Енн із Острова Принца Едварда (Люсі-Мод Монтгомері)

Усім дівчатам з усього світу, котрі хотіли «більше дізнатися про Енн»

Розділ 1. ТІНЬ ЗМІН

– «Жнива минули, скінчилось літо»,^[1] – процитувала Енн Ширлі, замріяно споглядаючи скошені поля. Удвох із Діаною Баррі вони збирали яблука в саду Зелених Дахів – а тепер присіли відпочити в сонячному закутку, де невагомі зграйки будякових насінин пливли повз них на крилах вітру, досі по-літньому свіжо налитого ароматами папороті з Лісу Привидів.

Та все довкола вже свідчило про осінь. Звіддалік чувся глухий морський прибій, поля, зарослі на межах золотушником, стояли голі й сухі, у долині коло струмка багряніли айстри, а Озеро Осяйних Вод мерехтіло попід небом синє-синє – і не була то ані мінлива блакить весни, ані бліда голубінь літа. То була ясна, прозора, непорушна синява – мовби вода облишила примхливу гру емоцій та почуттів і поринула в спокійну задуму, якої не могли сколихнути пусті легковажні мрії.

– Гарне було літо, – усміхнулася Діана, крутячи новенького перстеника на лівій руці. – І весілля панни Лаванди стало йому чудовим підсумком. Мабуть, пан та пані Ірвінг зараз біля Тихого океану.

– Здається, вони поїхали так давно, що за цей час могли вже об’їхати цілий світ, – зітхнула Енн. – Не віриться, що вони лише тиждень тому побралися. Тут стільки змін. Пан та пані Аллан теж поїхали. Якою пусткою здається їхній дім із замкненими віконницями! Вчора я проминала його – і мене охопило відчуття, наче всі, хто жив там, померли.

– Не буде в нас більше такого пастора, як пан Аллан, – мовила Діана з похмурою затятістю. – Цілу зиму доведеться слухати всіляких тимчасових заступників, а щодва тижні взагалі ніхто не приїздитиме. І ви з Гілбертом поїдете – тут буде так нудно.

– Зате лишиться Фред, – лукаво нагадала Енн.

– Коли пані Лінд переїде в Зелені Дахи? – поцікавилася Діана так, мовби й не чула останніх її слів.

– Завтра. Я й тішуся – та це ще одна зміна. Учора ми з Маріллою винесли все з кімнати для гостей – і знаєш, мені було так прикро. Дурниця, звісно – але це здавалося святотатством. Ця кімната завжди була для мене, мов храм. Колись я вважала її найпрекраснішою у світі. Пам’ятаєш, як розпачливо мені хотілося переночувати в кімнаті для гостей – та тільки не в Зелених Дахах, о ні! Мене б охопив такий трепет, що я би й повік не стулила. Я навіть пройти тією кімнатою не могла, коли Марілла веліла принести звідти щось – хіба тихенько скрадалася навшпиньках, затамувавши подих, наче в церкві, і таке полегшення відчувала, коли виходила геть. Там обабіч дзеркала висіли портрети Джорджа Вайтфілда^[2] та герцога Веллінгтонського^[3] – як суворо вони дивилися на мене ввесь час, поки я там була, надто коли зважувалася глянути в тамтешнє дзеркало, єдине в усьому домі, що не спотворювало мого лиця. Я щоразу чудувалася, як то Марілла не боїться там прибирати. А тепер ми її не лише прибрали, а й геть оголили. Герцог і Джордж Вайтфілд опинилися нагорі, у вигнанні. «Так минає слава світова», – засміялася Енн, хоча в усмішці її було знати й нотку жалю. Гірко бачити, як руйнуються наші давні святині, хай навіть ми їх уже й переросли.

– Тут буде так самотньо без тебе, – чи не всоте простогнала Діана. – І ти їдеш уже наступного тижня!

– Але доти ми будемо разом, – жваво заперечила Енн. – Не дозволяймо наступному тижню псувати нам радість цього. Мені й самій тяжко думати про від’їзд – ми ж із домом такі добрі друзі. І ти ще кажеш про самотність! Це я мушу журитися. У тебе тут лишаться всі твої давні приятелі – і Фред! А я буду серед чужих, де не знатиму ані душі.

– Окрім Гілберта й Чарлі Слоуна! – відповіла Діана, дражнячи Енн її власним лукаво-багатозначним виразом.

– Звісно, мене дуже втішить присутність Чарлі Слоуна, – скептично озвалася Енн, і дві безтурботні панночки зайшлися веселим сміхом. Діана чудово знала, якої думки Енн про Чарлі Слоуна, та попри незліченні сердечні розмови, так і не довідалася, якої ж думки Енн про Гілберта Блайта. Утім, цього не знала й сама Енн.

– Хлопці, здається, житимуть на іншій околиці Кінгспорта, – вела далі Енн. – Я тішуся, що їду до Редмонду й певна, що за якийсь час полюблю його – та для цього потрібен не один тиждень. Навіть додому я не зможу приїздити по суботах, як було в семінарії. А до Різдва ще мовби ціла тисяча років.

– Усе змінюється – чи скоро зміниться, – тужливо проказала Діана. – Тепер ніщо вже не буде таке, як раніше, Енн.

– Так, ми підемо різними шляхами, – замислено мовила Енн. – Це неминуче. Як ти гадаєш, Діано, бути дорослими справді так гарно, як здавалося нам у дитинстві?

– Не знаю. У дечому – звісно, так, – відказала Діана, знову гладячи перстеника з усмішкою, від якої Енн почувалася дивовижно самотньою й недосвідченою, – але й дивно теж. Іноді я цього дуже лякаюся, і тоді все ладна віддати, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

– Колись ми, напевно, звикнемо бути дорослими, – життєрадісно відповіла Енн. – І згодом несподіванок у цьому для нас поменшає – хоч мені видається, що саме несподіванки й роблять життя цікавим. Нам зараз по вісімнадцять, Діано; а ще за два роки буде двадцять. У десять років я гадала, що двадцять – це хоч і рання, а вже старість. Скоро ти будеш поважною матроною середніх літ, а я – веселою старою панною, тітонькою Енн, що зрідка приїздитиме в гості. Мила Ді, ти ж матимеш куточок для мене, правда? Не гостьову кімнату, звісно, – старим паннам не личить зазіхати на таке, – я буду смиренна, мов Урія Гіп,^[4] і цілком удовольнюся комірчиною біля вітальні чи маленькою верандою.

– Не кажи дурниць, Енн, – засміялася Діана. – Ти вийдеш заміж за розкішного й заможного красеня – і жодна гостьова кімната в Ейвонлі не буде гідна тебе. І тоді ти почнеш гнути кирпу перед усіма своїми давніми друзями.

– Боюся, коли почну гнути кирпу, це зіпсує мого носа, хоча він у мене й доволі гарний, – мовила Енн, погладжуючи цю витончену частину свого обличчя. – Небагато в мене гарних рис, щоб я могла безжурно псувати ті, що маю, – тож навіть якщо я вийду за короля з Людожерських Островів – даю тобі слово, Діано, що перед тобою кирпу не гнутиму.

Так сміючись дівчата й розпрощалися – Діана пішла додому, у Садовий Схил, а Енн – на пошту. Там чекав на неї лист, отож, коли Гілберт Блайт перестрів дівчину на містку через Озеро Осяйних Вод, лице їй випромінювало радість.

– Прісцилла Грант теж їде до Редмонду! – вигукнула Енн. – Хіба не чудово? Я цього сподівалася, та сама вона була непевна, чи дозволить їй батько. Але він таки дозволив, і ми житимемо разом. Тепер я можу виступити під хоругвою проти цілого війська – чи то фаланги редмондських професорів, – бо зі мною буде такий друг як Прісцилла.

– Нам буде добре в Кінгспорті, – сказав Гілберт. – Я чув, що це затишне старе містечко, а в ньому – дуже гарний природний парк. Кажуть, там розкішні краєвиди.

– Невже там буде… може бути… краще, ніж тут? – прошепотіла Енн, роззираючись довкола ніжним, захопленим поглядом того, хто довіку вважає рідний дім найпрекраснішим місцем у світі – байдуже, які чарівні краї лежать попід чужими далекими зорями.

Вони стояли біля поруччя на містку, впиваючись красою густих сутінків, достоту там, де Енн була видерлася на палю із човна, у якому пливла до Камелоту безталанна лілейна діва. Небо на заході ще ніжно багряніло під останнім доторком сонця, та з іншого боку сходив місяць, і вода в його світлі мерехтіла казковим сріблястим безрухом. Двоє юних істот поринули в солодкі чарівливо-тонкі спогади.

– Ти така мовчазна, – сказав зрештою Гілберт.

– Я боюся говорити – і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, – видихнула Енн.

Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.

– Мушу йти додому, – вдавано байдуже кинула вона. – У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.

Аж до самісінької стежини, що вела в Зелені Дахи, Енн говорила – хапливо й безперестанку. Сердешний Гілберт ледь устигав проказати бодай слівце. Коли він пішов, дівчина полегшено зітхнула. Нове, незбагненне відчуття зродилося в її серці після недовгої відвертої розмови з Гілбертом у саду в Прихистку Луни. Щось чуже втрутилося в їхню давню міцну дружбу, погрожуючи її зіпсувати й спотворити.

«Ніколи ще я не тішилася, що Гілберт нарешті йде, – із прикрістю та смутком думала Енн, самотою простуючи до Зелених Дахів. – Ми втратимо дружбу, якщо він не припинить цих дурниць. Але ми не повинні її втратити – я цього не дозволю. Ох, ну чому хлопці такі нерозважливі?»

Проте мучив її й невиразний сумнів – чи так уже «розважливо» з її боку було й досі відчувати на руці теплий дотик Гілбертових пальців, точнісінько як у ту коротку мить, – а надто те, що його зовсім не випадало назвати бридким, і був він геть інакший, ніж подібний вияв уваги від Чарлі Слоуна, коли три дні тому вона сиділа поряд з ним після танцю на вайтсендзькій вечірці. Енн здригнулася від самого лише спогаду, та всі думки про безтямних кавалерів вилетіли їй з голови щойно вона опинилася у звичній, позбавленій будь-яких сентиментів кухні в Зелених Дахах, де гірко ридав на дивані восьмирічний хлопчик.

– Що сталося, Деві? – запитала Енн, обіймаючи його. – Де Марілла й Дора?

– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів у льох і полетіла сторчма, і обдерла собі ввесь ніс, і…

– Не журися так, маленький. Звісно, тобі шкода її, та хіба тут зарадиш слізьми? Завтра їй уже не болітиме. А сльози нікому не помагають і…

– Я плачу не тому, що Дора впала в льох, – урвав Деві її благодатну проповідь і в голосі йому побільшало смутку, – а тому, що сам не бачив, як це сталося. Хіба ж я вічно мушу пропускати все цікаве?

– О, Деві, – мовила Енн, тамуючи гріховний сміх, – невже тобі цікаво побачити, як сердешна Дора впала зі сходів і забилася?

– Вона не сильно забилася, – правив своєї Деві. – Якби вона вбилася на смерть, тоді б мені було по-справжньому шкода. Але ми, Кіти – як Блуетти, так легко не вбиваємось. Оно в середу Герб Блуетт упав із сінника й покотився по дошках у загорожу, а там була страшенно люта коняка, і він упав їй під копита, і все одно лишився живий, тільки три кістки зламав. Пані Лінд каже, що є такі люди, котрих і сокирою не вбити. Енн, а пані Лінд уже завтра сюди переїде?

– Так, Деві, і я сподіваюся, ти будеш із нею чемний.

– Буду чемний. Але, Енн, тепер вона мене вкладатиме спати?

– Можливо. А що?

– Коли так, – рішуче відказав Деві, – то я не буду при ній молитися, як при тобі, Енн.

– Чому?

– Бо я думаю, що розмовляти з Богом перед чужими негарно. Дора собі хай молиться при пані Лінд, якщо хоче, а я не буду. Я зачекаю, коли вона піде, і тоді помолюся. Так можна буде робити, Енн?

– Можна, Деві, якщо ти не забуватимеш про молитву.

– Не забуватиму, чесно-чесно. Молитися цікаво. Але самому то вже не буде так цікаво, як при тобі. Лишайся вдома, Енн. Чому ти хочеш поїхати й покинути нас?

– Я не хочу, Деві. Просто відчуваю, що мушу поїхати.

– Не хочеш, то й не їдь. Ти ж доросла. Коли я буду дорослий, то нічого не робитиму того, що не хочеться.

– Маленький, ти все життя помічатимеш, що робиш багато такого, чого не хочеш.

– Ні, – категорично відрубав Деві. – Дзуськи! Зараз я мушу робити всіляке таке, бо інакше ви з Маріллою женете мене в ліжко, та коли я виросту, ви вже так не зможете, і ніхто нічого не буде мені вказувати. Отоді почнеться справжнє життя! Чуєш, Енн, а Мілті Болтер каже, що його мама сказала, що ти збираєшся в коледжі вполювати собі чоловіка. Це правда? Скажи, я хочу знати.

На мить Енн спалахнула від обурення, та потім засміялася, нагадавши собі, що не варто перейматися простацькими думками й висловлюваннями пані Болтер.

– Ні, Деві, це неправда. Я збираюся вивчитися, подорослішати й багато про що дізнатися.

– Про що?

– «Про черевики й човники, капусту й королів»,^[5] – процитувала Енн.

– Але якби ти хотіла вполювати собі чоловіка, як би ти це зробила? Скажи, я хочу знати, – наполягав Деві, котрого вочевидь зацікавила ця тема.

– Краще запитай пані Болтер, – відповіла Енн, не подумавши. – Вона, певне, знає про це більше, ніж я.

– Запитаю одразу ж, як побачу її, – серйозно мовив Деві.

– Деві! Нізащо! – вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

– Ти ж сама щойно сказала, – сумовито заперечив Деві.

– Тобі час уже в ліжко, – постановила Енн, намагаючись вибратися з пастки.

Вклавши Деві, Енн пішла до Острова Вікторії й сіла там самотою, сховавшись за ажурною завісою з місячного сяйва, а коло ніг її весело сміялися на два голоси струмок і вітер. Енн завжди любила цей струмок. Багато мрій виснувала вона понад його мерехтливими водами в дні минулі, і тепер забула й про хлопців та їхні залицяння, і про дошкульні слова лихих сусідок, і про всі труднощі дівоцтва. В уяві вона пливла казковими морями під проводом вечірньої зорі до далеких безлюдних чарівних країв, до Атлантиди й Елізію, туди, звідки приходили бажання в її серце. І була вона в тих мріях незрівнянно багатша, ніж насправді, бо речі видимі зникають, і лиш невидиме оку триває вічно.

Розділ 2. ВІНКИ ОСЕНІ

Наступний тиждень минув швидко, увесь заповнений «останніми клопотами», як називала їх Енн. Вона приймала відвідувачів і сама ходила з візитами – приємними й ні, залежно від того, чи були гості й господарі прихильні до намірів дівчини, а чи вважали, що вона кирпу гне через той свій коледж, тож вони просто мусять «укрутити їй хвоста».

Спілка вдосконалення Ейвонлі дала прощальну вечірку на честь Енн та Гілберта вдома в Джозі Пай, обравши це місце не лише тому, що Паї мешкали у великому й зручному будинку, а й через острах, що сестри Пай відмовляться допомагати, якщо їхньої пропозиції зібратися в них удома не буде прийнято.

Вечірка вдалася дуже гарна, позаяк сестри Пай були несподівано милі й гостинні, не сказавши й не зробивши нічого, що могло б зіпсувати дружню затишну атмосферу. Джозі була така привітна, що навіть поблажливо звернулася до Енн:

– Мушу сказати, Енн, ця нова сукня тобі личить. Ти в ній стала майже гарна.

– Дуже мило із твого боку, – відказала усміхнена Енн. Її почуття гумору невпинно розвивалося, тож слова, що гірко скривдили б її в чотирнадцять, тепер могли хіба звеселити. Джозі й собі подумала, що Енн із неї глузує, проте обмежилася тим, що, спускаючись у вітальню, шепнула Герті, мовляв, Енн Ширлі поїде в коледж і почне ще більше приндитися, ніж колись.

На вечірці зібралося все «давнє товариство», сповнене радості, веселощів та молодечої безтурботності. Була там Діана Баррі, рум’яна й пухкенька, котру тінню супроводжував вірний Фред, Джейн Ендрюс, охайна, розважлива й прямодушна, Рубі Джилліс, вродлива й показна в кремовій шовковій блузці та із червоними квітками герані в золотистих косах, Гілберт Блайт і Чарлі Слоун, котрі щосили намагалися опинитись якнайближче до невловної Енн, Керрі Слоун, бліда й зажурена через батька, який, подейкували, заборонив Оліверові Кімбеллу й підходити до їхнього дому, Муді-Спурджен Макферсон, чиє кругле обличчя й сміховинні вуха були так само круглі й сміховинні, як завжди, та Біллі Ендрюс, котрий, сидячи в кутку, хіба шкірився, коли хтось до нього звертався, й із задоволеною усмішкою на широкій веснянкуватій фізіономії ввесь вечір невідривно дивився на Енн Ширлі.

Енн знала про вечірку заздалегідь, проте й гадки не мала, що їм із Гілбертом як засновникам спілки вручать того дня подячні адреси й дарунки – збірку п’єс Шекспіра їй і авторучку йому. Її так зворушили ці несподівані слова, які зачитав урочистим пасторським тоном Муді-Спурджен, що сльози зблиснули їй у великих сірих очах. Вона багато й віддано працювала в Спілці вдосконалення Ейвонлі, і те, що друзі так щиро оцінили її зусилля, зігрівало й тішило серце дівчини. І всі вони були такі милі, приязні й добрі – навіть сестри Пай мали свої чесноти. У ту мить Енн любила ввесь світ.

Прийняття було радісне й щасливе, та все зіпсувало його завершення. Гілберт знов припустився тієї самої помилки, сказавши їй щось романтичне під час вечері на залитій місячним сяйвом терасі. Енн, бажаючи його покарати, виявила прихильність до Чарлі Слоуна, і навіть дозволила останньому провести себе додому, – а проте невдовзі збагнула, що помста нікому не болить так сильно, як тій, котра до неї вдалася. Незворушний Гілберт пішов геть із Рубі Джилліс, і довго ще в застиглому прохолодному осінньому повітрі долинали до Енн їхні веселі голоси та сміх. Вони, безперечно, там собі розважалися, доки вона нудилась у товаристві Чарлі Слоуна, який базікав безперестанку, проте жодного разу, навіть випадково, не сказав нічогісінько вартого її уваги. Вряди-годи вона відповідала хіба «так» або «ні», сама ж розпачливо міркувала, яка вродлива була на вечірці Рубі Джилліс, які банькаті під місячними променями очі в Чарлі – гірше, ніж удень! – і що життя вочевидь не таке прекрасне, як здавалося їй іще зовсім недавно.

«Просто я дуже втомилася… ось у чім річ», – мовила собі Енн, коли врешті-решт лишилася сама у своїй кімнаті – переконана, що вся річ справді в цьому. Та вже наступного вечора незбагненна радість завирувала в її серці, коли з Лісу Привидів до містка швидким пружним кроком вийшов Гілберт. Отже, він таки не збирався цей останній вечір проводити з Рубі Джилліс!

– У тебе втомлений вигляд, Енн, – сказав Гілберт.

– Так, я втомлена і, що гірше, сердита. Втомлена, бо цілісінький день мусила складати валізу й шити. А сердита тому, що за сьогодні в нас побувало шість сусідок. Кожна хотіла попрощатися зі мною, і кожна примудрилася сказати щось таке, від чого світ довкола блякне й стає сірий, грузький та безрадісний, мов листопадовий ранок.

– Завидющі нікчемниці, – впевнено прокоментував Гілберт.

– О ні, – серйозно відказала Енн. – Ось у чім лихо. Якби то були завидющі нікчемниці, я б не зважала. Та все це – добрі, милі, по-материнському дбайливі душі, які люблять мене і яких люблю я, тому те, що вони казали і на що натякали, так мене й вразило. Усі вони певні, що це безумство з мого боку – їхати в коледж і намагатися здобути ступінь бакалавра, і що далі, то сильніше я сумніваюся, чи не правду вони кажуть. Пані Слоун, зітхаючи, сподівалася, що я подужаю здолати навчальний курс, і я побачила себе наприкінці третього року в Редмонді безнадійною жертвою нервового виснаження. Пані Райт, дружина пана Ібена, бідкалася, що, певне, чотири роки навчання страшенно дорого коштуватимуть, і я відчула, що це непростима дурниця – тринькати Маріллині й свої власні заощадження на такі забаганки. Пані Белл надіялася, що коледж не зіпсує мене, як це стається з іншими, і я відчула, що, здобувши диплом, неминуче перетворюся на в’їдливу й дошкульну особу, котра вважатиме, що знає все на світі, і зверхньо позиратиме на все й усіх в Ейвонлі. Пані Райт, дружина пана Елайші, припустила, що всі редмондські дівчата, надто ті, що живуть у Кінгспорті, «страшенно модно, певне, вдягаються», тож я серед них ніяковітиму – і я враз побачила себе неотесаною, замурзаною селючкою, що човгає по вишуканих мармурових залах у черевиках з мідними носаками.

Останні слова Енн супроводжували гірка усмішка й зітхання. Її чутливу натуру тяжко гнітило кожнісіньке несхвальне слово, навіть якщо лунало від тих, чиєю думкою вона звикла нехтувати. На якийсь час життя втратило для неї всю привабу, а честолюбні прагнення згасли, мов свічка.

– Та чи не байдуже, що вони кажуть? – заперечив Гілберт. – Ти ж знаєш: хоч вони всі й чудові люди, та світогляд мають обмежений. Коли хтось робить те, чого вони ніколи не робили – «анатема на нього».^[6] Ти перша з ейвонлійських дівчат їдеш учитися до коледжу, а всіх першовідкривачів повсякчас уважали безумцями.

– О, я знаю. Але знати – це не те саме, що відчувати. Здоровий глузд каже мені точнісінько те, що ти, проте часом навіть він стає безсилий. І тоді звичні й такі поширені дурниці охоплюють мою душу. Я ледь спромоглася закінчити складати валізу, коли пані Райт нарешті пішла.

– Ти справді втомилася, Енн. Не думай про це. Ходімо, погуляємо в лісі за болотом. Там дещо має бути; хочу, щоб ти це побачила.

– Має бути? Хіба ти не певен, чи воно там є?

– Ні. Знаю лише, що воно має там бути, судячи з того, що я бачив навесні. Ходімо. Полетимо з вітром, як двоє безтурботних дітлахів.

І веселим кроком вони рушили в путь. Енн, пам’ятаючи, як гірко завершився для неї минулий вечір, була з Гілбертом дуже приязна, а він, мудрішаючи, намагався поводитись лише як давній шкільний друг. Із кухонного вікна в Зелених Дахах за ними спостерігали Марілла й пані Лінд.

– Гарна з них буде пара, – схвально мовила Рейчел.

Марілла ледь скривилася. Потай вона сама плекала таку надію, та слухати, як просторікує про це Рейчел Лінд, їй було неприємно.

– Вони ще діти, – зронила вона.

Пані Лінд поблажливо всміхнулася.

– Енн вісімнадцять років; я в цьому віці була вже заміжня. Марілло, то тільки ми, старі, гадаємо, буцім діти ніколи не виростають. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і всі бачать, що він обожнює навіть землю в неї під ногами. Він хороший хлопець, і кращого Енн не знайде. Сподіваюся, у Редмонді вона не вб’є собі в голову ніяких романтичних дурниць. Не подобається мені те їхнє спільне навчання, і ніколи не подобалося, будьте певні. І я не думаю, – урочисто підсумувала пані Лінд, – що в цих коледжах студенти роблять щось інше, окрім як залицяються.

– Вони мусять іще й навчатися, – усміхнулася Марілла.

– Дуже мало, – пирхнула пані Рейчел. – Хоча Енн, певне, учитиметься сумлінно. Легковажною кокеткою вона ніколи не була. Та не цінує вона Гілберта, як він на те заслужив, будьте певні. О, я знаю дівчат! І Чарлі Слоун у неї до нестями закоханий, але я б їй не радила виходити за когось зі Слоунів. Вони добрі, чесні, шановані люди, звісно – та все ж вони Слоуни.

Марілла кивнула. Сторонньому слухачеві твердження, що Слоуни – це Слоуни, здалося б не вельми ясним, але вона зрозуміла. Така родина є в кожнім селі – вони добрі, чесні, шановані люди, та все ж вони Слоуни, і ними лишаться, навіть коли заговорять мовою янголів.

Тим часом Енн і Гілберт, блаженно несвідомі того, що їхнє майбутнє вже наперед визначила пані Лінд, поволі брели між тіней Лісу Привидів. Позаду, під високим блідим блакитно-рожевим небом у бурштиновім світлі вечірнього сонця, ніжилися викошені пагорби. Віддалік мерехтіли побронзовілі соснові ліси, а їхні довгі тіні смугами лягали на верхні луки. А для Енн із Гілбертом виспівував між ялинового гілляччя легкий грайливий вітерець, і було в тій пісні чути нотку осінньої прохолоди.

– Тепер це справжній Ліс Привидів, бо тут живуть давні спогади, – мовила Енн, нахилившись, щоб зірвати гілочку папороті, восково-поблідлу від перших заморозків. – Тут наче й дотепер бавляться малі Діана та Енн – сидять у сутінках побіля Джерела Дріад, часом перестрівають котрогось із духів. Знаєш, я ж досі надвечір не можу пройти цією стежиною й не здригнутися від колишнього дитячого страху. Ми вигадали одного найстрашнішого духа: то був привид замордованої дитини, котрий стиха підкрадався й торкався холодними пальцями твоєї руки. Мушу зізнатися, я й нині мимохіть уявляю його тихі, скрадливі кроки за спиною, коли доводиться бувати тут затемна. Не боюся ні дами в білому, ні безголового чоловіка, ні скелетів – але цієї дитини краще б ніколи нам не уявляти. Як сердилися тоді Марілла й пані Баррі, – сміючись договорила Енн.

Ліс, що оточував верхню частину болота, був там і тут розітнутий багряними просіками, де тріпотіло на гіллі павутиння бабиного літа. Поза темними склепіннями кривулястих смерек та облямованою кленами й зігрітою сонцем долиною було те «дещо», яке шукав Гілберт.

– Ось і вона, – вдоволено мовив хлопець.

– Яблуня… тут! – радісно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблуня з яблуками – тут, поміж буків та сосон, за милю від усіх найближчих садів. Я знайшов її навесні, всю в білім цвіті, то й вирішив прийти восени й подивитися, чи вродять яблука. А вродили – бачиш, як рясно. І такі гарні: рудуваті й червонобокі. А зазвичай на таких дичках плоди вдаються зелені й миршаві.

– Вона, мабуть, виросла тут багато років тому з випадкового насіннячка, – замріяно відповіла Енн. – І як розквітла й зміцніла, сама серед чужих, уперта й відважна.

– А ось повалене дерево, і на ньому – подушка з моху. Сідай, Енн. Буде тобі справдешній лісовий трон. А я полізу по яблука. Вони так високо ростуть – адже дерево мусило пнутися вгору, до сонця.

Яблука пречудово їм засмакували. Попід рудуватою шкіркою виявився в них білісінький м’якуш із тоненькими червоними прожилками, а крім звичного яблучного смаку, мали вони ще й присмак – тонкий, лісовий, якого не має жоден садовий плід.

– Певне, навіть фатальне райське яблуко не могло бути смачніше, – мовила Енн. – Але нам час вертатися додому. Щойно три хвилини тому сіло сонце – а онде вже й місяць зійшов. Шкода, що ми не помітили, як це сталося. Але таких митей ніколи не вдається завважити.

– Ходімо Стежиною Закоханих, довкруж болота. Енн, ти досі сердита, як тоді, коли ми щойно вийшли?

– Ні. Ці яблука були, мов манна небесна для голодної душі. Я відчуваю, що полюблю Редмонд і проведу там чотири дивовижних роки.

– А що буде потім – після цих чотирьох років?

– Новий поворот на шляху, – безтурботно відказала Енн. – Не знаю, що виявиться за ним, та й не хочу знати. Краще взагалі про це не думати.

Стежина Закоханих була того вечора дуже гарна й спокійна. Повітря над нею загадково мерехтіло в блідавому місячному сяйві. Енн і Гілберт ішли в приємній, погідній тиші; ішли мовчки, не промовляючи ні слова.

«Якби ж Гілберт завжди був такий, як сьогодні. Тоді все було б так просто й хороше», – міркувала Енн.

Гілберт дивився на Енн, котра йшла побіля нього. Струнка й витончена, у світлій сукні, вона нагадувала йому білий ірис.

«Чи зможе вона бодай колись покохати мене?» – думав він із раптовим гострим болем зневіри.

Розділ 3. ЗУСТРІЧ І ПРОЩАННЯ

Чарлі Слоун, Гілберт Блайт та Енн Ширлі поїхали з Ейвонлі рано-вранці в понеділок. Енн сподівалася гарної сонячної погоди. Діана мала відвезти її на станцію, тож дівчата воліли тішитися цій останній мандрівці. Та в неділю надвечір, коли Енн укладалася спати, довкола Зелених Дахів стугонів східний вітер, що його зловісне пророцтво здійснилося вранці. Вона прокинулася й побачила, як дощові краплі стукотять їй у вікно і вкривають сіру поверхню ставка широкими круглими брижами; пагорбів і моря було не видно за пеленою туману, і цілий світ здавався тоскним і похмурим. Вдягалася Енн у темній світанковій сірості, бо ж виїхати належало рано, щоби встигнути на поїзд, який прибував у Шарлоттаун до потрібного пароплава, і сльози набігали їй на очі попри всі зусилля, яких вона докладала в боротьбі з ними. Вона покидала такий дорогий серцю дім, і щось підказувало їй, що це прощання назавжди. Тепер він буде їй лише тимчасовим прихистком. Колишнє життя вже не повернеться, бо ж приїздити сюди на канікули – це не те саме, що жити тут. А все було їй таке рідне: і ця біла кімнатка, святилище дівочих мрій, і старенька Снігова Королева за вікном, і струмок у долині, і Джерело Дріад, і Ліс Привидів, і Стежина Закоханих – усі незліченні милі місця, де лишалися давні спогади. Чи зможе ж вона бути щаслива деінде?

Сніданок у Зелених Дахах був того ранку сумний. Деві, мабуть, уперше в житті не міг їсти і, нікого не соромлячись, ридав над тарілкою каші. Усі інші теж не виявляли апетиту – окрім Дори, котра незворушно наминала свою порцію. Вона, мов безсмертна розважлива Шарлотта, що «скибку все мастила маслом», коли загиблого Вертера несли повз її дім на віконниці,^[7] належала до числа тих блаженних, яких ніщо й ніколи не може схвилювати по-справжньому. Дору, навіть восьмирічну, було геть непросто зворушити. Їй певне було шкода, що Енн їде із Зелених Дахів, та чи могло це відвернути її від яйця-пашот на грінці? Нізащо. І, побачивши, що Деві не здатен проковтнути ні шматочка, вона з’їла і його грінку теж.

У належну годину з конем та бричкою з’явилася Діана; її рум’яне лице сяяло над плащем. Отож, настав час прощатися. Пані Лінд вийшла зі своєї кімнати, міцно обійняла Енн і застерегла, що головне за будь-яких обставин – дбати про здоров’я. Сувора Марілла без сліз легенько цмокнула Енн у щоку й висловила сподівання одержати від неї звістку, щойно дівчина облаштується в Кінгспорті. Сторонньому споглядачу могло б видатися, буцім вона геть не переймається від’їздом Енн, якби він тільки зненацька не зазирнув їй в очі. Дора з бундючним виглядом поцілувала Енн і для годиться витиснула з очей дві сльозинки, проте Деві, що плакав на ґанку, відколи всі підвелися з-за стола, геть відмовився прощатись. Побачивши, що Енн іде до нього, він підхопився, рвонув нагору й замкнувся в шафі, відмовляючись звідти вилазити. Його приглушені ридання були останніми звуками, що чула Енн, від’їжджаючи від Зелених Дахів.

Дощ періщив безугавно, поки дівчата їхали до Брайт Рівер. Прибути належало туди, бо шарлоттаунський поїзд не зупинявся на станції в Кармоді. Чарлі й Гілберт уже чекали на платформі, а поїзд давав сигнал відправлення. В останню мить Енн устигла купити собі квиток і багажну квитанцію, хапливо попрощатися з Діаною й ускочити до вагона. Вона хотіла повернутися разом з Діаною в Ейвонлі й знала, як немилосердно тужитиме за домом. Якби то хоч цей нудний дощ не лляв – так, наче цілий світ журиться за літом і втраченими радощами! Не тішила навіть присутність Гілберта, бо ж поряд стовбичив і Чарлі, «слоунуватість» якого вдавалося терпіти лише в гарну погоду, та коли йшов дощ, вона була просто нестерпна.

Проте, щойно пароплав вийшов із шарлоттаунської гавані, усе змінилося на краще. Дощ поступився місцем сонцю, котре, визираючи з-поміж хмар, щедро вихлюпувало золоте сяйво, запалюючи сіре море мідно-багряними відблисками й підсвічуючи туман, за яким зникли червоні береги острова. Усе це пророкувало світлу й погожу днину. До того ж, Чарлі Слоуна невдовзі здолав такий сильний напад морської хвороби, що він мусив спуститися в каюту, покинувши Енн і Гілберта на палубі самих.

«Добре, що всі Слоуни знемагають від морської хвороби на пароплавах, – безжально подумала Енн. – Я не змогла б „востаннє глянути на землю прабатьків“, якби поряд стояв Чарлі, удаючи, буцім теж сентиментально її споглядає».

– От і поїхали, – несентиментально завважив Гілберт.

– Так, я почуваюся, мов Чайльд Гарольд, хоч дивлюся й не на «рідний берег», – відказала Енн, щосили кліпаючи великими сірими очима. – Я ж народилася в Новій Шотландії. Але справжня рідна земля, напевне, – та, яку любиш найбільше, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Я вже не вірю, що не завжди жила тут. Одинадцять років, що минули, доки я сюди приїхала, видаються мені страшним сном. Сім років тому я так само припливла сюди на кораблі з Гоуптона, разом з пані Спенсер. Як зараз бачу себе, у тій жахливій старій шерстяній сукенці й полинялому капелюшку. Так цікаво було розглядати палуби й каюти. Гарний був вечір. Як тоді сяяли попід сонцем червоні береги острова! А тепер я знов перетинаю цю протоку. Ох, Гілберте, я так надіюся, що полюблю Кінгспорт і Редмонд, і так боюся, що цього не станеться!

– Куди поділася твоя життєрадісна філософія, Енн?

– Її цілком затопила велетенська всевладна хвиля самотності й туги за домом. Три роки я мріяла поїхати в Редмонд, а тепер їду – і вже не хочу цього! Та байдуже. Я знов буду веселою і життєрадісною, коли як слід поплачу. Я мушу виплакатися, та із цим доведеться зачекати, аж поки ввечері опинюся в ліжку в якомусь пансіоні. І тоді знову стану колишньою Енн. Цікаво, чи Деві вже виліз із шафи?

О дев’ятій вечора поїзд прибув до Кінгспорта й вони опинилися на велелюдній станції, що потопала в біло-блакитному світлі. Та вже за мить розгублена Енн була в обіймах Прісцилли Грант, котра приїхала до Кінгспорта іще два дні тому.

– Нарешті, мила! Ти, здається, втомлена – так само, як я, коли приїхала сюди в суботу.

– Втомлена! І не кажи, Прісцилло! Зараз я – втомлена, недосвідчена десятирічна провінційна дівчинка. Заради всього святого благаю тебе: відведи свою бідолашну, підупалу на силі подругу в якесь тихе спокійне місце.

– Я відвезу тебе одразу в наш пансіон. Кеб чекає на вулиці.

– Як добре, що ти тут, Пріссі! Якби не ти, я б, напевне, сіла на свою валізу, просто отут, і розридалася. Щастя бачити знайоме обличчя в цій галасливій чужій юрбі.

– Невже це Гілберт Блайт, Енн? Так змужнів за останній рік. А був іще геть хлопчаком, коли я вчителювала в Кармоді. І Чарлі Слоун теж тут. Цей зовсім не змінився, та й не міг змінитися. Він, мабуть, із цим обличчям і народився, і навіть у вісімдесят буде такий самісінький. Сюди, люба. Вдома будемо за двадцять хвилин.

– Вдома! – простогнала Енн. – Ти маєш на увазі – у якомусь жахливому пансіоні, у страшнючій кімнатчині з вікнами на брудний закіптюжений задній двір!

– Це зовсім не жахливий пансіон, дорогенька. А ось і кеб. Сідай, а валізу тобі примостить візник. Так, пансіон дуже милий, можна сказати, і ти сама це визнаєш завтра, коли добряче поспиш, а твій смуток проженуть нові світлі мрії. Це велика кам’яниця, стара й сіра, на відстані короткої приємної прогулянки до Редмонду. Колись там були резиденції знаного люду, та мода зрадила вулицю Сент-Джон, і тепер тамтешні будинки лише снять минулими славними днями. Вони такі величезні, що власникам їхнім доводиться брати пожильців, щоб заповнити всі кімнати. Принаймні так мені сказали наші господині. Вони такі серденька – господині, звісно.

– А скільки їх?

– Дві. Панни Ада та Ханна Гарві. Близько п’ятдесяти років тому вони з’явилися на цей світ двійнятами.

– Усюди вони, ті двійнята, – всміхнулася Енн. – Куди б я не поїхала, неодмінно їх зустріну.

– Наші господині перестали ними бути, досягнувши тридцятирічного віку. Панна Ханна постаріла – не дуже шляхетно, а панна Ада лишилася тридцятирічною – то й геть не шляхетно. Не знаю, чи вміє панна Ханна всміхатися – принаймні я жодного разу не бачила, та панна Ада всміхається повсякчас, і це ще гірше. Але вони милі, добрі душі, і щороку беруть двох пожильців, бо ощадлива панна Ханна не терпить вигляду порожніх кімнат – а зовсім не тому, що їм потрібні гроші, як уже сім разів від суботи ствердила мені панна Ада. А щодо наших спалень ти не помилилася: вікна моєї справді виходять на задній двір. Але твоя спальня – навпроти, і з неї видно цвинтар Сент-Джон через дорогу.

– Звучить похмуро, – здригнулася Енн. – Мабуть, краще усе ж дивитися на задній двір.

– О ні. Зажди, сама побачиш. Він дуже красивий, і так довго був цвинтарем, що став тепер одним із пам’ятних місць у Кінгспорті. Я вчора з такою приємністю обійшла його ввесь. Його оточує височезна кам’яна стіна, а попід нею ростуть велетенські дерева – а ще там повно старих чудернацьких надгробків із чудернацькими й такими цікавими написами. Енн, ти неодмінно мусиш піти й подивитися. Звісно, тепер там нікого вже не ховають, але кілька років тому поставили дуже гарний пам’ятник воїнам з Нової Шотландії, полеглим у Кримській війні. Він стоїть навпроти входу, і там, як ти казала, «є простір для уяви». А ось і твоя валіза, і хлопці йдуть прощатися. Це ж доведеться потиснути руку Чарлі Слоуну, Енн? У нього завжди такі холодні спітнілі руки. Треба запросити їх час від часу приходити. Панна Ханна дуже серйозно повідомила мені, що двічі на тиждень нас можуть відвідувати «юні джентльмени», коли тільки не стовбичитимуть нерозважливо довго, а панна Ада, як завжди усміхнена, попросила стежити, щоб вони не сідали на її розкішні подушки. Я обіцяла стежити, та бозна-де тоді вони зможуть присісти, хіба що на підлозі, бо ті подушки лежать повсюди. Одну, картату, вона поклала навіть на кришку фортепіано.

Тепер Енн уже весело сміялася. Безжурні оповідки Прісцилли розрадили її й підбадьорили, і туга за домом помалу розвіялася й не посіла дівчину з новою силою навіть тоді, коли вона лишилася сама у своїй спаленьці. Енн підійшла до вікна й визирнула надвір. Вулиця була спокійна й тьмяна. Понад деревами на цвинтарі сяяв місяць – точнісінько над темною головою лева з пам’ятника. Енн замислилася: невже ж вона щойно вранці поїхала із Зелених Дахів? Їй здавалося, що минуло набагато більше часу, як то завжди буває після цілого дня дороги й змін.

«І над Зеленими Дахами зараз світить той самий місяць, – міркувала вона. – Та я не буду про це думати, бо ще геть стужуся. Я навіть плакати зараз не хочу. Це зачекає до зручнішої нагоди, а я собі спокійно та розважливо ляжу в ліжко й засну».

Розділ 4. ВІТРОГОНКА

Кінгспорт – незвичайне старе містечко, що живе спогадами про минулі колоніальні дні й дихає повітрям давньої історії, мов шляхетна, витончена літня пані в платтях, пошитих за модою її далекої юності. Тут і там воно вже пізнає сучасність, та душа його лишається вірна колишнім часам. Є в ньому безліч дивовижних пам’яток і романтичний дух легендарної минувшини. Колись то був порт на межі європейського світу із землями індіанців, тож поселенцям не випадало нудьгувати, маючи таких сусідів. Згодом містечко перетворилося на яблуко розбрату між англійським та французьким прапорами й кілька разів перейшло з рук до рук, – і кожен період такої окупації лишав на його тілі нові й нові сліди.

Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом – руїни старовинної французької фортеці, а на майданах – іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два – сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених.

Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, – і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною.

Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати.

Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам – другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно.

– Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, – мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, – та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі.

– Ох, – зітхнула Енн. – Не можу описати, як я почувалася, стоячи там у черзі до списків – дрібнесенька, мов найменша крапля у величезному відрі. Гірко почуватися дрібною, та вже геть нестерпно думати, що ніколи, ніколи ти не будеш нічим іншим. А я саме так і почувалася – маленькою, невидимою, мовби хтось із тих другокурсників міг наступити й роздушити мене. І зійшла б я в могилу – неоплакана, незнана, невідспівана.^[8]

– Зачекаймо до наступного року, – втішила Прісцилла. – Тоді зможемо так само знуджено й велемудро поглядати, як усі ті другокурсники. Я певна, що гірко почуватися дрібною, та ще гірше – здаватися собі величезною й незграбною, як я – так, наче можу заповнити собою цілий Редмонд. Мабуть, це тому, що я на добрячих два дюйми вища за будь-кого в тій юрбі. І мені було не страшно, що котрийсь другокурсник може на мене наступити, але так лячно, що мене сприймуть за слона чи за перерослу, розгодовану картоплею острів’янку.^[9]

– Усе лихо, напевне, у тім, що ми не можемо пробачити великому Редмонду такої несхожості з маленькою вчительською семінарією, – мовила Енн, збираючи подерті клапті колишньої своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити наготу духу. – Коли ми закінчували семінарію, то всі були між собою знайомі й кожна мала там своє місце. Мабуть, самі того не розуміючи, ми сподівалися, що й у Редмонді нас чекає те саме життя, а тепер відчуваємо, як земля вислизає в нас із-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Райт не знають і не довідаються про мій нинішній душевний стан. Вони тріумфально вигукнули б: «Я ж тобі казала!» – і були би певні, що це початок кінця, хоч насправді це кінець початку.

– Отож-бо. Це вже більше схоже на справжню Енн. Скоро ми звикнемо, знайдемо тут друзів, і все буде добре. Енн, а ти помітила дівчину, що ввесь ранок простояла самотою під дверима жіночого гардеробу – оту вродливу, карооку й із капризно вигнутим ротиком?

– Так, і помітила зокрема тому, що вона здалася мені чи не єдиною тут, хто виглядав самотньо – так, як я почувалася. Та в мене була ти, а в неї – зовсім нікого.

– Думаю, вона й почувалася самотньо – кілька разів мовби хотіла підійти до нас, але не зважилася. Сором’язлива, мабуть. А я була б рада, якби вона підійшла. Якби я не почувалася вже згаданим слоном, то сама підійшла б до неї. Але я не могла сунути через цей величезний зал, коли там на сходах завивали усі ті хлопці. А вона була найгарніша з першокурсниць, яких я сьогодні побачила, та певне, щедрот у долі небагато, і першого дня в Редмонді не допоможе навіть гарненьке личко, – сміючись підсумувала Прісцилла.

– Я хочу після обіду прогулятися на цвинтар Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знаю, чи можна вважати цвинтар годящим місцем для розради, та схоже, з досяжних місць це єдине, де ростуть дерева – а мені так потрібні дерева. Сяду на одній із тих старих плит, замружуся й уявлятиму, ніби я в ейвонлійських лісах.

Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом.

На Інкермані досі дика ожина червоно-кривава,

І холодним висотам його буде вічно сяяти слава, –

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева.

На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер.

– «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, – прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, – що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо його людських чеснот – то другого такого велемовного панегірика в цілому світі не відшукати, я певна. Цікаво, чи казали вони йому за життя, що він був найкращим із батьків, чоловіків та друзів?

– А ось іще одна, – відповіла Прісцилла. – Слухай. «Пам’яті Александра Росса, що спочив 22 вересня 1840 року у віці 43 літ. Нехай цей надгробок послужить даниною любові тієї, кому впродовж 27 років він був вірним слугою, для кого був другом, гідним найглибшої довіри й ніжності».

– Яка гарна епітафія, – замислено мовила Енн. – Годі й бажати кращої. Усі ми певним чином – слуги, і коли те, що ми вірні, можна щиро вирізьбити на нашому надгробку, то й додавати вже нічого не треба. А ось маленька сіра і така сумна плита – «Пам’яті наймилішої дитини». І ще одна – «Пам’яті того, хто похований деінде». Цікаво, де та незнана могила? Еге ж, Пріс, нинішні цвинтарі ніколи не будуть такі цікаві, як цей. Ти правду казала – я сюди незрідка зазиратиму. Я вже люблю це місце. Бачу, ми тут не самі: онде наприкінці алеї дівчина.

– Так, і, здається, це та сама дівчина, що її ми бачили зранку в Редмонді. Я дивлюся на неї вже п’ять хвилин. Точнісінько півдюжини разів вона мовби поривалася підійти до нас, і щоразу спинялася на півдорозі. Чи то страшенно сором’язлива, чи то має нечисте сумління. Ходімо, познайомимося з нею. Мені здається, на цвинтарі це буде легше, ніж у коледжі.

І дівчата рушили довгою трав’янистою алеєю до незнайомки, що сиділа на сірій плиті попід велетенською вербою. Була вона й справді вродлива – живою, незвичною, чарівливою вродою. Коси мала каштанові й гладенькі, мов шовк, а круглі щічки її вкривав легкий рівний рум’янець. Над великими оксамитово-карими очима були в неї чорні широкі брови з дивно загнутими кінчиками, а червоно-рожеві вуста вигиналися химерно й вередливо. Був на ній елегантний коричневий костюм; на ногах видніли модні туфельки, а капелюшок із темно-рожевої соломи, прикрашений золотаво-коричневими маками, невловно й беззаперечно свідчив, що це – витвір справжнього митця своєї справи. Зненацька Прісциллу боляче шпигнуло усвідомлення, що її власний капелюшок виготовила сільська модистка, Енн тим часом стривожено міркувала, чи не здається блузка, яку вона сама пошила, а пані Лінд підігнала їй по фігурі, простацькою та сільською поряд із вишуканим убранням незнайомки. На мить обом дівчатам закортіло піти геть.

А проте обидві вони вже підходили до сірої плити. Тікати було пізно, бо ж кароока дівчина, очевидно, виснувавши, що вони йдуть до неї, підвелася і, простягнувши руку, ступила вперед, усміхаючись весело й дружньо, – і не було в тій усмішці знати ані тіні нечистого сумління чи сором’язливості.

– Я так хотіла довідатися, хто ці двоє дівчат, – радісно вигукнула вона. – Просто до смерті хотіла. Я бачила вас уранці в Редмонді. Там було жахливо, еге ж? Я навіть пошкодувала, що не лишилася вдома й не вийшла заміж.

Від цієї несподіваної заяви Енн і Прісцилла щиро й невимушено розсміялися. Засміялася слідом за ними й кароока дівчина.

– Це правда. Адже я могла вийти заміж. Ну ж бо, сядьмо на оцій плиті – і познайомимось. Це буде неважко. Я знаю, ми будемо дуже одна одну любити – і я вже знала це, щойно побачила вас уранці в Редмонді. Як мені хотілося підійти й обійняти вас!

– Чому ж ти не підійшла? – запитала Прісцилла.

– Бо просто не могла зважитись. Я ніколи й ні на що не можу сама зважитись і завжди від цього мучуся. Варто лиш мені зробити вибір, як усім єством я починаю відчувати, що правильним буде геть інше. Страшне лихо – але така вже я народилася, і марно винуватити мене за це, як то робить дехто. Тому я й не наважилася підійти й заговорити з вами, хоча дуже страшенно хотіла.

– Ми думали, що ти соромишся, – мовила Енн.

– О ні, люба, ні. Сором’язливість не належить до вад – чи то чеснот Філіппи Гордон, або ж, коротше, просто Філ. Будь ласка, кличте мене Філ. А вас як звуть?

– Це Прісцилла Грант, – показала на подругу Енн.

– А це – Енн Ширлі, – так само вчинила Прісцилла.

– І ми обидві з Острова Принца Едварда, – одноголосно повідомили дівчата.

– А я з Болінброка, що в Новій Шотландії, – відповіла Філіппа.

– З Болінброка! – вигукнула Енн. – Я ж саме там народилася.

– Правда? Тоді ти теж «синьоноса».^[11]

– Ні, – відказала Енн. – Хтось – здається, Ден О’Коннелл,^[12] – писав, що не конче той, хто народиться в стайні, буде конем. Я питома острів’янка.

– Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці – і старатися годі. Це найгірша з моїх вад – і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди – сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його – подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, – і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність?

На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла:

– Ще вранці ми подумали, що ти – одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді.

Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби.

– Я теж так подумала, – пролунала ще одна дивовижна заява, – та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу – я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням.

– Дякую, – засміялася Енн, – та ми із Прісциллою і так певні своєї вроди, і тому ще якихось підтверджень нам не треба. Тож не переймайся.

– Ти смієшся, бо думаєш, що я огидно марнославна, та запевняю тебе – це не так. У мені немає ані краплі марнославства. І я не шкодую компліментів іншим дівчатам, коли вони на те заслуговують. Як добре, що ми з вами познайомились. Я приїхала в суботу, і вже ледь не вмерла, так за домом скучила. Правда ж, це страшне відчуття? Бути в Болінброку славетною особою, а тут стати просто ніким! Часом я так тужила. А де ви живете?

– На Сент-Джон, тридцять вісім.

– О, як чудово! Бо я – одразу за рогом, на Воллес-стріт. Хоча в мене кепський пансіон. Там нудно й похмуро, і вікна в моїй кімнаті виходять на такий бридкий задній двір. Найпаскудніше місце у світі! А щодо котів – ну, хай і не всі кінгспортські коти збираються там увечері, але щонайменше половина з них напевне. Я люблю котів, які тихенько сплять на килимках перед затишними камінами з веселим полум’ям, але коти опівночі на задніх дворах – це геть інші тварини. Я ридала всю першу ніч тут, і те саме робили вони. Якби ви бачили мій ніс уранці! Я тоді так шкодувала, що поїхала з дому.

– І як то ти наважилася їхати в Редмонд, така нерішуча? – весело поцікавилася Прісцилла.

– Господь з тобою, люба, я й не наважувалася. Це тато захотів відправити мене сюди. Так затявся – хтозна-чого. Бо ж уявити лишень – я здобуваю ступінь бакалавра, сміх та й годі. Хоча мені це буде неважко. Розуму в мене тьма.

– О! – непевним тоном відказала Прісцилла.

– Так. Але яка ж то тяжка праця – думати. А бакалаври ж усі, певне, люди вчені, гідні, розумні й мудрі. Ні, я сама не хотіла їхати в Редмонд. Зробила це тільки через тата. Він у мене таке чудо. А якби я лишилася вдома, то все одно довелося б вийти заміж. Мама на цьому дуже наполягала. Вона страшенно рішуча. Але я й думати не хотіла про заміжжя принаймні в найближчі кілька років. Бо спершу варто як слід повеселитися. І хай як смішно уявити мене бакалавром, думка про те, що я можу бути поважною заміжньою дамою, видається справдешнім безглуздям. Мені ж усього вісімнадцять. То я й подумала собі, що ліпше поїхати до Редмонду, аніж іти під вінець. Та ще як мені було обирати, за кого виходити?

– Від женихів спасу не мала? – засміялася Енн.

– Отож. Я страшенно подобаюся хлопцям, правда-правда. Та обирати однаково довелося б із двох. Решта були або надто молоді, або надто бідні. А я, бачте, мушу вийти за багатія.

– Чому?

– Люба, та невже ж можливо уявити мене за бідняком? Я не вмію робити зовсім нічого корисного, а грошей витрачаю достолиха. О, ні-ні, мій чоловік повинен мати їх цілу тьму. Тож і коло женихів звузилося до двох. Але із двох мені обрати не легше, аніж із двох сотень, бо я чудово знаю, що за кого б не вийшла – усе життя шкодуватиму, що не обрала іншого.

– І ти жодного з них… не кохала? – ледь завагалася Енн. Нелегко було їй говорити з незнайомою людиною про величну таємницю, котра назавжди змінює життя.

– Господи, звісно, ні. Хіба я можу кохати? Я й не здатна на таке. Та я й не хотіла б закохатися. Кохання перетворює тебе на рабу – так я вважаю. Дає чоловікові страшенну владу й можливість тебе скривдити. Мене це лякає. Ні-ні, Алек та Алонзо – чудові хлопці, і обидва так мені подобаються, що геть ніяк і вирішити, кого із двох я люблю більше. У цьому й лихо. Алек, звісно, вродливіший – а я просто не можу вийти за негарного чоловіка. І вдача у нього славна, і такі милі чорні кучері. Та він аж надто бездоганний, а я не певна, чи потрібен мені бездоганний чоловік – такий, у якім і жодної вади не знайдеш.

– То чом би не вийти за Алонзо? – серйозно запитала Прісцилла.

– Подумай лишень – вийти заміж за хлопця на ім’я Алонзо! – скрушно відказала Філ. – Такого я, боюся, не стерпіла б. Але в нього класичний ніс, а для мене страшенною втіхою буде мати чоловіка з носом, який не викликає сімнівів. Бо мій такий непевний. Зараз він формується за гордонівським зразком, але мені лячно, що з віком він може перебрати й бернівських рис. Я щодня оглядаю його дуже прискіпливо, щоб пересвідчитися, що він і досі гордонівський. Моя мама з Бернів, і в неї щонайбернівський з усіх бернівських носів. Бачили б ви його. А я так люблю гарні носи! У тебе, Енн, страшенно гарний ніс. І ніс Алонзо майже схилив мене до вибору на його користь. Але ж Алонзо! Ні, я так і не обрала. Якби із женихами можна було, як із капелюшками – поставити поруч, заплющити очі й штрикнути шпилькою, – усе було б набагато простіше.

– А як Алек та Алонзо поставилися до твого від’їзду? – допитувалася Прісцилла.

– О, вони досі не полишили надій. Я сказала, що їм доведеться почекати, доки я прийму рішення. І вони готові чекати. Бачте, вони просто обожнюють мене. А я тим часом веселитимуся. Сподіваюся, у Редмонді я матиму силу-силенну кавалерів, бо інакше мені буде так нудно. А вам не здається, що всі першокурсники тут страхітливо потворні? Гарний мені трапився між них лише один. Але він пішов, доки ви з’явилися. Його товариш кликав його Гілбертом. У цього товариша очі отакі банькаті. А куди це ви, дівчата? Хіба вже йдете?

– Мусимо, – доволі холодно відказала Енн. – Уже пізно, а в мене є ще робота.

– Але ж ви прийдете ще якось до мене, так? – запитала Філіппа, підводячись й обіймаючи їх обох. – І мені дозвольте приходити. Я хочу з вами дружити. Ви мені дуже сподобалися. Вам же ще не зовсім набридла моя легковажність, правда?

– Не зовсім, – засміялася Енн, сердечно обіймаючи Філіппу у відповідь.

– Бо я ж нітрохи не така дурна, якою здаюся. Приймайте Філіппу Гордон, якою створив її Господь, із усіма вадами – і будьте певні, вона вам сподобається. Як гарно тут, на цвинтарі, еге ж? Я б хотіла, щоби й мене тут поховали. А цієї могили я не бачила – оцієї, із залізною огорожею, – гляньте, дівчата! На камені напис, що це могила мічмана, котрий загинув у битві між «Шенноном» та «Чесапіком».^[13] Подумайте лиш!

Енн зупинилася біля огорожі, розглядаючи потрощений витертий надгробок. Серце її затріпотіло від раптового хвилювання. Старий цвинтар попід шатром дерев, із довгими рядами тіней, зник із-перед її очей. Натомість бачила вона кінгспортську гавань майже за сотню років перед тим. Поволі з туману виринув величний фрегат з осяйним англійським «прапором-метеором». Позаду виднів іще один – і на палубі його лежала, завинута у свій зірковий прапор, непорушна фігура – тіло відважного капітана Лоренса. Рука часу перегорнула сторінки, і ось уже затокою тріумфально пливе «Шеннон», ведучи за собою переможений «Чесапік».

– Повернися, Енн, повернися, – сміючись тягла її за руку Філіппа. – Ти за сотню років від нас. Повернися!

Енн підкорилася, зітхнувши, із мрійливим блиском в очах.

– Я завжди любила цю стару історію, – відповіла вона, – і хоч перемогу в тій битві здобули англійці, я люблю її через хороброго загиблого командира. Ця могила мовби наближає ту битву до нас і робить її такою реальною. Цьому бідолашному мічману було всього вісімнадцять років. Він загинув «від тяжких ран, котрі дістав у запеклій борні», як сказано тут, в епітафії. Такої лиш може бажати солдат.

Перш ніж піти, Енн відколола від сукні букетик невеличких бузкових стокроток і обережно поклала на могилу хлопця, полеглого у великій морській дуелі.

– То що скажеш про нашу нову приятельку? – запитала Прісцилла, коли Філ пішла.

– Мені вона сподобалася. Є в ній щось чарівне, попри всі її безумні вигадки. Я вірю, що вона, як сама каже, нітрохи не така дурна, якою здається. Миле, зворушливе дитя. Навіть не знаю, чи вона колись виросте.

– І мені вона сподобалася, – упевнено проказала Прісцилла. – Хоч і говорить про хлопців не менше за Рубі Джилліс. Але Рубі мене дратувала чи й викликала нудоту, проте з Філ хотілося хіба щиро посміятися. Чому так?

– Вони дуже різні, – замислено відповіла Енн. – Рубі, я думаю, чинить свідомо: бавиться в кохання й закоханість. Та ще, коли хизується своїми женихами, відчуваєш, як вона хоче тобі дошкулити, що в тебе їх не так багато. Філ же про своїх женихів говорить, як про добрих друзів. Вона справді вважає хлопців своїми друзями, любить, коли вони крутяться довкола неї десятками, любить бути в центрі уваги, і хоче, щоб її всі любили. Навіть Алек та Алонзо – тепер я завжди буду згадувати ці два імені разом – для неї, мов двоє товаришів, які хочуть, щоб вона все життя з ними гралася. Я рада, що ми познайомилися з нею, і рада, що побували на старому цвинтарі. Здається, нині я пустила крихітний корінець у кінгспортську землю. Сподіваюся, це так і є. Не люблю почуватися пересадженою.

Розділ 5. ЛИСТИ З ДОМУ

Упродовж наступних трьох тижнів Енн і Прісцилла почувалися чужинками на чужині. Потім зненацька все владналося: Редмонд, професори, аудиторії, студенти, навчання й розваги. Життя більше не складалося з розрізнених фрагментів, а линуло суцільним потоком. Першокурсники з юрми не пов’язаних між собою осіб перетворилися на єдину групу із власним духом, гаслом, інтересами, амбіціями й антипатіями. У щорічному Гуманітарному конкурсі вони виграли в змаганні з другокурсниками й відтак здобули повагу решти студентів та глибоку впевненість у власних силах. Досі три роки поспіль перемога діставалася другокурсникам; цьогорічною ж звитягою першокурсники завдячували майстерному керівництву Гілберта Блайта, котрий, розробивши нову хитромудру тактику, призвів до нищівної поразки суперника й тріумфу своєї команди. Нагородою за заслуги стало для нього обрання старостою курсу – місце почесне й відповідальне, принаймні з точки зору новачка, про яке багато хто міг лише мріяти. Також його запросили долучитися до «Ягнят» – редмондське слівце на позначення студентського товариства «Лямбда тета»^[14] – честь, якої зрідка удостоювався першокурсник. Посвячення в члени товариства вимагало ініціації: упродовж цілого дня Гілберт мусив ходити центральними й найжвавішими вулицями Кінгспорта в крислатому жіночому капелюшку й широченному яскравому кухонному фартуху із квітчастого ситцю. Усміхнений Гілберт весело походжав містом, раз по раз чемно піднімаючи капелюшка при зустрічі з котроюсь зі знайомих дам. Чарлі Слоун, котрого «Ягнята» до своїх лав не запросили, сказав Енн, що не розуміє, як може Блайт це робити, і що він, у свою чергу, нізащо до такого б не принизився.

– Уяви Чарлі Слоуна в капелюшку та фартуху, – сміялася Прісцилла. – Він мав би вигляд, точнісінько як його бабуся. А Гілберт і в жіночому вбранні був чоловіком – геть як у власному звичному одязі.

Невдовзі Енн і Прісцилла опинилися в самісінькому вирі редмондського життя. Великою мірою це сталося завдяки Філіппі Гордон. Філіппа була дочкою знаного й заможного чоловіка, і належала до старої родини «синьоносих» аристократів. У поєднанні з її вродою та чарівністю, котру завважували всі її знайомі, це відкривало перед нею двері кожного студентського клубу, гуртка й товариства; і всюди, де вона бувала, її супроводжували й Енн із Прісциллою. Філ обожнювала своїх нових подруг – а надто Енн. Вона була доброю товаришкою, вільною від будь-яких упереджень. «Любиш мене – люби й моїх друзів» – таке, здавалося, було її неусвідомлене гасло. Отож вона легко ввела їх у своє дедалі ширше коло знайомств, і для двох ейвонлійських дівчат шлях до редмондського товариства виявився легким і приємним, на подив і заздрість інших першокурсниць, які, позбавлені підтримки Філіппи, мусили впродовж першого року навчання лишатися на периферії усіх важливих подій.

Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ була тим самим милим, зворушливим дитям, яким здалася під час їхньої першої зустрічі. Утім, як сказала сама Філіппа, розуму в неї була «сила-силенна». Де й коли вона знаходила час на уроки, лишалося таємницею, бо її постійно просили до участі в різного роду «розвагах», і домашні її вечірки завжди були велелюдні. «Женихів» вона мала, скільки душі хотілося, позаяк дев’ять із кожних десяти першокурсників і значна частина старших студентів змагалися між собою за саму лиш її усмішку. Вона цим щиро тішилася й про кожну свою перемогу радісно оповідала Енн і Прісциллі, вдаючись при цьому до коментарів, від яких у бідолашного закоханого вуха запалали би справдешнім багрянцем.

– Проте Алек та Алонзо, здається, досі не мають собі жодного серйозного суперника, – жартівливо завважила Енн.

– Жодного, – підтвердила Філіппа. – Я щотижня пишу їм обом і все розповідаю про своїх тутешніх хлопців. Я впевнена, їх це тішить. Хоч, звісно, того, хто подобається мені найбільше, ніколи я не здобуду. Гілберт Блайт не звертає на мене уваги, хіба часом гляне так, наче я – маленьке миле кошенятко, яке хочеться погладити. І причина мені відома. Я заздрю вам, королево Анно. Я мала б довіку на тебе образитись, а натомість люблю тебе просто нестямно, і гірко мучуся, коли не бачу тебе щодня. Ти така несхожа на решту моїх знайомих дівчат. Коли ти дивишся на мене цим своїм особливим поглядом, я почуваюся дрібною, легковажною істотою, і дуже хочу стати кращою, мудрішою й сильнішою. Та всі мої шляхетні наміри вибиває з голови перший-ліпший гарний хлопець. Правда, чудове життя в коледжі? Аж смішно згадати, що першого дня мені було так маркітно. А втім, якби не це, я, певне, так і не познайомилася б із вами. Енн, прошу тебе, скажи, що ти малесеньку краплиночку любиш мене. Я вмираю, як хочу це почути.

– Я люблю тебе велику краплиночку, і думаю, що ти чудове, миле, ніжне, пухнасте й лагідне… кошенятко, – засміялася Енн, – але не розумію, коли ти встигаєш учити уроки?

Проте Філ, очевидно, встигала, бо серед першокурсників мала найвищі оцінки з усіх предметів. Навіть старий буркотливий викладач математики, який не терпів студенток і виступав категорично проти прийому дівчат у Редмонд, ніколи не міг загнати її на слизьке. Вона випереджала своїх однокашниць в усьому, окрім англійської мови й літератури, де Енн Ширлі лишила її далеко позаду. Самій же Енн навчання на першому курсі видавалося дуже легким, головним чином завдяки самостійним заняттям, що їх вони з Гілбертом трималися впродовж попередніх двох років в Ейвонлі. Це дозволяло більше часу присвятити спілкуванню й знайомствам, яким вона віддавала належну увагу. Проте ніколи, ані на мить, не забувала вона Ейвонлі й тамтешніх друзів. Щотижня найщасливішими днями для неї були ті, коли приходила пошта. Доки надійшли перші листи, Енн і гадки не мала, що зможе бодай колись полюбити Кінгспорт і відчути його своїм домом. А доти до Ейвонлі, здавалося, були тисячі неосяжних миль; листи ж зробили його ближчим і переплели старе життя з новим так тісно, що з них виткалося одне суцільне існування замість двох безнадійно непов’язаних між собою періодів. У першій пачці було шість листів – від Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс, Діани Баррі, Марілли, пані Лінд та Деві. Джейн писала каліграфічним почерком, охайно розставляючи всі крапки над «і» та виводячи дашок над кожною «т»; утім, лист її не містив жодної цікавої фрази. Вона ні словом не згадала школи, про яку Енн до нестями хотілося почути, і не відповіла на жодне із запитань, які поставила їй Енн у своєму листі, розповівши натомість, скільки ярдів мережива вона останнім часом виплела, яка погода в Ейвонлі, яку сукню вона збирається шити і як саме переживає головний біль. Рубі Джилліс у своєму довжелезному листі гірко побивалася за Енн, переконуючи, як бракує її товариства в усьому, допитувалася, які в Редмонді хлопці, і насамкінець звіряла власні тривоги й сумніви, пов’язані з численними її кавалерами. То був порожній, нешкідливий лист, із якого Енн могла б хіба посміятися, якби не постскриптум. «Гілбертові, судячи з його листів, Редмонд сподобався, – писала Рубі. – Чарлі ж, здається, не в захваті».

Отже, Гілберт пише Рубі. Чудово! Звісно, він має на це повне право. От лише..! Енн не знала, що першого листа Рубі написала сама, а Гілберт відповів на нього просто із чемності.

Дівчина презирливо відкинула листа Рубі вбік. Проте всю гіркоту, котру здійняв їй у душі той постскриптум, геть-чисто змив веселий, радісний, повний таких жаданих новин лист Діани. Подруга, може, трішки забагато писала про Фреда, та все ж не оминула увагою жодної справді цікавої теми і, читаючи, Енн мовби знову опинилася в Ейвонлі. Марілла писала сухо й безбарвно, і ніяких пліток, ані виявів почуттів не було в її листі. Проте від нього віяло духом простого й безпечного життя в Зелених Дахах, незмінного спокою й любові, котрі завжди чекали там на Енн. Лист пані Лінд був повен церковних новин. Вільна від хатніх клопотів, пані Лінд могла тепер присвятити церкві більше часу, усією душею вболіваючи за перебіг тамтешніх справ. У листі вона обурювалася бідолашними «заступниками» пастора, одного з яких належало обрати на тимчасово вакантну ейвонлійську кафедру.

«Певне, зараз у священики йдуть самі бевзі й нетями, – писала з гіркотою пані Лінд. – Бачила б ти цих кандидатів. А що вони мелють у своїх проповідях! Чи не половина з того – просто вигадка, а найгірше те, що в жодного з них немає міцної теологічної позиції. Та не було ще серед них жахливішого, ніж той, що його ми слухаємо зараз. Бере собі текст із Біблії, а проповідь каже геть про інше. Та ще заявляє, буцім не вірить, що жоден язичник не увійде в Царство Небесне. Треба ж таке! Тоді, виходить, усі гроші, котрі ми пожертвували на місіонерські служіння, були витрачені намарне, от що! У неділю каже, мовляв, наступного тижня читатиме проповідь про сокиру, що плавала. Краще взявся б ретельніше за Біблію, та й не чіпав сенсаційних тем. Коли вже пастор не може в Святому Письмі знайти собі теми для проповіді, то все геть сходить на пси, будь певна! Яку церкву ти відвідуєш, Енн? Сподіваюся, ти робиш це регулярно. Люди часом занедбують церкву, живучи далеко від дому, і я гадаю, студенти коледжів щодо цього великі грішники. Я чула, що дехто з них навіть уроки вчить у неділю! Сподіваюся, Енн, ти ніколи не впадеш так низько. Пам’ятай, як тебе виховували. І пильнуй з тим своїм новим товариством. Хтозна, що за набрід там по коледжах учиться. Зовні вони, може, як гроби побілені, а всередині – хижі вовки, будь певна. І краще навіть не розмовляй із жодним хлопцем, коли він не з нашого острова.

Я забула тобі розказати, що сталося того дня, коли пастор приходив до нас. У житті не бачила нічого кумеднішого. Я й Маріллі сказала: оце б Енн посміялася, якби тут була. Навіть Марілла сміялася. Бач, він – низенький гладун, і ноги в нього криві. А до нас тоді забрів той старий велетенський кнур пана Гаррісона, зайшов у задні двері – та ще ж саме в ту хвилину, коли пастор вийшов на поріг. Кнур кинувся геть, але не мав як вибігти, хіба поміж ніг пастора. Проте був він такий великий, а пастор такий низький, що його він і поніс на власній спині. Капелюх у пастора полетів в один бік, а ціпок – в інший, саме в ту мить, як ми з Маріллою вибігли з кухні. Ніколи не забуду, як він змінився на виду. Та й бідолашний кнур на смерть перелякався. Тепер щоразу, коли я читатиму в Біблії про знавіснілих свиней, що кинулися із кручі в море, буду згадувати, як кнур пана Гаррісона мчав схилом, несучи на собі пастора. Він, мабуть, подумав, що то Нечистий замість вселитися в нього, скочив йому на спину. Добре, хоч двійнята ніде поблизу не крутилися. Не слід їм бачити пастора в такім непоказнім становищі. А він зіскочив – чи то впав із кнурової спини вже перед самісіньким струмком. Кнур собі, як навісний, кинувся через струмок просто в ліс. Ми з Маріллою підбігли до пастора, помогли йому підвестися й обтрусити пальто. Він, хоч і не забився, та дуже розсердився. Винуватив нас із Маріллою в усьому, хоч ми йому пояснили, що то кнур не наш, і що нам самим він дошкуляв ціле літо. Та й чого пастор пішов до задніх дверей? Пан Аллан ніколи так не робив. Нескоро вдасться нам знайти такого пастора, як був пан Аллан. Та нема лихого, щоб не вийшло на добре. Опісля цього випадку ми ніде не бачили ані сліду цього кнуряки, і я певна, що вже й не побачимо.

В Ейвонлі життя минає спокійно. Зелені Дахи виявилися геть не такі відлюдні, як я страшилася. Хочу взимку почати плести ще одну бавовняну ковдру. У жінки Сайласа Слоуна є гарний новий візерунок із яблуневими листками.

Для розваги я тепер читаю в бостонській газеті, що її надсилає мені небога, колонку про суди над убивцями. Досі я ніколи не читала таких речей, але часом буває цікаво. Жахливе місце, напевно, ці Штати. Сподіваюся, Енн, ти ніколи туди не поїдеш. Але як тепер дівчата вештаються по всьому світі – страх та й годі. Я завжди згадую сатану із Книги Йова – як він ходив туди й сюди, униз і вгору. Не вірю я, що такий був Господній задум для нас, от що.

Деві поводиться незле, відколи ти поїхала. Тільки раз утнув якусь шкоду, і Марілла покарала його, змусивши цілий день носити Дорин фартушок, то він пішов і порізав їх усі на клапті. Я його за це відшмагала, а він тоді пішов ганяти мого півня й заганяв до смерті.

У моєму домі оселилися Макферсони. Вона вправна господиня й любить усюди наводити лад. Повисмикувала всі мої лілеї, бо каже, що з ними сад має страшенно занехаяний вигляд. Ті лілеї висадив Томас невдовзі по нашім весіллі. Її чоловік, здається, милий і добрий, та вона ніяк не відвикне бути старою панною, от що.

Не мордуй себе уроками і неодмінно вдягай теплу білизну, коли надійдуть перші приморозки. Марілла за тебе дуже хвилюється, та я кажу, що здорового глузду в тебе стало куди більше, ніж я колись припускала, і що ти даси собі раду».

Деві розпочав свого листа з нарікань.

«Дорога енн, будь ласка напиши маріллі хай непривязує мене до поручча на мосту як ми рибалимо бо з мене хлопці сміюця коли вона так робе. Тут бестебе сумно але вшколі весело. Джейн ендрюс сердитіша ніж ти. Вчора я злякав пані лінд ліхтором з гарбуза. Вона теж дуже росердилася і ще сердилася що я заганяв її півня і він сдох. Але я нехотів щоб він сдох а чого він сдох скажи енн я хочу знати, пані лінд викінула його свиням а могла продати панові блеру він хорошого дохлого півня тепер купля за 50 сентів. Вчора я чув пані лінд просила пастора молитеся за неї а що такого поганого вона зробила скажи енн я хочу знати, а ще енн у мене є повітраний змій с таким роскішним фостом. Вчора мілті болтер ушколі росказав мені таку історію і цевсе правда. Що старий Джо Мозі з Леоном грали на тому тижні вечері вкарти у лісі. Карти лижали на пні а з лісу раптом вишов виликий чорний чоловік вижчий за дерева і забрав карти і пень і зник с таким звуком наче то гром гуркотів. Мабудь вони страшно налякалися. Мілті каже що чорний чоловік то був диявол, це правда скажи енн я хочу знати, пан кімбел зі спенсервейла дуже форий і мусить їхати в ликарню вибач зараз я спитаю маріллу як це пишиця. Марілла каже що він мусить їхати не в ликарню а в боживильню. Він думає що в середині вньому змія, а як це коли в середині втебе змія скажи енн я хочу знати, і пані бел теж форіє. пані лінд каже то все тому що вона багато думає про своє нутро».

– Цікаво, – мовила сама до себе Енн, складаючи прочитані листи, – якої думки була б пані Лінд про Філіппу.

Розділ 6. У ПАРКУ

– Що ви сьогодні робитимете, дівчата? – запитала Філ, з’явившись у кімнаті Енн одного суботнього пообіддя.

– Ми йдемо на прогулянку до парку, – відказала Енн. – Хоч я мала б лишитися вдома й дошити блузку. Але в такий день я шити зовсім не можу. Щось бринить у повітрі – хвилює мою кров, а душа співає осанну всьому сущому. Пальці тремтітимуть і шов удасться кривий. Отож – у парк, до сосон!

– Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу?

– Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж.

– Але тоді, – зажурилася Філіппа, – доведеться йти без пари, а це щось нове для мене.

– Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів?

– О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно – зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо – навряд. Я похапцем витягла з конверта лист до Алека – так мені здалося – і дописала постскриптум. А тоді відправила обидва листи. А сьогодні вранці одержала відповідь Алонзо. Ох, дівчата, цей постскриптум я дописала до його листа, і він так розлютився. Він переживе це, звісно, – а коли й ні, то байдуже, – але я на цілий день зажурилася. От і прийшла до вас, мої хороші, – розважитися. Бо коли відкриється футбольний сезон, у мене всі суботи будуть зайняті. Я страшенно люблю футбол. Вдягатиму на матчі таку гарну шапочку й светр у кольорах Редмонду. Хоча звіддалік я й нагадуватиму ходячу рекламу перукарні. Енн, а ти знаєш, що цей твій Гілберт став капітаном команди першокурсників?

– Так, він казав нам учора ввечері, – мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. – Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем – думала, там вона буде в безпеці. Але – ти не повіриш – Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, – усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, – чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила.

– А мене ці подушки дратують, – зізналася Енн. – Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ?

– Так, але йтиму поруч із Прісциллою та Чарлі. Тоді це буде стерпна міра зайвості. Енн, цей твій Гілберт – таке серденько, але чого ж він повсюди ходить із Банькатим?

З обличчя Енн зійшов привітний вираз. Вона ніколи не мала теплих почуттів до Чарлі Слоуна, та він був із Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права глузувати з нього.

– Чарлі й Гілберт завжди були друзями, – холодно відказала вона. – А Чарлі хороший, і він не винен, що має такі очі.

– О, ні! Звісно ж, він винен! Мабуть, накоїв щось жахливе в минулому житті, і тепер має собі ці очі як покуту. Ми із Пріс помстимося йому за це. Будемо насміхатися просто йому у вічі, а він нічогісінько й не зрозуміє.

Певна річ, «безсоромні негідниці», як назвала їх Енн, здійснили свої «приязні» наміри. Проте Чарлі перебував у блаженному невіданні, гадаючи, що він страшенно гарний кавалер, коли поруч із ним ідуть двоє таких дівчат, надто Філіппа Гордон, перша красуня на курсі. Тепер Енн буде вражена й побачить, що дехто таки здатен належно його оцінити.

Гілберт та Енн неспішно крокували позаду. Стежка звивалася й тікала вздовж затоки, а вони тішилися спокійною, тихою красою осіннього вечора попід соснами в парку.

– Тиша тут – наче молитва, правда? – мовила Енн, піднявши лице до ясного неба. – Як я люблю сосни! Здається, коріння їхнє сягає глибоко в романтичну минувшину. Яка ж то втіха – прийти сюди часом і поговорити з ними. Тут я завжди щаслива.

Так серед гір німотних, сумовитих,

мов чарів дотик,

із сосен глицю обриває вітер,

а з душ – гризоти,^[15]

– процитував Гілберт. – Поряд з ними так дрібніють наші честолюбні прагнення. Ти згодна, Енн?

– Мабуть, коли мене спіткає велике горе, я прийду шукати розради в сосен, – замріяно промовила Енн.

– Надіюся, Енн, що жодне велике горе ніколи тебе не спіткає, – відповів Гілберт, котрий не міг навіть уявити горя в житті цього радісного, усміхненого створіння, що крокувало поруч із ним. Він ще не відав, що душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше.

– Та це, напевне, станеться… колись, – замислилася Енн. – Зараз життя здається келихом щастя, піднесеним до моїх вуст. Але й у ньому, як і в кожнім келиху, мусить бути гірчинка. І колись доведеться її скуштувати. Гадаю, мені стане на це сили й відваги. А ще, сподіваюся, це станеться не з моєї вини. Згадай, що казав доктор Девіс у недільній проповіді – ті біди, що посилає нам Господь, мають у собі розраду й утіху, а ті, що їх ми завдаємо собі самі, власного зіпсованістю й нерозважливістю, здолати буває найтяжче. Але в такий день, як сьогодні, не говорімо про біди! Адже він призначений для радості, хіба не так?

– Якби я міг, то не пустив би у твоє життя нічого, окрім радості й щастя, Енн, – мовив Гілберт тоном, котрий для Енн явно означав, що попереду небезпека.

– І це було б нерозумно, – квапливо заперечила вона. – Я переконана, що жодна душа не може правильно сформуватися без випробувань та горя… хоч ми й визнаємо це лише тоді, коли нам цілком добре. Ходімо швидше – онде всі решта, уже в альтанці й кличуть нас.

Друзі розташувалися в невеличкій альтанці, щоб звідти помилуватися густо-червоним палахкотінням і блідаво-золотими відблисками призахідного осіннього сонця. Ліворуч від них пролягав Кінгспорт; його шпилі й дахи мерехтіли в бузковому тумані. Праворуч, мінячись мідно-рожевими барвами, тяглася до заходу сонця гавань. Попереду сріблилася спокійна, оксамитово-гладенька вода, а позаду випинався з туману острів Вільяма, немов велетенський бульдог-охоронець міста. Крізь туман блимав яскравими спалахами маяк, мов печальна зірка, а ген із обрію відповідало йому світло іншого маяка.

– Чи ви колись бачили суворіше місце? – запитала Філіппа. – Я ніколи дуже й не хотіла на острів Вільяма, та навіть якби й захотіла, навряд чи змогла б туди дістатися. Гляньте на вартового, отам, на вишці форту. Він мовби зійшов зі сторінок якогось роману.

– До речі, про романи, – відгукнулася Прісцилла. – Ми шукали верес, але, звісно ж, нічого не знайшли. Мабуть, восени вже пізно його шукати.

– Верес! – вигукнула Енн. – Таж верес не росте в Америці, правда?

– Таких місць є лише два на всьому континенті, – мовила Філ. – Одне тут, у парку, а інше – десь у Новій Шотландії, тільки я забула, де саме. Якось тут стояла табором Чорна Варта – славетний шотландський полк, – і коли навесні солдати перетрушували солому в матрацах, насіння вересу впало на землю й проросло.

– Як гарно, – відповіла зачарована Енн.

– Ходімо додому по Спофорд-авеню, – запропонував Гілберт. – Подивимось на всі ті «розкішні домівки знаних багатіїв». Це найкрасивіша вулиця в Кінгспорті, і живуть там самі лише мільйонери.

– О, так, – підхопила Філ. – Енн, там є один страшенно чудовий будиночок, я так хочу тобі його показати. Його збудували не мільйонери, він там виріс, напевне, ще тоді, коли Спофорд-авеню була звичайною сільською вуличкою. Так, саме виріс – він не був там зведений. Усі інші тамтешні будинки такі нові й із дзеркальними вікнами, мені вони не подобаються, – а це просто будиночок мрії. Та ще його назва… Але зажди, сама все побачиш.

Вони вгледіли його, щойно вийшли з парку на оточений соснами пагорб. На самісінькій вершині, там, де Спофорд-авеню зливалася з путівцем, стояв невеличкий вибілений будиночок, обабіч котрого росли сосни, турботливо посплітавши гілля над низьким його дахом. Весь він був оповитий виноградом, і крізь його багряно-золоте листя проглядали зелені віконниці. А перед будиночком, за низькою кам’яною огорожею, розташувався садок. І попри жовтень, яскріли в садку прегарні старомодні квіти й кущі: глід, чагарниковий полин, лимонна вербена, бурячки, петунії, нагідки та хризантеми. Від воріт до будиночка пролягла вузенька цегляна доріжка, викладена «ялинкою». Будиночок і подвір’я мовби перенеслися на Спофорд-авеню із далекого села, та було в ньому щось таке, від чого найближчий його сусід, велетенський оточений газонами палац якогось тютюнового магната, здавався невимовно вульгарним і грубим. Адже, як завважила Філ, він був тут зведений, а не «виріс», невимушено й природно, і ця різниця впадала у вічі.

– Це наймиліший будиночок, який я бачила, – захоплено проказала Енн. – Я дивлюся на нього й знову відчуваю той самий приємний дитячий біль. Він миліший, певне, навіть за кам’яничку панни Лаванди.

– Я хочу, щоб ти звернула увагу на його назву, – мовила Філ. – Дивися, онде білими літерами на арці понад ворітьми – Дім Патті. Дивовижно, правда? Тим паче тут, поряд з усіма цими Сосновими Пагорбами, В’язовими Гаями та Ялівцевими Лісами. Дім Патті, треба ж таке! Я в захваті.

– А ти не знаєш, хто ця Патті? – запитала Прісцилла.

– Патті Спофорд: я дізналася, що саме так звуть його власницю. Вона мешкає тут зі своєю небогою вже кількасот років – ну, може, хіба трошечки менше. Енн, перебільшення – це ж лише політ поетичної фантазії. Мабуть, усе те заможне панство стільки разів намагалося його купити, бо він тепер коштує немалих грошенят. Але Патті не продається за жодних умов! Тут поза будинком є ще яблуневий сад – там, де мало бути заднє подвір’я. Ми його побачимо, коли пройдемо ще трохи далі. Справжній яблуневий сад на Спофорд-авеню!

– Сьогодні я мріятиму про Дім Патті, – мовила Енн. – Хтозна-чому я почуваюся так, наче й сама там живу. Цікаво, чи випаде нам колись зазирнути туди, всередину?

– Навряд, – відповіла Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

– Так, навряд. Але я думаю, що це все-таки станеться. У мене дивне, незбагненне відчуття – чи то радше передчуття, що ми з Домом Патті ще познайомимося ближче.

Розділ 7. ЗНОВУ ВДОМА

Перші три тижні в Редмонді здавалися нескінченними; решта ж семестру промайнула, мов на крилах вітру. І ось, не встигли студенти ще й оговтатися, як на них уже чекала підготовка до зимових іспитів, що їх усі вони згодом більш чи менш успішно склали. Честь бути першими з різних предметів розділили між собою Енн, Гілберт і Філіппа; Прісцилла склала іспити пречудово, та й Чарлі Слоун здобув непогані оцінки, задерши кирпу так, мовби з усіх предметів мав найвищі бали.

– Аж не віриться, що завтра о цій порі я буду вже в Зелених Дахах, – казала Енн увечері напередодні від’їзду. – Але це правда. А ти, Філ, будеш у Болінброку, з Алеком та Алонзо.

– Я за ними скучила, – визнала Філ, надкушуючи шоколадну цукерку. – Вони гарні хлопці. А ще в мене там ліку не буде танцям, виїздам і різним усіляким розвагам. Ніколи не вибачу вам, королево Анно, що ви не їдете зі мною.

– Твоє «ніколи», Філ, означає рівно три дні. Так мило із твого боку було запросити мене, і я сама охоче поїду в Болінброк, але не зараз. Цього року мушу поїхати додому. Ти не уявляєш, як я всім серцем прагну знов опинитися там.

– Нудно ж тобі там буде, – зневажливо проказала Філ. – Раз чи двічі зберуться місцеві вишивальниці, і всі старі пліткарки патякатимуть про тебе у вічі й позаочі. Ти помреш там від самотності, дівчинко!

– В Ейвонлі? – щиро засміялася Енн.

– Їдьмо зі мною – і матимеш незабутні канікули. Болінброк гинутиме за тобою, королево Анно: у тебе такі розкішні коси, і вишуканий смак, і все, все! Ти така несхожа на інших. Матимеш там нечуваний успіх, і я погріюся в променях твоєї слави – «не ружа, та побіля ружі». Їдьмо зі мною, Енн.

– Змальовані тобою світські радощі надзвичайно спокусливі, Філ, але я протиставлю їм зовсім іншу картину. Я їду туди, де чекає на мене старий фермерський будиночок, колись зелений, а тепер сіруватий, оточений голими й безлистими яблуневими садами. А побіля нього жебонить струмок і росте смерековий ліс, де чути, як грають на арфах дощі й вітри. Є там і ставок – узимку сумний і замислено-сірий. А в будиночку двоє літніх жінок: одна висока й худа, інша гладка та низенька. І двійнята: бездоганно чемна Дора й Деві, котрого пані Лінд уважає за «кару Господню». Є в мене там і своя кімнатка на піддашші, де витають мрії і стоїть ліжко з великою, пухкою периною, що після матраца в пансіоні для мене буде справдешньою розкішшю. Що ти на це скажеш, Філ?

– Звучить страхітливо нудно, – скривилася Філіппа.

– Я забула додати ще один, найголовніший штрих. Там буде любов, Філ, – щира, ніжна любов, якої не знайти мені більш ніде в цілім світі. І вона чекатиме там на мене. Це перетворює мою картину на шедевр, – правда ж? – хай навіть барви на ній і не надто яскраві.

Філ відсунула коробку із цукерками, мовчки підвелася, підійшла до Енн і міцно обійняла її.

– Енн, я хочу бути такою, як ти, – серйозно мовила вона.

Наступного вечора на залізничній станції в Кармоді Енн зустріла Діана. Додому вони їхали вдвох попід глибоким, темним зоряним небом. Зі стежини, що вела до Зелених Дахів, видно було святковий і радісний будинок. Світло мерехтіло в кожнім вікні, його відблиски розтинали сутінковий морок і на темному тлі Лісу Привидів багряніли полум’яні квіти. А на подвір’ї палахкотіло веселе багаття, довкруж якого витанцьовувало двійко веселих дітлахів, і щойно бричка спинилася попід тополями, одне з них дико й моторошно загорлало.

– Деві вважає, що це бойовий поклик індіанців, – пояснила Діана. – Так його навчив наймит пана Гаррісона, і він довго його опановував, щоб саме в такий спосіб привітати тебе. Пані Лінд каже, що цим криком він її геть-чисто всіх нервів позбавив. Раз по раз підкрадався до неї й верещав. І багаття він страх як хотів для тебе влаштувати. Цілих два тижні збирав галуззя й діймав Маріллу, щоб дозволила полити його гасом. Судячи із запаху, вона таки дозволила, хоч пані Лінд була переконана, що він тоді спалить і себе, і ввесь будинок.

Тим часом Енн вилізла із брички. Деві захоплено обійняв її за ноги, і навіть Дора вчепилася їй за руку.

– Таке ловке багаття, правда, Енн? Зажди, я покажу тобі, як його ворушити. Бачиш, які іскри летять? Це я для тебе влаштував, бо я дуже страшенно радий, що ти повернулася додому.

Відчинилися кухонні двері й зі світла виринула темна постать Марілли. Вона хотіла зустріти Енн у сутінках, бо непевна була, що зможе стримати щасливі сльози – сувора, незворушна Марілла, котра вважала нерозумним будь-який вияв почуттів. Позаду неї стояла пані Лінд, незмінно пухкенька, статечна й ласкава добродійка. Любов, про яку напередодні Енн казала Філіппі, огортала дівчину всією своєю радістю й ніжністю. Усе ж ніщо не могло дорівнятися до давніх симпатій і друзів, до стареньких любих Зелених Дахів. Як сяяли очі Енн за вечірнім столом, як квітнули рум’янцем її щоки, як сріблисто дзвенів її сміх! Діана збиралася лишитися на ніч, як у давні добрі часи, а на столі стояв чайний сервіз із трояндами. Більшої ласки від Марілли годі було й дочекатися.

– Ви, певне, з Діаною цілу ніч пропатякаєте, – ледь насмішкувато зронила Марілла, коли дівчата рушили нагору.

Вона завжди бувала насмішкувата, коли раптом їй доводилося зрадити справжні свої почуття.

– Авжеж, – усміхнулася Енн, – тільки спершу я вкладу Деві. Він на цьому наполягає.

– Звісно, – мовив Деві, ідучи разом з Енн до кімнати. – Я хочу знову казати молитву при тобі. Самому нецікаво молитися.

– Деві, ти молишся не сам. Господь завжди слухає тебе.

– Але ж я Його не бачу, – заперечив Деві. – А я хочу молитися при комусь, кого видно, тільки щоб це була не пані Лінд і не Марілла.

А втім, убравши сіру фланелеву нічну сорочку, Деві начеб і зовсім не квапився проказувати молитву. З нерішучим виглядом стояв він перед Енн, однією босою ногою чухаючи іншу.

– Ставай до молитви, маленький, – звеліла Енн.

Деві підійшов і сховав обличчя в її колінах.

– Енн, – здушено проказав він, – я не можу сказати молитву. Вже цілий тиждень не можу. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора.

– Чому, Деві? – лагідно запитала Енн.

– А ти… ти не розсердишся, якщо я скажу? – благально мовив Деві.

Енн посадовила хлопчика в сірій фланелі собі на коліна й притулила його кучеряву голову до свого плеча.

– Хіба я сердилася колись за те, що ти розповідав мені, Деві?

– Ні-і-і, не сердилась, але ти ставала сумна, а це ще гірше. І зараз ти станеш дуже страшно сумна, а ще тобі, напевне, буде соромно за мене.

– Ти зробив щось погане, Деві? І тому не можеш проказати молитву?

– Ні, я не зробив нічого поганого… поки що не зробив. Але хочу зробити.

– Що зробити, Деві?

– Я… хочу сказати погане слово, – різко, із зусиллям промовив Деві. – Я чув, як минулого тижня його сказав наймит пана Гаррісона, і відтоді сам хочу його сказати ввесь час, навіть тоді, коли молюся.

– То скажи його, Деві.

Вражений Деві підвів розпашіле обличчя.

– Але, Енн, це жахливо погане слово.

– Скажи його!

Деві знову недовірливо на неї глянув, а тоді тихенько проказав лайливе слово. Наступної ж миті він притиснувся обличчям до її щоки.

– Ох, Енн, я вже більше ніколи, ніколи його не скажу. Я більше ніколи не захочу його сказати. Я знав, що воно погане, але не думав, що воно таке… не знав, що воно таке.

– Так, Деві, тепер ти вже ніколи не захочеш його сказати – ні вголос, ні подумки. І на твоєму місці я більше б не спілкувалася з наймитом пана Гаррісона.

– У нього виходить такий ловкий бойовий поклик, – відповів Деві з гіркотою.

– Але ж ти не хочеш, щоб думки твої повнилися лихими словами, так, Деві? Словами, що труїтимуть ці думки й позбавлятимуть їх усього доброго, що лиш може бути в думках справжнього чоловіка?

– Ні, – мовив Деві задумливо та з відсутнім поглядом.

– То не спілкуйся з тими, хто вживає такі слова. А тепер як ти відчуваєш, Деві, – зможеш проказати молитву?

– Так, – відповів Деві, охоче вклякаючи перед Енн. – Тепер це буде легко, бо я навіть не боятимуся промовляти «Коли ж я помру вві сні»,^[16] як тоді, коли мені хотілося сказати те слово.

Певне, тієї ночі Енн та Діана розповіли одна одній усі свої таємниці, та жодних записів про їхні зізнання не збереглося. І за сніданком вигляд у них був свіжий, а очі сяяли так, як то після цілої ночі веселощів та звірянь буває лише в юності.

Доти сніг іще не починав укривати землю, проте коли Діана, вертаючись додому, переходила кладку, над сіро-бурими лісами й полями та їхнім непорушним сном закружляли перші білі лапаті сніжинки. Невдовзі обриси далеких схилів і пагорбів уже ледь мерехтіли крізь білу пелену – так, мовби панянка-осінь укрила голову весільним серпанком, чекаючи на свого крижаного нареченого. Отож, Різдво таки видалося сніжне, і був то дуже приємний день. Зранку надійшли подарунки й листи від панни Лаванди та Пола; Енн розгортала їх на сонячній кухні Зелених Дахів, де в повітрі ширилося те, про що Деві, вдоволено нюшачи, сказав: «Гарно пахне».

– Панна Лаванда й пан Ірвінг оселилися в новому домі, – повідомила Енн. – Панна Лаванда дуже щаслива: я відчуваю це із самого тону її листа. А ось і записка від Шарлотти Четвертої. Їй геть не сподобалося в Бостоні, і вона так скучила за домом. Панна Лаванда просить мене навідатися в Прихисток Луни, доки я на канікулах – розпалити камін, провітрити кімнати й поглянути, чи не відволожуються подушки. Піду туди наступного тижня, разом з Діаною, а вечір ми проведемо в Теодори Дікс. Я хочу зайти до неї в гості. До речі, Людовік Спід і досі впадає за нею?

– Кажуть, що так, – відповіла Марілла, – і начеб не збирається припиняти. Хоч люди вже й не сподіваються, що з того щось вийде.

– На місці Теодори я б його трошки поквапила, будьте певні, – докинула пані Лінд. І жодного сумніву немає в тім, що саме так вона б і вчинила.

Прислала листа й Філіппа – цілком характерного для неї, повного розповідей про Алека та Алонзо: що вони сказали й зробили, і який мали вигляд, щойно зустрівши її.

«Але я досі не знаю, за кого мені виходити, – писала Філ. – Якби ти поїхала зі мною, то могла б усе вирішити за мене. Бо комусь таки доведеться це зробити. Вчора я побачила Алека і в мене так затріпотіло серце, що я подумала: „Мабуть, він і є саме той“. А потім прийшов Алонзо, і серце знов затріпотіло. Тож кепський із нього порадник, попри те, що я читала в усіх романах. Але ТВОЄ серце, Енн, затріпоче тільки в присутності справжнього принца, я впевнена. То лише з моїм щось геть недобре. Але я все одно так пречудово бавлю час! І дуже хочу, щоб ти була тут. Нині сніжить, і я дуже, страшенно рада. Я так боялася, що Різдво буде зелене – я це просто ненавиджу. Чому, коли довкола все брудно-сіре, мов стара ганчірка, яку сто років тому кинули відмочуватися і так відтоді й забули, це називають зеленим Різдвом? Аби ж я знала. Як то каже лорд Дандрері, „не вше можна ошягнути рожумом“.

Чи доводилося тобі, Енн, сісти до конки й виявити, що не маєш грошей на проїзд? Зі мною таке сталося позавчора. Жахливо. Адже я мала ті п’ять центів: думала, що поклала їх у кишеню пальто. Всілася зручненько й сягнула по них. А їх там не було. Я вся аж похолола. Сягнула в іншу кишеню, але й там їх не було. Я знову похолола. Тоді подивилася в маленькій внутрішній кишеньці. Все марно. І я похолола ще вдвічі сильніше. Зняла рукавички, поклала їх на сидіння і ще раз оглянула усі-всі кишені. Але монети не було. Я підвелася й обтрусилася, а тоді глянула ще на підлогу. У конці було повно людей, вони верталися з опери й усі витріщилися на мене, та мені було вже не до цих дрібниць. Я ніде не могла знайти свою монету, отож і вирішила, що, мабуть, поклала її в рот і необачно проковтнула.

Я не знала, що мені робити. Думала, що кондуктор, напевне, зупинить конку, а мене ганебно висадить геть, і я не зможу переконати його, що стала жертвою власної неуважності, а зовсім не намагаюся проїхатися на дурняк, мов якась безпринципна істотка. Як би мені хотілося, щоб поряд були Алек чи Алонзо! Але їх не було – саме тому, що я їх потребувала. Якби вони були непотрібні, їх би там юрмилася ціла дюжина. І я не знала, що сказати кондуктору, коли він підійде до мене. Щойно вигадувала пояснення, як відчувала, що ніхто мені не повірить і треба думати ще. Лишалося хіба здатися на ласку Провидіння, але попри цю втішну думку, я почувалася, мов та старенька на кораблі під час шторму, якій капітан велів покластися на Всемогутнього, а вона вигукнула: „Ох, невже все так зле, капітане?“

І ось в останню мить, коли мене покинула надія, а кондуктор простягнув свою скриньку пасажирові, що сидів біля мене, я раптом згадала, де ця дурна монета. Я таки її не проковтнула! Вона лежала у вказівному пальчику моєї рукавички, звідки я її чемно витягла й укинула до скриньки. А тоді всім усміхнулася й відчула, що світ прекрасний.»

Прогулянка до Прихистку Луни стала однією з найприємніших подій упродовж тих канікул. Енн і Діана рушили туди старим шляхом крізь буковий ліс, прихопивши із собою кошик зі сніданком. Будинок, що стояв замкнений із дня весілля панни Лаванди, на короткий час відкрився назустріч сонцю й вітру, і полум’я каміна замерехтіло в його кімнатках. У повітрі досі витав аромат трояндових пелюсток, і не вірилося, що за мить у двері не зайде ясноока й привітна панна Лаванда, а за нею – Шарлотта Четверта із широкою усмішкою та синіми бантами в косах. А неподалік, здавалося, блукав замріяний Пол.

– Я почуваюся, ніби привид, що під місячним сяйвом відвідує колишні любі серцю місцини, – засміялася Енн. – Ходімо, послухаємо, чи вдома луна. Принеси ріжок. Він висить за кухонними дверима.

Луна була вдома, за білою засніженою річкою – ясно-сріблиста й багатоголоса, як завжди. І коли голос її стих, дівчата замкнули Прихисток Луни й пішли в ті дивовижні півгодини, що слідують за шафранно-рожевим заходом зимового сонця.

Розділ 8. ПЕРШЕ ОСВІДЧЕННЯ

Старий рік не схотів іти в тихих зеленавих сутінках опісля рожево-золотого заходу. Натомість він лишив по собі люту холодно-білу завірюху та заметіль. Була одна з тих ночей, коли штормовий вітер кружляв над луками й темними долинами, стогнав попід дахами, мов загублена тварина, і жбурляв сніг у тремтливі віконні шиби.

– У такі ночі люди люблять, затишно підгорнувши ковдри, думати про милості, даровані їм Господом, – мовила Енн, звертаючись до Джейн Ендрюс, яка зайшла провести в гостях вечір і лишилася на ніч. Та коли вони й собі вляглися, затишно підгорнувши ковдри, у кімнатці Енн, Джейн мала на думці аж ніяк не даровані милості.

– Енн, – серйозно проказала вона, – я хочу поговорити з тобою. Можна?

Енн хотіла спати, бо напередодні пізно повернулася з вечірки в Рубі Джилліс, і тепер воліла заснути, ніж слухати безперечно нудні таємниці Джейн. Вона й уявити не могла, про що буде йтися. Мабуть, і Джейн уже заручилася; подейкували, що й Рубі Джилліс теж заручилася із тим учителем зі Спенсервейла, що за ним гинули всі тамтешні дівчата.

«Скоро із нас чотирьох я лишуся єдиною незакоханою», – журливо подумала Енн, а вголос відповіла:

– Можна, звісно.

– Енн, – урочисто проказала Джейн, – що ти думаєш про мого брата Біллі?

Енн отетеріла, безпорадно загрузнувши в думках. Господи, що ж вона думає про Біллі Ендрюса? Вона-бо взагалі не думала про нього – кругловидого, недоумкуватого, вічно всміхненого, добросердого Біллі Ендрюса. Та й хто міг би думати про Біллі Ендрюса?

– Я… я не розумію, Джейн, – промимрила Енн. – Що ти маєш на увазі… конкретно?

– Тобі подобається Біллі? – просто запитала Джейн.

– Ну… так… подобається, звісно, – мовила Енн. Потай вона міркувала, чи каже подрузі правду. Певна річ, Біллі не викликав у неї неприязні. Та чи можна було незлостиву байдужість, із якою вона завжди ставилася до нього, коли він опинявся в полі її зору, вважати ознакою симпатії? І що саме хоче вивідати в неї Джейн?

– А як чоловік він би тобі сподобався? – незворушно вела далі Джейн.

– Чоловік? – Енн, що досі сиділа на ліжку, наче так їй легше було висловити свою думку про Біллі Ендрюса, впала на подушки, хапаючи ротом повітря. – Чий чоловік?

– Твій, звісно, – відказала Джейн. – Біллі хоче з тобою побратися. Він завжди обожнював тебе, а тепер, коли тато переписує на нього нашу горішню ферму, йому ніщо не заважає взяти шлюб. Але він такий боязкий, що не міг сам тобі освідчитися, тож і попросив мене. Я відмовлялася, та він мене діймав, і я пообіцяла, що при нагоді запитаю в тебе. То що ти на це скажеш, Енн?

Чи не був це сон? Одне з тих нічних жахіть, у яких ви раптом виявляєте, що заручилися, або й побралися з людиною геть незнайомою чи неприємною, і гадки не маєте, як це могло статися? Ні, вона, Енн Ширлі, лежить у власному ліжку, цілком прокинувшись, а Джейн Ендрюс поряд незворушно освідчується їй від імені свого брата Біллі. Енн не знала, здригнутися їй чи розсміятися, хоч ні того, ні іншого зробити не могла, щоб не скривдити почуттів Джейн.

– Я… Джейн, я не можу вийти за Біллі, – врешті-решт проказала вона. – Мені таке й на думку не спадало… ніколи!

– Я так і знала, – кивнула Джейн. – Біллі завжди боявся навіть думати про залицяння. Але ти могла би й обміркувати цю справу, Енн. Біллі хороший хлопець – будь певна, я добре знаю свого брата. Кепських звичок не має, а ще він працьовитий і дуже надійний. Краще синиця в жмені, аніж голуб на стрісі. Він каже, що готовий зачекати, поки ти скінчиш навчання, якщо для тебе це буде важливо, хоч сам і воліє побратися вже цієї весни, доки почнеться сівба. Він завжди був добрий до тебе, і я була б рада, якби ти стала мені сестрою.

– Я не можу вийти за Біллі, – рішуче повторила Енн. Вона вже опанувала себе, і тепер навіть трохи сердилася. Усе це було так сміховинно. – І не думай про це, Джейн. Я не маю почуттів до твого брата – так йому й перекажи.

– Я й не сподівалася на твою згоду, – смиренно зітхнула Джейн, відчуваючи, що зробила все можливе. – Я казала Біллі, що тебе марно й питати, але він наполягав. Отож, Енн, ти прийняла рішення і, надіюся, не пошкодуєш про це.

Останні слова Джейн проказала доволі холодно. Вона була певна, що закоханий Біллі не має жодних шансів умовити Енн вийти за нього. Та все ж її образило, що Енн Ширлі, яка, зрештою, була всього-на-всього сиротою без роду й племені, відмовляла її братові, одному з ейвонлійських Ендрюсів. «Нехай, – мстиво думала Джейн, – та перед загибеллю гордість буває».

Енн дозволила собі всміхнутися в темряві самій лише думці, що вона може пошкодувати через відмову вийти заміж за Біллі Ендрюса.

– Сподіваюся, Біллі не надто цим журитиметься, – чемно відповіла вона.

Джейн сіпнулася на подушці так, мовби хотіла гордовито скинути підборіддям.

– О ні, він не журитиметься. Здорового глузду йому не бракує. Він поглядає ще й на Нетті Блуетт, і мама хоче, щоб саме з нею він побрався. Вона ощадлива і вправна господиня. Отож, коли Біллі переконається, що ти не вийдеш за нього, він напевне одружиться з Нетті. Але прошу тебе, Енн, не розповідай цього нікому, гаразд?

– Авжеж не розповім, – запевнила Енн. Їй не хотілося оприлюднювати той факт, що Біллі Ендрюс волів одружитися з нею, загалом віддаючи їй перевагу проти Нетті Блуетт. Нетті Блуетт!

– А тепер, я думаю, можна й засинати, – сказала Джейн.

І вона заснула – швидко й легко, геть зарізавши при цьому сон для Енн, хоч і зовсім не в макбетівський спосіб.^[18] Тим часом панночка, котра щойно вислухала перше в житті освідчення, міркувала на своїх подушках до сходу сонця, і були ті роздуми нітрохи не романтичні. Лиш уранці змогла вона, врешті-решт, як слід посміятися з усієї тієї притичини. Коли Джейн пішла додому – усе ще із прохолодою в голосі та манерах, бо ж Енн так невдячно й рішуче відхилила пропозицію поріднитися з родиною Ендрюсів, – Енн поквапилася до себе, замкнула двері й випустила на волю довго тамований сміх.

«Якби ж я тільки могла комусь про це розказати, – думала Енн. – Але не можу. Єдина, кому я хотіла би розповісти, була Діана, та навіть якби я не дала обіцянки Джейн, тепер я не можу звіряти Діані таємниці. Вона все переказує Фреду… я знаю, що переказує. Ну, от і перше освідчення. Я знала, що колись це станеться зі мною, але й гадки не мала, що це відбудеться через посередника. Кумедно, звісно, проте й гірко теж».

Енн розуміла, у чому була гіркота, хоч і не вбрала своєї думки в слова. Уже віддавна вона потай мріяла про день, коли вперше почує це важливе запитання. І все було в тих мріях прекрасним і романтичним: вродливий темноокий, загадковий та велемовний кавалер, котрий би в захваті почув довгождане «так», якби виявився тим самим прекрасним принцом, або ж вислухав розкішну, сповнену жалю, та не позбавлену надій відмову. Відмові цій належало тактовністю й красою нічим не поступатися згоді, а нещасливому жениху – піти, поцілувавши їй руку й запевнивши в незгасимій відданості, котру він плекатиме ціле життя. І ця подія стала б їй чудовим спогадом, що викликав би гордість, та водночас і легкий сум. Натомість трепетне й щемке переживання обернулося на справдешнє безглуздя. Біллі Ендрюс попросив сестру освідчитися замість нього, бо одержує горішню ферму від батька, а коли Енн не пристане на його пропозицію, це зробить Нетті Блуетт! От вам і вся романтичність – аж надміру. Енн засміялася, а потім зітхнула. Її маленька дівоча мрія утратила весь свій чар. Невже цей болючий процес триватиме, доки все в житті не стане прозаїчним і нудним?

Розділ 9. НЕПРОХАНИЙ КАВАЛЕР І ЛЮБИЙ ДРУГ

Другий семестр у Редмонді минав так само швидко, як і перший – за словами Філіппи, «пролітав, аж у вухах свистіло». Енн була цілком і зусібіч задоволена: натхненним академічним суперництвом, новими знайомствами й поглибленням приємної та корисної дружби, веселими вечірками, діяльністю різноманітних клубів і гуртків, до яких вона належала, і новими обріями й зацікавленнями. Навчалася вона дуже сумлінно, бо ж мала рішучий намір здобути стипендію Торберна за успіхи у вивченні англійської літератури. Це дозволило б їй провести наступний рік у Редмонді, не зазіхаючи на скромні заощадження Марілли, котрих Енн постановила собі не чіпати.

Гілберт так само невтомно боровся за одну зі стипендій, та все ж знаходив час і для регулярних візитів на Сент-Джон, тридцять вісім. Майже на всіх студентських заходах він супроводжував Енн, і вона знала, що в редмондських плітках їхні імена були вже пов’язані між собою. Її це обурювало, та вона почувалася безпорадною, бо ж не могла покинути такого доброго давнього друга як Гілберт, надто тепер, коли він помудрішав – зрештою, як і мусив з огляду на те, що не одному редмондському юнакові кортіло зайняти його місце поряд з тендітною рудою студенткою із сірими очима, ясними, мов вечірні зорі. Хлопці ніколи не юрмилися довкола Енн так, як довкола Філіппи впродовж її тріумфальної ходи через увесь перший курс, проте були й довготелесий мудрагель-першокурсник, і веселий низенький гладунець-другокурсник, і високий зарозумілий третьокурсник, котрі любили час від часу зазирати на Сент-Джон, тридцять вісім, і в напханій подушками вітальні розмовляти з Енн як про різноманітні «логії» та «ізми», так і про менш серйозні речі. Жоден з них не викликав приязні в Гілберта, отож він ретельно дбав про те, щоб не втратити своїх позицій, висловивши ненароком своє справжнє ставлення до Енн. Для неї він знову був лише давнім ейвонлійським другом, і в цьому статусі мав очевидну перевагу проти кожнісінького зі своїх суперників. Енн і сама визнавала, що ліпшого товариша, ніж Гілберт, мати вона не могла, і була дуже рада – принаймні так казала сама собі, – що він облишив свої дивацтва, хоч і немало часу проводила в потаємних роздумах, чому так сталося.

Ту зиму затьмарила єдина прикрість. Якось увечері Чарлі Слоун, випроставшись на улюбленій подушці панни Ади, запитав Енн, чи готова вона пообіцяти йому «стати в майбутньому пані Слоун». Оскільки це сталося вже після спроби Біллі Ендрюса залучити до освідчення третю особу, то й романтичних сподівань дівчини майже не похитнуло, проте, звісно, стало ще одним тяжким розчаруванням. До того ж, вона обурилася, бо знала, що не дала Чарлі жодного приводу надіятися на таку можливість. Та чого ще чекати від Слоуна, як зневажливо запитала би пані Лінд? Уся поза, тон, слова і вираз Чарлі були просочені «слоунуватістю». Він не мав жодних сумнівів, що пропонує велику честь. І коли Енн, явно несвідома цієї честі, відмовила йому – так делікатно й обережно, як могла, бо навіть Слоуни мають почуття, яких не варто кривдити – «слоунуватість» виявила себе повного мірою. Чарлі сприйняв відмову геть не так, як то робили нещасливі женихи в уяві Енн. Він розлютився, вивергнувши на її адресу дві чи три образи; Енн знавісніла й відповіла йому короткою дошкульною промовою, котра боляче вжалила Чарлі, пробивши всю його захисну «слоунуватість». Він схопив капелюха й вибіг надвір із розчервонілим лицем; Енн рвонула сходами нагору, двічі перечепившись об подушки панни Ади, і кинулася на ліжко в сльозах образи та гніву. Невже вона принизилася до сварки з якимось Слоуном? Невже таке можливо – щоб її розлютили висловлювання Чарлі? О, це було навіть гірше, ніж виявитися суперницею Нетті Блуетт!

– Не хочу більше ніколи бачити цю бридку істоту, – ридала в подушку Енн.

Проте уникнути зустрічей було неможливо, хоч ображений Чарлі сам пильнував, щоб не опинятися з нею поряд. Відтепер його вторгнення більше не загрожували подушкам панни Ади, а коли вони з Енн зустрічалися на вулиці чи в редмондських коридорах, Чарлі вітав її достоту крижаним уклоном. Майже цілий рік по тому стосунки між цими давніми шкільними товаришами були такі напружені. Потім Чарлі переніс свої зневажені почуття на пухкеньку, рум’яну й кирпату синьооку другокурсницю, котра таки змогла віддати йому належне. Отож, він пробачив Енн і почав знову ставитися до неї приязно, хоч і зі зверхністю, яка мала на меті показати їй, що вона втратила.

Одного дня схвильована Енн влетіла до Прісциллиної кімнати.

– Почитай! – вигукнула вона, кидаючи Прісциллі листа. – Це від Стелли, вона збирається приїхати до Редмонду наступного року. Що ти про це скажеш? Я думаю, ідея чудова, якщо тільки ми зможемо все влаштувати. Як ти гадаєш, Пріс, ми зможемо?

– Скажу, коли дізнаюся, у чому річ, – мовила Прісцилла, відкладаючи грецький словник і беручи до рук лист Стелли. Стелла Мейнард була їхньою подругою в Королівській учительській семінарії, і по закінченні її вчителювала в сільській школі.

«Але тепер, мила Енн, я нарешті це покину, – писала Стелла, – і вже наступного року приїду до Редмонду.

Я закінчила три курси в Королівській семінарії, тому до коледжу можу вступати одразу на другий курс. А це вчителювання мені до смерті набридло. Колись я напишу цілий трактат під назвою „Гризоти сільської вчительки“ – страхітний, проте до болю реалістичний. Більшість люду, здається, вважає, що ми, вчительки, живемо собі на втіху, і тільки й маємо клопотів, що одержувати платню. Тож у своєму трактаті я відкрию їм очі на істинний стан речей. Бо ж, далебі, коли впродовж хоча б єдиного тижня я не почую, що виконую легку роботу за надто великі гроші, то негайно ж замовлю собі янгольське убрання для вознесіння на Небеса. „Ну, тобі гроші легко даються, – часом поблажливо зронить мені який-небудь платник податків. – Ти ж мусиш лише сидіти в класі й слухати відповіді учнів“. Попервах я намагалася сперечатися, та невдовзі порозумнішала. Факти – уперта річ, проте, як завважив колись один мудрець, вони геть не такі вперті, як ілюзії. Отож тепер я хіба що всміхаюся й красномовно мовчу. У моїй школі дев’ять класів, і я мушу навчати всього потроху – від внутрішньої будови земляних хробаків до розташування планет у сонячній системі. Наймолодшому з моїх учнів чотири роки – мати віддала його до школи, щоб „не плутався під ногами“, – а найстаршому двадцять, бо він собі раптом подумав, що здобувати освіту буде легше, ніж далі ходити за плугом. Я відчайдушно намагаюся за шість годин на день провести уроки з усіма й з усіх предметів, і зовсім не дивуюся, що діти почуваються в школі, мов той хлопчина, якого привели в кінематограф і він нарікав, що не знає, із чого все почалося, а вже мусить дивитися продовження. Так почуваюся іноді я сама.

А які записки я одержую, Енн! Мати Томмі скаржиться, що син не дає ради з арифметикою так швидко, як вона б того бажала. Їй незрозуміло, чому він досі скніє над відніманням, а Джонні Джонсон уже вивчає дроби, хоча той Джонні й наполовину не такий тямущий, як Томмі. Батько Сюзі хоче знати, чому вона не здатна написати листа без помилок у половині слів. А Дікова тітка просить його пересадити на інше місце, бо той гидкий хлопчисько Браунів, котрий сидить із ним зараз, учить його лихословити!

Що ж до фінансового боку справи… але ні, не говорімо про це. Тих, кого боги захочуть згубити, вони спершу зроблять сільськими вчительками.

Ну от, побуркотіла – і полегшаю трішки. Зрештою, це були два дуже приємних роки. Але тепер я їду до Редмонду.

І ось, Енн, у мене є ідея. Ти знаєш, я ненавиджу пансіони. Я жила в них чотири роки й страшенно втомилася. Здається, ще трьох років такого життя я просто не витримаю. То чом би нам із тобою та Прісциллою не скласти кошти й не винайняти десь у Кінгспорті будиночок? Заживемо самостійно, так буде навіть дешевше. Звісно, нам потрібна буде економка, і я вже знаю, кого запросити. Я ж розповідала тобі про тітоньку Джеймсіну? Вона – наймиліша тітонька у світі, навіть попри своє ім’я. Але вона в тім не винна! Її назвали Джеймсіною на честь батька, який мав ім’я Джеймс і потонув у морі за місяць до її народження. Я завжди кличу її тітонькою Джимсі. Отож, її єдина дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала із чоловіком – він у неї місіонер. А тітонька Джеймсіна нидіє самотою у величезнім домі. Вона готова приїхати до Кінгспорта й вести наше господарство, і я знаю, що ви обидві полюбите її. Що більше я міркую, то більше схиляюся до цієї думки. Ми могли б так добре й незалежно жити!

Отож, дівчата, якщо ви пристаєте на мою пропозицію, було б добре вам уже цієї весни пошукати відповідний будиночок. Цю справу на осінь лишати не варто. Якщо він буде вмебльований – добре, та якщо ні, якесь начиння по горищах у давніх друзів нашкребемо. Вирішуйте, любі, – і одразу мені напишіть, щоб тітонька Джеймсіна знала, як їй бути наступного року».

– Чудова думка, – погодилася Прісцилла.

– Так, – вдоволено кивнула Енн. – Звісно, тут у нас хороший пансіон, але як не крути – це не те саме, що власний дім. Тож пропоную ставати до пошуків одразу, перш ніж почнуться іспити.

– Тільки, боюся, справді хороший будиночок знайти буде важко, – застерегла Прісцилла. – Дива не чекай. Гарного будинку в гарному місці ми не зможемо собі дозволити. Мабуть, доведеться вдовольнитися вбогою хатинкою десь на околиці, де живуть люди, з якими знатися буде гірше, ніж нидіти в самотній пустці, і намагатися, щоб життя в ній було нам достатньою втіхою за вигляд і стан вулиці.

Отож дівчата сумлінно взялися до пошуків, проте знайти будиночок виявилося ще складніше, ніж передбачала Прісцилла. Вони оглядали незліченні помешкання – вмебльовані й порожні, – та одне було завелике, інше замале, те задороге, це задалеко від коледжу. Іспити почалися й закінчилися, надійшов останній тиждень семестру, а «дім їхньої мрії», як називала його Енн, досі лишався повітряним замком.

– Мусимо, певне, змиритися й чекати осені, – кволо завважила Прісцилла, плентаючись парком обік Енн одного чудового, свіжо-блакитного квітневого дня. Віддалік у затоці яскріла й мерехтіла вода, і невагомим серпанком укривав її легкий перлинно-білий туман. – Може, тоді й знайдемо собі якусь комірчину, а як ні, то завжди можна повернутися до пансіону.

– Сьогодні я про це не думатиму. Не хочу псувати такий гарний день, – відповіла Енн, зачудовано роззираючись довкола. У прохолодному свіжому повітрі ширився запах соснової живиці, небо ясніло кришталево-прозорою блакиттю, мов велетенська перекинута чаша неземного благословення. – Сьогодні в моїй крові нуртує весна й повсюди бринять квітневі чари. Я мрію й бачу видіння, Пріс. А все тому, що вітер дме із заходу. Я обожнюю західний вітер. Він співає нам про надію й щастя, ти чуєш? Східний вітер приносить із собою тоскні думки про стукіт дощу по дахах і понурі, безрадісні хвилі на сірому узбережжі. У старості, у дні, коли дме східний вітер, мені дошкулятиме ревматизм.

– Як-бо приємно нарешті скинути хутра й зимові пальта і вперше прогулятися отак, у весняному вбранні, – засміялася Прісцилла. – Хіба ти не відчуваєш, наче була створена заново?

– Навесні все нове, – відказала Енн. – І самі весни теж завжди такі нові й несхожі одна на одну. У кожній є щось особливе й кожна чарує по-своєму. Дивися, яка зелена трава довкола цього ставка і як лускають бруньки на вербах.

– Іспити вже позаду, і в середу – урочисті збори з нагоди закінчення року. А рівно за тиждень ми будемо вдома.

– Я така рада, – замріяно відповіла Енн. – Стільки всього хочеться робити. Сидіти на кухонному ґанку під вітерцем, що долинає з полів пана Гаррісона. Збирати папороть у Лісі Привидів і фіалки в Долині Фіалок. Пам’ятаєш наш пікнік у мій названий день народження, Прісцилло? Я хочу слухати, як співають жаби в ставку й перешіптуються тополі. Але й Кінгспорт я полюбила, і тішуся, що знову приїду сюди наступної осені. Навряд чи це було б можливо, якби я не здобула стипендії Торберна. Я просто не змогла б узяти гроші на навчання з Маріллиних заощаджень.

– Якби ж нам іще знайти будинок! – зітхнула Прісцилла. – Поглянь на Кінгспорт, Енн, – будинки, всюди будинки, і жодного для нас.

– Не журися, Пріс. Найкраще попереду. Ми будемо, як той давній римлянин, – знайдемо будинок або зведемо його самі. У такий день, як нині, у моєму словнику немає слова «невдача».

Вони затрималися в парку до сутінків, блукаючи дивовижним світом весняних чудес та пишної радості. Додому дівчата рушили, як завжди, по Спофорд-авеню, щоби знову помилуватися Домом Патті.

– У мене відчуття, ніби зараз має статися щось таємниче: аж поколює у великих пальцях, – мовила Енн, ідучи із Прісциллою схилом угору. – Наче в романі. Ох… ох… ох! Прісцилло Грант, поглянь туди й скажи – це правда чи мені ввижається?

Прісцилла глянула. Великі пальці й очі не зраджували Енн. Попід аркою воріт Дому Патті хилиталося невеличке скромне оголошення: «Умебльований будинок до винайму. Довідки надаються всередині».

– Прісцилло, – прошепотіла Енн, – як ти гадаєш, чи не вдасться нам винайняти Дім Патті?

– Ні, – упевнено ствердила Прісцилла. – Це було б надто дивовижно. А в наші дні вже не стається жодних див. Не плекаймо надій, Енн. Так важко буде потім знести це розчарування. Вони напевне захочуть більше, ніж ми зможемо платити. Не забувай, що дім стоїть на Спофорд-авеню.

– І все одно мусимо запитати, – рішуче відказала Енн. – Сьогодні для візиту вже пізно, та ми неодмінно прийдемо завтра. О, Пріс, якби ж нам удалося пожити в цьому прекрасному будиночку. Я завжди відчувала, що моя доля пов’язана з Домом Патті – ще відколи вперше його побачила.

Розділ 10. ДІМ ПАТТІ

Наступний вечір застав дівчат біля Дому Патті – доріжкою, викладеною «ялинкою», вони рішучо крокували до будинку крізь невеличкий садок. Квітневий вітер виспівував рулади в кронах сосон, гай сповнювали новим життям вільшанки – круглобокі зухвалі створіння, що самовдоволено походжали стежками.

Дівчата боязко подзвонили у двері, і старезна сувора покоївка впустила їх просто до великої вітальні, де біля каміна з веселим пустотливим полум’ям сиділо двоє інших, так само суворих і сивочолих дам. Різниця між ними була невелика, коли не зважати, що одній було з вигляду років сімдесят, а іншій – близько п’ятдесяти. Кожна мала величезні ясно-блакитні очі, сховані за окулярами в сталевій оправі, вбрана була в чепець і сіру шаль, кожна в’язала на спицях – неспішно й невтомно. Обидві вони мирно гойдалися в кріслах, раз по раз мовчки зиркаючи на дівчат, а на камінній полиці за спиною в кожної сидів великий порцеляновий песик, весь у круглих зелених плямках, із зеленими вухами й носом. Ці песики вмить захопили уяву Енн; вони здавалися двома божествами-охоронцями Дому Патті.

Перші кілька хвилин ніхто не зронив ані слова. Дівчата були надто схвильовані, щоб заговорити, сивочолі дами й порцелянові песики теж не виглядали охочими до розмов. Енн роззирнулася довкола. Яка ж мила й чарівна була вітальня! Другі двері з неї виходили просто в сосновий ліс, і нахабні вільшанки мостилися на самісінькому порозі. На підлозі тут і там лежали круглі плетені килимки – такі плела ще Марілла в Зелених Дахах, проте всі інші господині, навіть ейвонлійські, уже вважали їх старомодними. І ось вони тут, у домі на Спофорд-авеню! А в кутку врочисто й голосно цокав старий, великий полірований годинник. Над каміном висіли химерні полички, за склом на них розташувалися численні порцелянові фігурки. Стіни були завішані старовинними зображеннями й гобеленами. Сходи на другий поверх вели з одного кутка вітальні, і на першому, низько розташованому їхньому повороті під великим вікном стояла невеличка гостинна лавка. Усе було точнісінько так, як уявляла собі Енн – і саме так, як мало бути.

Мовчати далі було вже нестерпно, і Прісцилла злегка підштовхнула Енн, натякаючи, що треба починати розмову.

– Ми… ми побачили оголошення, що цей будинок здається до винайму, – тихенько звернулася Енн до старшої з дам, котра, вочевидь, і була тією самою панною Патті Спофорд.

– О, так, – відповіла панна Патті. – Я саме збиралася нині те оголошення зняти.

– Виходить… ми спізнилися, – сумовито проказала Енн. – І ви вже комусь його здали?

– Ні, ми вирішили зовсім його не здавати.

– О, як шкода, – поривчасто вигукнула Енн. – Я так люблю цей будиночок і сподівалася, що зможу тут пожити.

Панна Патті відклала в’язання, зняла окуляри, протерла їх, знову начепила і вперше зиркнула на Енн як на людську істоту. Друга дама відтворила всі ці рухи так точно, мовби була її дзеркальним відображенням.

– Любите? – із притиском запитала панна Патті. – Це означає, що ви справді любите його? Чи вам лише подобається його вигляд? Тепер дівчата дозволяють собі вдаватися до таких перебільшень, що й не збагнеш, чи достеменно те саме вони мають на увазі. У мої дні було інакше. Тоді дівчата не казали, що люблять ріпу, тим самим тоном, яким могли би сказати, що люблять свою матір чи свого Спасителя.

Енн була певна своїх слів.

– Я справді люблю його, – щиро підтвердила вона, – ще відколи вперше побачила його восени. Я і дві мої подруги з коледжу хочемо з наступного року не жити в пансіоні, а мати власний дім, тож і шукаємо собі будиночок до винайму. Я так зраділа, коли побачила, що ви здаєте свій.

– Якщо ви справді його любите, можете тут оселитися, – відповіла панна Патті. – Ми з Марією сьогодні вирішили зовсім його не здавати, бо нам не сподобався жоден із тих людей, котрі хотіли в ньому жити. Конче здавати будинок ми не мусимо. Поїхати до Європи ми зможемо й без того. Авжеж, гроші нам не завадять, та за жодні статки я не пущу у свій дім таких людей, як ті, що приходили його оглянути. Ви не така. Я вірю, що ви любите його і дбатимете про нього. Можете тут оселитися.

– Якщо… якщо зможемо платити стільки, скільки ви за нього хочете, – завагалася Енн.

Панна Патті назвала бажану суму. Енн перезирнулася з Прісциллою – Прісцилла похитала головою.

– Боюся, ми не зможемо собі цього дозволити, – відповіла Енн, притлумлюючи розчарування. – Бачте, ми лише студентки, і до того ж бідні.

– А скільки, на вашу думку, ви могли б заплатити? – поцікавилася панна Патті, вимахуючи спицями.

Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула.

– Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами.

– Ні… мабуть, ні, – промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті.

– Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись – мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, – а решту лишимо у ваше розпорядження.

– А цих порцелянових песиків ви не приберете? – боязко поцікавилася Енн.

– Ви хочете, щоб я їх залишила?

– О так, я дуже хочу. Вони дивовижні.

На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз.

– Це незвичайні песики, – гордо проказала вона. – Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню.

– Він був чудовою людиною, – уперше подала голос панна Марія. – О, тепер і не зустрінеш такого, як він.

– Він був тобі добрим дядьком, Маріє, – натхненно відповіла панна Патті. – і з твого боку дуже ґречно не забувати його.

– Я довіку його пам’ятатиму, – врочисто проказала панна Марія. – Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом.

Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів.

– Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, – повідомила вона. – Їх звати Гог та Магог.^[19] Гог дивиться ліворуч, а Магог – праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті?

– Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це – одна із наймиліших його рис.

– Бачу, ви дуже розумна дівчина, – вдоволено заявила панна Патті. – Чи повірите – усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, – відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас – хоч потоп». – А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно?

Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати – велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка – чудове місце для навчання та мрій.

– Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, – мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю.

– Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, – засміялася Енн. – Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях?

– Напевно, швендяти вони таки будуть без них, – відповіла Прісцилла, – хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою.

– А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, – мовила Енн.

Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн.

– Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни^[20] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу.

– І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, – засміялася Прісцилла.

– Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася.

– Я цього й не казала.

– Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене!

– Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, – відповіла Енн.

Філ скрушно похитала головою.

– Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося?

– Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, – переможно проказала Енн. – Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство.

Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн.

– Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді – я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе!

– Філ, не будь дурненькою. Встань.

– І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити.

Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала:

– Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон.

– Та хіба ж мені не однаково? – із трагічним виглядом запитала Філ. – Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді – із крапли-и-иночкою варення, – якщо ви візьмете мене до себе.

– Крім того, – вела далі Енн, – усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти…

– «Не працюю, ані не пряду»,^[21] – підхопила Філіппа. – Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте – хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду. Це теж важливо. Прошу вас, благаю! Я ще нічого в житті так не хотіла, а ця підлога страшенно тверда.

– І ще одне, – рішучо озвалася Прісцилла. – Ти, Філ, як відомо цілому Редмонду, щодня приймаєш у себе гостей. У Домі Патті ми не зможемо собі цього дозволити. Ми вирішили, що для наших друзів будемо вдома тільки в п’ятницю ввечері. Якщо ти житимеш із нами – мусиш коритися цьому правилу.

– Невже ви думаєте, що я буду проти? Навпаки, я дуже рада! Я давно знала, що й собі мушу триматися такого правила, та мені бракувало рішучості. А тепер відповідальність за нього ляже на вас, і я зітхну з полегкістю. Якщо ви не дозволите мені пов’язати свою долю з вашою, я з туги помру й стану привидом, а тоді повернуся – і дошкулятиму вам. Оселюся на самому порозі Дому Патті, і жодна з вас не зможе ані вийти, ані зайти, не перечепившись об мій дух.

І знову Енн багатозначно перезирнулася із Прісциллою.

– Гаразд, – відповіла вона. – Звісно, ми нічого не можемо обіцяти, доки не порадимося зі Стеллою, та вона, сподіваюся, заперечень не матиме. Що ж до нас, то ми ласкаво просимо тебе й будемо раді твоєму товариству.

– Якщо наше просте життя тобі набридне, ти завжди можеш піти без жодних пояснень, – додала Прісцилла.

Філ рвучко звелася на рівні ноги, щаслива, обійняла дівчат і вибігла геть.

– Надіюся, все буде добре, – стримано висловилася Прісцилла.

– Мусимо постаратися, щоб усе було добре, – кивнула Енн. – Я думаю, Філ легко й радісно увійде в нашу маленьку сім’ю.

– Філ – мила співбесідниця й чудова подруга, і, звісно, що більше нас, то легше буде нашим злиденним гаманцям. Але яка буде вона, живучи в однім домі з нами? Часом цього не виходить збагнути й за рік.

– Усі ми мусимо пізнати одна одну із цього боку. Тож будьмо розумними людьми – живімо самі й даваймо жити іншим. А Філ не самолюбна, хоч і трохи легковажна, тож я гадаю, усім нам буде затишно й гарно в Домі Патті.

Розділ 11. ВИР ЖИТТЯ

І знову Енн була в Ейвонлі – із сяєвом стипендії Торберна на чолі. Односельці твердили, що вона геть не змінилася – вряди-годи з подивом і легким розчаруванням, що це й справді так. Ейвонлі теж лишилося незмінне, принаймні так здавалося на перший погляд. Проте найближчої ж неділі на канікулах, озирнувши паству в церкві, Енн таки завважила деякі зміни, котрі зненацька вразили її усвідомленням, що час не стоїть на місці, навіть в Ейвонлі. Службу правив новий священик, а з-поміж пастви назавжди зникло кілька знайомих облич. Навіки вмовкли пророцтва старенького дядечка Ейба та зітхання пані Слоун, помер Тімоті Коттон – «опісля кволих двадцятирічних намагань», за висловом пані Лінд, – старий Джошуа Слоун, котрого з охайно підстриженими бакенбардами ніхто не впізнав у труні – тепер усі вони спочивали на маленькому цвинтарі за церквою. А Біллі Ендрюс побрався з Нетті Блуетт! Тієї неділі вони уперше «вийшли межи люди». Коли Біллі, сяючи від гордості й щастя, вів молоду дружину в пишній шовковій сукні з перами до лави Ендрюсів, Енн опустила голову, щоб приховати сміхотливі бісики в очах. Вона пригадала ту штормову ніч, коли Джейн освідчилася їй замість нього. Авжеж, її відмова не розбила серця Біллі. Цікаво, чи довелося Джейн і з Нетті говорити про одруження від імені свого брата, а чи він таки наважився сам проказати доленосні слова? Його задоволення й гордість поділяла уся сім’я – від пані Ендрюс на церковній лаві до Джейн поміж півчих у хорі.

Джейн подала заяву про звільнення з ейвонлійської школи й восени збиралася їхати на захід.

– Не може знайти собі нареченого в Ейвонлі, от що, – зневажливо пирхнула пані Лінд. – А каже, що їде підлікуватися там, на заході. Досі я не чула, щоб вона нарікала на хвороби.

– Джейн – хороша дівчина, – віддано заперечила Енн. – Вона ніколи не старалася привернути до себе увагу, як то робив дехто.

– Так, за хлопцями вона не ганялася, якщо ти про це, – відповіла пані Рейчел. – Але заміж їй хочеться не менше за інших, будь певна. Чого б іще їй сунути на захід, у якусь глушину, відому лиш тим, що жінок там обмаль, а чоловіків аж задоста? Лікуватися, аякже!

Проте не на Джейн із подивом та жахом дивилася Енн того дня. Що сталося з Рубі Джилліс? Рубі стояла між півчих поряд із Джейн, вродливіша, ніж будь-коли, проте сині очі її сліпили надто яскравим блиском, а щоки вкривав хворобливий рум’янець. Крім того, вона дуже схудла: руки, що тримали збірник церковних гімнів, були такі тонкі, що здавалися майже прозорими.

– Рубі Джилліс хвора? – запитала Енн, вертаючись із церкви додому разом з пані Лінд.

– Рубі Джилліс помирає від скоротечних сухот, – просто відказала пані Лінд. – Усі це знають, окрім неї та її рідних. Вони цього й не хочуть знати. Коли запитати в них, то Рубі цілком здорова. У школі працювати вона не може, відколи взимку кашляла кров’ю, але каже, що восени знов піде вчителювати. Подала заяву до вайтсендзької школи. У могилі вже спочине, сердешна, до осені, будь певна.

Енн слухала мовчки, вражена. Рубі Джилліс, її шкільна подруга, помирає? Невже таке можливо? Звісно, останніми роками їхні шляхи розійшлися, та все ж не згасла давня приязнь, і Енн відчула це, коли сумна звістка пекучим болем озвалася їй у серці. Рубі, чарівна, весела пустунка Рубі!

Неможливо було пов’язати думку про неї із чимось таким, як смерть. Щойно після церкви вона сердечно привітала Енн і запросила наступного ж дня до себе в гості.

– У вівторок і середу ввечері мене не буде вдома, – багатозначно шепнула Рубі. – Спершу їду на концерт до Кармоді, а тоді ще на вечірку до Вайт Сендз. Зі мною буде Герб Спенсер. Це мій останній кавалер. Приходь завтра неодмінно. Я до смерті хочу поговорити з тобою й почути все-все про твоє редмондське життя.

Енн розуміла, що насправді Рубі хоче похвалитися новими жертвами своїх чарів, проте обіцяла зайти. Діана зголосилася піти з нею.

– Я давно вже хотіла зайти до Рубі, – пояснила вона наступного вечора, коли вдвох із Енн вони вийшли з Зелених Дахів, – але не могла йти сама. Це так жахливо – слухати, як Рубі безупинно щебече і вдає, наче з нею все добре, хоч ані слова не може проказати, не закашлявшись. Вона так розпачливо хоче жити, але, кажуть, шансів у неї жодних.

Червоною дорогою дівчата мовчки йшли в сутінках. Високо в кронах дерев співали вечірню осанну вільшанки, і золотисте повітря повнилося їхніми радісними голосами. Срібні трелі жаб’ячих флейт ширилися з-над боліт і ставків, де вже пробуджувалося до життя сім’я, напоєне дощами й сонячним світлом. У повітрі розливався солодкий, живий і п’янкий аромат малини. Білі тумани розгорталися над мовчазними долинами, а обабіч стежок мерехтіли блакитні зірочки фіалок.

– Як гарно, – сказала Діана. – Дивися, Енн, здається, що там теж є земля. Отой довгий край бузкової хмари – це берег, а за ним небо, ясне й золоте, наче море.

– Я так би хотіла попливти туди в місячному човнику, про який написав колись у творі Пол, пам’ятаєш? – відповіла Енн, виринаючи із замрії. – Як ти гадаєш, Діано, ми знайшли б там наші минулі дні – усі ті давні, квітучі весни? Ті квіти, що бачив там Пол – чи то ж не троянди, які цвіли колись і для нас?

– Не кажи так, – дорікнула Діана. – Бо мені здається, що ми старі баби, для яких усе в житті проминуло.

– Мені самій так здається, відколи я почула про бідолашну Рубі, – відповіла Енн. – Якщо правда, що вона помирає, то й решта сумних речей теж можуть бути правдою.

– Ти ж не будеш проти, якщо ми на хвильку забіжимо до Елайші Райта? – запитала Діана. – Мама просила віднести тітці Атоссі цей глечик із варенням.

– А хто ця тітка Атосса?

– Хіба ти не чула? Вдова Семсона Коутса зі Спенсервейла. А тіткою вона доводиться дружині пана Райта й татові. Узимку помер її чоловік, вона лишилася самотня й зовсім без грошей, тож Райти взяли її до себе. Мама вважала, що її годилося б запросити до нас, але тато заявив, що в однім домі з тіткою Атоссою нізащо не житиме.

– Вона така бридка? – неуважно запитала Енн.

– Ти збагнеш, яка вона, ще доки ми встигнемо звідти втекти, – багатозначно відповіла Діана. – Тато каже, що лице в неї, мов сокира, бо так само розтинає повітря, а язик іще гостріший.

Був пізній вечір, проте тітка Атосса сиділа на кухні в будинку Райтів і різала картоплю для висаджування. На ній був старий полинялий халат; сиве волосся розкошлалося й стриміло навсібіч. Тітка Атосса не любила, коли її заставали нечупарою, тому злостивості на припоні не тримала.

– То ви і є Енн Ширлі? – запитала вона, коли Діана відрекомендувала їй Енн. – Так, я про вас дещо чула. – Тон її свідчив про те, що вона не чула нічого доброго. – Пані Ендрюс мені казала, що ви повернулися додому. Вона запевняє, буцім ви посправнішали.

Певна річ, тітка Атосса вважала, що у вроді Енн є ще безліч вад. Вона ні на мить не покинула різати картоплю, і робила це дедалі енергійніше.

– Вас, певне, і припрошувати сісти не варто, – дошкульно завважила тітка Атосса. – Звісно, для вас тут нічого цікавого немає, усі пішли.

– Це вам від мами – глечик ревеневого варення, – чемно відповіла Діана. – Вона зварила його нині й подумала, що вам смакуватиме.

– Дякую, – скривилася тітка Атосса. – Хоча у твоєї матері варення засолодкі. Я ніколи їх не любила. Ну, та може, і скуштую. Апетит у мене цієї весни нікудишній. І здоров’я кепське, – натхненно вела далі тітка Атосса, – але я тримаюся. Ті, хто не працює, тут не потрібні. Чи не могли б ви віднести це варення до комори, якщо то буде для вас не завеликий клопіт? Я не маю часу – мушу покінчити із цією картоплею нині ж. Ви – такі дами – цього, певне, у житті не робили, щоб ручок не закаляти.

– Я завжди різала картоплю до висадження, поки ми не здали своєї ферми в оренду, – усміхнулася Енн.

– А я й досі ріжу, – засміялася Діана. – Минулого тижня три дні над картоплею ниділа. Хоча, звісно, – лукаво докинула вона, – опісля того змащувала пальці лимонним соком і на ніч одягала рукавички.

– Мабуть, надибала це в одному з тих дурних журналів, яких ти аж забагато читаєш, – пирхнула тітка Атосса. – Дивно, що мати тобі дозволяє. Ну, та вона тебе віддавна розпестила. Коли Джордж побрався з нею, ми всі казали, що вона не буде йому доброю жінкою.

І тітка Атосса тяжко зітхнула – так, мовби всі її найчорніші побоювання щодо шлюбу Джорджа Баррі справдилися цілковито й невтішно.

– Уже йдете? – запитала вона, коли дівчата підвелися. – Звісно, що то вам за радість – теревенити зі старою бабою. Шкода, що хлопців немає вдома.

– Ми хотіли ще забігти до Рубі Джилліс, – пояснила Діана.

– Еге ж, вам усяка відмовка згодиться, – люб’язно підтакнула тітка Атосса. – Забігли, вибігли й не привіталися, як слід. То вас, певне, цього вчать по коледжах. А з Рубі Джилліс краще тепер не знатися. Лікарі кажуть, що сухоти страх які чіпкі. Я знала, що Рубі неминуче схопить якусь заразу, вештаючись восени без діла в тому Бостоні. До таких непосидючих завжди щось прилипає.

– Ті, хто нікуди не їздять, часом теж хворіють, а іноді навіть умирають, – серйозно заперечила Діана.

– Тоді вони бодай не мають у цьому провини, – переможно відказала тітка Атосса. – Діано, кажуть, у тебе весілля в червні.

– Це лише балачки, – зашарілася Діана.

– То ти не зволікай, – значущо проказала тітка Атосса. – Ти скоро й зів’янеш. Усе, що в тебе є – це кучері й гарненьке личко. А всі Райти такі вітрогони. Вам же, панно Ширлі, слід носити капелюха. У вас непристойно веснянкуватий ніс. І, Боже милий, які руді коси! Ну, та всі ми такі, якими створив нас Господь. Моє шанування Маріллі Катберт. Вона жодного разу не зайшла до мене, відколи я оселилася в Ейвонлі, та певне, мені нарікати годі. Катберти завжди кирпу звикли гнути.

– Ото жахлива жінка, – задихано проказала Діана, тікаючи стежиною разом із Енн.

– Вона гірша за панну Елізу Ендрюс, – відповіла Енн. – Але ти подумай – усе життя прожити з іменем Атосса! Хіба тут важко стати дошкульним і злим? Їй варто було б уявити, що її звуть Корделією. Я думаю, їй це могло б зарадити. Принаймні мене це рятувало тоді, коли я ще не любила імені Енн.

– Джозі Пай, коли стане доросла, буде саме така, – мовила Діана. – Джозина мати й тітка Атосса – двоюрідні сестри. Ох, я рада, що все вже скінчилося! Вона така злюча й завжди все поверне лихим боком. Тато розповідає про неї одну кумедну історію. Якось у них, у Спенсервейлі, був пастор – дуже добрий і побожний, але глухуватий. Звичайної розмови він майже ніколи не чув. А щонеділі в церкві провадилися молитовні зібрання, де всі присутні по черзі підводилися й проказували молитву чи котрийсь із біблійних віршів. І от одного вечора підхопилася тітка Атосса. Вона почала не молитися чи проповідувати, а ганити кожного, хто був у церкві, усіх називаючи поіменно, переповідаючи всі їхні вчинки й провини – і так пригадала усі сварки й плітки за минулі десять років. Кінець кінцем вона заявила, що ціла та церква в горопашному Спенсервейлі їй бридка, що більше ніколи вона не переступить її порогу й сподівається, що найтяжча кара спіткає кожного з її пастви. Тоді нарешті задихалася й сіла, а пастор, який не чув ні словечка з її промови, сказав дуже урочисто: «Амінь! Нехай зглянеться Господь усемогутній на молитву нашої сестри». Шкода, що ти не чула, як тато це розповідає.

– До речі, про оповідання, Діано, – довірливо проказала Енн. – Знаєш, я віднедавна й собі думаю, що могла б написати дещо… таке, щоб годилося для друку.

– Авжеж могла б, – відповіла Діана, щойно осягнула цю дивовижну звістку. – Колись ти писала чудові оповідання в нашому літературному клубі.

– Ні, я не про такі оповідання кажу, – усміхнулася Енн. – Але що більше думаю про це, то страшніше й намагатися, бо якщо оповідання відхилять, це буде так принизливо.

– Прісцилла казала, що всі оповідання пані Морган спершу також відхиляли. Але із твоїм такого не станеться, бо схоже, що тепер редактори мають більше здорового глузду.

– Маргарет Бертон, одна з редмондських третьокурсниць, узимку теж написала оповідання, яке вийшло друком у журналі «Канадська жінка». Я впевнена, що зможу написати щонайменше так само добре.

– Ти теж надішлеш своє оповідання до «Канадської жінки»?

– Хочу спершу запропонувати його більшим журналам. Та все залежить від того, яке оповідання я напишу.

– А про що воно буде?

– Я ще не знаю. Спочатку треба вигадати добрий сюжет. Мені здається, для редактора це найважливіше. А я поки що вигадала тільки ім’я для героїні. Її зватимуть Ейверіл Лестер. Гарно, правда? Тільки не кажи про це нікому, Діано. Я розповіла тобі єдиній, і ще панові Гаррісону. Хоча йому така ідея не сподобалася. Він сказав, що в наші часи й без того забагато маячні надруковано, і після цілого року в коледжі він сподівався від мене більшого.

– Та що пан Гаррісон у цьому тямить? – зневажливо пирхнула Діана.

Будинок Джиллісів був повен світла та гостей. Із протилежних кутків вітальні глипали один на одного Леонард Кімбелл зі Спенсервейла та Морган Белл із Кармоді. Було поміж товариства й кілька веселих, жвавих дівчат. Рубі була в білому платті, щоки їй яскріли рум’янцем, очі блищали. Вона невпинно щебетала й сміялася, а коли інші дівчата пішли, повела Енн нагору, щоб похвалитися новими сукнями.

– І ще буде блакитна шовкова, хоч і занадто цупка для літа. Носитиму її восени. А ти знаєш, що я збираюся вчителювати у вайтсендзькій школі? Як тобі подобається мій капелюшок? Такий гарненький був на тобі учора в церкві. Але я сама люблю яскравіше. А ти бачила тих двох кумедних хлопців там, унизу? Кожен заповзявся пересидіти іншого. Та жоден із них мене нітрошечки не цікавить. Мені подобається Герб Спенсер. Часом я думаю, що він і є саме той. Узимку я вважала, що мій принц – то вчитель зі Спенсервейла, та потім дещо про нього дізналася й змінила думку. Коли я йому відмовила, він замалим не збожеволів. Шкода, що ці двоє прийшли сьогодні. Я так хотіла поговорити з тобою, Енн, і стільки всього тобі розповісти. Ми ж завжди були добрими подругами, правда?

І, безтурботно сміючись, Рубі обійняла Енн за стан. На мить їхні погляди зустрілися, і за блиском очей Рубі Енн побачила щось таке, від чого боляче стислося її серце.

– Приходь частіше, Енн, – прошепотіла Рубі. – І приходь сама – ти мені потрібна.

– Чи добре ти почуваєшся, Рубі?

– Я? Авжеж, добре. Ніколи в житті не почувалася краще. Звісно, та кровотеча взимку трохи підточила мої сили, та поглянь тепер на мій рум’янець. Адже я зовсім не схожа на хвору.

Голос Рубі звучав майже різко. Вона, мовби ображена, відсмикнула руку з талії Енн і кинулася вниз, де поринула у веселе під’юджування двох своїх кавалерів, тож Енн та Діана відчули себе зайвими, і собі невдовзі пішли.

Розділ 12. «ПОКУТА ЕЙВЕРІЛ»

– Про що ти думаєш, Енн?

Двоє дівчат блукали надвечір у чарівній долині побіля струмка. Понад водою гойдалися стебла папороті, зеленіла молода травичка й дикі груші розгорнули білі духмяні шатра.

Енн зі щасливим зітханням виринула із замрії.

– Обмірковую своє оповідання.

– А ти вже почала писати? – вигукнула Діана, ураз спалахнувши цікавістю.

– Так. Написала хіба кілька сторінок, та загалом усе вже добре продумала. Мусила довго вигадувати сюжет, бо жоден не здавався мені підхожим для героїні на ім’я Ейверіл.

– Хіба ти не могла вибрати інше ім’я?

– Ні, це було неможливо. Я намагалася, та виходило не краще, аніж спробувати змінити ім’я тобі. Ейверіл стала для мене такою реальною, що як би інакше я не хотіла її назвати, все одно думала про неї як про Ейверіл. Але врешті-решт я таки вигадала сюжет, що їй пасуватиме. І тоді почалися радісні муки вибору імен для решти персонажів. Ти не уявляєш, як це може захопити. Я лежала без сну годинами й вигадувала імена. Головного героя зватимуть Персиваль Дельрімпл.

– Ти вже назвала усіх персонажів? – зажурилася Діана. – Якщо ні, то, може, дозволиш мені назвати одного-єдиного – хоч найдрібнішого? Тоді я почуватимуся так, мовби й сама теж допомагала тобі писати.

– Можеш назвати малого наймита Лестерів, – поступилася Енн. – Це другорядний персонаж, але він єдиний, хто ще й досі лишився без імені.

– Назви його Реймонд Фітцосборн, – запропонувала Діана, у пам’яті котрої зберігалося ще багацько подібних імен від часів існування літературного клубу, до якого в шкільні роки належали вони з Енн, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс.

Енн із сумнівом похитала головою.

– Боюся, Діано, для наймита це ім’я буде занадто аристократичне. Я не можу уявити, як Фітцосборн закладатиме корму свиням чи збиратиме тріски для груби, а ти?

Діана не розуміла, чому, коли вже ви маєте уяву, не можна її аж настільки напружити, та Енн було, певно, видніше, тож горопашного наймита охрестили Робертом Реєм, щоби принагідно назвати його Боббі.

– Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять? – поцікавилася Діана.

Та Енн про це зовсім не думала. Вона прагнула слави, а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою.

– Ти ж даси мені почитати, правда? – прохально запитала Діана.

– Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації.

– А яким ти хочеш зробити закінчення – щасливим чи ні?

– Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, – скромно підсумувала Енн, – зовсім не геній.

– Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, – відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія.

– Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням?

– Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим.

– У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, – замислено проказала Енн. – Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті.

– Не смій убивати Боббі, – засміялася Діана. – Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого.

Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути.

– Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, – казала вона.

– Не можу, – бідкалася Енн. – Ейверіл – така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку.

Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований.

– За що ти вбила Моріса Леннокса? – докірливо запитала вона.

– Це ж негативний персонаж, – обурилася Енн. – Я мусила його покарати.

– А мені він найбільше сподобався, – відказала нерозважлива Діана.

– Ні, він мертвий і лишиться мертвим, – ображено мовила Енн. – Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю.

– Так, але ти могла б його перевиховати.

– Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге.

– Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала?

– О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні?

– Ну… – завагалася Діана, – той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити.

– Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він – один з найкращих, – заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда.

Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів.

– Викинь усі ці барвисті місця, – безжально мовив він.

Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений.

– Я викинула всі описи, крім заходу сонця, – сказала вона згодом. – Його я просто мусила залишити – він був найкращий з усіх.

– Він не має нічого спільного із сюжетом, – заперечив пан Гаррісон. – Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі – змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її.

– Нізащо, – відповіла Енн. – Ейвонлі – найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій.

– Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, – сухо відказав пан Гаррісон. – Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала.

– Я в це не вірю, – рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів.

– Хай там як, – нещадно підсумував пан Гаррісон, – а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати.

«Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»!

– Моріс Леннокс – негативний персонаж, – гнівно відказала Енн. – І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля.

– Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі.

– Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною.

– Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять.

Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього.

– Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні – його не побачить ніхто й ніколи.

Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти – бо ж усе можливо в уявнім світі, – а тоді переможно оголосить, що це її оповідання.

І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого з великих журналів. Діана хвилювалася не менше за саму Енн.

– Як ти гадаєш, коли тобі надішлють відповідь? – запитала вона.

– Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть!

– Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, – відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів.

Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис.

– Енн, невже оповідання відхилили? – недовірливо скрикнула Діана.

– Так, – коротко відповіла Енн.

– Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення?

– Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації.

– Я завжди була невисокої думки про цей журнал, – палко відказала Діана. – Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки».

– Мабуть, так я й зроблю, – помалу втішаючись, мовила Енн. – І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить.

Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати.

– Кінець моїм літературним прагненням, – мовила вона з гіркотою.

Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку.

– Ні, редактор відхилив його, – просто відповіла вона.

Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя.

– Ну, я думаю, ти писатимеш далі, – підбадьорливо мовив він.

– Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, – заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері.

– Я б не кидав писання зовсім, – замислено проказав пан Гаррісон. – Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися – саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн.

– Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд – учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати – ні.

– Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, – сказав пан Гаррісон. – Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною.

Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!!

Розділ 13. ДОРОГА ЗРАДЛИВИХ

Деві й Дора збиралися до недільної школи. Ішли вони, як то зрідка траплялося, самі, бо ж пані Лінд, котра завжди їх супроводила, вивихнула гомілку й того дня лишалася вдома. Представляти сім’ю в церкві також належало двійнятам, оскільки Енн напередодні поїхала в гості до друзів у Кармоді, а Маріллу мучив головний біль.

Деві поволі спустився сходами вниз. Дора, яку вже убрала й зачесала пані Лінд, чекала на нього в передпокої. Деві вмивався й одягався сам. У кишені в нього лежала центова монета на пожертву недільній школі і п’ятицентова – на церковну пожертву. В одній руці хлопчик мав Біблію, в іншій – підручник недільної школи; він добре знав урок, питання з катехізису й вірш зі Святого Письма, бо ж хіба не вчив усього того ще минулої неділі по обіді на кухні під суворим наглядом пані Лінд? Отож, настрій у Деві мав би бути щонайпогідніший. А втім, попри вивчений урок і катехізис, у душі він скидався радше на хижого вовка.

Забачивши Деві, із кухні, накульгуючи, вийшла пані Лінд.

– Ти чистий? – суворо запитала вона.

– Так – усе, що видно, чисте, – зухвало відказав набурмосений Деві.

Пані Рейчел зітхнула. Вона мала недобрі сумніви щодо шиї та вух Деві, проте знала, що коли взятися самій оглядати хлопця, він, найпевніше, завдасть ноги на плечі, а здоганяти його нині вона була неспроможна.

– Ну, то будьте чемні, – застерегла вона дітлахів. – Не ходіть по куряві. На ґанку не спиняйтеся побазікати з іншими дітьми. Не крутіться на лавах. Не забудьте вірша зі Святого Письма. Не забудьте віддати гроші на пожертви, і глядіть, не загубіть їх. Під час молитви не шепочіться й уважно слухайте проповідь.

Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав – чи то лише думав, що зазнав, – багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, – байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, – не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом.

Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився й скорчив таку люту гримасу, аж навіть Дора, яка добре знала все розмаїття братових талантів у цій сфері, злякалася, що лице в нього так і лишиться довіку перекошене.

– Чорти б її взяли! – палко вигукнув Деві.

– Ох, Деві, не лайся, – заскімлила нажахана Дора.

– «Чорти взяли» – це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, – безжурно відказав Деві.

– Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, – благала Дора.

І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха.

– Я придумаю свою власну лайку, – заявив він.

– Господь покарає тебе за це, – суворо відповіла сестра.

– Тоді я вважаю, що Господь – це старий злостивий бевзь, – правив своєї Деві. – Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям?

– Деві!!! – скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося.

– І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, – затявся Деві. – Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона – ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш!

І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки.

– Це тільки початок, – урочисто оголосив Деві. – Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви.

І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі.

– Це диявол тебе підбурив, – докірливо мовила Дора.

– Ні, – гнівно відказав Деві, – це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося.

– Я не хочу, – запротестувала Дора.

– Підеш, – відповів Деві. – Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі.

– Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, – запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем.

– Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, – мовив Деві. – І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле.

– Я боюся тих корів, – заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти.

– І чого б то ти боялася корів, – пирхнув Деві. – Ти ж старша за них обох.

– Але вони більші за мене, – відповіла Дора.

– Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса.

– Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, – тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі.

Проте цього Деві не боявся – поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами – так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався – поки що – тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня.

Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі – мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько – галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці.

– Ми прийшли рибалити! – оголосив Деві.

– Ура! – закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи.

Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися – принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки.

Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому.

Та навіть гріховним радощам неодмінно мусить настати кінець. Зачувши грюкіт коліс із мосту понад ставком, Деві зрозумів, що їм час вертатися. Він скинув засмальцьований костюм Томмі, перебрався у власний одяг і, зітхнувши, віддав Коттонам волосінь із наловленою рибою. Про те, щоб забрати її з собою, не могло бути й мови.

– Хіба не весело було? – виклично запитав він, тюпаючи полем униз із пагорба разом з Дорою.

– Мені не було, – просто відповіла Дора. – І я не вірю, що й тобі було весело – насправді весело, – додала вона з раптовою проникливістю, зовсім їй не властивою.

– Було! – крикнув Деві, проте в голосі його аж надто сильно бриніла умисна зухвалість. – А тобі, звісна річ, не було, коли сиділа ввесь день, як… як осел.

– Я не збираюся дружити з Коттонами, – погордливо мовила Дора.

– А мені вони подобаються, – відповів Деві. – І живеться їм краще, ніж нам. Роблять собі, що заманеться, і кажуть перед усіма, що хочуть. Я теж буду такий, як вони.

– Є багато такого, чого ти перед усіма не скажеш, – заперечила Дора.

– Немає такого.

– Є. От, наприклад, – серйозно правила своєї Дора, – ти скажеш у присутності пастора слово «котяра»?

Це був переконливий аргумент. Деві виявився неготовий розглядати такий конкретний приклад права на вільне висловлення. Та в суперечці з Дорою про послідовність можна було не дбати.

– Звісно, ні, – сердито визнав він. – «Котяра» – це не святе слово, і я ніколи не сказав би його в присутності пастора.

– А якби довелося? – наполягала Дора.

– Я сказав би «котик», – відповів Деві.

– Я думаю, «котик-муркотик» буде чемніше, – замислилася Дора.

– Ти думаєш! – зневажливо пирхнув Деві.

І все ж йому було мулько, хоч він радше помер би, ніж зізнався в цьому Дорі. Тепер, коли здиміла п’янка радість недозволених забав, розпочалися цілющі муки каяття. Мабуть, краще було б таки піти до недільної школи й до церкви. Звісно, пані Лінд була сувора, та в коморі в неї завжди стояло смачнюче печиво, і вона була зовсім-зовсім не жадібна. Тут, у цю непогідну мить, Деві згадав, що коли минулого тижня він подер свої нові шкільні штани, пані Лінд узяла їх і залатала, і навіть ні словом не прохопилася про це Маріллі.

Проте чаша злочинів Деві була ще не повна. Йому тільки належало дізнатися, що один гріх неминуче тягне за собою інший, щоб приховати оту, найпершу провину. Обідали двійнята з пані Лінд, котра передовсім запитала в Деві:

– Чи всі діти із твого класу були в недільній школі?

– Так, пані, – відповів Деві, насилу проковтнувши шматок. – Всі, крім… крім одного.

– Ти читав катехізис та вірш зі Святого Письма?

– Так, пані.

– А гроші на пожертви віддав?

– Так, пані.

– Пані Макферсон була нині в церкві?

– Не знаю.

«Бодай тут сказав правду», – подумав горопашний Деві.

– Чи було оголошено про наступні збори Спільноти Милосердя?

– Так, пані, – здушено проказав Деві.

– А про молитовне зібрання?

– Я… я не знаю.

– Мусиш знати. У церкві треба слухати уважніше. Який текст із Біблії зачитував для проповіді пан Гарві?

Деві розпачливо вихилив воду із чашки, проковтнувши разом із нею останні докори сумління, і жваво проказав вірш зі Святого Письма, який вивчив кілька тижнів тому. На щастя, пані Лінд більше його не розпитувала, проте радості від обіду Деві не відчув і подужав з’їсти лише одну порцію пудингу.

– Що з тобою? – запитала небезпідставно здивована пані Лінд. – Ти захворів?

– Ні, – промимрив Деві.

– Який ти блідий. Краще нині не виходь на сонце, – застерегла пані Лінд.

– Знаєш, скільки разів ти набрехав пані Лінд? – докірливо запитала Дора, коли по обіді вони лишилися самі.

Деві зиркнув на неї розпачливо й люто.

– Не знаю й знати не хочу, – мовив він. – А ти, Доро, не кажи нікому.

І сердешний Деві рушив до таємної схованки за дровітнею, щоб там поринути в роздуми про дорогу зрадливих.

Коли Енн повернулася додому, Зелені Дахи стояли темні й мовчазні. Вона швидко вляглася, бо дуже втомилася й хотіла спати. Минулого тижня в Ейвонлі відбулося кілька веселих вечірок, що тривали допізна. Ледь опустивши голову на подушку, вона відчула, що засинає, – аж раптом двері тихенько прочинилися й жалісливий голос покликав:

– Енн!

Напівсонна, Енн сіла в ліжку.

– Деві, це ти? Що таке?

Маленька біла постать кинулася через усю кімнату просто до неї.

– Енн, – схлипнув Деві, обіймаючи її за шию, – як добре, що ти повернулася. Я не міг заснути, поки не розповім.

– Що розповіси?

– Який я нещасний.

– Чому нещасний, маленький?

– Бо я сьогодні був такий поганий, Енн. Дуже, дуже поганий, навіть гірший, ніж завжди.

– Що ти зробив?

– Я боюся тобі казати. Бо ти розлюбиш мене, Енн. Я не можу сьогодні казати молитву. Не можу розповісти Богові, що я зробив. Мені соромно, що Він знатиме.

– Деві, але ж Він усе одно знає.

– Дора теж так каже, але я сподівався, що Він просто ще не помітив. Я хочу спершу розказати тобі.

– Що ти зробив, Деві?

Слова линули невпинним потоком:

– Я не пішов до недільної школи, а пішов рибалити з Коттонами, і стільки набрехав пані Лінд – ох, здається, півдесятка разів набрехав, – і… і… і ще сказав погане слово, Енн, дуже погане слово… і дуже лаявся на Бога.

Запала мовчанка. Деві не знав, що й думати. Невже Енн така нажахана, що вже більше ніколи з ним не розмовлятиме?

– Що ти зі мною зробиш, Енн? – прошепотів він.

– Нічого, маленький. Мені здається, ти вже покараний.

– Ні, зі мною ще ж нічого не було.

– Але ж ти почувався нещасним, відколи вчинив погано, правда?

– Дуже-дуже почувався, – виразно проказав Деві.

– Це тебе карало твоє сумління.

– А що таке сумління? Скажи, я хочу знати.

– Це щось таке всередині тебе, що дошкуляє, коли ти чиниш погано, а якщо продовжуєш – воно робить тебе нещасливим. Ти це помічав?

– Так, але не знав, що це воно. Але краще б його не було. Тоді жилося б веселіше. А де це сумління, Енн? Скажи, я хочу знати. У животі?

– Ні, у тебе в душі, – відповіла Енн, утішена, що в кімнаті темно, бо ж серйозну розмову належало провадити із серйозним виразом обличчя.

– Тоді позбутися його не вийде, мабуть, – зітхнув Деві. – Енн, а ти розкажеш про мене Маріллі та пані Лінд?

– Ні, маленький, я нікому не скажу. Адже тобі прикро, що ти сьогодні чинив погано?

– Дуже-дуже прикро.

– І ти більше ніколи так не робитимеш?

– Ні, але… – обачно мовив Деві, – раптом я буду по-іншому поганий?

– Але ти більше не будеш лихословити, прогулювати уроки в недільній школі й казати неправду, щоб приховати свої кепські вчинки?

– Ні, це зовсім не весело, – мовив Деві.

– То скажи Господові, що шкодуєш про все, і попроси Його простити тобі.

– А ти простила мені, Енн?

– Так, маленький.

– Тоді, – утішився Деві, – мені вже зовсім байдуже, чи простить мені Господь.

– Деві!

– О… я попрошу Його простити, звісно, попрошу, – швидко проказав Деві, злазячи з ліжка, переконаний із сердитого тону Енн, що цього разу він таки сказав щось жахливе. – Я попрошу Його, звісно, Енн. Боже, мені дуже шкода, що я сьогодні чинив погано, і я старатимуся по неділях бути хорошим, і прости мені, будь ласка. Ось, Енн, я попросив.

– А тепер будь чемним хлопчиком і біжи спати.

– Добре. І знаєш, я тепер більше не нещасний. Мені вже краще. Добраніч, Енн.

– Добраніч.

Енн опустилася на подушки й зітхнула з полегкістю. Ох… як хочеться… спати! Та наступної ж миті знову долинув голос:

– Енн!

Біля її ліжка стояв Деві. Енн насилу розклепила повіки.

– Що таке, маленький? – запитала вона, щосили намагаючись приховати роздратування в голосі.

– Енн, а ти бачила, як пан Гаррісон уміє чвиркати крізь зуби? Може, коли я буду часто вправлятися, то й сам так навчуся, га?

Енн сіла в ліжку.

– Деві Кіт, – мовила вона, – негайно йди спати, і щоб я тебе цієї ночі більше не бачила. Негайно!

Деві слухняно пішов і чемно заснув.

Розділ 14. ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри.

Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти.

Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи – «тато радить мені зачекати до нового року», – а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви.

– Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, – мовила вона.

– Усе це так сумно й страшно, – тихенько відказала Енн. – Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога – дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена.

Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси – як заздрила їм Енн у шкільні роки! – лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя.

У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити.

– Який дивний цвинтар у місячнім світлі, – зненацька проказала Рубі. – Такий примарний, – здригнулася вона. – Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва!

Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову.

– Ти ж знаєш це, правда? – допитувалася Рубі.

– Так, я знаю, – тихо відказала Енн. – Мила Рубі, я знаю.

– Усі знають, – гірко мовила Рубі. – І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, – вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, – я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати!

– Чого ти боїшся, Рубі? – ще тихіше запитала Енн.

– Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса – я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно – так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла!

Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон – історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно – Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, – та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно – і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим – справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось?

– Я думаю, Рубі, – урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, – я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, – про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут – і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі.

– Але я боюся, – жалісливо відказала Рубі. – Бо навіть коли ти кажеш правду – а ти не можеш знати напевне, і що як усе це – лише твоя уява? – там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю.

Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом – тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, – вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила.

Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба.

– Я хочу жити, – мовила вона тремким голосом. – Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це – тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб – адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко!

Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку – і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих.

– Я рада, що все сказала тобі, Енн, – прошепотіла вона. – Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це – щоразу, як ти приходила, ціле літо, – хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати.

– Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре.

– Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн?

– Так, мила.

– Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем – ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн?

– Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, – відповіла Енн. – Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі.

– Ти скоро знову прийдеш, так?

– Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти – буду рада.

– Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн.

– Добраніч, мила.

Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті – воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим – чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті – треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі.

Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка – так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася.

Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн – і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди.

Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок.

– Візьми це, – схлипнула вона. – Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене – голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті.

– По нас завжди лишається незавершене, – зі слізьми на очах мовила пані Лінд. – Проте завжди є й кому завершити його.

– Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, – мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. – Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею.

– Так, напевно, – зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом – «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, – сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, – та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна.

– Рубі Джилліс любила посміятися, – мовив раптом Деві. – Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати.

– Так, я думаю, буде, – відповіла Енн.

– Що ти кажеш, Енн! – запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою.

– А чому ні, Діано? – серйозно запитала Енн. – Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах?

– Я… я не знаю, – спробувала вибратися з пастки Діана. – Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна.

– Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, – відповіла Енн.

– Сподіваюся, – виразно проказав Деві. – Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн?

– Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, – неуважно мовила Енн.

– То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? – обурився Деві.

Розділ 15. ЗВОРОТНИЙ БІК МРІЇ

– Уже через тиждень ми знову будемо в Редмонді, – мовила Енн.

Вона втішалася думкою про повернення до навчання, редмондських аудиторій та друзів – та й мріям про життя в Домі Патті. При згадці про нього в душі її пробуджувалося тепле й радісне відчуття рідного дому, хоч там вона ще ніколи не жила.

Проте й літо видалося дуже щасливе. То був час радісного життя під сонцем та небом, час насолоди всіма дарунками долі, час оновлення й поглиблення давніх дружніх зв’язків, час, коли Енн училася жити відданіше, працювати сумлінніше й радіти повніше.

«Ми здобуваємо знання не лише в коледжі, – думала вона. – Життя вчить нас повсюди».

Проте, на жаль, останній тиждень цих чудових канікул зіпсувала для Енн одна з тих витівок долі, що часом виявляють зворотні боки наших мрій.

– Ти, бува, ще якогось оповідання не написала? – незлостиво запитав її пан Гаррісон одного вечора, коли Енн пила чай разом із ним та його дружиною.

– Ні, – доволі різко відказала Енн.

– Ну, не ображайся. То мені пані Слоун розповіла, буцім з місяць тому на адресу компанії «Роллінгз», що виробляє пекарський порошок у Монреалі, хтось відправив грубенького конверта. Вона подумала, що це на конкурс рекламних оповідань, у яких згадується назва їхньої компанії. Пані Слоун сказала, що почерк на конверті був не твій, та я подумав, що, можливо, це все-таки ти.

– Авжеж, ні! Я бачила оголошення про конкурс, але й не думала брати в ньому участь. Це просто ганебно – писати оповідання, що рекламуватиме пекарський порошок. Нітрохи не краще за Джадсона Паркера з його аптекарським парканом.

Отаку гордовиту промову виголосила Енн, не маючи й гадки про юдоль приниження, що чекала на неї. Того ж вечора до її кімнатки на піддашші з листом у руках влетіла Діана: очі її сяяли, щоки взялися рожевим рум’янцем.

– Енн, це тобі лист! Я була на пошті, і вирішила взяти його теж. Читай швидше! Якщо це те, що я думаю, то я від радості просто здурію.

Здивована Енн відкрила конверт і нашвидку пробігла очима віддрукованого на машинці листа:

«Панні Енн Ширлі

Зелені Дахи

Ейвонлі, Острів Принца Едварда

Вельмишановна панно Ширлі!

Ми раді повідомити, що Ваше чудове оповідання „Покута Ейверіл“ здобуло винагороду в розмірі двадцяти п’яти доларів за перше місце в нашому конкурсі. Чек додаємо до листа. Ми забезпечимо публікацію оповідання в провідних канадських газетах, а також видамо його окремою брошурою для розповсюдження серед покупців. Вдячні Вам за цікавість, виявлену до нашого конкурсу, щиро Ваші,

Компанія „Роллінгз“».

– Я не розумію, – розгубилася Енн.

Діана заплескала в долоні.

– Я так і знала, що перше місце буде твоє. Я знала, Енн! Це я надіслала оповідання на конкурс!

– Але… Діано!..

– Так, це я, – мовила щаслива Діана, всідаючись на ліжку. – Я одразу згадала про нього, щойно побачила оголошення, і спершу подумала, що варто порадитися з тобою. А тоді злякалася, що ти не захочеш, бо ти ж утратила всяку віру в цей твір. От я й вирішила, що надішлю свою копію, а тобі не казатиму. Тоді, якби ти не перемогла, то нічого не знала би про це й не карталася б, адже вони не повертають авторам оповідань, які не пройшли. Але ти перемогла, і це така приємна несподіванка.

Діана не була найпроникливішою зі смертних, та в цю мить її зненацька вразило усвідомлення, що Енн зовсім не тішиться. Вигляд у неї був, безсумнівно, здивований – та де ж радість і захват?

– Енн, ти, здається, геть незадоволена! – вигукнула Діана.

Енн видушила із себе усмішку.

– Я, звісно, задоволена… і вдячна тобі за щире бажання потішити мене, – повільно проказала вона. – Але я така вражена… не розумію… Адже в моєму оповіданні не було ні слова про… про… – насилу мимрила Енн, неспроможна вимовити ці слова, – про пекарський порошок.

– Це я додала, – уже впевненіше мовила Діана. – То було дуже легко, бо звісно ж, мені згодився досвід, здобутий у нашому літературному клубі. Пам’ятаєш той епізод, де Ейверіл пече пиріг? Я просто зазначила, що вона пекла його з порошком від компанії «Роллінгз», і тому він так добре їй вдався; а ще в останнім абзаці, де Персиваль обіймає її й каже: «Кохана, щасливі й радісні роки чекають на нас у домі нашої мрії!», я дописала: «…де ми будемо пекти пироги тільки з порошками компанії „Роллінгз“».

– Ох, – видихнула бідолашна Енн, мовби на голову їй хтось вилив відро крижаної води.

– І ти виграла двадцять п’ять доларів, – радісно вела далі Діана. – А Прісцилла казала, що «Канадська жінка» платить лише п’ять доларів за оповідання.

Тремтливими пальцями Енн простягла їй ненависний рожевий чек.

– Я не можу їх узяти. Це твої гроші, Діано, ти заслужила. Ти надіслала оповідання й дописала, що було треба. Бо я сама нізащо цього не зробила б. Візьми чек.

– Це вже мені вирішувати, – пишно відказала Діана. – Бо то було зовсім не важко. І мені достатньо честі бути подругою переможниці. Ну, мені вже час іти. Я мусила одразу з пошти вертатися додому, бо в нас гості. Але не могла не зайти й не розказати тобі, Енн. Я така рада за тебе.

Зненацька Енн нахилилася, обійняла Діану й поцілувала її у щоку.

– Ти найкраща й наймиліша у світі подруга, Діано, – сказала вона, і голос її ледь здригнувся. – І запевняю тебе: я дуже ціную ті міркування, з яких ти це зробила.

Проте коли зворушена й задоволена Діана пішла, сердешна Енн жбурнула невинний чек у шухляду стола так, наче то була платня за вбивство, і кинулася на ліжко в сльозах ганьби й тяжкої кривди. Вона ніколи не переживе цього… ніколи!

Невдовзі з вітаннями для неї прийшов Гілберт. Того дня він заходив до Садового Схилу, де й почув радісну звістку. Утім, вітання завмерли в нього на вустах, коли він побачив вираз обличчя Енн.

– Що з тобою, Енн? Ти ж мала б сяяти – адже це приз від компанії «Роллінгз»! Ти молодчина.

– Ох, Гілберте, хоч ти зглянься, – мовила Енн тоном, у якому вчувалося «І ти, Брут!» – Я думала, що ти зрозумієш. Невже не бачиш, як це жахливо?

– Мушу зізнатися, не бачу. Що тут жахливого?

– Усе, – простогнала Енн. – Це довічний сором. Як ти гадаєш, що відчує мати, побачивши свою дитину з татуюванням у вигляді реклами пекарського порошку? У мене саме таке відчуття. Я так любила моє бідолашне оповідання, я вклала в нього все, що є в мені найкращого. І це блюзнірство – принизити його до реклами пекарського порошку. Хіба ти не пам’ятаєш, що казав нам професор Гамільтон на лекціях з літератури в семінарії – щоб ми ніколи ані слова не писали заради низької, негідної мети, а завжди прагнули найвищих ідеалів? Що він подумає, коли дізнається, що я написала рекламне оповідання для компанії «Роллінгз»? А коли про це довідаються в Редмонді? З мене всі глузуватимуть і дражнитимуться!

– Цього не буде, – відповів Гілберт, тривожно питаючи себе, чи не думкою того клятого третьокурсника так переймається Енн. – У Редмонді подумають те саме, що подумав я. Скажуть, що ти, як і дев’ять із кожних десяти студентів, не переобтяжених земним багатством, вибрала цей спосіб чесного заробітку на витрати в новому навчальному році. Я не бачу в цьому нічого низького чи негідного – та й кумедного теж. Звісно, кожен хотів би створювати шедеври, та поки що треба платити за пансіон і навчання.

Це просте й тверезе судження дещо підбадьорило Енн. Принаймні страх бути висміяною минув, хоч глибша кривда від думки про поруйновані ідеали все ж лишилася.

Розділ 16. НОВИЙ ЗАТИШОК

– Це найдомашніше місце в моєму житті – домашніше навіть за рідний дім, – вигукнула Філіппа Гордон, щасливо роззираючись довкола.

Усі вони зібралися надвечір у просторій вітальні Дому Патті – Енн, Прісцилла, Філ і Стелла, тітонька Джеймсіна, Смалько, Джозеф, кицька Сара, Гог та Магог. На стінах танцювало мерехтливе світло вуличних ліхтарів, у кімнаті муркотіли коти, і сяяли в золотавих сутінках, мов малі кремові місяченьки, оранжерейні хризантеми з величезного букета, котрий надіслав Філіппі один з її кавалерів.

Минуло три тижні, відколи вони влаштувалися на новому місці, і тепер не мали жодних сумнівів, що експеримент виявиться вдалий. Перші два з них були сповнені втішних клопотів: дівчата розташовували в домі свої речі, облаштовували господарство, звикали одна до одної й мирилися з розбіжностями в думках і поглядах.

Енн безжурно покинула Ейвонлі та повернулася до коледжу. Останні дні канікул не були приємні. «Покута Ейверіл» вийшла друком у місцевих газетах, а пан Вільям Блер тримав у своїй крамниці на прилавку цілий стос рожевих, зелених та жовтих брошур із цим оповіданням, вручаючи по одній кожному покупцеві. Кілька примірників він безкоштовно надіслав Енн, котра негайно вкинула їх до кухонної груби. Утім, її приниження було наслідком лише її власних уявлень, бо ж ейвонлійці вважали перемогу на конкурсі значним і чудовим досягненням. Численні друзі дивилися на неї зі щирим захватом, жменька злостивців – із презирливою заздрістю. Джозі Пай заявляла, що Енн, найпевніше, звідкись списала своє оповідання; принаймні вона, Джозі, пам’ятає, що вже читала його в газеті кілька років тому. Слоуни, які знали, чи то здогадувалися, що Чарлі «отримав відкоша», докинули, що, на їхню думку, тут нема чим пишатися, бо таке написати міг би кожен, якби тільки спробував. Тітка Атосса сказала, як їй прикро, що Енн узялася базграти романи, бо ж ніхто з уроджених ейвонлійців ніколи так не вчинив би. Ось що стається, коли брати на виховання сиріт казна-звідки й від казна-яких батьків. Навіть пані Рейчел Лінд висловлювала похмурі сумніви щодо того, чи не гріх писати оповідання, хоч із цим її майже примирив чек на двадцять п’ять доларів.

– Ото дивовижа, що за такі вигадки стільки платять, будьте певні, – мовила вона несхвально, та водночас і з утішною гордістю за Енн.

Ось чому, коли настав час їхати, Енн зітхнула з полегкістю. Їй було радісно знов опинитися в Редмонді – тепер уже мудрою, досвідченою другокурсницею, що весело вітає юрму приятелів у перший день навчання. Там були Пріс, Стелла й Гілберт, Чарлі Слоун, що приндився чи не більше, ніж колись то робив будь-який другокурсник, Філ із досі нерозв’язаним питанням вибору між Алеком та Алонзо, і Муді-Спурджен Макферсон. Муді-Спурджен учителював після закінчення семінарії; утім, мати вважала, що настав час йому покинути цю справу й присвятити всю увагу підготовці до навчання в богословській академії. Сердешному Муді-Спурджену не пощастило на самісінькому початку найпершого навчального року. З півдюжини другокурсників, із якими він мешкав в однім пансіоні, налетіли на нього якось уночі й виголили йому півголови. Так і довелося ходити горопашному хлопцеві, аж доки чуприна в нього відросла знов. Часом він із гіркотою казав Енн, що сумнівається, чи справді його покликання – бути священиком.

Тітонька Джеймсіна прибула аж тоді, коли дівчата підготували дім до її приїзду. Ключ від будинку панна Патті надіслала Енн разом із листом, у якому писала, що Гог і Магог лежать у коробці під ліжком у кімнаті для гостей, та їх можна в будь-яку мить звідти витягти. А в постскриптумі висловила сподівання, що дівчата прикрашатимуть кімнати картинами розважливо, позаяк шпалери у вітальні змінили всього п’ять років тому, і не хотілося б, щоб на них з’явилося більше дірок, аніж треба. Щодо решти вона цілком покладалася на Енн.

Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті.

– Люба, ми потім замастимо всі дірки воском – вона нічого й не помітить, – відповідали вони обуреній Енн.

Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять.

– Візьми їх, – звеліла вона. – Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль.

Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр – вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини.

Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі.

За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася – і вперше побачила Смалька.

За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків – оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди.

Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше – він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв».

– Енн, – суворо запитала Стелла, – це твій кіт?

– Авжеж, ні, – гидливо скривилася Енн. – Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, – але ж не таких потвор, як ти!

Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів.

– Здається, він тебе вдочерив, – засміялася Прісцилла.

– Не хочу, хай забирається, – уперто відказала Енн.

– Бідолашне створіння голодує, – жалісливо мовила Філ. – Бачите, як випинаються кістки?

– Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, – непохитно відповіла Енн.

Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається.

– Та все одно лишати його тут не можна, – мовила Стелла. – Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах.

– Треба його позбутися, – кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. – Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися?

– Ми приспимо його, – рішуче озвалася Філ. – Це найгуманніший спосіб.

– Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? – так само похмуро запитала Енн.

– Я вмію, люба. Це одне з моїх – на жаль, небагатьох – корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, – запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби.

– Звучить наче просто, – із сумнівом у голосі проказала Енн.

– Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, – підбадьорливо мовила Філ.

Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя?

– Візьми його, – квапливо звернулася вона до Філ. – Я почуваюся вбивцею.

– Ти ж знаєш, він не страждатиме, – спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла.

Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.

– Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, – звеліла Філ, – а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.

І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.

– Він… він живий, – охнула Енн, розгублено сівши на поріг.

– Він мусить бути мертвий, – недовірливо мовила Філ.

Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися.

– Що нам тепер робити? – запитала Енн.

– Чого ж ви не йдете? – покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. – У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла?», – жартома процитувала вона.

– О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні,^[22] – і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик.

Вибух дружного сміху розрядив напругу.

– Лишимо його тут до ранку, – мовила Філ, вертаючи камінь на місце. – Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління.

Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів.

– Тут дірка від сучка, – простогнала Філ, оглядаючи ящик. – Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку.

– Ні, – зненацька мовила Енн. – Більше ми не будемо його вбивати. Смалько – мій кіт, і ви мусите із цим змиритися.

– Гаразд – якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, – відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії.

Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку.

– У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, – заявила Стелла.

– Хороший котик, хороший, – заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця.

– Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, – похмуро буркнула Стелла. – Котячі бійки ночами в саду – це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно.

У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати.

Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами.

– Це дуже старомодна зачіска, – мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. – Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі – розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно – якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, – підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, – усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться.

– Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, – здригаючись, простогнала Стелла.

Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера.

– Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт – тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро.^[23]

Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною – на іншім. Хвіст – рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим – коли не всім своїм характером – Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів.

Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля.

– Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, – пояснила тітонька Джеймсіна. – Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить.

– Тут їм доведеться битися для захисту, – відповіла Стелла.

Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару.

Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому такого потиличника? Він невпевнено глипнув на кицьку Сару. Нападати вдруге чи ні? Тим часом кицька Сара поволі відвернулася від нього й продовжила вмиватися. Смалько вирішив не нападати – і більше ніколи не нападав. Відтоді тон у їхніх стосунках незмінно задавала кицька Сара. Смалько більше її не чіпав.

У цю мить нерозважливий Джозеф сів на подушці й позіхнув. Спраглий помсти за своє приниження, Смалько кинувся на нього. Джозеф, хоч і був миролюбним котом, та все ж принагідно міг постояти за себе – і постояти добряче. Отож, результат утілився в серії рівносильних двобоїв. Смалько і Джозеф щодня ставали до битви. Енн була на боці Смалька, пихато коментуючи дії Джозефа. Стелла впала у відчай. Тітонька Джеймсіна лише сміялася.

– Хай б’ються, – терпляче мовила вона. – Потім вони подружаться. Джозефу треба рухатися, він страшенно погладшав. А Смалько мусить затямити, що є у світі коти й незгірші за нього.

Урешті-решт Смалько та Джозеф примирилися один з одним і з запеклих ворогів обернулися на щирих нерозлучних друзів. Вони спали на одній подушці, обіймаючись лапами, та із серйозним виглядом вилизували один одному морди.

– Усі ми звикли одне до одного, – мовила Філ. – А я навчилася мити посуд і замітати підлогу.

– Та більше не кажи, що вмієш присипляти котів, – засміялася Енн.

– В усьому винна дірка від сучка! – обурено заперечила Філ.

– Добре, що там виявилася ця дірка, – суворо відказала тітонька Джеймсіна. – Кошенят часом доводиться топити, це я визнаю, інакше від них рятунку не було б. Та дорослих нешкодливих котів убивати не слід, якщо тільки вони не висмоктують сирих яєць.

– Ох, тітонько, не бачили ви Смалька, коли він щойно приблудився до нас, – мовила Стелла. – Тоді б не називали його нешкодливим. Чистий диявол був, а не кіт.

– Я не вірю, що диявол і справді такий бридкий, як ти вважаєш, – відповіла тітонька Джеймсіна. – Інакше він не наробив би стільки шкоди. Мені він завжди уявляється поважним і привабливим паном.

Розділ 17. ЛИСТ ВІД ДЕВІ

– Сніг пішов, дівчата, – мовила Філ, повернувшись додому одного листопадового вечора. – По стежці в саду розсипані ці чарівні хрестики та зірочки. А я ніколи й не помічала, що сніжинки такі гарні. На ці речі з’являється час лише тоді, коли живеш простим життям. Дякую вам за те, що дозволили й мені так пожити. Це дивовижно – перейматися тим, що масло подорожчало на п’ять центів за фунт.

– Справді? – занепокоїлася Стелла, що вела облік витрат у їхньому господарстві.

– Так. Ось масло. Я стаю справжнім експертом з купівлі продуктів. Це цікавіше, ніж фліртувати із хлопцями, – серйозно виснувала Філ.

– Усе непристойно дорожчає, – зітхнула Стелла.

– Не журися. Слава Богу, повітря та спасіння душі поки що лишаються безплатні, – відповіла тітонька Джеймсіна.

– І сміх також, – озвалася Енн. – Податком його ще не обклали, і це добре, бо зараз усі ви як слід посмієтеся. Я прочитаю вам лист Деві. За минулий рік він навчився значно грамотніше писати, хоча коми досі ставить абиде, – проте безсумнівний талант до цікавого письма в нього є. Тож слухайте й смійтеся, перш ніж ми сядемо зубрити уроки.

«Дорога Енн, – писав Деві, – я беруся за перо щоб запевнити тебе що ми всі здорові і надіюся ти теж не хворієш. Нині сніжить і Марілла каже то древня жінка в небі трусить свою перину. А хто ця жінка, Енн вона Богова дружина? Скажи я хочу знати.

Дуже хворіла пані Лінд але вже їй краще. Того тижня вона впала зі сходів у льоху. Вона ще коли падала, то схопилася за полицю і посипалися всі молочні відра й каструлі теж і попадали разом з нею. Так чудесно грюкнуло. Марілла була подумала, що то землитрус.

Одна каструля зовсім росплющилась і пані Лінд ростянула ребра. Прийшов лікар і дав їй ліки втирати в ребра а вона його незрозуміла і все випила. Тоді лікар сказав, що диво що це її не вбило, але воно не вбило а вилікувало їй ребра і вона тепер каже що лікарі пішли геть нетямущі. Але каструлю поправити невийшло. Марілла її викинула. Того тижня був День подяки. Уроків не було а в нас був смачний обід. Я їв пиріг з родзинками і смажину індичку і фруктовий пиріг і ще пончики, сир і вареня і шоколадний торт. Марілла сказала що так і померти можна але я не помер. У Дори після того була в животі судома. А в мене судоми ніде не було.

У нас новий учитель. Він любить жартувати. Того тижня він задав нам третьокласникам писати твір. Хлопцям про те яку жінку вони хочуть мати, а дівчатам про те якого чоловіка. І потім дуже сміявся, ледь не вмер коли читав. Ось мій. Я думаю ти зцікавістю прочитаєш.

Яку жінку Я хочу мати

Вона мусить бути дуже вихована і вчасно варити обід і робити що я велю і завжди бути зі мною чемна. Їй мусить бути п’ятнацять років. Вона мусить бути добра до бідних і прибирати дім і мати хороший харахтер і регулярно ходити доцеркви. Вона мусить бути гарна і кучирява. Якщо в мене буде саме така жінка то я буду страшно хорошим чоловіком. Я думаю жінка теж мусить бути страшно хороша. Деякі бідні жінки зовсім живуть без чоловіків.

КІНЕЦЬ

Ще того тижня я був на похорону пані Райт із Вайт Сендз. Чоловік покійниці був у страшному горі. Пані Лінд сказала що дід пані Райт якось украв вівцю, а Марілла сказала що неможна погано казати про мертвих. А чому неможна скажи Енн, я хочу знати. Це ж не дуже страшно небезпечно?

Ще пані Лінд страшно росердилася позавчора бо я спитав її чи вона жила в часи Ноя. Але я не хотів скривдити її почуття. Я лише хотів знати. Енн вона жила тоді?

Пан Гаррісон хотів позбутися свого пса. І повісив його але пес ожив і втік за клуню де пан Гаррісон копав яму. Тоді він повісив його знову і пес уже лишився мертвий. У пана Гаррісона новий наймит. Він дуже страшний незгаба і пан Гаррісон каже що він шульга на обидві ноги.

У пана Баррі ледачий наймит. Це пані Баррі так каже, а пан Баррі каже що він не зовсім ледачий, просто йому легше не працювати а молитися щоб усе робилося само.

У пані Ендрюс здохла призова свиня від нападу про яку вона так багато хвалилася. Пані Лінд сказала що то кара їй за гордість. Але я вважаю зі свинею це нечесно вийшло. Хворів Мілті Болтер. Лікар дав йому страшно гидкі ліки. Я сказав що вип’ю їх за нього за четвертак але всі Болтери такі жадебні. Мілті сказав що сам усе вип’є а гроші збереже. Я спитав пані Болтер як можна вполювати чоловіка. Вона страшно росердилася і сказала що не знає бо ніколи за чоловіками не бігала.

Спілка вдосконаленя Ейвонлі хоче знову фарбувати клуб. Їм набридло що він синій.

Вчора на чай до нас приходив новий пастор. Він з’їв три шматки пирога. Якби я стільки з’їв то пані Лінд назвала б мене поросям. А він ще швидко їв і кусав великі кусні. А мені Марілла завжди каже щоб я так неробив. А чому пасторам можна а хлопцям ні? Скажи я хочу знати.

Більше немає новин. Шлю тобі шість поцілунків, хххххх. І ще один від Дори. Ось. х.

Твій вірний друг,

Девід Кіт.

P. S.: Енн хто був батьком диявола? Скажи я хочу знати».

Розділ 18. ПАННА ДЖОЗЕФІНА НЕ ЗАБУВАЄ «МАЛЕНЬКОЇ ЕНН»

На різдвяні канікули дівчата з Дому Патті роз’їхалися по домівках, проте тітонька Джеймсіна воліла залишитися в Кінгспорті.

– Ні до кого із друзів, що мене запросили, я не можу взяти трьох котів, – пояснила вона. – І лишати бідолашок самих на три тижні не хочу. Якби ми мали хоч якихось порядних сусідів, котрі могли б їх годувати – може, я й поїхала б. Та на цій вулиці немає нікого, окрім мільйонерів. Тож я лишуся тут, і в Домі Патті до вашого повернення усе буде готово.

Енн поїхала додому в передчутті звичних радощів, проте її сподівання, не втілилися в життя. В Ейвонлі панувала така рання, холодна й сніжна зима, якої не пригадували навіть найстаріші з односельців. Зелені Дахи буквально потопали у велетенських кучугурах. Майже щодня впродовж тих невдалих канікул лютували хурделиці; навіть у ясну погоду вітер невтомно нагортав нові замети. Щойно стежки розчищали, як їх знову укривав сніг. Вийти з дому було майже неможливо. Спілка вдосконалення Ейвонлі тричі намагалася дати вечірку на честь редмондських студентів, та щоразу здіймалася така сильна завірюха, що ніхто не міг і поткнутися на вулицю, отож вони у відчаї облишили марні спроби. Попри всю любов до Зелених Дахів, Енн не могла не сумувати за Домом Патті із затишним каміном, радісними очима тітоньки Джеймсіни, трьома котами, веселими дівочими балачками та приємними п’ятничними вечорами, коли в гості заходили друзі – поговорити про смішне й серйозне.

Тепер їй було самотньо. Діана безвилазно сиділа вдома через серйозний напад бронхіту. Вона не могла приходити до Зелених Дахів, та й Енн хіба що зрідка вдавалося відвідати Садовий Схил: звичний шлях крізь Ліс Привидів був геть засипаний снігом, довший – через міст понад Озером Осяйних Вод – часто виявлявся ненабагато кращим. Рубі Джилліс спочивала на засніженім цвинтарі, Джейн Ендрюс учителювала десь на заході Канади. Щоразу, коли то було можливо, до Зелених Дахів пробивався незмінно вірний Гілберт. Утім, його візити були вже не такі, як колись, і Енн майже страхалася їх. Лячно було часом, піднявши очі посеред несподіваної мовчанки, зустрітися з поглядом карих очей Гілберта – поглядом, що не залишав сумнівів щодо свого значення; лячно було й відчути, що вона шаріється під цим поглядом, палко й ніяково, так, мовби… мовби… словом, її це лякало. Енн хотілося знов опинитися в Домі Патті, де в незручній ситуації поряд завжди був хтось третій. Тут же, у Зелених Дахах, Марілла негайно забиралася до пані Лінд, захопивши із собою двійнят. Енн не сумнівалася в значенні цих жестів, та хай як вона гнівалася, вдіяти нічого не могла.

Деві ж був цілком щасливий. Рано-вранці він виходив з дому й відкидав лопатою сніг на стежках до криниці й курника. Окрім того, щодня він ласував різдвяними наїдками, у приготуванні яких з нагоди приїзду Енн змагалися між собою Марілла та пані Лінд, та ще й читав узяту в шкільній бібліотеці захопливу книжку про дивовижного героя – він, здавалося, мав справжнісінький талант потрапляти в халепи, з яких його зазвичай рятував землетрус чи виверження вулкана, що приносили йому удачу й дозволяли виходити сухим з води, тож історія закінчувалася незмінним тріумфом.

– Така ловка книжка, Енн, – мовив він якось із захватом. – Її цікавіше читати, ніж Біблію.

– Справді? – усміхнулася Енн.

Деві запитливо глипнув на неї.

– Ти, здається, зовсім не розсердилася, Енн. А пані Лінд страшенно розсердилася, коли я їй це сказав.

– Ні, Деві, я не розсердилася. Я вважаю цілком природним те, що дев’ятирічному хлопчикові пригодницьку книжку читати цікавіше, ніж Біблію. Та коли ти виростеш – я сподіваюся, ти зрозумієш, яка чудова книга Біблія.

– Ну, в ній теж є різне цікаве, – згодився Деві. – Ота історія про Йосипа^[24] – така ловка. Але я б на місці Йосипа братам не пробачив. Правда, Енн. Я б їм усім повідрубував голови. А пані Лінд страшно розсердилася, коли я їй теж це сказав, і закрила Біблію, і сказала, що більше нічого мені звідти не читатиме, доки я буду таке молоти. І тепер, коли вона по неділях читає Біблію, я нічого не кажу, тільки думаю, а потім усе переказую Мілті Болтеру в школі. Я розповів йому про Єлисея та ведмедиць і він так страшно налякався, що вже більше не сміється з лисини пана Гаррісона.^[25] Енн, а на нашому острові є ведмеді? Скажи, я хочу знати.

– Тепер уже ні, – неуважно відказала Енн, бо саме в цю мить вітер жбурнув сніг у вікно. – Ох, коли ж нарешті вщухне ця хурделиця?

– Бог його знає, – безтурботно мовив Деві, готуючись знову поринути в книжку.

Цього разу Енн таки розсердилася.

– Деві! – докірливо вигукнула вона.

– Це пані Лінд так каже, – спробував оборонитися Деві. – Ще того тижня Марілла запитала: «Цікаво, чи Людовік Спід і Теодора Дікс одружаться бодай колись?» – а пані Лінд їй так і сказала: «Бог його знає».

– Пані Лінд негарно сказала, – відповіла Енн, квапливо міркуючи, на котрий із рогів цієї несподіваної дилеми їй краще наштрикнутися. – Не варто згадувати ім’я Господнє надаремно чи легковажити ним. І ти більше ніколи не роби так, Деві.

– Навіть якщо я казатиму повільно й урочисто, як пастор?

– Так, навіть тоді.

– Добре, не буду. Людовік Спід і Теодора Дікс живуть у Центральному Графтоні, і пані Лінд каже, що він за нею сто років упадає. Енн, а вони вже скоро не будуть занадто старі, щоб женитися? Сподіваюся, Гілберт за тобою так довго не впадатиме. Коли ви одружитеся, Енн? Пані Лінд каже, що ви напевне одружитеся.

– Пані Лінд… – палко мовила Енн, та раптом зупинилася.

– Стара пліткарка, – спокійно договорив за неї Деві. – Її так усі називають. Але ж ви з Гілбертом одружитеся, Енн? Скажи, я хочу знати.

– Ти ще дурний маленький хлопчик, Деві, – сказала Енн, гордовито виходячи з кімнати.

У кухні не було нікого; вона вмостилася при вікні у швидкоплинних зимових сутінках. Сонце сіло, вітер ущух. На заході з-за бузкових хмар виглядав блідий холодний місяць. Небо темнішало, проте над західним обрієм дедалі яскравіше паленіла жовта смуга, мовби розсипані промені світла сходилися в одному місці; на тлі її чітко вирізнялися далекі, порослі ялинами, пагорби, що їхні обриси нагадували фігури священиків. Енн поглянула вдалечінь, на білі непорушні поля, мертвотно-холодні в різкому та похмурому призахідному світлі, і зітхнула. Їй було сумно й самотньо; із тяжким серцем дівчина міркувала, чи вдасться їй наступного року повернутися до Редмонду. Це здавалося малоймовірним. Єдина стипендія, котру міг здобути другокурсник, була зовсім невеличка. Брати гроші в Марілли Енн не хотіла й не сподівалася на те, що зможе заробити потрібну суму протягом літніх канікул.

«Доведеться, мабуть, наступного року перервати навчання, – тужливо думала вона, – і знову вчителювати в якій-небудь сільській школі, доки я зароблю достатньо, щоб закінчити Редмонд. А тим часом усі мої друзі вже отримають дипломи, та й про Дім Патті навіть не йтиметься. Але я не нарікатиму. Це ж добре, що в разі потреби я зможу заробити на себе сама».

– А до нас пан Гаррісон іде стежиною, – доповів Деві, виринаючи на кухоннім порозі. – Мабуть, пошту несе. Ми її вже три дні не одержували. А я хочу знати, що поробляють ті дурні ліберали. Я консерватор, Енн. А цих лібералів пильнувати треба, так собі й затям.

Справді, пан Гаррісон приніс пошту; невдовзі веселі листи від Прісцилли, Філ та Стелли розвіяли журбу Енн. Був там лист і від тітоньки Джеймсіни: вона писала, що регулярно розпалює камін, що всі коти здорові, а кімнатні рослини зелені й міцні.

«У нас дуже холодно, – розповідала тітонька Джеймсіна, – тож я пустила котів спати в будинку: Смалька й Джозефа на дивані у вітальні, а кицьку Сару – у ногах мого ліжка. Така втіха чути її муркотіння, коли я прокидаюся вночі й думаю про свою доню в далеких чужих краях. Хай де б вона була, я не хвилювалася б, аби тільки не в Індії. Кажуть, там страшні отруйні змії. І лише муркотіння кицьки Сари допомагає відігнати думки про тих змій. Мені не бракує віри, щоб примиритися будь із чим, тільки не зі зміями. Не розумію, нащо Господь узагалі їх створив. А часом думаю, що то й не Він. Мабуть, до створення змій неминуче доклав руку диявол».

Тоненький конверт із надрукованою на машинці адресою Енн лишила наостанок, припустивши, що то незначна, порожня дрібничка. Та прочитавши листа, завмерла на стільці непорушно, зі слізьми в очах.

– Що сталося, Енн? – запитала Марілла.

– Панна Джозефіна Баррі померла, – неголосно відповіла Енн.

– Померла все-таки, – мовила Марілла. – Вона вже понад рік була хвора, і Баррі щодня чекали звістки про її смерть. Добре, що нарешті вона спочила, бо мучилася страшенно. Вона завжди любила тебе, Енн.

– Так – до самого кінця, Марілло. Це лист від її адвоката. Вона заповіла мені тисячу доларів.

– Ого, скільки грошви, – озвався Деві. – Це та жінка, на яку ви з Діаною впали, коли стрибнули на ліжко в кімнаті для гостей? Мені Діана розповідала. Тому вона тобі стільки залишила?

– Цить, Деві, – тихенько мовила Енн. Із тяжким серцем вона вислизнула з кухні й пішла до своєї кімнати, лишивши змогу Маріллі та пані Лінд удосталь обговорити несподівану звістку.

– А Енн тепер вийде заміж? – занепокоївся Деві. – Доркас Слоун виходила заміж того літа й сказала, що якби мала достатню грошей, то нізащо не морочилася б із чоловіком, але навіть удівець із вісьмома дітьми – це краще, ніж жити із братовою.

– Помовч, Деві Кіт, – суворо урвала його пані Лінд. – Такі слова з вуст маленького хлопчика – це просто неподобство, будьте певні.

Розділ 19. ІНТЕРЛЮДІЯ

– Подумати лише – сьогодні мій двадцятий день народження, і другий десяток навіки лишається позаду, – звернулася Енн, сидячи на килимку перед каміном зі Смальком на колінах, до тітоньки Джеймсіни, котра читала в кріслі-гойдалці. У вітальні вони були самі. Стелла й Прісцилла пішли на збори якогось комітету, а Філ нагорі чепурилася, збираючись на вечірку.

– Здається, тобі сумно, – відповіла тітонька Джеймсіна. – Авжеж, другий десяток – це дуже приємна пора. Я тішуся, що так і не вийшла із цього віку.

Енн засміялася:

– І ніколи не вийдете, тітонько. Вам буде вісімнадцять років і тоді, коли матимете сто. Так, мені сумно, і я трішки розчарована. Колись давно панна Стейсі сказала мені, що до двадцяти років мій характер уже сформується назавжди. Але я не відчуваю, що сталося так, як повинно було статися. У моєму характері ще повно прогалин.

– Як і в кожному іншому, – підбадьорливо мовила тітонька Джеймсіна. – У моєму їх близько сотні. Твоя панна Стейсі вочевидь мала на думці, що до двадцяти років твій характер набуде того чи іншого напряму, у якому й розвиватиметься далі. Не журися, Енн. Виконуй свій обов’язок перед Богом, ближніми та собою, і тішся життю. Це моя філософія – і мені вона завжди помагала. А куди це збирається Філ?

– На танці. І в неї страшенно гарна сукня – шовкова, кремово-жовта, із мереживом павутинкою. Так пасує до її каштанових кіс.

– Є якісь чари в цих словах – «шовк» і «мереживо», правда? – мовила тітонька Джеймсіна. – Саме їхнє звучання викликає в мене відчуття танцю. Та ще й жовтий шовк. Така сукня мовби виткана із сонячного сяйва. Я завжди хотіла й собі жовту шовкову сукню, та спершу моя мати, а потім чоловік і чути про це не бажали. Найперше, що я зроблю, коли потраплю на Небеса – це пошию жовту шовкову сукню.

Енн знову засміялася; тим часом до вітальні в усій красі спустилася Філ і прискіпливо оглянула себе у високе овальне дзеркало на стіні.

– Ласкаве дзеркало – це запорука доброго настрою, – мовила вона. – Те, що висить у моїй спальні, робить мене зеленою. У мене гарний вигляд, Енн?

– Та чи знаєш ти, Філ, яка ти вродлива? – зі щирим захватом вигукнула Енн.

– Авжеж знаю. Для чого ще потрібні дзеркала й чоловіки? Та я не про те казала. Пасок гарно зав’язаний? Спідниця лежить рівно? А цю трояндочку, може, приколоти нижче? Боюся, так вона зависоко, і я здаватимуся кривобокою. Але отак вона мені лоскотатиме вухо, а я це ненавиджу.

– Усе дуже гарно, а ця твоя південно-західна ямочка – просто диво.

– Знаєш, за що я особливо люблю тебе, Енн? Ти дуже щира. Анітрохи не заздрісна.

– А чого їй заздрити? – здивувалася тітонька Джеймсіна. – Хай вона і не така вродлива, як ти, зате ніс у неї значно гарніший.

– Це правда, – згодилася Філ.

– Мій ніс завжди був для мене великою втіхою, – визнала Енн.

– Мені ще подобаються твої кучерики над чолом. Особливо цей – здається, наче зараз упаде, але не падає; така краса. А щодо носів, то мій мене жахливо непокоїть. Доки мені виповниться сорок, він буде вже зовсім негарний, як у всіх Бернів. А як тобі здається, Енн, яка я буду в сорок років?

– Доросла, статечна, заміжня, – піддражнила її Енн.

– Ні, – заперечила Філ, усідаючись зручніше в очікуванні свого кавалера. – Джозефе, ти, рябе чудовисько, не смій вистрибувати мені на коліна! Я не хочу йти на танці вся в котячій шерсті. Ні, Енн, статечною я не буду. Хоча заміж вийду, звісно.

– За Алека чи за Алонзо? – поцікавилася Енн.

– За одного з них, напевно, – зітхнула Філ, – якщо колись-таки зможу обрати.

– Такий вибір не має бути важкий, – докірливо мовила тітонька Джеймсіна.

– Тітонько, я народилася маятником і ніщо не зупинить моїх вагань.

– Треба бути розважливішою, Філіппо.

– Авжеж, це набагато краще, – кивнула Філ, – хоча й не так весело. А щодо Алека й Алонзо, то якби ви їх знали – зрозуміли б, чого мені так важко обрати. Вони однаково милі й гарні.

– То візьми когось іще милішого, – запропонувала тітонька Джеймсіна. – От хоча б Вілла Леслі, четвертокурсника, що так ходить за тобою. І очі в нього великі, лагідні, дуже красиві.

– Занадто великі й занадто лагідні, як у корови, – безжально відказала Філ.

– А що ти скажеш про Джорджа Паркера?

– Нічого, хіба вигляд у нього завжди такий, наче його щойно накрохмалили й відпрасували.

– Тоді Марр Голворсі. У ньому ти не знайдеш вад.

– Ні, але він бідний. А я мушу вийти за багатія. Статок і врода – ось дві мої незаперечні мірки, тітонько. Я вийшла б за Гілберта Блайта, якби він був заможний.

– Справді? – доволі гнівно мовила Енн.

– Нам ця думка не подобається, хоча нас самих і не цікавить Гілберт, о ні, – насмішкувато відповіла Філ. – Але не будемо про неприємне. Напевно, колись я таки вийду заміж, та сподіваюся, цей лихий день щонайдовше не настане.

– Як собі знаєш, Філ, але заміж без кохання не виходь, – застерегла тітонька Джеймсіна.

Серця, що на старий манір кохали,

Давно вже вийшли з моди й занепали,

– продзвеніла з веселою насмішкою Філ. – А ось і карета. Лечу! Бувайте, дві мої старомодні душеньки.

Вона пішла, а тітонька Джеймсіна стривожено глянула на Енн.

– Ця дівчина – гарна, мила й добра, та чи не здається тобі, Енн, що вона трішки несповна розуму?

– Ні, думаю, з розумом у неї все гаразд, – відповіла Енн, тамуючи усмішку. – Просто вона так висловлюється.

Тітонька Джеймсіна похитала головою.

– Сподіваюся, Енн. Сподіваюся, бо я люблю її. Але збагнути не можу – просто гублюся. Вона не схожа на жодну з тих дівчат, яких я знала, і з тих, якими була сама.

– А скількома дівчатами ви були, тітонько Джимсі?

– Либонь, чи не півдюжиною, мила.

Розділ 20. ГІЛБЕРТ ПРОМОВЛЯЄ ЗАПОВІТНІ СЛОВА

– Такий був нудний, звичайнісінький день, – позіхнула Філ, простягаючись на дивані, з якого перед тим вона зігнала двох явно невдоволених цим котів.

Енн підвела очі з-над «Записок Піквікського клубу». Тепер, по закінченні весняних іспитів, вона могла дозволити собі просто почитати Діккенса.

– Для нас – звичайнісінький, – замислено проказала вона, – а для когось це був чудовий день. Хтось нині був нестримно щасливий. А може, десь сталася велика подія – народився прекрасний вірш… чи майбутній славетний муж. А в когось нині розбилося серце, Філ.

– Нащо ти додала це останнє речення й зіпсувала таку гарну думку, люба? – буркнула Філ. – Не хочу думати про розбиті серця, і взагалі про будь-що неприємне.

– Невже ти гадаєш, що все життя зможеш уникати неприємного, Філ?

– Боже правий, та звісно, ні. Хіба зараз у мене його нема? Алек та Алонзо ятрять мою душу, то як можна вважати це чимось приємним?

– Ти ніколи нічого не сприймаєш серйозно, Філ.

– А навіщо? У світі й без мене багато серйозного люду, тож, Енн, йому потрібні й такі як я, просто для потіхи й розваги. Жахливо було б, якби всі довкола ходили такі мудрі, набурмосені й солідні. Моє призначення, як сказала б Дружина Джозайї Аллена^[26] – «чарувати й заманювати». Ну зізнайся чесно, хіба я не зробила вашого життя в Домі Патті цього року веселішим і приємнішим?

– Так, зробила, – визнала Енн.

– І всі ви любите мене, навіть тітонька Джеймсіна, хоч і каже, що я геть божевільна. То нащо мені змінюватися? Боже, як я хочу спати. Вчора не могла заснути до першої ночі, бо читала страшнючу книжку про привидів. Читала в ліжку і, як ти гадаєш, чи могла я потім вилізти, щоб загасити лампу? Авжеж, що ні! На щастя, Стелла повернулася пізно, інакше та лампа горіла б до самого ранку. А так я покликала Стеллу, пояснила їй, у чому притичина, і попросила загасити світло. Якби я встала сама, хтось неодмінно схопив би мене за ногу, коли я лізла б назад у постіль. До речі, Енн, а тітонька Джеймсіна вже вирішила, що робитиме влітку?

– Так, вона лишиться тут. Я знаю, вона це робить заради котів, хай як запевняє, що відкривати на літо власний будинок – то завеликий клопіт, а їздити в гості вона не любить.

– Що ти читаєш?

– «Піквіка».

– Це книжка, яка в мене завжди пробуджує апетит, – відповіла Філ. – Там так багато й смачно їдять. Усі персонажі, здається, тільки те й роблять, що бенкетують: шинка, яйця, молочний пунш. Після «Піквіка» я зазвичай біжу прямісінько до буфета. Сама думка про нього нагадує мені, що я вмираю з голоду. Королево Анно, у нас є щось смачненьке?

– Уранці я спекла лимонний пиріг. Можеш собі відкраяти.

Філ рушила до комори, Енн із Смальком вийшла в сад. Був вологий весняний вечір, у повітрі ширилися приємні пахощі. У парку ще лежало трохи снігу, були й невеличкі посірілі кучугури попід соснами на шляху до затоки, недосяжні для променів квітневого сонця. Через ці кучугури дорога й досі була брудна, а у вечірньому повітрі відчувався вогкий холод. Та у віддалених улоговинках вже зеленіла трава, і в потаємному закутку Гілберт відшукав бліді запашні квіти суничного дерева, з букетом яких і прийшов до Енн.

Вона сиділа на великому сірому камені в саду, споглядаючи вірш: голу березову гілочку, що із досконалою витонченістю простяглася на тлі рожевого призахідного неба. Енн будувала повітряний замок – розкішний палац, де залиті сонцем подвір’я та величні зали повнилися вишуканими східними ароматами, і де вона була королевою й володаркою. Побачивши, як садом до неї йде Гілберт, дівчина спохмурніла. Останнім часом вона уникала зустрічей із ним наодинці. Проте зараз він таки застав її саму: навіть Смалько кудись утік.

Гілберт сів на камені побіля неї й простягнув їй свій весняний букет.

– Нагадує про дім і про наші колишні шкільні пікніки, правда, Енн?

Енн узяла квіти й сховала в них обличчя.

– Зараз я на вересовому пустищі пана Сайласа Слоуна, – захоплено мовила вона.

– Ти ж, мабуть, і насправді будеш там уже через декілька днів?

– Ні, лише через два тижні. Спершу погостюю в Болінброку, у Філ, а тоді вже поїду додому. Ти будеш в Ейвонлі раніше за мене.

– Ні, Енн, я взагалі не приїду в Ейвонлі цього літа. Мені запропонували роботу в редакції газети «Дейлі Ньюз», і я погодився.

– О, – непевним тоном проказала Енн. Вона замислилася, що ж то буде за літо в Ейвонлі без Гілберта. Чомусь така перспектива їй видавалася геть непривабливою. – Ну, – зрештою, мляво відказала вона, – для тебе це, звісно, велика удача.

– Так, я сподівався на цю роботу. Вона допоможе мені заробити на наступний рік у Редмонді.

– Тільки не працюй забагато, – мовила Енн, сама як слід не усвідомлюючи, що каже. Їй відчайдушно хотілося, щоб із будинку вийшла Філ. – Ти дуже напружено навчався упродовж року. Гарний вечір, правда? До речі, я знайшла сьогодні цілу галявину білих фіалок, отам, під тим старим покрученим деревом. У мене було відчуття, мовби я відшукала поклади золота.

– Ти завжди знаходиш поклади золота, – неуважно відповів Гілберт.

– Ходімо, пошукаємо ще, – підхопилася Енн. – Я покличу Філ і…

– Не треба ні Філ, ні фіалок, Енн, – тихо мовив Гілберт, так міцно стискаючи її руку, що вона не могла вивільнитися. – Я хочу дещо тобі сказати.

– Не кажи! – благально скрикнула Енн. – Ні… Гілберте, прошу тебе.

– Я мушу. Так не може більше тривати. Енн, я кохаю тебе. Ти це знаєш. Я… навіть сказати не можу, як сильно кохаю. Ти можеш мені пообіцяти, що станеш моєю дружиною?

– Я… ні, не можу, – пролебеділа нещасна Енн. – О, Гілберте… ти все зіпсував!

– Ти мене зовсім не любиш? – запитав Гілберт після жахливої паузи, упродовж якої Енн не зважувалася підвести очі.

– Ні… не так. Ти дуже дорогий мені як друг. Але я не кохаю тебе, Гілберте.

– І ти не можеш дати мені надії, що покохаєш… колись?

– Не можу, – у відчаї вигукнула Енн. – Я ніколи… ніколи не покохаю тебе, Гілберте. І більше ніколи не говори зі мною про це.

Запала нова пауза – така довга й моторошна, що врешті-решт Енн змушена була підвести голову. Гілберт сидів білий, мов стіна, а його очі… Енн здригнулася й відвела погляд.

Усе це було нітрохи не романтично. Невже всі освідчення мають виглядати так недоладно чи жахливо? Чи зможе вона колись забути Гілбертове обличчя в цю мить?

– Є хтось інший? – нарешті тихо запитав він.

– Ні… ні! – палко відказала Енн. – Таких почуттів я не маю ні до кого… і ти подобаєшся мені найбільше у світі, Гілберте. І ми повинні… повинні залишитися друзями.

Гілберт уривчасто й гірко розсміявся.

– Друзями! Твоєї дружби мені недостатньо, Енн. Мені потрібне твоє кохання – а ти кажеш, що я ніколи його не здобуду.

– Вибач. Пробач мені, Гілберте, – тільки й могла проказати Енн. Де, о, де були всі ті пишні й вишукані звороти, якими в уяві своїй вона мала звичку відмовляти нещасливим кавалерам?

Гілберт м’яко відпустив її руку.

– Нема чого пробачати. Часом я думав, що ти любиш мене. Я помилявся, от і все. На все добре, Енн.

Енн кинулася до своєї кімнати, впала на лавку під вікном, навпроти якого росли сосни, і гірко заридала. Вона відчувала, що з її життя навіки пішло щось безцінне, і розуміла, що то була дружба Гілберта. О, чому вона мала втратити її за таких обставин?

– Що сталося, люба? – запитала Філ, виринаючи з місячного сяйва.

Енн не відповіла. Їй хотілося, щоб Філ була за тисячу миль від неї.

– Я розумію – ти взяла й відмовила Гілбертові Блайту. Енн Ширлі, ти ідіотка!

– Ти вважаєш ідіотизмом відмовитися вийти за того, кого я не кохаю, – холодно й силувано відказала Енн.

– Ти бачиш кохання і не впізнаєш його. Вигадала там собі щось в уяві, вважаєш це коханням і переконана, що в житті все має саме так і бути. Ти ба, найперша моя зріла й розважлива думка. І як це мені вдалося?

– Філ, – благально мовила Енн, – прошу тебе, вийди. Я хочу побути сама. Мій світ розбився на друзки. Я мушу скласти його назад.

– Без усякого Гілберта в ньому? – поцікавилася Філ, ідучи.

Світ без Гілберта! Енн тужливо повторила ці слова. Чи не буде їй самотньо й сумно в такому світі? Але Гілберт сам винен. Він зіпсував їхню прекрасну дружбу. Тепер вона мусить навчитися жити без неї.

Розділ 21. УЧОРАШНІ ТРОЯНДИ

Два тижні в Болінброку Енн провела дуже приємно, якщо не зважати на пекуче відчуття смутку й неясного болю щоразу, коли згадувала Гілберта. Утім, на думки про нього вона майже не мала часу. У Маунт Холлі, старому й гарному маєтку Гордонів, де Філ збирала своїх друзів та подруг, було дуже весело. Одні за одними низкою слідували цікаві виїзди, танці, пікніки й прогулянки на човнах – усе те, що Філ називала виразним словом «розваги». Алек та Алонзо були поряд так невідступно, аж Енн засумнівалася, чи роблять вони взагалі бодай щось, окрім як ходять хвостиком за цією легковажною Філ. Обидва вони були вродливими й чемними юнаками, проте Енн так і не змогла визначити, котрий із двох, на її думку, кращий.

– А я сподівалася, ти мені допоможеш обрати, за кого з них вийти заміж, – бідкалася Філ.

– Допоможи собі сама. Ти ж так добре знаєш, за кого мусять виходити інші, – ущипливо втяла Енн.

– О, та це ж зовсім інша річ, – щиро заперечила Філ.

Проте найприємнішою подією в Болінброку стали для Енн відвідини місця, де вона народилася – маленького старого будиночка на околиці, що його так часто малювала її уява. Повними щастя очима дивилася вона на нього, заходячи разом із Філ у низеньку хвіртку.

– Він майже такий самий, як я уявляла, – мовила Енн. – Тут немає жимолості попід вікнами, зате є кущ бузку біля хвіртки і… так, муслінові фіранки. І як добре, що він досі жовтий.

Двері їм відчинила дуже висока й худа як тріска жінка.

– Так, Ширлі жили тут двадцять років тому, – мовила вона у відповідь на запитання Енн. – Винаймали цей будиночок. Я добре їх пам’ятаю. Обоє, одне за другим, померли від лихоманки. Так сумно було. Дитинка в них зосталася. Теж, мабуть, померла давно. Така була квола. Її забрали Томас із жінкою – наче їм своїх було мало.

– Дитина не померла, – усміхнулася Енн. – Я була тією дитиною.

– Та що ви кажете! Боже, але ж ви й виросли, – вигукнула господиня, мовби здивована, що Енн і понині не лишилася немовлям. – Дайте на вас глянути. А й правда, схожі. З лиця ви геть як татусь. Він теж був рудий. А очі й губи – вашої матінки. Таке було гарне створіння. Моя доня ходила до її школи, то аж нетямилася, як любила її. Поховали ваших батьків в одній могилі, а опікунська рада поставила надгробок як подяку за сумлінну працю. Ви, може, зайдете?

– А можна мені оглянути дім? – прохально запитала Енн.

– Та звісно, коли бажаєте. Недовго це буде – будиночок невеличкий. Я все гризу чоловіка, щоб нову кухню поставив, та він у мене не дуже квапиться. Тут вітальня, і нагорі ще дві кімнати. Ходіть самі, а я мушу глянути, як там дитина. Східна спальня – то та, де ви народилися. Ваша матінка було казала, як любить світанки, а ще я чула, буцім ви народилися тоді, як сонце сходило, і його промені на вашому личку – ото найперше вона й побачила.

Вузькими сходами Енн піднялася до східної спальні. Серце дівчини тріпотіло від хвилювання. Кімната ця була для неї святилищем. Тут її мама снувала щасливі й ніжні мрії про майбутнє материнство, тут багряні промені вранішнього сонця торкнулися їх обох у священну мить народження, тут її мама померла. Енн благоговійно роззирнулася довкола зі слізьми в очах. То була одна з найдорожчих хвилин її життя, що навіки осяяла його безцінним спогадом.

– Аж не віриться: коли я народилася, мама була молодша, ніж я тепер, – прошепотіла вона.

Коли Енн спустилася вниз, господиня зустріла її у вітальні. У руках вона тримала невеличкий запилюжений пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою.

– То старі листи, я їх знайшла в шафі нагорі, як ми щойно сюди в’їхали, – сказала вона. – Я й не знаю, що тут: ніколи не дивилася, але адресовано «панні Берті Вілліс», а це дівоче прізвище вашої матінки. Можете взяти, коли хочете.

– Дякую вам… дякую, – вигукнула Енн, рвучко притискаючи пакунок до грудей.

– Більше нічого й не лишилося, – вела далі господиня. – Меблі продали, щоб заплатити лікарю, а пані Томас забрала всі сукні й речі вашої матінки. Певне, там нічого й не вціліло з тими їхніми дітьми. То ж справжні халамидники, усе нищили, як я пригадую.

– У мене досі не було нічого, жодної дрібнички від мами, – здушено проказала Енн. – Я… не знаю, як і дякувати вам за ці листи.

– Та що ви, пусте. Боже, а очі у вас, ну геть, як у вашої матінки. Вона так дивилася, наче говорила самим тим поглядом. Ваш татусь був негарний, але страшенно добрий. Я чула, люди казали, як вони щойно побралися, буцім інших таких закоханих і світ не бачив… бідолахи, так мало прожили, та вони були дуже щасливі разом, а це, я думаю, багато чого варте.

Хай як прагнула Енн опинитися вдома, щоб швидше допастися до безцінних листів, спершу вона здійснила ще одне паломництво: уже сама пішла до зеленого куточка на старому болінброцькому цвинтарі, де спочивали ЇЇ батьки, і поклала білі квіти на їхню могилу. Тоді поквапилася до Маунт Холлі, де, зачинившись у своїй кімнаті, прочитала листи. Одні написала її мати, інші – батько. Їх було небагато – трохи більше десятка, позаяк Волтер і Берта Ширлі рідко розлучалися і майже весь час проводили разом. Листи були бляклі й пожовклі, літери розпливлися від доторку минулих літ. Жодних глибокодумних сентенцій не було на поплямованих, зім’ятих аркушах – лише слова любові й довіри. Від них віяло солодким духом давно забутого, далеких, ніжних думок тих спочилих закоханих. Берта Ширлі мала дар писати листи, які відображали чарівну індивідуальність автора в кожнім слові та кожній думці, що їхня краса не в’янула із плином років. Листи були сердечні, теплі й дуже особисті. Із них найдорожчим для Енн став один, написаний після її народження батькові, котрий ненадовго поїхав. То був лист гордої юної матері про свою донечку – її розум, вроду й тисячу інших чарівливих рис.

«Я так люблю її, коли вона спить, а ще більше – коли прокинеться», – писала Берта Ширлі в постскриптумі. Це вочевидь були останні слова, написані її рукою. До смерті їй лишалося зовсім недовго.

– Сьогодні найпрекрасніший день мого життя, – сказала ввечері Енн Філіппі. – Я знайшла батьків. Ці листи зробили їх реальними для мене. Тепер я більше не сирота. У мене таке відчуття, мовби я розгорнула книжку й знайшла між її сторінок троянди – вчорашні, ще зовсім свіжі, в усій своїй красі й повноті тонкого аромату.

Розділ 22. ВЕСНА ТА ЕНН ПОВЕРТАЮТЬСЯ В ЗЕЛЕНІ ДАХИ

Одного прохолодного весняного вечора на стінах кухні Зелених Дахів витанцьовували тіні й відблиски камінного вогню. Крізь відчинене східне вікно долинали тихі й ніжні вечірні звуки. Марілла сиділа біля каміна – принаймні тіло її перебувало там. Але подумки вона блукала старими шляхами, і ноги її були знову молоді й сильні. Останнім часом Марілла провела так багато годин, у які мусила, як сама вважала, в’язати для двійнят.

– Старію, напевне, – мовила вона.

Насправді ж за минулі дев’ять років Марілла майже не змінилася, хіба що схудла, і фігура її стала ще більш кутаста, та й у волоссі, скрученому в незмінну тугу дульку, проштрикнуту двома шпильками – чи не були то ті самі шпильки? – побільшало сивини. Проте вираз її обличчя був уже зовсім інший: риси вуст, що раніше хіба натякали на почуття гумору, дивовижно пом’якшали, очі стали лагідніші, а усмішка – частіша й ніжніша.

Марілла думала про минуле своє життя: суворе, та все ж доволі щасливе дитинство, про мрії, що їх вона ревниво приховувала, про марні сподівання дівоцтва, про сірі й одноманітні роки зрілого життя. І про приїзд Енн – жвавої, палкої дитини з розвиненою уявою і спраглим любові серцем, дитини, що принесла із собою новий світ образів і фантазій, яскраві барви, тепло та світло, з якими сіра порожнеча існування розквітла, мов троянда. Марілла відчувала, що зі своїх шістдесяти років насправді жила вона лише ті дев’ять, що минули після появи Енн у її домі. І завтра ввечері Енн знову буде тут.

Кухонні двері відчинилися. Марілла підвела очі, сподіваючись побачити пані Лінд. Та перед нею стояла Енн – висока, з вогником в очах і букетом фіалок та пролісків.

– Енн Ширлі! – вигукнула Марілла. Уперше в житті вона здивувалася так, що не змогла стримати своїх почуттів: схопила свою дівчинку в обійми і, зім’явши квіти, притиснула її до грудей, ніжно цілуючи руді коси й миле обличчя. – Я чекала тебе тільки завтра. Як ти дісталася з Кармоді?

– Пішки, найдорожча Марілло. Хіба не робила я так десятки разів, коли навчалася ще в семінарії? Завтра поштова карета доставить мою валізу. Я раптом так захотіла швидше опинитися вдома, що приїхала на день раніше. О, це була така гарна прогулянка в травневих сутінках! Я затрималася на пустищі й зібрала ці проліски, а тоді пішла через Долину Фіалок – вона зараз так рясно цвіте… які ж вони гарні, мовби кольором їх налило саме небо. Понюхайте, Марілло – насолодіться їхнім ароматом.

Марілла із чемності понюхала, проте Енн її цікавила явно більше, аніж фіалки.

– Сідай, дитино. Ти, напевно, дуже втомилася. Зараз я дам тобі повечеряти.

– Як гарно сходив нині місяць поза пагорбами, Марілло! І – ох, як солодко співали жаби всю дорогу з Кармоді. Я люблю їхню музику. З нею пов’язані усі мої найщасливіші спогади про минулі весняні вечори. І про той вечір, коли я щойно вперше приїхала сюди. Ви пам’ятаєте, Марілло?

– Пам’ятаю, – виразно проказала Марілла. – Навряд чи я колись його забуду.

– Того року вони так невгамовно виспівували на болоті й біля струмка. Я слухала їх надвечір при вікні у своїй кімнаті й дивувалася, що їхній спів може бути такий радісний і сумний водночас. Як добре бути вдома! У Редмонді було чудово, у Болінброку – розкішно, та все ж Зелені Дахи – це рідний дім.

– Я чула, що Гілберт не приїде цього літа додому, – сказала Марілла.

– Ні, – щось у тоні Енн змусило Маріллу глянути на неї пильніше, проте увага дівчини, здавалося, була прикута до букета, який вона саме ставила у вазу. – Погляньте, хіба вони не дивовижно гарні? – квапливо заговорила Енн. – Рік – мов книжка, правда, Марілло? Весняні сторінки написані пролісками й фіалками, літні – трояндами, осінні – червоними кленовими листками, а зимові – гостролистом і вічнозеленими гілками сосон.

– Чи добре Гілберт склав іспити? – не вгавала Марілла.

– Дуже добре. Він був найперший у своїй групі. А де ж двійнята і пані Лінд?

– Рейчел і Дора в пана Гаррісона, Деві в Болтерів. А ось і він, здається, біжить.

Деві увірвався в кухню, побачивши Енн, зупинився, а тоді кинувся до неї з радісним криком.

– Енн! Я такий радий, що ти вдома! Слухай, Енн, я з осені виріс на цілих два дюйми! Вчора пані Лінд мене міряла стрічкою, а ще бачиш, Енн – переднього зуба немає. Пані Лінд прив’язала до нього нитку одним кінцем, а іншим до дверей, а двері зачинила. Я продав його Мілті за два центи. Він збирає зуби.

– Та нащо це йому зуби? – здивувалася Марілла.

– Щоб було намисто вождя для гри в індіанців, – пояснив Деві, умощуючись на колінах в Енн. – У нього їх уже п’ятнадцять, і решта всі теж пообіцяли свої зуби йому, коли випадуть, тож мені й починати збирати не варто. Але ті Болтери вміють за справи братися.

– Ти чемно поводився в гостях? – суворо запитала Марілла.

– Так, але знаєте, Марілло, я геть утомився бути чемним і хорошим.

– Бути поганим ти втомився би значно швидше, Деві, – мовила Енн.

– Зате хоч весело було б, – правив своєї Деві. – А потім я міг би розкаятися.

– Деві, каяття не позбавляє наслідків того, що ти був поганий. Ти ж пам’ятаєш, як торік прогуляв урок у недільній школі? Ти сказав мені тоді, що поганим бути нецікаво. А що ви з Мілті робили сьогодні?

– Рибалили й ганяли кицьку, і шукали яйця, і ще кричали, щоб луна пішла. Там коло лісу, за клунею Болтерів, така чудова луна. Слухай, Енн, а що таке луна? Скажи, я хочу знати.

– Луна, Деві, – це прекрасна німфа, котра живе далеко в лісі й сміється зі світу, пробігаючи між пагорбів.

– А яка вона на вроду?

– У неї чорні очі й коси, але шкіра біла, як сніг. І жоден смертний не може побачити, яка вона чарівна. Вона прудкіша за лань, і лише голос – ось усе, що нам відомо про неї. Можна почути його надвечір, почути, як вона сміється попід зорями, та її ти не побачиш. Вона тікатиме від тебе й лише сміятиметься десь із-над сусіднього пагорба.

– А це все правда, Енн? Чи брехня? – запитав Деві, широко розплющеними очима втупившись у неї.

– Деві, – розпачливо мовила Енн, – невже тобі бракує глузду, щоб відрізнити казку від брехні?

– Тоді що відповідає мені поза клунею в Болтерів? Скажи, я хочу знати, – не вгавав Деві.

– Коли ти трішки підростеш, я все тобі поясню.

Згадка про вік повернула думки хлопчика в інше русло. Трохи поміркувавши, він із серйозним виглядом прошепотів:

– Енн, я хочу одружитися.

– Коли? – так само серйозно відповіла Енн.

– Звісно, не раніше, як виросту.

– Це добре, Деві. А хто ж твоя дама серця?

– Стелла Флетчер, вона зі мною в одному класі. Слухай, Енн, вона така гарна, ти ще такої не бачила. Коли раптом я помру, перш ніж виросту, приглянь за нею, добре?

– Деві Кіт, не мели дурниць, – суворо урвала його Марілла.

– Це не дурниці, – ображено запротестував Деві. – Вона моя наречена, і якщо я помру, то буде моєю нареченою вдовою. А приглянути за нею зовсім нікому, крім її старої бабусі.

– Сідай, Енн, повечеряй, – мовила Марілла. – І не дозволяй хлопцеві верзти такі нісенітниці.

Розділ 23. ПОЛ НЕ ЗНАХОДИТЬ СКЕЛЯСТИХ ЛЮДЕЙ

Те літо в Ейвонлі було дуже приємне, хоча, попри всі радощі канікул, Енн мучило невиразне відчуття, наче зникло те, що мало бути поряд. Вона нізащо не визнала б, навіть у найпотаємніших думках, що всьому виною була відсутність Гілберта. Проте коли їй доводилося самій вертатися додому з молитовних зібрань чи зустрічей Спілки вдосконалення Ейвонлі, коли Діана із Фредом та інші веселі парочки блукали вечірніми стежками під місячним сяйвом, у серці її зринав дивний біль самотності, якого вона не могла собі пояснити, і таким чином позбутися його. Гілберт навіть не писав їй, хоч дівчина вважала, що міг би й озватися. Енн знала, що він зрідка пише Діані, проте не могла поцікавитися його справами, Діана ж, вважаючи, що Енн сама листується з Гілбертом, нічого не розповідала. Гілбертова мати, весела, щира й добросерда жінка, не обтяжена, проте, зайвою тактовністю, мала прикру звичку запитувати Енн, щоразу нестерпно чітко й голосно, і щоразу на людях, чи давно їй писав Гілберт. Сердешній Енн лишалося тільки червоніти й мимрити: «Та вже давненько», що всі, включно з пані Блайт, сприймали за звичайну дівочу соромливість.

А втім, Енн усе ж насолоджувалася літом. У червні в гості приїздила Прісцилла, а коли вона поїхала, на липень і серпень повернулися подружжя Ірвінгів, Пол та Шарлотта Четверта. Прихисток Луни знову став місцем найрізноманітніших веселощів, і луна із-за річки невтомно передражнювала сміх, що дзвенів у старому саду за сосновим ліском.

Панна Лаванда нітрохи не змінилася, хіба стала ще миліша й вродливіша. Пол дуже її любив, і на їхнє дружнє спілкування приємно було глянути.

– Але я не кличу її просто «мамою», – пояснював він Енн, – бо те ім’я належить моїй рідній мамі, і більше нікого я так назвати не можу. Ви ж розумієте, дорога вчителько. Проте я кличу її «мамою Лавандою» і люблю її найбільше після тата… навіть трошечки більше, ніж вас.

– Так і повинно бути, – відповіла Енн.

Пол був уже тринадцятирічним хлопцем, дуже високим, як на свій вік. Лице й очі його були так само прекрасні, і фантазія лишалася все тією ж призмою, що перетворювала кожнісінький промінь життя на веселку. Вони з Енн багато гуляли лісами, полями й узбережжям, і не було в усьому світі двох інших таких рідних душ.

Шарлотта Четверта розквітла й стала справжньою юною панночкою. Замість старих добрих синіх бантів вона тепер носила височенну зачіску в стилі «помпадур», та обличчя її було таке саме веснянкувате, ніс – такий самий кирпатий, а усмішка – така сама широка, як завжди.

– Вам не здається, що в мене став акцент, як у янкі, панно Ширлі, мем? – стривожено запитала вона.

– Я нічого не помітила, Шарлотто.

– Тоді добре. Бо мої домашні так сказали, але вони, мабуть, просто дражнилися. Не хочу балакати, як янкі. Я не маю нічого проти них, панно Ширлі, мем – вони культурні люди. Але ніде не є так добре, як на Острові Принца Едварда.

Перші два тижні канікул Пол провів у своєї бабусі, старої пані Ірвінг. Енн, котра зустріла його там, виявила, що найбільше він хоче піти на узбережжя, де чекатимуть на нього Нора, Золота Дама й Брати-Мореплавці. Хлопець ледь міг діждати кінця вечері. Хіба не побачить він неземного обличчя Нори, що печально роззиратиметься довкола, намагаючись відшукати його? Та повернувшись додому в сутінках, Пол здавався сумним і дуже серйозним.

– Ти не знайшов своїх скелястих людей? – запитала Енн.

Пол сумовито трусонув каштановими кучерями.

– Брати-Мореплавці й Золота Дама зовсім не прийшли, – мовив він. – Нора була там, але то вже зовсім інша Нора. Вона змінилася.

– Це ти змінився, Пол, – відказала Енн. – Ти став надто дорослий для скелястих людей. Вони можуть бавитися тільки з дітьми. Боюся, Брати-Мореплавці на чарівному перлинному вітрильнику більше не припливуть до тебе місячною доріжкою, і Золота Дама більше не заграє тобі на своїй золотій арфі. Навіть Нори ти невдовзі вже не побачиш. Таку ціну ми платимо за дорослішання, Пол. Країна мрій мусить лишитися позаду.

– Завжди ви дурне кажете, – озвалася стара пані Ірвінг поблажливо, та водночас із докором.

– Ні, – серйозно похитала головою Енн. – Ми просто мудрішаємо, і це сумно й гірко. Наші слова стають не такі цікаві, коли виявляється, що мова нам дана, щоби приховувати свої думки.^[27]

– Але ж ні – мова нам дана, щоб обмінюватися думками, – так само серйозно заперечила пані Ірвінг. Вона не чула про Талейрана й не розуміла велемудрих сентенцій.

Два золотих серпневих тижні Енн щасливо провела в Прихистку Луни. Там їй удалося мимохідь поквапити Людовіка Спіда в його млявих залицяннях до Теодори Дікс, як то детально оповідає нам інша хроніка.^[28] Друг Ірвінгів, старий пан Арнольд Шерман, відвідував їх у той самий час, добряче посприявши загальному відчуттю радості життя.

– Я так добре провела час, – мовила Енн. – Почуваюся, мов велетень, повний сил та здоров’я. За два тижні я знову буду в Кінгспорті – у Редмонді та в Домі Патті. Панно Лавандо, Дім Патті – це таке дивовижне місце. Тепер у мене є не один дім, а цілих два – у Зелених Дахах і там. Але де ж поділося літо? Наче щойно вчора я повернулася додому з букетом пролісків. У дитинстві літо здавалося вічним. Воно простягалося переді мною, немов якась нескінченна пора. Тепер же це «лиш мить, що проминає умлівіч».

– Енн, ви з Гілбертом Блайтом такі ж добрі друзі, як колись? – тихо запитала панна Лаванда.

– Я такий самий друг Гілбертові, як була завжди, панно Лавандо.

Панна Лаванда похитала головою.

– Я ж бачу, Енн – щось не так. Тож буду нав’язлива і спитаю, у чім річ. Ви посварилися?

– Ні. Просто Гілберту недостатньо моєї дружби, а більшого дати йому я не можу.

– Ти впевнена в цьому, Енн?

– Абсолютно впевнена.

– Мені дуже, дуже прикро.

– Чому всі вважають, що я мушу вийти за Гілберта Блайта? – роздратовано мовила Енн.

– Бо ви створені одне для одного – ось чому. І нема чого стріпувати своєю юною голівкою. Це правда.

Розділ 24. З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ДЖОНАС

«Проспект-пойнт,

20 серпня

Люба Енн – чи то краще Анно, – писала Філ, – я мушу підтримувати обважнілі повіки, щоб написати тобі листа. Я безсоромно занедбала тебе цього літа, мила, але така сама доля спіткала й усіх інших, хто писав до мене. Маю тут цілий стос листів, на які я мушу відповісти, тож доведеться пришпорити розум до битви й підкорити цю вершину. Даруй таку плутанину в метафорах, але я страшно хочу спати. Вчора ввечері ми з кузиною Емілі були в гостях у сусідів. Там було ще кілька інших гостей, і щойно ті нещасні пішли, господиня із трьома доньками їм усім перемили кістки. Я знаю, що так само вони повелися й зі мною, і з кузиною Емілі, коли за нами зачинилися двері. Не встигли ж ми дістатися додому, як пані Ліллі повідомила, що в наймита отих самих сусідів, здається, скарлатина. Пані Ліллі завжди рада принести іншим подібну радісну звістку, в цьому немає жодних сумнівів. А я так боюся скарлатини. І я не могла заснути, лежала в ліжку й думала тільки про неї. Крутилася, вертілася й бачила страшні жахіття, коли вдавалося на хвильку задрімати. О третій я прокинулася в гарячці – боліло горло й голова замалим не тріщала. Я підхопилася в паніці й відшукала медичний довідник кузини Емілі, щоб почитати про симптоми скарлатини. Енн, усі вони були в мене! І тоді, знаючи, що найгірше вже сталося, я лягла знову в ліжко й проспала до ранку, як убита. Хоча, мушу визнати, мене завжди лякав цей зворот. Проте сьогодні я встала здоровісінька, тож це не могла бути скарлатина. Та навіть якби я підхопила її вчора, так швидко вона б не розвинулася. Удень це ясно, але о третій ночі я ніколи не мислю логічно.

Ти, мабуть, дивуєшся, що я роблю в Проспект-пойнті? Просто люблю влітку провести місяць на узбережжі, і тато наполягає, щоб я їхала сюди – до його троюрідної сестри Емілі, у її „пансіон для обраних“. Отже, два тижні тому я приїхала, як завжди. І, як завжди, зі станції мене привіз старенький дядечко Марк Міллер своєю допотопною бричкою, у яку запріг, як він сам каже, „свою безкорисливу коняку“. Він добрий дідок, дав мені цілу жменю рожевих льодяників. Льодяники видаються мені дуже релігійним різновидом цукерок – мабуть, тому, що в дитинстві бабуся завжди давала мені їх у церкві. Якось я їх понюхала й запитала про той запах, чи це і є ореол святості. Та їсти льодяники дядечка Марка мені зовсім не хотілося, бо він їх витяг просто з кишені, повизбирував між них іржаві цвяхи та інші предмети, і тоді дав мені. Але я воліла не кривдити його почуттів, тож дорогою потроху їх викидала. Коли зник останній, дядечко Марк сказав: „І чого було їсти всі враз, панянко Філ? Тепер живіт болітиме“.

У кузини Емілі, крім мене, що п’ятеро гостей – чотири поважні старі дами й один молодий чоловік. Праворуч від мене за столом сидить пані Ліллі. Вона, здається, із тих людей, що отримують якесь похмуре задоволення, детально оповідаючи про всі свої болі, кольки й нудоти. Жодної хвороби не можна згадати, щоб вона не промовила: „О, я добре знаю, що це таке“, і не пустилася смакувати всіма симптомами. Джонас запевняє, що якось у її присутності заговорив про спинну сухотку, і вона так само сказала, буцім їй надто добре відомо, що це таке. Вона знемагала від неї десять років, а тоді її нарешті зцілив якийсь мандрівний лікар.

Хто такий Джонас? Заждіть, панно Ширлі. Про нього ви все почуєте в належну годину. Його не можна плутати з поважними старими дамами.

Ліворуч від мене сидить пані Фінні. Вона завжди говорить тоненьким, жалісним голоском – так, що ти стривожено чекаєш, що вона от-от розплачеться. І складається враження, що життя для неї – то справдешній паділ сліз, а усмішка – навіть не сміх – це гідна осуду непристойність. Про мене вона гіршої думки, аніж тітонька Джеймсіна, і, на відміну від тітоньки, зовсім не любить мене, що могло б це якось урівноважити.

Панна Марія Грімзбі сидить навскоси від мене. Першого дня по приїзді в розмові з нею я сказала, що, напевне, буде дощ – і панна Марія засміялася. Я сказала, що дорога від станції була дуже приємна – і панна Марія засміялася. Я сказала, що комарів тут наче небагато – і панна Марія засміялася. Я сказала, що Проспект-пойнт, як завжди, страшенно гарний – і панна Марія засміялася. Якби я сказала, що мій батько повісився, мати випила отруту, брат у в’язниці, а у мене сухоти в останній стадії, панна Марія засміялася б. Вона нічого не може вдіяти із цим, така вже народилася, але це дуже сумно й страшно.

П’ята дама – це пані Грант. Дуже мила старенька, але вона ні про кого не каже нічого, крім доброго, тож розмовляти з нею геть нецікаво.

А тепер, Енн, я розкажу тобі про Джонаса.

Першого ж дня по приїзді я побачила за столом навпроти себе молодого чоловіка, що всміхався мені так, наче знає мене з колиски. Дядечко Марк уже розповів мені, що звуть його Джонас Блейк, що він студент богословської академії і на літо заступає тутешнього пастора.

Він зовсім негарний – навіть потворний, здається, я в житті не бачила гіршого. У нього велика незграбна фігура й недоладно довгі ноги. Волосся в нього пряме і на колір, як клоччя, ті зелені, рот великий, а вуха… хоча я щосили намагаюся не думати про його вуха.

У нього прекрасний голос – якщо заплющити очі, здається, що сам він – красень, – а ще в нього, звісно, дивовижна душа й сильний характер.

Ми одразу стали приятелями. Він випускник Редмонду, і це нас зблизило. Ми рибалили й каталися на човні, і гуляли узбережжям попід місяцем. Він здається гарнішим у місячнім світлі, а ще він дуже милий і приємний. Від нього просто лине доброта. Старі дами – за винятком пані Грант – не схвалюють поведінки Джонаса, бо він сміється, жартує, і до того ж явно воліє проводити час не з ними, а з такою легковажною особою як я.

Але чомусь, Енн, я не хочу, щоб він уважав мене легковажною. Це сміховинно. Чого це я мушу перейматися, що думає про мене людина на ім’я Джонас із волоссям кольору клоччя, та ще й майже зовсім незнайома?

У неділю Джонас проповідував у тутешній церкві. Я, звісно, теж була там, але ніяк не могла осягнути, що Джонас читатиме проповідь. Той факт, що він пастор – чи збирається ним стати – здавався мені кумедним жартом.

І Джонас проповідував. Щойно минуло якихось десять хвилин, я відчула себе такою дрібною і незначущою, аж подумала, що мене, мабуть, і не розгледиш неозброєним оком. Хоча Джонас не сказав ані слова про жінок і ні разу не глянув на мене. Але я зрозуміла, який я жалюгідний, легковажний і нікчемний метелик, і яка я, напевно, далека від жіночого ідеалу Джонаса. ВОНА буде сумлінна, сильна, шляхетна. Він сам такий серйозний, щирий, уважний. У ньому є все, що повинно бути в пасторі. Я дивувалася, як я могла подумати, що він негарний – але ж він таки негарний! – із цими натхненними очима й високим чолом, яке в будні приховує недбало розкуйовджене волосся.

То була дивовижна проповідь, і я довіку могла б її слухати, і почувалася після неї такою нікчемною. Як би я хотіла бути така, як ти, Енн!

Він наздогнав мене дорогою додому й усміхнувся весело, як завжди. Та усмішка більше не могла обманути мене. Я вже бачила справжнього Джонаса. І замислилася: а чи зможе він побачити справжню Філ, котрої не бачив іще ніхто, навіть ти, Енн.

– Джонасе, – сказала я, забувши, що кличу його паном Блейком. Жахливо, правда? Але бувають миті, коли це не має жодного значення. – Джонасе, ви природжений священик. Ви не можете бути ніким іншим.

– Не можу, – серйозно відповів він. – Я довго намагався знайти для себе інший фах, і пастором бути не хотів. Але зрештою побачив, що був створений для цієї роботи і, з Божою поміччю, виконуватиму її.

Він говорив так тихо й благоговійно. І я подумала, що він виконуватиме свою роботу шляхетно й сумлінно, і щасливою стане та, котра натурою і вихованням своїм буде гідна йому допомагати. Вона не буде бездумною пушинкою, яку носитиме з місця на місце вітер примх. Вона завжди знатиме, який капелюшок надіти. А може, вона взагалі матиме один-єдиний капелюшок, бо у священиків завжди обмаль грошей. Та вона не зважатиме, один у неї капелюшок чи зовсім ніякого нема, бо в неї буде Джонас.

Енн Ширлі, не смій казати, натякати чи думати, що я закохалася в пана Блейка. Хіба може мені сподобатися бідний, негарний студент теології із прямим волоссям та ще й на ім’я Джонас? Як каже дядечко Марк: „Це неможливо і навіть неймовірно“.

Добраніч,

Філ.

P.S.: Це неможливо, але боюся, що так і є. Я щаслива, нещасна й налякана. Він ніколи не полюбить мене, я знаю. Як ти гадаєш, Енн, чи могла б я розвинутися настільки, щоб стати відповідною дружиною пастора? А я муситиму керувати молитовними зібраннями? Ф. Г.»

Розділ 25. З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПРЕКРАСНИЙ ПРИНЦ

– Я порівнюю переваги прогулянки й домашнього відпочинку, – мовила Енн, поглядаючи крізь вікно Дому Патті на сосни в далекім парку. – Аж до вечора я можу щасливо байдикувати. То де краще провести ці години – тут, перед затишним каміном, із цілою тарілкою смачних яблук, трьома сонними, муркотливими котами й двома дивовижними порцеляновими песиками? Чи піти до парку, куди кличуть мене сірі дерева й сіра вода, що плюскоче в прибережному камінні?

– Якби я була така юна, як ти – вибрала б парк, – відповіла тітонька Джеймсіна, лоскочучи вухо Джозефа в’язальною спицею.

– Я думала, тітонько, ви вважаєте себе не старшою за нас, – легенько піддражнила її Енн.

– Душею – так. Але мушу визнати, що ноги мої вже не такі молоді, як ваші. Іди подихай свіжим повітрям, Енн. Останнім часом ти бліда.

– Мабуть, я так і зроблю, – жваво відказала Енн. – Мирні домашні радощі не здатні втішити мене сьогодні. Хочу побути самотня, вільна й дика. Парк буде порожній – усі на стадіоні, дивляться матч.

– Чому ж ти не пішла?

– «Вона сказала: „Бачте, сер, мене ніхто не кликав“» – окрім хіба що того миршавого Дена Рейнджера. З ним я не пішла б нікуди, та щоб не кривдити його бідолашних маленьких ніжних почуттів, я сказала, що взагалі не збиралася йти на матч. Але нехай. Однаково я не маю настрою для футболу.

– Іди подихай свіжим повітрям, – повторила тітонька Джеймсіна, – тільки візьми парасолю. Мені здається, буде дощ: я відчуваю ревматизм у ногах.

– Ревматизм буває лише у старих людей, тітонько.

– Ревматизм ніг буває в усіх. На відміну від ревматизму душі – це стареча хвороба. На щастя, у мене його ніколи не було. Коли настає ревматизм душі, це означає, що можна йти вибирати собі труну.

Був листопад – місяць малинових надвечір’їв, птахів, що відлітали на південь, глибоких та смутних гімнів моря й поривчастих пісень вітру між сосон. Енн блукала парковими стежками, надіючись, як вона сама казала, що могутній вітер вимете всі тумани з її душі. Вона не звикла, щоб душу їй повнили ці тумани. Та чомусь від початку третього навчального року в Редмонді дух її більше не віддзеркалювався в плині днів із колишньою ясною чистотою.

Зовні життя в Домі Патті було тією самою приємною круговертю навчання, хатньої роботи й розваг, що й завжди. По п’ятницях надвечір у великій вітальні з каміном збиралися гості, чулися нескінченні жарти й сміх, і тітонька Джеймсіна осявала товариство своєю усмішкою. Джонас – той, про якого писала у своєму листі Філ, – теж часто з’являвся в Кінгспорті, прибуваючи ранковим поїздом і повертаючись вечірнім. У Домі Патті його любили всі, хоч тітонька Джеймсіна докірливо хитала головою й запевняла, що нинішні студенти теології уже не ті, що були колись.

– Люба, він дуже милий, – казала вона Філіппі, – але пастори мусять бути поважніші й серйозніші.

– Хіба люди не можуть увесь час сміятися й водночас бути добрими християнами? – запитала Філ.

– Люди можуть, звісно. Але я казала про пасторів, дорогенька, – дорікнула тітонька Джеймсіна. – А тобі не слід так фліртувати з паном Блейком, ох, не слід.

– Я не фліртую, – запротестувала Філ.

Та їй не вірив ніхто, окрім Енн. Усі гадали, буцім вона собі звично бавиться, і відверто заявляли, що вважають таку поведінку негідною.

– Пан Блейк не належить до чоловіків типу «Алек та Алонзо», – суворо переконувала Стелла. – Для нього це дуже серйозно. Філ, ти можеш розбити йому серце.

– Ти справді так думаєш? – відповіла Філ. – Мені приємно знати, що я могла б.

– Філіппо Гордон! Я й не думала, що ти така жорстока. Як ти можеш казати, що хотіла б розбити чиєсь серце?

– Люба, я цього не казала. Цитуй мене точно. Мені подобається думати, що я могла б це зробити. Приємно знати, що маєш таку силу.

– Я не розумію тебе, Філ. Ти свідомо зваблюєш чоловіка без жодних серйозних намірів!

– Я хочу змусити його освідчитися мені, якщо вийде, – спокійно відказала Філіппа.

– Здаюся, – безнадійно простогнала Стелла.

Часом по п’ятницях у гості заходив Гілберт. Він, здавалося, перебував у незмінно доброму гуморі, і не було йому рівних у веселощах і жартівливих під’юджуваннях. Він не шукав і не уникав товариства Енн. Коли доводилося, розмовляв із нею приязно й чемно, як із будь-якою знайомою дівчиною. Колишня дружба здиміла безслідно. Енн гостро це відчувала, проте була вдячна й утішена – так вона казала собі, – що Гілберт цілком подолав своє розчарування щодо неї. Того квітневого вечора в саду вона злякалася, що тяжко його скривдила, і рану не скоро вдасться загоїти. Тепер було видно, що вона дарма хвилювалася. Чоловіки вмирають і поїдають їх могильні черви – та не через кохання. Він тішився життю, був повен натхнення й честолюбних прагнень, і не збирався нидіти в похмурім відчаї через те, що якась дівчина виявилася чарівною, проте холодною й далекою від нього. І Енн, вслухаючись у жартівливі суперечки між ним та Філ, думала, чи не примарився їй той вираз його очей, коли вона сказала, що не зможе його покохати.

Охочих зайняти місце, що донедавна належало Гілберту, не бракувало, проте Енн безжально відхиляла усі їхні залицяння. Коли вже не судилося їй зустріти справжнього принца, жодні замінники їй не потрібні. Отак рішучо казала вона собі й того сірого дня у вітрянім парку.

Раптом зі свистом і шурхотом линув дощ, котрий передчувала тітонька Джеймсіна. Енн розгорнула парасолю й поквапилася схилом униз. Вона звернула на дорогу вздовж затоки, коли зненацька налетів лютий порив вітру. Парасолю миттю вивернуло. Енн у відчаї схопилася за її край. А тоді… побіля неї пролунав голос:

– Даруйте… чи можу я запропонувати вам укриття під моєю парасолею?

Енн підвела очі. Високий… витончено прекрасне лице… меланхолійний таємничий погляд… оксамитовий лагідний голос… так, перед нею стояв утілений герой її дівочих мрій. Більше скидатися на її ідеал він не міг би, навіть якби був виготовлений на замовлення.

– Дякую, – зніяковіла Енн.

– Нам краще поквапитися он до тієї альтанки біля мису, – мовив незнайомець. – Перечекаємо там зливу, навряд чи вона триватиме довго.

Слова були звичайнісінькі, але інтонація!.. А усмішка, що супроводжувала їх! Енн відчула, як дивно закалатало її серце.

Удвох вони добігли до альтанки і, задихані, сіли на лаву попід її гостинним дахом. Сміючись, Енн підняла свою зрадливу парасолю.

– Коли її отак вивертає вітром, я пересвідчуюся у невиправній гріховності неживих предметів, – весело проказала вона.

Краплі дощу мерехтіли на її лискучих косах, неслухняні кучері падали на чоло та шию. Щоки їй розпашіли, великі очі сяяли, мов зорі. Її супутник дивився на неї із захватом.

Вона відчула, як шаріється під цим поглядом. Хто ж він? О, на вилозі в нього стрічка з кольорами Редмонду – білим та багряним. А проте Енн здавалося, що вона знає, бодай з лиця, усіх редмондських студентів, окрім хіба першокурсників. Та звісно, цей витончений юнак першокурсником бути не міг.

– Бачу, ми обоє тутешні студенти, – усміхнувся він, поглядаючи на стрічку Енн. – Це достатня підстава для знайомства. Мене звуть Рой Гарднер. А ви, мабуть, та сама панна Ширлі, котра позавчора на засіданні Товариства філоматів^[29] зачитувала доповідь про Теннісона?

– Так, але я зовсім вас не пам’ятаю, – щиро зізналася Енн. – Скажіть, будь ласка, на якому ви курсі?

– У мене враження, що ні на якому. Два роки тому я закінчив другий курс Редмонду й відтоді жив у Європі. Тепер повернувся, щоб продовжити навчання.

– Я теж на третьому курсі, – мовила Енн.

– Виходить, ми однокурсники. Це допоможе мені примиритися з утратою тих років, «що пожерла була сарана», – відповів її супутник із промовистим виразом своїх чарівних очей.

Злива невтомно періщила добрячих півгодини, та час промайнув непомітно. Коли розвіялися хмари, на затоку й паркові сосни линуло світло блідого листопадового сонця, Енн та її супутник удвох рушили додому. Доки вони дісталися воріт Дому Патті, він устиг попросити дозволу заходити в гості й отримав його. Енн зайшла у вітальню; щоки їй паленіли, стукіт серця відлунював у кінчиках пальців. Смалька, який вистрибнув їй на коліна й спробував лизнути в щоку, вона зустріла доволі холодно та неуважно. Душу Енн охопив романтичний трепет, і в такому стані вона не могла приділяти увагу якомусь обдертому котові.

Увечері в Дім Патті була доставлена посилка для панни Ширлі: коробка з дюжиною розкішних троянд. Філ зухвало підхопила картку, що випала з букета, і прочитала ім’я та віршовану цитату на звороті.

– Рой Гарднер! – вигукнула вона. – Енн, я й не знала, що ти знайома з Роєм Гарднером.

– Ми познайомилися нині в парку, – хапливо пояснила Енн. – Ішов дощ, мою парасольку вивернуло вітром, а він допоміг мені.

– О! – Філ із цікавістю глипнула на подругу. – І ця щонайбуденніша подія може служити причиною для того, щоб він надсилав нам десятки троянд на довжелезних стеблах разом із надзвичайно сентиментальними віршиками? І чого ж ми так шаріємося, дивлячись на цю картку? Енн, лице твоє виявляє тебе.

– Не кажи дурниць, Філ. Ти знаєш пана Гарднера?

– Я чула про нього й знайома із двома його сестрами. Та про нього в Кінгспорті чуло все достойне товариство. Гарднери належать до найзаможніших «синьоносих» аристократів. Рой дивовижно розумний і вродливий. Два роки тому захворіла його мати й він мусив покинути коледж і податися з нею за кордон – батько його помер, – проте, кажуть, тримався там бездоганно. Ох-хо-хо, Енн, тут пахне коханням! Я майже заздрю тобі, але не зовсім. Рой Гарднер – це все-таки не Джонас.

– Не будь дурна, – поблажливо мовила Енн. Але тієї ночі вона довго не склепила повік – та їй і не хотілося спати. Її фантазії були солодші й привабливіші за будь-яке марево із царства сновидінь. Невже нарешті прийшов справжній принц? Згадуючи ті прекрасні очі, що так глибоко проникали поглядом у її власні, Енн дуже схильна була вірити, що таки прийшов.

Розділ 26. З’ЯВЛЯЄТЬСЯ КРІСТІНА

У Домі Патті дівчата збиралися на лютневу вечірку, що традиційно влаштовували третьокурсники для четвертокурсників. Енн задоволено оглянула себе в дзеркалі своєї блакитної кімнатки. Того вечора на ній було особливо гарне вбрання. Первісно воно являло собою звичайнісіньку шифонову сукню на кремовій шовковій підкладці. Проте Філ наполягла на тому, щоб узяти її на різдвяні канікули із собою додому, де й вишила по всьому шифоні крихітні трояндові пуп’янки. Філ мала вправні руки, з яких і вийшла сукня, котрій заздрили всі редмондські дівчата. Навіть Еллі Бун із платтями, замовленими в Парижі, незмінно пожирала очима цю трояндову мрію щоразу, як Енн підіймалася в ній головними сходами коледжу.

Енн міркувала, чи прикрасити їй зачіску білими орхідеями. Ці квіти надіслав їй до вечірки Рой Гарднер, і вона знала, що таких не матиме там жодна інша дівчина. У цю мить до кімнати зайшла Філ і захоплено глянула на подругу.

– Енн, сьогодні, безсумнівно, твоя черга бути красунею. На дев’яти вечірках із десятка я легко можу затьмарити тебе. Та на десятій ти зненацька розквітаєш і лишаєш мене далеко позаду. Як тобі це вдається?

– Це лише сукня, люба. Гарне пір’ячко.

– Ні. Останнього разу ти так розквітла в старій синій фланелевій блузці, що пошила тобі пані Лінд. Якщо Рой досі не здурів через тебе, це неодмінно станеться нині. Але ці орхідеї мені не подобаються, Енн. Ні, я не заздрю. Просто вони не твої – надто екзотичні, надто нетутешні, надто грубі. Не вплітай їх у коси.

– Не буду. Мушу визнати, що я й сама їх не люблю. Вони для мене мовби чужі. Рой нечасто їх надсилає – він знає, що я люблю квіти, з якими могла б ужитися. А з орхідеями можна хіба ходити в гості.

– А мені Джонас надіслав такі гарні нерозквітлі троянди… але сам він не приїде. Каже, що мусить проводити молитовне зібрання десь у робітничій дільниці! Але, мабуть, він просто не захотів приїздити. Енн, я так боюся, що він мене зовсім, нітрошечки не кохає. І я не знаю, що мені робити – змарніти й померти від горя чи все-таки здобути диплом і стати поважною й корисною особою.

– Стати поважною й корисною ти все одно не зможеш, тож краще змарній і помри, – безжально відказала Енн.

– Жорстока Енн!

– Дурненька Філ! Ти ж сама знаєш, що Джонас кохає тебе.

– Та він мені цього не каже! А я не можу його змусити. Так, він здається закоханим, це я визнаю. Але самих лише промовистих поглядів недостатньо, щоб починати вишивати серветки й виплітати китички на скатертинах. Цього я не робитиму, доки не буду по-справжньому заручена. Не хочу випробовувати долю.

– Пан Блейк не зважується просити твоєї руки, Філ, – він бідний і не може запропонувати тобі життя, до якого ти звикла. Ти знаєш, що це єдина причина, з якої він досі не освідчився.

– Так, напевно, – скрушно кивнула Філ. – Хоча тоді, – вже бадьоріше додала вона, – якщо він мені не освідчиться, я сама освідчуся йому, і все буде добре. Я не журитимуся. До речі, ти знаєш, що Гілберт Блайт повсюди ходить із Крістіною Стюарт?

У цю мить Енн застібала на шиї тоненький золотий ланцюжок. Раптом виявилося, що із замочком складно впоратися. Що це з ним… чи з її пальцями?

– Ні, – удавано безтурботно відповіла вона. – А хто ця Крістіна Стюарт?

– Сестра Рональда Стюарта. Цього року вона приїхала в Кінгспорт навчатися музики. Я її ще не бачила, проте кажуть, вона дивовижна красуня, і Гілберт за нею гине. Як я сердилася, коли ти відмовила Гілбертові, Енн! Але тепер бачу, що тобі судився Рой Гарднер. Ти все-таки правильно вчинила.

Енн не зашарілася, як це було зазвичай, коли подруги казали, що її шлюб із Роєм Гарднером – то певна неминучість. Зненацька вона посмутніла. Веселі балачки Філ здалися їй дурними й порожніми, а майбутня вечірка – страхітливо нудною. Бідолашний Смалько дістав стусана.

– Ану геть з подушки, котисько! Чого ти не сидиш на підлозі, де тобі місце?

Вона схопила свої орхідеї й побігла вниз, у вітальню, де під пильним наглядом тітоньки Джеймсіни грілися розвішані рядком перед каміном пальта дівчат. Рой Гарднер чекав на Енн і дражнив кицьку Сару. Кицька Сара не виявляла до нього прихильності й завжди поверталася спиною. Проте іншим мешканцям Дому Патті він дуже подобався. Тітонька Джеймсіна, заворожена його незмінно шанобливими манерами та прохальним тоном чарівного голосу, стверджувала, що він – наймиліший із юнаків, котрих їй доводилося бачити, і що Енн дуже пощастило. Ці зауваження чомусь обурювали Енн. Рой упадав так романтично, як того лиш могло бажати дівоче серце, проте їй не хотілося, щоб тітонька Джеймсіна й дівчата були певні, мовби все вже визначено заздалегідь. Коли юнак, подаючи їй пальто, стиха проказав якийсь поетичний комплімент, Енн не зашарілася й серце їй не затріпотіло, як завжди; та й упродовж нетривалої прогулянки до коледжу вона здалася Роєві доволі мовчазною. Вона трохи зблідла, коли вийшла із жіночого гардеробу, проте в залі, де відбувалося вечірка, зненацька знов розквітла й засяяла. Енн повернулася до Роя зі щонайвеселішим лицем, він подарував їй у відповідь одну зі своїх, як казала Філ, «глибоких, таємничих, оксамитових усмішок». Утім, його дівчина зовсім не бачила. Вона лише гостро усвідомлювала, що під декоративними пальмами, у протилежному кутку зали, стоїть Гілберт і розмовляє з дівчиною – вочевидь, тією самою Крістіною Стюарт. Дівчина була дуже вродлива, хоча її фігурі напевне судилося з віком стати доволі масивною, висока, з великими темними очима, обличчям, ніби виточеним зі слонової кістки, та лискучими чорними косами.

«Вона саме така, якою завжди хотіла бути я, – тужливо подумала Енн. – Щоки, мов трояндові пелюстки, променисті фіалкові очі, коси чорні, мов воронове крило – так, усе це вона має. Дивно, що її ще не звуть Корделією Фітцджеральд. Але фігура в мене краща, та й ніс, здається, гарніший». І цей висновок помітно втішив Енн.

Розділ 27. ВЗАЄМНІ ЗІЗНАННЯ

Березень того року надійшов тихо, мов сумирне ягнятко, і приніс із собою золоті, хрусткі та дзвінкі дні, за якими слідували морозні рожеві сутінки, що поволі губилися в таємничім краю місячного сяйва.

А над мешканками Дому Патті замаячіла грізна тінь квітневих іспитів. Усі навчалися дуже сумлінно; навіть Філ сиділа над книжками із завзятістю, геть їй не властивою.

– Я маю намір здобути стипендію Джонсона з математики, – незворушно пояснювала вона. – Хоча я легко могла б здобути й стипендію із греки, та волію з математики, бо хочу довести Джонасу, що я справді надзвичайно розумна.

– Джонас більше любить тебе за твої великі карі очі й вигнутий ротик, ніж за весь той розум, який ти носиш попід кучерями, – відказала Енн.

– За мого дівоцтва усі вважали, що дама не повинна знати будь-що про математику, – озвалася тітонька Джеймсіна. – Тепер часи змінилися, та я не знаю, чи це на краще. А ти, Філ, умієш куховарити?

– Ні. Ніколи в житті нічого не готувала, якось тільки спекла імбирний пряник, але то був крах – він геть сів посередині, а краї взялися горбками. Ви знаєте, про що я кажу. Але, тітонько, вам не здається, що коли я сумлінно візьмуся до куховарства, той самий розум, котрий помагає мені здобувати стипендії з математики, допоможе й цього навчитися?

– Можливо, – дипломатично відказала тітонька Джеймсіна. – Я не проти вищої освіти для жінок. Моя донька – магістр гуманітарних наук, але й куховарити вона вміє. Та цього я навчила її перш ніж дозволила професорам з коледжу вчити її математики.

У середині березня надійшов лист від панни Патті Спофорд: вони з панною Марією повідомляли, що проведуть за кордоном і наступний рік.

«Тож Дім Патті лишиться у вашому розпорядженні ще на одну зиму, – писала господиня. – Ми з Марією хочемо покататися Єгиптом. Я не можу померти, не побачивши Сфінкса».

– Уявіть, як вони «кататимуться Єгиптом»! Цікаво, чи дивлячись на Сфінкса, вони випустять своє в’язання з рук? – сміялася Прісцилла.

– Добре, що ми можемо пожити тут іще рік, – мовила Стелла. – Я так боялася, що вони повернуться. Тоді наше веселе гніздечко було б зруйноване, а нас, бідолашних неоперених пташенят, жбурнуло б назад у жорстокий світ пансіонів.

– Я йду, прогуляюся парком, – оголосила Філ, відклавши книжку. – Думаю, у вісімдесят років я радітиму, що пішла сьогодні погуляти.

– Що ти маєш на увазі? – поцікавилася Енн.

– Ходімо зі мною, люба, і я все тобі розповім.

Того вечора їм відкрилися усі таємниці й чари березневих сутінків. Були ті сутінки дуже погідні й тихі, огорнуті великою, білою, замисленою тишею, мовби пронизаною безліччю тонких сріблястих звуків, чутних тоді, коли слухати душею так само уважно, як вухами. Дівчата йшли довгою сосновою алеєю, котра, здавалося, вела в самісіньке серце багряного, дедалі густішого заходу зимового сонця.

– У цю благословенну мить я пішла б додому й написала вірш, якби тільки вміла, – мовила Філ, зупиняючись на галявині, де рожеве світло плямами лягало на зелені верхівки сосон. – Усе тут дивовижно: ця могутня біла тиша й темні дерева у своїй одвічній задумі.

– «Ліси – перші храми Господні»,^[30] – тихенько процитувала Енн. – У такому місці неможливо не відчувати благоговіння. Я завжди почуваюся ближчою до Нього, гуляючи між сосон.

– Енн, я найщасливіша дівчина у світі, – зізналася раптом Філ.

– Отже, пан Блейк нарешті попросив твоєї руки? – спокійно запитала Енн.

– Так. І я тричі чхнула, доки він говорив. Жахливо, правда? Я навіть не дала йому закінчити – одразу сказала «так», боялася, що він передумає. Я найбезмежніше щаслива. Не могла повірити, що Джонас колись покохає мене, таку легковажну.

– Ти зовсім не легковажна, Філ, – серйозно відказала Енн. – Це лише зовнішність, а під нею живе прекрасна душа – щира, вірна й жіночна. Чому ти ховаєш її?

– Нічого не можу вдіяти, королево Анно. Ти правду кажеш – моя душа не легковажна. Але на ній легковажна оболонка, якої я не можу зняти. Для цього мене слід було б, як каже пані Пойзер,^[31] «висидіти заново й геть інакше». Та Джонас знає мене справжню й любить, попри всю легковажність. А я люблю його. Я ще ніколи так не дивувалася, як того дня, коли збагнула це. Нізащо не подумала б, що можу закохатися в негарного чоловіка. Уяви – я дійшла до того, що маю однісінького кавалера. Та ще й на ім’я Джонас! Але я називатиму його Джо – так коротко, виразно й гарно. Я не змогла б утворити зменшувальне ім’я від Алонзо.

– До речі, як же Алек та Алонзо?

– О, я сказала їм на Різдво, що ніколи за жодного з них не вийду. Смішно зараз думати, що колись я вважала інакше. Їх страшно засмутила моя відповідь і мені було прикро, та я лише крадькома змахувала сльозу. Але я знала, що в усьому світі є тільки один чоловік, за якого я можу вийти. Я прийняла це рішення одразу, і було зовсім не складно. Яке щастя бути впевненою й знати, що це твоя власна певність, а не чиясь чужа.

– Ти сподіваєшся зберегти цю здатність?

– Приймати власні рішення? Не знаю, але Джо порадив мені один чудовий метод. Він каже, що коли вагаєшся, слід уявити, що тобі вісімдесят років й ухвалити рішення з висоти цього життєвого досвіду. Та й сам він уміє швидко приймати рішення, а двоє рішучих в одній сім’ї – це, напевне, буде незручно.

– А що скажуть твої батьки?

– Тато нічого не скаже. Він схвалює усе, що я роблю. Але мама стільки наговорить! Язик у неї бернівський, незгірш від носа. Та зрештою все буде добре.

– Коли ти вийдеш за пана Блейка, Філ, тобі доведеться відмовитися від багатьох звичних речей.

– Зате в мене буде він. І всього іншого мені не бракуватиме. Ми поберемося наступного червня. Цього року Джо закінчить богословську академію і йому дадуть маленьку парафію в робітничій дільниці, на Паттерсон-стріт. Уяви собі – я в робітничій дільниці! Але з ним я готова піти навіть у гренландські сніги.

– І ця дівчина стверджувала, що не зможе вийти за бідного чоловіка, – прокоментувала Енн, звертаючись до молоденької сосонки.

– О, не дорікай мені молодечим глупством! У бідності я буду достоту така ж весела, як і в багатстві. От побачиш! Я навчуся шити й куховарити. Я вже навчилася купувати продукти, відколи живу в Домі Патті, і ще якось ціле літо викладала у недільній школі. Тітонька Джеймсіна певна, що я зіпсую Джо всю кар’єру, коли вийду за нього. Але це неправда. Хоч у мене й замало здорового глузду й серйозності, але є один незаперечний дар – робити людей подібними до мене. У Болінброку є один чоловік, він шепелявить і завжди виступає на молитовних зібраннях. То він каже: «Якщо не можете шяяти, як жірка, шяйте, як швішька». Я буду маленькою свічкою поруч із Джо.

– Філ, ти невиправна! Я так сильно люблю тебе, що не можу скласти гарну, коротку й веселу вітальну промову. Але я всім серцем тішуся твоєму щастю.

– Я знаю, Енн. Твої величезні сірі очі променяться істинною дружбою. І колись я так само дивитимуся на тебе. Адже ти збираєшся заміж за Роя?

– Люба Філіппо, ти чула про славетну Бетті Бакстер, що «відмовляла чоловікам, котрі й освідчитися не встигли»?^[32] Я не хочу слідувати прикладу цієї видатної панянки, приймаючи чи відхиляючи освідчення перш, ніж його вислухаю.

– Увесь Редмонд знає, що Рой за тобою гине, – просто відказала Філ. – І ти кохаєш його, правда, Енн?

– Я… так, напевно, – розгубилася Енн. Вона відчувала, що мусить зашарітися, промовляючи ці заповітні слова, проте не шарілася; з іншого боку, варто було комусь згадати в її присутності Гілберта Блайта чи Крістіну Стюарт, як уся кров кидалася їй в обличчя. Але ж Гілберт і Крістіна нічого не означали для неї… нічогісінько! І Енн облишила спроби зрозуміти, чому вона шаріється. Що ж до Роя, то звісно, вона нестямно закохана в нього. Хіба могло бути інакше? Хіба не був він її ідеалом? Хто міг би встояти перед його чарівливими темними очима й оксамитовим голосом? Хіба не заздрила їй відчайдушно половина редмондських дівчат? А який дивовижний сонет надіслав він їй до дня народження разом із коробкою фіалок! Енн знала його напам’ять. То був дуже добрий у своєму роді вірш. Не на рівні Шекспіра чи Кітса – навіть Енн не була настільки бездумно закохана, щоб стверджувати таке, – але незгірші сонети публікувалися й у журналах. І то був вірш, присвячений їй – не Лаурі, Діві Афін^[33] чи Беатріче, а їй, Енн Ширлі. А який романтичний трепет охоплює дівчину, котра читає в римованих рядках, що очі її променисті, мов вранішні зорі, щоки рожеві, як досвітнє небо, а вуста багряні, мов райські троянди! Гілбертові ніколи й на думку не спало б складати сонети її бровам. Зате Гілберт розумів жарти. Якось вона розповіла Роєві кумедну історію, та він навіть не збагнув, у чому була суть. І, пригадуючи, як весело й дружньо сміялися із цієї ж історії вона й Гілберт, Енн стривожено міркувала, чи не виявиться зрештою життя із чоловіком, позбавленим почуття гумору, прісним і нудним. Та хто ж чекатиме, щоб таємничий меланхолійний герой бачив гумористичний бік життя? Ні, це було б геть нерозумно.

Розділ 28. ЧЕРВНЕВИЙ ВЕЧІР

– Цікаво, як би то було – жити у світі, де завжди панував би червень? – мовила Енн, проходячи крізь духмяний і квітучий надвечірній сад до парадного ґанку, де сиділи Марілла й пані Лінд, обговорюючи деталі похорону старої Атосси Коутс, на якому були присутні того дня. Дора сиділа між ними, сумлінно завчаючи урок, Деві ж усівся по-турецьки на траві із таким похмурим виглядом, на який лише дозволяла незмінна ямочка на його щоці.

– Ти втомилася б від такого світу, – зітхнула Марілла.

– Так, напевне; проте зараз думаю, що не скоро вдалося б мені від нього втомитися, якби весь він був такий прекрасний, як нинішній день. Усе тішиться літу й червню. Деві, звідки таке смутне листопадове обличчя в цю квітучу пору?

– Мені страшно набридло жити, – відказав юний песиміст.

– У десять років? Господи, як це сумно.

– Я не жартую, – повагом відповів Деві. – Я зневі… зневірений, – із зусиллям вимовив він нове складне слово.

– Чому? – поцікавилася Енн, усідаючись поряд із ним.

– Бо в нас нова вчителька прийшла замість пана Голмса, доки він хворіє, і завдала мені до понеділка десять прикладів з арифметики. Доведеться завтра цілий день розв’язувати. Нечесно, щоб люди працювали по суботах. Мілті Болтер нічого розв’язувати не збирається, але Марілла сказала, що я мушу зробити все. Мені ця панна Карсон геть нітрохи не подобається.

– Не кажи такого про вчительку, Деві, – суворо урвала його пані Лінд. – Панна Карсон – хороша дівчина, і без дурощів у голові.

– Не вельми приваблива характеристика, – засміялася Енн. – Я люблю, коли в людях є й дрібка пустотливості. Утім, про панну Карсон я все ж трохи кращої думки. Ми познайомилися вчора на молитовному зібранні, і в неї такі очі, що не можуть увесь час бути мудрими й розважливими. Не журися, Деві. завтра буде новий день, і я, наскільки зможу, допоможу тобі з арифметикою. Не марнуй цієї дивовижної години між світлом і темрявою на дрібні шкільні прикрощі.

– Не буду, – пожвавішав Деві. – Якщо ти мені допоможеш, я встигну ще порибалити з Мілті. Шкода, що тітку Атоссу ховали не сьогодні, а вчора. Я хотів піти на похорон, бо Мілті каже, що його мама сказала, що тітка Атосса напевне сяде в труні й висварить усіх, хто прийде її ховати. Але Марілла сказала, що нічого такого не було.

– Сердешна Атосса мирно лежала у своїй труні, – врочисто й серйозно мовила пані Лінд. – Ніколи ще не була вона така погідна, от що. Небагато сліз пролилося за нею, бідолахою. Усі домашні Елайші Райта були раді спекатись її, і не можу сказати, щоб я їх бодай трохи осуджувала за це.

– Мені здається, це найгірше – піти зі світу й не лишити в ньому нікого, хто засмутився б через твою смерть, – здригнулася Енн.

– Ніхто ніколи не любив сердешної Атосси, крім батьків – будьте певні, навіть чоловік, – підтакнула пані Лінд. – Вона була йому четвертою жінкою. То вже звичкою для нього стало – женитися. Він опісля того прожив лише кілька років. Лікар запевняє, що помер від нестравності шлунка, а я кажу – і завжди казатиму – всьому виною лихий Атоссин язик. Усе знала, горопашна, що коїться по сусідах, а себе самої так ніколи й не збагнула. Ну, хай там як, а вона померла. Наступною ж цікавою подією в нас буде весілля Діани.

– Чомусь так смішно й страшно думати про те, що Діана виходить заміж, – зітхнула Енн, обхопивши руками коліна й поглядаючи між дерев у Лісі Привидів на вогник у Діанинім вікні.

– Не розумію, що тут страшного, коли вона так гарно влаштувалася, – виразно проказала пані Лінд. – У Фреда Райта добра ферма, і він порядний хлопець.

– Звісно, він не той неотесаний гульвіса, за якого Діана колись мала намір вийти, – усміхнулася Енн. – Фред надзвичайно хороший.

– Таким він і має бути. Невже ти бажала б Діані побратися з негідником? Чи сама хотіла б вийти за такого?

– Ні, звісно. Я не хотіла б вийти за негідника, та вийшла б, напевне, за того, хто міг би стати негідником, але не став. Ну, а Фред невиправно бездоганний.

– Сподіваюся, колись ти помудрішаєш, – мовила Марілла.

У словах ЇЇ було чути нотку жалю й гіркоти. Марілла знала, що Енн відмовила Гілбертові Блайту. Ціле Ейвонлі гуло від пліток про цю подію, яка хтозна-як і випливла на білий світ. Можливо, Чарлі Слоун здогадався про щось і видав свої здогади як чистісіньку правду. Можливо, Діана зрадила таємницю Фреду, котрий не виявив належної чуйності. Так чи сяк, а говорили про це всі. Пані Блайт більше не цікавилася в Енн – ані сам на сам, ані прилюдно, – чи давно писав їй Гілберт, натомість при зустрічах минала її, хіба що холодно кивнувши. Енн, якій завжди подобалася весела, юна духом Гілбертова мати, потай дуже цим смутилася. Марілла не сказала нічого, та від пані Лінд дівчина мусила вислухати безліч ущипливих і гнівних тирад, доки вух цієї ласкавої добродійки не сягнула нова чутка: мати Муді-Спурджена Макферсона повідомляла, буцім у коледжі Енн має іншого «жениха» – заможного, вродливого і всуціль бездоганного. Опісля цього пані Лінд прикусила язика, хоч глибоко в душі усе ж воліла, щоб Енн таки дала згоду на шлюб із Гілбертом. Статок – це, звісно, чудово, хоч навіть практична й розсудлива пані Рейчел не вважала його аж таким необхідним для щастя. Якщо Чарівний Незнайомець подобається Енн більше, ніж Гілберт – розмову вичерпано; утім, пані Лінд боялася, що Енн зробить фатальну помилку й вийде заміж через гроші. Марілла надто добре знала Енн, тому цього не боялася.

– Від долі не втечеш, – похмуро мовила пані Лінд, – і те, чого не має бути, часом так само стається. Боюся, це може спіткати й Енн, коли не втрутиться Провидіння, от що.

І пані Лінд зітхнула. Їй було лячно, що Провидіння таки не втрутиться, а сама вона не могла зважитися на цей крок.

Енн вийшла до Джерела Дріад і вмостилася між папоротей попід старою березою, де колись вони з Гілбертом так часто проводили літні вечори. На канікули він знову лишився працювати в редакції газети, і в Ейвонлі без нього було дуже сумно. Він зовсім не писав Енн, котрій бракувало його листів. Звісно, двічі на тиждень їй писав Рой, і його листи були неймовірно пишномовними творами, гідними біографій чи мемуарів. Читаючи їх, Енн відчувала, що дедалі сильніше закохується, проте жодного разу на вигляд цих листів серце її не стислося так дивно, гостро й болісно, як тоді, коли пані Слоун передала їй із пошти конверт, підписаний прямим виразним почерком Гілберта. Вона поквапилася до своєї кімнатки на піддашші й нетерпляче роздерла конверт… щоб знайти в ньому віддруковану на машинці копію звіту якогось студентського товариства – тільки це й більше нічого. Енн жбурнула безневинний аркуш через усю кімнату й сіла писати особливо люб’язного листа Роєві.

Весілля Діани мало відбутися через п’ять днів. У Садовому Схилі все вирувало – там безупинно пекли, варили й смажили на незліченних гостей, як у давні добрі часи. Звісно, Енн мала бути дружкою, як постановили собі дівчата ще у дванадцять років, і з Кінгспорта чекали приїзду Фредового дружки Гілберта. Енн тішилася передсвятковим приготуванням і клопотам, проте серце їй раз по раз стискалося від затаєного жалю. У певнім розумінні вона втрачала свою давню сердечну подругу: новий дім Діани був розташований за дві милі від Зелених Дахів, тож колишнє щоденне спілкування відтепер ставало неможливим. Енн дивилася на вогник у Діанинім вікні й міркувала про те, скільки років він сяяв їй, наче маяк, а невдовзі навіки згасне його мерехтіння в літніх сутінках. На сірі очі їй набігли дві великі гіркі сльози.

«Ох, – подумала вона, – як це жахливо, що люди мусять виростати… одружуватися… і змінюватись!»

Розділ 29. ВЕСІЛЛЯ ДІАНИ

– І все ж єдині справжні троянди – це рожеві, – мовила Енн, підв’язуючи білою стрічкою весільний букет Діани в кімнатці на західному піддашші Садового Схилу. – Квіти любові й вірності.

Схвильована й перелякана Діана в білій весільній сукні стояла посеред своєї дівочої кімнати. На темних кучерях її, мов іній, лежав тонкий серпанок, що його вклала гарними зборками Енн, у цілковитій відповідності до їхньої давньої сентиментальної угоди.

– Усе так, як я уявляла колись давно, гірко ридаючи на саму думку про твоє неминуче весілля й нашу розлуку, – засміялася вона. – Ти наречена моєї мрії, Діано, у мерехтливому прегарному серпанку, а я – твоя дружка. Щоправда, без пишних рукавів, хоча ці короткі мереживні навіть кращі. Та й серце моє теж не зовсім розбите, і не можна сказати, щоб я ненавиділа Фреда.

– Ми ж не розлучаємося, Енн, – заперечила Діана. – Я їду недалеко, і ми любитимемо одна одну так само сильно, як завжди. Ми вірно трималися нашої давньої обітниці дружби, правда?

– Так. Ми не зрадили її. І наша дружба була прекрасна, Діано. Ніколи не затьмарила її ані сварка, ані прохолодність, ані недобре слово, і я дуже хочу, щоб так було завжди. Але тепер усе зміниться. Ти матимеш нові інтереси. Я відійду вбік. Але таке життя, як каже пані Рейчел. Вона дарує тобі одну з улюблених своїх плетених ковдр у тютюнову смужку, і другу обіцяє подарувати мені, коли я виходитиму заміж.

– Найгірше у твоїм весіллі буде те, що я вже не зможу бути твоєю дружкою, – зітхнула Діана.

– Наступного червня я буду дружкою на весіллі Філ і пана Блейка, а тоді мушу зупинитися. Ти ж знаєш приказку: «тричі в дружках – то довіку в дівках», – мовила Енн, визираючи у вікно, попід яким стояв сад, весь усипаний сніжно-рожевим цвітом. – Діано, пастор іде.

– Ох, Енн, – видихнула, тремтячи, зненацька пополотніла Діана. – Енн, я так хвилююся… я не зможу… Енн, я точно зомлію.

– Тоді я занурю твою голову в діжку з дощовою водою, – безжально відказала Енн. – Не бійся, люба. Весілля не може бути такою вже страшною мукою, якщо стільки людей лишилося після нього живими. Поглянь, яка спокійна й зосереджена я, і збери всю свою відвагу.

– Заждіть, панно Ширлі, буде ще ваша черга. Ох, Енн, я чую, тато йде сюди. Дай мені букет. Серпанок гарно лежить? Я не дуже бліда?

– Ти красуня. Мила Ді, поцілуй мене на прощання. Діана Баррі ніколи вже більше не поцілує мене.

– Зате це зробить Діана Райт. А от і мама кличе. Ходімо.

Тримаючись простого давнього звичаю, Енн спустилася у вітальню попід руку з Гілбертом. Вони зустрілися в горішньому передпокої – уперше від закінчення навчального року, бо ж Гілберт щойно вранці приїхав із Кінгспорта. Він чемно потис їй руку. Вигляд у Гілберта був щонайпривабливіший, хоча, як миттю зауважила Енн, він дуже схуд. Він не був блідий: обличчя його вкривав рум’янець, котрий спалахнув сильніше й густіше, щойно до нього підійшла Енн у легкій білій сукні та з конваліями в пишних лискучих косах. Коли удвох вони вийшли в заюрмлену вітальню, між гостей пробіг захоплений шепіт.

– Яка гарна пара, – стиха проказала Маріллі вражена пані Лінд.

Розчервонілий Фред поволі вийшов у вітальню сам, а невдовзі попід руку з батьком упливла й Діана. Вона не зомліла, і жодна недоречність не зіпсувала весільної церемонії. Опісля того відбувся веселий бенкет, а коли вечір добіг кінця, Фред і Діана під місячним сяйвом поїхали у свій новий дім, а Гілберт провів Енн до Зелених Дахів.

Щось від давньої їхньої дружби повернулося в загальній атмосфері безтурботних святкових веселощів. Як то було гарно – знову йти добре знайомим шляхом поряд із Гілбертом!

Ніч стояла така тиха, що можна було почути шепіт квітучих троянд… сміх стокроток… шурхіт трави… безліч переплетених між собою солодких звуків. Знайомі рідні поля мерехтіли попід місячними променями, що линули на світ.

– Може, пройдімося ще Стежиною Закоханих, перш ніж ти підеш додому? – запитав Гілберт, коли вони перетнули міст через Озеро Осяйних Вод, на дні якого лежав місяць, мов велетенська золота квітка.

Енн охоче погодилася. Того вечора Стежина Закоханих була справдешнім шляхом до країни мрій – мерехтлива й таємнича, повна сріблясто-білих чарів, витканих із місячного світла. Колись така прогулянка Стежиною Закоханих із Гілбертом чаїла в собі небезпеку; тепер же, завдяки Рою й Крістіні, усе було дуже спокійно. Та Енн завважила, що, весело щебечучи з Гілбертом, невпинно думає про Крістіну. Вона зустрічалася з нею кілька разів у Кінгспорті, і була чарівливо люб’язна. Крістіна теж була чарівливо люб’язна. Так, обидві вони поводилися надзвичайно сердечно. Але справжньої дружби з їхнього знайомства не зродилося – вочевидь, Крістіна усе ж не була рідною душею.

– Ти все літо проведеш в Ейвонлі? – запитав Гілберт.

– Ні. Наступного тижня поїду на схід, у Веллі Роуд. Естер Хейторн попросила мене замінити її в школі у липні й серпні. Там є літній семестр, а Естер не дуже добре почувається. Тож я попрацюю за неї. І чомусь я геть не шкодую, що мушу їхати. Знаєш, я почуваюся трохи чужою в Ейвонлі. Сумно… та це правда. Страшенно дивно бачити всіх цих дітей, що за два роки поставали вже зовсім дорослими юнаками й дівчатами. Половина моїх учнів тепер виросли. І я відчуваю себе такою старою, коли бачу, що вони зайняли місце, котре досі належало тобі, мені й усім нашим друзям.

Енн засміялася й зітхнула. Вона почувалася старою, зрілою й мудрою – що свідчило тільки про те, яка юна вона ще була. Вона казала собі, що нестерпно хоче повернутися в ті далекі веселі дні, коли життя линуло до неї мовби крізь рожеву пелену надій та ілюзій і мало в собі те, що так важко було описати словами, і що тепер зникло навіки. Де вони поділися – ті давні слава й мрії?

– «Так світ іде»,^[34] – розсудливо й трохи неуважно процитував Гілберт. Енн хотілося знати, чи думає він у цю мить про Крістіну. Ох, як тепер самотньо буде в Ейвонлі, коли Діана поїхала!

Розділ 30. ІСТОРІЯ ПАНІ СКІННЕР

Енн вийшла з поїзда на станції Веллі Роуд і роззирнулася в пошуках когось, хто мав би її зустріти. Оселитися вона мала в такої собі панни Джанет Світ, та на очі дівчині не трапилося нікого, хто відповідав би її уявленням про цю добродійку, що склалися в неї із листа Естер. Єдиною особою в полі її зору була літня жінка на возі, зусібіч заставленому мішками з поштою. За найобережнішими припущеннями ця добродійка важила щонайменше двісті фунтів; обличчя мала невиразне, червоне й кругле, мов повний місяць. Вбрана жінка була в тісну чорну кашемірову сукню, пошиту за модою десятирічної давності, дещо запорошений чорний капелюшок із жовтою стрічкою та полинялі чорні мереживні мітенки.

– Гей! – крикнула вона, махаючи батогом у бік Енн. – То ви нова вчителька у Веллі Роуд?

– Так.

– Я так і думала. У Веллі Роуд завжди вчительки гарні, а в Міллерсвілі миршаві, то всі знають. Джанет Світ запитала нині, чи можу я зустріти вас. А я кажу: «Та звісно, коли їй не шкода буде трішки пом’ятися. На цей віз і пошта ледве влізе, і я сама гладуха, ширша, ніж Томас». Заждіть, панночко, я тут посуну ці мішки й вас якось прилаштую. До Джанет нам лиш зо дві милі їхати. А валізу вашу привезе сусідський наймит увечері. Мене звуть пані Скіннер – Сара Скіннер.

Сяк-так вона прилаштувала Енн на воза; упродовж цієї процедури дівчина кілька разів весело підсміхнулася сама до себе.

– Паняй, конячко! – звеліла пані Скіннер, беручи віжки в пухкі руки. – То я вперше пошту везу. Томас хотів нині прополоти ріпу, то й попросив мене. Ну, я собі попоїла хутенько, та й рушила. Але мені й подобається наче. Нудно трохи, то звісно. Я собі часом сиджу й міркую, а тоді так просто сиджу. Паняй, конячко! Додому швидше хочеться. І Томасові сумно там без мене. Ми, бачте, молодята.

– Он як, – чемно відказала Енн.

– Щойно місяць як побралися. Томас довго ходив за мною. І так романтично.

Енн спробувала уявити пані Скіннер як романтичну особу й мусила визнати цілковиту свою поразку.

– Он як? – знову сказала вона.

– Еге ж. Бачте, за мною там іще один ходив. Паняй, конячко! Я так довго була вдовою, всі вже й не чекали, що я знову віддамся. А коли моя доня – вона теж учителька, як ви – поїхала десь працювати на захід, мені стало самотню, то я вже й не дуже опиралася. І почали до мене ходити двоє – Томас і другий, Вільям-Обедайя Сімен, так його звали. І я так довго не знала, кого з них обрати, а вони ходили й ходили, аж я вся змучилася. Бачте, той Вільям – він багатий, ферма в нього добра, і копійчина є. З нього ліпша партія була б. Паняй, конячко!

– Чому ж ви не обрали його? – запитала Енн.

– Він, бачте, не кохав мене, – серйозно мовила пані Скіннер.

Вражена Енн утупилася в неї, широко розплющивши очі від подиву. Та в обличчі пані Скіннер не знати було ані тіні жарту. Певне, нічого кумедного у власних словах вона не бачила.

– Він три роки жив удівцем, а на господарстві в нього сестра порядкувала. Але потім вона теж заміж вийшла, то йому знадобився хтось, щоб на хазяйстві порався. А хазяйство добряче, є де рук докласти, будьте певні. Паняй, конячко! А щодо Томаса – то він бідний, і коли дім його не протікає під дощем, то, певне, більш нічого доброго й не скажеш про нього, хоча так він доволі гарний. Але, бачте, я кохала Томаса, а до Вільяма мені й байдужки було. І так сама із собою сперечалася. «Саро Кроу, – казала я собі: бо ж мій перший чоловік був Кроу, – можеш собі вийти за багатого, звісно, але щаслива ти не будеш. Не можуть люди жити на цім світі без бодай краплиночки любові. Ліпше живи собі з Томасом, бо й він тебе любить, і ти його. А що тобі ще треба?» Паняй, конячко! І я сказала Томасу, що вийду за нього. Але весь той час до весілля й проїхати повз ферму Вільяма боялася, щоб знову не засумніватися, як уздрію його показний дім. А тепер уже геть про це не думаю, бо мені так легко й добре з Томасом. Паняй, конячко!

– А що сказав на те Вільям? – поцікавилася Енн.

– Понарікав трохи. А тепер ходить за одною кощавою старою панною в Міллерсвілі, то, думаю, вона хутенько й погодиться. Буде йому з неї ліпша жінка, ніж та перша. З нею Вільям і женитися не хотів. Просто освідчився їй, бо так велів його батько, та все надіявся, що вона скаже «ні». А вона взяла й сказала «так»! Бачте, як воно. Паняй, конячко! Добра була господиня, хоч і скупиндя така. Вісімнадцять років носила той самий капелюшок. А потім купила новий, то він зустрів її на вулиці й не впізнав. Паняй, конячко! Ото я замалим у халепу не вскочила. А могла ж вийти за нього й бути всеньке життя нещасна, як моя сердешна кузина Джейн-Енн. Вона віддалася за багатого, хоч і геть його не кохала, то життя тепер у неї собаче. Того тижня приїздила до мене, та й каже: «Саро Скіннер, я тобі заздрю. Ліпше жити в халупі на узбіччі з милим, ніж у великому домі з таким, як мій». Але в неї чоловік незлецький, хоча впертий такий, що натягає шубу, коли надворі усі дев’яносто градусів.^[35] Коли хочеш його вмовити щось зробити, треба казати, щоб усе робив навпаки. Та коли нема любові, щоб оте врівноважити, то й життя, вважайте, нема. Паняй, конячко! Онде вже й ферма Джанет. Узбіччя – так вона її назвала. Гарна, правда? Ви, певно, раді звідси вилізти – геть вас ця пошта притисла.

– Так, але мені було дуже приємно їхати з вами, – щиро відказала Енн.

– Та що ви кажете, – утішено мовила пані Скіннер. – Я розповім Томасові, неодмінно. Він так пишається, коли мене хвалять. Паняй, конячко! Ось уже й приїхали. Хай вам добре в тій школі ведеться. Тут за фермою Джанет є болото, там коротша стежка. Як будете нею ходити – глядіть пильнуйте. Бо коли провалитеся в ту чорну грязюку, враз утопитеся, як корова Адама Палмера. І до Судного Дня вас ніхто не побачить і не почує. Паняй, конячко!

Розділ 31. ЕНН ПИШЕ ФІЛІППІ

«Вітання Філіппі Гордон від Енн Ширлі.

Люба, я знаю, що давно вже мушу написати тобі. От я й знову сільська вчителька, тепер у Веллі Роуд. Живу в Узбіччі – обійсті панни Джанет Світ. Джанет мила й доволі гарна: не надто висока, повненька, але не занадто, що свідчить про бережливу душу, котра не виявляє надміру навіть у питаннях огрядності. У неї виткі каштанові коси із сивими ниточками, закручені в дульку на потилиці, усміхнене рожевощоке лице й великі лагідні очі, сині, мов незабудки. Та ще вона з тих дивовижних, старомодних господинь, які геть не турбуються, що зіпсують тобі травлення, коли тільки мають змогу щедро тебе нагодувати.

Вона подобається мені, а я – їй; найбільше, здається, тому, що в неї була сестра на ім’я Енн, яка померла молодою.

– Рада вас бачити, – жваво сказала вона, коли я зійшла з воза на її подвір’ї. – Боже, та ви геть не така, як я думала. У моєї сестри Енн були темні коси, то я собі гадала, що й у вас вони темні будуть. А ви онде яка руда!

На кілька хвилин мені здалося, що Джанет не сподобається мені так, як я того чекала, щойно її уздрівши. Та потім я нагадала собі, що нерозумно ставитися до людини упереджено лиш за те, що вона назвала твої коси рудими. Можливо, слова „каштановий“ узагалі немає в словнику Джанет.

Узбіччя – то дуже мила й гарна ферма. Будиночок невеличкий, білий, стоїть у чарівнім видолинку обіч дороги.

А поміж дорогою й домом є сад, де плодові дерева й квіти ростуть уперемішку. Стежка від хвіртки до дверей викладена по боках морськими черепашками – „роззявляками“, як називає їх Джанет, – понад ґанком звивається віргінський виноград, а дах весь порослий мохом. Кімнатчина в мене при вітальні – невеличка, світла й охайна; місця там стане хіба що для ліжка й трохи для мене. В узголів’ї висить картина з Роббі Бернсом на могилі Горянки Мері під велетенською вербою. Обличчя в Роббі невимовно скорботне, тож не дивно, що мені тут сняться жахіття. Уяви собі – найпершої ночі мені наснилося, що я НЕ МОЖУ СМІЯТИСЯ.

Вітальня крихітна й дуже чиста. Попід єдиним її вікном росте така тіниста верба, що в кімнаті панують незмінні смарагдові сутінки, які роблять її схожою на грот. На ручках і спинках крісел викладені прегарні серветки, на підлозі – пістряві килимки, на круглому столику охайно розташовані книжки й листівки, на камінній полиці вази із сухотрав’ям, а між ними – веселенька прикраса: п’ять металевих табличок із трун, що належать відповідно батькові Джанет, її матері, брату, сестрі Енн і наймиту, що колись тут помер! Тож коли я найближчими днями збожеволію, „цим ставлю вас до відома“, що завинили цьому вищезгадані таблички.

Та разом усе має дуже приємний вигляд, і я так і сказала Джанет. Вона одразу полюбила мене за це, так само, як колись запідозрила, що із сердешною Естер щось негаразд, бо та запевняла її, що морок у вітальні – це негігієнічно, і з тих самих причин відмовлялася спати на перині. Ну, а я на перинах розкошую, і що більш вони м’які й негігієнічні, то сильнішу я відчуваю втіху. А ще Джанет каже, що страшенно радіє, коли дивиться, як я їм. Вона боялася, що я буду, як панна Хейторн, котра снідала хіба фруктами, заливаючи їх гарячою водою, і вмовляла Джанет не їсти смаженого. Естер – чудова дівчина, хоч і надзвичайно примхлива. Уся біда в тім, що в неї недостатньо розвинена уява й таки є схильність до нестравності.

Джанет сказала, що я можу приймати у вітальні юних джентльменів! Хоч не думаю, що їх тут буде багато. Я ще не бачила жодного юнака у Веллі Роуд – окрім сусідського наймита Сема Толлівера, худющого, довготелесого хлопця із чуприною, мов солома. Днями він прийшов до нас надвечір і цілу годину просидів на садовій огорожі, коло ґанку, де ми із Джанет вишивали. Єдиними словами, котрі він із власної волі проказав, були: „Ви візьміть льодяника. Бо росяно, то щоб не кашляти, льодяник“ і „Страшно багато тут цвіркунів. Еге“.

Та все ж і тут є любовна історія. Здається, така моя доля – втручатися, більш-менш активно, у любовні історії старшого покоління. Пан та пані Ірвінг часто кажуть, що побралися завдяки мені. І пані Кларк із Кармоді невтомно дякує мені за натяк, що його, напевне, так чи так зробив би хтось інший, якби не я. Утім, я переконана, що Людовік Спід навряд чи перейшов би до наступного кроку після млявих упадань за Теодорою Дікс, якби я їм не допомогла.

Але зараз я – усього лише пасивний спостерігач. Я вже була спробувала втрутитися й замалим усе не зіпсувала. Тож краще лишуся осторонь, а тобі про все розповім особисто».

Розділ 32. ЧАЮВАННЯ В ПАНІ ДУГЛАС

Першого ж четверга по приїзді Енн у Веллі Роуд Джанет запросила її на молитовне зібрання. Готуючись до вечора, її господиня цвіла, мов ружа. Убрана була в ясно-блакитну муслінову сукню в квіточки, із далеко більшою кількістю рюшів та брижів, ніж тим зазвичай грішила ощадлива практична Джанет, і білий солом’яний капелюшок із рожевими трояндочками й трьома страусовими перами. Енн здивувалася, та невдовзі збагнула, що причини, з яких Джанет вирішила саме так одягнутися, були старі, як світ.

Молитовні зібрання у Веллі Роуд здавалися справою майже суто жіночою. Енн налічила тридцять дві дами, двійко геть іще юних парубчаків й однісінького чоловіка, якщо не рахувати пастора. Раптом вона зрозуміла, що розглядає цього чоловіка. Не був він ані молодий, ані вродливий, ані витончений, мав надзвичайно довгі ноги – такі довгі, аж мусив зібгати їх попід стільцем, щоб якось дати з ними раду, – згорблені плечі й великі незграбні руки, зарослу чуприну, що давно вже не знала перукарського втручання, і неохайні вуса. Утім, Енн відчула, що його обличчя їй подобається. Було воно добре, чесне, з тонкими рисами; було в ньому й іще щось – Енн ледве й могла зрозуміти, що саме, та зрештою вона подумала, що людина це сильна, котрій багато довелося вистраждати в житті. Знати було в його виразі якусь терплячу, сердечну покірливість – так, наче він і на вогнище пішов би, якби то було конче потрібно, лагідно всміхаючись, аж доки лице йому не викривить нестерпним болем.

Коли молитовне зібрання добігло КІНЦЯ, цей чоловік підійшов до Джанет і запитав:

– Можна мені провести вас додому, Джанет?

Джанет узяла його попід руку – «так несміливо й церемонно, начеб їй було щонайбільше шістнадцять, і це вперше її проводжали додому», як переказувала згодом Енн дівчатам у Домі Патті.

– Панно Ширлі, дозвольте відрекомендувати вам пана Дугласа, – схвильовано й зніяковіло проказала вона.

Пан Дуглас кивнув і мовив:

– Я дивився на вас упродовж зібрання, панночко, і думав, яке ви славне дівчатко.

Такі слова з уст дев’яноста дев’яти людей зі ста смертельно роздратували б Енн, але тон, яким промовив їх пан Дуглас, змусив її відчути, що їй було висловлено справжній, дуже приємний комплімент. Вона вдячно йому всміхнулася й чемно подалася за ними стежкою попід місячним сяйвом.

То Джанет має кавалера! Енн щиро тішилася. Джанет буде взірцевою дружиною – весела, ощадлива, терпляча, неперевершена куховарка. Лишити її довіку старою панною було б страхітливим марнотратством з боку Природи.

– Джон Дуглас попросив мене взяти вас із собою в гості до його матері, – мовила Джанет наступного дня. – Вона майже ввесь час прикута до ліжка й геть не виходить із дому. Та вона страшенно любить гостей і завжди рада бачити моїх пожильців. Ви могли б піти зі мною нині ввечері?

Енн погодилася, але того ж дня пан Дуглас від імені своєї матері переказав їм із Джанет запрошення на інший вечір – суботній.

– Чому ви не наділи тієї гарної сукні у квіточки? – запитала Енн, коли вони вийшли з дому. День був спекотний, і в сердешної переляканої Джанет, убраної в цупке плаття із чорного кашеміру, вигляд був такий, мовби її смажили живцем.

– Боюся, пані Дуглас уважатиме її недоречною й легковажною. Хоча Джону вона подобається, – сумовито додала Джанет.

Обійстя Дугласів розташувалося за півмилі від Узбіччя, на вітрянім пагорбі. Сам будинок – великий і зручний, достатньо старий, щоби вселяти шану, – стояв зусібіч оточений садом та кленовим гаєм. За будинком видніли охайні повітки та клуні; усе свідчило про немалий статок господарів. Хай що спричинило вираз постійного страждання на обличчі пана Дугласа, на думку Енн, то не були ані борги, ані настирливі кредитори.

Джон Дуглас зустрів їх на ґанку й провів до вітальні, де у великому кріслі вже зручно вмостилася його мати.

Енн уявляла пані Дуглас високою й сухорлявою, бо такий був її син. Натомість вона виявилася низенькою жінкою із ніжно-рожевими щічками, лагідними синіми очима й дитячим ротиком. Убрана в гарну шовкову чорну сукню, пошиту за останньою модою, із пухнастою білою шаллю на плечах та в вишуканім мереживнім чіпці на білосніжних косах, вона могла би бути взірцем для портрета лялькової бабусі.

– Нарешті, люба Джанет, – привітно мовила вона. – Я така рада знову вас бачити, – із цими словами пані Дуглас підставила своє гарненьке личко для поцілунку. – А це наша нова вчителька? Дуже приємно. Мій син так вас нахвалює, аж я ревнувати почала, а Джанет, певне, віддавна вже ревнує.

Бідолашна Джанет уся зашарілася, а Енн у відповідь проказала щось доречне й чемне. Усі посідали й поточилася млява розмова. То була тяжка праця, навіть для Енн, бо ж ніхто, здавалося, не почувався просто, затишно й невимушено, окрім старої пані Дуглас, яку балачка вочевидь нітрохи не обтяжувала. Вона всадовила Джанет поруч із собою і час від часу гладила її руку. Джанет, силувано всміхаючись, мучилася у своєму страхітливому вбранні, Джон Дуглас сидів із понурим лицем.

За столом пані Дуглас люб’язно попросила Джанет розливати чай. Джанет узялася ще густішим рум’янцем, але підкорилася. Ось як Енн описувала те чаювання в листі до Стелли:

«На столі був холодний язик, курка, суничне варення, лимонний пиріг, тістечка, шоколадний торт, печиво з родзинками, фунтовий і фруктовий пиріг та ще різні ласощі, – поміж яких, здається, карамельний торт. І коли я вже з’їла вдвічі більше, ніж це для мене корисно, пані Дуглас зітхнула й поскаржилася, що, очевидячки, їй таки геть немає чим утішити мій апетит.

– Певне, опісля кухні любої Джанет ви й не глянете на жодні інші страви, – лагідно мовила вона. – 3 нею ніхто у Веллі Роуд і змагатися не наважиться. Візьміть іще пирога, панно Ширлі, ви ж геть нічого не їли.

Стелло, я з’їла порцію язика, добрячий шмат курки, три бісквітних тістечка, велику розетку варення, шматок пирога, тістечко із кремом і цілий кавалок шоколадного торта!»

Опісля чаювання пані Дуглас приязно всміхнулася й звеліла Джону повести «любу Джанет» у сад і зрізати для неї кілька троянд.

– А панна Ширлі розважить мене, доки ви прогуляєтеся, так? – безтурботно додала вона й зітхаючи, знов умостилася в кріслі. – Я дуже немічна стара жінка, панно Ширлі. Так тяжко мучуся вже понад двадцять років. Двадцять довгих, виснажливих років я поволі вмираю!

– Як це жахливо! – мовила Енн, намагаючись висловити співчуття, та почуваючись натомість справдешньою дурепою.

– Стільки ночей було, коли всі думали, що до світанку я не дотягну, – поважно вела далі пані Дуглас. – Ніхто не знає, що я пережила, – ніхто, лише я сама. Та вже недовго лишилося. Скоро кінець моєму гіркому паломництву на цім світі, панно Ширлі. І яка ж то мені втіха – думати, як Джон приведе в дім таку добру жінку, що доглядатиме його, коли не стане матері, – велика, велика втіха, панно Ширлі.

– Джанет – дуже мила жінка, – тепло відказала на те Енн.

– Дуже мила. Чудовий характер, – кивнула пані Дуглас. – І вправна господиня – я така ніколи не була. Здоров’я не давало, панно Ширлі. Я вдячна, що Джон зробив такий мудрий вибір. Вірю й сподіваюся, що він буде щасливий. Він мій єдиний син, панно Ширлі, і всім серцем я бажаю йому щастя.

– Так, авжеж, – відповіла Енн ні в сих, ні в тих. Уперше в житті вона почувалася так ніяково – іще й сама не могла збагнути, чому. Здавалося, їй зовсім немає чого відповісти цій приязній, усміхненій, добросердій старенькій, котра так пестливо гладила її руку.

– Якнайшвидше приходьте до мене знову, люба Джанет, – з любов’ю проказала пані Дуглас, коли гості підвелися. – Ви так рідко в нас буваєте. Та невдовзі, надіюся, Джон приведе вас сюди, і ви залишитеся тут назавжди.

Енн, яка в цю мить ненароком глянула на Джона Дугласа, здригнулася від пекучого жаху. Він нагадував катованого, що корчиться на дибі, котру його мучителі обертають так, аж терпіти біль стає геть неможливо. Вона подумала, що він, напевне, хворий, і квапливо вивела з кімнати розчервонілу Джанет.

– Пані Дуглас – страшенно чарівна жінка, правда? – мовила Джанет, ідучи вулицею разом з Енн.

– Угу, – неуважно відказала Енн, міркуючи, чому в Джона Дугласа був такий вигляд.

– Вона так тяжко мучиться, – співчутливо вела далі Джанет. – У неї бувають жахливі, болючі напади. Джон дуже непокоїться. Боїться лишати матір удома саму – раптом її знову здолає напад, а поруч не виявиться нікого, окрім служниці.

Розділ 33. «ВІН УСЕ ХОДИВ І ХОДИВ»

Три дні потому Енн, повернувшись зі школи, застала Джанет у сльозах. Проте сльози й Джанет – це здавалося таким несумісним, що Енн замалим не злякалася.

– Що з вами? – стривожено вигукнула вона.

– Мені… мені сьогодні виповнилося сорок, – схлипнула Джанет.

– Але вчора вам було майже стільки ж, і ви не плакали, – тамуючи усмішку, спробувала втішити її Енн.

– Так… але, – задихано відповіла Джанет, – Джон Дуглас не просить моєї руки!

– О… він попросить, – розгубилася Енн, – ви тільки дайте йому час.

– Час! – зі щонайглибшою зневагою відказала Джанет. – Скільки ще часу йому потрібно? Він мав двадцять років!

– То Джон Дуглас упадає за вами вже двадцять років?

– Так. І жодного разу й не заїкнувся про шлюб. І тепер я вже не вірю, що колись він мені освідчиться. Я не казала про це нікому зі смертних, але нині відчуваю, що мушу розповісти – інакше я збожеволію. Джон Дуглас почав ходити за мною двадцять років тому, ще коли жива була моя мати. Ходив і ходив, аж я почала в’язати ковдри і все таке, та він ані разу й словечка не сказав мені про шлюб – лиш усе ходив і ходив. Я нічого не могла вдіяти. Моя мати померла, коли ми отак проходили вісім років. Я думала, тепер він нарешті попросить моєї руки – коли побачить, що я лишилася сама в цілім світі. Він був чуйний і дбайливий, і робив для мене все, що міг – але не освідчився. Отак воно відтоді й тривало. Люди винуватять мене в цьому – кажуть, я не виходжу за нього, бо в нього хвора мати, а я не хочу обтяжувати себе доглядом за нею. Але я щаслива була б доглядати Джонову матір! Та хай собі кажуть. Хай краще винуватять мене, ніж жаліють! Де так принизливо – що Джон досі мені не освідчився. Але чому ж, чому?! Якби я тільки знала причину, – здається, тоді й змиритися було б не так важко.

– Можливо, його мати просто не хоче, щоб він одружувався з будь-ким? – припустила Енн.

– Ні. Вона ввесь час мені повторює, як хоче, щоб Джон одружився, перш ніж настане її смертна година. І йому завжди натякає – та ви й самі чули. Я думала, крізь землю западуся.

– Я не розумію, – безпорадно мовила Енн. Вона пригадала Людовіка Спіда. Але випадки були нерівнозначні: Джон Дуглас був чоловіком геть іншого типу, аніж Людовік. – Ви мусите виявити рішучість, – несхитно заявила дівчина. – Чому ви ще віддавна не прогнали його?

– Не змогла, – пролебеділа нещасна Джанет. – Бачте, Енн, я завжди страшенно кохала Джона. Ходив би він за мною чи ні, я все одно ніколи не хотіла б вийти за жодного іншого.

– Але тоді він мусив би поставити питання руба, як належить чоловікові, – не вгавала Енн.

Джанет похитала головою.

– Ні… боюся, ні. І намагатися страшно було – раптом він вирішив би, що не потрібен мені, та й пішов би геть. Мабуть, я слабкодуха, але такі в мене почуття. І я нічого не можу із цим удіяти.

– Можете, Джанет. Іще не пізно. Будьте відважні. Дайте йому зрозуміти, що більше не терпітимете цих вагань. Я буду поряд і підтримаю вас.

– Не знаю, – безнадійно проказала Джанет. – Не знаю, чи колись мені стане впевненості. Усе це так довго триває. Але я подумаю.

Енн відчула, що розчарувалася в Джоні Дугласі. Він так їй сподобався; вона й уявити не могла, що цей пан виявиться одним із тих безсердечних чоловіків, здатних упродовж двадцяти років бавитися з почуттями жінки. Звісно, його слід було провчити; Енн мстиво подумала, як утішить її це видовище. Отож, наступного вечора, ладнаючись на молитовне зібрання, вона дуже зраділа, коли Джанет повідомила їй, що сьогодні нарешті «буде рішуча».

– Я покажу Джонові Дугласу, що більше не дозволю нехтувати мною.

– Саме так, – виразно підтвердила Енн.

По закінченні молитовного зібрання Джон Дуглас підійшов до Джанет зі звичним своїм проханням. Джанет була налякана, проте несхитна.

– Ні, дякую, – холодно відказала вона. – Я й сама знайду шлях додому. І це не дивно, зважаючи на те, що я ходжу ним уже сорок років. Тож не турбуйтеся, пане Дуглас.

Енн глянула на Джона Дугласа, і в яскравім місячнім сяйві знову побачила останній оберт диби. Не зронивши ані слова, він відвернувся й подався геть.

– Стійте! Стійте! – безтямно гукнула вслід йому Енн, геть не зважаючи на приголомшених свідків цієї сцени. – Пане Дуглас, не йдіть! Поверніться!

Джон Дуглас зупинився, та не повернувся. Енн підлетіла до нього, схопила його попід руку й потягла назад до Джанет.

– Поверніться, – благала вона. – Це помилка, пане Дуглас, то все я винна. Я змусила Джанет. Вона не хотіла відмовляти вам… але тепер усе добре, правда, Джанет?

Джанет мовчки узяла Джона попід руку й пішла. Енн кволо пленталася за ними й прослизнула в дім через кухонні двері.

– Добряче ж ви мене підтримали, – ущипливо проказала Джанет.

– Я не могла нічого вдіяти, Джанет, – мовила Енн із каяттям. – У мене було відчуття, що на моїх очах коїться вбивство. Я мусила побігти за ним.

– Я така рада, що ви це зробили. Коли я побачила, як Джон іде тим шляхом… то було так, наче з ним із мого життя йшло геть усе щастя й радість. Де жахливо… жахливо.

– Він не поцікавився, чому ви так зробили? – запитала Енн.

– Ні. Ані словечка про це не зронив, – понуро відказала Джанет.

Розділ 34. ДЖОН ДУГЛАС НАРЕШТІ ОСВІДЧУЄТЬСЯ

Енн мала ще яке-не-яке сподівання, що відтепер у стосунках Джанет і Джона Дугласа надійдуть зміни. Та все тривало, як зазвичай. Джон Дуглас приходив у гості, їздив із Джанет на прогулянки, проводжав її додому з молитовних зібрань – так само, як робив усі минулі двадцять років і як, вочевидь, збирався робити й наступні двадцять. Тим часом літо спливало; Енн проводила уроки в школі, писала листи й потроху вчилася сама. Її прогулянки до школи й назад були дуже приємні. Вона завжди ходила стежкою через болото. Це була дуже гарна місцина: багнистий грузький ґрунт, зелений від смарагдових моховитих купин, сріблястий виткий потічок і прямі горді ялини з лапами, порослими сіро-зеленим мохом, та корінням, укритим найрізноманітнішими лісовими красотами.

А попри те, життя у Веллі Роуд здавалося Енн дещо одноманітним. Хоча стався з нею там і кумедний епізод.

Якщо не брати до уваги рідкісних зустрічей на вулиці, вона майже не бачила довготелесого Семюеля із чуприною, мов солома, і льодяниками, відколи той приходив до будинку Джанет. Проте якось, теплого серпневого надвечір’я, він завітав знову, урочисто всівшись на дерев’яній лавці коло ґанку. Був у звичнім своїм робочім вбранні: полатаних штанях, цупкій блакитній сорочці, протертій на ліктях, і пошарпанім брилі. Не зводячи з Енн урочистого погляду він невпинно жував соломинку. Енн зітхнула, відклала книжку й узялася до вишивання. Про щось розмовляти із Семом їй геть не випадало.

Після тривалої мовчанки Сем зненацька заговорив.

– Поїду звідсіля, – уривчасто мовив він, махаючи соломинкою у бік сусідської ферми.

– Он як? – чемно відказала Енн.

– Еге.

– А куди поїдете?

– Думав собі власну господарку влаштувати. І хата добра є в Міллерсвілі. Та коли винаймати її, то треба жінки.

– Так, мабуть, – непевним тоном відказала Енн.

Запала нова довга мовчанка. Урешті-решт Сем знову витяг із рота соломинку й мовив:

– Я вас міг би взяти.

– Щ-що-о-о?! – видихнула Енн.

– Підете за мене?

– Тобто… заміж? – кволо запитала сердешна Енн.

– Еге.

– Та я з вами ледь знайома! – роздратовано вигукнула мовила Енн.

– То побрались би й познайомилися, – відповів Сем.

Енн зібрала рештки власної гідності.

– Авжеж, я ніколи за вас не вийду, – зверхньо кинула дівчина.

– А чого так, жених з мене нівроку, – спробував переконати її Сем. – До праці я беручкий, і грошенята в банку є.

– Більше не говоріть про це зі мною! Як вам таке на думку спало? – мовила Енн; гнів її поступався місцем гумору. Усе це було так безглуздо.

– Ви дівчина гарна, і ходите проворненько, – відповів Сем. – Мені ледачої не треба. Подумайте. Бо я ще не роздумав. Але піду. Корів доїти треба.

Ілюзії Енн щодо любовних освідчень були так тяжко понівечені впродовж останніх років, що від них майже геть нічого не лишилося. Отож увечері вона могла вдосталь посміятися з бідолахи Сема. Вони із Джанет завзято передражнювали його й без жодних докорів сумління реготали з того, як він надумався до Енн клинці підбивати.

Якось по обіді, коли перебування Енн у Веллі Роуд добігало кінця, в Узбіччя по Джанет у гарячковім поспіху заїхав Алек Райт.

– Вас негайно кличуть до Дугласів, – мовив він. – Здається, стара пані Дуглас таки насправді вирішила вмерти, після того, як двадцять років прикидалася.

Джанет метнулася по капелюха. Енн поцікавилася, чи пані Дуглас погіршало.

– Їй зовсім не так зле, як бувало раніше, – серйозно відповів Алек, – і ось чому я вважаю, що кепські її справи. Досі вона завжди верещала й гасала по всьому будинку, а тепер лежить і нишкне. А коли стара пані Дуглас нишкне, то вже напевне погано.

– Ви не любите старої пані Дуглас? – здивувалася Енн.

– Кішка добра, коли то кішка, і геть лиха, коли то жінка, – загадково відказав Алек.

Джанет повернулася додому в сутінках.

– Пані Дуглас померла, – скрушно проказала вона. – Померла невдовзі після того, як я прийшла туди. І лиш єдиний раз заговорила до мене. Сказала: «Надіюся, тепер ви із Джоном поберетеся». Мені аж серце стислося, Енн! Подумайте: рідна мати вважала, що я не виходжу за її сина через неї! І я нічого не могла сказати – там були всі сусідки. Як добре, що Джон цього не чув.

І Джанет гірко розридалася. Енн заварила їй чашку міцного імбирного чаю. Та хоча згодом вона виявила, що замість імбиру поклала білий перець, Джанет була в такім відчаї, що нічого не помітила.

Увечері після похорону Енн і Джанет сиділи на ґанку біля вхідних дверей проти заходу сонця. Вітер ладнався спати у верхівках сосон, і з північного боку в небі палахкотіли й згасали вогненні блискавиці. Джанет у своїй потворній жалобній сукні виглядала жахливо – її обличчя було червоне й підпухле від сліз. Говорили мало, бо ж вона мляво опиралася будь-яким спробам Енн хоч якось її заспокоїти й вочевидь налаштувалася бути нещасною.

Раптом клацнув засув хвіртки, і до саду увійшов Джон Дуглас. Він рушив до них просто через клумбу з геранню. Джанет підвелася – а слідом за нею й Енн. Вона була високою дівчиною і вбрана була в білу сукню, проте Джон Дуглас її не бачив.

– Джанет, – мовив він, – ти вийдеш за мене заміж?

Слова ці вихопилися в нього так, мовби він хотів сказати їх ось уже двадцять років, і тепер вони мусили прозвучати перш, ніж будь-які інші.

Обличчя Джанет не могло почервоніти густіше, аніж то вже сталося з ним від плачу, отож усе взялося негарними багряними плямами.

– Чому ти не освідчився раніше? – поволі запитала вона.

– Я не міг. Вона мене змусила… мати змусила мене дати слово, що я цього не робитиму. Дев’ятнадцять років тому в неї стався жахливий напад. Ми боялися, що вона його не переживе. Вона благала мене присягнути, що я не освідчуся тобі, доки вона жива. Я не хотів обіцяти, хоч ми всі й думали, що довго вона не протягне – лікар давав їй щонайбільше півроку. Але мати благала на колінах, змучена й хвора. Я мусив пообіцяти.

– Що вона мала проти мене? – вигукнула Джанет.

– Нічого… зовсім нічого. Просто не хотіла іншої жінки – жодної іншої жінки в домі, поки вона жива. Вона сказала, що коли я не присягну, вона помре негайно, і я буду її вбивцею. І я присягнув. І відтоді вона змушувала мене триматися обіцянки, хоч тепер уже я на колінах благав її звільнити мене від неї.

– Чому ти не розповів мені? – здушено запитала Джанет. – Якби ж я тільки знала. Чому ти не розповів?

– Вона змусила мене присягнутися, що я нікому не скажу, – хрипко мовив Джон. – Змусила поклястися на Біблії; але, Джанет, я ніколи не зробив би цього, якби тільки знав, що все триватиме так довго. Джанет, ти не уявляєш, що я пережив за ці дев’ятнадцять років. Я знаю, що й ти через мене страждала, але тепер ти нарешті вийдеш за мене, правда, Джанет? Адже ти вийдеш за мене, Джанет? Я прийшов одразу, як зміг, щоб освідчитися тобі.

У цю мить приголомшена Енн отямилася й збагнула, що їй тут не місце. Вона прослизнула в дім, і лише наступного ранку Джанет розповіла їй решту історії.

– Яка жорстока, безсердечна, брехлива жінка! – обурено скрикнула Енн.

– Ні… вона мертва, – урочисто відказала Джанет. – Якби вона була жива… та вона померла. І не слід нам говорити про неї погано. Нарешті я щаслива, Енн. І я зовсім не відмовилася б чекати так довго, якби тільки знала причину.

– Коли ви одружитеся?

– Наступного місяця. Весілля, звісно, буде дуже скромне. Та люди, мабуть, набалакаються. Скажуть, буцім я миттю загарбала Джона, щойно його бідолашна мати перестала бути мені на заваді. Джон хотів розповісти їм правду, та я сказала: «Ні. Це твоя мати, і ми збережемо таємницю, щоб не осквернити її пам’яті. Тепер, коли я сама знаю правду, мені байдуже, що скажуть інші. Це вже не має значення. Хай усе буде поховано разом з нею» – отак я сказала. І, здається, вмовила його.

– Я ніколи не змогла б так усе пробачити, як ви, – сердито проказала Енн.

– Ви будете по-іншому дивитися на речі, коли доживете до моїх літ, – примирливо відповіла Джанет. – 3 віком ми вчимося пробачати. І в сорок це виявляється значно легше, ніж здавалося у двадцять.

Розділ 35. ОСТАННІЙ НАВЧАЛЬНИЙ РІК У РЕДМОНДІ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

– І ось ми всі знову тут, розкішно засмаглі, готові з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, – мовила Філ, усівшись на валізі й щасливо зітхаючи. – Хіба ж не весело знову бачити милий Дім Патті… і тітоньку… і котів? Смалько, здається, втратив іще клапоть вуха?

– Він був би найкращим котом у світі навіть зовсім без вух, – озвалася вірна Енн, коло ніг якої ошаліло крутився Смалько.

– А ви не раді знову бачити нас, тітонько? – запитала Філ.

– Рада. Але волію, щоб ви спершу все прибрали, – благально мовила тітонька Джеймсіна, оглядаючи незліченні валізи й коробки, якими заставили вітальню четверо веселих, балакучих, сміхотливих дівчат. – А поговорити можна й потім. Спершу праця, тоді забава – таке я мала гасло, коли була молодою.

– Тітонько, наше покоління всього-на-всього змінило це гасло на протилежне. Ми кажемо: спершу повеселися, а тоді вже йди гарувати. Бо свою роботу можна виконати значно краще, коли перед тим як слід розважитися.

– Якщо ти збираєшся заміж за пастора, – відповіла тітонька Джеймсіна, підхоплюючи Джозефа та своє в’язання й скоряючись неминучому з тією чарівливою смиренністю, що робила її справдешньою королевою між усіма матронами, – то мусиш відмовитися від таких висловів як «гарувати».

– Чому? – простогнала Філ. – Чому всі вважають, що дружина пастора мусить виголошувати лише солодкаві манірності? Я так не хочу. На Паттерсон-стріт усі вживають жаргон – метафоричну мову, – і коли я не розмовлятиму так само, вони скажуть, що я нестерпно зарозуміла й горда.

– Ти вже розповіла батькам? – запитала Прісцилла, годуючи кицьку Сару ласощами зі свого кошика.

Філ кивнула.

– І що вони сказали на те?

– Мама лютувала, звісно. Але я була непохитна, мов скеля, – я, Філіппа Гордон, котра досі не мала певності щодо жодного свого рішення. Тато був спокійніший. Його батько теж був пастором, тож до священиків він прихильний. Коли мама заспокоїлася, я привела Джо у Маунт Холлі, і вони обоє полюбили його. І все одно мама в кожній розмові натякала йому на те, які великі надії вона покладала на мене. Жахливо. Ох, дівчата, мій канікулярний шлях зовсім не був усипаний трояндами. Та зрештою я перемогла, і в мене є Джо. Все інше не має значення.

– Для тебе, – загадково мовила тітонька Джеймсіна.

– І для Джо теж, – заперечила Філ. – Чому ви досі його жалієте? Я вважаю, що йому слід позаздрити. У моїй особі він отримає розум, дивовижну вроду й золоте серце.

– Ну, ми знаємо, як ставитися до твоїх слів, – поблажливо зронила тітонька Джеймсіна. – Сподіваюся, із чужими ти так не говориш. Що вони можуть подумати?

– І знати не хочу, що вони подумають. Не хочу бачити себе очима інших. Від цього мені напевне майже весь час було б незручно. І я не вірю, що й Бернс у тій своїй молитві був щирий.^[37]

– Так, певно, ми всі іноді просимо в молитвах того, чого – якщо тільки відверто зізнатися самим собі – насправді зовсім не хочемо, – просто відказала тітонька Джеймсіна. – Я помічала, що такі молитви – не велика рідкість. Я сама колись просила змоги пробачити одній людині, та потім збагнула, що насправді не хотіла їй пробачати. Коли ж я зрештою щиро цього захотіла, то пробачила їй, навіть не молячись про це.

– Я не вірю, що ви були здатні довго не пробачати, – мовила Стелла.

– Була. Але тримати образи на людей здається такою марною справою, коли постарієш.

– Це дещо мені нагадало, – утрутилася Енн і переповіла історію Джона та Джанет.

– А тепер розкажи нам про ту романтичну сцену, на яку ти так загадково натякала в листі, – мовила Філ.

І Енн виразно розіграла сцену Семюелевого освідчення. Дівчата аж вищали від сміху, усміхалася й тітонька Джеймсіна.

– Негоже глузувати з кавалера, – суворо мовила вона; утім, одразу й незворушно додала: – Хоч я сама завжди так робила.

– Розкажіть нам про ваших кавалерів, тітонько, – попросила Філ. – У вас, напевне, багато їх було.

– Не лише було, – відказала тітонька Джеймсіна, – у мене й зараз вони є. У моєму селі живуть три старих удівці, що вже віддавна ніжно на мене поглядають. Не думайте, дітки, що кохання – це тільки ваша справа.

– Удівці й ніжні погляди – це так неромантично звучить, тітонько.

– Звісно, та й молодь не завжди романтична. Принаймні якщо казати про деяких кавалерів моєї юності. Сердешні хлопці – як безжально я тоді глузувала з них! Був такий Джим Елвуд – завжди мов сновида, нічого не тямив, що діється довкола нього. Він збагнув, що я відмовила йому лише за рік потому, як я це зробила. Потім він одружився, і якось надвечір їхав із жінкою із церкви, а вона раптом випала із саней – то він і цього не помітив. Ще був Ден Вінстон. Знав геть усе – що діється в цьому світі, і що напевне чекатиме нас у прийдешньому. Він міг дати відповідь на будь-яке запитання, навіть на те, коли настане Судний День. Мільтон Едвардс був гарний хлопець, і мені подобався, та за нього я не вийшла. По-перше, йому завжди був потрібен тиждень на те, щоб зрозуміти жарт, а по-друге, він так і не освідчився. Горацій Рів був найцікавіший з усіх моїх кавалерів. Та коли він щось розповідав, то оздоблював свою історію такою незліченною кількістю деталей, що годі було зрозуміти, бреше він чи просто має надто багату уяву.

– А решта кавалерів, тітонько?

– Ідіть і розкладайте речі, – мовила тітонька Джеймсіна, неуважно махаючи дівчатам рукою, в якій тримала не в’язальну спицю, а Джозефа. – Решта були надто гідними юнаками, щоб із них насміхатися. Я шануватиму їхню пам’ять. Енн, у твоїй кімнаті – коробка із квітами. Її доставили годину тому.

Минув тиждень і дівчата з Дому Патті рішуче взялися за втомливе, часом і нудне навчання, оскільки то був їхній останній рік у Редмонді і слід було наполегливо боротися за почесні відзнаки. Енн присвячувала всю увагу англійській мові й літературі, Прісцилла скніла над класичними мовами, Філ поринула в математику. Часом вони втомлювалися, часом зневірювалися, часом жодні відзнаки не здавалися їм вартими таких зусиль. Одного дощового листопадового вечора в цім похмурім настрої Стелла зайшла до блакитної кімнатки, де на підлозі в колі світла від лампи сиділа Енн, а довкола неї росли кучугури зіжмаканих рукописів.

– Що це ти робиш?

– Перечитую старі оповідання часів нашого літературного клубу. Я мусила знайти собі розвагу й забуття, бо сиділа над книжками, доки світ не здався мені нестерпно смутним. Тоді прийшла сюди й повитягала ці оповідання. Вони так просякнуті трагедіями та слізьми, що аж смішно стає.

– Я сама нині смутна й розчарована, – заявила Стелла, впавши на канапу. – Усе здається марним. Навіть думки в мене старі – про все це я вже колись міркувала. Для чого ж тоді жити, Енн?

– Люба, це просто перевтома й погода. Такий дощовий вечір після цілого дня нудної зубрячки не виснажив би хіба що Марка Теплі.^[38] Ти ж знаєш, що жити варто.

– Так, напевне. Але зараз я не можу себе в цім переконати.

– Подумай про всіх тих шляхетних, великих людей, що жили й працювали до нас, – замріяно промовила Енн. – Хіба не варто прийти після них і успадкувати те, що вони здобули й чого нас навчили? Хіба не варто знати, що й ми можемо розділити їхні прагнення? А всі ті великі люди, що прийдуть після нас? Хіба не варто попрацювати, прокласти їм шлях і полегшити бодай один-єдиний крок?

– Розумом я згодна з тобою, Енн. Та з душі не йдуть морок і відчай. У такі дощові вечори я завжди почувалася ніякою й розбитою.

– А я часом люблю нічний дощ. Люблю згорнутися під ковдрою й слухати, як він стукає по даху та шурхоче між сосон.

– Добре, коли він стукає тільки по даху, – відповіла Стелла. – Але так не завжди буває. Минулого літа я провела одну страхітливу ніч у старому фермерському будинку. А там протікав дах, і дощ стукотів просто по моєму ліжку. То було зовсім не поетично. Я мусила глупої ночі вставати і з величезним зусиллям пересувати ліжко на інше місце – а то було одне з тих міцних старезних ліжок, що важать замалим не цілу тонну. А потім усю ніч оте «кап-кап, кап-кап», – доки від нервів моїх геть нічого не лишилося. Ти не уявляєш, що це за моторошний звук, коли серед ночі на підлогу хлюпається велетенська дощова крапля. Так, наче привид крадеться потемки. Чого ти так смієшся, Енн?

– Із цих оповідань. Вони убивчі, як сказала б Філ, – у багатьох розуміннях, бо тут геть усі персонажі вмирають. А які в нас були дивовижні героїні… і як ми їх одягали! Шовк, єдваб, оксамит, мережива й коштовності – іншого вони не носили. Ось оповідання Джейн Ендрюс, тут героїня спить у розкішній білій єдвабній нічній сорочці, розшитій дрібними перлами.

– Продовжуй, – мовила Стелла. – Я вже відчуваю, що жити варто, доки маєш із чого посміятися.

– Ось моє оповідання. Героїня розважається на балу, «уся з ніг до голови мерехтлива в діамантах найчистішої води». Та що важить пишна сукня чи врода? «І слави стежкою ми зійдемо в могилу».^[39] Усі вони мусили померти – чи то від рук убивці, чи то від розбитого серця. Порятунку для них не існувало.

– Дай мені почитати якісь із тих оповідань.

– Ось мій шедевр. Завваж, яка весела в нього назва – «Мої могили». Я пролила немалу кварту сліз, доки писала, а дівчата – цілі галони, доки слухали. Мати Джейн Ендрюс дуже її сварила, що мусила того тижня прати стільки носовичків. Це моторошна історія мандрів дружини пастора методистської церкви. Я зробила героїню методисткою, бо за сюжетом вона повинна була мандрувати.^[40] Вона ховала одного зі своїх дітей у кожнім місці, де жила. Їх було дев’ятеро, і їхні могили були розкидані по всій країні, від Ньюфаундленду до Ванкувера. Я описала всіх дітей, останні миті їхнього життя, і детально змалювала їхні надгробки й епітафії. Спершу я хотіла убити всіх дев’ятьох, та коли позбулася восьми, моя фантазія щодо жахіть вичерпалася, і я дозволила останньому лишитися жити калікою.

Доки Стелла читала «Мої могили», сміхом пересипаючи трагічні епізоди, а Смалько спав блаженним сном кота-гульвіси опісля нічних походеньок, скрутившись клубочком на оповіданні Джейн Ендрюс про юну п’ятнадцятилітню красуню, що пішла працювати сестрою-жалібницею в колонію для прокажених і врешті-решт сама померла від цієї страхітливої недуги, Енн переглядала інші рукописи, і в пам’яті її зринали давні ейвонлійські дні. Як весело було їм із дівчатами сидіти попід ялинами чи серед папоротей коло струмка, і писати свої історії! І як верталися до неї, поки вона читала, сонячне тепло й радість тих давноминулих літ! «Ані препишна Греція, ані могутній Рим»^[41] не могли породити на світ такого дива, як ці кумедні слізні оповідання літературного клубу. Поміж рукописів Енн знайшла й клапоть цупкого паперу. Сірі очі її сяйнули сміхом, коли вона пригадала собі час і місце написання цього твору. То була замальовка, що її вона склала, провалившись у дах сарайчика на обійсті панянок Копп на дорозі Торі.

Енн проглянула замальовку, тоді перечитала її пильніше. То був невеличкий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Дочитавши, вона завмерла на підлозі, втупившись у простір перед собою, а коли Стелла вийшла з кімнати – розрівняла пожмаканий аркуш.

– Так я й зроблю, – рішуче мовила Енн.

Розділ 36. ВІЗИТ ГАРДНЕРІВ

– Ось лист з індійським штемпелем для вас, тітонько Джимсі, – повідомила Філ. – Три для Стелли, два для Пріс і оцей дивовижно пухкий – для мене від Джо. А для тебе нічого, Енн, – хіба що якийсь рекламний проспект.

Ніхто не помітив, як спалахнуло рум’янцем обличчя Енн, коли вона взяла тоненький конверт, що їй безтурботно кинула Філ. Та вже за кілька хвилин Філіппа підвела очі й завважила разючу зміну на її виду.

– Що такого радісного сталося, люба?

– «Друг молоді» прийняв замальовку, яку я надсилала їм два тижні тому, – відповіла Енн, щосили вдаючи тон людини, звиклої з кожною поштою одержувати звістки про прийняття її літературних творів; утім, цей тон удався їй погано.

– Енн, це чудово! А про що та замальовка? Коли її надрукують? А тобі за неї заплатили?

– Так, надіслали чек на десять доларів; а ще редактор пише, що хоче побачити й інші мої твори. Як мило з його боку. Звісно, він побачить. Це стара замальовка, я знайшла її у себе в скриньці, переписала й надіслала до редакції – але й не думала, що її приймуть, бо вона без сюжету, – мовила Енн, згадуючи гіркий розпач, пов’язаний з «Покутою Ейверіл».

– А що ти робитимеш із грішми? Ходімо в місто й нап’ємося, – запропонувала Філ.

– Я справді хочу щонайбезтямніше їх прогуляти, – всміхнулася Енн. – Принаймні це не брудні гроші – не такі, як чек за те жахливе оповідання з рекламою пекарського порошку. Ті гроші я витратила з розумом – купила собі дещо з одягу, та все одно мені гидко було його носити.

– Подумайте лиш – справжній живий письменник у Домі Патті, – мовила Прісцилла.

– Це велика відповідальність, – серйозно відказала тітонька Джеймсіна.

– Авжеж, – так само серйозно кивнула Філ, – з письменниками треба пильнувати. Хтозна, що вони вичворять. А раптом Енн зробить нас своїми героїнями?

– Я мала на увазі, що писати для друку – це величезна відповідальність, – суворо мовила тітонька Джеймсіна. – Сподіваюся, Енн це розуміє. Моя донька теж писала оповідання, перш ніж поїхала з місією до Індії, але тепер вона присвятила себе вищій меті. «Ніколи не пиши ані рядка, який тобі соромно буде зачитати на власнім похороні» – таке було в неї гасло. Раджу й тобі це пам’ятати, Енн, коли ти збираєшся шукати літературної слави. Хоча, – спантеличено додала тітонька Джеймсіна, – Елізабет чомусь завжди сміялася, коли про це говорила. Не знаю, як то їй спало на думку стати місіонеркою. Я рада, що вона нею стала, і молилася про це, та… краще б вона нею не ставала.

І тітонька Джеймсіна здивувалася, чому всі ці безтурботні дівчата довкола неї весело сміються.

Увесь той день очі Енн сяяли щастям; нові літературні замисли проростали й розпускали бруньки в її умі. Радісне сп’яніння не покидало її й на прогулянці, яку влаштовувала Дженні Купер, і навіть вигляд Гілберта й Крістіни, котрі йшли попереду них із Роєм, не міг затьмарити сяйва її райдужних сподівань. Утім, вона не аж так була відірвана від справ земних, щоб не помітити зовсім не граційної Крістіниної ходи.

«Та Гілберт, певне, дивиться тільки на її обличчя. Як усякий чоловік», – зневажливо подумала Енн.

– Чи будете ви вдома по обіді в суботу? – запитав Рой.

– Так.

– Тоді вас відвідають моя мати й сестри, – тихо мовив Рой.

Щось охопило Енн – і те «щось» можна було б означити як трепет, проте зовсім не радісний. Вона ще ніколи не зустрічалася ні з ким із членів Роєвої сім’ї й розуміла значення такої заяви. І тепер від незворотності, що чаїлася в цих словах, її кинуло в дрож.

– Я буду рада їх бачити, – безбарвно мовила Енн і занепокоїлася, чи справді це так. Звісно, вона мусить бути рада. Та чи не виявиться це для неї аж надто тяжким випробуванням? До Енн уже долинали чутки про те, в якому світлі розглядають Гарднери «захоплення» їхнього сина й брата. Певне, на цій суботній зустрічі наполіг сам Рой. Енн розуміла, що її будуть прискіпливо оцінювати. Із того факту, що вони погодилися відвідати її, дівчина збагнула, що їм хоч-не-хоч доведеться прийняти її як імовірного члена родини.

«Я просто буду собою. Не намагатимуся справити добре враження», – самовпевнено подумала Енн. А попри те, вона замислилася, яку сукню ліпше буде вбрати в суботу, і чи не пасуватиме їй нова висока зачіска більше, аніж теперішня, тож це дещо зіпсувало їй прогулянку. Надвечір Енн постановила собі вбрати коричневу шифонову сукню, а зачіску лишити звичну.

У п’ятницю по обіді в жодної із чотирьох дівчат не було занять у коледжі. Стелла присвятила вільний час написанню доповіді до наступного засідання Товариства філоматів і тепер сиділа за столиком у кутку вітальні посеред купи безладно розкиданих аркушів і чернеток. Вона незмінно запевняла, що нічогісінько не здатна написати, коли не скидатиме закінчених аркушів на підлогу. Енн, у фланелевій блузці й саржевій спідниці, із волоссям, трішки розкуйовдженим після вітряної дороги додому, сиділа на підлозі, дражнячи кицьку Сару курячою кісточкою. Джозеф і Смалько скрутилися клубками в неї на колінах. Теплий солодкий запах ширився по всьому домі – то куховарила Прісцилла. Невдовзі вона, з борошном на носі й у великому недоладному фартуху, зайшла до вітальні, щоб продемонструвати тітоньці Джеймсіні свій шоколадний торт.

У цю найдоречнішу мить пролунав стукіт у вхідні двері. На нього не звернув уваги ніхто, окрім Філ, котра підхопилася й відчинила в надії побачити служку із крамниці, де вона того ранку замовила капелюшок. На порозі стояла пані Гарднер із доньками.

Енн безтямно зірвалася на рівні ноги, скинувши з колін двох обурених котів, і машинально переклала кісточку із правої руки до лівої. Прісцилла, котра мусила би пройти через усю вітальню, щоб повернутися назад на кухню, заметушилася, розгублено пхнула свій торт попід диванну подушку й кинулася сходами нагору. Стелла почала хапливо збирати розкидані аркуші. Незворушні лишилися тітонька Джеймсіна та Філ. Завдяки їм невдовзі заспокоїлися всі, навіть Енн. Прісцилла спустилася вмита й без фартуха, Стелла прибрала довкола себе, Філ тим часом рятувала ситуацію потоком невимушеної балачки.

Пані Гарднер була жінкою худою, високою та вродливою, елегантно вбраною й сердечною, хоч сердечність ця здавалася дещо вимушеною. Аліна Гарднер нагадувала друге видання матері, щоправда, без жодної сердечності. Вона щосили намагалася поводитись люб’язно, та вдалося їй хіба що бути зарозумілою й зверхньою. Дороті Гарднер була струнка, усміхнена й зі збитошним поглядом. Енн знала, що Дороті – улюблена Роєва сестра, тож одразу відчула до неї симпатію. Вона була б дуже схожа на Роя, якби мала глибокі мрійливі чорні очі замість веселих горіхових. Завдяки їй та Філ відвідини минули дуже приємно, коли не зважати на відчуття легкої напруги в повітрі та ще дві притичини. Джозеф і Смалько, покинуті напризволяще, улаштували веселу гонитву, впродовж якої обидва вистрибнули на коліна пані Гарднер і зіскочили з них. Пані Гарднер піднесла до очей лорнет і провела поглядом їхні стрімкі силуети – так, мовби ніколи не бачила котів, – а Енн, притлумивши дещо нервовий сміх, перепросила її, як могла.

– Ви любите котів? – запитала пані Гарднер ледь відчутним тоном зверхнього подиву.

Попри ніжні почуття до Смалька, Енн ніколи особливо не любила котів, але тон пані Гарднер її роздратував. Раптом вона згадала пані Блайт, яка так любила котів, що тримала їх у домі стільки, на скільки був згоден її чоловік.

– Славні тварини, правда? – лукаво запитала Енн.

– Я ніколи не любила котів, – байдуже відказала пані Гарднер.

– А я люблю їх, – озвалася Дороті. – Вони страшенно гарні й незалежні. Собаки надто добрі й віддані. З ними я почуваюся ніяково. А коти дивовижно людяні.

– У вас тут такі милі порцелянові песики. Можна мені роздивитися їх ближче? – запитала Аліна, прямуючи до камінної полиці й мимохіть стаючи винуватицею другого інциденту. Узявши в руки Магога, вона всілася на ту саму подушку, під якою Прісцилла заховала свій шоколадний торт. Прісцилла й Енн обмінялися розпачливими поглядами, але вдіяти нічого не могли. Статечна Аліна сиділа на подушці й базікала про порцелянових песиків аж до самісінького кінця візиту.

Дороті на хвилинку затрималася, щоб потиснути руку Енн і палко шепнути:

– Я знаю, ми з вами подружимося. Рой мені все про вас розповів. Я єдина, з ким він може поговорити, бідолашний – мамі й Аліні не звіришся. Ох, дівчата, як вам тут, напевне, весело живеться! Ви дозволите мені приходити в гості частіше?

– Приходьте, коли забажаєте, – сердечно відказала Енн, утішена, що бодай одна з Роєвих сестер виявилася милою дівчиною. Вона розуміла, що напевне ніколи не полюбить Аліни, та й Аліна ніколи не полюбить її, хоч прихильність пані Гарднер, імовірно, ще вдасться відвоювати. Та загалом Енн зітхнула з полегкістю, коли тяжке випробування лишилося позаду.

Найгірші з-поміж найсумніших слів –

Ймовірне не здійснилося, на жаль,

– скрушно процитувала Прісцилла, піднімаючи подушку. – Цей торт тепер можна назвати «пласким жартом». І подушка зіпсована. Я завжди знала, що п’ятниця – нещасливий день.

– Люди, які просять переказати, що прийдуть у суботу, не повинні з’являтися в п’ятницю, – мовила тітонька Джеймсіна.

– Мабуть, то Роєва помилка, – відказала Філ. – Цей хлопець геть себе не тямить, коли розмовляє з Енн. А де ж вона?..

Енн пішла до себе в кімнату. Її охопило дивне бажання розплакатися; натомість вона змусила себе засміятися. Смалько і Джозеф були такі нестерпні! А Дороті дуже мила.

Розділ 37. НОВОСПЕЧЕНІ БАКАЛАВРИ

– Я хочу померти, або щоб нині був завтрашній вечір, – простогнала Філ.

– Якщо ти ще трохи поживеш, то здійсняться обидва бажання, – спокійно відказала Енн.

– Легко тобі не перейматися. Ти у філософії – як риба у воді. А я ні, і коли думаю про цей жахливий завтрашній іспит, то від страху зовсім гублюся. Що скаже Джо, коли я все провалю?

– Не провалиш. Як ти склала сьогодні греку?

– Не знаю. Може, письмова робота була добра, а може – така препогана, що Гомер перевернувся в труні. Я стільки зубрила й скніла над конспектами, аж тепер нічого не здатна оцінювати. Яка щаслива буде маленька Філ, коли все це іспитування мине.

– Іспитування? Вперше чую таке слово.

– А хіба я не маю права створити власне слово, як будь-хто інший? – обурилася Філ.

– Слів не створюють – вони ростуть, – відповіла Енн.

– Нехай. Все одно я вже бачу на обрії ясні тихі води без жодних екзаменаційних рифів. Дівчата, а ви… ви усвідомлюєте, що наше редмондське життя вже майже закінчилося?

– Я – ні, – сумовито проказала Енн. – Здається, щойно вчора ми із Пріс, такі самотні, стояли в тій юрмі першокурсників. І ось ми вже четвертокурсниці, складаємо випускні іспити.

– «Премудрі, найшановніші синьйори»,^[43] – процитувала Філ. – Гадаєте, ми справді помудрішали, відколи приїхали до Редмонду?

– Поводитеся ви часом так, наче цього не сталося, – суворо заявила тітонька Джеймсіна.

– Ох, тітонько Джимсі, невже, якщо дивитися загалом, ми не були доволі славними дівчатами усі ці три роки, коли ви дбали про нас, як рідна мати? – благально мовила Філ.

– Ви були четверо найкращих, наймиліших і найславніших дівчат з усіх, що колись ходили разом до коледжу, – запевнила тітонька Джеймсіна, котра ніколи не псувала своїх компліментів недоречною ощадливістю. – Та розуму у вас, боюся, ще замало. Інакше бути й не могло. Розум приходить із досвідом. Його неможливо навчитися із жодних лекцій. Ви провчилися в коледжі чотири роки, а я – ані дня, проте я знаю незмірно більше, ніж ви, панянки.

Не всі знання освіта визначає,

І є ще ті, яких найкраща школа

Тобі не дасть, і навіть жоден коледж –

Бо їх лише життя тебе навчає,

– процитувала Стелла.

– Чи навчилися ви в Редмонді чогось, окрім мертвих мов, геометрії та інших нісенітниць? – запитала тітонька Джеймсіна.

– О, так, звісно, тітонько, – відповіла Енн.

– Ми збагнули настанову, яку дав нам професор Вудлей на останньому засіданні Товариства філоматів, – мовила Філ. – Він сказав: «Гумор – найпікантніша із приправ на бенкеті життя. Смійтеся зі своїх помилок, але вчіться на них, жартуйте зі своїх бід, але черпайте в них силу, кепкуйте зі своїх труднощів, але долайте їх». Хіба цього не варто вчитися, тітонько Джимсі?

– Так, люба. Коли навчишся сміятися з того, із чого слід посміятися, і не сміятися з того, із чого не слід – здобудеш мудрість і розважливість.

– А що ти винесла з редмондського курсу, Енн? – тихо й замислено поцікавилася Прісцилла.

– Я думаю, – поволі проказала Енн, – що я навчилася кожну дрібну перепону розглядати як кумедну розвагу, а кожну велику – як ознаку перемоги. У підсумку, напевно, це й дав мені Редмонд.

– А я процитую інше висловлювання професора Вудлея, щоб пояснити, що коледж дав мені, – мовила Прісцилла. – Пам’ятаєш, Енн, у своїй прощальній промові він сказав: «У світі так багато всього – коли тільки мати очі, щоби бачити, серце, щоб любити, руку, щоб узяти – у жінках і чоловіках, у мистецтві й літературі є так багато приводів для вдячності й радості». Певною мірою Редмонд навчив мене саме цього.

– Судячи з того, що ви всі кажете, – зазначила тітонька Джеймсіна, – суть у тім, що коли маєш достатньо природної кмітливості, то за чотири роки в коледжі можна навчитися того, на що у звичному житті знадобилося б років двадцять. Що ж, це виправдовує вищу освіту в моїх очах. Досі я мала сумніви щодо неї.

– А як же ті, хто не має природної кмітливості, тітонько Джимсі?

– Ті, хто її не має, ніколи нічого не навчаться, – відрубала тітонька Джеймсіна, – ані в коледжі, ані в житті. І в сто років вони знатимуть не більше, ніж того дня, коли щойно з’явилися на світ. То їхня біда, а не провина, сердешні душі. Але ті з нас, хто має цю кмітливість, мусять щедро віддячити за неї Господові.

– Ви не поясните, що таке природна кмітливість, тітонько Джимсі? – запитала Філ.

– Ні, юна леді. Ті, хто її має, самі знають, що це таке, а ті, хто не має, все одно ніколи не збагнуть, тож пояснювати не варто.

Клопіткі дні проминули, іспити завершилися. Енн здобула диплом із відзнакою за успіхи в англійській мові й літературі, Прісцилла – за успіхи в класичних мовах, Філ – у математиці. Стелла одержала добрі оцінки з усіх предметів. Надійшла урочиста випускна церемонія.

– Цей день я колись могла б назвати епохою у своїм житті, – мовила Енн, витягаючи з коробки фіалки, що надіслав їй Рой, і замислено їх розглядаючи. Вона хотіла вплести їх у коси, аж тут погляд її зупинився на іншій коробці, що стояла на її столику. У ній були білі конвалії – чисті й свіжі, зовсім як ті, що квітнули в Зелених Дахах, коли в Ейвонлі надходив червень. Поряд із коробкою лежала листівка від Гілберта Блайта.

Енн міркувала, чому Гілберт надіслав їй квіти до випуску. Упродовж семестру вона майже не бачила його. Лиш єдиний раз він заходив у Дім Патті – надвечір у п’ятницю невдовзі після різдвяних канікул, – та й деінде вони рідко зустрічалися. Енн знала, що Гілберт навчається дуже сумлінно, щоб здобути диплом із відзнакою та премію Купера, толе майже не бере участі у світськім житті Редмонду. Для самої Енн то був приємний і веселий рік. Вона часто бувала в Гарднерів, де близько подружилася з Дороті, і в редмондських колах щодня очікували звістки про її заручини з Роєм. Енн також цього сподівалася. Проте нині, збираючись на випускну церемонію, вона відклала Роєві фіалки набік і взяла із собою Гілбертові конвалії. Вона не могла пояснити свого вчинку. Та в цю мить здійснення давно виплеканих мрій, минулі ейвонлійські дні, сподівання й дружба здалися їй дивовижно близькими. Колись вони з Гілбертом жваво й весело уявляли себе в бакалаврських мантіях і шапочках – і тепер, коли цей чарівний день настав, Роєвим фіалкам не було місця в ньому. Здавалося, що тільки квіти давнього друга причетні до плоду, визрілого із квіту колишніх надій, які цей друг поділяв і розумів, як ніхто.

Довгі роки цей день вабив її до себе, проте лишив по собі один-єдиний гострий, болючий спогад – і не були то ані трепетна мить, коли поважний ректор Редмонду вручив їй шапочку й диплом і проголосив бакалавром гуманітарних наук, ані блиск Гілбертових очей, коли він уздрів її конвалії, ані скрушний, здивований погляд Роя, котрий минав її на подіумі. Не були то й поблажливі привітання Аліни Гарднер, ані сердечні, палкі побажання Дороті. То був дивний, незбагненний біль, що зіпсував для неї цей довгожданий день і лишив слабкий, але відчутний присмак гіркоти.

Того вечора випускники влаштовували бал. Збираючись на нього, Енн відклала вбік разок перлів, котрий носила зазвичай, і витягла з валізи маленьку коробочку, що різдвяного ранку надійшла поштою в Зелені Дахи. У ній виявився тонкий золотий ланцюжок із крихітною рожевою емалевою підвіскою у формі серця. На листівці, що прийшла разом із подарунком, стояв підпис: «Із найкращими побажаннями від давнього друга. Гілберт». Енн, якій підвіска нагадала той фатальний день, коли Гілберт назвав її «морквою», опісля чого марно намагався помиритися за допомогою льодяника у формі сердечка, посміялася із власних спогадів і відповіла йому коротким щирим удячним листом, проте самої підвіски ніколи не носила. Нині ж, мрійливо всміхаючись, вона застібнула ланцюжок на своїй білій шиї.

До коледжу вони з Філ рушили вдвох. Енн ішла мовчки, Філ безупинно базікала. Раптом вона проказала:

– Я чула, що сьогодні після церемонії оголосять про заручини Гілберта Блайта із Крістіною Стюарт. Ти щось про це знаєш?

– Ні, – тільки й мовила Енн.

– Я думаю, це правда, – безтурботно вела далі Філ.

Енн не відповіла. У темряві вона відчувала, як паленіє її лице. Рукою дівчина сягнула за комір і схопила золотий ланцюжок. Смикнула один-єдиний раз – і він порвався. Енн поклала зламану прикрасу в кишеню. Руки її тремтіли, очі пекли від сліз.

Але того вечора вона була найвеселішою з найвеселіших красунь на балу, і Гілбертові, котрий підійшов запросити її на танець, без жалю відказала, що її картка вже заповнена. І коли вдома вони з дівчатами посідали біля каміна, де догоряв вогонь, зганяючи весняну прохолоду з їхніх гладеньких щік, ніхто не щебетав про день минулий так радісно й безтурботно, як вона.

– Коли ви пішли, заходив Муді-Спурджен Макферсон, – мовила тітонька Джеймсіна, котра не лягала спати, щоб підтримувати вогонь у каміні до їхнього повернення. – Він не знав про бал. Цьому хлопчині слід на ніч обв’язувати голову гумовою торочкою, щоб вуха не відстовбурчувалися. Так робив свого часу один з моїх кавалерів, і йому дуже допомогло. То була моя порада, і він прийняв її, хоч і не зміг мені цього пробачити.

– Муді-Спурджен – дуже серйозний юнак, – позіхнула Прісцилла. – Його турбують речі важливіші, аніж вуха. Він хоче бути священиком.

– Ну, думаю, Господь не зважає на те, які в кого вуха, – відповіла тітонька Джеймсіна, яка з належною повагою ставилася до кожного священика, і навіть до того, хто ще тільки збирався ним стати.

Розділ 38. ОМАНЛИВИЙ СВІТАНОК

– Подумати лише – уже за тиждень я буду в Ейвонлі, як чудово! – мовила Енн, укладаючи в коробку ковдри пані Лінд. – Та вже за тиждень я назавжди покину Дім Патті, як жахливо!

– Цікаво, чи буде наш сміх відлунювати панні Патті й панні Марії в їхніх дівочих снах, – замислилася Філ.

Їхні господині поверталися додому, об’їздивши ледь не всі населені частини земної кулі.

«Ми приїдемо в першій половині травня, – писала панна Патті. – Мабуть, після Зали Царів у Карнаку Дім Патті здасться мені зовсім маленьким, та я ніколи не любила жити у великих будинках. Тож буду рада знов опинитися вдома. Коли починаєш мандрувати на схилі життя, устигаєш побачити більше, бо знаєш, що на все тобі лишилося обмаль часу, а ще це стає дедалі цікавіше. Боюся, Марія тепер ніколи вже не буде задоволена своїм існуванням».

– Я залишу тут свої мрії і сни, щоб вони зробили щасливим наступного мешканця цієї кімнатки, – мовила Енн, тужливо оглядаючи свою блакитну спаленьку, де провела три щасливих роки. Біля цього вікна вона вклякала, щоб помолитися, з нього споглядала сонце, що пірнало надвечір за сосновий гай. Тут вона слухала стукіт дощових крапель об скло й щовесни вітала перших вільшанок. Вона замислилася, чи лишаються думки та мрії жити в кімнатах, де з’явилися на світ? Невже, коли хтось виїздить із кімнати, де радів, страждав, сміявся й плакав, щось невловне й невидиме, та все ж реальне, не зостається по ньому дзвінким спогадом?

– Я думаю, – озвалася Філ, – що кімната, де ти мрієш, тішишся, плачеш і живеш, стає нерозривно пов’язана з тобою й уособлює тебе. Я певна, що коли зайду до цієї кімнати й через п’ятдесят років, вона промовить до мене: «Енн, Енн!» Як гарно ми провели тут час, мила! Скільки було в нас розмов, і жартів, і дружніх розваг! Ох, Боже! У червні я вийду заміж за Джо і знаю, що буду невимовно щаслива. Але зараз, у цю мить, я хочу, щоб це прекрасне редмондське життя тривало вічно.

– І я така нерозсудлива, що хочу цього ж, – визнала Енн. – Хай яке безмежне, глибоке щастя чекатиме на нас у майбутньому, вже ніколи ми не спізнаємо того безтурботного, радісного життя, яке проводили тут. Воно скінчилося навіки, Філ.

– Що ти робитимеш зі Смальком? – поцікавилася Філ, коли цей привілейований кіт нечутно зайшов до кімнати.

– Я заберу його додому, разом із Джозефом та кицькою Сарою, – мовила тітонька Джеймсіна, переступаючи поріг слідом за Смальком. – Шкода буде розлучати цих котів опісля того, як вони навчилися жити разом. Це непростий урок і для тварин, і для людей.

– Сумно мені прощатися зі Смальком, – зажурилася Енн, – проте в Зелені Дахи я взяти його не можу. Марілла не терпить котів, і Деві напевне замучить його до смерті. Та й удома я, мабуть, ненадовго лишуся. Мені пропонують посаду директорки середньої школи в Саммерсайді.

– Ти поїдеш? – запитала Філ.

– Я… я ще не знаю, – знічено зашарілася Енн.

Філ кивнула з розумінням. Авжеж, Енн не могла приймати рішення, доки Рой не освідчиться. А він освідчиться – у цьому не було жодних сумнівів, як і в тім, що на доленосне питання Енн відповість незаперечною згодою. Сама Енн міркувала про ці події з майже незмінним задоволенням. Вона так сильно кохала Роя, хоча це було й не зовсім те, що колись їй здавалося коханням. «Та чи бодай щось у житті, – кволо запитувала себе Енн, – є достоту таким, яким поставало в минулих наївних уявленнях?» То була така сама втрата ілюзій, як у дитинстві, коли вперше вона побачила холодний блискіт справжнього діаманта замість сподіваної фіолетової пишноти. «Не таким я уявляла собі діамант», – сказала вона тоді. Але Рой – чудовий юнак, і вони будуть дуже щасливі разом, хай навіть якоїсь трепетної іскорки й бракуватиме в їхнім житті. І коли Рой того вечора прийшов, щоб запросити Енн на прогулянку до парку, усі в Домі Патті знали, що він хоче їй сказати, і знали – чи то думали, що знали, – яка буде її відповідь.

– Енн дуже пощастило, – завважила тітонька Джеймсіна.

– Може, і так, – знизала плечима Стелла. – Рой – гарний хлопець і все таке. Та загалом у ньому нічого немає.

– Це дуже схоже на заздрощі, Стелло Мейнард, – дорікнула тітонька Джеймсіна.

– Схоже, але я не заздрю, – спокійно відповіла Стелла. – Я люблю Енн, і мені подобається Рой. Усі кажуть, яка вони розкішна пара, навіть пані Гарднер тепер уважає її чарівною. Це звучить так, наче їхній шлюб був укладений на небесах – але я сумніваюся. От побачите, тітонько.

Рой освідчився Енн у тій самій альтанці край затоки, де вони розмовляли в дощовий день їхнього знайомства. Те, що він вибрав саме це місце, здалося Енн надзвичайно романтичним. І освідчення своє він підніс у таких бездоганно романтичних висловах, наче списав його із книжки з етикету, як то робив колись один із кавалерів Рубі Джилліс. Усе звучало казково й дуже щиро. Ніякого сумніву не було в тім, що Рой описував істинні свої почуття. Жодної фальшивої ноти не пролунало в усій симфонії. Енн відчувала, що мусить трепетати з ніг до голови. Але вона не трепетала – вона була страхітливо байдужа. Коли ж Рой замовк в очікуванні відповіді, вона відкрила рота, щоби проказати своє доленосне «так».

Аж раптом… раптом Енн відчула, що тремтить, ніби сахаючись назад від чорної прірви. Настала одна з тих митей, коли сліпучим спалахом нам відкривається більше, ніж того навчив нас увесь попередній досвід. Вона висмикнула свою руку з Роєвої.

– Ні… я не можу вийти за тебе… не можу, не можу! – знавісніло скрикнула вона.

Рой зблід; вигляд у нього був геть спантеличений. Він – і не докоряймо йому цим – упевнено очікував іншої відповіді.

– Тобто… як це? – промимрив він.

– Я не можу вийти за тебе, – із відчаєм у голосі повторила Енн. – Я думала, що зможу… але не можу.

– Чому не можеш? – уже спокійніше запитав Рой.

– Бо… я не настільки люблю тебе.

Уся кров кинулася Роєві в обличчя.

– То ці два роки ти просто бавилася? – поволі проказав він.

– Ні, ні… – затинаючись вимовила сердешна Енн. Ох, як же це пояснити? Вона не могла пояснити. Деякі речі пояснити неможливо. – Я думала, що люблю тебе… справді так думала… але тепер знаю, що не люблю.

– Ти розбила мені життя, – трагічно мовив Рой.

– Прости мені, – благала нещасна Енн із розчервонілими щоками та слізьми на очах.

Рой відвернувся й кілька хвилин стояв, незмигно дивлячись на море. Коли він повернувся назад до Енн, обличчя в нього знову було дуже бліде.

– І ти не можеш дати мені надії? – запитав він.

Енн мовчки похитала головою.

– Тоді прощавай, – мовив Рой. – Я не розумію… не можу повірити, що ти не та жінка, яку я бачив у тобі, Енн. Але не дорікатиму. Ти єдина, кого я міг покохати. Дякую тобі принаймні за дружбу. Прощавай, Енн.

– Прощавай, – ледь чутно відказала Енн. Коли Рой пішов, вона ще довго сиділа в альтанці, дивлячись, як із-над затоки невблаганно й тихо насувається білий туман. То була година її сорому, приниження та зневаги до себе. Одна за одною на неї налітали хвилі цих тяжких почуттів. Та все ж попід ними їй мерехтіло й дивне відчуття новоздобутої свободи.

У сутінках вона прослизнула в Дім Патті й тихенько зачинила за собою двері своєї кімнатки. Але там на лавці при вікні сиділа Філ.

– Зажди, – мовила Енн, спалахнувши в передчутті сцени. – Спершу послухай, що я тобі скажу. Філ, Рой попросив моєї руки і… і я відмовила.

– Ти… відмовила?! – ошелешено перепитала Філ.

– Так.

– Енн Ширлі, ти здуріла?

– Ні, – кволо проказала Енн. – Ох, Філ, не сварися. Ти не розумієш.

– Авжеж, не розумію. Ти два роки охоче приймала залицяння Роя Гарднера – а тепер кажеш, що відмовила йому? Виходить, ти найганебнішим чином із ним фліртувала. Від тебе, Енн, я такого не сподівалася.

– Я не фліртувала… і до останньої миті була певна, що люблю його, а тоді… тоді збагнула, що ніколи не зможу вийти за нього заміж.

– Напевне, – безжально припустила Філ, – ти хотіла вийти за нього через гроші, але тобі завадила найкраща частина твого єства.

– Ні. Я ніколи не думала про його гроші. Ох, я не можу пояснити це тобі так само, як не змогла пояснити йому.

– Усе одно, я вважаю, що ти несправедливо вчинила з Роєм, – сердито відказала Філ. – Він розумний, вродливий, заможний і добрий. Чого тобі ще треба?

– Мені потрібен чоловік, якого я зможу легко прийняти у своє життя. Рой не такий. Спершу мене підкорила його врода й уміння робити гарні компліменти, а потім я вирішила, що мушу бути закохана в нього, бо він мій темноокий ідеал.

– Нехай я ніколи не можу зрозуміти, чого хочу, – але ти ще гірша за мене, – відповіла Філ.

– Я знаю, чого хочу, – заперечила Енн. – Біда в тім, що мої бажання змінюються, і я мушу осягати їх заново.

– Ну, думаю, казати тобі щось марно.

– Не кажи нічого, Філ. Я повергнута в прах. Усе здається зіпсованим. Я вже ніколи не зможу згадати редмондські дні і знову не відчути сьогоднішнього приниження. Рой зневажає мене… і ти… і я сама себе зневажаю.

– Бідолашечко, – відтанула Філ, – ходи сюди, я тебе втішу. Я не маю права тебе сварити – адже я сама вийшла б за Алека чи Алонзо, якби не зустріла Джо. Ох, Енн, у житті все страшенно заплутано. І зовсім не так ясно й гладенько, як у романах.

– Я сподіваюся, що більше ніхто й ніколи не попросить моєї руки, – схлипнула сердешна Енн, щиро вважаючи, що хоче саме цього.

Розділ 39. НОВІ ВЕСІЛЛЯ

Перші кілька тижнів після повернення в Зелені Дахи Енн відчувала, що життя невпинно котиться вниз. Їй бракувало веселого дружного життя в Домі Патті. Увесь минулий семестр вона снувала радісні честолюбні мрії – а тепер вони розсипалися на порох. Нескоро вдалося їй позбутися відчуття пекучої зневаги до себе й знову почати мріяти. Тим часом вона збагнула, що самотність із мріями – це розкіш, а в самотності без мрій немає жодних принад.

Після болісного прощання в альтанці вона більше не зустрічалася з Роєм, та перед її від’їздом із Кінгспорта в Дім Патті зайшла Дороті.

– Мені дуже шкода, що ти не вийдеш за Роя, – мовила вона. – Я сподівалася, що ми будемо сестрами. Хоч ти все правильно зробила. З ним померти можна від нудьги. Я люблю його, звісно; він добрий, милий хлопчина, та нітрошечки не цікавий. Усім здається, ніби він має бути цікавий, хоча насправді це не так.

– Але нашої дружби це не зруйнує, Дороті? – журливо запитала Енн.

– Авжеж, ні. Ти надто хороша, щоб я погодилася втратити тебе. Хай навіть ми не будемо сестрами, я так чи сяк волію лишитися твоєю подругою. І не смутися через Роя. Зараз йому кепсько – я щодня мушу слухати його нарікання, – та в нього це мине, як завжди.

– О… як завжди? – перепитала Енн, і голос її ледь змінився. – Тобто… вже й раніше минало?

– Так, – просто відказала Дороті. – Уже двічі. І обидва рази він так само виливав мені душу. Але ті, колишні дівчата, навіть не відмовляли йому – всього-на-всього оголошували про свої заручини з кимось іншим. Звісно, коли він зустрів тебе, то присягався, що ти перша, кого він покохав, а досі то були дурні дитячі захоплення. Та я певна – можеш не хвилюватися.

І Енн постановила собі не хвилюватися. Її опосіла дивна суміш полегшення й прикрості. Рой запевняв її, що вона була єдина, кого він міг покохати. Авжеж, він і сам у це вірив. Та її тішило, що вона, очевидно, усе-таки не розбила йому життя. Були й інші богині, а Рой, зі слів Дороті, мусив незмінно комусь поклонятися. Попри те, іще кілька ілюзій було розвінчано, а Енн почала тужливо думати, що життя без них здається їй геть невеселим.

Першого ж вечора по поверненні з Кінгспорта вона спустилася зі своєї кімнатки на піддашші з печальним лицем.

– Що сталося зі старенькою Сніговою Королевою, Марілло?

– Я знала, що ти засмутишся, – відказала Марілла. – Мені й самій прикро. Це дерево росло там іще відколи я була юною дівчиною. А в березні воно впало під час великої бурі. Стовбур прогнив ізсередини.

– Мені його бракуватиме, – зітхнула Енн. – Моя кімната без нього мовби зовсім інша. Тепер я не зможу дивитися у вікно без відчуття втрати. І – ох, ніколи не було ще так, щоб я поверталася в Зелені Дахи, а мене тут не чекала Діана.

– У Діани зараз інші клопоти, – багатозначно проказала пані Лінд.

– Розкажіть мені всі-всі ейвонлійські новини, – мовила Енн, усідаючись на кухоннім ґанку, де призахідне сонце лилося золотим дощем на її коси.

– Ми ж тобі писали – а крім того, небагато тут новин, – відповіла пані Лінд. – Ти, може, не чула хіба, що Саймон Флетчер зламав ногу минулого тижня. Для його сім’ї то велика удача. Тепер вони впорають цілу купу справ, які хотіли зробити, але не могли, доки він заважав їм, старий упертюх.

– Флетчери всі такі занудні, – озвалася Марілла.

– Занудні? Еге ж! Його матінка мала звичку виступати на молитовних зібраннях – перелічувати геть усі вади власних дітей і молитися за їхнє виправлення. Хіба дивно, що після того діти ставали ще гірші, аніж були?

– Ти не розповіла Енн про Джейн, – нагадала Марілла.

– О, Джейн, – пирхнула пані Лінд. – Так, – неохоче визнала вона, – Джейн минулого тижня повернулася додому із заходу, і збирається вийти за якогось мільйонера з Вінніпега. А вже пані Ендрюс часу не гаяла й розпатякала про це по всій околиці, будь певна.

– Мила Джейн, я така рада за неї, – сердечно відказала Енн. – Вона заслуговує всього найкращого.

– Я нічого лихого й не кажу про Джейн. Вона хороша дівчина – таж не з мільйонерок, а за того пана тільки гроші його й промовляють, будь певна. Пані Ендрюс каже, що він англієць і статок заробив на копалинах, та я знаю – він неминуче виявиться янкі. Грошви в нього незміряно, бо Джейн він засипає коштовностями з ніг до голови. Обручка в неї – ціле гроно діамантів, на її ручищі виглядає, мов пластир.

Пані Лінд не змогла стримати гіркоти у своїм тоні. Джейн Ендрюс, миршава, дрібна, безбарвна Джейн, заручена із мільйонером, тоді як Енн, здається, не освідчувався ще ніхто – ані заможний, ані бідний. А пані Ендрюс так нестерпно вихвалялася!

– А що Гілберт Блайт зробив із собою в коледжі? – запитала Марілла. – Я бачила його тиждень тому – він тоді щойно приїхав додому, такий блідий і змарнілий, що я його ледь упізнала.

– Він дуже сумлінно навчався цілий рік, – відповіла Енн. – Здобув диплом із відзнакою за успіхи в класичних мовах та премію Купера. Доти її цілих п’ять років нікому не присуджували. Тож, мабуть, він виснажився. Та й ми всі трохи втомлені.

– Ну, зате ти бакалавр гуманітарних наук, а Джейн Ендрюс – ні, і ніколи не буде, – відрубала пані Лінд із мстивим задоволенням.

Кілька днів потому Енн зазирнула в гості до Джейн, але її не було вдома – вона поїхала до Шарлоттауна «шити весільне вбрання», як гордовито проказала пані Ендрюс. «Звісно, ейвонлійська кравчиня за цих обставин не може вдовольнити Джейн».

– Я чула дуже радісні новини про Джейн, – відповіла Енн.

– Так, Джейн гарно влаштувалася, хоч вона й не бакалавр, – мовила пані Ендрюс, злегка скинувши голову. – Пан Інгліс – мільйонер, і у весільну мандрівку вони поїдуть до Європи. А коли повернуться – житимуть у розкішному мармуровому маєтку. Джейн лише одне турбує – вона така вправна господиня, а чоловік не дозволяє їй самій куховарити. Він такий заможний, що має власного кухаря. У них буде кухар, дві покоївки, кучер і ще один слуга на посилках. А ти що собі думаєш, Енн? Не схоже, щоб ти збиралася заміж після цього твого навчання в коледжі.

– О, – засміялася Енн, – я лишуся старою панною. Ніяк не можу знайти того, хто мені згодився б.

То було нечемно з її боку. Вона зумисне бажала нагадати пані Ендрюс, що коли й буде старою панною – це станеться не тому, що їй так і не випало нагоди вийти заміж. Проте пані Ендрюс негайно взяла реванш:

– Так, я завжди помічала, що перебірливі панянки лишаються ні з чим. А що то мені казали, буцім Гілберт Блайт заручений із якоюсь панною Стюарт? Чарлі Слоун запевняє, що вона дивовижна красуня. Це правда?

– Не знаю, чи правда, що він заручений із панною Стюарт, – відказала по-спартанському незворушна Енн, – але вона красуня, це безперечно.

– Я була певна, що ви з Гілбертом одружитеся, – мовила пані Ендрюс. – Гляди, Енн, бо так усіх женихів проґавиш.

Енн вирішила не продовжувати цієї дуелі з пані Ендрюс. Неможливо вести поєдинок із тим, хто на укол шпаги відповідає ударом бойової сокири.

– Оскільки Джейн немає, – гордо підводячись, мовила вона, – я, напевно, у вас нині не затримаюся. Зайду потім, коли вона буде вдома.

– Заходь, – пишно відказала пані Ендрюс. – Джейн кирпи не гнутиме. Вона хоче зберегти всіх своїх давніх друзів, і буде рада бачити тебе.

Мільйонер приїхав останнього травневого дня й забрав Джейн у сяєві розкоші. Пані Лінд зловтішно відзначила, що панові Інглісу, напевне, вже цілих сорок літ, він сухоребрий, низенький і сивуватий. Поза всяким сумнівом, вона нітрохи не зглянулася на цього добродія, перелічуючи всі його вади.

– Еге ж, підсолодити таку пігулку – то все його золото знадобиться, будьте певні, – урочисто мовила вона.

– Мені він здався добрим і сердечним чоловіком, – заперечила Енн, як віддана подруга. – І я певна, що він високо цінує Джейн.

– Гм, – тільки й відказала на те пані Лінд.

Наступного тижня заміж виходила Філ Гордон, і Енн їздила в Болінброк, щоб бути дружкою на її весіллі. Філ у білій сукні здавалася справдешньою феєю, а превелебний Джо так променів щастям, що ніхто не міг назвати його негарним.

– Ми їдемо у весільну мандрівку шляхами Еванджеліни,^[45] – мовила Філ, – а потім оселимося на Паттерсон-стріт. Мама каже, що це жахливо, і що Джо бодай міг би взяти собі гідну парафію в пристойному місці. Та для мене й убогі нетрі Паттерсон-стріт будуть квітнути трояндами, якщо там буде Джо. Ох, Енн, мені аж серце болить від щастя!

Енн завжди тішилася щастю своїх друзів, та іноді кожна людина почувається самотньо, зусібіч оточена щастям, але чужим, не своїм власним. Так вона почувалася й після повернення в Ейвонлі. Цього разу перед нею була Діана, що купалася в неземнім блаженстві жінки, поряд із якою лежить її первісток. Енн дивилася на цю молоду матір у білій сорочці із сумішшю благоговіння й страху, що його досі не відчувала у своїм ставленні до Діани. Чи могла ця бліда жінка із блиском захвату в очах бути тією малою, рожевощокою чорнявою Діаною, з якою разом вони провели давні шкільні дні? У Енн виникло дивне відчуття покинутості – так, мовби місце їй було хіба в тих далеких дитячих літах, а до сьогодення вона не мала жодного стосунку.

– Який він красень, еге ж? – гордо мовила Діана.

Товстий хлопчик був викапаний Фред – так само кругленький, так само червоний. Енн не могла із чистим сумлінням назвати його красенем, проте щиро запевнила, що він солоденький, що вона б його поцілувала, і взагалі він диво який гарний.

– Досі я хотіла дівчинку, щоб назвати її Енн, – мовила Діана. – Але тепер, коли народився мій маленький Фред, я не проміняла б його й на мільйон дівчаток. Він просто не міг би бути ніким іншим, тільки своєю дорогоцінною особою.

– «Найдорожче і найкраще кожне немовля», – весело процитувала пані Аллан. – Якби народилася маленька Енн, ти відчувала б достеменно те саме.

Пані Аллан гостювала в Ейвонлі уперше після від’їзду – весела, добра й чарівна, як завжди. Давні подруги вітали її захоплено й радісно. Дружина нового ейвонлійського пастора була гідною, шанованою жінкою – та все ж не зовсім рідною душею.

– Я хочу, щоб він швидше ріс і починав говорити, – зітхнула Діана. – Так мрію почути, коли він скаже «мама». І ще я вирішила, що його перший спогад про мене мусить бути приємний і добрий. У моєму першому спогаді мама побила мене за якусь витівку. Я певна, що заслужила це; вона завжди була хорошою матір’ю, і я дуже її люблю. Але я таки воліла би, щоб мій перший спогад про неї був приємніший.

– У мене є лиш один спогад про маму – найдорожчий з усіх моїх спогадів, – відповіла пані Аллан. – Мені було п’ять років, і вона дозволила мені піти до школи разом із двома старшими сестрами. Після уроків сестри пішли додому окремо – кожна зі своїми подругами, і кожна думала, що я йду з іншою. А я втекла до тієї дівчинки, з якою гралася на перерві. Вона жила неподалік від школи, і ми ліпили пасочки з болота в неї на подвір’ї. Так гарно проводили час – аж тут прибігла моя сестра, задихана й люта. «Бридке дівчисько, – закричала вона, схопила мене за руку й потягла за собою, – ходімо додому негайно! Ох, ти й дістанеш! Мама дуже зла. Відшмагає тебе, то будеш знати». Мене ніколи не шмагали. Моє серце сповнилося таким несказанним жахом! Ніколи в житті я не була така нещасна, як тоді. Я не хотіла бути бридким дівчиськом. Фімі Кемерон мене запросила, а я ж не знала, що йти не можна. І тепер мене за це битимуть! Удома сестра затягла мене в кухню, де коло печі в сутінках сиділа мама. Мої ноги тремтіли так, що я ледве й могла стояти. А мама… мама підхопила мене на руки, без жодного гнівного чи докірливого слова, поцілувала й пригорнула до серця. «Мені було так страшно, що ти загубилася, доцю», – мовила вона дуже ніжно, і я бачила, з якою любов’ю мама дивиться на мене. Вона зовсім не сварила мене за ту витівку, лише сказала, що я ніде не повинна ходити без дозволу. А невдовзі після того мама померла. Отакий єдиний мій спогад про неї. Хіба ж він не прекрасний?

Енн ішла додому Березовим Шляхом попри Купіль Верболозу – уперше за багато місяців, – і вперше в житті почувалася такою самотньою. Був густий темно-багряний вечір, повітря стояло важке від запаху червневого квіту – аж надто важке й солодкаве, пересичене ароматами, мовби нездатне втримати їх у собі. Із тоненьких молодих берізок обабіч стежки виросли великі, могутні дерева. Усе змінилося. Енн відчайдушно прагнула, щоб швидше минало літо, і вона могла би поїхати й знову стати до роботи. Можливо, тоді в житті їй не буде так порожньо.

Я світ пізнав, і нині він

Утратив романтичний плин,^[46]

– зітхнула Енн і негайно втішилася романтичністю думки про світ, позбавлений романтичності.

Розділ 40. КНИГА ОДКРОВЕННЯ

На літо в Прихисток Луни повернулися Ірвінги, і Енн провела в них три щасливих липневих тижні. Панна Лаванда нітрохи не змінилася, Шарлотта Четверта стала зовсім доросла, та як і раніше, щиро обожнювала Енн.

– Так чи інак, панно Ширлі, мем, а я і в Бостоні не бачила нікого, хто міг би до вас дорівнятися, – відверто мовила вона.

Пол теж був уже майже дорослий. Йому виповнилося шістнадцять, на зміну довгим каштановим кучерям прийшла коротка чуприна, і футбол тепер цікавив його більше, аніж феї. Проте дружба між ним та його колишньою вчителькою збереглася, бо лише рідні душі не змінюються із плином років.

У Зелені Дахи Енн повернулася похмурого, вогкого й холодного липневого вечора. На морі лютував один із тих безжальних літніх штормів, що часом пролітають над затокою. Коли Енн увійшла в кухню, шиба дзенькнула під ударом перших дощових крапель.

– Це Пол тебе привіз? – озвалася Марілла. – Чому ти не запросила його лишитися в нас на ніч? Буря насувається.

– Я думаю, він устигне додому перш, ніж дощ посилиться. Так хотів нині ж повернутися у Прихисток Луни. Ох, я гарно відпочила в гостях, але тепер дуже рада знову бачити вас, мої любі. Добре скрізь, а вдома найкраще. Деві, ти знову виріс?

– Так, на цілий дюйм, відколи ти поїхала, – гордо відказав Деві. – Я вже такий самий, як Мілті Болтер, і я дуже радий, бо тепер він більше не буде приндитися, наче вищий за мене. Енн, а ти знала, що Гілберт Блайт умирає?

Енн заклякла й мовчки втупилася в Деві. Лице її пополотніло так, аж Марілла злякалася, що дівчина зомліє.

– Помовч, Деві, – сердито урвала його пані Лінд. – Не дивися так, Енн… не дивися так! Ми не хотіли казати тобі одразу.

– Це… це правда? – запитала Енн якимось чужим голосом.

– Гілберт дуже хворий, – понуро відказала пані Лінд. – Він зліг із черевним тифом одразу, як ти поїхала в Прихисток Луни. Ти нічого не чула про це?

– Ні, – мовив той самий чужий голос.

– Випадок був дуже важкий від самого початку. Лікар сказав, що Гілберт страшенно виснажений. Вони взяли професійну доглядальницю й роблять усе, що можуть. Не дивися так, Енн. Доки є життя – є й надія.

– Нині приходив пан Гаррісон, то він каже, що ніякої надії вже нема, – озвався Деві.

Марілла, змучена і мовби враз постаріла, підвелася й вивела Деві з кухні з похмурим лицем.

– Не дивися так, люба, – повторила пані Лінд, лагідними старечими руками обіймаючи мертвотно-зблідлу дівчину. – Я ще не втратила надії, Енн… я ще сподіваюся. Він сильний… він із Блайтів, тут йому пощастило, будь певна.

Енн м’яко вивільнилася з рук пані Лінд і, немов сліпа, пройшла через, усю кухню та передпокій нагору, до своєї кімнатки. При вікні вона уклякла, невидющим поглядом втупившись у порожнечу. Ніч була дуже темна. Дощ батожив тремтливі поля. Із Лісу Привидів долинали стогони міцних, могутніх дерев, розтерзаних бурею, повітря бриніло й гуло від грому, що раз по раз гуркотів десь над далеким узбережжям. А Гілберт помирав!

У кожнім житті є Книга Одкровення – так само, як є вона в Біблії. І Енн читала свою, ні на мить не склепивши повік тієї тривожної, темної, непогідної ночі. Вона кохала Гілберта… вона завжди його кохала! Тепер Енн знала це. Знала, що ніколи не зможе вирвати його зі свого життя без нестерпного, пекучого болю, так само, як не зможе відрубати й відкинути власну руку. Та це знання прийшло надто пізно – запізно навіть для такої гіркої втіхи, як бути поруч із ним в останні миті його життя. Якби ж вона не була така сліпа… така дурна… вона могла би прийти зараз до нього. Але він так і не дізнається, що вона кохала його… він піде з життя з думкою, що був їй байдужий! Які чорні, порожні роки їй доведеться тепер прожити! Вона не зможе… вона не зможе! Енн скулилася біля вікна й зажадала, уперше у своїм юнім веселім житті, щоб і вона могла померти. Якщо Гілберт піде від неї без жодної звістки, без жодного слова чи жесту, вона не зможе більше жити. Без нього ніщо не матиме жодної цінності. Вона була створена для нього, а він – для неї. У мить найглибшої муки вона не мала сумніву в цім. Він не кохав Крістіни Стюарт… він ніколи не кохав Крістіни Стюарт! Яка ж вона була дурна, що не розуміла цього зв’язку між нею й Гілбертом… що вважала коханням своє пусте, незначуще захоплення Роєм Гарднером. І тепер за свою легковажність вона мусить розплатитися, як за злочин.

Перш ніж лягти спати, пані Лінд і Марілла навшпиньках підійшли до її дверей, мовчки перезирнулися, із сумнівом похитали головами, наслухаючи тишу в кімнаті, і пішли. Буря лютувала цілу ніч, але з першими променями світанку вщухла. За пеленою мороку Енн побачила тоненьку чарівну смужку світла. Невдовзі верхівки східних пагорбів спалахнули багряним вінцем. Хмари скупчилися в м’який білий огром на крайнебі, небо замерехтіло блакиттю й сріблом. Світ огорнула велика тиша.

Енн підвелася з колін і тихенько зійшла сходами вниз. Свіжий, вогкий після дощу вітер дмухнув їй в лице й стишив жар у сухих запалених очах. З-над стежини долинув чийсь веселий мелодійний висвист. За мить Енн уздріла Пасифіка Бута.

Фізичні сили зненацька зрадили Енн. Якби вона не схопилася за нижню гілку верби, то впала б. Пасифік був наймитом Джорджа Флетчера, а Джордж Флетчер – найближчим сусідом Блайтів. Пані Флетчер доводилася Гілбертові тіткою. Пасифік знатиме, якщо… якщо… Пасифік знатиме те, що мусить знати й вона.

Пасифік чимчикував стежиною, насвистуючи. Він не бачив Енн. Тричі вона марно намагалася гукнути його. Він майже проминув її, коли неслухняними вустами дівчина зрештою проказала:

– Пасифіку!

Пасифік звернув погляд до неї, весело всміхнувся й побажав доброго ранку.

– Пасифіку, – боязко мовила Енн, – ти йдеш від Джорджа Флетчера?

– Іду, – дружньо відповів Пасифік. – Сказали мені вчора, що батько захворів. А така стояла буря, що вчора я піти не зміг, то йду оце нині. Лісом тюпаю, то швидше буде.

– Ти не чув, як там сьогодні Гілберт Блайт?

Ці слова Енн промовила з відчаю. Навіть найгірше не могло бути нестерпнішим за це тяжке, страхітливе незнання.

– Та вже поліпшало, – мовив Пасифік. – Вчора була криза. Тепер каже лікар, що скоро й одужає. А був же ледь не вмер! Замучив там себе хлопець, у коледжі. Але піду я. Старий мене, певно, чекає.

Пасифік рушив далі й знову засвистів. Енн дивилася йому вслід, і в очах її болісна мука страшної ночі поступалася місцем щастю. Пасифік був негарний з лиця, довготелесий і неохайний юнак. Та їй у цю мить він здавався красенем, незгіршим за тих, що приносять добрі звістки в гори. Ніколи більше не зможе вона глянути в кругле, засмагле обличчя Пасифіка, в його чорні очі – і не згадати цієї хвилини, коли в журбі він підніс їй миро радості.

І довго ще по тому, як веселий висвист Пасифіка перетворився спершу на дух мелодії, а тоді й розтанув у тиші десь віддалік, попід кленами на Стежині Закоханих, Енн стояла під вербою, упиваючись новим смаком життя, як то звично стається, коли минає велика, страшна загроза. Ранок здавався чашею, повною веселощів та легкого туману. Побіля себе Енн уздріла нове диво: щойно розгорнуті троянди в краплях чистої роси. Переливчастий щебет птахів на великому дереві просто над нею цілковито відповідав її настрою. А на вуста їй прийшли слова з дуже старої, правдивої та прекрасної книги:

– Увечері плач завітає, а вранці радість.^[47]

Розділ 41. КОХАННЯ ПІДНОСИТЬ КЕЛИХ ЧАСУ

– Я прийшов запросити тебе на прогулянку, як у давні добрі дні – вересневими полями та «пряними пагорбами», – мовив Гілберт, зненацька вигулькнувши біля кухонного ґанку. – Може, навідаємося до саду Естер Грей?

Енн, сидячи на кам’яному порозі з оберемком світло-зеленої тканини, підвела на нього розгублений погляд.

– Я дуже хотіла би піти, – поволі проказала вона, – але не можу, Гілберте. Сьогодні весілля Еліс Пенхоллоу, я мушу ще дошити сукню, а коли закінчу, буде час уже йти туди. Мені так прикро. Я залюбки пішла би з тобою.

– А завтра ти зможеш піти? – спитав не надто розчарований Гілберт.

– Так, напевно.

– Тоді я полечу додому, щоб упорати ті справи, котрі інакше відклав би на завтра. Отже, Еліс Пенхоллоу виходить нині заміж. Три весілля за одне літо між твоїх подруг – Еліс, Філ та Джейн. Ніколи не пробачу Джейн, що не запросила мене на весілля.

– Її важко за це винуватити, коли подумаєш про всю ту юрму родичів, яких треба було запросити. Вони ледь помістилися в будинку. Мене запросили тільки тому, що я давня подруга Джейн – принаймні вона сама так сказала. Але пані Ендрюс, мабуть, іще й хотіла, щоб я побачила Джейн у сяйві неперевершеної пишноти.

– Чи правда, що на ній було стільки діамантів, аж важко було збагнути, де закінчувалися вони й починалася сама Джейн?

Енн засміялася.

– Так, діамантів було багато. А ще білого єдвабу, тюлю, мережив, троянд і флердоранжу – стільки, що маленької охайної Джейн було майже не видно. Але вона була така щаслива, і пан Інгліс теж… і не забуваймо про пані Ендрюс.

– Це та сама сукня, в якій ти підеш до Еліс? – запитав Гілберт, поглядаючи на брижі й рюші в руках Енн.

– Так. Гарна, правда? А в коси я вплету квіти огірочника. Їх так багато цього літа в Лісі Привидів.

Зненацька в Гілбертовій уяві постала Енн – у легкому зеленому вбранні, з оголеними, по-дівочому тонкими руками й шиєю та білими зірочками в золотавих косах. Від цього марева йому перехопило подих. Та він удавано безтурботно розвернувся геть.

– Ну, то я зайду завтра. Бажаю тобі гарного вечора.

Він пішов, а Енн провела його поглядом і зітхнула. Гілберт поводився дружньо… дуже дружньо… надто дружньо. Після одужання він часто бував у Зелених Дахах, і щось від колишньої дружби повернулося в їхні взаємини. Та Енн уже не могла вдовольнитися цим. Поряд із трояндою кохання ніжна квітка дружби зблідла й утратила свій аромат. Енн знову посіли сумніви – чи має тепер Гілберт до неї якісь почуття, окрім дружніх? У звичнім світлі звичного дня згасла щаслива певність у його коханні, що прокинулася в її серці того осяйного липневого ранку. Її мучив гризький страх, що вже ніколи вона не зможе виправити свою помилку. Можливо, Гілберт і справді кохає Крістіну. Можливо, він навіть заручений з нею. Енн намагалася вирвати з душі всі марні сподівання та примиритися з майбутнім, у якім замість Гілберта будуть робота й честолюбні прагнення. Вона могла бути хорошою, коли не пречудовою вчителькою, і успіх, який мали її літературні замальовки в редакторських кабінетах, сприяв її новонародженим літературним мріям. Проте… проте… Енн знову схилилася над своєю зеленою сукнею і ще раз зітхнула.

Коли Гілберт прийшов наступного дня, Енн уже чекала на нього, свіжа, мов світанок, і чарівна, мов зоря, попри всі пізні вчорашні веселощі. Вона вбрала зелену сукню – не ту, у якій ходила на весілля, але іншу, стару, що особливо подобалася Гілберту, як він сам зізнався їй на одній із редмондських вечірок. То був відтінок, який найліпше підкреслював насичений колір її кіс, сріблисте мерехтіння очей та білизну шкіри. Гілберт, поглядаючи збоку на Енн, котра йшла обіч нього тінистою лісовою стежкою, думав, що ніколи ще не бачив її такою вродливою. Енн, поглядаючи збоку на Гілберта, думала, яким дорослим він здається після одужання – так, мовби дитинство і юнацтво для нього враз закінчилися.

День був розкішний, і дорога теж. Енн майже пошкодувала, коли вони дійшли до саду Естер Грей і присіли на стару лаву. Але й сад був розкішний – такий, яким знайшли його кілька років тому Енн, Діана, Джейн та Прісцилла. Тоді там прегарно квітнули нарциси й фіалки, тепер у кутках саду чарівними вогнями палахкотів золотушник і подеколи видніли блакитні айстри. Із далекої березової долини в лісі чути було як завжди веселий голос струмка, у теплім повітрі лунав морський прибій. За садом пролягали поля з огорожами, котрі сонце за багато літ вибілило до сріблясто-сірого відтінку. Пагорби оповивала темна тінь від хмар; із західним вітром повернулися й давні мрії.

– Я думаю, – тихенько мовила Енн, – що там, у маленькім видолинку поза блакитним туманом, – країна, де здійснюються мрії.

– У тебе є нездійснені мрії? – запитав Гілберт.

Щось у його тоні – щось нечутне від того гіркого надвечір’я у саду в Домі Патті – змусило серце Енн закалатати швидше. Та відповіла вона легко й невимушено:

– Звісно. У кожного вони є. Це було б дуже зле – якби всі наші мрії здійснилися. Не мати мрій – це однаково, що померти. Як солодко пахнуть айстри й папороть під цим надвечірнім сонцем! Якби ж можна було бачити запахи так само, як нюхати. Я певна, що вони були б дуже гарні.

Проте Гілберт не дозволив збити себе з пантелику.

– У мене є мрія, – поволі заговорив він. – Вона постійно зі мною, хай як часто мені здається, що їй не судилося здійснитися. Я мрію про власний дім, де буде камін, кіт, собака, кроки друзів… і ти.

Енн хотіла відповісти, та не знайшла слів. Щастя налетіло на неї, мов хвиля. Воно майже злякало її.

– Енн, два роки тому я поставив тобі запитання. Якби я знову поставив його нині, ти дала б мені іншу відповідь?

Енн усе ще не могла заговорити. Та вона підвела на нього очі, що сяяли захватом усіх незліченних поколінь закоханих, і їхні погляди зустрілися. Йому не потрібно було жодних слів.

Вони лишалися в старому саду, доки в нього не прокралися сутінки – теплі й ніжні, такі, як, певно, мали бути сутінки в Раю. Слід було ще стільки обговорити й нагадати одне одному – сказаного, зробленого, почутого, відчутого, обдуманого й незрозумілого.

– Я думала, що ти кохаєш Крістіну Стюарт, – мовила Енн так докірливо, наче сама не дала йому приводу вважати, що кохає Роя Гарднера.

Гілберт розсміявся нестримано, мов хлопчак.

– Крістіна мала нареченого – там, у своїм ріднім місті. Я знав це, а вона знала, що я це знаю. Коли її брат закінчував коледж, він сказав мені, що наступного року його сестра приїде в Кінгспорт навчатися музики, і попросив мене трохи їй допомогти, бо вона не мала знайомих у місті, і він боявся, що їй буде самотньо. Я допоміг. А потім ми подружилися. Вона одна з наймиліших дівчат, яких я знаю. Я чув у коледжі плітки, що ми закохані одне в одного. Та мені було байдуже. Усе було байдуже, відколи ти сказала, що не зможеш покохати мене, Енн. Не було жодної іншої дівчини… не могло бути іншої дівчини в моїм житті – окрім тебе. Я кохав тебе ще відтоді, як ти розбила грифельну дошку об мою голову в школі.

– Не розумію, як ти міг кохати мене, коли я була така дурна, – мовила Енн.

– Я намагався забути, – відверто проказав Гілберт. – Не тому, що вважав тебе такою, як ти кажеш, а тому, що відчував: після появи Роя Гарднера мені не лишається жодних шансів. Але я не міг забути – як не можу сказати тобі зараз, чим були для мене ті два роки, коли я думав, що ти збираєшся вийти за нього… коли не минало й тижня без чуток, буцім невдовзі оголосять про ваші заручини. Я вірив у це, аж доки одного благословенного дня одержав лист від Філ Гордон… тобто Філ Блейк. Мені тоді вже дозволили сідати після хвороби. Філ писала, що, по суті, між вами з Роєм нічого не було, і радила мені «спробувати ще раз». Після цього лікар лише дивувався моєму стрімкому одужанню.

Енн засміялася – та потім здригнулася.

– Я ніколи не забуду тієї ночі, коли думала, що ти помираєш, Гілберте. Я знала… я розуміла, що кохаю тебе, і думала, що вже надто пізно.

– Але пізно не було, кохана. Енн, це буде нам винагородою за всі муки, правда ж? Давай домовимося все життя присвячувати цей день досконалій красі, із вдячності за той дарунок, що він підніс нам.

– Це день народження нашого щастя, – тихенько проказала Енн. – Я завжди любила цей старий сад Естер Грей, а тепер він буде мені ще дорожчий.

– Та мені доведеться просити тебе довго чекати, – сумно мовив Гілберт. – Я ще три роки вчитимуся на медичному факультеті, але й тоді не буде ані діамантів, ані мармурових палаців.

Енн засміялася.

– Мені не потрібні діаманти й мармурові палаци. Мені потрібен ти. Щодо цього, бачиш, я так само безсоромна, як Філ. Діаманти й палаци, можливо, і прекрасні, та без них лишається більше «простору для уяви». А щодо часу, то це не має значення. Ми будемо щасливі в очікуванні, у роботі одне для одного – і в наших мріях. Вони тепер будуть такі солодкі.

Гілберт пригорнув її й поцілував. А потім вони, короновані король та королева щасливого краю любові, рушили додому в сутінках – стежками, обабіч яких росли найзапашніші квіти, і рідними луками, над якими віяли вітри надій та спогадів.

---

Примітки

1. Єремії, 8:20, цит. за пер. І. Хоменка (тут і далі – прим. перекл.).
2. Джордж Вайтфілд – англійський проповідник, один із засновників руху євангелістів і зокрема методистської церкви.
3. Артур Велслі, перший герцог Веллінгтонський – англійський полководець і державний діяч, 25-й і 28-й прем’єр-міністр Великої Британії.
4. Персонаж роману Чарльза Діккенса «Девід Коперфілд», лицемір, що повсякчас наголошував на своїй смиренності.
5. Вірш із повісті Л. Керрола «Аліса в Задзеркаллі»; цит. за пер. М. Лукаша.
6. Цитата з Біблії, 1 Кор. 16:22, за пер. І. Хоменка.
7. Посилання на вірш В. Теккерея «Страждання Вертера» (Sorrows of Werther) – пародію на сюжет роману Й.-В. Гете «Страждання юного Вертера».
8. Енн посилається на поему Вальтера Скотта «Пісня останнього менестреля».
9. Прізвисько жителів Острова Принца Едварда – однієї з канадських провінцій.
10. Цитата з поеми «Люсіль» англійського поета Роберта Балвера-Літтона, що творив під псевдонімом Овен Мередіт.
11. Прізвисько жителів Нової Шотландії, однієї з канадських провінцій. У 1921 році дало назву збудованій там само шхуні Bluenose.
12. Ден О’Коннелл – ірландський політичний діяч, лідер національного руху.
13. Битва в Бостонській затоці, що відбулася 1 червня 1813 p., упродовж англо-американської «війни 1812 року». Участь у ній брали британський і американський кораблі – «Шеннон» та фрегат «Чесапік».
14. Гра слів: англійське слово lamb (ягня) співзвучне з назвою грецької літери «лямбда», котра дала ім’я студентському товариству.
15. Цитата з поеми Брета Гарта «Діккенс за містом» у перекладі Катерини Калитко.
16. Рядок із відомої дитячої молитви «Тихий вечір настає» (Now I Lay Me Down То Sleep).
17. Персонаж п’єси «Наш американський кузен» англійського драматурга Тома Тейлора.
18. Натяк на трагедію В. Шекспіра «Макбет». У п’єсі ця фраза означає, що Макбет убив короля Дункана вві сні.
19. У Біблії – назви двох народів, котрі вразять світ незадовго до другого пришестя Христа. Також – дві однойменні статуї-«охоронці» лондонського Сіті.
20. «Чоловік без вітчизни» – оповідання американського письменника Едварда Гейла.
21. Матв., 6:28–29, цит. за пер. І. Огієнка.
22. Енн і Стелла цитують вірш Дж. Г. Байрона «Грецькі острови».
23. Джозеф – англійський варіант біблійного імені Йосип. У Біблії (Буття, 37:3) йдеться про Йосипа, якого батько любив понад інших своїх синів, тож і «справив йому квітчасте вбрання».
24. Деві має на увазі біблійну історію про Йосипа, якого заздрісні брати продали в рабство (Буття, 37).
25. Біблійна історія про дітей, котрі глузували з лисини пророка Єлисея, за що їх роздерли ведмедиці.
26. Дружина Джозайї Аллена – псевдонім американської письменниці Марієтти Голлі (1836–1926). Її сатиричні й гумористичні твори часто порівнюють із творами Марка Твена.
27. Висловлювання французького політика й дипломата Шарля де Талейрана (1754–1838).
28. Йдеться про книжку «Ейвонлійські хроніки» – прим. авт.
29. Товариство філоматів (від грецького слова philomathes – спраглі наук) – науково-просвітницька організація, що у XIX столітті активно діяла в багатьох країнах. Найперше та найвідоміше з-поміж них було створено в Парижі, до нього належало багато відомих науковців, зокрема, уже в XX ст. – 11 Нобелівських лауреатів.
30. Йдеться про вірш «Гімн лісу» американського поета-романтика Вільяма Брайанта.
31. Героїня роману «Адам Бід» англійської письменниці Мері-Енн Еванс (1819–1880), що творила під псевдонімом Джордж Еліот. Імовірно, могла послужити прототипом для образу пані Рейчел Лінд.
32. Енн посилається на працю «Життя сера Річарда Бертона» англійського біографа Томаса Райта.
33. Діва Афін – ліричний адресат однойменного вірша Дж. Г. Байрона. Згідно з дослідженнями, прототипом її була грекиня Тереза Макрі. На час знайомства з поетом дівчина мала 12 років. Байрон просив її руки, та батьки Терези не дали згоди на її шлюб із ним.
34. Гілберт посилається на комедію В. Шекспіра «Як вам це сподобається» (цит. за пер. О. Мокровольського).
35. Дев’яносто градусів за Фаренгейтом дорівнює приблизно двадцяти восьми за Цельсієм.
36. Мері (Маргарет) Кемпбелл (1763–1786), кохана шотландського поета Роберта Бернса.
37. Ідеться про вірш Р. Бернса «Воші, котру поет уздрів на дамському капелюшку в церкві» (То A Louse On Seeing One On A Lady’s Bonnet At Church).
38. Персонаж роману Ч. Діккенса «Життя й пригоди Мартіна Чазлвіта». Життєлюбство – прикметна риса його характеру.
39. Рядок із вірша англійського поета Т. Грея «Елегія, написана на сільському цвинтарі».
40. Методистська церква передбачає посаду мандрівного проповідника й приділяє велику увагу місіонерській діяльності.
41. Рядок із вірша Е.-А. По «До Єлени».
42. Цитата з вірша Дж. Г. Вітьєра «Мод Мюллер».
43. Видозмінена цитата з трагедії В. Шекспіра «Отелло» (за пер. І. Стешенко). Також гра слів: signiors (синьйори) співзвучне із Seniors (четвертокурсники).
44. Ідеться про храм Амона-Ра неподалік від Луксора в Єгипті, за площею найбільший з усіх храмів стародавнього світу.
45. Тобто через усю Нову Шотландію. Ідеться про Еванджеліну Беллфонтейн, героїню поеми Г. Лонгфелло «Еванджеліна», що оповідає про дівчину, котра намагається відшукати свого коханого під час вигнання британцями акадійського франкомовного населення із Приморських провінцій Канади у 1755–1764 pp.
46. Цитата з вірша «Струмок» американського поета-романтика В. Брайанта.
47. Біблія, Псалми 29:6, цит. за пер. І. Хоменка.

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»