду перед подачею на принтер нічого нема, тільки порожня сторінка. Це так дратує.

– Те саме й на «Блакитній Парасольці Деббі», – голос Джерома звучить не роздаратовано; навпаки – захоплено. – Я трішки потеревенив про те та про се з моєю новою подружкою Берні – ну, знаєте, як там погода, які в тебе улюблені гурти, такого типу балачка, – а коли спробував роздрукувати нашу розмову, отримав картинку: губи з притуленим до них пальцем і слово ШШШШ. – Джером промовляє це слово по літерах, просто щоб бути певним, що Ходжес все цілком збагнув. – Розмову таки можна зафіксувати…

«Ще б пак», – думає Ходжес, з любов’ю поглядаючи на швидкі нотатки в своєму блокноті.

– …але ви мусите зробити «скріншот» чи щось таке, що вже вимагає напружити сраку. Вам тепер ясно, що я мав на увазі, говорячи про приватність, авжеж? Там сидять люди, які серйозно до цього ставляться.

Ходжесові ясно. Він перегортує записи в своєму блокноті на першу сторінку і обкреслює одну з найперших нотаток: КМІТИТЬ У КОМП’ЮТЕРАХ (МОЛОДШИЙ 50?)

– Коли клікаєш на стартовій сторінці, отримуєш звичний вибір – ВВЕДІТЬ ІМ’Я КОРИСТУВАЧА або ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ. Оскільки імені користувача в мене не було, я клікнув ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ і завів його собі. Якщо ви захочете побалакати зі мною через «Блакитну Парасольку», я tyron40. Наступне, там треба відповісти на низку запитань – вік, стать, інтереси, такі подібні речі, – а потім ввести номер своєї кредитної картки. Це коштує тридцять баксів на місяць. Я це зробив, тому що вірю в надійність компенсації з вашого боку.

– Твою віру буде компенсовано, синку мій.

– Їхній комп’ютер переварює це приблизно секунд дев’яносто – крутиться «Блакитна Парасолька», а на екрані повідомлення: СОРТІНГ. І потім ти отримуєш список людей з інтересами, подібними до твоїх. Ти просто клацаєш на кількох з них, і вже незабаром теревениш, як з гори котишся.

– Чи можуть люди користуватися цим сайтом для обміну порно? Я знаю, що в їх описі заявлено, що цього не можна, проте…

– Ним можна користуватися для обміну фантазіями, але не зображеннями. Хоча я можу собі уявити, як збоченці – педофіли, краш-фріки[180] і всякі такого роду – можуть використовувати «Блакитну Парасольку», щоб спрямовувати друзів із відповідними смаками на ті сайти, де такого кшталту зображення дійсно доступні.

Ходжес збирається запитати, хто такі ті краш-фріки, але потім вирішує, що йому не хочеться цього знати.

– Отже, невинні балачки здебільша.

– Ну…

– Що «ну»?

– Я бачу, яким чином усякі прибацані можуть використовувати його для поширення своєї дурної інформації. Як побудувати бомбу і всяке таке інше.

– Скажімо, я вже маю користувацьке ім’я. Що робиться після того?

– Уже маєте? – до голосу Джерома знов повернулося збудження.

– Скажімо, вже маю.

– Залежить від того, чи ви його щойно створили, чи отримали від когось, хто бажає з вами поспілкуватися. Ну, якщо він передав вам його по телефону або електронним листом.

Ходжес вишкіряється. Джером, справжнє дитя свого часу, навіть не розглядає можливість того, що інформація може передаватися таким засобом дев’ятнадцятого сторіччя, як паперовий лист.

– Скажімо, ви його отримали від когось іншого, – продовжує Джером. – Хоч би й від того парубка, котрий вкрав машину тієї пані. Наприклад, йому захотілося побалакати з вами про те, що він зробив.

Хлопець чекає. Ходжес не каже нічого, але він весь суцільний захват.

Після кількох секунд тиші Джером мовить:

– Не докоряв би йому за таку спробу. Коротше, ви вводите своє користувацьке ім’я.

– Коли я сплачую свої тридцять баксів?

– Ви не сплачуєте.

– Чому ні?

– Бо хтось уже заплатив їх за вас, – тепер голос у Джерома серйозний. Смертельно серйозний. – Напевне, нема потреби нагадувати вам, щоб були обережним, але я все одно нагадую. Тому що, якщо ви вже маєте користувацьке ім’я, значить, той парубок чекає на вас.

– 17 –

По дорозі додому Брейді зупиняється купити щось їм обом на вечерю (цього вечора субмарини[181] з «Маленького шеф-кухаря»), але його мати в безпам’ятстві лежить на дивані. Телевізор показує щось чергове з отих реаліті-шоу, програму, де купку гарних на вигляд молодих жінок зводять з кавалером, в якого на обличчі написано рівень ай-к’ю, як у приліжкового торшера. Брейді бачить, що ма вже їла – ну, типу того. На кавовому столику напівпорожня пляшка «Смірнов» і дві бляшанки «НутраСлім»[182]. «Пекельно пополуднала, хай їй чорт, – думає він, – але вона хоча б одягнена: джинси і светрик з логотипом Міського коледжу».

Про всяк випадок він розгортає один із сендвічів і помахує ним у матері під носом, але вона тільки фиркає і відвертає вбік голову. Він вирішує сам з’їсти цей сендвіч, а інший покласти до свого особистого холодильника. Повернувшись із гаража, він бачить, як жаданий кавалер ставить запитання одній з його потенційних йоб-лялечок (білявка, звісно), чи подобається їй готувати сніданок. Манірна відповідь блондинки: «Ви волієте чогось гаряченького зранку?»

Тримаючи в руках тарілку зі своїм сендвічем, він дивиться, як там мати. Він розуміє, що може одного вечора повернутись додому і знайти її мертвою. Він міг би їй навіть допомогти, просто підняти одну з отих декоративних подушок і притиснути їй до обличчя. Це було б не перше вбивство, скоєне в цій хаті. Якби він так і зробив, покращало б його життя чи погіршало?

Він боїться – цей страх не проказаний свідомим розумом, але все одно він плаває колами на споді, – що не зміниться нічого.

Він спускається вниз, подає голосові команди освітленню і комп’ютерам. Сідає перед Номером Три і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», впевнений, що жирний екс-коп уже заковтнув наживку.

Там нема нічого.

Він б’є себе кулаком у долоню, відчуваючи тупе стугоніння в скронях, що є напевним передвісником головного болю, мігрені, якій властиво півночі позбавляти його сну. Коли приходять ці болі, на них не діє аспірин. Він називає їх Маленькими Відьмами. Він знає, що існують пігулки, які мусять гамувати такі болі, він був шукав про них у інтернеті, – але їх неможливо отримати без рецепта, а Брейді жахається лікарів. Що, коли хтось із них раптом з’ясує, що Брейді страждає від якоїсь пухлини в мозку? Скажімо, від гліобластоми, про яку у «Вікіпедії» сказано, що це з них найгірша? Що, як саме через це він повбивав тих людей на ярмарку робочих місць?

Не будь тупим, будь-яка гліо вбила б тебе ще багато місяців тому.

Окей, але припустімо, лікар скаже, що мігрені – це ознака якоїсь ментальної хвороби? Параноїдальної шизофренії, чи чогось такого? Брейді погоджується з тим, що він ментально хворий, звичайно ж хворий, нормальні люди не в’їжджають у натовп, вони не розмірковують, як їм самовбивчою атакою знищити президента Сполучених Штатів Америки. Нормальні люди не вбивають своїх малих братиків. Нормальний чоловік не затримується біля дверей своєї матері, загадуючись, чи вона там не гола.

Але ненормальним людям не подобається, щоб нормальні дізналися, що вони ненормальні.

Він вимикає комп’ютер і безцільно бродить по своєму командно-контрольному центру. Бере в руки Річ Другу, потім знову її кладе. Навіть це не оригінальна штука, як йому відкрилося; автомобільні крадії вже роками використовують подібні прилади. Він не наважувався користуватися нею, відтоді як востаннє використав її на «мерседесі» місіс Трелоні, але, можливо, настав час повернути добру стару Річ Другу з відставки – навдивовижу чудні штучки люди, бува, залишають у своїх машинах. Використання Речі Другої трохи небезпечне, проте не дуже. Особливо, якщо бути обережним, а Брейді вельми обережний.

Сучий екс-коп, ну чому він не заковтує наживку?

Брейді тре собі скроні.

– 18 –

Ходжес не заковтнув наживку тому, що він розуміє ставки в цій грі: розмір банку обмежений. Якщо написати неправильне послання, він ніколи не отримає жодної нової звістки від Містера Мерседеса. А з іншого боку, якщо він поведеться так, як від нього очікує Містер Мерседес – боязко й незграбно намагатиметься з’ясувати, хто такий цей облудливий сучий син, той на кілька кроків його весь час випереджатиме.

Питання, на яке треба мати відповідь, перш ніж розпочати, просте: хто в цих стосунках буде рибою, а хто рибалкою?

Щось він таки мусить написати, бо «Блакитна Парасолька» єдине, що він має. Він не може покластися на жоден зі своїх колишніх поліцейських ресурсів. Листи, які Містер Мерседес написав Олівії Трелоні й самому Ходжесу, нічого не варті без підозрюваного. Крім того, лист – це всього лише лист, тоді як комп’ютер…

– Це діалог, – промовляє він уголос.

Тільки йому потрібна приваба. Найсмачніша, яку лишень можна уявити, приваба. Він може прикинутись, ніби схиляється до самогубства, це буде неважко, тому що ще зовсім недавно він дійсно був у такому стані. Він упевнений, що роздуми про привабливість смерті змусять Містера Мерседеса підтримувати спілкування якийсь час, але чи достатньо довго, перш ніж він усвідомить, що з ним ведеться гра? Це не той обдовбаний тупак, котрий вірить, що поліція насправді дасть йому мільйон доларів і «Боїнг-747», який віднесе його до Сальвадору. Містер Мерседес вельми кмітлива особистість, якій трапилось бути божевільною.

Ходжес кладе собі на коліна вірний блокнот і відкриває свіжу сторінку. На її середині він пише великими літерами півдесятка слів:

Я МУШУ ДОБРЯЧЕ ЙОГО НАКРУТИТИ.

Він обкреслює цей напис прямокутником, кладе блокнот до матеріалів уже розпочатої ним справи і закриває явно товстіючу теку. Ще якийсь час він сидить, дивлячись на екран комп’ютера, де заставкою слугує фотографія його дочки, якій більше не п’ять років і яка більше не вважає свого тата Богом.

– Доброї ночі, Еллі.

Він вимикає комп’ютер і йде до ліжка. Він не очікує, що засне, але засинає.

– 19 –

Він прокидається, як показує годинник при ліжку, о 2:19 ранку з відповіддю, що сяє у його голові яскраво, наче неонова вивіска якогось бару. Це ризикована дія, але правильна, це того роду крок, який ти або робиш без вагань, або не робиш зовсім. Він іде до свого кабінету, великий блідий привид у боксерських трусах. Вмикає комп’ютер. Заходить на «Блакитну Парасольку Деббі» та клікає на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!

З’являється нове зображення. Тут та парочка на чомусь на кшталт летючого килима, що пливе понад якимсь безкінечним простором. Той самий срібний дощ продовжує падати, але вони в безпеці й сухості під блакитною парасолькою. Під килимом містяться дві кнопки: Ліворуч ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ, а праворуч – ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ. Ходжес клікає на ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ і в явленому йому віконці набирає: kermitfrog19. Він клацає клавішу ЕНТЕР, і з’являється нове зображення. Це повідомлення:

merckill бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з merckill?

ТАК/НІ

Він наводить курсор на ТАК і клікає мишкою. З’являється поле для його повідомлення. Ходжес друкує швидко, без затримки.

– 20 –

За три милі звідти, в будинку № 49 на В’язовій вулиці, не може заснути Брейді Хартсфілд. Йому стугонить у голові. Він думає: «Френкі». Мій брат, який мусив померти, коли вдавився тією скибочкою яблука. Життя було б набагато простішим, якби саме так трапилося того дня».

Він думає про свою матір, яка іноді забуває про нічну сорочку і спить голою.

Найбільш за все решту він думає про жирного екс-копа.

Нарешті він підводиться і йде зі своєї спальні, на мить затримуючись біля материних дверей, прислухаючись до її хропіння. Найнееротичніший звук у всьому всесвіті, каже він самому собі, але він все одно затримується. Потім він сходить униз, відкриває двері підвалу, і причиняє їх за собою. Він стає в темряві й вимовляє слово КОНТРОЛЬ. Але голос у нього надто хрипкий, і темрява зберігається. Він прокашлюється і пробує знову: «Контроль!»

Світло загорається. «Хаос» вмикає комп’ютери, а «пітьма» припиняє зворотний відлік на їх екранах. Він сідає перед своїм Номером Три. Серед безладного розсипу різних іконок є крихітна блакитна парасолька. Він клікає на ній, не усвідомлюючи, що затримав дихання, поки не випускає нарешті з себе повітря довгим, хрипким віддихом.

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Брейді клікає ТАК і нахиляється вперед. Нетерплячий вираз зберігається на його обличчі лише мить, поки воно не просякає збентеженням. Потім, коли він знову і знову перечитує коротке послання, збентеження спершу перетворюється на роздратування, а далі вже на відверту лють.

Бачив повно фальшивих зізнань свого часу, але це найтупіше.

Я пенсіонер, але не дурень.

Неоприлюднені деталі доводять, що ти не Мерседес-Кілер.

Пішов нахер, засранцю.

Брейді відчуває майже непереборне бажання вгатити кулаком просто крізь екран, але стримує себе. Він сидить на стільці й увесь тремтить. Очі в нього вибалушені в невір’ї. Минають хвилини. Дві. Три.

«Ось я скоро встану, – думає він. – Підведусь і піду до ліжка».

От тільки що доброго це дасть? Він не зможе заснути.

– Ти, жирний мудак, – шепоче він, не усвідомлюючи, що з очей йому почали точитися гарячі сльози. – Ти жирний, тупий, безмозкий мудак. Це був я! Це була моя робота! Це був я!

Неоприлюднені деталі доводять.

Та це ж неможливо.

Він хапається за необхідність боляче вразити жирного екс-копа і з цією думкою до нього повертається здатність мислити. Яким чином він міг би це зробити? Він розмірковує над цим питанням майже півгодини, розважуючи і відкидаючи геть кілька сценаріїв. Відповідь, коли вона приходить, елегантно проста. Друг цього жирного екс-копа – його єдиний друг, наскільки зміг в цьому впевнитися Брейді – це той негритосик з білим іменем. А що любить цей негритосик? Що любить уся його родина? Їхнього ірландського сетера, звичайно. Оделла.

Брейді згадує свої колишні фантазії про отруєння кількох галонів найкращого товару Містера Смаколика і починає реготати. Він занурюється в інтернет, розпочинає розвідки.

«Моє комплексне дослідження», – думає він, посміхаючись.

У якийсь момент він усвідомлює, що біль із голови пропав.

Отруєна приманка

– 1 –

Брейді Хартсфілду не потрібно довго вирішувати, яким чином він отруїть Оделла, собаку-друга Джерома Робінсона. Тут стає в допомозі те, що Брейді є також Ралфом Джонсом, вигаданою особою з якраз достатньою правоздатністю – плюс найпростіша кредитна картка «Віза», – щоб замовляти покупки з таких місць, як «Амазон» або «іБей»[183]. Більшість людей не уявляють, наскільки просто, якщо дружиш з інтернетом, зліпити фальшиву особу. Всього лише треба сплачувати за рахунками. Якщо цього не робиш, все може відкритися дуже швидко.

Як Ралф Джонс, він замовляє двофунтову бляшанку «Ховрах-геть» і дає Ралфікову доставочну адресу, це відділок «Швидкісної пошти» неподалік від «Дискаунт Електронікс».

Активним інгредієнтом у «Ховрах-геть» є стрихнін. Брейді переглядає в інтернеті симптоми отруєння стрихніном і радіє, знайшовши, що на Оделла від нього чекають складні часи. Хвилин за двадцять після заковтування починаються м’язові спазми в голові й шиї. Вони швидко поширюються на решту тіла. Рот розтягується у вищирі (принаймні в людей; щодо собак Брейді не знає). Може бути блювота, але на той момент уже занадто багато отрути всотано та вже запізно. Починаються конвульсії, які дедалі сильнішають, поки хребет не перетворюється на жорстку, стійку дугу. Подеколи хребет навіть ламається. Коли приходить смерть – як полегшення, впевнений Брейді, – вона є наслідком асфіксії. Нейронні мережі, які відповідають за надходження повітря із зовнішнього світу до легень, просто капітулюють.

Брейді ледь може дочекатися.

«Принаймні чекання не буде довгим», – каже він собі, вимикаючи свої комп’ютери й піднімаючись угору сходами. Замовлене чекатиме його на наступному тижні. «Найкращий спосіб дати це собаці, – думає він, – у грудці доброго, соковитого фаршу». Всі собаки люблять фарш, і Брейді точно знає, яким саме чином він збирається пригостити Оделла.

Барбара Робінсон, мала сестра Джерома, має подружку на ім’я Хільда. Обидві дівчинки полюбляють відвідувати «ҐоуМарт у Зоні»[184], цілодобову крамничку за пару кварталів від будинку Робінсонів. Вони кажуть, це нібито тому, що їм подобається виноградне морозиво, але що подобається їм насправді – це потусуватися там з іншими своїми малими подружками. Вони, наче зграйка синичок, сидять на низькому кам’яному парапеті позаду магазинної автостоянки на чотири машини, пліткують, і сміються, і обмінюються ласощами. Брейді їх часто бачив, проїжджаючи повз них у своєму фургоні «Містер Смаколик». Він махає їм рукою, і вони махають йому у відповідь.

Кожному подобається продавець морозива.

Місіс Робінсон дозволяє Барбарі такі походи раз чи двічі на тиждень («У Зоні» не те місце, де кучкуються нарики, принаймні це вона особисто з’ясувала), але вона встановила умови свого дозволу, які неважко було розгадати Брейді. Барабара не мусить ніколи ходити туди сама й уже за годину завжди має повернутися; вони з подружкою мусять брати з собою Оделла. Собакам не дозволено в «ҐоуМарт», а отже, Барбара прив’язує його до дверної ручки надвірного туалету, поки сама з Хільдою заходить до крамнички по морозиво зі смаком винограду.

От тоді-то Брейді, під’їхавши своєю власною машиною, непримітним «субару», і згодує Оделлу смертельний кавалок фаршу. Цей пес великий; він може мучитися цілу добу. Брейді на це сподівається. Горе має потужну властивість передаватися, що чудово висловлено в аксіомі «лайно завше котиться з гори». Що більше болю відчуватиме Оделл, то більше болю відчуватимуть мала негритоска та її брат. Джером передасть це горе жирному екс-копу, чи то Керміту Вільяму Ходжесу, і жирний екс-коп здогадається, що смерть собаки – це його вина, відплата за те, що він надіслав Брейді те ненависне, зневажливе повідомлення. Коли Оделл помре, цей жирний екс-коп зрозуміє…

На півдорозі на другий поверх, дослухаючись до хропіння матері, Брейді застигає, очі вибалушені від раптового усвідомлення.

Жирний екс-коп зрозуміє.

А це вже небезпека, хіба не так? Тому що дії мають наслідки. Саме тому Брейді може мріяти про отруєння всього вантажу морозива, яке він продасть дітлахам, але ніколи не зробить такого. Тобто допоки йому хочеться продовжувати літати поза зоною стеження радарів, а йому поки що хочеться.

Наразі Ходжес не пішов до своїх приятелів у поліцейський департамент з листом, який йому надіслав Брейді. Спершу Брейді був вирішив – це тому, що Ходжес хоче розібратися з ним сам на сам, можливо, спробувати власноруч відстежити Мерседес-Кілера, отримавши вже після виходу на пенсію свою маленьку порцію слави, але тепер він зрозумів що до чого. Навіщо б тому сучому Дет-Пенсу схотілося його відстежувати, коли він гадає, ніби Брейді не хто інший, як просто блазень?

Брейді не може зрозуміти, як Ходжес міг дійти до такого висновку, коли він, Брейді, знав про дезінфектант і сіточку для волосся – подробиці, яких ніколи не повідомляли пресі, але якось же він про них дізнався. Якщо Брейді отруїть Оделла, Ходжес подзвонить своїм приятелям у поліції. Найперше своєму старому напарнику Гантлі.

Гірше того, це може надати людині, яку Брейді сподівався підштовхнути до самогубства, новий сенс життя, що цілком зруйнує саму ідею так мистецьки скомпонованого листа. Це було б абсолютно несправедливо. Підштовхування тієї сучки Трелоні за край було найпотужнішим кайфом у його житті, набагато більшим (з причин, яких він не розуміє чи не переймається ними) за вбивство усіх тих людей її машиною, і йому хотілося повторити це знову. Довести головного слідчого у тій справі до самогубства – який це був би тріумф!

Брейді стоїть на середині сходів, напружено думаючи.

«Жирний мудак усе ще може це зробити, – каже він сам собі. – Вбивство собаки може стати тим самим останнім поштовхом, якого він потребує».

Але насправді він не купується на цю думку, і його голова видає попереджувальне стугоніння.

Він відчуває раптове сильне бажання кинутися назад до підвалу, зайти на «Блакитну Парасольку» і зажадати від жирного екс-копа пояснень, що то за лайно він йому впихує про якісь «неоприлюднені деталі», щоб він, Брейді, міг їх спростувати. Але зробити так було б величезною помилкою. Це скидалося б на прохання, навіть на безпорадність.

Неоприлюднені деталі.

Нахер тебе, засранцю.

Але ж саме я це зробив! Я ризикував власною свободою, я ризикував власним життям, і я це зробив! Ти не можеш забрати в мене моєї заслуги! Це несправедливо!

Знову йому стугонить у голові.

«Ти, тупий членосмоку, – думає він. – Тим чи іншим чином ти за все заплатиш, але не раніше, як помре той собака. Можливо, твій дружок ніґґер помре також. Можливо, вся їхня ніґґерська сім’я помре. А після них ще ціла купа народу. Достатньо, аби те, що трапилося біля Міського Центру, виглядало як пікнік».

Він піднімається в свою кімнату й падає в спідній білизні в ліжко. У голові в нього знову гуготить, руки тремтять (немов це він наковтався стрихніну). Так він лежатиме тут, страждаючи, до самого ранку, якщо тільки не…

Від підхоплюється і повертається назад у коридор. Майже чотири хвилини він стоїть перед прочиненими дверми материної кімнати, потім здається і заходить досередини. Він забирається до неї в ліжко, і біль у голові майже одразу починає зменшуватись. Можливо, це від тепла. Можливо, від її запаху – шампунь, лосьйон для тіла, алкоголь. Мабуть, від усього цього разом.

Вона перевертається. Очі її в темряві величезні.

– О, медовий мій, в тебе знову одна з тих ночей?

– Так.

Він відчуває тепло сліз у своїх очах.

– Маленька Відьма?

– Велика Відьма цього разу.

– Хочеш, щоб я тобі допомогла? – відповідь вона вже знає; вона вже треться об її черево. – Ти так багато робиш для мене, – лагідно мовить вона. – Дозволь мені зробити це для тебе.

Він заплющує очі. Запах алкоголю в її віддиху дуже сильний. Йому все одно, хоча зазвичай він його ненавидить.

– Гаразд.

Вона займається ним швидко та вміло. Це не забирає багато часу. Ніколи не забирає.

– Ось, – каже вона. – А тепер засинай, медовий мій.

Він так і робить, майже миттєво.

Коли він прокидається у вранішньому світлі, вона знову хропе, кучерик волосся прилип до слини в кутику її рота. Він вилазить з ліжка й іде назад до своєї кімнати. У голові у нього ясно. Стрихнінова отрута проти ховрахів уже в дорозі. Коли вона прибуде, він умертвить собаку, і к бісу наслідки. До бісової матері всі наслідки. А як щодо ніґґерів з пристойного району, ще й з білими іменами? Вони не важать. Наступним піде жирний екс-коп, але після того, як він цілком відчує біль Джерома Робінсона й горе Барбари Робінсон, і хіба не начхати, якщо це станеться через самогубство? Важливо те, що він пощезне. А після того…

– Дещо велике, – промовляє він, натягуючи джинси й просту білу майку. – Сяйво слави.

Щоправда, він поки не знає, яким саме буде те сяйво, але з цим все гаразд. Час він має, і спочатку треба ще дещо зробити. Йому треба знищити оті Ходжесові «неоприлюднені деталі» і переконати того, що він, Брейді, дійсно є тим самим Мерседес-Кілером, монстром, якого Ходжес не зумів упіймати. Йому треба втирати це, поки не заболить. Це треба зробити тому, що якщо Ходжес дійсно вірить у ті фіктивні «неоприлюднені деталі», інші копи – справжні копи – мусять також у них вірити. Це неприпустимо. Йому потрібна…

– Репутація! – вигукує Брейді до порожньої кухні. – Мені потрібна репутація!

Він береться готувати сніданок: шинку з яйцями. Може, запах долетить нагору, до Ма, і пробудить її. Не велике діло, якщо ні. Він сам з’їсть її порцію. Він доволі голодний.

– 2 –

Цього разу подіяло, хоча коли, зав’язуючи на собі халат, Дебора Енн з’являється, вона ще не зовсім прокинулася. У неї червоні повіки, щоки бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи «Тамзи»[185]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.

Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.

«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, – думає Брейді. – А якби почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»

– Пахне гарно, – мовить вона. – І для мене є?

– Скільки захочеш. Кави?

– Будь ласка. Побільше цукру.

Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?

– Ти не одягнув свою уніформу, – каже вона, маючи на увазі синю сорочку на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого репертуару.

– Мені виходити не раніше десятої, – пояснює він, і немов ці слова виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.

– Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на сніданок.

Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз» Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному центрі «Березовий Пагорб»).

Він натискає кнопку й мовить:

– Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.

– Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. – Тоунз не може примусити Брейді їхати на виклик у його пізній день, звідси й цей його улесливий тон. – Плюс, це місіс Роллінз, а ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.

Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль» отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток – одною з клієнток Брейді – була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під «Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.

– Не знаю я, Тоунзе…

Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу № 729, думаючи: «Це моя заслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку до її “Мака”».

Комп’ютери, вони чудесні.

– Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш «жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити отой ідіотський морозивний фургон.

– А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? – це вже відверте глузування. Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.

– Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це також знаю.

Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.

– Окей, – каже Брейді. – А як тобі, якщо я поїду власною машиною?

– Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального автомобіля, – каже Тоунз.

– Це також політика компанії, – відгукується Брейді. – Правильно?

– Ну… атож.

У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів» – це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не бракує.

А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.

– Окей, – погоджується Фредді, – але ти мені будеш винен.

– Дякую, друже.

Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не друг, і ми обидва це знаємо».

– 3 –

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському[186] шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.

– Ох… Брейді! Слава Богу!

Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з безлюдного острова, де вона провела три дні без води та їжі, але він чує оту крихітну паузу перед його іменем і помічає, як вона скинулася очима, щоб прочитати ім’я в нього на грудях, хоча він бував тут уже з півдюжини разів. (Як на те пішло, Фредді теж не менше; Пола Роллінз серійна ґвалтівниця комп’ютера.) Йому байдуже те, що вона його не пам’ятає. Брейді подобається бути забутнім.

– Це просто… я не знаю, що з ним не так!

Ніби ця тупа вагіна бодай колись це знає. Останнього разу як він приїздив сюди, шість тижнів тому, в неї трапилася «паніка ядра»[187], а вона була впевнена, що якийсь комп’ютерний вірус пожер усі її файли. Брейді делікатно спровадив її з кабінету, пообіцявши (не вельми обнадійливим тоном) зробити все можливе. Потім він сів, перевантажив комп’ютер і якийсь час пошарився в неті, перш ніж покликати хазяйку й повідомити їй, що якраз вчасно зумів владнати проблему. Ще б півгодини, сказав він, і її файли дійсно пропали б. Вона вручила йому вісімдесят доларів. Того ж дня він сходив із Ма повечеряти й вони розпили пляшку доволі непоганого шампанського.

– Розкажіть мені, що трапилося, – питає Брейді похмуро, як якийсь нейрохірург.

– Я не робила нічого, – скиглить вона. Вона завжди скиглить. Чимало з клієнтів, до яких він з’являється за викликом, скиглять. І то не тільки жінки. Ніщо не позбавляє мужності будь-якого високопосадовця стрімкіше за ймовірність того, що все, що малося на його «МакБуку», відлетіло на цифрові небеса.

Вона тягне його через світлицю (вона довга, як вагон-ресторан «Амтрак»[188]) до свого кабінету.

– Я ніколи не дозволяю доморядниці сюди заходити, прибираю тут сама – помила вікна, почистила пилосмоком підлогу, а коли сіла подивитися електронну пошту, цей чортів комп’ютер навіть не ввімкнувся!

– Гм. Дивина.

Брейді знає, що місіс Роллінз для домашніх робіт тримає служницю-латиноску, але виходить так, що тій служанці не вільно заходити в кабінет. Що добре для неї, бо Брейді вже помітив причину проблеми, і якби в цьому була винна служниця, мабуть, її було б звільнено.

– Ти можеш це владнати, Брейді?

Завдяки сльозам, які в них плавають, великі сині очі місіс Роллінз здаються навіть більшими, ніж завжди. Раптовим спалахом Брейді згадує оті старі мультики про Бетті Буп[189], які можна подивитися на «Ютьюбі», зблискує думка «пуп-пуп-пі-дуп!», і він змушений здушити сміх.

– Звичайно, я спробую, – галантно відповідає він.

– Мені треба збігати через вулицю до Гелен Вілкокс, – каже вона, – але це тільки на кілька хвилин. Там, у кухні, свіжа кава, якщо захочеш.

З цими словами вона його залишає самого у великому, дорогому будинку з херзна-якою кількістю розкиданих нагорі коштовних ювелірних прикрас. А втім, вона наразі в безпеці. Брейді ніколи нічого не крастиме в клієнта, за викликом якого приїхав. Його можуть впіймати на гарячому. А якщо навіть ні, хто виявиться логічним підозрюваним? Отож. Не для того він вислизнув, покосивши тих ідіотів, що шукали собі роботи біля Міського Центру, щоби бути заарештованим за крадіжку пари діамантових сережок, про які він поняття не мав би, яким чином їх здихатися.

Він чекає, поки затріснуться задні двері, потім іде до світлиці подивитися, як вона несе через вулицю свої світового класу цицьки. Коли вона зникає з виду, він повертається до кабінету, лізе під її стіл і вмикає комп’ютер у розетку. Імовірно, вона сама висмикнула штепсель, щоб той не заважав її пилосмоку, а потім просто забула його знову ввімкнути.

З’являється віконце, в яке треба ввести її пароль. Ліниво, аби лише згаяти час, він друкує слово ПОЛА, і на екрані спливають усі файли її робочого столу. Господи, люди такі тупі.

Він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», поглянути, чи не запостив той жирний екс-коп там чогось нового. Нічого нема, але попри це Брейді раптово вирішує написати Дет-Пенсу послання. А чом би й ні?

Іще в середній школі він зрозумів, що довгі роздуми перед тим, як щось писати, йому не допомагають, а заважають. Надто багато інших ідей зринають у голові, починаючи одна одну перекривати. Краще смалити навпростець. Так він був писав до Олівії Трелоні – розпалений до білого жару, бейбі, – а також точно так писав Ходжесу, хоча послання цьому жирному екс-копу він пару разів перебіг очима, аби впевнитися, що витримав відповідний стиль.

У тому ж стилі він пише й тепер, лише нагадуючи собі, що послання мусить бути коротким.

Звідки я дізнався про сіточку для волосся і дезінфектант, Детективе Ходжес? САМЕ ЦІ РЕЧІ були неоприлюдненими деталями, бо про них ніколи не згадувалося ні в газетах, ні по ТБ. Ви кажете, що ви не тупий, але З МОЄЇ ТОЧКИ ЗОРУ САМЕ ТАКИМ ВИ І Є. Я думаю, той телевізор, який ви постійно дивитеся, перетворив на гній ваш мозок.

ЯКІ неоприлюднені деталі?

Я ВИМАГАЮ У ВАС ВІДПОВІДІ НА ЦЕ.

Брейді перечитує написане й робить невеличку зміну: вставляє дефіс в одному слові пере-творив. Він не вірить, що стане коли-небудь підозрюваним, але він знає, якщо таке трапиться, вони попросять його написати зразок власного тексту. Йому мало не хочеться написати для них такий текст. Перед тим як ввігнатися у той натовп, він одяг на себе маску, і тепер, коли він пише як Мерседес-Кілер, він також у масці.

Він клацає НАДІСЛАТИ, потім прокручує інтернет-історію місіс Роллінз. На мить, зачудований, він зупиняється, побачивши кілька заходів на сайт «Біла краватка і фрак». Він знає, що воно таке, завдяки якійсь історії, котру йому розповідала Фредді Лінклаттер: чоловічий ескорт-сервіс. Схоже, що в Поли Роллінз є якесь потаємне життя.

Та й що з того, хіба не в кожного воно є?

Це не його справа. Він видаляє своє відвідування сайту «Під Блакитною Парасолькою Деббі», потім розкриває свій коробчастий службовий саквояж і виймає звідти всякий випадковий мотлох: диски з сервісними програмами, модем (поламаний, але звідки їй це знати), різні флеш-карти й регулятор електронапруги, який взагалі ніяким боком не стосується ремонту комп’ютерів, але вигляд має технологічний. Також він виймає книжку Лі Чайлда[190] в паперовій обкладинці, яку й читає, поки не чує, як через двадцять хвилин через задні двері повертається його клієнтка.

Коли місіс Роллінз зазирає в кабінет, книжку прибрано геть, а Брейді вже спаковує назад той свій випадковий мотлох. Вона вшановує Брейді тривожною посмішкою:

– Надія є?

– Спершу було схоже, що все погано, – каже Брейді, – але я відстежив, де ховається ваша проблема. Перемикач тримера виявився негодним, і таким чином у вас переривався д’анус-контакт. У таких випадках комп’ютер запрограмовано не вмикається, бо якби він ввімкнувся, могли б пропасти всі ваші дані. – Він кидає на неї похмурий погляд. – Ця клята машина могла б навіть вогнем зайнятись. Такі випадки відомі.

– Ох… Ісусе… мій правий, – лепече вона, напаковуючи кожне слово драматизмом і покладаючи собі долоню високо на груди. – А ти впевнений, що з ним усе тепер гаразд?

– Краще, ніж до того було, – відповідає він. – Перевірте.

Він умикає комп’ютер і делікатно дивиться вбік, поки вона набирає свій туповисраний пароль. Вона відкриває парочку файлів, потім повертається до нього з усмішкою:

– Брейді, ти подарунок від Бога.

– Моя мама зазвичай казала мені ці самі слова, аж поки я не подорослішав достатньо, щоб купувати пиво.

Вона регоче так, ніби це найсмішніша річ, яку вона бодай колись чула в своєму житті. Брейді сміється разом з нею, бо перед ним раптом постає видіння: він притискає колінками їй плечі й заганяє різницький ніж з її власної кухні глибоко в розчепірений криком рот.

Він майже відчуває, як розходяться хрящі.

– 4 –

Ходжес часто перевіряв сайт «Блакитна Парасолька», тож наступне послання Мерседес-Кілера він читає всього лиш за кілька хвилин після того, як Брейді клацнув на НАДІСЛАТИ.

Ходжес вишкіряється, широка посмішка розгладжує йому шкіру, роблячи майже красивим. Їхні стосунки тепер встановлено офіційно: Ходжес – рибалка, Містер Мерседес – риба. «Але підступна риба, – нагадує він собі, – така, що здатна раптово пірнути й обірвати поводок». З нею треба гратися обережно, підтягувати до човна, повільно накручуючи котушку. Якщо Ходжес здатен так робити, якщо він буде терплячим, рано чи пізно Містер Мерседес погодиться на зустріч. Ходжес у цьому впевнений.

«Бо, якщо він не може підштовхнути мене до того, щоб я уколошкав сам себе, залишається тільки одна альтернатива, і ця альтернатива – вбивство».

Мудрим кроком для Містера Мерседеса було б просто відійти геть; якщо він так зробить, кінець дороги. Але він не зробить. Він розсерджений, але це всього лише частка проблеми, і то маленька частка, треба сказати. Ходжес загадується, чи розуміє Містер Мерседес, наскільки він божевільний. А якщо й розуміє, тут все одно присутня крихітка твердої інформації:

Я думаю, той телевізор, який ви постійно дивитеся, перетворив на гній ваш мозок.

До самого сьогоднішнього ранку Ходжес тільки підозрював, що Містер Мерседес стежив за його домом; тепер він знає це твердо. Цей мазефакер бував на його вулиці, і то не один раз.

Він хапає свій блокнот і починає нотувати можливе наступне послання. Воно мусить бути нівроку, бо його риба відчуває гачок. Біль від нього змушує її злитися, хоча вона поки ще не розуміє, що воно таке. Парубку треба розлютуватися набагато сильніше, щоб до нього дійшло, а це означає ризик. Аби загнати гачок глибше, Ходжес мусить різко смикнути, попри той ризик, що може обірватися поводок. Що?..

Він згадує дещо сказане під час їхнього ланчу Пітом Гантлі, просто як побіжне зауваження, і до нього приходить відповідь. Ходжес пише в блокноті, потім переписує, потім править. Він перечитує закінчене послання і вирішує, що воно подіє. Воно коротке й підле. Є дещо, про що ти забув, сцикун. Дещо таке, чого автор фальшивого зізнання не міг знати. Або справжнього, як на те пішло… якщо тільки перед тим, як залізти до своєї смертельної зброї на колесах, Містер Мерседес не перевірив ту машину від носа до корми, а Ходжес може закластися, що парубок цього не робив.

Якщо він помиляється, поводок лусне й риба відпливе геть. Але є така стара примовка: без ризику нема винагороди.

Йому хочеться зараз же відправити послання, але він знає, що це погана ідея. Нехай рибка поплаває колами з тим чіпким, болючим гачком у себе в роті трішки довше. Питання – що тим часом робити? Ніколи ще телевізор не був менш привабливим для нього.

Йому зринає одна ідея – цього ранку вони приходять до нього пачками – і він висуває нижню шухляду в своєму письмовому столі. Там лежить коробка з маленькими записничками, які він носив з собою, коли вони з Пітом робили вуличні опитування. Він ніколи не очікував, що такий записничок знадобиться йому колись знову, але наразі дістає один із них і ховає його в задню кишеню своїх штанів-чіно.

Той поміщається цілком зручно.

– 5 –

Спустившись униз на половину Харпер-ровд, Ходжес починає стукати в двері, точно, як у старі дні. Переходячи з одного боку вулиці на інший, не пропускаючи нікого, він вертається назад. Буденний день, але, на його подив, чимало людей відповідають на його стук або дзвінок. Дехто з них мамуні, які сидять удома, але багато й таких, як він, пенсіонерів – достатньо щасливих, щоб сплачувати за свої доми, поки в економіки зовсім не провалилося дно, але в усіх інших сенсах у менш ніж прекрасній формі. Можливо, не таких, що аби день чи навіть тиждень пережити та й гаразд, але під кінець місяця змушених балансувати між витратами на харчі й цінами на всі оті старечі ліки.

Його історія проста, бо просте зажди є найкращим. Він каже, що за кілька кварталів звідси були проникнення в будинки – можливо, то діти – і він хоче спитати, чи не помічав хтось неподалік своєї садиби яких-небудь автомобілів, що здавалися не на своєму місці й з’являлися тут не раз. Імовірно, що вони могли їхати повільніше за обмеження швидкості двадцять п’ять миль за годину, каже він. Йому не потрібно казати нічого більше; вони всі дивляться серіали про поліцейських і знають, що таке «розвідини перед пограбуванням».

Він показує їм своє посвідчення, де під фотокарткою, просто на його прізвищі й даних, стоїть червоний штамп ПЕНСІОНЕР. Він не забуває про обережність, кажучи, що ні, поліція не просила його робити цього обходу (останнє, чого йому в світі хотілося б, це щоб котрийсь із його сусідів зателефонував у центр міста, до Марроу-білдінгу[191], і почав питатися про нього), це суто його власна ініціатива. Він сам, врешті-решт, також живе в цьому районі й особисто зацікавлений у його безпеці.

Місіс Мельбурн, вдова, чиї квіти так були зацікавили Оделла, запрошує його в дім на каву й печиво. Ходжес приймає її запрошення, оскільки вона здається самотньою. Це в нього перша справжня розмова з нею, і він швидко усвідомлює, що в найкращому випадку вона ексцентрична особа, а в найгіршому – зовсім злетіла з котушок. Тим не менше, красномовна. З цим він мусить погодитися. Вдова пояснює йому про чорні джипи, які вона спостерігала («Із затемненими вікнами, крізь які нічого не побачити, точно як у “24”[192]») і розповідає про їхні спеціальні антени. Вона називає їх «мітелками» й показує, помахуючи туди-сюди рукою.

– Угу-угу, – киває Ходжес. – Дозвольте, я собі це занотую.

Перегорнувши одну сторінку записника, він записує на новій: «Мені треба вшиватися звідси».

– Це гарна ідея, – каже вона з сяючими очима. – Я тільки хотіла сказати вам, детективе Ходжес, як мені було шкода, коли вас покинула ваша дружина. Вона ж пішла від вас, правда?

– Ми погодилися розлучитися, – відповідає Ходжес з доброзичливістю, якої не відчуває.

– Так приємно познайомитися з вами особисто й дізнатися, що ви тут пильно дивитеся на повні очі. Ще печива?

Ходжес дивиться собі на годинник, закриває записник і підводиться.

– Радо б, але мушу вже йти. Маю домовленість опівдні.

Вона озирає його габарити й питає:

– З лікарем?

– З хіропрактиком.

Вона насуплюється, обличчя перетворюється на горіх з очима.

– Подумайте краще, детективе Ходжес. Ці спиноломи небезпечні. Є люди, що лягали на їхні столи й більше ніколи не могли ходити.

Вона проводжає його до дверей. Щойно він ступає на ґанок, вона каже:

– Я б перевірила ще й того морозивника. Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу. Ви вірите, що в морозивній фірмі Льоба перевіряють людей, яких вони наймають кермувати отими їхніми маленькими фургончиками? Я маю надію, що так, бо цей їхній виглядає підозріло. Він може бути підаростом.

– Я впевнений, що їхні водії мають рекомендації, але все одно придивлюся.

– Ще одна гарна ідея! – вигукує вона.

Ходжес уявляє собі, що він робив би, якби вона раптом простягнула довгу коцюбу, як у тих древніх водевілях, і спробувала засмикнути його назад досередини. Йому спливає дитячий спогад: відьма у казці про «Ганзеля й Ґретель».

– А також – я щойно лише про це згадала – я бачила кілька інших фургонів недавно. На вигляд вони ніби розвізні фургони – на них написані назви компаній, але ж будь-хто може підробити назву компанії, як ви гадаєте?

– Таке зажди можливе, – каже Ходжес, спускаючись по сходинках.

– Вам варто також зайти до сімнадцятого номера, – показує вона вниз із пагорба. – Це майже в самому низу Ганновер-стрит. До них часто пізно ввечері приїздять люди й там грають гучну музику. – Вона нахиляється в одвірку вперед, мало не кланяється. – Там може бути якесь кубло. Як оті наркопритони.

Ходжес дякує їй за пораду й важко чалапає через вулицю. «Чорні джипи й той парубок, Містер Смаколик, – думає він. – Плюс якісь розвізні фургони, повні терористів Аль-Каїди».

На протилежному боці вулиці він знаходить татуся, який сидить удома, на ім’я Алан Бовфінгер.

– Тільки не плутайте мене з Ґолдфінгером[193], – каже той, запрошуючи Ходжеса посидіти в одному з садових шезлонгів ліворуч від його будинку, де приємний холодок. Ходжес радо приймає це запрошення.

Бовфінгер розповідає йому, що заробляє собі на життя, вигадуючи тексти для привітальних карток.

– Я спеціалізуюсь на дещо їдких. Як ото, коли на обкладинці читаєш: «З Днем народження! Хто на світі всіх гарніший?», а коли відкриваєш – там усередині шматочок фольги з тріщиною посередині.

– Невже? А яка в цьому ідея?

Бовфінгер піднімає вгору руки, немов беручи слова в лапки:

– Не для вас, але ми вас все одно любимо.

– Доволі недоброзичливо, – дозволяє собі зауважити Ходжес.

– Правда, але в кінці там написано «з любов’ю». Саме завдяки таким речам і продаються картки. Спершу вколоти, потім обійняти. А щодо вашої сьогоднішньої мети, містере Ходжес… чи мені краще називати вас детективом?

– Тепер уже просто містером.

– Я не бачив нічого, окрім звичайного дорожнього руху. Ніяких повільних проїздок, хіба що коли хтось шукав адреси, та фургона з морозивом після закінчення занять у школі. – Бовфінгер пускає під лоба очі. – Ви наслухалися повні вуха від місіс Мельбурн?

– Ну…

– Вона є членом НКРАФ, – каже Бовфінгер. – Це розшифровується як Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

– Щось пов’язане з погодою? Торнадо, формації хмар?

– Летючі тарілки, – Бовфінгер здіймає руки до неба. – Вона вважає, що вони походжають серед нас.

Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне розслідування:

– Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.

Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.

– О Боже! – скрикує він. – Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?

– Не знаю, – каже, підводячись, Ходжес. – Десятки, мабуть.

Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди – особистості, і вони мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.

Коли він ховає свій записничок, на обличчі Бовфінгера раптом з’являється тривожний вираз.

– Що? – відразу ж запитує з цього приводу Ходжес.

Бовфінгер показує пальцем через вулицю і питається:

– Ви ж не їли її печива, авжеж ні?

– Йо? А що?

– Я б на вашому місці кілька годин тримався поблизу туалету.

– 6 –

Коли він повертається до себе додому, стопи в нього бринять, щиколотки співають високе «до», а на автовідповідачі блимає вогник. Це Піт Гантлі, і голос у нього збуджений.

– Передзвони мені, – каже він. – Це неймовірно. Хай мені всратися, це просто нереально.

Ходжес раптово відчуває ірраціональну впевненість, що Піт і його по суті новенька напарниця Ізабель прицвяшили, врешті-решт, Містера Мерседеса. Він відчуває глибокий укол ревнощів, і як не дико – але це правда – злості. Він клацає номер Піта на швидкісному наборі, серце в ньому калатається, але його дзвінок спрямовується просто на голосову пошту.

– Отримав твоє повідомлення, – каже Ходжес. – Передзвони, коли зможеш.

Він вимикає телефон, потім сидить недвижно, барабанячи пальцями про краєчку письмового столу. Він запевняє себе, що не має значення, хто саме впіймав того сучого сина психопата, але воно ж має. Крім всього іншого, це мусить означати, що спливе його листування з цим «крутим» (забавно, як це слово застрягло йому в голові), а це може занурити його у доволі розігрітий суп. Але не це важливе. Важливе те, що без Містера Мерседеса все повернеться до того, як воно було перед цим: надвечірні телепередачі та загравання з батьківським револьвером.

Він дістає свій жовтий блокнот і починає переносити туди записи, зроблені під час обходу своїх сусідів. Через пару хвилин цього заняття він кидає блокнот назад до теки із заведеною справою й затріскує її. Якщо Піт з Іззі Джейнз скрутили цього парубка, всі ті фургони й зловісні чорні джипи місіс Мельбурн лайна варті.

Він думає, чи не зайти йому на «Блакитну Парасольку Деббі», чи не послати merckill’у запит: «Тебе вже впіймали?»

Абсурдно, але дико спокусливо.

Дзвонить телефон, він його хапає, але це не Піт. Це сестра Олівії Трелоні.

– О, – каже він. – Вітаю, місіс Паттерсон. Як ваші справи?

– У мене все гаразд, – каже вона, – але звертайтесь до мене Джейні, пам’ятаєте? Я Джейні, а ви Білл.

– Джейні, правильно.

– Ви не зовсім раді мене чути, судячи з вашого голосу, Білле.

«Чи не фліртує вона, бодай трішечки? А якщо так, хіба це було б неприємно?» – думає він.

– Ні, ні, я радий, що ви дзвоните, але в мене нема чого вам доповісти.

– Я на це й не очікувала. Я дзвоню, сказати про маму. Медсестра у «Сонячних акрах», та, що найкраще обізнана зі станом її здоров’я, працює в денну зміну в МакДоналд-корпусі, де містяться маленькі апартаменти моєї мами. Я попрохала її зателефонувати, якщо в мами станеться просвітлення. З нею таке все ще трапляється.

– Так, ви мені розповідали.

– Ну от, лише кілька хвилин тому ця медсестра зателефонувала й сказала, що мама знову в реальному світі, принаймні наразі. Прояснення в неї може тривати день-два, а потім вона знову порине в той туман. Ви все ще бажаєте поїхати побачитися з нею?

– Гадаю, так, – обережно мовить Ходжес, – але це мусить бути після полудня. Я очікую на один дзвінок.

– Це щодо того чоловіка, який вкрав її машину? – Джейні схвильована. «Так само й я мушу», – каже собі Ходжес.

– Саме це мені й треба з’ясувати. Я можу вам потім передзвонити?

– Безумовно. Ви маєте номер мого мобільного?

– Йо.

– Йо, – повторює вона, делікатно передражнюючи. Попри напружені нерви, це знову змушує його усміхнутись. – Зателефонуйте мені відразу, як зможете.

– Обов’язково.

Він перериває зв’язок і телефон дзвонить, коли слухавка все ще у нього в руці. Тепер це вже Піт, і він збуджений сильніше, ніж будь-коли.

– Біллі! Я мушу зараз же повертатися, він сидить у нас у кімнаті для допитів – у КД № 4, якщо точніше, пам’ятаю, ти завжди казав, що це щаслива для тебе камера? – але я мусив тобі подзвонити. Ми його запопали, напарнику, ми цього хуйла запопали.

– Кого запопали? – питає Ходжес, намагаючись робити це рівним тоном. Серцебиття в нього тепер також рівне, але удари такі важкі, що відчуваються в скронях: бум, і бум, і бум.

– Та йобаного ж Дейвіса! – кричить Піт. – Кого ж іще?

Дейвіс. Не Містер Мерседес, а Донні Дейвіс, любитель виступати перед камерами й убивця власної дружини. Білл Ходжес у полегшенні заплющує очі. Це наразі нехороша емоція, але він її все одно відчуває.

Він каже:

– Отже, той труп, який знайшов єгер неподалік його хатинки, виявився рештками Шейли Дейвіс? Ти впевнений?

– Цілком.

– Кого ти підірвав, щоб так швидко отримати результати аналізу ДНК?

Коли Ходжес ще був діючим детективом, вони вважали себе щасливцями, якщо отримували результати по ДНК впродовж календарного місяця після передачі зразків, а в середньому на це йшло шість тижнів.

– Нам не потрібні аналізи ДНК! Для суду, так, звичайно, але…

– Що ти цим хочеш сказати, не потрібні…

– Замовкни й слухай, гаразд? Він просто зайшов до нас із вулиці та в усьому зізнався. Ніякого адвоката, ніякої сраної юридичної казуїстики. Вислухав «Міранду»[194] і сказав, що йому не потрібен адвокат, він просто хоче зняти тягар у себе з душі.

– Господи-Ісусе. І це той, що був таким гладеньким на всіх допитах, які ми з ним проводили? Ти певен, що він не морочить вам яйця? Грає якусь довгу гру? – Думаючи, що саме це намагався б робити Містер Мерседес, якби вони його прицвяшили. Не просто гру, а довгу гру. Чи не саме тому він намагається створювати відмінні стилі письма в своїх анонімних листах?

– Біллі, там не тільки його дружина. Ти пам’ятаєш тих лялечок, яких він тримав біля себе? Дівчат із пишним волоссям і надутими цицьками, з іменами типу Боббі Су[195]?

– Звичайно. А що з ними?

– Коли це вибухне в пресі, ті юні леді постають навколішки й дякуватимуть Богу за те, що вони досі живі.

– Щось я за тобою не встигаю.

– Шляховий Джо, Біллі! П’ять жінок, зґвалтованих і вбитих на відпочинкових зонах різних міжштатних автотрас між нами й Пенсільванією, починаючи з дев’яносто четвертого й закінчуючи нуль-восьмим роком! Донні Дейвіс каже, що це він! Дейвіс – це Шляховий Джо! Він викладає нам імена, і місця, і описи. І все воно сходиться. Це… у мене мозок рветься!

– У мене теж, – каже Ходжес, саме це маючи цілком на увазі. – Мої вітання.

– Дякую, хоча я не зробив нічого, окрім як прийшов вранці на роботу. – Піт дико регоче. – Я почуваюся так, наче виграв у лотереї «Мегабакс».

Ходжес так не почувається, але він принаймні не програв у «Мегабакс». У нього так само залишилася справа, над якою він працюватиме.

– Біллі, я мушу туди повертатися, поки він не передумав.

– Йо, йо, але, Піте, перш ніж ти підеш…

– Що?

– Влаштуй йому призначеного судом.

– Ой, Біллі…

– Я серйозно. Вичави з нього на допиті все лайно, але раніше, ніж розпочнеш, оголоси – під запис, – що ти йому забезпечиш адвоката. Ти зможеш викрутити його досуха ще до того, як хтось з’явиться в Марроу, але ти мусиш зробити це правильно. Ти мене чуєш?

– Окей, окей. Це добра порада. Я скажу Іззі, щоб зайнялася цим.

– Чудово. Ну, тепер повертайся туди. Прицвяхуй його.

Піт буквально кукурікає. Ходжес десь читав, що люди так роблять, але сам досі такого ніколи не чув – окрім як від півнів.

– Шляховий Джо, Біллі! Йобаний Шляховий Джо! Ти в таке можеш повірити?

Він вішає слухавку раніше, ніж його колишній напарник встигає щось сказати. Ходжес сидить, де сидів, майже п’ять хвилин, чекаючи, поки вляжеться запізнілий припадок трясучки. Потім він телефонує Джейні Паттерсон.

– Це було не про того чоловіка, якого ми шукаємо?

– Вибачте, ні. Інша справа.

– Ох. Це погано.

– Йо. А ви також поїдете зі мною до того пансіонату?

– Ще б пак. Я чекатиму на хіднику.

Перед тим як піти, він ще раз востаннє перевіряє сайт «Блакитна Парасолька». Там нема нічого, і він не має наміру посилати зараз власне, акуратно вибудоване послання. Сьогодні ввечері буде не надто пізно. Нехай риба помучиться на гачку трохи довше.

Ходжес залишає свій дім без передчуття, що він сюди не повернеться.

– 7 –

«Сонячні акри» розкішні, Елізабет Вортон ні.

Вона сидить у кріслі-візку, згорблена в позі, яка нагадує Ходжесу роденівського «Мислителя». Крізь вікно ллється післяполудневе сонце, перетворюючи її волосся на срібну хмаринку – делікатну, як німб. За вікном, на положистій, ідеально доглянутій галявині, кілька золотих стариганів уповільненими рухами грають у крокет. Для місіс Вортон крокетові дні давно скінчилися. Як і дні, коли вона могла підводитися. Коли Ходжес бачив її востаннє – тоді поряд нього стояв Піт Гантлі, а Олівія Трелоні сиділа поряд з нею, – вона була зігнутою. Тепер вона зламана.

Джейні – така живописна у своїх завужених внизу слаксах і матроській блузі в блакитну й білу смужки – присідає поряд з нею на коліна, гладячи одну з жахливо покручених рук місіс Вортон.

– Як ти сьогодні, рідненька моя? – питає вона. – Ти маєш кращий вигляд.

Якщо це правда, Ходжес шокований.

Місіс Вортон вдивляється в дочку вицвілими блакитними очима, які нічого не виражають, навіть подиву. Серце в Ходжеса завмирає. Йому приємно було їхати сюди з Джейні, приємно було дивитися на неї, приємно було познайомитися з нею ще ближче, і це добре. Це означає, що подорож не була цілком марною.

Потім відбувається маленьке диво. Замутнені катарактою очі старої пані проясняються; її потріскані, без помади, губи розсовуються в посмішці.

– Привіт, Джейні. – Вона може лише трішки підвести голову, але її очі блимають на Ходжеса. – Крег.

Завдяки їх розмовам під час подорожі сюди, Ходжес знає, хто це такий.

– Це не Крег, мила моя. Це один мій друг. Його звуть Білл Ходжес. Ти з ним колись знайомилася.

– Ні, мені не віриться… – Вона замовкає, тепер хмурячи чоло, а потім мовить: – Ви… один із тих детективів?

– Так, мем.

Він навіть не думає пояснювати їй, що тепер уже на пенсії. Краще дотримуватися спрощеної лінії, коли в її голові працюють лише кілька електросхем.

Її нахмуреність поглиблюється, створюючи річечки зморшок.

– Ви думали, що Лівві залишила ключ у себе в машині, і тому той чоловік зумів її вкрасти. Вона вам казала й казала, але ви їй так ніколи й не повірили…

Ходжес копіює Джейні, опускаючись на коліно поряд з кріслом-візком.

– Місіс Вортон, тепер я думаю, що ми могли бути тоді неправі щодо цього.

– Звісно, були. – Вона знову переводить погляд на єдину дочку, яка в неї залишилася, дивлячись на неї вгору з-під костистого козирка брови. – А де Крег?

– Я розлучилася з ним минулого року, мамо.

Вона задумується, потім каже:

– Добре, здихалася поганого мотлоху.

– Не можу всім серцем не погодитися. Білл може поставити тобі декілька запитань?

– Не вбачаю, чому ні, але мені хочеться випити помаранчевого соку. А ще мої болезаспокійливі пігулки.

– Я сходжу до сестринської, дізнаюся, чи вже час, – каже вона. – Білле, ви не проти, якщо я…

Він киває, ворушачи двома пальцями в жесті «йдіть, йдіть». Щойно вона зникає за дверима, Ходжес підводиться на рівні й сідає на ліжко Елізабет Вортон, зчепивши руки собі між колін. Блокнот при ньому, але він боїться, що, роблячи нотатки, може її відволікати. Вони мовчки дивляться одне на одного. Ходжес причарований срібним ореолом навкруг голови старої пані. Є ознаки того, що котрась із санітарок сьогодні вранці причісувала їй волосся, але за години, що минули відтоді, воно розлетілося у своїх диких напрямках. Ходжесу це подобається. Сколіоз скрутив її тіло в потворну форму, але волосся в неї красиве. Дике й красиве.

– Я думаю, – починає він, – ми негарно поставилися до вашої дочки, місіс Вортон.

Так, дійсно. Навіть якщо місіс Т. була мимовільною спільницею, а Ходжес не цілком відкидає припущення, що вона залишила ключ у замку запалювання, вони з Пітом зробили негідну роботу. Надто легко це – занадто легко – не вірити або зневажати того, хто тобі не подобається.

– Ми були засліплені певним упередженням, і мені за це дуже жаль.

– Ви оце говорите про Джейні? Джейні й Крега? Знаєте, він її бив. Вона намагалася щось зробити, аби він покинув оті наркотики, які йому так подобалися, а він її вдарив. Вона каже, тільки раз, але я гадаю, більше. – Вона підіймає одну слабеньку руку й торкається собі носа. – Мати вміє відчути.

– Це не про Джейні. Я кажу про Олівію.

– Він змусив Лівві припинити приймати її пігулки. Вона сказала, це тому, що вона не хотіла стати наркозалежною, як Крег, але то було не те саме. Їй потрібні були ті пігулки.

– Ви говорите про антидепресанти?

– То були пігулки, які робили її здатною виходити між люди. – Вона замовкає, міркуючи. – Були також ще й інші, які допомагали їй утримуватись від того, щоби знову й знову чогось торкатися. Ще в неї були дивні ідеї, в моєї Лівві, але все одно вона була доброю людиною. Всередині вона була дуже доброю людиною.

Місіс Вортон починає плакати.

На нічному столику лежать серветки «Клінекс». Ходжес бере кілька штук і простягає їй, але, бачачи, як важко жінці стиснути пальці, він сам витирає їй очі.

– Дякую вам, сер. Ваше прізвище часом не Ходжес?

– Ходжес, мем.

– Ви були добрий один. Інший був дуже недобрим до Лівві. Вона казала, він із неї насміхався. Насміхався весь час. Вона казала, що бачила це по його очах.

Чи це правда? Якщо так, йому соромно за Піта. І соромно за себе, тому що сам цього не усвідомлював.

– Хто порадив їй припинити приймати пігулки? Ви пам’ятаєте?

Прийшла назад Джейні з помаранчевим соком і маленьким паперовим стаканчиком, в якому, мабуть, були болетамувальні ліки її матері. Ходжес посилає їй погляд краєм ока й тим самим жестом двома пальцями показує, щоб вона пішла. Йому не хочеться, щоб роздвоювалася увага місіс Вортон, чи щоб вона приймала будь-які пігулки, котрі ще дужче затуманять її й без того затуманену пам’ять.

Місіс Вортон сидить тихо. А потім, коли вже Ходжес почав боятися, що вона не відповість, каже:

– То був її приятель за листуванням.

– А чи вона зустрілася з ним під «Блакитною Парасолькою»? «Під Блакитною Парасолькою Деббі»?

– Вона ніколи з ним не зустрічалася. Особисто не зустрічалася.

– Я маю на увазі…

– «Блакитна Парасолька» – то уявна річ. – Її очі з-під білих брів обзивають його повним ідіотом. – То така штука у неї в комп’ютері. Френкі був її комп’ютерним приятелем за листуванням.

Він завше відчуває щось на кшталт електричного удару в діафрагму, коли вигулькує нова інформація. Френкі. Зрозуміло, що це не справжнє ім’я цього парубка, але імена мають власну владу й псевдоніми часто мають значення. Френкі.

– Він сказав їй, щоб припинила приймати ліки?

– Так, він сказав, що вони її гальмують. Де Джейні? Я хочу пігулок.

– Вона ось-ось повернеться, я певен.

Місіс Вортон на мить втупилася очима собі в пелену.

– Френкі казав, що він приймав точно такі ж ліки, і тому він і зробив… те, що він зробив. Він казав, що йому покращало, коли він припинив їх приймати. Він казав, що після того, як він припинив, він зрозумів, що те, що він вдіяв, було негарним. Але це його печалило, бо він не міг нічого переробити назад. Отаке він їй казав. І про те, що життя не варте того, щоб залишатись живим. Я казала Лівві, щоб перестала з ним спілкуватися. Я казала, що він поганий. Що він її труїть. А вона сказала…

Знову з’являються сльози.

– Вона сказала, що мусить його врятувати.

Цього разу, коли Джейні заходить у двері, Ходжес їй киває. Джейні кладе пару блакитних пігулок до наготовленого рота матері, потім дає їй попити соку.

– Дякую, Лівві.

Ходжес бачить, як здригається Джейні.

– Нема за що, мамуню. – А потім, обернувшись до Ходжеса: – Гадаю, нам треба вже йти, Білле. Вона дуже втомилась.

Він і сам це бачить, але все ще відтягує прощання. Це те відчуття, коли допит не здається завершеним. Коли на гілці ще залишилося висіти ще принаймні одне яблуко.

– Місіс Вортон, а чи не розказувала Олівія ще що-небудь про Френкі? Тому що ви праві. Він дійсно поганий. Мені хотілося б його знайти, щоб він нікому більше не міг зробити зла.

– Лівві ніколи б не залишила свого ключа в машині. Ніколи. – Елізабет Вортон згорблено сидить у потоці сонця, людська закарлючка в пухнастім блакитнім халаті, не свідома того, що її голову вінчає серпанок срібного світла. Знову підноситься вгору палець – напоумлюючи. – Той собака, що у нас був, ніколи більше не ригав на килим. Тільки тоді один раз.

Джейні бере Ходжеса за руку, показуючи губами: «Ходімо».

Звички помирають важко, і тому, коли Джейні нахиляється і спершу цілує матір у щоку, а потім у куточок сухих губ, Ходжес промовляє древню формулу:

– Дякую, що приділили ваш час, місіс Вортон. Ви дуже допомогли.

Коли вони вже підходять до дверей, місіс Вортон дуже чітко промовляє:

– Вона ніколи не вчинила б самогубства, якби не ті привиди.

Ходжес розвертається. Джейні поруч з ним із розширеними очима.

– Які привиди, місіс Вортон?

– Один був дитячий, – каже вона. – Того бідолашного немовляти, що його тоді вбило разом з усіма іншими людьми. Лівві чула його вночі, як воно плаче й плаче. Вона казала, що ту дитину звали Патриша.

– У себе вдома? Олівія чула це в своєму будинку?

Елізабет Вортон примудряється на крихітний кивок, просто легеньке осідання підборіддя.

– А інколи була мати. Вона казала, що мати її винуватила.

Згорблена у візку, вона дивиться вгору на них.

– Вона зазвичай ридала: «Чому ти дозволила йому убити мою дитину?» Ось чому Лівві вбила себе.

– 8 –

Післяполуденний час, і на вулицях цього передмістя повно відпущених після шкільних занять дітлахів. На Харпер-ровд їх не дуже багато, але все одно достатньо, щоб Брейді мав видиму причину повільно проїхатися повз будинок номер шістдесят три й зазирнути у вікно. Та от не може він цього зробити, бо штори запнуті. А під навісом ліворуч від будинку, якщо не рахувати газонокосарки, порожньо. Замість того, аби сидіти вдома і, як йому годиться, дивитися телевізор, Дет-Пенс катається десь у своїй гівняній старій «Тойоті».

Де він катається? Можливо, це нічого не означає, але від відсутності Ходжеса Брейді робиться трохи незатишно.

До бровки тупотять дві маленьких дівчинки із затиснутими в кулачках грішми. Їх напевне ж навчали – як вдома, так і в школі – ніколи не наближатися до чужих, особливо до чужих чоловіків, але хто може бути менш чужим за старого, доброго Містера Смаколика?

Він продає кожній з них по ріжку, одній шоколадного, а іншій ванільного морозива. Вони хихотять. Правда та, що одна потворна, а інша ще гірша. Обслуговуючи малих, даючи їм решту, він думає про відсутню «Короллу», загадуючись, чи ця зміна в рутинному післяобідньому режимі Ходжеса має якийсь стосунок до нього. Наступне повідомлення від Ходжеса на «Блакитній Парасольці» може пролити якесь світло, підказати, в який бік повернуто ніс екс-копа.

А якщо навіть ні, Брейді все одно хочеться почути щось від нього.

– Ти не смієш мене ігнорувати, – промовляє він під передзвін і теленькання дзвіночків у себе над головою.

Він перетинає Ганновер-стрит, зупиняється біля торговельного центру, вимикає двигун (дратівні дзвіночки благословенно вмовкають) і витягає з-під сидіння свій ноутбук. Комп’ютер він тримає в ізольованому кейсі, бо у фургоні завжди так збіса холодно. Діждавшись, коли завантажиться ноутбук, завдяки вай-фаю сусідньої кав’ярні, він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі».

Нічого.

– Ах ти ж старий хер, – шепоче Брейді. – Ти не смієш ігнорувати мене, ти, старий хер.

Зашморгуючи зіпер на кейсі із захованим туди знову комп’ютером, він бачить пару хлопців, що стоять перед крамничкою коміксів – дивлячись на нього, вони перемовляються, усміхаються. Зі свого п’ятирічного досвіду роботи Брейді оцінює їх десь як шести-чи семикласників зі спільним ай-к’ю сто двадцять балів і довгим майбутнім, що полягатиме в отоварюванні чеків по безробіттю. Або коротким у якійсь пустельній країні.

Вони підходять, попереду той, що на вигляд більш дуркуватий. Усміхаючись, Брейді висовується з вікна фургона:

– Чим вам допомогти, хлопці?

– Нам хотілося взнати, чи є у вас тут Джері Ґарсіа[196], – каже Дуркуватий.

– Нема, – відповідає Брейді, усміхаючись ще ширше, – але якби був, я би, звісно, дав йому волю.

У них такий розчарований вигляд, що Брейді мало не регоче. Натомість він показує вниз, на штани Дуркуватого:

– У тебе зіпер розійшовся, – каже він, а коли Дуркуватий дивиться вниз, Брейді тицяє пальцем йому в м’яке місце під підборіддям. Трохи жорсткіше, ніж він сподівався – насправді набагато жорсткіше, – та ну й чорт з ним.

– Підловив, – весело каже Брейді.

Дуркуватий посміхається, показуючи «так», його підловили, але там, просто над адамовим яблуком, у нього червоний рубець і сльози здивування плавають у його очах.

Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий рушають геть. Дуркуватий озирається через плече назад. Зараз, із надутою нижньою губою, він схожий більше на третьокласника, а не на зростаючого юного підлітка в закаляних спермою трусах, який у вересні викобенюватиметься в коридорах середньої школи імені Біла[197].

– Це насправді боляче, – каже він трохи ніби здивовано.

Брейді себе кляне. Щиголь достатньо сильний, щоб навернути сльози на очі дитині, означає, що він виявив себе достатньо правдиво. Це також означає, що Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий його запам’ятають. Брейді може вибачитися, може навіть, щоб показати свою щирість, дати їм безплатно морозиво, але тоді вони запам’ятають це. Це дрібничка, але дрібнички накопичуються і потім ти можеш отримати щось величезне.

– Перепрошую, – каже він, і то цілком щиро. – Я просто пожартував, синку.

Дуркуватий показує йому «фак», солідарний з ним Не Зовсім Дуркуватий також додає свого середнього пальця. Вони заходять до крамнички коміксів, де – якщо Брейді знає такого роду хлопців, а він їх знає – після п’яти хвилин гортання сторінок їм запропонують або щось купувати, або вшиватись геть.

Вони його запам’ятають. Дуркуватий може навіть розповісти своїм батькам, а його батьки подадуть скаргу до Льоба. Це малоймовірно, проте не виключено, і чия вина, що, замість легенько, як він намірявся, Брейді ткнув у голу шию Дуркуватому Хлопцю пальцем так сильно, що там залишився слід? Це жирний екс-коп вибив Брейді з рівноваги. Він змушує його робити помилки, і Брейді це не подобається.

Він заводить свій фургон. Дзвіночки з гучномовців на даху починають дзеленькати якусь мелодію. Брейді повертає ліворуч, на Ганновер-стрит, починаючи знову займатись своєю рутинною роботою, він продає ріжки, і «Полярні батончики», і «Щасливих хлопчиків», поширює цукор надвечір’ям, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості.

– 9 –

Хоча на Озерній авеню повно парковочних місць після сьомої години, як про це добре була знала Олівія Трелоні, та коли Ходжес і Джейні Паттерсон близько п’ятої вечора повертаються з «Сонячних акрів», місць мало й вони віддалік. Утім, Ходжес помічає одне десь за три чи чотири будівлі далі по вулиці і, хоча воно невеличке (наступна поза порожнім місцем машина трохи перебрала зайвого), він швидко й легко втискує туди свою «Тойоту» – як ступню в чобіток.

– Я вражена, – каже Джейні. – Сама я ніколи б не зуміла так зробити. Коли вперше здавала іспити на водійські права, я двічі провалювалася саме на паралельному паркуванні.

– Залізний, мабуть, у вас був екзаменатор.

Вона усміхається:

– На третій раз я одягла коротку сукню і цей тонкий трюк виявився вдалим.

Думаючи про те, наскільки йому хотілося б побачити її в короткій сукні – що коротше, то краще, – Ходжес каже:

– У цьому нема ніяких тонкощів. Якщо ви здаватимете задом до бровки під кутом сорок п’ять градусів, помилитися неможливо. Тобто якщо у вас не занадто велика машина. От «Тойота» ідеальна для парковки в місті. Не те що… – він обриває себе.

– Не те, що «мерседес», – закінчує вона. – Ходімо, підніметеся, вип’єте кави, Білле. Я навіть сама вкину гроші в лічильник.

– Вкину я. Фактично, я заплачу за стоянку максимальну суму. Нам багато про що треба побалакати.

– Ви про щось дізналися від моєї мами, авжеж? Це тому ви були таким мовчазним усю дорогу назад?

– Дізнався і переповім вам, але не з цього місця мусить розпочатись розмова. – Він дивиться їй тепер прямо в обличчя, і це обличчя, в яке легко дивитися. Господи-Ісусе, йому хотілося б бути на п’ятнадцять років молодшим. Бодай навіть на десять. – Я маю бути з вами відвертим. Мені здається, що ви думаєте, ніби я прийшов у пошуках роботи, але справа не в тому.

– Ні, – мовить вона. – Гадаю, ви прийшли, бо почувалися винним через те, що трапилося з моєю сестрою. Я просто використала вас. І я про це не шкодую. Ви були делікатним до моєї матері. Добрим. Дуже… дуже ніжним.

Вона близько, її очі темнішого синього кольору в надвечірньому світлі й широко розплющені. Губи в неї розкриті, немов вона збирається ще щось сказати, але він не дарує їй на це шансу. Він цілує її раніше, ніж встигає сам зрозуміти, яке це глупство, яке це безумство, і бентежиться, коли вона відповідає на його поцілунок, навіть кладе долоню йому на потилицю, щоб зробити їхній контакт ще трішки міцнішим. Це триває не довше п’яти секунд, але здається набагато довшим Ходжесу, котрий не цілувався подібним чином уже чимало часу.

Вона відхиляється назад, проводить долонею собі по волоссю і каже:

– Мені хотілося це зробити весь цей день. А тепер ходімо нагору. Я зроблю каву, а ви відзвітуєте.

Але звіт буде набагато пізніше, а кави не буде зовсім.

– 10 –

Віні знову цілує її в ліфті. Цього разу її руки зчеплені ззаду в нього на шиї, а його просуваються нижче її крижів до білих слаксів, обхоплюючи сідниці. Він свідомий того, як його велике черево давить на її підтягнуте, і думає, що це мусить викликати в неї огиду, але коли двері ліфта відчиняються, щоки в неї палають, очі іскряться, вона показує в усмішці маленькі білі зуби. Вона бере його за руку й тягне за собою по короткому коридору між ліфтом і дверима квартири.

– Ходімо, – каже вона. – Ходімо, ми мусимо це зробити, тому ходімо, поки хтось із нас не забоявся.

«Це буду не я», – думає Ходжес. Він розпалений до останньої частинки себе.

Спершу вона не може відімкнути двері, бо задуже тремтить її рука з ключем. Від цього вона сміється. Він змикає своє пальці на її пальцях і вони разом встромляють «Шлейг»[198] у замкову щілину.

Квартира, де він колись уперше побачив сестру й матір цієї жінки, притінена, бо сонце вже перебралося на інший бік будівлі. Озеро потемнішало до кобальтового кольору такої глибини, що стало майже пурпуровим. На ньому вже нема вітрильників, але він бачить якесь вантажне судно…

– Ходімо, – знову повторює вона. – Ходімо, Білле, не підведи мене тепер.

І ось вони вже в одній зі спалень. Він не знає, чи це спальня Джейні, чи та, якою користувалася Олівія, коли залишалася тут на ніч по четвергах, і його це не обходить. Життя впродовж останніх місяців – телевізор після полудня, вечері з мікрохвильовки, батьківський револьвер «Сміт & Вессон» – здається таким далеким, що воно могло належати якомусь вигаданому персонажу з нудного закордонного кінофільму.

Вона намагається стягнути з себе через голову смугасту матроську блузу, і та застрягає, зачепившись за заколку у неї в волоссі. Вона видає роздратований, задавлений смішок.

– Допоможи мені з цією бісовою блузкою, будь ласка…

Він проводить долонями вгору по її гладеньких боках – вона трішки здригається з його першим доторком, – сягаючи під вивернуту блузу. Розправляє і стягує тканину. Голова Джейні опиняється на волі. Вона сміється короткими, трохи захеканими віддихами. На ній чисто-білий бавовняний ліфчик. Ходжес тримає її за талію й цілує між грудей, тимчасом як вона розстібає на ньому ремінь і ґудзик штанів. Він думає: «Якби я знав, що таке може трапитися у цей період мого життя, я б знов почав ходити до тренувального залу».

– Чому… – починає він.

– Ох, помовч. – Вона проводить рукою в нього спереду, розстібаючи зіпер долонею. Штани з нього спадають на туфлі, дзвякаючи монетами. – Збережи розмову на пізніше. – Вона крізь труси хапається за його твердь і похитує нею, наче важелем коробки передач, змушуючи його охнути. – Уже гарний початок. Не налягай на мене, Білле, не смій.

Вони падають на ліжко, Ходжес усе ще в боксерських трусах, Джейні в бавовняних трусиках, таких же простих, як її ліфчик. Він пробує перевернути її на спину, але вона пручається.

– Ти не ляжеш на мене зверху, – каже вона. – Якщо в тебе станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, ти мене розчавиш.

– Якщо в мене станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, я буду найбільш розчарованим чоловіком з тих, які коли-небудь покидали цей світ.

– Не рухайся. Просто не рухайся.

Вона чіпляється великими пальцями за боки його трусів. У цей час він забирає в долоні її звисаючі груди.

– А тепер підніми ноги. І займись справою. Трішки користуйся великими пальцями, мені це подобається.

Він здатен без проблем виконати обидва накази; він завжди був вмілим у веденні декількох справ одночасно.

За якусь мить вона дивиться вниз на нього, пасмо волосся спадає їй просто на око. Відкопиливши нижню губу, вона його здмухує.

– Лежи спокійно. Дай мені самій робити роботу. І залишайся зі мною. Не те, щоб мені хотілося тут панувати, але я не мала сексу вже два роки, а останній раз був провальним. Зараз я хочу отримати задоволення. Я на це заслужила.

Чіпке, слизьке тепло обхоплює його теплим стисканням, і він не може втриматися від того, щоб не податися вгору стегнами.

– Спокійно лежи, я сказала. Наступного разу рухатимешся, скільки захочеш, але зараз мій час.

Це важко, але він робить так, як вона наказала.

Знову їй спадає на очі волосся, та цього разу вона не може скористатися нижньою губою, щоб його віддмухнути, бо якраз впивається в неї різкими покусуваннями, які – думає він – відчує лише перегодом. Розчепіривши пальці, вона обома долонями гладить його порослі сивіючим волоссям груди, потім нижче – дратівну опуклість його черева.

– Мені треба… скинути трохи вагу, – хекає він.

– Тобі треба замовкнути, – каже вона, потім рухається – лиш трішечки – і заплющує очі. – О Господи, так глибоко. І гарно. Ти можеш почати турбуватися своєю дієт-програмою пізніше, гаразд?

Вона знов починає рухатися, роблячи одну паузу, щоб трохи змінити позу, а потім входить у постійний ритм.

– Я не знаю, як довго я зможу…

– Краще довше. – Очі в неї так само заплющені. – Вам краще протриматися, детективе Ходжес. Рахуйте прості числа. Думайте про книжки, які вам подобалися в дитинстві. Промовляйте ззаду наперед слово ксилофон. Тільки залишайтесь зі мною. Я не заберу багато часу.

Він залишається з нею достатньо довго.

– 11 –

Інколи, почуваючись у замішанні, Брейді повторює маршрут свого найбільшого тріумфу. Це його втішає. Цього п’ятничного вечора, поставивши морозивний фургон і обмінявшись парою обов’язкових жартів з Ширлі Ортон у передньому офісі, він не їде додому. Натомість він веде свій драндулет у центр міста, з огидою дослухаючись до хитання його передка й надто гучного бовтання двигуна. Йому треба швидше обчислити різницю між вартістю якоїсь нової машини (нової вживаної машини) та вартістю ремонту цієї. А материна «Хонда» потребує втручання ще більш відчайдушно, ніж його «Субару». Не можна сказати, щоб зараз вона їздила «Хондою» надто часто, і це добре, зважаючи на те, скільки часу вона проводить в ауті.

Його подорож по Маршруту Пам’яті починається відразу поза яскравими вогнями центрального бізнес-кварталу, на Озерній авеню, де місіс Трелоні завжди залишала свій «мерседес» по четвергах, і в’ється вгору по Марлборо-стрит до Міського Центру. Але цього вечора він не заїжджає далі того кондомініуму. Він вдаряє по гальмах так різко, що його мало не буцає машина, яка їхала позаду. Її водій натискає клаксон, видаючи довгий, оскаженілий гудок, але Брейді не звертає уваги. Для нього це все одно, що туманна сирена по той бік озера.

Той водій об’їжджає його, одночасно опускаючи вікно з пасажирського боку, щоб на всю силу своїх легень крикнути «гівнюк». Брейді й на це також не звертає уваги.

У їхньому місті може бути тисячі «Тойот Королла», і сотні блакитних «Тойот Королла», але скільки блакитних «Тойот Королла» мають на бампері наліпку «ПІДТРИМУЙТЕ ВАШУ МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ»? Брейді може закластися, що тільки одна, і що це той жирний екс-коп збіса робить у квартирі кондомініуму старої пані? Навіщо він відвідує сестру місіс Трелоні, яка тепер тут живе?

Відповідь здається очевидною: детектив Ходжес (Пенс.) полює.

Брейді більше не цікавить переживання наново свого минулорічного тріумфу. Він робить протизаконний (і абсолютно для себе нехарактерний) розворот, прямуючи тепер у Норт-Сайд. Прямуючи додому з єдиною думкою в голові, що блимає там, немов неонова вивіска.

Сучий ти потрух. Сучий ти потрух. Сучий ти потрух.

Справи рухаються не в тому напрямку, який був очікувався. Справи вислизають з-під його контролю. Це неправильно.

Щось мусить бути зроблено.

– 12 –

Коли над озером висипають зірки, в кухонному затишку вони поглинають доставлену на замовлення китайську їжу, запиваючи її чорним чаєм «Улун». Джейні в пухнастому білому халаті. Ходжес у своїх боксерських трусах і майці. Пішовши після заняття коханням до ванної (Джейні, згорнувшись посеред ліжка, була задрімала), він став там на терези та з радістю побачив, що, порівняно з останнім разом, коли зважувався, він полегшав на чотири фунти. Це початок.

– Чому я? – питає наразі Ходжес. – Не зрозумій мене неправильно, я почуваюся неймовірним щасливчиком, навіть благословенним, – але мені шістдесят два роки, ще й зайва вага.

Вона сьорбає чай.

– Ну, давай про це поміркуємо, можемо ж? У якомусь із тих старих детективних фільмів, які ми з Оллі ще дітьми дивилися по телевізору, я була б захланною чортицею, можливо, дівчиною-сигаретницею з нічного клубу, яка намагається обворожити загрубілого й цинічного приватного детектива своїм благоліпним білим тілом. Але я не захланна особа – і не мушу нею бути, зважаючи на той факт, що нещодавно я успадкувала кілька мільйонів доларів, – а моє благоліпне біле тіло вже почало обвисати в кількох значущих місцях. Як ти це, мабуть, зауважив.

Він цього не помітив. Що він зауважив, це те, що вона не відповіла на його запитання. Тому він чекає.

– Цього недостатньо?

– Аж ніяк.

Джейні пускає під лоба очі.

– Мені б хотілося придумати спосіб відповісти тобі делікатніше за «чоловіки такі тупі» чи елегантніше за «я почувалася такою розпаленою, що мені схотілося змести павутиння». Нічого кращого мені до голови не йде, тож погодимось із цим. Плюс, мене до тебе вабило. Минуло вже тридцять років, як я була свіженькою дебютанткою, і забагато часу відтоді, як я злягалася. Мені сорок чотири, і це дозволяє мені прагнути отримати те, чого я бажаю. Я не завжди все отримую, але мені вільно намагатись отримати.

Він вдивляється в неї в чесному зачудуванні. Сорок чотири?

Вона вибухає сміхом:

– А знаєш що? Цей твій погляд, це найприємніший комплімент, який я отримувала за довгий, дуже довгий час. І найбільш щирий. Просто оцей погляд. Тому я його розвину трішки далі. А скільки, ти вважав, мені років?

– Може, сорок. Це щонайбільше. Від чого я вже почувався грабіжником дитячих колисок.

– Яка дурість. Якби не я, а ти був грошовитою особою, всі сприймали б молодшу жінку з тобою як належне. У такому випадку всі сприймали б як належне, якби ти спав з якоюсь двадцятип’ятирічкою. – Вона робить паузу. – Хоча це вже дійсно було б викраденням з дитячої колиски, як на мою скромну думку.

– І все ж таки…

– Ти старий, але не такий вже й старий, і ти в тілі, але не такий вже й товстий. Хоча й станеш, якщо продовжуватимеш рухатися в тому ж напрямку. – Вона показує на нього своєю виделкою. – Це того роду чесність, яку може собі дозволити жінка після того, як переспала з чоловіком, і він їй усе ще подобається достатньо, щоб разом із ним вечеряти. Я казала, що не мала сексу два роки. Це правда, але знаєш, коли я востаннє мала секс з чоловіком, який мені дійсно подобався?

Він хитає головою.

– Лишень подумай, на молодшому курсі в коледжі. І він не був чоловіком, він був запасним півзахисником з великим червоним прищем на кінчику носа. Хоча й дуже ніжним. Незграбним і занадто поспішливим, але ніжним. Він натуральним чином плакав потім у мене на плечі.

– То це не було просто… я не знаю…

– Трах типу «дякую вам»? Трах з почуття милосердя? Подаруй мені трохи поваги. А я тобі обіцянку. – Вона нахиляється, халат розчахується, відкриваючи притінену улоговину між її грудей. – Скинеш двадцять фунтів, і я ризикну, щоб ти був згори.

Він регоче, неспроможний зупинитися.

– Це було чудово, Білле. Я аніскільки не шкодую, і мене приваблюють великі хлопці. Півзахисник з прищем на носі важив близько двохсот сорока[199]. Мій колишній був жердиною, і мені слід було б знати, що нічого путнього з того не буде, щойно я його вперше побачила. Можна, ми на цьому облишимо?

– Йо.

– Йо, – повторює вона, посміхаючись, і підводиться. – Ходімо до вітальні. Настав час тобі зробити свій звіт.

– 13 –

Він розповідає їй усе, не згадуючи лише про своє безкінечне переглядання дурних денних телепередач і фліртування з батьковим старим службовим револьвером. Вона слухає серйозно, не перебиваючи, її очі рідко полишають його обличчя. Коли він закінчує, вона дістає з холодильника пляшку вина й наливає їм обом у бокали. То великі бокали, і він дивиться на свій з сумнівом.

– Не знаю, чи варто мені, Джейні. Мені ж іще за кермо.

– Ні, цієї ночі тобі не треба. Ти залишишся тут. Хіба що в тебе є собака чи кицька?

Ходжес хитає головою.

– Навіть папуги нема? У якомусь із тих старих фільмів ти мав би принаймні папугу в себе в кабінеті, який казав би образливі слова потенційним клієнтам.

– Точно. А ти була б моєю секретаркою. І звали б тебе Лолою замість Джейні.

– Або Велмою.

Він вишкіряється. Вони з нею на одній хвилі.

Вона нахиляється вперед, знову створюючи той заманливий вид.

– Зроби для мене профайлінг того парубка[200].

– Це ніколи не було моєю роботою. У нас були хлопці, що спеціалізувались на цьому. Один у поліції і ще два за викликом з факультету психології в штатному університеті.

– Все одно зроби. Я тебе погуглила, знаєш, і мені здається, ти був чи не найкращим у поліцейському департаменті. До чорта похвальних відгуків.

– Мені щастило кілька разів.

Це в нього звучить фальшиво, але удача дійсно грає в цьому велику роль. Удача й перебування в готовності. Вуді Аллен[201] був правий: «Вісімдесят відсотків успіху – це вчасно з’явитися».

– Спробуй зробити, гаразд? Якщо добре зробиш, можливо, ми знову сходимо до спальні. – Вона морщить до нього носа. – Якщо, звичайно, ти не занадто старий для подвійного інтеркурсу.

З того, як він почувається зараз, він, можливо, не занадто старий і для потрійного. Багато було целібатних ночей, на зарезервовані можливості яких він може покластися. Чи то він так сподівається. Почасти – і то великою часткою себе – він усе ще не може повірити, що це не неймовірно деталізоване сновидіння.

Він відпиває вина і, перекочуючи його в роті, дає собі час подумати. Верх її халату знову затулений, що допомагає йому зосередитись.

– Гаразд. Радше за все, він молодий, це найперше. Я так гадаю, десь між двадцятьма й двадцятьма п’ятьма роками. Почасти це виходить з його комп’ютерної обізнаності, але не цілком. Коли цілу групу людей вбиває старший парубок, зазвичай він нападає на родину, колег по роботі або і тих, й інших. І потім він закінчує тим, що приставляє дуло до власної голови. Ти шукаєш і знаходиш причину. Якісь мотиви. Дружина його вигнала, а потім отримала від суду постанову про заборону йому з нею контактів. Бос його скоротив, а потім ще й принизив тим, що наказав парі охоронців стояти поряд, коли він очищав свій кабінет. Прострочені позики. Вичерпані кредитні картки. Дім «підтопило». Машину забрав продавець за несплату внесків.

– Але як щодо серійних убивць? Хіба той парубок у Канзасі був не середнього віку?

– Денніс Рейдер[202], йо. Але він був середнього віку, коли його там запопали, а коли він починав, йому було років тридцять чи десь так. А ще його вбивства мали сексуальне підґрунтя. Мерседес-Кілер не секс-убивця, а також він не серійний убивця в традиційному сенсі. Він розпочав з групи, але потім взявся за окремих осіб – спершу ваша сестра, тепер я. І на нас він пішов не з вогнепальною зброєю, і не у викраденому автомобілі, хіба не так?

– Поки що принаймні, – погоджується Джейні.

– Наш парубок – це гібрид, але він має дещо спільне з молодими людьми, які йдуть на вбивства. Він більше схожий не на Рейдера, а на Лі Мелво – одного з Белтвейських снайперів[203]. Мелво та його партнер планували вбивати щодня шестеро білих. Просто будь-яких. Кому не пощастило попасти у їхні приціли, мусили полягти. Стать і вік не мали значення. Їм вдалося застрелити десятьох, непоганий результат для пари маніяків-людиновбивць. Заявлені мотиви були расовими, і з боку Джона Аллена Мухаммада (він був партнером Мелво, набагато старшого віку) це могло бути правдивим або почасти правдивим. Мені здається, у Мелво мотивація була набагато складнішою, ціле вариво різних речей, яких він сам не розумів. Придивись уважніше, і, ймовірно, знайдеться, що головними гравцями там були сексуальний розлад і сімейне виховання. Гадаю, те саме й з нашим парубком. Він молодий. Він кмітливий. Він уміло вписується в оточення, так уміло, що багато його знайомих навіть не уявляють собі, що насправді він відлюдник. Коли його буде впіймано, вони казатимуть: «Повірити не можу, що було так-то й так-то, він завше був таким приємним».

– Як Декстер Морган[204] у тому серіалі.

Ходжес знає, про кого вона каже, і рішуче мотає головою. Але не тільки через те, що той серіал є суто сфантазованим лайном.

– Декстер розуміє, чому він робить те, що робить. Наш же парубок – ні. Він майже напевне неодружений. У нього нема дівчини. Він може бути імпотентом. Маються великі шанси на те, що він досі живе у батьківському домі. Якщо так, то, ймовірно, з кимось одним із батьків. Якщо це батько, стосунки холодні й відчужені – кораблі, що проминають один іншого серед ночі. Якщо там мати, існують великі шанси на те, що Містер Мерседес є її сурогатним чоловіком. – Він бачить, що вона хоче щось сказати, і піднімає руку. – Це не означає, що між ними існують статеві стосунки.

– Можливо, ні, Білле, але я тобі дещо розповім. Щоб мати з чоловіком статеві стосунки, не обов’язково з ним спати. Інколи це зорові контакти, або одяг, в який вбираєшся, знаючи, що він буде поряд, або що ти в цей час робиш зі своїми руками – доторки, погладжування, обійми, пещення. Десь там мусить бути присутнім секс. Я маю на увазі той лист, який він надіслав тобі… те місце, де йдеться про кондом, який на ньому був, коли він робив те… – Вона здригається в своєму білому халаті.

– Дев’яносто відсотків того листа – білий шум, проте звісно, секс у ньому десь присутній. Так бува завжди. А також злість, агресія, самотність, почуття неадекватності… Але нема сенсу занурюватися у всякі такі речі. Це не профайлінг, це теоретичні дослідження. Які були вище рівня моєї зарплати, навіть коли я ще отримував зарплату.

– Окей…

– Він порчений, – каже Ходжес просто. – І зловредний. Як те яблуко, що зовні цілком гарне, а як його розріжеш, усередині воно чорне й повне черви.

– Зловредний, – повторює вона майже видихаючи це слово. А потім, радше самій собі, ніж йому: – Звісно, такий він і є. Він живився на моїй сестрі, мов якийсь вампір.

– Він може мати таку роботу, де контактує з різними людьми, бо в нього доволі великий запас зовнішньої чарівливості. Якщо так, то це, вірогідно, якась низькооплачувана робота. Він ніколи не просувається вгору професійно, бо нездатний суміщати свій вище середнього інтелект із довготерміновим зосередженням. Його дії дають уявлення про те, що він людина імпульсу й оказії. Міський Центр – перфектний приклад. Я думаю, він мав на оці «мерседес» твоєї сестри, але не думаю, щоб іще за кілька днів до ярмарку робочих місць він знав, що саме з ним зробить. Можливо, навіть за кілька годин до того. Дуже мені хотілося б вирахувати, яким чином він його викрав.

Він робить паузу, думаючи, що завдяки Джерому в нього є вельми добра версія щодо цього: цілком імовірно, що запасний ключ весь час так і лежав у бардачку.

– Я думаю, ідеї різних убивств мелькотять крізь голову цього парубка зі швидкістю карт, коли їх тасує вправний гравець. Він міг думати про вибухи на авіарейсах, вчинення пожеж, розстрілювання шкільних автобусів, отруєння систем водопостачання, можливо, про вбивство губернатора або й президента.

– Господи, Білле!

– Наразі він зафіксований на мені, і це добре. Тим легше буле його впіймати. І це добре ще й з іншої причини також.

– Якої саме?

– Я утримую його думки на заземленому рівні. Змушую його мислити в системі «один на один». Що довше він це робитиме, то довше до того моменту, коли він вирішить утнути нове шоу жахів на кшталт того, проти Міського Центру, і можливо, навіть грандіозніших масштабів. Знаєш, що мене жахає? Він уже, ймовірно, має список потенційних цілей.

– Хіба він не написав, що не прагне більше робити такого знову?

Ходжес вишкіряється. Посмішка освітлює все його обличчя.

– Йо, написав. А ти знаєш, як вгадати, коли такі парубки брешуть? У них губи ворушаться. Тільки у випадку Містера Мерседеса він це робить, пишучи листи.

– Або спілкується зі своїми цілями на сайті «Блакитна Парасолька». Як він це робив з Оллі.

– Йо.

– Якщо ми припускаємо, що він досяг успіху з нею тому, що вона була психологічно вразливою… вибач мені, Білле, але чи має він підстави вірити, що може досягти успіху з тобою з таких же причин?

Він дивиться у свій бокал і бачить, що той порожній. Він береться сам собі налити ще півбокала вина, думає, як воно може подіяти на його шанси на успішні дії при поверненні до спальні, і натомість обмежується маленькою калюжкою на дні бокалу.

– Білле?

– Можливо, – мовить він. – Після виходу на пенсію я був поплив. Але я не такий втрачений, як твоя сестра… – Більше ні, принаймні. – …та й не це важливо. Це не висновок з листів чи зі спілкування на «Блакитній Парасольці».

– А що ж тоді?

– Він стежив. Ось який висновок. Це робить його незахищеним. На жаль, це також робить його небезпечним для моїх відомих йому друзів. Я не думаю, щоб він знав про те, що я балакав з тобою…

– Дещо більше, ніж просто балакав, – каже вона, похитуючи бровою на манер Ґраучо[205].

– …але він знає, що в Олівії була сестра, і ми мусимо припускати, що він знає, що ти зараз у місті. Тобі треба стати суперобережною. Не забувай замикати двері, коли ти тут…

– Я завжди їх замикаю.

– …і не вір тому, що чутимеш з домофону. Будь-хто може сказати, ніби він із якоїсь кур’єрської служби й потребує твого підпису. Перед тим як відчинити двері, ідентифікуй візуально всіх, хто прийшов. Звертай увагу на оточення, коли виходиш. – Він нахиляється вперед, крапля в його бокалі залишається неторкнутою. Йому більше не хочеться вина. – Слухай, це важливо, Джейні. Коли будеш надворі, будь уважною до того, що робиться на дорозі. Не тільки за кермом, а й коли йдеш пішки. Тобі знайомий термін БОЛО?

– Поліцейський жаргон, означає: «бути обачним ловцем».

– Так і є. Коли ти надворі, ти мусиш БОЛО щодо будь-якого автомобіля, який з’являється в безпосередній до тебе близькості.

– Як та пані з її чорними джипами, – каже вона з усмішкою. – Місіс Як-там-її.

Місіс Мельбурн. Згадка про неї торкає якийсь туманний асоціативний вмикач на задвірках розуму Ходжеса, але це відчуття зникає раніше, ніж він встигає його відстежити, не кажучи вже про те, щоб розчухати.

Джерому також слід бути насторожі. Якщо Містер Мерседес катається повз домівку Ходжеса, він бачив Джерома, як той косить траву, ставить сітки на вікна, чистить ринви. Ймовірно, і Джейні, і Джером у безпеці, але ймовірно, що недостатньо. Цей Містер Мерседес – згусток невмотивованого вбивства, а Ходжес уже розпочав навмисне його провокування.

Джейні читає його думки.

– А ти вже… як ти про це казав? Накручуєш його.

– Йо. І найближчим часом я збираюся вкрасти дрібку часу за твоїм комп’ютером, щоб накрутити його ще трохи дужче. Послання в мене вже цілком продумане, але я хочу ще дещо додати. Мій напарник сьогодні розкрив одну велику справу, і є спосіб, яким чином я можу це використати.

– А що там було?

Нема підстав не розповідати їй; уже завтра все буде у ранкових газетах, щонайпізніше – в неділю.

– Шляховий Джо.

– Той, що вбиває жінок на відпочинкових зупинках? – А коли він киває: – Він відповідає твоєму профілю щодо Містера Мерседеса?

– Зовсім ні. Але нашому парубку про це не обов’язково знати.

– Що саме ти намірився зробити?

Ходжес їй розповідає.

– 14 –

Їм не доводиться чекати ранкової газети; повідомлення про те, що Доналд Дейвіс, уже підозрюваний у вбивстві своєї дружини, признався у вбивствах Шляхового Джо, очолює випуск новин об одинадцятій вечора. Ходжес і Джейні дивляться телевізор, лежачи в ліжку. Для Ходжеса повторний інтеркурс виявився натужним, але найвищою мірою приємним. Він усе ще важко дихає, він спітнілий, йому треба сходити в душ, але вже минув довгий-довгий час відтоді, як він почувався таким щасливим. Таким дощенту щасливим.

Коли ведуча новин переходить до цуцика, який застряг у дренажній трубі, Джейні натискає кнопку на пульті й вимикає телевізор.

– Окей. Це може спрацювати. Але ж, Боже мій, це так ризиковано.

Він знизує плечима:

– Без можливості звернутися до поліцейських ресурсів, я вбачаю в цьому найкращий для мене спосіб просунутися вперед.

І його це влаштовує, бо це саме той спосіб, яким він бажає просуватися вперед.

Ходжес мельком думає про те саморобне, але дуже ефективне бойове знаряддя, яке він тримає в шухляді свого комода, про ту картату шкарпетку, наповнену підшипниковими кульками. Він уявляє собі, як було б приємно використати Веселий Ляпанець на такому сучому сину, який вганяється одним з найважчих у світі легкових автомобілів у натовп беззахисних людей. Такого, напевне, не трапиться, але це можливе. У цьому найкращому (і найгіршому) з усіх світів, більшість речей можливі.

– Як ти зрозумів те, що моя мати сказала наприкінці? Про Олівію, яка чула привидів?

– Мені треба подумати про це трішечки більше, – відповідає Ходжес, проте він уже про це подумав і, якщо він правий, у нього, можливо, мається ще одна доріжка до Містера Мерседеса. Він волів би не втягувати в це Джерома Робінсона більше, ніж той уже втягнутий, але якщо він збирається розібратися в останніх словах місіс Вортон, мабуть, йому таки доведеться. Він знає з півдюжини копів із Джеромовою обізнаністю в комп’ютерах і не може звернутися до жодного з них.

«Привиди, – думає він. – Привиди в машині».

Він сідає, скидаючи ноги з ліжка на підлогу.

– Якщо запрошення мені залишитися тут іще діє, що мені наразі треба – так це душ.

– Усе діє. – Вона перехиляється і нюхає збоку йому шию, легенько стискаючи пальцями його передпліччя, від чого Ходжеса кидає в приємний дрож. – А тобі таки дійсно треба.

Після душу і знову в своїх боксерських трусах, він просить її ввімкнути комп’ютер. Потім, з нею поряд себе (вона сидить, уважно спостерігаючи), він пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі», де залишає повідомлення для merckill’а. Через п’ятнадцять хвилин, з Джейні Паттерсон, яка затишно притулилась до нього, він уже спить… як ніколи мирно з часів свого дитинства.

– 15 –

Коли після кількох годин безцільного кружляння вулицями Брейді приїздить додому, уже пізно й на задніх дверях висить записка: «Де ти був, медовий мій? У духовці домашня лазанья». Йому достатньо одного погляду на цей непевний, сповзаючий донизу почерк, щоб здогадатися, що вона вже була серйозно набралася, коли це писала. Він відчіплює записку і заходить у дім.

Зазвичай він найперше дивиться, як там вона, але чує дим і поспішає до кухні, де в повітрі висить синя імла. Дякувати Богу, детектор диму тут давно несправний (він весь час збирається його замінити й весь час про це забуває – забагато всяких інших справ). Дякувати також потужному вентилятору духовки, який всмоктав диму якраз достатньо, щоб інші детектори не завелися, хоча невдовзі вони очуняють, якщо він не встигне тут провітрити. Духовка ввімкнута на три-п’ятнадцять. Брейді її вимикає. Він відчиняє вікна над мийкою, а потім задні двері. У технічній комірці, де вони тримають очисні засоби, є підлоговий вентилятор. Він ставить його, націлюючи на збожеволілу духовку, і вмикає на повну потужність.

Зробивши все це, він нарешті йде до вітальні, подивитися, як там його мати. Вона лежить, роздобурившись на дивані, у розчахнутій згори аж до її білих стегон домашній сукні, голосно й рівномірно хропе, наче мотопила на холостому ходу. Він відводить очі й повертається назад до кухні, бурмочучи собі під носа: «блядь-блядь-блядь-блядь».

Сідає за стіл з похиленою головою, забравши в долоні скроні, з пальцями, зануреними глибоко собі в волосся. Чому, коли справи тільки-но пішли неправильно, вони й далі продовжують іти неправильно? Він ловить себе на тому, що думає про гасло «Мортонівської солі»: «Як дощить – то вже періщить»[206].

Після п’ятихвилинного провітрювання він ризикує відкрити духовку. Від роздивляння чорної, задимленої маси всередині неї будь-які слабенькі поклики голоду, що він їх міг відчувати, коли приїхав додому, зникають геть. Миттям не очистити цю пательню; година шурування і ціла коробка мачулок «Брілло»[207] не очистять цю пательню; ймовірно, навіть лазером промислової потужності не очистити цю пательню. Ця пательня пішла прахом. Ще пощастило, що він, приїхавши додому, не побачив тут бригаду пожежників і свою матір, яка пропонує їм пригоститися «коллінзом»[208].

Він закляпує духовку – він не бажає бачити цю атомну печеню – і натомість знову йде подивитися на матір. Навіть у той час, коли його очі перебігають вниз і вгору по її оголених ногах, він думає: «Було б краще, якби вона дійсно померла. Краще для неї, і краще для мене».

Він спускається вниз, де вмикає голосовими командами світло та свою комп’ютерну батарею. Сідає за Номер Три, наводить курсор на іконку «Блакитної Парасольки»… і вагається. Не тому, що боїться, що там не буде послання від жирного екс-копа, а тому, що боїться, що воно там буде. Якщо так, в ньому не буде нічого такого, що йому хотілося б прочитати. Не за теперішнього стану справ. Голова в нього й так розривається, то навіщо рвати її ще дужче?

Хоча там може бути відповідь на питання – що коп робив у кондо на Озерній авеню. Чи він не допитував там сестру Олівії Трелоні? Можливо. Напевне ж, у шістдесят два він не міг з нею перепихуватися.

Брейді клікає мишкою, і ось воно:

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Бреді наводить курсор на НІ та гладить круговими рухами вказівного пальця поверхню своєї мишки. Підбурюючи себе натиснути й покінчити з цим просто тут і просто зараз. Уже очевидно, що йому не вдасться підштовхнути жирного екс-копа до самогубства таким чином, як він зробив це з місіс Трелоні, то чому не «ні»? Хіба це не буде розумним?

Але він мусить знати.

Ще більш важливо – Дет-Пенс не мусить виграти.

Він переводить курсор на ТАК, клікає, і повідомлення – доволі довге цього разу – спалахує на екрані.

Знову овва, мій друже, який вигадав безперечно фальшиве зізнання. Мені не варто було б навіть відповідати – тобі подібних на дайм можна купити дюжину, – але, як ти справедливо зазначив, я зараз пенсіонер, тож навіть балачка з якимсь довбнем здається кращою за Доктора Філа й усі ті нічні інформаційно-рекламні передачі. Зайвих 30 хвилин про «Оксі-Клін», і я стану таким же помішаним, як ти, ХАХАХА. А ще я заборгував тобі подяку за ознайомлення мене з цим сайтом, якого в протилежному випадку я б не знайшов. Я маю тут уже 3 нових (і не божевільних) друзів. Одна з них пані з чарівливо брудною лексикою!!! Отже, ОКЕЙ, мій «друже», дозволь ввести тебе в курс справи.

По-перше, кожний, хто дивиться «CSI: Місце злочину», спроможний був вирахувати, що Мерседес-Кілер мав на собі сіточку для волосся і скористався дезінфектантом, щоб помити клоунську маску. Ти ТУПЕ чмо.

По-друге, якби ти дійсно був тим парубком, який вкрав «мерседес» місіс Трелоні, ти б згадав про валет-ключ[209]. Це те, чого тобі не допоміг вирахувати серіал «CSI». А отже, ризикуючи бути банальним, повторю: Ти ТУПЕ чмо.

По-третє (я сподіваюсь, ти занотовуєш), я отримав дзвінок від свого старого напарника. Він упіймав одного поганця, такого, що спеціалізується на справжніх зізнаннях. Подивись новини, друже мій, а потім спробуй вгадати, в чому ще цей парубок збирається зізнатися в наступні пару тижнів.

Приємної тобі ночі, і, до речі, чому б тобі не морочити голову комусь іншому своїми фантазіями?

Брейді неясно пригадується герой якогось мультфільму – можливо, то був Фоггорн Леггорн, великий півень із південним акцентом[210], який скаженів до того, що спершу в нього шия, а потім і голова перетворювалася на термометр, і температура вищала й вищала від СУШКИ до СМАЖЕННЯ, а потім до АТОМНОГО ВИБУХУ. Брейді відчував, що майже таке саме відбувається зараз із ним – поки він читає це нахабне, образливе, послання, яке збурює шал.

Валет-ключ?

Валет-ключ?

– Про що це ти таке патякаєш? – промовляє він, голос його звучить десь між шепотом і гарчанням. – Про що це ти таке к-херам патякаєш?

Він підводиться й дибає по підвалу непевним колом на ногах-ходулях, смикаючи себе за волосся так, що аж з очей тече. Про матір уже забуто. Про згорілу лазанью забуто. Про все забуто, окрім цього ненависного послання.

У нього навіть вистачило нахабства вставити туди смайлик!

Смайлик!

Брейді копає крісло і, забиваючи собі на ступні пальці, посилає його котитися в протилежний бік кімнати, де те б’ється об стіну. Потім він розвертається і біжить назад до комп’ютера Номер Три, нависаючи над ним, наче гриф-стерв’ятник. Перший його імпульс – негайно відповісти, назвати цього клятого копа брехуном, ідіотом із породженою ожирінням ранньою хворобою Альцгаймера, анальним рейнджером, який смокче член у свого дворового пацана-ніґґера. Потім якась видимість раціонального мислення – крихкого й хисткого – знов повертається до нього. Він ставить на місце крісло й заходить на веб-сайт міської газети. Аби побачити, про що розводився Ходжес, йому навіть не треба клацати на рубриці ГОЛОВНІ НОВИНИ ДНЯ; все воно просто тут, на першій шпальті завтрашнього числа газети.

Брейді за місцевими кримінальними новинами стежить старанно, тож йому добре знайоме й ім’я Доналда Дейвіса, і його красиво виточене обличчя. Він знає, що копи підозрювали Дейвіса у вбивстві власної дружини, і Брейді не сумнівався, що це зробив цей чоловік. А тепер цей ідіот зізнався, але не тільки в її вбивстві. Судячи з газетної статті, Дейвіс також зізнався у зґвалтуваннях-убивствах ще п’ятьох жінок. Коротше, заявив, що Шляховий Джо – це він.

Спершу Брейді не може пов’язати цього з хамським посланням екс-копа. Потім йому доходить у спалаху зловісного осяяння: поки Донні Дейвіс перебуває в стані «душа нарозпаш», він наміряється також зізнатися в авторстві Бійні біля Міського Центру. Може, навіть уже це зробив.

Брейді крутиться, наче дервіш, обертається раз, другий, третій. У нього розколюється голова. Серце б’ється йому в грудях, у шиї, у скронях. Він відчуває його навіть у яснах і в язику.

Чи це Дейвіс сказав щось про валет-ключ? Оце-от до всього й спричинилося?

– Не було там ніякого валет-ключа, – промовляє Брейді… от тільки як він може бути в цьому впевненим? А якщо був… якщо вони повісять цю справу на Доналда Дейвіса й таким чином вкрадуть у Брейді Хартсфілда його великий тріумф… Після всіх тих ризиків, на які він тоді наважився…

Більше стримуватися він не може. Він знову сідає перед Номером Три й починає писати послання до kermitfrog19. Коротеньке й просте, але руки в нього тремтять так сильно, що воно в нього займає майже п’ять хвилин. Відсилає він його відразу ж, щойно закінчив, не переймаючись тим, щоб перечитати текст.

ТИ МІШОК ЛАЙНА ЗАСРАНЕЦЬ ТИ. ОКЕЙ, ключа там не було в замку запалювання, але ключ був ніякий не Валет-ключ. Там був запсаний ключ у бардачку, а як я відімнкув машину ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТОБІ ВИРАХУВАТИ СРАКОГОЛОВИЙ. Доналд Дейвіс не має діла до цього злочину. Я повторюю, Доналд Дейвіс не має діла до цього злочину. Якщо ти казатимеш людям що це він зробив, я тебе вб’ю, хрча це і буе благо а не вбивство для такого кінченого як ти.

Підпис:

СПРАВЖНІЙ Мерседес-Кілер.

PS: Твоя мати була шльондрою, вона давала в дупу & вилизувала сперму з риштаків.

Брейді вимикає комп’ютер і піднімається нагору, залишаючи матір хропти на дивані, замість того щоб допомогти їй перебратись у ліжко. Він ковтає три пігулки аспірину, додає четверту, а потім лежить у своєму ліжку з широко розплющеними очима й дрижить, аж поки на сході не займаються перші промені світанку. Нарешті на дві години він западає в сон – тонкий, і повний марень, і неспокійний.

– 16 –

Уранці в суботу Ходжес робить омлет, коли до кухні в своєму білому халаті, з вологим після душу волоссям, входить Джейні. Волосся зачесане назад, й від цього її обличчя здається ще молодшим, ніж раніше. Він знову собі думає: «Сорок чотири?»

– Я шукав шинку, але так і не знайшов. Зрозуміло, що вона все одно може десь там бути. Моя колишня заявляла, що переважна більшість американських чоловіків страждають на хворобу під назвою «холодильникова сліпота». Не знаю, чи існує гаряча телефонна лінія для таких випадків.

Вона показує рукою на його черево.

– Гаразд, – киває він. А тоді, бо їй, здається, це подобається: – Йо.

– І, до речі, який у тебе холестерин?

Він усміхається й відповідає:

– Тости? Вони цільнозернові. Як тобі, мабуть, самій це відомо, бо ти сама їх купувала.

– Одну скибочку. Ніякого масла, тільки трішки джему. Що ти збираєшся сьогодні робити?

– Поки ще не впевнений, – хоча він думає, що непогано було б побачитися з Редні Стіпелзом у Цукрових Пригірках, якщо Редні сьогодні на чергуванні й так само «Невсипущий». А ще йому треба побалакати з Джеромом про комп’ютери. Там безкінечні перспективи.

– Ти перевіряв «Блакитну Парасольку»?

– Хотів спершу приготувати тобі сніданок. І собі. – Це правда. Він дійсно прокинувся з більшим бажанням нагодувати своє тіло, ніж заткнути корком певну порожню діру в себе в голові. – Крім того, я не знаю твого паролю.

– Пароль «Джейні».

– Бажаєш поради? Зміни його. Насправді це порада хлопця, який працює на мене.

– Джерома, правильно?

– Так, це його ім’я.

Він засмажив півдюжини яєць, і вони з’їли їх усі, поділивши омлет точно посередині. Йому майнула думка спитати, чи не шкодує вона про минулий вечір, але він гадає, що її поводження за сніданком уже є відповіддю на це питання.

Коли посуд опиняється в мийці, вони йдуть до її комп’ютера й майже чотири хвилини сидять безмовно, читаючи й перечитуючи останнє послання від merckill’а.

– Свята телиця, – нарешті мовить вона. – Ти хотів його накрутити, і я б сказала, він уже цілком накручений. Ти бачиш усі ті помилки? – Вона показує на «запсаний» і «відімнкув». – Чи це частина того – як ти його був назвав? – стилістичного маскування?

– Я так не думаю. – Ходжес дивиться на «буе» і посміхається. Він не може втриматися від посмішки. Риба відчуває гачок, і той вгрузає глибше. Їй досадно. Їй боляче. – Гадаю, з такими помилками друкує текст людина, коли вона розлючена, як той чорт. Останнє, чого він очікував, це те, що в нього виникнуть проблеми зі славою. Через це він і шаліє.

– Ще.

– Га?

– Треба, щоб він ще більше ошалів. Пошли йому нове повідомлення, Білле. Штрикни його дужче. Він на це заслуговує.

– Гаразд.

Він думає, потім друкує.

– 17 –

Коли він уже одягнений, вона йде з ним коридором і перед ліфтом обдаровує довгим поцілунком.

– Я все ще не можу повірити, що минулий вечір був насправді, – каже він їй.

– О, таки був. І якщо ти гратимеш своїми картами правильно, це може відбутися знову. – Вона перебігає по його обличчю отими своїми синіми очима. – Але жодних обіцянок довготермінових стосунків, окей? Ми сприймаємо це як даність. Один день за раз.

– У моєму віці я все сприймаю таким чином.

Відкриваються двері ліфта. Він робить крок усередину.

– Залишайся на зв’язку, ковбою.

– Буду. – Двері ліфта починають закриватися. Він зупиняє їх долонею. – І не забувай про БОЛО, ковбойко.

Вона серйозно киває, але він не упускає іскорок у її очах.

– Джейні дотримуватиметься БОЛО, бодай їй луснути.

– Тримай свій мобільний поряд, і можливо, було б мудро запрограмувати на ньому 911 у швидкісний набір.

Він опускає руку. Вона шле йому повітряний цілунок. Двері закочуються швидше, ніж він встигає послати їй у відповідь свій.

Його машина стоїть там, де він її залишив, але гроші, вкинуті у лічильник, либонь, закінчилися раніше, ніж почався час безплатного паркування, бо з-під двірника на лобовому склі стирчить якась квитанція. Він відкриває бардачок, засовує туди квитанцію і виловлює свій мобільний телефон. Майстер він давати Джейні поради, яких не дотримується сам… відтоді як висмикнув чеку, він завше забуває про цю чортову доісторичної моделі «Нокію», як воно й ведеться з мобільниками. Тепер йому вже мало хто дзвонить, але цього ранку він має три повідомлення, всі від Джерома. Друге й третє – одне о дев’ятій сорок, а інше о дев’ятій сорок п’ять – то нетерплячі запити, де він і чому не телефонує. Вони промовлені нормальним Джеромовим голосом. Оригінальне повідомлення, залишене о шостій тридцять минулого вечора, починається бурхливою говіркою Екстазного Кайфа Тайрона:

– Маса Ходжес, ви де є? Моя тра’ рожжувати вам усьо! – Надалі він стає знову Джеромом. – Здається, я знаю, як він це зробив. Як він вкрав машину. Подзвоніть мені.

Ходжес дивиться собі на годинник і вирішує, що Джером, мабуть, ще не встав, зарано для суботи. Він вирішує туди поїхати, по дорозі зупинившись спершу в себе вдома, щоби прихопити свої нотатки. Він вмикає радіо, ловить Боба Сігера з його «Старих часів рок-н-ролом» і реве разом з ним: «Виймай із шафи ті старі платівки»[211].

– 18 –

Були колись часи – до комп’ютерних застосунків, «айПадів», «Самсунг Гелексі» і світу блискавично швидкого 4G[212], – коли вікенди були найклопітливішими днями в «Дискаунт Електронікс». Тепер діти, які колись заходили сюди купувати компакт-диски, завантажують собі «Вампірський вікенд»[213] з «айТьюнз»[214], а їхні батьки шукають щось на «іБеї» або дивляться пропущені ними телепередачі по «Гулу»[215].

Суботнім ранком «ДЕ» в торговельному центрі «Березовий Пагорб» – це пустка.

Тоунз пнеться в залі, намагаючись продати якійсь старенькій пані телевізор високої чіткості, який уже є антикваріатом. Позаду крамниці Фредді Лінклаттер безперервно курить червоні «Марлборо», мабуть, репетируючи свою найновішу проповідь про захист прав ґеїв. Брейді сидить у заднім ряду за одним із комп’ютерів, древнім «Візіо»[216], який він був «пролікував» так, щоб у ньому не залишалося ані сліду ударів по клавішах, не кажучи вже про історію операцій. Він тупиться очима в останнє послання Ходжеса. Одне його око, ліве, вже смикається в швидкому, неритмічному тику.

Покинь звалювати на мою матір. Не її провина, що ти впіймався на цілій купі дурноголових брехень. Дістав ключ з бардачка, чи не так? Хто тобі повірить, коли в Олівії Трелоні залишились вони обидва. А той, що пропав, був валет-ключем. Вона тримала його в маленькій магнітній коробочці під заднім бампером. От справжній Мерседес-Кілер його й мусив угледіти.

Гадаю, я перестану писати тобі, хуйло. Твій коефіцієнт забавності наразі плаває десь близько нуля. І я знаю з авторитетних джерел, що Доналд Дейвіс збирається зізнатися у вбивствах біля Міського Центру. Що полишає тебе з чим? А просто з тим, щоб жити далі своє сране, маленьке, позбавлене радощів життя, я так гадаю. Тільки ось ще одне, перш ніж я закрию це чарівливе листування. Ти пригрозив, що вб’єш мене. Така погроза вже є кримінальним злочином, але вгадай що? Мені це байдуже. Друзяко, ти просто звичайний сцикливий серун. Таких у інтернеті повно. Бажаєш прийти до мене додому (я знаю, що ти знаєш, де я живу) і повторити цю погрозу особисто? Ні? Я думаю, що ні. Дозволь мене закінчити парою таких простих слів, що навіть такий довбень, як ти, мусив би їх второпати.

Забирайся геть.

Лють Брейді така величезна, що він почувається замерзлим на місці. І в той же час він не перестає палати. Він думає, що так і залишиться в цьому стані, згорблений над цим гівняним «Візіо», кумедно оціненим для розпродажу у вісімдесят сім доларів й вісімдесят сім центів, допоки або не помре від обмороження, або не згорить у полум’ї, або якось не згине одночасно від того й того.

Але коли на стіні виростає чиясь тінь, Брейді усвідомлює, що врешті-решт він може рухатися. Він клікає, закриваючи послання жирного екс-копа, якраз перед тим, як Фредді нахиляється, щоб поглянути на екран.

– На що ти там дивишся, Брейдсе? Що б воно там не було, але ти так швидко смикнувся його закрити.

– Документальний фільм на каналі «Нешенел Джіографік». Називається «Коли лесбійки атакують».

– Рівень почуття гумору в тебе, – каже вона, – може перевищувати кількість сперматозоїдів, але я схиляюсь до сумнівів щодо цього.

До них приєднується Тоунз Фробішер.

– Є виклик з Еджмонт-авеню, – повідомляє він. – Хто з вас бажає поїхати?

Фредді каже:

– Вибираючи між викликом до Горянського Раю і тим, щоб мене угриз за сраку дикий тхір, я радше виберу тхора.

– Я поїду, – каже Брейді. Він вирішив, що мусить виконати одну справу. Таку, що не може зачекати.

– 19 –

Коли Ходжес прибуває до Джерома, на під’їзній алеї перед будинком стрибає через скакалку його маленька сестричка й пара її подружок. На всіх дівчатках сяючі стразами маєчки із зображеннями якогось хлопчачого гурту. Тримаючи в руці теку, в якій лежать матеріали справи, Ходжес рушає через моріжок. Барбара підбігає на достатню мить, щоб дати йому високе п’ять і стукнутися кулак у кулак, а потім мерщій повертається, щоб підхопити свій кінець скакалки. Одягнений у шорти й майку Міського коледжу з відірваними рукавами, Джером сидить на сходинках ґанку та п’є помаранчевий сік. Поряд з ним Оделл. Хлопець каже Ходжесу, що його батьки поїхали «крогерингувати»[217], і він тепер сидить тут нянькою, поки вони не повернуться.

– Не те, щоб їй іще була потрібна нянька. Вона вже набагато тямущіша, ніж думають наші батьки.

Ходжес сідає поряд з ним.

– Тобі не варто сприймати це цілком доведеним. Просто повір мені, Джероме.

– Про що саме мова?

– Спершу розкажи мені, що ти з’ясував.

Замість відповіді Джером показує на Ходжесову машину, яку той, щоб не турбувати юних стрибунок, припаркував біля бровки.

– Якого року оте?

– Нуль четвертого. Не хіт сезону, але пального жере мало. Хочеш у мене її купити?

– Я пас. Ви її замкнули?

– Йо.

Хоча район у них спокійний, і він сидить просто тут, дивлячись на свою машину. Сила звички.

– Дайте мені ваші ключі.

Порившись у кишені, Ходжес дістає низку. Джером роздивляється ключ-картку й киває:

– Угу, СПД, – каже він. – Почала використовуватися на машинах у дев’ятсот дев’яностих, спершу як допоміжний, а від початку нового століття вже як стандартний прилад. Ви знаєте, що означає ця абревіатура?

Як ведучий детектив у справі Бійні при Міському Центрі (і завдяки частим допитам Олівії Трелоні) Ходжес, звісно, це знає.

– Система пасивного доступу.

– Правильно. – Джером натискає одну з двох кнопок на ключ-картці. Біля бровки коротко блимають габарити його «Тойоти». – Тепер вона відкрита. – Він натискає іншу кнопку. Вогні блимають знову. – Тепер вона замкнута. Тримайте ваші ключі. – Він тицяє їх у долоню Ходжесу. – У цілості й безпеці, правильно?

– Судячи з твоєї лекції, мабуть, ні.

– Я знаю кілька хлопців з коледжу, у них свій комп’ютерний клуб. Імен їхніх я вам не скажу, тож радше й не питайте.

– Навіть і не думав.

– Вони непогані хлопці, але знають різні погані трюки – хакерство, клонування й тирення інформації, всякі такі штуки. Вони мені розказали, що технологія СПД це мало не патент на викрадення. Коли ви натискаєте кнопку, щоб відімкнути або замкнути свою машину, ключ-картка видає низькочастотний радіосигнал. Такий собі код. Якби ви могли його почути, він звучав би на кшталт отого писклявого рипіння, яке ви отримуєте, набираючи номер факс-машини. Ви ще зі мною?

– Поки ще так.

На під’їзній алеї дівчатка скандують: «Наша Селлі у провулку», тимчасом як Барбара Робінсон проворно стрибає через скакалку, зблискують її міцні коричневі ноги, танцюють її кіски.

– Мої хлопці кажуть, що, якщо ви маєте відповідний гаджет, то дуже легко перехопити такий код. Для цього можна переробити відкривач гаражних воріт або дистанційний пульт від телевізора, але з такого роду приладом треба перебувати дуже близько. Скажімо, в межах двадцяти ярдів. Проте ви можете збудувати й набагато потужнішу річ. Усі компоненти вільно продаються в найближчій до вас крамниці електроніки. Загалом це коштуватиме близько сотні баксів. Радіус дії до ста ярдів[218]. Ви спостерігаєте, як хазяйка виходить з уподобаного вами автомобіля. Коли вона натискає кнопку, щоб замкнути машину, ви також натискаєте свою кнопку. Ваш гаджет перехоплює сигнал і зберігає його в пам’яті. Коли хазяйка йде у своїх справах і зникає з поля зору, ви натискаєте кнопку знову. Машина відкривається, вона ваша.

Ходжес дивиться на свій ключ, потім на Джерома.

– Це працює?

– Авжеж, працює. Мої друзі кажуть, що зараз стало складніше – виробники модифікували систему так, що сигнал змінюється з кожним натисканням кнопки, – але нема нічого неможливого. Будь-яку систему, створену людським розумом, може хакнути інший людський розум. Я вас не приспав?

Ходжес його ледь чує, але аж ніяк не спить. Він думає про Містера Мерседеса до того, як той став Містером Мерседесом. Він міг купити собі якийсь з таких пристроїв, про які йому оце щойно розповів Джером, але так само ймовірно, що він міг його збудувати й сам. А чи був «мерседес» місіс Трелоні першим автомобілем, до якого він його застосував? Малоймовірно.

«Я мушу перевірити інформацію про пограбування машин у центрі міста, – думає він. – Починаючи з… скажімо, з 2007 року й аж до ранньої осені 2009-го».

У нього є подружка в архіві, Марло Еверет, яка йому дечим заборгувала. Ходжес упевнений, що Марло виконає для нього перевірку, не ставлячи зайвих запитань. І якщо вона натрапить на кілька рапортів, де слідчий зробив висновок, що «подавач скарги міг забути замкнути свою машину», вона дасть йому знати.

У глибині душі він уже знає.

– Містере Ходжес? – Джером дивиться на нього трохи непевно.

– Що таке, Джероме?

– Коли ви працювали над справою Міського Центру, хіба ви не перевіряли версію СПД з копами, які займаються автокрадіжками? Я маю на увазі, що вони мусять знати про це. Це не нова тема. Мої друзі кажуть, що в цього є навіть власна назва: «вкрасти писк».

– Ми балакали з головним механіком автосалону «Мерседес», і він сказав нам, що там було використано ключ, – каже Ходжес. Навіть для його власних вух таке пояснення звучить слабенькою відмовкою. Гірше того: воно безпомічне. Що зробив головний механік – що вони всі тоді зробили – це погодились з тим, що було використано ключ. Ключ, забутий у замку запалювання безрозсудною пані, яка нікому з них не подобалася.

На юному обличчі Джерома грає химерна й недоречна для його віку цинічна усмішка.

– Є речі, містере Ходжес, про які люди, що працюють в автомобільному бізнесі, воліють не розводитися. Себто вони не те щоб брешуть, просто забороняють собі про це думати. Наприклад, про те, що подушки безпеки можуть врятувати вам життя, але також і ввігнати ваші ж окуляри вам в очі, осліпивши навіки. Великий відсоток перекидання у деяких моделей джипів. Або як легко вкрасти ваш СПД-сигнал. Але автокрадії мусять бути тямущими, правильно? Я хочу сказати, що вони саме мусять.

Отака брудна правда, якої Ходжес не знав. Мусив би, але не знав. Вони з Пітом майже безперервно перебували в полі, працюючи по дві зміни, залишаючи собі хіба що годин п’ять для нічного сну. Ще й паперова робота громадилася. Якщо й була службова записка від відділу автокрадіжок, вона й досі може лежати десь, у якійсь із тек по цій справі. Він не наважиться спитати про це в свого старого напарника, хоча усвідомлює, що, можливо, невдовзі буде змушений розповісти Піту все. Тобто якщо не зуміє розібратися з цим самотужки.

Тим часом усе треба знати Джерому. Бо парубок, якого дрочить Ходжес, таки божевільний.

Підбігає Барбара, уся спітніла й захекана.

– Джею, можна нам з Хільдою й Тонею подивитися «Звичайне шоу»[219]?

– Біжіть, дивіться, – каже Джером.

Розкинувши руки, вона обіймає його, притискаючись щока до щоки.

– А ти зробиш для нас млинці, мій дорогенький братику?

– Ні.

Вона розмикає обійми й відступає:

– Ти поганий. А ще лінивий.

– Чому б вам не сходити до «Зоні» та не купити там «Еґґо»[220]?

– Грошей нема, ось чому.

Джером засовує руку собі до кишені й потім вручає їй п’ятірку, заробивши цим нові обійми.

– Я все ще поганий?

– Ні, ти хороший! Найкращий з усіх на світі братів!

– Тобі не можна туди йти без своїх подружок, – каже Джером.

– І Оделла візьміть, – підказує Ходжес.

Барбара хихотить:

– Ми завжди беремо з собою Оделла.

Ходжес дивиться, як навскач віддаляються по доріжці у своїх однотипних маєчках дівчатка (теревенячи зі швидкістю миля за хвилину та передаючи одна одній поводок Оделла) з відчуттям глибокого занепокоєння. Йому б навряд чи вдалося заблокувати від небезпеки всю родину Робінсонів, але ці дівчатка такі болісно маленькі.

– Джероме? Якщо хтось спробує до них пристати, чи Оделл…

– Захистить їх? – У Джерома тепер серйозний вигляд. – Не шкодуючи свого життя, містере Х. Не шкодуючи свого життя. Що у вас на думці?

– Можу я й далі покладатися на твою розсудливість?

– Щебпаксар!

– Гаразд, я хочу багато чого тобі повідати. Але навзаєм ти мусиш пообіцяти, що відтепер зватимеш мене Біллом.

Джером зважує.

– Мені знадобиться якийсь час, щоб звикнути, але окей.

Ходжес розповідає йому майже все (пропускає те, де він провів останню ніч), час від часу зазираючи до свого блокнота. На той час, коли він закінчує, Барбара з подружками вже повертаються з «ҐоуМарта», перекидаючи одна одній з рук у руки коробку «Еґґо» і сміючись. Вони заходять у дім, щоб їсти свої ранкові смаколики перед телевізором.

Ходжес із Джеромом сидять на ґанку й балакають про привидів.

– 20 –

Еджмонт-авеню виглядом схожа на зону бойових дій, але тут, південніше шосе Лоубраяр, принаймні біла зона бойових дій, населена нащадками горян із Кентуккі й Теннесі, які мігрували сюди після Другої світової війни, щоб працювати на фабриках. Тепер ті фабрики позакривались і велику частину тутешнього населення становлять наркомани, які, після того як «оксі» став занадто дорогим, перейшли на коричневий смоляний героїн. Еджмонт рясніє барами, ломбардами та закладами, де обмінюють чеки на готівку, і всі вони наглухо закриті цього недільного ранку. Єдині два заклади, які працюють, це «Зоні» та той, звідки надійшов виклик, що його мусить зараз обслужити Брейді – пекарня Батула.

Брейді ставить машину просто перед пекарнею, де він зможе побачити, якщо хтось спробує вломитися в його кібер-патрульного «жука», і несе свій кейс усередину, між добрі запахи. Копчений за прилавком сперечається з якимсь клієнтом, котрий розмахує карткою «Віза», показуючи на написане на картонці оголошення: ТІЛЬКИ ГОТІВКА, ПОКИ НЕ ВІДРЕМОНТУЮТЬ КОМП’ЮТЕР.

Комп’ютер цього «пакіноса» захворів на жахливий ступор екрана. Не перестаючи кожні тридцять секунд моніторити свого «жука», Брейді грає «Ступор-екранне бугі», яке виконується одночасним натисканням клавішів alt, ctrl, del. Відтак відкривається вікно «Диспетчера завдань» і Брейді відразу бачить, що тією, яка не відповідає, наразі позначена програма Explorer.

– Погано? – питається стривожено пакінос. – Прошу, скажіть мені, що не зовсім погано.

Якогось іншого дня Брейді посмикав би за цю ниточку, не тому що такі клієнти, як цей Батул, дають чайові – вони не дають, – а щоб побачити, як він потіє, зливаючи з себе кілька додаткових крапель «Кріско»[221]. Не сьогодні. Він взявся за цей виклик, аби лиш зникнути з крамниці та з торговельного центру, тож йому хочеться виконати роботу якомога швидше.

– Нє, міст’ре Батул, усе схвачено, – каже він. Виділяє ЗАВЕРШИТИ ПРОЦЕС і перезавантажує комп’ютер пакіноса. За хвильку касова програма знову в дії, разом з усіма чотирма іконками кредитних карток.

– Ви геній! – скрикує Батул. Якусь жахливу мить Брейді боїться, що цей напахчений парфумами сучий син кинеться зараз його обнімати.

– 21 –

Полишаючи Горянський Рай, Брейді скеровує машину на північ, у бік аеропорту. У торговельному центрі «Березовий Пагорб» є «Домашнє депо»[222], де він майже напевне міг дістати те, що йому треба, але натомість він поставив собі за мету торговельний комплекс «Небесний Шлях». Те, що він робить, є ризикованим, необачним і не необхідним. Важко було б зважитись на щось гірше, ніж робити це лише за один коридор від «ДЕ». Не треба срати там, де їси.

Брейді робить свою справу в «Садовому світі Небесного Шляху» й відразу розуміє, що з його боку це був правильний вибір. Приміщення тут величезне, і в цей суботній день пізньої весни воно вщерть набите покупцями. У відділі пестицидів до візка, у якому для маскування вже лежать добрива, насіння, мульча та садові грабельки з коротким держаком, Брейді кладе дві бляшанки засобу «Ховрах-геть». Він розуміє, це божевілля – особисто купувати отруту, коли він замовив точно таку ж, і вона вже за кілька днів прийде на його безпечну, анонімну поштову адресу, але далі чекати він не в змозі. Абсолютно не в змозі. Можливо, він не зможе отруїти собаку тієї ніґґерської сім’ї аж до понеділка – нехай це станеться навіть у вівторок чи й у середу, – але вже зараз він мусить бодай щось робити. Йому потрібно відчувати свій… як там про це сказав Шекспір? Опір морю лиха[223].

Він стоїть у черзі зі своїм візком, повторюючи собі, що, якщо касирка (теж якась копчена, це місто потопає від них) щось скаже про «Ховрах-геть», навіть щось цілком невинне, типу: «Цей засіб насправді дієвий», він відмовиться від свого плану. Надто великі шанси на те, що його запам’ятають і ідентифікують: «О так, той був таким нервовим молодиком з садовими грабельками й отрутою проти ховрахів».

Він думає: «Може, мені варто було одягти темні окуляри. І я зовсім б не виділявся, тут у них половина таких людей».

Тепер уже пізно. Свої «Рей-бени»[224] він залишив біля «Березового Пагорба», у своєму «Субару». Все, що він може зараз зробити, це стояти у черзі до каси, наказуючи собі не пітніти. А це те саме, що наказувати комусь не думати про блакитного полярного ведмедя.

«Я звернула на нього увагу тому, що він пітнів», – скаже поліції ця копчена касирка (як то здається Брейді, родичка Батула-пекаря). А ще тому, що він купував отруту проти ховрахів. Ту, що зі стрихніном.

У якийсь момент він було мало не втік, але тепер уже не тільки попереду, а й позаду нього стоять люди, і якщо він виломиться з черги, хіба люди на це не звернуть увагу? Хіба вони не здивуються…

Легенький поштовх у спину:

– Твоя черга, друже.

Позбавлений вибору, Брейді котить уперед свій візок. На його дні аж кричать жовтим бляшанки «Ховрах-геть»; для Брейді вони істинного кольору божевілля, і так воно й має бути. Бути тут – це суто божевілля.

А тоді йому приходить заспокійлива думка, така, що втішає, як прохолодна долоня, покладена на розпалений гарячкою лоб: «Наїхати на тих людей проти Міського Центру було навіть більшим божевіллям… але ж мені те легко минулося, хіба я не такий?»

Так, і це йому легко минеться. Копчена проводить його покупки під сканером, навіть не поглянувши на нього самого. Не піднімає вона на нього очей і тоді, коли питається – платитиме він готівкою чи карткою.

Брейді платить готівкою.

Він не до такої міри божевільний.

Повернувшись до «фольксвагена» (він запаркував його між двома вантажівками, де флуоресцентна зелень «Жука» майже зовсім не впадає в очі), Брейді сидить за кермом, роблячи глибокі вдихи, поки серцебиття в нього знову не стає розміреним. Він думає про свій нагальний шлях попереду, і це заспокоює його ще більше.

Найперше Оделл. Це псисько здохне жахливою смертю, і жирний екс-коп розумітиме, що це його вина, навіть якщо цього не знатимуть Робінсони. (З суто наукового інтересу Брейді було б цікаво побачити, чи Дет-Пенс зізнається. Він гадає, що той цього не зробить.) По-друге, сам Ходжес. Брейді подарує йому кілька днів, щоб помаринувався у своїй провині, а там хтозна. Можливо, він вибере самогубство врешті-решт. Хоча, мабуть, ні. А отже, Брейді його вб’є, метод ще мусить бути визначений. А по-третє…

Якийсь грандіозний жест. Щось таке, що будуть пам’ятати сотню років. Питання в тім, що може бути таким грандіозним жестом?

Брейді заводить двигун і настроює гівняний радіоприймач «Жука» на станцію «БАМ-100»[225], на якій кожного вікенду рок-блок вікенд. Він ловить кінець блоку, присвяченого «Зі-Зі Топ»[226] і вже мало не натискає кнопку, щоб перелаштуватися на «КІСС-92»[227], але зненацька застигає. Замість того щоб перемкнути станцію, він робить гучнішим звук. Доля говорить до нього.

Діджей інформує Брейді, що до міста з єдиним концертом приїздить найпопулярніший у країні хлопчачий бенд «Довколишні»[228] – так, так «Довколишні» гратимуть у «МАКу» наступного четверга. «Квитки на концерт уже майже всі розпродано, любі дітки, але Добрі Хлопці з «БАМ-100» притримали з дюжину квитків і, починаючи з понеділка, будуть їх роздавати парами, а отже слухайте підказку, за яким номером телефонувати та…»

Брейді вимикає радіо. Очі в нього затуманені, нетутешні, задумливі. «МАК» – так люди називають Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу[229]. Він займає цілий квартал і має величезний зал.

Він думає: «Який напрям для виступу. О Боже мій, який же це може бути виступ».

Він загадується, яка ж точно місткість «Мінго аудиторії»[230] у «МАКу». Три тисячі місць? Може, чотири? Увечері він зайде в інтернет і уточнить.

– 22 –

Ходжес у найближчій закусочній забирає сніданок (салат, замість вагомого бургера, якого так прагне його шлунок) і їде додому. Його наздоганяє приємна напруга минулого вечора і, хоча він винен Джейні телефонний дзвінок – здається, у них мається справа в будинку покійної місіс Трелоні в Цукрових Пригірках, – він вирішує, що наступним кроком у його розслідуванні буде короткий сон. У вітальні він перевіряє автовідповідач, але віконце ОЧІКУЮЧІ ПОВІДОМЛЕННЯ показує нуль. Він зазирає під «Блакитну Парасольку Деббі» і не знаходить там нічого від Містера Мерседеса. Він лягає, налаштовуючи свій внутрішній будильник на одну годину. Його остання думка, перед тим як заплющити очі, про те, що він знов залишив свій мобільний телефон у бардачку «Тойоти».

«Треба б піти його забрати, – думає він. – Я дав їй обидва номери, але вона не традиціоналістка, вона сучасна жінка, і найперше дзвонитиме на той, якщо я їй знадоблюся».

На цьому він і засинає.

Будить його традиційний телефон і, перевернувшись, щоб ухопити слухавку, він бачить, що внутрішній будильник, який упродовж всієї його служби копом ніколи не зраджував, вочевидь, вирішив, що він тепер також на пенсії. Він проспав майже три години.

– Алло?

– Ти в себе ніколи не перевіряєш повідомлення, Білле? – на лінії Джейні.

Йому в голові зринає сказати їй, що в його мобільному сів акумулятор, але ні в якому разі не годиться брехати на початку стосунків, навіть такого роду, як «один день за раз». Голос у неї зморений і захриплий, немов вона перед цим кричала. Або плакала.

Він сідає.

– Що трапилося?

– У моєї матері вранці стався інсульт. Я в меморіальному шпиталі округу Ворсо. Це найближчий до «Сонячних акрів».

Він скидає ноги на підлогу.

– Господи, Джейні. З нею дуже погано?

– Погано. Я вже подзвонила своїм: тітці Шарлотті у Цинциннаті й дядькові Генрі в Тампу[231]. Вони обоє виїжджають. Тітка Шарлотта обов’язково притягне разом з собою й мою кузину Холлі. – Вона сміється, але нема веселощів у тому сміху. – Звісно ж, вони приїжджають… та стара приказка про те, що гроші притягують.

– Ти хочеш, щоби я приїхав?

– Звичайно, хоча не знаю, як я пояснюватиму тебе їм. Я не зумію надто добре відрекомендувати тебе як того чоловіка, з яким я застрибнула до ліжка майже відразу, як з ним познайомилася, а якщо я скажу їм, що найняла тебе розслідувати смерть Оллі, ця новина ще до настання півночі з’явиться в «Фейсбуку» на сторінці котрогось із дітей дядька Генрі. Коли йдеться про пліткування, дядько Генрі гірший за тітку Шарлотту, хоча обидва не належать до зразкових довірених осіб. Принаймні Холлі просто чудернацька. – Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. – Господи, мені дійсно так потрібне зараз чиєсь дружнє обличчя. Я роками не бачилася з Шарлоттою й Генрі, ніхто з них не з’явився на похороні Оллі, і вони не докладали жодних зусиль, щоби якось цікавитися моїм життям.

Ходжес обдумує почуте, і потім каже:

– Я твій друг, от і все. Я був працював в охоронній компанії «Невсипущі» в Цукрових Пригірках. Ти познайомилась зі мною, коли приїхала інвентаризувати речі своєї сестри й займатися заповітом разом із тим адвокатом. Чамом.

– Шроном. – Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. – Це може подіяти.

Воно подіє. Коли йдеться про плетиво історій, ніхто не зробить цього з чеснішим обличчям, ніж коп.

– Я виїжджаю.

– Але… хіба в тебе нема зараз справ у місті? З розслідуванням?

– Нічого такого, що не могло б зачекати. У мене забере годину, щоб дістатись туди. З суботнім дорожнім рухом, можливо, й менше.

– Дякую тобі, Білле. Усім своїм серцем. Якщо мене не буде у вестибюлі…

– Я тебе знайду, я досвідчений детектив.

Він вставляє ступні у туфлі.

– Я думаю, якщо ти їдеш, то варто захопити з собою переміну одягу. Я вже орендувала три номери в «Холідей Інн» на цій же вулиці. Я зніму ще один для тебе. Переваги володіння грішми. Не кажучи вже про платинову картку «Амекс».

– Джейні, мені легко буде повернутись машиною до міста.

– Звичайно, але вона може померти. Якщо це трапиться сьогодні вдень або вночі, мені дуже потрібен буде друг. Для… розумієш, для…

Сльози переймають її, і закінчити вона не в змозі. Ходжесу цього й не треба, тому що він розуміє, що вона хотіла сказати. Для приготувань.

За десять хвилин він уже в дорозі, прямує на схід, в бік «Сонячних акрів» і меморіального шпиталю округу Ворсо. Він гадав побачити Джейні в почекальні відділення інтенсивної терапії, але вона надворі, на стоянці, сидить на бампері машини швидкої допомоги. Коли він зупиняється поряд з нею, вона сідає до його «Тойоти», і один погляд на її змарніле обличчя й запалі очі каже йому все, що потрібно знати.

Вона тримається, допоки він не ставить машину на парковці для візитерів, а потім уже не витримує. Ходжес бере її в обійми. Вона розповідає йому, що Елізабет Вортон відійшла з цього світу о чверть по третій за центральним літнім часом.

«Майже в цей самий час я якраз взував туфлі», – думає Ходжес і обнімає її міцніше.

– 23 –

Сезон «Малої ліги»[232] в повному розпалі, й Брейді проводить решту цього суботнього дня в МакГінніс-парку[233], де на трьох полях ідуть відбіркові матчі. Післяполудень теплий і справи тут жваві. Купа твінібоп-дівчаток прийшли подивитися, як виборюють перемогу їхні брати, і здається, єдине, про що вони балакають, стоячи в черзі за морозивом (чи то єдине, що чує Брейді з їхніх балачок) – це майбутній концерт «Довколишніх» у МАКу. Здається, що всі вони збираються туди піти. Брейді вже вирішив, що він також піде. Треба лише докумекати, яким чином йому потрапити всередину одягненим у свій спецжилет – той, що начинений підшипниковими кульками та блоками пластикової вибухівки.

«Мій фінальний уклін, – думає він. – Заголовок на віки».

Ця думка покращує йому настрій. А заразом і те, що він розпродав геть увесь свій товар – під четверту годину розійшлися навіть бруски «СокоВита»[234]. Повернувшись на фабрику морозива, Брейді віддає ключі Ширлі Ортон (яка, здається, ніколи звідси не йде) і питається, чи не міг би він помінятися з Руді Стенховпом, котрий виїжджає в неділю у денну зміну. Неділі – звісно, якщо погода сприятлива – клопітні дні, коли три фургони Льоба опрацьовують не лише парк імені МакГінніса, але й інші чотири великих міських парки. Брейді доповнює своє прохання чарівливою хлопчачою посмішкою, яка завжди невідпорно діє на Ширлі.

– Іншими словами, – каже Ширлі, – ти бажаєш два вихідних дні підряд.

– Ти все правильно розумієш.

Брейді пояснює, що його мати хоче з’їздити до свого брата, а це значить, треба буде переночувати там одну, а можливо, й дві ночі. Звичайно, нема ніякого брата, а якщо доходить до подорожей, єдина, в яку тепер цікаво вирушати його матері – це турне по мальовничих місцях, яке веде її від дивана до домашнього бару й назад на диван.

– Я певна, Руді скаже окей. Хочеш сам йому зателефонувати?

– Якщо він почує цю пропозицію від тебе, вважай, справу вирішено.

Ця сучка хихоче, від чого акри її плоті приходять у доволі тривожне хвилювання. Вона робить дзвінок, поки Брейді перевдягається у своє нормальне вбрання. Руді щасливий віддати Брейді свою недільну зміну та взяти його вівторкову. Це дає Брейді два вільних дні для пильного стеження за «ҐоуМартом Зоні», і двох мусить вистачити. Якщо ж дівчина в жоден із цих днів не з’явиться там із собакою, він зголоситься хворим у середу. Якщо доведеться, але він не думає, що справа займе стільки часу.

Полишивши фабрику Льоба, Брейді їде й собі трохи «покрогерингувати». Він бере з півдюжини потрібних їм речей – такі продукти, як яйця, молоко, масло та какаові баранці на сніданок[235] – потім котить возик повз м’ясний ряд, де підхоплює фунт фаршу. На дев’яносто відсотків без жиру. Тільки найкраще для останнього харчування Оделла.

Удома від відкриває гараж і вивантажує все, що купив у «Садовому світі», не забуваючи заради безпеки поставити «Ховрах-геть» на верхню полицю. Мати сюди рідко виходить, але ризикувати все одно не варто. Під верстатом тут стоїть міні-холодильник – Брейді колись купив його на надвірному розпродажу за сім баксів, абсолютна халява. Це в ньому він тримає свої безалкогольні напої. Він засовує пакет із фаршем поза свої «коли» та «Гірські роси»[236], а потім уже несе в дім решту покупок. Побачене в кухні радує його: мати притрушує паприкою тунцевий салат, який має дійсно смачний вигляд.

Вона перехоплює його погляд і сміється:

– Я хотіла зробити відшкодування за лазанью. Перепрошую за той випадок, але я була такою втомленою.

«Такою п’яною ти була», – думає він, але вона принаймні ще не цілком опустилася.

Вона віддимає свіжонафарбовані губи:

– Подаруй мамуні поцілунок, хлопчику медовий мій.

Медовий хлопчик обхоплює її руками й упивається затяжним цілунком. Її губна помада смакує чимсь солодким. Потім мати легко ляскає його по заду й каже, щоб пішов донизу, погрався зі своїми комп’ютерами, поки вона закінчить готувати вечерю.

Брейді залишає копу коротке, з одного речення повідомлення: «Я збираюся тебе в’їбати, дідусю». Потім він грає у «Втілене зло»[237], аж поки мати не кличе його вечеряти. Тунцевий салат просто чудовий, і він з’їдає дві добавки. Вона насправді вміє готувати, коли хоче, і він ні слова не каже, коли вона наливає собі першу чарку цього вечора, екстравелику порцію, щоб надолужити ті три маленькі, в яких вона собі відмовила вдень. На дев’яту годину вона вже знову хропе на дивані.

Використовуючи цю зручність, Брейді заходить в інтернет, щоб дізнатися подробиці про майбутній концерт «Довколишніх». Він дивиться на «Ютьюбі» відео, де хихотливі дівчатка обговорюють, хто з тих п’яти хлопців найкрутіший. Результатом консенсусу стає Кем, котрий співає сольну партію у «Подивися мені в очі», кавалок аудіоригачки, яку, як пригадує неясно Брейді, він чує по радіо останнім роком. Він уявляє собі ці усміхнені личка, розірвані на шмаття підшипниковими кульками, уявляє обгоріле лахміття цих ідентичних джинсиків «Ґесс»[238].

Пізніше, допомігши матері перейти до ліжка та впевнившись, що вона повністю відключилася, він бере фарш, кладе його в миску та змішує з двома склянками «Ховрах-геть». Якщо цього не вистачить, щоби вбити Оделла, він просто переїде того клятого псюру морозивним фургоном.

Від цієї думки він стиха ірже.

Отруєний фарш він перекладає у «Беґґі»[239] і засовує пакет під дальню стінку холодильника, не забувши замаскувати його бляшанками води. Також він не забуває ретельно вимити у великій кількості гарячої води з милом собі руки й миску, в якій намішував отруту.

Цієї ночі Брейді спить добре. Нема ні болю в голові, ні снів про його померлого брата.

– 24 –

Ходжес із Джейні зайняли вільну для користування телефоном кімнату далі по коридору від шпитального вестибюля і поділили між собою посмертну роботу.

Він зв’язується з похоронним салоном (ховатиме Соумс, той самий, що влаштовував відхідну церемонію Олівії Трелоні) і уточнює в лікарні, що вони вже готові віддати тіло, коли прибуде катафалк. Джейні, користуючись своїм «айПадом» з легкою ефективністю, якій заздрить Ходжес, вантажить з місцевої газети форму для некрологу. Вона її швидко заповнює, одночасно впівголоса промовляючи якісь фрази; поміж різного іншого Ходжес чує, як вона бурмоче «замість квітів». Коли електронною поштою некролог уже відправлено, вона видобуває у себе з сумки материну адресну книжку й починає телефонувати тим небагатьом друзям старої пані, які ще залишились. Вона спілкується з ними тепло й спокійно, але водночас швидко. Голос у неї дрижить тільки раз, коли вона балакає з Алтеєю Ґрін, впродовж майже десяти років сиділкою і найближчою компаньйонкою її матері.

Близько шостої – приблизно в той час, коли Брейді приїздить додому й бачить, як його мати накладає останні штрихи на приготовлений нею тунцевий салат – більшість «t» уже мають поперечні палички, а «i» над собою крапки. О шостій десять на шпитальній під’їзній алеї з’являється білий «Кадиллак» і завертає кругом до заднього фасаду. Хлопці в ньому знають, куди їхати; вони бували тут багато разів.

Джейні дивиться на Ходжеса, обличчя в неї бліде, губи тремтять.

– Я не певна, що зможу…

– Я цим займуся.

Передача, як усяка інша, це дійсно так; він віддає трунареві з його асистентом довідку про смерть, вони дають йому квитанцію. Він думає: «Точно, ніби я купував би автомобіль». Повернувшись назад до шпитального вестибюля, він помічає Джейні надворі, вона знову сидить на бампері машини швидкої допомоги. Він сідає поряд з нею і бере її руку. Вона міцно стискає його пальці. Вони проводжають поглядами білий катафалк, поки той не зникає з виду. Тоді він веде її назад до своєї машини й вони проїжджають два квартали до «Холідей Інн».

О восьмій з’являється Генрі Серва, гладкий чоловік із пітним рукостисканням. Приблизно годиною пізніше прибуває Шарлотта Джібні, попереду себе вона підганяє навантаженого речами носія і жаліється на жахливий сервіс у своєму авіарейсі.

– А ті плачучі немовлята… – каже вона, – вам про це й слухати не схотілося б.

Їм не хочеться, але вона все одно їм розповідає. Настільки ж кощава, наскільки гладкий її брат, вона позирає на Ходжеса сльозливими, підозрілими очима. Під боком у тітки Шарлотти скрадається її дочка Холлі, стара діва десь віку Джейні, але й зблизька не схожа на неї виглядом. Холлі Джібні ніколи не підвищує голосу гучніше за мурмотіння і, схоже, має проблеми з тим, щоби з кимсь зустрітись очима.

– Я хочу побачити Бетті, – оголошує тітка Шарлотта після коротких, сухих обіймів зі своєю племінницею. Так, ніби вона вважає, що місіс Вортон мусить лежати десь у готельному вестибюлі, з ліліями в головах і гвоздиками в ногах.

Джейні пояснює, що тіло вже відвезли до міста, у Похоронний салон Соумса, де в середу тлінні рештки Елізабет Вортон, після короткої ранкової позаконфесійної служби, буде кремовано після полудня.

– Кремація – це варварство, – оголошує дядько Генрі. Усе, що говорять ці двоє, звучить оголошеннями.

– Це те, чого вона сама хотіла, – спокійно, ввічливо пояснює Джейні, але Ходжес помічає, як у неї беруться кольором щоки.

Він думає, що тут можуть початись неприємності, можливо, вимога побачити якийсь писаний документ з наголошенням на кремації, замість поховання, але вони тримають язики за зубами. Імовірно, пам’ятають про всі ті мільйони, що їх Джейні успадкувала від своєї сестри – гроші Джейні, якими вона поділиться. Або ні. Можливо, дядько Генрі й тітка Шарлотта навіть задумуються про всі ті відвідини, яких вони не зробили до своєї сестри в її останні, страдницькі роки. Відвідувала її в ці роки тільки Олівія, яку тітка Шарлотта не згадує на ім’я, а тільки називає «та, що з проблемами». І звичайно, Джейні – все ще з болем після образливого заміжжя й зловорожого розлучення – була тут у кінці.

Уп’ятьох вони пізно вечеряють у майже порожній обідній залі «Холідей Інн». З динаміків угорі гудить у свою трубу Герб Алперт[240]. Тітка Шарлотта замовила салат і жаліється на соус, про який вона вказала, що той мусить бути окремо.

– Вони можуть покласти його в маленький кухлик, але якщо він той, що з пляшечки із супермаркету, він і залишиться тим, що з пляшечки із супермаркету, – оголошує вона.

Її нерозбірливо бурмочуча дочка замовляє щось, що звучить, як «ніжбугель топипошавий». Виявляється, що це чізбургер, добре прожарений. Дядько Генрі вибирає собі феттучіні альфредо[241] і всмоктує їх з ефективністю високопотужної машини «Рінз-Н-Вак»[242], дрібні крапельки поту з’являються в нього на лобі, коли він наближається до фінішної лінії. Залишки підливи він вибирає куснем намазаного маслом хліба.

Розмову підтримує здебільшого Ходжес, переповідаючи історії з часів своєї роботи в охоронній службі «Невсипущі». Робота фіктивна, але історії переважно правдиві, адаптовані з його поліцейського досвіду. Він розповідає їм про злодія, який застряг у підвальному віконці та втратив штани, коли намагався крізь нього протиснутись (це викликає маленьку усмішку в Холлі); про дванадцятирічного хлопчика, який заховався за двері своєї спальні й одним ударом бейсбольного кия вимкнув грабіжника, котрий вдерся в їхній дім; про доморядницю, яка поцупила кілька ювелірних прикрас своєї хазяйки, але коли вона подавала вечерю, вкрадене випало просто в неї з білизни. Є страшніші історії, і їх багато, які він тримає при собі.

Після десерту (який Ходжес пропускає, непробачна ненажерливість дядька Генрі слугує йому грізним застереженням) Джейні запрошує новоприбульців від завтрашнього дня пожити в будинку в Цукрових Пригірках і потім ці троє розходяться до підготованих для них номерів. Шарлотта з Генрі, схоже, радіють перспективі особисто проінспектувати, як живе інша половина. А щодо Холлі… хтозна?

Номери новоприбульців містяться на другому поверсі. Джейні й Ходжеса – на третьому. Коли вони підходять до сусідніх дверей, вона питається – чи не поспить він із нею.

– Ніякого сексу, – каже вона. – Я ніколи в житті не почувалася менш сексуальною. Просто я не хочу лишатися на самоті.

Ходжесу це годиться. Тим паче, він і сам сумнівається, що був би здатен займатися таким шалапутством. М’язи черева й ніг у нього все ще болять після вчорашнього вечора… а вчора, нагадує він собі, майже всю роботу робила вона. Щойно вони опиняються під покривалом, вона пригортається до нього. Він ледь може повірити в її теплу присутність. У її тутешність. Це правда, що він не відчуває зараз бажання, але він радий, що стара пані мала ґречність відійти з інсультом після того, як він злягався, а не до. Не вельми це красиво, але що є, то є. Коріна, його колишня, любила казати, що чоловіки вже народжуються мудаками.

Джейні вмощує голову йому на плечі.

– Я така рада, що ти приїхав.

– Я теж. – Це абсолютна правда.

– Як ти думаєш, вони знають, що ми разом у ліжку?

Ходжес міркує:

– Тітка Шарлотта знає, але вона б це знала, навіть якби ми не були разом у ліжку.

– Як ти можеш у цьому бути впевненим, бо ти досвідчений…

– Так. Засинай уже, Джейні.

Вона так і робить, але коли він, захотівши в туалет, прокидається на світанку, вона сидить біля вікна, дивиться на парковку та плаче. Він кладе долоню їй на плече.

Вона піднімає голову:

– Я тебе розбудила. Вибач.

– Та нє, це мій звичайний сцико-підйом о третій ранку. З тобою все гаразд?

– Так. Йо! – Вона усміхається, а потім витирає собі очі кулаком, немов дитина. – Просто ненавиджу себе за те, що відправила маму з дому в «Сонячні акри».

– Але ж ти казала, що вона сама хотіла поїхати.

– Так. Хотіла. Але, здається, це не впливає на мої почуття. – Джейні дивиться на нього, очі в неї безрадісні й блискучі від сліз. – А ще ненавиджу себе за те, що поклала на Олівію всю важку роботу тут, поки я сама сиділа в Каліфорнії.

– Як досвідчений детектив, я роблю висновок, що ти хотіла врятувати свій шлюб.

Вона дарує йому бліду посмішку.

– Ти добра людина, Білле. Іди, скористуйся туалетом.

Коли він повертається, вона знову лежить, скулившись, в ліжку. Він обнімає її зі спини, і так вони й сплять, притискаючись одне до одного, всю решту ночі.

– 25 –

Настає недільний ранок і, перш ніж взяти душ, Джейні показує йому, як користуватися її «айПадом». Ходжес пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі» і знаходить там нове повідомлення від Містера Мерседеса. Воно коротке й по суті справи: «Я вирішив тебе в’їбати, дідусю».

– Йо, але розкажи мені, як ти насправді почуваєшся, – мовить Ходжес, і сам себе дивує власним сміхом.

З ванної, загорнута у рушник, виходить Джейні, пара валує навкруг неї, наче якийсь голлівудський спецефект. Вона питається, з чого він так регоче. Ходжес показує їй повідомлення. Їй воно не здається аж таким забавним.

– Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ходжес також на це сподівається. В одному він упевнений: повернувшись додому, він дістане з сейфа у спальні той «Глок .40», який був носив на роботі, і почне носити його знову. Веселого Ляпанця більше недостатньо.

Поряд із двоспальним ліжком виспівує телефон. Джейні відповідає, коротко розмовляє, кладе слухавку.

– Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.

– Окей.

– Також вона повідомила, що ліжко було занадто жорстким, і через поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.

– Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в Цукрових Пригірках?

– Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.

– Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?

Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, – архетип жінки.

– До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я не збираюся дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось розумієш з того, що вона каже?

– Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, – признається Ходжес.

Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки цього разу вона сміється:

– Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.

– Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…

– Найпізніше в четвер, – каже вона. – Якщо вони залишаться надовше, я їх повбиваю.

– І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…

– Вони не даватимуть йому спокою. І мені.

Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим погоджується.

– А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.

– Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять привиди, яких твоя сестра чула ночами.

– 26 –

Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.

– Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?

Вона з нещасним виглядом знизає плечима.

– Хто може це знати. Вона була вже дуже старою – щонайменше років на сім старша за тітку Шарлотту, здається, – а постійний біль доволі сильно її надсаджував. – А потім, знехотя: – Це могло зіграти якусь роль.

Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його куйовдячи.

– Ох, Господи-Ісусе.

Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:

– Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї. Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.

– Отже, ми сунемо вперед.

– Чорти забирай, саме це ми робимо. – Її пальці ще міцніше стискають його долоні. – Це наш обов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.

Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю запальність у її словах приємно чути.

Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити омлет, їм не пощастило.

Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.

– 27 –

Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У Довгого Джона Сілвера»[243], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно лобстер»[244].

Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.

Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома» завмирає в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе квиління.

На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної»[245] і банка майонезу – єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.

Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він цього навіть не помічає.

«Ні, – думає він. – Такого не може бути».

Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного холодильника – й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.

Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».

За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх шухлядах і зазирала під твій матрац».

Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені. Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона простягає руки.

– Мамо! Мамо!

Перша думка в нього – постукати її по спині, але він дивиться на майже геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім – це починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки. Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик. Перекидається келих із її «викруткою»[246].

– Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу? Ні, «кола» – то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, – думає він. – Змусити її все вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

– Брейїіі! – Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: – Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається до неї.

– Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

– Брейїіі! Ев’я… ои… ои!

– Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки – звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, – думає він. – Ніколи, щоб як зараз».

Одна ідея спалахує йому в мозку, немов яскравий самотній промінь понад розбурханим штормом океаном. Він може знайти, як її полікувати, в інтернеті. Геть усе є в інтернеті.

– Я про це подбаю, – каже він, – але мені треба спустися вниз на кілька хвилин. Ти просто… будь тут, мам. Спробуй…

Він мало не промовляє: «Спробуй розслабитися».

Він забігає в кухню, до дверей, що ведуть у його командно-контрольний центр. Там, унизу, він дізнається, як її врятувати. А якщо навіть не зможе, він не мусить дивитися, як вона помирає.

– 28 –

Слово, яким вмикається світло – «контроль», але, попри те, що він промовляє його тричі, підвал залишається зануреним у темряву. Брейді нарешті усвідомлює, що програма розпізнавання голосу не працює тому, що його голос звучить несхоже на себе, та хіба це дивно? Хіба це взагалі нахер дивно?

Натомість він користується вмикачем і спускається донизу – спершу пристукнувши за собою двері й ті звірячі звуки, що долітають з вітальні.

Він навіть не намагається активувати голосом батарею комп’ютерів, просто вмикає Номер Три кнопкою позаду монітора. На екрані починається зворотний відлік перед Тотальним Стиранням, і він зупиняє його, друкуючи свій пароль. Але засобів проти отруєння він не шукає; занадто вже пізно для цього й тепер, коли він сидить тут, у своєму безпечному місці, Брейді дозволяє собі це визнати.

Також він знає, яким чином це трапилось. Учора вона була хорошою, залишалась тверезою достатньо довго, щоб приготувати їм гарний обід, а отже, винагородила себе за те сьогодні. Надудлилася, як та хлюща, потім вирішила, що треба з’їсти чогось, аби їжа всотала пійло, перш ніж додому повернеться її медовий хлопчик. Нічого не знайшла ні в буфеті, ні в холодильнику такого, що потішило б її уяву. О, нумо, щось може бути в тому міні-холодильнику в гаражі? Безалкогольні напої не цікавили її, але, можливо, там лежить якийсь легкий закусон. От тільки знайшла вона дещо набагато краще – пакет «Беґґі», повний доброго свіжого фаршу.

Це призводить Брейді на думку стару приказку: коли щось може піти не так, воно не так і піде. А чи це не Принцип Пітера? Він заходить в інтернет, щоб уточнити. Після недовгих пошуків знаходить, що це не Принцип Пітера, а Закон Мерфі. За ім’ям Едварда Мерфі – людини, яка будувала прилади для літаків[247]. Хто б міг подумати?

Він зазирає на кілька інших сайтів – насправді, лише на кілька, – розігрує пару разів пасьянс. Коли нагорі щось доволі гучно гупає, він вирішує послухати кілька мелодій на своєму «айПоді». Щось бадьоре. Мабуть, «Стейплз Сінгерз»[248].

Коли всередині його голови вже звучить «Поважай себе», він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі» подивитися, чи нема там повідомлення від жирного екс-копа.

– 29 –

Коли відкладати далі стає для нього вже нестерпним, Брейді крадькома вибирається нагору. Запах підгорілого біфштекса вже майже вивітрився, але сморід блювотиння досі стоїть. Він заходить до вітальні. Мати лежить на підлозі біля кавового столика, тепер уже перекинутого. Її очі сліпо вдивляються на стелю. Її губи розтягнуті у неймовірно великому усміху. Пальці в неї скорчені, наче пазурі. Вона мертва.

Брейді думає: «Чому, коли ти зголодніла, тобі знадобилося виходити в гараж? Ох, мамо-мамуню, що, заради Бога, тобою оволоділо?»

«Коли щось може піти не так, воно не так і піде», – думає він, а тоді, дивлячись на той безлад, який вона тут сотворила, загадується, чи є в них удома якийсь очисний засіб для килимів.

Це Ходжес у всьому винен. Усе веде до нього.

Він розбереться з цим Дет-Пенсом, і то скоро. Але наразі, все-таки, він має більш нагальну проблему. Він сідає, щоб її обміркувати, займаючи те крісло, в якому зазвичай сидить, коли дивиться телевізор разом із нею. Він усвідомлює, що вона більше ніколи не подивиться чергового реаліті-шоу. Це печально… але в цьому мається й кумедний бік. Він уявляє, як Джефф Пробст надсилає квіти й картку з надписом «Від усіх ваших друзів з “Виживання”», і просто не може втриматися від тихого сміху[249].

Що йому робити з нею? Сусіди за нею не питатимуть, бо вона ніколи з ними не спілкувалася, називала їх чваньками. Друзів у неї також немає, навіть того, барного типу, бо пила вона завжди вдома. Одного разу, у рідкісний момент самооцінки, вона сказала йому, що не ходить у бари, бо в них повно таких само п’яниць, як вона.

– Оце тому, лишень покуштувавши те лайно, ти не зупинилася, хіба не так? – питається він у трупа. – Ти була нахер у смерть надудленою.

От якби в них була морозильна шафа. Якби була, він запхнув би туди її тіло. Він якось бачив таке в кіно. Він не наважиться покласти її в гаражі; чомусь це здається йому трохи занадто публічним. Він припускає, що міг би замотати її в якийсь килим і спустити в підвал, там, під сходами, їй було б саме місце, але як він зможе займатись будь-якою роботою, знаючи, що вона поряд? Знаючи, що навіть усередині килимового сувою дивляться, блищать її очі?

Крім того, підвал – це його місце. Його командно-контрольний центр.

Насамкінець він розуміє, що мається лише один спосіб дій. Він підхоплює її під пахви й тягне до сходів. Коли він нарешті дістається туди, її піжамні штанці вже сповзли донизу, відкривши те, що вона інколи називає («називала», нагадує він собі) своєю пісею. Одного разу, коли він лежав у ліжку разом з нею і вона позбавляла його дуже сильного тоді головного болю, він спробував торкнутися її пісі, але вона відбила його руку. Різко. «Ніколи не смій, – сказала вона. – Ти сам вийшов звідти».

Брейді тягне її вгору сходами, по одній приступці за раз. Піжамні штанці сповзають їй на щиколотки й там збиваються. Він згадує, як вона, вже кінчаючись, маршувала, сидячи на дивані. Як жахливо. Але, як і в тій думці про Джеффа Пробста, котрий надсилає квіти, там також мався свій кумедний бік, хоча це не той жарт, який можна було б пояснити комусь іншому. У тому був присутній свого роду дзен-буддизм.

По коридору. До її спальні. Він випростовується, морщачись від болю в крижах. Господи, яка вона важезна. Це так, немовби смерть щільно напакувала її якимсь містичним м’ясом.

Не переймайся. Зроби роботу.

Він підсмикує вгору на ній штанці, повертаючи їй пристойний вигляд – наскільки може виглядати пристойним труп у заляпаній блювотинням піжамі – і підважує її на ліжко; стогнучи, коли свіжий біль впивається йому в спину. Випрямляючись цього разу, він відчуває, як у спині йому щось хрускає. Він думає про те, щоб зняти з неї закаляне вбрання і одягти щось чисте – можливо, якусь з тих майок розміру XL, у які вона подеколи вбиралася для сну, – але це означає, що треба знову піднімати, кантувати те, що тепер стало багатьма фунтами мовчазної плоті, що висить на арматурі скелету. А що, як він надірве собі спину?

Він міг би принаймні стягнути з неї курточку, на якій найбільше того бруду, але тоді йому доведеться дивитися на її цицьки. Їх вона йому дозволяла торкатися, але тільки інколи, зрідка. «Мій вродливий хлопчику», – приказувала вона в такі моменти. І занурювала пальці йому в волосся або масажувала шию, де гніздився той його біль, судомний, гризотний. «Мій вродливий медовий хлопчику».

Кінець-кінцем, він просто натягує на неї покривало, ховаючи під ним її цілком. Особливо ті блискучі, задивлені очі.

– Вибач, мам, – мовить він, дивлячись униз, на білу фігуру. – Не твоя вина.

Ні. Це вина того жирного екс-копа. Брейді купив «Ховрах-геть», щоб отруїти собаку, це правда, але тільки як спосіб дістати Ходжеса, заморочити йому голову. Тепер голова заморочена в самого Брейді. Не кажучи вже про гармидер у вітальні. Йому добряче доведеться попрацювати, щоби навести там лад, але спершу він мусить зробити дещо інше.

– 30 –

Він іде до свого командно-контрольного центру, і цього разу голосові команди діють. Він не гає часу, а відразу сідає до Номера Три й заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Його послання Ходжесу коротке й недвозначне:

Я збираюся тебе вбити.

Ти не помітиш, як я підкрадатимусь.

Виклик по смерть

– 1 –

У понеділок, через два дні після смерті Елізабет Вортон, Ходжес знову сидить в італійському рісторанте «ДеМазіо». Останній раз він був тут на ланчі зі своїм старим напарником. Цього разу вечеря. Його компаньйони Джером Робінсон і Джанель Паттерсон.

Джейні робить комплімент щодо костюма, який сидить на Ходжесу вже краще, хоча він скинув усього лише кілька фунтів (і «Глок» при стегні майже непомітний). А Джерому подобається коричнева федора – капелюх, який цього ж дня спонтанно купила Джейні й певною мірою урочисто презентувала його Ходжесу. Бо він тепер приватний детектив, сказала вона, а кожний приватний Дет мусить мати федору, яку зможе носити насунувши собі на одну брову.

Джером приміряє капелюх собі, якраз правильним чином насовуючи його на брову.

– Як ви гадаєте? Схожий я на Богі[250]?

– Жах, як неприємно тебе розчаровувати, – каже Ходжес, – але Богі був білим.

– Таким білим, що буквально мерехтів, – додає Джейні.

– А я про це й забув, – кидає Джером капелюх назад Ходжесу, котрий кладе його під свій стілець, нагадуючи собі не забути його, коли йтиме звідси. Чи не наступити на нього.

Йому приємно, що обоє його сьогоднішніх гостей миттєво знаходять спільну мову. Джером – стара голова на юному тілі, як часто думає Ходжес – робить правильний крок: щойно закінчивши своє криголамне дуркування з капелюхом, він забирає руку Джейні в обидві свої і каже, що співчуває її втраті.

– Вашим обом втратам, – додає він. – Я знаю, що ви втратили також сестру. Я був би найсумнішим хлопцем на землі, якби втратив свою. Моя Барб ще та зануда, але я люблю її більше за життя.

Вона дякує йому з посмішкою. Оскільки Джером усе ще занадто молодий для бокала вина, всі собі замовляють чай із льодом. Джейні питається в Джерома про його плани на коледж, а коли той прохоплюється про можливість Гарварда, вона пускає під лоба очі й каже:

– Ах, Гаа-вадець. О Бооше мій.

– Маса Ходжес мусіть бу собі шукай новий стригаль трави! – вигукує Джером, і Джейні регоче так відчайдушно, що аж змушена виплюнути собі в серветку шматочок креветки. Це змушує її зашарітись, але Ходжесові радісно чути її сміх. Ретельно накладений макіяж не може цілком приховати ні блідість щік, ні темні кола в неї під очима.

Коли він питає в неї, як там тітка Шарлотта, дядько Генрі й Холлі Мимря насолоджуються великим будинком у Цукрових Пригірках, Джейні хапається собі за скроні, немов потерпаючи від нестерпного головного болю.

– Сьогодні тітка Шарлотта телефонувала шість разів. Я не перебільшую. Шість. Перший раз, щоб повідомити мені, що Холлі прокинулась серед ночі, не розуміючи, де вона, і в неї стався напад паніки. Тітонька Ш. сказала, що вона була вже на межі того, аби викликати швидку допомогу, коли дядько Генрі заспокоїв Холлі, почавши балакати з нею про НАСКАР. Вона страшенно закохана в гонки серійних машин. Ніколи не пропускає їх по телевізору, як я розумію. Джефф Ґордон – її ідол[251]. – Джейні знизує плечима. – От і вирішуй.

– А скільки років цій Холлі? – питається Джером.

– Приблизно мого віку, але вона страждає на певний відсоток… емоційної недорозвинутості, гадаю, так би ви це назвали.

Джером мовчки над цим міркує, а потім каже:

– Можливо, їй варто було б натомість зацікавитися Кайлом Бушем[252].

– Ким?

– Не звертайте уваги.

Джейні розповідає, що тітка Шарлотта також дзвонила, аби подивуватися, який же рахунок щомісяця приходить там за електрику, либонь, величезний; аби потай поділитися враженням, що сусіди здаються вельми недружелюбними; аби оголосити, що там жахливо величезна кількість картин і всі вони представляють сучасне мистецтво, яке їй не до смаку; аби вказати (хоча це звучало як чергове оголошення) на те, що, якщо Олівія вважала всі ті лампи мистецьким кольоровим склом, її з ним майже напевне були надурили. Останній дзвінок, отриманий практично перед тим як Джейні вже виходила їхати в ресторан, був найдратівливішим. Дядько Генрі хоче, аби Джейні знала – сказала її тітка, – що він обдумав цю справу й усе ще не пізно передумати з кремацією. Сказала, що ця ідея вельми шокувала її брата – він назвав її «якимсь погребальним обрядом вікінгів», – а Холлі цього навіть не обговорювала, бо їй від цього жаско.

– Їх від’їзд у четвер підтверджено, – каже Джейні, – і я вже рахую хвилини. – Вона стискає руку Ходжеса та продовжує: – Втім, є й крихта гарної новини. Тітонька Ш. каже, що Холлі у великому захваті від тебе.

Ходжес усміхається.

– Мабуть, через мою схожість із Джеффом Ґордоном[253].

Джейні й Джером замовляють десерт, а Ходжес, почуваючись героєм, ні. Потім, за кавою, він переходить до справи. З собою він приніс дві теки й тепер вручає по одній кожному зі своїх компаньйонів.

– Усі мої нотатки. Організував їх, наскільки зміг. Я хочу, щоб вони зберігались у вас на той випадок, якщо зі мною щось трапиться.

У Джейні з’являється стривожений вигляд.

– Що він таке тобі ще сказав на тому сайті?

– Зовсім нічого, – відповідає Ходжес. Брехня виходить гладенькою і переконливою. – Це просто обережність.

– Ви в цьому впевнені? – питає Джером.

– Абсолютно. Там нема нічого особливого, у цих нотатках, але це не означає, ніби ми не просунулися вперед. Я вбачаю напрямок розслідування, який може – повторюю, може – привести нас до цього парубка. Тим часом важливо, щоб ви обоє повсякчас залишалися дуже уважними до всього, що відбувається довкола вас.

– Дотримуватимемося БОЛО, бодай нам луснути, – каже Джейні.

– Правильно. – Він повертається до Джерома. – А на що, зокрема, звертатимеш увагу ти?

Відповідь моментальна й упевнена:

– Постійна поява тих самих автомобілів, особливо тих, за кермом яких чоловіки молодшого віку, скажімо, від двадцяти до сорока років. Хоча, я гадаю, сорок – це вже занадто старий вік. Що робить вас, Білле, фактично древнім.

– Ніхто не любить розумак, – каже Ходжес. – Досвід тебе цьому свого часу навчить, юначе.

Елейн, метрдотелька, підпливає, щоби спитати, як їм тут. Вони відповідають, що їм цілком добре, і Ходжес просить принести всім ще кави.

– Один момент, – каже вона. – Ви маєте набагато кращий вигляд, ніж останнього разу, коли були в нас, містере Ходжес. Якщо вас не зачіпають мої слова.

Ходжеса вони не зачіпають. Він почувається краще, аніж останнього разу, коли він був тут. Легшим за те, що можна було б списати на втрату семи чи восьми фунтів.

Коли Елейн пішла й офіціант налив їм ще кави, Джейні, дивлячись йому просто в очі, нахиляється через стіл.

– Який напрямок? Розкажи нам.

Він раптом думає про Доналда Дейвіса, котрий зізнався не лише у вбивстві своєї дружини, але також інших п’ятьох жінок на відпочинкових майданчиках вздовж автотрас Середнього Заходу. Невдовзі вродливий містер Дейвіс опиниться у в’язниці штату, де він і проведе, поза всякими сумнівами, решту свого життя.

Ходжес не раз таке бачив.

Він не настільки наївний, щоб вірити, ніби можна розкрити геть кожне вбивство, проте частіше, аніж навпаки, вбивства таки розкриваються. Щось (як от, наприклад, жіноче тіло в певному покинутому гравійному кар’єрі) наводить світло. Це так, немов якась потужна космічна сила, дещо незграбно перебираючи пальцями, працює на те, щоби неправильне зробити правильним. Призначені на справу з убивством детективи читають рапорти, допитують свідків, обдзвонюють людей, вивчають результати криміналістичних експертиз… і чекають, щоби та сила зробила свою роботу. Коли вона її робить (якщо вона її робить), з’являється певний напрямок. Він часто веде просто до того, хто скоїв злочин, до особистості того кшталту, що її Містер Мерседес у своїх листах іменує «крутою».

Ходжес питає в своїх компаньйонів за столом:

– А що, як Олівія Трелоні насправді чула привидів?

– 2 –

На парковці, стоячи поряд з уживаним, але ще годящим «Джипом Ренглером»[254], якого подарували йому на сімнадцятиріччя батьки, Джером каже Джейні, як приємно було з нею познайомитися, і цілує її в щоку. Вона дивиться здивовано, але явно задоволена.

Джером повертається до Ходжеса:

– Ви в повній бойовій готовності, Білле? Завтра що-небудь потрібно?

– Тільки щоб ти перевірив речі, про які ми балакали, щоби був готовим, коли ми перевірятимемо комп’ютер Олівії.

– Мені буквально не терпиться.

– Добре. І не забудь передати мої вітання твоїм татові й мамі.

Джером вишкіряється:

– Скажу вам ось що, я передам ваші вітання татові. А щодо мами… – з коротким номером на сцені з’являється Тайрон Екстазний Кайф. – Я бу обходив віддаль цесю леді десь іше із тиждень.

Ходжес зводить вгору брови:

– У тебе якісь неприємності з матір’ю? Це зовсім на тебе не схоже.

– Нє, просто вона роздратована. А я можу потрапити під руку, – форкає сміхом Джером.

– Про що це ти таке говориш?

– Ой, чоловіче. Увечері в четвер буде один концерт у «МАКу». Того дурного бой-бенду, що називається «Довколишні». Барб і її подружка Хільда, і ще пара їхніх подружок аж шаленіють, так хочуть їх побачити, хоча вони солодкаві, як той ванільний пудинг.

– Скільки років твоїй сестрі? – питає Джейні.

– Дев’ять, скоро буде десять.

– Дівчатка такого віку якраз і полюбляють щось солодкаве, як ванільний пудинг. Повір у цьому колишній одинадцятирічці, яка шаленіла від «Бей Сіті Роллерз»[255]. – Джером дивиться на неї нерозуміюче, і вона регоче. – Якби ти знав, хто це такі, я б втратила до тебе всяку повагу.

– Як там не є, але ніхто з них досі не бував на живих концертах, розумієте? Я маю на увазі, не таких, як «Барні», чи «Сезам-стрит на льоду», чи щось подібне[256]. Отже, вони набридали й набридали – вони набридали навіть мені – і врешті-решт їхні матусі зібрались разом і вирішили, що, оскільки цей концерт не пізно ввечері, дівчатка могли б на нього піти, хоча це й посеред шкільного тижня, але тільки якщо їх супроводжуватиме туди одна з матерів. Вони буквальним чином потягнули соломинки, і моя мама програла.

Він мотає головою. Обличчя в нього серйозне, але в очах іскриться сміх.

– Моя мамця в «МАКу» разом із трьома чи чотирма тисячами верескливих дівчаток від восьми до чотирнадцяти. Чи треба мені ще щось пояснювати, чому я намагаюся обходити її стороною?

– Можу закластися, в неї були свої чудесні часи, – каже Джейні. – Мабуть, не так уже й давно вона сама верещала від Марвіна Ґея або Ела Ґріна[257].

Джером стрибає у свій «ренглер», востаннє махає їм на прощання і виїжджає на шосе Лоубраяр. Ходжес і Джейні залишаються стояти посеред майже літнього вечора біля Ходжесової машини. Місячний серп зійшов над віадуком, який відділяє заможніший район міста від Лоутавна.

– Хороший він хлопець, – каже Джейні. – Тобі пощастило, що він у тебе є.

– Йо, – відгукується Ходжес. – Пощастило.

Вона знімає з нього федору й надягає на голову собі, надаючи капелюху легенького, але провокативного нахилу.

– Що далі, детективе Ходжес? До тебе?

– Ти маєш на увазі те, що, я сподіваюся, ти маєш на увазі?

– Я не хочу спати сама. – Вона здіймається навшпиньки й повертає його капелюх. – Якщо я мушу віддатися тілом, аби забезпечити, щоб цього не трапилося, гадаю, я таки мушу.

Ходжес натискає кнопку, якою відкриваються дверцята його машини, і каже:

– Нехай ніхто ніколи не скаже, що я не зумів скористатися леді в безпорадному стані.

– Ви не джентльмен, сер, – мовить вона, а потім додає: – Дякувати Богу. То поїхали.

– 3 –

Все краще цього разу, бо вони вже трішки знають одне одного. На заміну непевності прийшла жага. Коли заняття коханням закінчується, вона влізає в одну з його сорочок (та така величезна, що її груди зникають повністю, а поли висять їй до колін) і досліджує його невеличкий будинок. Він ходить за нею слідом у легкій тривозі.

Вона оголошує свій вердикт уже після того, як вони повернулися до спальні.

– Непогано для холостяцької хатинки. У мийці нема брудних тарілок, ванна не забита волоссям, на телевізорі не лежать диски з порновідео. Я навіть угледіла дещо зі свіжих овочів у контейнері, у холодильнику, що додає тобі бонусних балів.

З холодильника вона дістала дві бляшанки пива й тепер торкається своєю його.

– Я ніколи не думав, що тут колись опиниться якась інша жінка, – каже Ходжес. – Хіба що моя дочка. Ми спілкуємося з Еллі по телефону й електронними листами, але особисто вона не була тут уже з пару років.

– Під час розлучення вона була на боці твоєї колишньої?

– Гадаю, ніби так. – Ходжес ніколи про це не думав у саме таких термінах. – А якщо й так, то, либонь, вона була права.

– Боюся, ти занадто суворий до себе.

Ходжес сьорбає пива. Воно смакує гарно. Він робить іще ковток, і йому навертається думка:

– А тітка Шарлотта має цей номер, Джейні?

– Та де там. Не з цієї причини я захотіла поїхати сюди, замість того щоб повернутися до кондо, але я б збрехала, якби сказала, ніби така думка зовсім не майнула мені у голові. – Вона дивиться на нього понуро. – Ти прийдеш на меморіальну службу в середу? Скажи, що прийдеш. Прошу. Мені потрібен друг.

– Звичайно. Я буду також і на прощанні у вівторок.

У неї здивований вигляд, але такий щасливий.

– Це здається більшим за очікуване.

Не для Ходжеса, йому так не здається. Він уже перебуває в повноцінному розслідувальному режимі, і присутність на похороні особи, яка проходить – навіть периферійно – по справі з убивством, є стандартною поліцейською процедурою. Насправді йому не віриться, що Містер Мерседес з’явиться на прощанні чи на службі у середу, але все можливе. Ходжес не бачив сьогоднішньої газети, але цілком можливо, що якийсь меткий репортер згадав про зв’язок між місіс Вортон і Олівією Трелоні, дочкою, котра скоїла самогубство після того, як її автомобіль було використано як знаряддя вбивства. Така пов’язаність не вельми й гаряча новина, проте те саме можна сказати також про пригоди Ліндсі Лоухен з наркотиками й алкоголем[258]. Ходжес гадає, що в газеті про це може бути щонайменше невеличкий допис.

– Я хочу там бути, – каже він. – А як буде з попелом?

– Господар похоронного салону називає це «кремештками», – каже Джейні й морщить носа так, як вона це робить, коли передражнює його «йо». – Це презирливо чи як? Звучить, ніби назва якоїсь штуки, що її додають до кави. З позитивного – я впевнена, що мені не доведеться боротися за попіл з тіткою Шарлоттою і дядьком Генрі.

– Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?

Джейні зітхає:

– Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.

– Це гарна ідея.

– Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?

– Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю все, що ти тільки забажаєш.

– У такому випадку, дозволь мені допомогти тобі з ґудзиками.

– 4 –

Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.

Поряд – серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й комп’ютерних деталей – лежить все ще скручена у своєму целофановому кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з «Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини. Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у «МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…

Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається метафорами?

«Можливо, – думає він похмуро, – мені варто зараз просто вбити самого себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних фотознімків із пекла».

Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі – як би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?

Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина[259] п’ятої категорії, і все розлітається.

На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку життя, який йому ще залишився. А де ще він може спати? Він не може змусити себе скористатися ліжком у своїй спальні на другому поверсі, не тоді, коли його мати лежить мертва у її ліжку неподалік по коридору, можливо, вже стікаючи тліном у простирадла. Він увімкнув її кондиціонер, запустивши його на ПОВНИЙ ХОЛОД, але в нього нема ілюзій щодо того, як добре той працюватиме. Чи як довго. І спання на дивані у вітальні не варіант. Він почистив його, наскільки зумів, і перевернув подушки, але він все ще смердить її блювотинням.

Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут помер його менший брат. Тільки помер – це трішечки ніби евфемізм, а для них уже трішечки пізно.

Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка Трелоні померла, Френкі також помер із нею.

Помер знову.

– Та все одно я тебе ніколи не любив, – промовляє він, дивлячись у бік підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом – високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. – А мусив, – він на мить замовкає, – ми мусили.

Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.

У ті старі дні.

– 5 –

Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері. Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала чоловіка, мала будинок у Північному районі міста – не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? – і мала двох синів.

На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть дав їй ім’я: Семмі.

Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда. Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.

Звиклі до кредитних карток, як більшість пересічних американців під кінець минулого століття, Хартсфілди мали заощаджень менше двох тисяч доларів. Подушка була вельми тонкою, але мався добрий страховий поліс та ЕКЦШ накинула ще сімдесят тисяч доларів, обмінявши їх на підпис Дебори Енн під папером, що звільняв компанію від усякої вини в смерті Нормана Хартсфілда. В очах Дебори Енн то була гігантська бочка готівки. Вона сплатила кредит за дім і купила нову машину. Їй навіть на думку не спало, що деякі бочки наповнюються лише один раз.

Коли зустріла Норма, вона працювала перукаркою, і знову повернулася до цієї професії після його загибелі. Приблизно місяців через шість свого вдовування вона почала зустрічатися з одним чоловіком, з яким познайомилася в банку – тільки молодший менеджер, сказала вона Брейді, але в нього є, як вона це назвала, «перспективи». Привела його додому. Він скуйовдив Брейді волосся і назвав його «малим бісеням». Брейді він не сподобався (у нього були великі зуби, як у вампіра в якомусь лячнім кіні), але своєї неприязні хлопчик не виказував. На тоді він уже був навчився світитися щасливим виразом обличчя і тримати власні почуття при собі.

Одного вечора, перед тим як повести Дебору Енн кудись на вечерю, той бойфренд сказав Брейді: «Твоя мати просто чарівлива, і ти також». Брейді відповів йому посмішкою і подякував, сподіваючись, що цей бойфренд потрапить в автокатастрофу й загине. Тільки щоб його матері в той час з ним не було, звісно. Бойфренд із лячними зубами не мав права займати місце його батька.

То було завданням самого Брейді.

Френкі вдавився яблуком під час «Братів Блюзу»[260]. Фільм нібито мусив бути смішним. Брейді не вбачав у ньому чогось такого особливо смішного, але його мати та Френкі реготали, мало не луснули. Мати його була щасливою і цілком одягненою, бо чекала свого бойфренда, котрий збирався її кудись повести. Невдовзі мусила прийти нянька. Нянька була ненажерливою дурепою, яка, щойно Дебора Енн ішла з дому, завжди заглядала до холодильника, подивитися, що там добренького можна з’їсти, нахиляючись при цім так, що стирчав тільки її жирний зад.

На кавовому столику тоді стояло тільки дві вазочки для наїдків; в одній лежав попкорн, а в іншій – яблучні скибочки, притрушені цинамоном. В одному місці фільму люди співали в церкві, а один із Братів Блюзу скакав перекидом по центральному проходу. Френкі сидів на підлозі й весело зареготав, коли товстий Брат Блюзу пішов перекидом. Зробивши вдих, щоб пореготати далі, він всмоктав у горло шматочок яблучної скибки в цинамоновій пудрі. Це змусило його припинити сміх. Натомість він почав по-дурному смикатися і дряпати собі горло.

Мати Брейді закричала й підхопила його на руки. Вона стискала малого з надією, що яблуко з нього вискочить. Воно не вискочило. Обличчя в Френкі стало червоним. Вона полізла пальцями йому до рота й глибше, в горло, намагаючись дістати той шматочок яблука. Але не змогла. Червоний колір почав сходити з Френкі.

– Ой, Господи-Ісусе ріднесенький, – заридала Дебора Енн і побігла до телефону. Знявши слухавку, вона закричала на Брейді: – Не сиди там вкляклим, наче якийсь гівнюк! Побий його по спині!

Брейді не сподобалося, що на нього кричать, і гівнюком його мати ніколи раніше не обзивала, але він почав стукати Френкі по спині. Сильно стукати. Шматочок яблучної скибки не виходив. Тепер вже обличчя Френкі почало синіти. У Брейді з’явилась ідея. Він підняв Френкі за щиколотки так, що Френкі повис униз головою з волоссям, розметеним по килиму. Яблучна скибка не виходила.

– Перестань капризувати, Френкі, – проказував Брейді.

Френкі продовжував дихати – ну, типу того, якісь такі негучні хрипкі посвисти він видавав – майже до самого прибуття машини швидкої допомоги. Потім він перестав. Увійшли медики. Одягнені в чорне, з жовтими латками на куртках. Вони наказали Брейді піти в кухню, тому Брейді не бачив, що вони робили, але його мати кричала, й пізніше він побачив на килимі краплі крові.

Але яблучної скибки не було.

Потім усі, окрім Брейді, поїхали в машині швидкої допомоги. Він сидів на дивані, їв попкорн і дивився телевізор. Не «Братів Блюзу»; «Брати Блюзу» було дурне кіно, просто співають собі та без толку бігають. Він знайшов фільм про якогось скаженого парубка, котрий захопив купку дітей разом із їхнім шкільним автобусом. Ото було доволі хвилююче.

Коли з’явилася жирна нянька, Брейді сказав:

– Френкі вдавився шматком яблука. У холодильнику є морозиво. Ванільне з хрустиками. Їжте, скільки захочеться.

«Може, – думав він, – якщо вона з’їсть достатньо морозива, у неї станеться інфаркт і тоді я сам зможу викликати дев’ять-один-один».

Або він просто дозволить цій дурній сучці лежати так там і лежати. Так, либонь, було б іще краще. Він зміг би на неї роздивлятися.

Нарешті об одинадцятій Дебора Енн повернулася додому. Жирна нянька змусила Брейді піти в ліжко, але він не спав і, коли він у піжамі спустився донизу, мати його обняла, притискаючи до себе. Жирна нянька спитала, як там Френкі. Жирна нянька була сповнена фальшивого занепокоєння. Підставою для того, щоб Брейді знав, що воно фальшиве, було те, що він занепокоєння не відчував, то чому б хвилювалася ця жирна нянька?

– З ним усе буде гаразд, – відповіла Дебора Енн, широко посміхаючись. Потім, коли жирна нянька вже пішла, вона почала плакати, мов божевільна. Вона дістала з холодильника своє вино, але, замість того щоб налити собі в бокал, пила його просто з горла пляшки.

– Може, з ним і не буде гаразд, – повідомила вона Брейді, витираючи вино собі з підборіддя. – Він у комі. Ти знаєш, що це таке?

– Звичайно. Це як у серіалах про лікарів.

– Правильно.

Вона присіла на одне коліно так, що вони опинилися лице до лиця. З нею так близько – мати пахла парфумами, якими вона намазалася перед побаченням, що так і не відбулося – він відчув якесь ворушіння у себе в животі. Воно було кумедним, але приємним. Він невідривно дивився на блакитну фарбу в неї на повіках. Вид був химерним, але приємним.

– Він перестав дихати задовго до того, як спеціалісти невідкладної допомоги змогли дати шлях повітрю. Лікар у шпиталі сказав, що, якщо він навіть вийде з коми, там може бути ушкодження мозку.

Брейді подумав, що у Френкі й без цього було ушкодження мозку – він був жахливо тупим, весь час носився з тією своєю пожежною машинкою, – але нічого не сказав. На його матері була блуза, яка відкривала верх її циць. Від цього він також відчував кумедне ворушіння в животі.

– Ось що я тобі скажу. Ти обіцяєш нікому про це не розказувати? Жодній живій душі?

Брейді пообіцяв. Він умів тримати таємниці.

– Може, буде краще, якщо він таки помре. Бо, якщо він прокинеться, а в нього ушкодження мозку, я просто не уявляю, що нам тоді робити.

Потім вона притягнула його до себе, і її волосся лоскотало йому щоку, і запах її парфумів був дуже сильним. Вона сказала:

– Дякувати Богові, що це трапилось не з тобою, хлопчику мій медовий. Спасибі Богу за це.

Брейді обняв її навзаєм, притиснувшись грудьми до її циць. У нього трапився стояк.

Френкі таки прокинувся, і, звичайно ж, у нього було ушкодження мозку. Він ніколи не був кмітливим («Весь у свого батька», – сказала одного разу Дебора Енн), але, порівняно з його теперішньою поведінкою, він був справжнім генієм у ті свої «дояблучні» дні. До туалету його було привчено пізно, вже коли йому було заледве не три з половиною, і зараз він знову повернувся до памперсів. Запас слів у нього зменшився до не більш як дюжини. Замість нормально ходити, він пересувався по будинку якимсь човгаючим шкутильганням. Інколи він зненацька западав у глибокий сон, але так бувало тільки в денний час. Уночі він мав тенденцію блукати, а перед тим як вирушити на такі свої нічні сафарі, він зазвичай здирав із себе памперси. Інколи він забирався у ліжко до матері. Набагато частіше він залазив до Брейді, котрий зазвичай прокидався, переконуючись, що постіль у нього просякла, а на нього з по-ідіотському бридкою любов’ю дивиться Френкі.

Френкі треба було продовжувати водити до лікаря. Дихання в нього так ніколи й не стало правильним. У найкращі моменти воно звучало вологим сопінням, у найгірші, коли в нього траплялася чергова з його частих застуд, деренчливим гавкотом. Він більше не міг їсти твердої їжі; для нього все треба було перетирати на пюре у блендері та їв він його, сидячи у високому стільчику. Пиття зі склянки було поза питанням, тому знов довелося повернутися до чашок-невиливайок.

Той бойфренд з банку давно зник, і жирна нянька також довго не протрималася. Вона сказала, що їй дуже шкода, але вона просто не може впоратися з таким Френкі, яким він тепер став. Якийсь час Дебора Енн наймала спеціалістку з домашнього догляду, яка приходила на цілий день, але та пані, спеціалістка з домашнього догляду, перегодом зажадала грошей більше, ніж у салоні краси заробляла сама Дебора Енн, тож їй довелося відпустити спеціалістку з домашнього догляду й покинути роботу. Тепер вони жили з банківського рахунку. Вона почала більше пити, перемкнувшись із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення». Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі – зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.

– Він тане, як ті снігові вершини, – проказувала Дебора Енн, і Брейді вже не мусив питати в неї, що за такий «він». – А коли він закінчиться, ми опинимося на вулиці.

Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі погляди на цицьки Дебори Енн.

– Я можу розказати вам, що трапилося, – почав він. – Бачив таке раніше. Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в горло, от і все.

– Я намагалася його витягти! – сказала Дебора Енн обурено.

– Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею. Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що зробили. Хіба не так?

Дебора Енн визнала, що так і було.

– Вони робили йому інтубацію?

Дебора Енн сказала, що робили.

– Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. – Він відкинувся назад на стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. – Отже, спричинили ушкодження мозку.

– То ви беретеся за цю справу?

– З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

– Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза»[261], і все, що я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати. Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобаний шматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки (ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно лежи». Навіть якщо Френкі й лежав смирно. Лежав із притиснутою до грудей пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.

Той рік був переповнений «інколи».

Інколи він любив Френкі й цілував його.

Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».

Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.

Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.

Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що пустила її життя під укіс.

– Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися по допомогу, ну хіба не прекрасно.

Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».

Інколи – часто – Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ. Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки по телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога. Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11»[262] пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання «ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала цього зробити.

«Ррр-ррр, – гарчав Френкі. – Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

– Упс, – промовила вона. – Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

– Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна лопатка. Вона сказала:

– Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

– Припини це, Френкі, – сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

– Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

– Ага, – сказав він, – он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз. Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об долівку підвалу.

– Ох, Боже мій, Френкі упав! – скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

– Що нам робити? – спитав Брейді. – Що ми можемо зробити, мамо?

– Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

– Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, – сказала Дебора Енн.

– Йо, – кивнув Брейді. – Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

– Брейді, – промовив він.

– Все буде добре, Френкі, – сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на диван і принести вологу ганчірку.

– Вимкни там плиту, – загадала вона йому. – Млинці підгорають. Я чую запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн обіймала Брейді за плечі.

– Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, – промовила вона.

– Окей.

– Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

– Окей.

– Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

– Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

– Окей, але я можу сказати, що ти плакала?

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала його міцно в губи.

– Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

– Тепер з нами все буде добре?

– Так. – У її голосі не було сумніву. – З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий. Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді – єдиний бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до коледжу, він також не шкодував.

Коледж – це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.

– 6 –

Брейді виринає зі спогадів – із задуми такої глибокої, що вона, як гіпноз, – відкриваючи для себе, що в нього повна пелена рваного целофану. Він спершу не розуміє, звідки той взявся. Потім погляд його падає на газету, яка лежить на робочому столі, і він розуміє, що, поки думав про Френкі, він роздер її упаковку.

Він скидає обривки у сміттєвий кошик, потім бере газету й бездумно дивиться на заголовки. У Мексиканській затоці все ще виливається нафта, а чільні менеджери «Бритіш Петролеум» верещать, що, тоді як вони стараються з усіх сил, люди продовжують їх несправедливо ганити. Нідалу Гассану, тому сраному психушнику, що влаштував стрілянину в Техасі на армійській базі Форт Гуд, уже за пару днів збираються висунути обвинувачення[263]. («Тобі варто було б скористатися «мерседесом», дитинча Нідал», – думає Брейді.) Пол МакКартні, екс-бітл, якого мама Брейді називає «Очі старого спанієля», отримав медаль від Білого Дому[264]. «Чому так, – інколи, думає Брейді, – що люди лише з дрібкою таланту отримують більшу частину всього? Це ще один доказ, що цей світ божевільний».

Брейді вирішує піднятися з газетою нагору й почитати вже в кухні політичні статті. Цього й капсули мелатоніну вистачить, щоб подарувати йому сон. На півдорозі по сходах він перевертає газету, поглянути, що там у ній нижче складки, і застигає. Там фотографії двох жінок, розташовані поряд. На одній Олівія Трелоні. На іншій набагато старша жінка, але їх схожість неможливо не помітити. Особливо ті тонкі сучі губи.

«ПОМЕРЛА МАТИ ОЛІВІЇ ТРЕЛОНІ», – повідомляє заголовок. А під ним: «Протестувала проти “несправедливого ставлення” до своєї дочки, заявляючи, що висвітлення в пресі “зруйнувало її життя”».

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», – думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну картину.

ЕЛІЗАБЕТ СЕРВА ВОРТОН, 87, мирно відійшла 29 травня 2010 року в Меморіальному шпиталі округу Ворсо. Народилась 19 січня 1923 року, її батьками були Марсель і Катарін Серва. Наразі живі її родичі – брат Генрі Серва, сестра Шарлотта Джібні, племінниця Холлі Джібні та дочка Джанель Паттерсон. Елізабет пережила свого чоловіка Елвіна Вортона та свою любу дочку Олівію. Приватна церемонія прощання відбудеться у вівторок, 1 червня, з 10:00 до 13:00 в Похоронному салоні Соумса, після чого в середу, 2 червня, о 10:00, в Похоронному салоні Соумса відбудеться меморіальна служба. Після служби матимуть місце поминки в колі близьких друзів і членів родини в Цукрових Пригірках, за адресою Бузковий проїзд № 729. Родина просить не приносити квітів, натомість пропонуючи зробити внески до Американського Червоного Хреста або Армії Спасіння – улюблених благодійних організацій місіс Вортон.

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу. Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

– Постарайся, щоб не помітив, – каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона сидить за столом навпроти нього – у чорній спідничці-олівці й тій блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

– Тому що він шукатиме тебе.

– Я знаю, – каже Брейді. – Не турбуйся.

– Звісно, я турбуватимуся, – каже вона. – Я мушу. Бо ти мій медовий хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні» будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.

Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна темрява. З-під сходів подає голос його мати:

– Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати надто довго.

– Скоро я буду там, мамо. – Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві хвилини, і він уже хропе.

– 7 –

Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим жестом, що означає одночасно і «доброго ранку», і «дай мені хвилинку».

– Та то невелика справа, – говорить він, – просто одна з таких, що не перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми вдячним. – Він слухає. – Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.

Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує собі на годинник і артикулює беззвучно губами: «Прощання!» Ходжес киває.

– Саме так, – каже він у телефон. – Скажімо, між літом 2007-го та весною 2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові кондо. – Він підморгує Джейні. – Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не перетворюватися на дядюру, окей? – Слухає, киває. – Окей. Йо. Передавай мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем. Безумовно, я пригощаю. Саме так. Бай.

Він кладе слухавку.

– Тобі треба швидко одягтися, – каже Джейні, – а потім відвезти мене до квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?

– Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.

Вона пускає під лоба очі.

– Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. – Вона знову дивиться на годинник. – Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.

Щоб одягнутись, він прямує до ванної. Вона перехоплює його в дверях, повертає до себе, кладе долоні йому на щоки й цілує в губи.

– Гарний секс – найкраща сонна пігулка. Здається, я про це була зовсім забула.

Він обіймає її, піднімаючи високо в повітря. Він не знає, скільки це ще триватиме, але, поки воно триває, він готовий насолоджуватися цим сповна.

– І одягни свого капелюха, – каже вона, дивлячись згори вниз на його обличчя і посміхаючись. – Правильно я зробила, коли купила його. У цім капелюсі ти є собою.

– 8 –

Вони занадто щасливі разом і занадто налаштовані на те, щоб потрапити до похоронного салону раніше тих пекельних родичів, щоб іще займатися БОЛО, але навіть якби перебували в червоному режимі бойової готовності, майже напевне вони не помітили б нічого такого, що могло б задзеленчати тривожними дзвіночками. Уже понад дві дюжини легкових машин стоять на маленькій парковці торговельного центру при перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, і кольору грязі «Субару» Брейді Хартсфілда найнепомітніша там з усіх. Він акуратно вибрав для себе місце, а отже, вулиця жирного екс-копа міститься точно посередині його люстерка заднього огляду. Якщо Ходжес збирається на церемонію прощання з тією старою пані, він спуститься з пагорба й поверне ліворуч на Ганновер-стрит.

А ось і він, усього лиш по восьмій тридцять – доволі набагато раніше, аніж очікував Брейді, оскільки прощання призначене тільки на десяту, а до похоронного салону звідси не більше двадцяти хвилин їзди. Коли машина жирного екс-копа робить лівий поворот, Брейді дивується ще дужче, побачивши, що той у ній не сам. Пасажиркою в нього якась жінка і, хоча Брейді бачить її лише мельком, цього йому достатньо, щоб ідентифікувати сестру Олівії Трелоні. Вона опустила люстерко, щоб дивитися в нього, поки причісує собі волосся. Очевидний висновок – вона провела цю ніч у холостяцькому бунгало жирного екс-копа.

Брейді наче громом вражений. Навіщо, во ім’я Господнє, їй це було робити? Ходжес же старий, він жирний, він потворний. Не могла ж вона насправді займатися з ним сексом, чи могла? Така думка неймовірна. Потім він згадує, як полегшувала йому найдужчий головний біль його мати, і розуміє – неохоче, – що коли йдеться про секс, будь-яке парування є ймовірним. Але думка, що Ходжес робить це з сестрою Олівії Трелоні, буквально його бісить (і великою мірою це так, бо можна вважати, що саме Брейді їх звів разом). Ходжес мусив би сидіти перед своїм телевізором і обдумувати самогубство. Він не має права на насолоду навіть за допомоги баночки вазеліну та власної правої руки, не те що на увагу симпатичної блондинки.

Брейді думає: «Либонь, вона зайняла ліжко, тоді як він спав на дивані».

Така думка принаймні близька до логічної, й з нею він почувається краще. Він припускає, що Ходжес, якби дуже схотів, міг би мати секс з симпатичною блондинкою… але він мусив би за це заплатити. «Ця шльондра мусила б ще й вимагати приплати за зайву вагу», – думає він, заводячи машину, і сміється.

Перш ніж виїхати з парковки, він відкриває бардачок, виймає Річ Другу й кладе її на пасажирське сидіння. Він не використовував її від минулого року, але має намір скористатися нею сьогодні. І то, мабуть, не біля похоронного салону, бо він має сумніви, що вони просто зараз їдуть саме туди. Зараз ще занадто рано. Брейді вважає, що вони спершу заїдуть до кондо на Озерній авеню, але йому нема необхідності з’являтися там щойно слідом за ними, досить і того, якщо він буде там, коли вони звідти від’їжджатимуть. Він уже знає, яким чином він усе зробить.

Усе буде, як у старі добрі часи.

Уже в центрі міста, на світлофорі, він телефонує в «Дискаунт Електронікс» Тоунзу Фробішеру й каже, що не зможе сьогодні вийти на роботу. Напевне, впродовж усього тижня не зможе. Міцно затиснувши собі ніздрі зігнутими пальцями, щоб надати голосу гугнявості, він повідомляє Тоунзу, що в нього грип. Думаючи про концерт «Довколишніх» в «МАКу» у вівторок, і про свій самогубчий жилет, він уявляє, ніби додає: «На наступному тижні грипу в мене не буде, я просто буду мертвим». Він завершує зв’язок, кидає телефон на пасажирське сидіння поряд із Річчю Два й починає сміятись. Якась жінка в сусідньому ряду, вся така виряджена до роботи, дивиться на нього. Брейді, котрий регоче вже так нестримно, що аж по щоках йому біжать сльози, а з носа шмарклі, показує їй середнього пальця.

– 9 –

– Ти балакав зі своєю подругою з архівного відділу? – питає Джейні.

– З Марло Еверет, йо. Вона завжди зрання на роботі. Піт Гантлі, мій старий напарник, зазвичай клявся, що це тому, бо вона звідти ніколи не йде.

– Зроби-но ласку, розкажи, яку байку ти їй управив?

– Що деякі з моїх сусідів розповіли, ніби бачили якогось парубка, котрий пробував машини, перевіряючи, чи не знайдуться серед них незамкнені. Я сказав, що мені, здається, пригадується пошесть пограбувань машин у центрі міста кілька років тому, а винуватця так ніколи й не було впіймано.

– Угу-угу, а оте, коли ти сказав, що не перетворюватимешся на дядюру, про що то було?

– Дядюри – це копи на пенсії, які ніяк не можуть забути про свою роботу. Вони роблять запити Марло, бажаючи, щоб вона перевірила номери машин, які з тієї чи іншої причини здалися їм дивними. Або, начепивши на себе всратись-який копівський вираз, присікаються до когось, хто здався їм підозрілим, і вимагають посвідчення особи. Потім телефонують Марло та просять перевірити, чи не затримували вже колись такого-от, чи не перебуває він у розшуку.

– І вона не проти?

– О, вона криє таких лайкою, але думаю, то заради видимості, насправді вона не проти. Один такий старий дивак на ім’я Кенні Шейз кілька років тому зробив запит «шістдесят п’ять» – це такий новий код, «підозрілива поведінка», введений після одинадцятого вересня 2001-го. Той парубок, якого він прикмітив, виявився не терористом, просто перебував у розшуку за вбивство цілої родини в Канзасі ще у 1987.

– Ого. Він отримав якусь медаль?

– Нічого, окрім «молодчага», а більшого йому було й не треба. Він помер місяців за шість після того.

Ковтнув пістоля, ось що зробив Кенні Шейз, натиснув гачок раніше, ніж його дожер рак легенів.

Дзвонить Ходжесів мобільний. Звуком приглушеним, бо той знову був залишений у бардачку. Джейні виловлює його звідти й з іронічною посмішкою подає Ходжесу.

– Агов, Марло, оце так швидкість. Ти щось знайшла? Є бодай щось?

Він слухає, раз у раз киває почутому, промовляючи «угу-угу», і в той же час не проґавлює жодної нагоди просунутися вперед у щільному вранішньому дорожньому русі. Він дякує Марло й відмикається, але коли простягає свою «Нокію» назад Джейні, та мотає головою.

– Поклади телефон собі до кишені. Хтось іще тобі може дзвонити. Я розумію, це доволі дивна концепція, але спробуй увібрати її собі до голови. Що ти дізнався?

– Починаючи з вересня 2007-го, зафіксовано понад десяток крадіжок з машин у центрі міста. Марло каже, що їх могло бути навіть більше, бо люди, в яких не вкрали нічого цінного, мають тенденцію не заявляти про те, що хтось нишпорив у їхніх машинах. Дехто навіть не помічає, що в них таке було трапилось. Останній рапорт датовано березнем 2009-го, менш як за три тижні перед Бійнею при Міському Центрі. Це був наш парубок, Джейні. Я в цьому впевнений. Ми зараз натрапили на його сліди, а це означає, що ми вже в нього на хвості.

– Добре.

– Я думаю, ми його знайдемо. Якщо так, твій адвокат – Шрон – піде в поліцію й повідомить Піту Гантлі. Той зробить все решту. У нас з тобою на це так само нема різниці в поглядах, авжеж?

– Так. Але до того він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?

– Абсолютно.

Він уже котиться по Озерній авеню, і ось, є вільне місце просто перед домом покійної місіс Вортон. Коли тобі пре удача, вона пре валом. Ходжес здає задом, загадуючись, скільки разів на цьому самому місці паркувалася Олівія Трелоні.

Тимчасом як Ходжес згодовує гроші лічильнику, Джейні занепокоєно дивиться собі на годинник.

– Розслабся, – каже він. – У нас ще повно часу.

Вона прямує до дверей, а він натискає на ключ-картці кнопку ЗАМОК. Він робить це бездумно, він думає про Містера Мерседеса, але звичка є звичкою. Поклавши ключі до кишені, він поспішає слідом за Джейні, щоб встигнути притримати для неї двері.

Він думає: «Я перетворююся на сентиментального дурника».

А потім думає: «Ну то й що?»

– 10 –

За п’ять хвилин по тому по Озерній авеню вже їде «субару» кольору грязі. Порівнявшись із Ходжесовою «тойотою», він стишує швидкість, аж мало не зупиняється, але потім Брейді вмикає лівий поворот і заїжджає до парковочного гаража на протилежному боці вулиці.

Там повно вільних місць на першому й другому рівнях, але всі вони з внутрішнього боку і йому не годяться. Те, що йому потрібне, він знаходить на майже пустельному третьому рівні: місце на східному боці гаража, звідки добре видно Озерну авеню. Він ставить машину, підходить до бетонного парапету й дивиться через вулицю вниз, на Ходжесову «тойоту». На його око, відстань до неї становить приблизно шістдесят ярдів[265]. Відкритий простір, нема нічого, що могло б блокувати сигнал, а отже це ласий шматочок для Другої Речі.

Щоби вбити час, Брейді сідає знову до машини, вмикає свій «айПад» і заходить на сайт Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу. Він дізнається, що «Мінго аудиторія» – найбільший зал у цьому закладі. «Воно й зрозуміло, – думає Брейді, – бо це, мабуть, єдина частина «МАКу», яка заробляє гроші». Узимку там грає міський симфонічний оркестр, плюс ставляться балети та відбуваються лекції, і всяке такого штибу мистецьке лайно, але з червня до серпня «Мінго» майже цілком віддається поп-музиці. Судячи з їхнього веб-сайту, після «Довколишніх» там заплановано шоу «Літня пісенна кавалькада зірок», включно з «Орлами», Стінгом, Джоном Мелленкемпом, Аланом Джексоном, Полом Саймоном і Брюсом Спрінгстіном[266]. Звучить добре, але Брейді гадає, що люди, які купили абонементи на все літо, будуть розчаровані. Цього літа в «Мінго» відбудеться тільки одне шоу, і то коротке, яке завершиться панк-співанкою «Помріть, ви, нікчемні мазефакери».

Веб-сайт повідомляє, що в аудиторії чотири тисячі п’ятсот місць.

Також там повідомляється, що всі квитки на концерт «Довколишніх» розпродано.

Брейді телефонує до фабрики морозива, Ширлі Ортон. Знов прищемивши собі носа, він каже їй, що їй варто повідомити Руді Стенхопа, щоб той був напоготові. Він каже їй, що постарається вийти в четвер або в п’ятницю, але краще їй на нього не розраховувати; у нього грип.

Як він і очікував, слово на «г» лякає Ширлі.

– Навіть не наближайся до цього місця, поки не покажеш мені довідку від твого лікаря, що ти не заразний. Якщо в тебе грип, ти не можеш продавати морозиво дітям.

– Я бе знау, – гундосить Брейді крізь затиснути ніздрі. – Бибач, Ширлі. Дубаю, я бідхобив його бід сбоєї батері. Беді довелося бокласти її в ліжко.

Все це стає таким кумедним, що в нього починають кривитися губи.

– Ну, тобі треба поберегтися…

– Я бушу йти, – каже він і обриває зв’язок, перш ніж крізь нього промітається черговий смерч істеричного реготу. Так, йому довелося покласти матір у ліжко. І саме так, причиною був грип. Не свинячий грип, і не пташиний, але новий його штам, що зветься «ховраховий грип». Брейді виє, гатячи кулаком по приладовій панелі свого «субару». Він гатить так сильно, що забиває собі руку, і від цього його регіт стає ще нестямнішим.

Цей припадок триває, аж поки в нього не з’являється біль у животі, поки він не відчуває, що ось-ось може виригати. Сміх тільки-но почав вщухати, коли він бачить, що парадні двері кондомініуму на протилежному боці вулиці відкриваються.

Брейді хапає Річ Другу й посуває на ній тумблер-повзунок. Загорається жовтий вогник готовності. Брейді витягує короткий цурупалок антени. Він вилазить з машини, тепер уже не сміючись, і знову підкрадається до бетонного парапету, не забуваючи триматися в тіні найближчої опорної колони. Він кладе великий палець на тумблер і націлює Річ Другу вниз – проте не на «Тойоту». Він цілиться на Ходжеса, котрий якраз риється у себе в кишені штанів. Блондинка стоїть поряд з ним, вона в тому самому брючному костюмі, який був на ній до цього, але з іншими туфлями й сумкою.

Ходжес дістає свої ключі.

Брейді посуває тумблер Другої Речі, і жовтий вогник готовності змінюється на робочий зелений. Блимають фари Ходжесової машини. Тієї ж миті один раз коротко блимає зелений вогник на Другій Речі. Вона перехопила код СПД «Тойоти» і запам’ятала його точно так, як колись була перехопила код «мерседеса» місіс Трелоні.

Брейді використовував свою Другу Річ майже два роки, крадучи СПД і відмикаючи машини, щоб почистити їх від цінних речей і грошей. Прибуток від цих авантюр був незначним, але збудження вони дарували однаково яскраве. Коли він знайшов запасний ключ у бардачку «мерседеса» місіс Трелоні (той лежав у пластиковому пакеті разом з інструкцією до машини й реєстраційними документами), першою його думкою було – вкрасти машину, весело прокотитися на ній по всьому місту й покинути. Трішки її побити, просто заради розваги. Можливо, порізати оббивку сидінь. Але якийсь інстинкт підказав йому залишити все, як було. Що цей «мерседес» може ще зіграти більшу роль. І так воно й сповнилося.

Брейді застрибує до своєї машини й кладе Річ Другу до власного бардачка. Він дуже задоволений цією вранішньою роботою, але ранок ще не закінчився. Ходжес і сестра Олівії поїдуть на прощання. Брейді ж має попереду побачення. «МАК» наразі вже мусить бути відкритим, тож він бажає там роздивитися. Побачити, що в них там є із заходів безпеки. Перевірити, де в них встановлені камери стеження.

Брейді думає: «Я знайду шлях, як туди пробратися. Мені зараз пре».

А ще йому також треба зайти в інтернет і виграти квиток на четверговий концерт. Діла, діла, діла.

Він починає насвистувати.

– 11 –

Ходжес і Джейні Паттерсон входять у залу Вічного Упокою Похоронного салону Соумса за чверть до десятої і, завдяки її наполяганням поспішати, вони опиняються тут першими. Віко труни відкрите. Нижню її половину задрапіровано фестонами блакитного шовку. Елізабет Вортон у білій сукні в дрібні блакитні квіточки, які кольором гармонують з драпіровкою. Очі в неї заплющені. Щоки рожеві.

Джейні біжить проходом між двома шеренгами складаних стільців. Кидає короткий погляд на свою матір, потім поспішає назад. Губи в неї тремтять.

– Нехай дядько Генрі називає кремацію варварством, якщо йому так хочеться, але справжнім варварським ритуалом є оце лайно з відкритою труною. Вона зовсім не схожа на мою матір, вона схожа на якусь набиту тирсою ляльку.

– Тоді чому…

– Я на це погодилася, аби лиш заткнути дядька Генрі з його теревенями про кремацію. Вбережи нас Господь, щоб він не зазирнув під драпіровку й не побачив, що труна з пресованого картону, пофарбованого на сіре, щоб мати вигляд металевої. Тоді тут буде… ну, сам розумієш…

– Розумію, – каже Ходжес, обнімаючи Джейні однією рукою.

Потрошку досередини просочуються подруги покійної жінки, першими Алтея Ґрін, її сиділка, і місіс Гаррис, що була доморядницею. О двадцять хвилин по десятій, чи десь так («З модним запізненням», – думає Ходжес) прибуває, спираючись на руку свого брата, тітка Шарлотта. Дядько Генрі веде її по проходу, сам коротко позирає на труп, потім відступає назад. Тітка Шарлотта задивлено вглядається у відкинуте вгору обличчя, потім нахиляється і цілує мертві губи. Ледь чутним голосом вона промовляє:

– Ох, сестро, ох, сестро.

Уперше, відтоді як він з нею познайомився, Ходжес відчуває з її приводу щось інше за роздратування.

Декотрі там тихо тиняються, дехто перешіптується, лунають кілька приглушених спалахів сміху. Джейні обходить гостей, говорячи з кожним (їх там не більше дюжини, всі того типу, що його дочка Ходжеса називає «золотою старістю»), ретельно виконуючи свої обов’язки. До неї приєднується дядько Генрі, і в однім випадку, коли Джейні губиться – вона намагалася втішити місіс Ґрін – він обнімає її за плечі. Ходжесу приємно це бачити. «Рідна кров промовляє, – думає він. – У такі моменти, як цей, вона завжди промовляє».

Він тут чужа людина й тому вирішує подихати свіжим повітрям. Пару хвилин він стоїть на передньому ґанку, уважно обводить поглядом кілька автомобілів, припаркованих на протилежному боці вулиці, видивляючись чоловіка, який би самотньо сидів у якомусь з них. Нікого такого не бачить і раптом усвідомлює, що він сьогодні не бачив також і Холлі Мимрі.

Неспішно він іде за ріг, де гостьова парковка, і ось вона, там, тулиться, наче на сідалі, на задньому ґанку. На ній рідкісно недолуга коричнева сукня до литок. Волосся в неї зібране у недолугі бублики на скронях. Для Ходжеса вона схожа на принцесу Лею, яка рік просиділа на дієті Карен Карпентер[267].

Вона помічає на хіднику його тінь, здригається і щось ховає, прикривши долонею. Він підходить ближче, прихована річ виявляється напівдокуреною сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима. Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

– Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

– Зі мною ваша таємниця в безпеці, – каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. – Можна мені посидіти поряд із вами?

– А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

– Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

– Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на самоті докурити тут її заборонену сигарету.

– Ну, – мовить він, – ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

– Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

– Йо? Справді?

– Так. – І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. – Моя мати не любить Джейні.

– Справді?

– Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції. Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

– Ви не заходили досередини, – каже він.

– Ні, і не збираюся, і вона мене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то ось-ось її прокусить.

– Це найгірша частина, – промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить. Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане криком. – Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї уривчасте.

– Ви праві, – каже він. – Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

– А труна буде закрита?

– Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду непересічності, – думає Ходжес, – бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

– Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

– Так.

– Правдиво обіцяєте?

– Присягаюся, якщо хочете. – А потім, усе ще думаючи про Олівію і про згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. – Холлі, а ви приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

– Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро»[268]? Це вона вам сказала?

– Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити. Раніше я був детективом. – Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. – А тепер дайте відповідь на моє запитання.

– Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… – вона видає короткий, нервовий смішок. – Бо вони змушують мене часто пісяти.

– Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

– Так. Заради вас. – Знову той беззахисний погляд, погляд маленької дитини, дорослої лише на вигляд. – Ви подобаєтеся мені. Ви добрий чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть бойфренда ніколи не було.

– Я принесу вам води, – каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

– Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, – каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх жінок, і всі вони жваво теревенять.

– Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, – каже вона. – А знаєш що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш. це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку води «Дасані»[269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

– Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

– Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

– 12 –

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу» (мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»). Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня»[270]. Це і є аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з – дивно, але правда – чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

– Допомогти вам, сер?

– Мені просто цікаво, що тут відбувається, – каже Брейді. Він показує рукою. – Це ж ніби схоже на чортове колесо!

– Великий концерт буде тут у четвер увечері, – каже охоронець. – Цей гурт розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він називається.

– Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? – дивується Брейді.

Охоронець фиркає:

– Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один[271]. Навіть без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Ото був концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на думці, га?

– А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

– Аж ніяк. – Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. – Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

– Ясно, ясно. – Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини. – Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

– Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів. Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому приміщенню. Натомість тут буде сила-силенна охоронців, і всі такі ж підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі. Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її середині – коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.

Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ – МІСЯЦЬ МАНЕ[272]».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти (навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане загоном для худоби, заповненим регочучими, штовхітливими, дико збудженими дівчатками, більшість з яких будуть супроводити їхні багатостраждальні батьки. З цього місця Брейді видно, що крайню праву частину проходу вже відгороджено від його решти оксамитовим канатом. При початку цього відокремленого міні-коридору є інша табличка, на іншому стояку.

Брейді читає напис на ній і думає: «Ох, Боже мій».

«Ох… Боже… мій».

– 13 –

У квартирі, яка колись належала Елізабет Вортон, Джейні скидає з себе туфлі на високих підборах і бухається на диван.

– Слава Богу, це закінчилося. Воно тривало тисячу років чи дві?

– Дві, – відгукується Ходжес. – У тебе вигляд жінки, якій не завадило б трохи поспати.

– Я спала аж до восьмої, – протестує вона, але на слух Ходжеса це звучить кволо.

– Все одно це непогана ідея.

– Зважаючи на той факт, що мені ще сьогодні вечеряти з родичами в Цукрових Пригірках, ви могли б собі поки тут щось знайти, детективе. До речі, ти від цієї вечері звільнений. Здогадуюсь, вони бажають побалакати про улюблену всіма музичну комедію «Мільйони Джейні».

– Мене б це не здивувало.

– Я збираюся розділити з ними здобич, отриману від Оллі. Точно навпіл.

Ходжес починає сміятись. Він перестає, коли розуміє, що вона серйозна.

Джейні зводить вгору брови.

– Маєш із цим якусь проблему? Можливо, думаєш, що жалюгідний дріб’язок три з половиною мільйони – це недостатньо, щоб підтримувати мене до старості?

– Гадаю, що достатньо, але… все ж належить тобі. Олівія заповіла все тобі.

– Так, і заповіт непорушний. Адвокат Шрон мене в цьому запевняє, проте це все одно не означає, що Оллі була в здоровому розумі, коли його складала. Ти сам це розумієш. Ти з нею бачився, балакав з нею. – Вона масажує собі ступні крізь панчохи. – Крім того, якщо я віддам їм половину, я побачу, як вони її ділитимуть. Подумай про цінність такої розваги.

– Ти певна, що не хочеш, аби я йшов з тобою туди ввечері?

– Сьогодні ні, але завтра обов’язково. Завтра я сама не впораюсь.

– Я заберу тебе о чверть на десяту. Якщо ти не хочеш знову провести ніч у мене, тобто.

– Спокусливо, але ні. Сьогоднішній вечір зарезервовано строго для сімейної забави. І ще одне, поки ти не пішов. Дуже важливе.

Вона риється у себе в сумочці по ручку й блокнот. Пише, потім відриває аркуш і простягає йому. Ходжес бачить дві групи цифр.

Джейні каже:

– Перший набір відкриває ворота садиби в Цукрових Пригірках. Другий зупиняє охоронну сигналізацію. Коли ти зі своїм другом Джеромом працюватимеш у четвер з комп’ютером Оллі, я відвозитиму тітку Шарлотту, Холлі й дядька Генрі в аеропорт. Якщо той парубок дійсно, як ти думаєш, щось підсадив у її комп’ютер… і та програма досі там є… я не думаю, що зможу це витримати. – Вона дивиться на нього благально. – Ти це розумієш? Скажи, що розумієш.

– Я розумію, – каже Ходжес. Він опускається поряд з нею навколішки, наче чоловік, що збирається зробити пропозицію в якомусь із тих романтичних романів, які так полюбляла його колишня дружина. Почасти він почувається абсурдно. Утім, загалом – ні.

– Джейні, – мовить він.

Вона дивиться на нього, намагаючись усміхатися, але в неї це не зовсім виходить.

– Пробач мені. За все. Мені так, так шкода.

Він не лише про неї думає зараз чи про її покійну сестру, що була турботною і спричиняла турботи. Він думає про тих, котрі полягли біля Міського Центру, особливо про ту жінку та її немовля.

Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса. «Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами, – казав йому Следж. – Таке лайно строго для засранців і тих, у кого нутро вигоріло вщент. Пам’ятай їхні імена. Називай їх за їхніми іменами».

«Креї, – думає він. – Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».

Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.

– Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені потрібно розпочати все наново.

– Я розумію, – Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні воно виглядає на її вік. – Усе гаразд.

Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс». Просушивши собі очі, вона каже:

– Ти підкорив одне серце сьогодні.

– Га?.. – Потім він здогадується. – Холлі?

– Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.

– Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею – це ніби отримати другий шанс.

– Щоб виправити зроблене тоді?

– Йо.

Джейні морщить до нього носа й посміхається: «Йо».

– 14 –

Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду» покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек[273]. І тим не менше, одна з покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.

Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під «Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.

«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, – думає Брейді, – краще тобі замочити свій кінець, поки ти все ще його маєш».

Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі «Мефісто»[274], які зараз у нього на ногах – лише минулого року мати подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати? Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на обід також були невисокими, а бач, як воно обернулося.

Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку. Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса. Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно є; він перевірив це на «МепКвесті»[275]). Але насправді він нікого там не очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть досхочу.

За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його «Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від вибухових осколків. І тоді…

– Ба-бах, – оголошує Брейді. – Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб його поховати.

Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді більше не потрібен цей жилет.

Він має кращу ідею.

– 15 –

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день у самому серці Америки[276].

Білл Ходжес – упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки – сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль. Тому що Містер Мерседес мусив стежити за хазяями вибраних ним машин. Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», – думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові – миттєву іскру якоїсь асоціації, і то яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета. Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста». Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку. Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці «МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ «ДОВКОЛИШНІХ» № 1». Він дивиться собі на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля Міського Центру – Містер Мерседес – перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту «Звучить добре для мене»[277]. Він слухає якусь жінку, яка істерично сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой»[278]. Він слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА 100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд. Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток – не збиток» і бурхливо обнімає свою матір.

– Не можу дочекатися завтрашнього вечора, – каже вона.

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить. Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі: «Що люди подумають!» А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу – що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

– 16 –

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує його.

– Нумо, зробімо, що мусимо, – каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

– Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс[279].

– Гаразд? – питається Ходжес.

– Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять хвилин тому:

– Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою «Герца»[280] скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта – вчепившись пальцями в білій рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку – скажімо, наркоманку – до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей – той, що про чеснотну жінку[281]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні спокійна, її виступ короткий і простий:

– Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, – закінчує вона.

– 17 –

Брейді зупиняє машину за рогом о п’ять хвилин по десятій і не лінується вкидати гроші за стоянку до лічильника, аж поки на ньому не вискакує зелений прапорець МАКС. Врешті-решт, щоб упіймати Сина Сема, вистачило самого лише штрафного квитка за порушення правил паркування[282]. Із заднього сидіння він дістає текстильну торбу. На боці в неї написи: «КРОГЕР та КОРИСТУЙСЯ ЗАВЖДИ МНОЮ! РЯТУЙ ДЕРЕВА!» Усередині неї Річ Друга, покладена поверх коробки від туфель «Мефісто».

Він завертає за ріг і жваво простує повз Похоронний салон Соумса, звичайний пересічний громадянин іде собі вранці десь у свої справах. Обличчя в нього спокійне, але серце гримотить, як парова бурильна машина. Перед похоронним салоном він нікого не бачить, і двері зачинені, але все одно існує можливість, що жирний екс-коп зараз не разом з усіма жалібниками. Він може перебувати в якомусь задньому приміщенні, видивлятися підозріливих персонажів. Видивлятися його, іншими словами. Брейді це розуміє.

«Без ризику нема винагороди, хлопчику мій медовий», – бурмоче його мати. Така правда. А також він вважає, що ризик тут мінімальний. Якщо Ходжес жучить біляву суку (чи сподівається на це), він не відходитиме від неї.

На дальньому розі Брейді робить розворот, простує назад і без поспіху завертає на під’їзну алею похоронного салону. Йому приглушено чутно музику, якесь оте класичне лайно. Він вихоплює поглядом Ходжесову «Тойоту», припарковану під задньою огорожею, носом назовні, щоби швидко звідси забратися, щойно закінчиться святкування. «Остання твоя поїздка, Дет-Пенсе, – думає Брейді. – І вона буде короткою, друзяко».

Брейді заходить поза більший із двох катафалків і, щойно той приховує його від поглядів когось, хто міг би дивитися із задніх вікон похоронного салону, він дістає з покупецької торби Річ Другу й витягує антену. Серце в нього гатить ще важче, ніж до того. Були траплялися випадки – рідко, – коли його пристрій не діяв. Зелений вогник міг блимати, але замок вибраної машини не відмикався. Якийсь випадковий глюк програми або мікрочипа.

«Якщо не спрацює, просто заштовхни коробку під машину», – радить йому мати.

Самозрозуміло. Так вийде те саме, або майже те саме, але це не буде таким елегантним.

Він посуває тумблер. Блимає зелений вогник. І фари «Тойоти» також. Успішно!

Брейді іде до машини жирного екс-копа так, ніби він має повне право тут перебувати. Відкриває задні дверцята, дістає з текстильної торби взуттєву коробку, вмикає телефон і кладе коробку на підлогу поза водійським сидінням. Він закриває дверцята й рушає в бік вулиці, силуючи себе йти повільно й розмірено.

Коли він уже завертає за ріг будівлі, Дебора Енн промовляє знову: «Ти ні про що не забув, хлопчику мій медовий?»

Він зупиняється. Думає. Потім повертається до рогу будівлі й націлює цурупалок антени Речі Два на Ходжесову машину.

Вогник спалахує знову – машину замкнуто.

– 18 –

Після спогадів і хвилини мовчазних роздумів («на вільний розсуд») священик просить Господа благословити їх, і підтримати їх, і дарувати їм мир. Шелестить одежа; програмки засовують до сумочок і кишень піджаків. Холлі на позір у порядку – аж поки не опиняється посередині проходу, а от там у неї вже підгинаються коліна. Ходжес кидається вперед з подиву гідною для такого огрядного чоловіка швидкістю і підхоплює її під руки раніше, ніж вона встигає впасти. Очі в неї закочуються під лоба, і якусь мить вона перебуває на межі повноцінної непритомності. Потім очі повертаються на місце та знову фокусуються. Вона бачить Ходжеса й слабенько усміхається.

– Припини це, Холлі, – суворо промовляє її мати так, немов її дочка щойно була не ледь не зомліла, а утнула якийсь кумедний, недоречно брутальний трюк. Ходжес думає, яке ж то було б задоволення – дати навідліг ляпаса по густо напудрені мармизі тітоньки Ш. «Могло б привести її до тями», – думає він.

– Я в порядку, мамо, – каже Холлі. А потім до Ходжеса: – Дякую вам.

Він каже:

– Ви бодай щось їли на сніданок, Холлі?

– Вона їла вівсянку, – оголошує тітка Шарлотта. – З маслом і коричневим цукром. Я її власноруч приготувала. Ти вряди-годи полюбляєш привернути до себе увагу, правда ж, Холлі? – Тітка обертається до Джейні. – Не затримуйся, будь ласка, милочко. Від Генрі жодної користі в таких справах, а я не зможу сама прийняти всіх тих людей.

Джейні бере під руку Ходжеса:

– Я від вас цього й не очікувала зовсім.

Тітка Шарлотта відповідає їй ущипливою посмішкою. Відповідна посмішка Джейні натомість осяйна, і Ходжес думає, що її рішення віддати половину отриманої нею по заповіту здобичі є рівноцінно осяйним. Щойно це трапиться, вона більше ніколи не побачить цієї неприємної жінки. Вона навіть не буде змушена відповідати на її дзвінки.

Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.

– Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.

Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.

– Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для одного дня.

Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними пальцями.

– Прошу. Прошу.

– Я не проти, – каже Ходжес, – якщо й Джейні не…

Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність. Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.

– Холлі, ти навіть не знаєш цього чоловіка!

Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:

– Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. – Вона обертає свою увагу до кузини. – Так буде гаразд?

– Так! – Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. – Так було б добре!

Джейні повертається до свого дядька:

– А ви не проти?

– Авжеж. – Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. – Що більше, то краще.

– Отак правильно, побільше їй уваги, – каже тітка Шарлотта. – Це якраз те, що вона любить, хіба не так, Холлі?

Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою виклацують сигнал обурення.

Ходжес дивиться на Джейні:

– А як з моєю машиною?

– Я її поведу. Давай ключі. – А коли він вручає їх їй. – Є ще одна річ, яка мені потрібна.

– Йо?

Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши до Ходжеса носа, вона пхекає:

– Йо.

– 19 –

Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон. Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням «Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.

Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний капелюх – того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.

Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка – мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.

Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в його бік.

Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.

Брейді набирає номер.

– Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі цього не казав, засранцю?

Він натискає ВИКЛИК.

– 20 –

Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі – усім би так щастило – це сміх. «От ідіот, – думає вона любовно, – пішов і знов забув його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.

Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…

Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І потім світ перетворюється на білість.

– 21 –

Нехай Холлі Джібні – знана також як Холлі Мимря – і має психічні проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї ж миті – в повітрі ще дрижить звук вибуху – вихоплюється з орендованого «шеві».

Відразу ж за нею Ходжес біжить щосили. Різким болем прохромлює йому груди, і він думає, що зараз з ним може трапитися інфаркт. Почасти він навіть надіється на це, але біль щезає геть. Пішоходи поводяться так, як вони завжди поводяться, коли якийсь акт насильства пробиває діру в світі, який вони сприймали як щось належне. Декотрі падають на тротуар, прикриваючи собі голови. Інші застигли на місці, наче статуї. Зупиняються лише кілька машин; більшість різко набирають швидкість, моментально зникаючи з поля зору. Одна з таких «субару» кольору грязі.

Поки Ходжес важко тупотить навздогін за психічно нестабільною кузиною Джейні, в голові йому церемоніальним барабаном джунглів б’є останнє послання від Містера Мерседеса: «Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

Він завертає за ріг, послизаючись на підошвах своїх рідко взуваних костюмних туфель, і ледь не збиває Холлі, яка намертво вклякла з похиленими плечима й сумочкою, що, погойдуючись, звисає в неї з руки. Вона втупилася очима в те, що залишилося від Ходжесової «Тойоти». Вибухом її кузов чисто зірвало з коліс, і тепер він скажено палахкотить серед розсипу битого скла. За двадцять футів звідти лежить на боку заднє сидіння, горить його пошматована оббивка. Якийсь чоловік нетвердою, п’яною ходою суне поперек вулиці, обхопивши себе за скривавлену голову. Якась жінка сидить на бордюрі перед крамницею листівок і подарунків з проваленою всередину вітриною, й одну божевільну мить він думає, що це Джейні, але ця жінка в зеленій сукні, і в неї сиве волосся, і звісно ж, це не Джейні, це не може бути Джейні.

Він думає: «Це моя провина. Якби я скористався батьківським револьвером два тижні тому, вона була б живою».

У ньому ще достатньо копа, щоб відсунути цю думку вбік (хоча та не піддається легко). На її місце впливає шокована холодна ясність. Це не його провина. Це вина того сучого сина, який підклав бомбу. Того самого сучого сина, який ввігнався вкраденою машиною у натовп шукачів роботи перед Міським Центром.

Ходжес бачить єдину чорну туфлю з високим підбором, що лежить у калюжі крові, він бачить відірвану руку в тліючому рукаві, що лежить у риштаку, наче викинутий кимсь непотріб, і його мозок вмикається в роботу. Ось-ось тут з’являться дядько Генрі й тітка Шарлотта, а це означає, що часу небагато.

Він хапає за плечі Холлі й розвертає до себе. Бублична зачіска принцеси Леї розсипається, волосся вільно висить вздовж щік. Її широко розплющені очі дивлять просто крізь нього. Мозок Ходжеса – тепер уже холодніший, ніж будь-коли – розуміє, що в такому стані вона йому не підмога. Він ляскає її спершу по одній щоці, потім по другій. Не важкими ляпасами, але достатніми, щоби в неї затріпотіли вії.

Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.

– Холлі. Холлі. Послухай мене.

Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.

– Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти розумієш?

Вона киває.

– Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна ти.

Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується – скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства. Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний стан Холлі.

– Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій буде добре. Ти зможеш це зробити?

Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.

– Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?

Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.

«Нема з цього діла, – думає Ходжес. – Вікна світяться, але вдома нікого нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.

– Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за це заплатити. Ти мені допоможеш?

Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.

– Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.

Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.

Він її легко струшує.

– Мені потрібен номер твого мобільного.

Холлі киває на згоду, але не каже нічого. Вона заклацує свою сумочку й знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й розбризкуючи геть думки, що були – в проміжку тридцяти-сорока секунд – абсолютно ясними.

З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям – яке загалом чорне, але сиве біля коріння – розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських плям високо на щоках.

– Шарлі, стій! – кричить дядько Генрі. – Здається, в мене інфаркт!

Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі між грудей.

– НЕ ДИВИСЯ! – волає Шарлотта, дивлячись сама. – НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ ДИВИСЯ НА ЦЕ!

– Я ледь можу дихати, – оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. – Господи, сподіваюся, я не помираю.

Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже фотографують своїми мобільними телефонами.

Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього її ще залишилося?»

Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено золотом її ім’я й адресу.

І номер телефону там є також.

– 22 –

Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його спеченої «Тойоти».

Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.

– Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…

– Замовкни, Джероме. Просто слухай.

Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони вже будуть тут, і все що йому лишається, – діяти суто за інтуїцією. Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці. Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту»[283] він заробив усі ті відзнаки від департаменту поліції.

– Слухаю, – каже Джером.

– Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.

Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.

– Я нічогісінько не знаю, – каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні недовіри. – Хто питатиме? Поліція?

– Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню хвилину. Вона… її більше нема.

– Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!

Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?»

«Правильно, – думає він. – Так само нема різниці в поглядах, Джейні».

– Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я його дістану. Ти допоможеш?

– Так.

Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це». Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.

– Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій користувацький нік?

– Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…

– Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.

Джером каже:

– Викладайте.

Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.

З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.

У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.

Копи – двоє молодих хлопців, які їздять соло – вилазять зі своїх машин. Ходжес їх не знає.

– Офіцери! – гукає він.

– Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, – каже один з них, – але якщо ви були цьому свідком… – Він показує рукою на палаючі рештки «Тойоти», – я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас допитати.

– Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. – Ходжес дістає портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. – Ще до минулої осені моїм партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.

Другий з цих двох копів перепитує:

– То це була ваша машина, сер?

– Йо.

Перший коп каже:

– То хто ж тоді нею кермував?

– 23 –

Брейді приїздить додому задовго до полудня – з усіма своїми проблемами вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий містер Бісон.

– Ти то чув, га?

– Чув що?

– Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він розвіявся.

– У мене радіо доволі гучно грало, – каже Брейді.

– Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. – Очі в нього іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».

– Здогадуюсь, що так і є, – каже Брейді. Йому не подобається сама думка, що цей старий нишпорка туди, нахер, стукав. Думка Брейді Хартсфілда про найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.

– Мушу йти, містере Бісон.

– Передавай своїй мамі моє вітання.

Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою. Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.

Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з миром, детективе Ходжес.

– Я це зробив, мамо, – мовить він. – Утнув ту штуку. І ти допомагала. Тільки у мене в голові, проте…

Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім не подумав.

– У всякому разі, дякую, – незграбно закінчує він. – Дякую, як би там не було. І мені жаль, що ти мертва.

Ті очі пильно вдивляються в нього.

Він тягнеться до неї рукою – нерішуче – і пробує пучками пальців закрити їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».

Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця події, але на жодному цього нема. Це так дратує.

Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого м’ясного рулету для них важливіше.[284]

Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі «шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді – відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» – десь пропало.

Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості. Він починає їх заповнювати (але не вщерть) металевими кульками. Ця робота заспокоює Брейді, і до нього повертається гарний настрій. А тоді, якраз коли він уже закінчує, реве пароплавний гудок.

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» – це Керміт Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані:

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість – бо це набагато лячніше, ніж дивитися у мертві очі матері, – він клацає ТАК і читає.

Скучив за мною.

А тобі варто пам’ятати дещо, засранцю: я – як твоє бокове люстерко. Ти ж знаєш, ВСІ РЕЧІ БЛИЖЧЕ, АНІЖ ЗДАЮТЬСЯ.

Я знаю, як ти вдерся в її «мерседес», і валет-ключ там ні до чого. Але ж ти повірив мені тоді, хіба не так? Авжеж, повірив. Тому що ти просто тупий гівнюк.

Я маю список усіх інших машин, які ти обікрав від 2007 року до 2009-го.

Я маю й іншу інформацію, якою зараз поки що не бажаю ділитися, але є дещо, чим я поділюся: ти не КРУТИЙ, а КРУТІЙ.

Чому я тобі все це розказую? Тому що я більше не збираюся тебе впіймати й передати копам. Навіщо б мені це робити? Я ж більше не коп.

Я збираюся тебе вбити.

Скоро побачимося, матусин синку.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце. Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після того він береться до роботи.

– 24 –

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 – у своїй щасливій КД № 4, – але цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що допит залишається допитом.

– Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? – запитує Піт. – Як ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії Трелоні?

Ось воно: «жертва». Жінка, з якою він спав уже після того, як дійшов у своєму житті до того пункту, де, як він думав, ніколи вже не спатиме знову з жодною жінкою. Жінка, яка вміла його розсмішити й дарувала йому втіху, жінка, яка була не менше за нього напарницею в цьому, останньому, розслідуванні, аніж ним бодай колись був Піт Гантлі. Жінка, яка морщила до нього носа й передражнювала його «йо».

«Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами», – казав йому Френк Следж колись, у ті давні дні… але саме зараз він мусить із цим миритися.

– Я не бачу, яким чином це може бути, – каже він м’яко. – Я розумію, як воно виглядає, але інколи сигара – це просто дим, а випадковий збіг є просто випадковим збігом.

– Як ви… – починає Ізабель Джейнз, але потім хитає головою. – Це неправильне формулювання. Чому ви познайомились з нею? Ви самотужки займалися розслідуванням справи Міського Центру?

Грався в дядюру за великим рахунком – це те, чого вона не промовляє, мабуть, з поваги до Піта. Той, кого вони зараз допитують, він же, врешті-решт, старий Пітів колега та приятель, який був тягнув разом з ним в одній упряжці, цей огрядний чолов’яга в пом’ятих костюмних штанах і заляпаній кров’ю білій сорочці, з краваткою, яку він пов’язав собі вранці, зараз розпущеною до половини його великих грудей.

– Можна мені випити води, перш ніж ми почнемо? Я все ще в потрясінні. Вона була доброю пані.

Джейні була кимсь набагато більшим за просто це, але холодна частина його мозку, яка наразі – поки що принаймні – тримає гарячу в клітці, підказує йому, що це правильний спосіб дій, це той шлях, який виведе до решти його історії так, як вузька естакада виводить на чотирисмужне шосе. Піт підводиться і виходить. Ізабель не каже нічого, поки той не повертається, вона просто вдивляється в Ходжеса тими своїми мрійливо-сірими очима.

Ходжес одним ковтком випиває половину паперового стакана, а потім мовить:

– Окей. Треба почати з того ланчу, за яким ми бачилися в «ДеМазіо». Пам’ятаєш, Піте?

– Звичайно.

– Я розпитував тебе про всі ті справи, над якими ми разом були працювали – великі, я маю на увазі – до моєї пенсії, але насправді мене цікавила Бійня при Міському Центрі. Гадаю, ти це розумів.

Піт не каже нічого, але злегка усміхається.

– Ти пам’ятаєш, я тоді спитав, чи не думається тобі про місіс Трелоні? Особливо про те, чи не казала вона тоді правду, коли запевняла нас, що не має запасного ключа?

– Угу.

– Що мене насправді торкало – чи ставилися ми до неї справедливо, по-людському. Чи не зашорювало тоді нас те, якою вона була.

– Що ви маєте на увазі під «якою вона була»? – питає Ізабель.

– Ще та неприємна срака. Смикана, і пихата, і з усякого приводу вразлива. Щоб роздивитися це трішки під іншим кутом, відволічемося на хвильку й уявімо собі всіх тих людей, які вірили Доналду Дейвісу, коли той заявляв, що він не винний. Чому? Тому що він не був смиканим чи пихатим, і не був вразливим з усякого приводу. Він насправді умів подавати себе як враженого горем, невтішного чоловіка, і сам був привабливим на вигляд. Я бачив його одного разу на Шостому каналі й та їхня гарненька блондинка, ведуча, буквально аж стегна скулювала.

– Це бридко, – каже Ізабель, але каже це з усмішкою.

– Йо, але ж правда. Він був чарівливим. Олівія Трелоні, натомість, була анти-чарівливою. Отож я й почав собі міркувати, а чи надавали ми її розповіді справедливої ваги.

– Надавали, – рішуче відгукується Піт.

– Можливо, надавали. Так от, я собі на пенсії, маю вдосталь вільного часу. Занадто багато вільного часу. І от одного дня – якраз перед тим, як я запросив тебе на ланч, Піте, я собі кажу: «Припусти, що вона дійсно розповідала правду. І якщо так, то де дівся другий ключ?» А потім (це було відразу після нашого ланчу) я почав шукати на цю тему що-небудь в інтернеті. І знаєш, на що я натрапив? На такий собі техно-пристрій, який називається «викрадач писку».

– Що воно таке? – питає Ізабель.

– Ох, чоловіче, – каже Піт. – Ти насправді думаєш, ніби якийсь комп’ютерний геній вкрав сигнал її ключа? А потім йому просто пощастило десь вглибині бардачка або під сидінням знайти її запасний ключ? Той запасний ключ, про який вона забула? Білле, це видається доволі притягнутим за вуха. Особливо, коли згадати, що фотографія цієї жінки в якомусь довіднику могла б слугувати ілюстрацією до статті про тип А[287].

Спокійно, немов це не він якихось три години тому накривав своїм піджаком відірвану руку коханої ним жінки, Ходжес стисло викладає те, що дізнався про викрадення коду Джером, видаючи це за результат зробленого ним власноруч в інтернеті дослідження. Він розповідає їм, що поїхав у кондо на Озерній авеню побалакати з матір’ю Олівії Трелоні («Та й чи була вона ще живою… я не знав напевне»), але з’ясувалося, що там тепер живе сестра Олівії Джанель. Він обминає свій візит до садиби в Цукрових Пригірках і розмову з Редні Піпелзом, охоронцем з фірми «Невсипущі», тому що це може підвести до запитань, на які йому було б далебі важко відповісти. Надійде час, і вони про все дізнаються, але зараз він уже дуже близько підібрався до Містера Мерседеса, він точно це знає. Трішки часу – це все, що йому потрібно, сподівається Ходжес.

– Місіс Паттерсон мені розказала, що її мати тепер у санаторії для престарілих приблизно миль за тридцять звідси – «Сонячні акри» називається. Вона запропонувала поїхати туди зі мною, щоб мене відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.

– Навіщо б їй це було робити? – питає Ізабель.

– Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це призвело до її самогубства.

– Дурниці, – кидає Піт.

– Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?

Піт жестом показує йому, щоб продовжував. Ходжес так і робить – після того, як допиває свою воду. Він хоче вибратись звідси. На цей час Містер Мерседес уже мусив прочитати послання Джерома. Якщо так, він може тікати. Ходжесу таке згодилося б. Людину, яка втікає, легше помітити, ніж ту, яка ховається.

– Я опитав стару пані й не отримав нічого. Усе, на що й спромігся, це її розтривожити. Скоро по тому в неї стався інсульт і вона померла. – Він зітхає. – Місіс Паттерсон – Джанель – була прибита горем.

– Вона теж злилась на вас? – питає Ізабель.

– Ні. Тому що це була її ідея. А потім, коли її мати померла, вона не знала нікого в нашому місті, окрім материної сиділки, яка й сама вже дуже далеко немолода. Я тоді дав їй свій номер, от вона й зателефонувала мені. Сказала, що їй потрібна допомога, особливо зі зграйкою родичів, що злетяться, яких вона ледве знає, і я радо погодився допомогти. Джанель писала некролог, я займався іншими справами.

– Чому вона була у вашій машині, коли та вибухнула?

Ходжес пояснює про нервовий зрив Холлі. Він не розповідає про те, що в останній момент Джейні забрала й одягла на себе його новий капелюх, і не тому, що це розхитає його історію, а тому, що це так боляче згадувати.

– Окей, – каже Ізабель. – Ви познайомилися з сестрою Олівії Трелоні, яка сподобалася вам настільки, що ви називаєте її на ім’я. Ця сестра організовує сеанс запитань і відповідей зі своєю матінкою. У матінки інсульт, і вона помирає, можливо, тому, що її розтривожує переживання всього того знову. Сестру підірвано після похоронної служби – у вашій машині – і ви все ж таки не вбачаєте тут жодного зв’язку з Мерседес-Кілером?

Ходжес розводить руки.

– Як би той парубок міг дізнатися, що я про щось розпитую? Я ж не давав оголошення в газету. – Він повертається до Піта. – Я ж нікому про це не розповідав, навіть тобі.

Піт, явно усе ще під враженням від тієї думки, що їхні особисті відчуття до Олівії Трелоні могли замазати розслідування, має похмурий вигляд. Ходжеса це не особливо бентежить, бо саме так це тоді й трапилося.

– Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.

Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися брижами, як оригамі.

– Агов, – гукає він, – тоді ж я пригощав, хіба не так?

– Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? – питає Ізабель. – Санта-Клаус заніс вас до списку неслухняних дітей?

– Якщо на здогад, то я поставив би власні гроші на сімейку Аббасіа. Скільки тих гівнюків, Піте, ми прибрали тоді по збройовій справі, у четвертому році?

– Дюжину, а може, й більше, але…

– Йо, а всього через рік за актом RICO ще вдвічі понад те[288]. Ми їх вщент розшматували, і Фаббі Ніс тоді сказав, що вони дістануть нас обох.

– Біллі, Аббасіа не можуть дістати нікого. Фабріціо мертвий, його брат у притулку для божевільних, де він вважає себе Наполеоном чи ще кимсь, а решта у в’язниці.

Ходжес усього лиш кидає на нього один погляд.

– Окей, – каже Піт, – неможливо переловити геть усіх тарганів, але це все одно скажена ідея. З усією моєю повагою, друже, але ти всього лиш відставний топтун. Пенсіонер.

– Правильно. Що означає – вони можуть мене запопасти, не створивши пожежної тривоги. Ти ж, з іншого боку, все ще маєш золотий щит, пришпилений до твого портмоне.

– Це анекдотична ідея, – каже Ізабель і складає руки собі під грудьми, немов говорячи: «Облишмо з цим».

Ходжес знизує плечима:

– Хтось спробував підірвати мене, і я не можу повірити, ніби той Мерседес-Кілер якимсь чином отримав екстрасенсорний сигнал, що я цікавлюся Справою Загубленого Ключа. Ба навіть якби й отримав, навіщо йому прибирати мене? Яким чином це могло б привести до нього?

– Ну, він божевільний, – каже Піт. – Як щодо цього для початку?

– Звичайно, але я повторюю: як він міг дізнатися?

– Поняття не маю. Слухай, Біллі, ти що-небудь приховуєш? Зовсім, зовсім нічого?

– Нічого.

– А я думаю, щось є, – каже Ізабель. Вона киває на нього головою. – Агов, ви там не спали з нею часом, чи як?

Ходжес переводить погляд на неї.

– Що ви собі думаєте, Іззі? Подивіться на мене.

Якусь мить вона витримує його погляд, потім опускає очі. Ходжес повірити не може, як близько вона підібралася. «Жіноча інтуїція, – думає він, а потім: – Либонь, це добре, що я не скинув більше ваги, і не запустив собі у волосся того лайна “Тільки для чоловіків”»[289].

– Дивись-но, Піте, я хочу опам’ятатися. Піти додому, випити пива, спробувати покумекати про це.

– Ти присягаєшся, що нічого не приховуєш? Це ж ти і я, а отже?

Ходжес здає свій останній шанс на те, щоб вислизнути чистим, без докорів сумління.

– Анічогісінько.

Піт каже йому, щоб залишався на зв’язку; він знадобиться їм завтра або в п’ятницю для формального протоколу.

– Без проблем. А от ще що, Піте? У найближчому майбутньому я би робив швиденький огляд своєї машини, перш ніж сідати в неї, якби був на твоєму місці.

Уже в дверях Піт кладе руку на плечі Ходжесу й стискає їх.

– Мені шкода, – каже він, – шкода, що таке трапилось і що довелося ставити усі ці запитання.

– Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.

Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:

– Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?

Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні: «Він наш».

Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:

– Для мене все це така ж точно загадка, як і для тебе. Повір мені.

– 25 –

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у парі, коли Піт був у відпустці, каже:

– Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

– Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона почувається.

– Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину. Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

– Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь таким чином. – Її очі набирають неприємного блиску. – Так, як ви були пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

– Я це зроблю, – каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний. Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

– Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? – мовить дядько Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку славетна своєю гидотністю. – Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

– Не будь ідіотом, – втручається тітка Шарлотта. – Вони від нас цього не вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

– Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців – у більшості людей їх знімали – цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

– Звідки нам знати її прикраси? – схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що якраз точив собі воду, озирається на неї. – Я ледь помічала, в чому вона була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

– У них можуть матися інші запитання. – (Деякі з них про нього.) – Це не забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом. Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі – турботу, яку поділяє й Ходжес, – але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці. Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», – думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім – з портмоне – пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

– 26 –

– Алло? – голос слабкий, несміливий. – Алло, хто це?

– Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

– Мем? – Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. – Міс Джібні?

– Я тут. – Це звучить мало не зітханням. – Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

– Я знаю, – каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.

Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.

– Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.

– Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?

– Ні, аж ніяк.

– Чи я поснідала. Хіба це не уважність?

– Так, так, я певен, – каже Джером. Він усе ще не може повірити, що жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує. Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. – Мем, Білл просив мене приїхати туди.

– Він приїде з вами?

– Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.

Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він його ледь дочуває, Холлі питає:

– А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже тривожать.

– Так, мем, я безпечний.

– Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?

– Так, – каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві малі дівчинки – Барбара та її подружка Хільда – видають радісне верещання майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.

– Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, – каже вона. – Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.

– У мене з усім цим порядок, – каже Джером.

– Коли ви приїдете?

– Я зможу бути там за півгодини.

– Якщо ви говоритимете з містером Ходжесом, ви зможете передати йому дещо від мене?

– Звичайно.

– Скажіть йому, що мені теж сумно. – Вона робить паузу. – І що я приймаю «Лексапро».

– 27 –

Надвечір тієї середи Брейді, скориставшись однією зі своїх кредитних карток на ім’я Ралфа Джонса, вписується до гігантського «Мотелю 6»[291] поблизу аеропорту. При ньому маються валіза й рюкзак. У рюкзаку одна переміна білизни – це все, що йому знадобиться в ті кілька годин життя, які йому ще залишилися. У валізі лежить подушка «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА», сечоприймач «Урінеста», фотографія в рамці, кілька саморобних детонаторних перемикачів (він сподівається, що йому вистачить і одного, але запас ніколи не буває зайвим), Річ Друга, кілька заповнених підшипниковими кульками пакетів «Ґлед» і достатньо саморобної вибухівки, щоб до небес підірвати весь цей мотель і сусідню з ним парковку. Він повертається знову до «Субару» і витягає з машини найбільшу річ (з деяким зусиллям витягає; вона ледве туди була влізла), заносить її до свого номера та притуляє до стіни.

Він лягає на ліжко. Голова на подушці відчувається ним дивно. Голо. Якимсь чином навіть сексуально.

Він думає: «У мене була смуга невдач, але я її переїхав і все ще міцно тримаюся».

Він заплющує очі. Невдовзі він уже хропе.

– 28 –

Джером зупиняє свій «ренглер» на Бузковому проїзді, майже торкаючись його носом закритих воріт садиби № 729, вилазить із машини й натискає кнопку виклику. У нього є причина тут бути, якщо зупиниться і почне питатися хтось із патрульних охорони Цукрових Пригірків, але вона згодиться тільки якщо жінка в будинку це підтвердить, а він не впевнений, що може на неї покластися. Його попередня розмова з цією пані натякає на те, що в неї далебі не всі коліщатка котяться рівним шляхом. Як там не могло бути, але ніхто до нього не чіпляється і, простоявши там хвильку чи дві з силуваним виглядом повної приналежності цьому місцю – це один з тих випадків, коли він особливо почувається чорношкірим, – він чує Холлі.

– Так. Хто там?

– Це Джером, міс Джібні. Друг містера Ходжеса.

Пауза триває так довго, що він вже готовий знову натиснути кнопку, але нарешті вона промовляє:

– У вас є код воріт?

– Так.

– Гаразд. І якщо ви друг містера Ходжеса, гадаю, ви можете звати мене Холлі.

Він набирає код і ворота відчиняються. Він заїжджає й бачить як вони зачиняються за ним. Поки що все йде добре.

Холлі стоїть за передніми дверима, вдивляється в нього крізь одне з бокових віконець, наче арештантка в якійсь особливо охоронюваній зоні для побачень. На ній халат поверх піжами й волосся в повному безладі. Короткий кошмарний сценарій проноситься у Джерома в голові: вона натискає тривожну кнопку (майже напевне та міститься поряд з тим місцем, де вона зараз стоїть), а коли примчать парубки з охоронної служби, вказує на нього як на грабіжника. Або як на можливого ґвалтівника-фетишиста, повернутого на жертвах у фланелевих піжамах.

Двері замкнені. Він показує рукою на них. Якусь мить Холлі так і стоїть там, наче робот із мертвим акумулятором. Потім вона відвертає засув. Коли Джером відчиняє двері, починає лунати пронизливе пищання, і Холлі, прикриваючи собі рота обома долонями, робить кілька кроків назад.

– Не дайте мені потрапити у неприємності! Я не хочу потрапити у неприємності!

Вона вдвічі дужче нервується, ніж він, і це вивільняє Джерому мозок. Він набирає код на охоронній сигналізації і натискає кнопку ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ. Пищання припиняється.

Холлі падає у примхливо вирізьблене крісло, ціни якого на вигляд вистачило б, щоб сплатити за рік навчання у доброму коледжі (хоча, можливо, не в Гарварді), волосся звисає обабіч її обличчя злиплими крильми.

– Ох, це був найгірший день у моєму житті, – мовить вона. – Бідна Джейні, бідна, бідна Джейні.

– Мені жаль.

– Але це принаймні не моя вина. – Вона дивиться на нього з крихким і жалюгідним викликом. – Ніхто не може цього сказати. Я нічого не зробила.

– Звичайно, ви не зробили, – каже Джером.

Це в нього виходить дещо манірно, але вона трохи посміхається, тож, мабуть, усе гаразд.

– А з містером Ходжесом все гаразд? Він дуже, дуже, дуже гарний чоловік. Навіть попри те, що він не подобається моїй матері. – Вона здвигає плечима. – Але хто їй насправді подобається?

– Він у порядку, – каже Джером, хоча сам сумнівається, що так і є насправді.

– Ви ж чорний, – каже вона, дивлячись на нього широко розчахнутими очима.

Джером дивиться вниз, собі на руки.

– Так і є. Хіба ні?

Вона розсипається дріб’язком пронизливого хихотіння.

– Пробачте мені. Це було так грубо. Усе гаразд з тим, що ви чорний.

– Чорний-потворний, – промовляє Джером.

– Звісно, це так. Абсолютно потворний. – Вона підводиться, кусаючи собі нижню губу, а потім різко, з явним зусиллям волі, викидає вперед руку. – Давайте знайомитися, Джероме.

Він потискає її долоню. Вона в неї волога. Це як ручкатися за лапку з якимсь маленьким, зляканим звірком.

– Нам треба поспішати. Якщо повернуться моя мати з дядьком Генрі й застануть вас тут, у мене будуть неприємності.

«У вас, – думає Джером. – А як щодо одного чорного хлопця?»

– Жінка, яка тут жила, також була вашою кузиною, так?

– Так. Олівія Трелоні. Я її востаннє бачила, коли ще навчалася в коледжі. Вони з моєю матір’ю ніколи не були в злагоді. – Вона дивиться на нього зі значливістю. – Я змушена була кинути коледж. У мене були певні проблеми.

Джером і не сумнівається, що були. І є. А проте є в ній щось, що йому подобається. Хтозна, що це таке. Напевне ж, це не її сміх як залізом по склу.

– Ви знаєте, де її комп’ютер?

– Так. Я вам покажу. Ви зможете все швиденько зробити?

«Я мушу», – думає Джером.

– 29 –

Комп’ютер покійної Олівії Трелоні захищено паролем, але по-дурненькому, бо коли Джером перевертає клавіатуру, він знаходить на дні зроблений «Шарпі»[292] напис ОТРЕЛО.

Холлі, яка стоїть у дверях, смикаючи вгору-вниз комір свого халата, бурмоче щось, чого він не може розібрати.

– Га?

– Я спитала, що ви шукаєте?

– Ви дізнаєтеся, якщо я те знайду.

Він відкриває пошуковик і друкує в полі для запитів: ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ. Нема результату. Він пробує: РИДАЮЧА ДИТИНА. Нічого. Він пробує: ЛЕМЕНТУЮЧА ЖІНКА. Нічого.

– Воно може бути прихованим. – Цього разу він чує її слова ясно, бо її голос звучить просто йому біля вуха. Він аж злегка здригається, але Холлі цього не помічає. Вона нагнулася, впершись руками собі в прикриті домашнім халатом коліна, і дивиться на монітор Олівії. – Спробуйте АУДІОФАЙЛ.

Ідея цілком слушна, тож він її втілює. Але й тепер нема нічого.

– Окей, – каже вона, – перейдіть до СИСТЕМНИХ НАЛАШТУВАНЬ і подивіться в ЗВУКАХ.

– Холлі, все що там є, це контроль вихідного й вхідного сигналів. Отаке всяке.

– Ну, шонеясно. Все одно спробуйте.

Вона вже перестала кусати собі губи.

Джером робить. Під меню «виходу» бачить список: ЗОВНІШНЯ АКУСТИКА, НАВУШНИКИ та ОНОВИТИ ЗВУКОВІ ДРАЙВЕРИ. Під «входом» є ВБУДОВАНИЙ МІКРОФОН і ЛІНІЙНИЙ ВХІД. Нічого такого, чого б він не очкував.

– Є інші ідеї? – питає він у неї.

– Відкрийте ЗВУКОВІ ЕФЕКТИ. Он там, зліва.

Він повертається до неї.

– Агов, а ви знаєтеся на цих речах, хіба не так?

– Я проходила комп’ютерний курс. Удома. По «Скайпу». Мені було цікаво. Нумо, подивіться в ЗВУКОВИХ ЕФЕКТАХ.

Джером слухняно це робить і моргає від того, що побачив. На додаток до ЖАБКИ, СКЛА, ДЗИЖЧАННЯ, КЛАЦАННЯ і МУРЧАННЯ – звичайних підозрюваних – там мається щось під назвою ПРИВИДИ.

– Ніколи такого раніше не бачив.

– Я теж, – вона так само не дивиться йому просто в обличчя, але в іншому її поводження разюче змінилося. Вона підтягує стілець і сідає поруч із Джеромом, заправляючи ріденьке волосся собі за вуха. – А я ж знаю програми «Мака» вздовж і впоперек.

– Це круто, ні в чому собі не відмовляйте, – каже Джером і задирає долоню.

Не відриваючи очей від екрана, Холлі ляскає по ній своєю п’ятірнею.

– Зіграй ту, Семе[293].

Він вишкіряється:

– «Касабланка».

– Так. Я дивилася цей фільм сімдесят три рази, У мене є Книга Фільмів, я записую до неї все, що дивлюся. Моя мати каже, що це ОКР[294].

– Життя – це ОКР, – каже Джером.

Без посмішки, Холлі відповідає:

– Круто, ні в чому собі не відмовляйте.

Джером висвітлює ПРИВИДИ і б’є по клавіші вводу. З аудіобоксів, що стоять обабіч комп’ютера, починає голосити немовля. Холлі воно не торкає; вона не хапається за плече Джерома, аж поки не ридає жінка: «Чому ти дозволила йому вбити мою дитинку?»

– Хуйло! – кричить Джером і хапає Холлі за руку. Він сам цього навіть не усвідомлює, а вона не забирає від нього свою руку. Вони дивляться на комп’ютер так, ніби в того раптом виросли зуби й він їх покусав.

Мить тиші, а потім знову починає плакати немовля. Знову ридає жінка. Програма відпрацьовує три цикли й тоді вже зупиняється.

Холлі нарешті дивиться йому прямо в очі, її власні такі вибалушені, що для них існує небезпека викотитися їй з голови.

– Ви знали, що таке мусить трапитися?

– Господи-Ісусе, ні. – Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав би його сюди, але таке? – Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…

– Посуньтесь.

Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї»[295]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона мовить:

– Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла купа всього було встановлено того дня.

– Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?

Вона кидає на нього нетерплячий погляд:

– Звичайно ж!

– Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви зараз живете тут. Ви б мусили це почути.

Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.

– Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер – принаймні як так думаю, – але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.

– Скажімо, після її смерті, – зауважує Джером.

– Ооох, – кривиться Холлі.

– Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не стерти її цілком?

– Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї шиї.

– Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?

Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно промовляють:

– Її айтішник, – каже Джером, тоді як Холлі: – Її комп-фрік.

Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під столом. І там теж нічого нема.

– Подивіться на холодильнику, – каже він. – Інколи люди ліплять туди всяке таке лайно, під магнітики.

– Там повно тих магнітиків, – каже Холлі, але на холодильнику нічого нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї – охоронної компанії «Невсипущі». – Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і повикидала.

– А тут є сейф?

– Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до сейфа? Навряд чи вона коштує грошей чи бодай якусь цінність має.

– Точно сказано, – киває Джером.

– Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховала її. Я маю на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.

– Доволі тупо, – погоджується Джером.

– Абсолютно.

Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за комір халата.

– Що ви збираєтеся робити далі?

– Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.

Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.

– У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, – каже вона.

Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.

– 30 –

Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під рукою? Хіба що тільки…

Він просить Джерома дати йому Холлі.

– Алло? – так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.

– Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?

– Одну хвилиночку. – Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере слухавку, голос у неї зачудований. – Нема.

– Це вам здається дивним?

– Типу того, йо.

– А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її адресну книжку?

– Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.

– Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася своїм комп’ютером?

– Звичайно.

– Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.

Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого більше знайти.

– Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не траплялося матеріальної адресної книжки?

– Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?

Ходжес гадає, що він мусив би це знати, але світ у ці дні рухається занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій цифровий відеорекордер.

– Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.

– Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?

– Нам класно. Передаю їй слухавку.

– Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, – каже Холлі. – Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо»[296]. А її пошукова історія… мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.

– Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не має під рукою картки сервісної служби?

– Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона померла, – відразу ж відповідає Холлі.

– Можливо, але подумайте про ризик – особливо, коли за районом невсипущим оком наглядає служба безпеки. Він мусив би знати код воріт, код охоронної сигналізації… та навіть і тоді він мусив би мати ключа… – Ходжес затинається.

– Містере Ходжес? Ви ще там?

– Так. І давайте уже, називайте мене Біллом.

Але вона не хоче. Можливо, не може.

– Містере Ходжес, а він майстерний злочинець? Як Джеймс Бонд?

– Я думаю, просто божевільний.

А оскільки він божевільний, ризик може не мати для нього значення. Згадати лишень ризик, якому він себе піддавав біля Міського Центру, коли проорав машиною крізь натовп людей.

І все одно щось тут здається неправильним.

– Дай мені знову Джерома, будь ласка.

Вона передає слухавку, і Ходжес каже хлопцю, що вже час забиратися звідти, бо повернуться тітка Шарлотта з дядьком Генрі та зловлять його з Холлі за комп’ютерними залицяннями.

– А що ви збираєтеся робити, Білле?

Ходжес дивиться крізь вікно на вулицю, де присмерк вже почав поглибшувати кольори дня. Уже наближається сьома година.

– Переспати з цим, – каже він.

– 31 –

Перш ніж піти до ліжка Ходжес проводить чотири години перед телевізором, дивлячись передачі, які цілком легко впливають йому в очі, але розпорошуються на ніщо, не встигаючи досягнути його мозку. Він намагається не думати ні про що, бо так прочиняються ті двері, крізь які може увійти правильна ідея. Правильна ідея завжди приходить як результат правильного зв’язку, а тут мається якийсь зв’язок, що його лише треба вловити; він відчуває це. Можливо, навіть більше, ніж один. Він не пускає Джейні до своїх думок. Пізніше – так, але наразі все, що вона може зробити, це заклинити йому шестерні.

Комп’ютер Олівії Трелоні – це ключ до цієї справи. До нього було присаджено «голоси привидів», і найпершим підозрюваним у цьому є той, хто обслуговував її комп’ютер. То чому ж у неї не було його картки? Він міг стерти її адресну книжку звіддаля – і Ходжес упевнений, що він так і зробив, – але чи вдирався він до неї в будинок, щоби вкрасти ту свою йобану візитну картку, після того як вона померла?

Він отримує дзвінок від газетного репортера. Потім телефонує якийсь парубок з «Шостого каналу». Після третього дзвінка когось із преси Ходжес вимикає телефон. Він не знає, хто здав номер його мобільного, але сподівається, що тій особі бодай добре заплатили за цю інформацію.

Дещо інше продовжує надходити до його мозку, дещо таке, що не має стосунку ні до чого: «Вона вважає, що вони походжають серед нас».

Додатковий перегляд своїх нотаток дозволяє йому ткнути пальцем в ім’я того, хто це йому був сказав: містер Бовфінгер, письменник, що придумує тексти для вітальних листівок. Вони з Бовфінгером сиділи тоді у шезлонгах, і Ходжес згадує, яким він був вдячним за тінь. Це було тоді, коли він ходив зі своїм опитуванням, шукаючи когось, хто міг бачити якийсь підозрілий автомобіль на їхній вулиці.

«Вона вважає, що вони ходять серед нас».

Бовфінгер казав це про місіс Мельбурн, яка живе навпроти нього. Місіс Мельбурн, яка належить до якоїсь організації фанатів НЛО, що називається НКРАФ – Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

Ходжес вирішує, що це просто один із тих відголосків, на кшталт уривка з поп-пісні, який починає знічев’я звучати у перевтомленому мозку. Він роздягається і йде до ліжка, і приходить Джейні, Джейні, яка морщить носа й каже «йо», і вперше з часів свого дитинства він плаче, аж поки не засинає у сльозах.

Він прокидається перед світанком четверга, іде відлити, розвертається, щоб повернутись до ліжка, і застигає, очі в нього розширені. Те, що він шукав – зв’язок – раптом ось воно, велике, як саме життя.

Тобі не треба перейматися візитною карткою, якщо вона тобі не потрібна.

Скажімо, той парубок не незалежний майстер, який провадить свій маленький бізнес просто з дому, а хтось, хто працював на якусь компанію. Якщо так, у будь-який час, коли він тобі потрібен, ти можеш подзвонити на номер тієї компанії, бо номери в них такі, що їх легко запам’ятати, щось на кшталт 555-999, чи ще якось, щоб літер було, як у слові КОМПУТ.

Якщо він працював на компанію, він мусив їздити на виклики в машині тієї компанії.

Ходжес іде до ліжка, впевнений, що сон тікатиме від нього цього разу, але це не так.

Він думає: «Якщо в нього було достатньо вибухівки, щоб підірвати мою машину, він може мати її ще більше».

Потім він знову поринає вглиб.

Йому сниться Джейні.

Поцілунки на півдорозі

– 1 –

Ходжес прокидається в четвер о шостій ранку й готує собі великий сніданок: два яйця, чотири скибки шинки, чотири скибки тостів. Йому не хочеться, але він примушує себе з’їсти все до останньої крихти, запевняючи себе, що це бензин для тіла. Йому може випасти можливість ще поїсти сьогодні, а може, й ні. Що в душі, що рішуче жуючи цей свій великий сніданок (нікому більше нагадувати йому про зайву вагу), одна й та сама думка крутиться йому в голові, та сама, з якою він минулого вечора йшов до ліжка. Вона – мов якесь наслання.

Чи багато ще вибухівки?

Це підводить до інших неприємних роздумів. Типу, яким чином той парубок – той «крутий» – збирається її використати. І коли.

Він робить висновок: сьогодні останній день. Він хоче сам вислідити Містера Мерседеса й зійтися з ним лице в лице. Убити його? Ні, не це (ймовірно, не це), але збити його на лайно, це було б пречудово. За Олівію. За Джейні. За Дженіс і Патришу Крей. За всіх тих інших людей, яких цей Містер Мерседес минулого року вбив і покалічив біля Міського Центру. Людей, які так відчайдушно прагнули роботи, що піднялися серед ночі й стояли, чекали серед сирого туману, поки відчинять двері. Погублені життя. Погублені надії. Погублені душі.

Отже, так, він хоче дістати цього парубка. Але якщо він не зможе його запопасти сьогодні ж, він передасть усю цю справу Піту й Іззі Джейнз, приймаючи відповідні наслідки… які, він це розуміє, можуть запросто привести його до якогось терміну у в’язниці. Це не має значення. У нього вже достатньо всякого на совісті, але він здогадується, що може витримати ще трішки більший тягар. Хоча не нове масове вбивство. Це знищило б ті невеличкі рештки його самого, які в нім поки ще залишаються.

Він вирішує дати собі часу до восьмої сьогоднішнього вечора; це вже крайня межа. За ці тринадцять годин він може зробити не менше, ніж зробили б Піт з Іззі. Можливо, навіть більше, тому що він не пов’язаний рутинними процедурами. Сьогодні він візьме з собою батьківський військово-поліцейський «Сміт & Вессон .38». І Веселого Ляпанця – його також.

Ляпанець іде до правої кишені його спортивного піджака, револьвер під ліву пахву. Він забирає з кабінету теку «Містер Мерседес» – вона тепер уже доволі товстенька – і несе її до кухні. Поки перечитуватиме свої нотатки, він дистанційним пультом вмикає телевізор на робочій стійці, налаштовуючи його на «Ранок о сьомій» на «Шостому каналі». Його мало не втішає те, що на березі озера перекинувся якийсь кран і притопив навантажену хімікатами баржу. Звісно, він не бажає, щоб озеро стало ще більш забрудненим, аніж воно є вже тепер (припускаючи, що таке взагалі можливе), але цей витік відсунув історію з підірваним автомобілем на друге місце. Отже, це гарна новина. Погано те, що його ідентифіковано як детектива, тепер на пенсії, який очолював групу, що вела розслідування Бійні при Міському Центрі, а жінку, яка загинула в підірваному автомобілі, ідентифіковано як сестру Олівії Трелоні. У них є і бозна-ким знята фотографія його з Джейні – вони стоять на ґанку Похоронного салону Соумса.

– Наразі поліція не каже, чи існує тут зв’язок з минулорічним масовим убивством біля Міського Центру, – похмуро повідомляє диктор, – але варто зазначити, що винного у тій бійні досі не знайдено. У решті кримінальних новин: «Доналд Дейвіс постане перед судом…»

Ходжесу більше нахер не всрався той Доналд Дейвіс. Він вимикає телевізор і повертається до своїх записів у жовтому блокноті. Він усе ще їх перечитує, коли дзвонить телефон – не мобільний (хоча сьогодні він його має при собі), а той, що на стіні. Це Піт Гантлі.

– Ти сьогодні піднявся з пташками, – каже Піт.

– Гарна детективна робота. Чим я можу тобі допомогти?

– У нас була цікава співбесіда вчора з Генрі Серва й Шарлоттою Джібні. Знаєш, тітка та дядько Джанель Паттерсон?

Ходжес чекає далі.

– Тітка була особливо чарівливою. Вона вважає, що Іззі була права, і ви з Паттерсон були дещо ближчими, аніж просто знайомими. Вона вважає, що ви були добрими друзями.

– Піте, кажи вже, що ти маєш на увазі.

– Робили разом звіра з двома спинами. Прокладали рурку. Краяли пиріг. Ховали салямі. Танцювали горизонтальне танго…

– Здається, я второпав. Дозволь мені пояснити тобі дещо про тітку Шарлотту, окей? Якщо вона побачить фото, на якому Джастін Бібер[297] говоритиме з королевою Єлизаветою, вона тебе запевнятиме, що Біб її жучить. «Лишень погляньте на їхні очі», – скаже вона.

– Отже, в тебе нічого не було.

– Ні.

– Я з цим погоджуюся як із версією, що потребує перевірки – загалом, заради наших з тобою старих деньків, – але так само бажаю знати, що ти приховуєш. Тому що тут чимось тхне.

– Читай у мене по губах: не… приховую… нічого.

Тиша на іншому кінці лінії. Піт чекає, коли Ходжес відчує дискомфорт і її перерве, наразі забувши, хто саме колись був навчив його цього трюку.

Нарешті він сам капітулює.

– Мені здається, ти собі риєш яму, Білле. Моя тобі порада – покинь лопату, поки не зарився так глибоко, що годі й вилізти.

– Дякую, напарнику. Завжди приємно вислуховувати життєві поради о чверть по сьомій ранку.

– Я хочу тебе знову допитати сьогодні після полудня. І цього разу я можу зачитати тобі ті слова.

Він має на увазі «Міранду».

– Буду радий це зробити. Подзвониш мені на мобільний.

– Справді? Відтоді як ти вийшов на пенсію, ти його ніколи з собою не носив.

– Сьогодні я візьму його з собою.

Дійсно, так і є. Бо в наступні дванадцять чи чотирнадцять годин він абсолютно ніякий не пенсіонер.

Ходжес завершує розмову й повертається до своїх нотаток, щоразу слинячи собі вказівного пальця, коли перегортає сторінку. Він обводить ім’я: Редні Піпелз. Парубок з охоронної служби «Невсипущі», з яким він уже якось балакав у Цукрових Пригірках. Якщо цей Піпелз бодай наполовину відпрацьовує свою роботу, в нього може матися ключик до Містера Мерседеса. Але нема жодного шансу на те, що він не пам’ятає Ходжеса, особливо після того як Ходжес змусив його показати службове посвідчення від фірми й опитав. А ще він знатиме, що Ходжес сьогодні герой новин. Час на те, щоб подумати, як вирішити цю проблему, ще є; Ходжес не хоче дзвонити до «Невсипущих» раніше, аніж розпочнеться звичайний робочий день. Бо цей дзвінок мусить здаватися цілком ординарним.

Наступний дзвінок, що надходить йому – цього разу на мобільний, – від тітки Шарлотти. Ходжеса це не дивує, але й не означає, ніби це йому подобається.

– Я не знаю, що мені робити, – схлипує вона. – Містере Ходжес, ви мусите мені допомогти.

– Не знаєте, що вам робити з чим?

– З тілом! З тілом Джанель! Я навіть не знаю, де воно зараз знаходиться!

Ходжес чує пікання і дивиться, хто його ще викликає.

– Місіс Джібні, у мене тут інший вхідний дзвінок і я мушу його прийняти.

– Я не розумію, чому ви не можете…

– Джейні нікуди не подінеться, тому просто зачекайте. Я вам перетелефоную.

Він обриває її посеред протестуючого лементу й переходить до Джерома.

– Я подумав, що вам сьогодні може знадобитися шофер, – каже Джером. – Зважаючи на теперішній ваш статус.

Якусь мить Ходжес не второпає, про що каже хлопець, та потім він згадує, що його «Тойота» перетворилася на обгорілі тріски. Те, що від неї залишилося, зараз на зберіганні в криміналістичному відділі поліцейського департаменту, де сьогодні пізніше вдень люди в білих халатах дізнаватимуться, якого типу вибухівку було використано, щоб її підірвати. Минулого вечора він приїхав додому на таксі. Йому буде потрібна машина. А ще, усвідомлює він, Джером може бути корисним і в іншій справі.

– Це було б гарно, – каже він, – але ж як зі школою?

– У мене середній бал 3,9[298], – терпляче пояснює Джером. – Також я працюю в «Об’єднаних громадянах»[299] і навчаю комп’ютерних знань групу дітей-інвалідів. Я можу собі дозволити пропустити день. І я вже повідомив про це моїх маму й тата. Вони тільки попросили мене спитати у вас, чи не бажає ще хто-небудь спробувати вас підірвати.

– Насправді це не виключено.

– Зачекайте хвилинку. – Здалеку, Ходжес чує, як Джером гукає: – Він каже, що ніхто.

Попри все, Ходжес не може втриматися від усмішки.

– Я миттю буду у вас, – каже Джером.

– Не порушуй жодних обмежень швидкості. О дев’ятій буде якраз. Використай цей час, щоб попрактикуватися в акторській майстерності.

– Справді? І яку роль мені репетирувати?

– Асистента в юридичній фірмі, – каже Ходжес. – І дякую тобі, Джероме.

Завершивши розмову, він іде до кабінету, вмикає комп’ютер і шукає місцевого адвоката на прізвище Шрон. Прізвище не поширене, тому знаходить він його легко. Ходжес записує назву фірми й ім’я Шрона, яке виявляється – Джордж. Потім він повертається до кухні й телефонує тітці Шарлотті.

– Це Ходжес, – каже він. – Ось я й повернувся.

– Мені неприйнятно, коли зі мною таким чином обривають розмову, містере Ходжес.

– Не більше, ніж мені прийнятне те, що ви розповідаєте моєму старому напарнику, ніби я їбав вашу сестру.

Він чує шоковане «ах», слідом за яким залягає мовчанка. Він майже сподівається, що вона зараз обірве зв’язок. Коли вона цього не робить, він розповідає їй усе, що їй потрібно знати.

– Тіло Джейні мусить зберігатися в морзі округу Гурон. Сьогодні забрати ви його ніяк не зможете. Імовірно, і завтра також. Мусить відбутися автопсія, що само по собі є абсурдним, зважаючи на причину смерті, але такі правила.

– Ви не розумієте! У мене квитки на літак зарезервовано!

Ходжес дивиться крізь вікно своєї кухні й повільно рахує до п’яти.

– Містере Ходжес, ви ще там?

– Як це вбачаю я, ви маєте два вибори, місіс Джібні. Один – це залишитися тут і зробити все, як годиться. Інший – скористатися вашими зарезервованими квитками, полетіти додому й залишити займатися цією справою нашому місту.

Тітка Шарлотта починає хлипати:

– Я бачила, як ви на неї дивилися і як вона дивилася на вас. Я всього лише відповідала на запитання тієї жінки-поліцейської.

– І то з величезною снагою, щодо чого я не маю сумнівів.

– З чим?

Він зітхає:

– Облишмо про це. Я пропоную, щоб ви з вашим братом особисто відвідали окружний морг. Не телефонуйте туди попередньо, нехай вони побачать ваші обличчя. Побалакайте з доктором Голворті. Якщо Голворті на місці не буде, побалакайте з доктором Пейтелом. Якщо ви особисто попросите їх прискорити справу – і якщо зумієте при цьому поводитися делікатно, – вони вам допоможуть, наскільки це для них буде можливо. Можете використати моє ім’я. Моє знайомство з обома ними сягає початку дев’яностих.

– Нам доведеться знову залишити Холлі саму, – каже тітка Шарлотта. – Вона замкнулася у своїй кімнаті. Клацає там щось на своєму ноутбуку й відмовляється виходити.

Ходжес усвідомлює, що смикає себе за волосся, і змушує себе припинити це.

– Скільки років вашій дочці?

Довга пауза.

– Сорок п’ять.

– Тоді ви, мабуть, зможете обійтися без того, щоб наймати сиділку. – Він намагається придушити те, що мусить вискочити наступним, але це йому не зовсім вдається. – Подумайте лишень, скільки ви зекономите грошей.

– Я навряд чи могла б очікувати від вас на розуміння ситуації з Холлі, містере Ходжес. На додаток до її ментальної нестабільності моя дочка також вельми вразлива.

Ходжес думає: «Це мусить робити тебе особливо важкою для неї».

Цього разу йому вдається цього не промовити.

– Містере Ходжес?

– Ще тут.

– Ви часом не знаєте, чи не залишила Джанель якийсь заповіт, чи як?

Він вимикає телефон.

– 2 –

Брейді проводить довгий час у мотельному душі з вимкнутим світлом. Йому подобається це утробне тепло й рівномірні барабанні звуки. А ще йому подобається темрява, і це добре, що вона йому подобається, бо невдовзі він матиме те, чого завжди прагнув. Йому хотілося б вірити, що там буде ніжне возз’єднання матері й дитини – можливо, навіть на кшталт возз’єднання матері й коханця – але в серці своєму він у це не вірить. Він може прикидатися, проте… ні.

Просто темрява.

Його не турбує ні Бог, ані підсмажування на повільному вогні за свої злочини. Нема там ні раю, ні пекла. Будь-хто, бодай з половиною мозку, розуміє, що цих речей не існує. Якою ж нещадною мусила б бути та вища істота, щоб сотворити такий херовий світ, як цей? Якби навіть той мстивий Бог телепроповідників і ґвалтівників дітей у чорних сутанах насправді існував, хіба міг би той громовержець звинувачувати Брейді в тому, що він зробив? Хіба Брейді Хартсфілд вхопив свого батька за руку й примусив його вчепитися за дріт під напругою, яка його й убила? Ні. Хіба він запхнув у горло Френкі ту яблучну скибку? Ні. Хіба це він постійно товк і товк про те, що грошам невдовзі прийде кінець і врешті-решт їм доведеться жити в притулку для бездомних? Ні. А чи він приготував отруєне м’ясо та сказав: «З’їж це, Ма, воно дуже смачне»?

Хіба можна його звинувачувати за те, що він відповідав ударами світу, який зробив його таким, яким він є?

Брейді вважає, що ні.

Він задумується про тих терористів, які знищили Світовий торговельний центр (він задумується про них часто). Ті клоуни насправді вірили, що потраплять до раю, де житимуть у чомусь на кшталт вічного розкішного готелю, де їх обслуговуватимуть казково прекрасні юні незайманки. Кумедно це, а що ще краще? Був про них один анекдот… щоправда, самі вони його так і не почули. Що вони отримали – це миттєвий вид усіх отих вікон і фінальний спалах світла. Після цього вони й тисячі їхніх жертв просто щезли. Шух. Прощавай був, алігаторе[300]. Зникли геть убивці й убиті разом, зникли геть у космічному ніщо, яке оточує самотню блакитну планету з її безсенсово метушливими насельцями. Усі релігії брешуть. Усі моральні настанови є облудними. Навіть зірки – міраж. Правдивою є лише пітьма, і єдине, що має значення – це заявити про себе, перш ніж ти до неї ввійдеш. Полоснути по шкірі світу й залишити шрам. Уся історія складається з цього, врешті-решт: з зарубцьованих ран.

– 3 –

Брейді одягається і їде машиною до цілодобової аптеки біля аеропорту. У дзеркалі ванної кімнати він роздивився, що материна електрична бритва залишила дуже багато такого, що могло бути кращим; з його черепом треба ще попоратися. Він купує одноразові станки та крем для гоління. І ще кілька батарейок, бо їх ніколи не буває достатньо. Також зі стійки-вертушки він вибирає собі окуляри з простим склом. Вибирає у роговій оправі, бо вони надають йому студентського вигляду. Чи то воно йому так здається.

По дорозі до каси він зупиняється перед рекламною картонною стійкою з зображеннями чотирьох акуратних хлопців із «Довколишніх». «НЕ ЛІНУЙСЯ, ВИРУШАЙ НА ВЕЛИКЕ ШОУ 3-го ЧЕРВНЯ!» Тільки-от хтось закреслив 3-го ЧЕРВНЯ, а нижче приписав: «СЬОГОДНІ ВВЕ4ЕРІ!»

Хоча зазвичай Брейді носить майки розміру «M» – він завжди був худорлявим, – зараз він вибирає собі «XL», додаючи її до решти оснащення. Нема потреби стояти в черзі; в такий ранній час він тут єдиний покупець.

– Ідете на концерт сьогодні ввечері? – питається дівчина на касі.

Брейді відповідає їй з широкою посмішкою:

– Обов’язково там буду.

Дорогою назад до мотелю Брейді починає думати за свою машину. Непокоїтися за свою машину. Личина Ралфа Джонса – це вельми добре, але ж «субару» зареєстровано на Брейді Хартсфілда. Якщо Дет-Пенс вичислить його ім’я і повідомить копам, з цього можуть постати проблеми. У мотелі достатньо безпечно – тепер там більше не питають номерів авто, тільки водійські права, – а от у машині ні.

«Дет-Пенс ще далеко, – запевняє себе Брейді, – він просто намагався тебе заморочити».

А втім, можливо, й ні. Саме цей Дет ще до того, як він став Пенсом, був розкрив купу справ і деякі з його старих здібностей, схоже, там ще маються.

Замість того щоб їхати прямо до «Мотелю 6», Брейді завертає на аеропорт, бере квиток і залишає «субару» на довготерміновій стоянці. Машина знадобиться йому сьогодні ввечері, але поки що нехай краще постоїть тут.

Він кидає погляд собі на годинник. За десять хвилин дев’ята. «До початку концерту ще одинадцять годин, – думає він. – І, певне, дванадцять годин до пітьми. Може бути менше, може – більше. Але не набагато більше».

Він одягає нові окуляри й несе свої покупки півмилі назад до мотелю, насвистуючи.

– 4 –

Коли Ходжес відчиняє двері, перше, на чому заклинюється увагою Джером – це «Сміт & Вессон .38» у нього в підпахвеній кобурі.

– Ви ж не збираєтеся когось із цього застрелити, чи все таки?

– Сумніваюся щодо цього. Ставлюсь до нього радше як до талісмана, що приносить удачу. Він належав колись моєму батькові. І я маю дозвіл на приховане носіння, якщо це те, що тебе непокоїть.

– Що мене непокоїть, – каже Джером, – це заряджений він чи ні.

– Звичайно, що заряджений. А що, як ти думаєш, я мушу робити, якщо мені доведеться скористатися револьвером? Кидатися ним?

Джером зітхає і куйовдить на собі шапку темного волосся.

– Це стає дедалі важчим.

– Бажаєш вийти з гри? Якщо так, показуй свої хвостові вогні. Зараз же. Я поки ще можу орендувати собі машину.

– Ні. Я в порядку. Це з вас я дивуюся. У вас не мішки під очима, у вас там цілі лантухи.

– Зі мною все буде гаразд. На сьогодні принаймні мене вистачить. Якщо я не вистежу цього парубка до ночі, я збираюся зустрітися з моїм старим напарником і все розповісти йому.

– У вас з цього будуть великі неприємності?

– Не знаю, та й не вельми тим переймаюся.

– А в мене будуть великі неприємності?

– Жодних. Якби я не міг цього гарантувати, ти б зараз сидів на першому уроці алгебри.

Джером дарує йому вибачливий погляд.

– Алгебра була ще чотири роки тому. Кажіть, що я мушу зробити.

Ходжес пояснює. Джером готовий, але його беруть сумніви.

– Минулого місяця – ви ніколи про це розказуватимете моїм батькам – ми з ватагою хотіли пробратися у «Панч і Джуді», той новий танц-клуб у центрі, знаєте? Парубок на дверях навіть не поглянув на моє гарнюнє фальшиве посвідчення особи, просто помахом руки показав мені забиратися з черги, сказавши, щоб я пішов, пошукав собі десь молочного шейку.

Ходжес каже:

– Я не здивований. Обличчя в тебе сімнадцятирічного, але, на моє щастя, голос ти маєш чоловіка років щонайменше двадцяти п’яти. – Він посуває до Джерома уривок паперу з написаним на ньому телефонним номером. – Дзвони.

Джером каже секретарці, яка приймає його дзвінок в офісі охоронної служби «Невсипущі», що його звуть Мартіном Лоенсбері, він асистент у юридичній фірмі «Кентон, Сілвер, Мейкпіс і Джексон». Пояснює, що наразі він працює з Джорджем Шроном, молодшим партнером фірми, і призначений на закриття деяких поки ще невирішених питань, які стосуються спадку Олівії Трелоні. Одне з таких невирішених питань стосується комп’ютера місіс Трелоні. Сьогодні його завдання полягає в тому, що він мусить розшукати того, хто був спеціалістом, який обслуговував її комп’ютер, і, як йому здається, хтось із працівників «Невсипущих» у районі Цукрових Пригірків міг би допомогти йому з’ясувати, хто саме був тим джентльменом.

Ходжес складає колечком великий і вказівний пальці, показуючи Джерому, що той діє «окей», і передає йому записку.

Джером її читає і каже:

– Здається, одна з сусідок місіс Трелоні, Гелен Вілкокс, згадувала певного Родні Піпелза? – Він слухає, потім киває. – Розумію, Редні. Яке незвичайне ім’я. Можливо, він зміг би до мене зателефонувати, якщо це не занадто обтяжливо? Мій бос якоюсь мірою тиран, тож я в даному випадку буквально під прицілом. – Він слухає. – Справді? О, це чудово. Вельми вам вдячний.

Він диктує секретарці номер свого мобільного й Ходжесового дротового телефону, потім завершує розмову й витирає собі з лоба уявний піт.

– Я радий, що це скінчилося. Ох-ох-хо!

– Ти відпрацював чудово, – запевняє його Ходжес.

– А якщо вона зателефонує до «Кентона, Сілвера і Як-Їх-Там», щоб перевірити? І з’ясується, що там ніколи не чули про Мартина Лоенсбері?

– Її робота передавати повідомлення, а не перевіряти їх.

– А якщо той Піпелз перевірить?

Ходжес не думає, щоб той став це робити. Він гадає, що його зупинить ім’я Гелен Вілкокс. Коли він балакав того дня з Піпелзом перед садибою в Цукрових Пригірках, Ходжес відчув сильні натяки на те, що стосунки між Піпелзом і Гелен Вілкокс були тіснішими за просто платонічні. Може, трішки, а може, й дуже. Він гадає, що Піпелз дасть Мартіну Лоенсбері те, чого той бажає, щоб лише здихатися уваги.

– Що ми робимо тепер? – питає Джером.

Тепер вони робитимуть те, на що Ходжес витратив щонайменше половину часу своєї кар’єри.

– Чекаємо.

– Як довго?

– Поки не подзвонить Піпелз або якийсь інший боєць із тих охоронців.

Тому що наразі охоронна служба «Невсипущі» виглядає найкращою ниточкою. Якщо вона обірветься, їм доведеться поїхати у Цукрові Пригірки й починати опитувати сусідів. Перспектива, яка не тішить Ходжеса, зважаючи на його сьогоднішній статус героя теленовин.

А тим часом він ловить себе на тому, що знову думає про містера Бовфінгера й місіс Мельбурн, трохи схибнуту жінку, яка живе навпроти нього. З тими її балачками про таємничі чорні джипи й зацикленням на летючих тарілках, місіс Мельбурн могла б бути ексцентричною героїнею другого плану в якомусь зі старих кінофільмів Альфреда Гічкока[301].

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», – сказав тоді Бовфінгер, кумедно ворушачи бровами, але чому, в ім’я Господнє, це повсякчас вигулькує у Ходжеса в голові?

За десять хвилин десята, коли телефон Джерома дзвонить. Короткий уривок з «Великих ядер» «ЕйСі/ДіСі»[302] змушує їх обох здригнутися. Джером хапає слухавку.

– Тут написано, що виклик з невідомого номера. Що я мушу робити, Білле?

– Прийми дзвінок. Це він. І пам’ятай, хто ти.

Джером натискає кнопку й мовить:

– Алло, Мартін Лоенсбері слухає. – Чекає. – О, вітаю вас, містере Піпелз. Щиро дякую, що зв’язались зі мною.

Ходжес надряпує свіжу записку та штовхає її по столу. Ходжес її швидко переглядає.

– Угу-угу… так… місіс Вілкокс оцінює вас дуже високо. Так, високу оцінку дає, справді. Але моя робота стосується наразі покійної місіс Трелоні. Ми не можемо цілком відкрити її спадщину, поки не інвентаризуємо її комп’ютер, і… так, я знаю, що минуло вже понад шість місяців. Жахливо, як повільно посуваються такі справи, авжеж? Минулого року ми мали клієнта, який був змушений подавати заявку на харчові талони, хоча в той час проходив юридичне оформлення заповіт, за яким він отримував сімдесят тисяч доларів.

«Джероме, ніколи не передавай куті меду», – думає Ходжес. Серце молотом гупає в його грудях.

– Ні, нічого до цього подібного. Мені лише потрібне ім’я того чоловіка, який його для неї налагоджував. Рештою займатиметься мій бос. – Джером слухає, брови його зведені до перенісся. – Не можете? О, це такий со…

Але Піпелз говорить щось далі. Піт на лобі у Джерома тепер уже не уявний. Він тягнеться через стіл, хапає Ходжесову авторучку й починає записувати; пишучи, він продовжує видавати постійний потік отих «угу», і «окей», і «розумію». Нарешті:

– О, це чудово. Абсолютно чудово. Я певен, містеру Шрону цього буде достатньо. Ви дуже нам допомогли, містере Піпелз. Отже, я просто… – Він слухає ще трохи. – Так, це так жахливо. Я впевнений, що містер Шрон займається деякими… гм… деякими аспектами цього вже зараз, поки ми з вами балакаємо, але я дійсно не знаю нічо… ви зробили? Вау! Містере Піпелз, ви просто диво! Так, я це передам. Обов’язково. Дякую, містере Піпелз.

Він завершує розмову та сподами долонь стискає собі скроні, немов угамовуючи головний біль.

– Чоловіче, ну це був такий буревій. Він хотів побалакати про те, що сталося вчора. І сказати, щоб я передав родичам Джейні, що «Невсипущі» готові допомогти усім, чим зможуть.

– Це чудово, я певен, за це він від фірми отримає подяку в особистій справі, але…

Також він сказав, що балакав з тим чоловіком, чию машину було підірвано. Він бачив ваше фото в новинах сьогодні вранці.

Ходжес не здивований, і наразі його це не турбує.

– Ти дізнався ім’я? Скажи мені, що ти дізнався ім’я.

– Не самого комп’ютерника, але я взнав назву компанії, на яку він працює. Вона називається «Кібер-Патруль». Піпелз каже, що вони їздять зеленими «Фольксвагенами-Жуками». Він каже, що вони постійно в Цукрових Пригірках, їх неможливо не помітити. Він бачив за кермом і жінку, і чоловіка, обоє начебто до тридцяти. Жінку він назвав «дещо мужикуватою».

Ходжес ніколи не розглядав версію, що Містер Мерседес насправді може бути Міс Мерседес. Він припускає, що технічно таке можливе, і такий сюжет отримав би елегантну розв’язку в якомусь з романів Агати Кристі, але тут реальне життя.

– Він казав, як виглядає той парубок?

Джером мотає головою.

– Ходімо до мого кабінету. Ти покермуєш комп’ютером, а я побуду штурманом.

Менш ніж за хвилину вони вже дивляться на три зелені «Фольксвагени-Жуки», що стоять у ряд, з написами «КІБЕР-ПАТРУЛЬ» у них на бортах. Це не незалежна компанія, а частина мережі, яка називається «Дискаунт Електронікс», з єдиним великим магазином у їхньому місті. Він міститься у торговельному центрі «Березовий Пагорб».

– Чоловіче, я ж там скуплявся, – каже Джером. – Я скуплявся там безліч разів. Купував відеоігри, комп’ютерні компоненти, купив там під час розпродажів купу дисків з бійцівськими фільмами.

Під фотографією з «жуками» йде рядок: «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ». Ходжес тягнеться рукою понад плечем Джерома й клікає на тім рядку. Спливають три фотографії. На одній вузьколиця дівчина з брудно-білявим волоссям. Номер другий – опецькуватий парубок в окулярах Джона Леннона[303] та з серйозним виразом обличчя. Номер третій – загалом приємний парубок з акуратно причесаним каштановим волоссям і ввічливою посмішкою типу «скажи сир». Імена під фотографіями: ФРЕДДІ ЛІНКЛАТТЕР, ЕНТОНІ ФРОБІШЕР, БРЕЙДІ ХАРТСФІЛД.

– Що тепер? – питає Джером.

– Тепер ми вирушимо в поїздку. Мені тільки спершу треба дещо з собою захопити.

Ходжес іде до своєї спальні й набирає код маленького сейфа в стінній шафі. Усередині, разом із парою страхових полісів і кількома іншими фінансовими документами, лежить перев’язана гумовою стрічкою пачка заламінованих карток на кшталт тієї, яку він зараз носить у своєму портмоне. Міським копам щороку видають нові посвідчення, і кожного разу, отримуючи нову таку картку, стару він клав сюди. Ключова різниця полягає в тому, що на жодній зі старих нема остаточного червоного штампа ПЕНСІОНЕР. Він витягає ту, дія якої закінчилася у грудні 2008 року, виймає з портмоне своє останнє посвідчення і замінює його тим, яке щойно дістав з сейфа. Звісно, показувати його комусь – це черговий злочин, Закон штату 190.25, видавання себе за офіцера поліції, порушення класу А, що карається штрафом $ 25 000, п’ятьма роками в’язниці або тим і тим сукупно… але він уже далеко перейшов за ту межу, коли варто непокоїтися через такі речі.

Він засовує портмоне собі назад до задньої кишені, починає причиняти дверцята сейфа, але раптом передумує. Там є ще дещо, що може йому знадобитися: маленький плаский шкіряний футляр, схожий на ті, в яких люди, які часто літають, тримають свої паспорти. Він також колись належав його батькові.

Ходжес опускає його до тієї кишені, де вже лежить його Веселий Ляпанець.

– 5 –

Підчистивши залишки щетини в себе на черепі й начепивши свої нові окуляри з простим склом, Брейді простує до офісу «Мотелю 6» і платить за наступну ніч. Потім він повертається до себе в номер і розпаковує куплене ним у середу крісло-візок. Коштувало воно дорого. Але що за чорт. Гроші для нього більше не мають значення.

Він кладе начинену вибухівкою подушку ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА на сидіння крісла, потім робить прорізи в оббивці його спинки й ховає туди ще кілька брусків своєї саморобної пластикової вибухівки. Кожний брусок заздалегідь оснащений азидо-свинцевим капсулем-детонатором. Усі дроти він збирає докупи, закріплюючи їх металевим фіксатором. Їхні кінці очищені до голої міді й сьогодні по обіді він сплете їх в один спільний майстер-кабель.

Конкретним детонатором буде Річ Два.

Один по одному, приклеюючи їх хрест-навхрест тканинною липкою стрічкою, він приладновує до визначеного їм місця – під сидінням крісла-візка – заповнені підшипниковими кульками пакети «Беґґі». Завершивши з цим, він сидить на краю ліжка, похмуро дивлячись на результати свого рукоділля. Правду кажучи, Брейді не має жодного уявлення, чи вдасться йому провезти цю бомбу на колесах всередину аудиторії «Мінго»… але так само він не мав уявлення, чи вдасться йому втекти від Міського Центру після того, як зробить те, що він там тоді утнув. Тоді в нього вийшло; можливо, вийде й тепер також. Врешті-решт, цього разу йому не потрібно тікати, а це вже половина справи. Навіть якщо там щось запідозрять і спробують його схопити, фойє вже буде забите концертною публікою і його рахунок набагато перевищить вісім душ.

«Ґиґну ефектно, – думає Брейді. – Ґиґну ефектно, і ну тебе нахер, детективе Ходжес. Ну тебе нахер від щирого серця».

Він простягається на ліжку й думає, чи не помастурбувати. Мабуть, варто було б, поки в нього мається прутень, яким можна мастурбувати. Але він навіть не встигає розчепити на собі «Лівайси», як засинає.

На нічному столику поряд із ним стоїть обрамлена фотографія. З неї усміхається Френкі, на колінах у себе він тримає пожежну машинку Семмі.

– 6 –

Вже майже одинадцята ранку, коли Ходжес із Джеромом прибувають до торговельного центру «Березовий Пагорб». Повно вільного простору на тамтешньому паркінгу, і Джером займає своїм «ренглером» місце прямо навпроти «Дискаунт Електронікс», де у всіх вітринах красуються плакати з написом: «РОЗПРОДАЖ». Перед магазином на бордюрі сидить якась дівчина-підліток – коліна стулені, ступні врозтіч, – проникливо нахилившись над своїм «айПадом». Між пальців її лівої руки тліє сигарета. Тільки вже наблизившись, Ходжес помічає сивину в волоссі цієї юнки. Серце в нім обривається.

– Холлі? – гукає Джером.

І це тієї ж миті, як Ходжес промовляє:

– Що це ви збіса тут робите?

– Я майже не сумнівалася, що ви вирахуєте це місце, – каже вона, зачавлюючи свій недопалок і підводячись, – але вже була почала хвилюватися. Збиралася вам зателефонувати, якщо ви не з’явитесь тут до одинадцятої тридцяти. Я приймаю свої пігулки «Лексапро», містере Ходжес.

– Ви вже мені казали, і я радий це чути. А тепер дайте відповідь на моє запитання: що ви тут робите?

Губи в неї тремтять і, хоча спочатку вона спромоглася дивитися йому в очі, тепер погляд Холлі опускається їй на мокасини. Ходжес не дивується, що сприйняв її спершу за юначку, бо в багатьох аспектах вона й залишається підлітком, її зростання було припинено невпевненістю й постійними зусиллями підтримувати баланс на туго натягнутому емоційному канаті, по якому вона ходить усе своє життя.

– Ви розлючені на мене? Прошу, не треба лютуватися на мене.

– Ми не розлючені, – каже Джером. – Просто здивовані.

«Точніше вже сказати, шоковані», – думає собі Ходжес.

– Я весь ранок просиділа в своїй кімнаті, вивчала в інтернеті місцеву ай-ті-спільноту, але там, як ми й думали, сотні всяких-різних. Мама з дядьком Генрі поїхали з дому з кимсь побалакати. Про Джейні, я гадаю. Я здогадуюсь, що знову буде похорон, але я навіть думати не можу про те, що лежатиме в тій труні. Від цього я плачу й плачу.

Авжеж, великі сльози вже котяться їй по щоках. Джером обіймає її однією рукою. Вона дарує йому сором’язливий, вдячний погляд.

– Інколи мені важко думати, коли моя мати поряд. Це так, немов від неї надходить якесь завадне випромінювання мені в голову. Здогадуюсь, як це дико звучить.

– Не для мене, – каже Джером. – Я відчуваю те ж саме, коли поряд моя сестра. Особливо коли вона крутить музику того свого клятого бой-бенду.

– Я пішла знову до комп’ютера Олівії і подивилася її електронну пошту.

Джером ляскає себе по лобі:

– От лайно! Мені навіть у голову не спливло подивитися її електронне листування.

– Не хвилюйтесь, його там не знайшлося. Вона була зареєстрована на трьох ресурсах: «МакМейл», «Джімейл» і на «ЕйОу-Пекло»[304]… але всі три теки виявилися порожніми. Можливо, вона вичистила їх сама, але я так не думаю, тому що…

– Тому що на панелі екрана й на жорсткому диску залишилося повно всякого-різного, – завершує за неї Джером.

– Саме так, правильно. У її придбаннях з «айТьюнз» є «Міст через річку Квай»[305]. Я ніколи не дивилася цього фільму. Треба буде його переглянути, якщо нагодиться можливість.

Ходжес дивиться в бік «Дискаунт Електронікс». З цим сонцем, що яскраво відбивається у вітринах, неможливо сказати, чи стежить хтось звідти за ними. Він тут почувається надто відкритим, наче жук на камені.

– Давайте трохи прогуляємося, – каже він і веде їх у бік «Туфель Савой», «Барнс & Нобл» і крамнички «Радісні фрогурти Вайті»[306].

Джером каже:

– Продовжуйте, Холлі, нумо. Ви мене так просто з розуму зводите.

Це спонукає її до усмішки, від якої вона набуває старшого вигляду. Більш на свій вік. І щойно вони опиняються подалі від великих вітрин «Дискаунт Електронікс», Ходжес почувається краще. Йому цілком ясно, що Джерому приємно спілкуватися з Холлі, і сам він відчуває те саме (більш-менш попри власне бажання), але ж це так принизливо – виявити, що тебе обскакала залежна від «Лексапро» невротичка.

– Він забув прибрати свою програму ПРИВИДИ, отже, я й подумала, а може, він також забув почистити її поштовий кошик на сміття, і виявилася права. Там знайшлася десь дюжина послань від «Дискаунт Електронікс». Деякі з них були повідомленнями про розпродажі – як от цей, що в них зараз, хоча я можу закластися, що ті DVD-диски, які в них залишилися, нікому не цікаві, мабуть, якісь корейські фільми чи щось таке, – а деякі з тих послань були купонами на двадцятивідсоткову знижку. У неї там також були купони на тридцятивідсоткову знижку. Тридцятивідсоткові купони були на наступні виклики «Кібер-Патруля». – Вона зітхає. – Ну, й ось я тут.

Джером втупився в неї очима.

– Отже, вистачило лише цього? Лише зазирнути до теки її видалених поштових повідомлень?

– Не дивуйтесь аж так, – каже Холлі. – Щоб упіймати Сина Сема, вистачило одного штрафного квитка за парковку. Поки чекала на вас, я обійшла й подивилася там, ззаду, – каже Холлі. – На їхній веб-сторінці сказано, що в них у «Кібер-Патрулі» троє ай-ті-фахівців, і там, позаду, стоять три зелених «Жуки». Тому я думаю, що той парубок сьогодні працює. Ви його заарештуєте, містере Ходжес? – Вона знову кусає собі губи. – А якщо він відбиватиметься? Я не хочу, щоб ви постраждали.

Ходжес напружено думає. У «Кібер-Патрулі» три комп’ютерних техніка: Фробішер, Хартсфілд і Лінклаттер, худа білявка. Він майже впевнений, що це мусить бути або Фробішер, або Хартсфілд, і хто б із них це не був, він не готовий побачити, як крізь двері до них заходить kermitfrog19. Навіть якщо Містер Мерседес не почне тікати, він не зуміє вмент приховати свій шокований вираз впізнання.

– Я йду досередини. Ви двоє залишаєтесь тут.

– Ідете туди без жодного прикриття? – питає Джером. – Та ну, Білле, я не вважаю це дуже му…

– Зі мною все буде гаразд. На мене спрацює елемент неочікуваності, але якщо я не повернуся за десять хвилин, телефонуйте дев’ять-один-один. Втямили?

– Так.

Ходжес показує на Холлі:

– Ви тримайтеся поряд із Джеромом. Щоб мені не було більше розслідувань у ролі самотньої вовчиці.

«Хто б ото казав», – думає він про себе.

Вона покірно киває, і Ходжес відразу рушає геть, щоб не дати їм можливості втягнути його в подальшу дискусію. Наблизившись до дверей «Дискаунт Електронікс», він розстібає на собі піджак. Вага батьківського револьвера при його грудній клітці відчувається втішливо.

– 7 –

Дивлячись на Ходжеса, як той заходить до магазину електроніки, Джером раптом загадується питанням:

– Холлі, а як ви сюди дісталися? На таксі?

Вона хитає головою і показує на парковку. Там, за три ряди далі від Джеромового «ренглера», стоїть сірий седан «мерседес».

– Він стояв у гаражі. – Вона помічає розверстий з подиву рот Джерома та вмить стає в оборону: – Я вмію кермувати машиною, щоб ви знали. У мене чинні водійські права. У мене ніколи не було аварій, і в мене є страховка «Безпечного водія». Від «Олстейт»[307]. А ви знаєте, що чоловік, який знімається в рекламі «Олстейт» на телебаченні, був колись президентом у «24»[308]?

– Ця машина…

Вона хмуриться, явно збентежена.

– Які проблеми, Джероме? «Мерседес» стояв у гаражі, а ключі лежали в кошику в передньому холі. То які тут проблеми?

Ум’ятин більше нема, помічає він. Замінено лобове скло й фари. Автомобіль виглядає, як новенький. Ніколи не здогадатися, що його було використано для вбивства людей.

– Джероме? Ви гадаєте, Олівії б це не сподобалось?

– Ні, – відповідає він. – Мабуть, ні.

Він уявляє собі цей радіатор заляпаним кров’ю. Як з нього звисають уривки пошматованого одягу.

– Він зразу не заводився, акумулятор сів, але в гаражі у неї є отой портативний зарядно-пусковий блок, а я знаю, як ним користуватися, бо такий був колись і в мого батька. Джероме, якщо містер Ходжес не зробить арешту, ми зможемо сходити отуди, у ту крамничку з фрогуртами?

Він її майже не чує. Він невідривно дивиться на той самий «мерседес».

«Їй його повернули, – думає він. – Авжеж, звичайно що повернули. Це ж була її власність, врешті-решт. Вона навіть його відремонтувала. Але йому хотілося б думати, що вона ним ніколи більше не їздила. Якщо існують якісь привиди – тобто справжні – вони мусять бути в ньому. І, мабуть, кричати».

– Джероме? Поверніться на Землю, Джероме.

– Га?

– Якщо все обернеться добре, давайте скуштуємо фрогуртів. Я сиділа на сонці, чекала вас тут, і жахливо перегрілася. Я пригощаю. Насправді я люблю морозиво, але…

Решту він не чує. Він думає: «Морозиво».

«Клац» лунає в його голові так гучно, що він аж кривиться, і моментально розуміє, чому одне з облич «Кібер-Патруля» на Ходжесовому комп’ютері здалося йому таким знайомим. Сила спливає з його ніг і, щоб не впасти, він прихиляється до однієї з опорних колон пішохідної галереї.

– Ох, Боже мій, – промовляє він.

– Що трапилося? – хапає вона його за руку, гарячково кусаючи собі губи. – Що з вами не так? Ви захворіли, Джероме?

Але спершу він здатний тільки повторити знову:

– Ох, Боже мій.

– 8 –

Ходжесу скидається на те, що закладу «Дискаунт Електронікс» у торговельному центрі «Березовий Пагорб» жити залишилося місяці три. Багато полиць тут порожні, а товар, який залишився, має нещасний, неприкаяний вигляд. Майже всі відвідувачі, які тут є, згуртувалися у відділі «Домашні розваги», де рожевим світяться флуоресцентні написи: «ВАУ! DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА! ВСІ ДИСКИ З 50 % ЗНИЖКОЮ! НАВІТЬ “БЛУ-РЕЙ!”»[309]. Хоча тут цілих десять кас, відкриті тільки три, за якими сидять жінки в блакитних халатиках із жовтим логотипом «ДЕ». Дві з них дивляться крізь вітрину; третя читає «Сутінки»[310]. Ще кілька працівників блукають проходами між відділами, не маючи роботи.

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!». Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в оновлену версію «Пітфол!»[311]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається на кола свої, – думає Ходжес. – Точно, що дзен-буддистська концепція».

– Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, – каже вона, – зверніться до Тоунза. Я лікую тільки переломи.

– Тоунз – це буде Ентоні Фробішер?

– Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

– А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

– Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить – це Ходжесове поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває кінцеву дату терміну його дії.

– Ууух, – видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки. – Я погана, погана дівчинка, і кайданки – це все, на що я заслуговую. Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

– А часом не Брейді Хартсфілд – третій член вашого веселого гурту? Я його не бачу.

– У нашого хлопчика застуда, – каже вона. – Бажаєте мій здогад?

– Вразьте мене.

– Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви розумієте, про що я?

– Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

– У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

– Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер – Тоунз.

– Чим я можу допомогти вам, сер?

– Це полісмен, – каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. – Він дізнався про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

– Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує його замовкнути.

– Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до Брейді Хартсфілда.

– Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

– Наш Тоунз поет, і сам того не знає, – зауважує Фредді. Хоча це добре видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

– Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

– Можу я отримати його адресу, будь ласка?

– Звичайно. Зараз я вам її знайду.

– А мені можна відіткнутись на хвильку? – питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

– Престо, – каже вона. – В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

– Так, у Норт-Сайді, – перебиває Ходжес. – Дякую вам обом. Ви вельми допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

– Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

– 9 –

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми постраждалий вигляд.

– Я дзвонив вам, – каже Джером. – Чому ви не відповідали?

– Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

– Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

– Ой, та це ж він, – каже Джером. – Мусить бути він. Ви були праві, коли казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

– По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

– Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

– Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

– Льоб? Це ж…

– Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто. Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілком ігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», – сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, – казала тоді вона. – Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірого привида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

– Йо, – каже Джером. – Холлі приїхала ним сюди.

– Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, – каже Холлі. – Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете «ні».

– Я не гніваюся, – каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі годинники йдуть навспак.

– Що ми робитимемо зараз? – питає Джером. – Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

– Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, – каже Ходжес. – І давай поїдемо на ньому, – показує він на сірий «мерседес».

– Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи раніше не бачив.

– Я дуже на це сподіваюсь. – Він простягає руку. – Чи можу я отримати ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

– Так, але я хочу.

– Ні в якому разі, – каже Ходжес. – Надто небезпечно.

– Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. – Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але голос у неї твердий. – Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

– Ви її не знаєте, – каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

– Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

– Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, – думає він, – хто це може знати».

– 10 –

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й Малдун – за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

– Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, – каже вона зараз.

– Йо?

– Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс»[315] (завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

– Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, – каже Лаверті.

Розаріо сміється:

– Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна Лютера Кінга. МЛК-авеню – це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони мають нагальні справи в якихось інших місцях.

– І цей стрій розлітається, от і гаразд, – сміється Лаверті. Сміється, та не дуже радісно насправді. – Слухай, де б ти хотіла поїсти?

– Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, – каже вона. – У мене настрій на тако[316].

– Сеньйор Тако – це саме те, – погоджується він. – Але давай відгорнемо вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності – Ломбард & Кредити». Не менш дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона «Еконолайн»[317], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять доларів[318]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були несправні задні фари[319]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях. Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у Лоутавні[320]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і дещо з неї частково вислизає.

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

– Зброю! – гукає Лаверті своїй напарниці. – Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

– Киньте коробку, сер, – кричить Лаверті. – Киньте коробку й покладіть руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок – йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі – притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину. Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

– Свята срака! – мовить Розаріо, а потім: – Туді, Туді, у мене іде…

– Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони біжать до закладу «Король Порядності – Ломбард & Кредити». В одного з них у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-двероламом[321]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF[322] й відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

– Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

– Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у «Волмарт» в Чорну п’ятницю[323]. На протилежному боці вулиці вже збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

– Та вже можете, – каже він. – Запізно нам коня сідлати.

– Ми не знали, що ви тут щось ведете, – каже Лаверті. Тим часом руки парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка. Добре видно, що для нього це не перше родео. – Він відмикав цей фургон, і я побачив, як оте висунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого робити?

– Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-тарана, що уже взявся до роботи.

– Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини. Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

– Агов, – питає він, – то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

– 11 –

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король Порядності – Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби № 49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на пасажирському сидінні поряд із водієм – тому що, як вона запевняє (принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.

– Хтось є вдома, – показує вона рукою. – Оно, стоїть дуже погано доглянута «Хонда Сівік»[324] на під’їзній алеї.

Ходжес звертає увагу на якогось старого, що човгає до них від дому, який стоїть на протилежному боці вулиці.

– Зараз я балакатиму з отим Пильним Громадянином. Ви двоє тримайте роти замкненими.

Він опускає своє віконце.

– Чим можу допомогти вам, сер?

– Я думав, що сам можу вам чимось допомогти, – відповідає старий дядько. Його сині очі уважно роздивляються Ходжеса та його пасажирів. А також машину, що не дивує Ходжеса. Це вельми добра машина. – Якщо ви шукаєте Брейді, вам не пощастило. Ота, що стоїть на під’їзній алеї, то машина місус Хартсфілд. Багацько тижнів я вже не бачив, щоб вона десь їздила. Не певен навіть, що вона ще може їздити. Можливо, місус Хартсфілд поїхала з ним, бо я її сьогодні не бачив. Зазвичай я її бачу, коли вона вичапує по свою пошту. – Він показує на скриньку біля дверей номера 49. – Вона любить каталоги. Більшість жінок їх люблять. – Він простягає вузлувату руку. – Хенк Бісон.

Ходжес коротко її потискає, потім мельком показує своє посвідчення, не забуваючи прикривати великим пальцем дату закінчення його дії.

– Приємно познайомитися з вами, містере Бісон. Я детектив Білл Ходжес. Ви можете мені підказати, яким типом автомобіля їздить містер Хартсфілд? Марка й модель?

– У нього коричневий «Субару». Щодо моделі чи року виготовлення нічим вам не можу допомогти. Для мене всі ті рисовози однакові на вигляд.

– Ага. Тепер я мушу попрохати вас повернутися до себе в дім, сер. Пізніше ми можемо завітати до вас, щоб поставити кілька запитань.

– Брейді вчинив щось погане?

– Просто рутинний візит, – каже Ходжес. – Прошу вас повернутися до себе в дім, будь ласка.

Замість того щоб зробити це, Бісон нахиляється нижче – поглянути на Джерома.

– А ви не занадто того, юний, щоби бути в копах?

– Я стажер, – каже Джером. – Зробіть краще, як вам сказав детектив Ходжес, сер.

– Вже йду. Вже йду.

Але спершу він знову прискіпливо оглядає всю трійцю в машині.

– Звідколи це міські копи роз’їжджають у «Мерседес-Бенцах»?

У Ходжеса на це нема відповіді, але вона є в Холлі:

– Це машина «РІКО». «РІКО» це абревіатура, що означає боротьбу зі злочинними угрупованнями, які мають ознаки рекету. Ми забираємо їхні речі. Ми можемо користуватися ними будь-яким потрібним нам чином, тому що ми поліція.

– Ну, еге ж. Звісно. У цім є резон.

Бісон виглядає почасти вдоволеним, почасти спантеличеним. Але йде до свого будинку, де невдовзі знову їм покажеться, цього разу виглядаючи зі свого переднього вікна.

– РІКО – це федерали, – зауважує Ходжес люб’язно.

Холлі смикає головою в бік їхнього назирача, на її жорстоко обкусаних губах грає легенька усмішка.

– Ви гадаєте, він це знає? – Коли ніхто з них не відповідає, вона стає практичною. – Що ми робимо тепер?

– Якщо Хартсфілд удома, я зроблю громадянський арешт[325]. Якщо його нема, але вдома його мати, я її опитаю. Ви двоє залишитеся в машині.

– Не знаю, чи вже аж така слушна ця ідея, – каже Джером, але з виразу його обличчя – Ходжес бачить його у люстерку заднього огляду – хлопець розуміє, що його заперечення буде відкинуто.

– Це єдина, яку я маю, – відповідає Ходжес.

Ходжес вилазить із машини. Перш ніж він встигає закрити двері, до нього нахиляється Холлі й каже:

– У будинку нікого нема. – Він на це нічого не відповідає, але вона киває так, ніби він відповів. – Хіба ви цього не відчуваєте?

Він дійсно це відчуває.

– 12 –

Ходжес іде по під’їзній алеї, звертаючи увагу на засмикнуті штори у великому передньому вікні. Він кидає короткий погляд на «Хонду» й не бачить там нічого вартого уваги. Смикає пасажирські дверцята. Вони відчиняються. Повітря всередині гаряче, застояне, з легким запахом алкоголю. Він затріскує дверцята, піднімається сходинками ґанку та дзвонить у дверний дзвінок. Чує дзелень-дзень усередині буднику. Не підходить ніхто. Він дзвонить знову, потім стукає. Не підходить ніхто. Він гупає кулаком, цілком усвідомлюючи, що з того боку вулиці все це спостерігає містер Бісон. Не підходить ніхто.

Він чвалає до гаража й зазирає туди крізь одне з віконець понад воротами. Деякі інструменти, міні-холодильник, майже нічого більше.

Він виймає мобільний і телефонує Джерому. Цей відтинок В’язової вулиці дуже тихий і, коли його дзвінок доходить, він чує – слабенько – рингтон «ЕйСі/ДіСі». Він бачить, як Джером йому відповідає.

– Нехай Холлі зазирне до свого «айПаду» і перевірить міський податковий реєстр щодо імені власника садиби № 49 по В’язовій вулиці.

Він чує, як Джером передає це Холлі.

– Вона каже, що подивиться, що може зробити.

– Добре. Я йду до задньої частини. Залишайся на зв’язку. Я буду озиватися приблизно через кожні тридцять секунд. Якщо пройде більше хвилини без мого сигналу, дзвони дев’ять-один-один.

– Ви цілком упевнені, що хочете це зробити, Білле?

– Так. Передай Холлі, що знайти ім’я не така вже й важлива справа. Я не хочу, аби вона з цього розхвилювалася.

– Вона спокійна, – каже Джером. – Уже шарудить, де треба. Тільки не забувайте озиватися.

– Обіцяю.

Він проходить між гаражем і будинком. Заднє подвір’я маленьке, але акуратно доглянуте. Посередині нього кругла клумба. Ходжес загадується, хто її садовив – матуся чи її синочок? Він підіймається по трьох дерев’яних сходинках на ґанок задніх дверей. Там спершу алюмінієві сітчасті двері, а всередині інші. Сітчасті двері незамкнені. Двері в хату замкнені.

– Джероме? На зв’язку. Все тихо.

Він зирить крізь скло й бачить кухню. У кухні прибрано. У сушарці біля мийки кілька тарілок. Акуратно складений рушник для посуду висить на ручці плити. На столі дві підставки під тарілки. Нема підставки для Татуся Ведмедя, який би відповідав тому профайлу, що він його був змалював у своєму жовтому блокноті. Він стукає, потім грюкає. Не підходить ніхто.

– Джероме. На зв’язку. Все тихо.

Він кладе свій телефон на ґанок задніх дверей і дістає той плаский шкіряний футляр, радіючи, що згадав про нього. У ньому лежать батьківські відмикачки – три срібних штирі з різного розміру гачками на їх кінцях. Він вибирає середню відмикачку. Вдалий вибір; вона легко входить. Він ворушить нею, спершу обертаючи в один бік, потім в інший, намагаючись відчути механізм. Він уже мало не перервався, щоб учергове озватися до Джерома, коли відмикачка зчіплюється. Він вертить нею, швидко й жорстко, саме так, як навчав його батько, і чує «клац», і підскакують вгору кнопки замка на кухонному боці дверей. Тим часом телефон квокче його ім’я. Він його підбирає.

– Джероме? Все тихо.

– Ви змусили мене хвилюватись, – каже Джером. – Що ви там робите?

– Незаконне проникнення.

– 13 –

Ходжес заходить до кухні Хартсфілдів. Моментально шибає запах. Він слабенький, але відчутний явно. Тримаючи телефон у лівій руці, а батьківський «Сміт & Вессон .38» у правій, Ходжес слідує за своїм носом спершу до вітальні – порожньої, хоча дистанційний пульт телевізора й розсип каталогів на кавовому столику підказують йому, що цей диван – нижнє гніздо місіс Хартсфілд, – потім угору сходами. Чимдалі він просувається, тим дужчає той запах. Це все ще не сморід, але він веде саме в тому напрямку.

На верхньому поверсі короткий коридор з одними дверима праворуч і двома ліворуч. Спочатку він перевіряє те приміщення, що праворуч. Це гостьова кімната, в якій вже довгий час не бувало жодних гостей. Вона стерильна, як операційна.

Перш ніж відчинити перші двері зліва, він знову озивається до Джерома. Це звідси надходить той запах. Він робить глибокий вдих і швидко входить туди, пригинаючись, поки не запевняє себе нарешті, що за дверима нема нікого. Він відкриває шафу – її двері того типу, що обертаються на центральному штирі – й розсовує одяг. Нікого.

– Джероме? На зв’язку.

– Там є хто-небудь?

– Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з чимсь сплутати.

– Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню. Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти. Закляклість прийшла й проминула.

– Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

– Ох ти, мій Боженько. – Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на останньому слові. – Що ви…

– Зачекай хвильку.

– Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання – це всього лиш повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки напух, але він не сумнівається, що то від газів. Він нахиляється близько до її рота, зазирає всередину й бачить те, на що й очікував: загуслу масу в неї на язику, в западинах перед яснами та зсередини щік. На його здогад, вона напилася, відригнула свій останній обід і відійшла, як рок-зірка[326]. Та кров могла йти в неї з горла. Або з подразненої виразки шлунка.

Він бере телефон і каже:

– Можливо, він її отруїв, але більше схоже на те, що вона це зробила собі сама.

– Алкоголь?

– Імовірно. Без розтину нема як дізнатись.

– Що ви хочете, щоб ми робили?

– Сидіть на місці.

– Ми все ще не телефонуємо в поліцію?

– Поки ще ні.

– Холлі хоче побалакати з вами.

Мить паузи в трансляції, а ось і вона – і то чутна ясно, як дзвіночок. Голос у неї спокійний. Насправді спокійніший, аніж у Джерома.

– Її ім’я Дебора Хартсфілд. Ота Deborah, що закінчується на «h».

– Гарна робота. Передайте телефон назад Джерому.

Через секунду Джером каже:

– Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

«Я не знаю, – думає Ходжес, обстежуючи ванну кімнату. – У мене поїхав дах, і єдиний спосіб повернути його назад – покинути цю справу. Ти ж це розумієш».

Але тут же він думає про Джейні, яка подарувала йому новий капелюх – таку дженджуристу федору приватного детектива – і розуміє, що він не зможе. Нізащо.

У ванній чисто… чи то майже. В умивальнику трохи волосся. Ходжес його бачить, але не звертає уваги. Він думає про радикальну різницю між випадковою смертю і вбивством. Убивство було б гірше, тому що з позбавлення життя рідних людей серйозний псих надто часто розпочинає свій фінальний ривок. Якщо це була випадковість або самогубство, це може означати, що ще мається якийсь час. Брейді може сидіти десь, забившись у якийсь куток, намагаючись вирішити, що йому робити далі.

«Що є доволі близьким до того, що зараз роблю я», – думає Ходжес.

Остання на цьому поверху кімната Брейді. Постіль не розстелялася. На столі завали з книжок, більшість з них наукова фантастика. На стіні висить плакат Термінатора, на ньому Шварценегер у темних окулярах тримає в руках якусь футуристичну слонову рушницю.

«Я повернуся»[327], – думає Ходжес, дивлячись на цей плакат.

– Джероме? На зв’язку.

– Той дядько, з дому навпроти, так і зирить на нас. Холлі вважає, що нам краще зайти в дім.

– Поки ще ні.

– А коли?

– Коли я впевнюся, що тут цілком чисто.

У Брейді є власна ванна кімната. Вона акуратна, як шафка рядового солдата в день інспекції. Ходжес дарує їй побіжний погляд, потім знову спускається донизу. У вітальні є невеличка ніша, місця там якраз для маленького стола. На ньому лежить ноутбук. Зі спинки стільця на ремені звисає сумочка. На стіні велика обрамлена фотографія жінки, яка лежить зараз на верхньому поверсі, й підліткової версії Брейді Хартсфілда. Вони стоять десь, на якомусь пляжі, обіймаючи одне одного та притиснувшись щоками. На обох ідентичні усмішки на мільйон доларів. Вони тут схожі більш на коханців, аніж на матір із сином.

Ходжес зачаровано дивиться на Містера Мерседеса в його салатні дні. Нічого нема в обличчі у того такого, що натякало б на вбивчі тенденції, проте, звісно ж, цього майже ніколи нема. Схожість між ними обома ледь уловима, здебільшого у формі носів і кольорі волосся. Вона була миловидною жінкою, насправді лише за дещицю від справжньої вродливості, але Ходжес готовий вважати, що батько Брейді не був таким гарним на вигляд. Хлопець на фото має якийсь такий… ординарний вигляд. Такого проминеш на вулиці без бажання кинути на нього другий погляд.

«Йому, можливо, саме це в собі й подобається, – думає Ходжес. – Людина-невидимка».

Ходжес повертається знову до кухні, і цього разу помічає біля плити якісь двері. Він відкриває їх і дивиться на круті сходи, що спускаються в темряву. Усвідомивши, що становить зараз собою ідеальний силует для будь-кого, хто може ховатися зараз там, унизу, Ходжес відступає різко вбік, одночасно намацуючи вмикач. Знаходить його та знову вступає в одвірок з піднятим револьвером. Бачить робочий стіл-верстат. Поза ним, на рівні пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів. Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі Канаверал[328].

– Джероме? На зв’язку.

Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес знає аж занадто добре.

Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві коробки. Вони теж на вигляд порожні.

«Ідея така, – думає Ходжес, – що Брейді або вбив свою матір, або прийшов додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього звідси знявся. Якщо він таки мав вибухівку, вона зберігалася на оцих полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з собою».

Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.

– Заходьте в будинок ззаду, – каже він. – Кухонні двері відкриті.

– 14 –

Холлі заходить, принюхується і каже:

– Ууух. Це Дебора Хартсфілд?

– Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я хочу, щоб ви на дещо поглянули.

У підвалі Джером проводить рукою по верстату.

– Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.

– Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? – Холлі знову обкушує собі губи. – Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але моя мати так дратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.

– Я поки ще не вирішив, що я збираюсь робити, – каже Ходжес, хоча вона права, це зовсім не виглядає справедливим. – Але я безумовно хотів би дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.

– З ним не вийде, як з Олівією, – каже Холлі. – Він мусить мати добрий пароль.

Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх комп’ютерах.

Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…

Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.

– Ні, ні! – мало не кричить Холлі. – Вимкніть його!

Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей і реально усміхається.

– Ой лишенько! Мало не трапилося!

– Що ви подумали? – питає Ходжес. – Що вони можуть бути запрограмовані на те, щоб вибухнути, чи щось таке?

– Можливо, просто на блокування, – каже Холлі, – але я впевнена, що це програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає дані. Всі дані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.

– То як її зупинити? – питає Джером. – Командою з клавіатури?

– Можливо, так. Можливо, голос-актою.

– Голос-чим? – перепитує Ходжес.

– Командою, що активується голосом, – пояснює йому Джером. – Брейді промовляє «цицьки-пицьки» або, наприклад, «труси» – і відлік зупиняється.

Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.

– От же ви дурник, – каже вона.

– 15 –

Вони сидять за кухонним столом – з відкритими задніми дверима, щоб надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.

– Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я мушу брати до уваги вас обох…

– Не робіть цього заради мене, – каже Джером. – Якщо ви бачите якийсь спосіб продовжити, я цілком з вами.

«Звісно, ти готовий, – думає Ходжес. – Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але наразі вона залишається непроникною.

– Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив цього Містера Мерседеса.

Але.

– Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він використає її проти якогось скопища людей… – він дивиться прямо на Холлі… – як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

– Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

– Дякую, проте ні, – каже він делікатно. – Поліція має ресурси. Вони почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він заховає в якомусь непримітному місці – можливо, на якійсь парковці в центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не «Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному тижні. А якщо таки знайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

– Ніхто, окрім вас, – наполягає вона. – І тільки з нашою допомогою.

– Холлі…

– Як ви можете здаватись? – кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. – Як ви можете? Джейні любила вас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

– Не треба, – каже він. – Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих комп’ютерах – щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу. Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий жорстокий злочин, але kermitfrog19 не має вибору. Єдине, що йому залишилося зробити – це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» – телефон, яким він сьогодні користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

– 16 –

Піт відповідає на другому гудку.

– Напарнику! – кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

– Піте, мені треба поговорити з тобою про…

– Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто тобі подзвонив, Іззі?

– Гантлі! – кричить там хтось. – Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той чортів ОЗГ?

– ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, – думає Ходжес. – Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище місяця».

– Ніхто не дзвонив мені, Піте. Що там відбувається?

– Ти не знаєш? – сміється Піт. – Просто найбільший улов зброї в історії нашого міста. Можливо, найбільшій в історії США. Сотні М2 та HK91, гранатомети, мало не йобані лазерні гармати, ящики «Лахті L-35» в ідеальній кондиції, російські «АН дев’яті» ще в мастилі… тут цього добра достатньо, щоб озброїти дві дюжини східноєвропейських ополчень[329]. А боєприпасів! Господи-Ісусе! Їх тут напаковано заввишки як два поверхи! Якби в цьому йобаному ломбарді почалася пожежа, весь Лоутавн злетів би до небес!

Сирени. Він чує сирени. Ще крики. Хтось комусь іншому гукає, щоб вище піднімали драбину.

– У якому ломбарді?

– «Король Порядності – Ломбард & Кредити», на південь по МЛК-авеню. Ти знаєш це місце?

– Йо…

– І вгадай, хто ним володіє? – Але Піт занадто збуджений, щоб дати йому час на здогадку. – Алонсо Моретті! Второпав?

Ходжес ніц не второпав.

– Моретті – це онук Фабріціо Аббасіа, Білле! Фаббі Носа! Ну що, наводиться фокус тепер?

Спершу йому все одно нічого не ясно, оскільки, коли Піт з Ізабель його допитували, він просто висмикнув прізвище Аббасіа зі своєї ментальної картотеки старих справ, як когось, хто міг бути до нього вороже налаштованим… а таких за роки набереться кілька сотень.

– Піте, власник «Короля» чорний. Там усі такі бізнеси належать чорним.

– А от хера. На вивісці ім’я Бертонна Лоренса, але заклад в оренді, сам Лоренс і є лише вивіскою, і він зараз виспівує геть про все, як по нотах. А хочеш найкраще? Частина цього улову належить нам, бо пара патрульних копів стартонули цю справу десь за тиждень до того, як тих торговців збиралися скрутити хлопці з «Ей-Ті-Еф». Усі детективи департаменту зараз тут. Шеф уже в дорозі, а з ним і караван преси більший за Парад «Мейсіз» на День подяки[330]. Нізащо федералам не прибрати все це собі до рук. Нізащо! – Цього разу його сміх звучить абсолютно божевільно.

«Усі детективи департаменту, – думає Ходжес. – Таким чином, що залишається на Містера Мерседеса? А мізер, от що, азохенвей».

– Білле, я мушу йти. Це… друже, це фантастично.

– Авжеж, ти тільки спершу скажи, який це має стосунок до мене.

– Той, що ти казав. Бомба в машині, то була помста. Моретті хотів криваво відплатити за свого діда. На додаток до гвинтівок, кулеметів, гранат, пістолетів та різної іншої вогнепальної зброї там іще мається щонайменше чотири дюжини ящиків листів деташиту компанії «Гендрикс Кемікелз»[331]. Ти знаєш, що це таке?

– Гумована вибухівка.

От тепер наводиться фокус.

– Йо. Її підривають азидо-свинцевим детонатором, а ми вже знаємо, що саме такий тип було використано для підриву тієї вибухівки, що була в твоїй машині. Хімічного аналізу самої вибухівки ми поки ще не маємо, але коли отримаємо, з’ясується, що там був якраз деташит. Можеш бути певним. Ну й, щасливчик же ти сучий син, Білле.

– Це так, – каже Ходжес. – Я такий.

Він може собі уявити картинку перед «Королем Порядності»: копи й агенти «Ей-Ті-Еф» повсюди (імовірно, вже сперечаються щодо юридичного підпорядкування цієї справи), і весь час під’їжджають нові й нові. Лоубраяр перекрито, мабуть, заблоковано й МЛК-авеню. Збираються натовпи ґав-зівак. Невдовзі з’являться шеф поліції та інші добірні великі цабе. Не омине нагоди виголосити промову мер. Плюс усі ті репортери, знімальні групи й фургони прямої телетрансляції. Піт сходить на лайно від збудження, а Ходжесу заводити довгу та складну оповідку про Бійню при Міському Центрі та комп’ютерний чат-сайт, що називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі», про мертву мамуню, яка, либонь, допилася сама до смерті, і про збіглого майстра з ремонту комп’ютерів?

Ні, вирішує він. Не буду.

Тож він бажає Піту удачі й натискає кнопку КІНЕЦЬ.

– 17 –

Коли він повертається назад до кухні, Холлі там нема, хоча він її чує. Здається, ніби Холлі Мимря перетворилася на Холлі Проповідницю Воскресіння. Безпомилково, її голос звучить з отією специфічною модуляцією «добрий Господь Всемогутній», принаймні в цю мить.

– Я з містером Ходжесом і його другом Джеромом, – каже вона. – Мамо, вони мої друзі. Ми чудово пообідали разом. Зараз ми роздивляємося певні краєвиди, а ввечері матимемо гарну вечерю разом. Ми розмовляємо про Джейні. Я можу це робити, якщо мені хочеться.

Навіть у своєму замішанні через їх поточну ситуацію і безупинну печаль по Джейні, Ходжеса надихає те, як Холлі відстоює себе перед тіткою Шарлоттою. Він не може бути упевненим, що це діється вперше, але заради Бога живого, можливо, це так.

– Хто кому подзвонив? – питає він у Джерома, киваючи в бік її голосу.

– Зателефонувала Холлі, але ідея була моєю. У неї був вимкнутий телефон, щоб мати не могла їй додзвонитися. Вона не хотіла цього робити, поки я не сказав, що її мати може подзвонити копам.

– Ну то й що, що я це зробила? – каже тепер Холлі. – Машина належала Олівії, і це не схоже на те, ніби я її вкрала. Я повернуся на ніч, мамо. А поки що залиш мене в спокої!

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і дійсно гарна.

– Ти супер, Холлі! – каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі – все ще роз’ярені – вчепилися в Ходжеса.

– Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з людьми, яким вона подобається і які її поважають.

– Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ – чи радше, тут присутня іронія – це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

– Про що ви говорите? – питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по другій. Вони пробули тут достатньо довго.

– Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і Холлі розуміють це не гірше за нього.

– Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні, – каже Холлі. – Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас додому, я хочу забрати його з собою.

– Навіщо?

– Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується голосом.

– Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони насправді є.

– Це я знаю, – каже Холлі. – Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічно хвора, і я намагаюся це приховувати.

– Нумо, Холлі, ходімо. – Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

– Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною назирає. Вона стежить за мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

– Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, – каже Ходжес, – місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

– Вона могла бути високофункціональною п’яничкою. Чи у вас є якась краща ідея?

Ходжес здається.

– Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

– Не зараз, – каже вона. – Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету. Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

– Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

– Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

– 18 –

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі 6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником»[332] на протилежному боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.

Їсть він повільно, згадуючи, скільки разів він привозив з «Курника» їжу додому та як його мати завжди просила, щоб «Насолода-квоктуха» була з подвійною підливкою. Він замовив її улюблену страву, навіть не думаючи про це. Це викликає сльози, і він витирає їх паперовою серветкою. Бідна матуся!

На сонечку хороше, але його вигоди ефемерні. Брейді вважає, що пітьма пропонує більш тривкі вигоди. Не чути більше лесбо-феміністичних казань Фредді Лінклаттер. Не чути більше, як Тоунз Фробішер пояснює, що він особисто не може поїхати на виклик, бо на ньому лежить ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЕСЬ МАГАЗИН, тоді як справжня причина полягає в тому, що він не впізнає, що полетів жорсткий диск, навіть якщо той вкусить його за член. Не відчувати більше, як перетворюються на кригу його нирки, коли він у серпні катається фургоном «Містер Смаколик» з увімкнутими на повну потужність холодильниками. Не херачити по приладовій панелі «Субару», коли відмикається радіоприймач. Не думати більше про мереживні трусики й довгі, довгі стегна своєї матері. Не лютитися через те, що його ігнорують, не цінують як слід. Не буде більше головного болю. І не буде безсонних ночей, бо після сьогодні настане суцільний сон, безперервний.

Без сновидінь.

Закінчивши з їжею (він доїдає все до останньої крихти), Брейді прибирає після себе на столі, витираючи пляму розлитої підливки новою серветкою, і викидає її до сміття. Дівчина за шинквасом питається, чи все було гаразд. Брейді каже, що все було добре, загадуючись, скільки курчатини, підливки, бісквітів і капустяного салату встигне переваритися, поки вибухом йому не розірве живіт, розляпавши довкола те, що там ще залишатиметься.

«Вони мене запам’ятають», – думає він, стоячи на краю автотраси, чекаючи просвіту в русі, щоб знов повернутись до мотелю. Найбільший з усіх рахунок. Я ввійду в історію. Тепер він радий, що не убив того жирного екс-копа. Ходжес мусить бути живим, щоб дізнатися про те, що відбудеться цього вечора. Він мусить це пам’ятати. Він мусить далі з цим жити.

Повернувшись до свого номера, він дивиться на крісло-візок і начинений вибухівкою сечоприймач, який лежить на подушці з написом «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Він хоче приїхати до «МАКу» раніше (але не задуже рано; останнє, чого б йому бажалося, це щоб комусь там почало муляти очі те, що він чоловік, і до того ж старший за тринадцятирічного), але час іще мається. Він узяв з собою свій ноутбук, не з якоїсь конкретної причини, а просто за звичкою, і тепер цьому радий. Він відкриває комп’ютер, підключається до мотельного «вай-фая» і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Там він залишає одне, останнє повідомлення – свого роду страховий поліс.

Виконавши цю роботу, він знову йде пішки до довготермінової парковки при аеропорті й забирає свій «Субару».

– 19 –

Незадовго до пів на четверту Ходжес з обома своїми детективами-стажерами прибувають на Харпер-ровд. Побіжно роззирнувшись довкола, Холлі несе ноутбук покійної місіс Хартсфілд до кухні й там його вмикає. Джером з Ходжесом стоять поряд, обидва з надією, що тут не спливе віконце для введення пароля… але воно з’являється.

– Спробуйте її прізвище, – каже Джером.

Холлі пробує. «Мак» заперечливо трусить віконцем: «Ні».

– Окей, спробуйте Debbie, – каже Джером. – Обидва варіанти – той, що з «іе» в кінці, і той, що просто з «і».

Щоб краще бачити того, хто їй докучає, Холлі змахує собі з очей пасмо мишачо-коричневого волосся:

– Джероме, знайдіть собі якесь заняття, гаразд? Я не хочу, щоб ви зазирали мені через плече. Я це ненавиджу. – Вона переводить увагу на Ходжеса. – Можна мені тут курити? Сподіваюсь, що можна. Це допомагає мені думати. Сигарети допомагають мені думати.

Ходжес подає їй блюдечко.

– Курити дозволяється. Ми з Джеромом будемо в моєму кабінеті. Крикніть, якщо щось знайдете.

«Малі на це шанси, – думає він. – Шанси малі на все, насправді».

Холлі не звертає уваги. Холлі вся світиться. Вона облишила тон проповідниці Воскресіння і повернулась до свого мимрення:

– Сподіваюсь, вона залишила якийсь натяк. Маю надію на підказочку. Надія на підказочку, ось що має Холлі.

«О Господи», – думає Ходжес.

У себе в кабінеті він питає в Джерома, чи має той якесь уявлення про ту підказку, про яку мимрить Холлі.

– Після трьох спроб деякі комп’ютери дають підказку до свого пароля. Щоби турнути тобі пам’ять, якщо ти забув. Але це треба самому запрограмувати.

З кухні долітає щирий, без усякого мимрення крик:

– Лайно! Двічі лайно! Тричі лайно!

Ходжес з Джеромом переглядаються

– Здогадуюсь, що ні, – мовить Джером.

– 20 –

Ходжес вмикає свого комп’ютера й каже Джерому, чого він хоче: список усіх публічних заходів у наступні сім днів.

– Це я можу зробити, – киває Джером, – але спершу вам треба перевірити оце.

– Що?

– Он те повідомлення. «Під Блакитною Парасолькою».

– Клацни його, – пальці Ходжеса стиснуті в кулаки, але коли він читає останню епістолу merckill’а, вони повільно розтискаються. Повідомлення коротке і, хоча термінової користі від нього нема, в нім міститься певний промінчик надії.

Бувай, МУДИЛО.

P.S.

Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

Джером каже:

– Здається мені, Білле, ви оце щойно отримали записку про розірвання романтичних стосунків.

Ходжесу теж так здається, але йому це байдуже. Він зосереджений на P.S. Він розуміє, що цей постскриптум може бути відволікаючим трюком, але якщо це не так, у них ще мається деякий час.

З кухні допливають пасма сигаретного диму й черговий відчайдушний скрик: «Лайно».

– Білле? Мені оце зараз навернулась погана думка.

– Яка саме?

– Концерт сьогодні ввечері. Того бой-бенду, «Довколишніх». У «Мінго». Мої сестричка з матір’ю туди йдуть.

Ходжес міркує. Аудиторія «Мінго» вміщує чотири тисячі, але сьогодні вісімдесят відсотків глядачів становитимуть жінки – матінки та їхні передпідліткові доньки. Чоловіки там також будуть, але мало не кожний з них супроводжуватиме свою доньку й доньчиних подружок. Брейді Хартсфілд парубок приємного вигляду, віком під тридцять, і якщо він спробує піти на цей концерт сам-один, він стирчатиме там, наче нагноєний палець. В Америці двадцять першого століття всякий самотній чоловік на якомусь адресованому щонайперше малим дівчаткам заході привертає до себе увагу й викликає підозри.

А ще ж: Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

– Як ви гадаєте, чи варто мені зателефонувати мамі й сказати їй, щоб залишила дівчат удома? – Така перспектива відбивається страхом на обличчі Джерома. – Барб, мабуть, ніколи більше зі мною не балакатиме. Плюс там же ще її подружка Хільда й парочка інших…

З кухні:

– Ох ти ж, чортова зараза! Піддавайся!

Перш ніж Ходжес встигає на це щось сказати, Джером продовжує:

– З іншого боку, виглядає так, ніби він запланував щось на цей вікенд, а сьогодні тільки четвер. Чи це він лише хоче, щоб ми так вважали?

Ходжес схильний до думки, що ця причіпка небезпідставна.

– Знайди ще раз оту фотографію «Кібер-Патруля», зможеш? Ту, що відкрилася, коли ти клацнув на «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ».

Поки Джером займається цим, Ходжес дзвонить до поліцейського архіву Марло Еверетт.

– Агов, Марло, це знов Білл Ходжес. Я… йо, велике піднесення в Лоутавні, я почув про це від Піта. Половина департаменту там, правильно?.. Угу-угу… ну, я не заберу в тебе багато часу. Ти не знаєш часом, чи Ларрі Віндом досі очолює безпеку в «МАКу»? Йо, саме він, Товчи-Тузай. Авжеж. Я почекаю.

Поки доводиться чекати він розповідає Джерому, що Ларрі Віндом рано пішов у відставку, бо в «МАКу» йому запропонували роботу з удвічі більшою зарплатнею, ніж та, яку він отримував, працюючи детективом. Він не каже, що то була не єдина причина, чому після двадцяти років у поліції Віндом покинув службу. Аж тут повертається Марло. Так, Ларрі все ще працює в «МАКу». У неї навіть є телефонний номер офісу служби безпеки «МАКу». Перш ніж Ходжес встигає попрощатися, вона питається, чи не виникли там якісь проблеми.

– Бо там великий концерт сьогодні ввечері. Моя племінниця йде. Вона страх як упадає за тими вахлаками.

– Все в порядку, Марло. Просто одна стара справа.

– Передай Ларрі, що він нам пригодився б сьогодні, – каже Марло. – У відділі геть пусто. Жодного детектива нема на видноті.

– Передам.

Ходжес телефонує до служби безпеки «МАКу», називається детективом Біллом Ходжесом і питає про Віндома. Поки чекає, він дивиться на Брейді Хартсфілда. Джером збільшив картинку, тож фотографія заповнює весь екран. Ходжеса чіпляють очі. У меншій версії, і в одному ряду з його колегами-комп’ютерниками, ці очі здавалися досить приємними. Коли фото на весь екран, тим не менше, все змінюється. Губи посміхаються; очі – ні. Ці очі холодні й відсторонені. Майже мертві.

«Бздура, – каже сам собі Ходжес (ганить сам себе). – Це класичний випадок бачення того, чого нема, засновуючись на щойно отриманій інформації, як-от коли свідок пограбування банку каже: “Я подумав, що він якийсь підозрілий ще до того, як він витяг той пістолет”».

Звучить добре, звучить професійно, але Ходжес у це не вірить. Він думає, що очі, які дивляться зараз з екрана, це очі жаби, що ховається десь під каменем. Або під викинутою кимсь парасолькою.

Аж ось і Віндом на лінії. У нього такий гуркотливий голос, що, балакаючи з ним, слухавку хочеться тримати за два дюйми від вуха, і він залишається таким самим, як колись, базікалом. Він бажає геть усе знати про велику облаву цього дня. Ходжес розповідає йому, що там дійсно мегаулов, все так, але понад те самому йому нічогісінько невідомо. Він нагадує Ларрі про те, що сам він сидить на пенсії.

Але.

– Серед усього цього гармидеру, – каже він, – Піт Гантлі ніби як настановив мене подзвонити тобі. Сподіваюсь, ти не проти.

– Господи, ні. Хотілося б випити з тобою, Біллі. Потеревенити про старі деньки, тепер, коли ми обидва поза службою. Ну, знаєш, про те та се.

– Добре було б.

(Чортове пекло то було б.)

– Чим я можу допомогти?

– Піт сказав, що в тебе там сьогодні ввечері концерт. Якийсь модний бой-бенд. Того типу, що всі дівчатка його обожнюють.

– Їі-їі-їі, пищать отак. Вони вже тут шикуються в чергу. І розігрівають себе. Якась гукне ім’я одного з тих хлопців, і всі гуртом нумо верещати. Вони верещать навіть уже тоді, коли тільки-но підходять сюди з парковки. Це як Бітломанія в старі часи, тільки з того, що я слухав, ця команда далебі не «Бітлз». У тебе погроза закласти бомбу, чи щось інше? Скажи мені, що нічого такого. Ці дівчатка порвуть мене на шматки, а їхні мамуні зжеруть мої рештки.

– У мене таке, що є натяк на те, що тобі в руки може потрапити певний розбещувач дітей. Він дуже, дуже поганий хлопець, Ларрі.

– Ім’я й опис?

Миттєво й жорстко, без жодного лайна. Парубок, який колись був полишив поліцейську службу через те, що занадто швидко пускав у дію свої кулаки. Проблеми з лютістю – на мові поліцейського психолога. Товчи-Тузай – мовою його колег.

– Його ім’я Брейді Хартсфілд. Я надішлю тобі електронною поштою його фото. – Ходжес кидає погляд на Джерома, той йому киває, показуючи колечко з великого та вказівного пальців. – Йому приблизно тридцять років. Якщо ти його побачиш, спершу подзвони мені, а потім уже його хапай. Дій обережно. Якщо він намагатиметься пручатись, вгамуй цього хуйла.

– Із задоволенням, Біллі. Я все передам своїм хлопцям. Є якісь натяки, що він може бути… ну, я не знаю… з бородою, скажімо? З дівчиною-підлітком чи навіть молодшою?

– Малоймовірно, але не неможливо. Якщо помітиш його в натовпі, Лар, ти мусиш брати його зненацька. Він може бути озброєним.

– Наскільки високі шанси, що він буде на цьому концерті?

Голос Ларрі Віндома звучить з надією, що так на нього схоже.

– Не вельми. – Ходжес чесно в це вірить, і справа не тільки в тому натяку про вікенд, який Брейді надіслав йому через «Блакитну Парасольку». Той мусить розуміти, що у всуціль дівчачій аудиторії він не зможе залишатися непоміченим. – У всякому разі, ти розумієш, чому департамент не може прислати копів, авжеж? З усім тим, що коїться в Лоутавні?

– Вони мені й не потрібні, – каже Ларрі. – Цього вечора в мене тридцять п’ять хлопців, більшість з них профі, відставники з поліції. Ми розуміємося на тому, що робимо.

– Я знаю, що розумієтесь, – каже Ходжес. – Пам’ятай, спершу подзвони мені. Нам, відставникам, перепадає небагато справжнього діла, тож мусимо захищати те, що дісталося.

Віндом регоче:

– Отут я тебе впізнаю. Посилай мені картинку. – Він диктує електронну адресу, яку Ходжес швиденько записує і вручає Джерому. – Якщо ми його побачимо, ми його схопимо. Після того він твій улов… дядюро Білл.

– Та щоб тобі всратись, дядюро Ларрі, – відгукується Ходжес. Він вішає слухавку, повертається до Джерома.

– Фото щойно пішло до нього, – каже Джером.

– Добре. – А потім Ходжес каже дещо, що переслідуватиме його всю решту життя. – Якщо цей Хартсфілд такий розумний, яким я його вважаю, його й зблизька не буде десь поряд з «Мінго» сьогодні ввечері. Я думаю, твоїй мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.

Джером усміхається:

– Класно.

– Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому що…

– Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.

Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно зляканим і викличним.

– Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.

«Фінансове утримання, – думає Ходжес. – Ох же ж, Холлі».

Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.

– Я ніколи не краду.

– Гаразд, – каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але вирішує, що наразі це може бути погана ідея. – Я розумію.

І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки – це дрібний дріб’язок. Коли все це випливе – а воно обов’язково так станеться – Ходжес скаже, що сам його забрав.

Холлі тим часом ще не закінчила.

– У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого «айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…

– Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас є.

– Звичайно, я маю психотерапевта. – Вона спалахує похмурим оскалом на непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. – Я йобнута, ви цього хіба не помітили?

Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.

– Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, – каже вона, – але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки кредитних карток.

– Є ще якісь інші ідеї?

– Парочка. Залиште мене саму. – Коли він уже виходить з кухні, вона гукає: – Я вибачаюся за дим, але це насправді допомагає мені думати.

– 21 –

Поки Холлі надривається в кухні, а Джером робить те саме в його кабінеті, Ходжес, вмостившись у кріслі «Лей-Зі-Бой», задивився на пустий екран телевізора. Погане це місце, можливо, найгірше з усіх місце. Логічна частина його мозку розуміє, що у всьому, що сталося, винний Брейді Хартсфілд, але сидіння тут, в цьому «Лей-Зі-Бої», де він провів так багато банальних, насичених телепередачами післяобідніх годин, почуваючись нікчемним, відірваним від самого свого єства, яке він сприймав як належне впродовж усього трудового життя, позбавляє логіку будь-якої сили. Що вповзає потай на її місце – це жаска думка: він, Керміт Вільям Ходжес вчинив злочин халтурної поліцейської роботи, таким чином підбадьорюючи й допомагаючи Містеру Мерседесу. Вони з ним зірки реаліті-шоу «Білл і Брейді вбивають певних леді». Тому що, коли Ходжес озирається назад, схоже, там дуже багато жертв, які є саме жінками: Джейні, Олівія Трелоні, Дженіс Крей і її дочка Патриша… плюс Дебора Хартсфілд, яку, можливо, було отруєно, а не вона сама себе отруїла. «Ах, – думає він, – я сюди навіть не додав Холлі, яка, цілком можливо, з усього цього випірне ще більш грандіозно йобнутою, ніж та Холлі, яка в це була пірнула – якщо вона не знайде пароля… або якщо вона його таки знайде, а там, на мамциному комп’ютері, не виявиться нічого, що могло б допомогти нам знайти її сонячного хлопчика. А й справді, наскільки висока ймовірність такого?»

Сидячи тут, в цьому кріслі – розуміючи, що йому варто встати, але поки що нездатний поворухнутись – Ходжес думає про те, що його власний руйнівний каталог жінок сягає навіть далі. Його колишня дружина стала колишньою небезпідставно. Роки його майже алкоголічного пияцтва зіграли в цьому свою роль, але для Коріни (яка сама любила потягнути пару-трійку келишків, та й зараз, мабуть, любить), не головну. Там була та холодність, яка спершу прокралася в тріщини їхнього шлюбу та врешті-решт заморозила його цілком. Там було те, як він її віддаляв, запевняючи себе, що це заради її ж добра, бо так багато з того, чим він займався, було мерзотним і гнітючим. Як він десятками способів – подеколи жорстких, подеколи м’яких – давав їй зрозуміти, що в перегонах між нею і його роботою Коріна Ходжес завжди приходитиме другою. А щодо його дочки… ох. Бігме. Еллі ніколи не забуває надіслати йому вітальну листівку на день народження і на Різдво (хоча листівки на Валентинів день перестали приходити років з десять тому), ну й ще суботній вечір лише зрідка обходиться без її формального телефонного дзвінка, але бажання побачитися з ним вона не виказувала вже пару років як. Що насправді говорить усе, що потрібно сказати про те, як він спаскудив ці стосунки.

Його думки пливуть до того, якою гарною вона була ще дитиною, з отими її веснянками та гривкою рудого волосся – його маленька морквинка. Вона кидалася до нього по коридору, коли він повертався з роботи, і стрибала, знаючи, що він кине будь що, що тримає в руках, і підхопить її. Джейні казала, що обожнювала «Бей Сіті Роллерз», а в Еллі були свої улюбленці, свої власні дитячі хлопчики поп-ідоли. Вона купувала їхні платівки за свої власні кишенькові гроші – такі маленькі, з великими отворами в центрі[333]. Хто був на них? Він не пригадає, тільки те, що одна з тих пісень у неї крутилася знову й знову – про «кожний твій порух і кожний твій крок»[334]. Чи то був гурт «Бананарама», чи «Томпсон Твінз»? Він не знає, але знає те, що сам ніколи не водив її на жоден концерт, хоча Корі, здається, водила її на Сінді Лопер[335].

Думки про Еллі та її любов до поп-музики видзвонюють новий запитальний сигнал, який змушує його сісти прямо, з розширеними очима, вчепившись пальцями в м’які поруччя крісла «Лей-Зі-Бой».

Чи дозволив би він Еллі сьогодні ввечері піти на цей концерт?

Відповідь: абсолютно ні. Ні в якому разі.

Ходжес дивиться собі на годинник і бачить, що час вже наближається до четвертої. Він підводиться з наміром піти в кабінет і сказати Джерому, щоб подзвонив своїй матері та сказав їй, щоб та тримала дівчат якомога далі від «МАКу», незважаючи на будь-які їхні психи й ридання. Звісно, сам він зателефонував Ларрі Віндому, зробив деякі застереження, але к чортам усі застереження. Він ніколи б не передовірив життя своєї Еллі тому Товчи-Тузаю. Ніколи.

Перш ніж він встигає зробити два кроки до кабінету, звідти гукає Джером:

– Білле! Холлі! Ідіть мерщій сюди! Здається, я знайшов дещо!

– 22 –

Вони стоять за спиною в Джерома, Ходжес зазирає через його ліве плече, Холлі – через праве. На екрані Ходжесового комп’ютера прес-реліз:

СИНЕРДЖІ КОРП., СІТІБАНК ТА 3 МЕРЕЖІ РЕСТОРАНІВ

ВЛАШТОВУЮТЬ У «ПОСОЛЬСЬКИХ АПРАТАМЕНТАХ»

НАЙБІЛЬШИЙ НА СЕРЕДНЬОМУ ЗАХОДІ

ЛІТНІЙ ДЕНЬ ШУКАЧІВ КАР’ЄР

ДЛЯ НЕГАЙНОГО ПОШИРЕННЯ. Претенденти на кар’єру в царині бізнесу й ветерани військових сил запрошуються в суботу, 5 червня 2010 року, на найбільший у цьому році День Кар’єр. Цей спрямований на подолання рецесії захід пройде в діловому центрі «Посольські апартаменти» за адресою: Синерджі-сквер 1. Попередня реєстрація вітається, але не є конче необхідною. Ви відкриєте для себе сотні хвилюючих і високооплачуваних робочих місць на веб-сайті Сітібанку, у ваших місцевих «МакДоналдсах», «Бургер Кінгах» і «Курниках» або на www.synergy.com. Пропонуються робочі місця: в обслуговуванні й роздрібній торгівлі, в охоронних, сантехнічних та електричних службах, у бухгалтерії й фінансовій аналітиці, у маркетингу по телефону, касирами. Ви зустрінетеся з підготовленими, радими допомогти Порадниками в Пошуку Робочого Місця і відвідаєте корисні семінари, які проводитимуться в усіх конференц-залах. Вхід абсолютно безкоштовний. Відкриття заходу о 8:00. Візьміть з собою ваші резюме й одягніться для успіху. Пам’ятайте, що попередня реєстрація прискорить процес і покращить ваші шанси на знайдення собі саме тієї роботи, яку ви шукали.

РАЗОМ МИ ПОДОЛАЄМО РЕЦЕСІЮ!

– Що ви на це думаєте? – питається Джером.

– Я думаю, ти вихопив те, що треба.

Велетенська хвиля полегшення прокочується через Ходжеса. Не сьогоднішній концерт, і не якийсь забитий людьми танц-клуб, і не той матч Малої ліги між «Дикими качками» та «Байбаками», що відбудеться завтра ввечері. А саме ця штука в «Посольських апартаментах». Мусить бути, надто перфектно тут все заокруглюється, щоб шукати іще щось інше. Для божевілля Брейді Хартсфілда характерна методичність; для нього альфа дорівнює омезі. Хартсфілд має намір закінчити свою кар’єру масового вбивці так само, як він її був розпочав – убивством міських безробітних.

Ходжес повертається, щоб поглянути, як це сприймає Холлі, але Холлі вже пішла з кабінету. Вона знову в кухні, сидить перед ноутбуком Дебори Хартсфілд, втупившись очима у віконце для пароля. Плечі в неї похилені. Сигарета на блюдечку поряд з нею дотліла вже до самого фільтра, залишивши по собі акуратний рулончик попелу.

Цього разу він зважується на ризик торкнутись її.

– Все гаразд, Холлі. Пароль не має значення, тому що ми вже знаємо місце. За пару годин, коли мусить трохи спасти ажіотаж навкруг тієї справи в Лоутавні, я збираюсь зв’язатися з моїм старим напарником і все йому розповісти. Вони запровадять БОЛО на Хартсфілда та його машину. Якщо вони не впіймають його до ранку суботи, то перехоплять, коли він наближатиметься до того ярмарку робочих місць.

– І нема нічого, що ми могли б зробити сьогодні ввечері?

– Я про це думаю.

Мається один варіант, хоча там така ймовірність удачі, що практично дорівнює неймовірності.

Холлі каже:

– А якщо ви помиляєтеся, що це буде той день кар’єр? Що, як він планує підірвати якийсь кінотеатр саме сьогодні ввечері?

У кухню заходить Джером.

– Холлі, сьогодні четвер, а отже занадто рано для прем’єрних літніх фільмів. У більшості кінотеатрів сидітимуть хіба що з десяток глядачів.

– Тоді цей концерт, – каже вона. – Може, він не знає, що там будуть самі лиш дівчата.

– Він мусить дізнатися, – каже Ходжес. – Він істота схильна до імпровізацій, але це не робить його тупим. Він витратить свій час на бодай якесь планування.

– Можна мені хоча б ще трішечки часу, щоб я таки спробувала розколоти її пароль? Будь ласка?

Ходжес кидає погляд собі на годинник. Десять хвилин по четвертій.

– Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

– До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

– А ще в мене закінчилися сигарети.

– Вони вас прикінчать, – каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

– Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

– 23 –

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з руки в руку, каже:

– У мене мурашки по тілу від цієї машини.

– У мене теж, – зізнається Ходжес. – Але, схоже, вона ніяк не зачіпає Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

– Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов через багато чого.

– Певний час, – каже він. – А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на якісь речі, отримують підтвердження.

– Гадство.

– Йо.

– То що тепер?

– Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру «Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

– І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

– Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила похід.

– Якщо я так зроблю, все викриється, – так само перекидаючи пачку сигарет з руки в руку. – Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи інакше відкриється.

– А що ви робитимете, Білле?

– Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

– Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на це шанси?

– Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу Пітові.

– Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

– Так, – відповідає Ходжес. – Справді хотів.

– 24 –

Коли вони повертаються, голова Холлі лежить на столі, схована між її рук. Навкруг неї астероїдним поясом розкидано вміст портмоне Дебори Хартсфілд. Ноутбук все ще ввімкнутий і все ще показує те вперте віконце для введення пароля. За годинником на стіні вже за двадцять хвилин п’ята.

Ходжес побоюється, що вона протестуватиме проти його задуму повернути її додому, але Холлі тільки сідає прямо, розпечатує пачку сигарет і повільно витягає одну. Вона не плаче, але вигляд у неї втомлений і пригнічений.

– Ви старалися якнайкраще, – проказує Джером.

– Я завжди стараюся якнайкраще, Джероме. Але цього завжди недостатньо.

Ходжес підбирає червоне портмоне й починає повертати до його відділень кредитні картки. Вони, мабуть, не в тому самому порядку, як їх тримала тут місіс Хартсфілд, але хто це помітить? Не вона ж.

Там, у гармоніці прозорих кишеньок, вставлені фотокартки, і він байдуже їх перегортає. Ось місіс Хартсфілд стоїть попідручки з кремезним, широкоплечим парубком у синьому робочому комбінезоні – відсутній містер Хартсфілд, мабуть. Ось місіс Хартсфілд стоїть з купкою регочучих леді в якомусь місці, що схоже на салон краси. Ось фото, на якому пухкенький малюк тримає пожежну машинку – Брейді у віці трьох або чотирьох років, мабуть. І ще одна карточка – копія розміром під портмоне тієї фотографії, що в альковному кабінеті місіс Хартсфілд: Брейді з мамою притискаються щоками одне до одного.

Джером тицяє в неї пальцем і каже:

– Знаєте, що це мені трохи нагадує? Демі Мур і той, як-там-його-ім’я, Ештон Кучер[336].

– У Демі Мур чорне волосся, – між іншим зауважує Холлі. – Тільки в «Солдаті Джейн» у неї його майже нема, бо вона там навчалася бути «морським котиком»[337]. Я дивилася цей фільм три рази, один раз у кінотеатрі, раз на відеокасеті, і раз на своєму «айТьюнз». Дуже цікавий. Місіс Хартсфілд блондинка. – Подумавши, вона додає: – Була.

Ходжес виймає фотографію з її кишеньки, щоб краще роздивитися, потім її перевертає. На зворотному боці акуратно надписано: Мама та її медовий хлопчик, пляж Сенд-Пойнт, серпень 2007. Він пару разів проводить краєм фотокартки собі по ребру долоні, вже майже повертає її назад до портмоне, але потім зображенням донизу підсовує її до Холлі.

– Спробуйте оце.

– Вона хмуриться на нього:

– Спробувати що?

– Медовий хлопчик.

Холлі друкує ці слова, натискає клавішу… і видає вельми не-Холлівський крик радості. Тому що вони поцілили. Отак-от просто.

Нічого вартого уваги на панелі екрана – адресна книжка, тека під назвою УЛЮБЛЕНІ РЕЦЕПТИ та ще одна, відмічена як ЗБЕРЕЖЕНІ ЕЛЕКТРОННІ ЛИСТИ; тека інтернет-платежів (схоже на те, що таким чином вона сплачувала більшість своїх рахунків); і альбом фотознімків (на більшості з них Брейді в різному віці). На її «айТьюнзі» повно телесеріалів, але тільки один музичний альбом: «Елвін і бурундуки святкують Різдво»[338].

– Господи-Ісусе, – промовляє Джером. – Я не хочу сказати, ніби вона заслуговувала на смерть, але…

Холлі дарує йому докірливий погляд.

– Не смішно, Джероме. Не заходьте так далеко.

Він піднімає вгору руки.

– Вибачаюсь, вибачаюсь.

Ходжес швиденько прокручує збережені електронні листи й не знаходить нічого цікавого. Більшість з них, здається, від старих шкільних друзів місіс Хартсфілд, які звертаються до неї як до Дебс.

– Тут нема нічого про Брейді, – каже він і кидає погляд на годинник. – Мусимо вже їхати.

– Не так швидко, – каже Холлі й відкриває пошуковик. Набирає в ньому БРЕЙДІ. Знаходиться кілька результатів (багато в теці рецептів, позначені як «улюблені Брейді»), але нічого вартого уваги.

– Спробуйте МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК, – пропонує Джером.

Холлі виконує і отримує один результат – якийсь закопаний глибоко в жорсткому диску файл. Вона клацає на ньому. Тут розміри одягу Брейді, а також список усіх подарунків на Різдво та дні народження, які вона йому купувала впродовж останніх десяти років – радше за все для того, щоб не повторюватися. Вона занотувала його персональний номер соцзабезпечення. Тут же зіскановані копії його реєстраційного сертифікату та страховки на машину, а також свідоцтва про народження. Вона занесла сюди й тих, з ким він разом працює – як у «Дискаунт Електронікс», так і на «Фабриці морозива Льоба». Поряд з іменем Ширлі Ортон стоїть позначка, побачивши яку Брейді реготав би до істерики: «Цікаво, чи вона з ним кохається?»

– Що це ще за лайно, – дивується Джером. – Він же дорослий чоловік, хай Бог милує.

Холлі криво усміхається:

– Що я й казала. Вона знала, що він порчений.

У самому низу файлу МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК мається документ з назвою ПІДВАЛ.

– Ось воно, – проказує Холлі. – Мусить бути. Відкривайте, відкривайте, відкривайте!

Джером клікає ПІДВАЛ. У документі міститься менше десятка слів.

Контроль = світло?

Хаос?? Пітьма??

Чому вони не працюють у мене???

Якийсь час вони дивляться на екран мовчки. Нарешті тишу порушує Ходжес:

– Я тут щось не второпаю, Джероме?

Джером мотає головою.

Холлі, немов загіпнотизована цим повідомленням від мертвої жінки, промовляє єдине слово, і то так тихо, що його ледве чутно:

– Може… – вона вагається, кусаючи собі губи, а потім знову його повторює: – Може.

– 25 –

Брейді приїздить до Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу перед шостою вечора. Хоча до початку концерту ще більше години, обширна парковка заповнена вже на три чверті. Перед дверима в переднє фойє вишикувалися довгі черги, і вони стають дедалі довшими. На всю силу своїх легень верескливо кричать маленькі дівчатка. Мабуть, це означає, що вони почуваються щасливими, але для Брейді їхні голоси – це голоси привидів у якомусь покинутому маєтку. Просто неможливо, дивлячись на цей зростаючий натовп, не згадувати той квітневий ранок перед Міським Центром. Брейді думає: «Якби в мене замість цього джапівського лайномобіля, був «гамер», я б врізався в них зі швидкістю 40 миль за годину, убив би таким способом штук сорок чи й більше, а потім вдарив би по тумблеру й підірвав решту в стратосферу».

Але «гамера» в нього нема, і наразі він навіть не впевнений, що йому далі робити – не можна, щоб хтось його побачив, поки він робитиме останні приготування. Потім, на дальньому кінці парковки, він помічає автопричіп без тягача. Тягач поїхав, залишивши коробку трейлера стояти на підпорках. На борту там намальовано чортове колесо й напис: «КОМАНДА ПІДТРИМКИ «ДОВКОЛИШНІХ»». Це один із тих ваговозів, які він бачив у технічній зоні під час своєї розвідки. Пізніше, після закінчення шоу, тягач підчепить трейлер і поїде з ним назад до вантажної платформи, але поки що він має покинутий вигляд.

Брейді заїжджає за дальній бік високого трейлера, який має довжину щонайменше футів п’ятдесят, таким чином цілком ховаючись зі своїм «Субару» від вируючої парковки. Він виймає з бардачка й одягає свої фальшиві окуляри. Вилазить із машини та швидко обходить довкола, перевіряючи, чи дійсно цей трейлер такий порожній, яким він виглядає. Задовільнившись у цьому сенсі, Брейді повертається до «Субару» і викантовує з його багажника крісло-візок. Справа це нелегка. «Хонда» тут згодилася б краще, але він не міг покладатися на її занедбаний двигун. Він кладе на сидіння крісла-візка подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА» й підтягує дріт, який стирчить з центру літери А в слові ПАРКОВКА, до тих дротів, що звисають з бокових кишень, де лежать додаткові бруски пластикової вибухівки. Інший дріт, підключений до бруска пластику в задній кишені, висить з дірки, яку Брейді проколупав у спинці крісла.

Щедро потіючи, Брейді розпочинає завершальну операцію – сплітає мідні серцевини й замотує місця з’єднання заздалегідь настриженими шматками маскувальної стрічки, які він перед тим наліпив собі на перед завеликого розміру тематичної майки «Довколишніх», купленої ним вранці в аптеці. На майці зображення такого самого чортового колеса, як на цьому трейлері. Понад ним іде напис: «ПОЦІЛУНКИ НА ПІВДОРОЗІ». А нижче: «Я ♥ КЕМА, БОЙДА, СТІВА І ПІТА!»

Десять хвилин роботи (із спорадичними перервами на обережні визирання з-за рогу трейлера, щоб упевнитися, що в цьому кутку паркінгу він усе ще сам) – і павутиння дротів лежить сплетеним на сидінні крісла-візка. Нема способу під’єднатися до вибухівки в сечоприймачі «Урінеста», принаймні, наразі він такого не може придумати, але й з цим також усе гаразд; Брейді не сумнівається, що й той запас здетонує від вибуху основної частини.

Не те щоб він знав це напевне, але якось там буде.

Він знову повертається до «Субару» і дістає з машини обрамлений варіант тієї фотографії, яку вже був устиг побачити Ходжес: Френкі тримає в руках пожежну машинку Семмі, усміхаючись тієї своєю прибацаною посмішкою «де-це-я-нахер-знаходжуся». Брейді цілує скло портрета розміром вісім на десять дюймів і промовляє:

– Я люблю тебе, Френкі. А ти мене любиш?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

– Ти хочеш мені допомогти?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

Брейді знову йде до крісла-візка й сідає на подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА». Тепер єдиним дротом, який видно, залишився головний, що звисає спереду з сидіння крісла між його розставлених ніг. Він під’єднує його до Речі Два і, зробивши глибокий вдих, вмикає пристрій. Якщо електрика десь пробиває батарейку АА… навіть якщо трішечки…

Але нічого, ніде не пробиває. Засвічується жовтий вогник, оце й усе. Десь недалеко звідси, але в іншому світі, щасливо верещать маленькі дівчатка. Скоро багато з них випаруються; ще більше буде таких, котрі втратять ноги й руки, і кричатимуть по-справжньому. Ну то й що, принаймні вони встигнуть послухати трохи музики свого улюбленого гурту, перш ніж відбудеться великий феєрверк.

А може, й ні. Він усвідомлює, наскільки сирий, кустарний цей план; найтупіший безталанний сценарист у Голлівуді зумів би створити кращий. Брейді пам’ятає застереження в коридорі, що веде в саму аудиторію: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ». У нього нема ніяких таких речей, але щоб убити всю справу вистачить і одного охоронця з гострим оком, який помітить єдиний неприхований дріт. Навіть якщо цього не трапиться, побіжне зазирання до кишень крісла-візка відкриє той факт, що це бомба на колесах. До однієї з цих кишень Брейді встромив тематичний прапорець «Довколишніх», але на більші маскувальні заходи сил не витрачав.

Це його не тривожить. Він сам не знає – самовпевненість це в нього чи фаталізм, але не думає, що це має бодай якесь значення. Врешті-решт самовпевненість і фаталізм – це те саме, хіба не так? Він успішно подавив тих людей біля Міського Центру, а там взагалі не було майже ніякого планування, хіба що маска, сіточка для волосся і трохи дезінфектанту для знищення слідів ДНК. У душі він ніколи цілком не вірив, що зуміє звідти втекти, і в даному випадку його очікування дорівнюють нулю. У світі, де «все-усім-похеру», він є всеосяжним похеристом.

Він ховає Річ Другу собі під завелику майку. У тому місці видно певну опуклість, а він ще й бачить приглушене тонкою бавовною жовте жевріння вогника готовності пристрою, але й опуклість і жевріння зникають, коли він кладе собі в пелену фотографію Френкі. Тепер він уже майже цілком готовий вирушати.

Фальшиві окуляри сповзають з укритого потом носа. Брейді підштовхує їх вгору. Трішки викрививши шию, він бачить себе в люстерко заднього огляду з пасажирського боку «Субару». Лисий, в окулярах, він зовсім не схожий на себе колишнього. Перш за все, він має хворий вигляд – блідий, спітнілий, з темними колами під очима.

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити себе через широкий простір парковки в бік зростаючого натовпу.

– 26 –

Ходжес потрапив у пастку години-пік, і тому прибуває до Норт-Сайду тільки невдовзі по шостій. Джером і Холлі все ще з ним; вони обоє бажають залишатися з ним до кінця, незважаючи на будь-які наслідки, і Ходжес вирішив, що не може їм відмовити. Не те щоб він мав тут великий вибір: Холлі не оголошує того, що знає. Чи гадає, нібито знає.

Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

– Я таки хотів би знати, що тут відбувається, – каже містер Бісон. – Чи має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

– Містере Бісон, – каже Ходжес, – я розумію ваше занепокоєння, але вам потрібно повернутись до свого буднику і…

– Ні, зачекайте, – втручається Холлі. Вона перехиляється через центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя містера Бісона. – Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

– Як і у всіх, я гадаю. А що?

– Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

– Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? – сміється Бісон. – Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

– І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

– Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», – думає собі Ходжес.

– Дайте відповідь на запитання, сер, – мовить він.

– Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

– Без акценту? – наполягає Холлі. – Ну, скажімо… гм… південного? Чи новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

– Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь задоволена.

Ходжес каже:

– Зайдіть до себе в дім, містере Бісон. Будь ласка.

Бісон фиркає, проте йде назад. Біля підніжжя свого ґанку він затримується, щоб кинути погляд через плече. Один із тих поглядів, що їх Ходжес багато разів бачив раніше, погляд отой, що «я виплачую тобі зарплатню, засранцю». Потім він заходить у будинок, затріскуючи за собою двері, щоб дати їм зрозуміти свою думку. І вже невдовзі він з’являється знову, у вікні, зі складеними на грудях руками.

– А якщо він подзвонить до копівської стайні та спитає, що тут робиться? – питає із заднього сидіння Джером.

Ходжес усміхається. Посмішка в нього зимна, але щира.

– Щасти йому в цьому цього вечора. Ходімо.

Ведучи їх вервечкою за собою по вузькій доріжці між гаражем і будинком, він позирає собі на годинник. Чверть по шостій. Він думає: «Як же летить той час, коли ти розважаєшся».

Вони входять до кухні. Ходжес відчиняє двері в підвал і тягнеться рукою до вмикача.

– Ні, – каже Холлі. – Облиште.

Ходжес дивиться на неї запитально, але Холлі вже відвернулась до Джерома.

– Ви мусите це зробити. Містер Ходжес занадто старий, а я жінка.

Якусь мить Джером не второпає, але потім йому доходить.

– Контроль дорівнює світлу?

Вона киває. Обличчя в неї напружене, витягнуте.

– Це спрацює, якщо ваш голос хоч якось близький до його.

Джером вступає в одвірок, майже несвідомо прокашлюється і промовляє: «Контроль».

Підвал залишається темним.

Ходжес каже:

– У тебе природно низький голос. Не баритон, але низький. Саме тому ти сприймаєшся старшим, ніж насправді, коли говориш по телефону. Спробуй промовити те саме трішечки вище.

Джером повторює слово, і світло в підвалі загорається. Холлі Джібні, чиє життя ніколи не було занадто схожим на комедійний телесеріал, сміється, аж сплескує долонями.

– 27 –

Шоста двадцять, коли Таня Робінсон прибуває до «МАКу», і, прилаштовуючись у чергу в’їжджаючих автомобілів, вона думає, що треба було прислухатися до приставань дівчаток і виїхати з дому на цей концерт на годину раніше. Парковка вже на три чверті заповнена. Хлопці в помаранчевих безрукавках спрямовують машини. Один з них махає їй наліво. Вона повертає в той бік, кермуючи з повільною обережністю, бо вирушила на цьоговечірнє сафарі в позиченому в Джинні Карвер «Тахо»[339]; і останнє, чого б їй хотілося, це зачепити когось бампером. Дівчатка позаду неї – Хільда Карвер, Бетсі ДеВітт, Дайна Скотт і її власна Барбара – буквально підскакують від збудження на сидіннях. Вони зарядили СіДі-плеєр «Тахо» своїми дисками «Довколишніх» (на всіх у них їх є шість штук) і раз у раз верещать: «Ой, я так люблю оцю!» кожного разу, як починається нова пісня. Це так шумно, так напружено, і Таня дивується, усвідомлюючи, що це дарує їй задоволення.

– Дивіться, не наїдьте на отого інваліда, місіс Робінсон, – гукає і показує Бетсі.

Інвалід кощавий, блідий і лисий, такий весь, наче він губиться всередині своєї мішкуватої майки. На колінах у себе він тримає щось таке, ніби фотографію в рамці, а ще вона помічає в нього отой специфічний мішечок сечоприймача. Печально стирчить з бокової кишені його крісла-візка веселий прапорець «Довколишніх». «Бідний чоловік», – думає Таня.

– Може, нам варто допомогти йому, – каже Барбара. – Він пересувається так жахливо повільно.

– Хай буде благословенне твоє добре серце, – каже Таня. – Дозволь мені запаркуватися, і якщо він ще не добереться до залу, коли ми вже виліземо з машини й підемо туди, саме так ми й зробимо.

Вона втискує позичений «Тахо» у вузький простір вільної ділянки та з віддихом полегшення вимикає двигун.

– Господи, подивіться, які там черги, – каже Дайна. – Тут людей, мабуть, цілий зільйон.

– І зблизька не так багато, – каже Таня, – проте все ж таки повно. Утім, двері скоро вже відкриють. І місця в нас гарні, отже не хвилюйтеся щодо цього.

– Ти ж не забула квитки, правильно, мамо?

Таня демонстративно перевіряє свою сумочку.

– Тут вони, тут лежать, любонько.

– А сувеніри ми купимо?

– Кожній по одному, і нічого такого, що коштує дорожче десяти доларів.

– У мене є власні гроші, місіс Робінсон, – каже Бетсі, коли вони вилазять із «Тахо». Дівчатка трохи нервують від вигляду натовпу, що дедалі зростає перед фасадом «МАКу». Вони тримаються купкою, їхні тіні стають єдиною темною калюжкою в різкому світлі надвечірнього сонця.

– Я певна, що ти маєш гроші, Бетс, але ця справа лежить на мені, – каже Таня. – А тепер послухайте, дівчатка, я хочу, щоб ви віддали мені на зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу – з цим нам усе ясно?

– А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон? – питається Хільда.

– Так. Кожна по одному знімку.

– Два! – прохає Барбара.

– Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах. «Якими гарними вони виглядають», – думає вона.

– Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші – з усіх разом назбирується доларів тридцять – і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує заспокійливе «клац» слухняних замків – звук, що означає безпеку й надійність.

– А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

– Окей! – кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках. На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я ♥ КЕМА».

– Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

– ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.

Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш за все, саме так.

«Бідний чоловік», – думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

– Ма? – гукає Барбара.

– Що, любонько?

– Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

– Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я хочу кохати тебе по-своєму…»

І вже невдовзі, підхоплена не менш як тисячею голосів, пісня спливає вгору, у тепле вечірнє повітря. Таня радо додає і свій голос, а завдяки тим звукам, що протягом останніх двох тижнів безупинно лунають з кімнати Барбари, вона знає всі слова.

Вона імпульсивно нахиляється і цілує свою дочку в тім’я.

«Найкраща з усіх радість», – думає вона.

– 28 –

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

– Спершу «хаос», – каже Джером, – а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

– Думаю, що так, – киває Холлі. – Принаймні в такому порядку це було там, у неї. – Ходжесу вона каже: – От бачите, вона підслуховувала? Можу закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв. – Вона повертається знову до Джерома. – Ще одна річ. Дуже важлива. Не баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

– Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у його очах.

– Не на часі тут хихотіти. – Але попри себе, вона усміхається. – Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і починають відлічуватись цифри.

– Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

– Не кричіть, – каже Холлі, – Восподи.

16, 15, 14.

– Пітьма.

– Мені здається, ти знову басиш, – каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

– П-пітьма.

– Мимря, – зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

– Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні проломлюється крізь вітринне скло.

– Звідки це такі заставки? – питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

– Це Вільям Холден[340], отже, мені здається, це мусять бути кадри з якогось фільму.

– Це «Дика зграя», – промовляє Холлі. – Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, – думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну стрілянину. – І одночасно коди зсередини голови Брейді».

– Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

– Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося посередині.

– Оце вже схоже на план, – каже Холлі. – Містере Ходжес, можна мені тут курити?

– А чому б збіса й ні? – каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

– 29 –

У фойє «МАКу» Брейді, наче ляпас, отримує удар кондиціонованого повітря, від чого його спітнілі шия й руки вкриваються гусячою шкірою. Головна частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині – тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» – вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі «Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіх кріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно – на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх» спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення. Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, – думає він. – При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з охоронців – мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і єдиний у капелюсі – забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про зберігання.

«Вони мене викриють, – холодно думає Брейді. – Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілком готовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»

Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами. Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами. Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому – зі щасливо приємним обличчям і ногами-патичками – ледь не перекидається.

– Агов, обережніше! – гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все ще горить жовтим.

«Недоліт», – думає Брейді й вишкіряється.

У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився зі служби безпеки на інвалідному боці коридору – це молода жінка, і вона помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком. Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти нього. При його зрості шість і три[341], чи близько того, його важко не помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він раз у раз поглядає.

– Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, – каже жінка-сек’юриті гарній дівчині у візку та її матері. – Двері праворуч.

Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з юрмища.

– Наступний, – гукає йому жінка-сек’юриті. – Не затримуйте чергу!

Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде добре.

Жінка-сек’юриті показує на фотопортрет:

– Хто це, любий?

– Мій малий хлопчик, – каже Брейді з калічною усмішкою. – Він загинув у автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… – Він показує на своє крісло. – Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх новий альбом. А тепер зможе.

Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.

– Мені дуже жаль через вашу втрату.

– Дякую вам, мем, – відповідає Брейді, думаючи: «От тупа пизда».

– Рушайте просто вперед, сер, а потім завернете праворуч. Там, в центрі залу, побачите два проходи для інвалідів. Звідти чудово все видно. Якщо вам потрібна допомога, щоб спустися по пандусу – він доволі крутий, – покличте когось із провідників з жовтою пов’язкою на руці.

– Я впораюсь, – каже Брейді, усміхаючись їй. – На цій тачечці чудові гальма.

– Щасти вам. Приємного вам концерту.

– Дякую вам, мем, я впевнений, що так і буде. І Френкі буде приємно також.

Брейді котиться до головного входу в зал. Позаду, на перевірочному пункті, Ларрі Віндом – відомий своїм колегам у поліції, як Товчи-Тузай – відпускає молодика, котрий раптом вирішив сходити на концерт з квитком своєї малої сестрички, яка злягла з мононуклеозом. Той і зблизька не схожий на гада, фото якого йому надіслав Ходжес.

Аудиторія тут стадіонного типу, що радує Брейді. Чашоподібна форма посилить силу вибуху. Він уявляє, як з пакетів, приліплених у нього під сидінням, віялом розлітаються підшипникові кульки.

«Якщо пощастить, – думає Брейді, – то він дістане й гурт, разом з половиною аудиторії».

З аудіобоксів угорі грає поп-музика, але дівчатка, які забивають проходи й уже розсаджуються по сидіннях, заглушають її своїми юними, пристрасними голосами. По натовпу туди й сюди гуляють промені прожекторів. Літають тарілочки-фризбі. Пара величезних пляжних м’ячів підскакують над головами. Єдине, що дивує Брейді, це повна відсутність на сцені чортового колеса та всього того дорожнього лайна. Навіщо вони все те завантажували сюди, якщо не збиралися його використовувати?

Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з ногами-патичками.

Вона, усміхнена, обертається до нього.

– Правда, це так хвилююче?

Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:

«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».

– 30 –

Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона колись пішла – то були «Темпси» – і як Боббі Вілсон поцілував її просто посеред «Моєї дівчини»[342]. Дуже романтично.

Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.

– Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках, – показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.

– Я його бачу, Барб, але це не ввічливо – так роздивлятися.

– Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.

Таня усміхається до дочки.

– Я в цьому впевнена, любонько.

– Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.

Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають. Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.

Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.

– 31 –

– Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, – вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в лоба.

Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один – там нічого особливого – і перейшла до Номера Два.

Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин» та «Службового обов’язку»[343].

– Що?

– Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, – каже вона. – Це мене надихає. Це жахливо, я це розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.

Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями захоплювався в «Адамі» або в «Пікантних ніжках» ще наприкінці п’ятдесятих[344]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і бюстгальтері.

– Боже мій, це ж його мати, – промовляє Джером. За обличчям хлопця можна було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. – А ще виглядає на те, ніби вона тут позує.

Ходжесу теж так здається.

– А то, – каже Холлі, – Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час трете собі плече, містере Ходжес?

– М’яз потягнув, – відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо цього.

Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього комп’ютера.

– Ого, – гукає він. – Погляньте-но сюди, Білле.

У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка «Блакитної Парасольки».

– Відкрий, – каже Ходжес.

Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки» відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.

Джером сідає до Номера Три.

– Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне саме цей.

Холлі приєднується до Джерома.

– Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи – так він може прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз» чи ще десь.

Ходжес показує на файл, позначений 2009.

– Нумо, подивимося, що тут таке.

Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у квітні 2009 року.

– Цей гівнюк збирав вирізки з газет, – каже Ходжес.

– Перевірте все на цій машині, – каже Холлі Джерому. – Починаючи з жорсткого диска.

Джером його відкриває.

– Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, – показує він на файл під назвою «ВИБУХІВКА».

– Відкривайте вже! – шарпає його за плече Холлі. – Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.

«Скриньки всередині скриньок, – думає Ходжес. – Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних шухлядок».

Холлі показує пальцем:

– Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента»[345] цілком «Кухарську книгу анархіста»[346]. Це ж незаконно!

– Овва, – відгукується Джером, і вона щипає його за руку.

Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає. Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, – думає він, – мої жахливо важкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного вбивці».

«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».

Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає стишуватися.

Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими напакований його Веселий Ляпанець, ваговитою на його долоні. Він дивиться на своє викривлене відображення на круглому боці, і в ньому починає зростати здогадка. Хоча насправді вона не зростає; вона спливає на поверхню, немов розпухлий труп якогось потопельника.

Подалі під сходами лежить зелений сміттєвий пакет. Ходжес підповзає до нього з затиснутою в кулаці сталевою кулькою, відчуваючи, як павутиння, що висить під щаблями сходів, лоскоче його рідіюче волосся і зростаючу лисину. Джером з Холлі збуджено теревенять, але він не звертає уваги.

Вільною рукою він хапає той пакет і починає рачкувати з-під сходів назад. Краплина поту затікає йому в ліве око, пекуча, і він її зморгує. Він знову сідає на сходи.

– Відкрийте його електронну пошту, – каже Холлі.

– Боже, ну й начальниця, – зауважує Джером.

– Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

«Ви маєте рацію, Холлі», – думає Ходжес і відкриває пакет для сміття. Усередині нього обрізки дротів і щось схоже на розкурочену монтажну плату. Це лежить поверх якоїсь одежі кольору хакі – нібито сорочки. Він відсовує обрізки дротів убік, витягає і розправляє перед собою ту одежину. Не сорочка, а туристичний жилет, того типу, що з бізліччю кишень. У півдесятку місць його підкладка розпорота. Ходжес сягає рукою в один з таких прорізів, промацує і витягає звідти ще дві підшипникові кульки. Це не туристичний жилет, принаймні вже ні. Його перероблено під потреби власника.

Тепер це самогубчий жилет.

Чи то був ним. З якоїсь причини Брейді його розрядив. Тому що його плани змінилися щодо того Дня Кар’єр у суботу? Мабуть, що так. Тепер вибухівка може лежати в його машині, якщо він уже не вкрав собі якусь іншу. Він…

– Ні! – скрикує Джером. А далі буквально ридає. – Ні! Ні, ні. ОЙ, ГОСПОДИ, НІ!

– Будь ласочка, нехай цього не трапиться, – голосить Холлі. – Хай цього не трапиться!

Ходжес випускає жилет з рук і поспіхом перетинає кімнату до батареї комп’ютерів, подивитися, що вони там побачили. Там електронний лист від сайту, що називається «ФанТастик», в якому висловлюється подяка містеру Брейді Хартсфілду за його замовлення.

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через «ФанТастик», де всі найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного бомбиста. Якщо він підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

– Уже за чверть сьома, – каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на Номері Три Брейді. – Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

– Джероме, – гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як торкнутися каменя. – Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

– Якими виявилися ми тупими, – шепоче він.

– Подзвони своїй мамі, – голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той розпоротий жилет. – Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

– Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

– Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

– А як щодо твоєї сестри? – питає Ходжес. – У неї ж мусить бути свій телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять секунд. А потім мовить:

– Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! – Він завершує дзвінок. – Я цього не второпаю. Вона завжди тримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

– Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

– Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

– Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію «Мінго».

– Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

– І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, – каже Холлі. – Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються текстовими повідомленнями. – Очі в неї величезні від переляку. – Це мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

– Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

– Йо. Але не звідси. З машини, – Ходжес знову дивиться собі на годинник. За десять сьома. – Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

– Так, – мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше: «Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом – вхопити руками його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього припинятиметься дихання – Ходжес сподівається, що тут вона помиляється. Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.

– 32 –

Цього разу Джером за кермом, а Ходжес на задньому сидінні. «Мерседес» Олівії Трелоні проймається повільно, але щойно дванадцятициліндровий двигун запустився, він мчить, як космічна ракета… а з життями свої матері й сестрички на кону, Джером і кермує ним, як ракетою, вихляючи зі смуги на смугу, ігноруючи протестні гудки автомобілів довкола нього. Ходжес прикидає, що в «МАКу» вони будуть хвилин за двадцять. Якщо хлопець не сотворить дорогою масову автокатастрофу, тобто.

– Дзвоніть тому чоловіку зі служби безпеки! – гукає Холлі з пасажирського сидіння поряд із Джеромом. – Дзвоніть йому, дзвоніть йому, дзвоніть!

Уже дістаючи з кишені «Нокію», Ходжес підказує Джерому, щоб скористався міською об’їзною дорогою.

– Не кермуйте за мене із заднього сидіння, – відповідає Джером. – Краще вже телефонуйте. І чимскоріше.

Але коли він намагається відкрити пам’ять у своєму телефоні, клятий «Нокія» видає єдиний слабенький писк, і потому здихає. Коли він його востаннє заряджав? Ходжес не може пригадати. Не може він також згадати й номер офісу служби безпеки. Треба було йому записати той номер у блокнот, а не тільки покладатися на телефон.

«Богом прокляті технології… – думає він. – Але хто в цьому насправді винний?»

– Холлі, наберіть 555-1900, а потім передайте мені ваш телефон. Мій здох.

1900 – це номер департаменту поліції. Він зможе знову дізнатися номер Віндома від Марло.

– Гаразд, а який код цього регіону? Мій телефон на…

Вона обриває себе, коли Джером різким викрутом обходить панельний ваговоз і мчить просто на джип попереду на іншій смузі, блимаючи фарами та ґвалтуючи: «Геть з дороги!» Джип ухиляється, і Джером прослизає «мерседесом» повз нього на відстані шарів фарби на корпусах їхніх машин.

– …код Цинциннаті, – закінчує Холлі. Голосом холодним, як заморожений сік на патичку.

Ходжес, думаючи про те, що йому не завадили б ліки, на яких тримається вона, диктує код їх регіону. Вона набирає номер і понад сидінням подає йому телефон.

– Департамент поліції, куди я можу спрямувати ваш виклик?

– Мені треба поговорити з Марло Еверетт, з архіву, і то негайно.

– Вибачте, сер, але я бачила, як півгодини тому міс Еверетт уже пішла.

– Ви маєте номер її мобільного телефону?

– Сер, мені не вільно надавати таку інформацію кому…

Він не має наміру вв’язуватися в суперечку, яка поглине час і напевне виявиться безплідною, а тому натиском кнопки перериває розмову саме в той момент, коли Джером, витискаючи шістдесят[347], завертає на об’їзну.

– Що за затримка, Білле? Чому ви не…

– Замовч і веди машину, Джероме, – каже Холлі. – Містер Ходжес робить все, що наразі може.

«Правда та, – думає Ходжес, – що насправді вона не хоче, щоб я до когось додзвонився. Тому що справу мусимо владнати ми, і тільки ми». Дика думка зринає йому в голові – що Холлі якимись химерними парапсихічними вібраціями досягає того, щоб у цій справі залишалися вони, і тільки вони. А так може бути. Так, як Джером жене машину, вони опиняться перед «МАКом» раніше, ніж Ходжес зуміє зв’язатися з будь-ким із офіційних осіб.

Холодною частиною свого мозку Ходжес думає, що так було б найкраще. Тому що неважливо, кому він додзвониться, Ларрі Віндом відповідальний за «Мінго», але Ходжес не довіряє йому. Товчи-Тузай завжди був дуболомом, парубком з манерами «от-зараз-як-налечу», і Ходжес сумнівається, щоб той змінився.

Тим не менше, він мусить спробувати.

Він віддає Холлі назад її телефон і каже:

– Я не можу розібратися з цією йобаною іграшкою. Подзвоніть у довідкову службу і…

– Спершу спробуйте до моєї сестри, – каже Джером, зразу ж відбарабанюючи її номер.

Холлі набирає Барбару, її великий палець стрибає так швидко, що розмиваються його обриси. Вона слухає.

– Голосова пошта.

Джером плюється лайкою і мчить ще швидше. Ходжесу залишається лише надіятися, що в нього янгол їде на плечі.

– Барбаро! – реве Холлі. Жодного мимрення тепер. – Ти та всі, хто там є з тобою, піднімайте ваші сраки й забирайтесь звідти! МЕРЩІЙ! Пронто! – Вона вимикає телефон. – Тепер що? Довідкова служба, казали ви?

– Йо. Дізнайтесь номер служби безпеки «МАКу», наберіть його й передайте знову мені телефон. Джероме, з’їжджай по естакаді 4А.

– До «МАКу» треба по «3B».

– Це, якщо ти їдеш до центрального входу. Нам треба до заднього.

– Білле, якщо моя мама й сестричка постраждають…

– Не постраждають. Кермуй на 4А. – Дискусія Холлі з довідковою службою тривала щось надто довго. – Холлі, що за затримка?

– Нема прямого доступу до їхньої служби безпеки. – Вона набирає якийсь новий номер, слухає, а потім вручає телефон Ходжесу. – Ви мусите зв’язуватися через загальний номер.

Він притискає «айфон» Холлі собі до вуха так сильно, що аж боляче. Там гудки. Гудки й гудки. І надалі гудки.

Коли вони проминають естакади 2А та 2В, Ходжес бачить «МАК». Він розцвічений вогнями, наче якийсь джукбокс, парковка – суцільне море машин. Нарешті на його виклик відповідають, але, перш ніж він встигає промовити бодай одне слово, робот починає читати йому лекцію жіночим голосом. Машина робить це повільно й старанно, немов звертаючись до особи, у котрої англійська нерідна мова, і то на слабенькому рівні.

– Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

Ходжес слухає, з телефоном Холлі приплюснутим собі до вуха, і піт котиться в нього по щоках і шиї. Зараз шоста хвилина по сьомій. «Той сучий син не зробить своєї справи, поки не розпочнеться шоу, – запевняє Ходжес себе (насправді він так молиться), – а рок-концерти завжди починаються з запізненням».

– Пам’ятайте, – солодко пащекує роботеса, – ми залежимо від вашої підтримки, тому нагадуємо, що наразі маються сезонні квитки на виступи Міського симфонічного оркестру й вистави Драматичного театру. Ви не лише зекономите п’ятдесят відсотків…

– Що там відбувається? – кричить Джером, коли вони проминають естакади 3А та 3В. Наступний знак попереджає: «З’ЇЗД 4А НА СПАЙСЕР БУЛЬВАР ЧЕРЕЗ 1/2 МИЛІ». Джером тицяє Холлі свій телефон і Холлі намагається додзвонитися спершу до Тані, а потім знову Барбарі, проте безрезультатно.

– Я слухаю звичайну задристану рекламу, – каже Ходжес. Він знову масує западину в себе на плечі. Біль такий, як від нагноєного зуба. – Іди наліво на з’їзді з естакади. Тобі треба буде зробити правий поворот, я гадаю, десь за квартал. Можливо, за два. У всякому разі, біля «МакДоналдса».

Хоча «мерседес» зараз уже летить зі швидкістю вісімдесят[348], звук двигуна хіба що трішки гучніший за сонне мурмотіння.

– Якщо ми почуємо вибух, я зійду з розуму, – каже Джером відчужено.

– Просто кермуйте, – каже Холлі. Непідкурена сигарета дрижить у неї в зубах. – Якщо ви нас не розбабахаєте, ми впораємося. – Вона знову набирає Танін номер. – Ми схопимо його. Ми схопимо його, схопимо його, схопимо його.

Джером кидає на неї погляд:

– Холлі, ви чисто навіжена.

– Просто кермуйте, – повторює вона.

– Також ви можете використовувати вашу картку «МАКу» для отримання десятивідсоткових знижок у добірних, вишуканих ресторанах і місцевих роздрібних крамницях, – інформує Ходжеса жінка-робот.

І тільки після всього того, нарешті, вона переходить до справи.

– У головному офісі нема наразі нікого, хто міг би прийняти ваш дзвінок. Якщо вам відомий додатковий номер відділу, з яким ви бажаєте зв’язатися, ви можете набрати його будь-якої хвилини. Якщо ні, будь ласка, вислухайте уважно, тому що опції нашого меню змінилися. Щоб подзвонити Ейвері Джонс в офіс Театральної трупи, наберіть один-нуль. Щоб подзвонити Белінді Дін в офіс кас, наберіть один-один. Щоб подзвонити в офіс Міського симфонічного орке…

«Ой, Боже милостивий, – думає Ходжес, – це ж, курва, якийсь каталог «Сіерз»[349]. Ще й у абетковому порядку».

«Мерседес» присідає й хилиться, коли Джером завертає на 4А і мчить вниз по вигнутій естакаді. На світлофорі внизу червоне світло.

– Холлі, що там з вашого боку?

Вона дивиться, не забираючи телефон від вуха.

– Проскочите, якщо поквапитесь. Якщо хочете, щоб нас усіх повбивало, тоді вагайтесь.

Джером притоплює акселератор. Жорстко загрібаючи ліворуч, «мерседес» Олівії стрибає через чотири дорожні смуги, верещать шини. Звучить «гуп», коли вони б’ються об бетонний роздільник. Пишним гармидером квітнуть автомобільні гудки. Краєм ока Ходжес бачить панельний ваговоз, який, щоб уникнути їх, вилазить на бровку.

– Щоб подзвонити до господарчої служби й завсценою, наберіть…

Ходжес гатить у дах «мерседеса»:

– Що к-херам сталося з живими людьскими істотами?

Тільки коли попереду з’являється Золота Арка «МакДоналдса», жінка-робот повідомляє Ходжесу, що він може подзвонити у відділ безпеки «МАКу», набравши три-два.

Він це робить. У телефоні гуде чотири рази, потім там знімають слухавку. Те, що він чує, спонукує його повірити, що він божеволіє.

– Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, – промовляє сердечно жінка-робот. – Де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

– 33 –

– Місіс Робінсон, а чому концерт досі не починається? – питає Дайна Скотт. – Уже десять хвилин на восьму.

Таня думає, чи варто розповісти їм про концерт Стіві Вандера, на який вона ходила вже старшокласницею, про той, що був призначений на восьму годину вечора, а розпочався насправді тільки о пів на десяту, але вирішує, що це, либонь, було б наразі недоречним[350].

Хільда супиться на свій телефон.

– Я так і не можу додзвонитися до Ґейл, – жаліється вона. – Усі бісові мережі пере…

Вона не встигає договорити, як світло починає повільно гаснути. Це викликає дикі крики радості та хвилі оплесків.

– О Боже, мамо, я так хвилююся! – шепоче Барбара, і Таню зворушують побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції “Гарні люди”». Промінь прожектора супроводжує його до авансцени.

– Агов, хлоп’ята! – гукає він. – Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка. Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію», – думає Таня.

– Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? – питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

– А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

– За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, – а особливо ви, дівчатка, – зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, – дивується подумки вона. – Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь телефонний дзвінок – це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути того, хто їй телефонує – мабуть, її брат, – якби навіть відповіла. Галас у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається. Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми телефонами. Концерт розпочався.

– 34 –

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ “МАКу”» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом. Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

– Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

– Задній заїзд замкнено.

– Поліція, – каже Джером. – Відкривайте ворота.

– Що вам потрібно?

– Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.

Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати далі, Джером знову натискає кнопку.

– Ви служба безпеки?

– Старший доглядач, – відповідає рипучий голос. – Якщо вам потрібна служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.

– Там нема нікого, – каже Ходжес Джерому. – Вони в залі, вся їхня зграя. Просто заїжджай.

Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає оновлений лак на корпусі «мерседеса».

– Може, вони його вже схопили, – мовить він. – У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.

– Не схопили, – каже Ходжес. – Він усередині.

– Звідки ви знаєте?

– Слухай.

Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським віконцем, вони чують гупання басових пасажів.

– Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.

– Як він зумів пробратися досередини? – питає Джером і б’є по керму. – Як?

Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.

– Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.

Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з півдесятка «ровді»[351], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони сидять в епіцентрі вибуху.

Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?

Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:

– Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.

– Про що це ви говорите? – питає Ходжес, виважуючи себе з заднього сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі «Кархарті»[352].

– Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, – пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. – Коли він вирішив убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається «могавк»[353]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би надто химерний вигляд.

Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки. Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло вистачити, тому що…

Старший доглядач підступає їм назустріч.

– У чому справа?

Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши палець у стратегічному місці.

– Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?

– Джеймі Ґеллісон.

Його очі перебігають з Джерома на Холлі.

– Я його напарниця, – каже Холлі.

– Я його стажер, – каже Джером.

Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і деталями полотняних декорацій.

– Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, – каже Ходжес. – Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.

– Не робіть цього, Білле.

Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше Холлі назвала його на ім’я.

Він її ігнорує.

– Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.

Ґеллісон мотає головою.

– Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу – великі дитячі шоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше – мережі блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…

Холлі смикає Ходжеса за рукав.

– Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і зробить.

– Вона може мати рацію, – каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій стажерський статус) додає: – Сер.

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

– Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

– Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

– Радіо, атож. У них… – Він смикає себе за пипку вуха. – Ну, знаєте, такі штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби. Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. – І не вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі Ходжеса. – Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка. Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

– Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

– Ні, – заперечує Ходжес. – Ви цього не робитимете, сер.

Холлі Джібні з них єдина, хто все ясно бачить і розуміє. Містер Мерседес всередині. У нього бомба, і лише завдяки милості Господній він її досі не підірвав. Надто пізно вже для поліції, і надто пізно для охоронців із служби безпеки «МАКу». І надто пізно для нього самого.

Але.

Ходжес сідає на один із порожніх ящиків.

– Джероме. Холлі. Підійдіть до мене.

Вони підходять. Очі в Джерома аж білі, він ледь стримує паніку. Холлі бліда, але зовні спокійна.

– Перетворитися на лисого не було б достатнім. Він мусив зробитися незагрозливим на вигляд. Мабуть, я знаю, як він це зробив, і якщо я правий, тоді я знаю й де його зараз шукати.

– Де? – питає Джером. – Скажіть нам. Ми його дістанемо. Ми мусимо.

– Це буде нелегко. Саме зараз він мусить бути насторожі, в тривожному стані червоного ступеня, безперервно відстежуючи свій особистий периметр. І тебе він знає, Джероме. Ти часто купував морозиво з того клятого фургону «Містер Смаколик». Ти сам мені про це розповідав.

– Білле, він продавав морозиво тисячам людей.

– Авжеж, але чи багато чорношкірих людей у Вест Сайді?

Джером мовчить, але тепер той, хто кусає собі губи – він.

– А чи велика та бомба? – питає Ґеллісон. – Може, мені ввімкнути пожежну тривогу?

– Тільки, якщо ви бажаєте, аби повбивало всю цю чортову прірву людей, – каже Ходжес. Йому дедалі важче стає балакати. – Щойно він відчує небезпеку, у ту ж мить він підірве те, що має. Ви цього бажаєте?

Ґеллісон не відповідає, і Ходжес знову повертається до двох неправдоподібних спільників, яких Бог – чи якась химерна фортуна – призначила цього вечора бути з ним.

– Ми не можемо випробовувати долю на тобі, Джероме, і ми аж ніяк не можемо випробовувати долю на мені. Він стежив за мною задовго до того, як я дізнався, що він взагалі існує на світі.

– Я підберуся ззаду, – каже Джером. – Захоплю його зненацька. У темряві, де нема нічого, окрім світла зі сцени, він мене нізащо не помітить.

– Якщо він там, де, як я гадаю, він є, твої шанси на те, щоб так зробити, будуть п’ятдесят на п’ятдесят, і то в найкращому випадку. Це недостатній рахунок.

Ходжес обертається до жінки з сивіючим волоссям і обличчям невротичної юнки підліткового віку.

– Це мусите бути ви, Холлі. Зараз він вже тримає палець на спусковому гачку, а ви єдина, хто може підібратися близько без того, щоб бути впізнаною.

Вона прикриває свої понівечені губи долонею, але однієї недостатньо, тож вона додає ще й другу. Очі в неї величезні й вологі. «Господи, поможи нам», – думає Ходжес. Це не вперше його навідує така думка в зв’язку з Холлі Джібні.

– Тільки якщо ви підете разом зі мною, – промовляє вона крізь пальці. – Можливо, тоді…

– Я не можу, – каже Ходжес. – У мене інфаркт.

– Ох, біда, – стогне Ґеллісон.

– Містере Ґеллісон, там є сектор для інвалідів? Мусить бути, правильно?

– Звичайно. У середній частині аудиторії.

«Він не лише зумів пробратися на концерт, – думає Ходжес. – Він ідеально розташувався, щоб спричинити якнайбільше смертей».

Він каже:

– Слухайте сюди, ви двоє. Не змушуйте мене повторювати це двічі.

– 35 –

Завдяки інтродукції конферансьє, Брейді трішки розслабився. Те ярмаркове лайно, що він бачив, як його вивантажували, коли робив свій розвідувальний похід, зараз або десь за лаштунками, або підвішене нагорі. Перші п’ять-шість пісень гурту – то лише для розігріву. Доволі скоро ті декорації або виїдуть з-за боковин сцени, або опустяться згори, тому що основна робота цього гурту, причина того, чому вони зараз тут – продати найсвіжішу порцію свого аудіогівна. Коли діти – багато з них уперше в житті потрапили на поп-концерт – побачать ті яскраві миготливі вогні та чортове колесо й задній фон, що зображує морське узбережжя, вони зі своїми тінібоперськими мізками зовсім ошаліють. І от тоді, саме тоді, він і посуне тумблер на Речі Два й від’їде в пітьму верхи на золотій бульбашці всього цього щастя.

Соліст – той, що з найпишнішим волоссям – закінчує якусь сиропну баладу, уклякнувши на колінах. Він тримає останню ноту з похиленою головою, екзальтовано відстовбурчивши свій підарський задок. Він лайно співак, і мабуть, уже не раз запізнився з фатальною дозою наркоти, але коли він підводить голову й реве: «Як ви там почуваєтесь?», аудиторія передбачено заходиться в чумовому екстазі.

Брейді озирається довкола, як він це робить кожні кілька секунд – відстежуючи свій периметр, точно, як був сказав Ходжес, що він так робитиме – і його очі затримуються на маленькій чорношкірій дівчинці, яка сидить за пару рядів праворуч від нього.

«Я її звідкись знаю?»

– Кого ви шукаєте? – гукає йому гарна дівчина з ногами-патичками, перекрикуючи перші акорди наступної пісні. Брейді її ледве чує. Вона йому усміхається, і Брейді думає: «Як це кумедно – дівчині з ногами-патичками ще й усміхатися з якогось приводу. Цей світ її царствено виїбав, аж по самі гланди, аж донесхочу, тож звідки тут може взятися бодай найменша усмішечка, не кажучи вже про такий радісний, на всі щоки, вищир?».

Він думає: «Мабуть, вона чимсь обдовбана».

– Свого друга! – гукає він у відповідь цій дівчині.

Думаючи: «Ніби вони є в мене».

Ніби.

– 36 –

Ґеллісон веде Холлі й Джерома за собою в… ну, десь. Ходжес сидить на ящику з похиленою головою, упершись долонями собі в стегна. До нього нерішуче наближається один з ровді й пропонує викликати йому невідкладну медичну допомогу. Ходжес дякує, але відмовляється. Він сумнівається, що крізь гуркіт, який видають «Довколишні», Брейді зможе почути виття сирени машини невідкладної допомоги (чи будь-чого іншого), але не хоче випробовувати долю. Покладання на удачу й привело їх на цю стежку, і тепер усі ці люди в аудиторії «Мінго», включно з матір’ю і сестрою Джерома, під загрозою. Він краще помре, ніж ризикне таким чином знову, і краще б це сталося з ним раніше, аніж доведеться пояснювати всю цю глазуровану лайном, розсери-куди-не-глянь катастрофічну справу.

От тільки… Джейні. Коли він думає про Джейні, як вона сміється і під пікантним кутом насовує собі на брову позичену в нього федору, він розуміє, що, якби йому довелося починати це знову, він, найімовірніше, робив би все точно так само.

Ну… переважно так само. Якби йому надався другий шанс, він міг би уважніше прислухатися до місіс Мельбурн.

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», – сказав тоді Бовфінгер, і вони вдвох щиро по-чоловічому реготали з цього, але кумедними виявилися самі вони, хіба ні? Бо місіс Мельбурн була права. Брейді Хартсфілд дійсно якась чужинницька істота, і він таки весь час перебував серед них, лагодячи комп’ютери та продаючи морозиво.

Холлі з Джеромом пішли, Джером взяв «Сміт & Вессон .38», який колись належав батькові Ходжеса. Ходжеса гризуть важкі сумніви через те, що послав хлопця в повну людей аудиторію з зарядженим револьвером. За звичайних обставин він напрочуд врівноважений хлопець, але навряд чи він зуміє зберігати свою врівноваженість, коли його мама й сестричка під такою загрозою. Тим не менше, Холлі треба підстрахувати. «Пам’ятай, ти тільки дублер», – сказав Ходжес перед тим, як Ґеллісону повести їх геть, але Джером ніяк на це не відгукнувся. Ходжес не певен, що той його навіть почув.

У будь-якому разі Ходжес зробив усе, що міг. Єдине, що йому залишилося, це сидіти тут, поборюючи біль, намагаючись не перестати дихати, і чекати вибуху, про який він молиться, щоб його не сталося.

– 37 –

Холлі Джібні двічі в житті поміщали в спеціалізовані заклади, перший раз ще тінейджеркою, а другий, коли їй було за двадцять. Психотерапевт, якого вона відвідувала пізніше (в її так званому зрілому віці), означив ці примусові канікули, як «розриви з реальністю», що було недобре, але все одно краще за «психотичні розлами», з яких чимало людей так ніколи й не поверталися. У самої Холлі малася власна, простіша назва для означених розривів. То були періоди її «тотальної прибацаності», на відміну від стану тихої помірної прибацаності, в якому вона проживала своє повсякденне життя.

Тотальна прибацаність у молодої жінки за двадцять була викликана її босом у фірмі з продажу нерухомості в Цинциннаті, яка називалася «Френк Мітчелл – Гарні будинки й садиби». Її босом був Френк Мітчелл-молодший, шикарний модник з обличчям інтелігентної форелі. Він наполягав, що її робота не відповідає нормам, що колеги її терпіти не можуть, і єдиний шанс для неї залишитися в компанії – це якщо він продовжуватиме її прикривати. Що він робитиме, якщо вона з ним переспить. Холлі не хотілося спати з Френком Мітчеллом-молодшим, і роботу їй також не хотілося втрачати. Якщо вона втратить роботу, тоді вона втратить і квартиру, і змушена буде повернутись додому, жити разом зі своїм легкодухим батьком і всеконтролюючою матір’ю. Врешті-решт вона розрішила конфлікт тим, що одного разу прийшла на роботу раніше й розтрощила кабінет Френка Мітчелла-молодшого. Знайшли Холлі в її робочому закутку, скорчену під стіною. Пучки в неї були скривавлені. Вона гризла собі пальці, наче звірятко, що намагається вирватися з пастки.

Причиною її першої тотальної прибацаності був Майк Стьордевант. Це він вигадав для неї заразливе прізвисько Джібба-Джібба.

У ті дні Холлі – учениця молодшого класу середньої школи – не бажала нічого, окрім як шмигати з місця на місце, притискаючи підручники до своїх новоз’явлених грудей, з волоссям, що висіло, прикриваючи поцятковане акне обличчя. Але навіть тоді вона мала проблеми, які поширювалися набагато далі за акне. Проблеми з тривожністю. Проблеми з депресіями. Проблеми з безсонням.

А найгіршою була самостимка.

Самостимка – це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися тим, що робила до того – читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник – і дуже схожий на Кема Нолза – з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі – що за дівчина, вчепилася в себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі – як вузькі шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків – може, слова, може, ні – протискуються з-поміж її зціплених зубів.

– Що це ти мурмочеш? – запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

– Що?

– Мурмочеш! – закричав Майк. – Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи, де було менш напружено (трішки менш). Їй ніколи більше не довелося бачити Майка Стьордеванта, але й досі їй іноді сниться, ніби вона біжить по безкінечному шкільному коридору – подеколи одягнена тільки в спідню білизну, – а люди сміються з неї, і показують пальцями на неї, і обзивають Джібба-Джібба.

Вона думає про ті свої давні, ласкаві шкільні дні в той час, як вони з Джеромом йдуть слідом за старшим доглядачем крізь лабіринт приміщень під аудиторією «Мінго». «Отаким і виявиться на вигляд Брейді Хартсфілд, – вирішує вона. – Як Майк Стьордевант, тільки лисим. Яким зараз є і сам Майк, де б він зараз не перебував. Лисий… жирний… з переддіабетом… пригноблюваний уїдливою дружиною і невдячними дітьми…»

«Джібба-Джібба», – думає вона.

«Я тобі віддячу», – думає вона.

Ґеллісон веде їх через столярний цех і через костюмерний, повз щільники артистичних гримерок, потім по коридору достатньо широкому, щоб транспортувати ним декорації і цілі комплекти сценічних споруд. Коридор закінчується вантажним ліфтом, двері якого стоять відкритими. Згори крізь ліфтову шахту бемкає радісна поп-музика. Наразі звучить пісня про кохання і танці. Речі, які наразі жодним чином не стосуються Холлі.

– Вам не варто ліфтом, – каже Ґеллісон, – він піднімається за лаштунки сцени, і вам звідти не вийти в зал без того, щоб пройти просто між музикантами. Слухайте, а в того парубка насправді інфаркт? А ви насправді поліцейські? Ви не схожі на поліцейських. – Він кидає погляд на Джерома. – Ви надто молодий. – Потім на Холлі, і тут у ньому помітний ще більший сумнів: – А ви…

– Надто прибацана? – пропонує варіант Холлі.

– Я не збирався такого казати.

Можливо, ні, але саме це він думає. Холлі то знає; дівчинка, яку колись обзивали Джібба-Джібба, завжди таке знає.

– Я дзвоню копам, – каже Ґеллісон. – Справжнім копам. І якщо це якийсь такий жарт…

– Робіть, що вам потрібно, – каже Джером, думаючи: «А чом би й ні? Нехай дзвонить хоч до Національної гвардії, якщо йому так хочеться. Тут усе закінчиться, тим чи іншим чином, уже в наступні кілька хвилин». Джером це розуміє, і він бачить, що Холлі розуміє це також. Револьвер, який дав йому Ходжес, лежить у нього в кишені. Відчувається він важким і якимсь химерно теплим. Окрім тієї пневматичної рушниці, яку він мав у дев’ять чи десять років (чийсь подарунок на день народження, який йому вручили попри сумніви його матері), він ніколи в житті не носив зброї; а цей револьвер вчувається живим.

Холлі показує рукою ліворуч від ліфта.

– А це що за двері? – А коли Ґеллісон не відповідає на її запитання негайно: – Допоможіть нам, благаю! Можливо, ми й не справжні копи, можливо, ви маєте рацію щодо цього, але там, у залі, дійсно зараз сидить дуже небезпечна людина.

Вона робить глибокий вдих і промовляє слова, яким сама ледве вірить, навіть знаючи, що вони правдиві:

– Містере, окрім нас, у вас більше нікого немає.

Ґеллісон обмірковує це, а потім відповідає:

– Ці сходи виведуть вас до лівого сектору залу. Там довгий прогін. Нагорі побачите двоє дверей. Ті, що зліва, ведуть надвір. Права веде в зал, прямо вниз повз сцену. Так близько, що від музики у вас барабанні перетинки можуть полопатися.

Торкаючись рукояті револьвера в себе в кишені, Джером питає:

– А де точно міститься сектор для інвалідів?

– 38 –

Брейді її таки знає. Точно знає.

Спершу він не може намацати в пам’яті, це ніби слово, що залипло в тебе на кінчику язика. Потім, коли гурт розпочинає пісню про заняття коханням на танцювальному майданчику, йому доходить. Будинок на Тіберрі-лейн, той, де живе чорний пестунчик Ходжеса зі своєю родиною, гніздо ніґґерів з білими іменами. Окрім імені собаки, тобто. Його звуть О’делл, точно ніґґерське ім’я, і Брейді збирався його вбити… от тільки натомість він убив власну матір.

Брейді згадує день, коли той ніґґербой підбіг до фургона «Містер Смаколик», зі щиколотками, все ще зеленими після підстригання моріжка жирного екс-копа. А його сестра кричала: «Купи мені якогось шоколадного! Будь лааасочка!»

Ім’я цієї сестри Барбара, і це вона, велика, як саме життя, і вдвічі огидніша. Вона сидить праворуч двома рядами вище, з своїми подружками й жінкою, яка, напевне, мусить бути її матір’ю. Джерома з ними нема, і Брейді дико цьому радий. Нехай Джером живе, це ж просто чудово.

Але без своєї сестрички.

І без матері.

Нехай він відчує, як воно.

Так само дивлячись на Барбару Робінсон, він запускає руки під фотогорафію Френкі й знаходить тумблер Речі Два. Він пестить його крізь тонку тканину майки так, як йому дозволялося – тільки в небагатьох щасливих випадках – пестити пипки своєї матері. На сцені соліст «Довколишніх» робить шпагат, яким у тих тіснючих джинсах, що на ньому одягнені, він мусив би просто розтовкти собі яйця (за умови, якщо вони там маються), потім пружиною опиняється на рівних і підбігає до краю сцени. Дівчатка кричать. Лялечки тягнуть руки, немов щоб його торкнутись, їхні нігті – пофарбовані у вельми дівчачі кольори веселки – зблискують у прожекторах рампи.

– Агов, чи подобаються вам, хлоп’ята, паркові розваги? – гукає Кем.

Вони верещать, що дуже.

– А чи подобаються вам, хлоп’ята, карнавали?

Діти верещать, що вони обожнюють карнавали.

– А чи цілували вас коли-небудь на півдорозі?

Тут уже верещання абсолютно запаморочливе. Весь зал знову на ногах, промені бродячих прожекторів знову сковзають по натовпу. Брейді більше не видно гурту на сцені, але це не має значення. Він уже знає, що буде далі, бо він побував тут, коли завантажували апаратуру.

Стишаючи голос до інтимного, підсиленого мікрофоном муркоту, Кем Нолз каже:

– Отже, цього вечора ви отримаєте такий поцілунок.

Починається ярмарково-карнавальна музика – ввімкнувся синтезатор «Корґ»[355] і виграє якусь мелодію, імітуючи калліопу[356]. Зненацька сцену заливає водограєм світла: помаранчевого, блакитного, червоного, зеленого, жовтого. Аудиторія захоплено ахає, коли починає опускатися комплект декорацій ярмарку-карнавалу. Карусель і чортове колесо вже обертаються.

«ЦЕ ТИТУЛЬНА ПІСНЯ З НАШОГО НОВОГО АЛЬБОМУ, І МИ СПРАВДІ ВІРИМО, ЩО ВОНА ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!» – волає Кем, і навкруг партії синтезатора сплітаються звуки інших інструментів.

«Пустеля плаче на всі боки, – речитативом промовляє Кем Нолз. – Я інфікований тобою вічно».

На слух Брейді, так звучав би Джим Моррісон після префронтальної лоботомії. Та потім Кем кричить щасливо:

«Хлоп’ята, що ж мене зцілить?»

Весь зал знає, і тому, коли гурт вдаряє на повну силу, всі горлають слова.

«БЕЙБІ, БЕЙБІ, ТИ МАЄШ КОХАННЯ, ЯКОГО Я ТАК ПОТРЕБУЮ… ТИ І Я, МИ ХВОРІ НА ЦЕ ОБОЄ… І Я – ТАК, ЯК НІКОЛИ ДО ЦЬОГО…»

Брейді усміхається. Це блаженна усмішка змученої проблемами людини, яка після довгих поневірянь врешті-решт знаходить собі спокій. Він кидає погляд вниз, на жовте жевріння вогника готовності, загадуючись, чи проживе він досить довго, щоби побачити, як той переміниться на зелений. Потім він знову дивиться на ту малу негритоску, яка вже підхопилась на рівні, плеще в долоні й мотає своїм кінським хвостиком.

«Подивися на мене, – думає він. – Подивися на мене, Барбаро. Я хочу бути останнім, що ти побачиш».

– 39 –

Барбара ненадовго відривається очима від чудес на сцені, щоб поглянути, чи тому лисому чоловіку в кріслі-візку так само зараз радісно, як їй. З причини, якої вона не може зрозуміти, він чомусь став «її» чоловіком у кріслі-візку. Чи це тому, що він їй нагадує когось? Звісно, такого не може бути, хіба не так? Єдина людина з обмеженими фізичними можливостями, яку вона знає, це Дастін Стівенс у її школі, а він усього лише другокласник. І все одно, щось є ніби знайоме в цьому лисому інваліді.

Весь цей вечір, наче сновидіння, і те, що вона бачить зараз, також схоже на сон. Спершу їй здається, ніби чоловік у кріслі-візку хоче махнути їй рукою, але ні. Він усміхається… і показує їй середнього пальця. Спершу вона повірити в таке не може, але ж ось воно, саме так.

У його напрямку йде якась жінка, переступаючи за раз по дві сходинки, вона йде так швидко, що майже біжить. А позаду неї, ледь не наступаючи їй на п’яти… може, це дійсно сон, бо він схожий на…

– То Джером? – смикає Барбара за рукав Таню, щоб відволікти увагу матері від сцени. – Мам, то…

І тоді все трапляється.

– 40 –

Перша думка Холлі та, що все ж таки першим міг би піти Джером, тому що лисий чоловік в окулярах у кріслі-візку навіть – принаймні наразі – не дивиться на сцену. Він відвернувся і видивляється на когось у центральному секторі, і ще їй здається, ніби цей підлий сучий потрух якраз посилає тому комусь «птаха» середнім пальцем. Але вже пізно мінятись місцями з Джеромом, хоча в нього й револьвер. Рука того в кріслі-візку схована під обрамленою фотографією, яка лежить у нього на колінах, і Холлі жахливо боїться, що це означає, що він уже готовий зробити свою справу. Якщо так, залишилося тільки кілька секунд.

«Добре хоч, що він сидить у проході», – думає вона.

Ніякого плану в неї немає, зазвичай планування в Холлі простягається не далі того, яку закуску їй собі приготувати для вечірнього перегляду кінофільму, але на цей раз її стражденний мозок мислить чітко і, коли вона досягає чоловіка, якого вони шукають, слова, що вискакують з її рота, здаються цілком правильними. Божественно правильними. Їй доводиться нахилитися і кричати, щоб перекрити голосом жвавий, підсилений потужною апаратурою біт гурту на сцені й вереск дівчаток в аудиторії.

– Майку? Майк Сьодевант, це ти?

Брейді відвертається від свого споглядання Барбари Робінсон, сполохано, і тієї ж миті Холлі змахує зав’язаною шкарпеткою, яку їй вручив Білл Ходжес – його Веселим Ляпанцем, – і робить вона це з зарядженою адреналіном силою. Метнувшись по короткій крутій дузі, шкарпетка зустрічається з лисою головою Брейді трохи вище скроні. Серед спільної какофонії гурту й фанатів Холлі не чує спричиненого нею звуку, але бачить, як провалюється всередину шматок черепа розміром з невеличку чайну філіжанку. Руки його злітають вгору, та, що була схована, відкидає фотографію Френкі на підлогу, де трощиться її скло. Його очі нібито дивляться на неї, тільки зараз вони підкочені вгору так, що видно тільки нижні половинки райдужок.

Поряд з Брейді дівчина з тонкими, як патички, ногами вирячилася на Холлі, шокована. Так само й Барбара Робінсон. А більше ніхто не звертає жодної уваги. Вони всі на рівних, розхитуються, і плещуть у долоні, і підспівують.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

Рот Брейді відкривається й закривається, наче рот риби, яку оце лише щойно витягли з річки.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Джером кладе долоню на плече Холлі й кричить так, щоб вона почула:

– Холлі! Що в нього під майкою?

Вона його чує – він так близько, що вона відчуває віддих кожного його слова в себе на щоці, – але це як буває по радіо, коли далека радіохвиля допливає глибокої ночі, якийсь діджей, або крикун-проповідник з протилежного кінця країни.

– Це тобі невеличкий презент від Джібба-Джібби, Майку, – мовить вона та б’є його знову, точно в те саме місце, тільки навіть іще сильніше, поглиблюючи лунку в його черепі. Тонка шкіра тріскається, і з’являться кров, спершу бісеринками, а потім вона ручаєм тече йому по шиї, офарблюючи комір його блакитної сорочки з образом «Довколишніх» у брудно-пурпуровий колір. Цього разу голова Брейді відскакує набік, падаючи йому на праве плече, він починає труситися і смикати ногами.

Холлі думає: «Як той собака, якому сниться, ніби він женеться за кроликом».

Перш ніж вона встигає вдарити його втретє – а їй цього дуже, дуже насправді хочеться – Джером хапає її в руки й розвертає до себе.

– Він готовий, Холлі! Він готовий! Що ви робите?

– Терапію, – каже вона, а тоді вся сила збігає їй з ніг. Вона сідає в проході. Пальці її розслабляються на зав’язаному кінці Веселого Ляпанця, і той падає долі поряд з її кросівкою.

Гурт на сцені продовжує грати.

– 41 –

Чиясь рука тягне його за рукав.

– Джероме? Джероме!

Він відвертається від Холлі й обважнілого, як мішок, Брейді Хартсфілда, щоби побачити свою малу сестричку, очі її розширені в страху. А зразу позаду неї і його мама. У своєму поточному накрученому стані Джером ніскільки не дивується, але в той самий час він розуміє, що небезпека ще не минулася.

– Що ви наробили? – кричить дівчинка. – Що ви йому наробили?

Джером спритно розвертається назад в інший бік і бачить, що дівчина з крісла-візка в проході поряд з Хартсфілодм тягнеться до того рукою. Джером кричить:

– Холлі! Не дай їй цього зробити!

Холлі важко похитуючись підводиться, спотикається і мало не падає просто на Брейді. Це безумовно було б останнім у її житті падінням, але вона примудряється утриматися на ногах і хапає за руки дівчину в інвалідному візку. У них майже зовсім нема сили, і Холлі відчуває моментальний наплив жалю. Вона нахиляється ближче й кричить так, щоб бути почутою:

– Не торкайтесь його. У нього бомба і, боюся, вона зведена!

Дівчина у візку відсахується назад. Можливо, вона розуміє; можливо, вона просто лякається Холлі, вигляд у якої зараз навіть більш дикий, ніж зазвичай.

Брейді смикається і стріпується ще дужче. Холлі це не подобається, бо вона помітила дещо, блідий жовтий вогник у нього під майкою. Жовтий – це колір тривоги.

– Джероме? – питається Таня. – Що ти тут робиш?

До них наближається провідниця.

– Очистіть прохід! – перекрикуючи музику гукає вона. – Ви мусите очистити прохід, панове!

Джером хапає матір за плечі. Він притягує її до себе так близько, що торкається лобом її лоба.

– Ти мусиш забиратися звідси, мамо. Забирай дівчаток і йди. Негайно. Зроби так, щоб провідниця також пішла разом з тобою. Скажи їй, що твоїй дочці стало погано. Прошу, не став ніяких запитань.

– Мам? – починає Барбара. – Що…

Решта тоне в гуркоті гурту й хоровому співі залу. Таня бере Барбару за руку та йде назустріч провідниці. У той же час вона махає Хільді, Дайні й Бетсі, щоб вони приєднувались до неї.

Джером знову обертається до Холлі. Вона нахилилася над Брейді, якого продовжує тіпати від церебральних буревіїв, що сатаніють у його голові. Ступні його відбивають чечітку, немов навіть у своєму безпам’ятстві він реально відчуває ту життєрадісну пульсацію, яку видають «Довколишні». Руки Брейді безладно літають довкола, і коли одна з них наближається до жовтого жевріння в нього під майкою, Джером відбиває її геть, як баскетбольний захисник м’яча з зони під кошиком.

– Я хочу забратися звідси, – стогне дівчина в кріслі-візку. – Мені страшно.

Джером її добре розуміє – йому також хочеться забратися звідси, він теж на смерть переляканий, – але поки що їй доведеться залишитися тут. Її блокує Брейді, а поворухнути його вони не наважаться. Поки ще ні.

Холлі випереджає Джерома, як вона це часто робить:

– Ви мусите спокійно сидіти на своєму місці, любонько, – каже вона дівчині в кріслі-візку. – Розслабтеся і насолоджуйтесь концертом.

Холлі думає, як набагато простіше усе було б, якби їй повезло його вбити, а не просто втокмачити його вивихнутий мозок у півдорогу до Перу. Вона загадується, чи вистрелив би Джером у Хартсфілда, якби вона його попросила. Мабуть, ні. Дуже погано. Серед усього цього галасу він, либонь, вільно міг би це зробити.

– Ви що, божевільна? – питає в неї дівчина в кріслі-візку здивовано.

– Мене про це повсякчас питають, – відповідає Холлі і, – дуже обачно – починає задирати на Брейді майку. – Тримайте його руки, – наказує вона Джерому.

– А якщо я не зможу?

– Тоді уколошкайте мазефакера.

Весь переповнений зал на ногах, розхитується і плеще в долоні. Знову літають над головами пляжні м’ячі. Джером кидає один швидкий погляд собі за спину й бачить, що його мати веде дівчаток по проходу до вихідних дверей, провідниця разом із ними. «Хоч тут удача», – думає він, і знов повертається до нагальної справи. Він ловить розмахані руки Брейді та стискає їх докупи. Зап’ястки слизькі від поту. Це як тримати пару живих рибин.

– Я не знаю, що ви робите, але робіть це швидше! – кричить він Холлі.

Жовтий вогник жевріє в якомусь пластиковому пристрої, схожому на перероблений телевізійний пульт. Замість пронумерованих кнопок каналів, на ньому мається білий тумблер, типу того, яким умикаєш світло в себе в спальні. Він стирчить прямо вгору. Від пристрою тягнеться дріт, ховаючись під задом цього чоловіка.

Брейді видає кректання, і раптом чути різкий запах. Це попустився його сечовий міхур. Холлі дивиться на сечоприймач у нього в пелені, але не схоже, щоб той був до чогось приєднаний. Вона хапає його та вручає дівчині в кріслі-візку.

– Потримайте оце.

– Фууу, це ж сцяки, – каже дівчина в кріслі-візку, а потім: – Ні, це не сцяки. Там щось інше всередині. Схоже на глину.

– Покладіть його. – Джером змушений кричати, щоби бути почутим крізь музику. – Покладіть його на підлогу. Делікатно. – А потім до Холлі: – Поспішіть же, чорти забирай!

Холлі вивчає жовтий вогник готовності. І маленький білий пиптик тумблера. Вона може посунути його вперед або назад, і не може наважитися зробити ні того, ні іншого, бо не знає – в який бік «вимк», а в який «бабах».

Холлі підбирає Річ Два з того місця, де вона спочивала на животі в Брейді. Це як брати налиту отрутою змію, і потребує всієї її сміливості.

– Тримайте його руки, Джероме, просто тримайте його руки.

– Він слизький, – крекче Джером.

«Ми про це й раніше знали, – думає Холлі. Такий собі слизький сучий син. Такий слизький мазефакер».

Вона перевертає цей пристрій, воліючи, щоб руки в неї не трусились, і намагаючись не думати про чотири тисячі людей, які навіть не уявляють, що їхні життя зараз залежать від бідної, затурканої Холлі Джібні. Вона дивиться на кришку ніші для батарейок. Потім, затримавши дихання, Холлі зсовує кришку, дозволяючи їй впасти на підлогу.

Усередині дві батарейки АА. Холлі підчіплює нігтем за торець одну з них і думає: «Господи, якщо Ти там є, будь ласка, нехай це буде правильно». Якусь мить вона не в змозі поворухнути пальцем. Потім одна рука Брейді вислизає на волю з полону Джерома та б’є її по голові.

Холлі сіпається, і батарейка, яка її тривожила, вискакує зі свого відділення. Холлі чекає, що світ зараз вибухне, а коли той залишається тим самим, вона знову перевертає пульт. Жовтий вогник погас. Холлі починає плакати. Вона хапається за головний дріт і різко відриває його від Речі Два.

– Можете його тепер уже випу… – починає вона, але Джером уже облишив Брейді.

Він хапає Холлі в такі міцні обійми, що вона ледь може дихати. Її це не бентежить. Вона й сама обнімає хлопця навзаєм.

Публіка кричить у дикому захваті.

– Вони гадають, ніби вітають криком пісню, але насправді вони вітають нас, – спромагається вона прошепотіти у вухо Джерому. – Просто вони поки ще про це не знають. А тепер відпустіть мене, Джероме. Ви обнімаєте мене задуже сильно. Відпустіть мене, поки я не зомліла.

– 42 –

Ходжес так і сидить на ящику в вантажній зоні, і то не сам. Слон якийсь всівся йому на груди. Щось відбувається. Чи світ відходить від нього геть, чи то він відходить геть від цього світу. Він гадає, що останнє. Він немов всередині якоїсь кінокамери, і та кінокамера від’їжджає вдалечінь по операторській вузькоколійці. Світ такий само яскравий, як і раніше, але меншає, і кільце темряви зростає навколо нього.

Ходжес тримається далі, докладаючи всю свою силу волі, очікуючи на вибух, або на те, що вибуху не станеться.

Один з ровді нахилився над ним і питає, чи він у порядку.

– У вас усі губи сині, – інформує його той ровді.

Ходжес жестом відсилає його геть. Він мусить слухати.

Музика, і крики захвату, і щасливе верещання. Більше нічого. Принаймні поки що.

«Тримайся, – наказує він собі. – Тримайся».

– Що? – перепитує ровді, нахиляючись знову. – Що?

– Я мушу триматися, – шепоче Ходжес, але зараз він уже ледве спроможний дихати. Світ змалів до розміру люто зблискуючого срібного долара. Потім і той затьмарився, не тому, що Ходжес втратив свідомість, а тому, що хтось до нього прямує. Це Джейні, вона крокує повільно, ходою моделі на подіумі. На голові в неї його федора, сексуально насунута на одну брову. Ходжес згадує, як йому відповіла Джейні, коли він запитав її, чому йому пощастило опинитися в її ліжку: «Я аніскільки не шкодую… Можна, ми на цьому облишимо?»

«Йо, – думає він. – Йо».

Він заплющує очі й валиться шкереберть з ящика, як Хитун-Бовтун[357] зі своєї стіни.

Ровді його підхоплює, але тільки пом’якшує падіння Ходжеса, не запобігаючи йому. Збираються докупи інші ровді.

– Хто вміє робити серцево-легеневу реанімацію? – питається той, що підхопив Ходжеса.

Наперед виступає ровді з зав’язаним у хвіст, сивіючим волоссям. На ньому вицвіла майка з Джудасом Койном[358], і очі в нього яскраво-червоні.

– Я вмію, чоловіче, але бігме, я такий обдовбаний.

– Все одно спробуй.

Ровді з хвостиком падає навколішки.

– Здається мені, цей парубок уже відходить, – каже він, але береться до роботи.

Нагорі «Довколишні» починають нову пісню – на радість і захоплене верещання своїх фанаток. Така музика. Таке збудження. Такі м’ячі злітають вгору понад розхитаною, танцюючою юрмою. Вони прочитають про вибух, якого не сталося, в газетах, але для юних трагедії, яких не сталося, – це лише сновидіння.

Спогади: от вони реальні.

– 43 –

Ходжес приходить до пам’яті в шпитальній палаті, здивований, що він все ще живий, але зовсім не здивований тим, що бачить свого старого напарника, який сидить на краю його ліжка. Його перша думка, що Піт – із запалими очима, з неголеною щетиною, кінчики коміра стирчать вгору так, що майже вштрикаються йому в горло – має вигляд гірший, ніж самопочуття Ходжеса. Його друга думка – про Джерома й Холлі.

– Вони зупинили це? – хрипить він. Горло в нього сухе, як кістка. Він намагається сісти. Апарати, які його оточують, починають пищати й лаятися. Він знову лягає, але очі його не відриваються від обличчя Піта Гантлі.

– Чи вони?

– Вони все зробили, – каже Піт. – Та жінка каже, що її звуть Холлі Джібні, але я думаю, що насправді вона Шина Королева Джунглів[359]. Той хлопець, той крутій…

– Крутий, – поправляє його Ходжес. – Він думає про себе, що він крутий.

– Наразі він про себе ніяк не думає, і лікарі кажуть, що його думальні дні, радше за все, закінчилися назавжди. Джібні вигатила з нього все його лайно. Він у глибокій комі. Функціонування мозку мінімальне. Коли ти знову встанеш на ноги, можеш зробити йому візит, якщо захочеш. Він за три палати звідси.

– Де я зараз? В окружній?

– Задьористіше. Відділення інтенсивної терапії.

– Де Джером і Холлі?

– У центрі. Відповідають на цілий лайновоз запитань. Тим часом, мати Шини бігає довкола, погрожуючи власними масовими вбивствами, якщо ми не припинимо мучити її дочку.

Заходить медсестра й каже Пітові, що він уже мусить іти. Вона щось каже про життєві показники містера Ходжеса й приписи лікаря. Ходжес зупиняє її, піднімаючи руку, хоча це для нього ще те зусилля.

– Джером неповнолітній, а Холлі… має певні проблеми. Уся відповідальність лежить на мені, Піте.

– Ох, та ми це знаємо, – каже Піт. – Так, дійсно. Це надає цілком нового значення виходу за фахові рамки. Що ти собі, заради Бога, думав, Біллі, коли отаке робив?

– Робив, на що був спроможний, – каже Ходжес і заплющує очі.

Він відпливає. Він думає про всі ті юні голоси, що співали разом з гуртом. Вони вже вдома. З ними все гаразд. Він тримається за цю думку, поки його не оповиває сон.

ДЕКЛАРАЦІЯ

ОФІС МЕРА

Оскільки Холлі Рейчел Джібні та Джером Пітер Робінсон розкрили замах на Терористичний акт у належній Міському арт-культурному комплексу аудиторії «Мінго»; а також

Оскільки, усвідомлюючи, що поінформування персоналу Служби безпеки «МАКу» може призвести до того, що означений Терорист може ввести в дію вибуховий пристрій великої потужності, а також те, що означений вибуховий пристрій оснащений кількома фунтами сталевої шрапнелі, вони поспішили в аудиторію «Мінго»; а також

Оскільки вони самі ввійшли в протистояння з означеним Терористом, наражаючи себе на великий особистий ризик; а також

Оскільки вони знешкодили означеного Терориста, чим запобігли великій кількості смертельних жертв і поранень; а також

Оскільки вони зробили нашому Місту велику героїчну послугу,

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, я, Ричард М. Тьюкі, мер, таким чином нагороджую Холлі Рейчел Джібні та Джерома Пітера Робінсона «Медаллю за Заслуги», найвищою нагородою нашого міста, і декларую, що всі Міські Послуги надаватимуться їм безоплатно протягом десяти (10) років; а також

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, визнаючи, що певні дії неможливо віддячити, ми сердечно й щиро дякуємо їм.

На підтвердження вищевикладеного

я ставлю власний підпис Ричард М. Тьюкі і Міську Печатку: Ричард М. Тьюкі

Мер

Блакитний «мерседес»

– 1 –

Теплого й сонячного дня наприкінці жовтня 2010 року седан «мерседес» заїжджає на майже порожню парковку при «МакГініс Парку», де не так вже й давно Брейді Хартсфілд продавав морозиво шанувальникам Малої Ліги. Він стає впритул до маленького акуратного «пріуса». Цей «мерседес», колись сірий, тепер пофарбовано в дитячий блакитний колір, але перед тим було ліквідовано довгу подряпину з водійського боку, завдану його кузову, коли Джером через ще неповністю відкриті ворота заїжджав до технічного двору аудиторії «Мінго».

Сьогодні за його кермом Холлі. Вона виглядає на десять років молодшою. Її довге колись волосся – сивіюче й недоглянуте – тепер сяюча чорна корона, і все завдяки візиту до салону краси «Клас А», який їй порекомендувала Таня Робінсон. Холлі махає рукою власнику «пріуса», який сидить за столом у пікніковій зоні, неподалік від полів Малої Ліги.

З «мерседеса» вилазить Джером, відкриває багажник і дістає звідти пікніковий кошик.

– Господи-Ісусе, Холлі, – каже він. – Що ви сюди напакували? Цілий обід на День подяки?

– Я хотіла зробити так, щоб усім усього вистачило.

– Ви ж знаєте, що він на строгій дієті, правильно?

– А ви ні, – відповідає вона. – Вам, хлопче, треба рости. Там ще є пляшка шампанського, тож не впустіть.

З кишені Холлі дістає коробочку «Нікоретте»[360] і закидає собі до рота одну пластинку.

– Ну що, як воно діє? – питає Джером, коли вони спускаються по схилу.

– Потроху просуваюся, – каже вона. – Гіпноз допомагає краще за цю жуйку.

– А якщо той психотерапевт скаже вам, що ви курка, та примусить бігати по його кабінету й кудкудакати?

– По-перше, мій психотерапевт жінка. По-друге, вона такого ніколи б не зробила.

– Я як ви про це дізнаєтеся? Ви ж, ну типу, були під гіпнозом.

– Ви просто якийсь ідіот, Джероме. Тільки ідіот хотів їхати сюди автобусом, з усією цією їжею.

– Дякувати тій декларації, ми тепер їздимо безплатно. Я люблю, коли безплатно.

Ходжес, усе ще в костюмі, який він одягнув на себе вранці (хоча краватка тепер у кишені), йде її зустріти, рухається він повільно. Він не відчуває цокотіння електрокардіостимулятора в себе в грудях – йому розказували, що тепер вони дуже маленькі, – але він пам’ятає, що той там і робить свою роботу. Інколи він його собі уявляє, і перед його мисленими очима той завжди постає чимсь схожим на зменшену версію пристрою Хартсфілда. Тільки його пристрій призначений не для спричинення вибуху, а для його запобігання.

– Дітки, – гукає він.

Холлі далебі не дитина, але вона майже на два десятки років молодша за Ходжеса, тож для нього вона майже маля. Він тягнеться рукою по пікніковий кошик, але Джером прибирає кошик від нього.

– Нє-нє, – заперечує Джером. – Я його нестиму. У вас серце.

– З серцем у мене все гаразд, – каже Ходжес і, судячи з результатів останнього обстеження, так воно й є, хоча він досі не зовсім може в це повірити. Він гадає, що кожний, хто пережив якусь коронарну операцію, відчуває те саме.

– І вигляд у вас добрий, – каже Джером.

– Так, – погоджується Холлі. – Слава Богу, ви купили собі новий костюм. Останній раз, коли я вас бачила, ви виглядали, мов якесь опудало. Скільки ваги ви втратили?

– Тридцять п’ять фунтів[361], – каже Ходжес, і думка, що стріляє слідом – «Хотілося б, аби Джейні могла мене зараз побачити» – пронизує гострим болем його регульоване електронікою серце.

– Пора зав’язувати з «Назирачами ваги», – каже Джером. – Холз привезла шампанське. Я хочу знати, чи є в нас якийсь привід, щоб його пити? Як там воно пройшло вранці?

– Прокуратура не збирається порушувати жодної справи. Усі звинувачення знято. Біллі Ходжесу вільно йти, куди йому завгодно.

Холлі кидається йому в руки й обнімає. Ходжес обнімає її навзаєм і цілує в щоки. З її коротким волоссям, з повністю відкритим обличчям – вперше з часів її дитинства, хоча сама вона цього не знає – він бачить, як вона схожа на Джейні. Від цього й боляче, і хороше одночасно.

Джером зворушений, і тому його тягне сховатися в образі Тайрона Екстазного Кайфа.

– Маса Ходжес, ви вільний урешт! Вільний урешт! Великий Біг Всемо’утній, вільний урешт!

– Припиніть цю говірку, Джероме, – каже Холлі. – Це таке дитиняче.

Вона дістає з пікнікового кошика пляшку шампанського разом з тріо пластикових стаканчиків.

– Районна прокурорка ескортувала мене в кабінет судді Деніела Сілвера, того, який за моїх копівських часів чимало разів вислуховував мої свідчення. Той завдав мені десятихвилинну прочуханку, наголошуючи, що моя нерозсудлива поведінка поставила під ризик чотири тисячі життів.

Джером обурюється:

– Це неподобство! Ви спричинилися до того, що ті люди залишились живими.

– Ні, – заперечує Ходжес спокійно. – Це ви з Холлі до того спричинилися.

– Перш за все, якби Хартсфілд не вийшов на вас, копи так ніколи б і не дізналися, хто він і звідки. А ті люди були б зараз мертвими.

Це може бути, і водночас не може бути істинним, але подумки Ходжес цілком погоджується з тим, як усе обернулося в «Мінго». З чим він не погоджується – і ніколи не зможе – це з Джейні. Сілвер звинуватив його в тому, що він зіграв «вирішальну роль» у її загибелі, і Ходжес вважає, що, можливо, так воно й є. Але він не сумнівається, що Хартсфілд продовжив би убивати далі й більше, якщо не на тому концерті чи в День Кар’єр у «Посольських апартаментах», то ще деінде. Він відчув смак до цього. А отже тут жорстке рівняння: життя Джейні в обмін на життя усіх тих гіпотетичних інших. І якби в такій альтернативній (проте дуже можливій) реальності це був той концерт, двома з жертв стали б мати й сестричка Джерома.

– А що ви йому на це сказали? – питає Холлі. – Що ви сказали йому на це?

– Нічого. Коли тебе привели до дровітні, найкраще, що ти можеш зробити – це перечекати батожіння із зімкнутими вустами.

– Це тому вас не було з нами, коли нам вручали медалі, чи не так? – питає вона. – І тому вас не було на оголошенні декларації. Ті гівнюки вас якраз карали.

– Я собі уявляю, – каже Ходжес, хоча, якщо правники вважали, що то було покаранням, вони помилялися. Останнє в світі, чого він хотів би, це щоб йому вішали медаль на шию і вручали ключ від міста. Він пропрацював копом сорок років. Це його ключ від міста.

– Просто сором, – каже Джером. – Ви ніколи не зможете проїхатися в автобусі безплатно.

– Як там справи на Озерній авеню, Холлі? Залагоджуються?

– Уже краще, – каже Холлі. Вона послаблює корок на пляшці шампанського з усією делікатністю хірурга. – Я знову сплю всю ніч. Також відвідую доктора Лейбовіц двічі на тиждень. Вона вельми допоміжна.

– А як справи з вашою матір’ю? – Він знає, це дражлива тема, але відчуває, що може її торкнутися, саме цього разу. – Вона так само телефонує вам п’ять разів на день, благаючи повернутися у Цинциннаті?

– Вона зменшила це до двох разів на день, – відповідає Холлі. – Перший раз вранці, останній ввечері. Їй самотньо. І, гадаю, вона більше боїться за себе, ніж за мене. Старому важко змінювати своє життя.

«Кому-кому, а не мені про це розказувати», – думає Ходжес.

– Це дуже важливе зрозуміння, Холлі.

– Доктор Лейбовіц каже, що звички важко ламати. От мені важко кинути курити, а мамі важко звикнути жити самій. А також усвідомити, що я не мушу залишатися всю решту мого життя тією чотирнадцятирічною дівчинкою скорченою у ванні.

Вони мовчать якийсь час. На полі № 3 Малої Ліги ворона тріумфальним кряканням оголошує про своє заволодіння пітчерською гумою[362].

Відокремлення Холлі від матері стало можливим через заповіт Джанель Паттерсон. Більша частина статків Джейні – які дістались їй з ласкавої волі однієї з жертв Брейді Хартсфілда – перейшла до її дядька Генрі Серва й тітки Шарлотти Джібні, але Джейні також залишила півмільйона доларів Холлі. Ці гроші було поміщено в опікунський фонд під керуванням містера Джорджа Шрона, юриста, якого Джейні також була успадкувала від Олівії. Ходжес уявлення не має, коли Джейн встигла це зробити. Чи чому вона це зробила. Він не вірить у передчуття, але…

Але.

Шарлотта була смертельно налаштована проти переїзду Холлі, заявляючи, що її дочка не готова жити самостійно. Зважаючи на те, що вік Холлі вже наближається до п’ятдесяти, це було рівнозначним тому, як казати, що вона ніколи не буде до цього готовою. Холлі вважала, що вона готова, і за допомоги Ходжеса переконала Шрона, що з нею все буде гаразд.

Те, що вона стала героїнею, яку інтерв’ювали всі центральні телеканали, безумовно, допомогло з Шроном. Проте не з її матір’ю; у якомусь сенсі саме героїчний статус Холлі лякав ту леді найбільше. Шарлотта так і не змогла цілком сприйняти той факт, що її сумнівної врівноваженості дочка зіграла важливу роль (мабуть-таки, ключову роль) у запобіганні масовому вбивству невинних.

За умовами заповіту Джейні квартира в кондомініумі, з її казковим краєвидом на озеро, перейшла в спільне володіння тітки Шарлотти й дядька Генрі. Коли Холлі запитала, чи може вона там жити, хоча б для початку, Шарлотта їй відмовила моментально й твердо. Брат не зміг умовити її перемінити це рішення. Це зробила сама Холлі, сказавши, що збирається залишитися в цьому місті і, якщо мати не поступиться з квартирою, вона знайде собі житло в Лоутавні.

– У найгіршій частині Лоутавна, – наголосила Холлі. – Де я купуватиму все за готівку. Якою світитиму всюди навмисне.

І це подіяло.

Життя Холлі в цьому місті – перший довший період, який вона провела поза опікою матері – почалось нелегко, але її психотерапевтка надає їй добру підтримку, і Ходжес відвідує її часто. Що ще важливіше, її часто відвідує Джером, а сама Холлі ще частіша гостя в будинку Робінсонів на Тіберрі-лейн. Ходжес упевнений, що саме там відбувається справжнє зцілення, а не на кушетці в доктора Лейбовіц. Барбара призвичаїлась називати її тітка Холлі.

– А як у вас, Білле, – питає Джером. – Маються якісь плани?

– Ну, – починає він, – мені запропонували роботу в охоронній службі «Невсипущі», як вам таке?

Холлі сплескує долонями й хитається вниз-угору на пікніковій лавці, неначе дитина.

– І ви приймете цю пропозицію?

– Не можу, – каже Ходжес.

– Серце? – питає Джером.

– Та ні. Мусиш бути зареєстрованим, а суддя Сілвер сьогодні вранці поділився зі мною, що мої шанси на отримання реєстрації приблизно дорівнюють перспективі того, що євреї з палестинцями спільно збудують першу міжрелігійну космічну станцію. Моїм мріям про отримання ліцензії приватного детектива такий самий капут. Тим не менше, один фаховий заставодавець, якого я знаю вже багато років, запропонував мені спорадично працювати в нього розшукувачем боржників, для цього ліцензія мені не потрібна. Я можу займатися цим переважно зі свого дому, через комп’ютер.

– Я міг би вам допомагати, – каже Джером. – З комп’ютерною частиною справи, тобто. Переслідувати когось у реальності я не хочу. Одного разу достатньо.

– А що там з Хартсфілдом? – питає Джером. – Є щось нове, чи все як було?

– Все як було, – каже Ходжес.

– А мені байдуже, – каже Холлі. Тоном викличним, але вперше після приїзду в «МакГініс Парк» вона кусає собі губи. – Я б зробила те саме знову, – вона стискує кулаки. – Знову, і знову, і знову!

Ходжес береться за один з тих її кулаків і, втішливо погладжуючи, розтискає його. Джером робить те саме з іншим.

– Звичайно, що ви зробили б, – каже Ходжес. – Саме тому мер і вручив вам медаль.

– Не забуваймо про безплатні поїздки на автобусі й подорожі до музею, – додає Джером.

Вона розслабляється, поки що потроху.

– Чому б я мусила їздити на автобусі, Джероме? У мене купа грошей на рахунку, і в мене є «мерседес» кузини Олівії. Це чудова машина. І з таким малим пробігом.

– Привидів нема? – питає Ходжес. Він не жартує наразі, йому чесно цікаво.

Вона довго не відповідає, тільки дивиться вгору на великий німецький седан, припаркований біля акуратненького імпортного автомобіля Ходжеса[363]. Нарешті вона перестала кусати собі губи.

– Були попервах, – каже вона, – і я думала, може, його продати. Натомість замовила, щоб його перефарбували. Це була моя ідея, не доктора Лейбовіц. – Вона дивиться на них гордо. – Я в неї навіть не питала.

– А тепер?

Джером усе ще тримає її руку. З якогось моменту він полюбив Холлі, таку «важку», якою вона інколи буває. Вони обидва полюбили Холлі.

– Блакитний – це колір забуття, – каже вона. – Я прочитала це якось в одній поемі. – Вона ненадовго замовкає. – Білле, чому ви плачете? Ви думаєте про Джейні?

Так. Ні. І так і ні.

– Я плачу, тому що ми тут, – каже він. – У такий гарний осінній день, що він здається літом.

– Доктор Лейбовіц каже, що плакати – це добре, – зауважує між іншим Холлі. – Що сльози омивають емоції.

– Вона може бути правою щодо цього, – Ходжес думає про те, як Джейні одягала на себе його капелюха. Як вона надавала йому бездоганно правильного нахилу. – Ну, то ми будемо пити це шампанське чи ні?

Джером підтримує пляшку, поки Холлі наливає. Вони піднімають свої келихи.

– За нас, – каже Ходжес.

Вони відгукуються луною. І п’ють.

– 2 –

Одного просякнутого дощем вечора в листопаді 2011 року медсестра поспішає по коридору Клініки травматичних уражень мозку Озерного регіону – спеціального відділення кращого шпиталю міста, «Меморіального імені Джона М. Кайнера». Усього з півдесятка утримуваних соцфондом пацієнтів у КТУМ, включно з одним злославним… хоча з плином часу його зла слава вже почала вицвітати.

Медсестра побоюється, що головний невролог клініки вже пішов, але він усе ще в докторській кімнаті для відпочинку, переглядає медкартки пацієнтів.

– Може, вам захочеться це побачити, докторе Бабіно, – каже вона. – Той містер Хартсфілд. Він прокинувся. – Це змушує лікаря лише поглянути вгору на неї, але сказане медсестрою далі підводить його на рівні. – Він заговорив до мене.

– Через сімнадцять місяців? Екстраординарно. Ви впевнені?

Медсестра вся розпашіла від збудження.

– Так, докторе, абсолютно.

– І що він сказав?

– Він каже, що в нього болить голова. І просить покликати його матір.

Авторська нотатка

Хоча дійсно існує така річ, як «крадіжка писку» (тобто, СПД-сигналу), її неможливо застосувати до жодного з автомобілів, описаних у цій книжці, включно з «Мерседес-Бенцами» SL500, виробленими після настання ери Системи пасивного доступу. Як і всі «бенци», SL500 – це висококласні автомобілі з висококласними системами безпеки.

Подяки висловлюються Рассу Дорру й Дейву Хіґґінсу, які забезпечували допомогу в дослідженнях. А також моїй дружині Табіті, яка знає про мобільні телефони більше за мене, і моєму сину, романісту Джо Гіллу, який допоміг мені вирішити ті проблеми, на які вказала Табіта. Якщо я подав це правильно, це завдяки моїй команді підтримки. Якщо я подав щось неправильно, запишіть це на мою нездатність зрозуміти.

Нен Греєм із видавництва «Скрібнер», як звичайно, бездоганно виконала свою редакторську роботу, і мій син Овен, що неоцінимо, вичитав текст вдруге. Мій агент, Чак Верріл, фанат «Янкі»[364], але я все одно його люблю.

14 вересня, 2013 року

Примітки

1. James Mallahan Cain (1892–1977) – американський письменник, один із засновників «жорсткого» детективного жанру; цитата походить з його знаменитого першого роману «Листоноша завжди дзвонить двічі» (1934), за яким було знято сім кінофільмів, написано й поставлено оперу та дві п’єси. (Тут і далі прим. пер.)
2. «Datsun» – бренд легкових автомобілів японської корпорації «Nissan», який існував у 1931–1981 рр. і був відновлений лише 2013 р.; таким чином читачеві, який знає про неможливість існування машини «датсун» 1997 року випуску, Стівен Кінг натякає, що в романі йдеться про якусь паралельну нашій реальність.
3. Dust Bowl – період засухи і потужних пилових буревіїв на Великих рівнинах – у головному сільськогосподарському регіоні США, – який розпочався майже одночасно з Великою економічною депресією 1930-х рр., коли тисячі зубожілих родин мандрували Америкою.
4. Мається на увазі масове вбивство, скоєне 22 квітня 1999 р. двома озброєними школярами в середній школі «Коламбін» у штаті Колорадо; тоді було застрелено 13 і поранено 21 особу, після чого вбивці самі застрелилися.
5. Barry Lamar Bonds (нар. 1964 р.) – знаменитий бейсболіст, 8-разовий володар «Золотої рукавички», 7-разовий володар титулу «Найцінніший гравець», був одною з ключових фігур у «стероїдному скандалі» 2003 р.; 2011 р. отримав судовий вирок за надання брехливих свідчень під присягою.
6. Дженіс має на увазі катастрофу 28.01.1986 р., коли через технічні негаразди вибухнув відразу після зльоту космічний шатл «Челенджер» і загинуло семеро астронавтів.
7. «Baby Magic» – заснований 1951 р. бренд дитячих гігієнічних засобів – мило, шампуні, лосьйони, серветки тощо.
8. «Costco Wholesale Corporation» – заснована 1983 р. торговельна мережа клубного типу, друга за поширеністю в США.
9. «Walmart» – заснована 1962 р. в штаті Арканзас, наразі найбільша в світі мережа супермаркетів низьких цін.
10. «The Grapes of Wrath» (1939) – роман нобелівського лауреата Джона Стейнбека (1901–1968) про бідну фермерську родину Джоудів, яка, покинувши в часи «Пилового казана» Оклахому, просувається до Каліфорнії; книга закінчується тим, що вони натрапляють по дорозі на хлопчика, батько якого помирає від голоду, і дочка Джоудів Роза, в якої народилася мертвою дитина, годує охлялого чоловіка груддю.
11. Rose of Sharon – образ із «Пісні пісень» у Біблії: «Я троянда Шаронська, лілея долин».
12. Technicolor – винайдений 1916 р. спосіб високоякісного передавання кольорів на фото-та кіноплівці, який особливо широко використовувався в Голлівуді у 1922–1952 рр. для зйомок і тиражування високобюджетних фільмів.
13. Четверте липня – День незалежності, головне національне свято США.
14. «SL500» – модель «мерседеса» з двигуном потужністю 306 к. с., яка випускається з 2001 р.
15. «La-Z-Boy» – бренд м’яких домашніх меблів, які випускає однойменна компанія, заснована 1929 року в штаті Мічиган.
16. «Smith & Wesson Victory Model» – револьвер, який випускався у 1942–1944 рр. і перебував на озброєнні американських поліцейських і деяких військових частин аж до кінця 1990-х.
17. «Glock .40» – модифікований для стрільби кулями «Сміт & Вессон» 10×22 мм австрійський пістолет, яким озброєні армії і поліцейські сили багатьох країн.
18. Tramp stamp – татуювання у вигляді метелика, зазвичай на крижах над улоговиною між сідницями.
19. «DirecTV» – заснована 1985 р. в Каліфорнії корпорація прямого супутникового радіо-і телемовлення, деякі програми якої також ретранслюються місцевими каналами.
20. «Target Corporation» – заснована 1902 р. мережа крамниць доступних цін, друга за поширенням після «Волмарт».
21. «Mr. Speedy» – поширена назва закладів з продажу й обслуговування вживаних автомобілів.
22. Фраза з диско-хіта 1981 р. «Eugene» гурту «Crazy Joe & The Variable Speed Band», яка відтоді стала поширеним мемом.
23. «Night Train» – дешеве вино типу портвейн міцністю 17,5 %, яке з 1933 р. випускається солідною винарнею «E & J Gallo Winery», хоча останнім часом через погану соціальну репутацію цього продукту фірма більше не маркує його своїм іменем.
24. Venice (Венеція) – засноване у Флориді 1926 року місто (~21 тис. мешканців), столиця округу Сарасота.
25. «TV Land» – заснований 1996 року кабельний і супутниковий канал, який належить «MTV» і транслює головним чином класичні фільми, серіали та реаліті-шоу.
26. «Albertsons» – заснована 1939 року в Айдахо мережа супермаркетів, яка поширюється тепер на 29 штатів.
27. Public-access television – місцеві незалежні, некомерційні кабельні канали, які утримуються за рахунок громадських організацій або окремих осіб.
28. «NYPD Blue» (1993–2005) – серіал про вигаданий 15-й відділок на Мангеттені; «Homicide: Life on the Street» (1993–1999) – серіал, у якому, окрім поліцейської роботи, також детально висвітлюється особисте життя копів; «The Wire» (2002–2008) – серіал про поліцію і злочинців у великому портовому місті Балтиморі.
29. Joseph Wambaugh (нар. 1937 р.) – письменник, син поліцейського і сам колишній поліцейський детектив у Лос-Анджелесі, автор реалістично-саркастичних кримінальних романів і документальних творів, за якими знято кілька відомих фільмів.
30. Theodore Williams (1918–2002) – видатний бейсболіст і спортивний менеджер, який впродовж своєї 19-річної ігрової кар’єри в «Бостон Ред Сокс» мав складні стосунки з місцевою пресою, яка полюбляла ритися в його приватному житті.
31. «CSI» – започаткована 2000 р. низка телесеріалів, що розповідають про роботу криміналістичних лабораторій Лас-Вегаса, Маямі та Нью-Йорка.
32. Доволі потішно (фр.).
33. «Triple A» – команди найвищого рівня гри у Малій бейсбольній лізі, в яких готуються гравці для Вищої ліги.
34. James B. Patterson (нар. 1947 р.) – автор понад 130 книжок, трилерів і детективів.
35. Andrew Newell Wyeth (1917–2009) – відомий американський художник-реаліст «регіональної» школи; одна з найпоширеніших у репродукціях його картин «Світ Кристини» (оригінал виставлено в Модерн Арт музеї в Нью-Йорку) зображує сусідку художника – Кристину Олсон, незалежну і сильну духом жінку, котра з паралізованими ногами сама поралася на своїй фермі.
36. 5 футів 7 дюймів = 167,7 см.
37. «Glad» – заснована 1963 р. компанія, яка випускає різноманітні види пластикової упаковки для харчів, герметичні лабораторні пакети, мішки для сміття тощо.
38. «Staples», «Office Depot» – засновані 1986 р. мережі супермаркетів канцелярських і офісних товарів, які відтоді змагаються між собою за статус найбільшої у світі.
39. «Luther» (2010-2011) – двосезонний серіал, де головний герой – чорношкірий британець, детектив-інспектор Лютер; «Prime Suspect» (1991–2006) – серіал про життя, роботу й кар’єрний ріст одної з перших у Британії жінок у чині детектива-інспектора.
40. Tom yum gang – типовий для Індокитаю, тепер популярний у всьому світі суп на курячому бульйоні з морепродуктами.
41. «Newman’s Own» – заснована 1982 р. популярним кіноактором Полом Ньюменом харчова компанія, весь прибуток якої після сплати податків спрямовується на благодійництво.
42. Sang Kaya Fug Tong – тайський десерт: гарбуз, просякнутий заварним кремом.
43. «Pepperidge Farm» – заснована 1937 р. на фермі Пепперідж у Коннектикуті сімейна пекарня, що пекла високоякісні пироги і печиво; тепер – бренд, яким володіє транснаціональна корпорація «Campbell Soup Company».
44. «Singha» («Лев») – світле тайське пиво міцністю 5 %, яке випускається з 1939 р.
45. Ходжеса тут зраджує пам’ять, бо насправді це улюблена фраза не Опосума, а іншого героя анімаційного телесеріалу «Пес Заступник Шерифа» («Deputy Dawg», 1959–1972) – самого мускусного пацюка Маскі.
46. Блокноти з жовтуватого кольору сторінками, які виробляє заснована 1888 р. компанія «Ampad», залишаються найпопулярнішими в США, оскільки писання в них легше для очей, ніж на чисто-білому папері.
47. «Uni-Ball» – заснований 1887 р. бренд японських олівців і авторучок, який тепер належить компанії «Mitsubishi».
48. «NCIS» – започаткований 2003 р. серіал про роботу федерального агентства ВМС США з розслідування злочинів серед чи проти військових моряків; «Bones» – започаткований 2003 р. серіал про роботу спецагента ФБР, криміналіста-антрополога.
49. Приватні середні школи з поглибленим вивченням предметів, інтенсивними спортивними та спрямованими на виховання лідерства програмами, де готують учнів до вступу в престижні університети й коледжі; лише 1 % старшокласників США відвідують такі заклади.
50. Юда Яковів (Тадей, Левій) – один з 12 апостолів, якого не слід плутати з Юдою Іскаріотом, що зрадив Ісуса Христа.
51. Phoenix – засноване 1867 р. місто, столиця штату Аризона.
52. Kermit the Frog – Жабеня Керміт, створений 1955 р. ляльковий персонаж, найпопулярніший герой всесвітньо відомого «Мапет Шоу».
53. В англійській мові слова «pitcher» та «picture» пишуться по-різному, але звучать майже однаково, хоча перше може означати як «пітчера» (подавальника в бейсболі), так і глечик, а друге – картину або кіно.
54. «Deepwater Horizon» – побудована у 2001 році компанією «Hyundai» нафтова платформа, яка 2009 р. пробурила в дні Мексиканської затоки найглибшу на той час у світі свердловину завглибшки 10 680 м; 22.04.2010 платформа загорілася, вибухнула й затонула, до аварійного закупорювання свердловини 15 липня в море виливалося близько 700 тонн нафти на добу.
55. Eyjafjallajökull (Ейяф’ятлайокютль) – вулкан за 200 км південніше м. Рейк’явіка, столиці Ісландії; останнє виверження відбулося 15.04.2010 р. і спричинило закриття повітряного простору частини Європи.
56. Grim Sleeper – серійний убивця, який позбавляв життя жінок у Лос-Анджелесі з середини 1980-х рр., ним виявився 57-річний чорношкірий механік; досудове слідство тривало чотири роки, суд призначено на літо 2014-го.
57. «Carhartt» – заснована 1889 р. Гамільтоном Кархартом у штаті Мічиган сімейна компанія, відома різноманітним тривким спецодягом; від 1990-х рр. робочий одяг компанії став популярним у вуличній і поп-культурі.
58. Фредді перекручує назву третьої частини Старого Заповіту «Книги Левит», де містяться законодавчі норми та ритуали для юдейських священиків.
59. LCD Soundsystem (2001–2011) – поп-панк-гурт із Нью-Йорка, який грав яскраву танцювальну музику.
60. 6 футів 3 дюйми = приблизно 190 см.
61. Vin Diesel (нар. 1967 р.) – знаменитий актор атлетичної статури, який зазвичай грає героїчних персонажів.
62. «Levi’s 501» – модель джинсів компанії «Levi Strauss», яка незмінною випускається з кінця ХІХ сторіччя.
63. 1/4 дюйма = 0,6 см.
64. Max Factor (1877–1938) – засновник популярного бренду косметичних засобів, який вважається «батьком» сучасного макіяжу.
65. John Ray Grisham (нар. 1955 р.) – американський правник, політик, письменник, автор відомих у всьому світі романів у жанрі «юридичного трилера».
66. «Alcoholics Anonymous» – засноване 1935 року добровільне товариство людей, які бажають позбутись алкогольної чи наркотичної залежності.
67. Dorothy Parker (1893–1967) – поетеса, новелістка, кіносценаристка, уславлена своїм в’їдливим почуттям гумору.
68. «Circuit City Stores» – заснована 1949 р. перша в світі мережа крамниць, орієнтованих на продаж і обслуговування побутової електроніки, збанкрутувала 2009 р.; «Best Buy» – заснована 1966 р. мережа крамниць побутової електроніки.
69. «No One Needs To Know» – хіт 1996 року канадської кантрі-співачки Шанаї Твейн (Shania Twain).
70. «Netflix» – заснована 1997 року інтернет-компанія, що «на вимогу» транслює своїм передплатникам фільми, серіали тощо; «Redbox» – заснована 2002 року компанія, яка володіє широкою мережею торговельних автоматів, у яких можна взяти DVD та Blu-ray диски напрокат.
71. Sylvester Graham (1794–1851) – пресвітеріанський священик і дієтолог, який 1826 р. створив рецепт печива з цільнозернового борошна.
72. Mock apple pie – пиріг, що набув популярності в часи Великої депресії і Другої світової війни: робиться зовсім без яблук, зазвичай із крекерів з ванільним і лимонним сиропами та корицею.
73. Автошини з білою боковиною вважаються стильнішими і якіснішими за чисто-чорні.
74. «Cheerios» – вівсяні пластівці на сніданок, які випускаються з 1941 р.
75. «Bud Light» – сорт світлого 4,2 %-го пива, який компанія «Budweiser» випускає з 1982 р.
76. «Cleveland Indians» – заснована 1915 р. бейсбольна команда, що входить до Центрального дивізіону вищої ліги; з цього і розкиданих далі по тексту натяків можна зрозуміти, що дії в романі відбуваються в якомусь із містечок штату Огайо на берегах озера Ері.
77. Scott Lee Peterson (нар. 1972 р.) – засуджений 2004 р. до смертної кари за вбивство 2002 р. своєї дружини і ненародженого сина в місті Модесто, Каліфорнія; на 2014 рік справа все ще проходить апеляцію, оскільки суб’єкт не визнає себе винним.
78. Euell Theophilus Gibbons (1911–1975) – відомий пропагандист «повернення до природи», автор популярних книжок про здорове харчування дикими рослинами.
79. Єлбертон Абрагам Титл, знаний по перших літерах імені як Вай Ей Титл (Yelberton Abraham Tittle, нар. 1926 р.) – знаменитий гравець в американський футбол; прізвище «Tittle» та слово «titties» («цицьки») на слух можуть сприйматися майже однаковими.
80. Омар Малий – персонаж серіалу «Дроти», добре вихований молодик, безжальний грабіжник вуличних наркоторговців.
81. «Angel, Angel, Down We Go» – тематична пісня з однойменного «кислотно-психоделічного» фільму 1969 року (інша назва «Культ проклятих»), яку виконував актор і співак, лідер американського рок-гурту «The Wild Ones»» Jordan Christopher (1940–1996); 1988 р. фільм надихнув екс-лідера рок-гурту «The Smiths», британського співака Morrissey на створення власного хіта: «Янголе, янголе, ми падаємо разом, не забирай цієї ночі в себе життя…»
82. «Weight Watchers» – заснована в Нью-Йорку 1963 р. компанія, яка пропонує різноманітні продукти й індивідуально-гуртові програми (проводяться зустрічі для обміну досвідом, як у «Анонімних Алкоголіків») для схуднення; наразі працює в 30 країнах.
83. Tweenybopper (сленг) – школярки 9–15 років, які жадібно стежать за життям великих і місцевих знаменитостей, імітуючи на своєму рівні їхню манеру поведінки, одяг тощо.
84. «Men’s Wearhouse» – заснована 1973 року компанія, що спеціалізується на продажу суто чоловічого одягу, взуття та аксесуарів; гасло: «Вам сподобається, як ви виглядаєте. Я це гарантую».
85. «Ніч на Лисій горі» (1867) – симфонічна сюїта російського композитора М. П. Мусоргського (1839–1881).
86. Алюзія на поему англійського поета Френсіса Томпсона (1859–1907) «Небесний гончак» (1893) про гонитву Бога за всіляко вислизаючою в бік гріха людською душею, яка поважно вплинула на англо-американське містичне мистецтво.
87. Buckhead – район у північній частині столиці штату Джорджія та одному з найбагатших міст світу Атланті.
88. «OxyContin» – нове покоління оксикодону, опіоїдного болетамувального препарату, розробленого у 1916 році німецькою фірмою «Баєр» на заміну знятому з виробництва героїну.
89. Мається на увазі фільм «Кристина» (1983) за однойменним романом Стівена Кінга того ж року, де йдеться про машину марки «Плімут», що діє, як самостійна, ревнива, цілеспрямована на вбивство жива істота.
90. Ідеться про міні-серіал «Воно» (1990), знятий за опублікованим 1986 р. однойменним романом Стівена Кінга.
91. Гарного дня (італ.).
92. B’hai (Багаї, Бахаї) – всесвітня релігія, заснована проповідником Багауллою в Персії у ХІХ ст.; вегетаріанство не є обов’язковим для прихильників цієї релігії, але всіляко заохочується.
93. 18 дюймів = 45,7 см.
94. «Bob Ross Auto Group» – заснована 1979 р. у штаті Огайо сімейна компанія, що володіє автомобільними салонами і станціями техобслуговування; відома тим, що її хазяїн Роберт Росс став першим у світі чорношкірим, офіційним представником бренду «Мерседес».
95. Lacrosse – популярна спортивна гра 12 × 12 родом із Канади, у якій тверді гумові м’ячі перекидають за допомогою «кросів» – плетінок на довгих держаках.
96. John Wayne (1907–1979) – кіноактор, режисер і продюсер, уславлений ролями крутих парубків; Lil Wayne (нар. 1982 р.) – репер із Нового Орлеану.
97. «New York Yankees» – заснована 1901 р. команда східного дивізіону Вищої бейсбольної ліги.
98. «Lawn-Boy» – ручна газонокосарка, різноманітні моделі якої з 1934 р. випускає компанія «Evinrude».
99. «Pop-Tarts» – печиво з різноманітною начинкою, яке рекомендується підсмажувати в тостері, але можна їсти і так.
100. «Berry Berry Good» – тістечко-морозиво з ягодами, «Flavor of the Day» – заморожений крем, «Tastey Frosties» – цукровані пластівці, «Brownie Delites» – шоколадні тістечка, «Freeze-Stix» – заморожений сік, «Whistle Pops» – льодяники.
101. Teaberry (гаультерія лежача) – північно-американський низенький кущ із запашними білими квітами і червоними їстівними плодами; з усіх частин рослини можна готувати вітамінний чай.
102. Kunta Kinte (1750–1822) – раб родом із Гамбії, про якого, засновуючись на усних історіях, написав книгу «Корні. Сага американської родини» (1976) письменник афроамериканець Алекс Хейлі (1921–1992); знятий 1977 р. телевізійний міні-серіал за книгою мав величезний успіх.
103. «Ванільний» – прізвисько білих у чорному жаргоні.
104. Warfarin – антикоагулянт, ліки, які призначають при тромбозах; також використовується як пестицид.
105. «Patek Philippe» – заснована 1839 р. швейцарська компанія, яка виробляє годинники класу люкс, найдешевші з них коштують від $9000.
106. День Подяки – запроваджене президентом Лінкольном 1863 р. національне свято, яке святкується у четвертий четвер листопада.
107. «Ford Crown Victoria» – шестимісна задньоприводна модель «Форда», що випускалася у 1992–2012 рр. і була найбільш поширеним автомобілем в американських силах правопорядку.
108. Scott Cameron Pelley (нар. 1957 р.) – до власної програми на «CBS News» був військовим репортером у Кувейті та Іраку, потім головним кореспондентом свого каналу при Білому Домі, вважається одним з найкращих тележурналістів у США.
109. Brian Douglas Williams (нар. 1959 р.) – телезірка, чия кар’єра різко пішла вгору, завдяки його якісним репортажам із місць подій під час цунамі в Індійському океані й урагану Катрина, від 2004 – редактор-ведучий щовечірньої програми «NBC Nightly News».
110. «YouTube» – інтернет-ресурс, де кожен може вільно викладати і коментувати будь-які відеосюжети.
111. «Ruger» – заснована 1949 р. четверта за потужністю збройова компанія в США, яка серед усього іншого має в своєму доробку широкий модельний ряд револьверів.
112. Radney Foster (нар. 1959 р.) – автор-виконавець у жанрі кантрі, який був популярним у 1990-х рр., але згодом почав здебільшого писати пісні для інших і займатися продюсуванням.
113. «Hallmark Cards» – заснована 1910 р. найбільша в США компанія з випуску вітальних карток та інших подарункових речей.
114. Warsaw (Варшава) – у США понад десяток міст і містечок із цією назвою.
115. David Herbert Lawrence (1885–1930) – англійський романіст, поет, драматург, критик і художник, зокрема автор скандальної свого часу книги «Коханець леді Чаттерлей»; один із найвизначніших письменників першої третини ХХ ст.
116. «Ivy League» – асоціація восьми найстаріших університетів на північному сході США.
117. «Tea Party Movement» – політичний рух із консервативно-лібертаріанською ідеологією; назва походить від «Бостонського чаювання» 1773 р. – першої рішучої акції американських колоністів проти англійських порядків, яка поклала початок Американській революції і війні за незалежність.
118. Raison d’etre (фр.) – підстава і сенс.
119. «Facebook» – заснована 2004 р., наразі найпопулярніша соціальна інтернет-мережа; «LinkedIn» – заснована 2003 р. інтернет-мережа, орієнтована на фахівців і бізнесменів.
120. «Twitter» («цвірінькання» – англ.) – заснована 2008 р. соціальна мережа в інтернеті, де у приватних мікроблогах користувач може публікувати короткі текстові повідомлення та зображення.
121. Tribeca – відомий історичний квартал на Мангеттені.
122. «Mail Boxes Etc» – заснована 1980 р. глобальна кур’єрсько-поштова мережа з понад 6000 бізнес-центрів у різних країнах.
123. Gloomy Gus – прізвисько сумної, похмурої людини, походить від одного з персонажів коміксу «Щасливий хуліган», створеного 1900 р. художником Фредериком Оппером (1857–1937).
124. «Happy Days Are Here Again» (1929) – пісня, яка прозвучала в романтичному фільмі-мюзиклі «Chasing Rainbows» («Гонитва за веселками», 1930), стала гімном успішної виборчої кампанії президента Ф. Д. Рузвельта і досі виконується багатьма поп-зірками.
125. «Цукровий Татусь» = «Дядько Сем» – один з евфемізмів для уряду США.
126. Ebonics – мінливий за географічним, соціальним і віковим застосуванням жаргон чорних мешканців США.
127. Мається на увазі герой комедійного серіалу «Chappelle’s Show» (2003–2006) Tyrone Biggums (Тайрон Великі Ясна) – чорний хлопець з опухлими білими губами й писклявим голосом, котрий їсть сендвічі з креком, запиваючи їх енергетичним напоєм «Red Balls» («Червоні яйця»), головним інгредієнтом якого є кокаїн.
128. «AMC» – заснований 1984 р. кабельний телеканал «American Movie Classics», що спеціалізується на показі кінофільмів та серіалів; «TMC» – заснований 1973 р. передплатний супутниковий телеканал «The Movie Channel», що спеціалізується здебільшого на нових фільмах, зокрема створених незалежними від голлівудських компаній продюсерами, а також транслює еротичні програми.
129. Pepperoni – різновид гострої ковбаси салямі італо-американського походження.
130. «Popov» – недорога горілка, яку випускає найбільша в світі компанія-виробник алкоголю, британська «Diageo plc».
131. Маються на увазі війни, що провадили США – у Кореї (1950–1953) та у В’єтнамі (формально: 1956–1975), хоча активний період останньої тривав з 1965 до 1972 р.
132. Northfield – Північне поле.
133. «Half & Half» – суміш 50 × 50 % незбираного молока та вершків, найчастіше використовується для додавання до кави.
134. «Survivor» – започаткований у Британії 1992 р. формат реаліті-шоу, відомий в Україні як «Останній герой».
135. Router – комп’ютерний маршрутизатор; grouter – цементний насос.
136. Автоеротизм – один із синонімів нарцисизму, сексуальної девіації, коли особа відчуває статевий потяг до самої себе.
137. Злиття теплого і холодного атмосферних фронтів, яке викликає сильні грози і зливи.
138. «Gothic Rainbow: Beginning Volume of the Vampire Noctuaries» (1997) – перший роман каліфорнійського дизайнера комп’ютерних ігор і скейтбордів Eric Muss-Barnes (нар. 1971 р. у штаті Огайо), у якому йдеться про кохання дорослого вампіра до юної, непопулярної серед однолітків дівчини.
139. «The Wild Bunch» (1969) – технічно й стилістично видатний фільм у жанрі вестерн режисера Сема Пекінпа (1925–1984), у якому йдеться про банду, що 1913 р. після невдалого пограбування залізничної контори відчайдушно проривається з Техасу до Мексики.
140. «Roomba» – автоматичні пилосмоки, які з 2002 року випускаються компанією «iRobot»; самі їздять по підлозі, оминаючи перешкоди, визначають більш запилені місця, зупиняючись над ними довше, а також уникають сходів.
141. «Time Warner» – заснована 1985 р., наразі найбільша в світі мультимедійна корпорація; «Comcast» – заснована 1963 р., наразі найприбутковіша компанія з надання доступу до телеканалів і інтернету; «Xfinity» – підрозділ суто цифрових технологій компанії «Comcast».
142. 20–30 ярдів = 18–27 метрів.
143. 1,9 милі = 3,05 км.
144. Створений 1877 р. фірмою «Yale & Towne» стандартний навісний замок, під час відмикання якого дужка автоматично відкидається набік.
145. «L. L. Bean» – заснована 1912 р. у Фріпорті, штат Мейн, Леоном Ленвудом Біном сімейна компанія, яка виробляє й продає туристичний одяг і спорядження; крамниці під брендом «Л. Л. Бін» існують по всьому світу.
146. Bruce Springsteen (нар. 1949 р.) – рок-бард, який, завдяки своєму впливу на американську музично-поетичну культуру дістав прізвисько «Бос».
147. «Zantac» – торговельна назва противиразкового засобу «Ранітидину».
148. Philip Marlowe – приватний детектив, наскрізний герой творів одного з засновників жанру жорстокого кримінального роману Реймонда Чандлера (1888–1959).
149. «American Typewriter» – комп’ютерний шрифт, розроблений 1974 р. на основі класичного шрифту, який створив 1868 р. винахідник першої справжньої друкарської машинки Кристофер Шоулз (1819–1890).
150. Після раптового нападу 7.12.1940 р. японського флоту й авіації на американську військову базу Перл-Харбор на Гаваях почалося повномасштабне включення до того формально нейтральних США у Другу Світову війну.
151. «Turner Classic Movies» – заснований 1994 р. один із базових кабельних каналів з великою фільмотекою класичних голлівудських стрічок.
152. Бренд собачої їжі, яка випускається з 1936 року: компанія «Alpo» уславлена зокрема тим, що в 1970-х рр. створила рекламну концепцію: «Ми й самі залюбки можемо вживати наш продукт».
153. Elsa Lanchester (1902–1986) – англо-американська актриса, яка у фільмі «Наречена Франкенштайна» (1935) грає Мері Шеллі, авторку роману, за мотивами якого знято фільм; характерна зачіска зі сплутаного, здибленого волосся в неї утворилася в результаті вибуху таємної лабораторії.
154. Фетровий капелюх з увігнутим наголовком і загнутим донизу передом крисів, названий за п’єсою «Fedora» (1888) французького драматурга Віктор’єна Сарду (1831–1908), де саме в такому капелюсі грала зіркова актриса Сара Бернар (1844–1923); незмінний атрибут гангстерів і детективів у голлівудських фільмах 1940−1950-х рр.
155. Розроблена полковником морської піхоти Джефом Купером (1920–2006) шкала бойової готовності персони має чотири психологічні стани: білий – розслабленість, неготовність; жовтий – розслаблена готовність; жовтогарячий – особлива готовність; червоний – бойові дії.
156. «U2» – заснований 1976 року ірландський рок-гурт, який і досі залишається одним із найпопулярніших в світі.
157. Pogo – танець, що народився в тісних клубах разом із музичним стилем панк-рок: високі стрибки на одному місці. Bono (нар. 1960 р.) – сценічне ім’я Пола Г’юсона, соліста гурту, який наразі вже став самостійною зіркою в музиці, політиці й бізнесі.
158. Death Valley – пустеля в гірській западині у Східній Каліфорнії, найсухіше місце в Північній Америці.
159. Заповнений ознайомлюванням з традиціями закладу, заходами та різноманітними спортивними й розважальними конкурсами період орієнтації новачків у різних навчальних закладах США може тривати від тижня до кількох місяців.
160. «Skype» – розроблена 2003 р. програма, що забезпечує безкоштовний голосовий і відеозв’язок між власниками комп’ютерів у будь-яких точках світу.
161. Fred Astaire (1899–1987) – видатний естрадний танцівник, хореограф, актор, одна з найбільших зірок «золотої ери» Голлівуду; Ginger Roger (1911–1995) – танцівниця, співачка, актриса, сценічна партнерка Астера.
162. 6 футів, 5 дюймів = 195,5 см.
163. «Old Spice» – заснована 1934 р. компанія, чоловічі парфуми випускає з 1938 р.
164. «Hal 9000» – суперкомп’ютер з науково-фантастичної саги Артура Кларка (1917–2008) «Космічна Одіссея», який сам вирішує, що треба робити, і майже непіддатний для зовнішнього впливу.
165. «iMac» – настільний комп’ютер лінії «Macintosh», що випускається з 1998 року компанією «Apple»; «Atari» – заснована у Каліфорнії 1974 року американська фірма з японською назвою, що означає «Влучання в ціль», лідер у виробництві відеоігор.
166. Юй Мінь Пей (Ieoh Ming Pei, нар. 1917 р.) – американський архітектор китайського походження, автор багатьох визначних будівель.
167. «Бімер» – сленгова назва порівняно рідкісної на американських дорогах німецької машини «BMW».
168. «Це всього лиш проблема на три люльки, і я благаю вас не звертатись до мене наступні п’ятдесят хвилин» – фраза, яку говорить Шерлок Холмс доктору Ватсону в оповіданні «Спілка рудих», маючи на увазі, що йому треба подумати, викуривши три люльки.
169. «Chevrolet Malibu» – середнього розміру легковик, новітні моделі якого виробляються з 1997 р. компанією «General Motors».
170. Загадка замкненої кімнати – піджанр класичного детективу, коли сюжет побудовано на розкритті злочину (зазвичай вбиства), скоєного в такому місці, до якого не міг потрапити сторонній злочинець і з якого не міг вийти ніхто з тих, хто перебував там на час скоєння злочину.
171. 10 фунтів = 4,5 кг.
172. «Buffalo Gals» – написана 1844 р. танцювальна пісня, яка стала народною і досі широко виконується в різних версіях.
173. Googolplex – математичний тремін; гугол – одиниця зі ста нулями, гуголплекс – число з гуголом нулів після одиниці.
174. «Whoppers» – цукерки, маленькі кульки з соєвого молока в глазурі з шоколадним смаком, які випускаються з 1939 року.
175. Modus Operandi (лат.) – спосіб дій.
176. Abiline – засноване 1881 р. місто, столиця округу з населенням понад 100 тис. мешканців.
177. Olovo – місто за 50 км від боснійської столиці Сараєво; бої биків (без участі людей і не до смерті тварин) мають у Боснії кількасотрічну традицію.
178. Кан Шен (1898–1975) – відомий своєю жорстокістю голова держбезпеки КНР, ім’я якого зробилося загальною назвою служби.
179. Sexting (від слів «sex» і «texting») – пересилання електронними засобами приватних текстів, фото чи відео сексуального характеру.
180. Crush freak – любитель бачити, як об’єкт його сексуальних бажань щось руйнує, розчавлює їжу, жуків тощо.
181. «Субмарина» – довгий сендвіч, французький багет із м’ясом, сиром, овочами, зеленню; «Little Chef» – заснована 1958 р. мережа придорожніх ресторанів, які здебільшого спеціалізуються на традиційних англійських і американських стравах.
182. «NutraSlim» – трав’яний чай, що нібито сприяє схудненню, довкола безпечності якого в США точаться суперечки, оскільки продукт не отримав сертифікату Адміністрації контролю за харчами і медикаментами FDA.
183. «Amazon» – найбільша в світі компанія, яка продає товари через інтернет; «eBay» – популярний інтернет-аукціон, на якому будь-хто може продати/купити будь-яку річ за довільну ціну.
184. «Zoney’s GoMart» – назва крамниці, яку Стівен Кінг позичив із готичного роману дружини свого сина Овена Кінга, Келлі Бреффет, «Бережи себе» (2014).
185. «Tums» – популярні пігулки проти кислотності шлунка, які випускаються з 1930 р. і продаються без рецепта.
186. «Псевдотюдор» або «Тюдорівське відродження» – архітектурний стиль, що наприкінці ХІХ ст. народився в Англії і в ХХ ст. набув популярності в інших країнах: зовнішня імітація деяких аспектів пізньої англійської готики епохи правління династії Тюдорів (1485–1604).
187. Kernel panic – повідомлення, яке видає «завислий» комп’ютер у разі якоїсь апаратної помилки.
188. «Amtrak» – заснована 1971 р. державна корпорація, що забезпечує в США далекі пасажирські перевезення залізницею.
189. Betty Boop (1930–1939) – героїня мультфільмів (молода жінка з великими очима й жартівливою пісенькою на губах, котра повсякчас потрапляє то в кумедні, то в небезпечні пригоди), яких сьогодні не показують на загальних телеканалах через її підкреслену сексуальність.
190. Lee Child – псевдонім, під яким випускає свої романи про пригоди американського військового полісмена Джека Річера популярний британський письменник Джим Ґрант (нар. 1954 р.).
191. Edward R. Murrow (1908–1965) – впливовий радіо-і тележурналіст, який найперше уславився своїми репортажами з розбомблюваного німцями Лондона під час «Битви за Британію» 1940 року, а закінчив кар’єру головою державної Інформаційної агенції США; його іменем названо чимало вулиць, навчальних закладів та інших об’єктів.
192. «24» (2001–2010) – телесеріал про діяльність вигаданої урядової організації «Контртерористичний підрозділ».
193. Goldfinger – негативний герой сьомого роману (1959) Іана Флемінга (1908–1964) про Джеймса Бонда й однойменного фільму (1965).
194. «Міранда» – правило, за яким перед допитом підозрюваному обов’язково оголошують його права, зокрема: говорити зі слідчими лише в присутності адвоката або взагалі мовчати; назва (і сама ця практика) походить від процесу 1966 р., у якому вже засуджений за зґвалтування і грабунки Ернесто Міранда судився зі штатом Арізона через те, що перед першим допитом йому не повідомили його конституційні права.
195. Алюзія на хіт «Bobbie Sue» з однойменного альбому 1982 р. вокального квартету «Oak Ridge Boys»; ім’я героїні цієї пісні стало називним для образу юної сексуальної жінки з провінції.
196. Gerry Garcia (1942–1995) – гітарист і співак, лідер рок-гурту «Greatful Dead» («Вдячний мертвяк»), визначна фігура у контркультурному русі 1960–1970-х рр.; 1987 р. компанія «Ben & Jerry’s» почала випускати названий на його честь сорт морозива «Cherry Garcia»: вишневе з вишеньками й шоколадною стружкою.
197. James Hartley Beal (1861–1945) – член законодавчих зборів штату Огайо, видатний фармацевт і діяч у царині освіти.
198. «Schlage» – торгова марка заснованої слюсарем-винахідником Вальтером Шлейгом 1920 р. у Сан-Франциско компанії, яка випускає популярні замки й системи безпеки.
199. 240 фунтів = 108,86 кг.
200. Forensic profiling – застосовуваний у сучасній криміналістиці метод складання психологічно-поведінкового портрета невідомого підозрюваного.
201. Woody Allen (нар. 1935 р.) – кінорежисер, сценарист, актор, відомий зокрема своїм парадоксальним гумором.
202. Dennis Rader (нар. 1945 р.) – серійний убивця, який у 1974–1991 рр. жорстоко замордував десять осіб у штаті Канзас, надсилаючи описи своїх злочинів у поліцію й газети, засуджений на десять довічних ув’язнень; став прототипом персонажа повісті Стівена Кінга «Нормальний шлюб» у збірці «Повна темрява. Без зірок», виданій КСД 2011 р.
203. Beltway («Поясна дорога») – автомагістраль довкола Вашингтону, на якій 2002 р. пара чорношкірих стрільців-психопатів почала полювати на проїжджих, але вже за три тижні була заарештована; старший зі снайперів отримав смертний вирок, а неповнолітній Мелво засуджений на шість довічних ув’язнень.
204. «Dexter» (2006–2013) – телесеріал про судмедексперта з поліції Майамі, який одночасно є серійним убивцею, що полює на злочинців, котрі прослизнули крізь тенета офіційного правосуддя.
205. Groucho Marx (1890–1977) – один із найвідоміших акторів-коміків ХХ ст. із характерною мімікою і здатністю до глузливих імпровізацій.
206. «Morton Salt» – заснована Джоєм Мортоном у Чикаго 1848 р. компанія з виробництва різних видів солі; логотип компанії: малюнок, на якому дівчинка в зливу йде під блакитною парасолькою, щедро розсипаючи за собою сіль зі столової солянки.
207. «Brillo Pad» – наповнені милом посудні мачулки зі сталевої стружки, які випускаються з 1913 року.
208. Collins – коктейль: горілка з лимонним соком, цукром і льодом.
209. Valet key – додатковий ключ у машинах високого класу, який хазяїн може тимчасово віддати парковщику біля готелю чи ресторану; ним можна відкрити водійські двері й завести машину, але бардачок і багажник такий ключ не відкриває.
210. Foghorn Leghorn (фоггорн – протитуманний ревун; леггорн – італійська порода курей) – горластий нахабний півень, персонаж мультсеріалу «Веселі мелодії», що його випускала компанія «Ворнерз» 1946–1963 рр. як пародію на діснеївські мультики.
211. Bob Seger (нар. 1945 р.) – співак-гітарист із хриплим голосом, особливо популярний у приозерних штатах, одним з яких є Огайо, де відбувається дія роману «Містер Мерседес»; «Old Time Rock and Roll» – його хіт 1979 року.
212. «iPad» – планшетні комп’ютери виробництва компанії «Apple», які випускаються з 2010 р.; «Samsung Galaxy» – південнокорейський бренд мобільних комп’ютерних пристроїв; 4G – ультра-широкосмужний інтернет четвертої генерації.
213. «Vampire Weekend» – рок-гурт, заснований 2006 р. в Нью-Йорку.
214. «iTunes Store» – відкритий 2003 р. інтернет-магазин компанії «Apple», у якому можна придбати музику, відео та інші медіапродукти.
215. «Hulu» – заснований 2007 р. веб-сайт і передплатний сервіс, через який можна на замовлення дивитися в інтернеті будь-яку телевідеопродукцію.
216. «Vizio» – заснована 2002 р. у Каліфорнії приватна фірма з випуску електроніки, яка сьогодні виробляє переважно популярні телевізори.
217. «Krogering» – сленговий вираз, що означає скуповуватися в супермаркеті заснованої 1883 р. мережі «Kroger», яка за поширеністю посідає в США друге місце після «Волмарта».
218. 100 ярдів = 91,4 м.
219. «Regular Show» (2010–2013) – анімаційний серіал про сюрреалістичні пригоди двох друзів – синьої сойки Мордехая і єнота Рігбі, які працюють прибиральниками в місцевому парку.
220. «Eggo» – бренд заморожених вафель із різноманітною ягідною начинкою, які випускаються з 1953 р.
221. «Crisco» – бренд маргаринів і пекарських олій, який існує з 1911 р.
222. «Home Depo» – заснована 1978 р. найбільша в світі мережа крамниць із продажу знарядь для ремонту та будматеріалів.
223. Фрагмент зі знаменитої фрази Гамлета: «Бути чи не бути – ось питання. Де більше гідності: коритися камінню й стрілам злої долі або чинити опір морю лиха?»
224. «Ray-Ban» – бренд «авіаторських» окулярів, які з 1937 р. почала випускати заснована 1853 р. у штаті Нью-Йорк фірма «Bausch & Lomb»; 1999 р. цей бренд купила найбільша в світі оптична компанія, італійська «Luxottica Group».
225. «Body And Mind» – заснована 2007 р. суто освітня радіомережа, якій Стівен Кінг глузливо накидає неіснуючий у її програмах блок рок-музики.
226. «ZZ Top» – засноване 1969 р. рок-тріо бороданів із Техасу, чиї пісні часто сповнені гумористично-еротичних конотацій.
227. «Kiss 92FM» – базована в Сингапурі радіостанція, яка спеціалізується на музиці 1980–1990-х рр.
228. Перед цим про вигаданий ним гурт «Round Here» Стівен Кінг писав у своєму романі «Доктор сон», виданому КСД 2013 р.
229. Middle West – географічний регіон на півночі центру США, до якого входять штати: Іллінойс, Індіана, Айова, Канзас, Мічиган, Міннесота, Міссурі, Небраска, Південна й Північна Дакоти, Огайо та Вісконсин.
230. Mingo – збірна назва для різних родів індіанців-ірокезів, які, програвши війну проти інших індіанських племен, у XVIII ст. мігрували з території теперішнього штату Нью-Йорк на малозалюднену тоді територію Огайо.
231. Cincinnati – засноване 1788 р., третє за кількістю населення місто в Огайо; Tampa – засноване 1823 р. місто на західному узбережжі Флориди, популярний курорт.
232. «Little League Baseball and Softball» – «Мала Ліга з бейсболу й софтболу», заснована 1939 р. Карлом Штотцом у штаті Пенсільванія неприбуткова організація, яка займається організацією місцевих і міжнародних турнірів дитячих команд (від 5 до 18 років).
233. George McGinnis (1826–1910) – капелюшник з Огайо, який пішов на Мексикано-Американську війну 1846–1848 рр. рядовим волонтером і повернувся звідти капітаном; знову пішов рядовим на Американську Громадянську війну 1861–1865, де швидко дослужився до рангу бригадного генерала.
234. «JuCee» – бренд заморожених соків.
235. «Cocoa Puffs» – бренд рисових, кукурудзяних і вівсяних здутих зерен зі смаком какао, які випускаються з 1958 р.
236. «Mountain Dew» – сильногазований напій, який з 1940 року випускає компанія «PepsiCo», з 2010 р. в асортименті вісім видів «Гірської роси» різного кольору й смаку.
237. «Resident evil» – започаткована 1996 р. серія комп’ютерних ігор та інших медіа-продуктів у жанрі «хоррор».
238. «Guess» – заснована 1981 р. у Каліфорнії братами-італійцями Марчіано компанія з випуску модного одягу; особливо цей бренд уславився своїми дизайнерськими джинсами.
239. «Baggie» – започаткований 1959 р. бренд пластикових харчових пакетів, що запечатуються дротяними затискачами.
240. Herbert «Herb» Alpert (нар. 1935 р.) – відомий джазовий трубач, чиї батьки походять з українського міста Радомишля, володар дев’яти премій «Ґреммі», чотирнадцяти платинових і п’ятнадцяти золотих альбомів.
241. Fettuccini Alfredo – італійські макарони з сиром пармезан і маслом.
242. «Rinse N Vac» – бренд індустріальної потужності пилосмоків для миття килимів, які з 1995 року випускає компанія «Rug Doctor».
243. «Long John Silver» – заснована 1969 р. найбільша в США мережа ресторанів швидкого обслуговування, основну частину меню яких становлять морепродукти; назва й оформлення закладів походять від імені персонажа знаменитого піратського роману Роберта-Люїса Стівенсона «Острів скарбів».
244. «Langostino Lobster Bites» – фірмова страва ресторанів «Довгий Джон Сілвер», яка готується не зі справжніх лобстерів, а є обсмаженими в маслі шматочками м’яса певного виду морських раків-самітників.
245. Горілка бренду «Stolichnaya», яка продається у США й інших країнах світу, окрім Росії, виробляється в Латвії.
246. У США – горілка з помаранчевим соком.
247. Laurence Peter (1919–1990) – канадський освітянин, теоретик ієрархічних систем; автор концепції, що будь-яка річ або людина нормально працюватиме, поки, сягнувши вищого рівня своєї компетенції, не призведе до катастрофи; Edward Murphy (1918–1990) – інженер-майор екпериментально-дослідницького центру військової авіабази, який після невдалого випробування ракети 1949 р. висловив цей перший зі своїх філософсько-гумористичних «законів»; далі список «законів Мерфі» поповнювався вже різними людьми.
248. «Staples Singers» – сформований 1948 р. Робаком Стейпелзом (1914–2000) сімейний вокальний ансамбль у стилях госпел та ритм-енд-блюз, який існує й тепер; «Respect Yourself» – їхній хіт 1971 р., де сам пан Робак співає сольну партію.
249. Jeffrey Probst (нар. 1961 р.) – продюсер і ведучий ігрових передач, отримав головну американську телевізійну премію «Еммі» за шоу «Survivor».
250. Humphrey Bogart (1899–1957) – актор, еталон мужньої краси; за визначенням Американського інституту кіно – найбільша зірка Голлівуду всіх часів серед акторів-чоловіків.
251. NASCAR – заснована 1948 р. Національна Асоціація перегонів серійних автомобілів, яка організовує безліч змагань у цій галузі; Jeffery Gordon (нар. 1971 р.) – професійний автогонщик, багаторазовий переможець у «Спринт-кубку», найвищій за рангом серії змагань серійних легковиків.
252. Kyle Busch (нар. 1985 р.) – відомий своєю агресивною манерою кермування багаторазовий чемпіон у «Спринт-кубку» і власник команди, яка ганяє в започаткованій 1995 р. «Світовій серії туристичних пікапів», третій за рангом у НАСКАР.
253. Джефф Ґордон має зріст 1 м 70 см і важить 68 кг.
254. «Jeep Wrangler» – прямий нащадок «Вілліса» часів Другої Світової війни, компактний джип середнього розміру, різні модифікації якого випускаються, починаючи з 1986 р.
255. «Bay City Rollers» (1966–1987) – шотландський поп-гурт, шалено популярний серед підлітків у 1975–1977 рр.; фанати-роллермани відзначались тим, що носили укорочені штанці й шалики з картатої тканини шотландки.
256. «Barney & Friends» (1991–2010) – телесеріал про плюшевого динозавра Барні та його друзів, який отримав продовження в театрально-концертному форматі; «Sesame Street» – започаткована 1969 р. розважально-освітня дитяча телепередача, за сюжетами й участю персонажів якої сьогодні також існують різноманітні «живі шоу», в тому числі й льодові.
257. Чорношкірі музиканти в стилі соул та ритм-енд-блюз: Marvin Gaye (1939–1984) – композитор і співак, автор багатьох «вічнозелених» хітів; Al Greene (нар. 1946 р.) – співак, який нині суміщає артистичну роботу з пасторством і секулярну музику з церковною.
258. Lindsey Lohan (нар. 1986 р.) – модель, кіноактриса, поп-співачка, одна з улюблених зірок таблоїдів, яка неодноразово заарештовувалася за кермування машиною п’яною, за володіння наркотиками, сплачувала великі штрафи, отримувала короткі терміни ув’язнення і судові приписи на проходження реабілітації.
259. Katrina – атлантичний ураган 2005 року, один із найбільш руйнівних в історії США; за розробленою у 1969 р. шкалою ураганів Саффіра-Сімпсона, яка оцінює матеріальні збитки і людські втрати, п’ята категорія є найгіршою.
260. «The Blues Brothers» (1980) – музично-гангстерська кінокомедія про братів, які концертами збирають гроші на сплату боргів дитячого притулку, в якому вони були виросли, попутно тікаючи від мафії, поліції та покинутої колись одним із братів мстивої нареченої.
261. «Men’s Wearhouse» – заснована 1973 р. торговельна мережа, що спеціалізується на продажу безпретензійного чоловічого одягу, взуття та аксесуарів під рекламним гаслом: «Вам сподобається, як ви виглядаєте. Я це гарантую».
262. «Chapter 11» – базована в Мейні мережа крамниць здешевлених товарів, заснована 1995 р. на рештках збанкрутілої іншої торговельної мережі й названа за добре відомим американцям 11-м розділом федерального «Закону про банкрутство», що дозволяє боржнику (компанії або приватному підприємцю) під наглядом судових органів продовжувати керувати власним бізнесом, проводячи його реорганізацію і поступово віддаючи борги.
263. Nidal Hasan (нар. 1970 р.) – американець палестинського походження, майор медичної служби, психіатр, який 5.11.2009 р., відкривши стрільбу по своїх колегах-військовослужбовцях, убив тринадцять і поранив понад тридцять осіб; 2013 р. військовим трибуналом засуджений до страти.
264. Paul McCartney (нар. 1942 р.) – бас-гітарист, вокаліст, композитор, колишній член гурту «Beatles», отримав 2010 р. із рук президента Обами засновану Бібліотекою Конгресу «Премію Гершвіна», яку присуджують за видатні досягнення в царині популярної музики.
265. 1 ярд = 0,91 м.
266. «Eagles» – заснований 1971 р. у Лос-Анджелесі рок-гурт, який, зокрема, окрім інших хітів, уславився піснею «Готель Каліфорнія»; Gordon Sumner, сценічний псевдонім Sting (нар. 1951 р.) – англійський поп-музикант, колишній бас-гітарист і вокаліст рок-гурту «Police»; John Mellencamp (нар. 1951 р.) – автор-виконавець пісень у стилі хартленд-рок; Alan Jackson (1958) – автор багатьох хітів, зірка кантрі-музики; Paul Simon (нар. 1941 р.) – один із найвпливовіших музикантів жанру фолк-рок; Bruce Springsteen (нар. 1949 р.) – гітарист, вокаліст, автор численних хітів у стилі хартленд-рок, якого за його естетично-моральний авторитет американці кличуть «Босом».
267. Princess Leia Organa of Alderaan – тендітна героїня кіноепопеї «Зоряні війни», яку зіграла актриса Carrie Fisher (нар. 1956 р.); Karen Carpenter (1950–1983) – барабанщиця й романтична співачка, яка померла від серцевої недостатності, спричиненої невротичною анорексією.
268. «Lexapro» – одна з торгових назв антидепресанта «Escitalopram», який головно використовується для лікування панічних станів у дорослих.
269. «Dasani» – питна вода, яку з 1999 р. виробляє компанія «Кока-Кола» через глибоке очищення звичайної «муніципальної» води, додаючи до неї мікроелементи та солі.
270. «Close Encounters of the Third Kind» (1977) – фантастичний фільм Стівена Спілберга про прибульців із космосу.
271. Tony Bennett (нар. 1926 р.) – американський поп-джазовий співак італійського походження, який записав понад шістдесят альбомів, але широку популярність здобув уже під старість.
272. Édouard Manet (1832–1883) – французький художник, один із засновників імпресіонізму.
273. Hatchback – тип легкової машини з дверима ззаду, котрі відкриваються до великого багажника.
274. «Mephisto» – заснована 1965 р. французька взуттєва компанія, особливо знана своїми мокасинами.
275. «MapQuest» – започаткований 1996 р. географічний веб-сервіс.
276. За астрономічним календарем літом у Північній Америці офіційно вважається період від літнього сонцестояння (20 або 21 червня) до осіннього рівнодення (21–22 вересня).
277. «Sounds Good To Me Too» – інтернет-блог записів музики різних жанрів, стилів і часів за адресою: http://soundsgoodtometoo.com.
278. «Danny Boy» – найвідоміша в світі ірландська пісня.
279. Johannes Brahms (1833–1897) – видатний німецький композитор-романтик, піаніст і диригент; під час похоронних служб часто звучить його твір Op. 13, Begräbnisgesang «Похоронний розспів»).
280. «Hertz» – заснована 1918 р. корпорація, яка має понад 5000 пунктів оренди автомобілів у світі.
281. «Хто жінку чеснотну знайде? А ціна її більша від перлів… Шукає вона вовни й льону і робить охоче своїми руками. Вона, немов кораблі ті купецькі, здалека спроваджує хліб свій» (Приповісті 31:10–14).
282. «Син Сема» або «Вбивця з 44-го калібру» – прізвиська, які дала преса Девіду Берковіцу (нар. 1953 р.), серійному вбивці й підпалювачу, члену сатанинської секти, який тероризував Нью-Йорк у 1976–1977 рр.; засуджений на шість довічних термінів ув’язнення максимально суворого режиму.
283. «Craigslist» – започаткований 1995 р. Крегом Ньюмарком у Сан-Франциско аматорський веб-сайт різноманітних оголошень, який зараз обслуговує понад 70 країн.
284. Rachael Ray (нар. 1968 р.) – авторка десятків кухарських книг, телезірка, володарка трьох премій «Еммі».
285. «Ding-Dong! The Witch Is Dead» – ключова фраза пісень кількох різних персонажів фільму «Чарівник Країни Оз» (1939), який вважається найкращим кіномюзиклом усіх часів.
286. «Lady Schick» – бренд електробритв, створених 1929 р. винахідником Джейкобом Шиком.
287. Психотип А – неспокійна, постійно напружена, легко піддатна роздратуванню і стресам, схильна до серцевих хвороб особистість.
288. RICO (Racketeer Influenced and Corrupt Organizations Act) – федеральний закон, за яким кримінальна відповідальність поширюється на членів (найчастіше лідерів) злочинних угруповань, які не брали безпосередньої участі в конкретному злочині, хоча могли його планувати, підготовлювати тощо.
289. «Just For Men» – бренд фарб для різних типів сивого волосся (голова, вуса, борода, груди, пах тощо); завдяки рекламній стратегії компанії «Combe», яка виробляє ці фарби, бренд чітко асоціюється зі спортом і здоровим стилем життя.
290. «Android» – операційна система для мобільних телефонів та планшетних комп’ютерів, створена компанією «Google»; у ширшому розумінні – будь-який пристрій, оснащений такою системою.
291. «Motel 6» – заснована 1962 р. широка мережа дешевих мотелів, яка також оперує мережею готелів довшого проживання «Studio 6».
292. «Sharpie» – тривкі маркери, які з 1964 р. випускає заснована 1857 р. компанія «Sanford Ink».
293. «Play it, Sam» – одна з найзнаменитіших фраз із фільму «Casablanca» (1942) з Хемфрі Богартом у центральній ролі, з якою звертається колишня коханка головного героя Ільза до чорного піаніста Сема.
294. ОКР – обсесивно-компульсивний розлад.
295. «Steinway» – високоякісні роялі й піаніно, які випускає заснована 1853 р. у Нью-Йорку однойменна фірма.
296. «HuffPo» («The Huffington Post») – заснований 2005 р. один із найпопулярніших сьогодні інтернет-агрегатор новин і авторських статей.
297. Justin Bieber (нар. 1994 р.) – канадський співак, танцівник, актор, поп-ідол малих підлітків.
298. Якість знань в американських школах підраховується за п’ятирівневим принципом: А=4, B=3, C=2, D=0, а отже, у Джерома майже ідеальні бали.
299. «Citizens United» – заснована 1988 р. громадська організація консервативного спрямування, яка ставить на меті «повернення громадянського контролю» за діями урядів всіх рівнів у США.
300. «See You Later Alligator» – фраза зі старовинної англійської лічилки, яку своєю однойменною піснею 1955 р. широко популяризував піонер рок-н-ролу Білл Хейлі (1925–1981).
301. Alfred Hitchcock (1899–1980) – британський режисер і сценарист, автор багатьох класичних фільмів жахів, вважається засновником жанру психологічного трилера в кіно.
302. «AC/DC» – заснований 1973 р. австралійський рок-гурт, і досі один із найпопулярніших у світі; «Big Balls» – їхній хіт 1976 р.
303. John Lennon (1940–1980) – гітарист, вокаліст, композитор, поет, засновник гурту «Beatles» і культурна ікона епохи; у середині 1960-х почав носити круглі «дідівські» окуляри, які були абсолютним запереченням панівної тоді моди, але відтоді стали символом незалежної інтелектуальності.
304. «MacMail» – поштова програма в комп’ютерах «Apple»; «Gmail» – поштовий сервіс заснованої 1998 р. інтернет-компанії Google; «AOL» («America Online») – заснована 1985 р. медіа-корпорація, одна з найбільших у сфері інтернет-послуг (висловлюючи зневагу до останньої, Холлі вимовляє абревіатуру так, що останню літеру «L», з якої починається слово «Господь», переінакшує на слово «Hell» (Пекло).
305. «The Bridge on the River Kwai» (1957) – високо оцінюваний критиками англійський фільм за однойменним романом (1952) французького письменника П’єра Буля про життя британських військовополонених у японському концтаборі в Бірмі у 1942–1943 рр.
306. «Savoy» – під такою маркою різні виробники зазвичай випускають вечірнє взуття; «Barnes & Noble» – заснована 1917 р. найбільша в США мережа книгарень; Frogurt – заморожений йогурт.
307. «Allstate» – найбільша публічна страхова компанія в США.
308. «24» (2001–2010) – телесеріал про вигаданий контртерористичний відділ ЦРУ, у якому актор Dennis Haysbert (нар. 1954 р.) грає Девіда Палмера, першого в історії чорношкірого президента США.
309. Blu-ray (BD) – оптичні диски для зберігання відео високої роздільної здатності.
310. «Twilight» (2005–2008) – серія романів про юних вампірів авторства Стефені Маєр (нар. 1973 р.).
311. «Pitfall!» – створена 1982 р. для «Атарі» відеогра, в якій герой Пітфол Гаррі, пробираючись крізь повні небезпек джунглі, мусить за 20 хвилин зібрати 32 скарби; у Кінга героїня, напевне, грає у версію «Пітфол!», випущену в травні 2010 р. для комп’ютерів, оснащених операційною системою «Microsoft».
312. Nathaniel Hawthorne (1804–1864) – автор похмуро-романтичних романів та оповідань, дія яких зазвичай відбувається в Новій Англії; Edgar Allan Poe (1809–1849) – один із провідних американських письменників епохи романтизму, засновник детективного жанру; «Викрадений лист» (1844) – оповідання Едґара По з його трилогії про паризького детектива Огюста Дюпена.
313. «Car 54, Where Are You?» (1961–1963) – комедійний телесеріал про пригоди двох нью-йоркських поліцейських: Туді – тупуватий, нахабний коротун, Малдун – дуже високий, спокійний і розумніший.
314. «Blue Angels» – сформована 1946 р. демонстраційна авіаескадрилья вищого пілотажу Військово-морського флоту США.
315. «Cleveland Cavaliers» – заснована 1970 р. професійна баскетбольна команда, що базується в найбільшому місті штату Огайо, Клівленді.
316. Taco – традиційна мексиканська страва.
317. «Ford Econoline» – вантажно-пасажирський повнорозмірний автомобіль-фургон, що в різних модифікаціях випускається з 1961 року.
318. Різне забарвлення бордюрів показує режими зупинки біля них: на жовтому можна зупинятися тільки для завантаження/вивантаження автомобілям, які мають спеціальні бізнес-номери.
319. Theodore Bundy (1946–1989) – серійний убивця, ґвалтівник, некрофіл, який протягом 1970-х рр. замордував кілька десятків дівчат і жінок; за вироком суду був страчений на електричному стільці.
320. Ming the Merciless (Мін Безжалісний) – імператор вигаданої планети Монго, головний негативний герой коміксу «Флеш Гордон» (1934) і численних фільмів за його мотивами.
321. «Stinger» – модель ручного сталевого знаряддя з двома держаками, яке використовують рятувальні та інші спецслужби для ламання стін і дверей.
322. ATF (скорочена абревіатура «Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї і вибухових речовин») – федеральна спецслужба, що запобігає злочинам, пов’язаним з незаконним використанням, виробництвом і зберіганням зброї та вибухівки.
323. Black Friday – п’ятниця після Дня подяки (який відзначається у четвертий четвер листопада), день, що вважається початком різдвяного покупецького сезону, коли крамниці відкриваються надзвичайно рано та пропонують найбільші знижки.
324. «Honda Civic» – найуспішніші компактні автомобілі компанії «Хонда», що випускалися у 1973–2000 рр. та випускаються з 2001 р. донині.
325. Citizen’s arrest – арешт, що його виконує особа, яка не має на те офіційних повноважень, але готова надати докази наявного злочину; ця практика сягає англійського середньовічного звичаєвого права.
326. Смерть у п’яному стані від асфіксії в результаті удавлення власною блювотою є доволі характерною для рок-зірок; так пішли з життя: геніальний гітарист Джимі Гендрікс, барабанщик гурту «Led Zeppelin» Джон Бонем тощо.
327. «Я повернуся» – найбільш пам’ятна публіці фраза Арнольда Шварценегера в ролі Термінатора в однойменному фільмі.
328. Cape Canaveral – мис на атлантичному узбережжі півострова Флорида, де міститься Космічний центр імені Кеннеді та звідки запускаються космічні кораблі США.
329. «Browning M2» – створений американським винахідником-зброярем Джоном Бравнінгом (1855–1926) 1918 року великокаліберний кулемет, модифікації якого випускаються й використовуються донині; «HK91» – напівавтоматична гвинтівка німецької компанії «Heckler & Koch»; «Lahti L-35» – фінський пістолет, що випускався у 1935–1955 рр.; мається на увазі «АН-94», автомат Ніконова «Абакан», створений 1994 р.
330. «Macy’s» – заснована 1858 р. мережа універмагів, яка, починаючи з 1924 року, влаштовує на День подяки вуличні паради з великими повітряними кулями у формі різних казкових героїв, театралізованими виставами за участі музичних та кінозірок тощо.
331. Detasheet – подібна до пластикової, але надійніша в сенсі безпеки й дорога вибухівка, яка не підривається нічим іншим, окрім спеціальних детонаторів; випускається у формі гнучких листів.
332. «Chicken Coop» – заснована 1966 р. мережа придорожніх фаст-фудів, у яких подаються страви переважно з курчатини.
333. Західний формат вінілових дисків діаметром 7 дюймів, зі швидкістю обертання 45 об./хв, це так звані «сингли» чи «одиночки», на стороні А яких зазвичай записувалася одна хітова пісня; великий центральний отвір у таких платівках робився для того, щоб їх можна було програвати в музичних автоматах-джукбоксах.
334. «Every Breath You Take» («Кожний твій подих») – хіт британського рок-гурту «The Police» (1977–1986) з їхнього альбому «Synchronicity» (1983); найпопулярніша пісня в США і Європі того року, написана її автором, Стінгом, у болісному психологічному стані після того, як його покинула дружина, забравши з собою двох їхніх дітей.
335. «Bananarama» – заснований 1979 р. британський дівочий вокальний поп-гурт; «Thompson Twins» (1977–1993) – британський гурт у стилі «нью вейв»; Cyndi Lauper (нар. 1953 р.) – американська співачка й актриса.
336. Demi Moore (нар. 1962 р.) – актриса, зірка Голлівуда; Ashton Kutcher (нар. 1978 р.) – американський актор і продюсер чеського походження, з 2005 до 2013 р. був одружений із Демі Мур.
337. «G.I. Jane» (1997) – фільм, у якому Демі Мур грає лейтенантку ВМФ США, яка проходить жорсткий експериментальний вишкіл у спецпідрозділі «Морські котики»; преса дає їй прізвисько «Солдат Джейн».
338. «Alvin and the Chipmunks» – створений 1958 р. віртуальний музичний гурт (мальовані бурундуки), уславлений своїми кумедними піснями, які виконуються «мультяшними» писклявими голосами.
339. «Chevrolet Tahoe» – повнорозмірний джип, який з 1995 року випускається компанією «Дженерал Моторз».
340. William Holden (1918–1981) – зірка Голлівуда, один із найпопулярніших кіноакторів 1940–1950-х рр.; грав, зокрема, також у фільмі «Міст через річку Квай».
341. 6 футів, 3 дюйми = 190,5 см.
342. «The Temptations» – заснований 1960 р. вокальний гурт, найвпливовіший у розвитку стилів соул та ритм-енд-блюз; «My Girl» (1964) – перший із великих хітів гурту, ритмічна балада, яка відтоді виконується також багатьма іншими артистами.
343. «Grand Theft Auto» – започаткована 1997 р. серія відеоігор різного рівня складності, де гравець виступає в ролі злодія, який їздить по великому місту; «Call of Duty» – започаткована 2003 р. серія відеоігор-стрілялок, де гравець воює у Другій світовій війні, бореться проти сучасних терористів, фантастичних привидів тощо.
344. Чоловічий журнал «Adam» існував у 1956–1984 рр.; журнал «Spicy Leg Art» Стівен Кінг вигадав.
345. «BitTorrent» – протокол обміну в інтернеті даними великого обсягу.
346. «The Anarchist Cookbook» (1971) – написана Вільямом Павеллом збірка інструкцій з виготовлення самотужки вибухівки, зброї, наркотиків, електронних пристроїв стеження тощо з доступних у побуті речовин і речей; заборонена в багатьох країнах.
347. 60 миль за годину = 96,56 км/год.
348. 80 миль/год = 128,74 км/год.
349. «Sears, Roebuck & Co.» – мережа універмагів, яка була заснована 1893 р. як компанія з продажу товарів за каталогами з поштовою доставкою, її спеціалізовані каталоги випускаються і тепер.
350. Stevie Wonder (нар. 1950 р.) – чорношкірий сліпий співак, композитор, клавішник, один із найталановитіших музикантів кінця ХХ ст., почав виступати з власними творами в 11-річному віці й донині успішний.
351. Roadie – член гастрольного техперсоналу рок-гурту.
352. «Carhartt» – заснована 1889 р. Гамільтоном Кархартом сімейна компанія, відома різноманітним тривким спецодягом; з 1990-х робочий одяг компанії став особливо популярним серед представників молодіжних субкультур.
353. «Taxi Driver» (1976) – фільм режисера Мартіна Скорсезе, лауреат Каннського й кількох інших кінофестивалів, де актор Роберт Де Ніро (нар. 1943 р.) грає таксиста, ветерана в’єтнамської війни з нервовим розладом, який через нещасливе кохання намагається вчинити замах на кандидата в президенти.
354. Самостимуляція – повторювані рухи тіла або маніпуляції з предметами, характерні для дітей-аутистів, які зберігаються і в зрілому віці: розгойдування, вертіння в руках якогось предмета тощо.
355. «Korg» – бренд клавішних синтезаторів, які з 1970-х випускаються однойменною японською компанією.
356. Calliope – популярний колись музичний інструмент; запатентований Джошуа Стоддардом 1855 року – дуже голосний паровий орган, в якому використовуються гудки паровозного типу; назву дістав від імені матері Орфея, музи Калліопи.
357. Humpty Dumpty – антропоморфна, яйцеподібна істота в краватці, персонаж «Аліси в Задзеркаллі» Люїса Керрола.
358. Judas Coyne – вигаданий постарілий рок-ідол у відставці, персонаж містичного роману Джо Гілла, сина Стівена Кінга, «Heart-Shaped Box» («Коробка в формі серця», 2007).
359. «Sheena, Queen of the Jungle» (1937–1953) – жіноча іпостась Тарзана, героїня коміксу, а відтак і заснованих на ньому теле-та кінофільмів, пісень та анекдотів.
360. «Nicorette» – розроблена в Швеції жувальна гумка, що допомагає позбутися нікотинової залежності.
361. 35 фунтів = 15,87 кг.
362. Pitcher’s rubber – закопана на «пітчерській гірці» пластина з білої гуми розміром 24 × 6 дюймів (61 × 15 см), якої мусить торкатися ногою пітчер, коли кидає в гру бейсбольний м’яч.
363. «Prius» – економічний гібридний автомобіль з бензиновим та електродвигуном, який випускає японська компанія «Тойота».
364. «New York Yankees» – професійна команда з бейсболу; сам Стівен Кінг вболіває за «Boston Red Sox»; обидві засновані 1901 р. команди належать до Східного дивізіону Вищої бейсбольної ліги й тому постійно суперничають між собою.

Переклад: Олександр Красюк