Мінімакс – кишеньковий дракон, або день без батьків (Анатолій Костецький)

ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ

І треба ж було, щоб історія ця трапилась в останній день канікул, тридцять першого серпня!

Адже саме в цей день мільйони майбутніх школярів-початківців та шкільних “ветеранів” по всіх селах і містах переглядали начиння своїх портфелів, ранців та сумок, приміряли шкільні форми, годинами крутилися перед дзеркалами, востаннє перегортали поки що недоторканне чисті щоденники, готові вже завтра прийняти до себе все – від одиниці з мінусом і до п’ятірки з плюсом.

Одне слово, це був останній день перед школою – з усіма його радощами, сподіваннями й турботами.

І тільки Олег Валяйко, учень тре… ой, пробачте! – вже четвертого класу, та його мала сестричка Ліза, вчорашня випускниця дитячого садка і завтрашня першокласниця, змушені були витратити цей день на зовсім інші справи…

День тридцять першого серпня для Олега розпочався о шостій годині ранку. Не подумайте, що Олег о такій ранній порі сам вибрався з ліжка й заходився робити фіззарядку. Він не дуже відрізнявся від більшості своїх ровесників, тож полюбляв ранками поніжитися в ліжку, доки тато чи мама не стягнуть з нього ковдру.

Не любив Олег і вимахувати руками та ногами без будь-якої, як на нього, помітної користі. Байдуже, що тато й мама в один голос допікали йому:

– Не робитимеш зарядки – виростеш хирлявий та кволий, не доживеш до бадьорої і щасливої старості, згублять тебе інфаркти та інсульти!

Батьки лякали його ще й не такими хворобами, але що таке старість чи інфаркт для четвертокласника?!

Та й коли говорити по щирості, Олег щось не так уже й часто помічав, щоб мама чи тато, який був астрономом, покинувши свої завжди невідкладні й термінові справи, бігали б ранками від тих злощасних інсультів та інфарктів. І коли син натякав їм про це, вони знаходили сто причин для пояснень, а то й просто гримали:

– Малий ще батьків учити! Краще на себе поглянь!..

Отже, тридцять першого серпня Олега розбудили рівно о шостій ранку.

Спершу, коли мама почала стягати з нього ковдру, він відбивався крізь сон, та зрештою остаточно прокинувся і сів на ліжку, бо тато, що стояв поруч і мовчазно спостерігав, як син прокидається, раптом багатозначно мовив:

– У мене до тебе серйозна чоловіча справа!

Олег любив чоловічі справи. Правда, вони з татом у це поняття вкладали дещо різний смисл. Тато, коли йшлося про Олега, чоловічою справою чомусь вважав відвідини магазина та купівлю хліба чи молока. Олег же був переконаний, що чоловічі справи – це небезпечні мандрівки, космічні подорожі чи – в крайньому випадку! – риболовля та полювання.

Цього разу тато був такий серйозний, що Олег зрозумів: мова буде не про хліб чи молоко, а про щось таки справді важливе.

Він хутко вистрибнув із затишного ліжка, помахав трохи руками, кілька разів присів – звичайно, більше для тата, ніж для себе! – і весело мовив:

– Я слухаю тебе!

– Так-от, – почав тато здалеку. – Ти, я знаю, мужчина в мене серйозний, не легковажний торохтій, і відчуваєш усю відповідальність ролі старшого брата…

Олег трохи здивувався: так батько починав розмову лише тоді, коли їм з мамою треба було йти в гості чи в театр, і хлопець мусив лишитися з Лізкою. Але зараз же вони не вдома, у місті, а в Круглику, на дачі! Та й о шостій годині ранку ні в гості, ні до театру не ходять…

Але тато не дав йому глибоко замислитись, а відразу все пояснив:

– Ми з мамою їдемо додому: мені треба на захист дисертації, а мама хоче спекти вам святковий пиріг… Ні, ні! – замахав тато руками, коли побачив, що Олег збирається щось сказати. – Не сперечайся! Я знаю: ти хочеш сказати, що ви з Лізою теж допомогли б мамі. Дякую, але ви краще побудьте ще один день на свіжому повітрі, зосередьтеся перед завтрашнім днем, та й мамі без вас вільніше. А ввечері я приїду по вас.

Відверто кажучи, Олег і не думав сперечатися. Ще б пак! Лишитися на цілий день без батьків на дачі!.. Тож він тільки вдав, що трохи образився, а вголос мовив:

– Звичайно, тату, я все розумію. Адже я – старший брат і глибоко усвідомлюю всю відповідальність, що лежить на мені.

Така відповідь цілком задовольнила батька, і він надав слово мамі.

Протягом сорока хвилин Олег вислуховував мамині поради й настанови, більшість яких починалися словом “не”: не купатися в озері, не перегріватися на сонці, не їсти немитих фруктів, не лазити по деревах…

Не! Не! Не!..

Всі оті “не” Олег знав напам’ять, тож не дуже й прислухався до маминих слів. Та й Лізка, що не кажіть, була в нього чудова сестра. Олегові з нею жилося просто й легко. Він навіть любив іноді залишатися з нею вдвох.

Варто було запропонувати малій гру в “дочки-матері” – і ніяких тобі проблем! Лізка ставала мамою, а Олег – татом. А бути татом дуже просто: вмикай гучніше телевізор, влягайся на канапу та куняй собі!

Мала ходитиме навшпиньках повз канапу, сповиватиме ляльок і лише зрідка наважиться підійти до Олега за порадою.

– Таточку, а що нам робити з оцією неслухняною донею? – піднесе вона братові-татові одну з ляльок.

Олег почухає в потилиці, подивиться на стелю, а тоді недбало кине:

– Мамусю, ти в мене така розумна, що, як вирішиш, так і чини.

Цього сестрі було досить, і вона більше не турбувала брата…

Отже, все складалося якнайкраще!

Нарешті батьки поїхали – день свободи розпочався!

МІНІМАКС ПЕРШИЙ

Якщо ви думаєте, що Олег, тільки-но машина з батьками завернула у ліс, тут-таки й забув про все на світі і стрімголов помчав до озера – ви глибоко помиляєтесь.

Озеро в Круглику останнім часом зробилося неприступним.

Ще тиждень тому на його берегах, порослих густим очеретом і луговими духмяними травами, можна було пограти в бадмінтон, поганяти м’яча або й скупнутися, а зараз до озера годі було потикатися.

Тільки-но біля нього з’являвся хтось із дачників чи місцевих жителів, як з очерету вискакувала довготелеса бородата постать у гумовому плащі з капюшоном, насунутим на очі, наставляла допотопну мисливську рушницю і різким голосом наказувала:

– Стій! Заповідна зона! Стрілятиму!

І хоча жителі Круглика – як місцеві, так і дачники – чудово знали, що рушниця ота не стріляла вже, мабуть, від часів першої світової війни, бо належала ще дідові попереднього сторожа, та ризикувати не наважувались і про всяк випадок тут же відступали.

Отже, самі розумієте, мчати щодуху на озеро Олегові не було ніякого сенсу. Та й сестра ще солодко спала.

Будити малу Олег поки що не став – нехай поспить востаннє досхочу. Адже завтра почнеться нескінченне шкільне життя. І вже не скоро Лізка зможе дозволити собі розкіш поспати. Це Олег чудово знав із свого особистого трикласного досвіду.

Він вийшов у садочок і вирішив, поки сестра встане, обібрати дві вишні, що росли в дальньому кутку дачі.

Дальній куток – звучало надто перебільшено: до нього було метрів чотири, а то й менше. Взагалі, весь садочок складався з двох яблунь, двох вишень, однієї груші-дички та заростей дикої малини, замість паркану. Та й саме слово “дача” пасувало помешканню Валяйків так само, як, скажімо, слово “богатир” пасувало б худючому й кістлявому Олегові.

Дача являла собою фанерну халабуду розміром три на три метри та висотою десь метрів два.

За покрівлю їй правила вкрита мохом дранка. Споруда мала невеличкі дверцята, у яких навіть Лізка, заходячи, мусила нахиляти голову, та два віконечка, такі манюні, що коли б Олег захотів крізь одне з них вистромити голову, то не мав би ніякої гарантії, що зможе втягти її назад.

Та, коли говорити відверто, – яка різниця: чи халабуда з двома розкладушками править тобі за дачу, чи кам’яний будинок. Головне – місце, а кращого за Круглик, на одностайну думку мешканців найближчого міста, – не знайти. По-перше, недалеко їхати, по-друге, ліс та озеро, по-третє, досхочу свіжого повітря!

Одне слово, не Круглик – рай земний!..

Олег спритно здерся на вишню, і вже тут, на самому вершечку гнучкого дерева, відчув, що день без батьків почався.

Він вправно й хутко обірвав за кілька хвилин обидва дерева, складаючи перестиглі вишні у пакетик від молока, припасований до пояса, спустився додолу й вирішив нарешті збудити сестру – порадувати малу гостинцем. Та враз пригадав, що мама просила на сніданок забрати у сусідки, Ізольди Сократівни, яєчка, за які вже наперед заплачено.

Ох, уже ці яєчка!

Мама десь вичитала, що їх треба вживати щодня – свіжими й сирими, і відтоді примушувала Олега й Лізу ковтати щоранку по одному. При цьому вона пильнувала, щоб діти не просто ковтали яйця, мов індики, а випивали їх повільно, не поспішаючи, крізь невеличкі отвори у шкаралупі. Ще й наспівувала їм якесь нібито давньоанглійське прислів’я.

Це прислів’я в татовому перекладі звучало приблизно так:

Хто починає день з яйця –

Здоровим буде до кінця!

Олегові не дуже подобалося слово “кінець” – воно ніби натякало на смерть, – але він мовчав. Бо яка різниця, від чого помреш: від щоденного споживання сирих яєць чи від інфаркту. З його точки зору, смерть від інфаркту навіть краща – вона, принаймні, нічого не коштує. А за кожне свіже сире яйце Ізольда Сократівна, колишня власниця їхньої дачі, а теперішня сусідка, лупила по три магазинні ціни.

Олег підійшов до заростей дикої малини, що відділяла їхню дачу від чималого будинку сусідки, і покликав:

– Ізольдо Сократівно! Це я, Олег, – по яєчка!

Курник, що нагадував собачу будку і тулився до порога сусідчиного помешкання, відразу ж відчинився, і з нього спритно вибралася дамочка років п’ятдесяти у картатій хустині й плюшевому чорному жакеті. Вона тримала в руці два яєчка.

Щільно причинивши за собою дверцята курника, вона всміхнулася до хлопця:

– Ось, дитинко! Свіжесенькі, аж теплесенькі – щойно з-під курочки. – І простягла Олегові яєчка, завбільшки скоріше з голубині, ніж курячі.

“Цікаво було б хоч раз поглянути на її курей!” – подумав Олег.

Сусідка чомусь ніколи не випускала їх із курника. Інколи з нього долинало слабеньке квоктання, але які на вигляд оті дивовижні, можна сказати – карликові, кури, досі ніхто не бачив.

Мабуть, таки справді то була якась рідкісна мексіканська порода, як запевняла Ізольда Сократівна своїх покупців, бо яйця від сусідчиних курей купувало чи не все дачне населення Круглика. А хіба звичайна курка може знести за день кілька десятків яєць? Та ніколи в житті!..

Олег чемно подякував сусідці і поспішив Додому, звідки вже чувся спів Лізки. Сестра проснулася сама і, мабуть, чепурилася перед дзеркалом, яке тато на прохання мами нарешті повісив учора на вхідних дверях.

– Привіт, школярко! – посміхнувся до сестрички Олег.

Що не кажіть, а він дуже любив Лізку. Мала, білява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична.

Брат жартома смикнув її за кумедну кіску й поквапив:

– Швидше вмивайся, снідати будемо.

– А де мама й тато? – здивувалася Лізка. Олег розповів їй, що тато з мамою поїхали до міста, і щедро змалював усі переваги дня без батьків. На його подив, сестрі вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, і вона промовчала.

Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де містилася їхня кухня, і поставив яєчка варитися. Кухня із газовою плиткою на дві конфорки була обладнана у фанерному ящику від рояля: ящик подарував татові один із його знайомих.

– Ти що робиш?! – округлила очі сестра. – Адже мама забороняє варити яйця!

– Заспокойся, – відмахнувся Олег. – По-перше, мами сьогодні нема. По-друге, – тут Олег вирішив схитрувати і скористатися прийомом, до якого вдавався тато, коли Лізка відмовлялася щось їсти, – я недавно прочитав у журналі “Здоровье”, що жінки, які мріють стати кіноактрисами, повинні хоч раз на місяць їсти варені яйця.

– Чому? – недовірливо поцікавилась Ліза, яка, мабуть, уже з колиски спала та бачила себе на великому екрані.

– Бо варений білок – не кажу вже про жовток! – активно сприяє гостроті зору. А коли в тебе гострий зір та ще й красиві від природи очі, – то на екрані вони будуть втричі виразніші!

Цей аргумент переконав Лізку, й вона заспокоїлась.

– Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, – подав Олег сестричці пакетик, – а я трошки помідорчиків пошукаю. – І він пішов до невеличкої грядочки з кількома кущиками помідорів, які ховалися в бур’янах у тому ж таки дальньому кутку саду.

Коли він відкручував хвостик останнього помідорчика завбільшки з кульку для настільного тенісу, від кухні раптом долинув Лізчин зойк, потім – дзвінкий сміх, а тоді – якесь пискливе воркування.

Олег кинув помідори на землю і стрімголов помчав до кухні.

Та коли він підбіг, то побачив, що нічого не сталося.

Лізка стояла перед плиткою навколішках і лагідно посміхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжці з недовареного білка та води, – яєчна шкаралупа.

– Чого б це я веселився! – розсердився Олег. – Що ти тепер снідатимеш? – Він кинувся піднімати каструльку, та Лізка голосно зойкнула:

– Обережно! Ти наступиш на нього!

– На кого – на нього? – не зрозумів Олег і витріщив очі на каструльку.

На землі за каструлькою сиділо дивне створіння, дуже схоже на ящірку. Але в цієї ящірки, на відміну від звичайних, що водилися на лузі коло озера, на спині стирчали двоє невеликих крилець із перетинками, а луска на тілі відливала металевим блиском.

Дивне створіння погойдувалося на двох задніх товстеньких лапах, схрестивши перед собою дві передні, значно коротші, і пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими віями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусі, схожому і формою і кольором на пелюстку гарбузової квітки.

– Це що за потвора? – здивувався Олег.

– Дракончик! – весело відказала Лізка і, присівши навпочіпки, мізинчиком почухала “потвору” за лівим вушком.

– Сам ти потвора! – раптом сердито пискнула дивовижна істота. – А я – Мінімакс Перший!

Такого, як кажуть, і в страшному сні не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши ці слова, так і сів, де стояв…

ЩЕДРА СУСІДКА

Нехай ніхто з вас не сподівається, що Лізчиного зойку в Круглику о цій ранній порі не почули.

Щоправда, старожилів зойками не здивуєш, бо відтоді, як у Круглику почали з’являтися дачі, село стало повнитися й зойками дітей.

Діти дачників зойкали при найменшій нагоді.

Побачить хто з них корову і кричить:

– Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку – те ж саме:

– Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! І так – від ранку й до вечора.

– Метеличок! Ой-ой!

– Вужик! А-тя-тя!

– Жабка! Скок-скок!..

Місцеві жителі розуміли: що візьмеш з цих городян – дітей бетону, сталі й скла, блідих пагінчиків асфальту? Справді, самі подумайте: хіба зустрінеш у центрі міста корову чи табун качок в оточенні барвистих метеликів? Та нізащо в світі!.. От вони й усміхалися поблажливо та думали: “Нехай малі радіють, нехай спілкуються із справжньою природою, бідолашки!”

Та про Олега й Лізу вони були іншої думки. Спокійні й виховані, брат і сестра за той час, що були на дачі, жодного разу не дозволили собі зарепетувати чи загорлати, тим паче – качатися по землі та дриґати ногами, як це робили деякі міські діти, коли батьки щось забороняли їм.

Отже, Лізчиному зойку ніхто не надав значення, окрім сусідки Ізольди Сократівни.

Ця жінка вважала своїм громадянським обов’язком звертати увагу на все, що діється навколо, бо мала від цього свій зиск. Тож і зараз, почувши зойк на дачі Валяйків, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.

У першій кімнаті, захаращеній різноманітним непотребом – від заіржавілої швейної машинки до старезного пилососа “Вихрь”, – Ізольда Сократівна підійшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, і відкинула запону. Під нею виявилася клітка, в якій сиділа пошарпана напівсонна ворона.

Птах невдоволено покосував заспаним оком на Ізольду і сердито каркнув.

– Ну-ну! Покаркай мені!.. – замахнулася рядниною Ізольда, й бідолашна ворона злякане втягла носату голову в плечі. – Вилазь! – прочинила хазяйка дверцята клітки. – Справа є!

Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, і неохоче вилізла.

– Що там ще сталося? – спитала вона людським голосом. – Я вже й так від ваших доручень гибію, то хоч ранком поспати можу?

– Потім поспиш, а зараз – до роботи! Чи міліцію сюди запросити? – єхидно поцікавилась Ізольда.

Ох, уже ця міліція!

Скільки Креня пам’ятав себе, Ізольда весь час лякала його міліцією. Невже так воно буде до кінця його життя?..

Креня – так звали ворону – був не лише розумний, як переважна більшість ворон взагалі, а й умів розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахів, хоча далеко не всіх. Але Креня володів ще одним рідкісним та безцінним талантом: він умів слухати й запам’ятовувати почуте…

Та про Креню – згодом, а зараз трохи про саму Ізольду Сократівну.

Вона прижилася в Круглику якось непомітно й ненав’язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся років вісімдесяти, така собі “бабка-кульбабка”, яку всі називали просто Митрофанівною.

Коли перші дачники почали торувати стежки до Круглика і зводити там оселі, з’явилася й Ізольда Сократівна.

Ніхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пір’ячком. Місцеві жителі думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у місто і тепер просто наїжджає до своєї колишньої домівки.

Але в Ізольди Сократівни була чітка мета: безкоштовно заволодіти будинком у Круглику, а свою міську двокімнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисові, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальникові склотари.

От і почала Ізольда вчащати до Круглика, до хати бабусі Митрофанівни.

Бабця була сама як палець, тож із радістю приймала цю лагідну й привітну, на її переконання, жіночку, яка щоразу привозила бабусі із Києва гостинці: то пачку вафель “Сніжинка”, то коробку цукерок “Пташине молоко”, а то й “Київський” торт.

Якось непомітно для місцевих жителів візити Ізольди перетворилися на майже постійне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанівна заявила сусідам, що Ізольда Сократівна – її далека родичка. Тепер ця родичка нарешті знайшлася і житиме в неї, а хату свою Митрофанівна, як помре, залишить Ізольді у спадщину.

Сусіди пораділи за Митрофанівну – хоч якісь родичі знайшлися, зігріють останні роки бабці! – і невдовзі хата була переписана на ім’я Ізольди.

Тепер до Круглика став учащати й Бобчик. Щоразу він привозив “своїй любій бабусенції”, як він величав Митрофанівну, величезний, на три кілограми, подарунковий “Київський” торт. А Митрофанівна, котра за все своє довге трудове життя не те що торта, а й тістечка, мабуть, не бачила й не куштувала, як то кажуть, – дірвалася…

І хоча пожадливою її ніхто не міг назвати – старенька ладна була віддати останню сорочку тому, хто потрапляв у скруту, – але від торта відмовитись не могла!

Кожного разу, коли Бобчик приїжджав з тортом, Митрофанівна поважно сідала за великий березовий стіл у дворі і здоровенною дерев’яною ложкою починала уминати цей шедевр кулінарного мистецтва, запиваючи козячим молоком.

В ці хвилини старечі зморшки на її обличчі розгладжувалися, вицвілі від часу очі знову вигравали яскравими синіми бісиками…

Та ось перед Новим роком Митрофанівна наказала довго жити.

Ховав бабцю весь Круглик.

Люди говорили належні у таких випадках слова, бабусі трішки поплакали, згадуючи минуле. Та найбільше за Митрофанівною побивалися Ізольда й Бобчик. Правда, злі язики за їхніми спинами плескали, що саме вони своїми подарунковими тортами звели Митрофанівну в могилу, але чого люди не набалакають? Самі подумайте: чи вмирали ви, якщо вам траплялася нагода укоськати цілий торт? Не пригадуєте? Ото ж бо й воно!..

Тепер Ізольда Сократівна зробилася повноправним членом кругликівської громади, успадкувавши будинок Митрофанівни.

Місцевих жителів трохи здивувало, що Ізольда відразу ж почала обносити щільним височенним парканом свою нову садибу. І коли дільничний інспектор поцікавився – навіщо, Ізольда пояснила: вона, мовляв збирається завести кілька курочок.

– А вони ж такі капосні, – сказала вона, – почнуть усюди нишпорити, квіточки у наших дачничків видзьобувати. А паркан буде – і квіточки ростимуть спокійно.

Цей аргумент усім припав до серця. Бач, виявляється, яка чуйна людина: у першу чергу дбає не про себе, а про інших!

Скоро всі дізналися від Ізольди, що вона вирішила теж розводити квіти – і знову ж таки для людей! Гляньте, скільки у нас молоді одружується! А свят оно скільки: День меліоратора, День геолога, День машинобудівника!.. Годі й полічити: що не аркуш у календарі – то якесь свято. І до кожного свята людям потрібні квіти.

І всі кругликівці одностайно погодилися з нею.

Щоправда, вирощені квіти Ізольда чомусь не здавала в квітковий магазин, як, з її слів, збиралася чинити, а сама продавала на міському ринку.

Деякий час Ізольда двічі на день рейсовим автобусом возила квіти у відрі, обмотаному марлею. Та скоро за нею і за квітами почав приїздити на власних “Жигулях” Бобчик.

Злі язики знову патякали, що, мовляв, машину придбано за гроші, виручені від квітів. Та Ізольда всім легко довела, що Бобчик виграв “Жигули” у “Спортлото”, – і всі знов пораділи такому щастю новоспечених кругликівців.

А цьогорічної весни Ізольда приїхала до Круглика з татом Олега й Лізки. Вона познайомилася з Валяйком-старшим на базарі: той на Восьме березня купував у неї квіти. Вони почали, як ведеться, торгуватися, а там – слово за слово – заговорили й про Круглик. Ізольда довідалася, що Валяйко давно мрів про невеличку затишну дачку, де можна було б спокійно відпочивати від міської суєти, вивчаючи незадимлене небо.

Тут же в Ізольди виникла, на її думку, блискуча ідея. Вона умовила тата відвезти додому квіти, потім забрати її з ринку і разом навідатися в Круглик.

– Є варіант!.. – загадково всміхнулася вона.

А коли вже в Круглику “незрівнянна Ізольда Сократівна”, як почав величати її астроном Валяйко, запропонувала йому віддати під дачу споруду де колись мешкала коза Митрофанівни, – тато ледь не заплакав від її людської щедрості й безкорисливості.

Ізольда всім казала, що Валяйко пропонував їй гроші, але вона й слухати не схотіла: вважала, що для неї і так велика честь і насолода, якщо її сусідом буде справжній астроном – знавець космічних глибин і таємничих порухів зірок.

Зрештою тато привіз маму, і вона лишилася в повному захваті як від незрівнянної Ізольди Сократівни, так і від дачі.

Того ж пам’ятного дня Валяйки завезли на омріяну дачку свої речі, а влітку, коли Олег повернувся з піонерського табору, і дітей.

Такий королівський жест ще вище підніс авторитет Ізольди в очах кругликівців, і тепер вона зробилася чи не найповажнішою людиною в селі – чого й прагнула весь час.

Та коли б хто зазирнув у щедру й безкорисливу душу цієї жінки глибше, то побачив би там зовсім-зовсім інше…

ТАЄМНИЦЯ ІЗОЛЬДИ

А тепер час розповісти, як жила Ізольда Сократівна насправді.

Якщо перша кімната, в якій вона приймала своїх не дуже частих гостей, виглядала захаращеною і неохайною, то друга, дальня, була, навпаки, розкішною.

Увійшовши до неї крізь маленькі, майже непомітні дверцята в тому ж темному кутку, де стояла клітка Крені, відвідувач був би приголомшений ще на порозі.

Стіни кімнати щільно затуляли східні килими ручної роботи. Яких тільки візерунків тут не було! Око дивували й тішили різнокольорові казкові жар-птиці. Гнучкі діви в шароварах вигиналися в загадковому танку. Дивовижні химерні створіння сходились у герці, а над ними в бірюзовому небі гойдалися екзотичні риби з хвостами й плавцями, як у павичів.

На підлозі теж лежав килим, у ворсі якого нога тонула трохи не до коліна. По кутках кімнати стояли старовинні крісла з витими поручнями у вигляді змій із роззявленими пащами, а на всю бічну стіну простяглася так звана посудна гірка, що віддалено нагадувала сучасний сервант. Гірка ця була із справжньої карельської берези, оздоблена пацьорками,! виблискувала дзеркальними задниками, в яких відбивалися прим’якшені кольори музейного кришталю й порцеляни.

Посеред кімнати, як центр усього цього дива, стояв столик червоного дерева з крученими гнутими ніжками, які прикрашало різьблення у вигляді виноградної лози. На столику тьмяніли два бронзові старовинні підсвічники у формі атлантів, котрі у своїх могутніх руках, які згодилися б для роботи вантажників на залізниці, тримали товсті свічки з воску вишневого кольору.

До цієї кімнати Ізольда Сократівна заходила лише пізнього вечора, скінчивши всі свої буденні клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квітами, дружні балачки з сусідками про погоду й міжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.

Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летіли в темний куток першої кімнати, щоразу лякаючи Креню. Замість цього ганчір’я вона вдягала розкішний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимів. Замість босоніжок на гумовій підошві, за чотири карбованці тридцять сім копійок, Ізольда Сократівна взувала вишиті золотою ниткою капці, облямовані хутром нерпи, ціну яких навряд чи зміг би точно визначити навіть найкращий прийомщик комісійного магазину. А на старанно вимиті й змащені дорогим французьким кремом руки настромляла коштовні персні з діамантами.

Наприкінці вона робила зачіску. Ізольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пір’я у Крениному хвості, в тугий жмут на потилиці, заколювала його черепаховим гребінцем і лише тоді повагом прочиняла заповітні дверцята.

Зручно вмостившися в одному з крісел, Ізольда відкривала приховані за килимом від стороннього ока дверцята стінної шафи.

На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкоші – і звичайнісінька тобі стінна шафа-комірчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими півлітровими банками з варенням.

Але це – тільки на перший погляд.

Ізольда розсувала у першому ряді банки з варенням – і за ними відкривалися теж банки, закатані металевими кришками. Та в цих банках зберігалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали… гроші!

Як і кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папірець і на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Ізольда Сократівна закручувала в півлітрові банки купюри у десять, двадцять п’ять, п’ятдесят і сто карбованців, робила на банках наклейки з медичного пластиру і теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення – де ви бачили варення з грошей! – а якісь загадкові цифри, скажімо, такі:

25.1500.VIII.

Цей напис сторонній людині нічого б не сказав, але не Ізольді. Для неї він означав дуже й дуже багато. Ось як він розшифровувався:

Грошові купюри по 25 карбованців.

Всього в банці – 1500 карбованців.

Гроші зібрано в серпні.

Гроші в банки Ізольда закручувала з багатьох міркувань.

По-перше, в банках, на відміну від ґрунту, печер чи інших традиційних схованок для скарбів, вони не псувалися.

По-друге, так, під виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги – в разі чого…

По-третє, якщо треба буде кудись переїхати – банки легко можна завантажити в ящики, котрими Ізольду Сократівну запросто забезпечив би синочок Бобчик – адже для приймальника склопосуду це дрібниця!

І – по-четверте, і це головне! – слова “банка” та “банк” здавалися Ізольді близько спорідненими.

Як їй це не було прикро, але в нашій країні приватних банків нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайві трудові гроші, ви можете тримати їх у будь-якій із численних ощадкас. Ізольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо гроші, які вона мала, були далеко не трудові. От вона й надумала влаштувати собі свій власний потаємний “банковий банк”, як Ізольда його називала.

Банк Ізольди Сократівни налічував уже стільки банок, що потребував переобліку та інвентаризації: жіночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цією справою, а поки що не дуже сушила собі голову. Та й приємно було мати стільки грошей, що й полічити не просто!

Ще сподівалася вона придбати для підрахунку грошей мінікомп’ютер, та зіткнулася з непередбаченими труднощами: комп’ютери, як виявилося, продавали тільки державним установам та організаціям.

Такий хід справ трохи образив Ізольду: ач які! Звичайні школярі, яким іще треба таблицю множення вчити, – і ті можуть собі спокійно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп’ютерах, а вона, можна сказати, – мільйонерша, мусить користуватися допотопною рахівницею!

Та Ізольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподівалася рано чи пізно роздобути омріяний мінікомп’ютер, а тим часом вирішила досконально оволодіти прийомами роботи на ньому. І це, до речі, була чи не найповажніша причина, чому вона запросила Олегових та Лізчиних батьків на дачу. Адже діти Валяйків – школярі і мають доступ до обчислювальної техніки. Та й мама їхня – старший бухгалтер-економіст, тож Ізольда спершу підучиться в них, а там, гляди, – і комп’ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку він обіймав, нічого неможливого нема! Навіть і тепер, коли люди здають переважно посуд від соків та мінеральних вод, все одно біля пунктів прийому склотари завжди стоять черги. А Ізольда й Бобчик чітко усвідомили: там, де є черга, – завжди можна погріти руки.

Вас, мабуть, уже цікавить, звідки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жінка мав таку силу-силенну грошей? Тоді поцікавтесь на базарі, особливо – перед святами, скільки коштують квіти, або навідайтесь у Круглик і спитайте ціну пари яєчок…

А тепер час розповісти й про Креню.

Колись Креня не мав ніякого імені, а був звичайним воронятком, веселим і галасливим, і мешкав у рідній воронячій колонії.

З давніх-давен колонія оселилася в самому центрі Круглика – чи не з часів його заснування, – і ніхто з мешканців не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв’яків, личинок, усяких вреднючих жуків, поїдали різні покидьки, котрі лишалися після недільних наїздів міських туристів.

Та відколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонії, які здавалися кругликівцям чимсь природним і невід’ємним від самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалітися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонія заважає їм жити.

І от до Круглика навідався чоловік у міліцейській формі, походив, побалакав про щось із дачниками та й поїхав собі. А згодом з’явився знову, тільки вже не один, а в супроводі двох дядьків з мисливськими рушницями.

Дядьки почали бабахкати у небо – знявся страшенний лемент, бідолашних ворон пройняв невимовний жах, і пташина колонія подалася хтозна-куди, щоб уже більше ніколи не повернутися до рідних домівок.

Креня ж при перших пострілах від переляку підскочив угору – і випав із гнізда, бо ще не навчився як слід літати.

“Мисливці”, розігнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немічного, підібрала Ізольда. Так він і оселився в неї. Зрозуміло, його дитяча пам’ять міцно утримувала образ людей з рушницями, які ледь не до смерті нажахали його родичів, тож Ізольда відтоді й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйці, вона грозилася здати його в міліцію або ж покликати мисливців.

І хоча в Круглику мисливців не було, а дільничним інспектором працював веселий рум’янощокий хлопець із дивним, як на нього, прізвищем Крутивус – його дитинне обличчя досі не відало, що таке бритва! – та згадка про давнього кривдника у міліцейській формі лишилася в Крені назавжди…

Кренею Ізольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж і навчила Креню розмовляти, а слухати й запам’ятовувати почуте він умів чи не від народження: адже й у ворон, як і в людей, теж бувають свої вундеркінди.

Ворона була потрібна Ізольді для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха літати по Круглику, підслуховувати плітки й чутки та переповідати їй.

Знаючи майже всі таємниці як мешканців Круглика, так і дачників, Ізольда, лише натякнувши на свою обізнаність, легко “вибивала” для себе будь-які блага: то мінеральні добрива для квітів, то нові дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика “за сумлінну роботу у сфері обслуговування”.

Ще Креня мусив узнавати, де намічаються весілля чи похорони. От де Ізольда й Бобчик гріли руки!

Ізольда Сократівна першою мчала до місця події зі своїми квітами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навіть не питають, скільки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Ізольда відразу сповіщала терміновою телеграмою, прилітав своїми “Жигулями” на весілля чи похорони за порожніми пляшками. Після такого візиту на дверях приймального пункту склотари, де він працював, кілька днів висіла промовиста табличка: “Немає тари!”, а на полицях “банкового банку” Ізольди ставало тісніше…

Роль шпигуна зовсім не подобалася птахові, він затаїв на Ізольду страшенну злість і при першій же нагоді мріяв помститися. Але жах перед міліцією поки що змушував Креню коритися хазяйці, та й для помсти ніяк не траплялося слушної нагоди…

Отак насправді жила Ізольда Сократівна, ховаючись від сторонніх очей за щільним високим парканом та за славою душевної і безкорисливої жінки.

Отже, почувши Лізчин зойк, вона вигнала Креню з клітки і наказала:

– Негайно лети до Валяйків: поглянь, чого раптом ці виховані діточки галасують.

– На голодний шлунок? – обурився Креня, бо хазяйка навіть не згадала про сніданок. – І не подумаю!

– Що-о?! – гримнула Ізольда. – І не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось… – І вона вдала, ніби збирається бігти надвір і щосили гукати на поміч дільничного міліціонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.

І хоч Креня в глибині своєї воронячої душі трохи сумнівався, що міліція може стати Ізольді з її квіточками в пригоді, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися…

– Лечу, вже лечу! – замахав птах крилами. – Але хоч макову росиночку!

– На вже, ненажера, вдавися! – “розщедрилась”, пожалівши птаха, Ізольда й кинула йому запліснявілу обсмоктану кістку.

Креня спершу ображено й гордовито відвернувся, та голод, як то кажуть, – не свій брат, і він під презирливим поглядом Ізольди, квапливо обдзьобав ледь помітні залишки курятини, утер дзьоба кігтистою лапою і тінню шугонув у прочинену кватирку.

ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА

Підлітаючи до літньої кухні Валяйків, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висів на яблуневій гілці. Кухоль із дзенькотом упав на землю – і птах від ляку аж завис у повітрі. “Все! – майнуло в його голові. – Тепер уже точно здадуть у міліцію!..” Та, на його подив, ніхто на дзенькіт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережніше, вмостився на нижній гілці й уважно почав мотати на вуса, пробачте – на дзьоба, – все, що діялося в кухні…

Олег нарешті оговтався від того, що побачив і почув. Він підвівся з землі, підсунув до себе низенький дерев’яний ослінчик, вимкнув газову плитку – в балоні вже кінчався газ – і вирішив докладно з’ясувати, що ж трапилось.

– Прошу вибачити, – звернувся він якомога спокійніше до крилатої ящірки, що вміла говорити, – але мені не зовсім зрозуміло: ви кажете, нібито ви…

– Кажу, що чуєш! – не дуже ввічливо перебила його ящірка. – Я – дракон Мінімакс Перший і поки що останній. – При цьому “ящірка”-дракон гордо розправила крильця і кумедно настовбурчила рогові лусочки на мордочці та колючки на довгому зеленому хвості. А коли деякі особи, котрі безпідставно, як я переконався, іменують себе “гомо сапієнс”, тобто людиною розумною, мислячою, не розуміють елементарних істин, то й нічого в такими правити теревені! – Мінімакс скінчив свою промову й зарозуміло відвернувся, утупивши райдужні очиці, прикриті повіками з блакитними віями, в Лізку, що стояла коло плити й усміхалася.

Олег не знав, що й відповісти цій пихатій, як на нього, потворі, тож перевів погляд на сестру.

– Чого всміхаєшся? – невдоволено мовив він. – Краще б узяла й прибрала! Онде всю підлогу залила яйцями та засмітила шкаралупками!

Лізка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, “випустив пару”, як сказав би тато, і знову звернувся до пихатої ящірки, що називала себе Мінімаксом:

– Наскільки я зрозумів, добродію, ви назвалися драконом?

– Точніше не скажеш! – глузливо посміхнувся Мінімакс, якщо припустити, що маленькі крилаті ящірки вміють посміхатись.

– Але наскільки я знаю, – вів Олег далі, – про драконів наукових даних нема. Хіба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то – вигадки. Та й ви, пробачайте мені, щось не дуже схожі на тих драконів, про яких мені довелося чути й читати. Справжні дракони – це велетенські створіння, які дихають полум’ям. Ви ж на вигляд – звичайнісінька ящірка, хіба що з крильцями.

– От я зараз покажу тобі ящірку! – пискляво вигукнув Мінімакс. – От зараз ти побачиш у мене! – І він просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!

Ось Мінімакс збільшився до розміру морської свинки.

Ось він уже переріс кота!

Ще трохи – і…

Олег, навіть не уявляючи, що може бути далі, так стиснув руки, що хруснули пальці. Та раптом Лізка, ця весела, балакуча Лізка, сміливо підскочила до “ящірки”, обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голівку до гостровухої голови дракончика і ніжним голосочком, якого Олег від неї досі й не чув, прошепотіла створінню у самісіньке вухо:

– Мінімаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.

“Хороші жарти! – подумав Олег, та вголос нічого не сказав. – Отак ковтне тебе ця потвора – навіть черевиків не знайдуть!..”

Лізка ще міцніше притулилася до дракончика, і той – на превелике здивування Олега! – відразу почав меншати.

Зменшившись до розміру звичайної ящірки, він сказав:

– Та хіба я що? Я – нічого. Але ж він перший почав! – Мінімакс махнув колючим хвостом на Олега. – Чого він “ящіркою” дражниться! Я ж не кажу йому нічого образливого, хоч він теж не Котигорошко чи, скажімо, не Добриня…

Крити було нічим. Олегові справді до могутньої статури наших славетних казкових богатирів було дуже далеко. Худющий – аж кістки полічити можна! – він ще й горбився так, що лопатки випиналися з-під майки, наче з них ось-ось вибрунькуються крила.

Влучне спостереження нікчемного дракона не просто образило хлопця, а й змусило замислитися. Він зразу ж дав собі слово зайнятися зарядкою вже не для батьків, а в першу чергу для себе.

– Звідки ти знаєш про Котигорошка й Добриню? – поцікавився Олег і навіть не помітив, що перейшов на “ти”.

– Мені – та не знати! – буркнув дракончик. – Ваші богатирі стількох моїх предків марно понищили – і не злічити! Силу їм, бачте, дівати було нікуди! Ворогів землі Руської мало – так давай міць свою на бідолашних дракончиках випробовувати, гатити чим попало їм по головах: хто довбнею, хто палицею залізною, а хто й мечем… – І раптом гірка сльозина викотилася з райдужного ока дракончика.

– Мінімаксику, не плач! – погладила його мізинчиком по голівці Лізка, а Олег додав:

– Не побивайся, то минулося…

Він, коли говорити по щирості, не дуже вірив дракончику, але побоювався, що Мінімакс розсердиться і знов почне рости.

Олег уже переконався в його дивовижній властивості: варто було роздратувати чи образити дракончика, як він відразу ж починав більшати. І до яких розмірів він міг виростати, Олег не уявляв, а експериментувати йому аж ніяк не хотілося. Зате, коли дракончику сказати кілька лагідних слів, підлеститися компліментом та ще й приголубити – він відразу зменшувався до розмірів звичайнісінької ящірки.

Особливо добре на Мінімакса впливала Лізка, до якої дракончик увесь час, поки точилася розмова, горнувся й тулився, мов кошеня.

– А звідки в тебе таке ім’я? – Олег вирішив з’ясувати все, а заодно й перевірити своє припущення.

– Просто я можу меншати чи більшати, як захочу. “Міні” – це від слова мінімум, тобто маленький, а “Макс” – від максимум, що означає великий.

– І до яких розмірів ти можеш більшати? Може, як слон? – усміхнувся Олег.

– Зараз побачиш! – грізно відказав Мінімакс і почав так швидко рости, що відразу сягнув Лізчиного плеча!..

– Стривай! – вигукнула Лізка. – То Олег просто так, не подумав, а ти відразу…

– Нехай думає! – кинув Мінімакс і знову зменшився, а Олег звернувся до дракончика вже зовсім запобігливо:

– Вибач, більше не буду… Я ще хочу спитати: чому ти не просто Мінімакс, а Мінімакс Перший? Адже порядковими номерами називали тільки королів та царів.

– Ніякий я не король і не цар, – відмахнувся Мінімакс. – Просто я – перший з нової експериментальної серії драконів типу “Мінімакс”.

– Що за серія, що за тип?! – здивувався Олег. – Та й взагалі, звідки, нарешті, ти тут узявся?! – мимоволі вихопилося у нього питання, яке, мабуть, варто було задати найпершим.

– Звідки, звідки! – передражнив дракончик. – Звідти! – махнув хвостиком на яєчну шкаралупу, зметену Лізкою в невеличку купку.

– Невже з яєчка?! – не повірив Олег.

– А то ні! – усміхнувся Мінімакс. – Адже всі дракони з’являються з яєць: там наш початок і кінець.

Олег, усе ще не дуже вірячи драконові, нахилився й підняв шкаралупки.

Частина з них відразу розсипалася в його руках, але дві половинки, наче розрізані навпіл, були цілісінькі. Олег тихенько натис на одну – нічого! Тоді дужче… Теж нічого!..

Тоді він затис шкаралупку між долонями і здавив так, що аж почервонів від зусилля.

Мінімакс, який пильно спостерігав за хлопцем, хитрувато підморгнув Лізці і глузливо кинув:

– Дави, дави! Можеш навіть молотком вгатити чи під трактор покласти – все одно не розіб’єш! Адже це не проста шкаралупка, а драконяча.

Ні до молотка, ні до трактора Олег, зрозуміло, не вдався – видно, й справді шкаралупа була незвичайна. Він хотів був кинути її в сміття, як раптом на одній з половинок помітив червоний штамп, схожий на той, що ставлять на магазинних дієтичних яйцях.

Іншим разом це не привернуло б уваги хлопця. Але ж яйця кипіли! А Олег знав, що в окропі фарба змивається. На цій же шкаралупці штамп був, як новенький!

Олег уважно придивився до нього і голосно прочитав:

Дракон типу Мінімакс

Експериментальна серія

Інвентарний номер – 1

“Ну й ну! – подумав хлопчик. – Мабуть, і справді ця ящірка не обманює… А може, це наші кібернетики щось нове винайшли?! – блиснула думка. – Може, яйце випадково потрапило від них до курника Ізольди? Адже Інститут кібернетики не так уже й далеко від Круглика!.. Виходить, Мінімакс – штучний, а не справжній, така собі кібернетична іграшка”.

Думка сподобалась Олегові, і він вирішив перевірити своє припущення.

– От я тобі дам “іграшка”! От я тобі перевірю! – аж скипів Мінімакс. – Ти гадаєш, я не знаю, про що ти подумав?!

Мінімакс випручався з Лізчиних рук і стрибнув Олегові на коліна.

– Ось, помацай! – дракончик тицьнув йому в руку свого колючого хвоста. – І тут!.. І ось тут!.. – він підставляв під Олегові тремтячі пальці то ніс, то крильця. – Краще, краще мацай! Ну як – пересвідчився!

Олег присоромлено мовчав. Він переконався: Мінімакс був живий-живісінький, справжній-справжнісінький!

– Ото ж бо й воно! – гордо мовив дракончик і, зістрибнувши з колін ошелешеного і враженого хлопця, повернувся до Лізки, яка нишком хихотіла в кулачок.

Олег здивувався: “Телепат! Думки читає!..” – і вирішив більше не сумніватися в існуванні дракона Мінімакса Першого.

– Ти переконав мене остаточно, – сказав він уголос і запитав: – А що означає цей напис?

– Дрібниці. Кожний тип дракона з’являється лише в одному примірнику. Він повертається на Землю…

– Як повертається? – перебив Олег.

– То вже наша, драконяча, справа, – ухилився від відповіді Мінімакс і повів далі: – Так-от, він повертається на Землю, бо тут наша прабатьківщина, і обертається на яйце. Потім новий дракон вилуплюється на світ, щоб пройти підготовчий період росту. Після цього він повертається додому. Там його перевіряють і, якщо він пройде всі необхідні випробування, його розмножують. У цьому дракони, між іншим, відрізняються від вас, людей, яких розмножують без попередніх випробувань: що вийде, те й вийде!..

Відверто кажучи, балачки Мінімакса образили Олега як представника людства. Якийсь там дракон, а ставить себе вище за людину! Як він, дурненький, не збагне: адже це прекрасно, що люди такі різні! Навіть уявити страшно, коли б їх спершу випробовували в одному примірнику, а тоді розмножували… Виходить, не сподобався комусь – знімай його з виробництва, а припав до смаку – живи в сотнях і тисячах! Ну й ну… Ще нароблять отаких, як Петько Психолог, – що тоді буде?!

При згадці про свого однолітка, сусіда по Круглику, Олег аж здригнувся, та відігнав від себе ці думки.

– Мінімаксе, а звідки ти так добре знаєш людей? – спитав Олег і вирішив про всяк випадок іще раз – останній! – закинути “наживку”. – Чи не в Інституті кібернетики довідався?

Та дракончик “наживку” не ковтнув. Він презирливо зиркнув на Олега, усміхнувся його нескінченним і марним спробам розкрити таємницю, і відказав:

– Снився мені твій інститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас – справи серйозні.

– Де – у вас?

– Звісно де – в сузір’ї Дракона!

– Де-де?! – в один голос перепитали брат і сестра.

– В сузір’ї Дракона! – повторив Мінімакс. – Там, де ми всі живемо. От ви, люди, живете на Землі, в Сонячній системі. А ми, дракони, мешкаємо на планеті Драконії, яка знаходиться у сузір’ї Дракона. Це – найменша планета сузір’я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч інкубаційний період виведення з яєць та підростання ми досі проходимо на Землі. Я вже казав: драконячий рід походить із Землі.

– От тепер зрозуміло! – полегшено зітхнув Олег. – Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звідки ти стільки знаєш?

– Необхідні знання нам переходять у спадок через гени від попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?

– Щось чув… – відказав Олег, бо й справді чув від тата про це. Гени – такі невидимі штуки, які передаються дітям від батьків, тобто успадковуються. І саме завдяки генам, генетичному коду, діти мають чи то мамин колір очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнішність бабусі чи дідуся. Одне слово, гени – річ могутня, хоч і невидима. Без генів, як то кажуть, – і не туди, і не сюди…

– Максику, – лагідно звернулася до дракончика Лізка: вона вирішила називати його скорочено, – ти забув розказати про свою планету.

– Нічого я не забув, – відповів Максик. – Просто я дуже зголоднів, бо від народження ще й рісочки в роті не мав.

Брат і сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстівного. Великих запасів на дачі, ясна річ, не було – адже вони вже мали сьогодні вертатися додому: завтра – до школи. Та все ж у шафці над плиткою Олег знайшов півпачки вівсяної крупи “Геркулес”.

– Годиться? – показав він пачку дракончикові.

– Смакота! – вигукнув той, прочитавши назву. – Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва – “Геркулес” – натякає на силу. Давай!

– Доведеться трохи зачекати, поки звариться.

– Та вже потерплю, – погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.

– Ой! – усміхнулася мала й погладила Максика. – Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!

Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.

А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум’я над конфоркою ледь пурхнуло – і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку – дарма!

– Все, – зітхнув він. – Газ у балоні скінчився.

– Пусте! – мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. – Де тут у вас плитка підключається?

Олег показав.

– Та-ак, – мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. – Запалюй сірник! – наказав Лізі.

Мала запалила сірник і чекала.

– Тепер сунь сюди! – роззявив рожеву пащу дракон.

– Обпечешся! – зойкнула Лізка й відвела руку.

– Кому кажу – сунь! – розсердився Мінімакс. – Нам, драконам, вогонь – як вам шоколадне морозиво!

Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум’я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:

– Жапаюй конфойку!

Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку – і вона запалала веселим вогником!..

Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.

– Ну як? – хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.

– Геніально! – вигукнули брат і сестра.

– Тоді – до столу! – скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.

Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.

Двері гойднулися, Мінімакс м’ячиком відскочив від них – і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.

– Ой! – сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.

– Що ж тепер буде?! – схопився за голову Олег.

– А що? – здивувався Максик. – У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова – спасибі генам! – цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.

– Та я не про твою голову, я про дзеркало! – бідкався Олег. – Воно розбилося, отже чекай неприємностей.

– Пхе, дзеркало! – кинув зневажливо Мінімакс. – Невже ти віриш у всякі забобони?

– Забобони тут ні до чого, – відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. – Річ у тім, що це – мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.

– Справді… – погодився Мінімакс. – Що ж робити?

– Я знаю! – підстрибнула Лізка. – Скажемо, що це кіт Петька Психолога!

– Але ж валити на безневинного кота – нечесно, – не погодився Олег. – Може, хай Мінімакс признається мамі?

– Ти що?! – замахала руками сестра. – Та хіба мама повірить, що у нас є дракончик?

– Еге ж, не повірить, – підтримав Лізу Мінімакс. – Дорослі – вони такі… – Видно було, що йому аж ніяк не хочеться знайомитися з таємничою “прочуханкою”, про яку з таким відчаєм говорив Олег. – Але до чого тут кіт?. Хіба він допоможе?

– Цей кіт – допоможе, будьте певні! – сказав Олег і додав: – Гаразд, біжу до Петька за котом, а ви снідайте без мене.

КІТ НАПРОКАТ

Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, “в рідні пенати”, до батечка.

Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, – через що вони й розлучилися, – зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.

Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, – може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи – то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! – і таточко знов брався за чарку.

У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір’я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.

Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.

Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував – навіть із сусідами й товаришами.

От і зараз він сидів на купі цегли перед довгим парканом, за яким ішло будівництво нових дач, і, підперши підборіддя, розмірковував, як же зручніше перетягти оту кляту цеглу в двір однієї дачі, щоб заробити десятку, обіцяну дачником, і не дуже перетрудитися при цьому.

За цими роздумами й застав його Олег.

– Привіт! – кинув він Петькові. – Добре, що зразу знайшов тебе: ти мені конче потрібний.

– Знайшов! – усміхнувся Петько Психолог. – Я ні від кого й не ховався. А навіщо я тобі знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише під проценти.

З Петьковими процентами Олег познайомився зовсім недавно. Він біг по молоко і дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлічі поетичних збірок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букіністичного магазину, та різноманітних довідників для домашніх господарок його погляд вихопив давно вимріяну книжку про історію піратства.

Про цю книгу Олег багато чув, але в місті дістати її не зміг навіть тато. Та що там тато! Навіть Бобчик Ізольди Сократівни, котрому, за її словами, дістати будь-що легше, аніж перевернутися з боку на бік, – і той розвів руками.

І от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджій автолавці Олег раптом бачить бажану книгу і навіть може стати її власником!

Прогавити таку нагоду він не міг.

Олег на якусь мить завагався, а тоді рішуче поліз до кишені і витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лічені хвилини дорогоцінна книга була у нього в руках!

“А як же молоко? І що я скажу мамі?!” – схаменувся Олег, коли вже ніжно притискав до грудей грубезний том у барвистій обкладинці, під якою ховалися таємниці корсарів південних морів.

Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалік.

– Що, загули грошики? – вишкірився він. – А мати, мабуть, на молоко давала.

– А тобі що? – огризнувся Олег. Він знав, що в нього вдома є п’ять карбованців, які батьки подарували йому та Лізці на перше вересня, тож і сподівався закрити ними незаплановану дірку в сімейному бюджеті. Із сестрою він якось домовиться: вона зрозуміє. У крайньому разі, віддасть їй свою кулькову авторучку на шість кольорів.

– Мені байдуже, – знов усміхнувся Петько. – Я просто так запитав: може, допомога потрібна. Але якщо, не хочеш – вибачай! – І він повернувся, щоб іти геть. Та Олег ухопив його за лікоть:

– Стривай! А як ти можеш допомогти?

– Елементарно. Позичу тобі гроші, а ти потім віддаси.

– Ти справжній друг! – вигукнув Олег, не дослухавши до кінця, і щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. – Звичайно, віддам! Куплю молока, занесу додому – і борг принесу: у мене вдома гроші є. А здача знайдеться? У мене тільки п’ять карбованців, одним папірцем.

– Не переживай, якось домовимось, – примружився Петько і тицьнув Олегові трояка. Той помчав по молоко.

За півгодини він прибіг на те ж місце, де його чекав Петько.

– Тримай! – простягнув Олег п’ятірку. – Ти дуже виручив мене, спасибі!

– Та чого там, дрібниці, – відмахнувся Петько. – А ти молодчина, не примусив чекати, – похвалив він Олега, недбало засовуючи гроші до кишені. – Ну, наше – вашим! – помахав рукою й пішов.

– А здача?! – отетерів Олег. – Я ж у тебе брав не п’ятірку, а трояк!

– Ну, ти даєш! – обернувся Петько. – Яка ще здача? А матеріальне заохочення за послугу, га? Вважай, що гроші я давав тобі під проценти. – І Петько подавсь геть, а Олег так і зостався на місці із розкритим від подиву ротом…

Все це відразу пригадав Олег, коли знову почув від Петька Психолога про проценти.

– Гроші мені не потрібні, – відказав Олег. – Я до тебе в іншій справі. Позич до вечора кота.

– Накоїв щось? – здогадався Петько Психолог.

– Та так, трохи… – опустив очі Олег.

– Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, – скривився глузливо Петько. – Невже тебе твої інтелігентні й виховані тато й мама теж лупцюють?

– Вони мене й сестру навіть пальцем ніколи не зачепили! – гордо заперечив Олег. – Але іноді, – додав відверто, – краще хай би побили, аніж нотації читати.

– Розумію, – поспівчував Петько, – все розумію. Радий був би допомогти, та не можу: робота! – І він показав на купу цегли, на якій сидів. – Оце дачникові пообіцяв до обіду у двір перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упіймати не так-то й просто.

– Знаю, – похнюпився Олег і раптом вигукнув: – А давай я допоможу!

– Згода, – відразу підвівся Петько, ніби чекав цих слів. Він, звичайно, не сказав Олегові, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.

– Я мчу шукати Рекса, – кинув Петько, – а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який він дикий! Та для тебе вже постараюся.

Петько вирішив і тут схитрувати. Кіт сидів у нього вдома зачинений, але він сподівався погуляти якомога довше, наче й справді шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж і об’явитися. А щоб його не дуже гнітила ще не зовсім загублена совість, Петько Психолог пообіцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.

Обидва хлопчики, вкрай задоволені – кожен по-своєму, – вдарили по руках, і Петько помчав “шукати Рекса”, а Олег заходився носити цеглу у двір.

Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом і що в нього за дивовижний “прокатний” кіт із собачим ім’ям.

У кінці липня після страшної зливи на дорозі перед хатою Петькового тата з’явилася чималенька баюра. Петько помітив її перший і, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерігати, що з того буде.

Спершу вулицею пробігла, грайливо підстрибуючи і мугикаючи “Повезу тебе до тундри…”, місцева красуня Ляля. Вона вчасно помітила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й граціозно, мов дика кізочка, перестрибнула її і понеслася далі із своєю пісенькою.

Другим ішов літній новоспечений дачник. Він тягнув на плечі важезний мішок із цементом. Вимоїни він не помітив, бо весь час Озирався на всі боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мішок допоміг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобіт і потягнув мішок далі.

Аж тут на дорозі з’явився Петьків тато. Його хитало із боку в бік, він хапався руками за паркан, але поволі наближався до свого двору. Петько помітив батька і хотів перейняти його, та не встиг. Той п’яно поточився – і сторч головою влетів у баюру!

Ледь звівшися на ноги, які майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.

– Ага-а! – заревів він. – Так ось як! Рідного таточка на той світ відправити надумав! Ось я тобі зараз!.. – Він замахнувся кулаком, та втратив рівновагу і знову гепнувся в калюжу.

Зрештою при допомозі Петька та сусідів, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.

Як виявилося потім, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещасті він, звичайно, звинуватив сина.

Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотів провести психологічний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.

– А ти куди дивився? – бушував батько. – Мене хотів спекатись, га?!

– Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! – захищався Петько.

– Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається… Ніякий ти не син, а просто психолог – і край!..

Слово “психолог” так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прізвисько, відтоді воно й причепилося до Петька.

А кіт у нього справді був незвичайний.

Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кіт зовсім дикий – кидається на людей. Кіт і справді на вигляд був страшний: сіамської породи, на зріст більший за середнього собацюру! І хоч очі мав лагідні й незлобливі, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, “габаритах”, був схожий на дикого звіра.

Цим і користався Петько, який, до речі, сам розповсюджував про Рекса жахливі чутки: то, мовляв, кіт погриз у хаті дубовий обідній стіл, то в сусідньому селі напав на бугая, що відбився від череди, а то начебто головою пробив стінку хати і витолочив ущент батькові помідори…

Рексовою славою користувалися й діти дачників, які охоче брали кота “напрокат”, зрозуміло – за гроші, які вимагав за це Петько Психолог.

Річ у тім, що у кожній родині, де є діти, завжди трапляються різні невеличкі неприємності, яким важко запобігти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина і розіб’ється; чи то футбольний м’яч з невідомих причин замість воріт потрапить у тазик із варенням, яке бабуся виставила у двір, щоб прохололо; а то хлоп’яча компанія, захопившися грою в розбійників, пронесеться галопом по грядках – і витопче їх не гірше від справжнього кінського табуна!

Одне слово, дрібних неприємностей, як ви знаєте по собі, у житті завжди вистачає…

У таких випадках і приходив на допомогу Петько Психолог із своїм прокатним котом. За двадцять копійок на годину він давав потерпілому Рекса, на якого той і списував свої провини.

Як ви зрозуміли, Олег теж вирішив удатися до послуг прокатного кота – списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати…

Коли він заніс у двір останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний піт і присів на лавочку коло воріт, на вулиці з’явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли він наблизився до Олега і глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворі однієї з майбутніх дач, очі в нього полізли на лоба і він почав ротом хапати повітря, мов риба на суходолі.

– Що ти накоїв?! – заревів Петько не своїм голосом.

Олег злякано підскочив і витріщився на Петька, нічого не розуміючи. Не встиг він спитати, що ж саме він учинив, як раптом з іншого боку вулички почув ті ж самі слова, але у більш розпачливому виконанні.

– Ти що ж це наробив, халамиднику?!

Олег обернувся і побачив, що на пополотнілого Петька Психолога, котрий просто вріс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.

І тут Олег усе зрозумів!

Виявляється, він так поспішав, що перетягав цеглу не в той двір, куди треба було, а на сусідню дачу…

Що станеться далі – він не став чекати: і так можна здогадатися, хоч уявити важко… Олег спритно вихопив із рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом і щодуху помчав з рятівним прокатним котом додому – тільки вітер засвистів у вухах!

Та вдома на нього чекала нова несподіванка.

Тільки-но Олег підбіг до своєї дачі, тягнучи за собою Рекса, який хоч і мовчки, але досить енергійно опирався, як почув розпачливі схлипи сестри.

Він заскочив до хатинки і побачив Лізу у сльозах. Вона сиділа на ліжку, закривши обличчя долонями, і голосно ридала.

– Лізонько, манюнько моя! – обняв її за худенькі плечики переляканий брат. – Що сталося?!

– Максик… – ледь вимовила Лізка, розтуляючи заплакане личко. – Максик… – І знову заревла ще голосніше.

– Та кажи вже – що з ним?! – вигукнув Олег, коли зрозумів, що з сестрою нічого страшного не сталося.

Ліза звела на нього великі очі, повні сліз, і тремтячими губами прошепотіла:

– Максик… зник!..

ВИКРАДЕННЯ МІНІМАКСА

Хоч була ще тільки обідня пора, Ізольда Сократівна покинула поратись у курнику та з квітами і при повному параді метушилася по хаті.

Вікна були затулені важкими шторами, і світло крізь них майже не пробивалося. На плечі Ізольди сидів Креня, а на столику поміж бронзовими підсвічниками у тьмяному блиманні свічок лежав непритомний… Мінімакс!

Вас дивує, як він тут опинився? Про це варто розповісти докладно.

Поки Олег тягав цеглу, Ліза наводила на дачі порядок. Вона старанно та дуже обережно вимила тарілки від “Геркулеса”, який вони з дракончиком поїли з величезною насолодою. Потім вона висипала з каструлі залишки каші в тарілку – їх лишилося тільки дві! – для Олега і засунула її у духовку: не прохолоне, поки брат надійде, та й не заважатиме, а то ще й ця розіб’ється.

Весь цей час Мінімакс дрімав у кишеньці Лізчиного фартушка. Та коли мала заходилась підмітати скалки від тарілок і дзеркала, дракончик прокинувся і, щоб не заважати Лізці, легенько вислизнув із затишної кишеньки, до якої вже починав звикати, мов до гніздечка. Він озирнувся на всі боки і принюхався.

У кутку хатинки за розкладушкою він помітив барвисту коробочку. Мінімакс покрадьки підповз до неї та обережно обнюхав. Пахло духмяно і солодко. Дракончик уважно придивився і прочитав на коробочці напис:

КОСМОС

Сигарети вищого сорту

Дракончик аж захихотів тихесенько, так його потішив цей напис.

Що таке Космос, він чудово знав із власного досвіду. Ще б пак! Жити у сузір’ї Дракона та подорожувати звідтіля на Землю – і не знати Космосу!

Про сигарети він також чув.

Річ у тім, що до його організму, незважаючи на всілякі запобіжники й фільтри, все ж таки проник одинокий ген куріння – так званий “тютюновий ген”.

Один із предків Мінімакса у свій час надто зловживав тютюном – ніколи не розлучався з люлькою, яку йому подарував знайомий богатир, що сам кинув палити. Од цього ядучого зілля предок дракончика й помер у розквіті сил, коли йому було всього-на-всього сімсот тринадцять років. А середній вік драконів, котрі пройшли випробування і стали на масове виробництво, сягає кількох тисячоліть.

Коли дракони переселилися у своє нинішнє сузір’я, вони, маючи гіркий досвід, почали нещадно боротися з тютюном, від якого – вони знали – стають сіро-жовтими й немічними не лише могутні дракони, а й люди, надто – діти. Але все ж таки поодинокі порушники тютюнової заборони, на жаль, серед драконів часом траплялися. От і до Мінімакса прослизнув від предка отой каверзний і підступний тютюновий ген.

Тепер, почувши п’янкий аромат тютюну вищого сорту та побачивши такий рідний і щемливий напис – “Космос”! – той триклятий ген захвилювався, занервував, забігав по всіх драконячих жилочках, грубо розштовхуючи ліктями антитютюнові гени, що злякано притихли від такої агресивної зухвалості. Він і примусив Мінімакса хвилюватися.

Дракончик чудово усвідомлював, що курити дуже шкідливо – про це й зараз лементували ображені антитютюнові гени з усіх своїх останніх сил. Та Мінімакс чомусь волів їхніх розпачливих застережень не чути, а прислухався лише до самотнього гена-курця.

Він ухопив звабливу барвисту коробочку передніми лапками, вибрався з-під ліжка, підповз до Лізки, міцно притискаючи свою знахідку до животика, і смикнув малу за шкарпетку.

– Тобі чого, Максику? – нахилилась до нього Ліза.

– Та от, під розкладушкою знайшов, – показав Мінімакс сигарети.

– Ой, це ж татові! – вигукнула здивована Лізка. – Тільки ж він покинув палити… Мабуть, приховав від мами про всяк випадок. Давай я їх переховаю, щоб тато не знайшов, – вирішила Лізка і простягнула руку, щоб забрати сигарети.

Але Мінімакс відскочив і крильцями прикрив знахідку.

– Не дам! – запищав він. – Я їх знайшов, отже тепер вони – мої!

– Це ж отрута! – злякалася мала. – Ти вб’єш себе!

– За нас, драконів, не хвилюйся, – пихато мовив Максик. – Сигарети нам смакують більше, ніж вам, скажімо, тістечка, – збрехав дракончик і додав: – Краще дай сірники – припалити нічим.

Лізка не дуже вірила дракончикові, а втім – хто його зна, які у цих драконів порядки та звички! Вона побігла на кухню.

– Ага, ага! А сірників нема! – радісно помахала вона, коли повернулася, перед носом Мінімакса порожньою сірниковою коробочкою. – Усі вийшли.

Дракончик не повірив, попросив її нахилитись і сам зазирнув до коробочки. Та пересвідчився, що Лізка не обманює, і засмутився. Раптом погляд його зупинився на чималенькому дерев’яному молотку для приготування відбивних, який висів над плиткою. Очі Мінімакса радісно зблиснули, й він вигукнув:

– О! Запальничка – вищий сорт!

– Де? – не зрозуміла Лізка.

– Та ось же, над плиткою, – показав Мінімакс.

– Хіба це запальничка? – засміялася Лізка. – Це молоток для м’яса.

– Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконів, – запальничка, – пояснив Максик. – Давай бери її та гати ось сюди! – І він підставив потилицю, щільно вкриту роговими щитками.

– Та ти що! Я ж тебе можу вбити!

– Не хвилюйся! Хіба не бачила, як я головою у двері бабахнув? Ото ж бо… Я ж уже казав: після роботи ваших богатирів наші драконячі голови нічим не проб’єш.

– Але при чому тут вогонь? – не зрозуміла дівчинка.

– А при тому, що від удару по потилиці з очей посиплються іскри, а я від них припалю.

Лізці дуже закортіло поглянути на таку дивовижу, і вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася – та бацнула Мінімакса по потилиці.

Ніяких іскор вона не побачила.

– От і нема нічого! – розчаровано сказала вона.

– Звичайно, нема, якщо бити так ніжно! – розсердився дракончик. – Ану, спробуй дужче!

Лізка розмахнулася вдруге – і поцілила дракончикові точно поміж вухами. Молоток дзвінко брязнув об щитки – із очей Максика вихопився жмут блакитних іскорок, від яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Він переміг опір інших генів і направив на шкідливий вчинок бідолашного дракончика, який ні сном ні духом не відав, що його чекає…

– Красотища! – мовив Мінімакс, глибоко затягаючись, мружачи очі й випускаючи в повітря густий струмінь тютюнового диму. – Нектар! Бальзам! Амброзія!

Від ядучого диму Лізка закашлялась – аж сльози з очей побігли – замахала руками, розганяючи дим, і благально попросила дракончика:

– Максику, ти краще вийди в садок і там покури, поки я приберу, а то твій дим очі мені виїсть.

– Нема питань, – відразу згодився Мінімакс, ухопив пачку з сигаретами і вискочив надвір.

Там він розлігся на прохолодній травичці під вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою і почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну від одної…

Лізка тим часом скінчила прибирати й покликала Максика, та їй ніхто не відповів. Вона вийшла в садок і роззирнулася навкруги: дракончика ніде не було. Раптом погляд малої впав на пачку від сигарет і купку недопалків під вишнею. Мала підбігла до дерева й уважно подивилася в траві. Максика і тут не було!

Тоді навколішках вона облазила весь садок, навіть колючі зарості малини, та дракончик – як у воду впав!..

Тоді Лізка почала голосно схлипувати і шморгати носом. На ці звуки з-за паркану вистромилася голова Ізольди Сократівни і спитала:

– Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?

– Дракончика, – схлипнула Лізка, але вчасно схаменулася й додала: – Ящірку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впіймала, для живого куточка, а вона десь утекла.

– Пхе-хе! – реготнула сусідка. – Та цього добра біля озера – хоч греблю гати. Збігай і впіймай. – З цими словами Ізольда Сократівна крутнулася на місці і зникла у своєму будинку, де, як ви пам’ятаєте, на неї чекав непритомний Мінімакс, котрого хвилин п’ять тому приніс Креня.

Так, так! У цьому нема нічого дивного.

Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подіями на дачі, сидячи на яблуні. Коли Мінімакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожі, нечутно й непомітно перелетів на вишню.

Чекати йому довелося не так уже й довго.

Вже після сьомої сигарети в голові Максикові запаморочилося, в роті зробилося страшенно гірко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткі кольорові кола – і дракончик знепритомнів.

Креня зразу ж злетів з вишні, вправно і обережно підхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тільце дракончика – і полетів до хазяйки.

– Що це за гидоту ти в хату приніс?! – накинулась на птаха Ізольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. – Ти що собі дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до міліції запроторю! – І намірилась була змахнути Мінімакса ганчіркою зі столу, та Креня раптом, мов вітер, налетів на неї і дужим крилом ударив по руці.

Од такої нечуваної поведінки птаха Ізольда аж присіла, закліпала очима, а тоді заверещала:

– Та я тебе! Та я тобі!.. – Вона несамовито шукала очима, чим би важким огріти Креньку.

Про всяк випадок птах злетів аж на шафу – далі від гріха! – і вже звідти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслідуючи її сина Бобчика:

– Ша, хазяєчко! Без паніки! Не робіть хвилі – гра варта свічок…

Кренині слова відразу нагадали Ізольді її рідного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосіб на своєму пункті склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:

– Ти що там: варнякаєш, бісова мара?

Птах вирішив на образи поки що не звертати уваги – адже перевага була зараз на його стороні, – а тільки недбало кинув:

– Між іншим, ця, як ви кажете, гидота – справжній дракон на ім’я Мінімакс Перший.

– Ото цей?.. – Ізольда бридливо пересунула Мінімакса лакованим нігтем, але знову назвати загадкове створіння “гидотою” вже не наважилась.

– Так, саме він, – підтвердив Креня і розповів Ізольді про все, що побачив і почув…

– Та це ж справжній скарб! – вигукнула Ізольда, коли вислухала птахову розповідь. – Тепер я побудую теплицю і підключу до неї дракона: хай дихає полум’ям та обігріває її. Ох, і квіточок же в мене буде – і цілий рік! А грошеня-а-ток!.. – Ізольда у захваті від небачених прибутків аж заплющилась.

Раптом вона замислилась.

– А як його приручити? – спитала вона Креню. – Він же ось-ось оговтається, розізлиться, коли побачить, де він, і все тут потрощить!

– Не бійтеся, – заспокоїв хазяйку птах. – Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як і мене, міліцією.

– Ти маєш рацію, – зраділа Ізольда. – Так і вчиню. Тільки-но він прийде до тями, я зразу ж розповім йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, – будьте ласкаві, голубе, до райвідділу – для з’ясування особи. – І вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.

– Давай приведем його до тями, – мовила Ізольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.

Креня, що вже й сам трохи оговтався, відсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, і ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кімната відразу наповнилась ядучим запахом – й Ізольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бідолашного птаха, що теж шугонув навздогін.

– Чого це ви, Ізольдо Сократівно, дверима б’єтеся? – образився Креня, поправляючи прим’яте пір’я. – Оце така шана за все, що я зробив?

– Цить, дурню! – гримнула на нього Ізольда. Вона вирішила, що тепер птах їй уже не потрібний. Що він у порівнянні із справжнім драконом? Пусте місце! – Можеш взагалі забиратися геть, якщо тобі тут не подобається.

– І заберуся! – відказав Креня. – З радістю заберуся. Але ви, шановна Ізольдо Сократівно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось уміє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажімо, про комерцію вашу чи про банковий банк, – тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцію хазяйки, – той при бажанні дуже легко знайде собі вдячного співрозмовника й слухача, ну, скажімо, нашого глибокошановного дільничного Крутивуса.

Ізольда аж підскочила від такої підступності свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирішила змінити тактику.

– Кренюсю, любчику мій чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова – не подумала й ляпнула. А взагалі, я – хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе від злої смерті?

– А хто знущався наді мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клітці замикав?! – Нарешті Креня вирішив відвести душу, бо відчув своїм вундеркіндівським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!

– Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!

– Нічого собі “виховання”! – відвернувся Креня.

– Було, Кренечко, ой, було-о-о! – підлещувалась до птаха Ізольда. – Та нащо старе згадувати – у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчикові гарно жилося, от і збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.

– Еге, полегшите! – презирливо каркнув Креня. – Та він у вас скоро на той світ відбуде, бо пиячить без просипу. І, до речі, – за ваші ж грошики.

– Не каркай, клятущий! – схлипнула Ізольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навіть від самої себе. – Він покине, я знаю, покине! От побачиш!

– Так він вам і покине! От коли б заробляв гроші трудом, потом і мозолями власними, тоді, може, й кинув би. А так – легкі набутки, нечесні, нетрудові, – і пропивати легко.

– Все! – не стрималася нарешті Ізольда й з усієї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на підсвічниках. – Більше не дам йому ні копійки! – прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, і остаточне рішення. Це, мабуть, уперше в житті, бо Кренині слова змусили її серйозно замислитись над майбутнім сина.

– Куди ж ви подінете гроші, що в банках позакривали?

– Навіть не знаю, – щиро зізналася Ізольда, бо теж уперше задумалась: а й справді, навіщо їй ці гроші, коли їх треба ховати від стороннього ока, нічого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запідозрили в шахрайстві? А всі оті килими, дорогі меблі, кришталь, порцеляна, коштовні персні, звалені в потаємній кімнаті, – для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!

Ізольда Сократівна важко опустилася на стілець, сховала відразу постаріле обличчя у подолі атласного халату – і гірко заплакала.

– Не побивайтеся марно, – пожалів хазяйку Креня. – Я підкажу вам, що робити.

Ізольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, ніби й справді повірила, що той допоможе.

– Відпишіть свої гроші Товариству по охороні природи, – запропонував Креня.

Ізольда жахнулася. Як?! Її гроші, які вона всіма неправдами на світі назбирала для Бобчика, – і отак, ні за що ні про що, та комусь віддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумі!

До Ізольди відразу повернулися колишній спокій і врівноваженість, і їй навіть зробилося соромно за свою тимчасову слабість.

Креня нічого не помітив, бо Ізольда таким самим скорботним голосом пообіцяла:

– Згода, Кренечко, відпишу. Тільки потім, пізніше.

– Е ні! Якщо писати – то зараз, або, – Креня розправив крила, – я негайно лечу до Крутивуса.

– Куди! Стривай! – злякалася Ізольда. – Пишу! Уже пишу! – Вона схопила пом’ятий паперовий аркушик, олівець і сіла до столика. “Напишу, аби відчепився, – подумала Ізольда. – А потім… потім викину!..”

Вона розгладила папірець і під диктовку птаха написала:

ЗАПОВІТ

Всі гроші, що належать мені, добровільно віддаю

Товариству по охороні природи – на утримання диких птахів.

Ізольда Сократівна

– Ну що, радий? – спитала Ізольда, коли Креня двічі уважно перечитав написане. – А тепер хай папірчик полежить поки що ось тут. – Хазяйка відкрила шухляду й глибоко засунула свій заповіт. – От скінчаться квіточки на продаж, продам курочок своїх і все оце добро, – Ізольда обвела рукою своє майно, – додам виручені гроші до тих, що є, тоді все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай підгодовує бідолашне птаство.

Креня не дуже вірив їй, але був спокійний: про шухлядку, де лежав заповіт, він знав дещо таке, про що Ізольда і не здогадувалася…

Раптом почулося жалібне чи то попискування, чи то стогін.

Вони кинулись у другу кімнату, де полишили непритомного Мінімакса, і побачили, що дракончик ворушиться і здивовано кліпає повіками.

– Де… я?.. – кволим голосочком спитав Мінімакс, коли побачив над собою незнайому жінку з птахом.

– У справжніх друзів, – відказала Ізольда і взяла дракончика в руки.

– А де Ліза й Олег? – поцікавився Мінімакс.

Він ще досі почував себе страшенно гидко після куріння, тож відразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на світ, ніколи в житті більше не торкатися тютюну в будь-якому вигляді!

– Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, – відповіла Ізольда, бо ще не придумала, як обдурити Мінімакса, і підшукувала вірогідне пояснення.

Аж тут хтось щосили загрюкав у вхідні двері.

Ізольда заметалася по кімнаті.

– Ой, Максику, тобі треба негайно сховатися!

– Чому? Від кого?

– Потім поясню! – відмахнулась Ізольда. – Там таке сталося, таке-е-е!.. – Раптом на очі їй трапив пилосос “Вихрь”. Вона підбігла до нього й наказала Максику: – Сюди!

Дракончик прочитав назву – “Вихрь” – і не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурі та смерчі – драконяча стихія! Мінімакс спритно зістрибнув з рук Ізольди у темну посудину пилососа і почув, як над ним клацнула кришка.

ТОВАРИШ ВАСЯ

Коли Ліза нарешті перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бігав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.

– Невже ти не могла потерпіти диму? Адже терпіла, коли тато курив! Чи взагалі забрала б у Максика сигарети.

– Він так просив, так просив… – виправдувалась жаліслива Лізка і знов була зібралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змінив гнів на милість.

– А в садку добре шукала? – поцікавився він.

– Та я кожну травиночку обдивилася, навіть малину облазила! Ось, поглянь! – показала вона братові подряпані литки.

– Треба зеленкою намазати, – стурбувався Олег, – а то ще зараза яка причепиться.

Він знайшов в аптечці пляшечку з зеленкою, наквецяв від душі Лізчині подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тоді спитав:

– Ти кажеш, сусідка натякала на озеро?

– Ага. Казала, що ящірок там – хоч греблю гати.

– Слухай! – Олег ляснув себе по лобі. – А не міг Мінімакс гайнути туди?

– Звичайно, міг! – зраділа Лізка.

– Тоді там і треба його шукати, – вирішив Олег. – Ходім!

– А товариш Вася? – завагалася сестра.

– Нічого, якось обійдеться, – запевнив брат. – Може, він і не такий страшний, як кажуть.

Олег ухопив сестру за руку, й вони побігли до озера, яке охороняв загадковий і грізний товариш Вася.

Коли показався курінь, де мешкав сторож, брат і сестра притишили ходу і далі вже скрадалися, мов справжні індіанці в розвідці.

До куреня лишалося метрів сім, коли Олег знаками наказав сестрі сховатися у високій духмяній траві, а сам по-пластунськи почав підповзати до помешкання товариша Васі.

Через кожні два-три метри він зупинявся і переводив подих: продиратися крізь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.

“Мабуть, задрімав на сонці, – подумав Олег, – тому ніде й не видно”.

Нарешті він підповз до куреня і з острахом зазирнув усередину…

Там нікого не було!

Олег спершу навіть не повірив власним очам. Як?! Невже цей грізний та безкомпромісний страж риб’ячого спокою полишив свій пост?! А втім, він теж людина, і в нього могли з’явитись невідкладні справи. Мабуть, гайнув десь.

Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помітив ніякої небезпеки і вже відкрито звівся на повен зріст, а тоді гукнув до Лізки, що сиділа в траві, наче мишка:

– Виходь! Тут нікого нема.

Лізка підстрибом побігла до Олега.

– Що ж, – зітхнув брат, – давай шукати. Ставай від мене на відстані витягнутої руки – будемо іти берегом уздовж озера. Тільки пильнуй, не проґав його!

Сестра та брат почали повільно продиратися крізь очерет.

З-під ніг їм то там, то тут вистрибували зелені, оранжеві та коричневі жабки, злітали срібнокрилі бабки й вихоплювалися прудкі коники. Іноді брат чи сестра бачили ящірку, що грілася в останніх променях лагідного серпневого сонечка, прикривши плівчастими повіками очі. При цьому серця їхні завмирали. Та, побачивши, що в ящірки немає ні крилець, ані пухнастих вій, вони скрушно зітхали і йшли далі.

– Олежику, – раптом тихенько покликала Лізка, й Олег аж стрепенувся:

– Знайшла?!

– Ні, – махнула рукою Ліза, – але я подумала: якщо товариша Васі на озері нема, то, може, просто погукаємо Максика? Він почує – і відгукнеться.

– Молодчина ти в мене! – похвалив сестру Олег. – Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!

– Мак-си-ку-у!! – дзвінкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комиші протилежного берега і повернулося назад. – Мак-си-ку!! Де-е ти?!

– Що? Де?! Хто! – раптом, як чортеня з тютюнниці, вистрибнула з комишів гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат і сестра впізнали в ній товариша Васю!

Тільки зараз він був не в гумовому плащі з капюшоном, а в самих плавках та в дитячій панамці на голові. В руках у нього замість страхітливої рушниці була звичайна кулькова авторучка.

– Стій! Заповідна зона! Стрілятиму! – як заведений, вигукнув товариш Вася і наставив на отетерілих дітей авторучку. Але враз помітив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присів у комиш.

Ліза й Олег не знали, що й робити!

Аж ось постать знову висунулася з комишів.

– Ви що тут шукаєте? – спитав товариш Вася вже іншим, тихим і сором’язливим, голосом. – Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?

– Пробачте, що потурбували, – сміливо вийшла наперед відчайдушна Лізка, яка отямилась перша, – але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйозній і невідкладній справі.

– Тоді дозвольте поцікавитися, що ж це за справа? – зовсім променисте й лукаво всміхнувся грізний охоронець.

– Та ми… – сказав Олег, щоб Лізка, бува, не прохопилася про дракончика. – Ми той… Ну, ловимо, одним словом, ящірок!

– Для чого вони вам? – здивувався товариш Вася.

– Для шкільного тераріума, – пояснив Олег. – У нас уже є жаби й вужі, а от ящірок не вистачає.

– Ти що ж, зоологією цікавишся? – спитав сторож і трохи більше висунувся з комишів.

– Трохи… – збрехав Олег, бо насправді природознавство не входило в список його улюблених шкільних предметів.

– Зоологія – це прекрасно! – аж засяяли під окулярами очі товариша Васі, і зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. – Я сам за фахом – біолог, спеціалізуюся із зоології! Адже вивчати живу природу в усіх її різновидах і проявах – неябияка складна і повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний світ, зможемо набагато глибше пізнати й самих себе. – Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цілу лекцію.

Та він помилився.

Товариш Вася раптом обірвав свою промову і вже більш строго запитав у дітей:

– А навіщо ви мене кликали?

– Вас?! – щиро здивувались Олег і Лізка.

– Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзі кличуть Максом. Між іншим, – спохопився Максим, він же товариш Вася, – звідки ви взнали моє справжнє ім’я?

– А ми його й не знали, – здвигнула плечима Лізка, та Олег рукою відсунув її. Він зрозумів: Максимові можна про все розповісти, тож так і зробив…

Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, ні про що не перепитав, а уважно дослухав до кінця. І коли Олег нарешті зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.

Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмірковує, тож діти його не смикали. Нарешті сторож, здавалося, щось придумав. Він дзвінко клацнув своїми довгими пальцями – аж жаби булькнули у воду! – і весело промовив:

– От що! Я знаю, що діти, такі, як ви, люблять вигадувати собі всяких казкових істот. Ні, ні, не перебивайте!.. – зупинив він жестом Лізку та Олега, які збиралися заперечувати. – Так от, діти – страшенні вигадники й фантазери, але ви надто вже реалістично і правдиво все описали. Отже, я згоден повірити, відкинувши ваші фантазування про космічні мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустріли крилату ящірку. Тим паче, наукою доведено: в прадавні часи існували літаючі ящери. Отже, відкритий вами вид, можливо, якраз і належить до класу викопних істот. До речі, літаючі ящірки подекуди ще зустрічаються.

Олег подумки тільки всміхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лізкою знаємо, хто такий Мінімакс насправді! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацікавився дракончиком, то хіба не байдуже – вірить він у драконів чи вірить лише в ящерів? Аби допоміг знайти Мінімакса.

А Максим вів далі:

– Тепер давайте розробимо стратегію і тактику пошуків реліктової істоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящірка. Заходьте сюди! – Максим розсунув густі комиші понад самою водою, і діти побачили за ними невеличкий зручний столик із неструганих свіжих дощок, на яких місцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збільшувальні скельця і стояв справжній мікроскоп – як у шкільному кабінеті біології.

– Не дивуйтесь, будь ласка, – посміхнувся сторож, коли побачив видовжені обличчя дітлахів, – це мій потаємний робочий кабінет-лабораторія. Ви розкрили мені свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надійні. Максим відсунув на край столика папери, звільнивши місце, і запросив дітей сідати просто на стіл. Сам він звично сів на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена із висушеного очерету, і почав розповідати:

– Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, і сторож я тимчасовий. Насправді ж я – аспірант Інституту кібернетики останнього року навчання. Моє навчання кінчається восени, от я й вирішив усі матеріали своєї наукової роботи звести докупи. Та в місті, ще й улітку, зробити це дуже важко. А тут мій колишній однокласник – та ви його добре знаєте, це ваш дільничний Крутивус – сказав, що в Круглику звільнилося місце сторожа. Я і згодився посторожувати до жовтня. По-перше, – на свіжому повітрі й тихо. По-друге, – не так далеко від Інституту кібернетики. Та головне, – я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодію природи та людини.

– Щось тут не так уже й часто зустрінеш людей! – зауважив ніби між іншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачників, і ніхто не наважується й носа поткнути до озера.

– Пусте! – посміхнувся сторож, бо чудово зрозумів його натяк. – Людей мені для роботи і так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самоті краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я – про вас, – підвів підсумки колишній товариш Вася. – А зараз – до діла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мінімакса!

Максим Максименко не дуже вірив в існування драконів, але сподівався, що така дивовижа, як крилата ящірка, дуже прислужиться науці. А може, й випаде зробити якесь відкриття!

Але тільки-но трійця пошуковців вибралася з кабінету-лабораторії, як просто з-під Олегових ніг вистрибнув… прокатний кіт Петька Психолога!

Виявляється, він теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу і довідався, що зник Мінімакс, то, зрозуміло, про кота відразу забув, а той скористався з цього і дременув на озеро.

Він давно вирішив позбутися своєї принизливої ролі прокатного кота, оселитися на березі озера, ловити рибку й полювати іншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сіамського котяру, якими були його предки до одомашнення. І ось нарешті випала слушна нагода.

Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, і вистрибнув із своєї засідки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнішим за нього. Одчайдушним сміливим стрибком він догнав кота і встиг ухопитися за ланцюжок, який досі теліпався на Рексовій шиї.

Рекс заплющив очі, прощаючись із життям, і вирішив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвості.

Але замість нещадних ударів кулаками кіт відчув ніжні й теплі долоні, котрі заспокійливо гладили його по наїжаченій вигнутій спині й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.

Кіт обережно розплющив очі – і побачив над собою веселе й лагідне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промінилися добрі очі.

І бідолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самі лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумів: перед ним не ворог, а друг!..

Він не помилився.

Сторож-аспірант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:

– Чого, дурненький, тікаєш і сердишся? Я тобі лиха не заподію. Гляньте, який красень! – підняв Максим розніженого Рекса на руки і притиснув до себе. – От і заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! – Аспірант пустив кота на траву, а Рекс, замість того, щоб тікати, підійшов до Максимових ніг і вдячно й віддано потерся об них своєю великою і розумною головою.

– Невже це Рекс?! – не впізнала Лізка кота, про якого наслухалася страшних історій.

– А що, – сказав Олег, – від такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправді він, мабуть, дуже лагідний і добрий. Правда ж, Рексику?

Кіт уважно слухав Олега, все чудово розумів і страшенно хотів би відповісти, подякувати за такі добрі й чуйні слова, та розмовляти він поки що не навчився, тож тільки махнув своїм пухнастим хвостищем і вдячно муркнув…

– Слухай, – звернувся до кота Максим, коли Олег розповів йому про нещасну Рексову долю. – Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще місяць, до жовтня. А коли похолодає і я поїду додому, то віддам тебе моєму другові Крутивусу. Згода?

Кіт аж завертівся дзиґою на місці від несказанного щастя, яке так несподівано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже він, як і всі порядні коти, кожною шерстинкою хвоста відчував, що під міліцейською формою Крутивуса ховається ніжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котові новим хазяїном і другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож він знову голосно, як тільки міг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

– Бачу, ти згоден, – всміхнувся Максим. – Тоді біжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона…

Та відновити пошуки їм не довелось і цього разу.

Від Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усі чотири голови – Максимова, Олегова, Лізчина і, звичайно, Рексова – водночас повернулися на звук і скрикнули: над Кругликом здіймався величезний – під самісіньке небо! – стовп густого сірого диму чи куряви. І цей стовп, як здалося Олегові, виростав усе вище та вище. Причому він піднімався з того місця, де знаходилась дача Валяйків!

Олег перелякано зойкнув – і перший щодуху помчав до села. За ним кинулась і Лізка.

ВСЕ З’ЯСОВУЄТЬСЯ

Олега та Лізку зустрів збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин біля паркану Ізольдиної садиби.

Зрозуміло, ні Максим, ні кіт до села не побігли. Максим не спішив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як і Рекс не хотів потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Ліза й Олег, це сусідку Ізольду, яка гасала навколо своєї садиби і несамовито репетувала:

– Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бігав Бобчик – то саме він постукав у двері, коли Ізольда балакала з Мінімаксом, – і теж кричав:

– Мамо, спиніться! Стійте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жінку, але та спритно вислизала з їхніх цупких обіймів, бігла до хати і тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крісло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї історичних коштовностей.

Ізольда навіть не помітила, що виверження куряви з вікон та дверей її домівки припинилося так само раптово, як і почалося.

– Спиніться, нарешті! – гримнув на неї дільничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвір’ї і з неприхованим професійним зацікавленням спостерігав за Ізольдою Сократівною, цією жінкою щедрої та щирої душі, а особливо – за речами, що одна за одною з’являлися на подвір’ї. – Ніяка це не пожежа, – пояснив кругликівцям дільничний, – а стовп звичайної куряви. От звідки він узявся – тут треба розібратись…

Крутивус наголосив на останньому слові, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в іншому: звідки у такої скромної жіночки такі коштовні музейні речі?

Його слова трохи заспокоїли Ізольду. Вона нарешті спинилася, важко хекаючи, обіперлася на тремтячу руку свого розпашілого червонопикого Бобчика, перевела подих і мовила, обвівши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

– Ой, слава богу! А я думала – горимо.

– По-перше, бога – нема, як доведено наукою, – суворо зауважив Крутивус, – і вам, шановна Ізольдо Сократівно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з’ясувати, звідки ця курява! – І дільничний попрямував було до дверей будинку, та Ізольда заступила йому дорогу.

– Громадянине дільничний, зачекайте трошки! – злякано заторохтіла вона. – Я тільки вареннячко винесу – на зиму готувала, – а тоді, будьте ласкаві, дивіться! – І вона забігла в дім.

Її не було хвилин п’ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвін. Нарешті на порозі з’явилася Ізольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотіли скляні банки.

– Давайте поможу, – запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матері, яка чомусь відсторонила благородного дільничного, і поквапливо вигукнув:

– Не хвилюйтесь, він легенький! Ми його поки до сусідів затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. – І вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйків.

– Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? – спитала Ізольда брата й сестру, які тихо стояли в натовпі і з неприхованою цікавістю спостерігали за дивним шарварком.

– Прошу, прошу! – заторохтіла Лізка. – Нехай лежить скільки треба.

– От спасибі, гарні ви діточки! – подякувала Ізольда й запхала клунок з банками у куток літньої кухні.

– Так що, будемо оглядати? – знову звернувся до Ізольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила двері.

Ступивши в хату, дільничний ледь не задихнувся. Дрібна, мов пудра, курява лежала по хаті товстим шаром, літала хмарками в повітрі і забивала ніс та рот. Але робота в робота, і дільничний рішуче взявся за розслідування.

Він старанно оглянув кожну щілинку й шпаринку на стелі, на стінах і на підлозі, але так і не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навіть побачили пожежники у місті і примчали сюди.

Дільничний вирішив запросити до розслідування вчених з Інституту кібернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерігати кругликівцям. Крутивус чув про грязьові вулкани, але тут ішлося про куряву. Може, у Круглику з’явився новий тип вулканів – вулкан курний? Хто його зна… Нехай учені мужі дослідять це і зроблять належні висновки, а він тут безсилий.

Коли дільничний уже виходив з хати, він раптом за щось перечепився. Крутивус глянув під ноги і побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви і знепритомнів, бо так і не встиг вилетіти вчасно з хати.

Крутивус обережно підняв птаха, струсив з нього кінчиками пальців пилюку й підніс до очей – роздивитися. Несподівано Креня стріпнув крилом і розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у міліцейському кашкеті, птах, який іще не зовсім оговтався, розпачливо подумав: “От і все! Клямка!.. А тільки ж думав ставати на праведний шлях…” Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очі закрилися знов.

– Живий! – почув він над собою радісний вигук міліціонера. Цей вигук повернув Крені сили й надію. Він уже сміливіше зиркнув на дільничного і побачив, що той аж сяє від радості.

“Виходить, міліція радів, що я живий?! А підступна Ізольда, значить, дурила мене?!” – майнуло у пташиній голові, бо, щиро кажучи, Креня сподівався почути зовсім інше, щось на зразок: “Ага, розбіяко, попався! Ану, марш до буцегарні!..” А тут, бачте, – “живий!”

Креня так зрадів, що де й сили узялися! Він вирвався з рук здивованого Крутивуса і крізь прочинені двері шугонув до лісу, геть від цього проклятущого життя!

Та вже на півдорозі він раптом щось пригадав, стрімко повернув назад, блискавкою влетів у хату Ізольди – і за мить вилетів звідти із списаним папірцем у дзьобі…

Натовп поволі почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так і не знадобилися, і поїхали додому. А хмара густої куряви під легеньким вітерцем поволі попливла за дальній ліс.

Крутивус ще трохи постояв серед двору Ізольди Сократівни, щось обмірковуючи, а тоді попрощався з хазяйкою та Бобчиком – і теж пішов. Він вирішив нанести візит і докладно розпитати про коштовні речі іншим разом: що не кажіть, а зараз у людей нещастя.

А Ізольда Сократівна удвох із Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спішно – чого спішити, як біда минула, а сусіди й так усе бачили! – заносити речі назад.

Останнім вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.

Банки дзвінко дзеленчали, підстрибуючи у килимі, і при цих звуках Ізольда завмирала на місці і хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.

Коли Олег та Ліза прийшли помогти сусідам, раптом щось прудке пробігло дівчинці по нозі і сховалось до кишеньки на фартушку.

– Ой! – злякалася дівчинка і схопила брата за руку.

– Тсс! – засичало з кишеньки. – Це я, Мінімакс!

Ліза кинула братову руку і прикрила кишеньку долоньками.

– Ріднесенький, знайшовся! – гаряче зашепотіла вона, але з кишеньки знову засичало:

– Тихше! Не галасуй – почують. Краще йди додому, я там про все розповім…

Сидячи в напівтемній дачній халабуді, брат і сестра уважно слухали розповідь Мінімакса.

– Як я потрапив до сусідки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, – . сказав дракончик. – Я був вийшов у садок викурити одну-дві сигаретки…

– Так уже одну-дві! – перебила Лізка. – Та там під вишнею лишилась ціла купа недопалків!

– Будь ласка, не перебивай, а то забуду, – обірвав її Мінімакс. – Так-от, попихкую я собі сигареткою, пісеньку мугикаю, і так мені хороше, аж очі самі заплющуються…

– Це ти вже вигадуєш, – втрутився Олег. – Невже від куріння може бути хороше?

– Я ж не кажу – від куріння, – вирішив Мінімакс не брехати, а казати щиру правду. – Просто тепло й любо було навкруги. А від того клятого куріння – хай йому грець, щоб я колись іще пробував ту отруту! – мені раптом запаморочилося в голові – і я, напевне, втратив свідомість, бо більше нічого не пам’ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер від ядучого запаху і побачив, що опинився у вашої сусідки. Як я туди потрапив і який то був запах, так досі і не збагну.

– Моя робота! – несподівано почулося від порога, і діти побачили на дверях ворону.

– Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? – крутнув головою Креня, а це був, звичайно, він. – Вас же не дивує, що Мінімакс говорить. Та й взагалі не дивує, що на світі існують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?

Логіка птаха була незаперечною, тож Олегові тільки й лишалося, що запросити ворону до хати.

– Дякую, – ?речно вклонився Креня і стрибнув у халабуду. – Мене звуть Креня, – представився він, і поки його ніхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Ізольди, про те, як він поцупив Мінімакса, про нашатир і про своє рішення остаточно покінчити, як він висловився, зі своїм темним минулим.

На кінець розповіді птах пожалівся, що досі не знає, де жити далі. Кидати рідний Круглик не хочеться – він страшенно звик до села. Та й, що не кажіть, а його рідне гніздо, в якому він народився, було саме тут!

Йому б хотілося звити в Круглику власну домівку, завести сім’ю – свого часу він познайомився з однією дуже симпатичною міською вороною, якій страшенно надокучило життя у місті з його суєтою, тож вона мріяла переселитися на село, – і виховувати дітей.

Одне слово, плани були грандіозні, але як їх утілити в життя, він уявляв погано. Адже, перебуваючи в Ізольди, птах стільки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.

– Вибачать! – запевнила Креню Лізка. – Неодмінно вибачать! Може, не відразу, але ж ти доведеш, який ти хороший і розумний, і всі забудуть лихе.

– А поки що можеш пожити у Максима, – запропонував Олег і розповів Крені про колишнього товариша Васю і про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.

– Це найкращий варіант! – відразу повеселішав Креня. – Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспірантові: адже я знайомий з життям птахів, а головне – я можу про все йому розповісти. Гадаю, мої глибокі знання прислужаться Максимові Максименку в його науковій роботі.

Так вони й вирішили.

А Мінімакс продовжив свою розповідь.

– Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у двері, і хазяйка запхала мене в пилосос. – Максика аж пересмикнуло від згадки про це. – Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососі, аби відчути, що я пережив. Я наче пірнув з головою у пухку й теплу куряву.

Вона відразу заліпила мені рот і ніс. Зрозуміло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа відірвалася, і я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самісінькі вуха, теж розрослася в мені, і я почав нестримно чхати!

Бачили б ви, які величезні хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так – аж шибки дзеленчали!

Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох…

– А чому все припинилося, і як ти знову поменшав? – здивувалася Лізка, бо знала, що Максик меншає лиш тоді, коли йому гарно та приємно.

– Дивачка, – всміхнувся дракончик. – Сама згадай, як приємно буває чхати! А мені було втричі солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилітала з мене геть, прочищались легені. От я й поменшав від задоволення. А перестав чхати – і курява припинилася.

– Максику, – знову звернулася до нього Лізка, – ти щось ранком говорив про історію драконів. То коли ж доскажеш?

– Хоч і зараз, – мовив дракончик і почав: – Як ви вже знаєте, всі дракони колись жили на Землі. На жаль, природа наділила нас не дуже привабливою зовнішністю…

– Ти дуже й дуже гарненький! – перебила його Лізка і цмокнула дракончика в ніс. Мінімакс збентежився, опустив сором’язливо очі, прикривши їх пухнастими віями, і повів далі:

– Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли істоти не дуже привабливі зовні, як, приміром, тритони чи жаби, то вони неодмінно мусять бути шкідливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнішньою непривабливістю може ховатися добре й чуйне серце! – Мінімакс задумливо помовчав. – Та не всі розуміють… Крім того, так уже повелося, що ми, дракони, з’являємося на світ з яйця і, проживши час, який нам відпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.

Зрозуміло, при такому житті мами ні в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: ніхто тебе не погладить, не пригорне, ніхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворієш – ніхто не сидітиме коло тебе ночами і не напуватиме з ложечки ліками.

От і вирішили мої бідолашні предки самі добувати собі мам, та й почали викрадати дівчат. Але хіба можна у такий нечесний спосіб придбати справжню маму?!

Не дивно, що люди не зрозуміли нас, стали нещадно знищувати наш рід.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозуміли, що згоди з людьми не дійдемо, і рано чи пізно весь наш рід вони винищать.

Спершу ми розсіялися по світу, хоча й вели початок з Київської Русі. Хто оселився в Скандинавії, хто аж до Африки залетів, а кого доля закинула у нетрі тайгові…

Перші кілька століть нам жилося спокійно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухіші джунглі й найдальші пустелі, – і знову настав кінець нашому спокою. То тут, то там мандрівники натрапляли на поодиноких представників драконячого роду – і влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всі дракони Землі злетілися в тайгу, на далеку річку Тунгуску, на таємну раду та й вирішили полишити Землю, поки не знайдуть спільної мови з людьми.

Сказано – зроблено!

Однієї зоряної ночі всі дракони стартували з Землі в напрямку сузір’я Дракона. Поскільки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при старті: обпалили та повалили дерева. Між іншим, ваші вчені вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит і повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум’я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилі, виривалося з їхніх пащ. Адже дракони літають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, і при цьому вивергають полум’я. Крила нам – замість стабілізаторів, а оці ось рогові лусочки й щитки, – Мінімакс виразно поляскав себе по голові та спині хвостиком, – захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

– Ой, як цікаво! – вихопилося в Лізки, очі якої аж світилися в півтемряві халабуди. – Майже так, як у наших космонавтів!.. А далі, що було далі?

– Коли дракони долетіли до сузір’я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на ній.

– Як же ви там живете?

– Точно я поки що й сам не знаю, – відповів Мінімакс, – бо в нинішньому своєму вигляді там ще не бував. Адже в мене закладено тільки головну інформацію від попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з’явився я. А мій попередник, на відміну від мене, не вмів більшати чи меншати, а міг лише робитися невидимкою.

– Отже, – втрутився в розмову Креня, – кожен дракон може щось таке, чого не може попередній?

– Так, – кивнув Мінімакс. – Щоб ми менше сумували без прабатьківщини – рідної Землі.

– Максику, – раптом тихо промовила Лізка, – виходить, і ти перетворишся на яйце?.. – І оченята її враз наповнилися слізьми.

– Виходить, так, – посміхнувся дракончик. – Але станеться це не так уже й скоро, принаймні для мене. Адже на Драконії, куди я повернуся, час іде зовсім не так, як на Землі. У вас пройде місяць – у нас століття, у вас день – у нас рік. Тому й живемо ми, за вашими земними вимірами, дуже довго. До речі, випробування, які чекають на мене після повернення на Драконію, триватимуть аж до початку вашої земної весни… – Тут раптом Мінімакс замовк і крізь віконечко поглянув на небо.

– Що ти там побачив? – спитав Олег.

– Дивлюся, що вже вечоріє: скоро мені готуватися до старту.

– Як?! – вихопилося в Лізи. – Ти вже кидаєш нас?

– Так треба… – зітхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив’язатися до цього симпатичного дівчатка. – Адже мій інкубаційний період кінчається. Отже, тільки-но небо візьметься зірками, я зорієнтуюся по них і полечу.

– А ти не можеш лишитися в нас? – благально зазирнула дракончикові у вічі Лізка.

– На жаль, ні, – відказав Мінімакс. – Я мушу повернутися на Драконію. Та й люди ще не готові спілкуватися з нами.

– А ми?! – вигукнув ображено Олег. – Хіба ми не люди?

– Звичайно, люди, – заспокоїв його Мінімакс. – Але ж не всі такі, як ви… Та ви не побивайтесь – я неодмінно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землі.

– Коли це ще буде! – зітхнув Олег.

– Не так і довго чекати, як тобі здається, – мовив Максик і хотів ще щось додати, але в садку несподівано хруснула гілка і щось важке гупнуло об землю.

Всі, хто був у хатинці, вибігли в садок.

Перед ними на траві під яблунею сидів і злякано потирав забиту спину… Петько Психолог!

– Як ти сюди потрапив?! – наскочив на хлопця Креня. – Шпигуєш за нами?

– Ти не дуже, – відмахнувся від птаха Петько. – Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк – а що він міг сказати? – та Олег насунувся на Петька і грізним голосом наказав:

– Ану, розповідай, що почув!

– Все, – підвівся нарешті Петько Психолог. – Але я нікому не скажу! От вам слово! – Він ударив себе в груди. – Мені вже так набридло моє життя, що годі й казати.

– Що саме? – не зрозумів Олег.

– Ну хіба мені потрібні оті гроші, що я у вас виманюю? Та нізащо в світі! Але батько – ви ж знаєте! – ніяк не кине пити, от і ганяє мене на всякі заробітки, щоб йому гроші добував, – Петько опустив голову й гірко схлипнув.

– А ти не давай! – вихопилося в Мінімакса.

– Еге ж, не давай! Так він тоді мені я-ак дасть!

– Треба поговорити з Крутивусом, – запропонувала Лізка. – Нехай побалакає з твоїм батьком.

– Уже балакав, – махнув рукою Петько. – Батько весь час обіцяє кинути, а потім знов починає… Ну що, берете мене до своєї компанії? Я таке знаю про Ізольду, таке-е!

– Без тебе знають, – стріпнув крилами Креня.

– Може, й знають, та не все, – заперечив Петько. – От, скажімо, про банки: що там у неї?

– Гроші, – кинув зневажливо Креня.

– А синуля її чим займається?

– Дурить людей!

– А от і не тільки! – зрадів Петько. – Він постачає матусі яйця – сотнями!

– Ну то й що? – не зрозумів Креня.

– Ага, я ж казав, – не знаєте! – переможно усміхнувся Петько Психолог. – А я все вистежив, поки тинявся без діла. Так-от, щоб знали: ніякі в неї не свіжі яйця, а звичайні магазинні. У неї весь холодильник ними забитий: Бобчик привозить, коли по квіти приїздить. Ночами вона змиває з них нашатирем штампи, підігріває трохи, а тоді продає, як щойно знесені, тепленькі, уп’ятеро дорожче! А назбирає пачку грошей – і в банку!

– Про банки ми вже чули, – перебив Креня. – А таке ти бачив? – Птах видобув з-під крила пом’ятий папірець і поклав його перед Петьком.

Друзі схилилися над папірцем, і Олег вголос прочитав… заповіт Ізольди!

– Звідки це? – здивувався Олег.

– Я роздобув! – гордо повідомив Креня.

– Стривайте, – раптом перервав розмову Мінімакс, який досі мовчав і про щось зосереджено думав. – Здається, я зрозумів, як потрапив до вас!

Всі обернулися до нього.

– Мабуть, яйце, в яке перетворився мій попередник, потрапило разом з іншими яйцями до Ізольди, а вона й продала його вам!

– Точно! – підскочив Олег, та враз спохопився: – Але ж на шкаралупі зоставався штамп. Чому вона його не змила?

– Дивак, – усміхнувся Мінімакс, – ти ж бачив, що штамп не змився навіть в окропі! Мабуть, Ізольда подумала, що ви не помітите, – от і підсунула вам яєчко із штампом! Не пропадати ж добру.

Олегові стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрілися з Мінімаксом! Заради цього можна знехтувати образою.

Раптом Креня спитав:

– А як же твоє яйце попало до Ізольди?

Всі знов глянули на дракончика.

– Сам не знаю, – розвів передніми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. – Здогадався! Мій попередник приземлився десь поблизу, а коли відчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок – і набрів на курник Ізольди.

– Так, напевне, й було, – погодилися всі, бо інших пояснень не знайшлося.

– А що робити з оцим? – показав Петько на заповіт.

– Треба поспішати, – заметушився Креня. – Ізольда може помітити, що папірець зник: я його витяг крізь задню стінку шухляди, яка відвалилась, – і переховає гроші в інше місце.

– Я її затримаю, – запропонував Петько, – а ви біжіть до Крутивуса.

– Домовились! – кинув Олег. – І ти, Креню, з нами.

– Нізащо! – жахнувся птах. – Тільки не я! – Він усе ще побоювався міліції.

– Тоді я з Кренею гайну до озера, – запропонувала Лізка. – Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде він весь у пилюці. А Олег нехай біжить до Крутивуса.

Всі погодилися з малою, і вже за мить кожен мчав у своїх справах.

СТАРТ МІНІМАКСА

Над озером стояла вечірня тиша. На Лізку, Креню та Мінімакса війнули духмяні пахощі лугових трав. Вода в озері ледь сріблилася, і раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували відблиски перших зірок, що вже засвічувались на небі.

Ліза підбігла до Максимового куреня.

– Оце так гості! – вийшов з куреня аспірант-сторож разом із щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. – Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзі розказали Максимові про все, що сталося в селі.

– Діла-а! – тільки й мовив Максим, вислухавши їх. – Що ж, я з радістю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, він зостанеться під опікою Крутивуса, і нехай тоді сміливо заводить собі сім’ю та виховує дітей. Тепер його вже ніхто й ніколи не покривдить.

Креня не знав, як і дякувати!

Потім Мінімакс довго плескався в озері, форкав носом і ляскав крильми та хвостом по теплій і лагідній, мов парне молоко, воді, а Лізка бігала берегом і, як мама, гукала:

– Максику! Далеко не запливай – небезпечно! Максику! Вилазь із води – застудишся!

А коли дракончик нарешті вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Ліза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку – нехай зігріється після купання!

Але Мінімакс скоро почав помітно нервувати, видряпався із затишної кишеньки і забігав туди-сюди у траві, що вже бралася вечоровою росою.

– Чого ти метушишся? – спитала Лізка. – Посидів би в затишку.

– А ти поглянь на небо! – відказав Мінімакс.

Всі підвели голови й побачили, що на потемнілому серпневому небі дедалі яскравіше та яскравіше проступає Чумацький Шлях.

– Значить, тобі вже треба летіти? – похнюпилась мала.

– Ще ні, але вже, мабуть, скоро, – зітхнув дракончик. – Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмінно повернусь до вас!..

– Лі-і-зо!.. – луною прокотилося раптом над принишклим озером, і дівчинка впізнала голос тата. – Де-е ти-ии?!

– Ой, тато приїхав! – схопилася Лізка, і їй на очі навернулися сльози. – А ти ж як? – присіла вона коло дракончика. – Як же ми тебе проводимо?

– Пусте, – відказав той. – Попрощаємося зараз – і все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити і з міста. У вас дома балкон є?

– Навіть два!

– Тоді, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бік Круглика, й дивіться пильно в небо. І коли там промайне найяскравіша зірка – неодмінно помахайте їй: то буду я!

– Але ж у серпні падай так багато зірок! Як ми серед них упізнаємо тебе?

– Упізнаєте! – загадково всміхнувся Мінімакс.

– Лі-і-зо! – знову долинув голос Валяйка-старшого. – Скільки можна чекати?!

– Вже йду-у! – відгукнулась нарешті мала, взяла на руки Мінімакса і міцно притулила до гарячої вологої щоки. А він притих – навіть не ворушився і не дихав…

Так, у цілковитому мовчанні, збігла хвилина.

Зрештою Ліза випустила дракончика в зарошену траву і мовчки стрімголов помчала через луг туди, звідки долинав голос тата…

Всі, хто зостався на озері, теж деякий час мовчали.

Сумний Мінімакс сидів у траві, закривши свої райдужні очі волохатими віями, і нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зірок.

Максим, у якого на плечі сидів набурмосений Креня, дивився на чорну гладінь озера, по якій зрідка пробігали хвильки, наче озеру снилося щось цікаве, і воно всміхалося у сні.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна і застиг, наче закам’янів. Тільки хвіст, що безшумно сіпався із боку в бік короткими ривками, свідчив, що кіт нервує.

З мовчанки їх вивів Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густій траві.

– Все!.. – випалив він, підбігаючи до куреня, і важко впав на землю.

– Що – все? – не зрозумів Максим.

– Зараз… Тільки віддихаюся трохи, – сказав Петько, хвилину помовчав і почав розповідати: – Бачили б ви Ізольду! Коли я зайшов, вона вже пакувала в ящики свої банки з грошима. Навіть на мене уваги не звернула. Ну, я їй просто від порога: “А що це ви робите?” Так вона аж підскочила: “Геть звідси! Не твоє діло!” – верещить. А я їй так спокійнесенько: “Як це – не моє? А може, я допомогти вам прийшов? Нелегко ж літній жінці отаку купу грошей самій тягнути в Товариство по охороні природи”. Тут її аж заціпило!

“Яка природа?! Яке Товариство?!” – верещить. А потім: “Хто тобі сказав таку дурницю?!” А я їй: “Записочку вашу бачив, мовляв. “Заповіт” називається”. Вона – до шухляди і давай звідти викидати геть усе. Зрозуміло, папірця там вона не знайшла. Що тут почалося!.. Вона, мов риба на березі, хапала ротом повітря, махала руками, наче вітряк, а тоді коліна в неї підігнулись, і вона сіла на підлогу. Чесно кажучи, я не на жарт злякався – ще дуба вріже стара! Приніс їй склянку води. Цокаючи зубами, Ізольда зробила кілька ковтків, притихла, а потім замогильним голосом питає: “Де-е папіре-ець?..”

Я й сказав, що у Крутивуса.

Бачили б ви, як вона побивалася!

А поки вона рюмсала та ридма ридала, я, щоб затягти час до приходу Крутивуса, розказав Ізольді про яєчко з Мінімаксом.

Вона як наскочить на мене!

“Ану, повтори, вражий сину! – кричить. – Ану повтори!”

Я й повторив.

Тоді Ізольда майнула на кухню, вихопила з холодильника всі яєчні запаси – а їх було сотні три! – і ну трощити!

Я намагався вгамувати її – та де там! Вона відштовхнула мене, замахнулася яйцем і верещить: “Не підходь! Уб’ю!..”

Зрозуміло, я одійшов: кому хочеться стати яєчнею. А вона все б’є та б’є яєчка. Скоро калюжа з жовтків та білків сягала їй трохи не до колін! А їй хоч би що! Б’є та викрикує: “Мінімаксику! Ку-ку! Де ти, пустунчику, сховався?! Ку-ку-ку!..”

Отакою й застав її Крутивус з двома дружинниками, яких привів Олег.

Він тільки зітхнув, коли побачив биті яйця, і сказав, що міліція тут уже не допоможе, а треба звертатися до лікаря. Потім він наказав дружинникам пакувати банки з грошима, а сам пішов викликати для Ізольди “швидку допомогу”.

З Олегом я попрощався там же, бо тато не відпускав його від себе ні на крок. А коли я нагадав про тебе, Мінімаксе, то Олегів тато лиш рукою махнув.

Дракончик невдоволено форкнув, та Петько зупинив його:

– Не сердься! Олег передавав тобі вітання і страшенно жалкував, що не може попрощатися. Він сумуватиме без тебе.

– Нічого, – заспокоїв Петька дракончик, – я ще повернуся до вас. А тепер – час готуватися до старту. – І звернувся до друзів: – Ви трохи допоможете мені?

– Кажи, що робити! – загукали всі.

– Дрібниці! Треба розкласти невеличке вогнище. Я заправлюся від нього полум’ям, щоб вийти на орбіту. А там уже легше: до Драконії я домчу за інерцією.

– Як це – заправлюся полум’ям?! – здивувався Креня.

– Дивак, – усміхнувся Мінімакс. – Невже ти не пам’ятаєш, як я порятував їхню газову плиту, коли в балоні скінчився газ? Невже забув, як мені допоміг у цьому звичайнісінький сірник?! А тут – ціле вогнище! Та воно варте, мабуть, тисяч і тисяч сірників.

– Ну, коли справді так, як ти кажеш, – все ще сумнівався недовірливий Креня, – то ми, звичайно, допоможемо, чи не так? – Він подивився на друзів.

– Нема питань! – кинув Максим. – Не бувати такому, щоб ми не допомогли нашому Мінімаксові!

– Пхе! – як завжди трохи презирливо каркнув Креня. – Та коли людині, ой, пробачте, справжньому дракончикові чогось заманеться, то я – перший помічник для нього!

Навіть Рекс, поки що мовчазний, нявкнув і нашорошив вуха ще більше, наче хотів сказати: наказуйте – все зроблю, що знадобиться!

А Петько, цей хитрун і пройдисвіт, щоправда – вже колишній, раптом кинув:

– Та чого це ми стоїмо. Поговорили – й до роботи!

І всі відразу зрозуміли, що таки справді треба негайно допомогти дракончикові…

Декого, може, й подивує, чого це здіймати такий переполох через якийсь там хмиз для вогнища, навіщо стількох підключати до цієї справи – і людей, і кота, і птаха?

Що ж, нехай такий розумничок добереться пізнього вечора до якогось озера, де береги поросли кошлатим очеретом, а вся інша місцина навколо – буйнотравний луг!

Не зрозуміли?

Так от, нехай отой розумник спробує у лузі при озері назбирати звичайнісінького хмизу бодай для невеличкого багаття!..

Але якщо навіть у такій скрутній ситуації за діло беруться справжні друзі й однодумці, – всі перепони й перешкоди щезнуть!.. І в траві, і в воді буде вам і хмиз, і все інше для вогнища!..

Зрозуміло, що вже через кілька хвилин над озером спалахнуло невеличке багаття. Максим, Петько, Креня з Рексом та Мінімакс посідали навколо, і кожен задумався про своє, найдорожче і найпотаємніше, вдивляючись у мінливий і загадковий вогонь.

Максим думав про те, як йому пощастило: адже тепер він своєчасно завершить свою наукову роботу, зробить вагомий внесок у науку. А може, за допомогою своїх нових друзів – Рекса та Крені – ще й видатне відкриття здійснить!.. Жаль, звичайно, що Мінімакс відлітає, а то б і його Максим дослідив. Щось його, коли бути відвертим, трохи беруть сумніви: чи справді все так і є, як розповідає ця крилата ящірка, схожа на викопного ігуанодона? А втім, на світі бувають і не такі дива…

Щасливі Рекс та Креня думали про зиму, що була вже не за горами, і про те, як гарно й затишно їм житиметься у доброго й надійного Крутивуса. А ще кіт мріяв навчитися у Крені розмовляти людською мовою. Тоді він ще себе покаже!..

Петько думав про те, що тепер він ніколи в житті не хитруватиме, аби дістати грошей. Адже Крутивус дуже серйозно переговорив з батьком, і той дав слово честі більше не пити, а стати нарешті порядною людиною. І ще дільничний сказав, що батько хоче повернутися до Петька та його мами…

А Мінімакс думав про те, що через деякий час – уже зовсім-зовсім скоро! – він побачить Драконію і зустрінеться з такими ж, як і він, дракончиками. Думав він також, що неодмінно повернеться на Землю, коли настане його час, і розшукає своїх друзів, яких щиро й назавжди встиг полюбити…

І про що б кожен не думав у цю мить, всі однаково думали, як гарно, коли дуже й дуже різні, зовсім несхожі між собою і, здавалось би, несумісні живі істоти – люди, кіт, птах і навіть дракон! – чудово розуміють одне одного і можуть бути справжніми щирими друзями!..

Та ось Мінімакс, який сидів найближче до вогнища, ворухнувся і зовсім тихо мовив:

– Пора…

Він підсунувся ще ближче до багаття, довгастим язичком лизнув полум’я, вихопив кілька яскравих жарин і, не кривлячись, ковтнув їх. Тоді відбіг у темряву і вже звідти гукнув:

– Прощавайте! Лечу!

– Прощавай, Мінімаксе! – загукали дружно Максим, Петько та Креня, а Рекс тільки голосно й проникливо нявкнув, бо поки що не вмів говорити, хоч усе чудово розумів.

Друзі побачили, як із трави, де сховався Мінімакс, вихопився сліпучо-білий язик полум’я. За ним – іще один, і ще…

За мить вони злилися в потужний яскравий струмінь, що знявся вгору і перетворився на вогненну кулю, яка почала швидко-швидко віддалятися в небо.

Скоро куля зробилася маленькою, злилася з зірками Чумацького Шляху – і розтанула поміж ними…

У цей час на балконі у місті стояли Олег з Лізкою і до болю в очах вдивлялися в серпневе небо, густо засіяне зорями.

“Невже так і не побачимо Мінімакса? – з тривогою думали брат і сестра. – Невже так і не помахаємо йому?”

Раптом над горизонтом з боку Круглика вони помітили яскраву зірку, що швидко прокреслювала небо.

“Невже – Мінімакс?!” – блискавкою майнула у дітей думка, і вони міцно схопилися за руки.

А зірка піднялася до Чумацького Шляху, пригальмувала свій рух – і раптом почала кружляти серед інших зірок.

– Дивися! – вигукнув Олег, усе зрозумівши. – Зірка щось пише!

Затамувавши подих, брат і сестра широко розкритими очима уважно стежили за рухами зірки.

Ось з’явилася літера “Я”…

За нею – літери “ПО”…

А тоді, вже швидше, – “ВЕРНУСЬ”…

Олег та Лізка скрикнули від радості і щосили замахали руками.

А зірка спалахнула ще яскравіше, наче побачила їх, і широкими – на півнеба! – рухами виписала останнє слово:

МІНІМАКС!

А тоді зникла у таємничих глибинах космосу…